Революцію 2013 — 2014 років кожен з нас бачив по-своєму. Адже головні її події відбувалися на Майдані, на Банковій, у Будинку профспілок, у КМДА, у Харкові, Львові, Одесі, на Михайлівській площі, на Грушевського, у Марийському парку — і немає такої людини, яка була скрізь.

Саме тому події тих днів до сьогодні оповиті таємницею — хоч насправді їх бачили усі. Усі, але нарізно та по-різному. Революція 2013 — 2014 років, у якій більшість із нас брала участь, залишається суцільною загадкою. По-перше, звідки що взялося? — адже ще навесні 2013-го ми всі вважали, що українці не вийдуть на Майдан, бо розчаровані, бо їх надурять, бо революції роблять романтики, а використовують негідники, бо всі тільки сидять в Інтернеті... Усі так казали, і всі зустрілися на Майдані. По-друге, хто насправді керував Майданом — ті, що на сцені, ті, що за сценою, чи ті, що стояли перед сценою? Чому ми втратили Крим, але зберегли Одесу й Харків? Ну й нарешті, хто насправді переміг на Майдані? Ці та ще десятки питань залишаються недослідженими, попри те, що книжки про Революцію, слава Богу, виходять.

Працюючи два роки у телепроекті журналістських розслідувань «Брат за Брата», ми отримали дуже важливий досвід, який вирішили застосувати для дослідження недавніх подій в Україні. І взяли на себе працю поспілкуватися з людьми, які мали безпосередній стосунок до рішень, які ухвалювалися на Майдані, і можуть відкрити нашому погляду таємні механізми, що діяли там. Звісно, важливі персони, які сьогодні сидять у високих кабінетах, не скажуть нам правди — версію Революції для них творять їхні ж таки піарщики. Тому ми звернулися до тих, у кого рот не зайнятий шматком владного пирога, до тих, хто може і хоче розповісти правду.

Ми маємо репутацію людей різких та конфліктних. Але чомусь ті зі знайомих, хто зараз не при владі, залюбки спілкуються з нами на різні важливі теми, а от давні товариші, котрі потрапили на високі посади, одразу забувають номери наших телефонів. Та й який сенс дзвонити їм, коли правди все одно не почуєш? У той час, коли багато важливих свідків сьогодні готові розповісти все, як було, бо розуміють, що коли всі ми не зробимо з Революції належних висновків, нам знову доведеться готувати коктейлі Молотова.

Звісно, правда — річ відносна. Кожен бачить її по-своєму. І для того, щоб наше розслідування не вийшло однобоким, ми одночасно звернулися до людей, які одне одного, м'яко кажучи, не аж як люблять. Наприклад, до «фашиста і антисеміта» Олега Тягнибока та колишнього керівника Адміністрації Ющенка Олега Рибачука — «ґрантоїда» та «агента Держдепу». До «провокатора» Олександра Данилюка, який захоплював міністерства, та іншого «провокатора» Дмитра Яроша, лідера ще одних «фашистів» — Правого Сектору, до «піарщика і скандаліста» художника Сергія Пояркова, який був одним з організаторів Автомайдану, та «модного» поета Сергія Жадана, який отаманив у Харкові. Згадані люди не мають одне до одного великих симпатій — ба навіть більше, часто відкрито ворогують. Але це насправді є великою перевагою. Саме завдяки їхній ворожнечі ми й отримаємо максимально збалансовану картину української Революції, без тенденційності та упередженості.

Таємні файли Майдану нам розкривали безпосередні учасники подій. Секрети Верховної Ради — її тодішній віце-спікер Руслан Кошулинський, фінанси Майдану — Ігор Кривецький, головний фінансист «Свободи», про Крим розповів кримськотатарський українець, чи то пак, український киримли Рустем Аблятіф, який із перших днів Майдану й до останнього потягу з Сімферополя боровся за Крим, про розгін Євромайдану — його комендант Вадим Васильчук, один із тих, хто прийняв міліцейські кийки на себе, про бульдозер на Банковій — Іван Філіпович, який його тоді «здобув», про вбивство Нігояна — одеський лікар Віталій Лісничий, який під кулями виносив того з передової, про спалення Профспілок в Одесі — один із його застрільників Костянтин Василець.

Кожного свідка ми вам відрекомендуємо, як це і має бути при розслідуванні. А ви вже самі вирішуйте, наскільки він є важливим. Для нас головним залишається те, що всі вони говорять правду — це видно із зіставлення їхніх слів з інформаційними повідомленнями, зі свідченнями інших учасників та й із нашими особистими спогадами.

Ну а висновки? Висновки робіть самі. Ми навмисне розбили книжку на розділи, кожен з яких стосується окремої важливої теми, і в кожному з них намагаємося виявити головну пружину, яка штовхала події.

Отже, відкриваймо перший файл і починаймо досліджувати разом.

Щойно написали цю фразу, одразу уявили, як радісно потиратимуть руки опоненти Майдану: «Значить, усе-таки готували?! Ми ж говорили!».

Справді. Говорили.

А опоненти цих опонентів, у свою чергу, говорили, що Майдан — це цілком спонтанна річ.

Водночас усі ми погоджуємося, що вибух 1 грудня став повною несподіванкою як для влади, так і для самих його учасників.

Отож ми і вирішили розібратись у цьому парадоксі, а першим із тих, кому поставили питання, став, звісно, Дмитро Ярош, очільник легендарного «Правого сектору», а до Революції — парамілітарної націоналістичної організації «Тризуб імені Степана Бандери».

Дмитро Ярош: «Усе, що ми робили, — робили дуже свідомо, і коли не визнали Януковича Президентом, а така заява була у лютому 2010 року, ми розуміли, що Янукович — це головна загроза незалежності, чудово усвідомлювали, що він є маніпульованою Росією фігурою. Попри загравання з євроінтеграцією, прихильниками якої ми ніколи не були (у тому сенсі, в якому нам її представляють), ми свідомо йшли на протидію режиму внутрішньої окупації як ми його трактували. Ми хотіли об'єднати всі революційні національні сили в один кулак, щоб дати їм по зубах».

Отже, Майдану ще не було, але його мету — повалення режиму Януковича — було публічно озвучено, щойно новий Президент із ситою посмішкою заховав отримане у Верховній Раді посвідчення до кишені.

До речі, Майдан відбувся одразу після цього, восени 2010 року. Тільки це був дещо інший Майдан — податковий. Утім, він мав усі необхідні атрибути — сцену на майдані Незалежності, звукову апаратуру, намети, а також зовсім не мало — кілька тисяч — протестувальників, здебільшого родом із малого бізнесу. Публіка на майдані була цілком мирною, але вирізнялася впертістю, вихованою багаторічним досвідом стояння біля прилавків, і тому Податковий майдан протягом двох тижнів стояв цілодобово, ми й самі брали в ньому участь і навіть встигли виступити з його сцени.

Там-таки, на сцені Податкового майдану, ми вперше побачили Олександра Данилюка та почули назву його організації — «Спільна справа», яка й народилася саме тоді, під час протестного руху підприємців проти податкового тиску режиму Януковича.

Олександр Данилюк: «Концептуально задача „Спільної справи“ з весни 2010 року полягала в усуненні режиму Януковича ще до 2015 року у революційний спосіб, оскільки президентські вибори 2015 року ми розглядали як інструмент російських спецслужб для розколу України. Тому було здійснено декілька спроб, першою з яких, досить успішною, був Податковий майдан. Потім у 2012-му відбулися парламентські вибори, і ми спробували використати обурення людей у зв'язку з фальсифікаціями для загальнонаціонального виступу, однак через пасивність парламентської опозиції усе звелося до п'яти проблемних округів».

Складається враження, що Майдан готували з двох боків — і влада, і громадськість. Але погляньмо, що ж було далі. Де? В Інтернеті, звісно, бо він знає все.

Отже, ми з вами переконалися, що восени 2013-го тиск в українському суспільстві зашкалив усі можливі позначки. Вибух був невідворотним. Але, як це завжди буває, рвонуло у несподіваному місці — 21 листопада уряд Азарова призупинив євроінтеграцію.

А проте, спробуймо розібратись, а чи й справді це було аж такою несподіванкою.

Олександр Данилюк: «1 січня 2013-го ми створили ініціативу „Геть від Кремлівського ярма“, її підтримали близько 100 підписантів — Лук'яненко, Василенко, Павличко, генерали, адмірали, десяток Героїв України, 1-й командувач Військово-морськими силами та ін. Москалі збудилися, бо вже стартував „Український вибір“ Медведчука, і нам присвятили цілі 2 випуски газети „2000“.

Ми оголосили ультиматум: у разі, не дай Боже, курсу на зміну Конституції чи відміну євроінтеграції підписанти беруть на себе відповідальність за новий Майдан».

Щоправда, єдина офіційна версія історії Майдану стверджує, що все почалося із запису Мустафи Найєма у Фейсбуку: «Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтеся тепло, беріть парасольки, чай, каву, добрий настрій та друзів». Нагадаємо, що на той час Мустафа не тільки не був народним депутатом, а й не представляв інтереси жодної громадсько-політичної організації. А от як зреагували опозиціонери на такий різкий віраж у зовнішній політиці.

Андрій Мохник: «До 21 листопада влада давала сигнали, що все буде добре. Янукович та Азаров показували, що будуть підписувати. Але Кабмін 21-го ухвалив рішення про призупинення процесу. Ми зібрались у Кошулинського і проговорили, що в неділю 24-го проводимо велику акцію. Сконтактували з „Батьківщиною“ та УДАРом, вони погодили, дали вказівки, щоб підтягували людей. Увечері були в готелі „Україна“, де жили депутати „Свободи“ — некияни. Тоді ми й прочитали допис Найєма, з якого буцімто почалася Революція. І тоді ж практично вся фракція „Свободи“ прийшла на Майдан».

Із цих свідчень виходить, що політичні сили хотіли забезпечити максимальний масштаб протесту, а тому призначили відповідну дату для акції — неділю, до якої лишалося ще два дні на підготовку. Але їх випередила спонтанно самоорганізована громадськість, яка миттєво відгукнулася на пост журналіста у Фейсбуку. Спробуємо розглядати цю версію як основну.

До того ж у першу ніч на Майдані були не лише кияни. Надамо слово місту Дніпро, яке тоді ще мало закінчення «-петровськ», і його мешканцю Кирилові Дороленку, який згодом очолив Самооборону у своєму місті.

