Поезія Сергія Жадана давно стала своєрідною візитівкою сучасної української літератури. Ця книга — 10 поетичних збірок під однією обкладинкою — найповніше на сьогодні видання творів найулюбленішого українського поета. Плисти на хвилях літер, пірнати у вир слів, жадібно хапати повітря й слухати.
Вірші, від яких хочеться плакати, радіти, співати, сміятися й думати.
* * *
Ім’я Сергія Жадана відоме не тільки в Україні, а й далеко за кордоном. Поет, прозаїк, есеїст, перекладач, лауреат міжнародних премій, автор роману, що став найкращою книгою десятиліття конкурсу «Книга року Бі-бі-сі», людина, яка об’єднує Схід і Захід…
Кажуть, Жадан — це взагалі краще, що сталося із сучасною українською літературою. У ваших руках — унікальне видання: найповніше на цей момент зібрання поетичних творів найпопулярнішого українського поета, чиє ім’я та творчість уже давно стали практично символом. Від 1995-го до 2014-го: десять поетичних збірок, об’єднані в книгу. Ліричні, піднесені, меланхолійні, радісні, щемливі, медитативні, пронизливі, незнайомі і наново відкриті для себе вірші. Читайте. Смакуйте кожен рядок. Відчувайте себе живим.
Книга містить вірші з таких видань:
Месопотамія (2014)
Вогнепальні й ножові (2012)
Лесбійки (2009)
Ефіопія (2009)
Марадона (2007)
У.Р.С.Р. (2004)
Історія культури початку століття (2003)
Балади про війну і відбудову (2001)
Пепсі (1998)
Цитатник (1995)
1.0 — створення файла для maxima-library: сканування, обробка зображень — LoxNessi, верстка й вичитування — mirabel.lv, грудень 2018
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
1
2
3
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
І
+
+
+
+
+
+
+
+
+
II
+
+
+
+
+
+
+
+
+
III
+
+
+
+
+
+
І
Їх часто зображували на давніх іконах — у той час, коли святі займалися пророцтвами й дивами, вони займалися економікою. Рибалки й будівельники, військові й торговці, пастухи й безробітні — біблійний пролетаріат, чию присутність дивним чином теж можна розгледіти за діяннями пророків та апостолів. Перебуваючи весь час дещо збоку, займаючись своєю, необхідною для всіх щоденною працею, вони відновлюють храми й переганяють череди, святкують за столами й чинять розбій, ходять урочистими натовпами й слухають випадкових проповідників. Для них, за великим рахунком, усі ці проповіді й виголошуються, адже не будуть проповідники говорити один до одного. Проповідництво — справа публічна, вона так чи інакше передбачає присутність публіки, невтаємниченої та непосвяченої в кухню їхніх осяянь та прозрінь. Саме ця публіка вимагає відповідей та передбачень, чудесних зцілень і неочікуваних воскресінь. Саме ці неназвані персонажі, котрі стоять на групових новозавітних зображеннях за спинами головних дійових осіб, і викликають особливий інтерес, з огляду на власну окремішність, невключеність у прописаний порядок речей, з огляду на свою відстороненість і недовіру до того, що відбувається. Можливо, це загалом особливість усіх групових фото — розглядаючи їх, пізнаючи знайомі обличчя, пригадуючи імена й фіксуючи вирази облич, ти так чи інакше звертаєш увагу на невідомих тобі персонажів, на тих, хто стоїть осторонь, подалі від центру, заступивши за коло й відразу ж ставши напіввидимим, напівприсутнім. А проте кожен із них, тих, хто є на зображенні, хто так чи інакше пристав до загального гурту, опинився в певному місці в належний час, не може лишитися зовсім непоміченим, не може цілком уникнути згадки. Героїв обов’язково потрібно згадувати й називати поіменно. Навіть якщо вони на це не заслуговують.
+
Герої ховаються в темряві, зникають у брамах та провулках, зачиняють двері під’їздів і розчиняються в часі. Героїв складно розрізнити за одягом і поведінкою, за лексикою та жестами, їх не помічаєш на вулицях і в конторах, на вокзалах та критих ринках. Погляд вихоплює їх хіба що з кримінальної хроніки, де вони раптом переміщаються з периферії зображення в самий центр подій, вихоплюються нізвідки, заповнюючи собою простір, ламаючи лаштунки, пробиваючи полотно, на якому зображені горішні маршрути й державні кордони. І ти раптом бачиш, як над ними горить повітря, і тіні лежать у них під ногами, мов прапори ворожої армії, і заводські труби за їхніми спинами випльовують у розгублене небо дим і полум’я щоденної боротьби, і все стає зрозуміло — справжні герої завжди вийдуть із сутінків, аби розбудити тебе від сну та забуття. Вони підірвуть цей світ, знищуючи комунікації й спалюючи вагони, вони громитимуть акваріуми в ресторанах, випускаючи на волю мешканців глибин, вони перевертатимуть поливальні машини й розбиратимуть трамвайні колії, виводячи тебе зі смутку, вони наговорюватимуть свої прості історії, повертаючи до життя, з якого ти так наполегливо тікаєш.
Тому що історії справжніх героїв завжди доволі прості — це історії про народження та родинний затишок, про материнство й батьківську зброю, про міцний усталений побут, про родинні свята і втрати, поминки й колядування, тривожне дорослішання і наростання досвіду, про школу й друзів, кров, залізо та чорну фарбу книжкових сторінок, про чорні кімнати реальності, подвійні стіни й невидимі двері, про ґрати на вікнах твоєї свободи, які ти перепилюєш на уроках праці, про верстати й футбольні м’ячі, про зрізи повітря, за якими чується серцебиття майбутнього, про спроби обібрати тебе, залізти тобі до кишень, витрусити їх, відібрати в тебе твої ще теплі речі, про золотий відтінок жіночої шкіри, про розбиті серця, жовані вулиці приватного сектора, оплавлений сонцем віск передмість, про холод прокидання й вологу механіку літніх туманів, про дощ, який будить її зі сну, про повітря, що нагрівається від очікування, про вербування й пропаганду, про колективну радість криміналу, про спільну вину та особисту відповідальність, про характер і сльози, про рани — вогнепальні й ножові, зашиті й забинтовані, криваві й болючі, про стигми вуличних перестрілок, про сліди від розп’яття на злодійських долонях, про шрами, порізи та опіки, про сліди протесту та непокори, про мітки пам’яті, згадки про облогу та відступ, про смерть у бою і воскресіння в спогадах друзів, про те, що нічого не запам’ятовується таким, яким було насправді, що вся пам’ять цього світу формується виключно нашим бажанням скоріше все забути, про інші важливі речі — історії справжніх героїв стосуються речей важливих і печальних, про які можна і промовчати, але краще все ж таки розповісти.
+
Існує багато речей, котрі об’єднують справжніх героїв і котрі можуть зібрати їх в одному приміщенні, роблячи причетними до тієї чи іншої історії. Скажімо, звички. Звичка спати в одязі, із запаленою сигаретою в пальцях, при ввімкнутому світлі, із псами під ліжком, із павуками в кишенях, доки на кухні полум’я газу випалює світанкові тіні, а в холодильнику лежать заморожені жіночі серця, і ластівки кружляють собі за вікном. Спати й розглядати уві сні священних китів, у чиїх черевах печально сидять, чекаючи свого часу, піймані аквалангісти, котрі так легковажили господніми знаменнями й технікою безпеки. Спати й рахувати дні, які вони мають провести у своїх згорілих помешканнях, перш ніж рушити в черговий похід за славою та багатством, перш ніж їх викинуть на вулицю озвірілі кредитори, перш ніж за ними прийдуть убивці в одязі місіонерів й почнуть змагатися за їхні душі, позбавляючи їх тіл. Спати й розмовляти уві сні з бібліотекарками й охоронцями супермаркетів, із масажистками з підпільних салонів і офіціантками з готельних ресторанів, говорити з батьками, які не пізнають твого голосу, і сусідами, котрі не пам’ятають своєї адреси, шепотітися з ними, викрикувати голосно їхні імена, розлякуючи псів під своїм ліжком.
Або звичка прокидатися по обіді, користуватися чужим посудом і позиченим одягом, простроченими продуктами й чужими мобільниками, читати випадкові книги, знайдені в коридорах, і не відповідати на дзвінки, ввалюватися надвечір у заклади, звідки їх викидали вчора вночі, приходити без попередження в гості до друзів, котрі вчора просили їх назавжди зникнути, намагатися домовитися про кредит із людьми, котрі їх ненавидять, заговорювати з настороженими нічними перехожими, чіплятися до чужих псів, до незнайомих жінок, до недовірливих патрульних. Звичка триматися до останнього апельсинових вогнів нічної торгівлі, теплого заліза кіосків, вітрин із запасами життя та енергії, не відступатися від них, чого б це не коштувало, платити ту ціну, яку від них вимагають невидимі перекупники. Десь на ранок повертатися додому і, перш ніж заспокоїтись і заснути, обов’язково відкрити нову пачку цигарок, обов’язково її почати, не випадаючи зі сну, не відводячи очей від китів.
Об’єднує робота, яка забирає так багато часу. Усе, що пов’язане з роботою, потребує співучасті й розуміння, потребує компаньйонів, котрі б так само ризикували своїм життям. Робота забирає в них усі сили й віру, вона поєднує їх, наче вбивць, скажімо — убивць свого часу, тому, коли збираються разом, вони й не говорять про щось іще окрім роботи. Усі вони мріють про можливість змінити обставини, зіскочити з цього трамвая, що тягнеться печальними зимовими ранками, позбутися всіх обов’язків, а насамперед — позбутися керівництва. Бос викликає в них лють. Коли вони збираються разом, вони завжди вигадують сто нових способів, як його позбутися. Вони вигадують дивовижні способи отруєння й самоспалення, тисячу методів повільної болючої смерті, неймовірні варіанти помсти його дітям, онукам, та — обов’язково! — дружині. Про дружину боса вони ведуть окремі бесіди, оскільки це так само стосується їхньої роботи, можливо навіть — більшою мірою.
Окрім роботи й улюблених звичок, їх об’єднують вороги. З ворогами вони виростають і живуть усе своє довге життя, з ворогами вони воюють, вороги оточують їхні будинки й підпалюють вагони метро, у яких вони добираються на роботу. З ворогами вони ведуть перемовини й укладають угоди, ділять сфери впливу й розмежовують територію. Справжні герої повинні відтінюватися своїми ворогами, інакше вони, герої, починають винищувати один одного, а кількість їх і так не надто велика, аби вони відстрілювали собі подібних. Вороги роблять їхні рухи обережними й виваженими, вороги примушують їх продумувати кожен наступний хід і передбачати наслідки можливих помилок. Присутність досвідчених і підступних ворогів викликає в нас співчуття до героїв, примушує нас із захватом та напруженням слідкувати за тим, як розгортається ця громадянська війна між сусідніми під’їздами, слідкувати, затамувавши подих і поставивши всі свої заощадження на перемогу однієї зі сторін. Вороги наповнюють життя героїв рішучістю й мудрістю, а їхні будинки — зброєю та динамітом, змушують їх маневрувати й не заспокоюватись, шукати нові варіанти й триматися давніх друзів.
Але найбільше об’єднують, звісно, поминки. Там вони всі сидять плече до плеча, з друзями та ворогами. І говорять про любов.
