Смерком вони сиплються з неба. Перелітають через фортечні мури, перекидаються через дахи, пурхають у западини між будинками. Цілі вулиці вкриті вихорами листівок, сяйливо білих на тлі бруківки. «Термінове повідомлення жителям міста! — написано на них. — Негайно виходьте на відкриту місцевість».

Зростає приплив. Висить маленький жовтий серпик місяця. На дахах приморських готелів зі східного боку і в садах за ними шість підрозділів американської артилерії закладають запальні набої в жерла бомбометів.

Вони летять через Ла-Манш опівночі. Їх дванадцять, і вони названі на честь пісень: «Зоряний пил», «Штормова погода», «У доброму гуморі» й «Озброєна крихітка».[1] Море переливається далеко внизу, вкрите незліченними гребенями пінявих хвиль. Уже скоро навігаційні прилади розпізнають низькі, освічені місяцем, брили островів, вишикуваних уздовж горизонту.

Франція.

Потріскують перемовні пристрої. Помалу, ледь не ліниво, бомбардувальники скидають висоту. Вузькі смужки червоного світла тягнуться від зеніток угору й униз узбережжям. З’являються темні розбиті кораблі, затоплені або розтрощені, один без носа, інший, догораючи, мерехтить. На найвіддаленішому острові охоплені панікою вівці бігають зиґзаґами поміж каменів.

У кабіні кожного літака бомбардир вглядається в приціл і рахує до двадцяти. Чотири, п’ять, шість, сім… Бомбардирам місто-фортеця на все ближчому гранітному виступі скидається на бридкий зуб, на щось чорне й небезпечне, на останній нарив, який треба розтяти.

У закутку міста, у високому й вузькому будинку номер чотири по рю Воборель, на останньому, шостому поверсі незряча шістнадцятирічна дівчина на ім’я Марі-Лор Леблан стоїть на колінах біля низького столика, повністю зайнятого моделлю. Це мініатюра міста, у якому вона тепер живе, що складається з пропорційно зменшених копій сотень будинків, магазинів і готелів, оточених мурами. Ось церква з продірявленою гострою верхівкою, й огрядний старий Шато де Сан-Мало, і ряди приморських садиб, усипаних димарями. Граційна дерев’яна пристань дугою вигинається від пляжу, що зветься Пляж дю Моль; елегантний, укритий сітчастим візерунком портик накриває ринок морепродуктів; дрібні лавки, найменші з яких розміром як яблучні зернятка, поцяткували крихітні майдани.

Марі-Лор проводить кінчиками пальців уздовж сантиметрових перил, що увінчують фортечні мури, описуючи нерівну зірку по периметру моделі. Знаходить просвіт згори на стінах, звідки чотири церемоніальні гармати направлені на море.

— Бастьйон д’ля Олянд, — шепоче вона, і її пальці спускаються крихітними сходами. — Рю де Кордьє. Рю Жак Картьє.

У кутку кімнати стоять два поцинковані відра, у яких по вінця води. «Наповнюй їх, — казав їй двоюрідний дідусь, — коли можеш. І ванну на третьому поверсі. Хіба знаєш, коли знову вимкнуть воду».

Її пальці повертаються до церковного шпиля, а далі на південь, до Дінанських воріт. Увесь вечір вона проводила пальцями по моделі, чекаючи свого двоюрідного дідуся Етьєна, господаря цього будинку, що пішов із дому минулої ночі, доки вона спала, й ще не повернувся. І тепер знову ніч, годинник зробив ще один оберт, у всьому кварталі тихо, і їй не спиться.

Вона чує бомбардувальники за п’ять кілометрів. Усе гучніший шум, схожий на радіоперешкоди. Або гул усередині мушлі.

Коли вона відчиняє вікно в спальні, рев літаків гучнішає. Більше цієї жахливо тихої ночі не чути нічого: ні двигунів, ні голосів, ні брязкоту. Ні сирен. Ні стукоту кроків по бруківці. Не чути навіть чайок. Лиш високий приплив нахльостує на підвалини міських стін унизу, за шість поверхів і квартал від неї.

І ще щось.

Щось м’яко ляпотить, дуже близько. Вона прочиняє ліву віконницю й проводить пальцями по перекладині правої. Там застряг аркуш паперу.

Вона підносить його до носа. Аркуш пахне свіжим чорнилом. Може, бензином. Папір ще хрусткий, недовго пробув надворі.

Марі-Лор вагається біля вікна, стоячи в самих панчохах, у неї за спиною її спальня, мушлі, розкладені на комоді, камінчики вздовж плінтуса. Її ціпок стоїть у кутку, товстий роман шрифтом Брайля чекає на ліжку сторінками вниз. Гул літаків наростає.

За п’ять вулиць на північ світловолосий вісімнадцятирічний німецький солдат на ім’я Вернер Пфенніг прокидається під слабкий уривчастий гул, трохи гучніший за дзижчання. Ніби десь віддалік мухи б’ються об шибку.

Де це він? Солодкий, трохи хімічний запах рушничної оливи, необробленого дерева від недавно збитих ящиків для набоїв; нафталіновий запах старих покривал — він у готелі. Точно. L’hôtel des Abeilles, «Бджолиний готель».

Ще ніч. Ще рано.

Від моря долинають свист і гуркіт; вогонь зенітної артилерії наростає.

Капрал протиповітряних сил поспішає в бік сходів.

— Спускайся в підвал, — гукає він через плече, і Вернер вмикає свій польовий ліхтар, згортає ковдру в наплічник і вибігає в коридор.

Не так давно «Бджолиний готель» був приємною місциною з яскраво-блакитними віконницями на фасаді, устрицями на льоду з власного кафе й офіціантами-бретонцями в краватках-метеликах, що натирали склянки за шинквасом. Він пропонував двадцять один номер із морськими краєвидами й комин у вестибюлі завбільшки з вантажівку. Парижани, що приїжджали сюди на вихідні, пили тут аперитиви, а до них — заїжджі посланці республіки: міністри й віце-міністри, абати й адмірали, а за кілька століть до них — обвітрені корсари: вбивці, грабіжники, мародери, моряки.

А до цього, перш ніж тут облаштували готель, цілих п’ять століть тому, цей будинок належав капітанові капера, який покинув морський розбій і став вивчати бджіл на пасовиськах за Сен-Мало, нашкрябуючи записи в блокнотах і смакуючи медом просто зі стільників. Горішні одвірки й досі прикрашають дубові гребені з вирізьбленими джмелями; укритий плющем фонтан у внутрішньому дворику має форму вулика. Вернерові особливо подобаються п’ять вицвілих фресок на стелях найбільших горішніх кімнат, де бджоли завбільшки з дітей ширяють на тлі блакитних задників — великі ледачі трутні й трударі з прозорими крилами; де мало не триметрова багатоока бджолина матка з золотавим пухнатим черевцем звивається на стелі над шестикутною ванною.

За останні чотири тижні готель перетворився на фортецю. Солдати підрозділу австрійських протиповітряних сил забили кожне вікно, перевернули кожне ліжко. Вони укріпили вхід, заставили сходові майданчики дерев’яними ящиками з артилерійськими набоями. На четвертому поверсі готелю, де кімнати із зимовими садами й французькими балконами виходять просто на фортечні мури, поселилася стара швидкісна зенітна гармата під назвою «Вісім-вісім», здатна вистрелювати майже десятикілограмові набої на чотирнадцять із гаком кілометрів.

«Її величність», так австрійці називають свою гармату. Впродовж останнього тижня вони доглядали за нею, як робочі бджоли за маткою. Залили в неї оливи, перефарбували її дуло, змастили її колеса та поскладали до ніг мішки з піском, мов дари.

Велична «Вісім-вісім», смертельно небезпечна монархиня, що мала б захищати їх усіх.

Вернер на сходовому майданчику, на півдорозі до першого поверху, коли «Вісім-вісім» вистрелює двічі поспіль. Це вперше він почув постріл із гармати зблизька — звук такий, наче відірвало горішню частину готелю. Вернер зашпортується й затуляє долонями вуха. Вібрація прокочується стінами донизу, до фундаменту, а тоді знову вгору.

Він чує, як австрійці двома поверхами вище підповзають до гармати, перезаряджають її, а тоді все віддаленіші різкі звуки обох набоїв, як ті просвистують у повітрі над океаном, уже за три з гаком кілометри від них. Один із солдатів співає, усвідомлює він. Або ж, мабуть, навіть не один. Може, вони всі співають. Восьмеро військових із Люфтваффе, жоден із яких не проживе й години, співають своїй монархині любовну пісню.

Вернер поспішає через вестибюль за променем зі свого польового ліхтаря. Гармата вистрілює втретє, й десь близько розбивається скло, й потоки сажі з гуркотом ллються димарем, а стіни готелю бринять, мов ударений дзвін. Вернер непокоїться, що звук виб’є йому зуби.

Він відчиняє двері в підвал і завмирає на мить, йому паморочиться в голові.

— Оце й усе? — питає він. — Вони й справді наступають?

Але хто йому відповість?

У будинках обабіч вулиць останні неевакуйовані містяни прокидаються, стогнуть, зітхають. Старі діви, повії, чоловіки за шістдесят. Маруди, колабораціоністи, скептики, пияки. Черниці різних орденів. Бідняки. Уперті. Сліпі.

Хтось поспішає до протибомбових сховищ. Хтось каже собі, що це просто навчальна тривога. Хтось затримується захопити ковдру, молитовник чи колоду гральних карт.

Бої почалися два місяці тому. Шербур звільнили, Кан звільнили, Ренн теж. Половина західної Франції звільнена. На сході совіти відбили Мінськ; польська Армія Крайова бунтує у Варшаві; кілька газет осміліли аж до припущення, що настав переломний момент.

Але не тут. Не в цій останній цитаделі на краю континенту, не в цьому останньому німецькому опорному пункті на бретонському узбережжі.

Тут, перешіптуються люди, німці відновили два кілометри підземних коридорів під середньовічними стінами; тут збудували нові системи оборони, нові трубопроводи, нові шляхи для відступу, підземні комплекси гідної подиву складності. Під напівострівним фортом Ла Сіте, через річку від старого міста, є кімнати з перев’язувальними матеріалами, кімнати з амуніцією, навіть підземний госпіталь, принаймні так кажуть. Там провітрюване приміщення, є цистерна для води на двісті тисяч літрів і прямий зв’язок із Берліном. Там вогнеметні міни-пастки, доти з перископічними прицілами; німці наскладали досить боєприпасів, щоб вистрілювати набої в море весь день, щодня, цілий рік.

Тут, шепочуть вони, з тисяча німців, готових загинути. Або п’ять тисяч. А то й більше.

Сен-Мало. Вода оточує місто з чотирьох боків. Його зв’язок із рештою Франції щонайтонший: дамба, міст, піщана коса. Ми насамперед малонці, кажуть жителі Сен-Мало. Потім — бретонці. Французи — якщо на це ще лишається місце.

При світлі зливи граніт виблискує синім. За найвищих припливів море прокрадається аж у підвали середмістя. За найнижчих відпливів порослі мушлями краї тисяч уламків кораблів стирчать над водою.

За три тисячоліття цей невеликий мис бачив багато облог.

Але такої — ніколи.

Бабуся притискає верескливого малюка до грудей. За кілометр від неї, за районом Сен-Серван, пияк, помочившись на вулиці, знімає з огорожі листок паперу. «Термінове повідомлення жителям міста! — написано на ній. — Негайно виходьте на відкриту місцевість».

На островах виблискують вогнем зенітки, великі німецькі гармати в старому місті знову зі свистом випускають залп, а триста вісімдесят французів, ув’язнених в острівному форті Насьональ, за чверть милі від берега збиваються докупи в залитому місячним світлом дворику й дивляться на небо.

Після чотирьох років облоги що принесе їм ревіння все ближчих бомбардувальників? Порятунок? Загибель?

Ляскіт рушничних пострілів. Барабанний стукіт зеніток. Десяток голубів, що всілися на церковному шпилі, прямовисно шугають донизу й роблять коло над морем.

Марі-Лор Леблан одним-одна стоїть у своїй кімнаті, нюхаючи листівку, яку не може прочитати. Виють сирени. Вона зачиняє віконниці й замикає вікно на клямку. Щомиті літаки наближаються; кожна секунда — це втрачена секунда. Їй треба було б бігцем спускатися. Їй треба було б дістатися до кутка в кухні, звідки маленький люк веде в погріб, повен пилу, поточених мишами килимів і старезних валіз, яких давно ніхто не відчиняв.

Натомість вона повертається до столу в ногах ліжка й стає на коліна поряд із моделлю міста.

Знову її пальці знаходять фортечні мури, Бастьйон д’ля Олянд, маленькі сходи, що ведуть униз. У цьому вікні, отут, у справжньому місті, якась пані вибиває килими щосуботи. Із цього ось вікна одного разу хлопчик крикнув: «Дивися під ноги, ти що, сліпа?»

Віконне скло дрижить у рамах. Зенітки випускають ще один залп. Земля ще трішечки прокручується навколо своєї осі.

Під її пальцями мініатюрна рю д’Естре перетинається з мініатюрною рю Воборель. Її пальці звертають направо, ковзають дверними прорізами. Перший, другий, третій. Четвертий. Скільки разів вона це вже робила?

Номер чотири — високий, схожий на занехаяне пташине гніздо будинок її двоюрідного дідуся Етьєна. Будинок, у якому вона прожила чотири роки. У якому, на шостому поверсі, вона сама-одна стоїть на колінах, а дванадцять американських бомбардувальників із ревом летять у її бік.

Вона натискає на крихітні вхідні двері, спрацьовує прихована засувка, і маленький будиночок відділяється від моделі. Він завбільшки з пачку сигарет її батька.

Тепер бомбардувальники так близько, що підлога під її коліньми починає пульсувати. У коридорі дзвенять кришталеві підвіски на люстрі над сходами. Марі-Лор повертає димаря на мініатюрному будиночку на дев’яносто градусів. А тоді забирає три дерев’яні планочки, які слугують йому за дах, і перевертає його.

Їй на долоню падає камінь.

Він холодний. Завбільшки з голубине яйце. Формою схожий на краплю.

Марі-Лор затискає крихітний будинок в одній долоні, а камінь — в іншій. Кімнатка здається хисткою, ненадійною, наче гігантські пальці ось-ось проламають її стіни.

— Papa?[2] — шепоче вона.

Під вестибюлем «Бджолиного готелю» — корсарів підвал, вирубаний у фундаменті. Позаду ящиків, шаф і панелей для інструментів стіни з голого граніту. Стелю підпирають три обтесані вручну масивні балки, яких кіньми приволокли з древнього бретонського лісу й поставили на місце кілька століть тому.

Через єдину електричну лампочку все залите хиткою тінню.

Вернер Пфенніг сидить на розкладному стільці за верстаком, перевіряє рівень зарядженості батареї й одягає навушники. Його радіо — двонаправлений приймач-передавач, обшитий сталлю, з антеною завдовжки півтора метра. Він дає Вернерові змогу зв’язуватися з відповідним приймачем угорі, з двома іншими зенітними батареями в стінах міста і з підземним штабом військ гарнізону по той бік ріки.

Нагріваючись, приймач гуде. Коригувальник вогню читає координати в мікрофон, а артилерист їх повторює. Вернер тре очі. За ним повно конфіскованих скарбів, аж до стелі: скручені гобелени, старовинні підлогові годинники, гардероби, велетенські пейзажі, помережані дрібними тріщинками. На полиці навпроти Вернера стоять вісім чи дев’ять гіпсових голів, про призначення яких він не може здогадатися.

Дебелий фельдфебель Франк Фолькгаймер спускається вузькими дерев’яними сходами й нахиляє голову під балками. Він лагідно всміхається Вернерові, сідає на стілець із високою спинкою, оббитий золотавим шовком, і кладе на коліна рушницю, що тепер здається заледве більшою за диригентську паличку.

— Почалося? — питає Вернер.

Фолькгаймер киває. Він вимикає свого польового ліхтаря і змахує дивовижно витонченими віями в напівтемряві.

— Довго це триватиме?

— Недовго. Тут ми в безпеці.

Інженер Бернд приходить останній. Він дрібний, косоокий, із безбарвним волоссям. Бернд зачиняє за собою двері в підвал, замикає їх на засув і сідає посередині дерев’яних сходів із похмурим виразом на обличчі, від страху чи хоробрості — важко сказати.

Тепер, коли двері зачинені, гудіння сирен м’якшає. Над ними мерехтить підвальна лампочка.

«Вода, — згадує Вернер. — Я забув воду».

Із віддаленого кута міста долинають вибухи зенітної батареї, а тоді «Вісім-вісім» нагорі знову стріляє, гучна, смертельна, й Вернер слухає, як набої зі свистом злітають у повітря. Водоспади пилу ллються зі стелі. У навушниках Вернер чує, як австрійці нагорі досі співають.

…auf d’Wulda, auf d’Wulda, da scheint d’Sunn a so gulda…[3]

Фолькгаймер сонно шкрябає пляму на штанах. Бернд гріє подихом складені човником руки. Приймач із тріском повідомляє швидкість вітру, тиск повітря, траєкторії. Вернер згадує дім: фрау Елену, що, нахилившись над його маленькими черевичками, зав’язує кожну шнурівку на подвійний бантик. Зірки, що пропливали повз його вікно. Свою молодшу сестру, Юту, з клаптиковою ковдрою на плечах і навушником від радіо в лівому вусі.

Чотирма поверхами вище австрійці закладають ще один набій у димливий гузівник гармати «Вісім-вісім», удруге перевіряють кут горизонтальної наводки і затуляють вуха, коли гармата вистрелює, але тут, унизу, Вернер чує тільки радіоголоси свого дитинства. Богиня історії дивилася вниз на Землю. Очищення можна досягнути лише через найгарячіший вогонь. Він бачить ліс сухих соняхів. Він бачить зграю чорних шпаків, що розлітаються з дерева.

Сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять. Ось під прицілами мчить море. А тепер — верхівки дахів. Двоє менших літаків утворюють димовий коридор, головний бомбардувальник відкриває вогонь, одинадцять інших беруть із нього приклад. Бомби падають навскіс, літаки миттю здіймаються.

Небо знизу заплямовується темними бризками. Двоюрідний дідусь Марі-Лор, замкнений із кількома сотнями інших за воротами форту Насьональ, за півкілометра від берега, примружується й думає: «Сарана», — і з його пам’яті, з якоїсь укритої павутиною години в парафіяльній школі, виринає притча зі Старого Заповіту: «Немає царя в сарани, але вся вона в строї бойовім виходить».[4]

Диявольський рій. Квасоля з перекинутого мішка. Сотня розірваних чоток. Тисячі метафор, але їх усіх не досить: сорок бомб на літак, разом чотириста вісімдесят, тридцять три тонни вибухівки.

Лавина сходить на місто. Буревій. Чайні чашки зсовуються на полиці. Картини зіслизають із гвіздків. За чверть секунди сирен уже не чути. Нічого не чути. Гул стає такий гучний, що можуть лопнути слухові перетинки.

Зенітні гармати випускають останні набої. Дванадцять бомбардувальників, неушкоджені, повертаються в синю ніч.

На шостому поверсі будинку номер чотири по рю Воборель Марі-Лор залізає під ліжко й притискає до грудей камінь та маленьку модель будинку.

У підвалі під «Бджолиним готелем» гасне єдина лампочка.

Марі-Лор Леблан — шестирічна парижанка, височенька, веснянкувата, і має слабкий зір, що швидко псується. Батько відправляє її на дитячу екскурсію музеєм, у якому працює. Гід — старенький горбань, сам ледь вищий за дитину. Щоб привернути увагу, він стукає кінчиком ціпка по підлозі, а тоді веде десяток своїх опіканців через сади у виставкові зали.

Діти споглядають, як техніки блоками підіймають стегнову кістку динозавра. У комірчині дивляться на опудало жирафа, у якого на спині зносилися шматки шкури. Зазирають у шафу опудальника, шухляди якої повні пір’я, кігтів і скляних очей; гортають двохсотлітній альбом із гербарієм, прикрашений орхідеями, роменом і травами.

Урешті вони підіймаються шістнадцятьма сходинками в залу мінералогії. Гід показує їм агат із Бразилії, фіолетовий аметист і метеорит на підставці, старий, каже він, як сама Сонячна система. А тоді ключем веде їх униз двома крученими сходовими маршами й уздовж кількох коридорів і зупиняється перед залізними дверима з єдиною замковою щілиною.

— Кінець екскурсії, — оголошує він.

— Але що ж там? — питає одна з дівчаток.

— За цими дверима ще одні замкнені двері, трохи менші.

— А що за ними?

— Треті замкнені двері, ще менші.

— А за ними?

— Четверті двері, а тоді п’яті, і так далі, до тринадцятих, невеличких замкнених дверей, не більших за черевик.

Діти нахиляються вперед.

— А за ними?

— А за тринадцятими дверима, — гід змахує неймовірно зморшкуватою рукою, — «Море полум’я».

Діти зацікавлено топчуться на місці.

— Та годі. Хіба ви ніколи не чули про «Море полум’я»?

Діти хитають головами. Марі-Лор мружиться, дивлячись на голі лампочки, що висять уздовж стелі щокілька метрів; вона навколо кожної з них бачить ореол веселкових кольорів.

Ціпок повисає в гіда на зап’ясті, він потирає долоні.

— Це довга історія. Розказати вам?

Діти кивають.

Він прокашлюється.

— Кілька століть тому, у місці, яке тепер називається Борнео, один принц підняв із висохлого річища синій камінь, бо той йому сподобався. Але дорогою назад до палацу на принца напали люди на конях і загнали ножа йому в серце.

— Ножа в серце?

— Правда?

— Цитьте! — каже хлопчик.

— Злодії вкрали його персні, його коня, усе його майно. Але через те, що синій камінець був затиснутий у долоні, вони його не побачили. Смертельно пораненому принцові вдалося доповзти додому. Десять днів він лежав непритомний. А на десятий день, на здивування його доглядальниць, сів, розтиснув кулак і побачив камінь. Султанові лікарі сказали, що то було диво, що принц не мав би вижити після такої страшної рани. Доглядальниці говорили, що в каменя, певно, є цілюща сила. А султанові ювеліри повідомили ще дещо: вони ніколи не бачили такого великого необробленого діаманта. Їхній найталановитіший різьбяр шліфував його вісімдесят днів, а коли закінчив, камінь став яскраво-блакитний, блакитний, мов тропічні моря, але в центрі мав трохи червоного, ніби полум’я в краплі води. Султан наказав оздобити діамантом принцову корону, й розказували, що коли молодий принц сидів на троні й на нього падало сонце, то камінь сяяв так яскраво, що на нього неможливо було дивитися, здавалося, наче сам принц зникав серед світла.

— А ви певні, що це правда? — запитала дівчинка.

— Цить! — шикнув хлопчик.

— Камінь назвали «Море полум’я». Хтось вірив, що принц став божеством, що доки в нього є цей камінь, його неможливо вбити. Але почало відбуватися дещо дивне: що довше принц носив свою корону, то більше його зраджувала удача. За місяць він утратив двох братів: один утонув, а іншого вкусила змія. За півроку його батько помер від хвороби. Та й до всього ще й султанові розвідники повідомили, що на сході збирається величезна армія. Принц зібрав разом батькових дорадників. Усі сказали, що він має готуватися до війни, всі, крім одного, священика, який переповів свій сон. У цьому сні богиня землі повідомила його, що зробила «Море полум’я» в подарунок своєму коханцеві, богові моря, й послала прикрасу йому річкою. Але коли річка висохла й принц узяв камінь, богиня розгнівилася. Вона прокляла діамант і кожного, хто ним володітиме.

Діти нахиляються вперед, а з ними й Марі-Лор.

— Прокляття було таке: володар каменя житиме вічно, але, доки триматиме його в себе, на всіх дорогих його серцю людей нескінченним дощем сипатимуться нещастя.

— Житиме вічно?

— Але якщо володар викине камінь у море, доставивши його тому, кому він призначений, богиня зніме прокляття. Отож принц, тепер уже султан, думав три дні й три ночі й урешті вирішив залишити камінь у себе. Камінь урятував його життя, він думав, що той робив його незнищенним. Він наказав відрізати священикові язика.

— Ой! — вигукнув найменший хлопчик.

— Оце він дарма, — сказала найвища дівчинка.

— Прийшли загарбники, — продовжив доглядач, — і зруйнували палац, убили всіх, кого знайшли, а принца ніхто ніколи більше не бачив, і за двісті років ніхто більше нічого про «Море полум’я» не чув. Хтось казав, що діамант порізали на багато менших каменів, хтось — що він досі в принца, а принц тепер у Японії чи Персії, що він скромний фермер, який, здається, не старішає.

Отож камінь випав з історії. Допоки одного дня, коли французькому торгівцеві коштовностями, під час його подорожі на голкондські шахти, що в Індії, не показали величезного діаманта у формі груші. Сто тридцять три карати. Майже ідеальна прозорість. Великий, як голубине яйце, писав він, і блакитний, як море, але із язиком полум’я всередині. Він відлив копію каменя й відправив її схибленому на коштовностях герцогові в Лотарингію, попередивши того про чутки щодо прокляття. Але герцогові страшенно захотілося того каменя. Отож торговець привіз його у Європу, і герцог приладнав камінь до головки свого ціпка й носив його скрізь із собою.

— Ой-ой.

— За місяць герцогиню спіткала хвороба горла. Двоє їхніх улюблених слуг упали з даху й зламали шиї. А тоді загинув герцогів єдиний син. Нещастя сталося, коли той катався на коні. Хоча всі казали, що сам герцог ще ніколи не мав такого доброго вигляду, він став боятися виходити з дому, приймати відвідувачів. Урешті він так повірив у те, що його камінь був тим самим проклятим «Морем полум’я», що попросив короля заховати його у своєму музеї, за умови, що камінь замкнуть у спеціальному склепі й той склеп не відчинятимуть двісті років.

— І?..

— І минуло сто дев’яносто шість років.

Якусь хвилю діти мовчать. Кілька починають рахувати на пальцях. А тоді всі як один здіймають руки.

— А нам можна подивитися?

— Ні.

— Навіть не можна відчинити перші двері?

— Ні.

— А ви його бачили?

— Не бачив.

— Тоді звідки вам знати, що він справді там?

— Треба вірити історії.

— А скільки він коштує, мосьє? За нього можна купити Ейфелеву вежу?

— За такий великий і рідкісний діамант, цілком імовірно, можна купити п’ять Ейфелевих веж.

Діти зойкають.

— А всі ці двері тут — щоб захищати діамант від злодіїв?

— Можливо, — відповідає гід і підморгує, — вони для того, щоб утримувати прокляття всередині.

Діти замовкають. Двоє чи троє роблять крок назад.

Марі-Лор знімає окуляри і світ втрачає форму.

— А чому б, — цікавиться вона, — просто не взяти діаманта і не викинути його в море?

Доглядач музею дивиться на неї. Інші діти витріщаються.

— Коли востаннє, — зауважує один зі старших хлопчиків, — ти бачила, щоб у море викидали п’ять Ейфелевих веж?

Лунає сміх. Марі-Лор хмуриться. Це ж просто залізні двері з мідною щілиною для ключа.

Екскурсія закінчується, діти розбігаються, й Марі-Лор повертається до свого батька у Велику залу. Він поправляє окуляри в неї на носі й витягає листок із її волосся.

— Добре розважилася, ma chérie?[5]

Маленький брунатний хатній горобчик злітає з балок і сідає на кахлі навпроти неї. Марі-Лор простягає розкриту долоню. Горобчик нахиляє голову, роздумуючи. А тоді летить геть.

За місяць вона зовсім втрачає зір.

Вернер Пфенніг зростає за п’ятсот кілометрів на північний схід від Парижа, у німецькому місті, яке зветься Цольферайн — вугільновидобувному комплексі за Ессеном площею півтори тисячі гектарів. Це земля криці, земля антрациту, повна дірок земля. Димлять труби, локомотиви котяться туди-сюди естакадами й голі дерева стоять на купах жужелиці, як скелети, що тягнуть руки з підземного світу.

Вернер і його молодша сестра, Юта, виховуються в дитбудинку, двоповерховому сиротинці з клінкерної цегли по Вікторіяштрассе, кімнати якого наповнені кашлем хворих дітей, плачем новонароджених і пошарпаними валізами, у яких дрімають останні речі померлих батьків: заштопані сукні, потемніле весільне столове приладдя, вицвілі фотографії татів, яких проковтнули шахти.

Вернерові найперші дитячі роки найголодніші. Перед воротами Цольферайна чоловіки б’ються за роботу, курячі яйця продають за два мільйони марок штука, ревматична лихоманка нападає на сиротинець, мов вовк. Немає ні масла, ні м’яса. Про фрукти залишається тільки згадувати. Деколи увечері, у найгірші місяці, все, чим директриса може нагодувати десяток сиріт, — це коржики з гірчиці й води.

Але семирічний Вернер, здається, цього не помічає. Він замалий для свого віку, має відстовбурчені вуха, говорить високим, милим голоском, і люди зупиняються подивитися на його біляве волосся — кольору снігу, молока, крейди. Кольору, якому бракує кольору. Щоранку він зашнуровує черевики, напихає під пальто газет, щоб захиститися від холоду, й вирушає досліджувати світ. Він ловить сніжинки, пуголовків, жаб, що впали в сплячку; випрошує хліб у пекаря, який не має кому його продати; часто з’являється на кухні зі свіжим молоком для малюків. Він і сам щось майструє: паперові коробки, простенькі літаки-біплани, іграшкові човни з кермом.

Щокілька днів він дивує директрису питанням, на яке в неї немає відповіді: «Чому на людей нападає гикавка, фрау Елено?»

Або: «Якщо Місяць такий великий, фрау Елено, то чому він на вигляд такий маленький?»

Або: «Фрау Елено, а бджола знає, що помре, якщо когось ужалить?»

Фрау Елена, монахиня-протестантка з Ельзасу, дітей любить більше за дисципліну. Вона співає французьких фольклорних пісень пискливим фальцетом, має слабкість до хересу й увесь час засинає на ходу. Деколи увечері вона дозволяє дітям не лягати спати допізна й розповідає їм історії французькою про своє дівоцтво в затишній місцині біля гір, про два метри снігу на дахах будинків, про вуличних глашатаїв і річечки, що парують на холоді, й притрушені інеєм виноградники — світ із різдвяної казки.

«А глухі чують своє серцебиття, фрау Елено?»

«А чому клей не пристає до пляшки зсередини, фрау Елено?»

Вона сміється. Скуйовджує Вернерове волосся, шепоче: «Тобі скажуть, що ти замалий, Вернере, що ти нізвідки, що тобі не варто мати великих мрій. Але я в тебе вірю. Я думаю, що тобі вдасться зробити щось велике». А тоді вона відсилає його до ліжечка, яке він сам собі вибрав, воно притиснуте до стіни під слуховим вікном на горищі.

Іноді вони з Ютою малюють. Сестра залізає на його ліжко, й разом вони лежать на животах і передають одне одному єдиного олівця. Юта, хоч і молодша на два роки, малює краще. Вона найбільше любить малювати Париж, місто, що бачила на одним-одній фотографії на заднику обкладинки котрогось із любовних романів у фрау Елени: мансардні дахи, імлисті житлові будинки, залізні ґратки далекої башти. Вона малює кручені білі хмарочоси, вигадливі мости, натовп біля річки.

Часом, після занять, Вернер возить свою молодшу сестру через вугільнодобувний комплекс у возику, який він зібрав із викинутих кимось запчастин. Вони з грюкотом проходять довгими, вкритими гравієм вулицями, повз хатинки біля шахт і палахкотючі бочки з відходами, повз безробітних шахтарів, що увесь день сидять на перекинутих ящиках, нерухомі, мов статуї. Одне колесо увесь час відпадає, і Вернер терпляче присідає біля нього, наново закручуючи гайки. Куди не глянь, навколо них працівники з другої зміни човгають на склади, доки з першої човгають додому, згорблені, голодні, із синіми носами й чорними обличчями, що під касками скидаються на черепи. «Добридень», — пищить Вернер, але шахтарі зазвичай тягнуться повз них, нічого не відповідаючи, певно, навіть не бачачи їх, прикипівши поглядом до порожньої породи. Економічний крах Німеччини світиться за їхніми спинами, мов суворі обриси фабрик.

Вернер і Юта просівають блискучі купи чорного пилу; вони вилізають на гори вкритої іржею техніки. Зривають ягоди ожини й голови кульбаб у полі. Іноді їм вдається знайти картопляні лушпайки або зелені хвостики моркви в контейнерах для відходів, в інші пообіддя — папір для малювання або старі тюбики з-під зубної пасти, з яких іще можна витиснути залишки, що висохнуть і стануть крейдою. Іноді Вернер довозить Юту аж до входу в шахту номер дев’ять, найбільшу з усіх шахт, повну шуму, шахту, що світиться, як грілка газової печі; п’ятиярусна вугільна підойма вигинається над нею, хитаються троси, гупають молоти, кричать чоловіки, ціла мапа складчастої й зморшкуватої індустрії простягається вдалину зусібіч. Діти дивляться, як вугільні вагонетки викочуються з-під землі й зі складів висипають шахтарі зі своїми судками для обіду в напрямку входу в ліфт, мов комахи на світляну пастку.

— Отам унизу, — шепоче Вернер сестрі, — отам загинув наш батько.

А коли опускається ніч, Вернер мовчки везе малу Юту через вузькі вулички Цольферайна — двоє дітей із волоссям кольору снігу в долині сажі, що везуть свої жалюгідні скарби в будинок на Вікторіяштрассе, три, де фрау Елена вдивляється вглиб вугільної печі, співаючи втомленим голосом французьку колискову, доки один малюк смикає зав’язки її фартуха, а інший реве в неї на руках.

Уроджена катаракта. Двостороння. Невиліковна.

— Бачиш це? — питають лікарі. — А це бачиш?

Марі-Лор більше нічого не бачитиме все життя. Приміщення, що колись були їй знайомі, — чотирикімнатна квартира, у якій вона живе з батьком, маленький майданчик, обсаджений деревами, у кінці їхньої вулиці, — перетворилися на лабіринти, повні небезпек. Шафи завжди десь не там, де мають бути. Ванна кімната стала проваллям. Склянка води то надто близько, то надто далеко; її пальці завеликі, завжди завеликі.

Що таке сліпота? Там, де мала б бути стіна, її руки нічого не знаходять. Там, де нічого не мало б бути, ніжка столу вдаряє її по нозі. На вулицях гримотять автомобілі; у небі перешіптується листя; кров шелестить у вухах. На сходових майданчиках, на кухні, навіть поряд із її ліжком у дорослих голосах чути відчай.

— Бідолашне дитя.

— Бідолашний мосьє Леблан.

— Яке важке в нього життя! Батько загинув на війні, дружина померла при пологах. А тепер оце.

— Наче на них якесь прокляття.

— Гляньте на неї! Гляньте на нього!

— Відправив би її в притулок для інвалідів.

Ці місяці — місяці синців і печалі; кімнати хитаються, мов вітрильники, напіввідчинені двері б’ють Марі-Лор по обличчю. Її єдиний прихисток — у ліжку, натягнути ковдру до підборіддя, доки батько курить ще одну цигарку на стільці поряд із нею, обстругуючи якусь зі своїх крихітних моделей, маленький молоточок робить «стук-стук-стук», а квадратик шмерґелевого паперу створює ритмічний, заспокійливий скрегіт.

Відчай не триває довго. Марі-Лор ще дуже маленька, а її батько дуже терплячий. «Не буває, — запевняє він її, — такого явища, як прокляття. Бувають щасливі й нещасливі випадки. Щодня удача хилиться в той чи той бік. Але проклять не буває».

Шість ранків на тиждень він будить її удосвіта й одягає, доки вона тримає руки піднятими вгору. Панчохи, сукня, светр. Якщо є час, він заохочує її самостійно зав’язувати шнурівки на черевиках. Потім вони разом п’ють каву на кухні: гарячу, міцну, таку солодку, як їй хочеться.

О шостій сорок вона забирає свій білий ціпочок із кутка, береться пальцем за батьків ремінь ззаду і йде за ним до музею — чотири поверхи і шість кварталів.

Рівно о сьомій він відмикає вхід номер два. Усередині знайомі запахи: стрічок друкарської машинки, навоскованої підлоги, кам’яного пилу. Їхні кроки через Велику залу супроводжує знайоме відлуння. Він вітається з нічним охоронцем, а тоді з доглядачем музею, завжди ті самі слова з однаковими відповідями:

— Bonjour.

— Вonjour.[6]

Два повороти ліворуч, один праворуч. Дзвенять батькові ключі. Замок відмикається, відчиняються навстіж дверцята.

Усередині шафи, у шести засклених ящиках, на кілочках висять тисячі залізних ключів: заготовини й відмикачки, ключі з кільцем на кінці та пласкою ручкою, ключі від ліфта й ключі від шаф. Ключі завдовжки з руку Марі-Лор і коротші за її великий пальчик.

Батько Марі-Лор працює головним замкарем у Національному музеї природничої історії. За його підрахунками, у цілому музейному комплексі — в усіх лабораторіях, складах, чотирьох окремих державних музеях, звіринці, теплицях, десятку воріт і павільйонів, на акрах й акрах медичних і декоративних садів у Паризькому ботанічному саду — дванадцять тисяч замкíв. Ніхто з ним не сперечається, бо він знає про замки´ більше за всіх.

Увесь ранок він стоїть біля шафки для ключів і роздає їх працівникам музею: доглядачі за тваринами з’являються першими, офісні працівники прибувають похапцем близько восьмої, техніки, бібліотекарі й наукові асистенти натовпом приходять наступними, науковці — по одному, останніми. Кожен ключ має свій номер і кольоровий ярлик. Кожен працівник, від доглядачів музею до директора, повинен увесь час мати свої ключі при собі. Нікому не дозволено виносити ключі або залишати їх на столі. Все-таки серед експонатів музею — неоціненний нефрит тринадцятого століття, кавансит із Індії й родохрозит із Колорадо; за замкóм, що її батько сам сконструював, зберігається флорентійська аптечна чаша, вирізьблена з лазуриту, яку щороку приїжджають оглянути фахівці за тисячі кілометрів.

Батько весь час ставить їй питання. Цей ключ від підвальних дверей чи висного замкá, Марі-Лор? А цей — від шафи чи від засуву? Він перевіряє її на знання місця експозицій, умісту шухляд. Він увесь час дає їй у руки якусь неочікувану річ: електричну лампочку, скам’янілу рибу, перо фламінго.

Він примушує її щоранку, навіть у неділю, годину вправлятися з підручником Брайля. А — крапочка в горішньому куті. Б — дві крапочки одна під одною. Жан. Іде. По. Хліб. Жан. Іде. По. Сир.

По обіді він бере її на свої обходи. Змащує клямки, ремонтує вітрини, натирає накладки замкíв. Він водить її коридором за коридором і залою за залою. Вузькі коридори приводять до велетенських бібліотек, скляні двері відчиняються в оранжереї, переповнені запахами чорнозему, вологих газет і лобелії. А ще є майстерні столярів, кімнати опудальників, акри полиць і шаф із препаратами, цілі музеї в музеї.

Деколи по обіді батько залишає Марі-Лор у лабораторії доктора Жефара, підстаркуватого спеціаліста з молюсків, чия борода має запах мокрої вовни. Доктор Жефар щоразу кидає своє заняття, відкорковує пляшку червоного мальбеку й шепітливим голосом розповідає Марі-Лор про рифи, на яких він побував у молодості: Сейшельські острови, Беліз, Занзібар. Він називає її Лореттою; щодня о третій він їсть печену качку; його голова містить, здається, невичерпний каталог подвійних латинських назв.

Біля задньої стіни лабораторії доктора Жефара стоїть шафа, у якій шухляд більше, ніж вона може порахувати, й він дозволяє їй відчиняти їх одна за одною й тримати в руках мушлі: черевоногі й оливкові молюски, імператорські волюти з Таїланду, лямбіси з Полінезії — у власності музею понад десять тисяч екземплярів, понад половина відкритих видів, і Марі-Лор пощастило потримати в руках більшість із них.

— А оця фіолетова мушля, Лоретто, належала сліпому морському молюску, що живе на поверхні моря. Щойно він потрапляє у воду, відразу її збовтує, щоб утворилися бульбашки, і зв’язує їх слизом, щоб збудувати собі пліт. А тоді відпливає й годується водяними безхребетними, яких зустрічає на своєму шляху. Але якщо такий молюск втратить свого плота, то потоне й помре…

Мушля каринарії водночас легка й важка, тверда й м’яка, гладенька й груба. Мурекс, якого доктор Жефар тримає на своєму письмовому столі, може розважати її з півгодини: порожні голки, рельєфні завитки, глибокий вхідний отвір; цілий ліс зубців, виїмок, текстур, ціле королівство.

Її руки рухаються безупинно, збирають, обстежують, пробують. Пір’ячко на грудях набитої синиці неймовірно м’яке, а дзьобик гострий, мов голка. Пилок на кінчиках тичинок тюльпана не так схожий на порошок, як на крихітні кульки олії. Їй відкривається, що по-справжньому чогось торкнутися — кори явора в ботанічному саду, проколотого жука-рогача у відділі ентомології, майстерно полірованої серединки морського гребінця на семінарі доктора Жефара, — означає це полюбити.

Удома, вечорами, батько ставить їхні черевики на ту саму підставочку, вішає їхні пальта на ті самі гачки. Марі-Лор переступає шість однакових смужок на кухонних кахлях, щоб дійти до столу, тримаючись за мотузку, дістається від столу до ванної кімнати. Він подає вечерю на круглих тарілках й описує її так, наче тарілка — це годинник. Картопля на шостій годині, ma chérie. Гриби — на третій. А тоді він підпалює цигарку й стає до праці над своїми мініатюрами за робочим місцем у кутку кухні. Він будує зменшену модель цілого району: будинки з високими вікнами, дощові жолоби, levarie й boulangerie, й маленька place[7] у кінці вулиці з чотирма лавками й десятком дерев. Теплими ночами Марі-Лор відчиняє вікна у своїй спальні й слухає, як вечір опускається на балкони, гребені дахів і димарі, лінивий і безтурботний, аж доки справжній квартал і мініатюрний не змішуються у її уяві.

По вівторках музей зачинений. Марі-Лор та її батько сплять допізна, п’ють каву, густу від цукру. Вони йдуть пішки до Пантеону, або до квіткового ринку, або вздовж берега Сени. Час від часу заходять до книгарні. Він дає їй словник, газету, журнал із фотографіями.

— Скільки тут сторінок, Марі-Лор?

Вона проводить нігтем по краєчку.

— П’ятдесят дві?

— Сімсот п’ять?

— Сто тридцять дев’ять?

Він заправляє пасма волосся їй за вуха; він крутить її над головою. Він каже, що вона його émerveillement.[8] Він каже, що ніколи її не покине, ніколи-ніколи, навіть за мільйон років.

Восьмирічний Вернер нишпорить у смітті за складом, коли знаходить щось, на вигляд схоже на велику котушку ниток. Це обмотана дротом трубка, затиснута між двома дисками із соснового дерева. Згори стирчать три обтіпані електричні проводи. З одного — звисає маленький навушник.

Шестирічна Юта, круглолиця, зі скуйовдженим білим волоссям, сідає напочіпки поряд із братом.

— Що це таке?

— Здається, — Вернер почувається так, наче допіру розверзлися небеса, — ми щойно знайшли радіо.

Досі він бачив радіо тільки мельком: великий приймач за мереживними шторами в будинку чиновника, переносний — у шахтарському гуртожитку, ще один — у церковній трапезній. Але торкнутися радіо йому ще не випадало.

Вони з Ютою потай приносять приймач на Вікторіяштрассе, три, й оглядають його під електричною лампою. Вони протирають його дочиста, розплутують клубок дротів, вимивають бруд із навушника.

Радіо не працює. Інші діти приходять, стоять над ним і дивуються, але потім поступово втрачають цікавість й вирішують, що воно безнадійне. Але Вернер відносить приймача до свого вікна на горищі й розглядає його годинами. Він від’єднує все, що можна від’єднати, розкладає деталі на підлозі й підносить їх по черзі до світла.

Одного залитого сонцем пообіддя, коли, певно, решта дітей у Цольферайні гралися на вулиці, три тижні потому, як знайшов прилад, Вернер помічає, що найдовший дріт — тоненька волосинка, обкручена навколо циліндра сотні разів, — розірваний у декількох місцях. Повільно й ретельно він розкручує його, зносить усю цю купу дроту вниз і кличе Юту всередину потримати для нього шматки, доки він з’єднає, де обірвано. А тоді накручує дріт назад.

— А тепер спробуймо, — шепоче він, притискає навушника до вуха і крутить, як вирішив, ручку налаштування.

Він чує шипіння статики. А тоді, звідкись із глибини навушника, лине потік приголосних. Вернерове серце завмирає; здається, голос відлунює у його голові.

Звук зникає так само швидко, як і з’являється. Він пересуває ручку на кілька міліметрів уперед. Знову статика. Ще кілька сантиметрів. Нічого.

На кухні фрау Елена місить тісто на хліб. Хлопці кричать у провулку. Вернер проводить ручкою туди-сюди.

Статика, статика.

Він саме збирається дати Юті навушник, коли — чисті й досконалі, десь на середині котушки — до нього долинають звуки смичка, що ударяє по струнах скрипки. Він старається утримувати стрижень зовсім непорушним. До першої скрипки приєднується друга. Юта підсовується ближче, вона дивиться на брата великими очима.

За скрипками вступає піаніно. Далі — дерев’яні духові. Струнні наче змагаються на швидкість, а духові тріпочуть позаду. Вступають інші інструменти. Флейти? Арфи? Мелодія мчить і наче крутиться.

— Вернере? — озивається Юта.

Він моргає, йому треба проковтнути сльози. Зала дитбудинку на вигляд така, як і завжди: дві колиски під двома католицькими хрестами, у печі куриться зола, від плінтуса відлущується з десяток шарів фарби. Вишивка із засніженим ельзаським селом фрау Елени висить над мийкою. Але тепер є ще й музика. Так, ніби малесенький оркестр ожив у Вернеровій голові.

Здається, кімната починає повільно обертатися. Сестра наполегливіше промовляє його ім’я, й він притискає навушника до її вуха.

— Музика, — каже вона.

Він тримає стрижня так непорушно, як може. Сигнал такий слабкий, що, хоч навушник і зовсім близько до вуха, йому зовсім не чути мелодії. Але він дивиться на обличчя сестри, на якому не рухається нічого, крім повік, а на кухні фрау Елена тримає білі від борошна руки здійнятими вгору й, нахиливши голову, розглядає Вернера. Двоє старших хлопчиків забігають у кімнату й зупиняються, відчуваючи в повітрі якусь зміну, а маленьке радіо з чотирма клемами й антеною стоїть на підлозі між ними, мов диво.

Зазвичай Марі-Лор вдається розгадувати дерев’яні скриньки із секретом, які батько робить до її іменин. Часто вони мають форму будинків і містять якусь приховану дрібничку. Щоб відчинити їх, треба зробити кілька вправних дій: за допомогою нігтів знайти рубець, зрушити дно праворуч, відчепити бокову планку, забрати прихований ключик, відімкнути дашок і знайти всередині браслет.

На її сьомі іменини крихітний дерев’яний сільський будиночок стоїть у центрі кухонного столу, де має бути цукорниця. Вона витягає приховану шухлядку, знаходить під нею відсік, намацує дерев’яний ключик і вставляє його в димаря. Усередині чекає швейцарська шоколадка.

— Чотири хвилини, — посміхається батько. — Наступного року доведеться мені постаратися більше.

На відміну від скриньок із секретом, із моделлю їхнього кварталу їй довго не вдається розібратися. Вона не схожа на справжній світ. Мініатюрне перехрестя рю де Мірбель і рю Монж, наприклад, що за квартал від їхньої квартири, зовсім не подібне до справжнього. Справжнє перехрестя — це цілий амфітеатр шуму й запахів: восени воно пахне автомобілями й рициновою олією, хлібом із пекарні, камфорою з аптеки «Авен», сокирками, запашним горошком і трояндами з квіткового кіоску. Зимовими днями його наповнюють пахощі смажених каштанів; літніми вечорами воно стає повільним і сонним, повним млявих розмов і скреготіння важких залізних стільців.

Але модель того самого перехрестя, яку зробив її батько, пахне тільки сухим клеєм і тирсою. Її вулиці порожні, її тротуари нерухомі. Для пальців Марі-Лор ця модель — щось трохи більше, ніж крихітна й неповна копія. Він наполегливо просить Марі-Лор проводити по ній пальцями, впізнавати різні будинки, кути вулиць. І одного холодного грудневого вівторка, понад рік відтоді, як Марі-Лор втратила зір, батько приводить її на рю Кюв’є, на кут Ботанічного саду.

— Це, ma chérie, дорóга, якою ми ходимо щоранку. Через доріжку з кедрів попереду — Велика зала.

— Я знаю, тату.

Він піднімає її й тричі крутить навколо.

— А тепер, — пропонує він, — ти приведеш нас додому.

Вона роззявляє рота від здивування.

— Згадай модель, Марі.

— Та як же я?!

— Я за крок позаду тебе. Я прослідкую, щоб нічого поганого не сталося. Ти маєш ціпочок. Ти знаєш, де ти.

— Не знаю!

— Знаєш.

Відчай. Вона навіть не може сказати, Ботанічний сад попереду чи позаду.

— Опануй себе, Марі. По сантиметру за раз.

— Papa, це далеко. Щонайменше шість кварталів.

— Точно, шість кварталів. Застосовуй логіку. Куди ми йдемо спочатку?

Світ обертається й гримить. Кричать ворони, скрегочуть гальма, зліва від неї хтось гупає по чомусь металевому, здається, молотком. Вона човгає вперед, аж доки кінчик її ціпка не повисає в повітрі. Краєчок бордюру? Ставок, сходи, скеля? Вона обертається на дев’яносто градусів. Три кроки вперед. Тепер її ціпок упирається в основу стіни.

— Papa?

— Я тут.

Шість кроків, сім кроків, вісім. І тут її накриває потік звуків — щуролов просто зараз виходить із будинку, розпорошує отруту. Ще через дванадцять кроків дзвенить дзвіночок, прив’язаний до ручки дверей магазину, виходять дві жінки й, проходячи повз, штовхають її.

Марі-Лор випускає з рук ціпочок і заливається слізьми.

Батько підіймає її, притискає до своїх вузьких грудей.

— Місто таке велике, — зітхає вона.

— Тобі це під силу, Марі.

Ні, не під силу.

Доки інші діти грають у класи в провулку чи купаються в каналі, Вернер сам-один сидить біля свого вікна на горищі й експериментує з радіоприймачем. За тиждень він навчився його розбирати й збирати знову із заплющеними очима. Конденсатор, індуктор, котушка, навушник. Один дріт — у землю, інший — угору. Ще нічого у його житті не було таким зрозумілим.

Він добуває запчастини зі сміття за складом: обрізки мідного дроту, гвинтики, зігнуту викрутку. Випрошує в дружини аптекаря зламані навушники, дістає соленоїд із викинутого дверного дзвоника, злютовує його з резистором і робить динамік. За місяць він зміг повністю полагодити приймач, додаючи то там, то тут нові запчастини, і під’єднати його до живлення.

Щовечора він зносить своє радіо вниз, і фрау Елена дозволяє своїм опіканцям годину його послухати. Вони налаштовують приймач на новини, концерти, опери, виступи національних хорів, фольклорні вистави — десяток дітей сидять на меблях півколом, серед них фрау Елена, сама заледве більша за дитину.

«Ми живемо в захопливі часи, — проголошує радіо. — І слово скарги не злетить із наших вуст. Ми глибоко пустимо корені в нашу землю, й ніякий ворог не зрушить нас».[9]

Старші дівчата полюбляють музичні конкурси, радіогімнастику, регулярну передачу під назвою «Сезонні поради для закоханих», на яку скаржаться молодші діти. Хлопцям подобаються вистави, випуски новин, військові гімни. Юта любить джаз. Вернерові до душі все. Скрипки, духові, барабани, промови — чийсь голос, що лине в мікрофон десь далеко, але в цей самий час — його заворожують.

«Хіба це дивно, — питає радіо, — що мужність, упевненість й оптимізм усе більше й більше переповнюють серця німців? Хіба це не полум’я нової віри, що підіймається над жертовною готовністю?»[10]

Доки минають тижні, Вернерові й справді здається, що починається щось нове. Зріс видобуток руди; скоротилося безробіття. У неділю на вечерю буває м’ясо. Баранина, свинина, сосиски — ще рік тому нечувані делікатеси. Фрау Елена купує нову канапу, оббиту помаранчевим вельветом, і плиту з чорними кільцями конфорок; із берлінської консисторії прибувають три нові Біблії; до задніх дверей привозять виварку для білизни. Вернерові дістаються нові штани; Юта отримує власну пару черевиків. Справні телефони дзвонять у будинках їхніх сусідів.

Одного дня, дорогою зі школи, Вернер зупиняється біля аптеки й притискається носом до високої вітрини: за нею марширують півсотні штурмовиків із півпальця заввишки, кожен іграшковий солдатик має брунатну сорочку й крихітну червону пов’язку на руці, у деяких із них флейти, у деяких — барабани, кілька офіцерів верхи на блискучих чорних жеребцях. Над ними, підвішений на дротику, крихітний, укритий оловом, заводний літак із пропелером крутиться по дивовижній, чарівливій орбіті. Вернер довго розглядає його крізь скло, намагаючись зрозуміти, як він працює.

Осінь 1936 року. Опускається ніч, і Вернер зносить радіо донизу й ставить його на буфет, інші діти нетерпляче вовтузяться. Нагріваючись, приймач гуде. Вернер ступає крок назад, тримаючи руки в кишенях. Із динаміка лунає спів дитячого хору: «У нас одна надія — це робота, робота, робота, старанна робота на благо країни». Далі починається державна радіовистава з Берліна: історія про загарбників, що вночі прокрадаються в село.

Усі дванадцятеро дітей слухають, мов зачаровані. У п’єсі загарбники — гачконосі власники універмагів, нечесні ювеліри, непорядні банкіри, вони продають блискучий непотріб, вони виживають авторитетних сільських підприємців із їхньої комерції. Незабаром замислюють убити німецьких дітей просто в ліжечках. Урешті пильний і скромний сусід їх ловить. Викликають поліцію: високих, вочевидь, вродливих поліціянтів із чудовими голосами. Вони вибивають двері й забирають загарбників геть. Грає патріотичний марш. Усі знову щасливі.

Вівторок за вівторком її спіткає невдача. Обходи шести кварталів, на які вона водить батька, викликають у ній злість і роздратування, й закінчуються щоразу далі від дому, ніж попередні. Але взимку її восьмого року життя, на подив самої Марі-Лор, їй починає вдаватися. Вона проводить пальцями по моделі на кухні, рахуючи крихітні лавки, дерева, ліхтарні стовпи, двері. Щодня з’являється нова деталь — кожен риштак, паркова лавка й пожежний гідрант на моделі мають двійника в справжньому світі.

Марі-Лор приводить батька все ближче до дому. Чотири квартали, три квартали, два. Й одного сніжного березневого вівторка, коли він знову приводить її до нового місця, дуже близько до берегів Сени, тричі крутить її навколо й просить:

— Приведи нас додому.

Вона розуміє, що вперше, відколи вони почали вправлятися, у неї не холоне всередині. Натомість вона сідає навпочіпки на тротуарі.

Її оточує ледь відчутний металевий запах снігопаду. Заспокойся. Слухай.

Автомобілі бризкають водою на вулицях; тала снігова вода барабанить у канавах; вона чує, як сніжинки падають і стукають об гілки дерев. Відчуває запах кедрів у Ботанічному саду десь за півкілометра. Тут потяг метро з шумом пролітає під тротуаром: це пристань Сен-Бернар. Тут розкриваються небеса й вона чує стукіт гілок — це вузька смужка саду за залою палеонтології. Значить, це кут пристані й рю Кюв’є.

Шість кварталів, сорок будівель, десять крихітних дерев на майданчику. Ця вулиця перетинає ту вулицю, а ця — ту. По сантиметру.

Батько дзвенить ключами в кишені. Попереду вимальовуються високі, великі будинки, що обрамляють сад, відбиваючи звук.

Марі-Лор командує:

— Звертаємо ліворуч.

Вони ступають на початок рю Кюв’є. Трійко качок пролітає повз них у бік Сени, синхронно махаючи крильми. Коли птахи обганяють їх, вона уявляє, ніби відчуває, як світло опускається на їхні крила, запалюючи кожну пір’їнку.

Ліворуч — на рю Жофруа Сен-Ілер. Праворуч — на рю Дюбентон. Три риштаки, чотири риштаки, п’ять. Ще трохи, й зліва буде виливана загорожа Ботанічного саду, її тонкі прути схожі на ґратки велетенської пташиної клітки.

Тепер напроти неї пекарня, магазин різника, кулінарія.

— Можна переходити, Papa?

— Можна.

Праворуч. Тепер прямо. Тепер вони йдуть своєю вулицею, вона в цьому впевнена. За крок позаду неї батько закидає голову й широко всміхається небу. Марі-Лор це знає, хоч і йде спиною до нього, хоч він і мовчить, хоч вона й сліпа — татове густе волосся мокре від снігу й розкуйовджене, його шарф з’їхав набік, і він щасливо всміхається снігопадові.

Вони на середині рю де Патріарш. Біля свого дому. Марі-Лор намацує стовбур каштана, що росте під її вікном на четвертому поверсі, гладить його кору.

Старий товариш.

За півсекунди батькові руки підхоплюють її під пахви, піднімають, і Марі-Лор усміхається, а він заходиться чистим, заразливим сміхом, таким, який вона старатиметься пам’ятати все життя. Сміючись, батько й донька кружляють на тротуарі перед своїм будинком, доки на них падає сніг із гілок дерева над головою.

У Цольферайні, навесні десятого року Вернерового життя, двоє найстарших хлопчиків із сиротинця: тринадцятирічний Ганс Шильцер і чотирнадцятирічний Геріберт Помсель закидають на плечі потерті рюкзаки й урочисто крокують у ліси. Повертаються вони вже членами гітлер’югенду.

Вони носять із собою рогатки й дротики, влаштовують навчальні засідки з-за снігових заметів. Вони приєднуються до численної групи шахтарських синів, які сидять на ринковому майдані, у сорочках із закоченими рукавами й шортах із високою талією.

— Добрий вечір, — кричать вони перехожим. — Або гайль Гітлер, якщо бажаєте!

Вони однаково постригли один одного, займаються боротьбою в кімнаті для відпочинку й хваляться тренуваннями зі стрільби, до яких готуються, планерами, на яких вони літатимуть, танковими баштами, якими керуватимуть. «Наш прапор нову еру представляє, — співають Ганс і Геріберт, — наш прапор у вічність нас веде». За їжею вони дорікають молодшим дітям за захоплення іноземними речами: рекламою британського авто, французькою книжкою з малюнками.

Їхні привітання комічні; вони вбираються мало не безглуздо. Але фрау Елена дивиться на хлопців сторожкими очима: не так давно вони були дикуватими малюками, що ховалися в ліжечках і плакали за мамами. Тепер вони стали підлітками-хуліганами з розбитими кісточками пальців і листівками з фюрером, які вони тримають складеними в нагрудних кишенях.

У присутності Ганса й Геріберта фрау Елена говорить французькою дедалі рідше. Вона ловить себе на тому, що соромиться свого акценту. Найменший погляд сусіда може примусити її замислитися.

Вернер тримається осторонь. Перестрибувати через вогнища, мазати попелом під очима, знущатися над малими дітьми? Жмакати Ютині малюнки? Куди краще, вирішує він, бути тихим, непримітним. Вернер читає науково-популярні журнали в аптеках, його цікавить хвилева турбулентність, тунелі до центру Землі, нігерійський метод передавання новин на відстані за допомогою барабанів. Він купує нотатник і малює схеми дифузійних камер, детекторів іонів, окулярів із рентгеном. А що як приєднати невеличкий мотор до колиски, щоб заколисувати дітей? А що як уздовж осі його возика розтягнути пружину, щоб легше було вивозити його на гору?

До сиротинцю приїжджає чиновник із міністерства праці, щоб розказати про можливість працевлаштування на шахтах. Діти сидять біля його ніг, вбрані в найчистіший одяг. Усі без винятку хлопчики, пояснює чиновник, підуть працювати в шахти, щойно їм виповниться п’ятнадцять. Він говорить про славу й тріумфи, про те, як їм пощастить мати постійну роботу. Коли він підіймає Вернерове радіо й ставить його назад, нічого не сказавши, Вернер відчуває, як опускається стеля й звужуються стіни.

Там його батько, під будинком, на півторакілометровій глибині. Тіла так і не знайшли. Душа й досі блукає тунелями.

— Ваш район, — проголошує чиновник, — ваша земля дає силу нашій нації. Криця, вугілля, кокс. Берлін, Франкфурт, Мюнхен — усі ці міста не могли б існувати, якби не шахти. Ви даєте основу для нового порядку, кулі для його рушниць, броню для його танків.

Ганс і Геріберт пожадливо дивляться на шкіряну кобуру для пістолета цього чиновника. На буфеті щебече Вернерове радіо.

«Упродовж цих трьох років наш лідер мав досить мужності дивитися в лице Європі, що була на межі колапсу…»[12]

«Лише йому варто подякувати за те, що для німецьких дітей життя в Німеччині знову стало гідним».[13]

Шістнадцять кроків до фонтанчика для пиття, шістнадцять назад. Сорок два — до сходів, сорок два — назад. Марі-Лор малює в уяві мапи, вона розмотує сотні метрів уявного шпагату, а тоді обертається й скручує його. Відділ ботаніки пахне клеєм, бюварним папером і засушеними квітами. Палеонтології — кам’яним пилом, кістяним пилом. Відділ біології пахне формаліном і перестиглими фруктами, він наповнений важкими холодним резервуарами, у яких плаває те, про що вона знає тільки з описів: бліді, скручені спіраллю мотузки гримучих змій, відрізані лапи горил. Відділ ентомології пахне кульками від молі й змащувальним матеріалом — консервантом, що, як пояснює доктор Жефар, називається нафталіном. Офіси пахнуть копіювальним папером, або сигаретним димом, або бренді, або парфумами. Або всім разом.

Пересуваючись, вона тримається кабелів і труб, перил і мотузок, огорож і пішохідних доріжок. Вона сполохує людей. Вона не знає, чи увімкнене світло.

Діти, з якими вона знайомиться, мають мільйон питань: «Тобі болить?», «Ти заплющуєш очі перед сном?», «Як ти знаєш, котра година?»

Їй не болить, пояснює вона. І темряви теж немає, такої, як вони собі уявляють. Усе складається зі сплетінь, сіток, зміщень звуку й текстури. Вона по колу обходить Велику залу, орієнтуючись на скрип підлоги; вона чує тупіт кроків угору й униз музейними сходами, плач малюка, стогін втомленої бабусі, що опускається на лавку.

Люди не знають, що її світ кольоровий. У її уяві, у її снах усе різнобарвне. Будівлі музею бежеві, каштанові, горіхові. Їхні науковці бузкові, лимонно-жовті й рудувато-брунатні. Акорди піаніно повільно линуть коридором із динаміка радіо в пункті охорони, відбиваючись у шафці для ключів густим чорним і багатогранним синім. Церковні дзвони розсіюють дуги бронзового кольору з вікон. Бджоли срібні; голуби помаранчево-коричневі, темно-руді, а часом золоті. Велетенські кипариси, повз які вони з батьком проходять щоранку, — переливчасті калейдоскопи, кожна голка — багатогранний промінь світла.

Вона зовсім не пам’ятає своєї матері, але уявляє її білою, сяйливою. Її батько випромінює тисячу кольорів: молочний, полунично-червоний, глибокий червоно-брунатний, соковитий зелений; запах, схожий на олію й метал, відчуття замкóвого барабана, що стає на місце; дзенькіт ключів, які підстрибують на ходу. Коли він розмовляє з головою відділу, то забарвлений в оливково-зелений, а коли з мадемуазель Флорі з оранжерей — у все яскравіші відтінки помаранчевого, коли намагається готувати — у яскраво-червоний. Коли він вечорами сидить за своїм робочим місцем і, працюючи, ледь чутно мугикає, то світиться волошковим, а кінчик його сигарети мерехтить блискучим синім.

Вона губиться. Секретарі або ботаніки, а одного разу заступник директора приводять її назад до шафки з ключами. Вона допитлива; вона хоче знати різницю між водорістю та лишайником, між Diplodon charruanus і Diplodon delodontus. Титуловані науковці беруть її під лікоть і супроводжують через сади або проводять сходами вгору. «У мене теж є дочка», — кажуть вони. Або: «Я знайшов її серед колібрі».

— Toutes mes excuses,[14] — її батько запалює сигарету; один за одним витягає ключі з її кишені. — Що, — шепоче він, — мені з тобою робити?

На дев’яті іменини вона, прокинувшись, знаходить два подарунки. Перший — це дерев’яна коробка, яку вона не знає, як відімкнути. Крутить її і так і сяк. Їй потрібно трохи часу, щоб зрозуміти, що одна сторона на пружині; вона натискає на неї, й коробка, клацнувши, розчиняється. Усередині чекає єдиний кубик кремового сиру камамбер, який вона відразу кладе до рота.

— Надто легко! — сміється її батько.

Другий подарунок важкий, загорнутий у папір зі шпагатом. Усередині велика скріплена спіраллю книжка. Шрифтом Брайля.

— Кажуть, що вона для хлопчиків. Або дівчаток, які дуже люблять пригоди. — Марі-Лор чує, як батько всміхається.

Вона проводить кінчиками пальців по рельєфній назві. Навколо. Світу. За. Вісімдесят. Днів.

— Papa, це надто дорого.

— Не тобі цим перейматися.

Того ранку Марі-Лор заповзає під стійку біля шафки для ключів, лягає на живіт і кладе всі десять пальців на рядок. Французька звучить старомодно, а крапочки видрукувані набагато ближче одна до одної, ніж вона звикла. Але за тиждень стає легко. Вона знаходить стрічку, якою користується як закладкою, й музей десь зникає.

Загадковий містер Фоґґ живе ніби за годинником. Жан Паспарту стає його слухняним лакеєм. Коли за два місяці вона прочитує останній рядок, то розгортає книжку на першій сторінці й починає знову. Вечорами вона проводить пальцями по батьковій моделі: дзвіниця, вітрини. Вона уявляє, як герої книжок Жуля Верна ходять вулицями, бесідують у магазинах; сантиметровий пекар відправляє в піч і витягає крихітні хлібинки; три малесеньких грабіжники виношують план, повільно проїжджаючи повз ювелірний магазин; крихітні буркотливі авто переповнюють рю Мірабель, їхні склоочисники ковзають туди-сюди. За вікном на четвертому поверсі на рю де Патріарш мініатюрна версія її батька сидить за мініатюрним столом у їхній мініатюрній квартирі, просто як у справжньому житті, шліфуючи якийсь мікроскопічний шматок дерева; з іншого боку кімнати — мініатюрна дівчинка, худенька, кмітлива, у неї на колінах лежить розгорнута книжка; у неї в грудях б’ється щось велике, щось повне поривань, щось безстрашне.

— Ти маєш присягнутися, — наполягає Юта. — Присягаєшся?

Посеред іржавих коробок, порваних шин і бруду вона знайшла десять метрів мідного дроту. Її бездонні очі сяють.

Вернер мельком оглядає дерева, ярок, потім знову переводить погляд на сестру.

— Присягаюся.

Разом вони потай проносять дріт додому на горище й просовують його крізь отвори від гвіздків у карнизі над вікном. А тоді під’єднують його до радіо. Майже відразу на коротких хвилях вони чують, як хтось говорить дивною мовою, повною звуків з та с.

— Це російська?

На думку Вернера, це угорська.

У тьмяному світлі й духоті Юта дивиться на все око.

— А Угорщина далеко?

— Десь за тисячу кілометрів.

Вона роззявляє рота.

Виявляється, голоси стікаються в Цольферайн з усього континенту — крізь хмари, вугільний пил, крізь дах. Повітря ними аж кишить. Юта заводить журнал, у якому записує станції, що їх знаходить Вернер, пильнуючи правильно написати назву кожного міста, яке їм вдається зловити. Верона 65, Дрезден 88, Лондон 100. Рим. Париж. Ліон. Програми на коротких хвилях пізно вночі: час базік і мрійників, зайдиголів і дурноляпів.

Проказавши молитви й дочекавшись, поки вимкнуть світло, Юта пробирається до братового вікна; замість того щоб малювати разом, вони лежать стегном до стегна, слухаючи радіо до півночі, до першої години, до другої. Вони чують британські випуски новин, яких не розуміють; вони чують жінку з Берліна, що просторікує про належний макіяж для коктейльної вечірки.

Однієї ночі Вернер і Юта налаштовуються на радіопередачу, в якій молодий чоловік швидкою французькою з акцентом розповідає про світло:

«Звісно, мозок замкнутий у суцільній темряві, діти, — каже голос. — У черепі він плаває у прозорій рідині, але світла не бачить. Проте світ, який він конструює в уяві, усе одно залитий світлом. Його переповнюють кольори й рухи. Отож, як, діти, вдається мозкові, що живе без дрібки світла, створити для нас осяяний світ?»

Радіо шипить і потріскує.

— Що це таке? — шепоче Юта.

Вернер не відповідає. У француза оксамитовий голос. Його акцент дуже відрізняється від того, який має фрау Елена, та однак його голос такий пристрасний, такий заворожливий, що Вернер усвідомлює: вінрозуміє кожне слово. Француз говорить про оптичні ілюзії, про електромагнетизм; настає пауза й тріскіт статики, так, ніби перевертають платівку, а тоді він із захватом розповідає про вугілля.

«Уявіть собі вуглину, що горить у печі у вас удома. Бачите її, діти? Цей шматок вугілля колись був зеленою рослиною, папороттю або очеретом, що ріс мільйон років тому, чи, може, два мільйони років, чи сто мільйонів років тому. Ви можете собі уявити сто мільйонів років? Усе своє життя щоліта листя цієї рослини вбирало в себе стільки світла, скільки могло, й перетворювало енергію сонця на поживу для себе. У кору, гілочки, у стебла. Бо рослини живляться світлом, майже так само, як ми вживаємо їжу. Але потім рослина померла й, певно, упала у воду, згнила й стала торфом, а торф лежав у землі роки й роки, мільйони яких минали, мов місяць, а десятиліття чи, може, навіть усі ваші життя пролітали як мить, як клацання пальців. І от урешті торф висох і перетворився на камінь, і хтось його викопав, і вугляр приніс його до вас додому, й, може, ви самі донесли його до печі, й тепер те сонячне світло — сонячне світло, якому сто мільйонів років, — сьогодні ввечері зігріває ваш дім…»

Час уповільнюється. Горище зникає. Юта зникає. Хіба коли-небудь хтось іще говорив так пристрасно про саме ті речі, якими Вернер цікавиться найбільше?

«Розплющте очі, — закінчує чоловік, — і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться навіки», а тоді вступає піаніно, граючи самотню мелодію, що скидається Вернерові на подорож золотого човна темною річкою, послідовність акордів, яка змінює Цольферайн: будинки розчиняються, шахти наповнюються землею, падають димові труби, вулиці заливає давнє море, а повітря бринить можливістю майбутнього.

Паризьким музеєм ширяться чутки, пурхаючи, леткі та яскраві, мов шарфики. Дирекція розглядає можливість виставити на огляд один самоцвіт, який вартує більше, ніж усі інші експонати.

— Подейкують, — Марі-Лор випадково чує розмову двох опудальників, — що цей камінь із Японії, що він дуже давній, і в одинадцятому столітті належав якомусь сьогунові.

— Я чув, — зауважує інший, — що він із нашого сейфа. Що він тут давно зберігався, але через якісь юридичні причини нам не дозволяли його виставляти.

Одного дня це шматок рідкісного гідроксокарбонату магнію, іншого — розкішний сапфір, як торкнешся якого, загориться рука. Потім він стає діамантом, точно діамантом. Одні люди називають його «Пастушачим каменем», інші — «Кхон-Ма», але незабаром усі починають називати його «Морем полум’я».

«Чотири роки минуло», — думає Марі-Лор.

— Він згубний, — хитає головою доглядач у пункті охорони. — Кожному, хто тримає його в себе, він завдає горя. Я чув, що всі дев’ять попередніх власників наклали на себе руки.

Другий голос відповідає:

— Я чув, що кожен, хто потримає його в голій руці, помирає впродовж тижня.

— Ні, ні, той, хто його тримає, не може померти, але його близькі люди помирають упродовж місяця. Чи то року.

— Саме те, що мені треба! — мовить третій зі сміхом.

Серце Марі-Лор стукотить. Їй десять років, на екрані її уяви проектується що завгодно: вітрильна яхта, битва на шпагах, Колізей, зафарбований у кольори. Вона читала «Навколо світу за вісімдесят днів», доки крапочки шрифту Брайля не стали м’які й пласкенькі: цього року на іменини батько купив їй ще товщу книжку — «Три мушкетери» Дюма.

До Марі-Лор доходять чутки, що діамант блідо-зелений і розміром із ґудзик від пальта. Потім — що завбільшки з коробку сірників. Наступного дня він уже синій, із дитячий кулачок. Вона уявляє, як розлючена богиня бродить коридорами, посилаючи прокляття через зали, мов отруйні хмари. Батько їй каже вгамувати уяву. Камені — це просто камені, а дощ — просто дощ, а нещастя — просто невдача. Деякі речі просто рідкісніші за інші, тому їх ховають за замкáми.

— Але, Papa, ти віриш, що це правда?

— Що саме, діамант чи прокляття?

— І те, й те.

— Це просто чутки, Марі.

Однак, коли стається щось недобре, співробітники музею перешіптуються, що це через діамант. На годину зникла електроенергія — це через діамант. Протекла вода з дірявої труби й зіпсувався цілий стелаж засушених ботанічних зразків — це через діамант. Коли директорова дружина послизається на льоду на площі Вогезів і ламає зап’ястя у двох місцях, музей вибухає плітками.

Приблизно в той самий час батька Марі-Лор викликають нагору, в кабінет директора. Він проводить там дві години. Коли ще за її пам’яті батька викликали в кабінет директора на двогодинну зустріч? Жодного разу.

Майже відразу потому батько починає працювати вглибині зали мінералогії. Тижнями він катає возики з різним обладнанням до й від шафи з ключами, працюючи ще довго потому, як зачиняється музей, і щовечора повертається до шафки, пахнучи припоєм і тирсою. Щоразу, коли вона проситься піти з ним, він відмовляє. «Було б добре, — каже він, — якби ти залишалася біля шафки для ключів зі своїми підручниками Брайля чи нагорі в лабораторії молюсків».

За сніданком вона йому надокучає.

— Ти будуєш спеціальну вітрину, щоб виставити той діамант. Щось на кшталт прозорого сейфа.

Батько запалює сигарету.

— Будь ласка, бери свої книжки, Марі. Час іти.

Відповіді доктора Жефара не набагато кращі.

— Лоретто, ти знаєш, звідки беруться діаманти, як ростуть кристали? Додаванням мікроскопічних шарів, кілька тисяч атомів щомісяця, кожен наступний поверх попереднього. Тисячоліття за тисячоліттям. Отак назбируються й вигадки. Усі старі камені збирають вигадки. Може, той камінчик, яким ти так цікавишся, бачив, як Аларіх осадив Рим; він міг блищати в очах фараонів. Може, сирійські королеви танцювали всю ніч, маючи його на собі. Може, за нього велися війни.

— Papa вважає, що прокляття — це вигадки, складені, щоб відлякувати крадіїв. Він каже, що в цьому музеї шістдесят п’ять мільйонів екземплярів і якщо мати правильного вчителя, то кожен із них може бути такий же цікавий, як і інший.

— Усе одно деякі речі людей особливо приваблюють. Скажімо, перли або лівозагорнуті мушлі — такі, що мають отвір зліва. Навіть найкращі науковці коли-не-коли відчувають порив покласти щось до кишені. Дивовижно, як щось таке маленьке може бути таким прекрасним. І таким цінним. Лише найсильніші люди можуть утриматися від цього.

Хвилинку вони мовчать.

— Я чула, — додає Марі-Лор, — що цей діамант схожий на згусток світла з первісного світу. З тих часів, коли ще не було гріха. Згусток світла, подарований Землі Богом.

— Тобі хочеться знати, який він на вигляд. Це тому ти так ним цікавишся.

Вона перекочує мурекс у долонях. Підносить його до вуха. Десять тисяч шухляд, десять тисяч шепотінь у десяти тисячах мушель.

— Ні, — відповідає вона. — Я хочу мати певність, що Papa й близько до нього не підходив.

Вернер і Юта знову й знову знаходять радіопередачу того француза. Завжди під той час, коли вже треба лягати спати, завжди на середині якогось усе знайомішого тексту.

«Сьогодні, діти, розглянемо коліщата у ваших головах, що, певно, крутяться там, щоб кожен із вас міг почухати брову…»

Вони слухають програму про морських істот, ще одну — про Північний полюс. Юті подобається та, що про магніти. Вернерова улюблена — про світло: затемнення й сонячні годинники, полярні сяйва й довжину хвиль.

«Як ми називаємо видиме світло? Ми називаємо його кольором. Але електромагнітний спектр простягається від нуля до нескінченності, тож насправді, діти, з математичного погляду, будь-яке світло — невидне».

Вернерові подобається присісти біля свого вікна на горищі й уявляти радіохвилі, які, мов арфові струни з милю завдовжки, згинаються й бринять над Цольферайном, перелітаючи через ліси, через міста, через стіни. Опівночі вони з Ютою никають іоносферою, шукаючи той розкішний, проникливий голос. Коли вони його знаходять, то Вернерові здається, ніби він знайшов вхід в інший світ, у таємне місце, у якому можливі великі відкриття, у якому сирота з шахтарського селища може розкрити якусь життєво важливу таємницю, заховану у фізичному світі.

Вони із сестрою відтворюють експерименти француза; вони роблять швидкохідні катери з дерев’яних частин сірників і магніти зі швацьких голок.

— Чому він ніколи не каже, звідки він, Вернере?

— Може, він не хоче, щоб ми знали?

— У нього голос як у багатого чоловіка. Закладаюся, що він передає програми з велетенського будинку розміром як ціле селище, з будинку з тисячею кімнат і тисячею слуг.

— Може бути, — всміхається Вернер.

Звучить голос, а тоді знову піаніно. Може, це лише Вернерова уява, але щоразу, коли він чує одну з програм, здається, якість звуку трохи знижується, звук стає слабший, так, ніби француз говорить із корабля, що повільно відходить далі й далі в море.

Минають тижні. Доки Юта спить поряд, Вернер дивиться в небо, охоплений нетерплячкою. Життя — воно там, за заводами, за воротами. Там, десь далеко, люди намагаються розв’язати питання великої ваги. Він уявляє себе високим інженером у білому халаті, що крокує по лабораторії: парують казанки, гримить обладнання, на стінах висять складні схеми. Він несе ліхтар по гвинтових сходах в освітлену зорями обсерваторію й дивиться в окуляр великого телескопа, спрямованого в темряву.

Може, старий гід був трохи несповна розуму. Може, «Моря полум’я» взагалі ніколи не існувало, може, проклять і справді не буває, може, її батько має слушність, що Земля — це лише магма, континентальна кора й океан. Гравітація й час. Камені — це лише камені, дощ — просто дощ, а нещастя — це лише невдача.

Її батько став повертатися до шафи для ключів раніше. Незабаром він знову починає брати Марі-Лор із собою в різноманітних справах, підколюючи її щодо гір цукру, які вона додає до кави, або кепкуючи над музейними доглядачами, хто палить кращі сигарети. Не виставляють ніякого нового блискучого каменя. На музейних працівників не падає покара; Марі-Лор не гине від укусу змії, не падає у водостік і не ламає шию.

Зранку на її одинадцяті іменини вона прокидається й знаходить два нових пакунки там, де мала б бути цукорниця. Перший — лакований дерев’яний кубик, увесь зроблений зі зсувних панелей. Щоб відчинити його, треба зробити тринадцять кроків, й вона відкриває їхню послідовність, не минає й п’яти хвилин.

— Святий Боже! — вигукує батько. — Та ти ж грабіжниця сейфів!

Усередині кубика дві цукерочки «Барньє». Вона розгортає обидві й водночас кладе до рота.

Усередині іншого пакунка грубий стос сторінок зі шрифтом Брайля на обкладинці. Двадцять. Тисяч. Льє. Під. Водою.

— Продавець сказав, що вона у двох томах, і це перший. Я подумав, що наступного року, якщо ми й далі відкладатимемо гроші, то зможемо купити й другий…

Вона одразу береться читати. Оповідач, знаменитий морський біолог на ім’я П’єр Аронакс, працює в тому ж музеї, що і її батько! Він дізнається, що по всьому світу один за одним тонуть кораблі. Після наукової експедиції до Америки Аронакс розмірковує над справжньою природою цих подій. Що викликало ці кораблетрощі? Рухливий риф? Гігантський рогатий нарвал? Міфічне морське чудовисько?

«Я дозволяю собі відволікатися на задуму, яку тепер мушу відкласти, — пише Аронакс. — Годі цих фантазій».

Цілий день Марі-Лор лежить на животі й читає. «Логіка, розважливість, чиста наука — ось, — наполягає Аронакс, — правильний спосіб розв’язування загадок. А не небилиці й казки». Її пальці тримаються за туго натягнуті канати речень; у своїй уяві вона прогулюється доками швидкісного двотрубного фрегата «Авраам Лінкольн». Вона дивиться, як віддаляється Нью-Йорк; форти Нью-Джерсі салютують її відплиттю гарматами; буї качаються на хвилях. Пливучі маяки з подвійними ліхтарями пропливають повз, коли віддаляється Америка; попереду чекають велетенські блискучі простори Атлантики.

Сиротинець відвідують віце-міністр із дружиною. Фрау Елена каже, що вони об’їжджають дитячі будинки.

Усі помилися; усі добре поводяться. Може, перешіптуються діти, вони думають когось взяти до себе. Найстарші дівчата подають пампернікель[15] і гусячу печінку на останніх у сиротинці не надщерблених тарілках, доки гладкий віце-міністр і його на вигляд сувора дружина озираються кімнатою, мов вельможі, що приїхали оглянути якусь огидну криву халупу. Коли вечерю нарешті подано, Вернер сідає з хлопчачого боку, тримаючи на колінах книжку. Юта сідає з дівчатами навпроти. Вона має кучеряве заплутане яскраво-біле волосся, тож виглядає так, наче її вдарило струмом.

— Отче Небесний, благослови цю їжу і тих, хто її приготував. — Фрау Елена додає й другу молитву за здоров’я віце-міністра. Усі накидаються на вечерю.

Діти нервуються; навіть Ганс Шильцер і Геріберт Помсель тихенько сидять у своїх брунатних костюмах. Дружина віце-міністра тримає спину так прямо, що здається, ніби її хребет витесаний із дуба.

— І що, кожна дитина допомагала готувати вечерю? — питає її чоловік.

— Звісно. Клодія, наприклад, спекла хліб. А близнята підготували печінку.

Велика Клодія Форстер паленіє. Близнята кліпають очима.

Вернерові думки блукають; він думає про книжку в себе на колінах, «Принципи механіки» Гайнриха Герца. Він знайшов її в церковному підвалі, десятирічну, вкриту мокрими плямами, покинуту. Пастор дозволив забрати її додому, а фрау Елена дозволила залишити її в себе, й уже кілька тижнів Вернер продирався крізь тернисту математику. Електрика, дізнався Вернер, сама по собі може бути статикою. Але об’єднай її з магнетизмом — і враз дістанеш рух — хвилі. Поля й кола, провідність й індукція. Простір, час, маса. Повітря кишить стількома невидними речами! Як би йому хотілося мати такі очі, що бачили б ультрафіолет, очі, що бачили б інфрачервоне проміння, очі, що бачили б радіохвилі, які наповнюють дедалі темніше небо, проносячись крізь стіни будинку.

Коли він підводить погляд, усі на нього дивляться. В очах фрау Елени тривога.

— Це книжка, пане, — оголошує Ганс Шильцер. Він висмикує її з Вернерових колін. Книжка така важка, що Гансові доводиться триматися обома руками, щоб її підняти.

На лобі дружини віце-міністра збрижуються кілька складок. Вернер відчуває, як червоніють його щоки.

Віце-міністр простягає пухлу руку:

— Дай її сюди.

— Це єврейська книжка? — питає Геріберт Помсель. — Це ж єврейська книжка, правда?

Фрау Елена виглядає так, ніби збирається щось сказати, а тоді передумує.

— Герц народився в Гамбурзі, — каже Вернер.

Ні з того ні з сього Юта оголошує:

— Мій брат такий вправний у математиці. Він тямущіший за всіх однокласників. Може, він колись здобуде велику нагороду. Він каже, що ми поїдемо до Берліна й вчитимемося у великих науковців.

Молодші діти широко роззявляють роти; старші діти пирхають. Вернер втуплюється в тарілку. Гортаючи сторінки, віце-міністр нахмурюється. Ганс Шильцер б’є Вернера в гомілку й покашлює.

— Юто, годі, — втручається фрау Елена.

Дружина віце-міністра наколює виделкою печінку, прожовує, ковтає і торкається серветкою кутиків рота. Віце-міністр кладе на стіл «Принципи механіки» й відштовхує книжку, а тоді оглядає свої долоні так, ніби книжка їх забруднила.

— Єдине місце, куди піде твій брат, дівчинко, — це в шахту. Щойно йому виповниться п’ятнадцять. Так само, як і кожен хлопець у цьому будинку.

Юта позирає вовкувато, а Вернер втуплюється в захололу печінку на своїй тарілці. Його очі печуть, а в грудях щось стискається сильніше й сильніше, і до кінця вечері чутно лиш, як діти розрізають їжу на шматочки, жують і ковтають.

З’являються нові чутки. Вони шелестять доріжками Ботанічного саду, пролітають музейними залами, відлунюють у курних кабінетах із високою стелею, де скорчені старі ботаніки вивчають екзотичні види лишайників. Кажуть, що німці наближаються.

Німці, стверджує садівник, мають шістдесят тисяч військових планерів; вони здатні днями маршувати на голодний шлунок; вони запліднюють кожну школярку на своєму шляху. Жінка у квитковій касі каже, що німці вміють робити туман із пігулок і носять реактивні пояси; їхні уніформи, шепоче вона, зроблені зі спеціальної тканини, міцнішої за крицю.

Марі-Лор сидить на лавці біля експозиції молюсків і тренує слух на групах, що проходять повз неї. Якийсь хлопчик вигукує:

— У них є бомби під назвою «Секретний сигнал». Коли така бомба створює звук, кожен, хто її чує, пудить у штани!

Навколо сміються.

— Я чув, що вони роздають отруйний шоколад.

— І скрізь кидають до в’язниці калік та божевільних.

Щоразу, коли Марі-Лор переказує батькові ще одну чутку, той перепитує: «Це про німців?» — так, наче каже це вперше. На його думку, захопленням Австрії не варто перейматися. Він додає, що всі пам’ятають попередню війну й нікому не стане дурості ще раз це переживати. Директор не хвилюється, і жоден із голів відділів, тож і дівчинці, якій ще вчити уроки, теж не варто.

Здається, так воно і є — крім днів тижня, нічого не змінюється. Щоранку Марі-Лор прокидається, вбирається, йде за батьком до входу номер два і слухає, як він вітається з нічним сторожем та доглядачем музею. Bonjour, bonjour. Bonjour, bonjour. Науковці та бібліотекарі й досі зранку забирають свої ключі та вивчають древні слонячі бивні, екзотичних медуз, листя гербаріїв. Секретарки й досі обговорюють моду, директор і досі приїжджає на двоколірному лімузині «Деляж», і кожного полудня чорношкірі продавці й досі тихо котять коридорами свої візочки з бутербродами, пошепки оголошуючи:

— Із житнім хлібом і яйцем, із житнім хлібом і яйцем.

Марі-Лор читає Жуля Верна в шафі для ключів, у туалеті, у коридорах; вона читає на лавці у Великій залі й прогулюючись гравійними доріжками в саду. Вона прочитує перший розділ «Двадцяти тисяч льє під водою» стільки разів, що майже вивчає його напам’ять.

«Море — це все. Воно вкриває сім десятих земної кулі… Море — лоно, що в ньому плодяться й живуть найдивовижніші створіння; море — рух і любов; море — вічне життя».[16]

Уночі, у ліжку, вона подорожує в череві «Наутилуса» капітана Немо, за бортом шторм, а над головою в неї пропливають шатра коралів.

Доктор Жефар навчає її назв мушель — Lambis lambis, Cyprea moneta, Lophiotoma acuta — й дає їй мацати хребти, пройми й завитки кожної по черзі. Він пояснює відгалуження морської еволюції, послідовність геологічних періодів. Іноді їй вдається уявити безмежну низку тисячоліть: мільйони років, десятки мільйонів років.

— Майже кожен вид, що жив на цій планеті, вимер, Лоретто. Немає причин думати, що людей це омине! — Доктор Жефар промовляє ці слова майже радісно й наливає в склянку вина, і вона уявляє його голову шафою з десятьма тисячами маленьких шухляд.

Усе літо запах кропиви, стокроток і дощу наповнює сади. Марі-Лор із батьком печуть грушевий пиріг, який випадково пригоряє. Він відчиняє всі вікна, щоб провітрити квартиру, а вона чує, як знизу, з вулиці, піднімаються звуки скрипки. Й усе одно ранньої осені, раз чи двічі на тиждень, сидячи в Ботанічному саду під масивними огорожами або читаючи біля батькового столу, Марі-Лор підводить погляд від книжки і їй здається, що вітер приносить запах бензину. Так, ніби велика ріка машинерії повільно, невідворотно суне у її бік.

Членство в гітлер’югенді стає обов’язковим. Хлопчиків із Вернерового братства вчать маршових маневрів, перевіряють їхню фізичну форму й вимагають пробігати шістдесят метрів за дванадцять секунд. На кожному кроці слава, Батьківщина, змагання й пожертва.

«Живи чесно, — співають хлопці, маршуючи повз окраїни селища. — Борися мужньо й помри сміючись».[17]

Заняття, домашня робота, вправи. Вернер засиджується допізна, слухаючи своє радіо чи продираючись крізь складні задачі, які він переписав із «Принципів механіки», перш ніж підручник конфіскували. За столом він позіхає, дратується на молодших дітей.

— Ти добре почуваєшся? — запитує фрау Елена, зазираючи йому в очі, й Вернер відводить погляд, відповідаючи:

— Добре.

Теорії Герца цікаві, але йому найбільше подобається збирати деталі, працювати руками, поєднувати пальці з двигуном його розуму. Вернер ремонтує сусідову швацьку машину і високий підлоговий годинник у сиротинці. Він робить пристрій, щоб затягувати суху випрану білизну назад у приміщення, і просту сигналізацію з батарейки, дзвінка й дроту, щоб фрау Елена чула, якщо котрийсь із малюків видибуляє надвір. Він винаходить машину, що нарізає моркву: підіймаєш важіль, опускаються дев’ятнадцять лез, і морква розпадається на двадцять акуратних циліндрів.

Одного разу в сусіда перестає працювати радіоприймач, і фрау Елена пропонує показати його Вернерові. Той відкручує задню панель, вертить лампи туди-сюди. Одна відійшла, тож він ставить її на місце. Радіо оживає, й сусід скрикує від захвату. Невдовзі потому щотижня хтось заходить до сиротинцю по майстра з ремонту радіо. Побачивши, як тринадцятирічний Вернер спускається з горища, протираючи очі, зі скуйовдженим світлим волоссям і саморобною скринькою для інструментів у руці, вони здивовано дивляться на нього з однаковою скептичною посмішкою.

Старіші прилади ремонтувати найлегше: простіші схеми, однакові лампи. Може, з конденсатора крапає віск або на резисторі назбирався наліт. Навіть у найновіших радіоприймачах Вернерові зазвичай вдається визначити, чому вони не працюють. Він розбирає прилад, роздивляється схеми, відстежує звичні траєкторії руху електронів на дотик. Джерело живлення, тріод, резистор, котушка, динамік. Він зосереджується на проблемі, безлад упорядковується, перешкода виявляється, й скоро радіо знову працює.

Іноді йому платять кілька марок. Іноді жінка з шахтарської сім’ї смажить йому ковбаски або загортає в серветку печиво для сестри. Незабаром Вернер уже може скласти в уяві мапу з майже всіма радіоприймачами в районі: саморобний детекторний приймач на кухні в аптекаря, гарна десятилампова радіола вдома в голови департаменту, що била його струмом щоразу, коли він намагався перемкнути канал. Навіть у найбідніших шахтарських будинках зазвичай є державний «Фолькс-Емпфенгер VE301», радіоприймач серійного виробництва з орлом та свастикою, що не ловить короткі хвилі, налаштований лише на німецькі частоти.

Радіо: мільйони вух слухають одну людину. По всьому Цольферайну з репродукторів уривчастий голос райху лине вгору, мов непохитне дерево, його слухачі прихиляються до гілок того дерева, як до вуст Господа. А коли Господь замовкає, їм відчайдушно хочеться знайти когось, хто примусить голос зазвучати знову.

Сім днів на тиждень шахтарі витягають вугілля на світло, його розтирають у порошок і годують ним коксові печі, кокс охолоджують у величезних спеціальних баштах й підвозять до доменних печей, де розтоплюють залізну руду, а залізо переробляють у крицю і виливають у бруски, які завантажують на баржі й відправляють ненаситній країні. «Лише через найгарячіший вогонь, — шепоче радіо, — можна досягнути очищення. Лише пройшовши через найважчі випробування, можуть піднятися обрані Богом».

— Зі ставка сьогодні вигнали дівчинку, — повідомляє Юта. — Інге Гахман. Сказали, що не дозволять нам купатися з напівкровкою. Негігієнічно. Напівкровкою, Вернере. А ми теж хіба не напівкровки? Хіба в нас не половина крові від батька, а половина — від матері?

— Вони мають на увазі напів’євреїв. Говори тихіше. Ми не напів’євреї.

— Певно, ми теж напівкровки.

— Ми чистокровні німці. Ніякі ми не напівкровки.

Геріберту Помселю вже п’ятнадцять років, він переїхав до шахтарського гуртожитку, працює в другу зміну, а Ганс Шильцер став найстаршим хлопцем у сиротинці. Ганс віджимається по сто разів, планує взяти участь у з’їзді в Ессені. У провулках трапляються бійки, пліткують, що Ганс підпалив чиєсь авто. Однієї ночі Вернер чує, як він унизу кричить на фрау Елену. Грюкають вхідні двері, діти крутяться в ліжках, фрау Елена довго ходить кімнатою, тихо човгаючи домашніми капцями. У вологій темряві зі скреготом проїжджають вантажівки з вугіллям. Удалині гуде машинерія: пульсують клапани, обертаються ремені. Бездоганно. Навіжено.

Листопад 1939 року. Холодний вітер котить велике сухе листя платанових дерев гравійними доріжками Ботанічного саду. Марі-Лор перечитує «Двадцять тисяч льє…»: «Я бачив довгі стрічки водоростей, якихось — сферичних, інших — трубчатих, представників роду laurencia та cladostephus з їхнім тоненьким листям» недалеко від воріт на рю Кюв’є, коли, шелестячи листям, підходить група дітей.

Хлопчачий голос щось розповідає, кілька інших хлопчиків сміються. Марі-Лор підіймає пальці над сторінкою. Сміх усе ближче, гучніше. Раптом перший голос звучить просто біля її вуха:

— А знаєш, вони шаленіють за сліпими дівчатами!

У нього швидке дихання. Вона простягає руку, але ні до чого не доторкується.

Їй важко сказати, скільки з ним хлопців. Мабуть, троє чи четверо. Судячи з голосу, йому років дванадцять або тринадцять. Вона підводиться, притискає до грудей свою велетенську книжку й чує, як її ціпочок скочується з лавки й падає на землю.

