Ральф Дутлі написав біографію одного з найпотужніших художників-експресіоністів першої половини XX століття Хаїма Сутіна, ретельно опираючись на скупі спогади сучасників. Де документальних свідчень забракло, приходила на допомогу емпатія автора. Роман «Остання подорож Сутіна» — напрочуд поетична і зворушлива розповідь про невситимий творчий голод, золоту паризьку богему 1920-х років, дружбу з Модільяні і кохання до двох жінок, а також про найвищу ціну, яку доведеться заплатити за непереборне бажання малювати.
1.0 — створення файла для maxima-library: сканування, обробка зображень — LoxNessi, верстка й вичитування — mirabel.lv, жовтень 2019
Вони рвучко затріскують чорні стулки задніх дверей. Різке клацання, немов затвор гвинтівки, байдуже вслизання у щілину замка. Машина здригається, сполохані голуби панічно злітають над дахом лікарні, тікаючи в блакить неба. Здається, в чорноті хтось коротко реготнув. Мабуть, той старший, бо хлопець з обмотаною вовняним шарфом шиєю, застуджений посеред серпня, як цей окупований край, на таке не наважився б. Ні, певно художникові причулося. То не міг бути сміх. Адже бос одразу ж першого дня чітко пояснює новим працівникам, що в цій професії з мертвих не жартують, доречні тільки тиха стриманість і сумирний пієтет. Це потрібно тим, хто залишився, і сприяє доброму реноме фірми.
Тільки от усе не так цього розкішного серпневого дня. Покійницьким бусом, чорним «Сітроеном», моделі «корбіяр», їм потрібно відвезти живого мерця. Цією машиною транспортували до місця останнього спочинку вже багатьох старих і молодих мерців. Машина — то їхня велика тиха тварина, яку їм доручено пильнувати і доглядати. Після кожного перевезення машину треба почистити мокрою ганчіркою і витерти насухо клаптем замші. Бос особисто контролює, щодо цього він безкомпромісний. Годі навіть уявити собі брудний покійницький бус, бездоганна чистота є для фірми законом, навіть у воєнні часи. Ці водії ще ніколи не перевозили живих мерців.
То, кажуть, художник чи що, так мимохіть кинув лікар у коридорі. Вам треба відвезти його до Парижа на операцію, іншого варіанта нема, цього бажають ангели. Але ж як ошукати окупанта, обманути його броньоване велетенське око, що контролює кожний твій крок? Короткий металевий звук, немов то двері здушено, й вони болісно реготнули. Звук, схожий на брязкіт зброї. Запаморочливо пахнуть липи. Хіба біля клініки ростуть липи? А, може, то просто карболка застрягла у вим'ятій лікарняній сорочці художника, операційний запах.
Художник щось бурмоче, здається, він щораз до когось заговорює, на губах бринить благальне заклинання, проте обидва працівники похоронної фірми не розуміють його, надто тихо він говорить, а звучання його мови їм незнане.
Ви з братства… а обрядовий кітель маєте… Хевра Каддіша… до води вибивають яйце… новопреставленого слід обмити життям… якщо не пізно ще… він сам з’явиться… не забудь про яйце… дай його в воду… в воді яйце розквітне…
Обидва працівники похоронної служби переглядаються нерозуміюче й засувають його на металевих ношах усередину нутрощів катафалка. Надворі 6 серпня 1943 року. Літо. Війна. Окупована країна. Їм відомо, що може статися, якщо вони потраплять у чорні лапи окупантів. Обидва працівники похоронної фірми, товстенький старший і закашляний юнак, могли б бути замаскованими борцями руху Опору чи саботажниками, що перевозять своє знаряддя в покійницькій машині. Під’їхати до залізничного полотна, піднятися до колії, декілька вправних завчених рухів — і колія злітає в повітря.
Їм треба триматися здалеку від контрольно-пропускних пунктів на важливих транспортних вузлах. Коли вони вже повернулися до виходу, з котрихось дверей вигулькнув безіменний лікар, опустив очі і зніяковіло втиснув їм до рук жовту дорожню карту із зображеним на ній чоловічком на синій стрічці. Чоловічок сміявся на бігу, вони називали його Бібендум, а його тіло, руки й ноги були з автомобільних шин. Часом він пробігав з недобрими очима в снах художника. Якщо б хтось дізнався про транспортування живого вантажу, то поховальники і самі б перетворилися на покійників. Пасажирами покійницького буса мають бути мерці, а більш ніхто. Жодна людина не повірила б їхньому поясненню, що художник — просто вдаваний мертвяк, який, на їхнє превелике здивування, воскрес із мертвих.
А оті чорні типи з символом «ґами» на кашкетах та уніформах, чи меншає їх на північ від демаркаційної лінії? Озброєні угруповання французької міліції Дарнана діють від січня 1943. Вистежують ознаки опору і відмови від обов'язкової робітничої повинності. SOT ніхто не скасовував. Та й для торговців чорного ринку не існує ніяких недоторканних транспортних засобів, навіть чорних воронків не бояться. Палітра їхніх вигадок свідчить про багатство безсоромної фантазії. От тільки де ті ласі шматки солонини, коньяк, м’ясні консерви, забарвлене червоним вином у фіолетовий колір кроляче рагу?
Сповільнений рух голубів, що злітають у небо, шепоти, карболові липи, миготливий запах лагідності й різкості.
Його привезли до шпиталю 31 липня. Останні дні місяця були жахливі, про малярство годі було й думати, біль шлунка просто різав, майже не даючи хвилин колишнього спочинку, дарованих раніше з непередбачуваною милостивістю. Ось і я, я ненадовго відлучусь, але повернусь. Потерпи, зараз повернуся, покладись на мене. Тільки ж не думай, що зможеш тут довго розкошувати без мене. Не вір моїм зниканням. Ніколи тебе вже не покину.
Ма-Бе, чуєш мене, ти ще тут? Я тебе не бачу.
Художник заплющив очі, йому важко дивитися крізь примружені повіки. Вони не розмикаються.
Зранку він у гарячці лежав на матраці, качався по ньому пораненим звіром, белькотів щось незрозуміле. То вже не була французька, якої він тут навчився, французьку немов стерло, залишилися якісь обривки слів, які Марі-Берт годі було зрозуміти. Для неї це було поганим знаком, і вона тривожно металася в різні боки, немов тигриця в клітці.
Художник зі стогоном повертається на матраці, перекочується з боку на бік. На жодному боці не стає легше. Власник помешкання мсьє Жерар приносить нагору теплий компрес з гірчицею, урочисто, немов священик, вносить його і прорікає тоном, наче підслуханим на недільній проповіді сільського пароха:
Він звивається в постелі, на шиї невеликий набожний хрестик, якого йому надягнула Ма-Бе. Як запекло вона молилася цього липня, вона давно вже примирилася зі своєю старою доброю французькою вірою, допомогла їй у цьому лють на все це художницьке поріддя Монпарнасу. На його шиї теліпається Христос, ось він — Месія, нехай спинить цей божевільний біль.
Художник перестав будь-що розуміти, єдине, що він тепер знає, то його біль.
Не вставай, нехай компрес подіє, тобі зараз полегшає.
Ні, я мушу… на тамтой бік у майстерню… мушу… нічого іншого… перш ніж вони… ти розумієш…
Ніхто не зміг би його стримати. Ма-Бе, її сварки, погрози безсилі, він мусить зробити це. Не треба йти з ним, він відсуває її різким рухом убік. У цьому він завжди був сам. Він із зусиллям іде в майстерню, у невеликий будинок біля входу до Великого парку, на вулиці, що веде в Пуан. До того ж, він ще хоче зайти в крихітну комірчину до мсьє Крошара, теслі й бургомістра Шампіньї, там теж стоїть кілька його полотен. Напівпаралізований болем, притиснувши долоню до живота, підганяючи себе схожим на собаче скавулінням, яке здавна допомагало йому. Треба ще дещо полагодити, це важливіше за все інше.
Де тут сірники, швидко зіжмакати кілька газет, вкинути згорток у камін, там ще цього спекотного липня зберігається попіл від попереднього разу, коли на нього напала давня жага руйнування. Тепер тільки швиденько схопити полотна, кинути на них останній лютий погляд і — до пекла. Немов то вони винні, винні в цьому нещасті, яке ніяк не припиняється вже кілька місяців. Ні, все почалося ще раніше, коли вибухнула війна, того неймовірного, але цілком передбачуваного дня 3 вересня 1939 року, коли вони були в бургундському селі Сіврі, вони — це він і мадмуазель Ґард, тоді вони дізналися про вступ Франції у війну, і бургомістр заборонив їм, двом дивакуватим помітним іноземцям з їхнім підозрілим німецьким і слов'янським акцентом, покидати країну, «не дочекавшись подальших розпоряджень». Вони попались. Маґдебурґ, Сміловичі. Підозрілі місця народження.
Давній ритуал лютого висмикування зі сховку і сліпого спалювання часами приносив зловтішне полегшення, тоді навіть біль у шлунку немов святенно тихнув, а може то просто вогонь приглушував його. Багаття було літнє, смерділо розчинником, виконання все тієї ж дії, яку стільки разів проробляв у Піренеях.
І щоразу йому вчувається розпачливий голос маршана Зборовського, якого вже десять років немає серед живих:
Ні! Припини ж нарешті! Ти сам себе знищуєш!
А він щоразу відповідав зі зневажливою гримасою, невидимою нікому. Художник уже не пригадує достеменно, коли вперше вибелькотів це речення:
Я — убивця своїх картин, ви що, не розумієте? Я вам покажу.
Я… вбивця… своїх картин.
Не завжди ситуацію вирішував вогонь. Ще частіше то були удари ножем, сліпе шматування доти, поки не зникали кольорові нарости на полотні. Стерти їх зі світу. Ритуал ножа чи ритуал ножиць був рвучкішим, менш контрольованим. Всадити лезо внизу, в самому низу праворуч і тягнути його засліплено через полотно в лівий верхній куток, аж до підрамника, а тоді ще раз і ще раз поки нічого вже неможливо було розгледіти. Поки клапті полотна не висли додолу, як закривавлені бинти з розпоротих животів. Ні-ні, не задоволення, цього не було ніколи. Нічого, крім глухого смутку й порожнечі. У вогняному ж ритуалі містилося більше розлюченого тріумфу: вишарпнути полотна, вчепитися в підрамники, пожбурити їх у камін, у якому вогонь погано горить, зате заповнює весь простір димом, нарешті спалахи, коли язики полум’я доходять до фарби. Ніхто інший не знищив стільки картин, як він, ніхто.
Ма-Бе, чуєш мене? Чи приїхала вже машина з Шинона? Нехай почекають.
Він бубонить. Лається.
Цього останнього липневого дня то лише одна з безконечних руйнівних оргій, одвічне сліпе спалювання колишнього життя. Без розрахунку на ефект. Він просто хоче позбутися їх, хоче вимести ці образи зі свого життя, їх і ту частину себе, яка залишилася в картинах. Він знищує себе, розриває на клапті, спалює. Сутін, Хаїм.
Жодна жива душа не розуміла цього ритуалу. Ані художники, ані Зборовський, ані обидві жінки останніх літ, мадмуазель Ґард і Марі-Берт. І жодна жива душа не могла його стримати. Йому самому було невтямки. В язиках полум’я перед його очима парк, полум’я відбивається в зіницях художника. Він знає лише одне: це мусить статися, тільки й усього. 31 липня 1943 року полегшення не настає. І після ритуалу знову повертається біль.
Залишилося кілька полотен, які мадам Мулен непомітно від нього скрутила і перевезла до Парижа з метою запропонувати їх галеристам, щоб можна було заплатити за хліб і яйця, бо ж паризький рахунок було заблоковано. І ще була зовсім невелика група обережно обраних гостей, що приїжджали до Шампіньї з Парижа. Картини останніх років. Дві свині в болоті, одна рожева, інша вимастилася в болоті до такого сірого, такого уніформово-зеленого кольору, що декілька мудрагелів прорікатимуть, що він, мовляв, зобразив тут солдатів Вермахту. До чого вони там тільки не додумаються. Двічі мати з дитиною, похмуро-сині, надломлені дитинства, гіркі матері, ікони окупації. Школярів дорогою зі школи додому шмагає вітер, вони, крихітні й покинуті посеред грозових сутінків, у паніці взялися за руки. Діти на поваленому стовбурі дерева. Хто, коли парк палав, порятував ці картини від їхнього художника і його окупантів, хто мовчки відставив їх набік, поставив у затінку, де їх не було видно.
Картини, які він виборов у себе і у своєї виразки шлунка за останні місяці. Кинути у вогонь все, що тільки залишилося. Часу мало. І він не знає, чи не буде це останнє спалення. Кремація, чистісінька рутина. Вогонь добре горів. Залишився тільки попіл і декілька необвуглених дерев’яних брусків, решток підрамника. Остання можливість погасити неможливість. Ще, правда, у різника, мсьє Авріля, стоїть кілька картин, недоторканна застава, поки не надійде час оплати, яку з разу на раз відсувають, поки борг, який щотижня зростає, не буде оплачено. Нехай залишаються заручниками. Боргу вже не оплатити. Нічого ніде і ніяк неможливо поправити.
Ма-Бе, побіжи до селян, спробуй, ще цей один разок.
Час натурального товарообміну минув, нічого вже не вдається обміняти, все було цього липня не так, селяни вже не хотіли брати жодної з цих картин за масло і яйця, неможливо було впізнати світ на його полотнах, на цих покручених дорогах, при яких стояли, похитуючись і вигинаючись, дерева, із зображеним коричневим і синім брудом, травмами, шрамами. Тут, здається, нічого не подібне на світ, навіть на теперішній воєнний світ, хіба що цей світ уже пішов на дно, востаннє здригнувшись, смикнувшись, занивши. Немов суцільна шаленіюча виразка. А яйця, масло й молоко — то було золото.
Ви розумієте, зараз війна. Нам тепер самим все це потрібно.
Тоді Ма-Бе спускається вниз і дзвонить у двері помешкання власника квартири доктора Ранвуазьє з Шинона, до всіх нещасть його немає, у ці дні липня він поїхав на канікули чи до родини, яка мешкає далеко на півдні над Луарою, поїхав роздобути харчів, але ж тепер ніхто вже не говорить про канікули. Існує поняття «мішечників». Приходить його заміна, доктор Боррі, кидає на художника короткий погляд, легко обмацує його живота і призначає госпіталізацію. Не можна втрачати часу. Вам треба їхати до Шинона, в клініку Сен-Мішель. Художник і сам добре знає свій діагноз, він уже кілька років існує подвоєно: Сутін і виразка. Вже кілька років він має двійника, що знущається з нього і мучить його. Чорна болюча тінь, яка щоразу кидається на нього.
Водій представився: Фуко, Ашіль. Проте імена нічого вже не могли сказати. Він майже не сприймав уже обличчя мсьє Фуко, той тактовно негучно зачинив двері машини і, поклавши впевнені руки на розжарене кермо, рушив цим старезним «Пежо» — такі всюди повзають тут дорогами, немов стомлені липневі жуки — до Шинона.
Приїхали в клініку Сен-Мішель. У приймальному покої «Сутіна Шарля» посадили в куток, його справжнє ім’я так часто спричиняло клопоти й перепитування, надокучливі проговорювання літер, повтори і нові непорозуміння. Проте «Шарль» звучало добре, ім’я звучало настільки переконливо і не потребувало зайвих запитань, вже саме ім’я ставало його посвідченням особи. Тож він не боронив скоротити себе задля захисту, щоб будь-хто міг насамперед подумати про найуживаніше тут ім’я.
Ш. Ш. Ш.
Запис у книзі прийому хворих: Сутін Шарль, вік: 50 років, фах: художник,
У них при собі підроблені документи, які замовляв у префектурі Тура ветеринар і бургомістр містечка Рішельє Фернан Мулен. У префектурі працював службовець, який радів кожній можливості вирвати з їхніх лап за допомогою фальшивих документів будь-кого. Так воно і стоїть, і нічого тут не зміниш, на жовтому папері, що засвідчує його ідентичність: Сутін Шарль.
Коли він отак лежить з міцно стуленими повіками, напруженим обличчям, його можна прийняти за єгипетську мумію.
Його стан — критичний. Лікар не хоче втрачати часу, оперувати потрібно негайно. Так, зараз, до завтра чекати не можна. А хіба всі можливі терміни не минули вже давно? Цілком можливий розрив стінки шлунка. Внутрішній крововилив — то тільки одна з бід. Найбільша небезпека перфорації в тому, що кислотні шлункові соки потрапляють у черевну порожнину, а це призводить до запалення діафрагми, тобто перитоніт. Ви стежите за ходом моєї думки, мадам? — без терапії перитоніт у будь-якому разі призводить до летального кінця. Внутрішня кровотеча не є основною проблемою. Проте заходів вживати необхідно негайно. Резекція шлунка за Більротом. Видалення двох третіх шлунка, доповнено ваготомією. Вагусовий нерв, відповідальний за іннервацію шлунка, розщепимо.
Коли вона чує слово «розщепимо», з неї виривається крик. Чорний верескливий ангел Сутіна вирішує, що оперувати його будуть не у цій провінційній лікарні, а в Парижі. У Парижі — справжні лікарі, не зрівняти з цими курортними партачами в їхніх крихітних клінічних царствах, у яких після візиту окупантів не залишилося навіть перев’язувального матеріалу. Вона кричить, вона погрожує, вона тупотить ногами.
Лікар робить спробу якомога ввічливіше переконати її в необхідності операції. Він готовий піти їй назустріч, з повагою перепитує її:
Марі-Берт Оранш? Так звали дружину німецького художника Макса Ернста, правда? Знаєте, я навчався в Парижі, і сюрреалісти були тоді моїм захопленням. Та що там захопленням, я божеволів від них. Марив Надею, всюди носив зі собою томик Бретона і уявляв, що володію револьвером з білим волоссям… Медицина, так, її мені нав’язав батько, проте ночами я блукав монпарнаськими кав’ярнями, розраховуючи зустріти там цих шаленців. З Ернстових робіт я особливо любив «Близький пубертат», «Розхитану жінку»…
Божевілля недоречного слова, не того імені, розхитана… жінка… Макс… Ернст. Слово, щоб зробити кульбіт, мусить мати долю. А часом і дві долі.
Так, Ма-Бе була поруч, її голос був усюди. Цей голос міг несподівано зірватися на крик, затіяти сварку, як добре йому це було відомо. Голос наказував, докоряв, наполягав на чомусь, чого він не міг розчути через стіну свого болю. Її долоня гатила по поверхні столу з перевтомленою, але невблаганною суворістю. Вона була близька до нервового зриву. Так швидко змінювалися кімнати і притулки, з селянами доводилося торгуватися за кілька яєць, за хліб велася справжня боротьба. У Шампіньї вони шість разів змінювали помешкання. Рахунок у Парижі заблокований, їхати до столиці заборонено, з нею доведений болем до нестями художник. Їй хотілося якомога швидше все закінчити, або ж розтрощити те, що ще вціліло. Йому чутно з-за дверей тільки її верески й погрози, сам він лежить у коридорі, навколо безшумно рухаються білі привиди. Шурхіт, тоді шепіт, якого він не розуміє. До нього наближається якийсь обрис, бере його за передпліччя. Короткий спалах.
На коридорі, де він, накритий по шию простирадлом, лежить на каталці, нікого не видно. Але у вухах далі звучить єдиний голос.
Ось, візьми біле простирадло. Накрийся ним з головою. Побудеш покійником. От би таке намалювати.
Де він вперше почув ті слова? У Мінську чи у Вільні? Точно не в Парижі. А хто їх вимовляв? Кіко чи Крем? Спогад давніший за це провінційне містечко на Луарі. Де він? Це точно не Шинон.
Удай мертвого. Так буде простіше. Так все спроститься. Коли ти мертвий, то не можеш втратити життя. Ми завжди втрачені, а так — стаємо наполовину вільними. Ти взагалі нічого не можеш втратити. Тож легко виходиш. От би таке намалювати.
Раптом настає тиша. Він розплющує очі, а тоді відразу ж стулює повіки знову. Ще раз розплющує, немов для впевненості, що він не спить. У кінці коридору стоїть великий білий цап. Так, жодного сумніву. Це однозначно цап, з величезними, закрученими назад і піднятими вгору рогами, з довгою, аж до землі білою бородою і густою, довгою білою шерстю, розкошланою на шиї. Як ця тварина увійшла?
Художник пригадує собі, що бачив якось в журналі малюнок азійського козла з неймовірними настовбурченими в повітря літерою V, близько посадженими рогами. Козел на малюнку дивився строгими і розумними очима, немов би бог якийсь серед собі рівних. Була неділя, він гуляв берегом Сени, зазирнув на букіністичній розкладці в журнал, а звідти його перелякав козел, який подивився йому просто в вічі. Він поспішно закрив журнал і кинув його до інших на купу.
Проте цей тут — інший. Ні, тут у лікарні Сен-Мішель в кінці порожнього коридору стоїть великий білий свійський цап, ось він повільно, лунко цокаючи копитами наближається з цікавістю до каталки з художником, його кроки спочатку невеликі, непевні, тоді щораз швидші. Здивування перекриває будь-який спогад. Чого він тут шукає?
От він уже наблизився до художника, ліва рука якого звисає з каталки. Білий цап ворушить ніздрями, принюхуючись, його голова зараз на рівні з головою художника. Розсічені зіниці невідривно дивляться в очі пацієнта. Без докору. Без гніву. Шорсткий холодний язик береться облизувати звислу солону руку, Сутін не наважується прибрати її. Він знову розплющує праве око і дивиться просто в очі цапа. Він тут. Він прийшов. Він білий. То не сон.
А тоді з шумом розчахуються двері, художник злякано зажмурюється, білий цап зникає. У коридорі знову людно, зі стіни просочуються обривки фраз, гнівно перервані фрази, загрозливо наголошені звуки.
Надмір шлункової кислоти, хронічне запалення, глибоке пошкодження слизової шлунка. Йому здається, він розчув слово
Хворий і сам цього хоче: нехай би вже, нехай би щось робилося. Нехай врешті виріжуть цей біль, не треба відкладати, вирізати тут і тепер.
Ну але ж не тут, тут самі лиш провінційні партачі, костоправи, каже Ма-Бе, тебе оперуватиме фахівець, і не тут, а в Парижі. Ґоссе, Ґуттман, Абрамі, хтось зі знайомих лікарів знатиме, хто тебе зможе порятувати.
Вона — тріскотливий шиплячий ангел смерті, який бажає блага, а вимагає зла, вона супроводжуватиме шлунок художника безконечною божевільною дорогою на останню з можливих операцій.
Рішення прийнято відразу, його більше не запитують. Марі-Берт розмовляла телефоном з якимись голосами. Дивно, що ті духи ще існують у воєнному місяці серпні. Його прооперують у клініці в 16-му районі, прооперують справжні лікарі. Назва довга:
У Шиноні добра доктор вводить йому на дорогу укол морфіну, доза на межі дозволеного, вона знає це, але хоче, щоб дія протривала максимально довго. Ланґрас її ім’я, вона назвалася тихим голосом, і він розчув в імені лише
Шостого серпня
Під колесами шарудить гравій на подвір’ї шинонської лікарні, а коли вже похоронний бус цього ранку врешті рушає, в його вухах далі звучить виск коліс. Та й просто всі звуки за останній час. Око було менш виголоднілим, він це помітив, достатньо набачився, воно напрацювалося на вузьких стежинках у Шампіньї-сюр-Вед, а тепер раптом чіткішими, об’ємнішими стали звуки. Звуки люблять іти в парі з болем.
Скрип ріже вухо художника, немов то не вухо, а живіт, немов якраз розпочинають операцію, якої він прагне понад усе на світі, тому що біль, який спочатку лише тріпотів і приглушено блукав, тоді почав постукувати, невдовзі штурхати, бурувати, перевертати, біль, який вже кілька років став у його тілі ще одним органом, цей біль став тепер таким нестерпним, що порятунком йому видається вже один лиш надріз, будь-який надріз живота. Треба вміти прибрати себе зі світу, немов ти теж картина.
Врешті то була ідея її розпачу, і цього разу порада була хибна. На виході Ланґрас втиснула їй у тремтячу руку сніжно-білий сестринський халат. Муза сюрреалістів в образі заблуканої медсестри. У найгіршому випадку вона могла б пояснити, що виконує свій сестринський обов’язок, супроводжуючи крейдяно-блідого, ослабленого до решти пацієнта в Париж, де на нього вже чекає хірург. Звісно, що поїдемо не в Салпетріер, ця колишня фабрика пороху позаду Аустерліцького мосту давно вже стала німецьким госпіталем. Ні, лікар чекає у непримітній клініці в буржуазному 16-му районі, в якому окупанти теж мають свої службові приміщення. З їхніх очей найкраще зникнути. А оскільки саме не було напоготові жодної машини швидкої допомоги, скаже вона, бо ось, посеред розжареного серпня, загорілося селянське обійстя неподалік, тож використовують кожну машину. Після цього вона високо підійме вгору підроблені документи, які виконуватимуть роль проїзних квитків до визволення.
Якщо все піде добре, вам вдасться непоміченими добратися селами й містечками до самого Парижа. За будь-яку ціну уникайте всіх магістральних доріг. Боязкий лікар з картою Мішлін і синій усміхнений чоловічок на бігу. Вони зливаються, розпливаються на тлі тополиних алей.
Для обмивання покійника в воду слід вибити яйце. «Хевра Каддіша» знає шлях. Братство в дорозі ще від світанку. Об край бляшаної оббитої миски розбивається яєчна шкаралупа, коротка пауза — і вона розтріскується. Охоронна плівка лускає, життєвий слиз падає у воду, жовток вливається в неї каламутним щастям.
Розплющити очі — важко. Коли він намагається це зробити, то бачить затінену Марі-Берт, вона сидить схильцем на табуреті, бубонить щось, часом зітхає, притискаючи хустинку до губ. Здається, вона зараз не тут, проте біда загніздилася в ній глибоко. Вона спить, чи тихо сама зі собою розмовляє? Як вона змінилася! Пошук нових сховків, сварки з власниками помешкань, постійний страх, коли дорогою, що веде до Тура, гримить військовий транспорт, щораз більше зусиль, затрачених на роздобування найпростіших харчів — все це відбилося в її тілі, у кожній зморшці її шкіри, у синіх колах круг очей.
То трапилося в кав’ярні «Де Фльор». У жовтні чи листопаді 1940? Він уже півроку був сам. Мадмуазель Ґард пішла 15 травня того року на місце збору, до зимового велодрому, і більше не повернулася. Монпарнасом ходили чутки, що тисячі німецьких біженців, навіть якщо вони — ті ж нещасливці-утікачі, доставлено як «ворожих іноземців» у Піренеї, до концтабору Ґюрс на південному заході Франції. Їх змели в купку великою мітлою, немов опале листя. П’ятьма днями раніше розпочався німецький прорив в Арденнах. Так що доктор Тенненбаум мав рацію, пошепки заклинаючи їх у готелі «Де ла Пе» на бульварі Распай:
Тікайте, поки є ще час! Послухайтеся мене: тікайте!
Художник не може думати про Ґард без гнітючого відчуття провини. Він щоразу бачить її постать з маленькою шкіряною валізочкою. Вона ще раз повертає голову, усміхається до нього через плече. Мадмуазель Ґард! У сні, який повторюється знову і знов, він бачить, як вона мовчки сидить на краю його ліжка, без докору, тільки запитання в величезних очах. Художник залишається один, дезорієнтовано блукає вулицями кварталу Монпарнас. Деламбр, Шом’єр, Шампань Прем’єр, пасаж д’Анфер. І щоразу, звертаючи в Пекельний пасаж, він здригається. Багато хто поїхав геть.
Він має зустрітися в кав’ярні з подружжям Кастен, щоб обговорити доставку однієї картини. Моріс Закс уже там, поруч з ним чорноволоса красуня, десь він її уже бачив. Очі мружаться, як же її звати? Мадлен Кастен представляє йому її: Марі-Берт Оранш. А художник-американець поруч стиха каже йому на вухо:
Ти ж пригадуєш: «Розхитана» Макса Ернста.
Згодом він дізнається, що Моріс Закс нахилився до Мадлен Кастен, докоряючи їй з цинічною іронією:
Ви познайомили його з Марі-Берт, як необачно! Ви підписали йому смертний вирок.
Вона вважається напівбожевільною музою, за якою пропадали сюрреалісти. Їй тридцять чотири роки, у неї таке гарне, сумне молочно-біле обличчя і, видається, що вона безмежно нещасна… Він знає, що вона дев’ять років була дружиною німецького художника, на Монпарнасі всі про всіх усе знають, а якщо про когось щось невідомо, завжди можна скористатися всюдисущими плітками. Вона приїхала до Парижа зі строгого пансіонату, де її навчали сестри-монахині, вона зголодніла за життям, їй хотілося пригод. Вервиця і божевільне кохання. Подейкують, що коли їй було вісімнадцять, її фотографував оголеною Мен Рей. І Макс викрадає її, справді, його розшукує поліція, проте врешті перелякані батьки Оранш здаються і погоджуються на одруження, 27 листопада. За дев’ять років у неї залишається тільки шалена невиліковна лють, єдине, що її ще пов’язує з Максом.
Вона була його дружиною до осені 1936, поки він не познайомився в Лондоні з Леонорою, цією красивою маленькою бестією, і відразу ж закохався. Ма-Бе зненавиділа її, ще навіть не побачивши. Вона не збиралася легковажно поступитися своїм місцем юній
Покидьок,
Табурет совається, пасма брудного волосся падають їй на очі, які часами примикаються, губи беззвучно ворушаться. Сутін бачить це крізь завісу вій, що він може для неї зробити, він не виходить з дрімотного стану, заколисаний лагідним морфіном. Розплющувати очі важко.
Зараз вона сиділа біля нього така загублена, що він би дуже хотів її намалювати. Коли Сутін бачив нещасних жінок і дітей, його немов струм пронизував, він впізнавав у них самого себе, було в них щось, що переходило і на нього, а коли його великий палець втирав у полотно їхнє нещастя, то воно ставало його нещастям. А втім — до Ма-Бе. Сюрреали використовували своїх муз і викидали, як брудні шкарпетки. Музи були непередбачувані, напівбожевільні, вони ширили хаос, їх можна було отримати за кілька коктейлів, дешеві шалені музи. Він ще пам’ятав, про що перешіптувалися в кав’ярнях. Роман Бретона з божевільною розпалював фантазію, його Надя, його прекрасна божевільна! Він просторікував про її чистоту, жінка-дитя, одночасно невинна і мерзенна, вітряна наречена, що електризувала короля сюрреалістів. Ма-Бе була лиш однією з багатьох, їй подобалася її роль, тремтлива близькість до божевілля, істеричні вибухи, яскраве вбрання, злі жарти. Вона ворожила їм на руці, жебоніла якісь незрозумілі фрази, затуманювала голову дадамаксам. І нікого не цікавило, що бували хвилини, коли вона доходила до межі розпачу, не знала, що робити далі, нікого не цікавило, що її охоплювали миті безмежної зажури.
Будь лялею і помовч,
Бретон кинув свою Надю ще перед тим, як брама божевільні зачинилася. Барвисті метелики Монпарнасу, в траурній рамці божевілля.
А тепер Ма-Бе сиділа навпроти нього в кав’ярні, її обличчя нервово посіпувалося, брехала, що їй двадцять п’ять, знаючи, що він знає, що вона бреше. Проте її брехня була красивою і розпачливою. Непоказні уламки розбитої, поламаної музи. Макс змусив її зробити аборт, зізналася вона йому згодом, то була просто бійня,
Художникові подобалася її схлиплива лють до всіх, хто її обманув, у її люті він розпізнавав свою. Сюрреалів він зроду не любив, їхні апостоли просторікували по кав’ярнях про звільнення, магічний диктат, про якісь магнітні поля, про гамівну сорочку, яку їм потрібно розірвати. Скільки нісенітниці довелося вислухати «Ротонді» й «Куполу». Якщо б червоний плюш мав вуха і міг все це запам’ятати… Їм не потрібно було нічого, крім снів і своїх каламутних ігор.
А він ненавидів сни ще змалку, у них ніколи не було потіхи, вранці він був від них розбитий і роздушений. Йому ніколи не снилися гарні сни, він не довіряв снам, цим святенним посланцям недолі. Карбований крок казачих чобіт, який прогримів у його майстерні, чорні лайкові рукавиці, які здирали розірвані полотна з мольберта, гучні фанфари, якими розпочиналася раптова стрілянина. Розмовляли іспанською, муссолінською, ґітлєровською. Добра ніч — була ніч без снів. Сюрреали полюбляли хаос, але ж вони ніколи не бачили жодного погрому, їм нічого не казали назви Бердичів, Житомир, Миколаїв, вони впивалися зневагою буржуа, але їм ніколи не доводилося переховуватися по лісах, щоб порятувати своє життя. Розбещені міщанські синки, які дозволяли собі розкіш анархії. У Німеччині зараз тріумфує темна маса, яка шаленіє від гавкітливих захлинань свого Гіньйоля-Каспера, викидаючи перед ним угору руки. Коли Сутін дізнався, що той теж колись був художником, йому хотілося плюватись.
Він не міг не покарати полотно за небажані сни. То була його шкіра, він здирав її, зрізав, шматував. Шорстка і шолудива. Сутін погано спав, катулявся цілими ночами по ліжку, наче ведмідь у своєму барлозі, западаючи часами в непритомний глибокий сон, з якого, здавалося, так вже і не прокидався остаточно. Бретона він бачив здалеку, той видався йому зверхнім і пихатим, тому повернувся до нього спиною, щоб не дивитися в його бік, втупився в попільничку. Вони не розуміли його, пощо їм цей білоруський жид, німий як риба, який знай малював свої покручені краєвиди. Натюрморти! Портрети! Всю цю застарілу бридню! Їхнім богом був Макс з його комахами, деревами і почварами, ребристими каменями і пожилкованими папоротями. Дадамакс, Шнабельмакс, Льопльоп. Балакун, звабник, задурювач жінок, він йому навіть не заздрив. Йому не хотілося мати з ними нічого спільного.
А тоді він узяв Марі-Берт до себе додому, і вона не пручалася, сказала, що хоче побачити його картини. Її лють і його пригніченість, її скрута і його розпач через війну й окупантів переплелися, вони міцно вчепилися за руки. Якщо б раптом з його провинних снів з’явилася мадмуазель Ґард, він би спробував їй усе прояснити. Зараз нізвідки з’явилася Ма-Бе, заблукана божевільна фея, фанатична католичка, такі були в середовищі її дитинства, вона повісила собі на шию золотий хрестик, що його отримала після першого причастя, немов понад усе хотіла покарати невірних сюрреалів своїм наверненням до колишньої віри, усіма зневаженої. Макс намалював Богородицю, яка поклала собі дитятко Ісуса через коліно і замахується дати йому на розчервонілий задок ще одного кляпса. А з віконних ніш цю сцену споглядають Бретон, Елюар і Макс. До того ж, казали, батько Марі-Берт був якимось солідним французьким урядником, податківцем на пенсії, і хто зна, можливо, він міг би якось допомогти, побачимо.
Переповнена своїм нещастям Ма-Бе вирішила викурити його нещастя, перетворити художника на свого понурого домашнього улюбленця. Вона і йому хотіла навішати на шию хрестиків, торочила щось про збавлення, як колись ворожила сюрреалістам по руці. А ще хотіла викурити спогад про його ангела-охоронця, його мадмуазель Ґард, з тим її безпомічним німецьким акцентом. Припини картати себе, ти більше нічого їй не винен.
Ну що ти хочеш, такі тепер часи.
Ма-Бе казала тільки:
Твого ангела-охоронця інтернували, вона не повернеться. А ще за кілька місяців: Твій ангел-охоронець має нашиту жовту зірку, вона і так би тобі не змогла допомогти. А тут — Париж, і тобі потрібний хтось, хто такої зірки не має. Піренеї звідси далеко, але я — поруч, і я можу тебе заховати.
Вона переконала його, що в ці прокляті часи обов’язково треба мати ангела, що обличчя ангела, його мова, можуть змінюватися. Лють Ма-Бе на Макса, розпач Сутіна через окупантів і біль, який пробивався крізь шлунок. Двоє нещасливців, які скували одне одного, відчули свою спаяність у протиборстві світові. Світові, який вступив у змову проти них. Нужда покинутої Марі-Берт швидко поєдналася зі страхом і почуттям провини Сутіна, суміш двох їхніх нещасть поєднала їх міцніше за спільне щастя. Щастя — не рішення, зрештою, у місті, окупованому гарчанням, давно вже не існує ніякого щастя. Існує лиш просте ліжко і катастрофа усього цього проклятого світу. Він забирає Ма-Бе (так він її називає) зі собою у віллу Сера, там холодно, в майстерні немає опалення. Вони ніколи більше не розмовляють про Макса.
Вони заповзають у печеру і копирсаються одне в одному, переплітаються їхні язики, їхні тремтливі ноги, її сумна вульва вдаряється об його прутень. Так немов цим можна викурити нещастя, яке шириться світом, а прихисток знайшло собі, як на глум, у їхніх тілах. Вони кохалися люто і зі схлипом. Першого ж вечора, коли вони захекано заглиблювалися в себе на облізлому простирадлі, з полиці над ними впав у край безмежної, Богом проклятої нужди, глиняний горщик.
Горщик розбився поряд на підлозі, ще коли вони кохалися, їм стало лячно, здавалося, він міг їх убити ще перед тим, як вони закінчать. Згодом вони піднялися з ліжка і мовчки зібрали черепки дешевого горщика, утім обоє чітко розуміли, що то був за знак. За ними лежав розбитий і знищений Монпарнас, столиці мистецтва вже не існувало, її було стерто з карти, там, де колись стояли, немов заповнені димом собори, «Купол» «Ротонда» і «Дом», тепер була пустка, туди впала бомба і викурила звідти всіх художників. Пісок цебенів у вирви, заповнюючи їх глухою тисячолітньою безконечністю. Їм видавалося, що вони — останні, хто вижив після бомбування.
Ах, як вона уміла сваритися. Вищала, сичала, лупцювала його, сварилася за гроші, називала його скупердяєм. Вона була непрогнозованою, з неї будь-якої миті могла кинутися злісна рептилія. Він витріщував очі і сповнений жаху вдивлявся в цю тварину, яка звільнилася з пут.
Ні, її він не малював. Проте ні, він її малював. Марк Лалое бачив той образ, на Різдво 1942, коли приїхав з Ольгою до Шампіньї провідати пару в її сховку. Він не міг отямитися, стоячи перед картиною, і тільки бурмотів: «Шедевр, шедевр». Зелено-фіолетова композиція, темні зміїні кольори, хамелеоняча шкіра, на сукні — тьмяний блиск небачених прикрас. Ма-Бе рішуче протестувала, казала, що ця постать зовсім на неї не схожа. Насправді вона молодша, риси цієї тут жахливо спотворені, що Сутін зробив з її гарними вустами, делікатним носом? Це якийсь глум промину-лої краси. Коли він вийшов, вона взяла пензля і підправила намальоване обличчя.
З вуст Сутіна вирвався крик, коли він побачив нанесену шкоду. Він гірко скаржився Лалое:
Ви тільки гляньте, що вона наробила, це безумство…
Він, не вагаючись, знищив полотно просто на очах у Лалое, дрібно порізав картину ножем, його б ніхто не зумів спинити, неможливо було порятувати ту темну й прекрасну рептилію на портреті, а Марі-Берт марно намагалася після того склеїти клапті порізаного полотна… Страти не скасуєш.
І саме цьому гарячково-сварливому ангелові він завдячував паризькими прихистками, на вулиці Літр — у її батька, на вулиці Плант — у пари Лалое, тих шість різних помешкань у Шампіньї. Зруйнована муза оберігала його і штовхала у прірву.
Ма-Бе сиділа на табуреті в катафалку, часом зсувалася набік, волосся заплутане, її тілом пробігала дрож, коли працівники похоронної фірми повертали, вона осмикувалася, посувалася, схлипувала, зітхала, бубоніла щось, чого він уже взагалі не міг зрозуміти.
Покійницький бус висковзує, немов важкі чорні сани, у літній французький краєвид, переїжджає найменш помітний з усіх міст над Сомюром, перетинає у північному напрямку примхливу Луару, залишає позаду Шинон і в'їжджає у ріденьку пшеницю, що лежить у полях, схожа на сніг. Очерет не пам'ятатиме їх, і крихітні бухточки не пам’ятатимуть, ані крик водяних птахів. Автомобіль в'їжджає в тополині алеї, що обрамлюють порожні дороги департаменту, котиться заспаними селами, неширокими дорогами, що вперто чіпляються до коліс, немов бажаючи пригальмувати рух авто, зупинити цей
Він — це його біль у центрі шлунка, у верхній частині шлунка біль пустив коріння, тисне з усієї кислотної сили на слизову оболонку і віддає в місця, в яких його зроду не бувало. Він уже протягом років був болем, а тепер став струмком. Шлункові соки витікають у черевну порожнину. Шлунок випорожнюється, запалена діафрагма миготить, живіт пече нестерпним болем. Так може тривати цілими годинами, проте що таке години? Ніхто не знає, скільки вони насправді тривають, години міри не мають.
Вони немов змовилися там, їдуть якимись найнесусвітнішими об'їзними дорогами, в надії обдурити долю, немов чорний покійницький бус відчуває, де вони там, ці КПП смерті, ці біло-червоні шлагбауми, їхнє «стоп» з шипінням літери «с». Там на мотоциклах з колясками сидять циклопи з автоматами навпереваги, на шоломах каучукові окуляри, і ця металева штуковина на грудях, в очікуванні застосування.
Біля помпи на в'їзді до села висить порваний плакат, що закликає добровольців попрацювати в Німеччині: «Ви віддаєте кров, а ліпше віддайте свою працю, щоб порятувати Європу від більшовизму». Ніхто не зголошується, Віші розпоряджається встановити Обов’язкову службу праці по інший бік Райну. Молодь починає пропадати, розчинятися в лісах і хлівах, у скирдах сіна і в забутих стодолах. Як ви кажете: добровольці? Кепський жарт. Селяни на ходу зривають плакати, повз які проходять.
Селами їде художник, про якого ці села зроду-віку не чули. Поїздка триває цілісінький день, двадцять чотири години — це фактично вічність. Богові об'їзних доріг приносять жертву без кінця і краю, поки він, пересичений, не скаже «досить». Їм потрібно доїхати до серця столиці, але їхати треба найвіддаленішими найтоншими жилочками, польовими дорогами, чого цей покійницький бус там, серед збіжжя і фруктових дерев, шукає, оминаючи кожну артерію, де вони могли б засісти.
Дороги не знає ніхто. Ніхто ніколи про неї не дізнається. Хіба допоможе щось перечислювати назви сіл і хуторів, назви крихітних вуличок, поворотів і об’їздів? Художникові дороги не видно тим паче. Він лежить у напівмороку «Сітроена», захищений сірими, хвилястими занавісками. Тільки його життя скрикує ще з миготливих спогадів у приглушений біль, в обривки задавнених бажань, у страх мрій, які продовжують снуватися. То було його останнє спалення. Дороги не знає ніхто. Ніхто ніколи про неї не дізнається. Хіба може хтось знати, хто цей чоловік у покійницькому бусі, що саме їде дорогою. Існують лише картини, їх залишилося небагато, інші він понищив і спалив. Ніхто його не знає.
Ланґрас попередила Ма-Бе, пояснюючи дію морфіну. Її не завжди можна передбачити. Часто він не знатиме, де він, хто він, у якому він часі. Він матиме якісь неправдоподібні спогади, скаламучення свідомості, розшарпаність сприйняття, аномальні галюцинації. Зазвичай запалення діафрагми супроводжується гарячкою, тож галюцинації від морфіну доповнюватиме галюцинація від гарячки. Його стан свідомості змінюватиметься, він лежатиме без сну, а тоді знову справлятиме враження сонного, западатиме в глибокий сон. Обличчя від гарячки розчервоніється, пашітиме, чоло вкриється потом. Шалений пульс, захекане дихання, спочатку високий тиск через біль і гарячку. А за якийсь час він знову справлятиме враження коматозника, лежатиме, мов той живий мрець.
Марі-Бе безмовно й розпачливо дивиться в рот лікарки. Слова, які з нього виходять, вона чує, але не розуміє жодного з них, вона здригається, тільки зачувши «живий мрець», тільки це, здається, розтермосило її зі сну.
А час цідиться, як кислотні соки, які вливаються крізь прорвану стінку шлунка в черевну порожнину і полощуть внутрішні органи. Художник падає у власні молочно-червоні нутрощі, у червінь сполучної тканини, то палахкотлива червінь гладіолусів, він малював такі в Сере. Неможливо було визначити, де саме вони містилися, ті КПП болю. Морфін, який вколола добродійка Ланґрас, вбудовує в його тіло інакший час, загніжджується в тому чи тому місці й розтягає шляхи, амортизує відчуття і полегшує сон, як його грецький брат Морфей.
Який розкішний винахід. Справжній подарунок для вимученого болем людства. Божественна рослина.
Художник натужно силкується пригадати собі, від кого знає історію відкриття морфіну. А, ну так, від Тенненбаума! Австрійський лікар, перебував транзитом у Парижі, тікаючи до Америки. Доктор Тенненбаум, який виїхав з Відня після того як побачив натовпи людей, що несамовито ревли від захоплення. Він одразу ж усе зрозумів, пішов додому, сказав дружині, щоб спакувала валізи. Все гаразд, коротка поїздка до Парижа. На декілька днів. Тільки найнеобхідніше.
Мадмуазель Ґард рішуче надумалася попросити в нього поради для художника, якого до решти вимордував біль. Вона пішла до цієї австрійської подружньої пари в готель «Де ла Пе» на бульварі Распай, котра теж мешкала в тому готелі. Вони знімали сусідню кімнату. У коридорі вона почула, що вони розмовляють німецькою. І дізналася про їхні плани.
Тенненбаум, який нічого доброго вже не очікував, аж поки не ступить на американську землю, говорив про пришестя епохи болю і про відкривача морфіну. Вони довго розмовляли німецькою, Ґерда Ґрот, несмілива жінка з Маґдебурґа, і доктор суцільного розпачу.
Світ подбає про те, щоб найгірший песиміст швидше чи пізніше переконався у своїй правді, розумієте?
Він так переконливо втовкмачував це Ґерді, що та повернулася у віллу Сера до художника цілком під враженням розмови. Услід їй Тенненбаум гукнув ще:
Тікайте разом з ним, поки ще є час! Уже, негайно, якщо Ви цього не зробите, довіку шкодуватимете. Та зрозумійте ж: не буде вже нічого доброго, буде війна. Вони займуть Францію, усю Європу, Росію, дійдуть до Азії. Вони всюди розплодять свій розколений хрест, всюди порозвішують ті ж довжелезні біло-червоні полотнища. Вони спорудять тисячолітню імперію болю. Їдьте геть звідси, поки не пізно!
Він записав їй назви можливих лікарських препаратів: папаверин, ларистин, бісмутова сіль. Мадмуазель Ґард усе запам’ятала. За декілька днів вона пішла до лікаря разом з художником. Зустріч було задумано як дружню невимушену розмову, щоб не налякати Сутіна. Доктор наполіг на рентгені шлунка. Художник дав згоду, заради мадмуазель Ґард. Тоді вона ще раз зайшла до лікаря, цього разу без художника. У руці Тенненбаум тримав результат затуманеного знімка.
Дуже глибока виразка шлунка, розумієте? Надто далеко зайшло, щоб це ще вилікувати. Його організм — виснажений і зужитий.
Докторе Танненбаум, голосніше, будь ласка, говоріть виразніше, мені погано Вас чутно через шум мотора!
Доктор Тенненбаум і його мантра про насування великого болю знову долинають до нього уривками і в голосі Ґерди тут, у повільному покійницькому бусі, дорогою до столиці болю. Голос заклинає, у голосі — жодного просвіту надії. То звучало як довге жахливе визнання віри. Вона все собі запам’ятала.
Той, хто не може подарувати людині остаточного позбавлення від болю, той не бог. Тобто ні, не позбавлення від болю. Звільнення від болю.
Той, хто від болю гнеться, спастично стискається, горбить спину, звивається на підлозі від ударів болю, не визнаватиме жодного іншого бога, крім месії Морфіна. Його богом є Сертюрнер, а справжніми апостолами — сумлінні виготовлювачі знеболювальних засобів.
Найневірогіднішою є релігія, що вигадала собі розп’ятого бога для того, щоб примирити людину з болем. Не існує такого примирення! Доктор Тенненбаум майже вигукує це. Постійне виставляння його мук на показ — це знущання з людей. Ти дивись лишень, що з тобою може зробити біль. Твій Бог вигадав біль, ах, який геніальний мудрагель!
Ти думаєш, що на якийсь час забув про нього, проте помножені мільйонні зображення розп'яття буквально прикликають біль у твоє тіло. Ґрюневальд, Ізенгаймський вівтар, надуті жили, вимучене позеленіле тіло. Кожне зображення тортури збуджує спогад про іншу тортуру, можливості болю, про які ти уявлення не мав. Римські цвяхи, вбиті важким молотком, пробивають сухожилля, м’язи, нервові закінчення, і не тільки Сина Божого змушують скавчати і скавуліти від болю. Прибитий до хреста миропомазаник — то велетенський шулерський трюк. Ісус Христос є сином болю, фізичним примиренням з болем. Глянь, він помер від болю за тебе. Задля твого визволення. Визволення від чого? Хіба існує інша свобода за свободу від болю? Ніяких примирень з болем! Ніякої тихої покори, ніякого принизливого прийняття!
Той, хто роками гнеться, стає непримиренним. Він втрачає сенс болю, як і сенс Бога. А по-справжньому божественним завданням було б утихомирення цього болю, приглушення його, я кажу про фізичне, звісно про фізичне, а не духовно-спіритичне. Раз і назавжди скасувати біль — оце було б найліпшим завданням для будь-якого бога, який заслужив би на таке ім’я. Або ж не заслужив би.
Тенненбаума явно розпалював його символ віри. То була його євангелія, радісна звістка про свободу від болю від Сертюрнера. Він не відводив погляду від Ґердиних очей, немов промовляв лише до них.
Цей бог інсталює біль у людських тілах, тому вимагає окупації усіх країн, яка б експортувала біль, переносила його понад кордони. Понад кордони світового болю. Тисячолітня імперія є світовою імперією зболеного тіла. Без нього гестапо було б безпорадним, Ви собі тільки уявіть! Обценьки, якими в підвалах виривали нігті, — це лиш безглузді інструменти, удари в пах — марне витрачання часу. Без імперії болю не існувало б диктатури божої благодаті. Безконечні варіації завдавання болю тільки підтверджують владу катів. Ви розумієте, що я маю на увазі?
Бог-творець прокляв сам себе, вигадавши для тіла біль, зробив це через чистісіньку бездумність. Тільки творіння, що не відає болю, було б шляхетним, чистим винаходом, з гіркотою сказав доктор Тенненбаум. Та Бог такого не створив. Він виявився слабаком. І ось він, біль. Його неможливо зжити зі світу, творець якого, прихопивши всі можливі знеболювальні, просто зник.
Єдиним, хто щоразу воскресає, є біль. Це він — бог, який постійно воскресає в очікуванні свого скасування. Не існує спасителя, хіба що у формі дієвих знеболювальних. О святий Морфіне, благословенний будь серед дарів маку!
Погляд доктора Тенненбаума, метушливий, божевільний, раптом перелякав Ґерду.
Художник, який похитуючись їхав у покійницькому бусі до Парижа, вже не міг розібрати белькотіння доктора Тенненбаума. А от стінки його шлунка ще прислухалися. Невдовзі видно було тільки ворушіння губ, а звуки долинати перестали. Голос доктора зник у далеку Америку.
