Його розбудив будильник ще перед шостою. Сесія в Психоінженерній гімназії розпочиналася о дев’ятій ранку і він боявся, як би не застрягнути по дорозі на Пущу в корках біля Палладіна. Він поцілував Смирну, яка ще спала, уткнувшись обличчям в місце, де щойно на подушці лежала його голова, і пішов у ванну.

Уже холодні ранки, і я відчуваю невблаганне насування осені. В автомобілі затишно — не хочеться вмикати музики, хочеться побути насамоті з собою. Виїжджаю з Києва на Пущу, насолоджуючись відчуттям свободи і повноти, яке окрилює мене.

Коли по обидва боки від траси пішли ліси, я відчуваю прилив бадьорості. Ці місця недаремно вважаються курортними — від них віє чимось особливим, якоюсь тихою сосновою святістю, древньою і православною. Повз мене проносяться довжелезні вантажівки з вогненебезпечними цистернами, і далекобійницькі траки, додаючи реальності всьому, що бачу навколо, нагадуючи, що я тільки-тільки виїхав з міста, хоча за відчуттями, я уже заглибився в непрохідну поліську глуш.

На відпочинковій базі, де мають проходити заняття Гімназії, непривітна жінка в окулярах відвела мене в п’яту аудиторію. Заняття вже почалися, пояснила вона, проте я можу посидіти і послухати.У п’ятій аудиторії я застав дивне видовище — стільців десять-дванадцять зайняті людьми різного віку — кілька жінок, більше чоловіків, пару людей зрілих, здебільшого молодь і трохи старші. Усі вони сиділи з прямими спинами. Очі заплющені. Дихання рівне. У кімнаті гуділа тиша.

Навпроти гімназистів за столом, ніби справді викладач, сидів Віктор Чиж. Увесь його вигляд виражав крайню зосередженість. Обличчя його видавалося висіченим із темного грубого каменю — у тінистій кімнаті проступають скули, темніють кола під очима, від нього віє моторошною, трагічною силою. Він злегка кивнув мені, жодної емоції не проскочило на обличчі.

— А теперь выведем шар внимания в область невосприятия, за пределы абстрактного поля зрения, — негучним, твердим голосом скомандував Віктор. — Следим за тем, чтобы форма шара внимания не разрушалась. Также от­слеживаем, чтобы сам шар внимания не подменялся его визуальным изображением. Убедиться, что это внимание, а не визуальная картинка, мы можем, если нам удается вывести шарик внимания в поле визуального невосприятия, то есть, себе за голову...

Я сів на вільний стілець і заплющив очі, намагаючись виконувати команди Віктора. Робити це складно — його мова пістрявіє технічними термінами, значення яких я не розумію. Через сорок хвилин заняття закінчилося — по команді Віктора всі повернулися до нормального стану і стали потягувати затерплі ноги і спини. Аудиторія почала оживати.

— Ну что, все вернулись? — став розпитувати Віктор, коли медитація закінчилася. — Какие трудности были? Удалось ли удерживать шарик внимания?

Гімназисти стали ділитися враженнями. Дехто рапортував чітко, як у армії: на такому-то етапі відбувалося те-то й те-то, на наступному — те-то й те-то, інші повідомляли про свої здобутки нечітко. Гімназисти сипали своєю специфічною термінологією, що для мене продовжувала звучати, наче мова птахів:

— Сначала разрушалась звуковая деконцентрация, потом, когда мы вошли в тотальную деконцентрацию, стало сложно удерживать внимание на трех модальностях одновременно, — поскаржився старший чоловік.

— Это нормально, аудиальная деконцентрация — одна из самых сложных, — відповів йому Віктор. — Это дело практики. Удалось ли выйти на абстрактное переживание хода времени?

— Удалось, — впевнено озвався чоловік. — Когда вы дали задание замораживать звуки, было ощущение что все события начинают происходить одновременно, как будто наслаиваются друг на друга... Очень странное состояние, как будто мое настоящее растянулось в несколько раз... Даже боюсь это как-то описать словами...

— Ну, в общем, понятно, у вас получилась спонтанная хроно-деконцентрация, — коментує Віктор із виглядом спеціаліста. — Сейчас перерыв пятнадцать минут на чай.

Усі стали підводитися.

— Вітаю, — почув я чийсь голос поруч. Це Слава Жуковський, він усміхався мені, мов старий знайомий. Від нього віє чимось притягальним і жорстким водночас. Я вже впізнаю це відчуття, бо, здається, усі присутні культивують саме цей тип внутрішнього досвіду.

— Пройдемося? — запропонував я, і ми, взявши в компанію Віктора, вийшли на подвір’я бази трохи розім’ятися на повітрі.

— Ну вот, собственно, это наши ребята-психоинженеры, — сказав Віктор, потягуючи з горнятка мате. Я помітив, що чайна ложка, якою він помішував напій, чомусь прив’язана до вушка горнятка тоненькою, проте міцною ниткою. — Психоинженерия — это чистая технология. То есть в ней нет ни грамма идеологичности. Этим как раз технологии отличаются от метафизических практик. С помощью психоинженерии можно разложить на алгоритм любую задачу, в том числе, даже невероятную, по сегодняшним меркам. По нашим понятиям, если какая-то задача может возникнуть в сознании, значит, ее можно решить. В сознании содержится все, и сознание может все. Если мы можем что-либо помыслить, значит, это может быть создано в сознании, а потом — в материи. За каждым навыком, которым мы владеем, стоит своя область сознания — просто одни зоны мы в нашей культуре развиваем, а другие — нет. Они спят, потому что в них нет нужды. Например, сейчас востребовано мышление программистов, но нет необходимости в том, чтобы понимать лошадь или охотничьего сокола. Но культуры сейчас тоже разные — не все еще глобализировались. Например, к нам приезжал полиглот известный, Вилли Мельников, может, слышал о нем, нет? И он сравнивал, как в одном языке существуют термины для переживаний, которые отсутствуют в другом языке. То есть, разные культуры — соответственно, разные грани сознания пробуждены и задействованы. Например, в тибетском языке много названий для определения разных состояний сознания — потому что в их культуре эти состояния востребованы. Мы же как проект видим культуру, в которой все спящие зоны сознания могут быть пробуждены и превращены в рабочие функции. Это те задачи, которые ставит перед собой психоинженерия. Понимаешь? Это путь к новому человеку, к совершенно новой цивилизации. Еще пару лет — и мир изменится очень сильно, потому что такая вещь, как психоинженерия, когда она выйдет на рынок, полностью перечеркнет представления о том, что мы должны продавать. Понимаешь? Мы будем продавать ключи от бесконечности.

Наступні дві години відбувалося заняття з конструктивної філософії. Читати цю лекцію приїхав відомий київський філософ Ярослав Ангелюк, який із шизоїдною скрупульозністю і психотичним ентузіазмом виводив на дошці філософські тези конструювання реальності. Із почутого Федір зрозумів мало, однак три гігабайти філософії, розписаної перед ним на фліпчарті у вигляді позиційних схем, не залишили його байдужим.

— Гуров каже, що через його книжку «Цивілізаційний конструктор» може виникнути Четверта світова війна, — сказав йому пошепки Слава, який, сівши поруч, узяв на себе роль гіда-коментатора. — Там у нього дуже принципові ідеї покладені. Усі війни починаються через ідеї, і в Ангелюка якраз ідеї такі, що можуть перевернути світ. Це хтось типу Ніцше нашого часу.

— А коли буде Гуров? — спитав Федір.

— Він уже приїхав. Після лекції я вас познайомлю.

На телефоні у нього був пропущений виклик від Карманова і одне есемес: «Приїдеш до нас на обід?». — «На жаль, ні, — відписав він. — Тут саме з’явився Гуров».

Опісля лекції у заняттях була пауза для обіду, і Федір у товаристві Слави, заходячи до їдальні, помітив високого, кремезного чоловіка бурятської зовнішності з поставою плавця, у дешевій чорній сорочці, з сивим коротким волоссям і ще чорними вусами.

— Ось, це він, — сказав йому Слава. — З вигляду непримітний, правда? Я коли теж перший раз побачив, не зрозумів нічого. Але це в Гурова такий стиль, він не любить виділятися. Ніколи не скажеш, що він працював по різних лабораторіях засекречених.

— А звідки у нього вся ця тема прийшла? — спитав він у Слави, взявши їм по тарілці борщу.

— Чувак, він в системі був. Чув може, були такі закриті відділення при науково-дослідних інститутах? Скрізь були заборони ідеологічні, а в цих лабораторіях можна було досліджувати, що завгодно. При кожному інституті такі були, навіть у нас тут у Києві щонайменше три було: при інституті Патона, при інституті харчування і ще десь, забув уже... — Слава нахилився ближче і показав йому кусок хліба. — В інституті харчування вивчали, наприклад, чи можна додавати у хліб коноплю або бром для контролю емоційного стану в країні. Уявляєш, що ми пропустили?

— А чим Гуров займався?

— Військами, чим. У нього покликання інше — військовий психолог. Він вивчав поведінку солдатів в екстремальних умовах. Ці медитації, які ми робимо, — це все для військового комплексу розроблялося — для космонавтів, для спецназівців, для різних екстремальників. Керування собою в будь-якій ситуації. Вони там у Союзі готувалися до Зоряних війн, і була підозра, що на свідомість наших космонавтів можуть якось дистанційно впливати їхні люди.

— Ти маєш на увазі, екстрасенси?

— Типу того. У нас були гонки, і в них були гонки. Тільки в них по-інакшому до цього підходили: там наприклад, у кожного солдата в аптечці була капсула з таблетками амфетамінів на крайній випадок, а наших вчили, як за допомогою медитації занурювати себе в потрібний стан.

— Типу, берсерків готували?

— Ні, просто надлюдей вирощували, — пожартував Слава. — Насправді, якби в Радянському Союзі психоінженерію почали викладати в школах, ми мали б гегемонію креативу, на двадцять років випередили б тоді США.

— Ви якось сильно заморочені на темі Союзу.

— Я в цю політику не лізу, — повідомив Слава. — Мене цікавить трансперсональна культура, я людина світу. Я шаман за покликанням, просто виріс у місті. Мені треба покурити часом, щоб почути, що мені Земля шепоче. Часом аяваски люблю випити. Я цього не соромлюся. А всі ці політичні проекти — якщо комусь це цікаво, він цим займається, чому ні? Я схиляюся до того, що Світовий розум організує все сам. Та мені тут цікаво — тут є з ким поговорити, і я бачу, як цими інструментами можна змінювати свідомість людей. А це мене вже хвилює особисто. Тут, до речі завтра приїдуть реваншисти — подружжя Грозовських. Із ними на цю тему можна поспілкуватися.

