Рукопис зник на кілька років. Певне тоді ще не настав час читати його. Але через півтора десятка років, в добу розвиненого Інтернету й соціальних мереж, сину письменника повертають зошит із цуценятком на обкладинці. І саме в цьому зошиті старий хворий письменник написав свій останній роман «Останнє бажання».
Чи потрібно і чи можливо розгадати всі таємниці минулого? Принаймні, цього варто прагнути. Бо лише свідоме знання дає ту свободу, без якої неможливе народження свідомої людини майбутнього, яка є володарем власної долі за будь-яких обставин.
v 1.0 ArmanDragon (Оцифрування книг Гуртом)
Валерій Івак прокинувся до світанку, хоча вставати рано потреби не було. Несподівано він прокинувся з думкою про свого сина, з яким давно не бачився, давно не чувся, як воно нерідко складається у підстаркуватих і ще бадьорих батьків із дорослими дітьми. Він не дуже переймався, як там син, бо що може трапитися з молодим успішним хлопцем? Хоча, все буває. Ось же він із доброго дива прокинувся з паскудним дискомфортом між горлом і діафрагмою в цілком комфортному номері готелю, коли в темряві блимають такі недоречні 5:48 готельного годинника. Але й разом із туманом досвітньої тривоги водночас пронісся кометою спогад, як у молоді роки дратували його власні батьки чи батьки дружини, чиї напади тривоги, як там дітки, тлумачилися винятково як нарешті знайдений привід втрутитися в їхні справи. Але, якщо син чомусь отак несподівано «розбудив» його, то що робити? Зателефонувати йому? Написати електронну пошту?
Валерій виліз із ліжка і ввімкнув ноутбук. Інтернет у цьому готелі завантажувався дуже повільно, він устиг прийняти душ. Браузер висвітлив панель недавніх вкладок: Yahoo! Google, Facebook… Його син Paul Ivak у нього в друзях, треба зайти на його сторінку. Зараз може допомогти ця новітня комунікація, яка дозволяє зчитувати інформацію про друзів і знайомих. Якщо, звичайно, ті виставляють ту інформацію для загального огляду… Ось Paul Ivak зробив запис годину тому, і вже зібрав 136 «лайків». Значить, усе гаразд. Почуття тривожності прийшло в темряву варшавського готелю помилково. Той неспокій, який вдосвіта розбудив Валерія Івака, виник не через загострення інтуїції, а через сон не на тому боці.
Он воно як трансформувалося в голові
Знову ця Ліля. Валерій відчув роздратування, яке, втім, швидко зникло. Все це було так давно, в іншому житті. Один із найогидніших періодів свого минулого він уже давно згадує без гніву і взагалі без емоцій. Батьки Лілі гучно вимагали від батьків Павла бозна чого, і крити не було чим: справді, секс між неповнолітніми завжди сприймався як щось нечестиве. Конфлікт із родиною Лілі, з якою Павло стрибав у гречку, коли їм обом не було й чотирнадцяти років, рішуче підштовхнув Валерія Івака з родиною з їхнього тодішнього роздоріжжя в бік еміграції. І в них усіх уже давно зовсім інше життя. І від родини Лільки вони здається, таки втекли остаточно. Хоча інші привиди Міста сірих будинків їх із дружиною не полишають і періодично навідуються до них. А в сина, який виїхав із того міста ще підлітком, вчився в середній школі, а потім у коледжі на новій батьківщині, і завів собі нових друзів і подруг, все мало би бути по-іншому. Але ж чомусь він згадує Лільку в публічному просторі соціальної мережі, хоча відтоді минуло стільки років.
Крім тексту, Paul Ivak вивісив на своїй сторінці скан чорно-білої світлини, де овал обводить дівочу постать на балконі. Дівчина махає хлопцеві рукою якщо не через віки, то через десятиріччя. Валерій поставив 137-й «лайк» біля синового поста, глянув у вікно і дописав у коментах:
Більше син не озивався. А батько пішов виконувати далі свою програму в цьому місті, в рамках якої таврував тоталітарне суспільство і прославляв вільний світ. Після лекції «Wiara a totalitaryzm» було відкриття фотовиставки «Totalitaryzm a rodzina». Після багато разів чутих слів привітання, які мандрували від виставки до виставки, відвідувачі пішли оглядати світлини, більшості з яких справді поталанило зупинити неповторну мить. Ось старше подружжя, вчепившись одне в одного, намагається перейти слизький майдан і не впасти.
— А черевики у бабусі непогані. Все ж таки Польща — не СРСР, легка промисловість і за народної демократії працювала набагато краще. Якби таку виставку робити в моїй колишній країні, то починати варто було б із сюжету «В черзі за зимовим взуттям».
А ось світлина «Батьківські збори». На тлі шкільної дошки патетично віщає вчителька з лютою відданістю справі виховання молоді в очах. Так, то направду треба бути добрим фотографом, аби зафіксувати такий фейс! Справжня втілена педагог-садистка, яким особливо відважні підлітки підкладають петарди на сидіння стільців.
— А хіба така пані не могла бути католицькою катехизкою?
— Цілком могла би, — відповів ксьондз, один з почесних гостей вернісажу, але не посміхнувся, хоча всі навкруги зареготали.
І от світлина, яка викликала найбільшу увагу перших гостей виставки: «Заскочили». Перелякані обличчя закоханих, їхні голі плечі, тло фотохудожник зробив туманним.
— Невже можна було зробити вживу такий знімок? — спитав Валерій, і крізь туман його думок знову полетів болід спогадів, крик Лільчиної матері, яка запопала Павла з Лілею на своєму шлюбному ліжку, «просто на покривалі»! — Чи ці молоді люди позували? Сьогодні фотохудожники практикують і такий підхід. Я ще можу повірити, що природним чином зафіксували вчительку.
— Але ж погодьтесь, пане Івак, усі ми в ті часи могли опинитися в ситуації цих милих молодих людей. Недремне око партії та уряду навіть одруженій парі не давало насолодитися природними радощами. Гуртожитки, тісні помешкання, неможливість селитися в готелі…
— Але ці малолітки ще зовсім діти. Це обурить найтолерантніших батьків!
— А теперішня свобода — то також велике випробування і для молодих, і для старших, — сказав ксьондз, — та й достаток, який постійно зростає, не завжди сприяє тому, що люди по-справжньому звертаються до Бога.
— А ви знаєте, ксьондзе, як людина світська, яка, одначе, шанує Бога, я вважаю, нехай людину на її вірність Богові випробовують достаток і надмір свободи, аніж принизливі злидні та закони в’язниці!
Гості вернісажу зааплодували Валерію Івакові.
— Людина має гідно пройти будь-які випробування на своєму шляху до Бога, — відповів ксьондз.
— У вашій країні не такою мірою заборонялася віра, — не здавався Івак, в якого прокинувся азарт дискусії, — до речі, в молоді роки я знав одну дівчину, яка їздила до Польщі до родичів іще за народної демократії, її випустили на 10 днів, то вона розповідала: «У них у церкві приймають в піонери! І дівчат одягають, як наречених!»
Цього разу ксьондз посміхнувся.
— Так от, як можна пройти випробування, якщо в принципі не знати, що таке віра? Бо, якщо віра людині відкри-лась, то цього вже далі їй заборонити не можна, людина віритиме за будь-яких умов, бодай таємно. А в нашій країні був заблокований сам доступ до підвалин віри, бо чи не від народження діти чули, як насміхалися з тих, хто вірив!
Гості вернісажу закивали, відчувалося, що вони слухають Валерія.
— Та, власне, я сам хрестився в православ’ї 1988 р. від Різдва Христова. Але чи став я вірянином?
— А до речі, пане Івак, — спитав один із гостей, які разом із ксьондзом так і стояли півколом біля світлини «Заскочили», — облишмо вашу віру, про це не говорять публічно, але ви з тоталітарного світу, зі світу таких-от учительок — чоловік указав на сусідню світлину, — але… ви ж у Польщі не жили.
— Лише буваю наїздами.
— Але ви знаєте нашу мову дуже добре. І я певен, не лише нашу.
— Ми в 60-ті роки вчили польську, щоби читати твори закордонних авторів, які не виходили ні російською, ні українською. Кафку, наприклад. Але я вчився на факультеті слов’янської філології. То був заповідник для письменницьких дітей.
— То ви з родини письменників?
— Мій батько працював в органах. У тих самих. У таємних. У найчорніші роки. А потім перекваліфікувався на радянського письменника. Працював на ниві літератури, якої ніхто не читав. Проте спромігся на кілька непоганих оповідань.
Гостям вернісажу фотовиставки «Тоталітаризм і родина» набридло слухати Валерія Івака, і вони розійшлися по залу. Проте до Валерія особисто підійшов один із гостей. А ще один став неподалік, напевне, прислухаючись до їхньої розмови.
— То пан є сином Івана Івака?
— Саме так. Нікуди від цього не подітися.
— О, то дуже радий запізнатися. Мій покійний батько переклав польською мовою оповідання вашого батька «Кат».
— Не знаю, що й сказати вам. Мій батько, здається, пишався, що це його оповідання було перекладено в усіх країнах народної демократії. Ви знаєте, як його називали колеги? Ель Вердуґо! Це — кат іспанською мовою!
— Даремно ви так про це оповідання! Інших оповідань вашого батька не мав честі читати, а це… я виростав на ньому! Яка іронія! Яке тонке глузування з літератури тоталітаризму!
— Невже? Як на мене, то звичайнісінький текст на догоду добі! Не найкращій добі в історії нашої богоспасенної країни.
— О ні, пан несправедливий до свого батька! Неодмінно перечитайте оповідання «Кат»! — кинув син перекладача синові письменника, заквапившись закінчити розмову, бо в дверях нарешті з’явилася жінка з тацею з келихами, з яких мало бути справджено узливання на честь фотовиставки «Totalitaryzm a rodzina».
І тут Валерія Івака перехопив ще один відвідувач, той, який стояв неподалік під час останньої розмови. Валерій вже давно помітив цього гостя, який вирізнявся з-поміж інших дещо незвичайною зовнішністю, а може, не так зовнішнім виглядом, як одягом. Інші гості були одягнені у звичайне casual: чоловіки в костюмах або в темних светрах, жінки у темних сукнях, іноді з хустками або шаликами, також темної гамми кольорів, ксьондз у сутані. Цей гість також був у темному светрі й чорних або темно-синіх джинсах, але на шиї в нього був яскравий смугастий шалик, один кінець якого звисав нижче пояса, а інший було перекинуто через плече. Коли Івак уперше звернув на нього увагу саме через той шалик, то подумав, що, можливо, то і є той митець, який скомпонував цю виставку, адже занадто богемно виглядав він. У чоловіка було густе русяве волосся, якісь такі жіночі щоки, а може він просто годину тому поголився, ідучи на це прийняття. Він привітно посміхнувся Валерієві.
— Дуже радий нарешті зустріти сина письменника Івана Івака! Мене звуть... — гості, тепер уже з келихами, саме тієї миті гучно зареготали, і тому Валерій Івак не почув імені співрозмовника, а перепитувати не став. Як йому здалося, чоловік вимовив трискладове ім’я з наголосом на останній склад і двоскладове прізвище з наголосом на перший. Я ніби бачив цього чоловіка, подумав Валерій, і водночас майнула думка: про половину незнайомців думається щось подібне. В галактиці людських облич, які блимають перед нами впродовж нашого життя, трапляються схожі або подібні.
— Нарешті можу повернути вам те, що належить вам, — заговорив чоловік у шалику. — Ланцюг був досить довгий. Я став лише останньою ланкою мандрів рукопису, який буду радий вручити вам!
— Про що мова? Який ланцюг?
— Я маю рукопис останнього роману вашого батька, який має назву «Останнє бажання». Як він у мене опинився? Наскільки мені відомо, ваш батько помер у своєму кабінеті у видавництві, де працював до останнього дня.
— Саме так, сестра мені розповідала, коли я прилітав на похорон. — Валерій став слухати з цікавістю, крізь яку пронеслася та думка, що то було більше десяти років тому, і відтоді вони з сестрою не бачилися. Племінник Михась гостював у них, а сестра з чоловіком так і не вибралися.
— А той кабінет у видавництві, з якого вашого батька винесли вже не живим, його ніхто не опечатував, туди могли заходити різні люди. Хтось міг узяти цей зошит ще до того, як ваша сестра прийшла по речі батька.
— Цілком можливо, що все сталося саме так. Але це було досить давно.
Батько помер в останній рік перед Інтернетом, незадовго до масових мобілок, несподівано сам для себе подумав Валерій. До його смерті сестра Ірина писала мені за океан паперові листи, але рідко знаходила на це час. Я іноді телефонував їм на домашній телефон. Після смерті батька ми стали обмінюватися електронними повідомленнями.
— Зошит опинився в жінки, яка померла, — провадив далі незнайомець. — Я гадаю, що вам нічого не скаже її ім’я, та і я знав її не близько. Ті, хто розбирали архів небіжчиці та знайшли рукопис, почали цілеспрямовано шукати спадкоємців, себто вас, через Інтернет. А ви, як з’ясувалося, живете за океаном.
— Але в Києві залишилася моя сестра.
— Очевидно, про вашу сестру нема даних у мережі.
— У неї є сторіночка у Фейсбуку, хоча вона не блогерка, заходить туди вкрай рідко, а пише ще рідше. А ще у неї інше прізвище, вона Бурко. Ірина Бурко. І її син Михайло теж Бурко. І в нього є сторінка Mike Burko.
— Ті, хто шукали вас, могли не знали прізвища вашої сестри. Але ж ви прізвища не міняли, як і ім’я! — посміхнувся незнайомець. — І на вашій сторінці вже давно висить інформація про цю виставку у Варшаві. Тож ходімо, я віддам вам зошит.
Обоє чоловіків підійшли до гардеробу, гість простяг номерок, йому дали плаща. Певно, з довгим плащем його яскравий шалик виглядатиме дуже стильно, чомусь подумав Валерій.
— А ще пакет, прошу пана.
Валерій Івак теж простяг гардеробникові номерок, хоча йти нібито ще не збирався. Одягаючи свою куртку, на кілька секунд затримався біля свічада. Поки там що, чоловік у барвистому шалику зник. А гардеробник подав Валерієві фірмовий целофановий пакет Duty Free Варшавського аеропорту. Невже той чоловік у барвистому богемному шалику летів до Варшави, аби повернути йому вміст цього пакета? І де він? Щойно був тут.
Івак оглянув вестибюль, де було порожньо, лише з галереї долинав сміх завершальних акордів вернісажу, коли вже допивається презентаційне вино. І ніби двері ніде не грюкали, ні до туалету, ні вхідні. Може, він повернувся до галереї'? Але ж тоді він не одягав би плаща, який пролетів чорним крилом десь поряд. Валерій присів на крісло в напівтемному холі, і витяг із пакета варшавського Duty Free великий зошит, списаний знайомим розбірливим почерком покійного батька. Ба більше, несподівано він чітко згадав, що саме цей зошит Павло подарував дідові на день народження, який святкували незадовго перед їхнім від’їздом. Сторінки зошита кріпилися за допомоги спіралі, а на титульній сторінці була світлина песика із жалісними виразними очима.
Валерій Івак повернувся до готелю, купивши по дорозі пляшку вина. Це його остання ніч у цьому місті, в якому він бував багато разів. Навіть іще в радянські часи бував. Але чи закине доля ще раз? Він чомусь згадав недавні компліменти своїй польській мові. Згадав дуже давно сказані слова свого першого вчителя польської про оманливу впевненість, ніби добре опанувати мову, близьку до рідної, дуже легко.
А до речі, якою мовою говорив із ним чоловік у шалику? Валерій добре пам’ятав зміст розмови, але не міг пригадати жодного вимовленого ним слова. Незнайомець у шалику міг заговорити до нього польською, але, здається, він говорив українською. Чи російською? Він цілком міг говорити російською, як нерідко звертаються до нього колишні співвітчизники. А також він міг заговорити до нього й по-англійському, і це так само було б абсолютно природно на міжнародному заході. Як він сказав? Ваш батько? Ваш отец? Your Father? Чи Pana ojciec?
Але ж он воно як вийшло! В один день прийшов якийсь сигнал від сина, а потім і від батька. То, певне, недаремно…
невідомо звідкіля в голові Валерія сплив вірш, який вчили напам’ять у школі в ті часи, коли він був школярем.
— Зняла, щоб потім знову одягти! — зітхнув Валерій. Відкоркував пляшку вина, плеснув рубінової рідини до готельної склянки. Ввімкнув ноутбук, проглянув пошту, де не виявилося нічого несподіваного. І нарешті підсунув ближче зошит із батьковим рукописом.
Заголовок написано іншим чорнилом, ніж текст на першій сторінці. Виправлень зовсім нема. Хіба так виглядають рукописні тексти художніх творів? Схоже, батько переписав чернетку набіло перед смертю. І не схоже, щоби хтось читав цей рукопис. І не схоже, щоби хтось писав його, зрештою. Зошит дуже охайний, як новий, і кутики сторінок не зберігають слідів пальців автора або якихось читачів. Валерій послинив палець, потер чорнильні літери, і вони не попливли.
Але ж це знайомий батьків почерк. Чіткий і розбірливий. Ще коли Валерій був школярем у молодших класах, мати сварила його, що він ніяк не опанує таке письмо. І от цим почерком написано останній твір покійного батька. Валерій почав читати.
— Тату! Лільчина мати вчинила самогубство! — сказала вранці моя дочка Ірочка.
Я допізна сиджу на роботі у видавництві, повертаюся додому дуже пізно і довго сплю вранці у своїй кімнаті. І мої домашні ніколи не турбують мене, хоча крізь ранковий сон я завжди чую, як вони встають і тихенько збираються йти. А того ранку дочка розмовляла по телефону гучно й істерично, і вирвала мене з ранкового напівсну, і я прокинувся й не зміг заснути, навіть коли вона замовкла. Встав, і сонний, вийшов зі своєї кімнати значно раніше, ніж роблю це зазвичай.
— Лільчина мати покінчила життя самогубством — замість «доброго ранку!» сказала Ірочка, пояснюючи свій ненормально гучний голос того ранку, коли я, хитаючись, у піжамі вийшов до кухні.
Я машинально глянув на годинника, на якому не було ще й дев'ятої. Онук Михась сидів за столом.
— Ти не йдеш до школи? — чомусь спитав я його.
— Я піду на друге заняття, — відповів Михась. Видно було, що він був так само приголомшений самогубством Лільчиної матері, як і його мама.
Я так і не знаю імені цієї жінки, яка в нашому домі іменувалася винятково «Лільчина мати». Рік чи два тому обидва мої онуки, Михась і Павло, а з ними і їхня однолітка Ліля, дочка подруги моєї дочки, втрьох ходили на заняття якоїсь мови, здається найзатребуванішої у світі, англійської, до приватного учителя, який мешкав у середмісті. Я й не запам'ятав би цього, але Павло, в ті дні, коли в них були ті заняття, обідав у нас, і я мав нагодувати його, а вже потім іти до видавництва, що й робив у певні дні. І от Павло, як з'ясувалося, закрутив роман із Лілею. Протягом якогось періоду діти зустрічалися в помешканні Лілі після того заняття. І коли все те спливло, це викликало жахливо скандальну реакцію усіх. Передусім батьків Лілі. Але й так само мого сина Валерія і невістки Марини, які завжди були такі розкуті, такі ліберальні, і так затято вели бойові дії проти таких старих ретроградів, як я та батьки Марини. І здобували бойові перемоги! І «тьотя Іра», тобто моя дочка Ірочка, яка успадкувала від моєї покійної дружини, своєї матері, лагідну вдачу і природно біляве пишне волосся, також узяла участь у цькуванні Павла й Лілі.
Я заступився за онука, бо знаю, що таке, коли діти кохаються по-дорослому. Заступився твердо й рішуче відразу, як збагнув, що саме відбувається, бо мене в ті розбори не втягали, і я довго ні про що не знав.
— Ви хочете зробити його калікою на все життя? Аби він щоразу, як обніме дівчину, згадував, як ви заскочили його з Лілею? Коли діти шукають ранніх статевих контактів, то насамперед це свідчить про брак любові у родині!
— Нічого жахливішого, ніж сімейка Лільки, в моєму житті не було, — відповідав Валерій. — То родина монстрів, а не людей! Я й уявити собі не міг, що такі живуть на світі. А «познайомив» мене з ними наш любий Павло!
— А ти сам завжди був аж таким праведником?
— Я почав це вже повнолітнім! А ця паскуда, Лільчина маманя, хоче гроші на операцію за відновлення цноти! А це знаєш скільки? Коли я почав гуляти з дівками, ти за це не платив!
— Я оплачував чимало твоїх проектів, Валерію… Скажи батькам Лілі, щоб принесли кошторис операції та обґрунтування, чому така операція потрібна. Скажи, що платитимеш лише за постановою суду і лише з судовим виконавцем, — спокійно порадив я.
Невдовзі Валерій з родиною поїхав працювати за кордон, і досі всі вони там. Нібито прижилися на чужині. А перед самим їхнім від'їздом був мій день народження. Вже було напевне відомо, що Валерій із Павлом і Мариною скоро їдуть, вже мали квитки на літак. Павло подарував мені тоді великий гарний іноземний зошит. Я раніше й не бачив таких. Його сторінки кріпляться спіраллю. А на титульній сторінці чорно-біла світлина милого зворушливого цуценяти, яке перелякано дивиться на вас. Світлину зроблено ніби згори. Ось вона. Я записую все це саме в цей зошит.
А ще на тому моєму дні народження ми з Павлом зайшли до моєї кімнати, він попросив якусь книгу з моєї бібліотеки взяти з собою на пам'ять, я попросив його вибрати, яку він захоче. І він розповів мені, як батьки Лілі проводили «слідчий експеримент»: змусили дітей лягти так само, як у той момент, як їх заскочили. Адже діти розповідали, що в них нічого такого не було, вони тільки лежали й цілувалися. То ж батьки дівчини продемонстрували Валерієві та Марині: в такій позиції «тільки цілуватися» не можливо. Справді то була родина якихось монстрів.
— Вони й роздягтися нас змусили. Як тоді... — у Павла тремтіли губи й руки. Хлопець чи не вперше в житті вирішив щиро поговорити з дідусем, вперше й востаннє. — Спасибі, діду, що захищав нас!
— У мене у твоєму віці теж був роман із дівчиною моїх літ. В окупованому Києві. За німців.
— Правда? — жваво спитав Павло. — То розкажи!
— Я певен, ми ще побачимося, синку, і я тобі розповім усе це. Я неодмінно розповім тобі про це. Навіть, якщо ми більше не побачимось.
Це було минулої зими. Чи позаминулої. А цієї весни «Лільчина маманя» вчинила самогубство.
— А в який спосіб вона вкоротила собі віку?
— Тату, вона повісилась! У неї дико спотворилося обличчя! Вивалився синій язик! Вилізли очі! — подруга Ірини була сусідкою Лільчиних батьків, і саме до неї побігла перелякана Ліля, коли вночі побачила матір, повішену у ванні. А не до батька, хоча батько був удома.
Ірочка з подробицями переповідала мені все те, про що довідалася від своєї подруги, яка щойно стала учасницею тих подій. А в мене почався черговий напад моєї хронічної пневмонії, з якою я живу вже чи не п'ятдесят років. Спершу я зайшовся від страшного кашлю, а потім із синім обличчям завмер, не в змозі дихати. Притулившись до стіни, я стояв у піжамі, не в силі витерти піт з чола. Ірочка завжди допомагала мені, коли зі мною таке траплялося, а цього разу вона не помічала, як мені зле, і все говорила, говорила про страшні деталі самогубства Лільчиної матері.
Я зліг на кілька днів і не ходив до видавництва, лежав удома і кликав смерть, знаючи, що вона не прийде.
Моя дружина Люба померла за часів перебудови від жіночої хвороби, і вона казала мені:
— Іване! Немає нічого страшніше, ніж біль унизу живота. Де завгодно, тільки не там. Найбільше пекло там, де колись жила насолода. Може, то й правда страшний гріх?
— Який гріх, Любо? Ти кохала мене лише у шлюбі.
А моя мати померла по двох місяцях до Люби від пухлини головного мозку, і вона мені казала:
— Іване! Немає нічого страшнішого, ніж коли болить голова! Що завгодно, тільки не голова, головна частина людини! Там же ж мислі! — Моя мати не була великим мислителем, але ті її слова, як і слова дружини, сидітимуть у мені, поки я живий.
А сам я собі кажу: Іване: немає нічого страшніше, ніж коли не можеш дихати, але чомусь не вмираєш. Найстрашніше, це коли хочеш померти, але живеш. Це те, що відбувається зі мною вже давно. Мало не від смерті Люби.
А зараз напад моєї недуги минувся, і я знову почав ходити до видавництва. Ірочка просила вибачення, що мимоволі спровокувала мій напад. Я відповів, що не серджуся на неї. Сердився лише тоді, коли вони всі накинулися на Павла. Ірочка відповіла, що тепер і сама люта на себе. Адже то вона запропонувала, щоби з хлопцями на заняття ходила ще й Ліля. Так хотіла зменшити платню за заняття! Але ж хто знав, що все вийде аж так? Що вже було проклинати «Лільчину маманю», хоча небіжчиця добре попила кров їм усім. Хоч би якою вона була, але так страшно закінчила. Її ховали в закритій труні. Іра була на похороні. Бачила Лілю. Бідолашна дитина. Ось що буває, якщо переступиш заборони самої природи, сказала дочка після того похорону.
Наскільки я знаю, Валерієві про це Ірина не написала. І коли він телефонував, не розповідала йому. Та й навіщо? У них без того багато проблем на чужій землі.
Валерій похлинувся вином і зайшовся кашлем. Так, він не знав про самогубство «Лільчиної мамані». Емігрувавши, він приїздив до рідного міста лише один раз. На похорон батька. Приїздив сам, без Марини, без Павла. А кілька років тому Михась приїздив до них і гостював десь місяць. Павло вже тоді з батьками не жив, але приїздив, щоби побачитися з кузеном. Ніяких розмов про Лільку не було. Може, хлопці між собою про це говорили, але за спільними трапезами, яких було чимало, та тема не піднімалася. І не тому, що її боялися, а тому, що ту історію вже було покладено в архів.
Але ж яким фантазером виявився Павло! Чого він наговорив дідові про «слідчий експеримент»! Так, вони й правда всі втрьох ходили в сірий дім по вулиці Толстого, ще й довго думали, чи йти їм, чи ні, але телефонні дзвоники від Лільчиної родини були такими настирливими, що вони з Мариною вирішили піти. А ще Лільчині батьки примудрилися довідатися телефони тих установ, де Валерій і Марина працювали перед від’їздом, а також тої школи, де вчився Павло. І дзвонили по всіх тих телефонах, і розповідали про їхню родину щось таке, чого й уявити собі було неможливо.
Павло був правий, коли вже дорослим юнаком сказав батькам, коли вони якось згадували той дикий період свого життя: найбільший жах не в тому, що Лільчині батьки дзвонили й розповідали про Іваків якісь неймовірні речі. Найбільший жах у тому, що їх уважно слухали і на роботі батьків, і у школі сина. Цього, до речі, нема в країні, в якій вони знайшли собі нову батьківщину, хоча й там чимало такого, що складно прийняти. Але іншого.
Але того «слідчого експерименту», що його намагалися зорганізувати Лільчині батьки, насправді не було. Та й хто їх слухав би, тих хворих людей? Коли Лільчин батько наказав Павлові та Лілі зайняти ту позу, в якій їх заскочили, почався дикий галас, який підняли вони з Мариною: чи ви геть здуріли? І заради цього ви кликали нас до себе? То вам місце у божевільні! А Павло і Ліля стояли осторонь, взявшись за руки, бліді й мовчазні, ніби їх обох от-от мали стратити в якийсь жахливий спосіб.
Звісно ж, Павло пережив неймовірний стрес, наслідки якого не минуть ніколи. Але такого, як він розповідав дідові, не було. Але чомусь нафантазував у розмові з дідом про таке. Валерій навіть загадав, як дід із онуком того вечора пішли до кабінету і довго не виходили звідти. Напевне, батько повірив тому, що розповів йому Павло.
Ноутбук Валерія видав звуковий сигнал. Організатори його поїздки до Варшави вивісили на його сторінку фотоальбом, який Валерій почав переглядати, відсунувши батьків зошит і фотоальбом. Ось син польського перекладача, а ось ксьондз. А ось великі чорно-білі світлини на білих стінах. Але на жодній світлині з фотовиставки «Totalitaryzm a rodzina» не було зафіксовано незнайомця в барвистому шалику, який передав йому зошита. А ось кілька знімків сірої грудневої Варшави. Валерій згадав, що обіцяв Павлові переслати кілька світлин Варшави. Він не став відбирати окремі світлини і перепостив йому на сторінку весь варшавський фотоальбом. А сам повернувся до батькового зошита з цуценям.
Після самогубства Лільчиної матері я почав всерйоз обдумувати, як би мені вчинити те саме. Напади моєї легеневої хвороби ставали такими нестерпними, що для пізнання пекла вмирати не було потреби. Можливо, ТЕ пекло якесь інше. Можливо, навіть, воно не таке страшне.
Мій лікар із відомчої поліклініки сказав, що до лікарні мені не треба, що там буде ще гірше.
— А хіба може бути ще гірше?
— Не гнівіть Бога, — відповів лікар, — буває, що той стан триває не кілька хвилин, як у вас, а кілька годин. Якщо ви будете у стаціонарі, ми будемо зобов'язані вас рятувати, а від того досить часто стан асфіксії дещо послаблюється, проте помітно довшає.
Він знає, що каже, в нього великий досвід. Тож до лікарні я не лягав. Але він виписував мені ліки, які перше допомагали, а тепер лише погіршували мій стан. Як він і попереджав. І лише коли я припиняв ковтати пігулки, які, до того ж, коштували всю мою місячну пенсію, кашель потроху заспокоювався і судоми відпускали мої дихальні шляхи. Для того, щоби по кількох тижнях прийти до мене знову.
Тож проблема, як укоротити собі віку, стоїть переді мною в усій її гостроті. Я гадаю, що там — вічний сон без пробудження, а не рай чи пекло. Раю нема ніде. А пекло тут. І з нього треба знайти спосіб тікати. Але вкоротити собі віку за допомоги мотузки я не зможу. З багатьох причин не зможу. І насамперед тому, що не зможу принести таке тяжке випробування тим, хто побачить мене мертвим. Передусім моїй Ірині, яка доглядає мене, яка так тяжко пережила смерть «Лільчиної мамані». А вона ж нічого не бачила на власні очі…
У минулому в мене вже була одна спроба піти. Я випив пачку снодійних. Здавалось би, сплю я вранці довго, до мене ніхто не заходить. Але замість вічного сну прийшла страшна блювота, і я поповз до туалету, і Ірина мала клопіт прибирати, а ще були швидка допомога і промивання шлунку… хай Бог милує!
Зараз травень, скоро літо. У попередні роки в теплі місяці року пневмонія відступала, щоби повернутися до мене восени. Але тепер вона навідує мене і в теплі дні. Востаннє, як я вже згадував, вона була в мене в день смерті Лільчиної матері. І пообіцяла скоро повернутися. Тому в перший день, коли я йшов із видавництва після хвороби, я вирішив спробувати ще раз.
І не вирішив, а воно сталося само собою. Минувши Золотоворітський сквер, я не завернув до свого дому, а пішов вулицею Володимирською в бік Софії. Чому я пішов туди? Не знаю. Було блаженне тепло літньої ночі, був спокій сонного міста, коли на вулицях нікого не було, лише зрідка проносились авта. І я побачив здаля на порожній вулиці великий автомобіль на високих колесах, який нісся на повній швидкості до мене. І я кинувся на бруківку, і впавши, не відчув болю. І той чорний велетень примудрився загальмувати з диким рипом, і з джипа виліз чоловік, і вилаявшись, підняв мене під пахви й потяг на тротуар.
— Папаша! Я не хочу через тебе сісти!
— Ти через мене не сядеш, синку!
— Знайшов місце лягати під колеса! Просто під сірим будинком! Іди ляж на Броварській трасі, і я тебе переїду із за-до-во-лен-ням! А тут не хочу!
Він залишив мене біля дерева на краю тротуару й поїхав, а я пішов у Золотоворітський сквер і сів на лаві біля фонтана. Я полюбляю ночі в цьому сквері, іноді забуваючи в ці хвилини про всі тягарі свого життя. Але забита половина тіла боліла дедалі більше, і я подумав, що, навіть якщо й кинуся вниз головою з високого поверху, то, певне, не розіб'юсь, а лише покалічуся. Боліли лівий бік і ліва рука, на які я кидався під колеса. Все боліло. Від вуха до коліна. Мій замах на власне життя лише посилив моє пекло.
Я сів на лаву й похилився головою на коліна. Ліворуч почулося цокання підборів. Попри сильний біль я обернувся. Біля лави, на якій я сидів, стояла жінка. То була дуже стара жінка, дуже стара й кістлява. Але то не була моя смерть. У руках вона тримала не косу, а театральну сумочку. Вона була у блузі з легкої тканини з рюшами на горлі й на зап'ястях, у темній вузькій спідниці до середини голені, на високих підборах, з дуже старим обличчям, зі зморшками, зі старечими плямами. Її густе сиве волосся було вкладено у високу зачіску. В її вухах гойдалися сережки. То була якась моторошна, потойбічна елегантність.