Говорять натяками, не відкриваючись, мов досвідчені гравці, не торкаючись головного, оминаючи подробиці. Говорять про жіночі плачі та істерики, про сварки і примирення, про втечі і повернення, про сльози та задоволення — про все те, чого не розгледиш на іконах і не вичитаєш у кримінальній хроніці. Хоча воно все там насправді присутнє. Більше того — уся кримінальна хроніка й формується за рахунок любовних переживань та освідчень, уся вона спричинена, якщо вже говорити відверто, пристрастю і зрадами, будь-яке вбивство інкасатора обов’язково зумовлене любовною втомою й задумане в ліжку тихої ранкової пори, коли вона лежить поруч, знесилено запавши в сон, а він уважно розглядає її родимки, і помічає перші зморшки під її очима, і хоче лише одного — за будь-яку ціну залишити її коло себе, не дати їй зникнути, мати змогу завжди торкатися її волосся, яке вранці пахне сном і морською водою. І як ти поділишся всім цим із друзями, як ти розповіси про все це ворогам? Як можна ділитися подібним досвідом із перехожими, міліціонерами та священиками? Ось вони й тримають ці історії при собі, ділячись ними хіба на поминках та інших сімейних урочистостях, де всі настільки перейняті народженням і смертю, що можна говорити їм що завгодно, усе одно не зрозуміють. А якщо і зрозуміють — усе одно не повірять.
Іноді вони говорять про релігію. Бо релігія, як і любов, заповнює їхні легені, і хочеш не хочеш — маєш видихати її, аби зовсім не зупинилося серце. До релігії вони ставляться, ніби до обраної професії — серйозно й відповідально. Не надто її афішуючи, але й у жодному разі не соромлячись свого вибору. Справжні герої завжди мають релігійні переконання, можливо, це два стани, найбільш для них звичні та природні — постійна закоханість і тверда віра. Віра примушує їх триматися давніх законів. Любов спонукає їх ці закони порушувати. Віра скеровує їх у темряві, любов робить темряву безкінечною. Віра, як і любов, стає причиною їхніх воєн, етнічних чисток, демократичних революцій та економічних проривів. Тому більшість їхніх історій і стосуються насамперед віри та любові, як елементів взаємозалежних і взаємовиключних. Релігія взагалі базується на оповіданні історій, історії цементують будь-який набір символів та приписів. Міцний сюжет, із купою праведників, гнівними застереженнями та обов’язковим справедливим судом наприкінці здатен об’єднати навіть найбільш дикі й непокірливі натовпи мирян. За сюжетом завжди тягнуться спраглі й зневірені — потенційні герої, воїни та завойовники, їм потрібно дізнатися, чим усе закінчиться, хто виживе і яким буде покарання. Тому релігія, цей внутрішній опій, завжди присутня в житті героїв, так чи інакше. І, помираючи, вони не мають при собі нічого, крім натільних хрестиків, молитовників у кишенях шинелей і ляльок вуду в шкіряних мішках.
+
Що іще потрібно знати про героїв? Справжні герої, ті, чиї історії потім перечитуєш та переповідаєш, ніколи не вигадуються. Усі вони існують насправді. Іноді вони забуваються, іноді пригадуються. Художники зображують їх на іконах. Письменники роблять усе можливе, аби не розповісти про них правду.
2
Що насправді лишається в минулому? Лише те, що ти не наважився забрати з собою, чого ти позбувся більш-менш свідомо та безболісно. Минуле озивається голосами й тінями, пізнаючи які ти озиваєшся у відповідь, не даючи цим голосам остаточно зникнути, а тіням — урешті розпастися в повітрі. Минуле подібне до торгівельних складів, наповнених різнобарвним і коштовним непотребом. Іноді ти повертаєшся сюди, аби віднайти необхідні тобі речі, про існування яких давно забув, а тут раптом щось сталося, змінилися обставини, і ти змушений порпатися у звалених до купи тканинах та коробках, перебирати книги й черевики, рвати папір і розмотувати нитки, намагаючись відшукати те необхідне тобі свідчення часу, ті речі, без яких твоє минуле не вкладається в повноцінну гармонійну картинку, порушуючи спокій і розладнуючи сни. І все, що можна відшукати поміж цього краму, усе, що зносилося сюди дбайливими руками невідомих тобі вантажників, усе це й виповнює той простір, що лишається за тобою в минулому. Усім цим заставлено було кімнати, коридори та балкони, валізи, холодильники та багажники, шафи, письмові столи та горища. І весь цей безмір предметів і речей є, можливо, найважливішим свідченням твоєї тут присутності, тим спадком, що після тебе лишається.
Більшість історій, віршів та балад наповнені зсередини чужими речами, химерними предметами повсякденного вжитку, про які часто забуваєш, але які потім неминуче пізнаєш. Поезія — це і є великий каталог речей, без яких життя персонажів, побут головних героїв видаються незручними й неправдоподібними. І твоє легковажне ставлення до цих речей, твоє нехтування ними ніколи не минається просто так, обов’язково потім боляче б’ючи по спогадах і пам’яті. Оскільки не можна нехтувати самою тканиною часу, полотном світла, котре тебе щоранку опалює, павутиною реальності, що пролітає за вікнами. Речі, які відчувають кожен твій порух, реагують на твоє дихання й завмирають від твого крику, складаються в слова та фрази, відтворюють графіку строф та друкованих сторінок. Справою літератури є предмети, з якими ти щоденно маєш справу, особливо ті з них, без яких ти просто не вмієш обходитися, до яких ти звик настільки, що саме їхнє зникнення, помирання й знищення є найбільш точним свідченням часу. Ці речі характеризують тебе й видають із головою, обтяжують і роблять твоє життя нестерпним, вони нагадують про давні обставини й дають поштовх до оповідання чергової історії. Потім, згадуючи всі ці сюжети, згадуючи героїв — головних і випадкових, негідників і красунь, апостолів та перевізників, повертаючись до їхніх промов та вчинків, заяв і жестів, ти наштовхуєшся на розкидані ними речі, на загублені ними рукавички й носовички, бритви, олівці та окуляри, розгромлені ними меблі й порвані ними простирадла, покреслені ними папери й списані ними щоденники. Натрапляєш і починаєш їх перебирати, намагаючись зрозуміти, наскільки важливими були вони для чоловіків та жінок, для підлітків та пенсіонерів, що потрапили до твоєї чергової історії. Намагаєшся зрозуміти: про що тут ішлося? Як починалася ця історія і чим вона закінчилась? Так, саме ця.
+
Вона завжди мала при собі кросівки для бігу. Оскільки більшість часу перебувала в дорозі, їздила на різні бізнесові зібрання, з кимось домовлялася, комусь звітувала, щось підписувала, проводячи таким чином цілі тижні в дорозі. А щойно поселившись у черговому готелі, підійнявшись до себе, спланувавши день і зробивши кілька дзвінків, переодягалася, узувала кросівки й бігла на вулицю.
Біжучи вулицями, людина загалом має особливий погляд, вона помічає вазони на підвіконнях і печальних хворих за лікарняним парканом, над її головою спалахують крила птахів, а таксисти, прокидаючись у своїх автівках, дивляться їй услід зачудовано, не розуміючи, звідки вона тут узялась і куди так швидко зникла. Мабуть, це не найкращий спосіб знайомитися з архітектурою — вона навіть не встигала запам’ятати назви вулиць, які щойно пробігла, фіксуючи лише велику кількість червоного й зеленого в цьому липневому ранковому палахкотінні — зелень дерев і червона цегла будинків лишалися їй на згадку, їх вона й буде бачити, повертаючись подумки в те літо, до того дивного міста.
Потрапляючи вночі до її кімнати, ти завжди наштовхувався на її одяг, який лежав повсюди — на підлозі, на стільцях, на ліжку. Вона легко обходила його в темряві, тримаючи тебе за руку, і ти ішов за нею, майже наосліп, нічого не помічаючи, крім цього одягу, про який потім згадував у першу чергу — короткі літні ночі, її гаряче напружене дихання, дихання загартованого джоґґера, дихання жінки, котра пробігла не один десяток кілометрів порожніми ранковими проспектами, дихання, що поступово заспокоюється, оскільки починається ранок і вона приходить до тями й просить тебе забратися звідси куди-небудь. І ти поспіхом збираєшся, завважуючи в кутку її кросівки, проклинаючи все на світі й дякуючи небесам, що дають подорожнім можливість зупинитися в цьому готелі.
Хоча, якщо згадати уважніше, на пам’ять спаде багато інших, не менш важливих і не менш промовистих деталей: її кулькові ручки, які вона постійно забувала в барах та на рецепції, одноразові виделки й ножі, які вона завжди мала при собі, оскільки не довіряла закладам громадського харчування, візитівки різних магазинів та салонів, що їх вона складала в паспорт, а оскільки паспорт теж завжди мала при собі, на випадок поселення до нового готелю, то й візитівки ці постійно траплялися їй на очі. Вона легко знайомилася з перукарями та масажистами, з паркувальниками й таксистами і, виїжджаючи з міста, лишала по собі купу ненадійних приятелів і підозрілих друзів.
Тому що могло залишитися по ній? Як можна переповісти все те, що вона говорила, лежачи на підлозі готельного номера й дивлячись новини англійською мовою? Що з цього всього може потрапити до твоєї історії, якщо ти надумаєш скласти її докупи? Ти ніколи не зможеш переконливо розповісти про твердість її шкіри й легкість її подиху, про тепло її светрів і задимленість її кімнати, у якій цілу ніч горіли сигнальні вогні, скликаючи сторожові дирижаблі, що збилися зі свого маршруту. Ніколи й нізащо не можна передати інтонацій, з якими вона освідчувалася в коханні й розповідала про свій бізнес, ніхто й ніде не відтворить співів, які лунали з її душу. Кожна спроба викласти цю історію логічно й послідовно приречена на невдачу, оскільки ти сам ніколи не міг зрозуміти: де тут логіка, у чому тут послідовність, звідки вона виникла, куди вона потім так безнадійно пропала. Просто маєш справу з цими торгівельними складами, зі списками та каталогами, із щедрим наповненням власної пам’яті, з її невичерпністю й невимовністю. Минуле підштовхує до оповідання історій, до писання віршів, за допомогою яких ти намагаєшся систематизувати забуте й відновити незрозуміле. Поети подібні до працівників канцелярій, вони ведуть облік усіх світових катастроф та особистих звитяг, вони складають реєстри смертей і воскресінь, усією своєю щоденною діяльністю безтурботно прискорюючи кінець світу. І апостоли, які відповідають за всі книги, написані в цій країні, повертаються з нічної зміни, заходять до поетів у їхні контори, аби відмітитися й піти додому, до наступних пригод, до наступної робочої зміни.
Поети можуть хіба що фіксувати, оскільки чим вони можуть зарадити всьому почутому? Вони виловлюють із чужих оповідей найбільш важливу інформацію, відновлюють за уривками й шматками біографій усю послідовність подій, усі причини, що примушували мешканців цього міста будувати барикади й переходити на бік урядових військ. Прописуючи свої рядки, вибудовуючи літери, поети насправді намагаються хоча би якось зарадити тому хаосу значень та натяків, із яких складається минуле, намагаються зачепитись бодай за якісь свідчення, за якими можна буде скласти повну картину того, що передувало відлигам, повеням і затемненням сонця.
+
Апостоли і розбійники, котрі з’являються з минулого, котрі виходять із темряви, ніби з гущавини опівнічного парку — вони дихають одним із тобою повітрям, вони орієнтуються на вогні, що світять тобі з мороку, і тому не можна відганяти їх від себе, не можна ігнорувати їхні застереження та прохання про допомогу. Страчені найманці й військові комісари, циркові атлети й підступні коханки, підпільники, вигнанці та серійні вбивці, чиї імена вичитуєш із підручників історії — вони нікуди не зникали з обжитого міського простору, вони завжди лишалися поруч, як складова однієї безперервної череди зречень і надбань, як частина спільного багатоголосся, яке можна почути в коридорах університету чи переходах залізничного вокзалу. Вони не залишали це місто, знаючи, що втрата їхніх біографій може виявитися фатальною. Оскільки на чому можна буде вчитися, коли їх не стане, на чиїх помилках, на чиїх перемогах? Нам дісталася ця громіздка коштовна спадщина — їхні капелюхи та зброя, черевики та уніформа, ранці, біноклі та бортові журнали, їхні атестати й партійні посвідчення, золоті прикраси й срібні кулі, зжовклі газетні вирізки й чіткі відбитки їхніх пальців на конвертах у поштових скриньках. Я б ніколи не зважився говорити про них як про тих, кого немає, усі вони й далі займають у моєму житті багато місця, можливо, навіть вони займають найкращі місця, навіть не думаючи комусь ними поступатись. Герої і провокатори, божевільні та генії, діти, підлітки й постарілі зомбі з противним характером, чоловіки, яких я поважав, і жінки, від яких я божеволів, письменники, які вбивали в мені любов до літератури, і актори, які гримувались від старості й сорому. Нам усім лишаються наші валізи з улюбленими речами, з нерозібраними паперами та апостольськими посланнями. І ми тримаємо їх, ці валізи, торби та дипломати, де-небудь на дні шафи з одягом, знаючи, що доки все знаходиться в наших руках, доти є ймовірність згодом у всьому розібратись, дати всьому раду, розкласти все за своїми місцями. Ні від чого не відмовляючись і нікого не зраджуючи.