Хтось інший каже:

— Певно, вони спочатку заберуть сліпих дівчат, а вже потім калік.

Перший хлопчик карикатурно стогне. Марі-Лор підіймає книжку, мов щит.

Другий кидає:

— Примусять їх робити різні речі.

— Усілякі непристойності.

Зліва від неї, на віддалі, дорослий голос кличе:

— Луї, Петер?!

— Хто ви такі? — шипить Марі-Лор.

— Бувай, сліпенька!

І — тиша. Марі-Лор слухає шурхіт дерев, кров гуде у її вухах. Довгу, сповнену панікою, хвилину вона повзає серед листя біля лавки, доки її пальці не намацують ціпок.

У магазинах продають протигазні маски. Сусіди закривають вікна картоном. Щотижня до музею заходить усе менше відвідувачів.

— Papa, — питає Марі-Лор, — як почнеться війна, що ми робитимемо?

— Не буде війни.

— А якщо таки буде?

Його долоня лягає їй на плече, знайомо дзвенять ключі в нього на ремені.

— З нами буде все гаразд, ma chérie. Директор уже подав прохання, щоб мене не викликали із запасу. Так що я нікуди не дінуся.

Але вона чує, з яким поспіхом він гортає сторінки газети. Він закурює сигарету за сигаретою, він майже увесь час працює. Минають тижні й дерева стають голі, й батько вже не запрошує її на прогулянку садами. От якби вони мали таку неприступну субмарину, як «Наутилус»!

Прокурені голоси офісних працівниць долинають крізь відчинене вікно до шафи для ключів.

— Уночі вони прокрадаються у квартири. Ставлять міни-пастки на кухонні комоди, унітази, бюстгальтери. Отак відчиняєш шухляду з білизною й залишаєшся без пальців.

Їй сняться жахіття. Мовчазні німці синхронно гребуть через Сену, їхні човни рухаються плавно, мов пливуть в олії. Вони безшумно пролітають під опорами мосту, з ними на ланцюгах звірі, що вистрибують із човнів і мчать повз величезні квіткові клумби, уздовж огорож. Вони нюшать повітря на сходах до Великої зали. З їхніх пащек крапає слина. Голодні, вони вриваються в музей, розсипаючись залами. Вікна темнішають від крові.

Шановний професоре я ни знаю чи ви отримуєте ці листи чи радіостанція їх перисилає й чи є радіо станція взагалі? Ми ни чули вас щонайменше два місяця. Ви припинили випускати перидачі чи це проблема з нашого боку? В Бранденбургі є нова перидавальна радіо станція під назвою Дойчлендсендер три. Мій брат каже, що вона завишки триста тридцять із чимось метрів друга за висотою штучна конструкція у світі. Вона майже все інше глушить. Стара фрау Штрасеман, одна з наших сусідок, вона каже, що чує перидачі Дойчлендсендера в себе в зубних пломбах. Мій брат каже, що це можливо якщо мати антену і випрямляч і щось що служитиме денаміком. Він каже, що можна використовувати шматок дротяного паркану щоб ловити радіо сигнали, тож мабуть і срібло в зубі теж можна. Мені подобається про це думати. А вам хіба ні професоре? Про пісні в зубах? Фрау Елена каже, що ми тепер маємо йти зі школи відразу до дому. Вона каже, що ми ни євреї але ми бідні й це майже так само нибезпечно. Тепер це кримінальне правопорушення налаштовуватися на чужоземну хвилю. За це можна дістати важкої праці, типу розбивати каміння по п’ятнадцять годин на день. Або ж робити нийлонові шкарпетки або йти в шахту. Ніхто ни хоче допомогти мені надіслати цього листа навіть мій брат тож я зроблю це сама.

У травні йому виповнюється чотирнадцять. Настав 1940 рік, і більше ніхто не сміється над гітлер’югендом. Фрау Елена готує пудинг, Юта загортає в газету шматок кварцу, а близнята, Ганна й Сусанна Герліц, маршують кімнатою, зображаючи солдатів. П’ятирічний хлопчик, Рольф Гупфаєр, сидить на дивані в куточку, раз у раз заплющуючи сонні очі. Новенька — маленька дівчинка — примостилась у Юти на колінах й обсмоктує її пальці. У вікні, за фіранками, видно, як полум’я над трубою, що височіє вдалині, гойдається й тремтить.

Діти співають, потім жадібно з’їдають пудинг.

— Час спати, — каже фрау Елена.

Вернер вимикає свій приймач. Усі проказують молитву. Коли він відносить радіо на горище, на душі в нього тяжко. У провулках п’ятнадцятирічні юнаки йдуть у бік ліфтів до шахти, вишиковуючись у чергу зі своїми касками й ліхтарями біля воріт. Він намагається уявити, як світло їхніх ліхтарів слабне й віддаляється, як гримлять кабелі, як усі мовчать, доки спускаються в ту вічну темряву, де люди вгризаються в землю, а над ними висить каменюка завтовшки мало не кілометр.

Ще один рік. Йому дадуть каску й ліхтар і запхнуть до клітки з іншими.

Минули місяці відтоді, як Вернер востаннє чув француза на короткій хвилі. Рік відтоді, як він тримав «Принципи механіки» з плямами від води. Не так давно він дозволяв собі мріяти про Берлін та його великих науковців: Фрица Габера, винахідника добрив, Германа Штаудінґера, винахідника пластмаси. Герца, що зробив невидне видним. Про всіх великих людей, що займалися справами Там. «Я вірю в тебе, — колись зауважила фрау Елена. — Думаю, тобі вдасться зробити щось велике». Тепер у своїх нічних жахіттях хлопчик блукає тунелями шахт. Стеля чорна й гладенька, і, коли він ступає крок, вона починає над ним опускатися. Розколюються стіни, Вернер нахиляє голову, падає навколішки. За хвилю він не може ні підвести голови, ні поворушити руками. Стеля важить десять мільярдів тонн, від неї віє страшним холодом, вона притискає його носа до підлоги. За мить до пробудження він відчуває, як на потилиці починає тріскати череп.

Дощова вода ллється з хмари на дах і на карниз. Вернер притискається чолом до вікна на горищі й дивиться крізь потоки дощу на дах унизу, звичайний дах серед багатьох мокрих дахів, стиснутий широкими стінами коксового заводу, топильні й газової станції. Копер вимальовується на тлі неба, шахта й завод тягнуться й тягнуться, скільки сягає його око, до сіл, до міст, до все швидшої, усе більшої машини під назвою Німеччина. До мільйонів людей, готових віддати за неї життя.

«Добривечір, — думає він. — Або ж гайль Гітлер. Усі віддають перевагу останньому».

Щодо війни вже немає сумніву. Роздають пам’ятки. Колекції потребують захисту. Невеликий штат кур’єрів почав перевозити експонати за місто. Ключів та замкíв потрібно більше, ніж будь-коли. Батько Марі-Лор працює до півночі, до першої години. Кожен ящик треба замкнути, кожен подорожній лист — тримати в безпечному місці. Броньовані вантажівки гримлять біля завантажувальних платформ. Треба зберегти скам’янілості, древні рукописи; перлини, золоті самородки, сапфір завбільшки з мишу. «Може бути, — думає Марі-Лор, — навіть “Море полум’я”».

З одного погляду, весна видається такою спокійною: тепла, м’яка, з ароматними, безвітряними ночами. Однак усе наповнене напруженням, так, ніби місто стоїть на поверхні повітряної кульки й хтось її надуває, аж доки вона не лусне.

Бджоли трудяться на розквітлих алеях Ботанічного саду. З платанових дерев осипається насіння, й велетенські купи пуху збираються на доріжках.

Якщо вони перейдуть у наступ, чого б це вони наступали, тільки божевільні наступатимуть.

Відступити — це врятувати не одне життя.

Доставки припинено. Навколо музейних воріт з’являються мішки з піском. Двійко солдатів на даху зали палеонтології оглядають сади в біноклі. Але велетенська небесна баня залишається порожня: ні цепелінів,[18] ні бомбардувальників, ні надлюдей-парашутистів, лиш останні співочі пташки, що повертаються зі своїх зимових домівок, та спритні весняні вітерці, які швидко перетворюються на важчі, соковитіші літні вітри.

Гомін, світло, повітря. Цей травень здається Марі-Лор найгарнішим у її житті. Зранку її дванадцятих іменин, прокинувшись, вона не знаходить коробки із загадкою біля цукорниці — у батька не було часу. Але на неї чекає книжка — другий том «Двадцяти тисяч льє під водою» шрифтом Брайля, завтовшки з диванну подушку.

Захват сповнює її аж до кінчиків пальців. Як?

— Завжди радий, Марі.

Стіни їхньої квартири тремтять — сусіди переміщають меблі, пакують валізи, забивають вікна. Вони з батьком йдуть до музею, він стривожено говорить охоронцеві, що зустрічає їх біля дверей:

— Кажуть, наші утримують річку.

Марі-Лор сідає на підлогу в шафі з ключами й розгортає книжку. В кінці першої частини професор Аронакс подолав лише шість тисяч льє. Залишилося ще так багато. Але стається щось дивне — слова не поєднуються між собою. Вона читає: «Увесь день велетенська зграя акул переслідувала корабель», — але логіка, що мала б складати слова у фрази, вислизає.

— Директор поїхав? — питає хтось.

— Поїде ще до кінця тижня.

Одяг її батька пахне соломою, а пальці смердять оливою. Робота, робота, кілька годин виснаженого сну перед поверненням до музею на світанку. Вантажівки вивозять скелети, метеорити, восьминогів у банках, гербарії, єгипетське золото, слонову кістку з Південної Африки та пермські скам’янілості.

Першого червня над містом, страшенно високо, пропливають у шаруватих хмарах літаки. Коли заспокоюється вітер і поряд не гуде двигун, Марі-Лор, вийшовши із зали зоології, чує їхнє вурчання на висоті з півтора кілометра. Наступного дня починають зникати радіостанції. Охоронці у своїй будці й стукають по своєму радіо, й крутять його так і сяк, але з динаміків чути лише перешкоди. Так, ніби передавальні вишки були свічками й чиїсь пальці їх загасили.

В оці останні ночі в Парижі, опівночі йдучи додому з батьком, притискаючи до грудей велику книжку, Марі-Лор здається, що вона відчуває, як тремтить повітря в паузах між тріскотом комах, наче по льоду розходяться дрібні тріщинки. Так, наче увесь цей час місто залишалося не чим іншим, як виконаною в масштабі моделлю, яку зробив її батько, а тепер його накрила тінь величезної руки.

Вона ж думала, що проживе в Парижі зі своїм батьком усе життя. Що завжди заходитиме по обіді до доктора Жефара. Що кожного року на її іменини батько даруватиме їй іншу крутиголовку й іншу книжку, й вона прочитає всього Жуля Верна, Дюма й, може, навіть Бальзака та Пруста. Що її батько завжди мугикатиме, складаючи вечорами маленькі будівлі, а вона завжди знатиме, скільки кроків треба зробити від вхідних дверей до пекарні (сорок) і скільки ще — до ресторанчика (тридцять два), і що завжди буде цукор, який вона зранку кластиме в каву.

Bonjour, bonjour.

Картопля на шостій годині, Марі. Гриби на третій.

А тепер? Що тепер буде?

Вернер прокидається після півночі й бачить одинадцятирічну Юту, що сидить на підлозі біля свого ліжка. У неї на колінах радіо, а поряд з нею на підлозі аркуш паперу для малювання, на якому простяглося всіяне вікнами місто з її уяви.

Юта виймає навушник і зиркає на нього. У напівтемряві її розкуйовджене хвилясте волосся здається сяйливим як ніколи, мов запалений сірник.

— У Союзі німецьких дівчат,[19] — шепоче вона, — нам кажуть плести шкарпетки. Нащо їм так багато?

— Певно, райхові треба.

— Для чого?

— Для ніг, Юто. Для солдатів. Дай мені поспати.

Наче за командою, маленький хлопчик, Зіґфрід Фішер, на першому поверсі скрикує раз, потім ще двічі, й Вернер з Ютою чекають, доки фрау Елена спуститься до нього, лагідно його заспокоїть і будинок знову наповниться тишею.

— Ти тільки й цікавишся, що своїми задачами, — продовжує Юта. — І граєшся з радіо. Хіба тобі не хочеться зрозуміти, що відбувається?

— Що це ти слухаєш?

Вона схрещує руки, повертає навушник назад у вухо й не відповідає.

— Ти що, слухаєш щось таке, чого не мала б слухати?

— Яке тобі діло?

— Це небезпечно, ось яке мені діло.

Вона закриває друге вухо пальцем.

— Інші дівчата не проти, — стишено каже він, — плести шкарпетки, збирати газети й усяке таке.

— Ми бомбуємо Париж, — вимовляє вона на повний голос, і він стримує порив затулити їй рота долонею.

Юта підводить зухвалий погляд. Вона має такий вигляд, наче її обдуває невидимий холодний вітер.

— От що я слухаю, Вернере. Наші літаки бомбують Париж.

По всьому Парижу люди складають посуд у підвали, зашивають у подоли одягу перли й ховають золоті каблучки в книжкові оправи. У музеї з письмових столів забрали друкарські машинки. Коридори перетворилися на майданчики для пакування, їхню підлогу вкрила солома, тирса й шпагат.

У полудень замкаря викликають до кабінету директора. Марі-Лор сидить, схрестивши ноги, на підлозі в шафі з ключами й намагається читати свою книжку. Капітан Немо збирається взяти професора Аронакса та його супутників на підводну прогулянку устричною обмілиною шукати перли, але Аронакс боїться акул, і хоч вона прагне дізнатися, що станеться далі, речення на сторінці розбігаються. Слова розсипаються на літери, літери — на нерозбірливі горбики. Вона почувається так, наче в неї на кожній долоні по великій рукавиці.

У кінці коридору, в будці охоронця, доглядач туди-сюди крутить ручки радіо, але чути лише тріск і шипіння. Коли він його вимикає, музей накриває тиша.

Хай це буде крутиголовка, хитромудра гра, що зробив її батько, загадка, яку вона мусить розгадати. Перші двері, замок із кодом. Другі — із засувом. Треті відімкнуться, якщо вона прошепоче магічне слово в замкову шпарину. Проповзти через тринадцяті двері, й усе стане, як було.

Десь за містом церковні дзвони б’ють першу годину. Першу тридцять. Її батько все ще не повертається. У якийсь момент із садів чи вулиць до музею долинають кілька виразних глухих ударів, ніби хтось кидає з-за хмар мішки з цементом. Із кожним ударом тисячі ключів тремтять на кілочках у своїх шафах.

У коридорі ні душі. Надходить друга хвиля поштовхів — ближча, більша. Ключі дзвенять, підлога скрипить, і їй вчувається запах потоків пилу, що ллються зі стелі.

— Papa?

Тиша. Ні доглядачів, ні вахтерів, ні теслярів, ні цокоту підборів секретарки по підлозі в коридорі.

Вони здатні днями маршувати на голодний шлунок. Вони запліднюють кожну школярку на своєму шляху.

— Агов!

Як швидко її голос розчиняється в тиші, яким порожнім здається коридор. Її це лякає.

За хвилю чути дзенькіт ключів і звуки кроків, батьків голос кличе її. Далі все відбувається швидко. Він відчиняє великі, довгі шухляди, дзвенить десятками ключів.

— Papa, я чула, що…

— Поквапся.

— Моя книжка…

— Краще залиш її. Вона заважка.

— Залишити книжку?

Він виводить її за двері й замикає шафу. Надворі, здається, хвилі паніки прокочуються деревами, мов поштовхи землетрусу.

— Де сторож? — питає її батько.

Голоси біля бордюру — солдати.

Марі-Лор збентежена. Це гудуть літаки? Це запах диму? Хтось розмовляє німецькою?

Вона чує, як батько перекидається кількома словами з незнайомцем і віддає ключі. Потім вони йдуть повз ворота на рю Кюв’є, проходячи між мішками з піском, безмовними поліціянтами чи чимось ще, що недавно з’явилося посеред тротуару.

Шість кварталів, тридцять вісім риштаків. Вона їх усіх рахує. Через шматки фанери, якими її батько закрив вікна, у їхній квартирі душно й спекотно.

— Дай мені хвилинку, Марі-Лор. Я потім усе поясню.

Її батько скидає речі до, здається, свого полотняного наплічника. «Їжа, — думає вона, намагаючись відгадати речі за їхніми звуками. — Кава. Цигарки. Хліб?»

Знову лунає глухий удар, тремтить віконне скло. У буфеті дзвенить посуд. Сигналять автомобілі. Марі-Лор підходить до моделі й проводить пальцями по будиночках. Усе на місці. Усе на місці. Усе на місці.

— Сходи в туалет, Марі.

— Мені не треба.

— Хтозна, коли потім трапиться така нагода.

Батько вбирає на неї її зимове пальто, хоча стоїть середина червня, й вони збігають униз сходами. На рю де Патріарш вона чує віддалене гупання, схоже на кроки тисяч людей. Вона йде поряд із батьком, затиснувши складеного ціпочка в одній руці, а іншою тримаючись за його наплічника; усе навколо здається позбавленим логіки, як у кошмарах.

Праворуч, ліворуч. Між поворотами — довгі відрізки бруківки. Незабаром вони йдуть вулицями, на яких вона точно ніколи не бувала, вулицями, що лежать за межами батькової моделі. Давно потому, як Марі-Лор збилася з підрахунку своїх кроків, вони підходять до такого щільного натовпу, що вона відчуває його тепло.

— У потязі буде прохолодніше, Марі. Директор дістав нам квитки.

— Нам можна зайти?

— Ворота замкнені.

Від натовпу віє нудотною напруженістю.

— Мені страшно, Papa.

— Тримайся за мене.

Він веде її в іншому напрямку. Вони перетинають кипучу магістраль, а тоді підіймаються вулицею, що смердить, як замулена канава. Увесь час батькові інструменти приглушено брязкають у наплічнику й чуються далекі й безперервні автомобільні гудки.

За хвилю вони знову опиняються в тисняві. Голоси відлунюють від високої стіни; її окутує запах вологого одягу. Десь хтось викрикує імена в рупор.

— Де ми, Papa?

— На вокзалі Сен-Лазар.

Плаче дитина. Смердить сечею.

— Тут є німці, Papa?

— Немає, ma chérie.

— Але скоро прийдуть?

— Так кажуть.

— А що ми робитимемо, коли вони сюди дістануться?

— Ми тоді вже будемо в потязі.

Праворуч від неї верещить дитя. Чоловік тремтячим голосом просить натовп розступитися. Жінка поблизу знову й знову зойкає:

— Себастьєне! Себастьєне!

— Уже ніч?

— Ось тільки почало смеркати. Відпочиньмо хвильку. Передихнімо.

Хтось каже:

— Друга армія розбита, дев’ята — відрізана. Найкращі флотилії Франції втрачено ні за цапову душу.

Інший додає:

— Нас чекає окупація.

Валізи котяться плиткою, дзявкає песик, кондуктор дме у свисток, і якась велика машина кашляє, заводячись, а тоді глухне. Марі-Лор намагається заспокоїти шлунок.

— Але ж у нас є квитки, чорт забирай! — кричить хтось позаду неї.

Виникає бійка. Натовпом шириться істерія.

— Яке це все, Papa?

— Що, Марі?

— Станція. Ніч.

Вона чує, як спалахує його запальничка, як він затягується димом і горить його сигарета.

— Спробую описати. Місто темне: ні вуличних ліхтарів, ні світла з вікон. Час від часу небо освітлюють прожектори — шукають літаки. Тут є жінка в нічній сорочці. А ще одна несе стосик тарілок.

— А війська?

— Тут немає військ, Марі.

Він бере її за руку. Її страх трохи стишується. Ринвою біжать потоки дощу.

— Що ми зараз робимо, Papa?

— Сподіваємося на потяг.

— А що всі інші роблять?

— Теж сподіваються.

Стукіт у двері під час комендантської години. Вернер і Юта роблять завдання разом із п’ятьма дітьми за довгим дерев’яним столом. Перш ніж відчинити, фрау Елена чіпляє собі на лацкан партійний значок.

Заходить мокрий від дощу єфрейтор з пістолетом на поясі й свастикою на лівій руці. Проти низької стелі в кімнаті він здається недоладно високим. Вернер згадує про короткохвильове радіо, запхнуте в стару дерев’яну аптечку, що лежить під його ліжком. «Вони знають», — думає він.

Єфрейтор окидає поглядом кімнату — вугільну піч, розвішане прання, миршавих дітей — з однаковою мірою поблажливості й ворожості. Його чорний пістолет, здається, всотує все світло в кімнаті.

Вернер наважується раз глянути на сестру. Вона не зводить очей із гостя. Військовик бере зі столика книжку — дитячу книжку про потяг, який умів розмовляти, — й перегортає кожну сторінку, перш ніж покласти її назад. А тоді він каже щось, що Вернерові не вдається розчути.

Фрау Елена притискає складені руки до фартуха, й Вернер розуміє, що це вона намагається приховати тремтіння.

— Вернере, — кличе вона повільним, ледь чутним голосом, не зводячи очей з єфрейтора. — Цей пан каже, що має радіо, яке треба…

— Візьми свої інструменти, — перебиває чоловік.

Йдучи з дому, Вернер оглядається лише раз: Юта притискається лобом і долонями до вікна у вітальні. Лампа освітлює її ззаду, і вона надто далеко, так що йому не вдається розгледіти вираз її обличчя. А тоді її поглинає дощ.

Вернер удвічі нижчий за військовика і має робити два кроки, коли той робить один. Вони проходять повз відомчі будинки й охорону на підніжжі схилу, де мешкають керівники. У світлі ліхтарів видно косі потоки дощу. Кілька людей, що трапляються їм на шляху, тримаються від єфрейтора на віддалі.

Вернер не наважується нічого питати. З кожним ударом серця його переповнює палке прагнення кинутися навтьоки.

Вони наближаються до воріт найбільшого будинку, будинку, який він бачив тисячу разів, але так близько — ніколи. Великий червоний прапор, важкий від дощової води, звисає з підвіконня на горішньому поверсі.

Єфрейтор стукає в задні двері. Служниця в сукні з високою талією знімає з них пальта, вправно струшує з них воду й вішає їх на мідний підлоговий вішак. У кухні пахне тортом.

Єфрейтор заводить Вернера в їдальню, де на стільці сидить вузьколиця жінка з трьома свіжими роменами у волоссі й гортає журнал.

— Мокрі, мов качки, — каже вона й знову опускає погляд. Вона не запрошує їх сісти.

Товстий червоний килим зминається під п’ятами Вернерових шкарбунів; над столом горить електрична лампочка в плафоні; на шпалерах в’ються троянди. У комині тліє вугілля. Предки сім’ї сердито дивляться з фотографій на всіх чотирьох стінах. Це тут вони арештовують хлопців, чиї сестри слухають іноземні радіостанції? Жінка гортає сторінки свого журналу, одну за одною. Її нігті пофарбовані яскраво-рожевим лаком.

Сходами спускається чоловік у неймовірно білій сорочці.

— Боже, він такий малий, правда? — звертається він до єфрейтора. — Це ти — той знаменитий майстер із ремонту радіо? — Чоловікове густе чорне волосся блищить на голові, мов налаковане. — Рудольф Зідлер, — каже він і відпускає військовика легким кивком.

Вернер намагається видихнути. Гер Зідлер защипує манжети й оглядає своє зображення в мутному дзеркалі. У нього яскраво-блакитні очі.

— Ну що. А ти не дуже говіркий, так? У нас тут дещо зламалося. — Він вказує на великий «Амерікен Філько» в сусідній кімнаті. — Уже двоє в ньому длубалися. А тоді ми почули про тебе. Варто було спробувати, так? Їй, — киває він на жінку, — не терпиться послухати свою передачу. Ну й випуски новин, звісно.

З його тону Вернер розуміє, що насправді жінці байдуже до випусків новин. Вона не підводить очей. Гер Зідлер усміхається, наче кажучи: «Ми з тобою, синку, знаємо, що новини ще нічого не означають». У нього дуже дрібні зуби.

— Працюй без поспіху.

Вернер присідає біля радіо й намагається вгамувати хвилювання. Вмикає його, чекає, доки нагріються лампи, а тоді обережно прокручує ручку налаштування вздовж доріжки, справа наліво. Він видихає і прокручує ручку у зворотний бік. Тиша.

Це найкраще радіо, з яким йому доводилося працювати: нахилена панель приладів, магнітне налаштування, велике, мов холодильник. Десятилампове, всехвильове, супергетеродинне, з вишуканими гравійованими деталями й двоколірним корпусом із горіхового дерева. Воно ловить короткі хвилі, широкий діапазон частот, має великий атенюатор — це радіо коштує більше, ніж усе майно сиротинця вкупі. Гер Зідлер, напевно, варто йому захотіти, може слухати й передачі з Африки.

Ряди зелених і червоних книжкових оправ тягнуться вздовж стін. Єфрейтор пішов. В іншій кімнаті гер Зідлер стоїть у плямі світла від лампи й розмовляє по чорному телефону.

Ніхто не збирається його арештовувати. Їм просто треба, щоб він полагодив це радіо.

Вернер відкручує задню панель і вдивляється всередину. Лампи всі цілі й на вигляд усе як має бути.

— Гаразд, — мимрить він сам до себе. — Думай.

Він сідає, схрестивши ноги, й розглядає схему. Чоловік, жінка, книжки й дощ відступають, аж доки залишається лише радіо і його клубок дротів. Він намагається уявити складні траєкторії руху електронів, сигнал, що прокладає собі дорогу, мов крізь велелюдне місто, радіосигнал заходить тут, проходить крізь сітку підсилювачів, а тоді до перемінних конденсаторів, а тоді до котушок трансформатора…

І ось він бачить — один із дротів реостата двічі обірваний. Вернер виглядає з-над кришки радіоприймача: ліворуч від нього жінка читає журнал, праворуч — гер Зідлер розмовляє по телефону, час від часу проводячи великим і вказівним пальцями вздовж стрілки на смугастих штанах, щоб вона була гостріша.

Як двоє людей могли недогледіти таку просту річ? Просто диво. Так легко! Вернер розкручує обмотку, з’єднує кінці дротів і повертає реостат на місце. Вмикаючи радіо, він майже очікує, що з нього вирветься вогонь. Натомість лунає прокурене бурмотіння саксофона.

Жінка за столом опускає журнал і притискає обидві долоні до щік. Вернер підводиться з-за радіоприймача. На якусь хвилю він не відчуває нічого, окрім тріумфу.

— Він полагодив радіо силою думки! — вигукує жінка. Гер Зідлер накриває мікрофон телефонної слухавки долонею й оглядається. — Він сидів там, мов мишка, й думав, і за півхвилини приймач уже заграв! — Вона змахує своїми блискучими нігтями й заливається дитинним сміхом.

Гер Зідлер кладе слухавку. Жінка проходить через вітальню й опускається на коліна перед радіоприймачем — вона боса, з-під подолу сукні видніються її гладенькі білі литки. Крутить ручку. Спочатку чути шипіння, а тоді — потік веселої музики. З радіо лине сильний, повний звук — Вернер ще такого не чув.

Вона зойкає й знову сміється.

Вернер збирає свої інструменти. Гер Зідлер стоїть напроти приймача і, здається, збирається погладити його по голові.

— Неймовірно! — захоплюється він, садить Вернера за обідній стіл і наказує служниці принести торт.

Той з’являється відразу: чотири кусні на простій білій тарілці. Кожен посипаний цукровою пудрою і прикрашений великою порцією збитих вершків. Вернер роззявляє рота.

Гер Зідлер сміється.

— Вершки заборонені. Я знаю. Але… — він прикладає вказівного пальця до губ, — заборони завжди можна обійти. Пригощайся.

Вернер бере кусень торта. Йому на підборіддя сиплеться цукрова пудра.

В іншій кімнаті жінка крутить ручку, з гучномовця говорять голоси. Якийсь короткий час вона слухає, а тоді плескає в долоні, босоніж сидячи на підлозі. Похмурі обличчя на фотографіях дивляться зі стін.

Вернер з’їдає один кусень торта, тоді ще один, тоді береться за третій. Гер Зідлер споглядає його, трохи схиливши голову, здивований, думаючи про щось.

— Що ти такий зляканий? І розкуйовджений. Наче вдарений струмом. Хто в тебе батько?

Вернер хитає головою.

— Точно. Ти із сиротинцю. Оце я спитав. Бери ще один. І додай на нього ще вершків.

Жінка знову сплескує в долоні. Вернерів шлунок бурчить. Він відчуває на собі погляд чоловіка.

— Багато хто каже, що це, певно, не найкраща посада — тут, на шахтах, — мовить гер Зідлер. — Часто мене питають: хіба вам не хотілося б натомість бути в Берліні? Чи у Франції? Хіба вам не хотілося б бути капітаном на передовій, спостерігати, як просуваються вперед лінії фронту, подалі від усієї цієї… — махає рукою на вікно, — сажі? Але я кажу їм, що живу в самісінькому центрі подій. Я кажу їм, що це звідси надходить паливо, і криця також. Що це — горно країни.

Вернер прокашлюється.

— Ми діємо в інтересах миру. — Це слово в слово те саме речення, яке вони з Ютою почули по «Радіо Німеччини» три дні тому. — В інтересах людства.

Гер Зідлер сміється. Знову Вернера вражає, як багато в нього зубів і які вони дрібні.

— Ти знаєш, чого нас вчить історія? Історія — це діло рук переможців. Хто перемагає, той і розказує, як усе було. Ми діємо заради власної користі. Звісно. Назви мені людину чи народ, що так не робить. Заковика в тому, щоб визначити, у чому саме полягає ця користь.

Залишається один кусень торта. Радіо мурчить, жінка сміється, а гер Зідлер, вирішує Вернер, майже не схожий на його сусідів, із їхніми настороженими, стривоженими обличчями — обличчями людей, що звикли щоранку проводжати близьких у шахти. Його обличчя ясне й цілеспрямоване; він чоловік, напрочуд упевнений у своїх привілеях. І за п’ять метрів від нього сидить ця жінка з нафарбованими нігтями й гладенькими литками — жінка, така незвична для Вернерового життя, що здається чужинкою з іншої планети. Так, наче вона вийшла із самого приймача «Філько».

— Ти вправний з інструментами, — підсумовує гер Зідлер. — І надто розумний, як на свій вік. Таким хлопцям, як ти, є де вчитися. У школах генерала Гайссмаєра.[20] Вони найкращі серед найкращих. Там і механіку вивчають. Дешифрування, ракетні двигуни, усе найсучасніше.

Вернер не знає, куди подіти очі.

— У нас немає грошей.

— А цим і вирізняються такі заклади. Їм потрібні діти з робітничого класу, трудівники. Хлопці, не заплямовані… — гер Зідлер нахмурюється, — гнилизною середнього класу. Кінотеатрами й усім таким. Їм потрібні працелюбні хлопці. Виняткові хлопці.

— Так, пане.

— Виняткові, — повторює він, киваючи, наче говорить сам до себе. Він свистить, і повертається єфрейтор, тримаючи в руці каску. Солдат зиркає на останній кусень торта й швидко відводить погляд. — В Ессені є комісія з набору, — каже гер Зідлер. — Я напишу для тебе рекомендацію. Ось, візьми… — він простягає Вернерові сімдесят п’ять марок, і той чимскоріше ховає купюри в кишеню.

Єфрейтор сміється.

— Наче вони печуть йому пальці!

Гер Зідлер думками десь далеко.

— Я надішлю Гайссмаєрові листа, — вирішує він. — Добре для нас, добре для тебе. Ми діємо в інтересах людства, так? — Він підморгує. А тоді військовик дає Вернерові дозвіл на перебування поза домом після комендантської години і проводжає його.

Вернер іде додому, не помічаючи дощу, намагаючись осягнути грандіозність того, що сталося. Дев’ять чапель стоять, мов квіти, у каналі за коксовим заводом. Баржа подає свій жахливий сигнал, вугільні вагонетки котяться туди-сюди, і постійний глухий стукіт буксирної лебідки відлунює в темряві.

У сиротинці всі діти вже повкладалися спати. Фрау Елена влаштувалася просто посеред холу з горою випраних шкарпеток на колінах і пляшкою хересу. У неї за спиною Юта сидить за столом і споглядає Вернера з разючою напруженістю.

— Що він хотів? — цікавиться фрау Елена.

— Тільки щоб я полагодив радіо.

— Оце й усе?

— Так.

— Вони щось питали? Про тебе? Про дітей?

— Ні, фрау Елено.

Фрау Елена важко видихає, так, наче затамовувала подих попередні дві години.

— Dieu merci.[21] — Вона тре скроні обома долонями. — Можеш лягати спати, Юто.

Юта вагається.

— Я полагодив радіо, — пояснює Вернер.

— Який ти молодець, Вернере. — Фрау Елена робить великий ковток хересу, заплющує очі й закидає голову назад. — Ми залишили тобі вечерю.

Юта йде до сходів, у її очах читається сумнів.

На кухні все вкрите плямами від вугілля і якесь незугарне. Фрау Елена заносить тарілку, на ній лежить єдина варена картоплина, розрізана навпіл.

— Дякую, — каже Вернер. Він досі відчуває присмак торта.

Маятник гойдається туди-сюди в старому підлоговому годиннику. Торт, збиті вершки, товстий килим, рожеві нігті й довгасті литки фрау Зідлер — усі ці враження крутяться у Вернеровій голові, мов карусель. Він згадує, як возив Юту до шахти номер дев’ять, де зник їхній батько, вечір за вечором, так, наче той міг вийти з ліфта, тягнучи ноги.

Світло, електрика, ефір. Простір, час, маса. «Принципи механіки» Гайнриха Герца. Знамениті Гайссмаєрові школи. Дешифрування, ракетні двигуни, усе найсучасніше.

«Розплющте свої очі, — казав той француз на радіо, — і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться назавжди».

— Вернере?

— Що, фрау?

— Хіба ти не голодний?

Фрау Елена: ця жінка йому як мати. Вернер їсть через силу. А тоді віддає їй сімдесят п’ять марок, і вона вражено моргає, побачивши суму, й вертає йому п’ятдесят.

Нагорі, почувши, як фрау Елена сходила в туалет і лягла в ліжко, й увесь будинок зовсім затих, Вернер рахує до ста. А тоді підводиться з ліжка й виймає з аптечки маленьке короткохвильове радіо, шестирічне, яке він не раз доробляв, із запасними дротами, новим соленоїдом і Ютиними написами навколо ручки налаштування, виносить його надвір, за будинок, і розбиває цеглиною.

Парижани продовжують протискатися крізь ворота. На першу ночі жандарми вже не можуть стримувати натовп. Упродовж чотирьох годин не прибув і не від’їхав жоден потяг. Марі-Лор спить, схилившись на батькове плече. Замкареві не чути ні свистків, ні брязкоту вагонних зчеплень: потягів немає. На світанку він вирішує, що буде краще піти пішки.

Вони йдуть увесь ранок. Париж розмірено рідішає до низьких будинків й поодиноких магазинів, відокремлених довгими рядами дерев. Опівдні вони пробираються крізь затор на новій магістралі поблизу Вокрессона, за добрих десять кілометрів на захід від їхньої квартири, — Марі-Лор ще ніколи не бувала так далеко від дому.

Стоячи на гребені низенького пагорба, її батько оглядається через плече: затор тягнеться, скільки сягає його око: фургони й вантажівки; елегантний новий дванадцятициліндровий автомобіль між двома возами, що їх тягнуть мули; деякі авто з дерев’яними осями; в інших закінчився бензин; у багатьох до даху поприв’язувані меблі; кілька — з наїжаченими загонами свійських тварин, набитими в причепи: кури й свині в клітках, корови тупають збоку, собаки важко дихають за вітровим склом.

Увесь цей караван рухається трохи швидше за пішохода. Обидві смуги забиті — усі повзуть на захід, із міста. Жінка їде на велосипеді, обвішана дешевими намистами. Чоловік тягне на ручному візку шкіряне крісло, на сидінні якого вмивається чорне кошеня. Жінки штовхають дитячі возики, повні посуду, пташиних кліток, кришталю. Чоловік у смокінгу пробирається вперед, викрикуючи:

— Пропустіть мене, заради Бога!

Однак ніхто не дає йому проходу, отож він іде не швидше за інших.

Марі-Лор тримається поряд із батьком, затиснувши в кулаці ціпочок. Весь час довкола неї крутяться чиїсь інші питання: Ще далеко до Сен-Жермена? У нас є їжа, тьотю? Хто має паливо?

Вона чує, як чоловіки кричать на дружин; чує, що на дорозі попереду вантажівка переїхала дитину. По обіді над ними пролітають три літаки, голосно, швидко й низько, й люди припадають до землі, деякі кричать, а інші кидаються в канави й ховають обличчя в бур’яни.

Під вечір вони вже на захід від Версалю. П’яти в Марі-Лор кривавлять, панчохи порвані, й щосто кроків вона зашпортується. Коли вона каже, що далі не піде, батько на руках зносить її з дороги, вони піднімаються на пагорб, проходячи маленькі квіточки гірчиці, аж доки незупиняються біля поля за кількасот метрів від невеликого фермерського будинку. Поле стоїть скошене лише наполовину, зжате сіно покинуте, не зібране й не складене в копиці. Так, наче фермер кинув, що робив, і втік.

Замкар дістає з наплічника хлібину й кілька кілець білої ковбаси, і вони тихо вечеряють, а тоді він кладе її ступні собі на коліна. На тлі вкритого хмарами неба на сході йому видно сіру валку машин, затиснутих між країв дороги. Автомобілі сигналять очманіло й пронизливо. Хтось гукає так, наче кличе дитину, що загубилася, й вітер відносить ці викрики геть.

— Щось горить, Papa?

— Нічого не горить.

— Я відчуваю запах диму.

Він знімає її панчохи й оглядає п’яти. Її ступні здаються йому легкими, мов пташки.

— Що це за шум?

— Це коники.

— Уже темно?

— Вечоріє.

— Де ми спатимемо?

— Тут.

— Тут є ліжка?

— Ні, ma chérie.

— Куди ми йдемо, Papa?

— Директор дав мені адресу одного чоловіка, який нам допоможе.

— Де він живе?

— У місті, що називається Евре. Ми там знайдемо чоловіка на ім’я мосьє Жано. У музеї його знають.

— А Евре далеко?

— Пішки дійдемо за два роки.

Вона хапає його за зап’ястя.

— Я дражнюся, Марі. Евре недалеко. Якщо хтось підвезе, то завтра будемо там. От побачиш.

Вона примушує себе помовчати, доки серце робить сто ударів. А тоді питає:

— А зараз?

— А зараз ми спатимемо.

— Без ліжок?

— Ляжемо на траві. Тобі може й сподобатися.

— А в Евре в нас будуть ліжка, Papa?

— Думаю, що так.

— А що як він не захоче нас прийняти?

— Захоче.

— А що як ні?

— Тоді ми поїдемо відвідати мого дядька. Твого двоюрідного дідуся. У Сен-Мало.

— Дідуся Етьєна? Ти ж казав, що він божевільний.

— Він частково божевільний, так. Він божевільний десь на сімдесят шість відсотків.

Вона не сміється.

— А Сен-Мало далеко?

— Досить питань, Марі. Мосьє Жано захоче, щоб ми залишилися в Евре. У великих м’яких ліжках.

— Скільки в нас їжі, Papa?

— Трохи є. Ти досі голодна?

— Ні, я хочу приберегти харчі.

— Гаразд. Так і зробимо. А тепер помовчимо й відпочинемо.

Вона лягає. Він підпалює ще одну сигарету. Залишається шість. Кажани шугають крізь хмари мошок, а ті розлітаються й знову збиваються в хмари. «Ми — миші, — думає замкар, — а небо рясніє яструбами».

— Ти дуже хоробра, Марі-Лор.

Дівчинка вже заснула. Сутінки густішають. Докуривши сигарету, він опускає доньчині ноги на землю, накидає на неї пальто і розкриває свого наплічника. Навпомацки він знаходить футляр із інструментами. Крихітні пилочки, гвіздки, стамески, долота, дрібний шмерґелевий папір. Багато з них належали ще його дідові. Із-під підкладки футляра він витягає торбинку на мотузочці, зшиту з грубої тканини. Увесь день він стримувався, щоб її не чіпати. Тепер він відкриває торбинку й висипає її вміст на долоню.

Він тримає в руці камінь завбільшки з волоський горіх. Навіть за такої пізньої години й у такому тьмяному світлі він світиться шляхетним синім кольором. Навдивовижу холодний.

Директор сказав, що зроблять три обманки. Разом зі справжнім діамантом — чотири камені. Один залишиться в музеї. Три відправлять у різних напрямках. Один — на південь, із молодим геологом. Другий — на північ, із начальником охорони. А третій тепер тут, у полі на захід від Версалю, всередині футляра з інструментами, що належить Даніелю Леблану, головному замкареві Національного музею природничої історії.

«Три фальшивих. Один справжній. Буде найкраще, — сказав директор, — якщо ніхто не знатиме, чи в нього діамант, чи фальшивка. І кожен, — додав він із серйозним поглядом, — має поводитися так, наче несе справжній камінь».

Замкар каже собі, що його діамант не справжній. Не може бути, щоб директор віддав простому працівникові камінь вагою сто тридцять три карати й дозволив йому покинути Париж. І все одно він дивиться на нього, не спроможний позбутися думки: «А що як?»

Він оглядає поле. Дерева, небо, сіно. Темрява на дотик, мов оксамит. Уже з’явилось кілька блідих зірок. Марі-Лор розмірено дихає уві сні. Кожен має поводитися так, наче несе справжній камінь. Замкар ховає діамант у торбинку й опускає її в наплічник. Він відчуває його крихітну вагу на своєму серці.

Кілька годин по тому замкар прокидається й бачить силует літака, що затуляє собою зорі, несучись на схід. Пролітаючи в нього над головою, літак м’яко тріщить. А тоді зникає. За мить стрясається земля.

Край нічного неба, за стіною дерев, розцвітає червоним. У вогненному, мерехтливому світлі він бачить, що літак був не сам, що небо роїться ними, що вони десятками літають туди-сюди, мчать у всіх напрямках, і, на хвилю втративши орієнтацію, йому здається, що він дивиться не вгору, а вниз, так, наче пляма світла впала на клин води, змішаної з кров’ю, і небо стало морем, а літаки — голодною рибою, яка в темряві кидається на свою здобич.

Двері злітають із завіс. Цегла перетворюється на пил. Величезні хмари крейди, ґрунту й граніту, розпухаючи, вивергаються в небо. Усі дванадцять бомбардувальників уже завернули назад, набрали висоту й перегрупувалися високо над Ла-Маншем, доки черепиця, що злетіла ввись, усе ще падає на вулиці.

Стіни охоплює вогонь. Загоряються припарковані автомобілі, фіранки, абажури, дивани й матраци, й мало не всі двадцять тисяч томів у бібліотеці. Полум’я зливається й сильнішає, підіймається стінами міста, мов приплив, виплескується на провулки, переливається через дахи, перетікає через стоянку. Дим женеться за пилом, попіл — за димом. Палаючи, висить у повітрі газетний кіоск.

По всьому місту з підвалів і склепів малонці молять небеса: «Господи Боже, захисти це місто і жителів його, не покинь нас, заради всього святого. Амінь». Старечі руки стискають гасові лампи, репетують діти, виють собаки. В одну мить чотирьохсотрічні балки притулених один до одного будинків охоплює полум’я. Частину старого міста, підперту західними стінами, поглинає вогненна буря, у якій найвищі язики полум’я сягають ста метрів. Кисень такий ненажерливий, що у вогонь затягує все, важче за кота. Вивіски на кронштейнах тягнуться до жару; горщики з рослинами з’їжджають бруківкою і перекидаються. Стрижі, злітаючи з димарів, загоряються й кидаються вниз, мов роздуті іскри, перелітають через міські стіни й гаснуть у морі.

На рю де ла Кросс «Бджолиний готель» на одну мить стає майже невагомий, піднятий вогняною спіраллю, а тоді сиплеться на землю дощем уламків.

Марі-Лор скручується калачиком під ліжком, затиснувши камінь у лівому кулаці, а будиночок — у правому. Гвіздки в балках скриплять і зітхають. Шматки тиньку, цегли й скла сипляться на підлогу, на модель міста на столі, на матрац у неї над головою.

— Papa, Papa, Papa, Papa, — повторює Марі-Лор, але її голос наче відділився від тіла, а слова звучать далеким сумним віршем. Їй здається, що весь цей час земля під Сен-Мало трималася купи корінням здоровенного дерева, яке росте в центрі міста, на площі, де вона ніколи не бувала, і тепер це величезне дерево вириває Божа рука, викорчовуючи його разом із шматками граніту й каміння, висмикує товсті закрутки кореня — кореня, що схожий на крону, перевернуту догори дриґом і встромлену в ґрунт — хіба не так його описав би доктор Жефар? Кришаться міські стіни, зникають вулиці, багатоквартирні будинки падають, мов іграшки.

Повільно, з полегшенням світ влягається. Ззовні чується легке побрязкування — напевно, це падають шматки скла. Звук водночас гарний і дивний, наче це з неба сиплються самоцвіти.

Хай де її двоюрідний дід, чи зміг він вижити?

Чи хтось зміг?

А вона змогла?

Будинок скрипить, плаче, стогне. А тоді чується звук, схожий на шелест вітру у високій траві, тільки голодніший. Від нього дрижать фіранки і її ніжні слухові перетинки.

Вона відчуває запах диму й розуміє — пожежа. З вікна її спальні вилетіло скло, й тепер вона чує, як щось горить за віконницями. Щось величезне. Весь район. Усе місто.

Стіна, підлога, дно її ліжка ще холодні. Будинок ще не охопило полум’я. Та чи надовго?

«Заспокойся, — думає вона. — Зосередься: глибоко вдихай, глибоко видихай. Глибоко вдихай знову». Вона не вилазить із-під ліжка. Вона каже:

— Ce n’est pas la réalité.[22]

Що він може згадати? Бачив, як інженер Бернд зачинив двері в підвал і сів на сходи. Бачив велетня Франка Фолькгаймера на золотавому кріслі, що колупав щось на штанах. А тоді згасла лампочка під стелею, Фолькгаймер увімкнув свій ліхтар, і їх накрив рев — звук такий голосний, що й сам міг слугувати за зброю, він поглинав усе, струшуючи саму земну кору, й на якусь мить Вернер бачив лише Фолькгаймерів ліхтар, який відлетів убік, мов наляканий жук.

Їх смикнуло. На мить, на годину, на день — хтозна, як надовго? — Вернер опинився в Цольферайні, над ямою, яку шахтар викопав скраю поля для двох мулів. Стояла зима, Вернерові було щонайбільше п’ять. Шкіра на мулах була майже прозора, й крізь неї виднілися кості, і на їхні розплющені очі налипло бруду, і він був такий голодний, що думав, чи не залишилося на мулах м’яса, яке можна було б з’їсти.

Він чув, як край лопати загрібає гравій.

Він чув голосний вдих сестри.

А тоді, наче якась еластична стрічка натягнулася до краю, щось смикнуло його назад у підвал під «Бджолиним готелем».

Підлога перестала труситися, але звук не стих. Він притискає долоню до правого вуха. Гул залишається, схожий на дзижчання тисячі бджіл, десь дуже близько.

— Це мені чується? — питає він, але не чує своїх слів.

Ліва сторона його лиця мокра. Навушників, які він мав на собі, немає. Де верстак, де радіо, що це таке важке тисне на нього згори?

Зі своїх плечей, грудей і волосся він струшує гарячі шматки каміння й дерева. Знайти ліхтар, перевірити, як там інші, перевірити, що з радіо. Перевірити, що з виходом. З’ясувати, що сталося з його слухом. Це раціональні кроки. Він намагається сісти, але стеля стала нижча, і він ударяється головою.

Спекотно й стає дедалі спекотніше. Він думає: «Нас замкнули в коробку, а коробку вкинули в жерло вулкана».

Минають секунди. А може, й хвилини. Вернер і далі стоїть на колінах. Знайти ліхтар. Потім товаришів. Потім вихід. Потім розібратися зі слухом. Напевно, солдати Люфтваффе згори вже пробираються крізь уламки їм на допомогу. Але він не може знайти свого ліхтаря. Він навіть не може підвестися.

У цілковитій темряві перед його очима миготить тисяча рухливих червоних і синіх плям. Язики полум’я? Видіння? Вони спалахують над підлогою, а тоді піднімаються до стелі, світячись дивно, спокійно.

— Ми мертві? — кричить він у темряву. — Ми загинули?

Щойно затихло ревіння бомбардувальників, як над будинком просвистує артилерійський набій і з глухим гуркотом вибухає неподалік. На дах щось сиплеться — його уламки? жарини? — і Марі-Лор каже вголос:

— Ти надто високо. — Вона примушує себе вилізти з-під ліжка. Годі висиджуватися. Вона повертає камінь у будиночок, ставить на місце планки, які слугують йому за дах, вкручує димаря й опускає крихітну модель у кишеню сукні.

Де її черевики? Вона повзає по підлозі, але намацує лише шматки дерева і, напевно, скалки віконного скла. Вона знаходить ціпок і в самих панчохах виходить у коридор. Тут запах диму сильніший. Підлога досі холодна, і стіни теж. Вона облегшується в туалеті на шостому поверсі й стримується, щоб не смикнути ручку бачка, знаючи, що він більше не наповниться. Вона завмирає, перевіряючи, чи повітря не стало гаряче, перш ніж іти далі.

Шість кроків до сходів. Над її головою пролітає другий набій, і Марі-Лор скрикує. Коли він вибухає десь за річкою, підвіски на люстрі колишуться й дзвенять.

Дощ із цегли, дощ із гальки, повільніший дощ із сажі. Донизу — вісім гвинтових сходинок; друга й п’ята скриплять. Обернутися навколо баляси, ще вісім сходинок. Четвертий поверх. Третій. Тут вона перевіряє натяжний дріт, який її двоюрідний дідусь встановив під телефонним столиком на сходовому майданчику. Дзвоник висить, дріт натягнутий і проходить крізь діру, просвердлену в стіні. Ніхто не заходив і не виходив.

Вісім кроків по коридору до ванної кімнати на третьому поверсі. Ванна повна води. У ній щось плаває — напевно, шматки тиньку, і на підлозі під колінами пісок, але вона припадає губами до води й п’є. Скільки може.

Назад до сходів і вниз на другий поверх. А тоді на перший — на балясині вирізьблені виноградні грона. Вішак перекинутий. Підлога в коридорі всіяна шматками чогось гострого — мабуть, посуду з буфету в їдальні, — тож вона ступає якомога обережніше.

На першому поверсі, напевно, вибило й кілька шибок: вона відчуває сильніший запах диму. Вовняне пальто її двоюрідного дідуся висить на гачку у фойє, вона його вбирає. І тут теж немає її черевиків — куди ж вона їх поділа? На кухні — хаос зі скинутих полиць і каструль. У неї на шляху кулінарна книжка лежить перекинута, мов підстрелена пташка. У коморі вона знаходить півхлібини, що залишилося від учора.

Тут, посеред кухні, — люк у погріб із металевим кільцем. Вона відсовує обідній столик і відчиняє його.

Із погреба тхне мишами, вологою і молюсками, викинутими на берег, так, наче десятки років тому його затопив приплив і в ньому довго стояла вода. Марі-Лор вагається над відчиненим люком, вдихаючи запах диму, що долинає знадвору, і майже повну його протилежність — холодний сморід, який піднімається з дна. Дим: її двоюрідний дідусь каже, що дим — повільний танець частинок, мільярдів летких молекул вуглецю. Шматочків будинків, кафе, дерев. Людей.

Зі сходу в бік міста зі свистом летить третій набій. Знову Марі-Лор намацує модель будиночка в кишені сукні. А тоді бере хліб і ціпок, спускається драбиною, що веде вниз, і зачиняє за собою люк.

Показується світло. Вернер усім серцем сподівається, що воно справжнє, не витворене його уявою. Жовтий промінь пронизує пил, бродить через завали, освітлює впалий шматок стіни, покручену полицю. Він ковзає двома металевими шафами, зім’ятими й покорченими так, наче це чиясь гігантська рука розірвала їх навпіл. Освітлює розсипані інструменти, розбиті вішаки й із десяток уцілілих банок, повних гвіздків і шурупів.

Фолькгаймер. Він знайшов ліхтар і тепер проводить його променем по купі спресованих уламків у дальньому кутку — по камінню, цементу, трісках. Тільки за мить Вернер розуміє, що це — сходи.

Те, що від них лишилося.

Обвалився цілий кут підвалу. Промінь затримується там на хвильку, наче даючи Вернерові можливість усвідомити їхнє становище, а тоді відхиляється праворуч і перескакує на щось поблизу, й у відбитому світлі, крізь клуби пилу Вернер розрізняє величезний силует Фолькгаймера, який пригинається й зашпортується, рухаючись серед висячої арматури й труб. Нарешті промінь зупиняється. Затиснувши ліхтарик зубами, серед цих рваних тіней, що сягають стелі, Фолькгаймер піднімає уламки цегли, вапна й штукатурки, шматок за шматком, подрані дошки й кусні ліпнини — під цим усім, бачить Вернер, вимальовується тіло, поховане під цією вагою.

Там інженер. Бернд.

Берндове обличчя біле від пилу, але на місці очей — два провалля, а рот — червона діра. Хоч Бернд і кричить, Вернер його не чує крізь гул, що стоїть у нього у вухах. Фолькгаймер піднімає інженера — старий на руках у фельдфебеля скидається на дитину — і, тримаючи ліхтар зубами, переносить його через руїни, знову пригинаючись, щоб не забитися головою об висячу стелю, й опускає його на золотаве крісло, яке досі стоїть у кутку, тільки тепер вкрите білим пилом.

Фолькгаймер береться великою долонею за Берндове підборіддя й лагідно закриває йому рота. Вернер, що лежить за метр від них, не чує ніякої зміни.

Споруда навколо них знову починає тремтіти, і звідусіль сиплеться гарячий пил.

Тепер промінь Фолькгаймерового ліхтаря кружляє по тому, що залишилося від даху. Тріснули три величезні дерев’яні балки, але жодна з них не зламалася. Між ними тиньк, укритий павутиною тріщин, у двох місцях стирчать розірвані труби. Промінь ковзає позаду Вернера й освітлює перекинутий верстак, розтрощений корпус радіоприймача. Нарешті він знаходить і Вернера. Той підіймає долоню, затуляючи очі.

Фолькгаймер підходить; його велике стривожене обличчя опиняється зовсім поруч. Широкі, знайомі, глибоко посаджені очі під каскою. Високі вилиці й довгий ніс із роздвоєним округленим кінчиком, як у стегнової кістки. Широчезне підборіддя. Повільно й обережно, Фолькгаймер торкається Вернерової щоки. Відводить руку — кінчики його пальців червоні.

— Треба звідси вибратися. Знайти інший вихід назовні, — каже Вернер.

— Вихід? — питають Фолькгаймерові губи. — Звідси немає іншого виходу.

Через два дні після втечі з Парижа Марі-Лор і її батько приходять до міста Евре. Ресторани або позабивані, або переповнені людьми. На сходах собору сидять двоє жінок у вечірніх сукнях, притулившись одна до одної. Між ринкових наметів якийсь чоловік лежить долілиць непритомний, якщо не гірше.

Пошта не працює. Телеграфні дроти обірвані. Найсвіжіша газета датована позавчорашнім днем. Черга по талони на бензин зміїться від дверей префектури аж за ріг.

У перших двох готелях вільних кімнат немає. У третьому їм не відчиняють. Час від часу замкар ловить себе на тому, що зиркає через плече.

— Papa, — збентежено бурмоче Марі-Лор. — У мене болять ноги.

Він закурює сигарету: залишається три.

— Уже недалеко, Марі.

На західному краю Евре дорога безлюдніє й починається передмістя. Замкар знову й знову перевіряє адресу, яку йому дав директор: мосьє Франсуа Жано, будинок дев’ять по рю Сен-Ніколя. Однак коли вони підходять до будинку мосьє Жано, той виявляється охопленим пожежею. У безвітряних сутінках крізь дерева підіймаються в небо лиховісні клуби диму. Чиєсь авто врізалося в кут сторожки й зірвало ворота із завіс. Будинок — чи те, що від нього лишилося, — величний: двадцять французьких вікон на фасаді, великі свіжопофарбовані віконниці, доглянутий живопліт біля входу. Un château.[23]

— Papa, пахне димом.

Він підводить Марі-Лор до будинку гравійною доріжкою. Його наплічник — чи це, напевно, камінь, захований глибоко всередині — наче важчає з кожним кроком. Не видно ні блиску калюж серед гравію, ні натовпу пожежників біля входу. Дві однакові вази лежать перекинуті. Вхідні сходи всипані уламками люстри.

— Що це горить, Papa?

Із димних сутінків до них виходить хлопець, не старший за Марі-Лор, вимащений попелом, штовхаючи поперед себе по гравію обідній возик на коліщатах. Срібні щипці й ложки, що висять на возику, дзвенять і брязкають, а коліщата гримлять і грузнуть. Із кожного із чотирьох кутів возика всміхаються блискучі херувими.

— Це будинок Франсуа Жано? — питає замкар.

Хлопець, не зважаючи на нього, проходить повз.

— Ти не знаєш, що сталося з…

Дзенькання возика віддаляється.

Марі-Лор смикає його за поли пальта.

— Papa, ну скажи, будь ласка.

Він ще ніколи не бачив її такою блідою, як тоді, у тому пальті, на тлі чорних дерев. Чи не забагато він від неї вимагає?

— Будинок горить, Марі. Люди його грабують.

— Який будинок?

— Той, до якого ми так довго йшли.

Поверх її голови він бачить, як, тліючи, залишок одвірку розгорається й блякне, задутий вітром. Крізь діру в даху видно все темніше небо.

Із диму виринають ще два хлопці, несучи картину в позолоченій рамі, вдвічі вищій за них, — портрет якогось давно померлого прапрадіда, що сердито дивиться в ніч. Замкар простягає вперед руки, намагаючись їх затримати.

— Це вас бомбили?

— Там усередині ще багато різного, — кидає один.

Полотно на картині рябить.

— Ви знаєте, де тепер мосьє Жано?

— Та втік учора. Разом із іншими. У Лондон, — пояснює другий.

— Нічого йому не розказуй, — втручається перший.

Хлопці підтюпцем спускаються під’їзною алеєю, і їх проковтує темрява.

— У Лондон? — шепоче Марі-Лор. — Директорів друг у Лондоні?

Біля її ніг пролітають аркуші обгорілого паперу. В деревах перешіптуються тіні. На алеї валяється тріснута диня, схожа на відрубану голову. Замкареві більше несила на це дивитися. Увесь день, долаючи кілометр за кілометром, він тішив себе думкою, що їх зустрінуть і пригостять. Маленькі картоплини, гарячі всередині, на які вони з Марі-Лор кластимуть масло. Пір’я цибулі, гриби, круто зварені яйця й бешамель. Кава й сигарети. Він вручив би каменя мосьє Жано, і той витягнув би з нагрудної кишені мідний лорнет, підніс би його до своїх спокійних очей і сказав би йому, справжній камінь чи ні. А тоді Жано закопав би діамант у садку чи заховав за секретною панеллю десь у стіні, і на цьому все закінчилося б. Його обов’язок був би виконаний. Je ne m’en occupe plus.[24] Їм дали б окрему кімнату, вони б скупалися; може, хтось виправ би їхній одяг. Мосьє Жано, напевно, розказував би жартівливі історії про свого друга-директора музею, а зранку співали б пташки й у свіжій газеті було б оголошення про кінець окупації й досягнення розумного компромісу. Він повернувся б до своїх ключів, проводив би вечори, встановлюючи крихітні розсувні віконечка в маленькі дерев’яні будиночки. Bonjour, bonjour. Усе було б як раніше.

Однак усе зовсім не так, як раніше. Дерева димлять, будинок тліє, сонце майже сіло. Замкар стоїть на гравійній алеї і стривожено думає: «А що, як хтось по нас прийде? А що, як хтось знає, що в мене в наплічнику?»

Він бігцем веде Марі-Лор назад на дорогу.

— Papa, мої ноги.

Він перевішує наплічника наперед, закидає її руки собі на плечі й несе її на спині. Вони проминають рознесену сторожку і розбите авто й звертають не на схід, до центру Евре, а на захід. Повз них на велосипедах проїжджають люди. На їхніх змучених обличчях мелькає коли підозра, коли страх, а коли — і те, й те. Напевно, і в нього теж злякані очі.

— Не так швидко, — благає Марі-Лор.

Вони відпочивають у бур’янах за двадцять кроків від дороги. Сутінки тільки опускаються, на деревах ухкають сови, над придорожньою канавою кажани ловлять комах. «Діамант, — нагадує собі замкар, — це лише шматок вуглецю, що пролежав у надрах землі мільярди й мільярди років і піднявся на поверхню жерлом вулкана. Хтось його огранив, хтось його відшліфував. Він здатен таїти прокляття не більше за якийсь листок, дзеркало чи істоту. В цьому світі буває лише випадковість, випадковість і закони фізики».

Хай там як, а в наплічнику всього лише шматок скла. Обманка для відволікання уваги.

У нього за спиною, у небі над Евре, стіна хмар освітлюється раз, потім удруге. Блискавка? Попереду видніється луг нескошеного сіна і м’які обриси темних фермерських будівель — будинку й сараю. Людей не видно.

— Марі, я бачу готель.

— Ти ж казав, що вони всі зайняті.

— Цей на вигляд привітний. Ходімо. Він недалеко.

Він знову несе її на спині. Ще майже кілометр. Коли вони наближаються, у вікнах не з’являється світло. Сарай — за сто метрів позаду будинку. Замкар намагається розчути ще щось, крім гулу крові у вухах. Ні гавкоту собак, ні полум’я смолоскипів. Напевно, ці люди теж утекли. Він садить Марі-Лор біля вхідних дверей стайні, м’яко стукає, чекає і стукає знову.

Навісний замóк — новісінький «Бурже» з однією защіпкою; з його-то інструментами відімкнути такий — за іграшку. Всередині овес, відра, сонно кружляють ґедзі, але коней немає. Він відчиняє стійло, садить Марі-Лор у кутку й роззуває її.

— Voilà,[25] — каже він. — Один із гостей щойно завів у вестибюль своїх коней, тож якийсь час тут може смердіти. Але швейцар уже його вигнав. Он він пішов. Бувай, конику! Йди спи до стайні, будь ласка!

Вираз її обличчя відсторонений. Байдужий.

За домом городик. У сутінках йому вдається роздивитися троянди, цибулю, листя салату. Полуницю, переважно ще нестиглу. Незрілу білу моркву, обліплену землею. Нічого не ворушиться, фермер із гвинтівкою не з’являється у вікні. Замкар приносить повну пелену овочів, наповнює бляшане відро водою з крана, зачиняє двері в стайню і в темряві годує доньку. А тоді він кладе їй під голову своє пальто й витирає її лице своєю сорочкою.

Залишається дві сигарети. Вдих. Видих.

«Подумай логічно. На кожен наслідок знайдеться причина, на кожну проблему — спосіб її розв’язання. До кожного замкá є ключ. Можна повернутися в Париж, можна лишитися тут, а можна піти далі».

Знадвору долинає м’яке ухкання сов. Віддалений гуркіт грому чи артилерії, а може, й обох.

— Цей готель дуже дешевий, ma chérie. Його власник за стійкою сказав, що кімната коштує сорок франків за ніч, якщо ми самі подбаємо про постіль. — Він прислухається, як вона дихає. — Тож я відповів: «Звісно, ми так і зробимо». А він: «Гаразд, я принесу вам дошки й гвіздки».

Марі-Лор усе одно не всміхається.

— Тепер ми підемо шукати дідуся Етьєна?

— Так, Марі.

— Того, який на сімдесят шість відсотків божевільний?

— Він був із твоїм дідом — його братом, — коли той загинув. На війні. Йому трохи бракує олії в голові — так раніше любили казати. Після цього він став бачити щось дивне.

— Що саме?

Тепер скрипливий гуркіт грому звучить ближче. Стайня злегка тремтить.

— Щось, чого насправді не було.

Між балками павуки тчуть свої павутини. Нічні метелики б’ються крильцями об віконне скло. Починається дощ.

Вступні іспити до націонал-політичних навчальних закладів проводять в Ессені, що за тридцять кілометрів на південь від Цольферайна, у душному танцювальному залі, де працюють три величезні обігрівачі. Один з них брязкає і випускає пар цілісінький день, попри численні спроби його вимкнути. Під стелею висять прапори воєнного міністерства, кожен завбільшки з танк.

Відібраних сотня, лише хлопці. Представник школи в чорному однострої вишиковує їх у шеренгу по чотири. Медалі в нього на грудях дзенькають у такт кроків.

— Ви, — оголошує він, — намагаєтеся вступити до найелітнішої школи у світі. Іспити триватимуть вісім днів. Ми візьмемо тільки найчистіших, тільки найсильніших.

Другий представник школи роздає уніформи: білі сорочки, білі шорти, білі шкарпетки. Хлопці перевдягаються просто на місці.

Вернер нараховує двадцять шість своїх однолітків. Усі, крім двох, вищі за нього. Усі, крім трьох, світловолосі. Жоден не носить окулярів.

Увесь перший ранок у нових уніформах хлопці проводять, заповнюючи анкети на планшетах. У залі чутно лише шкрябання олівців, кроки екзаменаторів і брязкіт величезного обігрівача.

Де народився твій дід? Якого кольору очі у твого батька? Твоя мати коли-небудь працювала на відомчій посаді? Зі ста десяти питань про його походження Вернер може точно відповісти лише на шістнадцять. Щодо інших — лише здогадується.

Звідки твоя мати?

Усі питання лише в теперішньому часі. Він пише: з Німеччини.

Звідки твій батько? — З Німеччини.

Якою мовою розмовляє твоя мати? — Німецькою.

Він згадує фрау Елену того дня рано-вранці, що, стоячи в самій нічній сорочці біля лампи в коридорі, клопоталася над його валізою, доки решта дітей спали. Вона здавалася розгубленою, приголомшеною, наче не могла усвідомити, як швидко все навколо неї змінюється. Вона сказала, що пишається ним. Сказала, що Вернер має докласти всіх зусиль.

— Ти хлопець розумний. Тобі все вдасться.

Вона все поправляла й поправляла його комірець.

— Я ж їду лише на тиждень, — відповів він, і її очі повільно налилися слізьми, наче великий їх потік потроху наповнював її зсередини.

По обіді абітурієнти займаються бігом. Проповзають під перешкодами, віджимаються від землі, видряпуються вгору по канатах, що звисають зі стелі, і спускаються почергово — сотня дітей у білих уніформах проходять перед очима екзаменаторів, як худоба. У човниковому бігові Вернер приходить дев’ятий. У лазінні по канату він передостанній. Йому ніколи не стати таким, як їм треба.

Увечері хлопці висипають у вестибюль, деяких забирають на авто горді батьки, інші цілеспрямовано виходять на вулицю по двоє, по троє: здається, усі знають, куди йти. Вернер сам повертається до свого спартанського гуртожитку за шість кварталів від школи, де винаймає ліжко за дві марки за ніч, і лежить, слухаючи інших подорожніх, вуркотіння голубів, дзвони і гул автомобілів. Це він уперше в житті ночує не в Цольферайні і не може не думати про Юту, яка не розмовляла з ним відтоді, як виявила, що він розбив їхнє радіо. Яка дивилася на нього з таким докором, що йому доводилося відводити погляд. Її очі казали: ти зрадив мене, але хіба ж він її не захищав?

Наступного ранку — перевірка расової чистоти. Від Вернера треба небагато, крім як здійняти руки чи не моргати, доки інспектор світить йому в очі ліхтариком. Він пітніє й совається. У нього бухкає серце. Лаборант у білому халаті, подих якого відгонить цибулею, виміряє відстань між Вернеровими скронями, обхват його голови, товщину й форму його губ. За допомогою циркуля обміряють його ступні, довжину пальців, відстань між очима й пупом. Міряють його пеніс. Кут нахилу його носа визначають дерев’яним транспортиром.

Другий лаборант визначає колір Вернерових очей за допомогою хроматичної шкали, на якій представлено десь із шістдесят відтінків блакитного. У Вернера очі кольору під назвою himmelblau — небесно-блакитні. Щоб оцінити колір його волосся, чоловік відрізає пасмо й порівнює із тридцятьма іншими пасмами, прикріпленими до дощечки, — від темнішого до світлішого.

— Schnee, — бубонить чоловік і робить запис. Сніг. Вернерове волосся світліше за найсвітліший колір на дощечці.

Вони перевіряють його зір, беруть у нього кров, знімають відбитки пальців. Під полудень йому здається, що в ньому вже виміряне все.

Далі — усні іспити. Скільки в нашій країні націонал-політичних навчальних закладів? Двадцять. Хто наші найвидатніші олімпійці? Він не знає. Коли іменини в нашого фюрера? Двадцятого квітня. Хто наш найвидатніший письменник, що таке Версальський договір, який німецький літак найшвидший?

На третій день знову біг, знову лазіння, знову стрибки. Засікають усе. Лаборанти, представники школи й екзаменатори — усі в уніформах трохи різних відтінків — шкрябають у блокнотах із розлініяним папером й один за одним кладуть аркуші в шкіряні теки із золотою блискавкою на обкладинці.

Хлопці висувають здогади, нетерпляче перешіптуючись.

— Я чув, що в школах є яхти, соколи для полювання і тир.

— Я чув, що вони беруть лише сімох із кожної вікової групи.

— А я чув, що лише чотирьох.

Вони говорять про школу з надією й бравадою: кожен усім серцем хоче, щоб його взяли. Вернер каже собі: «І я теж. І я теж».

Однак, попри його амбіції, часом йому паморочиться в голові; він згадує Юту зі шматками розбитого радіо в руках і відчуває, як у його душу прокрадається сумнів.

Абітурієнти видираються на перешкоди; раз за разом бігають спринт. На п’ятий день троє кидають боротьбу. На шостий здаються ще четверо. Щогодини в танцювальній залі, здається, стає гарячіше й гарячіше, тож на восьмий день і повітря, і стіни, і підлога просочуються гарячим, сильним хлопчачим духом. Щоб пройти останнє випробування, кожен із чотирнадцятирічних хлопців має залізти вгору по драбині, абияк прибитій до стіни. Нагорі, за вісім метрів від землі, дістаючи головою до балок, вони мають ступити на крихітну платформу, заплющити очі й стрибнути на прапор, який унизу тримають дванадцять абітурієнтів.

Найпершому лізти опасистому сільському хлопцеві з Герне. Він досить швидко залізає по драбині, але, щойно ступає на платформу й дивиться на всіх згори вниз, полотніє, а його коліна починають зрадливо дрижати.

— Боягуз, — чується віддалік.

Хлопець поряд із Вернером шепоче:

— Боїться висоти.

Екзаменатор байдуже спостерігає. Хлопець на платформі заглядає за край, наче дивиться в прірву, і заплющується. Його хитає туди-сюди. Тягнуться нескінченні секунди. Екзаменатор вглядається в секундомір. Вернер стискає свій край прапора.

Незабаром на хлопця вже майже ніхто не дивиться, навіть абітурієнти з інших вікових груп. Він ще двічі похитується, перш ніж стає ясно, що ось-ось знепритомніє. І навіть тоді ніхто й пальцем не ворушить, щоб йому допомогти.

Коли він летить перевертом, то відхиляється вбік. Унизу хлопці встигають вчасно повернути прапор, але через свою вагу він вириває полотно в них із рук і падає на підлогу, підігнувши під себе руки, з таким звуком, наче хтось переламав через коліно в’язку трісок.

Хлопець підводиться. Один погляд на його неприродно вигнуті зап’ястки викликає нудоту. Якусь мить він із цікавістю на них дивиться, наче шукаючи у своїй пам’яті підказку, як він тут опинився.

А тоді починає кричати. Вернер відводить погляд. Чотирьом хлопцям наказують винести травмованого геть.

Один за одним решта чотирнадцятиліток залізають по драбині нагору, тремтять і стрибають. Один робить це схлипуючи. Інший, приземлившись, розтягує щиколотку. Ще один, перш ніж стрибнути, збирається на силі щонайменше дві хвилини. П’ятнадцятий хлопець озирає танцювальну залу так, наче вглядається в бурхливе, холодне море, а тоді спускається назад драбиною.

Вернер спостерігає зі свого місця, тримаючи прапор. «Коли настане його черга, — каже він собі, — йому не можна буде вагатися». Заплющивши очі, він бачить індустріальну мапу Цольферайна, вогнедишні заводи, шахтарів, що висипають із ліфтової шахти, мов мурахи, вхід до дев’ятої шахти, з якої не повернувся їхній батько. Юту у вікні загальної кімнати, за завісою дощу, що дивиться, як він іде за єфрейтором додому до гера Зідлера. Згадує смак збитих вершків і цукрової пудри, гладенькі литки Зідлерової дружини.

Їм потрібні виняткові хлопці.

Ми візьмемо тільки найчистіших, тільки найсильніших.

Єдине місце, куди піде твій брат, дівчинко, — це в шахту.

Вернер лізе по драбині. Дерево на щаблинках погано обстружене, тож він на кожній заганяє собі в долоні скалки. Згори червоний прапор із білим колом і чорним хрестом здається неочікувано маленьким. На нього дивляться бліді обличчя. Тут, нагорі, навіть спекотніше, душно, і від запаху поту в нього паморочиться в голові.

Без вагань Вернер стає на край платформи, заплющується й стрибає. Він падає на прапор точно в центрі, й хлопці, що його тримають, охають в один голос.

Він скочується й підводиться, цілісінький. Екзаменатор клацає секундоміром, щось шкрябає в блокноті й підводить погляд. Вони з Вернером ззираються на півсекунди. Може, менше. А тоді чоловік повертається до своїх нотаток.

— Гайль Гітлер! — викрикує Вернер.

Наступний хлопець починає лізти по драбині.

Зранку їх підбирає старезний меблевий фургон. Батько допомагає Марі-Лор залізти всередину, де під навоскованим брезентовим тентом примостилося ще з десятеро людей. Двигун реве й ляскає; фургон рідко переганяє пішохода.

Жінка з нормандським акцентом проказує молитву; хтось ділиться з усіма pâté[26]; усе пахне дощем. Над ними не пролітають юнкерси й не обстрілюють їх із кулеметів. Серед пасажирів фургона ніхто і в очі не бачив німця. Півранку Марі-Лор намагається переконати себе в тому, що попередній день був складним випробуванням, вигаданим її батьком, що фургон їде не від Парижа, а в Париж, що ввечері вони повернуться додому. Модель стоятиме на верстаку в кутку, цукорниця — на своєму місці посеред кухонного столу, з прихиленою ложечкою. За прочиненими вікнами продавець сиру на рю де Патріарш замкне двері своєї ароматної крамниці, як робить щовечора, відколи вона себе пам’ятає, і листя на каштані шумітиме й шепотітиме, і її батько запарить каву, набере для неї гарячу ванну і скаже: «Ти добре впоралася, Марі-Лор. Я пишаюся тобою».

Фургон зіскакує з шосе на путівець, а тоді — на ґрунтову дорогу. Його боки шкрябає висока трава. Далеко за північ на заході від Канкаля, у них закінчується бензин.

— Уже близько, — обіцяє їй батько.

Марі-Лор волочить ноги в напівсні. Дорога здається не набагато ширшою за стежку. Повітря пахне сирим зерном і свіжопідрізаним живоплотом; у паузах між звуками їхніх кроків вона чує глибокий, мало не дозвуковий рев. Вона смикає батька, щоб той зупинився.

— Там війська.

— Це океан.

Вона схиляє голову набік.

— Це океан, Марі. Чесне слово.

Він несе її на спині. Пронизливо кричать чайки. Чути запах мокрого каміння, пташиного посліду, солі, однак вона й не знала, що сіль пахне. Море промовляє якоюсь своєю мовою, що відбивається від каменів, повітря й неба. Як там казав капітан Немо? Море не підвладне тиранам.

— Ми зараз заходимо в Сен-Мало, — каже її батько, — у ту його частину, яку називають містом усередині фортеці.

Він описує все, що бачить: опускні ґратки, захисні стіни, їх називають фортечними, гранітні будинки, шпиль над дахами. Луна їхніх кроків відбивається від високих будинків і повертається до них; він насилу йде, несучи її на спині, й вона вже досить доросла і розуміє, що все, змальоване ним як вигадливе й привітне, може насправді виявитися жахливим і дивним.

У них над головами здавлено кричать пташки. Її батько звертає то ліворуч, то праворуч. Марі-Лор здається, що ці останні два дні вони з батьком прямували до центру якогось заплутаного лабіринту і тепер вони крадуться повз сторожу до останньої, центральної кімнати. У якій може дрімати страшний звір.

— Рю Воборель, — вимовляє її батько, важко дихаючи. — Тут, здається. Чи тут?

Він обертається, йде по своїх слідах, виходить вулицею нагору, а тоді обертається знову.

— Може, у когось спитати?

— Ніде й вогника не горить, Марі. Усі або сплять, або прикидаються, що сплять.

Нарешті вони доходять до воріт, він садить її на бордюр і натискає на кнопку. Чути, як усередині дзеленчить дзвоник. Тиша. Він тисне знову. Знову тиша. Він тисне втретє.

— Це точно будинок твого дядька?

— Точно.

— Він нас не знає, — зауважує вона.

— Він спить. Чого б він нас чекав?

Вони сидять, притулившись спинами до холодних залізних воріт. Просто за ними — важкі дерев’яні двері. Вона кладе голову батькові на плече; він її роззуває. Здається, що світ злегка хитається туди-сюди, наче місто кудись потроху відпливає. Немов там, на суші, усе, що залишається решті французів, — це кусати нігті, тікати, спотикатися й плакати; прокидаючись, бачити закляклий, сірий ранок і не вірити своїм очам. Кому тепер належать дороги? А поля? А дерева?

Її батько виймає з кишені останню сигарету й запалює її.

Десь із глибини будинку, що в них за спинами, чуються кроки.

Щойно її батько називає своє ім’я, з іншого боку дверей чується зітхання. Скрипить ґратка, двері за нею відчиняються.

— Матір Божа! — вигукує жіночий голос. — Ви були таким маленьким…

— Це моя донька, мадам. Марі-Лор, познайомся з мадам Манек.

Марі-Лор намагається зробити реверанс. Її беруть за щоки дві сильні долоні: долоні геолога чи садівника.

— Боже мій, гора з горою не сходиться, а людина з людиною зійдеться. Любонько, які в тебе подрані панчохи! А п’яти! Це ж ти, напевно, голодна як вовк.

Вони заходять у вузенький коридор. Марі-Лор чує, як клацають ворота, а тоді жінка замикає за ними двері. Два засуви, ланцюжок. Їх приводять у кімнату, де пахне травами й сирим тістом, — на кухню. Батько розстібає її пальто, допомагає їй сісти.

— Ми щиро вам вдячні, я розумію, що вже дуже пізно, — каже він.

Літня жінка — мадам Манек — спритна й жвава, і, вочевидь, уже залишила позаду своє здивування. Вона відмахується від слів подяки і підсовує стілець Марі-Лор ближче до столу. Чиркає сірник, вода ллється в чайник, відчиняються й зачиняються дверцята холодильника. Гуде газ, і, нагріваючись, стукає метал. За мить Марі-Лор відчуває на лиці дотик теплого рушника. Перед нею — кухоль холодної, чистої води. Вона радіє кожному ковткові.

— Ох, місто набите до краю, — повідомляє мадам Манек, доки клопочеться на кухні, розтягуючи слова, мов казковий персонаж. Здається, вона невисока і взута у великі, важкі черевики. Голос у неї низький, трохи хрипливий, як у моряка або курця. — Дехто може собі дозволити жити в готелі чи орендувати житло, але багато людей ночують на складах, на соломі, майже не мають їжі. Я узяла б когось сюди, але твій дядько, ти ж знаєш, може засмутитися. Немає ні бензину, ні гасу. Британські кораблі давно відпливли. Нічого не лишили, спалили все. Спочатку я ніяк не могла в це повірити, але Етьєн, це його радіо просто не вимикається…

Розбивається яєчна шкарлупа. На гарячій сковорідці сичить масло. Її батько коротко розповідає про їхню втечу: вокзали, страшенні натовпи, оминає їхню зупинку в Евре, але скоро Марі-Лор відволікається на запахи, що буяють навколо неї: яєчні, шпинату, розплавленого сиру.

Перед нею з’являється омлет. Вона нахиляє обличчя над парою.

— Можна мені виделку, будь ласка?

Мадам Манек сміється, і її сміх зігріває серце Марі-Лор. За мить виделка вже в неї в долоні.

Омлет пишний, мов хмарка. Смачний, мов рідке золото.

Мадам Манек зауважує:

— Здається, їй смакує, — і знову сміється.

Невдовзі з’являється тарілка з другим омлетом, який з апетитом з’їдає її батько.

— Хочеш персиків, люба? — тихо питає мадам Манек, і Марі-Лор чує, як відкривається банка й у миску ллється сік. За кілька секунд вона їсть вологі скибочки, що на смак, мов світло.

— Марі, — зупиняє її батько, — де твої манери?

— Але ж вони…

— Їж-їж, дитино, у нас їх багато. Я їх консервую щороку.

Коли Марі-Лор з’їдає дві банки персиків, мадам Манек витирає її ноги ганчіркою, знімає з неї пальто, складає тарілки в мийку й питає:

— Сигарету?

На що її батько відповідає вдячним стогоном. Чиркає сірник, дорослі затягуються димом.

Відчиняються двері або вікно, й Марі-Лор чує заворожливий голос моря.

— А як Етьєн? — цікавиться її батько.

— То замикається у своїй кімнаті й не виходить, то їсть, мов той альбатрос.

— Він і досі не…

— Та вже двадцять років як.

Мабуть, дорослі спілкуються ще й жестами. Напевно, Марі-Лор варто більше цікавитися її двоюрідним дідом, який бачить те, чого нема, і долею всіх і всього, що вона коли-небудь знала. Однак її шлунок повний, у її жилах теплим золотом тече кров, а там, у розчахнутому вікні, за стінами, розбиваються океанські хвилі, і її від них відділяє лише якась кам’яна стіна — краєчок Бретані, найдальше підвіконня Франції. Може, німці й наближаються невблаганно, мов лава, але Марі-Лор провалюється в щось, схоже на сон або ж спогад про нього: їй шість чи сім років, вона недавно осліпла, батько сидить на стільці біля її ліжка, обстругуючи якийсь крихітний шматочок дерева, димлячи сигаретою, і на сотні тисяч дахів і димарів Парижа опускається вечір. Стіни навколо неї зникають, і стеля теж, усе місто зникає в тумані, й нарешті сон накриває її, мов тінь.

Усім дітям хочеться послухати Вернерові розповіді. Як проходили іспити, що вам доводилося робити, розкажи нам усе. Наймолодші діти смикають його за рукави, найстарші — ставляться з повагою. Цей біловолосий мрійник зумів вибратися із сажі.

— Сказали, що візьмуть лише двох із моєї вікової групи. Ну, може, трьох.

Він відчуває, з якою напруженою увагою його слухає Юта за дальнім кінцем столу. За решту тих грошей, що йому заплатив гер Зідлер, він купив «народний радіоприймач» за тридцять чотири марки вісімдесят: дволампове, малопотужне радіо, навіть дешевше за державні приймачі, які він ремонтував у сусідських будинках. Він ловить тільки довгохвильові загальнонімецькі передачі. Більше нічого. Нічого іноземного.

Зраділі, діти пищать, коли він його показує. Юта не виявляє зацікавлення.

Мартін Саксе цікавиться:

— З математики багато питали?

— А сир давали? А торт?

— А вам дозволяли постріляти з гвинтівок?

— Ви каталися в танках? Закладаюся, що каталися.

— Я не міг відповісти на половину запитань, — каже Вернер. — Мене точно не візьмуть.

Однак його беруть. Через п’ять днів після його повернення з Ессена поштар приносить у сиротинець листа для нього. На хрусткому конверті — орел і хрест. Без марки. Наче послання від Бога.

Фрау Елена займається пранням. Менші хлопчики тісняться навколо нового радіо — слухають півгодинну передачу під назвою «Дитячий клуб». Юта й Клодія Фостер повели трьох молодших дівчаток подивитися лялькову виставу на ринку; відтоді, як Вернер повернувся, Юта перекинулася з ним лиш кількома словами.

У листі написано: «Тебе призивають». Вернер має з’явитися до націонал-політичного навчального закладу номер шість у Шульпфорті. Він стоїть у залі сиротинцю, намагаючись це усвідомити. Потріскані стіни, обвисла стеля, дві лавки, на яких змінялися покоління сиріт, скільки шахти плодили безбатченків. А він знайшов звідси вихід.

Шульпфорта. Крихітна крапочка на мапі біля Наумбурга, у Саксонії. За триста з гаком кілометрів на схід. Лише в найсміливіших мріях він дозволяв собі сподіватися, що колись поїде так далеко. Він зачудовано несе аркуш паперу на вулицю, де фрау Елена виварює простирадла серед клубів пари.

Вона перечитує листа кілька разів.

— У нас немає чим платити.

— Так нам і не треба.

— Далеко?

— П’ять годин потягом. Квиток уже куплений.

— Коли?

— За два тижні.

Фрау Елена: пасма волосся прилипли до щік, під очима — червоні кола, на ніздрях — рожеві обідки. Тоненький хрестик на мокрій шиї. Чи пишається вона ним? Вона тре очі й неуважливо киває.

— Вони радітимуть.

Вона віддає йому листа й звертає погляд на вулицю з густими рядами мотузок для випраного й відер із вугіллям.

— Хто, фрау?

— Усі. Сусіди. — Вона сміється неочікувано різким сміхом. — Такі люди, як той віце-міністр. Той, що забрав у тебе книжку.

— Але не Юта.

— Ні, не Юта.

Вернер подумки проказує аргументи, які викладе своїй сестрі. «Pflicht. Це означає «обов’язок». Повинність. Кожен німець має виконувати своє призначення. Узувай чоботи і йди на роботу. Ein Volk, ein Reich, ein Führer.[27] У нас у всіх свої ролі, сестричко». Але перш ніж дівчата повертаються, новина про те, що його взяли, шириться кварталом. Один за одним приходять сусіди, захоплено вигукують і кивають. Дружини шахтарів приносять свинячі ніжки й сир; гості передають один одному Вернерів лист; ті, хто вміють читати, читають його вголос тим, хто не вміє, і, повернувшись додому, Юта виявляє в сиротинці веселий натовп. Близнята — Ганна й Сусанна Герліц — бігають навколо дивана, переповнені радістю, шестирічний Рольф Гупфаєр співає:

— Підведіться! Підведіться! Славте Батьківщину!

І до нього приєднуються ще кілька дітей. Вернер не бачить, як фрау Елена говорить із Ютою в кутку кімнати, не бачить, як Юта біжить нагору.

Вона не спускається вечеряти після дзвінка. Фрау Елена просить Ганну Герліц проказати молитву й обіцяє Вернерові, що поговорить із Ютою, що він має залишатися тут, унизу, бо всі ці люди прийшли заради нього. Щокілька подихів у нього в голові спалахують слова: «Тебе призивають». Із кожною хвилиною спливає час, що залишається йому в цьому домі. У цьому житті.

Після вечері малий Зіґфрід Фішер, якому щонайбільше п’ять, обходить стіл, смикає Вернера за рукав і дає йому фотографію, вирвану з газети. На ній шість бомбардувальників пливуть над кряжем із хмар. Відблиски сонця завмерли на фюзеляжах. Вітер відкидає назад хвости шарфів на шиях у пілотів.

— Ти їм там покажеш, правда?

Його обличчя палає вірою; здається, він підводить риску під усім тим часом, який Вернер провів у сиротинці, сподіваючись на щось більше.

— Покажу, — відповідає Вернер. Погляд кожної дитини прикутий до нього. — Обов’язково покажу.

Марі-Лор будить церковний передзвін: два, три, чотири, п’ять. Слабкий запах плісняви. Старезні пухові подушки, зовсім продавлені. Шовкові шпалери на стіні за горбкуватим ліжком, на якому вона сидить. Розкинувши обидві руки, вона, ще трохи, й торкнеться стін кімнати.

Затихає луна від дзвонів. Вона проспала майже увесь день. Що це за стишений гул? Натовп? Чи це й досі море?

Вона торкається ногами підлоги. Мозолі на її п’ятах пульсують. Де її ціпок? Вона човгає, щоб ненароком не забити об щось гомілку. За шторами — вікно, зависоко для неї. Навпроти вікна вона знаходить шафу, шухляди якої відчиняються лише наполовину, а далі упираються в ліжко.

Яка тут погода! Її відчуваєш на дотик.

Вона напомацки виходить у двері. Куди? У коридор? Тут гул слабшає, стає легеньким журкотом.

— Агов!

Тихо. А тоді, поспішаючи з самого низу, у важких черевиках мадам Манек піднімається вузькими, звивистими сходами, її хрипке дихання все ближче, третій поверх, четвертий — скільки ж їх у цьому будинку?

— Мадемуазель? — Мадам бере її за руку, веде назад у спальню, в якій вона прокинулася, й садить на краєчок ліжка. — Тобі треба в туалет? Напевно, треба, а тоді скупаєшся. Ти чудово спала, твій батько в місті, пішов спробувати надіслати телеграму, однак я його запевнила, що це таке ж плідне заняття, як вибирати пір’я з патоки. Ти голодна?

Мадам Манек спушує подушки, змахує ковдрою. Марі-Лор намагається зосередитися на чомусь невеликому, на чомусь конкретному. На моделі, що залишилася в Парижі. На мушлі в лабораторії доктора Жефара.

— Увесь цей дім належить моєму двоюрідному дідові Етьєну?

— Кожна кімната.

— А як він за нього платить?

Мадам Манек сміється.

— А ти не ходиш околяса! Твій двоюрідний дід успадкував цей будинок від свого батька, твого прапрадіда. Він був успішний чоловік і дуже заможний.

— Ви його знали?

— Я працюю тут, відколи мосьє Етьєн був ще хлопчиком.

— І мій дідусь теж? Ви його знали?

— Знала.

— Я сьогодні познайомлюся з дідусем Етьєном?

Мадам Манек вагається.

— Напевне, ні.

— Але він тут?

— Так, дитино. Він завжди тут.

— Завжди?

Мадам Манек бере її долоні у свої — великі, масивні.

— Подбаймо про ванну. Батько тобі пояснить, коли повернеться.

— Papa нічого не пояснює. Він тільки каже, що Етьєн був на війні разом із моїм дідусем.

— Правильно. Але твій двоюрідний дідусь повернувся додому… — мадам Манек добирає правильних слів, — не таким, як раніше.

— Ви маєте на увазі — став більше всього боятися?

— Став збентежений. Як миша в пастці. Він бачив, як померлі проходили крізь стіни. Жахи на перехрестях. Тепер він не виходить надвір.

— Що, взагалі?

— Уже багато років. Але Етьєн — диво, ось побачиш. Він знає все на світі.

Марі-Лор слухає скрипіння балок у будинку, крики чайок і м’який гуркіт за вікном.

— Тут високо над землею, мадам?

— Ми на шостому поверсі. Зручне ліжко, так? Я вирішила, що ви з батьком добре тут відпочинете.

— А вікно відчиняється?

— Відчиняється, люба. Але, напевно, краще залишити його зачиненим, доки…

Проте Марі-Лор уже на ліжку, проводить долонями по стіні.

— Звідси видно море?

— Нам наказано тримати віконниці зачиненими. Але хай уже, на хвилинку.

Мадам Манек повертає ручку, прочиняє вікно й розчахує віконниці. Вітер: швидкий, свіжий, солодкий, солоний, ясний. Гуркіт наростає і спадає.

— А там є молюски, мадам?

— Молюски? В океані? — Знову цей її сміх. — Та повно. Ти цікавишся ними?

— Так, так, так. Я знаходила деревних слимаків і садових равликів. Але морських молюсків — ще ніколи.

— Що ж, — підсумовує мадам Манек, — ти опинилася в правильному місці.

Вона набирає теплу ванну та третьому поверсі. Сидячи у воді, Марі-Лор чує, як мадам зачиняє двері. Тісна ванна кімната стогне під вагою води, а стіни скриплять, наче це каюта в «Наутилусі» капітана Немо. Біль у її п’ятах ущухає.

Вона занурює голову. Ніколи не ходити надвір! Роками й роками ховатися в цьому дивному, вузькому домі!

Перед вечерею її вбирають у накрохмалену сукню, якій хтозна-скільки десятиліть. Вони сидять за квадратним кухонним столом, її батько й мадам Манек — одне напроти одного, упираючись коліньми. Вікна щільно зачинені. Радіо уривчасто бубонить імена міністрів: де Ґолль у Лондоні, Петен обіймає посаду Рейно. Вони їдять рибу, тушковану з зеленими помідорами. Її батько розповідає, що листи не привозять і не надсилають уже три дні. Телеграфні лінії не працюють. Найсвіжіша газета вийшла шість днів тому. На радіо диктор зачитує приватні повідомлення.

Мосьє Шеміну, що втік в Оранж, шукає своїх трьох дітей, залишених разом із багажем в Іврі-сюр-Сен.

Франсіс у Женеві шукає інформацію про Марі-Жанну, яку востаннє бачили в Жантії.

Матір переказує, що молиться за Люка й Альберта, хай де вони є.

Л. Раб’є шукає новин про свою дружину, яку востаннє бачили на вокзалі д’Орсе.

А. Коттер переказує свої мамі, що безпечно дістався Лаваля.

Мадам Мейзьо шукає шістьох дочок, відправлених потягом до Редона.

— У всіх хтось загубився, — бурмоче мадам Манек.

Батько Марі-Лор вимикає радіо; клацають, вистигаючи, лампи. Нагорі, ледь чутно, той самий голос і далі читає імена. Чи ж це їй здається? Вона чує, як мадам Манек підводиться й збирає тарілки, а її батько видихає сигаретний дим так, наче він тисне йому на легені і йому приємно того диму позбутися.

Того вечора вони з батьком піднімаються звивистими сходами й разом лягають у те саме горбкувате ліжко в тій самій кімнаті на шостому поверсі з обтріпаними шовковими шпалерами. Її батько клопочеться над своїм наплічником, над дверним замкóм, над своїми сірниками. Досить скоро чути знайомий запах його сигарет: сині «Ґолуаз». Вона чує, як зі стуком і стогоном відчиняються стулки вікна, а тоді — приємний шелест вітру або ж вітру і хвиль — її вуха не здатні їх розділити. З ним чуються запахи солі, сіна, рибних ринків і далеких боліт, але нічогісінько не пахне їй війною.

— Можна буде завтра піти до океану, Papa?

— Напевне, не завтра.

— А де дідусь Етьєн?

— Думаю, у своїй кімнаті на п’ятому поверсі.

— І бачить те, чого немає?

— Нам пощастило, що він у нас є, Марі.

— І що є мадам Манек. Вона чудово куховарить, правда, Papa? Мабуть, трішечки краще за тебе.

— Так, трішечки краще.

Марі-Лор рада почути усмішку в його голосі. Але вона відчуває, що за усмішкою його думки б’ються, мов спіймані пташки.

— Що це означає, Papa, що вони нас окупують?

— Це означає, що вони понаставляють вантажівок на площах.

— Вони примушуватимуть нас говорити їхньою мовою?

— Може, примусять перевести годинники на годину вперед.

Скрипить будинок. Кричать чайки. Він запалює ще одну сигарету.

— А що таке «окупація», Papa?

— Це щось на кшталт військового контролю. Досить уже на сьогодні питань.

Вона мовчить. Двадцять ударів серця. Тридцять.

— Як одна країна може примусити іншу перевести годинники? А що як усі відмовляться?

— Тоді багато людей поприходять рано. Або запізняться.

— Пам’ятаєш нашу квартиру, Papa? Мої книжки, модель міста, шишки на підвіконні?

— Звісно.

— Я розкладала шишки за розміром, від найбільшої до найменшої.

— Вони й досі там.

— Ти так думаєш?