І ця жінка стояла поряд із його лавою і дивилася на мене своїми несподівано світлими очима. Я також уважно дивися на неї, на її високе, все у зморшках чоло, на її високі аристократичні вилиці, на її запалі щоки. Варто було би підвестися, або запропонувати їй сісти поряд, але я не зробив ні того, ні іншого. Ми так і поговорили, я сидів, зігнувшись, а вона стояла поряд, ледь нахилившись до мене.
— Прийшов час писати не для гонорару, а для вічності. І лише тоді вас відпустять, — сказала вона низьким, мелодійним, ніяк не старечим голосом.
— Які гонорари! Останній гонорар я отримав у 90-му році, — прорипів я.
— Того, за що платили гонорар, писати більше не треба. Настав час писати правду.
— Але ж я підписався про нерозголошення! Такі, як я, забирають свою правду з собою.
— То не пиши, — відказала жінка, — будеш іще багато років зі своєю правдою щоночі кидатися під колеса. А водії гальмуватимуть, і відтягатимуть тебе на тротуар. Не пиши, якщо боїшся розголошення.
— Але що писати? І кому? І хто це надрукує?
— Хто надрукує — не має жодного значення. Головне — написати. Ти вже почав писати в іноземний зошит на спіралі, зі світлиною цуценятка.
— То ви Люся, прибиральниця з нашого видавництва! — радісно вигукнув я, згадавши старшу жінку, високу й кістляву, яка ходила зі шваброю в коридорі й кабінетах нашого видавництва, і мені на мить полегшало. Мені завжди легшає, коли таланить щось з'ясувати.
— Я — не Люся, і не прибиральниця, і не з видавництва, — з гідністю відповіла та жінка, і мені стало прикро, що я образив жінку, котра, можливо, якась акторка, а не прибиральниця, — але ти пиши, то для тебе єдиний спосіб… вижити… а вірніше, померти. Пиши й не думай про нерозголошення.
— Але ж мого підпису ніхто не анулював!
— То не пиши, — знизала плечима жінка і зникла. І я зрозумів, що єдиний спосіб для мене вийти з пекла і здобути спокій, — це просто зараз повернутися до видавництва. Є речі, які не можна відкладати навіть до ранку. Треба просто в цю ніч розшукати великий зошит із цуценям на обкладинці, що мені подарував на день народження мій онук Павло. Дай Боже, щоб у нього все було добре.
У Валерія, як краплі у бляшанці, клацали «лайки» на його варшавський пост. І не на той, що на його сторінці, а на той, який на сторінці сина. Він не знав мережевих друзів Павла, а також не знав, що змушувало їх раптом так бурхливо реагувати на батьків фотоальбом на його сторінці. Павло написав, що ніколи не був у Варшаві, але хотів би відвідати столицю Польщі. А Валерій дописав, що привезе з Варшави щось цікаве, маючи на увазі рукопис Івана Івака. — В мене в руках той зошит, що ти подарував діду перед нашим від’їздом. Замість відповіді Пол Івак тут же вивісив зображення цуценяти з обкладинки, і Валерій навіть не здивувався. В Інтернеті все є. Навіть світлини з обкладинок зошитів п’ятнадцятирічної давнини.
Та не лише Валерій Івак того вечора стежив за сторінкою свого сина. На екрані принаймні ще двох комп’ютерів блимали варшавські світлини.
— Він у Варшаві, він зовсім близько. Що ми робитимемо, якщо він з’явиться тут? — сказав брат у перших Павла Михась.
— Ми думатимемо про це, коли він реально тут з’явиться, — відповіла його дівчина Ліля, з якою вони вже кілька років живуть разом у сірому будинку на західній околиці Києва. — Глянь, а Павло щойно вивісив якусь світлину цуценяти з великими очима!
Михась перейшов на сторінку Павла і побачив світлину, яку вмить згадав.
— Саме така світлина була на обкладинці зошита, що його Павло подарував дідові Івану на його день народження.
— А звідки ти знаєш?
— А як я міг цього не знати? Це ж було в нашому домі на вулиці Чапаєва. Ми тоді востаннє зібралися всі разом. То були проводи Валерія, Марини і Павла. Дід розчулився, коли Павло зробив йому той подарунок.
— Чудовий песик, схожий на Азика, — сказала Ліля. — Пам’ятаєш Азика?
Азик (скорочено від Лазаря) був песиком їхнього вчителя англійської мови Гаврила Матвійовича, того самого, до кого вони втрьох ходили на приватні заняття.
— Можливо, тому Павло й купив той зошит, що песик був схожий на Азика, — відповів Михась, а дід подумав, що то на честь одного з його оповідань, яке називалося «Цуценя».
— І добре оповідання?
— Я не читав, — відповів Михась. — То мій батько читав твори нашого діда.
А поки там що, Валерій Івак у варшавському готелі збільшив на весь екран зображення песика із зошита і кілька хвилин мовчки дивився на нього. А потім написав синові українською:
Син відповів англійською, що для того й дарував дідові зошит, аби там одного дня з’явилося багато цікавого. А Валерій знову відсунув ноутбук і підтяг до себе батьків зошит.
— Не лише фаховий письменник, а й кожна людина може написати одну добру книгу. Це — книга власного життя. Але якщо ви концептуально писатимете книгу свого життя, а не спогади про якийсь його період, то треба дуже ретельно відібрати чолові події, а не прохідні. І якщо у своєму життєписі ви згадуватимете якихось людей, то це мають бути саме ті люди, в чиїх руках були ключі вашої долі, — поважно казав на лекції курсу «Теорія автобіографії» Васілій Гохов на Вищих літературних курсах у столиці Країни Рад, куди мене направила Спілка письменників на початку 70-х років.
— Кожен може написати добру книгу свого життя, якщо зуміє безжально відібрати потрібні факти! Якщо чесно писатиме, що справжня людина — це борець за великі ідеали Країни Рад! — казав і Василь Правда, мій перший наставник із літературного ремесла, керівник закритої літературної студії «Світле майбуття», для бійців незримого фронту, в яких раптом прорізався літературний хист, куди я ходив на початку 50-х. Керівник закритої літературної студії підвищував голос, даючи зрозуміти, що його переконливий літературний псевдонім узято на честь газети «Правда», центрального друкованого органу ЦК ВКП(б), яку читає все прогресивне людство, а не на честь абстрактного поняття, яке стає то не зрозумілішим, що пильніше вдумуватися в нього.
— Коли ви одного дня засядете за автобіографію, то відчуєте: спогади ведуть вас у якісь ірреальні світи, навіть якщо ви — переконаний реаліст. На якомусь етапі минуле керуватиме вами, а не ви минулим. Тому й треба ретельно відбирати, про що писати, а про що — ні. Нащадки судитимуть про вас саме за вашою автобіографією — якщо ви, звичайно, встигнете її дописати.
— Але спершу треба писати про цю буремну епоху, в яку всім нам пощастило жити! Про будівництво світлого майбутнього, в досягненні якого стають на заваді люті вороги! А вже потім про теплі мамині руки, про лагідний батьків голос! — підвищував тон Василь Правда.
— Не бійтеся висвітлити у своїй автобіографії те, чого ви боялися раніше! Адже якщо у вас виникла потреба в автобіографії, то це означає, що ви вже стали тими мудрими людьми, які подолали всі свої страхи, чи не так? — ставив перед аудиторією риторичне питання Васілій Гохов.
Отже, орієнтири, як писати книгу свого життя, я отримав задовго до того, як засів за неї: безжально та безстрашно відібрати саме ті факти свого життя, в яких зосередилася його правда — і правда тих епох, у які я жив. І розповідати про чолові постаті мого життя. Себто, про тих людей, у чиїх руках були ключі від тих дверей, або, вірніше сказати, від тих брам, за якими починалися повороти долі. Не прямий коридор чи тунель, а несподіваний поворот коридору чи вулиці. Або сходи. Вгору чи вниз.
Вельми складно писати про себе тодішнього зі своїм нинішнім досвідом. Написавши чимало творів: і романів, і повістей, і оповідань, я жодного разу не писав від першої особи. То ж і в останньому своєму творі писатиму про себе як про нього.
Я нічого не можу змінити в житті того хлопця, який прожив те життя, правду про яке в усіх деталях знаю лише я, а коли я піду, не знатиме ніхто. Бо той, хто читатиме мою автобіографію, матиме законне право не вірити жодному слову. Або вірити одним словам, а іншим — ні. Я можу лише спробувати розповісти свою правду про життя Івана Івака. Якщо лишуся живим під час тої розповіді. А втім, я пишу для того, щоб відійти, а не для того, щоб лишитися.
Я сиджу в кабінеті в себе на роботі у видавництві, де працюю ледь не тридцять років. Я найстаріший і єдиний працівник кілька років тому поважної, а в цю епоху жалюгідної установи. В мене вдома, здавалось би, суттєво кращий кабінет, де за скляними дверцятами шафок стоять різні книжки, серед них і справді великих авторів. А за моїм масивним письмовим столом червоного дерева, у кріслі зі шкіряним сидінням і прямою високою спинкою тільки й писати шедеври. Але зараз на цьому столі стоїть комп'ютер мого онука Михася. То ж хай йому там добре виконуються домашні завдання, яких його дід у його роки ніколи не робив. Михась допоміг дідові перетягти сюди, у видавничий кабінет, старий програвач для вінілових платівок, який хрипить, зітхає, але ще відтворює музику. То ж я ставлю на диск платівку моєї улюбленої Мільви та розкриваю великий зошит на першій сторінці.
І ласкаво прошу сюди тих людей, хто має ключі, які відімкнуть потрібні приміщення у будівлі мого життя. І вітальню, де висять парадні родинні світлини, а в буфеті блищить радянський кришталь, висміяний молодшими колегами-літераторами як символ безнадійного міщанства… і кабінет, де в шафах стоять добрі й не дуже книжки, а в шухлядах письмового столу в сап'янових коробочках лежать державні нагороди, дані, здебільшого, за різні паскудства… і спальні, о, то найцікавіше, але й там не вся правда… і кухню, письменницьку, звичайно ж... і головне, щоби ті ключі відімкнули всі темні комори і на горищі, і в підвалі… І навіть туалет… Хоча Василь Правда не радив запускати читачів майбутнього до туалету:
— Ви ж не розповідатимете нащадкам про те, як ходили в туалет! — казав наставник, якого потягло пофілософствувати на предмет теорії автобіографії. Студійці почали дружньо реготати. А Іван Івак згадав напис на стіні нужника на слобідці:
Той напис на потрісканій диктовій стіні туалету на задвірках злиденного слобідського будинку певний час насправді існував, я це кажу в ясному розумі, при твердій пам'яті. Отже, буває, що й туалет концентрує в собі правду епохи. Іван Івак тоді відразу зацікавився особистістю того, хто насмілився зробити той напис на стіні нужника в повоєнні роки. Ще в сорокові, не в п'ятдесяті. І як таке можна було писати? І як можна було так ризикувати самому, так підставляти інших?
Напевне, то писала не господиня дому, Людмила Уласівна, вдова учителя рідної мови Михайла Михайловича, якого у війну забрали німці, бо хтось доніс у гестапо, що старий був членом ВКП(б). До жінки заходили люди, стару не забували, як ото й Іван зайшов, ідучи від матері. А вона ж іще дала Іванові свічку, щоби він «сходив охайненько». А його, коли він побачив той напис, схопила така судома страху, що він не зміг зробити того, за чим туди пішов. Він уже тоді служив в спеціальних військах Народного комісаріату внутрішніх справ і мав негайно просигналізувати про антирадянський напис будь-де. Івак цього не зробив, сподіваючись, що ніхто не бачив, як він ішов у нужник зі свічею. Зрідка навідуючись до матері й малого братика Лесика, якого вона народила під час війни, до вдови Михмиха Іван більше не заходив, прискорюючи крок біля її будинку. Іван переступив поріг тої жалюгідної садибки, лише коли прийшов на її похорон. І то вже була інша епоха. Коли написами на стінах відхожих місць вже можна було не перейматися.
Михмих прийшов на сторінки моєї автобіографії незаплановано. Я планував покликати його сюди перегодом. А він завжди вчив нас складати план того, що ми збираємося написати. А також наш Михмих говорив, що, коли ми зберемося написати будь-що, то маємо зважити: яка користь із написаного для майбутнього. Щоби хтось, прочитавши написане нами, сказав нам спасибі. Із психоаналітичними теоріями писати, щоб полегшити душу, радянський учитель, певне, ознайомлений не був.
Ви бачите, від лекцій столичного професора Вищих літературних курсів і від настанов керівника літературної студії я йду назад, до того, чому навчав шкільний учитель іще до війни.
Тепер моєму синові під п'ятдесят, а мені вже було сімдесят. Онукові Павлу зараз більше, ніж було мені, коли я мав свою першу жінку. Це сталося зі мною дуже рано, бо була війна. А втім, річ не у війні. Павло також став мужчиною дуже рано. Я про це вже писав і не буду більше. Більше може розповісти лише сам Павло, якщо відчує, що помре, як не розповість. Або як я: НЕ помре, як не розповість. Але свого досвіду я своєму онукові не бажаю.
Оскільки я вже згадав про свою першу жінку, яку і жінкою назвати складно, така вона була юна, то найлогічніше було б з неї й почати історію життя Івана Івака. Тим паче, що в руках Марії Каламатної не один, а ціла зв'язка ключів від багатьох важливих приміщень незграбної та страшної будівлі його долі. Неповнолітній Іван Івак крутив дорослу любов із так само неповнолітньою Машею Каламатною в окупованому Києві. Як тоді казали прості громадяни, «за німців». А мовою газети «Правда» це називалося «на тимчасово окупованій німецько-фашистськими загарбниками території». Із самого роману Вані Івака й Маші Каламатної можна було б сьогодні зробити добротний роман. То не була б історія кохання. То була би розповідь про хаос війни і на вулицях, і в домівках, і в головах, і в душах. Багато років потому старший брат Ілля, учасник бойових дій, скаже за чаркою: найрозкішніший шик із жінкою — на війні. Іван в окупованому Києві сповна пережив ту правду, яку озвучив Ілля Івак. Але цілеспрямовано писати роман про роман неповнолітніх дітей війни я не буду, бо чорторий тих спогадів затягне кудись не туди й не дозволить написати історію життя Івана Івака. А від мене чекають саме цього.
Отже, до Марії я ще повернуся. А поки кілька слів про ті картини початку життя Івана Івака, які спливають у пам'яті то яскравіше, що далі вони. І, аби було зрозуміло, про що мова, просто анкетні дані Івана Івака.
Він народився другим сином у родині Захара та Галини Іваків, хоча Іваном, зазвичай, називають старшого сина. Народився на слобідці в яру, від якої сьогодні не лишилося жодного будинку. Слобідки рідко мають будинки бодай якоїсь архітектурної цінності. Та була особливо убога. Біля будиночків не було садочків, як неподалік на Татарці, де з-за кожного паркану в сезон визирали буйні кущі троянд. Не було жодного кам'яного будинку. І навіть дерев'яних не було. Стінами будівель служили якісь уламки невідомо чого, перекривлені вікна не відчинялися. Щоправда, коли Іван ішов тим яром, то завжди відзначав, що в більшості будинків висіли охайні тюлеві фіраночки. То не був спосіб оберегти свою бодай якусь приватність. Для того краще було б почепити не кокетливий тюль, а матерію без дірочок. Ті слобідські фіранки були недоречні… як глибокі декольте на сукнях старих жінок! — колись редактор викинув цю метафору з однієї з моїх давніх повістей, то ж тулю її тут.
Все лихо і вся радість Івана Івака пов'язані із цим містом. Бо скільки себе пам'ятає, тікав з яру, іноді з іншими хлопцями, іноді сам, і до самозабуття лазив вулицями міста вгорі. Чи не від п'яти років полюбляв зупинятися перед гарними кам'яними будинками, мріяти про те, що колись житиме в котромусь із них. Найбільше полюбляв вулицю Овруцьку. Найчастіше мріяв оселитися в одноповерховому будиночку з голівкою жінки в короні й намисті над вхідними дверима і трояндочками над вікнами.
Чи не найяскравіший спогад раннього дитинства: малий хлопець зумів зазирнути в дірку в глухому паркані навколо парку просто над їхнім яром і побачив неймовірно гарний особняк. До війни там жив один нарком, якого потім забрали. Іван пригадував розмови про це в яру: жив, як пан, то й отримав те, що заслужив. А в повоєнному Києві в тому маєтку була знаменита Дача Хрущова. Наприкінці сімдесятих паркан зламали, маєток передали лікарні, і відтоді жінки в замурзаних халатах ходять між тих ярочків і місточків, біля тої клітки, в якій колись були справжні фазани — читачку з бібліотеки моєї покійної дружини викликали їх лікувати. В цій лікарні Ірочка народжувала Михася. Ми з зятем Миколою носили їй передачі, і я розповідав йому, як чотирирічний Іван Івак заворожено дивився на ці будиночки крізь дірку в паркані, а потім вертався в свій убогий яр.
Головним лихом родини Іваків у яру було не злиденне житло. Зрештою, в Людмили Уласівни й Михайла Михайловича також був убогий будиночок. Але в їхньому домі було щось привабливе, хоча й там висіли потворні тюлеві занавісочки. В домі Іваків ніколи не було ні теплих маминих рук, ні лагідного батькового голосу, особливо останнього. Батько якщо не мовчав, то кричав, плутаючи слова, не закінчуючи речень. Ніколи не можна було зрозуміти, чим він був незадоволений. Здається, всім. Мати була так само криклива. Але батьки, які роздратовано били дітей чи не від пелюшок усім, що трапиться під руку, були сильно залякані радянською владою. І сини, які рано навчилися захищатися, використовували й цю специфіку:
— Чого ти, безпартійне одоробло, б’єш піонера? — кричав старший брат Ілля, відбиваючись від батька, стаючи конструктивним прикладом для молодшого.
Спокій у домі настав лише тоді, коли за занавіскою в горошок у кутку єдиної в домі кімнати батьки вели подружнє життя. Тоді звідтіля починали лунати нерозбірливі вигуки задоволення і навіть радості.
— Почалося, — бридливо казав Іван, киваючи вбік фіранки.
— Бодай вони звідтіля й не вилазили, — відповідав Ілля.
Батьки Івана прийшли в це місто невідомо звідки. Скоріш за все, з села, де жила бабуся Явдоха, в якої Іван кілька разів бував улітку. Очевидно, інші їхні родичі померли в голод 33го. Але деталей Іванові ніхто так і не переповів. Батьки щось знали, але мовчали. Не лише тому, що боялися, — підписки про нерозголошення з них ніхто не брав, — а ще й тому, що дуже натужно формулювали думки в словесній формі.
Я знаю, що в житті багатьох моїх співвітчизників бабусі були важливішими, ніж батьки. Певне, за якихось обставин і бабуся Явдоха могла стати чільною постаттю для Івана Івака. Химерні сільські спогади і досі, буває, зринають у його пам'яті й каламутять його душу своєю нечіткістю й незрозумілістю. І відсутністю ключа до них.
Хатка бабусі була хоч і зовсім маленькою, але помітно кращою, ніж дім Іваків на слобідці. Речі лежали у скрині, були полички для мисок. Іван дуже хотів і собі виготовити такі. Бабуся намагалася призвичаїти Івана до роботи на городі, поки вона працювала в колгоспі. Але Іван робив її вкрай кепсько — яка користь із тих городських?
А ще бабуся просила Івана допомогти їй перетрушувати її одяг «на смерть». Дуже побивалася, що ті речі не такі, як їй хотілося. Навіщо вона це робила? Іван не розумів, навіщо надавати таке значення смерті. Я й досі не розумію, чому для спасіння безсмертної душі смертне, а на той момент уже мертве тіло треба одягти саме так, а не інакше.
Розмовляли вони з бабусею мало, і говорила вона загадками. Коли Іван намагався довідатися, з боку батька чи з боку матері баба Явдоха була його бабусею, вона незрозуміло відповіла: «І з боку батька, і з боку матері!» Я й досі не знаю, що вона мала на думці. І досі не знаю, з чийого боку. Бабуся говорила якимись шифрованими реченнями, ключів до яких Іван не мав: «Все мовчатиме, і ліс мовчатиме, і вода мовчатиме, а через п'ятдесят год усе заговорить! І ліс, і вода, і люди!»
За німців у Києві постійно хотілося їсти, і всі кияни враз згадали про своїх сільських родичів, близьких і далеких. І потім ошелешено розповідали, що у селян життя за німців стало помітно кращим, ніж було за наших. Іван одного разу був у бабусі Явдохи за німців. Сподіваюся ще сказати про це кілька слів.
То ж почалася війна з німцями. Захара Івака та його сина Іллю забрали на фронт. Війна швидко підступила до самого Києва, який став прифронтовим містом. Я добре пам'ятаю душевний стан Івана Івака тих днів. Підліток щиро радів сум'яттю війни. Почалося щось таке, що дуже відрізнялося від тупої одноманітності довоєнних років. Це складно було пояснити, але було саме так. До яру не долинав гуркіт війни, від якого здригалося місто на пагорбах. То ж Іван бігав у місто, аби знати те, що відбувається у світі. З гучномовців лунав упевнений голос, що ніколи німецький чобіт не топтатиме священної київської землі. Люди метушилися вулицями в пошуках новин і харчів.
У вересні радянське начальство втекло геть із усім манаттям, кинувши киян напризволяще. Німці увійшли до Києва. То навіщо було так гучно брехати про німецькі чоботи і святу київську землю? Краще би допомогли людям виїхати. І Іван із задоволенням копав відбиту від якоїсь статуетки лису голову вождя світового пролетаріату, яка чомусь не розбивалася, стрибаючи вгору бульваром Шевченка. Несподівано хтось відбив його «опуку». Так Іван познайомився з Машею Каламатною.
Як Маша опинилася в окупованому місті сама, без батьків? А втекла з потягу, в якому їхала з батьками на Схід! У потязі дуже смерділо, їй зробилося зле! То був час, коли діти батьків і батьки дітей губили часто, іноді назавжди. Їх із Машею єднало ще й те, що вони обоє почувалися без своїх «предків» краще, ніж із ними. Щоразу Марія по-іншому розповідала свої пригоди на шляху додому крізь лінію фронту по дорогах війни, а Іван не переймався правдою. Єдине, що було правдою, бо в цьому Іван брав участь особисто, це те, що дівчина шукала мужчину, а краще хлопця, який допоміг би виламати замки від кімнат в її помешканні. Але для цього потрібні інструменти. В Іванового батька такі були, і він їх не забрав з собою на війну. Вони разом з Машею пішки рушили через усе місто до яру на Іванову слобідку.
Містом ходили німецькі вояки, було розвішано прапори з лиховісною свастикою. Але загалом місто ніби й не змінилося. Люди так само поспішали у справах. Ось дві жінки зупинилися біля опери, розмовляють і сміються, ніби й влада в їхньому місті не помінялася так серйозно.
Дорогою Маша розповіла Іванові, що її батьки замкнули кімнати. Ключі від вхідних дверей помешкання Каламатних мала гувернантка Ельза Карлівна, якій доручили навідуватися до їхнього житла. Дякуючи Богові, вона була в їхній квартирі, коли Маша повернулась. Коли Іван із Машею дісталися яру, Іван злякався, що дівчина, яка так сподобалася йому, втече, побачивши його жалюгідне житло. Але Маша відважно переступила поріг їхнього будинку. Материн регіт долинав із-за тої ж засмальцьованої занавіски в горошок. Посеред кімнати навхрест лежали милиці одноногого Гоші. Ніхто не помітив, як Іван прийшов і забрав увесь батьків інструмент у дерев'яному ящичку з ручкою. Іванові сподобалося, що Маша не висловила зневаги до нього, бо він з такого дому в яру, а вона із шикарного будинку на Чудновського. Іван запам'ятав ту чудернацьку назву вулиці, і не тому, що ходив до музеїв, які були ліворуч і праворуч від будинку Маші, а тому, що його одного разу водили до зубного лікаря на Чудновського.
Юна парочка вибралася з яру, і рушила повз той розкішний маєток, яким Іван милувався крізь щілину в паркані. Починало темніти, вулиці були порожні, не було ні киян, ні німців. Дійшли до Львівської площі. Зустріли німців із великими псами на мотузках. А ось цей веде не пса, а лисицю. Іван відчув несподіваний жах, коли в темряві при землі хижо блиснули зуби рудого створіння.
— Шнапс фабрік? — закричав той німець.
Іван розгублено не знав, що відповісти. Але Марія заговорила з ним по-німецьки, посміхнулась йому, зробила спробу погладити «фуксхена». Хазяїн фуксхена також посміхнувся. А Маша показала йому, куди йти до шнапс-фабрік.
— Він спитав, де горілчаний завод, — пояснила Маша Іванові, а Іван засоромився свого боягузтва і висловив захоплення відвагою Маші.
— Ти їх не бійся, вони хороші люди, — сказала Маша. А потім трохи подумала, і додала: — не гірші за наших.
А далі вони завернули на Велику Підвальну, і знову їм назустріч рушила ватага німців із псами, які ніяк не виглядали «хорошими людьми». Але тут Іван злякатися не встиг, бо Марія затягла його від гріха подалі — чи навпаки, ближче до гріха? — у темне підворіття й гаряче пригорнулася до нього. І поцілувала його, обтираючись об нього всім тілом. Іван забув, як щойно злякався німця з лисицею. Я й зараз пам'ятаю, як тримав ногами ящик з інструментами, обнімаючи Марію в підворітті Великої Підвальної.
Це підворіття є й сьогодні. Кілька днів тому я зайшов у нього і по дорозі сюди, простояв кілька хвилин. Нічого особливого не відчув і рушив далі сюди, до свого видавництва. Мільва співає італійською мовою «Fischia il vento» на мотив «Расцветали яблони и груши». А я пишу далі історію життя Івана Івака.
Того року Іван дуже рідко навідувався до себе в яр. Мало не весь час проводив у своєї авантюрної подруги в сірому дореволюційному будинку за спиною в Тараса Шевченка. Газета «Українське слово», яку клали до поштових скриньок киян, розповідала, що німці прийшли визволити українців від більшовиків. Але чому визволителі так запросто пристрілювали людей просто на вулицях і не дозволяли прибирати мертвих? Більшовики такого не робили. Іван із жахом дивився на мертві тіла, намагаючись не глянути на обличчя. Та й на Чудновського, яка за німців називалася Терещенківською, швидко дійшла звістка про жах на Дорогожицькій. Те, що згодом стане відомим на весь світ як «Бабин яр». І з Маріїного дому зник професор Міркін. Та родина, попри поради Каламатних, свідомо не поїхала до евакуації, мовляв, німці — культурні люди.
— Він приходив до нас у гості! І сидів за цим столом! Він був бридкий, як і мій батько! Викладач марксизму! — стукала п'ястуком об стіл Маша, — але, якщо він опинився на Дорогожицькій, мені його шкода.
Іван дуже сподобався гувернантці Ельзі Карлівні. Завдяки її статусові фольксдойче їхнє існування в ті роки було привілейованим. Чи не тому в просторе житло Каламатних нікого не підселили з німецьких вояків, і юні коханці мали у своєму розпорядженні аж чотири кімнати. А сама молода і гарна гувернантка скоро перебралася на сусідню вулицю Толстого до німецького офіцера Вальтера Фальке, який облаштувався в помешканні радянського комбрига. І портрет того комбрига із ромбиками на комірці так і лишався на стіні у вітальні, і Вальтер Фальке піднімав келих перед тим портретом, і казав по-російському:
— За ваше здоров'я! Хіба я так хотів приїхати до Києва?
Вальтера Фальке, до якого Маша з Іваном ходили в гості під ручку (Іван да Марья — замилувано вуркотала Ельза), частував їх різною дивовижею. Іванові сподобалися устриці та біле вино. До речі, у червоного комбрига в серванті був набір ложечок для устриць. Як у поміщика в самодержавній Росії, які, як свідчить російська класична література, вміли добре жити. І взагалі, посиденьки на розі Толстого й Володимирської були дивовижними. Вальтер добре знав російську і читав вголос російські вірші так артистично, що не слухати і не запам'ятати ті вірші було неможливо:
декламував Вальтер, поглядаючи то на Ельзу, то на Машу. А ще Іван не раз чув від нього якісь такі рядки:
Із «картофелем» в окупованому Києві було сутужно. Місцеві виживали завдяки пшону. Іван не може пояснити деталей, чому Вальтер не мав картоплі, але напевне пам'ятає, що вони з ним справді їздили в село до бабусі Явдохи великою чорною машиною навесні, коли зійшов сніг страшної лютої зими сорок першого — сорок другого. Їхали крізь якийсь густий молочний туман, який чомусь запам'ятався найбільше.
Бабуся не здивувалася з'яві онука, та ще й у товаристві німецького офіцера. За торбу картоплі Вальтер дав бабусі Явдосі плитку шоколаду, якій стара чомусь дуже зраділа. Сказала, що покладе її на могилу Даринці в поминальний день. Вальтер так і не зрозумів, чому в шоколадки буде таке дивне застосування. А Іван не зміг йому пояснити. А також він не знав, хто така Даринка. І ніколи не довідається. Того весняного дня сорок другого року Іван бачив бабусю Явдоху востаннє. Він не знає, коли вона померла.
Назад вони їхали так само крізь туман. Коли під'їздили до міста, Вальтер Фальке сказав, що хотів би вивчити й українську й питав Івана, чи не допоможе той йому. А наступного дня Вальтер частував гостей картоплею по-німецькому під білим вином. І сумно говорив:
— Мине трохи часу, і через те, що сталося в Києві на Дорогожицькій, світ відбере в німців і Гете, і Шиллера, і Гегеля, і навіть Карла Маркса. Лишаться тільки ті, хто набирав людей для ліквідації євреїв на Дорогожицькій. Ми зробили щось не так, хоча й мали на меті шляхетну мету звільняти вас від більшовиків.
— За більшовиків було опалення, Вальтере! — сміялася Ельза, загортаючись у хутра чи то своєї патронеси мадам Каламатної, чи то безіменної дружини комбрига.
— Не ті люди заволоділи Німеччиною. Не ті люди заволоділи Росією. Вони воюють. А хто переможе? Хай хто, буде жах! Весь світ на якийсь час стане, як Велика Дорогожицька, і в яри падатимуть не лише євреї. Випиймо за те, що ми тут сидимо мирно, в домі цієї людини, і п'ємо разом, ті, хто мали би ненавидіти одне одного. За острівець миру у кривавому океані війни!
Вальтер і Ельза запрошували Івана й Машу досить часто і давали їжу з собою. Але їсти хотілося щодня, тож їжу треба було добувати. В домі Каламатних було багато всякого добра її батьків, тож Марія радо навантажувала Івана вузлами і вони разом ішли на Євбаз бульваром Шевченка. Вони міняли на їжу і статуетки, і покривала, і порцеляновий посуд, і картини з дому Машиних батьків.
— Коли вони вернуться сюди зі свого Свердловська, то нічого тут не знайдуть! А я поїду до Америки! Як вона мучила нещасну швачку за цей костюм, ти би знав! — казала Маша, кидаючи бежеву звужену донизу спідницю й жакета з хутряним коміром у торбу. За такі речі селяни на Євбазі давали і сир, і масло, і хліб, і курку.
У перші роки після розвалу Союзу в будинку літераторів відбувся творчий вечір поетеси Марічки Чималої з Канади, на який запросили й Івана Івака, мовляв, буде фуршет. Поетеса попросила організаторів її вечора видзвонити письменника Івана Івака, бо читала в емігрантському українському часопису передрук його оповідання «Кат». Іван прийшов. Відомий ще за СРСР літературознавець вів вечір старшої пані у дорогій вишиванці з етнографічного музею, із коралами на пишних грудях. У поетеси були ретельно зачесані сиві кучері. Вона постійно посміхалась, демонструючи ідеальні зуби.
— Не впізнав? — спитала Марічка Чимала, коли її підвели до Івана Івака після творчої частини, — а я тебе відразу впізнала!
Тоді, в окупованому Києві в Маші Каламатної були відчайдушні руді кучері та погані жовті зуби.
— Іване, ми вимінювали речі моїх батьків у селян на їжу. Як ти гадаєш, у них потім не відібрали ті речі? — виявила несподіване занепокоєння поетеса.
— Я не думав про це, Маріє, — відповів Іван.
— Адже потім повернулися більшовики, і вони грабували народ не гірше за німців!
— Ти краще скажи, Маріє, чому дурний пацан із яру так сподобався професорській доці?
— Я чомусь поряд із тобою відразу відчула себе захищеною, Івасю, — відповіла поетеса.
— А пам'ятаєш, як ми раділи в ті, зрештою, страшні часи, що не треба буде ходити до школи?
— О, то тепер я професор у Вінніпезі! — невлад відповіла Марічка Чимала.
Щирої розмови в нас із моєю авантюрною подругою не вийшло. Мало того, що на відстані п'яти кроків від дружини стояв, наче за командою «струнко», її вінчаний чоловік Богдан Чималий із її жакетом у руках, що вельми скидався на той, за який Маріїна мати так мучила довоєнну швачку. Поряд крутилися якісь люди, вірніше, не якісь, то були мої колеги, яких я добре знав із письменницького цеху, і молодші, яких я знав гірше. Всі вони пили за здоров'я «прекрасної жінки», либонь, сподіваючись, що вона запросить до Канади на якусь програму. Але навіть без цього всі були їй вдячні за поживний фуршет із вином і коньяком.
— То є у вас усе так де-ешево, — казала Марія із автентичним діаспорним акцентом. А Іван пам'ятав ті часи, коли перекладав їй газету «Українське слово», бо вона не розуміла, про що там писалось українською.