Сутінова виразка шлунка проклинає Бога. Тільки малярство зможе перебути біль цієї подорожі. Сертюрнер, месія морфіну, винайшов те, що треба. Блокаду болю. Зупинку передачі до основних центрів і контрольних органів, ласкаве, лукаве замовчування болю. Вказівний палець, покладений на вуста. Не переказувати далі, не передавати. От тільки влада його нетривка, якихось дві-три, щонайбільше чотири години, а тоді знову треба кликати месію. Ланґрас всунула Марі-Берт пляшечку з темно-коричневого скла, наповнену розчином. У Шиноні морфіну майже не залишилося. Окупанти конфіскували засоби від болю.
Знаєте, нам тут усього бракує. Вони плюндрують навіть лікарні, згрібають бинти, скальпелі, анестезійні препарати. Нам хіба жебрати йти, бо в нас тут навіть найнеобхіднішого часто бракує. А цим їхні медичні трофеї знадобляться на сході. Ви хіба не слухали взимку радіо?
Месія морфіну супроводжує його в катафалку, примикає йому очі, мерехтить тьмяним світлом у свідомості художника. Морфін насилає сни і крихку втрату відчуття часу. Він не знає, де він, не знає, ким є. Художник не бачить краєвидів, повз які рухається чорний «Сітроен». Пологі краєвиди на північ від Луари. Йому ж для того, щоб малювати, потрібні були інші краєвиди, щоразу інші. Для того, щоб ніколи більше не малювати.
Ма-Бе, куди ми їдемо? До Малинова? У Піренеї? А де Париж? Північ — то південь на сході. Ага, значить усе-таки Піренеї. На зимовий велотрек? У Пекельний пасаж, де він жив 1929 року, коли луснула біржа? Він завжди згадує ту адресу зі здриганням.
Пагорби Сере. Містечко славиться вишнями, корковою промисловістю, бондарством і добротними сандаліями. Маршан Зборовський відрядив його 1919 року в Сере. Там, неподалік від кордону з Іспанією, справжня Мекка кубістів, кількома роками раніше тут залишили відбитки своїх ніг Пікассо і Брак. Їхніх картин Сутін терпіти не може, проте зненацька його мазки пензлем переймають цю притягальну силу, вони ведуть його туди, куди він не хоче, і згодом він зможе звільнитися від цієї сили, тільки спаливши картини. Він ненавидить Сере, три роки пекельно мучиться на цих пагорбах, що висилають у вигнання його картини.
Збо виплачує йому по п’ять франків на день, цих грошей ледь вистачає на тюбики з фарбою в галантерейника Сажолі. Часом він купує за них хлібину, сир рокфор за п’ять су. Тут розмовляють каталанською, він не розуміє місцевих мешканців, він знову чужак, як тоді, шість років тому, коли приїхав до Парижа. А прізвисько, яке пошепки вимовляють у нього за спиною, швидко прилипає до нього:
Пагорби Сере.
Його полотна — вимучені родичі краєвидів. Фарбу кольору вулканічної лави, зелено-помаранчево-червону, він наносить в паніці та з гнівом. У переляканому ландшафті розгойдуються будинки, їхні вікна — то очі привидів. Покручені дерева — немов спрути з довгими щупальцями. Вулиці дибляться. Подекуди урвища, дороги, якими гуляє вітер, наїжачені, розприскані.
Земля в Піренеях дрижала для нього. Там небезпека, назви якій не знає ніхто. Краєвид — як землетрус, злизує повітря, стрясене землетрусом. Краєвид несамовитіє, епілептично корчиться. Поверхня тверді, на якій ми живемо, тонка. Потік магми напирає на неї знизу, лава може щомиті випорснути назовні. Ті картини, які він малює в Сере, то його декорація до сцен Страшного суду. Він — Єремія, який волає, він випльовує фарбу в ландшафт. Травма струсу. У щонайтихішому краєвиді.
Він потрібний художникові, від нього він відштовхується. Проте що він з ним виробляє, як він його змінює. Це якісь нутрощі краєвиду, кишківник, непередбачувані повороти. Тут є десь дорога, що вела б назад? Звісно немає. Нічого вже не поправиш. Нічого з ним більше не трапиться. Тут все ще є все. Дитинство, прокляте во віки вічні. Ненависть до Піренеїв. Лють на картини, намальовані в Сере, це лють підбурює його влаштовувати знищувальні оргії. Звіти про боротьбу, удари пензлем, нервовий спазм, який стрясає ним. Пучки пальців тремтять від фарби, витисненої з тюбика на полотно.
Пагорби в Сере.
Котра назовні година, Марі-Берт? Він хоче запитати про це, але не може. Зараз важать тільки Париж та операція. О четвертій годині ранку він вирушає, перебігає пагорбами, мчить двадцять кілометрів, а може й більше. Він шукає свого місця, такої точки, з якої він зумів би оглянути все своє життя. Він лається з ландшафтом. До нього не підійдеш, він не озивається й словом, він підозріливий і боязкий. Живе в закинутому хліві чи то в сторожці на винограднику, без світла, віконниці він забив цвяхами, він падає на покинуту брудну солому, вкривається своїми полотнами, скручується калачиком, немов уже лежить в катафалку. Він повертається цілковито виснаженим, забуває поїсти, не миється, вже взагалі не скидає своїх вельветових штанів і вимазаної зеленими патьоками й червоними плямами роби. Стос полотен вищає і вищає, а він ще не знайшов ані натяку на правду. Йому доводиться далі копирсатися в краєвиді. Три роки покарання. Терпцю немає, немає визволення.
Пагорби в Сере.
Так він і переносить ураган з пагорба на пагорб. Тут ще нікого перед ним не було. Ніхто ще в такий спосіб не дивився на речі. Нічого не впізнати. А однак, все — тут. Його найбільшими ворогами є цікавські перехожі. Кожний добре знається на її святості Схожості. Він же, як тільки забачить здалека котрогось з них, відразу закриває мольберта, ховається за деревами, поки небезпека не минає. На самоті зі собою і краєвидом, здаля від музеїв, мистецьких мод, Монпарнасу. Сутін одинцем перемірює кроками пагорби. Одинокий бігун з кольоровим багажем. І пагорби не перечать. Він і тепер бачить себе, як він ганяє місцевістю. Йому спішно. Він мусить потрапити на операцію. Тут ще нікого перед ним не було.
Ні, все ж один спостерігач є. Миршавий заздрісник з Монпарнасу. Еміль Бурашон, він же Джастін Франкьор, він же ще якось там — усім демонструє своє відкриття. Ходить за ним назирці, немов за рідкісним мерзенним звіром. Підходить до хліва, багато разів озирається навколо. Кожний знає, що вдень Сутіна там не застанеш. Кожний знає, що він ганяє з пагорба на пагорб, малює, припиняє малювати, біжить далі.
Що далі я входив у темну й вогку чорноту, яка тхнула потом і тваринними випарами, що далі я віддалявся від трапеції світла, якою вхід відрізав сонце і яка лежала перед входом на брудній долівці, то менше сумнівів я мав стосовно свого першого враження: Сутін — тварина! Я чиркнув сірником, пошукав якоїсь лампи чи свічки, яка б змусила відступити цю зловісну темряву…
У тремтливому світлі я побачив два стоси, що стояли на соломі, якою була вкрита притоптана глиняна долівка. В одному стосі стояли натягнені на підрамники полотна різного розміру, їхній передній бік, повернений до стіни, був, очевидно, замальований. Інший стос — то була безладна купа зішкрябаних або ще неторкнутих полотен, в які, мабуть, цей дикун загортався для сну. У цьому музеї, що був немов з моторошного сну, я один за одним порозвертав підрамники першого стосу і став свідком мозкових звивин, інстинкт запліднення яких перевертає з ніг на голову всі правила мистецтва. Як я маю описати словами цей витік насильства, немов загусла кров, що бухнула з сонної артерії жертовного бика для помазання братів у зброї бога Мітри…
А ті полотна, які я, щоб краще роздивитися, виніс на денне світло, що не заходило далі порога, були важкі від матерії, що її він з люттю на них розповсюдив…
З хвилини на хвилину міг з'явитися Сутін, а я будь-що хотів уникнути зустрічі з ним; незважаючи на побоювання, я продовжував розкопки, вражений брутальністю цього малярства, а одночасно захоплений нескаламученою грубою силою, що навіть змогла мені на мить нашептати, ніби я зміг би збагнути її…
Я вийшов з тієї гидкої печери, кинув ще останній погляд на те зелене щось, зелені кипариси, викручені вітром, зелені кулі кущів, які закрутило в зеленому від бурі небі, вкритому хмарами, різко освітленому блискавицями. Я відчув полегшення, коли знову вибрався на білий світ, побачив усе ті ж кипариси, що тепер так спокійно стояли обабіч дороги. Поки я вертався додому, мене супроводжувала лякаюча візія тієї ж природи, візія, яка заступала цей тихий вечірній краєвид, який Сутін віддав стихіям, що повністю вивільняли його… Візії з печери затьмарювали прегарну дійсність у цьому казковому південному містечку…
Я повернув за живопліт і раптом побачив на віддалі буквально тридцяти метрів Сутіна. Він стояв до мене спиною і мочився під дерево. Я беззвучно ступив за живопліт… Сутін, насвистуючи, застібнув штани і повернувся іти в моєму напрямку. Ще трішки, і він уже міг би мене побачити, проте несподівано він зупинився, схопився обома руками за живота, скрутився, немов розламався на дві частини… і протяжно застогнав. Мене охопив жах, і я, не обертаючись, утік звідти.
Хто той божевільний, що намалював ці картини, вигукують клієнти Леопольда Зборовського в його вітальні на вулиці Жозефа Бара, а на вулиці Міроменіль у Поля Гійома, верховного божка, що нагромаджував африканську скульптуру, ситуація була така ж. Потенційні покупці тікають на вулицю, щоб порятуватися від невидимого неба, яке, падаючи, може розчавити їх. П’яний Модільяні вигукує: «У мене перед очима все танцює, неначе Сутіновий пейзаж». Художник ще чує це. І перестає лякатися.
З невеликого двору готелю Ґаретта в Сере здіймається чорний дим. Він знову спалив десятки картин. Він просто змушений прибрати їх зі світу. А ненависть зостанеться, він розшукуватиме торговців, у яких зберігаються його роботи, викуповуватиме свої роботи, намальовані в Сере, щоб, викупивши, розпороти їх ножем. Він продає нову роботу лише з умовою: за неї йому роздобудуть дві роботи з Сере, щоб він міг їх знищити. Бідні Піренеї!
А тепер він лежить у покійницькому бусі, ще раз їде в паризькі Піренеї, минає краєвиди, які полюють один на одного, зазирають крізь щілини і задні шибки, змагаючись з його картинами. Морфін допомагає очам помандрувати крізь чорну бляху і вийти на здичавілі ландшафти. Вони втискаються під його заплющені повіки. Зараз день чи ніч? Це Париж чи Піренеї? Він цього вже не знає. Знищені роботи з Сере біжать поряд з покійницьким бусом, наздоганяючи його, бажаючи помститися за те, що він понищив їх ножем і ножицями, вишуковуючи їх, де тільки міг. У катафалку їде месія Морфін. А ще — попіл картин із Сере.
Була собі окупована країна, яка вдавала, ніби окупована лише наполовину. Південь називався тепер ВІЛЬНОЮ ЗОНОЮ, або ще інакше ЗОНОЮ NONO, а окупована північ була ЗОНОЮ О. Демаркаційну лінію між О і NONO можна було, добре знаючись на місцевості й маючи помічників втечі, вночі все ж перейти. Проте німецькі ОГОЛОШЕННЯ і ЛИСТІВКИ З ПРИПИСАМИ кружляли там у французькому повітрі, їх охороняв орел з розпростертими крилами і з розколеним хрестом у кігтях. На всіх папірцях ішлося про драконячі кари за нелегальний перехід цієї лінії.
У червні 1940 року газета публікує перебіг цієї двічі вигнутої лінії. Сутін веде нігтем, під який так набилося решток фарб, що їх неможливо уже відчистити, уздовж лінії, яка тягнеться двома верблюжими горбами через країну, від гір Юра до Піренеїв, від Швейцарії до іспанського кордону. Унизу — Віші з його указами, заклики Петена до колаборації з окупантами. На благо Франції.
Хана Орлофф, сусідка, перестріває його на вулиці. Швидше за все, саме осінь 1940, і зустріч відбувається неподалік вілли Сера, де вони мешкали, після перемир’я і набуття чинності поділу країни на дві частини. Вона запитує:
Хаїме, чому не їдеш на південь, у вільну зону?
Він відповідає негайно, немов навіть не мусить подумати над запитанням:
Там немає молока.
Чи то маршал Петен повипивав у Віші все молоко? Чи звідти повтікали всі корови? Чи корови залишилися ще в окупованій зоні на півночі? Хіба вони не боялися танкових гусениць і мотоциклетних колясок, чорних важких берців?
Він боготворить їхнє тваринне тепло, скарб їхнього вимені, заспокійливе молоко, що струменіє з дійок, молоко, змішане з сухим порошком бісмуту, дарує його шлункові на якийсь час заспокоєння. А корів, яких малював у вітебському небі Шаґал, приїхавши до Вулика в пасажі Данціґ, він ненавидить.
Що мені там унизу робити? Там немає молока.
І Хана розвертається хитаючи головою, бажає йому щастя, натягає на свої міцні руки скульпторки крила, голосно й виразно каже: «Стану кравчинею у Джаффі», підіймається над віллою Сера і тікає разом із сином до Швейцарії. Його давні друзі з Мінська і Вільна, як тільки з’явилися проходи в Арденнах, подалися на південь. Кікоін зупиняється в травні 1940 року в Тулузі у свого сина Янкеля. Кремень їде у забутий Богом Коррез, який майже так само далеко, як і Місяць, перебивається там на селянських роботах, щоб якось перебути війну. Сутін залишається.
Там немає молока.
Третього вересня 1939 року, в день, коли Франція оголосила війну, він разом з мадмуазель Ґард був у Бурґундії в Сіврі, зайшов там у сільську крамничку, набурмосено пошукав шелестких посланців нещасть, у яких було повно чорних розмазаних літер: LA GUERRE! Однак на заході війна, як виглядало, проспала свій початок. Сидяча війна на лінії Мажино, все спокійно, на фортечних мурах ріжуться в карти, регочуть, курять. Не відбувається нічого. Немає такого дня, щоб художник не розгортав у поспіху газети. Він не довіряє зловіщому спокою, не довіряє будь-якому спокою. Війна не поспішає, і спочатку це — план вторгнення до Польщі під кодовою назвою БІЛИЙ, немов би війна — художник. У Польщі ділять майбутні трофеї разом з країною Сталіна. Там немає молока. Війна продовжує малювати, після стадії БІЛЕ починається стадія ЖОВТЕ, західний військовий похід, 10 травня 1940 року. Тепер сидяча війна перетворюється на бліцкриг. Помах серпом, капітуляція Нідерландів та Бельгії, прорив до ла-маншського узбережжя. Починається вихід, достоту
Там немає молока.
Лінію Мажино обходять з півдня, німецькі війська в'їжджають в пролом під Седаном, 14 травня 1940 відбувається прорив через Арденни, наближаються танки, прорив прямісінько в серце, стугоніння чутно вже здалеку. Ще за місяць гусениці доповзають до Парижа, місто захоплюють без боїв. І врешті 22 червня у Комп'єні підписують перемир'я, починається період окупації.
Щасливчики встигли вчасно вшитися. Принаймні ті, які ще знають, куди тікати. Золота паризька епоха закінчилася. Генрі Міллер напише про це вже в червні 1939 року:
Це кінець тривалого перебування у французькому раю. Сьогодні ввечері я послухав знамениту промову Гітлера. Весь світ не хоче підняти дупу, чекаючи чуда.
Виїхати геть до Греції, мати змогу дихати європейським повітрям ще п’ять місяців поспіль, вдихати його жадібними ніздрями, наповнювати легені світлом, провідати Гомера, привітатися з Корфу, пити грецьке вино з присмаком живиці, збирати життєві сили, немов бджола для колоса в Маруссі, а тоді — геть до Бруклина, у давню батьківщину, яка розпростерла свої добрі руки, щоб знову стати надійною гаванню для розкиданих по світах. Напилися вже вдосталь аперитивів, арманьяків, коктейлів з перно і хініном, стаутів і лімончелло в розкішній паризькій еміграції. Напилися вдосталь «Амер Пікону». Набулися в салоні Ґертруди Стайн. Набачилися робіт Пікассо. Золоті роки. Минулося. Танки з дратівливою повільністю вкочуються в місто, місто, яке називали колись містом світла, танки гасять світло років.
Молоко — то було його все. Він харчується майже тільки молоком і бісмутом. Така комбінація заспокоює шлункові соки, що розтікаються його черевною порожниною. Якщо є молоко, гарне, біле, текуче, то можна зменшити біль. Яких тільки медикаментів не понавиписували йому лікарі: папаверин, ларистин і як вони там усі називаються. Мадмуазель Ґард приносила їх йому, а він їх спочатку розгнівано викидав. Він вірить лише в молочну силу, в молоко, змішане з божественним складником, з порошком бісмуту. Божественне коров’яче біленьке молочко, місячне сяйво шумерів, єдиний сік, що дарує життя. Єдиний струмінь з небесного вимені.
Він залишається у цій окупованій зоні, до якої належить Париж, просто зараз він перемістився на декілька топографічних квадратів нижче. Це місто для нього — центр світу, нехай собі окупанти як хочуть марширують по ньому, але центр усе ще існує. Зганьблений, так. Будь-хто з тих, що бачив котресь з цих радісно-задерикуватих військ у їхніх сірих одностроях чи чув рев юберменшів на Марсовому полі, відчував це. Їхні голоси і кроки відлунюють у переходах метро, начищені до блиску берці гупають апатичним відлунням кроків. Проте найпомітніша моторошна тиша. На вулицях міста-покійника небагато машин вермахту. Приглушене, розсіяне, тьмяне світло. Вони стоять широко розставивши ноги на перонах метро, сидять розкарячено в позах переможців у приміських електричках. Зі смішком ковзають поглядом по струнких блідих ногах молодої жінки, що сидить навпроти. Місто-привид. Мовчання. Видиво. Окупації не видно, але вона всюди. Чорні уніформи за дверима ЗІПО-СД доктора Кнохена на авеню Фош, резиденція гестапо на вулиці Лорістон.
Настане час, і місто підійметься, нехай пошрамоване, зігнене додолу втратами, втім ще і знову неймовірно прекрасне. І тоді з підвалів повиходять замальовані полотна, розповідаючи про короткий тисячолітній Райх.
Там немає молока.
І художник Хаїм Сутін сподівається, що якогось ранку видиво зникне. Минеться, як і це жахіття з виразкою. Поки інші намагаються добратися до середземноморських портів або ж достоту навкарачки переповзають Піренеї, чекають на візу, щоб порятуватися у США, Палестині, Шанхаї чи Південній Америці, Сутін захований у зеленкаво-фіолетовому Шампіньї, неподалік від Луари та міста Шинон. Звідти до Парижа можна дістатися обхідними шляхами, там ще залишилися лікарі, яких він знає, існує прокляте, журливе царство Монпарнасу, художні майстерні, кав’ярні, розпорошені художники, продавці пензлів, палітр, фарб. Хіба ж хтось питатиме, скільки то все коштує. Там є його фарба, його молоко. Жодних спроб перейти вночі демаркаційну лінію.
З Буенос-Айреса або з Чикаго Париж здавався б зіркою в іншій галактиці. З якого дива він має отак запросто відмовитися від міста, яке було 1913 року єдиною метою його життя? А що робити з усіма тими мріями, які він у Мінську й Вільні ділив з Кіко і Кремом, про світову столицю малярства? Американці вже знають його творчість, у грудні 1935 року в ARTS CLUB OF CHICAGO відбувалася його перша виставка, на афіші заголовок PAINTINGS BY HAIM SOUTINE, може вони і прийняли б його з відкритими обіймами. А хіба легендарний доктор Барнз з Меріона в Пенсильванії, який переступив у 1923 році поріг помешкання Зборовського, схожий на фармацевтичного бога, не підготував усе для конспіративної еміграції Сутіна разом із картинами? Частина його уже давно у Філадельфії. Хіба не можна вважати кожну картину розфарбованим паспортом? Видиво зникне. І тоді йому треба бути на місці, щоб повернутися з берегів Луари на береги Сени.
Там немає молока.
Тепер бракує усього. Транспортні шляхи перерізано, окупанти конфісковують локомотиви, вагони, вантажівки. Вугілля й електрика? Опалення обмежене чотирма годинами на день, а буває що й узагалі заборонене. Вони живуть нічим. Раціоном стало життя, а поза тим нічого іншого на продовольчих карточках немає. Є концерти на замовлення, які вони виспівують один для одного. Замінник кави з буряку і цикорію. Цукор — то святе і взагалі рідкість, над усім горує ерзац. Довгі черги, короткі години відчинених крамниць.
Вони харчуються городиною, яку змушені проти волі таки полюбити. Коріння і бульбини з екзотичними назвами КОЧЕРЕҐА чи ТОПІНАМБУР мордують їх своїм невибагливим смаком. Шведська капуста — так називається отой корінь брукви, який асоціюється для них з північним полюсом. Кольрабі, лобода, земляна груша — замінники городини. Раз вони чують, як якийсь селянин лається у своєму подвір'ї в Шампіньї:
Вони нас вдушать, ті боші, я не можу вже того всього жерти, тої бридоти. Вони нас вдушать тим.
І жбурляє однією з таких бульб розгнівано додолу, де вона, немов м’ясиста граната, розпорскується навсібіч. Війна — це городина. Коли селянин бачить його з Марі-Берт, як вони тихцем ідуть повз його ворота, то злякано замовкає. Розтріскана бруква попахує саботажем. Обмін товарами, крадіжки в кожному селі. Щасливці є власниками крільчатників. Але, Боже, як міцно їм потрібно тих кролів охороняти. Не можна відходити від кролів ні вдень, ні вночі.
Сутін пригадує собі зайців, фазанів та індиків, яких малював на вулиці Сен-Ґотар і в Ле Блан, згадує драму їхньої смерті, оббіловані шкурки, переливчасте пір’я, рештки крові. Барвистий тріумф їхньої смерті, синій полиск на чорному оперенні, смарагдово-зелений колір. Він пригадує голодні роки у Вулику, оселедці, яких хапалося голодними виделками. Ах, які то були розкішні страви, як то було давно!
А приступи все повторюються, від них гне додолу, вони змушують його відхаркувати, вони шаленіють. Щоденник болю. Хто рахуватиме вдихи й видихи. Біль бавився з ним у гру, біль знущався з нього. Буває, що біль тягнеться довгі години, а тоді зненацька обривається, і художник благословляє молоко і порошок бісмуту, погладжує себе по животу і дякує йому. Ти тільки не думай, що тобі так легко вдасться мене спекатися.
А якось, то вже відбувається в Шампіньї, в нього вселяється думка, що окупанти зникли, а з ними і біль у шлунку. Раптове затишшя, навіть гуркоту танків не чутно вночі, не було цих тарахкітливих гусениць, не було завивання моторів, гавкучих наказів, нічого не було. Окупанти немов розчинилися за ніч у повітрі. Над містом, яке справляло враження неймовірно чужого, але могло бути лише Парижем, залягла несамовита тиша. Дороговкази німецькою мовою демонтували, вже не було МІСЦЕВОГО ЛАЗАРЕТУ, не було ВІЙСЬКОВОГО ЕКОНОМІЧНО-ЗБРОЙНОГО ШТАБУ, не було отих словесних покручів на кшталт РЕМОНТНО-ЛАГОДИЛЬНІ МАЙСТЕРНІ, не було гестапо на вулиці Лаурістон, не було доктора Кнохена на авеню Фош, і реву мавп, виведених на плац для шикування на Марсовому полі, також не було, на вулицях не чутно було жодного слова німецькою. Над містом нічого, крім тиші.
Тож Сутін зривається з ліжка, раптом усе стає йому зрозумілим, він мчить від вілли Сера вниз на вулицю Томб-Ізуар, звертає ліворуч до церкви біля Алез'ї, тоді біжить повз Денфер-Рошро з його здивованим левом і аж до перехрестя біля пивнички «Ліля». Йому напрочуд легко бігти, він дивується. Як він може так швидко долати таку віддаль, не коле в боці, не захекався, все добре. Тоді повернути ліворуч, збігти на Монпарнас з його переповненими кав'яреньками, «Ротонда», «Дом», «Купол», тут усі як є місця зайняті, тільки от ця особлива тиша. Не дзвенять келихи, голоси не звучать навпереміж, кельнери не гасають між столиками. У кав'ярнях тихо, немов у церквах. Тут сидять давні знайомі, он і Модільяні зі склянкою джину (і він тут? — У сні дивуєшся особливо сильно), а ще Кікоін і Кремень, Ліпшиц, Цадкін, Кіслінґ. Всі вони здивовано дивляться на Сутіна, показують на нього пальцями і кричать:
Ми вже все знаємо. А ти де був раніше?
Сутін збентежений. Невже він останній, хто про це дізнався? Він обережно хапається за живіт і зауважує: ой, а шлунка, який безнастанно болить, теж нема. Таке враження, що окупанти забрали його зі собою, він відступив, посеред ночі утік, війну виграно, болю більше нема. Нарешті могло розпочинатися життя.
Коли Сутін прокидається, Ма-Бе ще спить поруч, злегка похропуючи на розхитаному ліжку, сон розлютив його. У нього завжди були якісь недоладні сни, сни, сповнені докорами, братами, які його били, сни, наповнені соромом, невдоволенням і сумнівами, сни, з яких зникало все художнє приладдя і йому доводилося малювати пучками, сни про розвалені майстерні, повністю збудовані з залізних засклених конструкцій, сни про пожежі в Вулику.
А тут цей легкий розкішний біг на довгу дистанцію від вілли Сера аж на Монпарнас — от дурня, абсолютно неправдоподібно, він міг би здогадатися. Він нервується, що повірив сну, він злий на художників у кав'ярнях, які, як видно, про все вже знали, зокрема й те, що сон був несправжній, облудний.
А тоді, вже зовсім розбуркавшись зі сну, він бачить перед собою художників, які хапаються від сміху за животи, тицяють на нього пальцями і цокаються келишками:
Він повірив… Ха-ха-ха… він і справді повірив!
Однак того ранку він справді не відчуває болю, пробує долонею, нічого не відчуває. Єдине, що він знає з сумною певністю, то це те, що це не було прощання назавжди. Його дратує, що останнім часом він поєднував окупацію зі своєю виразкою. Немов то боші привезли зі собою ту виразку. Він надто добре знає, що біль у шлунку розпочався ще за життя Модільяні, він завжди відчував той біль, і в Піренеях, і в Провансі, у Сере і в Кань, і у Венсі теж, у легкі літні місяці, проведені неподалік від Шартра. Виразка так давно вгніздилася в його шлунок, коли ніхто ще й слова такого не знав: ОКУПАЦІЯ.
Проте окупанти ще в країні, ось уже кілька тижнів вони взагалі всюди. Восьмого листопада 1942 року американці висаджуються на узбережжі Північної Африки, вермахт проривається в операції «Аттила» аж униз до Середземного моря, чорним маріонеткам у Віші нема вже про що звітувати, немає уже демаркаційної лінії, яку міг би перейти художник. Сільська схованка неподалік Луари — то його зелена в’язниця.
Там немає молока.
Вони почули про висадку в Північній Африці з
Чи закінчиться колись час схованок? Вир здичавіння затягує. 21 січня 1942 року. Вулицею блукає Марі-Берт, підходить під вхід до будинку на бульварі Распай, виглядає вона жалюгідно, її трясе від холоду, їй ще треба взяти в однієї знайомої кілька картоплин для Сутіна. А тоді піднятися п’ятьма сходовими маршами на вулиці Літр до помешкання старого Оранша, батька Марі-Берт. Безлад описові не піддається. Гори брудного посуду, назбирані за багато днів. Клаки волосся, недокурки на долівці, попіл, якесь старе ганчір’я, бруд усюди. Ліжко розстелене, підлоги не метено вже цілу вічність. У залізному чані тліє кілька брикетів. Але варто відійти від грубки, і в кімнаті — крижаний холод. Постійний брак усього вкриває буржуазний комфорт шаром льоду, видихає гіркоту.
Сутін розігрівається трошки, коли береться із вдячною радістю розповідати, що малював у тому селі, коли був там минулого разу, краєвид зі свиньми. Він був у захваті від казкової, нічим не обмеженої нечупарності цих тварин. Заходить молодий лікар-француз, робить йому укол, щоб заспокоїти виразку на якусь хвилю. Спокійним тоном розповідає про спустошення окупаційної влади, які трапляються йому на очі щодня, говорить про тіла, які розпадаються, про паразитів, сліди нестач. Все скорчується.
Тоді раптово тріскають двері. Заходить старий Оранш. Гроза розряджається, лунають лайка і прокльони, він копає двері. Що це тут за свинюшник, ви що, навіть свого лайна винести не можете? Старому Ораншеві досить. Він викидає їх з помешкання. Вони ще повернуться, вижебруючи собі в нього даху над головою.
Жити у віллі Сера стало небезпечно. Постає необхідність постійно змінювати місця перебування. А таких — зовсім небагато. Якоїсь ночі, навесні 1941 року, Ма-Бе відводить його до своїх давніх друзів на вулиці Плант, там вона колись жила з Максом, вона відводить його до Марселя Лалое та його дружини, співачки Ольги Люшер. Пара зненацька з’являється на порозі, Ма-Бе якось дивно складає пальці, на митах проситься увійти. Потрапивши всередину, вона видушує з себе:
Заховайте його, його розшукує гестапо.
Багато їй пояснювати не потрібно, в невелику кімнатку кидають на підлогу матрац, він стає плотом у цьому потоці нещастя, яке ніяк не закінчиться. Матрац. Більше нічого. Він перестає малювати. Все довкола вириває йому пензлі з рук, все довкола змовилося з болем, стисненим у кулак, який товче навсібіч у його шлунку. Всі об’єдналися, щоб перешкодити йому: біль і судоми, окупанти та їхні принизливі розпорядження. Вони живуть три місяці на вулиці Плант, Сутін п’є молоко з порошком бісмуту і слухає Баха, всі платівки, які має Ольга, всі без винятку. Страсті від Матея, безконечні кантати, варіації Ґольдберґа, мистецтво фуги, все-все. Яке щастя — опинитися у співачки, гордістю якої є музична колекція. Коли чорний кружечок, неприємно шкрябнувши голкою наприкінці запису, вже не видає ні звуку, він підіймає руку і переставляє голку на ширший край платівки.
Бах і молоко, а більше нічого. І так цілими днями. Музика країни однооких і молоко країни майбутнього. Великі масні чорні кружки, які він все кладе і кладе на розкручену тарілку, і гірке молоко, яке видають на карточки. І знов вона, ця неймовірна музика, яка так впевнено заявляє про себе, наче не існує нічого іншого, немов вона здатна змусити стихнути все довкола, кожну танкову гусеницю, кожний гримот чобіт. Змусити стихнути все, крім однієї точки в його шлункові. Ця точка не бажає слухати музику. І все одно схованка, наповнена важкими чорними кружками, є щасливим збігом обставин.
Кожна кантата — стріла, випущена проти чорних мотоциклів і гримотливих гусениць, ці постріли безсилі, вони відбиваються від броні, і все ж — то його єдина потіха. І він уявляє собі, що музика звучатиме ще й тоді, коли від усього іншого залишиться тільки гора іржавого заліза.
Нехай сатана шаленіє, лютує, біснується.
А відразу після сатани такий рядок: Сила Господня зробить нас нездоланними! З грамофона долинають слова, деякі з них він вряди-годи розуміє.
Ми надто низько опустилися, прірва поглинає нас!
Єдине, чого він ніяк не може збагнути: як можуть походити оці окупанти, які рявкають свої накази, і ця музика з тієї ж країни, з-над тих самих рік. Це ж ті самі вуха. І голоси з тієї ж країни. А доктор Кнохен слухає часом Баха?
Гляньте, о гляньте, як рветься, ламається, падає все, чого не підтримує могутня десниця Господня!
Він вислуховує з цієї музики все, що спроможне дати хоча б іскру життя, здолати розпач. Проте: Яка хитка моя надія, як вагається серце моє боязке. Ще перед війною Генрі Міллер, його сусід у віллі Сера, все поривався позичити йому американські платівки з джазом. Він і далі наполягає на цьому.
Прошу Вас, мсьє Сутін, Ви мені лишень скажіть, чого Вам хочеться, в мене нагорі дуже гарна колекція. Ви можете слухати все, що тільки захочете. Там нагорі Америка, чорношкірі спітнілі маги зі своїми золотими інструментами.
Сутін дякує і відмовляється. Іншої музики для нього не існує. Бах. І все тут. Бах був молоком. І порошком бісмуту.
У Кліші вони розмовляли про музику з тим химерним лікарем, який зробив йому ін’єкцію, коли Сутін упав на тротуарі. Лікар каже:
Я вважаю німецьку музику провінційною, важкою, грубою!
А художник йому:
Але ж Бах прекрасний! Візьміть хоча б Кантату BWV 106.
Безконечні дні без малювання. Тільки молоко і Бах. Витягнувшись на матраці, втупившись у стелю. Захований разом із Бахом. Хто знає, як недалеко вже мій кінець. І часом, після годин слухання цих чорних кружків, він мугикає мелодії з далекого дитинства. То було єдине, що йому хотілося зберегти, отих кілька пісень, які він наспівував, поки забував усе інше, те, що пов’язувалося зі Сміловичами. Але пісня про телятко обов’язково мусила залишитися.
Коли Ольга повертається додому, він випитує її все про Баха, вона має розповідати йому все, що сама знає. Про те, що в дев’ять років він втратив маму, а в чотирнадцять став цілковитим сиротою. Поруч помирали його брати й сестри, один за одним, троє з його семи дітей, спільних з Марією-Барбарою, померли відразу після народження, сімох з тринадцяти дітей, яких йому подарувала Анна-Маґдалена, він ховав під звуки власної музики, а вони ж уже були життєрадісними створіннями, які славили Господа, стрибали на одній ніжці, бавилися в «небо й пекло». А Бог вимагав нового прославляння. Насправді за столом завжди сиділа смерть, виходила за ним на хори, не відступала ані на крок, сідала поруч, коли він грав на органі.
Сутін бореться зі спогадом, який самовільно накочується, він не може не згадати одинадцятьох дітей Сари і Соломона, з яких він — передостання дитина. Він ще й ще бачив, як діти Баха возносяться до свого немилосердного Бога, якого їхній батько мусив прославляти. Ольга казала:
З-поміж усіх композиторів світу смерть до Баха підходила впритул особливо часто. Смерть самозакохано вважала себе членом родини Баха. Він жив у стані окупації, яка ніяк не слабла. Про смерть першої дружини Марії-Барбари він дізнався, повертаючись зі службової поїздки до Карлсбада. Вона вже спочивала на кладовищі. Він побіг з плачем на Господню ниву. Отож, вона знову приходила. Досить, пише він музику до цих слів, а ще: О я — злиденна людина. І Сутін не може наслухатися, він слухає з відкритим ротом.
Ах! ця солодка втіха… звеселяє моє серце… яке повсякчас стогне й корчиться від болю… надибує вічне страждання… і подібно до черва… вигинається в нього в крові… я змушений жити як вівця… серед тисячі жорстоких вовків… я покинуте всіма ягня… віддаю себе їхньому гніву… й жорстокості…
А втім для захованого художника дні тяглися в нескінченність. В'язниця на матраці. Життя серед тисячі вовків на вулицях Парижа. Неприємно мучила думка, що став тягарем для інших, що займає місце, нехай навіть вони й нереально терплячі. Просто бездіяльно лежати, не малювати. Протягом трьох місяців він тільки зрідка виходив ночами. Коли Марк виводив надвір пса, він безшелесно вислизав слідом повз ложу консьєржа, на нічні вулиці Парижа. Нарешті повітря, повітря комендантської години. На вулиці ні душі. Вони йшли близько до входів у будинки, напоготові рвучко ступити крок убік у якусь з темних брам, якщо б їм хтось трапився на шляху.
О влада консьєржа! Всевидяче око, яке помітить кожний чужинський рух. Вухо, натреноване на відлуння і кроки. Вони чули все, вони бачили все, кожну мишку, що забігала ненароком у під'їзд. Професійна честь вимагала бачити дослівно все, що відбувалося при вході в будинок, не спускати ока з переміщень в районі будинку. Консьєрж підозріливо питає:
У Вас гість, пане Лалое?
Так, кузен із півночі, саме приїхав, завтра уже їде собі геть.
Почавши від великого виходу в травні 1940 року, від втечі з півночі, подірявленої бомбувальниками, коли в дорогу вирушило сім мільйонів людей зі своїми казанками і матрацами, саме так звучало типове пояснення. А всі дороги світу приводили в Париж. Проте сховатися від того ока було неможливо. Щоразу, коли пізнього вечора самозвані кузени вислизали надвір слідом за собакою, а за якусь хвилю поверталися, консьєрж рвучко відсував широку шторку своєї заскленої ложі й пильно вдивлявся в тих, що поверталися в дім. Він хотів, щоб вони відчули, що він взяв слід, і що жодна пилинка не пролетить у будинок за його спиною. Особи, які не є мешканцями будинку, мають зареєструватися, записати свої дані в поліцейському відділку, а поліція передасть їх, куди слід.
Так далі бути не може, цей кузен, який виглядає навдивовижу нетутешньо, мусить зникнути. Зникнути туди, де живуть селяни, кошикарі, бондарі, ковалі й корчмарі, але немає консьєржів. Улітку 1941 вони непомітно їдуть в долину Луари. Подружжя Лалое пише до одного приятеля, ветеринара і незмінного бургомістра у Рішельє під Шиноном. Той береться допомогти зникнути обом утікачам. Він замовляє для них фальшиві документи, на яких уже красується печатка Турської префектури, і радить їм податися в Шампіньї-сюр-Вед, точніше в село неподалік і винайняти там кімнату.
Мадам Кокері з голови до ніг пильно роздивляється незнайомців. Тут таких тепер чимало, відколи північ Франції під окупацією. Їй не подобається акцент цього чоловіка. Якісь вони брудні, така завшивлена пара, що ці паризькі клошари тут на селі загубили? А Ма-Бе вміє віртуозно розпалювати сварки. Вони змінюють місце проживання шість разів.
Сутін ще раз береться малювати, фарби йому присилає Марк. Спантеличені селяни бачать вранці привида, який безшумно мчить вуличками і польовими стежками, він іде зігнувшись і робить великі кроки, немов тікає від болю. Він пробирається, тримаючись за мури будинків у Шампіньї, його брудна сорочка подекуди вибилася з порваних штанів. Під пахвою в нього полотно, натягнене на дошку і закріплене кнопками, він малюватиме дерева, щоразу малюватиме дерева, а ще кількох сільських дітей. Він стогне: цей край надто плаский, дерева тут надто рівно ростуть, а мені потрібні криві, з розгалуженим гіллям, повикручувані. Потрібні вулички, які вистрілюють уперед, містечка на пагорбах і в горах, як тоді в Сере і Кань. Але тут він принаймні знову відновлює малювання.
На Різдво 1942 року до них в Шампіньї з візитом з’являються обоє Лалое. У цій новій схованці вже немає платівок з музикою Баха. Він тішиться приходу Ольги, без угаву просить її співати йому кантати Баха. Він слухає Баха в її виконанні. Яка блаженна радість розпізнавання. Мине півроку, і він покине Шинон, скручений ембріон у череві покійницького буса, чорний
Там жити неможливо, там нема молока.
Хто там — це Ма-Бе? Хто це сидить біля нього в темряві і прикладає до його чола білу хустинку? Часом засинає в розпачі, тоді знов стрепенеться, широко-прешироко розплющивши очі, немов хтось криком вирвав її зі сну, немов сон — щось непристойне, якщо супроводжуєш живого мерця на операцію до Парижа. На її біле обличчя лягають темні смуги. Придорожнє освітлення? Світло дня? У такому штучному освітленні, перерізаному темними гілками, розпізнати обличчя неможливо.
Очі його бринять, вії, здається, вбирають рух сірих гармошкою шторок, йому раптом видається, що в покійницькому бусі поруч з ним сидить якийсь інший супровідник, сидить обхопивши руками підібгані ноги. Той хтось сидить на невеликому підвищенні, на дерев’яній скрині чи табуреті. Художник вже бачив це обличчя, воно з далекого-далекого дитинства. Нереально. Хіба таке може бути? То старий рабин, він бурмотить, розмахує рукою в цьому штучному світлі, немов якась недолуга маріонетка. Видно його беззубий рот, його щелепи спочатку беззвучно відкриваються і закриваються, ніби він не може знайти потрібного слова.
Ні, Хаїме.
І він осудливо хитає головою.
Ні і ще раз — ні.
Сутінові знайомі всі докори, він так часто чув їх у своїх снах у Мінську та у Вільні, і навіть у Парижі, коли він вже давно утік з того села. Всюди був той самий різкий голос, картання, повторювані як прадавня молитва, що давно вже в'їлася в тіло й кістки. Та цього разу старий ще накрученіший, все, як виглядає, тільки підтверджує його обурення. Для прощення надто пізно.
Я завжди тобі казав. А ти не хотів мене слухати, ти утік, вислизнув від нас геть. Ти погано закінчиш, Хаїме. Зараз ти їдеш на
Він хотів дозволити тільки слово, тільки слово.
Чи це справді таке чуже твоїм вухам, чи ти взагалі нічого цього вже знати не знаєш?
Щоб не знали ви гріха… і не сотворили собі різьби… і всякої подоби… чи то чоловіка чи жінки… земної тварини… чи птахів крилатих… що літають під небом… чи черва на землі… або риб у воді під землею…
Старий перемелює жовнами щелеп зерно слів, горбиться і повертає голову до несправжнього світла і перетворюється на суцільний докір. А художник чує ще якийсь час зітхання і застерігання равві, але от сухе тіло вже, здається, віддаляється, скорчується, зливається зі складками на шторках покійницького буса. А тоді майже тієї ж самої миті він знову наближається, його рухи м’якнуть, стають майже жіночними, це — жінка. Художник не може її розпізнати. То могли б бути різні жінки, Ґард, Ма-Бе, чи хтось іще? Він не впізнає її. Вона — одна з них.
Чого ти тут шукаєш, хто тебе сюди привів? Навіщо ти їдеш зі мною? Мені потрібна операція, ти хіба не знаєш?
Він хоче щось сказати, але не може вичавити з себе жодного слова. А жінка мовчить, тільки киває, і відвертає погляд. Тоді проводить пальцями по його руці, як Ланґрас, крихітна блискавка залітає в катафалк, настає полегшення. Художник щось мимрить, ніби в нього в роті хліб, ніби він жує беззубим ротом. Вона крапає йому під язик макового молочка. Біль в животі поволі втихає.
Докори равві він чув сотні разів у своїх снах, белькотів у відповідь якісь плутані, незрозумілі пояснення, прикликав образ Веселеїла в пустелі, проте ані разу навіть не починав розмови про свої картини, жодного слова про картини. Він ніколи не показував на свої полотна, ніколи не намагався пояснити, чому так мало статися, чому він не міг інакше. Він розвертав картини до стіни, відвертав їх від очей глядача. Нічого не пояснював. У жодному листі. Жодним словом. Розумієте, для таких картин пояснень не існує. Тільки образ важливий, лише образ. Слово також важливе, але про нього треба промовчати. Мойсей розчарований. Сутін — мовчальник, так його називають на Монпарнасі.
Несподівано він чує голос Генрі Міллера, свого сусіда у віллі Сера, чує його американізовану французьку.
Пригадую, що вперше зустрів Сутіна 1931 року. Тоді там був той тип Луї Атлас, нью-йоркський бізнесмен, який торгував хутром і найняв мене своїм літературним негром для написання низки статей про знаменитих євреїв у Парижі. Він платив мені двадцять п’ять франків за статтю, яка з’являлася під його іменем у єврейських журналах Нью-Йорка. І врешті я зміг познайомитися в одній кав’ярні з Сутіном. Я випитував його речі для своєї статті, його приятелі відповідали за нього, сам він під час усієї розмови не зронив ані словечка, просто сидів, занурившись у свої думки, огорнений цигарковим димом…
Сміловичі — то дьоготь. У спогадах завжди зринає дігтярний промисел. Дитинство — то штетль із жалюгідними розвалюхами, із хисткими дошками, якими викладали дорогу, із задушливою пилюкою і бульканням багна, залежно від пори року. Дитячий кашель і голод. У його спогадах — це незмінно сіре місце, брудна діра. Небо затягнене хмарами, сіре від диму. Шаґал кричатиме, допомагаючи собі руками, за столом:
Кольори там — як взуття тих людей, що там живуть. Всі ми подалися звідти геть саме через колір.
Назва місця — Сміловичі, вони розташовані декілька кілометрів від Мінська, тепер художник хоче лише одного: забути це місце. Коли 1913 року він опиняється у Вулику в пасажі Данціґ, де вже мешкає Шаґал, марячи своїм вітебським дитинством, він нетямиться від люті. Шаґал притягнув свій штетль до Парижа, всі халупи, тварин, рабина, різника — шойхета і шадхена — свата, і моґеля — фахівця з обрізання, тартак і торговців кіньми. Все, що, як гадав Сутін, залишилося позаду, знаходиться одного сірого дня в Парижі — так-так, і там дні бували сірі — все виявилося тут, у розмаї кольорів, просто перед очима в чарунці Шаґала. Шаґал слухає рев тварин, що лунає зі скотобойні у кварталі Вожирар неподалік Вулика і гопля — втуляє коров у вітебське небо. Вибухає війна, Шаґал повертається до Росії, щоб одружитися в тому ж небі зі своєю коханою Беллою. Сутіна, якому хочеться сплюнути зі свого лежака від однієї думки про це, нічого не змусить повернутися туди. Жодна в світі війна. Нічого.
Нічого іншого, тільки витерти з пам’яті це місце дитинства, не залишити ані крихти, ані стебельця, ані димочка на полотні. Випалити Ніщо дитинства з пам’яті назавжди. Спалити картину дитинства. Принизливо взагалі мати будь-яке дитинство в цій здрібнілій формі міста, яке і містом не було. Він для себе хоче тільки міста, Мінськ і Вільно, а ще місто понад містами, в усіх складочках і рівчачках, на усіх бульварах і вуличках якого загніздилося мистецтво. Тут усюди живуть картини, не буде повернення до ніколи немальованого. То село — то були бруд і погроми, страх і трепет. В усіх картинах він прагне одного — звільнитися від цих Смілович, кожний мазок пензля намагається вимазати Сміловичі з пам’яті.
Де це він, чому саме тепер село дитинства напирає до нього в катафалк? Піренеї, Париж, а тоді річка Вольма, природа навколо Березиної, яка пригадує собі тих французів, тіла яких розкладалися тут у весняному болоті. Він у сім’ї — хлопчик для биття, живий мішок, який б’ють і копають, десята і передостання дитина матері Сари, страшенно втомленої усіма тими пологами. Вона пересувається з одного приміщення в інше з відсутнім виразом обличчя, порається, немов привид якийсь. Вона мовчить. Завжди вона вся в турботах, надто виснажена, щоб хоч щось ніжно їм шепнути, він таке бачив в інших матерів. Він — десята дитина з одинадцяти, Ви чуєте, докторе Бог, він передостанній. Хтось назвав таких майстрами голоду. Десятий і передостанній. Поділіть любов на дванадцятьох, добрий равві. Її звати Сара. Вона замовкає.
Перший його спогад. Він ще лежить у колисці, дивиться на гру світла і тіней на стіні, дивиться, як вони тремтять і змінюються, танцюють на білому тлі. Він дивиться, як у запилюжених непорушних фіранках заплутуються світло сонця і тінь…
Він хоче розповісти про це Ма-Бе або мадмуазель Ґард чи тій третій постаті, яка на короткий час з’явилася в покійницькому бусі, що її він не зумів упізнати. Він белькоче і підкликає її долонею близько-близько до губів. Нахили сюди своє холодне вухо.
Дім стоїть на Ринковій площі, і в нижньому вікні, коли погода добра, сидить його батько Соломон, полатайко, зі схрещеними ногами, як Будда. Біля вікна, де найбільше світла для шиття, де тонка нитка підіймається і падає вниз повз пальці батька в тканину кафтана. Батько мугиче, проколює голкою, тягне, життя — то його нитка. Він шиє механічними рухами, тоді на мить зупиняється і повертає тканину наступним боком, не підіймаючи очей… Рабин Менахем-Мендль твердить, що справжній єврей має вміти три речі: досконало кланятися, беззвучно кричати, непорушно танцювати. З базару приходять клієнти і жбурляють йому свої штани. Росіяни, поляки, татари з невеликого сільця на іншому березі річки.
Коли до них доходять чутки про погроми, які спалахують в царській Росії і блискавично поширюються від штетля до штетля, вони вже знають, що знадобиться лиш іскра, і почнуть розривати й переривати перини, вивертати шухляди, перерізати горла… Вони бачать перед собою кров, що бризкає на пір’я. Вони здригаються від назв Кишинів, Гомель, Житомир, Бердичів, Миколаїв, Одеса. Вночі ці жахливі назви деркочуть у їхніх снах. Після 1905 року до цих назв додаються нові й нові, після кривавої неділі землю здригають гасла чорносотенців:
Бєй жидов!
Шаґал не має рації, коли думає, що вони поїхали геть тільки через сірий дим і брудні черевики — поїхали в пошуках кольорів. Хотілося тільки одного — поїхати звідси геть, було не до Ґолема, не до духів мертвих, які шукали собі тіло живого, щоб замешкати в цьому тілі й заговорити його голосом, не до дибуків з несамовитих історій, почутих у дитинстві, не забудуться хіба кілька пісень, та й то — просто як доказ того, як далеко ми вже звідти, немов глузливе застереження, що тамтого світу більше немає. І все ж він щоразу малює дітей, безпросвітну нужду дитинства, де все є нічим іншим як розпливчатою обіцянкою, якої ніхто ніколи не дотримається: старечі обличчя, грубі лаписька, що міцно вчепилися в поламану іграшку, низенькі стільчики.
Ніхто не знає дороги. Ніхто й не дізнається ніколи, куди йти. Ніхто не може знати, хто цей чоловік у покійницькому автомобілі. Є лише картини, лише ті, яких він не пошматував і не спалив дощенту. Ніхто його не знає. Ніхто не змусить його заговорити, в усякому разі — не про дитинство. Нехай про все розкажуть картини, якщо зможуть. Ніхто його не знає. Залишився тільки один-єдиний спогад з дитинства:
Якось я побачив… як небіж рабина перерізав… горло гусці… дав стекти крові… мені хотілося кричати… але обличчя в того було таке радісне… що мені немов паралізувало горло… і крик у ньому… я ще й досі його відчуваю… коли я був ще малим… я намалював портрет свого вчителя… спробував… звільнитися від того крику… все даремно… коли я малював волові туші… то був усе ще той самий крик… від якого я хотів звільнитися… та мені це не вдається досі…
Він думає собі, що небо має почорніти, зараз, негайно Безіменний кидатиме блискавиці, щоб стримати лезо, яке перетинає шию гуски, швидкий, натренований рух в тіло гуски, тріщання хрящів, напружені м’язи. Ось він зараз схопить руку Авраама, який уже замахнувся, щоб убити сина Ісаака. Однак нічого не відбувається.
Все спокійно того світлого пополудня у Сміловичах, і шехтер дивиться на нього з радісним сміхом. Сліпий жах на дитячому обличчі смішить його. Можна подумати, що то сам Безіменний сміється з убитої гуски, сміється з усіх лез, які перерізують горлянки, і з теплої крові, яка струменем водограю бризкає на землю і змішується там з пилом, забарвлюючись в малиновий колір. Він щодуху мчить геть з подвір’я різника і ховається в підвалі. Довго не виходить звідти, боїться сміху, боїться леза, крові, яка витікає з шиї гуски просто на нього, падає рясним дощем і врешті виповнює підвал, немов Божий сміх.