Це як із мешканцями готелів — зранку вони прокидаються у своїх кімнатах, маючи все при собі, усі свої речі й документи. Підходять до вікна, спостерігають за рухом сонця, за маневрами птахів, помічають жінку, котра пробігає внизу, легко й нечутно, ніби тікаючи від власної тіні.
3
Про жінок він говорив різне, жінки, — стверджував, — забезпечують зміну сезонів. Усе так і відбувається: ти думаєш, зима — це коли випадає сніг. Нічого подібного — насправді це вона прокидається десь по обіді й, не вилазячи з ліжка, починає плакатися, мовляв, кінець грудня, а жодного снігу, і птахи в парку зливаються з чорним ґрунтом, відкритим, наче рана. І говорить так, ніби це ти винен, що немає снігу, ніби це ти вранці, доки вона спить, вибираєшся на темні вулиці й згрібаєш сніг, що випав за ніч, до підвалів, люків водогону й торб випадкових перехожих. І вона, зрештою, вилазить із-під ковдр, і натягує на себе чоловічі светри, і довго гріє руки під гарячою водою, нишпорить кімнатами, відшуковуючи все, що вчора так послідовно губила й розкладала — телефон і записник, ключі, комп’ютер і візитівки, кладе всі речі на свої місця, так що вони, ці речі, безнадійно губляться. А вже потому робить собі чай і виходить на балкон. Стоїть і розглядає рівну небесну поверхню, швидко замерзаючи, проте вперто не бажаючи залишити свою повітряну варту. І чай в морозяному повітрі так відчайдушно пахне Цейлоном, і вона так наполегливо обпікає пальці об гарячу кружку, що сніг врешті-решт не витримує і починає падати. І так цілих три місяці.
+
Натомість улітку вона спокійна й розважлива. Улітку її шкіра втрачає це відчуття темряви, що минає, відчуття неба, що рухається. Вона перестає реагувати на час, не помічаючи, як після безкінечного дня поступово западають сутінки і сухий обрій виповнюється фарбами й вугіллям. Улітку її шкіра тепла, мов пісок, і навіть уночі не втрачає цього тепла, оскільки літні ночі надто короткі, аби щось змінити. А ось літні дні довгі та розмірені, і немає жодного сенсу слідкувати за часом, його раптом стає так багато, що слідкувати за ним — те саме, що слідкувати за змінами в темряві, яка тебе оточує: незрозуміло ще, хто за ким слідкує. І годинник у неї на руці — лише прикраса, що зблискує під сонцем, не виконуючи жодних функцій. Усі функції перебирає на себе повітря, воно штовхає її вперед гарячими провулками й зупиняє в темних задушливих брамах, куди не потрапляє світло. Улітку вона ловить сонце, воно лишається на її одязі та волоссі, гріє її долоні та литки, засліплює її, відбиваючись у вікнах контор і трамваїв. Трамваї влітку так довго стоять на кінцевих зупинках, що, зайшовши до них і сівши коло вікна, вона за якийсь час виходить і простує пішки, минаючи зупинку за зупинкою, відчуваючи, як багато в неї лишається часу і як багато в неї лишається зупинок.
+
А найцікавіше з розмовами, з тим, що вона розповідає при зустрічах. У чоловічих розмовах такого не трапляється — чоловіки зазвичай стримані й мовчазні, вони коли й розповідають, то або відразу починають хвалитись і перебріхувати, або надійно приховують важливу для себе інформацію, тож, поговоривши, ти так нічого й не розумієш. Натомість вона завжди розповідає про себе так відверто, ніби ти лікар і вона боїться, що, недорозповівши чогось, ускладнить твою роботу, не дасть тобі змоги поставити єдино вірний діагноз. Тому говорить про все: про чоловіків, які їй сняться, ходять уночі її помешканням, тихо пробираються на кухню, дістають із каструль і мисок будильники й телефони, висипають із пляшок пісок та зерно, відчиняють кватирки, запускаючи в кімнату запах листя й диму. Говорить про жінок, із якими приятелює, які щоранку скаржаться їй на дивні звуки за стіною, на птахів, що зазирають до вікон, на голоси в коридорах і на погрози в літературних часописах. Говорить про забобони, про формули та коди, про цифри, за допомогою яких відчиняються двері й відступають війська, розповідає про дітей, котрі трапляються їй на вулиці, переказує їхні розмови, відтворює сварки двірників та безпритульних, згадує всіх знайомих регулювальників, описує будинки, у яких була, рекламує кріплені вина, від яких її мова стає терпкою та повільною і слова переплітаються між собою, мов трава після дощу. Але головним чином говорить про всі свої кохання — надбані і втрачені, зловлені й зневажені, викрадені і загублені, відверті і приховані, щасливі та приречені. Кохання, що виникали раптово й несподівано, кохання, які вона ретельно вибудовувала, кохання з присмаком вогню та металу, кохання із залишками нічних скандалів та ранкової тиші, кохання, які вона швидко проживала й до яких потім увесь час поверталася, від яких боронилася і якими врівноважувалася. Говорить, пригадуючи й фантазуючи, забуваючи й переставляючи все місцями, захищаючи друзів і звинувачуючи подруг, розкриваючи криваві таємниці й показуючи місця злочину. Називає адреси, де їй було добре, показує подвір’я, на яких вона втрачала віру, скаржиться на підземку, що робила її самотньою, відновлює в пам’яті автобусні маршрути, які щоразу повертали їй сили. Повторює імена своїх наречених, говорить, як їй із ними велося, що їй у них подобалося, чому вона не могла без них жити, як вона всіх їх, зрештою, позбулася. Можливо, їй необхідно, аби ще хтось знав ці важливі для неї речі, можливо, навпаки — для неї все це нічого не вартує, тому вона з такою легкістю наговорює свої історії та притчі, але так чи інакше, говорив він, за жінками потрібно записувати, і якби, скажімо, Святе Письмо записували за жінками, воно було б значно більшим в обсязі. Та й світ, додавав він, був би іншим, якби Святе Письмо записували саме за жінками. У цьому світі було б значно більше пристрасті. І значно менше хрестових походів.
+
Це так нерозбірливо з її боку, — говорив він, — переповідати мені свої історії. Що мені тепер із ними робити? Я знаю про неї більше, ніж її мама. До того ж мама знає про неї речі значно пристойніші. Мама навіть не здогадується про її стосунки з алкоголем та керівництвом. Мама може лише підозрювати щось про її ставлення до чоловіків. Я вже не кажу про ставлення до жінок. Що її мама знає про зимове море, яке забиває дихання й обпалює пальці рук, про вино, яке п’ється, аби зігрітись, але яке насправді випікає холодом горлянку, від чого твій радісний крик повниться кригою? Хіба мама бачила коли-небудь ці старі шпаківні, у яких нам випадало зупинятись і ночувати, з ковдрами й пледами, старими ліжками й розхитаними кріслами, без освітлення та опалення, проте з вікнами, що виходили просто в ніч, посеред якої колихалося море з усіма своїми рибалками? Хіба мама може знати про відтінки її шкіри, про її спів, що пахнув мадерою, про те, як вона довго не могла заснути, як вона ховалася від темряви й шуму, якою вона була витривалою і невтомною, якою була ніжною та переконливою? Що мама може знати про її рухи уві сні, про монети й пігулки, що висипáлися з її кишень, про її насторожений голос зранку, коли вона прокидалася й пригадувала все, що було, після чого все починалося спочатку, ніби приплив, який ніколи не дає тобі надії на продовження й ніколи не залишає тебе у спокої.
+
За великим рахунком, про що їй іще розповідати, як не про себе? Усі події її життя вкладаються в короткі нехитрі історії з подвійним дном. Оскільки за оповідями про навчання й закоханість, про втрату подруг і життєві здобутки, про мандри, утечі та постійні зради стоїть мова дорослішання й виростання, мова відданості та зневіри, утіхи, прихильності та відрази, одним словом — велика мова любові, якою вона користується в повсякденному житті й на державній службі. І літери, які вона лишає по собі, які виписує помадою в записниках, хімічними олівцями на шпалерах у вітальні, маркерами на кахляних стінах і пальцями на замерзлих вікнах, складаються в один простий і зрозумілий йому шрифт, читаючи який він отримує необхідну інформацію. Такі собі прогнози погоди, яка ніколи не змінюється, гороскопи підступності й дезінформації, телеграми з різдвяними привітаннями, які постійно губляться на поштових відділеннях, тож і читають їх лише листоноші. Кожен із нас лишає по собі ці літери й знаки, щоденникові записи, безкінечне сумбурне листування, за допомогою якого ми намагаємося порозумітись, але зазвичай сваримось і назавжди лишаємося ворогами.
+
Так, — пояснював він, — саме листування. Вона зберігає всі свої листи — старі, у пожовклих конвертах, писані круглим дитячим почерком, на кількох сторінках, ілюстровані різними квітами, мурахами та зображеннями літаків, що падають у гори. Ці листи лежать в окремій коробці, ніби інструкції, якими вона керується. Вона час від часу розповідає, як їй бракує паперових листів, бракує спілкування з листоношами, багатоденного чекання кореспонденції, виписування віршованих рядків, переписування найбільш важливих місць, пересилання листівок та фотокарток, хапання за чужий голос, за невідомі інтонації, читання поміж рядків, формулювання найголовнішого, западання в мовчанку, викреслювання старих адресатів, хапливі й нервові пошуки нових. Вона постійно й невтомно посилає повідомлення зі свого телефону, — говорив він, — я отримую їх зранку й серед ночі, удома і в дорозі, вона помиляється номерами й іноді повторюється, але я розумію, наскільки для неї це важливо — прописування недоговореного, закріплення пройденого, знищення того, що збереглося. Іноді вона пише з помилками, іноді пише в риму, іноді когось цитує, іноді цитує сама себе. Пише про побачене й почуте, про вигадане й перевірене, про втрачене й украдене в неї, про будинки, вежі, псів, політику, холод і ріки, ліси й потопельників, дерева, прапори, ліки й церковні служби. Питається поради й вимагає уваги, повчає й свариться, освідчується й демонстративно ігнорує, забуває на якийсь час, потім несподівано згадує й знову починає бомбити своїми повідомленнями, вимагаючи негайної та вичерпної відповіді. Іноді, — признається він, — я відповідаю. Хоча зазвичай просто забираю в неї телефон.