— Я точно знаю.

— Ти не можеш цього знати.

— Добре, не знаю. Але я в це вірю.

— А німецькі солдати зараз лягають у наші ліжка, Papa?

— Ні.

Марі-Лор намагається лежати й не ворушитися. Їй майже чути, як у батьковій голові крутяться коліщатка його думок.

— Усе буде гаразд, — шепоче вона і стискає його руку. — Ми побудемо тут якийсь час, а тоді повернемося у квартиру й шишки будуть там, де ми їх залишили, і «Двадцять тисяч льє під водою» лежатимуть у шафі для ключів, і ніхто не спатиме в наших ліжках.

Віддалений гомін моря. Стукіт чиїхось підборів по бруківці далеко внизу. Їй так хочеться почути батькове: «Так, звісно, ma chérie», — але він мовчить.

Йому не вдається зосередитися ні на домашніх завданнях, ні на простих розмовах, ні на дорученнях від фрау Елени. Щоразу, заплющивши очі, він уявляє Шульпфорту: багряні прапори, м’язисті коні, блискучі лабораторії. Найкращі хлопці Німеччини. Іноді він вважає себе уособленням можливостей, на яке всі звертають погляди. Однак іншим разом згадує того опасистого хлопця зі вступного іспиту, згадує, як він бліднів, стоячи високо над танцювальною залою. Як він упав. Як ніхто й не поворухнувся, щоб йому допомогти.

Чому Юта не може за нього порадіти? Чому, навіть у такі моменти, коли він втікає від дійсності, якесь незрозуміле попередження має до нього промовляти з далеких закутків свідомості?

— Розкажи нам ще раз про ручні гранати! — просить Мартін Саксе.

— І про соколине полювання! — додає Зіґфрід Фішер.

Тричі він намагається щось пояснити Юті, й тричі Юта повертається спиною і йде геть. Година за годиною вона допомагає фрау Елені з молодшими дітьми, ходить на ринок чи знаходить інший привід бути корисною, бути зайнятою, бути не вдома.

— Вона не хоче слухати, — скаржиться Вернер фрау Елені.

— Усе одно не опускай рук.

Він і незчувся, коли до від’їзду залишається день. Вернер прокидається до світанку і заходить до Юти в дівчачу спальню. Вона спить, обхопивши руками голову, тіло закутане у вовняну ковдру, а подушка впала в діру між матрацом і стіною — навіть уві сні вона відкидає порядок. Над ліжком висять її фантазійні малюнки олівцем: село, де народилася фрау Елена, Париж із вихорами пташиних зграй над тисячею білих башт.

Він кличе її на ім’я.

Вона тугіше закутується в ковдру.

— Пройдешся зі мною?

На його здивування, вона підводиться. Вони виходять надвір, доки в будинку ще всі сплять. Він іде мовчки. Вони перелазять через один паркан, через другий. За Ютиними черевиками волочаться незав’язані шнурівки. Чортополох дряпає їм коліна. Досвітнє сонце яскравою крапкою світиться на горизонті.

Вони зупиняються на краю зрошувального каналу. В минулі зими Вернер мав звичку привозити її на возику саме на це місце, де вони дивилися, як люди на ковзанах ганяли замерзлим каналом — селяни в чоботах із прив’язаними ковзанами, і вкритими інеєм бородами, групами по п’ять чи шість, пліч-о-пліч, на дистанції у дванадцять чи п’ятнадцять кілометрів. Очі в ковзанярів були такі ж, як у коней, що пробігли не один кілометр. Вернера завжди захоплювало на них дивитися, відчувати збурений ними вітер, чути, як у такт стукають їхні ковзани, як цей звук стихає. Йому здавалося, що, якби могла, його душа відірвалася б від тіла й помчала з ними. Але щойно вони завертали за ріг і залишали після себе лише білі сліди від ковзанів на кризі, його захват минав, і він віз Юту назад у сиротинець, почуваючись ще самотнішим, покинутішим і замкнутішим у своєму житті, ніж раніше.

— Минулої зими тут не було ковзанярів, — зауважує він.

Його сестра вдивляється в канал. Її очі лавандової барви, волосся сплутане, неслухняне і, можливо, навіть світліше, ніж у нього. Schnee.

Вона відповідає:

— І цієї теж не буде.

Шахти простягаються в неї за спиною димливим чорним хребтом. Навіть звідси Вернерові чути віддалений машинний барабанний дріб: перша зміна спускається під землю, а нічна підіймається — усі ці хлопці зівтомленими очима й чорними від сажі обличчями виходять назустріч сонцю, — і на мить він відчуває щось велике й страшне десь зовсім близько.

— Я знаю, що ти злишся…

— Ти станеш такий, як Ганс і Геріберт.

— Не стану.

— Проведеш досить часу серед таких хлопців і станеш.

— Тож ти хочеш, щоб я залишився? Щоб пішов працювати в шахту?

Вони спостерігають за велосипедистом на дорозі вдалині. Юта ховає долоні під пахви.

— Ти знаєш, що я слухала на нашому радіо? Перш ніж ти його розбив?

— Тихше, Юто, будь ласка.

— Передачі з Парижа. Вони казали протилежне тому, що передає «Радіо Німеччини». Вони називали нас чудовиськами. Казали, що ми чинимо звірства. Ти знаєш, що означає звірства?

— Будь ласка, Юто.

— Невже це правильно, — веде далі Юта, — робити щось лише тому, що решта так роблять?

Сумніви. Вони прослизають, мов вугрі. Вернер їх відганяє. Юті ще немає й дванадцяти, вона ще дитина.

— Я писатиму тобі листи щотижня. Двічі на тиждень, якщо зможу. Ти не маєш показувати їх фрау Елені, якщо не хочеш.

Юта заплющує очі.

— Це не назавжди, Юто. Може, років на два. Половина хлопців не довчаються до випуску. Але, може, я чогось таки навчуся? Може, я вивчуся й стану справжнім інженером? Може, я зможу навчитися водити літак, як каже малий Зіґфрід. Не хитай головою, нам же завжди хотілося побувати в літаку, правда? Ми полетимо на захід, ти і я, і фрау Елену візьмемо, якщо вона захоче. Або поїдемо потягом. Їхатимемо через ліси, через villages de montagnes,[29] про які розповідала фрау Елена, коли ми були малі. А може, доїдемо аж до Парижа.

Розцвітає світанок. М’яко шелестить трава. Юта розплющує очі, але на нього не дивиться.

— Годі брехати, Вернере. Можеш розповідати казки собі, але мені не бреши.

За десять годин він уже в потязі.

За всі три дні, проведені в будинку, Марі-Лор не трапляється нагоди познайомитися зі своїм двоюрідним дідом. А тоді, на четвертий ранок, навпомацки йдучи в туалет, вона наступає на щось маленьке та тверде, нагинається і щось знаходить.

Воно закручене й гладеньке. Загострена спіраль із рельєфними вертикальними складками. Широкий овальний отвір.

— Черевоніг, — шепоче вона.

Попереду, за крок від першої мушлі, вона знаходить ще одну. А тоді третю й четверту. Доріжка з мушель огинає ванну кімнату й веде її на п’ятий поверх, до зачинених дверей, як вона вже знає, його кімнати, з-за яких долинає ладний шепіт кількох піаніно.

— Заходь, — каже голос.

Вона очікує на задуху, затхлий старечий сморід, але в кімнаті стоїть ледь чутний запах мила, книжок і сухих водоростей. Майже як у лабораторії доктора Жефара.

— Етьєне?

— Марі-Лор.

Його голос тихий і м’який, мов шовкова стрічка, яку тримають у шухляді й виймають лише зрідка, просто щоб провести по ній пальцями. Вона навмання простягає руку і відчуває дотик його холодної й кістлявої долоні. Він каже, що вже почувається краще.

— Мені шкода, що не міг познайомитися з тобою раніше.

Піаніно м’яко вторують одне одному; здається, їх грає з десяток водночас, так, наче звуки долинають із кожної сторони світу.

— Скільки в тебе приймачів, діду?

— Давай покажу, — він підводить її до полиці за руку. — Оцей — стереофонічний. Гетеродин. Я сам його зібрав.

Вона уявляє крихітного піаніста, вбраного у фрак, що грає всередині цього пристрою. Далі Етьєн кладе її долоні на велике корпусне радіо, а тоді на третє, не більше за тостер.

— Разом одинадцять приймачів, — розповідає він із хлопчачою гордістю в голосі. — Можу слухати перемовини кораблів у морі. Мадрид. Бразилію. Лондон. Одного разу чув Індію. Тут, на краєчку міста, та ще й так високо над землею, сигнал ловиться чудово.

Він дозволяє їй покопирсатися в коробці з запобіжниками і в іншій — з перемикачами. Далі підводить її до книжкових полиць: оправи сотень книжок, пташина клітка, жуки в сірникових коробках, електрична пастка на мишей, скляне прес-пап’є, усередині якого, за його словами, поховано скорпіона, бляшанки з різноманітними роз’ємами, сотні інших речей, які їй не вдається впізнати.

Він один займає весь п’ятий поверх — окрім сходового майданчика — одну велику кімнату. Троє вікон на фасаді виходять на рю Воборель, ще троє на задній стороні — у провулок. У кімнаті — маленьке старезне ліжко з гладеньким і туго натягнутим покривалом. Охайний письмовий стіл, тахта.

— Оце й уся екскурсія, — каже він майже пошепки. Її двоюрідний дід здається добрим, допитливим і цілком сповна розуму. Непорушність — ось що він випромінює більше за все. Непорушність дерева. Непорушність миші, що причаїлася в темряві.

Мадам Манек приносить бутерброди. В Етьєна немає нічого авторства Жуля Верна, але є Дарвін, і він читає їй уривки з «Подорожі на “Біглі”», перекладаючи французькою з англійської на ходу: «…Кількість видів стрибучих павуків здається майже нескінченною…» Із приймачів лине музика, і це так чудово — дрімати на тахті, бути ситою і в теплі й відчувати, як слова піднімають її і відносять кудись у далечінь.

За шість кварталів від будинку, на телеграфній станції, батько Марі-Лор притискається лицем до вікна, щоб подивитися, як два німецькі мотоцикли з колясками ревучи проїжджають через порт Сен-Вінсент. По всьому місту віконниці зачинені, але тисячі очей зиркають у щілини. За мотоциклами плавно їдуть дві вантажівки, а за ними — чорний «Мерседес». Сонячне світло виблискує на прикрасах на даху та хромованій оздобі. Ця невелика процесія зупиняється на під’їзній дорозі перед укритими лишайником, високими стінами Шато де Сен-Мало. Літній, неприродньо засмаглий чоловік — мер (пояснює хтось) — чекає, тримаючи у великій, як у матроса, руці білу хусточку. Його рука ледь помітно труситься.

Німці — їх понад десяток — спішуються. Їхні чоботи вилискують на сонці, а однострої вирізняються охайністю. Двоє тримають гвоздики; один тягне за собою бігля з мотузкою на шиї. Декілька з роззявленими ротами вирячуються на фасад шато.

Низенький чоловік у польовому капітанському однострої підводиться із заднього сидіння «Мерседеса» і змітає з рукава невидиму пилинку. Він перекидається кількома словами з худим ад’ютантом, який перекладає мерові. Мер киває. Після цього коротун зникає у величезних дверях. За кілька хвилин ад’ютант прочиняє віконниці на горішніх вікнах і на хвилю окидає оком дахи, перш ніж розгорнути над цеглою багряний прапор і закріпити його на підвіконні.

Будівля школи схожа на казковий зáмок: вісім чи дев’ять кам’яниць туляться до пагорба, дахи кольору іржі, вузькі вікна, шпилі та башточки, між черепицею пробиваються бур’янини. Через спортивні майданчики звивається гарненька річечка. У Цольферайні навіть у найяснішу годину найяснішого дня Вернер не дихав таким чистим, незапиленим повітрям.

Однорукий вихователь швидким злим голосом перераховує правила.

— Ось ваша парадна уніформа, ось — польова, а ось — уніформа для спортзалу. Шлейки мають бути перехрещені на спині, паралельні спереду. Рукави підкочені до ліктів. Кожен повинен носити із собою ніж у піхвах на правому боці ременя. Як захочете висловитися, піднімайте праву руку. Завжди шикуйтесь по десятеро. Ніяких книжок, ніяких сигарет, ніякої їжі, ніяких особистих речей, у ваших шафах не має бути нічого, крім уніформ, чобіт, ножа й крему для взуття. Ніяких розмов після відбою. Листи додому будуть надсилатися в середу. Ви позбудетеся своєї слабкості, свого боягузтва, своїх вагань. Ви станете як водоспад, як залп куль — мчатимете в одному напрямку, з однаковою швидкістю, заради однієї мети. Ви забудете про зручність і житимете самим обов’язком. Ви матимете країну за матір, а народ — за батька. Усі зрозуміли?

Хлопці кричать, що так. Їх тут чотириста, плюс тридцять викладачів і ще п’ятдесят осіб персоналу: вихователів і кухарів, єгерів та конюхів. Деяким кадетам лише по дев’ять років. Найстаршим — сімнадцять. Готичні обличчя, тонкі носи, гострі підборіддя. І в усіх — блакитні очі.

Вернер ділить крихітну кімнатку із сімома чотирнадцятирічними хлопцями. Койка над ним належить Фредеріку, високому й худому, мов тріска, зі шкірою кольору сметани. Фредерік теж новенький. Він із Берліна. Його батько працює помічником якогось посла. Коли Фредерік розмовляє, то підводить погляд, наче шукає щось у небі.

Вони з Вернером, вбрані в накрохмалені білі уніформи, вперше снідають за довгим дерев’яним столом у їдальні. Деякі хлопці говорять пошепки, деякі сидять самі, деякі глитають свої порції так, наче днями не бачили їжі. Через троє аркових вікон світанок сипле освячені золоті промені.

Фредерік перебирає в повітрі пальцями й питає:

— Тобі подобаються пташки?

— Звісно.

— Знаєш про сірих ворон?

Вернер хитає головою.

— Сірі ворони розумніші за більшість ссавців. Навіть за мавп. Я бачив, як вони клали горіхи, яких не могли розлущити, на дорогу й чекали, доки їх переїде авто, щоб дістати ядерце. Вернере, ми з тобою станемо добрими друзями, я в цьому впевнений.

Портрет фюрера дивиться зі стіни в кожному класі. Вони вчаться, сидячи на лавах без спинок, за дерев’яними столами, покарбованими нудьгою незчисленних хлопців, що були тут до них, — дворян, монахів, рекрутів, кадетів. У перший день Вернер проходить повз напіввідчинені двері науково-технічної лабораторії й зиркає в кімнату завбільшки з аптеку в Цольферайні з рядами новісіньких раковин уздовж стін і заскленими шафами, всередині яких чекають блискучі мірні склянки, градуйовані циліндри, ваги й жарівки. Фредерікові доводиться примушувати його звідти піти.

На другий день перед усіма виступає з презентацією зморшкуватий френолог.[30] У їдальні приглушують світло, гуде проектор, і на дальній стіні з’являється схема з безліччю кіл. Старий стоїть поряд з екраном проектора і кінчиком кия вказує на схеми.

— Білі кола означають чисту німецьку кров. Кола з чорним позначають пропорцію чужої крові. Зверніть увагу на групу два, номер п’ять, — він стукає по екрану києм, і по ньому йдуть брижі. — Шлюб між чистокровними німцями і євреями на одну чверть ще допустимий, бачите?

За півгодини Вернер і Фредерік читають Ґете на занятті з поезії. А потім вони намагнічують голки на польових заняттях. Завідувач гуртожитку зачитує розклад візантійської складності: у понеділки — механіка, історія, расові науки; у вівторки — мистецтво їзди верхи, спортивне орієнтування, воєнна історія. Кожного, навіть дев’ятирічних, навчать чистити, розбирати й користуватися маузером.

По обіді вони обв’язують себе патронними поясами й бігають. Біжать до кювета, біжать до прапора, біжать до верхівки схилу. Біжать, несучи товариша на спині, біжать, тримаючи гвинтівки над головою. Біжать, повзуть, пливуть. А тоді знову біжать.

Зоряні ночі, росяні ранки, тихі амбулаторії, вимушений аскетизм — Вернер ще ніколи не відчував такого єднання з іншими. Ще ніколи не відчував він такого палкого бажання бути своїм. Тут є хлопці, що розказують про гірські лижі, дуелі, джазові клуби, гувернанток і полювання на вепрів; хлопці, що вживають лайку з віртуозною майстерністю, та хлопці, що говорять про сигарети, названі на честь зірок кінематографу; хлопці, що згадують про «телефонну розмову з полковником», та хлопці, які мають за матерів баронес. Серед учнів є такі, кого прийняли не завдяки успіхам у чомусь, а тому, що їхні батьки обслуговують міністрів. А як вони розмовляють! «Як можна чекати фіґи від будяків?», «Та я б відразу її обробив, слинько ти!», «Вище хвости і вперед, хлопці!» Є серед них і такі, хто все робить зразково: їхня постава — бездоганна, стрілецька майстерність — відмінна, а чоботи начищені так ідеально, що в них відбиваються хмари. Є кадети, у яких сніжно-біла шкіра, очі, мов сапфіри, а руки з внутрішнього боку помережані тонесенькими синіми венами. Однак поки що, під батогом адміністрації, вони всі однакові, всі вони — jungmänner.[31] Вони разом проштовхуються крізь ворота, разом жують яєчню, маршують через внутрішній двір, проводять переклик, салютують прапору, стріляють із гвинтівок, бігають, купаються і страждають разом. Кожен із них — кусень глини, і гончар — опасистий комендант із лискучим обличчям — ліпить чотириста однаковісіньких глечиків.

«Молоді ми, — співають вони — ми незламні, ми на поступки не йшли, чекають нас ще безліч перемог».

Вернер почувається то виснаженим, то збентеженим, то захопленим. Йому не віриться, що його життя повернуло в зовсім іншому напрямку. Він приборкує сумніви, вивчаючи напам’ять слова пісень чи маршрути до класних кімнат, а ще — утримуючи перед очима образ науково-технічної лабораторії: дев’ять столів, тридцять стільців; котушки, різноманітні конденсатори, підсилювачі, батареї, лютувальники, замкнені за заскленими дверцятами шаф.

У нього над головою, стоячи на койці на колінах, Фредерік вдивляється у відчинене вікно через свій старезний бінокль і відмітиною позначає на бильці ліжка побачену пташку. Одна зарубка під сірощокою пірникозою, водоплавною птахою. Шість зарубок під солов’єм звичайним. За вікном група десятирічних хлопців несуть до річки смолоскипи та прапори зі свастикою. Процесія зупиняється, порив вітру нахиляє полум’я. Коли вони знову рушають, їхня пісня вихором лине у вікно, мов яскрава, пульсуюча хмара.

Штабс-фельдфебелеві Райнгольду фон Румпелю сорок один — ще не надто старий, щоб забути про підвищення. У нього вологі червоні губи, бліді, майже прозорі щоки, схожі на рибне філе, і вроджене уміння скористатися моментом, що рідко його підводить. Він має дружину, яка без нарікань зносить його відсутність, розставляючи порцелянових кошенят за кольором, від найсвітлішого до найтемнішого, на двох полицях у вітальні їхнього будинку в Штутгарті. Також має двох доньок, яких він не бачив уже дев’ять місяців. Старша, Вероніка, страшенно ідейна дитина. У її листах до нього трапляються вирази на кшталт: «священна готовність», «небачені досягнення» та «безпрецедентний випадок в історії».

Фон Румпель наділений талантом — талантом до діамантів: він уміє гранувати й шліфувати камені незгірш за арійських ювелірів у Європі й часто впізнає підробки з першого погляду. Він вивчав кристалографію в Мюнхені, стажувався у шліфувальника в Антверпені й навіть одного прекрасного дня на Чартергауз-стрит у Лондоні відвідав ювелірну крамницю без вивіски, де його попросили вивернути кишені, повели на третій поверх через троє замкнених дверей і посадили за стіл, за яким чоловік із гострими, мов ніж, навоскованими вусами дозволив йому оглянути необроблений діамант із Південної Африки вагою дев’яносто два карати.

До війни Райнгольдові фон Румпелю жилося досить добре: він був гемологом, фахівцем із коштовного каміння, оцінював самоцвіти у своїй крамничці на другому поверсі, за Старою канцелярією Штутгарта. Клієнти приносили камені, а він називав їм вартість. Іноді він переграновував діаманти чи надавав консультації щодо складних гранувальних робіт. Якщо він іноді ошукував клієнта, то переконував себе, що це — частина гри.

Через війну його обов’язки розширилися. Тепер штабс-фельдфебель Райнгольд фон Румпель має змогу зробити те, чого ніхто не робив упродовж століть — жодного разу від часів Монгольської імперії, жодного разу від часів, коли ще були хани. А може, й за всю історію людства. Франція капітулювала лише кілька тижнів тому, а він уже бачив те, чого і не мріяв побачити й за шість життів. Глобус сімнадцятого століття завбільшки з невеликий автомобіль, із рубінами замість вулканів, сапфірами на полюсах і діамантами на місці столиць світу. Він тримав у руках — тримав у руках! — руків’я кинджала, якому щонайменше чотириста років, зроблене з білого нефриту й інкрустоване смарагдами. Ось лише напередодні, дорогою до Відня, він забрав порцеляновий сервіз із п’ятисот сімдесяти предметів, із діамантом гранування «маркіза» на обідку кожнісінького з них. Звідки поліція конфіскувала ці скарби і в кого, він не питає. Райнгольд особисто вже спакував їх у ящик, забив його наглухо, написав на ньому номер білою фарбою й прослідкував, щоб його завантажили у вагон потяга, супроводжуваний цілодобовою охороною.

Тепер вагон чекає відправлення вищому командуванню. Чекає на поповнення вантажу.

Цього літнього пообіддя в запилюженій геологічній бібліотеці у Відні штабс-фельдфебель фон Румпель петляє поміж стелажів із періодичними виданнями за худющою секретаркою в брунатних черевиках, брунатних панчохах, брунатній спідниці й брунатній сорочці. Секретарка розкладає стілець-драбинку, піднімається по ньому, простягає руку.

«Подорожі Індією» Таверньє, 1676 рік.

«Подорожі південними провінціями Російської імперії» П. С. Палласа, 1793 рік.

«Самоцвіти й мінерали» Стрітера, 1898 рік.

Подейкують, що фюрер складає список коштовних речей з усієї Європи та Росії, які хотів би мати. Кажуть, що він має намір зробити з австрійського Лінца неземне місто, культурну столицю світу. З широким променадом, мавзолеєм, акрополем, планетарієм, бібліотекою, оперним театром — і все це побудоване з мармуру й граніту й дивовижно чисте. У центрі міста фюрер планує облаштувати музей завдовжки кілометр — скарбницю з найбільшими досягненнями людської культури.

Цей список є, так переказували фон Румпелю. Чотириста сторінок.

Він сідає за стіл у книгосховищі. Намагається покласти ногу на ногу, але сьогодні його непокоїть невеликий набряк у пасі — дивний, однак не болючий. Боязка секретарка приносить книжки. Він повільно гортає Таверньє, Стрітера, «Замальовки з Персії» Мюррея. Читає статті про діамант «Орлов» із Москви вагою триста каратів, про «Нур-аль-Айн», про зелений Дрезденський діамант на сорок вісім із половиною каратів. Ближче до вечора він її знаходить — розповідь про принца, якого було неможливо вбити, про священика, що попереджав про прокляття богині, про французького прелата, який був певний, що купив саме цей камінь кілька століть потому.

«Море полум’я». Сірувато-блакитне з червоним у центрі. Згідно з записами — сто тридцять три карати. Або загублене, або відписане королю Франції 1738 року з умовою, що камінь має перебувати під замком упродовж двохсот років.

Він підводить очі. Підвісні лампи, ряди золотавих запилених книжкових оправ. Європа всіяна коштовностями, а він збирається знайти один камінчик, схований у її складках.

Батько каже, що їхня зброя блищить так, наче з неї ще не стріляли. Що в них чисті чоботи й бездоганні уніформи, що вигляд у них такий, ніби вони щойно вийшли з провітрюваних вагонів потяга.

Містянки, які по одній та по двоє заходять на хвилинку й зупиняються біля дверей на кухні в мадам Манек, розповідають, що німці (вони їх називають бошами) скупили всі поштові листівки в кожній аптеці, солом’яних ляльок, зацукровані абрикоси й зачерствілі пироги з вітрини цукерні. Що боші купують сорочки у мосьє Вердьє й жіночу білизну в мосьє Морвана; боші вимагають абсурдно багато масла й сиру; боші вихлестали все шампанське, яке змогли купити у винарні, до останньої пляшки.

Гітлер, шепочуть жінки, об’їжджає паризькі монументи.

Запроваджено комендантську годину. Заборонено музику, яку чути знадвору, танці на вулицях.

— Країна в жалобі, й ми маємо поводитися відповідно, — оголошує мер. Однак неясно, які в нього залишилися повноваження.

Коли Марі-Лор недалеко від батька, вона постійно чує чиркання сірника, яким він запалює чергову сигарету. Він увесь час обмацує своєї кишені. Ранками він або на кухні в мадам Манек, або в магазині тютюну, або на пошті, у нескінченній черзі до телефону. По обіді він зазвичай щось ремонтує в будинку: розхитані двері шафи, скрипливу сходинку. Він питає мадам Манек, чи їхні сусіди — надійні люди. Він знову й знову клацає замком на своєму футлярі з інструментами, аж доки Марі-Лор просить його більше так не робити.

Якогось дня Етьєн запрошує Марі-Лор до себе і читає їй своїм м’яким голосом, наступного — страждає буцімто від головного болю й замикається у себе в кабінеті. Мадам Манек потай частує Марі-Лор шоколадками й куснями торта. Цього ранку вони витискали сік із лимонів у цукровану воду і вона дозволила Марі-Лор пити лимонаду донесхочу.

— Скільки він там пробуде, мадам?

— Часом виходить за день чи два, — відповідає мадам Манек. — Часом — пізніше.

Один тиждень у Сен-Мало плавно перетікає в другий. Марі відчуває, ніби її життя, мов «Двадцять тисяч льє під водою», розділилося на дві частини. Був перший том, у якому Марі-Лор та її батько жили в Парижі й він ходив на роботу, а тепер почався другий, де німці їздять на мотоциклах цими дивними, вузькими вуличками, а її дідусь ховається у власному домі.

— Papa, коли ми звідси поїдемо?

— Щойно отримаємо звістку з Парижа.

— Чому ми маємо спати в цій крихітній кімнатці?

— Я певний, що ми могли б улаштуватися й у кімнаті внизу, якщо ти так хочеш.

— А чому не в тій, яка навпроти нашої?

— Ми з Етьєном домовилися нею не користуватися.

— Чому?

— Ця кімната належала твоєму дідові.

— Коли мені можна буде піти на море?

— Не сьогодні, Марі.

— Хіба ми не можемо піти прогулятися округою?

— Це надто небезпечно.

Їй хочеться верещати. Ну які там можуть бути небезпеки? Відчинивши вікно у спальні, вона не чує ні лементів, ні вибухів, лише крики пташок, яких її двоюрідний дідусь називає бакланами, і море, а також рідкісні вібрації літака, коли той пролітає над головою.

Вона годинами вивчає будинок. Перший поверх належить мадам Манек: тут чисто, всюди лад і завжди повно гостей, які заходять через кухонні двері обмінятися плітками. Тут їдальня, фойє, у коридорі — буфет, повний антикварного посуду, який дрижить щоразу, коли хтось проходить повз нього. У кухні — двері в кімнату мадам: ліжко, раковина, нічний горщик.

Одинадцять гвинтових сходинок ведуть на другий поверх, де пахне зів’ялою розкішшю: стара швацька кімната, колишня кімната служниці. «Просто тут, на сходовому майданчику, — розказує мадам Манек, — чоловіки впустили труну з двоюрідною бабусею Етьєна».

— Труна перевернулася, і небіжчиця з’їхала аж до низу. Вони всі страшенно перелякалися, але їй взагалі нічого не зробилося!

Та третьому поверсі теж мотлох: коробки з бляшанками, металеві диски, ржаві пилки; відра з якимись речами, напевне, електротехнічними деталями; стоси технічних довідників навколо туалету. До четвертого поверху речі вже займають увесь простір — у кімнатах, коридорах і на сходах: відра з якимись деталями машин, коробки з-під взуття, повні шурупів, старезних лялькових будинків, зроблених її двоюрідним дідом. Велетенська Етьєнова кімната займає цілий п’ятий поверх, то дуже тихий, то повний голосів, музики чи радіоперешкод.

А далі — шостий поверх: охайна спальня її дідуся зліва, прямо попереду — туалет, праворуч — маленька кімната, у якій сплять вони з батьком. Коли дме вітер, а значить, майже завжди, стогнуть стіни і стукають віконниці, будинок, із його переповненими кімнатами і гвинтовими сходами всередині, здається фізичним втіленням внутрішнього світу його власника: відособлений, але повний обплетених павутиною дивовиж.

На кухні подруги мадам Манек захоплюються волоссям і веснянками Марі-Лор. У Парижі, кажуть жінки, люди по п’ять годин стоять у чергах по хліб. Парижани їдять своїх хатніх улюбленців, забивають каменями голубів на суп. Немає ні свинини, ні кролятини, ні цвітної капусти. Автомобільні фари пофарбовані в синій, розповідають вони, а ночами в місті тихо, мов на цвинтарі: ні автобусів, ні потягів. Купити бензин майже неможливо. Марі-Лор сидить за квадратним столом поряд із тарілкою печива й уявляє цих літніх жінок: жилаві руки, мутні очі, величезні вуха. З вікна на кухні долинає фіть-фіть-фіть сільської ластівки, звуки кроків по фортечних мурах, стукіт мотузок об щогли, скрип петель і ланцюгів у порту. Привиди. Німці. Молюски.

Щуплявий рожевощокий викладач технічних наук доктор Гауптман знімає із себе пальто з латунними ґудзиками і вішає його на спинку стільця. Він наказує кадетам із Вернерового класу взяти відкидні металеві коробочки із замкнутої шафи в глибині лабораторії.

Усередині кожної — трибки, лінзи, запобіжники, пружини, скоби, резистори. Ось груба котушка мідного дроту, ось крихітний апаратурний молоточок і двополюсний акумулятор завбільшки з черевик — Вернер ще ніколи не тримав у руках такого якісного обладнання. Викладач-коротун стоїть біля дошки й малює схему з’єднань простого приладу для передавання коду Морзе. Він кладе крейду, зводить граційні пальці й просить хлопців зібрати схему з того, що міститься у їхніх наборах.

— У вас є година.

Більшість хлопців бліднуть. Висипають усе на столи й перебирають боязко, наче це подарунки з майбутнього. Фредерік вибирає зі своєї коробки випадкові деталі й підносить їх до світла.

На якусь мить Вернер повертається у свою кімнату в сиротинці, де у його голові аж роїться від питань: «Що таке блискавка? Як високо можна підстрибнути, стоячи на Марсі? У чому різниця між двічі по п’ятдесят та двічі по п’ять плюс двадцять?» А тоді він бере зі своєї коробочки батарею, дві металеві пластини, кілька гвіздочків й молоток. Менш ніж за хвилину він робить осцилятор, такий як на схемі.

Коротун супиться. Він перевіряє контур. Той працює.

— Гаразд, — він стоїть перед Вернеровим столом, зчепивши руки за спиною. — Тепер візьміть із коробки дисковий магніт, дріт, шуруп і батарейку. — Хоча його вказівки наче й призначаються всьому класові, дивиться він лише на Вернера. — Можна використовувати тільки це. Хто може зробити простий мотор?

Деякі хлопці абияк вибирають із коробочок деталі. Більшість просто спостерігають.

Вернер відчуває на собі увагу доктора Гауптмана, мов промінь прожектора. Він прикладає шуруп голівкою до магніту, а кінчиком — до позитивного клемника батареї. Потім підводить дріт одним кінцем до негативного клемника батареї, а іншим — до магніту. І шуруп, і магніт починають обертатися. Усе це не забирає в нього й п’ятнадцяти секунд.

Доктор Гауптман трохи роззявляє рота. Збуджене, його обличчя паленіє.

— Як твоє прізвище, кадете?

— Пфенніг, пане вчителю.

— Що ще ти можеш зробити?

Вернер оглядає деталі, розсипані на столі.

— Дверного дзвоника, пане викладач? Або радіомаяк. Або омметр.

Інші хлопці витягують шиї. Губи доктора Гауптмана рожеві, повіки неймовірно тонкі. Наче він стежить за Вернером, навіть коли моргає.

— Зроби всі три, — каже він.

На ринку, на стовбурах дерев на площі Шатобріан, з’являються оголошення. Добровільна здача вогнепальної зброї. За відмову — розстріл. Опівдні наступного дня бретонці починають зносити свою зброю, здалеку приїжджають фермери на чотириколісних возах, запряжених мулами, слабкі старі моряки здають антикварні пістолі, кілька мисливців із гнівом в очах залишають свої гвинтівки, втупивши погляд у підлогу.

Урешті-решт назбирується жалюгідна купка — заледве триста одиниць, половина з яких іржаві. Двоє молодих жандармів складають їх у глибині вантажівки й відвозять вузькими вуличками, через перешийок і геть із міста. Без промов, без пояснень.

— Papa, можна мені на вулицю?

— Пізніше, голубонько.

Але він неуважний, він курить стільки, наче намагається себе спопелити. Останнім часом він став засиджуватися допізна, гарячково працюючи над моделлю Сен-Мало, що, як він стверджує, призначена для неї, додаючи щодня по кілька будиночків, виставляючи фортечні мури, позначаючи вулиці, щоб вона могла вивчити місто так само, як вивчила їхній паризький район. Дерево, клей, гвіздочки, шмерґелевий папір. Замість того щоб її заспокоювати, шуми й запахи цієї божевільної роботи тільки загострюють її тривогу. Нащо їй вивчати вулиці Сен-Мало? Скільки ще вони тут пробудуть?

У кімнаті на п’ятому поверсі Етьєн читає Марі-Лор сторінку за сторінкою «Подорожі на “Біглі”». Дарвін полював на страусів нанду в Патагонії, вивчав сов в околицях Буенос-Айреса і піднімався по водоспаду на острові Таїті. Він звертає увагу на рабів, камені, блискавку, в’юрків і церемонію притискання носами в Новій Зеландії. Їй особливо подобається слухати про темні узбережжя Південної Африки з їхніми непрохідними лісними гущавинами, морськими бризами, повними смороду гнилих водоростей і криків морських котиків. Вона любить уявляти Дарвіна вночі, як він спирається на поруччя корабля й удивляється у фосфоричні хвилі, посмуговані вогненно-зеленими слідами пінгвінів.

— Bonsoir,[33] — вітається вона до Етьєна, стоячи на тахті у його кабінеті. — Мені лише дванадцять, та я смілива французька дослідниця й прийшла, щоб разом із вами вирушити на пошуки пригод.

В Етьєна з’являється британський акцент.

— Добривечір, мадемуазель, чому б вам не поїхати зі мною в джунглі й не покуштувати цих метеликів, вони завбільшки з тарілку і, можливо, навіть не отруйні, хтозна?

— Я із задоволенням скуштую ваших метеликів, мосьє Дарвін, але спочатку покінчу з цим печивом.

Іноді вечорами вони грають у «Летючу канапу». Залазять на тахту з ногами, сідають поряд, й Етьєн питає:

— Куди сьогодні летимо, мадемуазель?

— У джунглі! — Або: — На острів Таїті! — Або: — У Мозамбік!

— Ох, цього разу далеко доведеться летіти, — промовляє Етьєн зовсім іншим голосом, плавним, оксамитним, повільним, як у провідника в потязі. — Далеко внизу — Атлантичний океан, он він сяє у світлі місяця, чуєш його запах? Відчуваєш, як тут, нагорі, холодно? Відчуваєш вітер у волоссі?

— А де ми зараз, дідусю?

— Ми над Борнео, хіба не впізнаєш? Зачіпаємо верхівки дерев, під нами виблискує велике листя, а отам ростуть кавові дерева, відчуваєш запах?

Марі-Лор і справді відчуває якийсь запах. Їй не хочеться вирішувати, чи через те, що її дідусь підносить їй до носа кавові зерна, чи через те, що вони справді пролітають над кавовими деревами в Борнео.

Вони відвідують Шотландію, Нью-Йорк, Сантьяго. Не раз вони вбирають зимові пальта й літають на Місяць.

— Відчуваєш, які ми легкі, Марі? Тут можна пересуватися, заледве поворухнувши пальцем! — він садить її на свого стільця на коліщатах і важко дихає, возячи її колами, доки їй уже стає боляче сміятися.

— Ось, покуштуй свіжого місячного ґрунту, — він кладе їй до рота щось, за смаком дуже схоже на сир. У кінці вони завжди знову сідають рядочком і поправляють диванні подушки, й кімната навколо них повільно набуває колишніх обрисів.

— Ох! — зітхає він, тихіше, з усе менш помітним акцентом, повертаючи собі ледь чутну нотку боязливості в голосі. — Ось ми й повернулися. Ми вдома.

Вернера викликають у кабінет викладача технічних наук. Коли він заходить, навколо нього починають крутитися троє пещених довгоногих хортів. Кімнату освітлюють дві настільні лампи під зеленими плафонами, у їхніх тінях Вернерові видно полиці, заставлені енциклопедіями, моделями вітряків, мініатюрними телескопами й призмами. Доктор Гауптман стоїть за своїм великим столом, вбраний у китель із латунними ґудзиками, ніби й він теж тільки щойно увійшов. Бліде чоло обрамляють тугі світлі кучері. Він знімає шкіряні рукавички, смикаючи почергово за кожен палець.

— Кинь ще одну колоду у вогонь, будь ласка.

Вернер проходить через кімнату й розворушує полум’я. У кутку, усвідомлює він, сидить хтось третій — масивна постать сонно розмістилася в кріслі, розрахованому для куди меншого чоловіка. Це Франк Фолькгаймер, старшокласник, сімнадцятирічний велетенський хлопець із якогось села на півночі, про якого серед молодших кадетів ходять легенди. Подейкують, що Фолькгаймер переніс трьох першокласників через річку, тримаючи їх над головою; підняв комендантів автомобіль так високо, що під задню вісь підставили домкрат. Пліткують, що він голими руками задушив комуніста. А ще, що схопив якусь вуличного собаку і виколов йому очі, просто щоб привчитися завдавати страждань іншим істотам.

Вони називають його Велетнем. Навіть у тьмяному, мерехтливому світлі Вернерові видно вени на руках у Фолькгаймера, що обвивають їх, мов виноградна лоза.

— Жодному студентові ще не вдавалося зробити мотор, — кидає Гауптман, боком повернувшись до Фолькгаймера. — Принаймні, без сторонньої допомоги.

Вернер не знає, що відповісти, тому мовчить. Він востаннє помішує вогонь, іскри летять у димохід.

— Ти знайомий із тригонометрією, кадете?

— Тільки з тим, що міг вивчити сам, пане викладач.

Гауптман дістає аркуш паперу з шухляди й щось на ньому пише.

— Знаєш, що це?

Вернер примружується.

l = (d/ tg α) + (d/ tg β)

— Формула, пане.

— Розумієш, для чого вона?

— Напевно, щоб, маючи дві відомі точки, знайти третю, невідому.

Блакитні Гауптманові очі блищать, наче він натрапив на щось дуже цінне, що було просто в нього під носом.

— Якщо я дам тобі дві відомі точки й відстань між ними, ти зможеш розв’язати задачу, кадете? Зможеш накреслити трикутник?

— Напевне, так.

— Сідай за мій стіл, Пфеннігу. Сюди, у моє крісло. Ось олівець.

Коли Вернер сідає в крісло за письмовим столом, його ноги не дістають до підлоги. Від вогню в кімнаті тепло. Забути про велетня Франка Фолькгаймера з його гігантськими чоботами і підборіддям завбільшки з цеглину. Забути про маленького аристократичного викладача, що ходить туди-сюди перед комином, забути про пізню годину, собак і полиці, заставлені цікавинками. Є лише це.

tg α = sin α / cos α

sin (α + β) = sin α cos β + sin β cos α

Тепер d можна перенести в ліву частину.

d = (l sin α sin β)/(sin (α + β))

Вернер підставляє числа, які дав Гауптман. Уявляє, як двоє спостерігачів у полі кроками міряють відстань між своїми позиціями, а тоді вдивляються в далекий орієнтир: вітрильне судно чи димову трубу. Коли Вернер просить логарифмічну лінійку, викладач кладе її в ту ж мить — він чекав на це прохання. Вернер бере її, не підводячи погляду, й починає вираховувати синуси.

Фолькгаймер спостерігає. Учитель-коротун міряє кроками кімнату, зчепивши руки за спиною. Потріскує вогонь. Чути лише, як дихають собаки й клацає логарифмічна лінійка.

Урешті Вернер видає результат:

— Шістнадцять і сорок три, пане докторе.

Він креслить трикутник, позначає розміри кожної сторони і повертає аркуш викладачеві. Гауптман щось звіряє з книжкою в шкіряній оправі. Фолькгаймер ворушиться в кріслі, він дивиться водночас зацікавлено й ліниво. Викладач притискає розкриту долоню до столу й читає, неуважливо хмурячись, так, наче додумує якусь ідею. Раптом Вернера охоплює лихе передчуття, але, коли Гауптман переводить на нього погляд, це відчуття минає.

— У твоїй заяві на вступ сказано, що після закінчення навчання тут ти хотів би вивчати електротехніку в Берліні. І ти — сирота, так?

Вернер кидає погляд на Фолькгаймера. Киває.

— Моя сестра…

— Роботу науковця, кадете, визначають два чинники. Його зацікавлення й зацікавлення його епохи. Ти це розумієш?

— Здається, так.

— Ми живемо у виняткові часи, кадете.

Вернерове серце охоплює трепет. Освітлені полум’ям кімнати, повні книжок, — ось де стаються важливі події.

— Приходитимеш працювати в лабораторії після вечері. Щодня. Навіть у неділі.

— Так, пане викладач.

— Почнеш завтра.

— Так, пане викладач.

— Фолькгаймер наглядатиме за тобою. Ось, візьми печива, — викладач дістає бляшанку, перев’язану бантом. — І — дихай, Пфеннігу. Не тамувати ж тобі подих щоразу, як приходитимеш до моєї лабораторії.

— Так, пане викладач.

Холодний протяг зі свистом гуляє коридорами. Повітря таке чисте, що Вернерові паморочиться. Троє нічних метеликів літають під стелею у його спальні. Він у темряві розшнуровує чоботи, складає штани і ставить поверх них бляшанку з печивом. Фредерік виглядає з-за краю свого ліжка.

— Куди ти ходив?

— Я приніс печиво, — шепоче Вернер.

— Я сьогодні чув пугача.

— Цитьте, — шикає хлопець за дві койки від них.

Вернер простягає печиво.

— Ти знаєш пугачів? — питає Фредерік. — Вони дуже рідкісні. Великі, мов планери. Напевно, це був молодий пугач, що шукає нову територію. Він сидів на тополі за плацом.

— Нічого собі! — вигукує Вернер. У нього перед очима мелькають грецькі літери: рівнобедрені трикутники, бети, синусоїди. Він бачить себе в білому халаті серед механізмів.

Може, він колись здобуде велику премію.

Дешифрування, ракетні двигуни, усе найсучасніше.

Ми живемо у виняткові часи.

Із коридору долинає брязкання вихователевих чобіт. Фредерік влягається на своє ліжко.

— Я його не бачив, але чув чудово.

— Стули пельку! — цитькає інший хлопець. — Через тебе нам усім перепаде.

Фредерік змовкає. Вернер припиняє жувати. Звуки кроків завідувача стихають: він або пішов, або зупинився перед їхніми дверима. Надворі хтось коле дрова, й Вернер слухає дзвін колуна і часте, налякане дихання хлопців навколо нього.

Читаючи Марі-Лор щось із Дарвіна, Етьєн раптом замовкає на півслові.

— Дідусю?

Він нервово дихає, стуливши губи, так, наче дме на ложку з гарячим супом.

— Тут хтось є, — шепоче він.

Марі-Лор нічого не чути. Ні кроків, ні стуків. Мадам Манек махає мітлою на шостому поверсі з іншого боку коридору. Етьєн протягує їй книжку. Вона чує, як він висмикує з розетки радіоприймач, а тоді заплутується у його шнурі.

— Дідусю? — повторює вона.

Але Етьєн уже вийшов і кинувся бігти вниз — невже вони в небезпеці? — вона поспішає за ним до кухні, де чує, як він із зусиллям відсуває кухонний стіл зі свого шляху.

Він смикає за кільце в центрі підлоги. Під люком — квадратна діра, з якої чути вологий, лячний запах.

— Спускайся, хутко.

Це що, погріб? Що побачив її дідусь? Вона ставить одну ступню на горішню щаблинку драбини, коли в кухні чуються важкі кроки мадам Манек.

— Їй-богу, мосьє Етьєн, годі вам!

— Я щось почув. Когось, — чується знизу голос Етьєна.

— Ви її лякаєте. Усе гаразд, Марі-Лор. Вилізай.

Марі-Лор робить крок назад. Під нею її двоюрідний дідусь наспівує собі дитячі пісеньки.

— Я можу недовго з ним посидіти, мадам. Може, ще трохи почитаємо мою книжку, дідусю?

Підвал, наскільки вона розуміє, це сира яма в землі. Вони якийсь час сидять на згорнутому килимі, не зачиняючи люка, й слухають, як мадам Манек мугикає, заварюючи чай на кухні над ними. Етьєн поряд із нею злегка тремтить.

— А ти знаєш, — питає Марі-Лор, — що ймовірність дістати удар блискавкою — один до мільйона? Це мені доктор Жефар сказав.

— За рік чи за все життя?

— Точно не знаю.

— Треба було спитати.

Він знову швидко й уривчасто видихає. Так, наче все тіло підштовхує його втікати.

— Що станеться, якщо ти вийдеш на вулицю?

— Мені стане тривожно.

Його голос заледве чути.

— Через що?

— Через те, що я надворі.

— А чому?

— Відкритий простір.

— Але ж не скрізь просторо. Вулиці тут не такі вже й широкі, хіба ні?

— Не такі, як ті, до яких ти звикла.

— Ти любиш яйця й фіґи. І помідори. Ми їли їх на обід. Вони всі ростуть десь там.

Він м’яко сміється.

— Звісно.

— Хіба ти не сумуєш за світом?

Він мовчить, тому й вона теж. Обидва поринають у спогади.

— Світ у мене отут, — зізнається він і постукує кінчиками пальців по обкладинці Дарвіна. — А також у радіоприймачах. Просто під рукою.

Етьєн чимось схожий на дитину — скромний у своїх потребах і цілком вільний від будь-яких часових зобов’язань. Однак вона розуміє, що до нього приходять жахи такі сильні, такі численні, що вона майже відчуває, як цей жах пульсує у нього всередині. Так, наче за вікном своєї свідомості він бачить якогось звіра.

— Почитай мені ще трохи, будь ласка, — просить вона.

Етьєн розгортає книжку й шепоче:

— «Захват — це заслабке означення почуттів біолога, який уперше сам забрідає в бразильський ліс…»

Послухавши кілька абзаців, Марі-Лор без вступу каже:

— Розкажи мені про ту спальню нагорі. Яка навпроти моєї. — Він замовкає. Знову дихає швидко, знервовано. — У її глибині є маленькі двері, але вони замкнуті, — править своєї вона. — Що там?

Він так довго нічого не відповідає, що вона непокоїться, чи не образила його. Але потім він підводиться, його коліна тріщать, мов гілки.

— У тебе знову болить голова?

— Ходи зі мною.

Вони піднімаються сходами нагору. На шостому поверсі звертають ліворуч, й Етьєн широко розчиняє двері кімнати, що колись належала її дідові. Вона вже не раз усе в ній обмацала: дерев’яне весло, прибите до стіни, вікно з довгими фіранками. Односпальне ліжко. Модель корабля на полиці. Біля задньої стіни стоїть гардероб, такий великий, що вона не може ні дістати до його верхівки, ні розкинути руки й торкнутися до обох боків одночасно.

— Це його речі?

Етьєн відмикає дверцята поруч із гардеробом.

— Заходь.

Марі-Лор навпомацки заходить. Сухе, застояне тепле повітря. Розбігаються миші. Вона намацує драбину.

— Вона веде на горище. Тут невисоко.

Сім щаблин. Нагорі вона випростується; за її відчуттями, це довге приміщення з пологими стінами, притиснуте гребенем даху. Навіть у найвищому місці стеля лише трохи вища за неї.

Етьєн піднімається слідом і бере її за руку. Під ногами в неї якісь шнури. Вони з дідусем петляють поміж запилених коробок, завалюють будівельного козла; він веде її через нетрі до наче оббитої лавки для піаніно й допомагає сісти.

— Ми на горищі. Перед нами — димар. Поклади руки на стіл. Отак.

Поверхню столу вкривають металеві коробки з трубками, котушками, перемикачами, шкалами. Щонайменше один грамофон. Уся ця частина горища, усвідомлює вона, — це якийсь механізм. Сонце гріє черепицю в них над головами. Етьєн вдягає на Марі-Лор навушники. Крізь них вона чує, як він повертає ручку, щось вмикає, а тоді, так, наче просто в неї в голові, піаніно починає грати приємну, просту мелодію.

Музика затихає, лунає однотонний голос: «Уявіть собі вуглину, що горить у печі у вас вдома. Бачите її, діти? Цей шматок вугілля колись був зеленою рослиною, папороттю або очеретом, що жив мільйон років тому, чи, може, два мільйони років, чи сто мільйонів років тому…»

За якийсь час голос знову поступається піаніно. Дідусь знімає з неї навушники.

— У дитинстві мій брат був талановитий в усьому, але найбільше люди захоплювалися його голосом. Монашки із собору святого Вікентія хотіли зібрати хор, щоб він у ньому був солістом. Ми з Анрі мали мрію — записувати й продавати платівки. Він мав голос, а я — мізки, а в ті часи платівки були в моді. І майже ніхто не записував передачі для дітей. Отож я звернувся до паризької звукозаписної студії, вони виявили зацікавлення. Я написав десять різних сценаріїв про науку, Анрі кілька разів їх перечитав, і нарешті ми приступили до запису. Твій батько був ще малий, але весь час приходив і слухав. То були одні з найщасливіших днів мого життя.

— А тоді почалася війна.

— Ми стали зв’язківцями. Наша з твоїм дідусем робота полягала в прокладанні телеграфних дротів від заданих координат у тилу до офіцерів на фронті. Мало не щоночі вороги стріляли над окопами парашутними сигнальними ракетами — короткими жмутами зірок, що злітали в повітря, аби освітити цілі для снайперів. Доки вони горіли, кожен солдат у радіусі їхньої дії завмирав. Іноді за годину вибухали десь вісімдесят чи дев’яносто таких ракет, одна за одною, і ніч ставала дивно світлою. Ставало так тихо, було чути лише шипіння ракет, а потім — свистіння кулі, випущеної снайпером, що мелькала в темряві і вгрузала в багнюку. Ми старалися триматися якомога ближче один до одного. Але іноді на мене наче нападав параліч — я нічим не міг поворушити, навіть пальцями. Не міг розплющити очі. Анрі лежав поруч зі мною й нашіптував ті тексти, ті, що ми записували. Іноді й цілу ніч. Знову й знову. Наче витворював навколо нас якийсь захисний щит. До самого ранку.

— Але він загинув.

— А я — ні.

Оце, розуміє вона, основа його страху, всіх страхів. Думка, що світло, яке ти не в змозі зупинити, зупиниться на тобі й наведе кулю.

— Хто це все зробив, дідусю? Цей механізм.

— Я. Після війни. Збирав його роками.

— А як він працює?

— Це радіопередавач. Оцей перемикач, — він підносить до нього її руку, — вмикає мікрофон, а цей — фонограф. Отут підсилювач премодуляції, оце — лампи, а це — котушки. Антена простягається вздовж димаря. Дванадцять метрів. Відчуваєш цей важіль? Уяви, що енергія — це хвилі, а передавач посилає ці хвилі рівними колами. Твій голос їх деформує…

Вона перестає слухати. Це все запорошене, заплутане й заворожливе водночас. Скільки ж цьому обладнанню років? Десять? Двадцять?

— А що ти передаєш?

— Записи свого брата. Паризька студія втратила інтерес, але щоночі я програвав усі десять наших платівок, доки більшість із них зовсім стерлися. І цю мелодію.

— Це піаніно?

— «Місячне світло» Дебюссі, — він торкається металевого циліндра із кулькою згори. — Я просто вставляю мікрофон у грамофонну трубу — і voilà!

Вона нахиляється над мікрофоном і каже:

— Привіт усім. — Він сміється своїм легким сміхом. — А діти коли-небудь це слухали?

— Не знаю.

— Далеко долинає сигнал?

— Далеко.

— До Англії?

— Легко.

— До Парижа?

— Так. Але я не намагався дістати до Англії. Чи до Парижа. Я думав, що як сигнал буде досить потужний, брат мене почує. Що це принесе йому спокій, захистить його так, як він завжди захищав мене.

— То ти грав своєму братові його власний голос? Коли його вже не було серед живих?

— І Дебюссі.

— Він коли-небудь відповідав?

Горище поскрипує. Що за привиди зараз літають уздовж стін, намагаючись їх підслухати? Вона майже відчуває в повітрі запах Етьєнового страху.

— Ні, — відказує він. — Ніколи.

Його звати Клод Левіт, але всі його кличуть Великим Клодом. Ось уже десять років він тримає парфумерну на рю Воборель. Ведеться йому нелегко — процвітає торгівля тільки в ту пору, коли солять тріску і навіть стіни самого міста починають смердіти.

Однак з’явилися нові можливості, а Великий Клод не з тих, хто їх проминає. Він купує у селян в Канкалі забитих ягнят і кроликів, складає м’ясо в однакові дерматинові валізки своєї дружини і відвозить їх потягом у Париж. Це неважко — у деякі тижні йому вдається заробити аж п’ятсот франків. Попит і пропозиція. Звісно, треба марудитися з паперами; один чиновник збагнув, що й до чого, і хоче відсоток. Але з таким розумом, як у Клода, можна оминути складнощі цього бізнесу.

Сьогодні йому жарко; піт стікає по спині й по боках. У Сен-Мало пече як у пеклі. Уже жовтень, з океану мали б дути рвучкі холодні вітри, вулицями мало б котитися листя. Але вітер залетів і полетів геть, наче вирішив, що йому не подобаються тутешні зміни.

Усеньке пообіддя Клод ховається у своєму магазині над вітриною із сотнями кольорових пляшечок із квітковими, східними й фужерними ароматами, але покупців немає. Хиткий електричний вентилятор обдуває його обличчя з лівого боку, а тоді з правого. Він нічого не читає й майже не ворушиться, хіба що час від часу опускає руку під стілець, дістає з круглої бляшанки жменю печива й запихає до рота.

Десь о четвертій по рю Воборель проходять німецькі солдати. Вони стрункі, рожевошкірі й поважні, у них серйозні очі, гвинтівки висять на плечах цівками донизу, мов кларнети. Вони сміються один до одного, і їхні обличчя аж наче осяває золотий відблиск.

Клод розуміє, що мав би їх зневажати, але він захоплюється їхньою виправкою, вмінням поводитися й вправністю їхніх рухів. Здається, що вони завжди знають, куди йдуть, і не сумніваються, що саме туди їм і треба. Цього бракує його краянам.

Солдати звертають на рю Сен-Філіп і зникають з очей. Клод пальцями малює овали на кришці вітрини. Нагорі його дружина наводить лад пилосмоком — він чує, як той кружляє й кружляє підлогою. Його хилить на сон, він уже дрімає, коли бачить, як парижанин, що гостює в будинку Етьєна Леблана, його сусіди, виходить на вулицю. Худий, горбоносий чоловік, що вічно стоїть у черзі в телеграфну контору, обстругуючи маленькі дерев’яні коробочки.

Парижанин іде в тому ж напрямку, що й німецькі солдати, ставлячи п’яту однієї ступні строго поряд із пальцями іншої. Він доходить до кінця вулиці, щось шкрябає в блокноті, обертається на сто вісімдесят градусів і йде назад. Дійшовши до кінця кварталу, він піднімає очі на будинок пана Рібу й робить ще кілька записів. Дивиться вгору, дивиться вниз. Вимірює. Покусує гумку на кінці олівця, наче нервує.

Великий Клод підходить до вікна. Це теж може стати можливістю. Окупаційна влада, напевно, зацікавиться, чого це якийсь зайда вимірює відстані й замальовує будинки. Захоче знати, який він із себе, хто спонсорує цю діяльність. Хто дав на неї дозвіл.

Це добре. Просто чудово.

Вони й далі не повертаються в Париж. Їй і далі не можна виходити надвір. Марі-Лор подумки рахує кожен день, проведений під замком в Етьєновому домі. Сто двадцять. Сто двадцять один. Вона думає про передавач на горищі, про те, як із нього голос її дідуся линув аж через море: «Уявіть собі вуглину, що горить у печі у вас вдома…», подорожуючи, мов Дарвін, від Плімута до Кабо-Верде, до Патагонії, до Фолклендських островів, через хвилі, через кордони.

— Коли ти закінчиш модель, — питає вона в батька, — мені можна буде вийти надвір?

Його шмерґелевий папір не змовкає.

Вісті, які гості мадам Манек приносять на кухню, лячні й неймовірні. Кузини з Парижа, про яких десятиліттями ніхто не чув, тепер закидають листами з благаннями надіслати каплунів, шинку, курей. Дантист продає вино поштою. Парфумер забиває ягнят і возить їх потягом у Париж, де збуває м’ясо з великим зиском.

У Сен-Мало людей штрафують за те, що вони замикають двері, тримають голубів чи запасаються м’ясом. Зникають трюфелі. Зникає шампанське. В очі не дивитися. Не базікати у дверях. Не засмагати, не співати, не прогулюватися, узявшись за руки, фортечними валами ввечері — ці правила не писані, проте виконуються добре. З Атлантики проносяться крижані вітри, й Етьєн барикадується в старій кімнаті свого брата, а Марі-Лор перебуває повільні години, проводячи пальцями по мушлях у його кімнаті, упорядковуючи їх за розміром, за видом, за морфологією, знову й знову перевіряючи їх порядок, з усіх сил стараючись не пропустити й жодної з них.

Хіба їй не можна вийти надвір хоч на півгодини? З батьком під руку? Однак щоразу, як батько їй відмовляє, з її пам’яті відлунює:

Певно, вони спочатку заберуть сліпих дівчат, а вже потім калік.

І примусять їх робити різні речі.

За міськими стінами курсують кілька військових човнів, кужіль в’яжуть і відвантажують, плетуть із нього канати, троси чи парашутні мотузки; чайки в польоті впускають устриць, мідій чи молюсків, і раптовий стукіт по даху змушує Марі-Лор різко сідати в ліжку. Мер оголошує впровадження нового податку, і деякі подруги мадам Манек шепочуть, що він їх продав, що їм треба un homme à poigne,[34] але інші питають, що мерові залишається робити. Цей час починають називати часом страусової політики.

— Це в нас голови встромлені в пісок, мадам? Чи в них?

— Напевне, в усіх, — бурмоче мадам.

Мадам Манек стала засинати за столом поряд із Марі-Лор. Доки несе Етьєнові їжу на п’ятий поверх, вона йде повільно, важко дихаючи всю дорогу. Мало не щоранку, доки всі сплять, мадам Манек уже щось пече; ближче до обіду вона йде в місто, із сигаретою в роті, розносити пироги або горщики з рагу хворим чи нужденним. Нагорі батько Марі-Лор працює над моделлю, поліруючи, забиваючи гвіздочки, відпилюючи, виміряючи, кожного дня працюючи все гарячковіше, наче намагаючись устигнути до якогось відомого лише йому строку.

Польовими заняттями керує комендант на прізвище Бастіан, що виконує свою роботу з великою старанністю. Він має широку ходу, кругле черевце й пальто, на якому колишуться медалі за війну. Його лице вкрите шрамами від віспи, а плечі наче виліплені з м’якої глини. Щодня він носить підковані чоботи, й кадети жартують, що він ними вибивався з материнського лона.

Бастіан вимагає, щоб вони завчали карти, визначали висоту сонця, самі собі вирізали ремені з волячої шкіри. Кожного пообіддя, у будь-яку погоду, він стоїть на плацу, горланячи ідеологічні вислови: «Процвітання залежить від лютості. Ваші дорогесенькі бабусі мають чай із печивом лише завдяки вашим кулакам!»

У нього на поясі висить старомодний пістолет. Найзавзятіші кадети дивляться на нього з блиском в очах. Вернерові він здається здатним на жорстоке й систематичне насилля.

— Армія — це тіло, — пояснює він, крутячи гумову палицю так, що її кінчик просвистує за кілька сантиметрів від хлопчачих носів. — Таке, як у живої людини. Ви маєте позбутися слабкості у своєму тілі, так само, як ніякої слабкості не має бути в армії.

Одного жовтневого дня Бастіан викликає з шеренги клишоногого хлопця.

— Ти будеш перший. Як твоє прізвище?

— Бекер, пане комендант.

— Бекер. Скажи нам, Бекере, хто в цій групі найслабший?

Вернер торопіє. Він найменший серед своїх однолітків. Він намагається виставити вперед груди, виструнчитися якомога більше. Бекерів погляд бродить шеренгою.

— Він, пане комендант?

Вернер видихає — Бекер вибрав якогось хлопця по праву руку від Вернера, одного з темноволосих. Ернста Якось-там. Досить добрий вибір — Ернст і справді повільно бігає. Він іще погано натренований і незграбний.

Бастіан викликає Ернста вперед. Коли той повертається лицем до групи, його нижня губа дрижить.

— Сльози тут не допоможуть, — каже Бастіан і махає рукою кудись на дальній край поля, де лісосмуга перетинає зарості трави. — У тебе буде десять секунд фори. Добіжи до мене, перш ніж вони тебе наздоженуть. Ясно?

Ернст і не киває ствердно, і не хитає головою. Бастіан дивиться незадоволено.

— Коли я підніму ліву руку — біжи. Коли я підніму праву руку — біжіть ви, блазні.

Бастіан перевалюється з ноги на ногу, в нього на шиї бовтається гумовий кийок, а об стегно б’ється пістолет.

Шістдесят хлопців чекають, шумно дихаючи. Вернер думає про Юту з її молочно-білим волоссям, жвавими очима й різкою поведінкою — її ніколи не назвали б найслабшою. Ернст Якось-там уже тремтить усім тілом — від зап’ясть до щиколоток. Відійшовши метрів на двісті, Бастіан обертається й піднімає ліву руку.

Ернст біжить. Кроки широкі, руки мало не притиснені до тулуба. Бастіан веде зворотний відлік.

— Три, — здалеку лунає його голос. — Два. Один.

Через секунду його правиця піднімається і натовп зривається з місця. Темноволосий Ернст перегнав їх метрів на п’ятдесят, але вони відразу починають скорочувати дистанцію.

Поспішаючи, несучись, біжучи щодуху п’ятдесят дев’ять чотирнадцятирічних підлітків женуть одного. Вернер тримається в центрі групи. Його серце б’ється в похмурому сум’ятті, він думає про те, де Фредерік, чому вони доганяють цього хлопця і що вони мають робити, коли доженуть.

Ось тільки якимось атавістичним чуттям він точно знає, що робитиме.

Кілька винятково швидких бігунів уже майже наздогнали самотню постать. Ернст навіжено працює кінцівками, але він явно не звик до бігу на швидкість і втрачає темп. Колишеться трава, крізь гілля ллється сонячне світло, зграя наближається, і Вернер відчуває роздратування: чому Ернст бігає так повільно? Чому він не тренувався? Як йому вдалося скласти вступні іспити?

Найшвидший кадет кидається схопити хлопця за сорочку й майже ловить. Темноволосого Ернста спіймають, і Вернерові здається, що йому аж наче цього хочеться. Однак Ернст добігає до коменданта за мить до того, як повз нього, важко гупаючи, пробігають інші.

Марі-Лор доводиться тричі просити батька, перш ніж той погоджується прочитати їй повідомлення вголос:

— «Населення має здати всі радіоприймачі, що перебувають у їхній власності. Прилади мають бути доставлені до завтрашнього полудня за адресою: будинок номер двадцять сім по рю де Шартр. Кожен, хто не виконає цього наказу, буде арештований за саботаж».

Якусь хвилю всі мовчать. Усередині Марі-Лор починає пробуджуватися стара тривога.

— А де?..

— У колишній кімнаті твого діда, — каже мадам Манек.

До завтрашнього полудня. «Та тут половина будинку, — думає Марі-Лор, — заставлена приймачами та запчастинами до них».

Мадам Манек стукає в кімнату Анрі й не дістає відповіді. По обіді вони спаковують обладнання із кімнати Етьєна: мадам і Papa висмикують приймачі з розеток й опускають їх у ящики, а Марі-Лор сидить на тахті й слухає, як радіо змовкають одне за одним: стара «Радіола П’ять», «G.M.R. Титан», «G.M.R. Орфей». «Делько» — батарейний тридцятидвохвольтовий приймач, який Етьєн виписав аж із Сполучених Штатів 1922 року.

Її батько пакує найбільший приймач у картонну коробку й спускає його на старезному візку. Марі-Лор сидить, склавши руки на колінах, відчуваючи заніміння пальців, і думає про механізм на горищі, про його кабелі та перемикачі. Передавач, сконструйований, щоб розмовляти з привидами. Його вважати за радіоприймача? Варто їй про нього сказати? Чи Papa й мадам Манек знають про нього? Здається, що ні. Увечері місто поглинає туман, принісши холодний, рибний сморід. Вони їдять картоплю з морквою на кухні, й мадам Манек залишає тарілку під дверима кімнати Анрі й стукає у двері, але вони не відчиняються і їжа залишається неторканою.

— Що вони робитимуть з усіма тими радіо? — питає Марі-Лор.

— Відправлять у Німеччину, — відказує Papa.

— Або викинуть у море, — висуває припущення мадам Манек. — Ну ж бо, дитино, пий свій чай. Це не кінець світу. Я сьогодні принесу тобі ще одну ковдру.

І зранку Етьєн не виходить із братової кімнати. Чи знає він, що відбувається в будинку, Марі-Лор важко сказати. О десятій годині її батько починає перевозити вантаж на рю де Шартр: одна ходка, дві ходки, три. Етьєн так і не показується. Марі-Лор тримає мадам Манек за руку, слухаючи, як за батьком зачиняються двері, як скрипить возик по рю Воборель, а тоді — як у будинку знову настає тиша.

Штабс-фельдфебель Райнгольд фон Румпель прокидається рано. Надягає уніформу, кладе до кишень лýпу й пінцет, надягає білі рукавички. О шостій він уже у вестибюлі готелю, готовий іти: повністю вбраний, у начищеному взутті, з пістолетом у закритій кобурі. Господар готелю приносить йому хліб і сир у кошику, зробленому з темної лози, гарно вкритому тканинною серветкою, — все як треба.

Приємно бувати в місті до схід сонця, коли ще світять вуличні ліхтарі й денний гул Парижа тільки починає звучати. Коли фон Румпель звертає з рю Кюв’є до Ботанічного саду, його зустрічають імлисті й показні дерева — парасолі, розкриті лише для нього.

Він любить приходити рано.

При вході у Велику залу заклякають два нічні охоронці. Зиркають на смужки на його нашивці та рукавах; жили в них на горлі напружуються. Сходами спускається невеличкий чоловічок у чорному фланелевому костюмі, перепрошуючи німецькою. Він називає себе заступником директора. Вони очікували побачити штабс-фельдфебеля лише за годину.

— Можемо говорити французькою, — відказує фон Румпель.

За ним дрібушить другий чоловік із блідо-жовтим обличчям, що явно страшиться дивитися гостю в очі.

— Нам буде за честь показати вам наші колекції, пане фельдфебель, — ледь чутно мовить заступник директора. — Це наш мінералог, професор Ублен.

Ублен блимає двічі. Він нагадує пійманого звіра. З кінця коридору спостерігають обидва охоронці.

— Дозвольте взяти вашого кошика.

— Мені не важко.

Зала мінералогії така довга, що фон Румпелю заледве видно її кінець. Попереду, в порожніх вітринах, видно підставки з вицвілими контурами забраних експонатів. Фон Румпель задумано бреде, несучи в руці свого кошика, поглинений тим, що бачить. Які скарби вони позалишали! Розкішний набір жовтих топазових кристалів на сірому субстраті. Великий рожевий кусень берила, схожий на кристалізований мозок. Фіолетова колона турмаліну з Мадагаскару, така яскрава, що він не може стриматися й торкається її. Бурконіт, апатит на мусковіті, природний циркон у розмаїтті кольорів, десятки інших мінералів, яких він не в змозі назвати. «Напевно, через руки цих людей, — думає він, — за тиждень проходить більше самоцвітів, ніж він бачив за все життя».

Кожен експонат внесений у величезні каталожні фоліанти, які збирали століттями. Блідий Ублен показує йому сторінки.

— Людовик XIII започаткував цю колекцію з лікувальних засобів для кабінету медицини: нефрит — для нирок, глина — для шлунка, й так далі. На 1850 рік каталог нараховував уже двісті тисяч записів — неоціненна мінералогічна спадщина…

Час від часу фон Румпель дістає блокнот і щось записує. Він не поспішає. Коли вони доходять до кінця, заступник директора сплітає пальці на пузі.

— Сподіваємося, ви вражений, пане фельдфебель? Сподобалася вам екскурсія?

— Дуже сподобалася.

Електричні лампочки розміщені далеко одна від одної, й тиша в цьому величезному приміщенні гнітюча.

— Але, — веде він далі дуже повільно, — як щодо тих колекцій, які не виставлені на публічний огляд?

Заступник директора й мінералог обмінюються поглядами.

— Ви побачили все, що ми могли вам показати, пане фельдфебель.

Фон Румпель старається говорити ввічливо. Культурно. Урешті, Париж — це не Польща. Павутину треба плести обережно. Такі речі не вийде просто конфіскувати. Як там казав його батько? «Дивися на перепони як на можливості, Райнгольде. Черпай із них натхнення».

— Ми десь можемо сісти, — питає він, — і поговорити?

Кабінет заступника директора займає запилений куток на третьому поверсі. Задушливий кабінет оббитими горіхом, прикрашеними проштрикнутими метеликами й жуками в різних рамках стінами виходить вікнами в сад. За важезним письмовим столом висить єдина картина: намальований вугільним олівцем портрет французького біолога Жана-Батиста Ламарка.

Заступник директора сідає за стіл, а фон Румпель опускається на стілець перед ним і ставить кошика собі між ногами. Мінералог залишається стояти. Довгошия секретарка приносить чай.

— Ми увесь час додаємо нові експонати. У всьому світі індустріалізація становить загрозу покладам мінералів. Ми збираємо мінерали всіх можливих видів. Для нас усі вони однаково цінні, — зауважує Ублен.

Фон Румпель сміється. Він цінує їхнє намагання грати в гру. Але хіба вони не розуміють, що переможця вже визначено? Він ставить свою чашку чаю.

— Мені хотілося б побачити ваші найзахищеніші екземпляри. Особливо мене цікавить один камінь, що, як мені відомо, лише нещодавно дістали зі сховища.

Заступник директора проводить лівою рукою по волоссю, й із нього сиплеться лупá.

— Пане фельдфебель, ті мінерали, які ви побачили, сприяли відкриттям в електрохімії, у фундаментальних законах математичної кристалографії. Роль національного музею полягає в тому, щоб стояти вище за примхи й побажання колекціонерів, щоб зберігати для наступних поколінь…

Фон Румпель посміхається.

— Я почекаю.

— Ви хибно нас зрозуміли, мосьє. Ми вже показали все, що змогли.

— Я чекатиму, доки не побачу те, що ви не можете мені показати.

Заступник директора вглядається в чашку з чаєм. Мінералог переступає з ноги на ногу; здається, він намагається придушити в собі лють.

— Мені досить добре вдається чекати, — додає фон Румпель французькою. — Я чудово розвинув цю навичку. Я ніколи не мав особливих успіхів ні в спорті, ні в математиці, зате з дитинства наділений винятковою терплячістю. Я чекав на свою матір, доки вона була в перукарні. Сідав на стільця і чекав годинами, без журналів, без іграшок, навіть не бовтав ногами. На інших матерів це справляло враження.

Обидва французи нервово соваються. Чиї там вуха слухають за дверима кабінету?

— Будь ласка, сідайте, якщо хочете, — звертається фон Румпель до Ублена й ляпає по сусідньому кріслу.

Ублен не сідає. Минає час. Фон Румпель допиває чай і дуже обачно ставить чашку на краєчок столу заступника директора. Десь починає крутитися електричний вентилятор, гуде якийсь час, а тоді вимикається.

Ублен каже:

— Не зовсім ясно, чого ви чекаєте, пане фельдфебель.

— Я чекаю, доки ви почнете говорити правду.

— З вашого дозволу…

— Сядьте тут, — дозволяє фон Румпель. — Я певний, що варто вам промовити вказівки, мадемуазель, яка схожа на жирафу, почує вас, правда?

Заступник директора схрещує то одну, то другу ногу. Вже завернуло з полудня.

— Може, ви хочете побачити скелети? — питає заступник директора. — Зала розвитку людини досить видовищна. А зоологічна колекція переважає…

— Мені хотілося б побачити мінерали, які ви не виставляєте на огляд. Особливо один із них.

Убленове горло береться рожевими плямами. Він так і не сідає. Заступник директора ніби змиряється зі своїм безнадійним становищем, дістає з шухляди грубий, ідеально прошитий стос паперу й починає читати. Ублен наче поривається піти, але фон Румпель зупиняє його:

— Будь ласка, залиштеся, доки ми з цим не розберемося.

«Вичікування, — думає фон Румпель, — це різновид війни. Треба просто сказати собі, що не маєш права на поразку». Дзвонить телефон заступника директора, й він тягнеться підняти слухавку, але фон Румпель піднімає руку й телефон дзвонить ще десять чи одинадцять разів, а тоді змовкає. Минає з півгодини, Ублен розглядає свої шнурівки, заступник директора час від часу робить позначки в рукописі срібною ручкою, фон Румпель сидить зовсім нерухомо. Лунає віддалений стук у двері.

— Панове? — лунає голос.

— У нас усе гаразд, спасибі, — гукає фон Румпель.

— У мене є інші справи, пане фельдфебель, — каже заступник директора.

Фон Румпель не підвищує голосу:

— Ви чекатимете тут. Обидва. Ви чекатимете тут зі мною, аж доки я побачу те, що я прийшов побачити. А тоді ми всі повернемося до своїх важливих справ.

У мінералога дрижить підборіддя. Вентилятор знову вмикається, гудить, змовкає. П’ятихвилинний таймер, здогадується фон Румпель. Він чекає, доки той запрацює й вимкнеться ще раз. А тоді ставить кошик собі на коліна. Райнгольд вказує на крісло.

— Сідайте, професоре. Вам так буде зручніше, — його голос звучить лагідно.

Ублен не сідає. Друга година, на сотні церков б’ють дзвони. Доріжками прогулюються люди. На землю опадає останнє осіннє листя.

Фон Румпель розгортає на колінах серветку, витягає сир. Повільно розламує хліб, рясно посипавши серветку крихтами. Жуючи, він майже чує, як бурчить у них в животах. Він нічого їм не пропонує. Доївши, витирає кутики рота серветкою.

— Ви неправильно мене розумієте, мосьє. Я не звір. Я не збираюся грабувати вашу колекцію. Вона належить усій Європі, усьому людству, хіба ні? Я прийшов по одну дрібничку. Меншу за ваші колінні чашечки.

Кажучи це, він дивиться на мінералога. Той відводить погляд, паленіючи.

— Це безглуздо, пане фельдфебель, — озивається заступник директора.

Фон Румпель згортає серветку й кладе її назад у кошик, а тоді ставить кошика на підлогу. Він наслинює кінчик пальця і по одній збирає крихти з кителя. А тоді підводить погляд просто на заступника директора.

— Ліцей Шарлемань, правильно? На рю Шарлемань?

Шкіра навколо очей заступника директора натягується.

— Це там вчиться ваша донька? — фон Румпель повертається на стільці. — І коледж Станіслава, так, докторе Ублен? Там вчаться ваші сини-близнята? На рю Нотр-Дам де Шамп? Хіба ж ці гарненькі хлопчики саме зараз не збираються йти додому?

Ублен хапається за спинку порожнього стільця. Кісточки на його долонях біліють.

— Один зі скрипкою, а другий з альтом, я правильно кажу? Переходять стільки людних вулиць. Для десятирічних хлопчиків це далеченько ходити.

Заступник директора сидить так, наче аршин проковтнув. Фон Румпель веде своєї:

— Я знаю, що він не тут, мосьє. Навіть останній прибиральник не проявив би таких чудес дурості й не залишив би діаманта тут. Однак мені хочеться подивитися, де ви його тримаєте. Мені хочеться знати, яке сховище ви вважаєте достатньо безпечним.

Обидва французи нічого не відповідають. Заступник директора й далі дивиться у свій рукопис, однак фон Румпелю ясно, що він уже не читає. О четвертій секретарка стукає у двері, й знову фон Румпель відсилає її геть. Він старається зосередитися лише на морганні. Пульс у нього на шиї. Стук, стук, стук, стук.«Інші, — думає він, — справилися б із цим не так тактовно. Застосували б детектор брехні, вибухівку, цівки пістолетів, кулаки». Фон Румпель використовує лише найдешевший матеріал: хвилини, години.

Дзвони б’ють п’ять разів. У саду за вікном з’являються тіні.

— Прошу вас, пане фельдфебель, — заступник директора кладе обидві долоні на стіл. Райнгольд підводить погляд. — Уже дуже пізно. Мені треба облегшитися.

— То вперед, — фон Румпель махає рукою на металеве відро для сміття позаду столу.

Мінералог морщиться. Знову дзвонить телефон. Ублен обкусує шкірку навколо нігтів. На обличчі заступника директора відбивається біль. Гудить вентилятор. Там, у саду, темнішає гілля, а фон Румпель і досі чекає.

— Ваш колега, — звертається він до мінералога, — раціональна людина, правда? Він не вірить байкам. Але ви, ви здаєтеся запальнішим. Ви не хочете вірити, переконуєте себе не вірити. Але вірите попри все, — він хитає головою. — Ви тримали діамант. Відчували його силу.

— Це смішно, — пирхає Ублен. Він закочує очі, мов налякане лоша. — Ви поводитеся нецивілізовано. Наші діти в безпеці? Я вимагаю, щоб ви дозволили нам дізнатися, чи наші діти в безпеці.

— Ви науковець, а все одно вірите міфам. Вірите в силу розуму, але також і в казки. У богинь і прокляття.

Заступник директора різко вдихає.

— Годі, годі!

У фон Румпеля пришвидшується пульс: що, вже? Так легко? Він міг би чекати ще два дні, три, своєю витримкою зламувати волю супротивника.

— Нашим дітям нічого не загрожує, пане фельдфебель?

— А це від вас залежить.

— Можна мені зателефонувати?

Фон Румпель киває. Заступник директора тягнеться по слухавку, каже: «Сильві», слухає якийсь час, а тоді кладе її. Заходить жінка зі зв’язкою ключів. Із шухляди в столі заступника директора вона дістає інший ключ на ланцюжку. Простий, елегантний, із довгою ручкою.

Маленькі замкнені двері в кінці коридору на першому поверсі. Вони відмикаються двома ключами, й заступник директора, здається, ще ніколи не мав справи з цим замком. Двері ведуть фон Румпеля гвинтовими кам’яними сходами; унизу заступник директора відмикає ще одні двері. Вони проходять лабіринтом коридорів, повз охоронця, що впускає газету й витягується. У непоказній комірчині, повній ганчір’я, піддонів і ящиків, мінералог забирає лист фанери й показує сейф із простою комбінацією, який заступник директора відмикає досить легко.

Сигналізації немає. Лише один охоронець.

У сейфі ящик, куди цікавіший. Такий важкий, що заступникові директора й мінералогу доводиться піднімати його вдвох.

Елегантний, стиків не видно. Ні назви виробника, ні кодового замка. На здогад, він порожній, але на ньому не видно ні завіс, ні гвіздків, ні кріплення. На вигляд — суцільний куб із добре відполірованого дерева. Зроблено на замовлення.

Мінералог вставляє ключ у крихітну, майже невидиму шпарину на дні; коли він його повертає, з протилежної сторони відкриваються ще дві крихітні замкові щілини. Заступник директора вставляє в них два однакових ключі, напевно, там п’ять різних пластин-сувальд.

Три взаємопов’яні циліндричні замки`.

— Геніально, — шепоче фон Румпель.

Ящик плавно розпадається на частини.

Усередині лежить маленький фетровий мішечок.

— Відкрийте його, — наказує фон Румпель.

Мінералог дивиться на заступника директора. Той бере мішечок, розв’язує його й висипає собі на долоню щось, загорнуте в тканину. Пальцем розправляє складки. Усередині лежить блакитний камінь завбільшки з голубине яйце.

Містянам, що вмикають світло, коли не мали б, виписують штраф або викликають на допит, хоча мадам Манек каже, що в «Готель-Дью» світиться всю ніч і німецькі офіцери виходять звідти в будь-який час, зашпортуючись, заправляючи сорочки й поправляючи штани. Марі-Лор намагається не засинати, чекаючи, чи не почує дідуся. Нарешті відчиняються двері з іншого боку коридору, босі ноги ляпають по підлозі. Вона уявляє, як казкова миша виглядає з нірки.

Вона злізає з ліжка, стараючись не розбудити батька, й переходить через коридор.

— Дідусю, — шепоче вона. — Не лякайся.

— Це ти, Марі-Лор? — Лише його запах нагадує їй про близьку зиму, склеп і в’язку млявість часу.

— Як ти?

— Уже краще.

Вони стоять на сходовому майданчику.

— Було одне повідомлення, — каже Марі-Лор. — Мадам залишила його на твоєму столі.

— Яке повідомлення?

— Щодо твоїх радіо.

Він спускається на п’ятий поверх. Вона чує, як він щось мугикає. Як проводить пальцями по недавно спорожнілих полицях. Старі друзі зникли. Вона чекає розгніваних криків, але натомість вчуває дитячі пісеньки, перемежовані частим диханням: «…à la salade je suis malade au céleri je suis guéri…»[35]

Вона бере його за лікоть, підводить до тахти. Він і досі мимрить собі під ніс, намагаючись словами відтягнути себе від краю прірви; і вона відчуває, як від нього пашіє страхом — отруйним, токсичним, схожим на випари, що здіймаються над банками з формаліном у відділі зоології.

Дощ стукає у вікна. Етьєнів голос долинає звідкись здалеку:

— Усі до одного?

— Те, що на горищі, — на місці. Я про нього не згадала. Мадам Манек про нього знає?

— Ми про це не говорили.

— Воно заховане, дідусю? Його могли б знайти під час обшуку?

— Хто стане обшукувати наш дім?

Стоїть тиша.

— Ми ще можемо його здати, — виправдовується Етьєн. — Скажемо, що забули про нього.

— Термін був до вчорашнього полудня.

— Може, вони поставляться з розумінням.

— Дідусю, невже ти справді думаєш, ніби вони поставляться з розумінням, що ти забув про передавач, який може дістати до Англії?

Знову чути схвильоване дихання. Ніч котиться вперед на безшумних колесах.

— Поможи мені, — просить він.

Він знаходить автомобільний домкрат у кімнаті на третьому поверсі, й вони разом піднімаються на шостий, замикають двері в кімнату її діда й опускаються на коліна, не ризикнувши запалити й свічки. Він підсовує домкрат під гардероб і піднімає ліву сторону. Під ніжку гардероба він підставляє складені ганчірки, а тоді піднімає іншу сторону й робить те саме.

— А тепер, Марі-Лор, поклади долоні сюди. Штовхай.

Повна захвату, вона розуміє: вони поставлять гардероб перед маленькими дверима, що ведуть на горище.

— Що є сили. Готова? Один, два, три.

Велетенський гардероб зрушується на кілька сантиметрів. Доки він ковзає підлогою, важкі дверцята з дзеркалами злегка постукують. У неї таке відчуття, наче вони пхають будинок по кризі.

— Мій батько, — Етьєн відсапується, — любив приказувати, що сам Ісус не зміг би занести сюди цей гардероб. Що, напевне, цей будинок збудували навколо нього. Спробуймо ще раз. Готова?

Вони пхають, перепочивають, пхають, перепочивають. Урешті гардероб стає напроти маленьких дверей, і вхід на горище виявляється забарикадований. Етьєн знову піднімає кожну його ніжку домкратом, витягає ганчірки й опускається на підлогу, важко дихаючи. Марі-Лор сідає поруч нього. Перш ніж над містом загоряється світанок, вони обоє сплять.

Переклик. Сніданок. Френологія, стрілецький і муштровий вишкіл. Темноволосий Ернст кидає школу через п’ять днів після того, як його вибрали найслабшим на занятті в Бастіана. Ще двоє йдуть за тиждень. Із шістдесяти залишаються п’ятдесят сім. Щовечора Вернер працює в лабораторії доктора Гауптмана, то вставляючи числа в тригонометричні рівняння, то працюючи над проектами: Гауптман хоче, щоб він підвищив ефективність і потужність радіостанції спрямованої дії, яку сам конструює. Вона має швидше переходити до передавання на різних частотах, каже доктор-коротун, а також виміряти пеленг вхідного сигналу. Чи Вернер це зуміє?

Він переробляє схему майже повністю. Іноді вечорами Гауптман стає балакучий, дуже докладно пояснює роль соленоїда чи резистора, може навіть назвати павука, що звисає зі стелі, або захоплено розказує про збори науковців у Берліні, де, здається, майже кожна розмова, каже він, розкриває нові можливості. Теорія відносності, квантова механіка — у такі вечори він охоче говорить хай про що Вернер запитає.

Однак наступного ж вечора Гауптман поводиться навдивовижу відсторонено: він не заохочує питань і спостерігає за Вернеровою роботою мовчки. Те, що доктор Гауптман має такі впливові зв’язки, що телефон на столі пов’язує його з людьми за сотню кілометрів, які одним помахом пальця можуть послати десяток «мессершміттів» бомбити якесь місто, п’янить Вернера.

Ми живемо у виняткові часи.

Йому хочеться знати, чи Юта його пробачила. У її листах або переважно загальні фрази: «ми зайняті», «фрау Елена передає привіт», або стільки цензурованих зафарбувань, що нічого не зрозуміти. Вона тужить за ним? Чи ж вона заморозила свої почуття, вберігаючи себе, як і він вчиться робити?

Фолькгаймер, як і Гауптман, здається повним суперечностей. Інші хлопці вважають Фолькгаймера бездушним, утіленням чистої сили, однак іноді, коли Гауптман від’їжджає до Берліна, Фолькгаймер заходить до його кабінету й повертається з ламповим радіо «Грюндіг», налаштовує короткохвильову антену й наповнює лабораторію класичною музикою. Моцарта, Баха, навіть італійця Вівальді. Що сентиментальніше, то краще. Велетень відкидається на спинку крісла, аж воно скрипить під його вагою, і заплющує очі.

Чому завжди трикутники? Для чого потрібен прилад, над яким він працює? Які дві точки Гауптман знає і чому йому треба дізнатися розміщення третьої?

— Це лише числа, кадете, — каже Гауптман, це його улюблена максима. — Чиста математика. Ти маєш привчити себе так думати.

Вернер вибудовує гіпотези й ділиться ними з Фредеріком, але Фредерік живе наче в обіймах сну; його штани йому завеликі на поясі й сорочка увесь час висмикується. Очі в нього водночас напружені й неуважні; здається, він не розуміє, що не влучає в цілі на заняттях. Мало не щоночі Фредерік бурмоче собі під ніс, перш ніж заснути: читає уривки віршів, розказує про поведінку гусей, про кажанів, що шугали повз вікна.

Пташки, завжди пташки.

— …ну, так-от, полярні крячки, Вернере, вони перелітають від Південного полюса до Північного, справжні мандрівники навколо планети. Напевне, ніякі тварини стільки не кочують — сімдесят тисяч кілометрів на рік…

Металеве холодне світло розливається стайнями, виноградниками й стрільбищами; співочі птахи проносяться над пагорбами; великі розрізнені хмари горобцевих, що прямують на південь; шляхи кочівників, що пролягають просто над шпилями школи. Іноді зграя опускається на величезні липи і клекоче серед листя.

Деякі зі старших хлопців, яким по шістнадцять чи сімнадцять років, кадети, що мають вільний доступ до патронів, люблять стріляти по деревах — їм цікаво, у скільки пташок вони зможуть поцілити. Дерево здається нежилим і нерухоми, аж тут лунає постріл, і його крона розсипається навсібіч, сотня птахів зривається з місця за півсекунди, з таким пронизливим криком, наче розпалося ціле дерево.

Якогось вечора в спальні Фредерік притуляється лобом до віконного скла.

— Я їх ненавиджу. Я ненавиджу їх за це.

Лунає дзвоник на вечерю, всі кидаються в їдальню, а згорьований Фредерік плететься останній, волочачи шнурівки. Вернер миє за Фредеріка миску, ділиться відповідями на домашні завдання, кремом для взуття, солодощами від доктора Гауптмана; на польових заняттях вони завжди біжать поряд. Невагомі мідні значки причеплені до їхніх лацканів; сто чотирнадцять підкутих чобіт виблискують на доріжці на тлі бруківки. Обриси зáмкуз його башточками й зубчатими стінами вимальовуються у них під ногами, мов туманний відголосок минулої слави. Кров мчить Вернеровими жилами, він думає про приймач-передавач Гауптмана, про злютування, запобіжники, акумулятори, антени; їхні з Фредеріком підошви торкаються землі одночасно.

SSG35 A NA513 NL WUX

КОПІЯ ТЕЛЕФОНОГРАМИ

16 ЛИСТОПАДА 1940 РОКУ

МОСЬЄ ДАНІЕЛЮ ЛЕБЛАНУ

СЕН-МАЛО ФРАНЦІЯ

=ПОВЕРТАЙТЕСЯ НАПРИКІНЦІ МІСЯЦЯ = БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ =

За кілька останніх годин навіженого склеювання й шліфування батько Марі-Лор закінчує модель Сен-Мало. Вона нефарбована, недосконала, зроблена з півдесятка різних видів деревини й позбавлена деталей. Але її досить, щоб його донька могла нею користуватися в разі потреби: неправильний багатокутник острова в рамці з фортечних мурів, і кожна з восьмисот шістдесяти п’яти будівель у ньому на місці.

Він почувається змученим. Тиждень за тижнем логіка його підводить. Камінь, який йому на зберігання віддав музей, несправжній. Якби він був справжній, із музею уже хтось приїхав би по нього. Чому ж тоді, коли він прикладає до нього збільшувальне скло, то у його глибинах проглядаються крихітні язички полум’я? Чому він чує позаду себе кроки, коли там нікого немає? І чому тоді він крутить у голові дурну думку, що камінь, який він носить у полотняній торбинці у своїй кишені, приніс йому нещастя, наразив Марі-Лор на небезпеку, й, ба більше, можливо, доклався до цілої окупації Франції?

Ідіотизм. Маячня.

Він застосував кожен спосіб самостійної перевірки, що спав йому на думку.

Спробував загорнути його в повсть і вдарити по ньому молотком — він не розбився.

Спробував дряпати його половинкою шматка кварцу — на ньому не з’явилося й подряпини.

Тримав його над полум’ям свічки, занурював у воду, кип’ятив. Ховав камінь під матрацом, у своєму футлярі для інструментів, у черевикові. Однієї ночі він на кілька годин закопав його під геранню мадам Манек у квітковому горщику за вікном, а потім переконав себе, що герань стала в’янути, й викопав його.

Цього пообіддя знайоме обличчя маячить у черзі на залізничному вокзалі, за четверо чи п’ятеро людей від нього. Він уже бачив пухкенького й спітнілого чоловіка з кількома підборіддями. Вони дивляться один одному в очі, чоловік відводить погляд.

Етьєнів сусід. Парфумер.

Кілька тижнів тому, роблячи заміри для моделі, замкар бачив цього чоловіка згори на фортечних мурах — той фотографував море. «Йому не можна довіряти», — сказала мадам Манек. Але ж він просто випадковий чоловік у черзі по квитки.

Логіка. Принципи обґрунтованості. На кожен замóк є ключ.

Кілька днів у його голові відлунюють слова директорової телеграми. Такий дражливо двозначний вибір слів для тієї останньої вказівки — «будьте обережні». Це означає: привезти камінь чи залишити тут? Узяти Марі-Лор чи залишити її тут? Їхати потягом? Чи якимось іншим, теоретично, безпечнішим транспортом?

«А що, — думає замкар, — як ця телеграма прийшла не від директора?»

Питання по колу змінюють одне одного. Відстоявши чергу, він підходить до віконечка й купує один квиток на ранковий потяг до Ренна, а звідти — до Парижа, й вертається вузькими похмурими вуличками на рю Воборель. Він з’їздить туди й покінчить із цією справою. Повернеться до роботи, наповнить шафу з ключами, позамикає експонати. За тиждень він із легкою душею повернеться в Бретань забрати Марі-Лор.

На вечерю мадам Манек подає рагу й багети. Опісля замкар веде Марі-Лор хиткими сходами у ванну кімнату на третьому поверсі. Наповнює велику чавунну ванну й відвертається, коли вона починає роздягатися.

— Використовуй мила скільки хочеш, — дозволяє він. — Я купив ще.

Квиток на потяг пече його з кишені, мов зрада.

Вона дозволяє йому вимити своє волосся. Знов і знов Марі-Лор проводить руками під клубами піни, наче намагаючись визначити їхню вагу. В тому, що стосується доньки, у ньому завжди живе глибоко похований страх: страх, що він поганий батько, що все робить неправильно. Що йому так і не вдалося повністю зрозуміти правила. Усі ці паризькі матері, що штовхають поперед себе возики по Ботанічному саду чи роздивляються кофтинки в універмагах; йому здавалося, що ці жінки кивають, коли проминають одна одну, наче володіють якимсь таємним знанням, йому невідомим. Як узагалі можна бути точно впевненим у тому, що чиниш правильно?

Однак він відчуває й гордість — гордість, що все зміг сам. Що його донька така допитлива, така життєрадісна. Бути батьком такої сильної людини означає вчитися смиренності, так, наче він — це просто міст для чогось іншого, значущішого. Саме так він зараз почувається, думає він, споліскуючи доньчине волосся, — наче його любов до доньки рветься за межі його тіла. Можуть попадати стіни, може навіть розсипатися ціле місто, але яскравість цього відчуття не потьмянішає.

Стогне зливна труба; захаращений будинок обступив з усіх боків. Марі звертає до нього вологе обличчя.

— Ти їдеш, так? — У цю мить він радий, що вона його не бачить. — Мадам сказала мені про телеграму.

— Я не надовго, Марі. На тиждень. Щонайбільше на десять днів.

— Коли?

— Завтра. Ти ще спатимеш.

Вона обіймає свої коліна. Її спина довга, біла, розділена вузликами хребців. Колись вона засинала, затиснувши в кулаці його вказівний палець. Колись вона лягала з книжкою біля шафи для ключів і її руки бігали по сторінках, мов павучки.

— Я залишаюсь тут?

— З мадам. І з Етьєном.

Він простягає їй рушник, допомагає ступити на кахлі й чекає за дверима, доки вона вбирає нічну льолю. А тоді він піднімається з нею на шостий поверх у їхню маленьку кімнатку, хоча й знає, що їй не потрібен супровід, і сідає на край ліжка, а вона опускається на коліна поруч моделі й кладе три пальці на соборний шпиль.

Він знаходить гребінець, не завдаючи собі клопоту вмикати лампу.

— Десять днів, Papa?

— Щонайбільше.

Скриплять стіни, вікно чорніє між фіранок, місто готується до сну. Десь там німецькі підводні човни плавно пропливають над підводними впадинами, десятиметрові кальмари вглядаються в холодну темряву своїми велетенськими очима.