Ранок свята примирення Йом Кіпур. Ритуал прощення, який виводиться від козла відпущення, якого проганяли, гнали в пустелю, наладованого всіма тими гріхами, які скоїли члени громади. Потрібно покласти на порозі дому убитого півня і дати крові повністю стекти, так дім очиститься від усього поганого. Шойхет тримає білого півня у витягнутій руці головою донизу над порогом. Тоді різко тягне ножем, останнє судомне тріпотіння крил. Діти стоять і дивляться не відводячи зачудованого погляду. Коли згодом він підвішує у Ле Блан, Білій віллі у високому цегляному каміні фазана, щоб намалювати його, то згадує собі свято примирення, як його забудеш. Але фазан полегшення не приносить.
Він починає малювати дуже рано. Кожний клаптик паперу — то нова спокуса для нього, він швидко накидає ескіз, коли він сам, він щоразу боязко зиркає на двері, чи не увійде випадково хтось, не вирве йому того клаптика паперу з рук, не поб’є. Він розмальовує вуглем стіни на сходах до підвалу. За це його б’ють. Старші брати кричать йому вночі, коли він уже майже спить, просто у вухо:
Нам не можна! Ти що, не розумієш? Такого робити не можна.
Вони тягнуть його за вуха, зривають з нього ковдру. Насипають йому до ліжка кропиви, щоб він перестав малювати. Вони розбуркують його зі сну і вночі б’ють його.
Він краде з кухні ножа, продає його на ринку і купує за ці гроші кольорового олівця. Його на два дні зачиняють у підвалі, без хліба й води. Два дні без світла. Щоб вибити з нього колір. Він тікає до лісу, щоб хоч так викрутитися від їхніх картань, ховається там, поки його не приганяє додому голод. І знову побої, цей давній ритуал биття, спина і задок болять, але ось його врешті садять таки за стіл і дають чорного хліба, він так його любить, і глечик з водою, він п’є жадібно, як звіря, всю воду з глека. Звідки цей рубець, докторе Бог? Рубець на грудях дістався мені від держака віника, яким його так штурхонув у груди найстарший брат, аж Хаїм перевернувся.
Він часто пропускає хедер, тікає до лісу і невеликою ялиновою гілочкою рисує на піщаному лісовому ґрунті обличчя, перекреслює, рисує наступне. Він лягає на землю, лежить так годинами, дивиться в небо, чорні верхівки дерев розхитуються ліворуч і праворуч і вгорі. У цьому небі немає жодного тобі порядку. Коли лежати на спині й дивитися на небо, то все підіймається, сила тяжіння перестає існувати, все пливе догори, а гілки, розгойдані вітром, пританцьовують. Його погляд пливе й собі догори. Як важко повертатися.
Це немов молитва за братів, вони думають, що сподобаються Безіменному, коли битимуть брата. Не сотвори собі подоби! Вони хочуть вибити з нього ту його спрагу. Але зупинитися він уже не може. Батько мчить до ребе, і що мені з ним робити, він хворий, не хоче стати шевцем чи кравцем, тільки рисунки йому в голові. Він тікає до лісу. З ним суцільний клопіт.
Його відвозять до Мінська в науку до Соломонового шваґера, також кравця. Проте він вдає суцільного недоумка. Голка з нитками? Насилити ціле життя на голку з ниткою? То не його. Його втуляють до якогось фотографа, нехай навчиться принаймні ретуші. Але і то не то. Фотографії нічого не знають про його таємницю. От тільки там у Мінську живе такий собі Крюґер, він дає приватні заняття рисунку і обіцює успіх уже за три місяці навчання. Це, найімовірніше, 1907 рік, він, правда, не цілком певний. І його друг Міша Кікоін, той що з Гомеля, він вже теж на заняттях. Обоє хочуть тільки одного — рисувати і рисувати.
Його перші гроші — гроші за біль. А одночасно гроші на його подорож. Влітку він приїжджає з Мінська до штетля. Подейкують, що він навіть у синагозі карлякає щось на ті свої папірці. Рисує портрет равві за молитвою, тоді як сини рабина дико і злобно погрожують йому кулаками. Не встигає він вийти надвір, як один з них, той що різник, кличе хлопця до себе, заводить його в задню комірчину крамниці. Зненацька обхоплює хлопця рукою за потилицю, пригинає шию, тисне так, що той мало не задихається, притискає його збоку до свого живота, а тоді береться вільною рукою шмагати його шкіряним ременем по спині, по сідницях, по ногах, міцно затиснувши почервоніле обличчя під пахвою. Хлопець дивиться на заляпаний кров’ю фартух шехтера, на зачеплені на гаки туші мертвих тварин, з яких скрапує кров, і йому здається, що він — теж така тварина. Чи розлючений різник і його заріже? Він хоче крикнути і не може:
Я не хочу потонути у власній крові!
Він навіть і тепер, їдучи в катафалку, відчуває зашморг різникової руки на своїй шиї. Тоді раптом рука відпускає його, і він падає на підлогу. Він прикидається мертвим. Так він вчиться бути живим мерцем. Різник згрібає його різким рухом і викидає у брудне подвір’я. Його знаходять брати, відносять, як лантуха, додому. Після того він ще кілька днів відхаркує червону сукровицю, а синців по всьому тілі не злічити. Цього разу вони зайшли надто далеко. Матір гірко скаржиться в комісаріаті, так, Сара раптом віднайшла голос. Там вони жінку відсилають геть, що цареві до таких історій, якась банальна побутовщина між жидами, нехай їхній суд вирішує, що й до чого.
Двадцять п’ять рублів відшкодування і гроші за біль, ясно вам? Причому тут — на руки.
З цими грішми він ще того самого дня покидає Сміловичі, яких ніколи більше не побачить. Час настав. Кіко і він їдуть до Вільна, бо вже й Мінськ не є для них прийнятним рішенням. Їм по шістнадцять років, і це все, чого вони хочуть. Їх не може стримати жодна заборона на зображення, та все ж відчуття архаїчної провини залишиться назавжди. Вони знають, що чинять погано. Це звільняє, проте не від сорому. Він забере сором зі собою до Парижа.
До світової столиці мистецтва їх наближає кожний, навіть найменший крок, який вони ступають 1910 року вуличками Вільна, відвідуючи заняття в Академії мистецтв на Університетській вулиці. Три роки поспіль. Там вони зустрічають третього однодумця. Його звати Пінхос Кремень, він, з тим своїм вічно трагічним обличчям, родом з Жалудка. Вони пишаються своїми студентськими уніформами, вони й тепер надають їм несамовитого значення. Власниця квартири, крива на одну ногу вдова залізничника, бере по 10 копійок за ліжко в кімнаті на шістьох. Заняття професора Рибакова смертельно нудні, властиво — ці заняття тільки відволікають від справжнього шляху, але вони наввипередки вчаться і вправляються задля міста, яке прийме усіх трьох художників з відкритими обіймами. Адже Париж чекає, вони знають. Парижу не терпиться побачити їх. Вони малюють геть усе навколо, здохлих псів, нужденні двори, похорони, поморщені, тремтячі обличчя і заломлені руки старих торговок.
Ану прикинься мертвим, каже він до Кіко, коли той лягає на підлогу. Тоді прикриває його простирадлом і ставить навколо запалені свічки. Давай, удай мертвого. Але смерть ще не піддається, ще надто рано малювати її. Добре починати вправлятися завчасу. Смерті ти малювати не вмієш. Вона не піддається, розумієш. Спробуй пізніше, спробуй на зайцях, фазанах, індиках. Спробуй намалювати їхню смерть, тоді, може, ти знайдеш шлях до неї.
Вночі вони вислизають надвір і відкривають для себе освітлене блідими гасовими ліхтарями місто. Скупе нічне молоко віленських вулиць. Попри всі загиджені закутки, глибокі калюжі, шрами вулиць і мури, що смердять аміачними випарами, вони відчувають відгомін єдиного міста, яке на них чекає. Вони відкладають на велику поїздку кожну копійку. Вони безконечно ретушують фотографії в одному фотоательє. Першим їде Кремень, 1912 року, і вони заздрять йому, обіцяють скоро приїхати теж. Кіко їде за Кременем через кілька місяців. Цього разу Сутін не передостанній.
Йому здається, що катафалк здійнявся в повітря, летить над Вільно, над цим Єрусалимом Литви, і крізь прозоре дно машини йому видно Набережну, Арсенальську, Антокольську. Видно далеко внизу гору Ґедімінаса і замок Сиґізмунда Старого, костел Анни, костел Петра і Павла та Острабрамську каплицю, гострі ворота, йому не паморочиться голова, але він дивується, що може так виразно все це бачити. Фігура Мойсея в костелі святого Станіслава, до якого вони часто пробиралися, щоб мовчки постояти перед нею. І він справді бачить трьох манюніх студентів живопису, які ганяють вулицями, Кіко, Крема і Хаїма. О, а он місце злиття Віленки і Вілії, литовської Неріс!
І врешті настає незабутня мить, коли доктор Рафелкес, у якого бідні студенти можуть у п’ятницю пообідати, втискає йому в долоню гроші на дорогу. Його доня вирішила віддати серце кращому, вона перестала відповідати на його несміливі погляди. Треба якось необразливо усунути пожадливого їдця, який знати не знає про якісь добрі манери, за столом гнітюче мовчить. Російський паспорт йому видають у Вільні, 20 березня 1913 року за юліанським календарем. Згодом він матиме звичку щоразу погладжувати його, ніби хитру чорну кицьку.
Ма-Бе, куди ми їдемо? До Малинова? Падерборна? Смілович? Розвертаймося. Не їдьмо туди.
Він махає, жестикулює в порожньому просторі.
Краще поїдьмо назад до Шинона, до Ланґрас, будь-куди назад, тільки не туди. Не до місця народження. Немає такої дороги, яка б вела туди. Нас там уже немає, навіть у спогадах. Ніхто там ні на кого не чекає.
Як добре йому все видно. Він ще летить, далеко внизу бачить обличчя, приплюснуте до вікна потяга. Своє обличчя. Він бачить очі, що жадібно вбирають ще незнайомі краєвиди, обрамлені димом, що шлейфом тягнеться за локомотивом. Йому знову двадцять років. Весною 1913 року він нарешті таки покинув Вільно. У своєму сорокадев'ятирічному віці він подорожує вниз, він їде два дні та дві ночі, вдивляється у світла, що підстрибують танцюючи повз нього. Невидані краєвиди. Лавки в потязі тверді, із вбиральні затягає різким запахом поту й сечі, проте тремтливе очікування того, що от усе почнеться наново, що подорож приведе врешті туди, де на нього чекають найбільші дива, окрилює його.
Він голодний, як ніколи. Миттєво поглинає тих кілька хлібних шкоринок, оселедця, загорненого в газету, квашені огірки, що їх узяв із собою в дорогу. Він стискає в руці Кремового листа, перечитує його ще і ще.
Живемо ми дуже вбого, але тут багато хто говорить російською, їдиш або польською, ти не почуватимешся загубленим. Тут нема казаков, вони нас залишать у спокої. Ми малюватимемо! Недоладний палац, де ми живемо, просто прекрасний і називається «ля рюш».
І ось він ще раз прибуває до Парижа, надворі 1913 рік, йому знову двадцять. Він мандрує вуликом спогадів аж до моменту свого прибуття до світової столиці мистецтва. Ковно, Берлін, Брюссель, поспішні пересадки немов у сні, важить лише мета. Коли він приїжджає на Північний вокзал, то випадає з потяга, немов з розлупленої навпіл яєчної шкаралупи. Навколо нього — світ, який шварґоче всуціль новими словами, і світ цей називається Париж. Він відразу ж кидається йти, звертається до перехожих, промовляючи із затинанням одне лиш слово «ля рюс», показує Кремового листа, його посилають під землю. Там якісь безконечні переходи лабіринту з нестерпним кислим смородом, тож він знову видобувається на денне світло і вирішує йти пішки.
В очах мигтить від утоми, він мчить вулицями, повторює «ля рюс-ля рюс». Бджола, яка заблукала і не може втрапити до свого вулика. Цілком випадково йому трапляється художник, якому відразу все стає зрозуміло.
Ля рюс? Ти шукаєш якусь росіянку? А може ти хотів до Ля рюш?
Він бере його долоню і показує йому, куди треба йти, не на північ, до Бато-Лавуар, де поселився Пікассо, він перекреслює північ. Дивися, лінія життя — це Сена, вона перетинає місто на дві частини, так що ти давай — іди тільки на південь, він розуміє тільки «мампарнас» і «вошірар», там ще когось запитаєш. Він взагалі не дивується, що натрапив на художника, він же думає, що тут усі — художники, я потрапив у рай для художників, я на брудних, смердючих сечею, завалених кінським лайном вулицях, але — в раю. Минають години, поки він блукає цими вулицями і врешті опиняється таки о другій ночі перед викутими залізними воротами.
У його уявленні Кіко і Крем живуть у цьому місті вже цілу вічність, при тому що попрощалися вони у Вільні лише кілька місяців тому. Вони отримали величезну фору. Тих, хто прибуде до раю на день раніше, не так просто буде вигнати звідти.
Крем і Кіко раді, Вільно далеко, вони прибули до мети. Він ледь тримається на ногах, посеред ночі його кличуть до столу, там уже сидить щось п’ять чи шість кумпелів, розглядаючи новоприбулого художника. Ледь сівши, він кидається на миску з вареною картоплею, підчищає все, що бачить і просить дати йому хліба. В інших не було часу навіть руку до їжі простягнути, тож вони похнюплено сидять навколо столу.
То все мій солітер, — видушує затинаючись новенький.
Він ніколи не буває ситим. Вони ще ніколи не бачили такого голоду. Тут у цьому місці він малюватиме їжу, хліб і оселедці, він благатиме їх нагодувати його. Нарешті наситити, назавжди наситити. Відчуття голоду залишається на полотні, до якого він скеровує свої благання. Худі рибини, проросла цибулина, поморщені яблучка, супниця і розшарпаний артишок, якого він підібрав під базарним прилавком. Вони ще зроду не бачили такого голоду.
Де він тепер лежить? На тому старому поплямленому матраці, з якого стирчать дві пружини? Виштовханий найнужденнішими злидарями району Вожирар на тротуар і віднесений завшивленими художниками до Вулика. Чи, може, він лежить на дошці, яку кладе в майстерні Кіко на вечір між двома стільцями? На ношах, засунених у катафалк? Йому байдуже, йому двадцять років. Він віддаляється на іншу зорю, на зорю Париж. На нього чекають з операцією.
Вулик — то цілий світ, він швидко розуміє це, коли Крем розповідає йому свою історію. Звучить, як казка. Добрий скульптор Альфред Буше з’являється в небесах на бричці, яку подарувала йому румунська королева на знак подяки за розкішне скульптурне погруддя. Він уже наслуханий про мистецькі комуни і спільноти майстерень в Парижі й добре знає, чого хоче. Буше знаходить потрібну територію у калабанях бруду в кварталі Вожирар. Пустище, заросле бур’янами, завалене непотрібом і сміттям. Нікому та бідося не потрібна, земля дешева. Він саме отримав велику премію Світової виставки 1900 року, скупив за отримані гроші рештки павільйонів, балки, дошки, металобрухт, віконні рами. Із залишків світу, з павільйону Жінки, перуанських будівель та Британської Індії він споруджує свій нужденний рай для митців, який називає Ля Рюш, вулик. Серцем будівлі стає павільйон вин бордо, металеву конструкцію якого спроектував Ґустав Ейфель.
Отой схиблений з височенною вежею?
Так точно. Все разом скидається на цегляний вулик, але маленькі майстерні, які розташувалися навколо сходового майданчика круглої будівлі, самі художники називають трунами.
Сутін слухає Крема з роззявленим ротом. Поки він отримає свою труну, мине ще трохи часу.
Буше уявляє собі майстерні чарунками вулика для художників, об’єднаних спільною працею продукування золотого меду мистецтва. При собі він завжди має книжку, з якою не розлучається: Моріс Меттерлінк, ЖИТТЯ БДЖІЛ. Комірне таке низьке, що його, можна сказати, нема. А комірки без води і газу, серед запахів сечі й розчинника, трухлявого дерева і блювотиння — то його ідеальне місто. У вулику темно, у коридорах — гори смердючого сміття. Тільки блимання свічок і шкварчання нафти. Іноді з боку боєнь неподалік заносить запахом підпсутого м’яса і смерті. Солодкаві щупальці запаху тління.
Рай завжди буде злиденним, розумієте. Рай розташований неподалік скотобоєнь. Сутін зупиняється пожити то в одного, то в іншого.
Через місяць після його появи в чудернацькому вулику Буше, у липні 1913 року, до майстерні ввалюється Кіко, наближається північ, він захеканий. Піднімає картинно, як диригент, праву руку і проголошує:
Хаїме, одягайся, скоро, йдемо в оперу!
В оперу? Випіл, што лі?
Це діється напередодні 14 липня, національного свята французів. Десь на вулиці Кіко дізнався від перехожих, що в такий великий день відбудеться безкоштовна вистава «Гамлет». Вокальний Гамлет, опера «Гамлет». Він добре пригадує, які збуджені вони були. Як вони впивалися своїм станом. Нічого не питаючи, вони мчать туди, він навіть не скинув вимазаної фарбами роби. Стають о четвертій ранку в чергу по безкоштовні квитки, видурнюються стоячи на тротуарі, канючать цигарки, хтось дає їм ковтнути червоного вина з пляшки. Втоми вони не відчувають, ніби вже саме чекання для них — насолода. Черга, здається, не має кінця-краю, ніколи їм не потрапити до опери.
Кіко вимовляє його, це магічне слово. Кремень, навпаки, стверджує, що не пам’ятає мови дитинства, доставляє над своїм прізвищем два французькі акути і твердить, що тепер він називатиметься тільки так: Krémègne. Раптом вони опиняються на широких сходах з величезними ліхтарями обабіч, схвильовано намацують ногами кожну сходинку, що веде їх щораз ближче до каси, сповнені страху, що подвійне віконечко перед ними може зачинитися: Всі квитки роздано, спробуйте щастя наступного року! Проте ні, квитки в них, вони тримають їх, немов це — безцінний скарб, і в спогадах ніч перед виставою і грандіозна вистава зливаються в одно.
Тепер у катафалку він пригадує собі тільки їхнє засліплення захватом, зелений і рожевий мармур, червоний плюш, величезні люстри. Вони намагалися вичитати з пам’ятної таблиці історію будівлі, прочитати про щастя тридцятип’ятилітнього нікому невідомого архітектора Ґарньє, який зумів виграти конкурс, вони розпізнають ім’я Наполеона III, читають
Немов він тільки для нас створив цю оперу, найбільший у світі театр, заввишки в тисячу поверхів, нову вавилонську вежу, і от ми, неждано-негадано, всередині.
Коли вони заходять досередини, їх засліплює велетенська, вагою в кілька тон люстра в центрі, немов тисячі зірок у них над головами, аж поки врешті всі світла не гаснуть. Гамлета вони слухають у напівпритомному стані, не дихаючи. Коли вистава закінчується, вони повільно виходять разом з вібруючим людським потоком, надворі сідають на тротуар одразу біля сходів до опери, докраю знесилені радістю і хвилюванням, вони кілька хвилин не можуть видобути з себе ані слова. Їм здається, немов то Париж привітав їх цим «Гамлетом», оперою, у якій вони не зрозуміли жодного слова. Немов місто потиснуло їм руку і запросило стати його гостем. Тоді він сказав до Кіко:
Якщо ми нічого не зможемо зробити в цьому місті, тоді ми справді нікчеми, розумієш, про що я. Цілковиті бездарні нікчеми.
На що Кіко несподівано серйозно:
Хаїме, Республіка запросила нас на «Гамлета». До тебе дійшло? Тут немає казаков. Ніхто нічого не трощить і не грабує. Прийде час, і погроми зникнуть з наших снів. Але сьогоднішній вечір — наш назавжди. І, ти розумієш, у цьому місті ніколи не буде погромів…
Він здригається в катафалку, почувши тамте пророцтво. Вони говорять про Мінськ і про Вільно, голосно сміються, таким далеким видається їм тепер той світ, від якого вони врешті таки втекли, вони знають, що дороги назад не буде ніколи. Навіть Вільно з його червоними цегляними будівлями тепер на іншій планеті. І все, залишене там, видається їм таким убогим, порівняно з цим Гамлетом. Залишилося тільки кілька пісень.
І Кіко, цей щасливчик, матиме з Розою двох дітей, малюватиме кольорові краєвиди, розкішні натюрморти, сяйливі квіти й осяйних жінок, гімни до радості, до світла. Він роками носитиме два чудернацькі розпаровані черевики, один червоний, а інший жовтий, які він знайшов на блошиному ринку. Роза даватиме притулок російським бунтарям, годуватиме їх усіх, нігілістів, анархістів, бунтівників, які залишатимуть їй плутано написані трактати, а майстерня Кіко буде під наглядом французької поліції, і у Вулику є свої шпики, які не спускають пильного ока з цих східноєвропейських зайд. Проте в поліцейській картотеці запис про нього звучить м’яко: Безпечний більшовик.
А Сутін не стане ні тим, ні тим, не буде він сімейним більшовиком, і посланцем миру не буде, а тільки носитиме зі собою сором свого народження, а ще йому так і не вдасться позбутися клейма невиліковно безталанного художника. Йдеться не про таланення чи безталання. Йдеться про колір і не-колір. Про білий колір з синіми і червоними патьоками. Про зелений, туркусовий, шкарлатний чи про колір крові. Про смерть кольору, який не може померти, воскресіння кольору. Про надто щедро накладену, розхристану, пригладжену, наїжачену, замучену, тріумфальну фарбу.
Колір не примирює з дійсністю, ні, якщо Ви думаєте, що чорний і білий колір — це жорстока дійсність, а інші кольори — рай — то знайте, це не так, все абсолютно інакше. Непримиренна фарба не підкоряється жодному законові, вона сама — бунт і воскресіння матерії і плоті. Рай, мабуть, білий, кольори йому, певно, незнані. Але яким коштом це здобувається.
Вони прибули, Гамлет вказав їм їхні місця, і вони приготувалися заробляти собі на життя у центрі світу, щоб стати гідними цього міста. Навіть якщо на них, чужинців, скоса позирають на вулиці, у поліцейській префектурі, де він, видаючи з себе кілька знаних йому слів, мусить стати на облік, написати заяву на дозвіл жити тут. І в зустрічах з галасливими базарними перекупками на площі Конвенсьйон. Вони тиняються неподалік від яток, вичікуючи, коли можна буде підібрати після кінця базарного дня залишки городини.
Ану забери руки, то для моїх кріликів. Вас що, хтось кликав сюди?
Порване капустяне листя, мерзла картопля, зів’ялі стебла, з усього цього вони для вічності варять у Вулику в великому чавунному казанку суп. Часом хтось з них спускається аж до скотобоєнь, звідки ночами долинає рев худоби, вижебрує там кістку з хрящами, яку вони вкинуть до свого варива, або грудку загадкових покручених нутрощів. Банки з бульйоном коштують під кінець дня два су, і хто терпляче протримається до закінчення торгівлі, той протримається наступних кілька днів. Шаґал вчить їх, як правильно ділити оселедця, з'їдаючи голову відразу першого дня, а хвіст залишаючи на наступний, до риби шкоринку хліба і склянку чаю.
У Вулику їх називають російською колонією. Архипенко, Ліпшиц, Цадкін, Шаґал, Добрінський, Кікоін, Кремень, Сутін. За сигналом
Леже, ходи їсти ррррросійську їжу.
Що то було за дивне жорстке волокнисте м’ясо, що кілька годин кипіло в самогонці? Котятина, дрібно порізана, котяче фрикасе. Божественна котятина. Вона смерділа, і від неї пекло горло. Не було кота, який би почувався поруч з ними в безпеці, вони вижерли весь Монпарнас аж до південних околиць. Ці російські трапези були радістю і для щурів з мишами, яким незле жилося в Вулику. Щоправда була одна недоторканна кішка. При вході до Вулика живе мадам Сеґонде, товста короткозора консьєржка, яка добродушно простягала миску супу кожному, хто, на її думку, мав голодний вигляд. Її чоловік збивав з кількох дошок докупи нові будки, які згодом ставали новими майстернями на пустирі. Її плямиста кішка житиме вічно.
Разом з Кіко він працює на вокзалі Монпарнас, розвантажує за кілька су вагони. Повні вагони морепродуктів з Бретані. Після того від них тхне рибою, аж киця мадам Сеґонде ластиться закохано до їхніх ніг, коли над ранок вони повертаються у Вулик. Вони малюють вивіски для автомобільної виставки, стають до роботи на конвейєр на заводі Рено.
Тільки от світ зненацька розколовся. Загальна мобілізація. Дощ білих листівок засипає Монпарнас. Четвертого серпня 1914 року Сутін отримує дозвіл на проживання, того самого дня оголошено війну. Вони записуються добровольцями рити шанці, їм так хочеться зробити щось добре для Франції, яка прийняла їх. Та скоро, через надто слабку статуру їх відсилають додому.
Ніхто не купує їхніх картин, так триватиме роками. Вони просто групка занедбаних росіян, поляків, євреїв, що втекли від погромів, шаленіючи за мистецтвом, і тільки завдяки милосердному Буше порятовані від безпритульності. Тепер, коли триває війна, до них придивляються з іще більшою недовірою, коли бачать їхні посиденьки у дешевих кафешках. Наші всі на фронті, ви собі тільки уявіть. А та голота попиває собі любенько кавусю.
Вони спльовують перед їхніми картинами. Янгол Буше вірив, що тут постане нова академія, але ж вони абсолютно не хочуть ставати ідеальними ідіотами і салонними художниками. Буше не перечить їм, хвалить їх, коли інші про їхні роботи не говорять інакше як про огидні кошмарні заяложені шмати. Їм хочеться тільки одного: вижити, витримати голод і бджолині злидні, вистояти. Колись шлях таки виведе їх з цього болота, і вже навіть опинившись у Сіте Фаліґ’єр вони, можна сказати, подолали перший етап. Хто може, стрімголов покидає Вулик, безмірно зажурюючи добряка Буше. Ой блохи-блохи, хто вас вигадав?
Там ще є Інденбаум, якого всі називають добрим самарянином. Ще й тепер, у покійницькому бусі, Сутін бачить перед собою докірливе обличчя Інденбаума і чує його жалісливий голос.
Я і Сутінові допомогти хотів, але ж він нестерпний. Щоразу, коли я купував у нього картину, він під якимось приводом позичав її в мене назад і знов продавав комусь іншому. Він так сім разів зі мною вчинив, і я щоразу вірив йому. Одного дня, в «Ротонді», він обов’язково хотів отримати від мене тридцять франків. Для мене то були немалі гроші тоді. Я встав і пішов, а він біг за мною до Рюш, і безконечно монотонно твердив:
Дай мені тридцять франків, дай мені тридцять франків, дай мені тридцять франків, да-а-ай, да-а-ай!
Коли ми дійшли до площі Конвенсьйон, я купив два оселедці та сказав йому: Намалюй мені
Купиш?
Але вона моя.
Я відразу впізнав Сутінових оселедців.
Він продав її мені, правив за неї п'ять, я йому, зрештою, заплатив тільки три франки.
Цього разу я заприсягнувся собі ніколи більше нічого в Сутіна не купувати.
Інденбаум осудливо хитаючи головою йде собі. Але ж вони, ті голоси, не вмовкають, вони проникають у нього, шепочуть і кричать йому в вухо, і притлумити це може тільки макове молочко Сертюрнера. Він ще глибше втягає голову в плечі, щоб не слухати цих розгніваних голосів.
Схожий на російського селянина з тим його широким пласким обличчям! Виступає хіба ніс, немов м’язистий кубик, ніс з широкими роздутими ніздрями! А ці його товсті губи! Піна в кутиках рота! Коли він зрідка усміхнеться, то вишкірює відразливі зуби з зеленкавим нальотом! Дикун! Роззява немита, без жодного натяку на манери! Ходяча палітра, одягнена в лахміття, захляпане фарбою! А який огидний його пискливий голос! Здається, що він завжди вдивляється в небо, ніби пес! Голосно сьорбає воду з пляшки, прицмокуючи і плямкаючи! Їсть руками, роздирає їжу зубами з жовтими плямами!
Йому хочеться затулити вуха долонями, але він не може ворухнутися. І чиї то голоси обурено шепочуть і розгнівано кричать у чорному «Сітроені», вони облаюють його, засипають його докорами:
Негідний друг! Зрадник! Знищувач власних робіт! Ренегат! Зневажив заборону малювання! Німий гріховодник Божого закону! Так, і це теж. Чужий і серед своїх, і серед чужих. Переляканий, недовірливий вираз обличчя, вимучені, темні, палаючі очі. Завжди тебе застають за тим, що ти ще не вмер. Недовірливий до самого себе і до своїх картин, що постійно зраджують його. В’язень тілесної тюрми, який б’ється об стіни і якого випускають аж під час польоту над Монпарнаським цвинтарем.
Ніхто не знає дороги. Ніхто ніколи про неї не дізнається. Ніхто не знатиме, хто цей чоловік у катафалку. Залишилися тільки картини, та й то тільки ті, яких він не пошматував і не спалив дощенту. Ніхто його не знає. Не знає цього завжди голодного, який іншим не залишає ані крихти. Мужлана з ніжними білими пальцями, якими він легко торкається кутиків вуст. Завжди невдячний, який налаштував проти себе усіх своїх друзів. Який усе залишає розбитим ущент і хаотичним, ніколи більше не повертаючись. Ніхто його не розуміє, зовсім ніхто. Вертикальна риба, скат, мертвий фазан, волова туша!
Існує тільки страхітлива унікальність життя. Однак скільки голосів перетинаються у цьому вулику, сором снів, непідтверджені спогади. Прочитайте оце, дорогі синочки! Життя унікальне. Половина його вигадана, а інша половина — додумана. Панічний страх не бути, раптом зникнути. Коли то він поговорить з доктором Богом? Коли доктор Ліворно декламуватиме йому усеньку Книгу Йова? І куди вона врешті потрапила, ота двічі продана ікона голоду?
Він уже зумів втекти з Вулика, він уже в Сіте Фальґ’єр, у майстерні з обдертими шпалерами. Якась злість на ці стіни, він і їх хоче розпороти, там під ними мусить таки щось приховуватись, остання таємниця живопису, абсолютна картина, якої не зруйнувати навіть ножем.
Якась відвідувачка лякається, почувши, як він називає себе вбивцею своїх картин.
Все, що ви тут бачите, нічого не варте, це лиш багно, але і так воно значно ліпше за картини Модільяні, Шаґала і Кременя. Настане день, коли я повбиваю свої картини, а от вони — надто боягузи, щоб таке зробити.
Все бринить просто у вухо живому трупові художника, що лежить в «Сітроені», який повільно рухається в напрямку Парижа:
Зрадник! Плюндрувальник своїх картин!
Раббі і Збо, розчаровані приятелі — всі йому докоряють. Вони ще ніколи не бачили такого голоду. І Сутін розлючено вибігає з будинку.
Раптом катафалк зупиняється. Художник розплющує очі. Тьмяне світло, штори ворушаться, мабуть, перетяг. А де Марі-Берт? Вона ж оце щойно намочила йому вогкою хустинкою чоло, відкрутила плящинку з рідиною Сертюрнера, крапнула декілька лагідних краплин йому на язика, як навчила її Ланґрас.
Марі-Берт зникла. Він ще лежить в покійницькому бусі на ношах. Ось і обидва водії. Він злегка впівоберта повертається в їхній бік. І бачить, що ці двоє, які з усмішкою дивляться на нього — не ті водії. А де справжні, де працівники похоронної служби, один молодший, а інший кругліший? Ви з Хевра Каддіша, ви з Братства? Ті двоє лише усміхаються.
Покійницький бус зупинився. Його вуха напружено вслухаються у звуки. Їх оточили. Назовні тріскочуть мотоцикли, люто гавкають собаки. Вони вийшли на наш слід, ми що — виїхали забутими порожніми польовими дорогами просто під приціли їхніх автоматів?
Рвучко відчиняються задні двері. Всередину, жмурячись, мовчки зазирає запакований в чорну шкіру вожак, тоді тріумфально затріскує двері. Коли двері були відчинені, художник встиг зауважити посередині постаті пряжку пояса. На пряжці виднівся орел. Чітко викарбувані слова: З НАМИ БОГ.
Це він! Ми його впіймали!
І зграєю прокочується виття. Тіло художника із зусиллям намагається зрозуміти, чи говорять окупаційною німецькою чи французькою бойовиків. Він напружує вуха, щоб вловити хоч якісь уривки фрази, а чує тільки шипіння, гортанне перекочування, каркаюче затинання і наказовий тон, скавчання і завивання, тріщання, клацання. То не німецька, у Вільні він достатньо начувся німецької, щоб її упізнати. То хто ж це — ґітлєровци, бойовики Дарнада, російські чорносотенці, хто добрався аж сюди?
Йому здається, він чує наказ «Марш! Марш!», хоча ні, то щось інакше. Тоді різкий гавкіт, завивання, протяжне і злюще, немов оце щойно хортам кинули шмат здобичі на розтерзання, а собаки не можуть вирішити, радіти їм цій подачці чи пошкодувати, що полювання закінчено. В усякому разі тхнуло мокрою собачою шерстю, тисячами спітнілих собак.
Гурма кремезних чоловіків у чорних шкірянках, художникові виразно видно їх крізь стіни машини, які стали скляними. Це їх з маковим молочком принесло? Але ні, звуки і безладні уривки розмов справжні, катафалк був переповнений ними. Чоловіки в шкірянках скалять зуби, ревуть у бік катафалка.
Так просто не втечеш!
Обличчя їхні в рубцях і порізах. У шкіру їхніх облич проколено дивні металеві штуки, проколено брови, губи, ніздрі. Їхні огидні татуювання сягають ший.
Вікінги, нормани! Здогадується художник, і пригадує собі, як однієї неділі натрапив у букіністів на набережній Сени на книжку з ілюстраціями, від яких йому стало моторошно. То вони, значить, отак виглядали, подумав він тоді. Вони припливли Сеною і сплюндрували все дощенту, вирізали всіх селян. Ні, то не вікінги, але з ними, так йому здається, пов’язані північ і холод, їхні щелепи потворно клацають, коли вони відкривають роти, щоб розмовляти своєю мовою, у них, мабуть, металеві суглоби, їхні рухи різкі й кострубаті. Їхні голоси відлунюють, то вже не людські звуки.
Заводяться мотоцикли, чоботи гупають по асфальту, і ось уже чорний «Сітроен» їде далі в оточенні мотоциклів. Поля збіжжя чорніють, золото ланів вкривають ворони, залишається стерня, на якій уже нема чого видзьобати. Не прозвучало жодного зрозумілого слова.
Скільки часу вже їдемо? Він цього знати не може. Через хвилегодини вони доїжджають до чорної решітки, яку поспішно відсувають по жолобку вбік метушливі охоронці. На нього чекають. Жолобком котиться, не здригаючись, чорний ворон. Вовки в тих своїх шкіряних плащах намагаються увійти, але їх відштовхують прикладами. З довгої білої будівлі, схожої на ангар чи фабрику, вибігають повністю одягнені в біле чоловіки з ношами. Йому згадуються чоловічки Бібендум, складені з автомобільних шин. Вони біжать до катафалка, хапають художника, перекладають його з лежанки на ноші. І несуть до білого ангара.
Чорна зграя залишилася за розсувними кутими воротами, виє від безсилої люті, скалить вовчі зуби, погрожує. Художникові видно ще, як один зі зграї підіймає ногу і мочиться на стовп, він ще бачить потужний струмінь сечі, а тоді якісь водолази в білому, які мчать щодуху, несуть його крізь низку білих розсувних дверей, заносять усе далі в глибину ангара, стеля якого нависає щораз нижче. Що то — лікарня, аеропорт, фабрика? Все тут біле, чоловіки з ношами і ті мовчазні істоти в чепцях, які пропливають їм назустріч. Посібники в чорній шкірі залишилися за розсувними воротами.
Біле, нарешті біле!
Куди він потрапив? Він лежить у чистому білому ліжку, біле простирадло вкриває його по груди. Його руки лежать поверх бездоганно білої ковдри. Навколо нього все біле, тільки біле. Біле світло падає від сліпучої лампочки на стелі. Поруч — жодного іншого пацієнта, тільки білі стіни. Скільки часу минуло — дні, тижні, секунди?
Він силкується пригадати, проте він не там, де його спогад. Де він? Там, де він є.
О музико фоторецепторів сітківки ока! Суміш однакових за інтенсивністю червоних, зелених і синіх рецепторів відволікає його захоплений погляд просто в білий рай. О колір безсмертя та безконечності, колір світла і святості! Доктор Бог йому все пояснить.
Художник шукав його, колір усього, голубив його, проте ніколи не використовував у чистій формі як колір без кольору. Чистота ніколи його не вабила. Він домішує більше кольорів, начаровує всередину тонкі криваві ниточки і потічки, петлі й петельки, крихітні рожеві річечки, блакитні прожилки, немов будь-яка біла сукня — то розкішна шкіра. Він ніжно згадує улюблений колір молока.
Комір, манжети сільського дурня? Накидка церковного служки, фартух кондитера в Сере і Кані, святкова сукеночка Дівчинки, що йде до першого причастя! Його Купальниці, підібрані білі нижні спідниці, що увібрали в себе весь відблиск води і всі кольори? Найбільш кольоровий з некольорових колір усього! Адже є така картина Рембрандта, яку він дуже любить, яку намагається наслідувати? Гендрік’є, яка купається в річці. Жінка заходить у воду і підбирає догори свою білу сукню, оголюючи стегна.
Суцільні небесні нечисті потічки в кольорі чистоти. Суцільна всемогутня нечистота кольору всього. Його темні картини потайки торжествують пораненим білим.
А що таке чорний колір? He-колір, найтемніший колір, що абсорбує всі промені світла, не рефлектуючи світла. Чорний, задушливий не-колір місця, куди ми потрапимо. Колір, який панує в темному шлункові.
А білий колір що таке? Найсвітліший колір, усі видимі кольори, що відбивають більшість променів світла. Повний колір, некольоровий колір усього, в ньому розчиняються всі інші. Колір неба перед блакиттю. Неба, яке є лиш великим роздутим білим шлунком.
Але тут, у цьому ангарі? У лікарні? Тут усе інакше. Чистий сліпучий холодний білий колір оточує його зусібіч, дивуючи. Його ввезли в білу коробку від черевиків.
БЄЛИЙ РАЙ! БЄЛИЙ РАЙ! гримить у його вухах.
Його внесли в якусь кімнату, багато рук підхопили його тіло знизу, підняли з нош і м’яко понесли до білого лікарняного ліжка. Він не пручався і запав у глибокий сон. Спогади кажуть, що вони не сон, а тільки відплата, ніжна помста.
І от він бачить будинок над рікою Крьоз, який 1926 і 1927 року Зборовський винаймав на літо, щоб привабити туди своїх художників. Місце називалося Ле Блан, Біла вілла. Назва дивує його. Отож, Біле — це місце, сюди воно заховалося. Йому добре тут, він малює в якомусь сараї своїх підвішених на мотузці фазанів, індиків і куріпок. Полетт Журден, помічниця Зборовського, має завдання відбирати в селян найгарніших птахів, вона ходить з ним на базар і по селянських дворах. Блакитне оперення на горлі викликає в нього почуття радісного збудження.
Надзвичайно прекрасна курка!
Селяни відвертаються, махаючи перед очима долонею, щоб повідомити іншим базарним торговцям про душевний стан покупця. А художник бачить тільки розкішну курку з блакитним оперенням на горлечку.
Місце, яке називається білим кольором, було для нього передчуттям раю. Там усе було завішено мертвими фазанами, яких він оскаженіло переносив на полотно. Переносив їхню розкішну кольорову оперену смерть. Їхній останній тріумф, їхнє мертвотне оперення, миттєвий спалах несамовитої кольорової краси.
Якось один росіянин, що приїхав до Парижа з Берліна, підсунув йому в «Ротонді» записку, коли вони розговорилися. Тобто насправді говорив росіянин, Сутін, як завжди, вперто мовчав або ж бубонів, мимрив і проплямкував свої зауваження крізь цигарковий дим. Художникові хотілося поговорити про неможливість чистого білого кольору. Біле не є білим, хотів сказати він, але мовчав. Він, мовляв, не хоче залишати біле білим, розумієте, про що я? Чистоту слід затаврувати нечистотою, викачати в ній, оживити. Чистий білий колір — руйнівний, ворожий, це останнє Ніщо. А патьоки — це бунт.
Росіянин не здавався, підсунув йому через столик вірша, щоб Сутін нарешті, прочитавши, зрозумів його:
Рай… просторий порожній… засніжений край… фантом неба блакитного… тиша і біле… там над пухнастим озером… вдихаючи солодкий холод… світиться лісу молодого… біла душа… там я знайду блаженство… в блиску сіті льодової… Випливу в захваті… вічним білим… і вилечу стрілою… з-під гілок на простори… на блискучих легких лижах… спускатимусь з білих гір…
Росіянин різко піднявся, майже закричав до художника і вийшов з кав’ярні, голосно гукаючи: БЄЛИЙ РАЙ! БЄЛИЙ РАЙ!
І ось він лежить, намагаючись зібратись з думками, що йому проте не вдається. Чи він у Білій віллі? Рай — це простора порожня країна. Піренеї в його спогадах — також засніжений біблійний краєвид. Сніг майже по пояс, високий, як пшениця влітку.
А дні тут є? В усякому разі вони минають якось так, що йому не вдається помітити зміни освітлення. Нікого не видно, ані лікаря, ані слідчого. Тільки бліда медсестра безшелесно вносить йому поїсти. Голод ще при ньому, хоч цей голод вже і не є тим пожадливим поглинанням їжі, як то було у Вулику. Він приймає їжу з вдячністю, але надто сором’язливий, щоб заговорити з медсестрою, розпитати її про все.
Він так ніколи і не навчився розмовляти з жінками, робити їм компліменти, лестити їм. Він ковтає сухими вустами, захлинається власною слиною, натужно мовчить. Якось він вибелькотів покоївці в Кламарі просто в її здивоване обличчя:
Ваші долоні такі ніжні… як тарілки.
Страви дивують його. Бліді макарони, білий сметанний соус, все притрушене потертим сиром, схожим на пластівці снігу, білі качани капусти, білі книдлі, каляфіор, біла спаржа, соус бешамель, біла телятина, білий свіжий сир, хмаркоподібні молочні супи, рис, зварений на молоці. Білий горох. І жодної морквинки. З яєць вони повитягали жовтки.
Хоча ні — це ще не все. Одного дня — а тут дні взагалі існують? — йому приносять білі полуниці, ніжні невеликі плоди, і він недовірливо розглядає крихітні шрамики на білій шкірці плодів.
Цікаво, чи можна йому вставати з ліжка? Напевно, ні.
Він знову в центрі світу, тільки на краю цього центру, в тому світі, за яким він спостерігав із затишного закутка в «Ротонді», там він чигав на щедрого гостя кав’ярні, який би зафундував йому каву. Решта всесвіту не мала значення, світ був тут, існувало тільки декілька трамвайних маршрутів і три кав’ярні, в яких відбувалися щонайважливіші події. Три храми в цьому священному кварталі, називалися вони «Дом», «Купол», «Ротонда». Якийсь сповнений ентузіазму хроніст або підпилий євангеліст проголошує на повну гучність свої одкровення, і Сутін прислухається до його слів:
Хто хоч раз переступить поріг нашої кав’ярні, той пропав назавжди, ми, художники, називаємо це монпарнаською чумою. То вам не сифіліс чи яка інша хвороба, то набагато гірше: за цим місцем, яке тепер найцікавіше на усій земній кулі, шириться, подібно до чуми й ностальгії, і її нічим не стримати.
Коли добродійник не знаходиться, блаженство не завершується. Він бачить перед собою Лібйона, баристу «Ротонди», той сидить за стійкою, показуючи щось на мигах, а вуса його тремтять. Цей храм вдавав наповнену ароматом кави нормальність і в часи Першої світової війни. Сутін декілька разів втягає ніздрями повітря. Ах, райські запахи кави з молоком! Інші нехай собі замріяно говорять про лікер «Веннекер» з ефірними оліями хінного дерева, мандариновий цитронад, «Амер Пікон», «Кюрасао» чи «Джин Фіз», а шлунок Сутіна вимагатиме лише одного: заспокійливого спіненого «café crème», кави з молоком. За стійкою можна сидіти цілими ранками зі своєю філіжанкою, помішуючи порожнечу, гріти до печі плечі. Лібйон, Лібйон! Щоправда, буває таке, що храм оточують з усіх боків півдюжини поліцейських на роверах з криками:
Облава!
«Ротонда» — основне місце зібрань російських революціонерів, невеликий більшовицький острівець, вузьке Ельдорадо для дезертирів і пацифістів, які не мають наміру гнити в шанцях. Пацифістів осудливо називають відступниками, а тут їм можна полаяти війну, Лібйон прикріпляє до стін кілька патріотичних плакатів, які служать щепленням від поліції. Але ось уже й наступна війна не забарилася. Художник знову бачить себе на маргінесі центру світу, він кудись їде 1943 року. Великі часи давно закінчилися, навіть у цьому центрі — повно жалоби, навіть центр — це окуповане місце в окупованій країні, і щодругий, про це знають всі, є шпигуном або ж абияк замаскованим гестапівцем. Видається, що саме в Парижі їх розплодилося особливо багато.
Центр — це лиш сон, у якому немає художника. Він став невидимим, нехай собі гестапівці скільки хочуть зазирають у всі закутки «Ротонди». А Сутін тим часом лежить у білому раю, і там теж — на краю, як і у своєму завсідному місці в Монпарнаському світі.
Скільки облич з’являлося в цих кав’ярнях, скільки дивних постатей з Чилі, Японії або Литви надили в ці невеликі галасливі храми хмари кавового аромату і гіркі еліксири, аніс чи вермут. Скільки балачок, скільки ревнивих сцен і запевнень про помсту він мовчки вислухав тут.
Він навік запам’ятав собі таку розмову. Він, як завжди, сидить у своєму кутку, чигаючи на щедрого гостя. Кут означає безпеку, означає, що нікого немає за твоєю спиною, кут заспокоює. Поет, чиє ім’я він забув, а може він ще й не народився, радить спати втуливши голову в куток, тому що в кутку, тим паче в темряві, важче замахнутися над головою сокирою. А тому: вписуй коло в квадрат. Розпорювачі перин і горлянок, які наїжджали з Мінська на возах, запряжених кіньми, виробили у своїх жертв дивовижні рефлекси. Тваринну інстинктивну втечу, миттєві швидкі погляди з-під опущених повік, стрибучість (стрибай з вікна, так отримаєш шанс!), дворушність, біг зиґзаґами, божественне вміння зайців.
Мовчальник більше чує, тому що його голос не мусить перекрикувати інші голоси. Мовчальник уважно слухає. Його місце — на краю центру світу. Раптом до кав’ярні увійшло троє, роззирнулися, пошукали відповідного місця і всілися за сусідній столик.
Художник силкується зрозуміти, про що вони розмовляють. Вони говорять то французькою, то знову німецькою. Часом його знань їдишу достатньо, щоб розуміти окремі слова. Хіба то не в Вільні один жартун казав, що німецька насправді походить від їдишу? Один з них — точно француз, а двоє інших родом, мабуть, з колишньої Австро-Угорської монархії, з Галичини, а може з Буковини?
Офіціанти пурхають навсібіч, мов метелики, бряжчать келихами і горнятками, вигукують понад головами замовлення, які чоловік за стійкою мовчки і слухняно приймає. Художник не може відірватися від розмови за сусіднім столиком, з якої він щораз вихоплює слово «кольори». Їм ідеться про якийсь зв'язок між кольорами і болем. Місцевий чоловік кричить: Прекрасно! У французькій мові колір і біль стоять майже поруч. І повторює кілька разів свою знахідку.
Ви тільки послухайте:
Йдеться про якийсь лист, написаний, як виглядає, по-німецьки, а цей місцевий має перекласти його французькою. То лист якогось емігранта чи поверненця. Здається, в листі йде мова про якогось конкретного художника, йому б дуже хотілося дізнатися, про якого саме. Художники — допитливі й ревниві істоти, адже для них не існує більше одного художника в одному поколінні. Шанобливо схилятися можна перед старими майстрами, можна боготворити Рембрандта або Курбе чи Шардена, а от серед живих кожне слово про іншого живого художника — перебір.
Він не може розчути ані імені автора листа, чує тільки якесь «сталь», ні художника, того, здається, взагалі не називали на ім’я. Один з тих німецькомовних зачитує речення:
І чому б кольорам не стати братами болю, адже вони, як і він, затягають нас у вічність?
Чоловік з французьким акцентом пропонує замінити братів сестрами:
Тут на підлогу з дзвоном падає келих, секундну раптову тишу пронизує сердечна лайка, нитка розмови на хвилю уривається, і художник мусить з усіх сил зосереджуватися, щоб підхопити ще хоч щось з розмови, яка тепер ведеться тихше. Та ж говоріть голосніше врешті-решт! Хочеться вигукнути Сутінові в біле простирадло, але язика нема.
Якщо у французькій мові
Художник здригається. Адже в його мові кольори римуються з іншим словом, з помиранням:
Ві ан офене вунд… лос міх ніт асой філ мол
Сутін бурмотить щось, що на слух сприймається як плямкання губами об край горнятка. Прислухаючись, він раптом почав розмову з самим собою. Мовчання — це кава з молоком. Воно заспокоює шлункові виразки. Він навіть половини тієї розмови не розчув і не зрозумів. Але слова
Ні-ні, колір має втілювати і те, і те, стугоніння болю і залишений шрам. А потім, на сам кінець — помирання. Все залишає рубці, розумієте, видимі сліди. Буквально все. Бездоганні тіла мають хіба античні скульптури, чи постаті в мистецтві стародавнього Єгипту або в творах Модільяні. У Сутіна бездоганного тіла не побачиш, у нього тільки викручені, вузлуваті, сплюгавлені тіла. Нічого в житті не залишилося цілим, нічого вже не направиш. Це — єдині засади, які він визнає. Фарби в нього труться одна до одної, здирають одна одну, обожнюються навзаєм, проклинають і облаюють, звеличують і розпластують долі, поки врешті не починають творити своє зарубцьоване щастя.
Художникові дуже хочеться, всупереч своїй звичці затятого мовчання, повернутися праворуч і звернутися до тих трьох зі здивованим окликом, але для цього вже запізно. Розмову закінчено, лист поверненця заховано, троє чоловіків підіймаються з місць і насувають капелюхи.
Цікаво, де вони тепер? Про це він жодного уявлення не має. Та й звідки. Він до болю повільно закидає голову назад, на якусь мить йому здається, що він ще в катафалку, і він мало не каже стиха до водіїв:
Послухайте, а ви не могли б повернути цих трьох? Може б вони сіли ще разочок отут? Я навіть половини з того всього не второпав. Тут такий галас, безконечно бряжчить скло.
Але його язик далеко від їхніх вух, язик не повертається. А може в нього вже взагалі язика немає. Сюди вже не долинає навіть шепіт з центру світу. Монпарнас занімів. І на краю центру також мовчання, є тільки поїздка на операцію до Парижа.
Сутін бурмотить, розмовляючи сам зі собою. Щойно він побував у центрі світу. Він лежить під білим простирадлом і не помічає, що за ним спостерігають. У білих дверях є отвір, прикритий заслінкою, яку можна підняти з зовнішнього боку дверей. Там причаїлася пара очей і спостерігає за ним уже довшу хвилю. Заслінку тихо опускають, отвір у дверях закривається. Він знову цілковито сам у своєму білому раю.