Кирило Дороленко: «Для мене Майдан почався 21 листопада, коли Найєм написав на Фейсбуку свій пост, я як був, із портфелем і в пальто, вийшов з офісу, сів на потяг та приїхав до Києва. Десь о 5-й ранку був на Майдані, сцени ще не було, стояла машина з колонками. Загалом було людей із 50, і я був першим, хто приїхав з іншого міста, з Дніпра. Мені дали можливість виступити з броньовичка, бо треба було, щоб постійно хтось виступав, щоб люди не розійшлись. Я відчував, що це буде не черговий мітинг, а Революція, тому й вирушив просто як був — без речей. Зірвався дощ, і коли мені сказали, щоб я пішов попити чай, я відповів, що мені треба стояти, щоб ніхто не побачив, що нас стало менше. Тоді якийсь бізнесмен привіз свисточки — символ протестів у Таїланді, де теж була тоді революція. Він роздавав їх усім присутнім, у мене він і досі є. Хто такий свисточок має — значить, точно був першої ночі на Майдані».

До речі, сам Мустафа Найєм, наскільки нам відомо, іронічно ставиться до своєї слави «буревісника Революції». Офіційний літопис Євромайдану твердить, що цей протест сформувався цілком спонтанно. Від самих початків він був суто громадським і сторонився політики. Однак ми з'ясували, що далеко не всі згодні з такою оцінкою «Майдану без політиків».

Наш наступний герой — Ігор Кривецький, заступник голови ВО «Свобода», на той час народний депутат. Він — підприємець, який відкрито зізнається у тому, що є одним із головних спонсорів «Свободи», і вже самим цим зізнанням викликає страшне обурення політичних конкурентів, які звикли приховувати справжні джерела свого фінансування.

Ігор Кривецький: «Коли ми домовилися про те, що збираємося на Майдані 24-го, там одразу з'явилися ті, що кричали про „Майдан без політиків“. Було зрозуміло, що Банкова почала гру „захопити Майдан“ щоб не дати розпочати справжню Революцію».

Крім того, ще й сама дата — 22 листопада, річниця початку Помаранчевої революції і в інших викликала бажання приурочити до неї акції протесту.

Олександр Данилюк: «„Спільна справа“ подала заявку за 10 днів до початку революції до КМДА на проведення акції з примусу до євроінтеграції та реконструкції подій Майдану-2004. На „Українській правді“ розмістили верхній банер — „22-го всі на Майдан“».

До того ж, наші співрозмовники твердять, що технологія витискування політиків була ретельно відпрацьована владою заздалегідь.

Андрій Мохник: «Тема „без політики“ почалася 2010 року з приходом Януковича до влади. До того це не спостерігалося настільки яскраво. Приводом стало вбивство міліцією студента Індила, і з'ясування політика — неполітика почалося саме тоді. Мета проста — діли й пануй».

Ну що тут можна заперечити?

Але так чи інак, більшість тих, хто вийшов тієї ночі на Майдан, не мали у голові політичних інтриг і були цілком щирими. Тож ми запросили до розмови і першого коменданта Євромайдану — Вадима Васильчука — людину авторитетну двічі: як викладач Києво-Могилянської академії та як майстер і тренер національного виду двобоїв «Спас».

Вадим Васильчук: «На Майдан я їхав із переконанням, що у першу ж ніч усе рознесуть, усіх затримають, це була спокійна певність, що все відбудеться саме так. Але нічого такого не сталось. У людей була певна розгубленість, і коли час наблизився до опівночі, до закриття метро, почалися заклики, щоб усі розходилися, бо і політики, і громадські діячі планували акції на вихідні. Всі лідери були проти того, щоб Майдан відбувся саме 21-го, окрім, власне, громади, яка вже зібралась і проявила себе. Оскільки я мав досвід Помаранчевого майдану, на якому був комендантом Профспілок, то почав розподіляти обов'язки. Хтось приніс столи, хтось — прозору скриню, щоб збирати гроші. Підрахунок грошей Дзиндзя знімав на камеру, щоб не виникало ніяких розмов. Перша ніч була важкенька. Найважчий час на Майдані — ранок, бо всі, хто стояв, біжать додому перевдягтися та йти на роботу, і дванадцята ночі, коли зачиняється метро і всі їдуть додому, та ще якщо дощ. До того ж, нам не давали ставити намети. Тільки щось натягували, щоб сховатися від дощу, це зносилося міліцією.

Чомусь Євромайдан називають студентським, а я б назвав його стоячим, бо студенти були не завжди, вони не були основою. Сьогодні іноді кажуть — якби не студенти, нічого б не було, а у нас навіть жарт був — а де студенти?».

Ми з вами добре пам'ятаємо, що Євромайдан — не тільки сцена, але й звичайні мітингарі — щиро дистанціювалися від політиків. І розуміємо, що якби тема «без політики» не резонувала у громадській думці, то під стелою Майдану з перших днів звучали б політичні вимоги — щонайменше відставки уряду. Але громадськість політикам не довіряла, навіть опозиційним, і корінь цього явища ми побачимо, якщо згадаємо події попередньої революції — Помаранчевої.

Тактику проголошення усіх політиків «поганцями» влада почала застосовувати ще на виборах 2004 року. Ми не можемо довести, що ми добрі? Доведемо, що наші опоненти теж погані. Адже оголошення поганими всіх без винятку знищує рівень довіри до конкурентів влади, а тому вибілює її саму. Коли влада відверто чорна, це помітно, а коли починається гра у «50 відтінків сірого», прості люди швидко втомлюються.

До того ж, застосовуючи виборчі фальсифікації, зовсім не обов'язково мати підтримку більшості — досить того, щоб громадська думка була скептичною до опозиції, тоді люди, якщо навіть не повірять оголошеним результатам, особливо протестувати не будуть, бо обирали з двох зол.

Треба також враховувати, що опозиційні політики, які прийшли до влади після Помаранчевої революції, швидко почали взаємне поборювання за допомогою проплачених мітингів. Цим грішили, зокрема, й партії «Батьківщина» та УДАР. А «заробітчани» з партійними прапорами справляють настільки огидне враження на людей, що одне тільки слово «політика» одразу викликає відторгнення.

Отже під впливом тези про «поганих політиків» перебували не лише ми особисто, а й велика частина суспільства, розчарована результатами Помаранчевої революції. І політтехнологи Банкової були б зовсім дурнями, якби не спробували використати цю ситуацію. Так само, як і керівники Євромайдану не могли не помічати настрою мітингарів.

Тож ми звернулися до одного з найбільш послідовних прибічників протесту «без політиків», координатора руху «Чесно» Олега Рибачука. Після відставки з посади голови Секретаріату Президента Ющенка пан Олег зайняв щодо політиків тверду і послідовну викривальну позицію.

Олег Рибачук: «Для мене Майдан почався дуже символічно. Я прилетів із тижневого туру Кримом, де ми презентували фільм про Межигір'я, потім у Криму презентували угоду про асоціацію. Прилітаю — а у Фейсбуку починається: теплі речі й т. ін. Я на машину — додому, приїхав на Майдан годині о 23-й. Першим моїм викликом було звернення: якщо депутатів не прибрати з трибуни, вони розженуть Майдан. Не „Беркут“ розжене, а політики. Я домовився про квоту — один депутат, один не депутат, через раз. Мене депутати знають. Спрацювало».

Пригадаймо, що молодіжний громадський актив формувався після Помаранчевої революції, коли в інфопросторі масово розганяли тези на кшталт «нас кинули», «революцію роблять романтики, а результатами користаються негідники» тощо. Але опозиційні політики теж мали свою правду.

Олег Тягнибок: «Ми вийшли з Опери, де був захід із вшанування пам'яті жертв Голодомору, і прийшли на Майдан. Там було людей зо 20, і почалися перетягування: „без політики“ тощо. Ми наводили приклад Податкового майдану, Мовного. Казали, що галузеві майдани ні до чого не призведуть, бо вони без політики. Як було з Майданом транспортників? Вони заблокували Кабмін фурами. Ми одразу спрогнозували, як воно далі буде. Так і вийшло. Прийшов із Кабміну чоловік: дайте 5 делегатів. Сіли, Азаров почав із купи компліментів, потім: що кому треба? Перший: нам не доплачують ПДВ. — Як ви називаєтеся? — „Група А“, наприклад. — Він дзвонить до ДПА, при делегатах дає їм розгон, каже: завтра до податкової прийдете, вам повернуть. Звертається до наступного: ви так добре говорите, нам такі люди потрібні, виходьте до нас на роботу. В результаті делегати вийшли на вулицю і кажуть: давайте поки розійдемось. Отак буває без політики».

Ігор Кривецький: «Половина з тих, хто тоді був „без політики“, потім стали нардепами. Яке ж це „без політики“? І чому, коли „Беркут“ нещадно бив патріотів на Європейській, на майдан Незалежності Попов привозив їжу і поставив намет, щоб мітингувальникам було зручно? Це ще раз підтверджує, що Банкова брала участь у організації „Майдану без політиків“».

Бачте як! З точку зору професійних політиків, влада цинічно використовувала громадськість, виховану на антиполітичній риториці, а громадськість несвідомо йшла на співпрацю з Банковою.

Проте особисто ми теж перебували під впливом «аполітичної» аргументації, тому чудово розуміємо, що технологія «без політики» спиралася на настрої людей. А проте й у громадському середовищі все було зовсім не однорідно.

Вадим Васильчук: «Ми називали себе не комендантами, а координаторами. На початку це були Тарас Шумик, Віктор Андрусів, Єгор Соболєв, я, коло досить широке, одразу всіх не згадаєш. Це було управління Майданом. Завжди на Майдані був або хтось із нас, або заступник-помічник. Зрештою ми знайшли координаційну раду. Зайшли на засідання, почали слухати їхні пропозиції, і це було смішно, бо розмовляли теоретики, а ми — практики. Вони щось вигадують, а в нас воно вже працює».

Із цих слів можна зробити дуже важливий висновок: внутрішній порядок на Майдані став результатом самоорганізації, бо тертя і непорозуміння завжди виникають там, де зустрічається ініціатива багатьох людей. І центрами такої самоорганізації стали люди з досвідом Помаранчевої революції.