Іван кілька разів натякнув, що не від того, аби посидіти з нею десь, поговорити про давні часи, але Марія не прийняла пропозиції, а вірніше, невірно витлумачила її:
— Ой, Іване, більше п'ятдесяти років минуло! Та й Богдана я нікуди тут не відпроваджу! — Марія, певне, подумала, що я хотів напроситися на зустріч наодинці.
Ні, Маріє, я зовсім не хотів того. Колись ми стали коханцями дуже молодими, можна сказати, дітьми. Господи, чого тільки не було між нами в нашому окупованому місті! Я пам'ятаю, як дико стрибали наші голі тіні по стінах з памороззю.
— Ми потрапили в той ритм, у якому крутиться земля, — кричав Іван мало не на все місто.
— Це ми розгойдуємо цю землю, — хрипіла ти у відповідь.
Та зима була страшенно холодною. На стінах спальні була справжня паморозь. Ми писали на ній гарячими пальцями наші імена. За стінами неподалік іще тлів підпалений підпільниками Хрещатик. Ми реготали з тобою: «Подпольщики — это те, которые под полом или те, которые подпаливают?» рятуючись тим дурним сміхом від жахіть війни. «Найбільший шик із жінкою — на війні». Щось у тому є.
Я не забув твоїх дотиків і твоїх стогонів. І як ми потім закутувались у пухову ковдру, і засинали, і прокидалися від холоду, і знову кохалися. Але хіба це можна повторити через п'ятдесят років? Іван Івак тих років не ставив питання, чому професорська доця була такою розбещеною в такому юному віці. Просто брав те, що пропонувала йому юна хуліганка. А старий Іван Івак не наважився спитати поважну пані поетесу про це. Хоча, на те і є старі друзі, щоби говорити про все не соромлячись, не боячись образити, бо справжнього старого друга образити не можна, як і він ніколи не образить тебе.
Я відчув велике розчарування від зустрічі з тобою, Маріє. І не тому, що відчув жаль від того, що життя минає, і попереду значно менше, ніж позаду. І не тому, що ти була з чоловіком, а я вже тоді був удівцем. Ні, річ у тім, що ти на своєму вечорі читала якісь бездарні пуританські вірші, присвячені мені. Як дівчинка Марічка із хлопчиком Іванком усеньку ніч перед розлукою назавжди читали «Кобзаря» в домі старої учительки. Краще б ти не читала ніяких, і це було б о'кей. Навіщо ця брехня? Я брехав усе життя, але ж я, на відміну від тебе, лишився в цій країні, бо так вирішила доля. А ти здійснила свою мрію, дісталася далеких країв, яких я не побачив і не побачу. До країв, де, як кажуть тепер, панує свобода. То хто ж змушував тебе казати неправду?
А хочеш, я розповім, якою насправді була наша остання ніч восени 42-го? Коли німці невідомо з якого дива зруйнували твій гарний сірий дім, в якому ми хуліганили впродовж повного року, ти сказала, що то був знак тікати з цього міста, бо ти все одно збиралася до Америки. Кілька днів ми жили у Вальтера, в домі комбрига. А потім Вальтер, щиро вибачаючись, натякнув, що його начальство не дуже заохочує занадто тісні контакти вояків Райху з місцевими, і Ельза зібрала тобі невеличку валізку в дорогу. А потім ми ходили на вокзал і довідалися про потяги на Львів. А потім пішли до нас у яр, щоб я також узяв із собою в дорогу якісь речі. Мати була вагітною на останніх тижнях і гостинно запропонувала розпусним малоліткам місце в кутку за фіраночкою в горошок. Я зібрав невеличкий вузлик, до якого справді поклав «Кобзар» із підписом учителя Михайла Михайловича, який мені подарували в школі. А ночували ми тієї ночі у вдови вчителя, в Людмили Уласівни. Вона запропонувала тобі своє ліжко, на якому вона спала з Михмихом, але ти сказала, що ляжеш зі мною на підлозі. Пам'ятаєш, як ми востаннє кохалися в темряві на підлозі в її домі, а стара добра жінка зітхала на своєму ліжку: бідні діти, то все війна, війна… Я не знаю, чи були в мене в моєму житті сильніші відчуття. У мене були добрі почуття, були жахливі, у мене попереду була безодня, про яку я теж збираюся розповісти. Але такого вселенського протягу, як тоді з тобою на підлозі в домі вдови Людмили Уласівни, я більше не пізнав. У Країні Рад про таке не розповідали.
А потім ми рушили на вокзал, Маріє. Чому ж я не ризикнув поїхати з тобою й повернувся додому? Що мене затримало? Невже обіцянка добути хмизу для Людмили Власівни? Та ні. Скоріше те, що в мене вкрали мій вузлик, і я не наважився вирушити в далеку путь зовсім без речей. А ще те, що за той рік, поки ми кохалися, ти дуже виросла і стала трохи вищою за мене, і саме під час останніх обіймів на вокзалі я усвідомив це. А ще я недаремно згадав про вселенський протяг ночі перед тим. Я застудився, Маріє, в мене повзла температура. Мені не хотілося далеких мандрів, лише забитися в куток і відлежатися. У мене боліло горло, мене душила страшна ангіна. Тому в нас і не було останнього поцілунку. Це єдиний правдивий рядок у твоєму вірші:
А тобі доля сприяла. Ти побачила на вокзалі людей, які також шукали можливості прориватися на Захід. То ж останнє, що побачив Іван, ідучи з вокзалу, як ти пересіла до них, і от уже ти на відстані жваво жестикулюєш із ними. А він поплентався назад у свій яр. А коли Людмила Уласівна побачила його, то сказала йому:
— Повернувся, Івасю? Значить, не судилося тобі шукати щастя в чужих краях. Але моя тобі порада: не розповідай нікому про Машеньку. Хай дівчині щастить на її шляху. Але ти про неї мовчи. Ніби й не було такої у твоєму житті.
Ось чому навчали нас учителі. Якщо говорили від щирого серця.
Чому зустріч із Марією Каламатною була ключовою подією життя Івана Івака? Почати з того, що саме після зустрічі з сивою доглянутою пані з діаспори в радянського письменника Івана Івака виникла ідея написати правдиві спогади. Хоча напевне, в будівлі Маріїного життя таких жахливих приміщень, як в Івановій, гадаю, не було.
Марія вчила мене не лише сміливості. Вона позбавила мене невинності у значно ширшому сенсі. Війна позбавляє невинності всіх, навіть черниць, які прийняли постриг. Завдяки Марії Іван довідався суттєво більше, ніж просто підліток на війні.
Так, я уникаю слова «кохання», згадуючи Івана й Марію. То було не кохання. То було щось інше. Але щось дуже сильне. То була велика ініціація. По кількох роках Іван одружився з Любою, і в них був щасливий шлюб. Але, коли в них із Любою виникали якісь неузгодженості, хоч би як дико це звучало, мала хуліганка Маша Каламатна приходила до їхньої спальні й допомагала їм налагодити те, що чомусь розладналося. Це траплялось якось неусвідомлено.
Деякі риси Маші я несподівано впізнавав у свого сина Валерія. Він з дому не тікав, але ще дитиною був психологічно сильнішим за свого батька. Та й зовні мій син незбагненним чином схожий на неї, на мою незабутню першу дівчину. Невже то правда, що ми, і чоловіки, і жінки, міняємося на генетичному рівні від статевих контактів, набуваючи якості своїх партнерів, і діти можуть бути схожі не на батьків, а на попередніх коханців когось із них? Якщо це й правда, то якась дуже химерна й викривлена.
А що є справжньою правдою, то це те, що саме Марія навчила Івана не робити жінці непотрібних дітей. І в Люби їх ніколи не було. Їхній первісток Валерій з'явився на світ не в гуртожитку, де Іваки жили два роки після одруження, а коли вони отримали власну кімнату. І Ірочка народилася саме тоді, коли її запланували. Нічого такого, від чого страждало багато жінок у нашій країні, в моєї Люби не було. То чому ж вона зовсім молодою померла від жіночої хвороби, тяжко прохворівши кілька років, переживши кілька операцій?..
Валерій відірвався від батькового зошита, перші сторінки якого можна сказати, проковтнув. Ніколи він не читав батькових творів із такою увагою. Він ставився до батькових текстів із неприхованим презирством. Іще оповідання в нього траплялись непогані, але його романи… Іноді син відкривав книги Івана Івака, щоб одразу закрити, прочитавши якийсь геніальний абзац, на зразок «
Валерієві було трохи не по собі, коли читав про такі інтимні речі з життя своїх батьків. У добрих книжках подібні сторінки читаються добре. Але одне діло читати щось таке про узагальнених людей, а інше — про людей, яких знав особисто, ба більше — тих, які дали тобі життя. Зрозуміло, вони кохалися, але щоб у тому ще й брала участь третя особа. Хоча, звичайно, в павутинні інтиму все буває. Добре, що він не письменник і ніколи не писатиме для свого сина про всю їхню з Мариною каламуть.
На одній із конференцій, у яких Валерій Івак періодично брав участь, йому трапилася професорка з Вінніпега, імені якої не запам’ятав, цілком можливо, то була Mrs Chymala. Вона видалася йому потворою, просто фіолетовою мавпою. Приперлася на конференцію, де була його доповідь, після якої підняла руку, ніби хотіла поставити посутнє питання, а сама спитала про батька.
— О, то є дуж-же сумно, що він уже є небіжчик!
Ні, тату, якщо я такий, який я є, то це не через твою Машу Каламатну, а втім, ти й не дуже наполягаєш на своїй теорії. Скорше, то прибиральниця Ірина Василівна, яка була мені за бабусю. Цікаво, чи ти згадаєш про неї у своїй книзі, подумав Іван і заходився читати далі.
Ще одна людина, яку можна вважати ключовою в житті Івана Івака, був уже не раз згаданий учитель Михайло Михайлович. Певне, то була найсвітліша постать довоєнного періоду його життя. Іван вчився у школі кепсько. А як міг учитися хлопець, чиї батьки не переймалися тим, як він учиться? Люба багато часу витрачала на Валерика, особливо в молодших класах. Сиділа з ним вечорами, начитувала йому диктанти, змушувала читати вголос і переписувати сторінки в зошитах. Ще й соромила його: пишеш, як курка лапою! У твого батька такий гарний почерк! А з ним ніхто домашніх завдань не робив!
З Іваном справді ніхто не робив домашніх завдань. І він сам не робив їх так само. У їхньому домі в яру навіть не було столу, на який він міг би покласти зошит чи книгу. Але дивним чином Іван мав заслужене «добре», а іноді й «відмінно» з української мови й літератури, що їх читав Михмих. До війни цей шкільний предмет називався «рідною мовою». Іван іще тоді думав, хоча думав він мало: а яка ж у нього рідна мова? Батьки для свого спілкування використовували кілька десятків слів як з української, так і з російської мови, з яких не вміли побудувати речення як окрему закінчену думку, виражену словами, то ж віддавали перевагу однослівним крикам. Іван спілкувався з ними тим же варіантом слобідської говірки. Бабуся Явдоха говорила доброю українською, але чи то від природи, чи то від обставин свого життя була дуже мовчазною. У школі з однокласниками Іван розмовляв лише російською. І з Машею Каламатною також розмовляв лише російською. Української Маша тоді не знала взагалі. Батьки навчали її німецької та французької, але не української.
Крім Михмиха Іван майже не може пригадати інших своїх шкільних вчителів. Ні облич, ні імен. Ну хіба свою першу вчительку, яка мала незрозуміле ім'я та по батькові: Малка Мордухівна. Можна було би подумати, що то через неї в Івана такий чіткий почерк, а не «курка лапою». Але ж ні, той почерк було дано Іванові разом із життям. А Малка Мордухівна завжди сварила його: такий гарний почерк, Ваню, і такі неприпустимі помилки в диктанті! Іван запам'ятав те слово: «неприпустимі». Неприпустимі помилки для хлопця, в якого добрий почерк. До тих, хто писав, як курка лапою, вимоги щодо грамотності від Малки Мордухівни були помітно нижчими.
Так, іще була примітна вчителька малювання Комуна Іллівна. Малювати Іван полюбляв, і його малюнки, на яких крокували червоноармійці з гвинтівками, висіли в коридорі їхньої школи. Але малювання було предметом другорядним, мовляв, у Країні Рад усі малюють своє щасливе дитинство. А всі інші вчителі були на одне лице, всі ставили Івану Івакові «дпг» (дуже погано), всіх він із задоволенням «вішав»: малював для них шибениці на видраних із зошитів аркушах в клітинку.
За два тижні перед тим, як німці взяли Київ, він пробігав біля садибки Михмиха та Людмили Уласівни.
— Чого ж ти не був у школі, Івасю? — лагідно спитав Михмих.
— А хіба є ще школа? — спитав Іван. Він саме ходив до міста, щоб бути серед тих, хто побачить, як до Києва увійдуть німці.
— Є школа! — урочисто відповів Михмих, — і завжди буде! Запам'ятай! Завжди буде наша школа!
Наступного дня Іван навіть пішов до школи, побачився зі шкільними товаришами, посидів на якомусь занятті, яке не відбулося. У класі стояв гомін, а чи візьмуть німці Київ, чи будуть у школі ті самі вчителі, чи німці пришлють інших. І вчителька, здається, біології, не здатна перекричати учнівські голоси, написала на дошці головне гасло тих днів і поставила три знаки оклику:
Учителя рідної мови Іван того дня у школі не побачив, і більше до школи не ходив.
У 70-ті роки в їхній школі зорганізували вечір пам'яті Михайла Михайловича, куди запросили й Івана Івака, який тоді вже був знаним прозаїком, членом Спілки письменників. Він прочитав своє оповідання «Школа завжди буде!», присвячене світлій пам'яті Учителя.
Сивий учитель Степан Степанович провадить своє останнє заняття в місті, на околиці якого гуркоче війна. Але вчитель спокійно начитує учням диктант, що його всі написали без жодної помилки! Навіть останні двієчники на останніх партах! Бо хіба можна робити помилку у слові «Вітчизна», коли вона в небезпеці?
— Ні, я зараз не перевірятиму ваших зошитів, — каже Степан Степанович, — я перевірю їх після війни. Це станеться скоро, дуже скоро! Збережіть ці зошити, дорогі мої учні, до наступного заняття! А зараз заняття закінчено!
І учні, які завжди розбігаються хто куди, коли вчитель вимовляє ці слова, не розходяться. Їм хочеться ще побути в цьому класі. Ніби цим вони бодай якось можуть затримати мирне життя.
Всі, хто прийшов на той вечір пам'яті старого вчителя, чия збільшена світлина стояла в рамці біля вази з двома гвоздиками, плакали, поки Іван Івак читав своє оповідання, як усі плачуть на похороні. Втім, одна з колишніх учениць підвелася і сказала:
— Таким було останнє заняття з рідної мови! А ще був останній урок з рідної літератури! І на ньому Михайло Михайлович читав Шевченка! Все заняття! А ми сиділи і слухали, як заворожені! Михайло Михайлович був Учителем із великої літери!
Коли всі розходилися після вечора пам'яті Михмиха, разом з Іваном до тролейбусної зупинки ішла ще одна їхня однокласниця, яка добре пам'ятала, яким насправді було останнє заняття з рідної мови у вересні сорок першого. Тож не Шевченка читав Михмих, а якісь бездарні вірші про Сталіна, і весь час збивався! Відчувалося, що старий учитель був розгублений і не знав, що порадити своїм учням, коли до Києва от-от увійдуть німці. Плювати їм у вічі? Співати їм ув обличчя пісні про Сталіна? Тоді, на останньому занятті, він не закликав нас усіх ставати піонерами-героями, а навпаки — розгублено радив бути обережними. Але все одно він був милий дядечко! Мир його праху, хоч би де спочивав той прах!
Інша річ, а чи був Михмих Учителем із великої літери?!
А чи були в радянських школах Вчителі з великої літери? — відірвався від батькового «Останнього бажання» Валерій. У мене таких не було. Можливо, й були непогані вчителі, але Вчителів напевне не було…
Тут, у Варшаві, вже дуже пізно, але там, у сина, не ніч, а вечір. Ось він зробив новий пост про сірі будинки:
Ось який у нас із тобою синхрон, сину, подумав Валерій, і дописав у коментарях до синового посту:
Син поставив «лайк» біля його відповіді, але нічого не відповів.
Валерій добре пам’ятав приватного вчителя своїх дітей, Гаврилу Матвійовича Маговського, до якого «весела трійця» ходила на заняття англійської. Але не міг згадати, хто саме з його київських родичів чи знайомих порекомендував їм того вчителя. У школі Павла навчали англійській кепсько, як уважали його батьки. Приватного вчителя, якому можна було би довіряти, в їхньому районі не знайшли. Але все добре в Місті сірих будинків зосереджено в його середмісті. А Маговський ще й мешкав у самому місті Ярослава, за два кроки від Софії Київської.
Валерій так і не згадав, хто дав йому телефон учителя, але добре пам’ятав, як домовлявся з ним. То були дев’яності, і вчитель назвав суму в доларах, який зростав чи не щодня. Сума була завелика. Але вчитель сказав, що його методика працює ще краще, якщо учнів буде двоє, оптимально — троє. До Павла відразу приєднався Михась. Між двоюрідними братами в той час було якесь протистояння, яке, здається, дуже непокоїло Ірину, яка вважала, що племінникові Павлу в цьому житті дісталося значно більше всього, ніж її коханому Михасеві. Ще й Ірина запропонувала, щоби Павло обідав у них, коли їздитиме на заняття. Ціна заняття стала доступнішою. Але Іра не зупинилася на досягнутому і запропонувала ще одну ученицю, оцю Лілю. Валерій добре пам’ятав той день, коли в товаристві дванадцятирічних Павла, Михася й Лілі піднявся на останній поверх світло-сірого будинку біля Софійського собору. Згадав світлу кімнату, де біля великого письмового столу вже стояли три стільці для учнів, а в кутку сидів чемний, добре вихований пес. Чоловік середнього зросту, на якого високий Валерій дивився згори донизу, з пишною русявою чуприною, приємна посмішка, міцне тепле рукостискання. Вони говорили кілька хвилин англійською, і Валерій відчув задоволення, що передає сина і племінника в руки доброго вчителя. І навіть зараз, більше ніж через десять років, Валерій пережив наново те добре відчуття, коли згадав той візит. І тої ж хвилини майнула думка: ось на кого був схожий варшавський незнайомець, який передав батьків зошит із цуценям, який він зараз читає.
Кажуть, комуністів, яких забирали німці, не розстрілювали, як євреїв, у яру на Дорогожицькій, а відправляли кудись на роботи. Хтось переказував, ніби напевне бачив Михмиха живим у якомусь вагоні аж у сорок третьому. По війні Людмила Уласівна писала кудись, у якісь служби розшуку полонених, їй щось відповідали, давали надію, але чоловіка вона так і не знайшла.
— Живий він. Живий, хоча й ледве ходить, — упевнено сказала ворожка Степанида Людмилі Уласівні, ще до повернення «наших». Степанида також жила в їхньому яру й під час війни була дуже затребуваною. Їй носили останнє, щоби почути від неї якусь інформацію. Іноді ворожка розповідала кепські речі, і тоді не брала подарунків від тих, хто приходив до неї. Але в половині випадків Степанида бачила хороше, тож пшоно й борошно мала завжди.
— Ой багато людей ти загубиш власними руками, ой, багато, — сказала вона Іванові, хоча він і не питав її ні про що, коли вони зайшли до нього разом із Людмилою Уласівною.
— І як ти таке можеш казати хлопцеві,— дорікнула Степаниді вдова, чи ще тоді не вдова учителя.
— Кажу, те, що бачу, — буркнула ворожка.
За німців Іван іноді заходив до Людмили Уласівни з маленьким Лесиком на руках, якого мати народила невдовзі після від'їзду Марії. Іван так буйно нагулявся з Машкою в перший рік окупації, що в другий переважно сидів вдома. Мати, в якої пропало молоко, працювала десь у німців прибиральницею. А Іван бавив молодшого братика. Іноді йому здавалося, що то дитина його й Маші, за якою іноді нестерпно сумував, а іноді радів, що вона зникла. Втекла і кинула його з дитиною, фантазував він. А що, якби я його народжував, думав Іван, який, фактично, приймав пологи у власної матері і в ті хвилини дуже жалів її. Він направду так боявся, щоби хлопчик не помер, як померло багато діточок, які народилися за окупації від різного роду безладних статевих зв'язків киянок із киянами або з німцями.
Влітку сорок третього, ще за німців, вони охрестили його в Макаріївській церкві, і він був його хрещеним батьком, а Людмила Уласівна — хрещеною матір'ю. І дорогою назад Людмила Уласівна розплакалася з дитиною на руках і сказала, який був би радий Михайло Михайлович цій події, і на біса його понесло до тої клятої партії! Ці слова вирвалися зі вдовиної душі від щирого серця!
То чому ж я вважаю постать Михмиха ключовою в житті Івана Івака? Не лише тому, що в домі його вдови Іван знаходив тепло, якого було так мало в його домі, а ще й тому, що саме завдяки вчителеві Михайлу Михайловичу для Івана Івака стане можливою заняття літературою. Адже Іван походив із безсловесного світу пролетарів у першому поколінні, де не писали, не читали й навіть не співали. І лише радянський учитель рідної мови й літератури бодай якось розвинув у ньому здатність втілювати у словах темний вир нерозвиненої душі.
Восени 43-го, коли Радянська армія наступала і лінія фронту знову гриміла неподалік, німці виселяли з міста киян, і люди верталися до своїх київських домівок уже навесні. А злиденних кварталів у ярах німці не чіпали, і його жителі чи не найпершими опинилися на так званій звільненій території.
За певний час до яру прийшли листи польової пошти. Від брата Іллі, що він живий, поранений, але ще встане на ноги. І похоронка, що батько «смертю хоробрих». Мати вила на весь яр. Сусідки відливали її водою й питали: а як би ти, Галино вітала Захара з Лесиком на руках?
— Сказала би, що це його! Він не вмів считати, — гучніше завивала мати, бо як прийшла звістка про смерть, то треба вити.
Іван неохоче, але що поробиш? почав знову ходити до школи ще перед Новим роком. Пішов до сьомого класу за прискореною програмою. Тепер у класі були самі хлопці, дівчат не було. Думав після закінчення семирічки піти в училище вивчитися на теслю. Бо мав намір полагодити свій дім, а може й збудувати прихаток власними руками. Хай мати з малим живуть там, де живуть. А Ілля хай будує собі інший прихаток. Але доля і ті, хто придивлялися до хлопців його віку, вирішили інакше.
І знову до Івана прийшов ключовий чоловік. Це було десь у квітні сорок четвертого. Його викликали із заняття. В порожньому класі на нього чекав він у військовій формі, але без погонів. Із широкою посмішкою він запропонував Іванові відразу по закінченні семирічки йти до училища внутрішніх військ. Іван рішуче відмовився, мовляв, він буде теслею, йому власний дім будувати!
— Ти гадаєш, що нам не відомо, чим ти переймався на тимчасово окупованій території? — спитав чоловік. — Контакти з ворогами, побутова розпуста.
Звичайно ж, він ужив російське неперекладне «битовоє разложеніє», під яке дуже добре підпадала моя взаємодія з Марією Каламатною. І контакти з ворогами у домі комбрига також мали місце.
Сьогодні, намагаючись поновити в пам'яті ту розмову, я думаю, чи той чоловік направду щось знав про Івана, і про Машу, і про фрау Ельзу, і про Вальтера Фальке, а також і те, що Іван хрестив у церкві свого брата Лесика, чи просто, як кажуть зараз, брав на пушку? Я певен, що, навіть якби Іван відповів, що в окупованому Києві Іван шукав контакту з радянськими підпільниками і дивом лишився живим, той чоловік мав напоготові, що сказати, аби змусити Івана прийняти пропозицію. Але йому не треба було шукати інших аргументів. Іван, що напевне було добре розраховано, смертельно злякався, наче знову побачив фріца з лисицею на мотузці на Львівській площі два роки тому.
Але тут жах не минув так швидко. То був той безнадійний утробний жах, який позбавляє людину людського єства. Ті, хто вміють так лякати, ті володіють світом. Це вже кажу я теперішній, старий чоловік, батько двох дорослих дітей, дід двох, зрештою, дорослих онуків, удівець, на порозі небуття… І я боюся, що те небуття для мене ніколи не настане, а буде лише нестерпне пекельне буття. Як боявся Іван Івак тих часів у порожньому класі довоєнної школи чогось незрозумілого і страшнішого, ніж німців із псами або з лисицями на вулицях окупованого Києва.
— Країна Рад дає тобі шанс виправити свою ганебну поведінку на тимчасово окупованій землі, а ти ще й відмовляєшся?
— Я не відмовляюсь, я згоден! А мене візьмуть тепер? — Іван зовсім ганебно виявив себе чорним боягузом.
— Ми подумаємо. Якби ти погодився відразу, ніяких питань не було б. Але після того, як ти не виправдав довіри!
— Візьміть мене! Я все розповім вам! — закричав Іван, аж пішла луна шкільним коридором, а чоловік приклав палець до губ.
— Чекай на наше рішення. Ми прийдемо до тебе ще раз. Гадаю, ти розумієш, що ніхто не повинен знати про нашу розмову. Ніхто!
О, та манера відкладати важливу розмову на потім (ми прийдемо потім, а ти поки подумай), щоб зовсім роз'їв страх, щоб нічого людського не лишилося в людині. Кілька днів Іван провів у стані чорного холоду між горлом і шлунком. Наче проковтнув брудну крижину, яка не тане. Напевне, вони знають про Машу. І про те, як вони обідали вчотирьох із Ельзою й Вальтером Фальке, і їли устриць ложечками комбрига, і пили біле вино з його келихів. Він сидів за одним столом із лютим ворогом Країни Рад, слухав ворожі просторікування фольксдойче Ельзи Карлівни. А те, що німець Вальтер Фальке читав російські вірші, то вороги оволоділи широким арсеналом, щоби схилити несвідомих громадян на свій бік.
А от тепер йому пропонують здавати тих, хто за німців дозволяв собі бути незадоволеними Країною Рад! Поки ще не запропонували, але все йде до того! І, якби про це ще можна було б із кимось поговорити. З матір'ю немає сенсу. Але з Людмилою Уласівною може й можна було б. Адже все одно вона — вдова вчителя радянської школи, вдова комуніста, якого забрали німецько-фашистські загарбники.
По кількох днях Івана викликав уже інший чоловік. Він був несподівано привітним і навіть лагідним:
— Це той Іван Івак, який хотів бути теслею? Тобі не треба буде будувати свій дім власними руками. Як будеш добре служити, отримаєш житло від держави! Під час навчання житимеш у казармі, потім матимеш гуртожиток, а як одружишся, отримаєш свою квартиру! Аби фашистів добити і Батьківщину звільнити! І з внутрішніми ворогами розібратися! Запам'ятай! Внутрішні вороги — то найстрашніші вороги Країни Рад! Вони підняли були голови на тимчасово окупованій. А тепер причаїлися! Але ми їх усіх доб'ємо! Правда, Іване?
Перспектива піти з ненависного житла в яру сподобалася Іванові неймовірно. Від того б і починали. За власне житло на пагорбі, а не в яру, робитиму, що завгодно! Служу Країні Рад! радісно гавкнув Іван, чим насмішив і порадував свого вербувальника.
Про навчання в школі НКВД я написав повість «Комсомольська моя юність». Про «справжні великі справи», про «справжніх вірних друзів». На щастя, її не перевидають і не перевидадуть. Чи лежать її примірники по великих бібліотеках? Певне, що лежать. І які висновки зможуть зробити якісь прискіпливі семіотики, типу друзів мого сина, читаючи цю книгу? Але книги Іван Івак став писати згодом. А до того була служба. І яка служба!
Чи було в казармі краще, ніж удома в яру? Напевне, не гірше! Власного кутка в Івана і вдома не було. Почали суттєво краще годувати. Бо ж після звільнення Києва з харчами стало ще гірше, ніж за німців. А ще курсантів щотижня водили до лазні з гарячою водою. А на яр, як, зрештою, і на весь Київ почалося нашестя вошей, з яким за умов однієї колонки на всю вулицю боротися було вельми проблематично.
Промивання мізків — це також почалося. Але, якщо висловлюватися мовою мого сина Валерія, мізків у головах курсантів було небагато, тож і промивати їх було нескладно. І Іван справді почав забувати, як йому велося в Києві за німців. Ніби з його пам'яті вийняли ті блоки, на яких відобразились яскравий Євбаз, і помешкання Каламатних, і помешкання комбрига, де жив Вальтер Фальке з Ельзою Карлівною, і багато інших кольорових картинок. А натомість було впроваджено чорно-біле кіно, де німці зігнали всіх, без винятку, киян в одну яму, де вони два роки сиділи без води та їжі й тремтіли від холоду і жаху. І лише відважні радянські підпільники іноді кидали нещасним киянам якісь харчі. А то б ніхто й не дожив до приходу визволителів.
Дописавши свій життєпис до перших повоєнних років, я знову загальмував, і знову мав напад своєї недуги, і знову кликав смерть. І знову в мене був лікар зі спецполіклініки. Чемний і коректний. Ірочка саме була вдома, коли він приходив. Я вже кілька років недочуваю, іноді кепсько чую, коли звертаються до мене. А тут почув повністю їхню розмову в коридорі, коли Ірочка проводжала лікаря:
— А може, то в нього рак?
— То було би значно легше. Тоді би воно мало шанс закінчитися.
— Що закінчитися?
— Його життя.
— Та хай він живе!
— То він і житиме. Ще довго житиме. То їхня професійна хвороба. Вони всі дуже довго живуть.
— Хто вони?
— Ніби ви не знаєте, хто такий ваш батько.
— Хто такий мій батько? Мій батько письменник!
— То наступного разу викликайте лікаря з письменницької поліклініки!
Вам здається, що про ті десять років, які Іван Івак служив у таємній поліції Країни Рад, також можна було би написати велику правдиву книгу. Що вже тут заважає, — якщо почав каятися, то доводь справу до кінця. Адже всі зобов'язання про всі нерозголошення підписувались у країні, якої нема. І в останні роки існування Країни Рад все вже було сказано про довоєнні й повоєнні репресії. Було опубліковано багато спогадів, які сприймалися з великим зацікавленням, їх мій син та його друзі читали у «самвидаві» ще задовго до Перебудови. А потім усі ті «Круті маршрути» і спогади дружин відомих поетів поступово всім набридли. Тепер у людей тих країн, які виникли після розвалу Країни Рад, зовсім інші проблеми, і читати вони хочуть зовсім інші книжки. Або не читати ніяких. Вже давно нікого не цікавить правда про сталінські репресії. Тим паче, та правда не принесла колишнім радянським громадянам заможного життя, на яке всі сподівалися за Перебудови.
Перед самим розвалом Союзу дехто кинувся до архівів, щоб ознайомитися зі справами своїх батьків і дідів, які зникли в ті трагічні роки. Деяким щастило отримати справи своїх близьких. Найбільше людей цікавило, хто ж писав на них доноси. Було зафіксовано кілька спроб поквитатися із інформаторами. Мало кого цікавили імена слідчих, які вели справи їхніх родичів, хоча вина слідчого була незрівнянно більшою, ніж викажчиків. Іноді слідчі могли повернути справу так, щоб не підвести звинувачуваного під вищу міру, відпровадити його в табори, звідки, бувало, й поверталися. І потім писали ті спогади, і навіть видавали їх за кордоном. А виказчики діяли імпульсивно і могли до кінця й не знати, на що вони прирікали тих, на кого писали. Імена слідчих у справах фігурували, і їх можна було відшукати, якщо докласти зусиль. Але їхні імена рідко цікавили шукачів правди. І їх зовсім не цікавила особистість виконавців смертних вироків. Навіть у ті кілька років, коли увага в суспільстві до репресій була високою, аж зашкалювало, ніхто не намагався довідатися ні про останні хвилини своїх приречених друзів і родичів, ні про те, хто і як заподіяв їм смерть.
Навесні 1944 року біля обгорілих руїн Міської думи публічно вішали німців. Іван Івак бачив це на власні очі. Його зуби стукотіли, долоні стали мокрими й холодними. Знову той напад великого жаху, який з'їдає в людині людину. Іван боявся побачити в зашморгу Вальтера чи Ельзу. Бог уберіг і його, і Вальтера Фальке від того випробування. Він зустріне сивого й гарного Вальтера Фальке у складі делегації товариства дружби СРСР — НДР, і вони кілька хвилин мило згадуватимуть минуле і потиснуть один одному руки. Але то ще буде нескоро, по кількох десятках років. А за чотири роки після страти німців на колишній Думській площі Іванові Іваку було довірено виконання смертних вироків ворогам народу іменем Країни Рад. І від цього випробування Бог Івана не вберіг. І не дав гідно пройти оте випробування.
І саме в ті часи Іван познайомився з Любою. Познайомився на танцях, які організовувалися в клубі НКВД, куди запрошували перевірених дівчат. Не думаю, щоб у кожної перевіряли біографію до третього коліна. Але дівчата з вулиці прийти на ті танці не могли. Запрошували централізовано студенток медичних, педагогічних або ще якихось училищ, де навчалися самі дівчата.
Люба навчалася в бібліотечному. Чим вона привернула Івана вперше? Чи не тим, що була протилежністю до Маші Каламатної? Була білявою та гарною. Схожою на популярну кіноакторку Любов Орлову. Її вразило, що хлопець у формі вгадав її ім'я, а він просто звернувся до тезки знаменитої на всю Країну Рад акторки. Але Люба, маючи втричі кращі за Маріїні зовнішні дані, не вміла ними користуватися. Стояла під стіною, і ніхто не запрошував її потанцювати. Вона розквітне і стане яскравою жінкою, вже коли вийде за нього заміж. І Іван завжди пишався, коли йому казали знайомі: ваша дружина така гарна!