Під час однієї з поїздок до столиці, коли ноги мимоволі повернули на перехрестя бульвару Распай і бульвару Монпарнас, відразу навпроти «Ротонди», на нього налітає хтось, впізнає і впівголоса шипить:
Сутіне, ти ще тут, ти не збожеволів часом? Зникни, гестапо вже загребло десятки художників. Тут всюди аж роїться від шпиків. Ти взагалі розумієш, що сюди не можна?
І він спльовує на тротуар, немов припечатує своє прощальне побажання щастя. А Сутін повертається на п’яті в протилежний бік, без поспіху іде геть, насунувши на чоло крислатого синього, аж чорного капелюха і втягнувши голову в плечі. Користуватися тільки бічними вулицями.
Капелюхи фірми
Не можу я щодня тут, як цар якийсь, ходити!
Він знає, що в цих небезпечних поїздках до Парижа він невидимий. Нелегал швидко йде до лікаря, стискаючи в кишені підроблені документи, а тоді, не барячись — до конспіративного місця ночівлі. Надалі він марновірно уникатиме великих перехресть, на яких окупанти порозставляли свої вказівники, всіявши ціле місто німецькими словесними покручами, окупувавши так територію столиці мовно. Із вказівників ллється владна фонетика сили приголосних, чорна лячна лайка.
Він і навколо 16-ого кварталу робить гак, там окупанти зайняли багато будівель, готель «Мажестік» на авеню Клебер, там розташувався штаб військового коменданта, і розкішні будівлі барона Османа на авеню Фош, де розташувалися поліція безпеки (SIPO) і служба безпеки (SD), а на вулиці Лорістон відкрили приміщення ґестапо, таємної поліції. Парижани швидко відчувають, де і хто заселився. На авеню Фош сидять очільники СС — Оберґ, різник Парижа, відповідальний за розстріли заручників та депортації, Лішка, оберштурмбанфюрер СС і командир Зіпо та СД, і доктор Кнохен. Доктор Кнохен? Так. Начальник таємної поліції і служби безпеки. Доктор Кнохен? Так, відповідальний за…
Він не іде вже до Лалое, щоб не нашкодити їм. Недовірливий консьєрж з’являється йому навіть у снах, невідривно дивиться йому в очі. Він іде до батька Марі-Берт на вулицю Літтр у шостому кварталі, це бічна від вулиці Реннс, але йде довшою, обхідною дорогою, оминаючи кав’ярні, де хтось міг би його впізнати, видати окликом.
Старий Оранш, податківець на пенсії, ще непримітніший, ніж художник. Він стиха відчиняє двері, нічого не кажучи, киває і похмуро показує художникові на канапу. Вони не говорять ані слова. Знайомства доньки ніколи йому не подобалися. Як тільки Невидимий відбув візит у лікаря, він наступного ж ранку пробирається на вокзал Монпарнас і сідає у потяг до Тура. Париж — це тепер лиш огляд у лікаря і докупівля папаверину і вісмутового порошку.
Від 20 жовтня 1940 року його зареєстрували в картотеці Туляр як
Дивись, вони пошкодили мого єврея.
Жовтої зірки він не носить. А може невидимою стала й зірка? Від 7 червня 1942 року цю нашивку треба міцно прикріпити до одягу і носити на видному місці, за невиконання загрожує арешт. За отриману зірку потрібно списати один пункт зі своєї одежної карточки. У Райху євреї не віддавали за зірку жодного пункту зі своєї одежної карточки. У них просто не було такої карточки. Незабаром розпочинається збір зірок, відбувається облава за облавою. Тоді власника переводять до Дрансі або Пітв’єра, Комп’єня або до Бон-ла-Роланд, це транзитні табори навколо Парижа. Закріплення шпилькою або заклепкою забороняється. Нашити, наміцно, вшити, найкраще взагалі пришити до шкіри.
Він від самого початку був рішуче налаштований не носити зірки. Художник Хаїм Сутін назавжди невидимий під своїм капелюхом. І його зірка також.
Одного разу його лякає жінка, яка заточуючись вибігає з будинкової брами на дорогу, притискаючи до обличчя великого білого носовика. Це вже був, мабуть, липень 1942, почався каскад масових депортацій, першими кандидатами були «іноземці», а за якийсь короткий час взялися депортовувати і їхніх дітей. Він різко зупиняється посеред тротуару, жінка стоїть точнісінько навпроти нього, на дорозі. Він застигає від жаху, коли вона повертається і звертається до нього «мсьє Епштайн».
Вона схлипує, говорить уривчасто, щоразу притискає до очей білу хустинку. Вона настільки очевидно в розпачі, що вже не тямить, з ким говорить, а може від болю вона збожеволіла. Вона взагалі жодного разу не глянула на його груди, де ліворуч нічого не нашито, просто взяла й почала до нього говорити. Вона не може стриматися, просто фонтанує словами.
Мсьє Епштайн… Що вони зроблять з дітьми? Якщо вони справді депортують людей до місць праці, то до чого тут діти? Будь ласка, мсьє Епштайн, дайте ж мені відповідь… це ж просто зовсім, зовсім нелогічно, що робитимуть у таборі праці дворічні чи п’ятирічні дітлахи? Хіба це не кричуща дурість для країни, що перебуває в стані війни, якщо в ній таке твориться? Яка з того користь? Яке воно все безглузде, для чого все це, для чого арештовувати жінок і дітей… Не розумію, мсьє Епштайн, ні, Ви мені скажіть… страшна машина, яка нас перемеле, ні, Ви мені скажіть…
А німий художник Хаїм Сутін стоїть, як укопаний, і дивиться на перекошене жахом заплакане обличчя з-під крис свого елегантного синього капелюха. Він не каже ні слова, тільки повільно відступає крок назад, готуючись до втечі.
Якщо ця жінка розпізнала в ньому людину, на грудях якої мав би бути зиґзаґ нашитого значка, то хіба зуміє він просто так проминути когось з окупантів? Ця жінка поставила раптом під сумнів його невидимість. Несподівано для себе він став видимим на тротуарі, нехай не як він, а як мсьє Епштайн, але ж видимим. Моторошно видимим.
У кінці Лебединої алеї, ліворуч від течії Сени, стоїть на бульварі Ґренель неподалік від вежі Ейфеля велодром д’Івер. Колись він із задоволенням ходив сюди дивитися недільні боксерські бої та реслінг. Тепер зимовий велодром деградував до місця, напхом напханого жертвами масових арештів, перетворився на величезний темний вир, у який їх без розбору вкидали, щоби вони врешті радше мертвими, аніж живими, випали за якийсь час із вагона потяга в польському місці з назвою, яку нереально вимовити. Під час облави з 16 на 17 липня 1942 паризька поліція, якою командував Леґу, делегований шефом поліції уряду Віші Буске, зігнала сюди, як худобу, заарештованих євреїв.
Художникові згадується захоплений вигук Кіко, то було 1913 року, він тоді саме приїхав до міста своїх мрій:
Тут немає казаков. Немає натовпу, що плюндрує все, що бачить. Настане час, коли погроми зникнуть з наших снів. А цей вечір — наш назавжди. Тут, у цьому місті, ніколи не буде погромів, розумієш…
Цього разу казакі говорили французькою, префектура поліції розіслала циркуляр № 173-43 з наказом арештувати іноземних євреїв. У самому лишень Парижі схопили понад тринадцять тисяч осіб. Половину відразу ж відвезли міськими автобусами, що їх передали окупантам, до табору Дрансі на півночі від Парижа, іншими набили велодром. Проте багато кого під час великої облави не знайшли. Зокрема й невидимого художника. Відколи два роки тому мадмуазель Ґард пішла туди, щоб ніколи більше не повернутися, він перестав виконувати будь-які розпорядження, ніде не поновлював реєстрації з жовтня 1940 року. На стадіоні з зимовою назвою люди зникали в порожнечу, у вічну зиму. Пряма дорога вела з душогубки в смерть.
Зникнути, видушує він з себе в катафалку, знайти собі нірку. Зникнути, негайно, в цій хвилі. Чорносотенці вже їдуть, чуєте, діти, ану марш всі до лісу, брати зі собою нічого не треба, ховайтеся, лишайте все, вони їдуть сюди з Мінська на кінних упряжках… біжіть щодуху… Кіко… казакі… ти чуєш…
Він не пам’ятає, коли востаннє бачив велодром. Чи справді він стояв 17 липня 1942 року на мосту Ґренель, вдивляючись понад водою на велодром і Лебедину алею, тоненький, як голка, острів на Сені? Чи вислав туди тільки свої очі, тобто свою душу? Містом котилася лавина чуток. Він ненавидів себе за те, що не міг собі уявити страшних подій на зимовому велодромі. Таке уявлення було понад його сили.
Сім тисяч осіб туляться в секторах велодрому, кричать, не знаходять собі місця, багато хто в паніці б’ється навсібіч, інші в стані глибокої апатії від голоду й спраги. Внизу, в центрі велодрому, намет Червоного хреста, один-єдиний лікар і дві медсестри. Народження, смерті, гарячка. П’ять діб без харчів, навколо єдиного шланга з водою стовпище людей. Санвузол забитий, користуватися ним уже неможливо. З галерей сеча, змішана з калом, стікає вниз на тих, що там лежать. Різкі накази охорони, яка цього разу франкомовна. Якийсь безлітній дідусь, тремтячи, підіймається, і з останніх сил вигукує:
Це жахливе непорозуміння!
І падає, мов підкошений. Немає повітря, тут можна задихнутися, всюди солома, страх, стогін. Липнева спека, запах поту напханих сюди людей. Нестерпно різкий запах. Серця починають зупинятися. До вечора 17 липня зафіксовано сто самогубств. І правда на боці — звідти виводить лише одна дорога. Так, він ненавидів себе за те, що не міг собі всього цього уявити. Він чув про сім'ї, які гуртом викидалися з вікон, щоб уникнути депортації. А якась жінка, божевільна з горя, викинула з вікна чотирьох своїх дітей. У Сміловичах немає вже ні живої душі.
У снах ті напхані на велодром люди часто стояли перед його зором, з німим запитанням, немов очікуючи від нього чогось. Для них він не був невидимим. Та все ж він залишався назовні, його не затягнуло в той вир. Тепер, коли його везуть до Парижа в катафалку, морфін нашіптує йому, що він же насправді був там, так, поза всіма сумнівами, він усе бачив, він би міг заприсягтися.
Міст немов пливе, Лебедина алея, нічого не стоїть на місці. Лебедів уже не видно, в окупованому місті їх потроху відловлювали і з'їдали. Тому місто покинули всі лебеді. А якось він побачив там чорних обвуглених птахів. Лопотіння крил збурювало окуповане повітря над Сеною. Коли він побачив, як вони здіймаються у небо, просто перед його очима підірвали велодром. Велодром побудували за кілька років перед його приїздом, паризькі робітники шаленіли за велогонками і масово ходили на змагання.
Він бачив, як велодром злітає в повітря, у майбутньому, багато років після його смерті, його підірвали разом з усіма перекриттями і подвійними настилами велодоріжок, просякнутими кров’ю і сечею. Уламки кружлятимуть у повітрі, а металеві каркаси оголяться й стирчатимуть догори, немов розшматований скелет гігантського звіра. Стерли з лиця землі. Цієї миті він міг би намалювати все це. Розірваний на шматки краєвид.
Вони з Ма-Бе залягли на дно. Він зробився невидимкою. Він у Шампіньї. Він разом з маковим молочком у Піренеях. Він під своїм темно-синім капелюхом. У Малинові, неподалік від Смілович. Біля пасажу д’Анфер. У Кременкікомінську.
Як тільки лиш починається дія макового молочка, він розбухає, розтягується — як на тому гротескному автопортреті 1922 року, на якому нічого, крім товстелезних губ, не видно, а ще страшенно деформоване вухо і неприродно розросле плече. Він і тепер був невидимим під своїм невидимим синім капелюхом.
У німецькому посольстві на вулиці де Лілль тепер резиденція Отто Абеца і нові порядки. Персоналії арештантів перевіряють згідно з картотекою Туляра. Серед виловлених 16 і 17 липня 1942 року художника Хаїма Сутіна немає. І за два тижні після масових арештів та пекла на велодромі його ще не можуть знайти. Що ж, настав час для спецоперації, мсьє Сутін. На вулиці де Лілль видають наказ про розшук.
Посольство Німеччини в Парижі. 30 липня 1942 року № 305/43 під грифом ТАЄМНО. Командувачу поліції безпеки і служби безпеки оберштурмфюрерові РЬОТКЕ, Париж 72, авеню Фош. Тема: Заходи щодо єврейського художника Сутіна. В окресленій вище справі хочу підтвердити нашу телефонну розмову від вівторка 28 числа. Як Вам відомо, вказівки надходять напряму особисто від ад'юданта райхсмаршала Г. Ґерінґа. По-перше, слід повідомити французькі установи, тобто комісарів aux questions juives та префекта поліції. Закликаємо до активної співпраці. Через надзвичайну таємність не обговорювати подробиць з представниками французької влади. По-друге, наказується конфіскувати всі твори єврея Сутіна, знайдені під час обшуків. Конфісковані твори потрібно негайно надіслати до Берліна. Буду вдячний за швидке залагодження питання.
За дорученням Ашенбах
Срібляста уніформа зазирає через плече секретаря і різко роз'яснює: З Т прошу, не Д. Пригадує блискучі уроки латини вдома в Райху. Adiuvare. Adiuvo, adiuvi, adiutum. Курва, я ще пам’ятаю. Допомагати, підтримувати, пособляти. Раз adiutor, значить ад’ютант. І він гордо надимає груди.
Секретар уже надрукував стільки розпоряджень, що ті, на кого оголошується полювання, ще підступно вкрадаються в його орфографію: у нього справді надруковано «ад’юдант» з «юд» всередині, в оточенні «ад» і «ант». Вони навіть написаного не можуть покинути, прокрадаються в слова і розкладають написане зсередини. Особистий ад’юдант наглядає за райхсмаршалом Ґерінґом. Деренчить терміновий дзвінок, і Д залишається на своєму місці.
І ось саме цей юдей з літерою «д» посередині, який закрадається в слова, прослуховуючи все і всіх звідти, має інформатора у французькій поліції. Назвімо його Арман Мерль. Чом би й ні? Мерль — означає дрізд, а ця пташка так гарно співає. Та от французькі установи беруться ламати собі голову. Надіслати до Берліна — всі твори єврея Сутіна? А що, у верховного колекціонера мистецьких творів раптово змінився смак? Тобто, пробачте: у другого за значущістю. Гітлер власною персоною наказав провести колосальні конфіскації мистецьких творів для свого особливого проекту в Лінці. Розенберґ тримає під контролем захоплені з окупованих територій на заході та сході скарби. А Ґерінґ, співпрацюючи з ним, силкується висмикнути й собі одну-дві родзинки. Тому що пристрасний викрадач мистецьких творів планує влаштувати у своєму заміському помісті Карінгалл на Шорфгайде під Берліном «Північнонімецьку галерею».
У слухавці лунає дзвінкий схвильований голос Елені. Як їй вдалося відшукати листа в німецькому посольстві? Які в неї контакти і з якими архівами? Вона не скаже.
Ти маєш свої таємниці, а я — свої. Але лист є.
Вона любить розв’язувати загадки, склала окремі пазли і тепер їй не терпиться продемонструвати враженому співрозмовникові цілісну картинку. Завжди вона його трішечки, але випереджає.
Тож префект поліції Леґу дає одному зі своїх комісарів доручення вивідати все, вимагаючи підготувати секретне досьє на художника, що перебуває в розшуку, можливо він збирається так вистежити загадковий інтерес німців до Сутіна. Навіщо їм його картини? Що вони з ними робитимуть?
Та ні, все безпечно. У «Північнонімецькій галереї» вони його не виставлятимуть, у Карінгаллі не місце звироднілому мистецтву. Там висітимуть старі майстри.
Їх повісять?
Елені регоче в слухавку. І в Гітлеровій колекції в Лінці також його не буде. Тож мистецьких смаків ніхто не змінював. Він збирається дожити до тисячі років в оточенні тих самих картин.
В оточенні?
То вони спочатку вивезуть картини, а тоді спалять? Створять конкуренцію художникові, про якого говорять, що він, мовляв, власноруч спалює власні картини?
На звороті «Дівчинки в блакитному» і справді видніється напис: СПАЛИТИ. На літерах штамп Німецького музею. Можна щось розібрати? Спалити. То що, викрадачі картин виношують той самий план, який завжди зрів у художника? Одного дня я уб’ю всі свої картини… сказав він своїй гості в Сіте Фальґ’єр поміж стін з обдертими шпалерами.
Райхсмаршал Ґерінґ використовує численні візити до Парижа як нагоду захопити якнайбільше творів мистецтва. Але чи потрібне йому звиродніле мистецтво Сутіна? Без потреби.
Потрібне, потрібне, втручається Елені. Як можливість роздобути валюту. Навіщо спалювати картини, які можуть коштувати на американському ринку грубі гроші в доларах? Навіщо їх спалювати, коли Вермахт дедалі глибше врізається в нутрощі Росії і кожний танк — на вагу золота? Хіба ти не розумієш, після того як Барнз привіз свою колекцію до Меріона і після виставки 1935 року в Чиказькому мистецькому клубі ринкова ціна Сутіна невпинно зростає? Тож нехай його купують американці та його брати у вірі, урухомлюючи танкові гусениці на Східному фронті. Артринок — це артринок, у час війни він процвітає. Не забувай, що наприкінці липня 1942 року, коли видають наказ на розшук художника, Шоста німецька армія наступає на Сталінград. Навіщо гріти повітря нічого не вартими картинами, якщо вони можуть розігріти гармати? Звісно, звісно — опалювальний матеріал. Однак — все для фронту. Отож — хутко до Берліна ті його полотна.
Голос Елені я любив, міг би слухати його годинами. Хай би вона навіть зачитувала список абонентів у телефонному довіднику, і тоді б я слухав її голос. Бувають такі голоси, що змінюють хрящі в твоїх вухах. Змінюють твої молоточок, коваделко, стремінце, завиток. Лабіринт твого вуха, твій сентиментальний вестибулярний апарат. Ах, милий маленький равлик її внутрішнього вушка. Вона вивідувала таємниці, і її темні середземноморські очі знайшли речі, про які жоден з нас і не підозрював. Вона була феєю таємних архівів.
У каламутно-молочному майбутньому з’являться невидимі пси-слідопити і шаленці зі своїми антенами скористаються відомими їм шляхами, щоб їхати на операцію. Скеровуватимуть ввічливі покірні запити в архіви, щоб випрохувати малозначні інформації. Вони мріють про те, щоб зачинитися на кілька ночей в архівах, службах роботи з іноземцями та префектурах поліції, довго вертітимуть там кожний папірець, списуватимуть олівці та інше благословенне письмове приладдя, сьорбатимуть у підвалах і приміщеннях, де зберігаються акти, холодний чай. Так, звісно, існує ж іще навіть музей поліції, музей Паризької префектури поліції, на вулиці Монтень-Сент-Женев’єв, 4.
Тисячі рухів виявляться непотрібними, численними нотатками від самого початку не буде сенсу користуватися, проте раптом звідкись випаде ось така от записочка, яка немов чекала собі на них, підступно довго ховалася собі десь. То може бути лист інформатора, дозвіл на перебування, акуратно записаний слід від якогось елементарного бюрократичного заходу. Або ж наказ про розшук з посольства Німеччини на вулиці де Лілль.
Сутін не здогадується про поліцейський рейвах, але сік Сертюрнера знає, хто такий Арман Мерль. Від одного сусіда з вілли Сера, з яким Сутін випадково перетинається на вокзалі Монпарнас, він дізнається, що там уже кілька разів з’являлися представники французької влади в цивільному.
Четвер 10 грудня 1942, 16.30. Зведення про особу в розшуку — Сутін Хаїм, artiste-peintre, адреса: вулиця Вілла Сера 18, Париж 14. Другого грудня ми вирушили пополудні за цією адресою. Сусіди, яких ми опитали, заявили, що мсьє Сутін не з’являється за цією адресою вже з весни чи літа. Із записаних свідчень не випливає жодної нової інформації щодо актуального місця перебування мсьє Сутіна.
У віллі Сера тільки Генрі Міллер залишив кілька пачок паперу та кілька листів. Щоб нацисти мали чим підтертися, сказав він сусідові Дельтею, перш ніж вшитися ще перед вибухом війни.
Всі шукають художника.
Свідчення у службовому відділенні гестапо в Шартрі, від 21 квітня 1943 року. Друге слухання Мадлен Кастен, яка проживає в Леве біля Шартра, у справі Хаїма Сутіна. У присутності гауптштурмфюрера СС Уве Лоренца, командувача бойовиками в поліції безпеки СД Шартра, перекладача Жана-Іва Мейєра та стенографістки Інґрід Ельстер. Про наслідки неправдивих свідчень її попереджено.
Він ще живе у віллі Сера, але взимку, оскільки опалювати майстерню нема як, перебирається в готель на авеню д’Орлеан, де проводить дні, лежачи при зашторених вікнах весь мокрий від поту під дощовиком на ліжку, втупившись у стелю. Він узагалі перестає виходити з номера. Виразка не дає йому спати. Говорить він рубаними фразами, корчачись від болю…
А Ви можете сказати нам назву готелю, точну адресу?
Ой, звідки, там стільки тих маленьких готельчиків, ви ж знаєте.
Він постійно змінював місця ночівлі. Друзі радили йому податися у Вільну зону, а він відмовлявся. Якийсь час він жив у друзів, а в червні 1941 поїхав геть з Парижа. Відтоді я більше його не бачила.
Навіть вдома у Вас він не бував?
Мій дім конфіскувала німецька армія. Як мені приймати тепер у себе гостей?
Розмову закінчено: о 13.30. Гауптштурмфюрер СС Уве Лоренц.
Особисто прочитала, підтвердила і поставила підпис: Мадлен Кастен.
Вона говорила неправду і мусила це робити. Є такий художник, він робиться невидимим, хай собі шукають його, скільки захочуть, все одно не знайдуть. Ані окупанти не знайдуть, ані їхні прислужники. Вони допитують сусідів і знайомих, комісар Мерль збирає по крупиночках свідчення, серед яких нічого, що могло б придатися. Сутін розчинився в повітрі, він таки став врешті-решт невидимим. Якщо є ще хтось, хто і тепер його може побачити, то в такої людини дуже добрий зір.
Сутін, захований у катафалку, їде в напрямку Парижа, все його життя завжди вело туди, тільки туди. Туди з Мінська і Вільна. Туди з Сере і з Піренеїв. З Кань-сюр-Мера і з Венса — завжди назад до Парижа, ніби це місто — вічний магніт, притягальної сили якого йому ніяк не оминути. Характерним моментом картин, намальованих у Кань, є поява крихітної людинки, яка, похитуючись, наближається покрученими дорогами до своєї погибелі, не відхиляючись від мети, підіймаючись цією завжди крутою дорогою туди, де чекає Ніщо чи Бог, а може Білий рай. Червоні сходи в Кань! Вони теж уже ведуть туди догори.
Він їде до Парижа у чорному покійницькому бусі, марка «Сітроен», модель «корбіяар». Чи їде він туди помирати? Та ні, що ви, макове молочко проганяє цю думку. Він їде в край з молочними ріками. Він їде в майбутнє, якого не буде. їде в білий рай. Він не прокидатиметься, поки поруч винайдений Сертюрнером сік, маковий сік літератури… Він залишатиметься оглушеним, не відчуваючи болю.
Бінґ! Перша його персональна виставка, відкрита 27 червня, спалахує перед його очима, він бачить розвішені в галереї «Бінґ» картини. Так, в «Бінґу». Перша виставка. Відколи 1923 року вперше з'явився Барнз, відколи цей фармацевт у стані ейфорії згріб його картини і посипав підлогу майстерні доларовими банкнотами, весь Монпарнас, а отже світ, дізнався, що означає ім’я Сутін. Його починають вважати людиною, яка добилася свого, дійшла до мети. Який тріумф. Нарешті дійшла.
Дійшла — куди? Відвідувачі галереї нервують. Художника не видно. Якийсь чоловічок, пританцьовуючи, рухається крізь людську тисняву, всі здивовано дивляться йому вслід. Чоловічок виходить на тротуар, заглядає на усі боки.
Де Сутін? Зараз розпочнеться вернісаж, а його нема? Людей повно, картини майже неможливо роздивитися. А його нема? Ховається десь. А може блукає кварталом, дивиться здалеку на групки людей, які сунуть до «Бінґа»? Панічна втеча до майстерні, вниз до парку Монцурі на краю кварталу. Сутіна ніде не видно. Нема. Він не прийде. Він невидимий.
Тепер все так само — і художник, який скрутився на лежанці, не появляється зі схованки. Смерть влаштовує вернісаж, усі в очікуванні художника. А Сутін вирішив не з’являтися. У «Бінґу» прокол. Прогуляти свою смерть, бойкотувати її. Його до цього намовляє розчин морфіну: Не виходь зі схованки, тебе ніхто не знає, ти продовжуєш рух. Тільки не прокидатися. Нехай знечулення триває вічно. А смерть нехай собі розглядає свої картини на самоті. Вернісажем більше, вернісажем менше — художника нема. Він збирається залишатися невидимим.
Він лежить у готельному номері на авеню д’Орлеан 25. Вікно завішане старими вицвілими шторами. Він, одягнений у дощовик, лежить весь мокрий від поту на ліжку, але дощовика не скидає. На ньому його синій капелюх. Він лежить, втупившись у стелю, на ліжку. Цілими днями. У віллі Сера тепер надто небезпечно. Він зовсім перестав виходити. Залягти на дно. Він лежить у затемненому готельному номері на авеню д’Орлеан. Він, невпізнаний, їде в катафалку на операцію до Парижа. Він лежить на білих ношах у клініці доктора Бога. Він повернувся до білого раю.
Цікаво, скільки часу минуло — дні, години, хвилини? Секундодні? Хвилетижні? Час уже давно не відіграє жодної ролі. Художник лежить спокійно, рівномірно дихає, руки на білому простирадлі. Біле світло в кімнаті ріже очі, від моменту прибуття сюди він перестав помічати зміну дня і ночі. Засувка на білих дверях тихо підіймається, за ним знову уважно спостерігає пара очей. Кругле незворушне обличчя. А тоді хтось тихо натискає на клямку, і заходить присадкуватий чоловік у білому.
Очі художника заплющені, та все ж йому видається, що він може бачити обличчя чоловіка і крізь повіки, як бачив перед тим краєвиди на північ від Луари крізь чорний метал «Сітроена». Його погляд відокремився від нього і полинув назовні. Як тоді, коли він стояв на мосту Ґренель і дивився на будівлю зимового велодрому, що в майбутньому злітала перед його очима в повітря.
Це, напевно, лікар, його одяг повністю білий. Точно головний тут. Харчується добре, не худенький, і це тепер, під час війни. Поправляє білу оправу окулярів, на яких блікує світло, і тихим, доволі привітним голосом відрекомендовується. Кутики його губ меланхолійно самотньо посмикуються.
Бог. Я — доктор Бог. Любий Шубіне, Ви ж не заперечуватимете, якщо я так до Вас звертатимусь?
Моє прізвище Сутін, Хаїм… Тобто, Шарль. Ось мої документи, де ж вони… були тут… заждіть-но…
Він шукає під простирадлом обома руками за фальшивими документами, які для нього зробив у префектурі міста Тур Фернан Мулен, ветеринар і бургомістр міста Рішельє. Документів немає, і художника це вперше бентежить.
Ну не будемо чіплятися до якоїсь там літери. У цьому місці імена не мають значення. Тут у нас — лише клінічні випадки. Навіть у мене імені немає, за потреби мене називають доктором Богом. Словом так, любий Сутінхаїме. Лежіть собі спокійно тут. Розпружтеся. Спокій і тільки спокій…
Художник щось буркотливо ремствує про зниклі документи, розглядаючи вуха самовдоволено усміхненого Бога в білому.
Ваші документи Вам уже не потрібні. У нас є для Вас медична карточка.
Позаду кругленького медика виринає зненацька, коли художник здіймає очі, сніжно-біле полотно для повчальних лікарських роз’яснень. Художник Сутінхаїм міркує, як би то намалювати білого бога на це полотно — його лису і круглу, мов повний місяць, голову, товсті губи, банькаті очі за збільшеними скельцями білих окулярів і клубок його рук. У його пам’яті зринає портрет Шарля VII пензля Фуке, який він часто роздивлявся в Луврі, аж поки врешті однієї неділі не забрав таки гордо додому скручену копію своєї улюбленої картини. Саме так він намалював би і доктора Бога, звісно, у всьому білому, нічого іншого, крім білил. Де це ми, до речі?
Лікар всідається на стілець і, не кліпаючи, спрямовує уважний погляд на пацієнта.
Ви знаєте, тут, у цьому місці, не буває невдалих операцій. У клініці є чудовий помічник. Доктор Кно.
Зачувши перші літери, художник здригається, це різке мілітарне звучання про когось йому нагадує. Якось йому вже траплялася ця страшна комбінація літер К, Н і О. Тільки він не пригадує, де саме то могло відбуватися. Отож, Бог і Кно — колеги, чи, принаймні, керівник і підлеглий. Доктор Бог спроквола веде далі свій монолог.
Зрештою, ми і так оперуємо тут тільки в надзвичайних випадках. У Вашому випадку операції не знадобиться. Вважайте себе практично здоровим.
І бог у білому усміхнено проводить пальцями по великій закритій скляній банці, наповненій рідиною, що стоїть на білому приставному столику поряд з ним.
Я, здоровий? Без операції?
Абсолютно без жодної операції. Раніше ми б не втратили нагоди зазирнути в такий шлунок, як Ваш. А знаєте, що тут у мене, в цьому чудовому слоїку?
Ні, — відповідає художник.
То не Ваш шлунок, Сутінхаїме. Ваш ще при Вас, але це — шлунок. А навіть — чудові невеликі гірки зі складок слизової, надрізані, щоб можна було оглядати численні невеликі долини з їхніми випарами, які разом утримує оболонка з м’язових сполучних тканин. Ці крихітні гори слизової шлунка до нас потрапили з Чикаго, згодом вони знову туди ж повернуться. Ви ж пам’ятаєте:
Художник здивований, він, як не старається, не знає, що на це відповідати.
Ви здивуєтеся, мсьє Сутінхаїме. Оце ось — перший вирізаний шлунок, поміщений 1880 року в чудовий духмяний формалін. Бо ж часткове видалення шлунка — то була справа рук генія. Резекція двох третіх шлунка, Ви стежите за ходом моєї думки? Обидва варіанти резекції за Більротом ще належать до найпопулярніших питань на іспиті з медицини.
А що спільного в цього шлунка з…?
Знаєте, мсьє Сутінхаїм, — і він хитро підморгує художникові правим оком, — властиво, кожний шлунок має щось спільного з усіма іншими шлунками. А те, що нам тут особливо подобається, це медицина майбутнього.
Майбутнього… Художник почав було повторювати, але пригадав, що звідти йому не мало дістатися нічого доброго, він про це дізнався в минулому. Тож він лякається, почувши це слово.
Авжеж. А тепер гляньте на цей прекрасний білий прилад. Виглядає заплутано, правда? То справді щось особливе. Він, правда, трохи менший, ніж інші такі апарати, але все ж не менший за великий письмовий стіл. Спокійно, спокійно, зараз ми підкотимо його до Вашого ліжка. Це растровий… електронний… мікро… скоп… Можете не запитувати! Завдяки йому знадобиться секунда, щоб зрозуміти спіральну форму Helicobacter pylori.
Геліко…?
Це розкішна грамнегативна, мікроаерофільна паличкоподібна бактерія, назвімо її для спрощення і трохи по-родинному Вашим гелікобактером. Адже її улюбленим середовищем, назвімо це так, була слизова оболонка Вашого шлунка. Вона — це спіралеподібний вигнутий мікроорганізм, рухається за допомогою джгутиків.
Джгутиків?
Художник намагається уявити собі паличку, яка сама себе підганяє батіжками, але йому це не вдається. Він неспокійно совається на ліжку. Біле полотно позаду усміхненого бога міцно втримує його увагу. Врешті він підіймає голову і придивляється до дивного чотирикутника, розміщеного на апараті, він дивиться, а тоді відсахується. Лівим ліктем зіштовхує коробочку з білими маркерами, які з шипінням розлітаються по долівці.
Тривалий час, — веде далі доктор Бог, — вважали, що в шлунковій кислоті, яка в тисячу разів кисліша за лимонну! не зможе вижити жодна бактерія. А тепер Ви здивуєтеся: цьому маляті з ґетто таке диво вдалося. Шурупоподібна, гелікально вигнута бактерія, завдовжки близько однієї тисячної міліметра і товщиною півтисячної міліметра, що має від двох до семи джгутиків на одному кінці. Припускають, що саме спіральна форма і джгутики підвищують можливість виживання бактерії, адже так вона може швидше — уявімо собі щось на кшталт мотора за бортом катера — просуватися смертельною для неї шлунковою кислотою, щоб опинитися в середовищі шлункової слизової і в клітинах шлунка, де вона утворює ензим уреази.
Ензим уреази? Художникові пригадується дивна російська мова, якою розмовляли мешканці невеликого татарського села, що розташувалося навпроти Смілович на протилежному березі Волми. То були останні з розсіяних нащадків Золотої орди.
Уреаза розщеплює сечовину, внаслідок чого утворюється аміак, що, на відміну від кислоти, творить насичене лужне середовище. Можна собі уявити це так: бактерія Helicobacter pylori оточує себе такою неначе лужною хмаринкою, що захищає її від руйнівної дії кислоти. Вельми рафіновано, чи не так, мсьє Сутінхаїме?
Художник і далі доволі невизначено вдивляється у паличку зі джгутиками.
Одночасно бактерія виробляє токсин, отруйну речовину, яка, разом з аміаком, так сильно шкодить клітинам шлунка і так змінює їх, що ці клітини починають виробляти ще більшу кількість кислоти. Слизова оболонка шлунка від надміру кислоти запалюється і через це опиняється під загрозою кислотної атаки. Тобто шлунок виробляє щось, що стає для нього фатальним. Напрошується порівняння з вашими колегами-художниками з Монпарнасу. Саме таким чином і з’явився Ваш розчудесний Ulcus ventriculi, тобто ваша пепкова виразка, любий пане-художнику. І пам’ятайте: все завдяки спіралевидній формі і джгутикам!
А що… з моєю… особливою… виразкою? — хоче несміливо запитати художник.
Нічого особливого, — відповідає майже знудьговано доктор Бог. Розумієте, ми приймаємо тут радше пацієнтів з рідкісними захворюваннями, просто для нас вони становлять більший інтерес. Epidermolysis bullosa, системний Lupus erythematodes, Porphyria cutanea tarda, Tako Tsubo кардіоміопатія — ось хвороби, які приводять нас в екстаз. Дорогенький мій Сутінхаїме, у Вас всього-на-всього банальна виразка шлунка, нічого надзвичайного. Наша Гелікобактер вже шістдесят тисяч років живе в людських шлунках, та досі їй вдавалося прекрасно ховатися. Адже її виявили тільки 1983 року, уявляєте? Шлунки половини людства надавали цій бактерії притулок, половина представників вінця творіння давно інфікована! А в країнах з незадовільними гігієнічними умовами — взагалі дев’яносто відсотків! Дев’яносто!
Художник збентежений. Уже шістдесят тисяч років? А тоді ще ця дата — 1983. Якась божевільна цифра.
Чи Ви чули колись імена Баррі Маршалла та Джона Робіна Воррена?
Ні, — відповідає пацієнт, — я знаю Ель Ґреко, Тінторетто, Рембрандта. А ці двоє, яких Ви назвали, теж художники?
Доктор Бог на запитання не реагує.
Тепер про перенесення бактерій, шановний Сутінхаїме. Нам про це достеменно нічого не відомо. Фекально-орально, орально-орально чи може, навіть, гастро-орально.
Бог у білому виспівує ці звуки, насолоджуючись їх послідовністю, одного разу йому мало, він з задоволенням повторює їх ще раз, тицяючи вказівним пальцем у три різні напрямки.
Словом, шляхом виділень і поновного прийому через забруднену воду та їжу. Можна собі також уявити інфікування через шлунковий слиз, що виділяється разом з блювотинням. Ви розумієте, про що я? Ми мусимо враховувати і комах з родини каліфоридів — так званих м’ясних мух.
Тепер перед очима художника зависли рої чорних із зеленим переливом м’ясних мух, вони висять над усією Європою, від Норвегії аж до Італії.
Вам знайоме відчуття наповненості шлунка, немов після щедрого частування, яка фантастична іронія долі! Ми знаємо з інформацій у Вашій медичній картонці, як часто Вам у житті доводилося голодувати. Відчуття важкості у верхній частині живота, нудота, яка нерідко доходила до блювоти, відсутність апетиту, втрата ваги, відрижка. Ну і, звісно, пронизливий, пекучий біль, кому-кому — а Вам він добре знайомий, цей біль у центрі верхньої частини живота. Скільки разів Ви притискали до живота палець, щоб привітатися з болем, щоб його проклясти…
Лікар без угаву торочить — спокійно й умиротворено, самовдоволено вихваляючи свою медицину:
Біль з’являється майже одразу після їжі, тому що стінки шлунка, а з ними і виразка, напружуються й розтягаються. Окрім цих симптомів з області живота, у Вас, напевно, були всі ознаки неодноразових невеликих кровотеч, а отже й анемії, правда?
Тепер художник справді блідий, йому паморочиться в голові від усіх цих несподіваних подій у його животі.
Прямою вказівкою на невеликі кровотечі є дігтярний кал, чорний і клейкий, через контакт крові з шлунковою кислотою, від чого кров розкладається. Ви зараз, напевно, згадали запах дьогтю в Сміловичах, чи не так? Шановний мсьє Сутінхаїме, краще поговорімо трохи про кольори, гаразд?
Кольори — брати болю, — каже художник, пориваючись розповісти докторові Богу про підслухану колись розмову в кав’ярні «Ротонда». Проте шеф-лікар, зовсім не зважаючи на нього, говорить і говорить собі далі.
У гастроскопії улькус виступає, зазвичай, червонястим дефектом на слизовій, вкритій переважно білими нитками фібріну. Рештки клітин, фібріноїдний некроз. Виразний ЧЕРВОНИЙ колір і струмочки БІЛОГО кольору, Ви ж, думаю, можете це оцінити? Стільки, отже, про розквіт виразки. Після залікування улькуса спочатку залишається пожилкований червоний шрам, який поступово зарубцьовується і стає білим струпом. Таке враження, що вилікувана виразка вибрала для свого портрета Ваші улюблені кольори, хіба ні? Одяг церковного служки, уніформа коридорного, хустинка Вашого маленького кондитера. Немов виразка вирішила підлеститися до Вас перед своїм зникненням. Ви ж, мсьє Сутінхаїме, могли б стати найкращим художником, якому вдалося намалювати виразку. І от врешті, як після всіх важливих у цьому світі речей: білий колір. Це колір вилікуваної виразки шлунка. І остаточним тріумфом стає наростання однорядного регенераційного епітелію!
Художник корчиться, втирає рукавом краплю, що висить з носа і гучно сопе.
То значить усе те молоко… яке я випив… у своєму житті… взагалі нічого не допомогло?
Обличчя Сутіна — образ марності усіх зусиль.
Розумієте, вельмишановний пане художнику, історія медичних помилок розважає нас у цьому місці найдужче. Часами ми тут до колік сміємося, якщо саме нема що робити. Ви десятки років пили молоко, додавали до молока свої порошечки бісмуту, перемішували і сподівались на диво. А кислота далі витікала, розливалася Вашим шлунком, корчила Вас від болю. Різка печія в верхній частині живота, напади блювання, дігтярний кал — ми прекрасно знаємо, як Вам велося. Лікарі щось просторікували про розхитані нерви і погане харчування, призначали Вам папаверин, ларистин та якісь скипидарні препарати, бісмутову сіль та інші в’яжучі засоби, антациди, а тоді знову відсилали Вас. Ви ж бачили у своїй виразці розплату за пиятики в колі приятелів-художників, за Ваші прогрішення перед Богом і Ваше голодне дитинство, нечисту їжу. Але — знаєте що? Насправді винним у всьому був цей крихітний спіралеподібний хробачок. Helicobacter pylori.
То значить усе те молоко нічим мені не допомагало? — ще раз перепитує художник, наполегливо й несміливо.
Ну, не применшуйте значення наших корів, — відповідає доктор Бог. — Молоко пригашує шлункову кислоту. Воно пом'якшувало Ваші болі. Подякуйте коровам. Подякуйте ще і ще, Сутінхаїме. Без них — чим було б Ваше життя без них? Було б ще більше болю, так ніби Вам недостатньо було всього, що Ви вже зазнали. Ні, Вам допомогти було вже неможливо. Нікому неможливо допомогти. Проте тепер ми подбаємо про Вас.
То значить зцілення можливе?
О так, звісно, завжди існує щось, що можна було б назвати зціленням. Зціленням від усього. Навіть якщо ми назвемо його Exitus.
Художник лякається цього гострого слова.
Заспокойтеся. Вам навіть не доведеться лягати під наш щасливий скальпель, Ви отримаєте потрійну терапію. Зараз сюди прийде мій асистент, доктор Ліворно, і поставить Вам декілька простих запитань. До речі, в нього був колись туберкульоз, morbus Коха, туберкульозні палички, страшенно заразна і свого часу невиліковна хвороба, а тепер він чудово почувається. Можливо, Вас розважить інформація про те, що все почалося з молока, зараженого відповідними бактеріями. А коли вперше застосували сироватку БЦЖ? Вас це теж здивує. Рівно рік після того, як Ліворно упокоївся?
Художник похмуро і не кліпаючи дивиться на доктора Бога. Упокоївся? А тепер почувається чудово? Ну так, звичайно, такі речі тут поєднуються.
Несміливо і незграбно до маніпуляційної заходить доктор Ліворно, але обличчя не показує і лише коротко запитує:
Потрійна?
Так, французька потрійна терапія. Комбінація з двох антибіотиків та інгібіторів протонної помпи. Немає нічого прекраснішого. Пантопразол, кларитроміцин, амоксицилін.
Художникові хочеться й собі щось відповісти на цей шквал слів, проте в голові крутяться тільки імена жахливих погромів, які приходили в ночі його дитинства. Кишинів, Гомель, Житомир, Бердичів, Миколаїв, Одеса. Він стримується і каже до доктора Бога, який дещо зневажливо усміхається до нього:
Тера-Сієна, Верде Веронес, Кармін, Краплак.
Доктор Бог навшпиньки виходить, зникає з приміщення, і ось уже до нього наближається з тихою усмішкою на вустах чорноволосий колись, а тепер повністю сивий, повністю позначений молоком віку асистент доктора Бога, помахуючи сніжно-білим аркушем паперу.
Художник не вірить своїм очам. Це обличчя, ці очі, вуста — невже то правда.
Моді, ти? Що ти в цій лікарні робиш?
Доктор Ліворно великодушно пропускає питання повз вуха. Одягнений у біле асистент з рисами Модільяні і вражаючою відсутністю емоцій, яка ніколи, за жодних обставин не могла б бути притаманною італійському художникові Амедео Модільяні, не ставить запитань, відкладає білий аркуш набік і з дивовижною відстороненістю береться декламувати:
Худоба велика орала, а ослиці паслися при них… аж тут… з неба спав Божий огонь, і спалив отару та слуг, та й пожер їх…
Художник знов неспокійно смикається на білому простирадлі. Його живіт твердий, як дошка. А болю вже нема, біль зник. Не те, щоб йому його бракувало, але відсутність болю — незвична. Десятки років тривали біль, спазми, корчі, печія, блювота. Викручування в ньому, стискання кулака болю, який повільно прокручується в ньому.
Він дивиться просто в обличчя такого смирного Моді. Той прибирає урочистого вигляду, збираючись знову щось продекламувати, але художник швидко запитує:
Чи то Лотреамон, якого ти завжди любив? Пам’ятаєш те місце з вошею?
Але його візаві не слухає другої половини і цього запитання і різко відповідає:
Зосередьтеся. Не відволікайтеся,
І цей безбарвний Моді знову починає декламувати якісь псалми, проте зовсім не так, як тоді, коли гримів рядками зі свого Данте, а ватним, немов приглушеним заспокійливими ліками на бромі голосом:
Халдеї поділилися на три відділи… і напали на верблюдів… та й позабирали їх… а слуг… повбивали вістрям меча…
Обличчя доктора Ліворно прибирає запитального виразу, немов йому хочеться дізнатися, чи впізнає пацієнт все це, чи відгукується щось у ньому на це?
Сини твої та дочки твої їли… та вино пили… в домі свого первородженого брата… аж раптово надійшов великий вітер… з боку пустелі… та й ударив на чотири роги дому… і він упав на юнаків… і вони повмирали…
Не може бути, щоб Ви не пригадали собі, — каже Ліворно з докором.
Ні, не пригадую, взагалі.
Він тільки усміхається до цього фальшивого Моді й питається його:
Заспівати тобі «Келбхен»?
Але доктора Ліворно не так просто відволікти, і він декламує далі:
Я вийшов нагий із утроби матері своєї… і нагий повернусь туди, в землю… якщо нагло бич смерть заподіює… Він з проби невинних сміється… спокійні намети грабіжників… і безпечність у тих… хто Бога гнівить… у того, хто нібито… Бога провадить рукою своєю…
Художник заплющує очі й прикидається сплячим. Невідомо, скільки часу минуло. Операція чи то відбулася успішно чи то її взагалі не потрібно, щось таке сказав доктор Бог. Його більше нічого не болить. Він дивується, що болю немає. Що немає навіть швів. Немає шрамів. Як вони потрапили в нього? Він відчуває легкість. Хіба не сказав бог у білому: Вважайте себе практично здоровим. Здоровий! Який дивний стан. Безболісне відчуття несподіваної легкості. Вагаючись, зволікаючи, почуваючись, як у раю.
Колись біль був його другим пульсом, він намацував його, слухав його пальцями, проклинав. Біль був частиною його, подібно до дихання, поту, тілесних рідин. Сказати, що тепер йому його бракує, було б неправильно.
Не бракує, що за вислів такий, проте тепер Чогось, що належало йому як орган, як частина тіла, як гостре відчуття більше немає. Він почувається, немов після ампутації, біль ампутували. Проте це видається йому надто неприродним, тож він забороняє собі думати про це. Тільки раз, на коротку мить, йому видається, що біль ще тут, проте це ілюзія. Немає нічого. Його шлунок без жодного болю відсутній. Він пригадує собі дивну появу доктора Ліворно і його безбарвне декламування, яке настільки відрізнялося від колишніх днів, коли Модільяні немов шаленець декламував своєму колезі художникові Хаїму Сутіну уривки про вошу Лотреамона та Дантовий «Ліс самогубців». Тепер він був настільки приглушений.
Та й ударив Йова злим гнояком… від стопи ноги його… аж до черепа… А той узяв собі черепка… щоб шкребти себе… і сидів серед попелу…
Художник примкнув очі, затято прикидаючись сонним. Але голос доктора Ліворно далі лунає в його вухах. Він тихо і спокійно декламує в білий колір.
Хай потемніють зорі поранку її… нехай має надію на світло… й не буде його… і хай вона не побачить… тремтячих повік зорі ранньої!
Стій! Не стрибай! Не стрибай! Не стрибай!!
Художник хоче крикнути це, зірватися з лежанки, але долоня Марі-Берт ніжно вкладає його назад і змінює пов'язку на його чолі.
Заспокійся, ніхто не збирається вистрибувати з автомобіля на ходу…
Не з автомобіля, з вікна, та жінка вгорі, затримай її…
Ма-Бе впізнає сон, про який він їй уже стільки разів розповідав. І знову, як щоразу, вона дивується.
І чому тобі завжди ввижаються жінки, що вистрибують з вікон?
Не жінки, одна жінка… Жанна.
Раптом, коли катафалк проїжджає дорожню яму на якійсь з цих безконечних сільських доріг і машину стрясає, Сутін починає бачити. Сутін бачить молоду жінку, яка викидається з вікна на шостому поверсі. На вулиці Амйо, адресу він пам’ятає дуже добре, а водночас то десь-інде. Жінка встає на підвіконня, повернена до вулиці спиною, а тоді робить крок назад. Він знову і знову бачить цей крок, і ані його розпачливий погляд догори, ані його крик не можуть відвернути крок жінки. Месія Морфіну зупиниться на тротуарі вулиці Амйо і гукне вгору:
Стій! Не стрибай! Не стрибай!
Проте скільки б він не простягав руку догори, жінку йому не стримати, і з глухим звуком вона вдаряється об бруківку. Немає нікого, хто почув би, як розтріскуються кістки, немає нікого, хто бачив би цівку крові біля її рота. Нікого поруч. Вулиця Амйо повністю безлюдна.
Навіщо вона це робить, бурмотить художник, але Ма-Бе не розуміє його.
І все ж, був у нього друг, найнеймовірніший в усій цій пропащій тусовці. Амедео! Війна, 1915 рік. Амедео. Італійський улюбленець богів, які обдарували його в одинадцять років плевритом, у чотирнадцять — тифом і гарячкою, з якою він на цілий місяць завис між життям і смертю, у шістнадцять — сухотами і кривавим кашлем. І це — людину з таким іменем. Улюбленця богів? Подарунок цинічних богів для Моді ле моді,
Цього не міг би передбачити ніхто. Моді й Хаїм. Звабник усього світу, людина з такою харизмою і переодягнений аристократ, у перервах між двома косяками і грандіозним сп’янінням бере під своє крило боязкого мовчальника, який не вміє їсти не плямкаючи. Старий Монпарнас хитає головою. Син збанкрутілих торговців деревиною з Ліворно і син полатайка зі Смілович — пара друзів, дивнішої за яку Монпарнас ще не бачив. Від подиву квартал закляк. Один голосно регоче, безконечно декламує свого Данте, ні, не декламує, вивергає його рядки в повітря розкотистим голосом, з насолодою смакуючи італійські звуки. А Сутін мовчки сидить у своєму кутку, хапається за голову, облизує сухі губи й чудується цій виставі.
Моді, завжди п’яний від абсенту і бренді, життя — кайф. Він курить гашиш і опій, а ще стверджує, що то — єдині доступні засоби, які можуть зарадити його сухотам. До того ж він завжди вимитий. Не починає дня, не увійшовши у свою стару потовчену ванну. Чистий і свіжий він вирушає на лови в монпарнаські кав’ярні. Він може — що завгодно, ідеї просто вилітають йому з-під пальців на папір, все мусить діятися швидко, блискавично, моментально, так швидко, як мчить життя, нема ескізу, на який би він потратив більше, ніж кілька хвилин. У кав'ярнях він чигає на якогось випадкового клієнта, який підсуне йому за графічний портрет склянку джину. Він розраховується блоком своїх рисунків. Легкість, з якою він кидає на папір декілька ліній, голова, очі, ніс, пихатий рот, — просто непристойна.
А для його дивного друга зі Смілович кожний малюнок — спопеляюча мука, яка закінчується переважно знищенням. Чистотою не розв’язати проблем контакту з тими назовні. Надходить час, коли Сутін вибудовує з тілесних запахів глухий мур між собою і світом. Якщо й знаходиться хтось, хто підійде надто близько, така людина обов’язково своєчасно відвернеться. Інтенсивний запах стає його зброєю проти надто надокучливого світу.
Винахідливий Моді демонструє йому навіть, що треба чинити з вошами і блощицями, як не підпускати до тіла цих непроханих паразитів. Він зсуває обидва пролежані матраци в Сіте Фальґ’єр і насипає навколо матрацного острова вал з попелу. А потім стверджує, що ці хитрі бестії заповзали на стелю майстерні й падали звідти на людей, які тримали в руці свічку чи книжку. Які винахідливі тварюки, вони значно кмітливіші за нас.