— Ми хоч одну ніч провели окремо?

— Ні.

Його погляд блукає неосвітленою кімнатою. Здається, камінь у нього в кишені пульсує. Якщо він зможе сьогодні заснути, що йому насниться?

— Мені можна виходити надвір, доки тебе не буде, Papa?

— Щойно я повернуся. Обіцяю.

Він якомога обережніше розчісує гребінцем мокрі пасма доньчиного волосся. Закінчивши з одним і переходячи до наступного, він чує, як морський бриз трусить вікно.

Долоні Марі-Лор перелітають від будинку до будинку. Вона повторює назви вулиць.

— Рю де Кордьєр, рю Жак Картьє, рю Воборель.

— За тиждень вивчиш їх усі, — запевняє він.

Пальці Марі-Лор лягають на зовнішні укріплення. Під ними море.

— Десять днів, — зітхає вона.

— Щонайбільше.

Грудень висмоктує із замку все світло. Сонце заледве показується на горизонті, перш ніж знову за нього сховатися. Сніг іде раз, другий, а тоді вкриває галявини й не тане. Чи бачив Вернер коли-небудь сніг такий білий, сніг, не забруднений попелом і вугільним пилом, щойно торкається землі? Єдині посланці з позашкільного світу — залітні співочі птахи, що сідають на липи позаду двору, заблукалі через далеку грозу, через бойові дії, або через те й те, а також два юних єфрейтори, які приходять у їдальню приблизно щотижня — завжди після молитви, завжди після того, як хлопці прожували по першому кусню своєї вечері. Вони проходять між геральдичними прикрасами, зупиняються позаду кадета й шепочуть йому на вухо, що його батько загинув у бою.

Іншими вечорами староста кричить: «Achtung!»,[36] і хлопці підводяться з лавок, і перевальцем заходить комендант Бастіан. Хлопці мовчки опускають погляди на тарілки, доки Бастіан проходить між рядами, проводячи по їхніх спинах вказівним пальцем.

— Нудьгуєте за домом? Викиньте його з голови. Фюрер — наш дім. Порівняноз ним що ще важливо?

— Нічого! — кричать хлопці.

Кожного пообіддя в будь-яку погоду комендант дме у свисток і чотирнадцятирічні хлопці вибігають на вулицю, а він висить над ними: черево обтягнуте пальтом, на грудях дзвенять медалі, крутиться гумова палиця.

— Є два види смерті, — проголошує він, видихаючи хмарки пари. — Можна боротися, мов лев. Або здатися легко, так легко, як витягнути волосину з чашки з молоком. Нікчеми, порожні місця — вони помирають легко. — Він скидає оком на шеренги, крутить палицею й театрально витріщає очі. — Якою смертю ви помрете, хлопці?

Одного вітряного дня він викликає з шеренги Гельмута Рьоделя. Гельмут — малий, нікчемний хлопець із півдня, що цілими днями тримає руки стиснутими в кулаки.

— То що, хто це, Рьоделю? На. Твою. Думку. Хто найслабший член вашої групи?

Комендант крутить палицею. Гельмут Рьодель довго не думає:

— Він, пане.

Вернер відчуває, як щось важке опускається на нього. Рьодель вказує просто на Фредеріка.

Бастіан викликає Фредеріка наперед. Якщо обличчя його друга й укрила тінь страху, Вернерові її не видно. Фредерік має неуважний вигляд. Майже філософічний. Бастіан вішає палицю собі на шию й волочить ноги через поле, крите шаром снігу заввишки до його гомілок, не поспішаючи, й зупиняється, тільки коли стає темною плямою біля дальнього краю поля. Вернер намагається ззирнутися з Фредеріком, але його погляд блукає десь далеко.

Комендант піднімає свою лівицю й репетує:

— Десять!

До хлопців долинає тільки уривок слова. Фредерік кілька разів блимає, як це часто трапляється й на заняттях, коли до нього звертаються. Чекаючи, доки внутрішнє життя наздожене зовнішнє.

— Дев’ять!

— Біжи! — шипить Вернер.

Фредерік досить швидко бігає, швидше за Вернера, але, здається, цього разу комендант рахує швидше, ніж завжди. Фредерік отримав меншу фору, сніг йому заважає, він відбігає заледве на двадцять метрів, коли Бастіан піднімає свою правицю.

Хлопці зриваються з місця в одну мить. Вернер біжить разом з іншими, намагаючись триматися серед останніх у групі. Гвинтівки ритмічно б’ються об їхні спини. Здається, найкращі бігуни біжать швидше, ніж завжди, ніби їм набридло програвати.

Фредерік біжить що є сили. Але найшвидші хлопці — хорти, зібрані з усієї країни за їхню швидкість і прагнення виконувати команди. Вернерові здається, що вони біжать пристрасніше, рішучіше, ніж раніше. Їм не терпиться дізнатися, що буде, коли когось впіймають.

Фредерікові до Бастіана залишається п’ятнадцять кроків, коли його збивають із ніг.

Натовп збирається навколо тих, хто добіг першим, доки обліплені снігом Фредерік і його переслідувачі зводяться на ноги. Підходить Бастіан. Кадети обступають свого наставника, відсапуючись, багато з них упираються руками в коліна. Хмарки пари з їхніх ротів збираються в одну й тут же розчиняються на вітрі. Фредерік стоїть у центрі, віддихуючись і змахуючи довгими віями.

— Зазвичай не треба стільки часу, — промовляє Бастіан м’яко, майже наче до себе. — Зазвичай першого ловлять раніше.

Фредерік зводить погляд до неба.

Бастіан питає:

— Кадете, ти найслабший?

— Не знаю, пане комендант.

— Не знаєш? — Пауза. Бастіанове обличчя випромінює ворожість. — Дивися на мене, коли відповідаєш.

— Деякі люди слабкі в одному. А інші — в іншому.

У Бастіана стискаються губи, очі звужуються, а на обличчі поступово з’являється вираз концентрованої злості. Наче вітер розвіяв якусь хмару й стала просвічувати справжня потворна Бастіанова суть. Він знімає з шиї гумового кийка й вручає його Рьоделю.

Той кліпає.

— Що ж, уперед, — підштовхує його Бастіан, наче заохочує несміливого хлопця увійти в холодну воду. — Добре його віддубась.

Рьодель опускає погляд на кийок: чорний, мало не метровий, затверділий від холоду. Можливо, минають кілька секунд, але Вернерові вони здаються годинами; і вітер проривається крізь підморожену траву, здуваючи серпанок і клапті снігу, які розносить по білій гладіні; й раптова нудьга за Цольферайном прокочує крізь нього хвилею: хлоп’ячі пообіддя, коли він бродив лабіринтами вулиць, забруднених сажею, возив свою малу сестру у візку. Відбита порода на вулицях, хриплі викрики робочих, хлопчики, що сплять укриті від голови до п’ят у загальній спальні, а їхні пальта й штани висять на стіні. Фрау Елена серед ночі проходить між їхніми ліжками, мов янгол: «Я знаю, що холодно. Але я тут, поряд із вами, бачите?»

«Юто, заплющ очі».

Рьодель ступає вперед, змахує кийком і б’є ним Фредеріка по плечу. Фредерік робить крок назад. Полем просвистує вітер. Бастіан командує:

— Ще.

Усе жахливо уповільнюється. Рьодель замахується й б’є. Цього разу він дістає Фредеріка по підборіддю. Вернер примушує себе тримати перед очима згадки про дім: прання, натруджені рожеві пальці фрау Елени, собаки на вулицях, стовпи пари з димарів — кожна його клітина хоче кричати: це ж неправильно!

Однак тут це правильно.

Це так довго триває. Фредерік витримує третій удар.

— Ще, — вимагає Бастіан.

На четвертий раз Фредерік простягає вперед руки, кийок опускається на його передпліччя, й він зашпортується.

Рьодель замахується знову, і Бастіан каже:

— Прикладом натхненним Твоїм, Ісусе, вказуй нам шлях, сьогодні й завжди, — і весь той день перехиляється набік і дає тріщину; Вернер бачить, як ця сцена віддаляється, наче він споглядає її з дальнього кінця тунелю: маленьке біле поле, купка хлопців, голі дерева, іграшковий замок — і все це не більше пов’язане з реальністю, ніж розповіді фрау Елени про її ельзаське дитинство, Париж на Ютиних малюнках. Ще шість разів він чує змах Рьоделя, свист кийка і якийсь дивно глухий стук, з яким гумовий кийок б’є Фредеріка по руках, плечах й обличчю.

Фредерік може годинами бродити в лісі, може впізнавати пташок за п’ятдесят метрів просто за їхніми голосами. Фредерік майже завжди думає про інших. Фредерік сильніший за нього з усіх поглядів. Вернер розтуляє рота, а потім знову стуляє; він тоне; він заплющує очі, заглушує розум.

Якоїсь миті биття припиняється. Фредерік лежить долілиць у снігу.

— Пане комендант? — Рьодель відсапується.

Бастіан забирає в нього кийок, вішає собі на шию і підсмикує ременя під черевом. Вернер опускається на коліна біля Фредеріка й перевертає його у свій бік. Кров тече в нього з носа, або з рота, або з вуха, або з усього відразу. Одне око вже спухло й не бачить, інше залишається розплющеним. Він дивиться на небо, розуміє Вернер. Щось там шукає.

Вернер наважується глянути вгору — там ширяє самотній яструб.

Бастіан велить:

— Вставай.

Вернер підводиться. Фредерік не ворушиться.

— Вставай, — повторює Бастіан тихіше.

Фредерік підводиться на одне коліно. Стає на рівні, хитаючись. У нього на щоці глибока рана, з якої сочиться кров. Великі нерівні мокрі плями від снігу в нього на спині, там, де сніг розтав і намочив сорочку. Вернер подає Фредерікові руку.

— Кадете, ти найслабший?

Фредерік не дивиться на Бастіана.

— Ні, пане комендант.

Яструб і далі кружляє в небі. Гладкий комендант якусь мить обсмоктує думку. А тоді розлягається його дзвінкий голос, злітаючи над ротою, наказуючи їм бігти. П’ятдесят сім кадетів пересікають поле і підтюпцем біжать засніженою доріжкою в ліс. Фредерік біжить на своєму місці поруч із Вернером, ліве око в нього спухло, щоки в кривавих патьоках, а комірець мокрий і червоний.

Гілки гойдаються й скриплять. Усі п’ятдесят сім хлопців співають в один голос.

Зима в лісах старої Саксонії. Вернер не наважується ще раз глянути на друга. Він підтюпцем біжить крізь холод, через його плече висить незаряджена гвинтівка на п’ять патронів. Йому майже п’ятнадцять.

Його хапають на околицях Вітре, за кілька годин до прибуття потяга в Париж. Двоє поліціянтів у цивільному виводять його з вагона під поглядами десятка пасажирів. Його допитують у фургоні, а потім у страшенно холодному підвальному кабінеті, прикрашеному поганими океанськими акварелями. Спочатку питання ставлять французи, за годину їх змінюють німці. Вони викладають його блокнот і набір інструментів. Беруть його зв’язку й нараховують сім різних сувальдних ключів. Що вони відмикають, — питають його, — і як він застосовує ці крихітні напилки й пилочки? І чому його нотатник списаний архітектурними замірами?

«Це для моделі, призначеної моїй доньці.

А це ключі з музею, де я працюю.

Заради Бога».

Вони силоміць тягнуть його до камери. Замóк і шарніри на дверях такі великі й старовинні, що, напевно, належать до часів Людовика XIV. Або Наполеона. Ось-ось приїде директор чи хтось від нього, і все пояснить. Безсумнівно, так і буде.

Зранку німці проводять другий, цього разу лаконічніший допит, доки друкарка вистукує на машинці в кутку. Здається, його звинувачують у намірі висадити в повітря Шато де Сен-Мало, однак чому вони так думають — неясно. Вони заледве розуміють французьку й здаються більше зацікавленими у своїх питаннях, ніж у його відповідях. Йому відмовляють у наданні паперу, постільної білизни, телефону. Його фотографують.

Йому страшенно хочеться курити. Він лежить горілиць на підлозі й уявляє, як цілує Марі-Лор в одне око, а потім — в інше, доки вона спить. За два дні після арешту його відвозять до загону для великої худоби в околицях Страсбурга. Крізь щілини в паркані він споглядає, як колона школярок у формі по дві крокує на зимовому сонці.

Вартові приносять розфасовані бутерброди, твердий сир, досить води. У загоні десь із тридцятеро інших сплять на соломі, розтрушеній по замерзлій землі. Переважно французи, але є кілька бельгійців, чотири фламандці, двоє валійців. Про те, у чому їх звинувачують, усі говорять стримано, хвилюючись про те, які пастки таяться в поставлених їм питаннях. Уночі вони пошепки обмінюються здогадами.

— Ми в Німеччині пробудемо лише кілька місяців, — каже хтось, і ці слова радо прокочуються рядами.

— Просто щоб допомогти з весняними польовими роботами, доки їхні чоловіки на фронті.

— А тоді відправлять нас додому.

Кожен думає, що це неможливо, однак, а що як це правда? Лише на кілька місяців. А тоді додому.

Ні офіційно призначеного адвоката. Ні воєнного трибуналу. Батько Марі-Лор проводить три дні, дрижачи в загоні для худоби. Ніхто з музею не приїжджає, директорів лімузин не показується. Писати листи не дозволяють. Коли він вимагає дати йому телефон, вартові навіть не сміються.

— Знаєте, коли ми востаннє користувалися телефоном?

Кожна година — молитва за Марі-Лор. Кожен подих.

На четвертий день арештантів зганяють у фургон для худоби й відвозять на схід.

— Ми близько до Німеччини, — шепочуть чоловіки.

Краєм ока їм видно дальній берег річки. Останні ряди виноградників. У білому небі розчиняються чотири уривчасті стовпи сірого диму.

Замкар примружується. Німеччина? На вигляд нічим не відрізняться від цього берега.

Так само це міг би бути край скелі.

Штабс-фельдфебель фон Румпель у темряві піднімається по драбині, відчуваючи, як лімфатичні вузли з обох боків шиї стискають йому стравохід і трахею. Він висне на щаблях, мов скручений килим.

Двоє артилеристів усередині башточки спостерігають із-під насунутих касок. Ні пропозиції допомогти, ні привітання. Башточка увінчана сталевою банею й застосовується переважно для наведення гармат, установлених унизу. З неї відкривається вид на море із заходу, на скелі внизу, всі обкручені колючим дротом, і просто напроти, на той бік затоки, — на Сен-Мало, охоплене вогнем.

Обстріл на якусь мить припинився, передсвітанкові пожежі впевнено розгораються. Західний край міста став червоно-багряною катастрофою, з якої піднімаються численні стовпи диму. Найбільший схожий на хмару з тефри, попелу й пари над жерлом вулкана. Здалеку він здається суцільним, наче вирізаний із сяйливого дерева. Уздовж його країв спалахують іскри, сиплеться попіл, розлітаються адміністративні папери: плани матеріально-технічного забезпечення, замовлення на закупівлі, податкові звіти.

У бінокль фон Румпель спостерігає, як, здається, кажани загоряються й перелітають над фортечними мурами. Гейзер іскор вивергається далеко вглибині якогось будинку — електричний трансформатор, запасений бензин чи, може, бомба уповільненої дії, — наче то блискавка б’є із землі в небо.

Один із артилеристів невигадливо коментує дим, мертвого коня, якого бачить біля підніжжя стін, інтенсивність пожежі в певних секторах. Наче вони вельможі з епохи Хрестових походів, що з пагорба спостерігають, як беруть фортецю. Фон Румпель ослабляє комір, що тисне на залози, силкується глитнути.

Місяць заходить, небо на сході світлішає, підсмикуючи поділ ночі, стираючи зірки одну за одною, аж доки їх залишається одна чи дві. Напевне, Вега. Чи Венера. Він їх так і не вивчив.

— Шпиль на соборі упав, — зауважує другий артилерист.

Ще день тому над зиґзаґами дахів височів соборний шпиль, спрямований угору, вищий за них усіх. Але не цього ранку. Скоро сонце вже над горизонтом, оранжеве полум’я змінює чорнота диму, що піднімається вздовж західних мурів і надимається над цитаделлю, мов бульбашка.

Нарешті на кілька секунд дим розвіюється й фон Румпелю вдається вдивитися в зубчатий лабіринт міста й знайти те, що шукає: горішню частину високого будинку з широким димарем. Видно два вікна, скло вилетіло. Одна віконниця звисає, три на місці.

Будинок номер чотири по рю Воборель. Ще стоїть. Минає кілька секунд, а тоді дим знову його застилає.

Один літак перетинає все темніше синє небо, неймовірно високо. Фон Румпель спускається довгою драбиною в тунелі форту. Намагаючись не шкутильгати, не думати про набряки в паху. В їдальні під землею солдати сидять, притулившись до стін, і черпають вівсяну кашу зі своїх перевернутих касок. Електричне світло заливає їх плямами то світла, то тіні.

Фон Румпель сідає на коробку з-під амуніції та їсть сир із тюбика. Полковник, відповідальний за оборону Сен-Мало, виголошував промови перед цими солдатами, промови про доблесть, про те, що в будь-яку мить дивізія «Герман Ґерінґ» прорве американську лінію оборони в Авранші й що з Італії і, можливо, Бельгії потечуть рікою підкріплення, танки і юнкерси, вантажівки з п’ятдесятиміліметровими мінометами; що люди в Берліні вірять у них, мов монашки в Бога, що ніхто не покине свій пост, а якщо покине — буде страчений за дезертирство. Однак фон Румпель думає про в’юнке стебло в нього всередині. Чорне стебло, з якого гілки попроростали у його ноги й руки, стебло, що вгризається йому в живіт. Тут, у цій півострівній фортеці, просто за стінами Сен-Мало, де немає зв’язку з арміями, що відступають, здається лише справою часу, що канадці, брити та ясноокі американці з вісімдесят третьої дивізії кишітимуть у місті, прочісуючи будинки в пошуках гансів-мародерів, роблячи хай там що вони роблять, коли хапають полонених.

Це лише справа часу — коли чорне стебло здушить його серце.

— Що? — питає солдат поруч нього.

Фон Румпель пирхає:

— Я нічого не сказав.

Солдат повертається до своєї вівсянки.

Фон Румпель витискає в рот залишки огидного солоного сиру й впускає порожній тюбик собі під ноги. Будинок ще стоїть. Його армія ще утримує місто. Через кілька годин пожежі згаснуть, і тоді німці кинуться, мов мурахи, до своїх позицій і готуватимуться до наступного бою.

Він чекатиме. Чекатиме, і чекатиме, і чекатиме, а тоді, коли дим розвіється, він туди піде.

Інженер Бернд корчиться від болю, притискаючись обличчям до спинки золотавого крісла. Щось негаразд із його ногою і щось ще гірше — з грудьми.

Радіоприймач безнадійний. Кабель живлення обрубаний, зв’язок із наземною антеною втрачений, і Вернер не здивується, якщо й панель виявиться розбитою. У все слабшому бурштиновому світлі з Фолькгаймерового ліхтаря він оглядає один розтрощений роз’єм за іншим.

Здається, під час бомбардування він втратив слух у лівому вусі. У правому наче потроху відновлюється. Окрім дзвону, він починає розрізняти звуки.

Потріскування пожеж, що догорають.

Стогін будівлі над ними.

Дивне крапання з різних боків.

І гуркіт, із яким Фолькгаймер завзято розгрібає завали, що закрили собою сходи. Вочевидь, стратегія така: він напівприсідає під низькою стелею, важко дихаючи і тримаючи в одній руці шматок зігнутої арматури. Вмикає ліхтар, оглядає забарикадовані сходи в пошуках чогось, що він міг би витягнути, і запам’ятовує. А тоді вимикає світло, щоб економити заряд батарейки, й береться за роботу в темряві. Коли знову з’являється світло, наче нічого не змінюється. Купа металу, цегли й дерева така суцільна, що важко повірити, що й двадцятеро людей змогли б з нею впоратися.

— Заради Бога, — промовляє Фолькгаймер.

Вернер не знає, чи той розуміє, що каже це вголос. Але Вернер чує його слова у своєму правому вусі, мов далеку молитву. Заради Бога. Заради Бога. Наче все, що відбувалося на цій війні, двадцятиоднорічний Франк Фолькгаймер зносити міг, але тільки не цю останню несправедливість.

Пожежа нагорі вже мала б висмоктати з їхньої діри останній кисень. Вони всі мали б задихнутися. Сплатити борги, закрити рахунки. Однак вони ще дихають. Три тріснуті балки під стелею тримають одному Богові відомо яку вагу: десять тонн обвугленого готелю, тіла вісьмох артилеристів і незліченні невибухлі боєприпаси. Може, Вернер за свої десять тисяч маленьких зрад, Бернд — за безліч своїх злочинів, а Фолькгаймер — за те, що був інструментом, виконувачем наказів, лезом райху, — може, вони троє заслужили жахливішої кари й мають дочекатися якогось остаточного присуду?

Спочатку — корсарів підвал, побудований для зберігання золота, зброї й дивакового приладдя для догляду за бджолами. Потім — винний погріб. Далі — затишний куточок ремісника. Atelier de Réparation, думає Вернер, приміщення, де сплачують репарації. Спокутують провину. Досить підхоже місце. Не гірше за інші. Безсумнівно, у цьому світі знайдуться люди, які вважатимуть, що цим трьом багато за що треба заплатити.

Прокинувшись, Марі-Лор знаходить під грудьми притиснутий будиночок і відчуває, що спарилася в пальті свого двоюрідного дідуся.

Уже світанок? Вона піднімається по драбині й притискає вухо до люка. Сирени змовкли. Може, будинок згорів дотла, доки вона спала. Або ж вона проспала останні години війни й місто звільнили. На вулицях можуть буди люди: волонтери, жандарми, пожежники. Навіть американці. Треба лише вилізти через люк і вийти через вхідні двері на рю Воборель.

Але що як місто й досі під німцями? А що як вони просто зараз маршують від будинку до будинку й стріляють у кого схочуть?

Вона почекає. Будь-якої миті у її бік може йти Етьєн, до останнього не покидаючи надії дістатися до неї.

Або він десь припав до землі й обхопив голову руками. І бачить демонів.

Або він загинув.

Дівчина каже собі заощаджувати хліб, але вона така голодна, а хлібина черствіє, тож, не встигнувши себе зупинити, вона з’їдає її всю.

От якби тільки вона взяла з собою книжку!

Марі-Лор бродить підвалом у самих панчохах. Ось лежить скручений килим, його порожнина наповнена чимось із запахом деревної стружки — мишва. Ось ящик зі старими паперами. Антикварна лампа. Знаряддя для консервації, що ними користувалась мадам Манек. А ось, углибині полиці під стелею, два маленькі дива. Повні бляшанки! У кухні майже не лишилося їжі — лише кукурудзяне борошно, жмуток лаванди й дві чи три пляшки скислого божоле, — але тут, у підвалі, — дві важкі бляшанки.

Горох? Квасоля? Може, кукурудза. Хоч би не олія, подумки благає вона; хіба бляшанки з олією не менші? Потрусивши їх, вона не дістає підказки. Чи можуть в одній із них бути персики мадам Манек, білі персики з Лангедоку, які мадам купувала ящиками, чистила, різала на четвертинки й варила в сиропі? Уся кухня наповнювалася їхнім запахом, пальці Марі-Лор ставали від них липкі — яке задоволення!

Дві бляшанки, які Етьєн не помітив.

Але, збуджуючи надії, ризикуєш упасти в ще більший відчай. Горошок. Або квасоля. Їм теж вона буде ой як рада. Марі-Лор опускає бляшанки по одній у кожну кишеню пальта свого двоюрідного дідуся, ще раз намацує будиночок у кишені сукні, сідає на валізу, тримається обома руками за ціпок і намагається не думати про свій міхур.

Одного разу, коли їй було вісім чи дев’ять років, батько повів її до паризького Пантеону, щоб розповісти про маятник Фуко. На шнурі завдовжки шістдесят сім метрів, пояснював він, гойдається золота куля зі штирем унизу, як у дитячої дзиґи. Те, що з часом її траєкторія змінювалася, доводить обертання Землі. Але що запам’яталося Марі-Лор, коли вона стояла біля поруччя, а гиря просвистувала повз неї, — це те, як її батько сказав, що маятник ніколи не зупиниться. Він і далі коливатиметься, зрозуміла Марі-Лор, навіть після того, як вони з батьком підуть із Пантеону, після того, як вона засне вночі. І після того, як вона про нього забуде, проживе ціле життя й помре.

Тепер їй вчувається в повітрі свист маятника: велика золота куля, завширшки з бочку, що хитається й хитається без упину. Знову й знову вирізаючи на підлозі свою нелюдську істину.

Попіл, попіл — сніг у серпні. Після сніданку артобстріл час від часу відновлювався, а тепер, після шостої вечора, стих. Десь стріляє кулемет з таким звуком, наче крізь пальці хтось пропускає разок намиста. У фон Румпеля з собою фляжка, із півдесятка ампул із морфієм і польовий пістолет. Через морську дамбу. Через перемичку в бік величезного бастіону Сен-Мало, що тліє. Пристань при затоці розтрощена в кількох місцях. Наполовину потоплений рибацький човен дрейфує кормою догори.

У старій частині міста гори каменю, мішків, віконниць, гілок, залізних ґраток і ковпаків із димарів переповнюють рю де Дінан. Розтрощені квіткові горщики, обвуглені віконні рами, розбите скло. Деякі будинки й досі димлять, і хоч фон Румпель притискає до рота й носа вологу хустинку, декілька разів йому довелося зупинятися, щоб віддихатися.

Ось мертвий кінь, уже почав роздуватися. Ось стілець, оббитий смугастим зеленим оксамитом. Ось порвані клапті тенту — значить, тут був ресторанчик. Фіранки ліниво звисають із розбитих вікон у дивному, миготливому світлі; вони діють йому на нерви. Ластівки літають туди-суди, шукаючи загублені гнізда, і десь дуже далеко, здається, хтось кричить, хоча це може бути вітер. Вибухи позривали багато магазинних вивісок, і кронштейни тепер висять порожні.

Шнауцер трусить за ним, підвиваючи. Ніхто не кричить із вікон і не попереджає, що тут заміновано. Ба більше, пройшовши чотири квартали, він бачить лише одну людину — жінку біля руїн, які ще вчора були кінотеатром. У руці в неї совок, мітли біля неї не видно. Вона дивиться на нього, оторопіла. У відчинених дверях позаду неї — пом’яті ряди сидінь під обваленими шматками стелі. За ними стоїть бездоганний екран, навіть не закопчений димом.

— Перший сеанс аж о восьмій, — каже вона французькою з бретонським акцентом.

Він киває, шкутильгаючи повз неї. Рю Воборель засипана битою черепицею, що зісковзнула з дахів. У нього над головою пурхають шматки обгорілого паперу. Чайок немає. Навіть якщо будинок згорів, думає він, діамант буде там. Він підбере його з попелу, як тепле яйце.

Але високий, вузький будинок стоїть майже непошкоджений. На фасаді одинадцять вікон, більшість без скла. Блакитні віконниці, старий сіро-бежевий граніт. Чотири з шести ящиків для квітів висять на місцях. Обов’язковий список мешканців тулиться до вхідних дверей.

М. Етьєн Леблан, 63 роки.

М-ль Марі-Лор Леблан, 16 років.

Фон Румпель готовий на будь-які небезпеки. Заради райху. Заради себе самого.

Ніхто його не зупиняє. Кулі не свистять. Часом безпечнішого місця за око бурі не знайти.

Коли день, а коли ніч? Час вимірюється тільки спалахами: Фолькгаймерів ліхтар то світиться, то згасає.

У відбитому світлі Вернер споглядає Фолькгаймерове забруднене попелом обличчя, коли він схиляється над Берндом.

— Пий, — вимовляють губи, коли він прикладає фляжку до інженерового рота, й тіні збігаються перебитою стелею, наче коло привидів, що готуються до бенкету.

Бернд панічно крутить головою і намагається глянути, що в нього з ногою.

Вимикається ліхтар, і їх знову накриває темрява.

У Вернеровій торбині його дитячий записник, ковдра і сухі шкарпетки. Три пайки. Це вся їхня їжа. У Фолькгаймера нічого немає. У Бернда нічого немає. У них лише дві фляжки з водою, обидві напівпорожні. Фолькгаймер також знайшов у кутку відро з щітками для фарбування і якоюсь водянистою муттю на дні, але до якого відчаю вони мають дійти, щоб це пити?

У кожній кишені Фолькгаймерового пальта по гранаті моделі 24. Пустотіла дерев’яна ручка, сталевий циліндр із вибуховою сумішшю на кінці — ручні гранати, які хлопці в Шульпфорті називали товкачиками. Уже двічі Бернд умовляв Фолькгаймера кинути одну в завал біля сходів — спробувати, чи не вдасться їм пробити собі вибухом вихід. Але тут застосовувати гранату, в такому тісному приміщенні, під руїнами, ймовірно, всипаними невибухлими вісімдесятивосьмиміліметровими набоями, буде самогубством.

А ще є гвинтівка — Фолькгаймерів карабінер-98К із поздовжньо-ковзним затвором, заряджений п’ятьма кулями. «Досить, — думає Вернер. — Ще й багато». Їм вистачить і трьох, по одній на кожного.

Іноді, у темряві, Вернер розмірковує, що, можливо, у підвалі є своє слабке світло, яке, напевно, пробивається крізь руїни. У підвалі точно червонішає в міру того, як серпневий день над ними рухається в бік сутінків. За якийсь час, дізнається він, навіть цілковита темрява вже не така й цілковита; не один раз йому здається, що він може роздивитися свої розчепірені пальці, коли проводить ними перед очима.

Вернер згадує своє дитинство, хмари вугільного пилу, що здіймалися в повітря зимовими ранками, осідаючи на підвіконнях, у дитячих вухах, у їхніх легенях, тільки тут, у цій дірі, попіл білий. Наче він завалений у якійсь глибокій шахті, що у якомусь розумінні така сама, у якій загинув його батько, а у якомусь — повна її протилежність.

Знову темно. Знову світло. Перед Вернером з’являється Фолькгаймерове скривлене обличчя. Погон на одному плечі відірваний. Променем ліхтаря він показує Вернерові на дві погнуті викрутки й коробку електричних запобіжників.

— Радіо, — каже він у Вернерове здорове вухо.

— Ти що, взагалі не спав?

Фолькгаймер спрямовує світло собі на обличчя.

— Перш ніж сяде батарея, — промовляють його губи.

Вернер хитає головою. Радіо безнадійне. Йому хочеться заплющити очі, забути, здатися. Дочекатися, доки цівка гвинтівки торкнеться його скроні. Але Фолькгаймер прагне його переконати, що за життя варто поборотися.

Волосинка всередині лампи його польового ліхтаря світиться жовтим — світло вже слабше. Фолькгаймерів освітлений рот червоніє на тлі чорноти.

— У нас мало часу, — повторюють його губи.

Будівля стогне. Вернер бачить зелену траву, метеликів, сонячне світло. Широко прочиняються ворота якогось літнього маєтку. Коли смерть прийде по Бернда, вона також може забрати і його. Щоб двічі не ходити.

— Про сестру… — наполягає Фолькгаймер. — Подумай про свою сестру.

Їй уже майже несила терпіти, так хочеться в туалет. Вона піднімається на найвищу сходинку, тамує подих і нічого не чує впродовж тридцяти ударів серця. Сорока. А тоді відчиняє кришку люка.

Ніхто в неї не стріляє. Вибухів не чути.

Марі-Лор із хрускотом ступає по впалих кухонних полицях і заходить до крихітної кімнатки мадам Манек. Дві бляшанки качаються і відтягують кишені дідусевого пальта. Горло пече, ніздрі печуть. Тут дим трохи не такий густий.

Вона облегшується в судно в ногах ліжка мадам Манек. Підсмикує панчохи й застібає пальто на ґудзики. Уже день? У тисячний раз вона думає, як їй хочеться поговорити з батьком. Може, буде краще вийти в місто, особливо якщо досі день, і спробувати когось знайти?

Солдат їй допоможе. Та будь-хто допоможе. Однак, навіть думаючи про це, вона вже сумнівається.

Вона знає, що ця слабкість у ногах — від голоду. В хаосі, що запанував на кухні, їй не вдається знайти консервного ключа, зате в шухляді для ножів мадам Манек вона намацує різака, а також і велику грубу цеглину, якою мадам підпирала заслінку в комині.

Вона з’їсть хай що там у цих двох бляшанках. Потім трохи почекає на випадок, якщо її дідусь таки прийде додому або вона почує перехожого на вулиці, пожежника чи галантного американського військового. Якщо до того, як знову зголодніє, нічого цього не станеться, вона вийде на вулицю чи на хай що там від неї лишилося.

Спочатку вона піднімається на третій поверх, щоб напитися з ванни. Припавши губами до поверхні, робить довгі ковтки. Повний води, її живіт починає бурчати. Це та хитрість, якої вони з Етьєном навчилися за сто недоїдань: перед тим, як їсти, випий води, скільки зможеш, тоді наїсися набагато швидше.

— Принаймні, Papa, — каже вона вголос, — з водою я повелася розумно.

Потім вона сідає на сходовому майданчику на третьому поверсі, спиною до телефонного столика. Затискає одну з бляшанок між колін, приставляє кінчик ножа до кришки й піднімає цеглину, щоб ударити по ручці. Але перш ніж вона опускає цеглину, позаду неї смикається натяжний дріт, лунає звук дзвоника і хтось заходить у будинок.

Комендант виголошує промову про доброчесність, родину й символічний вогонь, який хлопці з Шульпфорти завжди носять із собою — чашу чистого полум’я, що підтримує огнище нації, фюрер те, фюрер се, його слова знайомо ллються Вернерові у вуха. Один із найзухваліших хлопців потім бурчить:

— А я то думав, що це мені так пече…

У спальні Фредерік перехиляється через поручень свого ліжка. Лице наче помальоване жовто-червоним.

— Їдьмо разом у Берлін! Батько буде на роботі, але ти зможеш познайомитися з мамою.

Два тижні Фредерік шкутильгав, побитий, повільний і спухлий, і жодного разу в його звертаннях до Вернера не звучало нічого, крім завсідної неуважливої доброти. Жодного разу не звинуватив він Вернера у зраді, хоча Вернер і пальцем не поворухнув, доки Фредеріка били, й відтоді теж нічого не зробив: не цькував Рьоделя, не наставив гвинтівку на Бастіана й не гупав обурено у двері до кабінету доктора Гауптмана, вимагаючи справедливості. Так, наче Фредерік уже зрозумів, що кожен із них відтепер іде своєю дорогою, з якої їм не звернути.

— Я не маю… — відповідає Вернер.

— Мама купить тобі квитка. — Фредерік відхиляється і втуплюється в стелю. — Це дрібниця.

Поїздка в потязі — сонна шестигодинна епопея, щогодини їхній труський вагон відтягують на запасні колії, щоб пропустити повні солдат ешелони, які мчать повз них на фронт. Нарешті Вернер і Фредерік виходять на тьмяній темно-сірій станції й піднімаються багатьма сходовими маршами, де на кожній сходинці написаний той самий лозунг: «Берлін курить “Юно!”» — і виходять на вулиці міста, більшого за яке Вернер в житті не бачив.

Берлін! Одна назва дзвенить переможним дзвоном. Столиця науки, місце роботи фюрера, колиска Айнштайна, Штаудінґера, Байєра. Десь на цих вулицях був винайдений пластик, були відкриті рентгенівські промені, був визначений континентальний дрейф. Якими дивами наука займається тут тепер? «Солдатами-надлюдьми, — каже доктор Гауптман, — машинами, що роблять погоду, й ракетами, якими людина зможе керувати на відстані тисячі кілометрів».

Із неба тягнуться срібні нитки сльоти. Ряди сірих будинків, що туляться один до одного наче для тепла, сходяться на горизонті. Хлопці проходять повз магазини, повні м’яса, повз якогось п’яничку з розбитою мандоліною на колінах, повз трійко повій під навісом, що свистять услід, побачивши їхні уніформи.

Фредерік заводить Вернера в п’ятиповерховий будинок за квартал від гарної вулиці під назвою Кнісбекштрассе. Він натискає кнопку з номером два, усередині лунає дзвінок, і двері відмикаються. Вони заходять у тьмяне фойє й стають перед двома однаковими дверима. Фредерік натискає кнопку, десь високо в будинку щось гуркотить, і Вернер шепоче:

— У вас є ліфт?

Фредерік усміхається. Наближається брязкіт машинерії, кабіна ліфта опускається на місце. Фредерік штовхає дерев’яні дверцята всередину. Вернер зачудовано дивиться, як повз них пропливає інтер’єр будинку. Коли вони приїжджають на другий поверх, він питає:

— А можна ще раз з’їздити?

Фредерік сміється. Вони спускаються. Піднімаються. Униз, угору, тоді вчетверте — униз, і Вернер вглядається в кабелі й ваги над кабінкою, намагаючись збагнути, як працює цей механізм, коли мініатюрна жінка заходить у будинок і струшує парасолю. В іншій руці в неї паперова торбинка, вона швидко окидає оком уніформи хлопців, білизнý Вернерового волосся й багряні синці у Фредеріка під очима. На лацкані її пальта — зірка, охайно вишита гірчично-жовтим. Ідеально рівно — один промінь униз, інший — угору. Краплі сипляться з кінчика парасолі, мов насіння.

— Добридень, фрау Шварценберґер, — вітається Фредерік. Він притискається спиною до задньої стіни ліфта й жестом запрошує її увійти.

Вона протискається в ліфт, а Вернер ступає за нею. З її торбинки звисає жмуток прив’ялої зелені. Її комір, бачить він, почав відриватися від пальта — протерлися нитки. Якщо вона обернеться, їхні очі опиняться на відстані долоні.

Фредерік натискає кнопку два, а тоді п’ять. Ніхто більше не каже й слова. Літня жінка потирає брову тремтячим кінчиком вказівного пальця. Ліфт зі стукотом піднімається на один поверх. Фредерік прочиняє клітку, Вернер виходить за ним. Сірі черевики старої пропливають угору перед його носом. Двері з номером два вже відчинені, і вбрана у фартух жінка з обвислою шкірою на руках і пухким обличчям виходить й обіймає Фредеріка. Вона цілує його в обидві щоки, а тоді торкається його синяків великими пальцями.

— Це пусте, Фанні, хлопчачі пустощі.

Квартира охайна й світла, підлога вкрита м’якими килимами, що поглинають шум. Із великих дальніх вікон видно чотири безлисті липи. Надворі й досі сльота.

— Мами ще нема. — Фанні обома руками пригладжує фартух. Вона не зводить із Фредеріка очей. — Ти певний, що все гаразд?

— Звісно, — відповідає Фредерік, і вони з Вернером нечутною ходою простують у спальню, де тепло й пахне чистотою. Фредерік відчиняє шухляду, а коли обертається, то на ньому окуляри з чорною оправою. Він сором’язливо дивиться на Вернера.

— Ой, годі, хіба ти не здогадався?

«В окулярах Фредерікове обличчя має спокійніший вираз; отаке воно природніше, оце, — думає Вернер, — справжній Фредерік. Окулярник із ніжною шкірою, карамельним волоссям й тонесенькою тінню вусів над губою. Любитель пташок. Хлопець із грошима».

— Та я заледве влучав у цілі на заняттях. Ти що, справді не здогадався?

— Може, й ні, — відказує Вернер. — А може, й здогадався. Як тобі вдалося пройти медогляд?

— Завчив таблицю.

— Вона ж не одна.

— Я завчив усі чотири. Батько дістав їх наперед. Мама мені допомогла.

— А бінокль?

— Відкалібрований спеціально для моїх очей. Це забрало цілу вічність.

Вони сидять у великій кухні за столом із мармуровою стільницею. Служниця на ім’я Фанні з’являється з темною хлібиною і кружалом сиру. Кладучи їх, вона всміхається до Фредеріка. Розмовляють про Різдво й про те, як шкода Фредерікові було його пропустити; служниця заходить за двері й повертається з двома білими тарілками, такими делікатними, що вона дзвенять, коли вона ставить їх на стіл.

У Вернера паморочиться в голові. Ліфт! Єврейка! Служниця! Берлін! Вони йдуть у Фредерікову кімнату, заставлену олов’яними солдатиками, моделями літаків і дерев’яними ящиками, повними коміксів. Лежать на животах, гортають комікси, насолоджуючись тим, що вони не в школі, зиркаючи час від часу один на одного, наче намагаючись зрозуміти, чи їхня дружба й далі триватиме деінде.

— Я йду! — гукає Фанні.

І, щойно за нею зачиняються двері, Фредерік веде Вернера за руку у вітальню, залізає по драбинці, приставленій до високих дерев’яних шаф, відтягує вбік великого плетеного кошика і дістає з-позад нього два томи в золотавих коробках, кожен завбільшки з дитячий матрац.

— Дивися, — радість у голосі, радість в очах. — Ось що я хотів тобі показати.

Усередині — яскраві кольорові малюнки пташок. Два білих соколи з роззявленими дзьобами нападають один на одного. Криваво-червоний фламінго підносить дзьоба з чорним кінчиком до нерухомої води. Лискучі гуси стоять на мисі й вглядаються в похмуре небо. Фредерік перегортає сторінки обома руками. Віялохвоста мухоловка. Довгоносий крохаль. Кокардовий дятел. Багато з них на малюнках більші, ніж насправді.

— Одюбон був американцем, — розповідає Фредерік. — Роками бродив болотами й лісами, ще тоді, коли вся їхня країна була вкрита болотами й лісами. Цілісінькими днями він спостерігав за однією пташкою, а тоді впольовував її, ставив на підпорки й малював. Напевно, він знав більше за будь-якого птахолова до й після нього. Більшість пташок він, намалювавши, з’їдав. Можеш собі уявити? — Фредеріків голос дрижить від запалу. Він підводить погляд. — Прозора імла, рушниця на плечі й здорові очі.

Вернер намагається уявити те, що уявляє Фредерік: часи до виникнення фотографії, до бінокля. І навіть тоді знайшлася людина, готова йти в дикі ліси, що кишать невідомим, і повертатися з малюнками. Ця книжка не так про пташок, як про скороминущість, про синьокрилі, дзвінкі загадки лісів і боліт.

Він думає про радіопередачу того француза, про «Принципи механіки» Герца — хіба ж у Фредеріковому голосі він чує не таке саме збудження?

— Моїй сестрі це страшенно сподобалося б.

— Батько каже, що краще нам було б не тримати книжки´ вдома. Що ми мусимо ховати їх отам нагорі, за кошиком, бо вони американські й надруковані в Шотландії. Але це ж просто пташки!

Відчиняються вхідні двері й у коридорі лунають кроки. Фредерік поспіхом повертає книжки в коробки, гукає:

— Мамо, це ти?

І жінка, вбрана в зелений лижний костюм із білими смугами на штанинах, заходить, вигукуючи:

— Фредде! Фредде!

Вона обіймає свого сина, потім трохи відступає, не забираючи витягнутих рук, а тоді проводить пальцем по рані вздовж його лоба, що вже майже повністю зажила. Фредерік зиркає з-над її плеча трохи стривожено. Він боїться, що матір побачить, що він розглядав заборонену книжку? Чи що вона розсердиться через його синці? Вона нічого не каже, а просто дивиться на сина, заглиблена в думки, які Вернер не може розгадати. Потім раптом опам’ятовується.

— А ти, напевно, Вернер? — на її обличчя повертається усмішка. — Фредерік багато про тебе писав! Яке в тебе волосся! Ох, ми обожнюємо гостей.

Вона піднімається драбиною і повертає важкі томи Одюбона на їхню полицю по одному, наче ховаючи щось, що її дратує. Усі троє сідають за широкий дубовий стіл, Вернер дякує їй за квитка на потяг, вона розповідає про чоловіка, з яким вона «от щойно зіштовхнулась, неймовірно, оце так», він, вочевидь, відомий тенісист. Час від часу вона простягає руку й стискає Фредерікове передпліччя.

— Ти був би страшенно вражений, — повторює вона не раз, і Вернер вглядається в другове обличчя, намагаючись збагнути, чи справді це його вразило б.

Повертається Фанні, щоб виставити вино і ще копченого сиру, й на годину Вернер забуває про Шульпфорту, про Бастіана й чорний гумовий кийок, і про єврейку нагорі. Які речі є в цих людей! Скрипка на підставці в кутку, елегантні меблі з хромованої сталі, мідний телескоп, набір шахів зі срібла за склом і цей чудовий сир, що на смак, мов дим, змішаний із маслом.

Вино сонно гріє Вернерові живіт, а з лип скрапує сльота. Фредерікова матір оголошує, що вони йдуть гуляти.

— Відновиш старі зв’язки, гаразд?

Вона запудрює Фредерікові синці, й вони прямують до бістро, до такого кафе, куди Вернер і мріяти не міг увійти, і хлопець у білому піджаку, заледве старший за нього, приносить ще вина.

Інші відвідувачі кафе безперервним потоком підходять до їхнього столика, потискають руки Вернерові й Фредерікові й тихими улесливими голосами питають Фредерікову матір про свіже службове підвищення її чоловіка. Вернер помічає дівчину в кутку, що, осяйна, танцює сама, закидаючи голову. Із заплющеними очима. Їжа смачна, й час від часу Фредерікова матір сміється, друг неуважливо торкається макіяжу на своєму обличчі, а його матір у цей час каже:

— Ну, Фредде має все найкраще в тій школі, усе найкраще.

І наче щохвилини з’являється чиєсь нове обличчя, хтось цілує Фредерікову матір в обидві щоки й шепоче їй на вухо. Вернер випадково чує, як Фредерікова матір каже якійсь жінці:

— Ой, цієї старої карги Шварценберґер до кінця року вже не буде, й тоді ми собі матимемо горішній поверх, du wirst schon sehen.[38]

Він зиркає на Фредеріка, чиї замацані окуляри тьмяно блищать при світлі свічок, а пудра тепер має дивний і непристойний вигляд, наче не приховала синці, а, навпаки, підкреслила їх, і сильне відчуття тривоги переповнює його. Він чує свист, із яким Рьодель махає кийком, ляскіт, із яким той опускається на Фредерікові підняті руки. Він чує голоси хлопців зі свого братства, ще в Цольферайні, які співали: «Живи чесно, борися мужньо й помри сміючись».[39] Кафе переповнене; усі надто швидко рухають губами; від жінки, що говорить із Фредеріковою матір’ю, нудотно відгонить парфумами; і у водянистому світлі раптово здається, що шарф, який звисає з шиї дівчини-танцівниці, — це насправді зашморг.

— Усе гаразд? — питає Фредерік.

— Усе чудово, — але Вернер відчуває, як усередині нього щось стискається сильніше й сильніше.

Дорогою додому Фредерік і його матір крокують попереду. Вона бере його під руку й стишено до нього говорить. Фредде це, Фредде те. Вулиця безлюдна, у вікнах темно, електричні вивіски вимкнені. Стільки магазинів, навколо них — стільки квартир, однак чого так порожньо? Недалеко від будинку якась жінка в сукні, прихилившись до стіни, нагинається й блює на тротуар.

Удома Фредерік перевдягається в піжаму з яскраво-зеленого шовку, залишає складені окуляри на нічному столику і босий залізає на своє дитяче мідне ліжко. Вернер лягає на розкладачку, за яку Фредерікова матір перепросила тричі, хоча її матрац зручніший за всі, на яких він коли-небудь спав.

У будинку стає тихо. Моделі автомобілів виблискують на Фредерікових полицях.

— Тобі коли-небудь хотілося, — шепоче Вернер — щоб не треба було повертатися в школу?

— Батькові потрібно, щоб я вчився в Шульпфорті. І мамі теж. Моє бажання не має значення.

— Авжеж, має. Я хочу стати інженером. А ти хочеш вивчати пташок. Бути, як той американський художник у болотах. Нащо тоді це все, якщо не для того, щоб ми стали тими, ким хочемо?

У кімнаті стоїть тиша. Надворі, за Фредеріковим вікном, ліхтар світиться якимось неземним світлом.

— Твоя біда, Вернере, — каже Фредерік, — у тому, що ти й досі віриш, ніби твоє життя належить тобі.

Коли Вернер прокидається, сонце вже високо. У нього болить голова, а очі важкі, мов гирі. Фредерік уже вбраний у штани, попрасовану сорочку й краватку і стоїть на колінах перед вікном, притиснувши носа до скла.

— Гірська трясогузка.

Він показує пальцем. Вернерів погляд ковзає повз нього на голі липи.

— На вигляд непоказна, правда? — питає Фредерік. — Якихось кількадесят грамів пір’я й кісток. Але ця пташка може долетіти до Африки й назад. Живлячись жуками, хробаками й силою бажання.

Трясогузка перескакує з гілки на гілку. Вернер тре свої болящі очі. Це ж лише пташка.

— Десять тисяч років тому, — розповідає Фредерік, — вони прилітали сюди мільйонами. Коли тут був сад, один нескінченний сад від краю до краю.

Марі-Лор прокидається й думає, що чує човгання батькових черевиків, дзенькіт його ключів. Четвертий поверх, п’ятий, шостий. Його пальці гладять дверну ручку. Його тіло випромінює слабке, але відчутне тепло в кріслі поруч неї. Його маленькі інструменти стукають по дереву. Він пахне клеєм, шмерґелевим папером і синіми «Ґолуаз».

Але це лише стогне будинок. Море кидає піну на камені. Її розум потішається над нею.

На двадцятий ранок без звістки від батька Марі-Лор не підводиться з ліжка. Їй тепер байдуже, що двічі її двоюрідний дідусь начіпляв старезну краватку й стояв біля вхідних дверей і наспівував собі дивні пісеньки: «À la pomme de terre, je suis par terre; au haricot, je suis dans l’eau»,[40] — силкуючись, але так і не знаходячи в собі мужності вийти надвір. Вона більше не вмовляє мадам Манек повести її на вокзал, написати ще одного листа і згаяти ще одне пообіддя в префектурі, намагаючись подати прохання до окупаційної влади знайти її батька. Вона стає недосяжна, замкнута. Вона не купається, не гріється біля вогню на кухні, більше не проситься піти надвір. Майже нічого не їсть.

— Із музею відповіли, що шукають його, дитино, — шепоче мадам Манек, але, коли вона пробує поцілувати Марі-Лор у лоба, дівчина сахається, наче від опіку.

Музей відповідає на Етьєнові звернення. Звідти повідомляють, що батько Марі-Лор не приїжджав.

— Не приїжджав? — перепитує Етьєн уголос.

Саме це питання і гризе Марі-Лор. Чому він не доїхав до Парижа? Чому тоді не повернувся в Сен-Мало?

Я ніколи тебе не покину, навіть за мільйон років.

Їй тільки й хочеться, що повернутися додому, стати у їхній чотирикімнатній квартирі й слухати, як за її вікном шелестить каштан, слухати, як продавець сиру розгортає тент над магазином, відчувати батькову долоню на своїй.

Якби ж вона вмовила його не їхати!

Тепер у будинку все її лякає: скрипливі сходи, зачинені віконниці, порожні кімнати. Мотлох і тиша. Етьєн намагається проводити безглузді експерименти, щоб її розважити: вулкан з оцту, торнадо в пляшці.

— Чуєш, Марі? Чуєш, як воно там крутиться?

Вона не виказує зацікавлення. Мадам Манек приносить їй омлети, касуле, брошетки з риби, вигадуючи дива з продуктових талонів і вмісту своїх шухляд, але Марі-Лор відмовляється їсти.

— Мов той равлик, — випадково чує вона слова Етьєна за своїми дверима. — Скрутилася у своїй черепашці.

Але вона злиться. На Етьєна за те, що так мало робить, на мадам Манек за те, що робить так багато, на свого батька за те, що його тут немає і їй немає кому допомогти зрозуміти причини його відсутності. На свої очі за те, що вони не бачать. На все й на всіх. Хто знав, що любов може вбити? Вона проводить години самотою на шостому поверсі, стоячи навколішки біля відчиненого вікна. З моря дме льодяний вітер; її пальці, якими вона торкається моделі Сен-Мало, поволі німіють. На південь — до Дінанських воріт. На захід — до Пляжу дю Моль. Назад — на рю Воборель. Щосекунди Етьєнів будинок стає холодніший; щосекунди здається, наче її батько все віддаляється й віддаляється.

Одного лютневого ранку кадетів піднімають із ліжок о другій ночі й виганяють на засніжений плац. У центрі горять смолоскипи. Череватий Бастіан виходить перевальцем, з-під мундира видніються голі ноги.

Із темряви з’являється Франк Фолькгаймер, волочачи обірваного й худезного чоловіка в різних черевиках. Фолькгаймер кидає його на землю поряд із комендантом, де зі снігу стирчить стовп. Він старанно прив’язує чоловіка до стовпа.

У них над головами висять зірки; над двориком повільно, як у нічних жахіттях, піднімається хмара пари, яку видихають кадети.

Фолькгаймер відходить; наближається комендант.

— Хлопці, ви не повірите, що це за істота. Що за смердюча тварина, гібрид, унтерменш.[41]

Усі витягують шиї. У полоненого закуті щиколотки, а руки зв’язані від зап’ясть до передпліч. Його тонка сорочка розійшлася по швах, і він вглядається кудись закляклим від холоду поглядом. Він схожий на поляка. Може, росіянина. Навіть прив’язаний до стовпа, він хитається з боку в бік.

— Цей чоловік утік із трудового табору. Намагався залізти на ферму й украсти літр свіжого молока. Але його зупинили, перш ніж він зміг вчинити щось іще мерзенніше, — комендант непевно вказує на стіну. — Цей варвар, якщо йому дозволити, за секунду порозриває вам горлянки.

Від тієї мандрівки до Берліна у Вернерових грудях розцвів великий страх. Він зростав поступово, яскравішаючи, мов сонце над горизонтом, але тепер Вернер розуміє, що, пишучи листи до Юти, мусить приховувати правду, мусить запевняти її, що все гаразд, хоч так не почувається. Він занурюється в сни, у яких Фредерікова матір перетворюється на вузькоротого демона зі зловісною посмішкою, що б’є його по голові трикутниками доктора Гауптмана.

Тисяча змерзлих зірок стежить за хлопцями. Холод немилосердно пробирає до кісток, не дає думати.

— Бачите його погляд? — каже Бастіан і змахує своєю пухкою рукою. — Бачите, до чого він себе довів? Німецький солдат ніколи до цього не опуститься. Це називається «довго не протягне».

Хлопці стараються не дрижати. Полонений дивиться на цю сцену, наче звідкись із висоти. Фолькгаймер повертається, гримлячи відрами; ще двоє старшокласників тягнуть через двір пожежний шланг. Бастіан пояснює: спочатку вчителі. Далі старшокласники. Кожен пройде в колоні й виллє на полоненого відро води. Кожнісінька людина в цій школі.

Вони починають. Один за одним, кожен учитель бере у Фолькгаймера повне відро й виливає його вміст на полоненого, прив’язаного за кілька метрів. У крижану ніч лунають схвальні вигуки.

Після перших двох чи трьох обливань полонений оживає, хитаючись на п’ятах. У нього між бровами з’являються вертикальні складки; він наче намагається згадати щось важливе.

Серед учителів у темних плащах проходить і доктор Гауптман, притримуючи комір навколо горла пальцями в рукавичках. Гауптман бере своє відро, вихлюпує воду й не затримується подивитися, як та обіллє полоненого.

Вода ллється і ллється. Обличчя в’язня стає відсторонене. Він опускається на мотузки, що його тримають, і його тулуб сповзає; і час від часу Фолькгаймер виходить із тіней, здаючись фантастично великим, і тоді він знову випростується.

Старшокласники зникають за дверима замку. Замерзлі відра, наповнюючись, приглушено дзвенять. Шістнадцятирічні закінчили. П’ятнадцятирічні закінчили. Вигуки звучать уже без запалу, й Вернера переповнює виразне бажання тікати. Бігти. Бігти.

Троє хлопців перед ним. Двоє. Вернер намагається щось уявляти перед собою, але виходить геть зле: буксир над дев’ятою шахтою, згорблені шахтарі, що йдуть так, наче тягнуть за собою важезні ланцюги. Хлопець зі вступних іспитів, що тремтить перед падінням. Кожен прив’язаний до своєї ролі: сироти, кадети, Фредерік, Фолькгаймер, стара єврейка, що живе нагорі. Навіть Юта.

Коли настає його черга, Вернер виливає воду, як і решта, поціляє полоненому в груди; звучить машинальне схвалення. Він приєднується до кадетів, які чекають, щоб їх відпустили. Мокрі чоботи, мокрі манжети; його руки так заніміли, що здаються чужими.

Після п’ятьох хлопців настає черга Фредеріка. Фредеріка, що явно без окулярів погано бачить. Який не кричав радісно щоразу, коли вода з відра досягала цілі. Який осудливо дивиться на полоненого, наче розуміє, що щось не так.

Вернер знає, що Фредерік збирається зробити.

Наступному хлопцеві доводиться підштовхувати Фредеріка вперед. Старшокласник вручає йому відро, й Фредерік виливає його на землю.

Бастіан робить крок уперед. Його обличчя яскраво червоніє на холоді.

— Дай йому ще відро.

І знову Фредерік вихлюпує воду собі під ноги. Він каже тихо й тоненько:

— Йому вже досить, пане комендант.

Старшокласник протягує третє повне відро.

— Вилий на нього! — велить Бастіан.

Парує ніч, горять зірки, полонений гойдається, хлопці дивляться, комендант нахиляє голову. Фредерік вихлюпує воду на землю.

— Не виллю.

Батько Марі-Лор зник безвісти двадцять дев’ять днів тому. Вона прокидається від стукоту великих черевиків мадам Манек, що піднімається на третій поверх, на четвертий, на п’ятий.

Етьєнів голос у коридорі за дверима кабінету:

— Не треба.

— Він не дізнається.

— Я за неї відповідаю.

У голосі мадам Манек неочікувано дзвенить криця.

— Я більше не можу залишатися осторонь!

Вона піднімається на останній поверх. Зі скрипом відчиняються двері в кімнату Марі-Лор; літня жінка робить кілька кроків і прикладає важку долоню до лоба дівчинки.

— Ти не спиш?

Марі-Лор відкочується в кут і відповідає з-під ковдри:

— Ні, мадам.

— Я поведу тебе надвір. Бери ціпок.

Марі-Лор вбирається; мадам Манек зустрічає її внизу біля сходів з окрайцем хліба. Вона обв’язує голову Марі-Лор шарфом, застібає її пальто на всі ґудзики аж до коміра й відчиняє вхідні двері. Кінець лютого. Стоїть ранок, повітря пахне спокоєм і дощем.

Марі-Лор вагається, прислухаючись. Серце робить два удари, чотири, шість, вісім.

— Надворі ще майже нікого немає, любонько, — заспокоює мадам Манек. — І ми не робимо нічого поганого.

Скриплять ворота.

— Одна сходинка вниз, а тепер прямо, ось і все.

Черевики Марі-Лор час від часу зачіпаються об виступи вуличної бруківки, кінчик її ціпка щось намацує, вібрує, знову намацує. Дрібний дощ накрапає на дахи, стікає риштаками, прикрашає краплями її шарф. Звук відлунює від високих будинків; вона почувається так само, як і в першу годину, проведену тут — наче зайшла в лабіринт.

Високо над ними хтось трусить ганчірку з вікна. Нявкає кіт. Які жахіття тут скреготять зубами? Від чого її батько так палко хотів її захистити? Вони повертають один раз, тоді вдруге, а потім мадам Манек веде її ліворуч, куди Марі-Лор не очікувала звернути, туди, де міські стіни, вкриті мохом, тягнулися суцільною стіною, а тепер виявилися ворота.

— Мадам?

Вони виходять за місто.

— Сходи тут, пильнуй, одна, дві, ось ми й прийшли, дуже просто…

Океан. Океан! Просто перед нею! Увесь цей час він був так близько. Він затягує, шумить, бризкається й гуркоче; він відходить, він шириться, одна хвиля накриває іншу. Лабіринт Сен-Мало привів її до простору, більшого за який вона в житті не чула. Він більший за Ботанічний сад, за Сену, більший за найбільшу з музейних зал. Вона не уявляла його як належить, вона не розуміла його великості.

Звівши обличчя до неба, вона відчуває, як тисяча крихітних гострих крапель розтає на її щоках, на її лобі. Чує хрипке дихання мадам Манек і глибокий звук моря серед каменів, і як чиїсь вигуки десь далі пляжем відлунюють від високих стін. У своїй уяві вона чує, як її батько натирає замки. Як доктор Жефар ходить уздовж рядів своїх шаф. Чому вони їй не говорили, що воно отаке?

— Це мосьє Радóм кличе свого собаку, — пояснює мадам Манек. — Не звертай уваги. Ось моя рука. Сядь і роззуйся. Закоти рукави пальта.

Марі-Лор робить, як їй радять.

— Вони дивляться?

— Боші? То й що, якщо так? На стару жінку з дівчинкою? Я скажу їм, що ми викопуємо молюсків. Що вони можуть зробити?

— Дідусь вважає, що вони закопали на пляжах бомби.

— Не переймайся цим. Він і мурахи боїться.

— Він каже, що Місяць відтягує океан назад.

— Місяць?

— Іноді Сонце теж відтягує. А навколо островів припливи утворюють такі коловерті, що можуть проковтнути цілий корабель.

— Ми дуже далеко від таких місць, люба. Ми на звичайному пляжі.

Марі-Лор розв’язує шарф, і мадам Манек його забирає. Солоне повітря із запахом водоростей кольору олова прослизає їй за комір.

— Мадам?

— Так.

— Що мені робити?

— Просто ходи.

Вона ходить. Ось у неї під ногами холодні круглі камінці. Ось хрусткі водорості. Ось щось м’якше — вологий, гладенький пісок. Вона нагинається й розчепірює пальці. Наче холодний шовк. Холодний, розкішний шовк, на якому море розклало дари: камінчики, мушлі, скойки. Крихітні уламки розбитих суден. Її пальці перебирають пісок, краплі дощу падають їй на потилицю, на руки. Пісок холодить її пальці, її ступні.

Вузол, який уже місяць скручувався в Марі-Лор усередині, починає ослаблятися. Вона йде вздовж лінії припливу, спочатку майже поповзом, й уявляє, як пляж простирається по обидва боки, оточуючи виступи, обіймаючи острови, весь філігранний візерунок бретанського узбережжя з його безлюдними мисами, щілинистими скелями й обплетеними лозою руїнами. Уявляє місто-фортецю позаду себе, височезні мури, лабіринт вулиць. Раптом усе це стає таке маленьке, як модель, що зробив її батько. Але те, що оточує модель, — до цього батько не підготував; те, що оточує модель, — оце найцікавіше.

Над її головою кричить зграя чайок. Кожна зі ста тисяч піщинок у її кулаці треться об свою сусідку. Вона відчуває, як батько підіймає її і тричі крутить колом.

Їх не арештовує німецький солдат, до них навіть ніхто не звертається. За три години занімілі пальці Марі-Лор знаходять безпомічну медузу, оброслий черепашками поплавець, тисячу гладеньких камінців. Вона зайшла у воду по коліна й замочила поділ сукні. Коли мадам Манек нарешті веде її — мокру й вражену — назад на рю Воборель, Марі-Лор підіймається на п’ятий поверх, стукає у двері Етьєнового кабінету й стає перед ним. У неї на обличчі пісок.

— Вас довго не було, — у його голосі бринить хвилювання.

— Ось, діду, — вона дістає з кишень мушлі. Скойки, каврі, тринадцять шматків кварцу, обліплених піском. — Я принесла тобі оце. Й оце, й оце, й оце.

За три місяці штабс-фельдфебель фон Румпель з’їздив до Берліна й Штутгарта, оцінив вартість десь із сотні конфіскованих каблучок, десятки діамантових браслетів, латвійської цигарниці, у якій виблискував ромб із блакитного топаза. Тепер, повернувшись до Парижа, він тиждень ночував у «Ґранд Готелі» і розсилав запити, мов поштових голубів. Щоночі він згадував ту мить, коли затиснув діамант у формі груші, збільшений лінзою лупи, між великим і вказівним пальцями, і думав, що тримає «Море полум’я» вагою сто тридцять три карати.

Він вглядався у світло-блакитну глибину каменя, де крихітні гірські пасма, здавалося, відбивали вогонь, багрянець, коралові й бузкові барви, кольорові багатокутники полискували й миготіли, коли він його крутив, і він майже переконав себе в тому, що легенди кажуть правду, що кілька століть тому султанів син носив корону, яка засліплювала підданих, що власник каменя діставав безсмертя, що казковий камінь обминув усі перешкоди минулого й упав йому на долоню.

У тому моменті була втіха, був тріумф. Але з ним змішався й неочікуваний страх — камінь на вигляд був мов чарівний, не призначений для людських очей. Схожий на річ, яку, раз побачивши, уже не можеш забути.

Але врешті розсудливість узяла гору. Стики граней були не такі гострі, як слід. Поясок-рундист надто гладенький. Загалом, камінь видало те, що на ньому не було крихітних тріщинок, загострень, хоч якихось вкраплень. «Справжній діамант, — любив повторювати його батько, — не може бути зовсім без вкраплень. Справжній діамант не буває ідеальний».

Чи очікував він, що цей камінь справжній? Що його тримали саме там, де хотілося фон Румпелеві? Здобути таку перемогу за один день?

Звісно, ні.

Можна подумати, що фон Румпель мав би опустити руки, але він не збирався. Навпаки, він сповнений надії. Музей ніколи не замовив би таку високоякісну фальшивку, якби не ховав десь справжній камінь. За останні кілька тижнів у Парижі, між іншими завданнями він скоротив список із сімох гранувальників до трьох, а тоді до одного — напівалжирця з прізвищем Дюпон, який ще з підліткового віку гранував опали. Судячи з усього, до війни Дюпон заробляв гроші, перетворюючи шпінелі на фальшиві діаманти на замовлення знатних літніх удів і баронес. А також музеїв.

Якось у лютому серед ночі фон Румпель заходить до Дюпонового симпатичного магазинчика неподалік від базиліки Сакре-Кер. Він оглядає примірник «Самоцвітів та мінералів» Стрітера, креслення граней, тригонометричні таблиці, якими користуються гранувальники. Знайшовши кілька старанно зроблених форм такого ж самого розміру та грушоподібного обрису, як і камінь у музейному сейфі, він знає, що натрапив на потрібного чоловіка.

За вказівкою фон Румпеля Дюпон отримав сфальшовані продовольчі талони. Тепер фон Румпель чекає. Питання вже готові: ви робили інші копії? Скільки саме? Знаєте, у кого вони?

В останній день лютого 1941 року добре вбраний дрібний чоловік із гестапо приносить йому новини про те, що Дюпон, який ні про що не підозрював, спробував використати свої сфальшовані талони. Його арештували. Kinderleicht — дитяча гра.

Приємний, вологий зимовий вечір; залишки снігу обрамляють площу Згоди; місто здається химерним, його вікна виблискують дощовими краплями. Коротко пострижений капрал перевіряє ідентифікаційну картку фон Румпеля й вказує йому дорогу не в камеру, а в кабінет із високою стелею на третьому поверсі, де за столом сидить друкарка. На стіні за нею намальована в’ється фіолетова лоза в модерністських бризках, й від погляду на неї фон Румпелеві стає неприємно.

Дюпон прикутий кайданками до дешевого дерев’яного стільця посеред кімнати. Його обличчя має колір і полиск тропічного дерева. Фон Румпель очікував побачити на його обличчі суміш страху, обурення й голоду, але той сидить прямо. Одна з лінз його окулярів уже має тріщину, але, окрім цього, вигляд у нього досить добрий.

Друкарка гасить недопалок у попільниці, на ньому залишається яскравий червоний відбиток помади. Попільниця повна: у ній роздавлено з п’ятдесят недопалків, покалічених, якихось закривавлених.

— Можете йти, — дозволяє фон Румпель, киваючи їй, і переводить погляд на гранувальника.

— Він не говорить німецькою, пане фельдфебель.

— Ми впораємося, — відповідає Райнгольд французькою. — Зачиніть, будь ласка, двері.

Дюпон підводить погляд, якась залоза в його тілі насичує його кров сміливістю. Фон Румпелеві не доводиться примушувати себе всміхнутися; усмішка з’являється сама. Він сподівається на імена, але все, що йому треба, — це кількість.

Весь наступний тиждень мертвий полонений так і висить прив’язаний до стовпа у дворі, змерзлий, аж сірий. Хлопці зупиняються й питають у нього дорогу; хтось надягає на нього кулеметний пояс і каску. За кілька днів двійко ворон внадилися сідати йому на плечі і довбати його дзьобами. Урешті прийшли сторож із двома старшокласниками й ломом вирубали трупові ступні з льоду, поклали його на возика й відвезли геть.

Тричі за дев’ять днів на польових заняттях Фредеріка вибирають найслабшим. Бастіан заходить далі, ніж завжди, й рахує швидше, ніж завжди, тож Фредерікові доводиться пробігати триста з гаком метрів, часто в глибокому снігу, а хлопці женуться за ним так, наче від цього залежить їхнє життя. Щоразу його ловлять, щоразу його лупцюють кийком під наглядом Бастіана, щоразу Вернер нічого не робить, аби це зупинити.

Фредерік витримує сім ударів, перш ніж упасти. Потім шість. Потім три. Він не плаче, не проситься піти зі школи, й саме це, здається, змушує коменданта труситися в убивчому гніві. Фредерікова замріяність, його інакшість — він це випромінює, мов запах, і всі цей запах чують.

Вернер шукає забуття в роботі в лабораторії доктора Гауптмана. Він зібрав прототип приймача-передавача й тепер перевіряє запобіжники, клапани, навушники й вилки, але навіть у ці пізні години йому здається, що небо тьмянішає й школа стає похмурішою і зловіснішою. Його непокоїть шлунок. Він страждає від діареї. Прокидається пізно вночі й бачить Фредеріка у його спальні, в окулярах і краватці, що випускає спійманих пташок зі сторінок величезної книжки.

«Ти хлопець розумний. Тобі все вдасться».

Одного вечора, коли Гауптман пішов до себе в кабінет, Вернер окидає оком могутнього сонного Фолькгаймера в кутку й каже:

— Той полонений…

Фолькгаймер моргає — оживає камінь.

— Вони роблять це щороку, — він знімає картуза і проводить долонею по густому короткому волоссю. — Кажуть, що це поляк, комуніст чи козак. Що він украв алкоголь, бензин або гроші. Щороку те саме.

Щогодини хлопці в цій школі борються з десятками різних труднощів. Чотириста дітей проповзають по краю прірви.

— І завжди та сама фраза, — додає Фолькгаймер. — «Довго не протягне».

— Але ж хіба це людяно — залишати його отак? Навіть мертвого?

— Людяність для них не важлива.

Наближаються дзвінкі звуки Гауптманових кроків, і Фолькгаймер знову відкидається назад, його очні ямки знову заповнює тінь, й у Вернера немає змоги запитати його, кого він мав на увазі під «ними».

Хлопці залишають на Фредерікових чоботах мертвих мишей. Вони називають його шмарклею, гомиком, незліченними іншими підлітковими прізвиськами. Двічі якийсь старшокласник забирає Фредеріків бінокль і вимазує його екскрементами.

Вернер переконує себе, що робить усе можливе. Щовечора він натирає Фредерікові чоботи, аж доки ті починають сліпити своїм блиском, — на одну причину менше причепитися до нього завідувачеві гуртожитку, Бастіанові чи старшокласникові. Недільними ранками у їдальні вони тихо сидять у сонячному світлі й Вернер допомагає йому з домашніми завданнями. Одного разу він піднімає олівця і вглядається в нікуди, й каже:

— Малий строкатий дятел.

І Вернер чує, як десь здалеку пташиний спів лине через галявини й стіни.

На заняттях із технічних наук доктор Гауптман знайомить їх із законами термодинаміки.

— Ентропія. Хто може сказати, що це таке?

Хлопці нахиляються над партами. Ніхто не піднімає руку. Гауптман урочисто йде між рядами. Вернер намагається не поворухнути й м’язом.

— Пфенніг.

— Ентропія — це міра випадковості чи безладу в системі, докторе.

На якусь мить він ззирається з Вернером, його погляд водночас і теплий, і крижаний.

— Безлад. Ви чули це слово від коменданта. Ви чули це від вихователя. Лад необхідний. Життя — це хаос, панове. Наша місія — упорядкування хаосу. Навіть щодо генів. Ми впорядковуємо еволюцію видів. Відсіюючи другосортних, непокірних, покидьків. Це — найбільший план райху, найвеличніший план за всю історію людства.

Гауптман пише на шкільній дошці. Кадети переписують його слова у свої зошити. «Ентропія закритої системи ніколи не зменшується. За законом кожен процес має згаснути».

Хоча Етьєн і далі висловлює незгоду, мадам Манек водить Марі-Лор на пляж щоранку. Дівчинка сама зашнуровує черевики, навпомацки спускається сходами й чекає у фойє, затиснувши в кулаці ціпок, доки мадам Манек закінчує свої справи на кухні.

— Я сама знайду дорогу, — каже Марі-Лор на п’ятий ранок, коли вони виходять надвір. — Вам не обов’язково мене вести.

Двадцять два кроки до перехрестя з рю д’Естре. Ще сорок — до арки в стіні. Дев’ять сходинок униз — і вона на піску, й двадцять тисяч звуків океану поглинають її.

Вона збирає шишки, принесені хвилями з невідомих далей. Товсті шматки канату. Гладенькі кульки викинутих на берег поліпів. Одного разу — утопленого горобчика. Найбільша її втіха — пройтися до північного краю берега за відпливу й сісти навпочіпки біля острова, який мадам Манек називає Ґранд-Бе, й нишпорити в залишених морем калюжках. Лише тоді, як вона вмочає ступні й долоні в холодну воду, батько зовсім покидає її думки, лише тоді вона вже не ставить собі питання, скільки у його листі правди, коли він напише знову, й чому він ув’язнений. Вона просто слухає, чує, дихає.

Її спальня наповнюється камінцями, шматками скла, мушлями: сорок морських гребінців уздовж підвіконня, шістдесят один черевоніг на гардеробі. Коли має нагоду, вона розкладає їх за видами, а тоді за розміром. Найменші ліворуч, найбільші праворуч. Вона наповнює глечики, відра, таці; кімната пахне морем.

Майже щоранку, повернувшись із пляжу, вона робить обхід разом із мадам Манек. Ідуть на овочевий ринок, зрідка — до м’ясника, а потім несуть їжу котромусь із сусідів, кому, за рішенням мадам Манек, наразі найсутужніше. Вони піднімаються лункими сходами, стукають у двері, літня жінка запрошує їх увійти, питає про новини, умовляє випити по ковтку хересу. Енергійність мадам Манек, відкриває Марі-Лор, неймовірна. Вона заводить знайомства, збирає врожай, прокидається рано, працює допізна, випікає печиво без краплі сметани, хліб зі жмені борошна. Вони вдвох важко ступають вузькими вуличками, Марі-Лор тримається ззаду за її фартух, йде за пахощами її страв і пирогів. У такі моменти мадам здається великою рухливою стіною з трояндових кущів, колючих, запашних й обліплених бджолами.

Ще теплий хліб — старенькій вдові на ім’я мадам Бланшар. Суп — мосьє Саже. Потроху в голові Марі-Лор складається тривимірна мапа, на якій світяться позначки: товсте платанове дерево на площі оз’Ербе; дев’ять фігурно підстрижених кущів у горщиках біля готелю «Континенталь», шість сходинок угору мостиком, що називається рю дю Конетабль.

Кілька днів на тиждень мадам Манек приносить їжу божевільному Уберові Базену, ветеранові Першої світової війни, який у будь-яку погоду ночує в альтанці за бібліотекою. Який втратив носа, ліве вухо й око під час артобстрілу. Який носить емальовану мідну маску, що закриває половину обличчя.

Убер Базен любить поговорити про мури, чорнокнижників та піратів Сен-Мало. «Кілька століть, — розказує він Марі-Лор, — мури захищали місто від кровожерливих мародерів, римлян, кельтів, вікингів. Подейкують, що й від морських чудовиськ. Тринадцять сотень років, — каже він, — ці стіни боронили місто від кровожерливих англійських моряків, які кидали якорі біля берега й пускали підпалені набої на будинки, які намагалися спалити все й усіх зморити голодом, які ні перед чим не зупинилися б, щоб повбивати їх усіх».

— Матері з Сен-Мало, — вів далі він, — любили повторювати своїм дітям: «Сиди прямо. Будь чемний. Інакше вночі прийде англієць і переріже тобі горло».

— Убере, годі, — зупиняє його мадам Манек. — Ти її налякаєш.

У березні Етьєнові виповнюється шістдесят і з цього приводу мадам Манек готує тушкованих маленьких молюсків із цибулею й подає їх із грибами та четвертинками двох круто зварених яєць — єдиних яєць, повідомляє вона, які їй удалося роздобути в місті. Етьєн своїм тихим голосом говорить про виверження Кракатау, про те, як у всіх його дитячих спогадах попіл з Ост-Індії зафарбовував сонячні заграви над Сен-Мало в криваво-червоний колір, як великі жили багрянцю щовечора палали над морем. Марі-Лор, у якої повні кишені піску й обвітрене обличчя, на якусь мить окупація здається такою далекою. Вона сумує за батьком, за Парижем, за доктором Жефаром, садом, своїми книжками, своїми шишками — у її житті стільки всього бракує. Але за ці останні кілька тижнів воно стало стерпним. Принаймні там, на пляжі, її негаразди й страхи стирає вітер, колір і світло.

Мало не щодня по обіді, повернувшись з обходу разом із мадам, Марі-Лор сідає на ліжко біля відчиненого вікна й проводить пальцями по батьковій моделі міста. Вона проминає кораблебудівну верф на рю де Шартре, пекарню мадам Руель на рю Робер С’юркуф. У своїй уяві вона чує, як пекарі ходять туди-сюди по вкритій борошном підлозі, рухаючись так, як рухаються, на її думку, ковзанярі, випікаючи хліб у тій самій печі, якою користувався прапрапрадід мосьє Руель. Її пальці намацують соборні сходи — ось літній чоловік підрізає троянди в садку; ось, за бібліотекою, божевільний Убер Базен бурмоче сам до себе, заглядаючи в горло порожньої пляшки з-під вина; ось монастир; ось ресторан «У Шуше» за рибним ринком; ось будинок номер чотири по рю Воборель, із дверима в ніші, де внизу мадам Манек боса стоїть на колінах біля свого ліжка, крізь її пальці прослизають намистини чоток — молитви за майже кожну душу в цьому місті. Тут, у кімнаті на п’ятому поверсі, Етьєн проходить біля порожніх полиць, проводячи пальцями там, де колись стояли його приймачі. І десь за краями моделі, за краєм Франції, там, куди її пальці не можуть дістати, у камері сидить її батько; на підвіконні стоїть із десяток його вирізаних ножем моделей; у його бік, їй так сильно хочеться в це вірити, крокує охоронець і несе йому розкішний обід: куріпки, качки й тушкована кролятина. Курячі ноги з картоплею, засмаженою з беконом, й пироги з абрикосами — десятки таць, десятки тарілок, стільки, скільки він подужає з’їсти.

Північ. Хорти доктора Гауптмана ганяють замерзлими полями, що лежать за школою, з-під їхніх лап летять бризки снігу. За ними йде Гауптман у хутряній шапці, роблячи дрібні кроки, наче вираховує якусь відстань. Позаду них тягнеться Вернер, несучи два приймачі-передавачі, які вони з Гауптманом випробовували місяцями.

— Гауптман обертається, його обличчя світиться радістю.

— Отут хороше місце, буде добре видно, став їх, Пфеннігу. Я послав нашого друга Фолькгаймера вперед. Він десь за пагорбом.

Вернерові не видно слідів, лиш у місячному світлі виблискує галявина і вдалині біліє ліс.

— У нього передавач КХ у коробці з-під боєприпасів, — пояснює Гауптман. — Він має сховатися й безперервно транслювати сигнал, доки або ми його знайдемо, або в нього сяде батарея. Навіть я не знаю, де він. — Він плескає долонями в рукавичках, і собаки починають скакати біля нього, випускаючи з пащек хмарки пари. — Десять квадратних кілометрів. Знайди передавач, знайди нашого друга.

Вернер кидає погляд на десять тисяч укритих снігом дерев.

— Десь там, пане доктор?

— Десь там. — Гауптман дістає з кишені фляжку й відкручує кришку, не дивлячись на неї. — Ми дійшли до цікавого етапу, Пфеннігу.

Гауптман витоптує місце в снігу, й Вернер облаштовує перший приймач-передавач, вимірювальною стрічкою відміряє двісті метрів, ставить другий. Розкручує дроти заземлення, піднімає антени, вмикає прилади. Його пальці вже заніміли.

— Шукай на вісімдесяти метрах, Пфеннігу. Зазвичай польові команди не знають, у якому діапазоні шукати. Але сьогодні, під час першого випробування, ми трохи змахлюємо.

Вернер надягає навушники, і його вуха наповнює статика. Він знову налаштовує підсилювач і фільтр. Невдовзі він уже зловив Фолькгаймерів сигнал обома приладами.

— Я знайшов його, пане доктор.

Гауптман щиро всміхається. Собаки скачуть і пирхають від збудження. З кишені мундира він дістає воскового олівця.

— Пиши просто на радіо. У команди не завжди буде папір серед чистого поля.

Вернер пише рівняння на металевій обшивці приймача і починає підставляти цифри. Гауптман дає йому логаритмічну лінійку. За дві хвилини Вернер вираховує напрям і відстань: два з половиною кілометри.

— А на мапі?

Гауптманове дрібне аристократичне обличчя світиться втіхою.

За допомогою транспортира й компаса Вернер малює лінії.

— Веди, Пфеннігу.

Вернер складає мапу й ховає її в кишеню пальта, спаковує прилади й несе їх по одному в кожній руці, мов однакові валізи. Скоро школа та прибудови стають схожі на іграшки на білому тлі. Напівзаплющене око місяця опускається нижче, собаки тримаються близько до господаря, дихаючи парою, а Вернер упріває.

Вони спускаються в яр і піднімаються з нього. Один кілометр. Два.

— Велика мить, — Гауптман відсапується, — ти знаєш, що це таке, Пфеннігу? — Він трохи напідпитку, жвавий, майже говірливий. Вернер ще ніколи його таким не бачив. — Це мить, коли одне от-от має перетворитися на щось інше. День — на ніч, гусінь — на метелика. Оленятко — на оленя. Експеримент — на результат. Хлопець — на чоловіка.

Дійшовши до третього підйому, Вернер розгортає мапу й ще раз перевіряє свої координати компасом. Навколо них блищать мовчазні дерева. Він ніде не бачить рятівних слідів. Школи за ними вже не видно.

— Може, я ще раз увімкну приймачі, пане доктор?

Гауптман прикладає пальці до губ.

Вернер знову проводить тріангуляцію і бачить, як близько вони підійшли до точки, яку він спочатку позначив на мапі, — нема й півкілометра. Він наново спаковує прилади й відновлює темп, тепер уже полюючи; усі три пси це теж відчувають; і Вернер думає: «Я зміг, я зрозумів: числа стають реальністю». Дерева струшують сніг, собаки завмирають і смикають носами, ловлячи запах, стають у стійку, ніби на фазана; Гауптман піднімає долоню; і нарешті Вернер, проходячи між деревами, натужно тягнучи великі ящики, бачить обриси людини, що лежить горілиць у снігу: передавач стоїть біля її ніг, антена видніється серед низьких кущів.

Велетень.

Хорти тремтять у стійках. Гауптман не опускає долоні. Іншою рукою він розчохляє свій пістолет.

— Підійшовши так близько, Пфеннігу, не можна вагатися.

Фолькгаймер повернутий до них лівим боком. Вернерові видно, як пара від його дихання підіймається й розчиняється в повітрі. Гауптман наставляє свого пістолета просто на Фолькгаймера, і якусь довгу й жаску мить Вернер певний, що вчитель ось-ось застрелить хлопця, що вони — кожнісінький кадет — у смертельній небезпеці; й він мимоволі чує слова Юти, які та сказала, стоячи біля каналу: «Невже це правильно — робити щось лише тому, що решта так роблять?» Щось у Вернеровій душі опускає лускаті повіки, й дрібний викладач піднімає пістолет і вистрілює в небо.

Фолькгаймер миттю сідає навпочіпки й опам’ятовується, доки хорти, зірвавшись із місця, мчать у його бік; і Вернер почувається так, наче його серце розлетілося на друзки.

Фолькгаймер простягає руки, коли пси нападають на нього, але вони його впізнають, вони стрибають на нього, граючись, гавкаючи й відбігаючи; і Вернер споглядає, як цей дебелий хлопець змітає із себе собак, наче кошенят. Доктор Гауптман сміється. Цівка його пістолета димить; він робить великий ковток зі своєї фляжки й передає її Вернерові — Вернер прикладає її до губ. Зрештою, він таки порадував свого вчителя — прилади працюють; він стоїть у ясній, зоряній ночі, відчуваючи, як пекуче тепло бренді ллється йому всередину.

— Ось, — підсумовує доктор Гауптман, — що ми робили з трикутниками.

Хорти кружляють і казяться. Гауптман облегшується між деревами. Фолькгаймер волочиться в бік Вернера, тягнучи великого передавача КХ; він стає навіть дебеліший; він кладе масивну долоню в рукавичці на Вернерову шапку.

— Це лише числа, — каже він так тихо, щоб не почув Гауптман.

— Чиста математика, кадете, — додає Вернер, перекривляючи Гауптманову уривчасту вимову. Він притискає пальці однієї вбраної в рукавичку руки до пальців іншої, п’ять до п’яти. — Ти маєш привчити себе так думати.

Це вперше Вернер почув, як Фолькгаймер сміється, і зі сміхом змінюється його вираз; він стає не такий грізний, а більше схожий на доброзичливу велетенську дитину. На себе, коли слухає музику.

Увесь наступний день утіха від успіху не покидає Вернера; спогад про те, як йому здавалося, майже божественним повертатися до замку поряд із великим Фолькгаймером, іти повз замерзлі дерева, повз кімнати зі сплячими хлопцями, що лежать, мов злитки золота в сейфі. Вернер відчував майже батьківське бажання їх захистити, коли роздягався біля своєї койки, доки Фолькгаймер і далі тупцяв у бік гуртожитку для старшокласників, огр серед янголів, сторож, що вночі йде між могильних плит.

Марі-Лор сидить у своєму звичному куточку на кухні, найближчому до вогню, і слухає нарікання подруг мадам Манек на життя.

— А які ціни на макрель! — вигукує мадам Фотіню. — Наче її привозять із Японії!

— Я вже й не згадаю, — зітхає мадам Ебрар, начальниця поштового відділку, — як смакує нормальна слива.

— А ці сміхотворні талони на взуття, — скаржиться мадам Руель, дружина пекаря. — Тео в черзі три тисячі п’ятсот перший, а вони не викликали ще чотирьохсотого!

— Борделі тепер не тільки на рю Тевенар, повіям здають ще літні апартаменти.

— Великий Клод і його дружина стали ще грубіші.

— А от у проклятих бошів світло горить цілий день!

— Якщо я ще один вечір просиджу замкненою в домі зі своїм чоловіком, то збожеволію!

Вони вдев’ятьох розмістилися за квадратним столом, притискаючись одна до одної коліньми. Продуктові картки, жахливі десерти, дедалі нижча якість лаку для нігтів — ці злочини позбавляють їх душевного спокою. Чути так багато людей в одній кімнаті збентежує й збуджує Марі-Лор: вони то легковажно говорять про серйозне, то похмуро замовкають, відсміявшись після почутого жарту. Мадам Ебрар побивається, що ніде не знайти тростинового цукру. Інша жінка жаліється на те, як розсипається тютюн, і на півслові переходить до лементу з приводу феноменального розміру парфумерового заду. Від них пахне черствим хлібом, душними вітальнями, набитими темними масивними бретонськими меблями.

— Он дочка Готьє збирається заміж, — розповідає мадам Руель. — Сім’ї довелося перетопити все своє золото, щоб зробити їй обручку. Окупаційна влада обкладає золото тридцятивідсотковим податком. Робота ювеліра обкладається таким же. Після того, як вони йому заплатили, від обручки вже нічого не лишилося!

Обмінний курс знущальний, ціни на моркву — захмарні, скрізь лицемірство. Урешті мадам Манек замикає двері на засув і прокашлюється. Жінки замовкають.

— Це ж ми забезпечуємо їхній побут, — каже мадам Манек. — Ваш син, мадам Гібу, ремонтує їхнє взуття. Мадам Ебрар, ви й ваші доньки сортуєте їхню пошту. А хліб вони собі купують у вашій пекарні, мадам Руель.

Повітря наелектризоване; у Марі-Лор з’являється таке відчуття, наче вони спостерігають, як хтось ковзає по тонкій кризі або тримає долоню над полум’ям.

— І до чого ви ведете?

— Що ми маємо щось робити.

— Підкладати їм бомби в черевики?

— Додавати їм лайно в хліб?

Гіркий сміх.

— Нічого аж такого сміливого. Але ми можемо робити щось дрібне. Щось простіше.

— Наприклад?

— Спочатку я маю знати, хто згоден за це взятися.

Западає напружена тиша. Марі-Лор відчуває, як вони всі щось зважують. Коліщатка в дев’ятьох головах повільно крутяться. Вона думає про свого батька — ув’язненого за що? — і їй стає боляче.

Двоє жінок ідуть, покликаючись на зобов’язання, пов’язані з онуками. Інші розстібають кофтинки й переставляють стільці, наче в кухні стало гарячіше. Залишаються шестеро. Марі-Лор сидить серед них, міркуючи, хто піддасться, хто прохопиться, хто буде найсміливішою. Хто ляже на спину й випустить останній подих, як прокляття на голови окупантів.

— Гей, солоденька, — кричить Мартін Буркгард до Фредеріка, коли той іде через шкільний двір. — Я сьогодні до тебе прийду! — Він непристойно крутить стегнами.

Хтось залишає купу лайна на Фредеріковій койці. Вернер чує голос Фолькгаймера: «Людяність для них не важлива».

— Ти, гівнюк, — зі злістю вигукує якийсь хлопець, — ану принеси мої чоботи.

Фредерік удає, що не чує.

Вечір за вечором Вернер тікає в Гауптманову лабораторію. Уже тричі вони виходили в засніжене поле, щоб відстежувати сигнал Фолькгаймерового передавача, й щоразу знаходили його ще швидше. Під час кількох останніх польових випробувань Вернерові вдалося поставити прилади, знайти сигнал і вказати на мапі розміщення Фолькгаймера за менш ніж п’ять хвилин. Гауптман обіцяє поїздки в Берлін і розгортає креслення з якоїсь австрійської фабрики електроприладів:

— Кілька міністрів виявили зацікавленість у нашому проекті.

Вернер досягає успіху. Він демонструє вірність. Він робить те, що всі схвалюють. Однак, прокидаючись і застібаючи на ґудзики свою гімнастерку, почувається так, наче щось зраджує.

Однієї ночі вони з Фолькгаймером волочаться в замок по сльоті: Фолькгаймер тягне передавач, обидва приймачі й складену антену під рукою. Вернер іде за ним, радий залишатися у його тіні. З дерев скрапує, здається, гілки ось-ось вибухнуть цвітом. Весна. За два місяці Фолькгаймерові дадуть звання й відправлять на фронт.

Вони зупиняються на хвилинку, щоб Фолькгаймер перепочив; і Вернер нахиляється оглянути один із приладів: витягає маленьку викрутку з кишені й затягує гайки на розбовтаній пластині. Фолькгаймер опускає на нього повний ніжності погляд:

— Ким ти міг би стати.

Тієї ночі Вернер залізає на ліжко і вдивляється в дно Фредерікового матраца. Зáмок обдуває теплий вітер, десь бамкає віконниця, й тала вода стікає довгою ринвою. Так тихо, як може, він питає:

— Ти спиш?

Фредерік перехиляється через край ліжка, й на якусь мить у цілковитій темряві Вернерові задається, що вони нарешті скажуть один одному те, чого раніше не могли сказати.

— Знаєш, ти міг би поїхати додому, в Берлін. Поїхати звідси.

Фредерік мовчки кліпає.

— Твоя мама не буде проти. Вона, напевно, буде рада. І Фанні теж. Хоч на місяць. Чи на тиждень. Щойно ти поїдеш, кадети вгамуються, а до твого повернення почнуть чіплятися до когось іншого. Батькові можна буде й не казати.

Однак Фредерік відкидається назад на своє ліжко, й Вернер більше його не бачить. Його голос відлунює від стелі.

— Може, буде краще, якщо ми з тобою більше не дружитимемо, Вернере. — Надто голосно, надто небезпечно голосно. — Я знаю, який це тягар — ходити зі мною, їсти зі мною, увесь час складати мій одяг, натирати мої чоботи й допомагати із завданнями. Ти маєш думати про навчання.

Вернер міцно заплющує очі. Його переповнює спогад про свою спальню на горищі: тупотіння мишачих лапок у стінах, крапання сльоти за вікном. Скошена стеля, така низька, що він міг випростатися лише біля дверей. І відчуття, що десь, поза його полем зору, висаджені, наче глядачі на галерейці, його батько, мати й француз із радіо — усі спостерігають за ним крізь дренькотливе вікно, цікавлячись, що він робитиме.

Він бачить пригнічене Ютине обличчя, нахилене над шматками їхнього розбитого радіо. Він відчуває, як велетенська порожнеча ось-ось поглине їх усіх.

— Я не це мав на увазі, — каже Вернер під ковдрою. Але Фредерік більше нічого не відповідає, й обидва хлопці довгий час лежать нерухомо, споглядаючи, як блакитні промені місячного світла роблять кола кімнатою.

Мадам Руель, дружина пекаря, — жінка з гарним голосом, від якої зазвичай пахне дріжджами, але іноді також і цукровою пудрою або солодкими нарізаними яблуками, — прив’язала драбинку до даху чоловікового авто. На світанні вона разом із мадам Гібу поїхала на шосе де Карентан й за допомогою набору ключів переставила дорожні вказівники. П’яні й веселі, вони заходять на кухню в будинку номер чотири по рю Воборель.

— Дінан тепер за двадцять кілометрів на північ, — сміється мадам Руель.

— Просто в морі!

За три дні мадам Фонтіну випадково чує, що в німецького командира гарнізону алергія на золотарник. Мадам Карре, квітникарка, додає великі жмені золотарника до букета, що має бути доставлений у Шато.

Жінки направляють цілу партію штучного шовку за неправильною адресою. Навмисне роблять помилку в розкладі потягів. Мадам Ебрар, начальниця поштового відділку, потай запихає важливий на вигляд лист із Берліна собі під спідницю, приносить його додому й увечері розтоплює ним комин.

Вони приходять на Етьєнову кухню з радісними доповідями про те, що хтось чув, як командир гарнізону чхав, або ж що собаче лайно, залишене на сходах борделю, бездоганно виконало свою місію — опинилося на підошві німецького чобота. Мадам Манек наливає хересу, сидру чи мюскаде; когось садять чатувати біля дверей. Маленька й згорблена мадам Фонтіну хвалиться, що годину займала телефонну лінію в шато; старомодна й дебела мадам Гібу каже, що допомогла своїм онукам розмалювати вуличного собаку кольорами французького прапора й пустила його бігати по площі Шатобріан.

Жінки хихочуть від захвату.

— Що я могла б зробити? — питає старенька вдова, мадам Блашар. — Я теж хочу допомогти.

Мадам Манек просить усіх віддати мадам Бланшар їхні гроші.

— Ви отримаєте їх назад, — запевняє вона, — не хвилюйтеся. А тепер, мадам Бланшар, у вас усе життя був такий гарний почерк. Візьміть оцю ручку пана Етьєна. На кожній п’ятифранковій купюрі пишіть: «Негайно звільніть Францію». Ніхто не зможе собі дозволити знищувати гроші, так? Коли всі витратять ці купюри, наше маленьке повідомлення розійдеться по всій Бретані.