Олег Рибачук: «Виникли правила Майдану: не треба партійної символіки, цього вимагали студенти, кияни підходили, казали, що не хочуть, щоб хтось піарився. В результаті мене звинуватили у всіх гріхах».

До речі, Олега Рибачука активно ганили з обох боків. Прихильники Банкової вважали, що він організував Майдан на західні кошти, і навіть у прокуратурі була велика справа проти нього. Політики-опозиціонери поза очі, а іноді й відкрито заявляли, що Рибачук діє у змові з Банковою.

Олег Рибачук: «Десь о 2-й годині ночі приносять повісточку: ніяких наметів, є рішення суду — щоб ніяких наметів. Ніч. Народу далеко не тисячі. Починаються будні. Створити коордраду: Соболєв, я, кілька людей з ДемАльянсу. Не було Мустафи та решти, було інше коло дуже практичних людей. Зібралися: хто за що відповідає. Потрібні логістика, безпека, комунікація, їжа. З Могилянки викладач став комендантом. Я вибрав собі функцію: усе, що стосується студентів. Крім того, я чергував уночі, коли найнебезпечніше, від закриття до відкриття метро.

До Саміту, на якому вирішувалася доля Асоціації, лишався тиждень. Ми мали пояснити громадянам, чому ми тут і чому нас має бути з кожним днем більше. Була чітка вимога: підпиши! Чому нас має бути більше: бо якщо уряд Азарова ухвалив рішення, а ми мовчимо — значить, світ каже: їх це влаштовує. Кияни, прийдіть, висловіть свою позицію. І це спрацювало. Діти стояли з плакатами „Не йди з Майдану!“. І люди розуміли, чому треба тут бути стільки, скільки кожен може.

Організувалася студентська рада, більшість складали львів'яни — Путін не дарма казав, що вони бандерівці. Утворили координаційну раду. Треба було зробити так, щоб в один день приїхали студенти з усієї країни, і їх мало бути тисячі.

Перше, що почав робити уряд, — міністри поїхали по вишах і виступали, що так не можна. Студентів знімали з потягів, маршруток. Але все одно зібралося тисяч п'ятнадцять. Я зустрічався з міліцейськими генералами, казав, що коли йтимуть студенти, щоб не було провокацій, і щоб маршрут узгодили. Одну з колон, як виявилося, вів мій син, і я про це тоді навіть не знав.

Луценко мені сказав: „Ти ж розумієш, що Льовочкін платить Руслані (сподіваюся, не тобі)?“. Хоча особисто я у це не вірю».

Як пізніше з'ясувалось, у це «не вірили» також на Банковій:

Однією з найбільш загадкових подій під час протестів восени 2013 року стала жорстока силова зачистка майдану Незалежності у ніч на 30 листопада. Приводом для цього нібито стало встановлення новорічної ялинки, але ж не будемо ми з вами сприймати такий привід серйозно.

Побиття студентів на Майдані зірвало всі запобіжники. Люди писали у Фейсбуці: «Мені страшно, тому йду на Майдан». Нам теж було страшно, адже наші троє синів та дочка, які були на Євромайдані з першого до останнього дня, просто дивом не потрапили під кийки «Беркута».

1 грудня на Майдан люди вийшли вже не за євроінтеграцію і навіть не з політичними вимогами. Вони вийшли проти покидьків, які підняли руку на дітей.

Згадаємо сюжет класичного українського різдвяного вертепу — цар Ірод велить бити дітей, і проти нього повстають усі: Пастушки, Козак, Жид, Циган. Тобто весь народ. І саме цей сюжет повторився на Майдані.

Намагаючись не допустити політичних протестів, влада своїми діями вивела на вулиці сотні тисяч людей, які ще вчора здавалися безнадійно пасивними і розчарованими. Тих самих, хто не вірив, що українці здатні піднятися на новий Майдан.

Ми були одними з таких людей — ми теж не вірили у можливість масових протестів. Ми розуміли, що на вулиці вийдуть лише ті, хто сприйняв звіряче побиття дітей як щось особисте. І ніяк не могли передбачити, що їх виявиться аж стільки. Цікаво, що, розмовляючи потім із багатьма учасниками подій, ми почули приблизно те саме: «Я думав, буду на Майдані один, але не піти не міг». Отак от «по одному» і набралося, за деякими оцінками, біля мільйона.

Ми стояли біля Будинку вчителя і бачили перед собою добре знайомі обличчя — друзів, товаришів, акторів, музикантів, поетів, читачів. Із кожним ми не раз зустрічалися на протестних акціях протягом останніх років. Іноді навіть виникало враження, що таких людей небагато і вони кочують з акції на акцію. Але 1 грудня ми побачили перед собою цілий Київ і зрозуміли: раніше він виходив на протести різними частинами, а тут зібрався весь і одночасно.

І ні в кого ані тоді, ані тепер не виникало сумнівів: це — стихія. Жодна політична сила, жодна громадська організація не здатна вивести на протест таку кількість людей.

А проте результатом цієї стихії став плацдарм майбутньої революції — наметове містечко на майдані Незалежності і захоплені протестувальниками будови КМДА, Будинку профспілок та Жовтневого палацу. Щиро кажучи, результат далеко не стихійний. Особливо — здобуті будинки.

Тож ми і вирішили розібратися, наскільки це було сплановано заздалегідь.

Заява ГУ МВС у Києві від 01.12.2013 р.: «Сьогодні під час мітингу в центральній частині міста агресивно налаштовані ВО „Свобода“ і окремі мітингувальники захопили адміністративні будівлі Київської міськдержадміністрації й Будинку профспілок України».

Тобто влада оголосила організатором захоплення будівель «Свободу». І ми вирішили звернутися за роз'ясненнями насамперед саме до цієї політичної сили.

Пилип Іллєнко: «Ми були одними з перших, хто зайшов до Київради. У дверях виникла штовханина з міліцією, це були звичайні міліціонери, а не „Беркут“. Штовхались у вестибюлі перед прохідною. Зовні людей було небагато, всередині міліції теж було небагато, ніхто нікого не міг виштовхнути. І в якийсь момент один із міліціонерів розпилив у цьому замкненому просторі балончик із газом, у результаті чого всі розбіглися. Я стояв одним з перших, тому газ пройшов над головою. Але коли газ у невеликому приміщенні— погано всім. Ми вискочили назовні, а міліціонери в глиб. До речі, далі за весь Майдан у мене жодного разу не було нежитю, мабуть, подіяла профілактика цього перцевого газу. А коли газ трохи розвіявся, ми знову ввійшли, і міліція відступила далі. Тоді вже люди стали заходити масово, і одразу почала формуватися комендатура».

До речі, ми знайшли ще одну, крім «Свободи», силу, яка штурмувала КМДА.

Дмитро Ярош: «1 грудня ми йшли у перших лавах. Наші штурманули КМДА без наказу, це мене напружило, бо „Правий сектор“ — це ж парамілітарна структура. Має бути дисципліна. Тоді ПС ще не був оформлений, діяли переважно тризубівці. Я відчув, що стихію треба більше контролювати. Коли підійшли на Майдан, одразу строковикам-вевешникам кажемо: „Хлопці, краще тікайте“. Вони послухалися».

І ще одну...

Олександр Данилюк: «Було зрозуміло, що на вихідні варто очікувати на мільйонний Майдан. Треба було не дати перетворити протест на європейську дискотеку. Ми бачили своєю задачею: коли збереться народ, починати робити конкретні дії, направлені на досягнення конкретних незручних наслідків для режиму. Головною стратегією мала стати зупинка роботи держустанов. У цій стратегії ми керувалися не цитатами Леніна, як багато хто вважає, а тезами відомого американського стратега Едварда Лутака, викладеними у його книзі „Настанови з державного заколоту“. Існували проблеми як психологічного, так і організаційного характеру, бо захоплення держустанови — насправді це не так просто. Ми з групою активістів під приводом необхідності перемовин із керівництвом ментів щодо здачі будівлі пробилися всередину. В ефірі одного з телеканалів телефоном я повідомив, що ми вимагаємо приїзду Попова як одного з відповідальних за розгін студентів. У вестибюлі стояли звичайні менти, а за ними „Сокіл“, спецназ. Ми розуміли, що власними силами їх не виб'ємо, вони нас — теж. Патова ситуація. Хтось на Майдані зробив заяву, що захоплюють КМДА, одразу набігла купа народу, тисяч із п'ять. Тоді ми почали вичавлювати ментів — невелика група зсередини відчинила центральні двері, і ми затисли ментів між натовпом на вулиці та нашими всередині. Зліва біля ліфтів був спецназ, з яким ми проводили психологічну роботу, казали, що там тисячі людей, вони вас порвуть, бо ви схожі на „Беркут“. Вони нам: ми не „Беркут“, ми „Сокіл“. Але ж люди на вулиці — не орнітологи, розбиратися з видами птахів не будуть. Цей аргумент вони зрозуміли і звалили. Залишилися звичайні менти, яких просто змели. Ми стояли на сходах, які ведуть на другий поверх, і казали ментам, що були за нашими спинами: ми візьмемося за руки, стримаємо натовп, а ви тікайте. Вони й утекли».

Тобто три політичні організації незалежно одна від одної штурмували КМДА — нічого дивного, будова досить велика. Та й досвід її штурмів у громадських активістів накопичився чималий, коли вони вельми регулярно вимушені були силою прориватися на цілком утаємнені засідання Київради, де дерибанилася столична земля чи нерухомість.

До того ж майданна традиція в Україні ще з 2004 року велить захоплювати будинок міської влади. Можливо, саме ця традиція привела протестантів також до Будинку профспілок, який міліція не охороняла.

Українці — неймовірно творчі люди. Тому й революції у нас безпрецедентні. Взяти хоч би Автомайдан — нам не відомо жодного аналогічного явища у світі. Коріння цього суто українського феномена, безперечно, лежить ще у тачанках повстанців 1920-х років — Махна, Григор'єва, Тютюнника. А може, й у козацьких загонах Залізняка, чи ще давніше — у половецьких кошах, які налітали на монголів і потім розчинялись у степах, чи навіть у скіфських летючих загонах, які свого часу обскубли непереможну перську армію, як курку. Але головне, що об'єднує усі ці явища, — не чотири колеса у воза, тачанки чи автомобіля. Головне — це ініціатива людей, які в один день стають під одні знамена і починають діяти, довго не змовляючись.