Хоча Люба справді була дуже гарною, а Іван завжди поспішав поголитися, щоб якомога швидше подалі відсунути дзеркало, але заміж хотіла вона. А він спокусився на те, що одруженим у їхньому гуртожитку давали окрему кімнату. В робітничих гуртожитках і такого привілею не було, там одружені тулилися по кілька родин в одній кімнаті. Був сенс працювати в органах.
Але навіть у їхньому гуртожитку жоден самотній парубок не мав такої розкоші, як окрема кімната на одного. Нежонаті хлопці мешкали щонайменше по троє. Гуртом. На те й гуртожиток. Але все одно краще, ніж халабуда в яру, куди ще й із війни повернувся старший брат Ілля.
— Ти вбивав на війні, Ілля? — питав Іван, з яким вони пили горілку за столом, який влітку стояв просто неба біля їхньої хатки в яру, поки Люба з матір'ю готували обід, а Лесик ганяв навколо будинку.
— Аякже! На моєму рахунку їх сотні тисяч! Я ж снайпер! — невідомо було, чи брат казав правду, перевірити було неможливо. Але він пишався тим, що вбивав ворогів, які палили міста і хати Країни Рад.
Брат не відчував докорів сумління від того, що вбивав німців. Від чого братові було недобре, так це коли під кінець другої пляшки він починав згадувати як траплялося розстрілювати своїх перед шерегами.
— Зрадників і мародерів! Але вони були непогані хлопці! Просто їм не пощастило! — волав на весь яр Ілля Івак. — І ми розстрілювали їх! Я виконував наказ Країни Рад!
Певне й ті, кого в підвалі страшного сірого будинку страчував Іван Івак, були непогані хлопці. Просто їм не пощастило. І він також виконував наказ Країни Рад.
— Щоразу думайте, що страчуєте убивць тих, хто був вам дорогий! — інструктували виконавців смертних вироків. Як казала моя дочка Ірочка, вона фаховий психолог, до будь — якої діяльності треба ставитися, як до сфери творчості. Нас навчали ставитися до виконання страти, як до творчого акту. І Іван намагався уявити, що вбиватиме, а хоча б того, хто вбив учителя Михмиха. Вбив же якийсь безжальний паскуда старого учителя, підстрелив, коли у старенького не було сил крокувати в колоні в'язнів. Піднялася рука на беззахисного дідуся. Але гнів на убивць Михмиха скоро вичах і не міг підживлювати Іванову рішучість. Потрібні були нові джерела натхнення — або інші мотивації поведінки. Отримати своє житло у злиденному повоєнному місті, де люди, здебільшого, мешкали по п'ять душ у кімнаті розміром вісім з половиною квадратних метрів. А для цього треба добре працювати. Все робити ретельно, чітко дотримуватись інструкцій. І Іван Івак усе робив так, як вимагали інструкції. Зрештою, не дурні люди писали ті інструкції.
Ви хочете йти ще далі в минуле Івана Івака? Вірніше, ще глибше? Бо правди у слові «страчував» нема. Наближення до правди є в словах шибениця, зашморг, вибив з-під ніг підставку… То ж сідайте разом зі мною в ліфт, який везе не вгору, а вниз, у підвал, і поїхали разом на нічну зміну.
А чого це роблять уночі? Тут байдуже, чи день, чи ніч нагорі. Та й ті люди, кого приводили сюди, якщо їх, звичайно, можна називати людьми, також перед тим кілька місяців перебували у підвалах і не знали, чи день, чи ніч нагорі, чи зима, чи літо. Більшість із тих людей забували все. Забували, що вони люди, забували своє людське ім'я. Нагадував їм про це напарник Івана Сергій Харч. Він приводив їх сюди, до цієї кімнати. Конвой лишався за дверима. А Сергій заводив засудженого до кімнати мінус тридцять один і вів його до дерев'яної конструкції, яка іменувалася п’єдесталом. Сходинка ліворуч, сходинка праворуч, то ж до центрального підвищення треба було зробити два кроки. Через пару десятків років, коли телебачення Країни Рад постійно транслюватиме міжнародні спортивні змагання, особливо полюбляючи фігурне катання, щоразу, коли Іван бачитиме п’єдестал пошани для спортсменів: перше місце посередині, друге і третє обабіч, він щоразу згадуватиме той п’єдестал з підвалу.
Сергій разом зі смертником піднімався на ліву сходинку, потім підштовхував його далі вгору, щоби той зійшов на центральну. Поряд з головою засудженого гойдався зашморг, а Сергій Харч збігав униз, брав із полиці папку з гербом Країни Рад і гучно зачитував вирок:
— Іменем Країни Рад… — далі звучало ім’я та прізвище засудженого, а далі йшли вже кілька десятків разів чуті кілька десятків слів, що їх Іван Івак знав напам’ять, і які зводилися до суті: — засуджується до вищої міри покарання!
Поки Сергій Харч бадьоро торохтів текст вироку, Іван Івак одягав на голову засудженого чохол, потім зашморг, зістрибував із підніжжя й виштовхував його з-під ніг. А Харч вмикав гучномовець, з якого починала литися революційна пісня «Смєло таваріщі в ногу, духом окрєпнєм в борьбє».
Пісня заглушала хрипіння повішеного, який швидко заспокоювався у зашморгу і починав розгойдуватися, як тяжок на мотузці. Івак знав: справу доведено до кінця, якщо те, що нап'ялося було в тюремних штанях, здулося. Так їх проінструктував лікар Майович. Інакше він і не звертав би уваги, а так щоразу відзначав: таке жалюгідне, таке перелякане, а в штанях — як на гарячих танцях із гарячою дівкою.
Лікар Майович пояснив, що в повішеного напинається завжди. Навіть якщо вішають старого діда. Це смертник кохається з її Величністю Смертю. Але взяти Смерть ні в кого виходить. Це та жінка, яка не віддається, а бере.
Поряд із шибеницею стояла домовина. Вони разом із Харчем знову підсували п’єдестал до шибениці, виймали тіло із зашморгу й відносили його у труну, не знімаючи чохла з голови. Конвой забирав труну. А потім приходили загадкові прибиральниці, яких вони ніколи не бачили, і драїли кімнату мінус тридцять один, поки вони з Сергієм Харчем пили чай у підсобці мінус тридцять один біс. Іноді Харч підходив до шафи з інвентарним номером (-31-біс), діставав звідтіля пляшку коньяку. Вони із Харчем пили за упокій душі того, кому щойно заподіяли смерть, хоча й не вірили в безсмертну душу.
— Ні в якому разі не знімай чохлів зі своїх жмурів, — сказав Івакові один товариш, який також виходив на нічні чергування в кімнату мінус тридцять один, — бо один раз побачиш і далі працювати вже не зможеш!
І хоча лікар Майович, який був свідком тої розмови, відразу заперечив, сказавши, що справжній герой має спокійно дивитися смерті в обличчя, а вони, лицарі незримого фронту, покликані бути справжніми героями. Слова того товариша запали Іванові в душу глибше, ніж слова лікаря Майовича про героїзм. Глибше, ніж усе, чуте на політінформаціях, які регулярно проводилися для них, хто служив у спецроті особливого призначення в ті нелегкі роки, коли Країна Рад особливо пильно полювала на своїх ворогів.
— Зашморг милив! — кричатиме йому через чверть століття його син Валерій, який умітиме отримувати все, що заманеться, від батька, дорікаючи того його минулим лицаря незримого фронту.
Сержант Івак не милив зашморгу, бо не відповідав за стан інвентарю для виконання вироку. Про це дбали якісь інші виконавці. Він тільки перевіряв справність і наявність згідно зі списком.
Перевіривши, щоби гріб біля п'єдесталу стояв так, аби страченого було недовго нести, Іван помічав відбитий кут у головах труни. І яка вже тут різниця, але саме так було відбито кут минулого разу під час виконання вироку в його попереднє чергування. Та й позаминулого разу, здається, був той самий пощерблений кут. Згодом він збагне, що на всіх смертників, очевидно, був один гріб, в якому їх виносили з кімнати мінус тридцять один, а далі їхні тіла утилізовували вже без домовини, а гріб із пощербленим кутом вертали на його місце.
Біля тої труни Іван згадував слова бабусі Явдохи і дивним чином радів за тих, кого відпроваджував на той світ. Але слова «згадував» і «радів» не зовсім точно, а, скоріше, зовсім не точно передають тодішній стан його мізків. Напевне, в його тодішній пам'яті був присутній спогад про бабусю Явдоху, яка разом з хлопчиком Івасем перетрушувала свої речі «на смерть». А хто ж їй стеше таку труну, як у її матері, яку вона провела в останню путь саме так, як треба проводжати в останню путь? Також від бабусі Явдохи Іван довідався, що її дід, себто його прапрадід, був святим і багато років спав у тій труні, в якій його й поховали, коли він помер. А от бабусиного чоловіка, себто Іванового діда, за словами бабусі, «без гробу вкинули в ту яму за селом у той страшний год!»
То ж для Івана не було жахом те, що жива людина бачила свою труну, тим паче труну якісну, не з пресованої стружки, а з добрих дощок. А для них то, певне, були додаткові тортури, які ще більше посилювали їхній передсмертний жах. Немає нічого у світі жахливішого, за жах.
Недавно я читав, що не можна, аби людина відчувала жах у свої останні хвилини на землі. Це проти Бога — в найширшому сенсі. Це проти світобудови. Навіть кат має заспокоїти людину перед стратою. Не полегшити страждання в останню хвилину — гріх більший, аніж гріх убивства. По багатьох роках Іван Івак разом із родиною дивився кінофільм «Викрадений» у кінотеатрі «Комсомолець України», і там кат каже жінці, на яку накинув зашморг: «Тільки не бійся, скоро все скінчиться».
Але ж ті, кого позбавляв життя Іван Івак були налякані настільки, що їх заспокоїти було неможливо. Навіть якби їх раптом було помилувано, вони все одно вже були страчені. Оце та правда, яку щоразу виносив Іван Івак із кімнати мінус тридцять один.
А потім одного квітневого дня Івана Івака перевели на іншу роботу. І він більше не робив того, що в останні два роки. Іван добре запам'ятав ніч свого останнього чергування: коли він вийшов на вулицю тої ночі, гучно дзвонили дзвони. Всю дорогу від сірого будинку до гуртожитку дзвонили, і жінка в білій хустці, яка йшла біля опери, вигукнула йому: «Христос воскрес!», а він замість відповіді покрутив пальцем біля скроні. Мовляв, ніби не знаєш, недоумкувата, у Країні Рад Бога нема!
А потім він захворів на грип, і йому виписали листок непрацездатності. У нього була висока температура, і він марив, і Люба була нажахана, і боялася його маячні. Але це скінчилося, він нібито одужав. Але саме відтоді, після того грипу, у нього періодично навідується хронічна пневмонія та безжально мучить Івана Івака й досі.
А потім їм із Любою дали путівку до Криму в санаторій над морем. І Люба ходила в барвистих крепдешинових сукнях, і радісно сміялася, і питала, чому він такий набурмосений, і він поступово ставав таким, яким був до того. Принаймні зовні. Він із усіх сил намагався заспокоїтися, блукаючи між кипарисів та білих колон колишнього панського палацу, який зараз віддали слугам народу, щоби вони добре відпочивали після своєї нелегкої праці. Але в тому санаторії над сліпучо синім морем, яке чомусь називалося Чорним, виникла жінка на ім'я Маріета, з якою потоваришувала Люба.
— Чом у вас таке дивне ім'я? — спитав Іван, якого навчили реагувати на незвичні імена. Адже це завжди можуть бути агенти іноземної розвідки.
— Я вірменка, — гордо відповіла Маріета.
Отже, ніяка вона не шпигунка. А з братнього вірменського народу, з Країни Рад.
— А це мій чоловік, полковник Григор Гибарян, — Іванові потис руку чоловік із чорними пронизливими очима, які, здається, бачили абсолютно все.
— Ви з Вірменії? — спитав Іван.
— Ні, вони з Києва, — відповіла Люба, яка була рада потоваришувати на курорті з жінкою, з якою можна буде продовжувати знайомство. Як з'ясувалося, Гибаряни мешкали в сірому будинку на вулиці Толстого. Іван, попри всі свої заборони, чомусь миттєво згадав, що саме в той будинок вони з Машею ходили в гості до Вальтера та Ельзи в сорок другому.
Гибарян, Гибарян, яке знайоме прізвище… Валерій підвів очі від батькового життєпису, багато сторінок якого проковтнув, не відриваючись. А Господи! Як таке можна забути! То ж прізвище Лільчиної родини! Ми весь час іменували їх між собою: Лільчин батько, «Лільчина маманя». Тож і прізвище поблякло. Але то їхнє прізвище. І той самий сірий дім на Толстого, який Валерій так добре пам’ятає, дарма, що довго не згадував. Але ті люди, про яких пише батько, вони не можуть бути Лільчиними батьками. Певно, то її дід і баба. І певне, батько так і не знав прізвища Павлової подруги. А от Валерій тепер знає. В Місті сірих будинків спільні знайомі завжди несподівано виринають із каламуті життєвих стоячих вод. Адже батько не белетризує своїх спогадів! Він називає вірні прізвища й дати. Кістлява жінка у сквері біля Золотих Воріт хотіла від нього саме документальної автобіографії. Батько помер. Валерій стояв біля його відкритої труни. А значить, батько повідав на цих сторінках усе, що від нього вимагалося. Інакше його не відпустили би.
А в київській квартирі цієї миті так само не сплять і також говорять про минуле.
— Чому ти не хочеш озватися до нього? — питає Михась.
— Не знаю, — відповіла Ліля, — може, я ще не готова розкривати своє нинішнє ім’я. — Лілю було зареєстровано у Фейсбуці як Ліліт Саркісян, за її справжнім іменем і за прізвищем її матері.
— Ти навіть просила не казати йому, що я тебе таки знайшов.
— І ти не казав?
— Не казав. Але він і не питав. А втім, я з ним майже не контактую. Хіба що декілька взаємних «лайків».
— А ти хочеш, щоби я написала йому?
— Мені байдуже. То твоє минуле, Ліліт.
— То наше спільне минуле, Майку.
— Але тоді ти була з ним, а не зі мною. І весь той жах, який звалився на тебе, був через нього.
— Ти казав, коли був у них, що у Павла була дівчина.
— Так, Красимира, Мира. Чи то болгарка, чи то македонка. В них нібито було все добре. І Павло не виглядав зацикленим на минулому. Але, коли ми прощались, попросив мене розшукати тебе й передати тобі книжечку віршів Джофрі Хіла.
— Так, це ті вірші, що їх наш Геб запропонував нам розшукати, яких ми тоді так і не знайшли.
— Не те що не знайшли, але він попросив нас поїхати по ту книгу до бібліотеки на Лівий берег, але тут… урвалися наші заняття. До речі, я потім таки поїхав до тої бібліотеки й списав
— Tenebrae — то темрява?
— Я теж так думав. Я тоді дивився на ті рядки, і нічого не міг второпати. І навіть думав: з якого такого дива Геб задав нам таку каламутну поезію. І разом з тим, пам’ятаю, як мені сподобалось оте lily-fire звідтіля.
— Він знав, що робив!
— Напевне!
— Але завдяки цій книжечці ми зараз із тобою тут разом.
— У квартирі, де народився і ріс Павло.
— І якої так і не продадуть, хоча його батьки вже стільки років за океаном.
— Ти ж знаєш, він зараз у Варшаві.
— Знаю завдяки всюдисущому Фейсбуку. Але з цього не випливає, що він зібрався їхати сюди. І навіть якщо він заїде, то зупиниться у вас, на Чапаєва.
Ідея відвідати Місто сірих будинків скоро виникне у Валерія Івака, але поки він іще не дочитав «Останнього бажання».
Григор і Маріета виявилися дуже освіченими. Декілька разів вони допізна вчотирьох разом з Іваками сиділи на веранді над морем. Григор казав, що це море шумітиме й після них, як шуміло до них. І в його вустах ця, зрештою, банальна фраза звучала як одкровення, що розширювало межі буття Івана й Люби. Григор Гибарян філософствував і читав вірші, зовсім як Вальтер Фальке. Маріета іноді перебивала чоловіка, поправляла, мовляв, він неточно запам'ятав поезію, а іноді вони переходили на вірменську мову, і тоді Іван з Любою нічого не розуміли. Так само, як коли Вальтер з Ельзою, бувало, переходили на німецьку. Може, Марія щось і розуміла, а Іван нічого.
І коли вони з Любою поверталися до своєї кімнати й лягали спати, йому хотілося розповісти дружині про посиденьки на розі Толстого й Володимирської в окупованому Києві, але він прикушував язика. Одного разу до крові. І Люба витирала хусточкою йому цівку крові, яка витекла Іванові на підборіддя.
Після відпустки вони з Любою повернулися до гуртожитку, а незабаром їм запропонували кімнату в новому будинку. Люба була розчарована: їм обіцяли окрему квартиру. Але треба було терміново давати відповідь, чи переїздять вони до кімнати, чи лишатимуться в гуртожитку. Вони з Любою вирішили не відмовлятися від житла, яке їм запропонували, й перебралися до кімнати чотирнадцять квадратних метрів у трикімнатній квартирі у великому сірому будинку на гарній київській вулиці, де всі інші будинки були ще дореволюційні. І на деякий час опинилися в умовах гірших, ніж у гуртожитку. Там на довжелезний коридор із багатьма кімнатами було дві кухні та одні вигоди. Тут на три родини були одна кухня, великі ванна й туалет. І кімнату вісімнадцять метрів поряд з кухнею займало подружжя старших людей. Ірина Василівна скоро овдовіла і лишилася сама. А кімнату двадцять квадратних метрів із балконом займав лейтенант Кулевич, який був вартий усіх гуртожитських незручностей разом узятих.
Кулевич також працював в органах. І він знімав напругу після тяжкого робочого дня так інтенсивно, що іноді забував, де кухня, де ванна, де туалет. Добре, якщо Кулевич робив поряд з унітазом лише малі справи. До того ж у Кулевича досить часто бували гості, яких він приймав на спільній кухні, де ставало і шумно, і прокурено, і взагалі пекельно. Іноді він замикався у ванні з котроюсь із своїх знайомих жінок, які забігали до нього на чашку чаю. А Івакам треба було купати свого маленького сина. Або випрати білизну. Або помитися, зрештою.
Івана перевели на роботу в архіві, де сидів зранку до вечора і мав певну кількість вільного часу на роботі. Але замість того, щоб радіти тому, що нічних змін уже нема, він боявся і намагався розгадати загадку, а чому ж це його зняли з тої служби, невже він так кепсько виконував її? Вже не треба було виходити на нічні чергування, але він утратив сон. А то ж умів спати вдень і бути бадьорим вночі. А стійке розладнання сну — то вже пряма дорога в державу божевілля. А божевільних лицарів незримого фронту ніхто не лікував. Для них була кімната мінус тридцять один. І як Івану не збожеволіти? Адже він починає поширювати навколо себе такі ж хвилі липкого жаху, як ті, кого водили їхніми підвалами під конвоєм.
Іванові хотілося, щоб його швидше забрали, засудили, винесли вирок і відпровадили до кімнати в підвалі. Він у всьому зізнається, от тільки в чому? Так, він отруїв молоко в дитячому садочку. Насипав отрути, коли молоковоз стояв біля будинку, подвір'ям якого ходили малюки в сандаликах і панамках. І малюки померли один за одним.
А хто йому дав отрути? Він не зможе відповісти на це питання, тож його битимуть і здиратимуть нігті. І не вішатимуть, поки він усього не розповість. Адже Країна Рад має не просто стратити ворога, а й знешкодити інших ворогів, на яких він має вивести. То як же тоді бути?
По кількох місяцях вагань він зважився попросити лікаря Майовича про зустріч. Домовився і не прийшов, бо боявся, що лікар Майович скаже, що він не справжній воїн, бо завжди боявся дивитися в очі ворогам. Що на війні наші старші брати плювали в очі німецько-фашистським загарбникам, які їх катували, і співали «Смєло таваріщі, в ногу, духом окрєпнєм в борьбє», а він боягуз, а не воїн, і як тільки його взяли на роботу до органів! Його переведуть працювати на завод, а кімнату чотирнадцять метрів у сірому будинку відберуть.
Він вдруге домовився з Майовичем і знову не прийшов. Поки лікар Майович сам не прийшов до нього в архів і не спитав, що з ним відбувається.
— Не можеш пояснити? То піди в нашій поліклініці до Магдалини Дмитрівни. Запишися до неї на прийом, скажи, що підвернув ногу. Вона офіційно травматолог, але ти скажеш, що від мене, і вона тебе вислухає. І неодмінно дасть добру пораду.
Магдалина Дмитрівна не питала, що з ним відбувається. Певне, симптоми такого штибу з деякими лицарями незримого фронту відбувалися періодично.
— Вам треба розповісти про те, що з вами відбувається. Так, я знаю про нерозголошення. І тому вигадайте, як саме ви про це розповідатимете. Ви читали байки Крилова? Ще в школі, правда? Там діють мавпи і собаки, замість чоловіків і жінок. І вам треба знайти таку ж мавпу, такого ж собаку, щоб вони говорили за вас. А може, з вами в дитинстві відбулося щось таке як зараз? У дитинстві все було не так? Ні, в дитинстві все було так само! Розкажіть про своє дитинство! І запишіть.
— Але я ніколи не писав! Мені листа написати велика проблема!
— Ви можете не писати про своє дитинство. Ви можете станцювати своє дитинство.
— Станцювати своє дитинство?
— Звісно! І не обов’язково дитинство. Ви можете станцювати те, що мучить вас. Або проспівати…
— Проспівати? А як же це можна проспівати?
— Або намалювати! Робіть те, що для вас найлегше. Але виразіть себе! Знайдіть форму виразити себе!
— І показати вам?
— Це не обов’язково. Якщо захочете, звичайно, можете принести оповідання, вірш чи малюнок. Але у вашій організації є дуже добрі колективи самодіяльності. Там і танцюють, і малюють, і літературна студія є.
Іван Івак згадав концерти художньої самодіяльності на червоні дати Країни Рад, і йому стало зле. Те, що він бачив зі сцени закритого будинку культури, аж ніяк не було таким, що могло би полегшити душу. Пісні про війни й революції, в яких тріумфально перемагала Країна Рад, не промовляли до тих, хто втратив здатність крокувати в ногу з усіма до нових перемог. Але іноді наприкінці тих концертів траплялися пісні про кохання, які раптом зворушували. Хтось же ж писав слова і музику до тих пісень.
Він спробує. Ось він уже впродовж доби думає про те, що йому сказала Магдалина Дмитрівна. І хоча комунальний сусід лейтенант Кулевич допізна співав на кухні хором зі своїми гостями «Випьєм за Родіну, випьєм за Сталіна, випьєм і снова нальйом», Іван Івак вперше за багато ночей спав добре і вранці пішов на роботу бадьорим, подумки бажаючи міцного здоров’я Магдалині Дмитрівні.
Він згадав свою шкільну вчительку малювання Комуну Іллівну, яка відібрала його малюнок, щоби він, серед інших, висів у шкільному коридорі. Там були намальовані червоноармійці, які крокували з гвинтівками на плечі. А для себе вони разом зі шкільним товаришем малювали шибениці, на яких вішали ворогів. І не ворогів, а їхніх учительок, які ставили їм «дпг». Малювали олівцями на задніх сторінках шкільних зошитів. Учителька, яка виявила ті малюнки, лаяла їх обох, аж страшно згадати! Погрожувала, що їх заберуть, куди належить. Цікаво, що та вчителька знала про те «куди належить»? Чи знала та вчителька, що її учень по-справжньому вішатиме ворогів Країни Рад за вироком трибуналу?
Ні, малювати він не буде. Він писатиме. Він спробує написати так, щоб ніхто не здогадався. Він почав цілеспрямовано думати про це, і йому ставало легше. В нього ще нічого не написалося, але він не полишав того задуму. Адже його тоді захопив пошук того алегоричного сюжету, за допомоги якого можна було би розповісти про те, що позбавило його сну.
Але про що, про що можна розповісти, аби водночас розповісти про себе? Що можна пригадати такого, що могло би в алегоричній формі розповісти про його теперішню кризу, й водночас було б нікому не зрозумілим, лише йому самому? Туманні оповіді бабусі Явдохи він добре пам'ятав, але не розумів, про це не розкажеш іншим. І за війни було багато всякого, але що ж можна було би розповісти про ті часи? Нічого, геть нічого. Це також заборонена сфера, куди не можна.
І несподівано вигулькнув сюжет із його дитинства. Під їхнім домом у яру скиглило мале цуценя, якого покусав великий пес, але воно ще лишалося живим. Те цуценя скиглило так жалісно, воно було таке побите, таке скривавлене, трьома лапами вже на тому світі, лише однією на цьому, що він вирішив добити його.
— Само здохне, — казали батьки.
Але він таки добив цуценя цеглиною. А потім загорнув у ганчірку й поховав на пустирищі. Його сварили за ту ганчірку, якою ще планували щось витирати в їхньому домі. Але все одно, він відчув велике полегшення, коли цуценя померло. І дивним чином щось подібне він відчував, коли в зашморгу заспокоювалися засуджені. І навіть цуценя більше викликало співчуття: в нього були темні жалісні очі, чого не було в тих, кому він одягав чохол, а потім зашморг. Магдалина Дмитрівна мала рацію. В дитинстві завжди можна відшукати сюжет, який буде пов'язаний із дорослим життям.
Упродовж місяця, тільки-но видавалася вільна хвилина в архіві, він писав своє оповідання «Цуценя». І от, нарешті, воно готове. Іван Івак переписав його в цератовий зошит. Куди далі?
Він знав, куди далі. У них була закрита літературна студія «Світле майбуття», яку вів уже згаданий вище письменник Василь Правда. Івак довідався, коли відбуваються засідання «Світлого майбуття» й пішов туди.
На першому занятті він нічого не читав, лише слухав. Те, що читалося там, видалося йому гіршим, ніж його «Цуценя». То ж наступного разу він зважився і зачитав двом десяткам відвідувачів своє оповідання. Студійці засудили його за відсутність гуманізму і віри у світле майбутнє. Його герой мав виходити цуценя, хоч би яким кволим воно не було. Із пораненого несвідомими слобідчанами песика мав вирости великий гарний пес, який стерегтиме радянське майно. Це обговорення могло назавжди відвернути його від літературної діяльності, якби не керівник студії Василь Правда. Письменник похвалив подекуди виразну мову оповідання і те, як правдиво зображено побут і звичаї несвідомих радянських людей. Не варто заплющувати очі, в нас такі ще є. І в нас таких багато, зробив наголос на останньому слові Василь Правда. Але радянський літератор не може зображувати винятково несвідомих людей. Поряд мають бути люди свідомі, які наближають світле майбуття. Василь Правда висловив упевненість, що скоро новий студієць, новий світломайбутівець, принесе на студію саме такий твір.
І після засідання Василь Правда особисто підійшов до Івана і заохотив його неодмінно писати далі, бо в нього є безперечний літературний хист і вміння відтворювати реалії.
— Я сам зі слобідки, — щиро зізнався молодшому колезі Василь Правда, — завдяки вашому «Цуцику» я впізнав те, що хотілося забути… Але вам неодмінно треба врахувати зауваження товаришів. А головне, читайте побільше, — і Василь Правда подарував Івану Івакові збірник творів студійців-світломайбутівців зі своєю передмовою. А також, якщо вже товариш вирішив працювати в малій формі, варто перечитати новели Архипа Тесленка і Василя Стефаника, які писали про нелегке життя трудящих до Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Іван Івак побачив, як нелегко бути письменником у Країні Рад. Як складно написати таке, аби бодай якось полегшити душу, і водночас вписатись у стільки параметрів, щоби бути саме письменником Країни Рад, а не буржуазним письменником-перекинчиком, який завжди міг опинитися в кімнаті мінус тридцять один. А ще йому хотілося писати хоч би тому, що тяжкі зусилля пошуку слів і фраз лікували від інших бід. Після пошуків слів і фраз принаймні можна було заснути.
Коли я сьогодні намагаюся відтворити свій тодішній творчий стан, то, сам не усвідомлюючи того, я ніби розв'язував якусь нелегку логічну задачу, коли намагався увіпхати свій душевний дискомфорт у дуже жорсткі дозволені рамки. Це також викликало почуття дискомфорту, але все ж таки мої тодішні муки творчості, вкрай неповноцінної та безкрилої, лікували мене від мук холодного смертельного страху і потроху гнали його подалі.
Іноді він вечорами затримувався на своєму робочому місці. Особливо в ті дні, коли знав, що бешкетник Кулевич буде вдома і не дасть спокійно відпочити. Про те, як воно Любі він тоді не думав. Вірніше, думав, але не вважав себе аж таким винним. Хоч там як, а він пристойно заробляв, і Люба могла сидіти з дитиною та не працювати. Адже більшість молодих матусь Країни Рад у ті часи ще й гарували, і бігали до малих дітей в обідню перерву, і лишали їх невідомо з ким. Хоча, звичайно, Любі було нелегко з тим комунальним сусідом. Іноді вона навіть відсувалася від чоловіка вночі. А він починав кричати: «Працюєш день і ніч! Усе несеш додому! А вдома жінка не хоче тебе знати!» Син Валерик, якого ледь приспали, прокидався, починав плакати. А в коридорі грюкав дверима нестерпний Кулевич.
І от його оповідання «Слобідська історія» надруковано в черговому числі «Світлого майбуття». Він приніс додому не лише грубу книжку, де закладено сторінку з його оповіданням, а й свій перший літературний гонорар, який був не такий і малий. Дав гроші Любі, щоби вона купила собі, що захоче, а він посидить з дитиною.
То був добрий вечір, який запам'ятався. Вони з Любою приспали малого, зачинили двері в кімнаті, сиділи на кухні. Кулевич був удома, але тої ночі не гуляв, напився і ліг спати. А серед ночі пролунав дзвоник до нього. Він мав окремий дзвоник, проведений до його кімнати, але вони все одно почули і прокинулися. Кулевич довго не відчиняв, а дзвонили наполегливо, поки він таки не встав до дверей. Налякана Люба дужче пригорнулася до чоловіка, коли в коридорі затупотіли важкі чоботи.
Кулевича забрали. Він зник назавжди, вони його більше ніколи не бачили. І його кімната стояла опечатана. А потім на пораду Ірини Василівни, їхньої другої сусідки, яка боялася, що кімнату дадуть новому Кулевичу, вони почали клопотатися, щоби зайняти його кімнату, і досягли позитивного рішення.
І саме тоді Іван Івак написав своє оповідання «Кат», яке ввело його в літературу Країни Рад по-справжньому.
До того він уже був автором кількох оповідань. Працював над повістю «Комсомольська моя юність», де намагався якомога правдивіше змалювати піднесення радянського юнака, який по закінченні слобідської семирічки потрапляє в дружній колектив школи розвідників, де панують справжня дружба і взаємодопомога. Він дуже прагнув оминати готові кліше літератури Країни Рад, які мандрували по творах як студійців, так і визнаних письменників. І раптом його єство пропекла та ідея, що саме ці мандрівні кліше можуть бути творчим методом, який дозволить сказати більше, ніж дозволяється.
Я й досі добре пам'ятаю своє захоплення, коли писав свого «Ката». І так само добре пам'ятаю свій страх, коли його написав. Страх, що мене викриють, що зрозуміють: я насміявся з них, свідомо написав своє оповідання мовою Країни Рад, водночас і пародіюючи її, і насміхаючись із неї. Але то був мій останній великий страх. Якийсь мій внутрішній порадник, якого я хотів, але не міг уявити собі, з яким дуже хотілося спілкуватися, але який тоді досить рідко давав про себе знати, який, власне, підказав мені саму ідею оповідання «Кат», так от, мій внутрішній порадник заспокоював мене: вони нічого не зрозуміють. А якщо хтось щось зрозуміє, то не зможе звинуватити тебе, при тому не скомпрометувавши себе. Не бійся. Ти — класик Країни Рад.
Отже, оповідання «Кат» Івана Івака. Лицар незримого фронту має стратити ворога. Але це нелегко. Бо, хоч люди Країни Рад мають бути безжальними до ворогів, але вони є найгуманнішими у світі людьми, які звикли рятувати, а не вбивати. Вони й забите цуценя понесуть до ветеринара і доглядатимуть день і ніч, виростять із нього великого пса — надійного охоронця радянського майна. А вже людину рятуватимуть до останнього. А того, хто оступився, перевиховуватимуть, щоби він усвідомив свої помилки перед Країною Рад і виправив їх.
Але що робити з тим, хто отруїв молоко в дитячому садочку? Ні, не так. Але що робити з тим, кому буржуазні найманці наказали отруїти молоко в дитячому садочку? Щоб не росли у Країні Рад малюки в сандаликах і в панамках, щоб не ставали вони жовтенятами, а потім піонерами, а потім комсомольцями, і т. д., щоб не виростали з них будівники комунізму. І от він стоїть перед судом Країни Рад, і не кається, а сміється з тих, хто судить його суворим судом! І каже їм: не зможете ви вбити мене, як я вбив ваших малюків. Бо ви гуманісти, ви не вмієте вбивати.
Я — кат, але я страчую ката свого народу. Я страчую того, хто стратив майбутнє моєї країни, Країни Рад. І рука моя не тремтітиме, коли я одягну зашморг на шию ката!