Жінки плескають у долоні. Мадам Бланшар стискає руку мадам Манек, пихкає і потішено блимає блискучими очима.

Іноді Етьєн шумно сходить униз, узутий в один черевик; і тоді вся кухня затихає, доки мадам Манек заварює йому чай, ставить усе на тацю, й Етьєн несе її назад нагору. А тоді жінки знову беруться за своє, теревенячи й будуючи плани. Мадам Манек розчісує коси Марі-Лор довгими, неуважними змахами.

— Сімдесят шість років, — дивується вона, — і досі можу отак почуватися? Наче маленька дівчинка із вогниками в очах.

Військовий лікар міряє штабс-фельдфебелеві фон Румпелю температуру. Надуває манжету для вимірювання тиску. Оглядає його горло, світячи ліхтариком. Цього ж самого ранку фон Румпель проводив огляд письмового столика п’ятнадцятого століття й керував його завантаженням у вагон для речей, призначених для мисливського будиночка маршала Ґерінґа. Солдат, який привіз його фон Румпелеві, розповів, як вони розкрадали маєток, у якому взяли того столика. Він назвав це «скупилися».

Столик наштовхує фон Румпеля на думку про голландську табакерку вісімнадцятого століття, зроблену з міді й бронзи й інкрустовану крихітними діамантами, що він оглядав на початку цього тижня, і коробочка для тютюну, непохитно, мов гравітація, знову нагадує йому про «Море полум’я». У миті слабкості він уявляє, як у майбутньому ходитиме між аркадою колон у величному музеї фюрера в Лінці, підошви його черевиків елегантно стукатимуть по мармуру, сутінкове світло литиметься крізь високі вікна. Він бачить тисячу кришталевих виставкових стендів, таких прозорих, що наче аж пливуть над підлогою, у них усередині чекають мінеральні скарби світу, зібрані з кожного куточка планети: діоптаз, топаз, аметист і каліфорнійський рубеліт.

Як там кажуть: «Наче зорі, зірвані з чола архангелів».[44]

А в самому центрі зали прожектор світить зі стелі на підніжку, на ній, усередині скляного куба, виблискує невеличкий блакитний камінчик…

Лікар просить фон Румпеля опустити штани. Хоча війна не давала й дня перепочинку, уже кілька місяців фон Румпель почувався щасливим. Його обов’язки подвоїлися, виявляється, що в райху небагато арійців, які знаються на діамантах. Лише три тижні тому за крихітною, розкресленою сонцем вокзальною станцією на заході від Братислави він оглянув конверт, повний ідеально прозорих, добре гранованих камінців; за ним гриміла вантажівка, повна картин, загорнутих у папір і перекладених соломою. Охоронці перешіптувалися, що серед них було якесь полотно Рембрандта й елементи знаменитого Краківського олтаря. Усе це було відправлене до соляної печери десь глибоко під австрійським селом Альтаусзее, де тунель завдовжки з півтора кілометра переходить у сяйливу галерею з полицями заввишки три поверхи, на яких вище керівництво зберігає найкращі витвори мистецтва у Європі. Вони зберуть усе під одним неприступним дахом, у храмі людських прагнень. Відвідувачі милуватимуться ними тисячу років.

Лікар мацає його пах.

— Не боляче?

— Ні.

— А тут?

— Ні.

Звісно, не варто було сподіватися дістати імена від паризького гранувальника. Зрештою, Дюпон не знав, кому віддали копії діаманта, охоронці музею планами з ним не ділилися. Хай там як, а від Дюпона таки була користь — фон Румпелеві потрібна була кількість і він її дізнався. Три.

Лікар каже:

— Можете вдягатися, — і йде мити руки під краном.

За два місяці перед окупацією Франції Дюпон виготовив три копії для музею. Чи користувався він оригіналом? Ні, йому дали зліпки. Він ніколи не бачив справжнього діаманта. Фон Румпель йому повірив.

Три копії. Плюс справжній камінь. Десь на цій планеті серед секстильйона піщинок.

Чотири камені, один із них — у музейному підвалі, замкнутий у сейфі. Треба знайти ще три. Іноді фон Румпель відчуває, як нетерплячість піднімається в ньому, мов жовч, але він примушує себе її проковтувати. Час настане.

Він защіпає ремінь.

— Потрібно буде зробити біопсію, — висновує лікар. — Вам варто зателефонувати дружині.

Масштаби жорстокості ростуть. Чи то Бастіан улаштував вендету, чи то Фредерік таким чином шукає собі єдиний вихід, неясно. Напевно, Вернер знає лише те, що якогось квітневого ранку він прокидається й бачить, що Фредеріка немає на його койці, а надворі земля на ширину долоні вкрита талим снігом.

Фредерік не приходить ні на сніданок, ні на поетику, ні на ранкові польові заняття. Кожна почута Вернером версія містить якісь хиби чи суперечності, наче правда — це машина з невідповідними деталями. Спочатку він чує, що група хлопців витягнули Фредеріка надвір, повставляли у сніг смолоскипи й наказали йому в них стріляти, щоб довести, що він має нормальний зір. Далі Вернер чує, що хлопці принесли Фредерікові таблиці для перевірки зору й примусово заштовхали йому в рот, коли той не зміг ці таблиці прочитати.

Але яке значення тут має правда? Вернер уявляє, як двадцять хлопців оточили Фредерікове тіло, мов щури; він бачить товсте, лискуче обличчя коменданта, у якого шия не поміщається в комірі; він сидить, опершись ліктем на якомусь дубовому троні з високою спинкою, доки калюжа крові повільно розливається підлогою, піднімається йому до щиколоток, до колін…

Вернер пропускає обід і заціпеніло йде до шкільного медпункту. Він ризикує бути залишеним після занять, якщо не гірше. Сонячний ясний полудень, але його серце повільно стискають лещата; і все навколо повільне й гіпнотичне; і він споглядає, як піднімаються його руки, як він відчиняє двері, так, наче дивиться крізь кількаметровий шар води.

Єдине ліжко, заляпане кров’ю. Кров на подушці, на простирадлах і навіть на емальованому металевому каркасі. У мисці — рожеві ганчірки. На підлозі — напіврозмотаний бинт. Забігає медсестра й кривиться, побачивши Вернера. Окрім кухарок, вона в школі єдина жінка.

— Чому стільки крові? — питає він.

Вона прикладає до губ чотири пальці. Напевно, вагається, чи сказати йому, чи вдати, що не знає. Звинувачення, звільнення чи співучасть.

— Де він?

— У Ляйпцигу. На операції.

Вона торкається круглого білого ґудзика на халаті, можливо, надміру тремтячим пальцем. Окрім цього, вона поводиться дуже суворо.

— Що сталося?

— Хіба ти не мав би бути у їдальні?

Щоразу, як моргає, він бачить чоловіків зі свого дитинства: звільнених шахтарів, що волочилися темними вулицями; чоловіків, у яких за пальці — гаки, а в очах — порожнеча; він бачить Бастіана, який стоїть над укритою парами річкою, а навколо нього падає сніг. «Фюрер, народ, райх. Загартуй своє тіло, загартуй свою душу».

— Коли він повернеться?

— Ой, — виривається в неї, і вона хитає головою.

Синя мильниця на столі. Над ним — старий портрет якогось офіцера в облущеній рамі. Ще одного хлопця, якого відправили на смерть, прогнавши через цю школу.

— Кадете?

Вернерові доводиться сісти на ліжко. Обличчя медсестри наче грає одразу кілька ролей — маска поверх маски поверх маски. Що цієї миті робить Юта? Витирає носа якомусь плаксивому немовляті, збирає газети, слухає виступ армійських медсестер чи штопає ще одну шкарпетку? Молиться за нього? Вірить у нього?

Він думає: «Я ніколи не зможу їй про це розказати».

Літо. Марі-Лор сидить в альтанці за бібліотекою з мадам Манек і божевільним Убером Базеном. Крізь свою мідну маску, прожовуючи суп, Убер каже:

— Я хочу вам дещо показати.

Він веде їх, на думку дівчинки, по рю дю Боєр, хоча це може бути рю Венсан де Гурне чи рю дес От Саль. Вони доходять до міської стіни і звертають праворуч на вуличку, де Марі-Лор ще ніколи не бувала. Спускаються двома сходинками, проходять крізь завіску з висячого плюща, і мадам Манек питає:

— Убере, куди ви нас ведете?

Доріжка стає все вужча й вужча, аж доки їм доводиться йти в колосок, з обох боків закінчуються стіни, й тоді вони зупиняються. Марі-Лор відчуває, як, торкаючись їхніх плечей, угору піднімаються кам’яні брили. Здається, вони розчиняються в небі. Якщо батько додав цю вуличку до своєї моделі, вона її ще не знайшла.

Убер обшукує свої засмальцьовані штани, важко дихаючи за маскою. Там, де мав би бути мур, ліворуч, Марі-Лор чує, як відмикається замок. Зі скрипом відчиняються ворота.

— Пильнуйте голови, — застерігає він і допомагає їй пройти. Спускаються в стиснутий, вологий простір, де, без сумніву, пахне морем. — Ми під стіною. Над нами двадцять метрів граніту.

— Серйозно, Убере, тут же похмуро, мов на цвинтарі, — дорікає мадам, але Марі-Лор наважується пройти трохи далі: п’яти ковзають, підлога нахиляється, а тоді її черевики торкаються води.

— Помацай, — Убер Базен нахиляється й підносить її руку до вигнутої стіни, повністю вкритої молюсками. Сотнями молюсків. Тисячами.

— Їх так багато, — захоплюється вона.

— Я не знаю чому. Може, тут їх не чіпають чайки? Ось, торкнися, я одного переверну. — Сотні крихітних, звивних ніжок під роговим панциром — морська зірка. — Ось блакитні мідії. Ось мертвий кам’яний краб, відчуваєш клешню? А тепер пильнуй голову.

Десь неподалік плюскотить прибій; вода вихриться біля її ніг. Марі-Лор ступає вперед — дно піщане, води заледве по щиколотку. Наскільки можна зрозуміти, це низький грот, десь чотири метри завдовжки й удвічі вужчий, що за формою скидається на хлібину. У дальньому кінці — масивні ґрати, крізь які дме променистий, чистий морський вітер. Її пальці знаходять мушлі, водорості, ще тисячу молюсків.

— Що це за місце?

— Пам’ятаєш, я розказував про собак-вартових? Колись давно міські псарі тримали тут мастифів, великих, мов коні. Коли дзвін оголошував прихід ночі, собак відпускали бігати узбережжям, щоб вони розривали на шматки кожного моряка, який наважився зійти на берег. Десь під цими мідіями на камені нашкрябано рік — 1165.

— А вода?

— Навіть за найвищих припливів вона підіймається щонайбільше по пояс. Тоді, напевно, припливи були нижчі. У дитинстві ми любили тут гратися. Ми з твоїм дідом. Часом і з двоюрідним дідом теж.

Вода обливає їй ноги. Навкруги мідії клацають і зітхають. Вона думає про старих навіжених моряків, що жили в цьому місті, контрабандистів і піратів, що відпливали в темні води, ведучи свої кораблі поміж тисяч і тисяч рифів.

— Убере, нам уже варто йти, — гукає мадам Манек, і її голос відлунює від стін. — Це не місце для дівчинки.

— Усе гаразд, мадам! — озивається Марі-Лор.

Раки-самітники. Морські анемони, з яких прискає вода, коли вона тикає в них пальцем. Галактики молюсків. І в кожного своя історія життя.

Нарешті мадам Манек вдається вмовити їх звідти піти, і божевільний Убер виводить Марі-Лор назад через ворота й замикає їх. Перш ніж вони доходять до площі Бруссе, доки мадам Манек іде попереду, він стукає Марі-Лор по плечу. У її лівому вусі лунає його шепіт, його подих відгонить розчавленими комахами.

— Як думаєш, ти змогла б знайти це місце знову?

— Напевно.

Він кладе щось їй на долоню.

— Ти знаєш, що це?

Марі-Лор затискає кулак.

— Це ключ.

Щодня оголошують про ще одну перемогу, про ще один наступ. Росія стискається, мов акордеон. У жовтні кадетство збирається навколо великого бездротового радіо послухати, як фюрер оголошує про початок операції «Тайфун». Німецькі війська встановлюють прапори за якісь кілометри від Москви. Росія буде їхня.

Вернерові п’ятнадцять. На Фредеріковому ліжку спить новий хлопець. Іноді вночі Вернер бачить Фредеріка, коли його там немає. Його обличчя з’являється з-за краю горішньої койки, його обрис притискає бінокль до віконного скла. Фредерік, що не помер, але й не видужав. Зламана щелепа, розколотий череп, мозкова травма. Нікого не покарали, нікого не допитали. Блакитне авто під’їхало до школи: з нього вийшла Фредерікова матір, пішла до кабінету коменданта й дуже скоро вийшла, зігнута під вагою Фредерікового мішка для речей, дуже маленька на вигляд. Вона сіла в автомобіль і зникла.

Фолькгаймер поїхав; подейкують, що він став грізним фельдфебелем вермахту, що він повів загін штурмувати останнє місто перед Москвою, що він виривав нігті в мертвих росіян і скурював їх у люльці.

Кадети найновішого посіву шаленіють від палкого бажання себе показати. Вони бігають, кричать, перестрибують через перешкоди; на польових заняттях вони грають в ігри, у яких десять хлопців мають червоні пов’язки на руках, а десять — чорні. Гра закінчується, коли котрась із команд дістає всі двадцять.

Вернерові здається, що всі хлопці навколо нього якісь одурманені. Наче щоразу перед їжею кадети наливають собі в чашки не холодну мінеральну воду з Шульпфорти, а якийсь напій, що їх п’янить і засліплює. Наче для них це спосіб стримати величезну й неминучу лавину нудьги — заливати її лозунгами, вправами й сяйливою шкірою на чоботах. Очі найтупіших хлопців світяться рішучістю: уся увага налаштована на те, щоб винюхувати слабкість. Вони не зводять із Вернера підозріливих поглядів, коли він вертається з Гауптманової лабораторії. Йому не вірять, бо він сирота; він часто буває сам; у його акценті відчувається дрібка французької, яку він вивчив у дитинстві.

«Ми — кулі, ми — ядра, — співають кадети. — Ми — вістря меча».

Вернер увесь час думає про дім. Йому бракує того звуку дощу на цинковому даху над його вікном; невгамовної енергії інших дітей; хрипливого співу фрау Елени, коли вона заколисує дитя в кімнаті відпочинку. Запаху коксохімічного заводу, що відчувається на світанні, — найперший незмінний запах кожного дня. Найбільше йому бракує Юти: її прихильності, її впертості, того, як вона завжди розуміє, що правильно, а що ні.

Однак у Вернерові моменти найбільшої слабкості ці сестрині риси викликають у ньому гнів. Може, вона і є його вада, перешкода у його сигналі, яку відчувають задираки. Може, саме через неї він не може стати такий, як решта. Маючи вдома сестру, ти повинен думати про неї як про красуню з плаката — рожевощоку, сміливу, надійну. Саме за неї ти воюєш. Саме за неї помреш. Але Юта? Юта надсилає такі листи, які шкільний цензор майже повністю зафарбовує. Ставить такі питання, які не варто ставити. Лише Вернерові взаємини з доктором Гауптманом, його привілейоване становище вчителевого улюбленця захищають його. Якась берлінська фірма виготовляє їхній приймач-передавач, і кілька приладів уже повертаються, як каже Гауптман, «з полів», рознесені на шматки, спалені, втоплені в багнюці чи з якимось дефектом, і Вернерова робота полягає в тому, щоб їх відновити, доки Гауптман говорить по телефону, пише заявки на запасні деталі чи проводить цілі тижні поза школою.

Тижнями він не надсилає Юті листів. Нашкрябує чотири рядки, загальні фрази: «У мене все гаразд, я дуже зайнятий», — і вручає їх завідувачеві гуртожитку. Страх поглинає його.

— У кожного з вас є розум, — виголошує Бастіан у їдальні якогось вечора, торкаючись хлопчачих спин в уніформі пальцем, доки ті схиляються над своїми тарілками. — Але розуму не можна довіряти. Розум завжди схиляється в бік невизначеності, у бік питань, а що вам справді потрібно — це певність. Ціль. Ясність. Не довіряйте своєму розумові.

Вернер сидить у лабораторії пізно вночі, знову сам, крутячи ручку «Грюндіга», якого Фолькгаймер брав із Гауптманового кабінету, шукаючи музику, шукаючи відлуння, сам не знаючи, що шукає. Він бачить, як контур розмикається й змикається знову. Бачить Фредеріка, що вглядається у свою книжку з пташками, бачить жах цольферайнських шахт — котяться вагони, гримлять замки´, їздять конвеєри, димові труби плюють у небо вдень і вночі. Бачить Юту, що розмахує смолоскипом, доки темрява підкрадається з усіх боків. Вітер б’ється в стіни лабораторії — вітер, що, як любить їм нагадувати комендант, прилітає аж із Росії, козацький вітер, вітер усеїдних варварів зі свинячими головами, здатних на все, аби напитися крові німецьких дівчат. Вітер горил, яких треба стерти з лиця землі.

Статика, статика.

Ти там?

Урешті він вимикає радіо. З тиші дзвенять голоси його наставників. Вони луною відбиваються, з одного боку, а з іншого — говорять спогади.

Розплющте свої очі і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться назавжди.

Ресторан у «Готель-Дью» великий, похмурий і повний людей, що обговорюють підводні човни біля Гібралтару, грабіжницький валютний курс і чотиритактні дизельні мотори. Мадам Манек замовляє дві миски супу з морепродуктами, які вони з Марі-Лор швидко спорожнюють. Вона не знає, що далі робити — їм і далі чекати? — тож замовляє ще дві.

Нарешті навпроти них сідає чоловік у шелесткому одязі.

— Вас точно звати мадам Вольтер?

— А вас точно звати Рене? — питає мадам Манек.

— А це хто?

— Моя спільниця. Вона безпомилково визначає брехню за голосом.

Він сміється. Вони базікають про погоду. Від чоловіка пахне морем, наче його сюди принесло штормом. Розмовляючи, він сильно жестикулює й зачіпає стіл, через що дзвенять ложки в мисках. Нарешті він зізнається:

— Ми захоплюємося вашою діяльністю, мадам.

Чоловік, що називає себе Рене, далі говорить надзвичайно тихо. Марі-Лор удається розчути тільки кілька фраз:

— Видивляйтеся особливе маркування на їхніх номерних знаках: WH — це піхота, WL — авіація, а WM — морські сили. І ви могли б занотовувати — чи знайти когось, хто міг би, — кожне судно, що заходить і виходить із гавані. Ця інформація нині дуже потрібна.

Мадам Манек мовчить. Чи сказано ще щось, чого Марі-Лор не вдалося розчути, чи вони спілкуються ще й пантомімою, передають записки, погоджують стратегеми, — вона не може сказати. Досягнуто якогось рівня згоди, й досить скоро вони з мадам Манек повертаються на кухню в будинку номер чотири по рю Воборель. Мадам Манек чимось гримить у підвалі й дістає знаряддя для консервування. Сьогодні, оголошує вона, їй удалося роздобути, напевно, останні два ящики персиків на всю Францію. Вона наспівує, допомагаючи Марі-Лор їх чистити.

— Мадам?

— Так, Марі.

— А що таке псевдонім?

— Це таке ім’я, яким користуєшся замість справжнього.

— Якби мені треба було, яке ім’я мені можна було б узяти?

— Ну, — вагається мадам Манек. Вона витягає кісточку з персика й ріже його начетверо. — Та яке завгодно. Русалка, якщо хочеш. Стокротка? Фіалка?

— А як щодо Мідії? Напевно, я б хотіла бути Мідією.

— Мідія. Чудовий псевдонім.

— А ви, мадам? Ким ви хотіли б називатися?

— Я? — ніж мадам Манек завмирає в повітрі. У підвалі співають цвіркуни. — Я хотіла би бути Лезом.

— Лезом?

— Так.

Аромат персиків збирається у ясну червонувату хмару.

— Лезом? — повторює Марі-Лор.

Обидві заливаються сміхом.

У саморобному конверті чекає Вернерів дитячий блокнот, на обкладинці якого написано його рукою: «Питання». На сторінках кишать хлопчачі креслення, винаходи: електричний нагрівач ліжка, який він хотів зробити для фрау Елени, велосипед із ланцюгами на обидва колеса. Чи впливають магніти на рідини? Чому човни тримаються на плаву? Чому в нас паморочиться від крутіння на місці?

У кінці — з десяток чистих сторінок. Напевно, записи такі дитячі, що цензор їх не зафарбував.

Навколо нього гримлять чоботи, стукають гвинтівки. Рукоятку на землю, цівку до стіни. Схопити чашку з гачка, тарілку з полиці. Стати в чергу по варену яловичину. Його накриває така велика хвиля туги за домом, що доводиться стулити повіки.

Мадам Манек заходить до Етьєнового кабінету на п’ятому поверсі. Марі-Лор слухає за дверима.

— Ви могли б допомагати, — чути голос мадам.

Хтось — напевно, вона ж — відчиняє вікно, і свіже морське повітря вривається на сходи, здмухуючи все на своєму шляху: Етьєнові фіранки, його папери, його пил, тугу Марі-Лор за батьком.

— Будь ласка, мадам, зачиніть. Вони ж карають порушників режиму!

Вікно залишається відчиненим. Марі-Лор спускається на одну сходинку.

— Як знати, кого вони покарають, Етьєне? Жінку з Ренна на дев’ять місяців кинули до в’язниці за те, що вона назвала одного зі своїх кабанів Геббельсом, ви це знали? Хіроманта з Канкаля застрелили за те, що той передбачив повернення де Ґолля навесні. Застрелили!

— Це лише чутки.

— Мадам Ебрар розповідала, що одному чоловікові з Дінара — дідусеві, Етьєне, дали два роки в’язниці за те, що він під коміром носив Лотаринзький хрест. Подейкують, що вони перетворюють усе місто на великий склад боєприпасів.

Її двоюрідний дід м’яко сміється.

— Звучить як вигадка шестикласника.

— У кожній чутці є зерно правди, Етьєне.

Усе Етьєнове доросле життя, розуміє Марі-Лор, мадам Манек зважала на його страхи. Обходила їх, згладжувала. Дівчинка спускається ще на одну сходинку.

— Ви багато знаєте, Етьєне, — продовжує мадам Манек, — про мапи, припливи, радіо.

— Усі ці жінки в моєму домі — це вже надто небезпечно. Люди не сліпі.

— Хто?

— Та хоча б парфумер.

— Клод? — вона пирхає. — Малий Клод тільки тим і зайнятий, що себе обнюхує.

— Клод уже не такий і малий. Навіть я бачу, що його сім’я має більше за інших: більше м’яса, більше електрики, більше масла. Я знаю, як такі нагороди дістаються.

— Тоді поможіть нам.

— Я не хочу заробити неприємностей, мадам.

— А хіба нічого не робити — це не заробляти неприємностей?

— Нічого не робити — це нічого не робити.

— Нічого не робити — це те саме, що й співпрацювати з ними.

Вітер дме поривами. В уяві Марі-Лор він перекочується й сяє, підносить у повітря хвою й терня. Срібний, а тоді зелений, а тоді знову срібний.

— Я знаю способи, — шепоче мадам Манек.

— Які способи? Кому ви довірилися?

— Іноді доводиться комусь довіряти.

— Якщо людина не однієї з вами крові, нічому не можна вірити. Та й навіть у цьому разі. Ви не з людиною хочете боротися, мадам Манек, а із системою. Як боротися із системою?

— Та хоч якось.

— Що я маю робити?

— Відкопати ту розвалюху на горищі. Колись ви знали про радіо більше за будь-кого в місті. За будь-кого в Бретані, напевно.

— Вони забрали всі приймачі.

— Не всі. Скрізь повно захованих речей. Вам доведеться лише читати числа, наскільки я зрозуміла, числа на смужці паперу. Хтось — я не знаю, хто, може, Убер Базен — приноситиме їх до мадам Руель, та їх збиратиме й запікатиме повідомлення в хлібинах. У хлібинах! — вона сміється. Марі-Лор здається, що її голос звучить на двадцять років молодшим.

— Убер Базен. Ви довіряєте Уберові Базену?! Ви запікаєте секретні коди в хлібові?!

— Ніби якийсь угодований німчура їстиме той жахливий хліб?! Вони забрали собі все якісне борошно. Ми приноситимемо його додому, ви передаватимете цифри, а папір ми спалимо.

— Це безглуздо. Ви поводитеся, мов діти.

— Це краще, ніж узагалі нічого не робити. Подумайте про свого племінника. Подумайте про Марі-Лор.

Колишуться фіранки, шелестять папери; двоє дорослих у кабінеті зайшли в глухий кут. Марі-Лор підійшла вже так близько до кімнати, що може торкнутися дверей.

— Хіба вам не хочеться пожити перед смертю? — питає мадам Манек.

— Марі майже чотирнадцять, мадам. Як на часи війни — не так і мало. Чотирнадцятирічні помирають так само, як і всі інші. Але я хочу, щоб у її чотирнадцять вона була юна. Я хочу…

Марі-Лор ступає назад на одну сходинку. Чи побачили вони її? Вона думає про кам’яну нору, у яку її водив божевільний Убер Базен, про величезні колонії молюсків. Вона думає про те, скільки разів батько садив її на свого велосипеда: вона балансувала на сидінні, а він ставав на педалі, й вони плавно виїжджали на який-небудь шумний паризький бульвар. Вона згинала коліна й трималася за його пояс — і вони літали між автівок, спускалися з пагорбів, проїжджали крізь різні запахи, шуми й кольори.

— Я повертаюся до своєї книжки, — закінчує розмову Етьєн. — Хіба ви не мали б зараз готувати вечерю?

У січні 1942 року Вернер заходить до кабінету доктора Гауптмана, яскраво освітленого полум’ям, удвічі теплішого за решту зáмку, й просить, щоб його відправили додому. Маленький учитель сидить за своїм великим столом, перед ним стоїть тарілка з хирлявою на вигляд смаженою пташкою. Куріпка, голуб або рябчик. Праворуч — згортки зі схемами. Хорти розтягнулися на килимі перед комином.

Вернер стоїть, тримаючи в руці картуза. Гауптман заплющує очі й проводить пальцем по брові.

— Я зароблю грошей і відшкодую вартість квитка, пане доктор.

Блакитний візерунок вен пульсує на Гауптмановому лобі. Він розплющує очі.

— Ти? — Пси підводять голови всі разом — триголова гідра. — Ти, який отримує все? Хто приходить сюди, слухає концерти, смакує шоколадом і гріється біля вогню?

До Гауптманової щоки пристав шматок смаженого пташиного м’яса. Напевно, вперше Вернер бачить у вчителевому рідкому світлому волоссі, його чорних ніздрях, його маленьких, майже ельфових вухах щось безжальне й нелюдське, якесь прагнення будь-що вижити.

— Може, ти думаєш, що став важливою персоною, га? Що ти тут хтось?

Вернер стискає картуза за спиною й старається вгамувати дрож у плечах.

— Ні, пане доктор.

Гауптман згортає серветку.

— Ти сирота, Пфеннігу, у тебе немає покровителів. Я можу зробити з тебе, що захочу. Порушника порядку, злочинця, дорослого. Я можу відправити тебе на фронт і подбати про те, щоб ти мерз у льодяному окопі, поки росіяни не відріжуть тобі руки й не примусять тебе їх з’їсти.

— Так, пане доктор.

— Тебе випустять зі школи, коли школі це буде потрібно. І не раніше. Це ми служимо райху, Пфеннігу. А не він нам.

— Так, пане доктор.

— Прийдеш сьогодні до лабораторії. Як завжди.

— Так, пане доктор.

— Більше ніякого шоколаду. Ніяких привілеїв.

У коридорі, зачинивши за собою двері, Вернер притискається лобом до стіни, й останні миті життя його батька виринають у його уяві: стискаються тунелі, опускається стеля. Підборіддя, притиснуте до підлоги. Розколюється череп. «Я не можу поїхати додому, — думає він. — І не можу лишитися».

Марі-Лор іде за ароматом приготованого мадам Манек супу через пляс оз Ерб і тримає теплу каструлю надворі, біля альтанки, доки мадам Манек стукає у двері.

— А де мосьє Базен? — питає мадам Манек.

— Напевно, перебрався кудись, — відповідає бібліотекар, однак сумнів у голосі йому не вдається приховати повністю.

— Куди міг перебратися Убер Базен?

— Я не знаю, мадам Манек. Будь ласка. Надворі холодно.

Двері зачиняються. Мадам сипле чортами. Марі-Лор думає про Уберові вигадки: печальних монстрів із морської піни, русалок із риб’ячими хвостами, романтику англійських саг.

— Він повернеться, — каже мадам Манек, так само до Марі-Лор, як і до себе.

Однак наступного ранку Убера Базена немає. Як і на третій день.

На чергові збори приходить лише половина групи.

— Вони думають, що він нам помагав? — шепоче мадам Ебрар.

— А він помагав?

— Я думала, він передавав повідомлення.

— Які саме повідомлення?

— Це стає надто небезпечно.

Мадам Манек ходить туди-сюди; Марі-Лор майже відчуває жар її відчаю з іншого боку кімнати.

— То киньте це все! — у її голосі вчуваються ледь стримувані почуття. — І йдіть геть.

— Не гарячкуйте, — заспокоює мадам Руель. — Ми зробимо перерву, на тиждень чи два. Доки все вляжеться.

Убер Базен із його мідною маскою, хлоп’ячою жвавістю і смородом розчавлених комах із рота. «Куди, — думає Марі-Лор, — вони забирають арештованих? У «готель», як і її батька? Звідки вони потім пишуть листи додому про чудову їжу й міфічні дерева? Дружина пекаря стверджує, що їх відправляють до таборів у горах. Дружина бакалійника каже, що на фабрики нейлону в Росію. Марі-Лор це здається так само ймовірним, як і те, що люди просто зникають. Солдати накидають мішок на хай там кого вони хочуть усунути, пропускають крізь нього струм, і нема людини. Вона потрапляє до якогось іншого світу.

«Місто, — думає Марі-Лор, — повільно перетворюється на модель, що стоїть нагорі. Вулиці одна за одною порожніють». Щоразу, вийшовши надвір, вона відчуває, скільки над нею вікон. Тиша жаска, неприродна. «Напевно, так почувається миша, — думає вона, — коли вилізає з нори на галявину, ніколи не знаючи, чия її може накрити тінь».

Над столами у їдальні висять нові шовкові транспаранти з блискучими буквами слоганів.

На них написано: «Упасти — це не сором. Сором — не встати».

«Будьте тонкі й стрункі, швидкі, мов хорти, міцні, мов чинена шкіра, й незламні, як криця».

Щотижня зникає ще якийсь учитель, затягнутий у машину війни. Приходять нові вчителі, літні містяни сумнівних схильностей і тверезості. Усі вони, помічає Вернер, мають якусь ваду: хтось шкутильгає, хтось сліпий на одне око, у когось обличчя, перекошене від серцевого нападу чи попередньої війни. Новим учителям кадети виказують менше поваги, а ті, у свою чергу, швидко дратуються; й незабаром Вернерові школа видається схожою на гранату з висмикнутою чекою.

З електрикою починає відбуватися щось дивне. Напруга зникає на п’ятнадцять хвилин, а тоді різко стрибає. Годинники йдуть зашвидко, лампочки яскравішають, спалахують і вибухають, і коридором розсипається тихий дощ із уламків скла. Настають темні дні, перемикачі не працюють, струму немає. У спальнях і душових стоїть страшенний холод, для освітлення сторожі користуються смолоскипами й свічками. Усе паливо відсилають на фронт, і через шкільні ворота прокочується все менше автівок; їжу привозять тим одним змученим мулом, у якого світяться ребра.

Не раз Вернер розрізає сосиску на своїй тарілці й бачить, як усередині звиваються рожеві черви. Уніформи в нових кадетів жорсткіші й дешевші, ніж його; на заняттях зі стрілецької майстерності справжніми патронами більше не стріляють. Вернер не здивується, якщо Бастіан почне їм роздавати палиці й каміння.

І все одно новини хороші. «Ми підступаємо до Кавказу, — проголошує Гауптманове радіо. — Ми захопили нафтові поля, ми взяли Шпіцберген. Ми рухаємося з дивовижною швидкістю. Убито п’ять тисяч сімсот росіян, втрати серед німців — сорок п’ять».

Кожен шостий чи сьомий день два ті самі бліді офіцери, відповідальні за сповіщення про загиблих, заходять до їдальні, і чотириста облич стають мертвотно-білі від зусилля не обернутися. Хлопці лише спрямовують погляди й думки, відстежуючи маршрут двох офіцерів, доки ті рухаються між столами, шукаючи того хлопця, у кого загинув батько.

Кадет, за яким вони зупиняються, часто намагається вдати, що не помічає їхньої присутності. Він підносить виделку до рота, жує, і зазвичай саме тоді вищий офіцер, старшина, кладе долоню на хлопцеве плече. Хлопець із повним ротом і розгубленим виразом на обличчі зводить на них погляд і виходить разом із ними. Великі дубові подвійні двері зі скрипом зачиняються, усі видихають і все повільно повертається на свої місця.

Батько Райнгарда Вольмана поліг у бою. Батько Карла Вастергольцера поліг у бою. Батько Мартіна Букгарда поліг у бою; і Мартін каже всім, того ж вечора, коли його постукали по плечу, що він щасливий.

— Хіба не всім нам судилося померти? — питає він. — Хто не вважав би за честь полягти в бою? Стати сходинкою на шляху до остаточної перемоги?

Вернер шукає сумнів у Мартінових очах, але не знаходить.

Самого Вернера постійно навідують сумніви. Расова чистота, політична чистота — Бастіан розказує про огидність будь-якої зіпсутості, однак глупої ночі Вернер роздумує, чи життя — це не своєрідне псування. Дитя народжується, й світ кидається його змінювати. Щось у нього забирає, щось йому насильно дає. Кожен кусень їжі, кожна часточка світла, яку бачить око, — тіло не може бути чисте. Але саме тому, наполягає комендант, саме тому райх вимірює їхні носи й визначає колір їхнього волосся.

«Ентропія закритої системи ніколи не зменшується».

Ночами Вернер дивиться на Фредерікову койку — тонкі планки, жалюгідний заплямований матрац. На ній спить інший новенький, Дітер Фердінанд, малий м’язистий хлопець з Франкфурта, який виконує все, що накажуть, із жахливою шаленістю.

Хтось кашляє, хтось стогне уві сні. Десь удалині, за озерами, лунає самотній гудок потяга. На схід, потяги завжди йдуть на схід, за пагорби, вони їдуть до велетенських проторованих окраїн поблизу фронту. Навіть коли він спить, потяги йдуть. Із гуркотом мчать катапульти історії.

Вернер зашнуровує чоботи, співає пісень і маршує в колоні, діючи не так з примусу, як зі старого бажання бути слухняним. Бастіан ходить між рядів, доки хлопці вечеряють.

— Що гірше за смерть, хлопці?

Викликає якогось бідолашного кадета.

— Боягузтво!

— Боягузтво, — погоджується Бастіан, і хлопець сідає, доки комендант важко йде вперед, задоволений, киваючи самому собі.

Останнім часом комендант говорить про фюрера все більше, а його найсвіжіші потреби — молитви, паливо, лояльність. Фюрерові потрібна стійкість, електрика, шкіра на чоботи. На зорі свого шістнадцятиріччя Вернер починає розуміти, що насправді фюрерові потрібні хлопці. Довгі ряди хлопців, які підходять до конвеєра й залазять на нього. Відмовтеся від сметани заради фюрера, від сну заради фюрера, віддайте йому алюміній. Віддайте йому Райнгардового батька, Карлового батька, Мартінового батька.

У березні 1942 року доктор Гауптман викликає Вернера до себе в кабінет. На підлозі повно напівспакованих дерев’яних ящиків. Хортів не видно. Коротун міряє кроками кімнату і зупиняється тільки тоді, коли Вернер оголошує про своє прибуття. У нього такий вигляд, наче його щось засмоктує, а він не в змозі нічого вдіяти.

— Мене викликають до Берліна. Хочуть, щоб я продовжив роботу там.

Гауптман знімає з полиці піщаного годинника і ставить його у ящик, його бліді пальці зі сріблястими пучками завмирають у повітрі.

— Усе буде, як ви мріяли, пане доктор. Найкраще обладнання, найкращі голови.

— Можеш іти, — дозволяє доктор Гауптман.

Вернер виходить у коридор. Надворі, на припорошеному снігом дворику, тридцять першокурсників бігають на місці, видихаючи струмені повітря, що швидко зникають. Повнощокий, гладко виголений, відразливий Бастіан щось кричить. Він піднімає одну коротеньку руку, й хлопці повертаються на п’ятах, піднімають гвинтівки над головами й біжать на місці ще швидше, а їхні коліна відблискують у місячному світлі.

У будинку номер чотири по рю Воборель лунає електричний дзвоник. Етьєн Леблан, мадам Манек і Марі-Лор припиняють жувати водночас із однаковою думкою: «Мене викрили». Передавач на горищі, жінки на кухні, сотні походів на пляж.

— Ви когось чекаєте? — питає Етьєн.

— Нікого, — відповідає мадам Манек.

Її подруги підійшли б до задніх дверей.

Дзвоник лунає знову.

Вони втрьох ідуть у хол, мадам Манек відчиняє двері.

Французькі поліціянти, двоє. Пояснюють, що прийшли на прохання від паризького Національного музею природничої історії. Різкий стукіт їхніх чобіт по дощаній підлозі холу такий гучний, що аж наче стрясає віконне скло. Один із них щось їсть — яблуко, вирішує Марі-Лор. Інший пахне лосьйоном після гоління. І смаженим м’ясом. Ніби вони прийшли з бенкету.

Усі п’ятеро — Етьєн, Марі-Лор, мадам Манек і двоє чоловіків — сідають на кухні за квадратний стіл. Поліціянти відмовляються від рагу. Перший прокашлюється.

— Правомірно чи ні, — починає він, — але його засудили за крадіжку і змову.

— Усіх в’язнів, політичних і неполітичних, — продовжує другий, — примушують до робіт, навіть якщо цього не було у їхньому вироку.

— Із музею писали наглядачам і начальникам в’язниць по всій Німеччині.

— Ми ще не знаємо, у якій саме він в’язниці.

— Ми думаємо, що в Брайтенау.

— Ми певні, що вони не влаштовували трибуналу.

Етьєнів голос спіраллю піднімається з-за спини Марі-Лор.

— Це хороша в’язниця? Тобто, одна з кращих?

— Боюся, не буває хороших німецьких в’язниць.

Дорогою проїжджає вантажівка. Море огортає Пляж дю Моль за п’ятдесят метрів від них. Вона думає: «Вони кажуть лише слова, а що таке слова, якщо не звуки, звуки, витворені з подиху, невагомі випари, видихнуті в повітря на кухні, де вони розчиняються й зникають». А вголос каже:

— Ви приїхали так здалеку, щоб розказати нам те, що ми вже знаємо.

Мадам Манек бере її за руку.

— Ми не знали, що в’язниця називається Брайтенау, — каже Етьєн.

Перший поліціянт зауважує:

— Ви повідомили музей, що йому вдалося таємно надіслати два листи.

Другий:

— Можна на них глянути?

По них іде Етьєн, радий думати, що хтось ними опікується; Марі-Лор теж мала б радіти, та щось викликає в неї підозру. Вона пам’ятає слова батька, які той сказав іще в Парижі, у ніч окупації, доки вони чекали на потяг: «Кожен дбає про себе».

Перший поліціянт виколупує із зубів шматок яблука. Вони дивляться на неї? Від такої їхньої близькості в неї паморочиться в голові. Етьєн повертається з обома листами, й вона чує, як чоловіки передають один одному аркуші.

— Він про щось розказував, перш ніж поїхати?

— Про які-небудь конкретні доручення чи справи, про які нам варто знати?

Вони добре говорять французькою, дуже по-паризьки, але, як знати, на чиєму вони боці? «Якщо в жилах людини не тече така сама кров, як у вас, нічому не можна вірити». Тієї миті Марі-Лор почувається незатишно й тісно, як наче їх п’ятьох опустили в мутний акваріум, переповнений рибою, і вони зачіпають одне одного плавцями.

— Мій батько не злодій, — промовляє вона.

Її руку стискає рука мадам Манек.

— Він здавався занепокоєним через свою роботу, свою доньку. Через Францію, звісно, — веде розмову Етьєн. — А хто не був би?

— Мадемуазель, — перший чоловік звертається безпосередньо до Марі-Лор. — Він нічого конкретного не згадував?

— Нічого.

— У музеї він завідував ключами.

— Він здав ключі перед від’їздом.

— Можна нам глянути на речі, які він привіз із собою?

Другий чоловік додає:

— Скажімо, на валізи?

— Він забрав свого наплічника, — відповідає Марі-Лор, — коли директор попросив його повернутися.

— Можна нам усе одно глянути?

Марі-Лор відчуває, як напружується атмосфера в кімнаті. Що вони сподіваються знайти? Вона уявляє радіообладнання, що стоїть просто над нею: мікрофон, передавач, усі ці ручки налаштування, перемикачі, кабелі.

— Можна, — погоджується Етьєн.

Вони заходять до кожної кімнати. Третій поверх, четвертий, п’ятий. На шостому, у колишній спальні її діда, вони відчиняють величезний гардероб із важкими дверима, переходять через коридор і схиляються над моделлю Сен-Мало в кімнаті Марі-Лор, перешіптуються, а тоді шумно йдуть вниз.

Вони ставлять лише одне питання про три скручені прапори «Вільної Франції»[45] у комірчині на другому поверсі. Чому Етьєн їх там тримає?

— Ви так наражаєте себе на небезпеку, — застерігає другий поліціянт.

— Ви ж не хочете, щоб органи влади вважали вас за терористів, — додає перший. — Людей і не за таке арештовували. — Послуга це чи погроза — незрозуміло. Марі-Лор думає: «Це вони мають на увазі Papa?»

Поліціянти закінчують обшук, цілком чемно бажають доброї ночі та йдуть.

Мадам Манек запалює сигарету.

Рагу на тарілці Марі-Лор холодне.

Етьєн невміло порається з ґраткою комина. Він кидає прапори один за одним у вогонь.

— Досить, досить, — друге слово він вимовляє голосніше за перше. — Не тут.

— Вони нічого не знайшли. Немає чого знаходити, — лунає голос мадам Манек.

Кімнату наповнює їдкий сморід горілої тканини.

— Ви робіть зі своїм життям, що хочете, мадам. Ви завжди підтримували мене, і я постараюся підтримувати вас. Але я вам забороняю робити те, що ви робите, у цьому домі. І забороняю залучати мою онуку.

Надалі мадам Манек поводиться цілком привітно; майже щоранку вона водить Марі-Лор на пляж, бере її на ринок. Але вона здається якоюсь відстороненою, питаючи в Марі-Лор та Етьєна, як у них справи, бажаючи їм доброго ранку, наче вони чужі. Часто вона зникає на півдня.

Для Марі-Лор пообіддя стають довші, самотніші. Якогось вечора вона сидить за кухонним столом, а її двоюрідний дід читає вголос.

— «Живучість ікри молюсків перевищує очікування. Ми спостерігали випадки, коли певні види молюсків замерзали в суцільному льоду й усе одно поновлювали активність, коли на них починало діяти тепло».

Етьєн змовкає.

— Треба приготувати вечерю. Навряд чи мадам сьогодні повернеться.

Обоє не зрушуються з місця. Він читає ще одну сторінку.

— «Їх роками тримали в контейнерах для пігулок, але все одно під дією вологи вони рухалися, на вигляд такі ж здорові, як завжди… Мушля може бути розбита й навіть без кількох шматків, і все одно через певний проміжок часу пошкоджені частини відновляться нашаруванням матерії на розбиті місця».

— Я ще не зовсім безнадійний! — сміється Етьєн.

Це нагадує Марі-Лор, що її двоюрідний дід не завжди такий боязкий, що до цієї війни, й до попередньої теж, він мав інше життя, що він теж колись був молодим, що любив світ, у якому жив, так само, як вона тепер.

Урешті мадам Манек заходить у кухонні двері, замикає їх за собою, Етьєн досить холодно бажає їй доброго вечора, і за якусь мить мадам Манек йому відповідає. Десь у місті німці завантажують зброю чи п’ють бренді, а історія перетворилася на нічний кошмар, із якого Марі-Лор відчайдушно хочеться прокинутися.

Мадам Манек бере каструлю з навісної полиці й наливає в неї води. Її ніж падає в щось, на звук схоже на картоплю, й лезо ножа б’ється об дерев’яну дошку для нарізання, що лежить під нею.

— Будь ласка, мадам, — просить Етьєн. — Дозвольте мені. Ви дуже втомилися.

Але він не підводиться, і мадам Манек і далі нарізає картоплю, а коли закінчує, Марі-Лор чує, як вона спихає шматки картоплі у воду тупою стороною ножа. Через напруження в кімнаті в Марі-Лор паморочиться в голові, наче вона відчуває, як обертається планета.

— Потопили сьогодні субмарину-другу? — мимрить Етьєн. — Висадили в повітря німецький танк?

Мадам Манек стукає дверима холодильника. Марі-Лор чує, як вона копирсається в шухляді. Загоряється сірник, запалюється сигарета. Незабаром перед Марі-Лор з’являється миска недовареної картоплі. Вона мацає стіл навколо себе, шукаючи виделку, але не знаходить.

— Етьєне, ви знаєте, що буде, — питає мадам Манек з іншого боку кухні, — якщо кинути жабу в каструлю з кип’ятком?

— Я певний, що ви нам розкажете.

— Вона вистрибне. А знаєте, що буде, коли кинути жабу в каструлю з холодною водою, а тоді повільно закип’ятити? Знаєте, що тоді буде? — Марі-Лор чекає відповіді. Картопля парує. — Жаба звариться.

Одинадцятирічний хлопчик у повному парадному однострої повідомляє Вернеру, що його викликають до кабінету коменданта. Вернер чекає на дерев’яній лавці, відчуваючи все сильнішу паніку. Напевно, вони про щось підозрюють. Може, дізналися щось про його батьків, щось таке, про що навіть він не знає, щось жахливе. Він згадує, як єфрейтор прийшов до сиротинцю й повів його до будинку гера Зідлера: упевненість у тому, що знаряддя райху бачать крізь стіни, крізь шкіру, заглядають у самісіньку душу.

Через кілька годин заступник коменданта кличе його всередину, опускає авторучку й дивиться на Вернера зі свого боку столу так, наче він — це ще одна з багатьох різноманітних дурних проблем, яку тому доведеться владнати.

— Нашу увагу привернули до того факту, що твій вік, кадете, був записаний неправильно.

— Перепрошую?

— Тобі вісімнадцять років. А не шістнадцять, як ти вказав.

Вернер украй здивований. Абсурдність цього очевидна: він і досі менший за більшість чотирнадцятирічних.

— Наш колишній викладач технічних наук, доктор Гауптман, звернув нашу увагу на цю розбіжність. Він розпорядився, щоб тебе послали до спеціальної дивізії вермахту, яка займається технічним обладнанням.

— До дивізії, пане помічник коменданта?

— Ти потрапив сюди обманом. — Його голос масний і задоволений, підборіддя в нього нема взагалі.

За вікном шкільний оркестр завчає тріумфальний марш. Вернер дивиться на хлопця нордичної зовнішності, що похитується під вагою своєї труби.

— Комендант прагнув ужити дисциплінарних заходів, але доктор Гауптман припустив, що тобі не терпітиметься застосувати свої вміння на службі райхові.

Із-за крісла заступник дістає складену уніформу — шиферно-сіру, з орлом на грудях і стрічкою на комірці. Далі — зелено-чорну каску завбільшки з відерце для вугілля, явно завелику.

Оркестр трубить, а тоді змовкає. Керівник оркестру викрикує імена.

— Тобі дуже пощастило, кадете, — каже заступник коменданта. — Служити — це честь.

— Коли, пане помічник коменданта?

— Ти дістанеш вказівки впродовж двох тижнів. На цьому все.

Бретань розцвітає, на узбережжя наступає сирість. Туман над морем, туман на вулицях, туман у голові. Мадам Манек нездужає. Коли Марі-Лор прикладає долоню до грудей мадам, здається, звідти струменить тепло, наче вона зварюється всередині. На неї все накочують і накочують хвилі кашлю.

— Я наглядаю за сардинами, — марить мадам, — і за термітами, і за воронами…

Етьєн викликає лікаря, який приписує спокій, аспірин й ароматні фіалкові драже. Марі-Лор сидить біля мадам у найважчі часи, у дивні години, коли долоні літньої жінки стають холодні й вона говорить про те, що керує світом. Це вона всім керує, але про це ніхто не знає.

— Це важезний тягар, — каже вона, — відповідати за кожнісіньку дрібничку, за кожного новонародженого, за кожен листок, що впав із дерева, за кожну хвилю, що розбивається об берег, за кожну мураху, що поспішає в мурашник.

Десь глибоко в голосі мадам Марі-Лор чує воду: атоли, архіпелаги, лагуни й фіорди.

Етьєн виявляється турботливим доглядачем. Обтирання, бульйон, час від часу — сторінка з Пастера чи Руссо. Він точно пробачив їй усі проступки, теперішні й колишні. Етьєн загортає мадам у ковдри, але часом вона труситься так сильно, що він забирає з підлоги великий важкий килимок із клаптиків і накриває її.

Фон Румпелів лікар каже, що нині проводять цікаві дослідження гірчичних газів. Що досліджують антипухлинні властивості багатьох хімікатів. Прогноз покращується: в об’єктів досліджень спостерігається зменшення лімфом. Але ін’єкції роблять фон Румпеля одурманеним і слабким. У наступні дні йому заледве вдається розчісуватися чи примусити свої пальці застібнути пальто. Його розум теж викидає коники — він заходить до кімнати й забуває, чого туди йшов. Він дивиться на котрогось зі зверхників і забуває, що той щойно сказав. Звуки автівок за вікном зачіпають його напнуті нерви, мов зубці виделки.

Сьогодні ввечері він закутується в готельні ковдри, замовляє суп у номер і розмотує згорток із Відня. Боязка мишка-бібліотекарка надіслала примірники Таверньє, Стрітера та навіть — найдивовижніше — копії «Gemmarum et Lapidum Historia»[46] де Бута 1604 року, написану латиною. Усе, що вона могла знайти про «Море полум’я». Загалом дев’ять параграфів.

Йому дуже важко зосередитися на текстах. Богиня землі закохалася в бога моря. Принц видужав після смертельних ран, що правив, оточений хмарою сліпучого світла. Фон Румпель заплющує очі й бачить, як богиня з вогняним волоссям ходить тунелями Землі, розсипаючи язики полум’я. Він чує без’язикого священика: «Власник каменя житиме вічно». Він чує свого батька: «Дивися на перепони як на можливості, Райнгольде. Черпай із них натхнення».

На кілька тижнів мадам Манек ліпшає. Вона обіцяє Етьєнові пам’ятати про свій вік, не намагатися бути всім для всіх, не вести війну самотужки. Якогось дня на початку червня, майже точно через два роки після окупації Франції, вони з Марі-Лор ідуть через поле дикої моркви на сході від Сен-Мало. Мадам Манек сказала Етьєнові, що вони підуть подивитися, чи на ринку Сен-Серван продають полуниці, але Марі-Лор певна, що, коли вони дорогою туди зупинилися привітатися з якоюсь жінкою, мадам Манек впустила одного конверта, а підняла іншого.

На пропозицію мадам вони лягають полежати в траві, й Марі-Лор слухає, як працюють бджоли, й намагається уявити їхній літ так, як описав Етьєн: кожна трудівниця летить на запах, шукає ультрафіолетові візерунки на квітах, наповнює пилком відерця на задніх лапках, а тоді, важка й п’яна, шукає шлях додому.

Звідки вони знають свої обов’язки, ці маленькі бджілки?

Мадам Манек роззувається, запалює сигарету й задоволено зітхає. Дзижчать комахи: оси, шершні, пролітає бабка — Етьєн навчив Марі-Лор розрізняти їх за звуком.

— Що таке ротатор, мадам?

— Машина для виготовлення листівок.

— А як вона стосується жінки, яку ми зустріли?

— Тобі не варто цим перейматися, люба.

Іржуть коні, й вітер дме з моря ніжний, прохолодний і повний ароматів.

— Мадам, яка я на вигляд?

— У тебе тисячі веснянок.

— Papa любив повторювати, що вони як зорі на небі. Як яблука на дереві.

— Веснянки — це маленькі брунатні крапочки, дитино. Тисячі маленьких брунатних крапочок.

— Звучить огидно.

— На тобі вони дуже гарні.

— Мадам, як думаєте, ми на небесах і справді побачимо Бога лицем до лиця?

— Можливо.

— А як зі сліпими?

— Думаю, якщо Бог захоче, щоб ми щось побачили, ми це побачимо.

— Етьєн запевняє, що небеса — це як ковдра, за яку тримаються немовлята. Він каже, що люди піднімалися на літаках на десять кілометрів над землею й не знайшли там ніяких царств. Ні воріт, ні янголів.

Хвилі хрипкого кашлю, що раз у раз стрясають мадам Манек, піднімають у Марі-Лор лавину страху.

— Ти думаєш про батька, — видушує вона нарешті. — Ти маєш вірити, що він повернеться.

— А ви коли-небудь утомлюєтеся вірити, мадам? Хіба вам не хочеться доказів?

Мадам Манек опускає долоню на чоло Марі-Лор. Дебелу долоню, що спочатку була їй схожа на долоню садівника чи геолога.

— Обов’язково треба вірити. Це найважливіше.

Дика морква колишеться, бджоли продовжують свою нескінченну роботу. «Якби ж то життя було схоже на роман Жуля Верна, — думає Марі-Лор, — і можна було, коли треба, перегорнути кілька сторінок уперед і дізнатися, що станеться далі».

— Мадам?

— Що, Марі-Лор?

— Як думаєте, що їдять на небесах?

— Я не певна, що там їдять.

— Не їдять?! Вам там не сподобається, правда?

Але мадам Манек не сміється, як того очікувала Марі-Лор. Вона взагалі мовчить. Чути лише її хрипке дихання.

— Я вас образила, мадам?

— Ні, дитино.

— Ми в небезпеці?

— Не більше, ніж завжди.

Трава гойдається й хилиться до землі. Іржуть коні. Мадам Манек переходить на шепіт:

— Тепер, коли я про це подумала, мені здається, що на небесах десь як оце тут.

Вернер витрачає останні гроші на залізничний квиток. Пообіддя досить ясне, але Берлін ніби не хоче приймати сонячне світло, немов його будівлі стали похмуріші, брудніші й більше заплямовані, відколи він востаннє тут бував. Однак, напевно, це не місто змінилося, а очі, що дивилися на нього.

Замість того щоб відразу натиснути на кнопку дзвоника, Вернер тричі обходить квартал. Вікна квартир усі однаково темні: чи то неосвітлені, чи затулені, йому важко сказати. У якийсь момент під час кожного обходу він проминає вітрину, повну голих манекенів, й хоча кожного разу він знає, що це просто обман світла, вони мимоволі ввижаються йому трупами, підвішеними за дроти.

Урешті-решт він дзвонить у квартиру номер два. Ніхто йому не відповідає, і він помічає, що їхня табличка більше не під номером два. Їхнє прізвище під номером п’ять.

Він дзвонить. Ізсередини лунає дзвінок у відповідь.

Ліфт не працює, тож він підіймається пішки.

Двері відчиняються. Фанні. З пухким обличчям і висячою шкірою під руками. Вона дивиться на нього так, як одна невільна людина на іншу, а тоді з бокової кімнати виходить Фредерікова матір, вбрана в тенісний костюм.

— Ой, Вернер…

Вона відразу ціпеніє. Навколо елегантні меблі, деякі з яких загорнуті в товсті вовняні ковдри. Чи звинувачує вона його? Чи вважає частково відповідальним? Може, так і є? Але потім вона пробуджується, цілує його в обидві щоки, і її горішня губа трохи дрижить. Як наче його з’ява заважає їй відгороджуватися від того, від чого їй хочеться відсторонитися.

— Він тебе не впізнáє. Не старайся йому нагадати. Це його тільки засмутить. Але ти приїхав. Напевно, це добре. Я саме збиралася йти, перепрошую, що не можу лишитися. Проведи його, Фанні.

Служниця веде його у велику вітальню з гіпсовою ліпниною на стелі й стінами, пофарбованими в ніжно-блакитний колір. Картини ще не повісили, полиці чекають порожні, на підлозі стоять відриті картонні коробки. Фредерік сидить у глибині кімнати за столом зі скляною кришкою. І хлопець, і стіл серед безладу здаються маленькими. Його волосся зачесане на один бік, а вільна бавовняна сорочка зіжмакалася за плечима й комірець сидить косо. Він не підводить на гостя очей.

На ньому ті самі окуляри з чорною оправою. Хтось його годував — на скляній поверхні лежить ложка, а згустки каші пристали до Фредерікових вусів і серветки — вовняного рушничка із зображенням радісних рожевощоких дітей у сабо. Вернерові несилана той рушничок дивитися.

Фанні нагинається, заштовхує ще три ложки каші у Фредеріків рот, витирає його підборіддя, складає серветку і виходить кудись через обертові двері — напевно, на кухню. Вернер стоїть, схрестивши руки поперед себе.

«Рік. Навіть більше. Фредерікові тепер треба голитися, — усвідомлює Вернер. — Або ж комусь робити це за нього».

— Привіт, Фредеріку!

Фредерік закидає голову й дивиться у Вернерів бік крізь мутні лінзи, наче оглядає свій ніс.

— Я Вернер. Твоя мама сказала, що ти можеш мене не згадати. Я твій шкільний товариш.

Фредерік дивиться не так на Вернера, як крізь нього. На столі лежить стосик паперу, на горішньому аркуші важкою рукою намальована товста кривенька спіраль.

— Це ти намалював?

Вернер піднімає найперший аркуш. Під ним лежить ще один, а далі ще один — тридцять чи сорок спіралей, кожна займає цілий аркуш, усі намальовані однаково грубо. Фредерік опускає підборіддя на груди — можливо, киває на знак згоди. Вернер оглядається навколо: валіза, коробка з постільною білизною, блідо-сині стіни й насичено-біла панельна обшивка. Пізнє сонячне світло ллється крізь високі французькі вікна, й повітря пахне пастою для чищення срібла. Ця квартира на п’ятому поверсі й справді краща за ту на другому — стеля висока й прикрашена ліпленими закрутками: фрукти, квіти, листя бананових дерев.

Рот у Фредеріка трохи роззявлений, видно його верхні зуби, з підборіддя стікає слина й крапає на папір. Вернерові несила цього витримувати більше ні секунди. Він кличе служницю. Фанні виглядає з-за дверей.

— Де, — питає він, — ота книжка? З пташками, у золотій коробці?

— У нас не було такої книжки.

— Та ні, була…

Фанні лише хитає головою й опускає на фартух переплетені пальці. Вернер починає заглядати в коробки.

— Вона точно десь тут.

Фредерік почав малювати нову спіраль на чистому аркуші.

— Може, тут?

Фанні підходить до Вернера й забирає його зап’ястя з дерев’яного ящика, який той збирається відкрити.

— У нас, — повторює вона, — не було такої книжки.

У Вернера починає чухатися все тіло. За величезними вікнами колишуться липи. Світло тьмянішає. На вимкненій електричній вивісці над будівлею за два квартали написано: «Берлін курить “Юно!”»

Фанні вже пішла на кухню.

Вернер споглядає, як Фредерік малює ще одну криву спіраль, затиснувши в кулаці олівця.

— Я йду з Шульпфорти, Фредеріку. Вони змінили мій вік і відправляють мене на фронт.

Фредерік піднімає олівця, розглядає його, а тоді знову опускає.

— Менш ніж за тиждень.

Фредерік рухає щелепами, наче жує повітря.

— Ти сьогодні гарна, — каже він. Він не дивиться на Вернера, а його вимова схожа на стогін. — Ти сьогодні гарна, дуже гарна, мамо.

— Я не твоя мама, — шипить Вернер. — Годі тобі вже.

На Фредеріковому обличчі немає й сліду обману. Десь на кухні прислухається служниця. Більше не чути нічого: ні транспорту, ні літаків, ні потягів, ні радіо, ні примари фрау Шварценберґер, що стукотіла б кліткою ліфта. Ні скандування, ні пісень, ні шовкових транспарантів, ні оркестрів, ні труб, ні матері, ні батька, ні коменданта зі слизькими пальцями, що проводить ними по його спині. Місто здається зовсім завмерлим, наче всі слухають, чекаючи, доки хтось зробить промах.

Вернер кидає погляд на блакитні стіни й згадує «Птахів Америки»: жовтоголову квакву, кентуккійського маскового співуна, червоно-чорну пірангу, кожну чудову пташку за пташкою, а Фредерікові очі втуплені у якусь жахливу порожнечу; у кожному оці в нього — ставок зі стоячою водою, у який Вернер не має сили зазирнути.

Наприкінці червня 1942 року Марі-Лор, прокинувшись, уперше після хвороби мадам Манек не знаходить її на кухні. Невже вона вже пішла на ринок? Марі-Лор стукає у її двері, чекає впродовж ста ударів серця. Вона відчиняє задні двері й гукає мадам надворі. Прекрасний теплий червневий світанок. Голуби й коти. Хрипкий сміх у сусідньому вікні.

— Мадам!

У неї прискорюється серцебиття. Вона знову стукає у двері кімнати мадам Манек.

— Мадам!

Увійшовши, вона спочатку чує хрип. Наче в легенях літньої жінки слабкі хвилі перекочують камінці. З ліжка підіймається кислий сморід поту й сечі. Вона знаходить обличчя мадам. Щока старенької така гаряча, що Марі-Лор відсмикує пальці, мов обпечена. Вона видирається нагору, зашпортуючись, гукає:

— Діду! Діду!

Увесь будинок у її уяві червоніє, дах починає диміти, стіни облизує полум’я.

Етьєн присідає біля мадам на своїх хрустких колінах, кидається до телефона й каже кілька слів. Миттю вертається до ліжка. Упродовж години кухню заповнюють жінки: мадам Руель, мадам Фонтіну, мадам Ебрар. На першому поверсі стає надто тісно, Марі-Лор ходить сходами вгору-вниз, вгору-вниз, наче по верхівці якоїсь величезної мушлі. Лікар приходить і йде. Іноді котрась із жінок обіймає Марі-Лор за плечі кістлявою рукою, і точно о другій годині, коли пролунали церковні дзвони, лікар повертається з чоловіком, який не каже нічого, крім «Добридень», і має запах землі й конюшини. Він піднімає мадам Манек і виносить її на вулицю й кладе на воза, наче мішок вівса. Цокання конячих підків віддаляється, лікар знімає простирадла, Марі-Лор знаходить Етьєна на кухні в кутку, де той шепоче:

— Мадам померла, мадам померла.

Присутність, подих. Марі-Лор спрямовує всі свої відчуття вниз, до входу. Ґратка зі скрипом зачиняється, а за нею й вхідні двері.

Вона чує уявний батьків голос:

— Спочатку ґратка, а тоді двері. А це означає, що хай хто там, він зайшов. Він усередині.

Волосся на потилиці стає сторч.

— Етьєн знає, що, увійшовши, зачепить дзвінок, Марі-Лор. Етьєн уже гукав би тебе.

Чоботи в холі. Уламки тарілок хрустять під ногами.

— Це не Етьєн.

Відчуття небезпеки таке гостре, майже нестерпне. Вона намагається заспокоїти розум, уявити свічку, що горить у її грудях, равлика, що загорнувся в черепашку, але її серце бухкає під ребрами й насичує кров страхом, і раптом вона сумнівається, чи зряча людина справді не може звести погляд і побачити її крізь вигини сходів. Вона згадує, як її двоюрідний дід казав, що їм доведеться остерігатися мародерів, повітря збурюють фантомні тіні й шарудіння. Марі-Лор уявляє, як біжить у вкриту павутиною кімнату для шиття на цьому ж, третьому поверсі, й кидається з вікна.

Звуки кроків у коридорі. Шкрябає підлогу відкинута ногою тарілка. Пожежник, сусіда, якийсь німецький солдат, що шукає їжі?

— Рятівник гукав би, чи є хто живий, ma chérie. Ти маєш рухатися. Маєш сховатися.

Звуки кроків рухаються до кімнати мадам Манек. Кроки повільні, мабуть, зараз темно. Уже може бути ніч?

Минають чотири, п’ять, шість чи мільйон ударів серця. У неї є ціпок, Етьєнове пальто, дві бляшанки, ніж і цеглина. Модель будиночка в кишені сукні. Усередині нього — камінь. Вода у ванній у кінці коридору.

Підводься. Тікай.

Каструля чи горщик, що, вочевидь, злетів із гачка під час бомбардування, крутиться на кахляній кухонній підлозі. Він виходить із кухні. Повертається у хол.

— Підводься, ma chérie. Підводься цієї ж миті.

Вона підводиться. Правицею намацує перила. Він стоїть біля підніжжя сходів. Вона заледве стримує зойк. Але потім розуміє — щойно він ставить ногу на першу сходинку, — що в нього неритмічна хода. Раз-пауза-два, раз-пауза-два. Вона цю ходу вже чула. Це шкандибання німецького штабс-фельдфебеля з мертвим голосом.

— Не стій.

Марі-Лор щоразу ступає так повільно, як може. Тепер вона рада, що не знайшла туфлі. Її серце так гучно б’ється об ребра, що вона впевнена, що чоловік унизу його почує.

Четвертий поверх. Вона ступає ледь чутно. П’ятий. Біля сходів на шостому поверсі дівчина завмирає під люстрою й прислухається. Вона чує, як німець піднімається ще на три-чотири сходинки й зупиняється віддихатися. Далі знову піднімається. Дерев’яна сходинка скиглить під його вагою, цей звук схожий на писк розчавленої тваринки.

Він зупиняється на, як їй здається, третьому поверсі. Там, де вона щойно сиділа. Де її тепло ще відчувається на дерев’яній підлозі біля телефонного столика, де в повітрі ще висить її дихання.

Куди їй тікати?

— Ховайся.

Ліворуч чекає колишня кімната її діда. Праворуч — її маленька спальня з вибитою шибкою. Навпроти — туалет. Досі відчувається слабкий запах диму.

Чути, як він проминув сходовий майданчик. Раз-пауза-два. Раз-пауза-два. Відсапується. Знову вгору.

«Якщо він мене торкнеться, — думає вона, — я видеру йому очі».

Вона відчиняє двері в колишню спальню свого діда й завмирає. Унизу чоловік зупиняється знову. Чи почув він її? Чи ступає тихіше? За стінами будинку стільки схованок: сади, сповнені ясним зеленим вітром, королівства живоплоту, глибокі печери лісових тіней, куди залітають лише метелики, шукаючи нектар. І до жодного їй не дістатися.

Вона знаходить величезний гардероб углибині кімнати, яка належала Анрі, відчиняє дверцята з дзеркалами, розсуває старі сорочки, що висять на вішалках, і відсовує вбік дверцята, які Етьєн приладнав до його задньої стінки. Протискається в крихітний коридорчик, звідки драбина веде на горище. А тоді дотягається до дверей гардероба й зачиняє їх.

«Захисти мене, каменю, якщо ти здатен».

— Тихенько, — велить голос її батька. — Не шуми.

Однією рукою вона знаходить ручку, яку Етьєн приладнав до фальшивої панелі в задній стінці гардероба. Вона зачиняє її, смикаючи по сантиметру за раз, аж доки чує, як та клацає, ставши на місце, а тоді набирає повні легені повітря й затримує його, скільки може.

Годину Бернд марив. Потім змовк, і Фолькгаймер сказав:

— Боже, змилосердься над рабом Твоїм.

Однак Бернд сів і попросив світла. Вони напувають його водою, що залишилася в одній фляжці. Тонкий струмінь тече крізь вуса, й Вернер проводжає його поглядом.

Бернд сидить у тьмяному світлі ліхтаря й переводить погляд із Фолькгаймера на Вернера.

— Торік у відпустці, — бубонить він, — я провідав свого батька. Він був старий. Він був старий усе моє життя. Але тоді він здавався ще старішим. Він цілу вічність йшов через кухню. У нього була пачка печива, маленького мигдалевого печива. Він поклав його на тарілку, просто в пачці. Ми її так і не відкрили. Він сказав: «Ти не мусиш залишатися. Я хотів би, щоб ти залишився, але ти не мусиш. Тобі, напевно, є чим зайнятися. Можеш іти гуляти з друзями, якщо хочеш». І він увесь час це повторював.

Фолькгаймер вимикає ліхтаря, і Вернер відчуває, що там, у темряві, зачаїлося щось, що завдає муки.

— І я пішов, — продовжує Бернд. — Спустився сходами й вийшов на вулицю. Мені нікуди було йти. Ні з ким було зустрічатися. У тому місті я не мав друзів. Я цілий чортів день провів у потягах, щоб із ним побачитися. Але все одно пішов, просто отак.

А тоді він змовкає. Фолькгаймер опускає його назад на підлогу й укриває Вернеровою ковдрою. Незабаром Бернд помирає.

Вернер працює над радіо. Може, він це робить заради Юти, як сказав Фолькгаймер, а може, щоб йому не треба було думати про те, що Фолькгаймер відносить Бернда в куток і кладе цеглини йому на руки, на груди, на лице. Вернер затискає ліхтаря зубами й збирає, що може: маленького молоточка, три банки шурупів, шнур із розбитої настільної лампи. Усередині розкуроченого ящика він якимсь дивом знаходить цинково-вуглецеву батарейку на одинадцять вольт із зображенням чорного кота. Американська. Її слоган обіцяє дев’ять життів. Вражений, Вернер світить на неї мерехтливим помаранчевим променем. Перевіряє її виводи. Ще є багато заряду. «Коли сяде батарейка в ліхтарі, у нас буде ця», — думає він.

Вернер повертає на місце перекинутий верстак. Ставить на нього розбитий приймач-передавач. Він і досі не вірить, що з цього хоч щось вийде, але, може, досить просто дати розумові якусь роботу, якусь проблему, що потребує розв’язання. Він поправляє Фолькгаймерів ліхтар між зубами. Намагається не думати про голод чи спрагу, про, наче заткнуте, глухе ліве вухо, Бернда в кутку, австрійців нагорі, Фредеріка, фрау Елену, Юту — ні про що.

Антена. Регулятор. Конденсатор. За роботою його розум мовчазний, майже спокійний. Він працює по пам’яті.

Фон Румпель шкутильгає кімнатами з вицвілою білою ліпниною, старезними гасовими лампами, вишитими фіранками, дзеркалами з Прекрасної епохи,[47] кораблями в скляних пляшках і кнопковими електричними вимикачами, у яких немає струму. Усе тьмяніше сутінкове світло просочується крізь дим і планки віконниць червонуватими смугами.

Цей будинок — храм другого ампіру. На третьому поверсі ванна на три чверті повна холодної води. На четвертому кімнати забиті мотлохом. Поки що іграшкових будиночків не видно. Упріваючи, він піднімається на п’ятий поверх. Хвилюється, що все неправильно зрозумів. Гиря у його паху коливається, мов маятник. Ось велика вишукано прикрашена кімната, повна дрібничок, ящиків, книжок і запчастин. Письмовий стіл, ліжко, тахта, по три вікна з кожного боку. Моделі немає.

Шостий поверх. Ліворуч — охайна спальня з одним вікном і довгими фіранками. На стіні висить хлопчачий картуз, углибині виблискує масивний гардероб, усередині — посипані нафталіном сорочки.

Назад до сходового майданчика. Ось маленький туалет, унітаз, повний сечі. За ним — остання спальня. Мушлі викладені вздовж кожної підхожої поверхні: мушлі на підвіконнях, на шафі, банки з камінцями, обрамляють підлогу, усе викладено за якимсь незбагненним принципом, аж ось, ось! Ось, на підлозі, на низькому столику в ногах ліжка стоїть те, що він шукав, дерев’яна модель міста, виставлена, мов подарунок. Завбільшки з обідній стіл. Повна крихітних будиночків. Засипана шматками тиньку, але неушкоджена. Подоба тепер ціліша за оригінал. Розкішний витвір.

У доньчиній кімнаті. Для неї. Звісно.

Із почуттям тріумфального закінчення довгої подорожі фон Румпель сідає на краєчок ліжка, і два спалахи болю піднімаються з його паху. У нього дивне відчуття, наче він тут уже бував, жив у такій кімнаті, спав на такому горбистому ліжку, збирав вилощені камінці й отак їх викладав. Наче вся ця обстава чекала на його повернення.

Він думає про своїх дочок, про те, як їм сподобалося б місто на столі. Молодша попросила б його опуститися на коліна поряд із нею. «Уявімо, що всі люди в місті вечеряють, — вигукнула б вона. — Уявімо нас, Papa».

За розбитим вікном із зачиненими віконницями в Сен-Мало так тихо, що фон Румпель чує, як шелестіння власного серцебиття віддається у його вусі. Над дахом піднімається дим. М’яко падає попіл. Будь-якої миті знову залунають вибухи. Тепер обережно. Він десь тут. Це так схоже на замкаря — повторятися. Будиночок, він усередині будиночка.

Один кінець дроту Вернер обкручує навколо уламку труби, що навскіс стирчить із підлоги. Плюнувши, він протирає дріт і сто разів обводить його навколо низу труби, роблячи нову котушку. Інший кінець він просовує через зігнуту розпірку, затиснену в купі дерева, каміння й гіпсу, на яку перетворилася стеля.

Фолькгаймер спостерігає з тіней. Десь у місті вибухає міна, зі стелі сиплеться пил.

Вернер прилаштовує діод між вільними кінцями двох дротів і разом із виходами батарейки замикає коло. Він проводить променем Фолькгаймерового ліхтаря по механізмові. Заземлення, антена, батарейка. Урешті він затискає ліхтаря зубами й підносить до очей два дроти навушників, намотує їх на шурупи й під’єднує неізольовані кінці до діода. Невидимі електрони беззвучно течуть дротами.

Готель над ними — чи те, що від нього лишилося, — кілька разів дивно стогне. Балка тріщить, наче вся ця купа завалів хитається на краєчку. Начеварто одному метелику сісти на неї, щоб спричинити обвал, що назавжди їх поховає.

Вернер притискає навушника до правого вуха.

Радіо не працює.

Він перевертає пом’ятий корпус, углядається в нього. Струшує напівмертвий Фольгкаймерів ліхтар. Заспокой розум. Уяви, як розподіляється струм. Він заново перевіряє запобіжники, лампи, контактні штирі, клацає перемикачем, здуває з нього пил. Знову прикладає краї дротів до батареї. Знову притискає до вуха навушника.

І ось, ніби йому знову вісім і він сидить на підлозі в сиротинці поряд із сестрою, — статика. Голосна й рівна. Він згадує, як Юта промовляла його ім’я, а за цим спогадом хвостом приходить інший, не такий очікуваний: дві мотузки, що висять перед будинком гера Зідлера, ні напнутий на них великий гладенький транспарант, чистий, яскраво-червоний.

Вернер прочісує частоти навмання. Ні пікання, ні уривків коду Морзе, ні голосів. Статика, статика, статика. У його здоровому вусі, у радіо, у повітрі. Фолькгаймер не зводить із нього очей. Пил літає в тьмяному промені світла: десять тисяч часточок, що повільно крутяться й миготять.

Німець зачиняє двері гардероба і, шкандибаючи, йде геть. Марі-Лор залишається сидіти на найнижчому щаблі драбини, рахуючи до сорока. До шістдесяти. До ста. Серце натужно помпує насичену киснем кров, розум натужно шукає вихід. Їй пригадується речення, яке колись Етьєн прочитав уголос: «Навіть серце, яке у вищих тварин під впливом хвилювання пульсує з підвищеною енергійністю, у молюска за такого самого збудження б’ється повільніше».

Уповільнити серцебиття. Зігнути ноги. Не шуміти. Вона притискає вухо до фальшивої задньої стінки гардероба. Що це за звук? Це міль угризається в старезні халати її діда? Нічого.

Повільно, несподівано, Марі-Лор відчуває, як її хилить на сон.

Вона тягнеться до бляшанок, що лежать у кишенях. Як їх тепер відкрити, щоб не створювати шуму?

Їй залишається тільки лізти вгору. Сім щаблів — і вона в трикутному тунелі горища. Просто в неї над головою сходяться під кутом дошки даху.

Яка тут спека. Ні вікна, ні виходу. Більше нема куди тікати. Нема як вибратися, хіба повернутися назад.

Її простягнуті руки знаходять стару миску для гоління, підставку для парасолей, ящика, повного хтозна-чого. Мостини горища в неї під ногами завширшки з її долоні. Вона з досвіду знає, як голосно вони скриплять.

Нічого не перекинути.

Якщо німець знову відчинить гардероб, відсуне в бік одяг, протиснеться в дверцята й залізе на горище, що їй робити? Вдарити його по голові підставкою для парасолей? Штрикнути різаком?

Закричати.

Померти.

Papa.

Вона повзе вздовж центральної балки, з якої розходяться вузькі мостини, до димаря біля дальнього краю. Центральна балка найтовща й скрипітиме найменше. Вона сподівається, що не збилася з пантелику. Що він не стоїть за нею, прицілюючись у спину.

За слуховим вікном кажани кричать майже нечутно, й десь дуже далеко, напевно, на кораблі або аж за Параме, стріляє гармата.

Бах! Пауза. Бах! Пауза. А тоді довгий пронизливий звук летючого набою і гуркіт, із яким він вибухає на якомусь із островів.

Її серце холоне від слизького жаху, який непросто вгамувати. Він виповзає у якісь найпотаємніші двері у її серці, й вона мусить одразу ж кинутися до них, притиснути всієї своєю вагою і зачинити намертво. Вона знімає із себе пальто й розстеляє його на підлозі, не наважуючись навіть підвестися, боячись, що підлога скрипітиме в неї під коліньми. Час минає. Знизу нічого не чути. Міг він уже піти? Так скоро?

Звісно, він не пішов. Зрештою, вона знає, чому він тут.

Ліворуч від неї на підлозі звиваються кілька електричних шнурів. Просто навпроти — Етьєнова коробка зі старими платівками. Грамофон. Старий записувальний прилад. Важіль, яким він піднімає антену вздовж димаря.

Вона притискає коліна до грудей і намагається дихати крізь шкіру. Нечутно, мов равлик. У неї є дві бляшанки. Цеглина. Ніж.

Худезний капрал у поношеному однострої приходить по Вернера пішки. Довгі пальці, поріділе волосся під картузом. Один чобіт без шнурівки висолопив язика, мов канібал.

— Якийсь ти малий, — пирхає капрал.

Вернер у новій польовій гімнастерці, завеликій касці й написом «Gott mit uns»[48] на пряжці ременя розправляє плечі. Капрал зиркає на школу у світанковому світлі, а тоді нагинається, розщіпає блискавку на Вернеровому мішку для речей і копирсається в трьох охайно складених одностроях НПНЗ.[49] Він розглядає пару штанів проти світла і здається розчарованим, що вони далеко не його розміру. Защепнувши мішок, він закидає його на плечі. Щоб забрати чи просто нести — Вернер не може збагнути.

— Я Нойман, на прізвисько Другий. Є ще один Нойман, водій. Він — Перший. Ще є інженер, фельдфебель і ти, тож, добре це чи ні, а нас знову п’ятеро.

Ні оркестру, ні церемонії. Отак Вернер вступає до вермахту. Вони проходять кілометрів із п’ять, від школи до села. Заходять у буфет, де над кількома столами літають чорні мухи. Нойман Другий замовляє дві порції телячої печінки й з’їдає їх обидві, вимочуючи кров маленькими чорними пампушками. У нього блищать губи. Вернер чекає на пояснення: куди вони йдуть, до якого загону він приєднається, але дарма. Колір емблеми підрозділу, пришитий під погонами капрала й до кутиків комірця, винно-червоний, та Вернер не може згадати, на що він вказує. Мотопіхота? Хімвійська? Літня фрау забирає тарілки. Нойман Другий витягає з мундира маленьку баночку, висипає на стіл три пігулки й глитає їх усі разом. Потім кладе баночку назад у кишеню й переводить погляд на Вернера.

— Проти болю в спині. Гроші є?

Вернер хитає головою. Нойман Другий витягає з кишені кілька зім’ятих і засмальцьованих марок. Перед тим як піти, він просить фрау принести дванадцять круто зварених яєць і чотири з них віддає Вернерові.

Із Шульпфорти вони їдуть потягом через Ляйпциґ і сходять на блок-посту на заході від Лодзі. Уздовж платформи лежать піхотинці й сплять усі як один, наче якась чародійка наклала на них закляття. Їхні потріпані однострої в невиразному світлі виглядають химерними, і здається, що дихають вони одночасно. На Вернера це справляє моторошне й бентежливе враження. Час від часу динамік видає назви пунктів призначення, про які Вернер ніколи не чув, — Ґрімма, Вурцен, Ґросенгайн — однак потяги і не прибувають, і не від’їжджають, а люди не ворушаться.

Нойман Другий сидить, розкинувши ноги, і їсть яйця одне за одним, акуратно складаючи шкарлупу в перевернутий картуз. Опускаються сутінки. Хропіння сплячих на пероні — наче прибій. Вернерові здається, що вони з Нойманом єдині у світі недремні душі.

Уже глибоко вночі на сході лунає свисток, і сонні солдати починають метушитися. Вернер пробуркується з півсну й сідає. Нойман Другий уже підвівся й стоїть поряд із ним, склавши долоні човником, наче намагається втримати кулю з темряви у своїх руках.

Стукають стяжки, скрегочуть гальма, й із мороку виринає і мчить потяг. Спочатку з’являється пофарбований у чорне локомотив, укритий бронею, видихаючи товстий струмінь диму й пари. За локомотивом гримлять кілька закритих вагонів, а тоді — два кулемети на блістерній підставці, біля них присіли два стрільці.

Після вагона зі стрільцями — відкриті платформи, повні людей. Деякі стоять, більшість сидять навколішках. Дві платформи проїжджають, три, чотири. Здається, що на кожній платформі попереду лежить стіна з мішків для захисту од вітру.

Колії тьмяно відблискують, прогинаючись під їхньою вагою. Дев’ять платформ, десять, одинадцять. Усі повні. Коли вони проїжджають, мішки здаються дивними, ніби їх виліпили із сірої глини. Нойман Другий підводить підборіддя.

— Полонені.

Вернер намагається розгледіти окремих людей у вагонах, що мчать повз: запала щока, плече, блискуче око. Вони в уніформах? Багато сидять, притулившись спинами до мішків спереду вагона, схожі на пугал, яких везуть на захід, щоб розставити у якомусь жахливому саду. Вернер бачить, що деякі полонені сплять.

Промайнуло обличчя, бліде й воскове, одне вухо притиснуте до підлоги.

Вернер блимає. Це не мішки. Вони не сплять. На кожному вагоні — купа мертвих, складених попереду.

Щойно стає зрозуміло, що потяг не зупиниться, солдати навколо Вернера влягаються й знову заплющують очі. Нойман Другий позіхає. Платформа за платформою, людська ріка витікає з ночі. Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять — нащо рахувати? Сотні й сотні людей. Тисячі. Урешті з темряви мчить останній вагон, де так само живі спираються на мертвих, а за ним — тінь ще одного кулемета й чотирьох чи п’яти стрільців, а тоді потяг зникає з очей.

Стук коліс стихає; ліс знову накриває тиша. Десь там — Шульпфорта з її темними шпилями, з хлопцями, що дзюрять у ліжко, зі сновидами, задираками. А десь за нею стогне левіафан Цольферайн. Дренькотливі вікна сиротинцю. Юта.

Вернер питає:

— Вони що, сидять на мертвих товаришах?

Нойман Другий заплющує око й закидає голову, мов стрілець із гвинтівкою, цілячись у темряву, у якій розчинився потяг.

— Бах! — каже він. — Бах! Бах!

Після смерті мадам Манек Етьєн днями не виходить зі своєї кімнати. Марі-Лор уявляє, як він скрутився на тахті, бубонить дитячі віршики й споглядає примар, що проходять крізь стіни. За його дверима стоїть така німа тиша, що вона хвилюється, чи не відійшов він зовсім в інший світ.

— Діду? Етьєне?

Мадам Бланшар зводила Марі-Лор до церкви святого Вікентія на поминки по мадам Манек. Мадам Фотіно приготувала стільки картопляного супу, що вистачить на тиждень. Мадам Гібу принесла джем. Мадам Руель примудрилась спекти пиріг із крихкою присипкою.

Години витікають між пальцями й зникають. Марі-Лор залишає повну тарілку біля дверей Етьєнової кімнати ввечері, а вранці забирає порожню. Одним-одна стоїть вона у спальні мадам Манек і відчуває запах м’яти, свічного парафіну, шістдесяти років служіння. Служницею, доглядальницею, матір’ю, посестрою, порадницею, кухаркою — ким іще була мадам Манек для Етьєна? Для них усіх? Німецькі моряки затягують п’яних пісень на вулиці, домашній павук над плитою щоночі виплітає нову павутину, а Марі-Лор удвічі болючіше — усі інші продовжують жити, Земна куля й на мить не спинилася у своїй подорожі навколо Сонця.

Бідолашне дитя.

Бідолашний мосьє Леблан.

Наче на них якесь прокляття.

Якби тільки її батько увійшов на кухню! Усміхнувся до жінок, поклав долоню на щоку Марі-Лор. П’ять хвилин із ним. Одну хвилину.

Через чотири дні Етьєн виходить зі своєї кімнати. Сходи скриплять у нього під ногами, й жінки на кухні змовкають. Сумним голосом він просить усіх бути такими ласкавими й піти.

— Мені потрібен був час, щоб попрощатися, і тепер я мушу сам дбати про себе й свою онуку. Дякую вам.

Щойно зачиняються кухонні двері, він замикає їх на засув і бере Марі-Лор за руки.

— Зараз темно. Чудово. Будь ласка, стань отут.

Відсуваються стільці. Відсувається кухонний стіл. Вона чує, як він незграбно вовтузиться біля кільця посеред підлоги, відчиняється люк. Він спускається в погріб.

— Діду? Що ти шукаєш?

— Оце, — відгукується він.

— А що це?

— Електрична пилка.

Вона відчуває, як щось яскраве загоряється у її животі. Етьєн іде вгору по сходах, Марі-Лор дріботить за ним. Другий поверх, третій, четвертий, п’ятий, шостий, поворот ліворуч у кімнату її діда. Етьєн відчиняє двері гігантського гардероба, забирає старий одяг і кладе його на ліжко. Тягне шнур подовжувача в коридор і там устромляє вилку в розетку.

— Буде шумно.

— Добре.

Етьєн залізає вглиб гардероба. Увімкнена пилка починає вити. Звук проходить крізь стіни, крізь підлогу, крізь груди Марі-Лор. Вона думає, скільки сусідів його почують і чи десь якийсь німець за сніданком схилив голову й прислухається.

Етьєн випилює трикутник із задньої стінки гардероба, а тоді робить діру у дверях на горище. Вимикає пилку, поповзом прослизає в діру й піднімається драбиною. Вона йде за ним. Увесь ранок Етьєн повзає горищем зі шнурами, кусачками й інструментами, яких її пальці не впізнають, сплітаючи навколо себе, як вона уявляє, хитромудру електричну павутину. Він мимрить собі під носа, кілька разів сходить униз і приносить товсті брошури чи електричні деталі. Горище скрипить, мухи в повітрі вимальовують яскраво-сині кола. Пізно ввечері Марі-Лор спускається по драбині й під звуки Етьєнової роботи засинає на ліжку свого діда.

Коли вона прокидається, ластівки тріщать під карнизами й крізь стелю ллється музика.

«Місячне світло» — мелодія, від якої вона згадує тріпотіння листя й холодний мокрий пісок під ногами. Музика то припадає до землі, то злітає вгору, то кидається вниз знову, а тоді промовляє молодий голос її давно померлого діда: «Діти, у людському тілі — дев’яносто шість тисяч кілометрів кровоносних судин! Майже досить, щоб обкрутити Землю два з половиною рази…»

Етьєн спускається сімома щаблями драбини, протискається крізь діру в гардеробі й бере її долоні у свої. Вона знає, що він скаже, ще до того, як він починає говорити.

— Твій батько просив мене подбати, щоб тобі нічого не загрожувало.

— Я знаю.

— Це буде небезпечно. Це не гра.

— Я хочу брати участь. Мадам хотіла б…

— Розкажи мені. Розкажи мені увесь план.

— Двадцять два кроки по рю Воборель до рю д’Естре. Звернути праворуч і пройти шістнадцять риштаків. Ліворуч на рю Робера С’юркуфа. Ще дев’ять риштаків до пекарні. Я підходжу до прилавка й прошу: «Одну просту хлібину, будь ласка».

— Як вона відповість?

— Вона здивується. Але я маю наполягти: «Одну просту хлібину», — а вона відказати: «Як поживає твій дід?»

— Вона спитає про мене?

— Повинна. Так вона знатиме, що ти готовий допомагати. Це запропонувала мадам. Частина плану.

— І що далі?

— Я скажу: «У нього все гаразд, дякую». Візьму хлібину, покладу в наплічник і піду додому.

— Це спрацює? Без мадам?

— А чому ні?

— Чим ти заплатиш?

— Продуктовим талоном.

— Вони в нас є?

— У шухляді внизу. І ти маєш гроші, правда?

— Так. Трохи. Як ти повернешся додому?

— Навпростець.

— Але яким маршрутом?

— Пройти дев’ять риштаків до рю Робер С’юркуф. Праворуч на рю д’Естре. Шістнадцять риштаків до рю Воборель. Я все це знаю, діду, я все це запам’ятала. Я ходила в пекарню триста разів.

— Більше нікуди не заходь. Не йди на пляж.

— Я одразу повернуся.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Тоді вперед, Марі-Лор. Мчи, мов вітер.

Вони їдуть у товарних вагонах через Лодзь, Варшаву, Брест. Кілометр за кілометром Вернер у прочинених дверях не бачить і сліду людей, окрім випадкових вагонів, перекинутих біля колій, покорчених й обгорілих. Солдати видряпуються у вагони й злізають із них: худі, бліді, у кожного по гвинтівці, наплічнику й крицевій касці. Вони сплять, незважаючи на шум, холод, голод, наче відчайдушно прагнучи уникати цього світу наяву якомога довше.

Ряди сосен розділяють нескінченні свинцеві рівнини. День стоїть похмурий. Нойман Другий прокидається, мочиться у дверях, виймає коробочку з пігулками з кишені мундира й ковтає ще дві чи три.

— Росія, — каже він, хоча, як він це помітив, Вернер і не здогадується.

Повітря пахне металом.

На заході сонця потяг зупиняється, і Нойман Другий веде Вернера через ряди зруйнованих будинків, купами обгорілих дощок і цегли. Уцілілі стіни подряпані чорними штрихами кулеметного вогню. Уже майже темно, коли Вернера приводять до м’язистого капітана, що одинцем вечеряє на дивані з дерев’яної рами і пружин. У бляшаній мисці на колінах капітана парує циліндрик вареного сірого м’яса. Якийсь час він мовчки оглядає Вернера не так з розчаруванням, як із втомленим здивуванням.

— Що, більших ще не стали випускати, га?

— Ні, пане капітан.

— Скільки тобі років?

— Вісімнадцять, пане капітан.

Капітан сміється.

— Мені здається — дванадцять. — Він відрізає собі круглий шматочок м’яса й довго його жує, а тоді пальцями витягає з рота довгу жилу. — Іди ознайомся з обладнанням. Глянь, чи зможеш упоратися краще за попереднього хлопця.

Нойман Другий веде Вернера до відкритого кузова немитого «опеля-бліца», всюдихідної вантажівки вагою три тонни. Усередині — дерев’яна будка. Пом’яті бляшанки з гасом прив’язані з одного боку. З іншого — отвори від куль. Опускаються важкі сутінки. Нойман Другий приносить Вернерові гасову лампу.

— Усі прилади там, усередині.

А тоді зникає. Без пояснень. Ласкаво просимо на війну. Крихітні метелики кружляють у світлі лампи. Усе Вернерове тіло занурюється у втому. Це так доктор Гауптман уявляє собі покарання чи нагороду? Як йому хочеться повернутися в сиротинець: сісти на лавку, послухати пісень фрау Елени, відчути тепло від пічки, почути дзвінкий голос Зіґфріда Фішера, що надміру захоплюється субмаринами й бомбардувальниками, побачити, як Юта малює за дальнім кінцем столу, зображаючи тисячі вікон її уявного міста.

Усередині кузова стоїть запах: глина, солярка й щось пріле. Три квадратні вікна відбивають світло лампи. Це пересувна радіостанція. На лавці вздовж лівої стіни стоять два засмальцьовані столики завбільшки з подушку. Складану РЧ антену можна підняти й опустити зсередини. Три комплекти навушників, підставка для зброї, шафки. Воскові олівці, компаси, мапи. Аж ось, у пом’ятих корпусах, чекають два приймачі-передавачі, які він розробив із доктором Гауптманом.

Він тішиться, побачивши їх аж тут, наче, обернувшись, побачив старого друга, що пливе поряд із ним у відкритому морі. Він витягає перший прилад із корпуса й відкручує шурупи на задній панелі. Вимірювальний прилад тріснув, згоріло кілька запобіжників і бракує одного штекера. Він шукає запчастини, іверовий ключ, мідний дріт. Задні двері відчинені й видно тихий табір, над яким зорі тисячами всіяли небо.

Чи чекають там російські танки? Чи наводять гармату на світло його ліхтаря?

Він згадує великого горіхового «Філько» гера Зідлера. Роздивляється дроти, зосереджується, думає. У якийсь момент він розуміє, у чому річ.

Коли він згодом підводить голову, за деревами вдалині видно м’яке світло, наче там щось горить. Світанок. Десь за кілометр від нього двоє хлопчаків із патичками тягнуться за стадом кістлявої худоби. Вернер витягає другий прилад із корпуса, коли позаду кузова з’являється велетень.

— Пфенніг!

Чоловікові довгі руки звисають із горішньої перекладини тенту над кузовом; він затуляє собою зруйноване село, поля, світанкове сонце.

— Фолькгаймер?

Вони стоять на кухні. Фіранки на вікнах запнуті. Її досі не покинуло приємне збудження, з яким вона вийшла з пекарні, відчуваючи в наплічнику вагу теплої хлібини.

Етьєн розламує хліб.

— Ось.

Він кладе їй на долоню крихітний скручений папірчик, не більший за мушлю каурі.

— Що на ньому написано?

— Цифри. Багато цифр. Мабуть, перші три — це частоти, але я не певний. Четверта — двадцять три нуль нуль — може, час.

— Передамо їх зараз?

— Ні, дочекаємося темряви.

Етьєн прокладає дроти, протягує їх за стінами, приєднуючи один до дзвоника на третьому поверсі, під телефонним столиком, другий тягнеться на горище, а третій — до вхідних воріт. Тричі Марі-Лор їх випробовує: з вулиці вона відчиняє ворота, і вглибині будинку лунають два заледве чутних дзвінки.

Далі він прилаштовує двері на полозках у задній стінці гардероба так, щоб їх можна було відчинити з обох боків. У сутінках вони п’ють чай і жують розсипчастий хліб із пекарні мадам Руель. Коли настає цілковита темрява, Марі-Лор іде за дідом сходами в кімнату на шостому поверсі, а звідти — на горище. Етьєн піднімає важку телескопічну антену вздовж димаря. Клацає перемикачами, й горище сповнює слабке потріскування.

— Готова?

Його голос схожий на батьків, коли той клеїв дурня. У своїй уяві Марі-Лор чує голос поліціянта: «Людей і не за таке заарештовували». І мадам Манек: «Хіба вам не хочеться пожити перед смертю?»

— Так.

Він прокашлюється і вмикає мікрофон:

— 567, 32, 3011, 2300, 110, 90, 146, 7751.

Звучать ці числа, линуть над дахами, над морем, долітають до невідомих адресатів. До Англії, до Парижа, до мертвих душ.

