Він дійшов аж до живоплоту, що позначав край аеродрому. Він обходив територію. Його люди казали, що це такий «моціон», і непокоїлися, коли він цього не робив. Вони були забобонні. Усі тут були забобонні.

За живоплотом простягалися голі поля, зорані минулої осені. Мабуть, він уже не побачить весняних чарів, коли тьмава бура земля розквітне спершу яскравою зеленню, а тоді блідим золотом. Лік життю можна вести за кількістю зібраних урожаїв. Він їх надивився достатньо.

Їх обступали рівні сільськогосподарські угіддя. Непорушний куб ферми бовванів зліва. Уночі на даху сяяв червоний вогник, щоб вони, бува, в неї не врізалися. Якщо вони пролітали над ним, заходячи на посадку, то розуміли, що промахнулися й буде біда.

З-за живоплоту він бачив, як фермерова донька годує у дворі гусей. Як там було, у тому віршику про трьох мишок? Ні, там наче про жінку фермера, вона втинала їм хвости ножем. Жахливий образ. Бідні-бідні мишки, думав він у дитинстві. Та й зараз, уже дорослий, думав так само. Дитячі пісеньки жорстокі.

Він не був знайомий із донькою фермера, не знав навіть, як її звати, та все ж відчував до неї ірраціонально багато тепла. Вона завжди махала їм на прощання. Інколи до неї приєднувався батько, а кілька разів і мати. Дівчина у дворі проводжала їх у кожен рейд.

Вона помітила його й помахала. Замість того, щоб помахати у відповідь, він віддав їй честь. Мабуть, їй це сподобається. Звісно, на такій відстані він — просто постать у формі. Вона й гадки не мала, хто він. Тедді був лише один із багатьох.

Він свиснув псові.

— Дивіться! Он жайвір! Жайворонок, — він озирнувся й зрозумів, що вона дивиться не туди. — Ні, онде!

Він указав на птаха. Вона була безнадійна.

— О, — нарешті вимовила вона. — О, тепер бачу! Як дивно, що це він робить?

— Ширяє, а тоді, мабуть, знову злетить вище.

Жайвір здіймався вгору на ниті непізнанної пісні. Мерехтливий пташиний лет і неземний спів розбурхали в Тедді щось глибинне.

— Чуєте?

Тітка театрально піднесла долоню до вуха. У дивоглядному капелюсі, червоному, як поштова скринька, і оздобленому двома довгими фазанячими перами, що хилиталися від кожного поруху, вона виглядала тут недоречно, як пава. Він анітрохи не здивувався б, якби її підстрелили. О, якби ж то. Тедді дозволяли, себто він собі дозволяв, недобрі думки, якщо тільки їх не озвучував. («Гречні манери, — напучувала його мати, — це обладунки, які потрібно надягати щодня»).

— А що я мушу чути? — спитала врешті тітка.

— Його спів, — він набрався терпіння. — Пісню жайворона.

І додав, коли вона знову вдала, що слухає:

— Уже змовк.

— Може, ще заспіває?

— Ні, не заспіває, нема його вже. Полетів.

Він змахнув руками, щоб продемонструвати. Було ясно, що, попри пера на капелюшку, тітка нічогісінько не знає про пташок. Чи, як на те вже пішло, про тварин узагалі. У неї навіть кішки не було. Її не зацікавила їхня Триксі, що зараз завзято нюшила в сухому рівчаку при дорозі. Триксі — його найвірніша супутниця: вона супроводжувала Тедді, відколи була крихітним цуценям і пролазила у сестрин ляльковий будиночок.

Йому що, треба просвітити тітку? Може, саме для того він тут?

— Жайворони славляться своїм співом, — повчально сказав він. — Дуже гарно співають.

Звісно, красу не пояснити. Краса просто існує й або розчулює тебе, або ні. Його сестер — Памелу й Урсулу — краса розчулювала. А старшого брата Моріса — ні. Братик Джиммі був для цього ще замалий, а батько, можливо, застарий. У батька, Г'ю, був грамофонний запис «Злету жайворона», вони зрідка слухали його недільними вечорами. Пісня була гарна, але не настільки, як у самої пташки. «Завдання мистецтва, — пояснювала, ба навіть повчала Сильвія, його мати, — передавати істинну природу речей, а не бути істиною». Її батько (дідусь Тедді, давно покійний) був славетним митцем, і це давало матері право авторитетно висловлюватися про мистецтво. І, напевно, про красу. Мати говорила про Мистецтво, Істину та Красу виключно з великої літери.

— Якщо жайворонок ширяє високо, — без особливої надії пояснював він Іззі, — це значить, що погода добра.

— Та й без пташки ясно, добра погода чи ні, досить визирнути за вікно. Прекрасний день, між іншим. Обожнюю сонце, — сказала вона, заплющила очі й повернула розцяцьковане обличчя до неба.

Хто ж його не любить? Хіба що бабуся, яка ніколи не полишає похмуру вітальню в Гемпстеді і навіть вікна позавішувала цупкими бавовняними завісами, щоб світло не просочилося в дім. Чи, може, щоб темрява не втекла.

«Лицарський кодекс», який він зазубрив зі «Скаутингу для юнаків» — книжки, до якої не раз звертався в миті сумнівів, навіть добровільно полишивши цей рух, — так от, кодекс стверджував: «Шляхетність полягає в тім, щоб виконувати навіть тяжкі й непоказні завдання ревно і радісно». Напевно, розважати Іззі — саме таке завдання: що вже тяжке, то тяжке.

Він затулив очі від сонця й роззирнувся, шукаючи в небі жайворона, але він більше не з’являвся. Тедді довелося задовольнитися повітряними маневрами ластівок. Він уявив Ікара: цікаво, як той виглядав із землі? Мабуть, видавався чималеньким. Але ж Ікар — це міф? Після літніх канікул Тедді відправлять до закритої школи, тож саме час розкласти все по поличках. Батько радив:

— Будь мужнім, хлопче. Це випробування, у тому, мабуть, і суть. Ти краще не висовуйся, — додав він. — Не виривайся вперед, не паси задніх, брьохайся собі десь посередині.

Його гемпстедська бабуся (себто його єдина бабуся — Сильвіїна мати померла багато років тому) казала, що «всі чоловіки в цій родині» закінчили ту школу, мовби це був непорушний закон, записаний у сиву давнину. Тедді, певно, муситиме віддати свого сина туди само, хоча той хлопчик існував у майбутньому, яке Тедді й уявити не міг. Та й не треба його уявляти, бо в тому майбутньому синів у нього не буде, а буде лише донька Віола. Це його сприкрить, хоча він ніколи в тому й не зізнається, тим паче Віолі, яка гучно обурилася б.

Тедді відсахнувся, коли Іззі раптом заспівала і, ба більше, почала витанцьовувати: «Alouette, gentille alouette». Французької він ще не знав, тож замість «gentille» чув «жентель» — ця рослина завжди йому подобалася.

— Знаєш цю пісню? — спитала тітка.

— Ні.

— Це з часів війни. Її співали французькі солдати, — її обличчям промайнула тінь, можливо, горя, але вона радісно додала: — Слова просто страшні. Це пісня про те, як патрають бідолашного жайворонка. Очі, пір’я, лапки і так далі.

У немислимій, проте неминучій війні — війні Тедді — «Алуетт» називалася 425-та франко-канадська ескадрилья. У лютому 1944 року, незадовго до останнього рейду, Тедді здійснив аварійну посадку на їхній базі в Толторпі — його підстрелили над Англійським каналом, обидва двигуни загорілися. Квебекці пригостили його екіпаж бренді — поганеньким, але хлопці були вдячні й за те. На шевронах у них був жайворон і гасло «Je te plumerai» — тоді йому згадався цей день з Іззі. Здавалося, спогад належав комусь іншому.

Іззі зробила пірует. «Як-то чудовно буде», — сказала вона і розсміялася. Може, саме це батько й мав на увазі, коли казав, що Іззі «геть неврівноважена»?

— Перепрошую?

— Як-то чудовно буде, — повторила Іззі, — з «Великих сподівань». Ти що, не читав?

Якусь мить у неї був точнісінько такий тон, як у матері:

— Я, звісно, пожартувала. Але вже не жартую. Я хотіла сказати, день чудовний. Отлічний день, — сказала вона, смішно імітуючи вимову кокні. Потім додала, мовби між іншим: — А я куштувала жайворонка. В Італії. Там вони вважаються делікатесом. Хоча, звісно, скільки з того жайворонка наїдку? На один зуб.

Тедді стрепенувся. Його жахала думка, що цю прегарну птаху можуть вихопити з неба, і кунштовний спів урветься на півноті. За багато-багато років по тому, на початку сімдесятих, Віола відкрила для себе Емілі Дікінсон, слухаючи в межах своєї програми курс з американських студій. Вона переписала першу строфу вірша, який мав би сподобатися батькові, своїм нерозбірливим, неприборканим почерком (переписати віршик повністю полінувалася). «Розітни Жайворонка — і відкриється Музика, Зерно за Зерном сріблистим». Він здивувався, що донька про нього згадала. Таке бувало нечасто. У них було мало спільного, хіба що любов до літератури, нехай вони про неї майже ніколи й не говорили. Він думав послати їй щось у відповідь, аби підтримати діалог, — може, віршика чи просто кілька рядків. «Радості дух щасливий! Ти ж бо не пташка, ні»[1], чи «Я гімн, як жайворон, несу до неба»[2], чи «Був вільний кожну мить, як той співець долин, небесний жайворон, що знявсь на крила жваві»[3]. (Цікаво, були такі поети, які про жайворонів не писали?). Донька подумає, що він із неї кпить, вирішив він. Їй була бридка сама думка про те, що вона може чогось навчитися в батька, а може, і взагалі у будь-кого, тож врешті він написав лише: «Спасибі, що про мене згадала».

Не встиг він спохопитися, як обладунок гречних манер злетів, і в нього вирвалося:

— Тітонько Іззі, їсти жайворонків — це огидно.

— Чому ж огидно? Курчат ти їси? То яка різниця?

Під час Першої світової Іззі водила карету швидкої допомоги, тож мертвим птахом її тепер не вразиш.

Різниця величезна, подумав Тедді, але мимоволі йому стало цікаво, який жайворонок на смак. На щастя, Триксі гучно загавкала й відволікла його від цієї думки. Він схилився подивитися, що привернуло її увагу.

— Ти ба, гладун, — захоплено пробурмотів він, умить забувши про жайворонка. Тоді обережно підняв плазуна обома руками й показав Іззі.

— Це змія? — спитала вона, скривившись: змії, очевидно, не викликали в неї жодної симпатії.

— Це гладун, — пояснив Тедді, — а не змія. Взагалі-то, це ящірка.

Її бронзово-золотава луска лищала на сонці. У ній теж була краса. Чи ж було у природі щось негарне? Навіть слизняки заслуговували на певну пошану — хоча, звісно, мама з цим не погодилася б.

— Ти такий дивний хлопчик, — сказала Іззі.

Тедді не вважав себе за «хлопчика». Напевно, тітка — наймолодша батькова сестра — про дітей знала ще менше, ніж про тварин. Хто зна, чого вона до нього вчепилася. Стояло суботнє пообіддя, він саме грався в саду і складав паперові літачки із Джиммі, аж тут налетіла Іззі й потягла його прогулятися «на природі» — виявляється, вона мала на увазі стежину, яка вела від Лисячого кута до станції, себто не сказати, що то аж така дичавина.

— Прогуляємося, побалакаємо, це буде наша маленька пригода.

Тепер він, як заручник, був у її волі, а вона не вгавала і ставила йому дивні запитання: «А червів ти їв? Ви граєтеся у ковбоїв та індіанців? Ким ти хочеш стати, коли виростеш?» (Ні. Так. Машиністом потяга).

Він обережно поклав гладуна назад у траву і запропонував назбирати Іззі дзвіночків, щоб виправдатися за фіаско з жайворонком.

— Тільки доведеться перейти поле, щоб дістатися до лісу, — протягнув він, непевно позираючи на її черевички. Здається, вони були з крокодилячої шкіри, тільки ніхто зроду-віку не бачив крокодила такого ядучого зеленого кольору. Черевички були новесенькі й не призначені для того, щоб блукати полями. На щастя, день хилився до вечора, і дійних корів — повноправних володарок цього поля — саме не було. Іззі, напевно, спантеличила б цих статечних огрядних істот із ласкавими допитливими очима.

Іззі порвала рукав на перелазі, а потім примудрилася вступити у коров’ячий кізяк, який не зауважив би тільки сліпий. Потім вона себе трохи реабілітувала в очах у Тедді, бо поставилася до цих прикростей із належною погідною легковажністю. («Думаю, — сказала потім мати, — вона просто і черевики, і сорочку викине»).

Утім, дзвіночки її анітрохи не зацікавили. У Лисячому закутку до їхньої щорічної яви ставилися трепетно, мов до полотен давніх майстрів. Гостей із гордістю виводили до лісу помилуватися безкраїм морем блакиті. «У Вордсворта були нарциси, — казала Сильвія, — а в нас є наші дзвіночки». Дзвіночки, звісно, були геть не їхні, але мати любила почуватися господинею.

Коли вони верталися назад, Тедді відчув несподіваний трепет, ніби серце піднеслося у височінь. Спогад про пісню жайворона й різкий зелений запах букету дзвіночків, які він зібрав для матері, злилися у мить чистої п’янкої ейфорії, мовби йому мали відкритися всі таємниці всесвіту. («Існує осяйний світ, — примовляла його сестра Урсула, — просто нам у темряві його не видно». «Маленька моя маніхеєчко», — розчулено казав Г'ю).