— Це ті футурологи з Росії? Мені вже про них щось Віктор розказував.

— Мають потішне почуття гумору. У них існує ігровий клуб, де вони проводять різні стратегічні ігри, називається Імперський Реваншистський Штаб. Завтра вони проводитимуть гру для України. Ти коли-небудь брав участь у таких іграх?

— Коли займався виборчими кампаніями. Та мені здається, це здебільшого фейк.

— У них завжди цікаві результати, — заперечив Слава. — Принаймні, вони передбачили Майдан в Україні. У будь-якому разі будемо розігрувати карту когнітивних технологій, а це твоя тема — тому приходь.

— Ти мене зможеш зараз познайомити з Гуровим? — спитав Федір, коли побачив, як Гуров виходить з їдальні.

— Пішли, — Слава допив компот. — У нього завжди обмаль часу, а тут він, я бачу, нікуди не поспішає. Це рідкість.

Слава провів Федора у кімнату, яку Гуров ділив на пару з ноутбуком.

— Борисе Олеговичу, можна до вас? Це Федір Могила, з приводу партнерства, те, що я казав вам.

Гуров зустрів мене покашлюванням і в’ялим потиском руки —за інших обставин я зважив би це як образу. Така рука, як правило, буває у людей двох типів — або в дуже слабких, або, навпаки, в дуже сильних людей, і Гуров на слабака не скидався.

— Здравствуйте, Федор. Присаживайтесь, кгм-кгм, — Гуров замовк, і я відчув, що це не та людина, яка сама вестиме розмову. Очі Гурова дивно бігали, і мені на хвилю спало на гадку, що так може дивитися на тебе злодій або людина, яка щось приховує, поки не прийшла глибша відповідь: якоїсь миті я буквально фізично відчув, як Гуров сканує мене короткими поглядами, котрі дослівно прошивали мене наскрізь.

Ми обмінялися кількома репліками для знайомства, і мені було дивно бачити, як стискається Гуров, намагаючись здатися ввічливим і тактовним — було очевидно, що в нього це виходить погано і що публічність — не найсильніша його сторона.

— Я вже чув від ваших учнів про проект візуальних мов. Кажуть, це дуже перспективна розробка. Ви могли б трохи більше розповісти про цей експеримент, якщо це не таємниця?

— Мы называем это психоинженерными языками, либо же языками высокой плотности. Задача таких языков — передавать большие объемы информации.

— Це щось на зразок есперанто чи ложбана?

— Нет-нет, — заперечив Гуров. — Там совершенно другой принцип. Это языки, которые не членят переживание на части, как поступают обычные линейные языки. Это языки, которые могут ухватывать целостное состояние — и передавать это целостное состояние другому. При чем, не важно, что именно передавать — это может быть простая эмоция, содержание книжки или умение развязывать дифференциальные уравнения. Если нечто целостно отражается в сознании, значит, это можно отразить в целостном языке. Вопрос только в подготовке специалистов, умеющих работать с такими языками.

— На якому етапі зараз дослідження? Перепрошую, що так вникаю, — я вже сказав, що представляю інтереси однієї дуже впливової людини, й інвестиції в психотехнології на сьогодні є одним із пріоритетів у діяльності нашої компанії.

— Этот проект уже когда-то пытались реализовывать в Советском союзе как одну из технологий для армии. Психоинженерные языки начали разрабатываться где-то в середине восьмидесятых, — Гуров, трохи розслабившись, відкинувся на спинку крісла і я відчув силу, яка йшла від нього. — По сути дела, они родились из игры, где учасникам предлагалось общаться между собой без использования речи или жестов, исключительно с помощью разноцветных геометрических фигур. Был один яркий случай, когда одна барышня во время такого сеанса внезапно отвесила своему партнеру по общению оплеуху и выбежала в слезах из-за стола. На вопросы, что случилось, она могла лиш сказать: «Он мне такое сказал, такое сказал!». Но что именно он ей сказал — это перевести в слова бывает очень трудно.

— Можно сказать, что прообразом для психоинженерных языков стала игра в бисер, описанная у Германа Гессе, — продовжив Гуров. — Когда нужно находить соответствия к некоему изречению в разных средах — в музыкальной, поэтической, математической — так, чтобы изречение было идентичным не по форме, а по содержанию. Вот эта идея была взята на разработку здесь, в Киеве, в одном из исследовательских центров при Всесоюзном научно-техническом обществе радиоэлектроники и связи имени Попова. Что тогда удавалось сделать? Удавалось сворачивать до размеров компактной пиктограммы физические навыки — например, навык хождения по канату или навык метания ножа. Человек, который владел техникой разворачивания переживания из пиктограммы, мог внутри себя развернуть этот навык с нуля и начать делать то, чего он раньше делать не мог. Потом начался 1990-й год, и все это развалилось, программу пришлось закрыть, а больше запросов на подоб­ные масштабные разработки не было. И вот сейчас, когда уже появился подготовленный контингент, мы пытаемся выйти на тот же уровень, который был у нас до развала программы.

Гуров став гортати вордівський файл із піктограмами і показувати різні приклади значків-піктограм:

— Вот более сложные пиктограммы. Это работали уже ребята на сессии — похоже, передача почерка. Вот пиктограмма, изображающая разные формы страха — от легкой подавленности до экзистенциального ужаса.

— А це що? — питаюся я.

— Это уже я рисовал, — каже Гуров. — Это из меня разные насекомые выходили...

— Борисе Олеговичу, — кажу я, коли файл догортано до кінця. — Ми хочемо, щоб наша співпраця була конструктивною. Гадаю, всі деталі можемо обговорити за сприятливіших умов. Про це вже предметніше зможе розказати Дмитро Іванович. Однак ми зацікавлені в тому, щоб наша співпраця принесла конкретні результати. Зацікавлені у тому, щоб на ринку уже почав з’являтися продукт такого типу. У нас доволі широкі плани — знову ж таки, Дмитро Іванович зможе це розповісти детальніше, однак ми в принципі налаштовані на те, щоб почати формувати широку мережу людей з компетенціями такого класу. Пан Карманов живе тут, недалеко, ми могли б під’їхати і про все поговорити.

— Очень интересно, что вы пришли именно сейчас, — сказав у відповідь Гуров. — Я очень долго пытаюсь продвигать этот проект, надо признать, без особых результатов, но вдруг среда как-то ожила — и пришло сразу несколько предложений.

— Хтось вже звернувся до вас зі схожою пропозицією? — насторожився я.

— В России есть люди, продвигающие тему бессмертия. Там сейчас общественное движение организовалось, называется «Россия-4000». Его возглавляет, кстати, тоже один молодой бизнесмен, Осип Айзек. Они разрабатывают проект перемещения сознания из биологического тела в «аватар». Идея довольно глупая сама по себе, но из нее может родиться очень интересное сотрудничество. Они как раз нашими техниками очень заинтересовались.

— Що ж, значить — у нас буде тріумвірат, — озвався я.

— Оставайтесь на выходные, — попросив Гуров. — Завтра приезжают Грозовские, они будут проводить стратегическую игру по технологическому будущему Украины. Они приезжают по моему личному запросу, поскольку я вижу, что тема с когнитивными технологиями начинает как то очень стремительно реализовываться. Думаю, вам тоже стоит взять участие в игре. Как правило, эти игры могут довольно точно показать самые ближайшие тенденции. У нас есть прямой запрос к Грозовским — определить, каковы возможности продвижения когнитивных технологий на сегодняшний день в Украине.

— Гаразд, я прийду. А як щодо зустрічі з Дмитром Івановичем?

— Сразу после игры можем и встретиться. Тем более, если вы говорите, что он здесь рядом...

Гуров запропонував Федорові залишитися на заняття, і після цієї розмови він уже не міг відмовити. Прогулюючись територією бази, він телефоном переказав Карманову слова Гурова про зустріч, а заодно і про Осипа Айзека який теж, схоже, збирався зробити Гурову пропозицію, від якої неможливо відмовитися.

— Я його знаю, — відповів Карманов. — Ося Айзек — мій давній лютий друг. Ми з ним уже давно конкуруємо. Точніше, він зі мною конкурує — йому здається, що йому треба обов’язково обігнати мене.

— Він теж наш партнер?

— Чисто ситуативно. Ося — один із лідерів трансгуманістичного руху в Росії. Він людина дівайсів. А я цього всього терпіти не можу. Я користуюся айфоном лише тому, що інакше партнери мене не зрозуміли б. А про те, щоб дати людині безсмертя, засунувши її в консервну банку, — мені таке навіть у страшному сні не снилося. Це не наш шлях, Могило.

— Як тоді бути?

— Не хвилюйся. Це вже суто мої з Борисом Олеговичем справи. І розпитай у них побільше про ці психоінженерні мови — мені теж здається, що це найперспективніший напрямок для інвестицій. Я чую там великий історичний момент.

На лекції Гуров, можливо, спеціально для мене, намалював умовну модель свідомості. У ній були рівень проявлених форм, рівень чистих сенсів, рівень не-форм та інші терміни, які нагадували чи то йогічні трактати, чи буддійські сутри в сухому академічному перекладі.

— Ну а що в психоінженерії вважається найвищим станом? — спитав я. — Він може бути якось відображений на даній схемі.

— Понимаете, Федор, без практики это будут всего лишь слова. Слова — это трупы знаний. Они мало что вам дадут. Как и вся эта схема, они ложные от начала до конца. Мы рисуем эти модели лишь для того, чтобы иметь возможность от чего-то оттолкнуться.

— Ну а все ж?

Гуров задумався, мабуть, вагаючись, чи варто взагалі продовжувати цю розмову, але, схоже, з поваги до мого особливого статусу серед студентів, сказав:

— Ну смотрите. Формы — это тот проявленный мир, который мы можем ощущать. За формами в сознании стоят смыслы. Смысл — это содержательное переживание, лишенное модальности, чистая «таковость» предмета. Например, «красность» или «упругость». Красным может быть цвет, а может быть и музыкальное сочинение, а упругим не только материал, но и текст статьи, например. Амодальный смысл — это переживание, которое стоит за «красной» музыкой, или за «упругим» стихом. Более тонким, чем переживание амодальных смыслов, является переживание не-форм — таких, как ощущение абстрактного хода времени, переживание бесконечного пространства, переживание энергии. Над ними находится переживание не-восприятия. Это то, что древние называли Ничто: отсутствие зрительного восприятия, отсутствие слухового восприятия и так далее. Лучше всего дает представление о переживании не-восприятия глубокая кома с сохранением сознания — в переживании остается лишь субстанция сознания, лишенная как чувственного, так и смыслового наполнения. Это состояние невозможно вспомнить, поскольку в нем нет никаких процессов, связанных с памятью, но его можно узнать. Как правило, это переживание не-восприятия ассоциируется у людей с переживанием глубинного ужаса. Если удается отойти и от этого переживания, тогда мы оказываемся в некоем творящем «ничто», из которого рождается этот мир. До этого мы еще имеем дело с отражением реальности, а вот здесь уже — находится Истина.