Він перемикається на другу частоту й повторює повідомлення. Далі на третю. А тоді все вимикає. Охолоняючи, машина вистукує.

— Що вони означають, діду?

— Хіба ж я знаю.

— Їх можна розшифрувати в слова?

— Напевно, можна.

Вони спускаються по драбині й пролазять крізь отвір у гардеробі. У коридорі їх не чекають солдати, наставивши гвинтівки. Взагалі все як завжди. Марі-Лор пригадується рядок із Жуля Верна: «Наука, мій хлопче, складається з помилок, але такі помилки робити корисно, бо вони потроху ведуть до істини».

Етьєн сміється, наче сам до себе.

— Пам’ятаєш, що мадам казала про жабу?

— Так, діду.

— От я думаю, хто в цій історії жаба: вона чи німці?

За інженера в них мовчазний, ущипливий зизоокий чоловік на ім’я Вальтер Бернд. За водія — рідкозубий тридцятирічний військовий на прізвисько Нойман Перший. Вернер знає, що Фолькгаймерові, їхньому фельдфебелю, максимум двадцять, але в олив’яному світлі вранішньої зорі на вигляд йому вдвічі більше.

— Партизани підривають потяги, — пояснює він. — Діють організовано, тож капітан вважає, що вони координують свої напади за допомогою радіо.

— Попередній технік, — сумнівається Нойман Перший, — нічого не знайшов.

— Прилади чудові, — відповідає Вернер, — за годину обидва працюватимуть.

На якусь мить у Фолькгаймерових очах з’являється ніжність.

— Колишньому технікові, — каже він, дивлячись на Вернера, — до Пфенніга далеко.

Вони розпочинають. «Опель» підстрибує на дорогах, що заледве кращі за путівці для худоби. Щокілька кілометрів вони зупиняються і встановлюють приймач-передавач на пагорбі. Вони залишають Бернда й усміхненого худого Ноймана: одного — з гвинтівкою, другого — з навушниками. Проїхавши кількасот метрів — досить, щоб отримати основу трикутника, — одометром вираховують відстань. Вернер вмикає свій прилад, піднімає телескопічну антену, вдягає навушники й прочісує ефіри, намагаючись знайти будь-який несанкціонований сигнал. Будь-який недозволений голос.

Здається, що вздовж плаского, безмірного горизонту увесь час щось горить. Здебільшого Вернер їде спиною вперед, оглядаючи землю, яку вони залишають позаду, — Польщу, райх.

Ніхто в них не стріляє. Крізь перешкоди пробиваються кілька голосів, але говорять вони німецькою. Вночі Нойман Перший дістає з ящика для амуніції бляшанки з маленькими ковбасками; Нойман Другий втомлено жартує про повій, розказує історії, вигадані або справжні. Вернеру сняться кошмари, у яких постаті хлопців оточують Фредеріка, однак коли він підходить ближче, Фредерік перетворюється на Юту, й вона дивиться на Вернера зі звинуваченням, а в той час хлопці одну за одною відривають її кінцівки.

Щогодини Фолькгаймер устромляє голову в кузов «Опеля» й ззирається з Вернером.

— Є щось?

Вернер хитає головою. Він смикає акумулятор, міняє позиції антен, укотре перевіряє запобіжники. У Шульпфорті, з доктором Гауптманом, це була гра. Він міг угадати Фолькгаймерову частоту; він завжди знав, передавач транслював сигнал чи ні. Тут він не знає, як, коли й навіть чи передавач щось транслює, тут він полює на привидів. Вони тільки те й роблять, що витрачають пальне, проїжджаючи повз задимлені будинки, спалену артилерійську зброю та безіменні могили, доки Фолькгаймер проводить своєю велетенською долонею по коротко підстриженому волоссю, щодня стаючи все нетерплячішим. Звідкись здалеку долинає грім гарматних пострілів, і все одно партизани руйнують колії, перекидають вагони, калічать фюрерових солдатів і наповнюють офіцерські серця люттю.

Чи це партизан отам, отой старий із пилкою, що валить дерева? Отой, що нахилився над двигуном автомобіля? Може, оті три жінки, що набирають воду біля струмка?

Уночі береться морозець, укриваючи довколишню землю сріблом. Вернер прокидається в кузові вантажівки, гріючи долоні під пахвами, і бачить пару від свого дихання, а лампи радіо світяться тьмяним синім кольором. Скільки тут нападало снігу? Метр? Три метри? Сто?

«Нападають кілометри снігу, — думає Вернер. — Ми їхатимемо по тому, чого більше немає».

Грози полощуть небо, узбережжя, вулиці; червоне сонце занурюється в море, заливаючи вогнем західні гранітні стіни Сен-Мало. Три лімузини з обгорнутими тканиною глушниками спускаються по рю де ла Кросс, мов привиди; з десяток німецьких офіцерів у супроводі приблизно стількох же людей із софітами й кінокамерами піднімаються сходами Бастьйон д’ля Олянд і потім бродять доріжками на холоді.

Етьєн спостерігає за ними в мідну прозірну трубу зі свого вікна на п’ятому поверсі. Разом їх дванадцять: капітани, майори й навіть підполковник, що притримує мундир біля коміра і вказує на форти, які стоять на сусідніх островах. Один із військових намагається прикурити на вітрі, його пілотка перелітає через зубчасті стіни, інші сміються з нього.

По той бік вулиці з будинку Клода Левіта зі сміхом висипають на вулицю троє жінок. У Клодових вікнах горить світло, однак у решті будинків кварталу електрики немає. Хтось відчиняє вікно на третьому поверсі й викидає чарку, й вона знай котиться по рю Воборель, аж доки не зникає з очей.

Етьєн запалює свічку й піднімається на шостий поверх. Марі-Лор спить. Він дістає з кишені скрученого папірчика, розгортає. Він уже покинув спроби зламати шифр: він записував числа в стовпчик, додавав, множив. Ніякого результату. Проте він є. Бо Етьєн перестав відчувати нудоту після полудня, у нього ясний зір і спокійне серце. Ба більше, минув уже місяць, відколи він востаннє згортався клубком біля стіни й молився за те, щоб не бачити, як привиди ходять крізь стіни. Коли Марі-Лор приносить хліб, коли він розгортає крихітного папірчика, нахиляючись над мікрофоном, то почувається незламним, почувається живим.

56778, 21, 4567, 1094, 467813.

А тоді час і частота наступної передачі.

Вони цим займаються вже не один місяць, щокілька днів дістаючи з хліба нові папірчики, а останнім часом Етьєн став грати музику. Лише вночі й завжди тільки уривок мелодії: хвилину, найбільше півтори. Дебюссі, Равеля, Массне або Шарпантьє. Він установлює мікрофон у грамофонну трубу, як робив колись, і ставить платівку.

Хто це слухає? Етьєн уявляє короткохвильові приймачі, замасковані як коробки з-під вівсянки чи заховані під підлогою, приймачі, поховані під плитами у дворі чи запхнуті під дитячий матрац у колисці. Він уявляє десяток чи два слухачів по всьому узбережжю, може, хтось налаштовується на його хвилю і в морі — капітанські приймачі на вільних кораблях, що везуть помідори, утікачів чи зброю. Англійців, що чекають на числа, але не музику, й, напевно, дивуються: для чого?

Цього вечора він грає Вівальді. «Осінь» із «Пір року». Платівку, яку його брат купив за п’ятдесят п’ять сантимів у магазині на рю Сен-Маргеріт сорок років тому.

Вступає клавесин, скрипки виграють вигадливі колінця — низький, притиснутий похилим дахом простір горища переповнюється звуком. За кілька метрів й один квартал від нього дванадцять німецьких офіцерів усміхаються в об’єктив.

«Послухайте це, — думає Етьєн. — Почуйте».

Хтось торкається його плеча. Він хапається за нахилену стелю, щоб не впасти. У нього за спиною стоїть Марі-Лор у своїй нічній льолі.

Звуки скрипки то злітають угору, то кидаються вниз. Етьєн бере Марі-Лор за руку, і під низькою, похилою стелею — платівка крутиться, музика з передавача лине над мурами, над тілами німців, у море — вони танцюють. Він її крутить, її пальці миготять у повітрі. У світлі свічки вона наче неземна: усіяне веснянками обличчя і на ньому двоє нерухомих очей, мов павучачі яйця. Їхній погляд не рухається разом із ним, але це його й не нервує; вони наче дивляться кудись де-інде, глибше, углядаються у світ, сповнений музики.

Граційна. Струнка. Вправна у рухах, однак, звідки вона знає, як танцювати, він навіть не здогадується.

Мелодія й далі звучить. Він мав би вимкнути її уже давно. Антена досі піднята, і, напевно, її трохи видно на тлі неба; може, й усе горище світиться, ніби маяк. Але при світлі свічки, у мелодійному вихорі танцю Марі-Лор прикушує нижню губу і її обличчя саме починає світитися, нагадуючи йому про зарослі береги за фортечними мурами, про ті зимові надвечір’я, коли сонце сідало, але ще не зовсім заходило за горизонт, й очерет наче горів червоним вогнем, — місця, де він любив ходити з братом, здається, у минулому житті.

«Ось, — думає він, — що означають ті цифри».

Концерт закінчується. Чути, як об стелю б’ється оса. Передавач ще увімкнений, мікрофон стоїть у грамофонній трубі, голка крутиться на останній канавці. Марі-Лор відсапується, усміхаючись.

Потім вона знову засинає, а Етьєн задуває свою свічку й довгий час стоїть навколішках біля ліжка. Кістяна Смерть їде по вулиці внизу, час від часу зупиняючи верхового коня, щоб заглянути у вікна. Вогненні роги на голові, з ніздрів куриться дим, а в кістяній руці — список, нещодавно доповнений адресами. Вона спочатку дивиться на німецьких офіцерів, що виходять із лімузинів біля шато.

Потім — на яскраво освітлені кімнати парфумера Клода Левіта.

Потім — на темний високий будинок Етьєна Леблана.

Обійди нас стороною, Вершнице. Обійди цей будинок стороною.

Вони їдуть курною дорогою, обабіч обрамленою кілометрами напівмертвих соняхів, високих, наче дерева. Їхні стебла висохли й заклякли, а голови схилені, наче в молитві, і, проїжджаючи повз них в авто, Вернерові здається, що за ними стежать десять тисяч циклопічних очей. Норман Перший зупиняє вантажівку, Бернд знімає гвинтівку з плеча, бере другий прилад і йде в зарості його ставити. Вернер піднімає велику антену й сідає на своє звичне місце в кузові «опеля», надягнувши навушники.

У кабіні Нойман Другий кпинить:

— Ти ж навіть жодного разу не засадив нікому, старий незайманцю.

— Стули пельку, — відказує Нойман Перший.

— Ти на ніч шморгаєш себе, щоб заснути. Душиш вужика. Займаєшся рукоділлям.

— Не тільки я — половина армії. І німці, й росіяни.

— Он той дрібний арійський хлопчик — точно рукодільник.

Бернд називає частоти на своєму приладі. Тиша, тиша, тиша.

— Справжній арієць — світловолосий, мов Гітлер, стрункий, мов Ґерінґ, і високий, мов Геббельс, — додає Нойман Перший.

Нойман Другий сміється.

— До дупи це, якщо…

— Годі, — уриває його Фолькгаймер.

Далеко за полудень. Увесь день вони їхали цим дивним, Богом забутим краєм і не бачили нічого, крім соняшників. Вернер прочісує кожну частоту, перемикає їх, знову переналаштовує приймач-передавач, чуючи лише перешкоди. Удень і вночі повітря сповнене суцільною, сумною, зловісною українською статикою, що, здається, звучала ще задовго до того, як люди навчилися її чути.

Фолькгаймер злізає з вантажівки, розстібає штани й справляє малу потребу у квіти. Вернер вирішує опустити антену, але, перш ніж зробити це, він раптом чує — різку, виразну і зловісну, мов блиск ножа на сонці, — чергу російських слів. «Адін, шесть, восемь». У нього напружується кожен нерв.

Він максимально збільшує гучність і притискає навушники до вух. Знову чути: «Поні-щось-шки, чере-щось-дорошой…» Фолькгаймер дивиться на нього у відкриту задню панель кузова, наче відчуває, наче прокидається вперше за довгі місяці, як тієї ночі, коли Гауптман вистрілив зі свого пістолета, коли вони зрозуміли, що Вернері пристрої працюють.

Вернер трохи повертає ручку налаштування, й раптом у його вуха бухає звук. «Две-над-цать, шест-над-цать, двад-цать-адін», нісенітниця, страшна нісенітниця вривається йому просто всередину; це схоже на відчуття, коли занурюєш руку в мішок із ватою й знаходиш лезо — усе таке надійне й незмінне, аж тут одна небезпечна річ, така гостра, що заледве відчутно, як вона розрізає шкіру.

Фолькгаймер гупає масивним кулаком по корпусі «Опеля», щоб утихомирити Нойманів. Вернер передає Берндові частоту, той ловить сигнал, вимірює пеленг, передає назад, і тепер Вернер береться за підрахунки. Логарифмічна лінійка, тригонометрія, карта. Росіянин і досі говорить, коли Вернер стягує навушники на шию.

— Північ-північний захід.

— Далеко?

Лише цифри. Чиста математика.

— Півтора кілометра.

— Вони й зараз щось передають?

Вернер притискає до вуха один навушник і киває. Нойман Перший запускає «Опель», двигун починає гудіти, і Бернд суне через соняшники, несучи перший прилад. Вернер опускає антену, й вони з’їжджають із дороги просто в соняшники, розштовхуючи їх на своєму шляху. Найвищі з них заввишки мало не з вантажівку, і їхні великі голови барабанять об дах кабіни й боки кузова.

Нойман Перший стежить за одометром і називає відстані. Фолькгаймер роздає зброю. Два карабіни 98К. Напівавтоматичний «вальтер» із прицілом. Поряд із ним Бернд заряджає свій маузер. Бах, — гримлять соняшники. Бах, бах, бах. Вантажівку хитає, мов корабель на морі, доки Нойман Перший веде її через борозни.

— Кілометр і сто метрів, — гукає Нойман Перший.

Нойман Другий вилізає на кузов і оглядає поле в бінокль. На півдні соняшники поступаються місцем клаптикові висохлої огіркової гудини. За ним, оточений голою землею, стоїть гарненький будиночок із солом’яним дахом і побіленими стінами.

— За заростями деревію. У кінці поля.

Фолькгаймер дивиться в оптичний приціл.

— Дим?

— Немає.

— Антена?

— Ще не видно.

— Вимикай двигуна. Звідси пішки.

Усе затихає.

Фолькгаймер, Нойман Другий і Бернд зі зброєю заходять у стіну соняшників і зникають. Нойман Перший сидить за кермом, Вернер — у кузові. Ще ніхто не підірвався на міні. Навколо «Опеля» тріщать квіти і кивають своїми геліотропними головами, наче сумно з чимось погоджуючись.

— Виродки будуть здивовані, — шепоче Нойман Перший.

Його праве стегно смикається. Вернер піднімає антену, наскільки дозволяє безпека, вдягає навушники й вмикає приймач-передавач. Росіянин читає щось, схоже на букви алфавіту. «Пе-зе-ка-че-ю-мягкій знак». Здається, що кожен фрагмент звучить тільки для Вернерових вух, а тоді розчиняється в повітрі. Нойман Перший постукуванням ногою злегка гойдає вантажівку, сонце світить крізь рештки комах, розмазані по вікнах, і від поривів холодного вітру шелестить усе поле.

Хіба там не має бути вартових? А що як озброєні партизани просто зараз підкрадаються до вантажівки? Російська мова в радіо мов шершень у кожному вусі: «Звой каз викалов», — хто знає, які жахи вони передають: розміщення військ, розклади потягів; вони можуть просто зараз передавати артилеристам координати їхньої вантажівки. Фолькгаймер виходить із соняшників — велика людська ціль, тримаючи свою гвинтівку, мов кийок. Здається, що ця хижка ніяк не зможе його вмістити, наче це Фолькгаймер поглине її, а не навпаки.

Постріли спочатку долинають повітрям, а потім — у навушниках, і так гучно, що Вернер майже зриває їх з голови. А тоді змовкає навіть статика, і тиша в навушниках відчувається, як щось велетенське, що рухається крізь простір, примарний дирижабль, що повільно віддаляється.

Нойман Перший клацає замком гвинтівки.

Вернер згадує, як присідав поряд із ліжечком разом із Ютою після того, як француз закінчував передачу, як вікна дрижали, коли повз сиротинець проїжджав вуглевоз, як відлуння радіопередачі наче миготіло в повітрі якусь мить, ніби він міг простягнути руку — й зловити його в долоню.

Фолькгаймер повертається до них із забризканим чорнилом обличчям. Він скидає каску двома пальцями, і Вернер бачить, що це не чорнило.

— Ідіть підпаліть хату, — наказує він. — Хутко. Не марнуйте пального. — Переводить погляд на Вернера. Голос його м’який, майже сумний. — Забери їхнє обладнання.

Вернер кладе навушники, вдягає каску. Над соняшниками ширяють стрижі. Перед очима все повільно крутиться, наче щось сталося з його відчуттям рівноваги. Нойман Перший, що йде перед ним, мугикає, несучи через поле каністри з бензином. Вони продираються крізь соняшники в бік хатини, наступаючи на беладону, дику моркву — трави з потемнілим від морозу листям. Біля вхідних дверей у пиляці пес поклав морду на лапи, і якусь мить Вернерові здається, що той просто спить.

Перший убитий лежить на підлозі — підігнута під себе рука, червоне місиво замість голови. Другий сидить за столом, схиливши голову, наче спить, видно лише краї його рани, непристойно червоної. Кров, розлита по столу, густішає, мов віск, що вихолоняє. Вона здається майже чорною. Дивно думати, що його голос і досі лине крізь повітря, уже десь в іншій країні, слабшаючи з кожним кілометром.

Порвані штани, засмальцьовані бушлати, на одному з чоловіків — підтяжки. У них немає уніформ.

Нойман Перший зриває мішок із-під картоплі, що правив за фіранку, й виносить його надвір, і Вернер чує, як він обливає його бензином. Нойман Другий стягує з другого чоловіка підтяжки, знімає заплетену в косу цибулю, що висить на одвірку, ховає за пазуху і теж іде.

На кухні лежить напівз’їдений кусень сиру, поряд — ніж із витертою дерев’яною ручкою. Вернер відчиняє єдину шухляду. Усередині — гніздо забобонів: банки з темними рідинами, знеболювальні без етикеток, патока, чайні ложки, що прилипли до дна, баночка з написом латиною «Беладона», ще одна баночка, позначена буквою Х.

Передавач — поганенький, високочастотний — напевно, знятий із російського танка, на вигляд — заледве не просто жменя деталей, припасованих у коробці. Заземлена антена, встановлена біля будинку, розсилала сигнал на кількадесят кілометрів щонайбільше.

Вернер виходить надвір, оглядається на хатину, матово-білу в усе слабшому світлі. Він думає про кухонну шухляду з її дивними мікстурами. Собаку, що не вберіг своїх господарів. Може, ці партизани володіли якоюсь чорною лісовою магією, але їм не варто було бавитися з вищою магією радіо. Він вішає свою гвинтівку через плече і несе великий пошарпаний передавач — виводи, жалюгідний мікрофон — через соняхи до «Опеля» з увімкненим двигуном; Нойман Другий та Фолькгаймер у кабіні. Він чує слова доктора Гауптмана: «Роботу науковця визначають два чинники. Його зацікавлення й зацікавлення його епохи». Усе до цього його вело: смерть його батька; години, що він провів, слухаючи з Ютою той детекторний радіоприймач на горищі; Ганс і Геріберт, які носили червоні пов’язки під сорочками, щоб фрау Елена не побачила; чотириста темних, знадливих ночей у Шульпфорті, просиджених за конструюванням приймачів-передавачів для доктора Гауптмана. Знищення Фредеріка. Усе привело до цієї миті, коли Вернер складає безладне козацьке обладнання в кузов вантажівки, сідає спиною до свого приладу й дивиться, як світло від охопленої полум’ям хатини піднімається над полем. Бернд залазить у кузов за ним, кладе собі на коліна гвинтівку, і жоден із них не завдає собі клопоту зачинити задні двері, коли «Опель» із гуркотом рушає з місця.

Фельдфебеля фон Румпеля викликають на склад в околицях Лодзі. Це його перша поїздка, відколи він закінчив лікування в Штутгарті, й у нього таке відчуття, наче його кістки стали крихкіші. Шестеро охоронців у крицевих касках чекають за колючим дротом. Клацають п’ятами, салютують. Він знімає мундир і вдягає комбінезон на блискавці, без кишень. Відчиняються три засуви. У двері видно чотирьох військових в однакових комбінезонах, що стоять за столами. До кожного столу прикручені лампи, якими зазвичай користуються ювеліри. Вікна забиті дошками.

Темноволосий Gefreiter[50] пояснює процедуру. Перший витягає самоцвіти з оправ. Другий миє їх один за одним у місткості з мийним засобом. Третій зважує кожен самоцвіт, оголошує масу і передає його фон Румпелеві. Той оглядає камені в лупу й називає чистоту: «із украпленнями», «з невеликими вкрапленнями», «майже чистий». П’ятий чоловік, Gefreiter, записує результати оцінювання.

— Працюватимемо змінами по десять годин, доки не закінчимо.

Фон Румпель киває. Його хребет наче ось-ось хрясне. Gefreiter витягає з-під столу зав’язаний мішок, знімає пломбу й висипає вміст на вкриту оксамитом тацю. Тисячі самоцвітів: смарагди, сапфіри, рубіни. Цитрин. Олівін. Хризоберил. Між ними виблискують сотні й сотні маленьких діамантів, більшість ще на ланцюжках, браслетах, запонках чи сережках.

Перший чоловік несе тацю до свого столу, ставить заручний перстень у лещата і щипчиками розгинає тримачі. Діамант вирушає з рук у руки. Фон Румпель рахує інші торбинки під столом — дев’ять.

— Звідки, — починає він питати, — усе це…

Але він і так знає, звідки все це взялося.

Кілька місяців по смерті мадам Манек Марі-Лор усе ще очікує почути кроки старенької на сходах, її важке дихання, її моряцьку вимову.

— Матір Божа, дитино, як холодно!

Але не чує.

Черевики в ногах ліжка, під моделлю. Ціпочок у кутку. На першому поверсі її наплічник висить на гачку. Надвір. Двадцять два кроки по рю Воборель, а тоді звернути праворуч і пройти шістнадцять дощових риштаків. Звернути ліворуч на рю Робер С’юркуф. І ще пройти повз дев’ять риштаків до пекарні.

— Одну просту хлібину, будь ласка.

— Як поживає твій дід?

— У нього все гаразд, дякую.

Іноді в хлібині запечений білий згорточок, а іноді — ні. Іноді мадам Руель дістає для Марі-Лор кілька гостинців: капусту, червоний перець, мило. Повернутися на перехрестя з рю д’Естре. Замість того щоб звернути ліворуч на рю Воборель, Марі-Лор іде прямо. П’ятдесят кроків до міської стіни, десь сто з гаком уздовж стіни до виходу на вуличку, що стає все вужчою.

Вона навпомацки знаходить замок, дістає з кишені ключ, який Убер Базен дав їй торік. Вода льодяна й сягає їй до гомілки, її пальці на ногах німіють в одну мить. Але грот вміщає власний прихований Усесвіт, і в цьому Усесвіті обертаються незліченні галактики: ось, у перекинутій половині скойки, живе морський жолудь, а в крихітній, схожій на веретено мушельці оселився ще менший рак-самітник. А що на раковому панцері? Ще менший морський жолудь. А що на тому жолуді?

У вологій коробці старої псарні вона чує, як море змиває решту звуків; вона доглядає за молюсками, мов за рослинами в садку. Від відпливу до відпливу, від миті до миті: вона приходить послухати, як створіння повзають, переміщаються й поскрипують, подумати про батька у в’язничній камері, про мадам Манек на полі дикої моркви, про свого діда, на два десятки років ув’язненого у власному будинку.

А тоді вона навпомацки повертається до воріт і замикає їх за собою.

Тієї зими електроенергію часто вимикають; Етьєн під’єднує два корабельні акумулятори до передавача, щоб виходити в ефір, коли немає світла. Щоб зігрітися, вони палять ящики, папір і навіть старі меблі. Марі-Лор затягає важкий клаптиковий килим, що лежав на підлозі в кімнаті мадам Манек, аж на шостий поверх і кладе його поверх своєї ковдри. У деякі ночі в кімнаті так холодно, що їй здається, наче вона чує, як підлога береться інеєм.

Будь-які кроки на вулиці можуть належати поліціянтові. Будь-який гуркіт двигуна — може бути автомобілем наряду, що приїхав по них.

Нагорі Етьєн знову виходить в ефір, і вона думає: «Я маю стати біля вхідних дверей на випадок, якщо вони прийдуть. Я зможу виграти для нього кілька хвилин». Але дуже холодно вилізати. Куди краще залишатися в ліжку під вагою килима й бачити сни про музей, проводити пальцями по знайомих стінах, іти через лунку Велику залу до шафи з ключами. Вона лише має пройти кахляною підлогою, звернути ліворуч, і там, за своїм верстатом для ключів, стоятиме Papa.

Він скаже: «Чого ти так довго, пташечко?»

Він скаже: «Я ніколи тебе не покину, навіть за мільйон років».

У січні 1943 року Вернер знаходить другу нелегальну трансляцію із саду, у якому впала бомба, розколовши більшість дерев навпіл. За два тижні — третю, потім четверту. Кожна наступна здається варіацією попередньої: утворюється трикутник, усі сторони водночас зменшуються, вершини наближаються, аж доки він перетворюється на крапку: хлів, хатину, підвал фабрики чи огидну яму, вирубану в кризі.

— Він і зараз щось передає?

— Так.

— У тому хліві?

— Бачиш антену вздовж західної стіни?

Коли може, Вернер записує, що кажуть партизани, на магнітну стрічку. Усім, відкриває для себе він, подобається чути свій голос. Гординя, як у біблійних історіях. Вони піднімають антену зависоко, залишаються в ефірі задовго, думаючи, що світ безпечний і добрий, а це, звісно, зовсім не так.

Капітан переказує захоплення їхніми успіхами; обіцяє відпустки, біфштекси, бренді. Усю зиму «Опель» об’їжджає окуповані території, міста, які Юта колись позначала на шкалі радіо: Прагу, Мінськ, Любляну.

Іноді вантажівка проїжджає групу полонених, і Фолькгаймер просить Ноймана Першого сповільнитися. Він виструнчується на своєму сидінні й вишукує поглядом такого ж високого чоловіка, як сам. Побачивши, стукає по панелі приладів. Нойман Перший гальмує, і Фолькгаймер бреде через сніг, перекидається кількома словами з охоронцем і йде поміж в’язнів, попри холод зазвичай маючи на собі тільки сорочку.

— Залишив гвинтівку в кузові, — лається Нойман Перший. — Не взяв свою чортову гвинтівку.

Іноді Фолькгаймер відходить задалеко. Іноді Вернер чудово його чує.

— Ausziehen, — Фолькгаймер видихає перед себе клуби пари, і майже щоразу велетень-росіянин розуміє.

«Роздягайся». Кремезний російський юнак з обличчям людини, яку вже нічим на цьому світі не здивує. Окрім, напевно, цього — ще одного велетня навпроти нього.

Злітають рукавиці, вовняна сорочка, заношене пальто. Вираз їхніх облич змінюється лише тоді, коли він наказує їм роззуватися: вони хитають головою, опускають чи піднімають погляд, закочують очі, мов налякані коні. «Залишитися босим, — розуміє Вернер, — означає померти. Але Фолькгаймер стоїть і чекає, велетень проти велетня, і щоразу полонений здається. Залишившись у благеньких шкарпетках на втоптаному снігу, полонений намагається ззирнутися з іншими бранцями, але на нього ніхто й не гляне. Фолькгаймер піднімає одежини, міряє й віддає назад, якщо вони не підходять. А тоді простує назад, і Нойман Перший тисне на газ.

Хрускіт льоду, села, що горять серед лісів, ночі, коли стає надто холодно навіть для сніговиці — ця зима дивна й сповнена тривог. Вернер прочісує ефір, як раніше він із Ютою прочісував вулиці, тягнучи возика через Цольферайн. Голос виринає і стихає, і його охоплює тривога. «Ось, — думає Вернер, знову його знайшовши, — ось: таке відчуття, наче заплющуєш очі й обмацуєш кілометрову шворку, аж доки твої пальці знаходять крихітний горбик вузла».

Іноді минають дні, перш ніж Вернер, почувши першу трансляцію, ловить наступну. Проблема, яку треба розв’язати, вправа для його мозку: звісно, це краще, ніж сидіти в якомусь смердючому, замерзлому окопі, повному вошей, — так, як старі вчителі з Шульпфорти воювали в першій війні. Ця робота чистіша, механічніша, ця війна ведеться невидно, у повітрі, лінія фронту — навкруги. Хіба це полювання не дарує п’янкої втіхи, коли вантажівка підстрибує на нічній дорозі, а серед дерев з’являється антена?

Я тебе чую.

Голки в копиці сіна. Шпички в левовій лапі. Вернер їх знаходить, а Фолькгаймер висмикує.

Усю зиму німці їздять кіньми, саньми, танками й вантажівками по тих самих дорогах, утрамбовуючи сніг, перетворюючи його на гладкий, заплямований кров’ю лід. А коли нарешті настає квітень, принісши сморід тирси і трупів, високі пагорби снігу валяться, але лід на дорогах уперто не хоче сходити, залишаючись блискучою, смертоносною схемою вторгнення, шрамом від розп’яття Росії.

Однієї ночі вони переїжджають міст через Дніпро, попереду вимальовуються бані й облиті квітом дерева Києва, скрізь літає попіл, а на вулицях купками стоять повії. Зайшовши в кав’ярню, вони сідають за два столики від піхотинця, не набагато старшого за Вернера. Втуплені в газету, його очі посмикуються. Він сьорбає каву й здається сильно здивованим. Спантеличеним.

Вернер не спроможний відвести від нього погляд. Урешті до нього перехиляється Нойман Перший.

— Знаєш, чого він так?

Вернер хитає головою.

— Відморозив повіки. Бідолаха.

Листи до них не доходять. Минають місці, а Вернер нічого не пише сестрі.

Окупаційна влада постановляє, що на дверях кожного будинку має висіти перелік мешканців: М. Етьєн Леблан, 63 роки. М-ль Марі-Лор Леблан, 16 років. Марі-Лор мордує себе мріями про наїдки, виставлені на довгих столах: тарілки з нарізаною свинячою вирізкою, печені яблука, бананове flambé,[51] ананаси зі збитими вершками.

Якогось літнього ранку 1943 року вона йде до пекарні. Мрячить. Черга простягається за двері. Коли вона нарешті підходить до прилавка, мадам Руель бере її долоні у свої і дуже тихо каже: «Запитай, чи не міг би він прочитати ще й це». Під хлібиною виявляється складений аркуш паперу. Марі-Лор кладе її в наплічник, а папір затискає в кулаці. Віддає продуктовий талон, іде просто додому й замикає за собою двері на засув.

Етьєн човгає на першому поверсі.

— Що там написано, діду?

— «Мосьє Дроже передає своїй доньці із Сен-Кулома, що йому вже краще».

— Вона сказала, що це важливо.

— Що це означає?

Марі-Лор знімає наплічника, запихає руку й відриває кусень хліба:

— На мою думку, це означає, що мосьє Дроже передає своїй доньці, що в нього все гаразд.

Упродовж кількох тижнів з’являються нові записки. Новонароджений у Сен-Вінсенті. Бабуся на смертному ложі в Ла-Марі. Мадам Гардіньє з Ла-Рабіне передає синові, що пробачає йому. Чи є в цих посланнях секретні повідомлення, чи «Мосьє Фаю спіткав серцевий напад, і він тихо помер» означає «Висадіть у повітря сортувальний вузол у Ренні», Етьєнові невідомо. Важливо те, що їх напевно хтось слухає, що звичайні громадяни мають радіо і, здається, потребують отримувати повідомлення одне від одного. Він не виходить із дому, не бачиться ні з ким, окрім Марі-Лор, і все ж він якось опинився у самому центрі інформаційної павутини.

Він вмикає мікрофон і читає спочатку цифри, а тоді повідомлення. Він транслює їх на п’ятьох різних частотах, оповіщає, коли буде наступна передача, і ставить уривок мелодії зі старої платівки. Уся ця справа забирає щонайбільше шість хвилин.

Надто довго. Майже точно надто довго.

І все одно ніхто не приходить. Дзвоники не дзвонять. У двері не грюкає німецький патруль і не стріляє їм у голови з пістолета.

Хоч Марі-Лор і знає їх напам’ять, мало не щовечора вона просить Етьєна прочитати листи від батька. Цього вечора він сидить на краєчку її ліжка.

Сьогодні я бачив дуба, що прикидається каштаном.

Я впевнений, що ти вчиниш правильно.

Якщо тобі колись захочеться зрозуміти, подивися всередині Етьєнового будинку, всередині будинку.

— Як ти думаєш, чому він написав «усередині будинку» двічі?

— Ми вже так багато разів це обговорювали, Марі-Лор.

— Як думаєш, що він зараз робить?

— Спить, дитино. Я певний, що спить.

Вона перекочується на бік, і він накриває її плечі ковдрами, задуває свічку і вглядається в мініатюрні дахи та димарі моделі в ногах її ліжка. Виринає спогад: він разом зі своїм братом на полі, східніше від міста. Того літа в Сен-Мало з’явилися світлячки, і їхній батько цьому зрадів, дав їм сачки й банки. Етьєн з Анрі ганяли серед високої трави, а світлячки тікали від них, то спалахуючи, то згасаючи, здається, завжди піднімаючись трохи зависоко, так, що вони не могли дістати, наче це тліла земля, а від їхніх кроків розліталися навсібіч іскри.

Анрі сказав, що хотів би наловити повну банку світлячків і поставити її на підвіконні, щоб його спальню бачили моряки за багато кілометрів.

Якщо цього літа і були світлячки, то вони не залітали на рю Воборель. Здається, тепер тут лише тіні й тиші. Тиша — це плід окупації, вона звисає з гілок, скрапує з ринв. Мадам Гібу, мати чоботаря, поїхала з міста. Як і старенька мадам Бланшар. Так багато темних вікон. Місто наче перетворилося на бібліотеку з книжками невідомою мовою. Будинки — величезні полиці, повні нерозбірливих томів, й усі лампи вимкнуті.

Однак ось на горищі знову працює машина. Вогник посеред темряви.

На вулиці чується тихе постукування, Етьєн заглядає в щілину між віконницями в спальні Марі-Лор на шостому поверсі й бачить унизу привида мадам Манек, що стоїть у місячному світлі. Вона простягає руку, й на неї один за одним сідають горобчики, й вона ховає їх усіх собі в пальто.

Виблискують Піренеї. Дірявий місяць висить на їхніх гребенях, наче простромлений. Штабс-фельдфебель фон Румпель у таксі їде по залитих платиновим місячним світлом вулицях до комісаріату й стає перед капітаном поліції, який увесь час водить великим і вказівним пальцями лівої руки по розкішних вусах.

Сталося пограбування шале, яке належить видатному меценатові зі зв’язками з паризьким Національним музеєм природничої історії. Французька поліція провела арешт. Злодія затримали з дорожньою сумкою, набитою самоцвітами.

Він довго чекає. Капітан роздивляється нігті на лівій руці, потім на правій, потім знову на лівій. Фон Румпель того вечора почувається дуже слабким, його навіть трохи нудить; лікар каже, що процедури закінчено, що вони атакували пухлину й тепер мають чекати, але деякими ранками, зав’язавши шнурівки, він не може випростатися.

Під’їжджає автомобіль. Капітан виходить йому назустріч. Фон Румпель дивиться у вікно.

Із заднього сидіння двоє поліціянтів витягають слабкого на вигляд чоловіка в бежевому костюмі з бездоганним червоним синцем під лівим оком. Руки в кайданках. Комір забризканий кров’ю. Наче він щойно зіграв роль лиходія в кіно. Поліціянт веде арештованого всередину, а тим часом капітан забирає з багажника торбину.

Фон Румпель витягає з кишені білі рукавички. Капітан зачиняє двері у свій кабінет, кладе валізу на письмовий стіл і зашторює вікно. Нахиляє плафон настільної лампи. Райнгольд чує, як десь у будівлі зі стукотом зачиняються двері камери. З валізи капітан дістає адресний довідник, пачку листів і жіночу пудреницю. А тоді виймає фальшиве дно, під яким — шість оксамитових мішечків.

Він відкриває їх по одному. У першому — три розкішні шматки берилу: рожеві, великі, шестигранні. Усередині другого — один шматок амазоніту кольору морської хвилі з невеликими білими прожилками. У третьому — грушуватий діамант.

Захват наповнює фон Румпеля до кінчиків пальців. Капітан дістає з кишені лупу; на його обличчі світиться вираз неприхованої жадоби. Він довго оглядає діамант, крутячи його так і сяк. Райнгольд і досі уявляє собі фюрерів музей: блискучі корпуси, підпертий колонами дах, самоцвіти за склом. І ще щось — тьмяну силу, що, мов слабка напруга, лине від каменя. Шепочучи до нього, обіцяючи забрати його хворобу.

Нарешті капітан опускає лупу, що залишає навколо його ока рожевий обідок. Вологі губи блищать при світлі лампи. Він кладе діамант назад на рушник.

З іншого боку столу фон Румпель піднімає діамант. Ідеальна вага. Холодить йому пальці навіть крізь бавовняні рукавички. З обрамленими глибоким синім кольором гранями.

Чи вірить він?

Дюпонові майже вдалося розпалити в камені вогонь. Але навіть без лýпи фон Румпель бачить, що цей діамант такий самий, як і той, що він оглядав у музеї два роки тому. Він кладе копію назад на стіл.

— Але ж ми маємо щонайменше зробити рентген, — каже капітан французькою, не приховуючи розчарування. — Ні?

— Певна річ, робіть, що хочете. Я хотів би забрати оті листи.

Ще до настання півночі він повертається в готель. Дві фальшивки. Це прогрес. Два камені знайдено, залишається знайти ще два, один із яких має бути справжнім діамантом. На вечерю він замовляє м’ясо вепра зі свіжими грибами. І пляшку бордо. Такі речі не втрачають важливості у воєнний час. Саме вони відрізняють цивілізовану людину від варвара.

Готелем гуляють протяги, ресторан порожній, але офіціант працює бездоганно. Він граційно наливає вина й відходить. У бокалі червоне, мов кров, бордо здається майже живим. Фон Румпелеві приємно знати, що він єдина на світі людина, яка має привілей його скуштувати, перш ніж пляшка спорожніє.

Грудень 1943 року. Між будинками осідає холод. На розпал залишилося лише сире дерево, й місто пропахло димом. Ідучи до пекарні, п’ятнадцятирічна Марі-Лор мерзне, як ніколи. У домі лише трохи краще. Здається, кімнатами літають сніжинки, занесені вітром крізь щілини в стінах.

Вона слухає кроки свого двоюрідного діда на горищі, його голос:

— 310, 1467, 507, 2222, 576881, — а тоді мелодію із платівки «Місячне світло», що лине, мов блакитний туман.

Над містом низько, зледачіло гудять літаки. Іноді дуже близький їхній гул викликає в Марі-Лор страх, що вони можуть зчесати дахи, збити димарі своїми животами. Але не стається ні авіакатастроф, ні вибухів. Здається, взагалі нічого не міняється, окрім того, що Марі-Лор росте: вона вже не може вбрати нічого з того одягу, який її батько приніс у своєму наплічнику три роки тому. Черевики затісні; і доводиться, натягнувши три пари шкарпеток, узувати старі Етьєнові туфлі з китицями.

Подейкують, що в Сен-Мало дозволять залишитися тільки тим, хто виконує важливу роботу або має негаразди зі здоров’ям.

— Ми не поїдемо, — каже Етьєн. — Не зараз — ми нарешті робимо добру справу. Якщо лікар не дасть нам довідок, ми знайдемо спосіб дістати їх за гроші.

Щодня на кілька годин їй удається загубитися в глибинах спогадів: розпливчатих дитячих вражень її шестирічної про світ, коли вона ще не осліпла. Париж був схожий на величезну кухню: скрізь піраміди капусти й моркви, пекарські прилавки, повні випічки, риба, складена, мов дрова, у ятці продавця, срібна луска в канавах, сніжно-білі чайки кидаються вниз, щоб схопити тельбухи. Кожен куточок, куди падав її погляд, майорів кольорами: зелень цибулі, насичена фіолетова шкірка баклажанів.

Тепер її світ став сірий. Сірі обличчя, сіра тиша, сірий дратівливий жах, що висить над чергою в пекарню, і колір ненадовго повертається в цей світ, тільки коли Етьєн піднімається сходами на горище, скриплячи коліньми, щоб прочитати в ефір ще один набір цифр, надіслати ще одне повідомлення, передане мадам Руель, увімкнути музику. П’ять хвилин маленьке горище переливається бузковим, аквамариновим та золотим, а тоді радіо вимикається і знову суне сірість, і її дід важко ступає до сходів.

Може, це через рагу з якоїсь безіменної української кухні, або партизани отруїли воду, або Вернер просто забагато сидів у сирості. Хай там як, але в нього починається гарячка, а з нею — жахлива діарея, і, присівши в багнюці за «Опелем», Вернер почувається так, наче витискає із себе залишки своєї цивілізованості. По декілька годин він нічого не може робити, крім як притискатися гарячою щокою до стіни кузова, знайшовши хоч щось холодне. А тоді його, швидко й сильно, починають бити дрижаки, і йому ніяк не вдається зігрітися й хочеться стрибнути у вогонь.

Фолькгаймер пропонує каву, Нойман Другий — пігулки, що, як тепер знає Вернер, не від болю в спині. Він відмовляється й від кави, й від пігулок. 1943 рік стає 1944. Вернер не писав Юті майже рік. Останній лист, що надійшов від неї шість місяців тому, починається словами: «Чому ти не пишеш?»

І все одно йому вдається знаходити нелегальні передачі, щодва тижні чи близько того. Він забирає поганеньке радянське обладнання, покрите тонкою крицею, злютоване абияк. Усьому бракує системи. Як вони можуть воювати з таким нікудишнім обладнанням? Їхній опір Вернерові зображали чудово організованим: небезпечні, дисципліновані партизани, що слухаються жорстоких, спраглих крові лідерів. Але тепер він на свої очі бачить, як слабкість їхніх зв’язків між собою зводить нанівець їхні зусилля — вони брудні й убогі, вони живуть у ямах. Погано організовані головорізи, яким нічого втрачати.

Як йому зрозуміти, де тут правда? На думку Вернера, усі навколо підпільники й партизани. Кожен, хто не належить до німців, навіть найулесливіший, хоче німцям смерті. Вони тікають від вантажівки, почувши її гуркіт на міських вулицях, вони ховають лиця, ховають свої сім’ї. Їхні магазини переповнені взуттям, знятим із мертвих.

Подивіться на них.

Що він відчуває в найгірші дні тієї безжалісної зими, доки іржа вкриває вантажівку, гвинтівки й радіо, доки німецькі дивізіони відступають на всіх фронтах, так це глибоку огиду до всіх людей, яких вони проминають. Димливі, зруйновані села, розбита цегла на вулицях, замерзлі трупи, розтрощені стіни, перекинуті машини, собачий гавкіт, мишва й вошва — як вони можуть так жити? У лісах, у горах, у селах вони мали б висмикувати безлад із корінням. Загальна ентропія будь-якої системи, як казав доктор Гауптман, зменшиться, тільки якщо збільшиться ентропія іншої системи. Природа вимагає симетрії. Ordnung muss sein.[52]

Однак який порядок вони тут наводять? Валізи, черги, зарюмсані діти, солдати, у яких в очах застигла вічність, що повертаються до рідних міст, — у якій системі підвищується порядок? Точно не в Києві, не у Львові й не у Варшаві. Тут Аїд. І людей так багато, ніби велетенські російські фабрики виробляють нових щохвилини. Убийте тисячу, а ми зробимо ще десять.

Лютий застає їх у горах. Вернера б’ють дрижаки в кузові. Нойман Перший веде авто серпантиновими дорогами. Під ними долина, укрита нескінченною сіткою окопів: з одного боку позиції німців, удалині — росіян. Долину помережали широкі стрічки диму; час від часу літають, мов тенісні м’ячики, артилерійські набої.

Фолькгаймер розгортає ковдру й кладе Вернерові на плечі. Кров переливається в ньому туди-сюди, мов ртуть, а за вікном раптом на якусь мить унизу показується серед туману сітка окопів й артилерії, Вернерові здається, що все це — схеми якогось велетенського радіо, де кожен солдат — це електрон, що самотужки йде своєю електричною доріжкою, і його бажання важить не більше, ніж електрона. Коли вони наближаються до вигину дороги й він відчуває тільки присутність Фолькгаймера біля себе, холодний напівморок за вікном, міст за мостом, схил за схилом залишаються все нижче й нижче. Металеве, пошматоване місячне світло друзками засипає дорогу, у полі жує жуйку білий кінь, промені прожектора обшукують небо, і в освітленому вікні хатини, повз якого мчить вантажівка, Вернер бачить Юту за столом, навколо неї — ясні обличчя інших дітей, над раковиною — вишивка фрау Елени, а у ящику біля плити — десяток мертвих немовлят.

Він стоїть у шато в околицях Ам’єна, що на північ від Парижа. Великий старий будинок стогне в темряві. Ця садиба належить палеонтологові-пенсіонеру. На думку фон Румпеля, саме сюди втік керівник служби охорони музею в Парижі в хаосі перших днів після окупації Франції три роки тому. Мирна місцина, схована в пелені лісів, оточена живоплотом. Він піднімається сходами в бібліотеку. Книжкова шафа відсунута, позаду неї сейф у стіні. Зламувач із гестапо добре знає своє діло: має стетоскоп, обходиться без ліхтарика. За кілька хвилин сейф уже відкритий.

Старий револьвер, коробка з документами, стовпчик тьмяних срібних монет. А в оксамитовій шкатулочці — блакитний грушуватий діамант.

Червоне серце всередині каменя на мить показується, а тоді цілком зникає. У душі фон Румпеля надія переплітається з нетерпінням: він майже біля фінішу. Удача на його боці, хіба ні? Але він усе розуміє навіть до того, як підносить камінь до лампи. Уже знайома йому бурхлива радість розбивається на друзки. Діамант не справжній, це знову робота Дюпона.

Він знайшов усі три підробки. Змарнував увесь свій талан. Лікар каже, що пухлина знову росте. Перспективи війни різко гіршають — німці відступають із Росії, через Україну, по щиколотці Італії. Зовсім скоро кожен у штабі райхсляйтера Розенберґа — військові, що нині прочісують приватні бібліотеки, сховані згортки з молитвами, замкнуті полотна імпресіоністів, — дістане гвинтівку й буде відправлений на передову. І фон Румпель теж.

Той, хто матиме при собі камінь, житиме вічно.

Не можна здаватися. І все ж його руки стали такі важкі. Голова мов гиря.

Один у музеї, один у будинку мецената, один відправлений керівникові служби охорони. Яку людину вони вибрали б за третього переносника? Чоловік із гестапо спостерігає за ним, не відводячи погляду від каменя, тримаючи ліву руку на дверцятах сейфа. Уже не вперше фон Румпель згадує незвичайний сейф для самоцвітів із музею. Схожий на шкатулку із секретом. Він стільки подорожував, а такого не бачив. Хто міг його сконструювати?

У французькому селі, далеко на південь від Сен-Мало, німецьку вантажівку, що переїжджала міст, висаджено в повітря. Загинуло шестеро солдатів-німців. Окупаційна влада звинувачує терористів.

— Ніч і туман,[53] — пошепки каже жінка, що прийшла провідати Марі-Лор. — За кожного вбитого німчуру вони розстріляють десять наших.

Поліція ходить від дверей до дверей, вимагаючи, щоб кожен здоровий чоловік виходив на поденщину. Копати шанці, розвантажувати залізничні вагони, штовхати поперед себе ручні возики з фасованим цементом, будувати загорожі для захисту від нападу в полі чи на узбережжях. Усі, хто можуть, мусять працювати над укріпленням Атлантичної стіни. Етьєн стоїть у дверях і жмуриться, тримаючи в руці довідку від лікаря. Холодне повітря обдуває його і разом із собою заносить у коридор запах його страху.

Мадам Руель шепоче, що окупаційна влада звинувачує в нападі добре підготовлену мережу підпільників, що передають повідомлення через радіо. Вона каже, що бригади поспіхом розмотують на пляжах колючий дріт і встановлюють величезні дерев’яні конструкції, що називаються chevaux de frise.[54] Вони вже обмежили вхід до пішохідних доріжок згори на фортечних мурах.

Вона простягає хлібину, й Марі-Лор несе її додому. Коли Етьєн розриває її, усередині знаходить черговий шматочок паперу. Ще дев’ять цифр.

— Я думав, що вони зроблять перерву.

Марі-Лор думає про батька.

— Може, — відказує вона, — тепер це навіть важливіше?

Він чекає темряви. Марі-Лор сидить у пащі гардероба з відчиненими дверима в задній стінці й слухає, як її дід вмикає мікрофон і передавач на горищі. Його тихий голос промовляє числа, а тоді грає музика, м’яко й негучно, цього разу — віолончелі, й переривається на середині.

— Етьєне?

Йому треба багато часу, щоб спуститися драбиною. Він бере її за руку.

— Війна, що вбила твого діда, знищила ще шістнадцять мільйонів осіб. Півтора мільйона лише французьких хлопців, із яких майже всі були молодші за мене. Два мільйони німців. Якщо вишикувати їх у колону, вони йтимуть повз наші двері одинадцять днів й одинадцять ночей. Ми не переставлянням дорожніх знаків тут займаємося, Марі. Це тобі не загубити лист у поштовому відділку. Ці числа — це не просто числа. Розумієш?

— Але ж ми на боці добра. Правда ж, діду?

— Сподіваюся. Сподіваюся, що це так.

Фон Румпель заходить у багатоквартирний будинок на Монмартрі. На першому поверсі манірна власниця бере пачку запропонованих ним продуктових талонів і ховає їх у халаті. Коти труться об її ноги. Із вигадливо декорованої квартири в неї за спиною чути запах засохлого яблуневого цвіту, збентеження і старості.

— Коли вони поїхали, мадам?

— Улітку 1940 року, — вона наче ось-ось засичить.

— Хто платить за квартиру?

— Я не знаю, мосьє.

— Гроші надходять із Національного музею природничої історії?

— Не можу сказати.

— Коли востаннє хтось приходив?

— Ніхто не приходить. Чеки надходять поштою.

— Звідки?

— Я не знаю.

— Ніхто не заходить і не виходить із квартири?

— Від того літа — ніхто, — каже вона й ховає своє хиже обличчя й хижі нігті в сповнену запахів темряву.

Він іде нагору. Один засув на дверях квартири на четвертому поверсі виказує її власника-замкаря. Усередині вікна забиті деревом і крізь отвори від сучків ллється непорушне, перлове світло. Ніби він зайшов у темну коробку, підвішену в стовпі чистого світла. Шафи відчинені, подушки дивана трохи перекошені, кухонний стілець перекинутий набік. Усе свідчить про поспішний від’їзд, ретельний обшук, або і те, й те. Чорний обідок моху на унітазі там, де була вода. Він оглядає спальню, ванну, кухню, у ньому світиться якась зла й невмолима надія: «А що як?»

На верстаку стоять крихітні лавки, крихітні вуличні лампи, крихітні трапеції вилощеного дерева. Маленькі лещата, маленька коробочка з гвіздками, маленька пляшечка давно засохлого клею. За верстаком, під шматком тканини — сюрприз: вигадлива модель Монмартру. Будівлі нефарбовані, але зроблені майстерно. Віконниці, двері, вікна, дощові риштаки. Людей немає. Іграшка?

У гардеробі висять кілька з’їдених міллю дівчачих суконь і светр із вишитими козликами, що жують квіти. Запилені шишки викладені вздовж підвіконня від найменшої до найбільшої. На підлозі в кухні до дерева прибиті гвіздками смужки гуми. Тиша. Спокій. Порядок. Між столом і ванною натягнута шворка. Годинник без скла на циферблаті давно зупинився. Лише знайшовши три великі томи Жуля Верна шрифтом Брайля, він розуміє — загадку розгадано.

Конструктор сейфа. Майстер замкíв. Живе недалеко від музею. Працює там усе своє доросле життя. Скромний, розкоші не прагне. Сліпа донька. Багато причин для відданості.

— Де ти ховаєшся? — питає він вголос.

У дивному світлі вирує пил.

У мішечку чи коробочці. Захований за плінтусом, під мостинами чи замурований у стіні. Він відчиняє кухонні шухляди й мацає за ними. Але в усіх цих місцях, напевно, шукали й до нього.

Поступово його увагу знову привертає модель району. Сотні будівель із мансардними дахами й балконами. Це саме цей район, усвідомлює він, тільки безколірний, безлюдний, зменшений. Крихітна примарна його подоба. Одна будівля здається згладженою й потертою від впертих дотиків пальців — будівля, у якій він перебуває. Дім.

Він присідає так, щоб його очі були на рівні вулиць, і стає богом, який оглядає Монмартр. Двома пальцями він може схопити кого завгодно, перетворити півміста на тінь. Перекинути його догори дриґом. Він береться за верхівку даху будиночка, у якому стоїть на колінах. Смикає його туди-сюди. Той легко знімається з моделі, наче навмисне так зроблений. Фон Румпель крутить його перед очима: вісімнадцять віконечок, шість балконів, крихітні вхідні двері. Отут — за оцим вікном — зачаїлася маленька пані-власниця зі своїми котами. А ось тут, на четвертому поверсі, — він сам.

На дні він знаходить крихітний отвір, дуже навіть подібний до замкової шпарини в шкатулці для самоцвітів, яку він бачив три роки тому в музеї. Райнгольд усвідомлює, що цей будиночок — це вмістилище. Сховище. Він якийсь час із ним грається, намагаючись розгадати. Перевертає його, обмацує дно, бік.

Його серце б’ється, мов шалене. На язиці він відчуває присмак чогось вологого й гарячого.

У тобі щось є?

Фон Румпель кладе маленький будиночок на підлогу, піднімає ногу й розчавлює його.

У квітні 1944 року «Опель» із гуркотом заїжджає в біле місто, повне порожніх вікон.

— Відень, — оголошує Фолькгаймер.

Нойман Другий вибухає розповідями про палаци Габсбурґів, віденський шніцель і дівчат, чиї вульви смакують, мов яблучний струдель. Німці сплять у колись величному старосвітському готельному номері, де тепер меблі підпирають стіни, куряче пір’я позабивало мармурові раковини, а вікна невміло закриті газетами. Унизу — сортувальний вузол, повний закинутих залізничних колій. Вернер думає про доктора Гауптмана з його кучерями й рукавичками з хутряною оторочкою. Уявляє його віденську юність у гомінких кав’ярнях, де майбутні науковці обговорювали Бора й Шопенгауера, де мармурові статуї поглядали на них згори, мов ласкаві хрещені батьки.

Про Гауптмана, який, напевно, досі в Берліні. Або на фронті, як і всі інші.

Міський воєначальник не має для них часу. Його підлеглий каже Фолькгаймерові, що доповідають про радіопередачі руху Опору з Леопольдштадту. Вони знову й знову об’їжджають цей район. Холодний туман окутує набубнявілі бруньки на деревах. Вернер дрижить углибині кузова. Йому все навколо смердить мертвотою.

Упродовж п’яти днів він не чує в навушниках нічого, крім гімнів, записаної пропаганди і передач від осаджених командирів, що просять продовольства, палива, людей. Усе розвалюється, Вернер це відчуває; полотно війни розривається на клапті.

— Це Віденська державна опера, — показує Нойман Другий якоїсь ночі.

Фасад розкішної будівлі граційно підноситься, прикрашений пілястрами й орнаментальними поясками. З обох боків вивищуються величні крила, водночас важкі й невагомі. «Як безглуздо, — думає Вернер, — зводити пишні будівлі, грати музику, співати пісень, друкувати велетенські книжки з кольоровими пташками перед лицем сейсмічної, всеохопної байдужості світу — яка претензійність! Нащо писати музику, коли тиша й вітер набагато потужніші? Нащо запалювати лампи, коли темрява їх неминуче загасить? Коли німецькі солдати приковують до парканів в’язнів-росіян по троє й четверо, кладуть їм у кишені заряджені гранати й відбігають?

Оперні театри! Міста на Місяці! Сміхота. Краще б вони полягали обличчями вниз на тротуари й чекали, доки їх зберуть разом із іншими трупами».

Зранку Фолькгаймер наказує їм зупинити авто в парку Ауґартен. Сонце розтоплює туман, показується перший цвіт на деревах. Гарячка палає всередині Вернера, мов вогонь за дверцятами печі. Нойман Перший, що, якби йому не судилося загинути через десять тижнів під час висадки союзників у Нормандії, міг би пізніше стати цирульником, міг би пахнути тальком та віскі й класти вказівні пальці клієнтам на вуха, щоб ті правильно тримали голови, сорочки й штани якого завжди були б укриті підстриженим волоссям, який у своїй цирульні почепив би поштові листівки із зображенням Альп навколо обідка великого дешевого тремтливого дзеркала, який залишався б вірний своїй гладкій дружині до кінця свого життя, — цей Нойман Перший каже:

— Час стригтися.

Він ставить стільця на тротуар, накриває Берндові плечі найчистішим рушником і заходиться стригти. Вернер знаходить державну станцію, що грає вальси, і виставляє динамік у відчинені задні двері «Опеля», щоб усім було чути. Нойман Перший стриже Берндове волосся, а тоді Вернерове, а тоді скуйовджену, вицвілу чуприну Ноймана Другого. Вернер дивиться, як Фолькгаймер сідає на стільця і заплющує очі, коли починає грати особливо протяжна мелодія, Фолькгаймер, у якого на руках кров сотні людей, а то й більше. Який заходив у жалюгідні халупи, звідки йшли радіопередачі, у своїх велетенських конфіскованих чоботах, підкрався ззаду до якогось охлялого українця з навушниками на голові й мікрофоном біля губ й застрелював його в потилицю, а тоді повертався до вантажівки, щоб сказати Вернерові забрати передавач, навіть якщо йшлося про приладдя, забризкане кров’ю й мізками, віддаючи наказ спокійно, сонно.

Фолькгаймер, який завжди дбає, щоб у Вернера була їжа. Який приносить йому яйця, ділиться з ним бульйоном, чия прихильність до Вернера, здається, залишається непохитною.

Виявляється, що Ауґартен нелегко обшукувати — він повний вузьких вуличок і високих багатоквартирних будинків. Радіопередачі і проходять крізь будівлі, і відбиваються від них. Того пообіддя, коли стілець забрали назад, а вальси перестали грати, доки Вернер сидить біля свого приймача-передавача, слухаючи тишу, маленька рудоволоса дівчинка в плащику-накидці з’являється у дверях, шести- чи семирічна, замала як на свій вік, із великими ясними очима, що схожі на Ютині. Вона біжить через вулицю в парк і грається там сама під деревами з набухлими бруньками, а її мама в той час стоїть у кутку й покусує пучки пальців. Дівчинка залізає на гойдалку й гойдається туди-сюди, махаючи ногами. Вернер дивиться на неї, і у його душі відчиняються якісь дверцята. «Ось воно, життя, — думає він, — ось чому ми живемо — щоб отак гратися в день, коли зима нарешті розтискає свої щелепи». Він очікує, що Нойман Другий обійде вантажівку і скаже щось дурне, що все зіпсує, але ні, він не каже, мовчить і Бернд, а може, вони й не бачать її взагалі, може, цей один прояв чистоти уникне їхнього опоганення. Гойдаючись, дівчатко співає дзвінку пісню, яку Вернер впізнає, лічилку, яку співали дівчатка, стрибаючи через скакалку на вулиці за сиротинцем: «Eins, zwei, Polizei, drei, vier, Offizier», — як же йому хотілося б до неї приєднатися, штовхати гойдалку все вище й вище, співати «fünf, sechs, alte Hex, sieben, acht, gute Nacht!». Тут її мама вигукує щось, що Вернерові не вдається розчути, й бере дівчинку за руку. Вони заходять за кут, видніється червоний оксамитовий плащик, а тоді зникає з-перед очей.

Не минає й години, як він ловить щось, що ширяє статикою: просту радіопередачу на швейцарському діалекті німецької.

— Зв’язковий дев’ять, передаю о 16.00, це КХ46, як чути?

Він розуміє не все. А тоді сигнал зникає. Вернер іде через площу й самотужки вмикає другий прилад. Знову, вловивши сигнал, він проводить тріангуляцію, підставляє числа в формулу, а тоді підводить погляд і бачить щось, що дуже скидається на дротову антену, прокладену вздовж сторони однієї з будівель збоку від площі.

Так легко.

Фолькгаймерові очі вже засвітилися, як у лева, що відчув запах дичини. Вони наче розуміють один одного без слів.

— Бачиш, он спускається дріт? — питає Вернер.

Фолькгаймер оглядає будівлю в бінокль.

— В отому вікні?

— Так.

— Як ти зміг визначити? Тут же так багато квартир.

— Саме в отому вікні, — повторює Вернер.

Вони заходять у будинок. Пострілів не чути. Через п’ять хвилин його кличуть у квартиру на п’ятому поверсі з нудотними квітковими шпалерами. Він очікує, що йому скажуть забрати обладнання, як завжди, але там нічого немає: ні трупів, ні передавача, ні навіть звичайного приймача. Лише вигадливі лампи, софа з вишитими подушками й недоладно пишні шпалери.

— Гляньте під мостинами, — наказує Фолькгаймер, але, після того як Нойман Другий піднімає декілька дощок, стає ясно, що під ними лише старезна кінська волосінь, покладена для утеплення.

— Може, в іншій квартирі? На іншому поверсі?

Вернер заходить у спальню, відчиняє вікно й бачить металевий балкон. Те, що він сприйняв за антену, — не більш ніж пофарбований прут, прокладений уздовж пілястра, напевно, щоб чіпляти шворку для білизни. Аж ніяк не антена. Проте він чув передачу. Чув же?

У нього з потилиці піднімається біль. Він переплітає пальці за головою, сідає на краєчок незаправленого ліжка й оглядає одяг: комбінація перекинута через спинку стільця, гребінець із олив’яною ручкою на комоді, ряд крихітних мутних пляшечок і баночок на столику — усе це для нього таке незрозуміло жіноче, загадкове й бентежне, так само як бентежила його дружина гера Зідлера чотири роки тому, коли підібгала спідницю й стала на коліна перед своїм великим радіоприймачем.

Кімната якоїсь жінки. Прим’яті простирадла, запах лосьйону для шкіри в повітрі, фотографія молодика — племінника? коханого? брата? — на столику біля ліжка. Мабуть, він неправильно порахував. Мабуть, сигнал розсіявся між будівлями. Може, від гарячки в нього потекли мізки. Здається, на шпалері в нього перед очима троянди пересуваються, крутяться, міняються місцями.

— Голо? — гукає Фолькгаймер з іншої кімнати, і Бернд відповідає:

— Голо.

«У якомусь іншому Всесвіті, — думає Вернер, — ця жінка і фрау Елена могли б бути подругами. У якійсь реальності, приємнішій за цю». А тоді він бачить на ручці дверей червоний клапоть оксамиту з каптуром — дитячий плащик, і саме в цей момент в іншій кімнаті Нойман Другий скрикує здивовано, булькітливо, й лунає один постріл, а тоді жіночий крик, а тоді ще постріли. Фолькгаймер пробігає повз двері, поспішаючи, а за ним — решта. Нойман Другий сидить перед гардеробом, тримаючи гвинтівку обома руками, у кімнаті стоїть запах пороху. На підлозі лежить жінка, одна її рука закинута назад, наче відмовляючись від танцю, а в гардеробі не радіо, а дитина, що сидить на задку, із прошитою кулею головою. Її круглі, мов місяць, очі розплющені й вологі, а овальний рот роззявлений у здивуванні. Це та дівчинка з гойдалки, їй, напевно, ще немає й семи.

Вернер чекає, доки дівчатко моргне. «Моргни, — думає він, — моргни, моргни, моргни». Фолькгаймер уже зачиняє двері гардероба, хоча вони не зачиняються повністю, бо з них стирчить дитяча ніжка, а Бернд накриває жінку ковдрою. Як Нойман Другий не міг здогадатися, та звісно, що не міг, бо отакий він, Нойман Другий, та й усі у його загоні, у війську, у цьому світі — вони роблять, як накажуть, вони лякаються, вони діють, зважаючи лише на себе. Назви мені когось, хто так не робить.

Нойман Перший, проштовхнувшись, виходить; у його очах видніється огида. Нойман Другий залишається в кімнаті, щойно підстрижений, його пальці безглуздо бігають ручкою гвинтівки.

— Чому вони сховалися? — дивується він.

Фолькгаймер ніжно ховає дитячу ніжку назад у гардероб.

— Радіо тут немає, — каже він і зачиняє двері.

Вернеровим горлом піднімається нудота.

Надворі вуличні ліхтарі здригаються на запізнілому вітрі. Із заходу на місто напливають хмари.

Вернер повертається в «Опель», почуваючись так, наче будівлі навколо нього підіймаються, стають вищими, викривляються. Він сідає, притулившись чолом до столика, і його вивертає просто під ноги.

Тож насправді, діти, з математичного погляду, будь-яке світло — невидне.

Залізає Бернд, зачиняє двері, «Опель» рушає, перехиляючись на повороті, і Вернер відчуває, як навколо нього піднімаються вулиці, повільно закручуючись у зажерливу спіраль, у центрі якої вантажівка мчить униз, занурюючись усе глибше й глибше.

На підлозі за дверима спальні Марі-Лор чекає щось велике, загорнуте в газету й перев’язане шпагатом. Зі сходового майданчика Етьєн каже:

— Вітаю з шістнадцятиріччям!

Вона розриває папір. Дві книжки, одна поверх другої.

Три роки і чотири місяці минуло відтоді, як Papa поїхав із Сен-Мало. Тисяча двісті двадцять чотири дні. Майже чотири роки минуло відтоді, як вона читала щось шрифтом Брайля, та все одно літери виринають із її пам’яті так, наче вона покинула читання лише вчора.

Жуль. Верн. Двадцять. Тисяч. Льє. Частина. Перша. Частина. Друга.

Вона кидається до свого двоюрідного діда й обіймає його за шию.

— Ти сказала, що так її й не закінчила. Я подумав, замість того щоб читати тобі вголос, може, я послухаю тебе?

— Як?..

— Мосьє Ебрар, продавець книжок.

— Але ж нині нічого не дістанеш! І вони такі дорогі…

— У тебе тепер багато друзів у цьому місті, Марі-Лор.

Вона простягається на підлозі й розгортає першу сторінку.

— Я почну читати заново. Від самого початку.

— Чудово.

— Розділ перший, — читає вона. — Плавучий риф. «Рік 1866 ознаменувався дивовижною подією, яку, імовірно, пам’ятають ще багато хто…»[55]

Вона проковтує перші десять сторінок, згадуючи цю історію: всесвітня зацікавленість міфічним морським чудовиськом, знаменитий морський біолог, професор вирушає в подорож у пошуках істини. Це таки чудовисько чи плавучий риф? Чи щось інше? Тепер на будь-якій сторінці Аронакс пірне за поруччя фрегата; невдовзі по тому він із канадським гарпунником Недом Лендом опиниться на субмарині капітана Немо.

За затуленим картоном вікном із неба платинової барви дощить. Голуб шкрябається об ринву й вуркоче. У воді біля порту осетер робить одне коло, мов срібний кінь, а тоді відпливає геть.

На Смарагдове узбережжя прибув новий командир гарнізону, полковник. Підтягнутий, розумний, діяльний. Нагороджений медалями за Сталінград. Носить монокль. Його незмінно супроводжує вродлива секретарка-перекладачка з Франції, яка, можливо, мала зв’язки з російською царською родиною.

Полковник має звичайну статуру й передчасну сивину, але щось у його манері та поставі примушує солдатів, що стоять перед ним, почуватися меншими за нього. Подейкують, що до війни він керував цілою автомобільною компанією. Що він людина, яка розуміє силу німецької землі, відчуває у своїх жилах биття її темної доісторичної сили. Що він ніколи не погодиться відступити.

Щоночі новий командир гарнізону розсилає телеграми з районного штабу в Сен-Мало. Серед шістнадцяти інших, надісланих 13 квітня 1944 року, є офіційне послання в Берлін.

= ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ВОРОЖІ РАДІОПЕРЕДАЧІ НА ЗАХОДІ

На третій день після початку облоги Сен-Мало пополудні обстріл стихає, мовби артилеристи раптово поснули біля своїх гармат. Горять дерева, горять машини, горять будинки. Німецькі солдати в укриттях п’ють вино. Священик у шкільному підвалі кропить стіни святою водою. Двоє коней, збожеволілі від страху, вибивають двері гаражу, у якому їх зачинили, і мчать галопом між недогорілими будинками по Ґранд-рю.

Близько четвертої години хибно націлена американська польова гаубиця за три кілометри від міста вистрелює один набій. Він перелітає через міські мури й вибухає, влучивши в північний парапет форту Насьональ, де трьохсот вісімдесятьох французів тримають проти їхньої волі, не надавши достатнього захисту. Дев’ять помирають на місці. В одного з них при цьому в долоні затиснуті карти, якими він щойно грав у бридж.

Усі чотири роки, які Марі-Лор провела в Сен-Мало, дзвони на соборі святого Вікентія били щогодини. Однак тепер вони мовчать. Вона не знає, скільки часу провела в пастці горища, й навіть день зараз чи ніч. Час — штука порска: дай йому вислизнути раз, і вже ніколи не вдасться знову вхопити його за хвіст.

Спрага така гостра, що вона роздумує над тим, чи не вкусити себе за руку, аби напитися рідин, які там курсують.

Вона дістає бляшанки з їжею із кишень дідового пальта й припадає губами до краєчків. Обидві мають смак жерсті. Їхній вміст — лише за міліметр.

— Не ризикуй, — каже голос її батька. — Не ризикуй шуміти.

— Лише одну, Papa. Другу я залишу. Німець пішов. Майже напевно пішов.

— Тоді чому не спрацював натяжний дріт?

— Бо він його перерізав. Або я проспала дзенькіт. Хіба мало причин?

— Навіщо йому йти, коли те, що він шукає, тут?

— Хто знає, що він шукає?

— Ти знаєш.

— Я така голодна, Papa.

— Старайся думати про щось інше.

— Про бурхливі потоки чистої, холодної води.

— Ти вцілієш, ma chérie.

— Звідки тобі знати?

— Через діамант, що у твоїй кишені. Бо я залишив його тут, щоб він тебе захищав.

— Він лише наразив мене на більшу небезпеку.

— Тоді чому в будинок не влучили? Чому він не загорівся?

— Це просто камінь, Papa. Галька. Буває лише випадок, щасливий і нещасливий. Випадок і закони фізики. Пам’ятаєш?

— Ти жива.

— Я жива лише тому, що ще не померла.

— Не відкривай бляшанки. Він тебе почує. Він уб’є тебе без вагань.

— Як він може мене вбити, якщо я не можу померти?

Колами, колами крутяться питання; розум Марі-Лор ось-ось закипить. Щойно вона видерлася на стільчик від піаніно в кінці горища й обмацує Етьєнів передавач, намагаючись упізнати його перемикачі й котушки: ось фонограф, ось мікрофон, ось один із чотирьох дротів, під’єднаний до пари батарейок, — як чує якийсь звук, що долинає знизу.

Голос.

Він просто під нею. Мочиться в туалеті на шостому поверсі. Випускає з себе кволу уривчасту цівку й стогне так, наче йому боляче. Перериваючись на стогін, він гукає:

— Das Häuschen fehlt, wo bist du Häuschen?[56] — Щось із ним негаразд. — Das Häuschen fehlt, wo bist du Häuschen?

Відповіді немає. До кого він говорить?

Звідкись здалеку чутно глухі звуки пострілів міномета й зловісний свист набоїв, що пролітають над будинком. Вона слухає, як німець виходить з туалету і йде в бік її спальні. Так само шкутильгаючи. Бурмочучи. Схиблений. Häuschen — що це означає?

Скриплять пружини її матраца; вона цей звук упізнає будь-де. Він увесь цей час спав на її ліжку? Шість віддалених вибухів лунають один за одним, тихіші за постріли зеніток, дальші. Корабельна артилерія. А тоді починаються барабанні дрібушки, б’ють тарілки, б’ють дзвони вибухів, утворюючи над дахом вогняну сітку. Закінчилося затишшя.

У животі — прірва, у горлі — пустеля. Марі-Лор дістає з кишені одну з бляшанок. Цеглина й ніж у неї під рукою.

— Не треба.

— Якщо я й далі слухатимусь тебе, Papa, то помру від голоду з їжею в руках.

У її спальні внизу стоїть тиша. Набої пролітають невтомно, кожен заряд просвистує з передбачуваним інтервалом, малюючи над дахом довгу червону параболу. Вона користується їхнім шумом, щоб відкрити бляшанку. І-І-І-І-І-І-І-І-І-І, — свистить набій, «дзинь», — дзвякає цеглина об ніж, а ніж об банку. Глухий жахливий вибух десь далеко. Набій із різким звуком розколює стіни десятка будинків.

І-І-І-І-І-І-І-І-І-І, дзинь. І-І-І-І-І-І-І-І-І-І, дзинь. За кожним ударом — молитва. Не дай йому почути!

П’ять змахів, і з бляшанки тече рідина. Після шостого їй вдається розсікти по колу чверть кришки й відігнути її лезом ножа.

Вона піднімає бляшанку і п’є. Холодне, солоне — це квасоля. Консервована варена зелена квасоля. Розсіл надзвичайно смачний; здається, його вбирає кожна клітина її тіла. Вона спорожнює бляшанку. Батьків голос у її голові змовк.

Вернер проводить антену крізь понівечену стелю й торкається нею до скрученої труби. Тиша. Рачкуючи, протягує дріт уздовж підвалу, наче прив’язуючи Фолькгаймера до золотавого стільця. Тиша. Вимикає напівживого ліхтаря, притискає навушник до здорового вуха, заплющуючи очі, й умикає полагоджений приймач, проводить голкою по котушці налаштування, конденсуючи всі свої відчуття в одне.

Статика, статика, статика.

Може, вони надто глибоко. Може, руїни готелю створюють електромагнітний екран. Може, у радіо зламалося щось істотне, чого Вернер не визначив. Або ж, може, фюрерові супернауковці сконструювали зброю над усіма зброями й перетворили цей закуток Європи на шматок брухту, де лишилися живі тільки Вернер із Фолькгаймером.

Він знімає навушники й вимикає зв’язок. Пайки давно з’їдені, фляжки порожні, а мул на дні відра, повного щіток для фарбування, неможливо пити. Вони з Фолькгаймером обидва зробили кілька натужних ковтків, але Вернер точно знає, що більше не зможе проковтнути й краплі.

Батарейка в радіо майже розряджена. Коли вона сяде, у них залишиться ще велика американська, на одинадцять вольт, із зображенням чорного кота та боці. А далі що?

Скільки кисню дихальна система людини перетворює на вуглекислий газ щогодини? Були часи, коли Вернер із задоволенням розгадав би цю загадку. А тепер він сидить, тримаючи на колінах дві Фолькгаймерові ручні гранати, відчуваючи, як у його душі згасає останній вогник світла.

Повернути ручку однієї, а тоді другої. Він згоден зірвати їхні чеки, тільки щоб освітити підвал, тільки щоб знову хоч щось побачити.

Фолькгаймерові полюбилося вмикати свій польовий ліхтар і направляти його слабкий промінь у дальній куток, де на двох полицях стоять вісім чи дев’ять гіпсових голів, кілька — з надбитими краями. Вони схожі на голови манекенів, тільки майстерніше зроблені: три — з вусами, дві — голомозі, на одній — солдатський картуз. Навіть при вимкненому ліхтарі голови наче випромінюють у темряві дивне світло: чисто-біле, не зовсім видне, але й не невидне, воно відбивається на Вернеровій сітківці, майже світіння серед чорноти.

Мовчазні, уважні, спокійні.

Обман зору.

Відверніться, обличчя.

У чорноті він повзе у бік Фолькгаймера — близькість велетенського коліна його друга в темряві заспокоює Вернера. Поряд із ним — гвинтівка. Десь далі — тіло Бернда.

— Ти коли-небудь чув, що про тебе розказували? — питає Вернер.

— Хто?

— Хлопці в Шульпфорті.

— Дещо чув.

— Тобі це подобалося — бути Велетнем? Знати, що всі тебе бояться?

— Не так і приємно, коли весь час питають, якого ти зросту.

Десь над землею вибухає набій. Десь там, нагорі, горить місто, вирує море, рачки ворушать тонкими вусиками.

— То якого ти зросту? — Фолькгаймер пирхає один раз, його сміх різкий, схожий на гавкіт. — Думаєш, Бернд слушно казав про гранати?

— Ні, — відповідає Фолькгаймер, у його голосі з’являється тривога. — Вони нас уб’ють.

— Навіть якщо зробити барикаду?

— Нас розчавить.

Вернер намагається роздивитися голови в темряві з протилежного боку підвалу. Якщо не гранати, тоді що? Невже справді Фолькгаймер вірить у те, що хтось прийде і врятує їх? Що вони заслуговують порятунку?

— То що, ми просто чекатимемо?

Фолькгаймер мовчить.

— Скільки ще?

Коли зовсім сяде акумулятор, американська одинадцятивольтна батарейка в приймачі-передавачі має протриматися один день. Або можна її вставити у Фолькгаймерів ліхтар. Батарейка дасть їм ще один день статики. Або ще один день світла. Але щоб вистрілити з гвинтівки, світла їм не треба.

У фон Румпеля перед очима багряна бахрома. Напевне, щось не так із дозою морфію, мабуть, він ужив його забагато. Або ж хвороба прогресує й вплинула на зір.

Крізь вікно залітає попіл, мов сніг. Уже світанок? Чи це світіння пожежі? Простирадла просочені потом, уніформа така мокра, наче він плавав, доки спав. На язиці — присмак крові.

Фон Румпель підповзає до краю ліжка й дивиться на модель. Він обшукав кожен її сантиметр. Розтрощив один край на друзки товстим кінцем пляшки з-під вина. Будівлі на ній переважно порожні — шато, собор, ринок, але нащо розбивати їх усі, якщо бракує лише одного, саме того будинку, який йому потрібен?

Там, у цьому покинутому місті, здається, усе горить і розвалюються, але тут, перед ним, у мініатюрному світі все навпаки — місто ціле, але будинку, у якому він тепер, нема.

Могла дівчина забрати його із собою, коли тікала? Могла. У діда його не було, коли того відправили до форту Насьональ. Старого добре обшукали; у нього із собою не було нічого, крім документів, — Райнгольд у цьому впевнився.

Десь стіна розсипається на шматки — на землю падає тонна цегляної кладки.

Те, що цей будинок стоїть, тоді як стільки інших знищено, — це вже доказ. Камінь точно всередині. Фон Румпелеві лише треба його знайти, доки ще є час. Притиснути його до серця й чекати, коли богиня простягне свою вогненну руку й зцілить від недуги. Пропалить Райнгольдові шлях із цієї цитаделі, з цієї облоги, з цієї хвороби. Він урятується. Треба лише примусити себе підвестись із ліжка й продовжувати пошук. Шукати старанніше. Стільки часу, скільки треба. Розпотрошити цей будинок. Почати з кухні. Ще один раз.

Марі-Лор чує, як стогнуть пружини її ліжка. Чує, як німець шкандибає геть із її кімнати й спускається сходами. Це він іде? Здається?

Починається дощ. Тисячі крихітних крапель стукаються об дах. Марі-Лор стає на пальчики й притискає вухо до стелі. Слухає, як стікають краплі. Як там у цій молитві? У тій, що її мадам Манек читала собі під ніс, коли Етьєн її особливо засмучував?

Святий наш Боже, милосердя твоє — це очисний вогонь.

Вона має дисциплінувати свій розум. Увімкнути здогадливість і логіку. Як вчинив би її батько, як вчинив би великий морський біолог професор П’єр Аронакс Жуля Верна. Німець не знає про горище. Вона має камінь у кишені; вона має одну бляшанку з їжею. У цьому її перевага.

Дощ їй теж на руку — він хоч трохи загасить пожежі. Чи може вона якось зібрати дощової води й напитися? Пробити дірку в шифері? Як ще скористатися дощем? Наприклад, щоб замаскувати її кроки?

Вона точно знає, де стоять два поцинковані відра, — просто за дверима її кімнати. Вона може до них дістатися, може навіть занести одне сюди.

Ні, принести відро не вийде. Надто важко, надто шумно, у ньому ж хлюпатиметься вода. Але вона могла б до одного з них підійти й опустити в нього обличчя. Наповнити порожню бляшанку з-під квасолі.

Сама лише думка про те, що її губи припадуть до води, що кінчик її носа торкнеться водяної поверхні, викликає таку фізичну жагу, якої їй ще не доводилося відчувати; вона подумки пірнає в озеро, вода заливає їй вуха, рот, горло. Один ковток — і вона зможе думати ясніше. Вона чекає, доки батьків голос у її голові висловить незгоду, але дарма.

Від гардероба до дверей кімнати Анрі, а звідти — до дверей її спальні приблизно двадцять один крок. Вона піднімає з підлоги ніж і порожню бляшанку й кладе їх до кишень. Тихесенько спускається сімома щаблями й довго сидить, притулившись спиною до задньої стінки гардероба. Прислухається й прислухається. Маленький дерев’яний будиночок штрикає їй під ребра, коли вона нахиляється. Чи якась подоба Марі-Лор теж чекає на його крихітному горищі, прислухаючись? Чи та крихітна її копія відчуває таку саму спрагу?

Єдиний звук, який вона чує, — це барабанний стукіт дощу, що перетворює Сен-Мало на багнюку.

Але це може бути й хитрість. Може, він почув, як вона відкривала бляшанку квасолі, шумно спустився вниз, а тоді тихо піднявся назад і тепер стоїть біля гардероба, наставивши пістолета.

Святий наш Боже, милосердя твоє — це очисний вогонь.

Вона прикладає долоні до стінки й відсуває вбік панель. Сорочки зачіпають її обличчя. Вона торкається внутрішньої поверхні дверей і штовхає одну панель.

Пострілу не чути. Нічого не відбувається. Тепер за вибитим вікном дощ поливає охоплені вогнем будинки з таким звуком, наче хвилі перекочують гальку. Марі-Лор стає на підлогу колишньої спальні її діда й уявляє його — допитливого хлопця з блискучим волоссям, від якого пахне морем. Він любить ігри, тямовитий, сповнений енергії; він бере її за одну руку, а Етьєн — за іншу; будинок стає таким, яким він був п’ятдесят років тому: гарно вбрані батьки хлопчиків сміються внизу, кухарка лущить устриць на кухні; мадам Манек, молода служниця, яка щойно приїхала з передмістя, співає, стоячи на драбині й витираючи пил із люстри…

Papa, ти мав ключі від усього на світі.

Хлопці ведуть її у коридор. Вона проходить повз ванну.

У її спальні досі відчутний запах німця, схожий на запах ванілі. Коли принюхатися, то відчувається сморід гнилизни. Окрім дощу й власного пульсу, що гупає у скронях, їй більше нічого не чути. Вона опускається на коліна так безшумно, як може, й обмацує щілини між мостинами. Звук, із яким її пальці наштовхуються на відро, здається гучнішим за соборний дзвін.

Дощ дріботить об дах і стіни. Падає краплями за вікном без скла. Навколо неї розкладені її камінці й мушлі. Модель, зроблена батьком. Її клаптикова ковдра. Напевно, десь там стоять її черевики.

Вона опускає обличчя, і її губи торкаються водяної поверхні. Кожен ковток здається таким гучним, як вибух набою. Один, три, п’ять; вона глитає, вдихає, глитає, вдихає. У відрі ціла її голова.

Дихає. Помирає. Мріє.

Це він заворушився? Він унизу? Він повертається нагору?

Дев’ять, одинадцять, тринадцять, вона напилася. Навіть забагато — живіть розтягується, булькає. Вона опускає бляшанку у відро й наповнює її. Тепер треба безшумно повернутися. Не вдарившись об стіну, об двері. Не спіткнувшись, не вихлюпнувши воду. Вона обертається й починає повзти, тримаючи в лівій руці бляшанку.

Марі-Лор доповзає до дверей своєї кімнати, а тоді чує німця. Він за три чи чотири поверхи під нею, обшукує одну з кімнат; вона чує звук, із яким наче ящик із деталями скидають на підлогу. Деталі підстрибують, висипаються, котяться.

Вона постягає праву руку й тут, просто у дверях, знаходить щось велике, квадратне, тверде й укрите тканиною. Її книжка! Роман! Лежить у неї на шляху, наче туди її для неї поклав батько. Напевно, це німець скинув її з ліжка. Вона якомога тихіше піднімає її й пригортає до грудей.

Чи вдалося б їй спуститися вниз?

Прослизнути повз нього й вийти на вулицю?

Але вода вже заповнює її капіляри, покращує кровообіг; вона вже думає зосередженіше. Їй не хочеться померти; вона вже занадто ризикує. Навіть якщо якимось дивом їй і вдасться прослизнути повз німця, ніхто не може гарантувати, що назовні їй буде безпечніше, ніж у будинку.

Вона доповзає до сходового майданчика. До порога спальні свого діда. Намацує собі шлях у гардероб, заповзає у відчинені двері й обережно зачиняє їх за собою.

Набої просвистують у них над головами, струшуючи підвал, мов прохідні вантажні потяги. Вернер уявляє американських артилеристів: коригувальників вогню з оптичними приладами, установленими на каменях, танкових гусеницях чи огорожі готелю; стрільців, що вираховують швидкість вітру, висоту підняття цівки, температуру повітря; радіоінженерів із притиснутими до вух телефонними слухавками, що називають координати цілей.

— На три градуси правіше, відстань та сама.

Спокійні, утомлені голоси скеровують вогонь. Напевно, саме таким голосом говорить Господь, коли прикликає до себе душі. Сюди, будь ласка.

Просто числа. Чиста математика. Ти маєш привчити себе так думати. У них так само.

— Мій прадід, — раптом озивається Фолькгаймер, — працював лісорубом у часи, коли ще не було пароплавів і ходили вітрильники.

У темряві точно не скажеш, але Вернерові здається, що Фолькгаймер підвівся і проводить руками вздовж однієї з трьох тріснутих балок, які тримають стелю. Він зігнув ноги в колінах, щоб пристосуватися до свого зросту. Як Атлант, що ось-ось закине на плечі небо.

— Тоді, — продовжує Фолькгаймер, — усій Європі потрібні були щогли для кораблів. Але більшість країн уже ви´різали всі високі дерéва. Англія, розказував прадід, на цілому острові не мала й тріски вартісного дéрева. Отож щогли для британських та іспанських кораблів, та й португальських також, прибували з Пруссії, з лісів, у яких я виріс. Прадід знав, де знайти найвище дерево. Щоб спиляти деякі з таких дерев, п’ятьом чоловікам доводилося працювати три дні. Спочатку клинці занурювалися в стовбур, говорив він, мов голки в слонячу шкуру. Найбільші дерева починали тріщати, тільки коли в них заганяли із сотню клинців.

Свистять набої, підвал стрясається.

— Прадід казав, що любив уявляти, як величезні дерева тягнуться за запрягами коней по всій Європі, через річки, через моря, до Британії, де з них знімуть кору, оброблять і знову піднімуть на кораблях, зробивши з них щогли, а потім, у своєму другому житті, вони переживуть десятиліття боїв, плаваючи величними океанами, аж доки нарешті впадуть і помруть удруге.

Над ними пролітає ще один набій, і Вернерові видається, що він чує, як тріщить дерево величезних балок над ними. «Цей шматок вугілля колись був зеленою рослиною, папороттю або очеретом, що росла мільйон років тому, чи, може, два мільйони років, або ж сто мільйонів років тому. Ви можете собі уявити сто мільйонів років?»

— Там, звідки я родом, дерева викопують з-під землі. Доісторичні дерева, — зауважує Вернер.

— Мені страшенно хотілося звідти поїхати, — зітхає Фолькгаймер.

— І мені.

— А тепер?

Бернд зотліває в кутку. Юта десь бродить світом, дивлячись, як тіні виплутуються з тенет ночі, дивлячись, як на світанні шкандибають повз неї шахтарі. Цього було досить, коли Вернер був малий, хіба ні? Світу диких квітів, що проростали крізь поіржавілі викинуті деталі. Світу ягід, морквяних шкірок і казок фрау Елени. Різкого запаху дьогтю, і швидких потягів, і гудіння бджіл над квітковими горщиками. Дріт, котушка й голосіз радіо — веретено, на якому він пряв собі мрії.

Передавач чекає на столі, приставленому до димаря. Під ним — два корабельні акумулятори. Дивна машина, зроблена багато років тому, щоб говорити до привидів. Марі-Лор якомога обережніше підповзає до лавки від піаніно й залізає на неї. У когось точно має бути радіо — у пожежної бригади, якщо такі ще є, або в бійців руху Опору, або в американців, що обстрілюють місто. У німців, у їхніх підземних укріпленнях. Може, навіть в Етьєна. Вона намагається уявити, як він, згорбившись у якомусь закутку, крутить ручки уявного радіо. Може, він думає, що вона загинула. Може, все, що йому треба, — почути лише нотку надії.

Вона проводить пальцями по каменях, із яких викладений димар, аж доки знаходить важеля, якого для неї там установив дід. Натискає на нього усією своєю вагою, й антена над дахом починає підніматися вгору зі слабким скрипом.

Надто голосно.

Вона чекає. Рахує до ста. Знизу нічого не чути.

Її пальці знаходять вимикачі під столом: один від мікрофона, другий від передавача. Вона не пам’ятає, який саме з них для чого. Клацає одним, а тоді другим. Усередині великого передавача починають гудіти електронні лампи.

Це не надто голосно, Papa?

— Не голосніше за бриз. За відзвук пожеж.

Вона проводить пальцями по шнурах і знаходить мікрофон.

Заплющити очі — не означає зрозуміти, що таке сліпота. Під вашим світом небес, лиць і будівель є грубіший і старіший світ, місце, де літаки розвалюються на частини, а повітрям, мов стрічки, шугають звуки. Марі-Лор сидить на горищі високо над землею й чує, як лілії шелестять листям у болотах за три кілометри від будинку. Як американці мчать через поля, спрямовуючи свої велетенські гармати на дим із Сен-Мало. Сім’ї, що зібралися навколо гасових ламп у підвалах, ворон, що скачуть по купах цегли, мух, які сідають на трупи в канавах; вона чує, як дрижать тамаринди, тріщать сойки й горить трава на дюнах. Вона відчуває величезний гранітовий кулак, глибоко занурений у земну кору, на якому стоїть Сен-Мало, й океан, який угризається в нього з усіх чотирьох сторін, і сусідні острівці, що витримують натиск коловоротних припливів. Чує, як корови п’ють із камінних корит, як дельфіни вистрибують із зеленої води Ла-Маншу, як скелет мертвого кита колишеться у воді за п’ять льє від берега, кістковий мозок якого став столітнім джерелом їжі для безлічі створінь, що проживуть усе своє життя й не побачать і фотона сонячного світла. Як її равлики в гроті тягнуть свої тіла, переповзаючи через камені.

Я подумав, замість того щоб читати тобі вголос, може, я послухаю тебе?

Вільною рукою вона розгортає книжку в себе на колінах. Пальцями знаходить рядки. Підносить мікрофон до губ.

Зранку четвертого дня перебування в полоні під рештками «Бджолиного готелю» Вернер слухає полагоджений трансивер, крутячи ручку туди-сюди, коли просто у його здорове вухо дівчачий голос каже: «О третій годині ночі я прокинувся від якогось страшного струсу». Він думає: «Це від голоду, від гарячки, це я уявляю, це мій розум витворює зі статики слова…»

Дівчина продовжує: «Я піднявся на постелі і став прислухатися, аж раптом мене відкинуло на середину каюти».

Вона говорить тихою, добре артикульованою французькою; у неї акцент чіткіший, ніж у фрау Елени. Він притискає навушник до вуха. «Очевидно, «Наутилус» на щось наштовхнувся і дав сильний крен».

Вона чітко вимовляє «р» і розтягує «с». Здається, з кожним складом її голос просочується глибше й глибше у його мозок. Молодий, дзвінкий, заледве голосніший за шепіт. Якщо це галюцинація, хай вона не закінчується.

«Одна з таких крижаних брил перевернулася і вдарила по «Наутилусу», що стояв на місці під водою. Потім вона ковзнула по його корпусу, з нездоланною силою підняла його, витиснула догори, у менш щільний шар води, де «Наутилус» і лежить, нахилившись набік».

Він чує, як вона язиком змочує піднебіння. «Але хто знає, чи не зіштовхнемося ми до цього часу з верхньою частиною суцільної криги і чи не будемо ми затиснуті між двома величезними крижинами?» Знову виринають перешкоди, загрожуючи змити дівчачий голос, і він відчайдушно намагається з ними боротися; він хлопчик, що сидить біля вікна на горищі, чіпляється за сон, який не хоче лишати, але Юта поклала долоню йому на плече й пошепки його будить.

«Як я і говорив, ми знаходилися серед води, але обабіч, усього в десяти метрах, здіймалися крижані стіни».

Раптом вона припиняє читати й чується тріскотіння перешкод. Коли вона продовжує, її голос стає швидким шипінням: «Він тут. Він просто піді мною».

Передача переривається. Він крутить ручку, перемикає частоти — нічого. Знімає навушники й у суцільній темряві рухається туди, де сидить Фолькгаймер, і хапає, як йому здається, його за руку.

— Я дещо почув. Будь ласка…

Фолькгаймер не рухається, наче зроблений із дерева. Вернер смикає його щосили, але він замалий, заслабкий — його запал зникає, щойно з’явившись.

— Годі, — звучить Фолькгаймерів голос із темряви. — Нічого з цього не вийде.

Вернер сідає на підлогу. Десь у руїнах над ними нявчать коти. Голодні. Як і він. Як і Фолькгаймер.

Один із хлопців із Шульпфорти якось розповів Вернерові про перегони в Нюрнберзі: океан транспарантів та прапорів, казав він, натовпи хлопців під ліхтарями, і сам фюрер на престолі за кілометр від глядачів, прожектори освітлюють колони в нього за спиною, атмосфера перенасичена важливістю, злістю й правильністю. Ганс Шильцер від цього шаленіє, Геріберт Помсель від цього шаленіє, кожен хлопець у Шульпфорті від цього шаленіє, і єдиною людиною у Вернеровому житті, здатною бачити крізь всю цю театральщину, виявилася його молодша сестра. Як? Як Юті вдавалося так багато розуміти про те, як влаштований світ? Тоді як він розумів так мало.

«Але чи можна було ручатися за те, що ми зараз не наштовхнемося на верхній шар торосів і не будемо розчавлені між двома поверхнями крижаних масивів?»

«Він тут. Він просто піді мною».

Зроби щось. Врятуй її.

Але Бог — це лише біле холодне око, півмісяць, що висить над димом і блимає, блимає, тоді як місто поволі перетворюється на пил.

У кузові «Опеля» Фолькгаймер уголос читає Вернерові листа від Юти. Аркуш, на якому він написаний, у велетенських Фолькгаймерових лаписьках здається мало не клаптиком.

«…Ага, а ще гер Зідлер, що завідує шахтами, надіслав тобі записку, щоб привітати з успіхом. Він каже, що тебе помітили. Це означає, що ти можеш приїхати додому? Ганс Пфеферінг просив переказати тобі, що «сміливого куля не зачепить», однак, на мою думку, це погана порада. У фрау Елени зуби вже не так сильно болять, але їй не можна палити, а це робить її дратівливою, я казала тобі, що вона почала палити?..»