Десь так. Іван Івак читав «Ката» на засіданні студії «Світле майбуття». Студійці аплодували його патосу. Василь Правда сказав, що рекомендуватиме його оповідання до друку в журналі «Батьківщина».
А після публікації в «Батьківщині» стало можливим думати і про книжку, куди увійшла б і повість, і кілька оповідань.
Іван Івак пишався «Катом». Обдурив я їх, обдурив, тріумфувало його єство. «Я ж тобі казав», шепотів йому на вухо його внутрішній порадник.
Іван вирішив показати свій твір Магдалині Дмитрівні. Ось хто добре зрозуміє його!
— Її нема. І завтра не буде, — сказали йому в реєстратурі поліклініки.
— А де вона тепер працює? Де? — допитувався він у жінки в білому халаті за склом.
Не отримавши відповіді, він, сам не знаючи, чому саме, спитав у прибиральниці в коридорі, куди поділася травматолог Магдалина Дмитрівна.
— Її забрали. Ще рік тому, — відповіла прибиральниця, човгаючи своєю шваброю та більше не помічаючи його.
Он воно як! Він пішов із поліклініки не в той бік. Тяжко було, що ця жінка зникла, ще тяжче було те, що не було з ким поділитися про зникнення жінки, яка так допомогла йому.
Іван довго мовчки оплакував Магдалину Дмитрівну. Він намагався пригадати обличчя жінки, яку бачив лише один раз. Чи була вона висока на зріст? Вона постійно сиділа за своїм столом. Вона була, як то кажуть, «із колишніх», тобто і манерами, і зовнішністю була схожа на жінку ніяк не робітничо-селянського походження. У неї була висока зачіска, гарні сережки, які привертали увагу, світлі очі, сиве, але все одно дуже гарне пишне волосся. Іван дивився в її обличчя, коли розмовляв із нею. Є надія, що її не засудили до вищої міри, а відправили в табори, з яких вона вернеться. Сподіваюся, так воно і сталося. Але Іван більше ніколи нічого не чув про ту жінку.
А по кількох роках помре комунальна сусідка Ірина Василівна.
— Вона була прибиральницею, — скаже в день її смерті Люба, яка доглядатиме хвору. І лише згодом, коли помиратиме Люба, Іван Івак збагне, що до чого. А тоді він уже демобілізується з органів. Але стане членом Спілки письменників, звідки й принесе клопотання про те, щоби зайняти кімнату Ірини Василівни. Тим паче, що коли Ірина Василівна тільки-но захворіла і злягла, вони з Любою оперативно зачали дочку Іру, розуміючи, що згідно з нормативами Країни Рад третю кімнату на трьох їм не дадуть. Іра народилася вчасно, саме тоді, коли сусідка звільнила кімнату.
Батько не знав, наскільки глибокими були мої особливі стосунки з Іриною Василівною, подумав Валерій. Він вірно написав кілька сторінок тому, що для багатьох бабуся означала більше, ніж батьки. Вона мені була за бабусю. Я ніяк не можу сказати, що мене не любили батьки. Мати завжди мене обціловувала, аж я надовго зненавидів фізичні дотики. Ірина Василівна ніколи не жмакала мене, хіба що брала за руку, коли переводила через дорогу. За що я любив ту прибиральницю? А за що діти люблять дорослих? За те, що дорослі спілкуються з ними, як із дорослими. Так, вона розповідала мені, як відмивають від підлоги залишки людини. І то була повна довіра.
— Ти ж не підведеш Ірини Василівни, Валерію? — одного разу спитала вона.
Тоді, у Країні Рад, іще за Сталіна, прибиральниця камери смертників… ні, навіть не тої камери, а якихось іще страшніших приміщень, довіряла малолітці, коли люди не довіряли власній тіні. Вона жодного разу не сказала мені, чи зле, чи добре чинили ті люди, за якими вона прибирала. Чисто-чисто прибирала, щоб і сліду не було! Вона просто говорила: було так. Я була свідком того, про що мало хто знає. Про це нікому не розповідають. Чому? А щоб ніхто не знав. А я розповідаю тобі, бо ти не підведеш Ірину Василівну. Аби ти знав те, про що не знає ніхто. Бо я помру, і ніхто не знатиме. Мій чоловік, дід Денис помер. Моя дочка Ларочка померла. Її німці вбили? Ні, не німці. Не німці. Ірина Василівна починала схлипувати, і Валерій не розпитував її, знав, що одного дня вона сама розкаже. А я не переповім цього нікому-нікому!
— Іра-квартира, — назве сестру старший брат Валерик, натякаючи, що, якби не перспектива займати помешкання, її ніхто не зароджував би. Валерик сумуватиме за прибиральницею Іриною Василівною, яка була його нянею, фактично була йому за бабусю, і скаже, що, краще би жила бабуся Ірина, а Іри-квартири не було. Згодом брат і сестра, попри велику різницю у віці, подружаться.
А оповідання Івана Івака «Кат» увійшло до шкільних підручників. Потім панівна ідеологія Країни Рад дещо змінилася, і подальші автори вже не вміщували «Ката» у свої підручники рідної мови. Але статус автора, чиї твори вивчають у школі, за Іваном Іваком зберігся. Він писав інші речі, які видавались і перевидавались, за які приходили щедрі гонорари. Вони їздили до Криму всією родиною. Щоправда, до того розкішного санаторію з білими колонами, де вони з Любою, ще бездітні, познайомилися з Маріетою та Григором Гибарянами, вони потрапити вже не могли.
Іваки не стали дружити сім'ями з Гибарянами. Люба образилася, коли відчула, що дружина полковника не товаришуватиме з дружиною сержанта. І без того їм приділили багато уваги у санаторії в Криму. Але одного разу вони були в них у гостях у великому помешканні Гибарянів на вулиці Толстого. Про запрошення повідомила йому Люба. Це було, коли вже в них був Валерик, якого вони тоді вперше залишили Ірині Василівні. Вона сама запропонувала допомогу. Це було ще за Кулевича.
У Гибарянів був один син, який чемно привітався і пішов до своєї кімнати. За столом вони сиділи лише вчотирьох. Розмова за столом і вполовину не давала такої розкоші спілкування, як тоді в Криму над морем. Звучали звичні слова, які не породжували особливих значень.
Коли вони поїли щось дуже смачне, чорноокий хлопець раптом вийшов до вітальні й запропонував Іванові партію в шахи. Їх учили грати в шахи в тій школі, де він навчався після семирічки. І давали можливість брати участь у турнірах. Але Іван великих успіхів не досяг.
— Я граю дуже кепсько, — присоромлено сказав він.
— А я, по-вашому, граю добре? — відповів юний Гибарян. Іван забув його ім'я.
То ж він пішов до кімнати хлопця, і вони справді грали в шахи, і чорноокий хлопець справді захопив його тими шахами, а на стіні в його кімнаті висіло зображення ченця в гостроверхому каптурі, і все те перебування в кімнаті у сина полковника дуже запам'яталося Іванові, і мимоволі часто згадувалося, але не було пов'язано ні з якими подіями його життя. Ні з подальшими, ні з попередніми.
Але було пов’язано з життям твоїх сина та онука, тато! — прошепотів Валерій. — Він і мені невідомо навіщо пропонував партію в шахи. Так, він був старший за мене років на десять.
Валерієві було більше тридцяти, коли народився Павло. А Лільчин батько був напевне старший за нього. Валерій повік не забуде пронизливого погляду сина полковника, який хотів здерти з нього якомога більше грошей за збезчещену дочку. Казав, що вони вірмени, що для них це важливо, що вони з тих народів, які мають цінності, на відміну від них. А також, виявилося, що син полковника в курсі всіх проектів, у яких був задіяний Валерій Івак, знав, де він читав лекції, в яких університетах, де друкував статті, який порядок гонорарів у тих закордонних часописів. Також він знав усіх, з ким Валерій ворогував. Валерієві стало моторошно. Перед ним сидів чи то Бог, чи то диявол, — власною персоною. Треба тікати, думав Валерій, а в чорних очах людини навпроти читалося: від мене не втечеш. І як це Павло втяг їх у таку історію? А тепер усе це здобуває інший вимір завдяки спогадам батька.
Тоді, в гостях у Гибарянів, Люба вперше побачила, в яких просторих квартирах живуть деякі кияни, коли більшість тулиться по слобідках, гуртожитках і комуналках. І той дім дуже схвилював її. Мешкали втрьох у просторих кімнатах зі старовинними меблями й картинами на стінах.
— Що треба робити, аби мати таку квартиру? — спитала вона, коли вони йшли назад. Спитала без заздрощів, із якоюсь гіркотою. Іван уже до того бачив помешкання Каламатних, бачив помешкання комбрига, де мешкав Вальтер Фальке. Але не міг поділитися з дружиною тими спогадами.
— Із таких квартир також виселяють, — після тривалого мовчання відповів Іван. А потім додав: — Те, що є в нас, теж має зовсім не кожний.
Коли родина Іваків обживала трикімнатну квартиру в сірому домі, з-за кордону почали надходити переклади «Ката». Приходили й гонорари від закордонних видавництв. Але не такі великі, як за вітчизняні видання й перевидання, бо Країна Рад лупила собі величезний податок за закордонні видання своїх письменників. Але честь була велика.
Іван Івак не знав жодної іноземної мови. Хіба що від життя «за німців» у нього лишилося знання латинських літер і правил читання німецьких довжелезних слів, яке йому пояснила Ельза Карлівна. «Der Scharfrichter» називалося його оповідання німецькою, яке прийшло з братньої НДР. Тут він навіть зазирнув у німецький словник, який був у нього ще в гуртожитку, а тепер стояв у солідній книжковій шафі зі скляними дверцятами в його кабінеті. Шарфрихтер, той, хто рихтує шарф, криво посміхнувся він.
Зі слов'янського світу народної демократії приходило знайоме «Kat» або ще знайоміше «Палач». З братньої Румунії прийшла публікація «Cal.au». І з дружньої Угорщини прийшла антологія радянської малої прози. Цією мовою взагалі нічого розібрати не можна було. Але своє ім'я Ivan Ivak він знайшов. То ж його оповідання угорською називалося «Hoher». Он воно як, Гогер, не знаючи, чи правильно вимовляє він те слово іноземною мовою, повторював автор назву свого оповідання.
Але найпотужніші, хоч і суперечливі, почуття закипіли в грудях Івана Івака, коли з далекої братньої Куби прийшов часопис із його оповіданням «Verdugo». Вердуґо! Яке могутнє слово! Наскільки потужніше, ніж просто собі «Кат»! Як добре, коли твої твори перекладаються багатьма мовами світу, хвалився він своїми закордонними публікаціями перед колегами з видавництва, спостерігаючи за їхньою реакцією. Він працював у видавництві, хоча гонорари Країни Рад дозволили б йому повністю зосередитися на творчій роботі. Але чоловік усе-таки має ходити на роботу, тим паче, що до редакції не треба поспішати на дев'яту ранку. Чи мав він пишатися, чи навпаки, обурюватись, коли довідався, що колеги називають його «Товариш Вердуґо»? Чи знали вони, де він працював раніше? Але ж нікому з них він нічого лихого не зробив. Вони й без нього писали одне на одного повідомлення, щоб зберегти за собою місце у видавництві, щоби, борони Боже! не працювати в середній школі чи в заводській багатотиражці.
— А англійською твого геніального тексту ще не переклали? — питав його син Валерій. Він знає чимало різних іноземних мов завдяки навчанню на престижному факультеті університету, куди прилаштував тато. У Країні Рад платного навчання не було, все було для народу. Але були такі факультети, куди народ учитися не пускали, лише дітей слуг народу. Іванові пощастило влаштувати сина на такий факультет.
— Не переклали, — зітхав Іван.
— А англійською це було б «A Hangman». Скільки є різних способів страти, а узагальнений виконавець страти чомусь у багатьох мовах це саме «той, хто вішає». Ти не знаєш, чому воно так, тато? — питав Валерій Івак.
— Не знаю, — похмуро відповідав Івак старший.
— То як не знаєш, то позич до стипендії двісті ре. Я поверну! — син називав суму, в кілька разів більшу за студентську стипендію Країни Рад.
Люба ніколи не втручалася в їхні «чоловічі» розмови і ніколи не ставала ні на чий бік.
Які ще події мого життя можна вважати чоловими? Можна написати велику книгу про події в письменницьких колах, що їх я знав у різні роки. Там було чимало різних подій. Але про це хай розповість хтось інший. Після того, як я розповів про кімнату мінус тридцять один, чи варто розповідати ще й про доноси, закриті обговорення, чи внутрішні рецензії? Зрештою, письменник Іван Івак не був в епіцентрі письменницького життя, хоча й багато друкувався.
Почати з того, що Іван Івак жодного разу не був за кордоном. Не звертався до Відділу віз і реєстрацій по закордонний паспорт. Можливо, якби звернувся, то й видали б. Але Іван вирішив не звертатися, то й жодного разу не брав участі у письменницьких поїздках за кордон. А саме нестерпне бажання потрапити до складу тих делегацій було однією з центральних рушійних сил доносів і кляуз. Зять Івана, чоловік Ірочки, розповідав, що коли в їхньому науково-дослідному інституті мали відібрати шість душ для піврічної роботи у Франції, доноси написали всі на всіх. Радянські письменники, як мені здається, із задоволенням робили би з конкурентами на поїздку за кордон те, що Іван Івак робив із засудженими у кімнаті мінус тридцять один. Такою неймовірно звабливою була спокуса бодай ненадовго перетнути радянський кордон. Жорстокіша війна розгорталася хіба що за столичне житло. Але Іванові Іваку квартиру в сірому домі в історичному осередді стольного граду Києва дала не Спілка письменників, а інша організація, ви знаєте, яка саме. А на закордонні поїздки Івак вирішив не претендувати. Згадував вірші поважного поета, радянського класика, який за кордоном бував регулярно. Вірш про те, як український радянський поет іде по набережній Ріо-де-Жанейро, і, замість того, щоб милуватися краєвидом, нестерпно сумує за рідним Хрещатиком, вражав якоюсь рафінованою, дистильованою неправдивістю дуже високої проби. Навіть Іван Івак не продукував такого. А може, той класик так само сміявся з радянських цензорів, як Івак — у своєму «Каті»? Цілком можливо. Але тоді, виходить, уся українська радянська література тільки те й робила, що гучно насміхалася з української дійсності.
А одного дня десь у 70-ті Іванові зателефонував ще один живий класик української літератури. Він саме повернувся з відрядження до Канади. Сказав Іванові завітати до Товариства зв'язків із українцями за кордоном. Коли Іван навідався до того будинку на вулиці Золотоворітській, його спитали, чому він без торби. Про торбу його не попереджали, то ж він вийшов на вулицю, несучи перед собою велику посилку, ледь розводячи руки, щоб її втримати. До рідного сірого будинку було близько, але довелося взяти таксі. У посилці був іноземний одяг: джинси, джинсові сорочки, светрики, кофтинки. Син був студентом, дочка — школяркою. Та й Люба ще була молодою та гарною жінкою. І сьогодні подібна посилка теж принесла би велику радість родині, яка її одержала б. Але означала би не більше, ніж економію для родини, бо ж усі такі речі зараз можна без проблем купити, були би гроші. Тоді в тій посилці родина Іваків отримала те, чого в Країні Рад ні за які гроші не купиш.
Іван Івак не знав, як йому бути. Люба нещодавно розповідала, що в них на міжбібліотечних відкритих партійних зборах обговорювали одну працівницю, яка отримала посилку з-за кордону і не доповіла про це в колективі. Приховала свої зв'язки із капіталістичним світом. З роботи не звільнили, але винесли догану і, як висловлювалися тоді, «поставили на вид». Шановні читачі, якщо такі будуть у книжки Івана Івака: тепер це смішно, а тоді це було страшно. Івак наважився зателефонувати класику, який передав йому посилку. Затинаючись, переповів про партійні збори в бібліотеці.
— Що ти себе рівняєш до дурної бібліотекарки, ти, друкований письменник Країни Рад! — класик кинув слухавку, а Іван полегшено зітхнув.
Син Валерій забув, що іменував батька здебільшого не інакше, як старим гебістом, і був настільки щасливий завдяки тим двом парам американських джинсів і двом джинсовим сорочкам фірми Lee, що тис мені руку, і плескав по плечах, і казав, що я кльовий чувак. А Ірочка плакала, що всі джинси були на неї завеликі. І Валера продав вельветові джинси пісочного кольору за величезні гроші, і довго шукав, але так і не знайшов для сестри підліткових джинсів. Але Іра отримала солідну матеріальну компенсацію у вигляді тодішньої ринкової ціни вельветових джинсів і втішилася тими небувалими кишеньковими грошима, які протягом року витрачала, як хотіла. А ще одні вельветові джинси, сині, Валерій подарував своїй нареченій Марині.
Любі підійшли чорний светр і джинсова спідниця, на які відразу відреагували колеги в бібліотеці. Ми того року поїхали у відпустку до Литви, і я купив Любі до того светра бурштинове намисто. Потім вона погладшала і не могла носити тої спідниці й того светра, але берегла їх багато років! Під час хвороби Люба дуже схудла. Вона попросила, щоби ми поклали її в труну в тій спідниці, в тому светрі. Хотіла піти в інший світ в тому вбранні, в якому найбільше відчувала себе щасливою.
Ніякого листа чи навіть записки в посилці не було. На письменницькому з'їзді Івак підійшов до класика, спитав про посилку. Той сказав, що не пам'ятає, бо до нього завжди підходить багато емігрантів. І от, нарешті, товариство зорганізувало доставку всіх посилок для всіх письменників Радянської України. Як я розумію, ту посилку передала для Івана Івака Марія Каламатна, тоді вже, певне, Чимала. Хоча тоді ще в Івана блиснула думка про Вальтера Фальке — несповідимі шляхи Господні — німець цілком міг опинитися в Канаді.
Я не знаю, чи було отримання посилки з Канади аж такою чільною подією в житті Іваків. Може й ні. Але напевне «Посилка з Канади» (такого оповідання Іван Івак не написав, хоч і хотів) є невеличким, проте важливим штрихом для портрета тої епохи.
Таке справді було, великодушно визнав Валерій. Я довго носив ті джинси з канадської посилки, вони справді були дуже класні. І сорочки довго носив. Маринині сині вельвети протерлися швидше, але ж як вони на ній сиділи! Тепер так джинси на дівках не сидять! Був сімдесят третій рік. Кращого за ті джинси шмаття в моєму житті не було. Як на моєму життєвому шляху ще трапиться місіс Чаймала, чи як її там, якщо вона ще жива, неодмінно подякую тій пані за розкішний подарунок, який тоді був дуже актуальним. Даремно я обізвав її мавпою.
А мама справді лежала у труні в чорному светрі та джинсовій спідниці. А Ірина на прохання мами ще за її життя вивішувала ті речі. Коли Валерій приходив до хворої матері, він кілька разів бачив ті речі на балконі. Ще думав: чого їх прати? Невже хвора мама їх носить? А в ті давні роки, які зараз згадує батько, вони справді сиділи на матері дуже добре. І Валерій також пишався, коли йому казали ровесники: твоя мати така класна!
Які події відбувалися в родині Іваків упродовж 60-70-80-х? Іван Івак продовжував хворіти. Він завжди добре лікувався. Тим паче, що за ним залишили поліклініку секретної поліції. Проте хронічна недуга його органів дихання повільно, але неухильно прогресувала. Напади частішали, ставали тяжчими. Мовчазні лікарі, до яких він час від часу навідувався, оглядаючи його, ставили лише питання стосовно його здоров'я, ніколи не підтримували приватних розмов. А він щоразу хотів розпитати про Магдалину Дмитрівну, яка колись, на його думку, врятувала його. Загалом лікарі в цій поліклініці не мінялися, лише старіли, і напевне пам'ятали все. Але вміли мовчати.
Одного разу він побачив у коридорі старшого чоловіка, напевне після інсульту, проте з осмисленим поглядом, якого дві жінки з двох боків вели під руки. Іван упізнав лікаря Майовича і кинувся до нього. Жінки чемно, але твердо наказали Іванові не турбувати хворої людини.
Але вряди-годи минуле надсилало Іванові скупі телеграми радості. На тридцятиріччя перемоги над німецько-фашистськими загарбниками до Києва у складі делегації від товариства дружби СРСР — НДР прибув Вальтер Фальке. Вони з Іваном зустрілися на урочистому прийнятті в консульстві НДР на Великій Підвальній. Ельза розповідала, що саме на цьому будинку перед війною висів прапор Третього рейху зі свастикою, який так радував Ельзу до війни. Тепер на тому ж особнячку висів прапор братньої НДР Вальтер розповів, що Ельза викладає російську мову в Дрездені. Вчасно вийшла заміж за його друга, бо інакше її депортували би за Потсдамською угодою. В неї доросла дочка. Марія, до речі! Іван відповів, що Маша зникла з його поля зору ще тоді. Але, схоже, їй поталанило не лише перебратися за океан, а й непогано там облаштуватися, бо зробила давньому другові розкішний подарунок для всієї родини. Іван розповів Вальтерові про посилку. Довго і недоречно розповідав, що дочці Ірочці жодні джинси не підійшли. Вальтер витяг записника, занотував адресу Івана, сказав, що неодмінно надішле Ірочці джинси. Ну, не американські, німецькі, але це теж добре! У них в НДР дуже добрі речі, і їм не потрібні товари з недружньої ФРН! Вальтер справдив обіцянку, хоча минуло чимало часу. Іра вже була студенткою, саме той час, коли дівчата дуже полюбляють наряджатися, тож джинси з НДР прибули дуже доречно й підійшли їй. Ірочка саме одягла їх на п'ятиріччя весілля Валерія, яке вони з Мариною гуляли дуже пишно і запросили всіх нас.
Коли Валерій одружився з Мариною, то пішов жити до неї до сірого будинку на Брест-Литовському шосе неподалік від західного в'їзду в місто. Валерій і Марина мали конкретну мету: звести в могилу батьків Марини, а вже потім народити дитину. То була нестандартна поведінка тих років, коли здебільшого шлюби укладалися, бо дитятко вже просилося на світ. А Валерій з Мариною кричали, щоби ми з Любою відчепилися, що вони хочуть пожити, а дитину зародять, коли захочуть вони, а не коли захочемо ми. Чи не щодня вони влаштовували бурхливі вечірки, навіть і самим уже не хотілося гуляти, а як і не гуляли, все одно гучно слухали музику Бітлз.
Ой, тату! Тобі все, що не «Вип’єм за Родіну», то Beatles. Rolling Stones слухали, Queen слухали. І ще багато всього. Щодо звести в могилу ти перебільшуєш, але у тещі були батьки в селі з непоганим будинком. Нашою метою було фіктивно розлучити її з тестем і щоб вона прописалася в них, бо в іншому разі б за дурними радянськими законами, вона той дім не успадкувала б. А тестя — до його батьків. Ось іще цілий розділ до книги «Родина і тоталітаризм».
Сваха телефонувала Іванові, благала, щоби той приборкав сина або забрав молоде подружжя до себе. Мовляв, вона більше не може чути того «Єстердея». Іван сміявся, переводив розмову на жарт. Сваха жартувати не хотіла, а Іван мимоволі жалів її, бо знав характер сина. Батьки Марини виявилися напрочуд живучими і вмирати не хотіли. А Марина вперто не хотіла вагітніти, поки хата не буде вільною. То ж Іван Івак допоміг сватам утеплити добротний дачний будинок, де в застійний період уже дозволяли ставити пічки. І Валерій з Мариною нарешті зробили Павлика. По десяти роках після свого весілля, хіба можна так зволікати з першою дитиною? А Ірочка з Миколою справи не затягали, їхній Михась народився відразу після їхнього весілля. Між моїми дітьми різниця в десять років, а їхні діти — однолітки.
Двадцятиріччя від середини 60-х до середини 80-х, поки Люда не захворіла, було двадцятиріччям суцільних родинних застіль. Люба дуже полюбляла свою роль господині привітного дому. Іноді до них приходили свати зі Святошина. Сват був вередливий, не їв нічого з того, що готувала дружина. Але Любині наїдки поглинав, не чекаючи, щоби наклали йому в тарілку, підсуваючи до себе миску з вінегретом, призначену для всіх. Приходили Валерій з Мариною, і набирали їжу в каструльки з собою, і Люба пхала їм повні торби, як колись Вальтер Фальке з Ельзою пакували торби для Іванка з Марією в окупованому Києві. Бо ж Марина, як жінка майбутнього, принципово нічого не готувала, і Валерій підтримував її нехазяйновитість, намагаючись отримати послуги з хатнього господарства то від матері, то від тещі. Також до гостинної квартири в сірому будинку іноді приходив у гості брат Ілля з родиною. Іванові запам'яталося, як одного разу Ілля спитав брата:
— У тебе нема якоїсь дохідливої книги про Велику Вітчизняну?
То було дивне запитання з вуст Іллі. Він став добрим теслею, замість Івана. У нього були золоті руки, як, зрештою, і в їхнього батька. Ілля Івак, на відміну від Захара, все-таки вмів говорити і знав більше двох десятків слів. Але книжок він не читав і в домі не тримав. Хоч іноді висловлював якісь такі думки, які могли би прикрасити чиюсь книжку. Якщо, звісна річ, писати чесну книжку.
— Навіщо тобі? — спитав Іван.
— У школу до молодшого запросили. Розповісти про війну, щоб виховувати молоде покоління.
— Ти ж був на війні живцем, то навіщо тобі книжки, написані тими, хто на війні не були?
— Я був на справжній війні. Якщо я почну про неї розповідати, то мені піонери не подарують квітів. Я тобі кажу: дай книжку про війну.
— То відмовся! Навіщо тобі казати неправду?
— А навіщо ти пишеш неправду? — спитав Іван.
— Я пишу не те щоби неправду, а дійсність у її історичному розвитку. А правда справді буває неоковирна. І недоречна. Ми ж не пишемо про те, як ходили в туалет! — в Івана чомусь вигулькнула цитата з Василя Правди.
— А обісцяним сидіти в окопі — це тобі як? — несподівано гучно закричав Ілля, аж люстра захиталась, — а вийти посцяти з окопу, то підстрелять, і не німці, а свої!
Іван пішов до кабінету пошукати радянську книгу про війну для Івана.
В їхню квартиру в сірому домі приходила й Галина Івак разом із Лесиком. Це було дивовижно, але мати водила Лесика до музичної школи, і віддала його до загальноосвітньої з поглибленим вивченням англійської, де влаштувалася технічкою. І домовлялася з учительками про добрі оцінки, щоб заохотити хлопця, який без того вчився пристойно. І всіляко дбала про його культурний розвиток, водила його по театрах, щоправда, сама завжди куняла на спектаклях в опері чи в українській драмі. І Лесик вступив до університету на денне відділення та успішно закінчив його. Ілля так і лишився із сімома класами, а Іван вимучив українську філологію на заочному, коли ще працював в органах. Мати дуже пишалася своїм молодшеньким, і не давала йому одружитися, мовляв, він усім зобов'язаний їй, яка народила його за таких тяжких умов і сама піднімала його без батька, який загинув на війні.
Не буду переповідати всі історії родини Іваків: і правдиві версії, які мені відомі, і ті, що брехливо озвучувалися про людські очі. Я не потягну сюжету «Брати Іваки», хоча такий сюжет має право на правдиве втілення. Скажу лише, що всі Іваки поступово вибралися з яру, оселилися на пагорбах Стольного граду. Мати померла ще за Союзу в один рік із Любою. Ілля помер уже після розвалу. Він дуже обурювався, що перестають шанувати Велику Вітчизняну, як це було раніше, і він, учасник бойових дій, скоро візьме автомат, щоби стріляти в нову владу. Лесик живий, але так і не одружився. Їхні долі не мають великого значення. Принаймні для цієї оповіді.
А що має значення для цієї оповіді? Невже тільки те, що чоловік, який був справним катом, а потім став таким-сяким письменником, який написав оповідання «Кат», перекладене всіма мовами соціалістичного табору, кого на роботі у видавництві називали товариш Вердуґо, любив дружину, любив сина, зворушливо любив дочку?.. У Івана була одна загадкова знайома, яка є важливою для цієї автобіографії. Я не можу не згадати про неї.
Коли Ірочка навчалась у молодших класах, вони з батьком полюбляли ходити на прогулянки на вихідні. Вони гуляли Андріївським узвозом, коли на ньому ще не було централізованої торгівлі сувенірами, а в замку Річарда мали житло звичайні кияни. І виходили на пагорб київського дитинця ще до того, як подвір'ями вулиці Великої Житомирської проклали паркову алею для туристів.
— Ходімо туди, де ми ще не були! — радісно кричала Ірочка, коли ми виходили з нашого сірого дому на прогулянку. І вони сідали на тролейбус № 4 і їхали на Лук'янівку, і він показував їй той яр, де народився. В сімдесяті в яру ще жили люди, хоча всі Іваки звідтіля вже повибиралися. Серед знайомих лишався лише одноногий Гоша, який за будь-якої влади жебракував на сходинках храму Покровського монастиря. І Ірочка дивувалася, як тут узагалі можна жити? А Іван пишався, що його діти вже росли не в яру. А потім батько показував дочці паркан, який за часів її дитинства ще був міцним і загадковим, і в ньому навіть не було щілини, куди можна було би зазирнути, аби побачити ті старовинні будинки, що їх ховала глуха зелена огорожа.
Неподалік від дачі Хрущова на вулиці Овруцькій тоді ще стояв той одноповерховий особнячок, над дверима якого була кам'яна голівка жінки в короні й намисті, яким малий Іван милувався ще в ранньому дитинстві. Ірочці також дуже подобалася та жінка. Іван згадував, як ходив із яру дивитися на цей особнячок. І саме в ньому багато років жила знайома Івана. Письменник Іван Івак не може знайти слова, якими би можна було означити статус тої жінки для нього. То не була його коханка. Іван ніколи не зраджував Любі, хоча іноді захоплено дивився на різних жінок. Подруга? Знайома? Муза? Прекрасна дама? Жодне не підходить до тої жінки, яку звали Вірою. Коли маленька Ірочка вперше побачила її у сквері біля дачі Хрущова, вона спитала:
— Тату! Це дядя чи тьотя?
Тоді ще «тьоті» дуже рідко носили штани. Люба ніколи не носила костюму зі штанами, хоча полюбляла модно одягатися і мала знайому швачку. А Віра не виглядала модницею, але Іван не пригадує її у спідниці. В неї було пишне русяве волосся, коротке як для жінки і довге як для чоловіка. І голос у неї був низьким як для жінки і високим як для чоловіка.
Як Іван і Віра познайомилися? Віра сказала, що вони були знайомі завжди, але він того не пам'ятав. По скверу назустріч Іванові бігла гарна руда собака породи колі. Іванові здалося, що вона от-от стрибне на нього, торкнеться передніми лапами плечей. Він мимоволі відсторонився, а хазяйка прокричала:
— Вальтере, обережно!
Іван здригнувся.
— Це — «він»? — здивовано спитав Іван хазяйку про стать колі, бо ж усі руді красуні, яких він зустрічав раніше, завжди підпадали під ознаку «вона» і мали жіночі імена.
— Це — «він», а це… а це Іван Івак! — вигукнула Віра. Вона розповіла, що впізнала Івана, тільки-но він заговорив, хоча й минуло... ой, чи не тридцять п'ять років, бо вчилася з ним в одній школі. Іван здивовано глянув на Віру: не було в нього такої однокласниці! А Віра називала імена однокласників та імена і по батькові вчителів, і Михмиха згадала, і Комуну Іллівну, і навіть Малку Мордухівну. Сказала, що вчилася в їхньому класі недовго, лише півроку, бо її батько був у Києві на вищих курсах командирів, жив у тітки в цьому ж будинку з голівкою, в якому зараз живе вона. Тут, в Києві, його й заарештували, бо був тридцять сьомий. Так, здається, була в класі, де вчився Іван, учениця Віра, яка хутко зникла, не встигнувши подружитися з класом.
— Саме з цього дому його й забрали, — Віра показала на особнячок з голівкою, — а я опинилась у дитячому будинку.
Іван уникав спілкування із родичами жертв репресій. Завжди здавалося: вони зараз схоплять за горло і кричатимуть в обличчя: ах ти, кате, занапастив наші долі! Він намагався не підтримувати контактів із тими, хто сам або чиї батьки постраждали або в тридцять сьомому, або вже після війни, в сорок восьмому-сорок дев'ятому. А вони вперто виникали на його шляху. І от зараз ця Віра. Але з Вірою все сталося не так. Під час їхньої першої прогулянки по скверу вони розмовляли, як давні знайомі:
— У моєму житті було все! Ти знаєш, що ми з батьком і з мамою бували там? — і Віра вказала на зелену огорожу дачі Хрущова. — Ми бували в гостях у наркома, який жив там до війни! Не знаю, що там мав Хрущов, але в наркома були фазани, цесарки, павичі! Я ще спитала тата: як це так, у червоного командира дім як у дореволюційного пана? А буквально наступного дня тата забрали.
— І він не повернувся?
— Ні. І нарком невдовзі зник. Кажуть, наркому всі зуби вибили, перш ніж знищити.
— Щоби знав, як жити по-панськи, коли люди жили в ярах у халабудах, замалих і для вашого пса, Віро.
— Ми на ти, Іване.
Вони з Вірою ніколи не домовлялися про зустріч. Але Іван мав звичку сідати на тролейбус № 4, їхати до кінця, прогулюватися по тому скверу, який він полюбив іще коли жив у яру. Їхав обдумувати нові сюжети своїх творів, за новими думками, і зустрічав Віру.