Перша згадка про Автомайдан з'явилася ще до подій 1 грудня.

Настав час довідатися про головне. Хто ж насправді керував Майданом? Це дуже важливе питання, і тут ми вирішили залучити максимальну кількість свідків.

Усім відомо, що у перший день Революції, 1 грудня 2013 року, був утворений Штаб національного спротиву, який розмістився у Будинку профспілок.

Ігор Кривецький: «Спонтанної організації не буває. Завжди хтось бере на себе відповідальність. На Майдані це були політики. Рішення ухвалювали я, Тягнибок, іноді замість когось із наших був Мохник чи Кошулинський, а також Яценюк, Турчинов, Ковальчук і Кличко — по два представники від кожної опозиційної сили».

Тут ми уточнимо — парламентської опозиційної сили. Але, крім спротиву, треба було ще вирішувати купу побутових питань.

Андрій Мохник: «Майдан — це добре, а прибирати як? У Київраді за це відповідав Андрій Ботнар, він усе налагодив, усе регулярно милося, дезінфікувалося. Якби цього не було, Майдан закінчився б епідемією шлункових хвороб».

На посади комендантів будівель та відповідальних за побут — їжу, сміття, санітарні умови — партійні квоти не поширювались. Але були ще питання безпеки — адже там, де збирається багато людей, одразу з'являються аматори легкої поживи.

Кирило Дороленко: «Нам сказали працювати на складі КМДА, там я бачив, як одні люди приносять на Майдан останні продукти, а інші намагаються це вкрасти. Ми ловили злодіїв та повертали вкрадене. Майдан — це була Січ зі своїми органами безпеки, із власною контррозвідкою, це була крута структура, окрема держава. Була своя поліція. Одного разу у хлопця вкрали саксофон, і ми знайшли крадія. Тих, кого впіймали, виводили на сцену Майдану, написавши на лобі зеленкою „ВОР“. Якщо хтось грабував кабінети, нас викликали, ми були понятими, викликали міліцію, яка спершу проходила огляд нашої безпеки. Смішно було, коли прийшов директор їдальні КМДА, де ми тримали продукти, і сказав, що тут його майно. Уявляєте, нас відправили перераховувати рушники їдальні, щоб довести, що все на місці!? І мої хлопці рахували виделки та рушники, ми цілий день витратили, щоб усе порахувати і показати директору — дивися, ми нічого не вкрали, ми ж не Янукович».

До речі, щодо сцени. Саме вона стала головним організатором Майдану. Звідти звучала інформація і розпорядження, які стосувались усіх безпосередньо, а не тільки розподілених по сотнях майданівців. Тому доступ на сцену контролювався особливо. На першому віче «Марш мільйона» 8 грудня на сцені, крім лідерів парламентської опозиції, можна було побачити хіба ведучих — актора Євгена Нищука та співачку Руслану Лижичко.

Однак громадські організації, які проголошували себе «неполітичними», хотіли мати власний важіль впливу на Майдан, тому створили Громадську раду Майдану — це був радше дискусійний майданчик, ніж орган управління. Але його голос звучав дедалі гучніше. І з кожним днем росла загроза нового розколу Майдану за старою лінією напруги: «політики — неполітики».

Тому на недільному віче 15 грудня на сцену Майдану вперше були допущені безпартійні оратори — аксакали з ініціативи «Перше грудня» і публічні особи з лав творчої інтелігенції, до яких затесалися й особисто ми.

Цьому передували такі події. За кілька днів до віче нам вдалося пробитися на зустріч з Олександром Турчиновим, який тоді, як ми розуміємо, керував виконавчою гілкою влади Майдану. На цій зустрічі ми переконували, що суто політична сцена — це помилка, і що окреслився конфлікт між сценою і Майданом. Пропонували почати публічне розслідування побиття студентів та подібні наївні речі. Думаємо, що ми такі були не одні, тому у неділю на сцені розпорядники вирішили випустити пару: дати слово безпартійній інтелігенції — володарям думок різних мастей.

А наступної неділі, 22 грудня, знову було віче, і воно ухвалило резолюцію, у якій політики урочисто розкрили обійми представникам громадськості:

«Заснувати Всеукраїнське об'єднання „Майдан“, до складу якого можуть входити політичні партії, громадські організації та українські громадяни».

«Список ради є точною копією громадського комітету Майдану, що існував як його консультативний орган увесь цей місяць. Із ним радилися лідери опозиції, коли йшли на переговори з Януковичем, із ним радилися, коли приймалося рішення пікетувати Кабмін. Під час прийняття усіх рішень цей комітет був дорадчим органом», — прокоментував список Ради ВО «Майдан» від імені політиків Юрій Луценко.

«Мені здається, що Рада ВО „Майдану“ має бути протопарламентом, який буде структурований за комісіями, у кожній із яких працюватимуть моральні авторитети й спеціалісти. У цьому парламенті повинні постійно проходити засідання», — поділився власними сподіваннями член новоспеченої Ради ВО «Майдан» громадський діяч Ігор Луценко.

Рішення про створення ВО «Майдан» тоді публічно майже не критикували, біля пунктів запису до новоствореної організації вишикувалися черги, бо зі сцени пообіцяли, що всі отримають посвідчення учасників Майдану. А наш народ любить різноманітні посвідки. Проте далеко не всі були у захваті від цієї ініціативи.

Андрій Мохник: «Постало питання: якщо є Майдан, то має бути координаційний орган. Створили Раду Майдану. Туди ввійшли також ті, що оголошували себе „без політики“, а тепер стали нардепами. Після загальних рішень Віча та після перемовин із владою Рада визначала більш докладно, що і як робити далі. Це стосувалося, зокрема, й перемовин із західними політиками. Майдан на цих зустрічах завжди представляли голови трьох опозиційних фракцій. Більшість активістів Ради Майдану орієнтувалися на Турчинова з Яценюком. На їхньому боці грали дві партії та громадські активісти».

Ігор Кривецький: «Раду Майдану створили за пропозицією Турчинова, він казав: громадські діячі невдоволені і теж хочуть впливати на рішення, давайте їх візьмемо. Але насправді це був просто випуск пари. Бо вирішувати — це означає вкладати сили і гроші. У нас купа людей, усіх треба годувати. А вони тільки палиці в колеса сунули».

І таке свідчення дає привід розібратись із фінансами на Майдані.

Сайт «Український інтерес» підрахував, що на Майдані з'їли 65 тон ковбаси та 188 тисяч буханок хліба, запивши все це п'ятьма з половиною мільйонами пакетиків чаю та півмільйоном упаковок розчинної кави. Складно сказати, наскільки ці підрахунки відповідають реальності, але не викликає сумніву те, що грошей і продуктів, які приносили люди, насправді не вистачило б на всі потреби.

Ігор Кривецький: «Була домовленість, що коли хтось приносить гроші, їх складають у загальний котел, а потім ми вже додаємо до потрібного. Грошей, що кидали у скриньки, не вистачало. Крім них, більше шести мільйонів доларів витратили ми. Ми з партнерами домовилися, що фінансуємо пропорційно голосам, які маємо в Раді. Я особисто дав більше двох мільйонів доларів. Гроші несли готівкою. Гривнями. Майдан збирав щось, потім уже сідали і рахували, скільки ще потрібно. Від кожної партії була людина, яка рахувала, коменданти збирали потреби. Щотижня ми приносили гроші, просто із собою. Невеликими сумами. Ящиків з-під ксероксів не було, суми були не ті, бо долар тоді був по 8. Два мільйони — це тоді було лише шістнадцять мільйонів гривень. Але на сам Майдан не треба було носити всі гроші. Частково ми привозили їх до офісу „Батьківщини“ на Турівській. Якщо за їжу платити — давали фірмам. Звітності не було, всім вірили на слово, бо не хотіли, щоб люди мали проблеми від державних структур за те, що допомагають Революції».

Тобто виходить, що фінансування потреб Майдану здійснювалося централізовано і що штаб оперував здебільшого готівкою. Це не дивно, бо з безготівкою зрештою влада розібралась у свій спосіб.

На час Нового року та Коляди зупиняється все — робота, політика і навіть Революція. Така вже українська традиція. Сцена Майдану стала центром усіх святкувань — тут був і Зірковий вертеп, і концерт, і рекорд із масового співу «Ще не вмерла Україна». Протистояння з владою взяло паузу, навіть провладна альтернатива Майдану — Антимайдан згорнув свій табір, щоб поїхати додому.

А проте у будні на барикадах залишалося все менше людей, і на регулярні недільні віча кияни ходили все менш охоче — а що його товкти воду в ступі? Ми пам'ятаємо відчуття безнадії, яке вирувало тоді у повітрі. Дехто навіть усерйоз пропонував розійтися по домівках. Це був глухий кут.

Ігор Кривецький: «Декілька разів були пропозиції від партнерів розпустити Майдан, — припинити фінансування і забрати своїх людей, щоб решта самі розійшлися. Тобто повторити Мовний майдан. Ми кажемо: наші люди стоять не за гроші, а за майбутнє країни, і тому не розійдуться».

У ті дні у нас народився афоризм: «в Україні Майдан може зібрати тільки влада, а розпустити — тільки опозиція». Глухий кут у розвитку Революції відчували всі. І раптом у Харкові вирішили зібрати Форум Євромайданів. Одним із його ініціаторів став культовий український поет, харків'янин Сергій Жадан.

Сергій Жадан: «Наприкінці грудня виникла ідея Форуму Євромайданів. Ідея дуже вчасна, як на мене. Зібрати активістів з усіх Майданів».

Особисто ми регулярно обговорювали тоді проблеми Майдану в одному з експертних кіл, і на той момент теж дійшли схожого висновку — потрібен регіональний розвиток. Але ми міркували у звичному для киянина річищі — хай до столичного Майдану завітають представники всіх регіональних, і тут, на сцені, разом, урочисто... І раптом Харків.

Однак експертні середовища тим і відрізняються від суто політичних, що готові сприймати чужі ідеї.