У тій школі, звісно, він уже бував. Доки Моріс, який зараз учився в Оксфорді, ще був у школі, Тедді не раз супроводжував маму («мій маленький помічник»), коли та відвідувала старшого сина на вручення відзнак, День скаута чи так званий «День відкритих дверей» — один день на семестр, коли батьків неохоче пускали до дітей. Мама сичала: «Та це буцегарня, а не школа». Усупереч сподіванням, Сильвію так і не переконали в перевагах такої освіти.

Батько був відданий своїй альма матер, але до її «відкритих дверей» не рвався. Він виправдовував свою відсутність то справами в банку, то важливими зустрічами, то необхідністю заспокоїти стривожених акціонерів. «І так далі, і таке інше, — бурмотіла Сильвія. — Повертатися завжди складніше, ніж іти вперед». Орган у капличці саме проскімлив перші акорди гімну «Милий Господи, отче».

Це було два роки тому, в останній семестр Моріса у школі, коли учням роздавали відзнаки. Моріс був замстарости, й оте «зам» у титулі доводило його до шалу. Він був у люті, коли його призначили замісником на початку його останнього шкільного року:

— Який ще замісник? Я почуваюся командиром, а не якимось там замісником.

Моріс вірив, що він — героїчна натура, якій судилося повести інших на поле бою, але на наступній війні він просиджував штани у важливому кабінеті у Вайтголлі, а мертві для нього лишилися незручними колонками цифр. Ніхто з тих, хто зібрався у шкільній каплиці того спекотного липневого дня у 1923 році, не повірив би, що наступна війна вибухне так скоро. На дубових дошках у каплиці ще не потьмяніла позолота на іменах колишніх учнів («віддаємо честь загиблим»). «Що їм з тієї честі, як вони вже мертві», — прошепотіла Сильвія на вухо Тедді. Перша світова зробила із Сильвії пацифістку, і то доволі войовничу.

У шкільній каплиці нічим було дихати. Сон спадав на ряди, мов пил, а директор усе нудів і нудів. Сонячні промені сочилися крізь вітражі, виблискуючи осяйними кольорами: недосконала подоба краси назовні. Така доля незабаром судилася і Тедді. Роки нудьги, які потрібно перетерпіти.

Як направду, у школі було значно краще, ніж він собі надумав. У нього буди друзі й хист до спорту, це завжди забезпечувало певну популярність. Іще він був із тих, хто не піддається забіякам, що також сприяло популярності, та все ж, коли він нарешті закінчив школу і вступив до Оксфорда, то дійшов висновку, що ця школа — місце брутальне й нецивілізоване, і його сини не стануть жертвами цієї жорстокої традиції. Він сподівався, що в нього будуть щасливі, вірні і завзяті сини, але натомість його надії втілилися (чи, може, розвіялися) у Віолі.

— Розкажи про себе, — попросила Іззі, висмикуючи з живоплоту стеблину, й тим зіпсувала момент.

— А що я? — здивовано перепитав він. Ейфорія згасла, таїну знову приховано.

Потім, уже в школі, він вивчив вірш Брука «Голос» («Чари розвіялися, ключ мені не дали»), який досконало описував ту мить, проте тоді він вже забув це відчуття, ефемерне за самою своєю природою.

— Розкажи що-небудь, — сказала Іззі.

— Ну, мені одинадцять років.

— Це я знаю, дурненький. — (Він чомусь у тому сумнівався). — Чим ти відрізняєшся від інших? Що ти любиш робити? Хто твої друзі? В тебе є така штука, ну, знаєш… — вона заплуталася у незнайомій термінології, — ну, як у Давида й Голіафа… праща чи катапульта, як її…

— Рогатка, чи що?

— Точно! Щоб стріляти в перехожих, убивати тварин, оце от усе.

— Тварин убивати? Ні, тварин я не вбиваю. — (А от його брат Моріс — убиває). — Я навіть не знаю, де та рогатка зараз. Раніше я нею збивав каштани з дерева.

Здається, його пацифізм її трохи розчарував, проте вона не здавалася:

— А бійки? Ти ж б’єшся? Усі хлопчики люблять бійки та чубанину, правда?

— Яку чубанину? — він з певним острахом згадав епізод із зеленою фарбою.

— Ти скаут? — вона вирівнялася по струнці і вдала, що віддає честь. — Точно скаут. Скоб, оце все.

— Я був у скаутах, — пробурмотів він. — Мене прийняли у скаути.

Він не хотів говорити про це з тіткою, проте фізично не міг брехати, мовби на нього прокляття наклали. Обидві його сестри і навіть Ненсі за потреби майстерно відбріхувалися, а Моріс узагалі не був знайомий із правдою (чи навіть Правдою), зате Тедді був правдомовний до смішного.

— То тебе вигнали зі скаутів? — пожвавішала Іззі. — Зі скандалом?

— Ні, звісно.

— Що сталося? Розкажи!

«Братерство Кіббо Кіфта сталося», — подумав Тедді. Напевно, на те, щоб пояснити це Іззі, знадобилася б не одна година.

— Хто такий Кіббо Кіфт? — спитала вона. — Звучить, як ім’я клоуна.

Все почалося доволі невинно, чи бодай так здавалося Авґустові.

— Усе завжди починається невинно, — зітхнув містер Свіфт, хоча він і не був певен, чи збігається Авґустове визначення невинного із загальнолюдським.

— Але ж я в цьому не винен! — затявся Авґуст.

— Так на твоєму надгробку й напишуть, любий, — сказала місіс Свіфт, підводячи погляд від шкарпетки, яку саме латала. Шкарпетка, звісно, була Авґустова. («Що він з ними робить?» — не розуміла вона).

— Хай там як, мені звідки було знати, що все так складеться? — спитав Авґуст.

— Кожна дія має наслідки, — відповів батько. — Просто короткозорі люди на це не зважають.

Містер Свіфт був правником. У суді він днями трудився, аби засудити винних, і словесні дуелі його тішили. Це мимоволі позначалося на його родинному житті: син вважав його досвід несправедливою перевагою.

— Невинний, доки не доведено зворотнього, — пробурмотів Авґуст.

— Тебе спіймали на гарячому, — спокійно сказав містер Свіфт. — Тобі не здається, що це — достатній доказ вини?

— Та не було там гаряче. Подумаєш, трошки зеленої фарби, — обурився Авґуст. І урочисто додав: — Ваша честь.

— Припини, — пробурмотіла місіс Свіфт, — не забивай мені баки.

— Як я можу забивати тобі баки? — спитав він, обурений черговим звинуваченням. — Адже, щоб тобі забивати баки, треба, щоб у тебе були баки, не можна забивати того, чого в тебе немає. А баків у тебе немає. Ergo, — урочисто сказав він, висмикуючи слово з якогось далекого закутку науки, — не можу я їх забити.

Від цих аргументів місіс Свіфт легше не стало. Вона махнула рукою, мовби намагалася позбутися набридливої мошви, й повернулася до шкарпетки.

— Інколи, — пробурмотіла вона, — я не знаю, чим так прогнівила богів.

Авґуст натомість почувався самовдоволено. Він боронитиметься до останнього. Невинний чоловік на лаві підсудних, він обстоюватиме свої права. Його сестра Філліс, яку мати звала блакитною панчохою, весь час просторікувала про «права пересічного громадянина». «Узяти, наприклад, мене, — подумав Авґуст, — куди вже пересічніше».

— У мене, знаєте, права є, — затято торочив він. І урочисто додав: — Мене зухвало скривдили.

Так його брат Лайонел, якого Філліс звала занудою, сказав після якоїсь дурної сварки з подружкою.

— Господи, — сказав батько, — ти ж не Едмон Дантес.

— А це хто?

— Ти просто головою не думаєш, — вів батько далі. — Усі, в кого є хоч одна клепка, зрозуміли б, чим все закінчиться.

— Я думав: хочу побачити, що там по той бік, — відповів Авґуст.

— Скільки разів ця фраза ставала прологом до катастрофи? — спитав містер Свіфт, не звертаючись ні до кого конкретно.

— І що ж було по той бік? — не стрималася місіс Свіфт.

— Ну… — Авґуст перекинув льодяник за іншу щоку, аби дати собі час на роздуми.

— Чи то, бува, не перука місіс Брустер? — спитав містер Свіфт тим тоном, яким говорив у суді, коли треба було натякнути, що відповідь він і так вже знає.

— Звідки мені було знати, що це її перука? То була просто перука! Може, вона просто собі там лежала! Звідки мені було знати, що місіс Брустер лиса? Ти ж он носиш перуку, а не лисий!

— То в суді. Я надягаю перуку лише в суді, — містерові Свіфтові урвався терпець.

— І ти не знаєш, куди пес заніс перуку? — спитала місіс Свіфт у сина.

Саме в цю мить Джок увірвався до кімнати з радісним гавкотом. На ньому досі були плями зеленої фарби. Місіс Свіфт…

— Мамо, я їсти хочу.

Віола була надто зайнята, аби підтвердити, що його почула: вона дивилася на море. Тягнувся обшарпаний хвіст пекуче-спекотного дня.

— Проведемо день на пляжі! — із завзяттям оголосив Домінік уранці.

Завзяття було аж надмірне, мовби день на пляжі міг докорінно змінити їхнє життя. Не минало й дня, щоб йому не спала на думку чергова блискуча ідея, і більшість із них вимагала від Віоли певних зусиль. («Я тобі кажу, Домінік вигадує по шість неможливих речей до сніданку!». Дороті розчулено засміялася, мовби це було добре). Віолі здавалося, що без усіх цих ідей жилося б легше. Їй було тільки двадцять вісім, але вона вже стомилася. Двадцять вісім — винятково незручний вік: вже не юна, а як зрілу ще ніхто її не сприймає всерйоз. Їй і досі на кожному кроці розповідали, що їй робити, це її дратувало. Здавалося, вона не була владна ні над чим, крім власних дітей, та й для того доводилося вести нескінченні переговори.

Щоб здолати ці п’ять миль, вони позичили вантажівку в Дороті, але та зламалася за милю від пляжу (що й не дивно).

Немолодий, на вигляд кволий пан у старенькому авто «моріс майнор» зупинився і мить почаклував під капотом, після чого вантажівка завелася, як новенька. Рятівник виявився їхнім сусідом, фермером з місцевих — і він, і його «моріс майнор» були міцніші, ніж здавалося. Упізнали його тільки діти, але нікому про це не сказали, так їх притомила спека й загальний відчай — вони вже втретє за місяць застрягли невідь-де через цю вантажівку.

— Усе одно доведеться їхати в майстерню, — пояснив фермер, — це лише тимчасова міра.

Домінік, як завжди, знайшовся із черговою премудрістю:

— Чоловіче добрий, у цьому світі все тимчасове.

Фермерові згадалися непорушні гори, зірки у небесах і лице Бога, проте сперечатися він ні з ким не збирався. Вони були кумедні — діти-нечупари, мов вікторіанські жебраки, суворо сиділи на краю сидіння з матір'ю, розпатланою юною Мадонною в костюмі, як для маскараду.

Добираючи своє псевдо-циганське вбрання — бандана у рустикальному стилі, чоботи, довга оксамитова спідниця, гаптований індійський жакет із дзеркальцями — Віола не врахувала, що збирається на пляж спекотного ранку, який звістував іще спекотніший день. Вона заморилася, збираючи все необхідне для цієї прощі — їжу, напої, рушники, купальники, ще їжу, ще рушники, одяг на зміну, відерця, совочки, ще їжу, ще одяг, рибальські сіті, маленький м’ячик, ще напої, великий м’яч, крем від засмаги, капелюхи, вогкі ганчірочки у кульочку й ковдру, на якій сидіти — і просто натягнула перше, що трапилося під руку.

— День добрий, — привітався старий, припіднявши фетровий капелюх.

— Що, справді? — сказала вона.

Батько сімейства, нездара в механіці, тим часом прикидався юродивим чи просто блазнем і витанцьовував на дорозі, як скоморох. На ньому була фарбована вдома футболка і джинси в латках навіть там, де латки були зайві, — Віолу це дратувало, бо латки нашивала саме вона. Стилістично ціла родина була безнадійно старомодна, це зауважив навіть фермер. Він не раз дивився в лице відразливому майбутньому: молодь вештала містечком у пірсингу й подертому шматті, що трималося на булавках, наряджалася як пірати чи бандити часів Англійської громадянської війни. Сам фермер, коли був їхнього віку, вдягався, як його батько, і навіть про таке не задумувався.

— Ми — діти шістдесятих, — повторювала Віола згодом, мовби це робило її цікавішою. — Діти квітів!

Хоча насправді, коли шістдесяті добігали кінця, Віола ходила в ошатній сірій формі квакерської школи, а її волосся не торкалися ніякі квіти, крім дитячих вінків із зірваних на шкільному футбольному полі маргариток.

Вона підкурила тонку самокрутку і похмуро подумала, що, здається, в неї погана карма. Глибоко затягнулася і, як зворушливо-відповідальна мама, підняла підборіддя, щоб видихнути дим понад головами дітей. Коли Віола вперше завагітніла (Сонні), то навіть не уявляла, що на неї чекає. Вона, здається, доти навіть не бачила немовлят, не те що на руках не тримала. Їй здавалося, що це — як завести кошеня чи максимум цуценя. (Виявилося, все геть не так). Коли за рік вона завагітніла знову (цього разу народилася Берті), це можна було виправдати хіба що інерцією.

— Рятівник ви наш!