Іноді вони бачилися 2–3 рази на рік, а були роки, коли не бачилися взагалі. Але неодмінно зустрічались, як старі друзі. Спершу у Віри був Вальтер, потім його вже не було. Коли Іван спитав, куди подівся рудий пес, Віра не відповіла. Вона мала звичку не відповідати на питання про її життя. Мовчати, навіть коли Іван питав удруге. Втретє він уже не питав.
Віра не мінялася, хоча вони з Іваном зустрічалися протягом багатьох років. Її не можна було назвати гарною. Але вона завжди була молодою, а вірніше, невизначеного віку. Завжди рум'яні щоки, завжди гарні зуби, завжди привітна посмішка. І завжди коротко підстрижене густе русяве волосся, що його не брала сивина. Та жінка ніби демонструвала зневагу до жіночих принад. Він не пам'ятає її грудей, хоча чоловіки не можуть не глянути туди. На Вірі завжди була якась сорочка вільного крою і хустка чи шалик на шиї. І штани. Та жінка ніколи не викликала ніяких чоловічих зацікавлень. До неї тягли якісь інші сили.
— Чудовим є твоє оповідання «Загублений київський скарб», — сказала одного разу Віра. І навіть затягла його до своєї кімнати в домі з голівкою, попросила підписати той часопис, де було надруковано його оповідання, про яке критика не сказала жодного доброго слова. А Іван не запам'ятав, якою була її кімната. Скільки він мріяв потрапити всередину того будиночка, скільки міркував: а як там усередині, а потрапив — і все забув.
Письменника Івака критика ніколи не хвалила за стиль чи за мову. Лише за вірну ідеологію, за віру в перемогу комунізму. А те оповідання «Загублений скарб» було написано на пікантну тему від'їзду євреїв із СРСР у сімдесятих. Про це говорити було дуже складно, особливо не мовою постанов, а мовою художньої літератури. Треба було засудити ізраїльську воєнщину, а водночас не дати кістку в зуби хижому світовому сіонізму, мовляв, у СРСР ображають трудових євреїв, більшість яких насправді є радянськими людьми, будівниками комунізму.
Оповідання «Загублений київський скарб» народилося після спілкування з таким собі Єфимом Ісаковичем, з яким Іван Івак лежав у лікарні. Той чоловік, не одружений, хоча й підстаркуватий, не поїхав в Ізраїль до родичів, які кликали до себе і пропонували йому там добру роботу. Чому ж він не поїхав із міста, де не мав рідні? А тому, що загубив у Києві скарб, який має знайти. В очах Єфима Ісаковича з'являвся божевільний блиск, Іван лякався, але слухав далі. І чоловік розповідав, що втік, коли всіх вели Дорогожицькою. А потім два роки жив у Києві на вулицях, у підвалах, у коморах, на горищах. Усі його київські родичі лишилися в Бабиному яру. Але не це затримує його в Києві, а забутий київський скарб. Два роки його підгодовували то німці, то наші. Підгодовували, але не пускали в дім. Пустила лише одна жінка, яка жила в маленькому будиночку в одному з київських провулків. Вона помирала від якоїсь хвороби, їй було байдуже, чи її пристрелять за те, що вона ховає єврейського хлопчика, чи вона сама помре від своєї недуги. І та жінка передала йому невеличку скриньку і звеліла заховати до звільнення Києва. Коли жінка померла, він пішов і закопав ту скриньку. І не подивився, що там, на відміну від Єви, для якої цікавість виявилася сильнішою, ніж Божий Заповіт. Якісь люди поховали жінку, а Фіма дожив до звільнення Києва в її будиночку. А де закопав скриньку — забув. То чи може він їхати з Києва, поки не згадає і не знайде того скарбу?
Оповідання «Загублений київський скарб» надрукували в часописі «Радянський ранок», і навіть згадки про біблійну Єву не викинули. Тим оповіданням Івак ніби й догоджав радянському офіціозові, мовляв, не можна їхати з Батьківщини, бо в її землі закопано скарб, але в ньому йшлося про щось більше, ніж радянський патріотизм. Іванові було приємно, що Віра відзначила те оповідання, яким він сам пишався, але й трохи боявся: а раптом його визнають неблагонадійним. Але цього, на щастя, не траплялося, а похвала Віри була приємною. Саме того дня вони з Вірою, гуляючи, дійшли до Кирилівського гаю, де ще лишалися надгробки єврейського цвинтаря, які скоро остаточно зникнуть. Мусульманський цвинтар у Києві зберігся, а єврейський зник, ніби його й не було.
Вони з Вірою довго мовчали біля блюзнірськи розкиданого каміння з надгробків із дивними та абсолютно незрозумілими літерами-візерунками. А потім Віра сказала:
— Як тяжко лишатися людиною, коли приходять страшні часи.
— Борони нас, Боже, від таких часів, — сказав Іван.
— Бог дає життя, щоби ми не боялися ніяких часів, ніяких епох. Адже Бог не боявся, коли створював нас. А як ризикував, зрештою.
— Бог створив дуже недосконалу конструкцію.
— В якій одначе, є ресурс для вдосконалення.
— Який ресурс, Віро?
— Вигнання страхів, Іване!
— Але як! Як можна не боятися, якщо наприклад, загрожують тортури! — вигукнув Іван, і в його голосі був справжній відчай, хоча на той момент він ніякої тяжкої життєвої задачі не розв'язував, просто вів розмову з давньою знайомою.
І тоді, на уламках єврейського цвинтаря, він розповів Вірі і про Вальтера з Ельзою, і про Машу Каламатну, і про свою службу в НКВД, від якої побоявся відмовитись. І навіть побіжно згадав кімнату мінус тридцять один. І про своє оповідання «Цуценя» в його першому, недрукованому варіанті, мовляв, він просто добивав нещасних, а катували їх інші.
У Кирилівському гаї стало раптом зовсім темно. І він не бачив Віри, лише чув її голос із темряви крізь шум гілля.
— Розумієш, Іване, ти цілком маєш право на адвокатів — на найвищому, на, як то кажуть, на Божому суді.
— На Страшному Суді? — перепитав Іван.
— Ти цілком маєш право на адвокатів на Страшному Суді. Але сам до себе ти маєш бути лише прокурором. Лише тоді на Страшному Суді тобі дадуть адвоката.
А далі сталося щось незрозуміле. Віра загубилась і не знайшлася. Іван чи не годину гукав її в темному гаї, а вона не відгукувалася. Він вибрався з гаю на ту вулицю, де, до речі, була його школа, і просто не знав, що йому робити. Може подзвонити в міліцію, мовляв, пішов із жінкою до гаю погуляти, а вона раптом зникла в темряві. Але що пояснювати тим міліціонерам? Чого це раптом він, відомий український радянський письменник, багато років одружений, батько двох дітей, гуляв у темному гаї з жінкою, прізвища якої не знає?
Той день закінчився геть прикро: Іван повернувся додому дуже пізно. Люба дуже хвилювалася, куди він зник, і передала свою знервованість Ірині. Вони обидві накинулися на нього з жіночими претензіями, що не було властивим їхній родині. Але того дня дружина і дочка кричали, перекрикуючи одна одну, і єдиною відповіддю могло бути лише мовчання. Валерій з Мариною тоді були в них, збиралися до себе.
— Ну ви, дівчата, й закабалили мужика, не випускаєте зі стійла, — озвався Валерій, поки «дівчата» скубли Івана, який мовчки сів на канапу, похиливши голову.
— Може, щось сталося? — нарешті спитала Люба після години крику.
— Заблукав у гаї, — відповів Іван. То була абсолютна правда. Але звучала тоді як найнахабніша брехня.
Віра надовго зникла з життя Івана Івака. Але не назавжди. Ірочка захотіла в театральний інститут. Іванові з Любою це не сподобалося з різних причин. Люба щиро вважала, що всі акторки — хвойди. А Іван просто не мав знайомих влаштувати дочку в театральний, що в радянські часи було дуже складно. Але заквапився шукати ті зв'язки. Йому сказали, що для початку потрібна приватна викладачка акторського мистецтва. І де таку взяти? І зустрів Віру на вулиці Артема. Вони радісно привіталися, ніби й не було тої розмови в Кирилівському гаї кілька років тому. Віра привітно запросила Івана до своєї кімнати в сірому будинку, яку їй дали, коли знесли її гарний будиночок з голівкою, за яким Іван дуже сумував.
Коли Іван розповів Вірі про дочку, яка хотіла стати акторкою, вона запропонувала свої послуги. Виходить, вона дотична до мистецьких кіл! Віра не взяла з Івана грошей, які грошові розрахунки між однокласниками? Ірочка рік ходила на заняття до Віри Володимирівни, в результаті чого роздумала ставати акторкою. Віра допомогла дівчині знайти її сутність.
Тоді, на вулиці Артема, Іван бачився з Вірою востаннє. Далі Ірочка ходила до неї на заняття й іноді розповідала нам про неї. А за рік Ірина вступила на відділення психології філософського факультету і, наскільки Іван міг судити, була задоволена своїм вибором.
Я мрію зустріти тебе ще раз, Віро! Мені здається, що я не допишу цієї книги, якщо не поговорю з тобою ще бодай раз! І так і тинятимуся по цьому світу, бо не зможу виконати того, що сказала мені стара жінка в Золотоворітському сквері одної літньої ночі. Ви скажете, Іван Івак розповів досить багато й не пожалів себе. Або ви скажете, що навпаки, він себе занадто жаліє та багато в чому ніби виправдовує. Іван завжди пам'ятатиме слова Віри, що він має бути сам до себе безжальним прокурором. І лише тоді йому дадуть адвоката на Страшному Суді. Тим паче, тільки-но я починаю виправдовувати себе, як приходять нові напади страшної ядухи, що їх ніякі ліки не можуть зняти і які, одначе, минають самі по собі, загрожуючи повернутися.
Я ніби й не жалію себе, розповідаючи про своє минуле. Але є такі речі, що їх я не можу довірити навіть цьому зошитові з цуценям, хоча, дуже ймовірно, ніхто не прочитає його сторінок, скріплених спіраллю, поки я живий. Але ж зможуть прочитати потім! Не все так просто, шановні читачі! Річ не лише в тім, що Іван Івак жаліє себе. Є речі, про які мені, мабуть, не розв'яже язика жоден напад ядухи. І мовчатиму не через героїзм, а через те, що сама думка про деякі речі відбирає мову. І язик відсохне говорити, і руки відмовляться писати.
Тож поки продовжую писати про те, про що можу. Від середини вісімдесятих Люба почала тяжко хворіти. Хворіла кілька років, померла за перебудови. Іван збагнув, яка вона, лише в її останні дні, коли вона вже не вставала, а він сидів біля її ліжка.
— Ти ж робив чорт зна що, коли працював в органах? — спитала вона, але не забрала своєї руки з моєї.
— Це було давно, — відповів Іван.
— Але мені ти завжди був добрим чоловіком. Як це узгоджувалось, Іване?
— Ти забула той період, коли ми щойно отримали цю кімнату, куди в'їхали з гуртожитку. Тоді я був нестерпний. І до тебе також.
— Але той час минув, а більше не повторювався. Тоді для всіх нас був дуже тяжкий час. Ти виправився. Мало того, це я безсовісно нагадувала тобі про той час, коли хотіла від тебе щось отримати.
— А я й не помічав. Я виправився, коли став писати.
— Я не читала твоїх книжок, — із деякою бридливістю сказала Люба.
Люба все життя пропрацювала в бібліотеці та завжди читала багато. А тоном свого голосу, яким вона вимовила ті слова, вона ніби давала зрозуміти, що вважала Іванову кар’єру письменника ще аморальнішою, ніж його роботу в органах.
І тільки-но він намислив сказати: «Завдяки моїй роботі в органах і завдяки моїм книгам ти жила в добрій квартирі та спокійно працювала в бібліотеці», як слаба Люба прошепотіла:
— Це було в цій самій кімнаті.
— Що саме? — нахилився він до Люби.
Цю кімнату розміром дев’ятнадцять квадратних метрів із балконом, де в останні дні лежала хвора Люба, колись займав Кулевич. Ну так, саме в цій кімнаті. Скільки його речей вони носили на сміття, і навіть маленький син допомагав. Звісно ж, то був радісний клопіт. І зробили ремонт, побілили стелю, переклеїли шпалери. І потому ще кілька разів робили ремонт. У цій кімнаті була їхня вітальня, коли вони мали всі три кімнати. Сюди з кухні носилися наїдки для гостей, які сиділи за цим столом, який зараз підсунуто до стіни. А Люба лежить на дивані, на якому сиділи численні гості Іваків. А на цей балкон вони виходили курити після застілля.
— Тут нічого не лишилося від Кулевича. Хіба що стіни.
— Лишилося. Ось ця «Незнайомка» лишилася, — і Люба вказала тремтячою рукою на добру репродукцію відомої картини в химерній рамочці.
— А то його? Ти певна? Чи то наша Іра почепила?
— Певна. Я її запам’ятала ще відтоді. Розпусник, який запрошував дівчат і жінок на ніч, тримав у себе цю прекрасну даму.
— То, може, він її не купував? Подарували колеги на день народження, аби щось подарувати?
— Він мені сам розповідав, що купив «Незнайомку» сам. Що хотів її зустріти.
— І ти ще тоді заходила до його кімнати?
— І досить часто. Коли ти був на роботі, а він відпочивав перед нічною зміною.
Тоді, коли вони оселилися в кімнаті в цьому помешканні, Іван Івак уже не ходив на нічні зміни. Працював в архіві, ходив на роботу зранку до вечора, в суботу до обіду, в неділю вихідний. А Кулевич працював позмінно, тобто часто бував удома вдень, а працював вночі.
— Тобто? Навіщо ти ходила до нього?
Люба зітхнула.
— Саме те, що ти подумав.
Відтоді, як цю кімнату займав лейтенант Кулевич, минуло чи не сорок років. Вони обоє були немолоді та хворі, Люба смертельно хвора.
— І, навіщо ти вирішила зараз розповісти мені про це?
— Сказала й полегшила душу. Але я ще не все сказала.
— Ти, мабуть, відпочинь. Тобі тяжко говорити, Любо.
— Ні, я скажу зараз. А ти послухай.
— Гаразд, кажи. Кажи, Любо.
Івану захотілося повернути зізнання Люби на жарт. Зрештою, відтоді справді минуло так багато часу.
— Він був кращий за мене? — спитав він.
— Івасю, я боялася його! Як Валерик засне, так він і шкребеться у двері! І казав: Іванові ні слова! Бо буде зле і тобі, і йому!
Так, той час для багатьох забувається, але не для нас, подумав Іван Івак і стиснув руку Люби.
— Відпочивай, Любо. Зрештою, він погано закінчив, лейтенант Кулевич. І то ми зайняли його кімнату, а не він нашу.
— Івасю, то він мені розповідав, чим ти був зайнятий на роботі. Про кімнату мінус якусь там у підвалі, наприклад!
— От негідник! — цього разу Іван Івак обурився по-справжньому, — навіщо було мучити молоду жінку, в якої була мала дитина! І він же ж не мав права про все те розповідати! Він давав зобов'язання про нерозголошення! Як і я, зрештою, як і всі ми!
— А він не витримував і, хильнувши декілька чарок, патякав про всі ті речі. Він розповів, як усе те у вас було. І про мотузку, і про чохол, і про п’єдестал, і про вирок. І про «Смєло, таваріщі, в ногу».
— А імен засуджених він не називав?
— Ні, він не називав ніяких імен. Але він не витримував усього, що знав. Тому пив, тому гуляв.
— Ти його ніби жалієш… — сказав він хворій дружині з нотками неприязні в голосі.
— А ми всіх вас жаліємо! А знаєш, яка в нас найбільша мрія? Той, кого не треба жаліти!
— Хто сам жалітиме? — іронічно спитав Івак, який жалів Любу, гріх їй скаржитися! Середньостатистична жінка Країни Рад прожила суттєво тяжче життя, ніж вона. Але ж от, як тяжко вона вмирає.
— Таємна мрія кожної жінки — це той чоловік, перед яким можна стати на коліна! Але який не дозволить цього зробити, — відповіла Люба. — Але всіх таких ви, певне, перевішали…
— І в якій це ти книзі прочитала, Любо? — подумки спитав хвору дружину Іван Івак, — і навіщо ти ходила на танці до курсантів школи НКВД, якщо хотіла такого чоловіка? Я розумію, в юності не все розумієш. А надто, якщо юність припала на кінець сорокових у Країні Рад.
А вголос він, знову пом'якшивши свій тон, сказав:
— Відпочинь, Любо, все це було так давно! Це зараз не має ніякого значення!
— А що, що має значення тепер?
— Твоє здоров'я, Любо. І ти неодмінно одужаєш. У нашій країні почалися зміни на краще, — Люба помирала під час перебудови, яку тоді всі вітали, — і в тебе скоро почнуться зміни на краще. А поки відпочинь. Не нервуй. Не згадуй тих часів. Вони минулися назавжди.
І він підвівся від ліжка Люби.
— Зачекай! Я ще не все сказала! Сядь і послухай! То я повідомила ваше керівництво, що Кулевич розголошує заборонені дані, і тому його забрали! А перед тим з'ясувала, що в нього не було нікого! Ні батьків, ні сестри, ні брата! Таких складніше було змусити мовчати! Бо відповідальність за розголошення переносилася на близьких людей.
— Я знаю, Любо, кому ти розповідаєш? А ти заспокойся! Все це було так давно!
— А щоби здати його, ми ходили в дім полковника Гибаряна! Пам'ятаєш його? Ми з ним познайомилися в санаторії в Криму! То чоловік Маріети, з якою я товаришувала тоді! Пам'ятаєш, як ми були в них у гостях на вулиці Толстого?
— Бідна моя, — Іван знову сів на стільчик біля ліжка і взяв Любу за холодну руку.
— А підказала мені ідею, як позбутися Кулевича, наша Ірина Василівна. А вона ж була прибиральницею…
— Прибиральницею, — прошепотів він, саме зараз збагнувши, якого штибу прибиральницею була їхня сусідка. Але він не став обговорювати, чи відомо це було хворій дружині, яка продовжувала свою сповідь:
— Ти, либонь, забув, а я добре пам'ятаю, як вона ревно відмивала нашу хату протягом кількох днів, як його забрали. І коридор, і кухню, і особливо місця спільного користування.
— Я ж тоді весь час був на роботі. Так, після його зникнення в нашому домі стало добре, я це відразу відзначив, але не міг вимовити цього. Сморід зник, але в цій кімнаті він іще довго стояв, поки її нам не дали. Тут же були недоїдки…
— Сюди Ірина Василівна потрапити не могла, але вона насипала під поріг цієї кімнати якогось порошку, і все, що було тут, висохло й перестало смердіти. І мене не пускала, казала, що вона знає, як прибирати, щоби все-все відмити. Щоби ніяких слідів! До речі, Іване, пам'ятаєш, коли я пішла працювати, вона іноді бавила нашого Валерика.
Так, він це пам'ятав. Він платив комунальній сусідці якісь гроші за це.
— І то вона, Іване, то вона трохи щось розповідала йому. Він переказував мені.
— Ще тоді?
— Та ні, вже зараз.
Нарешті Люба сказала все, що хотіла. Вони довго мовчали, і він тримав її за руку стільки, скільки того хотіла вона, поки вона не задрімала.
Люба ще прожила кілька днів після тої розмови. То була єдина наша щира розмова за сорок років спільного життя. Ми жили добре. Ми майже не сварилися, ми любили одне одного, ми багато подорожували разом по Країні Рад, були разом навіть у Ташкенті й Самарканді, ми часто ходили разом до театру і на концерти. Ми виростили двох дітей, які навчилися прекрасно обходитися без нас, а то чи не головний результат батьківства й материнства. Ми разом дочекалися онуків і в родині сина, і в родині дочки. Але ми ніколи не вели справді щирих розмов.
Он воно як, прошепотів Валерій, перегортаючи сторінку в батьковому зошиті. Ірина Василівна взяла гріх на себе, щоби зробити нам добро. Так, я знав раніше матері, що вона була прибиральницею. Як плакальниця, що має оплакати всіх — і жертв, і вбивць, Ірина Василівна прибирала за всіма й нікого не судила. Що я розповідав тоді хворій матері? Вже не пам’ятаю. Адже краще пам’ятається те, що розповідали нам, а не те, що розповідали ми самі. Але всього того, що розповідала мені Ірина Василівна, я пообіцяв нікому не розповідати й залізно тримав слово. То не було аж таке страшне блокування мовних центрів, як у випадку батька. Адже з Мариною я ділився тим, що довідався від Ірини Василівни. І зараз можу говорити про це без будь-яких обмежень.
Ларочку Ірини Василівни зґвалтували радянські визволителі. Як вона сказала мені семирічному: десять радянських солдат насильно зробили її жоною. Всі дівчата, які там були, самі їм давалися, а Ларочку вони насильно. І вона потім умерла. Кров’ю стекла. І Ірина Василівна і ту кров відмила. А що їй лишалося робити? Цього тато, скоріш за все, не знав. А матері, та ще й у перебудову, я все це розповів би, якби вона була здоровою. Але вона була справді хворою, і я боявся сказати їй щось таке, що, як я думав, змусило б її ще більше страждати. Хоча вона й ставила мені несподівані запитання…
— Навіщо ти вирішила розповісти мені про все це, Любо? — спитав я її в останній день її життя.
— Я тому захворіла, що тримала все це в собі стільки років, — Люба поклала руку на свій кілька разів прооперований живіт.
Я тяжко зітхнув. Якби ми вели щирі розмови, то певне б тим паче не вижили. Ми все життя прожили в непроговореному просторі. Ми говорили про побутові речі, і в нас не було незгод. Про людські очі ми жили дуже добре. В нас завжди бували гості, в нас і в наших дітей. І неглибоке, хоча й веселе спілкування за святковим столом створювало ілюзію, ніби в нас усе добре, маскувало відсутність справжнього, божественного контакту між нами, тими, хто давно стали «одною плоттю». У нас були друзі, які допомагали нам у біді та яким допомагали ми. Але по-справжньому пережити біди можна було би лише тоді, якби ми говорили одне одному про те, що нас мучило. Та чи можливо це було в країні, де головним скарбом, головним золотом було мовчання?
Я все ж таки один раз полегшив душу, коли поговорив із Вірою серед розкиданих надгробків єврейського цвинтаря. Хоча те, що вона сказала мені у відповідь, складно назвати відпущенням гріхів. Та вона й не перебирала на себе таких повноважень. А Люба… вона напевне ніколи ні з ким не говорила про свій тягар. Можливо, вона щось намагалася сказати Валерієві. А Ірочці вона нічого не сказала. Іван говорив з дочкою, вона розповіла би батькові, якби мати зізналася їй у чомусь незвичайному.
Наступного року буде десять років по смерті Люби. Чи приїде Валерій пом'янути її? І чи доживу я до тої дати? І чи допишу свою книжку? Я дуже сумую за Любою. І думаю: а раптом світобудову влаштовано так, що ми зустрінемося ТАМ і поговоримо. Щиро, добре поговоримо. І я розповім їй не те, що їй без мене розповів Кулевич. А розповім їй про Вальтера Фальке, про те як він читав, що Мефістофель полюбляв картоплю, і про Ельзу Карлівну, і про Марію Каламатну, і про Марічку Чималу, і про Магдалину Дмитрівну! І про свою однокласницю Віру з будиночку з голівкою. Кому, як не їй? І, хоча таке, здається, аж ніяк не можливо, я іноді думаю, що зумію взяти з собою туди те, що пишу зараз, і Люба це прочитає. Як читала добрі книжки у своїй бібліотеці.
Валерій відчув нездоланне бажання розділити всі ті почуття, які охопили його під час прочитання «Останнього бажання», із близькою людиною. Послати Марині скани сторінок цього зошита, щоби вона прочитала батьків текст до його повернення?
В офісі тієї організації, яка запросила його до Польщі, для нього все зроблять. Якщо, звісна річ, цей текст сканується. Із паперовими зображеннями, з яких не робився ні ксерокс, ні скан, утворювалося лише біле поле, Валерій уже мав справу, коли намагався зробити електронну копію із щоденників друга Марининого батька, що їх хтось нібито виніс із таборів і передав на Захід, і їх передали Марині так само загадковим чином, коли вони вже довго жили за океаном — якщо дотично до уламків Країни Рад. Тільки коли Марина набрала їх від руки, то з’явилася незнищенна копія щоденників. Але тільки-но дисидентський щоденник виник в електронній версії, як миттєво десь загубився оригінал, і текстовий файл втратив вагу історичної правди. Хоча, можливо, набув сутність позаісторичної істини. Чи не такий самий батьків зошит?
Але, поза сумнівом, Марині було би цікаво почитати його. І про дачу Хрущова, де вони тинялися молодими закоханими, і про сині вельветові джинси з канадської посилки, і, зрештою, про все інше.
І тут Валерій Івак відчув, що саме зараз він хоче бачити не дружину, а сестру, яка значно більше знає про події, згадані в батьковій книзі, ніж його дружина. Марину її свекор цікавив невеликою мірою, тим паче, що вона з ним ніколи й не жила. Значно більше цікавив її власний батько, який псував їй кров, якщо бути чесним, значно більше, ніж Валерію — його. Наприклад, не дав їй вступати до філологічного факультету, мовляв там навчаються лише дітки радянських вельможних паскуд. І Марина плювалася, але вивчала сопромат і ТОЕ в Політехнічному, замість того, щоби добре вивчати іноземні мови та літератури. А чи здатен був батько Марини на чесну автобіографію? А може, така ще десь спливе?
Валерій не підтвердив свого сьогоднішнього вильоту, отже, й не полетить додому сьогодні ввечері. А натомість полетить денним літаком до Києва, на який… ось є місця. Але чи на місці сестра? Вони не домовлялися про зустріч, Іра могла кудись поїхати з дому. А в нього немає ключів від батьківського дому, ключів у механічному значенні, не в метафізичному. Але в нього є ключі від його квартири у Святошині. Валерій знає, що там живе його племінник Михась. Платить прямі витрати, живе в безладі, що його залишили Іваки, коли тікали з Києва від Гибарянів.
Перш ніж натиснути кнопку «оплата», він написав сестрі на її сторінку Фейсбуку в приватну пошту: як вона дивиться, якщо він сьогодні прибуде до Міста сірих будинків — почитай пост Павла, це він так назвав наше рідне місто.
Доля сприяла його несподіваному імпульсу. Сестра саме сиділа біля комп’ютера в себе вдома в сірому будинку і вмить відповіла братові:
— Це вже давно місто недоречних хмарочосів, а сірі будинки загубилися під ними! Прилітай, чекаю! Давно пора!
Сестра і зять усе змінили в батьківському домі. І кімнату, яку спершу займав лейтенант Кулевич, і кімнату Ірини Василівни відремонтовано і вмебльовано у стилі сучасного мінімалізму. І лише кімната, яка від самого початку належала родині Іваків, де потім був батьків кабінет, так і лишилася у первісному стані кабінету радянських помешкань. Усе на своїх місцях: і шафи з книгами — раритетами 70—80-х, і письмовий стіл, і програвач для вінілу. І той диван, виготовлений на замовлення, на якому спали батьки, поки мати не стала конкретно хворіти й не лежала між лікарнями на дивані у вітальні. На письмовому столі горить зелена лампа зі скляним абажуром на ніжці під мармур. У кабінеті панують чужий затишок і якийсь потойбічний спокій.
— Тут просто батьків музей!
— Не те щоби батьків, а тої епохи. Нехай буде.
— Нехай буде, — погоджується Валерій.
Вони сідають утрьох із чоловіком Ірини вечеряти на кухні. Іра ніби просить вибачення у брата, що не накрила стіл у вітальні для дорогого гостя. Але в них у вітальні нема великого обіднього столу. Лише низенький для кави.
— Іро, для мене це не має ніякого значення. Та й наша мама завжди накривала на кухні для найближчих родичів.
— Мама так любила гостей! І родичів, і наших друзів! А ми не бережемо традиції й не влаштовуємо приймань. До нас хіба що хтось забіжить на каву.
— Наша мама в такий спосіб, як могла, рятувалася від примар цієї квартири.
— Від яких примар, Вальку?
— Від тих, які оселилися в цій квартирі, в молоді роки наших батьків. Ти ж знаєш, за яку діяльність нашому батькові її дали.
— Знову ти за своє, Вальку! Батько давно небіжчик! А ти йому все не даєш спокою! Та й собі також!
— Я спокійний, Іро. А примари минулого прокинулися тому, що мені у Варшаві невідомо як передали рукопис батькової автобіографії.
— Тої, яку він писав в останні роки, коли щовечора ходив у своє видавництво?
— Схоже, що саме тої.
— Бо ж ми з Михасем забрали його речі з видавництва, але ніяких його записів не було. Були записники, були візитки, були книжки й газети, що їх він читав і робив помітки. Але рукопису не було. Може, він щось заносив у видавничий комп’ютер? Але туди нас не пустили. І хто ж тобі передав батьків рукопис?
— Не відомий мені чоловік. Підійшов до мене на вернісажі фотовиставки у Варшаві. Дивна річ! Я навіть не можу пригадати, якою мовою ми з ним поговорили.
— Як це так — не пригадуєш, якою мовою? — здивувався Микола, чоловік Ірини. — Про що говорили, пам’ятаєш, а якою мовою — ні?
— Котроюсь із відомих мені мов.
— То ти мабуть, забагато працюєш, тому й забув такі речі! Я собі такого навіть уявити не можу!
Микола завжди переймався станом української мови в Україні та завжди гостро відзначав, де говорять українською, а де — російською.
— А ти завжди з нашим батьком розмовляв підкреслено російською, — згадала Ірина, — хоча й завжди рекомендував себе як українського буржуазного націоналіста.
— Звісно ж, Іван Захарович був радянським письменником. Але в нього була добра мова. Навіть там, де він розробляв відверто прорадянську тематику. Мабуть, то було велике досягнення, враховуючи його слобідське пролетарське походження. Я уважніше читав книги тестя, ніж ви, його діти.
— То тепер почитаєш його останню книгу, Миколо. Але першою все-таки має прочитати Іра. Хоча ні, вона буде другою. Першим читав я.
— А ми з Ірою іноді читаємо книги вголос, — озвався Микола.
Боже, яка щаслива вкраїнська родина, подумав Валерій, а вголос сказав:
— Ця батькова книга не для читання вголос.
— То хто ж тобі передав той рукопис?
— Я ж кажу: чоловік, якого я вперше побачив. Він мені видався схожим знаєш на кого? На вчителя англійської мови наших дітей, на Гаврилу Маговського. Діти його називали Геб.
— Геб? А чому Геб?
— Гаврило, Гавриїл, Гебріел англійською, скорочено Геб. Геб Маг.
— Так, то був чудовий учитель. Михась знає мову дуже добре.
— Та й Павло, як виявилося, знав мову краще за нас із Мариною, коли ми опинилися в англомовному світі. Ми мали би бути вдячними Маговському. Жодного долара він не взяв від нас даремно! Але потім цей дикий конфлікт із Лільчиними батьками, і це мимовільне обурення проти Павла, який втяг нас у ту брудну історію з Гибарянами. І проти Маговського пішло мимовільне обурення, хоча до чого тут він? Не в його ж домі стрибали в гречку Павло з Лількою, і не вчив він їх тому. Але людям властиво реагувати на неприємне для них саме так: твій контакт, значить, ти винен.
— А ти знаєш, Вальку, той чоловік зник. По кількох роках мене попросили друзі знайти вчителя англійської мови для підлітка. Телефон не відповідав, то я навіть наважилася зайти до нього. Подзвонила у двері, вибачилась. Там живуть інші люди, і ти знаєш, вони мені сказали, що вони завжди там жили, уявляєш! А я ж іноді туди ходила, заносила йому гроші за заняття. Пам’ятаю велику світлу кімнату. Пам’ятаю песика Лазаря. Такого зворушливого!
— Ось він, — каже Валерій, протягаючи сестрі зошита, — а той чоловік, який передав мені цього зошита у Варшаві, як мені здалося, був дуже схожий на Геба.
У Валерія плутається язик через утому. В нього позаду дві неспокійні ночі у варшавському готелі. Іра відпроваджує брата спати у свою з Миколою подружню спальню, яка в них у колишній кімнаті милої його серцю Ірини Василівни. Микола йде дивитись телевізор до вітальні з чарочкою віскі, що його Валерій купив родичам у варшавському Duty Free. А Ірина йде до батькового кабінету читати батькову автобіографію. Тепер у неї попереду безсонна ніч.
Ви, певне, гадаєте, що Іван Івак уже все сказав і нарешті зможе заспокоїтися. Але невблаганна доля не пускає його до Люби. Він розповів іще не все. Нещодавно його знову мучив напад ядухи, після якого виживають лише люди з великим тягарем на серці. І тому Іван Івак продовжував ходити на роботу до колись солідного видавництва, обсяг робіт якого після розвалу Країни Рад скоротився до п'яти книжок на рік, зокрема тих, що їх автори видавали власним коштом, а його територія — до розмірів маленької захаращеної кімнатки. Інші приміщення, які раніше належали видавництву, здали різним комерційним організаціям, і вони відремонтували їх. Кімната видавництва — в найгіршому стані. Але видавництво ще животіє, і Іван є його єдиним його працівником, якщо не рахувати вахтера, який після розвалу Країни Рад став іменувати його не товариш Вердуґо, а пан Вердуґо.
Мало не щодня у другій половині дня Іван Івак приходить сюди і сидить допізна. Син Валерій вже давно мешкає за кордоном, іноді телефонує додому. А дочка Ірина, «Іра-квартира», живе з чоловіком і сином у батьківській квартирі, заради захоплення якої її покликали до життя. Її хрещеною матір'ю є наша колишня комунальна сусідка Ірина Василівна, яка в прямому сенсі поступилася місцем нашій дочці.