Із уст Гурова це прозвучало настільки переконливо, що на шиї у мене стало сторчма волосся.

— Проблема в том, что подняться сюда еще можно с помощью собственных усилий, — він показує на рівень, який позначив як рівень «ніщо». — Обычно практики в наши дни происходят где-то здесь, на смысловом уровне. Более продвинутые соприкасаются с уровнем не-форм. Еще меньше людей поднимается сюда — на уровень не-восприятия. А обсудить опыт, который находится вот здесь, — він показує на рівень творящого «ніщо», — уже практически не с кем. Но выйти сюда, на территорию Истины, самому невозможно, поскольку среда настолько разрежена, что нам просто не от чего отталкиваться, чтобы двигаться дальше. Поэтому нам нужно, чтобы нам оттуда протянули руку помощи, — каже він.

— То там хтось є?

— Да. Там есть Бог, — сказав Гуров. — Сознание лишь отражает мир. Но сама Истина находится вне сознания. Она — Реальность. То, что на самом деле есть. Мир, который мы видим — это лишь некий текст о Реальности, но не Она сама. Понятно, что мир, доступный нашему восприятию, это еще не весь мир, потому что мы смотрим на него через те зоны сознания, которые мы пробудили. Это похоже на окна, сквозь которые мы выглядываем в Реальность. Но рядом с нашими окнами существуют другие — то, как смотрит на мир кошка, или улитка, например, или осьминог.

Гуров, високий, плечистий, робить паузу, і все так само дивно кліпаючи і смикаючи ротом, кахикаючи, оглядає слухачів, зсутулившись біля дошки.

— Деградация науки приводит к тому, что в мире возникают технологии. Технология уже не задается вопросом, как устроен мир на самом деле. Технологии — это то, что объясняет, как достичь определенной цели, не объясняя, в какой картине мира мы живем. «Как сделать это?» — вот вопрос технологий. Технологи принципиально вне-идеологичны. Но психоинженерия — это своего рода контр-технологии. Если обычные технологии уводят нас еще глубже от Истины в материю, то психоинженерия пробуждает в человеке как раз то звено, которое помогает человеку восстановить свою изначальную связь с реальностью. Поэтому на определенном этапе работы с сознанием человек начинает соприкасаться с этими высшими уровнями бытия, и вопрос метафизического самоопределения становится самым главным. Для этого мы даем гимназистам курс православной антропологии, чтобы некоторые явления не были превратно истолкованы.

Потому, як заняття у гімназії скінчилися, Федір вирішив заїхати до Карманова, поділитися враженнями. Карманов запропонував прогулятися на свіжому повітрі у ліс і для відпочинку постріляти трохи з лука.

— За часів Радянського союзу серед усіх цих лабораторій існувала цілковита секретність. Тобто кінцевої цілі усіх розробок не знав ніхто, цією інформацією володіли лише верхи, — доповів Федір, коли вони рушили вглиб хащів. — Існував якийсь засекречений проект, і він ділився на частини, розподілявся поміж окремими лабораторіями, тож кожен робив якусь частину, але цілісного уявлення не мав. Гуров теж не в курсі, для чого вони розробляли візуальні мови і для чого потрібні були ці їхні медитації. Вважалося, що це елемент космічної програми і знадобиться на випадок початку «Зоряних воєн». У американців існувала своя космічна програма — Стратегічна оборонна ініціатива...

— Так, це було за Рейгана, — ствердив Карманов.

— Потім, за Буша-старшого, її згорнули, тому що у Холодній війні вдалося виграти навіть не економічними засобами, а виключно силою культури — у Радянському союзі самі побачили, що живуть гірше за американців. Це і була перемога на рівні культури.

— Консцієнтальна атака, — зауважив Карманов. — Зрозумів, Могила. Їхні психоінженерні мови, гадаю, саме для того й розроблялися, щоб те покоління людей, яке виживе після точки синґулярності, змогло просуватися далі. Гуров далеко не такий простий, як хотів би здаватися.

— «Виживе»? Що ви маєте на увазі, кажучи «виживе»?

— Я маю на увазі те, що технологічний шок обов’язково буде. Сто відсотків. Шок майбутнього. Але не той шок, який уявляв Тоффлер. Це буде когнітивний шок. Шок не на рівні споживачів, які не дають собі ради з новими технологіями, а шок на рівні розробників, які не дають собі ради з власними новими відкриттями. Коли ми почнемо як слід входити у цей новий когнітивний світ, виявиться, що нові знання приходять з такою швидкістю, що у нас не вистачає термінів, аби їх усі покласифікувати. Нового буде так багато, що стане просто неможливо користуватися звичайною мовою, тож для опису цього нового будуть потрібні тисячі, сотні тисяч нових слів. Наразі ми просто не маємо термінів для тих нових явищ, які зустрінемо. Тому будуть потрібні їхні піктограми, про які ти розказуєш, щоб одразу передавати стани, одразу ніби показувати не описання реальності, а її маленьку копію, факсиміле. У нас дуже серйозні партнери, Могило. Не в нас одних є великі амбіції на цей світ.

Повернувшись додому пізно увечері, Федір сів на порожній кухні, голова його була такою важкою, що здавалось, були потрібні бетонні сваї, як на залізничних мостах через урвище або ріку, щоб утримати її. Переглянув стрічку новин на фейсбуці — їх волонтери викладали фото і відео з концерту Ріанни, на яких в основному — лише шкварчання і мигтіння софітів, але це зроджувало дивовижне відчуття реалістичності всього, що відбувалося. Продивився репости перших новинних заміток про Форум — викривальних і нищівних статей про Лінгвошолом поки що не було. На сторінці Мошковіца він перечитав кілька статусів, присвячених прибуттю до Києва. Він уже виклав фотографії з Лаври і селфі з подвір’я Андріївської церкви на Узвозі, звідки відкривався чудовий вигляд на Дніпро. Там же містилося фото, де він пригортав до себе Аллу — тендітну жіночку в космічному сріблястому плащі і модних сріблястих чобітках. «Вона дійсно розуміє Кандінського! — підписав пост Мошковіц. — Ця жінка або свята, або божевільна!» Мошковіц схвально відгукувався про організацію трансферу і про дивовижну чуйність тутешніх людей, однак був шокований контрастом поміж «Хаятом рідженсі», де його поселили на час конференції, та життям поза готелем.

Виконавши всі свої обов’язки перед Форумом, Федір наставив годинник на три з половиною години сну — і ліг відпочивати.

Федір прокинувся опів на шосту від кошмару про те, що залишилися незареєстровані учасники, яких забули поселити, тож вони блукають примарами досвітнім Києвом: типовий тривожний сон організатора. Нашвидку вмившись, з кавою і сигаретою він засів за комп’ютер готувати виступ Карманова — сьогодні той мав представляти стратегічний план розвитку психоінженерного ринку на найближчі три роки. О дев’ятій він уже мав бути на Форумі — на цю ранкову годину була призначена зустріч психоінженерів з Девідом Мошковіцем. Він хотів поближче поспілкуватися з усіма й особисто познайомитися з Гуровим.

Учасники зустрічі зібралися строго на дев’яту в лекторії, відгородженому від решти виставкового простору звуконепроникними щитами — у програмці він позначався як «Сцена Бредбері», а між собою організатори називали локацію «Малою Білою».

Усі сцени в ґіді по виставці носили назви відомих фантастів: головна, де відбувалася церемонія відкриття, називалося «Сценою Азімова» — на ній же планувалися найвидовищніші заходи, типу демонстрації джеміноїдів чи презентації «аватарів». У розпорядженні учасників і гостей Форуму були також велика сцена «Роберт Хайнлайн», на якій мали проходити більшість гострих політичних, економічних і соціально-культурних дискусій, «Панель Стругацьких», де мали відбуватися баталії філософів, футурологів і методологів, зал «Герберт Веллс» і «Платформа Єфремова», де мали обговорюватися перспективи соціального конструювання і впливу радикальних інновацій на сучасний світ. «Артур Кларк» (третя велика сцена) призначалася для обговорення футуропрогнозів і дискусій про експансію в космос, відкритий «Простір Лема» відводився для етичних питань майбутнього, а камерний зал «Жюль Верн» було віддано для всієї марґінальщини від науки — слово надавалося творцям квантових талісманів, розробникам окулярів для бачення прани, авторам коміксів і науковим фантастам, косплеєрам, фанам сай-фай-серіалів та аніме, що окремою програмою проводили на Форумі свої конгрегації і читання.

Ряди порожніх крісел на червоному килимі засвідчували, що не всі пережили вчорашній концерт Ріанни і в частини психоінженерів вольова позиція вранці дала збій. Федір привітався з Борисом Олеговичем, який, за посередництва перекладача, уже був зайнятий розмовою з Девідом Мошковіцем.

— A-ha, mister Mohyla! How was your evening yesterday? — озвався Девід. — I haven’t seen you at Rihanna’s concert. Have you been there? Ah, it was awesome! Meet my translator, Serhiy Holubets.

— I have escaped right after our talk, David, — Федір потис Мошковіцу руку. — I was too overwhelmed to hold more impressions. Turner and Blacke were the last drops. Дуже приємно, пане Сергію.

— Оh, you are so touchy, — заворушив бровами Девід, а вони з перекладачем, сором’язливим пухкеньким чоловіком, обмінялися потисками рук. — So, what about our coffee today?

— Two o’clock. We can eat some lunch together. My boss is going to have a close meeting with some VIPs, and I suppose, I am not obliged to be there. This is very confidential.

— Ok, sir, but you show me some real Kyiv! I want to try some Ukrainian cuisine, not only that refined nuclear author dishes. It’s really boring.

— Well... — Федір задумався. — Have you tried Kyiv perepichka? We should take two. These are like local hotdogs, very unecological and unhealthy, but sinfully tasty.

— That’s what I am looking for! — зрадів Мошковіц. — Anyway, whatever you show me, I’ll like it, I am sure. Somehow I trust you, mister Mohyla. And now it’s time for professor Gurov. So, see you! Waiting for your call!

Девід помахав рукою і з перекладачем пішов до столу, де вони разом із Гуровим мали сидіти під час зустрічі. Федір cховався на задній ряд, поближче до виходу, аби, за нагальної потреби, одразу ж залишити лекторій. Зустріч розпочалася: у неформальній обстановці Девід з допомогою перекладача представився сам, розказав певні факти про власну персону і про книгу, присвячену швидкочитанню, яку він написав, після чого попросив присутніх розповісти трохи про себе.