Домінік аж засяяв, коли двигун закашлявся і ожив. Він упав на коліна перед фермером, здійнявши руки над головою, як до молитви, і торкнувся лобом асфальту. Віола не знала, чи закинувся він кислотою, — з ним тяжко було сказати, бо ціле його життя було нескінченним тріпом, як не вгору, то вниз.

Віола зрозуміла, що в нього був маніакально-депресивний психоз, лише після того, як цей етап її життя добіг кінця. Діагноз наздогнав Домініка запізно — уже після смерті.

— Не треба перед потяг вискакувати, — легковажно пояснювала Віола на репетиції жіночого барабанного соул-гурту в Лідсі, де вона заочно здобувала магістерку з жіночих студій на тему «пост-контркультурного фемінізму». («Овва», — сказав Тедді). У вісімдесяті саме на півночі розгоралася революція.

— Смішко і йолоп, — сказав фермер своїй дружині, коли дістався додому. — Ще й багатий. Від багатих такого не чекаєш.

— А чого ж від них чекати? — мудро сказала дружина.

— Мені хотілося притягнути їх сюди, викупати й пригостити яєчнею з беконом.

— Мабуть, вони з комуни, — сказала дружина. — Бідні діточки.

«Діточки» прибрели на ферму кілька тижнів тому. Спершу дружина фермера вирішила, що це цигани послали дітей жебрати, і думала вже їх прогнати, коли впізнала мешканців сусідньої ферми. Вона запросила їх до себе, пригостила молоком і пирогом, дозволила погодувати гусей і показала їм доїльну кімнату.

— Я чув, що вони вживають наркотики і танцюють голі під місяцем, — сказав фермер. (Це була правда, хоча в реальності все було не так цікаво, як на словах).

Він не почув похмурої заяви Чемберлена по радіо, бо саме вигулював старого пса Шоукроссів, Гаррі. Хворий на артрит, золотистий ретривер тільки й міг, що поволі шкандибати. Його очі заволокли катаракти, а горда постава скулилася, плоть обтягувала кістки. Він ще й недочував, як майор Шоукросс. Ці двоє — чоловік і його пес — дрімали, тішачися товариством один одного, довгими літніми вечорами 1939 року, замкнені у своєму тихому світі: майор Шоукросс у старому плетеному кріслі, а Гаррі — на газоні при його ногах.

— У мене серце крається, коли на нього дивлюся, — сказала Ненсі. Вона говорила про Гаррі, хоча могла і про батька. Тедді був знайомий пронизливий сум тих, хто спостерігав, як доживає віку пес, котрого вони знали цуценям.

— Передчуття смертності, як написав би Вордсворт, — сказала Урсула. — Якби ж то собаки жили довше. Ми стількох оплакали…

Усі дівчата Шоукросс із великим теплом ставилися до свого «старого таточка», і майор Шоукросс відповідав їм взаємністю. Г'ю, звісно, любив Памелу й Урсулу, проте Тедді щоразу дивувало, як вільно майор Шоукросс виявляв почуття: він цілував і обіймав «своїх дівчаток», а часом ледь не плакав, варто було їх побачити. («Велика війна, — пояснювала місіс Шоукросс, — його змінила»). Г'ю був стриманий, і війна, здавалося, це тільки посилила. Може, майор Шоукросс хотів сина? Напевно, хотів — усі чоловіки цього хотіли. А Тедді чого хотів?

Він хотів запропонувати Ненсі руку і серце. Може, й сьогодні. У день величної історичної драми, щоб колись Ненсі розповідала дітям (адже у них будуть діти): «Знаєте, ваш батько зробив мені пропозицію того дня, коли почалася війна». Тедді здавалося, що він і так із цим затягнув — може, аж занадто. Спершу він чекав, доки Ненсі закінчить математику в Кембриджі, потім — доки вона допише дисертацію. Її дисертація була про «натуральні числа». Як на Тедді, не такі вже вони й натуральні. Не чекати ж тепер, ще й доки закінчиться війна? Хто зна, на скільки це затягнеться.

Тедді було 25 — на думку матері, він і так уже занадто затягнув із одруженням. Вона хотіла внуків, мовби ті внуки, які в неї вже були, її не цікавили: у Памели було «троє синів, і ми ще не зупиняємося», а у Моріса — син і донька. «Повний комплект, як риба з картоплею», — сказала Урсула. Тедді вкрай рідко бачив нащадків Моріса — Сильвія доповідала, що вони «нуднуваті».

Шлюб із Ненсі видавався йому неминучим. Та й чому ні? «Любляться з дитинства», — казала місіс Шоукросс, яка плекала романтичні ідеї. Його мати була до такого менш схильна.

Усі були певні, що вони поберуться, навіть Сильвія, хоча їй здавалося, що Ненсі «замудра» для заміжжя. («У шлюбі тупіють»).

— Та й кого я знайду, крім Ненсі? — питав Тедді в Урсули. — Вона найкраща людина, яку я знаю, і то з великим відривом. Ще й найдобріша.

— І ти її любиш. І ти знаєш, що ми всі її любимо.

— Звичайно, люблю, — сказав Тедді. (Хіба хтось у цьому сумнівався?). Він взагалі знав, що таке любов? Любов до батька, до сестри, навіть до пса — так, але любов чоловіка до дружини? Нерозривне переплетіння двох життів. Чи спільне ярмо. («У тому й річ, — казала Сильвія, — інакше ми б усі пустилися берега»).

Він думав про Адама і Єву, він думав про Сильвію і Г’ю. Ані перші, ані другі не були добрим прикладом.

— А як же батьки Ненсі? — питала Урсула. — Чим тобі не добрий приклад? Майор і місіс Шоукросс щасливі, бодай так виглядає.

Але вигляд і дійсність — це різні речі. Хто зна, які таємниці приховує шлюб?

Він любив Ненсі в юності — але то було інше почуття, високе, чисте, дитинно невинне. Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно.

— А по суті, — питала Урсула, — як ти почуватимешся, якщо з нею не одружишся?

Тож думав: звичайно, він одружиться з Ненсі. Оселяться у приємному передмісті, неминуче заведуть дітей, він просуватиметься по службі в банку, аж доки робітники не почнуть звертатися до нього так шанобливо, як зараз зверталися до батька. А може, і ні.

Ненсі — не єдине гостре лезо, яке затупиться у шлюбі. Майбутнє зімкнулося навколо нього, як пастка. Може, ціле життя — це наставлений на нього капкан? Не треба було вертатися з Франції. Треба було здолати лінощі, перестати вдавати, наче в нього душа поета, і натомість не боротися зі своїм авантюризмом, а рушити далі на схід, досліджувати далекі краї імперії — може, Австралію. Дикі незаселені землі, де люди творили себе самі, а не ставали витвором навколишніх. А тепер було вже пізно. Тепер його творитиме не географія імперії, а архітектура війни.

Вони дійшли до луки, де паслися дійні корови. Тедді зірвав кілька довгих травинок і погукав корів, але ті лише зміряли його коротким байдужим поглядом. Він закурив, зіпершись на ворота. Гаррі незграбно повалився на землю — його ребристі боки тяжко здіймалися. «Бідолашка», — сказав Тедді, нахиляючись, щоб почухати старого пса за м'яким вухом. Він думав про Г'ю. У банку вони не перетиналися, проте інколи батько запрошував його пообідати у клубі на Пел-Мел. Незворушний світ фінансів личив Г'ю, проте для Тедді він не звістував нічого, крім задушливої нудьги, а часом просто-таки страждань.

Звісно, незабаром батько вийде на пенсію, порпатиметься в землі, кунятиме над відкритим журналом про крикет у саду чи бурчальні, докучатиме Сильвії. Саме так Г'ю через рік і знайшли — на шезлонгу в саду, з розгорнутим журналом про крикет на колінах. Заснув навіки. Навіть ця тиха-претиха смерть, здавалося, дратувала Сильвію. «Він просто полишив цей світ!» — скаржилася вона, мовби він чимось її скривдив. Може, так і було.

«Тато ніколи не завдавав нікому клопоту», — писала Урсула до Тедді в Канаду на благенькому блакитному папері. Чорнило непоправно розпливлося там, де на сторінку впала сльоза.

Тедді розчавив недопалок каблуком і сказав:

— Ходімо, Гаррі, а то ланч пропустимо.

Пес слів не почув, але не підвівся навіть тоді, коли Тедді його злегка підштовхнув: він аж злякався, чи не заморив старого. Пес схуд, проте все одно був тяжкий: Тедді навряд чи зумів би донести його додому, хоча, мабуть, таки спромігся б, якби не було на те ради — хіба ж хочеш, мусиш. На щастя, Гаррі героїчно зіп’явся на ноги, і вони повільно рушили до дому Ненсі.

— Ось, цю коробку закінчила, — скривилася Віола, мовби займалася чимось бридким, скажімо, прибирала за кимось відходи. Насправді вона просто складала чистий посуд у картонну коробку, розмахуючи скотчем, як зброєю.

Сонні витрусив із пачки цигарку, проте перш, ніж він встиг чиркнути сірником, Віола заволала: «Не смій!» — мовби він підносив вогонь до гноту вибухівки, а не до цигарки.

— Мені вже дев’ятнадцять, — пробурмотів Сонні. — Я можу голосувати, одружитися й померти за цю країну («Цікаво, він хоч щось із цього зробить?» — подумав Тедді), — а перекурити не можу?

— Це огидна звичка.

Тедді хотів був нагадати Віолі, що вона теж палила, але зрозумів, що тоді вибух неминучий. Тому він просто поставив на плиту чайник, аби зробити чай вантажникам.

Сонні повалився на диван. Дивана, як і більшості меблів Тедді, доведеться позбутися — він був завеликий для квартири, до якої дід в’їжджав. Його замінили дешевою канапою на два місця «для гостей», Віола замовила її з каталогу. Для Тедді купили крісло, у якого піднімалося сидіння («підходить для людей похилого віку, яким складно встати самим») — він неохоче визнав, що крісло справді на диво зручне. Йому не подобалися слова «похилого віку» — вони викликали стільки упереджень, як колись слово «молодь».

Більшість майна Тедді здадуть у благодійний магазин. Він більше лишав, ніж забирав із собою. Ціле життя збирав, а що лишилося? Виявляється, небагато. Тедді чув, як Сонні вранці сказав Віолі: «У дідуся стільки всякої фігні», — мовби те, що він зберігав банківські виписки за останні десять років чи не викинув п’ятирічної давності календар із симпатичними репродукціями японських гравюр із пташками, було ознакою морального звиродніння.

— Більшість цих речей лишиш тут, ти це розумієш? — спитала його Віола, мов малу дитину, у якої забагато іграшок. — Ти взагалі хоч щось хоч колись викидаєш?

І справді, останні кілька років він відступився від своєї давньої акуратності: Тедді стомився постійно щось вирішувати і відсіювати, хай би чого вимагав світ. Най уже речі накопичуються, після його смерті переберуть. Він чув, як донька каже Сонні: «Слава богу, значить, коли він нарешті помре, менше доведеться перебирати».

Подивимося, що то воно буде, коли Віола стане стара («старша» — виправила Берті) і її діти візьмуться перебирати материну «фігню» — ловців снів, фігурки Мадонн із підсвіткою («це іронічний жест»), відірвані голови ляльок (також «іронічний жест»), відьомські кулі, які «не пускають зло у дім».

Сонні, здавалося, заснув, наче тяжко гарував і стомився, а не просто переніс кілька коробок. Усю тяжку роботу виконали вантажники, а Сонні просто порпався в паперах і теках, щоп’ять хвилин смикаючи Тедді: «А це лишаєш? А це лишаєш? А це лишаєш?», — як папуга з обмеженим словниковим запасом, доки Тедді не відрубав: «Облиш це, Сонні, я сам усе переберу. Але спасибі».

Тедді поставив на тацю тарілку з тістечками і дві чашки чаю. І тарілку, і чашки, і тацю мали потім відвезти до крамниці. «Та в тебе чотири таці! Чотири!» — сказала Віола, мовби Тедді був особисто відповідальний за капіталістичні перегини у царині виробництва таць для чаю. «Кому треба чотири таці? Із собою візьмеш лише одну». Він вибрав найстаршу, вже геть потерту тацю з жесті. Вона належала тій невідомій пані, яка жила і вмерла на фермі, до якої він вселився, щойно одружившись. Попередню власницю вони називали «бідолашна старенька», як доброзичливого привида.

— Цей брухт? — спитала Віола, з жахом розглядаючи тацю. — А як же та мила бамбукова таця, яку я тобі привезла?

— З ностальгійних міркувань, — рішуче сказав Тедді.

Він виніс чай надвір, де відпочивали вантажники. Вони сиділи на задньому борту вантажівки, палили й тішилися сонцю. За чай вони були щиро вдячні.

Віола не квапилася з'явитися на світ. Тедді й Ненсі були одружені вже п’ять років, а дітей все не було. Вони майже втратили надію й почали говорити про усиновлення. Незабаром вони стануть занадто старі, сказала неусміхнена жінка з ради усиновлення, а дітей зараз мало (мовби це сезонний продукт). Вони хочуть стати в чергу?

— Так, — сказала Ненсі рішучіше, ніж Тедді очікував. Неусміхнена жінка, така собі місіс Тейлор-Скотт, сиділа за дешевим казенним столом. Тедді й Ненсі сиділи на незручних стільцях перед нею й налякано відповідали на питання. («Мов учні, що провинилися», — сказала Ненсі).

— Якщо дітей мало, то ми й на кольорову дитинку згодні, — сказала Ненсі й повернулася до Тедді: — Нам же байдуже, правда?