Сутін нічого не чує. Фужіта, поводир сліпих, співмешканець у Сіте Фальґ’єр, веде Сутіна в госпіталь Ланнек. Так, що в нас тут? Безліч блошиних яєчок. Лікар чудується і видобуває з художникового вуха ціле гніздо блощиць.
Сутін знову чує. Чує і в катафалку голос Модільяні. Голос тут же, біля його лівого вуха, яке лежить на зігненій руці, прикрите Сутіновою долонею. Сутін вслухається. Голос поруч.
Є така комаха… її годують собою люди… вина вона не п’є… вона смокче кров… вона може… темної ночі… вирости розміром у слона… і потоптати людей, як колосся… голова то її трон… ось вона йде, зі своїми численними родичами… щедро обдаровуючи вас ними… щоб ваше розчарування було не таким гірким…
Що, ти справді не знаєш, хто такий Лотреамон? Лунає в Сутіновому вусі. Та ви що, тільки Талмуд у тому своєму задрипаному селі читали?
Де це було, коли Моді зі своїм розкотистим «ррр» декламував йому просто у вухо Лотреамонову терпку «Оду вошам»? У Вулику, у Сіте Фальґ’єр? Моді говорить доти, доки не вводить себе в транс й екстаз, декламуючи пісні Мальдорора. Вони — його євангелія, його щоденна радісна звістка, його сатанинська монотонна молитва. Він нікуди не вибирається без цієї пошарпаної книжечки в боковій кишені поплямленої темної оксамитової куртки. Він не втихомирюється у своїй майстерні, міряючи приміщення кроками і кидаючи блискавки поглядів у своїх слухачів, він сам перетворюється на поверженого лотреамонівського ангела, стає сатанинським звабником, який прагне помсти і збирається покарати Бога за створення невдалого людського роду. Сутін і далі чує, як Модільяні хрипить, викашлює, свистить, рипить фрази Мальдорора. Ним заволодів диббук. Мовою Лотреамона говорять сухоти Моді.
О вошо зі звуженими зіницями… поки людство розшматовує само себе… ведучи фатальні війни… поки божественна справедливість… верже блискавиці помсти на цю самолюбну землю… поки людина не признається до свого Творця… глузуючи з Нього не без підстав… панування над всесвітом тобі гарантовано…
Він буквально купається у чорних водах Мальдорора, захоплено і з огидою виштовхуючи з себе глузливі монотонні пісні Мальдорора. Рот Модільяні повний Мальдорора. Він постійно демонструє Сутінові, скільки всього той ще не читав, змушує Сутіна читати.
Який вільний Моді, коли декламує. Вільний від найменшого болю. Він — уже не тіло, він — суцільний голос. Його язик розкошує, торкаючись солі безсмертної поезії. Опій і поезія. На якусь мить Бодлер виліковує його сухоти. Немов відірвавшись від усього, немов запанувавши над втіленням свого болю. Сутін не може відвести очей від гавкітливих гримас, сидячи на своєму матраці на підлозі, він дивиться вгору на розгнузданого Моді, який викрикує похвалу воші.
О донько бруду!.. О бруде, королю світових імперій… дозволь очам мого гніву насолодитися… майстерною грою твого зголоднілого поріддя…
Сутін сидить, немов прикутий, мало що розуміє, але від того, що розуміє, йому стає моторошно. Звідки взялася ця свобода, як може Моді в цих ядучих литаніях глузувати з письмен своїх предків, глузувати з Тори й Талмуду, з ученого багажу свого роду? Його біблією були пісні Мальдорора, ними він жахає старезних бородатих равинів у Ліворно і у своїй родині. Вони затуляють вуха, щоб не чути.
Навіть тепер, у покійницькому бусі, який має доставити його до білого раю, Сутін відчуває свою провину і проклинає ті години, коли наставляв своє вимучене вухо цьому п’яному проповідникові з Ліворно. Моді забував, хто він. Він змушував Сутіна пити, затягав його у стан трансу, наказував йому братися до читання книжок.
П’янійте! Кричав Бодлер йому просто у вухо. І він не міг не підкорятися, не міг не забирати цього крику зі собою.
Він голосно, енергійно жестикулюючи, вивергає на бульвар Монпарнас рядки Данте, аж перехожі сахаються, він висмоктує пошерхлими вустами Бодлера, немов плід помаранчі. Смерть закоханих.
Ще дошкульніший, ще переконливіший він тільки, коли декламує Дантове «Пекло», з відчайдушними криками болю проклятих. Тринадцята пісня! Перейшовши вир клекітливої крові, вони потрапили у ліс самогубців, перетворених на пучки сухих прутів, вузлуваті стовбури, з гніздами гарпій в тінявих кущах, він харчить і стогне, аж здригається його слухач:
Чом завдаєш мені ти муки? — лунає відлунням скавчання Модільяні вулицями Сіте Фальґ’єр.
Мандрівець засвітами відламує гілочку, з якої проступає темна кров, і з куща лунає голос, зранена душа П’єтро делла Віньї волає:
Що це за розбої? Звідкіль така жорстокість узялась? Були ми люди, нині в сухостої.
Моді крекче, вигинається у своєму вдаваному сухотному болю. Та суміш мови й темного ручаю ішла з гілки. Моді й сам — така зламана гілка, він — змордований голос самогубця. Він — закривавлені легені Данте. Він — сухоти всесвіту. Сутін витріщує очі, сидячи на окупованому блощицями матраці, і гризе свого рукава. Данте непогамовно крекче у напрямку болючої стінки його шлунка. Моді — сам собі король, король Ліворно. Йому ніхто не потрібний, хіба оцей тут.
Безсоромність Моді. Малює він так само публічно, як публічно кохає. Напившись, він роздягається і демонструє своє божественне тіло англійським леді, які розпачливо відвертаються. А як безсоромно він малює тих своїх оголених богинь. Вони пропонують глядачеві свої груди, стегна, темний, заплутаний трикутник лона. Боязкі торговки і провінційні вчительки, що приїхали до столиці в пошуках щастя. Для нього звичним ділом було тягнути їх до майстерні і там роздягати. Антонія, Адрієнна, Роза, Луїза, Вікторія, Марґеріта, Альмайза, Лолотта — від них усіх не зоставалося нічого, крім пози на його полотнах, крім прегарних облич і голих тіл на дивані або лежанці. Їхні сліпучі груди, чорні лісочки лон, вабляча плоть.
Усі пам’ятали першу виставку Моді і той скандал, який спричинили його картини. Після розриву з Беатріс Гастінґс він жив у Збо і Ганки. Роботи свої малював у вітальні, Збо постачав фарби, пензлі, алкоголь і натурниць. Не заважай йому, нехай віддається своєму п’янкому шалові. У 1917 році оголені натурниці змінюють одна іншу з шаленою швидкістю. Туга плоть потягається, вигинається, красується безсоромною рожевою голизною. У грудні 1917 року Збо організовує виставку в галереї Берти Вайльс. У день вернісажу комісар кварталу, який працює навпроти на вулиці Тебу, збирається закрити виставку. Він спостерігає за натовпом перед вікнами галереї. Люди зупиняються, витріщаються на оголених, на обурливо настовбурчене волосся їхніх відкритих лон, на тріумф вагіни. Хитають головами і не можуть зрушити з місця. У повітрі назріває скандал.
У нас світова війна, а ця монпарнаська банда виставляє тут свої огидні свинуваті неподобства.
Божественна безсоромність Моді, невиліковно-невиправна сором’язливість Хаїма. Роздягнена натурниця вганяє його в стан паралізованого жаху. Зберігся один-єдиний акт, намальований 1933 року, хтось дав йому назву «Ева». Хаїм малює не голизну, ні, він малює похапцем прикриту наготу. Не чорний трикутник, возвеличений пензлем Модільяні, а сором на обличчі натурниці. У мить вигнання з раю.
Будь-яка легкість одного є тягарем для іншого, того зі Смілович. Ось вони сидять на вулиці Жозеф-Бара в будинку під третім номером у Зборовських за обіднім столом, з ними ще Кіслінґ, всі їдять мінестроне, що приготувала Люня Чеховська. Моді наївся донесхочу, втер рота рукавом і зірвався від столу.
Хаїме, а тепер я намалюю твій портрет.
Він хапається за палітру, підходить до дверей вітальні й береться малювати портрет Сутіна просто на дверях, малює з розмахом, завзято і стрімко: Хаїм дивиться з-під того свого вим’ятого капелюха. Просто на двері, задля розваги, щоб краще їжа перетравлювалася. Всі вражені, і тільки облизуються. А Ганка Серповська, подруга Збо, яка терпіти не може брудного Хаїма, бачитиме його відтепер щоранку на дверях. Один з жартів Моді. Безсоромний, стрімкий, як вітер, щоб краще їжа перетравлювалася. Відтепер Сутін красується на дверях і зазирає всім гостям у тарілки. На Ганчин лемент Моді зауважує, що в далекому майбутньому за ці двері заплатять їхню вагу золотом. А Ганка йому:
Нехай, але ж до того часу нам треба якось з цими дверима жити.
Моді намалював щонайменше чотири портрети Хаїма, а той — жодного разу не портретував Моді. Якось, далеко за північ, Елені каже з вулиці Томб-Ізуар з затамованим подихом у телефонну слухавку:
Поглянь на його праву руку!
Вона каже про цілком конкретний портрет, який є у приватній збірці. Підмізинний палець притиснений до мізинця, притиснені між себе і вказівний та середній пальці, а обидві пари пальців розчепірені. Вона бачила такі розчепірені посередині долоні на надмогильних плитах. У Празі чи в Кракові, вона вже достеменно не пригадує. Благословення з рук коенів, священнослужителів, які після зруйнування Єрусалимського храму розсіялися світами.
Розумієш, Моді зображає Хаїма священиком, рука коена, що дає благословення. При тому — рука коена, який малює, абсолютний парадокс, адже єврейський священнослужитель нізащо б не порушив заборони малювання.
Однак чому Сутін не малював Модільяні?
Тому що не міг уявити собі Модільяні старим. Коли Сутін малював людей, його моделі старіли просто на його очах. Вони позували йому кілька годин і за той час ставали старцями. У їхніх обличчях усі наступні роки вже завершили свою справу, глибоко врізалися в зморшки і складки, їхні роти викривилися, щоки запали, носи видовжилися, ну а вухо — воно завжди було старим, як світ. І знайома смерть стримано стукає у ці обличчя. Юна Полетт Журден, служниця Зборовських, часто позувала Сутінові. Їй було вісімнадцять, а він малював її старезною жінкою зі слідами важкого життя.
Полетт, сиди тихо, не ворушись, завмри.
Це тривало годинами, думками художник був деінде, постійно невдоволений, він глибоко грузнув у фарбах, калічив полотно. А перед ним модель — застигла до болю. Навіть діти на його картинах старі, навіть дитячі ляльки — немов давні, викопні іграшки. Діти — поморщені, завчасу народжені ембріони. Мертвонароджені старі. Вивернуті мумії, злиплі від поту фарби. Навіщо Сутін викривляє тіла своїх натурників? — питає хтось зацікавлено. А Модільяні відповідає: Все не так, під час сеансу модель стає тим, що він бачить, невидимим за фасадом видимості. Виснаженою життям, позначеною вимиранням людиною. Одкровенням нашого остаточного, фінального стану.
Сутін боїться малювати портрети, бо знає, що в його очах, ще навіть поки він візьме пензлі до рук, натурник починає стрімко старіти. Сутін боїться своєї машини для старіння. Його темний погляд одразу ж бачить у людині, що сидить перед ним, занепад тіла, панічно переплетені пальці, несамовиті старечі машкари, які соромляться того, що ще живуть у цьому світі.
Ти вже це бачив? — питає Елені. Серед портретів, які намалював Модільяні, не знайдеш жодної старої людини, у нього тільки молоді богині з тугими тілами, тільки солідні чоловіки без зморшок.
І знаєш що? Сутін ніколи не малював Модільяні, бо той під його рукою дуже швидко зістарівся б. Модільяні й сам знав, що помре молодим, а Сутін знав, що йому не дано накласти на це обличчя печать старості, яка ніколи не надійде. Отож цього одного, молодого італійського бога з Ліворно, який не збирався постаріти, який знав, що сухоти і нестримне сп’яніння візьмуть над ним гору, тільки його одного Сутін малювати не наважився. Хаїм спостерігав за Моді і знав: той ніколи не стане старим, уявити собі це було неможливо, цього взагалі не було видно. Сутін був спантеличений — в усіх він бачив завчасу порите зморшками старече обличчя, тільки в Модільяні не міг цього побачити. Він нічого такого не бачив. Цього обличчя немає у світовій галереї старих людей, що чатують над нами з давніх давен. На тому й порішив.
Принц Моді! І чому він так швидко зник того 1920 року? Сутіна в Парижі не було, він був у Венсі, куди 1918 року його виманив Моді. Він дізнався про все там, на півдні, зокрема й про самогубство Жанни, яка, на восьмому місяці вагітності, викинулася з вікна. До яскравих кольорів півдня зненацька потрапила домішка попелу.
Він швидко дійшов до фінішу, у тридцять п’ять. Жити треба коротко і швидко, коротко і швидко. Скасовуються безконечні поїздки в катафалках через усі французькі провінції. Старішання, заспана зрілість скасовуються. Тільки абсент, тільки етер і гашиш. Сухоти міксують п’янкий напій. Його не було в Парижі, йому про все, з усіма подробицями розповів Кіслінґ. Жодна інша смерть так сильно його не вразила. Він не хоче пригублювати ані ковтка алкоголю, бо кожен нагадуватиме йому про Моді і про ті жахливі п’яні оргії, найжахливіші, яких будь-коли зазнавала виразка шлунка. Він ще роками гніватиметься на завжди сп’янілого Моді.
Молока Моді не пив. Він пив усе, що було під рукою. Пив високопроцентний абсент, Зелену фею, вариво з туйоном, полином, анісом і фенхелем. Пив «момінетту», дешеве пійло з картопляної горілки. Пив, щоб усе прискорити, щоб прискорити самого себе. Напившись, цей делікатний, чарівний, розумний принц, перетворювався на справжнього гаспида, шукав зачіпки до сварки, розмахував навсібіч кулаками. У нього починалися галюцинації, Зелена фея насилала на нього жахливу білу гарячку. Одного ранку він прокинувся від того, що хтось смикає його за рукав. Він хоче поворухнутися, але йому не вдається. Колінами він вперся в підборіддя, він лежить скручений у вуличному смітнику при дорозі, то його розбуркали двоє веселих двірників. Бо гу смітнику! Зіжмаканий клунок, бог з перепою.
Сутін запам'ятовує кожну деталь Кіслінґової розповіді. Їдучи в катафалку, він бачить перед собою похорон Моді. Провести Моді в останню путь зійшовся весь цей монпарнаський цирк. Кіслінґ розсилає до всіх кумпелів повідомлення пневматичною поштою. Збираємося 27 січня о 14.30 в лікарні Шаріте, де він помер, похорон на цвинтарі Пер-Лашез. Брат Моді Еммануель присилає депешу:
Поховайте його по-королівськи з усіма почестями прошу забезпечити італійську похоронну процесію квіти коні сльози спів.
Його везуть повз кав’ярню «Ротонда», немов повз храм, натовпи людей на тротуарах, люди встають навшпиньки, щоб роздивитися катафалк і того італійця, якого всі так люблять, але картини якого ще поки ніхто не поспішає купувати. На всіх перехрестях виструнчилися поліцейські, салютуючи процесії. Мабуть, ховають, якогось посла до парламенту чи сенатора.
Смерть з її чуйним нюхом швидко забрала його. Обнюхала тіло, немов пес, пошукала, куди би вслизнути, вибрала собі відповідний орган для роботи. Серце, легені, мозок, шлунок, будь ласка. Смерть любить варіанти. Вона то аж задихається від поспіху, то вдає неспішність. Вона любить гратися, набирати швидкості, дусити і глушити. Вона перебірлива і любить різноманіття. Тільки смерть є богинею. Вона вибирає собі художника з Ліворно і вирішує скористатися сухотами. А художник їй активно допомагає в роботі, без міри п’є, вдихає етер, курить опій. Або ж вона знаходить собі цього типа зі Смілович, а для входу обирає виразку шлунка. Вперед! Перед нами ще тридцять років часу! Почекаємо на німецьких окупантів. Замовимо катафалк.
Фейковий похорон на державному рівні припав би Моді до вподоби. Сутін приїхав би надто пізно. Той інший взагалі не з’явиться на його, Сутіна, таємне заховання. У цього то вже точно не буде похорону на державному рівні.
Але що з його маленькою мадонною? Він познайомився з нею в академії Колароссі на вулиці Ґран Шаум’єр, вона була студенткою. То було весною 1917 року, на костюмованому балі. Їй дев’ятнадцять. М’які риси обличчя, широкий рот і ніс, невелика візантійська ікона, виразні кольору незабудок мигдалеподібні очі. Дві коси, ліворуч і праворуч, з мідним відливом, закручені мушлями на вухах. Восково-бліде обличчя, контрастом до темних кіс. Кобальтово-синя сукня, смарагдово-зелена пов’язка на чолі.
Моді здавалося, що вона зійшла в нетрища його життя просто з полотен великих італійців. Він снив нею чотириста років. Після пекла з непередбачуваною, екстравагантною Беатріс Гастінґс він шукає інших жінок, відданих, тихих, лагідних, терпеливих, які не влаштовуватимуть повсякчас скандалів. Струнка рухома статуя з неймовірно печальним поглядом. Вона не сміється, часом видається, що вона спить, відсутня, боязка, не тутешня.
Вона нагадує оту дівчинку з «Дитинства» Рембо, Моді втиснув Хаїмові збірку «Осяяння». Бери, мусиш врешті-решт прочитати це. Прочитай «Дитинство», прочитай
Жанна, маленька мадонна, невідступно ходить за своїм принцом Моді, тягне його, п’яного, додому. Її батьки в розпачі, намагаються не втручатись, одначе брат не стримує скаженої люті, що його тендітна сестричка потрапила в лапи цього бабія. Одного дня вона просто зникає, не залишивши жодного повідомлення, покидає сім’ю і починає жити разом з ним. З цим сухотником, наркоманом, ще й до того ж іноземцем, євреєм, який утік з Італії. Його лагідна Жанна і слухати не хоче ні про кого іншого.
Родина не знає, куди зникла Жанна. Уже в липні 1917 року вона живе з ним у приміщенні в формі літери L на піддашші на вулиці Ґранд Шом’єр. Ліжко, комод, довга кишка майстерні. Збо сподівається, що життя Моді унормується, втихомириться. Але Моді не може припинити своїх напівпритомних ексцесів, руйнівних спалахів гніву. Влітку металеві конструкції і просмолений дах розжарюються, узимку бракне вугілля, щоб обігріти цю крижану обитель. У листопаді 1918 року Жанна народжує дівчинку, Джованну. Жанна прагне вийти заміж за Моді, він ненавидить її за це, не хоче зв’язувати собі руки путами шлюбу. Рука має бути вільна, рука має малювати, розумієш. Вона відмовляється від усього, від себе самої, тільки щоб він залишився. Вона позує йому, витирає його блювотиння, боготворить Моді з німою відданістю. Вона ревниво стежить за його натурницями. На його картинах з’являється вродлива шведка Тора Клінковстрьом. Або та ж Люня Чеховська, чоловіка якої Казимира він повністю ігнорує. Її він кохає влітку 1919, Жанна залишається з дитиною в Ніцці. Для Моді завжди важливо бути зі своїм трофеєм наодинці. Вона чекає.
Він розкладається живцем, проте мисливський інстинкт не підводить його й тепер. Легше було порятуватися від іспанки. У нього випадають зуби, його все глибше затягає чорний вир. Останнє відчайдушне збудження від малювання, збудження, яке має перестрибнути й на натурницю, останній стрибок, останнє злягання. Він відчуває себе живим, тільки коли п’є або малює, і те, і те бажано одночасно. Він знає, що вмирання розпочалося. Проте коли? Кілька хвилин тому, кілька років?
Він живий, хоча вже двічі був мертвим. Він відтерміновано воскрес. Коли йому було шістнадцять, всі вже махнули рукою на хлопця, в якого почалися сухоти. Немає нікого, хто б так довго жив із сухотами. Ще 1900 року лікарі перестали його рятувати. Він — не жилець. А цей святий п’яниця, який відхаркує кров’ю, живе ще два десятки років. Ах, Альбере Кальметте, ах Камілю Ґерене, БЦЖ, рятівна протитуберкульозна вакцина з'явиться наступного після його смерті року, запізнілі рятівні кораблі!
У його галюцинаціях мріє корабель, що відвезе його в прекрасну країну. Він постійно переплутує її з Італією, де на нього чекає мама й одужання, на яке сподівались без надії. Тепер — тільки назад, попереду немає жодного одужання. Його рот піниться, його крики і прокльони рвуть полотно, що залишилося.
А Жанна тихо зачаюється і спостерігає. Як кішка, якій з кутиків очей видно все, що стосується її єдиного. Моді кашляє кров’ю і п’є, щоб затамувати біль. Його сухоти прогресують завдяки гірким настоянкам. Все, що потрапляє до рук. Її підбадьорюють голод і холод. А він видихає до Збо:
Хіба не чудово було б, якби ми могли споглядати власні трупи? Залишаю це болото позад себе. Я знаю все, що знати варто.
Він перетворився на божевільного з важким подихом, божевільного, поживою якого є його сухотна ненависть. Справді, бацили ненависті поєднуються з туберкульозними паличками. Він ненавидить відданість Жанни, її самозречення, її німотну пасивність, мовчазне спільництво з його самознищенням. А ще він ненавидить її двічі заокруглений великий живіт. В останніх портретах він малює її потворною, розпухлою, зажуреною.
На вулиці Ґранд Шом’єр вона спостерігає, як помирає її коханий, лікаря вона не кличе. Надворі січень. Сухоти перекинулися на його мозок, бацили впевнено пробивають собі шлях. У печі порожньо, вугілля немає. На стінах утворюється конденсат, краплі збираються, стікають додолу. Маленькі віконця з морозяними візерунками. Кораблем у формі літери L уже неможливо кермувати, його несе понад дахами Парижа. Воду треба набирати у дворі, але Жанна вже не спускається вниз, вона не хоче втрачати жодної миті, вдивляючись у коханого. Залишилося ще кілька недогарків свічок, нафтова лампа. Вона приберегла його помирання для себе, його помирання належить тільки їй. Тепер Моді не втече. Відтепер він належатиме їй назавжди.
Вони абсолютно самотні. Ортіс поїхав на тиждень з Парижа, Збо хворий, лежить у ліжку, не встає. Жанна сидить схильцем біля нього на матраці, вбирає в себе кожну мить. Кликати лікаря? А навіщо? Адже він із нею. Вона невідривно мовчки дивиться на свого принца. Ось так, значить, виглядає помирання. Вона хоче полетіти разом з ним у небо, вирватися з цієї багнюки. Вони про це домовилися. Такий їхній пакт.
Повернувшись, Ортіс застає Жанну в тій самій позі, в неї від холоду зуб на зуб не потрапляє. У приміщенні неймовірно брудно. Порожні пляшки, порожні консервні бляшанки з памороззю на стінках. На дні драглиста олія. Сліди від олії на обох зсунених разом матрацах. Вони вісім днів харчувалися тільки рибою з консерв, виймали пальцями слизькі сардинки і запихали в німі роти. Теплої їжі не було.
Ортіс називає Хаїму останні слова Модільяні, і тепер, їдучи в катафалку, слова ці лунають у Хаїмовій голові. Він сказав
Сутін знову пригадує собі ці слова, вони виразно звучать в його вухах:
Січневий вечір 1920 року, він виходить з «Ротонди», з ринв тече і тече, до майстерні два кроки, чому він не йде туди? Він мовчки з невидючим поглядом іде вперед, поки не доходить до вулиці Томб-Ізуар (Господи, я аж тремчу, коли пишу цю назву), повертається до площі Денфер-Рошро, сідає в ногах бельфортового лева, і ним аж стрясає від кашлю, кашель виповнює його цієї дощової ночі. Він кашляє і щулиться, випльовує перед левом кров. А тоді, похитуючись, бреде на вулицю Ґранд Шом’єр, підіймається високими сходами в майстерню і падає на ліжко поруч із Жанною, яка на восьмому місяці вагітності. І знову він випльовує кров, ще і ще. Не може бути, щоби в людині було стільки крові.
Веселі щебетливі ластівки над Середземним морем. Ах,
Котра година, Ма-Бе?
Заспокойся, не має значення, заплющ очі, ми скоро будемо на місці.
Скільки разів вона вже шепотіла йому це: Ми скоро будемо на місці. Місце часу заступив розчин морфіну. То він наглядає за ходом подій. Покійницький бус їде в напрямку Парижа, повз Париж, навколо Парижа, немов входу до раю уже не знайти. Там причаїлася якась клініка, там на нього мають чекати, окупантам її не знайти. Єдине, що він знає: то — не Шаріте. Сутін перестає питати сам себе, котра година, яка пора дня — день, ніч чи сутінки. Вони їдуть і їдуть, без кінця і краю, то найдовший день у його житті.
Ще два дні минає. Тротуаром промайнула тінь, біла тінь, крихітна, худенька, згасла. Жанна Обютерн. Їй двадцять три роки. Вона знала його три роки. Вона жила в цьому світі три роки. Вона була з ним у Ніцці й Венсі. Збо послав його на південь, до Венса, щоб від контакту з яскравим південним сонцем посвітліла палітра його кольорів. Там йому треба було перебути іспанський грип, який лютував у Парижі, і канонаду перебути. У кожному житті є стільки вагомих причин для втечі. Від 23 березня 1918 року, чудового весняного дня, Париж обстрілюють «товсті Берти» — аж до травня. По двадцять одному пострілові щодня, з віддалі ста двадцяти кілометрів, канонада ведеться з лісу Сент-Ґобен, шістнадцять кілометрів позаду лінії фронту.
А в січні 1920 року Жанна знову обіймає обома руками свого круглого живота. Вона іде так, як ходять жінки на останніх тижнях вагітності. Її ведуть коридорами моргу, ведуть підземним лабіринтом до Амедео, улюбленця усіх можливих богів. Коли вона бачить його мертве тіло, вона тільки один раз скрикує, як заблуканий звір, божевільна від суму. Вона довго стоїть біля нього, не кажучи ані слова. Вона стоїть неподалік від дверей, не обсипає його поцілунками, тільки довго-довго дивиться на нього, щоб збагнути мертву загадку, яка втрутилася в її життя. Тоді відрізає пасмо свого волосся і вкладає його в руку Модільяні. Після цього вона задкує до дверей, не випускаючи коханого з очей.
На Монпарнасі всі про все знають. У жодному іншому місці чутки не поширюються так швидко, як тут. Є домовленість, і вона збирається її дотриматися. Вже майже нічого не залишилося зробити. Вона ночує в дешевому готелі, разом з нею Полетт Журден. Покоївка знаходить під подушкою ніж. Колись вона намалювала себе з ножем, якого ввігнала собі в груди. О, сила долоні. Маленькі мадонни — неймовірно сильні. Вважалося, що тільки одна її картина збереглася: погляд у глибокий тісний двір, у якому росте стрепіхате темне дерево, погляд з самої гори, з піддашшя. Згодом знайдуться й інші її картини, через десятки років, їх байдуже тримав у себе її брат. Ніхто на ці картини не чекав, хіба маленьким мадоннам належиться малювати? Проте дівчинка з помаранчевими губами Рембо була дивовижною художницею.
Жанна спокійна, вона побачила його помирання, а більше в цьому житті дивитися вже нема на що. Наступного дня, двадцять п’ятого, її батьки і брат забирають її з помешкання Збо, приводять її з вулиці Жозефа Бара на вулицю Амійо, де минули її дитинство і юність. Ніхто нічого не каже. Докори німі й затяті. Вони завжди знали, що до того дійде. Жанна закрилася за стіною мовчання, вона вже кілька років тому спорудила ці стіни навколо себе і в собі.
О третій годині ранку вона встає, її брат, який має її стерегти, заснув від втоми. Вона безшумною сновидою проходить через помешкання, іде так тихо, як не вміє ходити жодна людина, не наштовхується на меблі, відчиняє вікно, залізає на підвіконня. Відвертається, повертає обличчя всередину помешкання, щоб не дивитися на вулицю, і летить спиною з шостого поверху, забираючи зі собою своє друге дитя.
Скільки часу вона лежить? Дві години? Три? Її виявляє вранці двірник, який прийшов з великим віником і тачкою на роботу. Він обережно підіймає її, бере на руки, задирає голову вверх, починає обдзвонювати всі двері. Відчиняє батько, мсьє Обютерн. Він відмовляється прийняти тіло доньки, не хоче в своєму домі цієї поламаної ляльки. Нехай іде шукати свого італійця, який ще лежить у морзі. Батько велить двірникові віднести свою доньку на вулицю Ґранд Шом’єр, до майстерні, в якій вона жила з Модільяні. Двірник кладе молоду жінку на тачку. Впоперек кладе віника.
Сутін у покійницькому бусі намагається уявити собі, якою дорогою пішов двірник, які вулиці побачили крихітне, делікатне тіло. Дорога далека, всі дороги на операцію безконечні. Він повертає на вулицю Льомон, іде в напрямку Клода Бернара, далі й далі на південь, аж до бульвару Порт-Рояль, тоді звертає праворуч і йде прямо на бульвар Монпарнас. Він міцний, звиклий носити тягарі, невблаганний чоловік у дверях тієї квартири дав йому кілька купюр, він виконує доручення. Сутін бачить паризькі вулиці, скільки разів він ходив безсонними ночами, гнаний неспокоєм, тими кам’яними ущелинами. У своїй загостреній морфіном уяві він іде слідом за двірником, слідом за легким тілом Жанни. От врешті й вулиця Ґранд Шом’єр. Проте консьєржка в будинку номер 8 не впускає двірника досередини, вона вимагає від нього дозволу з поліції. Поліцейський відділок навпроти, на вулиці Деламбер. Він ще раз перетинає бульвар Монпарнас. Підіймається на піддашшя. Двері відчиняє Ортіс, двірник кладе юну жінку на ліжко. Він зніяковіло зупиняється на місці, притискає до себе кашкета, не відриває погляду від тіла покійної і кривавих слідів на обличчі. Ортіс дає йому чайові, і двірник зникає. Тут крижаний холод, надворі січень. Жанні морг не потрібний.
Наступного дня відбувається похорон Моді, її залишають на ліжку саму. Вони хочуть поховати її на цвинтарі в Баґно саму, без тих її завшивлених друзів-художників. Нікому не можна при цьому бути. Вона знову повністю належить їм. Маленьку мадонну поховають у південному передмісті Парижа. Не буде нікого, хто б крикнув їй
Ще не один раз художник прокрадатиметься на вулицю Амйо, вважаючи, що ніхто його не бачить. Ніхто не знатиме, що він там був, ніхто за цим не спостерігатиме. Тільки він знає, чого шукає на протилежному тротуарі. Він дивиться вгору на те вікно, з якого вночі вилетіла Жанна. Він виразно бачить її стрибок, пригальмовує його поглядом, дивиться на дорогу, об яку вона вдарилася, намагається вгадати точно, де це місце. Проте бруківка мовчить, кров, що витекла з її черепа, давно змив паризький дощ. А одного разу в сусідньому будинку відчиняється вікно, на підвіконня ступає молода жінка. Він кричить їй:
Ні! Не стрибай! Не стрибай!
І аж після цього бачить, що в неї в руці ганчірка і що вона зібралася помити вікна, а її напарниця тримає її ззаду за одяг, щоб вона тримала рівновагу. Обидві жінки весело розсміялися на його крик, їхні польські жарти він прекрасно розуміє, та, про яку він думав, що вона стрибне з вікна, повільно підіймає фартух і нижню спідницю й оголює стегна. Художника заливає сором, він глибше насуває на чоло капелюха і йде геть.
Він не ревнує до Моді, не ревнує за той політ Жанни, за той її останній пірует на замерзлій січневій калюжі, за той політ спиною самотньої фігури на безжально блакитному небі його любові. Та все ж той політ ніколи вже не щезне з його снів. Він розповідатиме про нього мадмуазель Ґард і назавжди запам’ятає її перелякане обличчя. Жанна вилітає з вікна на вулиці Амйот, пролітає безконечні поверхи, а художник зростається зі своїм сном і з ношами у катафалку, на яких він лежить на лівому боці у позі скрученого ембріона з кольоровими нігтями на руках.
До білої кімнати заходить доктор Бог і доволі гостро звертається до художника, що тихенько лежить на квітковому ложі:
Мсьє Сутінхаїме, Ви здорові. Операція Вам більше не потрібна. Все гаразд. «Френч тріпл» застосовано успішно. Свята трійця у складі ІНП, тобто інгібітора шлункової секреції та двох антибіотиків. Hellicobacter pylori більше Вам не докучатиме. Виразка Вас покинула, не шкодуйте за нею. Подумайте про біле, чудове молоко, боготворіть корів, меланхолійно згадайте бісмутовий порошок. Насолоджуйтеся білою свободою від болю. Можете залишатися тут, скільки заманеться. Але повторюсь: Ви здорові! Здорові! Можете залишити собі спогади, вони Вам не завадять. Розкошуйте ними, розширюйте важливі для Вас епізоди, змінюйте їх з легкістю, як Вам більше до вподоби, а можете розгнівано їх стерти, все це Вам дозволяється. Збережіть усе, що видається Вам вартим збереження, а образи, які б Вам хотілося змести з цього світу, зруйнуйте. Перепочиньте. Хіба не чудово перебувати в цьому білому місці? Ви дійшли до мети. Ви навіть маєте право бути тут. Але змушений сказати щось Вам. Вам забороняється одне: Вам категорично не можна тут малювати. Зрозуміло? Ніколи більше. Наслідки, у випадку непокори, були б страшні. Доктор Кно запише в протокол.
Перш ніж востаннє відключитися, Моді видихає своєму маршану Збо просто в вухо:
Не сумуй, я залишаю тобі геніального художника!
Погляд Збо недовірливий. Ніхто на пророцтво пророка з Ліворно не звертає уваги. Мабуть, він уже в білій гарячці, а його голі богині з блаженно заплющеними очима вже вітають його в чудовій середземноморській країні.
І це Моді ж буркнув до Сутіна в Сіте Фальґ’єр:
Тобі потрібний маршан, Хаїме.
Це Моді представив його 1916 року Леопольдові Зборовському, синові поміщика, студентові, який писав поезію, а 1914 року, за місяць до початку світової війни приїхав з Кракова до Парижа, переповнений жагою життя. У Парижі він найперше забув про Сорбонну. Аутсайдер зі слабким серцем умів жити легко і стильно, був схильний до розкоші, постійно живучи в борг. Почав він з того, що скуповував у букіністів рідкісні книги, а тоді перепродував їх, після цього були перші живописні роботи. Він складає полотна у своєму помешканні. Його сусідом на вулиці Жозефа Бара є Кіслінґ, це він вводить Зборовського в середовище художників на Монпарнасі. У березні 1916 року він стає маршаном Модільяні. За контрактом він виплачує Модільяні по 15 франків на день, постачає йому безкоштовно фарби, полотно, натурниць… Італієць малює у вітальні Зборовського, щодня від другої до шостої. А якось приводить зі собою Сутіна і відрекомендовує його Зборовському:
Першорядний художник, сам побачиш.
Збо морщить носа. Він любить Модільяні, захоплено лепече перед його картинами: Яка це поезія! Виймає з шухляди свічку і демонструє відвідувачам свої скарби, вигрібаючи їх з гори робіт, пестить їх долонями, голубить поглядом, в екстазі хитає головою перед голими красунями Модільяні. Яка це поезія, ви тільки гляньте!
Ще він любить Утрілло, тільки не цього жахливого, смердючого мужика з Білорусії. У нього волосся дибки встає, коли він бачить його роботи. Де тут поезія? Один лиш голод, викривлені предмети, перекошені обличчя, тут тільки нужда, очам немає де спочити. Маленькі людці, які перелякано зазирають у безкрайню безнадійність життя.
Але Хаїм прив'язаний до Моді, відтепер вони дедалі частіше приходять удвох, дві половинки, нероздільні у своїх голодних злигоднях. Красень італієць з добропорядного дому і неотесаний селюк, який шморгає носом і плямкає за столом, а рота витирає рукавом. Ганка Серповська, подруга Збо, цього типа терпіти не може. Він гіперчутливий, постійно ображається, його несміливість — тільки тонка оболонка, з-під якої щомиті може випорснути приступ шаленої люті.
Навіщо ти постійно тягнеш сюди цього брудного пархатого жидка? — сичить Ганка з докором.
А Модільяні каже, що то — неймовірно талановитий художник. І що він зуміє ще нас усіх подивувати.
Ганка тільки кривиться і закочує очі під стелю, коли Збо повторює слова Модільяні.
Та йди, ми з тобою точно не встигнемо здивуватися! Його картини такі самі гидкі й вимазані, як і він сам.
І Ганка з досади аж тупає своєю делікатною аристократичною ніжкою.
Збо хоче якнайшвидше спекатися його, висилає його на три роки в Піренеї, від 1919 до 1922, так вони не бачитимуть його, і мирному життю з Ганкою нічого не загрожуватиме. Наприкінці 1919 року він підписує з Сутіном контракт. П’ять франків на день. А тепер давай — дуй до Сере, це місце славиться своїми церквами.
Минуло два роки, а Збо не отримав ще жодної картини. Він сам поїхав туди, застав абсолютно розбитого Сутіна, який був готовий спалити все, що намалював. У подвір'ї готелю Ґаррет уже не раз бачили чорний дим. Збо вдається порятувати від нього більшість робіт. Запакувавши двісті картин у винайняту вантажівку, він від'їхав до Парижа.
Сутін теж ненавидить Збо, за всі ті приниження, яких зазнає від нього, Збо затягає з виплатою або забуває про гроші, продає роботи, не виплачуючи художникові відсотків. Він дає йому відчути: Ти — не Модільяні! Відсилає його на Лазуровий берег, до Кань і Венса, головне — подалі від себе. А тоді стається диво. Бо ж дива не забувають своїх земних адрес, як казав поет.
За три роки після смерті Модільяні в Монпарнас ударяє метеорит. У грудні 1922 року в Парижі вигулькує цей американський мільярдер, доктор Барнз. Про нього ходять чутки, що починав він рознощиком газет і що створив себе сам, є тим
А тоді настав якось день осяяння, коли він зрозумів, що світ складається не лише з запалених очей і його чудодійного медикаменту. І що фармацевтичні імперії такі ж смертні, як і китайські імператори. Він вирушає на пошуки кольорової вічності, бере на себе цю місію і прибуває до столиці мистецтва. Він приїздив до Європи невдовзі перед вибухом Першої світової, скупив тоді десятки полотен Ренуара, Сезанна, Матісса і Пікассо. Тоді 1922 року він побудував у Меріоні неподалік від Філадельфії музей для своїх скарбів, завданням його було навчити працівників аргірольної фабрики дивуватися, промити їм очі для впізнавання краси мистецтва. Він бере на роботу з однаковою охотою і білих, і чорношкірих працівників, він — ліберальний підприємець, дбає про благо своїх робітників. Він любить африканське мистецтво, відколи ходив з мамою ще дитиною на богослуження методистів і вже тоді приятелював з чорношкірими однолітками. Антисептичний засіб — то врешті-решт не остаточна істина. Здійміть свої дезинфіковані очі д’горі, там висять ряди картин. Скарбниця шедеврів майже повна, аж тут мисливський інстинкт фармацевта знову прокидається.
О осяяння очей! У грудні 1922 року він знову тут, ширить перед собою чутку про тисячі доларів, які сипатимуться вузькими вуличками від бульвару Сен-Жермен аж до набережної Сени. Він обшуковує галереї, бере собі в повірені Поля Ґійома, колекціонера й галериста, поціновувача африканського мистецтва, носиться як Наполеон вулицею Бонапарт. Строго дивиться з-за шкелець окулярів, а тоді — зненацька — широка і відкрита усмішка. Одне око, око фармацевта, строге й вимогливе, інше — око колекціонера мистецтва — ентузіастичне і зворушене. Доля всього людства залежить від бажання бачити, від неймовірного задоволення для очей. Альбертові Кумсові Барнзу п’ятдесят років. Він не має наміру купувати всяку базґранину, він шукає геніїв, Монмартр і Монпарнас — наелектризовані цим американським Крезом, галеристи нашорошують вуха, коли за вікном бряжчать долари. Кому пощастить цього разу, хто стане наступним щасливчиком?
Його придумала Америка, а він тепер хоче Америці віддати свій борг, хоче подарувати Америці рай для очей, заповнений дощенту шедеврами нового мистецтва з усім тим найкращим, що можна купити за добру тверду доларову валюту. У Ґійома він наштовхується на Сутінового «Маленького кондитера» і не може повірити своїм фармацевтичним очам. Малий учень кондитера — неймовірний, у живописі ще не було робіт такого класу. На кондитерів (тим паче — їхніх учнів) досі уваги не звертали. Ґійом виявив його, коли зайшов до якогось художника, щоб подивитися на одну роботу Модільяні. Несподівано його погляд впав на цього фантастичного кондитера, внутрішній голос заволав: Шедевр! Зовні ж Ґійом не подав виду, щоб не піднімати ціни.
Червоний колір, нестримне свято червоного: кіновар, малиновий, багряний, амарант, вишневий, кармін, вогняний, корал, рубін… Цього помічника кондитера Сутін намалював у Сереті. Його звати Ремі Цоккетто, йому сімнадцять років. У нього величезне відстовбурчене праве вухо, а червоний носовик приховує ліву долоню, немов культю. Цей носовик розтікається великою кривавою плямою по животу, позначає те місце, в якому гніздяться шлункові виразки. Ця картина змінила Сутінове життя. Так, це, по суті, його завоювання Америки. Барнз нетямиться від захоплення.
Ґійом два тижні возить його Парижем у своєму новенькому розкішному шестициліндровому «Іспано-Суїза» від галереї до галереї. Мисливський інстинкт не заспокоюється, щодень розпалюється більше. Ось йому вже не терпиться побачити торговця, в якого Ґійом придбав «Маленького кондитера». Зборовський не знає, що й думати, спочатку він взагалі не може зрозуміти, що Барнз прийшов до нього через цього жахливого Сутіна, він намагається продати американцеві роботи Модільяні, які після смерті художника приносять непогані гроші. Ні, іншого разу.
Я хочу подивитися на роботи Сутіна, Ви що — не розумієте?
Фармацевт із Філадельфії нетерпеливиться. Приголомшений Збо стає навколішки і видобуває з-під просидженого дивана полотна, одне за одним. Він зачаєно спостерігає за цим схибленим американцем, Ґійом подає Збо мовчазні знаки бровами.
А містер Арґірол не втомлюється бурмотіти своє
Барнз входить в раж і скуповує понад п’ятдесят робіт, дехто на Монпарнасі подейкує навіть про цифру сімдесят, а є такі, що стверджують, що робіт він купив рівно сотню. Монпарнас чуток — то величезне збільшувальне скло. А цей американець стоїть посеред вітальні Зборовського і гримить своїм густим могутнім голосом фармацевтичного бога:
Відтепер Монпарнас має свою американську казку, яку гарячково переповідають на всі лади далі. Всі, буквально всі, розповідають про появу американця і про те, як цей американець однією рукою видобув Сутіна з болота монпарнаських спитих художників, тримаючи в іншій руці купу доларів, якими він міг собі купити будь-що в цьому світі. Раніше всі шкодували цього мовчуна зі Смілович, та він від голоду ледь на ногах тримався, бідака. А тут появляються заздрість і несхвалення — вірні супутники бажаних художників. Скільки їх, таких невизнаних геніїв, усе своє життя чекають на фармацевтичного бога, який, як Барнз, прийде в їхні печери і брудні майстерні, тикаючи вказівним пальцем на роботи і голосно проголошуючи:
Коли доктор Бог зайшов у білу палату, художник Сутінхаїм, мабуть, точно згадав про появу в своєму житті американського мільярдера. Цілитель всебічного запалення очей! І фармацевтичний бог вантажить свій улов Сутінів у Гаврі на корабель. У віллі в Меріоні біля Філадельфії існувало перше представництво в Америці, вже 1923 року картинам вдається перестрибнути через океан.
У несвідомому стані художник намагається підвестися з нош і тихо сказати обом водіям покійницького буса:
У мене також був якось свій водій, чуєте? Чудовий автомобіль Збо завжди був до моїх послуг.
Але голос його до водіїв не долинає, вони саме шукають порожні сільські дороги через крихітні села. Голос його далеко-далеко, він потонув у бурхливому ватному потоці спогадів, подарованого йому розчином морфіну, який вигадав Сертюрнер.
Зборовський, польський поет, який став торговцем художніми творами, який любить носити білі костюми й білі черевики, теж нарешті придбав собі автомобіля і найняв на роботу водія, Данероля. Після передчасної смерті Модільяні колекціонери нарешті почали пожадливо скуповувати роботи італійця, а від часу тріумфального походу Барнза до нього приїжджають американці й залишають на столі вітальні пачки доларів.
Данероль! Так, Сутін виразно бачить його перед заплющеними очима. Його без зупинок везуть до Ніцци, він спить скрутившись калачиком на задньому сидінні, ембріон художника в машині марки «Лінкольн», модель
До Ванса або до Кань-сюр-Мера, там дивовижне світло, каже Збо.
Іспанський грип уже закінчився, почалися золоті двадцяті роки. Тільки от Сутін терпіти не може цього сліпучого пихатого світла, його розпач можна порівняти з попереднім розпачем у Піренеях. Він зішкрібає з полотен намальоване, нищить полотна, розпорює їх.
Я хочу покинути Кань-сюр-Мер, я не терплю цього пейзажу. Доведеться малювати убогі натюрморти.
Він сам один. Він ходить по колу. Його тут нічого не тримає. Він хоче геть. Ненавидить сонце. Ненавидить Кань-сюр-Мер. Ще й до того — самого себе ненавидить. Він терпіти не може, що ненавидить сам себе.
Він є на кожному полотні. Ось він — крихітний мандрівець, який заточуючись бреде жовтою дорогою, ноги вже ледь несуть його. А може он він — уже лежить на тій дорозі? П’яний? Людина, що спіткнулася? Людина, яку поклало на лопатки життя? На сільській площі у Вансі стоїть величезний платан, він малює його десятки, сотні разів. Платан — найтемніше дерево, яке затуляє всесвіт, платан — розтріпана чорна загрозлива маса. Сутін каже до Данероля:
Це дерево — собор!
Там теж вирине карликовий нещасливий чоловічок. Крихітна іконка загубленості. Проте водій Данероль має від Зборовського ще одне таємне доручення. Він повинен всюди непомітно ходити за художником, стежити за ним, підбирати його. Припустімо, він відвіз Сутіна кудись на узлісся чи на якусь тиху вуличку в Вансі, відійшов від художника, який порозставляв мольберт і своє малярське причандалля на належну віддаль, то, поки художник малює, Данероль набирає з криниці відерко води й береться акуратно мити капот «Лінкольна», тоді, без поспіху, бічні крила автомобіля, урочисто — двері, з майже демонстративною повільністю — до блиску начищає дверні ручки. Після всього він натирає автомобіля замшевою ганчірочкою, поки той не виблискує у всій своїй красі.
Він цілими годинами чистить машину, але не забуває стежити боковим зором за художником, спостерігає за кожним рухом Сутіна. І коли зненацька вибухає буря розпачу, і Сутін у приступі шалу починає нищити полотно, завдання Данероля — відволікти художника, заспокоїти його, запровадити його в якусь з кнайп неподалік на рятівну чарочку. А поки той заспокоюється, знову вислизнути надвір, обережно зібрати залишки роботи, запакувати їх у багажник «Лінкольна», щоб потім передати Збо. А той віднесе полотно до реставратора, якому знадобиться мало не хірургічна вправність, щоб відновити обривки у їхній цілості.
До Зборовського в його невелике помешкання на вулиці Жозефа Бара заходить гостя з майбутнього.
Ні, Ви тільки гляньте, що собі цей Сутін дозволяє!
Збо показує портрет старої актриси. Полотно лежить на підлозі, розрізане в кількох місцях, немов художник хотів зняти м’язи натурниці аж до кістки.
Знову мені доведеться видати маєток, щоб заплатити Жакові за реставрацію.
Його давній приятель Мєщанінов змушений був буквально виривати свій портрет з рук художника, тому що Сутінові портрет не сподобався, і він хотів його знищити. Коли художник виявляє в помешканні Збо показну кількість робіт, які, як він думав, він знищив, він, поки за ним ніхто не спостерігає, згрібає полотна в одну купу і заштовхує їх у камін. Язики полум’я звиваються вгору, всюди дим, прибігають сусіди, викликають пожежників, будинок оточують поліцейські, складають протокол.
А розгніваного Сутіна вже й сліду не залишилося, він вибіг з будинку.
Данероль, водій: Він вимагає від мене, щоб я читав! Він декламує мені Рембо! Ми дискутуємо про гладіаторські бої і про душу, яка втручається у земні справи, не покидаючи небес, про листи Сенеки до Луцилія!
Данероль відвозить його влітку 1928 року до Бордо, до мистецтвознавця Елі Фора, той пише першу серйозну монографію про цього чужинця, зображає його релігійним художником, називаючи його релігією колір. Насправді все не так. Художник збирається встати і заперечити. Аж тут заходить донька Фора. Сутін хоче прогнати цей спогад, ні, не хоче, він не хоче про це згадувати.
Данероль і начищений до блиску «Лінкольн», так, правильно. Поїздки до Ніцци, все так. Тільки не Марі-Селін. Через свою безнадійну несміливість і вайлуватість він зіпсував освідчення. Він ніколи не вмів розмовляти з жінками. Моді зачаровував їх своїм голосом, він наспівував, нашіптував їм у вуха поезію, від якої їм спиною бігали мурашки. Вони здригалися, заплющували очі, а він уже клав руку їм на плече, встановлюючи після контакту з вухом контакт зі шкірою. А далі все йде само собою. Він проганяє образ Моді, який шепоче ніжно й заклично, цей спогад ще більше позбавляє Хаїма сміливості. Він перечікує, поки залишається з Марі-Селін у кімнаті наодинці. Довго мовчить, поки їй не стає трохи лячно. Нарешті з його губ зривається перше хрипке слово:
Мадмуазель…
Так, слухаю, мсьє Сутін.
Він втуплюється в килим, на якому вона стоїть, немов згубив там щось, монетку, олівець, клаптик паперу. Він розпачливо вишукує на землі щось, чого не губив. Не наважується підняти очі і поглянути на неї. Мадмуазель Фор і собі починає роздивлятися килим під ногами, але — при всьому бажанні — нічого там не бачить. Краса непокоїть його, карає його. У дешевих борделях Моді швидко добивався уваги справжніх перлин, вони, хихочучи, чалапали за ним в готельний номер. А Сутін вибирав собі потворних, безформних жінок, риси яких свідчили про ранній алкоголізм і погане харчування, а шкіра розповідала про життя, сповнене поразок.
Так, мсьє Сутін, слухаю, Ви щось хотіли сказати?
Мадмуазель Фор, є одна… людина… вона… хоче… попросити Вашої руки.
І тоді вона заходиться дзвінким і легким сміхом, знищує його цим своїм сміхом. Вона сміється, немов істота з іншої зорі, сміється прозорим перлистим сміхом, сміхом, який означає: Життя — надто легке.
Правда, і хто ця людина? Три дні тому в мене попросив руки один пілот. І я погодилася, розумієте? Він пообіцяв, що візьме мене колись зі собою політати, уявляєте, забере мене в небо.
Художникові хочеться від сорому провалитися крізь килим. Він стрімголов вибігає з кімнати, йому відмовили. Порівняно з пілотом шанси в нього нульові, навіть якщо він зараз не одягнений більше в поплямлену фарбами робу, а носить костюм від Берклі. Сором залишається незмінним, його не приховаєш переодяганнями. За якийсь час пілот гине в авіакатастрофі, а Сутін розсварюється з найкращим знавцем і поціновувачем своїх робіт.