До організації Форуму ми мали безпосередній стосунок, тому можемо свідчити, що за його лаштунками не ховалася жодна політична і навіть громадська організація. Люди, які виходили на Майдан у різних містах і навіть селах України, потребували спільних дій — не все ж зазирати до рота Раді ВО «Майдан», тим більше, що звідти не лунало нічого годящого для регіонального розвитку. Але насправді Революція не обмежувалася Києвом, вона зібрала під свої прапори всі місцеві еліти, які хотіли зрозуміти, що робити далі. Ні, не завтра. І навіть не післязавтра. Стояло питання: що робити після перемоги Майдану, звісно, окрім того, що на перевиборах проголосувати за правильних кандидатів. Бо всі пам'ятали 2004-й і не хотіли повторювати той сумний досвід.

Форум Євромайданів не мав грошей на організацію, але хотів, щоб до Харкова приїхали активісти звідусіль. Власним коштом. Без централізованого звезення і добових. Особисто ми знали, що це можливо — адже саме так у 2007-му організували збори «Україна — зона культурного лиха». Політики не здатні були зрозуміти такого підходу в принципі. Пізніше на київському засіданні Форуму Юрій Луценко особисто опитував учасників щодо того, хто сплатив їм дорогу, і ніяк не міг повірити, що вони приїхали власним коштом.

Форум Євромайданів у Харкові став результатом великої роботи передусім харківського Майдану, який до того ж працював над з'їздом у напівпідпільний спосіб. Адже місцева влада дуже стривожилася такою подією.

Сергій Жадан: «Відбувся Форум, який показав, що події переходять на інший рівень. Вперше ми у Харкові побачили „тітушок“, відчули жорсткий тиск влади. Вперше з'явився на поверхні „Оплот“ — їхній лідер Жилін особисто приїздив, із Соболевим у них була сутичка біля клубу „Інді“. Тоді ж хлопцю із нашої охорони вибили око, ми зібрали гроші — вперше збирали комусь на допомогу, це була перша жертва „тітушок“. Бо до Форуму їх у Харкові не було».

На честь делегатів Форуму вздовж проспекту вишикували бюджетників із плакатами та гаслами проти Євромайдану. Бідолашні тітоньки мерзли та мокли під дощем, а ми дивились у вікно автобуса і не вірили, що це все — на нашу честь. У Харкові оголосили тотальну мобілізацію задля того, щоб зупинити дві сотні делегатів Форуму.

Сергій Жадан: «Проти нас зганяли людей. Стадо бюджетників ганяли за нами вулицями, і це було страшенно сумно. Спочатку ми поїхали в автотранспортний технікум, де домовились про зал. Місце тримали у таємниці, але, коли зібралися, начальнику подзвонили, аби нас не пускав. Тоді поїхали до однієї церкви, нас туди спочатку пустили, але проводити засідання можливості не було. І тільки владика Ісіченко погодився пустити. Потім „тітушки“ атакували цю церкву — символічно, як на мене».

Справді, відкриття Форуму відбувалось у Свято-Дмитрівській церкві УАПЦ на тлі штурму «тітушками» головного входу. На Форумі зібралися дві сотні людей із двох десятків українських Євромайданів. Після засідання ми пройшлися колоною вулицями Харкова під кримськотатарським та українським прапорами — саме так, першим несли кримськотатарський, бо в нього держак був кращим. Кримськотатарська делегація виглядала тоді дуже колоритно.

Рустем Аблятіф: «Зателефонував Рефат-ага [Чубаров], сказав, що ми посилаємо молодь і просимо, щоб ти поїхав як дядько з ними від імені Меджлісу. І ми поїхали втрьох. Питаю хлопців: а ви прапори берете? Беремо, але немає вудки. Ну в мене була вудка з часів Помаранчевої революції. Ідемо на харківський потяг із вудкою, на мене всі люди дивляться».

Пам'ятаємо, як у церкві, коли всі чекали, поки вирішиться питання, де проводити засідання, троє кримців почали творити намаз. Для більшості з нас це стало просто вибухом, виходом в іншу реальність. Бо ми раптом побачили: люди наші, але інші. Інші, але наші.

Рустем Аблятіф: «Від Харкова у мене залишилися позитивні спогади і гарні враження. Попри ті негаразди. Я побачив, як ситуація відрізняється від кримської: ми там спокійно проводимо акції — ну, хіба прийдуть, покричать. Пам'ятаю, здивувався — так впадали в око ці „тітушки“, вони що, в одному магазині одягаються? Бюджетники вздовж проспекту під дощем із плакатами. Ідемо у хвості колони і чуємо, що бюджетники отримали сигнал, що можна закінчувати. І вони, радісні, тікають».

Автомайдан теж узяв участь у Форумі, сплутавши карти харківській міліції.

Іван Філіпович: «Від Автомайдану відокремилася група, яка їздила Україною. Ми поїхали у Дніпро, Запоріжжя, а потім на Форум Євромайданів до Харкова. У Дніпрі були на мітингу, у Запоріжжі поїздили містом, там усе було спокійно щодо нас, а от до Харкова ми потрапили у день Форуму Євромайданів. Ми приїхали без широких анонсів і трохи поламали плани міліції, бо вони не могли зрозуміти, що відбувається: десь у них відкривається Форум, а тут раптом з'являються машини з майданівськими прапорами і починають їздити містом. За нами одразу приставили хвіст. У Харкові в мене є товариш, який має хостел, і ми домовилися, що переночуємо там за символічну ціну, просто щоб персоналу щось заплатити за роботу. Ми якраз пікетували харківський торговельний центр „Караван“, коли товариш приїхав і каже: подзвонив із міліції приятель, він там заступником управління, сказав, щоб я нікого у себе не розміщував і щоб ви сьогодні їхали з Харкова. Хтось стуканув чи його прослуховували. Ми зрозуміли і, щоб не підставляти його, поїхали на Полтаву. Там однією із головних активісток була художниця Юлія Петушинська, батько якої, комуніст, приходив на Майдан і вони там сварилися. Вона хлопців наших розмістила. Наступного дня був мітинг, ми виступали. Метрів за 40 від сцени стояли менти, я сказав, що, коли був молодим, служив у ВВ, захищав спокій батьків цих хлопців від зеків, а тепер вони зека захищають від мене. Світ перевернувся».

За два дні роботи Форуму у Харкові ми з колегами мали багато пригод — і блукання містом в оточенні «тітушок», і сутички із застосуванням газу, і мітинги бюджетників, і блокування автомобілями, й обкидування яйцями, і автобуси-глушилки з радянською музикою, і напад на книгарню — як то кажуть, до кольору, до вибору. Але найбільше враження, безперечно, справив штурм Свято-Дмитрівського храму УАПЦ, який надав свою трапезну під засідання.

Міф про те, що Європа й Америка нам допоможуть, витав на Майдані з першого дня. Але, читаючи тодішні інформаційні повідомлення, на жаль, бачиш зовсім іншу картину.

«Правий сектор» з'явився раптово і нізвідки. До початку Євромайдану і навіть у його перший день ніхто не чув про таку організацію, а вже за тиждень ця назва не сходила з перших рядків повідомлень ЗМІ. Однак справжній зоряний час почався для ПС від Водохреща, або ж Вогнехреща, коли повстанці вперше пішли на штурм міліцейських шерег на Грушевського, і тривав аж до травневих виборів Президента, які створена на базі «Правого сектору» партія та її лідер програли.

Коли незадовго до згаданих виборів ми приїхали до рідного Очакова на Гробки, чи, як їх звуть у нас, Проводи, сусіда по рідній вулиці Хетагурова авторитетно роз'яснив нам, що Революцію зробив «Правий сектор», який пройшов підготовку у Польщі та Литві. Переконувати містечкових експертів у протилежному — дарма праця, але ще тоді ми вирішили дослідити історію легендарної організації, а також з'ясувати, що з міфів про «правосеків» правда, а що — ні.

Ну й звісно, насамперед звернули свої запитання до керівника й одного із засновників організації — Дмитра Яроша.

Дмитро Ярош: «Ми, умовно кажучи, створили майданчик для радикальних людей, перший банер намалювали на простирадлі і повісили на пам'ятник Кию, Щеку та Хориву. Біля нього і розташувалися — вели пропагандивну роботу, намагалися друкувати листівки, роз'яснювали людям, вели усну агітацію, щоб усе це не перетворилося на танцюльки, як цього хотів дехто. Перше — ставили на пропаганду, як учив Бандера, а друге — на готовність до силового опору, бо розуміли, що без того не обійдеться. Це з Кучмою можна було маневрувати, а донецькі — пацани серйозні. Наші хлопці пройшли і тюрми, і таке інше, тому ми розуміли, з ким маємо справу».

Нібито зрозуміло, але залишається питання: ким насправді є оці згадані «ми», які стали називати себе «Правим сектором».

Кирило Дороленко: «28 листопада я був у Києві. Ми, тобто „Тризуб“, „Січ“, члени „Свободи“, ультраси, праві організації, зібрались о 18-00 біля пам'ятника Кию, Щеку та Хориву, де й було ухвалено рішення про створення „Правого сектору“. У нас ще не було прапора, ми взяли біле простирадло, на якому червоно-чорною фарбою написали „Правий сектор“, натягнули біля пам'ятника, наші хлопці поставили табличку „Якщо не ти, то хто?“ і сказали, що це буде зона „Правого сектору“, тому що ліберали з ліхтариками нас уже втомили. Годі співати, давайте робити щось радикальніше. Це не була політична чи громадська організація, це був сектор правих напрямів руху — консерваторів, ультрасів, націоналістів, свободівців, оунівців, кунівців — усіх, хто мав націоналістичний чи правий напрям ідеології. Це була спільна формація. Ми сказали: досить сперечатися, хто мельниківець, хто бандерівець, у нас є спільний ворог — Янукович. Тут будуть гуртуватись усі праві, щоб ми не мали стосунку до всієї цієї ліберальної тусовки. Ми тоді разом створили цей сектор, але потім розділились, і 1 січня марші на честь Бандери відбувалися нарізно — окремо „Свободи“, окремо — ПС».

Дмитро Ярош: «Ми створили на печатках координаційну раду, але реальне лідерство було за „Тризубом“, це визнавали й інші середовища. Це були організації по 100-200 людей, були й більші. Багато людей, так би мовити, перетікало — підійшли, потім відкотилися, потім інші підійшли, або ж ті самі. До „Правого сектору“ ввійшли „Тризуб“, УНСО, „Патріот України“, це з відомих організацій, підтягнулися хлопці з так званого „Білого молоту“ (але там були особливості спілкування, були нормальні діти, але були й люди з кримінальною свідомістю, адже революція виносить багато піни)».