— Так, — сказав він, питання застало його зненацька. Вони про це навіть не говорили. Йому й на думку не спадало, що їхня дитина не конче буде біла. Під час війни він взяв у один рейд кулеметника з Ямайки, чорного, як ніч. Тедді не пам’ятав, як його звали, лише що йому було дев’ятнадцять і він аж бринів життям, доки його не знесло з фюзеляжа, коли вони верталися з Руру.

— Мені байдуже, аби не зеленого, — сказав Тедді.

Він знав, що це не смішно. Він уявив, що було б, якби вони не попередили Сильвію — ото в неї було б обличчя, якби вона вперше зазирнула до колиски й побачила там чорне личко. Він розсміявся, місіс Тейлор-Скотт поглянула на нього із сумнівом. Ненсі підбадьорливо стисла йому руку. Чи, може, погрозливо. Вони мали виглядати врівноваженими.

— Яке у вас житло? — спитала місіс Тейлор-Скотт, записуючи щось у анкеті дрібним нечитабельним почерком.

Вони вже полишили Мишиний котедж і переїхали углиб долини, на ферму Ейсвік на околиці сільця з невеликою школою, пабом, крамницею, сільрадою й методистською каплицею, зате без церкви.

— Усе, що нам треба, — сказала Ненсі, — крім хіба що каплиці.

За півстоліття після того паб став «гастропабом», школа — майстернею гончарних виробів, крамниця — кав'ярнею («всі страви виготовляємо на місці за домашніми рецептами»), сільрада — галереєю, що продавала стандартний мотлох для туристів (набори для виготовлення гобеленів, календарі, «підставки під ложки» й картинки з вівцями), а методистська каплиця — приватним домом. Більшість ферм стали чиїмось дачами. Туристи валили натовпами, бо в селі знімали телесеріал, дія якого відбувалася в ностальгійному минулому.

Тедді побачив це все, коли вони заїхали до села під час його «прощального турне» з Берті у 1999 році. Вони виявили, що від Мишачого котеджа не лишилося ні камінчика, зате Ейсвік стояв, де стояв, і зовні навіть виглядав так само. Його перейменували на «Ферв’ю» й перетворили на готель — ним завідувало подружжя за п’ятдесят, яке «втекло від міської крутанини».

Вони вирішили там і заночувати. Тедді поселили у спальні, яку він колись ділив із Ненсі, і він попросив іншу кімнату. Врешті він опинився у кімнатці в глибині дому й допіру наступного ранку зрозумів, що колись то була Віолина кімната — цікаво, як він міг забути. Тут стояла її колиска, згодом дитяче ліжечко, а потім і ліжко. Під керівництвом Ненсі він прибив на стіну розфарбовані фанерні фігурки — Джек, Джилл, криниця і відро. («Ні, лівіше — хай виглядає так, наче відро перевертається»). Біля ліжечка був нічник — будиночок, що з його вікон сочилося тепле світло. Він зробив полички для книжок, які Віола читала в дитинстві («Вітер у верболозі», «Таємний сад», «Аліса у Країні чудес»), а тепер сам опинився по той бік дзеркала. Перед очима в нього були стіни, обклеєні бавовною з набитим візерунком, великий краєвид долини взимку, виконаний художником-любителем, і лампа з дешевим паперовим абажуром. По той бік він ніколи не повернеться.

Будинок став значно тепліший, ніж був, коли вони жили там із Ненсі, хоча йому шкода георгіанських панелей на стінах (мабуть, полягли жертвою 60-х): тепер усе прикрашали смужки, рослинні орнаменти й бежеві килими. У кожній кімнаті були вигоди. Ейсвік змінився до невпізнаваності — власне кажучи, перетворився на «Ферв’ю» — а від нього і його минулого не лишилося й сліду. Ніхто, крім Тедді, вже не знає, як вони з Ненсі тулилися біля великої грубки на кухні, доки вітер, який віяв із пагорбів, свистів у кімнатах, намагаючись заглушити «Тоску» у виконанні Беньяміно Джильї і Марії Канільї з їхнього улюбленого грамофона. Ніхто не знає, що їхнього чорно-білого коллі звали Мох, і він спокійно куняв на килимку перед грубкою, доки Тедді писав «Нотатки натураліста» у репортерському записнику, а Ненсі, як зрілий стручок, в’язала одяг для дитини, з якою вони мали ось-ось зустрітися.

Усе це помре разом із ним, зрозумів він, намазуючи маслом тост у їдальні «Ферв’ю» (колись то була порожня запилючена кімната, а зараз, мусив визнати, з неї зробили гарненьку залу з трьома круглими столиками з букетиками й білими скатертинами). Він встав першим і вже поснідав беконом, яєшнею й сосисками (за словами Віоли, з вуст якої це звучало як докір, у нього досі був «добрий апетит»), тож тепер доброзичливо базікав із власницею готеля, доки не спустився ніхто інший. Він не сказав, що колись тут жив — вирішив, що це було б дивно. Та й ясно, як тоді розвивалася б розмова. Вона висловила б подивування і сказала: «Мабуть, відтоді все так змінилося», — а він сказав би: «Так, звісно!». Це не передало б того, як кричали граки в деревах за фермою, чи того, що захід сонця, якщо дивитися з пагорба, виглядав велично, як поезія Блейка.

— Двадцять хвилин до цілі, командире.

— Так точно, навігаторе.

Вони прорвалися крізь вогонь зеніток берегової оборони й зигзагами полетіли запланованим маршрутом над окупованими територіями, а тоді перетнули смугу прожекторів, які опоясували Рур. На їхньому шляху до цілі небо було ясне, зрідка внизу блимали вогні — десь заводи, а десь громадяни порушували наказ про затемнення. Час від часу знизу блискали ліхтарики чи лампи, й над Голландією Норман Вест, їхній мовчазний бортмеханік, уголос прочитав послання морзянкою від доброзичливця на землі — крапка тире тире крапка. П — значить перемога. Вони часто бачили це послання віри й надії.

— Спасибі тобі, невідомий друже, — озвався кулеметник із хвостової башти, кістлявий рудий шотландець, балакучий вісімнадцятилітній юнак, який у повітрі все ж намагався не розбазікуватися. Команда знала: Тедді любить радіотишу, коли не треба передати щось нагальне. Базікати легко, тим паче на зворотньому шляху, коли всі вже розслабилися, але будь-яка мить неуважності (особливо кулеметника) могла стати останньою. Поставити крапку.

Тедді цілком поділяв думку кулеметника про невідомого голландця чи голландку. Його тішило, що їм вдячні. Вони відірвані від подій на землі, навіть якщо нищать її бомбами (чи то пак, особливо коли нищать її бомбами), тож легко забути, що внизу живуть цілі народи, для яких вони стали останньою надією.

Більшість ночей він плакав у подушку і намагався зрозуміти, чим таке заслужив. Це ж із ним щось не так? Усі так казали, і мама його, і баба, інколи навіть сестра — але про що саме йшлося? Бо якби він знав, що з ним не так, він спробував би це виправити, їй-Богу. Він усе зробив би. І тоді, може, ця нескінченна кара добігла б кінця, і відьма, яка прикидалася його бабусею, відпустила б його додому, і він завжди був би гречним хлопчиком, аж до смерті.

Щоночі, лягаючи спати, Сонні в розпачі переглядав каталог суперечливих правил, придирок і загальних претензій (усіх учасників), з яких складався його день у маєтку Джордан (випрямся закривай рота коли їси в домі цього не роби спасибі величезне помий вуха а то в них картопля виросте а в руці в тебе що та що з тобою таке). Хай би що він робив, усе завжди було не так. Це доводило його до зриву. А ще він завжди забував сказати «спасибі» і «будь ласка», і тоді баба лаялася.

Він мусив плакати безгучно, бо коли вона чула, то дерлася сходами нагору, вривалася до кімнати й наказувала йому лежати тихо і спати.

— І не змушуй мене підніматися сюди знову, — завжди додавала вона. — Ці сходи колись мене погублять.

Якби ж то, — думав Сонні. Чого ж вона поселила його тут, якщо їй так тяжко підніматися сходами?

Це була справжня темниця, хай би скільки вона називала її «дитячою кімнатою» — жахлива комірчина на горищі, яке вона називала «поверхом слуг», хоча «справжніх» слуг, уточнила вона, в них уже не було. А ті слуги, які були — місіс Керріч і Томас, — нагору ніколи не піднімалися. Баба казали, що тепер вони «затягнули паски», тому в них лишилася тільки місіс Керріч, яка приходила щодня поприбирати й наготувати їсти, і Томас, який жив у котеджі при воротях: він брав на себе всю тяжку роботу, ремонт і «клопоти» по саду. Сонні Томас не подобався. Він весь час казав щось штибу: «Альо, всьо в порядку? Хош подивицця мій сарай, пацаньонок?» — а тоді сміявся, мовби це найсмішніший жарт на світі, блискаючи чорними дірами там, де йому бракувало зубів. У Томаса й місіс Керріч була дивна вимова, рівна і водночас наспівна. («Так говорять у Норфолку», — пояснила місіс Керріч).

— Насправді вони просто селяни, — сказали баба, — але люди добрі. В принципі.

Томас і місіс Керріч увесь час скаржилися одне одному на «примхи її світлості», а ще більше на Сонні й те, що він створював їм «зайві клопоти». Вони говорили просто при ньому, мовби його не було, мовби він не сидів з ними за кухонним столом, доки Томас курив дешеві цигарки, а місіс Керріч пила чай. Йому хотілося спитати: «А де сьогодні містер Гречність?» — мама точно його про це спитала б, якби він грубив людям в очі. Власне кажучи, якби містер Гречність жив у маєтку Джордан, у нього й миті вільної не було б. Сонні до смерті нікому не грубив би, якби його просто відпустили додому.

Хай там як, а на кухні все одно було краще, ніж деінде в домі. Це найтепліша кімната, і завжди була надія, що його чимось підгодують. Якщо засидітися на кухні, місіс Керріч завжди його чимось пригощала, так само невимушено, як час від часу жбурляла кусники псам. Дід і баба їли ощадно, і він завжди був голодний. Він ріс, він мав їсти більше. Навіть мама так казала. Що гірше, за столом не вщухали інструкції — закривай рот коли жуєш не горбся користайся ножем і виделкою правильно тебе що вовки виховали? Баба казали, що його манери «ганебні» — може, його треба годувати з корита, як свиню, раз він їсть, як свиня.

— Свиней вони вже не тримають, — сказала місіс Керріч, — а то б вона, мабуть, тебе їм згодувала.

Це була не погроза, а констатація.

Місіс Керріч зітхнула і сказала Томасові:

— Ну, то піду занесу її світлості її «ранковий кохве».

Останні два слова аж бриніли від сарказму — селянка місіс Керріч гордо пила міцний солодкий чай, а не цю вашу каву, як пещені аристократи. Баба Сонні не була ніякою «світлістю», а просто собі «місіс» — місіс Вільє. Місіс Антонія Вільє, «звертайся до мене на “Ви”». Він щоразу зашпортувався об те «Ви». Чого б то її не звати просто на «ти»? Якось він спробував. Вона стояла біля панорамних вікон у «обідній кімнаті» і спостерігала, як Томас косить траву («Некомпетентний!»), а Сонні грався на килимку старим татовим конструктором, який бабуся йому неохоче позичила («Не зламай!»). Коли він сказав «Ба, наллєш мені молока?», вона рвучко розвернулася, мовби бачила його вперше, а тоді протягнула: «Перепрошую?» — точно як мама, тільки злості в десять разів більше, мовби словами хотіла тебе вкусити. «Бабусю, наллєте», — поспіхом уточнив він. І додав: «Будь ласка». (Містер Гречність схвально кивнув). Баба й далі витріщалася на нього, він вже був подумав, що хтось із них точно перетвориться на камінь, коли вона нарешті пробурмотіла собі під ніс «Ба, наллєш мені молока?» — мовби нічого химернішого ніколи не чула. І продовжила спостерігати за Томасом. («Та він мовби вперше бачить газон!»).

— Молока? — розсміялася місіс Керріч. — Всьо тобі мало, пацанва, це біда.

Хлопчики швидко ростуть і мусять пити молоко, Сонні це знав, та всі це знали! Ці люди що, хворі? А ще хлопчики мають їсти печиво і банани, і бутерброди з маслом і варенням, та іншу всячину, яку в маєтку Джордан вважали примхами, а його справжній дідусь — дідусь Тед — вважав незамінними розділовими знаками, що відмірювали час. Сонні вже звик до дорослих, які нічогісінько не знали про дітей (Адамова ферма, гурток «Жінки за мир», до якого вчащала мама, його клас у школі), але навіть там його рано чи пізно чимось та годували.

— Точно, чувак, — сказав його батько, Домінік. — Це як у романі Діккенса: «Прошу, пане, чи можна мені взяти ще трохи?». Пам'ятаю. А потім, коли тебе спровадять в інтернат, тобі доведеться їсти те гівно, яке насипають там.

Який ще інтернат? — подумав Сонні. Ні в який інтернат він не збирався: після літніх канікул він повернеться додому, до школи у Йорку, яка йому раніше не подобалася, але зараз видавалася втраченим раєм.

— Ти б не зарікався, — сказав батько. — Раз ти вже потрапив у її пазурі, так просто вона тебе не випустить.

Домінік жив над стайнею («моя мансарда») і днями валявся на старому подертому дивані в оточенні незавершених полотен. Єдине, що нагадувало про коней, — це легкий запах гною, коли підніматися до кімнати кам’яними сходами уздовж зовнішньої стіни будівлі. Батько Сонні — («добровільний») вигнанець із великого дому.