З-над Фолькгаймерового плеча, крізь тріснуте заднє вікно автомобільного кузова, Вернер дивиться, як рудоволоса дівчинка в оксамитовому плащику летить за два метри від землі. Вона пролітає повз дерева й дорожні знаки, схиляючись убік на поворотах; як і від місяця, від неї немає куди подітися.

Нойман Перший веде «Опель» на захід. Вернер скручується клубочком під лавкою в кузові й не ворушиться годинами, закутаний у ковдру, відмовляючись від чаю і від консервованого м’яса, доки летюча дитина не відпускає його й на мить. Мертве дівчатко в небі, мертве дівчатко у вікні, мертве дівчатко просто поряд із ним. Двоє вологих очей і третє око від кулі більше не блимають.

Їхнє авто підстрибує на дорогах, їдучи через маленькі зелені міста, де підстрижені дерева тягнуться вздовж сонних каналів. Двоє жінок на велосипедах з’їжджають із дороги й здивованими поглядами проводжають вантажівку — диявольську машину, що приїхала шкодити їхньому місту.

— Франція, — каже Бернд.

Бані вишневих гілок пропливають над головою, набубнявілі пуп’янками. Вернер прочиняє задні двері й звішує ноги з заднього бампера. Його п’яти мало не торкаються дороги, що пропливає внизу. По траві качається кінь; п’ять білих хмар оздоблюють небо.

Вони висаджуються в місті, що називається Епернé. Власник готелю приносить вино, курячі ніжки й бульйон, який Вернерові вдається не виблювати. Люди за столом розмовляють тією ж мовою, якою до нього в дитинстві шепотіла фрау Елена. Ноймана Першого відправляють по бензин, а Нойман Другий дискутує з Берндом про те, чи справді коров’ячі тельбухи використовувалися як надувні камери в дирижаблях часів Першої світової війни. Троє хлопчиків у беретах виглядають із-за одвірка й поїдають Фолькгаймера великими очима. За ними шість розквітлих роменів у сутінках утворюють обриси мертвої дівчинки, а тоді знову стають квітками.

— Принести ще? — питає господар готелю.

Вернер не може похитати головою. У цю мить йому страшно опустити долоні — ану ж вони пройдуть просто крізь стіл.

Вони їдуть цілу ніч і зупиняються на світанні біля блокпосту на північному краєчку Бретані. Удалині бовваніє обнесена мурами цитадель Сен-Мало. Хмари — розкидані стрічки м’яких сірих і синіх барв, а під ними — такий самий океан.

Фолькгаймер показує черговому їхні документи. Не питаючи дозволу, Вернер вилізає з вантажівки й переступає через низький парапет, прямуючи на пляж. Він оминає декілька барикад і підходить до краю води. Праворуч від нього — смуга захисних перешкод, схожих на дитячі іграшки-коробочки з лялькою на пружині, — колючий дріт простягається щонайменше на півтора кілометра вздовж узбережжя.

На піску жодного сліду. Хвилястою лінією лежить галька й шматки водоростей. Видно трисусідні острови з низькими кам’яними фортецями; на причалі світиться зелений ліхтар. Чомусь це здається доречним — дійти до краю континенту, бачити перед собою лише море з його матовою поверхнею. Наче це й був той кінцевий пункт, до якого Вернер ішов, відколи поїхав із Цольферайна.

Він умочає долоню у воду й кладе пальці до рота, щоб відчути солоний смак. Хтось його гукає, але Вернер не обертається; понад усе йому хочеться стояти тут увесь ранок і дивитися, як під променями світла перекочуються хвилі. Вони вже волають: Бернд, а тоді Нойман Перший. Нарешті Вернер обертається й бачить, що вони махають, й обережно йде в бік «Опеля», оминаючи колючий дріт.

На нього дивляться з десяток людей. Вартові, жменька містян. Багато з них приклали долоні до рота.

— Дивися під ноги, хлопче! — кричить Бернд. — Там міни! Ти що, не бачив знаків?

Вернер залізає в кузов і схрещує руки на грудях.

— Зовсім звихнувся? — питає Нойман Другий.

Кілька душ, яких вони бачать у старому місті, притискаються спинами до стін, щоб пропустити побитий «Опель». Нойман Перший зупиняється навпроти чотириповерхової будівлі зі світло-блакитними віконницями.

— Kreiskommandantur,[57] — оголошує він. Фолькгаймер іде всередину й повертається разом із полковником у польовому однострої: мундир райхсверу, широкий ремінь, високі чорні чоботи. Слідком за ним — двоє ад’ютантів.

— Ми вважаємо, що тут діє ціла мережа, — доповідає один ад’ютант. — Після закодованих числових послань вони передають оголошення: про народження, хрещення, заручини й смерті.

— А тоді лунає музика, майже завжди, — додає другий. — Що це означає — нам не відомо.

Полковник проводить двома пальцями вздовж своєї досконалої лінії підборіддя. Фолькгаймер дивиться на нього, а тоді на його помічників так, наче переконує засмучених дітей у тому, що якась несправедливість буде виправлена.

— Ми знайдемо їх, — обіцяє він. — Це не забере багато часу.

Райнгольд фон Румпель відвідує лікаря в Нюрнберзі. «Пухлина в горлі, — повідомляє лікар, — уже діаметром чотири сантиметри. Пухлину в тонкій кишці виміряти важче».

— Три місяці, — виносить вирок лікар. — Може, чотири.

Годину по тому фон Румпель приходить у гості на вечерю. Чотири місяці. Сто двадцять світанків, ще сто двадцять разів йому треба буде примусити своє зболене тіло встати з ліжка і вбратися в уніформу. Офіцери за столом обурено обговорюють інші числа: восьмий та п’ятий підрозділи німецької армії відступають на північ через усю Італію, а десятий, певно, перебуває в оточенні. Можливо, вони втратять Рим.

Скільки солдатів?

Сто тисяч.

Скільки одиниць машинерії?

Двадцять тисяч.

Подають печінку. Кубики, посипані сіллю й перцем, скупані в багряній підливці. Коли тарілки забирають, фон Румпель віддає свою, повну неторканої страви. Три тисячі чотириста марок — це все, що в нього залишилося. І три крихітні діаманти, які він тримає в конверті у своєму портфелі. Кожен, напевно, десь із карат.

Якась жінка за столом із захватом розповідає про перегони хортів, про швидкість і збудження, яке вона відчуває, коли на них дивиться. Фон Румпель простягає руку взяти круглу дужку своєї чашки з кавою, намагається приховати дрож. Офіціант торкається його руки.

— Вас до телефону. Із Франції.

Фон Румпель виходить крізь обертові двері на ватяних ногах. Офіціант ставить телефон на столик і йде геть.

— Пане фельдфебель? Це Жан Бриньон.

Це ім’я фон Румпелеві нічого не каже.

— У мене є інформація щодо замкаря. Ви ще питали про нього торік.

— Про Леблана.

— Так, про Даніеля Леблана. Пам’ятаєте про мого двоюрідного брата? Ви пропонували допомогу. Сказали, що як я щось дізнаюся, то ви йому допоможете.

Три кур’єри, двох знайдено, залишилося розгадати лише одну загадку. Фон Румпелеві мало не щоночі сниться богиня: полум’яне волосся, пальці-корені. Божевілля. Навіть зараз, доки він стоїть біля телефону, плющ обвиває його шию, залізає у вуха.

— Так, пам’ятаю. Що ви з’ясували?

— Леблана звинувачено в змові, щось пов’язане з якимсь шато в Бретані. Арештували в січні 1941 року після сигналу від місцевого. При ньому знайшли креслення й ключі-відмички. Його також сфотографували, коли він робив заміри в Сен-Мало.

— У якому він таборі?

— Я не зміг цього дізнатися. Система досить складна.

— А хто інформатор?

— Малонець на прізвище Левіт. На ім’я Клод.

Райнгольд замислюється. Сліпа донька, квартира на рю де Патріарш. Порожня від червня 1940 року, відколи Національний музей природничої історії оплачує оренду. Куди б він подався, якби мав кудись утекти? Якби мав із собою щось цінне? Якби мав вести з собою сліпу доньку? Нащо їхати в Сен-Мало? Хіба що там живе хтось, кому можна довіряти.

— Мій брат, — нагадує Жан Бриньон. — Ви допоможете моєму брату?

— Дуже вам дякую, — відповідає фон Румпель і кладе слухавку.

Останні дні травня 1944 року в Сен-Мало схожі Марі-Лор на останні дні травня 1940 року в Парижі: такі ж довгі й ароматні. Наче все живе поспішає жити, перш ніж настане катастрофа. Повітря дорогою до пекарні мадам Руель пахне їй миртою, магнолією і вербеною; лоза гліцинії вибухнула квітом; скрізь навкруги висять аркади й завіси висних квітів.

Вона рахує дощові риштаки: на двадцять першому проходить повз крамницю м’ясника, чує, як вода зі шланга ллється на кахлі; на двадцять п’ятому вона біля пекарні. Кладе продуктовий купон на прилавок.

— Одну просту хлібину, будь ласка.

— Як поживає твій дід? — слова ті самі, але голос у мадам Руель інакший. Збуджений.

— У нього все гаразд, дякую.

І тут мадам Руель робить те, чого ніколи раніше не робила, — вона простягає руки над прилавком і кладе свої білі від борошна долоні на щоки Марі-Лор.

— Яка ти дивовижна дитина!

— Ви плачете, мадам? Щось негаразд?

— Усе чудово, Марі-Лор, — долоні зникають, перед нею з’являється хлібина — важка, тепла, більша, ніж завжди. — Скажи дідові, що час настав. Русалки вже вибілили коси.[58]

— Які русалки, мадам?

— Вони скоро прийдуть, люба. Десь на цьому тижні. Простягни руки.

Із протилежного боку прилавка мадам дає їй вологу, холодну капустину завбільшки з гарматне ядро. Марі-Лор заледве вдається запхнути її в наплічника.

— Дякую, мадам.

— А тепер іди додому.

— Дорога чиста?

— Як джерело. Без перепон. Сьогодні прекрасний день. Такий день, який варто запам’ятати.

Час настав. Les sirènes auront les cheveux décolorés.[59] Її дід за чутками з радіо знав, що з того боку Ла-Маншу, в Англії, збирається велетенська армада, конфісковують корабель за кораблем: переобладнують риболовні човни та пороми, оснащують їх зброєю: п’ять тисяч човнів, одинадцять тисяч літаків, п’ятдесят тисяч машин.

На перехресті з рю д’Естре вона звертає не ліворуч, у бік дому, а праворуч. П’ятдесят метрів до фортечних мурів, близько ста вздовж їхнього фундаменту; з кишені вона дістає залізний ключ, що їй дав Убер Базен. Узбережжя стоять закриті вже кілька місяців, всіяні мінами й відгороджені колючим дротом, але тут, у старій собачій буді, де її ніхто не бачить, Марі-Лор може сидіти серед молюсків і уявляти себе великим морським біологом Аронаксом, водночас і почесним гостем, і в’язнем капітана Немо, вільним від держав і політики, людиною, що подорожує калейдоскопічними дивовижами морських вод. Ох, бути вільною! Ще раз полежати з батьком на траві в Ботанічному саду. Відчути його долоні на своїх, послухати, як пелюстки тюльпанів тремтять на вітрі. Він зробив її сяйливим гарячим центром свого існування; з ним вона відчувала, що кожен її крок важливий.

Ти ще там, Papa?

«Вони скоро прийдуть, люба. Десь на цьому тижні».

Вони шукають день і ніч. Сен-Мало, Дінар, Сен-Серван, Сен-Вінсент. Нойман Перший веде побитий «Опель» такими вузькими вуличками, що його боки шкрябають об стіни. Вони проїжджають повз маленькі сірі кав’ярні з розбитими вікнами, розтрощені пекарні, порожні бістро й схили, де полонені замішують цемент, а важкокості повії носять воду з колодязів, але команда не знаходить ніяких радіопередач, про які говорили ад’ютанти полковника. Вернер ловить Бі-Бі-Сі з півночі й пропагандистські станції з півдня, а іноді йому вдається піймати випадкові уривки азбуки Морзе. Але він не чує жодного оголошення про народження, весілля чи смерть, ніяких чисел, ніякої музики.

У кімнаті, яку надали Вернерові й Берндові на горішньому поверсі відібраного готелю в місті, оточеному фортечними мурами, схоже, зупинився час: стелю оздоблюють трьохсотрічні гіпсові чотирилисники й вигнуті горни, повні фруктів. Ночами мертва дівчинка з Відня ходить коридорами. Вона не дивиться на Вернера, коли проминає його відчинені двері, але він знає, що вона приходить саме до нього.

Господар готелю заламує руки, доки Фолькгаймер кроками міряє вестибюль. Небом шугають літаки, як здається Вернерові, неймовірно повільно. Наче будь-якої миті вони замруть і попадають у море.

— Це наші? Чи їхні?

— Надто високо, не можу сказати.

Вернер піднімається нагору коридорами. На останньому поверсі, напевно, у найкращій кімнаті готелю, він стає в шестикутну ванну і витирає бруд із вікна долонею. Кілька піднятих вітром насінин кружляють у повітрі, а тоді падають у прірву тіні між будинками. У нього над головою в напівтемряві мало не триметрова бджолина матка з багатьма очима й пухнастим черевцем летить по стелі.

Цієї ночі вони працюють в одній із частин старого міста, яка притулилася до південних мурів. Дощ падає такий дрібний, що його не відрізнити від туману. Вернер сидить у кузові «Опеля»; Фолькгаймер дрімає на лавці позаду нього. Бернд на парапеті з першим трансивером, захованим під плащ-наметом. Він не вмикав свої навушники вже кілька годин, а це означає, що Бернд спить. Темно, світиться лише вказівник на шкалі.

На всіх частотах чути перешкоди, аж раптом з’являється щось іще.

«Мадам Лаба переказує, що її донька вагітна. Мосьє Ферей передає привіт своїм кузинам у Сен-Вінсенті».

Тріск перешкод. Цей голос наче з якогось давноминулого сну. Крізь Вернера линуть ще з десяток слів бретонською французькою: «Наступна передача в четвер о двадцять третій годині. П’ятдесят шість, сімдесят два, щось там ще…» Спогад летить на Вернера, мов потяг із темряви, якість радіопередачі та тембр голосу повністю збігаються з радіопередачами француза, які він колись слухав. Вступає піаніно: три одиночні ноти, далі струнні, спокійно здіймаються ввись акорди, кожен схожий на свічку, яка заводить усе глибше в ліс… Він впізнав одразу. Йому здається, що, відколи він себе пам’ятає, увесь цей час тонув, а тепер хтось висмикнув його в повітря.

Просто у Вернера за спиною із заплющеними очима сидить Фолькгаймер. Крізь перегородку між кузовом і кабіною йому видно нерухомі плечі Нойманів. Вернер накриває шкалу долонею. Мелодія розгортається, стає гучнішою, і він чекає, доки Бернд увімкне мікрофон і скаже йому, що він теж це почув.

Але він не каже. Усі сплять. Але чому тоді йому здається, що повітря в кузові, де сидять вони з Фолькгаймером, наче наелектризоване?

Тепер піаніно починає грати довгий, знайомий відрізок, піаніст натискає різні клавіші кожною рукою, і здається, що він має їх три чи чотири. Лади схожі на перлини, нанизані на нитку. Вернер бачить, як до нього нахилилася шестирічна Юта, далі фрау Елена місить тісто на хліб, у нього на колінах лежить прозоре радіо, а струни у його серці ще не обірвані.

Піаніно виграє останні акорди, а тоді знову наринають перешкоди.

Чи почули інші? Чи чути їм, як просто зараз його серце грюкотить об ребра? Ось дощ накрапає між високими будинками. Ось Фолькгаймер, чиє підборіддя лежить на грудях. Фредерік казав, що в нас немає вибору, що не ми господарі нашого життя, але врешті-решт саме Вернер прикидався, що не мав вибору, Вернер, який дивився, як Фредерік виливав відро води собі під ноги: «Не виллю», — Вернер, який залишався осторонь, коли почали сипатися наслідки цього вчинку. Вернер, який спостерігав, як Фолькгаймер заходив в один будинок за іншим, як той самий хижий нічний кошмар повторювався знов і знов.

Він знімає навушники, проходить повз Фолькгаймера, відчиняє задні двері. Фолькгаймер розплющує одне око — величезне, золотаве, як у лева.

— Nichts? — питає він.

Вернер зводить очі на кам’яні будинки, що стоять стіною до стіни, високі й байдужі, з вологими фасадами й темними вікнами. Ніде ні вогника, ні антен. Дощ падає так м’яко, майже безгучно, але у Вернерових вухах аж гуркоче.

Вернер обертається.

— Nichts, — відповідає. — Нічого.

Австрійський лейтенант протиповітряної оборони селить у «Бджолиному готелі» підрозділ із восьми осіб. Доки кухар підігріває вівсяну кашу й бекон на готельній кухні, інші семеро молотами розбивають перегородки на четвертому поверсі. Фолькгаймер жує повільно, час від часу уважно поглядаючи на Вернера.

«Наступна передача в четвер о двадцять третій годині».

Вернер почув голос, який усі старалися розчути, і що він зробив? Збрехав. Зрадив своїх. Скільки людей можуть бути в небезпеці через його вчинок? І все одно, коли він згадує той голос, коли згадує ту мелодію, що крутилися у його голові, він тремтить від втіхи.

Половина північної Франції охоплена вогнем. Узбережжя поглинає солдатів — американців, канадців, британців, німців, росіян, — по всій Нормандії важкі бомбардувальники перетворюють провінційні містечка на пил. Але тут, у Сен-Мало, колосняк росте високий і синій; німецькі моряки й досі працюють бурами в порту; стрільці й досі складають амуніцію в тунелі під фортом Ла Сіте.

Австрійці з «Бджолиного готелю» краном опускають гармату «Вісім-вісім» на бастіон на мурі, ставлять її на хрестовину й накривають камуфляжним брезентом. Фолькгаймерова команда працює дві ночі поспіль, і Вернерова пам’ять починає з ним бавитися.

«Мадам Лаба переказує, що її донька вагітна».

«Отож, як, діти, вдається мозкові, що живе без дрібки світла, вибудовувати для нас повний світла світ?»

Якщо француз користується тим самим передавачем, сигнал якого досягав аж до Цольферайна, то антена мусить бути довгою. Інакше йому довелося б користуватися кількома сотнями метрів дроту. Хоч так, хоч сяк, а його антена дуже велика й має бути видна.

На третю ніч після того, як почув ту радіопередачу, у четвер, Вернер стоїть у шестикутній ванній під бджолиною маткою. Коли відчинено віконниці, ліворуч йому видно ряди шиферних дахів. Буревісники ковзають по мурах; шпиль окутує стовп туману.

Щоразу, як Вернер розглядає старе місто, вражають його саме димарі. Вони велетенські, вишикувані в ряди по двадцять чи тридцять на кожен квартал. Навіть у Берліні немає таких димарів.

Певна річ, француз користується димарем.

Він поспіхом перебігає через вестибюль і йде на рю дес Форжер, а тоді на рю де Дінан. Вдивляється у віконниці, у ряди риштаків, шукає кабелі, прикриті цеглою, будь-що, що може виказати передавач. Він ходить вулицями туди-сюди, аж доки в нього починає боліти шия. Його не було надто довго. Йому вичитають за це. Фолькгаймер уже відчуває, що щось негаразд. Але тоді, точно о 23.00, Вернер її бачить, навіть не за квартал від того місця, де вони зупинили «Опель», — антену, що піднімається вздовж димаря. Не набагато товщу за мітлу.

Вона піднімається десь на дванадцять метрів, а тоді, немов від чарів, розгортається літерою «Т».

Високий будинок на березі моря. Винятково хороше місце для радіопередавача. З вулиці антена майже непомітна. Він чує Ютин голос: «Закладаюся, що він передає програми з велетенського будинку розміром із ціле селище, з будинку з тисячею кімнат і тисячею слуг». Будинок високий і вузький, на фасаді — одинадцять вікон. На стінах плями оранжевого лишайнику, знизу обліплений мохом. Номер чотири по рю Воборель.

«Розплющте очі і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться навіки».

Він швидко йде назад до готелю, опустивши голову й тримаючи руки в кишенях.

Парфумер Клод — м’який, пухкенький і страшенно гоноровий. Доки він говорить, фон Румпелеві заледве вдається тримати себе в руках; від суміші стількох запахів у магазині в нього паморочиться в голові. За останні кілька тижнів Райнгольдові довелося про людські очі кілька разів з’їздити у десяток різних заміських маєтків уздовж узбережжя Бретані, уламуватись у літні будинки, начебто полюючи на картини й скульптури, які або не існують, або не цікавлять його. Тільки щоб виправдати своє перебування тут.

«Так, так, — каже парфумер, його погляд ковзає по фон Румпелевих нашивках, — кілька років тому він допоміг владі арештувати зайду, який вимірював будинки. Він чинив тільки те, що вважав правильним».

— А де він жив ці кілька місяців, той мосьє Леблан?

Парфумер жмуриться, роздумуючи. Його блакитні очі світяться одним: «Я хочу. Дай мені». «Усі ці жадібні створіння, — думає фон Румпель, — усі чогось прагнуть. Але це він тут хижак. Треба лише бути терплячим. Невтомним. Усувати перешкоди одну за одною».

Коли він обертається до виходу, парфумерова самовпевненість дає тріщину.

— Стривайте, стривайте.

Фон Румпель тримає одну руку на ручці дверей.

— Де жив мосьє Леблан?

— Зі своїм дядьком. Нікчемним чоловіком. Кажуть, що він хворий на всю голову.

— Де?

— А он там, — вказує він. — У будинку номер чотири.

Минає цілий день, перш ніж Вернер знаходить годину, щоб повернутися. Дерев’яні двері із залізною ґраткою. Віконні рами, помальовані синім. Уранішній туман такий густий, що він не бачить даху. Він будує повітряні замки: француз його запросить. Вони питимуть каву, обговорюватимуть його давні радіопередачі. Може, вони дослідять якусь важливу емпіричну проблему, що непокоїла його роками. Може, він покаже Вернерові передавач.

Це сміховинно. Якщо Вернер подзвонить, старий подумає, що його прийшли арештувати за тероризм. Що його можуть застрелити просто на місці. Сама лише антена на димарі — уже достатній доказ.

Вернер міг би загупати у двері, відвести старого геть. Стати героєм.

Світло починає розсіювати імлу. Десь хтось відчиняє двері й знову їх зачиняє. Вернер згадує, як Юта збуджено писала листи й нашкрябувала «У Францію, професорові» на конвертах, і вкидала їх у скриньку на площі. Уявляючи, що її голос заговорить до нього, як заговорив до неї він. Один шанс із десяти мільйонів.

Усю ніч він подумки тренується казати французькою: «Avant la guerre. Je vous ai entendu à la radio».[60] Він не зніматиме гвинтівку з плеча, руки триматиме вздовж тіла, здаватиметься маленьким, скромним, зовсім не загрозливим. Старий буде вражений, але впорається зі своїм страхом. Він вислухає. Але коли Вернер стоїть у кінці рю Воборель, у тумані, що повільно розсіюється, повторюючи свої слова, двері будинку номер чотири відчиняються, і на сходах з’являється не видатний літній науковець, а дівчина. Струнка, вродлива дівчина з рудуватим волоссям і всипаним веснянками лицем, в окулярах і сірій сукні, з наплічником, закинутим на одне плече. Вона звертає ліворуч, ідучи просто до нього, й у Вернерових грудях стискається серце.

Вулиця надто вузька, вона помітить, що він на неї вирячився. Однак вона якось дивно тримає голову, а її обличчя нахилене в один бік. Вернер помічає її ціпок і темні окуляри й усвідомлює, що вона сліпа.

Її ціпок стукає по бруківці. Вона вже за двадцять кроків від нього. Здається, ніхто не дивиться; усі вікна закриті фіранками. П’ятнадцять кроків. На ній діряві панчохи, завеликі черевики, а сукня вкрита плямами. Десять кроків, п’ять. Вона проходить на відстані витягнутої руки, вона трохи вища за нього. Не задумуючись, заледве розуміючи, що робить, Вернер іде за нею. Ціпок стукає по водостічній канавці, знаходячи кожен риштак. Вона йде, мов балерина в балетних туфельках; її кроки такі ж виразні, як і рухи рук, — уособлення грації простує крізь туман. Вона звертає праворуч, а тоді ліворуч, проходить півкварталу й упевнено заходить у двері магазину. На квадратній вивісці над ними написано: «Boulangerie».

Вернер зупиняється. У нього над головою туман розходиться клаптями, між якими видно темно-синє літнє небо. Жінка поливає квіти; старенький подорожній вигулює пуделя. На лавці сидить худий, жовтолиций німецький фельдфебель із тінями під очима. Він опускає газету, дивиться просто на Вернера, а тоді знову її піднімає.

Чому у Вернера трусяться руки? Чому йому важко дихати?

Дівчина з’являється у дверях пекарні, акуратно переступає бордюр і йде просто до нього. Пудель присідає на бруківці, щоб облегшитися, і вона відходить ліворуч, щоб його обійти. Вдруге наближається до Вернера, її губи злегка рухаються — вона безгучно рахує: «Deux trois quatre»,[61] — підходить так близько, що Вернер може полічити веснянки на носі й відчути запах хлібини, що лежить у її наплічнику. Мільйон краплинок туману осіли на пушку сукні й уздовж проділу. Сонце освічує їх срібним ореолом.

Він стоїть як укопаний. Її довга бліда шия здається йому неймовірно вразливою.

Вона його не зауважує; здається, для неї немає нічого, крім ранку. «Оце, — думає він, — і є та чистота, про яку нам завжди розказували у Шульпфорті».

Він притискається спиною до стіни. Кінчик її ціпка мало не зачіпає його чобіт. А тоді вона іде далі, її сукня злегка колишеться, ціпок рухається туди-сюди, і він стоїть і дивиться, аж доки її не поглинає туман.

Німецька зенітна батарея збила в небі американський літак. Він упав у море біля міста Параме, а його пілот бродом дістався до берега й потрапив у полон. Етьєн засмучений, але мадам Руель випромінює радість.

— Вродливий, як кінозірка, — шепоче вона до Марі-Лор, простягаючи їй хлібину. — Закладаюся, у них усі такі красунчики.

Марі-Лор усміхається. Щоранку все те саме: американці ще ближче, німці втрачають хватку. Кожного пообіддя Марі-Лор читає Етьєнові з другого тому «Двадцяти тисяч льє під водою», незнайомого їм обом. «За три з половиною місяці близько десяти тисяч льє, — пише професор Аронакс. — Що обіцяє нам майбутнє?»

Марі-Лор кладе хлібину в наплічник, виходить із пекарні й прямує вздовж фортечних мурів до гроту Убера Базена. Вона зачиняє ворота, піднімає поділ своєї сукні й заходить у мілку заводь, сподіваючись не розчавити своїми черевиками ніякої істоти.

Піднімається приплив. Вона знаходить морських жолудів, анемону, м’яку, мов шовк; якомога ніжніше торкається піщаного равлика. Той відразу завмирає, заховавши голову й ніжку всередину черепашки. А тоді продовжує шлях, витягаючи дві палички ріжок, тягнучи свою загострену черепашкуна полозках слизького тіла.

Що ти шукаєш, равлику? Ти живеш лише в цій миті чи хвилюєшся за майбутнє, як професор Аронакс?

Коли молюск перетинає заводь і починає підніматися по дальній стіні, Марі-Лор підбирає свій ціпок і прямує до виходу в мокрих завеликих черевиках. Вона виходить за ворота й збирається їх замкнути, коли чує позаду себе чоловічий голос:

— Доброго ранку, мадемуазель.

Вона зашпортується, майже падає. Її ціпок відкочується зі стукотом.

— Що там у вас у наплічнику?

Він говорить доброю французькою, але вона чує, що він німець. Він загородив вузенький провулок. Вода скрапує з подолу сукні Марі-Лор, у неї в черевиках хлюпає, з обох боків піднімаються прямовисні стіни. Правою рукою вона тримається за ґратку.

— Що це там, позаду? Схованка?

Його голос звучить жахливо близько, але де він — важко визначити точно в такому місці, де голос відлунює від стін. Дівчина відчуває, як хлібина від мадам Руель пульсує у її наплічнику, наче жива істота. У ній схований — майже напевно — скручений папірець. На якому написані числа — смертельний вирок. Її дідові, мадам Руель. Їм усім.

— Мій ціпок, — відповідає Марі-Лор.

— Він покотився десь за вами, люба.

За чоловіком розгортається провулок, завіса плюща, а далі — місто. Місце, де вона зможе закричати і її почують.

— Можна мені пройти, мосьє?

— Звісно.

Але, здається, він не зрушується з місця. Ворота злегка скриплять.

— Чого вам треба, мосьє?

Голос зрадливо тремтить. Якщо він ще раз запитає про наплічник, у неї розірветься серце.

— Що ви тут робите?

— Нам не дозволено ходити по пляжу.

— То ви приходите сюди?

— Збирати равликів. Мені треба йти, мосьє. Можна я візьму свій ціпок?

— Але ж ви не збирали равликів, мадемуазель.

— Можна мені пройти?

— Спочатку дайте відповідь на питання про вашого батька.

— Про Papa? — вона похолола ще більше. — Papa прийде сюди з хвилини на хвилину.

Тепер чоловік сміється, і його сміх відлунює між стінами.

Із хвилини на хвилину, кажете? Той ваш Papa, який у в’язниці за п’ятсот кілометрів звідси?

Її груди проймає жах. «Я мала б послухатися, Papa. Не варто було виходити надвір».

— Годі, petite cachotière,[62] — усміхається чоловік, — не лякайтеся так.

Вона чує, що він простягає до неї руку, відчуває гнилий сморід його подиху, чує небуття у його голосі, і щось — пучка? — зачіпає її зап’ястя, вона відстрибує й зачиняє ворота в нього перед носом.

Він зашпортується, а підводиться на рівні довше, ніж вона очікувала. Марі-Лор повертає ключ у замку, кладе його в кишеню і, знайшовши ціпок, повертається у низький тунель псарні. Німець із того боку замкнених дверей, але його глухий голос переслідує її.

— Мадемуазель, через вас я впустив газету. Я просто скромний фельдфебель, який прийшов поставити одне питання. Одне просте питання, і я піду.

Гуркотить приплив; кишать равлики. Проміжки між металевими прутами воріт точно завузькі, щоб він міг крізь них протиснутися? А їхні завіси достатньо міцні? Вона молиться за це. Її обіймають широкі стіни. Десь кожні десять секунд накочується нова хвиля холодної води. Чути, як чоловік там ходить: раз-пауза-два, раз-пауза-два; він кульгає на одну ногу. Вона намагається уявити сторожових собак, які, за словами Убера Базена, жили тут століттями: собак завбільшки з коней. Собак, що виривали шматки м’яса з людських ніг. Вона опускається на коліна. Вона Мідія. У панцирі. Невразлива.

Тридцять хвилин. Марі-Лор має бути досить двадцяти однієї; Етьєн рахував не раз. Одного разу — двадцять три. Часто менше. Більше — ніколи.

Тридцять одна.

Від пекарні йти чотири хвилини. Чотири туди й чотири назад, і десь дорогою зникають ці тринадцять чи чотирнадцять хвилин. Він знає, що вона зазвичай іде до моря — повертається, пахнучи сіллю, у мокрих черевиках, із рукавами, прикрашеними водоростями, морським кропом чи травою, яку мадам Манек називала піока. Він не знає, куди саме вона ходить, але завжди себе запевняв, що вона дбає про свою безпеку. Що допитливість підтримує її. Що вона в тисячу разів пристосованіша до життя.

Тридцять дві хвилини. Зі своїх вікон на п’ятому поверсі йому нікого не видно. Може, вона заблукала й шкрябає нігтями вздовж стін на краю міста, віддаляючись із кожною секундою. Або потрапила під колеса вантажівки, утонула в калюжі, попалася солдату з недобрими намірами. Хтось міг дізнатися про хліб, про числа, про передавач.

Пожежа в пекарні.

Він поспішає вниз і виглядає в провулок із кухонних дверей. Спить кіт. На східних стінах — плями сонячного світла. Це все його провина.

Тепер Етьєн задихається. Через тридцять чотири хвилини за своїм наручним годинником він узувається й одягає капелюха, що належав його батькові. Стоїть у коридорі, збираючись на силі. Коли він останнього разу виходив надвір, майже двадцять чотири роки тому, то старався ззиратися з людьми, поводитися так, як вважав нормальним. Але приступи були лукаві, непередбачувані, виснажливі; вони нападали на нього знишка, мов бандити. Спочатку повітря починало бриніти від жахливої загрози. Потім будь-яке світло, навіть якщо заплющити очі, ставало нестерпно яскравим. Із каменів до нього блимали маленькі очі. У тінях ворушилися трупи. Коли мадам Манек допомагала йому дістатися додому, він заповзав у найдальший куточок ліжка й обкладав голову подушками. Усю свою енергію він витрачав на те, щоб не чути бухкання свого власного серцебиття.

Його серце холодно б’ється в далекій клітці. «Наближається головний біль, — думає він. — Жахливий, жахливий, жахливий біль».

Двадцять ударів серця. Тридцять п’ять хвилин. Він повертає ручку, він відчиняє двері. Ступає надвір.

Марі-Лор намагається згадати все, що знає про замок і засув на ґратці, усе, що вона обмацувала пальцями, усе, що сказав би їй батько. Металевий прут, просунутий через три заіржавілі скоби, старий урізаний замок із іржавим клином. Чи розіб’є його постріл? Чоловік тепер гукає і проводить краєм газети по ґратці воріт.

— Прибув у червні, а арештували його лише в січні. Що він робив увесь цей час? Чому вимірював будівлі?

Вона припадає до землі біля стіни гроту, притискаючи до себе наплічник. Вода докочується до її колін, холодна навіть у липні. Він її бачить? Марі-Лор обережно відкриває наплічник, розриває сховану всередині хлібину, й занурює в неї пальці, шукаючи папірчика. Ось він. Вона рахує до трьох і кладе його собі до рота.

— Просто скажіть мені, — гукає німець, — чи батько вам щось залишив, чи говорив із вами про те, що мав везти із собою щось із музею, де він працював. І тоді я піду геть. Я нікому не розкажу про це місце. Богом присягаюся, свята правда.

Папір перетворюється на кашу між її зубами. У неї біля ніг молюски займаються своїми справами: жують, шукають їжу, сплять. У них у роті, розказав їй Етьєн, близько тридцяти зубів на ряд, вісімдесят рядів зубів, дві з половиною тисячі зубів на равлика, і всі шкребуть, труть, шелестять. Високо над фортечними мурами чайки ширяють у відкритому небі. Присягаюся Богом? Скільки ці нестерпні миті тривають для Бога? Трильйонну часточку секунди? Саме життя будь-якої істоти — це крихітний спалах у бездонній темряві. Оце і є свята правда.

— На мене навісили купу роботи, — править своєї німець. — Жан Жувене в Сен-Бріє, шість Моне в цьому районі, яйце Фаберже в маєтку біля Ренна. Я так утомився. Знаєте, як довго я шукав?

Чому Papa не міг залишитися? Хіба вона для нього не найголовніше? Марі-Лор ковтає пережований папір. А тоді нахиляється вперед, спираючись на п’яти.

— Він не залишив мені нічого! — вона сама здивована тому, скільки злості в її голосі. — Нічого! Лише дурну модель міста й порушену обіцянку. Лише мадам, яка померла. Лише мого двоюрідного діда, що й мурахи боїться!

Німець за воротами стоїть мовчки. Напевно, розмірковує над її відповіддю. Щось у її гніві подіяло на нього переконливо.

— А тепер, — гукає вона, — дотримайтеся слова й ідіть геть.

Туман поступається сонячним променям. Вони заливають бруківку, будинки, вікна. Етьєн дістається до пекарні в крижаному поту й заходить без черги. З’являється обличчя мадам Руель, місячно-біле.

— Етьєн! Але ж…

У нього перед очима блимають червоні плями.

— Марі-Лор…

— Вона не?..

Перш ніж він знаходить у собі сили похитати головою, мадам Руель виходить з-за прилавка й виводить його надвір; вона тримає його під руку. Жінки в черзі бурчать, чи то розгнівано, чи то заінтриговано. Мадам Руель допомагає йому дійти до рю Робер С’юркуф. Етьєнові здається, що циферблат його годинника розпухає. Сорок одна хвилина? Він заледве в стані рахувати. Її руки міцно тримають його за плече.

— Куди вона могла піти?

Язик такий сухий, думки такі неповороткі.

— Іноді… вона ходить… до моря. Перш ніж вертається додому.

— Але ж пляжі закриті, та й мури теж.

Вона дивиться вперед через його голову.

— Напевно, вона ходить деінде.

Вони стоять, притулившись, посеред вулиці. Десь гупає молоток. «Війна, — неуважливо думає Етьєн, — це базар, де людські життя продаються, наче будь-які інші товари: шоколад, кулі чи парашутний шовк. Чи не продав він життя Марі-Лор за всі ті числа?»

— Ні, — шепоче він, — до моря.

— Якщо вони знайдуть хліб, — хвилюється мадам Руель, — нам усім кінець.

Він знову зиркає на свій годинник, але в очі світить сонце. Єдина стрічка соленої грудинки обертається в порожній вітрині м’ясника; троє школярів стоять на лавці й дивляться на нього, чекають, коли він упаде, і за секунду до того, як його переповнює впевненість, що світ ось-ось розвалиться на шматки, Етьєн згадує поржавілі ворота, що ведуть до псарні під мурами. Місце, де він колись грався з Анрі та Убером Базеном. Маленька мокра печера, де хлопчикам можна було погорланити або помріяти.

Худезний, блідий, мов алебастр, Етьєн Леблан біжить по рю де Дінан, а мадам Руель, дружина пекаря, — слідком за ним: світ ще не бачив таких жалюгідних рятівників. Соборні дзвони вибивають один, два, три, чотири, аж до восьми. Етьєн звертає на рю дю Боє й добігає до злегка нахиленого фундаменту мурів, простуючи доріжками своєї юності, керуючись внутрішнім чуттям. Він звертає праворуч, пробігає крізь завісу плюща, і попереду, за тими самими замкненими воротами, у гроті, тремтяча, змокла мало не по пояс, цілісінька, навпочіпки сидить Марі-Лор, тримаючи на колінах шматки хлібини.

— Ти прийшов, — каже вона, коли впускає їх, коли він бере її обличчя в долоні, — ти прийшов…

Вернер думає про неї, хоче він того чи ні. Дівчина з ціпком, дівчина в сірій сукні, дівчина з туману. Та аура неземності у її сплутаному волоссі й безстрашності кроків. Вона поселилася в ньому, живий doppelgänger,[64] що відлякує мертву віденську дівчинку, яка переслідує його щоночі.

Хто вона? Дочка француза, що транслює радіопередачі? Онука? Чому він наражає її на таку небезпеку?

Фолькгаймер тримає їх при роботі, кочуючи від села до села вздовж річки Ранс. Вернерові здається певним, що ті радіопередачі визнають винними в чомусь і викриють його. Він думає про полковника в широких штанах, з ідеальним підборіддям; він думає про жовтолицього фельдфебеля, який дивився на нього з-над газети. Чи справді вони знають? А Фолькгаймер знає? Що тепер його врятує? Інколи вночі вони з Ютою виглядали з вікна на горищі сиротинцю й молилися, щоб лід від каналу вкрив поля, обгорнув маленькі хижки, розтрощив машинерію; поглинув усе, аби вони, прокинувшись зранку, виявили, що знайомого їм світу більше немає. Саме таке диво йому тепер і потрібне.

Першого серпня до Фолькгаймера приходить лейтенант. Він каже, що на фронті бракує солдатів. Усі, хто не беруть участі в обороні Сен-Мало, мають їхати. Йому потрібні щонайменше двоє. Фолькгаймер оглядає їх усіх по черзі. Бернд надто старий. Вернер єдиний, хто вміє лагодити обладнання.

Нойман Перший. Нойман Другий.

За годину вони обидва сидять у кузові вантажівки, затиснувши гвинтівки між ногами. Обличчя Ноймана Другого якесь чуже — він наче дивиться не на своїх колишніх побратимів, а на свою близьку смерть. Наче він ось-ось поїде в перехнябленій чорній колісниці просто в прірву.

Нойман Перший спокійно махає рукою. Його губи нічого не виказують, але в зморшках у кутиках очей Вернер бачить відчай.

— Зрештою, — зазначає Фолькгаймер, доки вантажівка їде геть, — усім нам туди дорога.

Того вечора Фолькгаймер веде «Опель» на схід дорогою вздовж берега в бік Канкаля. Бернд виносить перший пристрій на пагорб, Вернер з другим залишається у вантажівці, а Фолькгаймер сидить зігнутий на водійському сидінні, його велетенські коліна впираються в кермо. Вогні — певно, на кораблях — горять далеко в морі, й зірки здригаються у своїх плеядах. Вернер знає, що о другій дванадцять ночі француз знову транслюватиме передачу і йому доведеться вимкнути прилад або прикинутися, що чує лише перешкоди.

Він накриє вимірювач сигналу долонею. Жоден м’яз на його обличчі не здригнеться.

Етьєн каже, що не мав би дозволяти їй стільки на себе брати. Що він не мав би наражати її на таку небезпеку. Він каже, що їй більше не можна виходити надвір. Насправді Марі-Лор відчуває полегшення. Німець її переслідує — у нічних жахіттях він являється їй у вигляді краба-павука три метри заввишки; він клацає клешнями і шепоче: «Одне просте питання» — їй у вухо.

— А як же хліб, діду?

— Я ходитиму. Від самого початку це мав би робити я.

Ранками четвертого й п’ятого серпня Етьєн стоїть біля вхідних дверей, бурмочучи сам до себе, а тоді відчиняє ворота і виходить надвір. Незадовго по тому лунає дзвоник під столом на третьому поверсі — він повертається, замикає обидва засуви і стоїть у холі, дихаючи так важко, наче оминув цілу тисячу різних небезпек.

Окрім хліба, їм майже нічого їсти. Сушений горох. Ячмінь. Сухе молоко. Останні кілька бляшанок овочів, які законсервувала мадам Манек. Думки Марі-Лор скачуть, мов хорти, навколо одних і тих самих питань. Спочатку поліціянти питали два роки тому: «Мадемуазель, він нічого конкретного не згадував?» Тепер цей кульгавий німець із мертвим голосом. «Просто скажи мені, чи батько тобі щось залишив, чи говорив із тобою про те, що мав везти з собою щось із музею».

Papa немає. Мадам Манек немає. Вона пам’ятає голоси їхніх паризьких сусідів і їхні слова, коли вона втратила зір: «Наче на них якесь прокляття».

Вона намагається забути страх, голод, питання. Вона мусить жити як равлики, від моменту до моменту, сантиметр за сантиметром. Але після обіду шостого серпня вона читає Етьєнові в нього в кабінеті на тахті такі рядки: «І чи справді він ніколи не відлучається з «Наутилуса»? Хіба не траплялося, що він не показувався цілими тижнями? Що він робив у цей час? Я уявляв, що він страждає від нападів мізантропії! А насправді чи не виконував він яку-небудь потаємну місію, недоступну моєму розумінню».

Вона з ляскотом закриває книжку.

— Хіба ти не хочеш дізнатися, чи вони зможуть вибратися цього разу? — питає Етьєн.

Але Марі-Лор подумки перечитує дивного третього листа від свого батька, останнього, що вона отримала.

«Пам’ятаєш свої іменини? Як ти, прокинувшись, завжди знаходила на столі два подарунки? Мені шкода, що так сталося. Якщо тобі колись захочеться все зрозуміти, подивися всередині Етьєнового будинку, всередині будинку. Я впевнений, що ти вчиниш правильно. Хоча мені хотілося б подарувати тобі щось краще».

«Мадемуазель, він нічого конкретного не згадував?»

«Можна нам глянути на речі, які він привіз із собою?»

«У твого батька були ключі від усього».

Справа не в передавачі. Етьєн помиляється. Не в радіо був зацікавлений той німець. У чомусь іншому, у чомусь, про що, на його думку, могла знати лише вона. І він почув те, що хотів почути. Вона таки відповіла на одне його питання.

«Лише дурну модель міста!»

Саме тому він пішов геть.

«Подивися всередині Етьєнового будинку».

— У чому справа? — питає Етьєн.

«Усередині будинку».

— Мені треба відпочити. — Вона йде нагору, переступаючи через сходинки, зачиняє двері у свою спальню й занурює пальці в мініатюрну копію міста.

Вісімсот шістдесят п’ять будівель. Ось, біля рогу, чекає високий вузький будинок номер чотири по рю Воборель. Її пальці ковзають фасадом, знаходять заглиблення вхідних дверей. Вона натискає на них, і будиночок від’єднується від моделі. Трусячи його, вона нічого не чує. Але будинки ніколи й не шуміли, коли вона їх трусила, правда?

Хоч пальці й тремтять, Марі-Лор не треба багато часу, щоб розгадати цю загадку. Повернути димар на дев’яносто градусів, забрати панелі на даху: одну, дві, три.

«Четверті двері, а тоді п’яті, і так далі, аж доки не дійдеш до тринадцятих, невеличких замкнених дверей, не більших за черевик».

«Тоді звідки вам знати, що він справді там?» — питають діти.

«Треба вірити історії».

Вона перевертає будиночок догори дриґом. Їй на долоню падає грушуватий камінь.

Бомби союзників знищують залізничний вокзал. Німці висадили в повітря портові споруди. Літаки знай пірнають у хмари. Етьєн чув, що поранених німців звозять у Сен-Серван, що американці захопили Мон-Сен-Мішель, який лише за сорок кілометрів від них, що визволення — справа кількох днів. Він приходить до дверей пекарні саме тоді, коли мадам Руель їх відмикає. Вона проводить його всередину.

— Їм потрібні розміщення зенітних батарей. Координати. Вам це під силу?

Етьєн стогне.

— У мене Марі-Лор. Чому не ви, мадам?

— Я не розумію карт, Етьєне. Мінути, секунди, поправки. Ви все це знаєте. Усе, що вам треба зробити, — це знайти батареї, визначити координати й передати їх.

— Треба буде бродити навкруги з компасом і блокнотом. Іншого способу немає. Мене пристрелять.

— Їм необхідно отримати точні позиції гармат. Подумайте, скільки життів це зможе врятувати. І це треба зробити сьогодні. Подейкують, що завтра затримають усіх чоловіків у місті віком від вісімнадцяти до шістдесяти років. Що вони перевірятимуть у всіх документи й кожен чоловік призовного віку, будь-хто здатний брати участь в Опорі, буде ув’язнений у форті Насьональ.

Пекарня похитується; він попався в павутину; павутина обкручує його зап’ястя і щиколотки й тріщить, мов охоплений вогнем папір, із кожним його рухом. Щосекунди він заплутується все більше. Дзеленчить дзвоник, прив’язаний до вхідних дверей, і хтось заходить у магазин. Обличчя мадам Руель застигає, ніби вона опускає забороло, мов рицар.

Він киває.

— Добре. — Вона запихає йому під руку хлібину.

У нього сотні граней. Знову й знову вона його бере, тільки щоб відразу ж покласти назад, наче він обпікає їй пальці. Арешт її батька, зникнення Убера Базена, смерть мадам Манек — чи може цей один камінь спричинити стільки бід? Вона чує хрипкий, пропахлий вином голос доктора Жефара: «Може, королеви танцювали всю ніч, маючи його на собі. Може, за нього велися війни».

«Володар каменя житиме вічно, але доки триматиме його в себе, на всіх дорогих його серцю людей нескінченним дощем сипатимуться нещастя».

Речі — це просто речі. Історії — це просто історії.

Безсумнівно, німець шукає саме цей камінь. Вона мала б відчинити віконниці й викинути його на вулицю. Віддати його комусь іншому, будь-кому. Потай винести його з дому й викинути в море.

Етьєн піднімається драбиною на горище. Вона чує, як він ступає по мостинах над нею й умикає передавач. Марі-Лор кладе камінь у кишеню, бере будиночок із моделі й перетинає коридор. Але зупиняється, не дійшовши до гардероба. Напевно, її батько вірив у те, що цей камінь — справжній. Якщо ні, то нащо було робити таку складну коробку із загадкою? Нащо тоді було залишати його в Сен-Мало, якщо не боятися, що камінь конфіскують під час зворотної подорожі? Нащо тоді залишати її?

Напевно, він на вигляд схожий на блакитний діамант вартістю двадцять мільйонів франків. Принаймні, у це повірив Papa. І якщо він на вигляд справжній, що зробить із ним дід, коли йому показати? І сказати, що його треба викинути океан?

Вона чує хлопчачий голос із музею: «Коли востаннє ти бачила, щоб у море викидали п’ять Ейфелевих веж?»

Хто з власної волі з ним розлучиться? А прокляття? Що, як воно не вигадка, а Марі-Лор передасть камінь діду?

Але ж проклять не існує. Земля — це магма, континентальна кора й океан. Гравітація і час. Хіба ні? Вона стискає кулак, заходить у свою кімнату і кладе камінь назад у будиночок. Ставить на місце три планочки на даху. Повертає димар на дев’яносто градусів. Опускає будиночок собі в кишеню.

Далеко за північ настає розкішний приплив; велетенські хвилі розбиваються об підніжжя фортечних мурів; море зелене, насичене киснем, укрите сіткою бурхливих, пінявих, залитих місячним світлом хвиль. Марі-Лор виринає зі сну й чує, як Етьєн стукає у двері її спальні.

— Я йду з дому.

— Котра година?

— Майже світанок. Я лише на годинку.

— Чому тобі треба йти?

— Краще тобі не знати.

— А як же комендантська година?

— Я хутко. — І це каже її дід, який за чотири роки їхнього знайомства нічого не робив хутко.

— А що, як почнеться бомбардування?

— Уже майже світанок, Марі-Лор. Я маю йти, доки ще темно.

— Вони цілитимуть у будинки, діду? Коли прийдуть.

— Ні.

— Це швидко закінчиться?

— Не встигнеш й оком змигнути. Спи, Марі-Лор, а коли прокинешся, я вже буду вдома. Ось побачиш.

— Можна, я тобі трохи почитаю, раз прокинулася? Ми вже так близько до закінчення.

— Коли я повернуся, почитаємо. Закінчимо книжку разом.

Вона намагається заспокоїти думки, уповільнити дихання. Намагається не думати про будиночок, що тепер лежить у неї під подушкою, і страшний тягар у ньому.

— Етьєне, — шепоче Марі-Лор, — ти коли-небудь шкодував, що ми сюди приїхали? Що наче звалилися на голову, і тобі з мадам Манек довелося за мною наглядати? Ти коли-небудь почувався так, наче я принесла у твоє життя прокляття?

— Марі-Лор, — відповідає він без вагання. Етьєн стискає її руку обома долонями. — Ти найкраще, що було в моєму житті.

Етьєн почувається незвично добре, вийшовши надвір; він почувається сильним. Він радий, що мадам Руель доручила йому це останнє завдання. Він уже передав координати однієї зенітної батареї — гармати, що стоїть на фортечному мурі позаду «Бджолиного готелю». Йому лише треба визначити місце розміщення ще двох. Знайти дві відомі точки — він вибере соборний шпиль і сусідній острів Птіт-Бе, а тоді вирахувати координати третьої, невідомої. Простий трикутник. Йому є на що відволіктися від своїх привидів.

Він звертає на рю д’Естре, огинає коледж, прямує до алеї за «Готель-Дью». Ноги в нього як у молодості, легка хода. Навколо ні душі. Десь за туманом встає зоря. Передсвітанкове місто тепле, запашне й сонне, будинки по обидва боки вулиці здаються майже нематеріальними. На якусь мить у нього таке відчуття, наче він іде проходом широкого вагона потяга, у якому всі інші пасажири сплять, і цей потяг плавно їде крізь темряву в бік міста, всипаного вогнями: сяйливі арки, мерехтливі башти, розквітлі феєрверки.

Коли він наближається до темного валу фортечних мурів, із чорноти до нього шкутильгаючи підходить чоловік в однострої.

Марі-Лор прокидається під безперервні постріли важкої артилерії. Вона перетинає сходовий майданчик, відчиняє гардероб і через сорочки, що в ньому висять, кінчиком ціпка дістає до дверей у задній його стінці й тричі стукає. Тиша. Потім вона спускається на п’ятий поверх й стукає у двері Етьєнової кімнати. Його ліжко порожнє й холодне.

Його немає ні на другому поверсі, ні на кухні. Гвіздочок за дверима, на який мадам Манек мала звичку вішати ключі, порожній. І черевиків немає теж.

«Я лише на годинку».

Вона старається стримувати паніку. Важливо не припускати найгіршого. У холі вона перевіряє натяжний дріт — цілий. Потім відриває окраєць від вчорашньої хлібини мадам Руель і жує, стоячи на кухні. Воду — на диво — знов увімкнули, тож вона наповнює два поцинковані відра, відносить їх нагору і ставить у кутку своєї спальні, на хвильку замислюється, спускається на третій поверх і напускає у ванну води по вінця.

А тоді вона розгортає свою книжку. Капітан Немо встановив прапор на Південному полюсі, але якщо він скоро не відведе субмарину північніше, то підводний човен умерзне в кригу. День весіннього рівнодення щойно минув, їх чекає шість місяців безжальної ночі.

Марі-Лор рахує розділи, що залишилися до кінця. Дев’ять. Їй кортить читати далі, але вони подорожують «Наутилусом» удвох з Етьєном, тож, щойно він повернеться, вони продовжать. Із хвилини на хвилину.

Вона намацує будиночок під подушкою і долає спокусу витягнути камінь, натомість установлює його на модель, що стоїть у ногах її ліжка. За вікном із гуркотом запускається вантажівка. Пролітають чайки, кричачи, мов віслюки; десь далеко знову глухо б’ють гармати; деренчання вантажівки віддаляється. Марі-Лор намагається зосередитися на перечитуванні попереднього розділу книжки: примусити випнуті крапочки складатися в букви, букви — у слова, а слова — в окремий світ.

Після обіду натяжний дріт починає дрижати й дзвоник, схований під столиком на третьому поверсі, дзвенить один раз. На горищі високо над нею йому вторує другий, приглушений дзвін. Марі-Лор піднімає пальці над сторінкою, думаючи: «Нарешті!» — та коли вона збігає сходами, кладе долоню на засув і гукає: «Хто там?» — то чує не тихий голос Етьєна, а масний — парфумера Клода Левіта.

— Упустіть мене, будь ласка.

Навіть крізь двері вона відчуває його запах: м’ята, мускус, альдегід. За ними — піт. Страх.

Вона відмикає засуви й відчиняє двері наполовину.

Він говорить, стоячи з іншого боку напіввідчинених воріт.

— Ви маєте йти зі мною.

— Я чекаю свого діда.

— Я говорив із вашим дідом.

— Ви з ним говорили? Де?

Марі-Лор чує, як мосьє Левіт хрускає кісточками пальців один за одним. У його грудях надсадно працюють легені.

— Якби ви були зряча, мадемуазель, то побачили б розпорядження про евакуацію. Міські ворота замкнені. — Вона не відповідає. — Затримують усіх чоловіків віком від шістнадцяти до шістдесяти. Їм наказано зібратися біля башти шато. Їх відведуть до форту Насьональ, коли настане відплив. Хай береже їх Господь!

На рю Воборель, здається, усе спокійно. Ластівки ширяють між будинками, на ринві сваряться два голуби. Велосипедист з гуркотом проїжджає повз будинок. А тоді опускається тиша. Чи справді замкнули ворота в місто? Чи справді цей чоловік розмовляв з Етьєном?

— А ви підете з ними, мосьє Левіт?

— Не планую. Ви маєте терміново дістатися до укриття, — мосьє Левіт шморгає носом. — Або до склепів під Нотр-Дам у кварталі Рокабей. Саме туди я відправив свою дружину. Мене попросив це зробити ваш дід. Залиште все й ходіть зі мною.

— Чому?

— Ваш дід знає чому. Усі знають чому. Тут небезпечно. Ходіть.

— Але ж ви сказали, що ворота в місто замкнені.

— Так, дівчино, я це сказав. Досить уже питань. — Він зітхає. — Ви в небезпеці, тож я прийшов допомогти.

— Дід запевняє, що наш підвал надійний. Він простояв п’ятсот років, то ще кілька ночей протримається.

Парфумер прокашлюється. Вона уявляє, як він витягує свою товсту шию, щоб заглянути всередину: пальто на вішаку, хлібні крихти на кухонному столі. Усім цікаво дізнатися, що є в інших. Її дід не міг попросити парфумера провести її до сховища — коли востаннє Етьєн говорив із Клодом Левітом? І знову вона думає про модель, що стоїть нагорі, про камінь у будиночку. Вона чує голос доктора Жефара: «Щось таке маленьке може бути таким прекрасним. Таким вартісним».

— У Параме палають будинки, мадемуазель. Вони топлять кораблі в порту, бомблять собори, а в лікарні немає води. Лікарі миють руки вином. Вином!

Голос мосьє Левіта ледь помітно дрижить. Вона згадує, як мадам Манек якось сказала, що кожного разу, як у місті повідомляють про крадіжку, мосьє Левіт лягає в ліжко, затиснувши свого гаманця між сідницями.

Марі-Лор вирішує:

— Я залишуся.

— Господи, дівчино, мені що, вести вас силоміць?

Вона згадує, як німець ходив туди-сюди за воротами Убера Базена, як край його газети шурхотів об перекладини, і трохи причиняє двері. Хтось намовив парфумера на це.

— Напевно, — додає вона, — ми з дідом будемо не єдиними людьми, хто цієї ночі спатиме під своїм дахом.

Вона щосили старається мати спокійний вигляд. Запах мосьє Левіта неможливо зносити.

— Мадемуазель, — він уже благає. — Будьте розважливою. Ходіть зі мною й залиште все тут.

— Ви зможете поговорити з моїм дідом, коли він повернеться. — І вона замикає двері на засув.

Вона чує, що він там стоїть. Прораховує зусилля й результат. А тоді обертається і йде вулицею, тягнучи за собою свій страх, мов возика. Марі-Лор нахиляється за столиком у коридорі й наново чіпляє натяжний дріт. Що він міг побачити? Пальто, півхлібини? Етьєн був би задоволений. За кухонним вікном стрижі полюють на комах, нитки павутини заломлюють світло, якусь мить сяють, а тоді зникають.

Однак, а що як парфумер казав правду?

Денне світло вицвітає до золотавого. Кілька цвіркунів у підвалі заводять свою пісню: ритмічне сюр-сюр. Серпневий вечір; Марі-Лор підсмикує свої драні панчохи, заходить на кухню й відриває ще один шматок від хлібини мадам Руель.

Ще засвітла австрійці подають свинячі нирки з цілими помідорами на готельній порцеляні, на обідку кожної тарілки вигравіювано по одній срібній бджолі. Усі сидять на мішках із піском або ящиках з амуніцією; Бернд засинає над тарілкою; у кутку Фолькгаймер розмовляє з лейтенантом про радіо в підвалі, а по всьому периметру кімнати австрійці в крицевих касках розмірено пережовують страву. Меткі, досвідчені солдати. Чоловіки, що не сумніваються у своєму призначенні.

Доївши, Вернер іде до готельного номера на останньому поверсі й стає в шестикутну ванну. Він злегка штовхає віконницю, й та відчиняється на кілька сантиметрів. Вечірнє повітря божественно свіже. Під вікном, на одній із бастіонних доріжок зі спрямованого до моря боку готелю, чекає велика «Вісім-вісім». За гарматою, за амбразурами, під дванадцятиметровим муром плещуться зелені й білі гребені прибою. Ліворуч місто, сіре й щільне. Далеко на сході дрижить багряне сяйво якоїсь битви. Американці притисли їх до океану.

Вернерові здається, що в просторі між минулим і майбутнім висить невидна прогалина: з одного боку, відоме, з іншого — невідоме. Він думає про дівчину, що може бути в місті в нього за спиною, а може, й ні. Він уявляє, як вона проводить своїм ціпком уздовж риштаків. Іде, звернувши до світу свої незрячі очі, сплутане волосся, ясне лице.

Принаймні, він вберіг секрети її будинку. Захистив її.

Нові накази, підписані командиром гарнізону, висять на дверях, ринкових ятках та ліхтарних стовпах. «Полишати старе місто заборонено. Ходити вулицями без спеціальних повноважень заборонено».

Якраз перед тим як Вернер зачиняє віконницю, із сутінків виринає один літак. Із його черева шириться біла хмара, що повільно більшає.

Пташки?

Хмара розпадається, розсіюється — це папір. Тисячі аркушів паперу. Вони зісковзують похилими дахами, проносяться над мурами, плазом лягають на вихори припливу на узбережжі.

Вернер спускається у вестибюль, де австрієць тримає листівку до світла.

— Написано французькою, — каже він.

Вернер бере її собі. Чорнило таке свіже, що розмазується між його пальцями. «Жителі міста, — написано на ній. — Негайно вийдіть на відкриту місцевість».

Вона знову читає: «Хто міг сказати заздалегідь, скільки тоді знадобиться часу для нашого звільнення? Чи не задихнемося ми раніше, ніж «Наутилус» зможе вибратися на поверхню моря? Чи не призначено йому з усім його вмістом бути похованим у цій крижаній могилі? Небезпека здавалася грізною. Але всі дивилися просто їй в очі, й усі вирішили виконувати свій обов’язок до кінця…»

Вернер слухає. Команда продовбує собі вихід крізь айсберги, які затисли субмарину «Наутилус». Вона прямує на північ уздовж узбережжя Південної Америки, повз гирло Амазонки, щоб відразу ж потому в Атлантичному океані за ними погнався гігантський кальмар. Пропелер зупиняється; капітан Немо показується зі своєї каюти вперше за кілька тижнів, його обличчя похмуре.

Вернер примушує себе підвестися, несучи в одній руці радіо, а другою тягнучи акумулятор. Він дістається до Фолькгаймера в золотавому кріслі. Ставить акумулятор і проводить долонею по руці здорованя до плеча. Намацує величезну голову. Вдягає на неї навушники.

— Чуєш її? — питає Вернер. — Це дивна й прекрасна історія. От якби ти розумів французьку! Щелепи велетенського кальмара потрапили в лопаті субмарини, і тепер капітан каже, що вони мають піднятися й битися з чудовиськом урукопаш.

Фолькгаймер повільно вдихає. Він не ворушиться.

— Вона користується тим передавачем, який ми мали б знайти. Я його знайшов. Кілька тижнів тому. Казали, що то була мережа учасників руху Опору, але насправді — лише старий і дівчина.

Фолькгаймер не відповідає.

— Тобі це було відомо від початку, правда? Що я знав?

Напевно, Фолькгаймерові не чути Вернера крізь навушники.

— Вона все повторює: «Поможіть мені». Вона кличе свого батька, свого діда. Вона каже: «Він тут. Він уб’є мене».

Зруйнована будівля над ними здригається, і в темряві Вернерові здається, що він на глибині двадцяти метрів ув’язнений на «Наутилусі», по корпусу якого шмагають мацаки десятка розлютованих морських чудовиськ. Він знає, що передавач має бути близько до даху. Близько до вибухів.

— Я врятував її, тільки щоб почути, як вона загине.

Фолькгаймер ніяк не виявляє того, що зрозумів Вернера. Покинув цей світ чи вирішив покинути: хіба велика тут різниця? Вернер забирає навушники й сидить серед пилу біля батареї.

«Його помічник, — читає вона далі, — люто бився з іншими чудовиськами, що виповзали збоку «Наутилуса». Екіпаж люто боровся з ними, пустивши в хід сокири. Канадець, Консель і я всаджували нашу зброю в м’ясисту масу спрутів. Сильний запах мускусу наповнив повітря».

Етьєн благав наглядачів, сторожа форту, десятки інших в’язнів. «Моя онука, моя двоюрідна онука, вона сліпа, вона сама…» Він запевняв, що йому шістдесят три, а не шістдесят, що його документи конфіскували незаконно, що він не учасник руху Опору; на ватяних ногах став він перед черговим фельдфебелем і, затинаючись, вимовляв кілька насилу стулених докупи фраз німецькою: «Sie müssen mich helfen!», «Meine Nichte ist herein dort!»,[65] але фельдфебель знизав плечима, як і решта, й оглянувся на місто, що горіло на протилежному березі, наче кажучи: «Що тут можна вдіяти?»

Коли ж заблукалий американський набій поцілив у форт і в приміщенні для боєприпасів застогнали знесені туди поранені, а мертвих поховали під камінням трохи вище від лінії припливу, Етьєн перестав розмовляти.

Приплив то накочується, то відступає. Останні сили Етьєн витрачає на те, щоб приборкати у своїй голові шум. Іноді йому майже вдається переконати себе в тому, що крізь задимлені кістяки будинків уздовж узбережжя він бачить дах свого дому. Йому майже вдається переконати себе, що той стоїть. Але потім той знову зникає, затягнутий димом.

Ні подушки, ні ковдри. Нужник — як у жахіттях. Годують із перебоями — їжу приносить дружина наглядача з цитаделі під час відпливу через чотиристаметрову кам’яну доріжку, тимчасом як у неї за спиною в місті вибухають бомби. Харчів завжди мало. Етьєн відволікає себе фантазіями про втечу. Перелізти через стіну, пропливти кількадесят сотень метрів, подолати прибережні хвилі. Щодуху пробігти через замінований пляж до котрихось із замкнених воріт. Нісенітниця.

Тут, у форті, в’язні бачать вибухи раніше, ніж чують їх гуркіт. У попередню війну Етьєн знав артилеристів, які могли подивитися в бінокль і визначити, куди поцілила бомба за кольором викинутого в повітря фонтану. Сірий означав камінь. Брунатний — землю. Рожевий — людей.

Він заплющує очі. Згадує години в книгарні мосьє Ебрара під світлом від лампи, де він уперше в житті слухав радіо. Як вилізав на крилас в соборі, щоб послухати голос Анрі, який злітав до стелі. Згадує тісні ресторанчики з вітражними вікнами й обшитими льоном стінами, куди батьки водили їх вечеряти; вілли корсарів із різьбленими поясками, доричними колонами й золотими монетами, умурованими в стіни; фасади зброярень і корабелень, міняйлів та господарів постоялих дворів, напис, який Анрі любив видряпувати на каменях фортечних мурів: «Швидше б звідси поїхати, ненавиджу це місце». Він згадує будинок Лебланів, свій дім! Високий і вузький, із гвинтовими сходами, схожими на закручену мушлю, де крізь стіни час від часу прослизав привид його брата, де жила й померла мадам Манек, де не так давно вони з Марі-Лор умощувалися на тахті й удавали, що летять над гавайськими вулканами, над захмареними лісами Перу, де лише тиждень тому вона сиділа на підлозі, схрестивши ноги, й читала йому про добування перлин біля узбережжя Цейлону, про капітана Немо й Аронакса у водолазних костюмах, про імпульсивного канадця Неда Ленда, що збирався увіткнути гарпуна в акулячий бік… Тепер усе це охоплене полум’ям. Усе, що зберігає його спогади.

Над фортом Насьональ розквітає убивчо яскравий світанок. Розтає Чумацький Шлях. Етьєн дивиться на пожежу й думає: «Скільки у світі палива».

До полудня дванадцятого серпня Марі-Лор прочитала в мікрофон сім із дев’яти останніх розділів. Капітан Немо звільнив свою субмарину від гігантського спрута й відразу ж потрапив в іншу халепу. Через кілька сторінок він налетів на військовий корабель, повний солдатів, пройшовши крізь його корпус, пише Верн, мов голка вітрильного майстра крізь полотно. Тепер капітан грає жалобу, жаску, скорботну мелодію на своєму оргáні, доки «Наутилус» спить у морських глибинах. Залишилося три сторінки. Чи втішила хоч когось Марі-Лор, передаючи цю історію по радіо, чи її двоюрідний дід, скорчений у якомусь вогкому підвалі із сотнею інших людей, зловив її хвилю, чи якась трійка американців, що лежали вночі в полі, чистячи зброю, приєдналися до її мандрівки темними трапами «Наутилуса», вона не знає.

Але їй приємно бути так близько до кінця.

Унизу німець спересердя двічі крикнув, а тоді змовк. «Чому б, — думає вона, — не прослизнути у двері гардероба та не вручити йому будиночок? Може, він її пожаліє?

Спочатку вона дочитає. А тоді вирішить».

Знову вона відчиняє будиночок і витрушує камінь собі на долоню. Що станеться, якщо богиня зніме прокляття? Чи згаснуть пожежі, чи зцілиться земля, чи голуби повернуться на підвіконня? Чи приїде додому Papa?

Наповнюються легені. Б’ється серце. Вона тримає ножа поряд себе. Її пальці лежать на рядках роману. Канадський гарпунер Нед Ленд знайшов спосіб утекти. «Море бурхливе, — каже він професорові Аронаксу, — вітер міцний…

— Я буду з вами, Неде.

— А якщо мене застануть, — додав Нед, — я буду захищатися, поки мене не вб’ють.

— Ми вмремо разом, Неде».

Марі-Лор умикає передавача. Вона думає про молюсків у псарні Убера Базена, де їх десять тисяч; про те, як вони прилипають до поверхні, як вони скручуються у своїх мушлях; про те, що, коли вони ховаються у тому гроті, чайкам нема як їх схопити, піднести в небо й розбити об каміння.

Фон Румпель п’є видхле вино з пляшки, яку знайшов на кухні. Чотири дні в цьому домі — а скільки помилок він зробив! «Море полум’я» могло увесь цей час бути в паризькому музеї, а той манірний мінералог і заступник директора могли сміятися, коли він звідти пішов, обморочений, обдурений, заманений. Або парфумер його зрадив, забрав діамант у дівчини, відвів її геть. Або Левіт міг вивести її просто за місто, й вона пронесла самоцвіт у своєму потріпаному наплічнику. Або старий запхнув його собі в пряму кишку й просто зараз витискає із себе — двадцять мільйонів франків у купі лайна.

Або справжнього каменя взагалі не існувало. Може, це все брехня, байка.

Він був такий певний. Певний, що знайшов сховок, розгадав загадку. Певний, що камінь його врятує. Дівчина не знає, старого прибрали з дороги — усе було облаштовано ідеально. А в чому він тепер може бути певний? Лише в смертельній квітці, що розпустилася у його тілі, що вбиває його, отруює кожну клітину. Він чує голос свого батька: «Це лише випробування».

Хтось гукає до нього німецькою:

— Ist da wer?[66]

Батько?

— Гей, там!

Фон Румпель прислухається. Звуки все наближаються крізь дим. Він підповзає до вікна. Вдягає на голову каску. Перехиляється через розбите підвіконня.

Капрал німецької піхоти прижмурено дивиться на нього з вулиці.

— Ой, пане фельдфебелю… Я й не думав… Будинок порожній?

— Порожній. Куди ви йдете, капрале?

— До форту Ла Сіте, пане. Ми евакуюємося. Усе залишаємо. Утримуємо лише шато й Бастьйон д’ля Олянд. Усім іншим наказано відступати.

Фон Румпель кладе підборіддя на підвіконня, почуваючись так, наче його голова може відділитися від шиї, упасти й вибухнути на вулиці.

— Усе місто опиниться на лінії вогню, — додає капрал.

— Надовго?

— Завтра буде перемир’я. Кажуть, що опівдні. Щоб вивести цивільних. А тоді вони продовжать штурм.

— Ми здаємо місто? — питає фон Румпель.

Десь не дуже далеко вибухає набій, луна від вибухової хвилі прокочується між зруйнованими будинками. Капрал на вулиці притримує каску рукою. Шматки каміння летять бруківкою.

— Із якого ви загону, фельдфебелю?

— Займайтеся своїм ділом, капрале. Я тут майже закінчив.

Фолькгаймер не ворушиться. Рідина на дні відра для фарбування, хай яка токсична, закінчилася. Уже скільки Вернер ні на якій частотінічого не чув від дівчини? Годину? Більше? Вона читала про те, як «Наутилус» затягнуло у вир, у якому хвилі були вищі за будинки, й субмарина стояла сторчма, й тріщали її крицеві ребра, а тоді прочитала, за Вернеровим припущенням, останній рядок книжки: «Уже шість тисяч років тому Екклезіаст ставив таке питання: «Хто міг коли-небудь виміряти глибини безодні?» Але дати йому відповідь із усіх людей мають право тільки двоє: капітан Немо і я».

Потім передавач вимкнувся і Вернера поглинула цілковита темрява. Ці останні кілька днів — скільки їх минуло? — його не полишало відчуття, що голод — це рука, що всередині нього дряпає груди, дістаючи аж до лопаток, а тоді до живота. Шкрябає кістки. Однак сьогодні вдень — чи вночі? — голод зник, наче полум’я, на яке не лишилося палива. Урешті виявилося, що між порожнечею й наповненістю немає різниці.

Вернер блимає і бачить, як віденська дівчинка в плащику опускається крізь стелю, наче крізь тінь. Тримаючи в руках паперову торбинку, повну потріпаної зелені, вона сідає серед завалів. Навколо неї кружляють бджоли.

Цілковита темрява, але її він бачить.

Вона рахує на пальцях. «За те, що спіткнулась у колоні, — каже вона. — За те, що працювала надто повільно. За сварку через хліб. За те, що надовго затрималася в табірному туалеті. За схлипування. За те, що не склала речі згідно з наказом».

Безсумнівно, це нісенітниця, проте щось у ній є, якась істина, яку він не дозволяє собі збагнути. Дівчинка старішає на очах, волосся сивіє, комірець обтріпується; вона стає літньою жінкою; й у Венера вже прокльовується розуміння, хто вона насправді.

«За скарги на головний біль.

За спів.

За нічні розмови в бараці.

За те, що забула свій день народження під час вечірньої переклички.

За надто повільне розвантажування вагона.

За те, що не здала ключі.

За те, що не донесла охоронцеві.

За те, що надто пізно підвелася з ліжка».

Фрау Шварценберґер — ось хто вона. Єврейка з Фредерікового ліфта.

Їй бракує пальців для підрахунку.

«За те, що заплющила очі, коли до неї зверталися.

За те, що збирала хлібні скоринки.

За спробу зайти в парк.

За запалення на долонях.

За те, що просила сигарету.

За нестачу уяви».

І в темряві Вернерові здається, що від дістав до дна, наче увесь цей час кружляв, опускаючись щораз нижче, як «Наутилус», якого затягує чорторий, як його батько, що спускався в шахту: із Цольферайна в Шульпфорту, через жахи Росії й України, через Відень, повз матір і доньку, через сором, на який перетворилися його амбіції, сюди, у цей підвал на краю континенту, де мара верзе нісенітницю; фрау Шварценберґер іде у його бік, дорогою перетворюючись зі старої на дитину, — її волосся знову стає руде, зморшки розгладжується, й ось уже семирічна дівчинка наближає до нього обличчя, і в центрі її чола він бачить діру, чорнішу за чорноту навколо нього, вглибині якої кишить темне місто, повне душ: десять тисяч, п’ятсот тисяч, усі дивляться на нього з алей, з вікон, із задимлених парків, і тут він чує грім.

Блискавку.

Артилерію.

Дівчинка зникає.

Стрясається земля. Здригаються його нутрощі. Стогнуть балки. Він чує, як повільно сиплеться пил і слабке, приречене дихання Фолькгаймера за метр від нього.

Десь за північ, 13 серпня, пробувши на горищі п’ять днів, Марі-Лор бере платівку в ліву руку, а пальцями правої обережно проводить по її канавках, відтворюючи в пам’яті всю мелодію. Кожен її злет і падіння. Потім опускає платівку на штир Етьєнового електричного грамофона.

Вона не пила півтора дні. Не їла два. На горищі стоїть запах спеки, пилу, затхлості та її власної сечі з миски для гоління в кутку.

«Ми вмремо разом, Неде».

Здається, штурм ніколи не закінчиться. На вулиці сиплеться розбита цегла; місто розпадається на шматки; однак цей будинок і досі не впав.

Марі-Лор виймає цілу бляшанку з кишені пальта свого двоюрідного діда й ставить її на підлогу посеред горища. Вона так довго її берегла. Може, щоб мати якийсь останній зв’язок із мадам Манек. Може, щоб не вмерти від гіркоти втрати, якщо консерви виявляться зіпсованими.

Вона кладе бляшанку й ніж під лавку від піаніно, де точно зможе їх знайти. Потім перевіряє, чи платівка лежить правильно. Опускає ручку й ставить голку біля зовнішнього краю. Знаходить перемикач мікрофона лівою рукою, а передавача — правою.

Вона увімкне музику якомога гучніше. Якщо німець у будинку, він її почує. Почує, як мелодію піаніно, що линутиме згори, підведе голову й кинеться на шостий поверх, мов демон із роззявленою пащекою. Рано чи пізно від прикладе вухо до дверей гардероба, звідки музика чутиметься ще гучніше.

Якими лабіринтами повниться цей світ! Гілки дерев, мереживо коренів, матриця кристалів, вулиці, які її батько відтворював у своїх моделях. Лабіринти мурексових мушель, рельєфні поверхні кленової кори, кісток орла всередині. І жоден із них, сказав би Етьєн, своєю складністю не переважає людський мозок, який, напевно, є найскладнішою річчю на світі; кілограм вологи, у якому обертаються Всесвіти.

Вона запихає мікрофон у рупор грамофона, вмикає програвач, і тарілка починає крутитися. Горище поскрипує. У своїй уяві вона йде доріжкою Ботанічного саду, повітря золотаве, вітер зелений, довгі пальці верб зачіпають її плечі. Попереду йде батько; він простягає руку, чекаючи на неї.

Піаніно починає грати.

Марі-Лор простягає руку під лавку й знаходить ножа. Повзе підлогою до драбини з сімома щаблями й сідає, звісивши ноги. У кишені в неї діамант, а в руці — ніж.

— Прийди, знайди мене, — каже вона.

Під зірками над містом усі сплять. Сплять артилеристи, сплять черниці в крипті під собором, сплять діти у старих піратських погребах на колінах у сплячих матерів. Спить лікар у підвалі «Готель-Дью». Сплять поранені німці в тунелях під фортом Ла Сіте. Спить Етьєн за стінами форту Насьональ. Усі сплять, окрім равликів, що повзають по каменях, і щурів, які метушаться серед сміття.

У ямі під руїнами «Бджолиного готелю» Вернер теж спить. Не спить лише Фолькгаймер. У нього на колінах, куди його поклав Вернер, лежить радіо, між ногами — майже розряджений акумулятор, а в навушниках шипить статика. Не тому, що сподівається щось почути, — Вернер так залишив навушники. А в нього немає сили їх скинути. Бо він переконав себе багато годин тому, що гіпсові голови уб’ють його, якщо він зрушиться з місця.

На його великий подив, статика зливається з музикою.

Фолькгаймер широко розплющує очі, які шукають у чорноті хоч один випадковий фотон. Мелодія самотнього піаніно злітає ввись, а тоді опускається. Він слухає ноти й тишу між ними, а тоді раптом розуміє, що на світанні веде коней через ліс, насилу пробираючись через сніг за прадідом, який ступає, тримаючи на своїх величезних плечах пилку. Сніг рипить під підошвами й копитами, дерева над ними шепочуть і скриплять. Вони доходять до краю замерзлого озера, де росте сосна заввишки із собор. Його дід опускається на коліна, мов покаянний грішник, пропилює заглибину в корі й починає пиляти стовбур.

Фолькгаймер підводиться. Знаходить Вернерову ногу в темряві, одягає йому на голову навушники.

— Слухай, — каже він — слухай, слухай…

Вернер пробуджується. Акорди пропливають повз нього прозорими брижами на воді. «Місячне світло». Сяйлива дівчина, зроблена зі світла.

— Під’єднай ліхтар до акумулятора.

— Нащо?

— Побачиш.

Мелодія ще грає, а Вернер від’єднує акумулятор, відгвинчує гніздо і лампу з мертвого ліхтаря, під’єднує контакти й дістає світляну кулю. У дальньому кутку підвалу Фолькгаймер витягає із завалів шматки бетону, дерева й розбиті частини стіни. Час від часу він зупиняється, стає на коліна й переводить подих. Він складає барикаду. Потім затягує за неї Вернера і висмикує чеку, запалюючи п’ятисекундний ґніт. Вернер притискає рукою каску, і Фолькгаймер кидає гранату туди, де колись були сходи.

Фон Румпелеві дочки були пухкими, вередливими немовлятами, хіба ні? Обидві безперестанку впускали свої брязкальця й соски, заплутувались у ковдрах. Нащо так репетувати, янголятка? Однак вони виросли! Попри його відсутність. І навчилися співати, особливо Вероніка. Може, вони й не стануть знаменитими, але батька тішать. Вбрані у великі валянки і ті жахливі безформні сукні, що пошила їм мати, з квітками первоцвіту й ромену, вишитими на комірцях, вони складають руки за спиною й голосно виспівують слова, які ще замалі розуміти.

Чи то в спогаді, чи уві сні фон Румпель дивиться, як Вероніка, рання пташка, сидить навколішках на підлозі в кімнаті Марі-Лор у передсвітанковій темряві й веде вулицями мініатюрного міста ляльку в білій сукні поруч іншої в сірому костюмі. Вони звертають ліворуч, потім праворуч, аж доки доходять до сходів собору, де чекає вбрана в чорне третя лялька з піднятою рукою. Це весілля чи обряд жертвування, йому важко сказати. Потім Вероніка починає співати так тихо, що він не розбирає слів, лише мелодію, менше схожу на звуки голосу, а більше на гру піаніно, і ляльки танцюють, переступаючи з ноги на ногу.

Музика змовкає, Вероніка розчиняється в повітрі. Він сідає. Модель у ногах ліжка розтікається, а потім довго вертається на місце. Десь над ним молодий чоловічий голос починає французькою розказувати про вугілля.

На якусь мить простір навколо Вернера розривається надвоє, наче з нього висмоктують останні молекули кисню. Потім повз них пролітають уламки каменю, дерева й металу, стукаючись об його каску, з шипінням ударяючись у стіну позаду них, — і Фолькгаймерова барикада розвалюється, і скрізь у темряві все сповзає й котиться, і йому немає чим дихати. Однак вибух створює тектонічний рух у завалах будівлі, й ось лунає сухий тріск, і в темряві осипається каміння. Коли Вернер припиняє кашляти й скидає уламки з грудей, він бачить, як Фолькгаймер вдивляється у єдину пробиту дірку, крізь яку ллється багряне світло.

Небо. Нічне небо.

Промінь зоряного світла розтинає пил й упирається в купу битого каменю на підлозі. Якусь мить Вернер ним дихає. А потім Фолькгаймер відштовхує його назад, а сам залізає на середину зруйнованих сходів і починає розчищати краї діри шматком арматури. Метал брязкає, його руки вкриваються подряпинами, а шестиденна борода стає білою від пилу, але Вернер бачить, що Фолькгаймер просувається вперед швидко: кружальце світла стає фіолетовим клинцем, ширшим за дві Вернерові долоні.

Ще одним ударом Фолькгаймерові вдається роздробити великий пласт уламків, що мало не всі падають йому на каску й на плечі, а далі залишається лише протиснутися й вилізти. Він протискає верхню частину тулуба в діру, його плечі шкрябаються об краї, куртка рветься, ноги смикаються, а тоді він опиняється назовні. Він нахиляється по Вернера, його наплічникі гвинтівку, і витягає їх за одним разом.

Вони стоять на колінах там, де колись був провулок. Усе залите зоряним світлом. Місяця Вернерові не видно. Фолькгаймер закидає свої закривавлені руки вгору, наче намагається упіймати повітря, щоб воно стекло з його шкіри, мов дощова вода.

Уцілів лише один кут готелю, на внутрішніх стінах висять шматки гіпсу. Далі будинки світять нутрощами просто неба. Фортечний мур за готелем стоїть, однак багато з його амбразур розбито. Море нагадує про себе заледве чутним шумом прибою з іншого боку. Навколо лише завали й тиша. Кожен зубець помальований зоряним світлом. Скільки тіл розкладаються в купах каменю, що лежать перед ними? Дев’ять. Може, й більше.

Вони йдуть до огородження фортечних мурів, хитаючись, мов п’яні. Дійшовши до стіни, Фолькгаймер зиркає на Вернера. А тоді переводить погляд у ніч. Його запорошене обличчя таке біле, що він схожий на гіганта, зробленого з пилу.

Там, за п’ять кварталів на південь, дівчина й досі програє музику на платівці?

— Візьми гвинтівку. Йди, — каже Фолькгаймер.

— А ти?

— Я по їжу.

Вернер тре очі, засліплений красою зоряного світла. Він не відчуває голоду, наче назавжди позбувся цієї набридливої звички.

— Але ж хіба ми не?..

— Іди, — повторює Фолькгаймер.

Вернер дивиться на нього востаннє: порвана куртка, квадратове підборіддя. Лагідні великі руки. «Ким ти міг би стати».

Він знав? Увесь цей час?

Вернер пересувається від укриття до укриття. Наплічник у лівій руці, гвинтівка — у правій. Залишилося п’ять набоїв. У голові звучить шепіт дівчини: «Він тут. Він мене уб’є». Він іде на захід, спускається каньйоном завалів, продираючись через цеглу, дроти і шматки шиферу, чимало з яких іще гарячі, через покинуті, на вигляд, вулиці, хоча, може, чиїсь очі стежать за ним із-за розбитого скла: німців, французів, американців чи британців, він не знає. Можливо, приціл якогось снайпера зупиняється на ньому саме в цю секунду.

Ось один черевик із товстою підошвою. Ось фанерний кухар, що лежить на спині, тримаючи дошку, на якій крейдою написана назва сьогоднішнього супу. Ось великі заплутані котушки колючого дроту. І скрізь трупний сморід.

Присівши в укритті, що колись було туристичним магазином сувенірів — кілька декоративних тарілок на полицях, на обідку кожної з яких написані різні імена, виставлені за алфавітом, — Вернер намагається зрозуміти, де він. «Coiffeur Dames»[67] з протилежного боку вулиці. Глуха стіна приміщення банку. Мертвий кінь, запряжений у воза. Тут і там уцілілі будинки стоять із вибитими вікнами, з них піднімаються сліди від диму, мов залишки плюща, здертого зі стін.

Як уночі світло! А він і не знав. Денне сонце його засліпить.

Вернер звертає праворуч, наче на рю д’Естре. Будинок номер чотири по рю Воборель досі стоїть. Усі вікна на його фасаді вибиті, і стіни майже не закопчені; два дерев’яні горщики для квітів ще висять.

«Він просто піді мною».

Їм завжди казали, що необхідно мати певність. Ціль. Ясність. Той комендант Бастіан з курячими грудьми й бабською ходою казав, що виб’є з нього невпевненість.

«Ми кулі, ми ядра. Ми вістря меча».

Хто тут найслабший?

Фон Румпель вагається перед могутньою шафою. Заглядає між старим одягом, що висить усередині. Жилети, штани в смужку, поїдені міллю бавовняні сорочки з високими комірцями й комічно довгими рукавами. Старезний хлопчачий одяг.

Що це за кімната? Великі дзеркала на дверцятах гардероба вкриті віковими чорними плямами, під невеличким письмовим столом стоять старі шкіряні чоботи, а з кілочка звисає щіточка для пилу. На столі — фотографія хлопця в бриджах на вечірньому пляжі.

За розбитим вікном безвітряна ніч. У зоревому світлі кружляє попіл. Голос, що просочується крізь стелю, повторюється… «Звісно, мозок замкнутий у суцільній темряві, діти… Але все одно світ, який він конструює…», знижуючи тоні викривляючись у міру розрядження акумулятора, лекція уповільнюється, наче вчитель виснажився, а тоді зовсім змовкає.

Серце бухкає, голова гудить. Зі свічкою в одній руці й пістолетом у другій фон Румпель знову повертається до гардероба, такого великого, що можна залізти всередину. Як таку монструозну річ підняли на шостий поверх?

Він підносить свічку ближче й бачить у тіні висячих сорочок те, що недобачив під час попереднього огляду, — сліди серед пилу. Від пальців, чи колін, чи й того, й того. Цівкою свого пістолета він розсуває одяг. Яка глибина цього гардероба?

Він нахиляється всередину всім тілом і в цей час чує дзвін — двоє дзвоників дзеленчать згори й знизу. Через цей звук він сахається назад, ударяється головою об верхівку гардероба, свічка падає, а фон Румпель приземляється на спину.

Він дивиться, як котиться свічка, як її полум’я піднімається вгору. Чому? Який дивний принцип вимагає, щоб полум’я свічки завжди було спрямоване до неба?

П’ять днів у цьому будинку, а діамант так і не знайшовся, останній контрольований німцями порт у Бретані майже втрачено, а разом з ним — й Атлантичний вал. Він уже прожив більше, ніж передрікав йому лікар. А тепер цей дзвін двох крихітних дзвоників. Оце так настає смерть?

Свічка повільно котиться. У бік вікна. У бік фіранок.

Унизу вхідні двері зі скрипом відчиняються. Хтось заходить усередину.

Підлога в передпокої завалена битим посудом — увійшовши, неможливо не шуміти. У кінці коридору чекає кухня, повна завалів. Хол усіяний купами попелу. Перекинутий стілець. Попереду сходи. Якщо дівчина не втекла за ці кілька хвилин, то вона десь на горішньому поверсі будинку, біля передавача.

Із гвинтівкою в обох руках і наплічником, закинутим через плече, Вернер починає підніматися. На кожному поверсі очі йому застилає чорнота. У нього під ногами з’являються і зникають плями. Сходи всипані розкиданими книжками, документами, дротами, пляшками і чимось схожим на уламки старовинних лялькових будиночків. Другий поверх, третій, четвертий, п’ятий, і скрізь однакова розруха. Він не знає, чи дуже шумить, і чи це має хоч якесь значення.

Здається, на шостому поверсі сходи закінчуються. Майданчик із трьома напіввідчиненими дверима: ліворуч, уперед і праворуч. Він іде праворуч, піднявши гвинтівку. Він очікує побачити залпи, роззявлені пащеки демонів. Натомість світло з розбитого вікна ллється на увігнуте ліжко. У шафі висить дівчача сукня. Сотні якихось дрібничок — галька? — викладені вздовж плінтусів. У кутку стоять два напівпорожні відра, напевно, з водою.

Він запізнився? Він приставляє Фолькгаймерову гвинтівку до ліжка, піднімає відро й робить один ковток, другий. За вікном, далеко за сусіднім кварталом, за фортечними мурами, з’являється й зникає єдиний вогник — човен гойдається на хвилях.

Хтось за його за спиною каже:

— Ага.

Вернер обертається. Перед ним хитаючись стоїть німецький офіцер у польовій уніформі. П’ять смужок і три ромби — штабс-фельдфебель. Блідий і прим’ятий, такий худий, що аж світиться, він волочить ноги до ліжка. Шкіра на його шиї з правого боку дивно висить над тугим комірцем.

— Не рекомендую, — шепоче він, — змішувати морфій із божоле.

У нього на лобі злегка пульсує жилка.

— Я вас бачив, — згадує Вернер. — Перед пекарнею. З газетою в руках.

— А я — тебе, крихітка-рядовий. Я тебе бачив.

Його посмішка каже Вернові, що він вважає їх схожими, товаришами. Спільниками. Що вони прийшли в цей будинок, шукаючи одного й того ж самого.

З іншого боку коридору, за штабс-фельдфебелем, видно неможливе — вогонь. Зайнялася фіранка в кімнаті просто навпроти майданчика. Язики вогню вже облизують стелю. Штабс-фельдфебель запихає палець за комір, намагаючись його послабити. Обличчя кістляве, зуби огидно стирчать. Він сідає на ліжко. На цівці його пістолета виблискує зоряне світло.

У ногах ліжка Вернерові заледве видно низенький столик, на якому маленькі дерев’яні будиночки, тулячись, збираються в місто. Це Сен-Мало? Він переводить погляд від моделі на полум’я через коридор і на Фолькгаймерову гвинтівку, приставлену до ліжка. Унтер-офіцер нахиляється вперед і нависає над мініатюрним містом, мов змучена химера.

У коридор уже заповзають вусики чорного диму.

— Фіранка горить, пане фельдфебель.

— Припинення вогню заплановане на полудень, принаймні так кажуть, — відповідає фон Румпель безбарвним голосом. — Поспішати нема куди. Ще повно часу.

Він проводить пальцями однієї руки по мініатюрній вулиці.

— Ми з тобою, рядовий, хочемо одного й того ж самого. Але лише один із нас може це мати. І лише я знаю, де воно. Що для тебе становить проблему. Воно тут, чи тут, чи тут, чи тут? — він потирає долоні, а тоді навзнак лягає на ліжко, наставляє свого пістолета на стелю. — А може, там?

У кімнаті за сходовим майданчиком обгоріла фіранка падає з карниза. «Може, вона згасне, — думає Вернер. — Може, вона згасне сама собою».

Вернер згадує людей у соняхах, а також сотню інших: кожен лежав у своїй хатині, вантажівці чи бункері з таким виразом на обличчі, наче почув мелодію знайомої пісні. Складка між очима, опущений рот. Цей вираз ніби означає: «Так рано?» Але ж хіба не з кожним це стається надто рано?

Вогонь танцює з іншого боку коридору. Не підводячись, штабс-фельдфебель береться за пістолет обома руками, а потім відчиняє і зачиняє набійник.

— Попий іще, — він вказує на відро у Вернерових руках. — Я ж бачу, що ти страждаєш від спраги. Я туди не мочився, чесне слово.

Вернер опускає відро. Штабс-фельдфебель сідає і крутить головою так, наче в нього затерпла шия. А тоді наставляє пістолета Вернерові в груди. З коридору, звідти, де горить фіранка, долинає приглушене клацання — щось ударяється об щаблі драбини й падає на підлогу, і штабс-фельдфебель повертає голову й опускає цівку пістолета.

Вернер хапає Фолькгаймерову гвинтівку. Чекаєш усе життя, і ось ця мить настає. Ти готовий?

Цеглина вдаряється об підлогу. Голоси замовкають. Їй чути звуки бійки, а потім лунає постріл, зблиск багряного світла, як виверження Кракатау. На якусь мить будинок розколюється навпіл.

Марі-Лор напівспускається-напівпадає з драбини й притискає вухо до фальшивих дверцят у задній стінці гардероба. Спочатку на майданчику, а тоді в кімнаті Анрі чуються швидкі кроки. Сплеск води, шипіння, запах диму й пари.

Тепер кроки стають невпевненими; вони не такі, як у штабс- фельдфебеля. Легші. То стукають, то зупиняються. Хтось відчиняє дверцята гардероба. Замислюється. Намагається збагнути.

Марі-Лор чує тихий звук, із яким він проводить пальцями по задній стінці гардероба. Вона міцніше стискає в руці ніж.