+
Пишучи про жінок, про їхні звички та страхи, про їхні слова і вчинки, ти наперед розумієш, що не напишеш усієї правди. Уся правда має лишатися поза віршами, вона не вкладається в літери, розламує рядки й вихолоджує розділові знаки. У стосунках із жінками є така дивна річ, яка не надається до переказування, щось на зразок ніжності, хоча не зовсім — ніжність усе-таки більш оречевлена, більш присутня в нашому житті. Є щось поза ніжністю, і саме ця штука, ця механіка взаємознищення та взаємозалежності з віршів, як правило, щезає, губиться в складках одягу, западає під ліжка, осідає на дні склянок. Система натяків і прозрінь, щось, пов’язане з вірою — саме цей бік стосунків переважно оминається поетами: свідомо чи підсвідомо вони відчувають, що про такі речі краще промовчати, краще лишити їх при собі, краще не чіплятися до того, що все одно минає. Поети загалом народ забобонний, іноді свої забобони вони й приймають за закони версифікації, за принципи римування, тому й пишуть про жінок так, аби не сказати головного. Пишуть про жіноче волосся та прикраси, про одяг та сновидіння, про серця, спогади та переживання, про сміх та застереження, про вагітність, подорожі та повернення, про свої сумніви та переконання, про свою втіху та недовіру, про своє нерозуміння та захоплення, про свій плач та мовчання, свою мужність, відданість, незламність та нестримність, одним словом, — пишучи про жінок, вони пишуть переважно про себе. Лише тому, що мають лишити деякі речі собі, не вміють та й не хочуть позбутися їх, озвучити їх і втратити. Ось і намагаються заповнити всі ці порожнини літерами й знаками оклику. І оскільки інакше просто не можна, ми всі сприймаємо цю захопливу гру, гортаємо сторінки, знаходячи лише нам відомі натяки й мітки, лише нам зрозумілі пастки й позначки. Вивчаємо їх, розшифровуючи й запам’ятовуючи, ніби читаємо підручник рідної мови для молодших класів.
+
Бо що їй насправді може снитися? — питався він у мене. Справді, що? Востаннє вона розповідала такий сон: ніби спадають морози і встановлюється тепла передноворічна погода. І ввечері, коли осідає темрява, виявляється, що навколо зовсім нічого немає. Лише темрява й нічого, крім неї. І тоді Господь лишає всі свої справи й починає прокреслювати на мапах і атласах лінії рік та озер, кордони, нейтральні смуги та демаркаційні лінії, прокреслює маршрути для птахів у повітрі та риб в океані, відчиняє повітряні коридори й закачує нафту в землю країн, які йому особливо подобаються. Нервує, поспішає з цим усім, доки не випав сніг. А вона натомість спить спокійно й безтурботно. Адже знає, що сніг усе одно не випаде, доки вона не прокинеться.
4
Кожне вікно, котре запалюється поміж липневого листя, кожні двері, що виводять із темряви, кожна нічна аптека й зачинений банк, кожне подвір’я, заросле травою й засаджене деревами, кожен замок і поштова скринька, номер будинку на стіні й протяги на високих дахах — усе було наповнене голосами й шепотом, легким співом і чиїмись зітханнями: звичними звуками нічного життя, яке тривало собі, не звертаючи особливої уваги на твою присутність. Міста, до яких ми потрапляємо, загалом рідко реагують на нашу появу — у них достатньо власного клопоту, своїх справ та проблем, аби звертати увагу на кожного новоприбулого пасажира. Натомість ти, уперше сюди потрапивши, намагався з’ясувати для себе розташування всіх важливих маршрутів та головних нервових точок, із якими доведеться в подальшому мати справу. З’ясовував, ще не чуючи голосів тих, хто своїми історіями наповнює помешкання й коридори, телефонні будки та трамвайні зупинки. Історії ці відслідковувалися пізніше, уже після того, як випадало розібратися з назвами вулиць і визначитися зі стратегічними об’єктами, які й забезпечували безперервний кровообіг ландшафту, чітку й невтомну роботу його сердечних клапанів. Тим більше історії переважно й пов’язані були саме з цими об’єктами.
Ти сам їх знаходив, випадково й непослідовно, натрапляв на них у темряві, опинявся поряд із ними, серед ранкових дощів. Відразу ж відчуваючи, як десь тут, поруч, на відстані дотику, у сусідній кімнаті тягнуться дроти й кабелі, якими передається вся найважливіша інформація цих кварталів, десь поряд із тобою триває велика щоденна робота з організації життєдіяльності всього цього господарства, усіх цих нагромаджень каменя та зелені, і те, що ти наблизився на таку близьку відстань до головного, до того, що зазвичай приховують, — це вже невипадково. Маєш відтепер триматися цих будівель, дотримуватися невидимих правил, нікому нічого не розповідаючи й ні від кого нічого не приховуючи.
+
Контори, у яких переписуються від руки всі приписи цього світу, пивні, де настоюється отрута для ворогів, палаци піонерів та будинки побуту, підземні тунелі й майстерні художників, пункти прийому посуду, наповнені прокламаціями, і спортивні зали, перелаштовані під зали засідань, — місто, яке відкривалося всіма своїми дверима, ямами та пустотами, примушує любити й приймати себе з усіма своїми загадками та головоломками, змушує захищати потім усі ці притулки для божевільних та зневажених, підтримувати комуни злодіїв і відвідувати курси снайперів. І ти тримаєшся за таємні комунікації, за незрозумілі місця й трагічні біографії, намагаючись за будь-яку ціну зберегти весь той хаос і впорядкованість, із яких усі міста за великим рахунком і складаються. Адже хаос і впорядкованість теж мають здатність зникати, поступаючись місцем порожнечі й тіням.
+
Іноді мені здається, що хтось вийняв із цього міста найважливіше, скажімо, органи дихання, і дихання його від цього зупиняється й завмирає, і ця аритмічність, завмирання подиху свідчать, що все давно й безнадійно змінилося, усе втратило свій початковий вигляд, набувши якихось цілком нових, незвичних і не завжди привабливих рис. Кожен із нас тримається за своє минуле, ніби за тверду морську поверхню, намагаючись не надто від неї віддалятися. Це все питання невпевненості й страху, сліпа довіра до знайомих облич та імен, безпідставна переконаність у тому, що минуле залишиться з нами назавжди, не зрадить нас, що від нього завжди можна буде відштовхнутися, відчуваючи його тепло й упорядкованість. Натомість час вимиває його, це наше минуле, мов прибережні ґрунти, розламуючи чіткі берегові лінії, змішуючи всю його узгодженість та розміреність. І ти раптом починаєш недораховуватись якихось важливих речей, не пізнаєш облич і плутаєшся в іменах, а головне — помічаєш фатальні зміни й утрати, які сталися з містом, відчуваєш протяг у просторі, бачиш чорні діри в парках і вулицях, у яких назавжди зникло щось дуже важливе, щось, чого, поза сумнівом, тобі завжди бракуватиме.
+
Найпростіше, звісно, пов’язати це з ностальгією. Ностальгією за тими часами, коли всі ми були разом, коли нам усім цілком непогано велося в цьому місті, коли друзі були молодшими й виглядали не так поламано, коли ще ніхто не здався, не перейшов на бік ворога й життя видавалося настільки безкінечним, що початок усіх справ і проектів можна було сміливо відкладати на невизначений термін. Насправді про жодну ностальгію не йдеться. Ностальгія не має нічого спільного з твоїм бажанням відстоювати будинки й приміщення, у яких ти прожив усі ці роки, зі спробами втриматися на цих вулицях, захистити теплу цеглу й суху літню зелень. Не йдеться про спроби триматися за минуле. Жодного минулого не існує. Воно належить виключно твоїм снам, з’являючись разом із ними і разом із ними зникаючи. Натомість існують віконні рами та розбиті двері, мокрі від туману хідники й університетські стадіони, з яких усе це минуле й починалося. Існує незліченна кількість облич та імен, короткі вітання, упевнені рухи, тисяча тисяч історій та біографій, з яких і складається реальність. А вже далі все залежить від тебе — які з цих історій ти зможеш почути, які з них будуть тобі зрозумілі, котрі з них ти готовий будеш переповісти. Постійне багатоголосся, присутність у твоєму житті героїв і зрадників і стають головним предметом розмови, задаючи цій оповіді необхідний напрямок та гучність. І, говорячи про міста, до яких ти ніяк не можеш пробитися, шляхи до яких виявляються перекритими й контрольованими, ти оперуєш перш за все цими, давно почутими й легко відтвореними голосами, історіями, що вони переповідали, їхніми повчаннями та настановами, лозунгами й маніфестами.
+
Тобі не лишається нічого іншого, як триматися за місто, яке свого часу відкрило тобі всі свої схованки та потаємні люки. Ти мусиш боронити їх від зникнення та деформації. Ти приречений заходити, ніби у воду, у порожні вересневі провулки, де листя засипає автівки й з вікон на вулицю викидають старі меблі. Тому що, оминувши їх одного разу, ти ризикуєш утратити їх назавжди, і тоді тобі залишиться хіба що твоя ностальгія — печальне безнадійне бажання жити химерами та вигадками, виправдовуючи свою слабкість любов’ю, а свою невпевненість — ніжністю.
Не лишається нікого, крім перехожих і відвідувачів кав’ярень, пасажирів підземки й мешканців готельних поверхів, котрі визирають зранку в небеса, намагаючись розгледіти сонячні відблиски. Перекази й оповідки, фантастичні сюжети й документальні свідчення — поезія починається там, де чуються голоси, де тривають розмови, де в тебе є співрозмовник, який про щось тебе запитує, не вимагаючи відповіді. Тому так важливо відчувати їхню присутність, так необхідно пізнавати їх на вулицях і вітатися з ними в крамницях, перебирати подумки їхні імена й зіставляти їхні свідчення. Доки з чорних ниток часу витворюється безкінечна й оптимістична хроніка опору та криміналу. Доки триває твоя безпосередня участь у житті й формується твоя особиста відповідальність за кожну смерть. Доки на вулиці з теплих під’їздів щоранку виходять герої, апостоли та жінки.
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
Мертві поети наділені недоторканністю, помираючи, вони набувають імунітету перед життям, адже за великим рахунком смерть — це і є надійний захист від життя. Мертві поети втрачають своїх ворогів, недоброзичливців, критиків і конкурентів, усі спроби налагодити конкуренцію поміж мертвими поетами завершуються невдачею, по смерті вони опиняються сам на сам зі своєю порожнечею, намагаються ділити її, але відразу ж розуміють усю марність своїх зусиль, оскільки порожнечі вистачає на всіх, нею можна вільно ділитися, не переймаючись, що на завтра її раптом забракне. Позбавлені конкуренції, вони поступово втрачають зв’язок із власними віршами, віддаляються від них, забувають рядки й строфи, слова починають звучати інакше, фонеми набувають зовсім іншого значення, вплітаючись до чужих голосів, відкладаючись у чужих горлянках. Мертві поети вириваються з щоденної літератури, захищені таємними колами, за якими їх ще можна розгледіти, проте не можна сказати їм нічого доброго і нічого поганого. Найбільша перевага, яку отримуєш зі смертю — це можливість не брати участі в суперечках навколо власного імені.
Після їхньої смерті лишаються бібліотеки з непрочитаних ними книг, записники, квитанції, напірники, набиті чернетками, які марно намагатися прочитати, використані телефонні картки, візитки з адресами кредитних банків, церков та борделів, залізничні квитки в обидва боки, партійні квитки з неоплаченими внесками, телефонні довідники, рекламні буклети, безліч непотрібної, невикористаної і такої необхідної за життя інформації, яка після їхньої смерті не годиться навіть як музейні експонати, оскільки більшість мертвих поетів не мають своїх музеїв — вони вмирають так швидко, що музеї для них просто не встигають будувати, тим більше хто буде ходити до їхніх музеїв? Живі поети до музеїв не ходять. Мертві — тим більше. Іноді, коли поети помирають особливо часто, усі якось затихають, починають прислуховуватись до тих, хто залишився, але ті, хто залишився, зазвичай, теж затихають, і тоді крім тиші, узагалі важко щось почути.
Після смерті поетів, зрештою, лишають у спокої, видавці копаються в їхніх речах, переривають шафи з одягом у пошуках рукописів, знаходять у кишенях їхніх плащів осіннє листя і морське каміння, витрушують зі стоптаних черевиків скріпки, монети й рецепти безсмертя, обережно перебирають пташине пір’я і автоматні гільзи в старих капелюхах, виносять усе це на смітники й спалюють разом із одягом. Друзі померлих намагаються згадувати веселі історії з життя небіжчиків, кумедні ситуації, переповідають анекдоти й перечитують старі книги, про які вже встигли забути, вороги померлих зляться за втрачену можливість далі ворогувати. Усі інші, ті, хто з небіжчиками знайомий не був, дивляться вечорами на палаючі смітники і відчувають у повітрі запах пороху й палених книг.