Домінік, здавалося, теж їв небагато, хоча зазвичай у нього знаходилася плитка шоколаду, якою ділився із сином. Він хворів («лікарня й оце все гівно»), але зараз йому стало значно краще. Щоразу, як Сонні його бачив, батько спав, хоча казав, що думає. Можна було й не намагатися ні на що не скаржитися — батько сказав, що він зараз на «серйозних рецептурних ліках». На вікні рядочком стояли пляшечки з таблетками. «Він як лінивець», — казали баба діду. Сонні й хотів би заступитися за батька, але, як не крути, баба праві. Власне, навіть у лінивців урвався б терпець при зустрічі із Домініком. (Сонні бачив передачу про лінивців із дідом Тедом). Дід нічого про Домініка не казав. Це бо в нього «не всі вдома», казала місіс Керріч. «Лою в голові не вистачає».

— Домінік у такому стані не може бути нашим спадкоємцем, — торочила баба, мовби й не переймалася тим, що всі її розмови з чоловіком односторонні (може, їй так подобалося). — А що, як він не візьме себе в руки? Це дитя — наша єдина надія, поможи нам Бог.

«Це дитя» не розуміло, про що йдеться. Він не почувався на силі бути чиєюсь єдиною надією. Виявляється, він — «останній Вілльє». А як же Берті? «То ж дівчинка, — відмахнулася баба. — На дівчатах рід уривається, так у світській хроніці “Дебреттс” і напишуть». Хай би й урвався, — подумав Сонні. Але їм треба спадкоємець, казала баба, — нехай навіть незаконнонароджений. («То він байстрюча», — казала місіс Керріч Томасові).

— Ми його ще виховаємо на Вілльє, — стояли на своєму баба, — хоча сил на те піде немало.

Виявляється, Сонні винен у батьковому «стані». Це ж як? І чому?

— Просто своїм існуванням, — пояснила місіс Керріч, подаючи йому сухе печиво до чаю. — Якби панич Домінік не зв’язався з наркотою і твоєю мамцею і всьо таке, то їздив би верхи й одружився з красивою дівулею в перлах і костюмах, так у них заведено. А він же шо? А він у «митці» подався, — тут вона зробила пальцями лапки. — А потім наплодив таких малих, як оце ти.

Місіс Керріч була бездонним джерелом інформації — на жаль, здебільшого плутаної чи вигаданої.

Винюхавши печиво, пси кинулися на кухню й зав’юнилися у них під ногами. Псів, слинявих покручів спанієля, було три, і вони не цікавилися нічим, крім себе самих. Звали їх Снаффі, Піппі й Лоппі — дурні імена. От у дідуся Теда був нормальний пес на ім’я Тінкер. Дідусь Тед казав, що Тінкер «надійний, як скеля». А бабині пси постійно намагалися цапнути Сонні, але коли він скаржився, та казала:

— Що ти їм зробив? Ти, мабуть, щось їм зробив, просто так вони не кусаються, — хоча саме це вони й робили.

— Киш, мерзькі пси, — сказала їм місіс Керріч, а ті і бровою не повели.

Собак навіть не привчили гаразд до дому, тож вони лишали на перських килимах, які «знали кращі дні», те, що баба поблажливо називала «ковбасками». («Гидота», — казала місіс Керріч). Цілий дім, що знав кращі дні, розсипався на шматки. З іншого крила дому долинув рипучий бабин голос: «Снаффі! Піппі! Лоппі!» — і пси вихром вимелися з кухні так само швидко, як з’явилися.

— Я б їх усіх потопила, якби вони були мої, — сказала місіс Керріч.

Сонні побоювався, що мова була не лише про псів.

Сонні поводився значно краще, ніж пси, але з ним поводилися значно гірше. І де справедливість?

У передпокої задзвонив дзвоник для слуг, так затято, мовби той, хто дзвонив, був у люті (а власне, так воно зазвичай і було).

— Ой лишенько, знову його світлість, — пробурчала місіс Керріч, тяжко підводячись зі стільця. — По мені подзвін.

(Вона казала це щоразу). Його світлість, знов-таки, був не лорд, а всього лише «полковник Вілльє». Виглядало на те, що дід Сонні нечасто встає зі свого крісла перед каміном. У нього були слізливі ясно-блакитні очі, й зазвичай він не говорив, а видавав звуки — щось середнє між гавкотом і кашлем, як у морського котика. Баба й місіс Керріч розуміли його, а ось Сонні лише з величезним трудом перекладав ці звуки на зрозумілу англійську. Щоразу, як Сонні наближався до діда, той хапав його і притискав до себе, щипав і хрипів на вухо: «А ти хто такий?».

Сонні не знав, що йому відповісти. Виявляється, ніякий він уже не Сонні. Баба заявили, що не вимовлять таке дурне ім’я. «Сонце» — це ще дурніше ім’я, тож вона заявила, що відтепер його зватимуть Філіп (так звали його ненормального діда).

— Отакої, — стомлено сказав батько, коли Сонні пішов повідомити, що відтепер він Філіп. — Та хай тебе зве, як хоче. Легше погодитися, ніж з нею сваритися. Та й що таке ім’я? Таблиця, яку вішають тобі на шию.

Ім’я — це тільки початок: баба звозили його в Норвіч і купили цілий набір нового одягу, тож тепер він носив не блазенські смугасті светри, в’язані вручну, і робочі брюки, а шорти кольору хакі й «елеґантні» сорочки; пластмасові сандалі замінили старомодними шкіряними. А найгірше те, що баба відвезли його до «чоловічого голяра», який зістриг і зголив його довгі кучері: стрижка під назвою «коротко збоку і ззаду» цілковито змінила його вигляд. Тепер він остаточно перестав бути собою.

Він не став розповідати дідусю Теду про свою нову ідентичність, бо відчув: це викличне стільки запитань, що він не відповість довіку. Вони зідзвонювалися раз на тиждень. Баба стояли при ньому, доки він боровся з неоковирною слухавкою і «трохи балакав» із дідом Тедом. На жаль, загрозлива постать «бабусі» не давала Сонні сказати, як йому там насправді зле. До «балачок» у нього теж не було хисту, тож в цілому завершувалося тим, що він давав короткі відповіді на питання. Йому там подобається? Так. Погода добра? Так (Зазвичай дощило). Він не голодний? Ні. (Так!) На прощання Тедді зазвичай питав: «Хочеш поговорити з Берті?» (Так), але базікати вона вміла анітрохи не краще, ніж Сонні, тож далі вони дві хвилини мовчки слухали, як сопе інший, доки баба не кидали нетерпляче «Давай сюди телефон» і не наказували Берті повернути телефон дідусеві. Тоді баба вибирали тепліший тон і казали речі штабу «Він тут так прижився, гадаю, йому варто побути тут ще трохи. Так, тут природа і свіже повітря, та й батько поруч. І, звичайно, саме цього хоче люба Віола». І таке інше. Люба Віола? — подумав Сонні, нездатний уявити сценарій, за якого «бабуся» і «люба Віола» опинилися б в одній кімнаті.

Сонні жалкував, що не знає кодів чи таємної мови, щоб передати своє страждання (Рятуйте!), тож натомість казав: «Бувай, дідусю», — а до його (ненаситного) горла підступало щось гірке (горе).

— Це все стокгольмський синдром, — сказала Берті. — Ти почав ототожнюватися з тими, хто тебе викрав, як Патті Гірст.

Ішов 2011 рік, вони сиділи на вершині гори Батур і дивилися, як сходить сонце. Вони піднялися на гору при світлі ліхтарика ще вдосвіта. На той час Сонні жив на Балі вже другий рік. Перед тим він багато років провів у Австралії, а до того — в Індії. Берті час від часу його навідувала, Віола — ні.

Берті у маєтку Джордан велося б значно краще. Вона знала, як припасти іншим до вподоби, і розуміла, коли можна бунтувати. А Сонні ні першого, ні другого так і не навчився.

— Вони як вампіри, — пояснював він Берті. — Їм потрібна свіжа кров, навіть розбавлена.

— Думаєш, вони були аж такі страшні, як тобі запам’яталося?

— Та вони були значно гірші, — розсміявся Сонні.

Теплий вітерець приніс пил і запах пізніх диких троянд. На гіллі, що переплелося з живоплотом, вже набубнявіли ягоди, але останні квіти ще трималися, попри собачу спеку. Пес на мить завмер, задерши носа до неба, мовби його теж тішили ці солодкі пахощі.

— Rosa canina, це значить собача троянда, — пояснив Тедді собаці, мовби того це мало повеселити. І про всяк випадок додав: — І спека собача.

Пес не міг сам називати речі довкола, тож Тедді сумлінно ставився до свого обов'язку вбирати за нього світ у слова.

Так вони й гуляли, два старі пси із запалими від віку й випробувань очима. Насправді Тедді поняття не мав, скільки років псові, знав тільки, що під час Блітцу тому було неперелевки, ну а йому самому виповнилося 29, і він був старшим за решту екіпажу (навіть почав чуло звати себе «стариганом»). Пса звали Щасливчик, і вдачі йому справді не бракувало. Сестра вигадала йому ім'я («вибач, що такий штамп»), порятувавши звірину з руїн Лондона.

— Я вирішила, що твоїй ескадрильї потрібен талісман, — пояснила вона.

Востаннє він гуляв із собакою ще до війни — тоді він вигуляв Гаррі, пса Шоукроссів. Гаррі помер, коли Тедді був на вченнях у Канаді, і Ненсі написала: «Вибач за радіомовчанку. Я довший час не могла писати, мені було нестерпно сумно від слів „Гаррі помер“ на папері». Її лист прибув того ж дня, коли він отримав телеграму про смерть Г'ю, — смерть Гаррі була меншим горем, але в його серці знайшлося місце і для нього.

Щасливчик забіг уперед і загавкав, приворожений чимось у живоплоті — може, полівкою, може, землерийкою. Чи, може, він гавкав просто так — це був міський пес, який не розумів природу і її мешканців. Він лякався, коли пташка пролітала в нього над головою, але не зважав, коли над ним ревіли чотири двигуни «Роллс-Ройс Мерлін». На «Галіфакси» від початку треба було ставити двигуни «Брістоль Геркулес», як планувалося — з «мерлінами» завжди були проблеми. Бодай старий-добрий Чешир примусив начальство замінити «Галіфаксам» старий трикутний кіль, через який літаки у піке часом фатально завалювалися на крило — а ось «мерліни», на жаль, лишилися при них. Мабуть, хтось штибу Моріса в Міністерстві авіації вирішив встановлювати «мерліни», щоб зекономити, чи з дурощів, чи і те, і те, ці риси зазвичай ішли пліч-о-пліч. А «Геркулеси»…

— Милий, будь ласочка, давай не будемо про війну, — сказала Ненсі. — Я вже так від цього стомилася. Давай поговоримо про щось цікавіше, ніж механіка бомбардування.

Від цієї репліки Тедді заціпило. Спробував згадати щось цікавіше, але не зумів. Власне кажучи, двигуни «Галіфаксів» були прологом до анекдота, який Ненсі сподобався б, але тепер він затявся і вирішив не розповідати. Звичайно, він хотів говорити про війну і «механіку бомбардування» — це його життя, це майже напевно стане його смертю, але Ненсі, мабуть, такого просто не могла зрозуміти, раз сиділа у своїй таємничій вежі зі слонової кістки.

— Ну, можемо поговорити, що там ти поробляєш, — зловтішно сказав він.

Вона сильніше стисла його руку:

— Ти ж знаєш, що не можу. Потім я все тобі розповім, обіцяю.

Дивно, мабуть, вірити в те, що буде якесь там «потім».

Це було кілька днів тому, коли вони прогулювалися променадом над морем. («Море», — пояснив він захопленому Щасливчикові). Як не зважати на прибережну охорону, що, звісно, непросто, то це були звичайні літні вихідні закоханої пари. Якимось чудом Ненсі вдалося випросити вихідні, коли в нього був відгул.

— Інтрижка! — вигукнула вона. — Це так романтично!

Відзвітувавшись офіцерові розвідки після рейду на Гельзенкірхен і з’ївши традиційну винагороду за те, що пережили виліт, у вигляді яєчні з беконом, Тедді рушив на вокзал, де й почалася його нескінченна подорож до Кінгс-Кросс. Ненсі чекала на платформі, і це справді виглядало романтично, чи бодай схоже на фільми і романи (хоча передусім йому спала на думку «Анна Кареніна»). Лише побачивши її сповнене нетерпіння обличчя, він збагнув, що забув, як вона виглядає. У нього не було її фото, треба це виправити. Вона обійняла його і сказала:

— Милий, я так скучила. А ти пса завів! Ти не казав!

— Так, це Щасливчик, — пса він завів уже давно, мабуть, просто забув їй сказати.

Вона присіла й почала туркотіти над псом. Може, навіть більше, ніж над Тедді. Не те, щоб він був проти.

Він думав, що вони лишаться в Лондоні, але Ненсі сказала, що «добре було б вирватися» на вечір (вона хотіла забути про війну), тож вони перейшли на інший вокзал і сіли на потяг до узбережжя. Вона забронювала кімнату у великому готелі («у менших господині задають забагато питань») і принесла обручку («з універмагу»). У готелі, як виявилося, було напхом напхано офіцерів воєнно-морського флоту з дружинами, хоча на очі траплялися здебільшого прикуті до суші жінки, а офіцери ошивалися деінде — хто зна, чим ті займалися на суші. Тедді був пекуче свідомий того, що форма повітряних сил виділяється на цьому тлі.

Дружина якогось офіцера підійшла до нього, коли він чекав у барі на Ненсі, торкнулася його руки і сказала:

— Я просто хотіла сказати, що ви, хлопці, потрудились на славу. На флоті світ клином не зійшовся, хай би що вони казали.