А ось іще один пілот зірвався. Після того, як Барнз викупив у нього скарби з-під дивана, Збо полюбив жити на широку ногу. Він вельми правдиво вдавав справжній добробут, бездумно протринькував усі свої доходи. Галерею на вулиці де Сен він відкриває 1926 року, але успішною їй судилося бути недовго, якихось два-три роки, а тоді ейфорія закінчується. Настає 1929 рік, біржевий крах, Велика депресія. Американці вже не їдуть до Європи, попит на картини згас. Містер Арґірол марно бореться з запальними процесами американських очей.
Збо абсолютно безуспішно спекулює на біржі, у березні 1932 року помирає в сорок три роки на самоті та в боргах. Його слабке серце знало правду. Гроші — то тільки гроші, вони призначені для розтринькування, а більше ні для чого. Добробут — облуда й омана, будиночки з карт повинні розвалюватися. Монпарнас — світовий центр розтринькування грошей і талантів. Його білі мешти денді втратили власника. Анонімна загальна могила злидарів. Життя — завжди не більше, ніж вдаваний добробут. Воно живе на широку ногу і не потрапляє в ритм.
Сутін живе тепер в пасажі д’Анфер, варто просто перейти бульвар Распай і ти вже на цвинтарі Монпарнас. Йому моторошно від цієї адреси: Пекельний пасаж. Назви й імена викликають у нього забобонний трепет. Які короткі тут доріжки, тільки поїздка до остаточної операції тягнеться, так йому видається, безконечно.
Доктор Бог з’являється у своєму розкішному білому одіянні в палаті, з замисленим виразом обличчя підходить стриманим кроком до ліжка художника, і, навіть не глянувши на нього гаразд, починає говорити:
Кров — це абсолютно особливий сік…
І бурмоче привітно, з легким докором:
Ах Гайнріх… Гайнріх…
Ніхто в це бурмотіння спеціально не вслухається. Голос доктора Бога, коли він розповідав художникові під час своїх обходів єлейним тоном про успіхи світової медицини, звучав плаксиво. Про війну він не говорив ніколи. Та все ж скидалося на те, що він у своєму білому раї нарікає. Клініка явно не давала йому достатньо приводів до радості. Очевидно, не все тут відбувалося так, як би йому хотілося. Усмішка промайнула його обличчям тільки під час демонстрації резекції шлунка за методом Більрота.
Художник Сутінхаїм лежить на чистих білих лікарняних простирадлах у своєму сніговому ліжку і мовчить. Він постановив собі мовчати і тут теж. Чинити так, як робив усе своє життя. Зважувати кожне слово на сніговій вазі. Щоб не трапилося ані сніжинки з художникового життя. Нічого, окрім картин. І докторові Богу ніяк не вдасться видобути з нього щось більше, ніж тоді дізнавався той божевільний Генрі Міллер, який на початку 1930-х років мав узяти в нього інтерв’ю для якоїсь з американських газеток. Хмара мовчання. Щоправда, тут уже не було хмари сигаретного диму, з нею довелося розпрощатися. Художник мовчки дивиться на біле покривало на собі, витягнувши руки по швах, немов виструнчившись лежачи. Тільки пучки пальців він ховає в долоні, щоб докторові Богу не було видно слідів фарби під нігтями. Тому складається враження, ніби він стискає руки в кулаки. І — так, він мовчить.
Доктор Бог не припиняє просторікувати, наполегливе мовчання художника не збиває його з наміру висловитися.
Скажіть, а у крові більше життя чи смерті? Звісно, доктор Бог веде далі, ніби нічого не відбувається, кров постачає цій тілесній оболонці, яка викликає тільки сміх своєю наповненістю або зморшкуватістю, харчування і кисень, полоще тіло гормонами і розкішними мікроелементами, унормовує гармонію клітин. Адже одночасно кров — це плинна, невпинна смерть. Адже тих двадцять п’ять трильйонів червоних кров’яних тілець, які пересуваються в тілі, схожі на заблукані дараби, це насправді відмерлі клітини, Ви знали це? Суцільні клітини-невдахи. Вони розгубили свій генетичний матеріал, майже всі клітинні органи. Вони — багряна смерть. Кров розповідає нескінченну історію вимирання і непоправних втрат.
Тільки не кажіть мені на це, що не можете дивитися на кров, мсьє Сутінхаїме. А як же закривавлена туша вола, м’ясні вітрини в Сере, помічник різника, зображений в усіх можливих криваво-червоних тонах, оббілована туша зайця, що лежить, немов розп’яття, на столі? Всі знають, що найкращою недільною розвагою для Вас було відвідання боїв реслінгу на зимовому велодромі. Затискання, розминання, придушення людської плоті, вирячені очі, кров на трико борців, протяжний стогін, що долинав зі сплетіння тіл. Так, на чому я зупинився? А, ну так, червона кров.
Тепер уже доктор Бог усміхається з задоволеною міною, розповідаючи художникові про дивовижну смерть у житті червоних кров’яних тілець. Його, до речі, більше приваблюють білі кров’яні тільця. Адже цих п’ятдесят мільярдів клітин — живі й повноцінні. Вони захищають організм від інфекцій. У сполучних тканинах вони стоять, як невелика варта, і чекають. От тільки якщо вони надто довго бездіяльно чекають у спинному мозку, то врешті-решт скоюють там самогубство. А в білому раю всі кров’яні тільця мають бути білими, бо там, у тому раю, смерті більше немає, каже доктор Бог. Червона кров — то фактично парафія смерті. Вона протікає крізь живих людей, немов гігантський мертвий потік, Ви спроможні уявити собі це?
Сутін, цей художник, мовчить і мовчить. Він думає про відкриту рану на чолі Ма-Бе, коли злюща власниця квартири в Шампіньї з усього розмаху затріснула двері. Думає про півня, підвішеного вранці на Йом-Кіпур над порогом дому, щоб стекла кров.
Вони вже мертві, але й далі ще прислужують. Ну достоту, як ті художники, чи не так, мсьє Сутінхаїме? Червоні кров’яні тільця виконують своє завдання і після смерті. Вони ще сто двадцять днів розносять кисень з легенів по тканинах організму, аж поки їх урешті не поглинуть клітини селезінки чи печінки. Щоденно жертвами цього знищення стає двісті мільярдів тілець. Двісті мільярдів, мсьє.
Доктор Бог робить театральну паузу і зі смертельною серйозністю картинно занурюється в роздуми. За якусь хвилю він здригається і каже далі:
Хіба не дивина, що люди настільки мало знають про сік, що тече їхнім тілом? Що вони так лякаються, коли кров витікає? Немов уперше усвідомлюють, що вона в них є, що цей стрімкий потік з самої лишень смерті стримують тільки сполучні тканини і шкіра. Зовнішній шар нашої шкіри також складається з відмерлих клітин, наша тілесна оболонка — це шовковистий цвинтар. Взагалі, в людському тілі неймовірно багато смерті, Ви не вважаєте? Про слизову Вашого шлунка я нині взагалі промовчу.
Слово «перфорація», яке з таким притиском вимовив лікар у Шиноні, знову зринає в голові художника, який слухає тираду доктора Бога, бо що інше він може робити у тих своїх білих простирадлах. Проте він мовчить.
Доктор Бог ще довго розводиться про червону, мертву кров. Він каже ще таке: Тих п’ять літрів — то невеликий світ, у якому життя і смерть подають собі руку, взаємно підтримуючи себе. Смерть, фанатик корисності, плаває у крихкому житті, яке міцно вчепилося за червоні дараби, навантажені киснем.
Художник ще пам’ятає, як вигукнув одного разу, перш ніж розпоров наступне полотно:
Я не збираюся потонути у власній крові!
Він не дає докторові Богу продовжувати своє самовдоволене розумування. Він просто перестає вслухатися. Легка дрімота відносить його геть з цих білих простирадел. І коли він за якийсь час напіврозплющує одне око, доктора Бога вже не видно. Він знову відключається, аж раптово його розбуркує гучне гримання до дверей та енергійний голос на коридорі:
Санітарно-гігієнічна служба! Санітарно-гігієнічна служба!
Художник здригається. Невже і тут? Але нічого не відбувається. Ніхто не вривається в приміщення. Він справді почув той голос? Вухо любить обманювати нас. Чує свистки, а думає про торохкотіння локомотивів, що від'їжджають вдалину. Воно мучить нас дзвоном, шумом або взагалі втратою слуху. Ні, справді, хтось реально крикнув за дверима «Санітарно-гігієнічна служба!». Він згадує про волову тушу. Вона ще там теліпається, розкладаючись. Йому доставили її зі скотобоєнь Вожирар, таких знайомих йому з часів життя у Вулику. У майстерні на вулиці Сен-Ґотар він змайстрував спеціальний каркас, прикріпив до нього міцними мотузками тушу, то було зовсім нелегко, учень різника мусив йому допомагати. Він цілими днями простоював перед цією тушею, боровся з воловими ребрами, м’ясо почало псуватися, втратило свіжість червоного кольору, набуло кольору іржі, з кожною годиною більше і більше підсихаючи. Його необхідно відсвіжити!
Полетт Журден, сама терпеливість, добра дитина для будь-якого доручення, яку Зборовський приставив прислуговувати художникові, тягне до майстерні повні відра волової крові. По одному в кожній руці. На її м’яких пухких долонях відбиваються червоні сліди від відерних дужок. Художник марить Рембрандтом, в енний раз біжить, немов шалений, до Лувру, щоб подивитися на тушу бика, що намалював Рембрандт. А тим часом від туші в майстерні розноситься такий нестерпний сморід, що Полетт змушена дихати ротом.
Мсьє Сутін. Я більше туди не піду.
Їй так незручно, коли робітники на бойні дивляться на неї з недовірою. Коли вона вичитує в їхніх поглядах підозру. І для чого цій малій стільки крові? Що вона з нею робитиме?
То для дуже великого хворого, — белькоче вона вибачливо.
Художник хапає відро, виливає кров на коричневу тушу тварини, він торжествує, адже ребра вола знову заблищали, смерть тріумфує, підбадьорена свіжою кров’ю. Кров скрапує вниз тонкими струмочками, пробивається крізь щілини в підлозі й потрапляє в нижні помешкання, поки врешті жильці не підіймають ґвалт і не викликають поліцію. Вони підозрюють, що там нагорі когось убили. А сморід, сморід просто нестерпний, він лине аж у небеса!
Врешті хтось рвучко гримає до дверей, художник тільки що знову це почув, у своєму білому раю.
Хто там?
Санітарно-гігієнічна служба! Негайно відчиніть!
Художник лякається, він білий, як мрець. До майстерні заходить державний службовець у білому фартуху і білому кашкеті. Він має намір конфіскувати нестерпно смердючу волову тушу. По майстерні літають рої зелених мух. Сутін не знає, що робити, адже картина ще не готова. Рембрандт тріумфує в кутку майстерні.
За нещасного художника береться просити Полетт:
Ви ж бачите, що він саме малює це, воно йому потрібне, щоб закінчити роботу, будь ласочка!
Працівники санітарно-гігієнічної служби змилосердилися над художником, вийняли шприци і накололи нещасне м’ясо на ребрах аміаком. Вони демонструють йому секрети консервації тварин, потрібні йому, щоб не занечистити дім остаточно. Відтоді він із вдячністю розгулює світом з формаліном та аміаком, а ще — набором великих шприців, щоб зберігати тріумф смерті свіжим і яскраво-червоним. Індики, зайці, фазани. Йому доставлять ще не одну волову тушу, і щоразу він фіксуватиме на полотні інший аспект соковитої смерті: наріст жовтого пористого жиру, неприродну деформацію кінцівки або згустки крові, що утворюють драглисту поверхню.
У 1925 році він уперше може винайняти помешкання, всього за кілька кроків від парку Монсурі, ще він має тепер велику майстерню, теж неподалік, на вулиці Сен-Ґотар, там він і малює тваринні трупи.
Він постійно біжить у Лувр, похапцем купує квиток. Йому негайно треба побачити Рембрандтову тушу бика… і натюрморт зі скатами Шардена, і пейзажі Коро, рожеві форелі Курбе і Похорон в Орнані. Він роздивляється роботи одну за одною, цілими годинами. Ці його давні таємні походи перетворилися на ритуал. Побачити все. Немов то напівоголені проститутки в
Музейні охоронці впізнають його, подають собі за його спиною тривожні сигнали поглядами і пальцями, переживають, що він задумав крадіжку, адже всі ще пам'ятають, як звідси викрали Джоконду. Вони підозрюють навіть задум напасти на якусь з робіт. До музею ходить чимало божевільних, а ненависть до мистецтва поширеніша, ніж герпес. Звідки їм знати, що руйнує він роботи тільки одного художника… Але не своїх богів.
Санітарно-гігієнічна служба! — ще раз лунає з коридору.
Тепер він мешкає в нормальній квартирі, має майстерню. Проте кризи частішають. Біль перегинає його вдвоє, нападає зненацька, безцеремонно. Так було і в Кліші, на вулиці д’Ельзас, у перші місяці 1928 року. Від болю він упав посеред вулиці, м’ясник з крамниці поблизу підібрав його і відніс, немов закривавлену тушу бика, до доктора Детуша. Детуш? Луї-Фердинанд Детуш? Цього імені він ще не чув.
Як йому вдається чути голос Детуша в покійницькому бусі? Хіба люди на смертному одрі всезнаючі? Під кінець операції людина, що стікає кров’ю, вже не розрізняє, що справді пережила в житті, а що — знає лише з розповідей. То з ним було чи з кимось іншим? Життя — це завжди більше, ніж власні спогади. Чи справді то його пам’ять, чи, може, його пам’ять перетнулася з чиєюсь іще? А він справді чує всі ті голоси, що зверталися до нього впродовж його життя? Де той прилад, на який ведеться запис? Наскільки містким є його вухо? Чи то маковий сік Сертюрнера міксує спогади й голоси, чужі звуки та власні пережиття? Чи його спогади недостовірні й ошукують його?
Ні, доктор Бог напевно знає правду.
Детуш пише до комісара поліції Армана Мерля, в майбутньому всі люди зі здоровим глуздом вважатимуть цей лист вигаданим. Проте випадок не знає здорового глузду, каже Елені, і це не випадково. Доктор Бог з тріумфом розмахує листом, у нього в руці — речовий доказ. Він лагідно підсуває листа під ніс художникові.
За цей тиждень мав двох пацієнтів. Доньку сусідки, якій партачно зробила аборт пупорізка в її кварталі (принесла мені двадцять франків) і випадкового перехожого, дуже дивного чоловіка! Вчора до мене в практику зателефонували, відкриваю — м’ясник, що живе нижче поверхом, він того типа власне й приніс. У чоловіка кров на сорочці. Блідий аж сірий. Він втратив свідомість перед моєю крамницею, каже до мене м’ясник. Впускаю їх. Починаю огляд того типа.
Ну добре, то я вертаюся до себе за прилавок, каже мені товстун з крамниці, і я залишаюся сам з пацієнтом. Він не каже ані слова. Можна навіть подумати, що він боїться… Загалом одягнений він добре, але шия — дуже брудна, і від нього тхне давно не митим тілом.
Беруся випитувати його: Що трапилося, старий? Він вагається хвилю, а тоді каже мені: Мій шлунок! У мене виразка. З акценту відразу чути росіянина чи поляка. Огляд підтверджує: у нього, без сумніву, виразка шлунка, інтенсивна профузна кровотеча, кров яскраво-червона, без повітряних пухирців, не спінена.
Поступово його самопочуття поліпшується. Він каже, що він художник, що його ім’я Хаїм (він вимовляє це з гортаним «х») Сутін, що він саме повернувся з Амстердама, куди їздив подивитися роботи Рембрандта; і що гуляв кладовищем Батіньйоль, коли раптом почав блювати кров’ю…
Він каже, що сам родом з Вільна, що мав злиденно-вбоге дитинство в литовському єврейському селі і мріяв стати художником, тільки от в тій його місцевості то було неможливо. Рабини забороняють, а він ту релігію має глибоко десь!…
Питає, чи знаю я
Він не вгамовується, все більше накручує себе. Урок анатомії? Звісно, знаю… І Натюрморт з підвішеним павичем… і Нічну варту… а Оббіловану тушу бика? Так! Так! Звісно!
Для індусів розчинення є їхнім становленням, кажу я йому… Він відповідає: Любов сильна, як смерть!
Надходить вечір, ми ще розмовляємо. З тим його шлунком я не можу йому порадити піти поїсти. Даю йому трохи бісмуту і якісь болегамівні ліки.
Ми дискутуємо про м’ясо… плоть… жінок… гидоту… він описує оббілованих зайців… я розповідаю про африканських покійників… розкладену плоть… жінок…
Ми ніяк не можемо просто так перервати наш вечір, тож я беру його зі собою в бордель…
Зі щирими вітаннями, Луї
А чому би й ні. Випадок завжди сліпий, і це добре. Хіба існує щось справді розумне й логічне, ну, може, хіба що сон. Детуш? Так, десь чув. Коли 1937 року один приятель підсунув йому під ніс фотографію, він одразу впізнав на ній доктора з Кліші й перелякався. Але фотографію підписано іншим іменем. Тепер доктор Детуш, доктор медицини в Парижі, використовує як ніжний жіночий псевдонім ім’я своєї бабусі: Селін. Він розпустив лікарську практику, з хижим оскалом катапультувався високою дугою з Кліші геть і вже під час польоту взявся писати товстий роман «Подорож на край ночі».
Та ніч тільки розпочинається. У 1936 році доктор Бардамю пише ще один транш свого отруєного життя: «Смерть в кредит». Так, він розбиває життя і текст на частини, обхідні шляхи йому миліші. Художник одразу ж упізнає доктора Детуша, який тепер пише. Так, це він, той самий, тільки ім’я інакше. Він би ніколи не зміг забути цього обличчя.
Він часто бачить доктора Бардамю у снах, бачить, як той женеться за ним вулицями Кліші. Тепер він перетворився на озлобленого гнома, в руках якого шарудять жовчні аркуші паперу, в яких він описує цього закривавленого пацієнта і йому подібних як паразитів, покидьків, душогубців Європи. Ці аркуші — це його нашумілі памфлети, в лівій руці: «Дрібниці для побоїща», а в правій: «Школа трупів». Доктор верещить, його голос зривається, недаремно він є другом і шанувальником відомого клоуна з вусиками: Винищити, струїти всю цю пацючу нечисть, витоптати цих виблядків. І щоб жодного не залишилося, чуєте? Жодного не залишайте, чуєте, ви… кричить доктор-убивця, який тоді в Кліші підібрав художника і надав йому медичну допомогу.
І бажання доктора Бардамю здійснюється. У травні 1940 року до Франції приходять окупанти, щоб взятися за виблагану ним чистку. Вони вражені, як нетерпляче цей жовчний тип чекає на них. Бардамю постановив собі перевершити навіть найбільш вишколеного з окупантів, присоромлює не одного з них, запідозривши в недостатній ревності, і в результаті помирає навіть не в Зіґмарінґені, а затишно в своєму ліжкові в Медоні. Якщо б тіло доктора Бардамю віддали на розтин, патологоанатоми були б вражені кількістю отрути, яка виділилася б із трупа. Стільки жовчі не міститься ні в кому з живих істот. Вона тече й тече. Згодом його фанати жадібно висмоктуватимуть ядучий сік з отворів, залишених після літературного розтину, зроблять його своїм невситимим святим, питимуть невиразно белькочучи його паскудну євангелію зі слизу й ненависті. У цієї горлянки, що горлала про масакри, знайшлося чимало чудових адептів.
Художник виразно чує, як за чорним катафалком біжить щодуху доктор Бардамю, він важко дихає, він мчить з усіх сил за катафалком, що повільно їде дорогою. Він вже майже наздогнав машину, гатить кулаком по задньому склі, притискає обличчя до вікна, шукаючи за художником, який з жахом упізнає доктора.
Бидло! — кричить доктор Бардамю. — Покидьок! Пацюк!
І знову б’є кулаком по чорній блясі машини. Чи він — один з тих вікінгів, один з тієї вовчої зграї, що вже нападала на художника в цьому катафалку? Пацієнт чітко бачить лікаря-вовкулаку, який наближається до машини, обидва крила машини стали раптом прозорими, можна навіть відчути отруйний подих задиханого доктора.
Санітарно-гігієнічна служба!
Художник впевнений, що виразно почув це слово з-за дверей. Він смикається, немов хоче підвестися зі своїх металевих нош, але знову відразу ж опускається назад, втуплюється в стіну, скручується у зболений ембріон. За вікном пропливають злиденні картопляні поля зі зграями вороння, раптом хтось кладе на чоло художника долоню.
Художник, загорнений у свій сніжно-білий кокон з простирадла, реєструє наростання і спад шуму в коридорі. У його палаті не існує ні дня, ні ночі, немає вікна надвір. Але вухо сприймає припливи й відпливи звуків, фіксує їх з ірраціональною вдячністю, і ці звукові коливання, які то затихають, то посилюються, надають певного ритму його дням, якщо це можна назвати днями.
Він здоровий, доктор Бог особисто підтвердив йому це. Він перебуває у стані безмежної відсутності болю. Його виразка шлунка відкланялася. Проте «блаженством» його стану не назвеш. У ньому перестало пульсувати життя, без болю він уже не той, ким був. Він тепер художник мінус біль. Серце без пульсу. Йому пригадуються два поетичні рядки, тільки він не пам’ятає, якого поета.
Коли навколо вже немає того, що було, то неважливо, беруть вас в оточення чи це гра-бліц.
Поширюється відчуття, яке йому важко назвати нудьгою і вже точно не переситом, бо воно — інше. Ні, йому не бракувало болю, і він точно не вважає біль чимось цінним. От тільки блаженства йому таки бракує. У білому раю, звільненому від болю, йому нічим зайнятися. Він відчуває себе зайвим. Все зроблено, операція відбулася чи не відбулася, в усякому разі він — чудовий результат остаточного зцілення. Він не розуміє, що таке «френч тріпл». Бубонить собі під ніс:
Все пропало.
І сам лякається цієї фрази. Коли все пропало, щось має відбутися. Художник приймає рішення дочекатися до остаточного стихнення всіх звуків, та, коли вони, незважаючи на відплив, все ж не зникають зовсім, він обережно відкидає простирадло кольору льодовика вбік і помалу підіймається з постелі. Він чекав, що йому підкосяться ноги, проте нічого такого не трапляється. Він не знає, скільки часу минуло, не пам’ятає вже, коли востаннє ходив своїми ногами. Раніше темп його кроків завжди залежав від болю, він тікав від болю, підштовхував себе до втечі.
Він ставить одну ногу, потім іншу, і сам дивується, як легко йому це вдається, якими невагомими здаються йому власні ноги. Він здивовано віддаляється на два-три кроки геть від ліжка, випростаний, не зігнений, тоді рішуче підходить до дверей і тихо їх прочиняє. Висуває голову на коридор, повертає її ліворуч, праворуч. Звуки ще тут. Він вже тримає напоготові якесь пояснення своєї появи, проте в коридорі — нікого, кому він міг би виголосити свою заготовку. Звуки, які нагадують говіркий потік, походять насправді не від видимих людей. Мабуть, їх передавали в коридори через гучномовці, от тільки навіщо? Лікарняні звуки, мирні, без драматизму.
Художник дивується, проте записані звуки не викликають ніякого занепокоєння. Його спокій непорушний. Він ще раз повертає голову ліворуч, тоді праворуч, і вирушає в лівий бік. Він іде повільно, осмислено, бачить себе під час ходи, і більше не відчуває болю, від якого треба було б тікати.
Він доходить до кінця коридору, відриваючи ступні від долівки, не шаркаючи за звичаєм хворих і виснажених. Йому не зустрічається ніхто, ліворуч і праворуч — лише помальовані білою фарбою двері, трохи вигнуті назовні, схожі на товсті холодні дверцята холодильників. Нарешті в самому кінці коридору — вікно. Він визирає назовні, але не наважується відчинити його. Тієї ж миті його прошиває впевненість, що вікно все одно не відчинилося б. Упевненість настільки непохитна, що він навіть не простягає руки, щоб перевірити свій здогад.
Очевидно, зараз ніч, біла ніч. Прожектори, які випромінюють біле, яскраве світло, не спрямовані ні на що конкретне, в усякому разі не видно нічого, що могло б служити об’єктом освітлення. Снопи світла байдуже перехрещуються, зникають у безглузду чорноту тла, це не матовий чорний колір, а армійський сірий, сірий фельдґрау на змазаному видноколі.
Його страшенно дивує одна річ. Падає тихий густий сніг, білі сніжинки прибиває до прожекторів, причому світло від цього не тьмяніє, сніжинки тільки падають на лампи і летять далі вниз, де вже утворився товстий сніговий покров.
Якусь хвилю він стоїть біля вікна і спостерігає за цим спокійним снігопадом, видихає на віконну шибу слово «Мінськ», намагається не втрачати польоту снігових пластівців з поля зору. Його заколисує спокій снігу, він потрапляє в схожий на сніг за своєю безглуздістю стан умиротворення, дивиться на прожектори і пригадує собі фари покійницького буса, які пізнього вечора втупилися в порожній краєвид.
Куди він виїхав уранці? Чи то все ще був той самий день? Він силкується пригадати назву конкретної місцевості, але ніяк не може видобути її з пам’яті. Шато, повторює він, шато, замок. Йому згадується ім’я Жанни д’Арк. А до чого тут воно? Він знає точно тільки одне: тоді було літо, серпень, точно був серпень.
Він припиняє шукати ту назву, повертає ліворуч і підіймається сходами, переступання ніг, його зовсім безболісні кроки приносять йому приємне задоволення, несміливе здивування. Навіть підйом сходами — не важкий. Піднявшись на поверх вище, він бачить ще один безконечний на вигляд коридор, який, правда, менш освітлений за коридор, з якого він сюди прийшов. Він знову зупиняється біля вікна, намагаючись розрізнити в далині лінію горизонту, обриси будинків, якусь вежу, хоч якусь ознаку, що могла б сигналізувати про місто. Однак біла снігова завіса і пучки світла прожекторів заступають йому вид. А був тоді точно серпень…
Несподівано за ним чується дзвякання на коридорі, але на деякій віддалі. Він завмирає на сходовому майданчику, тільки світяться в темряві його білі шкарпетки без капців. Він чекає якусь хвилю, ще раз прислухається до звуку, який лунає тихше й віддаленіше, повертається на нижній поверх і береться шукати свою палату. Тільки тепер він розуміє, що на дверях нема номерів, і його охоплює легкий неспокій, що він може не знайти своїх дверей. Внутрішнім крокоміром він відмірює віддаль до вікна, тоді вирушає в протилежному напрямку і зупиняється перед котримись дверима. То могла б бути його палата.
Він зосереджено й обережно відчиняє двері, непокоячись, що розбудить когось з пацієнтів або ж видасть персоналові факт своєї забороненої прогулянки будинком. У палаті йому не видно взагалі нічого, не чутно нічийого дихання, ані приглушеного стогону, ані хворого хропіння, спричиненого післяопераційними заспокійливими засобами. Він уже збирається зачинити двері, аж тут його розбирає цікавість.
Він намацує вимикача, натискає на нього, лякається від білого спалаху світла, а ще — від того, що з’являється перед його очима. Кімната порожня. Немає жодного ліжка, немає тумбочок, простирадел. Біла абсолютна порожнеча. Куб з нічого в нічому. Його погляд зупиняється на предметі, що лежить посередині білої бездоганно чистої підлоги. Це — дитяча лялька, він відразу впізнає, звідки вона. Опускає на неї очі. І бачить, що обидві руки ляльки вивернуті назовні, перекручені в місці кріплення до тулуба. Стегна ще, здається, не викручені, але одне коліно — вже розвернене навпаки.
О так, суглоби — ці ніжні сполучні містки нашої ранимості.
Одна частина стегна взагалі лежить за півметра від ляльки. Хто її так покривдив? Ляльку немов хтось піддавав тортурам. Хто ж міг у цій лікарні вчинити таке з лялькою? Посеред цього порожнього білого куба. Він хоче тихенько вийти з кімнати, його рука вже лежить на клямці дверей, раптом лялька розплющує очі й дивиться на нього, без благання, без запитання, вона суворо роздивляється його. І він зауважує її старече поморщене обличчя. Художник не витримує ляльчиного погляду, обертається і тихо зачиняє за собою двері.
Тепер він задкує. Наступна палата, мабуть, буде його, він береться за білу клямку. Знову він помилився. Ця палата також порожня і в ній немає вікон. На підлозі валяється зачитана, розшарпана книжка. Він підходить до книжки, розгортає її навмання, ніби це — оракул:
Негідний добра… нездатний до вдячності… неспроможний любити… продірявлений аж до нирок… пошматований пальмовий стовбур… зоцтіле вино… закаляний образ… спалений одяг… втрачений кристал… затоплений корабель… розтоптана перла… самоцвіт, закинутий у глибокі води… зів’яла мандрагора… миро на нечистотах… молоко на попелі… мене засуджено до смерті… посеред стада праведників…
Що це? Титулки бракує, її поспішно й різко вирвали. Щось йому ті слова нагадують, щось подібне вигукував колись у «Ротонді» один з тих базік, які кружляли навколо Монпарнасу, немов набридливі супутники. Тоді воно дуже подібно звучало, той текст написав нібито тисячу років тому якийсь вірменський чернець, книжка називалася «Книга сліз» чи якось подібно. Проте він не може собі згадати ані імені ченця, ані імені того базіки, залишилося тільки скорочення імені, вони називали його Ем-Же-Ем, MGM.
Наступні двері — то вже його палата. Він бачить ковдру, яку обережно відсунув убік, свої капці, акуратно поставлені рядочком під металевим каркасом ліжка. На перший раз вистачить цієї прогулянки, він виснажено лягає до ліжка і тієї ж миті засинає.
Він не знає, скільки часу проспав. Він уже раніше помітив, що в лікарні немає годинників, а сам він годинників ніколи не носив. Коли борешся з заґрунтованим полотном, кисть руки має бути вільна, вона відсмикується, тремтить, зминає і розгладжує. Він піднімає покривало, пробує живіт. Болю немає і далі. Раніше біль завжди повертався. На нього можна було покластися, навіть якщо й бували періоди, коли він примхливо затихав: все одно він повертався. Тепер його відсутність відчувається стугоном у білому животі художника.
Він постановив продовжити свої розвідувальні прогулянки, перечікує наступну хвилю штучних звуків на коридорі, виходить з палати і прокрадається на верхній поверх. Натискає на якусь клямку, обережно просуває в палату ногу і відсахується. У цій кімнаті на нього чекають.
Розташувавшись колом на невисоких стільцях, тут сидить свого роду комісія чи делегація, так він спонтанно спочатку вирішує. Обличчя одразу ж повертаються в його бік і вже не випускають з поля зору. Йому нема як утекти, він відчуває, що його застали на гарячому, тепер він змушений увійти. От вони всі тут, він їх одразу ж упізнає.
Його невелика громадка непомічених ніким, служників, ображених у своїй гідності, переляканих своїм існуванням. Він малював їх, наче б вони були фараонами якимись, князями, достойниками, тільки їхні очі були сповнені суму, а у сплетених у неспокійний клубок пальцях ховалося зніяковіння. Зігнуті, не вільні, і все ж випростані.
Помічник кондитера з Сере з гіпертрофовано великим правим вухом і червоним носовиком, намотаним на ліву руку. Носовик світиться, немов просякнутий кров’ю стяг. Його малолітній колега з хитрим виразом асиметричних очей, паж з ресторану «Максим», грум — коридорний, кухарчук, помічник різника, дівчина, що йде до першого причастя, схожа на маленьку наречену. Сільський дурник, селянська дівчинка, хлопець у синьому, одягнений в біле хлопчик-хорист, церковний служка в червоному, діти зі старечими личками, дівчатка з покаліченими ляльками в руках, тримають їх, немов маленькі крихкі трупики. Малий Шарло з гострим носом, Марсель, учень у синій формі з покірним поглядом, пара обстрижених наголо вихованців, вони, як завжди, плечем до плеча. Він жодного разу не зустрічав під час своїх походів коридорами лікарні жодного пацієнта, а тут, маєш тобі, така різношерста публіка заповнила цю палату.
Дівчинка, яка іде до першого причастя, підібрала білу довгу сукенку своїми маленькими пальчиками, затягненими в рукавички, піднялася з місця й заговорила до нього тоненьким і водночас суворим голоском:
Заходь, будь ласка. Ми знаємо, що ти тут, у лікарні. Тебе вилікували, і це ми знаємо теж. А доктор Бог заборонив тобі малювати, нам розказали. Ходи ближче.
Художник вагається. Діти й підлітки позбавляють його рішучості, він боїться, що вони розпізнали в ньому одного з них або когось, давно залишеного, як він думав, у минулому. Дитину зі Смілович. У дітей появлявся цей особливий, строгий, недовірливий погляд, змусити їх позувати довший час було нелегкою справою, тому він мусив рухатися швидко, переловлювати погляд, несиметричні очі, сплетені руки, скуленість плечей, трохи незарадну і водночас самовпевнену.
Але як вони всі сюди потрапили? Вони захворіли, їх прооперували, за ними хтось тут доглядає, про них хтось піклується? Вони мають напрочуд незмінений вигляд, неймовірно добре збереглися, вони саме такі, якими він малював їх тоді в Сере, Сіврі або Шампіньї.
Тут зібралась строга серйозна комісія з наміром щось йому повідомити. А може то Верховний суд. Може, вони збираються оскаржити його за те, що він мав нахабство вловити їхню вражену гідність і правду їхнього життя? Може, він змушував їх задовго позувати, аж до болю в дитячих кінцівках? Чи, може, він оббрехав їх своєю палітрою? Художник мовчить і чекає, що буде. Час минає, вони далі вимогливо дивляться на нього, немов випробовуючи, а він не каже ані слова. Врешті на підлогу падає дерев'яна лялька, все товариство чує звук, але навіть на секунду не відвертає поглядів від нього на безживну ляльку.
Ми знаємо доктора Бога, — каже раптом маленький кондитер з великим вухом і червоним носовиком. Він мне його в руках, бере то в одну руку, то в другу, махає цим носовиком, ніби хоче відігнати своє зніяковіння.
Ти на нього не надто зважай. Його заповіді не висічені в камені. Роби те, чого не можеш не робити, якщо не можеш нічого іншого зробити.
Художник чудується, тому що згадує погрозливий і рішучий голос доктора Бога, коли той заборонив йому малювати в лікарні. І йшлося зовсім не про бруд і плями від фарб, вимащені пензлі або олійні розводи на білих дверях. Не йшлося і про гігієну та чистоту. Йому не можна було доторкатися надалі до палітри, до пензлів. Полотно перетворювалося на табу.
Може, тут снується якась змова проти доктора Бога? Діти — що? — хочуть пояснити художникові Хаїму Сутінові, що він не повинен зважати на заборону малювати? В душі він сміється, він би ніколи не зміг собі такого уявити. А вони, вони дивляться на нього строгими очима. Тоді з місця підіймається паж з «Максима», бере його за руку і підводить до дверей. Маленький яскраво-червоний грум.
Тепер тобі треба йти, а ми тут порадимося. Ми дамо тобі знати, якщо виникне потреба.
Тільки й усього, без докорів, без допиту? Лишень цей німий виступ перед комісією, іспит перед їхніми поглядами, наполеглива вимога не зважати не заборону?
Художник ще раз повертається і кидає на весь комітет змовників чи на суд дітей останній погляд. Тоді тихо причиняє за собою двері. Проте за дверима його охоплює непереборна цікавість. Йому хочеться послухати, що ж саме вирішать на нараді. І він притискається вухом до білих дверей.
Голоси важко розрізнити, на зміну одному голосу лунає інший, вони накладаються один на одний, говорять одночасно, раптово вмовкають. Хто зараз говорить: маленький кондитер, чи паж, чи один з пари вихованців, чи дівчинка, яка йде до першого причастя?
У хаосі висловлювань важко розчути щось зв’язне. То вони там говорили про залізничні шляхи, які вели до місць з польськими іменами. А тоді поверталися до розмови про лікарню, про якісь процеси, які тут відбуваються. Він чув питання, за питаннями наставала кількасекундна мовчанка.
А доктор Бог про це знає, як ви думаєте?
А йому можна довіряти? Нам треба бути з ним обережним.
Чому він це робить? А він взагалі щось робить? Я вже кілька тижнів його не бачив. Він десь переховується.
А тоді лунає тоненький тремтячий голосок Шарло, який цього разу звучить рішуче і докірливо, тільки початку художник не розчув:
При цьому нестерпному надмірові… потенційного болю і страждань? Якщо він всевідаючий, то знає і про це, про всіх, кому знайомий біль, біль, що змушує їх умовкати, кричати. Якби він був всемогутнім, то з такою ж легкістю міг би створити життя без жодного болю. Так було б значно краще. І він би саме так і зробив, якби був добрим. А він працює на руку мучителям, це ж він подарував їм безліч можливостей для коєння їхніх чорних справ. Подумайте тільки про всі ті ніжні слизові оболонки, про барабанні перетинки, нігтеві ложа, пипки грудей, шовковисті мошонки, про всю цю чутливу шкіру, яка творить оболонку людини. Це суцільні ворота для вслизання болю. Вони там у катівнях підвалів на вулиці Лорістон щодня торжествують, що він так надійно їх підтримує. Він щедро обдарував ґестапо. Це ж він ставив на програвач Клаусові Альтманові, ліонському різникові, платівки з музикою Бетховена.
А тепер, здається, говорив один з вихованців у синьому. Він, мабуть, піднявся зі свого місця, тому що його виступові передувала увертюра відсування стільця.
У Творця всього точно має бути патент. Якщо не він створив біль, то чому він в принципі його допускає? А ви подумали про страждання тварин, про скотобойні, про раптову задушливу тісняву, жахливий страх гострого леза й сокири, хрускіт кісток, оббіловану шкіру, пошматовану шерсть? Від усього цього йому мало б стати дуже страшно, він мав би закричати, виблювати від огиди. Або щонайменше заніміти від усіх жахіть. Що він, зрештою, уже цілу вічність і робить. Можливо, він соромиться.
Червоний церковний служка прокашлюється, немов збирається заспівати якусь різдвяну колядку:
Є такі, що вважають, начебто нам потрібна певна доля страждань, щоб змогти оцінити час без страждань або щастя…
Шарло перебиває його:
Але ж нам зовсім не потрібно стільки, скільки ми маємо. Ми тут припасли на всі часи.
Хтось з малих змовників товче кулачком по столу:
То що, знову від однієї зали до іншої ходять ці вимазувані щастя? Роблять милосердні ін'єкції, що мають тебе заспокоїти, напихають тобі у вуха і в ніс вату, намочену в якійсь рідині, затикають тобі рота лагідними аргументами і заспокійливими пісеньками. Годують тебе життям, яке в тебе нібито розпочнеться після операції.
Учень кухаря відмахується, художникові навіть здається, що він бачить цей зневажливий жест крізь двері:
Набагато краще буде припустити, що ніякого доктора Бога взагалі не існує. А якщо навіть й існує, то це бездумний халтурник, безголовий партач і різун, який постійно ріжеться своїм скальпелем, і тепер ріжеться. Насильницька халтура оперованого всесвіту, уколи зірок, безодня чорних дір. Повірте мені, немає нічого кращого, ніж дивитися в небо і помирати без благословення. Вже як помирати, то саме так. Пан — або пропав. Померти на самоті і без благословення, загублено й покинуто. Не очікувати милості й того, що настане після смерті, означає найкращу зі свобод. Розпізнавання всеохопної безнадійної невиліковності дарує єдину можливість продовження життя. Безпардонно, докторе Бог. Буде саме так, і не інакше. Я люблю цю білу лікарню, вона прекрасна, понад усі очікування, навіть мріяти про таку не міг. Невтішний рай. Тож допоможімо художникові.
Несподівано вихоплюється коридорний в червоній уніформі:
Ви ж не думаєте, що нам колись вдасться вибратися звідси? Що то взагалі за готель такий? Жодного тобі ліфта, тільки сходи.
Та ж хіба художника не вилікували? — запитує дівчинка, що йде до першого причастя, ніжне маленьке совеня у вельоні.
Знову береться пояснювати церковний служка:
А пам'ятаєте його цикл з чоловіком, що молиться? Він його намалював у Сере, в Піренеях, 1920 року, то був рік смерті Модільяні. Його натурником був мсьє Расін. Дехто називав його релігійним художником. Художником розіп’ятої жертви. І визволення цієї жертви. От тільки визволення від чого і визволення задля чого? Визволення не існує, хіба що у фарбах. Чого тільки люди не придумають.
Тихо, там хтось підслуховує за дверима. Я гляну, — каже маленький кондитер з великим червоним вухом.
Він підіймається з місця і підходить навшпиньки до дверей, а тоді рвучко відчиняє їх. За дверима — нікого. Художник у своїх білих патинках вже безшелесно зник за рогом.
Але церковний служка намагається переконати комітет змовників, що бачив, мовляв, чоловіка, що молиться, у лікарні, і що відразу його впізнав. Навіть заговорив до нього. І він розповідає про цю зустріч, під час якої заговорив до чоловіка з подовгастим обличчям і кущистими бровами:
Що Ви тут робите?
Ну Ви ж самі бачите. Молюся.
Тільки молитеся? І нічого більше?
Я не знаю нічого кращого за це.
Тому що Ви любите Бога? Спасителя, який вже приходив, чи Месію, який щойно має прийти?
Чоловік, що молиться, строго дивиться на хлопця і спокійно каже до нього, як до дорослого:
По-перше, того, що вже приходив, не існує, а по-друге, не існує того, що тільки має прийти.
Не існує Спасителя?
Так, його не існує тепер і не існуватиме пізніше, і навіть через багато-багато часу не існуватиме. Ви хочете бути порятованими? Ну звісно, хіба вам треба чогось іншого? Ви ж ніколи не буваєте задоволені. А насправді можна і без спасіння.
Але ж у такому разі Ви не чекаєте на рай! А там буде прекрасно, ми співатимемо і торжествуватимемо в могутньому хорі, нас підійматиме хвиля захвату. Буде несказанно прекрасно, наші тіла сяятимуть і розквітатимуть, а чудесам не буде кінця-краю. Запанує суцільне блаженство.
Блаженство? Рай? Ти глузуєш, так? Чому він раніше цього не сказав? Бо коли це справді настане, буде вже надто пізно. До чого це жалюгідне очікування спасіння, коли вже саме зволікання — непристойне. Не існує такого безмежного і пронизливого блаженства, яке змогло б залікувати всі страждання та зусилля, загоїти все розірване і потоптане. Цього ніколи не поправиш, чуєш, та й як таке вчинити, як би то виглядало? Таке виправлення було б жалюгідними подачками за всю ту нужду і всі ті нещастя, що трапилися за мільярди років. Просто смішною у своїй мізерності цукерочкою. Сам він добре знає, що назавжди залишиться боржником, що нічого не зуміє поправити, тому воліє не з’являтися взагалі. Для Бога не існує ніяких поправок. Нізащо. А окупанти так влаштують світ, як їм видаватиметься найкращим. Уся Європа, розумієш, не тільки Франція, о ні, весь світ зависне на хресті свастики, на віки вічні, розумієш? Ногами догори, з викрученими плечовими суглобами, розіп’ятий головою вниз.
Бог цього не допустить.
Бог якраз усе допускає, у тому то й сіль. Допускає все і всіх, будь-яке огидне паскудство, невже ти цього не можеш своїм рожевеньким мозком церковного служки збагнути? Для цього Бог вигадав карт-бланш.
То чого ж Ви тоді безугавно молитеся?
Га, а чому б і ні. Саме тому. Син Божий помер, все, кінець. А яблуко від яблуні, як то кажуть. Все це так правдиво звучить, тому що воно таке безглузде. Похований воскрес, а воскреслий назавжди помер. У цьому можна бути впевненим, тому що це неможливо. Credo quia absurdum.
Я вже зовсім перестав Вас розуміти.
Церковний служка намагається зупинити розмову, яка стає для нього дедалі моторошнішою.
Та чоловік наостанок ще каже:
In nomine patris et filii et spiritus sancti.
Amen, — виривається в церковного служки.
А тепер — облиш мене, я зайнятий.
Чоловік бурмоче щось незрозуміле, розхитує своє тіло вперед і назад і от уже говорити з ним далі стає неможливо.
Художник нишком повернувся до своєї білої, як простирадло, палати. Він намагається забути, що не має спогадів. Він їде в покійницькому бусі на операцію до Парижа і пригадує собі білий рай. Він лежить у білій лікарні й пригадує собі поїздку в катафалку з Шинона до столиці болю. Коли і що йому ввижається у снах? У сні він стрясає головою. То значить маленькі змовники, як і він, живуть у цій білій лікарні? Все це видається йому таким немислимим, що він відвертається до сніжно-білої стіни.
Тепер він знову бачить їх перед собою. Матір і дитину, яких він намалював 1942 року, року наймасштабніших депортацій. То одна з його останніх картин, він намалював її в Шампіньї-сюр-Вед. Обидві голови так близько одна до одної, що ближче вже неможливо, вони майже зливаються, проте в цій близькості міститься неймовірна напруга, яка їх розриває. Погляд матері відвернений убік до брунатно-брудної підлоги. Довкруг її очей не кола втоми, звідти до глядача промовляє остаточна втрата будь-якої перспективи. Насамперед ліве око зачорнила біда, воно буквально потопає в кольорі нещастя.
Проте центром картини є погляд маленької дівчинки, у цьому погляді стільки життя, очі злегка повернені вгору, вивертаються від нещастя, мабуть, тікають у майбутнє, яке для дитини так чи так називатиметься іншим словом. Існує тільки Тепер і майже незбагненне бажання жити. Очі тріпочуть від радості, дивитися — ось де задоволення. Дівчинка не витримує довгого сидіння на колінах матері. Теперішнє — важке, як свинець, можна роздивитися тільки одне плече матері, інше її плече вже опустилося, його згасила катастрофа. А плечі дівчинки аж роздуває від щастя, від гучного бажання жити на шерехатому полотні нужди.
Прийде колись час, і справжня дівчинка прибере поставу згорьованої матері. В обох обличчях — два періоди життя, і одне обов’язково перетвориться на інше. На передньому плані картини домінують товсті коричневі панчохи матері. Чи висловлювали колись панчохи стільки всього про бідність, як ця темно-коричнева подвійна нужда? Та ж саме життя — то пара тісних коричневих панчіх. Ліва ніжка стільця стоїть так криво, що ця така різна пара, яка от-от злиється воєдино, обов’язково зірветься наступної миті в прірву. І чому саме тепер він пригадує собі слово «яма»? Чорна-чорна тінь ліворуч є абсолютним виявом нескінченності. А тут стіни взагалі є? Навряд, це приміщення — то величезний розплідник нужди, в якому немає ніяких меблів.
Але блакить одягу обох натурниць! Дві напхані мотлохом таємні шухлядки, наповнені небесною синню. На шкірі обох лежить шматочок світлої обітниці щастя. Тільки в образі матері її погляд, постава і панчохи торфяного кольору нівелюють цю обітницю. Заперечення тільки підсилює облямівка білих рюш спідньої сорочки. А в маленької дівчинки — блакитне є оболонкою розстрибаного теперішнього. І буде ним доти, доки вона в це віритиме. Трішечки цієї блакитної обітниці грайливо пригорнулося до очей дівчинки. Хто зна, можливо маленька блакитна дівчинка побачить одного дня більше щастя. Тільки про це ніде не пише.
Художник неспокійно крутиться у своїх білих простирадлах. Ні, не щастя. Тільки не треба про непоказне щастя. Щастя не є його темою. Краще поговорімо про молоко. Кольором майбутнього є колір молока.
І от він лежить у своєму сліпучо-білому ліжкові й справді думає про слово «щастя», яке, як видається, почувається зовсім чужим у його житті. Справді про це слово? Невже без нього ніяк? Може про якесь схоже, проте схожого не існує. Вважатися найнещаснішим художником Монпарнасу — то було солідною захисною ширмою. Адже аура нещастя оберігає людей від настирливості світу. Нещасливця великодушно залишають у спокої. Він недоторканний, розумієте, про що я? Це прекрасне упередження, як і надто сильний тілесний запах, захищало його. Ах, нещасний Сутін! Весь Монпарнас скрушно зітхає. Жахливе дитинство, неймовірна нужда, руйнівна ненависть до власних картин, вбивчі шлункові виразки, несміливість, яка з ним зрослася, цілковита загубленість. І от врешті до нього дібралися окупанти та їхні пособники. Уявіть собі, захований у катафалку!
Або ж він на шкалі нужди був передостаннім, як завжди: десятим з одинадцяти. Художник безнадійного людства, казали вони, принижених і зневажених, казали вони, голоду, казали, замучених тварин. Розіп'яті індички, підвішені за ноги зайці, вже оббіловані або підготовлені до білування — то все він сам, казали вони. Імовірно, вони взагалі вважали його облитою кров’ю воловою тушею.
Смерть, що вигравала всіма кольорами, вибрала його своїм свідком. Смерть не бажає собі непоміченої смерті. Смерть — то тріумф, і яке ж розкішне у неї оперення! Курка з синьою шиєю, темні плямки куріпок. Смерть була вимоглива, їй хотілося, щоб її намалювали кольоровою. Нещастя, ну так, але в заплутаному, захеканому торжестві сітківки ока. Вони його не помітили. Він був невидимим. І хотів таким залишатися.
Андре, супутниця планети Монпарнас, яка теж малювала, була єдиною, що наважилася просто з мосту запитати його дзвінким голосом:
Сутін, Ви були дуже нещасні?
Питання спантеличило його, спочатку він його взагалі не зрозумів. Але і в покійницькому бусі й на простирадлах білого раю він пам’ятає свою відповідь: Ні! Я завжди був щасливою людиною!
Вона стверджує, що коли він це казав, його лице випромінювало горду радість.
У своїх спогадах він шукає виразного щастя. Чи щастя виразне чи непоказне — то все одне і те ж. Але воно було, воно залишило свої сліди. Ось що найважливіше. Йому вдалося вирватися зі Смілович, прибути до освітленого гасовими ліхтарями Вільна, доїхати до сяючої столиці світового мистецтва. Десять років оселедців, гнилої капусти і нестерпного голоду. А тоді поява бога фармації Барнза, хто б колись міг таке уявити, заможність, зіграна так правдиво, що в неї навіть можна було повірити, ексклюзивна суміш злиденно-розкішного життя клошара і буржуа, капелюхи від Берклі, водій Данероль, літо у Білій віллі Зборовського і в Леве у Кастенів, ця пара з таким нетерпінням очікувала кожної його нової картини, платила по-королівськи в той час, коли Збо Велика депресія 1929 року привела до банкрутства.
Вони шаліли за його картинами, забирали їх у свій розкішний будинок у Леве, вшановували їх, як найдорожчих гостей. Його збуджувало мовчазне, самозречене очікування Кастенів. Здавалося, весь світ чекає його картин. Чекає непоказного щастя. А він вдавав, немов сумнівається, чи буде ще колись спроможний створити нову картину. Щоразу він проводив кінцевий мазок пензлем востаннє. Йому подобалося ламати цю буржуазну комедію. Влітку він жив там, пригорнений до грудей ненаситної французької буржуазії, за якою з цікавістю спостерігав і вважав такою милою з усіма її неврозами і ритуалами. Салон, біла музика Еріка Саті, дзвін келихів із шампанським. На фортепіано так і залишилася висіти парасоля, яку Саті забув тут 1924 року.
Вечерю подано!