Чи тривожать Ірину Бурко з роду Іваків привиди минулого, які житимуть у сірому будинку столичного середмістя, поки він стоятиме? Схоже, що не тривожать. Її турбують інші житейські проблеми, а не давні драми її батьків. Авторське право її батька-письменника також мало цікавить Ірину Бурко. Її батько, зрештою, не Булгаков.
Коли життя Країни Рад почало стрімко мінятися, але сама Країна ще існувала, Іванові передали працю американського славіста, який проаналізував його «Ката» і дійшов висновку, що автор написав його не від бажання вислужитися перед істеблішментом Країни Рад, а щоби насміятися з нього. Тобто розгадав його задум. Івакові стало приємно. Але він почав читати далі й вичитав десь таке, що автор «Ката», напевне, сам не був задіяний у репресіях ні як жертва, ні як кат, оскільки реалії його тексту не відповідають страшній дійсності, про яку світ довідався із валу документальної літератури часів перебудови. Американський дослідник писав так упевнено, так переконливо, аж хотілося прочитати оповідання Івана Івака «Кат» і познайомитися з автором. Іван забрав сюди, на роботу, цей американський часопис, іноді гортає його.
Іван мріє зустріти Віру ще бодай раз. Вона допомогла би йому дописати його книгу. Був час, коли вона завжди з’являлась, тільки-но Іван подумки її кликав. Але ось уже двадцять років не з’являється. А чи була вона насправді? Він не знає її прізвища і не має від неї жодного матеріального артефакту на пам’ять.
Але то вона подарувала Іванові платівку Мільви, яку він знову ставить на програвач. Звучить «Циганська скрипка», під яку списано стільки сторінок у цьому зошиті. Але ось настав день, коли Іван зайшов у глухий кут, не знаючи, як продовжити свою книгу. Здається, лише Віра з давно зруйнованого особнячка на Овруцькій могла витягти його з чорторию. Люди, про яких багато думаєш, неодмінно зустрічаються. Але Віри нема. Віро, де ти?
Та замість Віри Іван несподівано зустрів іншу людину зі свого минулого, і ця зустріч розв'язала вузли тих магічних мотузок, які стримували Івана у написанні чи не головної сторінки його спогадів.
Іван повертається додому дуже пізно не лише тому, що полюбляє працювати вночі, а ще й тому, що його кабінетом увечері іноді користуються чи внук Михась, чи зять Микола. Не раз він повертався до своєї кімнати, і хтось із них неохоче вставав з-за столу. То тепер Іван повертається, коли вони вже напевне йдуть спати. Але вранці, коли їх нема, Іван, бува, ненадовго присяде за свій домашній письмовий стіл перед тим, як іти на роботу. Микола, який тоді працював журналістом, іноді лишав на столі в його кабінеті свої папери, серед яких були й візитки тих людей, з якими він контактував у своїй роботі. Іван міг машинально взяти в руки котрусь із тих візиток. І тут йому трапилась одна, яка вразила його настільки, що він зосереджено перечитував її текст чи не годину, і все одно не міг уторопати сенсу зрозумілих слів, неймовірних у своєму поєднанні:
Іван спершу хотів спитати Миколу, що то за організація, що він знає про неї, хто йому дав візитку. Але потім мовчки списав телефони з візитки на папірець. І наступного дня пішов у видавництво та набрав один із них зі свого робочого телефону.
— Фонд допомоги потерпілим від тортур під час репресій! — вимовив дзвінкий мелодійний жіночий голос.
Іван перелякано кинув слухавку. За кілька хвилин у видавничій кімнаті залунав телефон, який здебільшого мовчав. Чого я боюся? Годі вже боятися! Іван підняв слухавку:
— Видавництво!
— Ви щойно зателефонували у Фонд допомоги потерпілим від тортур під час репресій. Чим я можу вам допомогти? — спитав той самий милий жіночий голос.
— Я хотів поговорити зі своїм давнім другом Сергієм Харчем, — відповів Іван Івак. — Я щойно зателефонував вам, але до мене завітав відвідувач. Вибачте, що я урвав зв'язок.
— Не страшно, — озвалася мила жінка, — в нашій системі відбився ваш номер, нам не складно вам перетелефонувати. Сергій Олексійович зараз у відрядженні за кордоном. Він скоро повернеться. Він з вами неодмінно зв'яжеться.
Я ще не вирішив, чи напевне хочу зв'язуватися з ним. Але як не хотів, то й не мав набирати того номера. А як набрав, то вже назад дороги нема. І досить скоро він таки зв'язався зі мною. Тепер я напевне допишу свою книгу! Іноді допомога приходить від тих, хто, здавалося, може лише згубити.
Капітан у відставці Сергій Харч виник із небуття й затяг старого друга в ресторанчик на Прорізній. Взяв два по сто п'ятдесят доброго коньяку і сказав:
— А пам'ятаєш смак того коньяку, який ми пили за упокій? Пий, це такий самий! Я не ходжу в погані місця!
Я відпив, і то й правда був такий самий коньяк, як у кімнаті мінус тридцять один біс. Ще Вальтер Фальке привчив пацана з яру розрізняти смаки добрих алкоголів. І вин, і коньяків.
— А пам'ятаєш, які гроби виділяла Країна Рад для наших жмурів! А вони ж були вороги!
— Тепер кажуть, що вони були не вороги, а навпаки, дуже добрі люди, — відповість Івак.
— Це ще давно почали казати. Але яка різниця? Тоді вони були вороги, а в яких домовинах виносили їх із кімнати мінус тридцять один? А тепер що? Шваґра в целофановому пакеті ховали, соромно згадати! — Сергій почав нарікати на злидні, які настали після того, як Країна Рад припинила своє існування, хоча, здається, він не бідував.
Сергій Харч запросто згадував минуле. Він знав поіменно всіх їхніх смертників, які для Івана Івака всі були на одне лице… ой, мій Боже… всі були, як один, так, певне, висловитися краще. Власне, Іван Івак напевне вирізнив з-поміж інших двох засуджених. Одна була жінка, а другий... чи друга.
— Я іноді ставлю свічки за упокій їхніх душ. Ба більше, я іноді передаю їхні імена на панахиді, — спокійно розповідав Іванові Сергій Харч. — Чого ми сидимо без закусі? Давай по салатику, по биточку, — він замовив їжу і не дав Іванові взяти участь в оплаті, — ти так і знай, я всіх їх розшукав. Я майже всіх познаходив наших. Тоді ж ми не знали, за що ми їх. Жінку ту ненормальну я знайшов. Вірніше, її справу.
— А того чоловіка? Чи то була жінка?…
— А тої людини в жодному архіві не було. Не бу-ло!
Перш ніж розповісти про ТОГО чоловіка й нарешті по-справжньому полегшити душу, Іван Івак розповість вам про ще один важливий день свого життя. Чоловий. Знаковий. Той, що формує подальші життєві шляхи й подальші думки в голові. То був день, коли Іван Івак звільнявся з органів державної безпеки. Тоді звільняли багатьох. Така кількість лицарів незримого фронту вже не була потрібна Країні Рад. А Іван Івак ще й приніс правдиву, за всією формою оформлену довідку про здоров'я, про загрозливий стан своєї хронічної пневмонії. То ж його відставку прийняли, лишалося тільки виконати формальності.
Підсумкову бесіду з ним проводив, як я й досі переконаний, той самий офіцер, який за дванадцять років до того приходив до їхньої середньої школи відбирати хлопців для школи НКВД. Він мав вище звання і став удвічі гладкішим. Тоді він шипів, мов змій, а цього разу розмовляв із Іваком дуже чемно. Але твердо. Він провів із Іваном основний інструктаж стосовно нерозголошення, і Іван підписав не один десяток сторінок, де зобов'язався зберігати мовчання про все, що бачив і чув.
— А особливо суворою є відповідальність стосовно нерозголошення інформації про ті явища, з якими ви могли зустрітися під час вашої служби, і які можна охарактеризувати як надприродні. У випадку розголошення особливо секретної державної таємниці наша служба, якій неодмінно про це стане відомо, може ліквідувати розголошувача без суду й слідства. І не лише самого розголошувача, а й будь-кого із членів його родини. Підписуйте, товаришу Івак, що вас попереджено.
І Іван Івак підписав у дванадцяти примірниках не просто зобов'язання про нерозголошення, а смертний вирок собі на випадок, якщо комусь розповість те, що відкрилося було йому квітневої ночі 1949 року від Різдва Христова. І не від Різдва, а від Воскресіння. І той, хто брав у нього підписи, зумів заблокувати в його пам'яті доступ до тої квітневої ночі 1949 року. І лише капітан у відставці Сергій Харч, не маючи того на меті, розблокував те, що так вправно заблокували вони.
То ж нарешті письменник Іван Івак може розповісти про той день, коли сержант Іван Івак зустрівся у кімнаті мінус тридцять один із «надприродним». А може, то найвищий вияв природного — хто знає?
…Тієї ночі сержант Іван Івак, як завжди, все виконав згідно з інструкцією. І та ніч не обіцяла бодай чимось відрізнятися від попередніх його нічних чергувань у кімнаті мінус тридцять один. Тоді ще Іван Івак мав солдатську звичку засинати й міцно спати за будь-яких обставин. Подушку на голову і спати, хоч стріляйте з гармат. Виспатися і вперед, на нічну зміну. Але того дня на подвір'ї перед їхнім гуртожитком якась жінка істерично кричала, і змусити її замовкнути ніхто не міг. Люба завжди дбала, щоби він поспав, перш ніж іти на працю на ніч. Вона декілька разів виходила на подвір'я і разом з іншими намагалася приборкати крикуху, але жінка все одно кричала, як ненормальна, а може, вона й була ненормальна. Втім, це не суттєво, а суттєво те, що Іван не виспався.
Тому він збивався, і його жести, доведені до автоматизму протягом попередніх чергувань, не були такими чіткими. Ось ще треба перевірити, чи лежить у червоній папці з гербом папір із вироком на письмовому столі в кутку кімнати. Все на місці. Ім'я в тексті вироку несподівано збурило в єстві дисциплінованого виконавця цілий вир почуттів. Габріель Деус, він прочитав прізвище смертника, а, вірніше, як йому здалося, смертниці.
Знову жінка, подумав він, бо дивився трофейний фільм, де Габріель звали дівчину, і йому стало неприємно. Не тому неприємно, що вішати жінок страшніше, ніж чоловіків — вони вішають ворогів за вироком Країни Рад, і, якщо ворог — жінка, то їй дорога туди ж, куди й чоловікам. У Країні Рад жінки й чоловіки рівні перед законом. Габріель Деус! За одне таке ім'я таку варто вішати! Іноземна шпигунка! Тільки якої розвідки? Невже французької? От кляті французи! Засилають шпигунів до Країни Рад! А були на війні союзниками!
Івакові стало неприємно, що доведеться вішати жінку. Жінки до кімнати мінус тридцять один потрапляли рідко, але, коли потрапляли, з ними було втричі більше проблем, аніж із чоловіками. Кілька місяців тому тут була жінка. Її крики лунали в коридорі, і ні конвой, ні енергійний Сергій Харч не могли змусити її замовкнути. Вона упиралась, вона зривала тюремний одяг зі свого брудного тіла і кричала, кричала… Вона випручувалася з рук конвою, який був радий увіпхати її до кімнати мінус тридцять один, щоби з нею мучилися інші. І вони з Харчем чи не півгодини ловили злочинну особу, що ганяла по кімнаті мінус тридцять один, як шалена дика білка, яку колись іще підлітком Іван невідомо як упіймав в Кирилівському гаї й невідомо навіщо приніс до своєї хати в яру.
Сергій Харч нічого вдіяти не міг, лише кричав жінці, що вб'є її, зовсім недоречно, до речі… І тоді Іван Івак виявив ініціативу, упіймав смертницю, схопив її на руки, поніс до зашморгу, хутко увіпхав її туди, примудрившись однією рукою натягти на неї чохол. Жінка вмить замовкла і стала гирею на мотузці, принісши цим у камеру відчуття полегшення, втричі сильніше, ніж зазвичай. І тоді Харч розгублено сказав, що не читав вироку. Це неподобство! Все треба робити за інструкцією! А раптом перевірка!
І от до кімнати мінус тридцять один знову завели жінку з іноземними іменем, і він подумав: та то ж мужик, а не жінка! Середнього віку, середнього зросту, середньої статури, волосся і не біляве, й не чорняве, якесь таке русяве, попелясте. Пишна чуприна, без натяку на лисину, немолоді чоловіки здебільшого лисуваті, якщо не з великою лисиною, ледь прикритою залишками волосся. А тут густе волосся, коротко підстрижене ззаду і пишне над чолом. А в тої, попередньої, були довгі нечесані патли, він запам'ятав, які вони були на дотик, коли тяг її до зашморгу. Але не довжиною волосся вирізнялася людина на ім'я Габріель Деус від жінки, ім'я якої він забув, а тим, що була напрочуд спокійна і не поширювала навколо себе тих нестерпних хвиль переляку, які напливали крізь зачинені двері до кімнати мінус тридцять один, коли смертника ще тільки вели по коридору. Якщо це жінка, то схожа на чоловіка тим, що в штанях і тим, що дуже коротко підстрижена. Але ж яка в цієї людини насмішкувата посмішка і такі ж насмішкуваті вогники ув очах!
— Вже приготували? — кивнувши в бік труни, спитав Габріель Деус, здалося, таки чоловічим голосом. А може й низьким жіночим.
— Засуджений, поводьтеся згідно з інструкцією, — гавкнув на Габріель Деус Сергій Харч.
— Дорогенький, згідно з вашою ж інструкцією ви мені маєте дати помолитися, перш ніж… — засуджений кивнув на зашморг над п’єдесталом, характерно клацнувши язиком.
— У Країні Рад бога нема! — гавкнув Харч.
— У Країні Рад свобода совісті, молодий чоловіче! Я не вступаю до лав вашої партії, тож маю право вірити в Бога.
— Вашому праву не більше п'яти хвилин, засуджений!
— І саме ці п'ять хвилин я маю право помолитися своєму Богові! Колись прийде і ваш смертний час, чи не так? Чи в Країні Рад виконавців смертних вироків преміюють безсмертям?
На це питання Харч не знав, що рявкнути, то ж він схопив Габріеля Деуса під пахву і потяг до п'єдесталу, але людина на ймення Деус зуміла м'яко, але твердо звільнитися з рук виконавця і вказала на інструкцію під склом на стіні, що його Іван Івак завжди ретельно протирав, чекаючи на Сергія Харча з черговим засудженим, але ніколи не читав.
— Ось тут викладено правила поведінки в кімнаті мінус тридцять один як засуджених, так і виконавців вироку. Почитайте пункт три, параграф один, якщо не читали його раніше. Якщо ніхто з моїх попередників не скористався цим правилом і цим правом, то це не означає, що вони не чинні. Їх затвердив трибунал Країни Рад! Чи ви хочете, щоб буржуазна преса здійняла галас про порушення прав людини в Країні Рад?
Наляканий Харч підійшов до документа під склом і став читати вголос:
— Засуджений має право на останнє бажання згідно з наведеним нижче списком. Перше: прочитати відхідну молитву будь-якого релігійного культу, під час якої виконавці вироку повинні зберігати мовчання. Друге: випити сто грамів алкогольного напою згідно з меню в кімнаті тридцять один біс міцністю не вище сорока градусів. Третє: випити чаю двісті грамів температурою не вище сімдесяти градусів. Четверте: написати лист не більше двох, не більше двадцяти двох слів кожен. П'яте: викурити цигарку з фільтром чи без згідно з побажанням засудженого…
— Ось бачите, я позбавляю вас багатьох проблем. Я обираю перший пункт. Я не куритиму цигарок без фільтра чи навіть із фільтром, не писатиму листів і не питиму чаю. Ви можете самі випити мої останні сто грамів. Але я вимагаю права на останню молитву, — людина на ймення Габріель Деус посміхнулася й підморгнула своїм катам.
Вона посміхнулася, цього разу без іронії, а трохи розгублено. Я дивився на неї та нічого не думав. Якщо нічого не думаєш, коли читаєш справді цікаву книгу або дивишся кінофільм чи спектакль, який справді захопив тебе. Це потім я думав, чого ми з Харчем не схопили її та не потягли на п’єдестал без останнього бажання. Нас було двоє здорових бугаїв на одну виснажену в’язницею людину, не має значення, чоловіка чи жінку. Чим та людина паралізувала нас, воїнів незримого фронту? Певне, тим, що діяла згідно з інструкцією. Тим, що знала правила нашої та своєї поведінки краще за нас.
Людина на ймення Габріель Деус стала на коліна спиною до виконавців, але шибениця була перед її обличчям. Вона зберігала мовчання деякий час, певне, менше хвилини, але цей відтинок часу видався виконавцям вироку дуже тривалим і тяжко нестерпним. І коли Харч зробив ледь помітний рух до неї, а Івак зробив так само ледь помітний рух, щоби стримати бойового товариша, зрештою, в людини є п’ять хвилин! — і тоді та людина проспівала чи співучо проговорила декілька фраз якоюсь незрозумілою мовою, стоячи на колінах, звівши руки вгору.
Я й досі не знаю, молитва якої релігії то була. На християнський гімн то було ніяк не схоже, але я міг багато чого не вловити. Я був тоді геть неосвіченим у царині релігієзнавства, та й зараз знаю небагато. Чи була то мусульманська молитва? Юдейська? Буддистська? Якогось поганського чи неопоганського культу? Можу сказати одне: враження було неймовірне. Дорого я заплатив би, все, що в мене є, віддав би, аби почути той спів іще раз. Але не знаю орієнтирів, як шукати, бодай приблизно, що то за гімн, і що за слова, і якою мовою.
— Я готовий, хлопці, — сказав Деус, опустивши руки, але не підводячись із колін. Івак і Харч підійшли до засудженого, взяли під руки й повели до п’єдесталу, над яким звисав зашморг. Вони вели його вдвох, сценарій порушився, десятки разів виконане дійство розігрувалося зовсім не так, як завжди.
— А вирок? — спитав засуджений. — Чому ніхто не читає вирок?
Харч читав знайомі слова без того зухвалого молодецького запалу, з яким викрикував їх завжди, а затинаючись і навіть збиваючись. Коли він дійшов до імені людини, яка стояла перед ним, то знову затнувся і проговорив: Гавріелю Де Вус, і людина, якій дуже недовго лишалося мати своє ім’я, гучно гмикнула у відповідь на те, як його вимовив один із виконавців.
Та ось вирок прочитано. Івак повів жертву до шибениці. Опору не було. Вони разом зійшли на п’єдестал. Івак вийняв чохол, який завбачливо лежав у зашморгу, став одягати його на голову «Гавріелі Де Вус».
— Молодий чоловіче, не треба! Це для тих, хто боїться дивитися в очі смерті. Я не боюся.
Але Івак не послухався і зробив ще одну спробу одягти чохол.
— Згідно з інструкцією засуджений вирішує, чи одягати йому чохол, а не виконавець.
Деус різко відсторонився, і чохол упав на підлогу. Івак тремтячими руками став одягати зашморг на голову з пишною чуприною.
— Ось так! Справжній воїн не повинен боятися ні синього обличчя повішеного ворога, ні його обісраних штанів!
Івак не зістрибнув із п’єдесталу, як завжди, а зійшов, спіткнувшись незрозуміло об що. І штовхнув ногою дерев’яну конструкцію. А Харч навіть забув врубати «Смєло, таваріщі, в ногу».
Івак відступив на крок і затулив обличчя руками, чого ніколи не робив раніше. Але тут же здригнувся і прибрав руки, бо замість хрипу почувся звук падіння. Мотузка, яка кріпилася до стелі, вирвалася разом із гаком. Харч перелякано відчинив двері й гукнув конвою:
— Швидше, сюди!
— Щось ви музичку цього разу не крутили, — сказав хлопець із конвою, вбігаючи до кімнати мінус тридцять один, а за ним іще один.
Чортики в очах людини на підлозі були такі ж насмішкуваті, як і до падіння. Хоча, схоже, забиття було сильним. Проте вішати ще раз не було на чому: гак, до якого кріпилася мотузка, вирвався зі стелі разом із шматком арматури.
Почалася біганина. Засвистіли сирени. Людину на ймення Габріель Деус винесли з кімнати мінус тридцять один не в труні, а на ношах, і не ногами вперед, а головою.
Куди понесли ту людину, не має значення, чоловіка чи жінку? Куди понесли Габріеля Деуса чи Габріель Деус? Я й досі іноді мимоволі думаю про це. Зусібіч напливає туман давнини, такий самий молочний туман, крізь який ми з Вальтером Фальке їхали в село до бабусі Явдохи по картоплю. І я гадаю: А що то за людина? І чи людина то була? А потім приходжу до тями, згадую документ, підписаний у дванадцяти примірниках. І жену від себе навіть не думки, а їхні зачатки. І робив це навіть тоді, коли безповоротно змінилась епоха.
Але пам’ять про той день, вірніше, про ту ніч я знищити не можу, і вона в моєму єстві, поки я живий. То ж тоді всі зникли, як зникав конвой із труною. Труна лишилася в кімнаті мінус тридцять один, а Івак із Харчем, як завжди, пішли пити чай до кімнати мінус тридцять один біс. Але чаю не хотілося, хоча були готові гарячий чайник і фаянсовий чайничок із заваркою. Ось для кого, як виявляється, готували той чай незримі жінки, які далі йшли прибирати у кімнаті, де відбувалася страта.
— Якої статі та Габріель? — спитав Івак.
— І гадки не маю. Вона чи він упав іще до того, як щось могло збільшитися у штанах, якщо це чолов'яга, звичайно. Та хоч би хто був, але лишився живий і може свідчити, що ми не дотримувалися інструкції…
— Інструкції?
— Не пропонували нашим клієнтам сто грамів для хоробрості, — чорно пожартував Харч.
— Які сто грамів для хоробрості? Ти забув, які вони всі були? Їх уже приводили мертвими. Їм не треба було ні чаю, ні горілки, ні цигарки…
— Ні молитви, — закінчив Харч.
— А я випив би зараз. І не чаю.
— Так, звісно, я теж. Що тобі? Горілка, коньяк, а ще для тих шпигунів, для їхнього останнього бажання є навіть віскі.— Харч широко відчинив перед Іваком дверцята шафи, де стояли пляшки з алкогольними напоями. — Це все для них, ворогів проклятих! Послухай, ми все це маємо зараз забрати з собою, щоб не лишалося доказів, ніби ми не задовольняли останнє бажання ворогів Країни Рад. Я, чесно кажучи, вже кілька пляшок звідти забрав. Треба забрати це, хай лишиться лише цей недопитий коньяк. Віскі я заберу собі. А ти бери вино. Розіп’єш із Любою. Це виділялося для жінок, якщо якась забажає тяпнути перед... — Харч зробив зрозумілий жест, клацнув язиком і простяг йому пляшку вина «Кінзмараулі». — І це також тримай. — Харч простяг Івакові кілька пачок папірос і цигарок «Герцоговіна Флор».
— Я не палю, Сергію.
— Я теж. Але наші жмури мали би викурити цей тютюн, перш ніж стати жмурами.
— Налий іще того коньяку.
У гранчаках забулькала золотиста рідина. Виконавці вироку підвелися, і Харч не сказав звичного «За упокій», тільки зітхнув.
Вони мовчки випили. То був дуже добрий коньяк, який Іван оцінив, попри ситуацію, коли ніщо не сприймається. По кількох десятках років Іван Івак знову випив його і згадав той смак. Власне, нещодавно в барі на Прорізній Іван Івак через п’ятдесят років знову відчув той смак і присмак.
— Що ж він зробив такого, той Габріель?
— Не знаю, — знизав плечима Харч, — отруїв молоко в дитячому садку! Двадцять вісім дітей померло на місці, а ще тридцять сім надвечір у лікарні!
Ось таким було останнє нічне чергування Івана Івака. Повторюю, то був квітень 1949 року, ніч проти неділі. І коли Іван вийшов на свіже повітря зі свого підвалу, на всю вулицю Володимирську гучно дзвонили дзвони. І по вулиці ходили люди, хоча була третя ночі чи четверта ранку. І неподалік від опери до нього підійшла жінка і сказала: «Христос воскрес!» А Іван покрутив біля скроні: який Христос у Країні Рад! А по кількох роках, він потвердив страшне зобов'язання, щоб і у страшному сні, щоб сам собі… ніколи… нікому… бо недремна служба тієї ж миті влаштує автомобільну катастрофу, або авіаційну… не побоїться знищити весь літак з невинними людьми, аби ліквідувати того, хто посміє розповісти про Габріеля Деуса…
От я й розповів вам про Габріеля Деуса, про якого не міг розповісти навіть Вірі. Бо, зізнаюсь і в цьому: я, грішним ділом, іноді думав: а чи не була та Віра таємною працівницею в секретній поліції Країни Рад? Вона була такою незалежною, такою вільною від усього. Трималася з гідністю, якої незаміжні жінки Країни Рад ніколи не мали. І, здається, вона ніде не працювала. Принаймні, ніколи не відповідала, коли я її про те питав. Але вона, як і я, теж могла бути людиною творчої спеціальності. Тим паче, що вона потім узялася викладати акторське мистецтво моїй Ірочці.
Це все правда, прошепотіла Ірина над батьковим зошитом, я хотіла стати акторкою. Бо я вчилася добре, але мене ніхто не помічав. Було несвідоме бажання стати акторкою, неодмінно кіно, і тоді всі помітять! Бо ж усі помічали мальовані афіші кінотеатру «Комсомолець України» на вулиці Свердлова, де тепер Молодий театр на Прорізній.
І та вчителька акторської майстерності насправді була в моєму житті цілий рік! Яка то була жінка! В ній було щось не від цього світу. А водночас — гостре відчуття реальності! Завжди збиралася зайти до неї. Але не зайшла навіть відразу потому, як вступила до університету. Але тут тато щось наплутав. Вона не могла бути його однокласницею. То була середина сімдесятих. Вона сама мені казала, що їй тоді було тридцять два роки, і що в неї є наречений. Я ще здивувалася: так пізно — наречений. У ті роки неодружена жінка такого віку в нашій уяві була старою дівою, себто оцінювалася вкрай низько. А свою вчительку я оцінювала високо. І та жінка справді багато допомогла мені в житті. Так, у неї була кімната в комуналці на вулиці Артема, і в тій кімнаті було справді дуже затишно, аж не хотілося йти від неї, та вона мене й не гнала, то було справді в сірому домі, але її звали не Віра, а Софія. Софія Володимирівна. А прізвища не знаю. Та й батько її прізвища не знав. Тут тато також щось наплутав. Або свідомо поміняв ім’я чи сумістив двох жінок в одній. Він же писав художній твір, а не документальний. Він імітував автобіографію. То було його авторське право. Але все одно книга в тата вийшла… як би це сказати?… кращою за все написане ним раніше.
Віро, якщо ти читатимеш ці рядки, вибач мені, що я думав про тебе погано. Віра здобувається нелегко — якщо це справжня віра, а не виконання обрядів. Я знаю, ти й досі так само молода, хоча ми з тобою однолітки. Я не знаю, куди ти поділася. Чи ти в цьому місті, чи поїхала. Я не знаю, чи вийде друком остання книга Івана Івака. Але ти й без цього прочитаєш її.
А Іван Івак розповів про себе все, що мав розповісти. Але продовжує ходити сюди. Він знає, що вдома на нього не чекають. І знає, що, хоча з дочкою, зятем і онуком у нього добрі стосунки, його смерті загалом зрадіють. Як потихеньку зраділи вони з Любою смерті Ірини Василівни. Але ж от, син Валерій щиро сумував за прибиральницею. Лише особливий душевний контакт зі старою людиною робить так, що за нею справді сумують. Таке трапляється, якщо казати правду собі й Богові, вкрай рідко. У нього такого контакту з родиною нема.
Тату, ну навіщо ти так? Ми зовсім не виштовхували тебе з дому! Вистачило б місця і тобі, і Михасю, і Миколі! Ти завжди мене так добре розумів! Завжди намагався купити мені класні шмотки! Так, зараз це смішно і навіть убого. А тоді це було дуже важливо для радянських дівчат! Я за Союзу вірила, що джинси можуть направду змінити життя! І змінювали, зрештою! Мій перший хлопець, іще до Миколи, з’явився саме тоді, коли прийшла та посилка з НДР. Ти тоді, тату, сказав, що то від твого перекладача. Я прекрасно розумію, ти тоді ще не міг пояснити, хто такий твій Вальтер Фальке. Класний мужик, до речі! Дарма що носив форму НС.
І я завжди з радістю і вдячністю згадувала наші прогулянки «ходімо-туди-де-ще-не-були!» Це місто, Місто сірих будинків, стало справді моїм завдяки тобі, тату.
Ірина перегорнула останню сторінку батькового рукопису. Різні сторінки написано одним і тим самим почерком, але чорнилами різних кольорів. Останні сторінки написано таким самим чорнилом, яким і заголовок: «Останнє бажання». Схоже на те, що ідея назви прийшла до батька лише тоді, коли він написав останню сторінку.
Ірина пригадала, як приходила до редакції, коли помер батько, і як вахтер розповідав їй, що пан Вердуґо, ой, вибачте, Іван Захарович, мир його пам’яті, скаржився, що в сусідній кімнаті грали «Смєло, таваріщі, в ногу». Не могло такого бути! Всі здавали ключі, ніхто не затримувався там вечорами, і ніхто не міг прийти до кабінетів, обминувши вахтера. Та й навіщо крутити ті революційні пісні, кому вони зараз потрібні?
Ірина з Михасем забирали речі батька. Тепер його програвач стоїть у його домашньому кабінеті, ось він. І закордонні платівки на 45 обертів також лежать поряд. Серед них і розкішна італійка Мільва з рудим зухвалим волоссям, яка так подобалася батькові. Ірина не спромоглася змусити звучати вінілову Мільву. Швидше було знайти той диск співачки в мережі. Мільва гучно заспівала пісню Едіт Піаф «Мілорд», Ірина стишила звук, але, певне якісь півхвилини «Mais vouz pleurez, milord» звучало дуже гучно. Валерій зайшов до кабінету.
— Вибач, я розбудила тебе.
— Не страшно. Я ліг незвично рано, тому вже виспався.
— Я дочитала.
— І як тобі?
— Добре. Я читала із задоволенням. Мені було цікаво. Наша юність. Наше дитинство. Київ, який ми знали і якого не знали. Довоєнний Київ, якого ми напевне не знали. Київ за окупації. Шкода батька.
— Тобто, тобі його шкода?
— Він був нам завжди добрим батьком. І мені, і тобі, зрештою.
— А нашій мамі він був добрим чоловіком. Чи не так? — Валера показав очима студійну чорно-білу, а скорше коричневу світлину батьків, де батько у форменому френчі.
— Ти завжди цькував тата оцим твоїм «зашморг милив»! А він тебе любив! І робив для тебе все, що міг, у рамках радянської дійсності! І ти все це брав від нього! Чи ти будеш це заперечувати?
— Не буду, та й ніколи не заперечував.
— Гаразд, як ти не спиш, я приготую чай.
Брат і сестра проговорили до ранку. Коли ще трапиться така нагода? Ірина була певна, що батько написав не автобіографію, а художній твір. Дійсність його життя була прісною. І от він вирішив написати такий роман, і вигадав отакі круті повороти долі. Роберт Стівенсон ніколи не був піратом, а написав «Острів скарбів»!
— А ти пам’ятаєш, Ірко, той ендеерівський фільм «Викрадений», екранізація Стівенсона, до речі.
— Так його ж батько згадує у своїй книзі!
— А ти сама пам’ятаєш той фільм? Його показували в кінотеатрах на початку сімдесятих, здається. І там був момент, коли вішали жінку…
— А Алан Брек перестрілював мотузку на шибениці й рятував ту жінку! Пам’ятаю! Я мріяла, щоби мене рятував такий чоловік! Хай навіть вішають, аби потім отак рятували! Прекрасний фільм! Книга Стівенсона є нуднуватою, а фільм — чудовий!
— А от мені запам’яталося те, про що батько не написав! Ми тоді попхалися на той фільм усією родиною. І я пам’ятаю, як нашому татові, коли він побачив шибеницю, стало зле. Він не додивився фільму. Закашлявся і пішов. Чекав на нас під кінотеатром «Комсомолець України».
— Але це ні про що свідчить, Вальку! У нього ж була хронічна пневмонія! Він міг закашлятися і там, де, наприклад… рубали голову!
— Тобто, ти не віриш, що в нашій країні чинились оті паскудства?
— Тут хіба питання віри? Я знаю, що вони чинились. Але ж все було геть не так! У підвалах НКВД розстрілювали, а не вішали! Ти це і сам знаєш!
— Я не знаю бодай тому, що не був при тому присутній особисто.
— Але ж саме розстрілами було наповнено всі ті тексти, які ми читали за перебудови! І ніхто їх не питав про останнє бажання, до речі! Пристрілювали, попісяти не давши!
— Ти згадала есей покійного нобелівського лауреата Йосипа Бродського? То він також при тому присутнім не був.
— А ти знаєш, що сказав одного разу батько, читаючи статтю в перебудовчому журналі «Огонек»? Він сказав: я про це вже читав у газеті «Українське слово» під час війни.
— Батько згадує ту газету у своїй автобіографії, там, де пише про свій роман із Марією. Ти ж віриш про те, що він писав про окупацію?
Іра зітхнула. А потім пішла варити ранкову каву, бо нічний чай вже було давно випито.