Тедді не переоцінював флот — на його думку, саме бомбардувальники завдали ворогові найбільше збитків на його території, — але всміхнувся, гречно кивнув і подякував. Тиск на руці посилився, війнуло запахом гарденій. Вона вийняла портсигар і запропонувала йому цигарку — Ненсі, прегарна у блідо-блакитному, з’явилася саме тоді, коли вона нахилилася прикурити від його запальнички, і тоді дружина офіцера вигукнула:

— О, то це ваша дружина? Вам так пощастило! А я просто підкурюю, — додала вона й доволі делікатно відійшла.

— Молодець, — розсміялася Ненсі. — Порятувала ситуацію.

— Ти про що?

— Милий, не будь таким наївним, ти ж розумів, чого вона хоче?

— Чого?

— Тебе, звичайно.

Так, звичайно, він це знав — цікаво, що сталося б, якби він був сам. Мабуть, він із нею переспав би. Його раз у раз дивувало, наскільки прямолінійніші жінки стали за час війни, а він у такому стані був їм легкою здобиччю. У неї були гарні плечі й відвага, мовби вона знала собі ціну.

— Вона б тебе живцем з’їла, — сказала Ненсі. А вона, як він зауважив, припускала, що йому це не сподобалося б. Чи що він не дав би собі з такою ради. — Мені джин, будь ласка.

— Прегарно виглядаєш, — сказав Тедді.

— Спасибі, мосьпане. Ти також.

Почалося все з того, що в неї жахливо розболілася голова просто серед навчального дня. Вони тоді ще не переїхали до Йорка — Ненсі викладала в середній школі в Лідсі. То був похмурий зимовий понеділок із кусючим вітром зі сходу і скупим сонячним світлом.

— Щось я поганенько почуваюся, — сказала Ненсі, коли Тедді за сніданком зауважив, що вона «трохи стомлена».

Після обіду вона пішла у медпункт, і шкільна медсестра дала їй дві таблетки аспірину, але вони не подіяли. Вона відмінила перший урок і натомість лягла у медпункті.

— Схоже на мігрень, — авторитетно заявила медсестра. — Полежіть у темряві, відпочиньте.

Так вона і зробила, скрутившись на незручній кушетці, накритій гризучою червоною ковдрою, — зазвичай там лежали дівчатка-підлітки, у яких болів живіт під час місячних. Десь за півгодини вона з трудом сіла і виблювала просто на ковдру. — Господи, вибачте, — сказала вона медсестрі.

— Точно мігрень, — сказала медсестра. Вона була з тих, хто до всіх ставився, як до рідних, тож, прибравши, поплескала Ненсі по руці і сказала: — Скоро будете, як новенька.

Після того, як виблювала, їй справді стало трохи краще, і вона навіть доїхала до Ейсвіку, нехай обережно, ще до завершення уроків, хоча здавалося, наче в неї в голові бджоли гудуть.

Коли Ненсі повернулася, Віола вже була вдома з Еллен Кроутер. Місіс Кроутер — місцева жінка, якій вони платили, щоб та забирала Віолу з сільської початкової школи й чекала, доки хтось із них не повернеться з роботи. «Виводок» самої місіс Кроутер уже виріс і роз'їхався, але в неї був чоловік, який працював на фермі, і старий, як світ, свекор («стариган») — і вони вимагали більше уваги, ніж будь-яка дитина, навіть Віола. Місіс Кроутер виглядала, як відьма — ріденьке чорне волосся збирала в гульку, а обличчя завжди трохи перекошене, бо в дитинстві її паралізувало. Попри ці прикмети, вона здавалася безхарактерною: робота і звичка всіх слухатися її виснажили.

— Тобі подобається місіс Кроутер? — спитала якось Ненсі у Віоли.

Віола подивилася на неї розгублено:

— Це хто?

Коли Ненсі поверталася додому, місіс Кроутер зазвичай була готова йти — вискакувала за двері, як грейнхаунд із клітки, у хустці й коричневому габардиновому плащі, перш ніж Ненсі встигала привітатися. Її чоловік (і, можливо, стариган), виявляється, наполягав на пунктуальності — чай на столі мав бути вчасно.

— У мене будуть проблеми, якщо запізнюся, — зазвичай казала місіс Кроутер і кидалася бігти.

Приїхавши додому раніше (заклопотані бджоли досі гули в голові), Ненсі, мабуть, відкрила двері тихіше, ніж зазвичай — ані Віола, ані місіс Кроутер її не помітили. Навіть пес Боббі не вийшов привітатися. Віола сиділа за великим столом на кухні і читала комікс, в одній руці тримаючи бутерброд із шинкою, а другою накручуючи локон на палець — вони так і не змогли її відучити від цієї дурної звички. Місіс Кроутер щось писала на конверті коротким олівцем — схоже, список покупок; під рукою в неї стояла чашка чаю. Ненсі аж сама здивувалася, як її розчулила ця домашня сценка. Можливо, справа в тому, що все таке мирне і домашнє — в’язана шапочка на чайнику, те, як місіс Кроутер помішує в чашці цукор, не підводячи очей від списку покупок. Зведені брови Віоли, яка зосереджено їла сендвіч, не відриваючись від найновіших пригод «Чотирьох Мері».

Ненсі, яка, ніким не зауважена, стояла на порозі, раптом відчула химерну різку відчуженість від усього. Вона зазирала в життя, від якого відірвана, — невидима і загрозливо неприкаяна спостерігачка, яку будь-якої миті може понести далі, і тоді вона вже не зможе повернутися. Вона запанікувала, аж тут Віола підвела погляд і зауважила її.

— Мамочко! — закричала вона, і її лице проясніло.

Закляття розвіялося, Ненсі переступила поріг і опинилася у безпечній кухні — старенька пічка привітала її теплом і затишком.

Місіс Кроутер сказала:

— Господи, ну ви мене й налякали. Мені було здалося, що це привид. Ви бліда, як привид, — додала вона (мовби привидів знала як облуплених). — У вас все добре? Ви сідайте, я вам чаю наллю.

— У мене в школі почалася мігрень, — сказала Ненсі, сідаючи за стіл. Бджоли й далі тривожно гули в голові, просто за очима. Місіс Кроутер налила чай і розмішала три ложки цукру, перш ніж Ненсі встигла заперечити.

— Гарячий солодкий чай — саме те, що треба, — сказала місіс Кроутер.

Дивно, що жінка, яка зазвичай була розмитою плямою габардину в коридорі, зараз узялася про неї дбати. (Далі виявилося, що місіс Кроутер має ще й несподівані запаси тем для балачок).

— Дякую, — сказала Ненсі, вдячна за чай, попри величезну кількість цукру.

— Ти рано повернулася, — протягнула Віола, яка підозріло ставилася до будь-яких змін і не любила спонтанність. Може, бо вона одиначка? Чи просто ще маленька?

— Так, моя хороша.

Коли вона допила чай і, за порадою місіс Кроутер, з'їла печиво, щоб не сидіти на порожній шлунок («Одразу помагає, правда ж?»), то сказала:

— Я знаю, що додаю вам роботи, але чи не могли б ви лишитися, доки не повернеться мій чоловік? Я, мабуть, полежу.

Королева повільно пливла за течією Темзи.

— Королева, — сказала Віола, — по телевізору.

Вона пояснювала події просто — флотилія на ріці, дощ, гідна пошани тривалість монархії.

— Ти ж насправді не бачиш телевізор? — вона говорила з Тедді голосно і повільно, ніби він був винятково тупа дитина.

Вона сиділа при його ліжку на стільці з високою спинкою, такі стояли по цілому будинку для старих. Їй завжди ніяково сідати на цей стілець, розроблений для людей похилого віку, і страшно, що її зарахують до їх числа. Надто тепер, коли вона вже могла їздити у круїзи для тих, кому за 50, ходити на недільні обіди в церкві й носити бежеві светри і штани з еластичним поясом. (Якби ж то). Вона могла вже навіть вселитися у «Феннінґ-Корт». Боже збав.

Тедді вже не всидів би на цьому стільці. Він уже не міг встати з ліжка, уже нічого не міг. Він доходив до кінця присмеркових років і підступав до остаточної пітьми. Віола уявила, як спалахують і тьмяніють синапси в батьковому мозку, мов зірка, що помирає. Незабаром Тедді вигорить, вибухне й перетвориться на чорну діру. Віола не дуже зналася на астрофізиці, але цей образ їй подобався.

У Тедді на зап'ястку був підписаний пластиковий лікарняний браслет. Сонні та Берті такі надягали у пологовому. Так підписували речі на згадку — перші молочні зуби, перші черевички, перші примітивні каляки, перший табель зі школи — і зберігали їх як безцінні реліквії, а ось Віола повикидала все. (Гаразд, тепер вона про це жалкує. Задоволені?).

На пластиковому браслеті було написано: «Не реанімувати» — Тедді тут засидівся, пересидів свій термін придатності. Господи, яке ж воно бридке, це життя. Їй згадалася минула ніч, хоча спогади про минулу ніч, власне, нікуди й не дівалися. Вона здригнулася. Ото вона осоромилася. Ба навіть зганьбилася.

Він саме свиснув псові, помітивши пару зайців на порослому травою лузі, який простягався на захід від ферми. Березневі зайці боролися, як боксери, — на них найшов весняний шал. Тоді він помітив третього зайця. І четвертого. Якось, ще в дитинстві, він нарахував аж сім зайців на лузі в Лисячому закуті. Памела доповідала, що того лугу більше немає — його зорали під озиму пшеницю для зголоднілих від війни ротів. Льон і сокирки, жовтець і дикий мак, смілки і королиці зникли — і вже ніколи не повернуться.

Зайці, може, й вірили у весну, але Тедді змін ще не відчув. Бліді хмари пливли водянистим небом. їх гнав кусючий вітер зі сходу, який налітав із Північного моря й бушував над рівнинами, зриваючи ґрунт із сухих маківок лисих горбів. У таку погоду завжди сумно, хоча Тедді трохи пожвавішав, побачивши бійку зайців і почувши високий спів дрозда, подібний на флейту — той, незримий, озвався на свист.

Пес також почув його свист — Щасливчик завжди його чув, — і стрімголов помчав до нього у щасливому невіданні про те, що у лузі саме борються зайці. Пес у ті дні багато блукав — він уже обжився на природі, хоча, як виявилося, так само затишно почувався і вдома, і в бараках Жіночих допоміжних загонів. Прискакавши до нього, пес сів і втупився йому в лице, мов чекав наказу.

— Ходімо, — сказав Тедді. — У нас сьогодні виліт. Себто у мене. Не у тебе.

Політав раз — і досить.

Коли Тедді підняв голову, зайці вже зникли.

— Геозонування… ми мали б це зробити, бо… новий статус кво… стосунки між клієнтом і агентством — а з іншого боку… а також комунікація у ближньому полі…

У речника був диплом із жаргону і докторат з переливання з пустого в порожнє. Його слова ширяли в повітрі, а мова, цілковито позбавлена значення, висисала з кімнати кисень, Берті не було чим дихати. Речника — Курзу-Верзу, так вона його називала, — звали Ангус, і він був «виходець із Шотландії», тому таке ім’я, але вимова у нього, як у вихованця приватної англійської школи. «Власне кажучи, Херроу», — Берті це все знала, бо якось сходила з ним на побачення, про яке домовилася через усім відому зводню — Match.com. Саме тому зараз вона згорбилася у задньому ряді і вдавала, ніби її там немає.

Коли вони пішли повечеряти у «Нопі», він їй одразу не сподобався. Коли принесли рахунок, він швидко запропонував розділити його навпіл — і так провалив одну з її головних вимог до кавалера, себто поводитися по-джентльменськи. Вона хотіла, щоб їй відкривали двері, платили в ресторанах і дарували квіти. І любовні листи. Вона хотіла, щоб до неї залицялися. Хотіла галантності. Гарне слово, тільки марно на таке сподіватися. Вона пирхнула собі під ніс, і сусід за «індустрійним семінаром» кинув на неї знервований погляд.

— Берті? — спитав за вечерею Курзу-Верзу. — Що це за ім’я?

— Гарне ім’я. — Після довгої нуднуватої мовчанки вона додала: — Роберта, на честь бабусі.

Роберта — друге ім'я Берті, але вона не збиралася повідомляти Ангусові, що її назвали «Місяць».

Вона ніколи не славилася розважністю, тож погодилася (класична помилка) піти з ним — він жив у Баттерсі, у квартирі із самих блискучих скляних поверхонь, ніби її розробили в майбутньому — і по п’яні безрадісно з ним переспала, що, природньо, призвело до гризот, тихої втечі на світанку і сповненої докорів сумління прогулянки вдовж Темзи, щоб «провітрити голову». На її подив, «вдовж берега Темзи, що виблискує сріблом» гуляло вже багато людей, а ось Спенсерових німф — дочок потопу — не видно (хоча, може, вони замаскувалися під університетську жіночу збірну з греблі, яка, засапавшись, просувалася бурою водою, ніби тікала від річкового чудовиська). Цікаво, що це за жінки, які встають о шостій, щоб зайнятися греблею? — подумала Берті. Мабуть, вони сильніші за неї.

Спенсер поступився місцем Вордсворту: вранці наприкінці травня Лондон з Вестмінстерського мосту справді видавався ясним і блискучим у прозорому повітрі (хоча це й ненадовго).

Вона, м’яко кажучи, здивувалася, коли визирнула за поручні й побачила, що до неї плине баржа із позолоченою лебединою шиєю на носі. Спостерігаючи, як баржа гладко пропливає під мостом, Берті подумала, чи не перенеслася бува у минуле, в часи Тюдорів.