Першим став розповідати Борис Олегович, злегка торкнувшись своєї участі в бойових діях як військового психолога в Афганістані, Ірані і Придністров’ї, однак оминув тему захоплення Останкіно. Він розповів про розвал СРСР і припинення всесоюзних науково-дослідницьких програм, зокрема й спрямованих на освоєння космосу, а також поділився власними ініціативами щодо створення дослідницького центру, де можна було б відродити розробки, на понад двадцять років перервані в результаті історичних процесів. По черзі всі присутні — а їх зібралося близько десяти осіб — стали розповідати про себе, сферу своїх інтересів, про те, що їм дало заняття психоінженерією і які бачать перспективи для себе.

Інженери ділилися кожен своїми уміннями і напрацюваннями — хтось досягнув швидкого вивчення кількох мов, ще хтось — опанував у короткі строки гру на фортепіано, інший за допомогою медитацій і практик Гурова розвинув у собі здатність писати два різні вірші паралельно лівою і правою руками. Кілька людей поділилося інноваціями в професійних сферах, що відбувалися в них під впливом психотехнік, дехто описував свій граничний досвід, що нагадував описання межових явищ зі священних текстів. Приязна робоча атмосфера, що складалася з монологів психоінженерів і монотонного бубоніння перекладача на вухо Мошковіцу, раптово перервалася доповіддю останнього з присутніх у залі практиків — слово взяв Володя Нетребін. Зсутулившись, він знімав доповіді кожного на відеокамеру.

— Меня зовут Владимир Нетребин, — представився він і з різкого тону Федір відчув, що добром це не закінчиться. — Главные увлечения — политика, политический экстремизм, консервативная революция, с недавних пор — психотехники. В девяносто пятом году создал радикальное движение «Секира Перуна», которое провело ряд подрывных операций, после чего отсидел в тюрьме. Был осужден на девять лет лишения свободы. В отличие от цивилизации и культуры наших заокеанских гостей наша культура и цивилизация переживает не самые лучшие времена, поэтому было бы удивительным не воспринимать психоинженерные разработки Бориса Олеговича и подобные ему методики, теории и практики в отрыве от истории, политики или даже военной темы. Поэтому я считаю своей обязанностью провести политическое, историческое и цивилизационное рассмотрение подобного рода доктрин, методик и практик с точки зрения национального реванша. Я считаю, что экзистенциальные импульсы подобные практики черпают из зон экстремальной активности — горячих точек, тюрем и так далее, где человек способен выйти за пределы организованной среды, в которой он бегает как белка в колесе, где все достаточно однообразно, логично и рационально. Когда в две тысячи шестом году я вышел на свободу, Борис Олегович постоянно привлекал меня и моих друзей к своим практикам. Я пробовал, но я просто засыпал. Засыпал после пятнадцати минут и при этом даже храпел. У меня ничего не получалось. Меня тешила одна мысль — я сам себе тогда сказал: Я буду присутствовать и запоминать, и потом, когда окажусь в своей среде, я все это воспроизведу. Я знал, что оно у меня там заработает, потому что был там девять лет, и это «мои» условия. Этот момент наступил, и я в прошлом году на два месяца снова оказался в тюрьме. Снова за политику. И там мне передали книгу Бориса Олеговича Гурова «Психоинженерия», а также книгу «Герметическая традиция» Юлиуса Эволы. Я отказался от всех остальных книг в пользу этих двух и изучал только их: один день читал «Психоинженерию», другой день — книгу Эволы. В результате я увидел, как удивительным образом эти две книги дополняют друг друга, притом, что одна — это метафизика, апелляция к Традиции, к алхимии, а другая — современная технология. Одна — достаточно поэтична, а другая — чисто практическая, написана очень сухим, выжатым научным языком. Я начал вспоминать все, что было усвоено на занятиях у Бориса Олеговича, и как и ожидалось, оно заработало. Это был один из самих чудесных дней в моей жизни, когда все ожило. Каждый день у меня были невероятные экзистенциальные открытия. Я начал все это записывать в дневники. И если все свои предыдущие записи я сжигал, то этот мне захотелось сохранить и я выложил его в интернете. Напоследок хочу сказать, что политическое, и быть может, даже военное рассмотрение с точки зрения реванша нашей организации может дополнить такой факт, что в последние годы существования Советского Союза Борис Олегович разрабатывал данные технологии для под­готовки советских космонавтов. Все помнят о доктрине СОИ и все, что с этим связанно. Спасибо.

Володя сів, і Федір побачив, як перемінився на обличчі Мошковіц, хоч і намагався не показувати цього. Поки Володя виголошував промову, Федір чув, як поміж психоінженерів пробігали смішки — для них Володя був знайомим персонажем, і чути його імперські теми було чимось на зразок місцевої потіхи, однак, Девід раптом почав дивно оглядатися навколо, ніби по-новому вдивляючись в обличчя присутніх. Федір чекав, що скаже Гуров — чи пом’якшить ефект від слів Нетребіна, однак той із непроникним виразом на обличчі продовжував дивитися в зал. Федорові вже був час вибігати на «Сцену Хайнлайна», тому, скориставшись паузою, він тихо встав і вийшов із лекторію.

«Буду об 11:30, — прийшло йому повідомлення від Карманова. — Раніше — ніяк. Треба, щоб ти переглянув спіч».

Ряди між стендами почали поступово заповнюватися публікою. Біля деяких експозицій збиралися вже чималенькі юрми. То тут, то там йому зустрічалися яскраво нафарбовані школярки у сексуальних костюмах героїв аніме, одягнутих у химерні стім-панкові костюми юнаків. Федір поспішав до сцени Хайнлайна, де за сорок хвилин мали бути виступи Віткора Чижа і Карманова.

— Привіт, Могило, — привітався хтось до нього. За столиком «Вайтхед-кафе» сиділи Ангелюк і його дружина, колишня випускниця школи Гурова, Наталя. — Вип’єш із нами кави?

Федір, зваживши на те, що до приїзду Карманова ще лишалося трохи часу, сів до них.

— Ну що, втерли вам носа? — спитав Ангелюк, передаючи йому каву.

— У якому сенсі?

— Кажуть, що у вас там нічого не працює, — Ангелюк, який вірив лише у філософію і вкрай мало — у психотехнології, скептично посміхався.

— Ні, чому ж, усе працює. Проблема з операторами. Немає кому це запускати.

— Ти знаєш, Могило, насправді ця проблема триває вже десять років, — сказала Наталя. Наталя відбула вишкіл в одному з ранніх наборів Гімназії, пройшовши через усі соціальні експерименти Гурова, зберігала певний скепсис до того, чим займався Борис Олегович.

— Борис Олегович, скільки я його пам’ятаю, завжди носився з психоінженерними мовами, і завжди була та сама проблема — все працює, але немає операторів. Мовляв, «людський матеріал не той». Мені це нагадує Майрінка — «Ангел західного вікна». Гуров так само говорить уже десять років: завтра, завтра, завтра воно запрацює. І, просто дивлячись тверезо, у мене мимоволі з’являються підозри: якщо за десять років нічого не відбулося, може, король — голий?

— Не відбулося сьогодні, так відбудеться завтра, — переконано відповів їй Ангелюк. — Якщо є технології, одного дня вони запрацюють.

— Усе працює, — запевнив Федір. — Просто, справді, це техніки, які можуть опанувати одиниці...

Наталя, перебираючи мереживні рукавички на руках, подивилася на Федора з недовірою.

— Мені здається, Гуров людина достатньо чесна, та йому не вистачає сміливості визнати, що проект не відбувся. Мені взагалі іноді думається, що вся ця психоінженерна мережа — це не технологічний, а скоріше соціальний проект, просто, щоб було з ким спілкуватися...

Федір відчув, що його заганяють у кут.

— Щодо мене, то я безмежно переконаний, що у Гурова був глибокий духовний досвід і психоінженерія — це відображення цього досвіду, — сказав він. — Але, схоже, щоби поділитися цим досвідом з іншими, потрібно ще щось. Просто Гімназії замало, — Федір покрутив горнятко з кавою в руках, роздумуючи, чи ділитися всіма своїми думками з Ангелюками. — Психоінженерія намагається зараз стати новою традицією — новою духовною системою, що допоможе людині піднятися на той рівень, де душа зустрічається з небом. І мені здається, що саме через це воно і не працює. Що все не так просто якраз тому, що є претензія на трансцендентність. Щоб воно запрацювало, насправді потрібен досвід. Ти можеш, так би мовити, зійти на вершину гори, підготувати себе для зустрічі з Богом, але чи прийде Він — це незрозуміло й залежить геть не від технік. Може, прийде, а може, і не прийде. Мені здається, так само з психоінженерією. Щоб вона ожила, щоб це все запрацювало, потрібен дозвіл «звідти». А якщо його немає, ну... тоді це просто ефектна концепція... Можливо, вона не для цього часу, або не для цього світу...

Наталя звернулася до чоловіка:

— Пам’ятаєш, Ярославе, як Нетребін на одному засіданні сказав: «Я традиціоналіст, який постійно намагається отримати відповідь із тамтого боку. Я дзвоню і дзвоню, а слухавку все ніхто не знімає. Але, хоча слухавку ніхто не знімає, я продовжую залишатися тим, ким я є».

— Слухавку зняли один раз, коли Борис Олегович був на самоті. Проте не факт, що її знімуть тепер, навіть якщо ми навалимося всім світом, — відповів замість Ангелюка Федір.

Наталя кивнула.

— Мені здається, Могило, що проблема Гімназії в тому, що не відбулося чуда. Скільки я знаю цю організацію, вона була завжди орієнтованою на те, щоб це чудо прийшло, щоб усе запрацювало, але чуда не сталося.

— Васік Кабанов — це чудо Гурова. Васік бачив Бога. Тільки чомусь Васік, щойно в нього це сталося, втік від усього цього, а Борис Олегович сподівається, що чудо прийде ще раз.

— Справа у мотиваціях, — погодилася Наталя. — Вони всі були поцейбічні. Ніхто, насправді, не пробивався туди, на той бік. Мені здається, у всіх, навіть у Віктора, мотивації дуже земні й зрозумілі. А чуда... чуда ніхто не шукав.

— Поки не з’явився такий дивак, як Васік,— додав Федір. — І раптом виявилося, що серед сотень і тисяч тих, що приходили до Гурова, знайшлася лише одна щира людина, яка щиро хотіла зустріти Істину. І що зробиш, що цією щирою людиною виявився такий блазень, як Васік. Йому одному щось відкрилося. До нього Бог прийшов. Чому?