Він що, справді почув цю фразу в покійницькому бусі? Його чемно запрошують до столу, він одягнений у справжній костюм, але навіть якби він був у своїй заляпаній фарбами робі, він відчував би, що його поважають і йому раді. Ех, бачили би Сміловичі весь цей цирк! На нього тільки обслуга зиркає з недовірою, коли він береться когось з них малювати. А саме вони цікавлять його найбільше. Кухарка, слуга. Тут нічого не нагадує йому дитинства, повністю витіснене французьким літом.
Генрі Міллер пише: Сутін тепер не такий непогамовний, він навіть малює живих тварин! Крові вже немає, залишилася меланхолія.
А ще жінки, які читають лежачи на траві, не в змозі відірватися від книжки, вчитуються широко розплющеними очима в сторінки. Розхитаний Шартрський собор. Нарешті він на місці, світло краєвиду взяло його в свої обійми і м’яко скуйовдило. Землетрус у Сере призупинено.
Та він ані на секунду не забуває, де він, ще нетерпляче хапає газети, щоб зрозуміти, які саме книжки спалюють у сусідній країні, про які картини кажуть, що то звиродніле мистецтво, яка саме війна видніється на горизонті. На кольорову смерть ще треба буде почекати. А тепер він малює навіть живих тварин. А ще Шарло, якому він подарував палітру. Загублених дітей Сіврі та Шампіньї, маленькі метеорити, що впали з космосу.
Тож коли накочуються окупанти, його непоказним щастям стає невидимість під синім капелюхом. І те, що штамп, поставлений на його фотографію, трохи з'їхав. Тож нікому не видно зірки на лівому боці його грудей. Він не пішов у пастку зимового велодрому. Вони його шукають, а його нема. То було лиш непоказне щастя щезання. А ще — щастя фальшивих документів.
Залишилася виразка шлунка, біль затикав рот щастю, яке завжди з'являлося нізвідки. Він боявся, що стане іншим, що уже став іншим. Давня рана мусить залишатися незагоєною. Коли вона зарубцюється, його талант задихнеться. Бідність, голод і потворність — прекрасні можливості. Просто краса нецікава, від неї у нього випадає з рук пензель. Всі ці красуні Модільяні, та він їх бачити не може. Ще хіба їхні тіла слабко світять, немов паперові ліхтарики. Проте краса гасить світло.
Коли в його присутності говорять про справедливіший світ, він похмурніє. Цей художник любить несправедливість, у ній він бачить щось немов шанс. Справедливість видається йому жалюгідною богинею, наміром якої є зробити людину малою. Найменший шанс приваблює його незрівнянно більше. Все розподілено несправедливо, розумієте, все. Здоров’я, багатство, талант і славу. Надихати й окрилювати може тільки нерівність. Для нього цікавішим є будь-який матч реслінгу, аніж кращий світ. Стримана туга за чимось, гірке бажання, безнадійне поривання.
Він боїться, що може стати іншим. Він загортається в старе шмаття перших кривд, найгірших образ. Все прийшло звідти. Ти прийшов з рани. Твоя рана — твоє свідоцтво про народження, твій паспорт на все подальше життя. Бережи це, оберігай, не розкидайся цим бездумно. Притримуй рану вимащеним фарбою великим пальцем, не дай їй загоїтися. Не треба прикрашати шрами. Не треба нічого дезинфікувати. Притримувати тим самим пальцем, якого він собі колись вивихнув малюючи. Він розпізнає цей розпачливий палець і в картинах Рембрандта. Той теж часом малював пальцем.
А тоді стається те, чого він не передбачив.
На його чоло лягає долоня. Він здивований і думає спочатку, що то Марі-Берт, проте це не її долоня. Кожна долоня має свою мову, кожна має свою вагу, тільки їй властиву м’якість і силу, кожна лінія долоні має свою температуру. Здивований, він підіймає очі. І відразу впізнає її.
Ґард, що ти тут робиш, у цій машині?
Долоня пестить його чоло, спочатку він відчуває легкі прохолодні пучки пальців, тоді тепліші нижні фаланги пальців на розверненій долоні, вони легенько ведуть в один бік, потім в інший. Вона нахиляє до нього свої розтягнені усмішкою губи.
Облиш, коханий, нічого не питай, лежи спокійно. Тобі треба доїхати туди, де на тебе чекають, лікарів уже повідомили.
Але ж ти в Ґюрсі? Як тобі вдалося звільнитися? Як ти потрапила сюди? Хто тебе покликав, хто про все тобі розповів, хто тебе впустив врешті-решт?
Облиш запитання, то вже не має жодного значення. Я тут, а все решта — неважливо.
Відповіді йому вже майже не чути, він знову провалюється у ватяну оболонку, в якій тепер живе, разом зі своїми приглушеними болями.
Котрогось вечора він зустрів у «Домі» свого ангела-охоронця. Той прийшов без попередження. Був жовтень 1937 року. Вона представилася — тим своїм кошмарним німецьким акцентом: Ґерда Ґрот-Міхаеліс. І просто сіла поруч. Як сидить тепер у катафалку, що шукає найліпших шляхів до Парижа, а вона сидить собі й тихенько говорить щось у бік лобового скла. Але до кого вона говорить?
Мене звати Ґерда Міхаеліс. Я народилася в Маґдебурзі, де мій батько, єврей, торгував хутряними і шкіряними виробами. Тоді дуже просто було, потрапивши в студентське середовище, миттєво стати соціалісткою, то було майже так само, як стати сюрреалістом, те саме схвильоване відчуття. Однак ми помічали також, що, крім нас, у Маґдебурзі є й інша молодь. У Німеччині безробітних відбувалися марші коричневих сорочок. Після того, як вони прийшли до влади, відразу ж було прийнято расові закони. Крамницю мого батька націоналізували й передали в арійське користування, у родині наростав страх, я вже не почувалася в безпеці, тож вирішила покинути країну. Я мала подругу, Шарлотту, вона на той час уже втекла з Німеччини і жила в мирному нормандському селі у селян. Я поїхала до неї з невеликою валізочкою і майже без грошей. Час там просто зупинився, щоранку він нашіптує тобі: я — той самий, що й учора. Я пробула там три місяці й мене вимучило це життя з запахом сіна і молока, тож я вирішила поїхати до Парижа. Там точно мало знайтися якесь рішення для мене. Одного вечора я сіла в потяг, нічого нікому не сказавши. А вже наступного дня сиділа в одній з тих кав'ярень, де буває багато німців, яких доля погнала геть з їхньої країни.
Мадмуазель Ґард почала говорити в похоронному бусі, але він швидко зауважив, що говорить вона зовсім не до нього. Вона ж до нього заговорила, пестливо торкнулася його чола, так, тут він сумнівів не має, однак після цього вона заговорила в напрямку лобового скла. Кудись у майбутнє? Але воно глухе. До водіїв? Навряд. Вони уважно обмацували поглядом ландшафт, завжди напоготові звернути при появі військових машин у якусь з бічних доріг, заїхати за якусь стодолу, поки конвой не зникне з поля зору. Уникати, у жодному разі не допускати до того, що машину зупинять, їхати далі до мети. Не можна зупиняти катафалка на сільській дорозі, думали вони собі, катафалк має доїхати до мети, смерть не любить відтермінувань. Люди далі вмирали, нічого в тому незвичайного не було. І в окупованій країні люди помирали, як помирали до окупації, хіба лиш частіше. Після замахів улітку 1941 року почастішали розстріли заручників. В’язнів оголошували заручниками, тоді настав час масових розстрілів, на площі страт вони з зав’язаними очима вигукували: Vive la France! Г’ю Моке був наймолодшим із розстріляних, йому було тільки сімнадцять, після замаху в Нанті 22 жовтня 1941 року.
У листах з Німеччини, які я отримувала від сестри Аліси, не містилося нічого обнадійливого. Аліса приїхала до Парижа, взявши зі собою декілька прикрас нашої мами, і ми змогли поступово їх продавати. Ми жили сьогоднішнім днем, але ми жили. То була щоденна боротьба. Але 1935 року нас охопила така сильна туга за батьками, що ми поїхали до Берліна, куди вони тоді переселилися. Мене вразила кількість прапорів зі свастикою на вулицях Берліна, старий батько був хворий і передбачав прихід зловіщого майбутнього. Він питав себе, чи не було б доречно пошукати притулку в Японії. Мій візит перервався раптово. На мене донесли, я отримала виклик в гестапо, де мені наказали негайно покинути німецьку територію. Я дуже перелякалася і сіла без жодного супроводу в паризький потяг. Після того я вже ніколи не побачила ані батьків, ані обох сестричок.
Ґард! Це ж я, Хаїм, поговори зі мною! З ким ти там говориш? Ти вже мене не чуєш? Я ж не помер. Ти ж щойно розмовляла зі мною. Коли ти пішла на зимовий велотрек, я був у розпачі, розумієш. Я написав тобі до концтабору Ґюрс листа, хотів вислати тобі грошей. Відповіді я не отримав, мабуть, вам не дозволяли писати листів. Я не хотів так просто втратити тебе, у віллі Сера я надягав твої сукні, щоб ти повернулася, нюхав твоє мило, знайшов твою волосину, всюди ходив за твоїм запахом, шукав тебе в шафі, намотав собі посеред літа на шию твою шаль. Часом я просто вимовляв твоє ім’я, кричав його в простір порожньої майстерні, і від цього ставало добре: просто крикнути твоє німецьке ім’я, яке мені ніколи не подобалося. Ґерда! Від цього мені легшало. Раптом твоє ім’я стало рідним мені, воно стало моїм нещасливим біженцем.
Я отримала поштою посилку від мами, в посилці був майже новий одяг. Того дня я була доволі елегантно одягнена. Я підійшла до столика, за яким сиділи росіяни і поляки, з ними ще був Карлос, костаріканець. Ми всі представилися. Я ще ніколи не чула імені Сутіна, його сусіди за столиком, широко усміхаючись, представили його як «великого художника». Він усміхнувся, і мені відразу ж усе в ньому сподобалося: його губи, іронічна посмішка, яка проглядалася в його погляді крізь сигаретний дим. Французькою він говорив зі слов’янським акцентом. Перед ним стояла кава-крем, помітно було, що в каві особливо багато молока.
Ґард, після того я ще раз пішов у монпарнаські кав’ярні, питався і в «Домі», і в «Ротонді», чи ніхто чогось не знає про Ґюрс, про умови життя табірних в’язнів, чи є в вас що їсти. Ніхто не знав нічого конкретного. Тільки те, що інтернували всіх німців як ворожих іноземців. Я повернувся в Сіврі, згадував наше літо, я тоді малював на вулиці дітей, тобто пробував їх малювати, але в мене нічого не виходило. Мого ангела-охоронця заковтнув велодром, він опинився в Піренеях, вісток я не мав ніяких.
І знову важке життя в Парижі. Я намагалася не впадати в розпач, проте і Народний фронт не приносив нам, юдейським німецьким утікачам, жодного полегшення. Хто хотів дізнатися новини, ішов на Монпарнас у кав’ярні, там завжди можна було когось зустріти, хто б міг порадити щось чи допомогти знайти роботу. Я прала людям речі, а ще мила посуд, а вечорами, повністю знесилена після дванадцяти годин роботи, плакала в ліжку.
Ґард! Я не відразу звернув на тебе увагу. В цьому центрі світу стільки перехожих. «Дом» — то був голуб'ятник, у ньому звучали всі мови, вони заходили в кав’ярню, випаровувалися звідти, тебе представляли тому чи тому, щоб наступної миті назавжди втратити себе з виду. Залітні голубки випадку.
Ми не обмінялися й десятком слів. Але в наступні дні я визирала його, знову зустріла Карлоса, сказала йому, що хотіла б ще раз побачити того художника, ну Ви знаєте, про кого я, і Карлос відпровадив мене на віллу Сера до Сутіна. Господи! Все було в тому помешканні таке брудне. Меблі запилючені й поплямлені, на підлозі валялися недокурки, взагалі ціла майстерня — то була суцільна попільничка. Чоловік, який жив тут, витав, як здавалося, у своїх мріях і нічого того не зауважував. Жив, як кіт, якого покинули господарі. Все там було понищене, злиденне, старе.
Ґард! Гендрік’є Рембрандта, яка заходить у річку, підбираючи сорочку й оголюючи стегна… Вона дивиться у воду. Модільяні не намалював нічого настільки прекрасного, Ґард! Картина була не в Луврі, а в Лондоні, я хотів поїхати туди, просто щоб побачити цю картину, цю жінку, що заходить у воду, я мав репродукцію, яку всюди носив за собою і прикріплював у нових місцях шпанеґлями. Не було такого дня, щоб я бодай погляд на ту картину не кинув. Ґард! Жінка, що заходить у річку!
Він вибачився, що не може запропонувати нам аперитиву. В мене хворий шлунок, — пояснив він. — Я не п’ю алкоголю. У нього стояв грамофон, і він хотів поставити нам платівку з музикою Баха, говорив про красу цієї музики. Він відчинив двері до майстерні, але я не побачила жоднієї картини, в майстерні було порожньо і попри те неприбрано. Мені було байдуже, я ж прийшла побачити художника. Я тоді жила в невеликому номері в готелі «Де ла Пе» на бульварі Распай, запросила його прийти через день з друзями на чай, купила тістечка і квіти. Він не прийшов. Він не прийде, сказав хтось із запрошених. Це ж усім відомо, в Сутіна немає годинника. Він забуває про всі свої побачення. Споночіло, моя кімнатка була сіра від сигаретного диму. Аж тут нарешті прийшов усміхаючись Сутін. Взяв собі трохи чаю, решту горнятка долив молоком. Всі вже порозходилися, а він ще залишився. Він згадав, що того вечора на зимовому велодромі,
Ґард! Наша неділя мала назву. Ми часто ходили в Лувр. Я був переконаний, що добре бачити можна тільки на самоті, я вірив у це десятки років. А тепер кожний з нас мав по чотири ока, і я побачив усе новими очима. Ґард! Ступні архангела Рафаїла, який покидає Товита! Добрий самарянин! Як він оглядається на сходах на побитого розбійниками. Вірсавія з листом Давида! Вірсавія! Маленький церковний служка зі свяченою водою і кропилом на картині «Похорон в Орнані» Курбе! Ти пригадуєш маленького церковного служку? Пригадуєш його очі? А скат Шардена, не забудь того ската! Лувр — то була наша неділя. Неділя — то були Вірсавія, маленький церковний служка, скат.
Він раптово піднявся з місця, ще перед тим, як закінчився останній раунд бою, йому стало погано. Нестерпна печія в шлунку. Він хотів негайно піти додому і попросив мене відпровадити його. Раптом він став жалісним і довірливим, немов давно вже знав мене. Я Вам допоможу, я за Вами догляну, — сказала я йому. На віллі Сера я приготувала йому грілку і подала склянку літеплої мінеральної води Віші. Біль втих. Він прикурив сигарету і взявся балакати, розповідав про свою хворобу, яка мучила його вже кілька років. У молодості його шлунок знищили погане харчування і алкоголь. Час до часу він повторював страдницьким голосом: Ви ж мене не покинете, правда?
Ґард! У нас є вірування, що в тілі кожної людини є малюсінька кісточка, яку називають мигдалиною. І знаєш, де ця мигдальна кісточка розташована? Зовсім близько від першого шийного хребця атланта. Це в ній ховається людська душа, найсокровенніша суть людини. Ґард! Цю кісточку зруйнувати неможливо. Навіть якщо все тіло людини розірвати на шматки, спопелити і знищити — мигдальна кісточка залишиться неушкодженою. І в цьому іскра неповторності людини. Згідно з віруванням, людину після воскресіння буде створено з цієї кісточки наново. Я ніколи не вірив у воскресіння, я ще в наших сміловицьких пісках не міг у таке вірити. Ми можемо чекати цілу вічність, Месія забуде про нас. А от у цю кісточку вірю й сьогодні. Коли ти була в Ґюрсі, я говорив з твоєю мигдальною кісточкою, нашіптував їй всяке.
От тільки полегшення було недовгим, біль повертався, був ще боліснішим, ніж перед тим. Я приготувала ще одну грілку, він заснув. Пів ночі я дивилася на нього в сні. Він здавався мені гарним у тій своїй страшній худобі. Якоїсь миті заснула біля нього і я. На світанку я піднялася і хотіла піти собі, він перелякано закричав: Ґерда, Ви ж не йдете геть, правда? Схопив мене за руку: Ґерда, сьогодні вночі ти була моєю охоронницею, тримала мене у своїх долонях, тепер тебе триматиму я! Він не любив мого німецького імені, тому переіменував мене на Ґард, його нічну варту, його охоронницю. Я вже навіть почала забувати своє ім’я Ґерда.
Ґард! Я їду і їду до Парижа, як тоді, 1913 року. Тепер я їду не з Вільна, а з берегів Луари, неподалік від демаркаційної лінії. Сьогодні не було б сенсу переходити через неї, я надто довго зволікав. Я мушу на операцію. Їду до білого раю. Їду в край молока.
Він був таємничим, самотнім, недовірливим. Усе в ньому було дивним і чужим. Я жила з ним, не підозрюючи, що він за художник. Працюючи у себе в майстерні, він терпіти не міг, коли йому заважали. Він користувався незліченною кількістю пензлів і в гарячці компонуванння жбурляв їх одного за одним позад себе на підлогу. Всюди лежали розкидані тюбики фарб і пензлі, розтоптані й поламані. Часом він наносив фарбу руками, брав фарбу на пучки пальців, так вона і залишалася за нігтями, відмити її було неможливо. Закінчивши роботу, він повертав картину до стіни, щоб ніхто не міг її побачити. Він цілком серйозно вимагав від мене, щоб я не дивилася на його картини. Замикав їх у шафу. Він не бажав собі, щоб я їх бачила. А я і не вимагала. Мені вистачало, що я живу поруч. Ми були створені для того, щоб розуміти одне одного, я кохала його. От і все.
Ґард! Ніхто ніколи не бачив моїх картин. Вони такі ж невидимі, як і я. Я боявся подивитися на них удруге. Боявся, що почую з них голос, який накаже мені зруйнувати їх, розпороти полотно ножем, спалити все. Я ніколи не малював тебе, щоб не мусити тебе палити.
Ті два роки перед війною ми з Сутіном жили кожним днем, насолоджувалися кожною годиною, радістю бути разом, скромна втіха загроженого щастя. Ми добровільно скасували наше минуле і не зазирали в майбутнє.
Ґард! Хіба хтось знає, що таке майбутнє. Воно — малина. Воно захолоне, ніхто нас там не любитиме так, як любимо себе зараз ми. Воно — пустеля. Полин, відсутність. Там — самі лиш чужі, хитають головами, не дивляться на нас. Ґард! У Мінську і Вільні мені хотілося якнайшвидше дістатися майбутнього, я був такий нетерплячий, мені було так спішно. Париж був у майбутньому, я хотів туди. Але майбутнє відволікає від того образу, який твориться всередині нас. Затримати час, ті роки у Вулику, ось чого б я тепер хотів понад усе. І грубе полотно норовисто піддавалося.
У готелі «де ла Пе» на бульварі Распай я познайомилася з парою австрійців. Вони, як і я, втекли від гітлерівського терору. Париж був для них транзитною зупинкою, вони чекали на еміграцію до Америки. Я звернулася до пані Тенненбаум, запитала її, чи не міг би її чоловік оглянути Сутіна. Лікар запропонував зробити рентген шлунка, Хаїм погодився, щоб зробили мені приємність. Сутіна мучить, сказав мені доктор Тенненбаум, дуже глибока виразка шлунка. Боюся, хвороба зайшла надто далеко, у стадію невиліковності. Його організм слабкий і зношений. Не думаю, що цьому чоловікові судилося прожити довше, ніж пять-шість років. Невже немає ніякої надії? — запитала я. Сподіваймося на чудо, такою була відповідь доктора Тенненбаума. Він приписав Сутінові бісмутовий порошок, папаверин, ларистин. Всі ми в той час сподівалися на чудо. Люди мали найгірші передчуття, війна ставала дедалі реальнішою загрозою, в радіо лунають ці гавкучі промови, а люди сподіваються на чудо, хіба то не неймовірно?
Нашою помилкою було розраховування на чудо. Біль — то помилка, яка в нас живе. Білий рай наповнений молоком, яке мене чекає. Я не хотів потонути у власній крові. Ґард! Хто ніколи не від'їжджає, той ніколи й не повертатиметься.
Сутін повикидав ліки, обізвав лікаря шарлатаном. Мадлен Кастен особисто знала видатного фахівця, професора Ґоссе. Його діагноз був ідентичний. Тепер Сутін вирішив одужати, правильно харчуватися, ковтати всі приписані йому ліки. Цілими роками він їв варену картоплю, несолені розварені макарони, перетерті овочеві супи, пив каву з молоком. Він сильно схуд, можна було бачити його ребра кольору малини. Тепер він повернув собі смак їжі, я купувала для нього шинку, варила м’ясо, пекла курей… Коли я ставила їжу на стіл, він жартував: Не торкайся до курки, то все — моє. Йому подобалося знову почати жити.
Портретовані постаті мали б наказати часові зупинитися. І тільки виразка з’являлася, як нерівномірний пульс, пропущений ритм підганяв її. Ґард! Ти ж не покинеш мене, коли мені треба буде до Парижа на операцію? Скільки разів я тебе останнім часом кликав! Мені здається, я їду в холодне майбутнє. Там є край молока, все біле, корови також білі. Я мушу пройти крізь біле, воно вилікує мене, Ґард!
З кожним місяцем йому ставало краще. Приятелі вітали його. Я сприймала це як власне щастя, то була моя заслуга. Коханці зі здивуванням розкошують пестощами. Часом він дивився на моє тіло чіпким поглядом. Ти гарна, сказав він мені якось зі сміхом, ти схожа на картину Модільяні! Я знаю, що смішна, коли таке розповідаю.
Ґард! Поговори зі мною, не говори з водіями, не говори з майбутнім, поговори зі мною. Поглянь на мене, я тут лежу перед тобою на металевих ношах. Ти знаєш, які кольори мої улюблені, кіновар, сріблястий, смарагдовий. Поговори зі мною!
У серпні 1939 року ми поїхали в Сіврі, село неподалік від Осера. Про нього захоплено розповідав литовський художник Айншильд, прегарний краєвид, цілковитий спокій, здаля від монпарнаської гарячки. Виринули дзвіниці Осера. Сіврі, єдина в селі крамниця колоніальних товарів, тютюн, молоко, ковбаса і нитки до шиття. У тій же крамниці можна було випити кави або чарку. Кімната в мадам Ґалан, проста і чиста, воду треба було помпувати на вулиці. Дорога до Іль-сюр-Серен, сонце і тополі. Сутін нераз їх малював. Підстрілених зайців, замурзаних селянських дітлахів. Щоб змусити їх трохи посидіти, я роздавала їм солодощі. То було наше останнє боязке літо, Сутін насторожено чатував на свіжі газети, намагався зрозуміти, що саме відбувається з тамтого боку кордону. Першого вересня 1939 року Польща, за два дні війну оголошує Франція. Перед цим ми були не більше як двома диваками з Монпарнасу, що проводили тут літо, а тепер нас раптово запідозрили в шпигунстві. В усякому разі ми були «ворожими іноземцями», а те, що нас самих переслідували, нікого не цікавило. Тижнем раніше Молотов і Ріббентроп підписали пакт про ненапад. А бургомістр, мсьє Себілот, роздуваючись від власної важливості, заборонив обом примітним іноземцям з тими їхніми підозрілими німецьким і слов’янським акцентом будь-куди їхати звідси «до отримання відповідних розпоряджень». Ми застрягли в Севрі. Літня ідилія перетворилася на кайдани. Врешті, після численних звернень, Сутін отримав дозвіл поїхати до Парижа на консультацію до лікаря. Він присягав мені, щоб трохи заспокоїти: Ти-моя-дружина. Довірся-мені. Я-тебе-ніколи-не-покину, не-втра-чай-сили-духу.
Я в розпачі намагався роздобути для тебе перепустку. Моя виразка перепустку отримала, а мій ангел мусив залишитися там в очікуванні.
Надійшла холодна осінь, я була зовсім сама. Все, що тут влітку сяяло, перетворилося в цьому селі на сто душ на смертельну нудьгу. За два місяці Сутін привіз мені дійсну перепустку, ми плакали від щастя, коли знову побачилися, він розчулено взяв блакитного светра з ініціалами X. С, якого я для нього сплела. Бургомістр ще більше набундючився і взявся повчати нас, що в воєнні часи бургомістові належаться повноваження позбавити двох підозрілих іноземців свободи пересування. Я, Себілот, бургомістр Севрі… Наприкінці квітня 1940 року ми переступили заборону, спакували вночі наші валізи, взяли зі собою тільки найнеобхідніше і вирушили пішки до Іль-сюр-Серен. Село спало. Темний краєвид, який так часто малював Сутін, поглинув нас, ми були тепер — як двоє тих школярів, що тримаючись за руки біжать у грозу додому. О першій ночі ми сіли на потяг до Ля Рош, там пересіли, повільно наближаючись до Парижа. На Ліонському вокзалі Сутін обійняв мене і шепнув:
Ґард, ти врятована…
За тиждень почався наступ, Європа була в сум’ятті, 10 травня 1940 року Бельгія і Голландія капітулювали. Німецькі війська наближалися, а уряд видав постанову інтернувати всіх німецьких громадян як ворожих іноземців. То була дуже різношерста група: єврейські утікачі, комуністи, антифашисти, митці, а також німці, які випадково опинилися у Франції, всіх їх змішали в одну ворожу кашу і запроторили до табору інтернованих. 15 травня 1940 року мені довелося поїхати на зимовий велодром. Ми перетнули Париж у таксі. Мовчки. Вийшли з таксі й довго стояли обійнявшись. Я зайшла у скляні двері й розчинилась у темряві. Його я більше ніколи не побачила.
Коли ти пішла, я подумав: Це — кінець. Мій ангел-охоронець покинув мене, моєї Ґард немає. Скоро вони прийдуть і по мене, і відвезуть — ти знаєш, куди. Якщо вони забирають ангелів-охоронців, то що ж тоді буде з нами? Адже ангели — останні, кого можна арештовувати. Ночами мені не раз снилися у віллі Сера чорні випари сміттєзвалищ, на смітті лежали поранені ангели, крила яких ще потріпувалися. У сні була ніч, обличчя ангелів були забруднені сажею і вугіллям, вони ворушилися в темряві. Звалище тріскотіло під моїми ногами, ніби побите скло, ніби там накидано було побитої кераміки і порцеляни. Я боявся, що можу наступити на ангелів, намагався знайти прохід поміж ними. Моїм завданням було знайти серед тих ангелів свого. Мадмуазель Ґард! кричав я з усіх сил, я широко відкривав рот, але не міг видобути ані звуку. Я пробував ще, кричав гучніше, на межі своїх сил, але не відбувалося нічого, відповіді не було, тільки це жахливе шамотіння, наче то лежали поранені гризуни. А в вуха мені оглушливо, ніби через гучномовець, гупало власне серце. Той сон дуже нажахав мене, я зірвався з ліжка і востаннє крикнув:
Мадмуазель Ґард!
Художник дивиться на стелю і чекає, поки в коридорі стихне шум. Мабуть, зараз ніч, принаймні щось схоже на ніч — у цій країні снігу й молока. Він намагається пригадати, проте пам’ять зберегла небагато. Ранок у Шиноні, липи, чорний «Сітроен», дивні люди, що говорили до нього в покійницькому бусі, нескінченно довга поїздка — от тільки куди? Чорні вовки на мотоциклах, пряжки ременів зі зловтішним написом З НАМИ БОГ, мотоциклетні коляски, шкіряні пальта. Він пригадує собі, що Марі-Берт повісила йому на шию ланцюжок з маленьким хрестиком і прошепотіла йому на вухо, що Бог помер задля нього. Він хапається за шию, але там — нічого, ані ланцюжка, ані хрестика.
Час тягнувся довго, але ж рано чи пізно він мусить настати. Прийди, ноче. А вона не йде. Тільки ці світлі просвіти між планками жалюзів. Мерехтіння перед очима, снігопад, що наганяє на нього сонливість. Хто сипле тут стільки снігу, щоб йому добре спалося? Під час наступного відпливу звуків, коли чутно тільки тихе дзюркотіння в невидимих трубах, він знову виходить з палати, іде вздовж коридору до вікна, а за ним — навіть не біла ніч, знайома жителям півночі, він часто чув, як росіяни у Вулику захоплювалися білими ночами. Ні, не північне сонце. Тільки дивне виблискування білого сніжного світла.
На коридорі й далі ні душі. Він підходить до вікна, повільно проводить вказівним пальцем лівої руки по білому підвіконню, машинально повторює іншим вказівним пальцем на шибі контури будівлі, яка стоїть навпроти — і відсахується. Немов його палець пригадав собі слова доктора Бога.
Він ловить себе на цьому, якщо точніше — його вказівні пальці ловлять його. Малювати тут йому заборонили. Він здоровий. Повністю звільнений від болю. Що, навіть тих кілька ліній, які вказівний палець рисує на віконній шибі, навіть їх не можна? То ж такі рисунки, як тоді, коли він рисував на балтійському піску гострим кінцем шишки найнеймовірніші портрети. А тут перед ним була шиба, на якій не залишалося ані найменшого знаку, настільки вона була чиста.
З відчуттям розчарованої провини він відступає від вікна, підіймається вузькими сходами наприкінці коридору нагору. Ця лікарня неймовірно велика і важко збагнути її планування, тут безліч вигнутих дверей і шаф при стінах. І хоча звуків зараз немає, він дивується, що ніколи не зустрічає когось з пацієнтів або з доглядачів, нема нікого, хто б попросив його вернутися назад у палату.
Він врешті відважується заходити на тому верхньому поверсі, на якому він вже побував у кімнаті з дерев’яною лялькою і підслуховував комітет змовників навколо маленького кондитера, у всі двері підряд. Немає нікого, всі приміщення порожні. Різке сліпуче світло. Тоді він відчиняє наступні двері, за якими, як і за попередніми, не очікує вже нічого побачити, і заклякає. У сліпучому білому кубі стоять акуратними рядами картини на підрамниках, деякі вже в рамках, інші — ні. Десятки, кілька десятків картин, кімната майже повністю заставлена ними, і тільки вузькі проходи між рядами дозволяють пройти поміж ними. Хтось їх тут надзвичайно акуратно поставив — от тільки хто? Тим паче — у клініці, де малювати суворо заборонено?
Несміливо він береться двома пальцями розділяти полотна і зазирати на сюжети. Його охоплює невимовний шок. Цього просто не може бути! Йому здається, що він збожеволів, коли він розпізнає свої картини, однак не ті, які купили Ґійом, Барнз чи Кастені, ні, поза всяким сумнівом перед ним — саме ті картини, які він власноручно зруйнував упродовж свого життя, розпоров, охоплений люттю невдоволення, спалив у непогамовній жадобі стерти їх з лиця землі. А тут, тут їх хтось ретельно зібрав, виглядає, що всі вони тут. Він розпізнає навіть ті роботи, які останніми палив у Шампіньї перед виїздом у клініку в Шиноні, спалив їх у чаді каміна з поганою тягою у маленькому домику біля входу до парку Ґран, край дороги, що веде в Пуан.
Тільки як, як це стало можливим, що вони всі опинилися тут, хто, хто той ідіот, що позбирав всі жертви його руйнівного шалу? Хіба з попелу і клаптів полотна можна зліпити знову цілість? Він не вірив у воскресіння, тож і в воскресіння своїх картин не вірив. Їм, як і людям, не можна сподіватися на прихід Месії. Чи, може, картини, як і люди, мають мигдальну кісточку, яка робить їх незнищенними? Тут їх акуратно поскладали — повний реєстр його руйнівних злочинів.
Усі ті жертвопринесення днів, проведених у Сере, все збереглося, нічого не пропало! Усе те, що підбирали за його спиною Зборовський та його водій Данероль, усе те, що віртуозно-хірургічно реставрував Жак, а він ще раз підступом і хитрістю виривав у них — усе це було тут! Нічого не пропало, нічогісінько. Збереглося — для Судного дня? Він повільно іде повз свої картини, пригадує собі непогамовний гнів, який мав стати для картин фатальним. Кого могли зацікавити ці відходи, це сміття, для кого вони становили якусь вартість, коли він сам давно відмовився від них? Хто викрав їх і зберіг, щоб він знову віднайшов їх тут? Що то були за небесні злодії, звихнуті на збереженні, незнищенності?
Він щораз менше розуміє, що це за біле місце таке, де йому обіцяли, що вилікують і справді вилікували, де йому подарували звільнення від болю, але якнайсуворіше заборонили малювати, та водночас, саме тут зібрали і зберегли картини, які він прирік свого часу на знищення.
Він чекає від себе, що зараз спалахне, вибухне непогамовним гнівом і розлючено побіжить шукати доктора Бога, щоб обуритися цим. Та, на своє здивування, він залишається абсолютно спокійним. Вони що, давали йому седативні лікарські засоби? Зрештою, у цих коридорних лабіринтах бога в білому йому і так не знайти, після розмови про особливий сік крові він більше не появлявся. Не підходив більше до його ліжка з тією своєю вдаваною зацікавленістю, притаманною всім лікарям, або з роздутим від гордості за казкове зцілення огруддям. Просто не приходив більше.
Художник розгублено виходить і спускається сходами на нижні поверхи, випадково відчиняє там двері до котельні, завмирає, вражений кількістю товстих і тонких труб, вслухається в приглушену музику труб, вдихає солодкавий запах пилу. Трубами повільно перекочуються на всі боки звуки, вони то пришвидшуються, то знову заспокоюються, у трубах шумить і свистить, тріщить і постукує, тоді знову на якусь мить тихне. Раптом щось вищить, художник здригається, немов впійманий на гарячому.
Він заблукав у підземних білих джунглях опалювальних труб. З відсутнім виглядом відкриває білі пристінні шафи, яких тут дуже багато. Вони всі порожні, аж врешті він відчиняє ще одну і здригається. Сюди насипали сміття з різким запахом, око художника помічає спочатку металеві тони і покручені форми, а тоді врешті розпізнає те, не впізнати чого не може. Перед ним тюбики з фарбами, видушені, покручені, зім’яті нетерплячою долонею, тут заліплені фарбою пензлі й лопатки, понищені полотна. Величезний смітник, якого незнати хто неуважно випорожнив у простору шафу. Він не може зрозуміти, яке почуття огортає його: радість чи біль, спочатку він не відчуває нічого, крім цього ватяного сомнамбулічного подиву.
І все ж він береться, як автомат, виймати все те малярське викинене на смітник причандалля предмет за предметом з шафи — виймає то все, немов скарби з затонулого корабля, що пролежав ржавіючи на дні моря десятки років і до якого зазирали тільки дурні риби, скати, сірі підводні істоти. Він розкладає позаліплювані фарбами пензлі, металеві тюбики фарб із вм’ятинами посередині й кольоровими наліпками, обдерті підрамники, понищені, надірвані, діряві прямокутники полотна. Він розкладає все це добро на підлозі котельні, і складається враження, що все те сміття просто лежало там і чекало, поки він прийде і наведе лад. Безглузда збірка в цій в’язниці, у цьому райському куточку, де малювати заборонено, де живопис — не більше, ніж оце старе приладдя, не більше, ніж сміття, відібране в когось, перенесене сюди, хоча насправді воно валялося десь, поширюючи різкий запах розчинника на злежаній вогкій повсті та на полотні з характерним затхлим духом.
В одній з труб щось гучно клацає, і художник опритомнює, поспіхом пакує акуратно посортований малювальний непотріб назад до шафи, швидко встає, озирається. Нікого. Точно нікого? Йому вчувається чиясь присутність у цьому приміщенні, але він вдає, ніби саме вирішив повільно і безтурботно покинути котельну. Опинившись на сходах, він пришвидшує кроки, підіймається догори, заходить у свій, правильний коридор, мозок безпомильно зафіксував віддаль до дверей, тож він за мить опиниться у своєму сніжно-білому ліжкові.
От тільки що це за білий горщик стоїть на підлозі перед дверима його палати? Спочатку він думає, що це нічний горщик, проте наблизившись, бачить, що ця біла посудина стоїть на тонкій підставці. Біля верхніх країв можна помітити вузьку лінію, мабуть то покришка. Він здивовано підіймає предмет, що стоїть рівно перед його дверима, з підлоги і повільно відкручує кришку.
Це урна! Слово «урна» вибухає в його голові.
Всередині урни піднялася від його руху хмарка білого попелу.
Раптом здалека, з кінця коридору лунає високий старечий трохи назальний голос. Художник закручує покришку і ставить урну на те саме місце, де вона стояла.
Бідний доктор Ліворно! — кричить голос вже звіддаля.
Художник розпізнає білу постать, проте обличчя йому не видно, на відстані то просто білий овал. Біле в постаті — то може бути лікарський халат, там щось немов зблискує, можливо, оправа окулярів. Коли художник опускає погляд на урну, а тоді знову підіймає очі, з’яви вже не видно.
Зате відразу він чує той самий голос за спиною, голос присвистує на кожному слові, в ньому якийсь надмір звуку «с», з рота шипить і сичить. Художникові мурашки пробігають по спині. Він бачить старшого чоловіка, не в медичному, а в білому купальному халаті, що надимається над його чималим черевцем, на ногах в нього білі м’які пантофлі. Зросту радше невисокого, в лиці — щось козлине. Мироточиво зітхнувши, він заговорює до художника, великодушно і солодкаво-ядучо посміхається, при цьому показує на урну:
Ах, добрий доктор Ліворно! В ньому прокинувся сентимент до днів колишніх. Усім тут навішував якусь недоладну історію, якої ніхто не хотів слухати. Щось про верблюдів і черепки. Він явно нудьгував у цьому місці, от невдячний. Одночасно він, як видавалося, був перевтомлений роботою. На жаль, ми застали його за живописом, він взявся малювати в якомусь з нижніх коридорів, розумієте, оцього тут справді ніяк не можна допустити! Він просто взяв і переступив через заповідь, вирішивши взятися за старе. І, Ви знаєте: він малював тільки роздягнених жінок, які порозлягалися на диванах. Паскудство! Ми його попередили, та коли він не виявив розуміння, ми змушені були його ліквідувати. Ви мене розумієте, мсьє Сутінхаїме?
Свистячий ядучий присадкуватий козел у білому купальному халаті нахиляється і уміхнено гладить білу урну. Від нього несе характерним різким запахом, сумішшю полину і сечі.
Так-так, ліквідувати. Ах, яка легенька ця купка попелу. І такий милий чоловік. З Вами, звісно, такого не трапиться, Вас же вилікували. Бідний доктор Ліворно! Його зрадило насвистування. Ми просто музики терпіти не можемо, якщо вона не тутешня, а свист — тим паче. Тільки не треба мені починати говорити про Баха! Просто Ліворно був необережний. Ми тут цінуємо спокій, делікатну гармонію кладовища, медитативну тишу гір. Дітей тут теж виявилося забагато, такі юні, а вже мали якісь свої бажання. Довелося їх звідси усунути.
Ви взагалі хто? — збентежено видушує з себе художник.
До Ваших послуг — доктор Орман.
І свистячий козел іде собі геть, весело накульгуючи і підстрибуючи у своєму цілком не замицьканому білому купальному халаті, оповитий хмариною солодкої отрути. Художник здивовано дивиться йому вслід. Він обережно підіймає урну з прахом Ліворно, заносить її до своєї палати, ставить на деякій віддалі від ліжка і довго й задумливо роздивляється.
Невдовзі після цього, під час однієї з наступних вилазок художник Хаїм Сутін знову підходить до вікна, за яким раніше бачив той нечуваний снігопад, а тепер змушений спостерігати жахливу сцену. Зовсім голого чоловіка люто б’ють безликі вартові, на них чорні кашкети, очей не видно, вони розганяються і б’ють його носаками чобіт у живіт, поки чоловік не починає харкати кров’ю на непокаляно білі кам’яні плити. Після цього вони товчуть його по голові дивними палицями, яких художник ще ніколи не бачив. Чоловік, з якого так знущаються, підіймає зненацька запухлі очі до вікна, за яким стоїть художник. Художник не стримує крику, впізнавши чоловіка: то його брат Ґершен. Тієї самої миті з кузова машини, що стоїть поруч, виштовхують жінку. Вона кидається до залитого кров’ю чоловіка. Господи, невже то Тамара, дружина Ґершена? Їй здається, що вона зможе зупинити побої, але от і на неї сипляться удари нагайками, садисти зривають з її худого тіла одяг і волочать за вантажівку. Художник докладно бачить все, що з нею там відбувається, немов дивиться крізь чорну машину.
Він гатить обома руками в товсте скло вікна, вікно не відчиняється, він кричить, але шиби звуконепроникні, так що жоден звук назовні не долинає. Він раптом згадує одну зустріч в приймальному покої когось з лікарів, може, Ґоссе, до якого він їздив під час однієї зі своїх таємних поїздок до Парижа, щоб отримати нові ліки від виразки. Один з пацієнтів, що саме були в почекальні, заговорив до нього доволі по-панібратськи. Він впізнав художника. Раптом у приймальному покої вони опинилися наодинці.
І той пошепки розповів, що там відбулося. В липні 1941 року його брата Ґершена, Тамару та їхню доньку вбили в Березіно айнзатцгрупи. Художник тремтів усім тілом і хотів дізнатися деталі, проте дивний незнайомий пацієнт нічого більше не знав або ж стверджував, що не знає, не знав, чи вдалося уникнути бійні його батькам та іншим братам і сестрам. Де Сара і Соломон, Янкель, Ертль, Нагума та всі інші? Та вони були надто малі, щоб їх помітили у великих подіях світового масштабу. Можна було дізнатися, що після затяжних (важких) бомбувань, війська вермахту увійшли 28 червня 1941 року до Мінська, 25 липня було створено райхскомісаріат «Остланд», рівно о 12 годині дня. Смерть поспішно ділить Остланд, цю східну країну, на великі шматки, а в генеральному окрузі «Біла Русь» є поселення Сміловичі. Де Сара і Соломон, Янкель, Ертль, Нагума та всі інші? Айнзатцгрупи Б невідступні й ненаситні, до кінця 1941 року стирають з лиця землі безліч сіл і штетлів.
Чоловік у приймальній пошепки розповідає художникові Хаїму Сутінові про мінське ґетто, про концентраційні табори Дрозди і Тучинка, а ще про Малий Тростянець, про страшну різанину на площі Ювілейній в липні 1942 року. Художник не може повірити почутому, все хитає недовірливо головою, а незнайомий йому пацієнт все розповідає про закриті чорні вантажівки, які під'їжджають у ґетто. Він назвав їх російським словом «душогубки». Незнайомець пояснив йому, що таке газові камери, в які напихали тисячі людей. А ще пояснив, що таке «яма», великий рів за містом. Вони зганяють їх з криками і прокльонами з будинків, наказують скласти одяг на велику загальну купу, ударами женуть їх до краю ями, постріл у потилицю або в груди, підбігають спецпризначенці й великими лопатами поспішно накидають в яму, звідки ще лунають крики і стогін тих, яким не вдалося достатньо швидко померти, вапна і землі. Звідки цей незнайомець усе це знав, як ці повідомлення доходили до Парижа? Художник хоче випитати цього дивного пацієнта, проте той раптом підіймається і зникає в процедурній, а художник, тремтячи усім тілом, залишається в приймальному покої один. Де Сара і Соломон, Янкель, Ертль, Нагума та всі інші?
Художник різко відскакує від вікна і біжить на верхній поверх, на якому підслуховував змовницьку розмову помічників кондитерів, він у паніці відчиняє всі двері, за якими б то могло відбуватися. Всюди порожньо. Він пригадує собі одну з небезпечних поїздок до Парижа, жінку, яка зі схлипом вибігла на вулицю, назвала його паном Епштайном і запитала: Що вони роблять з дітьми? Чому депортують і дітей?
Мозок художника прошивають запитання: Чи викрив доктор Бог змову? Чи він наказав депортувати дітей? Та ні, їх же вислали сюди слідом за батьками в серпні 1942 року. Він знав перебіг маршрутів із всюдисущих чуток, з Дрансі та Комп’єня або Пітів’єра та Боне-ла-Роланд через Ліон, Реймс і Нойбур на схід, в одне польське місто, назва якого незабаром з’являтиметься щоразу.
Всі приміщення порожні. Він поспіхом біжить назад до вікна, з якого побачив Ґершена і Тамару. Але вже й цієї сцени немає, зникла. Зовні можна побачити тільки байдужі прожектори і цей безконечний снігопад. А, ні, он ще стоїть покинута чорна вантажівка, у світлі прожекторів. Йому та сцена не приснилася.
Художник хоче крикнути, відчинити вікно і завити звіром, але ця біла пустка заштовхує крик йому в горло назад, він не видобуває з себе ані звуку, намагається ковтнути пересохлим ротом, тоді похитуючись відходить від вікна. Розбився цей фарисейський білий рай, ця тиха клініка, в якій на пацієнтів чекало щастя, ця будівля, переповнена пишномовними фразами доктора Бога, за яким невидимо стоїть і доктор Кно, та доктор Орман, який шелестить солодкавими посвистуючими словами і який ліквідував Ліворно. Клініка, яка запевняє, що зцілює, допускаючи такі моторошні сцени у дворі.
І ще тієї ж ночі, яка поблискує білим, художник Хаїм Сутін спускається в котельну, виймає з шафи весь малярський мотлох, знову розкладає перед собою всі вичавлені тюбики з фарбами, перевіряє, де скільки фарби залишилося, для чого вона ще може згодитися. Йому треба бути ощадливим й обережним, щоб його ніхто тут не побачив. План його зрозумілий: він знову малюватиме, начхає на заборону доктора Бога. Він достатньо побачив у своїй сніжно-білій в’язниці, а тепер натрапив на цю брудну оазу з малярськими відходами.
Він зрозумів. Ця сцена з постатями, з яких так жорстоко знущалися, з постатями, схожими на Ґершена і Тамару, розповідь незнайомого пацієнта про мінське ґетто і душогубки, урна з білим прахом Ліворно і нестерпна порожнеча приміщення, де діти зібралися навколо маленького кондитера готувати змову проти доктора Бога, намовляючи його, художника Хаїма Сутіна відновити малювання — все це розтормосило його з болісної байдужості. Як він ненавидить тепер свій розбитий білий рай.
І от тепер у підвалі серед опалювальних труб він береться за давні ритуали. Спочатку зволікаючи і навпомацки, тоді поступово активніше, а тоді до нього щораз упевненіше почало повертатися колишнє шаленство. Так, здається, біль повернувся, і він був готовий відповісти йому. Біль знову скрутив його, змусив його здригнутися, заскавчати від удару кулака болю. Він знову був здоровий — від безболісності.
Це — новий початок. Він не малює пажів і кухарчуків, не малює Шарло і дівчинки, що йде до першого причастя, не малює загублених дітей з їхніми матерями, не малює розхитаних пагорбів у Сере, ані вулиць у Кань-сюр-Мері, що злітають вгору, не малює покарлюченого Шартрського собору. Не малює він і Бога в білому перед білосніжним полотном, ані захованого за ним доктора Кно, ані козлоподібного доктора Ормана в білому купальному халаті. Пізніший глядач зможе сказати: Тут нічого немає, нічого не видно. Просто біла порожнеча.
Тепер він малює — сам себе, як він лежить на своїх білих простирадлах, що вкривають його ноги, склавши руки поверх ковдри, сховавши пальці з забарвленими фарбою нігтями в долонях, здається, що вони побожно складені. На ковдрі лежать гладіолуси. Вогненні гладіолуси, які він колись побачив у Сере у кращі часи. Вони нагадують палючі розірвані рани, вони — це тріпотливе тіло квітки. Закривавлені квіти, як тріснуті виразки.
Він малює себе в ліжку з квітами ще і ще. Ні, то не його смертне ложе, то — його ліжко в білому раю, в якому нарешті дозволили існування розжарено-червоних гладіолусів. То вже не край молока, а буяння барв. От тільки він залежний від тих небагатьох залишків фарби, які ще давалося витиснути з покинутих, зужитих тюбиків. Там вже було небагато. Він, як і раніше, малює в приступах шаленства, після кожного мазка жбурляє пензлі за себе, а потім повзає навкарачки котельнею, підбираючи їх з підлоги. Він гарячкує, нервує, проклинає полотно — і нарешті добирається до свого правдивого істинного життя, до кольору, до накладання мазків, до реальної рани, до єдиної віри, яка йому ще залишилася. Фарба непримиренна. Колір — то остання вістка про огром невиліковності. Фарба — чистісінький бунт проти доктора Бога.
Для чого забороняти малювати в цій жахливій білій пустці, в цій вільній від болю клініці? Чого прагнув досягти цим доктор Бог? З таким самим успіхом він міг би заборонити йому дихати. Ні, художник не хоче більше лежати здоровим у лікарняному ліжку і заспокійливо погладжувати ковдру долонями. Він хоче знову жити, а значить — малювати — навіть якщо малювати доведеться в підвалі, в підвалі життя, як тоді на краю світу під назвою Монпарнас. У поганому освітленні, спричиненому багатьма яскравими лампочками, які сліпили його, з замруженими очима, без справжнього денного світла. Було боляче знову вдихати запах розчинника. То був грандіозний завершальний тріумф.
Поступово проступають мука і жага, він гарячково шукає червону фарбу в повитаскуваних, роздушених тюбиках. Він спраглий червоного. Не хоче він більше білого раю, рай має бути шкарлатний. Огненно-червоний рай! А коли червона фарба закінчується, на білому простирадлі появляються жовті гладіолуси, які лежать, немов потрощені покручені душі.
Він щоночі спускається в ту обитель гріха, де він чинить заборонений гріх з захованими на смітнику фарбами. Він робить це мовчки, не насвистує, як нещасний доктор Ліворно, якого доктор Орман наказав ліквідувати. Він не човгає, а скрадається, не шаркає, а безшелесно витає коридорами і сходами. У цій тиші він став легшим. Удень він покірно лежить на білому лікарняному ліжку і чекає на втомленого доктора Бога, який не приходить, він прислухається до напливів і відпливів звуків у безлюдному коридорі. Як би йому хотілося послухати огидні, жахливі пісні Мальдорора, продекламовані крекчучим, гортанним, крикливим голосом Модільяні.
Тоді він безшелесно встає і спускається у свій підземний світ опалювальних труб. А там малює-малює-малює, як шалений. Повернувся біль, повернувся колір.
Несподівано відбувається непередбачене. Хіба він не був достатньо обережним? Хіба можна було по ньому впізнати, як спрагло він чекає тих ночей у лікарняних підвалах, тих білих джунглів опалювальних труб і того зневаженого покинутого малярського мотлоху, який він після кожної вилазки знову, разом з усіма тими розпоротими, зішкрябаними і наново замальованими полотнами, акуратно складає назад до шафи? Хіба хтось таємно вистежив його? Ні, але от він приходить, а там вже хтось є, причаївся в темряві і чекає на нього.
Він пригнав у котельню, вигріб з шафи палітру і пензлі, весь цей розпрекрасно брудний набір непотребу, потрібного йому. Часу немає, білі ночі тривають недовго, і поки фарби не засохли в майже використаних тюбиках, він скористається ними до решти.
Він уже, мабуть, добру годину люто мучив полотно, як раптом відчув, що хтось за ним спостерігає. А він терпіти не міг, коли під час малювання хтось за ним спостерігав, внутрішній сором підказував йому полагоджувати ці речі на самоті, як й інтимні тілесні потреби. Навіть у мадмуазель Ґард не було права бачити процес створення картини, а вже всіх тих недоумкуватих перехожих у Сере, Кань-сюр-Мері чи Шампіньї, які звіряли ступінь схожості його картин з реальністю, він ненавидів, як тарганів, що наповзли на полотно. І як тільки він помічав на горизонті когось з таких роззяв, то пакував палітру й мольберт і тікав.
А тепер він навіть не зауважив спочатку, що хтось за ним спостерігає. У ледве освітленому підвальному приміщенні заполоненої білими трубами опалювальної імперії він почувався у безпеці й настільки в самотності, був настільки поглинений малярським сміттям, що просто не чекав такого. У якийсь момент він повертає голову і бачить, що в кутку стоїть вона. Одягнена, звісно ж, у білий одяг, тут все було білого кольору, та й чому б медсестрі не бути одягненій в білий одяг? Це ж її друга шкіра. Вона не каже ані слова. Тільки дивиться строгим поглядом, як він стоїть посеред підвалу зі жмутком пензлів, затиснених у жмені, спітнілий і скручений, задихаючись від люті.
Він не відразу впізнає це обличчя. Хоче заговорити до неї, але її спокійний незворушний погляд саме це йому, здається, і забороняє. Пам’ять перебирає бачені колись обличчя, гарячково, ех, його сонні пучки відразу б розпізнали. Він відчуває, як ці очі, їхній розріз, їхня темрява повільно повертаються до нього. Мінськ? Вільно? Монпарнас? І починає помалу пригадувати, впізнає її таки навіть у цьому білому медсестринському одязі й білих шльопанцях.
У неї очі Дебори Мельник, її сумний рот, якого він одного вечора у Вільні швиденько і перелякано поцілував, коли зустрічав її з консерваторії, щоб мовчки відпровадити додому, до її батьків. Її сім’я жила відразу ж біля Академії мистецтв, їй було шістнадцять, а може взагалі тільки чотирнадцять? Вона вчилася в гімназії, хотіла стати співачкою, тому ходила на курси в консерваторію. Її темні очі, блідість її обличчя, короткий гортанний сміх. Часом вони зніяковіло розмовляли, внизу біля воріт. Поцілунків він боявся не менше, ніж бджолиних укусів.
Так, вона мала ім’я провісниці з Книги суддів. Дебора, бджілка, яка бачить майбутнє. Та зараз він відганяє від себе її обличчя, он у кутку вже стоїть спакований його обшмульганий мішок, Крем і Кіко вже в Парижі, кличуть його до себе. Приїжджай нарешті в столицю світу.
А тоді 1924 року вона знову з’явилася, вже на Монпарнасі. Таке враження, що всі дороги вели з Вільна до Парижа. Вона й далі хотіла стати співачкою, голосно про це розповідала, мріяла завоювати своїм голосом Париж. То було в «Домі», а може в «Ротонді», як усе, що починалося в цьому місті. Вони розмовляли про минуле, але він не ностальгував за тими місцями, він був тут і лише тут, і йому хотілося залишитися тут назавжди. Над їхніми головами відчувалася ніжна близькість, приглушене перешіптування, щось таке, що єднало їх, щось, що ділили між собою тільки вони, навіть якщо то були лиш спогади про кілька вулиць Вільна, про довгий темний під’їзд, де він її боязко поцілував.
Але він відмахується, махає в повітрі рукою, немов дибука проганяє, немов змахує з обличчя нитки павутини. Чому вона знову з’явилася? Її місце в Вільні. Яке жахливе непорозуміння, коли в твоє життя намагаються пробратися жінки з іншого часу, з’явившись зненацька поруч. А ось і я, пам’ятаєш: колись. Але він не хоче ніякого «А пам’ятаєш?». Вільно — то була лиш приступка, що годилася тільки для того, щоб швидко поставити на неї ногу, заскочити і прибути нарешті в майбутнє. Назад до Вільна не вела жодна з доріг. Чуєш? Жодна.
Тоді вони довго ішли пішки нічним містом, блукали вулицями, тинялися дивними, затяжними траєкторіями кварталу. На відганяння вона не піддавалася. Вони пішли в крихітний готельчик на бульварі Распай, його майстерня була надто брудна. Коли вранці вони розійшлися, він утік звідти, як від надокучливої тіні. Десятого червня 1925 року народилася їхня донька. Еме, кохана, назвала вона дочку, немов глумлячись. То була виразна вимога до нього — любити її, а разом з нею — і її доньку. Та він навіть подивитися на донечку не захотів, заперечував своє батьківство. Хтось на Монпарнасі сказав якось у 30-х роках: «Слухай, та вона — викапана ти!»
Ти про кого? Немає в мене ніякої дочки, облиш мене!
Він не хотів її бачити, от тільки її обличчя відтоді бачило його завжди і всюди. Так немов доля знущалася з нього, він залишив на обличчі доньки свої очі, які неможливо було сплутати з жодними іншими, свій ніс, свої губи, рот. Він вислав її разом з її матір’ю геть зі свого життя, вислав кудись, де його не було. Тільки він один вирішував, які постаті виринали на полотні його життя, а яким слід було зникнути. І доля тут була ні до чого, то він вирішував, які кольори використовувати. На кожному полотні він — сам собі король, втомлений король.
То був перший рік, коли він вже зрозумів, що прибув до Парижа. Після наскоку філадельфійського фармацевта на його колекцію він продав ще чимало інших картин, в Париж приїжджали інші американці, питалися за роботами цього Сутіна, ціна на його картини швидко зростала, до давніх цін Збо доставляв три, а ще краще чотири нулі. Тож він якийсь час жив у стані грандіозного симульованого достатку.
То була пора тріумфу. Марселін і Мадлен Кастень знову появляються на обрії, стараються всіляко його підтримувати, після того, як під час їхньої першої зустрічі вони з ніг збилися, щоб йому догодити. На початку 20-х років вони зустрілися в невеликій кав’ярні на вулиці Шампань Прем’єр, хтось з їхніх друзів-художників порадив їм придбати його картину, бо він не мав навіть на хліб, у нього тоді взагалі не було засобів до життя. Він прийшов туди пізно, щоб перевірити, чи справді вони хочуть щось у нього купити, чи серйозно вони налаштовані, чи зачекають на нього. Він прийшов, тримаючи в кожній руці по картині, він вже не пам’ятає, які то саме були картини, мабуть, пейзажі з Сере чи з Кань-сюр-Мера. Марселін Кастень поспішав, він нетерпеливився після такого тривалого очікування, вийняв стофранкову купюру, навіть не дивлячись на картини, і простягнув художникові.
Візьміть, будь ласка, це завдаток. А на картини подивимося іншого разу.
Художник остовпів, не вірячи зверхній нетерплячості багатіїв і обурюючись нею. Він схопив купюру і жбурнув її Кастеню під ноги. Сліпа зверхність, через яку вони вірять, що їм так чи так належить усе, вистачить тільки видобути кілька обшмульганих купюр. Затята гордість голодного художника. То все ще його картини, і він міг з ними робити все, що йому хотілося. Він рвучко хапає картини і вибігає з кав’ярні.
А тоді, вже десь у другій половині 20-х, вони купують у Збо червоного хориста за… тридцять тисяч франків! Біла альба, накинена на червону далматику, тисячі кольорових мазків. Немовби йому хотілося зафіксувати взаємодію кров’яних тілець, червоне і біле, грандіозне поєднання смерті та життя у крові людини, як казав доктор Бог. Ці багачі тільки й могли вибелькотати:
Художник нетямиться, нарешті йому видається, що він добрався до мети після всіх тих років позаду, він купує собі костюми і капелюхи від
Він вже в майбутньому, хіба не вигукував американець Барнз: Я купую майбутнє!
То навіщо йому були донька і жінка з минулого, він уже тут давно пришвартувався в Гаврі, був у резиденції в Меріоні біля Філадельфії, всі ті убогі місця він витер з полотна розгніваним і брудним рукавом піджака, витер Вулик і Сіте Фальґ’єр, всі ті убогі комірчини художників і блошині замки, порожні пляшки з-під дешевого червоного вина, всі ті обідрані полотна. Я — в майбутньому,
Вона з’явилася зі світу, який він давно покинув. Який стосунок мало до нього цегляно-червоне Вільно? Нехай собі залишається на своїй далекій зорі, Єрусалим Литви, школа мистецтва, хто зна, хто там ще вчиться тепер. Одного вечора вона примчала до нього на вулицю Парк Монсурі, оскаженіло гатячи в двері, яких він не відчиняє, і кричучи:
Зрадник! Ти зрадник! Я знаю, що ти там! Вона — твоя.
Вони жили різними мріями. Він ще й тепер чує в котельні сліпучо білого раю, як пара кулаків гримає до дверей, а високий жіночий голос кричить:
Зрадник! Ти зрадник!
Медсестра, яка зі спокійним сумом дивиться на художника, що стоїть з тими своїми вимазаними фарбою руками, має Деборині очі, така ж бліда, у неї Деборин рот. І вона мовчить. Вона то чи не вона. Тільки німо вдивляється в нього і своєю мовчанкою ще побільшує його сором. Він не думає про доньку Еме, якої не прийняв, він думає про заборони доктора Бога.
Вам у жодному разі не можна повернутися тут у клініці до малювання. Ви мене чуєте, в жодному разі! Це мало б для Вас жахливі наслідки.
Бог у білому виразно глянув на художника крізь зменшені скельця окулярів і немов прибив його до ліжка. А тепер він, Сутінхаїм, стоїть у котельні, оточений білими трубами, а в очах медсестри дзвенить німий крик:
Зрадник!
Вона мовчить, але в її очах раптово спалахує щось таке, чого не було раніше. В очах Дебори — зрада. Нарешті їй належиться сатисфакція за всі приниження і відмови. Вона безшумно розвертається і повільно виходить з котельні, немов з його життя, йому ще чутно її кроки безконечними сходами догори, кроки стають щораз тихшими, затихають.
Зрадник!
Це слово відлунює йому в вухах, тільки з минулим нема вже про що вести перемовини, адже він — тут, і не існує нічого іншого, поза полотном і пензлями, решта світу просто зникла. Але медсестра з очима Дебори Мельник, яка в найнижчому поверсі підвалу з котельнею застала його зненацька за забороненим малюванням, не буде бездіяльно чекати і прозвітує про цей випадок керівництву клініки. Кожна зрада тягне за собою наступну зраду, кожна образа породжує нову образу. Так крутиться Земля.
Обличчя доктора Бога спотворює гірка гримаса, губи посмикуються в розчарованій усмішці. Він вигукує, весь переповнений гнівом:
Ах він невдячний! Зрадник! Нащо йому здалося оте малювання? Для чого воно йому? Його ж вилікували! Вилікували! Він зміг би назавжди залишитися в клініці, назавжди! А тепер — нехай забирається геть!
І швидко поставивши закарлючку підпису, він скріплює вигнання Хаїма Сутіна з білого раю. Дві величезні людиноподібні шафи з тупотом вбігають в палату, вони ледь втримують рівновагу від надміру м’язів на ногах. Вони схожі на чоловічків з реклами автомобільних шин, схожі на двох одягнених у біле Бібендумів, руки і ноги яких складені з автомобільних шин, величезні, немов розпухлі, поголені голови, на яких блискають очі — строго дивляться на нього, а тоді розпливаються в усмішці від радості, що їм можна нарешті взятися до роботи.
Вони нагадують художникові походи на зимовий велодром на матчі реслінгу. Він іноді ходив туди в суботу з Ґреґуаром Мішонцем, Бенатовим і Генрі Міллером, часом до них приєднувалася мадмуазель Ґард. Він пам’ятає, як схвильовано дивився на ті гори м’язів, які хапали і м’яли одна одну, почервонілі шиї роздувалися, піт малював на м’язах блискучі дзеркальні поверхні. Щоб краще роздивлятися зчеплені між собою м’язи, Сутін брав зі собою оперний лорнет. Борці увиразнювали червоне людське тіло, і художник був їм за це вдячний. Після боїв він був до краю виснажений, тихо повертався з Ґард у віллу Сера, не спроможний вимовити й слова і тільки пив свій чай з рум’янку.
А тепер вони вбігли до вилікуваного художника, зірвали з нього білосніжне простирадло, вхопили його попід пахви, ривком підняли, поставили на ноги, виволокли в коридор, а тоді потягли вниз по сходах. Йому навіть не треба було перебирати ногами, вони тягнули його геть, роблячи велетенські стрибки, затиснувши однією рукою його під пахвою, а іншою — міцно, немов плоскогубцями, вчепившись за його кисть. Вони бігли тими самими сходами, якими він спускався на свої нічні виправи до котельні, місця гріхопадіння, де він, на своє останнє щастя, натрапив на майже зужиті тюбики з фарбами.
Стулки задніх дверей бусика різко відкриваються, художник встигає ще прочитати чіткий арабесковий напис ОВОЧІ-ФРУКТИ. «Сітроен» моделі «корбійар», він вже такий автомобіль якось бачив, правда, чорний. Цей був, очевидно, свіжопофарбований.
Зелений! Ах, нарешті колір! — зітхнув затиснений в лещатах міцних Бібендумів художник.
Його одним махом заштовхнули в машину, притиснули до якоїсь дошки і міцно припняли ременями. Голомозі борці сильним поштовхом затріснули двері «Сітроена». Різке клацання, немов затвор зброї, сухе затріснення в замок. Автомобіль захитався, з даху білої лікарні злетіли в синє небо наполохані голуби. Справді, цього дня дев’ятого серпня біле почало відступати, блакить рішуче витісняла біле. Машина рушила. Розгніваний доктор Бог гукнув борцям услід:
Ви знаєте, куди їхати!
Так, вони знали. Художник теж знав усі шляхи цього міста. Скільки безсонних ночей він промірював велетенськими кроками ці вулиці, після виснажливих годин перед полотном, яке не бажало піддаватися, сам один, наодинці з болем у верхній частині живота. Він буквально біг темними вуличками, оминаючи широкі бульвари, заганяючи себе у втому, щоб звільнити серце від усього того живопису. Щоб задихано повернутися і без сил повалитися на матрац.
Марі-Берт чергувала біля його ліжка після операції. Вона була напівжива після нескінченної поїздки в покійницькому бусі. Вона навіть не знає, добу вони їхали, чи, може, навіть і дві. Тепер її голова схилилася на Сутінове ліжко, лягла на його ноги, накриті простирадлом. Вона міцно заснула. Коли вона сполохано зірветься зі сну, Сутін уже буде мертвий.
Його прооперували в клініці на вулиці Ліоте в 16-му кварталі. Приїзду покійницького буса ніхто пригадати не може. Не існує жодного письмового свідчення, яке могло б підтвердити цю операцію. Ніхто не знає, чи була вона справді. У час окупації така операція була ризикованою, не тільки з огляду медичного. Таємна операція невидимого художника.
Обох поховальників і водія покійницького буса так ніколи й не ідентифікували. Вони просто безслідно зникли. Художник помирає 9 серпня 1943 року, о шостій годині ранку, так і не прийшовши до тями. Про летальний кінець у ратушу 16-го кварталу повідомляє 11 серпня 1943 року в 10 годині ранку мсьє Рене Мажі, вік — сорок років, рід заняття: службовець, адреса проживання: вулиця Месніл 3, Париж. Свідоцтво про смерть № 1799. Раніше про це не повідомлялося, щоб уникнути перевірки. Не треба окупантам знати, що невидимий художник таки вислизнув з їхніх рук. У всякому разі його не доставили на жодний з вокзалів, з яких потяги вирушали у східному напрямку.
Марі-Берт покликала в клініку угорську фотографиню Рожі Андре, вона ж Роза Кляйн, яка зробила фотопортрети не одного монпарнаського митця. Справа не терпить зволікань, нам треба швидко забирати його звідси.
1. Фотографія в піжамі в тоненьку смужку. Обличчя неголене, руки складені на грудях, пальці переплетені. На простирадлі — букет гладіолусів.
2. Фотографія в піжамі. Неголене обличчя зблизька, волосся розкошлане.
3. Фотографія в чорному костюмі. На ногах — черевики, ноги прикриті букетом гладіолусів.
4. Фотографія в чорному костюмі, з краваткою, обличчя зблизька, поголений і причесаний.
Відчистити пальці ніяк уже не вдавалося, так вони і залишилися позначеними назавжди. Фарба, яка обрамляла його нігті, глибоко в’їлася в шкіру під нігтями, зашкарубла там. Його руки назавжди залишаться брудними. Кольорове клеймо в білому потойбіччі. Ніколи більше не буде чистоти, ніколи. Нехай кожний знає, ким він був, а першим — відсутній Господь Бог. І нехай собі морщить носа, споглядаючи той бруд. Жером Кляйн написав 1936 року в New York Post: Ван Ґоґ оголив своє серце. Сутін оголює нутрощі.
На смертному ложі художник оголив свої назавжди забруднені фарбами пальці. Невеличке доповнення для доктора Бога.
Похорон — за два дні після скону художника. В середу, 11 серпня 1943 року, о 14-й годині. Навіть клепсидра є спробою затушувати подію. Марі-Берт подала її в друк, рукою перекресливши останньої миті «цвинтар Пер-Лашез» і вписавши над перекресленим «Монпарнас». Ще один засіб обдурити окупантів та їхніх шпиків, затерти сліди, тримати похорон у таємниці. Присутні: Пабло Пікассо, Жан Кокто, Макс Жакоб. І дві жінки: Ґерда Ґрот-Міхаеліс та Марі-Берт Оранш. Аж після війни на могилі з’являється ім’я, написане неправильно: Chaïme Soutine.
Так, крізь просвіти у вікнах бусика «овочі-фрукти» він виразно побачив Північний вхід на цвинтар. Вони приїхали сюди з бульвару Едґара Кіне. Коли здіймався червоно-білий шлагбаум, він уже знав, що в’їжджає в місто мертвих, на цвинтар Монпарнас. І сталося щось, про що йому і не снилося ніколи.
Дверцята зеленого бусика тихо відчинилися, не видаючи ані звуку, без жодного клацання. Його душа боязко випурхнула назовні, з полегшенням піднялася догори, залишаючи за собою всі жахіття окупаційної влади, всі схованки і кривавлячі стінки шлунка. Поет і земляк опише це згодом так:
Душе, скажи… скажи мені, яким моє життя… Здається з перспективи пташиного польоту…
Вона знялася високо і втішено облетіла декілька разів розкішні алеї чималого цвинтаря. Літати — ось чого завжди праглося його душі, затисненій в тісній в’язниці його кістлявого тіла. Літати — вгору і вгору, летіти в потужному, пронизуючому душу повітряному вирі. Підніматися до верхівок дерев і ще вище, як тоді, коли він спиною відчував у своєму забутому дитинстві піщаний ґрунт балтійського лісу і пильно не кліпаючи дивився вгору, поки голод не заганяв його додому.
Його душа бачила весь цвинтар, який хилився і викривлявся, як пагорби в Сере, у потужному бунті, посеред всеосяжного стрясання, які він колись сам намалював. Вона обернулася і побачила, що вони летять слідом: маленькі кондитери й помічники різника, кухарчуки, пажі, коридорні, хористи й церковні служки, дівчинка, що ішла до першого причастя, сільські діти. А ще до них приєднався малий Шарло. Вони створили для його душі бунтарський почет змовників.
Далеко-далеко внизу він бачив доктора Бога, який стрясав кулаками. Його душа виразно чула крики доктора. Той гарчав у небо:
Безбожні кружляють навколо… бо нікчемність між людських синів підіймається…
Проте безтурботну душу Сутіна неможливо було залякати погрозами і стисненими кулаками. Для неї вже перестала існувати заборона малювати, заборона польоту. Нарешті вона відчувала себе вільною. Так, здавалося, душа сміється. Сутінова душа сміялася у світлому дурмані. Ніхто на Монпарнасі не зможе в це повірити. Там же всі й досі і навіки вічні заповзялися вважати його найнещаснішим з художників. Однак земля стала неосяжною назавжди покинутою виразкою.
Звисока його душа роздивилася трьох чоловіків, які, поза всяким сумнівом, були живі. Не похоронне товариство, не Хевра Каддіша. Вони поскидали чорні капелюхи, стоячи навколо Сутінової могили. Душа його сповільнила лет, зробила елегантне коло і застигла на висоті кільканадцяти метрів рівно над могилою.
Отож, навколо нього стояло троє чоловіків. Пабло Пікассо, Жан Кокто, Макс Жакоб. І душа Хаїма Сутіна була ледь схвильована, немов під легким кайфом. Ось Пікассо, немов король-сонце, яскрава центральна зірка, від світла якої меркнуть усі інші. Тоді — брат-близнюк Орфея, Жан Кокто, він у травні 1942 року привітно приймав у Парижі улюбленого Гітлерового скульптора, якого уряд Віші запросив організувати персональну виставку — душа Сутіна не могла вимовити прізвища того скульптора. А тепер Кокто з зажуреним виразом обличчя стоїть над могилою художника Сутіна? Після його п’яних вечірок з якимись чорними маріонетками його сумління обурювалося ним. Фракійський співець теж умів поторгуватися зі смертю. Дорогою з царства Гадеса мерехтливий Орфей скинув свої шати. Він прагнув вибратися на світло.
А то хто стоїть, неподалік від могили Бодлера, який був змушений жити в ненависного вітчима генерала Опіка? Схожий на ангела Макс Жакоб, якого за декілька місяців, 24 лютого 1944 року, ґестапо заарештує неподалік від Орлеана в Сен-Бенуа-сюр-Луар, де він переховувався в монастирі серед ченців. І вже за два тижні — жахливо, але художникова душа передбачила і це — Жакоб помре від пневмонії у концтаборі Дрансі, на півночі від Парижа, де він очікував вивезення до Аушвіца. Пікассо вирішив, що вступатися за Жакоба немає потреби.
Там нічого не зробиш. Макс — ангел. Йому, щоб вибратися з тюрми, наша допомога не потрібна.
У свої молоді роки Макс ділив з Пікассо кімнату в Бато-Лавуар і до того ж підгодовував прибульця з Малаги. А тепер для короля-сонця важливою була його репутація. У Дрансі Макс вибачався перед іншими євреями, що молиться християнському богові. Його вихрестили в сорокарічному віці, хрещеним батьком був Пікассо. Вибачте, все правильно, то просто питання власної історії. Потім він помер. Проте пневмонія, про це добре знає відсутній король-сонце, була кращою за поїздку в набитому людьми вагоні до кінцевої станції на краю Польщі.
Сутінова душа бачить, кружляючи над цвинтарем Монпарнас, як вони стоять там унизу над могилою художника, в тілі якого вона ще донедавна жила. Пабло, Жан і Макс, король-сонце, який аж сяє щастям, мерехтливий Орфей і бідний Жакоб зі слабкими легенями, який невдовзі відійде в царство тіней.
Ще над могилою стоять дві жінки, передостання й остання. Його ангел-охоронець з Магдебурга, Ґерда Ґрот-Міхаеліс, яка знову навчила його їсти, після того як він давно відмовився від усякої їжі. Мадмуазель Ґард! Яка вона бліда. Їй вдалося вийти з концтабору Ґюрс, і тепер вона переховувалася в Каркасоні. З часу її відходу на Зимовий велотрек 15 травня 1940 року вона так ніколи більше й не побачила художника. Коли в Каркасоні вона дізнається від Мадлен Кастен, що Сутін живе з іншою, вона не плаче. Будьте мужньою, Ґердо. Вона прожила ще тридцять років і ані ногою не ступила на німецьку землю. У 70-х роках вона (Сутінова душа дивується, дізнавшись про це) диктує одному журналістові свої спогади. Ґерда! Мадмуазель Ґард!
На той час Марі-Берт уже тринадцять років не буде серед живих. Звільнена муза сюрреалістів, колишня дружина Дадамакса, нещасна Сутінова супутниця, яка шукала щораз нових пристановищ і наважилася на безконечну їзду до Парижа. Сімнадцять років після того серпневого дня, 1960 року, вона позбавить себе життя. Це не буде настільки красиво й оповито легендами, як у випадку музи Модільяні, ніжної Жанни Обютерн, яка випливла з вікна, щоб ніколи не вдаритися об темний асфальт. Марі-Берт підховають у могилу Хаїма Сутіна, такою була її воля. Удвох, як удвох вони взяли на себе ту прокляту дорогу з Шинона до Парижа в катафалку.
Ніколи не забуду нічного телефонного дзвінка від Елені. Вона телефонувала, тому що лютувала через той образ, який всі собі творять з Марі-Берт. А що, якщо колись вирине лист, в якому шинонські лікарі пояснюватимуть своїм паризьким колегам, що не могли піти на ризик операції, тому що для операції було надто пізно, тому що вона вже була надто небезпечною? Щось наче акт передачі, в якому вони перекладають відповідальність за оперативне втручання на своїх колег.
Припустімо, що вони просто опустили руки, побачивши цього пацієнта. Що ще залишалося робити Марі-Берт, як не наважитися на останню розпачливу поїздку до Парижа? Елені сопіла в слухавку:
Всі ті розмови про впертого ангела смерті, про розхитану жінку, хибні рішення. Все то — чистої води умоглядність. Що їй залишалося робити? Дивитися, як він помирає? Тож вона зателефонувала через паризьких знайомих до одного хірурга клініки Люті, і той пообіцяв взятися за операцію, незважаючи на високий ризик. Вона ж усього лиш хотіла дати Сутіновому життю останній шанс! Тому й вирішила їхати, попри небезпеку дороги.
В одній журнальній статті за 1952 рік Марі-Берт написала про останні роки Сутіна, вона справді пише, що шинонські лікарі оперувати його відмовилися. А навіть якщо то вважати безпомічною спробою самовиправдання людини, яка відчувала провину за рішення, що не мало бажаного результату, що не привело до порятунку? Розважливі думки завжди приходять запізно.
Елені не бажає навіть чути міркувань про те, що їх могли схопити, що шлях художника проліг би тоді до Дрансі, а звідти — на схід. Не було б тієї виснажливо-довгої шаленої поїздки, художник помер би в палаті шинонської лікарні, заколисаний маковим молочком. Не було б тієї пекельної, сповненої страхів, занадто довгої останньої поїздки…
Елені не піддається:
Ну бо ти просто не знаєш, на що здатна закохана жінка! Вона бачила тільки цей один, останній шанс.
Елені вішає слухавку.
Марі-Берт переживе ще радість від звільнення свого міста, це станеться майже рівно за рік після похорону, 25 серпня 1944 року, іншого, цього разу щасливого серпневого дня. Проте її життя поступово розпадатиметься. Не було вже великих художників, Дадамакс для неї давно помер, попри те, що переживе її на шістнадцять років. Монпарнас, попри торжество звільнення, означав тільки рештки колишньої слави.
Вона ходила вулицями з безумною посмішкою на вустах, волосся мала сильно вибілене. Теа каже, що Марі-Берт виглядає, як одна з тисячі найзвичайнісіньких проституток. Їй дорікали, що вона привласнила собі Сутінові картини і потроху збувала їх, але ніколи не підтримувала його нещасної донечки. До всіх своїх колишніх знайомих вона відчуває тільки ненависть. А вже якщо хтось згадає ім’я Макса Ернста… Коли вона появлялася, всі відверталися. Кожне приміщення, в якому вона з’являлася, до найдальшого закутку виповнювалося її божевіллям.
Врешті вона почала розмовляти сама зі собою, викрикуючи випадковим перехожим просто в обличчя бентежні фрази:
Я винна в його смерті! Якщо б я не заснула, він би не помер…
А тоді запитувала здивованих перехожих:
А життя після смерті існує, існує потойбіччя?
Ніхто їй не відповідав, всі тільки глузливо перезиралися. А тоді вона казала їм ще таке:
Я піду в монастир!
Вона залишилася зовсім сама, стала злою і примхливою, вже тільки огризалася і сичала. Її неспокійні руки вже не могли нічого втримувати, тільки рвали. Залишилася тільки її манера сваритися абсолютно з усіма, залишати за собою руїну, з тремтливими кутиками вуст і гучним коротким смішком забиратися геть. А тоді вона повісилася на гаку для лампи під стелею. Вистачило двох ременів до валізи. Не залишивши жодних пояснень причини свого вчинку. Вас то не стосується.
Союзники розпочали операцію «Оверлорд». Бій у Нормандії розпочинається 6 червня 1944 року, від останньої поїздки Сутіна до білого раю і на цвинтар Монпарнас не минуло ще навіть року. На західних побережжях Кальвадосу, на східних берегах півострова Котантен відбувається висадка. Це — найдовший день. У кожному житті існує найдовший день, для Сутіна то був день 6 серпня 1943 року, коли він, захований у катафалкові, їхав до столиці болю. 19 серпня 1944 року Паризький визвольний комітет закликав населення повстати проти окупантів, 25 серпня 1944 року Париж звільнено, генерал де Ґоль тріумфально входить до Парижа. Генерал Леклерк переміщається з танками з півдня через порт Орлеан у місто, людські натовпи зустрічають його захопленими вигуками. Він проїжджає повз той готель на авеню Орлеан, де в 25-му номері невидимий художник цілими днями лежав на ліжку, обливаючись потом в застебнутому наглухо дощовику, і невідривно дивився в стелю, щоб не наштовхнутися на агентів, які шукали його у віллі Сера.
Райхкомісаріат Остланд розпадається вже 1943 року, коли Червона Армія метр за метром відвойовує балтійські країни. Мешканців Смілович давно вже перебили айнзатцгрупи Б. 21 жовтня 1943 року гауптшарфюрер Рюбе ліквідовує мінське ґетто. Рюбе? Ота тварюка Рюбе? Так. Не залишилося нікого з сімдесяти п’яти тисяч в’язнів ґетто. Всіх умертвили. Нема більше нікого, кого б він міг послати в яму. А що доктор Кнохен? Невдовзі стане страховим агентом. Страхування життя? Будь ласка. Ваше життя має бути спокійним і безпечним. Ні, от цього вже Сутінова душа під час польоту над цвинтарем Монпарнас передбачити ніяк не могла. Де Сара і Соломон, Янкель, Ертль, Нагума та всі інші?
Вибір засобу пересування залишає за собою життя. Плутанини — то його улюблений маневр. Машина невідкладної допомоги, віз із сіном, бус для перевезення овочів та фруктів, катафалк або навіть тачка, на якій везуть крихку мадонну, крихітку Жаннетту, яку відвозить на вулицю Ґран Шом’єр двірник — всі ці засоби пересування доставляють життя до фінішу. Життя неперебірливе. Воно хоче тільки одного — руху, рух потрібний йому, як наркотик. Воно шукає хоч якогось транспорту, а чи там буде мигалка чи стебла соломи, які залишатимуться позаду на дорозі, — йому байдуже.
Транспортний засіб може бути вибрано хибно, але напрямок руху завжди правильний. Подорож може вести страшенно незручними об'їзними дорогами, та мета — завжди відома. Як сказав до могутніх мускулястих чоловіків доктор Бог:
Ви знаєте, куди їхати!
Кожна поїздка веде до фінальної операції, невідворотно веде до завершальної стадії маршруту. Подібно до поштових голубів, що повертаються до голуб’ятника, життя їде у випадково роздобутому транспортному засобі до мети, що давно перестала бути невідомою. Швидко під’їхати до в’їзних воріт, підняти червоно-білий шлагбаум, а тоді вкотитися через фатальну лінію, тільки проїхати і в’їхати. Життя прагне добратися до кінця.
Ну от, наприклад, Чехов. 22 липня 1904 року він помирає в Баденвайлері, його згасле життя шукає собі відповідного транспорту. Воно підписує пакт з делікатесами й вишуканими продуктами, немов хоче познущатися з письменника, адже відомо, що надмір, у якому купаються багачі, був для Чехова ненависним. Охолоджений зелений товарний вагон, який доставив тіло Чехова до Москви, перевозив морепродукти з Франції. На вагоні великими літерами стояло: ДЛЯ УСТРИЦЬ. Оскільки в той самий час до Москви доставляють тіло одного генерала з Манчжурії, на вокзалі гримить військова музика. Люди дивуються: Чехова зустрічають з військовими почестями? Життя — суцільне непорозуміння. Воно працює з плутанинами. Прийняли за іншого. Часом воно обирає не той транспортний засіб, часом — не ту музику. Чехов не любив устриць.
Сутінове життя обирає для поїздки до окупованого Парижа катафалк. На, візьми біле простирадло. Накрийся. Вдай покійника. То він так казав у Вільні до Кіко. Треба було навчитися це малювати. Йому знадобилося усе життя, щоб зуміти врешті намалювати смерть. Намалювати її візерунками коліс не того транспортного засобу.
Якийсь час найбільш абсурдні об'їзди означають для життя просто задоволення, розвагу пересиченого і розбещеного, якому така розвага не вадить. Життя не перечить появі об'їздів, не надаючи їм надто великого значення. Попри численні об'їзди, дорога завжди пряма. А по обидва боки дороги, ліворуч і праворуч, незліченні життя.
Хаїм означає життя, а в біблійній мові це слово існує тільки в множині. Життя тільки у множині? Нічого окремішного, життя має розчинитися в цілості — і зникнути. Цвинтар у гебреїв — бет-хаїм: дім життів. У житті ж, яке полюбляє плутанину, цвинтар називатиметься Монпарнас, безжурна, безсоромна назва. Місце, де живуть музи. Грецький гірський хребет, який прибило до французької столиці, поганське місце посеред Парижа, переповнене спраглими життя демонами. Цвинтар класу люкс, на ньому повно художників та адміралів.
Я тоді жив зовсім неподалік, у крихітній бічній вуличці, завдовжки лише кілька метрів. Моя вуличка виходила на вулицю Даґер. Назва самої вулички мала ім’я якогось генерала чи адмірала, в усякому разі — вшановувала високий військовий чин. Тобто когось із злиденних цього світу, що надаються для називання тісних коротких вуличок. А десь на велетенському некрополі, заповненому камінними свідками, причаїлася чорна анонімна могильна плита з написом:
Хаїм не помирає. Він — у множині. Я щодня переходив через цвинтар, знав його заспаних кішок, знав усі закутки в цьому домі життя, де смерть зникає. Хаїм не помирає. Хаїм помирає. Хаїм.
Перед революцією ця територія належала одному монастиреві, милосердному братству. Вітряний млин без крил ще стоїть покинуто посеред мертвих, обвитий плющем, облюбований птаством.
Я роками намагався збагнути, що саме так вражає мене в його картинах. Від того моменту, коли Елені побачила у вагоні метро за моєю спиною плакат із зображенням розхитаного Шартрського собору, який, здавалося, впаде просто на мене. То був 1989 рік, після того ми поїхали до Шартра, сто кілометрів на захід від Парижа, і переночували в крихітному готельчику. Неподалік від готелю проїжджали поїзди, а ми захлинаючись кохалися, не знаючи, де ми. Нічого не запам’яталося, крім тремтливих пучок наших пальців. Як написав один поет: А губи, що вже нічого не можуть сказати, пам’ятають обриси останнього вимовленого слова. Коли ми побачили ту виставку в колишній єпархії, говорити не було потреби.
Вражає фіксація єдиного образу, вирішальної миті. Незмірний сором, зростаюче відчуття чужості світу, в якому живеш. Осиротіння усіх постатей, розхитаність предметів у безнадійно хворому світі. Лаконічні ліризми. Чітко зафіксована, виблискуюча барвами смерть за роботою. І несхибна живучість власне цієї миті.
Саме розпочався 2000 рік, коли я знову пішов на цвинтар Монпарнас. Я вже давно жив деінде, одного дня, зібравши все, що було мені дороге, поїхав звідти у розбитому і запорошеному червоному п’ятому «Рено». Багато років тому я в одному вірші написав те, що завжди помічав саме на тому цвинтарі:
Я бувало повертався, щоб зрозуміти, чому все трапилося так, а не інакше. Не було жодного іншого місця, де для мене такою очевидною була б жахлива одиничність життя, як тут. І множинність життів у простому імені Хаїм.
У 80-х роках я майже щодня заходив сюди, коли ми з Елені жили неподалік, власне в тій уже згаданій бічній від вулиці Даґер вуличці. Скільки разів я намотував кола цвинтарними доріжками, коли якась справа не могла зрушити з місця або коли мені бракувало повітря. То була оаза тиші всередині великого міста, яке я тоді любив. Лунка тиша, цвинтар — то багатоголосий хор, а мої органи чуття були налаштовані на сприйняття. Отож, я знову пішов до могили з неправильно написаним іменем, і якусь хвилю стояв перед нею. Перша дільниця, майже наприкінці
Трохи звіддаля на мене дивився старий у чорному капелюсі, з хустинкою на шиї і з ціпком у руці. Стояв і не рухався. Тоді я й собі подивився йому просто в обличчя, не відводячи погляду, немов запитуючи, в чому річ. Я подумав, що тільки так зможу його спекатися.
Після цього він підійшов до мене ближче, не підбіг, а власне підійшов, проте в його рухах відчувалися полегшення і нетерплячість, і запитав мене, навіть не привітавшись:
Як Ви його виявили?
Чому Вас це цікавить?
Я часто тут буваю. І дозвольте сказати Вам одну таємницю: я був тут ще на його похороні.
Тут я розлютився, нічого не сказав, але кивком голови видав свою злість. Що — ще один шаленець або сноб, який з половиною похованих був на «ти»? Скільки божевільних бродить по всіх цвинтарях цього світу! Близькість мертвих надихає їх і просвітлює. Я спробував оцінити його вік. 1943: не надто вірогідно. Хоча й не зовсім виключено. Скільки є вісімдесятирічних, а то й дев’яностолітніх, які добре тримаються і свіженькі, мов огірочки, задоволено пересуваються життям. Не варто надто покладатися на свої оцінки. Тож я сказав:
Але ж там були тільки Пікассо, Кокто і Макс Жакоб. І, звісно ж, обидві жінки, Ґерда Ґрот і Марі-Берт Оранш.
Не тільки, я там був теж.
Та й так і залишились тут, — спробував я вколоти його саркастичною заувагою.
Ні, але я часто сюди приходжу. Часом спостерігаю, хто зупиняється біля нього. Вас я ще тут не бачив, Ви, мабуть, новенький.
Ви помиляєтеся, я нерідко стояв тут, коли жив зовсім близько від кладовища. Ви, мабуть, не натрапляли на мене. Але чому Ви стежите за людьми? Що Вам це дає? Хіба це не ознака особливого несмаку — спостерігати за людьми на кладовищі? Ви насолоджуєтеся спогляданням чужого нещастя, жалоби? А тоді виходите звідси, раді, що все ще живете, і йдете на бульвар Распай випити аперитиву?
Я був на похороні. У середу, 11 серпня 1943 року, похорон почався о 14-й годині.
Як Ви дізналися про похорон? Адже Марі-Берт Оранш подала до друку на клепсидрі місцем поховання «цвинтар Пер-Лашез», імовірно, з наміром збити з пантелику окупантів та їхніх посіпак, а тоді останньої миті викреслила «Пер-Лашез» і рукою вписала зверху «Монпарнас».
О, ми маємо свої джерела інформації. Хочете — вірте, хочете — ні, але я там був. Не безпосередньо над могилою, але зовсім неподалік. Я непомічено стояв біля отого дерева.
І він вказав ціпком на місце, де, нібито, стояв.
Пікассо стояв отам, а Кокто — там. Найближче до могили стояли жінки.
Він точно вказував місця. Макса Жакоба він не згадав. І справді, чи був він на похороні — щодо цього існують сумніви. На той час він переховувався у ченців у Сент-Бенуа-сюр-Луар, і за такий короткий час навряд чи встиг би до Парижа на похорон. Шлях від Луари до Парижа через окуповану територію мав би бути для такої людини, як він, безконечно довгим, от і Сутін вибрав для своєї останньої поїздки майже таку саму дорогу. Але, можливо, Пікассо мав рацію, стверджуючи: Макс — ангел. Тоді би він умів літати, а в такому разі зміг би вчасно опинитися 11 серпня 1943 року на цвинтарі Монпарнас.
Що Ви там робили? Чому Ви стежили за цією подією, якщо не належали до скорботного товариства?
Ну я до певної міри — один з того товариства. Але я не зможу Вам цього пояснити. Скажу тільки одне: в 1943 році я був тут.
Може Ви хоча б назветеся?
Без потреби. Вам моє ім’я нічого не скаже.
Все ж — назвіться, імена тішать пам’ять.
Арман Мерль.
Ім'я нічого мені не сказало. Але я зрадів, що натрапив на співочого дрозда. Чому б і ні? У пташиних іменах завжди криється щось повітряне, відразу ж у вухах лунає щебетання.
Хто Ви? До якого відділку поліції Ви тоді належали?
Та цей Мерль продовжував з виразно нахабною ноткою в голосі:
Не смійтеся з людей, які спостерігають за іншими людьми. У них є на те свої причини: вони складають акти, ведуть розслідування, складають із зібраних деталей мозаїку, яку поступово доповнюють новими деталями. Ви ж, мабуть, один з тих легковажних письменників, які вискубують декілька голих фактів і сумнівного походження анекдотів, а решту висмоктують з пальця. А тоді — запускаєте свої безсоромні вигадки у світ.
Я хотів заперечити, але він не вгавав:
Ви собі не уявляйте тільки, що Ви — невідь-хто. Не вважайте себе чимось кращим за ретельних агентів таємних поліцій по всьому світу. Тільки вони не перекручують правди, про Вас такого не скажеш. Тільки завдяки їм загальні дані можна доповнювати новими інформаціями. Світ створений для того, щоб закінчити існування великим всеохопним процесом. Але не в романі. Письменники — всього лиш брехуни.
Я навіть ображеним не відчув себе, можливо, що він мав рацію. Зрештою, його все одно ніякі протести не змусили б замовкнути. Так він і говорив далі не зупиняючись:
Ми занурюємося в голови суб’єктів, про яких збираємо інформацію. Ми мусимо знати про них усе. Навіть якщо я змушений буду визнати Вам: психології не існує. Все то — вигадка. У головах людей не знайдеш шаблонів. Кожна голова — інакша. Людина — повна суперечностей, нічого неможливо передбачити наперед. Кожна дія — дивна і не піддається поясненню. Я зрозумів це аж наприкінці своєї кар’єри. Повірте: у Вас немає права ставити себе на місце іншої людини. Ви — не ця людина. Вона — інакша. Ви, можливо, напишете якось цілу книжку про останні дні художника. Я теж намагався це зробити, але залишився на етапі підготовчих матеріалів. Надто мало часу.
Ви, напевно, були шпиком, спостерігали за похороном Сутіна з безпечної віддалі, записали собі імена, які Ви, зрештою, і так знали. Може, навіть фотографії робили? Можете показати? Ви кажете, що розпізнали цих трьох чоловіків. А обох жінок? Можливо, котрась з них уже була у Ваших актах, тож Ви не мали особливих проблем з ідентифікацією?
Він ані словом не зреагував на мої запитання, а взявся незворушно правити своєї, як таємний агент, обізнаний у справах літературних:
Внутрішній монолог нічого Вам не дасть, от побачите. Ви переконаєтеся, що він неприпустимий. Це — неправильна перспектива. І відкриття внутрішнього монологу — найбільша брехня в брехливому царстві літератури. Ви не можете увійти в іншу людину і верзти щось від її імені, це був би величезний злочин. І ще одне: він був великим мовчальником. Не приписуйте мовчальникові зайвих слів. Йому цього не хочеться. Якщо не можете відступити від своїх ліричних арабесок, то пошукайте поезії деінде. Ви визнаєте свою поразку, і Вам доведеться писати книжку заново. Переписати її від початку до кінця. Ніде не вживайте першої особи, пишіть у третій особі. Ніде не вживайте чистого минулого, тільки непевне теперішнє. Ви, звісно, проігноруєте всі мої поради, та згодом дуже про це пошкодуєте, адже Вам доведеться почати розслідування від самого початку. Так Вам і треба. Отоді згадаєте про мене, і самі себе прокленете, що проігнорували пораду практика. Повторюю: ніякого внутрішнього монологу. Він тільки нашкодить розслідуванням. Не вставляйте свого голосу в голову мовчальника. Облиште це.
Він розвернувся, знову без жодного слова на прощання, і ображено зник між могилами. Вже за десять секунд від нього не залишилося й сліду.
Була одна могила, яка важила для мене під час моїх звичних маршрутів і відвідин певних зупинок у цій повітряній географії мертвих особливо багато. Тож я і цього разу вирішив не виходити зі свого улюбленого паризького некрополя, поки не зазирну туди. Тим паче, після такої дивної зустрічі з тим старим. На моїй улюбленій могилі — найкращий надмогильний напис з усіх, які тільки зумів вигадати весь цей цвинтар. То могила Сесара Вальєхо, перуанського поета, вихідця з села в Андах, якого 1923 року доля закинула в Париж. Його мрією була громадянська республіканська Іспанія, а помер він 1938 року від задавнених наслідків перенесеної малярії. Немає нічого поетичнішого за його текст, який послужив написом на надмогильному камені: Я стільки сніжив, щоб ти зміг поспати.
Однак того дня я не відразу знайшов ту могилу, таке зі мною ще жодного разу не траплялося. Я був спантеличений і злився сам на себе. Невже стільки часу минуло з мого попереднього візиту сюди? А може я не на тому цвинтарі? У 80-ті роки, коли я ще жив у Парижі, у мене був внутрішній компас, який допомагав мені вибирати в цьому морі могил правильне місце. Невже мій компас загубився, чи його стрілки поламалися? Довелося звернутись до одного з працівників цвинтаря, які охороняли тут смерть.
А що, коли біль після смерті не припиняється? Письменник, який страждав від свого вічного Перу несправедливості по всьому світові, написав поему «Дев'ять страховиськ». Тепер вони поєдналися в синдикаті голосів на цвинтарі Монпарнас, і перуанець болю співає в перелякане велике червоне вухо сина полатайка з білоруського села Сміловичі:
Коли я врешті дістався до могили перуанця, я написав огризком олівця на зворотному боці двох касових чеків із супермаркету MONOPRIX, розташованого неподалік. Крім цих клаптиків, я нічого іншого в кишенях не знайшов. Бабель, Голий рік, морфін. Ніхто не може стати інакшим, ніж він є. У небі над Монпарнасом стоїть сузір’я, що підганяє себе батіжками джгутиків: Helicobacter pylori. Кому вдалося втекти від дитинства, той нехай не чекає на рай. А ментш он ґлік ис а тойтер ментш. Не існує єдиного спасіння. Єдиним виходом є колір. Він — остання з можливих релігій. Ні, я обмовився: остання з можливих революцій. Його червоними святими є: Кіновар, Кармін, Алізарин, Сандал, Амарант, Кардинал, Бордо, Багрець, Рубін, Корал, Теракота, Гранат. От тільки хто цей Арман Мерль?
ББК 84(4Шва)16-8Дутлі-44
Д79
Дутлі, Ральф
Остання подорож Сутіна. Роман / Ральф Дутлі ; переклад з німецької Христини Назаркевич. — Чернівці : Книги — XXI, 2017. — 272 с.
ISBN 978-617-614-178-5
ББК 84(4Шва)16-8Дутлі-44
У дизайні обкладинки використано фрагмент картини Хаїма Сутіна «Букет червоних гладіолусів» та фрагмент фотографії Рожі Андре.
Книгу видано за підтримки швейцарської культурної фундації Pro Helvetia.
Жодну частину з цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва.
Перекладено за виданням: Ralph Dutli. Soutines letzte Fahrt. Roman. Wallstein Verlag, Göttingen 2013. 272 c.
© Wallstein Verlag, Göttingen 2013
© Видавництво «Книги — XXI», видання українською мовою, 2017
© Христина Назаркевич, переклад, 2017
© Анна Стьопіна, обкладинка, 2017
ISBN 978-617-614-178-5
Усі права застережено
Зміст
Шинон, 6 серпня 1943 • 9
Ма-Бе • 26
Морфін • 36
Молоко і Бах • 31
Книга суддів • 69
Вулик у центрі світу • 83
Білий рай • 97
Невидимий художник • 110
Доктор Бог • 126
Моді та летюча жінка • 140
Філадельфійський фармацевт • 164
Волова туша і лист доктора Бардамю • 178
Змова помічників кондитерів • 190
Мадмуазель Ґард і непоказне щастя • 207
Шафа • 226
В очах Дебори — зрада • 240
Біль перуанця • 259
Літературно-художнє видання
Ральф Дутлі
ОСТАННЯ ПОДОРОЖ СУТІНА
Переклад з німецької
Літературна редакторка
Коректорка
Обкладинка
Макет
Підписано до друку 30.06.2017. Формат 90x108 1/32
Умов.-друк. арк. 16,12. Обл.-вид. арк. 17
Наклад 1100 прим. Зам. № 7-07-0501.
Видавництво «Книги — XXI»
Адреса для листування:
а/с 274, м. Чернівці, 58032, Україна
тел.: +380 (372) 586021, моб. +380 (98) 7150181
booksxxi@gmail.com
books-xxi.com.ua
Свідоцтво про державну реєстрацію ДК № 5259 від 16.12.2016 р.
Віддруковано у ПРАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»
61052, м. Харків, вул. Різдвяна, 11.
Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011 р.
www.globus-book.com
Хаїм Сутін (1893—1943)
Художник-експресіоніст білорусько-єврейського походження, більшу частину життя прожив у Франції. Народився в багатодітній єврейській родині і від дитячих літ мав єдину пристрасть — малювання. Після коротких періодів навчання в художніх школах Мінська і Вільнюса подався у двадцятилітньому віці до Парижа, де перші роки жив у мистецькій колонії «Вулик». Там він міцно потоваришував з Амедео Модільяні, який за короткий період їхньої дружби встиг намалювати декілька портретів Сутіна. У Парижі Сутін — постійний відвідувач Лувру, куди ходить вчитися у великих майстрів: Рембрандта, Курбе, Шардена. Життя у злиднях закінчується завдяки американському мільйонерові Барнзу, який взявся скуповувати десятки картин Сутіна і запровадив в американських мистецьких колах достоту моду на Сутіна. Вже в 1929 році про Хаїма Сутіна з’являється перша мистецтвознавча монографія. Після смерті Модільяні Сутін одержимий бажанням зафіксувати на полотні смерть — звідси безліч натюрмортів зі справді мертвою натурою: оселедці, фазани, обпатрані кури, оббіловані зайці, бичачі туші. Саме одне із зображень бичачої туші продали в 2015 році на аукціоні Крісті за рекордну для цього художника ціну понад 28 мільйонів доларів. Прославився Сутін і своїми неспокійними пейзажами та портретами, насамперед дитячими. Сутін, дитинство і юність якого минули в постійному голоді, мучився від виразки шлунка, яка і стала для нього в роки німецької окупації Франції смертельним вироком. Операція запізнилася. За деякими спогадами, на цвинтарі Монпарнас над його труною стояла одна людина — Пабло Пікассо.
Ральф Дутлі
Швейцарський лірик, есеїст і перекладач, народився 1954 року. Вивчав романістику і русистику в університетах Цюриха й Парижа. Широкий читацький загал знає його як видавця, упорядника і перекладача десятитомного повного видання Осипа Мандельштама німецькою. Автор біографії Мандельштама «Вік мій, звір мій». У 1985 році захистив дисертацію про творчість Мандельштама. 14 років прожив у Франції, зараз живе в Німеччині, у Гайдельберзі. Побував в Україні як учасник IV поетичного фестивалю Mieridian Czernowitz. Тільки нещодавно взявся писати і значні за обсягом прозові художні твори. Перший його об’ємний твір, виданий у 2015 році роман «Остання подорож Сутіна», публіка сприйняла захоплено. За фіктивно-біографічний роман про Сутіна Ральфа Дутлі було відзначено в 2014 році Дюссельдорфською літературною премією. У 2015 році з’явився друком його наступний роман «Коханці з Мантуї».
с. 100: Гендрік’є, яка [купаєтсья] => купається в річці.
с. 200: А тепер, [задється] => здається, говорив один з вихованців у синьому.
с. 212: Я пробула там три місяці й мене вимучило це життя з запахом сіна і молока, тож я вирішила поїхати [да] => до Парижа.
с. 225: Ночами мені не раз снилися у віллі Сера чорні випари сміттєзвалищ, на смітті [лежили] => лежали поранені ангели, крила яких ще потріпувалися.
с. 231: Бідний доктор Ліворно! — кричить голос вже [звідалля] => звіддаля.
с. 235: Мозок [художика] => художника прошивають запитання: Чи викрив доктор Бог змову?