Парламентська «Свобода» досить швидко відкликала своїх членів, які приєдналися до ПС, а ті організації, що залишилися, не представляли серйозної політичної сили — ані разом, ані поодинці. Точно так, як і їхні союзники — вболівальники, яких часто замість іноземного слова «ультрас» називали просто хуліганами.

Дивним виглядає альянс політичних націоналістичних організацій та футбольних уболівальників. Однак цей союз виявився настільки усвідомленим і міцним, що знайшов свій відбиток навіть у назві організації.

Олександр Данилюк: «Якщо стоїш під стелою Незалежності, справа бачиш газон, ми звідти скинули ментів, і в нас там стояли столи реєстрації і таке інше, а нижче розмістилися „Тризуб“ і компанія. Андрій Козюбчик прийшов до мене і сказав: скажи, хай усі націоналісти збираються у нас біля фонтану. Оскільки це від стели був правий сектор, я так зі сцени і сказав, щоб збирались у правому секторі. Прийшов Козюбчик, каже: ми вирішили так і назвати. Це класно. Правий сектор».

Андрій Козюбчик, позивний «Орест» — член «Тризубу», загинув у серпні 2014 р. біля Пісків під Донецьком. За свідченням Андрія Пастушенка (позивний «Сивий»), яке цитує Вікіпедія, словосполучення «Правий сектор» уперше зі сцени вжив Володимир Стретович 25 листопада, коли міліція боролась із спробами встановити намети: «Хлопці-націоналісти, тримайте правий сектор!» — тобто захищайте праву сторону! Щоправда, тут треба зауважити, що сам «Правий сектор» утворився лише наступного дня.

Дмитро Ярош: «Це було колективне рішення Козюбчика, Луцака та інших, вони вирішили назвати „Правий сектор“. Приходять до мене і кажуть: „Правий сектор“. Питаю: по-перше, чому сектор? Бо я ж не фанат. Мені: це футбольне, бо ультраси — одна з наших провідних сил. Зрозуміло, що для мене це зовсім не підходить, але я іду назустріч молоді. От і вийшло, що „Правий“ — це права орієнтація у політиці, „сектор“ — щоб задовольнити фанатів».

Що ж було спільного у вболівальників та радикальних націоналістів? Чому цей альянс виявився настільки міцним, що ми не чули про жодні суперечки чи конкуренцію у лавах ПС, поки справа не дійшла до формування партії та участі у виборах?

Дмитро Ярош: «ПС за великим рахунком — це втілення самоорганізації українського народу. Завжди існує центр, який дає імпульс для розвитку тієї чи іншої події, як це було в історії України, починаючи з яких-небудь ще скіфських часів. Зрозуміло, що з нічого не буває нічого. Коли Янукович прийшов до влади, „Тризуб імені Степана Бандери“, націоналістична, військово-патріотична організація, його влади не визнала, і для того були передумови. Ми брали участь у Помаранчевій революції — я командував „Народною вартою“, забезпечували периметр, робили заходи контррозвідки».

Цікаво. Виявляється, що ми особисто у 2004-му були підлеглими Яроша, але довідалися про це лише тепер. Річ у тім, що під час Помаранчевої революції ми пристали до загону, який займався охороною периметра Майдану, зокрема викривав оперативні засідки ментів. Однак там ми були звичайними рядовими, тому з командиром і не зустрілися.

Проте з того часу всі ми подорослішали та порозумнішали.

Дмитро Ярош: «Ми бачили, що народ, як кролик перед удавом, стоїть перед режимом Януковича. Це була потужна машина, вибудована за допомогою Путіна. Репресії радикалізували нашу свідомість та діяльність. „Тризуб“ — це не та організація, яка просто б'є морди. Ми видавали книжки через видавництво „Відродження“, були присутні у публіцистиці, журналістиці, ми не ставили за мету досягнення партійного результату, але діяли заради об'єднання суспільства, щоб спробувати у нашій неоколоніальній системі зробити революційні зміни, щоб здобути Українську Самостійну Соборну Державу, державу української нації на українській землі, в якій кожному її громадянину буде забезпечено свободу, справедливість і добробут. Усе за Бандерою. Ми вибудували систему. Але коли у вересні 2013-го я звертався до знайомих підприємців, які допомагають нам і нині, із планом революційних дій, які ми збиралися проводити, і прохав дати трохи грошей, щоб ми могли об'їхати Україну, піднімати людей, вони сказали: ви з глузду з'їхали, яка революція?

На початку революції „Тризуб“ нараховував десь 500-600 осіб особового складу різного віку, різної підготовки, люди були і в обласних центрах, і у райцентрах. Це була парамілітарна структура — штаб, ройові, чотові, сотенні, дисципліна. Був і резерв — наприклад, лише через кам'янський „Тризуб“ із 1994-го по 2013-й пройшло шість сотень людей. Ми не стягували всіх до Києва, бо не виключали й партизанської війни — готували бази і таке інше, ми не відкидали можливості такого розвитку подій».

І чим, скажіть, будь ласка, така організація може привабити вболівальників? Тим, що має досвід бійок із міліцією? Коли ж і як сталося, що українські націоналісти і футбольні ультрас настільки зблизилися?

Костянтин Василець: «У нас завжди були контакти з фанами, молодь приходила до одеської „Свободи“ через футбольні кола, бо це — субкультура, яка потребує дій, вони шукають організацію, яка буде відповідати їхнім запитам. Фанати — люди з характером, із послідовними діями, і саме з такими організаціями вони й хочуть мати справу. В Одесі була й проросійська фанатська організація. Але тут є великий внесок Максима Чайки, який почав пропагувати серед фанатів українську ідею і тягнув людей на наш бік. У 2008-2009 роках це протистояння досягло загострення. У Чайки була своя група, у них постійно відбувалися сутички з проросійськими силами, під час однієї такої бійки він і загинув у квітні 2009-го. Сам Чайка не був у жодній партії, мав громадський рух „Січ“, працював із фанатами. Коли він загинув, мені було 15 років, я ще навчався у школі, і це вбивство змусило мене розбиратись у тому, що відбувається навколо. Тоді я почав цікавитись історією, політикою, потім звернув увагу на націоналізм. Смерть Максима справила на мене неймовірне враження — чому в незалежній Україні вбивають українця? А потім приходить міліція, нас зганяють у зали і пояснюють, як погано бути націоналістом, як погано виходити на вуличні акції».

А от і пресове повідомлення тих часів.

Безперечно, вирішальним моментом Революції стали захоплення обладміністрацій, які розпочалися 23 січня одночасно у кількох областях.

Ми підходимо до дослідження іще одного феномена української Революції — медичної служби. Кожен, хто був на Майдані, бачив людей із червоними хрестами на футболках та касках. Але насправді ми навіть не уявляємо, наскільки це велика робота — організувати дієву медичну службу на абсолютно добровільних засадах.

Вадим Васильчук: «Після розгону 30 листопада ми зібрались у Михайлівському соборі. Тоді медична служба фактично і народилася, бо раніше поранених не було, нас ніхто не бив. Першим зголосився хтось із волонтерів, потім почали підходити медики. Пам'ятаю, скільки перекису водню нам принесли, просто ящики. У Соборі столи поставили. Прийшов дядько — кров на обличчі, рука висить. Устим Голоднюк, якого потім, 20 лютого, застрелили, прийшов перемотаний бинтом, щасливий, що не поїхав, що був на вістрі, захищав Україну, як справжній козак, а що голову розбили — то таке».

Із нашим головним свідком, нині народним героєм України Всеволодом Стеблюком ми познайомилися в Українському домі наприкінці січня. Він попросив організувати поетичний вечір для психологічної реабілітації постраждалих на Майдані, а потім тихцем зізнався, що є діючим полковником міліції.

Всеволод Стеблюк: «На Майдані я працював інкогніто, бо на той момент був професором кафедри криміналістики та судової медицини академії МВС і мав звання полковника міліції. Полковник міліції на Майдані — самі можете уявити. Офіційно медична служба Майдану утворилася 1 грудня після того, як люди зайшли у Профспілки. Тоді там зібралися люди, які були у медслужбі під час Помаранчевої революції, у медичній комісії Руху ще 1989 року — Олег Мусій, Станіслав Нечаєв, Олег Гаврилюк, Олена Євстигнєєва приєдналася, свободівець Андрій Гук. На Майдан вийшла неймовірна кількість людей, і треба було починати щось робити. У Профспілках зібралася дуже потужна команда керівників, службу очолив Святослав Ханенко, депутат від „Свободи“ — він не заважав працювати, але тримав нас у курсі, що там вирішили великі люди у штабі. Кілька разів приходив Тягнибок, я його спитав: ну що, згадуєш, як на студентському майдані у 1991-му разом працювали? Через зайнятість в Академії я не мав можливості взятися за організаційні моменти, сказав, що буду чергувати як лікар. Основний медпункт був у Профспілках на третьому поверсі. Але паралельно з'явились, як ми їх називали, „дикі“ медики — це люди, які не могли показати диплом про медичну освіту. Вони переважно ходили Майданом, виявляли хворих, розносили пігулки — зрозуміло, у періоди затишшя. Їм допомагала Ольга Богомолець — спочатку медикаментами, потім білі каски з'явилися. Футболки „Медична служба Майдану“ та „Швидка медична допомога Майдану“ привезли львів'яни, їх переважно носили „дикі“, наші цим не переймались. Офіційно ми називалися „медична служба Штабу національного спротиву“, були офіційною структурою Штабу».

Як уявляє роботу медиків більшість із нас? Дуже просто: сидиш у медпункті, поки прийде хворий чи поранений, а тоді на ньому демонструєш щось із репертуару доктора Хауса. А насправді...

Всеволод Стеблюк: «Фармацію Майдану взяли на себе Наталя Шолойко, тоді директор музею-аптеки на Подолі і доцент медичного університету Богомольця, та Олена Золотова з київського КП „Фармація“ — вони робили заявки на ліки, сортували те, що звезли, розподіляли по медпунктах. Перед тим, як допустити лікаря до роботи у медпункті, обов'язково перевіряли наявність у нього диплома, сертифіката — це було суворо. Існувала своя санстанція, яка ходила наметами, з'ясовувала, чи не завелися воші, чи нема інфекцій, і до їхньої честі, зауважу, що на Майдані не було жодного спалаху інфекційних захворювань. При такому скупченні народу. Це феномен. Тому що все контролювалося. Санстанція перевіряла буфети, щоб там були одноразові рукавички, щоб дотримувалися правил. Потім з'явилася психологічна служба Майдану. Психіатр Володя Погорілий організував психіатрів, психологів, які потім стали психологічною кризовою службою, їхня основна база була у готелі „Козацький“».