Ховати померлих поетів приходить дивна публіка, більшість із них не бачить нікого навколо себе, але поступово виявляється, що всі вони між собою знайомі, і вже потім, по всьому, вони довго вибираються з прогрітих осіннім сонцем цвинтарів, час від часу натикаючись на могили зі знайомими прізвищами. Поховавши померлих, живі поети повертаються додому, злі на весь світ, на всіх, хто в ньому залишився. Пишуть присвяти померлим, пишуть листи одне одному, намагаються одне одного підтримати, читають одне одного, друкують одне одного, продовжують боротися за свою літературу, продовжують сперечатися, сваритися, відбиватися. Б’ються за можливість бути почутими. Улаштовують сварки в барах, пропивають рештки терпіння та здорового глузду, грають у карти, заставляючи внутрішні органи й серця. Грають, грають, але, як правило, програють.
Дієґо Марадона після обстеження
в психіатричній клініці
напередодні вирішив лишитись
і продовжити курс лікування.
Як повідомив лікар
легендарного футболіста, його пацієнт
схильний до залежності від шкідливих звичок,
що й змусило Марадону лягти до клініки.
Коли я з ними познайомився, між ними склались уже певні стосунки, кожен із них оцінював їх по-різному: вона ставилася до цього всього як до романтичної пригоди, зберігаючи, як їй здавалося, дистанцію, а він намагався форсувати події, водночас не втрачаючи, як здавалось йому, рештки совісті. Одним словом, я так нічого і не зрозумів із того, що вони мені розповіли. У тій країні, де ми з ними познайомилися, вони були емігрантами, її статус був значно кращий, а ось у нього були якісь трабли з візами і їх продовженням, кожен вирішував свої проблеми сам, аж доки вони не познайомилися. Ну і далі вже починається наша печальна історія. Деякий час вони обмінювались електронними листами та іншим комунікаційним непотребом — необов’язкові дзвінки, повідомлення, привіти через друзів, випадкові зустрічі на вулицях міста, з чого зазвичай і складаються згадані вище стосунки чи те, що за стосунки видається. І ось раптом трапився Геловін і всі біси повилазили зі своїх нір і активізували без того нездорову атмосферу старої-доброї Європи. Моїх нових знайомих вони активізували теж. На Геловін я з ними обома і познайомився. Це була така строката галаслива компанія, яка рухалася старими вуличками, не зупиняючись на червоне світло й не оминаючи жодного бару. Потім був якийсь клуб, де крім нас святкували Геловін лише якісь лесбійки, котрі, до речі, порівняно з моїми новими знайомими виглядали просто по-дитячому. Видно було, що Геловін — це не лесбійське свято. І вже десь поночі, коли всі біси й лесбійки міста відтусувались і позалазили назад, кожен до свого приватного пекла, ми повернулися до мене додому, ніхто, ясна річ, зупинятися не хотів, Геловін загрожував розтягнутися на найближчі кілька діб, і ось тоді, посеред бурхливого п’яного угару (тут, очевидно, слід було би вжити слово «гармидер», але це був таки «угар»), він запропонував їй одружитись. А коли вона несподівано для нього (та й для мене теж) йому відмовила, він влаштував справжню істерику. Я ніколи не бачив, аби чоловіки так плакали. З нього витікали не просто сльози, з нього витікала його карма, він ридав і закликав її до совісті, як же так, кричав він, навіщо ж ти писала мені свої блядські електронні листи, навіщо телефонувала й передавала привіти, для чого ми випадково зустрічалися на вулицях цього йобаного міста? Ми просто мусимо одружитись, повторював він, у нас просто немає інших варіантів. Але вона вперто не хотіла з ним одружуватись, у всякому разі — не на Геловін, і тоді він перестав плакати і сказав приблизно таке — ти мене зрадила, ти морочила мені голову, я зараз піду і дуже попрошу тебе — не телефонуй мені більше. І не пиши. І загалом — не трапляйся мені на вулиці. Ось це було здорово, це мені сподобалося. Перед цим він пару годин розповідав, як вони з братами з України бомблять місцеві банкомати, тому подібна розв’язка мені видалася досить таки логічною. Потім він довго прощався, довго повторював, аби вона більше не телефонувала, й довго чекав у коридорі на ліфт. І ось доки він чекав, я бачив, як вона вагалася. Думаю, якби ліфт затримався ще на хвилину, вона таки вийшла б за нього заміж. Які пристрасті, думав я, це ж треба. Уже десь зранку чи навіть пізніше до мене дійшло, що чувак її просто розводив. Ну так, усе просто — у неї не було проблем із документами, у нього вони були, єдиним варіантом для нього було одружитись. І він це розумів. І вона це розуміла. Лише я думав, що справа в Геловіні. Але ж вона завагалася, хай лише на мить, але завагалась, я це точно бачив.
На їхній побутовій шизофренії, яку вони дещо пафосно називають пристрастю, можуть працювати атомні станції, ця чорна кров, що переливається в акваріумах їхніх сердець, щороку заливає собою набережні й пляжі, лишаючи на асфальті кольорові нафтові розводи. Закохані моєї країни добивають одне одного своєю любов’ю, вони не здатні обмежитися любовними стосунками, їм і секс як такий не цікавий, під час сексу вони виривають одне одному язики і видавлюють очі, розрубують тіла коханих важкими різницькими сокирами, підливають отруту в спільний алкоголь, тому що померти вони мають лише разом, бо вони кохають одне одного й жити одне без одного просто не зможуть, тому їм простіше відразу перерізати одне одному горло бритвою, подарованою на день закоханих, і провадити далі свої розбірки вже в пеклі, де їм ніхто не буде заважати, їх завжди можна виокремити з будь-якого натовпу, з них іде густий дим їхнього шаленства, вони цілуються до крові й прокушують своїм партнерам сонні артерії, жінки носять у своїх торбинках сатанинські амулети а чоловіки тижнями не вимивають із-під нігтів жіночу кров, і я говорю собі: о, так — це мої співвітчизники, скільки я їх бачив, скільки спостерігав за ними, у їхньому житті ненависть так дивно межує з любов’ю, що я вже давно перестав для себе їх розрізняти, я нічого не знаю про політичні настрої чоловіків і жінок у моїй країні, я знаю лише про їхні депресії та приступи активності, тоді вони багато на що здатні, і я не заздрю тому, хто спробує ці депресії лікувати. Тому що вони зраджують одне одного від неможливості висловити свою ніжність і народжують дітей від неможливості вчасно спинитися, тому що вчасно спиняються ті, кому є що втрачати.
Найгірше те, що вони по-справжньому залежні одне від одного. Я пам’ятаю іншу історію про іншу прикольну пару, він перевозив через польський кордон наркотики, попросив її допомогти, вона погодилась, очевидно, це теж була пристрасть, бо як це інакше назвати, вона сховала все у своїй косметичці й спокійно перевезла, а він, щойно вони приїхали на місце, просто кинув її, себто викинув, разом із усіма її речами. Коли вона вже звалила і його почало ламати, він сказав собі приблизно таке — нічого, сказав він, нормально, я все розрулю, у мене все є з собою. І почав шукати свої наркотики. У цей самий час вона перетинала польський кордон у зворотному напрямку, ніжно притиснувши до серця свою косметичку.
Жіноча агресія, — сказав він, — жіноча агресія, ось чого потрібно боятися. — Чому? — спитався я. — Чому я маю чогось боятись? — Тому, — відповів він, — що жіноча агресія — це те, що не залежить від тебе. Більше того — від неї вона теж не залежить. Жіноча агресія — це як місячні, це диво фізіології, яке викликає подив і ненависть, проте ніколи не викликає бажання з ним боротися. Хоча б тому, що боротися з місячними — це те саме що боротися зі стигмами святого Франциска — він же не винен, що вони в нього відкриваються, правда? Він просто живе собі, уживаючись зі своїми стигмами. Це речі, які від нього не залежать. Те саме з жіночою агресією: жінка — слабка істота з сильними рефлексами, навіть уві сні вона пам’ятає всі образи, яких ти їй завдав, тому прощаючись із жінкою, ніколи не розслабляйся. Розслабишся — обов’язково залишишся без яєць. — У якому сенсі? — не зрозумів я. — У переносному, звісно, — пояснив він. — І в прямому теж.
Я знаю в чому тут річ, — продовжив він, — річ у тім, що в жінок є такий ген, який відповідає за агресивність. І ніхто не може вирахувати коли саме й завдяки чому він активізується. Тому жінки, як правило, імпульсивні й непередбачувані, саме тому в них трапляються істерики й нервові зриви, я думаю, саме тому вони й вагітніють. — Думаєш? — не повірив я. — Так, — запевнив він мене, — розумієш, жінка сама краще за всіх відчуває в собі присутність цього гену агресивності, вона сама відчуває, що в ній сидить якась хуйня, яка час від часу перетворює її на скотину, здатну придушити тебе твоєю ж краваткою. І, звісно, її це лякає. Це зрозуміло? — Зрозуміло, — сказав я, — мене б це теж лякало. — Тебе це не буде лякати, — пояснив він, — ти просто придушиш, коли це буде потрібно, і лякати тебе нічого не буде. Тому що в тебе немає цього чортового гену. Натомість — жінка. Вона відчуває, що кожної миті може зірватись і намагається приховати цю свою потенційну агресивність за неадекватною поведінкою та великою кількістю косметики. Саме косметики. Повір мені: останнє, що ти відчуєш у цьому житті — це парфуми жінки, котра душитиме тебе твоєю краваткою. Тому що в кожній із них — на рівні генетики — закладене це бажання: придушити тебе, причому зробити це по можливості акуратно, аби при похованні не тратитися на нову краватку.
І є щось таке, що може заблокувати цей ген? — спитався я.
Силікон.
???
Так, саме силікон, — повторив він.
Я це зрозумів цілком випадково. І знаєш, хто відкрив мені очі? Памела! Ти взагалі слідкуєш за її кар’єрою? Я теж спочатку стібався, а потім помітив одну річ — щоразу як Памела виймає зі своїх грудей силікон, вона тут таки свариться зі своїм чоловіком. Ну, ти, очевидно, знаєш усю цю бодягу про Памелу та її чоловіка? Я не пам’ятаю всіх деталей, але там якось так, що він у неї грає християнський рок, у якійсь рок-банді. І як усі християнські рок-музиканти сидить на транках. І на синьому. І трахається з усіма. І через це вона з ним кілька разів розлучалась, у сенсі — через християнський рок. Усе це щоразу супроводжувалося страшними скандалами в пресі, розбірками в суді, записами нових альбомів християнського року, і щоразу, розумієш — щоразу! — перед тим, як піти від нього, вона викачувала собі з цицьок чергову порцію силікону. Після цього вона просто звіріла й вони розбігались. Але варто було їй вкачати в себе по новій літр-два цього чортового силікону, як ген агресії блокувався, вона виловлювала його на черговому фестивалі християнського року, відмивала його від ригак, лікувала від триперу й народжувала йому дітей. І так декілька разів, щоразу одне й те саме — як тільки відбувався рециклінг її силікону і він — силікон — починав згортатись, як молоко, вона відчувала творче піднесення, знімалася в черговій сесії для плейбою, брала участь у благодійних дитячих програмах, поступово починала пити, діставала свого лузера-чоловіка, говорила, що час йому зайнятися чимось чоловічим і перестати грати для цих підарів-мормонів, чоловік теж починав пити, преса уважно слідкувала за новим етапом їхніх стосунків, що стрімко псувалися на очах світової громадськості, перші скандали її чоловіку вдавалося швидко локалізувати, спочатку завдяки регулярному сексу, потім завдяки колумбійському коксу, але снігова лавина вже наростала, Памела ставала все істеричнішою, усе більш непередбачуваною і хуйовою, аж у якийсь момент не витримувала, лягала в клініку й викидала з себе силікон, мов риба ікру. Після цього чоловік просто ховався на квартирах друзів-мормонів, а Памела йшла на телебачення й піддавала обструкції весь християнський рок загалом і участь у ньому свого чоловіка зокрема. І тому можеш говорити мені що завгодно про свої страхи і неврози, про свої принципи й переконання, але пам’ятай одну річ — існують явища, зіткнувшись із якими ти просто не знаєш, як себе поводити. Ці явища позбавляють нас нашої індивідуальності, вони деформують наш внутрішній світ і нашу духовну складову. Знаєш, як про це говорив Франциск? Франциск говорив — ти можеш бути добрим рибалкою, ти можеш знати поведінку риби та її звички, ти можеш бачити рибу під водою, але все одно, якщо не хочеш облажатися — краще скористайся динамітом.