— Це «Глоріана», — сказав хтось. Вона й не зауважила, що біля неї зупинився якийсь чоловік. — Королівська баржа. Думаю, в них репетиція.

Звичайно, — подумала вона. Обіцяли ж річкову процесію: Лондон відзначає діамантовий ювілей. Стільки гарних слів, — подумала Берті: позолочений, ювілей, діамант, процесія, «Глоріана». Нестерпно.

— Я подумала, що перенеслася назад у часі, — сказала вона.

— Хочете в минуле? — спитав він, ніби запрошував її до машини часу, яку саме припаркував за рогом.

— Ну… — протягнула вона.

За індуїстською легендою, колись давно всі люди були богами, але вони зловживали божественною силою. Брахма — бог-творець — дійшов висновку, що люди втратили право на божественне, й вирішив його у них відняти. Він скликав всіх богів на раду, де божественне сховати так, аби люди його не знайшли. Хтось пропонував закопати його глибоко під землею, хтось — втопити в океані, хтось — покласти на вершині найвищої гори, але Брахма сказав, що люди винахідливі й розкопають землю, прочешуть океани й залізуть на будь-яку гору, аби тільки його знайти. Боги готові були вже здатися, коли Брахма сказав: «Ми сховаємо божественне у людини всередині. Вона цілий світ перериє, але ніколи не зазирне всередину і його не знайде».

Віола його навіть не слухала. Сонні часто завершував свої заняття з йоги такими «міні-проповідями», як вона їх називала. Він цупив звідусюди науку просвітлених мужів — з індуїзму, із суфізму, з буддизму, навіть із християнства. Віола довідалася, що самі балійці сповідують індуїзм. А Віола думала, що вони буддисти.

— Усі ми Будди, — сказав Сонні.

«На папері це звучить як моралізаторство, — писала Віола в імейлі до Берті, — але насправді це надихає. З нього вийшов би добрий вікарій». Цікаво, хто вона, ця нова, м’якша версія її матері? — подумала Берті.

Сонні викладав у такому собі «Ясному шляху» в Убуді. Спершу Віола уникала занять у «Ясному шляху». Вона зупинилася у здирницьки дорогому санаторії за півгодини їзди звідти, там був свій вчитель йоги й індивідуальні заняття у приємному ясному павільйоні з полірованого тіку, між дерев, на яких щебетали й реготали екзотичні птахи, а комахи гули і клацали, як заводні іграшки.

Натомість у «Ясному шляху» заняття проходили у величезній залі на другому поверсі — навіть якщо відкрити всі вікна, щоб був хоч якийсь вітерець, там було жарко і душно. Це або примітив, або «аскеза», залежно від того, кому довіряти — Віолі чи сайту «Ясного шляху».

Попри розмір, кімната завжди була напхом напхана, здебільшого жінками — спортивними юними австралійками й американками середнього віку. Більшість американок практикували те, що Берті називала «гівном у стилі їсти-молитися-кохати».

Сонні отримав ліцензію на викладання йоги багато років тому в Індії, і зараз викладав на Балі. Виявляється, він тепер «славетний вчитель у міжнародному турне». Він часто їздив до Америки й Австралії, де проводив семінари, на які всі місця були розкуплені. Віолі здавалося, що вона — остання, хто ще не записався на йогу.

Сонні був відомий в інтернеті, якщо знати, де шукати, — якщо знати, кого шукати, — можна було б подумати, що «Сонце» (чи навіть «Сонні») гарне ім'я для людини з його фахом, але всі звали його «Ед».

— Сонце Едвард Тодд, — розважливо пояснив він Віолі. — Так мене звати.

Його трансформація на тому не закінчувалася. Її заскочили зненацька тіло танцюриста, голена голова, східні татуювання, австралійська вимова. Він цілковито змінився. Жінки від нього мліли! Вони блукали за ним, як віддані фанатки, — особливо ті, які їсти-молитися-кохати. Віола не бачилася із Сонні майже десять років, і за цей час він виріс. («Може, ці речі між собою пов'язані», — сказала Берті).

— Спасибі, що практикуєтеся. Намасте, — сказав Сонні і вклонився, склавши руки для молитви.

У відповідь залою прошурхотіли подяки і «Намасте». (Вони до всього ставилися так серйозно!). Сонні підвівся з пози лотоса тривожно легко. Віола з трудом зіп'ялася на ноги, і то не з лотоса, а з незручної пози, від якої згадувалися посиденьки у школі.

Сонні жив у селі неподалік від її обурливо дорогого готелю, але, схоже, не збирався запрошувати Віолу до себе, тож вона дійшла висновку, що раз хоче з ним перетнутися, мусить відвідувати його заняття і змиритися з дурним обожнюванням його «учениць» — до якого він, здається, був байдужий, як небожитель, — не кажучи вже про те, що заняття були для неї тяжким фізичним випробуванням. Вона, звичайно, займалася йогою й раніше — а хто таким не грішив? — але доти заняття здебільшого проходили у сповнених протягів залах при церквах чи спорткомплексах, де вони тільки те й робили, що обережно потягувалися, а тоді лягали й «візуалізували» місце, де почувалися «в мирі й безпеці». Це давалося Віолі з трудом — доки інші люди (жінки, завжди жінки) валялися на тропічному пляжі чи шезлонгу в себе в саду, Віола в уяві гасала, як навіжена, і намагалася знайти бодай щось безпечне і мирне.

Коли Сонні закінчив свою індуїстську проповідь і всі «намастилися», американка на сусідньому килимку («Ширлі») повернулася і сказала:

— Правда ж, Ед чудовий вчитель?

І це хлопчик, якого ніхто нічому не міг навчити, — подумала Віола.

— Я його мати, — сказала вона.

Скільки часу минуло, відколи Віола казала ці слова востаннє? Мабуть, вона не казала цього, відколи Сонні закінчив школу.

Аж ні!

Їй сяйнув раптовий страшний спогад про відділення реанімації у Лікарні святого Якова в Лідсі. Сонні щойно вступив в університет, і коли їй подзвонили з лікарні, вона подумала, що йдеться про наркотики, але, як виявилося, він блукав вулицями, а з руки йому скрапувала кров після невдалої спроби перерізати вени.

— Я його мати! — волала вона лікареві, коли той сказав, що «просто зараз» краще Сонні не чіпати.

— Чому? — спитала вона, коли її нарешті пустили у відгороджений йому куток.

Чому він це зробив? Він розгублено стенув плечима.

— Не знаю, — і коли вона не відчепилася: — Бо моє життя — гівно?

Цікаво, у нього досі лишився шрам? Може, під детальним татуюванням дракона, який обплівся навколо руки?

Ширлі розсміялася:

— Я не думала, що в нього є мама.

— У всіх є мама.

— У бога немає, — сказала Ширлі.

— Навіть у бога є, — сказала Віола. Може, саме тому все й пішло не так.

Звичайно, ніхто з тих, хто їх бачив разом, не подумав би, що це мати й син. Сонні звав її «Віола», а вона ніяк його не називала. Він поводився з нею точнісінько так само, як і з рештою групи — з відстороненою тривогою. («У тебе артритні коліна?». Ні, спасибі за увагу).

Глід, що обрамлював алею, саме почав розцвітати. Урсула сказала:

— О, глянь, глід квітне. Тедді був би радий його побачити. — Не починай. — На очах у Ненсі виступили сльози. — Я повірити не можу, що він пішов навіки.

Вони йшли рука під руку, а Щасливчик гасав навколо, радий опинитися на свіжому теплому повітрі.

— Якби ж то у нас була хоч могилка, аби прийти… — сказала Ненсі.

— А я рада, що її нема. Ми можемо уявити, що він вільний, як вітер.

— Я можу уявити тільки, як він лежить на дні Північного моря, де холодно і самотньо.

— Кістки коралами стають.

— Ой, — сказала Ненсі і схлипнула.

— А очі — парою перлин.

— Припини, припини, будь ласка.

— Вибач. Хочеш пройтися лугом?

— Дивись! — вигукнула Ненсі, відпускаючи Урсулину руку, і вказала на небо. — Жайвір! Жайворонок. Слухай! — додала захопленим шепотом, мовби боялася злякати пташку.

— Дуже гарно, — прошепотіла Урсула.

Зачаровані жайвороном, вони спостерігали за його польотом, а він все віддалявся і віддалявся, доки не перетворився спершу на цятку в блакиті, а потім — на спогад про цятку.

Ненсі зітхнула:

— Я інколи думаю про реінкарнацію. Я знаю, що це все дурниці, але правда ж було б чудово, якби Тедді вернувся кимось іншим — та хоч би й тим же жайворонком. Ми ж насправді нічого не знаємо. Може, це справді Тедді вітає нас і дає знати, що все в нього гаразд. Що він досі існує. Ти віриш у реінкарнацію?

— Ні, — сказала Урсула, — я вірю, що нам дано тільки одне життя, і я вірю, що Тедді своє прожив досконало.

— Це що, Авґуст? — театрально прошепотіла міс Слі на вухо містерові Свіфтові. Люди із сусідніх рядів почали зацікавлено озиратися.

Лице містера Свіфта лишилося незворушним, хоча він мимоволі здригнувся, побачивши, яке видовисько розгортається перед ними. Міс Слі нахилилася вперед, щоб привернути увагу місіс Свіфт.

— Це ж Авґуст, правда? — не вгавала вона. І додала ще гучнішим шепотом: — Це ж ваш син.

Це вже й шепотом не назвати, радше криком. На лиці місіс Свіфт не відобразилося ані тіні почуття. Решта авдиторії була така ж заворожена видовиськом, що розгорталося на сцені сільського клубу, як і батьки Авґуста.

«Англія через віки» сягнула Армади, Єлизавета І виступила перед військами у Тілбері із промовою, що нікого не лишила байдужим. Глоріана привласнила колісницю Боудіки, склепану з чого було, й розмахувала тризубом, позиченим у Британії. Ці шляхетні символи жіноцтва (грали їх Авґустова сестра Філліс і леді Лемінґтон з маєтку) не пропонували їй свою власність і зараз сердито зиркали на Глоріану з-за лаштунків.

Решта акторів трималася, хоча половина декорацій завалилася, а сценою снувало кілька псів.

Священик, який сидів біля місіс Свіфт, сказав:

— А я думав, роль королеви Єлизавети взяла місіс Брюстер. Хто ж тоді на сцені?

Руда перука зіслизула Глоріані з голови, а що в неї не було пристойного костюма, вона замоталася у плащ римського центуріона. Знов-таки, центуріон розстався з ним не з власної волі. З-під плаща прозирали брудні коліна, кидалося у вічі, що в кишені в неї рогатка.

— Ви добре справляєтеся, — гукнула розпатлана Глоріана геть не по-королівськи. — Мочите всіх тих спаніелів і все таке.

— Іспанців, — просичала місіс Ґарретт з-за лаштунків.

Розмахуючи тризубом Британії над головою, Глоріана закричала:

— А тепер рушайте і вибийте решту!

На сцену з криком, ревом і подекуди писком вирвалася дика орда дітей. Забачивши їх, пси радісно загавкали. Частина, ба навіть більшість цих дітей доти вважалася цілком гречною, але зараз, здається, потрапила під гіпнотичний чар Глоріани. Як, здається, і багато глядачів, які втупилися в неї, пороззявлявши роти від жаху.

— Діти — це іспанці? — перепитав вікарій у місіс Сміт. Зазирнувши до програмки, додав: — Тут написано «Вторгаються орди».

— Я не певна, чи зараз хоч щось розумію, — місіс Свіфт від вистави відволікло страшне видовисько: руда перука ще нижче зісковзує її синові на обличчя.

— Це ті самі діти, — допитувався вікарій, — які грали саксонців, а потім вікінгів і норманців? Складно розібрати зараз, коли вони всі в зеленій фарбі. Як ви думаєте, що це представляє? Зелені й дорогі англійські землі?

— Це навряд чи, — сказала місіс Свіфт і стривожено зойкнула, коли від початку благенька колісниця Боудіки раптом розсипалася, а Глоріана безславно повалилася на сцену, тягнучи за собою рештки декорацій. З бездоганним чуттям моменту на сцену вискочив маленький вест-гайленд-вайт тер'єр, схопив руду перуку і втік. Йому навздогін лунали крики з-за лаштунків.

— Точно Авґуст, — сказала міс Слі.

— Вперше бачу цього хлопця, — рішуче промовив містер Свіфт.

— І я, — докинула місіс Свіфт.

Коли я вирішила написати роман, дія якого розгортатиметься під час Другої світової війни, у мене ще були певні ілюзії, що якимось чудом вдасться описати цілий конфлікт, а текст при цьому буде вдвічі коротший, ніж «Війна і мир». Коли я зрозуміла, що ані письменниця, ані читачі не здолають цього випробування, я вирішила зосередитися на двох аспектах війни, які найбільше мене цікавили і які, на мою думку, становили найбільш плідний ґрунт для роману, — ідеться про лондонський Блітц і стратегічне бомбардування Німеччини. У «Житті за життям» йдеться про Урсулу Тодд і її досвід протягом Блітцу, а в «Руїнах бога» (на мою думку, це радше додаток, аніж сиквел) — про Урсулиного брата Тедді, пілота «Галіфакса» в Бомбардувальному управлінні. Проте самою війною романи не вичерпуються: ми спершу довго підбираємося до протистояння, а потім так само довго розбираємося з його наслідками. Та все ж у них йдеться про те, як індивідуальний і колективний воєнний досвід Урсули й Тедді позначився на їхньому житті.