Медична служба жила за загальним ритмом Майдану — від загострення до загострення.

Всеволод Стеблюк: «Під час першого штурму 10-11 грудня сильно поранених не було, медичної допомоги надавати особливо не було кому. Переважно штовхалися. Мене тоді затисли між двома кордонами внутрішніх військ, приперли до барикади, тому я особливо нічого не бачив, колихався разом з усіма. А перед Новим роком ентузіазм людей почав згасати, бо у всіх робота, медики не могли залишатися так довго, були проблеми з тим, кого поставити чергувати у медпунктах».

Це складно собі уявити — вдень працювати медиком, а потім у вільний час іти на Майдан, щоб там знову працювати медиком. Особисто ми на Майдані повністю міняли рід занять — працювали руками, спілкувалися з людьми, це було своєрідною психологічною розрядкою. Але в медиків професія особлива. І складається з несподіванок.

Янукович ішов у президенти з гаслом «Почую кожного», отож ми вирішили дослідити, як він виконував цю свою передвиборчу обіцянку у вирішальні для країни моменти під час Революції.

Переговори Майдану з Банковою завжди були дражливим моментом — хтось вважав їх зрадою, хтось сподівався, що влада нарешті прислухається до людей. Але, як виявляється, розмови не обмежувались офіційними контактами з Адміністрацією Президента.

Олег Тягнибок: «Обмін думками з представниками влади був постійним навіть під час Революції. Ми зустрічалися в парламенті, в коридорах, відбувалося багато неформальних розмов з їхніми представниками незалежно від того, були вони уповноважені чи ні. Кожен депутат є членом комітету, наші депутати зустрічалися на засіданнях комітетів і говорили не лише про законопроекти, а й про загальну політику. Усі члени „Свободи“ мали подібний діалог, крім того, у такий спосіб ми збирали інформацію, що хоче робити влада, а вони, відповідно, отримували інформацію про нашу позицію. І з багатьох питань Єфремов і Рибак давали зрозуміти, що мають отримати „добро“ нагорі. У них жодне рішення без цього не ухвалювалося».

Але ж «Свобода» на той час мала у Верховній Раді власного віце-спікера. Хіба він не міг знайти партнерів, у яких було достатньо повноважень, щоб розмовляти по суті?

Руслам Кошулинський: «Найбільше з владою контактував Турчинов. У мене були контакти на рівні офіційних засідань. За протоколом Голова сідає за стіл завжди із заступником. А неофіційно до мене ніхто не звертався. Це було демонстративно і принципово, а мені й не дуже треба. Один раз до кабінету заходив Калєтнік, і це все. Він прийшов щодо питань портретів Шухевича та Бандери. Спитав: якби я повісив собі Леніна? Я сказав — ви ж не ідейний комуніст, ви ж насправді прихильник НЕПу. Мене максимально обмежили в можливостях, навіть із повноважень у мене забрали комітет банківської справи, який за регламентом мав бути у моєму керуванні».

Можливо, саме тому перші перемовини під час Майдану відбулися з ініціативи третьої сторони — колишнього Президента Леоніда Кравчука. І це були навіть не переговори, а круглий стіл із залученням громадськості.

Думка про те, що владу можна змінити у мирний спосіб, зміцніла в наших головах після перемоги Помаранчевої революції. Ми тоді увірували у ненасильство кшталту Махатми Ґанді та споконвічну українську миролюбність.

Щоправда, Олег Рибачук відкриває нам дещо інші механізми, які призвели тоді до безкровної перемоги.

Олег Рибачук: «У 2004-му кровопролиття не було, тому що Кучмі дуже чітко дали зрозуміти, що не варто. Коли пішла тоді команда, вже внутрішні війська отримали по два магазини з бойовими патронами, їх тисяч 18 на Окружній зібралося, Кучма припинив брати трубку. Йому держсекретар США Пауелл телефонував — а він не відповідав. Я цю історію довідався від американській послів та високих дипломатів уже років за 5-6 у Вашингтоні у приватній розмові. Відбулася цікава річ. Пауелл дзвонить — Кучма трубку не бере. І тут однокласниця Людмили Миколаївни, яка мешкає у Лондоні, дуже близька подруга, подзвонила їй, щось там поцвірінькала, а потім каже: ти не можеш зробити Льоні сюрприз? Запиши оці цифри та літери, покажи — йому буде приємно. І Кучма за півгодини вийшов на зв'язок. Це були номери його закордонних рахунків. Це дуже просто було зроблено, з усмішкою я цю історію і почув. Якби подібні речі зробили із Клюєвим, влада поводилася б інакше. У 2005 році це їм показали: якщо перейдете межу, майте на увазі. Механізми були на Аль-Каїді відпрацьовані. Є директива Євросоюзу про боротьбу з брудними грошима. Там усе виписано».

Звісно, телефонний дзвінок дружині Кучми навряд чи може вважатися «немирним» засобом, та й блокування закордонних рахунків — теж. Утім, якщо до подібних мирних засобів вдається світовий лідер із потужною армією — це одне, а коли народ України самотужки протистоїть антинародному державному апарату — це вже зовсім інше.

Інформаційна компанія Євромайдану почалася буквально з перших хвилин і від соціальних мереж швидко перейшла до друкованої продукції — листівок, газет, наліпок.

Олександр Данилюк: «Я приїхав на Майдан — а під стелою навколо сцени вже охорона. Тому ми не стали лізти на сцену, щоб не почали кричати, що ми хочемо захопити їхній протест. Ми вирішили піти шляхом м'якої сили — почали друкувати наліпки, щоб формулювати вимоги часу. Провладні провокатори раділи, що ми, як їм здавалося, не ліземо у їхні брудні справи».

Листівки та інші агітаційні матеріали розробляли всі без винятку партії та організації, які брали участь у київському та регіональних Майданах. Але, крім того, ініціативу на себе брали і пересічні люди — зокрема, ми у своїх архівах знайшли два макети листівок, які розробили тоді для того, щоб кожен зміг удома надрукувати на принтері кілька штук та кинути сусідам у поштові скриньки. І таких ініціатив було безліч.

Окрім агітації, Майдан проводив протести біля державних установ, які були розташовані далеко від лінії барикад, із метою тиску на чиновників та рядових виконавців.

Ще влітку 2013-го на запит «коктейль» український Гугл одразу пропонував: «коктейль Молотова рецепт». Ми й самі грішні — шукали та розповсюджували інформацію про «мирну» зброю — пращі, коктейлі і таке інше. У глибині душі ми розуміли, що без насильства не обійдеться, бо надто добре уявляли собі звички кримінального середовища, яке прийшло до влади. Але кожне вино повинно перешумувати, а шумування — процес природній і тому повільний.

Народна творчість у пошуку «мирних» засобів захисту і нападу під час Революції дійшла, мабуть, до унікального рівня у світовій історії. Хто й коли міг би передбачити, що автомобільні покришки стануть такою ефективною зброєю? А будівельні каски? Ми намагалися придбати їх вже у грудні, але продавці будівельних супермаркетів тільки руками розводили — все вже куплено. Щоправда, окуляри та респіратори ми таки купили. Салюти, які так настогидали киянам під час Нових років та Днів Києва, також перетворилися на ефективну зброю, нам випало навіть бачити пускову установку для наведення пакетних феєрверків, зроблену зі звичайної лопати для снігу. Саморобні вогнемети з балонів теж були — щоправда, у дії їх ми не побачили. Захисні обладунки на руки та ноги із глянцевих журналів — навіть гламур знайшов своє застосування. Ну а розмаїття кийків та ціпків, булав гідне експозиції не одного історичного музею — щоправда, з важливою особливістю: усе це була зброя ударна, ані шаблі, ані списи, ані сокири практично не використовувалися.

Пилип Іллєнко: «Весь Майдан відбувався хвилями — загострення, потім затишшя. І кожне загострення відсувало далі червону лінію, яку під час усіх протестних рухів протягом Незалежності не переходили. А закінчилося втратою усіх моральних обмежень з боку влади, коли почали стріляти в людей. Це була спіраль, де кожен виток піднімав градус і вів до такої трагічної розв'язки. Після кожного витка цієї спіралі, кожного загострення, мене не полишало відчуття, що це не кінець, що буде щось іще, я був переконаний у цьому з якихось дивних міркувань драматургії. Я розумів, що це ще не розв'язка, з обох боків ситуація дійшла до такого протистояння, що напівмірами жодна зі сторін уже не могла задовольнитися. Тобто, з одного боку, ішла ця спіраль, а з другого — інша спіраль: велика кількість людей, які прийшли на Майдан, усе більше починали жити внутрішніми законами великої кількості людей, які не залежать від впливу політичних лідерів цього руху, ані від тих людей, які намагалися знищити цей рух. Думаю, це — унікальне явище, яке можна порівняти хіба із взяттям Бастилїї у Франції чи Бостонським чаюванням в Америці. Такі явища не завжди перебувають у площині раціональній, бо все це надзвичайно емоційно, і колективна емоція стає непередбачуваною, некерованою, але вона має надзвичайну потугу, її не можна зупинити чи спрямувати в інше річище. Тому я не вірю у теорії змови, що, мовляв, це все хтось організував, хтось проплатив, бо я був свідком того, як це починало жити власним життям, і ніхто до кінця не розумів процесів, які йшли всередині натовпу. Натовп — погане слово, бо це був радше організм. І люди в ньому були надзвичайно різні — і за віком, і за місцем проживання, і за мовою спілкування, і за соціальним статусом, і за освітнім рівнем. Це досі мене надзвичайно цікавить. Це, мабуть, ефект великої маси людей, охоплених однією метою, і ця маса починає формувати всередині себе якісь нові соціальні закони, які дуже швидко діють — один поштовх, миттєво щось обертається в іншому напрямку, і його неможливо ані контролювати, ані зупинити».

Українці — мирні люди, і ми в цьому ще раз переконались. Але насильство на Майдані і справді розвивалося циклічно. У який же момент було зірвано отой запобіжник, який перетворив мирний Майдан на озброєну, оточену барикадами фортецю, а каміння і коктейлі Молотова стали основним аргументом у розмові із владою?