До сцени вже прийшли Гуров, Віктор і Мошковіц із перекладачем — за кілька хвилин у Віктора мала розпочатися доповідь зі візуальних мовах. Федір підійшов до їхньої компанії, намагаючись із темного обличчя Мошковіца вгадати, чим закінчилося їхнє зібрання. По мовчанню, що висіло в товаристві, він зробив висновок, що розмова пішла трохи не тим керунком. Тільки Віктор залишався незламним у своєму оптимізмі.

— Ай сэй, хи выл римембер зис тайм фор вери лонг, йес, мистер Мошковиц? — усміхався він. — Эмейзинг... как это... эмейзинг дискавери!

Містер Мошковіц, здається, не чув Вікторових слів, думаючи про щось своє.

— You start, Mr. Chizh, I need to write down some thoughts, — озвався він на Федорову репліку про те, що вже час починати. — I think, I’ll sit in a quiet place to work for a while.

Слова Мошковіца прозвучали двозначно, вселяючи відчуття що все, можливо значно гірше, ніж Федір міг сподіватися. Зважаючи на відсутність Слави, який мав би модерувати цю панель, він взяв мікрофон у власні руки, що раптом почали пітніти і дрібно труситися, і коротко представив Віктора:

— Пані й панове, вітаємо на першій дискусійній панелі нашого Форуму. Нашим доповідачем є Віктор Чиж, виконавчий директор компанії «Сома», — краєм ока він стежив, як Девід, нахилившись до перекладача, слухав його шепіт. Федора не полишало відчуття, що між ним і Девідом щось порушилося. — Віктор Чиж є одним із керівників експерименту з візуальних мов, що отримали високі оцінки у спеціалістів зі сфери ай-ті-технологій і штучного інтелекту, і вважаються дуже перспективним інструментом серед розробників постінформаційних технологій. Тема його доповіді — мови високої щільності і перспективи їх використання. Будь ласка, Вікторе, тобі слово.

Віктор піднявся і почав бадьоро розповідати про те, як із праць Налімова, картин Кандінського і роману Германа Гессе «Гра в бісер» народилася концепція візуальних мов. Федір з тривогою окинув поглядом зал, що був заповнений лише на третину — малу кількість відвідувачів можна було б пояснити ранньою годиною, якби ця дискусія не входила в обов’язкову програму їхніх іноземних гостей, яких автобус із «Хаятту» мав привезти ще сорок хвилин назад. «Це провал», — билося йому в голові. Це демонстративне ігнорування. Організований бойкот. Федір почав здогадуватися, що відбулося — чутка, поширена Айзеком, пішла гуляти поміж учасників Форуму, тож загальний скепсис до Лінгвошолома переважив здоровий глузд і підривав спроби розібратися в усьому на холодну голову. «Ти скоро?» — написав він Карманову у месенджері, втомившись видзвонювати Славу, чий телефон уперто знаходився поза зоною.

«Я в корку», — відповів той.

«Будь ласка, перекинь мені презентацію. Не матимемо часу її поміняти».

Карманов скинув файл з презентацією і текстовий документ до неї. Віктор Чиж розповідав далі про візуальні мови, обравши для цього вельми ефектний спосіб. На полотно екрану він спроектував зображення картини Едгарда Мунка «Попіл» — експресіоністського полота зі складним, неясним сюжетом і важкою атмосферою. Крок за кроком описуючи загальне враження людини, яка розглядає картину, він виводив усе нові, дедалі складніші візуальні ієрогліфи, демонструючи здатність цієї мови вхоплювати найхимерніші витіюватості сприйняття. Озирнувшись, Федір помітив у кінці майже порожньої аудиторії Мошковіца, який усамітнився з ноутбуком на колінах і був повністю поглинутий набиванням тексту.

Федір відкрив презентацію Карманова і відчув, як стало дибки волосся. «МЕСІЯ ПРИЙШОВ» — починалася вона епатажними словами, накладеними поверх картини Смірнова-Водкіна «Купання червоного коня». Далі йшли фотоколажі Будди з Лінгвошоломом на голові, репродукції картин Босха, Ван Ейка, Васнєцова й інших художників, які демонстрували тему судного дня, апокаліпсису і фінального протистояння добра і зла в різних культурах. Далі слідували якісь географічні карти з позначеннями опорних точок — серед них він упізнав карту Пущі Водиці, на якій був позначений будинок Карманова. Федір на секунду затримався на цьому слайді — на супутниковій фотографії Карманов, охоплюючи кілька попередньо позначених географічних точок, домалював примітивний силует гігантської багатокілометрової людини, наче взятої з пустелі Наска — так, що будинок Карманова припадав якраз на її тім’я, а місце конференції — на серце. Він приклав холодні, майже крижані долоні спершу до щік, потім до чола, а потім до очей, і, опинившись у цій рукотворній темряві, повторив собі: ні, ні, мені це сниться, це надто жахливо, щоб бути правдою.

Федір став скролити текст, надісланий Кармановим. «Бо сказано у святому писанні, що прийде Месія...», «Рішуче відділити тих, хто підтримує, від тих, хто не підтримує...», «...найефективніший спосіб привнести зміни, виходячи з усіх обставин».

«Федоре, терміново зайди на фейсбук», — прийшло йому повідомлення від Діани, менеджерки прес-центру. Він швидко зайшов на френдстрічку і став прокручувати її, поки не натрапив на свіжий допис від Девіда Мошковіца. Девід виклав фото Нетребіна, знайдене в інтернеті, з підписом — «So-called Terrorist No. 2 in Ukraine, Vladimir Netrebin, is filming our meeting with professor Gurov. Who the hell are all these people? The more I listen to them, the more questions I have».

Щойно він перечитав цю репліку, як сторінка Девіда оновилася, і на ній з’явився новий великий пост. Девід писав про те, якими дивними видалися йому психоінженери ще від початку. «Вони зовсім не схожі на книжкових хробаків, яких я звик бачити на конференціях концтаборів. У деяких чоловіків тут цілком вражаючі габарити, а у багатьох — поголені налисо голови». Що далі, то більше їхні дивацтва руйнували о́браз невинних любителів інтелектуальної екзотики. Врешті, Девід описав, як під час сьогоднішньої зустрічі представив себе Володя Нетребін. «Мій перекладач, побачивши цього сухорлявого чоловіка, весь затремтів і сказав: “Ви знаєте, хто перед нами? Це хтось на зразок терориста номер два в Україні”».

«Що робить ця людина на конференції з питань когнітивних технологій?» — резонно спитав сам у себе Мошковіц. Він сів за ґуґл вишукувати інформацію про Нетребіна і за допомогою онлайн-перекладача Девіду вдалося скласти уявлення про Володю. Підпал офісів політичних партій, напад на ізраїльський культурний центр, антисемітські висловлювання на форумах тощо. Та на цьому його допитливість не закінчилася, і Девід виклав кілька посилань на інтерв’ю і статті Гурова. Звідкілясь він підняв інформацію про те, що Гуров, окрім науки, займався також політичною діяльністю: у певний час він був пов’язаний із Євразійським молодіжним рухом, а перед цим входив до ультраконсервативної партії «Слов’янська народно-революційна армія», що ставила за мету об’єднати Росію, Україну, Білорусь і найближчі країни у єдину слов’янську конфедерацію. А ще раніше Гуров, як виявилося, був учасником уже зовсім провокативного «Чорного ордену СС». Девід наводив кілька уступів з інтерв’ю Гурова, в яких той говорив про необхідність створення «інтелектуального спецназу», здатного відродити велику державу на території колишнього СРСР, про «гіперборейську надцивілізацію» і про потребу «нової раси, яку можна було б назвати надлюдською». Після конференції Девід планував поїхати в готель зібрати речі, оскільки хотів негайно повертатися додому.

«Це все так огидно, схоже, багато поважних учасників форуму стали просто пішаками у всьому цьому ніцшеанстві. Здається, їх імена використали лише задля того, аби прикрити власні неблаговидні цілі. Хоча професор Гуров запевняє, що психоінженерія — не політичний проект, дуже важко відділити від науки мрії цієї людини створити слов’янську супердержаву, населену надлюдьми, які будуть розмовляти футуристичною мовою за допомогою Лінгвошоломів». Однак на цьому цікавість Мошковіца не вичерпалася, і він став дошукуватися до кореня — і вже наступний його пост, що з’явився просто у Федора на очах, присвячений Карманову.

«Прикметно, що квазімістичний і квазіфілософський проект психоінженерії, науковим керівником якого є Гуров, практично повністю фінансується Дмитром Кармановим — російським олігархом з непевною репутацією, якого вже встигли звинуватити у плануванні масового “промивання мізків”. Сам Карманов запевняє, що це — не більше ніж політичні ігри його опонентів, однак у світлі амбіцій Карманова на створення суперкорпорації, напрошується висновок про зародження якоїсь нео-арійської теорії, в рамках якої можливо припустити все». Мошковіц так і писав — «neo-Aryan», і Федір зрозумів, що теж доклався до такого формулювання, згадавши у їхній розмові індоєвропейців.

Завібрував телефон, дзвонив Карманов.

— Я підходжу, зустрічаємося у «Вайтхед-Кафе», — сказав той. — Нам потрібно десь поговорити тет-а-тет, — я притишив голос, стежачи за тим, як Чиж під оплески сходив зі сцени, а на його місце підіймався Борис Олегович. — Давай у прес-центрі, там є кімната для перемовин.

Я зірвався з місця, з серцем, що вилазило через горло. Ці люди ще нічого не знали. Тільки у закутку залу, де тулилися перекладач разом із Девідом Мошковіцем, я бачив напружене перешіптування за ноутбуком. Девід позирав на мене з холодною цікавістю. На його обличчі вже проступала зверхня відстороненість.

— А зараз слово надається панові Борису Олеговичу Гурову, авторові концепції психоінженерії, який розповість про горизонти технологічного опанування людської свідомості, — оголосив я. — Борисе Олеговичу, вам мікрофон.

Передавши слово Гурову, я зійшов зі сцени, й, не озираючись, вийшов із залу, ледь не збиваючись на біг. Вискочивши з залу «Хайнлайна», я ледь не влетів у Славу, який лінивим кроком простував на своє робоче місце. Він був заспаний, в пом’ятій картатій сорочці, схожий більше на тінейджера, аніж на куратора міжнародної виставки.

— О, чувак, привіт! — привітався він, і я з ходу вхопив його за барки.

— Тебе де носить?

— Що значить, де носить? Я о п’ятій ранку тільки ліг, вчора пропахав двадцять чотири години підряд! Я вчора вперше спробував кокаїн, чувак, це повна жесть, не нюхай ніколи!

— Ти мав модерувати ранкову панель, — я ще раз по­трусив його за сорочку.

— Я? — здивувався Слава. — Слухай, вибач, я забув. Ну ти ж... ти ж справився?