У попередньому романі Урсула прожила багато версій одного життя, що давало мені певну гнучкість у підході до життя Тедді — багато деталей відрізняються від минулої книги. Хочу думати, що «Руїни бога» — це одне з життів Урсули, ненаписане. Може, це письменницьке штукарство, але інколи штукарство теж незайве.

Тедді — пілот «Галіфакса», а отже, звичайно, його база у Йоркширі: саме там була більшість баз «Галіфаксів». (Усі почесті і слава перепали «Ланкастерам». Тут я покликаюся на скарги Тедді, а не на свої). «Галіфакс» Тедді входить до Четвертої групи Бомбардувального управління, однієї з двох базованих у Йоркширі груп (інша — Шоста, Повітряні сили Канади). Я не вказую, до якої бази чи ескадрильї приписаний Тедді, щоб лишити собі простір для маневру. Проте я уявляю його в 76 ескадрильї й покликаюся саме на її облік бойових дій (з Національного архіву) тих часів, коли вона базувалася в Лінтоні-на-Узі й Голмі-на-Сполдінґ-Мур.

Для зацікавлених читачів я уклала коротку бібліографію джерел, які використано в романі. Я багато чим завдячую спогадам; сюжети й звіти спираються на особистий досвід членів екіпажу й офіційну історіографію. Біографії тих, хто служив у Бомбардувальному управлінні, надзвичайні: це свідчення стоїцизму, героїзму, звитяги й скромності, які майже цілковито нам чужі, хоча, звісно, ми не зазнали випробувань, яких зазнали вони. Середній вік чоловіків (чи то пак юнаків), які пішли туди добровольцями, становив 22 роки. Вони спізнали чи не найстрашніші бойові умови, які тільки можна уявити. Понад половина з них загинула. (З екіпажів, які літали на початку війни, до кінця дожило тільки 10 відсотків). Їхня жертовність розчулює — мабуть, саме це й підштовхнуло мене написати роман.

Більшість подій, описаних у воєнних розділах, навіть найстрашніші й найчудернацькіші інциденти, засновані на реальних випадках, на котрі я натрапила під час досліджень, хоча я майже завжди трохи щось змінювала. Інколи легко забути, що пишеш художній, а не історичний твір, і загрузнути у дрібних (чи й не таких дрібних) деталях, проте потреби роману мають переважати над покликом особистих обсесій. Двигун «Брістоль Геркулес» — моя обсесія, і я передала її Тедді.

Я охоче визнаю, що позичила в усіх потроху. Я спиралася на страхітливу розповідь про аварійне приземлення на воду «Рейдера» Джеффрі Джонса: у січні 1944 року екіпаж Halifax II JD165 (S-Sugar) зі 102 (цейлонської) ескадрильї, що повертався з рейду на Берлін до Поклінґтона, три дні носило Північним морем. Я також довідалася чимало про те, як це — потрапити у грозу, з «Інферно» Кіта Лоу. Я припустила кілька умовностей (скажімо, в даті, коли надійшли ті самі проклятущі двигуни «Брістоль») і зневажила невпинний розвиток технічних і навігаційних засобів, щоб читач не чіплявся за постійні екскурси в історію HS₂, «Фішпонду» чи «Моніки». Дещо я не пояснювала — почасти з тієї ж причини, а почасти тому, що й сама не все розумію (найкраще бути чесною).

Проте пам'ятаймо, що це красне письменство, а отже — вигадки. Я вважаю, що не всі романи — вигадки, але вони містять елемент фантазії. (Хай би як постмодерно-самореференційно це звучало). Я вже втомилася вислуховувати, що той чи інший новий роман — «експериментальний» і «ламає сподівання від цієї форми», мовби не було ніколи ані Лоуренса Стерна, ані Гертруди Стайн, ані, власне кажучи, Джеймса Джойса. Письменники починають експеримент щоразу, як записують перший рядок нового роману. Це пригода. Я вірю, що сюжет, персонажі, оповідь, тема, образи та всі інші інгредієнти, що потрапляють до котла, вступають у цікаву текстову й текстурну взаємодію, проте не думаю, що це конче робить мене традиціоналісткою (а врешті, всі ми належимо до традиції — романної традиції).

Письменників завжди питають, «про що» їхній роман. У «Слові від автора» до «Життя за життям» я скаржилася, що роман насправді про себе самого: не для того я згаяла на нього два роки свого життя, щоб підсумувати його в кількох реченнях. Хоча, звісно, кожен роман таки про щось. Якби мене спитали, про що «Руїни бога», я б сказала: це роман про красне письменство й уяву (і про те, як ми уявляємо те, що не можемо пізнати), а також про вигнання (людини з Раю). Ви, мабуть, помітили, що в цьому романі раз у раз згадують Утопію, рай та ідилічне минуле: «Втрачений рай» і «Мандри пілігрима». Навіть книжка, яку донька Тедді жбурляє йому в голову — це «Казки країни фей» Енід Блайтон, засновані на «Мандрах пілігрима». Деякі з цих покликань навіть незумисні, мовби частина мозку письменника свідома того, що робить, а частина лишається у трагічному невіданні. Лише зараз я почала усвідомлювати, скільки ж у книзі злетів і падінь. Всі і кожен зриваються в небо чи падають на землю. (А ще птахи! Незчисленні зграї птаства!)

Образність тексту має для мене принципове значення: йдеться не про показову образність, якою тицяють читачеві під ніс, а про значно тоншу павутину, яка обплітає цілий твір і сплітає все докупи. «Червона нить» крові, що пов'язує Тоддів, перегукується з червоною ниткою, яка позначає довгий відтинок рейду на Нюрнберг, і червоними нитками у житловому комплексі — я зауважила цю структуру, допіру перечитуючи завершений текст, але зараз вона видається мені досконало логічною. (Тільки не питайте, чому там стільки гусей. Гадки не маю).

І, звісно, в основі роману лежить одна велика ідея, що стосується красного письменства — вона відкривається аж наприкінці, але, по суті, і є raison d'être книжки. Думаю, якщо те, про що ви пишете, вам справді небайдуже, то не можна весь час чіплятися виключно за вигадки, інакше ви врешті опинитеся у плоскому світі, де текст перестає бути простором взаємодії особистості і світу. Якщо цим я вступаю в полеміку з модерністами, постмодерністами чи тими, хто прийшов їм на зміну, то хай так і буде. Від категорій, які накладають на нас обмеження, треба відмовлятися. (Слова «обмеження» і «стрим» раз у раз зринають у романі — як і «свобода», їхній антонім — це я також зрозуміла, допіру коли завершила текст. Я була думала їх повикреслювати, але врешті передумала. Вони там невипадково).

Війна — найяскравіший прояв гріхопадіння, особливо, можливо, коли ми відчуваємо моральний імператив у неї вступити, що накладає нерозв'язні етичні дилеми. Ми не можемо і не мусимо ставити під сумнів звитягу «Галіфаксів», «Стерлінгів» і «Ланкастерів», але бомбардування були спірною операцією, грубим використанням тупої зброї, та ще й погода і брак технології постійно ставали на заваді (попри колосальний технологічний ривок уперед, який породжують усі війни). Тоді ніхто не усвідомлював, що між задекларованими результатами бомбардувань і їхніми реальними наслідками пролягала прірва, — підозрюю, особливо складно це осягнути тим, хто сидів у бомбардувальниках.

Влада вирішила відмовитися від точних бомбардувань легітимних цілей (майже неможливих уночі на тому етапі технічного розвитку) і перейти до бомбардування цивільного населення, бо дійшла висновку, що винищення робітників фабрик і їхніх жител — це теж економічна війна. Кампанія починалася з найкращими намірами (уникнути війни на виснаження, яку пам'ятали з окопів Першої світової), проте врешті саме на те й перетворилася і постійно ескалувала, аж доки не стала ненаситним звіром, якому вічно не вистачало людей, технологій, сировини — які, можливо, продуктивніше було б скерувати деінде, особливо в останні місяці — і звістувала апокаліптичні сценарії цілій Європі. Гаррісова одержимість тим, щоб перетворити Німеччину, яка й так була при смерті, на руїни й попіл здається радше біблійною карою, ніж військовою стратегією (хоча я й не належу до затятих критиків Гарріса). З перспективи часу все видно краще, але у розпал битви не до перспективи.

Питання моральності стратегічної бомбардувальної офензиви постало одразу після війни (почасти внаслідок того, що добрий дипломат Черчілль зробив усе, аби скласти з себе відповідальність за цю кампанію). Чи ж не стали ми й собі варварами в ході війни з варварством, коли обернули зброю саме проти тих, кого цивілізація має захищати: старих, малих і жінок? Та, врешті, війна — це варварство для всіх сторін: і для невинних, і для винних.

Це роман, а не полемічний трактат (та я й не історик), а тому лишила в тексті двозначності й відкриті питання, які озвучують герої.

Підполковникові М. Кічеві (медаль Британської імперії).

Майорові авіації Стівенові Беддовсові (Королівські повітряні сили).

Сюзанні Кейт, архівістці Королівського Альберт-голлу.

Енн Томпсон, архівістці коледжу «Ньюнхем», Кембридж.

Ієнові Рідові, директорові Йоркширського музею авіації, який вичерпно відповідав на мої питання (мабуть, не завше розумні).

Chorley, W. R., Bomber Command Losses of the Second World War, Vol. TV, 1943 (Midland Counties, 1996)

Chorley, W. R., Bomber Command Losses of the Second World War, Vol. V, 1943 (Midland Counties, 1997)

Chorley, W. R., Bomber Command Losses of the Second World War, Vol. IX, Roll of Honour (Midland Publishing, 2007)

Middlebrook, Martin and Everitt, Chris, The Bomber Command War Diaries: An Operational Reference Book 1939–1945 (Penguin, 1990)

Webster, Sir Charles and Frankland, Noble, The Strategic Air Offensive, Vols I and II (The Naval and Military Press, 2006)

Hastings, Max, Bomber Command (Pan Books, 2010)

Overy, Richard, The Bombing War (Allen Lane, 2013)

Ashcroft, Michael, Heroes of the Skies (Headline, 2012)

Bishop, Patrick, Bomber Boys (Harper Perennial, 2007)

Delve, Ken, Bomber Command (Pen and Sword Aviation, 2005)

Jones, Geoffrey, Raider, the Halifax and its Fliers (William Kimber, 1978)

Lomas, Harry, One Wing High, Halifax Bomber, the Navigator's Story (Airlife, 1995)

Nichol, John and Rennell, Tony, Tail-End Charlies: The Last Battles of the Bomber War 1944-45 (Penguin Books, 2005)

Riva, R. V., Tail Gunner (Sutton, 2003)

Rolfe, Mel, Hell on Earth (Grub Street, 1999)

Taylor, James and Davidson, Martin, Bomber Crew (Hodder and Stoughton, 2004)

Wilson, Kevin, Bomber Boys (Cassell Military Paperbacks, 2005)

Wilson, Kevin, Men of Air: The Doomed Youth of Bomber Command, 1944 (Weidenfeld and Nicolson, 2007)

Lowe, Keith, Inferno: The Destruction of Hamburg, 1943 (Viking, 2007)

Messenger, Charles, Cologne: The First 1000 Bomber Raid (Ian Allan, 1982) Middlebrook, Martin, The Battle of Hamburg (Penguin, 1984)

Middlebrook, Martin, The Nuremberg Raid (Pen and Sword Aviation, 2009)

Nichol, John, The Red Line (Harper Collins, 2013)

Ledig, Gert, Payback (Granta, 2003)

Sebald, W. G., On the Natural History of Destruction (Notting Hill Editions, 2012)

Beck, Pip, Keeping Watch (Crecy Publishing, 2004)

Lee, Janet, War Girls: The First Aid Nursing Yeomanry in the First World War (Manchester University Press, 2012)

Pickering, Sylvia, Bomber Command WAAF (Woodfield, 2004)

Blanchett, Chris, From Hull, Hell and Halifax: An Illustrated History of No. 6 Group, 1937-48 (Midland, 2006)

Chorley, W. R., In Brave Company: 158 Squadron Operations (W. R. Chorley, 1990)

Chorley, W. R., To See the Dawn Breaking: 76 Squadron Operations (W. R. Chorley, 1981)

Jones, Geoffrey, Night Flight: Halifax Squadrons at War (William Kimber, 1981)

Lake, John, Halifax Squadrons of World War Two (Osprey, 1999)

Otter, Patrick, Yorkshire Airfields in the Second World War (Countryside Books, 2007)

Pilot's and Flight Engineer's Notes, Halifax III and IV (Air Ministry, 1944)

Rapier, Brian, White Rose Base (Aero Litho, 1972)

Robinson, Ian, Home is the Halifax (Grub Street, 2010)

Wadsworth, Michael, Heroes of Bomber Command, Yorkshire (Countryside Books, 2007)

Wingham, Tom, Halifax Down! (Grub Street, 2009)

Baden-Powell, Robert, Scouting for Boys (OUP, 2005)

Beer, Stewart, An Exaltation of Skylarks (SMH Books, 1995)

Cornell, Simon, Hare (Reaktion Books, 2007)

Danziger, Danny, The Goldfish Club (Sphere, 2012)

Hart-Davis, Duff, Fauna Britannica (Weidenfeld and Nicolson, 2002)

Mabey, Richard, Flora Britannica (Chatto and Windus, 1997)

McKay, Sinclair, The Secret Life of Bletchley Park (Aurum Press, 2011)

Wallen, Martin, Fox (Reaktion, 2006)

Williamson, Henry, The Story of a Norfolk Farm (Clive Holloway Books, 1941)