Руслан Кошулинський: «Вони не могли зрозуміти — перший раз ще біля Укрдому під час Мовного майдану. Вони знали, що всі політики набирають масовку. Але тоді вперше виник спротив. Вони самі вірили, що на Майдані куплені люди, треба лише тупнути ногою».

Гортаючи стрічку новин того часу, переконуєшся, що перші спалахи насильства з боку мітингарів були все-таки раніше, ніж побиття студентів і зачистка Євромайдану.

Аналізуючи революційні події 2014 року, ми раптом із подивом з'ясували, що вищий законодавчий орган країни — Верховна Рада — відіграв тоді одну з ключових ролей, і що важливо — на всіх ключових етапах протистояння.

Голосування депутатів 16 січня, проведене руками з усіма можливими порушеннями норм та процедур, не тільки стало детонатором початку бойових дій у Києві та по всій Україні. Воно також показало, що в країні більше не існує парламенту як самостійного органу влади. Що всі рішення ухвалюються на Банковій і потім за допомогою дресированих депутатів, які тиснуть кілька кнопок одночасно під керівництвом координатора парламентської більшості Чечетова, їм надається нібито легітимність. І рішення ці можуть суперечити не тільки законам чи Конституції, а й навіть здоровому глузду.

Проте трохи більше, ніж за місяць, 20 лютого, Верховна Рада, ніби птах-Фенікс, постала з попелу і не тільки відновила власні повноваження, а і своїм рішенням усунула від влади Президента, призначивши нові вибори. Саме так було забезпечено максимальну легітимність зміни влади в Україні.

Зверніть увагу — обидва згадані по суті протилежні рішення ухвалював один і той самий склад Ради, і багато хто з депутатів голосував як за перше, так і за друге.

Об що ж саме розбилася лебедина вірність депутатів Януковичу?

Першим серйозним сигналом стало, звісно, січневе повстання на Грушевського. Тоді багато хто зі складу більшості почав коливатись, а після перших смертей на Майдані опозиційні сили спробували навіть створити механізм перетягування провладних депутатів у коло власного впливу. Було проголошено про створення «Народної Ради України».

Для того, щоб зрозуміти, що насправді відбулось у Криму, варто почати з самого початку.

Рустем Аблятіф: «На Євромайдан Крим зреагував важко. Там домінувала Партія регіонів та російськомовне населення, яке сприймало вороже і євроінтеграційний рух, і українську ідею загалом. Існував міф про 600 тисяч українців у Криму, але я кажу: скільки людей 9 березня виходить до пам'ятника Шевченку — от стільки українців у Криму. Ми туди регулярно виходили, мої діти читали вірші, але нас було небагато. Збиралися на площі Леніна у Сімферополі, буквально з перших днів. Кілька десятків людей. Але у Севастополі було лише 10-15 людей, у Ялті так само, вони періодично приїздили і, коли бачили нас у Сімферополі, казали: о, як вас багато! Збиралися кожного дня. Моя дружина дуже обурилася подіями і перша пішла на Майдан. На другий день пішов я, ми намагалися бути щодня, якщо не можемо вдвох, то хоч би один із нас. Сімферопольський Майдан підтримували футбольні фанати, у них реноме хуліганів, і був смішний випадок: регіонали намагалися підбурити фанатів, щоб прийшли і нас розігнали, а вийшло навпаки — вони прийшли, впіймали якихось провладних і надавали їм».

Цікаво, що на Донеччині протести починалися синхронно із Києвом.

Той, хто прочитав два попередніх розділи, певно, зрозумів головні причини поразок у Криму та на Донбасі. По-перше, це сподівання на «дядю з Києва» — емісарів, силовиків, політиків, які мають вирішити проблему. А по-друге — пасивність місцевих українських активістів.

І тут варто проаналізувати досвід регіонів-переможців, які, безперечно, значилися в окупаційних планах північного сусіда, але не допустили у себе поширення російської чуми.

Омріяний Москвою кордон майбутнього розколу України ще за часів мирного Майдану «спалив» регіонал Добкін:

Ну й нарешті ми з вами, шановні читачі, дійшли до питання — хто і як скористався перемогою на Майдані? Звісно, передусім нас цікавлять найвищі ешелони влади.

Пам'ятаєте, як Майдан вимагав від сцени визначитись і запропонувати одного лідера замість нерозлучної тоді трійці Кличко-Яценюк-Тягнибок? Як Яценюк у відповідь говорив, що один лідер уже є і це — український народ?

Проте ми з вами дорослі люди і вміємо читати поміж рядків. А поміж рядків можна прочитати, що вже тоді, задовго до перемоги, йшов політичний торг.

Руслан Кошулинський: «Яценюк та Кличко конкурували за президентство, Олег ставився до цього без амбіцій, і часом йому доводилося їх стримувати, щоб вони там, як кугути, не почубилися. Бо Кличко одразу стартонув у Президенти, а Яценюк побачив, що той стартує, то давай і собі. Так на Майдані почалася піар-кампанія до виборів. Але ж треба робити роботу, щоденну прагматичну організаційну роботу, і якщо ще й Олег включиться у передвиборчу боротьбу, хто буде робити цю роботу на Майдані? Ми розуміли, що нас із політичних сил найбільше на Майдані, і якщо ми включаємося у піар, тоді вже все. Тому вирішили: гаразд, ви — прем'єр і кандидат у Президенти, Тягнибок — голова ВР».

Андрій Мохник: «Усе просто. Три політсили — три посади. Президент, голова ВР, прем'єр. Тему президентства качав Кличко, йому опонував Яценюк. На публіку казали про єдиного кандидата, але кожен мав на увазі себе. Тягнибоку обидва казали: давай, давай, підтримай! А він питав: де гарантія, що коли я підтримаю, ви виконаєте те, що обіцяєте? Нема гарантії. Ми ще у 2012-му казали, що претендуємо на голову ВР. Ця посада не була цікава тоді ані „Батьківщині“, ані УДАРу».

Таку конфігурацію влади обговорювали і політичні аналітики — у разі перемоги, звісно. Але вголос її проголошено не було — штаб тягнув час, чим викликав усе більше роздратування Майдану. Та після перемоги рішення вже не можна було відкладати.

Ігор Кривецький: «„Свобода“ була клеєм між УДАРом та „Батьківщиною“. Вони постійно конфліктували через посаду Президента. Тягнибок сказав: домовтеся між собою, я підтримаю будь-кого. Ми сідали пару разів: давайте домовлятись. І Яценюк із Кличком торгувалися між собою. Кличко мріяв про Президента, Яценюк врешті задовольнився прем'єрством, але потім вони зметикували, що голова ВР — це виконувач обов'язків Президента до виборів».

Ситуація у владі тоді й справді склалася цікава. У трійці найвищих посад країни спікер виглядає найменш впливовим і тому політичні партнери досить легко віддали це місце «Свободі», зосередившись на розподілі перших двох. Але відставка Януковича ставила все з ніг на голову. Бо у разі, коли обраний Президент не може виконувати своїх обов'язків, вони покладаються на голову Верховної Ради.

І тоді на політичній авансцені з'явився несподіваний гравець.

Андрій Мохник: «Потім нам сказали, що Захід і Росія не сприймуть, коли націоналіст буде головою ВР. Який вихід? Турчинов запропонував: я порулю, ситуацію візьмемо під контроль, а десь за місяць після того будемо готові віддати посаду».

Руслан Кошулинський: «Турчинов сказав: за вас не проголосують, тут уже Крим починався, тому давайте місяць-два, поки все устаканиться, тоді ми проб'ємо більшість, бо вас має підтримати більшість, ви ж радикали, фашисти, ксенофоби, антисеміти — образ же такий ліпився — і тоді вже проголосуємо за Тягнибока. Ми сказали: гаразд. Ми — люди щирі, разом стоїмо, разом воюємо. Це потім уже зрозуміли, що паралельно хлопці працювали в іншому напрямі, тому ми отримали дифамаційну кампанію. Мотивації іншого порядку — ти хочеш змінити Україну, а тут хочуть повернутися до влади. Якщо воювати можна, маючи різні погляди, руйнувати можна разом, маючи різні погляди, то будувати — ні. Досвід кулуарних ігор у них величезний, ми просто не встигали отямитися».

Результат ми з вами знаємо.

Кілька рядків у новинах — це все, що залишається в історії. Хоча справжні живі події завжди багатші емоційно та містять безліч прихованих пружин. Наприклад, одразу після втечі Януковича надійшло таке повідомлення:

Тут Ви можете залишити свої спогади про Майдан та Революцію Гідності для своїх дітей та онуків

Сергій Жадан: «Чому Харків не став Донецьком? Бо місто зачистили від сепаратистів. І Донецьк з Луганськом теж не повинні були перейти під владу сепаратистів. Для цього не було жодних підстав».

Руслан Кошулинський: «Говорили про перші смерті — ну, 5,20... 100? Коли вже влада буде винна? Зрештою таки дійшли до цифри сто. Тиску не було. Санкцій не було. Вичікували аж до масового вбивства...».

Дмитро Ярош: «...люди підійшли: Дмитре, Яник хоче зустрітися... Зустрічалися у тому самому приміщенні, де пізніше я зустрічався з Порошенком... він розповідав про родину сльозу намагався видушити, а я мовчав і слухав, розумів — одне зайве слово, і хана».

Рустем Аблятіф: «Я зустрічався з Чубаровим під час того, як йому телефонував Яценюк. Я — свідок цієї розмови. Чутно було навіть у трубку, як той кричить: „Рефате Абдурахмановичу, я умоляю, тримайте своїх татар не чіпайте русскіх, не чіпайте русскіх“».

Олег Рибачук: «У 2004-му кровопролиття не було, тому що Кучмі дуже чітко дали зрозуміти, що не варто. Коли пішла тоді команда вже внутрішні війська отримали по два магазини з бойовими патронами, їх тисяч 18 на Окружній зібралося Кучма припинив брати трубку. Йому держсекретар США Пауелл телефонував — а він не відповідав...».

Олег Тягнибок: «Нам давали зрозуміти що наш імідж у Європі — фашисти, ксенофоби антисеміти, і будь-який наш крок, який хоч трошки може це підтвердити буде для нас проблемою».