— Ідіот, — я відштовхнув його від себе і швидким кроком пішов до сходів на другий поверх, у прес-центр. Карманов уже стояв у нарадчій кімнаті біля оглядового вікна.

— Ну, ось де ти, — він відірвався від панорами внизу. Яскраві німфетки і сатири у костюмах героїв аніме ожвавлювали пейзаж. Людей ставало все більше, і вони важкими ріками розливалися по всьому плетиву сцен і павільйонів. — Я бачу виставку, і те, що я бачу, мені надзвичайно подобається, — сказав Карманов. — Ти прочитав те, що я тобі надсилав?

— Так, Дмитре Івановичу, прочитав. — Я впав навпроти нього на стілець і втомлено прикрив голову руками. Лише на мить. Одразу ж осмикнув себе. — У нас проблеми.

— Ваша доповідь... Це катастрофа, — прохрипів я пересохлим ротом.

— Тобто? — Карманов усміхався, і я почав розуміти, звідки усмішка — він намагався утримувати на губах м’яку посмішку Будди. Карманов на хвилю закрив очі, а коли відкрив їх, то ще більше став схожий на замріяне божество, що безтурботно дивиться на ігри людей внизу.

— Дмитре Івановичу, присядьте, будь ласка, я хочу дещо пояснити, — я вказав йому рукою на крісло.

— Так, авжеж, — він підкреслено слухняно сів навпроти мене й украй уважно став вивчати мене поглядом. — Кажи.

— Ця доповідь не годиться, — врешті я витиснув із себе єдиний висновок серед усіх думок, які наважуюсь озвучити. Це не формат дискусійної панелі, — сказав я, тарабанячи пальцями по столу. — Це не відповідає загальному стилю дискусій, які ми ведемо. Ось чому.

— Але ж, ні, Могило! — Карманов дуже спокійно, дуже лагідно спробував переконати мене, як малу дитину. — Це якраз той формат який нам потрібно було впровадити ще від початку. Дозволь, поясню хід своїх думок, і все стане зрозуміло.

— Маємо двадцять хвилин до вашого виступу.

— Часу не існує. Це всього лиш ілюзія. Але, щоб ти був щасливий, ми почнемо все вчасно. Отож, ти дозволиш?

— У нас десять хвилин, — мої пальці сильніше забарабанили по столу, поки я не змусив себе стриматися.

— Я проаналізував усі наші стратегії, які ми використовували для просування «Соми» у суспільстві і в технологічному середовищі. Спершу ми намагалися запровадити жорстку ієрархію, ти пригадуєш це. Сувора вертикаль, монополізація ринку, одна корпорація-імперія. Далі ми прийшли до багатополюсної моделі — до розуміння того, що нам потрібні конкуренти, щоб охопити якомога більше сусідніх ринків, щоб розгорнутися насправді широко. Третій етап нашої еволюції полягав у тому, що ми хотіли збудувати живу мережу, ризому, грибницю. Залучити в неї мільйони людей — на рівних правах розробників. Абсолютно відкрита система, демократична і дуже динамічна, в якій кожна людина за допомогою Лінгвошолома може стати розробником власного напрямку психотехнологій. Правильно? Єдиний океан свідомості, який координується сам у собі. Але після «ТЕДексу» відчув — я тобі вже говорив про це — що ця система не спрацює. Люди не захочуть піти на ту глибину, яка нам потрібна для ривка. Вони так і залишатимуться на поверхні. І нічого не відбудеться. Не відбудеться якісного стрибка свідомості. Нові ринки, навіть якщо вони з’являться, не дадуть потрібної нам швидкості, щоб проскочити етап психоінжинірингу і вийти в еру консцієнтальних технологій, технологій чистої свідомості. Ера богів. Вона вже тут, вона близько, Могило, ти це розумієш? За кілька років ми можемо пройти у неї всі разом — навіть за рік. Навіть за кілька місяців, якщо це буде колективне зусилля всього людства. Навіть за тридцять днів. За одну фазу місяця. Навіть за півфази, якщо вся планета підхопить це. Я готовий пообіцяти, що це можливе. Бачу, наскільки це реально. Зараз, на цьому форумі, зустрілися всі течії, всі канали. Я бачу, що це місце, де значимість будь-якої випадковості посилюється в тисячі разів. Ми перетворили цей майданчик на одну велику аномальну Зону, на відкриту свідомість, що ще трохи, і почне усвідомлювати сама себе. Можна крутнути цю реальність так, що вона вмить перевернеться на свою протилежність. І зараз я почуваю себе у формі це зробити. Послухай... Я не спав цієї ночі. Я бачив видіння того, як усе це буде відбуватися. Бачив, як повстає велетень, озброєний булавою — символом сили. Цей велетень складався з мільярдів людей, мільярдів свідомостей, які приєдналися до нас. Імпульс зібратися в одну істоту мав надійти від мене. І я зрозумів — я це зможу. Ще вчора я сам до кінця не вірив у себе. Вдавав, робив вигляд, наче вірю, та глибоко, по-справжньому я повірив тільки сьогодні, після цієї ночі з видіннями. Усі можливості у нас у руках. Зараз, у цей момент Форуму, більше не існує логічних зв’язків між минулим і майбутнім. Люди не розуміють, що відбувається. Хтось вважає, що їх обдурили, хтось вірить нам, хтось у прострації. Усе розпалося. В даний момент існує лише хаос. Але це позитивний хаос. Я можу цей хаос упорядкувати заново. Я можу прямо зараз розпочати нове творіння. Розпочати новий світ.

Я слухав Карманова і з відчаєм зловив себе на думці, що його гіпнотична харизма все більше оволодіває мною і десь всередині я починаю схилятися до цієї гіпотези: так, усе добре, усе під контролем — ще трохи і Карманов візьме ситуацію в свої руки. Адже картини розпаду — це також частина процесу. Як у І-Цзин — є періоди розвитку, а є періоди деградації, але і ті, й інші складають велике У-вей — Велике діяння.

— Мій план, насправді, був натхненний тобою, — м’яко промовив Карманов. —Без тебе нічого не відбулося б. Ти допоміг мені прийняти, що я — це я. Я — Калкі-аватара. Я — друге пришестя Христа. Я — Махді мусульман, і я — Будда Майтрейя, останній Будда. Я — справдження пророцтв і сповнення віків. У всіх пророцтвах насправді йдеться тільки про мене, і я тепер не розумію, яким потрібно бути сліпим і нечутливим, щоб так довго не розуміти цього. Але тепер, нарешті, я зрозумів, що таке просвітлення. Це найпарадоксальніша штука у світі. Граничний парадокс, що сполучає мене і світ. І посередині — просвітлення, — Карманов ясно, погідливо усміхався і хитав головою, ніби сам не вірячи у власне щастя. — Корпорації, мережі — це все земні царства і ними нехай правлять земні царі. Я ж прийшов, щоб дати царство небесне. Ось що зможе допомогти нам, ось що зможе повести мільйони людей за нами. Потрібно наважитися стати Месією. Не бути ні пророком, ні технократом, ні олігархом — потрібно піти просто до людей і говорити кожному все, як є — будити людей, щоб вони просиналися і щоб йшли за нами. І тоді ми переможемо. Господь прийшов, Могило, і я нарешті зміг у собі це прийняти. От і все. От і вся моя промова, Могило.

Карманов, смиренно склавши руки, дивився на мене — повітряно, піднесено, натхненно. У цей момент я готовий був повірити йому. Я готовий був повірити, що все так і є, що він — справдження пророцтв і втілення Бога на землі, і що ми — пастухи світобудови, несемо нове знання, яке допоможе змінювати коридори реальності за власним бажанням, силою думки, яке допоможе привести людство до консцієнтальної мета-цивілізації, де кожна індивідуальна свідомість зможе творити власні світи, власні універсуми.

— Дімо... — я тихо промовив його ім’я і втупив погляд у стіл, у свої руки. — Мені здається, це ще завчасу, ще зарано... Вони ще не готові. Це надто... надто неординарно... Можливо, ми виберемо плавнішу стратегію інформування?

Я казав ці слова, втупивши очі, коли ж я наважився подивитися на Карманова, той усміхався. І усмішка його була гіркою.

— Я знав, що ти це скажеш, Могило. Не питай, звідки. Нехай це буде просто підтвердженням моїх слів. Я знав, що мій шлях не буде легким. У просторі існував сценарій того, щоб завоювати світ за двадцять вісім днів. І щойно ти його відкинув. Дякую тобі. Ти штовхаєш мене до пошуку нових варіантів. Я знаю, що ти мені бажаєш тільки блага, тому що ти — найвідкритіша мені частинка мене. Зараз я читаю твої думки, як розгорнуту книгу, Могило. Мені сумно бачити в твоєму серці недовіру. Та я приймаю тебе таким, який ти є, бо твоя недовіра теж працює на нас. Ти мій друг, і я послухаюся тебе. Я відкладу початок своєї війни рівно на дві години. І я почну не з нашої дискусії — я зроблю це, як і хотів раніше — на обіді. Я поговорю про все, що відбулося, з нашими бізнес-інвесторами. Я спеціально обрав саме їх для нашої трапези — це буде щось на зразок Таємного бізнес-ланчу. Їх буде рівно дванадцять. Я хочу, щоб вони стали моїми апостолами. Ти — мій предтеча, Могило. Ти — мій учитель і друг, Могило. І ти щойно убив найкороший шлях до просвітлення, і я приймаю це. Це означає, що ми переходимо до наступного варіанту. Варіант-альфа закрився, переходимо до реальності альфа-штрих. Усі варіанти подій творяться просто тут, і треба бути вкрай обачним, які ми слова говоримо, тому що вони відсікають нам варіанти. Має значення думка, погляд, слово. Слова — живі. Слово — творить. Ти щойно сам переконався в цьому, Могило. Після нашого обіду вони всі стануть зовсім іншими людьми. І ми вже з ними понесемо благу вість людству.

Я мовчав, придавлений його словами.

— Багатьом буде важко це сприйняти, тому що це — питання віри, а віра — це найглибша форма самотності. Там, за межею пізнання, існує свобода... Я тобі хочу розказати своє видіння, Могило, може, ти мені його витлумачиш, як пророк Даниїл цареві Навуходоносорові... — на обличчі в Карманова з’явився дивний, дитячий вираз, наче він готовий от-от розплакатись, а може, розсміятись. Мимоволі я відсахнувся від цього виразу, від Карманова — мені здалося, що в цю мить він відчував одночасно нестерпну муку і найбільше блаженство.