Можливо, тому Франциск і став святим, — сказав він і послабив вузол краватки.
Вона прокинулась, вилізла з ліжка і сказала — усе, кінець, зараз я йому покажу, він запам’ятає цей день на все своє йобане життя. Навіть якщо він буде жити довго, а скоріше за все він не буде жити довго, а здохне вже через пару років від свого канабісу, але все-таки — навіть якщо він буде жити довго, до ста років, скажімо, він до останнього подиху буде пам’ятати цей день. Він із жахом згадуватиме про нього, як про ДЕНЬ ВЕЛИКОЇ ПОМСТИ МУДАКАМ І УРОДАМ. Тому що він і є найбільшим мудаком і найбільшим уродом, і я зроблю так, щоби він про це не забував ні на хвилину. Я розбомблю цю його смердючу нору, я знищу всі його запаси тютюну і алкоголю, я випущу кишки його рибкам ножицями для манікюру, я розріжу на довгі смуги всі його светри й футболки, я спущу в унітаз усі його антидепресанти, щоби цей мудак і урод загнувся від великої депресії, мов американська економіка. Я поріжу собі долоні його бритвами і напишу власною кров’ю на стінах — СМЕРТЬ УРОДАМ, ЯКІ ПРИНИЖУЮТЬ ЖІНОЧУ ГІДНІСТЬ! СМЕРТЬ УРОДАМ, ЯКІ П’ЮТЬ МОЮ КРОВ З ШОСТОЇ РАНКУ ДО ДЕСЯТОЇ ВЕЧОРА! А якщо мені не вистачить для цього власної крові, я скористаюсь спреями, помадою та гуталіном. Він буде змушений щоранку, прокинувшись, читати правду про себе і собі подібних. Я помщуся йому за всі три тижні спільного з ним проживання, за кожен із двадцяти днів, які він у мене забрав. Він буде прокидатись уночі й бачити над собою величні й строгі написи, які я залишу йому на згадку про свої понівечені три тижні. З цього я і почну!
Жіночі розмови завжди закінчуються несподівано, усі ці виплески ірраціональності й неадекватності заливають собою навколишній простір, і тоді всім доводиться бовтатись у цих бурхливих водах, не маючи сил вибратися на сухе. Жіночі голоси, які супроводжують нас упродовж нашого життя, їхній іронічний шепіт, їхні істерики, переважно все-таки істерики, але й іронічний шепіт також — дивні зразки того, як не потрібно складати слова, як не варто будувати свою пряму мову, показові приклади того, як навіть із незначного лексичного запасу можна виготовляти лінгвістичні бомби, що розриватимуть тебе на шматки своєю незбагненністю, усіма своїми внутрішніми протиріччями. Я думаю, джаз був придуманий для того, аби хоч якось функціонально задіяти ці голосові зв’язки, усіх жінок потрібно відправляти на хоровий спів на перевиховання. Так, такий ось побутовий фашизм, і не говоріть мені, що я помиляюсь. Чорта з два. За своє життя я вислухав стільки психоделічної пурги з вуст, скажімо, кондукторів-контролерок, що знаю про що говорю. Жіночі голоси не пристосовані для виголошення декретів та універсалів, вони інакше влаштовані, у них інша анатомія, у цих голосів. Джаз, секс і заковтування шабель — займіть нарешті своє місце в суспільстві, заповніть своїми голосами належну вам нішу в радіоефірі, давайте, зрештою, займатися кожен своєю справою: я — виголошенням декретів та універсалів, ви — заковтуванням шабель. Потім порахуємо втрати.
Усе, сказала вона, видавлюючи на палець рештки чорної фарби, ось тепер все. Тепер цей СУЧИЙ СИН запам’ятає мене назавжди. Шкода, що не довелося сказати йому це в очі. Але нічого. Навіть попри те, що я його БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ ПОБАЧУ, він запам’ятає цей день надовго. Він буде з жахом згадувати ці затягнуті у вузол сорочки, цей кришений посуд, цих сучих рибок, які стрибають від мене під крісла, цей телевізор у ванні — о, це він запам’ятає особливо, хай він навіть не працював — цей телевізор, але все одно — з яким задоволенням я його туди запхала. Усе, це кінець, я зробила все, що могла, і сказала все, що хотіла. До побачення.
І тут я повернувся.
Ну, і звісно, не лишається нічого, крім спогадів. Далі починаєш давати собі з ними раду, повертаєшся до них, упорядковуєш і класифікуєш, говорячи сам до себе: спогади — це найкраще, що в мене є, пам’ять насправді прикольна фішка, прикольніша за секс, особливо — хороша пам’ять. І особливо — за підлітковий секс. Так чи інакше все зводиться саме до нього — до сексу, себто навіть до чогось інтимнішого за секс, до якихось деталей, які запам’яталися найкраще. Очевидно, це і є ностальгія, у всякому разі — я її розумію саме так.
Ностальгія, ця велика механічна м’ясорубка, крізь яку пропускаєш серце, нирки і легені, пропускаєш і береш до рук рожевий фарш свого серцебиття, який продовжує битись за щось своє, незалежно від тебе. Ностальгія — нездорове почуття провини перед собою, ти весь час порпаєшся в списаних блокнотах і перечитуєш старі книги, повертаєшся до будинків, у яких жив, і починаєш знову спілкуватися з друзями, яких не бачив останні сто років, переконуючи себе, що для них це були справжні сто років самотності, ну, звісно, — як вони без тебе існували ці свої останні сто років, потрібно ж повертатися на місце вбивства, збирати каміння, відновлювати комунікації. І ти повертаєшся і починаєш збирати, починаєш відновлювати, продовжуєш сам себе переконувати і раптом розумієш, у яку депресію здатна ввігнати тебе твоя власна пам’ять. Без жодного шансу на повернення.
Насправді, це підстава — немає жодної ностальгії, жодних спогадів і жодного минулого, просто ти час від часу починаєш грузитись, ну і тоді вже спробуй розгребти. Давай, починай — що там у тебе із минулим? Що здатне викликати ностальгію?
Скажімо, різні історії з дев’яностих, весь цей алкоголь у крові й слині, переповнені спиртом язики друзів і ворогів, драйв твого соціального становлення, драйв економічного становлення країни. Ну, і за чим тут шкодувати? Що там було ще? Очевидно, була жінка, власне, не жінка, дівчина, ну, не так важливо одним словом. Підозрюю, це була закоханість, ну, звісно, як інакше, інакше ми про це б і не говорили. І був такий випадок — моєму приятелю батьки з іншого міста передали троянди. Ви спитаєте — для чого йому троянди. Ну, скажімо, в нього теж була дівчина і була закоханість. У них були «серйозні стосунки», якщо ви розумієте про що я, вони намагались якось налагодити своє життя, він уже навіть звик до неї, і це була чи не єдина корисна звичка в його досить таки безтямному житті. І ось його батьки, розуміючи все це, передали йому троянди. Хоча я цього не підтримував, краще б вони тушонки якої-небудь передали, говорив я. Щодо тушонки — приятель погоджувався, але троянди забирати на вокзал поїхав. Пам’ятаю, доки ми чекали на його троянди, не оминаючи жодного привокзального бару, на місто спали ранні березневі сутінки, ну і все зводилося до того, що нам і без троянд було добре. Троянди лише доповнили цю загалом патову ситуацію — у нас було по півлітра на рило і букет на двох, майже за класиком — троянди й виноград, красиве і корисне, хоча красивого в цьому всьому було небагато, а про корисне я взагалі мовчу.
І ось у такому стані він і взявся налагоджувати своє життя, пішовши таки дарувати свої троянди. Його, ясна річ, вигнали, він, до його честі, розвернувся і, ні на мить не випускаючи троянди з рук, розчинився в тих таки березневих сутінках. На ранок він прокинувся з букетом у руках, зовні це нагадувало якісь поминки, скажімо — поминки за його регулярним статевим життям. Приятель згадав усе, що міг, прийшов, наскільки міг, до тями, і зібрався викидати квіти. Ти що, сказав я йому, давай доведемо справу до кінця. Я забрав його вже доволі таки пом’яті квіти й поїхав з міста.
Мені є куди їхати, так я собі думав, у мене теж є якісь стосунки, а тепер у мене є квіти, кльовий букет ламаних троянд, вони не надто добре виглядають і пахнуть вони скоріше одеколоном, але це додає подіям свого шарму, аякже, і вже далі почався якийсь безкінечний автостоп березневою трасою, і з’явився якийсь розбитий ікарус із напівмертвими пасажирами, і почалося здавання квітів до багажника і інші захоплюючі речі, які в нашому конкретному випадку, очевидно, і стосуються ностальгії. Хоча по приїзді несподівано виявилося, що не все так просто, що стосунки, виявляється, річ надзвичайно заплутана, а закоханість, виявляється, це взагалі щось ілюзорне, до того ж троянди у багажнику віднайти так і не вдалося, тому все мимоволі перетворилося на веселий березневий маразм, із видаванням мене за свого брата (двоюрідного), із дружніми компаніями гопників, із повною неспроможністю порозумітися, одним словом — із речами і явищами, які, знову ж таки, у нашому конкретному випадку, ні ностальгії, ні тим більше сексу не стосувались.
— Ну, і за чим тут шкодувати? — знову питаються в мене кухарі, стоячи біля своїх важких м’ясорубок.
— Як за чим? — відповідаю. — За тими сутінками, за барами, більшість із яких давно встигли закритися, та навіть за гопниками — нормальні гопники були.
— Значить, це і є наша з тобою ностальгія? — питають вони далі.
— Думаю, що так, думаю, це саме вона.
— Значить, ти справді про це згадуєш?
— Згадую, звичайно, про що мені ще згадувати?
— І це справді для тебе важливо?
— Ви навіть не уявляєте наскільки.
— І це справді для тебе щось значить?
— Більше, ніж я міг передбачити.
— І ти хотів би знову туди повернутись?
— Що я — псих?
І ось я говорю їй — усе буде добре, у нас усе буде добре, ми і цього разу прослизнемо поміж підводними мінами цього чудесного світу, поміж мишоловками, які життя порозставляло для нас на кожному кроці, ми зможемо непомітно вислизнути з його добрих смертельних обіймів, життя — це не така вже й смертельна штука, воно теж іноді лажає і недопрацьовує в обороні, і навіть якщо зараз воно обклало нас із усіх боків і намагається додавити, мов команду, із якої вилучили ключових гравців, усе одно — потрібно спробувати, потрібно грати до кінця, підставляючись під його удари, у сподіванні на те, що одного разу воно таки промахнеться. Адже за великим рахунком, у нас із життям рівні стартові умови, рівні показники, приблизно рівна статистика ударів у площину воріт і володіння м’ячем. Ось навіть зважування показує, що життя такий самий напівтяж, як і ти, так що можна поборотися, життя — це такий самий побитий лузер у червоних боксерських трусах до колін. Просто в нього кращі промоутери.