— Хоч там як, Валерію, ти віриш у те найжахливіше, що написав про себе наш батько, але трохи сумніваєшся. А я не вірю, але теж трохи сумніваюсь. Істина одна: минуле зникає безслідно, і його не реставрувати. Документи? — але що ті документи? Народився, одружився, помер. Але ти ж сам казав, що у дядька Леся батьком записаний наш дід Захар Івак, у якого за документами дата смерті раніше, ніж за дев’ять місяців до народження Олеся.
— Він живий, до речі?
— Так, і навіть має сторінку у Фейсбуку, де назвав себе Іван Олесич.
Валерій та Ірина залишилися при своїх поглядах, але не посварилися. І світлина усміхнених брата з сестрою на кухні сірого будинку на Чапаєва, хутко з’явилася на фейсбучних сторінках обох. Михась і Ліліт відразу помітили з’яву господаря квартири у Стольному граді.
Ліліт і Михась живуть серед огрому непотрібних речей Валерія та Марини. Колись ця родина так спритно тікала від Гибарянів, що лишила у своїй хаті мало не всі свої речі. А там, за океаном, нажили інший скарб, і цей уже їм не потрібен. Але вони все одно, як господарі дому, мають перебрати й повикидати свої бебехи. Та якби ж то в тому домі були тільки речі його господарів! Коли батьки Михася робили ремонт у квартирі на Чапаєва (ця вулиця вже давно має православну назву, але Іваки-Бурки все одно називають її іменем одіозного радянського полководця), то відвезли свій так само не відсортований мотлох до сірого дому на Святошині. Якби в них не було цього ресурсу, вони напевне викинули би купу речей, зокрема сірий китайський габардин Ірини Василівни, в якому прибиральниця водила на прогулянку маленького Валерика і який зворушливо берегла Люба, хоча й сама не носила того немодного плаща. Але й це ще не все. Коли після смерті батька Ліля готувала квартиру для того, щоби здати її в оренду, вона перевезла з вулиці Толстого до Святошина повно речей, що їх також упродовж не одного дня треба буде перебрати.
Тож Ліля і Михась живуть у приміщенні, вщент заваленому минулим. Обоє молодих людей працювати за гроші не хочуть, бо обоє вже кілька років працюють над власними проектами. А своєрідну стипендію на справдження їхніх проектів виплачують їм київські сірі будинки. Майк Бурко пише симфонічний цикл для електрооргану «Звуки Києва» («Звукики»), повідомляючи про етапи своєї роботи на своїй сторінці Фейсбуку. А Ліліт Саркісян пише документальну біографію родини Гибарянів. Вона веде своє дослідження самостійно, по змозі, залучаючи до нього якомога менше людей.
У Лілі були свої особисті причини з’ясувати правду про свою родину. Той час від дня, коли батьки довідалися про її секс із Павлом, до дня самогубства матері були суцільним пеклом. І саме гаряче прагнення розгадати родинні таємниці допомогло дівчині вибратися з того пекла. Їй пощастило багато чого розгадати і в такий спосіб захистити себе. А потім ця робота переросла у щось більше, в історію Гибарянів у Місті сірих будинків. І вона здобула віру, що Бог допоможе їй справдити цей великий задум, і тому не боїться того, чого побоюється Майк, ніби дядько Валерій вижене їх зі своєї квартири.
— Він не прийде сюди, — каже Ліля, — невже ти гадаєш, ніби він готовий розгрібати цей мотлох?
— Якщо йому потрібні гроші, то він прийде. І я не допишу своєї симфонії, а ти своєї книги про Гибарянів.
— Гроші потрібні всім, але різною мірою. Гадаю, Валерію Івановичу вони потрібні не настільки, щоби порпатися в цьому, — Ліля обвела рукою той хаос їхнього з Майком житла, — бо ніхто не купить цієї квартири разом із усім оцим, — Ліля обвела кімнату другою рукою.
— Ну чому, це добра квартира, «сталінка», високі стелі, кімнати ізольовані. Вони на ринку користуються попитом.
— Але ж перш ніж виставляти її на продаж або на оренду, її треба звільнити від усього цього, — Ліля робить жест, тепер обома руками, показуючи на купи коробів і клунків по кутках. — Ти сходив би на Чапаєва, провідав маму і дядька, і заодно взяв би почитати зошит із цуценям. Якщо твій дід спромігся написати правдиву автобіографію, там мали би бути згадки про Гибарянів. Може, він поміняв прізвище, але я впізнаю.
Ліля мала рацію. Валерій Івак приїхав до Києва ніяк не для того, щоби продавати квартиру в Святошині. Та й він сам не може цього вирішувати. Мають приїхати ще Павло та Марина, а в них зовсім інші плани щодо поїздок. Марина хоче з’їздити до Лісабона, Павло — на Кариби. Та й Валерія навіть не тягне навідатися до сірого дому, де прожив двадцять п’ять років, хоча він — за півгодини їзди до нього на метро.
— І мама підтримала його: так навіщо тобі туди, Валику? Посидь ці два дні у нас, погуляй у середмісті.
— Тобто, він не знає, що я тут? — спитала Ліля.
— Ні. І мама просила поки не говорити з ним про це.
— Значить, привиди минулого ще непокоять його.
— Як і тебе. Ти ж не хочеш спілкуватися з Павлом.
— Не те що не хочу, але…
— А дядькові Валерію й досі незручно, як ти тоді, перед його від’їздом, прибігла до нього на роботу, а він відвіз тебе додому, до батьків. Але зошит із цуценям я приніс! Він іще дивувався, звідки я про це довідався. Ніби він сам не писав про цей зошит на сторінці Павла! Єдине, Лілю, він летить до себе на третій день рано вранці, і вже зареєстрував квиток. Значить, зошит треба повернути післязавтра ввечері. Отже, в нас із тобою лише дві ночі.
— У нас із тобою стільки ночей, скільки ми захочемо, — посміхнулася Ліля, — але цих найближчих двох ночей у нас саме й не буде. Такий текст читається за одну ніч. Зараз читаєш ти, а потім я.
— Ти хочеш, щоб я читав перший?
— Ти — прямий спадкоємець автора. Твоє право читати першим.
І Валерій, який прочитав чимало книжок, але ніколи не читав книжок власного діда, впорався з його останньою книжкою за три години. А коли дійшов до останніх сторінок «Останнього бажання», то мимоволі закутався у плед, бо реально відчув той вселенський протяг, про якого не раз згадував Іван Івак.
— А ти знаєш, Іване, я все життя думаю, хто б то міг бути, — буквально кілька днів тому казав мені Сергій Харч у барі на Прорізній, не криючись, не переймаючись, що за сусіднім столиком також люди, що в тому барі було повно людей. Сергій Харч, який лишався в органах іще довго і дослужився до капітана, так запросто говорить про неординарного смертника, який виявив направду щось надприродне і не дозволив себе повісити.
— А ти знаєш, що мені здається? То міг бути перевіряльник!
— І кого ж він міг перевіряти?
— Кого, кого? Нас із тобою!
Іван вражено замовк. Отже, його давній товариш Сергій Харч шукав істину зовсім не там, де він. Капітан секретної служби розглядав дії засудженого Габріеля Деуса не як вияв надприродних можливостей людини, а вважав його перевіряльником!
— Він перевіряв, чи виконуємо ми інструкції. А чого б він був такий зухвалий, ще й Богу молився біля шибениці? Ти пам'ятаєш усіх інших? А цей тримався, як фраєр на танцях! Бо знав, що його не повісять. Може, для того і зробили так, що мотузка зірвалася. Щоби ми ні про що не здогадалися, принаймні тоді.
— Але ж нам нічого не було! Ніяких санкцій!
— Значить, дійшов висновку, що ми в основному робимо все, як треба. Але все таки нас понизили. Ми ж більше не ходили в нічну зміну, отже нічну надбавку зняли.
— Так, зняли, але я був радий, що більше не працював уночі.
— А я не був. Я хворій матері та сестрам увесь час гроші посилав. Грошей стало менше. Та й квартиру тобі тоді не дали, лише кімнату. А ти ж уже тоді був одружений. Як, до речі, Люба?
— Люба померла ще до розвалу Союзу. Але ми давно зайняли всю ту квартиру. У нас народилося двоє дітей.
— Вибач! Люба в тебе славна була! Мені вона завжди подобалась.
Мені не хотілося говорити з Харчем про Любу, я знову повернув на загадкового Деуса. Невже таки справді на нього не було заведено справи? І чи говорив він про нього із кимось з їхніх?
— У тім то й річ, що я перевіряв ці дані! Не відразу, по кількох роках! Я ж лишався там іще довго! Це ти став письменником! Ти молодець! Подарував би щось зі своїх книжок!
Ніби капітан, дарма що у відставці, Сергій Харч не знав, що в ті роки письменники Країни Рад уже остаточно втратили свій статус еліти.
— Які дані ти перевіряв, Сергію? Що нас перевіряли?
— Не було в тому році засудженого Габріеля Деуса! Не було! Жінку ту ненормальну я знайшов. Сусанна Маровська. Та, з якою в нас також були проблеми.
— І вона отруїла молоко в дитячому садку? — гірко посміхнувся Івак.
— У неї збиралися на квартирі люди, співали антирадянських пісень під виглядом пісень про Велику Вітчизняну. Її було за що. Я багатьох познаходив наших. Тоді ж ми не знали, за що ми їх… А Деуса з-поміж них не було. Висновок може бути єдиний: то був перевіряльник. І це дуже добре узгоджується з його нахабною поведінкою щодо нас. Хто б іще міг собі дозволити таке?
— Але ж він молився!
— І я молюся! Отче наш, що на небесах! Я хрестився! А ти хіба ні? Я тепер щонеділі ходжу до церкви! Бог прощає! Навіть таких великих грішників, як ми з тобою! А ти знаєш, хто мене навчив молитися за них? Полковник Гибарян! Пам'ятаєш його? Чудова людина! Він є співзасновником нашого Фонду допомоги потерпілим від тортур під час репресій! Мало того, це була його ідея! Він такий освічений! І завжди так добре відчував дух доби! Він так і казав: тоді нашим богом був Сталін. Бог на небі припустив владу Сталіна, і ми виконували Його волю. А потім влада Сталіна скінчилася, бо того захотів Бог, то ми вже мали поводитися зовсім по-іншому. То полковник Гибарян домовився, щоби мені дозволили попрацювати в тому архіві, бо якби не він, мене туди не пустили би. Він, до речі, просив мене відібрати страчених із вірменськими прізвищами. Я дав йому кілька імен.
— А навіщо вони були йому?
— Бо він опікувався родинами страчених вірменів! Ти бачиш, якою благородною людиною він був? Так, він не міг подбати про всіх, хто потрапив під жорна репресій, то й вирішив принаймні подбати про людей свого народу. Як з'ясувалося, саме ми з тобою повісили такого собі Бабкена Саркісяна. А в нього лишилася однорічна донечка. Так її полковник Гибарян по кількох роках розшукав і взяв у свою родину. А потім вона вийшла заміж за його сина.
Іван Івак не запам'ятав смертника на прізвище Саркісян. Він був таким, як усі інші, кого вони із Сергієм Харчем відпроваджували в небуття: переляканий, уже не живий від страху. Відрізнявся від загалу лише Габріель Деус.
Попри випитий коньяк, я повернувся до видавництва після зустрічі з Харчем, аби скоріше написати цей, певне, вже останній, розділ біографії Івана Івака.
— Я не знаю, як ти читатимеш цю книгу, Лілько. Там стільки про тебе. І з найпершої сторінки. Та й те, що тебе цікавить, там також є, — сказав Лілі Михась, дочитавши «Останнє бажання».
— Ти мене заінтригував.
Михась мовчки простяг книгу. Ліля пробігла очима першу сторінку.
— Якщо я все те пережила, то що вже казати про те, щоби про це почитати…
Михась не знаходив собі місця, поки Ліля не прочитала «Останнього бажання». І от, нарешті, Ліля перегорнула останню сторінку зошита з цуценям на обкладинці та мовчки підняла очі на хлопця.
— То виходить, що мій дід стратив твого діда, — сказав він.
— Виходить, що так.
— То як нам жити із цим, Лілю?
— Але ж керував процесом мій другий дід. І я з цим живу. А вірніше, живу незалежно від цього.
— То чи не тому твоя мати наклала на себе руки, коли довідалася про все це!
— Моя мати повісилася не через сталінські репресії, і не через мою негідну поведінку, як мені щодня повторював батько. Вона це вчинила, коли остаточно переконалася, що з нею більше не хоче мати справи той чоловік, з яким вона зустрічалася багато років. Вона лишила мені передсмертний лист до мене в нашого Геба. І він вручив його мені. І взагалі, мене, Михасю, врятував наш Геб! Я ж продовжувала ходити до нього, коли ви з Павлом «відпали». Мати нікуди не пускала мене після того, водила мене до школи і забирала. Особливо посилився контроль, коли я бігала до Валерія Івановича, а він привіз мене до них на таксі. Але вчитись у школі я була повинна, і мала виконувати домашні завдання. І я сказала їм, що мені треба заняття з англійської, бодай одне. Хоча насправді розмовляла англійською краще від нашої вчительки.
— Я знаю, я теж розмовляв англійською краще за наших учителів.
— І вони знову відвели мене до Геба. І він усе зрозумів.
— Він і до того все розумів.
— Так. Мати водила мене до нього і забирала… я уявляла, як вона ненавиділа мене тоді. Батько змушував її весь час бути зі мною, вона не могла зустрічатися з чоловіком, якого любила.
— Ти й таке з’ясувала?
— Я бачилася з тим чоловіком. Але то інша історія, лише моя. А я про нашого спільного Геба. Він сказав моїм батькам, що мені варто було би підучитися, погодився на третину платні, яку вони платили за мене раніше, коли ми ходили втрьох. Мати приводила мене й забирала, але на занятті я була без неї. Іноді вона сиділа в сусідній кімнаті, а Лазик лизав їй руки. Але вона не розуміла англійської, якою ми з Гебом говорили. Він навчив мене поводитися з моїм ненормальним батьком. Я вже тоді зрозуміла, чому він не хотів одружуватись. І дід це розумів. І наполіг на його шлюбі з мамою. Я ж потім після смерті матері кілька років жила в одному домі з батьком, і він уже з мене не знущався, а навпаки, шанував. А для початку Геб пояснив мені, що мої батьки — дуже нещасні люди, хоча зовні такими не видаються. Тому й шукали способу вилити свій гнів на кого завгодно. А тут такий добрий привід: розпусна малолітка. Твій батько вірно написав: діти кидаються з головою в ранній секс, коли їм дуже бракує тепла вдома.
— Я не думаю, щоби Павлові аж так бракувало тепла з його батьками, але хто знає… Лілько, я не знаю, як я із цим жив, але ж то я здав тебе твоїм батькам. Я дуже заздрив Павлові, що в нього дівчина, а в мене нічого не вийшло. Він хвалився тобою, він розповідав, що ви з ним робили на шлюбному ліжку твоїх батьків. А в мене були лише полюції. Я не знав, що почнеться аж такий жах для тебе. Я нарешті сказав тобі про це.
— Я це знаю, Майку. Мені це також пояснив Геб.
— Тобто, коли ми почалися зустрічатися, коли я привіз тобі вірші Джофрі Хіла від Павла, ти вже знала, що всі твої нещастя через мене?
— Майку, повторюю, я це знала ще тоді, бо ми це вирахували з Гебом, хто міг би зателефонувати моїм батькам. Я не розізлилася на тебе через це. Навпаки, мені подобалося, що я сподобалась аж двом хлопцям. Що другий не схотів миритися з тим, що я дісталася іншому. Бо я тоді не закохалася в жодного з вас. Хоча й пишалася, що мене хочуть аж два хлопці.
— ?
— Бо закохалася я в Геба. То вже потім я зрозуміла, що то був чоловік, у якого не закохуються, якому не потрібна жіноча любов. Що він пробуджує інші почуття.
— Так, він був старим парубком. І це недаремно. А може... те саме, що й твій батько?
— Може, й це. Але то не головне в його особистості, Майку.
— А ти ж прочитала, що написав Павло про Геба?
— Прочитала, Михасю, ми з тобою разом це читали. Геб казав мені: початок статевого життя — то дуже велика ініціація. Це водночас причащаєшся і до великої свободи, і до великого рабства. І в наших руках обрати свободу, а не рабство. Дітей до певного віку не пускають туди, бо велика ймовірність, що діти скотяться до рабства. Але, якщо це вже сталося, то назад дороги нема. Треба битися за свободу.
— Тобі пощастило, що ти продовжувала ходити до нього… А моя мати шукала його ще коли я жив з батьками.
— Так, він зник відразу потому, як віддав мені листа. Я читала в його домі материн лист. І в домі був безлад, як перед від’їздом. Можливо, він також емігрував, як і батьки Павла.
— А хотілось би знайти його! А ти знаєш, може він знайдеться, якщо надрукувати «Останнє бажання»!
— Цілком можливо, — відповіла Ліля. — У нас немає іншого способу розшукати нашого Геба. Він із нами й так, але дуже хотілось би знайти його в дійсності.
— А я б показав йому, як я переклав
— прочитав глухим голосом Михась з екрана комп’ютера щойно знайдений файл.
Несподівано для самого себе зірвавшись на кілька днів до Міста сірих будинків, Валерій Івак майже нікуди не ходив, лишався в домі, де народився і жив до одруження. Хіба що один раз вийшов перейтися, коли ні сестри, ні її чоловіка вдома не було. Пройшов вгору вулицею Маловолодимирською. Ірина Василівна називала ту вулицю саме так, старою назвою. Піднявся вгору на Велику Підвальну, а потім через Рейтарську вийшов до світло-сірого будинку, де колись жив Гаврило Матвійович, якого діти називали Гебом. І кілька хвилин постояв біля того будинку, дивлячись угору, на вікна того помешкання на останньому поверсі.
Михась завіз Валерієві зошит із цуценятком, як і обіцяв, напередодні його від’їзду. Його умовили лишитися на вечерю з батьками й дядьком.
— Тільки мовчи про Лілю, — благально глянула на нього мати, коли Михась набрав свою дівчину на мобільному, попередити, що затримається у батьків.
— Якщо я не можу говорити про те, що вважаю за потрібне, я йду і не лишаюся на вечерю, — відповів Михась, і мати знову благально стисла руку сина, яку той рішуче вивільнив. Але про Лілю за столом не говорив. За столом продовжували жваво обговорювати «Останнє бажання». Ніхто нікого ні в чому не переконав. Основний козир, яким крила Ірина всі звинувачення проти батька, полягав у тім, що реалії сталінських застінків, зображені у батьковій книзі, є вигаданими. Батько про те нічого не знав. Так, служив в органах! Але там люди всяке роблять! Папірці переписують і перекладають з одного архіву до іншого! Він не був на оперативній роботі! Бо тоді, принаймні, мав би вище звання, ніж сержант.
— А цей чоловік, якого так і не повісили! Це дуже добре читається, це добрий сюжет! Цей образ саме свідчить про батьків романтизм, а не про його паскудство. Наш батько зумів вигадати такого-от симпатичного і мужнього Габріеля Деуса!
— Чудовий образ, — підтвердив Микола, — та аж ніяк не реалістичний. Але ж це справжнісінька література! Добре було б, аби сила духу справді рятувала від страти!
— Батько дуже добре закрутив сюжет! Одна й та сама особистість з’являється на різних етапах життя героя. Щось у тому правда, щось ні. Бо ж я добре знала Софію Володимирівну із сірого будинку на вулиці Артема. І в неї була така унісексова зовнішність. Ґендерно нейтральна, якщо говорити по-науковому. А от на Маговського, як на мене, Софія Володимирівна схожою не була. Він справді мав довге волосся, і це подобалося нашим дітям. Але він не був жінкоподібним. Відразу було видно, що то чолов’яга. І про нього батько нічого не писав.
— Він його не знав.
— Але з того, що ми можемо підтвердити правдивість окремих подій, не випливає тотальна правда батькового тексту!
— Миколо, — спитав Валерій, раптом згадавши епізод з «Останнього бажання», реальність якого давно хотів з’ясувати, — а ти пам’ятаєш про Фонд допомоги потерпілим від тортур під час репресій? Колосальна назва, до речі.
— Який такий фонд? Не пригадую.
— Пам’ятаєш, батько згадує про свого напарника, який потім нібито став головою такого фонду, і про візитівку, яку ти лишив на батьковому столі…
— Я вже давно не працюю в газеті, в 90-х було повно газет, яких зараз немає. Але от, згадав! Аякже! То було колосальне враження! Я робив для газети розмову з тим чоловіком. Так, то було одно з найяскравіших вражень моєї журналістської роботи. Неймовірний чоловік! Пройшов пекло й лишився людиною! Очолив Фонд допомоги потерпілим від тортур! Співпрацював із усіма конфесіями України! Мав грамоту від Ватикану за гуманізм!
— І звали його? — перепитав Валерій.
— Сергій Харченко!
— А може, Харч?
— Може й Харч. Це було до Інтернету, я десь зберігаю газету з інтерв’ю з ним! Неодмінно пошукаю. Іван Захарович несправедливо дав напарнику свого героя ім’я тієї людини.
— Але ж, за вашою версією, і батько приписав собі гріхи, яких не мав…
— Якісь у нього на те були причини, — задумливо сказав Микола.
— Щоб було цікаво! — вигукнула Ірина. — Тато ж був письменником! У цьому плані він і правда був заблокований! Творив на догоду ідеології, а не щоб було цікаво читати. Вся українська радянська література була слабо читабельною. І от Іван Івак створив інтригу! Написав цікавезну автобіографію, якої не перевірити!
— Панове, — перебив товариство за столом Михась, — чи не здається вам, що ви всі невірно тлумачите меседж нашого дорогого діда?
Старші за столом замовкли, обернулися до молодшого.
— Я гадаю, що до нас прийшов цей текст, аби ми для нього знайшли видавця та видали його. Іван Івак був друкованим письменником. Тут присутні обоє з головних спадкоємців поважного письменника. Бабуся, себто дружина автора, давно померла, значить, долю рукопису вирішують його діти.
— А він каже слушні речі, — озвався Валерій. Микола та Ірина почали також голосно кричати, яким розумненьким виявився Михась, тож хлопцеві довелося підвищити голос на октаву.
— «Останнє бажання» як назва дідового твору є вельми багатозначною. Це — не лише молитва на смертному ложі. Це ще й бажання побачити свій твір надрукованим. Мама щойно вірно сказала, що радянський письменник був заблокованим. То, певне, він хотів, щоби до читачів прийшов його розблокований твір!
Присутні за столом зааплодували пропозиції Михася. А Михась сказав, що особисто йому у творі найбільше сподобався навіть не Габріель Деус наприкінці, а кістлява жінка на самому початку. Саме такою була його вчителька музики. Вона жила в сірому будинку по вулиці Франка. Зовсім недалеко від них. Як чудово дід зумів описати її! Напевне, він зустрічав її на вулиці.
За столом дійшли згоди, що Валерій лишає зошит в Києві, і сестра з чоловіком спробують знайти для «Останнього бажання» видавця. А Марина й Павло почитають уже видану книгу.
— Батьки вирішили самі шукати видавця для «Останнього бажання», — потелефонував Михась Лілі з дороги.
— Вони нічого не знайдуть і скоро звернуться до нас, — відповіла Ліля.
Микола та Ірина Бурко були певні, що не матимуть проблем із виданням «Останнього бажання» Івана Івака, а ще й отримають гонорар, який чесно витратять на ремонт пам’ятника небіжчику. Хтось порадив їм піти на книжковий ярмарок, мовляв, там зберуться всі видавці України. Вони витратили день на те, що ходили від одного стенду видавництва до іншого, пропонуючи батькову книгу. Одні видавці взагалі не хотіли мати справу з радянськими письменниками.
— Іван Івак? Це той, що написав «Ката»? Ні, це не в пріоритетах нашого видавництва.
Інші казали, що їх цікавлять спогади, і вони можуть розглянути це питання, якщо видання буде справджено коштом зацікавлених осіб.
— Себто яких таких осіб?
— Себто спадкоємців письменника.
Але навіть ті видавці, які були готові розглянути друк «Останнього бажання» з підтримкою, не були готові читати текст у рукопису. Тільки якщо надішлете в електронному вигляді на видавничу пошту. Ні Ірина, ні Микола не були готові робити електронну версію батькової книги.
— То як ваш похід на книжковий ярмарок? — зателефонував увечері Михась батькам.
— Послухай, дорогий, — відповіли йому, — ти запропонував видавати «Останнє бажання» нашого діда, то й подумай, як це зробити реально. Тут усі хочуть видавати лише за наші гроші.
За кілька днів Михась перетелефонував, буцім одна поважна видавчиня готова почитати текст. Почитає рукопис, адже почерк діда розбірливий. Гонорару наразі не обіцяє, лише можливий відсоток з продажу, але, якщо текст їй сподобається, вона видасть його власним коштом.
Тут знову виникла проблема: як віддавати єдиний примірник, адже він може загубитись. Але ні Микола, ні Ірина набирати батьків текст не готові. В них обох багато роботи. Тож вони знову віддали Михасеві зошит із цуценям на обкладинці. Так само у целофановому кульку варшавського Duty Free. І Михась із Ліліт віднесли його у видавництво, яке наймає офіс у помешканні Гибарянів.
— То зовсім не таке видавництво, в яке до останнього дня ходив дід, — сказав Михась, озираючи картини на стінах, смакуючи коньяк, яким почастувала відвідувачів видавчиня. Він згадав, як вони з матір’ю приходили забирати дідові речі з того, ще радянського чи пострадянського видавничого дому, і то були земля і небо, якщо порівнювати із цим, куди привела його Ліля.
У моєму зошиті з цуценятком лишилося ще кілька сторінок. То ж я ще ходитиму сюди до останнього. Сидітиму тут вечорами, читатиму, слухатиму Мільву, яку подарувала мені Віра. І якої чомусь не любила Люба, коли я ставив її вдома. І тут я поступово спишу й ці останні сторінки.
Останнім часом хтось вирішив мучити мене. Бо за стіною весь час хтось вмикає «Смєло, таваріщі, в ногу». І навіщо мучити стару людину, яка більше нікому не нашкодить? Хто там лишається у сусідніх приміщеннях, яке видавництво здає різним фірмам? Я довго не міг чути тієї пісні та завжди вимикав домашнє радіо, якщо вона звучала. А потім та пісня перестала будити в мене страшні асоціації. Зрештою, пісня не винна, і «духом окрєпнєм в борьбє» — не такі вже й кепські слова. А потім її перестали виконувати по радіо Країни Рад. І от ця пісня гримить за стіною персонально для мене, і це нестерпно.
Я вже кілька разів говорив про це із вахтером. Він каже, що ніхто там не лишається, всі здають ключі. Каже, щоб я відпочив кілька днів удома, а потім прийду, і пісні вже не буде. Він уважає, ніби в мене галюцинації. Але галюцинації не бувають такими чіткими. Галюцинації — то туман. Густий молочний туман, крізь який проступають якісь обриси. Це шум у вухах, крізь який щось ледь можна почути. А коли за стіною грає програвач або магнітофон абсолютно чітко, і я впізнаю той революційний хор(ор) Країни Рад, який завжди брав участь в урядових концертах, то це не галюцинації.
Навіщо я мучу себе? Навіщо приходжу в цю кімнату і слухаю цю пісню, яку крутять за стіною по кілька разів? От і зараз вона звучить. А я сиджу у видавничому кабінеті, чую за стіною кроки й не боюся їх. Раніше боявся би, а тепер уже не боюся. Чого мені боятися? Смерті? То я її кличу. Пекла? То я в ньому бував багато разів. Ну от. Вони зайшли до кімнати, чую, як рипнули двері, чую, як рипить паркет у кабінеті. Але нічого не бачу, бо зникло світло. Ось увімкнули знову, і я похапцем записав цей абзац.
…І от я більше не згадую далекого минулого, а хочу максимально точно відтворити те, що відбулося тут кілька хвилин тому. «Смєло таваріщі в ногу» звучало щойно зі страшною силою, і міцні руки душили мене. Ні, не руки, то була мотузка, яку стягував хтось на моєму горлі в мене за спиною, а музика гриміла. І до мене прийшла страхітлива думка: і ТАМ також спокою не буде. Будуть повні вуха революційних маршів і повний рот власного язика. І о жах! Я вже давно дід, а не мужчина, але мене палив жах чоловічого бажання. І таке бажане для чоловіків почуття ставало великим жахом. Як було в них. Я відчув те, що й вони п'ятдесят років тому. І це жахливіше за всі мої недавні напади, які, до речі, припинилися, коли я розповів про своє останнє нічне чергування в підвалі сірого будинку на Володимирській.
Але якби я тоді відмовився те робити, у них був би інший кат, і я нікого не врятував би. Можливо, врятував би свою безсмертну душу. Але чи є вона? Християни кажуть, що є. Але я ніколи не зможу стати щирим християнином. Навіть зараз, перед брамою небуття, яка, за моїм відчуттям, уже поряд. Якщо за християнським кодексом мої гріхи гарантують вічні муки в пеклі, то, їй-богу, кращим є комуністичне небуття. І тільки-но я про це подумав, як сталося диво. Музику вимкнули й мотузку на шиї послабили.
— Яке твоє останнє бажання, Іване?
Я з останніх сил повернув голову в той бік, звідки лунав той голос. На купі книжок у кутку захаращеного редакційного кабінету сидів знайомий чоловік із пишною чуприною й веселими вогниками в очах. То він вимкнув «Смєло, таваріщі, в ногу» і сказав іншому послабити мотузку. А їм же ж та пісня звучала до останнього… подиху… о Господи, як нестерпно, коли не дають дихати! Тортури страшніші за найстрашнішу хворобу. Я вже тепер це знаю.
Габріель Деус підвівся і зробив крок до свого колишнього ката. Він був у білих шатах, а на шиї в нього було щось яскраве.
— Тож яке ТВОЄ останнє бажання, Іване?
— Молитва! Та, яку ти проспівав у кімнаті мінус тридцять один перед шибеницею. П'ятдесят год тому! — я чомусь висловився так, як говорила моя бабуся. — Почути і вмерти…
І я знову почув те, що співав Габріель Деус тої ночі. Я нічого не бачив, але чув неймовірний спів невідомо якої релігії, — чи всіх релігій, які тільки існують у світі людей. Спів звучав, може, кілька секунд, а може, й кілька хвилин. А потім на кілька секунд, чи на кілька хвилин, чи на кілька годин накотився великий спокій, якого, як я гадав раніше, на цьому світі не буває.
Зараз усі пішли, і в кабінеті порожньо. Можливо, я ще проживу деякий час. І знову ходитиму сюди. Але остання чільна подія мого життя вже сталася. І я зміг записати про неї в зошит із цуценятком, в якому тепер списано всі сторінки.
А тепер Ліліт Гибарян до будинку по вулиці Толстого йде без свого хлопця.
— Всі пішли, але пані Софія ще в себе, — сказав їй вахтер.
Ліліт піднялася на третій поверх, увійшла в офіс видавництва «Ліліт». Якщо вона й приходить сюди, то коли працівники йдуть додому.
У вірменів Ліліт — дуже поширене ім’я, його дають чи не кожній п’ятій вірменській дівчинці, і воно майже втратило свою глибоку біблійну символіку. Але не у випадку Ліліт Гибарян.
— Ти не заперечуєш, якщо я назву видавництво твоїм іменем? — спитала її Софія Зот кілька років тому.
— У Вірменії так названо безліч кав’ярень і салонів краси, — відповіла Ліліт Гибарян.
— Але мені хочеться повернутися до прадавнього сенсу твого імені. Ти не заперечуєш?
— Твоє ім’я також дуже символічне, із прадавніми сенсами, — відповіла Ліліт.
— Але воно вже настільки затерте, що мало хто бачить у ньому бодай якийсь сенс.
— Так само й моє ім’я у Вірменії.
Ліліт проходить темними кімнатами, стукає у замкнені двері. Їй відчиняє гарна жінка невизначеного віку. Це Софія Зот. Вона привітно посміхається Ліліт, запрошує її до свого кабінету.
— Заходь, сідай.
Жінки деякий час мовчать. Вони зараз саме в тій кімнаті, де колись був портрет ченця в гостроверхому каптурі. А тепер там портрет людини з пишним волоссям, із уважним поглядом, аж не віриться, що то очі на світлині. Фотограф відзняв ту людину, коли віяв вітер. На портреті тріпочуть її пишне волосся й барвистий шалик.
— Що це за жінка, Софіє? Чи це чоловік? — нарешті наважилася спитати Ліліт. Вона знає: якщо Софія не захоче, вона не дасть відповіді.
— Це щось більше, ніж жінка чи чоловік… То я беруся видавати ваше «Останнє бажання». Текст наберуть мої працівники. Спробуємо зробити все, щоби рукописний оригінал не зник. Але цього я обіцяти не можу.
— Зрештою, важливіша книга, — відповіла Ліліт.
— А коли вже ти мені принесеш свою книгу? — спитала Софія.
— Дід ніяк не помре у Вірменії, — якось невлад відповіла Ліліт.
— Він і досі в монастирі? — спитала Софія.
— Йому звеліли піти звідти. Хоча він стільки грошей пожертвував на той монастир. Він живе у хижці поряд. Йому скоро сто років. Але він і досі не знає, яке його останнє бажання.
— Дописуй книгу. Ти допоможеш йому. Що ти питимеш?
— Як справжня вірменка, я питиму добрий коньяк. І в тебе такий є. Такий, який був для останнього бажання засуджених на смерть. Але який випивали кати.