— Сьогодні під ранок мені прийшло одкровення... Це було видіння... Не сон, а щось інше... Пам’ятаєш, коли ми з тобою тільки починали наш шлях, я тобі розказував перше своє видіння? Я бачив, як через пітьму йде велетень, і він такий дужий, що правічні води, над якими літав колись Святий Дух, йому по коліна. І він такий високий, що біля його голови оберталися цілі галактики. Він ішов, одягнутий у золоті обладунки, і розмахував золотою довбнею, прикрашеною діамантами, смарагдами і рубінами і сміявся, тому що ніхто не міг його зупинити. Тоді я сприйняв цей сон як знак, як одкровення — роби, дій, ставай на шлях... І сьогодні вночі... — губи Карманова задрижали, наче від сліз, — ...сьогодні вночі я побачив продовження цього сну, цього видіння. Я знову був цим велетнем. Це я йшов і розмахував довбнею, і нікому не було під силу зупинити мене. Ніхто не міг зі мною зрівнятися силою, і я відчував, що я — один такий, один на все творіння, і щастя переповнювало мене. Не було нікого, хто міг би зрівнятися зі мною силами, і мені хотілося знайти собі гідного суперника, аби відчути радість битви і перемогти його. Коли зненацька я побачив, як звідкись з’явився маленький веприк, завбільшки з фалангу мого мізинця. Він став літати довкола мене і стрімко збільшуватися в розмірах, аж поки за кілька митей не став розмірами, як велетенський слон. Він злетів високо у небо, і я, зачудований його появою, не міг відірвати від нього очей. Він сяяв як сонце і був білим як сніг. Він проревів так голосно, ніби це ревіла гора і цілий Всесвіт затрясся від його ревіння. Ми стали битися з ним на довбнях, оздоблених золотом і коштовним камінням, а коли наші довбні розбилися вщент, ми стали з ним боротися. Небо затягло хмарами, здійнявся ураганний вітер, і з неба почав летіти град, каміння, кості, хлинули потоки крові, волосся, гною і випорожнень. Ми обидвоє збагряніли від крові, та ніхто не поступався силою іншому. І тоді Вепр ударив мене копитом от сюди, під вухо, — Карманов показав, куди саме. — І я відчув, що від цього удару очі мої вискочили з орбіт. Мої кістки розкришилися, і кров порснула з горла. Та я був таким щасливим, Могило, ти не повіриш, яким я був щасливим... Думаю, це був хороший сон, як ти гадаєш?

Я відчув, як у мене на руках стало сторчма волосся.

На обличчі Карманова панував усе той же тремтячий вираз, і я побачив, як він втирає сльозу з кутика ока.

— Це... хороший сон. Хороше видіння, — сказав я. — Кабан — це символ удачі. Гадаю, цей сон означає, що все буде добре...

— Могило, встань. Я хочу обійняти тебе, — сказав він дивним, тихим голосом.

Я підійшов до Карманова, і той стис мене в обіймах так міцно, що мені стало важко дихати.

— Час, Могило. Люди вже чекають на мене. Час іти, — сказав він зі сльозами на очах і усмішкою на обличчі. — Йди перший, мені потрібно ще пару хвилин, аби привести себе в норму.

Я мовчки кивнув і без зайвих слів залишив Карманова наодинці.

Прибігши на сцену «Хайнлайна», Федір застав останні хвилини доповіді Гурова. Гуров тримав публіку в напрузі. Федір присів у крісло біля Слави.

— У нас великі проблеми, — пискнув той.

— Ти про пости Мошковіца? Не хвилюйся, це дрібниці, — сказав він. Саме в цей момент до залу зайшов Карманов.

Ось він, не сповільнюючи кроку, іде, розмахуючи руками, спеціально зачіпає келихи з білим вином на столі. Я бачу, як летять додолу фужери і як офіціанти кидаються їх підбирати — все, ніби у сповільненому режимі, і Карманов, не озираючись, лиш усміхнено дивиться на публіку — здіймає руку в жесті привітання, і я чітко розумію, що зараз ця людина живе в сфері чистої спонтанності — він впевнений, що, збиваючи келихи, піддавшись миттєвому імпульсу, він смикає за ниточки майбутніх подій, що закрутяться так, аби привести його до успіху, до перемоги — розумію, що це спонтанне скидування рук — це також магія — магія людини, яка здійснює кожен свій крок, як магічний ритуал керування всесвітом, що раптом перетворився для неї на мандалу: із зовнішніми коридорами подій, зі внутрішніми палацами зустрічей, із горою Меру в серці, із втіленням живого Будди посередині.

Гуров передав мікрофон Карманову.

— Пані та панове, раді вас вітати на нашому Форумі! — голос Карманова викликав захоплення серед натовпу, овації і гучний свист. Я не можу повірити в це — що відбувається з ними? Схоже, Карманов справді випромінював якусь особливу енергію, що зводила людей з розуму.

Граючись, Карманов сів на край сцени і почав проклацувати пультом слайди на екрані, наче він сидів у себе вдома біля телевізора, й збирався показати фотографії з останньої поїздки в гори. Екран на сцені «Хайнлайна» величезний — практично, як у кінотеатрі, і легкість, з якою Карманову підкорюється така велика кількість людей, теж наводить на думки про чудо. Мовби граючись, Дмитро Іванович взявся розповідати про свій проект — проект нового глобального майбутнього, зав’язаного на розбудові інфраструктури ринку психотехнологій, на створенні науково-дослідних центрів на базі Інституту «Соми», зайшовся з гумором описувати яскраву співпрацю з Борисом Олеговичем Гуровим і Осею Айзеком, сміливо оцінив можливі обороти майндверного ринку на найближчі роки в мільярди доларів, а також накреслив можливі геополітичні перетасовки, викликані економічним і технологічним дивом в Україні. У залі стояла напружена тиша — здавалося, в цій намагніченій зосередженості могли б затанцювати залізні ошурки. Від людини з мікрофоном на сцені сходила благодать, від неї розповсюджувалась харизма. Якщо би він у цей момент сказав щось про те, що месія прийшов — Федір переконався, половина залу прийняла б це як належне.

Це була найуспішніша поява Карманова, яку лиш можна було уявити

Опісля презентації на Карманова полетів шквал запитань. Люди хотіли знати, як можна влаштуватися в його розробницькі центри, жадали почути думку про терміни когнітивної революції і про темпи економічного зростання в Україні.

«Читав?» — він отримав свіже повідомлення від Слави. За лінком лежав новий пост від Володі Нетребіна, в якому той описував ранкову зустріч із Мошковіцем: «Если бы я делал кинокомедию о Госдепартаменте, в роли главного агента я непременно использовал бы Мошковица. Более типичного лица, разнюхивающего информацию о засекреченных разработках Гурова, сложно себе представить. Так и видишь, что вместо глаз у него по Пентагону».

— Шановні гості, наразі у нас невеличка пауза, — на сцену з мікрофоном вийшов розтріпаний Слава, який реабілітувався в моїх очах, взявши на себе, хай із запізненням, роль модератора. — Запрошуємо приєднатися до невеликого бенкету, рівно за годину в цьому залі розпочнеться наша друга панель. А поки що кава-брейк. — По цих словах Слави на сцену до Карманова одразу ж кинулося кілька журналісток з проханням взяти інтерв’ю, але він рукою відгородився від них:

— Пішли, Могило, мені треба десь сховатися, — майже прошепотів він. — Я не маю більше сил. Поїхали кудись, мені треба відновитися.

Крізь натовп поспішним кроком ми стали продиратися до виходу.

На вулиці нас зустрів несподівано ясний погожий день — сонце виглянуло на хвилю з-за хмар і все перемінилося — здається, здалося на мить, що це над Києвом повисла не свинцева осінь, а ніжно-палева весна. Я вдихнув на повні груди вихлопних газів, перемішаних із холодним чистим повітрям, принесеним поривчастим вітром з Дніпра. Карманов стояв, з опущеними плечима і безвольно витягнутими руками — геть вимотаний. Він запитально дивився на мене.

— Поїхали в ліс, постріляємо з лука, — сказав він, потираючи руки на вітрі від холоду. — Ти маєш свій із собою?

— Ні, звісно.

— Ну нічого, постріляємо з одного, — він глянув на мене запитально. — Поїхали до мене в Пущу. Покажу тобі своє улюблене місце, я там часто виходжу постріляти.

— Ми можемо запізнитися на ланч, — невпевнено ска­зав я.

— Нічого, — Карманов усміхнувся ширше. — Поїхали.

Господи, дай мені розуму. Я знизую плечима.

— Ну гаразд, — погодився я.

— Як символічно, Могило, поглянь! — закричав Карманов, коли підійшов до автомобіля. Його слова крав вітер, тож я підійшов ближче до наших авто, аби краще розчути, що він говорить. — Ти на червоній тачці, я на білій. Тобі це нічого не нагадує?

— Алхімічні кольори?

—У пророцтві про Останнього Месію в різних традиціях є суперечливі описання того, на якому коні Він прийде. Одні кажуть, що це буде білий кінь. Інші — що кінь буде червоний. Пригадуєш, у Реріха? Червоний кінь перемоги. Червоний вершник. Або ж Калкі — Калкі-аватара завжди приходить на білому коні.

— Що це означає? — я спробував тугіше защипнути куртку, щоб холодний вітер не проникав за комір.

— Справдження, — усміхнувся Карманов. — Це називається справдження. А, можливо, це свідчить, що ти також хочеш стати месією. Не спадало такого на думку? Ризикований момент. Можливо, майбутнє ще саме не вирішило, хто з нас месія, Могило. Як гадаєш?

Я промовчав, а Карманов, ніби задовольнившись відповіддю, сказав:

— То що, по конях?

Він сів у свій джип і виїхав першим, а я ліг йому на хвіст. Біла і червона машини вклинилися в потік транспорту на проспекті, і крізь розчахнуте вікно до мене доносилися звуки тибетського горлового співу, який під гримотіння барабанів і дзеленчання дзвонів на повну гучність ревів з колонок у салоні в Карманова. Його машина справді нагадувала зараз бойову вахану якогось гнівного божества — Карманов набирав швидкості, й мені, аби не відставати від нього, доводилося збільшувати швидкість спершу до дев’яноста, а потім до ста двадцяти, тож лавірувати поміж автомобілями на виїзді з Києва ставало чимраз складніше, а наша їзда все більше нагадувала політ двох метеорів.

На під’їзді до Пущі Карманов повів нас на боковий шлях і за кілька хвилин неочікуваного раллі по вузькій лісовій дорозі, Карманов зупинився, вийшов з авто і дістав із багажника «судзукі» лук і сагайдак зі стрілами. Хвацько закинувши на плече, він кивком голови наказав мені йти за ним. Віддихуючись за кермом, якоїсь миті я відчув, як руки перестали мене слухатися — вони відмовлялися відпустити кермо, та я пересилив себе і теж вийшов із салону. Світило сонце, й у повітрі висіло передчуття близьких морозів. Сосни стояли, практично заснувши, в передчутті зими і замирання.