За три квартали на схід Франк Фолькгаймер сидить у розграбованій квартирі на куті рю дес Лор’є і рю Тевенар та їсть солодкий консервований батат, дістаючи його пальцями з бляшанки. За гирлом річки, під двометровим шаром бетону, ад’ютант тримає китель, а полковник, що керує гарнізоном, просуває руки спочатку в один, а потім у другий рукав. У ту самісіньку мить дев’ятнадцятирічний американський розвідник, що піднімається вгору схилом у бік дотів, завмирає, обертається і жестом зупиняє побратима, який іде за ним; притиснутий щокою до гранітної підлоги форту Насьональ, Етьєн Леблан каже собі: «Хай що станеться, якщо їм із Марі-Лор удасться вижити, він попросить її вибрати будь-яке місце на екваторі, й вони вирушать у мандрівку: потягом, кораблем, літаком, аж доки не опиняться в джунглях, окутані ароматом екзотичних квітів і співом пташок, яких їм іще не випадало слухати». За п’ятсот кілометрів від форту Насьональ дружина Райнгольда фон Румпеля будить дочок на ранкову месу і думає про вродливого сусіда, який повернувся з війни без ступні. Зовсім недалеко від неї Юта Пфенніг спить в ультрамариновій напівтемряві дівчачої спальні й бачить сон про світло, що розсипається полем, мов сніг; зовсім недалеко від Юти фюрер підносить до губ склянку теплого (у жодному разі не кип’яченого) молока, на столі стоїть тарілка з куснем ольденбурзького чорного хліба, а поряд із нею — яблуко, це його щоденний сніданок; у той час у яру за Києвом двоє товаришів натирають піском долоні, що стали слизькі, а тоді знову беруться за ручки на ношах, а нижче солдат із загону особливого призначення крицевим прутом ворушить багаття; у дворику в Берліні трясогузка скаче з плити на плиту, видивляючись равликів; у націонал-політичній школі в Шульпфорті сто дев’ятнадцять дванадцяти- й тринадцятирічних хлопців чекають у черзі до вантажівки, з якої їм видають десятикілограмові протитанкові міни, хлопці, яким майже точно за вісім місяців — у розпал наступу російської армії, коли вся школа стане відрізаною від світу, мов острів, — роздадуть коробку останнього в райху гіркого шоколаду і каски, зняті з убитих солдатів вермахту, а тоді пошлють їх, останні пагони німецької молоді, з шоколадом у животах і завеликими касками на голених головах, із шістдесятьма ручними гранатометами «Панцерфауст» у руках останнім надсадним зусиллям захищати міст, який більше не треба захищати, під танки Т-34 білоруського фронту, що знищать їх до ноги; у Сен-Мало благословляється на світ, і за стінкою гардероба щось ворушиться: Вернер чує, як Марі-Лор дихає, Марі-Лор чує, як Вернер шкребе по дереву нігтями, наче голка шелестить по останній канавці платівки. Вони сидять на відстані простягнутої руки.

— Es-tu là? — питає він.

Ти тут?

Він — привид. Він із якогось іншого світу. Він Papa, мадам Манек, Етьєн; у ньому нарешті повернулися всі, хто її покинув. Він гукає через фальшиву задню стінку гардероба: «Я тебе не вбиваю. Я тебе чую. По радіо. Тому й прийшов». Він змовкає, дошукуючись слів французькою. «Пісня, «Місячне світло»». Вона майже всміхається.

Усі ми народжуємося з єдиної клітини, меншої за пилинку. Набагато меншої. Ділення. Множення. Додавання й віднімання. Матерія переходить із рук у руки, атоми міняються місцями, молекули обертаються, склеюються білки, пластосоми віддають накази про окиснення; ми зароджуємося з мікроскопічного електричного рою. Легені, мозок, серце. Через сорок тижнів шість трильйонів клітин стискаються в материнських родових шляхах, і ми заходимося криком. А тоді за нас береться світ.

Марі-Лор відсовує фальшиву панель. Вернер бере її за руку й допомагає вилізти. Її ноги стають на підлогу дідової кімнати.

— Mes souliers,[68] — каже вона. — Я не змогла знайти свої туфлі.

Дівчина сидить у кутку й майже не рухається, кутаючи коліна в пальто. Як вона підігнула під себе ноги, як вона змахує руками — Вернер сподівається все це ніколи не забути.

На сході бухкають гармати: цитадель знову бомбардують, а вона відстрілюється.

Його долає виснаження. Він говорить французькою:

— Буде… як це називається… Waffenruhe. Перерва в бою. Опівдні. Щоб люди могли вийти з міста. Я можу тебе вивести.

— Ти точно знаєш, що це правда?

— Ні, — відповідає Вернер. — Точно не знаю.

Він змовкає. Оглядає свої штани, запилену куртку. Уніформа робить його спільником усього, що ця дівчина ненавидить.

— Там є вода. — Він іде в іншу кімнату і, не дивлячись на фон Румпелеве тіло на її ліжку, забирає звідти друге відро. У ньому зникає вся її голова, а худезні руки обіймають його з боків. — Ти дуже хоробра.

— Як тебе звати? — питає Марі-Лор і опускає відро. Після його відповіді вона продовжує: — Коли я втратила зір, Вернере, люди казали, що я хоробра. Коли мій батько поїхав, люди казали, що я хоробра. Але це не хоробрість, я просто не маю вибору. Я прокидаюся і живу своїм життям. Хіба ти робиш не так?

— Уже декілька років — ні. Але сьогодні — сьогодні, напевно, так.

Дівчина без окулярів, а без них її зіниці білі, наче молоко, але, на його подив, вони його не бентежать. Вернер згадує вислів фрау Елени: «belle laide». Красиво бридка.

— Який нині день? — питає Марі-Лор.

Хлопець роззирається навкруги. Обгорілі фіранки, закопчена стеля, картон, яким було закрите вікно, відхилився, і з-за нього ллється бліде передсвітанкове світло.

— Не знаю. Зараз ранок.

Над будинком просвистує набій. «Усе, що я хочу, — сидіти й сидіти тут із нею», — думає він. Але десь вибухає набій, будинок скрипить, і Вернер каже:

— Тут був чоловік, що користувався твоїм передавачем. Який читав лекції про науку. Коли я був малий, ми із сестрою любили їх слухати.

— То був голос мого діда. Ти його чув?

— Багато разів. Ми любили ці передачі.

У вікні світиться. Повільне жовтувате ранкове світло просочується в кімнату. Усе таке тимчасове й стражденне, невизначене. Бути тут із Марі-Лор — у цій кімнаті, високо над землею, а не в підвалі, — як бальзам на його душу.

— Я з’їла б шинки.

— Що?

— Я могла б з’їсти цілу свиню.

Вернер усміхається.

— Я міг би з’їсти цілу корову.

— Жінка, яка колись тут жила, кухарка, готувала найсмачніші омлети у світі.

— Коли я був малий, — каже він або ж сподівається, що каже саме це, — ми ходили збирати ягоди біля річки Рур. Удвох із сестрою. Іноді знаходили ягоди завбільшки з великий палець.

Дівчина заповзає в гардероб, піднімається по драбині й повертається з прим’ятою бляшанкою.

— Тобі видно, що там?

— Наклейки немає.

— Її й не було.

— Це щось їстівне?

— Відкриймо й перевіримо.

Одним ударом цеглини Вернер проколює кришку бляшанки кінчиком ножа. Він відразу ж відчуває запах — аромат такий солодкий, такий неймовірно солодкий, що він мало не зомлів. Як це називається французькою? Pêches. Les pêches.

Дівчина нахиляється вперед; здається, що, коли вона нюхає, веснянки на її щоках яскравішають.

— Ми з’їмо їх разом, — усміхається вона. — За те, що ти зробив.

Він заганяє ножа вдруге, проводить ним навколо обідка, відгинає кришку.

— Обережно, — застерігає Вернер і передає бляшанку.

Марі-Лор умочає два пальці й дістає вологу, м’яку, слизьку скибку. А потім він робить те саме. Смак у того першого персика розкішний. Сонце на язиці.

Вони їдять. Випивають сироп. Вичищають банку до останньої дрібки.

Які дива в цьому будинку! Вона показує йому передавач на горищі: подвійний акумулятор, старомодний електричний грамофон, антену з ручним керуванням, яку можна піднімати й опускати вздовж димаря за допомогою вигадливої системи важелів. Навіть платівку, на якій, за її словами, записаний голос її діда, наукові лекції для дітей. А які книжки! Нижні поверхи вкриті книжками: Беккерель, Лавуазьє, Фішер — вистачить на все життя. От би провести десять років у цьому вузькому високому будинку, відгородженому від світу, вивчати його секрети, читати його книжки й дивитися на цю дівчину.

— Як думаєш, — питає він, — капітан Немо вижив у тому чорториї?

Марі-Лор сидить на майданчику на п’ятому поверсі у своєму завеликому пальто, наче чекає потяга.

— Ні, — відказує вона. — Так. Не знаю. Напевно, так і має бути, хіба ні? Щоб ми сумнівалися. — Вона нахиляє голову. — Він був безумець, але все одно мені хочеться, щоб він вижив.

У кутку кабінету її діда, у безладній купі книжок, він знаходить примірник «Птахів Америки». Перевиданий, і близько не такий великий, як той, що він бачив у Фредеріковій вітальні, але все одно приголомшливий: чотириста тридцять п’ять гравюр. Він виносить його до сходів.

— Твій дід тобі це показував?

— Що це?

— Пташки. Пташки, пташки, пташки.

Надворі туди-сюди літають набої.

— Ми маємо спуститися нижче, — говорить вона.

Але якусь мить вони не ворушаться.

Куріпка каліфорнійська.

Баклан звичайний.

Пелікан великий.

Вернер і досі бачить Фредеріка, що стоїть на колінах біля вікна, притиснувши носа до скла. Маленька сіра пташка скаче з гілки на гілку. «На вигляд непоказна, правда?»

— Можна я візьму собі сторінку?

— Звісно. Ми скоро підемо, так? Коли стане безпечно?

— Опівдні.

— Звідки ми знатимемо, що вже час іти?

— Вони перестануть стріляти.

Небо кишить літаками. Десятки й десятки літаків. Вернера б’ють дрижаки. Марі-Лор веде його на перший поверх, де все вкрите шаром сажі й попелу завтовшки з палець. Він прибирає з дороги перекинуті меблі, відчиняє люк, і вони спускаються в погріб. Десь над ними тридцять бомбардувальників скидають свій вантаж, і Вернер із Марі-Лор відчувають, як здригається земля, відзвук вибухів долинає з іншого берега річки.

Чи міг би він якимось дивом тут залишитися? Чи могли б вони ховатися тут аж до кінця війни? Доки армії маршуватимуть туди-сюди в них над головою, доки все, що їм залишиться, — це відчинити люк, відкинути каміння й стати серед руїн, на які перетворився будинок біля моря? Доки він зможе переплести її пальці зі своїми й вивести її на сонячне світло? Заради цього він пішов би куди завгодно, витримав би будь-що. За рік, три, десять Франція й Німеччина будуть не такі, як тепер; вони зможуть покинути будинок і піти до туристичного ресторанчика, замовити простий обід на двох і з’їсти його в мовчанні, у тому затишному мовчанні, яке розділяють закохані.

— Ти знаєш, чому він сюди прийшов, — лагідно питає Марі-Лор, — той чоловік нагорі?

— Через радіо? — ще не встигши договорити, він замислюється.

— Може бути, — відказує вона. — Може, через радіо.

За хвилину вони вже сплять.

Через відчинений люк у погріб потрапляє плямисте літнє світло. Можливо, сонце вже звернуло з полудня. Гармати мовчать. Доки його серце робить кілька ударів, Вернер дивиться, як вона спить.

Далі вони кидаються поспіхом збиратися. Йому не вдається знайти туфлі, які вона просила, але він знаходить пару чоловічих черевиків у шафі й допомагає їй взутися. Поверх своєї уніформи він натягує Етьєнові твідові штани, а також сорочку із задовгими рукавами. Якщо вони наштовхнуться на німців, він говоритиме лише французькою, скаже, що допомагає їй вибратися з міста. Якщо зустрінуть американців, він назветься дезертиром.

— Десь має бути пункт збору, — припускає Вернер, — куди зводитимуть біженців, — однак він не певний, що все правильно сказав. Він знаходить білу наволочку в перекинутій шухляді й запихає їй у кишеню. — Коли настане час, підніми це якомога вище.

— Постараюся. А де мій ціпок?

— Ось.

Вони затримуються в передпокої, вагаючись. Ніколи не знаєш, що чекає за дверима. Він згадує душну танцювальну залу, де чотири роки тому складав іспит: драбину, прибиту до стіни, червоний прапор з білим колом і чорною свастикою, на який дивився з висоти. Нічого не залишається, крім як ступити уперед. Стрибнути.

Надворі скрізь височаться купи битого каміння. Цегла на димарях обідрана. Небом повзе дим. Він знає, що набої прилітали зі сходу, що шість днів тому американці дійшли до Параме, тож веде Марі-Лор у тому напрямку.

Будь-якої миті їх помітять — або американці, або солдати його армії — і примусять до чогось. Працювати, поповнити ряди, зізнатися, попрощатися з життям. Звідкись долинає звук пожежі — хрускіт стиснутих у кулаці сухих трояндових пелюсток. Більше не чути нічого: ні двигунів, ні літаків, ні віддалених пострілів, ні стогону поранених, ні собачого гавкоту. Він бере її за руку і веде повз купи завалів. Набої не падають, кулі не летять, а світло м’яке й у повітрі літає попіл.

«Юто, — думає він, — нарешті я до тебе прислухався».

Вони проходять два квартали й нікого не зустрічають. Може, Фолькгаймер десь їсть — от що Вернерові хотілося б уявляти: як велетенський Фолькгаймер їсть на самоті за маленьким столиком із видом на море.

— Так тихо.

«Її голос, мов яскраве, ясне вікно в небі. Лице, мов веснянкова галявина. Я не хочу тебе відпускати», — думає він.

— Вони на нас дивляться?

— Не знаю. Навряд чи.

За квартал попереду він бачить рух: троє жінок із клунками. Марі-Лор смикає його за рукав.

— Що це за вулиця?

— Рю де Лор’єр.

— Ходи, — каже вона й іде вперед, стукаючи ціпком, який тримає в правій руці.

Вони звертають ліворуч і праворуч, ідуть повз каштан, що стирчить із землі, мов гігантська обвуглена зубочистка, повз двох ворон, які клюють щось незрозуміле, аж доки доходять до фортечних мурів. Над аркою у вузенькому провулочку висять повзучі пагони плюща. Віддалік, праворуч від них, Вернер бачить жінку, вбрану в синю тафту, що намагається перетягнути величезну переповнену валізу через бордюр. За нею йде хлопчик у штанах, що йому замалі, дивній блискучій куртці й береті, зсунутому на потилицю.

— Он там цивільні кудись ідуть, мадемуазель. Гукнути їх?

— Я лише на хвилинку.

Вона веде його вглиб провулка. Солодке, вільне океанське повітря хвилями ллється крізь діру в стіні, якої йому ще не видно.

У кінці провулка вони доходять до вузьких воріт. Вона занурює руку в кишеню й дістає ключа.

— Зараз приплив?

Усе, що Вернерові видно крізь ворота, — низьке приміщення й ґратку з іншого боку.

— Там вода. Нам треба поспішити.

Але вона вже проходить через ворота й спускається в грот у своїх завеликих черевиках, рухаючись упевнено, проводячи пальцями по стінах, наче це її старі друзі й вона боялася, що більше ніколи з ними не зустрінеться. Хвильки припливу котяться водяною гладінню, обмивають їй гомілки й замочують поділ сукні. Вона витягає з кишені пальта якусь маленьку дерев’яну річ й опускає на воду. Її тихий голос відлунює від стін:

— Ти маєш мені сказати, він у воді? Він повинен бути у воді.

— Він у воді. Ми мусимо йти, мадемуазель.

— Ти певний, що він у воді?

— Так.

Вона виходить із грота, засапана. Підштовхує його вийти за ворота й зачиняє їх за собою. Вернер дає їй ціпок. Вони йдуть по провулку, її черевики чвакають. Вони виходять за завісу з плюща. Звертають ліворуч. Просто перед ними кілька людей переходять через перехрестя: жінка, дитина, двоє чоловіків несуть третього на ношах, у всіх трьох сигарети між зубів.

Чорнота знову застилає Вернерові очі. У нього паморочиться в голові й слабшають ноги. На дорозі сидить кіт, умивається й дивиться на нього. Хлопець думає про старих збіднілих шахтарів, яких він бачив у Цольферайні, що годинами непорушно сиділи на стільцях чи перевернутих ящиках, чекаючи смерті. Для таких людей час — це вода, що на їхніх очах повільно витікає з бочки. «А насправді, — думає він, — час — це сяйливе озерце, яке несеш у долонях. Треба його з усіх сил захищати, берегти, старатися не пролити й краплі».

— А тепер, — він старається говорити французькою якомога чистіше, — тримай наволочку. Проведи рукою по стіні. Відчуваєш? Коли дійдеш до перехрестя, йди прямо. Дорога більш-менш вільна. Високо тримай наволочку. Поперед себе на витягнутій руці, зрозуміла?

Вона обертається до нього й закусує нижню губу.

— Мене застрелять.

— Дівчину з білим прапором? Там попереду люди. Йди вздовж муру. — Він знову прикладає її долоню до стіни. — Поспішай. Пам’ятай про наволочку.

— А ти?

— Я піду в іншому напрямку.

Вона обертає до нього обличчя, і хоч не може його бачити, Вернер не в силі знести її погляду.

— Ти що, не підеш зі мною?

— Тобі буде краще, якщо нас не бачитимуть разом.

— Але ж як я тебе знайду?

— Не знаю.

Вона бере його за руку, кладе щось йому в долоню й стискає її у кулак.

— Прощавай, Вернере.

— Прощавай, Марі-Лор.

А тоді вона йде. Щокілька кроків кінчик її ціпка ударяється об розбитий камінь, що лежить на дорозі, і вона якийсь час шукає, як його обійти. Кілька разів ступить і зупиниться. Зробить ще кілька кроків. Ціпок стукає, колишеться мокрий поділ сукні, біла наволочка пливе в повітрі. Хлопець не відводить погляду, аж доки вона не доходить до перехрестя, проходить ще квартал і зникає з очей.

Він чекає звуків голосів. Постріли.

Їй допоможуть. Не може бути, щоб не допомогли.

Коли він розтискає кулак, у його долоні лежить маленький металевий ключик.

Того вечора мадам Руель знаходить Марі-Лор у будівлі реквізованої школи. Вона хапає її за руку й відмовляється відпускати. Представники міської адміністрації приносять конфіскований німецький шоколад у квадратових коробках, і Марі-Лор із мадам Руель з’їдають його стільки, що збиваються з ліку.

Зранку американці захоплюють шато й останню зенітну батарею і випускають в’язнів, утримуваних у форті Насьональ. Мадам Руель висмикує Етьєна з черги на запис, і він міцно обіймає Марі-Лор. Полковник у своїй підземній фортеці за річкою протримається ще три дні, а потім американський літак «Блискавка» поцілить баком із напалмом у вентиляційний отвір — шанс один на мільйон — і за п’ять хвилин з’явиться біле простирадло на жердині. Облогу Сен-Мало закінчено. Сапери забирають усі запалювальні пристрої, які їм вдається знайти, за ними в місто заходять військові фотокореспонденти зі штативами, а далі жменька містян повертається з ферм, полів та підвалів, і блукає зруйнованими вулицями. Двадцять п’ятого серпня мадам Руель дозволяють повернутися в місто й перевірити, у якому стані її пекарня, однак Етьєн та Марі-Лор вирушають в іншому напрямку, у Ренн, де винаймають кімнату в готелі під назвою «Всесвіт», у якому працює нагрівач, й обоє по дві години відмокають у ванні. Коли настає ніч, він дивиться на її відбиток у вікні, що навпомацки шукає ліжко. Вона прикладає долоні до його обличчя, а тоді опускає їх.

— Ми поїдемо в Париж, — каже він. — Я там ніколи не бував. Покажеш мені його.

За півтора кілометра від Сен-Мало Вернера підбирають троє французьких бійців руху Опору, що об’їжджають вулиці вантажівкою. Спочатку вони думають, що врятували маленького сивого дідусика. Почувши його акцент, помітивши німецьку гімнастерку під старезною сорочкою, вирішують, що натрапили на шпигуна — який чудовий улов! Далі розуміють, що він ще дуже юний. Вони передають Вернера американському чиновникові в реквізованому готелі, перетвореному на центр роззброєння. Спочатку Вернер боїться, що його поведуть у підвал — тільки не в яму! — але його забирають на третій поверх, де вкрай втомлений перекладач, який уже місяць реєстрував німецьких полонених, записує його ім’я і звання, а також ставить кілька стандартних питань, доки якийсь чиновник обшукує Вернерів наплічник і віддає його назад.

— Дівчина, — питає Вернер французькою, — ви бачили дівчину?

Але перекладач лише посміхається й каже щось чиновникові англійською, наче всі німецькі солдати питають його про дівчат.

Його відводять у двір, обнесений колючим дротом, де восьмеро чи дев’ятеро інших німців у високих чоботях сидять, тримаючи м’яті фляжки. Один із них вбраний у жіночий одяг, у якому він, вочевидь, намагався дезертирувати. Двоє старшин, троє рядових. Фолькгаймера серед них немає.

Увечері приносять казан із супом, і він проковтує чотири порції з бляшаної кварти. За п’ять хвилин його вивертає. Зранку суп знову не надовго затримується в шлунку. Небом пливуть зграї хмар. Його ліве вухо так нічого й не чує. Він перебирає в пам’яті згадки про Марі-Лор — її руки, її волосся, — хоч і боїться, що так вони зносяться й зітруться. За день після арешту його разом із двадцятьма іншими колоною ведуть на схід і замикають на складі, у якому вже перебувають полонені. Через відчинені двері йому не видно Сен-Мало, але чути, як сотнями пролітають літаки. Над горизонтом удень і вночі висить заслона диму. Медики двічі пробують нагодувати Вернера вівсянкою, але він її вибльовує. Останнє, що йому вдалося з’їсти, були персики.

Може, повертається гарячка; може, він отруївся осадом із відра для фарбування в тому готельному підвалі. Може, його тіло відмовляється боротися. Він розуміє, що без їжі помре. Але коли їсть, то почувається так, наче смерть уже за спиною.

Зі складу їх переводять у Дінан. Більшість полонених — хлопці або немолоді чоловіки, скалічені залишки колишніх рот. Вони несуть плащі, наплічники, ящики; кілька тягнуть валізи яскравих кольорів, узяті невідь-де. Колишні побратими йдуть поряд, але більшість із них між собою не знайомі, й усі вони бачили таке, що хотіли б забути. Їх не залишає відчуття припливу за спиною, повільної, але все вищої хвилі гніву й бажання відплати.

Він іде у твідових штанях, що належали дідові Марі-Лор; несе свій наплічник з речами. Йому вісімнадцять. Усе життя його вчителі, його радіо, його вожді говорили йому про майбутнє. Але яке майбутнє чекає на нього тепер? Дорога попереду порожня, усі його думки спрямовані всередину: він бачить, як Марі-Лор зникає за рогом, мов попіл від вогнища, й відчуває, як сум стискає його серце.

Першого вересня Вернер, прокинувшись, не здужає підвестися. Двоє полонених відводять його у ванну й назад, а потім кладуть на траву. Молодий канадець у шоломі медика світить Вернерові в очі ліхтариком. Його переміщають у вантажівку, кудись везуть і заносять у намет, повний хворих при смерті. Медсестра щось коле йому в руку. Вливає якусь рідину йому в рота з ложки.

Тиждень він живе в дивному зеленкуватому світлі у великому брезентовому наметі, затиснувши в одній руці свою торбину, а в другій — маленький дерев’яний будиночок. Коли почувається на силі, то бавиться з ним. Крутить димар, відсуває панелі на даху, заглядає всередину. Яка майстерна робота!

Щодня ліворуч і праворуч від нього ще одна душа підноситься до неба, і йому здається, ніби він чує далеку музику, ніби десь за зачиненими дверима грає його старе радіо, але почути його можна, тільки притиснувшись здоровим вухом до матраца, однак музика така тиха, що часом він не впевнений, чи й справді вона грає.

Він переконаний, що має гніватися, але не знає, через що саме.

— Він не їсть, — зауважує медсестра англійською.

Пов’язка медика на рукаві.

— Гарячка?

— Так.

Кажуть щось іще. Називають числа. Уві сні він бачить ясну прозору ніч, геть замерзлі канали, світло в шахтарських будинках і фермерів, що катаються на ковзанах по річці. Він бачить субмарину, що заснула в темних глибинах Атлантичного океану; бачить Юту, яка притискається обличчям до ілюмінатора й дихає на скло. Він майже очікує побачити, як з’являється величезна рука Фолькгаймера, допомагає йому підвестися й заводить його в «Опель».

А як там Марі-Лор? Чи відчуває вона й досі його пальці між своїми, як він відчуває її?

Однієї ночі він сідає в постелі. На ліжках навколо нього десятки недужих і поранених. Теплий вересневий вітер обдуває луг і хитає намет.

Вернер злегка крутить головою. Вітер сильний і ще сильнішає, брезент надимається, мов вітрило, і в щілині видно, як розгойдуються дерева. Усюди шелест. Вернер кладе свій старий блокнот і будиночок у наплічник, чоловік позаду нього марить щось питально собі під ніс, а решта хворих спить. Йому вже навіть не хочеться пити. Він лише відчуває холодне, байдуже місячне світло, що розсіюється по намету. Там, за відчиненою заслоною, над верхівками дерев мчать хмари. У бік Німеччини, у бік дому.

Срібні й сині, сині й срібні.

Між рядами ліжок пролітають аркуші паперу, й Вернерове серце починає битися швидше. Він бачить, як фрау Елена стоїть на колінах біля печі й ворушить вугілля. Діти лежать у ліжечках. Маленька Юта спить у своїй колисці. Його батько запалює ліхтаря, заходить у ліфт і зникає.

Голос Фолькгаймера: «Ким ти міг би стати».

Здається, Вернерове тіло під ковдрою стало невагоме. За ляскотливою заслоною танцюють дерева й хмари пролітають повз швидким маршем. Вернер перекидає за край ліжка спочатку одну, а потім другу ногу.

— Ернсте, — кличе чоловік позаду нього, — Ернсте.

Але Ернста немає, ніхто не відгукується, американський солдат біля входу в намет спить. Хлопець проходить повз нього на траву.

Вітер обдуває його тіло під майкою. Він повітряний змій, надувна кулька.

Якось вони з Ютою зробили з трісочок маленький кораблик і принесли його до річки. Юта розфарбувала його яскравими фарбами, багряною й зеленою, й урочисто опустила на воду. Але кораблик упав на бік, щойно його підхопила течія. Суденце віднесло геть, куди вони не могли дістатися, і накрило чорною водою. Юта глянула на Вернера вологими очима, смикаючи розтріпані петлі на своєму вовняному светрі.

— Не страшно, — заспокоїв він. — Мало що вдається з першої спроби. Зробимо інший, кращий.

Чи зробили вони його? Вернер сподівається, що так. Він ніби пам’ятає кораблик — інший, витриваліший, — який тримався на воді. Він доплив до закруту й залишив їх позаду. Це було чи ні?

Місячне світло сяє й вихориться; шматки хмар скупчуються над деревами. Скрізь кружляє листя. Але місячне світло не колишеться від вітру, його промені повільно пронизують хмари, повітря, пригладжують нахилену траву.

Чому світло не хитається від вітру?

З іншого боку поля американець дивиться, як хлопець виходить із намету для хворих і йде в бік дерев. Він підводиться, піднімає руку.

— Стій! — кричить він. — Halt!

Однак Вернер уже перейшов за край поля. Він наступає на міну, встановлену його ж армією три місяці тому, й зникає у фонтані землі.

У січні 1945 року фрау Елену та останніх чотирьох дівчат із сиротинцю: близнят, Ганну й Сусанну Герліц, Клодію Фостер та п’ятнадцятирічну Юту Пфенніг перевезли з Ессена до Берліна працювати на заводі з виготовлення деталей до машин.

Десять годин на день, шість днів на тиждень вони розбирають величезні закордонні друкарські верстати й складають придатні до використання частини у ящики, які завантажують у вагони. Розкручують, розпилюють, волочать. Майже завжди фрау Елена працює поряд з дівчатами, вбрана в десь знайдену порвану лижну куртку, мимрячи собі під ніс французькою або співаючи пісень зі свого дитинства.

Вони живуть над покинутою місяць тому друкарнею. У коридорах стоять сотні ящиків із бракованими словниками, й дівчата сторінка за сторінкою топлять ними буржуйку.

Вчора Dankeswort, Dankesworte, Dankgebet, Dankopfer.

Сьогодні Frauenverband, Frauenverein, Frauenvorsteher, Frauenwahlrecht.[69]

Обідають вони перловою кашею з капустою в заводській їдальні, де ввечері тягнуться нескінченні черги по пайки. Масло нарізають крихітними порціями завбільшки з половину кубика цукру й видають тричі на тиждень. Вода для пиття — з колонки за два квартали. Матерям із немовлятами не дають ні дитячого одягу, ні возиків, тільки потроху коров’ячого молока. Деякі з них рвуть простирадла на пелюшки; кілька жінок знаходять газети, складають їх трикутником і підмощують немовлятам між ногами.

Щонайменше половина дівчат, котрі працюють на заводі, неписьменні, тож Юта читає їм листи з фронту від коханих, братів чи батьків. Іноді вона записує відповіді: «А пам’ятаєш, як ми їли фісташки, як ми їли лимонне морозиво у формі квітки? Ти тоді сказав…»

Усю весну кожнісінької ночі прилітають бомбардувальники. Здається, вони прагнуть спалити Берлін дотла. Мало не кожну ніч дівчата біжать у кінець кварталу, залізають у переповнене сховище й не можуть заснути від звуків падіння розбитої кам’яної кладки.

Іноді дорогою до заводу вони бачать трупи, чорні мумії людей, обгорілих до невпізнання. Іншим разом на мертвих не видно ран, і саме вони найбільше лякають Юту — здається, що вони ось-ось підведуться й побредуть на роботу разом із ними.

Але вони не підводяться.

Якось вона помічає трьох дітей, що лежать рядочком долілиць із портфелями на спинах. Спочатку вона думає: «Прокидайтеся, йдіть у школу». А потім: «У їхніх портфелях може бути їжа».

Клодія Фостер перестає розмовляти. Минають дні, а від неї не чути й слова. На заводі закінчується сировина. Подейкують, що вже ніхто нічим не керує, нібито мідь, цинк та іржостійку крицю, які вони так натужно збирали, завантажено у вагони, що так і стоять на запасних коліях.

Пошту не приносять. Наприкінці березня робота на заводі зупиняється, й фрау Елену з дівчатами відсилають розчищати вулиці після бомбування. Вони піднімають розбиті бетонні плити, просівають пил і бите скло крізь сито. Юта чує про шістнадцяти-сімнадцятирічних хлопців, нажаханих, згорьованих за домом, які з’являються на батьківському порозі, а за два дні їх витягають із горища й розстрілюють на вулиці за дезертирство. Вона знову згадує дитинство: як Вернер возив її на візку, як вони копирсалися в смітті, шукаючи серед бруду хоч щось цінне.

— Вернер, — шепоче вона вголос.

Восени, ще в Цольферайні, вона отримала два повідомлення про його загибель. У кожному було вказане різне місце поховання. Фресне, Шербур — раніше вона про них не чула. Міста у Франції. Іноді уві сні вона стоїть поряд із ним біля столу, укритого різноманітними деталями. «Я хочу дещо зробити, — оголошує він. — Я над цим працюю». Але більше не каже нічого.

У квітні жінки говорять тільки про росіян і про те, що вони робитимуть, про їхнє прагнення помсти. Варвари, так їх називають жінки. Татарва, русопети, дикарі, звірі. Свині вже в Штраусберзі. Чудовиська вже в передмісті.

Ганна, Сусанна, Клодія та Юта сплять на підлозі покотом. Чи залишилася хоч крихта добра в цій покинутій цитаделі? Лише крихта. Одного надвечір’я Юта повертається додому, укрита пилом, і виявляє, що велика Клодія Фостер знайшла паперову коробку з пекарні, перев’язану золотою стрічкою. Картон поцяткований масними плямами. Дівчата разом на неї дивляться, як на подарунок з уцілілого світу.

Усередині чекають п’ятнадцять тістечок, начинених суничним джемом, відділені одне від одного квадратиками вощеного паперу. Четверо дівчат і фрау Елена сидять під дірявим дахом, місто полоще весняний дощ, із руїн стікає розмоклий попіл, із нір між упалими цеглинами щури висувають свої писки, а вони з’їдають по три зачерствілі тістечка кожна, не залишаючи нічого на потім. Носи у них у цукровій пудрі, на зуби налипнув джем, а тілом розливається й нуртує радість.

Тихій, скам’янілій Клодії дісталося таке диво, і їй вистачило доброти розділити його з усіма.

Ті молоді жінки, що лишилися в місті, вбираються в лахміття, ховаються у підвалах. Юта чула, що бабусі вимазують онук екскрементами, зрізають їм волосся хлібними ножами, тільки щоб ті не приглянулися росіянам.

Вона чула, що матері топлять дочок.

Вона чула, що від росіян за кілометр смердить кров’ю.

— Тепер уже скоро, — повідомляє фрау Елена, прикладаючи долоні до плити, що відмовляється кип’ятити воду.

Росіяни приходять по них одного безхмарного травневого дня. Їх лише троє, і стається це лише один раз. Вони вламуються в друкарню на першому поверсі, шукаючи алкоголю, а не знайшовши, починають спересердя стріляти в стіни. Чути тріск і дрижання, кулі відскакують від старого розібраного верстата, а в кімнаті нагорі фрау Елена сидить у своїй смугастій лижній куртці зі скороченим Новий Заповітом у кишені, тримаючи дівчат за руки й безгучно проказуючи молитву.

Юта дозволяє собі вірити в те, що росіяни не підуть нагору. Вони й справді кілька хвилин топчуться внизу. А тоді починають підніматися, важко гупаючи чобітьми.

— Зберігайте спокій, — наставляє фрау Елена дівчат. Ганна, Сусанна, Клодія, Юта — їм ще не було й шістнадцяти років. Голос фрау Елени тихий і спустошений, але вона не здається зляканою. Хіба що розчарованою. — Зберігайте спокій, і вони не стануть стріляти. Я постараюся піти першою. Далі вони будуть добріші.

Юта переплітає пальці на потилиці, щоб угамувати дрож. Клодія здається глухонімою.

— І заплющуйте очі, — додає фрау Елена.

Ганна схлипує.

— Я хочу їх бачити, — відказує Юта.

— Тоді не заплющуй.

Кроки затихають на початку сходів. Росіяни відчиняють комірку, звідти долинає гупання сп’яну розкиданих швабр, потім ящики зі словниками котяться зі сходів, а тоді хтось смикає за ручку дверей. Один каже щось іншому, тріщить одвірок, і двері б’ються об стіну.

Один із них офіцер. Двом точно не більше сімнадцяти. Усі неймовірно брудні, але десь облилися жіночими парфумами. Особливо ними смердить від двох хлопців. Вони здаються, з одного боку, сором’язливими школярами, а з іншого — божевільними, що доживають останні години. У першого замість пояса мотузка, й він такий худезний, що навіть не розв’язує її, щоб спустити штани. Другий сміється дивним сторопілим сміхом, наче не може повірити, що німці прийшли у його країну, покинувши таке місто. Офіцер сидить біля дверей, простягнувши ноги, й дивиться надвір. Ганна коротко скрикує, але швидко прикладає до рота долоню.

Фрау Елена веде хлопців в іншу кімнату. Її чути лише раз — вона кашляє, наче чимось похлинулась.

Наступною йде Клодія. Вона не скрикує, тільки стогне.

Юта не дозволяє собі й звука. Усе так дивно впорядковано. Останнім заходить офіцер, пробує кожну з них по черзі, а лежачи на Юті, вимовляє кілька окремих слів, і дивиться невідь-куди. Із виразу його напруженого, стражденного обличчя не зрозуміти, це лагідні слова чи зневажливі. Одеколон не перебиває його кінського смороду.

Багато років по тому Юта згадає слова, які він сказав, — Кіріл, Павєл, Афанасій, Валєнтін — і вирішить, що це були імена вбитих солдатів. Хоча вона може й помилятися.

Перш ніж піти, наймолодший двічі вистрілить зі своєї зброї, і на Юту м’яко посиплеться тиньк, і у відлунні пострілу вона чутиме, як Сусанна, що лежить на підлозі поруч неї, не схлипує, а просто дуже тихо дихає, слухаючи, як офіцер защіпає ременя. Потім усі троє росіян висипають на вулицю, а боса фрау Елена вбирає свою лижну куртку і тре ліве передпліччя правою рукою, наче намагаючись зігріти цю невеличку частину себе.

Етьєн винаймає ту саму квартиру на рю де Патріарш, де виросла Марі-Лор. Він щодня купує газети й переглядає списки звільнених полонених, і без упину слухає один із трьох радіоприймачів. Де Ґолль те, Північна Африка це. Гітлер, Рузвельт, Ґданськ, Братислава, імен повно, але її батька не згадують.

Щоранку вони йдуть до вокзалу Аустерліц і чекають. Великий годинник вистукує невмолимий біг секунд, а Марі-Лор сидить поряд із дідом і слухає втомлене човгання ніг.

Етьєн бачить солдатів із щоками впалими, наче чашки. Тридцятирічних, яким можна дати вісімдесят. Чоловіків у зношеному вбранні, які тягнуться до голови, щоб зняти капелюха, якого там немає. Марі-Лор уявляє перехожих за звуками їхніх черевиків: оці маленькі, оці важать тонну, а від цих заледве щось лишилося.

Вечорами вона читає, доки Етьєн говорить по телефону, пише петиції до служби репатріації чи листи. Вона може проспати тільки дві-три години поспіль. Її будять фантомні бомби.

— Це просто автобус, — каже Етьєн, який тепер спить на підлозі поруч неї. Або: — Це лише пташки. — Або: — Там нікого немає, Марі-Лор.

Мало не щодня ревматичний старенький фахівець із молюсків доктор Жефар приходить на вокзал Аустерліц чекати разом із ними, рівно тримаючи спину, бородатий, з краваткою-метеликом, пахнучи розмарином, м’ятою і вином. Він називає її Лореттою; він розказує їй, як сумував за нею, як думав про неї щодня, як побачити її означало для нього знову повірити, що на доброті тримається світ.

Вона сидить, притулившись плечем до Етьєнового плеча чи доктора Жефара. Papa може бути де завгодно. Голос, що просто зараз наближається, може бути його. Або оті кроки праворуч. Він може бути у в’язниці, в окопі, десь за тисячу кілометрів звідси. Або, можливо, він уже давно пішов із життя.

Вона відвідує музей, тримаючи Етьєна під руку, розмовляє з різними чиновниками, багато з яких її пам’ятають. Директор особисто розказує, що вони шукають її батька і що вони й далі допомагатимуть їй із квартплатою, з освітою. «Море полум’я» ніхто не згадує.

Розквітає весна; радіохвилі заповнюють повідомлення. Берлін капітулює, Ґерінґ капітулює; відкривають загадкові катакомби нацистів. Проводять стихійні паради. Люди, що теж чекають на вокзалі Аустерліц, шепочуть, що повернеться тільки один зі ста. Що в тих, хто повернувся, шиї можна обхопити великим і вказівним пальцем. Що коли вони задирають сорочки, видно, як під ребрами рухаються легені.

Кожен з’їдений шматок смакує мов зрада.

Навіть ті, що повернулися, знає вона, стали іншими, старшими, ніж мали б бути, наче їх тримали на іншій планеті, де час біжить швидше.

— Є ймовірність, — застерігає Етьєн, — що ми так нічого й не дізнаємося. Ми маємо бути до цього готові.

Марі-Лор чує голос мадам Манек: «Ніколи не припиняй вірити».

Усе літо вони ходять на вокзал, Етьєн завжди сидить з одного боку, а доктор Жефар — з другого. А тоді, одного серпневого полудня, Марі-Лор веде їх угору довгими сходами, виводить на сонце й питає, чи безпечно перейти вулицю. Вони запевняють, що безпечно, і вона веде їх уздовж причалу до Ботанічного саду.

Гравійними доріжками бігають шумні хлопчаки. Недалеко хтось грає на саксофоні. Вона зупиняється біля альтанки, що гуде, мов вулик. Небо здається таким високим і далеким. Десь комусь удається скинути із себе пелену горя, але не Марі-Лор. Поки що. Гірка правда в тому, що вона дівчина-інвалід, у якої немає ні дому, ні батьків.

— Що тепер, — питає Етьєн. — Пообідаємо?

— У школу, — каже вона. — Мені хочеться в школу.

Квартира Франка Фолькгаймера на третьому поверсі будинку без ліфта в передмісті Пфорцгайма, що в Західній Німеччині, має три вікна. Майже все, що з них видно, — це рекламний щит, закріплений на карнизі будівлі навпроти. На ньому зображені різноманітні види м’яса, шматки ковбаси, заввишки з Фолькгаймера, червоні й рожеві, з сірими краями, прикрашені гілочками петрушки завбільшки з кущ. Уночі чотири безрадісні прожектори над щитом заливають квартиру дивним відбитим світлом.

Йому п’ятдесят один рік.

Косий квітневий дощ падає в променях прожекторів, телевізор моргає блакитним. Фолькгаймер звично пригинається, йдучи коридором, що з’єднує кухню й кімнату. Ні дітей, ні хатніх тварин, ні рослин, майже порожні книжкові полиці. Лише розкладний столик, матрац і крісло перед телевізором, у яке він і сідає, тримаючи на колінах бляшанку здобного печива. Він з’їдає його одне за одним: спочатку кружальця з квіточками, потім кренделики і нарешті листочки.

На екрані чорний кінь допомагає людині вилізти з-під упалого дерева.

Фолькгаймер установлює й ремонтує телевізійні антени. Щоранку він вбирає синій комбінезон, витертий на широких плечах і закороткий унизу, і йде на роботу у великих чоботах. Він досить сильний, щоб пересувати масивні розсувні драбини самотужки, та й не великий любитель поговорити, тому виїжджає на більшість викликів сам. Люди телефонують в офіс компанії, замовляють установлення антени, скаржаться на поганий сигнал, перешкоди, на шпаків, що звили гніздо на дротах. Фолькгаймер приїжджає, лагодить обірваний кабель, збиває гніздо мітлою або піднімає антену вище.

Лише в найвітряніші, найхолодніші дні Фолькгаймер почувається в Пфорцгаймі як удома. Йому подобається, коли вітер задуває йому за комір, подобається бачити прозоре від вітру світло, припорошені снігом далекі схили пагорбів, дерева (усі одного віку — посаджені після війни), вкриті блискучим інеєм. Зимовими пообіддями він ходить між антенами, мов матрос між снастями. У сутінковому синьому світлі йому згори видно, як на вулицях люди поспішають додому; часом повз нього пролітає чайка, біліючи на тлі ночі. Приємна, звична вага інструментів у нього на поясі, запах дрібного дощу, кристалічний блиск сутінкових хмар: лише в такі миті Фолькгаймер має мир у душі.

Але в більшість днів, особливо теплих, життя його виснажує; дедалі більші затори, графіті, політика компанії, усі незадоволено бурчать про бонуси, пільги, понаднормові години. Іноді, у повільній літній спеці, задовго до світанку, Фолькгаймер ходить квартирою у світлі прожекторів й відчуває свою самотність, мов хворобу. Він бачить, як високі ялини рядами колишуться на грозовому вітрі, чує, як скриплять їхні серцевини. Він згадує ґрунтову підлогу будинку, у якому зростав, мереживне світанкове світло, що лилося крізь ялинові лапи. Іншим разом його переслідують передсмертні погляди людей, і в спогадах він знову їх убиває. Убитий у Лодзі. Убитий у Любліні. Убитий у Радомі. Убитий у Кракові.

Дощ стукає у вікна, барабанить по даху. Перш ніж піти спати, Фолькгаймер спускається в під’їзд перевірити пошту. Він не заглядав у свою скриньку понад тиждень. Між двома листівками й рахунком лежить невеличкий пакунок від ветеранської організації із Західного Берліна. Він несе пошту у квартиру й відкриває його.

На однаковому білому тлі сфотографовані три різні предмети, до кожного прикріплена акуратна картка з номером.

14-6962. Солдатський полотняний наплічник, сірий, із двома лямками.

14-6963. Маленький будиночок, зроблений із дерева, розбитий з одного боку.

14-6964. Квадратний записник із м’якою обкладинкою, на якій написано одне слово: «Fragen».

Будиночок він не впізнає, наплічник міг би належати будь-якому солдатові, але, чий це записник, він розуміє з першого погляду. На горішньому куті чорнилом виведено В. П. Фолькгаймер кладе два пальці на фотографію, ніби намагаючись підняти його і погортати.

Він був ще дитиною. Вони всі були дітьми. Навіть найбільші з них.

У листі написано, що ця організація намагається передати речі родичам убитих солдатів, чиї імена невідомі. За їхньою інформацією, він, фельдфебель Франк Фолькгаймер, служив старшим офіцером загону, до якого входив власник цієї торби, забраної армією США з табору для полонених у Франції, у Берне, 1944 року.

Чи знає він, кому належали ці речі?

Він кладе фотографію на стіл і стоїть, опустивши свої великі руки. Він чує скрип осей, гарчання вихлопної труби, дощові краплі на даху вантажівки. Гул хмари комарів. Важкі кроки й гучні хлопчачі крики.

Перешкоди, а тоді постріли.

Але чи по-людськи залишати його отак? Навіть мертвого?

Ким ти міг би стати.

Він був малий, світловолосий, із відстовбурченими вухами. Коли мерз, то защіпав комірець кітеля на всі ґудзики і ховав руки в рукавах. Фолькгаймер знає, кому належали ці речі.

Юта Ветте викладає алгебру шестикласникам у школі міста Ессена: змінні, ймовірності, параболи. Щодня вона вбирається однаково: чорні штани з нейлоновою блузкою: бежевою, чорною або світло-синьою. Іноді — з яскраво-жовтою, якщо вона почувається невимушено. У неї молочна шкіра й так само біле, мов папір, волосся.

Ютин чоловік, Альберт, — добрий, повільний, лисуватий бухгалтер, що має у підвалі модель залізниці й пристрасно любить пускати по ній потяги. Довгий час Юта вважала, що не може мати дітей, а тоді, у віці тридцяти семи років, раптом завагітніла. Їхньому синові, Максу, шість. Він любить багнюку, собак і питання, на які неможливо відповісти. Останнім часом Максові понад усе подобається складати літаки з паперу. Він повертається додому зі школи, сідає на підлогу в кухні й починає складати хитромудрі літаки один із одним із непохитною, майже страхітливою завзятістю, перевіряючи різні кінцівки крила, хвости, носи, здається, заради самої втіхи від процесу, від перетворення плаского паперу на літак, здатний злетіти.

Початок червня, якийсь із четвергів, шкільний семестр ось-ось має закінчитися. Вони в громадському басейні. Небо затягнуте грифельно-сірими хмарами, у мілкій частині басейну верещать дітлахи, а батьки розмовляють, читають журнали або дрімають на шезлонгах, і навколо все як завжди. Альберт стоїть біля буфету в плавках, із маленьким рушником, закинутим на широкі плечі, і роздумує над вибором морозива.

Макс пливе незграбно, закидаючи вперед спочатку одну, а тоді другу руку, й час від часу оглядається, щоб упевнитися, що його мама на нього дивиться. Наплававшись донесхочу, він загортається в рушник й залізає на шезлонг поряд із нею. Макс невисокий, дрібний і має відстовбурчені вуха. На його віях блищать крапельки води. Крізь хмари просочується захід сонця, повітря потроху холоднішає, й сім’ї одна за одною вирушають додому пішки, на велосипедах чи автобусом. Макс дістає печиво з картонної коробки й голосно хрустить.

— Я люблю це печиво у формі тваринок, Mutti,[70] — посміхається він.

— Я знаю, Максе.

Альберт відвозить їх додому у їхній маленькій гуркітливій автівці «НСУ Принц 4». Юта виймає зі свого шкільного портфеля купу річних контрольних робіт й сідає за кухонний стіл їх перевіряти. Альберт ставить грітися воду на макарони зі смаженою цибулею. Макс бере чистий аркуш паперу з письмового столу й починає складати літак.

У вхідні двері хтось стукає, тричі.

Юта не розуміє, чому, але кров починає шуміти у її вухах. Кінчик олівця зависає над сторінкою. Це ж просто гість — сусід, друг чи та маленька дівчинка, Анна, що живе на їхній вулиці, яка іноді сідає поряд із Максом у його кімнаті нагорі й повчає його, як найкраще будувати вигадливі міста з пластмасових кубиків. Але Анна стукає не так.

Макс біжить до дверей із літаком у руці.

— Хто там, любий?

Макс не відповідає, а значить, прийшов хтось незнайомий. Вона виходить у коридор і бачить у дверях велетня.

Макс складає руки за грудях, вражений і зацікавлений. Літак падає йому під ноги. Велетень знімає кепку. Він має блискучу лисину.

— Фрау Ветте?

Він вбраний у сріблястий спортивний костюм завбільшки з парашут із червоними смужками по боках, блискавка защепнута аж під підборіддя. Здоровань боязко простягає полотняний наплічник.

Хулігани на площі. Ганс і Геріберт. Його зріст викликає в пам’яті їх усіх. «Цей чоловік, — думає вона, — багато куди заходив, не постукавши».

— Так.

— Ваше дівоче прізвище Пфенніг?

Навіть перед тим, як вона киває, перед тим, як він каже: «Я вам дещо приніс», — перед тим, як запрошує його увійти, вона знає, що прийшов він через Вернера.

Велетня, що йде за нею коридором, супроводжує шелест його нейлонових штанів. Підвівши погляд від плити, Альберт дивується, але каже лише «Добридень» та «Пильнуйте голову» й махає кухарською ложкою на світильник, об який гість мало не вдарився.

Коли Альберт пропонує вечерю, той погоджується. Її чоловік відсуває стола від стіни й облаштовує четверте місце. Сидячи на дерев’яному стільці, Фолькгаймер нагадує Юті про малюнок в одній із Максових книжок: слона, утиснутого в крісло літака. Полотняний наплічник, який він приніс, чекає на столику в коридорі.

Розмова починається повільно.

Він їхав потягом кількох годин.

Зі станції він прийшов пішки.

Він не буде херес, спасибі.

Макс їсть швидко, Альберт — повільно. Юта затискає долоні між колінами, щоб приховати дрож.

— Щойно вони дістали адресу, — каже Фолькгаймер, — я запитав, чи можу сам це привезти. Вони додали листа, бачите? — він дістає з кишені складений аркуш паперу.

Надворі проїжджають машини, виспівують в’юрки.

Якась частина Юти на хоче брати того листа. Не хоче чути того, що цей велетенський чоловік, який приїхав так здалеку, прагне повідомити. Вона тижнями не дозволяє собі думати про війну, про фрау Елену, про жахливі останні кілька місяців у Берліні. Тепер Юта може купувати свинину сім днів на тиждень. Тепер, якщо в домі холодно, вона може повернути ручку на кухні, й voilà. Вона не хоче бути однією з тих підстаркуватих жінок, що думають лише про своє болюче минуле. Іноді Юта дивиться в очі своїм старшим колегам і подумки ставить собі питання, що вони робили, коли вимикали електрику, коли не було свічок, коли дощ скрапував зі стелі. Що вони бачили. Лише зрідка вона так послабляє пута, що дозволяє собі думати про Вернера. Спогади про її брата в багатьох сенсах стали забороненими. Учителька математики в школі імені Гельмгольца 1974 року не розказує про брата, який вчився в націонал-політичному навчальному закладі в Шульпфорті.

— Отже, на Сході? — питає Альберт.

— Я вчився з ним у школі, а тоді служив. Ми бували в Росії. Також у Польщі, Україні, Австрії. А тоді у Франції, — відповідає Фолькгаймер.

Макс хрустить нарізаним яблуком.

— Який у вас зріст? — цікавиться він.

— Максе, — зупиняє Юта.

Фолькгаймер усміхається.

— Він був дуже розумний, так? — питає Альберт. — Ютин брат.

— Дуже, — підтверджує Фолькгаймер.

Альберт пропонує добавку, сіль, знову пропонує херес. Альберт молодший за Юту, тож під час війни він бігав посильним між двома протибомбовими сховищами в Гамбурзі. У 1945 йому було дев’ять — ще дитина.

— Востаннє я його бачив, — продовжує Фолькгаймер, — у місті на північному узбережжі Франції, що називається Сен-Мало.

Із глибини Ютиних спогадів виринає речення: «Сьогодні мені хочеться написати тобі про море».

— Ми пробули там місяць. Можливо, він навіть закохався.

Юта випрямляється на стільці. Ці слова не можуть бути про Вернера. Місто на північному узбережжі Франції? Закохався? На цій кухні не зціляться її рани. Не кожне горе можна втишити.

Фолькгаймер підводиться з-за столу.

— Я не хотів вас засмутити.

Через його зріст вони почуваються карликами.

— Усе гаразд, — заспокоює Альберт. — Максе, будь ласка, відведи нашого гостя у дворик. Я дістану пиріг.

Макс відчиняє для Фолькгаймера скляні двері, й той, нахилившись, виходить. Юта складає тарілки в раковину. Раптом її накриває втома. Вона хоче, щоб цей велетень нарешті пішов і забрав із собою той наплічник. Вона хоче, щоб хвиля буденності знову накрила її життя. Альберт торкається її ліктя.

— Усе гаразд?

Юта і не киває, і не хитає головою, а повільно проводить рукою по бровах.

— Я люблю тебе, Юто.

Виглянувши у вікно, вона бачить, що Фолькгаймер сидить на бетонній підлозі поряд із Максом. Макс кладе два аркуші паперу. Хоч вона їх і не чує, їй зрозуміло, що здоровань показує Максові, як складати літак. Макс уважно спостерігає, перевертаючи аркуша водночас із Фолькгаймером, складаючи його так само, слинячи палець і проводячи ним уздовж складки.

Незабаром вони обидва мають по ширококрилому літаку з довгим роздвоєним хвостом. Фолькгаймерів упевнено долітає до краю подвір’я й ударяється носом у паркан. Макс аплодує.

Хлопчик стоїть на колінах у дворику, розглядаючи свого літака, перевіряючи кут нахилу крил. Фолькгаймер терпляче киває поряд із ним.

— Я теж тебе люблю, — відповідає Юта.

Фолькгаймер пішов. Полотняний наплічник чекає на столі в коридорі. Юті несила на нього дивитися.

Вона допомагає Максові вбрати піжаму й цілує його на добраніч. Чистить зуби, не дивлячись на себе в дзеркало, а тоді знову спускається й довго дивиться на вулицю крізь вікно у вхідних дверях. У підвалі Альберт запускає потяги у своєму старанно розфарбованому світі, тунелями, по електричному звідному мосту; вони гудять неголосно, але неослабно, й цей звук долинає крізь дерев’яні балкину підлогу будинку.

Юта приносить наплічник до письмового столу у своїй спальні, кладе його на підлогу й перевіряє ще одну контрольну роботу. Потім ще одну. Вона чує, як потяги зупиняються, а тоді знову починають монотонно гудіти.

Вона намагається перевірити третю роботу, але не може зосередитися; цифри пливуть сторінками й збираються внизу нерозбірливими купами. Вона бере наплічник на коліна.

У перші роки їхнього шлюбу, коли Альберт їздив у відрядження, Юта прокидалася до зорі й згадувала ті перші ночі після Вернерового від’їзду в Шульпфорту, й знову відчувала гострий біль від його відсутності.

Як на таку стару річ, блискавка на наплічнику розщеплюється легко. Усередині грубий конверт і пакунок у газеті. Розгорнувши його, вона знаходить будиночок, високий і вузький, не більший за її кулак.

У конверті записник, який вона йому надіслала сорок років тому. Його книжка питань. Нерівні, нахилені крихітні літери в рядках, що закінчуються трохи вище, ніж почалися. Креслення, малюнки, сторінки, списані переліками.

Щось схоже на блендер, під’єднаний до велосипеда.

Мотор для іграшкового літака.

Чому деякі риби мають вуса?

Чи справді в темряві всі коти сірі?

Коли блискавка б’є в море, чому не помирає вся риба?

Прочитавши три сторінки, вона закриває записника. Спогади переливаються через край і заливають підлогу. Вернерове ліжечко на горищі, стіна над ним заклеєна її малюнками уявних міст. Аптечка, радіо й дріт, протягнутий у вікно. У підвалі потяги їздять Альбертовою триповерховою моделлю залізниці, у сусідній кімнаті її син із кимось б’ється уві сні, його губи посмикуються, повіки тремтять, і Юта намагається примусити цифри на сторінках контрольних робіт повернутися на свої місця.

Вона знову розгортає записник.

Чому тримається вузол?

Якщо п’ятеро котів ловлять п’ять щурів за п’ять хвилин, то скільки котів потрібно, щоб зловити сто щурів за сто хвилин?

Чому прапор на вітрі колишеться, а не стоїть прямо?

Між двома останніми сторінками вона знаходить заклеєний конверт. На лицьовій стороні написано «Для Фредеріка». Фредерік — однокласник, про якого Вернер колись писав. Хлопець, що любив пташок.

Він бачить те, чого не бачать інші.

Що зробила війна з мрійниками!

Коли Альберт нарешті приходить нагору, вона не піднімає голови й прикидається, що перевіряє контрольні. Він роздягається, з тихим стогоном лягає в ліжко, вимикає лампу й бажає їй солодких снів, а вона все ще сидить за столом.

Юта виставила оцінки, у Макса канікули, й він ходить у басейн щодня, набридає батькові загадками й уже склав триста літаків, як його навчив той велетень. Хіба йому буде не корисно з’їздити в іншу країну, вивчити кілька слів французькою, побачити океан? Вона ставить ці питання Альбертові, але вони обоє знають, що дозвіл за нею. Щоб поїхати самій, узяти сина.

Двадцять шостого червня, за годину до світанку, Альберт робить шість бутербродів з шинкою й загортає їх у фольгу. А тоді відвозить Юту й Макса на станцію, цілує її в губи, й вона сідає на потяг, несучи із собою в торбинці Вернерів записник і будиночок.

Дорога забирає цілий день. Коли потяг під’їжджає до Ренна, сонце вже низько над горизонтом, із вікон долинає запах теплого навозу, мелькають ряди підстрижених дерев. За трактором у курному хвості ступає порівну корів і ворон.

Макс їсть другий бутерброд і перечитує комікс, на полях сяють клапті жовтих квітів, і Юта подумки ставить собі питання, чи не ростуть вони на кістках її брата.

Ще засвітла у вагон заходить добре вдягнений чоловік із протезом замість ноги. Він сідає поряд із нею й запалює сигарету. Юта затискає свою торбинку між колінами; вона певна, що він інвалід війни, що він спробує почати розмову, що поганенька французька її видасть. Або що Макс щось скаже. Або чоловік і так уже здогадався. Може, він за запахом чує, що вона німкеня.

Він скаже: «Це ви зі мною зробили».

Будь ласка. Не в присутності мого сина.

Але потяг пришвидшується, чоловік докурює свою сигарету, замислено до неї всміхається й засинає.

Юта крутить будиночок у руках. Потяг приїжджає в Сен-Мало близько півночі, й водій таксі висаджує їх біля готелю на площі Шатобріан. Адміністратор приймає гроші, які для неї обміняв Альберт, Макс притуляється до її стегна, напівсонний, і вона так боїться заговорити французькою, що лягає спати голодна.

Зранку Макс тягне її за руку крізь пройму в старих стінах і виводить на пляж. Він стрімголов біжить по піску, а тоді зупиняється й втуплюється у фортечні стіни, що підносяться над ним, наче уявляючи прапори, гармати й середньовічних лучників, вишикуваних уздовж країв.

Юті несила відірвати погляд від океану. Він смарагдово-зелений і неймовірно великий. Із гавані випливає білий вітрильник. На горизонті хитаються на хвилях два риболовних судна.

«Іноді я ловлю себе на тому, що дивлюся на нього, забувши про свої обов’язки. Здається, воно таке велике, що може вмістити всі почуття, які здатна пережити людина».

Вони платять монетку й піднімаються на башту шато.

— Швидше, — гукає Макс і біжить угору вузькими спіральними сходами, а Юта тягнеться позаду. У вузеньких віконечках видно синє небо. Макс майже силоміць примушує її підніматися далі.

Стоячи нагорі, вони споглядають, як крихітні фігурки туристів проходять повз вітрини. Вона читала про облогу, розглядала фотографії старого міста до війни, але тепер, дивлячись на величезні гордовиті будинки й сотні дахів, вона не бачить ні слідів від вибухів, ні ям, ні розтрощених споруд. Здається, що ціле місто відбудували заново.

На обід вони замовляють пироги з начинкою. Вона очікує відчути на собі здивовані погляди, але ніхто не звертає на неї уваги. Офіціант або не здогадується, що вона німкеня, або йому байдуже. Після обіду вона виводить Макса через високу арку в дальній частині міста, що називається Дінанськими воротами. Вони переходять набережну й піднімаються на мис через річку від старого міста. Посеред парку стоять руїни форту, порослі бур’янами. Там, де доріжка підходить до урвища, Макс щоразу зупиняється й кидає камінчики в море.

Щосто кроків уздовж доріжки вони проходять повз великі крицеві ковпаки, звідки солдати спрямовували гарматний вогонь на тих, хто намагався взяти пагорб. Деякі доти так пошкоджені ударами, що їй важко уявити швидкість і потужність набоїв, які це зробили. Мало не півметровий шар криці наче розм’як, мов масло, і в нього наче тицяла пальцями якась дитина.

Який же там стояв гул, під тим ковпаком.

Тепер вони наповнені пакетиками з-під чіпсів, недопалками, паперовими торбинками. У центрі парку на пагорбі майорять американські та французькі прапори. Тут, написано на табличці, німці окопалися в підземних тунелях, щоб битися до останнього.

Троє підлітків проходять повз них, сміючись, і Макс проводить їх пронизливим поглядом. На щербатій, укритій мохом бетонній стіні висить маленька кам’яна табличка: «Ici a été tué Buy Gaston Marcel agé de 18 ans, mort pour la France le 11 août 1944».[71] Юта сідає на землю. Море бурхливе, темно-сіре. Табличок з іменами загиблих тут німців немає.

Для чого вона приїхала сюди? Які відповіді сподівалася знайти? Другого ранку вони сидять на площі Шатобріан через дорогу від історичного музею, де тверді лавки дивляться на квіткові клумби, оточені високими металевими півколами. Під тентами туристи розглядають виставлені на продаж смугасті светри й акварельні пейзажі з піратськими кораблями у рамах; якийсь чоловік наспівує, обіймаючи доньку за плечі.

Макс піднімає погляд від чашки:

— Mutti, що облітає світ, але залишається в кутку?

— Не знаю, Максе.

— Поштова марка, — він їй усміхається.

— Я зараз повернуся, — обіцяє вона.

Чоловік за стійкою в музеї — бородань років п’ятдесяти. Напевно, застав війну і все пам’ятає. Вона розкриває торбинку, дістає прим’ятий дерев’яний будиночок і каже, стараючись говорити французькою якомога чистіше:

— Це було в мого брата. Думаю, він знайшов це тут. Під час війни.

Чоловік хитає головою, й вона ховає будиночок назад у торбинку. А тоді він просить ще раз на нього глянути. Він підносить іграшку до світла лампи й повертає вхідними дверима до себе.

— Oui, — каже він нарешті. Жестом показує Юті, щоб вона почекала на вулиці, за мить замикає за собою двері й веде її та Макса вузькою похилою вуличкою. Повернувши ліворуч і праворуч із десяток разів, вони стають перед фасадом будинку — копією того, який Макс тепер крутить у руках.

— Номер чотири по рю Воборель, — повідомляє чоловік. — Будинок Лебланів. Його розділили на квартири й уже багато років здають в оренду відпочивальникам.

Кам’яні стіни заплямовані лишайником; вилужені мінерали залишили філігрань потоків. Із вікон звисають квіткові горщики з пишними шапками квітів герані. Міг Вернер зробити цю модель? Чи, може, він її купив?

— А тут жила дівчина? Ви знаєте про дівчину? — питає Юта.

— Так, під час війни тут жила сліпа дівчина. Моя мама розповідала про неї. Щойно закінчилася війна, вона переїхала.

У Юти перед очима стрибають зелені цятки, наче вона довго дивилася на сліпуче сонце.

Макс смикає її за зап’ястя.

— Mutti, Mutti!

— Звідки, — цікавиться вона, щосили дошуковуючись слів французькою, — у мого брата могла взятися мініатюрна копія цього будинку?

— Може, дівчина, що жила тут, знає? Я знайду для вас її адресу.

— Mutti, Mutti, поглянь, — Макс смикає досить сильно, щоб привернути до себе увагу. Вона опускає погляд. — Здається, цей будиночок відчиняється. Я знаю, як його відчинити.

Марі-Лор Леблан завідує невеличкою лабораторією в паризькому Національному музеї природничої історії. Вона зробила значний внесок у дослідження молюсків і написала наукові роботи про них: монографію з еволюційного обґрунтування форми західноафриканських губчастих молюсків, часто цитовану доповідь зі статевого диморфізму карибських волют. Вона відкрила два нових підвиди хітонів. У рамках роботи над дисертацією побувала на островах Бора-Бора й Біміні, бродила в крислатому капелюсі з відром між рифами, збирала молюсків на трьох континентах.

Марі-Лор не колекціонує експонати так, як це робив доктор Жефар, збирач, що завжди прагнув систематизувати їх за класом, родиною, родом, видом, підвидом. Вона любить бути серед живих тварин — чи на рифах, чи у її акваріумах. Знаходити равликів, що повзуть по каменях, цих крихітних вологих істот, що вибирають із води кальцій і будують із нього химерні світи, які носять на спинах, їй досить. Більш ніж досить.

Вони з Етьєном подорожували, доки могли. Побували на Сардинії та в Шотландії, покаталися на горішній частині двоповерхового автобуса в Лондоні, що проковзував під гілками дерев. Етьєн купив собі два гарні транзисторні радіоприймачі; він помер тихо, у віці вісімдесяти двох років, лежачи у ванні, й залишив їй багато грошей.

Хоч вони й найняли детектива, витратили кілька тисяч франків і перекопали сотні документів у німецьких архівах, їм так і не вдалося дізнатися, що саме сталося з її батьком. Вони дістали підтвердження того, що 1942 року його утримували в трудовому таборі Брайтенау. Знайшли запис табірного лікаря в Касселі про те, що чоловік на ім’я Даніель Леблан захворів на грип на початку 1943 року. Більше вони нічого не знають.

Марі-Лор і досі живе в тій квартирі, у якій виросла, й досі ходить у музей. У неї було два коханці. Перший — запрошений науковець, що більше не повернувся, а другий — канадець Джон, який розкидав речі — краватки, монетки, шкарпетки, льодяники — у кожній кімнаті, куди заходив. Вони познайомилися в магістратурі; він перепурхував із кафедри на кафедру з великою цікавістю, але без зосередженості на чомусь одному. Йому подобалися океанічні течії, архітектура й Чарльз Діккенс, і такі його різноманітні зацікавлення викликали в неї відчуття обмеженості, надто вузької спеціалізації. Коли Марі-Лор завагітніла, вони розірвали стосунки мирно, без скандалу.

Елен, їхній доньці, тепер дев’ятнадцять. Вона мініатюрна, має коротку стрижку, талановита скрипалька. Стримана, якими нерідко бувають діти сліпих батьків. Елен живе з матір’ю, але вони втрьох — Джон, Марі-Лор та Елен — обідають разом щоп’ятниці.

У Франції на початку сорокових війна залишалася тим центром, навколо якого розгорталися людські життя. Марі-Лор і досі не може носити завеликі черевики, її нудить від запаху вареної ріпи. Також їй несила слухати переліки прізвищ. Склад футбольної команди, джерела на останній сторінці журналів, представлення колег на зборах кафедри — усі вони здаються уривками тюремних списків, у яких вона так і не знайшла батькового імені.

Вона й досі рахує риштаки: тридцять вісім дорогою з дому до лабораторії. На її крихітному балконі з мереживною ґраткою ростуть квіти, і влітку вона може визначити час за тим, як широко розкрилися пелюстки енотери. Коли Елен гуляє з друзями й квартира здається надто тихою, Марі-Лор іде до ресторанчика, куди ходить щоразу, «Ла Віляж Монж», просто біля Ботанічного саду, й замовляє смажену качку в пам’ять про доктора Жефара.

Чи щаслива вона? Кожного дня в неї бувають миті щастя. Наприклад, коли вона стоїть під деревом і слухає, як листя тремтить на вітрі, або коли відкриває пакунок від збирача й звідти долинає той старий солоний запах океанських мушель. Коли вона згадує, як читала Елен Жуля Верна, а та засинала поруч із нею, притулившись збоку теплою, важкою голівкою.

Однак бувають і години, коли Елен запізнюється. Тоді Марі-Лор відчуває тривогу кожною своєю клітиною. Тоді вона нахиляється над лабораторним столом і відчуває навколо себе всі інші музейні кімнати, шафи, повні забальзамованих жаб, вугрів і хробаків, шухляди з проштрикнутими жуками, сухими рослинами, підвали, повні кісток, і раптом їй здається, що вона працює в мавзолеї, що його відділи — це впорядковані кладовища, що всі ці люди — науковці, сторожі, доглядачі й відвідувачі — займають галереї мертвих.

Але такі моменти нетривалі й рідкісні. У її лабораторії заспокійливо булькають шість акваріумів; біля дальньої стіни стоять три шафи, у кожній із яких по чотириста шухляд, перенесених багато років тому з кабінету доктора Жефара. Щоосені вона читає курс майбутнім випускникам. Її студенти приходять і йдуть, приносячи із собою запах солоної яловичини, одеколону або бензину, і їй подобається розпитувати їх про їхні життя, будувати здогади про їхні пригоди, про те, які пристрасті та таємні дивацтва носять вони у своїх серцях.

Одного липневого вечора, у середу, її асистент тихо стукає у відчинені двері лабораторії. Булькають резервуари, гудять фільтри, нагрівачі води то вмикаються, то вимикаються. Він каже, що до неї прийшла якась жінка. Марі-Лор не забирає рук зі своєї друкарської машинки з шрифтом Брайля.

— Збирачка?

— Навряд чи, докторе Леблан. Каже, що дістала вашу адресу від когось із музею в Бретані.

Перші ознаки запаморочення.

Із нею хлопчик. Вони чекають у кінці коридору. Сказати їй, щоб прийшла завтра?

— Яка вона на вигляд?

— Біле волосся. — Він нахиляється ближче. — Вбрана без смаку. Шкіра, як у курки. Сказала, що прийшла поговорити про модель будиночка.

Марі-Лор чує, як десь за спиною дзенькають десять тисяч ключів на десяти тисячах кілочків.

— Докторе Леблан?

Кімната перехилилася. Ще мить — і вона сповзе і впаде в прірву.

— Ви вивчили французьку в дитинстві, — зазначає Марі-Лор, однак, як їй удається говорити, вона й сама не знає.

— Так. Це мій син, Макс.

— Guten Tag, — вітається Макс. У нього теплі й м’які долоні.

— А він не вивчив французької в дитинстві, — каже Марі-Лор, й вони обидві сміються, а тоді змовкають.

— Я вам дещо привезла, — повідомляє жінка.

Навіть крізь газету Марі-Лор відчуває, що це модель будиночка, їй здається, що ця жінка поклала їй на долоні гарячу зернину спогадів.

У неї ватяні ноги.

— Френсісе, — звертається вона до асистента, — ви не могли б трохи поводити Макса по музею? Може, покажете жуків?

— Звісно, мадам.

Жінка говорить щось синові німецькою.

— Зачинити двері? — питає Френсіс.

— Так, будь ласка.

Клацає ручка. Марі-Лор чує, як булькають акваріуми, як дихає жінка і як скриплять гумові накладки на ніжках стільця, коли вона на ньому совається. Одним пальцем Марі-Лор намацує кути будиночка, похилий дах. Як часто вона його тримала в руках.

— Це мій батько зробив.

— Ви знаєте, як він потрапив до мого брата?

Усе крутиться, робить оберт кімнатою, а тоді повертається в спогади Марі-Лор. Хлопець. Будиночок. Його так і не відкривали? Раптом вона кладе модель на стіл, наче обпікшись.

Напевно, ця жінка, Юта, дуже уважно на неї дивиться. Вона ставить питання, наче перепрошуючи:

— Він забрав його у вас?

«Із часом, — думає Марі-Лор, — події, які здавалися незрозумілими, або стають ще заплутанішими, або поступово спрощуються. Той хлопець тричі врятував їй життя. Уперше — коли не здав Етьєна, хоч і повинен був. Удруге — коли перешкодив штабс-фельдфебелеві дістатися до неї. Утретє — коли допоміг вийти з міста».

— Ні, — вона хитає головою.

— Тоді, — можливості Ютиної французької вичерпуються, — бути хорошим було нелегко.

— Я провела з ним один день. Навіть менше.

— Скільки вам було тоді? — питає Юта.

— Під час облоги — шістнадцять. А вам?

— П’ятнадцять. Під кінець війни.

— Ми всі подорослішали, перш ніж вирости. А він?..

— Загинув, — відповідає Юта.

Ну, звісно. Це в історіях про війну всі герої руху Опору — браві, м’язисті чоловіки, здатні зібрати автомат із канцелярських скріпок. А всі німці — богоподібні блондини, що дивилися крізь відчинені танкові люки, як повз них пропливали зруйновані міста, або хтиві маніяки, що мучили красунь єврейок. Де тут місце для того хлопця? Його присутність була майже невідчутна, як у пір’їнки, але його душа світилася глибокою добротою, правда ж?

Ми із сестрою колись збирали ягоди біля річки Рур.

— У нього долоні були менші, ніж у мене, — згадує Марі-Лор.

Юта прокашлюється.

— Він завжди був замалий для свого віку. Але він дбав про мене. Йому було важко не робити того, що від нього очікували. Я правильно сказала?

— Чудово.

Булькають акваріуми. Равлики їдять. Скільки мук перетерпіла ця жінка, Марі-Лор не знає. А будиночок? Вернер, що увійшов у грот, щоб забрати його? Він залишив камінь усередині?

— Він казав, що ви колись слухали передачі мого двоюрідного діда. Що ловили їх аж у Німеччині.

— Вашого двоюрідного діда?

Тепер Марі-Лор думає, які спогади крутяться в голові у жінки, що сидить навпроти. Тільки вона збирається щось додати, як із коридору за дверима її лабораторії лунають кроки. Макс промовляє щось незрозуміле французькою. Френсіс сміється:

— Ні, ні, позаду, а не посаду.

— Перепрошую, — вибачається Юта.

Марі-Лор сміється.

— Саме забудькуватість наших дітей нас і врятує.

Відчиняються двері, й заходить Френсіс.

— Усе гаразд, мадам?

— Так, Френсісе, можете йти.

— Ми теж підемо, — Юта вертає свій стілець на місце за столом. — Я хотіла віддати вам цей будиночок. Краще хай він буде у вас, ніж у мене.

Марі-Лор не забирає рук зі столу. Вона уявляє, як матір із сином ідуть до дверей, маленька долоня стискає велику, і їй у горлі стає клубок.

— Зачекайте, — зупиняє вона. — Коли мій двоюрідний дід продав будинок, після війни, він повернувся в Сен-Мало й забрав одну вцілілу платівку з голосом свого брата. На ній передача про Місяць.

— Пам’ятаю. І світло? З другого боку.

Скрипить підлога, булькають акваріуми. Равлики ковзають по склу. Будиночок лежить на столі між її долонями.

— Залиште Френсісові свою адресу. Платівка дуже стара, але я вам її надішлю. Максові може сподобатися.

— І Френсіс сказав, що там сорок дві тисячі ящичків із засушеними рослинами, а ще показав мені дзьоб гігантського кальмара і плезіозавра…

У них під ногами шелестить гравій. Юта притулилася до дерева.

— Mutti?

У неї перед очима мелькають вогники, а тоді гаснуть.

— Я просто втомлена, Максе, тільки й того.

Вона розгортає туристичну карту й намагається збагнути, як дістатися назад до готелю. Машин майже немає, й мало не кожне вікно, яке вони проминають, світиться блакитним світлом від телевізора. «Саме відсутність їхніх тіл, — думає вона, — допомагає нам забути. Те, що вони надійно сховані під землею».

Увійшовши в ліфт, Макс натискає кнопку з номером шість, і вони їдуть угору. Доріжка до їхньої кімнати — червона річка, прикрашена золотавими трапеціями. Вона дає Максові ключа, він трохи вовтузиться із замком, а тоді двері відчиняються.

— Ти показала пані, як відчиняти будиночок, Mutti?

— Думаю, вона знає.

Юта вмикає телевізор і скидає черевики. Макс відчиняє двері на балкон і починає складати літачок із готельного паперу. Пів паризького кварталу за вікном наводить на спомин про міста, які вона колись любила малювати: сотні будинків, тисячі вікон, пташині зграї. На екрані телевізора гравці в синьому бігають по полю за три тисячі кілометрів звідси. Рахунок 3:2. Але голкіпер упав, а м’яч повільно котиться до воріт. Відбити його нікому. Юта піднімає слухавку на столику біля ліжка й набирає дев’ять цифр. Макс запускає літачок на вулицю. Той пролітає метрів зо двадцять і на якусь мить завмирає в повітрі, а тоді чується голос її чоловіка:

— Алло.

Вона сидить у лабораторії, перебираючи мушлі доснії в лотку. Спогади то спалахують, то згасають: шерехатість тканини на батьковій штанині, за яку вона трималася. Піщані блішки, що стрибали біля її колін. Скорботна мелодія оргáну, з якою, вібруючи, провалювався в темряву «Наутилус» капітана Немо.

Вона трусить будиночок, хоч і знає, що той не викаже своїх секретів.

Вернер повернувся по нього. Забрав його. Помер із ним. Якою людиною він був? Марі-Лор згадує, як він сидів і гортав ту Етьєнову книжку.

«Пташки, — сказав хлопець. — Пташка за пташкою, за пташкою».

Вона уявляє себе на шляху із задимленого міста, з білою наволочкою в руках. Щойно Марі-Лор зникає з очей, він обертається й заходить назад у грот Убера Базена. Над ним височіє величезний мур. По той бік ґратки плюскоче море. Марі-Лор бачить, як Вернер розгадує загадку будиночка. Може, впускає діамант у воду поміж тисячі равликів. Потім закриває крутиголовку, замикає ворота й іде геть.

Або кладе камінь назад у будиночок.

Або опускає його в кишеню.

Зі спогадів звучить голос доктора Жефара: «Дивовижно, як щось таке маленьке може бути таким прекрасним. Таким вартісним. Лише найсильніші духом люди можуть відмовитися від такого пориву».

Вона повертає димар на дев’яносто градусів. Той крутиться так плавно, наче її батько тільки щойно його змайстрував. Спробувавши відсунути першу з трьох панелей на даху, вона виявляє, що та застрягла. Однак кінчиком ручки їй вдається відсунути другу й третю панель.

Щось випадає їй на долоню.

Металевий ключ.

У розтоплених надрах землі, на глибині трьохсот кілометрів, народився він. Кристал, один серед багатьох. Чистий вуглець, усі атоми розміщені на однаковій відстані й надійно пов’язані між собою — тетраедр, твердіший за будь-що на Землі. Він уже старий, старий незмірно. Минають незчисленні мільярди років. Земна кора стрясається, розтягується, стискається. Якогось року, якогось дня, якоїсь години могутній потік магми забирає прошарок кристалів і виносить його нагору, пропалюючи кілометр за кілометром. Він вихолоняє у велетенському, димливому кімберліті й чекає. Минають століття за століттями. Дощ, вітер, товсті шари льоду. Порода розколюється на глиби, глиби розколюються на камені. Лід відступає, утворюється озеро, галактики прісноводних молюсків розкривають свої мушлі під сонцем, закривають їх, помирають, і їх відносить хвилями. Доісторичні ліси виростають, падають, на їхньому місці виростають нові. Аж доки іншого року, іншого дня, іншої години буря вириває камінь зі стіни каньйону й кидає його в бурхливий потік піску на дні річки, де одного вечора він приваблює погляд принца, який знає, чого шукає.

Його гранять, шліфують; на якусь мить він переходить із рук у руки.

І знову якась година, якийсь день, якийсь рік. Кусень вуглецю, не більший за каштан. Обплутаний водоростями, оброслий морськими жолудями. Він перекочується між галькою, а по ньому повзають равлики.

Він живе з матір’ю на околицях Західного Берліна. Їхня квартира на другому поверсі триповерхового будинку. З єдиного вікна видно кілька амбрових дерев, величезний, майже завжди порожній паркувальний майданчик супермаркету і швидкісну магістраль за ним.

Мало не щодня Фредерік сидить на задньому дворику й дивиться, як вітер ганяє по майданчику порожні пластикові пакети. Іноді вітер підносить їх у повітря й крутить випадковими колами, перш ніж вони зачіпаються за гілки чи зникають з очей. Він малює олівцем спіралі — криві, грубі завитки. Намалює дві або три на одному аркуші, перевертає і замальовує з другого боку. Квартира ними засипана: тисячі аркушів на столах, у шухлядах, на туалетному бачку. Колись Фредерікова матір викидала ці аркуші, коли він не бачив, але нещодавно здалася й перестала.

— Малює як машина, — любила вона казати подругам із розпачливою усмішкою, намагаючись здаватися мужньою.

Тепер мало хто до них приходить. Мало хто підтримує стосунки.

Якоїсь середи — але що таке середа для Фредеріка? — його матір приносить пошту:

— Тут тобі лист.

Десятиліттями, з часів війни, вона інстинктивно ховалася сама й ховала те, що сталося з її сином. Не їй єдиній серед удів довелося почуватися співучасницею неймовірного злочину. У великому конверті — лист і менший конверт. Лист — від жінки з Ессена, яка описує подорож меншого конверта від свого брата, що перебував в американському таборі для військовополонених у Франції, до воєнного архіву в Нью-Джерсі, а звідти — до ветеранської організації в Західному Берліні. Від останньої конвертик потрапив до колишнього фельдфебеля, а тоді до жінки, що написала листа.

Вернер. Вона й досі його пам’ятає: біле волосся, несміливі руки, тепла усмішка. Єдиний Фредеріків друг. Вона каже вголос:

— Він був дуже малий.

Мати показує Фредерікові нерозкритий конверт — прим’ятий, пожовтілий, старий, із його іменем, написаним дрібним нахиленим почерком, — але він не виказує зацікавлення. Настає вечір, вона залишає листа на столику, відміряє чашку рису й ставить варитися, і вмикає кожнісіньку лампу й люстру, як робить завжди, не для того, щоб краще бачити, а тому що почувається самотньою — квартири з обох боків порожні, а коли скрізь світиться, то здається, наче когось чекаєш.

Вона перетирає для нього овочі в пюре. Годує Фредеріка з ложки. Ковтаючи, він мугикає — йому смакує. Вона витирає його підборіддя, кладе перед ним аркуш паперу. Він бере олівець і починає малювати.

Жінка наповнює раковину мильною водою. А тоді розкриває конверта.

Усередині — кольоровий малюнок із двома пташками. «Лісова трясогузка. Самець 1. Самиця 2». Двоє пташок на стеблі ариземи. Вона шукає в конверті записку, пояснення, але нічого не знаходить.

Того дня, коли вона купила цю книжку для Фредде, продавець так довго її загортав. Мати не розуміла її привабливості, але знала, що її син буде в захваті.

Лікарі кажуть, що у Фредеріка не залишилося спогадів, що його мозок виконує лише базові функції, але інколи вона в цьому сумнівається. Вона старанно розгладжує складки паперу, ближче підставляє торшер і кладе малюнок на стіл перед сином. Він нахиляє голову, й вона намагається себе переконати, що це він роздивляється пташок. Але його очі сірі й порожні, й за якусь хвилю він повертається до своїх спіралей.

Домивши посуд, жінка виводить Фредеріка у дворик, як завжди увечері, де він сидить досі в слинявчику під підборіддям, углядаючись у нікуди. Завтра вона знову спробує показати йому тих пташок.

Стоїть осінь, і над містом великими зграями пролітають шпаки. Іноді їй здається, що, побачивши їх, він наче веселішає, наче слухає, як вони навіжено ляскають, ляскають, ляскають крилами.

Доки мати сидить і дивиться через ряд дерев на величезний порожній паркувальний майданчик, крізь німб над ліхтарем пролітає темна тінь. Вона зникає і знову з’являється, а тоді тихо й раптово приземляється на перила за менш ніж метр від них.

Це сова. Завбільшки з дитину. Вона крутить головою, блимає жовтими очима. У голові з’являється єдина думка: «Ти прилетіла по мене».

Фредерік випрямляється.

Сова щось почула. На кілька секунд вона завмирає, прислухаючись дуже уважно. Фредерік не відводить погляду.

А тоді вона злітає: три чутні змахи крил і її поглинає темрява.

— Ти це бачив? — шепоче вона. — Ти бачив її, Фредде?

Він і далі невідривно витріщається в темряву. Але там лише пластикові пакети шелестять на гілках у них над головами та з десяток куль зі штучного світла світяться на паркувальному майданчику.

— Mutti? — озивається Фредерік. — Mutti?

— Я тут, Фредде.

Вона кладе долоню йому на коліно. Його пальці стисли підлокітники стільця. Усе тіло напружене. Жили на шиї здулися.

— Фредеріку? Що таке?

Він дивиться на неї, не моргаючи.

— Що ми робимо, Mutti?

— Ох, Фредде. Просто сидимо. Просто сидимо й углядаємося в ніч.

Вона доживає до зламу століть. Вона живе й досі.

Суботній ранок на початку березня. Її онук Мішель забирає її з квартири й веде на прогулянку Ботанічним садом. Повітря виблискує інеєм, Марі-Лор човгає за своїм ціпком, вітер здуває в бік її рідке волосся, над головою колишуться голі гілки, і вона уявляє, що це пропливають португальські кораблики,[72] тягнучи за собою довгі мацаки.

На гравійній доріжці замерзли калюжки. Коли Марі-Лор знаходить ціпком таку калюжку, вона нахиляється й намагається підняти кружальце льоду, не зламавши його. Наче підносить до ока лінзу. А потім обережно кладе назад.

Її онук терплячий, він бере її під лікоть тільки тоді, коли це справді потрібно.

Вони доходять до лабіринту з живоплоту в північно-західному кутку. Доріжка веде вгору, увесь час звертаючи ліворуч. Трохи пройти, стати, перевести дух. Знову піти. Коли вони досягають старої металевої альтанки на вершині пагорба, він підводить її до вузької лавки й допомагає сісти.

Навколо ні душі: надто холодно, надто рано чи все разом. Вона слухає, як вітер гуляє у мереживі альтанки, їх надійно захищають міцні стіни лабіринту, під ногами гуде Париж — сонний рокіт суботнього ранку.

— Наступної суботи тобі виповниться дванадцять, так, Мішелю?

— Нарешті.

— Ти так поспішаєш подорослішати?

— Мама сказала, що дозволить мені водити мопед.

— Он воно що, — сміється Марі-Лор. — Через мопед.

У неї під долонями мороз витворює мільярди крихітних діадем і корон на дощечках лавки — візерунки дивовижної складності.

Мішель притуляється до неї й затихає. Рухаються лише його руки — клацають чимось, натискають кнопки.

— Що це за гра?

— «Воєначальник».

— Змагаєшся з комп’ютером?

— Із Жаком.

— А де Жак?

Хлопчик поглинутий грою. Жак може бути де завгодно, але зараз він у грі. Марі-Лор сидить, обпершись на ціпок, а хлопчик захоплено натискає на кнопки. Заякийсь час він вигукує: «Ой!» — і з гри лунає кілька фінальних акордів.

— Усе гаразд?

— Він мене вбив. — Мішель повертається в реальність, знову підводить погляд. — Я про Жака. Він мене прикінчив.

— У грі?

— Так. Але я завжди можу знову почати.

Вітер здуває іній із гілок. Її поглинають відчуття: сонце гріє долоні, збоку притуляється теплий онук.

— Mamie, а ти що хотіла отримати в подарунок на дванадцяті іменини?

— Книжку Жуля Верна.

— Таку, як Maman мені читала? І що, отримала?

— Можна й так сказати.

— У тій книжці було багато складних назв риб.

Вона сміється.

— А також коралів і молюсків.

— Особливо молюсків. Такий прегарний ранок, правда, Mamie?

— Чудовий.

У саду біля підніжжя пагорба гуляють люди, вітер співає урочисті гімни в живоплоті, й великі старі кедри порипують біля входу в лабіринт. Марі-Лор уявляє, як електромагнітні хвилі входять у пристрій Мішеля і виходять із нього, точно як Етьєн колись описував, тільки тепер їх куди більше, ніж у його часи, десь у мільйон разів. Потоки повідомлень, ріки телефонних розмов, телевізійних програм, електронних листів, що линуть через незліченні мережі дротів і кабелів, переплетені над містом і під ним, проходять крізь будівлі, тунелі метро, між антенами на дахах будівель, ліхтарними стовпами зі стільниковими передавачами; реклама магазинів, мінеральної води й печива злітає в космос і повертається назад на Землю. «Я запізнюся» та «Може, замовимо столик?», «Купи авокадо» та «Що він сказав?», десять тисяч «Мені тебе бракує», п’ятдесят тисяч «Люблю тебе», листи з погрозами та новинками ринку, реклами прикрас, кави й меблів літають, незримі, над районами Парижа, над полями бою й могилами, над Арденнами, над Рейном, над Бельгією і Данією, над мінливим, укритим шрамами ландшафтом, який ми називаємо країнами. Хіба так важко повірити, що душі мандрують тими ж дорогами? Що її батько, Етьєн, мадам Манек і німецький хлопець на ім’я Вернер шугають у небі зграями, мов чаплі, мов крячки, мов шпаки? Що невидні каравани душ пролітають десь високо, і якщо прислухатися, то можна їх почути? Вони пропливають над димарями, над тротуарами, пронизують твою куртку, сорочку, груди, легені, й виринають з іншого боку, й у цьому повітрі — бібліотека й платівка кожного прожитого життя, кожного вимовленого речення, кожного слова, що й досі в ньому відлунює.

Щогодини, думає вона, з цього світу йдуть люди, які пам’ятають війну.

Ми відроджуємося в траві. У квітах. У піснях.

Мішель бере її під руку, й вони разом спускаються доріжкою, виходять через ворота на рю Кюв’є. Марі-Лор проминає один риштак, два риштаки, три, чотири, п’ять, і коли вони наближаються до її будинку, каже:

— Залиш мене тут, Мішелю. Зможеш знайти дорогу додому?

— Звісно.

— Тоді до наступного тижня.

Він цілує її в обидві щоки.

— До наступного тижня, Mamie.

Вона слухає, як він віддаляється. Коли його кроки затихають, їй залишаються тільки гудки машин, гуркіт трамваїв і швидка хода змерзлих пішоходів.

Я вельми вдячний Американській академії в Римі, Комісії з мистецтва штату Айдахо, а також Меморіальному фондові Джона Саймона Ґуґґенгайма. Дякую Френсісові Жефару, який уперше привіз мене в Сен-Мало. Дякую Бінкі Урбану та Клер Рейнгіл за їхній ентузіазм і віру в мене. Особливе спасибі Нен Ґрегем, яка чекала десять років, а тоді віддала цій книжці своє серце, олівець і багато годин роботи.

Окрім цього, я в боргу перед книжками «І настало світло» Жака Люсерайна, «Капут» Курціо Малапарте, «Вільшаний король» Мішеля Турньє, «Ви, напевно, жартуєте, пане Фейнман!» Річарда Фейнмана («Він лагодить радіо силою думки!»); перед Кортом Конлі, що постійно надсилав мені старанно дібрані матеріали; перед першими читачами: Галом і Жаком Істманами, Метом Кросбі, Джесікою Сакс, Меган Твіді, Джоном Сільверменом, Стівом Смітом, Стефані Нелен, Крісом Дорром, Марком Дорром, Діком Дорром, Мішель Мурамбль, Карою Вотсон, Честоном Кнапом, Меґ Сторі та Емілі Форленд, а особливо перед своєю матір’ю, Мерилін Дорр, яка була моїм доктором Жефаром, моїм Жулем Верном.

Найбільше я вдячний Оуену та Генрі, які жили з цією книжкою все життя, і Шоні, без якої її не було б і на якій тримається все.

Stardust («Зоряний пил») — популярна джазова пісня 1927 року американського композитора Хогі Кармайкла. Stormy Weather («Штормова погода») — пісня, написана 1933 року американцями Гарольдом Арленом та Тедом Келером. In the Mood («У доброму гуморі») — пісня, написана американцем Джо Ґарлендом, стала відомою у виконанні Ґленна Міллера. Pistol-Packin’ Mama («Озброєна крихітка») — пісня, написана 1943 року американцем Алом Декстером. — Прим. ред.

Тато (фр.). — Тут і далі прим. перекл., якщо не вказано інше.

«На Влтаві, на Влтаві, де світить сонце золоте» (нім.) австрійська народна пісня.

Переклад І. Огієнка.

Моя люба (фр.).

Добридень (фр.).

Пральня, пекарня, площа (фр.).

Захоплення (фр.).

Із промови Адольфа Гітлера до гітлер’югенду на з’їзді Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини в Нюрнбернзі 1936 року. — Прим. ред.

Із промови Йозефа Геббельса до нового 1934 року. — Прим. ред.

Приспів з офіційнoго гімну гітлер’югенду «Vorwärts! Vorwärts!» (нім.), «Уперед! Уперед!». — Прим. ред.

Із щорічної промови Йозефа Геббельса до дня народження Адольфа Гітлера, 1936 рік. — Прим. ред.

Там само.

Прошу пробачення (фр.).

Хліб із грубої непросіяної житньої муки.

Переклад Д. Паламарчука.

Девіз хлопчиків із гітлер’югенду. — Прим. ред.

Різновид дирижабля.

Молодіжний і дитячий жіночий рух у складі гітлер’югенду. — Прим. ред.

Август Гайссмайєр (1897–1979) — генеральний інспектор закладів націонал-політичної освіти. — Прим. ред.

Слава Богу! (фр.)

Це не по-справжньому (фр.).

Зáмок (фр.).

Я більше цим не займаюся (фр.).

Ось так (фр.).

Паштет (фр.).

«Один народ, один райх, один фюрер» (нім.). Лозунг Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини.

Окупувати (фр.).

Гірські села (фр.).

Представник френології — псевдонауки, що вивчає зв’язок психіки людини та будови поверхні черепа. — Прим. ред.

Юнацтво (нім.).

Фрідріх Гельдерлін «Смерть за вітчизну». Переклад В. Мисика.

Доброго вечора (фр.).

Тверда рука (фр.).

«Мене нудить від салату, стає краще від селери…» (фр.) Дитяча пісенька.

«Увага!» (нім.)

«Es zittern die morschen Knochen» (нім.) («Тремтять одряхлілі кістки») Ганса Бауманна — офіційна пісня гітлер’югенду. — Прим. ред.

Ось побачите (нім.).

Девіз хлопчиків із гітлер’югенду. — Прим. ред.

«Від картоплі я валяюсь, від квасолі усміхаюсь» (фр.). Дитяча пісенька.

Недолюдина (нім.), нацистський расистський термін для позначення євреїв, циган, слов’ян та інших народів. — Прим. ред.

Півень у вині (фр.). — Прим. ред.

Голка в копиці сіна (нім.).

Неточна цитата з «Улліса» Дж. Джойса.

Рух за звільнення Франції від німецької окупації. — Прим. ред.

Історія коштовного каміння (лат.). — Прим. ред.

Період між 1890 та 1914 роками. — Прим. ред.

З нами Бог (нім.).

Націонал-політичні навчальні заклади. Керівник — Август Гайссмайєр. — Прим. ред.

Єфрейтор (нім.).

Полита міцним алкогольним напоєм та підпалена страва. — Прим ред.

Має бути порядок (нім.).

«Nacht und Nebel» — директива Гітлера 1941 року, що дозволяла викрадення антинацистських активістів на окупованих територіях. — Прим. ред.

Оборонне загородження «Рогатка».

Тут і далі переклад І. Базилянської.

Немає будиночка, де будиночок? (нім.)

Районна комендатура (нім.).

Закодоване послання по радіо Бі-Бі-Сі, адресоване силам французького руху Опору, про початок висадки союзницьких військ. — Прим. ред.

Русалки вже вибілили коси (фр.).

До війни я слухав вас по радіо (фр.).

Два, три, чотири (фр.).

Потайна крихітка (фр.).

Патологічний страх відкритих просторів.

Двійник (нім.).

Ви маєте мені допомогти! Там моя двоюрідна онука!

Є тут хтось? (нім.)

Жіноча перукарня (фр.).

Мої туфлі (фр.).

Слова німецькою за алфавітом. — Прим. ред.

Мама (нім.).

Тут був розстріляний Бюї Гастон Марсель, 18 років. Він загинув за Францію 11 серпня 1944 року (фр.).

Різновид медузи (фр.).