Але зазвичай мало хто погоджується на чесну боротьбу, нікому не хочеться отримати триндюль уже в першому раунді, ну, звісно, — ніхто не хоче підставлятись, нікому не подобається розмазувати перед камерами криваві соплі, куди простіше сказати самому собі: та все нормально, насправді життя — прекрасна і довга штука, якої тобі вистачить до кінця твоїх днів, розслабся, навіть якщо життя трахає тебе все твоє життя, воно робить це з любов’ю й майстерністю, тож про які дванадцять раундів ти говориш, ми програли цей бій за очками, далі можна просто отримувати задоволення. Життя прожити — не мінне поле перейти, багато хто й погоджується з тим, що ніякого протистояння не передбачається, що ці зірки запалюють саме для тебе, тому що тобі це потрібно.
Не називаючи речі своїми іменами, відмовляючись пізнавати в обличчя свого спаринг-партнера, завалюючись постійно в трахану діалектику, перестаючи опиратися всій цій навколишній атмосфері, яка вичавлює з тебе кров, кисень і душу, ти врешті-решт утрачаєш найцінніше — свою дурнувату і нікому не потрібну впертість. Компроміс — це не те, що ти продаєшся, компроміс — те, що ти навіть не намагаєшся торгуватись.
Ілюзії допомагають тобі виправдовувати свої поразки. Здатність життя зводити всі твої сумніви на власну користь завжди була визначальною, тому ти ніколи не погодишся з тим, що поразки не потрібно виправдовувати, що вони — поразки — це те найкраще, що в тобі є, це те, що формує твій прикус і визначає групу твоєї крові, поразки — це свідчення того, що ти не мав жодних ілюзій і жодної миті не сумнівався, що отримаєш, урешті-решт, по голові, а отримавши, зможеш чесно сказати — я програв цей бій, але я ніколи не стану повторювати слідом за іншими, що головне — це участь, ніфіга подібного, головне — це спробувати померти за речі, які варті того, аби за них померти. Ось ти, за що ти готовий померти? За що тобі не соромно буде помирати? Скажімо — за можливість вигребти від цього життя по повній програмі, але вигребти з високо піднятою головою, як це і має бути з кожним порядним лузером.
Я не маю щодо цього життя жодних ілюзій, — говорю я їй. — Якби я мав хоча б якісь сумніви щодо його ссученості, я би працював у цирку. Або в церкві. Я, натомість, безробітний. Я знаю, чим життя спробує нас узяти — воно спробує переконати нас, що йому цілком байдуже до наших із тобою стосунків, до наших сварок і непорозумінь, до нашого відчуження, до випадів і примирень, воно буде говорити — окей, розбирайтеся самі з вашою постільною білизною, вигрібайте всі ці порожні пляшки й розсипані недопалки, це ваш вибір і це ваш побут, чорт із вами. І коли ми з тобою повіримо йому, розслабимось і вирішимо підлаштуватися під його частоти, воно обов’язково спробує нас попустити, спробує перерізати нам горлянки й викрасти наші контактні лінзи, воно підпалить ліжко, у якому ми будемо мирно спати, забувши про обачність, і оскільки я наперед знаю, що воно про нас думає, я і говорю — усе буде добре, у нас із тобою все обов’язково буде добре, це ще не кінець світу, кінець світу почнеться без нас, повір мені, не варто мати жодних ілюзій — це наша з тобою постільна білизна, це наші недопалки й непорозуміння, ми відповідаємо з тобою за наше божевілля, за наші маразми і за нашу ніжність, ми спробуємо з тобою прослизнути крізь їхні блок-пости, адже наше божевілля і наша ніжність, це як дитина — дивлячись за її дорослішанням, за її виростанням, ти не бачиш головного: що разом із її хребтом і її кістками глибоко в тілі росте її серце — гаряче і пружне, як чорна боксерська груша.
+ + +
Кожного разу одне й те саме — дивишся на неї і намагаєшся зрозуміти, про що вона думає. Ось вона прокидається і починає одягатися, натягує на себе всі ці жіночі речі, жахливу збрую для фетишистів і підарів, жінки — дивні створіння: як можна носити всі ці прикраси для трансвеститів, панчохи, сережки і кольорову білизну, нормальні люди носять хабе і ходять строєм, а жінки строєм не ходять, хіба що шахідки. А головне — за всім цим ти просто не розумієш, про що вона насправді думає, що в неї в голові, що в неї в серці, вона все робить таким чином, аби до тебе не дійшло, що вона хотіла зробити насправді, аби ти почувався дауном, фетишистом, який сидить і розповідає тут про її кольорову білизну. Вона все робить навпаки, вона ховає під одягом, шкірою, гландами і душею те, що ти помилково називаєш пристрастю, і що вона, в свою чергу, називає втомою. Саме в цьому дрібному несинхроні й ховається вся інтрига — хто з вас двох наробить більше дурниць і вимотає більше нервів. Саме цю депресивну штуку люди називають серйозними стосунками.
Із різних численних і повчальних історій на цю тему мені згадується одна, найменш повчальна, з двома діючими особами, якщо не рахувати мене самого, але мене краще не рахувати. Вони мешкали в різних містах — він у Харкові, вона у Києві, зустрілися випадково, випадково я був при цьому присутнім, і мені відпочатку було зрозуміло, що це буде ще одна гарна історія даремно спаленого бензину. Мені здавалося, вони це теж розуміють, але, як виявилось, я помилявся. Він цього не розумів, він вирішив, що можна спробувати і що ця чувіха просто чекала на його появу у своєму житті. Я традиційно давав поради, мені це зажди подобається — давати дурацькі поради, знаючи, що на них ніхто не зважає, потім завжди є можливість добити лежачого — мовляв, що, братіку, отримав по яйцях? А я тобі казав? Одним словом, я йому так і сказав — братіку, вона бізнес-вумен, вона може взяти тебе хіба що вантажником в один зі своїх десяти супермаркетів, забудь про неї, піди подрочи. Можливо, він і пішов, не знаю, але потім все одно повернувся й усе закрутилося. Вона, ця бізнес-вумен із супермаркетами, динамила його з подиву гідною впертістю, аж доки одного разу, у потязі Київ — Харків, між ними все й сталося. Не знаю, можливо, це дорожній синдром, можливо, він її просто дістав, а можливо навіть, він їй просто подобався. Хоча оце останнє неможливо. Так чи інакше під її навороченим діловим костюмом і строгою білизною, яка коштує більше, ніж усі його внутрішні органи, виявилося гаряче серце й багатий досвід. Після чого він зрозумів, що не помилився і знеможено заснув на її полиці есве. У Харкові вона його кидає, починає розрулювати свої проблеми, розбирається з усіма цими своїми кальмарами, помідорами та святковими знижками і вже вечірнім потягом повертається назад до Києва.
А далі все відбувається таким чином. Він телефонує їй і говорить, що приїде наступним потягом. Вона вагається, але говорить — добре, чекаю. Задоволений, він біжить на вокзал і намагається взяти квиток на наступний потяг, треться під касами, не зважаючи особливо на всі ці застереження й пророцтва, про те що КАСА ДОВІДОК НЕ ДАЄ, і про те що ПЕРЕВІРЯЙТЕ ГРОШІ, НЕ ВІДХОДЯЧИ, і особливо про те, що ПОВЕРНЕННЯ ПРОЇЗНИХ ДОКУМЕНТІВ У КАСІ № 22, він дістає таки квиток і телефонує ще раз, аби повідомити їй про це. Але вона йому несподівано говорить, що не треба їхати, що все змінилося і що в неї завтра важкий день. Він у розпачі йде до каси № 22, здає квиток і, вже виходячи з вокзалу, ще раз набирає її номер. Вони довго про щось говорять, він переповідає їй усе, що думає про неї, вона замислюється і раптом говорить — окей, якщо я завтра все вдало розрулю, по обіді в мене буде пару годин вільних, зводжу тебе на морозиво, що з тобою робити, мій хлопчику. Він устигає запропонувати їй на цей рахунок кілька варіантів і біжить назад до кас. Але в касах йому говорять — болт, на сьогодні вже квитків немає, спробуйте завтра. Він довго свариться з касирами, пасажирами, продавцями крадених годинників, закликаючи у свідки вокзальних алкоголіків і проституток. Проститутки на його боці. Але квитків усе одно немає. Тоді до нього підходять вокзальні грузини й продають йому підроблений плацкартний квиток до Ніжина, їдь до Ніжина, дорогий, говорять йому, Ніжин — це майже те саме. Від безвиході він погоджується і телефонує їй, аби повідомити радісну звістку. Але провідники не беруть його до Ніжина, з підробленим плацкартним, мовляв, як ти можеш — до Ніжина і з підробленим квитком? Тоді він знову телефонує їй і скаржиться на життя. Вона просить його не перейматися й повертається до своїх справ. Він знову біжить до кас і випадково перекуповує в якогось дембеля квиток на наступний до Києва. У цей час вона телефонує йому і говорить, що спеціально для нього змінила свої плани і взяла квиток на найближчий до Харкова. Але він говорить їй — не треба, я сам до тебе приїду, у мене вже квиток є. Тоді вона починає нервово кричати, аби він не морочив їй голову, дав їй спокій, і хоча б трішки зважав на її життєві плани та робочий графік, одним словом — вони сваряться і йдуть здавати кожен свій квиток. А коли він знову здає квиток і приїжджає додому, то розуміє, що зробив помилку, не додавив, не витис із ситуації всього, що треба було витиснути, тож знову їде на вокзал і з ходу бере квиток на наступний до Києва. Починає світати, з ним по-приятельськи вітаються алкоголіки й проститутки, а грузини й міліціонери шанобливо віддають честь. Уже сідаючи в потяг, він ще раз телефонує їй і говорить, що ось так виходить, що він іде до неї, і вона мусить із цим змиритись. Але вона несподівано відповідає, що сама їде до нього, що вона вже в потязі й за пару годин буде в Харкові, тож просить її зустріти. Він на радощах здає квиток, іде в ігрові автомати, і йому навіть щастить, він виграє якісь гроші, пропиває їх у барі, а тут і потяг прибуває на першу платформу. Але без неї. Він стоїть і чекає, але вона не виходить. Тоді він знову телефонує їй: де ти? — питає, — що сталось? І тут вона йому говорить, що в неї, на жаль, все змінилося, розумієш, говорить, таке іноді трапляється, ти лише не ображайся, нічого особистого, але я вже у Львові. Після цього він навіть не знає, що йому робити, тому знову йде до кас. У касі спить знайома йому нафарбована блондинка, котрій він тричі за останні десять годин здавав квитки. Вона прокидається й дивиться на нього важким поглядом. Скажіть, — розпачливо питається він, — бог є? Тітка дивиться на нього важким поглядом, подумки підбирає слова і з ненавистю гупає перед ним пластиковою табличкою. А на табличці, звісно ж, написано: КАСА ДОВІДОК НЕ ДАЄ.
***
+ + +
+ + +
+ + +
Я не знав, де живуть її друзі, де живе її мама, де живуть її коханці. Повернувшись додому, я написав кілька любовних віршів.
Тепле пиво, холодні баби…
Їхні діти не будуть говорити по-іспанськи
і ніколи не стануть на коліна
в жодній християнській церкві…
+ + +
+ + +
ця молодість початку дев’яностих
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
1
2
3
4
5
6
7
8
а.
б.
в.
г.
ґ.
д.
е.
є.
ж.
з.
и.
+ + +
give the anarchist a cigarette
+ + +
1
2
3
+ + +
+ + +
1
2
3
4
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
№ 1
№ 2
№ 3
№ 4
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
+ + +
№ 1 (Той що повісився)
№ 2 (Той що повісився)
№ 3 (Той що розбився)
№ 4 (Той що втопився)
+ + +
+ + +
+ + +
Минає весна!
Плачуть птахи, і в риб
на очах — сльози.