— Чудовий день, Могило, правда? — закричав мені Карманов, ідучи спиною вперед по ледь помітній лісовій стежині, випередивши мене на цілу сотню метрів.

— Як скло, — прокричав я, дістаючи з кишені куртки пачку з сигаретами.

— Я сюди часто приходжу, коли хочу побути наодинці, — озвався він, трохи зачекавши на мене. — На, понеси трохи, а то я все сам тягну, як завжди.

Карманов скинув з плеча сагайдак і жбурнув мені.

Під ногами похрускували соснові шишки і дрібні гілки, а з-під ніг розбігалися білки. Коли я на ходу закурив, з рота разом із димом стала клубочитися пара.

Подолавши відстань достатню, аби поселити в моєму серці сумнів щодо того, чи знайду я сам дорогу назад, ми вийшли на невелику галявину, де валялося кілька старих автомобільних протекторів, а крізь глицевий настил проступав чорний слід від вогнища.

— Хороше місце, Могило? — спитав у мене Карманов.

— Дивлячись для чого, — озвався я і погасив сигарету, відмовивши собі закурити наступну.

Прийнявши мої слова без відповіді, Карманов дістав із сагайдака стрілу і, відтягнувши руку з тятивою аж до вуха, пустив її кудись у ліс поміж дерев. Почувся хрумкий, смачний звук — за кілька десятків метрів від нашого місця я побачив примотаний до сосни великий шматок колісної ґуми і стілу, що стриміла з нього.

— Давай спершу я — три стріли, а тоді ти, — сказав він. — Кілька стріл пустив — і вже як новий. Ніколи не пробував? Я ж тобі завжди наказував — стріляй, поки ми разом. Казав — вози з собою лук.

Він випустив ще дві стріли. Одна лягла близько до першої, вгрузаючи в тугу чорну шину, інша пролетіла кудись убік.

— Іди, принеси їх, — наказав раптом Карманов, хоча в сагайдакові залишався ще з десяток стріл.

— Хіба тих, що є, не досить?

— Стріла може загубитися. Та, яка полетіла невідомо-куди, — Карманов ніби підштовхував мене поглядом. Він усміхався.

— Добре, тільки ти не стріляй, — сказав я, і той за­сміявся.

Я рушив за стрілами і буквально спиною відчув, як Карманов поклав на тятиву чергову стрілу. Відчув потилицею, як він наводить стрілу на мене. Не озираючись я підійшов до попрострілюваного цілива, висмикнув з нього стріли і знайшов ту, що пролетіла повз дерево.

Підібравши останню стрілу, я повернувся до Карманова.

Карманов стояв, націлившись з лука в мене. Стиснувши стріли в руці я рушив до нього.

— Зупинись, — наказав Карманов, коли нас розділяло якихось п’ятнадцять метрів. Я зупинився.

— Те, що я зараз зроблю, я зроблю лише з любові до тебе. Мені важливо, щоб ти добре зрозумів, для чого я роблю. Сценарій має рухатися далі, і ти повинен відійти і не заважати йому.

— Стріляй, Дімо, — сказав я. — Я втомився боротися з ним.

— Я пущу цю стрілу тобі просто в голову, Могило, просто тому, що дуже люблю тебе. Це особлива стріла. Я вже заворожив її. Вона принесе тобі благо. Коли вона проб’є тобі череп, усі важкі думки вийдуть з твоєї голови, і тобі стане легше.

Губи в Карманова стали тремтіти.

— Могило, ти був мені другом. Я відкрив тобі серце.

— Я ніколи не народжувався і ніколи не помру, — сказав раптом Карманов. — Я є початок і кінець, творіння і руйнування світобудови, і все, що є, виходить з мене. Я — батько всіх живих істот. Тому я хочу сказати, щоб ти не боявся, бо ця стріла — це стріла милосердя. Вона просто допоможе тобі зрозуміти речі такими, як вони є. Я роблю це, тому що дуже люблю тебе, Могило.

— Тоді стріляй, якщо дійсно любиш мене, — сказав я.

Карманов натягнув тятиву сильніше, а мій погляд прикипів до металевого кінчика спортивної стріли, який легко проб’є мою лобову кістку і вилізе з протилежного боку.

— Іди геть, Могило, — сказав він раптом втомлено і опустив лук. — Я не хочу тебе більше бачити.

— Ні, — сказав я. — Я не залишу тебе тут у такому стані.

— Я хочу побути сам.

— Ні, будь ласка. Я твій друг. Я хочу допомогти тобі.

Карманов довго стояв навколішки, мовчки, дивлячись кудись в небо. На його обличчі був написаний розпач, а в очах стояли сльози. Нарешті він мовив:

— Я з дитинства знав, що у мене особлива місія, Могило, — сказав він. — Я був вірним цьому сценарію, я вірив у нього. І раптом все, над чим я працював роками — все раптом обнулилося. Усі сценарії зникли. Я перестав існувати. Я зник, а ти залишився. Чому?

— Я нічого особливого не робив. Я просто намагався бути тобі другом.

— Ходімо, Могило.

Вони повернулися до автомобілів, і Карманов швидко розвернувся, щоб виїхати на Пущівську дорогу до Києва. Федір старався не відстати. Коли вони проносилися біля останнього санаторію на виїзді з Пущі, Федір спробував пригальмувати, оскільки дорога далі починалася звивистою і непевною, а Карманов навпаки, додав газу. Щоб не відстати, Федір теж рвонув, і вони вискочили на дорогу що перетиналася з Великою кільцевою.

А далі все сталося швидко. Федір встиг тільки побачити краєм ока вантажівку, що неслася ліворуч і зрозумів, що його рухи надто повільні, аби зреагувати на неї —він встиг лише побачити, як тупе рило вантажівки врізалося в тил Карманового джипа і вже наступної миті пролунав вибух, а джип був огорнутий димом і вогнем. Далі — сильний струс, хрускіт, удар — і все завмерло, було чутно лише вищання сигналізації і гудіння автомобілів. Секунду він намагався зрозуміти, чи живий сам, а вже наступної миті, мов маріонетка, сам не свій Федір вискочив з авто і вибіг на дорогу, де димів чорними клубами і палав «судзукі» Карманова. На ходу він зняв із себе куртку і став збивати нею вогонь з Карманова, якого викинуло з салону. Горіли його джинси, горіла сорочка і рукави куртки, і над усім висів запах паленої гуми і крові.

— Викличте хтось швидку, — закричав Федір до натовпу, що вже зібрався довкола місця аварії. Під голову Карманова Федір підклав йому куртку. З вантажівки ви­йшов міцний коренастий чоловічок, який одразу ж почав бубніти патрульному: «Да я ехал на зеленый, а оно вдруг как трухануло!..»

— Йому потрібна допомога, — повторив Федір до сержанта і зрозумів, що просто не чує слів у відповідь, наче йому заклало вуха. — Друже, машина вже їде, все буде добре, — сказав він Карманову, прихилившись йому до щоки. — Ми тебе підправимо.

Він зауважив неприродно вивернутий таз Карманова, а поглянути на його обгорілі ноги вже не відважився. Він пригадав прикмету водіїв: з покійників мешти злітають на льоту, тому що м’язи стопи миттєво розслаблюються, а на живих взуття залишається.

Хвилин через сім приїхала швидка, Карманова переклали на ноші й вклали до каретки. Їх обидвох відправили в травматологію. Карманова повезли на інтенсивну терапію, а Федорові у приймальній заклеїли розсічену брову, але від усього іншого він категорично відмовився. Тремтячими пальцями він набрав номер Віки і, коли та, врешті, зняла слухавку, повідомив їй — сталася аварія, ми в Палладіна, приїжджай, а сам продовжив відганяти від себе медсестер. Вроешті його залишили в приймальні самого і він безсило лежав, чекаючи на появу Віки.

За якийсь часу, імовірно через годин десять, наповнених пропелероподібним обертанням голови і електромагнітним гудінням у скронях, приїхала Віка. Вона дала Федору серветку втерти рот після блювання — чекаючи на неї, він дозволив собі трохи розслабитись і вивернув сніданок у судно, завбачливо поставлене медиками. З нею Федір почувся в силах піти до Карманова, і накинувши їм на плечі білі халати і заклавши маски, їх впустили в реанімаційну палату.

— Він у критичному стані. Насправді, невідомо, скільки він ще протягне, — сказав лікар поза межами палати.

— Можна, ми трохи побудемо? — спитав Федір, перш ніж увійти в палату.

— Майтрейя... Майтрейя... прокинься... — зашепотіла Віка. — Я тут. Я увірувала. Я вірю тобі, ти справишся... Тепер у нас все буде добре...

Почувши її голос, Карманов відкрив очі.

— Мандодари... Я рад, что ты здесь... Здесь есть Могила?

— Тут я.

Федір нахилився до Карманова.

— Могила, я так благодарен за эту битву...

— Дімо, ти ще нам тут потрібен, чуєш? Дімо...

Карманов не відповів.

— Победа, — видихнув він, і вигляд його раптом перемінився.

— Відійшов, — сказав лікар, що зайшов у палату і, глянувши на годинник, записав час смерті.

Федір вийшов у коридор, залишивши Віку, що ридала біля Карманова, самою.

На телефоні у нього шістдесят із лишком пропущених дзвінків. Ігноруючи їх, він набрав Славу і сказав:

— Чувак, ми з Кармановим попали в аварію. Карманов щойно помер. Думаю, треба закрити Форум. Сконтактуйся з інвесторами, вони чекають Карманова на обід.

— Може, продовжимо, все-таки? — спитав він нерішуче. — У нас для гостей зворотні квитки лише на неділю...

— Може, продовжимо. Не знаю. Розбирайся сам. Порадьтеся з Віктором. Мені треба відпочити.

Федір викликав таксі, і попросив завезти його додому, на Кловський. Дорогою він приліг на задньому сидінні, але знову відчув позив до рвоти і, на прикрість водієві, трохи заблював йому килимок на задньому сидінні.

Федір сунув йому сто доларів із кишені — не роздумуючи, скільки це.

— Вам надо в больничку, — сказав дідуля, втішений, що на блювотинні вдалося так непогано заробити.

— Щойно звідти, — озвався Федір і, похитуючись, ви­йшов із авто.

Його зустріла порожня квартира, пропахла запахом ранкової кави. Жодних лікарів, ніяких лікарень. Він закрив штори, вимкнув телефон і ліг на незастелене з ночі ліжко — став просто чекати, що з ним буде далі. Кілька разів він ще блював, перед очима мерехтіли яскраві плями, а в голові переливався і клубочився болем іскристий туман. Не маючи сил піднятися і піти в ванну, він заснув просто як був — у штанах і куртці, і сон його нагадував чорну і непроглядну пітьму.