+ + +
№ 1
№ 2
№ 3
№ 4
1
2
3
+ + +
+ + +
МЕСОПОТАМІЯ (2014)
«Ще нічого немає. Зелена ніч…» …6
«Марат помер уві сні…» …7
«Бої без правил — заробіток святих…» …9
«Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку…» …11
«Команду розформували ще до початку сезону…» …13
«Ось знову я пишу про неї…» …15
«Принцеса носить…» …16
«Ця лисиця…» …18
«Я їй говорю…» …19
«Найкраще, що було цієї зими…» …20
«Влітку…» …21
«Якби я був листоношею…» …22
«Вона любить ходити босоніж і спати на животі…» …24
«Її вітчим був ще тим диваком…» …25
«Як добре, — думає він, — що я для неї помер…» …27
«Що робити зі священиками…» …28
«Місто, в якому вона заховалася…» …30
«Святий Франциск збудував це місто для серферів і героїв…»…32
«Які твої гріхи, жінко…» …34
«Жінки, що живуть за рікою…» …35
«Зими зовсім не схожі на зими…» …37
«Сніги собі минають, і щораз…» …38
«Я говорю: що з того, що нічого не зрозуміло…» …39
«Хай ніколи не застудиться твоє ніжне горло…» …40
«Що ти будеш згадувати про ці часи…» …41
«І тоді вона каже…» …42
«Адже все залежить від нас…» …44
«І тому, що цю дорогу нам доведеться класти…» …45
«П’ять років вахти, п’ять років роботи…» …46
«Завжди повертатись на ці пагорби й ріки…» …47
ВОГНЕПАЛЬНІ Й НОЖОВІ (2012)
«Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму…» …50
«Малий сидів так довго, що змінилася Конституція…» …52
«Вони сіли за стіл, накритий на всіх…» …56
«Вони сказали: “За що ти тримаєшся, брат…”» …58
«Південно-Західна залізниця…» …61
«Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені…» …64
«Ти зáвжди тримав при собі свою втому…» …66
«Білі люди — жорстокі люди…» …67
«І що це була за осінь, з утечами та кредитами…» …70
«Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого…» …71
«Коли тобі доведеться мати справу з рослинами…» …73
Єрусалим …74
Депо …76
Велосипеди …80
Кінець жовтня …82
Полкові барабани …86
Співай, сирено! …88
Ісус у таких випадках воскресав …90
Любити тебе навіть по смерті …91
Засуджений, але непереможений …93
«І жінка з чорним, як земля, волоссям…» …95
«Кожного разу, коли вони зустрічалися…» …96
«Усе, що ти побачиш уві сні…» …97
«Я бачив, як ти записуєш чужі адреси…» …98
«Доки минала і ця весна…» …99
«Це і є життя…» …101
«Колись вона жила в цьому будинку…» …102
«Я чекав, коли закінчиться це тепло…» …103
«Ріки завжди її роблять іншою…» ……104
«І коли відлига зупиниться на горбах…» …105
«І кожна з рік…» …106
Камені …107
Герої, апостоли, жінки і міста …124
ЛЕСБІЙКИ (2009)
«Що вона потім робила, куди пішла…» …154
«Темна й солодка пора зими…» …155
«Ця жінка, яка фотографує дерева січня…» …155
Жінки …156
«Коли потяг нарешті в’їхав у гори…» …157
«Прийде весна, говорили вони…» …159
Тріска …160
«Перечекавши останні сніги…» …161
Бакени …162
«Коли вона повернулась, ближче вже до зими…» …163
ЕФІОПІЯ (2009)
Кочегари …166
«Він був листоношею…» …166
«Третій день крізь сутінь масну…» …168
«Смерть моряка річкового флоту…» …170
«Я пам’ятаю голоси…» …172
«Польові командири…» …173
«Радість — це те, що дається з боєм…» …174
«Море дихає чорним теплом…» …175
«Ти довго тримався за наші місця…» …177
«Я завжди з повагою ставився до професійного спорту…» …178
«В серпні тепло витікає з кварталів…» …180
«Вже кілька днів стояла спека…» …181
«Чорна зоря арештантів висить угорі…» …182
«Я добре домовився з провідником…» …183
«Один із них працював на ливарному…» …185
«Мулярі зранку починають роботу…» …186
«Це історія, що трапилася якось із китайцями…» …187
«Той, хто говорить про смерть і час…» …189
«І найменша дівчинка в Чайна-тауні…» …191
«Фабрики в дощі, ніби в жалобі…» …192
«Час працює на мене — він мене убиває…» …192
Поети …194
Хороші молоді поети …194
Загибель ескадри …196
Євтушенко …198
Мінздрав …200
Тридцять два дні без алкоголю …202
Життя на колесах …204
Воєнкомат …206
Пінокіо …207
Так гартувалась сталь …208
Свято, яке завжди з тобою …210
Чорний вересень …212
МАРАДОНА (2007)
Дезертири …216
Прощання слов’янки …219
Big Gangsta Party …221
Україна для українців …224
Chicago Bullls …227
Я твоя протиотрута …230
Лукойл …234
Михаил Светлов …237
Гриби Донбасу …240
Сезонна робота в Карпатах …243
Mercedes-Benz …246
Із зашморгом на шиї …250
Трамадол …253
Госпелс і спірічуелс …255
Кривава баня у Фастові …258
Риби помирають мовчки …261
Револьвери і троянди …264
Циганські королі …267
Сторона А …269
1. Шулери сидять в задніх кімнатах і чесно ділять виручку …269
2. Рахуючи проституток щоп’ятниці в парку розваг …272
3. Слідкуй за руками цього проповідника …275
4. Підпільний цех бомбістів …280
Сторона Б …283
5. Пси міської інфраструктури …283
6. Адвокат трансвеститів …285
7. Профспілковий рух кишенькових злодіїв …289
8. Скажи монстрам до побачення …290
Солодкі ножі м’ясорубки …292
Регбі …296
Матчі перенесеного туру …298
Спокійне життя, хороша боксерська груша …300
Портові склади …303
«Я помру від застуди. Наш лазарет…» …305
Каса довідок не дає …307
Жити з літератури …311
Марадона …313
У.Р.С.Р. (2004)
Контрабанда …316
«…щоби не розбудити її…» …318
Колаборанти …320
«…і згадувати, як почалась зима у вашому місті…» …321
«Важким кам’яним вугіллям у корінні лісів…» …323
Господь симпатизує аутсайдерам …324
Паприка …326
Словники на службі церкві …328
Соціалізм …330
Океани …332
Оптовики …333
Пушери …335
Клерки …336
Збирачі конопель …338
Мормони …339
Гамбурзькі курви …341
Вуду в домашніх умовах …342
ІСТОРІЯ КУЛЬТУРИ ПОЧАТКУ СТОЛІТТЯ (2003)
Жити значить померти …346
Історія культури початку століття …346
Продажні поети 60-х …348
Сербо-хорватська …350
Прибиральниці коридорів …351
Польський рок …352
Молодший шкільний вік …354
Жити значить померти …355
Поштове відділення …357
Елегія для Урсули …358
Гумова душа …359
Китайська кухня …361
Китайська кухня …361
Дитяча залізниця …362
Готельний бізнес …364
Внутрішній колір очей …366
Продавець потриманих автомобілів …367
Некомерційне кіно …368
Букмекерські контори …371
Оркестр похоронної служби …372
Жінка за тридцять доларів …374
Алкоголь …375
Хрестовий похід дітей …376
БАЛАДИ ПРО ВІЙНУ І ВІДБУДОВУ (2001)
1. сауз раша …384
іммігрант зонг …384
«вона ще не виросла і не втратила голову…» …385
«березень у циганських районах…» …385
музика для товстих …386
авіахем …388
нью-йорк — факін ситі …389
готель харків …390
петеу …393
«якщо ти надумаєш їхати з цього міста…» …394
кінець української силабо-тоніки …396
2. псалми для автокефальної богородиці …398
Пацифік …398
«Сонце серпневих базарів і мух…» …399
«Дим по деревах, вода…» …400
«Пітьма…» …400
«З відлигою швидко пітніє скло…» …402
«Музика, очерет…» …402
«Теплий кисень…» …403
Вулиця Ганни …404
«Навіть якби ти покинула ті місця…» …405
«Вирощено і нищівно…» …406
3. поеми …407
intro …407
іслам …408
кантрі енд вестерн …418
bonus …425
4. плюс чотири …426
Поруйнування Єрусалиму …426
Переваги окупаційного режиму …428
Станси для німецько-фашистських загарбників …431
українські авіалінії …434
Вірші, що не ввійшли до «балад про війну і відбудову» …437
«слухай але мовчи…» …437
південно-західна (дорожня) …438
ска київ …439
Сталь і ніжність …441
ПЕПСІ (1998)
Святий Георгій …444
Пам’яті В. К. …445
Donbas Independent …445
«Червень дозрівав, немов зерно…» …447
Пластунка N …448
Пенсільванські читання …449
Динамо Харків …452
bodywork …453
Богдан-Ігор …454
Танго салтівської трупарні …455
«Волога і різка, мов контури дерев…» …456
«Бачиш за склом весняне розмаїття…» …457
Тереза …457
«Пепсі, лиши мені тепле взуття і сухе волосся…» …461
ЦИТАТНИК (1995)
Варшава …464
Генерал Юда …465
«Двадцятого квітня йшов дощ…» …466
«Будда сидів на високій могилі…» …467
«Не було вже нікого, хто любив тебе…» …468
«Тобі гадають на руці…» …468
Атеїзм …469
«Це просто день, що врубується в простір…» …472
«Диск вечірнього сонця блазнювато навис…» …473
«Були дощі…» …474
«Замки попсовано, і пси голодні…» …475
«Якось-таки ти виріс в цій шпарці поміж держав…» …475
«Все, як завжди, має виправдання…» …476
Самогубці …476
«З-під важко пролитих циклонних злив…» …479
«Прийти в степи…» …480
«Після того…» …481
«Є певні речі, що завжди в ціні…» …481
Казанова …482
НЕП …485
Цитатник …489
Вірші, що не ввійшли до «Цитатника» …493
«Тарас Григорович Шевченко…» …493
каменефілія …494
«За хвилину до того, як випаде дощ…» …495
УДК 821.161.2
ББК 84.4УКР
Ж15
Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
Обережно! Ненормативна лексика!
ISBN 978-966-14-9200-3
© Жадан С., 2015
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2015
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2015
Літературно-художнє видання
ЖАДАН Сергій
Господь симпатизує аутсайдерам. 10 книг віршів
Збірка
Головний редактор
Завідувач редакції
Відповідальний за випуск
Редактор
Художній редактор
Коректор
Підписано до друку 25.05.2015. Формат 84x108/32.
Друк офсетний. Гарнітура «Newton». Ум. друк. арк. 26,88.
Наклад 5000 пр. Зам. № 5-05-1305.
Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
Св. № ДКб5 від 26.05.2000
61140, Харків-140, просп. Гагаріна, 20а
E-mail: cop@bookсlub.uа
Віддруковано у ПРАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»
61012, м. Харків, вул. Енгельса, 11.
Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011 р.
www.globus-book.com
Жадан С.
Ж15 Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів : збірка / Сергій Жадан. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. — 512 с.
ISBN 978-966-14-9200-3
УДК 821.161.2
ББК 84.4УКР
Ім’я Сергія Жадана відоме не тільки в Україні, а й далеко за кордоном. Поет, прозаїк, есеїст, перекладач, лауреат міжнародних премій, автор роману, що став найкращою книгою десятиліття конкурсу «Книга року Бі-бі-сі», людина, яка об’єднує Схід і Захід…
Кажуть, Жадан — це взагалі краще, що сталося із сучасною українською літературою. У ваших руках — унікальне видання: найповніше на цей момент зібрання поетичних творів найпопулярнішого українського поета, чиє ім’я та творчість уже давно стали практично символом. Від 1995-го до 2014-го: десять поетичних збірок, об’єднані в книгу. Ліричні, піднесені, меланхолійні, радісні, щемливі, медитативні, пронизливі, незнайомі і наново відкриті для себе вірші. Читайте. Смакуйте кожен рядок. Відчувайте себе живим.
Книга містить вірші з таких видань: