Любовні стосунки між обома найвидатнішими німецькомовними поетами після 1945 р. починаються у повоєнному Відні. Інґеборґ Бахман студіює там філософію, для Пауля Целана Відень — тільки проміжна станція. У травні 1948 року вони знайомляться, наприкінці червня він їде до Парижа. Їхнє листування після розлуки спочатку нечасте, нерішуче, відтак воно набирає обертів і продовжується в нових драматичних фазах. Кожна з цих фаз мас своє власне обличчя: свій особливий тон, свої теми, свої сподівання, свою динаміку, свою власну форму мовчання. Наприкінці 1961 р. листовний діалог й особисті зустрічі припиняються, після того як психічна криза Целана під час т. зв. «афери Ґоль» досягає свого апогею.
1.0 — створення файла для maxima-library: сканування, верстка й вичитування — mirabel.lv, обробка зображень — LoxNessi, березень 2018
Ingeborg Bachmann — Paul Celan
Der Briefwechsel
Mit den Briefwechseln zwischen Paul Celan und Max Frisch
sowie zwischen Ingeborg Bachmann und Gisele Celan-Lestrange
Herausgegeben und kommentiert von Bertrand Badiou, Hans Höller, Andrea Stoll und Barbara Wiedemann
Ins Ukrainische übersetzt
von Larissa Cybenko und Petro Rychlo
Czernowitz
Knyhy — XXI
2012
Інґеборґ Бахман — Пауль Целан
Листування
З листуваннями між Паулем Целаном і Максом Фрішем,
а також між Інґеборґ Бахман і Жизель Целан-Лестранж
Упорядкували й прокоментували Бертран Бадью, Ганс Гьоллер, Андреа Штоль і Барбара Відеман
Переклали Лариса Цибенко та Петро Рихло
Чернівці
Книги — XXI
2012
У Єгипті{2}
Для Інґеборґ
Відень, 23-го травня 1948 р.{3}
Педантично Пунктуальній,
через 22 роки після дня її народження,
Педантично Непунктуальний
Різдво 1948 р.
Любий, коханий Паулю!
Вчора й сьогодні я багато про Тебе думала, якщо хочеш — про нас. Я пишу Тобі не для того, щоб змусити Тебе знову написати{5} мені, а тому, що мені це приносить радість, і тому, що хочу писати. Я також хотіла зустріти Тебе цими днями десь у Парижі, однак потім через своє безглузде, марне почуття обов’язку лишилася тут і нікуди не вирушила. Тільки як це: десь у Парижі? Я зовсім нічого не знаю, та, мабуть, це було б дуже гарно!
Три місяці тому я раптом отримала в подарунок томик Твоїх віршів{6}. Я не знала про те, що він вийшов. Це було так…, хода моя стала такою легкою й окриленою, а руки ледь-ледь тремтіли. Потім знову так довго нічого. Кілька тижнів тому по Відню ходили чутки, що Жене{7} поїхали до Парижа. Отож, і я зібралася вирушити з ними в дорогу.
Я ще й досі не знаю, що означала минула весна. — Ти ж знаєш, я завжди хочу знати все до останку. — Вона була гарною, — і вірші, і вірш, який ми створили разом{8}.
Ти й сьогодні любий мені, і такий присутній. Я неодмінно хочу сказати Тобі про це, — тоді я часто цього не робила.
Як тільки матиму час, то зможу приїхати на кілька днів. Чи Ти також захочеш мене побачити? — Годину, а то й дві.
Всього, всього любого!
Твоя
Інґеборґ.
31, Рю дез Еколь{10}
Париж, 26.1.1949 р.
Інґеборґ,
я намагаюся на мить забути те, про що так довго й так уперто мовчав — я мав дуже багато клопотів, більше, ніж мій брат міг забрати у мене, мій добрий брат, чий дім Ти напевне не забула. Пиши мені так, як би Ти писала йому, йому, котрий завжди думає про Тебе й котрий вклав у Твій медальйон{11} листок, який Ти вочевидь загубила.
Не примушуй мене, не примушуй його чекати!
Обнімаю Тебе
Пауль
Відень, 12-го квітня 1949 р.
Любий, послухай,
я така рада, що надійшов цей лист, — а тепер і я змусила Тебе знову так довго чекати, без жодного наміру, без жодного неприхильного помислу. Ти ж і сам знаєш, що деколи так буває. Не знати чому. Двічі, а то й тричі я писала Тобі листа, однак так і не надіслала його{13}. Та хіба це важливо, якщо ми думаємо одне про одного й робитимемо це, напевно, ще дуже довго.
Я промовляю не тільки до Твого брата, сьогодні я розмовляю майже тільки з Тобою, бо завдяки йому Ти весь цей час мені любий, і Ти не повинен думати, що я проминула повз Тебе. — Незабаром знову настане весна, торішня була така особлива, така незабутня. Авжеж, я ніколи більше не зможу йти через Штадтпарк без думки про те, що він може бути всім світом, і щоб знову не стати маленькою рибкою, як тоді.
Те, що Тебе гнітила журба, я відчувала увесь цей час, — дай мені знати, чи допоможе Тобі, якщо отримуватимеш більше листів!
Восени друзі подарували мені Твої вірші{14}. Ця мить була для мене сумною, бо я отримала їх від чужих, без жодного слова від Тебе. Та з кожним рядком усе налагодилось знову.
Тобі, напевно, буде приємно дізнатись, що деколи тут про Тебе запитують, нещодавно я мусила навіть дати цілком незнайомим людям із Ґрацу{15} Твою адресу, щоб вдовольнити їх. А очі малої Нані та Клауса Демуса{16} й далі просвітлюються, коли вони говорять про Тебе.
Сьогодні, як ніколи, я розумію, що Ти прийняв правильне рішення, поїхавши до Парижа. А що б Ти сказав на те, якби я зненацька теж опинилася там восени? Після закінчення докторантських студій я маю отримати стипендію до Америки або до Парижа{17}. Я ще ніяк не можу повірити в це. Це було б надто гарно.
У мене немає особливих новин. Я дуже багато працюю, незабаром закінчую студії, окрім того — пишу для газет, для радіо{18} і т. д., більше, аніж раніше. Намагаюсь про себе не думати та, заплющивши очі, дійти до того, про що, власне, йдеться. Безперечно, усі ми перебуваємо у великій тривозі, не здатні звільнитися й ходимо манівцями. Та боязнь того, що якось ми опинимося в безвиході, завдає мені часом болю.
Насамкінець я ще хочу сказати Тобі, — листок, який Ти поклав до мого медальйона, не загубився, навіть якщо він давно вже не мав би там бути; мої думки належать Тобі, я Тебе безупинно слухаю.
Інґеборґ.
Паулю, коханий Паулю,
я тужу за Тобою і за нашою казкою. Що маю робити? Ти так далеко від мене, і Твоїх вітальних листівок{20}, якими я донедавна була так вдоволена, тепер мені недостатньо.
Вчора я отримала від Клауса Демуса кілька Твоїх віршів, яких раніше не знала, три з них — написані нещодавно{21}. Мені майже нестерпно, що вони надійшли до мене таким кружним шляхом. Прошу, дуже прошу Тебе, не допускай цього. Має ж бо ще трохи чогось лишитися і для мене.
Я можу читати їх краще, ніж інші, бо я зустрічаюся в них з Тобою від часу, як більше немає Беатріксґасе{22}. Мені завжди йдеться про Тебе, я думаю дуже багато над цим і промовляю до Тебе, обіймаю Твою чужу, засмучену голову своїми руками й хочу зняти камінь з Твоїх грудей, взяти гвоздики з Твоєї руки{23} й почути, як Ти співаєш. Зі мною не сталось нічого такого, що б раптом змусило мене ще палкіше про Тебе думати. Усе, як завжди, я маю роботу й успіх, на мене звертають увагу чоловіки, однак, це нічого не значить: знаєш, гарне й важке розмірюють дні, які проминають.
Париж, 20-го червня 49 р.
Інґеборґ,
«непунктуально» й пізно{25} приходжу я цього року. Але, можливо, це так тільки тому, що я волію, аби не було нікого, окрім Тебе, коли я ставитиму на стіл Твого дня народження{26} маки, дуже багато маків, і пам’ять{27}, так само багато пам’яті, два великі, палахкотливі букети. Вже кілька тижнів я радісно очікую цієї миті.
Пауль
Відень, 24-го червня 1949 р.
Любий, послухай,
напевно, тому що я зовсім про це не думала, сьогодні, напередодні — рік тому це ж також сталося напередодні — справді «прилетіла» Твоя листівка, у саме моє серце, так, це так, я кохаю Тебе, тоді я ніколи цього не казала. І знову мак полонив чуття, глибоко, дуже глибоко, Твої чари були чародійні, я ніколи їх не забуду.
Деколи мені нічого більше не треба, лиш тільки піти звідси геть, дійти до Парижа й відчути, як Ти доторкаєшся до моїх рук, як Ти мене всю огортаєш квітами, а потім знову не знати, звідкіля Ти прийшов і куди йдеш. Ти прийшов до мене з далекої Індії, або з іще віддаленішого, таємничого, брунатного краю, Ти для мене — пустеля і море, і все, що є таїною. Я й далі нічого про Тебе не знаю, і тому мене часто за Тебе охоплює страх, я не можу собі уявити, щоб Ти робив щось таке, що всі ми тут робимо, я мусила б мати для нас прекрасний замок і забрати Тебе до себе, щоб Ти міг бути в ньому моїм чарівним володарем, у нас там буде безліч килимів і багато музики, і там ми винайдемо кохання.
Мені часто спадало на думку, що «Corona» — найкращий Твій вірш, він — довершене передбачення миті, коли все стане мармуром і залишиться назавжди. Та тут для мене не прийде «час»{29}. Я спрагла на те, чого не отримаю, усе тут таке дріб’язкове й банальне, безживне й знесилене ще до того, як було вжите.
У середині серпня я хочу бути в Парижі, хоча б кілька днів. Не запитуй мене, чому й навіщо, але будь там для мене, на один вечір, або на два, а то й три… Для мене, на березі Сени, — ми дивитимемося так довго у воду, аж доки не станемо маленькими рибками і не впізнаємо одне одного знову.
Інґеборґ.
Інґеборґ, люба,
лише кілька рядків, дуже квапливо, щоб сказати Тобі, як я радію, що Ти приїдеш{31}.
Сподіваюся, що цей лист надійде ще вчасно, і Ти напишеш, коли Ти прибудеш: можна мені зустріти Тебе? Чи мені цього не дозволено, бо я не смію також розпитувати Тебе «чому» і «для чого»?
Я сповнений нетерпіння, люба.
Твій Пауль
Ось мій телефонний номер:
DAN 78-41{32}
31, Рю дез Еколь
Париж, 20-го серпня 49 р.
Моя люба Інґеборґ,
отже, ти приїдеш тільки через два місяці — чому? Ти не говориш цього, Ти також не кажеш, наскільки, не кажеш, чи Ти отримаєш стипендію. А тим часом, як Ти пропонуєш, ми могли б «обмінюватися листами»{34}. Знаєш, Інґеборґ, чому я так рідко писав Тобі упродовж останнього року? Не тільки тому, що Париж загнав мене у жахливе мовчання, з якого я й досі не виборсався; але й тому, що я не знав, що Ти думаєш про ті короткі тижні у Відні. Який висновок міг я зробити з твоїх перших, хапливо накиданих рядків{35}, Інґеборґ?
Можливо, я помиляюся, можливо, все виглядає так, що ми уникаємо одне одного саме там, де воліли б зустрітися, можливо вина лежить на нас обох. Інколи я кажу сам собі, що, можливо, моє мовчання є промовистішим за Твоє, позаяк темрява, яка накладає його на мене, давніша.
Ти знаєш: великі рішення слід завжди приймати самому. Коли надійшов той лист{36}, у якому Ти запитуєш мене, що Тобі краще вибрати — Париж чи Сполучені Штати, мені так кортіло сказати Тобі, що я б несказанно радів, якби Ти приїхала. Ти розумієш, Інґеборґ, чому я цього не зробив? Я сказав собі, що коли Тобі й справді щось (себто, більше, ніж щось) залежить на тому, аби жити у місті, в якому живу і я, то Ти не повинна була б запитувати в мене поради, а якраз навпаки.
Минув безкінечний рік, рік, за який Ти напевне чимало пережила. Однак Ти не говориш мені, як далеко відійшов за цей рік наш власний травень, наш червень…
Як далеко чи як близько Ти тепер, Інґеборґ? Скажи мені це, щоб я знав, чи Ти заплющуєш очі, коли я тепер цілую Тебе.
Пауль
Відень, 24-го лист. 1949 р.
Любий, любий Паулю,
уже настав листопад. Мій лист, якого я написала ще в серпні, дотепер лежить тут — усе це так сумно. Ти напевно, на нього чекав. Чи приймеш його ще сьогодні?
Я відчуваю, що надто мало кажу, що я не можу допомогти Тобі. Я мала б прийти, поглянути Тобі в очі, забрати Тебе звідтіля, цілувати й тримати, щоб Ти знову не зникнув. Прошу Тебе, вір тому, що я з’явлюся одного дня й поверну Тебе. Я дивлюся з великим страхом, як Ти вирушаєш у безмежне, відкрите море, та я хочу побудувати собі корабля, щоб повернути Тебе додому з Твоєї загубленості. Однак і Ти повинен щось для цього робити й не надто мені все ускладнювати. Час, та й багато чого — проти нас, та він не має права знищити те, що ми хочемо вирятувати із нього.
Напиши мені якомога скоріше, будь ласка, і напиши, чи хотів би Ти ще почути від мене хоча б одне слово, чи можеш прийняти ще мою ніжність, мою любов, чи можна Тобі ще чимось зарадити, чи Ти деколи ще сягаєш мене й огортаєш тим безпросвітнім, глибоким сном, в якому я хотіла б запроменіти.
Спробуй, напиши мені, запитай мене, випиши до останку все, що лежить на Тобі тягарем!
Я всією душею з Тобою,
Твоя Інґеборґ.
Відень, 25-го серпня 1949 р.
Коханий,
цей лист не буде легким; минув рік без жодних запитань і без жодних відповідей, з не багатьма, хоча дуже ніжними привітаннями, обережними спробами поговорити, з яких донині нічого не вийшло. Чи Ти пам’ятаєш іще наші перші телефонні розмови? Як тоді було тяжко; мені завжди щось стискало горло, почуття, подібне до того, яке досі проймає наші листи. Я не знаю, чи й Ти відчуваєш те саме, однак так мені видається.
Очевидно, мовчанка Твоя була іншою, аніж моя. Для мене це очевидно, що ми тепер не говоритимемо ані про Тебе, ані про ті причини, які спонукали Тебе мовчати. Вони завжди є і будуть для мене важливими, проте якщо й треба щось покласти ще на шальку терезів, то в жодному разі не те, що має стосунок до Тебе. Ти для мене — це Ти, Ти для мене ні в чому не «винен». Ти не мусиш нічого казати, хоча я радію навіть найменшому слову, яке Ти промовляєш до мене. Зі мною усе виглядає інакше. З поміж нас обох я, напевно, не настільки складна, та все-таки мушу радше сама себе пояснити, бо Тобі важче це зрозуміти.
Моя мовчанка насамперед означає, що я намагалася зберегти ці тижні такими, якими вони були, мені нічого більше не треба було, як тільки деколи отримувати листівку від Тебе, підтвердження, що я не снила, що наяву все було, як було. Я любила Тебе, цілковито незмінно, у тій площині, що була «за каштанами»{38}.
Тоді надійшла цьогорічна весна, і все наринуло з новою силою, стало тужливішим, і вийшло з-під дзвону зі скла, під який я його поставила. З’явилось багато планів, я прагнула до Парижа, прагнула знову Тебе побачити, та не можу сказати Тобі, чому та з якою метою. Я не знаю, чому хочу бути з Тобою й навіщо, і я з цього дуже радію. А втім, я знаю це надто добре.
Цей рік був для мене надзвичайно насиченим, дещо мені вдалося, я мала багато роботи, закінчила й підготувала до видання кілька перших речей{39}, сповнена сумнівами, нерішучістю та надіями.
Чи пам’ятаєш іще, як Ти ніяковів завжди від моєї відвертості в деяких справах? Я не знаю, що б Ти хотів тепер знати, а що ні, однак Ти, напевно, міг би припустити собі, що час, який минув від тієї миті, як ми були разом, не минув у мене без стосунків з чоловіками. Я задовольнила бажання, яке Ти мав стосовно цього всього тоді; про це я також іще Тобі не сказала.
Однак ніщо не стало зв’язком, я ніде не затримуюсь, мене проймає, як ще ніколи, неспокій, я не хочу й не можу нікому щось обіцяти. Ти запитаєш: як далеко в минулому опинилися за всім цим наші травень та червень — ні на день, мій коханий! Травень і червень тривають для мене сьогоднішнім вечором, вони будуть завтра опівдні, і так — через багато, багато років.
Ти пишеш із гіркотою, що, нібито, я дуже дивно поводилась, коли опинилася перед вибором поміж Америкою та Парижем. Я надто добре Тебе розумію, і тому мені тепер теж завдає великого болю, що Ти саме так це сприйняв. Усе, що б я не сказала на це у відповідь, буде неправдою. Може, я хотіла в такий спосіб побачити, чи Тобі на мені ще залежить, не навмисно, либонь, підсвідомо. Я не хотіла також вибирати поміж Тобою й Америкою, а лиш те, що осторонь нас. До цього ще додається дещо, те, що мені важко Тобі пояснити, як часто день у день руйнуються плани, як вони набувають іншого, нового обличчя. Сьогодні це стипендії, про які завтра не може бути жодної мови, бо треба було подати заяву до конкретного терміну, дотриматися якого немає змоги, окрім того — бракує підтверджень, які неможливо одержати. Сьогодні я вже настільки далеко, що маю кілька рекомендацій{40}, одну для стипендії до Парижа, іншу — до Лондона, проте я не можу сказати з певністю, що з цього вийде, я подаю ці заяви без жодної конкретної думки, а тільки в надії, що одна з них якось реалізується. Окрім того, дехто хоче взяти мене зі собою у приватну подорож до Парижа. Я навіть досить певна, що якось це вдасться, бо одного разу це вже мало не сталося{41}. У цей момент я сама собі на заваді, бо мої завершальні іспити для докторату{42} затягуються настільки, що я б ніколи не змогла собі уявити, що це можливо.
Ти, напевно, дійдеш після цього до висновку, що я від Тебе дуже віддалилась{43}. Я можу відповісти лише одне, наскільки неймовірним це б не видалося тепер навіть мені самій, я Тобі дуже близька.
Це гарна любов, у якій я з Тобою живу, і тільки тому, що боюся сказати надто багато{44}, я не кажу, що вона — найкраща.
Паулю, мені хочеться обійняти Твою безталанну, красиву голову, потрясти її й роз’яснити, що я висловлюю цим дуже багато, надто багато для мене, бо Ти ж мав би ще знати, наскільки важко мені віднайти відповідне слово{45}. Я сама бажаю собі, щоб Ти зміг усе відчитати з моїх рядків, геть усе, що стоїть поміж ними.
Відень, 10-го червня 1950 р.
Любий,
за кілька днів Нані Маєр їхатиме до Парижа{47}, і я попрошу її поговорити з Тобою про те, що мені важко висловити в листі.
Отож, я хочу вислати наперед багато, багато думок і надіятися, що незабаром ми дивитимемося на водну гладінь, яка знову межуватиме з Індією та з тими мріями, якими одного разу ми снили.
Та якщо Ти більше не можеш, або якщо Ти занурився вже в наступне, найближче море, забери мене зі собою, рукою, яка лишилася вільною!
Я дуже, дуже вдячна Тобі,
Інґеборґ.
Відень, 6-го верес. 1950 р.
Мій найдорожчий,
аж тепер, коли повернулися наші друзі, Нані та Клаус{49}, і я змогла впродовж вечора порозмовляти з ними, я зрозуміла, наскільки багато непорозумінь пролягло поміж нами. Вір мені, я не зробила, принаймні свідомо, тих помилок, які так віддалили та відчужили мене від Тебе. Я дуже хворіла впродовж кількох тижнів; мене вивело з ладу нервове виснаження{50} з усіма супровідними явищами, я не в стані була адекватно реагувати і щось вирішувати. Окрім того, я думала, — це тільки одне з непорозумінь — що я не повинна сама писати Тобі.
Пробач мені, якщо зможеш, і, все-таки, допоможи мені звідси виїхати! Чи не міг би Ти спробувати надіслати мені запрошення? Я змогла б приїхати в жовтні й напевно матиму до того часу достатньо грошей, щоб перебути перший час у Парижі так, щоб надто Тебе не обтяжувати.
Любий Паулю, мені важко писати більше, бо я відчуваю, що все зможе налагодитися тільки тоді, коли в мене буде нагода стати навпроти Тебе, взяти Тебе за руку й усе, усе Тобі розповісти.
Не змушуй мене чекати на відповідь, якою б вона не була!
Обіймаю Тебе і в думках лишаюся разом з Тобою!
Інґеборґ.
Париж, 7-го вересня 1950 р.
Моя люба Інґеборґ,
тут лист, у якому пані д-р Розенберґ{52} запрошує Тебе до Парижа: я сподіваюся, його вистачить, щоб отримати французьку візу. Будь ласка, зроби потрібні кроки і дай мені знати, чи все йде своїм нормальним ходом. Не відкладай цього, Інґеборґ: якщо Ти справді хочеш приїхати до Парижа, то, найкраще, приїжджай тепер. Тобі не треба турбуватися про своє перебування тут, жодним чином. Я радий, що Ти прибудеш, і, можливо, Ти вже нині була б тут, якби вчасно відповіла на листа Нані{53}. Сподіваюся, що консулат не відкладе видачі візи в довгу шухляду, в усякому разі Тобі й самій треба трохи подбати про це. Клаус, який знає французькі звичаї, напевне зможе дати Тобі кілька порад.
Як мені стало відомо з усних і письмових розповідей{54} Нані, у Тебе були проблеми, Інґеборґ. Мені дуже шкода. Проте я гадаю, що Париж зможе звільнити Тебе від цих проблем: саме цих проблем. І, можливо, я зможу трохи допомогти Парижеві в цьому. Бачиш, я також мусив довго боротися, перш ніж Париж по-справжньому прийняв мене і зарахував мене до своїх. Але Ти будеш не такою самотньою, як я, не такою ізольованою і відторгнутою, яким був я. Тому що перше право, яке тут виборюють для себе, саме це: захистити своїх друзів від речей, супроти яких самому доводилося так довго бути таким беззахисним, таким наївним.
Клаус і Нані, напевне, розповідали Тобі, наскільки прекрасний Париж: я буду радий зустрічі з Тобою, якщо Ти це помічаєш.
Дай мені якомога скоріше відповідь. Обіймаю Тебе
Пауль
Щирі вітання Клаусові у й Нані.
Коханий,
я Тобі дуже, дуже дякую за Твого дорогого листа, за запрошення, і за все, що Ти робиш для мене. Я відразу все налагодила, була в консульстві й тепер з нетерпінням чекаю на візу. Коли все вже буде готовим, і я зможу їхати, цієї миті я ще не знаю, однак надіюся, що зможу рушати на першому тижні жовтня.
Звісно, перед тим, як вибиратися в таку далеку й таку вирішальну подорож, треба багато зробити, я дуже хвилююся, як мені тут — і наскільки — зніматися з місця. Окрім того, я ще чекаю, яким буде рішення стосовно моєї книжки у С. Фішера; та вирушу й без повідомлення від д-ра Бермана{56}, як тільки буду готова. Щоб не впасти цілком знесиленою у Твої обійми, коли прибуду, я маю намір зупинитися в Інсбруці{57} й Базелі{58} у своїх знайомих, на один день, а то й ніч, — а також для того, щоб приїхати до Парижа, перепочивши. Мені важко тепер багато писати; збережімо, краще, усе для прийдешніх днів, коли будемо разом.
Як тільки знатиму більше, насамперед — час від’їзду або прибуття, напишу знову.
Передай, будь ласка, пані д-р де Розенберґ, яку я, на жаль, особисто не знаю, мою сердечну подяку!
Невдовзі цілком
Твоя
Інґеборґ.
Коханий,
я так прагну мати хоч трошки захистку, що вже майже боюся, що незабаром знайду його. Ти мусиш мати зі мною багато терпіння — або сприймати мене дуже просто. Я розгублена, розпачлива й роз’ятрена, і я знаю, що не повинна очікувати від самого Парижа подолання всіх цих внутрішніх труднощів, і що, натомість, багато залежить від мене й від наших стосунків.
Я то радію прийдешньому, то боюся його; усе-ще переважає страх. Спробуй, будь ласка, бути добрим до мене, і спробуй мене утримати! Деколи мені видається, що все це — тільки бентежливий сон, і що Тебе цілком не існує, не існує Парижа, а тільки страхітлива, стоголова Гідра нестатків, яка безжально мене розчавлює й не відпускає.
Свою візу я повинна забрати 5-го жовтня; надіюся, вона таки вже буде готова. Якщо б, окрім цього, надійшли ще потрібні гроші{60}, то я, після довгого часу, знову мала б підставу для того, щоб бути щасливою.
Я обіймаю Тебе, дорогий, і незабаром надішлю Тобі звістку, коли виїжджаю!
Твоя
Інґеборґ.
27-го вересня 1950 р.
Люба Інґеборґ,
зараз пів на п’яту, і мені потрібно йти до свого учня{63}. Це мало бути наше перше рандеву в Парижі, моє серце сильно билося, але Ти не прийшла.
Я мушу дати сьогодні ще два уроки, маю далеко їхати й повернуся лише за чверть до дев’ятої.
Під’єднання для Твоєї праски є в лампі; але будь обережною і добре замикай двері, щоб обслуга готелю не помітила, що Ти прасуєш. Повідписуй також свої листи. Чекати листів завжди важко.
І подумай трохи над тим, що на мене наринуло, коли я говорив з Тобою.
Пауль
Люба Інґе,
я повернуся приблизно о 1.45 — зачекай мене, будь ласка,
Пауль
Коханий мій Паулю,
сьогодні ввечері Клаус має їхати до Парижа; я хочу передати йому цього листа, а також інші, написані вже давно, або й зовсім недавно. Навіть якщо Ти не матимеш часу мені написати, я, напевно, дізнаюся незабаром від Клауса, як Тобі там ведеться.
Прошу, обдумай усе щодо своїх віршів; думаю, що Ти не помилишся, якщо спробуєш щось зрушити з місця з допомогою Юнґера{67} й Додерера{68}.
І не май мені, передовсім, за зле, що найважливіші листи я завжди писала на друкарській машинці. Вдаряти по клавішах настільки ввійшло мені в звичку — та навіть стало чимось більшим, ніж звичка — що я вже майже не в стані вимальовувати чорнилом на папері слова, які йдуть від серця.
Сьогодні я була у Французькому інституті; там я дізналася, що, напевно, усе-таки зможу поїхати до Парижа вже на наступний літній семестр (у лютому або березні 1952 р.{69}). Клаус мені дуже сподобався: останнім часом ми часто бачилися й розмовляли, було б дуже добре, якби ми всі четверо{70} не губили одне одного цілковито з очей.
З любов’ю
Твоя
Інґеборґ.
Відень, 4-го липня 1951 р.
Березень 51 р.
Паулю, коханий,
сьогодні — Великодній понеділок{72}, і я вперше встала після хвороби, яка була не надто важкою, однак виявилась для мене дуже важливою, бо мовби чудом стала в пригоді. Я вже не знала, як мені бути, як тут вийти із ситуації. Першою помилкою було те, що я впродовж тижня далі провадила гру свого колишнього віденського життя{73}, цілком так, ніби нічого не сталося, потім розпачливо й істерично обірвала його, не хотіла виходити з дому, хоча й знала, що так не може більше тривати, а потім додалося до цього ще щось іззовні, що було дуже поганим, майже найгіршим з того, що було дотепер{74}. Згодом приїхала моя сестра{75}, і я захворіла на грип. Тепер тут так тихо, як після бомбування{76} під час війни, коли дим розсіявся й бачиш, що будинку більше немає і не знаєш, що тут казати; та й що тут казати?
Завтра, напевно, я зможу вже вийти, буду шукати роботу. Завжди щось можна знайти. Телефон сьогодні цілковито мовчить — мов у потаємній, просвітленій згоді.
Восени я, напевно, буду в Парижі. Хоча поки що нічого не вирішено. Однак якщо мені й доведеться залишитись тут, я не хочу бути сумною. У мене було так багато всього, я так багато отримала, що цього могло б вистачити надовго; однак навіть, якщо й не вистачить — людині так мало потрібно. Колись згодом ми так чи так зможемо взяти тільки дуже мало в дорогу, можливо, й зовсім нічого.
Ти ж не очікуєш, що я сьогодні скажу щось про «нас» обох, тепер я не можу по-справжньому думати, мені треба спочатку відійти від усього, та я боюся, що й від Тебе я буду тоді надто далеко.
Пиши мені часом, будь ласка. Не пиши мені надто невизначено, розкажи мені тихо про те, що завіса перед нашим вікном вже знову згоріла, і що з вулиці на нас дивляться люди{77} —
Сердечно
Твоя
Інґеборґ
Щире вітання від мене Нані.
Міло Дор{78} дуже зрадів.
4-го липня: я докладаю тільки цього листа, він — один з багатьох, більшість із них, однак, уже зібгані — щоб Ти хоч трохи зорієнтувався.
Червень 1951 р.{79}
Любий, будь ласка, чи я можу отримати від Клауса Твої вірші, а чи Ти надішлеш їх мені незабаром; нарешті я маю протекцію до Німеччини, та ще й, окрім того, від чоловіка, який знає Твої вірші й дуже цікавиться ними. Я всіма засобами спробую зробити все, що можу, щоб схилити його на Твій бік. Однак манускрипт має бути в моїх руках до середини, або до кінця серпня{80}! (Це — Гайміто фон Додерер, з видавництва Бек, другого, після Котти, найстарішого видавництва в Німеччині, — ми розмовляли досить довго про Тебе).
Відень, 27-го червня 1951 р.
Любий, любий Паулю,
за кілька днів Клаус їхатиме до Парижа; він має взяти багато листів, які я написала Тобі, надуманих, або й щирих, мені завжди бракувало мужності, надіслати їх поштою. Він найкраще зможе розповісти Тобі найголовніше про те, що тут варте уваги, а також трохи про інше, набагато важливіше, що нелегко, або й цілком неможливо висловити.
Я не знаю, чи маю намагатися це зробити.
Я так тужу, так сильно тужу за Тобою, що деколи майже хвора від цього, й бажаю собі лиш одного, знову Тебе побачити, де-небудь, та не коли-небудь, а якнайскоріше. Однак, коли я намагаюся собі уявити, як і що Ти на це міг би сказати мені у відповідь, стає дуже тяжко, виринають давні суперечки між нами, яких я так хотіла б позбутись.
Чи Ти, властиво, ще знаєш, що ми, попри все, усе ж були дуже щасливими разом, навіть у найгірші часи, коли ставали найзапеклішими ворогами?
Чому Ти ніколи мені не писав? Хіба пані Жене не була ще в Парижі? Чому Ти більше не відчуваєш, що я ще хочу прийти до Тебе зі своїм шаленим, бентежним серцем, переповненим суперечностями, яке час до часу, як і раніше, ще скероване проти Тебе? — Помалу я починаю вже розуміти, чому я так захищалась від Тебе, чому, напевно, ніколи не перестану цього робити. Я кохаю Тебе і не хочу Тебе кохати, це надто багато, і надто тяжко; проте, насамперед, я кохаю Тебе — сьогодні я кажу Тобі це, навіть з ризиком, що Ти цього не почуєш, або більше не захочеш почути.
До осені я ще в жодному разі не зможу залишити Відня, маю дуже багато роботи, і я не можу собі дозволити залишити місце{81}, яке погодилася зайняти. Потім я, імовірно, вирушу до Німеччини, щоб роздивитися, або щоб побути там деякий час. А втім, моя паризька стипендія{82} перенесена на 1952-й рік. Як я це витерплю, я ще не знаю, найкраще для мене було б до тих пір податися до Америки, щоб скоротати час. — Хоча всі ці плани, про які я розповідаю Тобі, ще надто хисткі; усе може бути цілком по-іншому — може статися, що я змушена буду лишитися тут і не зможу досягнути всього того, до чого прагну дійти цього року.
Прийми від мене усе, що любе, прийми від мене усю любов, безмежну кількість цілунків й обійми, яких Ти не можеш прийняти, дозволь побути хоч подумки трохи з Тобою…
Твоя
Інґеборґ
Пауль Целан
п/а д-р В.Адлер
14 вілла Шапталь
Левалуа-Перре{84}
(Сена)
Левалуа, 7-го липня 1951 р.
Моя люба Інґе,
тиждень тому пані Жене принесла мені Твій пакетик, а вчора прибув Клаус з іншим подарунком від Тебе — дякую, щиро дякую Тобі за це! Сердечно вдячний також за листи: першого{85} з них, якого так само переправила мені пані Жене, я отримав ще кілька тижнів тому, пані Жене була така люб’язна, щоб надіслати його ще з Відня, оскільки вона розраховувала на тривале перебування в Заарланді й не хотіла змушувати мене чекати.
Дуже важко відповідати на ці листи, Інґеборґ, Ти знаєш це, Ти знаєш це навіть краще за мене, тому що можеш поглянути на ситуацію, в якій ми перебуваємо, з тієї перспективи, яка великою мірою (щоб не сказати вирішальною) спричинилася до її виникнення. Цим я хочу сказати, що контури Твоєї особистості окреслюються для Тебе чіткіше, аніж для мене, котрий — не останньою чергою через Твоє уперте мовчання — стоїть перед проблемами, розв’язання яких створює лише нову проблему, а саме одну з таких, які виникають завдяки тому, що їх так довго підгодовуєш сенсом і значущістю, аж поки врешті-решт не опиняєшся перед ними як перед абсурдом, нездатний навіть поставити запитання, а як, власне кажучи, дійшло до такого. Якби я був непричетним — як захопливо це було б, як доцільно водночас — стежити за цим двостороннім сяганням понад самих себе, цією діалектично посиленою нереальністю нашої все ж підживлюваної кров’ю серця дійсності! Але, на жаль, я п р и ч е т н и й, Інґе, і тому заплющую очі на те, що Ти в тому старанно закресленому, та все ж при бажанні прочитуваному місці в одному зі своїх листів називаєш «показовим»{86} у наших стосунках. Як мав би я в цьому випадку показово покарати сам себе? Такі перспективи ніколи не були моєю справою, мій зір не бачить, коли від нього вимагають не бути нічим іншим, як тільки зором, проте не м о ї м зором. Якби все це було по-іншому, я б не писав віршів.
Там, де, як нам здавалося, ми перебували, Інґе, там думки промовляють слово серцям, а не навпаки. Але те, що сталося якраз протилежне, не може зробити недійсним змах руки, навіть якщо він єдиний, який комусь у важку мить здатен замінити зізнання. Нічого неможливо повторити, час, життєвий час, зупиняється лише єдиний раз, і це страшно — знати, коли і наскільки.
Це дуже важко — демонструвати Тобі, саме Тобі те, що давно вже належить до Твоїх найінтимніших постійних рис, — але скажи, хіба Ти вважаєш правильнішим якимось навмання пошепки кинутим у далину словом зробити світ ще непроникнішим, ніж він є насправді?
Я був би щасливим, якби міг сказати собі самому, що Ти відчуваєш усе, що відбулося, як щось таке, що справді було реальним, як щось таке, що неможливо спростувати, але можна знову збудити в пам’яті як правдивий спогад. Для цього — і не тільки для цього — Ти потребуєш спокою, Інґеборґ, спокою і певності, і я гадаю, що Ти найкраще досягнеш їх, якщо шукатимеш їх не в інших, а в собі самій. Ти маєш перспективу одержати стипендію, Інґе, отож працюй задля цієї стипендії і не намагайся скоротати час, який відділяє Тебе від Парижа, поїздкою до Америки. Чому саме до Америки? Невже тобі й справді залежить на тому, щоб накопичувати досвід саме там, де його так охоче міряють успіхом?
Інґе, досі Ти отримувала від життя більше, аніж чимало твоїх ровесників. Жодні з дверей не були для Тебе зачиненими, і щоразу перед Тобою відчинялися нові двері. Ти не маєш підстав бути нетерплячою, Інґеборґ, і якщо б я посмів висловити прохання, то воно було б таким: подумай, як швидко Тобі все вдається. І будь трішки ощадливішою зі своїми амбіціями.
У Тебе також є більше друзів, більше людей, які дбають про Тебе, ніж у будь-кого іншого. Можливо, навіть занадто багато. Або інакше: забагато тих, які гадають, що вони знають, куди веде Твій шлях. Хоча насправді вони мусили б знати, що їхній шлях, на який вони вже ступили, аж ніяк не уповноважує їх заглядати за такі горизонти, які конче потрібні, коли хочеш щось порадити друзям. У мене таке відчуття — і це відчуття підтверджується з різних боків, — що у Відні лише в найрідкісніших випадках людина й справді є тим, ким вона намагається себе репрезентувати. Цим я хочу сказати, що чимало людей, які задають тон у Відні, здебільшого мають закупорені вуха й надто гучне горло. Ця констатація, повір мені, навіває на мене сум так само, як і на Тебе, позаяк я люблю Відень, незважаючи ні на що. Я кажу Тобі це, позаяк хочу остерегти Тебе від певного успіху: він може бути дуже короткочасним, і люди, котрі, як і Ти, вкорінені в меланхолії, мусили б знати, як його оминати.
Але досить добрих порад! Ще одне слово: Ти знаєш, яке важке переживання{87} стоїть за ними.
Про себе можу сповістити небагато. Тепер шість тижнів я житиму на околиці міста, у знайомих у невеличкому будиночку, з вікон якого можна бачити липи. Ніякого вуличного шуму, жодних студентів, які дефілюють туди-сюди, ніяких американців, які переживають «Paris by night»[1], … і друкарська машинка. Я знову переклав кілька віршів Аполлінера, можливо, їх умістить «Меркур»{88}.
За Твоє опікування моїми віршами я дякую Тобі особливо. Я дуже добре пам’ятаю Гайміто фон Додерера — чи не могла б Ти вислати мені його адресу? Чи не матимеш Ти нагоди бачити Гільду Шпіль{89}? Вона вмістила найлюб’язнішу рецензію на мої опубліковані в альманасі вірші — я так радо подякував би їй особисто. Ти не знаєш, чи буває вона коли-небудь у Парижі?
Люба Інґе, я завершую. Я завершую проханням писати мені частіше й регулярніше.
Всього найкращого!
Пауль
Відень, 17-го липня 1951 р.
Любий Паулю,
це для мене — велика радість тримати в руках Твого листа, я надіюся, що так ми розпочали розмову, яка для обох нас — пробач, коли, попри все, я припускаю це — напевно дуже важлива. Відповідь, яку Ти даєш на те, що в моїх листах є найінтимнішим, віє на мене безмірним холодом, однак я надто розумію й поважаю Тебе, щоб не дати зародитися гіркоті, і я спробую продовжити там, де Ти з дуже невизначеного і «пошепки кинутого в далину» визначуваного, вилущив те, про що можна вести розмову.
Я, напевно, висловилася дещо неясно, якщо Ти зміг припустити, що я вірю в «уміння-зробити-нескоєним», і сьогодні, цілком у Твоєму сенсі, я за правдиве пригадування. В якомусь куточку серця я, усе-таки, залишилася романтичною; у цьому, мабуть, причина того, що я, нехай і в несвідомій нечесності, хотіла повернути прикрашеним те, від чого свого часу відмовилась, бо воно видалося мені не достатньо красивим.
Перед Твоїми порадами я дещо розгублена; те, що Ти думаєш про подорож до Америки — яка, найімовірніше, і не відбудеться — видається мені дуже важливим, однак я ж не знаю, наскільки Клаус{91} зміг пояснити Тобі її умови — у кожному разі, я не думаю примножувати свій досвід в Америці, моє ставлення до цієї країни надто, напевно, збігається із Твоїм, я не очікую для себе від цього нічого, як тільки нагоди удосконалити свою англійську. Тут мені дали зрозуміти, що на моєму шляху не було б перешкод, якби мої знання мови підійшли після цього «фірмі»{92}, в якій я працюю, — окрім того, підвищення на посаді поліпшило б мою фінансову ситуацію. Саме в цьому мені надзвичайно тут тяжко, і я, властиво, не знаю, чого мені більше боятися: втратити своє місце, бо на це завжди треба зважати, а чи зберегти його за собою. За останній рік життя в Австрії{93} стало набагато тяжчим і безнадійнішим, треба мати дуже багато відваги, щоб день у день звикатися наново. І те, що Ти зачисляєш тепер до моїх успіхів, до яких Ти, — та й сама я тепер, властиво, не меншою мірою — завжди ставився досить скептично, стало для мене дуже сумнівним, так, що я мушу себе запитати, чому мені заздрять. Зрозумій мене правильно, я не хочу себе жаліти, і не хочу жалощів ні від кого — я хочу тільки все з’ясувати. Те, що я висуваю вимоги, можливо, навіть надто високі, я не хочу мати собі за зле, саме це, з усього, у чому Ти мені дорікаєш, відповідає дійсності, а також те, що я нетерпляча і невдоволена, та мій неспокій жене мене, я певна цього, не на шляхи, які ведуть в нікуди. Я вже кілька разів була в ситуації, коли змушена була приймати рішення супроти самої себе, і, можливо, мені доведеться зробити це ще раз, а потім знову й знову робити вибір поміж собою і тим надзвичайно ясним, що завжди мене супроводжувало, поміж людиною, яка себе не обтяжує, шукає комфорту, яка прагне подобатись, і ще багато такого, та поміж тим іншим, чим та заради чого я насправді живу, і від чого, зрештою, не відступлюся ні за що в світі — я можу це висловити лишень так банально.
Відень — більше, напевно, ніж будь-яке інше місце — це ґрунт для двозначностей, тут справді треба остерігатися, щоб духовно не схибити; однак саме тепер стає мені у пригоді, хоча це майже парадоксально, моя унікальна професія (насправді доречніше було б вжити тут вислів «заняття»), яка мені увиразнює, що я маю робити з тим малим часом, який мені залишається, наскільки мушу бути ощадною, і марнотратство без жодного плану, до якого тут час до часу тебе спокушають, редукується, мовби саме собою, до суттєвого та важливого.
Щодо Гільди Шпіль я знаю на цей момент небагато, у квітні вона приїздила до Відня і кілька тижнів тому була, очевидно, ще в Лондоні — про це я дізналася з її інтерв’ю, яке опублікував один німецько-англійський часопис. Адреса її — Місіс Г. Шпіль Мендельсон, 20, Вімбледон Клоус, Лондон ПЗ 20.
Гайміто фон Додерер буде в Австрії ще цілий серпень, сьогодні він їде за місто, однак планує щотижня приїжджати до Відня, переглядати пошту, і тому подібне. Його адреса: Відень VIII, Бухфельдґасе 6.
Я бажаю Тобі всього якнайкращого впродовж тихих тижнів у Левалуа. Чи маєш Ти змогу бачитися з Клаусом та Нані? А потім знову повернешся на Рю дез Еколь?
Ти зовсім не згадуєш, чи плануєш іще приїхати на деякий час до Австрії{94}. Нещодавно у Віденській Сецесії читали Твої вірші{95}. Я відчуваю, що ім’я Твоє стає тут дедалі відомішим.
Напиши, будь ласка, чи повинна я передати Додерові Твої вірші, які Клаус залишив мені, а чи Ти хочеш надіслати їх йому сам.
Я залишатимуся впродовж літа у Відні, може, мені вдасться отримати п’ятиденну відпустку, щоб відвідати свою сестру в Санкт Вольфґанґу{96}. Отож, Ти завжди можеш писати мені на Ґотфрід Келлерґасе — роби це, будь ласка!
Інґеборґ
Ст. Вольфґанґ, 30-го серпня
Любий Паулю,
маю надію, що цього разу Ти отримав мого листа; я відіслала його тоді на адресу, яку Ти написав на конверті, і тільки згодом помітила повну в самому листі.
Тим часом я поїхала до Зальцкаммерґуту. Моя відпустка дуже коротка, всього тільки тиждень, однак це мене не засмучує, бо дні такі гарні, а у Відні на мене чекає нова, краща робота{98}, яка, хоча й вимагатиме від мене багато, однак в усьому задовольнятиме більше, аніж та, яка була в мене досі. На радіо «Рот-Вайс-Рот» я майже сама готуватиму наукові трансляції, а також працюватиму для підробітку в так званому сценарному відділі над текстами радіоп’єс; як-не-як, це можна було б порівняти з професійним вишколом, і, наскільки загалом можна думати про забезпечення, ця праця уможливила б мені існування на роки, доти, поки зможу повернутися до університету.
Хоча я тепер безпосередньо й не зайнята в літературному відділі, та хотіла б запитати Тебе, чи можу впорядкувати з Твоїх нових віршів, які передав мені Клаус, радіопередачу. Я вже розмовляла з д-ром Шьонвізе{99} (Зальцбург), який тоді долучив би їх до своєї рубрики. Звідти вони знову повернулися б до нашої студії і транслювалися б тут, у Відні. (Однак чи вдасться мені запросити для читання віршів Едіт Міль{100}, я не знаю.)
Клаус, як тільки повернувся з Мілштату, провідав мене; я була дуже щаслива, бо він видається мені дуже приязним, а якщо тут буде ще й Нані, то мені вже не буде настільки тужно від цієї нічиєї землі, якою став Відень.
Всі ці новини ніяк не впливають на паризьку стипендію{101}, можливо наприкінці вересня або на початку жовтня я зможу дізнатися, чи рішення було на мою користь.
Любий Паулю, коли я сьогодні себе запитую про мої бажання, про мої справжні бажання, то вагаюся віднайти відповідь, можливо, я навіть прийшла до висновку, що нам не належить бажати, що ми маємо тільки виконати певний обсяг роботи, що те, що ми завжди робимо, ні на що не впливає, однак поміж восьмою ранку та шостою вечора повинні вдавати, ніби це дуже важливо, коли ставиш на аркуш паперу кому або двокрапку.
Однак, ще раз повертаючись до бажань — бо не тільки я бажаю собі чогось, а також і дехто інший; як Ти гадаєш, чи не вдасться Тобі приїхати цієї зими до Австрії, скажімо, десь на Різдво? Ти не мав би на час перебування тут жодних клопотів, Ти мусиш хоч трохи передихнути, відчути себе в гостях, удома. Забудь будь-яку делікатність, я кажу це не тільки від себе, а також від імені Клауса, від Нані та ще від кількох людей, які дуже хочуть Тебе тут побачити, я вимовляю на віденський лад «хоч трішки», і надіюся, задля Австрії, яка ще не виконала своїх зобов’язань супроти Тебе, я промовляю до Тебе як до поета й людини, яка, після всього, й далі зі мною.
З вітаннями й безліччю помислів!
Інґеборґ
10.9.51
Люба Інґе, Твій другий лист віднайшов мене в Лондоні{103}, де я пробуду ще два дні (відтак моя адреса буде знову старою: 31 Рю дез Еколь). Я радію Твоїм успіхам і сердечно дякую Тобі за Твої такі милі старання про мої вірші. Я напишу Тобі детально з Парижа.
На все добре!
Пауль
Відень, 25-го вересня 1951 р.
Дорогий Паулю,
цими днями я хотіла віддати Тобі того персня, якого Ти мені дав торік, тільки не знаю, чи можу довірити його без жодних вагань послугам пошти, а чи мушу чекати, доки хтось їхатиме до Парижа. Як тільки дізнаюсь, напишу Тобі, чи можу вибрати перший, простіший шлях.
Я мушу ще повідомити, що нарешті виявилася нагода побути наодинці й порозмовляти з Нані; отож, ми говорили про різне, про те різне, на чому мені залежало знати.
Мене не так вразило Твоє бажання отримати назад перстень, як ті спогади, які Ти пов’язуєш з цим. Мені було б цілком зрозуміло, що Тобі дуже залежить на тому, аби зберегти цю сімейну пам’ятку, і вже тільки тому я ні на мить не вагалася б віддати його Тобі, у мене, звичайно, не виникло б жодних сумнівів, мене б це аж ніяк не образило.
Тепер, однак, я змушена зробити висновки з натяків Нані, хоча вони й були надзвичайно тактовними, що чи Тебе, чи мене спогад про ті обставини, які супроводжували цей «подарунок», затьмарив. Підозра, яка зародилася у Твоєму серці — можливо, також і до Нані, і яку Ти висловлюєш щодо мене, видається мені такою жахливою, що я, довідавшись про це все, вже другий день мушу себе опановувати, щоб ясно мислити й не виявляти гіркоти й розпачу, який хоче мене поглинути.
Паулю, невже Ти насправді думаєш, що я могла б привласнити перстень, історію якого знала — ця історія для мене свята, і Ти не мав би так дорікати мені — ніби це була моя примха, бо я, як його побачила, відразу ж, мовляв, уподобала? Я не хочу виправдовуватися перед Тобою, я також не хочу, щоб правда була на моєму боці, бо тут не йдеться ані про Тебе, ані про мене, у кожному разі, мені не йдеться — а винятково про те, чи здатне те, що обстоюю я, устояти перед тим, що стоїть за цим перснем. І я нічого не можу сказати Тобі, окрім того, що перед мертвими, які носили цей перстень, я маю чисте сумління. Я отримала його як дарунок від Тебе, носила, а чи зберігала, завжди усвідомлюючи його значення.
Сьогодні я розумію багато речей набагато краще: я знаю, що стала Тобі осоружною, що Ти якнайглибше не довіряєш мені, однак я сповнена жалю до Тебе — бо не можу доступитися до недовіри, яку Ти маєш — я ніколи не зрозумію її — я сповнена жалю до Тебе, бо Ти, для того, щоб подолати розчарування, мусиш у своїх та чужих очах ущент знищити іншого, того, хто приніс Тобі цю зневіру.
Те, що я все ж кохаю Тебе, має тепер стосунок тільки до мене. Однак, на відміну від Тебе, я не прагнутиму в той, а чи той спосіб розірвати з Тобою стосунки, забути Тебе, а чи викреслити зі свого серця; сьогодні я знаю, що, напевно, ніколи не зможу цього зробити, і що гордість моя, попри все, від цього не постраждає, так само як і Ти колись будеш гордим, що Тобі вдалося приборкати всі думки про мене як думки про велике зло.
Не забувай, будь ласка, писати мені про свої вірші; я б не хотіла, щоб усі інші наші домовленості постраждали від особистих сутичок поміж нами.
Дорогий Паулю,
сьогодні я розмовляла з д-ром Шьонвізе; разом із Клаусом я відібрала вірші й маю намір надіслати їх найближчими днями до Зальцбурґу. На радіопередачу, звісно, треба буде ще почекати.
Місячник «Ворт унд Варгайт»{106} помістив Твої два вірші, «Як галузиться час…» і «Засни, а я думками в даль полину…» — на жаль, цей примірник іще не вийшов — я лише маю гранки, які мушу знову віддати. Як тільки він вийде, Ти отримаєш цей примірник.
З багатьма якнайкращими привітаннями,
Інґеборґ.
Відень, 4-го жовтня 51 р.
31, Рю дез Еколь
Париж, 30-го жовтня 1951 р.
Моя люба Інґе,
це життя, здається, зіткане з самих упущень, і, мабуть, краще було б не мудрувати над ними надто довго, а то інакше не вдасться зрушити жодного слова. Листи, які пробували чинити це, вертали під судомно стиснутим обмацувальним пальцем назад у сферу, з якої їх було вирвано. Отож я тепер перед Тобою у великому боргу, а та папська грамота з Лондона{108} — все, що протистоїть Твоїм листам, подарункам, зусиллям — кружляє й миготить мені в голові. Отже, пробач і поговорімо, нарешті, одне з одним.
Я хотів би дещо сповістити, повідомити — це, мабуть, найчіткіше. В Лондоні: заспокоєння, домашній затишок, сади і книги, час до часу прогулянка містом. Жодних зустрічей, окрім з Еріхом Фрідом{109}, яка освіжає та оживляє завдяки сердечності й теплу. Безсумнівно, дуже виразне, сильне поетичне обдарування. З інших відгалужень «духовного Відня» я бачив Ганса Флеша{110}, якого запросив до себе Е. Ф., позаяк я читав у нього вірші. Гільди Шпіль я, на жаль, не бачив, вона була на той час ще в Австрії. Я залишив в Еріха Фріда рукопис, який вже декілька днів мав би бути в пані Шпіль. (Кілька рядків{111} від неї свідчать про це.)
Важке повернення до Парижа: пошуки кімнати й людей — розчарування в тому й іншому. Забалакані самотності, талий сніговий ландшафт, вишептані громадськості приватні таємниці. Словом, звеселяюча гра з мороком, звичайно, на благо літератури. Часом вірш видається маскою, яка існує лише тому, що іншим час до часу потрібна річ, за якою вони можуть сховати свої причислені до лику святих буденні мармизи.
Але досить богохульних слів — ця земля неспроможна стати круглішою, а в Парижі й цієї осені вдруге зацвіли каштани{112}.
Люба Інґе, я повинен подякувати Тобі й Клаусу за публікацію обох віршів у «Ворт унд Варгайт»*{113} — можливо, на цьому шляху вони досягнуть вуха, яке не засипане піском. Ти, напевне, будеш рада почути, що й берлінський часопис «Дас Лот»{114} прийняв кілька моїх віршів; вони будуть надруковані у наступному, лютневому числі. Крім того, дещо з моїх поезій має вийти в перекладі шведською{115}. Сподіваюся, що відтак також і німецькою.
---------------
* Mais il les [а] bien publiés entre parenthèses, ce eher Hansen-Löve… (франц.) — Але ж гарно в дужках опублікував він їх, цей милий Ганзен-Льове…
Ти помічаєш? я набуваю контурів, я обходжу в цій місцевості кожен будинок, я наздоганяю сам себе… Якби я тільки насправді знав, котру годину щойно вибило! Але чи справді він лежав перед моїми дверима, той камінь, який я намагаюся зрушити? Ах, слово приходить лише етерним шляхом і приходить — я знову боюся цього — вві сні.
Я не знаю, Інґе, чи Клаус показував Тобі обидва вірші{116}, які я останнім часом послав йому. Я додаю тут новий, «останній», сподіваюся, не найостанніший. (Милосердний Боже, якби ти не скупився так на слова!)
А Ти, Інґе? Ти працюєш? Скажи мені щось про це, гаразд? А Твої плани? Я докоряю собі, що у своєму листі з Левалуа відраджував Тебе від Твоєї запланованої поїздки за океан{117} — отож я беру все сказане назад, моє тодішнє судження було дуже поверховим.
Пиши мені все, що варто сповіщати, а крім цього інколи, можливо, й одне з тих тихих слів, які зринають, коли залишаєшся на самоті й можеш промовляти лише в далину. Тоді я також чинитиму так само.
Найсвітлішого цієї години!{118}
Пауль
Відень, 10-го листопада 1951 р.
Коханий Паулю,
Твій лист приніс мені стільки радості, більше, аніж Ти можеш собі уявити, я навіть себе запитую, чи був Ти мені настільки близьким, як у ці дні — бо Ти вперше в листі насправді прийшов до мене. Не зрозумій тільки хибно мого вияву радості, я добре вчуваю усю гіркоту — мені радісно тільки від того, що Ти зміг мені про це написати.
Я розумію Тебе, я можу спів-відчувати з Тобою, бо віднаходжу підтвердження саме тому, що мені підказує моє чуття. Мізерність стремлінь довкола — чи існують вони загалом? — культурна діяльність, в якій я сама відіграю тепер якусь роль, уся ця гидка метушня, безцеремонні розмови, бажання подобатись, Сьогодення з великої букви — воно для мене день у день стає дедалі чужішим, я перебуваю в центрі всього цього, і тому мені видається іще химернішим, як усі інші втішаються своїм турбулентним рухом.
Я не знаю, чи Ти відчуваєш, що я, окрім Тебе, не маю нікого, хто б зміцнював мою віру в «інше», що подумки я завжди шукаю Тебе, і не тільки як єдину кохану людину, яка в мене є, а також як того, хто, хоча й сам знедолений, утримує ту позицію, в якій нам вдалося ошанцюватися.
Насамперед хочу Тобі відповісти: публікація Твоїх віршів принесла мені радість; однак, Ти справді не маєш дякувати мені за «Ворт унд Варгайт» — та й загалом, Ти не повинен дякувати мені — ніколи — бо в такі хвилини на мене лягає ще більший тягар провини перед Тобою, яку я глибоко відчуваю, хоча й не можу її ближче окреслити. Було б добре, якби Ти налагодив контакт із Гільде де Мендельсон; вона мені дуже подобається, окрім того, я також, до певної міри, ціную її. — А тепер я розповім Тобі трохи про себе, це буде дуже банальний звіт, та Ти мусиш мені повірити, що мої помисли і мої дії не вичерпуються цілком тільки тим, що я роблю назовні.
Ти знаєш, що я маю місце сценариста й редактора на радіо «Рот-Вайс-Рот»; я сиджу в одному приміщенні з двома іншими чоловіками та двома секретарками; разом із цими чоловіками я опрацьовую тексти театральних вистав для радіо, окрім того, я мушу час до часу й сама писати власну радіоп’єсу{120}, підготувати критичний огляд фільмів за тиждень, прочитати й написати рецензію на безліч майже абсолютно бездарних рукописів. Те, що мені вдається зробити, не завжди цілковито погане, як на Австрію, і те, що ми пропонуємо слухачам, навіть досить сміливе, від Ануя до Еліота{121}, хоча ми маємо, як не дивно, з усім цим навіть деякий успіх. Ти, напевно, матимеш мені за зле, що я в такий спосіб страшенно «старанна», навіть дечого досягла і змогла створити собі за короткий час досить добру позицію, і, хоча сатисфакцію маю не завжди й не в усьому, я навіть охоче виконую свою роботу, і рада, що маю її. Я наміряюся — хоча не знаю, чи вдасться реалізувати задумане — бути тут тільки рік і потім податися до Німеччини, працювати на німецькому радіо — коли вже цілком опаную це ремесло. На радіо мене привів випадок{122}, і досі мені не спадало на думку обрати цю працю для свого фаху, однак тепер, коли бачу, що отримую шанс, і не найгірший, якщо подумати, що нині страшенно важко здобути якусь більш-менш порядну професію, я хотіла б його не втратити. Однак, я хочу запитати Тебе, якої Ти думки про все це, бо думаю, як би Тобі це не видалось дивно, саме про «нас».
Любий Паулю, я знаю, що Ти вже не кохаєш мене і не думаєш більше про те, щоб забрати мене до себе — та я, одначе, не можу інакше, як жити надією, як працювати у сподіванні створити підґрунтя для спільного з Тобою життя, підґрунтя, яке дало б нам деяку фінансову забезпеченість, яке б уможливило нам тут, а чи там, знову почати спочатку.
Я не хочу й не можу більше давати запевнянь та обіцянок. Я радше шукаю підтвердження, байдуже, чи Ти приймеш його, а чи ні; можливо, у Твоїх очах це буде хибне й погане підтвердження. Та я дійшла до переконання, що «цей» бік життя я можу краще «полагодити», що я, якщо стверджую, що кохаю Тебе, мушу зуміти його полагодити.
Те, що Тебе тут немає, полегшує та обтяжує мені все водночас. Мене охоплює за Тобою якась особливо болюча туга, та все-таки я деколи рада, що не маю нагоди піти до Тебе; я мушу стати ще впевненішою, я мушу стати для Тебе впевненішою.
Не давай мені відповіді на ці рядки в моєму листі — хіба що Ти мусив би дати її сам від себе. Тільки пиши мені загалом, пиши мені, щоб я знала, що Ти існуєш, і щоб я не була такою самотньою з цими скороминущими днями й подіями, юрмою людей, горою роботи.
Щойно в мене були Нані та Клаус. Нані знайшла кімнату неподалік Головної митниці й дуже радіє із цього. Два вірші, які Ти надіслав Клаусові, я вже знаю, я доклала їх до всіх інших. Сьогодні перепишу для Клауса «Воду й вогонь»{123}, щоб Ти не мусив пересилати його.
До цього вірша: він для мене — цілком несподіваний і новий, мені видається, ніби Ти вирвався з неминучості асоціацій, ніби перед Тобою розчинилися нові двері. Це, напевно, найкращий Твій вірш, і я не боюся, що він «найостанніший». Я невимовно щаслива від цього, і, хоча Ти переживаєш тепер безпросвітні часи, сповнена щодо Тебе надією. Ти не раз закидав мені, ніби я байдужа до Твоїх віршів. Я дуже прошу Тебе, не думай так — і це я кажу не тільки з огляду на цей вірш, а маю на увазі й інші. Часом я живу й дихаю тільки завдяки їм.
Прийми мої якнайкращі зичення, і — якщо я маю право використати Твої слова — «думай про те, що я була тим, ким є»{124}!
Інґеборґ
Любий, сьогодні я надсилаю з тією ж поштою невеликий пакуночок до Різдва; нехай він Тобі принесе трохи радості. Прийми до Святвечора всі, усі мої побажання, і спробуй уявити собі в думках, що я постійно про Тебе думаю.
Нані та Клаус з нетерпінням чекають на звістку від Тебе.
16-го груд. 1951 р.
Відень, 3-го листопада 1951 р.
Дорогий Паулю,
я вже з таким нетерпінням чекаю на звістку від Тебе, і не тому, що хотіла б дізнатись, чи панна Ваґнер{125} у Тебе була, як через те, що рік добігає кінця, і Різдво вже ближче і ближче. Як тільки я зустрічаюся з Нані та Клаусом, ми обговорюємо Твою різдвяну поїздку до Відня{126}, хоча й не певні, чи Ти насправді хочеш і можеш приїхати.
Я не знаю, чи повинна надто переконувати Тебе, щоб Ти приїхав; звичайно ж, я бажаю собі цього від усього серця, бо мала б так багато сказати Тобі. Я не можу довіритися листові, бо мої листи завжди приносили до Парижа незгоду. Якщо б Ти не зміг приїхати, я б приїхала на Різдво до Тебе, однак, я тепер уже знаю, що матиму тільки два вільні дні, а це насправді замало часу для подорожі до Парижа.
А тепер про інше: Тебе запросили на весняну сесію німецької Групи 47, вона відбуватиметься десь у Західній Німеччині. Міло Дор{127} напише незабаром Тобі про це більше. Можливо, що я також приїду, якщо термін збігатиметься з моєю відпусткою, яку я можу взяти десь у квітні, а то й у травні. Група 47 призначає дві премії, одну розміром 2000 німецьких марок, іншу — 1000 марок. Незалежно від цього, це буде для Тебе дуже важливим, бо туди запрошені представники всієї німецької преси, літературні кола німецьких радіостанцій і т. д., які відразу купують найкращі оповідання, вірші і т. д.
Якщо не говорити про те, що я постійно перевтомлена від роботи, справи в мене загалом досить добрі, мені майже не вистачає часу роздумувати над тим, що буде далі, я тільки знаю, що хочу й мушу витримати на цьому місці щонайменше рік, що цей «професійний вишкіл»{128} мені на користь. Потім, звісно, я хотіла б знову потрапити до Парижа — не до Америки, і не до Англії — тепер я відчуваю це непомильно, що тільки Франція може мені щось сказати, і що я, якщо буде хоч найменша можливість, хотіла б там жити, саме там, а не в іншому місці.
Відень, 26-го січня 1952 р.
Коханий мій Паулю,
уже так давно я не маю жодної звістки від Тебе. Я нічого не знаю про те, чи надійшов до Тебе мій лист і пакуночок, ані про те, чи будеш Ти в Австрії. Однак це зовсім не докір. Я тільки турбуюсь — я ж зовсім не знаю, як тепер ведеться Тобі, і «де» Ти тепер.
Передусім я хочу сповістити Тобі: наприкінці квітня я можу взяти свою першу відпустку. Хоча це й буде тільки 14 днів, або три тижні, однак я неодмінно хочу до Тебе, хочу Тебе побачити. Геллери{130} знову зможуть прийняти мене. Та Ти маєш знати, що я приїду заради Тебе.
Напиши мені якомога скоріше, будь ласка — це не мусить бути якийсь довгий лист. Подай же, нарешті, ознаку життя! — І я б зраділа, якби Ти хоч трохи зрадів моєму приїздові.
Я маю, як і раніше, дуже багато роботи, гарної, однак і такої, яка не приносить жодної сатисфакції, і майже не встигаю передихнути. Дні проминають, і важко берегти розуміння того, що незмінне. Та я пам’ятаю про нього завжди, щогодини, і Ти належиш до цього незмінного. Бо нічого не може змінити того, що частка мене завжди з Тобою, а частка Тебе завжди зі мною.
Інґеборґ.
16.2.1952
Люба Інґеборґ,
тільки тому, що мені так важко відповісти на Твого листа, я пишу лише сьогодні. Це не перший мій лист{132} до Тебе, відколи я шукаю відповіді, але, сподіваюся, цього разу це той лист, якого я також відішлю.
Ось те, що я наважуюся сказати: не говорімо більше про речі, які неможливо повернути, Інґе, — вони лише сприяють тому, що рана знову відкривається, вони збуджують у мене гнів і обурення, вони сполохують минуле — а це минуле так часто здавалося мені порушенням пропорцій, Ти знаєш це, я дав Тобі відчути, та й усвідомити це — вони занурюють речі у морок, над яким треба довго стояти навпочіпки, щоб знову витягнути їх на світло, дружба вперто відмовляється виступити тут рятівником, — Ти бачиш, відбувається щось геть протилежне до того, чого Ти бажаєш, що Ти чиниш, іншими словами, які час розсіює перед Тобою з не надто малими інтервалами, це неясності, з якими я знову так само нещадно воюю, як свого часу й з Тобою.
Ні, не кружляймо більше навколо того, що безповоротно втрачене{133}, Інґеборґ. І не приїжджай, будь ласка, заради мене до Парижа! Ми завдаватимемо одне одному тільки болю — Ти — мені, а я — Тобі — який у цьому сенс, скажи?
Ми достатньо знаємо одне одного, щоб усвідомлювати, що між нами можлива тільки дружба. Все інше безповоротно втрачене.
Якщо Ти писатимеш мені, то я знатиму, що ця дружба для Тебе ще щось значить.
Ще два запитання: д-р Шьонвізе, напевне, не має більше наміру робити передачу про мої вірші? Міло не написав мені, отже із запрошення до Німеччини також нічого не вийшло?
Від Гільди Шпіль{134} я отримав десь зо два місяці тому милого листа, досі це все; на мого листа, в якому я запитую, чи існують перспективи знайти видавця, вона не відповіла.
Мені дуже прикро від цієї історії з віршами, проте ніхто не допомагає. Tant pis[2]{135}.
Дай невдовзі знову чути про себе, Інґе. Я завжди радію, коли ти пишеш. Я справді радію{136}
Пауль
Твого пакуночка я, на жаль, не одержав; напевне, він загубився.
21-го лютого 1952 р.
Дорогий Паулю,
вчора я отримала Твого листа за 16-те — я Тобі дякую. Пробач, що я все-таки ставлю Тобі ще декілька запитань, і, якщо Ти віриш у можливість дружніх стосунків між нами, то відповісти на них не має бути для Тебе обтяжливо.
Отож, я не хочу створювати Тобі нових проблем, і вимагати від Тебе знову продовжити наш зв’язок від того моменту, коли ми його розірвали; я не буду в Парижі{138} заради Тебе. Однак може статися, що я все-таки буду там, раніше, а чи пізніше, — це може статися легко у зв’язку з моєю професією. І, щоб не виникло жодних непорозумінь, я хочу Тебе запитати, чи захочеш Ти знати, коли я приїду, чи матимеш Ти, наприклад, бажання, зустріти мене в цьому випадку, а чи ні? А може, Тобі неприємно буде знову мене побачити? Не сердься, коли я ставлю таке запитання, та Твій лист мене дуже збентежив, я розумію Тебе, і не розумію Тебе; я завжди пам’ятаю, наскільки все було складно, — Твої обурення й «гнів» зрозумілі — однак, чого я не можу збагнути, і про це я мушу якось сказати — то це цю жахливу непримиренність, це «жодного прощення й жодного забуття»{139}, страшну недовіру, яку Ти даєш мені так відчути. Коли я вчора знову й знову перечитувала Твого листа, на душі мені було дуже злиденно, усе видавалось мені позбавленим сенсу й даремним, мої зусилля, моє життя, моя праця. Не забувай, що «неясності», з якими Ти йдеш до суду, — це наслідок того, що я говорю в порожнечу. Я більше не маю можливості будь-що виправити, а це найгірше, що може із будь-ким статися. Моя ситуація стає дедалі примарнішою. Я все поставила на одну карту, і я програла. Що далі зі мною станеться, мене мало цікавить. Після того, як я повернулася з Парижа{140}, я більше не можу так жити, як раніше жила, я забула, що значить експериментувати, та й не хочу вже більше цього, я вже нічого не хочу. І не бійся, що я ще раз почну говорити про це — я маю на увазі минуле.
Поговорімо про інші речі: Шьонвізе транслюватиме Твої вірші{141} — наступного тижня він буде у Відні, і я переконана, що під час обговорень між його та нашою студіями цей «пункт» полагодять також позитивно. Зволікання не мають нічого спільного ні з Тобою, ні з нами, а цілковито залежать від зовнішніх труднощів. Радіостанція пережила саме велику кризу, дещо тепер виглядає по-іншому — і весь цей час було так багато технічних проблем, які впливають на функціонування великого підприємства, що безпосередня робота була дуже занедбана. Тим паче сумно, що нічого не чути від Гільди Шпіль. Та не падай духом! Це не повинно Тебе стосуватись.
Намагайся, будь ласка, бути свідомим того, що ми — Нані, Клаус, я та багато інших — часто думаємо про Тебе, і що одного разу хтось із нас матиме вільні руки й достатньо впливу, щоб усе обернути на ліпше.
Інґеборґ
Останній абзац я вилучила,
бо тим часом надійшов Твій лист.
Відень, 19-го лютого 52 р.
Дорогий Паулю,
вчора Клаус читав в Арт-клубі{142} Твої вірші. Хоча я не могла там бути, бо не маю змоги так рано піти зі студії, проте зустрілася з Нані та Клаусом після читання. Ми посиділи ще трохи разом і випили келих вина за Тебе. Навколо нас було майже так, як у Парижі, навіть люди виглядали мало не так, як у Дьо Маґо{143}. Та все це не так важливо, бо атмосферу Парижа навіяли нам усе-таки Твої вірші, або сяйво, яке залишилося після них, і ми обговорювали, що Ти ймовірно робиш у цей же час. Може, у Парижі теж випав сніг, як і тут, а може, Тебе охопила туга за Австрією, і Ти думав про нас. Може, Ти кинув невелику сніжку зі свого балкона{144}, а ми спіймали її.
Після Твоїх віршів запанувала тиша, їх слухали, так, як би Ти собі цього тільки міг побажати.
Я зібрала для Тебе критичні замітки за останній період, однак не додаю їх до цього листа, а привезу зі собою. У травні — бо я насправді зможу поїхати в найперші дні травня. Клаус розповів мені також, що він знає від когось, ніби Ти бажаєш отримати повне зібрання творів Ніцше. Ми спробуємо знайти його, це не буде найближчими днями, однак я маю трохи надії отримати його у свого продавця книжок, ще до мого від’їзду. Чи Ліхтенберґ{145} є ще в списку бажаних подарунків??
Ганс Тіміґ читав у театрі «Космос»{146} — причому, прекрасно — Твої три вірші. «Фугу смерті», «Хто своє серце», «Спи собі…»
Гроші Клаус зняв з рахунку.
Дорогий Паулю,
напевно Ти отримав уже цими днями запрошення Німецької видавничої спілки{148} у Штутґарті на конференцію Групи 47 у Гамбурзі{149}. Я дуже рада, що все, нарешті, уже так далеко зайшло. Міло Дор{150}, який щойно повернувся сюди, відразу мене повідомив про це — я обговорила з ним усе ще до його від’їзду. Однак вичерпно поговорити з ним я зможу тільки завтра або позавтра, бо саме тепер я знову маю так багато роботи, що рідко виходжу з радіо ще до півночі. Та вперше за тривалий час я знову маю надію. Тепер усе знов-таки мусить повернути на ліпше. Мені також здається, що Твоє ім’я з кожним місяцем стає дедалі відомішим, для багатьох воно стало вже чітко окресленим поняттям.
Мені хочеться деколи, дуже коротко, на якусь мить прийти до Тебе й сказати: май терпіння, май ще трішки терпіння — хоча я знаю, наскільки тяжким усе стало, наскільки сумнівним, і що Ти вже довго, надто довго чекав і чекав. Та май ще терпіння, попри все!
Клаус у Греції, повернеться після Великодня; Нані поїхала до Каринтії — та і я мала б туди поїхати, хоча б на декілька днів, бо на Великодні свята в моєї сестри весілля, однак знову все виглядає так, що я не зможу вирватись звідси. На Різдво було те ж саме — та тепер я невдоволеніша, бо дуже скучила за рідним краєм і хочу зустрітись з батьками. Окрім того, останні місяці були особливо напруженими. На думку Нані, я стала «тінню», однак не все так погано, хоча в цьому є частка правди, у дещо іншому сенсі. — Я переклала драму Томаса Вулфа{151}, її прем’єра відбулася тут, на радіо; потім я сама написала радіоп’єсу{152}, яка незабаром транслюватиметься у Брюсселі та у Швейцарії. Успіх приніс мені радість, однак усе так скоро минає, усе таке бліде й швидкоплинне, а залишається тільки почуття великої втоми та виснаження.
Дещо втішить Тебе: нещодавно я познайомилася з Гермен фон Клеборн{153}. Вона видається мені дуже приємною й людяною, і ми були дуже щасливими, коли говорили про Тебе. Вона давно вже не має жодних вістей від Тебе. Чи не міг би Ти якось їй написати?
Дорогий Паулю, чи можу просити Тебе цього разу не зволікати з відповіддю? Мені конче потрібно знати, чи поїдеш Ти до Німеччини, і саме коли. Якщо я можу допомогти Тобі — наскільки це в моїх силах — облегшити організаційний і технічний бік подорожі, Ти маєш сказати мені. Міло Дор сповнений добрих намірів, однак він не зовсім надійний.
Кілька днів тому я зустрічалася з проф. Фіхтнером{154} з «Фурхе». Ми розмовляли також про Тебе, і він одразу вирішив розмістити Твої вірші на одній шпальті — ймовірно, влітку. Бідолаха насправді надзвичайно мужній, він намагається вже деякий час торувати в цьому архіконсервативному часописі новий шлях. Він зумів розмістити в одному з останніх номерів дещо з Бенна{155}, і не втратив своєї посади.
Я могла б розповісти Тобі ще дуже багато, однак, уже надто пізно, і очі мені заплющуються — а, окрім того, дещо я хочу зберегти і для себе, щоб одного дня зробити для Тебе сюрприз.
Щовечора я молю Бога оберігати Тебе.
Інґеборґ
Відень, 8-го квітня 1952 р.
6.V.52
Дорогий Паулю,
якщо б я не захворіла, то написала б Тобі раніше, а так я змушена була попросити Клауса{157}, щоб він написав до Тебе кілька рядків. Та сьогодні мені вдалося нарешті дізнатися про подробиці, і мені не хочеться зволікати з новинами, які мають стосунок до Тебе:
Запрошення від Ганса Вернера Ріхтера були, напевно, надіслані дещо пізніше, аніж я припускала, бо й Ільзе Айхінґер{158} тільки вчора отримала поштою від нього листівку. Конференція відбуватиметься від 23-го до 25-го травня, а саме, у Гамбурзі; місце самих засідань ще не відоме. Однак Північно-західнонімецьке радіо надає в розпорядження конференції свого автобуса, який заїде по учасників до Мюнхена{159}, Штутґарта і Франкфурта. Цей автобус виїжджає в четвер, 22-го цього місяця з Мюнхена, отож буде впродовж дня у Штутґарті, і, насамкінець, заїде до Франкфурта — звідти він прямуватиме безпосередньо до Гамбурга. Якщо Ти хочеш сісти до цього автобуса в Мюнхені, а не в одному з наступних міст, то мав би вчасно звернутися в Штутґарті до Німецької видавничої спілки, а у Франкфурті — до видавництва С. Фішер, Фалькерштайнерштрасе 24, які матимуть вичерпну інформацію, коли впродовж четверга проїжджатиме цей автобус, і де саме він зупинятиметься.
Однак про всі ці технічні справи стосовно подорожі я зможу написати Тобі докладніше тільки за кілька днів — Ганс Вернер Ріхтер саме приїде до Відня.
Гроші на дорогу до Мюнхена, відповідно, до Штутґарта, а чи Франкфурта Ти отримаєш заздалегідь. А там — Ти гість Північно-західнонімецького радіо та Німецької видавничої спілки. Хоча в запрошенні зауважено, що проживання та харчування на час конференції учасники мусять оплатити самі — та оскільки досі ніколи цього не було, Ти не повинен про це турбуватися.
Окрім того, поміж попутників Ти знайдеш Міло Дора, який зможе допомогти Тобі в усіх організаційних питаннях краще, ніж будь-хто інший.
Ти мав би зараз лишень написати, чи Ти загалом хочеш їхати, і саме мені, бо я могла б до середини травня без проблем залагодити все те, що німці, з недбальства, можуть забути зробити.
Цвіллінґери{160} були у Відні; я двічі зустрічалася з ними. Вони, ймовірно, уже телефонували Тобі й переказували від мене вітання.
Не ображайся, що вийшов всього-на-всього діловий лист. Тепер я очікую з нетерпінням звістки від Тебе.
Прийми усі мої сподівання на прийдешній час!
Інґеборґ
Ганзен-Льове приїде 15-го травня до Парижа. Він хоче найближчим часом знову помістити Твої вірші у «Ворт унд Варгайт»{161}.
Дорогий Паулю,
уже страшенно пізно, але я скоренько повинна написати Тобі: Ганс Вернер Ріхтер несподівано приїхав до Відня. Я відразу з ним говорила. На жаль, мої потаємні побоювання справдились. Тобі не надіслали запрошення — однак не з якихось причин, а тільки через погану організацію. Ріхтер написав одразу Тобі листівку, яку я забрала, щоб тепер таки вже надіслати її; вона набагато сердечніша, аніж це видається, коли читаєш, і я справді переконана в тому, що Ти повинен поїхати. Без зволікань напиши Ернстові Шнабелю{163}, інтендантові ПЗНР, що у Відні Ріхтер вніс Тебе до списку учасників, щоб у Гамбурзі також своєчасно про це дізналися. Якщо часу залишиться обмаль, їдь безпосередньо до Гамбурґа, хіба що я змушена буду дати Тобі інші вказівки. Бо автобус із Мюнхена до Гамбурґа, напевно, уже переповнений. Тому спробуй, будь ласка, бути 22-го ввечері, або, найпізніше, 23-го на Північно-західнонімецькому радіо в Гамбурзі (Гамбурґ 13, Розенбаумшосе 132-34). Хоча сама конференція триватиме тільки два-три дні, однак Ти будеш потім ще кілька днів гостем ПЗНР. Про проживання і харчування Ти не повинен, звісно, аж ніяк турбуватися. Так само і про зворотну дорогу! Тепер ідеться тільки про те, як оплатити дорогу до Гамбурґа: отож Клаус, Нані та я вирішили самі — бо в нас не залишалося більше часу поговорити з Тобою про це, передати Твої австрійські гонорари Ганзен-Льове, який 15-го чи 16-го травня буде в Парижі, або ж у якийсь інший спосіб переслати їх своєчасно Тобі. Ти так чи так незабаром знову матимеш якісь гроші у Відні, бо «Ворт унд Варгайт», «Фурхе» та «Рот-Вайс-Рот» незабаром оприлюднять Твої вірші{164}. Іще щось: кожен учасник може півгодини читати з неопублікованих текстів, лірику або прозу. Та раджу Тобі не використовувати повністю ці півгодини, а тільки прибл. 20 хвилин. І прочитай, неодмінно, «Фугу смерті»{165} — попри все — бо мені видається, що я трохи знаю Групу 47.
І візьми, будь ласка, зі собою усі манускрипти.
Я дуже надіюся, що все буде добре; хоча не можу гарантувати, що Твоє перебування справить те враження, на яке ми всі сподіваємося. Вибач, я надто втомлена й намагаюся тільки все пояснити Тобі якомога докладніше. Думаю, Ти можеш вважати ці інформації за остаточні.
Щасливої дороги й усілякого успіху!
Інґеборґ
Відень, 9-го травня 1952 р.
Відень, 10-го липня 1952 р.
Дорогий Паулю,
я вже не хочу довше чекати на Твого листа. Та спробуй мені написати, прошу Тебе, бо мені дуже хочеться знати, як Твої справи! Із Мюнхена я поїхала ще до Штутґарта, де розмовляла з д-ром Кохом{168}, якого дуже засмутила Твоя відмова{169}. Він уже домовився про читання для Тебе, яке, ймовірно, було б дуже важливим. З Тобою хотів познайомитися Дінґельдей{170}, директор видавничої спілки. Ти неодмінно повинен написати Кохові, щоб ці переклади{171}, а може й збірка віршів{172} могли бути виданими. Не забувай, що й «Франкфуртські зошити» — видавництво{173} — виявляють неабияке зацікавлення.
І насамперед — негайно перешли Ровольтові{174} рукопис. Свій я, звісно ж, не відіслала, бо не хочу, щоб нас іще раз «зіштовхували» одне з одним, і щоб повторився Ніендорф. У цьому не було моєї вини, а Ти зложив її всю на мене — як би Ти тепер засудив мене? Отож зрозумій, я не можу відіслати свого рукопису{175}. Цими днями я остаточно відмовлю Ровольтові.
Я знову бачилася з Нані та Клаусом. Мені було дуже тяжко говорити з ними про Тебе й розповідати про ці дні в Німеччині, тим паче, що я не знаю, як Ти до цього ставишся після того, як поглянув на все відсторонено. Сама я й досі не розумію, чому дійшло до такої напруги. Я тільки виразно бачу, що всі мої сподівання й зусилля торік зруйнувала наша перша розмова, що Тобі краще вдалося мене поранити, аніж я ранила Тебе будь-коли. Я не знаю, чи Ти вже зміг усвідомити, що Ти мені сказав тієї хвилини, коли я була цілковито готова прийти до Тебе, повернути Тебе, піти з Тобою разом у «хащі», у тому чи тому значенні, і мені тільки незрозуміло, чому кілька годин, а чи днів по тому, як я вже знала, що Ти йдеш до іншої, Ти зміг мені дорікнути, ніби я не була обік Тебе в цих жахливих німецьких «хащах». Скажи, як я можу бути поруч з Тобою, якщо Ти від мене вже давно пішов геть. Я холону від думки, що це сталося вже давно, а я цього не відчула й була такою довірливою.
Та я хочу зберегти цю дружбу, на яку Ти зважився поміж нами. Вона ще довго не звільниться від сум’яття, незалежно від того, чи Твоя дружба може бути для мене від нього вільною.
Отож і тепер я всім серцем поруч з Тобою{176}.
Інґеборґ.
Нані дуже розгнівана,* що я не привезла рукопису, а віддала Тобі. Прошу, перешли якнайшвидше нам одного примірника.
А втім, мені терміново потрібні для радіо, а також для «Фурхе» останні вірші{177}, приблизно десять-дванадцять. Проф. Фіхтнер щойно знову телефонував мені й цікавився ними. «Вода й вогонь» і «Полічи мигдаль, полічи, що було в нім гірким… «мають бути між ними, чи не так?
*Вона мені дуже дорікала в цьому.
Відень, 24-го липня 1952 р.
Дорогий Паулю,
Ти мав би знати, наскільки виснажує чекати на пошту. Ти справді не можеш писати мені? Можливо, мій лист до Тебе був не зовсім розумним, однак у ситуації, яка стає для мене дедалі темнішою та гнітючішою, я не можу зберігати дистанції саме до того, що мене постійно пригнічує. Це літо не має кінця, і я запитую сама себе, що настане після всього цього.
Я думала якусь мить — бо Нані та Клаус припускали це, що Ти приїдеш до Ґрацу{179}, однак, якщо мене не обманює моє почуття, Ти не зробиш цього. У кожному разі маю надію, що Ти приймеш запрошення Ганзен-Льове до Відня. Австрійський коледж має намір уможливити Тобі переліт літаком. (Чи знаєш, що можеш летіти?!) Однак це запрошення на жовтень{180} Ти отримаєш не раніше осені, коли повернеться Ганзен з Америки.
М. Д. розповідав мені, що Франкфуртські зошити й Німецька видавнича спілка з Тобою ведуть перемовини; він розраховує, що Твої вірші з’являться в НВС{181}. Що з цього всього правдиве, що насправді тут відбувається?
Наприкінці серпня або на початку вересня, під час відпустки я хочу разом зі своєю сестрою поїхати до Італії{182}, лиш на кільки днів, однак я радію властиво більше від того, що вона надзвичайно тішиться змозі вирватися із Каринтії.
У Відні панує мертвенна тиша, тут це чи не найкраще, однак відчуження поміж мною та містом я вже нічим пояснити не можу. У серпні я могла б поїхати на конгрес до Парижа, та Ти ж розумієш, що я не маю бажання засідати з якимись чужими мені людьми й перейматися справами, які мене не стосуються. Це для мене — мов зрада Парижа. Краще я приїду туди іншого разу сама.
Ти знаєш, що я більше не хочу залишатися тут, що в Німеччині я мала думку податись до Гамбурґа, або до моря, та мені бракує відваги йти назустріч будь-яким змінам, а це доконче потрібно. Я упускаю усі можливості, які з’являються переді мною, і, отож, змушена буду лишитися. Цей стан безпорадності й слабкості мені видається і помічним, і жахливим. Хоча цей вислів також невдалий і не зовсім має стосунок до причин мого настрою.
Я роблю спроби трохи писати; хоча це важче і гірше, аніж раніше. Чи не запитувала я вже Тебе якось, чи можу дещо надіслати{183} Тобі? Може, Ти б допоміг мені в цьому.
Та важливішим для мене буде Твій лист, в якому Ти розповіси про себе, якщо й без відповіді на мій. Я вже якось змирюся з тим, що мене оминають.
Пиши мені, прошу!
Інґеборґ
Дорогий Паулю,
чи міг би Ти все-таки надіслати свої вірші? Вони терміново потрібні для «Фурхе» і радіо{185}! Достатньо, якщо Ти впорядкуєш збірку для Клауса й Нані — так само, як попередню{186} — я перепишу тоді потрібні вірші й поверну її Нані та Клаусу.
Інґеборґ
Відень, 15-го серпня{187}.
Позітано{189}, 16.ІХ.52.
Дорогий Паулю,
можливо, до Відня цими днями надійшов Твій лист — а мене там немає.
Я поїхала до Італії зі своєю сестрою, очікуючи, властиво, багато для себе від подорожі; я надіялась, що вона наверне мене на інші думки, полегшить мій стан, що тиск цих останніх місяців облишить мене. Та мені радше стало ще гірше. Ця країна видається мені нестерпною, і я хочу повернутись раніше, аніж було заплановано.
Власне кажучи, я хотіла спочатку написати Тобі й запитати, чи міг би Ти сюди також приїхати. Однак потім я була надто переконана в тому, що в жодному разі Ти не приїдеш. Тепер уже пізно, рік незабаром дійде кінця, сповнений буденної праці, без жодних змін. Я знову багато думаю про Париж, та оскільки знаю, як мало Ти хочеш, щоб я приїхала, то знову й знову переношу поїздку. Я боюся минулого там, і боюся, що буду там ще самітнішою, аніж удома.
Спробуй усе-таки, якщо Ти ще не зробив цього, знову написати мені.
Інґеборґ
Для Інґеборґ,
кухлик блакиті{192}
Пауль
Париж, березень{193} 1953 р.
Відень, 29-го червня 1953 р.
Вибач, що я тільки сьогодні дякую за вірші{195}. Мені бракувало мужності.
Тепер Нані і Клаус багато розповідають мені про Париж{196}, і мені вже не видається настільки тяжким писати цього листа.
У серпні я їду із Відня{197} геть, до Італії, і не повернуся більше ніколи.
Я дуже шкодую, що не приїхала в травні{198}.
Вірші — це найдорожче для мене з того, що беру зі собою. Бажаю Тобі великого щастя, і знаю, тепер воно прийде до Тебе.
Інґеборґ
Відень, 18-го липня 1953 р.
Дорогий Паулю,
Нані та Клаус розповідали мені, що Ти упорядковуєш антологію австрійської лірики{200}. Я охоче надішлю Тобі дещо, однак, будь ласка, не почувайся зобов’язаним помістити там і мого вірша. Зроби це тільки тоді, коли відчуватимеш, що можеш відповідати за нього. Я визнаю слушність Твого рішення, яким би воно не було.
Єдина умова: десь має стояти примітка, що вірш узятий зі збірки «Відрочений час» (видавництво Франкфуртер Ферлаґанштальт, 1953). Там ці вірші вийдуть у вересні{201} в серії «Студіо».
Наступними місяцями пошта може мені надходити на каринтійську адресу (Клаґенфурт, Гензельштрасе 26). До 1-го серпня я ще буду у Відні.
Бажаю Тобі гарного літа.
Інґеборґ
Вість
Березневі зорі
Опади, серце
Полководцеві
Великий ландшафт біля Відня
Сан Франческо ді Паола
Каза Ельвіра Кастальді
ФОРІО д’ІШІА
(Неаполь)
Сан Франческо ді Паола, напочатку вересня
(до 12-го жовтня).
Дорогий Паулю,
чи міг би Ти якомога скоріше написати мені, якого вірша Ти хочеш помістити до антології{206}? Франкфуртське видавництво повідомляє, що віддає кілька рукописів для іншої німецької антології{207}, і я думаю, що це недобре, якщо там з’явиться раптом один із віршів, які друкуватимеш Ти. Та, звісно, я надаю Тобі право першості.
У середині жовтня я їхатиму до Німеччини{208} і, можливо, у листопаді змогла б недовго побути в Парижі{209}. Та я ще не маю повного уявлення про прийдешнє. Мені тут так добре, що не хочеться думати, що буде далі. Я живу в невеликому сільському будинку, зовсім сама, у безлюдній, красивій місцині, яку тут зовуть «обпалене море»{210}, і деколи бажаю собі ніколи більше не повертатися до «Європи».
Інґеборґ
Паулеві —
в обмін, щоб віднайти розраду{213}
Інґеборґ
у грудні 1953 р.
Відрочений час
7.1.55
Пан фон Вінтер щойно стільки розповів мені про зустріч у Парижі! Це принесло мені надзвичайно велику радість!
Інґеборґ
Коли Ти від’їжджаєш?
І коли повернешся знову?
-------------
Я від'їжджаю сьогодні близько восьмої години до Дюссельдорфа{218}. Повернуся назад завтра вранці.
-------------
Зазвичай я часом також їду.
Гадаю, ти можеш часто повертатися.
Читай, Інґеборґ, читай:
Для Тебе, Інґеборґ, для Тебе —
Біле й легке
Берег Рейну
(Човен з галькою II{222})
Париж, 18-го жовтня 1957.
Кельн, Ам Гоф {224}
Париж, набережна Бурбон{225}, неділя, 20-го жовтня 1957 р., пів на третю пополудні —
23-го жовтня 1957 р.
Я можу зрозуміти, Інґеборґ, що Ти мені не пишеш, не можеш писати, не писатимеш: я ж завдаю Тобі своїми листами{227} й віршами багато жалю, більше, ніж досі.
Скажи мені тільки, чи повинен я писати Тобі й надсилати вірші? Чи повинен я приїхати на кілька днів до Мюнхена (або кудись іще)?
Ти повинна зрозуміти: інакше вчинити я не міг. Якби я вчинив інакше, то це б означало, що я зрікаюсь Тебе — а цього я не можу зробити.
Заспокойся й не пали так багато!
Пауль
25.Х.57.{229}
Сьогодні поштовий страйк, сьогодні не може надійти лист від Тебе.
В одній французькій газеті я прочитав максиму: «Il est indigne des grands cceurs de répandre le trouble qu’ils ressentent.»[5]{230}
І все таки! Тут!
----------------------
За дві години:
Ще одне, воно не сміє залишитися несказаним:
Оце «…Ти знаєш, куди він вказував»{231} мусить бути доповнене: В життя, Інґеборґ, в життя.
Чому я говорив про все це{232}: щоб зняти з Тебе почуття провини, яке прокинулося в Тобі, коли мені запався світ. Щоб назавжди зняти його з Тебе.
Ти повинна, Ти мусиш написати мені, Інґеборґ.
26-27-го жовтня 1957 р.
Я НАПИШУ СЬОГОДНІ ТЯЖКО ПРОБАЧ
ІНҐЕБОРҐ
Понеділок, 28-го жовтня 1957 р.
Мюнхен
Паулю,
уже десять днів минуло{237}, як надійшов Твій перший лист. Відтоді я щодня намагаюся відповісти, та проминаю нагоду, бо годинами веду з Тобою розмови, сповнені розпачу.
До яких скорочень я мушу вдатися тепер у листі! Чи Ти, усе-таки, зрозумієш мене? Чи думатимеш про ті моменти, коли перед моїми очима — тільки вірші, або тільки Твоє обличчя, або Nous deux encore?![6]{238}
Я не можу ні з ким порадитись, Ти це знаєш.
Я вдячна Тобі, що Ти про все розповів дружині{239}, бо «заощадити» їй це все означало б, усе-таки, брати на себе більшу вину, а також її принижувати. Бо вона є такою, якою є, і Ти любиш її. Та чи здогадуєшся, що важать для мене її покора та розуміння? А для Тебе? Ти не смієш покинути її та Вашу дитину{240}. Мені Ти відповіси, що це вже сталося, що вона вже й так покинута. Однак я прошу Тебе, не покидай її. Чи мушу це обґрунтовувати?
Коли я змушена буду думати про неї та про дитину — а я завжди про них буду думати — я не зможу обіймати Тебе. Що далі — я нічого не знаю. Доповнення, кажеш Ти, мусить значити «У життя»{241}. Це стосується наснилих{242}. Та чи ми всього тільки наснилі? І чи це доповнення не існувало завжди, і чи ми не зневірилися в житті, саме тепер, коли думаємо, що все залежить від одного кроку за межі, у потойбіч, разом?
Вівторок{243}: я знову не знаю, що далі. Я не могла заснути до четвертої ранку й хотіла змусити себе далі писати, однак не змогла доторкнутися до листа. Коханий мій Паулю. Якби Ти зміг приїхати наприкінці листопада! Я так прагну цього. Чи смію? Тепер ми повинні бачитися.
У листі до принцеси{244} я мусила вчора, щоб не уникати теми, написати кілька слів про Тебе, «сердечних» слів. Раніше мені, попри все, це вдавалося легше, бо я була незмірно щаслива, вимовляти або писати Твоє ім’я. Тепер я вже майже думаю, що повинна просити в Тебе пробачення, коли не лишаю його тільки для себе.
Хоча ми вже знаємо, як нам доводитиметься посеред інших. Та нам це вже більше не буде завадою.
Коли я тиждень тому повернулася до Донауешінґена, то раптом мала бажання про все розповісти, бажання мусити про все розповісти{245}, як Ти мусив зробити це у Парижі. Однак Ти мусив, а я навіть не сміла, я ж бо вільна, і в цій волі самотня. Чи знаєш, що я маю цим на увазі? Проте це одна тільки думка, із довгого ланцюга думок, із полонення.
Ти сказав мені, що назавжди примирився зі мною, я ніколи цього не забуду. Чи мушу думати, що знову роблю Тебе нещасливим, що знову несу руйнування, їй і Тобі, Тобі й собі? Що можна бути настільки приреченою, — цього я збагнути не можу.
Паулю, я надсилаю листа таким, як він є, хоча прагнула бути набагато точнішою. —
Ще в Кельні я хотіла сказати Тобі, попросити Тебе іще раз прочитати «Пісні під час втечі»{246}, тієї зими, два роки тому, я дійшла кінця і прийняла твою відмову. Я більше не мала надії бути виправданою. До якого кінця?
Інґеборґ
Вівторок увечері:
Сьогодні вранці я написала: тепер ми повинні бачитися.
Це огріх, який я вже відчувала, і який Ти повинен мені ще простити. Бо я не можу відмовитися від слів: Ти не смієш залишити її та вашу дитину.
Скажи, чи вважаєш Ти несумісним те, що я хочу Тебе зустріти й кажу Тобі це.
3-го жовтня 1957 р.
Сьогодні. День із листом.
Руйнація, Інґеборґ? Ні, безсумнівно ні. Натомість: правда. Бо ж це, напевне, також і тут, протилежне поняття: позаяк це засадниче поняття.
Чимало опускаю:
Я приїду до Мюнхена наприкінці листопада, близько 26-го{248}.
Повертаючись до опущеного:
Я не знаю, що це значить, не знаю, як я повинен це називати, призначенням, можливо, долею чи місією. Пошук найменувань не має сенсу, я знаю, що це так, назавжди.
Мені також ведеться, як і Тобі: те, що я смію вимовляти й писати Твоє ім’я і не ставати на прю із жахом, який мене при цьому опановує — для мене це, попри все, — ощасливлення.
Ти знаєш це: Ти була, коли я Тебе зустрів, для мене і тим, і тим: чуттєвим і духовним. Це завжди нероздільне, Інґеборґ.
Згадай-но «У Єгипті»{249}. Кожного разу, коли я читаю його, я бачу, як ти входиш у цей вірш: Ти — життєвий ґрунт, зокрема й тому, що Ти є і продовжуєш бути виправданням мого промовляння. (На це я натякав і тоді в Гамбурзі{250}, хоча й не здогадувався цілковито, як правдиво тоді говорив.)
Проте саме собою промовляння, воно ще нічого не значить, адже я волів також бути з Тобою безмовним.
Інша царина в темряві:
Чекання: я взяв до уваги і це. Але чи не означає це також чекати на те, що життя піде нам якимось чином назустріч?
Нам життя не піде назустріч, Інґеборґ, чекати на це було б для нас найневідповіднішим способом бути тут.
Бути тут, так, це ми можемо й сміємо. Бути тут — одне для одного.
І хай це лише кілька слів, alla breve[7], якийсь лист, один раз на місяць: серце почне оживати.
(І все ж, конкретне питання, на яке Ти мусиш відповісти якомога скоріше: Коли Ти їдеш до Тюбінґена, коли до Дюссельдорфа{251}? Мене також запросили туди.)
Ти знаєш, що я тепер знову можу говорити (і писати)?
Ах, я мушу Тобі ще багато чого розповісти, також речі, про які навіть Ти не здогадуєшся.
Пиши мені.
Пауль
P.S.
Дивним чином мені треба було, по дорозі до Національної бібліотеки, купити «Франкфуртер альґемайне». І наштовхнутися на вірша{252}, якого Ти надіслала мені разом зі своєю збіркою «Відрочений час», написаного на клаптику паперу, від руки. Я завжди витлумачував його для себе, аж ось він знову повертається до мене — в якому контексті!
1.Х. 57
Вибач, Інґеборґ, вибач дурний учорашній постскриптум — я, напевне, більше ніколи не буду так думати й говорити.
Ах, я був такий несправедливий до Тебе, усі ці роки, і постскриптум був, напевне, лише рецидивом, який прагнув прийти на допомогу моїй безпорадності.
Хіба «Кельн, Ам Гоф»{253} не гарний вірш? Гьоллерер, якому я недавно передав його для «Акцентів»{254} (я мав на це право?) сказав, що це один з моїх найкращих віршів. Завдяки Тобі, Інґеборґ, завдяки Тобі. Хіба він коли-небудь з’явився б, коли б ти не розповіла про «наснилих»{255}? Одне Твоє слово — і я можу жити. І яке щастя, що тепер я знову чую Твій голос!
День усіх святих {257}
3.ХІ.57
5-го листопада 1957 p. /Andrew Marvell{259}, The Definition of Love S.77./[8]
Коротка інформація, Інґеборґ, якою я, можливо, випереджу Твою відповідь: сьогодні прийшов лист із Тюбінґена, мені пропонують перший тиждень грудня{260}, я прийму цю пропозицію. Подорож проляже, напевне, спочатку через Франкфурт, де я хочу забрати у видавництві Фішер гонорар за невеличкий переклад{261}, над яким я тепер працюю, 29-го або 30-го я буду в Мюнхені. Я зможу залишитися на кілька днів, три або чотири, скажи, чи Ти ще хочеш цього.
Жизель знає, що я хочу поїхати до Тебе, вона така мужня{262}!
Я не піду від неї, ні.
А якщо Ти не хочеш, щоб я час до часу приїжджав до Тебе, то я спробую змиритися і з цим. Але одне Ти мусиш мені неодмінно пообіцяти: писати мені, посилати якусь звістку, хоча б раз на місяць.
Вчора я послав Тобі три книжки{263}, для нового помешкання. (Це несправедливо, що я маю так багато книг, а ти так мало.) Історій рабі Нахмана{264} я зовсім не знаю, але це таки справжня книга, вона мусить належати Тобі, крім того, я люблю Бубера.
Чи знаєш Ти англійську антологію{265}? Можливо, що я мав її вже тоді, коли Ти була в Парижі — пізніше вона кудись запропастилась. Відтак, у поїзді, що розминався з іншим, я розгорнув англ. антологію, яку мені подарували у Вупперталі{266} й знову прочитав один вірш, який я раніше дуже любив: То His Соу Mistress[9]{267}. У перші дні після свого повернення я спробував перекласти його, це було важко, але врешті-решт він піддався мені, за винятком кількох рядків, які я тепер швидко мушу подати в «Лот» — відтак ти отримаєш його. Прочитай також інші вірші Марвелла, поряд із Донном він, мабуть, найвидатніший. А також інших, вони всі заслуговують цього.
У вірші «День усіх святих» з’явилася зміна; тепер він звучить так:
7-го листопада 1957 р.
Ти дозволиш послати Тобі два переклади, які з’явилися кілька днів тому, за наполяганням моєї вуппертальської господині (пані Клее-Палі), яка впорядковує для видавництва Лімес французьку антологію{269}?
Це небагато, я знаю, але якусь хвильку Твої очі насолоджуватимуться ними.
Вчора я був змушений, позаяк через кілька днів має відбутися переселення, перебирати всілякі старі папери. При цьому я натрапив на кишеньковий календар за 1950 рік. Під датою 14 жовтня стояла нотатка: Інґеборґ. Це той день, коли Ти приїхала до Парижа. 14-го жовтня 1957 р. ми були в Кельні, Інґеборґ.
О годинники глибоко в нас.{270}
Пауль
Я призначив читання в Тюбінґені{271} на 6-те грудня, отож зможу до цього або після цього приїхати до Тебе — будь ласка, вирішуй сама.
Четвер
Цей тиждень надто виснажливий{273}, і я вже побоююсь, що не закінчу свого листа, доки він не мине. Я цілком виснажена від роботи, Паулю, пробач мені, це справді так. Я тремчу від знесилля, однак на початку наступного тижня буде краще! Я не можу написати листа до Тебе за десять хвилин!
Вдячна за все, — Ти знаєш.
Інґеборґ
У цьому пансіоні{274} я буду, все-таки, до 1-го грудня.
29bis Рю де Монтевідео
з 20.XI: 78 рю де Лоншан, Париж 16е{276}
9-го листопада 1957 р.
Інґеборґ, люба!
Лист, сьогодні також, я не можу стримати себе, хоча й кажу собі, що всім цим я лише сію хаос, що я говорю про речі, про які Ти б не воліла говорити. Вибач.
Позавчора я був у принцеси, мова зайшла (як і під час мого першого візиту{277}) відразу про Тебе, я був радий, що смію зі звільненим серцем називати Твоє ім’я, принцеса говорила увесь час про «Інґеборґ», і зрештою я також сказав: Інґеборґ.
Ти написала, якщо я правильно зрозумів, «п’єсу» («une ріèсе»): чи можу я прочитати її, чи можеш Ти переслати її мені?
А потім, у своїй надмірності, я вчинив щось таке, що, очевидно, вийшло за межі того, що я смів чинити: принцеса заговорила про німецькі матеріали для весняного числа Б. О., і тоді мені (не зовсім несподівано, мушу зізнатися) спала ідея зробити їй пропозицію, що ми обоє, Ти і я, здійснимо вибір текстів. Це було надто гучно, вибач, адже Ти можеш, як імовірно й досі, сама здійснити цей вибір, для чого Ти потребуєш, власне кажучи, при цьому мене? Не сердься, Інґеборґ, те, що так гучно заявило про себе, було лише цим прагненням-до-Тебе, що раптово (або й не зовсім раптово) наважилося впіймати шанс, у невразливому, і не дати вкрасти цей шанс, принаймні цей.
Принцеса погодилася, я ж її заскочив зненацька, проте рішення за Тобою, якщо Ти цього не хочеш, то все знову можна врівноважити.
«Боттеґе Оскуре»: це обіцяє трохи темряви й захищеності{278} — чи не подати нам тут одне одному руки й обмінятися кількома словами?
Завтра Ти в’їдеш у нове помешкання: чи можу я невдовзі приїхати й піти з Тобою на пошуки лампи?
Пауль
Мюнхен, 14-го листопада 1957 р.
Паулю, я ще не в новій квартирі — мушу чекати до 1-го грудня. Вчора телефонувала власниця й повідомила, що там для мене вже лежить лист, перший, із «Монтевідео»{280}. Він тільки що надійшов, і був від Тебе; на паризькому штемпелі чітко видно було лиш Монтевідео.
Я мала б відповісти на так багато листів, подякувати, подякувати за чудові книжки{281}, і я роблю це, коли відповідаю без зволікання на Твого нинішнього листа, гаразд?
(Хоча: буде добре, якщо Ти приїдеш, наприкінці листопада, або на початку грудня, до Тюбінґена{282}!) До Різдва я безперервно залишатимуся у Мюнхені. Я не можу поїхати звідси, бо маю надто багато роботи, і з новою ще не зовсім знайома.
Pièce[10], про яку говорила принцеса, — це англійський переклад «Цикад»{283}. Однак Тобі, напевно, ця радіоп’єса відома.
Буде дуже добре, якщо Ти допоможеш принцесі; я завжди дещо побоююсь приймати подібні рішення, однак цього разу, навесні, вона була без підтримки, і мені на тому залежало, щоб подати Клауса до Б. О.{284}, і, окрім цього, назвати ще кілька важливих імен. Те, що я, попри все інше, поважаю принцесу від усього серця, Ти зрозумієш, коли краще її пізнаєш. Я рада, що Ти хочеш допомогти їй порадами.
«День усіх святих» — чудовий вірш. А також «Кельн, Ам Гоф»… Ти мусиш знову писати так, як маєш у цьому потребу. Я ще не казала Тобі, що за останні два-три роки я відчувала деколи страх за Твої вірші. Тепер він облишив мене. Про все інше поговоримо за три тижні — я сама цілком безпорадна.
Іноді я промовляю до Тебе в Париж так, ніби там Ти на самоті, і часто німію, коли осягаю Тебе там з усім, коли осягаю себе тут з усім. Однак потім ми встановимо ясність, і більше не будемо викликати сум’яття — підемо разом на пошуки лампи!
Інґеборґ
Париж, 16-го листопада 1957 р. Сьогодні знову прийшов лист від Тебе: сердечно дякую.
Прохання: чи можеш Ти вже тепер написати принцесі й сказати їй, що Ти готова допомогти їй разом зі мною у виборі німецьких текстів? І скажи їй, будь ласка, також, щоб надіслала Г. М. Енценсберґерові{286} (СТРАНДА, Норвегія) кілька примірників Б. О. (Я вже просив її про це, але, можливо, вона знову забула про моє прохання.)
Чи не попросити мені у Вальтера Єнса{287} щось із малої прози? Скажи мені, будь ласка, також, кого Ти пригледіла. Все інше ми зможемо обговорити потім у Мюнхені. Я приїду туди, позаяк Ти залишила рішення за мною, після читання у Тюбінґені, себто 7-го або 8-го грудня.
У понеділок я переїжджаю; якщо Ти писатимеш мені, то, будь ласка, на нову адресу:
78 Рю де Лоншан, Париж 16е
(Тел.: Poincaré 39–63)
У пошуках лампи
Пауль
Паулю, коханий,
я написала Тобі, що мене влаштовуватиме будь-який час. Та тепер мушу все-таки просити Тебе в листопаді не приїжджати.
Отож, приїдь, будь ласка, до Тюбінґена{289} після 4-го грудня. Тоді я буду вільнішою.
Суботній вечір{290}, я майже не виходжу з дому і намагаюсь закінчити одну роботу за іншою, однак все рухається так повільно. На чверть години я вийшла в Англійський сад, щоб подихати свіжим повітрям, там є невеликі водойми, які нагадали мені про Віденський Штадтпарк{291} і про міст, на якому ми якось стояли, мов зачаровані.
Інґеборґ
Четвер
Минуло сім років{293} відтоді, як ми востаннє разом святкували Твій день народження. Нерозумно і сумно.
Та тепер я на хвилю підсяду до Тебе й цілуватиму Твої очі. До останнього я хотіла надіслати Тобі щось до Парижа, та потім відчула усе-таки, що для мене це неможливо, надіслати Тобі щось туди{294}. Ти мусив би це приховати або знову завдати болю.
Я поклала подарунок для Тебе напоготові тут, і Ти віднайдеш його в мене, коли приїдеш. (Наші останні листи перетнулися — вони знову це роблять, а може, це сталося вперше!) Я думаю про Тебе, Паулю, і Ти думай про мене!
Інґеборґ
23-го листопада 1957 р.
Тільки один рядок, який прагне подякувати Тобі, від серця, за все.
Як ми могли тоді до смерті зацьковувати свої серця такою кількістю дріб’язкового, Інґеборґ! Кого ми тоді слухали, скажи, кого?
Вже зовсім скоро я приїду, ненадовго, на день або на два — якщо Ти цього хочеш і дозволиш мені.
Ми підемо тоді на пошуки лампи, Інґеборґ, Ти і я, ми.
Пауль
2-го грудня
Коли Ти приїдеш, любий Паулю? Надішли мені з Тюбінґена{297} телеграму, щоб я могла зустріти Тебе. (На Франц-Йозефштрасе 9а{298}, Мюнхен 13)
Тепер це лише кілька днів…
Інґеборґ
Четвер
Післязавтра, в суботу, я буду в Мюнхені — біля Тебе, Інґеборґ.
Чи можеш Ти прийти на вокзал? Мій потяг прибуває до Мюнхена о 1202. Якщо Ти не зможеш прийти, то за півгодини я буду прогулюватися перед Твоїм домом на Франц-Йозефштрасе.
Завтра я буду в Тюбінґені (адреса: готель «Ламм» або книгарня Осіандера).
Ще два дні, Інґеборґ.
Пауль
Для Інґеборґ
і д. Т.
Мюнхен, Ам Гоф{307}
Інґеборґ
Франкфурт, понеділок уночі{309}
Інґеборґ, кохана моя Інґеборґ —
Я потім ще раз виглянув з потяга, Ти також обернулася, однак я був уже надто далеко.
Відтак воно наринуло й стиснуло мені горло, шалено.
А потім, коли я повернувся в купе, сталося щось дивне, воно було таким дивним, що я довірився йому на всю подальшу дорогу — я хочу це Тобі тут описати, так, як воно охопило мене — Але Ти мусиш уже тепер вибачити мені, що я міг чинити так безконтрольно.
Отож, я знову повернувся в купе і витягнув з портфеля Твої вірші{310}. Це було так, наче я тону в чомусь прозоро-ясному.
Коли я підвів погляд, то помітив, як молода жінка, що сиділа біля вікна, дістала «Акценти»{311}, останнє число, й почала гортати його. Вона гортала й гортала, мій погляд міг стежити за цим гортанням, адже він знав, що дійде до Твоїх віршів і Твого імені. Відтак дійшло до них, і рука, що гортала, завмерла. І я бачив, що гортання припинилося, що її очі читали, ще і ще. Я був переповнений вдячністю. Потім на якусь мить я подумав, що це міг бути хтось, хто був присутній на Твоєму літературному вечорі, бачив Тебе і тепер знов упізнав.
І відтак я хотів знати це. І запитав. І сказав, що це була Ти, перед цим.
І запросив даму, молоду письменницю, яка здала в Мюнхені рукопис у видавництво Деша, яка також, як вона розповіла мені, пише вірші, на горнятко кави. Відтак я почув, як дуже вона захоплюється Тобою.
Я не промовив нічого необережного, Інґеборґ, проте вона, очевидно, вже здогадалася, для неї це було відкриттям.
Потім я подарував їй обидві мої збірки{312} й попросив почати читати їх лише тоді, коли вона вийде з потяга.
Це була молода жінка, можливо, тридцяти п’яти років, вона напевне знає тепер усе, але я не думаю, що вона понесе це між люди. Я справді не вірю в це. Не сердься, Інґеборґ. Не сердься, будь ласка.
Це було таким дивним, це було щось зовсім із нашого світу — людина, якій я завдячую цим, мала право знати, кого вона бачила перед собою. Скажи мені щось на це, лише одне слово — будь ласка!
Я тепер також подумав, що Ти могла б передати цій жінці вітання, я записав для Тебе її адресу:
Марґот Гіндорф{313}
Кельн-Лінденталь
Дюренер штрасе 62
Напиши мені кілька слів до Парижа, я буду там у середу.
У Франкфурті, була якраз восьма година, я зателефонував пані Кашніц{314} — ніхто не відповів. Я ще раз спробую завтра вранці. Я мушу знову бачити Тебе, Інґеборґ, я ж кохаю Тебе.
Пауль
Я мешкаю тут у Крістофа Шверіна{315}: наші книжки стоять поруч.
Середа
Паулю, коханий,
у мене тут у готелі тільки цей зім’ятий папір, усе інше — на Франц-Йозефштрасе, там, де світильник{317}. Сьогодні пополудні я забрала звідти Твого листа. Це дивна й гарна історія, яка тепер стала нашою. Чому б я мала сердитися? Тільки писати цій жінці{318} не буду, пробач, я не можу додати більше нічого важливого. (І писати до інших мене обтяжує).
Увечері, в понеділок увечері, я, тримаючи чорний пенні в руці, пішла ще до Піпера, і все вдалося; я також змогла відразу перейти до готелю (називається він Блакитний дім{319}) — я залишуся тут до п’ятниці зранку.
Сьогодні мені змінили номер телефону; ось той, який матиму: 337519. Інший Ти можеш викреслити.
Кожен день повен відлуння. Однак Ти не повинен тепер через мене ігнорувати Жизель. Не з обов’язку, а зі звільнення. Кому ми зможемо дякувати за все?
Інґеборґ
БУДЬ ЛАСКА НЕ НАДСИЛАЙ ЩЕ МОРАСУ{321} ВІРШІ ДО ПОБАЧЕННЯ СКОРО
ПАУЛЬ
Париж, четвер
---------
Позавчора я був у пані Кашніц, я передав їй Твого листа й Твої троянди, вони були червоні, сім{323}. І таку саму кількість, таких самих, від мене. Вона склала їх докупи.
Скажи мені, чи побачимося ми після Бремена{324} (26-го січня) знову в Кельні, надовго.
Щойно я надіслав Тобі телеграму, щоб попросити Тебе на хвильку затримати призначені для Мораса вірші: Гьоллерер, який у наступних «Акцентах»{325} дає вірша «Кельн», бажає додати ще щось, я обіцяв йому, це повинні бути найкращі, завтра я скажу Тобі, які.
Позаяк Гухель{326} не відповідає, я напишу йому, що все вже віддав; тоді й для Мораса буде достатньо.
У Зуркампа, де всі були дуже люб’язні, я зустрів Ганса Геннеке{327}. Я мусив сказати йому, що прибув з Мюнхена, він хотів знати, чи я бачив Тебе, я відповів ствердно. Відтак я мусив також дати йому Твою адресу.
Від Енценсберґера надійшов лист: принцеса ще не вислала йому обіцяні примірники Б. О.{328}
Чи повинні ми просити його вже цього разу послати вірші? У всякому разі, я попрошу добірку в Неллі Закс{329}.
Інґеборґ, Інґеборґ.
Я так переповнений Тобою.
І я знаю, нарешті, якими є Твої вірші.
Скажи мені щось про цю історію в потязі до Франкфурта.
Париж, 13.ХІІ.1957.
Один день і ще один {331}
Понеділок увечері
Паулю, Твої троянди були вже тут, коли я ввійшла{333}, тепер уже не бракує майже нічого, тільки чорнила для цього листа. Потім надійшли гроші{334}, і я, усе-таки, дуже зраділа цьому з огляду на Різдво й на починання на цьому місці. Я Тобі дякую!
Щойно надійшов Твій вірш{335}; Ти написав його 13-го, у п’ятницю, коли я саме переселялася до світильника (бо це було водночас).
У цій квартирі я втомлена і щаслива, мушу дуже багато зробити, та мене це вже так не роз’ятрює.
Інґеборґ
PS
Завтра я напишу до редакції Б. О.{336} стосовно Енценсберґера; принцеса самостійно нічого не зробить, отож я не буду її цим обтяжувати. Долучи Енценсберґера, якщо ще є місце, хоча, думаю, це буде вже забагато.
У середу вранці я їду додому.
Для Інґеборґ, Різдво 1957 р.
Пауль
Мюнхен 27.ХІІ.1957
Принаймні на кінець року Ти повинен мати листа! Книжки{339} надійшли саме 24-го, я поклала їх під ялинку. Вони такі гарні!
Сьогодні я купила для світильника гарну свічку. Із Клаґенфурта я змушена була несподівано повернутися, через нову роботу{340}. Пробач, що надсилаю Тобі тільки такі новини. Наступними днями я мушу дуже багато зробити.
Несподівано я отримала телефонний дзвінок із Відня{341} (!), за два тижні маю там виступати з читанням. Я погодилася, однак, їхатиму туди з острахом, і тільки на один-два дні. Найкраще було б відмовитися. Прошу Тебе, супроводжуй мене в думках, щоб тамтешня мерзенність не могла мене заторкнути! Єдиний захист для мене — це наш час, коли ми були там разом.
А як Ти тепер живеш? Дай мені знати.
Інґеборґ
Дорогий Паулю,
я щойно написала для Б. О.{343} до Ґюнтера Айха{344} та Г. Гайсенбюттеля{345}, бо принцеса пише мені сьогодні{346}, що рукописи потрібні їй до 15.І. (Якщо Ти також уже це зробив, це нічого.) Однак, будь ласка: до кого ще?!
Тут так холодно. І саме на ці дні громадиться уся праця.
Інґеборґ
Чи Ти запитаєш Гольтузена{347}, а чи мені це зробити? Не забудь Єнса, можливо, і Ґраса{348}.
2.1.58.
Інґеборґ, кохана, що я можу сказати?
Ти їдеш до Відня{350}, моє серце супроводжує Тебе, не турбуйся. — Піди до Нані й Клауса. (Ти можеш зателефонувати Клаусові в Бельведер — Австрійська галерея{351}:
72-64-21 або
72-43-58)
Коли Ти їдеш до Берліна, коли до Гамбурґа, Кіля{352} і т. д.? Скажи мені, будь ласка, я повинен це знати. 26-го я їду до Бремена, це триватиме, напевне, лише кілька днів — чи не зустрітися нам під час зворотної поїздки, коли Ти також будеш там нагорі, у Кельні?
Приїжджай, Інґеборґ.
Пауль
Чи отримала Ти маленький календар та обидва нотатники?
Боттеґе Оскуре:
Ґюнтер Айх і Гольтузен ще нічого не надіслали принцесі — Чи не могла б Ти попросити у них добірки — а чи зробити мені це самому? Ти повинна відповісти мені на це запитання негайно, принцеса хоче мати тексти до 15-го січня.
Досі мені надіслали свої матеріали тільки Неллі Закс, Гьоллерер, Енценсберґер{353}. Жодної відповіді від К. І. Шнайдера (спадщина Гайма){354} і Гайсенбюттеля. Я ще раз напишу обом. Чи знаєш Ти ще когось?
Чи переправити Тобі копії надісланих матеріалів — куди?
Будь ласка, не зволікай із відповіддю.
3-го січня 1958 р.
Лише кілька слів, Інґеборґ, щоб відповісти на Твого листа стосовно Боттеґе, радше, щоб доповнити відповіді, які містив мій вчорашній лист до Тебе.
Вчора ввечері надійшла ще «перлина» нашої німецької частини: неопублікований вірш Ґеорґа Гайма. «Актор». Досі надіслали свої матеріали:
Неллі Закс
Гьоллерер
Енценсберґер
Ти сама віддаси вірші принцесі? Я, напевне, запропоную «П’яний корабель», але мене не дуже тішить перспектива бути представленим в антології, яку частково я укладав.
За Твоєю спонукою я щойно написав Єнсові{356}. /Ще в Тюбінґені я просив його дати щось із малої прози, проте він нічого не має, нині я прошу в нього фрагмент його ще не закінченої драми (про існування якої я довідався сьогодні вранці./
Ґрасові{357} я написав кілька днів тому, а також Гайсенбюттелеві, вдруге, вчора. Відповіді ще немає.
Я міг би, якщо Ти вважаєш це доцільним, написати Шрьорсові{358}, який, напевне щось має. Я зробив би це навіть вельми охоче.
Чекаю на швидку відповідь!
Твій
Пауль
Отож, Ти скажеш Ґюнтерові Айху та Гольтузенові, щоб вони що-небудь надіслали — гаразд? Найкраще тоді копію — мені, щоб забезпечити коректуру.
6.1.58
Мій любий,
тепер ми повинні раптом обмінюватися листами про чужі рукописи. Мене це, однак, не засмучує, бо від часу, як ми загалом знову змогли писати, мене все влаштовує.
Я написала до Айха, він нічого не має. Гольтузен, мабуть, також нічого, але він мені ще телефонуватиме. Від Гайсенбюттеля я теж не маю ще відповіді. Не забудь Єнса і, можливо, ще Ґраса. Тоді, думаю, буде досить.* 11-го січня я ще розмовлятиму у Відні з Клаусом — можливо, можна буде знову помістити ще щось його. Як Ти гадаєш? Напиши мені, будь ласка, про це листа на його адресу у Відні{360}, бо вже у п’ятницю я мушу їхати звідси, моє читання — у суботу пополудні, о 17-й{361}; я пишу Тобі про це так докладно, бо дуже хочу, щоб Ти думав про мене й позбавив страху. —
Придбати доробок Гайма, звичайно, дуже важливо.
Будь ласка, не надсилай мені жодних копій, я з усім згідна, і ми ж домовилися про імена.
Сьогодні я напишу ще Мартінові Вальзеру{362}, якого дуже ціную, та й добре було б помістити дещо більше прозових творів.
Я вже радію календареві{363}, однак він ще не надійшов.
Свою подяку за Твої вірші{364} я поки що заощаджу, бо вона не годиться для цього листа, якого мушу надіслати Тобі якнайскоріше!
Інґеборґ
-------------------------
*разом із Закс, Енценсберґером, Гьоллерером.
Рука
------------
Париж, 7-го січня 1958.
Коханий,
щойно надійшов Твій лист. І мені спало на думку, що можу ще запитати терміновою поштою Ернста Шнабеля й Вальзера. Я щойно зробила це, бо інакше в нас зовсім не буде прози. Шрьорс, на мою думку, не зовсім підходить, із об’єктивних причин, у такому разі деякі інші мали б бути скоріше на черзі. Однак якщо Ти, попри це, цього разу хочеш…
Я не маю віршів, можливо — прозу, та це ще не певно, бо в мене так багато роботи, що я не знаю, з чого почати.
Ти неодмінно мусиш{367} щось дати принцесі, Ти ж бо не відповідальний редактор цього видання, Тебе запросили натомість одним із перших, а збирання всіх інших творів — це люб’язність та послуга щодо неї. А тому я вважаю Твої сумніви хибними.
Я напишу тепер ще Ойґенові Вальтеру{368} й повідомлю його, чого йому попередньо очікувати.
Після 15-го ми знову зможемо писати нормальні листи, слава Богу{369}.
Інґеборґ
Субота
Ти читаєш тепер{371}
Я згадую Твій голос.
Понеділок, 13.1.58.
Паулю,
кілька слів з Відня{373}. Усе тут було таким дивним, що так просто й не розповісти. Гірше, аніж я думала, краще, аніж можна помислити.
Нані та Клаус раді за нас, вони засвідчили мені якнайкращу і найщирішу дружбу — в усі ці проблемні часи. Перед тим, як поїду, помахаю Тобі рукою. Бувай!
Інґеборґ
Субота
18-І-58
Пруст надійшов{375}. Як це гарно!! (Однак, Ти так мене обдаровуєш!)
Після того, як Ти того вечора ще раз зателефонував{376} мені, я безупинно думала тільки про те, як Ти запитав мене: Мені приїхати? Ти не знаєш, що значить для мене почути таке запитання. Я раптом розплакалася, тільки тому, що це існує для мене, і що я ніколи цього не мала.
Їдь щасливо, радій, і не дозволь мізерності, яка існує завжди, завадити Твоїй радості. Я подумаю ще про місце й напишу до Бремена{377}. Цього разу я оберігаю Тебе!
Інґеборґ
Вівторок
Я їду післязавтра, Інґеборґ, до суботи зранку буду в Кельні, зателефоную Тобі в п’ятницю близько десятої.
У всякому разі, телеграфуватиму Тобі з Бремена (так само і з Гамбурга{379}), коли тут усе закінчу.
Чи не було б простіше, якби я приїхав до Мюнхена?
Вибач за поспіх (і за жахливий папір{380})
Пауль
Подумай над тим, чи не могли б ми зустрітися десь на півдорозі. Можна у Вюрцбурзі, Франкфурті, Гейдельберзі та ін. Або ж у Фрайбурзі, Базелі, Страсбурзі.
Але я можу приїхати також до Мюнхена{381}, одним з експресів.
Своєї адреси у Бремені я не знаю; очевидно, готель міського сенату (або щось подібне)
Я ДУМАЮ ПРО ТЕБЕ
ІНҐЕБОРҐ
ЗАВТРА ДЕСЯТА ТРИДЦЯТЬ ТРИ
ПАУЛЬ
Недільного вечора
Паулю,
праця{386}, яка так мене мучила й обтяжувала, закінчена. І тепер, не гаючись, я беруся писати до Тебе листа, доки мені не склепилися очі.
Щодо нового інциденту з Ґоль{387}: я прошу Тебе, зруйнуй ці історії у собі, тоді, думаю, вони й назовні зруйнуються. Мені видається часто, що переслідування тільки тоді нам можуть завдати шкоди, коли ми готові до того, щоб нас переслідували.2
Правда все-таки в тому, що Ти стоїш вище, і згори можеш усе це усунути.
Я отримаю «Фаціле»{388}? Справді, стало легко і просто, і жодної миті я вже більше не думала, що мені тужливо. Після Кельна{389} мені було дуже тужливо. Тепер це зникло.
Страх, який я відчуваю останнім часом, стосується не нас обох, а Жизель і Тебе, того, що Ти можеш розминутися з її гарним, непростим серцем. Однак Ти знову зможеш тепер чітко бачити й зняти пелену також із її очей. Я не говоритиму більше про це, і Ти не мусиш відповідати мені.
Після Твого від'їзду я вперше знову працювала охоче, навіть монотонне стукання на друкарській машинці впродовж годин принесло мені радість, і я в осяйному піднесенні.
Хіба це не добре? Незабаром я вирушаю до Тюбінґена. Услід за Тобою{390}.
Інґеборґ
8.2.58
Травень — літературні читання у Дюссельдорфі{392} — я не знаю, чи зможу так довго чекати, я спробую писати крізь цей безкінечно тривалий час.
Дивно, але я переклав цього разу дещо з російської, гадаю, це саме той поетичний твір революції{393}, додаю його (вибач, але оригінал я надіслав видавництву Фішера, Ти отримуєш лише відбиток) — скажи мені, якщо можеш, чи він Тобі подобається, я видобуваю тут незвичні регістри…
Другий вірш, перекладений вчора, належить Єсеніну{394}, він один із його найкращих.
Чи отримала Ти «Фаціле»? Напиши мені.
Якби Ти могла надіслати мені відбиток радіоп’єси{395}!
Ти знаєш, Інґеборґ, Ти ж знаєш
Пауль
12.2.58
Одне прохання Інґеборґ:
Надішли Жизель обидві свої збірки віршів{397} — я сказав їй, що Ти зробиш це.
Пауль
17-го лютого 1958 р.
Паулю, я майже не здатна писати, відповідати Тобі. Стільки роботи, стільки втоми й виснаження. Книжки{399} я відішлю сьогодні чи завтра!
Переклад «Дванадцяти»{400} став великою несподіванкою; я хочу сказати, він дуже добрий — занадто сміливий, але саме тому й дуже добрий! Поезію Єсеніна{401} треба любити. Коли я читала останній рядок, то мимоволі подумала замість «rollen» ще раз ужити «fallen»[12]. «Fallen» видається мені гарнішим і, при повторі, проникливішим.
Після Тюбінґена й Вюрцбурґа{402} — обидва місця були дуже привітними — я захворіла на грип, а тепер уже кілька днів віє фен, у повітрі — несамовите тепло й шаленство. Я цілковито пригнічена, однак тільки від цього.
Інґеборґ
27.2.1958
П о л ь Е л ю а р{404}
Nous avons fait la nuit [13]
Паулю, я не поїхала до Берліна{406}. Після Твого дзвінка я несподівано захворіла (грип, запалення середнього вуха) — та тепер, нарешті, уже трохи краще. Тут дуже поганий клімат.
Наприкінці цього тижня я знову зможу виходити на свіже повітря. А до Берліна поїду вже 19-го. Я хотіла нарешті Тобі сказати про це, але Ти не переживай!
Напиши кілька слів про себе. Усього лиш, чи все гаразд, чи Ти працюєш, мій любий.
Інґеборґ
Вівторок, 4-го березня 1958 р.
ЯК СПРАВИ РАДІОП’ЄСА{408} ТАКА ЧУДОВА ТАКА ПРАВДИВА Й ПРЕКРАСНА ТИ Ж ЗНАЄШ ЦЕ СЯЙНОГО І НАЙСЯЙНІШОГО ІНҐЕБОРҐ Я ДУМАЮ ПРО ТЕБЕ ЗАВЖДИ
ПАУЛЬ
Кінець березня
Паулю,
багато цей лист містити не буде. Я цілковито спустошена після Берліна{410}, цілком виснажена біганиною по різних відомствах, бо в моєму паспорті бракує штемпеля{411}, і я маю у квітні виїхати, «бути випровадженою з країни». Однак сьогодні «підключилося» радіо{412}, і все, напевно, закінчиться добре. Ці вислови, і цей світ! Проте шок був настільки великим, що я не маю бажання залишатися тут надовго, та й посісти посаду{413} на радіо я, мабуть, не погоджуся. Я не можу, я зрозуміла це цими днями, хоча ще не знаю, як тоді буде далі. Я не можу.
І до цього — насамперед — додається пригніченість з огляду на політичний розвиток у Німеччині{414}.
3-го квітня: з документами має бути все добре.
На вісім днів я виїду{415} звідси на Великодні свята, і тішуся з того, що побуду якийсь час на селі й на повітрі.
Мій любий, тепер навіть сонце сяє, і незабаром травень{416}. Тож порадіймо з цього. Я часто собі повторюю, що я у Твоїх думках. Повторюй і Ти собі, що Ти також у моїх думках.
Інґеборґ
Париж, 6-го червня 1958 р.
Тривожні часи, Інґеборґ. Тривожні, жахливі часи. А як воно може бути інакше: все це ж уже тут було. Зробити те чи те? Ми намагаємося дати відповідь, наважуємося на те або те, відчуваємо лещата.
Цими днями я, попри все, багато працював{418}, à fonds perdu[14]{419}. Переклав вісімнадцять віршів Мандельштама{420}, я надішлю їх Тобі найближчими днями. Закінчив також нову збірку віршів{421}. Усе це — до якого фінішу?
Вір своєму серцю, Інґеборґ, нехай воно буде пильним, завжди і скрізь.
І напиши мені кілька рядків.
Пауль
Понеділок, 23-го червня 1958 р.
Паулю,
я тепер у Парижі{423} (цього не знає ніхто) — та чи Ти також тут, а чи все ще в Німеччині{424}? Я маю поговорити з Тобою. Чи міг би Ти прийти в середу о 16-й годині до кав’ярні Жорж V.{425}, цієї миті мені нічого ліпшого не спадає на думку, це біля станції метро, яка також так називається. Якщо Тебе не буде цієї середи, я напишу Тобі ще раз і попрошу прийти іншого разу.
І не кажи, будь ласка, знайомим, якщо їх зустрінеш, що я тут.
Жизель, звичайно, я на увазі не маю.
У середу буде мій день народження; десять років тому ми святкували моє двадцятидвохліття{426}.
Коли Ти телефонував мені, я ще не знала, як усе відбуватиметься. Однак я знаю, що Ти намагатимешся зрозуміти мене, щоб прийти на поміч, порадою або безпорадно. Якби Ти тільки прийшов, подивився на мене хоч кілька годин —
Інґеборґ
У громовиці троянд
Для Інґеборґ —
Пауль
Париж, червень 1958{429}
Неаполь, віа Ґенерале Парізі 6
6-го липня 1958
Паулю, я все-таки поїхала далі, до Неаполя{431}, з огляду на подальше «перебування»{432} у Мюнхені, і буду тут до кінця літа. Однак мені сумно, я байдужа до всього, де б не була. Я почала працювати й не хочу думати ні про що інше, як про роботу{433}, працювати, не підводячи погляду. Деколи мені видається, що буде війна{434}; з усіх новин та висловлювань, як ніколи, проривається зло й безумство. Що ми можемо ще зробити? Скажи. Я думаю в розпуці про Тебе, знову й знову про Тебе пополудні на Іль Сен Луї{435}, тоді було так, немовби ми були в рівновазі, під дощем, і нас не мусило забирати жодне таксі.
Я рада, що біля Тебе Жизель і дитина{436}, а Ти — біля них обох, — це захисток, наскільки тут може бути ще захисток.
А ми — ох, Паулю, Ти ж знаєш, і я не можу тепер дібрати для цього жодного слова, щоб висловити повністю все, що нас ще тримає.
Інґеборґ
21-го липня 1958 р.
Інґеборґ, Твій лист, Твої листи{438} надійшли, сьогодні.
Куди нас несе, я не знаю, відбувається так багато жахливого.
Прийми ці два вірші Єсеніна{439}, мені було гарно перекладати їх, тепер над ними знову висить пелена.
Il у aura toujours l’Escale[15]{440}
Пауль
Ми їдемо на природу{441}, на вісім днів.
Віа Генерале Парізі 6 (ну ось, будь ласка: Парізі!)
Неаполь, 10-го серпня 1958
Паулю, коханий.
Одна з цих мертвих неділь. Я знову перегортаю сторінки Мандельштама{443} й перечитую останні вірші Єсеніна{444}. «…Не изменят лик земли напевы, не стряхнут листа….» І, все-таки, я пишу, й радію з острахом, робота йде повільно, ще немає нічого визначеного й завершеного. І загалом нічого. Майже байдужість у цій самоті. Один день нагадує інший. Жодних людей. Поруч працює Ганс, час до часу на вихідних ми ходимо в кіно, як це роблять тут усі люди. Це цілком добре життя, людині так мало потрібно, якщо тільки це осягнути. Це, так чи так, тільки передих, один із тих, які бувають нечасто, які нам дозволено мати. І «розв’язки», можливо, не буде, тієї, якої шукала, і яку, напевно, колись знову пробуватиму шукати. Страшно ставити запитання, коли вочевидь так багато безглуздя. Яку інстанцію Ти міг би назвати? Саме тому я не маю кого просити, захистити Тебе — мені це теж спадає на думку. Я маю лише свої руки, щоб обійняти Тебе, коли Ти зі мною, лише кілька слів, щоб Тобі щось сказати, аркуш паперу, щоб послати Тобі до Парижа своє ім’я. Ох, Паулю.
Інґеборґ
Жизель{445} так мило написала мені, також і про ваші дні на селі. Що робить Ерік? Чи міг би він якось зателефонувати мені? Зі свого маленького телефону.
Париж, 1-го вересня 1958 р.
Ти ще в Неаполі{447}, Інґеборґ? (Я пригадую, що у вересні Ти знову хотіла повернутися до Мюнхена.)
Мій серпень був, за винятком чотирьох віршів{448}, порожнім, вересень принесе, мабуть, багато хвилювань{449}, настрій мій не найкращий.
Десь зо два тижні тому тут був Неске, стосовно запису на грамплатівку{450}, я написав Тобі доволі нерозумну листівку{451} — Ти не сердишся? Як Тобі ведеться, Інґеборґ, Тобі й Твоїй роботі? Ти збиралася щось надіслати{452} мені — зроби це, будь ласка! (Послати Тобі нові вірші — куди?)
Невдовзі після Твого від’їзду{453} зателефонувала принцеса: Тобі вона також написала, до Мюнхена, стосовно гонорарів — чи отримала Ти листа{454}? Гьоллерер ще не отримав свого гонорару, я боюся, що й інші ще чекають, мені це дуже неприємно, будь ласка, напиши принцесі, нехай вона, якщо вона ще не зробила цього, перекаже гонорари (які, мабуть, не менші, ніж в «Акцентах»{455}). Вибач, що я обтяжую Тебе цим — я маю відчуття, що смію лише незначною мірою розраховувати на прихильність принцеси.
Ще одне: я сказав Карлові Кролову{456}, який вже кілька місяців мешкає тут, у відповідь на його повторні запитання, що Ти була тут, дуже недовго, у той час, коли сам він перебував у Брюсселі. (Він так часто запитував, що я сказав собі, напевне, він знає це від Белля{457}, якого він тут зустрів. Від Неске я чув, що Ти тепер в Іспанії{458}.)
У вересні, десь близько 14-го, приїде Клаус{459}, я радий цьому візитові.
Як Ти гадаєш, чи вистачить існуючих поезій — додай до цього ще кілька віршів і «Стретту»{460} — на збірку? Фішер вимагає від мене рукопис вже тепер, себто наприкінці вересня, хоча книжка може з’явитися лише навесні. Усе видається мені таким мізерним!
Напиши кілька слів, Інґеборґ!
Твій
Пауль
Мюнхен, 5-го жовтня 58 р.
Паулю, любий Паулю,
я так довго мовчала, і, все-таки, так багато думала весь цей час про Тебе, бо чеснішим мені видавалось мовчання тоді, коли я могла б написати Тобі тільки одного листа, у якому не йшлося б про те, що насправді було. І, все-таки, мене це все дуже мучило, вже тільки тому, що я дуже боялась за вас ці минулі дні, коли в Парижі було так неспокійно{462}!
Цей серпень і вересень: безліч сумнівів, і нове{463}, те, що сталося. Чи пригадуєш, як якось пополудні, коли ми пішли з Рю де Лоншан{464} і випили келих перно, Ти жартував — чи я, бува, не закохалася? Тоді цього не було, а згодом сталося в такий дивний спосіб, тільки назвати це так я не смію. Кілька днів тому я повернулася з Каринтії, де була останнього часу… я мушу все-таки розпочати інакше, сказати відразу. Минулими днями, які були першими в Мюнхені, приїхав Макс Фріш, щоб запитати мене, чи змогла б я жити з ним разом, і тепер я вже прийняла рішення. Ще зо три місяці буду в Мюнхені й потім переселюся до Цюриха. Паулю, якби ж Ти був тут, якби я могла поговорити з Тобою! Я дуже рада, дуже захищена в доброті й любові, порозумінні, й тільки деколи мені сумно за себе, бо страх і вагання не зовсім полишають мене, вагання, яке стосується тільки мене, не його. Гадаю, що можу Тобі сказати про це, ми ж бо знаємо, що для нас, либонь, неможливо, жити разом із кимсь іншим. Однак, оскільки ми знаємо це, то не піддаємось омані й не намагаємося ввести в оману інших і, може, зі щоденних старань постане все-таки щось добре, тепер я в це вірю.
Я хочу знати Твої думки, коли Ти прочитаєш цього листа. Подумай щось добре для мене!
Коли Ти приїдеш? Чи я маю приїхати куди-небудь? Чи Ти приїдеш до мене? Скажи! Я можу робити це тільки відкрито, я завжди смітиму це робити, і я радію із цього.
Надішли мені також свої вірші, усе, що тільки є нового! І промов до мене хоч слово!
Інґеборґ
P.S.
Десь близько семи тижнів тому я ще раз написала Ойґенові Вальтеру, думаю, усе налагодилося, ще до того, як надійшов Твій лист. Коли я поверталася з Неаполя, то хотіла вийти в Римі{465} й відвідати принцесу, тільки я не змогла зустрічатися з людьми, я не змогла собі дати ради з усім цим. Уже цієї принуки в Мюнхені (я мушу працювати ще чотири тижні для телебачення) мені забагато, знову поміж людей, листи за три місяці, я цілком очманіла, усе переплутую.
Однак тут був Клаус, він піднявся сходами саме тоді, коли я поставила валізки додолу, він прийшов прямо з вокзалу, був щасливий, після Парижа і Тріра{466}, це було дуже гарно, у нас було ще два вечори, ще як він мав повернутись до Відня з картинами. Як часто я могла промовляти «Пауль»…
І.
Париж, 9-го жовтня{468} 1958 р.
Моя люба Інґеборґ!
Ти кажеш, що я повинен щось добре подумати для Тебе — я охоче думаю, я думаю, що Твій лист, з якого добро промовляє з такою однозначністю, випереджує мої думки. Захищеність, доброта, любов і розуміння: Ти мовиш про це, і вже ця можливість-промовляння-про-це доводить, що вона мусить існувати для Тебе. Можливо, кажу я собі, Ти не повинна надто довго залишатися в Мюнхені: три місяці — це тривалий час.
Чи мала Ти також змогу працювати? Не забувай, що Ти хотіла мені щось надіслати, прозу або вірші.
Я кажу своєму серцю, що воно повинно побажати Тобі щастя — воно так і чинить, охоче, доброхіть: воно чує, як Ти сподіваєшся й віриш.
Пауль
Неділя, 26/10/1958
Паулю,
я Тобі дякую! Ти зміг передбачити, Ти сказав мені, не знаю чому, що я повинна швидше поїхати звідси, і я справді вже незабаром їду з Мюнхена, 15-го листопада. Я прагну порядку і спокою, а тут лиш неспокій, надто багато байдужого, так багато завад, які день у день докучають мені щораз більше.
Спочатку я матиму в місті квартиру для себе (Цюрих, на адресу Онеґґер-Лаватера, Фельдеґґштрасе 21), пізніше, однак, навесні, я буду поблизу за містом.
У мене були тяжкі дні, сповнені сумнівів, розпачу, однак страх можна винести в дійсність і там позбутись його, не в думках.
Та Ти не кажеш мені, коли приїдеш, коли нам вдасться побачитись. Ти не надіслав віршів{470}! Не відбирай у мене своєї руки, Паулю, я прошу Тебе, не відбирай.
І пиши про себе, пиши, як минають у Тебе дні, я маю знати, як Ти.
Твій гарний, Твій любий лист, іще раз, і багато разів я радію йому — жодної «тиші».
Інґеборґ
Фельдеґґштрасе 21
в Онеґґера
Цюрих / Швейцарія
Тел.: 34 97 03
20-го листопада 1958 р.
Паулю,
незабаром Твій День народження{472}. Я не можу спонукати пошту точно дотримати{473} дня та години, однак знову можу спонукати Тебе й себе.
Тут так тихо. Півгодини минуло після першого речення, і в цю осінь намагається увійти минула.
Інґеборґ
Паулю, для Тебе.
Інґеборґ
Листопад 1958
Для Інґеборґ —
Пауль
Париж, 24.XI.1958{476}.
1-го грудня 1958 р.
Люба Інґеборґ,
прохання: скажи мені, чи Ти написала принцесі й чи Ти назвала суму окремих гонорарів{478}. Річ у тім, що гонорари й досі не переказані. Для мене це більше, ніж неприємно. Проте я б хотів, перш ніж написати до Риму, довідатись від Тебе про деталі.
На все добре!
Пауль
Фельдеґґштрасе 21
Цюрих, 2-го грудня 1958 р.
Дорогий Паулю,
я написала принцесі; проте ще раніше отримала її листа з Риму, в якому стоїть не зовсім зрозуміле для мене речення: «…I am waiting for а hit (?){480} with what I should pay for the last issue with Germans. I long to get this in order…»[16] Я написала принцесі, особливо з огляду на Неллі Закс, — надіюся незабаром отримати від неї відповідь і дізнатися, які ж там є труднощі, якщо такі є взагалі.
Прийми подяку за «П’яного корабля» і за вірші Клауса{481}! (Я маю намір ще раз написати тепер до Ойґена Вальтера, незрозуміло, що сталося цього разу.)
Мені ще важко робити висновки з цих новин, з листів і речей, думати цілковито про все, я деколи надто втомлена, а Ти теж видаєшся німим, я намагаюся зрозуміти, хотіла б, щоб труднощі, як це бувало торік, вирішувалися в розмовах.
Інґеборґ
2.ХІІ.58
Люба Інґеборґ,
я пересилаю Тобі копію повідомлення про свій боннський літературний вечір{483}. (Лист належить одному студентові.) Скажи, будь ласка, що Ти думаєш про це.
Пауль
«…інші вважали, начебто озвучення Ваших заголовків мають щось від комізму Гайнца Ергардта{484}. (Я не згоден з такою думкою.) Але насамперед нападали на Ваш пафос у пасажі з осанною{485}. Некоректна критика потрапила мені на очі після вечора у вигляді карикатури. На ній стояв у схиленій позі закутий раб, який із сопінням протестував проти своїх кайданів. Під малюнком стояло (і тут починається підлість): Осанна синові Давида!»
10.XII.58
Паулю,
я роздумую над Твоїм запитанням і над Твоїм листом, не можу всього написати, що спадає на думку, скажу тільки дещо стосовно кінця. Я думаю, що відповіді на це немає, для Тебе, про Тебе, немає відповіді на цю заувагу; їй місце у смітнику. Ми ж бо знаємо, що такі люди є, у Німеччині й будь-де інде, і нас здивувало б, якби раптом усі вони позникали. — Питання, радше, у тому, чи годиться, чи готові ми в залі людей, яких не можемо собі напитати, усе-таки читати для тих, які мають бажання слухати й відчувають сором за інших. Щось робити й вирішувати треба, насправді, тільки з такої позиції.
Як усунути зло зі світу, я не знаю, і чи потрібно його лиш терпіти, також не знаю. Однак Ти є тут, і тут є Твій вплив, і вірші говорять самі за себе й водночас захищають Тебе — у цьому відповідь і протидія у світі.
23-го грудня
Різдво вже так близько, я маю поквапитись. Сьогодні вранці надійшов ваш пакуночок; завтра я покладу його під ялинку, і тільки тоді відкрию. Минулого тижня я також надіслала подарунок для вас і дуже надіюся, що він щасливо й своєчасно надійде. Невдовзі після Нового року я поїду на кілька днів до своїх батьків, нам треба про дещо поговорити. Мій брат планує провести свою наступну практику{487} в Ізраїлі. Він дійшов до цієї думки цілком самостійно, і це мене тішить з певних причин і водночас безпричинно.
Завтра я думатиму про вас. Про Еріка, який зробить цей вечір справжнім. Нам це насправді важко вдається.
З любов’ю.
Інґеборґ
P.S. Принцеса написала мені; Неллі Закс вона надіслала 100 доларів{488}. Гайм заплатить і надішле також іншим чеки. Повідом, будь ласка, мене, чи Ти вже щось зміг отримати! У кожному разі, я, не чекаючи на Твою відповідь, ще раз напишу їй про це кілька слів, щоб усе залагодити, я це зроблю, бо вона мене просить про все їй нагадувати, отож це буде цілком природно.
І.
Pour Gisele, pour Paul[17]{490}
Інґеборґ
Для Інґеборґ —
Пауль
2-го лютого 1959.
Інґеборґ, я кажу собі, що Твій обіцяний лист не надходить лише тому, що Тобі важко написати його, себто оскільки своїм потоком слів телефоном я ще більше ускладнив Твоє становище, яке й без того було вже складним. Отож напиши мені, будь ласка, лише кілька рядків, я знаю, що Ти знаєш, про що мені йдеться, також і в цій негідній боннській справі{494}.
Я поїду до Німеччини{495} тільки в березні — якщо Ти вважаєш, що я можу щось зробити для Тебе, то я охоче приїхав би куди-небудь, щоб поговорити з Тобою, можливо, в Зальцбург або в Базель. Чи, може, Ти б хотіла радше приїхати до Парижа?
На все добре, Інґеборґ!
Пауль
Цюрих, 8-го лютого 1959 р.
Паулю, я не відразу написала листа, бо мала тут кілька прикрих днів, з усілякою метушнею, та до всього ще й грип, не тяжкий, та я почуваюсь нездатною будь-що робити, працювати не можу, а саме до цього все так добре вдавалося. Тепер знову те ж: гаяння часу в сумнівах, пригнічений стан.
Я доконче хочу Тебе побачити й розмірковую тільки, чи пасуватимуть цього разу Базель чи Страсбурґ, уперше після цієї зміни для мене. Чи не зустрітися нам у Цюриху? Причина в тому, що для Макса все було б легшим, якби відбулася зустріч{497} поміж ним і Тобою; він попросив мене, вже набагато раніше, не уникати його. Я не знаю, чи добре Тобі це пояснюю — він знає, що Ти важиш для мене, і завжди погоджуватиметься, щоб ми зустрічалися, у Базелі, або в Парижі, або в якомусь іншому місті, однак я не маю дати йому відчути, що з ним уникаю Тебе, а чи з Тобою його.
Скажи мені, як Ти це відчуваєш! Я можу собі уявити, що це нелегко для Тебе, можливо, це буде навіть і важко, встановити контакт, однак, усе ж таки, можна було б одне одного визнавати. І Ти, звичайно ж, не повинен боятися, що в Цюриху в нас не буде достатньо часу для самих себе.
Я ще не розмовляла з Максом про наше бажання знову зустрітися, бо хотіла б спочатку знати, що Ти скажеш на це.
Паулю, будь ласка, попри це, ще хочу сказати щось стосовно Твого дзвінка, — Ти тільки тоді мені все утруднюєш, коли починаєш гадати, що я можу зрозуміти щось хибно. Ти все-таки маєш казати мені все те, у чому маєш потребу казати, нерозважне, а чи розважне, для мене це все одне, завжди підходяще й завжди все одне.
Блок{498} — чудовий, несамовитий, без жодних зусиль, це вибух німецькою, вартий подиву. Я дуже щаслива від цього, це така цілість!
Незабаром вийдуть Твої вірші, знову з нашого часу{499}. (Не забудь поцікавитися обкладинкою{500}, дуже легко стаються небажані несподіванки).
Я так часто, так багато про Тебе думаю!
Інґеборґ
Поштова листівка.
Панні
Інґеборґ Бахман
Цюрих
Фельдеґґштрасе 38
в Онеґґера
Вітання з Відня. 1-й район. Ам Гоф{502}.
Усього лише невелика стаття{504}, яка має увійти до книжки про музику; і тому, що має минути ще деякий час, доки я зможу показати Тобі нинішні спроби{505}!
Інґеборґ
18.2.59.
Інґеборґ,
кілька днів тому я надіслав Тобі стару віденську поштову листівку, вона була, як я тепер помітив, не зовсім точно адресована{507} — сподіваюся, Ти отримала її. (Я знайшов її в одного букініста, на набережній, майже на тому самому місці, де торік написав вірша{508}.)
Я охоче приїду до Цюриха, Інґеборґ, можливо, це вдасться у травні. Але, можливо, Ви будете ще до цього тут?
Я перекладаю Мандельштама{509}, книга повинна з’явитися восени, у Фішера.
Доброго самопочуття, Інґеборґ, пиши — і надішли мені, якщо можеш, кілька сторінок.
Клаус читає 26-го у Фішера{510}, чи не могла б Ти попросити пані Кашніц прийти туди?
На все добре, Інґеборґ, на все добре!
Пауль
23-го лютого 1959 р.
Лише кілька слів, Інґеборґ, щоб запитати Тебе, чи Ганс Вайґель, який має тепер намір примножити свої заслуги перед молодою австрійською літературою за рахунок бібліофільної антології, звертався до Тебе, а також до Піпера{512}. До мене саме надійшов запит Німецької видавничої спілки, (яка, між іншим, не пропускає жодної нагоди, щоб найбруднішим чином мене паплюжити…{513}). Я надто охоче відхилив би цю «честь», однак усе це мало б сенс лише тоді, коли б і Ти так вчинила. Напиши мені, будь ласка, кілька рядків.
Пауль
від 15-го березня:
Гаус цум Ланґенбаум
Зеестрасе
УЕТІКОН біля Цюриха
Тел.: 92 92 13 (Цюрих)
2-го березня 1959 р.
Любий Паулю,
я справді не вірю, чи можна зробити щось проти критичних відгуків{515}, дописів звикло не роблять, їх, наскільки я знаю, і не друкують. Можна тільки зробити спробу звернути на книжку увагу кількох людей, і в такий спосіб, можливо, досягнути того, що вона, якщо її й так ще не оцінили, отримає інші критичні відгуки, які зрівноважуватимуть попередні.
Вчора я розповіла про вірші Куно Реберові{516} (можливо, Ти зможеш його пригадати), бо він готує для радіо обговорення. Я сама передам Вернерові Веберу{517} збірку для «Ноє Цюрхер Цайтунґ». Звичайно, не завжди буде легко цим зацікавити, ми ж знаємо з власного досвіду, як довго це може часом тривати; перші несміливі рецензії на мою першу збірку{518} з’явилися тільки за рік після виходу, і то тільки подекуди, однак час, усе-таки, потім працює на користь віршів, і він зробить це і для віршів Клауса, я в це вірю, та й ми, разом з іншими друзями, поруч — це ж посприяло вже трохи останнім часом. Морас{519} знову щось надрукує, і я ще могла б, якщо Ти вважаєш це правильним шляхом, написати Швабові-Фелішу{520} з ФАЦ, щоб він саме тепер, після цієї примітивної критики, надрукував у газеті вірш Клауса.
Було гарно чути Твій голос, я завжди рада, коли він лунає з білого апарата, який стоїть на столі, де я пишу. За чотирнадцять днів ми переселимося в іншу квартиру{521}, на березі озера, недалеко від Цюриха, це так важко — знайти щось у місті. Думаю, що навряд чи ми зможемо 1-го травня поїхати звідси до Риму{522}, бо я мала б закінчити книжку{523} ще до від’їзду, а так виглядає, що я не встигну.
Це так виснажливо, усе видається таким сумнівним, ця безкінечна кількість сторінок та речень; навіть зусилля втримати все в полі зору видається мені досягненням.
Я радше приїхала б до Парижа{524}, однак мені ведеться так, як Тобі, саме тепер я не можу зрушити з місця, переїзд уже знову стоїть на порозі, і Ти повинен мати ще трохи терпіння, будь ласка. Стосовно перекладу Шара{525} напишу Тобі згодом, я ще не прочитала його до кінця, насправді це можна робити тільки частинами.
Від Вайґеля — жодних вістей, видається, що й видавництво не отримало жодних запитів. Тому я не знаю, що маю в Тебе просити. Я хотіла б, якщо це якось можливо, і якщо мене запитають, сказати «ні» після всіх цих образ{526}, однак, з іншого боку, боюся накликати їх ще більше, образ, які мене безглуздо нервують, і яким неможливо давати відсіч. Я безпорадна. Можливо, Ти сам зможеш поки що вирішити це для себе.
Коханий, нам так багато що завдає мук, уже навіть думка про все це, однак намагайся відкинути геть стільки, скільки зможеш, не варто марнувати на це стільки сили. Якби ж ти зміг приїхати в травні!…
Макс надсилає Тобі вітання. Він теж радітиме Твоєму приїздові.
Я рада, що вийшла вже Твоя книжка{527}, і радітиму кожній звістці від Тебе!
Інґеборґ
12-го березня 1959 р.
Люба Інґеборґ,
дозволь мені насамперед привітати Тебе з Твоєю премією{529}. Її ж присуджують сліпі, один із них, напевне, все-таки виявився зрячим — можливо, навіть декілька з них.
Я не можу багато сповістити Тобі. Щоденно я переживаю кілька ницостей, надмірно сервірованих, на кожному розі. Останній «друг», який обдарував мене (і Жизель) своєю брехливістю, зветься Рене Шар{530}. А чому би й ні? Я ж переклав його (на жаль!), а тому його вдячність, яку я вже й раніше, щоправда, у менших дозах, відчув на собі, не мала права залишитися невисловленою.
Брехня і підлість, майже скрізь.
Ми самотні й безпорадні.
Вітай Макса Фріша —
Хай Тобі ведеться добре й легко —
Твій Пауль
Для Інґеборґ
Франкфурт-на-Майні, у Пальменґартені{532},
20-го березня 1959.{533}
Пауль
Париж, 22.3.59 р.
Чи Ти отримала книжку{535}, Інґеборґ? (Я надіслав її у п’ятницю{536} з Франкфурта, з дурного розуму, як бандероль авіапоштою — сподіваюся, вона дійде.)
Як не дивно, але цієї миті я знаю, що вона має вагу.
Твій Пауль
ДОРОГИЙ ПАУЛЮ ДЯКУЮ ТОБІ ЗА ВХІДНИЙ КВИТОК ДО ВІРШІВ{538} ДО ПАЛЬМОВОГО САДУ{539} ДО NOUS DEUX ENCORE[18]{540} ДЯКУЮ ЗА ЦІ ВІРШІ
ІНҐЕБОРҐ
Паулю,
отож, у вівторок або в середу{542}, як Ти хочеш і зможеш! Я приїду зустріти Тебе. Напиши мені ще, будь ласка, час прибуття або надішли телеграму!
А тепер я чекаю.
Інґеборґ
14-го квітня 1959 р.
15.4.59{544}
Люба Інґеборґ,
вибач, але я не приїду наступного тижня, а лише за тиждень, я мушу — я вже давно обіцяв це — поїхати в Англію до старої тітки{545}, яка навряд чи вибачить, якщо я знову, як це вже раз було, підведу її. Будь ласка, не засмучуйся, я приїду, коли Вам буде зручно, скажімо, наприкінці квітня, й залишуся на два або на три дні.
Твій
Пауль
20 — 4 — 1959
Дорогий Паулю,
нам так само приємно буде наступного тижня, я хочу відразу сказати Тобі про це! Приїжджай, коли Тобі найзручніше. Ми не плануємо нічого конкретного, працюємо далі й бажаємо тільки погожих днів, коли Ти будеш із нами. Однак приїжджай якнайшвидше.
Інґеборґ
22 квітня 1959 р.{548}
Моя люба Інґеборґ,
я знову пишу, вже сьогодні, щоб, на жаль, повідомити Вам, що й наступного тижня я не зможу приїхати: поїздку до Англії{549} ми змушені були відкласти, тому що Ерік підхопив до свого ще не зовсім вилікуваного коклюшу сильний нежить; крім того, Фішер насідає на мене з перекладами Мандельштама{550}, вони повинні бути там не пізніше 15-го травня, отож я змушений, якщо мені щось важить пунктуальність і я хочу побачити книжку восени, дуже «старатися»: хоча переклад і завершений, проте ще не віддрукований, а в кількох місцях, на жаль, ще не все з’ясовано.
Чи будете Ви в Цюриху близько 20-го травня? Будь ласка, не сердься, Ти знаєш, як охоче я хотів би приїхати.
Твій Пауль
16 — травня — 59 р.
Дорогий Паулю,
пробач мені, прошу, що пишу Тобі тільки тепер, після Твоєї розмови телефоном із Максом! Я рада, що Ти не витлумачив хибно мого мовчання, бо я всього лиш була надто обтяжена через хворобу; тільки недавно я змогла знайти дівчину, і вже стає трохи легше поратися по господарству й доглядати за хворим.
Гарно, що ви приїжджаєте. Ми обоє цьому радіємо. Я зараз піду до готелю на тому боці, щоб вибрати вам кімнати. А в четвер{552} приїду до Цюриха, щоб вас зустріти. Надішли, будь ласка, телеграму напередодні.
Стосовно загрози зараження я хотіла ще щось сказати: ця хвороба менш небезпечна для Еріка та Жизель, аніж для Тебе, бо жовтяниця передусім «хвороба чоловіків», і бацили не подорожують в повітрі, а передаються безпосередньо, при їжі з тієї ж тарілки і т. п., а цього можна, відповідно, уникнути. Я кажу Тобі це, щоб, з одного боку, Тебе заспокоїти, однак з іншого, звернути, усе-таки, Твою увагу на те, що я не зовсім можу гарантувати, що нічого не станеться. Проте ця хвороба видається мені насправді не такою поширеною, і, в кожному разі, до неї має бути вже деяка попередня схильність. Дорогий Паулю, отож, і те, і те залишається в силі: що ми радіємо й віримо, що небезпеки немає, і що ми, якщо вам це видаватиметься сумнівним, ні на мить не розсердимося й зрозуміємо це цілковито.
Я хочу подбати про добру погоду й недовгі та зручні екскурсії; неподалік озеро Ґрайфензее з будинком ландфоґта{553}, на диво гарне, та ще дещо інше.
Приїжджайте, звичайно ж!
Твоя
Інґеборґ
Уетікон, 31-го травня 1959 р.
Коханий мій Паулю,
як добре, що ви не приїхали! Того четверга, коли саме ви мали приїхати, Максові раптом погіршало, а в п’ятницю{555}, тобто 10 днів по тому, його забрали в лікарню. Тепер його годуватимуть почасти штучно, він зовсім ослаблений, йому не дозволили навіть зі мною побачитись, — та ми, попри це, живемо надією, що добрий догляд впродовж трьох тижнів допоможе йому настільки, що він зможе поїхати до К’янчіано{556}, до одного з найкращих, а то й найкращого курорту в Італії, де лікують печінку.
Мені також недобре, напевно тому, що я зовсім нічого не можу зробити й почуваюся такою зайвою; працювати я також не можу, хоча ще ніколи не мала для цього такого безміру часу. Ми домовилися з тих, та ще з інших причин, що я поїду до Риму дещо раніше, десь за днів чотирнадцять, і пошукаю для себе в Кампаньї{557}, де значно дешевше, невелику літню квартиру, звідти я також зможу за дві години бути в К’янчіано, щоб навідати Макса.
Паулю, що нам тепер робити? Як і коли ми побачимось? Мені так мало спадає на думку цієї миті, у цій пустці, яка мене поглинає дедалі більше. Як довго ви будете ще в Крімлі{558}? Навіть якщо б ви приїхали до 15-го, або близько 15-го червня, розмова навряд чи могла б відбутися, так, як цього хочеш Ти, і як хоче Макс, йому заборонили відвідування, у кімнаті на дверях — вікно, крізь яке можна поговорити, це так гнітюче, і він завжди дуже виснажений, цей стан триватиме довго, так що я думаю, ми повинні ще почекати до осені, доки він внутрішньо й зовнішньо зовсім одужає.
Отож, лишається можливість побачення тільки для нас, однак я насправді мушу 15-го, або 16-го, можливо, навіть 14-го червня поїхати. Я подивилась на мапу в надії, що місце, де ви перебуваєте, дещо ближче, та воно дуже далеко. Ти можеш якось зарадити? Передай від мене Жизель та Ерікові велике вітання.
Ох, Паулю, я цілковито заклякла від різкого похолодання надворі, та ще від дечого іншого.
Інґеборґ
Bia делла Стеллетта{560} 23 Рим
Тел.: 56 30 39
9-го липня 1959 р.
Найдорожчий мій Паулю,
прийми подяку за телеграму{561}! І вибач, що я пишу лиш сьогодні, і можу написати тільки так небагато. Я не можу дійти ладу від пустки та виснаження, і це триває вже кілька тижнів. Макс мав би сюди вже приїхати до санаторію, на курорт, де лікують печінку, неподалік Риму, однак він мусить, усе-таки, попередньо бути в Німеччині, у Бад Мерґентгаймі{562}. Сьогодні я отримала від нього листа, він пише, що Ти був у Цюриху й намагався віднайти його в Уетіконі; однак він був у Тальвілі{563} у своїх друзів, щоб перебути дні між лікарнею та санаторієм. У серпні Макс приїде сюди, і я, отож, буду тут до 20-го вересня, а потім мушу, щоб заробити трохи грошей, здійснити подорож літаком{564} і написати про це, взагалі, я повинна була б працювати, однак не можу, мені все валиться з рук. Паулю, якось ми поговоримо, тепер надто тяжко, май зі мною терпіння.
Інґеборґ
Пансіон Шасте, Сільз{566} в Енґадіні, 15-го липня 1959 р.
Моя люба Інґеборґ,
тепер Ти в Римі, я прошу Тебе запитати принцесу, чому вона не надіслала гонорару{567} за матеріали для «Боттеґе Оскуре», які я зібрав. Ґрас{568}, якого я зустрів у Цюриху, досі не отримав свого гонорару. У зв’язку з цим я потрапив у надзвичайно неприємне становище, адже я обіцяв усім авторам гонорари.
Численні листи Еженові Вальтеру, якого справді неможливо стерпіти, серед них один рекомендований, залишилися без відповіді. Чи це просто недбалість, чи це, як я змушений, на жаль, припустити, щось інше? Будь ласка, допоможи мені вийти з цієї прикрої ситуації, допоможи внести ясність.
Ми пробудемо тут до 24-го, відтак повертаємося, не в останню чергу, щоб відпочити від таких довгих канікул, назад до Парижа.
Я також не завжди почуваюся добре.
Всього найкращого
Твій
Пауль
Моя люба Інґеборґ,
вчора тут був Макс Фріш, несподівано, я був зовсім непідготовлений до цього, приїхали також цюрихські знайомі, Алемани{570}, розмова була короткою, лише якусь мить насправді такою, на яку ми обидва сподівалися.
Мені ведеться — мій останній лист свідчить про це у свій нерозумний спосіб — не надто добре, і хоча я й переклав «Юну парку»{571}, проте почуваюся геть розбитим, це стосується мене самого й усього того, що пов’язано з писанням{572} — але що має робити той, хто вжився у писання? Та й взагалі…
Перед тим, як написати Тобі листа про гонорар за «Боттеґе Оскуре», я написав Тобі іншого — але не надіслав; я додаю його тут з усіма напівміркуваннями й запитаннями…
Можливо, це все-таки правильно, що Ти прийняла франкфуртську доцентуру{573} — адже всі ми вже давно — жертви компромісів.
Проте із навколосвітнім польотом на реактивному літаку{574}, Інґеборґ, справа виглядає трохи інакше: дозволь мені сказати Тобі, що щось дуже інтимне в мені опирається цьому намірові, а тому, оскільки для мене неможливо відділити його від себе, просить Тебе ще раз добряче обдумати все це; якщо ж Ти не в змозі зробити цього, то знай, що тоді я буду підноситися своїми думками ввись і навертати Тебе назад додому.
За кілька днів ми повертаємося до Парижа{575} — будь ласка, пиши мені туди! Пиши частіше!
Твій
Пауль
Пансіон Шасте, Сільз-Базелья
11-го липня 1959 р.
Моя люба Інґеборґ,
я був трохи занепокоєний. Але тепер я вже менше тривожуся, адже Ти — в Римі, отож певним чином удома, і живеш Ти, як мені, принаймні, підказує моя італійська, на Зоряній вулиці{576}…
Вісім днів ми вже тут, після тривалих дощових тижнів в околиці Зальцбурґа, восьмиденного перебування у Відні, одноденної біганини в околицях Генуї (точніше: Монте-россо, яке Ліллі фон Заутер{577} рекомендувала нам як безлюдну й абсолютно тиху місцевість…), трьох днів у Цюриху{578}.
З Відня я намагався зателефонувати Тобі, ввечері, але Тебе не було, це пов’язано, мабуть, з тим, що я телефонував із Вестбангофу, а не з поштамту на Ландштрасе. Я трохи працював, якийсь диявол бажає, аби тепер, замість того, щоб зайнятися собою, я перекладав «Юну парку», з 510 віршованих рядків перекладено вже 460, о невтомний дияволе чи хтось із його найближчих родичів, допомагай мені й надалі!
Перш ніж прийшов Твій лист, я довідався з газети, що Ти отримала «запрошення» до Франкфурта, в університет — моє сердечне вітання! (Але, цілком довірливо: чи справді можна таке викладати? Чи слід це робити?) «Camarado[19], це не книга, той, хто торкнеться її, торкнеться людини!» Я боюся, що душевні відростки{579}, які сягають аж до кінчиків пальців, у більшості вже давно ампутовані операційним способом, між іншим, в ім’я human relations[20])
Інґеборґ, не літай так багато! Ти ж знаєш, ми «хтонічно фіксовані»… (Між іншим, позаяк це словечко було народжене у Вупперталі: чи запросив Тебе туди «Бунд»{580} на жовтень? Ти поїдеш?)
Ще одне прохання: запитай-но принцесу Каетані, чому не були переказані гонорари{581} за ті матеріали, які я зібрав; у всякому разі Ґрас, якого я зустрів у Цюриху, нічого не отримав, ймовірно, що й інші також. (Спитай, будь ласка, в Енценсберґера.) Для мене це страшенно неприємно, крім того, я запитую себе, що, власне, за цим стоїть — адже щось або хтось повинен за цим стояти!
Я сиджу тут нагорі — нехай Ніцше пробачить мені! (Ти пригадуєш, як він хотів розстрілювати всіх антисемітів{582}? Тепер вони піднімаються сюди на своїх «мерседесах»…)
Хай Тобі добре ведеться, Інґеборґ —
Я зберіг для Тебе цвіт тирлича й тому залишився із золотою скередою та багатьма
дзвіночками{583}.
Твій Пауль
26-го липня 1959 р.
Париж{585}, знову, — сподіваюся, що в Римі не така спека, як тут…
Минулої середи{586} Макс Фріш був ще раз у Сільзі, ми прогулювалися з ним годину (або й довше) по Шасте{587}, це була, гадаю, добра розмова. Чи не могла б Ти допомогти йому, якщо б приїхала — він говорив про це — до Енґадіну? І потім: повітря, океан світла, модрини, поблизу — оголені скелі… (Якось Ти мала б потрапити до Альп Ґрюму{588}, де якнайясніше можна побачити, що ця земля не обов’язково створена для людей.)
Одне прохання, Інґеборґ: можливо, у Римі знайдеться ця книга:
Renato Poggioni, Pietre di paragone, Firenze 1939 (вона містить «Commento a Mandelstam»)[21]{589}. Я багато місяців тому замовив її у книгарні Флінкера{590} — марно. Скажи мені, будь ласка, куди мені надіслати Тобі книжку до дня народження{591}!
І напиши мені також, що Ти робиш і що думаєш!
Твій
Пауль
Уетікон ам Зее, Гаус Ланґенбаум
5-го серпня 1959 р.
Мій любий Паулю,
я хочу відповісти Тобі на так багато запитань; розпочну від кінця. Позаяк у Римі{593} мені було дуже погано, я несподівано поїхала геть до Скуолу{594}, і побачила, що це було правильне рішення, а тепер я з Максом уже знову в Уетіконі.
Я рада, що ви ще раз побачились, однак я теж дуже хотіла б при цьому бути! Відразу після вашої зустрічі в Енґадіні дуже похолодало, я застала це місце вже майже осіннім, майже зимовим, на горах лежав свіжий сніг. Та ми, напевно, поїдемо, коли погода знову поліпшиться, ще раз на кілька днів до Сільз Марії{595}, а потім я піду тим шляхом, який Ти вказав мені в останньому Твоєму листі.
Щодо «Боттеґе Оскуре»: ще цілком на початку я якось провела Марію Луїзу фон Кашніц до редакції; вона також хотіла отримати свій гонорар{596}. Однак редактор там був новий, на місці Ойґена Вальтера вже кілька місяців молодий ірландець, який зміг їй тільки сказати, що йому видається, ніби грошей немає. Принцеса тепер не в Римі, а в Парижі. Одного разу я також бачила Вальтера, у результаті якоїсь розбіжності в поглядах він пішов геть, або його попросили піти від принцеси, однак він сказав мені, що хоче подати їй ще раз список тих авторів, які ще й досі не отримали гонорару. (Я напишу йому імена, наскільки я їх пам’ятаю). — Паулю, це дуже прикро, також і для мене, бо я просила Вальзера{597} подати рукопис, однак наразі облишмо це все з досадою. За цим, безсумнівно, не приховується нічого, окрім того, що принцеса вже не дає собі ради, вона ж бо дуже стара, і, напевно, їй дають погані поради. (Енценсберґові я вже все пояснила; Ґрасові, якщо він ще тут, або якщо він знову сюди приїде, я також можу про це сказати).
Подорож літаком{598} і семестр у Франкфурті{599} мене дуже пригнічують. Обидві ці пропозиції я прийняла тоді, коли була не цілком у здоровому глузді, не знала, що маю робити далі. Хоча політ аж настільки мене не хвилює, і Твої сумніви з цього приводу я не цілком поділяю. Ти говориш про компроміс, на який ми всі вже йдемо, саме це мене зачепило найбільше, бо досі, стосовно самої себе, я майже не мала цього почуття — для мене розпочинається компроміс із Франкфуртом, я боюся, що маю робити з цим те, чого ніколи не хотіла робити, і тепер я шукаю виходу. Та оскільки вже майже неможливо відмовитися, я хочу спробувати наразитися на небезпеку, яку бачу, коли не просторікуватиму про літературні питання, не говоритиму «про», додаючи до балаканини, яка вже існує, іще одну.
Паулю, будь ласка, напиши мені, чи віриш Ти, що можна про щось говорити, коли надто вже сумніваєшся, коли керуєшся багатьма сумнівами!
Я сприймаю подорож літаком дещо інакше, я бачу в цьому передусім роботу, яка забирає багато зусиль, і за яку отримаєш стільки-то грошей, і я маю писати тільки про те, про що хочу, це може бути не вартим уваги або несуттєвим, та через це я собі не зраджую й себе не переінакшую. Небезпеку я бачу насправді тільки в «почесному» Франкфурті, бо там, де підозрюване не є очевидним, наражаються на двозначність. Подорож, імовірно, — безглуздя, та я не боюся вчинити дурниці; після того я зможу принаймні сказати Ерікові, де справді живуть слони і як виглядає південна частина Тихого океану, а його батько, похитуючи головою, стане поблажливим, якщо обіцятиму, що більше ніколи туди не подамся.
Паулю, оскільки подорож закінчується наприкінці жовтня в Лондоні, я могла б повертатися через Париж. Маю на це надію. Тоді ми змогли б усе-таки незабаром побачитися.
Сьогодні мені телефонував пан Неске, стосовно статті до ювілейного збірника Гайдеґґера{600}, і я мушу запитати Тебе стосовно цього про дещо, бо для мене це належить до компромісу. Прошу, якщо тільки зможеш, надішли мені кілька слів у відповідь, бо не знаю, що маю робити. Я ж бо написала багато років тому критичну працю про Гайдеґґера{601}, і хоча не надаю цій обов’язковій для виконання вправі в ретельності жодного значення, я все-таки ніколи не змінювала свого погляду стосовно Гайдеґґера, його політичний промах{602} залишається для мене поза дискусією, я також бачу, як і раніше, прогалину, яка зумовила це в його мисленні, у його творах, і водночас я знаю, бо знайома з його філософськими працями, значення й рівень цих праць, до яких я інакше, аніж критично, ставитися не буду. — До цього додається іще, що я охоче, якщо тільки врешті видадуть Вітґенштайна{603} німецькою мовою, напишу вступне слово — та якщо я не мала б його писати, то нехай, бо боюся, що маю недостатньо хисту для цього, хоча це було б моєю прямою потребою.
Мені давно вже відомо, що маю писати статтю до ювілейного збірника, я також хотіла цього, раділа, коли почула, що Гайдеґґер знає мої вірші, однак підсвідоме вагання впродовж кількох місяців стало тепер усвідомленим. (Якщо я відмовлю Неске, то зроблю це без жодних пояснень, бо не хочу зайвих розмов, а чи з’ясовувань, я тільки хочу сама гідно повестися перед собою й запитати Тебе. І я не хочу, передовсім, збивати Тебе з пуття, з огляду на Твою згоду, бо не існує схематично правильної поведінки; інакше ми позбавили б себе усілякої повноти життя.)
Напишу незабаром знову. Я думаю багато про Тебе.
Твоя
Інґеборґ
Париж, десятого серпня 1959 р.
Нелегко відповісти на Твої запитання, але я спробую, прямо тепер.
Стосовно ювілейного збірника: Неске написав мені кілька днів тому{605}, до листа був доданий список{606}, я є в цьому списку, хоча мене не запитали про згоду, себто без того, щоб Неске, якому я рік тому сказав, що подумаю про свою участь, коли знатиму імена інших учасників ювілейного збірника, дотримав свого слова. Отож, він не дотримав, я ж, натомість, внесений до списку, і це, безперечно, має свої (доволі мізерні) причини, а тепер я повинен якомога швидше надіслати свого вірша… Такий ось контекст, і цей контекст спонукає мене й до інших роздумів. Словом, я нічого не надішлю. Цим учинком Неске, хоча, певна річ, аж ніяк невипадково, полегшив мені завдання. Я бачу також, що Мартіна Бубера, про якого Неске свого часу казав мені, буцімто він також обіцяв йому матеріал, тут нема. Це щодо безпосереднього. А тепер Гайдеґґер. Ти знаєш, що я, цілком певно, буду останнім, хто зможе заплющити очі на його інавгураційну ректорську промову у Фрайбурзі{607}, а також і на дещо інше; проте я кажу собі, особливо тепер, коли маю досвід спілкування з такими патентованими антинацистами, як Белль{608} або Андерш{609}, що той, хто страждає від своїх помилок, хто не поводиться так, начебто він ніколи їх не чинив, хто не приховує своєї ганьби, є кращим, аніж той, хто найзручніше й найвигідніше влаштувався зі своєю тогочасною непричетністю (якщо вона й була, тоді я мушу, і я маю на це всі підстави, запитати, чи й справді вона була такою вже непричетністю у всіх своїх складниках?), так зручно, що він може тут і тепер — щоправда, тільки «приватно», а не привселюдно, позаяк це підриває, як відомо, престиж — творити найочевидніші ницості. Іншими словами: я кажу собі, що Гайдеґґер, можливо, дещо усвідомив; водночас я бачу, скільки підлості міститься в тому ж Андерші або Беллі; я бачу, далі, що пан Шнабель{610}, «з одного боку», пише книжку про Анну Франк і з гідною подиву великодушністю жертвує гонорар за цю книжку на певні покутні цілі, а, «з іншого боку», той же пан Шнабель присуджує панові фон Реццорі за його книжку, яка — на якому тлі! — вміє так гарно й так весело і — чи ж не правда? — так дотепно сервірувати увесь «до-нацистський» антисемітизм (і відтак, після того, як я — але чому це повинен бути я, коли йдеться про такі речі? — вказав йому на це, демонструє нечувану образу «формою», в якій я це зробив).
Ось що я бачу, моя люба Інґеборґ, бачу сьогодні.
А тепер до Твоєї франкфуртської доцентури: тут я мав, я маю — було б некоректно замовчувати це перед Тобою — справжні сумніви. Поминувши те, що цех (і не тільки він) залишає за собою, так би мовити, тільки поезію — і, вибач, але саме це належить до федеративно-республіканського чванства, у такий спосіб «ми» не гірші від Оксфорда{611}, поминувши те, що, коли беруть собі вірш до серця (бо ж існує програма, а до неї належить також, згідно з добрими й найкращими чутками, ще й щось «третє»{612}), то так найпереконливіше демонструють «продуктивність» цієї душі — поминувши все це (й багато чого іншого), я не думаю, що «поетика» може допомогти віршеві там, куди він, під нашими похмурими небесами{613}, готовий здійнятися. Однак, і це я кажу не тому, що Ти не можеш відмовитися від цього всього, однак: спробуй, усе-таки, авжеж, спробуй. Щось, що, можливо, ще не зовсім ясно окресленим з’являється перед Твоїми очима, щось ледве зриме, якесь затинання очей перед гадано над-ясним, допоможе Тобі, напевне, віднайти те чи те справжнє сповіщення. (Примітка на берегах: я цілковито за артикульоване.)
А тепер Твій політ{614}, Інґеборґ: лети будь ласка, якщо Ти не можеш відмовитися. Але якщо ти можеш відмовитися, то не лети. Врешті-решт Твоя «свобода» писати про це так чи так є лише невеликою вишуканістю рекламної ідеї, долученої до Твого польоту. Бо ж те, що Ти летиш, саме Ти: цього, Інґеборґ, людям досить. (Ти називаєш це працею; подумай, будь ласка, про додаткову вартість і обдумай при цьому, що вірш, який Ти пишеш, вносить у це свою долю.) І, зрештою, Інґеборґ, про трішки там-побувати… Стільки-то годин у південній частині Тихого океану, слони… Чи не краще було б, якби Ерік намалював Тобі слона, який, якщо Тобі пощастить, буде дуже схожим на польову мишу? Проте (тут також): у наш час люди літають — то чому б і Тобі не летіти, можливо, Ти вилітаєш при цьому для себе щось таке, що я, який лише лічені рази запускав паперового змія, зовсім неспроможний бачити й побачу лише тоді, коли Ти зробиш це зримим? Отож, на все добре, також і в повітрі!
Вітання Максові Фрішу!
Твій Пауль
Чи приїдеш Ти наприкінці жовтня до Вупперталю{615}?
Уетікон ам Зее
3 — 9 — 59
Любий Паулю,
я відмовилася від польоту{617}. Це завдало багато клопотів — відмовитися від зобов’язань, на які я раніше погодилася, й останні дні я займалася саме цим. Я не хотіла писати Тобі раніше, до того, коли б могла з певністю повідомити Тобі результат. Тепер мені легше. Ще залишається Франкфурт{618}…
Звісно, я розумію, що Ти висловлюєш стосовно Гайдеґґера, я також, як і раніше, переконана в тому, що відмова не повинна хибно тлумачитися як образа, тим паче, як присуд.
Надійшов «Валері»{619}, книжка до мого дня народження, це для мене велика радість! Однак тоді, у Парижі{620}, Ти міг би дати мені особисто ці зріднені вже книжки. Коли я знову Тебе побачу? Взимку, у Франкфурті? Чи надішлеш мені свій переклад?
Тут дуже тихо, усе в порядку, я намагаюся працювати, хоч трохи, та почуваюся дуже втомленою, виснаженою постійними сумнівами, ще до того, як розпочну.
Я все думаю й думаю, однак мовою, до якої більше не маю довіри, якою я більше не хочу висловлюватися. — Прощавай, любий Паулю.
Інґеборґ
7-го вересня 1959 р.
Інґеборґ, я радий, що Ти не летиш.
Тепер, коли Ти остаточно відмовилася від цього, я можу Тобі сказати, що тим, що мене примушувало шукати всі ці (вторинні) аргументи, було насамперед відчуття моторошності, яке мала для мене ця звістка.
Я справді дуже радий, що Ти не летиш.
Франкфурт{622}: не відмовляйся, будь ласка, усе, цілком певно, буде добре.
Ювілейний збірник Гайдеґґера: Неске, у цьому я вже ні секунди не сумніваюся, є нечистою людиною. Після мого досвіду з платівкою{623} й після того, як без моєї згоди я внесений до його списку, я мушу собі й іншим також сказати, що в ювілейному збірнику, якщо його надрукують, може опинитися те чи те раніше не згадуване ім’я (Фрідріх Ґеорґ Юнґер{624} також не є одним із найкращих…), у сусідстві з яким я в жодному разі не хотів би бути… Отож я тільки сказав йому, що сподіваюся на те, що він, Неске, своєчасно повідомить мене, коли до 75-річчя від дня народження{625} Гайдеґґера знову публікуватиме ювілейний збірник…
(Я також не є, Бог свідок, «пастухом буття»{626}…)
Я надсилаю Тобі першу третину «Юної парки», Інґеборґ. Це коректура для «Ноє Рундшау»{627} — найчиткіший текст, який я в цей момент маю. Будь ласка, поверни мені його, після того, як прочитаєш, назад; на початку жовтня я, ймовірно, доведу все до чистового варіанта — тепер мої думки спрямовані не туди — , потім Ти отримаєш його.
Мандельштам незабаром з’явиться, проте я маю з ним уже такий гіркий досвід{628}, що не обіцяю собі багато від його буття у вигляді книжки. (Між іншим, я знову перебуваю у сфері пітьми.)
Чи приїдеш Ти до Вупперталя{629}? Я маю кілька запрошень на публічні читання, одне з них навіть до Відня (!), на ранкову виставу в Бурґтеатрі{630}; але я втомлений від читань, всі ці листи залишаються поки що без відповіді; крім того, я отримав посаду німецького лектора{631} в Еколь Нормаль, не останньою чергою через пов’язану з нею місячну платню. Гадаю, мені слід уже пробитися крізь надто тривале мовчання{632}.
На все добре, Інґеборґ!
Пауль
22.9.59{634}
Одне прохання, Інґеборґ: чи не могла б Ти повернути мені «Юну парку»? Я саме бачу, що не вніс коректури в машинопис…
Як ведеться Тобі? Добре, сподіваюсь, що добре.
Пауль
Кірхґасе 33{636}
Цюрих, 28 — 9 — 59
Паулю,
пробач, що я ще не відповіла. Цими днями я перебираюсь до Цюриха, у невелику квартиру, де працюватиму; вона нам дісталася випадково. Макс залишається в Уетіконі, я, звісно, теж, однак на такій близькості одне від одного нам ніяк не вдавалося взятися до роботи. Це рішення прийняте в спокої, воно не міняє нічого.
До «Юної Парки» я зробила для себе декілька приміток{637}; чи можу їх Тобі надіслати?
С. 3-я, 16-й рядок:
Дух — він не настільки чистий, щоб (чи не був би цей порядок слів кращим?)
С. 5-а, 3-й рядок знизу:
Щока горить, немов палахкотів на ній і т. д. (-ів, чи ні? бо в Твоєму варіанті можливе змішування з теперішнім часом)
Остання сторінка, 4-й рядок:
Моє чуття…, немовби спало — (тут «немовби», бо інакше можна було б думати про імперфект.)
Оце й усе. Переклад має бути дуже важким, при такій обмеженій свободі пересування. Він гарний.
Я не приїду до Вупперталю{638} (здається, я й не отримала запрошення).
Не знаю, що сказати до твоєї посади викладача{639}; мені дуже шкода, що Ти повинен займатися цим, однак, можливо, це буде добре, принаймні на час очікуваної безмовності, як діяльність. Напиши мені, чи робота ця стерпна й не надто обтяжлива.
Прощавай, Паулю.
Інґеборґ
Писатимеш мені на Кірхґасе? Я перебираюся туди 1-го жовтня, це старий будинок, він має назву «Штайнгаус» і найвищий у місті, поміж будинками Цвінґлі{640}, Бюхнера{641} й Ґотфріда Келлера.
17.Х.59
Люба Інґеборґ,
додана рецензія{643} надійшла сьогодні вранці — будь ласка, прочитай і скажи мені, що Ти про це думаєш.
Пауль
Кірхґасе 33
Цюрих, понеділок.
Дорогий Паулю,
я недовго була в Німеччині{648} й повернулась додому з тяжким грипом, який супроводжував сильний головний біль. Він завадив мені відповісти Тобі відразу. А тепер стоїть на заваді щось інше, я не можу Тобі відповісти так, як це звикло робила, бо на все впала тінь від того, що я знаю про листа, якого написав Тобі Макс{649}, тінь моїх страхів і безпорадності, які охопили мене. Я могла б перешкодити відіслати цього листа, та я все ще тієї думки, що не мала права зробити це, і саме тому мушу знести наступні дні в невідомості.
Я хочу віднайти в собі сили повернутися до вихідного пункту й дати Тобі свою відповідь, незалежну від цього всього, однак вона мало не вислизає у мене, не тому, що бракує мені самостійності, а тому, що перша проблема зникає за іншою.
Чи відповів Тобі Бльокер{650} у будь-якій формі, і що саме? Те, що він може у своїй критиці образити деколи навмання в найнеобачніший спосіб, мені добре відомо відтоді, як він це вчинив щодо мене, коли вийшла моя друга збірка{651} віршів. Чи має це тепер іншу підставу, чи має підставу антисемітизм? — після Твого листа я також так думала, однак я не певна, тому запитую Тебе про його відповідь. — Дозволь мені розпочати з іншого: Паулю, я часто побоююсь, що Ти зовсім не зауважуєш, наскільки захоплюють Твої вірші, який вони мають вплив, звісно, що тільки через славу Твою (дозволь мені цього разу вжити це слово й не відхиляй його) знову й знову робиться спроба її поменшити, у будь-який спосіб, і, на кінець, існує ще напад без жодних мотивів — так, ніби з незвичним не можна миритися, ніби воно нестерпне. Найкраще, якби я зателефонувала Тобі, щоб поговорити про все, та телефон цього разу мене відлякує, бо розмова триває так коротко, і я не знаю, в якому стані застану Тебе.
25-го та 26-го листопада я буду у Франкфурті{652}, потім ще раз за чотирнадцять днів, читатиму лекції.
Якби ж нам вдалося побачитись! Якщо Ти жодного разу не будеш у Франкфурті взимку, я спробую приїхати до Парижа{653}.
Любий Паулю, тут так мало написано з того, що хвилює мене. Якби Твоє почуття могло це доповнити, доки я знову побачу Тебе!
Твоя
Інґеборґ
Париж, 12-го листопада 1959 р.
Я написав Тобі 17-го жовтня, Інґеборґ — у крайній безвиході. 23-го жовтня, коли все ще не надійшло жодної відповіді, я написав, також у безвиході, Максові Фрішу{655}. Відтак, оскільки безвихідь тривала й далі, я спробував зв’язатися з Вами телефоном, багато разів — марно.
Ти була — я довідався про це з газет — на засіданні «Групи 47» і мала зі своїм оповіданням, що зветься «Все»{656}, великий успіх.
Сьогодні вранці надійшов Твій лист, сьогодні пополудні — лист від Макса Фріша{657}. Ти знаєш, Інґеборґ, що Ти мені відповіла.
Те, що написав мені Макс Фріш, Ти також знаєш.
Ти знаєш також — чи, радше, знала колись — , що я намагався сказати у «Фузі смерті». Ти знаєш — ні, Ти знала — і тепер я повинен нагадати Тобі про це — , що значить для мене «Фуга смерті»: це епітафія і могила. Той, хто пише про «Фугу смерті» те, що написав про неї цей Бльокер, той оскверняє могили.
Моя мати також має тільки цю могилу.
Макс Фріш підозрює мене в честолюбстві й марнославстві; він відповідає на мій безвихідний рядок — авжеж, це був тільки один рядок: як багато смів я (здуру) сподіватися від Вас! — всілякими дотепними коментарями й припущеннями стосовно різних проблем «письменника», так, наприклад, стосовно «нашого ставлення до літературної критики загалом». — Ні, я мушу процитувати тут — хоча я припускаю, що Макс Фріш зберігає відбиток свого листа — я також пишу тепер лише з відбитком… — , ще одне речення: «Бо якщо бодай іскорка цього (маються на увазі «порухи честолюбства й враженого марнославства») присутня у Вашому гніві, тоді всяке заклинання таборів смерті є, здається мені, недозволеним і страхітливим.» — Це пише Макс Фріш.
А Ти, Інґеборґ, утішаєш мене моєю «славою».
Яким би важким це не було для мене, Інґеборґ — а мені це важко — , я змушений тепер просити Тебе не писати мені, не телефонувати мені, не надсилати мені ніяких книжок; ні тепер, ні в наступні місяці — довго. Таке ж прохання я адресую, через Тебе, й Максові Фрішу. І, будь ласка, не ставте мене в становище, щоб я відсилав Вам Ваші листи назад!
Я не маю бажання, хоча ще дещо зринає перед моїм зором, продовжувати цього листа.
Я мушу думати про свою матір.
Я мушу думати про Жизель і дитину{658}.
Від усього серця бажаю Тобі всього доброго, Інґеборґ! Прощавай!
Пауль
17.ХІ.59
Я в тривозі за Тебе, Інґеборґ —
Але Ти мусиш зрозуміти мене: мій крик душі — Ти не чуєш його, Ти не при собі (де Ти мала би бути, як я припускаю), Ти… в літературі{660}.
І Макс Фріш, котрий робить цей «випадок» — який є криком! — літературно цікавим{661}…
Отож напиши мені, будь ласка, або надішли мені — телеграфом — свій телефонний номер на Кірхґасе.
(Не телефонуй мені, будь ласка: у нас гість: Рольф Шрьорс{662}…)
Пауль
Полудень середи,
щойно, кур’єрською поштою, надійшов Твій лист, Паулю, слава Богу! Я знову можу дихати. Вчора, охоплена розпачем, я пробувала написати Жизель{664}, тут лежить незакінчений лист, я не хочу її бентежити, однак всією душею тепер проситиму через Тебе в неї сестринського почуття, того, що зможе передати Тобі моє сум’яття, конфлікт у мені, — а також залежність мою у тому листі, який був недобрим{665}, я знаю, що він був мертвим.
Останні дні тут, відтоді, як надійшов Твій лист — усе це було жахливим, усе похитнулося, дійшло межі краху, ми всі нанесли одне одному стільки ран. Та я не можу й не смію говорити звідси{666}.
Я мушу говорити про нас. Це не має так бути, щоб ми розминулися знову, — це знищить мене. Ти кажеш, ніби я вже не при собі, а… в літературі! Ні, я прошу Тебе, де Ти блукаєш у своїх думках! Я там, де завжди, тільки часто доходжу до відчаю, тільки падаю під тягарем, тяжко нести нехай навіть одну людину, яка стає дедалі самітнішою від саморуйнації та хвороби. Я мушу бути здатна на більше, я знаю, і я буду здатна на це.
Я почую Тебе, однак Ти також допоможи мені тим, що мене чутимеш. Я надсилаю телеграму з номером телефону й молюся, щоб ми віднайшли слова.
Інґеборґ
342987 ТІЛЬКИ НЕ СЬОГОДНІ ВВЕЧЕРІ ВІДНАЙДІМО СЛОВА
ІНҐЕБОРҐ
Цюрих, 20 — 21-го лист. 1959
Вітаємо Тебе, Паулю —
Твої найближчі, найвірніші друзі.
Інґеборґ Клаус{669}
МУЗИКА{671} ДО ТВОГО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ{672} І БАЖАЮ ТОБІ ВСЬОГО ДОБРОГО ВСЬОГО ЯКНАЙКРАЩОГО
ІНҐЕБОРҐ
Понеділок, 20 — 12 — 59{674}
Любий Паулю,
тепер, після довгих вагань, я надіслала тільки вітання до Дня народження. Надіюся, що мені спаде щось на думку, а чи прийде щось на поміч, що б я могла сказати Тобі, щоб нам усім стало легше, бо не тільки я і Ти приголомшені, надіюся, Клаус ще змалює Тобі картину труднощів{675}, які тут панують, краще, аніж я це можу зробити в листі. Вчора ввечері я бачила Клауса{676} впродовж години, ми змогли тільки трохи поговорити в гаморі гучномовців поміж двома поїздами, і тільки потім на мене все знову звалилось, питання, питання, мені так на душі, ніби я знаю не більше, аніж раніше, попри дуже прихильні, чималі зусилля Клауса. — Паулю, я мушу тому ще дещо сказати дуже відверто, щоб не було неясностей і нічого не залишалося нерозв’язаним. Вихід, який я не змогла знайти в телефонній розмові — чи пригадуєш? Я мушу про дещо попередньо сказати; це починається з того, що Ти не вважав за потрібне відповісти на Максового листа{677}, і що образа, висловлена зневажливою відмовою{678} в листі до мене, для нього залишається в силі, також після того, як ми з Тобою віднайшли рятівне слово одне для одного. Це нічого не значить для нього, бо причиною, передусім, був його лист, це обтяжує навіть його думки, також стосовно мене, бо виглядає так, ніби мені залежить лише на Тобі, на Твоїй біді, на наших взаєминах. Тоді, після першого листа від Тебе{679} та лиха, яке заподіяв він поміж мною і Максом, коли я повинна була боятися за все, мені вдалося досягнути тільки одного, — щоб ми мовчали про це (і поміж нами запанувала велика, гнітюча мовчанка). А нещодавно мені розповів Гільдесгаймер{680}, коли був тут проїздом, ніби Макс видається Тобі «підозрілим», я була при цьому сама й нічого Максові не сказала, хоча це повідомлення вжахнуло мене, і я не можу збагнути, чого Ти чекаєш від мене, як оця мовчазна згода, ця ніяковість, можуть бути сумісними з тими найменшими побажаннями, з якими сміє звернутись до нас людина, з якою ми спільно живемо. Я була деколи настільки не при своєму розумі, що хотіла піти звідси геть, назавжди, і хотіла ніколи більше Тебе не бачити, саме з цієї причини, і тому, що думала, що можна або втримати і те, і те, або втратити, а тепер побачила, що це неможливо. Однак можливість існує, вона не може не існувати, та самому неспромога її здійснити. Я думаю, Ти мусиш Максові написати, так чи так, але з чіткістю, яка внесла б ясність. І я знаю, що для нього нестерпне — думати, що те, що сталося поміж вами, має стосунок саме до мене.
Паулю, я здогадуюсь, який лихий час Тобі довелось пережити, та чи маєш Ти гадку про те, що відбувалося тут — часто я сумніваюся в цьому. Навіть Клаусові я не могла сказати всього, це було неможливо.
Окрім цього, ще все навантаження, Франкфурт{681}, робота вдень і вночі впродовж тижнів, порядкування у двох квартирах без жодної допомоги, гірше не може бути, і деколи дивно, що досі все це витримуєш. Так далі бути не може, як тільки семестр закінчиться, ми хочемо виїхати в сільську місцевість, у Південну Швейцарію або Верхню Італію, без повернення, — якщо тільки до того вдасться усе це витримати.
Тепер ще Різдвяні свята. До Каринтії я не поїду, мушу працювати безперестанку, свята не буде. — Сьогодні пополудні я написала Жизель, — не обтяжуй її, ніколи, будьте щасливі, у вас є Ерік, я часто про нього думаю, про те, що він, усе-таки, є.
Інґеборґ
28 — 12 — 59
Любий Паулю,
ще раз дякую Вам, Тобі та Жизель, за дзвінок у Різдвяний вечір, я не могла багато сказати, і моя французька була цілковито безладною, однак і так це було дуже добре. А тепер угамуймося, усі ми, залишмо розмову до наступної зустрічі.
Я пишу тут і там, та краще, я надішлю Тобі рукопис{683}, як тільки закінчу частину до книжки{684}, — я вже давно хотіла Тобі показати його, однак тепер я не просунулась далі з виправленням.
Подяка від мене ще раз — передай її також і Жизель.
Інґеборґ
Вівторок вночі
Дорогий Паулю,
я дізналася від Рольфа Шрьорса про аферу в Бремені{686}, й оскільки мусила телефонувати йому, бо не мала адреси й сумнівалася щодо «звернення», я ще дізналася, що Ти цим дуже занепокоєний. Паулю, я прошу Тебе, дозволь мені Тебе заспокоїти, хоча я розумію думки, які турбують Тебе; бо, на жаль, це насправді так, що навряд чи хтось із лауреатів премії був би у стані мати гроші, щоб повернути їх, і це нікому не допоможе, я не бачу в цьому жодного сенсу, коли саме цей сенат виграє від публічної демонстрації. Натомість мені, з огляду на Твої думки, спало щось інше на думку. Думаю, що, можливо, демонстрація мала б сенс ось у чому: чи не зробити нам, Тобі й мені, а також іншим спробу зібрати стільки грошей, відповідно до наших зусиль, щоб ми змогли вручити їх, замість премії, Ґюнтеру Ґрасові, — так ми підтримали б ухвалу журі й провчили б у найдієвіший спосіб сенат. Я не знаю, можливо ця думка надто безглузда; скажи мені, що Ти думаєш! Однак мені дуже хотілося б, якщо щось повинно статися, то щоб сталося те, що насправді матиме сенс.
Додаю Тобі копію мого листа до сенату, щоб Ти знав, що я їм написала.
І не тривожся за все це так!
Інґеборґ
Інґеборґ Бахман
Кірхґасе 33 / Цюрих
29-го грудня 1959 р.
Сенатові Вільного Ганзейського міста Бремен
Державна канцелярія — Б р е м е н
Вельмишановні панове,
дозвольте мені, оскільки я мала честь отримати три роки тому{687} Літературну премію Вільного Ганзейського міста Бремен, висловити Вам свій подив щодо Вашого вето на цьогорічне рішення журі. Я думаю, що ухвала авторитетного журі, до складу якого, наскільки мені відомо, поміж іншим входять пан професор фон Візе{688} і д-р Рудольф Гірш{689}, не повинна бути дезавуйована, і вибір не може бути скасований — інакше кожен раніше схвалений вибір і кожен, який Ви могли б схвалити в майбутньому, треба оголосити як безпринципний та невеселий фарс.
Тому я надіюся, що журі не відступиться від свого рішення, і що Ви, вельмишановний пане Сенаторе{690}, а також Ви, вельмишановні панове з Сенату, віднайдете шлях, який для жодного з нас не був би блокованим — шлях повороту назад з огляду на хибну дію такої засадничої послідовності, що вона не може не вразити і стривожити ні мене, ні, напевно, кожного з тих письменників, кого таке вшанування вже сповнило радістю.
З глибокою повагою
3-го січня 1960 р.
Всього доброго, Інґеборґ!
Я послав Вам Мандельштама{692}, вчора, Вам обом.
Від Гільдесгаймера{693} надійшов гарний лист, я відповів на те, що прояснює світлим, зроби, будь ласка, те ж саме.
Твій Пауль
(Бременському сенатові{694} я надіслав 30-го грудня лист-телеграму.)
22-го січня 1960
Паулю,
д-р Гірш, напевно, уже розповів Тобі, як було у Франкфурті{696}, я мало що там не лишилася. Однак, імовірно, для Тебе так було краще, бо в іншому випадку Ти б сповістив мене.
Прийми подяку за вірші Мандельштама; вийшла чудова збірка, для мене вона важливіша, аніж переклад Шара та Валері. Найулюбленіша поряд з Блоком{697}. Та чи можеш Ти знову працювати для себе{698}?
Франкфурт не дає мені перевести дух, я шукаю кілька вільних годин, щоб нарешті переписати начисто те, що я написала торік{699}.
Усього, усього доброго!
інґеборґ
(Поміж мною та Гільдесгаймером усе налагодилося.)
Іще щось: чи отримав Ти вже, чи отримав нарешті, а чи не отримав досі гонорару{700} від Боттеґе Оскуре? До мене надійшов несподівано лист із Риму, де питають про це.
1-го лютого 1960
Це перша історія. Я нічого не можу додати, лиш тільки надіятись…
Вітання!
Твоя
Інґеборґ
Лютий 1960
Цюрих
Дорогий Паулю,
після всього, що сталося, я думаю, що для нас немає більше продовження. Для мене це більше вже неможливо.
Мені дуже тяжко казати це.
Я бажаю Тобі всього якнайкращого
Інґеборґ
(2.4.1960.)
/Пуанкаре 39–63/{715}
Париж, 19-го травня 1960 р.
Я пишу Тобі{716}, Інґеборґ.
Чи Ти ще пам’ятаєш, що я сказав Тобі, коли бачив Тебе востаннє, два роки тому, в Парижі, в таксі, перед Твоїм від’їздом{717}?
Я ще пам’ятаю це, Інґеборґ.
«Не пускайся в пригоди, Інґеборґ» — ось що я сказав Тобі.
Ти пустилася в пригоди — і те, що Ти цього навіть не помітила, є… доказом цього.
Усім тим, хто надто охоче очорнює мене, Ти віриш на слово; мене Ти навіть не запитуєш. Все брехливе, що поширюється про мене, є для Тебе очевидним{718}. Мене самого Ти не хочеш сприймати, не бажаєш визнати, не хочеш запитати.
Інґеборґ, де Ти? — Раптом з’являється якийсь Бльокер, з’являється осквернитель могил, я пишу Тобі, у повному відчаї, а Ти не маєш для мене жодного слова, Ти їдеш на літературні зібрання. (А коли йдеться про якісь літературні премії, Ти пишеш «у вівторок уночі»{719}.)
А одного прекрасного дня — багато дечого я тут опускаю — я отримую листа, в якому Ти — «після всього, що сталося»{720} — відмовляєш мені у дружбі…
Тобі не соромно, Інґеборґ?
Я пишу Тобі, Інґеборґ.
Я пишу Тобі також тому, аби сказати, що 24-го я поїду до Цюриха, щоб побачитися з Неллі Закс{721}.
Я знаю, що Ти чекатимеш на неї в аеропорту. Я з задоволенням супроводжував би Тебе туди — але тепер я був змушений сказати Неллі Закс, що цю можливість у мене відібрано.
Якщо ж Ти все-таки вважаєш це за можливе, то скажи це відразу тепер Неллі Закс, і скажи це, будь ласка, також мені. Неллі Закс це, без сумніву, втішить.
А якщо хочеш, щоб ми поговорили одне з одним, то скажи мені, будь ласка, також і це.
Я був у ці останні місяці дуже розгніваний на Тебе, Інґеборґ, — якщо Ти тепер на якусь мить можеш бути собою, то збагнеш, чому.
І — прошу Тебе — : не запитуй тепер, перш ніж ти надішлеш мені відповідь, поради в інших — запитуй себе саму.
Пауль
Для Інґеборґ,
30-го травня 1960 р.{723}
Пауль
Дорогий Паулю,
прийми подяку за «Юну Парку». Велика радість бачити її так гарно виданою — дещиця винагороди за ТВОЮ неоплатну, чудову працю.
Надіюся, Ви повернулися додому{725} з добрими почуттями й живете без труднощів{726}. Неллі Закс прибуде до Парижа у понеділок, 13-го{727} о 16.15, літаком, який відлітає о 15.05 із Цюриха. Ти знаєш, вона летить туди тільки заради Тебе. Я була дуже щаслива і впевнена в ті дні, коли вона була тут{728}, я відчула, що мене розуміють. Вона має велике серце.
Прощавай —
Твоя
Інґеборґ
Уетікон ам Зее
Гаус цум Ланґенбаум
10 — 7 — 1960
Прийми подяку, дорогий Паулю, за чудову книжку{730}! День народження{731} був гарним, та примножування років осягаєш не без страху, бо з’являється стільки обмежень.
Ви, можливо, вже на селі{732}. Нехай вам там дуже добре поводиться!
Інґеборґ
28 — 8 — 60
Дорогий Паулю,
тепер ті листи, які були незакінчені, вже застаріли. Ці два останні тижні разом з родиною{734}, клопоти та гонитва, в які нас увігнала Боббі{735}, а потім ще й Твої тривожні новини — цього було надто багато. Телефоном я вже сказала Тобі, що не маю звістки зі Стокгольма{736}, однак забула сказати, що листівка від Неллі Закс надійшла із запізненням, вона написала її раніше й подала іншу адресу, для фройляйн Гелли АППЕЛЬТОФТ{737}, ГЯЛМАР СЬОДЕРБЕРҐС — ВЕҐЕН 16с, СТОКГОЛЬМ, та, чого доброго, ця адреса також уже недійсна, навіть дуже можливо, що вже недійсна. Я теж не знаю, як цьому всьому зарадити. А в середу вранці ми від’їжджаємо, — прошу, якщо Ти маєш для мене якісь повідомлення, пиши мені так, щоб я змогла отримати Твого листа близько 14-го вересня до запитання в Мадриді{738}! А від 10-го жовтня я знову буду в Уетіконі.
Та ще стосовно спростовання Клауса{739}: Паулю, я мушу сказати Тобі, мушу, на жаль, написати це також і Клаусові, що я з ним не згідна, що в такій формі воно видається мені тільки шкідливим{740}. Я не можу запропонувати нічого кращого, як попросити д-ра Гірша взяти на себе формулювання. Факти губляться в цьому рукописі й не впливають належним чином, і тон видається мені також невдалим.
Від Марії Луїзи фон Кашніц{741}, а також від д-ра Гірша я не чула нічого, та дуже охоче дізналася б, що вони кажуть про це.
Прощавайте, Ти, Жизель, Ерік, — я бажаю вам доброго завершення літа, і найкращі вітання від Макса!
Твоя
Інґеборґ
Мадрид, 11 — 9 — 60
Дорога Жизель, дорогий Паулю,
ми прибули сюди надто рано, і тому, що нас вабить тепло та південь, ми їдемо завтра далі й вітаємо вас!
Інґеборґ
Якби можна було пережити стільки, скільки переживаєш під час однієї такої подорожі!
Сердечно, Ваш Фріш
Для Інґеборґ
Пауль
Париж, 29-го жовтня 1969 р.{744}
17.ХІ.60
Моя люба Інґеборґ,
чи Ти, чи Ви ще в Цюриху? Я їду туди 25-го, мушу поговорити з доктором Вебером{746}.
У журналі «Вельт» від 11.11. знову з’явилася ницість{747} у майже неперевершеній формі. А також у «Кріст унд Вельт»{748}.
Бачиш, Інґеборґ, я знав, що навіть Бюхнерівська премія не зможе зупинити цих підступів… Як добре, що з’явиться Ваше спростовання{749} — від усього серця дякую Тобі за те, що Ти поставила свій підпис під ним. Хай Вам добре ведеться, urbi et orbi[22].
Твій
Пауль
18 — 11 — 60
Любий, любий Паулю,
я буду тут 25-го — і ми побачимось! Я така рада, що можу радіти, що віднайшла Тебе знову того дощового дня у Парижі{751}. Ми також знайдемо вихід і шлях, щоб усунути цей «Світ» («Welt») зі світу. Я бачитиму д-ра Вебера наступного тижня, ми говоритимемо про це, він також покаже мені ці аркуші. Видається, що Сонді{752} опублікував у газеті дуже добре спростовання.
Я була всього кілька днів у Римі, щоб полегшити там Максів почин, щоб налагодити необхідне. Тепер я мушу залишатися тут ще чотири тижні, зачинитися на замок, працювати, це тільки тут можливо зробити, інакше це нереально. Напиши мені, будь ласка, коли Ти приїдеш, щоб я змогла зустріти Тебе. Не телефонуй, бо я вимкнула телефон! І де хочеш Ти жити? Я хотіла б сказати — тут, та не можу, бо будинок, де ми винаймаємо нашу квартиру, такий «швейцарський»!
Я стоятиму на вокзалі —
Твоя
Інґеборґ
УСЬОГО ВСЬОГО НАЙКРАЩОГО ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ{754} ПАКУНОЧОК{755} ЧЕКАЄ ТУТ
ТВОЯ ІНҐЕБОРҐ
Завтра о п’ятнадцятій 49 до вечора неділі Цюрих Прошу зарезервувати кімнату Урбан{757} або поблизу
Твій вдячний Пауль
Дорогому Паулю
до Дня народження
цими кількома листопадовими днями{760}
Твоя
Інґеборґ
Мабуть щось трапилося Я не можу більше чекати{762} Зателефонуй будь ласка
П.
МАРНО НАМАГАЛАСЯ ТОБІ ТЕЛЕФОНУВАТИ ЗАСЕКРЕЧЕНИЙ НОМЕР{764} НЕ ПОВІДОМЛЯЮТЬ ПРОШУ ТЕЛЕФОНУЙ МЕНІ ПЕРЕД 10.00 РАНКУ АБО НАДІШЛИ ТЕЛЕГРАМОЮ СВІЙ НОМЕР
ТВОЯ ІНҐЕБОРҐ
У суботу вночі
Паулю,
Жизель я вже написала{766} найголовніше. Сьогодні ввечері говорила ще з Гіршфельдом{767}, який напише видавцеві{768} листа.
Щось усе-таки діється, однак це потребуватиме ще багато днів, доки дасться взнаки, Ти ж розумієш. Паулю, коханий, Ти мусиш працювати, не думати безупинно про це, це спустошить Тебе, цього не повинно статися.
Бажаю Тобі багато, багато невідступних, добрих думок!
Твоя
Інґеборґ
5 — 11 — 60{770}
Дорогий Паулю,
д-р Вебер захворів на грип, домовленість знову перенесли на один тиждень. Для Курта Гіршфельда я придбала вже матеріали{771}, найголовніше, щоб він зміг надіслати це видавцеві. Він напише. У «Тат»{772} ще не з’явилось нічого, однак це, мабуть, зволікання — або я придбала інші примірники. У середу вранці я мушу вирушити на три дні до Франкфурта{773}. Потім напишу знову!
Усього якнайкращого.
Інґеборґ
Паулю,
нехай Добро з добром залишається, а все інше стане Добром!
Інґеборґ
Різдво 1960
ВЕСЕЛИХ РІЗДВЯНИХ СВЯТ БАЖАЮТЬ
ІНҐЕБОРҐ І МАКС ФРІШ
Монтана{777}, 27-го грудня 1960 р.
Дорога Інґеборґ, дорогий Максе Фріш!
Наші різдвяні побажання вже кілька днів у дорозі: я послав телеграму{778} спочатку на «152, Вія Джулія{779}», відтак «125» і нарешті, позаяк і цей номер будинку виявився неправильним, на стару адресу в Уетіконі. Вибачте, будь ласка, за це запізнення. (У поспіху від’їзду я залишив занотовану біля телефону{780} римську адресу на своєму столі.)
Отож іще раз, також тут: Всього радісного й світлого Вам обом!
Я повертаюся вже післязавтра назад, через Цюрих{781}. /Ще одне, для інформації: Леонгардт надіслав{782} мені, окрім різдвяних вітань, статтю Абеля, в цій справі треба, як він сам висловився, «вистояти», найкраще, пише він, для нього було б, якби я сам відповів…
Ці «посланці» є скрізь: учора я зустрів тут, у Монтані, чоловіка, який багато років тому відвідав мене в Парижі: Енрік Бек{783}. Чи я вже читав, що написали про мене в останньому числі журналу «Культур»{784} (за грудень)…/
Найсердечніші вітання й побажання!
Пауль
3-го січня 1961 р.{786}
Дорогий Паулю,
прийміть подяку за телеграму й мою подяку Тобі за листа! Натомість усі, усі випуски «Комерс»{787} надійшли сюди 24-го, завдяки чудові пошти, хоча пошта не завжди здатна на чудеса. — Я додаю листа, якого я написала Тобі кілька днів тому, бо в ньому є речі, які Ти повинен знати; спочатку я не хотіла відсилати його, щоб не ятрити Тебе на канікулах. Я переглядала «Культур»; однак там нічого немає. Напевно, д-р Вебер дав Тобі в Цюриху пораду{788} щодо Леонгардта.
Незабаром мала б з’явитися вже декларація лауреатів премії Бюхнера{789}.
Дозволь запросити Тебе до Риму вже навесні, бо зима тут негарна, весь день тільки й тремтиш від холоду, і я почуваюсь увесь час хворою або напівхворою.
Хай щастить Тобі, любий Паулю!
Твоя
Інґеборґ
Дорогий Паулю,
від Леонгардта, якому я свого часу писала, після того, як він затримав статтю Абеля, надійшло повідомлення{790}; він пише, що надіслав цю статтю Тобі (а саме цього я й хотіла не допустити, щоб Ти хоч коли-небудь побачив її!), бо, очевидно, я дала йому надто мало вихідних даних для того, що б він тепер міг зробити, виходячи з позиції «журналіста»! Ти ж уже знаєш, що д-р Вебер вважає це нерозсудливим та недобрим, щоб я, або хтось інший, кого я назву, відповідали на це, бо тут нема що відповідати — Абель мусить спершу все поправити. Леонгардт, очевидно, хоче для своєї газети насамперед щось «журналістське», «цікаве», а на це не можна піти.
Сам Абель також мені написав, він робить закид мені щодо тексту «Спростовання» у «Ноє Рундшау», щодо деяких формулювань. Доречно було б залишити його без відповіді, та я, імовірно, усе ж таки відповім йому{791}; думаю, що він молодий, і, можливо, сказане слово йому допоможе визнати, що він неправий.
Мені потрібно ще трохи часу, бо я мушу нас іще влаштувати; початок тут — нелегкий. Маю надію, що в Монтані добре, і вам ведеться там непогано.
Я страшенно пригнічена.
Твоя
Інґеборґ
Віа Джіулія 102
Рим 23 — 12 — 60
Париж, 9-го січня 1961 р.
Моя люба Інґеборґ,
саме надійшли обидва Твої листи — я хочу відразу відповісти на них, дуже коротко й квапливо, оскільки мені вже час іти на Рю д’Ульм{793}.
Першу статтю Абеля в журналі «Вельт» Ти знаєш; вона базується на ницих наклепах — в ній запитується, чи я, смертний, взагалі існую — і на сфальсифікованих «цитатах» і датах. Після «Спростовання» і статті Петера Сонді{794} все безперешкодно, себто іще підступніше, триває далі, див. «Ді Цайт»{795} і гранки цієї газети.
Якщо Абель Тобі напише, Інґеборґ, то це провокація. Будь ласка, не йди на неї! У жодному разі, Інґеборґ!
Маурер{796}, я довідався про це позавчора, спростував у журналі «Вельт» від 31.12. слова про «майстра плагіату», які К.Ґ. вклала йому в уста.
Інґеборґ, не забувай: так звана спадщина є чистою вигадкою — це легко довести. Після смерті Ґ. існувало лише кілька віршів, написаних німецькою мовою. Наведені К.Ґ. у зв’язку з цим дати 1951, 1956 і 1960 рр., а також порівняння обох «варіантів» її написаних в 1951 та 1960 рр. передмов до «Трави марення» («Traumkraut») виразно свідчать про те, що тут підправляли, а також про те, як і чому.
Три цикли, які я переклав, К.Ґ. опублікувала, після того, як вона їх «переробила» — це також легко довести — під своїм ім’ям. (Видавництву Лухтерганд це достеменно відомо.{797})
Ще раз, Інґеборґ: Абель діє mala fide[23]. Не дай себе спровокувати!
Я додаю до цих рядків, для Тебе й для Макса Фріша, фотокопію з журналу «Баубуденпоет»{798}: щоб Ви побачили, що і в який саме спосіб тут досягається…
Всього доброго!
Твій Пауль
Про те, що це не «Культур»{799}, а «Панорама»{800}, я Вам уже писав…
Уетікон ам Зее
20 — 1 — 1961{802}
Дорогий Паулю,
прийми подяку мою за листа! Щодо «Панорами»: єдино правильним є, безперечно, те, щоб видавництво Фішер надіслало до цієї редакції «Ноє Рундшау»{803} з супровідним листом, щоб інформувати її та надати їй права.
Отож Абелеві я не писатиму. Хоча я вже зробила деякий начерк листа{804}, та тут справді якимось фатальним чином вплутуєшся в цю справу, і немає жодної певності, що з другого боку є добра воля — та, власне, все цьому й суперечить. Однак так хотілося б припустити існування доброї волі й цим спокуситися…
Деякий час, до початку лютого, я буду ще тут, у Швейцарії; далі, до 20-го березня адреси не матиму, бо буду в дорозі (виступи з читаннями{805}). А на початку березня знову перебуватиму в Римі. А потім, надіюсь, і Ти незабаром приїдеш.
Твоя Інґеборґ
27 — 1 — 61{807}
Любий Паулю,
пересилаю Тобі статтю, яка з’явилася у студентському часописі НОТІЦЕН{808}!
Усього якнайкращого.
Інґеборґ
Дорогий Паулю,
я дізналася, що з’явилися ще інші статті на Твій захист, одна з них — Сонді{810} в «Ноє дойче Гефте» та інша в «Дас Шьонсте»{811}, стосовно «Ноє Рундшау»{812}. На жаль, я їх не отримала й тому не можу надіслати Тобі. І те, що Маурер{813} на Сході відмовився від свого недоброго твердження, дуже важливо й матиме вплив. Будь у доброму настрої, тепер Ти вже можеш мати його.
Твоя
Інґеборґ
МИ СТУРБОВАНІ КВАРТИРА В УЕТІКОНІ ДО ВАШИХ ПОСЛУГ КЛЮЧ У ҐУЕНТАРТА В БУДИНКУ
ІНҐЕБОРҐ І МАКС ФРІШ
78, РЮ ДЕ ЛОНШАН. XVIе
Дорога Інґеборґ, дорогий Максе Фріш,
я дякую Вам, ми дякуємо Вам за телеграму.
Виїхати? — цього ми не можемо. Бути тут, залишатися тут{816}: ми відчули, особливо в ніч з неділі на понеділок{817}, що це єдино правильне рішення. (Що не має нічого спільного з будь-якими прогнозами.)
Ще раз дякуємо за телеграму
Сердечно
Пауль
Париж, 25-го квітня 1961 р.
Париж, 2-го травня 1961.
Дорога Інґеборґ, дорогий Максе Фріш,
кілька днів тому я написав Марії Луїзі Кашніц — я сподіваюся, що вона показала Вам мого листа.
Те, що Казак — він не єдиний інтриган у цій справі — здійснив разом із нацистом Мартіні{819}, не може залишати Вас байдужими.
Сердечно
ВІА де НОТАРІС 1 Ф{821}
РИМ
31 — 5 — 61
Любий Паулю,
дякую Тобі за листа. Тепер уже, слава Богу, найгіршого вдалося уникнути; я розумію також, чому Ви так вирішили, та, попри це, Ви завжди маєте знати, що ця можливість для Вас існує, що ми Вам готові допомогти!
Нас деякий час не було, ми були в Греції{822}, час до поїздки та після неї минув у пошуках нової квартири, які врешті закінчилися, саме тепер ми переїжджаємо, і нова адреса зазначена на першій сторінці.
Я отримала від видавництва Фішер{823} листа в справі Клер Ґоль{824}, у ньому пишуть, що Ти мав би знати про це. Думаю, на нього не варто відповідати. А може, Ти іншої думки? Я його ще не викинула до смітника, бо хотіла знати, чи Ти надаєш йому значення. Нічого іншого не можна було чекати, — нові ниці наклепи, яким передують старі.
--------------------
Промову до премії Бюхнера{825} я знову перечитала з великою радістю, а тепер також усі вірші Єсеніна{826}. Вони такі гарні, ті, які Ти дібрав. Тобі доведеться ще виявити поблажливість до моїх перекладів Унґаретті{827}, які я невдовзі зможу надіслати Тобі. Аркуш за аркушем…
Чи Ти приїдеш до Риму — ? у новій квартирі є гостьова кімната, вона чекає. (Ми винайняли цю квартиру на два роки.)
Прощавай, мій любий Паулю, вітай Жизель{828}, і прийміть велике вітання від Макса.
З багатьма помислами, часто сповненими тривог —
Твоя
Інґеборґ
Для Пауля —
Інґеборґ
Рим 4 — 6 — 61
Для Пауля —
Інґеборґ
Літо 1961 р.
Дорога Інґеборґ,
мені тепер, а надто після провокації «Форвертс»{832} (яка, певна річ, не остання), дуже зле. Я думаю — і це, ймовірно, не зовсім егоцентрична думка — , що допомогти, роз’яснити, прояснити все могла б розмова з Тобою і Максом Фрішем. Тому я прошу Тебе й Макса Фріша про таку розмову.
На жаль, я не можу приїхати до Вас — будь ласка, приїздіть сюди, будь-коли, завтра чи післязавтра, але дайте мені вже тепер знати.
Сердечно бажаю Вам всього доброго!
Пауль
11.9.61
78, рю де Лоншан
(Роі 39–63)
27.9.61.
Моя люба Інґеборґ,
я довго не писав, я не встиг привітати Тебе з днем народження, подякувати Тобі за книги{834}. — Дозволь мені тепер надолужити це.
Всього, всього доброго, Інґеборґ!
Я кажу собі — і кажу це також Максові Фрішу: те, що поміж нами постало — це тільки непорозуміння, таке, яке важко розплутати, але це тільки непорозуміння.
Спробуймо спільно усунути його з нашого світу. Я вірю в розмови, Інґеборґ. То ж поговорімо одне з одним — я прошу про це також Макса Фріша.
Всього доброго!
Пауль
Любий Паулю,
кілька хвилин тому відбулася наша телефонна розмова — однак дозволь мені попри це спробувати відповісти на Твого листа. Я не знаю, чи це тільки непорозуміння, яке з’явилося поміж нами, а чи щось інше, що вимагає роз’яснення. Я це відчуваю інакше: вторгнення безмовної тиші, брак найпростішого відголосу, усе це робить мене безпомічною, бо тільки можу робити припущення, в яких повинна блукати, а потім знову чую від Тебе, так, як чую тепер, як погано Тобі{836}, і залишаюсь такою ж безпомічною, як і в мовчанці, і не знаю, як знайти вихід, і як мені коли-небудь знову стати для Тебе живою й реальною. Деколи я дуже добре бачу причини, кілька речей, випадки з недобрих часів торік{837}, яких я не розумію, і досі не розумію, які я намагаюсь забути, бо не хочу їх визнавати, бо не хочу, щоб це було так, наче Ти їх вчинив, написав, сказав. І тепер я знову злякалася, коли Ти сказав мені телефоном, що мав би за щось попросити прощення, я ж не знаю, що Ти маєш тут на увазі, та мені знову страшно, не стільки від того, що мені знову щось могло б завдати жалю, а тому, що я відчуваю, наскільки це мене позбавляє віри в дружбу, дружбу, яка виходить за межі звичайного співчуття й побажання, щоб для Тебе все обернулось на краще. Цих почувань для мене замало, і для Тебе їх мало б бути замало.
Любий Паулю, це знову, можливо, неслушний час, щоб висловити те, що важко піддається висловлюванню, але ж слушного часу немає, інакше мені вдалося б уже якось це подолати. Я справді думаю, що найбільша біда — у Тобі самому. Ницість, яка приходить ззовні, — і Тобі не треба мене запевняти, що це так, бо я знаю це більшою мірою — хоча й діє, наче отрута, але перед нею можливо вистояти, потрібно вистояти. Тепер це залежить тільки від Тебе, реагувати на неї правильно, Ти ж бачиш, що всі заяви, кожне втручання{838}, наскільки правильним воно б не було, не зменшило в Тобі горя, коли я чую, як Ти говориш, мені видається, ніби все залишається бути таким, яким було рік тому, ніби для Тебе не має жодного значення те, що так багато людей доклали зусиль, ніби значення має тільки те інше, бруд, віроломство, безумство. Ти також втрачаєш друзів{839}, бо вони відчувають, що для Тебе мало що має значення, що і їх заперечення не має для Тебе значення, там, де воно видається їм доконечним. Заперечення легко має злощасніші наслідки, аніж згода, та деколи воно все ж корисніше, нехай навіть тим, що потім сам усвідомлюєш краще, ніж інші, у чому помилка. Облишмо, одначе, інших.
Із усіх кривд та образ, яких я зазнала досі, найгіршими для мене завжди будуть ті, яких завдав мені Ти — також і тому, що я не можу відповісти на них зневагою або байдужістю, бо не можу боронити себе від них, бо моє почуття до Тебе завжди пересилює і робить мене беззахисною. Звичайно, для Тебе йдеться тепер передусім про інші речі, про Твою скруту, та для мене, для того, щоб могло йтися про неї, передусім йдеться про наші стосунки, щоб можна було вести дискусію про те інше. Ти кажеш, що не хочеш нас втратити, а я це перекладаю для себе як «Тебе втратити», бо цей позверхній стосунок до Макса — без мене ви, ймовірно, ніколи й не познайомилися б — або за інших умов, яким я надаю більше шансів, аніж умовам, які я сама створила — отож, скажімо все-таки чесно, щоб не втратити одне одного. І тепер я себе запитую, хто я для Тебе, хто, після стількох років? Фантом, чи реальність, яка більше не відповідає фантому. Бо в моєму житті багато чого відбулося, і я хочу бути тим, ким я сьогодні є, та чи сприймаєш мене Ти сьогодні? Саме цього я не знаю, і це доводить мене до розпачу. Якийсь час, після нашого нового побачення у Вупперталі{840}, я повірила в це сьогодення, ми утвердили одне одного — я Тебе, а Ти мене — у новому житті, так мені видалося, я прийняла Тебе, і не тільки разом із Жизель, а й з новими зрушеннями, новими болями і змогами щастя, які для Тебе відкрилися після часу, який був нашим.
Ти якось мене запитав, що я думаю щодо критики Бльокера{841}. Тепер Ти вітаєш мене з виходом книжки, відповідно, книжок{842}, і я не знаю, чи враховуєш Ти тут критику Бльокера{843}, усі інші критичні відгуки, а чи думаєш, що одне речення проти Тебе значить більше, аніж тридцять речень супроти мене? Ти справді так думаєш? І чи Ти справді думаєш, що часопис, який цькує мене з першого дня свого існування, «Форум», наприклад, отримує своє виправдання в тому, що милостиво зійде до Твого захисту{844}? Коханий, я ніколи звикло не скаржуся ні на кого з огляду на ниці вчинки, та вони спадають мені на думку, коли люди, здатні на них, посилаються раптом на Тебе. Ти не мусиш мене розуміти хибно.
Я можу стерпіти все незворушно, часом, у найгіршому випадку, може статися напад. Мені не спадало на думку звертатися до кого-небудь по допомогу, до Тебе також, бо я чуюсь сильнішою.
Не нарікаю. Не знаючи, знала, що цей шлях, який я хотіла обрати, який я обрала, не буде встелений пелюстками троянд.
Ти кажеш, що Тобі вселяють відразу до Твоїх перекладів{845}. Любий Паулю, це, можливо, єдине, де я сумнівалася, — маю на увазі не Твої повідомлення, а їх наслідки, однак тепер я вірю Тобі цілковито, бо теж мала нагоду відчути всю злобу професійних перекладачів, чийого втручання я також не передбачила. Вони сиплять дотепами, коли говорять про мої помилки, яких я нібито припустилася{846}, люди, які, хоча це мене не образило б, гірше володіють італійською мовою, а також інші, які володіють нею, можливо, і краще, та, у кожному разі, люди, які не мають уявлення, як би мав виглядати вірш німецькою мовою. Зрозумій: я вірю Тобі, в усьому, усьому. Тільки не вірю, що плітки, критика завершуються на Тобі, бо з таким же успіхом я могла б вірити, що вони завершуються на мені. І я могла б Тобі це довести, як і Ти доводиш мені, що це так.
Чого я не можу: довести це Тобі цілковито, бо анонімні або інші клапті паперу я викидаю, бо вірю, що я сильніша, аніж ці клапті, і хочу, щоб Ти був сильнішим, аніж ці клапті, які нічого, нічого не значать.
Та Ти не хочеш визнати того, що це нічого не означає, Ти хочеш, щоб це виявилося сильнішим, хочеш, щоб Тебе поховали під ними.
У цьому Твоя біда, яку я вважаю більшою, аніж біду, яка випадає Тобі на долю. Тобі хочеться бути жертвою, однак від Тебе залежить не бути жертвою, і я думаю все про книжку, яку написав Сонді, про епіграф{847} до книжки, який мене вразив, бо я, коли читала його, не могла інакше, як думати при цьому про Тебе. Безперечно, це буде, це прийде, це прийде зараз іззовні, однак Ти це санкціонуєш. І питання в тому, чи Ти це санкціонуєш, чи приймаєш. Однак тоді це — Твоя історія, і вона не буде моєю історією, коли Ти дозволяєш, щоб це все Тебе розчавило. Коли Ти на це все йдеш. Ти йдеш на це. Це я маю Тобі за зле. Ти йдеш на це і так розчищаєш усьому цьому шлях для вільного руху. Ти хочеш бути тим, кого це погубить, але я не можу санкціонувати цього, бо Ти можеш усе це змінити. Ти хочеш, щоб вони були винними перед Тобою, і я не зможу цьому перешкодити, щоб Ти й далі цього хотів. Зрозумій же мене, виходячи з [нерозбірливе слово]: я не вірю, що світ може змінитися, однак ми можемо, і я хочу, щоб Ти зміг це зробити. Саме тут доклади зусиль. Не «підмітальник вулиць» може вимести це, а Ти можеш зробити це, тільки Ти. Ти скажеш, що я вимагаю надто багато від Тебе для Тебе. Так, я роблю це. (Однак я вимагаю цього і від себе для себе, тому наважуюсь Тобі це казати). А більше вимагати не можна. Я не зможу цього цілковито здійснити, і Ти не зможеш цього цілковито здійснити, однак на шляху до здійснення багато чого відпаде.
Часто мені дуже гірко, коли я про Тебе думаю, і деколи я не пробачаю собі, що не ненавиджу Тебе, за того вірша, це звинувачення в убивстві{848}, яке Ти написав. Чи винуватила Тебе хоч одна людина, яку Ти любиш, у вбивстві, коли Ти невинний? Я не ненавиджу Тебе, і це божевільно, однак, якщо коли-небудь ще щось має бути щирим і добрим, то спробуй і Ти розпочати відповідати мені, і не письмовою відповіддю, а почуттям, по-справжньому. Я не сподіваюсь на це, як і на дещо інше, жодної відповіді, жодного вибачення, бо жодного вибачення недоставатиме, і я не зможу його прийняти. Я чекаю, що Ти, коли допоможеш мені, сам собі допоможеш, Ти — собі.
Я сказала Тобі, що Тобі дуже легко зі мною, та наскільки б це не було правдою — правдою буде й те, що Тобі буде зі мною важче, аніж із будь-ким іншим. Я щаслива, коли Ти підходиш до мене в Отель дю Лувр{849}, коли Ти вільний і радісний, я все забуваю й радію, що Ти нічим не затьмарений, що можеш бути таким. Я багато думаю про Жизель, хоча мені не годиться надто це розголошувати, найменше перед нею самою, однак я справді про неї думаю й захоплююсь нею за велич і стійкість, яких Ти не маєш. Це Ти маєш мені пробачити: однак я вірю, що її самозречення, її прекрасна гордість і її терплячість до мене важать більше, аніж Твої нарікання.
Ти достатній їй у своїй біді, проте вона Тобі ніколи не буде достатньою у біді. Я жадаю, щоб чоловікові годі було утверджуватися через мене, проте їй Ти цього не дозволиш, яка це несправедливість.
24 — 10 — 61
Мій любий Паулю,
кожного, майже кожного вечора я намагалася далі писати листа, який ставав щораз довшим. Тепер я не можу його відіслати, бо він очікує надто багато. Краще я привезу його до Парижа{851} й доповню в розмові, і Ти його доповниш в розмові. Щоб роз’яснити те, що стосується тільки Тебе й мене. Я не бачу непорозумінь, які Ти припускаєш; я тільки подумала, коли від Тебе не було жодних вістей, що книжки мої{852} Тобі не сподобались. —
Цієї хвилі я ще не можу назвати Тобі точної дати. До 5-го або 7-го листопада — коли закінчиться Максова робота в театрі{853} — про приїзд не може бути жодної мови. І до Парижа я можу поїхати тільки сама, бо Макс дуже виснажений, а потім буде ще виснаженішим, і в будь-якому разі йому треба буде відразу повернутись до Риму.
Я дуже надіюся, що Тобі тепер краще, я від серця Тобі бажаю цього й напишу наступного тижня, коли зможу приїхати!
Велике вітання Жизель.
Інґеборґ
5 — 12 — 61
Віа де Нотаріс 1 Ф
Рим
Любий, любий Паулю,
чи не щодня я хотіла написати Тобі, однак наше повернення, та для мене ще одна подорож{855} поміж тим, не дали мені ні до чого дійти; якби ж то я ще могла, як це можуть інші, написати листа за годину або впродовж вечора — але вже віддавна це стало мовби хворобою, я не можу писати, я вже ушкоджена, вже тоді, коли ставлю дату або закладаю аркуш у друкарську машинку.
Я хочу, я бажаю Тобі, щоб Тобі врешті-решт стало краще, щоб Ти більше беріг здоров’я{856}, або, ще більше, щоб самовладання і новий спокій цілковито повернули Тобі здоров’я.
Часто мені видається, що Ти вже знаєш, скільки від Тебе залежить, і що Ти зможеш опанувати себе саме звідти, де Ти себе зрозумієш.
Наші уроки стають дедалі складнішими. Дозволь їм навчити нас.{857}
Вітай Жизель, і приїдьте, або приїдь, коли це буде можливо!
Усього любого, усього найкращого.
Твоя
Інґеборґ
Грудень 1961 р.
Дорога Жизель, дорогий Паулю,
Бажаємо вам гарних Різдвяних свят, доброго, кращого часу!
Інґеборґ Макс Фріш
78, Рю де Лоншан Париж, 21-го вересня 1963 р.
Люба Інґеборґ,
коли я прочитав у газеті, що Ти була в Росії, я страшенно позаздрив Твоїй мандрівці, надто перебуванню у Петербурзі{860}. Але невдовзі після цього, наприкінці серпня, я довідався у Франкфурті від Клауса Ваґенбаха{861}, що все це не відповідає дійсності, що Тобі натомість було дуже недобре і що Ти недавно лише вийшла з лікарні{862}. — Я хотів після цього зателефонувати Тобі, одначе Ти ще не мала телефону{863}.
Тепер я пишу Тобі, лише кілька рядків, щоб так само попросити Тебе написати мені кілька рядків. Дай мені, будь ласка, знати, як Тобі живеться.
У мене за плечима низка не надто втішних років{864} — «за плечима», як прийнято казати.
У найближчі тижні повинна з’явитися моя нова збірка віршів — вона ввібрала в себе різне{865}, адже я йшов, немовби це було мені наперед визначено, доволі «далеким від мистецтва» шляхом{866}. Це, якщо хочеш, своєрідний документ кризи — але чим була б поезія, якби вона не була також і цим, причому в доволі радикальний спосіб?
Отож напиши мені, будь ласка, кілька рядків.
Я бажаю Тобі всього доброго, Інґеборґ
Сердечно
Пауль
Люба Інґеборґ,
через доктора Унзельда{868} я довідався, повернувшись три дні тому із Фрайбурґа{869}, про аферу стосовно Ахматової; відтак я купив собі «Шпіґель»{870}.
Дозволь мені сердечно подякувати Тобі за те, що Ти відрекомендувала мене Піперові як перекладача російської поетеси — її вірші я знаю віддавна. Мандельштам був одним з її найвірніших шанувальників.
Може, Ти напишеш мені як-небудь кілька рядків. Якщо зважишся, то прошу писати на адресу{871}: П.Ц. Еколь Нормаль Сюпер’єр, 45, Рю д’Ульм, Париж 5е.
Всього доброго!
Сердечно
Пауль
Франкфурт, 30-го липня 67
78, Рю де Лоншан
Париж, 14-го квітня 1959 р.{873}
Дорогий Максе Фріш,
я телефонував Вам учора, несподівано, в надії, що Ви, як це вже трапилось одного разу{874} — але тоді я не знав цього — , будете біля телефону: я хотів попросити у Вас поради, напроситися на розмову, в Цюриху, в Базелі, хотів спитати Вас, що можна було б зробити — адже щось потрібно робити! — перед лицем усієї цієї брехні, підлоти й гітлерівщини, що розповзається дедалі ширше й ширше: кілька годин тому я саме отримав одного листа, від Генріха Белля, листа, який довів мені ще раз, скільки ницості гніздиться в душах, які, доволі легковірно, — але хто, якщо він прагне зберегти віру в людей, хотів би відмовитися від своєї «легковірності»? — , зараховувалися до тих, на яких «залежить».
Але, о лихо, щойно відкриєш їм очі на те, що вони насправді чинять і чим вони є, — як вони миттєво знову перетворюються на самих себе. Цей (аж ніяк не новий) досвід я здобув тепер від спілкування з Беллем. Ідеться не про те, що я був до цього не підготовлений; хоча, Бог свідок, я не чекав того, що все це станеться саме так, так однозначно у своїй ницості.
Отож я зателефонував Вам, щоб запитати Вас та Інґеборґ, чи можу я приїхати з усіма цими запитаннями й безпорадністю — які Вам знайомі, віддавна, у всякій подобі! — до Цюриха, скажімо, за тиждень. Будь ласка, скажіть мені, чи підходить Вам цей термін, я ж бо можу — насправді — приїхати також пізніше (а до того, й навіть поза тим, і далі жити зі своїми запитаннями), можливо, у травні, дорогою до Австрії{875} (де ми хочемо провести літо), або в червні.
Пробачте мені, будь ласка, квапливість та уривчастість цих рядків і дозвольте привітати Вас якнайсердечніше
Ваш Пауль Целан
Уетікон, 16.4.59
Шановний і дорогий Паулю Целане,
щойно надійшов Ваш лист. Перед цим я відніс на пошту листа Інґе{877}. Приїжджайте якомога швидше! Я прошу Вашої поблажливості, якщо цей лист виявиться не надто спонтанним, учора я написав Вам спонтанного{878}, проте пані володарка знайшла там неприйнятним якесь підрядне речення, якесь дріб’язкове речення, просторічне речення, що стосувалося фольксваґена, який мав забрати й доставити Вас сюди, а я не люблю дезинфікувати такі листи. Отож ми посварилися! — між іншим, той лист, який я зім’яв, намагався сказати Вам, що я щиро радію зустрічі з Вами, що я вже тривалий час бажаю її, що я трохи лякаюся її, тому що багато знаю про Вас, від Інґе, лякаюся не через Інґе, а через Вашу творчість, якою захоплююся, наскільки це доступно мені, лякаюся, позаяк вона й донині не цілком доступна мені. Я гадаю, що Уетікон краще за Базель, де зустрічаються лише в ресторанах; тут поблизу, за двісті кроків від цього помешкання, є милий готель, де Ви могли би переночувати, і тут нам буде спокійно, ми зможемо також виїхати в ту, а чи ту місцину. Однак не поспішайте від’їжджати! Треба забезпечити собі шанс кращого порозуміння при повторній розмові, після того, як виспишся. Чи зможете Ви залишитися на кілька днів? Вірте мені, що я цьому щиро радію.
В очікуванні й сердечно Ваш
Макс Фріш
15-го квітня 1959 р.{880}
Дорогий Максе Фріш,
Ваш лист уже тут, лист Інґеборґ також: сердечно вдячний!
Проте я не зможу приїхати вже наступного тижня, а лише після наступного, позаяк мені щойно нагадали про один обов’язок, якого я не можу уникнути, про обов’язок небожа — дану мною ще кілька місяців тому обіцянку приїхати на єврейську Пасху до Лондона, до старенької тітки{881}, отож мені доведеться, хоча я й не пригадую, щоб коли-небудь переселявся з Єгипту, відсвяткувати це свято в Англії, зі своїми родичами, які, навіть якщо вони й не споживають лише прісний хліб, відзначають це свято (крім того, вони не мусять іти на роботу).
Отож ми від’їжджаємо наступного тижня до Лондона, відтак я зміг би прибути до Цюриха 28-го або 29-го квітня — сподіваюся, у прийнятний час.
Найсердечніші вітання
Ваш Пауль Целан
20.VII.
Дорогий Паулю Целане!
Мої лікарі{883}, тут і в Цюриху, забороняють мені втечу до Сільз-Марія, на жаль, і малюють мені чорта на стіні, якщо я поїду туди. Отож мені не залишається нічого іншого, як послухатися, а Рим далі, ніж я думав. — Я дуже радів, радію, що зустрівся з Вами, Паулю Целане. Можливо, в середу я все-таки ще раз поїду (таємно) на Сільзер-Зее{884}. Я не встиг попрощатися з Вашою дружиною{885}; вітайте її від мене.
Ваш Макс Фріш
23.Х.59
Дорогий Максе Фріш,
гітлерівщина, гітлерівщина, гітлерівщина. Кашкети.
Погляньте, будь ласка, що пише пан Бльокер, критик першої німецької генерації з благословення пана Рихнера{887}, автор, ах, статей про Кафку й Бахман{888}.
На все добре!
Ваш Пауль Целан
Пауль Целан
78, Рю де Лоншан (16е)
Париж, 23-го жовтня 1959 р.
(Рекомендований лист)
Редакції літературного відділу газети «ТАҐЕСШПІҐЕЛЬ», Берлін
Оскільки, з огляду на те, якими знову є справи в Німеччині, я не можу припустити, що хтось із Ваших, сподіваюся, численних читачів, сказав про вміщену у Вашому виданні від 11-го жовтня ц. р. рецензію на мої вірші (рецензент: Ґюнтер Бльокер) те, що про неї мало б бути сказано, то я роблю це сам: це пов'язано, мабуть, як і моя більша свобода в лоні німецької мови — моєї рідної мови — , з моїм походженням.
Я пишу Вам цього листа: комунікативний характер мови стримує й обтяжує мене менше, ніж інших: я творю в порожнечі.
«Фуга смерті», легковажним автором якої я змушений себе визнати, і справді є графічною структурою, в якій звучання не доведене до того пункту, де воно може взяти на себе смислове значення. Вирішальним тут є не світогляд, а комбінаторика.
Аушвіц, Треблінка, Терезієнштадт, Маутгаузен, убивства, умертвіння газом: там, де вірш нагадує про це, там ідеться про контрапунктні вправи на нотному папері.
Бо давно вже настав час викрити того, хто — це пов’язано, мабуть, з його походженням — не зовсім безпам’ятно пише німецькі вірші. При цьому особливо рекомендуються такі надійні вислови, як «схильний до комбінаторики інтелект», «позбавлений запаху» тощо. Певні автори — це пов’язано, мабуть, з їхнім походженням — одного прекрасного дня викриють себе самі; короткої вказівки на здійснене самовикриття буде достатньо; після чого можна знову спокійно продовжувати писати про Кафку.
Але, закинете Ви, під «походженням» рецензент має на увазі ніщо інше, як місце народження автора тих графічних структур. Я мушу погодитися з Вами: факти Бльокера, не останньою чергою дружні поради наприкінці його рецензії, недвозначно промовляють на користь такого сприйняття. Отже цей лист, скажете Ви тепер, ставлячи кінцеву крапку, не має нічого спільного з рецензією. Тут я також змушений погодитися з Вами: Справді. Нічого. Нічогісінько. Я творю в порожнечі.
(Пауль Целан)
P.S. Все підкреслене в цьому листі запозичене з публікації Вашого співробітника Бльокера.
Уетікон, 3.11.59
не відіслано{890}
Дорогий Паулю Целане!
Це вже четверта спроба{891} листа, яким я мав би відповісти Вам, отож вона вже не може бути доброю. Майте трохи поблажливості! Перший був сердечнішим, проте сердечність не можна переписати. Ми з Вами друзі? Я ж зовсім не знаю, наскільки серйозно Ви ставитеся до мене, сприймаєте мене поза тим колом, яке є Вашим. Наша коротка зустріч у Сільзі: я був радий, що мав змогу побачити Ваше обличчя й почути Ваш голос, після того, як Ваше ім’я, вже віддавна як ім’я поета, стало ім’ям у моєму власному житті, завдяки Інґеборґ. Я знаю одне: Ви обдаровуєте мене кредитом довіри, що я не антисеміт. Навіть з цим мені непросто жити. Розумієте, що я маю на увазі? Я побоююся, що Ви редукуєте мене до ролі надійного антинациста. Або ж ненадійного, якщо я відреагую на цю рецензію Бльокера не так, як Ви цього сподіваєтеся. Чи готові Ви до дружби, якщо я не погоджуся з Вами? Я живу з раною, якої, щоправда, завдали мені не Ви, також і не Гітлер, але також з раною, сенсибілізованою до хворобливості, надто легко я відчуваю себе зрадженим, відданим на поталу, висміяним, відштовхнутим, покинутим, випадкові тони отруюють мене, і достатньо простої недбалості, щоб здерти з мене захисну шкіру, і часто, надто часто, мені потрібно докладати неабияких зусиль, аби не бути травмованим самим лише навіюванням, щоб не трансформувати мій розум у блискучу самовпевненість із необхідності. Для чого я все це кажу? Поранений, який звертається до мене, як оце Ви, мусить знати, що він звертається до пораненого; перед Вами, дорогий Паулю Целане, я також почуваюся невільним через потребу бути шанованим, надто схильним до згоди з Вами. Проте я не згоден з Вашою позицією у цій ситуації. Цього літа я часто читав Ваші нові вірші{892}, вже в лікарні{893}, а відтак знову й знову, оскільки з частиною з них я маю проблеми. І якщо комунікація не вдається, тоді я завжди думаю, що причина в мені; я почуваюся некомпетентним і мовчу. Те, що пише про це пан Бльокер, якого я не знаю, не є моєю думкою, але все-таки я сприймаю це як спробу судження. Адже зазвичай дозволено багато суджень. Я вважаю його текст не надто добрим, не вільним від двозначних висловів. Тут я з Вами погоджуюся. Одначе Вам ідеться не про те, що критик дозволяє собі негативні оцінки, а про симптоми політичного ґатунку. Очевидно, Ви, на жаль, маєте у цьому сенсі, рацію. Чи дружня послуга, якої Ви очікуєте від мене й інших, пов’язана з тим, що ми, ведені проникливістю Вашого спростовання, неодмінно мусимо визнати, що Ви маєте рацію? Я надто мало Вас знаю, дорогий Паулю Целане, я, наприклад, зовсім не знаю, як би Ви відреагували на обмежену порцію критики Вашої творчості у випадку, коли підозра антисемітизму абсолютно виключена. Я в жодному разі не хочу прирівнювати Вас до себе; я не знаю, як Ви, але про себе скажу, що я був би радий констатувати, якби критик, який не хвалить мене, був би політично або якось інакше сумнівною фігурою. Здебільшого вони й справді є сумнівними фігурами, на жаль. Позаяк до мене не можна застосувати підозри, що мене ганять або ж фальшиво розуміють з антисемітських міркувань, то до чого мені тоді апелювати? Я мушу впоратися з собою сам, що завжди є важким і гидким заняттям; при цьому я маю досвід, що різка критика зачіпає мене менше, аніж випадкові тони визнання, які показують мені, де критик взагалі бачить мою миттєву слабкість чи мою межу. Здебільшого це не надто важко — побити критика його ж власними недоречностями, але що мені з того? Моя проникливість стає спільником моєї самовпевненості, от і все. Починаючи з певного віку, особливо коли ти вже можеш похвалитися певними досягненнями, менше страждаєш від невдачі, ніж від чітко помітних меж своїх можливостей загалом, і я можу припустити, що від цього страждає ще хтось, чиї можливості великі й незвичайні, себто хтось такий, як Ви. Від згадки про табори смерті, у цьому контексті, мені не по собі. Вона змушує мене думати, що Ваше обурення критикою Бльокера абсолютно вільне від усяких інших порухів, які така критика здатна збудити в того чи того автора. Мені хотілося б думати так. Ви змушуєте мене до цього. Бо якби у Вас була, у зв’язку з цією критикою, бодай іскорка враженого честолюбства, то згадка про табори смерті, як мені видається, була б недозволеною, страхітливою. Не зрозумійте мене хибно, дорогий Паулю Целане, я не сумніваюся у Вашому жахові перед симптомами гітлерівщини, які мене також жахають, і якби Ваш вигук ГІТЛЕРІВЩИНА, ГІТЛЕРІВЩИНА, ГІТЛЕРІВЩИНА, КАШКЕТИ! не прозвучав у зв’язку з літературною критикою, яка вже сама собою є для Вас такою нестерпною, то я розглядав би її як політичну проблему. А так для мене це неможливо, бо солідарність у політичному сенсі, яку Ви в мені справедливо припускаєте, тільки прикривала б те, в чому між нами немає згоди, немає згоди через умовчання. Тому мені від цього недобре. Ви змушуєте мене до листа, який може призвести до того, що Ви спишете мене в архів, як Беля{894}, як і багатьох інших, майже всіх, або ж до мовчання, яке означає кінець дружби, перш ніж вона розпочалася. Можливо, Вам і не потрібна ніяка дружба, проте це єдине, що я можу Вам запропонувати.
Сердечно вітаю Вас
Ваш
Уетікон, 6.11.59{896}
Дорогий Паулю Целане!
Я написав Вам уже чотири листи, довгі, а відтак ще й п’ятого, короткого, проте всі вони не годяться. Але я не можу залишити Вас без відповіді. Що ж мені Вам написати? Політична солідарність, яку Ви можете припустити в моєму випадку, лише прикривала б те, що мене у Вашому короткому листі особливо непокоїть, себто Ваша особиста проблема, говорити про яку мені не личить, надто коли Ви ставите її переді мною не як таку, а як політичну, об’єктивну. Я перебуваю в певному сум’ятті, вірте мені, і лист до Вас уже кілька днів не відпускає мене, я витратив на нього вже багато ранків і вечорів. Ви обдаровуєте мене кредитом довіри, що я не антисеміт. Ви розумієте, що я маю на увазі, коли я скажу Вам, що з цим мені не надто комфортно жити? Я не маю уявлення, який ще кредит Ви мені даєте. Я маю досвід, що між людьми не ведеться ось так, як оце між Вами й мною, коли я просто визнаю за Вами рацію, і я стурбований тим, коли мене редукують до ролі надійного антинациста{897}. Ваш лист, дорогий Паулю Целане, не запитує мене, Ваш лист дає мені шанс виправдати мою репутацію, якщо я відреагую на критику Бльокера{898} так, як Ви. Саме це мене й дратує. Я хотів, після стількох листів, які зазнали невдачі, написати тільки це: Ви маєте рацію, Ви маєте рацію. Я хотів скоритися долі. Але як мені важко, дорогий Паулю Целане, упокоритись. Наша зустріч у Сільзі{899}: я був радий, що мав змогу побачити Ваше обличчя й почути Ваш голос, після того як Ваше ім’я, вже віддавна як ім’я поета, стало ім’ям у моєму власному житті. Я боявся Вас, тепер я знову боюся. Чи готові Ви до дружби{900}? Навіть тоді, коли я з Вами не згоден? Я смію запевнити Вас, що симптоми гітлерівщини мене так само жахають, відтак вказати на те, що нові загрози, як ми знаємо, заледве можна буде розпізнати за схожістю зі старою гітлерівщиною. Але якщо ми будемо думати в політичному річищі, то ми мусимо, як мені здається, відсторонитися від усіх випадків, які можуть змішатися з проблемою того, як ми взагалі ставимося до літературної критики. Не знаю, як Ви, але що стосується мене, то як би радо я констатував, що критик, який вразив моє честолюбство, політично сумнівна фігура. І що мене, наприклад, зачіпає найбільше — то це не різка критика, а випадкові тони визнання, які показують мені, що критик (як би злиденно він не висловлювався), учув мою миттєву слабкість або, загалом, мою межу. Починаючи з певного віку, особливо коли ти вже можеш похвалитися певними досягненнями, менше страждаєш від невдачі, ніж від чітко помітних меж своїх можливостей загалом, і я можу припустити, що від цього страждає також хтось інший, той, чиї можливості великі й незвичні, себто хтось такий, як Ви. Не гнівайтесь, дорогий Паулю Целане, якщо я згадаю про те, скільки болю завдає публічне непорозуміння навіть тоді, коли підозра, що воно випливає з антисемітизму, не має підстав. ГІТЛЕРІВЩИНА, ГІТЛЕРІВЩИНА, ГІТЛЕРІВЩИНА, КАШКЕТИ!{901} пишете Ви. Я не вважаю критику Бльокера доброю, вільною від двозначних висловів, в цьому я з Вами згоден, проте я хотів би сказати й інше: Я вважаю Ваше заперечення{902}, хоча воно і є шедевром мовної гостроти, також недобрим. Воно змушує мене (а я шаную Вас за власним бажанням) шанувати Вас, себто беззастережно вірити, що Ви, дорогий Паулю Целане, абсолютно вільні від порухів, які притаманні мені й іншим, порухів честолюбства й враженого марнославства. Бо якщо бодай їхня іскорка жевріє у Вашому гніві, то згадка про табори смерті, як мені видається, є недозволеною і страхітливою. Кому я це кажу! Якщо Ви з критики, такої, як критика Бльокера, робите політичний феномен, то частково це відповідає дійсності, а частково ні, і одна проблема викривляє іншу. Мені нелегко відсилати листа, який може призвести до того, що Ви відвернетеся від мене, або ж призведе до мовчання, яке означатиме кінець дружби, перш ніж вона розпочалася. Можливо, Ви зовсім не потребуєте того, що я розумію під дружбою, не бажаєте його, проте це єдине, що я можу Вам запропонувати.
Сердечно Ваш
Макс Фріш
Паулю Целану
наприкінці
тривожного року{905}
Макс Фріш 1959 р.
Паулю Целану
в Уетіконі,
27.V.60{908}
сердечно МФ
Дорогий Максе Фріш,
я хотів би ще раз подякувати Вам за розмову у Вас в Уетіконі.
Багато чого, я знаю, не хотіло втілюватися в слово, не давало вхопити себе. Але, можливо, саме це було нашою спільною перемогою: таке чітке проступання контурів, яким ми завдячуємо психологічному чинникові — воно, безсумнівно, належить до неминучого — , має, гадаю, свій зворотний бік — : віддалі, простори, стояння-речей-у-часі, все це за таких обставин усувається. (У нашій розмові воно залишилося неусунутим.)
Я справді думаю, що існує щось таке, що тут «підіграє», усім нам — так чи так — підіграє; я маю тут на увазі те, що в розмові з Вами я назвав «об’єктивним демонізмом» — насправді не назвавши його цим означенням. «Випадок» був би, можливо, іншим допоміжним словом для цього, у тому сенсі, що воно є для нас тим, що випало й випадає нам; також слово «доля» могло б стати тут «помічним». З усім цим ми, напевне, стикаємося{910}, коли пишемо.
З сердечними вітаннями
Ваш
Пауль Целан
Париж, 29-го травня 1960 р.
Дорогий Максе Фріш,
ці рядки задумані як сердечні — я прошу Вас сприйняти їх саме так, не інакше.
Мабуть, повз Вашу увагу не пройшло те, в яку фазу вступила вся ця затіяна проти мене справа з публікацією Шрьорса-Мондштраля{913}. Не пройшло, мабуть, повз Вашу увагу й те, яку мету все це має і як за допомогою різних надмірно дружніх свідків її вже досягнуто. Ви знаєте, що все це рівнозначне оголошенню вироку про недієздатність, і воно має свої — я ж бо письменник — матеріальні аспекти.
Ви також знаєте, що я так само неспроможний щось протиставити цьому, як і так чи так травестованому мотиву про шарлатана, шахрая і злодія. Вся ця історія свідомо знущається з усякої очевидності — мої (Бог свідок) численні зусилля достатньо мені це довели.
Фальшування відзначаються найочевиднішою незграбністю — проте їх терплять й охоче підтримують. Так само, як і наклепи. До найпідступніших належить певний спосіб захисту. І всякого роду подвійна гра — під час якої (але й тут багато хто віддавна знає все якнайкраще) режисер сидить у найнеймовірнішому місці й послуговується найнеймовірнішими інструментами й методами.
Чи можна мені сказати це зовсім коротко: тут був і тут є, напевне, від самого початку, Agent provocateur[24], і до нього я — але також і Ви, й Інґеборґ — по-різному потрапили на гачок.
Дорогий Максе Фріш! Коли я був неабияк знервований статтею Бльокера{914} — це також уже достовірно належало до цього контексту, — Ви пропонували мені Вашу дружбу{915}. Тоді між нами виникло непорозуміння — я добросовісно намагався його усунути. Я не можу повірити, що Ви тепер відмовите мені. Я прошу Вас висловитися з цього приводу, і я прошу Вас приїхати до Парижа, тому що Ви не зможете повірити в те, що я Вам кажу, доки я Вам не покажу все це. Його багато{916}, Максе Фріш, дуже багато.
Інґеборґ мала рацію, коли назвала «Спростовання»{917} згубним, фальшивим у «тоні». Проте тим, хто задавав цей тон, був, у багатьох сенсах, Рудольф Гірш{918}.
Однак […]
Керморван, Требабю пар Ле Конке (Фіністер), 22.8.1961.
Дорогий Максе Фріш,
повз Вашу увагу не могло пройти, в яку фазу вступило тепер затіяне проти мене, і що це мусить означати для письменника — бачити своє ім’я, так само як і своє перо, дискредитованим у такий спосіб.
Завдяки цьому, щоправда, стало ще чіткішим те, чому увесь цей — Бог свідок, який низькопробний, — обман зі спадком{920} і пов’язані з цим наклепи так довго допускалися і підтримувалися. Чіткою стала також узгодженість «одних» і «других»; «контроверза» «Форвертс» з її зовсім невипадково алітеруючими суперлативами{921} пояснює — також — і це.
Для мене все це має ту перевагу (…), що відтепер я знаю справжнього — осілого в найнеймовірнішому місці — режисера всієї цієї історії.
Я кажу собі також, що тут, мабуть, Вас та Інґеборґ удалося обвести навкруг пальця: це від самого початку було методою подібних людей — а їх немало, Максе Фріш! — , здатних усіма фальсифікаціями й провокаціями вбивати клини поміж мною та моїми друзями.
І я кажу собі наостанок, що Ви, коли б Ви мали перед очима все те, що маю перед очима (й вухами) я, повстали б супроти цього як той, проти кого все це, зрештою, й затіяно: як особистість.
Вітайте Інґеборґ!
Сердечно
Ваш
Париж, 23-го вересня 1961 р.
Дорогий Максе Фріш,
я сердечно прошу Вас та Інґеборґ сказати слово.
Я не можу повірити, що Ви не бачите, звідки йдуть усі ці провокації* — Шрьорс{923} є лише одним з багатьох. Я не можу повірити, що Ви не бачите, що і хто тут задіяні — і чому.
--------------
* Нас — Вас, Інґеборґ і мене — спровокували, Максе Фріш. У найвишуканіший спосіб, у найпотворніший спосіб…
Ви знаєте, що означає для письменника читати й слухати те, що про мене пишуть і поширюють. (І які «свідки» для цього знаходяться!)
І Ви також знаєте, що я так само не можу спростувати цього, як і всього попереднього: жодному з цих молодиків не йдеться про істину. Саме тому, всупереч усякій очевидності, вся ця бездонна ницість{924}.
Я не можу припустити, що Ви байдуже споглядаєте всі ці речі. (Що стосується мене, то я, нарешті, чудово розумію погодженість гри «тих» і «тих» — включно з «єврейською» участю…{925})
Навколо нас багато брехні, Максе Фріш. І багато брехні ввійшло поміж нас. То ж прояснімо й усуньмо все це — я сердечно прошу про це Вас та Інґеборґ. І зробімо це спільними зусиллями.
Я охоче приїхав би до Вас — однак мушу просити Вас приїхати до Парижа.
І водночас я прошу Вас зберігати все це у строгій конфіденційності.
Сердечно Ваш
Пауль Целан
Дорогий Максе Фріш! Прошу Вашого розуміння, що я також не міг подякувати за заяву лауреатів Бюхнерівської премії{926}: замість викрити злісні наклепи й літературних фальшивомонетників, замордованого нагороджують німбом «непідкупності»… Я не Робесп’єр, Максе Фріш! Я така ж людина, як і Ви чи хтось інший. Не більше, не менше.
А ця — жахлива — історія зі збірником на пошану Неллі Закс{927}. Як я можу публікуватися поряд із поплічником Клер Ґоль та її співфальшувальником Пінтусом{928}?
78, Рю де Лоншан
Париж, 27.9.61
Дорогий Максе Фріш,
я часто запитую себе, чому поміж нас увійшло так багато мовчання.
Тут може йтися хіба що про непорозуміння, якісь вагомі, безперечно, однак такі, що їх могла б, гадаю, усунути розмова.
Спробуймо з’ясувати все, раз і назавжди!
З газети я знаю, що восени Ви приїдете до Кельна{930} — це недалеко від мене. Чи, може, Ви будете ближчим часом у Парижі?
Я пишу одночасно й Інґеборґ{931} — у цьому ж сенсі, у цьому ж сподіванні.
Сердечно Ваш
Пауль Целан
10.10.61
Дорогий Максе Фріш,
від доктора Унзельда, який перед цим зателефонував, — я зміг ще своєчасно прилучитися до збірника на пошану Неллі Закс{933} — , я знаю, що Ви в Цюриху. Доктор Унзельд згадав також про листа, якого, як він невиразно пригадує, Ви кілька місяців тому написали мені — цей лист не дійшов до мене, дорогий Максе Фріш! Сам я десь днів з десять тому написав Вам та Інґеборґ, на її римську адресу.
Сподіваюся, що небавом випаде нагода зустрітися для тривалішої розмови{934}!
Сердечно Ваш Пауль Целан
Паулю Целану
сердечно
Макс Фріш
XII.1961
Ма chère Ingeborg, …
Моя дорога Інґеборґ,
дозвольте мені побажати Вам від щирого серця гарного Різдва!
Жизель Целан
Дякую Вам від усього серця — дорога Жизель!
Інґеборґ
78 Рю де Лоншан
Париж 16е
29 грудня 1957 р.
Ма chere Ingeborg, …
Моя дорога Інґеборґ,
я одержала Ваші троянди ввечері 24-го, це так мило, так мило! Мене дуже зворушило — отримати їх від Вас, і я з радістю написала б Вам довгого листа, та не маю до цього хисту, пробачте мені, будь ласка.
Дуже дякую за ці троянди, я збережу їх у себе, я отримала їх від Вас, вони такі гарні!
Жизель
78 Рю де Лоншан
Париж 16е
23-го січня 1958 р.{942}
Ма chère Ingeborg, …
Моя дорога Інґеборґ,
сьогодні ввечері я вперше читала Ваші вірші{943}, дуже довго. Вони мене вразили. Завдяки їм я зрозуміла дуже багато, і мені стало соромно за свою реакцію на те, що Пауль до Вас повернувся. Мені здається, що від сьогоднішнього вечора я знаю Вас трохи краще. Я розумію, як Вам довелося страждати впродовж цих минулих шести років. Я плакала, Інґеборґ, коли читала більшість Ваших віршів. Я зрозуміла, і мені стало соромно. Світ насправді був надто несправедливим до Вас. Як усе погано влаштовано!
Я страждала, Ви знаєте це, коли відчула, що Пауль віддаляється, так далеко… коли він у жовтні повернувся з Кельна, проте Вам довелося страждати ще більше. Ще більше.
Я з великою охотою потисла б Вам руку, Інґеборґ.
Жизель
Для Жизель.
Інґеборґ
Мюнхен, березень 1958 р.
Для Жизель
в затінку троянд{946}.
Інґеборґ
Мюнхен, 10-го березня 1958 р.
78 Рю де Лоншан
Париж 16е
5-го квітня 1958 р.
Ма chère Ingeborg, …
Моя дорога Інґеборґ,
я вже давно хотіла подякувати Вам за Ваші книжки{948}, вибачте, що не зробила цього раніше.
Я про Вас дуже часто думаю, дуже часто думаю про Ваші вірші
Жизель
Ле Мулен{950}
Рошфор-ан-Івелін
30-го липня 1958 р.
Ма chere Ingeborg, …
Моя дорога Інґеборґ,
я дуже Вам дякую за такого люб’язного листа{951}!
Мені було насправді надзвичайно приємно познайомитись з Вами, і я дякую Вам за те, що Ви приїхали до нас у Париж{952}.
Я хочу побажати Вам гарного літа, багато сонця, дуже багато хорошої праці, а також чогось дуже ніжного для Вашого серця. Чи смію Вам побажати цього?
Доки ми знову розпочнемо працювати в Парижі, усі ми — Пауль, Ерік, великий м’яч і я — поїхали на два тижні на село. Пауль вудить щук, Ерік бігає за метеликами, а я дивлюсь на обох.
Як і Вас, події на Близькому Сході{953} нас дуже стурбували, ми так бажаємо дещо більше спокою у світі. Та чи справді можна на це сподіватися?
Я часто думаю про Вас, надіюся, що ми незабаром знову побачимось, і що Ви напишете нам про себе. Навколо нас так мало друзів!
Жизель.
Ви навіть не знаєте, наскільки я подивляю Вашу добру французьку! Для мене це справжня радість, що Ви так володієте моєю рідною мовою.
Готель Вальдервірт
ВАЛЬД ІМ ПІНЦҐАУ{955}
(Зальцбург)
Австрія
13-го червня 1959 р.
Ма chère Ingeborg, …
Моя дорога Інґеборґ,
пишу коротко, щоб сказати, що ми про Вас багато думаємо. Нас засмутила звістка про те, що Макс Фріш{956} почувається ще не зовсім добре. Маємо надію, що незабаром у Вас будуть для нас кращі новини, і що Ви обоє гарно проведете відпустку, сповнену сонцем і доброю працею.
Від усього серця вітаємо Вас, від усього серця
Жизель
Кірхґасе 33
Цюрих / Швейцарія
Ма chère Gisèle,
Моя дорога Жизель,
я звертаюсь до Вас у розпачі після Паулевого листа{959}, і навіть не знаю, чого маю у Вас просити. Я так добре розумію його, і водночас мені видається жахливим, що мій лист{960} виявився таким лихим, однак я була в такому сум’ятті, коли писала його, хто може зрозуміти це краще, ніж Ви, а тепер це крає мені душу ще більше. Я не знаю, як маю жити в такому стані, відштовхнута, я ж бо не знала, як маю поводитись, щоб не зрадити Макса і не втратити Паулевої довіри{961}, і, що найгірше, я вже більше не знала, чого хоче від мене Пауль.
Я могла б пояснити причини, сукупність обставин, які випливають також із образи, однак для цього тепер не слушний час, цей час насамперед неприйнятний для Пауля. Жизель, я хочу сказати Вам, що я не знесу вже цього віддалення та відторгнення — чи Ви гадаєте, що я заслужила його, я не знаю, куди заведе мене все це… якщо тільки Ви ще вагаєтеся, Жизель, не відповідайте мені, якщо не можете зробити цього, та пошліть мені коли-небудь слово надії, що загалом це моя помилка… Ваше місце — біля Пауля, і я мушу надавати перевагу тому, що він у Вас більше впевнений, аніж у мені
…в якому оціпенінні… коли я знову стану для Пауля видимою, якою була, як мені видавалось, завжди, та, можливо, це для нього ніколи не мало жодного значення.
Я тільки Вас прошу, якщо це для Вас можливо, передайте йому до Дня народження невеликий пакуночок{962}, який я надішлю цими днями.
Кірхґасе 33
Цюрих, 20 — 12 — 59
Ма chère Gisèle, …
Моя дорога Жизель,
можливо, Ви знаєте{964}, що я хотіла Вам написати листа й просити Вашої допомоги, коли була останнього місяця в такому великому розпачі. Однак, по суті, я дуже хочу, щоб тільки Ви зносили біль та клопоти Пауля, і я знаю, що все це вимагає усієї Вашої великої й гарної сили. Отож, мені залишається мало що ще сказати — однак я маю, як і раніше, більше довіри до Вашої сили та Вашої присутності, аніж до всіх слів, аніж до всіх листів. Дружби ніколи не стане, щоб допомогти Паулеві в його біді, щоб звільнити його від усіх підозр, там, де вони безпідставні, проте стане цієї присутності й усього того, що Ви даєте йому, невичерпної і мужньої любові. — Жизель, я ще раз шкодую, що ми не зустрілися влітку{965}, і часто мені здається, що багато чого так погано не склалося б, коли б ми змогли одна з одною поговорити. Я дедалі більше боюся листів, бо вони невблаганно стоять у нас перед очима, коли тільки шукаємо живого слова — та чи навіть живого висловлення незгоди.
За кілька днів Ерік чекатиме на Різдвяного Діда. Однак усі ми, хто не чекає на нього, і навіть на щонайменше чудо… ми повинні чекати на нього, одне задля одного, і тому я живу в терплячім очікуванні того, що все налагодиться.
Бажаю Вам від усього серця спокійних, гарних днів, бажаю Вам щастя!
Інґеборґ
ТІЛЬКИ ТЕПЕР ПОВЕРНУЛАСЬ ДО ЦЮРИХА{967} ПРОШУ НАДІСЛАТИ ТЕЛЕГРАМОЮ АДРЕСУ ПАУЛЯ В ЦЮРИХУ АБО ПОПРОСИТИ ЙОГО ТЕЛЕФОНУВАТИ 342987 СЬОГОДНІ ВВЕЧЕРІ АБО ЗАВТРА ВРАНЦІ
ІНҐЕБОРҐ
Четвер увечері
Ма chère Ingeborg, …
Моя дорога Інґеборґ,
мені приємно, що сьогодні ввечері відбулась поміж нами ця коротка розмова, і я надіюся, що в майбутньому ми частіше матимемо змогу бачитися. Я хотіла сказати Вам, що і я не завжди можу допомогти Паулеві. У нього дуже тяжке життя і доля, він дуже нещасний{969}, і мені нелегко бути для нього тим, чим я мала би бути, чим я дуже хотіла би бути.
Я знаю, що у Вас дуже багато труднощів і щиро бажаю Вам віднайти правильний шлях, який принесе Вам хоч трохи щастя; сьогодні ввечері, цієї миті, коли Ви разом з Паулем{970}, я найбільше бажаю, щоб він зміг зрозуміти Вас, і щоб Ви змогли зрозуміти його. Я Вам бажаю цього від усього серця.
Поряд спить Ерік, він щасливий, він повен довіри. Він знає багато, і не знає нічого — я хочу подбати, щоб він якомога довше залишався дуже щасливим, та я також знаю, що завжди так бути не може. Дуже важко виховати дитину в цьому недоброму світі, який так погано влаштований. Як захистити його? Як допомогти йому? Тепер це ще просто, він цілковито належить нам, проте діти недовго належать нам. Це наш великий шанс, мати сина, однак і велика щоденна турбота. Це син Пауля, він подібний до нього, я думаю, він його зрозуміє.
Надіюсь, до скорої зустрічі, вважайте мене, будь ласка, своєю подругою, я — Ваша подруга —
Жизель
24 — 6 — 60
Цюрих, Кірхґасе 33
Ма chère Gisèle, …
Моя дорога Жизель,
Ваш лист так зворушив мене! Я дуже Вам дякую. Надіюсь, що Ваші думки того вечора допомогли нам усім. Після Вашого від'їзду та від'їзду Неллі Закс{972} я безперервно працюю{973} — я майже не помічаю, як швидко спливає час цього задушливого і спекотного літа. 15-го липня я залишаю Кірхґасе й буду знову в Уетікон ам Зее. Ми перебуватимемо там до вересня, попри наш попередній план (податися до Іспанії{974}), бо я вже не бачу кінця цій книжці. І Макс повинен за кілька днів ще раз поїхати до Скуоля{975}, щоб пройти повторний курс лікування.
Я взяла в цирку в Цюриху{976} цю маленьку хустинку для Еріка, клоуни теж такі мають. — Напишіть мені, чи можу я знайти для Вас рами! Це принесе мені радість, коли я зможу хоч трохи допомогти Вам.
Бажаю Вам усього якомога найкращого, спокійного й легшого літа після цього, такого тяжкого, року! Ваша подруга —
Інґеборґ
78 Рю де Лоншан
Париж 16е
2-го грудня 1960 р.
Ма chère Ingeborg, …
Моя дорога Інґеборґ,
вісім днів минуло відтоді, як Пауль поїхав до Цюриха, він їхав туди з легким серцем й надією зустріти людяну й правдиву реакцію, він не був розчарований, він бачився з Вами. А також із Вебером{978}. Він знову зібрався на силі та повернув надію.
Минуло вже вісім днів!… І нічого не сталося, Інґеборґ. Пауль у розпачі. Пауль виснажений, Паулеві ведеться недобре. Він більше не має жодної сили, цю історію неодмінно потрібно правдиво викрити. Я прошу Вас, зробіть для цього все, що тільки Ви можете. Доведіть до людей, що ця історія ганебна{979}, і що не можна споглядати її бездіяльно.
Усе це триває вже сім років{980}, для Пауля стає вже запізно, дуже пізно, тут не йдеться лише про слова, не йдеться лише про втішання, тепер потрібно діяти, люди мусять писати в газети{981}, мусять викривати брехню, ганьбити наклепи, однак вони мусять робити це швидко, Інґеборґ, вони мусять робити це без зволікання. Їхній обов’язок — робити це в ім’я Правди, в ім’я Поезії, що є одним і тим же — тут потрібний бунт, потрібне обурення, не можна дозволити, щоб усе це тривало далі. Я ще раз це повторюю Вам, Інґеборґ, Пауль більше не може. Він щоразу чекає, коли надійде пошта, щоразу, коли виходять газети, його голова переповнена всім цим. Для іншого більше немає місця. — Та чи могло б бути інакше після цих семи років?
Повернувшись із Цюриха, він насправді знову був повен надії, повен сили й рішучості працювати, майже щасливий. Та відтоді він не побачив ані рядка. В НЦЦ{982} кількома рядками згадано про відозву в «Рундшау»: оце все, це дуже мало, і якщо на цьому все закінчиться, це буде жахливо. Був ще телефонний дзвінок від Арміна Молера{983}, колишнього наці, який, якщо цього ще не сталося, хоче написати ще щось для газети Рихнера; Ви розумієте, що саме це не додає нам особливої радості, і що ми сподіваємося на інші втручання, аніж саме його. Армін Молер, колишній наці, береться захищати Пауля: Ви ж розумієте, Інґеборґ, яка це образа.
Казак: Пауль телефонував йому, коли повернувся з Цюриха, він хоче «Пісок з урн»…. Так, звісно, однак чи справді треба бачити докази{984}? Чи неможливо піднятися проти тих, хто зводить наклеп на Пауля, реагувати відразу, коли нападають на його «Фугу смерті»{985}, викривати мерзенності, якими його оточують через неї? Хіба не можна описати його обурення, не тримаючи в руках його першої збірки? Усе це жахливо. У присутності Пауля люди повні обурення, вони його слухають, однак як тільки його немає, все втрачає на силі, так, ніби нічого їх не турбує.
Інґеборґ, Ви бачилися з Вебером, можливо, Ви знову мали розмову з директором Бурґтеатру{986}, Ви написали про це Максові Фрішу. Я Вас благаю, робіть це, робіть це без зволікання й тримайте Пауля в курсі того, що відбувається.
Зателефонуйте йому, будь ласка{987}. Допоможіть людям діяти. Якби ж Ви знали, наскільки Пауль самотній, наскільки нещасний і цілковито зруйнований через те, що йому випадає на долю.
Я Вас благаю, зробіть усе, що тільки Ви можете, щоб якомога швидше сталося щось позитивне. Не залишайте його без новин.
У неділю до Парижа приїде пані Фішер{988}, ми мали побачитись з нею у друзів. Однак… яким неймовірним це не видається, туди запрошені також і друзі К.Ґ., ось до чого дійшло. Пауль сам не знає, кого зустріне у своєму видавництві. Він учора відмовив.
Ось така ситуація, Інґеборґ, вона дуже погана. Дозвольте мені ще раз сказати Вам, що необхідно діяти, швидко діяти — не залишайте Пауля в біді, тримайте його в курсі справ. Ви можете допомогти йому. Зробіть це, прошу. Зробіть це негайно. І не словами чи втішаннями, вони його не розрадять. Факти, вчинки, конкретні й відважні дії — в ім’я Правди, в ім'я Поезії, в ім’я Пауля, я прошу Вас, я благаю про це.
Сприймайте, будь ласка, мого листа винятково як особистого й не розмовляйте ні з ким про те, що я написала Вам про Паулів стан.
Ми в цілковитому розпачі, я кажу про це Вам, Вам, яка зможе це зрозуміти.
Жизель.
3 — 11 — 60{990}
Ма chère Gisèle, …
Моя дорога Жизель,
я щойно отримала Вашого листа. Я розумію Ваше занепокоєння, однак прошу Вас не впадати в розпач, не тепер! Коли Пауль від’їхав, у понеділок{991}, я написала Максові Фрішу — з огляду на нерегулярність італійської пошти, я очікую відповіді тільки наступного тижня. Того ж дня я зустрічалася з паном Вебером, він дуже квапився, я змогла тільки попросити його про статті Сонді{992}, копії надійшли лиш учора, через помилку в адресі (Кірхґасе!){993} Тепер я побачу Вебера наступного понеділка (або за день), щоб поговорити про це предметно. Учора я зробила копію, щоб мати змогу краще інформувати, й надіслала її разом із листом панові Леонгардту (Ді Цайт). Я дуже надіюся, що він щось зробить, і надіюся, що віднайшла слова, щоб переконати його, щоб пояснити, наскільки це потрібно і спішно. Завтра я йду до директора Міського театру{994}, який сьогодні надвечір повертається з подорожі; він також, відразу після Пауля, від'їхав.
Жизель, повірте мені, я роблю все можливе, я справді займаюся цим! Усе це не виходить мені з думок! Та нам треба мати терпіння, ницості, яка триває вже сьомий рік, не вдасться зупинити всього за тиждень. Ви зможете заспокоїти Пауля. Обидва дні, коли Пауль був тут, я була дуже щасливою, після цього жахливого і хворобливого року довіра повернулась до мене. Люба Жизель,
Інґеборґ
Десь 14-го я відїжджаю до Риму. Попередньо телефонуватиму!
Ма chère Gisèle….
Моя дорога Жизель,
від щирого серця — Вам, Паулю й Ерікові — щасливого Святвечора!
Інґеборґ
Chère Gisèle….
Дорога Жизель, для Вас —
Інґеборґ
Рим, 4 — 6 — 61{997}
78 Рю де Лоншан
Париж 16е
10-го травня 1970 р.
Ма chère Ingeborg, …
Моя дорога Інґеборґ,
я не знаю, чи дійде до Вас мій лист. Думаю, Ви дізналися про жахливу звістку. Та, попри це, я хотіла Вам написати. У четвер, 16-го квітня, мій син Ерік помітив, коли, як звикло, обідав з Паулем, що йому знову стало дуже погано. Я сама зателефонувала йому наступного дня, і потім телефонувала щодня, до неділі, 19-го квітня; друзі, які намагалися налагодити з ним контакт, чи ті, хто з ним зустрічався, тільки підтвердили мені, що в нього знову розпочалася криза.
Проти ночі з неділі на понеділок, з 19-го на 20-е квітня, він залишив свою квартиру, щоб ніколи не повернутися.
Я скрізь розшукувала його впродовж п’ятнадцяти днів, я втратила всю надію віднайти його ще живим. Першого травня його знайшла поліція, тобто за п’ятнадцять днів після його жахливого вчинку. Я довідалася про це лише 4-го травня —
Пауль кинувся в Сену{999}. Він вибрав найанонімнішу й найсамотнішу смерть.
Що ще я можу сказати, Інґеборґ. Я не змогла допомогти йому, як би я цього не хотіла.
Наступного місяця Ерікові виповниться п’ятнадцять.
Я обіймаю Вас
Жизель Целан
78 Рю де Лоншан
Париж 16
23-го листопада 1970 р.{1004}
Ма chère Ingeborg, …
Моя дорога Інґеборґ,
як маю Вам висловити, наскільки зворушили мене сьогодні Ваші квіти з вітальною карткою{1005}? Ви насправді єдина, хто сьогодні згадав про мене. І Ви знаєте, чим могло б бути 23-тє листопада цього року!
Я завжди радітиму, коли знову бачитиму Вас, коли Ви приїдете до Парижа{1006}. Багато разів я була в Римі, однак не мала Вашої адреси, не знала, чи хочете Ви зустріти мене й не наважилась подати Вам знак.
Я часто хотіла Вам написати.
Від часу тих жахливих днів останнього квітня я думаю, знову й знову думаю про все це нещастя, без відповіді, без поради.
Пауль обрав найанонімнішу й найсамотнішу смерть, яка тільки може бути. Тут можна тільки мовчати, поважати його, проте це надзвичайно тяжко, Ви ж знаєте. Ви, очевидно, знаєте, що останні два роки я не жила разом з ним{1007}. Я не могла вже допомогти йому, я тільки руйнувала себе разом з ним, і при цьому був Ерік. Мені здається, що Пауль справді це деколи розумів. Однак це було дуже тяжко. Чи було це правильним рішенням? Чи існувало рішення? І яке саме? Чи мала я рацію? Я багато думаю над цим. Якби ж я знала! Як я цього боялася! Я не можу писати про все це, але й жити з цим мені дуже тяжко. Мене супроводжують тільки невдачі. Однак навіщо Вам розповідати про все це!
Деколи до мене доходили чутки про Вас, дуже непевні, про те, що Вам поводиться зле{1008}, і я часто думала про Вашу нелегку долю.
Повірте мені, я завжди бажала Вам усього найкращого. Вам особисто, у житті й роботі.
Я намагаюсь боротися, деколи надто важко це зносити, і часто я сама готова впасти під цим тягарем.
Ось тут Ваші квіти: троянди. Одного разу Ви вже надсилали мені такі ж{1009}. Я цього не забула — квіти, які так любив Пауль. Вони тут, вони від того, хто також страждав за Пауля, і хто Пауля також кохав.
Пробачте мені, що я можу сказати Вам ці слова лише так незграбно, однак це мене дуже зворушує — знати, що сьогодні Ви мені настільки близькі. —
Коли я приїду до Риму — може, близько Різдва? — то чи можу відвідати Вас?
Ерікові виповнилося п’ятнадцять, у цьому віці батько потрібен, напевно, найбільше. Він дуже хороший, однак завдає мені дуже багато клопотів.
Він сам собою незадоволений, почувається нещасним, не працює належним чином і цілковито ще у хлоп’ячому віці. У цьому немає нічого страшного, однак йому важко допомогти.
Я обіймаю Вас, Інґеборґ, з усією своєю прихильністю і дякую ще раз
Жизель
Напишіть мені щось про себе. Мені принесло б радість дізнатися, що Вам тепер добре ведеться. Я Вас прошу.
78 Рю де Лоншан
Париж 16
Неділя
Ма chère Ingeborg, …
Моя дорога Інґеборґ,
наближаються свята{1011}, які вже давно стали для мене обтяжливими. Ерік їде кататись на лижах до Австрії.
Останнім часом я часто мала невеликі проблеми зі здоров’ям і мушу залишити Париж і свою квартиру, які мене дедалі більше пригнічують. Оскільки я завжди була досить незграбною щодо складання планів, то тільки сьогодні наважилася поїхати звідси. Одна дуже мила приятелька запрошує мене до Риму{1012}. Уже завтра я спробую отримати місце в потязі, який їде до Риму.
Я дуже охоче хотіла б зустрітися з Вами, якщо це не перешкодить Вам{1013}, і спробую телефонувати, якщо віднайду Ваш номер.
Якщо отримаю місце на наступну середу, то буду вранці в четвер у Римі. А ні, то наступного дня, надіюсь. Я буду там близько десяти днів.
Житиму в пані Маріанни КРАЙСКІ{1014}, віа Людовіко ді Монреаль 12 (квартира 16) 580 74 55.
Надіюся, що у Вас усе добре, і що Ви можете працювати.
До скорої зустрічі. Від щирого серця
Жизель.
1-го січня 1971 р.
Ма chère Ingeborg….
Моя дорога Інґеборґ,
наша зустріч у Римі була для мене справжньою зустріччю, важливою і значущою, як справжні речі. Таке буває нечасто.
Я тільки боюся, що надто втомила Вас, що залишалася надто довго й перешкодила піти спати. Надіюсь, що у Франкфурті все пройшло добре{1016}, і що Ваше повернення до Риму стане новим початком.
Пам’ятайте завжди, для мене важливо знати, що Ви є, що у Вас усе добре, що Ви можете працювати.
Я багато думаю про Вас. Я обіймаю Вас
Жизель
Дякую за Ваше дружнє прийняття
78 Рю де Лоншан
Париж 16
11-го лютого 1971 р.
Ма chère Ingeborg, …
Моя дорога Інґеборґ,
я думаю дуже багато про Вас цього вечора, можливо, дещо егоїстично. Якби Рим не був так далеко, я б зателефонувала Вам, щоб сказати: проведімо цей вечір разом, я більше не маю сили бути на самоті! Отож, я пишу Вам.
Якщо це для Вас можливо, надсилайте мені час до часу звістку. Знаєте, я турбуюсь про Вас. Як Ви тепер почуваєтесь? Я б дуже хотіла, щоб історія з Вашим плечем{1018} Вас більше не турбувала. Я б дуже хотіла, щоб Ви змогли сказати мені, що Ви почуваєтеся в Римі добре, що можете працювати, що читаєте, пишете, що Вас оточують милі друзі, коли Ви цього бажаєте, і щоб життя, нарешті, не так вороже обходилось з Вами!
Коли з’явиться Ваша книжка? Ви повинні її мені надіслати, я надіюся, що її також перекладуть французькою мовою{1019}, і то незабаром.
Коли ми бачилися у Римі, я почувалася, після дуже важкого часу, краще, відтоді мене супроводжують і піднесення, і падіння. Безсоння й час до часу періоди занепаду духу! Я намагаюся зберегти римський запал, малюю гуашшю — і завжди, щойно це дозволяє моя робота задля шматка хліба{1020}, працюю. Однак, Ви ж знаєте, це дуже зневірює, коли офорти й гуаші{1021} не віднаходять можливості до справжнього діалогу. Усе залишається лежати в шухляді, і це дуже зневірює. Попри все, я намагаюся працювати далі, бо це єдина можливість жити, попри все. Проте я дуже самотня.
З Еріком дедалі важче. Я розумію його проблеми, його труднощі, його спротив, його невдоволення у ліцеї, та деколи я ледве його витримую. Він може бути — як це часто буває в цьому віці — дуже егоїстичним, навіть недобрим — і, Вам відомо, що це також дуже, дуже тяжко — не мати змоги допомогти дитині, яка тобі так близька, і яку, як би хотілось думати, загалом розумієш. —
Що ще сказати? Я ходжу то туди, то сюди, убиваю час, з одними ходжу в ресторан, з іншими переглянути фільм, а потім почуваюся ще самотнішою, одначе так я тікаю принаймні на кілька годин зі своєї квартири, тікаю від самої себе. — Це жахливо — зайти так далеко, і в основних речах я роблю помилки, допускаю ляпсуси й потрапляю в украй несприятливі ситуації. — Та про це все я не хотіла б Вам говорити.
(… Субота)
Беда Алеман ще в Парижі, його, як професора, запросили на рік читати лекції в Ґран Пале (де є мовні інститути Сорбонни, зокрема Інститут німецької мови). Саме там я працюю, і, отож, його часто бачу.
Мені видається, він почав дуже серйозно працювати з віршами Пауля, однак для мене це майже нестерпно. У той час, як він отримує за цю працю мільйони франків{1022} і збирається ще запросити двох своїх асистентів на три роки до Парижа, я думаю, і не без деякої гіркоти, що за життя Пауля було не так легко жити з його віршів, і, коли я бачу всю цю роботу з картотеками, фотокопіями, посиланнями, то запитую себе, де тут насправді поезія. Однак, так є — сьогодні без особливих вагань застосовують найсучасніші засоби, щоб якомога скоріше все видати.
Чи Ви якось приїдете до Парижа?
Якщо я приїду до Риму{1023}, то сповіщу Вас.
Мені так хочеться деколи все це кинути й залишити позаду себе і цю роботу, й друзів, яких я тут маю, і це місто, й цю квартиру{1024}!
Тепер я їду з Еріком на 100 км від Парижа{1025}, туди, де ми маємо дім. Ви, напевне, це знаєте. Там лише усамітнення і спокій. Ерікові це дуже подобається, його поглинають подорожі на мопеді або майстрування з дерева. Я роблю довгі прогулянки, на яких не зустрічаю нікого, і загалом я там можу читати та малювати, і сплю я там досить добре. Однак по всіх цих місцях блукає так багато примар зі спогадів, так багато присутностей і відсутностей, що мені й там важко, дуже важко вдається почуватися добре.
Однак де ще я можу тепер почуватися добре?
Я посилаю Вам свої дружні вітання й обіймаю Вас
Жизель
78 Рю де Лоншан
Париж 16
18-го березня 1971 р.{1027}
Ма chère Ingeborg, …
Моя дорога Інґеборґ,
як мені дякувати за Ваш дзвінок? Я була дуже зворушена, і знаки дружби надійшли цього дня до мене здалеку: із Тель-Авіва, Риму й Відня, вдома, в Парижі, почуваєшся набагато самотніше!{1028}
Я передала Петерові Сонді Ваше повідомлення, надіюсь, він Вам телефонуватиме, як обіцяв. Я дуже давно його бачила й була рада побачити знову.
Саме тепер я вирішила полетіти на Великдень на два тижні до Ізраїлю. Ви ж бо знаєте, що мені завжди дуже важко зважитись кудись поїхати, однак залишатися у Парижі під час відпустки від цієї ідіотичної роботи в Ґран Пале для мене завжди обтяжливо, бо я не зможу працювати для себе і боюся самотності в такому неспроможному стані. Прийняти це рішення мені допомогло надзвичайно сердечне й миле запрошення з Тель Авіва. Я їду з 3-го до 20-го квітня. Однак не хочу розминутися з Вами, коли Ви приїдете до Парижа.
Якщо бажаєте, то напишіть мені коротко, коли б Ви змогли приїхати.
Книжка з перекладами Паулевих віршів з’явиться, ймовірно, сьогодні в Меркюр де Франс{1029}, завтра я отримаю її до свого Дня народження. Це зворушує мене ще й тому, що деякі книжки Пауля вийшли в світ саме цього дня, і він завжди дуже радів з цієї дати публікації. (Я саме дізналась про це завдяки дзвінкові Андре дю Буше).
Звідки Ви знали про мій День народження?
Цими днями з’являється Ваша нова книжка, мої думки ще раз із глибини серця линуть до нього, до Вас. Бажаю Вам доброго перебування в Німеччині.{1030}
Надіюсь, ми дуже скоро побачимось. Обіймаю Вас.
Нехай Вам щастить —
Жизель.
З моїми найкращими побажаннями на
1972-й рік
Жизель
704 39 63
2-го січня 1973 р.
Ма chère Ingeborg, …
Моя дорога Інґеборґ,
я досі відчуваю зворушення після Вашого дзвінка вчора ввечері. Я була дещо скована несподіванкою, віддаллю, тим, як багато Ви для мене важите, і не змогла віднайти слів, які охоче б мала для Вас.
Увага, яку Ви мені даруєте, мене розчулює, я відчуваю з великою силою, наскільки важливо для Вас, щоб у мене все було добре, і щоб я віднайшла шлях для себе. Дякую Вам за такі теплі, сердечні думки.
Ви знаєте, знаєте… труднощі, які кожен має сам зі собою, зі своїм життям. Робиш спроби, збиваєшся на манівці, знаходиш дорогу, яка виявляється хибною, робиш кроки, які не завжди правильні, і знову потрапляєш у безвихідь…
Так триває чотири роки{1034}. Мені пощастило, що не завжди було так. Я мала, Ви знаєте це, і якою ціною, роки справжнього життя, які належали мені, роки, коли істинність, правда шляху ніколи не піддавались сумніву. Одного дня я втратила все, я віддалилась від цієї правди, від моєї правди. — Відтоді одна невдача приходить за іншою, марні намагання, і після того — самотність. Я маю друзів, хороших друзів, кількох, і це для мене — дуже важливо, однак…
Маю великі труднощі з часом: з учора, з якого я все ще живу, учора, яке належить до мого сьогодення. Те, чим я є сьогодні, я стала завдяки цьому вчора, яке стає сьогоденним. Однак учора деколи сковує сьогодні, бо воно домінує. Я пробувала віддалитися, очевидно, у надто жорстокий спосіб, і мене знову наздогнало це сьогоденне вчора. Я певна, що ніколи не відречуся від нього, що я ані не зможу цього зробити, ані не схочу. Однак мені нелегко вдасться віднайти рівновагу поміж життям із ним і подальшим життям{1035} з необхідним мінімумом віддалення від усього. Я намагаюся, намагаюся, роблю кроки, іду — проте в мене не дуже виходить.
Праця допомагає мені, однак, знаєте, у такому віці, і з такою швидкою зміною поколінь прірва самотності щодня стає глибшою, і деколи я почуваюся цілком знеохочено перед мідною дошкою, коли намагаюсь гравірувати. — Та я намагаюся далі залишатися собі вірною в цій роботі.
Упорядкування паперів Пауля, у чому мені допомагає один австрійський друг{1036}, який живе в Парижі й вільно володіє французькою, знову й знову мене вражає. Воно додає мені також сил. — Ми робимо це дуже добросовісно, надзвичайно повільно, з усією повагою, якої заслуговує така праця — я надіюся — , однак деколи мене це пригнічує. У щонайменшу сторінку вписано так багато життя, яке мені трішки довелось розділити. На щастя, я довіряю цьому другові, його дискретність і чулість мені дуже допомагають, коли я надто пригнічена.
Однак Алеман дещо мене непокоїть. Він дуже зайнятий у своєму університеті, зі своїми студентами, своєю особистою працею, і останнього року має великі клопоти зі своїм здоров’ям — його заняття, які мають стосунок до Пауля, не просуваються належним чином. — Це не було б так зле, якби він хоч щось робив, та я боюся, щоб його асистенти не взяли верх з огляду на його слабкості, в такому випадку я не думаю, що це належним чином послужить Паулеві.
Можливо, я поїду на кілька днів до Бонна{1037}. Алеман залишив без відповіді вже шість листів, які, однак, були дуже важливими —
Мене саме це непокоїть, і вже декілька тижнів я знову не сплю ночами, та це не поліпшує справи. Ви також сказали, Ви знали: ці часи показних святкувань не допомагають, я вже давно цілком не можу дати собі з ними ради. Я вважаю Вас за мужню людину, коли Ви знову й знову віднаходите силу почати все спочатку в іншій країні. Після Австрії, Німеччини, Італії — Африка{1038}. Усі мої побажання — щоб Ви отримали там якнайщирішу зустріч, я Вам зичу цього від щирого серця.
Та я б хотіла бачити Вас частіше.
Саме тепер я не наважуюсь залишити Еріка наодинці, і не тому, що він цьому не радітиме, радше, що навпаки. Однак його дії, його друзі дещо мене непокоять. Він не раз вплутується в акції, які мене дуже турбують, навіть якщо тепер це його не цілком захоплює і триває тільки обмежений час, я дуже, попри все, неспокійна.
Йому важко з самим собою, з навколишнім світом, зі своїм віком. Та чи могло б бути інакше? Деколи мене вражає його серйозність, деколи засмучує його легковажність. Він шукає, шукає себе, йому складно допомогти тепер. Я намагаюся бути присутньою, коли він хоче цього, деколи це буває; намагаюся залишати для нього щось подібне до відчинених дверей, зберігати готовність. Думаю, що я не можу більше для нього зробити, а це дуже мало.
Якщо зможете, напишіть мені якось кілька рядків. Якщо ні, то я усе ж знаю, що ми з Вами близькі одна одній, я розумітиму й шануватиму Вашу мовчанку.
Я про Вас думаю, часто. Для мене важливо знати, щоб у Вас усе було добре, що Ви працюєте, що Ви десь мужньо існуєте, де-небудь у цьому світі. Та мені хочеться більшого. Я б хотіла дізнатися, що Ваше життя нарешті хоч трохи оточене приязню, ніжністю, хоч трохи справжнім життям.
Я обіймаю Вас. Обіймаю Вас сердечно й з любов’ю.
Жизель.
Я надіслала Вам «до 1973 року»{1039} невеличкий знак своєї праці. Чи допровадила Вам його італійська пошта?
Закоханій парі, що зустрілася у травні 1948 року в окупованому Відні, дісталися долі, які були настільки різними, наскільки це взагалі можливо: донька австрійського члена НСНРП першого призову, яка на той час студіювала там філософію, і німецькомовний єврей без громадянства, родом із Чернівців, який втратив обох своїх батьків у німецькому концтаборі й сам відбув ув’язнення в румунському трудовому батальйоні. З перспективи цієї нездоланної відмінності він, Пауль Целан, виводить — як єврейський поет — свою адресовану німецькими читачам творчість і свої високі вимоги до німецькомовного вірша після єврейської Катастрофи; для неї, Інґеборґ Бахман, яка вже до цієї зустрічі полемізувала з новітнім німецьким і австрійським минулим, ця відмінність стає новим імпульсом, котрий спонукає її упродовж цілого життя боротися проти забуття, в тому числі й імпульсом захищати поезію Целана. Ця відмінність, як і прагнення знову й знову, після інколи радикальних непорозумінь, продовжувати розмову, всупереч усьому, ба навіть через саму цю відмінність, визначає собою їхнє листування, починаючи від першого вірша-подарунка у травні/червні 1948 року — й до останнього листа восени 1967. Перед нами велике, таке драматичне й таке зворушливе життєве свідчення, — і все-таки воно інакше, ніж можна було сподіватися після багатолітніх спекуляцій на цю тему. Наші знання про стосунки між Інґеборґ Бахман і Паулем Целаном та їх відображення у творчості обох поетів отримують з цим виданням, нарешті, свою тверду основу.
Процес писання стоїть у центрі життя обох кореспондентів, яких у 1950-ті роки часто на одному подиху називають основними репрезентантами німецькомовної повоєнної лірики. Процес писання є для обох, одначе, зовсім непростою справою, в тому числі й писання листів. Боротьба за мову, змагання зі словом отримує в цьому листуванні центральне місце. Знову й знову тут ідеться про невідправлені листи: деякі з цих листів не вдаються й бракуються, однак той чи інший начерк усе-таки зберігається і лежить між листами як свідчення сумніву. Інші начерки долучаються до значно пізніших листів, не завжди цілковито, позаяк партнер все-таки дещо не повинен знати; та й час, який минув відтоді, «пом’якшує» їх, у такий спосіб вони можуть сповістити іншому несказанне. Або ще краще: ненаписанне. Тому що Бахман більше довіряє передусім усному мовленню, часом лише розповідям друзів, які виконують роль посередників, які, як вона гадає, можуть краще описати всі труднощі, що виникають на цьому шляху. Вислови на кшталт «Ти знаєш» або «Тобі ж відомо» нерідко замінюють прямі висловлювання; телеграми або короткі листи сигналізують докладні листи, які відтак не завжди доходять. І весь час прохання, ба благання листів; Бахман редукує свої претензії до «Тільки пиши мені загалом» (№ 26), а Целан доволі заплутаним реченням дає зрозуміти, яким непомірно важким є для нього навіть таке прохання: «Нині я пишу Тобі, лише кілька рядків, щоб попросити Тебе написати мені також кілька рядків» (№ 195). Тривале мовчання іншого часом змушує того, хто чекає, міркувати над причинами, які приховані в ньому самому: «оскільки своїм потоком слів телефоном я ще більше ускладнив Твоє становище» (№ 116) або: «Можливо, мій лист до Тебе був не зовсім розумним» (№ 34). Часом залишається лише заклинання можливостей розмови: «Віднайдімо слова» (№ 148).
Мовчання, що його обоє партнерів сприймають як болісне або ж як укладене у негласній згоді, є важливим елементом у репрезентованих в цьому листуванні шести часових відтинках, межі яких тісно пов’язані з біографічними перипетіями в їхньому житті. Між спільними тижнями у Відні й тим останнім із 196 документів — листів, поштових листівок, телеграм, присвят і однієї нотатки про розмову — це від’їзд Целана з Відня у напрямку Парижа наприкінці червня 1948 р., зустріч обох наприкінці травня 1952 р. під час зібрання Групи 47 в Ніндорфі, яка на тривалий період стала їхньою останньою, відновлення любовного зв’язку в жовтні 1957 р. після засідання у Вупперталі, зустріч Бахман з Максом Фрішем улітку 1958 р. і, нарешті, загострення Целанової психічної кризи в кінці 1961 р. після апогею організованих вдовою Івана Ґоля — Клер Ґоль — закидів у плагіаті, з якої виросла т. зв. «афера Ґоль», завдяки якій листовний
Перший із цих часових відтинків, який позначений зустріччю у Відні, — це дарчий вірш Целана «У Єгипті». Вже на самому початку він маркує суттєві елементи цієї дружби, яка зберігає свою значимість до самого кінця. Локалізований своїм заголовком у вигнанні, вірш за допомогою риторики декалогу розкриває основоположну суперечливість між трьома жінками, наділеними єврейськими іменами, з якими тісно пов’язане ліричне Ти, котре є тут об’єктом звертання, з одного боку, та жінкою, характеризованою лише через свою чужість, з іншого. Покладений неназваною інстанцією на ліричне Ти як промовляюче та любляче посередницький зв’язок між обома сторонами в дев’яти «заповідях» — це еротичний зв’язок, але водночас також зв’язок між поетом і читачем, що пам’ятає про цю відмінність. Без смутку за залишеною в минулому зв’язок віднесеної до сучасності чужинки з ліричним Ти неможливий; проте звертання до безіменної, до неєврейки, вже само по собі уможливлює пам’ять про замордованих, про тих, які належать ліричному Ти в усвідомленні болю. Бахман не є цією чужинкою; майже через десять років Целан саме на прикладі цього вірша продемонструє, як диференційовано він дивиться на зв’язок між життям і віршем, який потрібно актуалізувати завжди по-новому в процесі читання: «Кожного разу, коли я читаю його, я бачу, як Ти входиш у цей вірш: Ти — життєвий ґрунт, зокрема й тому, що Ти є і продовжуєш бути виправданням мого промовляння.» (№ 53). Все нове й нове входження-у-вірш стає можливим тому, що зустріч — навіть якщо Целан саме це й заперечує, підхоплюючи старанно закреслене Бахман в одному ранньому паризькому листі слово, — має щось «показове» (№ 18 і 19), й саме це вже вписано у дарчий вірш.
Такої певності в значенні їхньої зустрічі одне для одного, як і для власного поетичного мовлення, жоден із партнерів у наступні роки не має. Доволі принагідне листування між 1948/49 роками і весною 1952-го просякнуте рефлексіями про те, що було, й невтомними спробами знову знайти живу форму для стосунків також після розлук, що сприйняті як остаточні. Ті кілька віденських тижнів є тут вихідною точкою, хоча їх і неможливо повторити, тож можливою врешті-решт залишається тільки «дружба». Все нові й нові невдачі Целан охарактеризує 1957 р. як незбагненне «зацьковування до смерті» чимось «дріб’язковим» (№ 63). Про справжні причини постійних непорозумінь читач так і не довідується, посередницькі розмови зі спільними друзями Нані й Клаусом Демусами залишили тільки незначні, а суперечки під час обох візитів Бахман в 1950 і 1951 рр. до Парижа — зовсім непомітні сліди. Але досить чітко помітно, що ініціатива нових спроб йде насамперед від Інґеборґ Бахман, і що в листовній розмові на її долю припадає більша частка — не тільки суто матеріальна, але й емоційна. Цілком справедливо врешті-решт вона сформулює: «Я все поставила на одну карту, і я програла» (№ 29). Проте дивним чином кореспонденція цього часу сконцентрована на Целанові. Важливу роль при цьому відіграє його творчість, якою Бахман намагається опікуватися, де тільки можна, в тому числі й у часи відносної дистанції. Її листи коливаються між казковим, «романтичним» тоном, що заклинає втрачене, й цілковито діловими вказівками на журнали, видавців або кількість зупинок і пересадок до Ніендорфа — і все це інколи в одному й тому ж листі. Як і на початку 1958 року, коли йдеться про те, щоб зібрати тексти для журналу «Botteghe Oscure», подібні розриви принагідно рефлектуються тепер також у листах.
Тривалий і скупий час після Ніендорфа — лише одинадцять документів за понад п’ять років — повністю зосереджений, за винятком дарчого примірника Целана, — в руках Бахман. Вона намагається принаймні зберегти запропоновані Целаном дружні стосунки, хай навіть елементарними знаками уваги — підписами на поштівкових вітаннях друзів, як це в черговий раз засвідчує листування важкої весни 1960 року, — або, ще «безмовніше», через відправлений видавництвом від її імені книжковий подарунок. Проте тут уперше присутня творчість Бахман, не тільки у вигляді дарчого примірника, але й долученими до одного з листів чотирма окремими віршами для австрійської антології, яку збирається укласти Целан. У майже неввічливий спосіб він ніяк не висловлюється з цього приводу, проте включення до строгого відбору одного-єдиного з цих віршів є доволі виразним жестом: за поетичною дикцією «Великого ландшафту біля Відня» стоїть не тільки спільний віденський досвід; це також один із тих віршів Бахман, які цитують ранні поезії Целана, себто поезії, з якими вона познайомилася ще у віденський період. Під час багатолітньої, майже безперервної паузи після листів про антологію, що залишилися без відповіді, Бахман, здається, продовжувала розмову поза листуванням у такий поетичний спосіб: чимало з написаних після 1953 р. віршів зі збірки «Заклинання Великої Ведмедиці» цитують, як вже раніше деякі зі збірки «Відрочений час», ранню, часом також і актуальну творчість Целана, скажімо, поезії збірки «Від порога до порога», окремі рукописи яких, отримані через треті руки, вона мала. Целан міг сприймати цю цитатну розмову через — можливо, навмисні, — попередні публікації віршів Бахман: наприклад, «Гра скінчилась» або частини «Пісень з острова» в альманасі «Яресрінґ 54/55», де були вміщені також його власні вірші. Але й ця «розмова» залишається односторонньою, навіть якоїсь
Однак те, що й Целан далі провадив розмову, показує та стрімкість, із якою міняється характер листування після вуппертальскої зустрічі. Нове зближення було безумовно «підготовленим»: Целан придбав 1956 р. в Кельні «Заклинання Великої Ведмедиці»; і він уперше після 1948 року побував у Відні, де, щоправда, не зустрів Бахман, яка жила вже в Римі, але де він написав вірш «Мовні ґрати», в якому, між іншим, спробував наново осягнути відмінність, сформульовану в поезії «У Єгипті». У цей найкоротший і водночас найбагатший відтинок листування Целан домінує як матеріально, так і емоційно, він пише листи такої інтенсивності, яка в целанівській кореспонденції взагалі унікальна. Тепер він знову відкритий до неї як до особистості й вперше справді відкритий до її творчості. Тепер він рефлектує також неповторність цих стосунків. Він так осипає її листами й віршами, що вона неспроможна відповідати. Тепер вона схиляє його до мовчання: принаймні спочатку вона, здається, тримає для самооборони певну дистанцію — адже Целан одружений і має сина. Незважаючи на чотири зустрічі й численні, частково підтверджені листами телефонні розмови, ці короткі місяці являють собою — в тому числі й з точки зору щільності листовного спілкування — апогей стосунків. Нове, себто давнє кохання стоїть тепер у центрі: «Ти була, коли я Тебе зустрів, для мене і тим, і тим: чуттєвим і духовним. Це завжди нероздільне, Інґеборґ» (№ 53). Недаремно вірші Целана, відправлені без супровідних коментарів, спершу замінюють собою листи; разом з дарчими примірниками й великою кількістю вкладених віршів та віршованих перекладів вони є свідченнями поетичного виміру події. Спогади про зустрічі у Відні й Парижі, спогади про написані тоді вірші сприяють цьому. А в пізніші роки ці любовні переживання між жовтнем 1957-го і травнем 1958-го самі стануть точкою відліку для спогадів.
У перший рік свого спільного життя з Максом Фрішем Бахман формулює свій досвід наступним чином: «і в цю осінь намагається увійти минула» (№ 107). Відтепер листування стоїть під знаком акцептованих обома протагоністами, як і їхніми партнерами, вельми дружніх, якщо й не завжди безпроблемних, стосунків. Вміщені в додатку 16 листів між Максом Фрішем і Целаном, як і 25 листів між Бахман і дружиною Целана Жизель Целан-Лестранж, тісно вплетені в цю листовну розмову, ба вони й справді належать сюди. Не тільки тому, що деякі з цих листів стають темою обміну думками між Бахман і Целаном; немало листів до партнерів написані взамін тих листів, спрямувати які до справжніх адресатів важко або неможливо, і нерідко саме завдяки цьому листовна розмова знову може бути продовжена. На цьому часовому відтинку загострюється одна із тем, які визначають собою літературну розмову в листах як цілість і які щоразу, хай з різними претензіями, пов’язані з власною творчістю. Які компроміси спроможна витримати поезія, коли її розуміти як «епітафію», як Целан формулює це в схвильованому листі про «Фугу смерті» (№ 145)? Які компроміси можливі, якщо гарантія забезпечення хліба насущного — тут Бахман знаходиться у зовсім іншій ситуації, ніж Целан, який завдяки своєму одруженню матеріально забезпечений, — мусять бути враховані? Якої підтримки потребує творчість одного з боку іншого? Бахман цілком і повністю віддана творчості Целана. І навпаки, Целан, який, здається, не демонструє такого безумовного зацікавлення її творчістю, дотримується думки, що вірші, радіоп’єси, оповідання чи переклади Бахман уже самі по собі є доволі успішними й не потребують, таким чином, особливої підтримки. Як і десять років тому, Целан і в 1961 р. переоцінює можливості неєврейки Бахман в австрійському й німецькому літературному процесі в порівнянні з тим опором, який він змушений долати у своїй творчості як єврей. Відмінність, сформульована в ранньому дарчому вірші, залишається визначальною рамкою навіть тоді, коли обоє партнерів у своїх неординарних листах засвідчують своє ставлення до Мартіна Гайдеґґера: в той час, як Бахман, виходячи зі своїх фундаментальних знань з часів роботи над дисертацією, диференційовано говорить про філософа й людину, втягнуту в політику, Целан, у типовій для нього манері, виносить йому свою оцінку в зв’язку з актуально сприйнятою «переробкою» сумнозвісного алібі німецького минулого, себто «судить» його не раз і назавжди, а залежно від нинішньої ситуації. Листовна розмова з Целаном має в роки співжиття Бахман із Фрішем — завдяки принаймні початковій матеріальній стабільності — у приналежній обом партнерам частці зовсім нову якість. Інакше, ніж це мало місце з його боку в безмовні літа після 1953 р., коли починаються закиди Клер Ґоль у плагіаті, Целан довіряє подрузі найглибші кривди з боку своїх сучасників і читачів, що припадають на цей час: антисемітські випади у зв’язку з літературним читанням 1958 р. в Бонні, сприйняту як антисемітську рецензію Ґюнтера Бльокера на збірку «Мовні ґрати» й нові закиди в плагіаті 1960 р. Тепер, як і колись, Бахман готова навіть після образ іти назустріч Целанові й в міру своїх сил допомагати йому. Однак урівноваженість листування відбивається також у тому почутті власної гідності Бахман, яке раніше так чітко проявлялося лише зрідка. Позаяк тепер вона вимагає, одночасно зі своїм заступництвом за Целана, й того, щоб він сприймав також і її проблеми: викликані частково Целановими претензіями безумовної солідарності труднощі у її партнерстві з Фрішем, її банально-матеріальні клопоти, як і проблеми з німецьким літературним середовищем. І вона сподівається, що й Целан сприйматиме її творчість з такою ж увагою, якої він вимагає від неї стосовно власної. На цей період також припадає аж ніяк не підтриманий критикою поворот Бахман до оповідної прози, який намічається вже в листах початку 1958 р. — між іншим, паралельно до нового, проте не настільки промовистого й врешті-решт знову нереалізованого звертання Целана до оповідних текстів. Долучений у 1958 р. до останнього листа Бахман перед зустріччю з Фрішем невеликий вірш «У громовиці троянд», котрий відіграє важливу роль у листуванні вже після вуппертальської зустрічі, і котрий як єдина, не продиктована певною метою, поетична вкладка, вже сам по собі є подією, видається з цього погляду прощанням, не тільки з коханням до Целана, але й з віршем як стержнем літературної діяльності загалом. Починаючи з перекладів Унґаретті, на цей час припадає також звертання до літературної практики, яка доти була формою літературної праці, повністю окупованої Целаном. В одному з листовних начерків, що припадають на осінь 1961 р. (№ 191), вона формулює свої вимоги до рівноправних дружніх стосунків з Целаном і тлумачення його ситуації з вражаючою ясністю й гостротою — і підводить промовистий підсумок, хоча він так ніколи й не доходить до адресата.
Роки листування після 1961 р. — у дзеркальній пропорції до домінування Бахман в 1952–1958 рр. — повністю визначаються Целаном. Але саме його обидва дуже короткі листи, написані з великим інтервалом, показують, якими близькими залишаються партнери, незважаючи на відсутність особистого контакту й мовчазну відмову Бахман розпочати все з початку. Обидва рази Целан реагує на звістки про Бахман із преси, доповнені інформаціями спільних знайомих. В останньому листі — це непохитний і гнівний захист подругою Целана-перекладача, коли її власне видавництво, яке збирається видати переклади Ахматової, надає перевагу вельми обтяженому недавнім минулим нацистському поетові Гансу Бауману. Цей короткий і схвильований лист показує — як, між іншим, і листування Бахман із Жизель Целан-Лестранж, яке триває і після Целанової смерті, й не в останню чергу її часто цитований роман «Маліна» — незнищенність цих особливих стосунків — при всіх очевидних руйнаціях, нерідко навіть поза межами довіреного поштовому паперові слова.
Барбара Відеман і Бертран Бадью,
лютий 2008
«Моє життя закінчилось, бо він під час депортації потонув у ріці», говорить вимарене Я про Чужинця в чорному плащі з роману Інґеборґ Бахман «Маліна» (1971): «він був для мене життям. Його я любила більше, ніж власне життя» (IBW 3,195). У квітні 1970 року Пауль Целан кинувся в Сену й утопився. В «Легенді про принцесу Каґранську» та в розділі-маренні роман Бахман нагадує про кохання до Пауля Целана. Слово «депортація» (Transport), запозичене з лексикону націонал-соціалістської бюрократії знищення, поєднує його самогубство з катастрофою винищення євреїв. Частини, інтегровані після смерті Целана у роман, що саме створювався, — «Легенда» і сцени-марення у розділі «Третій чоловік» — є даниною пам’яті колишньому коханому, плетивом цитат з віршів Целана і з біографічно наснажених спогадів, як, наприклад, про чорний плащ або співучий голос Чужинця.
Любовні стосунки між Інґеборґ Бахман і Паулем Целаном є одним з найдраматичніших розділів історії літератури після 1945 р. Завдяки впорядкованому й виданому тут листуванню можна осягнути історичний вимір цих стосунків між двома видатними німецькомовними поетами у їх повному обсязі. Це симптоматичні листи, таємниця яких полягає у проблемі писання й авторства після Освєнцима. «Показове» своїх стосунків та свого листування (№ 18 і 19) кореспонденти усвідомлювали. Непрямо висловлене вже у першому вірші, «У Єгипті», а відтак, у пізніших листах, сказане прямо, це питання веде до центрального мотиву листовної таємниці в останньому розділі «Маліни». Подібно до Целана з його топосом літератури як «пляшкової пошти», Бахман також надала загадковому питанню приватного й особистого в літературі більш засадничого, екзистенційного характеру. У листах збережено унікальний «голос» і «мовчання» обох партнерів, тільки ще беззахисніше й зневіреніше, ніж у листовній таємниці віршів, але також суперечливіше й драматичніше, позаяк двоє смертних, «наділених душею створінь» (GW III 177), шукають свого шляху спільно одне з одним і супроти одне одного, кожне зі своїми неповторними походженням та історією.
«Сюрреалістський поет Пауль Целан», пише Інґеборґ Бахман 20-го травня 1948 року своїм батькам, «дивовижним чином» закохався в неї. Зараз її кімната — справжнє «макове поле», оскільки він має звичку «осипати» її «цим сортом квітів» (Nr. 1/Anm.). Через три дні Целан присвятить їй вірш «У Єгипті», любовний вірш, який відкриває листування (пор. іл. 11).
Бахман і Целан зустрічаються у повоєнному Відні, де вона студіювала філософію, а він, після втечі з Румунії, перебував там як «displaced person» (переміщена особа). Ніколи вони не могли б зійтися, якби Бахман вже задовго до цього не почала звільнятися від батьківського світу свого походження, затіненого націонал-соціалізмом і війною, і вже в підлітковому віці не віддалилася від народної спільноти нацистського взірця. Життя й писання стали для неї внутрішньою еміграцією. У розпалі «Тотальної війни» сімнадцятилітня дівчина протиставила в одному зі своїх історичних оповідань злочинній політиці націонал-соціалістів ідею мови, здатної долати кордони, та свою утопію єднального мосту. На терені т. зв. «обласницького роману» (Heimatroman) школярка створила собі щось Інше, і ним були для неї заборонені в нацистські часи книги. У своєму щоденнику наприкінці війни вона називає «Томаса Манна і Стефана Цвайґа, і Шніцлера, і Гофмансталя» (PNIB), які зміцнили її віру в «Інше», від якої вона вже ніколи не давала себе відвернути.
Після звільнення союзниками навесні 1945 р. вона зблизилася з одним солдатом Британських Збройних сил (Royal Army), молодим єврейським інтелектуалом, який втік з Австрії в англійське вигнання і тепер знову повернувся разом з визвольною армією, — а перемогу союзників вона могла сприймати тільки як визволення. У дружніх стосунках з ним вона зрозуміла, що означало в Австрії, навіть після закінчення нацистського панування, після цієї «катастрофи», «дружити з євреєм» (PNIB), Він, Джек Гемеш, зміцнив її в бажанні вивчати філософію. Студенткою вона прибула, через Інсбрук і Ґрац, до Відня, не в останню чергу заради своєї літературної творчості. Ще до цього вона зав’язала контакти з літературними інституціями у Відні. Там вона продовжила свої філософські студії. У вересні 1947 р. вона познайомилася з Гансом Вайґелем, відомим письменником і покровителем літератури, який повернувся до Відня з еміграції. З ним вона перебувала у доволі вільному партнерському зв’язку, який продовжувався й після того, як у травні 1948 р. почалися стосунки з Паулем Целаном.
Целан, який народився 1920 р. в єврейській родині у Чернівцях, був на вирішальних шість років старшим за Бахман. Його батьків замордували в німецькому концтаборі, сам він вижив у румунському трудовому таборі. Після війни він виїхав до Бухареста, працював там, будучи знавцем багатьох мов і літератур, перекладачем і далі займався літературною творчістю. В 1947 р. в румунському перекладі з’явилася його «Фуга смерті». У грудні 1947 р. він утік з Румунії, потрапив через Угорщину до Відня, куди ще з Бухареста були надіслані його вірші. Альфред Марґул-Шпербер, румунський ментор Целана, назвав в одному з листів до Отто Базіля, редактора журналу «Plan», найважливішого літературного часопису повоєнної Австрії, його вірші «єдиним ліричним панданом до творчості Кафки» (9.10.1947) — оцінка, яка опосередковано кваліфікувала «поетичну книжку» — пізнішу збірку «Пісок із урн» — як пам’ять про єврейську Катастрофу.
На початку стосунків, що виникають у травні 1948 р. між поетесою-початківцем і автором, котрий, як свідчить вміщена у весняному числі журналу «Plan» нотатка до надрукованих там сімнадцяти віршів, написав «найважливішу німецьку поетичну збірку останнього десятиліття» (Марґул-Шпербер), слід пам’ятати, попри геть відмінне походження і культурну ізоляцію молоді в часи нацистського режиму, до того ж у каринтійській провінції, також і вікову різницю. Целанові, коли він пише свій вірш «У Єгипті», виповнилося 27 років, їй лише 21. Через шість років, коли Бахман досягне його віку під час їхньої першої зустрічі у Відні, вона писатиме вірші для своєї другої — і останньої — ліричної збірки «Заклинання Великої Ведмедиці» (1956).
Вірш «У Єгипті» (№ 1) проголошує дев’ять заповідей любові й писання після Шоа. «Ти знаєш це», — напише Целан в одному з пізніших листів про цей вступний вірш до їхніх стосунків, «Ти була, коли я Тебе зустрів, для мене і тим, і тим: чуттєвим і духовним. Це завжди нероздільне, Інґеборґ» (№ 53). Вірш «У Єгипті» мовить про біль, спричинений смертю колись і тепер улюблених єврейських жінок — «Рут! Ноемі! Міріам!», і він визначає новий, святковий союз: спомин про мертвих у коханні «до чужинки», завдяки чому будь-яка дотеперішня любов залишається позаду — «Ти повинен чужинку, котра біля тебе, убрати препишно. / Ти повинен її закосичити сумом за Рут, Міріам, Ноемі. / Ти повинен сказати чужинці: / Дивись, я ділив з ними ложе!» Цей вірш, утопічне богохульство супроти усталених історичних і релігійних традицій, накладає на чоловіче Ти, до якого промовляють, обов’язок пам’ятати мертвих. Дев’ять заповідей регулюють стосунки з єврейськими жінками, і «чужинка» включається до цього кола як медіум поєднання з мертвими, вона є улюбленою жінкою і мовою водночас. Під заголовком «У Єгипті» стоїть присвята: «Для Інґеборґ», в кінці стоять місце і дата виникнення вірша: «Відень, 23-го травня 1948 р.».
У майже через десять років написаному листі до Інґеборґ Бахман (№ 53) Целан повертається до цього заспіву їхніх стосунків. Він пише їй, що кожного разу, варто йому лише прочитати вірш «У Єгипті», як він бачить її, коли вона «входить у цей вірш». Вірш є для нього порогом між розділеними, «чужинка» як улюблена жінка є його «життєвою основою», вона є й залишається «виправданням» його «промовляння». У подібній ролі, як і в образі «чужинки» з Целанового вірша, початкуюча авторка могла впізнати себе в написаному 1951 р. її тодішнім партнером Гансом Вайґелем зашифрованому романі «Незакінчена симфонія», де йшлося про молоду художницю з австрійської провінції. Вона, «молода Інґеборґ Бахман», як розшифрував згодом Вайґель знамениту авторку в новому виданні роману (1992), пояснила тоді уцілілому сенс його уціління та його повернення. У романі Вайґеля вона — зображувана й характеризована, навіть якщо сама виступає як авторське Я роману: «Я так багато знала про твоїх мертвих — […]. Я зрозуміла, що значить для тебе зробити їх зі мною живими […]. Я бачила, як тебе не відпускає гіркота від того, що їх вже більше немає» (С. 74). У Ганса Вайґеля — з ним Бахман вела друге велике листування віденських років — знайдемо вже проникнення у протилежну чужість, за яку, щоправда, обоє протагоністів і не несуть персональної вини, котра їх, однак, «безповоротно й нездоланно» розділяє. Вони, вигнані й замордовані, є тими, котрі «не були тут присутніми»: «Це, саме це відрізняє нас. Наш страх не є вашим страхом. Наш порятунок не є вашим порятунком» (С. 183).
Вайґель змушує жінку говорити його голосом, в романі немає місця її голосові, і не існує проблеми жіночого авторства, так що тут відсутнє те, що надає такого драматизму листам Бахман і Целана, що спричинює там таку глибоку кризу комунікації, промовляння на грані ядухи, приховані й відкриті визнання вини, непорозуміння, «напади мовчання» (№ 191) і цілий реєстр симптоматичного промовляння. «Тягар», «темрява», «мовчання» і «вина» є лейтмотивами листовного діалогу, який знову й знову прагне озоритися, не воліє заніміти, завдяки чому тематичні слова в історії листування проходять через різні модуляції, диференціації і видозміни. «Інколи я кажу сам собі, що, можливо, моє мовчання є промовистішим за Твоє, позаяк темрява, яка накладає його на мене, давніша», — пише Целан 20-го серпня 1949 р. (№ 9).
Безсумнівно, що «темрява» Целана була давнішою, проте вона хотіла також збагнути свою темряву, свої «страхи», як зветься один з її найстрашніших віршів 1945 року, і вона наполягала на своїй іншій утопії, яка б не розчинялася у «чужинці» Целанового вірша «У Єгипті». Поняття цієї іншої історії, іншої темряви, іншої, жіночої історії авторства та іншої утопії розкриє «У Єгипті» її роману «Книга Франци». Проте наполягання на своїй відмінності не означає, що для Бахман націонал-соціалістське знищення коли-небудь переставало бути осердям і кульмінаційним пунктом усіх дотеперішніх історичних і приватних злочинів. Від початку їхньої зустрічі у Відні й до самої його смерті, ба навіть і після неї, вона як у своїй власній творчості, так і в невтомній популяризації його віршів обстоювала Целана як свідка Голокосту. Листи Бахман документують різноманітні аспекти цієї місії, яку в дискусіях про культуру спогадів Шоа називають «секундарним свідченням» (Лідія Кьолле): вона свідчить як читачка Целанових віршів, як стратег при підготовці його суспільного резонансу, як доцент поетики у Франкфурті, як автор прозового проекту «Види смерті». Вона вірить у те, що може читати його вірші «краще від інших», тому що там вона «зустрічається з ним»: «Мені завжди йдеться про Тебе, я думаю дуже багато над цим і промовляю до Тебе» (№ 5). Вона запозичує його шифри у свої власні листовні формулювання і в свої будні й у такий спосіб робить його вірші живими, водночас вважаючи їх частиною свого власного буття. «Часом я живу й дихаю тільки завдяки їм», — пише вона й долучає до цього рядки із вірша «Вода й вогонь»: «думай про те, що я була тим, ким є» (№ 26).
У літературі про Бахман часто вказувалося на присутність у її творах целанівських цитат, але коли «Діалогічність як поетичний і поетологічний принцип у Пауля Целана» (Ґільда Енкарнасао) широко досліджувалася у сучасних літературознавчих студіях, специфічна поетика ліричної полеміки Бахман з віршами Целана ще ніде з точки зору творчої історії докладно й комплексно не реконструювалася. Моменти напруги симптоматичної мови у листуванні, нерозуміння й непорозуміння, взаємні закиди вини або ж маніфестована у мовчанні суперечність роблять сумнівними всі простодушні уявлення про діалог та інтертекстуальність. Натомість тут важлива роль самих партнерів листування, які читають ці вірші як взірцеві зображення своїх конфліктів — або ж як пережите щастя єднання; обоє рефлектують у листах історичність своїх стосунків, вони вимагають одне від одного «правдивих спогадів» (№ 19 і 20), які є передумовою так часто знову болісно налагоджуваних стосунків.
«Dura legge d’Amor»[25] — цією цитатою з Петрарки на початку «Пісень під час втечі» поетеса переносить топос любовної суперечки в літературу після 1945 р. Сцени її віршів є аренами боротьби, в якій ідеться про життя і смерть. Саме в найбільш насильницьких сценах Бахман найбезпосередніше спирається на мовні образи Целана і на заданий ними «несхитний закон» писання. «Струною мовчання, / що напнута на хвилю криваву, / я торкнулася твого співучого серця. / Твій локон постав / тінястим волоссям ночі, / темряви чорні сніжинки / укрили твоє обличчя» («Мовити темно»). Шифри «тінясте волосся ночі» і «локон» у вірші Бахман є целанівськими мовними знаками, що символізують винищення євреїв: «Твоя попеляста коса Суламіт» — читаємо у «Фузі смерті», «Юдейський пейсе, не сивієш ти» — у вірші «Mandorla». Бахманівські рядки «темряви чорні сніжинки / укрили твоє обличчя» кореспондують з целанівським віршем «Чорна сніговиця», які прямо стосуються убивства його батьків у краю, «де плине найширша ріка». Він починається рядком: «Випав сніг, безпросвітно».
Бахманівський вірш про Орфея змальовує драматичну сцену, в якій спомин про «темну ріку» переходить у любовну сцену: «Згадай, як зненацька, / на світанні, коли твоє ложе / було ще вогким від роси, і гвоздика / спала на серці твоєму, / ти темний побачив потік, / що плинув повз тебе.» Його заголовок — «Мовити темно» — видозмінює вислів «ми мовили темно» із Целанового вірша «Corona» у неодмінне зобов’язання, і целанівськими шифрами Шоа вказується на причину розлуки закоханих. Вірш завершується сподіванням, що мистецтво розкриє своє око там, де заплющилося око закоханих. «Тепер я вже не твоя. / Ми ридаємо від самоти. // Але, мов Орфей, знаю я, / що поряд зі смертю — життя, / і для мене все ще синіє / навіки заплющене око твоє.» Цій розраді від вдалого вірша, що ґрунтується на розділенні мистецтва і життя, Бахман не довіряла від самого початку. Оте «знаю я» в кінці вірша є частиною довгої низки висловів, як, наприклад, «я знаю» чи «Ти ж знаєш» або «ми знаємо» в їхніх листах. Навіть ще легенда «Таємниці принцеси Каґранської» в «Маліні» буде нагадувати про це знання, коли «чужинець […] мовчки окреслював свою та її смерть». У «страхітливій тиші» він уже загнав першу тернову колючку в її серце. «Він більше нічого не заспівав на прощання». Та вона «всміхалася й шепотіла, охоплена жаром: Я знаю, так, я це знаю!» (IBW 3,70).
У грудні 1953 року Бахман надіслала Целанові свою збірку «Відрочений час» із присвятою. Його відповідь не задокументована. На цей момент листування вже понад рік було перерване. У заголовному вірші вона підхопила мотив, який тоді, напевне, тільки Целан міг розшифрувати як листовну таємницю вірша. Симптоматика, яка маніфестувалася у листах, закиди вини, мовчання або лише напіввисловлене заперечення виходять на перший план як випадок жіночого авторства. Вірш Бахман показує умовкання «коханої» як схиляння-до-умовкання і є водночас запереченням і звинуваченням. У цій відмінності історії жіночого Я — як побічного елементу великої відмінності їхнього різного походження — й полягають ті моменти напруги, які неможливо ігнорувати, які зустрічаються як у листах, так і в поезіях. «Помалу я починаю вже розуміти, чому я так захищалась від Тебе, чому, напевно, ніколи не перестану цього робити. Я кохаю Тебе і не хочу Тебе кохати, це надто багато, і надто тяжко; проте, насамперед, я кохаю Тебе», — читаємо в одному лише згодом відісланому листі Інґеборґ Бахман (№ 18.3). Ці та інші пасажі з листів дозволяють припустити, що арену смерті коханої у вірші «Відрочений час» можна прочитати як спробу заглянути в іншу сферу авторства після 1945 р. У цих стосунках поетеси й поета йдеться про якусь невідворотну темну історію, «яка супроводжує його власну історію, хоче її доповнити, яку він, однак, відділяє та відмежовує від своєї ясної історії», як звучить набагато пізніше формулювання про ставлення жіночого Я до чоловічої авторської позиції Маліни у романі Бахман (IBW 3.22f). Про «місцевість, що розкинулася на цілі покоління», у якій жінка-письменниця боїться загубитися в тіні чоловіка, загубитися в літературі як чоловічій інституції, говорить Кріста Вольф у своїй четвертій із Франкфуртських лекцій з поетики («Передумови однієї повісті: Кассандра»), характеризуючи Інґеборґ Бахман: «Я стверджую, що кожна жінка, яка в цьому столітті і в нашому культурному колі наважилася проникнути в інституції, підпорядковані чоловічому самоусвідомленню — а «література», «естетика» є такими інституціями — мусила пізнати бажання самознищення.»
В «особистому» шифруванні досвіду «відроченого часу» друга частина вірша являє собою поворотний пункт, шокуючу зміну, з якою на перший план виходить тематика проекту «Види смерті» як другий, палімпсестоподібний семантичний пласт. Ще більше шокує те, що в цьому зверненні до «різновиду смерті» коханої просвічують мовні образи з Целанових віршів: «Потойбіч тоне твоя кохана в піску, / він засипає її розплетені коси, / він затуляє її вуста, / він велить їй мовчати, / для нього вона — лише смертна / готова прийняти розлуку / після кожних обіймів.» Наступна строфа починається рядком «Не оглядайся», який вводить мотив Орфея. Проте не цитування міфу, а попередні сім рядків є стрижнем ліричної збірки і стрижнем у листуванні між Бахман і Целаном, якого, між 1952 та 1957 роками, зовсім не було б, якби не існувало пляшкової пошти віршів: «Потойбіч», перше слово цих семи рядків, цитує заголовок першого вірша Целанової збірки «Пісок із урн», яка з'явилася у вересні 1948 р. у Відні і яку Бахман мала. «Пісок», у якому тоне кохана, є у Целановій збірці шифром переслідування євреїв. «Розплетені коси» коханої, які засипає пісок, нагадують нам вірш Аннетте фон Дросте-Гюльсгофф «Біля вежі» («Am Thurme»), де жіночому Я, виходячи зі станового гендерного статусу, відмовлено «розплітати» волосся на вітрі. Однак у літературній пляшковій пошті Бахман рання феміністична евокація Дросте відзначається більшою свободою, хай навіть це буде «щонайменше» свобода чоловіків, перекрита спогадом про вірш Целана «В дорозі» («Auf Reisen»), який виник одразу після від’їзду Целана з Відня. Пам’ять про мертвих фатальної години винищення євреїв, яка піднімає за ліричним Я вірша «пил як кортеж», а його «чорне око» робить «чорнющим оком», забороняє волоссю розвіватися під час прощання: «Твої кучері прагнуть розвіятись під час їзди — та їм це не вільно. / Ті, хто лишився й рукою махає, не знають про це.» «Фуга смерті» завершувалася цими двома рядками: «Твоя золотиста коса Маргарито / твоя попеляста коса Суламіт». Вірш «У Єгипті», що відкривав листування, містив заклик: «Ти повинен оздобити їх піднебесним волоссям чужинки.» В образах «волосся» й «локона» у віршах Целана слід водночас читати й історію лірики після Шоа. Вірш Бахман «Відрочений час» бере цю історію до уваги і все ж не приймає того, щоб волосся коханої було засипане піском і щоб «її» примусили умовкнути. Бахман не раз відзначає у своїх листах, що їй «завжди щось стискало горло, почуття, подібне до того, яке досі проймає наші листи» (№ 10.1), так само, як знову й знову реєструє констатоване умовкання і додаткові евокації подиху, що резюмовані в сімох рядках «Відроченого часу» у сцені гнітючого особистого й історичного драматизму.
У діалозі з Целаном творчість Бахман знаходить «свій центр і свою глибину» — «зранена любов’ю до одного з обпалених Голокостом та його наслідками поетів і в посталій звідти відповідальності в письмі та мисленні» — зазначає Лідія Кьолле у своїй студії про «Ядро часу» в поезії Пауля Целана. Листи ще з більшою силою вказують нам на «ядро часу» та на той спротив і ті спроби втечі з найособистіших підозр, породжених наслідками Шоа. Бахман показала в деяких своїх віршах цю підозру вини в екстремальній ізольованості Я, з іншого ж боку, в поетиці «Ундини» чи, наприклад, у багатострофному вірші «Пісні з острова» по-бунтарському вшанувала безвідповідальну втечу: «Коли хтось захоче піти собі геть, він мусить / викинути в море капелюха з мушлями, / назбираними впродовж літа, / і їхати з розвіяним вітром волоссям», а потім ще раз, зі знаком оклику в кінці строфи, повторює: «і їхати з розвіяним вітром волоссям!»
В іншому багатострофному циклі пісень — «Пісні під час втечі», розташованому в кінці другої збірки віршів, образ тонучої в піску коханої із заголовного вірша першої збірки транспортується в образ смерті в «снігу» — поряд з «піском» це інший целанівський шифр Шоа. Друга з «пісень», яка починається цитатою з Сапфо, звучить так: «Але я лежу сама / серед льоду в кривавім клоччі, // І сніг ще мені / не засипав видющі очі. // Мертві навкруг / на всіх мовах мовчать, оспалі. / Ніхто не любить мене / й лампу мені не запалить!» Після відновлення любовних стосунків з Целаном восени 1957 р. Бахман настійливо «проситиме» його, після того як він сказав їй у Кельні, що «навіки примирився з нею», все-таки прочитати «Пісні під час втечі»: «тієї зими, два роки тому, я дійшла кінця і прийняла твою відмову. Я більше не мала надії бути виправданою. До якого кінця?» (№-52). У «Піснях» ідеться про звинувачувальний вирок, який розчавлює жіноче Я та розділяє закохану пару на суддю й підсудного: «Уста, що озвучили вирок, / рука, що скарала мене!» — так починається у 13-й строфі низка сцен про моторошне насильство й пристрасне жадання порятунку: «Я все ще винна. Підніми мене. / Я вже не винна. Підніми мене. // Кристали льоду забери з моїх замерзлих віч, / розбий їх поглядом своїм, / і пошукай блакитних днищ, / пливи, дивися, упірнай: // Бо це не я. / Це я» (IBW, 1,146). Симптоматичне промовляння листів реалізується у вірші як саморуйнівна боротьба з питанням вини, під час якої порятунок врешті переноситься із заціпеніння й німоти в медіум мови. Льодове заціпеніння перетворюється на співучу воду, а «кристалик льоду» відділяється «від ока», як можна було б прокоментувати цей процес перенесення, який віддалено нагадує медіум, котрим мало бути око «чужинки» у Целановому вірші «У Єгипті»: вода, в якій мертві залишаються живими. Жіноче Я під час цього перетворення у вірші Бахман гине; те, що залишається, є «мовчанням», із яким вірш — використовуючи алюзію на «Сонети до Орфея» Рільке (І/ХІХ) — дає собі раду за рахунок живих: «І тільки пісня подолає тлін, / переживе наш відчай і страждання.»
Целан знав «Пісні під час втечі», завершальний цикл віршів зі збірки «Заклинання Великої Ведмедиці», яку він мав з 1956 р., ймовірно, вже до листовної вимоги Бахман, коли влітку 1957 р. у Відні він писав свої «Мовні ґрати». Взята у дужки строфа з «Мовних ґрат» — «(Коли б я був, як ти. Ти ж була, наче я. / Чи не стояли б ми під одним пасатом? / Ми тут чужі.)» — могла стосуватися тодішнього зв’язку з «чужинкою» у Відні, адже «око» й «вода» вказують на вірш «У Єгипті». Завершальна строфа «Мовних ґрат», що йде за рядками, узятими в дужки, починається словом, яке означує найінтимнішу сферу винищення євреїв: «Плити. На них, / щільно так, поряд, обидві / сердечносірі калюжі: дві / жменьки мовчання.» Справжньою листовною таємницею цих п’яти рядків, кожен з яких в розщепленні смислу відкриває новий семантичний аспект, є акцентована близькість «обох», «двох», зустрічі посеред семантичного простору, який фіксує Голокост. І саме там уперше «два» авторства отримують своє місце у Целановому вірші — на однаковій висоті, «щільно так, поряд» і на «плитах». Написаний 14-го червня 1957 р. у Відні, Реннвеґ, неподалік від «Країни Унґарґассе» у 3-му районі, цей вірш допомагає збагнути, як після нової зустрічі з Інґеборґ Бахман у Целана раптом виникає ніколи й ніде раніше в його листах не фіксоване почуття щастя нового буття одне з одним і одне біля одного, як для нього відкривається світ у новому прочитанні, як усе сходиться докупи, як читання й писання, лист і вірш, навіть німота й мовчання можуть переживатися тепер як буття разом — «Проте саме собою промовляння, воно ще нічого не значить, адже я волів також бути з Тобою безмовним» (№ 53) — і відтоді перший раз у листах Целана знаходять відгук також вірші Бахман, позаяк він їх читає — «І я знаю, нарешті, якими є Твої вірші» (№ 72). Через два місяці він просить у неї копію радіоп'єси «Милосердний бог Мангеттену» й обґрунтовує своє бажання фразою «Ти знаєш, Інґеборґ, Ти ж знаєш» (№ 92).
Відтепер він є тим, хто бажає від неї віршів і надсилає їй свої власні вірші як любовні листи й навіть свої написані раніше вірші читає як свідчення нинішнього досвіду — «Згадай „У Єгипті“» (№ 53) — , на багатьох своїх віршах (№ 67) надписує як присвяту «f. D.» — для Тебе — а в ті вірші, які щойно виникають, включає також сумніви Бахман стосовно родинної ситуації Целанів. Він передає їй своє здивування красою власного вірша «Кельн, Ам Гоф» — який починається словами «Серця пора» — і бачить в одному її слові, позаяк вона «говорила про наснилих», обґрунтування вірша (№ 53). І це вона є тою, яка у своїх ранніх листах до нього так часто згадувала «мрії, якими ми снили» (№ 11), яка наполягає на роз’ясненні: «Доповнення, кажеш Ти, мусить значити «У життя». Це стосується наснилих. Та чи ми всього тільки наснилі?» (№ 52).
У Целанових листах з середини жовтня 1957 р. починається дивовижна евокація читання, яка відкриває світ і втягує туди кохану. Межі мистецтва й життя стали проникними, і процес читання набуває, подібно до есею Бахман «Вірш до читача» (недатов.) утопічних рис. Для нього важливо, що її очі «якусь мить» «спочиватимуть» на перекладах, які він хотів би їй надіслати (№ 56); в купе потяга, під час поїздки з Мюнхена до Франкфурта, якась жінка читає вірші Бахман; він бачить, «що очі читали, знову й знову. Знову й знову. Я був так вдячний їй» (№ 69); у Франкфурті, де він переночовує в одного друга, їхні книги стоять на полиці «поряд» (№ 69). «Серця пора» називає він у «Кельн, Ам Гоф» новий досвід одностайності, а вона називає вірші збірки «Мовні ґрати» віршами «знову з нашого часу» (№ 117), все у ці роки стає частиною їхнього спільного часу, розділені простори й часи зливаються докупи у світ, сповнений листів. Порпаючись у старих паперах, він натикається «на кишеньковий календар за 1950 рік» (№ 56) і знаходить під датою 14 жовтня «запис: Інґеборґ»: «Це день, коли Ти приїхала до Парижа. 14-го жовтня 1957 р. ми були в Кельні, Інґеборґ. О годинники глибоко в нас». Речення «О годинники глибоко в нас» є завершальним рядком вірша «Кельн, Ам Гоф». У своїй знову перевиданій в 1957 р. у видавництві Піпера ліричній збірці «Відрочений час» Бахман пише як присвяту для Целана: «Мюнхен, Ам Гоф» (№ 68), а трохи більше як через рік він надішле їй віднайдену в одного паризького букініста давню «поштову картку» з фотографією і надписом: «Вітання з Відня, 1-ий район. Ам Гоф» (№ 118), яку він купив «майже на тому самому місці», на якому він більше як рік тому «написав вірша» (№ 120). Але ж під «Кельн, Ам Гоф» у відправленому Бахман 20-го жовтня 1957 р. вірші стояло: «Париж, набережна Бурбон, / неділя, 20-го жовт. 1957, / пів на третю пополудні — » (№ 47).
Саме в ці роки до «кореспонденцій» в обох поетів відчутно долучається теоретична рефлексія власного часу і власного місця писання й читання, незалежно від того, чи це целанівська «Бременська промова» (1958) чи поетика «Меридіану» його промови при отриманні Бюхнерівської премії (1960) або ж бахманівський начерк «Вірш до читача», вміщений у кн. «Музика й поезія» (1959), промова при отриманні премії сліпих «Людина здатна знести правду» (1959) або ж Франкфуртські лекції з поетики (1959/60). У своїй Бременській промові Целан пов’язав питання писання й читання з «питанням обертання годинникової стрілки» й асоціював вірш як «форму буття мови, а тому за своєю суттю явище діалогічне» з уявленням про «пляшкову пошту», яка чогось чекає, «чогось відкритого, незайнятого, можливо, якогось прагнучого спілкування Ти, якоїсь прагнучої спілкування реальності» (GW III 186). Бахман, знову ж таки, заклинала у своєму начерку «Вірш до читача», рішуче спрямованому проти біблійного міфу про скам’яніння, стосунки з читачем як утопію і одним цитатним відлунням брала у свої союзники Целана як свого співчитача: «Я б хотіла піти за тобою, коли ти будеш мертвим, озирнутися за тобою, навіть якщо це загрожує скам’янінням, я б хотіла зазвучати, […] і змусити камінь зацвісти» (IBW 4,308).
Внаслідок так званої афери Ґоль й антисемітських акцентів у рецензії Ґюнтера Бльокера на збірку «Мовні ґрати» Целан потрапив у екзистенційно загрозливу кризу. Його листи до Інґеборґ Бахман і Макса Фріша, з яким вона, починаючи з 1958 р., жила разом, стали «криком душі» (№ 146, 17.11.1959). Те, що вона не змогла адекватно відповісти на цей «крик душі» друга, є одним з непорозумінь і взаємних промахів у цьому симптоматичному листуванні. В одному з листів до Макса Фріша Целан означив цей комплекс порушеної комунікації в просторі пост-Освєнцима як «об’єктивний демонізм», «не вживаючи насправді цього означення»: це те «щось», яке «підіграє» тут, нам усім — так чи інакше — підіграє». «„Випадок“ був би, можливо, іншим допоміжним словом для цього, у тому сенсі, що воно є для нас тим, що випало й випадає» (№ 206). До цього «об’єктивного демонізму» належало також те, що Бахман написала свого великого самоусвідомленого листа від 27-го вересня 1961 р. не в слушний час, знаючи при цьому, що це знову був «неслушний час» — «але ж слушного часу немає, інакше мені вдалося б уже якось це подолати» (№ 191). Лист Бахман, вже за своїм обсягом її найбільший, мав на меті з’ясувати їхні стосунки. Ретроспективно оглядаючи критичним оком історію стосунків з Целаном, вона резюмує «напади мовчання», історію незгод, непорозумінь і запитує про свою «реальність» поряд з ним чи про їхнє примарне не-бугтя. Вона «воліла б бути тим», ким вона є. Після їхнього побачення у Вупперталі вона «повірила в це сьогодення»: «ми утвердили одне одного — я Тебе, а Ти мене — у новому житті». Вона закидає йому, що в так званій афері Ґоль він хоче «бути жертвою» і санкціонує атаки проти себе. Однак цю історію вона не буде нести разом з ним: «це Твоя історія, і вона не буде моєю історією, коли Ти дозволяєш, щоб усе це Тебе розчавило» (№ 191).
Вона зупинилася на цьому начерку, не відправила листа, хотіла приїхати з ним до Парижа, щоб «доповнити листа в розмові» і «дати змогу доповнити його» Целанові: для того, «щоб роз’яснити те, що стосується тільки Тебе й мене» (№ 192). Однак вона вже не приїхала до Парижа, її останній лист — якщо не брати до уваги підписаних спільно з Фрішем формальних новорічних побажань (№ 194) — фіксує її трансформовану в хворобливий симптом нездатність писати листи, «вже віддавна це стало мовби хворобою, я не можу писати, я вже ушкоджена, вже тоді, коли ставлю дату або закладаю аркуш у друкарську машинку» (№ 193). Після тривалого мовчання 21-го вересня 1963 р. надходить лист від Целана, який чув, що вона «щойно вийшла з лікарні». Він також «має за своїми плечима кілька не надто втішних років», «як то прийнято казати». У своїй збірці віршів «Троянда нікому», яка невдовзі має з’явитися, він ішов «доволі «далеким від мистецтва» шляхом. Це, якщо хочеш, своєрідний документ кризи — але чим була б поезія, коли б вона не була також і цим, причому в доволі радикальний спосіб? / Отож напиши мені, будь ласка, кілька рядків» (№ 195). Відповідь Бахман на цей лист не зафіксована. Проте як авторка вона йшла поряд з ним своїм «далеким від мистецтва» шляхом, тепер, у власній творчості, в дивовижній злагоді з ним, як рідко коли раніше.
Прозовий проект Бахман «Види смерті» є радикальною поезією, яка прокладає шлях крізь хворобу. Отож це «хворі, яких варто брати до уваги і в яких почуття несправедливості й жахливості ще не зникло» (ТА І, 174), пише вона у підготовчих матеріалах до своєї промови при отриманні Бюхнерівської премії, першого пересікання зони внутрішньої і зовнішньої хвороби. У вступі до промови вона відсилає нас до слова «випадки» (IBW 4,278), яке Бюхнер використовує для хвороби Ленца, і вона використовує його в сенсі Целанового розуміння у листі до Макса Фріша (№ 206), щоб прояснити наявну в ній діалектику зовнішньої і внутрішньої ситуації людського Я.
Мандрівку заголовної героїні свого роману «Книга Франци» (ТА II: Das Buch Franza) до Єгипту авторка розуміє як «мандрівку крізь хворобу» (IBW 3,341). Сцена, в якій жінку задля гри закопують у пустелі в пісок, так що вона більше не може кричати й не має змоги поворухнутися, тут усе ще має справу з Шоа, в сенсі останньої послідовності далекосяжної історії жінки, яку знову й знову роблять безмовною, щоб знищити її. Основний мотив, який, починаючи від листів і ранніх віршів, переходить до останніх романів циклу «Види смерті», — це й поставлене у фрагменті роману «Книга Франци» питання власної ідентичності й історії доньки/дружини/сестри, яка емансипується від авторитету батька: «хто я, звідки я, що зі мною» (IBW 3,446). Але також і бунт у жертовності, тут і тепер і в минулому, належить до цих сягаючих углиб життєвих мотивів. «Реквієм для Фанні Ґольдман», інший фрагментарний роман циклу «Види смерті», міг би, як продовження піднятих у листуванні з Целаном питань, бути прочитаним як біографічно найрадикальніша полеміка Бахман зі своїм власним походженням — як стосовно критичного погляду на юність заголовної героїні, так і уваги до різних проектів єврейської ідентичності, з якими вона, віденка Фанні Вішневскі, конфронтує в біографічних перевтіленнях свого єврейського чоловіка.
В єдиному опублікованому романі «Видів смерті», в «Маліні», авторське Я розпадається на фігури чоловічого й жіночого двійника, щоб мати змогу розповісти внутрішню драму питання авторства. Саме в такій конструкції питання, маніфестовані в стосунках з Паулем Целаном, можна зобразити аналітичніше й водночас сучасніше, ніж це було здійснено в останньому оповіданні «Три дороги до озера» («Синхронно», 1972), де кохання до Пауля Целана прямо відображено в стосунках Елізабет Матрай і Франца Йозефа Тротти. Це було «велике кохання», «найнезбагненніше, водночас найважче, обтяжене непорозуміннями, суперечками, монологами повз вуха одне одного, недовірою». Він допоміг їй «усвідомити багато речей», завдяки своєму походженню, і він же, справжній вигнанець і загублений, перетворив її, любительку пригод, яка бозна чого очікувала в житті від світу, також у вигнанку», позаяк він, «вже після своєї смерті, повільно затягував її з собою в загибель» (IBQ 2,415f).
В романі «Маліна» досвід насильства в драмі пишучого жіночого Я, яке можна було простежити у листовних і віршових сценах, стає предметом нового, «мислячого» процесу оповідання, що містить у собі «щось філософське» і що видавалося Бахман за «найважливіше» (Gul 104): філософський роман, який сама авторка розуміла як «імажинарну автобіографію», де хворе від кохання Я промовляє як l’homme révolté. Знову перед нами тематичні декорації жінки, яка тоне в піску, перетворені цього разу на «стіну», в яку заганяється жіноче Я; воно німіє, в той час як Маліна, чоловіче Я і адвокат твору, залишається жити: «Це дуже стара, дуже міцна стіна, з якої ніхто не зможе випасти, яку ніхто не зможе зламати, з якої не зможе вирватись жоден звук. // Це було вбивство» (IBW 3,337). Центральний розділ-марення в «Маліні» пояснює історичні передумови цього вбивства переплетенням батьківського насильства з історією масового знищення, і ця історія сягає самого процесу написання твору. У серії марень з батьком як втіленням насильства у вічній війні, центром якої є націонал-соціалістська індустрія знищення, смерть чужинця тлумачиться як пізній наслідок процесу знищення. Проте тут, у просторі Шоа, він постає «у своєму чорнішому від чорного зоряному плащі», як магічна жертва, вільна від усіх суперечностей, як частина антагоністичної історії, яка маніфестується у жестах прихильності, в доброзичливості й солідарності переслідуваних, у взаємному розумінні: «я бачу, як він показує на свою голову, я знаю, що вони вчинили з його головою» (IBW 3,194 і 195).
Восени 1957 року Пауль Целан випадково натрапив у «Frankfurter Zeitung» на вірш Інґеборґ Бахман «У громовиці троянд», де він міг прочитати нову строфу, яку вона додала до вірша, опублікованого свого часу вже у збірці «Відрочений час», для перекладення на музику «Серенад і арій» («Nachtstücke und Arien») Ганса Вернера Генце. Коли на Різдво 1953 р. вона надіслала Целанові щойно опубліковану збірку «Відрочений час», то більш ранню редакцію цього вірша вона долучила на відірваній смужці паперу (Nr. 42/Anm.). Долучена тепер до вірша «У громовиці троянд» строфа виглядає так:
У строфі вірша 1957-го року до нього, можливо, знову повернувся той «листок», який він подарував їй у віденський час. Він вважав, що вона його «загубила» (№ 3), оскільки його не було більше в її «медальйоні». «Насамкінець я ще хочу сказати Тобі, — листок, який Ти поклав до мого медальйона, не загубився, навіть якщо він давно вже не мав би там бути; мої думки належать Тобі, я Тебе безупинно слухаю» (№ 4). Через більше ніж двадцять років Целанові пасажі розділу-марення з «Маліни» повернуться до спогадів про віденський «Штадтпарк», про які йшла мова в зовсім ранніх листах Бахман, і тільки в неї. І ось тепер, у літературному маренні, це «коханий», який говорить: «Заспокойся, думай лише про Мінський парк, думай про той листок, думай про віденський сад, про наше дерево, про те, як квітне павловнія.» Після цього в маренні якийсь незнайомець запитує про «принцесу Каґранську», щоб сповістити їй звістку про його смерть. Як розпізнавальний знак він показує «засушений листок, і раптом я знаю, що він сказав правду. Моє життя закінчилось, бо він під час депортації потонув у ріці, він був для мене життям. Його я любила більше, ніж власне життя» (1BW 3,195).
Ганс Гьоллер і Андреа Штоль,
квітень 2008 р.
Оригінали документів знаходяться в рукописному відділі Австрійської Національної бібліотеки у Відні (спадщина Бахман: листи Целана й Жизель Целан-Лестранж, начерки й невідправлені листи Бахман), у Німецькому Літературному архіві в Марбаху (спадщина Целана: листи Бахман і Фріша, начерки, машинописні відбитки й невідправлені листи Целана, примірники книг з присвятами в приватній бібліотеці), в архіві Макса Фріша у Вищій технічній школі Цюриха (листи Целана, начерки Фріша), у спадщині Жизель Целан-Лестранж (Ерік Целан, Париж: листи й примірники книг з присвятами Бахман) і в приватному архіві Бахман (приватна бібліотека, гравюри Жизель Целан-Лестранж).
В основі листів і коментарю лежить повне критичне опрацювання матеріалу. Архівну роботу здійснили Ганс Гьоллер стосовно спадщини Бахман, Барбара Відеман і Бертран Бадью стосовно спадщини Целана, а також Бертран Бадью стосовно спадщини Жизель Целан-Лестранж. Інформацію про документи в спадщині Фріша доповнив Вальтер Обшлаґер. За транскрипцію і коментування листів Бахман відповідальні насамперед Андреа Штоль і Ганс Гьоллер, листів Целана — Барбара Відеман і Бертран Бадью.
До видання включено всі наявні листи, поштові листівки й телеграми, якими обмінювалися Інґеборґ Бахман і Пауль Целан, а також присвяти у книжках, окремих відбитках і рукописах партнерів по листуванню, як і в інших книжкових подарунках. Вірші належать до даного корпусу лише тоді, коли вони були надіслані не як вкладки, а без супроводу, себто коли вони самі є «листами».[26] Начерки відправлених листів включалися тоді, коли завдяки суттєвим відхиленням і помітним відмінностям у датуванні вони мають ознаки незалежних листів; важливі варіанти в решті начерків описує коментар. Друковані вкладки не відтворюються, натомість наводяться вкладені листи (також інших авторів) або ж копії відправника листів. Таку ж саму методу використано і в додатково надрукованих листуваннях між Максом Фрішем та Паулем Целаном і між Жизель Целан-Лестранж та Інґеборґ Бахман.
Шапка кожного листа подає після порядкового номера базову інформацію: автора й адресата, місце й (при помилках у датуванні: справжню) дату, а також, залежно від конкретного випадку, статус (не відправлено, начерк і т. п.). Знаки запитання означають моменти непевності; на них завжди вказується в коментарі. Опубліковані вкладки отримують прив’язаний до номера листа підномер. Дані про неопубліковані вкладки наводяться після тексту листа.
Текст відтворюється лише з дуже незначними коректурами: виправлено тільки очевидні помилки; якщо виникають проблеми з розумінням, тоді (і тільки тоді), так само без додаткових вказівок, додано розділові знаки. Забуті слова взято у квадратні дужки. Так вчинено і з французькими листами Бахман: втручання тут мінімальні, вони не обов’язково пропонують нам у кожному випадку коректний французький текст — це привело б до необхідності доволі глибокого переструктурування. Вміщені в кінці кожного листа переклади забезпечують у таких випадках потрібний сенс; мовна форма коментується тільки при неоднозначних формулюваннях.
Особливості письма кореспондентів у сфері орфографії та інтерпунктуації збережено, навіть якщо вони зумовлені інструментом письма — скажімо, французькою друкарською машинкою. Дати й вітальні форми дбайливо уніфіковано.
Текст з’являється в доцільній остаточній редакції, себто без коректур і купюр; важливі для розуміння закреслені місця, особливо, коли вони тематизуються в самих листах, доповнені в коментарі.
Фальшиві дати в листі не скориговано; проте різниця між ними й тими, які подані в шапці листа, дискутується в коментарі. Там же проблематизується також впорядкування недатованих документів.
Тексти третіх осіб, а також нотатки отримувача на документі, даються курсивом.
Перед примітками курсивом йде опис документа: архівні сигнатури для документів із вкладками; спосіб пересилання, як правило, конверт листа з адресою, а також місце й дата поштового штемпеля. Фрагменти листів, конверти чи вкладки, додані упорядниками, позначаються як такі.
Примітки продиктовані необхідністю особливого лаконізму. Вони концентруються на поясненні реалій.
Біографічною інформацією завдячуємо, серед іншого, наведеним у бібліографії джерелам. Вказівки на листи з опублікованих кореспонденцій даються з необхідними для розуміння датами листів, завдяки чому їх можна ідентифікувати. Це стосується й Целанового листування з Нані та Клаусом Демусами, яке з’явилося навесні 2009 р. (упор. Йоахіма Зенґа). Цитати з опублікованих кореспонденцій даються з точними посиланнями. Вся інформація з неопублікованих матеріалів подається з посиланням на джерело.
Дані про осіб, які зустрічаються багато разів, зібрано в основному коментарі; при цьому центр тяжіння лежить на інтересі кореспондентів до особи, а також на їхньому ставленні до неї. Від вказівок на цей коментар ми відмовилися, іменний покажчик виділяє лист основного коментарю жирним шрифтом. Особи, які часто згадуються лише на ім’я, також включені до цього іменного покажчика.
Всі бібліографічні вказівки на вірші листовних партнерів наявні в покажчику; номери сторінок до коментарів або приміток до вірша у цитованому виданні при цьому спеціально не наводяться, однак у тому чи іншому випадку вони також присутні. Цитати з теоретичної чи оповідної прози мають точні посилання.
Синхронні сліди листів, а також інших контактних зв’язків (телефон, розмови з третіми особами) між Целаном і Бахман, а також між Целаном і Фрішем у Целанових щоденниках і нотатниках (які часом мають характер щоденника або ж є списками кореспонденції) і між щоденниками, які Жизель Целан-Лестранж вела для Целана, максимально повно задокументовані за оригіналами; основою для цього послужила найповніша транскрипція, здійснена Бертраном Бадью.
У нашому розпорядженні немає щоденників Бахман. Транскрипції цитат з листів Бахман до родини і присвяти у книжках приватної бібліотеки надані Ізольдою Мозер.
Як правило, ми відмовлялися від вказівок на листи, які надходили безпосередньо один за одним, а також від коментарів-заперечень, скажімо, у випадку подарунків, які не були отримані або ж їх неможливо ідентифікувати, або у випадку книг приватних бібліотек без слідів читання і/або без присвят.
Паралелі між текстами листів і творами кореспондентів, що не містяться в листуванні або ж згадуються там, цілком свідомо не документувалися, хіба що в тому випадку, коли лист експліцитно цитує з них або є ремінісценцією на них. Завдяки цьому вдається уникнути як анахронізмів, так і недопустимих переходів між біографією та фікцією. Крім того, стислий характер коментарю не допускає повноти; це особливо стосується роману Бахман «Маліна».
Коментар підтримується хронологічною таблицею, центр тяжіння якої лежить на періоді листування і яка надає виняткового значення особистим зустрічам. Роздільні покажчики творів Бахман і Целана (з біографічними відсиланнями), доповнені списком не згаданих у листах і примітках віршів у Целановому конволюті спадщини Бахман, а також книг, що стосуються Бахман, у приватній бібліотеці Целана; доданий також іменний покажчик (з біографічними датами, якщо їх можна встановити) і, нарешті, бібліографія джерел, використаних для прояснення біографічних питань, перед якою дається список абревіатур і скорочень.
За надання джерел і дружню підтримку ми дякуємо рукописному відділу Австрійської Національної бібліотеки, рукописному відділу й бібліотеці Німецького Літературного архіву в Марбаху, Архіву Макса Фріша при Вищій Технічній школи Цюриха, Ізольді та Крістіанові Мозерам, а також Гайнцу Бахману й Еріку Целану.
Завжди готовими допомогти були Ева Ірбліх з Австрійської Національної бібліотеки у Відні, Ульріх фон Бюлов, Гайдрун Фінк, Гільдеґард Діке, Томас Кемме й Ніколай Рідель з Німецького Літературного архіву в Марбаху; Вальтер Обшлаґер з Архіву Макса Фріша в Цюріху; в університетській бібліотеці Тюбінґена це Адельгейд Іґуші зі своєю командою, а також Анна Елізабет Брукгаус, Аннетта Ґаух і Мехтільд Келлерман.
За допомогу різного роду ми дякуємо Магдалені Аделе, Уте Бруккінґер, Ісакові Шіва, Уве Екарту (міський архів Вупперталя), Ґі Фландру, Алессандро Де Франческо, Соні Ґареллі, Франсуа Джанні (Товариство Пауля Целана, Париж), Петеру Ґоссенсу (університет Бохума), Ліліт Жданко-Френкель, Барбарі Кляйн (Театр «Космос», Відень), Аннемарі Клінкер, Маріанні Корн (міський театр Цюриха), Андреа Краус (університет Цюрих), Ганне Ленц, Герті-Луїзі Отт (університет Ґренобля), Крістіане Науманн (Німецька видавнича спілка), Уте Оельман (Архів Ґеорґе у Штуттґарті), Галині Піхіт (міський архів Цюриха), Роберту Піхлю (Віденський університет), Евеліні Польт-Гайнцль (Літературний дім у Відні), Бритті Рупп-Айзенрайх, Франку Шміттеру (Літературний архів «Monacensia» в Мюнхені), Клаусу Шіллеру (університет Зальцбурга), Вольфґанґу Шопфу (архів Франкфуртського університету), Міхалу Зайдману, Йоахіму Зенґу (Вільний Німецький фонд), Гансу-Ульріху Ваґнеру (Інститут Ганса Бредова, Гамбург), Алексісу Вольфу, Бенедикту Вольфу й Томасу Вольфу, а також нашому терплячому й вправному візникові Вольфґанґу Кауссену (видавництво Зуркамп), без якого наша квадрига не досягла б своєї мети.
| 23-го листопада 1920 р. У німецькомовній єврейській родині в Чернівцях, на Буковині, народився Пауль Целан. | |
| 25-го червня 1926 р. У Клаґенфурті народилася Інґеборґ Бахман; сестра Ізольде (1928) та брат Гайнц (1939). | |
| 1932 р. Батько вступив до Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. | |
| 12-го березня 1938 р. Клаґенфурт захопили гітлерівські війська. | |
| Вересень 1939 р. Батька забрали на військову службу. | |
| Червень 1942 р. Депортація батьків Фрідеріке та Лео Анчелів (загинули взимку 1942-43 р. в німецькому таборі смерті Михайлівка, в Україні). | |
| Травень-червень 1945 р. Зустріч з Джеком Гемешем, британсько-єврейським солдатом окупаційних військ, походженням з Відня. | |
| Жовтень 1946 р. Продовження студій з філософії у Віденському університеті, розпочатих в Інсбруці та Ґраці; адреса: Відень III, Беатріксґасе 26. | |
| 17-го грудня 1947 р. Прибуття до Відня після втечі з Бухареста через Будапешт. | |
| 16-го травня 1948 р. Перша зустріч Інґеборґ Бахман і Пауля Целана. | |
| 20-го травня 1948 р. Початок кохання. | |
| Кінець червня 1948 р. Від’їзд із Відня через Інсбрук до Парижа (5-8-го липня 1948 р.) | |
| 13-го липня 1948 р. Прибуття до Парижа, адреса від серпня (?): 31, Рю дез Еколь (V). | |
| Серпень (?) 1948 р. |
|
| Вересень 1948 р. Пісок з урн. | |
| Червень 1949 р. Зміна місця проживання: Відень III, Ґотфрід Келлер-Ґасе 13. | |
| 23-го березня 1950 р. Захист дисертації та одержання звання доктора ( |
|
| Від 14-го жовтня 1950 р. до середини грудня 1950 р. Перебування Інґеборґ Бахман у Парижі. | |
| Кінець грудня 1950 р. — лютий 1951 р. Перебування в Лондоні, одразу після Парижа. | |
| Від 23-го лютого 1951 р. до 7-го березня 1951 р. Перебування Інґеборґ Бахман в Парижі, відтак — повернення до Відня. | |
| Від квітня до серпня 1952 р. Робота на американську окупаційну владу. | |
| Від вересня 1951 р. до кінця липня 1953 р. Праця сценаристом на радіостанції «Рот-Вайс-Рот», згодом — на посаді редактора. | |
| Початок листопада (?) 1951 р. Перша зустріч з Жизель де Лестранж. | |
| 28-го лютого 1952 р. Прем’єра трансляції радіоп’єси |
|
| Від 21-го травня до 6-го червня 1952 р. Перебування в Німеччині, поміж іншим, у Ніендорфі на конференції Групи 47. | |
| 23-27-го травня 1952 р. Зустріч у Ніендорфі та Гамбурзі. | |
| 1-го листопада 1952 р. Зустріч з Гансом Вернером Генце, від 1953 р. співжиття час до часу. | |
| 23-го грудня 1952 р. Одруження з Жизель де Лестранж. | |
| Травень 1953 р. Премія |
|
| Липень 1953 р. Зміна місця проживання: 5, Рю де Лота (XVI). | |
| Серпень 1953 р. Перші звинувачення Клер де Ґоль в плагіаті, розіслані до німецьких критиків, працівників радіо та видавців. | |
| Від серпня до жовтня 1953 р. Перебування в Генце на Ішії. Наступні довші проживання в Генце взимку 1954-55, від лютого до серпня 1955. | |
| Жовтень 1953 р. Переїзд до Риму: П’яцца делла Кверча І. | 7-8-го жовтня 1953 р. Народження і смерть першого сина Франсуа |
| Грудень 1953 р. |
|
| 25-го березня 1955 р. Прем’єра трансляції радіоп’єси Цикади, музика Ганса Вернера Генце. | |
| Травень 1955 р. Літературна премія Угруповання культури Федерального союзу німецької промисловості. | |
| 6-го червня 1955 р. Народження сина Еріка | |
| Червень 1955 р. Від порога до порога, з надрукованою присвятою «ДЛЯ ЖИЗЕЛЬ». | |
| Липень-серпень 1955 р. Участь у Міжнародному семінарі Гарвардського університету в США, відвідини Нью-Йорка | Липень 1955 р. Зміна місця проживання: 29 біс, Рю де Монтевідео (XVI). Отримання французького громадянства. |
| Жовтень 1956 р. |
|
| Листопад-грудень 1956 р. Перебування в Парижі, Отель де ля Пе, рю Бленвіль 6, без сповіщення Целана | |
| Січень 1957 р. Рим, Віа Век’яреллі 38. | |
| 26-го січня 1957 р. Літературна премія Вільного Ганзейського міста Бремен. | |
| Квітень 1957 р. |
|
| Від вересня 1957 р. до травня 1958 р. Робота на посаді драматурга на Баварському телебаченні в Мюнхені. Перше місце проживання: Бідерштайнерштрасе 21а. | |
| 11-13-го жовтня 1957 р. Нова зустріч на конференції Вуппертальської спілки «Критичне бачення літературної критики». | |
| 14-го жовтня 1957 р. Зустріч після конференції в Кельні. Поновлення любовного зв’язку (до травня 1958 р.). Опісля — спільне упорядкування німецького розділу XXI випуску багатомовного часопису «Боттеґе Оскуре». | |
| Листопад 1957 р. Зміна місця проживання: 78, Рю де Лоншан (XVI). | |
| 7-9-го грудня 1957 р. Перебування Целана в Мюнхені в Бахман. | 2-11-го грудня 1957 р. Подорож до Німеччини. |
| Середина грудня 1957 р. Зміна місця проживання: Франц-Йозефштрасе 9а. | |
| 28-30-го січня 1958 р. Перебування Целана в Мюнхені в Бахман; таємні рукописні присвяти окремих віршів у |
22-30-го січня 1958 р. Подорож до Німеччини, зокрема до Бремена (Бременська літературна премія 26-го січня 1958 р.). |
| Квітень 1958 р. Участь у протесті проти атомного озброєння Бундесверу. | |
| 7/8-го травня 1958 р. Перебування Целана в Мюнхені в Бахман, кінець любовного зв’язку. | 4-8-го травня 1958 р. Подорож до Німеччини. |
| 29-го травня 1958 р. Перша трансляція радіоп’єси Милосердний бог Мангеттену. | |
| Від 23-го червня 1958 р. до початку липня 1958 р. Бахман у Парижі, зустріч з Целаном 25-го, 30-го червня і 2-го липня 1958 р. Перша особиста зустріч Бахман і Жизель Целан-Лестранж. | |
| 3-го липня 1958 р. Зустріч з Максом Фрішем у Парижі. | |
| Листопад 1958 р. |
Вересень 1958 р. Артюр Рембо, |
| Листопад 1958 р. — осінь 1962 р. Співжиття з Фрішем; спочатку в Цюриху, Фельдеґґштрасе 21, від березня 1959 р. — Уетікон ам Зее, від червня 1959 р. — триваліші перебування в Римі, частково з Фрішем. | |
| Початок грудня 1958-го р. Докторант Жан Фіргес виправдовує після виступу Целана з читанням віршів у Бонні (17-го листопада 1958 р.) антисемітську карикатуру знайомих. | |
| 3-го грудня 1958 р. У Парижі разом з Фрішем, без сповіщення Целана. | |
| Кінець 1958 р. Альбом платівок Сучасна лірика зі звукозаписом Бахман і Целана. | |
| 17-го березня 1959 р. Премія сліпих ветеранів війни за найкращу радіоп’єсу, подячна промова |
Березень 1959 р. |
| 19-го і 22-го липня 1959 р. Перші особисті зустрічі Целана з Фрішем у Сілзі. | |
| Жовтень 1959 р. Окрема робоча квартира в Цюриху, Кірхґасе 33. | Від жовтня 1959 р. Викладач німецької мови та літератури у Вищій звичайній школі (Еколь нормаль сюпер’єр д’Ульм). |
| 11-го жовтня 1959 р. Публікація в берлінській газеті «Таґесшпіґель» рецензії Ґюнтера Бльокера на збірку віршів Мовні ґрати, яку Целан сприйняв як антисемітську. | |
| Від 25-го листопада 1959 р. до 24-го лютого 1960 р. Доцентура з поетики у Франкфурті. | Листопад 1959 р. Осип Мандельштам, |
| Середина січня 1960 р. Третя з «Франкфуртських лекцій» Бахман (13.?); читання Целана з |
|
| Березень 1960 р. Участь у симпозіумі лірики в Ляйпциґу. | Березень 1960 р. Поль Валері. |
| 22-го травня 1960 р. Прем’єра опери Генце |
Квітень-травень 1960 р. Закид у плагіаті Клер Ґоль в мюнхенському часописі «Баубуденпоет». У травні обговорення з представниками видавництва С. Фішер і Клаусом Демусом у Франкфурті-на-Майні. План «Спростовання» в «Ноє Рундшау». |
| 25-28-го травня 1960 р. Перебування Целана в Цюриху з нагоди вручення Неллі Закс Премії Дросте; неодноразові зустрічі з Бахман, деколи присутні Жизель Целан-Лестранж і Макс Фріш. | |
| Серпень 1960 р. У «Ноє Рундшау» з’являється |
|
| 22-го жовтня 1960 р. Вручення Премії Ґеорґа Бюхнера в Дармштадті. | |
| 30-го жовтня 1960 р. Зустріч в Отель дю Лувр, присутні також Фріш і Зігфрід Унзельд. | |
| Близько 20-го листопада 1960 р. У «Ді ноє Рундшау» з’являється «Спростовання» закидів у плагіаті Целанові за підписами Бахман, Клауса Демуса і Марії Луїзи Кашніц. | |
| 25-27-го листопада 1960 р. Целан у Цюриху: щоденні розмови, пов’язані з закидами в плагіаті в надрегіональній пресі. Це останні особисті зустрічі. | |
| Січень 1961 р. Подячна промова Меридіан з нагоди вручення Премії Бюхнера. | |
| Березень 1961 р. Сергій Єсенін: |
|
| Червень 1961 р. |
|
| Літо 1961 р. Джузеппе Унгаретті: |
|
| Кінець 1961 р. Останній лист Бахман, різдвяне вітання разом з Максом Фрішем Целанові та Жизель Целан-Лестранж. | |
| Осінь 1962 р. Розрив із Фрішем, як наслідок — серйозні психічні проблеми. Спроба самогубства. | |
| Кінець 1962 — початок 1963 р. Клінічне лікування в Цюриху. | Кінець 1962 — початок 1963 р. Перше стаціонарне лікування в психіатричній клініці. |
| Від весни 1963 р. до кінця 1965 р. Берлін, напочатку — квартира в Академії мистецтв, з червня 1963 р. — у Берлін-Ґруневальд, Кьоніґсалее 35. | |
| Липень-серпень 1963 р. Клінічне лікування в Берліні. | |
| Кінець жовтня 1963 р. |
|
| 1964 р. Початок роботи над |
16-го квітня 1964 р. Зустріч Целана з Фрішем у Римі. |
| 17-го жовтня 1964 р. Вручення Премії Ґеорґа Бюхнера в Дармштадті. | |
| 12-го грудня 1964 р. Зустріч з Анною Ахматовою в Римі. | |
| 1965 р. Подячна промова з нагоди вручення Премії Бюхнера |
|
| 7-го квітня 1965 р. Прем’єра опери Генце |
|
| Лютий-березень 1965 р., листопад 1965 р., травень і кінець літа 1966 р., лютий 1967 р. Щоразу — багатотижневі перебування в клініці Баден-Бадена. | 24-го листопада 1965 р. Целан чинить замах на життя Жизель Целан-Лестранж, після цього — примусове лікування в різних психіатричних клініках (до 11-го червня 1966 р.). |
| Червень 1966 р. Залишає видавництво |
|
| З осені 1965 р. до кінця 1971 р. Рим, віа Бокка ді Леоне 60. | |
| 30-го січня 1967 р. Замах Целана на життя Жизель Целан-Лестранж і спроба самогубства, після цього — вимушена операція і примусове переведення до психіатричної клініки (до 17-го жовтня 1967 р.). У квітні Жизель Целан-Лестранж подає на розлучення. | |
| 18-го березня 1967 р. Розрив з видавництвом |
|
| 30-го липня 1967 р. Останній лист Целана до Бахман. | |
| 19-го вересня 1967 р. Імовірно остання зустріч Целана з Фрішем у Цюриху. | |
| Вересень 1967 р. |
|
| Вересень 1968 р. |
|
| 21-го листопада 1968 р. Велика державна премія Австрії. | Від листопада 1968 р. до лютого 1969 р. Останнє примусове лікування в психіатричній клініці. |
| Близько 20-го квітня 1970 р. Самогубство в Сені. | |
| Червень 1970 р. |
|
| Літо 1970 р. Бахман додає до вже закінченого чистового екземпляра роману |
|
| 27-го і 29-го грудня 1970. Зустріч Жизель Целан-Лестранж з Інґеборґ Бахман у Римі. | |
| Березень 1971 р. |
|
| Вересень 1971 р. |
|
| Від початку 1972 р. Квартира на віа Джуліа 66, Палаццо Саккетті. | |
| 2-го травня 1972 р. Премія австрійської промисловості імені Антона Вільдґанса. | |
| 2-го січня 1973 р. Останній збережений лист Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман. | |
| 14-го березня 1973 р. Смерть батька. | |
| Травень 1973 р. Подорож Польщею з виступами-читаннями. Відвідування табору смерті Освєнцим. | |
| Літо 1973 р. Французький переклад роману |
|
| 25-26-го вересня 1973 р. Нещасний випадок з тяжкими наслідками, спричинений нічною пожежею. | |
| 17-го жовтня 1973 р. Смерть у римській клініці. | |
| 4-го квітня 1991 р. Смерть Макса Фріша (*1911 р.) в Цюриху. | 9-го грудня 1991 р. Смерть Жизель Целан-Лестранж (*1927) в Парижі. |
(якщо не зазначено інакше, то в «Коментарі» подається нумерація сторінок)
| AZS | Alliierte Zensurstelle (Цензурна установа в окупованій Австрії 1952/53 рр.). |
| ВІВ | Bibliothek Ingeborg Bachmann (Бібліотека Інґеборґ Бахман, приватна спадщина, Каринтія) |
| BK | Bonner Arbeitsstelle für die Celan-Ausgabe: Katalog der Bibliothek Paul Celans (Боннська секція видання творів Целана: Каталог бібліотеки Пауля Целана, Париж і Моасвіль), опрацьовано в 1972–1974 рр. (Париж) і 1987 р. (Моасвіль) Дітлінд Майнеке і Стефаном Райхертом та ін., транскрибовано з коректурами, доповненнями й критичними примітками та ін. відповідно до сучасного розташування книг Бертраном Бадью (неопубл., + том + порядковий номер). |
| ВРС | Nachlaßbibliothek Paul Celan (Бібліотека Пауля Целана, Німецький Літературний архів, Марбах). |
| DLA | Deutsches Literaturarchiv Marbach (Німецький Літературний архів, Марбах) |
| ENS | École normale supériere (Вища звичайна школа, 45, рю д’Ульм, Париж) |
| FAZ | Frankfurter Allgemeine Zeitung (Франкфуртер Альґемайне Цайтунґ). |
| GA | Wiedemann, Barbara: Die Goll-Affäre. Dokumente zu einer «Infamie», Frankfurt а. M. 2000 (Барбара Відеман. Афера Ґоль. Документи однієї «ницості». — Франкфурт-на-Майні, 2000). |
| GN | Paul Celan, Die Gedichte aus dem Nachlaß, hg. von Bertrand Badiou, Jean-Claud Rambach und Barbara Wiedemann, Frankfurt а. M. 1997 (Пауль Целан. Поезії зі спадщини, упор. Бертран Бадью, Жан-Клод Замбах і Барбара Відеман. — Франкфурт-на-Майні, 1997). |
| GCL | Gisèle Celan-Lestrange (Жизель Целан-Лестранж). |
| GBF | Hermann Fischer, Gottfried und Brigitte: Briefwechsel mit Autoren, hrsg. von Reiner Stach unter redaktioneller Mitarbeit von Karin Schlapp, mit einer Einführungvon Bernhard Zeller, Frankfurt а. M. 1990 (Берман Фішер, Ґотфрід і Бріґітте: Листування з авторами, упор. Райнер Стах за редакційної співпраці Карін Шлапп, з передмовою Бернарда Целлера. — Франкфурт-на-Майні, 1990). |
| GuI | Bachmann, Ingeborg: Wir müssen wahre Sätze finden. Gespräche und Interviews, hrsg. von Christine Koschel und Inge von Weidenbaum, München und Zürich 1983 (Бахман, Інґеборґ. Ми мусимо знайти правдиві слова. Розмови та інтерв’ю, упор. Крістіне Кошель та Інґе фон Вайденбаум. — Мюнхен; Цюрих, 1983). |
| GW | Paul Celan: Gesammelte Werke in fünf Bänden, hrsg. von Beda Allemann und Stefan Reichert unter Mitwirkung von Rolf Bücher, Frankfurt а. M. 1983 + Band. (Пауль Целан. Зібрання творів у п’яти томах / Упор. Беда Алеман і Стефан Райхерт за співпраці Рольфа Бюхера. — Франкфурт-на-Майні, 1983 + том). |
| HAN/ÖNB | Handschriftenabteilung der Österreichischen Nationalbibliothek (Рукописний відділ Австрійської Національної бібліотеки). |
| НКА | Paul Celan: Historisch-kritische Ausgabe, hrsg. von der Bonner Arbeitsstelle für die Celan-Ausgabe, Frankfurt a. M. 1990 ff + Band (Пауль Целан. Історико-критичне видання, упор. Боннська секція видання творів Целана, Франкфурт-на-Майні, 1990 + том). |
| ІВ | Ingeborg Bachmann (Інґеборґ Бахман). |
| IBW | Ingeborg Bachmann, Werke, hrsg. von Christine Koschel, Inge von Weidenbaum und Clemens Münster, München und Zürich: Piper 1978 + Band (Інґеборґ Бахман. Твори / Упор. Крістіане Кошель, Інґефон Вайденбаум і Клеменс Мюнстер. — Мюнхен; Цюрих: Піпер, 1978 + том). |
| KG | Paul Celan: Die Gedichte. Kommentierte Gesamtausgabe in einem Band, hrsg. und kommentiert von Barbara Wiedemann, Frankfurt а. M. 2003 (Пауль Целан. Поезії. Коментоване видання / Упор. Барбара Відеман. — Франкфурт-на-Майні, 2003). |
| MF | Max Frisch (Макс Фріш) |
| MFA | Max Frisch-Archiv (Архів Макса Фріша). |
| MFB | Frisch, Max: jetzt ist Sehenszeit. Briefe, Notate, Dokumente 1943–1963, hrsg. und mit einem Nachwort versehen von Julian Schütt, Frankfurt а. M. 1998 (Фріш, Макс. Тепер — пора бачення. Листи, нотатки, документи 1943–1963 рр. / Упор, і післямова Юліана Шютта. — Франкфурт-на-Майні, 1998). |
| NDR | Norddeutscher Rundfunk (Північно-Німецьке радіо). |
| NGGL | Nachlaß Gisèle Celan-Lestrange, Eric Celan, Paris (Спадщина Жизель Целан-Лестранж, Ерік Целан, Париж) |
| NHW | Brief-Nachlaß Hans Weigel, Wien-Bibliothek des Wiener Rathauses; IBs Briefe 1948–1953: ZPH 847 (Листовна спадщина Ганса Вайґеля, Бібліотека Відня у Віденській ратуші; листи ІБ 1948–1953: ZPH 847) |
| NIB | Nachlaß Ingeborg Bachmann, Österreichische National-bibliothek, Wien (Спадщина Інґеборґ Бахман, Австрійська Національна бібліотека, Відень). |
| NkPC | Notizkalender PCs, DLA (Календар для нотаток ПЦ, Німецький Літературний архів). |
| NkPC/GCL | Notizkalender PCs, in der Handschrift von GCL, DLA (Календар для нотаток ПЦ, почерком ЖЦЛ, Німецький Літературний архів). |
| NPC | Nachlaß Paul Celan, DLA (Спадщина Пауля Целана, Німецький Літературний архів). |
| NPC-Paris | Nachlaß Paul Celan, Paris, Eric Celan (Спадщина Пауля Целана, Париж, Ерік Целан). |
| NWDR | Nordwestdeutscher Rundfunk (Північно-Західне радіо). |
| NZZ | Neue Zürcher Zeitung (Нойє Цюрхер Цайтунґ). |
| ÖLA | Österreichisches Literaturarchiv in der Österreichischen Nationalbibliothek (Австрійський Літературний архів при Австрійській Національній бібліотеці). |
| ÖZS | Österreichische Zensurstelle — Zensurbehörde im besetzten Österreich bis 1953 (Австрійська цензурна служба — Цензурна інституція в окупованій Австрії до 1953 р.). |
| PC | Paul Celan (Пауль Целан). |
| РС/В.О. | Pizzingrilli, Massimo: «„Votre aide qui est / rn’est si precieuse“. Paul Celans Mitarbeit an der Zeitschrift „Botteghe Oscure“ und sein Briefwechsel mit Margherite Caetani», in Celan-Jahrbuch 9 (2003–2005), S. 7-26 (Піццінґріллі, Массімо. «„Ваша допомога / є для мене такою цінною“. Співпраця Пауля Целана з часописом „Боттеґе Оскуре“ та його листування з Маргаритою Каетані»), в кн.: Целанівський щорічник (2003–2005), С. 7–26). |
| PC/GCL | Paul Celan — Gisèle Celan-Lestrange, Correspondance (1951–1970). Avec un chois de lettres de Paul Celan à son fils Eric, hrsg. von Betrand Badiou in Verbindung mit Eric Celan, [Paris] 2001. Paul Celan — Gisèle Celan-Lestrange, Briefwechsel. Mit einer Auswahl von Briefen Paul Celans an seinen Sohn Eric, aus dem Französischen von Eugen Heimle und Barbara Wiedemann, hrsg. von Bertrand Badiou in Verbindung mit Eric Celan, Frankfurt а. M. 2001 (es folgen, wenn nicht ausdrücklich anders gekennzeichnet, die für beide Ausgaben geltenden Briefnummern zu Bd.I, Hinweise auf Bd. II werden bei abweichenden Anmerkungszahlen durch Zusatz «frz.» oder «dt.» gekennzeichnet). (Пауль Целан — Жизель Целан-Лестранж. Листування (1951–1970). З вибіркою листів Пауля Целана до свого сина Еріка./ Упор. Бертран Бадью у співпраці з Еріком Целаном, [Париж], 2001. Німецьке видання цього листування перекладене з французької Ойґеном Гельмле та Барбарою Відеман, Франкфурт-на-Майні, 2001 (далі йдуть, якщо не зазначено інакше, номери листів обох видань до першого тому, а вказівки й відсилання до другого тому при відхиленнях у нумерації приміток додатково позначаються скороченнями «франц.» або «нім.»). |
| PC/HHL | Paul Celan — Hanne und Hermann Lenz: Briefwechsel, hrsg. von Barbara Wiedemann in Verbindung mit Hanne Lenz, Frankfurt а. M. 2001 (Пауль Целан — Ганне і Герман Ленц. — Франкфурт-на-Майні, 2001). |
| PC/RH | Paul Celan — Rudolf Hirsch: Briefwechsel, Hrsg. v. Joachim Seng. Frankfurt/M-2004 (Пауль Целан — Рудольф Гірш. Листування / Упор. Йоахім Зенґ. — Франкфурт-на-Майні, 2004). |
| PC/Sachs | Paul Celan — Nelly Sachs. Briefwechsel, hrsg. von Barbara Wiedemann, Frankfurt а. M. 1993 (Пауль Целан — Неллі Закс. Листування / Упор. Барбара Відеман. — Франкфурт-на-Майні, 1993). |
| PN | Paul Celan „Mikrolithen sinds, Steinchen“. Die Prosa aus dem Nachlaß, Kritische Ausgabe, hrsg. von Barbara Wiedemann und Bertrand Badiou, Frankfurt а. M., Suhrkamp 2005 (Пауль Целан. «Це мікроліти, камінці». Проза зі спадщини. Критичне видання / Упор. Барбара Відеман та Бертран Бадью. — Франкфурт-на-Майні: Зуркамп, 2005) |
| PNIB | Privatnachlaß ІВ, Kärnten (Приватна спадщина ІБ). |
| SDR | Süddeutscher Rundfunk Stuttgart (Південно-Німецьке радіо, Штутґарт). |
| SZ | Süddeutsche Zeitung (Зюддойче Цайтунґ). |
| ТА | Ingeborg Bachmann; «Todesarten»-Projekt. Kritische Ausgabe, unter Leitung von Robert Pichl hrsg. von Monika Albrecht und Dirk Göttsche, München und Zürich 1995 + Band (Інґеборґ Бахман. Проект «Види смерті». Критичне видання, під керівництвом Роберта Піхля, упор. Моніка Альбрехт і Дірк Ґьоттше. — Мюнхен; Цюрих, 1995 + том). |
| TbPC | Tagebuch Paul Celans, DLA (Щоденник Пауля Целана, Німецький Літературний архів). |
| TCA/M | Paul Celan: Der Meridian. Endfassung — Entwürfe — Materialien, hrsg. von Bertrand Böschenstein und Heino Schmull, = Tübinger Ausgabe, Frankfurt a.M. 1999 (Пауль Целан. Меридіан. Остаточна версія — Начерки — Матеріали / Упор. Бертран Бьошенштайн і Гайно Шмулль = Тюбінґенське видання. — Франкфурт-на-Майні, 1999). |
| Bl. | Blatt (аркуш). |
| Ds. | Durchschlag (Ts.) (Машинописний відбиток, копія, типоскрипт). |
| Hs./hs. | Handschrift bzw. handschriftlich (Рукопис або рукописний). |
| H1 | Handschrift, mit Textstufenziffer (Рукопис, із цифрою текстового ступеня). |
| H1a | Handschrift, mit Textstufenziffer und Buchstabenzusatz bei mehreren Zeugen (Typoskripten, Durchschlagen) einer Textstufe (Рукопис, із цифрою текстового ступеня при багатьох свідченнях (типоскриптах, відбитках) одного текстового ступеня). |
| korr. | korrigiert (виправлено). |
| masch. | maschinenschriftlich (машинописний). |
| Ser. n. | Seriennummer (Серійний номер) |
| Ts. | Typoskript (Машинопис, типоскрипт). |
| z. | zugeschrieben (дописано). |
| (!) | Hinweise und Korrekturen in Zitaten (Вказівки й виправлення в цитатах). |
| [] | Ergänzungen der Herausgeber (Доповнення упорядників). |
| [xxx] | Nicht lesbares (Teil-)Wort bzw. nicht lesbare Buchstaben (Непрочитуване слово або його частина, а також непрочитувані літери). |
Bachmann, Ingeborg: Wir müssen wahre Sätze finden. Gespräche und Interviews, hrsg. von Christine Koschel und Inge von Weidenbaum, München und Zürich 1983.
Bachmann, Ingeborg: Die kritische Aufnahme der Existentialphilosophie Martin Heideggers (Dissertation, Wien 1949). Aufgrund eines Textvergleichs mit dem literarischen Nachlaß hrsg. von Robert Pichl. Mit einem Nachwort von Fritz Wallner, München und Zürich 1985.
Bachmann, Ingeborg:»Todesarten«-Projekt. Kritische Ausgabe, unter Leitung von Robert Pichl hrsg. von Monika Albrecht und Dirk Göttsche, München und Zürich 1995.
Bachmann, Ingeborg: Kritische Schriften, hrsg. von Monika Albrecht und Dirk Göttsche, München und Zürich 2005.
Ingeborg Bachmann — Hans Werner Henze: Briefe einer Freundschaft, hrsg. von Hans Holler, mit einem Vorwort von Hans Werner Henze, München und Zürich *2006.
Barnert, Arno: Paul Celan und die Heidelberger Zeitschrift «Die Wandlung». Erstveröffentlichung der Korrespondenz «[mit Briefen von Marie Luise Kaschnitz], in: Textkritische Beiträge, Heft 6, 2000, S. 111–120.
Barnert, Arno: Eine «herzgraue» Freundschaft. Der Briefwechsel zwischen Paul Celan und Günter Grass«, in: Textkritische Beiträge, Heft 9, 2004, S. 65-127.
Barnert, Arno und Hemecker, Wilhelm: «Paul Celan und Frank Zwillinger«, in: Sichtungen 2000, S. 56–70.
Bonner Arbeitsstelle für die Celan-Ausgabe: Katalog der Bibliothek Paul Celans (Paris und Moisville), erarbeitet in den Jahren 1972–1974 (Paris) und 1987 (Moisville) von Dietlind Meinecke und Stefan Reichert u. a., transkribiert mit Korrekturen, Ergänzungen und kritischen Bemerkungen u. a. zum heutigen Standort der Bücher von Bertrand Badiou (unveröff.).
Böttiger, Helmut (unter Mitarbeit von Lutz Dittrich): «Mich freuen solche Bitterkeiten und Härten». Die Beziehung zu Paul Celan«, in: Elefantenrunde. Walter Hollerer und die Erfindung des Literaturbetriebs, Berlin 2005, S. 43–51.
Celan, Paul: La Bibliotheque philosophique — Die philosophische Bibliothek. Catalogue raisonne des annotations etabli par Alexandra Richter, Patrik Alac, Bertrand Badiou, Preface de Jean-Pierre Lefebvre, Paris 2004.
Celan, Paul: «Mikrolithen sinds, Steinchen». Die Prosa aus dem Nachlaß, Kritische Ausgabe, hrsg. von Barbara Wiedemann und Bertrand Badiou, Frankfurt а. M., Suhrkamp 2005.
Paul Celan — Gisele Celan-Lestrange (1951–1970): Correspondance. Avec un choix de lettres de Paul Celan ä son fils Eric, hrsg. von Bertrand Badiou in Verbindung mit Eric Celan, [Paris] 2001. Paul Celan — Gisele Celan-Lestrange: Briefwechsel. Mit einer Auswahl von Briefen Paul Celans an seinen Sohn Eric, aus dem Französischen von Eugen Heimle und Barbara Wiedemann, hrsg. von Bertrand Badiou in Verbindung mit Eric Celan, Frankfurt а. M. 2001.
Paul Celan — Klaus und Nani Demus: Briefwechsel. Mit einer Auswahl von Briefen Gisele Celan-Lestranges an Klaus und Nani Demus, hrsg. von Joachim Seng, Frankfurt а. M. (erscheint 2009).
Paul Celan — Hanne und Hermann Lenz: Briefwechsel, hrsg. von Barbara Wiedemann in Verbindung mit Hanne Lenz, Frankfurt а. M. 2001.
Paul Celan — Nelly Sachs: Briefwechsel, hrsg. von Barbara Wiedemann, Frankfurt а. M. 1993.
Paul Celan — Peter Szondi: Briefwechsel. Mit Briefen von Gisele Celan-Lestrange an Peter Szondi und Auszügen aus dem Briefwechsel zwischen Peter Szondi und Jean und Mayotte Bollack, hrsg. von Christoph König, Frankfurt а. M. 2005.
Paul Celan — Franz Wurm: Briefwechsel, hrsg. von Barbara Wiedemann in Verbindung mit Franz Wurm, Frankfurt а. M. 1995.
Eckardt, Uwe: Paul Celan (1920–1970) und der Wuppertaler «Bund» [Briefe an Jürgen Leep], in: Geschichte im Wuppertal 1995, Neustadt an der Aisch 1995, S. 90-100.
Bermann Fischer, Gottfried und Brigitte: Briefwechsel mit Autoren, hrsg. von Reiner Stach unter redaktioneller Mitarbeit von Karin Schlapp, mit einer Einführung von Bernhard Zeller, Frankfurt а. M. 1990.
Frisch, Max: Jetzt ist Sehenszeit. Briefe, Notate, Dokumente 1943–1963, hrsg. und mit einem Nachwort versehen von Julian Schutt, Frankfurt а. M. 1998.
Hildesheimer, Wolfgang: Briefe, hrsg. von Silvia Hildesheimer und Dietmar Pleyer, Frankfurt а. M. 1999.
Hüchel, Peter: Wie soll man Gedichte schreiben. Briefe 1925–1977, hrsg. von Hub Nijssen, Frankfurt а. M. 2000.
Mayer, Hans: Briefe 1948–1963, hrsg. von Mark Lehmstedt, Leipzig 2006.
Pichl, Robert (Hrsg.): Registratur des literarischen Nachlasses von Ingeborg Bachmann. Aus den Quellen erarbeitet von Christine Koschel und Inge von Weidenbaum, masch., Wien 1981.
Pichl, Robert: Ingeborg Bachmann als Leserin. Ihre Privatbibliothek als Ort einer literarischen Spurensuche [Druck in Vorbereitung],
Pizzingrilli, Massimo: «Votre aide qui est / m’est si precieuse». Paul Celans Mitarbeit an der Zeitschrift «Botteghe Oscure» und sein Briefwechsel mit Margherite Caetani«, in: Celan-Jahrbuch 9 (2003–2005) [mit Briefen von und an Eugene Walter und Auszügen aus Briefen von K. L. Schneider, H. M. Enzensberger, H. Heißenbüttel und W Hollerer], S. 7-26.
Richter, Hans Werner: Briefe, Hrsg, von Sabine Cofalla, München und Wien 1997.
Wiedemann, Barbara: Die Goll-Affäre. Dokumente zu einer «Infamie», Frankfurt а. M. 2000.
Doderer, Heimito von: Commentarii 1951 bis 1956. Tagebücher aus dem Nachlaß, München 1976.
Dor, Milo: Auf dem falschen Dampfer. Fragmente einer Autobiographie, Wien und Darmstadt, 1988.
Fried, Erich: Ich grenz noch an ein Wort und an ein andres Land. Über Ingeborg Bachmann — Erinnerung, einige Anmerkungen zu ihrem Gedicht» Böhmen liegt am Meer «und ein Nachruf, Berlin 1983.
Kaschnitz, Marie Luise: Orte. Aufzeichnungen, Frankfurt а. M. 1973.
Kaschnitz, Marie Luise: Tagebücher aus den Jahren 1936–1966, hrsg. von Christian Büttrich, Marianne Büttrich und Iris Schnebel-Kaschnitz, mit einem Nachwort von Arnold Stadler, Frankfurt a. M. und Leipzig 2000.
Schwerin, Christoph Graf von: Als sei nichts gewesen, Berlin 1997. Spiel, Hilde: Kleine Schritte. Berichte und Geschichten, München 1976.
Albrecht, Monika: »Die andere Seite«. Zur Bedeutung von Werk und Person Max Frischs in Ingeborg Bachmanns» Todesarten«, Würzburg 1989.
Bachmann-Handbuch, hrsg. von Monika Albrecht und Dirk Göttsche, Stuttgart und Weimar 2002.
Beicken, Peter: Ingeborg Bachmann, Stuttgart 2001.
Briegleb, Klaus: »Ingeborg Bachmann, Paul Celan — Ihr (Nicht-) Ort in der Gruppe 47 (1952–1964/65). Eine Skizze«, in: Bernhard Böschenstein und Sigrid Weigel (Hrsg.), Ingeborg Bachmann und Paul Celan. Poetische Korrespondenzen. Vierzehn Beiträge, Frankfurt а. M. 1997, S.29–81.
«Displaced». Paul Celan in Wien 1947–1948, hrsg. von Peter Goßens und Marcus G. Patka, Frankfurt а. M. 2001. Emmerich, Wolfgang: Paul Celan, Reinbek bei Hamburg 1999.
Encarnacaqäo, Gilda: »Fremde Nähe«. Das Dialogische als poetisches und poetologisches Prinzip bei Paul Celan, Würzburg 2007.
Fremde Nähe. Celan als Übersetzer. Eine Ausstellung des Deutschen Literaturarchivs, Ausstellung und Katalog von Axel Gellaus, Rolf Bücher, Sabria Filali, Peter Goßens, Ute Harbusch, Thomas Heck, Christine Ivanovic, Andreas Lohr, Barbara Wiedemann unter Mitarbeit von Petra Plättner, = Marbacher Kataloge 50, Marbach am Neckar 1997.
Gehle, Holger: NS-Zeit und literarische Gegenwart bei Ingeborg Bachmann, Wiesbaden 1995.
Gersdorff, Dagmar von: Kaschnitz. Eine Biographie, Frankfurt а. M. 1992.
Hapkemeyer, Andreas: Ingeborg Bachmann. Entwicklungslinien in Werk und Leben, Wien 1990.
Hoell, Joachim: Ingeborg Bachmann. München 2001.
Holler, Hans: Ingeborg Bachmann, Reinbek bei Hamburg 1999.
Ivanovic, Christine: Das Gedicht im Geheimnis der Begegnung. Dichtung und Poetik Celans im Kontext seiner russischen Lektüren, Tübingen 1996.
Koelle, Lydia: «… hier leb dich querdurch, ohne Uhr». Der «Zeitkern» von Paul Celans Dichtung, in:»Im Geheimnis der Begegnung«. Ingeborg Bachmann und Paul Celan, Iserlohn 2003, S. 45–68.
Schardt, Michael Matthias (in Zusammenarbeit mit Heike Kretschmer): Über Ingeborg Bachmann. Rezensionen — Porträts — Würdigungen (1952–1992). Rezeptionsdokumente aus vier Jahrzehnten, Paderborn 1994.
Stoll, Andrea: Erinnerung als ästhetische Kategorie des Widerstandes im Werk Ingeborg Bachmanns, Frankfurt а. M. u. a., 1991.
Stoll, Andrea (Hrsg.): Ingeborg Bachmanns »Malina«, Frankfurt а. M. 1992.
Weigel, Sigrid: Hinterlassenschaften unter Wahrung des Briefgeheimnisses, Wien 1999.
Wiedemann, Barbara: »Paul Celan und Ingeborg Bachmann: Ein Dialog? In Liebesgedichten?«, in: »Im Geheimnis der Begegnung«. Ingeborg Bachmann und Paul Celan, Iserlohn 2003, S. 21–43.
Wiedemann, Barbara: »Sprachgitter«. Paul Celan und das Sprechgitter des Pfullinger Klosters, = Spuren 80, Marbach 2007. Wolf, Christa: Voraussetzungen einer Erzählung: Kassandra. Frankfurter Poetik-Vorlesungen, Darmstadt und Neuwied 1983.
За основу нумерації охоплених у Покажчику творів прийнято номери листів. Якщо цифрове посилання стосується тільки Приміток до листів, то номер листа подається курсивом. Головні посилання в іменному Покажчику надруковані напівжирним шрифтом. Імена, які зустрічаються в післямові, позначаються літерою «N» (Nachwort), а імена в хронологічній таблиці літерою «Z» (Zeittafel).
Арія І (Текст пісні для Генце) / Aria І (Liedtext für Henze, IBW 1,160) 2, 53, 95, 98, N
Арія ІІ («Вільний супровід», текст пісні для Генце) / Aria II (»Freies Geleit«, Liedtext für Henze, IBW 1,161) 52, 53
Березневі зорі / Sterne im März (IBW 1,38) 39
Великий ландшафт біля Відня / Große Landschaft bei Wien (IBW 1,59–61)
Великий фрахт / Die große Fracht (IBW 1,34)
Вигнання / Exil (IBW 1,153)
Випадок Франци / Der Fall Franza —> Das Buch Franza
Відрочений час (вірш) / Die gestundete Zeit (Gedicht) N
Відрочений час (збірка) / Die gestundete Zeit (Band)
Вірш до читача / Das Gedicht an den Leser (IBW 4,307f) N
Вість / Botschaft (IBW 1,49)
Все / Alles (IBW 2,138–158) 103,
Гру скінчено / Das Spiel ist aus (IBW 1,82f) N
Дні в білому / Tage in Weiß (IBW 1,112)
Заклинання Великої Ведмедиці (вірш) / Anrufung des Großen Bären (Gedicht, IBW 1,95)
Заклинання Великої Ведмедиці (збірка) / Anrufung des Großen Bären (Band)
Йди, думко / Geh, Gedanke (IBW 1,157)
Каравани у потойбіччі (= Каравани й воскресіння) / Karawane im Jenseits (= Die Karawane und die Auferstehung; IBW 2,23–27)
Книга Франци / Das Buch Franza (ТА II) N
Кохання: Темний бік Землі / Liebe: Dunkler Erdteil (IBW 1,158f.)
Край туманів / Nebelland (IBW 1,105f.)
Критичне сприйняття екзистенційної філософії Мартіна Гайдеґґера / Die kritische Aufnahme der Existentialphilosophie Martin Heideggers 10.1,
Куди нам вертати у громовиці троянд —> Арія / Wohin wir uns wenden im Gewitter der Rosen —> Агіа I
Література як утопія (= П’ята Франкфуртська лекція) / Literatur als Utopie (5. Frankfurter Vorlesung, IBW 4,255–271)
Людина здатна знести правду / Die Wahrheit ist dem Menschen zumutbar (IBW 4,275–277) N, Z
Маліна (Переклад Філіпа Жакотте) / Malina (Übersetzung Philippe Jaccottet)
Маліна / Malina (IBW 3,9-337)
Милосердний бог Мангеттену / Der gute Gott von Manhattan (IBW 1,269–327) 57, 71, 89, 90, 95, 108, 123, 201, Z
Міріям (Мір’ям) / Mirjam (IBW 1,155) 52
Місто без назви (проект роману, неопублікований) / Stadt ohne Namen (Romanprojekt, unveröffentlicht)
Місце для випадковостей / Ein Ort für Zufälle (IBW 4,278–293) 77, Z
Мовити темно / Dunkles zu sagen (IBW 1,32) N
Молодий лорд / Der junge Lord (IBW 1,375–432) Z
Музика й поезія / Musik und Dichtung (IBW 4,59–62) 119, N
На небі й на землі / Im Himmel und auf Erden (IBW 2,15–18) 4
Нікчемний доказ / Beweis zu nichts (IBW 1,25) 41, 68
Опади, серце / Fall ab, Herz (IBW 1,31) 39, 41
Париж / Paris (IBW 1,33) 42, 68
Питання й удавані питання (Перша Франкфуртська лекція) / Fragen und Scheinfragen (1.Frankfurter Vorlesung, IBW 4,182–199) 137
Після цього потопу / Nach dieser Sintflut (IBW 1,154) 52, 69
Пісні з острова / Lieder von einer Insel (IBW 1,121–124) 52, N
Пісні під час втечі / Lieder auf der Flucht (IBW 1,138–147) 52 N
Полководцеві / Einem Feldherrn (IBW 1,47f) 39
Посмішка сфінкса / Das Lächeln der Sphinx (IBW 2,19–22) 4
Принц Гомбурзький (лібрето для Генце) / Der Prinz von Homburg (Libretto für Henze, IBW 1,331–368)
Про вірші (= Друга Франкфуртська лекція) / Über Gedichte (2. Frankfurter Vorlesung, IBW 4,200–216) 69, 137
Прогулянка / Ausfahrt (IBW I,28f.) 30
Проект «Види смерті» /»Todesarten«-Projekt (ТА) N, Z
Прощання з Англією / Abschied von England (IBW 1,30) 30, 68
Псалом / Psalm (IBW 1,54f) 41,
Ранній полудень / Früher Mittag (IBW 1,44f) 33
Реквієм для Фанні Ґольдман / Requiem für Fanny Goldmann (ТА I 285–333) N
Серед убивць і безумців / Unter Mördern und Irren (IBW 2,159–186) 225
Синхронно / Simultan (IBW 2,283–486) N, Z
Скажи мені, любове / Erklär mir, Liebe (IBW 1,109f) 217
Слова, за мною / Ihr Worte (IBW I,62f) 209
Сни на продаж / Ein Geschäft mit Träumen (IBW 1,177–216) 26, 30, Z
Тіні ружі тіні / Schatten Rosen Schatten (IBW 1,133)
Тридцятий рік / Das dreißigste jahr 100, 103, 122, 152, 155, 156, 187, 190, 191, 192, 193, 225, 229, Z
У громовиці троянд / Im Gewitter der Rosen (IBW 1,56) 42, 53, N
Ундина йде / Undine geht (IBW 2,253–263) 180
Франкфуртські лекції / Frankfurter Vorlesungen (IBW 4,181–271) 133, 137, 139, 140, 144, 151, 155, 158, N, Z
Хмільний вечір / Betrunkener Abend (IBW 1,14) 4
Цикади / Die Zikaden (IBW 1.217–268) 59, Z
Юність в австрійському місті / Jugend in einer österreichischen Stadt (IBW 2,84–93)
Я, що пише (Третя Франкфуртська лекція) / Das schreibende Ich (3. Frankfurter Vorlesung, IBW 4.217–237)
Як обходитися з іменами (Четверта Франкфуртська лекція) / Der Umgang mit Namen (4. Frankfurter Vorlesung, IBW 4,238–254) 137
Curriculum Vitae (IBW 1,99-102) 217
Hôtel de la Paix (IBW 1,152) 32, 69
Брати (Унґаретті) / Brüder (Ungaretti, IBW 1,537) 68
Вахта (Унґаретті) / Wache (Ungaretti, IBW 1,527) 68
Захід сонця (Унґаретті) / Sonnenuntergang (Ungaretti, IBW 1,531) 188
Інша ніч (Унґаретті) / Eine andere Nacht (Ungaretti), IBW 1,563) 68
Поезії (Унґаретті) / Gedichte (Ungaretti, 1961) 186, 188, 190, 191, 192, Z
Розлука (= Розрив, Унґаретті) / Trennung (= Riß, Ungaretti, IBW 1,551) 68
Розчавлений (Унґаретті) / Zerknirscht (Ungaretti, IBW 1,551) 68
Самотність (Унґаретті) / Einsamkeit (Ungaretti, IBW 1,561) 68
Св. Мартін із Карсо (Унґаретті) / San Martino del Carso (= St. Martin vom Karst, Ungaretti, IBW 1,549) 68
Сон (Унґаретті) / Schlafen (Ungaretti, IBW 1,561) 68
Схожі на себе (Унґаретті) / Sich gleich (Ungaretti, IBW 1,577) 68
Універсум (Унґаретті) / Universum (Ungaretti, IBW 1,549) 68
Шляхетний дім (Т. Вульф) / Das Herrschaftshaus (T. Wolfe, IBW 1,445–512) 30
In Memoriam (Ungaretti, IBW 1,521/523) 68
Берег Рейну. Човен з галькою II / Rheinufer. Schuttkahn II (НКА 5.2,227) 46, 135.1
Біле й легке / Weiß und Leicht (KG 98f.) 45, 66
Бременська промова / —> Промова з приводу отримання […] / Bremer Rede —> Ansprache anläßlich der Entgegennahme […]
Бюхнерівська промова —> Меридіан / Büchner-Rede —> Der Meridian
Вали, узбіччя, пустки, жорства / Bahndämme, Wegränder, Ödplätze, Schutt (KG 112) 103
В далеч / In die Ferne (KG 104) 49, 66
В дорозі / Auf Reisen (KG 42) 67, N
В туманний ріг / Ins Nebelhorn (KG 42f.) 32
Вгорі, безшелесно / Oben, geräuschlos (KG 109f.) 97
Від порога до порога / Von Schwelle zu Schwelle 69, N, Z
Відплив / Niedrigwasser (KG 111f.) 103
Відповідь на запитання книгарні Флінкера, Париж, 1958 р. / Antwort auf eine Umfrage der Librairie Flinker, Paris, 1958 (GW III 167f.) 231
Відповідь на запитання книгарні Флінкера, Париж, 1961 р. / Antwort auf eine Umfrage der Librairie Flinker, Paris, 1961 (GW III 175) 231
Вікно хижі / Hüttenfenster (KG 157–159) 6
Вірш про Кельн —> Кельн, Ам Гоф / Köln-Gedicht —> Köln, Am Hof
Вічність / Die Ewigkeit (KG 49) 31
Внизу / Unten (KG 95) 66
Вночі твоє тіло / Nachts ist dein Leib (KG 27f.) 67
Вночі, коли маятник / Nachts, wenn das Pendel (KG 45f.) 25, 67
Вовча ягода / Wolfsbohne (KG 455-457) 143, 145, 1911
Вода й вогонь / Wasser und Feuer (KG 52f.) 25, 26, 33, 67, N
Волокнисті сонця / Fadensonnen Z
Вона чеше своє волосся / Sie kämmt ihr Haar (KG 51) 23, 67
Все життя / Das ganze Leben (KG 37f.) 67
Голоси / Stimmen (KG 91 f.) 66, 71
Девкаліон і Пірра —> Пізно й Глибоко / Deukalion und Pyrrha —> Spät und Tief
День усіх святих / Allerseelen (KG 107) 54, 55, 59, 66, 72
Диктат світла / Lichtzwang Z
Едгар Жене і марення про марення / Edgar Jene und der Traum vom Traume (GW III 155-161) 2, Z
Ескіз пейзажу / Entwurf einer Landschaft (KG 107) 80
З вином і самотністю / Bei Wein und Verlorenheit (KG 126) 135
З листом і годинником / Mit Brief und Uhr (KG 93f.) 45, 66
З сердець і мізків / Aus Herzen und Hirnen (KG 49f.) 42, 67
Звіт —> День усіх святих / Bericht —> Allerseelen
Земля була в них / Es war Erde in ihnen (KG 125) 135, 140
Зірка з дерева / Ein Holzstern (KG III) 103
Злодійська і шахрайська балада / Eine Gauner- und Ganovenweise (KG 135f.) 207
Зустрічне світло (цикл) / Gegenlicht (Zyklus) 37
Квітка / Blume (KG 98) 66
Кельн, Ам Гоф / Köln, Am Hof (KG 104) 47, 52, 53, 56, 59, 66, 68, 72, 118, 120, N
Кристал / Kristall (KG 44) 25, 37, 67, 72
Лист до Ганса Бендера / Brief an Hans Bender (GW III 177f.) 138
Літній звіт / Sommerbericht (KG III) 103, 143.1
Мак і пам’ять (збірка) / Mohn und Gedächtnis (Band) 2, 6, 33, 34, 37, 38, 55, 67, 69, 77, 79, 89, Z
Мак і пам’ять (цикл) / Mohn und Gedächtnis (Zyklus) 6
Маріанна / Marianne (KG 28) 37
Мерехтливе дерево / Flimmerbaum (KG 137f.) N
Меридіан / Der Meridian (GW III 187-202) 14, 186,195, 206, N, Z
Міцна твердиня / Die feste Burg (KG 47) 67
Мовні ґрати (вірш) / Sprachgitter (Gedicht, KG 99f.) 66, N
Мовні ґрати (збірка) / Sprachgitter (Band) 14, 46, 66, 97, 103, 116, 117, 122, 124, 125, 126, 138, 143, 143.1, 202, 235, N, Z
Молитви, проіржані над катафалком / Gewieherte Tumbagebete (KG 239)
На рівні уст / In Mundhöhe (KG 105) 50, 66, 72
Найбіліший голуб / Der Tauben weißeste (KG 47) 67
Натюрморт з листом і годинником —> З листом і годинником / Stilleben mit Brief und Uhr —> Mit Brief und Uhr
Ніч / Nacht (KG 101f.) 45, 66, 72, 143.1
Нічний промінь / Nachtstrahl (KG 36) 67
Один день і ще один / Ein Tag und noch einer (KG 105) 70, 73, 74
Однак / Aber (KG 106) 80
Око, розплющене / Ein Auge, offen (KG 109) 97
Ополудні / Mittags (KG 187f.) 119, N
Пейзаж / Landschaft (KG 51) 67
Пейзаж —> Ескіз одного пейзажу / Landschaft —> Entwurf einer Landschaft
Переведення подиху / Atemwende Z
Перед свічкою / Vor einer Kerze (KG 73f.) 52
Під картину Вінсента ван Ґоґа —> Під одну картину / Unter ein Bild von Vincent van Gogh —> Unter ein Bild
Під одну картину / Unter ein Bild (KG 94) 66
Пізно й глибоко / Spät und Tief (KG 38) 2, 5
Після відмови від світла / Nach dem Lichtverzicht (KG 265) 30
Пісня в пустелі / Ein Lied in der Wüste (KG 27) 32
Пісок із урн (вірш) / Der Sand aus den Urnen (Typoskript) 25, 33
Пісок із урн (збірка) / Der Sand aus den Urnen (Band) 2, 3, 6, 10.1, 42, 89, 179, 226, Z
Повернення / Heimkehr (KG 94) 66
Погірчи мене —> Полічи мигдаль / Mache mich bitter —> Zähle die Mandeln
Полічи мигдаль / Zähle die Mandeln (KG 53) 31, 33, 67
Потойбіч / Drüben (KG 13) 10.1, N
Правдиві, як вітер / Windgerecht (KG 101) 66, 72
Прибій / Brandung (KG 49) 25
Прийшли літа, допоки ти прийшла / Es kamen Jahre, eh du kamst (HKA ІІ,391) N
Про темноту поетичного / Von der Dunkelheit des Dichterischen (PN 130–152) 143.1
Промова з приводу отримання літературної премії Вільного міста Бремена / Ansprache anläßlich der Entgegennahme des Literaturpreises der Freien Hansestadt Bremen (GW III 185f.) 87, 143.1, N
Промова перед гебрайською Спілкою письменників / Ansprache vor dem hebräischen Schriftstellerverband (GW III 203) 231
Розмова в горах / Gespräch im Gebirg (GW III 169–173) 135.1, 165, Z
Роки від тебе до мене / Die Jahre von dir zu mir (KG 36) 32, 67
Рука / Eine Hand (KG 106) 81
Світ / Die Welt (KG 110) 97, 143.1
Снігове ложе / Schneebett (KG 100) 45, 66, 72
Сон і пожива / Schlaf und Speise (KG 48) 32
Сподівання / Zuversicht (KG 93) 66
Спомин про Францію / Erinnerung an Frankreich (KG 34f.) 1, 67
Спростовання / Entgegnung (PN 207–210) 163, 166, 178.1, 180, 182, 186, 191, 207, 226, Z
Стретта / Engführung (KG 113–118) 103, 112.1, 143.1
Стретта / Strette. Poemes suivis du Meridien et d'Entretien dans la montagne (Übersetzungen von Andre Du Bouchet, Jean-Pierre Burgart und Jean Daive) 235
Сьогодні і завтра / Heute und morgen (KG 95) 66
Тавро / Brandmal (KG 43) 67
Темне око у вересні / Dunkles Aug im September (KG 33f.) 25
Ти стала мов чужою / So bist du denn geworden (KG 46) 67
Тиша! / Stille! (KG 52) 31, 67
Тодтнауберґ / Todtnauberg (KG 282) 137
Тож спи / So schlafe (KG 46) 25, 67
Тривожне серце / Unstetes Herz (KG 50) 25
Троянда нікому / Die Niemandsrose 14, 158, 193, N, Z
У Єгипті / In Ägypten (KG 42) 1, 32, 33, 67, N
Фуга смерті / Todesfuge (KG 40f.) 29, 32, 121, 143.1, 145, 191, 201.1, 226, N
Хвала далечі / Lob der Ferne (KG 37) 67
Хто серце своє / Wer sein Herz (KG 44) 3, 25, 33, 67
Хто, як ти / Wer wie du (KG 43) 5
Цюріх, Під лелекою / Zürich, Zum Storchen (KG 126f.) 140, 209
Човен з галькою / Schuttkahn (KG 103) 46, 66
Чорна сніговиця / Schwarze Flocken (KG 19) N
Чорне мито / Schwarzmaut 235
Шлір / Schliere (KG 96) 66
Я прийду —> Снігове ложе / Ich komm —> Schneebett
Як галузиться час / Wie sich die Zeit verzweigt (KG 59) 24, 25
Corona (KG 39) 6, 7, 18.1, 67, N
Les Dames de Venise (KG 534) 22
Mandorla (KG 142) N
Matiere de Bretagne (KG 102) 45, 66, 72
Tenebrae (KG 97) 66
Аполлінер (переклади) / Apollinaire-Übertragungen (GW IV 781–793) 19
Безсонниця. Гомер (Мандельштам) / Schlaflosigkeit (= Schlaflosigkeit. Homer; Mandelstamm, GW V 91) 97
В Петрополі прозорім (Мандельштам) / Petropolis (= Petropolis, diaphan; Mandelstamm, GW V 93) 97
Венеції життя (Мандельштам) / Venedigs Leben (Mandelstamm, GWV 111/113) 97
Вночі злодії у таверні (Мандельштам) / Diebsvolk (= Diebsvolk, nachts, in der Spelunke; Mandelstamm, GW V 79) 97
Вогонь руйнує (Мандельштам) / Es tilgen (= Es tilgen Feuerzungen; Mandelstamm, GW V 87) 97
Втомивсь я жити в ріднім краї (Єсенін) / In meiner Heimat leb ich nicht mehr gern (Jessenin, GW V 173) 90, 92
Гіпнос (Шар) / Hypnos (Char, GW IV 437–561) 69, 122, 155
Дано мені це тіло (Єсенін) / Man gab mir einen Körper (Mandelstamm, GWV 53) 102
Дванадцять (Блок) / Die Zwölf (Block, GWV 10–45) 90, 92, 103, 115, 117, 155, Z
До своєї безмовної коханої (Марвелл) / An seine stumme Geliebte (Marvell, GW V 377/379) 55
Елегія Іфетонґа і попелові маски (І. Ґоль) / Ihpetonga-Elegie und Aschenmasken (Y. Goll, GA 28–69) 49
Епітафія (Деснос) / Epitaph (Desnos, GW IV 801) 56
Жодних слів (Мандельштам) / Keine Worte (Mandelstamm, GWV 55) 97
Малайські пісні (І. Ґоль) / Malaiische Liebeslieder (Y. Goll, GA 70-108) 179
Ми відзначили ніч (Елюар) / Nous avons fait la nuit (Eluard, GW IV 813) 89, 93
Міста квітучі (Мандельштам) / Die Städte, die da blühn (Mandelstamm, GW V 85) 103
Молитва (Арто) / Gebet (Artaud, GW IV 797) 56
Мушля (Мандельштам) / Die Muschel (Mandelstamm, GW V 67) 97
Напнуто (= Напнуто вітрило, Мандельштам) / Gestrafft (= Das horchende, das feingespannte Segel, Mandelstamm, GW V 59) 102
Не місяць, ні (Мандельштам) / Nein, nicht den Mond (Mandelstamm, GW V 75) 102
Не падай, зоре (Єсенін) / Fall nicht Stern (Jessenin, GW V 267/269) 103
Не тріумф (Мандельштам, неопубліковано) / Nicht Triumph (Mandelstamm, unveröffentlicht) 102
Невимовленим лишиться це слово (Мандельштам) / Das Wort bleibt ungesagt (Mandelstamm, GW V 115) 97
Ніколи я не був нічий сучасник (Мандельштам) / War niemands Zeitgenosse (Mandelstamm, GW V151) 97
Ніч оця вже непоправна (Мандельштам) / Diese Nacht (= Diese Nacht: nicht gutzumachen; Mandelstamm, GWV 95) 97
Нотатки про сучасне малярство (Базен) / Notizen zur Malerei der Gegenwart (Bazaine) 55
О небо, небо (Мандельштам) / O Himmel, Himmel (Mandelstamm, GW V 69) 97
Одній зашкарублій ясності / Einer harschen Heiterkeit (Char, GW IV 562–595) 122
Одноманітність зір (Єсенін) / Der Sterne Einerlei (Mandelstamm, GW V 71) 103
Осінній плаче дощ (Єсенін) / Der Frühlingsregen weint (Jessenin, GW V 191/193) 101, 102
Осіння сутінь (Мандельштам) / Der Dämmer, herbstlich (Mandelstamm, GW V 77) 102
«Останній вірш» (Деснос) / «Das letzte Gedicht» (Desnos, GW IV 803) 56
Паризькі Георгіки (І. Ґоль) / Pariser Georgika (Y. Goll, GA 110-151) 179
Повільно коні чвалом йдуть (Єсенін) / Der Schritt der Pferde, sacht, gemessen (Mandelstamm, GW V 63) 97
Повітря пропито (Мандельштам) / Die Luft (= Die Luft — vertrunken; Mandelstamm, GW V 81) 97
Поезії (Єсенін) / Gedichte (Jessenin, 1961) 90, 101, 186, 191, Z
Поезії (Мандельштам) / Gedichte (Mandelstamm, 1959) 102, 130, 140, 132, 155, Z
Прокляття (Донн) / Der Fluch (Donne, GW V 415/417) 55
Прославмо, браття, сутінки свободи (Мандельштам) / Die Freiheit, die da dämmert, lasst uns preisen (Mandelstamm, GWV 103) 120
Прощання (Аполлінер) / Der Abschied (Apollinaire, GW IV 791) 75
П'яний корабель (Рембо) / Das trunkene Schiff (Rimbaud, GW IV 102-109) 58, 79, 99, 103, 109, 111, Z
Рілля, рілля без краю (Єсенін) / Ihr Äcker, nicht zu zählen (Jessenin, GWV 189) 101, 102
Саломея (Аполлінер) / Salome (Apollinaire, GW IV 785) 75
Серед ночі, у дворі (Єсенін) / Nachts (= Nachts, vorm Haus; Mandelstamm, GWV 125) 102
Серед священиків левітом молодим (Мандельштам) / Die Priester (= Die Priester. Und inmitten er; Mandelstamm, GWV 101) 97
Сидаліски (Нерваль) / Die Cydalisen (Nerval, GW IV 807) 56
Твоє обличчя (Мандельштам) / Dein Gesicht (Mandelstamm, GW V 73) 97
Усе ще і знов, ми удвох (Мішо, неопубліковано) / Noch immer und wieder, wir beiden (Michaux, unveröffentlicht) 52, 126
Час мій, звір мій (Мандельштам) / Meine Zeit, mein Raubtier (Mandelstamm, GWV 127/129) 97
Шіндерганнес (Аполлінер) / Schinderhannes (Apollinaire, GW IV 787/789) 75
Юна парка (Валері) / Die junge Parze (Valery, GW IV 114–163) 135, 133.1, 139, 140, 141, 142, 155, 160, 161, 191, Z
Ялин різдвяних мерехтіння (Мандельштам) / Der Tannen weihnachtliches Leuchten (Mandelstamm, GW V 51) 97
Jeune Parque —> Юна парка / Die junge Parze
Silentium (Mandelstamm, GWV 57) 97
Близькість могил / Nähe der Gräber (PC: KG 17, Ser. n. 25.202 a, Bl. 3, = HKA 2–3.2,94 H1*)
В дорозі / Auf Reisen (PC: KG 42, Ser. n. 25.202 a, Bl. 2 und Ser. n. 25.202 c, Bl. 13, = HKA 2–3.2,205 H4 und H5*)
Де подих важкий (автор не ідентифікований) / Wo sich der schwere Atem (Autor nicht identifiziert, HAN/ÖNB, Mappe 11, BI. 10)
З моря / Aus dem Meer (PC: KG 67, 25.174 N 8153, = HKA 4.2,75 H1d)
І прекрасне / Und das schöne (PC: KG 76, 25.174 N 8150, = HKA 4.2,145 H1d)
Лічилки / Abzählreime (PC: KG 121, Ser. n. 25.202 b, Bl. 1)
Мінливим ключем / Mit wechselndem Schlüssel (PC: KG 74, 25.174 N 8149, = HKA 4.2,131 H1b)
Пейзаж / Landschaft (PC: KG 51, Ser. n. 25.202 c, Bl. 12, = HKA 2–3.2,255 H1a)
По-нічному надуті / Nächtlich geschürzt (PC: KG 80, 25.174 N 8151, = HKA 4.2,170 H2d)
Спомин про Францію / Erinnerung an Frankreich (PC: KG 34L, Ser. n. 25.202 c, Bl. 14, = HKA 2–3.2,177 H10*)
Стріла Артеміди / Der Pfeil der Artemis (PC: KG 17, Ser. n. 2 5.202 a, Bl. 1, = HKA 2–3.2,97 H1)
У пізнім пурпурі / Im Spätrot (PC: KG 631., 25.174 N 8152, = HKA 4.2,54 H1c)
Удвох / Zu zweien (PC: KG 70, 25.174 N 8148, = HKA 4.2,98 H1e)
Я чув, як казали / Ich hörte sagen (PC: KG 63, 25.174 N 8145 und 8146, = HKA 4.2,51 H3» und H1e)
El Desdichado (PC: Übersetzung Nerval, GW IV 809; Ser. n. 25.202 a, Bl. II)
In memoriam Paul Eluard (PC: KG 821., 25.174 N 8147, = HKA 4.2,178 H2f)
Aichinger, Ilse; Bachmann, Ingeborg; Böll, Heinrich; Eich, Günter; Hildesheimer, Wolfgang; Rys, Jan: Hörspiele [von Bachmann: Die Zikaden], Mit einem Nachwort v. Ernst Schnabel, Frankfurt a. M./Hamburg 1961 (= Fischer Bücherei 378; Privatbesitz).
Bachmann, Ingeborg: Eine Einführung [mit Bachmanns» Literatur als Utopie «und Texten von J. Kaiser, G. Blocker, S. Unseld, W. Rasch, W. Weber, H. Beckmann, und einem biographisch-bibliographischen Abriß], München: R. Piper & Co. Verlag 1963.
Bachmann, Ingeborg: Gedichte — Erzählungen — Hörspiel — Essays, München: R. Piper & Co Verlag 1964 (= Bücher der Neunzehn 111).
Barlach, Ernst: Die Dramen, in Gemeinschaft mit Friedrich Droß hrsg. von Klaus Lazarowicz, München: R. Piper & Co. Verlag 1956. R. Piper & Co. Verlag; S.414 inliegend Karte:»[Druck] Überreicht mit den besten Empfehlungen / R. Piper & Co. Verlag. München \ /Vis./ Im Auftrag von Frl. Bachmann«.
Абель, Райнер К. —> Кабель, Райнер / Abel, Rainer К. —> Kabel, Rainer
Абт Ґеорґ / Abt, Georg 41
Адема, Марсель / Adema, Marcel 162
Адлер, В. / Adler, W. 19
Адорно, Теодор В. / Adorno, Theodor W. (1903–1969) 174
Айзенрайх, Герберт / Eisenreich, Herbert (1925–1986) 39
Айх, Ґюнтер / Eich, Günter (1907–1972) 31, 77, 78, 79, 80, 103,178
Айхінґер, Ільзе / Aichinger, Ilse (*1921) 1, 31, 77, 140
Алеман, Беда / Allemann, Beda (1926–1991) 135, 234, 237
Алеман, Доріс / Allemann, Doris 135
Андерш, Альфред / Andersch, Alfred (1914–1980) 133, 138
Ануй, Жан / Anouilh, Jean (1910–1987) 26
Анчель, Берта / Antschel, Berta (1894–1981) 22, 128, 199
Анчель, Фрідеріке / Antschel, Friederike (1895–1942?) 145, Z
Анчель, Лео / Antschel, Leo (1890–1942?) Z
Аполлінер, Гійом / Apollinaire, Guillaume (1880–1918) 19, 75, 76, 162
Аппельтофт, Гелла / Appeltofft, Hella 163
Арнольд, Фріц / Arnold, Fritz (1916–1999) 135
Арон, Едіт / Aron, Edith 143
Арп, Ганс / Arp, Hans (1886–1966) 103
Артман, Ганс Карл / Artmann, Hans Carl (1921–2000) 39
Арто, Антонен / Artaud, Antonin (1896–1948) 56
Ахматова, Анна / Achmatowa, Anna (1889–1966) 196, N, Z
Базен, Жан / Bazaine, Jean (1904–2001) 55
Базіль, Отто / Basil, Otto (1901–1983) N
Батьки —> О. та M. Бахман / Eltern —> O. und M. Bachmann
Батько —> Маттіас Бахман / Vater —> Matthias Bachmann
Бауман, Ганс / Baumann, Hans (1914–1988) 196, N, Z
Баумгарт, Райнґард / Baumgart, Reinhard (1929–2003) 133
Бахман, Гайнц / Bachmann, Heinz (*1939) 113, Z
Бахман, Матіас / Bachmann, Matthias (1895–1973) 1, 6, 12, 18.3, 30, 98, 113, 137, 163, N, Z
Бахман, Ольга / Bachmann, Olga (1901–1998) 1, 6, 12, 7, 18.3, 30, 98, 113, 137, 163, N
Бек, Енрік / Beck, Enrique (Heinrich Beck, 1904–1974) 177
Бель, Генріх / Böll, Heinrich (1917–1985) 86, 103, 112, 138, 197, 202, 203
Бендер, Ганс / Bender, Hans (*1919) 69
Бенн, Ґотфрід / Benn, Gottfried (1886–1956) 30
Берман, д-р / Bermann, Dr. —> Bermann Fischer, Gottfried
Берман Фішер, Бріґітте / Bermann Fischer, Brigitte 120, 226
Берман Фішер, Ґотфрід / Bermann Fischer, Gottfried (1897–1995) 14, 120, 195
Бернуллі, Карл Альбрехт / Bernoulli, Carl Albrecht (1868–1937) 29.1
Берто, Пер / Bertaux, Pierre (1907–1986) 226
Бінек, Горст / Bienek, Horst (1930–1990) 122, 191
Блок —> Блок, Олександр / Blök —> Block, Alexander
Блок, Олександр / Block, Alexander (1880–1921) 90, 115, 117, 155, Z
Блох, Ернст / Bloch, Ernst (1885–1977) 158
Блох, Карола / Bloch, Karola (1905–1994) 158
Бльокер, Ґюнтер / Blocker, Günter (1913–2006) 143.1, 144, 145, 146, 154, 157, 159, 191, 201, 201.1, 202, 203, 207, 212, 224, N, Z
Боббі —> Лібль, Елізабет / Bobbie —> Liebl, Elisabeth
Боллак, Жан / Boilack, Jean (* 1923) 230.1
Брандт, Віллі / Brandt, Willy (1913–1992) 77
Брандт, Інґеборґ / Brandt, lngeborg 188
Бубер, Мартін / Buber, Martin (1878–1965) 55, 138
Бурґарт, Жан-П’єр / Burgart, Jean-Pierre (*1933) 235
Буш, Ґюнтер / Busch, Günther 191
Буста, Крістіне / Busta, Christine (= Christine Dimt, 1915-1987) 39
Бюхер, Рольф / Bücher, Rolf 234
Бюхнер, Ґеорґ / Büchner, Georg (1813–1837) 142, 158, 185
Валері, Поль / Valéry, Paul (1871–1945) 135, 139, 140, 142, 155, 160, 178, Z
Ваґенбах, Клаус / Wagenbach, Klaus (*1930) 195
Ваґнер, Гедвіґ / Wagner, Hedwig (*1923) 26.1
Вайґель, Ганс / Weigel, Hans (1908–1991) 1, 10.1, 12, 14, 18.1, 27, 29.1, 31, 121, 122, 191, N
Вайсенборн, Ганнс / Weissenborn, Hanns 39
Вальман, Юрґен / Wallmann, Jürgen P. 181
Вальтер, Ежен / Walter, Eugene (1921–1998) 82, 104, 111, 134, 137
Вальтер, Мартін / Walser, Martin (*1927) 80, 82, 137
Вебер, Вернер / Weber, Werner (1919–2005) 122, 166, 167, 174, 178, 178.1, 226, 227, 230
Візе, Бенно фон / Wiese, Benno von (1903–1987) 153.1
Вільгельм, Жан-П’єр / Wilhelm, Jean-Pierre 122
Вінтер, Ганнс / Winter, Hanns (1897–1961) 43
Вітґенштайн, Людвіг / Wittgenstein, Ludwig (1889–1951) 137
Вітмен, Волт / Whitman, Walt (1819–1892) 135.1, 206
Bo, Клатільда де / Vaux, Clotilde de (1815–1846) 49
Вольф, Кріста Wolf, Christa (1929–2011) N
Вулф, Томас / Wolfe, Thomas (1900–1938) 30
Вурм, Франц / Wurm, Franz (1926–2010) 137
Вюст, пані / Wüst, Frau 176, 178
Гайдеґґер, Герман / Heidegger, Hermann (*1920) 138
Гайдеґґер, Мартін / Heidegger, Martin (1889–1976) 10.1, 103, 137, 138, 139, 140, 196, N
Гайм, Ґеорґ / Heym, Georg (1887–1912) 58, 78, 79, 80, 113
Гайссенбюттель, Гельмут / Heissenbüttel, Helmut (1921-1996) 77, 78, 79, 80, 103
Ганзен-Льове, Фрідріх / Hansen-Löve, Friedrich (1919-1997) 25, 31, 32, 34
Ганс —> Генце, Ганс Вернер / Hans —> Henze, Hans Werner
Геллер, Клеменс / Heller, Clemens (1917–2002) 27
Геллер, Матильда —> Мортімер, Матильда / Heller, Mathilda —> Mortimer, Mathilda
Гемеш, Джек / Hamesh, Jack N, Z
Геннеке, Ганс / Hennecke, Hans (1897–1977) 55, 72
Генце, Ганс Вернер / Henze, Hans Werner (*1926) 38, 52, 53, 77, 94, 98, 100, 102, 103, 119, 151, 174, 223, N, Z
Гермлін, Стефан (= Рудольф Ледер) Hermlin, Stephan (= Rudolf Leder, 1915–1997) 158
Гільдесгаймер, Вольфґанґ / Hildesheimer, Wolfgang (1916–1991) 133, 151, 154, 155
Гіндорф, Марґот / Hindorf, Margot 69, 70
Гірш, Рудольф / Hirsch, Rudolf (1905–1996) 117, 130, 140, 153.1, 155, 163, 207, 209
Гіршфельд, Курт / Hirschfeld, Kurt (1902–1964) 173, 174, 205, 226, 227
Гітлер, Адольф / Hitler, Adolf (1889–1945) 202
Гольтузен, Ганс Еґон / Holthusen, Hans Egon (1913-1997) 77, 78, 79, 80
Горст, Карл Август / Horst, Karl August 291
Гофмансталь, Гуґо фон / Hofmannsthal, Hugo von (1874–1929) N
Гухель, Петер / Hüchel, Peter (1903–1981) 44, 72, 158
Гьоллерер, Вальтер / Hollerer, Walter (1922–2003) 53, 58, 69, 72, 78, 79, 80, 103, 112
Гьольцер, Макс / Hölzer, Max (1915–1984) 4,34
Ґ. —> Ґоль, Іван / G. —> Goll, Yvan
Ґабріель, Лео / Gabriel, Leo (1902–1987) 10.1
Ґан, Петер (= Ріхард Мьорінґ) / Gan, Peter (= Richard Möhring, 1894–1974) 191
Ґарсія Лорка, Федеріко / Garcia Lorca, Federico (1898–1936) 177
Ґойя, Франсіско де / Goya, Francisco de (1746–1828) 164
Ґоль-афера —> К. Ґолль / Goll-Affäre —> С. Goll
Ґоль, Клер / Goll, Claire (1890–1977) 77, 89, 138, 140, 158, 159, 161, 163, 166, 172, 173, 177, 179, 186, 191, 195, 207, 209, 226, N, Z
Ґоль, Іван / Goll, Yvan (oder Iwan, = Isaac Lang, 1891–1950) 13, 89, 158, 159, 177, 179, 191, 209, N
Ґрасс, Ґюнтер / Grass, Günter (*1927) 58, 77, 79, 80, 103, 134, 135.1, 137, 146, 153, Z
Ґренцман, Вільгельм / Grenzmann, Wilhelm 29.1
Ґрірсон, Герберт Дж. K. / Grierson, Herbert J. C. (1866–1960) 55
Ґуттенбруннер, Міхаель / Guttenbrunner, Michael (1919–2004) 39
Ґюнтгарт / Guenthart 183
Давід, Клод / David, Claude (1913–1999) 234
Дґ. / Dg. 138
Дев, Жан / Daive, Jean (* 1941) 235
Дедеціус, Карл / Dedecius, Karl (*1921) 191
Декоден, Мішель / Decaudin, Michel (1919–2004) 162
Демус, Клаус / Demus, Klaus (*1927) 4, 5, 11, 12, 13, 18, 18.2, 18.3, 20, 21, 25, 26, 26.1, 29, 29.1, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 38, 39, 40, 59, 78, 80, 84, 103, 104, 109, 111, 120, 122, 149, 151, 154, 155, 163, 166, 186, 221, 330.1, 235, N
Демус, Нані / Demus, Nani (*1925) 4, 11, 12, 13, 16, 18, 18.1, 20, 21, 23, 26, 26.1, 29, 29.1, 30, 32, 33, 34, 35, 38, 39, 40, 78, 84, 154, 221, 235, N
Деснос, Робер / Desnos, Robert 56
Джакометті, Альберто / Giacometti, Alberto (1901–1966) 22
Джопполо, Беньяміно / Joppolo, Beniamino (1906–1963) 48
Дінґельдей, Гельмут / Dingeldey, Helmut 33
Діркс, Вальтер / Dirks, Walter (1901–1991) 33
Додерер, Гайміто фон / Doderer, Heimito von (1896–1966) 18, 18.2, 19, 20, 43, 191
Домін, Гільде / Domin, Hilde (= Hilde Palm, 1909–2006) 69
Донн, Джон / Donne, John (1572–1631) 55
Дор, Міло / Dor, Milo (= Milutin Doroslavac, 1923–2005) 18.1, 26.1, 28, 30, 31, 32, 32.1, 34, 191
Дросте-Гюльсгоф, Аннетте фон / Droste-Hülshoff, Annette von (1797–1848) N
Дункан-Джонс, E. E. / Duncan-Jones, E. E. 55
Дьоль, Райнгард / Döhl, Reinhard (1934–2004) 177, 184, 185, 186, 191
дю Буше, Андре / du Bouchet, Andre (1924–2001) 235
Ебнер, Жані / Ebner, Jeannie (1918–2004) 39
Едшмід, Казимір / Edschmid, Kasimir (1890–1966) 178
Екснер, Ріхард / Exner, Richard (1929–2008) 179
Еліот, Томас Стернз / Eliot, Thomas Stearns (1888–1965) 26
Елюар, Поль / Eluard, Paul (= Eugene Grindel, 1895–1952) 89, 93
Еммеріх, Вольфґанґ / Emmerich, Wolfgang (*1941) 153
Енкарнасао, Ґільда / Encarnação, Gilda N
Енценсберґер, Ганс Маґнус / Enzensberger, Hans Magnus (*1929) 44, 58, 60, 72, 74, 78, 79, 80, 135.1, 137, 158, 173, 186, 191, 193, 209
Ергардт, Гайнц / Erhardt, Heinz (1909–1979) 112.1
Еренбург, Ілля / Ehrenburg, IIja (1891–1967) 195
Єнс, Вальтер / Jens, Walter (*1923) 32, 44, 60, 77, 79, 80, 137, 158
Єнс Інґе / Jens, Inge (*1927) 158
Єсенін, Сергій / Jessenin, Sergej (1895–1925) 90, 92, 101, 102, 103, 186, 191
Йопполо, Беніаміно (Бенджамін Йоппії / Joppolo, Beniamino (1906–1963)
Жене, Едгар Jene, Edgar (1904–1984) 1, 2, 4
Жене, Еріка (= Еріка Лілеґґ) / Jené, Erica (=Erica Lillegg, 1910–1988) 2, 18.3, 19
Жизель —> Целан-Лестранж, Жизель / Gisele —> Celan-Lestrange, Gisele
ЖЦЛ —> Целан-Лестранж, Жизель Гессен, Монік / GCL —> Celan-Lestrange, Gisele Gessain, Monique (*1921) 219
Зайдман, Міхал і Давід / Seidmann, Mihal und David 235
Закс, Неллі / Sachs, Nelly (1891–1970), 58, 72, 78, 79, 80, 111, 113, 159, 161, 163, 205, 209, 211, 223, 225, Z
Заутер, Ліллі (= Юліане Заутер) / Sauter, Lilly (von) (= Juliane Sauter, 1913–1972) 14, 135.1
йк / jc 226
Йонас, Вальтер / Jonas, Walter (1910–1979) 204
Кабель, Райнер / Kabel, Rainer 166, 173, 177, 178.1, 179, 180
Каетані, Маргарита, принцеса де Бассіано / Caetani, Marguerite, Prinzessin von Bassiano (1880–1963) 52, 58, 59, 60, 72, 74, 77, 78, 79, 82, 103, 104, 110, 111, 113, 134, 135.1, 137, 178
Казак, Герман / Kasack, Hermann (1896–1966) 185, 209, 226
Кайн, Ернст / Kein, Ernst (1928–1985) 39
Калов, Ґерт / Kalow, Gert (Gert 1921–1991) 69
Кастальді, Ельвіра / Castaldi, Elvira 41
Кафка, Франц / Kafka, Franz (1883–1924) 136, 195, 201, 201.1
Кашніц, Марія Луїза / Kaschnitz, Marie Luise (= Freifrau von Kaschnitz-Weinberg, 1901–1974) 69, 72, 120, 137, 163, 174, 185, Z
КҐ —> Ґоль, Клер / CG. — > Goll, Claire
Келлер, Ґотфрід / Keller, Gottfried (1819–1890) 142
Кестен, Герман / Kesten, Hermann (1900–1996) 57
Кестнер, Еріх / Kästner, Erhärt (1904–1974) 89
Кілле-Куш, Cip Артур / Quiller-Couch, Sir Arthur (1863–1944) 55
Клайст, Генріх фон / Kleist, Heinrich von (1777–1811) 100
Кларак, П’єр / Clarac, Pierre 85
Клаус —> Демус, Клаус / Klaus —> Demus, Klaus
Клее-Палей / Klee-Pályi, Flora (1897–1961) 56
Клееборн, Гермен фон (= Герміне Ґіртлер фон Клееборн) / Kleeborn, Hermen von (= Hermine Girtler von Kleeborn, 1908–1978) 30
Клесман, Екарт / Kleßmann, Eckart (*‘1933) 178.1
K-нн / K-nn 191
Кох, Віллі Август / Koch, Willi August (1903–1960) 33
Коґон, Ойґен / Kogon, Eugen (1903–1987) 33
Конт, Огюст де / Comte, Auguste de (1798–1857) 49
Кошель, Крістіне / Koschel, Christine 67
Крайскі, Маріанне (уроджена Уфер) / Kraisky, Marianne (geborene Ufer, *1934) 232, 235
Краус, Вернер / Krauss, Werner (1900–1976) 158
Кречмар, Інґебурґ / Kretzschmar, Ingeburg 158
Кройдер, Ернст / Kreuder, Ernst (1903–1972) 178
Кролов, Карл / Krolow, Karl (1915–1999) 103, 178, 182
Кьолле, Лідія / Koelle, Lydia N
Лаабан, Ільмар / Laaban, Ilmar (1921–2000) 25
Лавічка, Валері / Lawitschka, Valerie 234
Ларбо, Валері / Larbaud, Valery (1881–1957) 178
Лежар, Андре / Lejard, André / Ленц, Ганне / Lenz, Hanne (1915–2010) 65, 77
Ленц, Герман / Lenz, Hermann (1913–1998) 65, 118, 138
Леонгардт, Рудольф Вальтер / Leonhardt, Rudolf Walter (1921–2003) 177, 178, 178.1, 227
Лестранж, Жизель де —> Целан-Лестранж, Жизель / Lestrange, Gisèle de —> Celan-Lestrange, Gisèle
Ліхтенберґ, Ґеорґ Крістоф / Lichtenberg, Georg Christoph (1742–1799) 29.1
Лібль, Елізабет / Liebl, Elisabeth 5, 163
Лілеґґ, Еріка —> Жене, Еріка / Lillegg, Erica —> Jene, Erica
Локер, Отто / Locker, Otto 1
Лутце, Ебергардт / Lutze, Eberhard 153.1
Льоффлер, Петер / Löffler, Peter 205
Маєр, Нані —> Демус, Нані / Maier, Nani —> Demus, Nani
Маєр, Ганс / Mayer, Hans (1907–2001) 44, 158
Майнеке, Дітлінд / Meinecke, Dietlind (*1938) 234
Макс —> Макс Фріш / Мах —> Frisch, Мах
Мальро, Андре / Malraux, Andre (1901–1976) 33
Мандельштам, Осип / Mandelstamm (oder Mandelstam), Ossip (1892–1938) 97, 102, 103, 120, 130, 136, 140, 154, 155, 196, Z
Манн, Томас / Mann, Thomas (1875-!955) N
Марвелл, Ендрю / Marvell, Andrew (1621–1678) 55
Марґул-Шпербер, Альфред / Margul-Sperber, Alfred (1898–1967) N
Мартіні, Фріц / Martini, Fritz (1909–1992) 185
Матісс, Анрі / Matisse, Henri (1869–1954) 1
Maypep, Ґеорґ / Maurer, Georg (1907–1971) 158, 179, 182, 191
М.Д. —> Міло Дор / M.D. —> Dor, Milo
Мендельсон, Гільде де —> Шпіль, Гільде / Mendelssohn, Hilde de —> Spiel, Hilde
Мендельсон, Петер де / Mendelssohn, Peter de (1908–1982) 19
Мессер, Август / Messer, August 29.1
Міль, Едіт / Mill, Edith (*1925) 21
Міло —> Дор, Міло / Milo —> Dor, Milo
Мішо, Анрі / Michaux, Henri (1899–1984) 32, 126, 178
Мозер, Крістіан / Moser, Christian 236
Мозер, Ізольде / Moser, Isolde (*1928) 18.1, 20, 30, 34, 36, Z
Мондштраль, Фелікс (= Заліс, Ріхард) / Mondstrahl, Felix (= Salis, Richard, 1931–1988) 189, 207
Морас, Йоахім / Moras, Joachim (1902–1961) 58, 71, 72, 122
Мортімер, Матильда / Mortimer, Mathilda 27
МФ —> Фріш, Макс / MF —> Frisch, Max
Мьолер, Армін / Möhler, Armin (1920–2003) 174, 191, 226
Мюллер, Ґотгольд / Müller, Gotthold (1904–1993) 121
Нані —> Демус, Нані / Nani —> Demus, Nani
Нерваль, Жерар де (= Жерар Лабруні) / Nerval, Gerard de (= Gerard Labrunie, 1808–1855) 56
Неске, Ґюнтер / Neske, Günther (1913–1997) 103, 137, 138, 140
Ніцше, Фрідріх / Nietzsche, Friedrich (1844–1900) 29.1, 134, 135.1
Обіньє, Теодор Аґріппа де / Aubigne, Theodore Agrippa d’ (1550-1630) 191
Овербек, Іда / Overbeck, Ida 135.1
Овербек, Франц / Overbeck, Franz (1837–1905) 29.1, 135.1
Оелер, Ріхард / Oehler, Richard (1878–1948) 29.1
Окопенко, Андреас / Okopenko, Andreas (*1930) 39
Онеґґер (-Лафатер) / Honegger(-Lavater) 106, 107, 110, 118, 120, 123
Ортнер, Йорґ / Ortner, Jörg (1940–2011) 237
Піндар / Pindar (522/518 — після 445 до н.е.) 155, N
Пінтус, Курт / Pinthus, Kurt (1886–1975) 209
Піонтек, Гайнц / Piontek, Heinz (1925–2003) 69
Поджіолі, Ренато / Poggioli, Renato (1907–1963) 136
Принцеса —> Каетані, Маргарита / Prinzessin —> Caetani, Margherita
Пруст, Марсель / Proust, Marcel (1871–1922) 85
Пьортнер, Марліз / Pörtner, Marlis 170
Ребер, Куно / Raeber, Kuno (1922–1992) 122
Рей, Мен (= Емануель Рудніцкі) / Ray, Man (= Emmanuel Rudnitzky, 1890–1976) 89
Рембо, Артюр / Rimbaud, Arthur (1854–1891) 58, 99, 109, Z
Реццорі, Ґреґор фон (= Ґреґор Д’Ареццо) / Rezzori, Gregor von (= Gregor D'Arezzo, 1914–1998) 58, 138
Рихнер, Макс / Rychner, Max (1897–1965) 201, 226
Рільке, Райнер Марія / Rilke, Rainer Maria (1875–1926) N
Ріхтер, Ганс Вернер / Richter, Hans Werner (1908–1993) 26.1, 31, 32, 32.1, 195
Робесп’єр, Максиміліан де / Robespierre, Maximilien de (1758–1794) 209
Розенберґ, Ґертруд / Rosenberg, Gertrud 13, 14
Розенберґ, Чарльз / Rosenberg, Charles 13
Руппель, Карл Генріх / Ruppel, Karl Heinrich 119
Сапфо / Sappho (прибл. 630–570 до н.е.) N
Сезанн, Поль / Cezanne, Paul (1839–1906) 1
Серро, Жан-Марі / Serreau, Jean-Marie (1915–1973) 206
Сестра —> Ізольда Мозер / Schwester —> Isolde Moser
Сібеліус, Ян / Sibelius, Jean (1865–1957) 144
Сонді, Петер / Szondi, Peter (1929–1971) 135, 167, 177, 179, 183, 191, 227, 230.1, 235
Сюперв’єль, Жюль / Supervielle, Jules (1884–1960) 186
Тімінґ, Ганс / Thimig, Hans (1900–1991) 29.1
Торберґ, Фрідріх / Torberg, Friedrich (1908–1979) 191, 212
Тріхтер, Зиґфрід / Trichter, Sigfried 19
Унґаретті, Джузеппе / Ungaretti, Giuseppe (1888–1970) 178, 186, 188, 190, 191, 192, N, Z
Унзельд, Зиґфрід / Unseld, Siegfried (1924–2002) 137, 165, 196, 211, 233, Z
Узінґер, Фріц / Usinger, Fritz (1895–1982) 178
Фарґ, Леон-Поль / Fargue, Leon-Paul (1876-1947) 178
Ферре, Андре / Ferre, Andre 85
Фіхтнер, Гельмут Альберт / Fiechtner, Helmut Albert (1911–1984) 30, 33
Фірґес, Жан / Firges, Jean (*1934) 112, 112.1, 138, 153.1, 203, 224, Z
Фішер, мадам / Fischer, Mme —> Bermann Fischer, Brigitte
Фішери —> Берман Фішер, Бріґітте і Ґотфрід / Fischers —> Bermann Fischer, Brigitte und Gottfried
Фландр, Ґі / Flandre, Guy (*1929) 55
Флеш, Ганс / Flesch, Hans (= Johannes Flesch Edler von Brunningen, 1895–1981) 25
Флінкер, Мартін / Flinker, Martin (1895–1986) 136
Франк, Анне / Frank, Anne (1929–1945) 138
Франкль, Віктор / Frankl, Viktor (1905–1997) 12
Фрід, Epix / Fried, Erich (1921–1988) 25, 28
Фріш, Макс / Frisch Max (1911–1991) 103, 104, 117, 119, 122, 123, 128, 131, 132, 133, 135, 136, 137, 138, 142, 144, 145, 146, 147, 151, 154, 161, 163, 164, 165, 166, 167, 176, 177, 178, 179, 183, 184, 185, 186, 189, 190, 191, 192, 194, 195, 197, 212, 220, 221, 225, 226, 227, N, Z
Фріш фон Майєнбурґ, Ґертруд (Труді) Констанце / Frisch von Meyenburg, Gertrud (Trudy) Constanze 204
Цанд, Герберт / Zand, Herbert (1923–1970) 39
Цвайґ, Стефан / Zweig, Stefan (1881–1942) N
Цвіллінґер, Енн / Zwillinger, Ann 31
Цвіллінґер, Франк / Zwillinger, Frank (1909–1989) 31
Цвінґлі, Ульріх / Zwingli, Ulrich (1484–1531) 142
Целан, Клод Франсуа Ерік / Celan, Claude Francois Eric (*1955) 52, 100, 102, 113, 130, 131, 132, 137, 138, 145, 151, 163, 219, 222, 224, 225, 228, 230, 230.1, 231, 232, 234, 237, Z
Целан, Франсуа / Celan, Francois (1953) 230.1, Z
Целан-Лестранж, Жизель / Celan-Lestrange, Gisele (1927–1991) 28, 33, 34, 38, 40, 49, 52, 55, 58, 62, 70, 89, 91, 98, 100, 102, 105, 114, 123, 131, 132, 145, 147, 151, 152, 159, 161, 163, 164, 173, 176, 180, 181, 186, 191, 192, 193, 194, 200, 212, 213, 237, N, Z
Честертон, Джільберт Кейт / Chesterton, Gilbert Keith (1874–1936) 1
Чокор, Франц Теодор / Csokor, Franz Theodor (1885–1969) 191
Шаґалл, Марк / Chagall, Marc (1887–1985) 6
Шаллюк, Пауль / Schallück, Paul (1922–1976) 86, 112
Шар, Рене / Char, Rene (1907-1988) 69, 122, 123, 155
Шваб-Феліш, Ганс / Schwab-Felisch, Hans (1918–1989) 122, 145
Шварц, Гельмут / Schwarz, Helmut (*1928) 140
Шверін, Крістоф / Schwerin, Christoph (1933–1996) 69, 122
Шверін фон Шваненфельд, Ульріх-Вільгельм граф фон / Schwerin von Schwanenfeld, Ulrich-Wilhelm Graf von (1902–1944) 69
Шефер, Дитріх / Schaefer, Dietrich 173
Шмід, Віланд / Schmied, Wieland (4929) 39, 191
Шнабель, Ернст / Schnabel, Ernst (1913–1986) 32, 32.1, 82, 138
Шнайдер, Карл Людвіг / Schneider, Karl Ludwig (1919–1981) 78
Шніцлер, Артур / Schnitzler, Arthur (1862–1931) N
Шнурре, Вольфдітріх / Schnurre, Wolfdietrich (1920–1989) 69
Шпіль, Гільде / Spiel, Hilde (1911–1990) 19, 20, 25, 26, 28
Шпонд, Жан де / Sponde, Jean de (1557–1595) 191
Шпрінґер, Аксель / Springer, Axel (1912–1985) 173
Шрьорс, Рольф / Schroers, Rolf (1919–1981) 79, 82, 112, 143.1, 146, 153, 189, 191, 207, 208, 209
Штайн, Гертруда / Stein, Gertrude (1874–1946) 170
Штрібель, Марі-Анне / Striebel, Marie-Anne 170
Штумфоль, Гельмут / Stumfohl, Helmut 39
Шуберт, Вернер / Schubert, Werner (*1925) 158
Шьонвізе, Ернст / Schönwiese, Ernst (1905–1991) 21, 24, 28, 29
Юнґер, Ернст / Jünger, Ernst (1895–1998) 18, 140, 226
Юнґер, Фрідріх Ґеорґ / Jünger, Friedrich Georg (1898–1977) 140
1. Інґеборґ Бахман і Пауль Целан з Райнгардом Федерманом і Міло Дором на зібранні Групи 47 в Ніендорфі (PNIB).
2. Пауль Целан, Відень 1947 (фотостудія Шульда-Мюллер, власність Еріка Целана). Бахман отримала це фото, ймовірно, до дня народження в 1948 р., воно збереглося також у її архіві (пор. № 1/Прим.)
3. Інґеборґ Бахман, Відень 1953 р., для фотоколажу в альманаху «Stimmen der Gegenwart» / «Голоси сучасності», (hrsg. von Hans Weigel, Wien 1953, фото Вольфґанґа Кудроновскі, PNIB)
4. Інґеборґ Бахман, Мюнхен, прибл. 1953 р. (фото Еріки Зексауер, PNIB).
5. Пауль Целан з Нані Майєр і Жаном-Домініком Реєм, Париж, рю дез Еколь, травень 1951 (власність Жана-Домініка Рея).
6. Жизель Целан-Лестранж з Паулем Целаном і Клаусом Демусом, Париж, на балконі кімнати Целана на рю дез Еколь, весна 1953 (фото Нані Майєр, власність Еріка Целана)
7. Пауль Целан, Лондон, на Тауер Брідж, лютий/березень 1955; фрагмент з архіву Інґеборґ Бахман, справа біля нього первинно Нані й Клаус Демус (пор. № 22 в РС/GCL ІІ-frz., PNIB).
8. Пауль Целан, помешкання на рю Лоншан, 1958 (фото Жизель Целан-Лестранж, власність Еріка Целана)
9. Інґеборґ Бахман, виступ з нагоди присудження літературної премії Німецьких критиків, Берлін, 17.11.1961 (пор. № 193/Прим.; фото Гайна Кьостера, PNIB).
10. Інґеборґ Бахман, Рим, 1962 (фото Гайнца Бахмана PNIB).
11. Пауль Целан, рукописний вірш «У Єгипті» з присвятою Інґеборґ Бахман (пор. № 1, HAN/ÖNB).
12. Інґеборґ Бахман, вкладка до листа Паулю Целану від 4.7.1951 (№ 18.1, DLA).
13. Пауль Целан, лист до Інґеборґ Бахман від 5.11.1957 р. (№ 55, HAN/ÖNB).
14. Інґеборґ Бахман, лист до Пауля Целана від 11.12.1957 р. (№ 70, DLA).
15. Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, конверт листа від 9.11.1957 (№ 58, HAN/ÖNB).
16. Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, конверт листа від 18.1.1958 (№ 85, DLA).
17. Інґеборґ Бахман, обидві завершальні сторінки начерку листа до Пауля Целана, 27.9.1961 (Nr. 191, AN/ÖNB).
18. Жизель Целан-Лестранж, «Fin d’annee 1971» II, І і III («Кінець 1971 року» II, І і III) у відтвореній тут послідовності (Бахман мала примірник № 10; пор. 236, власність Еріка Целана; у PNIB збереглася тільки гравюра II, тут ілл. 18а).
Листування Інґеборґ Бахман — Пауль Целан …5
Листування Пауль Целан — Макс Фріш …169
Листування Інґеборґ Бахман — Жизель Целан-Лестранж …187
Коментар …211
«Віднайдімо потрібні слова». До листування Інґеборґ Бахман та Пауля Целана …213
«Листовна таємниця віршів». Поетологічна післямова …223
Від упорядників …243
Коментар до листів …249
Хронологічна таблиця …368
Абревіатури …381
Скорочення та знаки транскрипції …381
Бібліографія …386
1. Листи й первинні джерела …386
2. Спогади …388
3. Інша література …389
Покажчик …391
1. Інґеборґ Бахман …391
1.1 Твори …391
1.2 Переклади …394
2. Пауль Целан …394
2.1 Твори …394
2.2 Переклади …398
3. Інші вірші в целанівському конволюті спадщини Бахман …400
4. Інші книги в приватній бібліотеці Целана, що стосуються Інґеборґ Бахман …401
Іменний покажчик …402
Ілюстрації …після 210
До ілюстрацій …412
ББК 83.3 (4АВТ) 6-8Бахман 0,1
Б 302
Інґеборґ Бахман / Пауль Целан
Пора серця. Листування / З листуваннями між Паулем Целаном і Максом Фрішем, а також між Інґеборґ Бахман і Жизель Целан-Лестранж / Упорядкували й прокоментували Бертран Бадью, Ганс Гьоллер, Андреа Штоль і Барбара Відеман. Пер. Лариса Цибенко та Петро Рихло. — Чернівці: Книги — XXI, 2012. — 416 с.
ISBN 978-617-614-033-7
Видання здійснене за фінансової підтримки Представництва Австрійської служби академічного обміну, м. Львів
Перекладено за виданням: Herzzeit. Ingeborg Bachmann — Paul Celan. Der Briefwechsel. Mit den Briefwechseln zwischen Paul Celan und Max Frisch sowie zwischen Ingeborg Bachmann und Gisele Celan-Lestrange / Herausgegeben und kommentiert von Bertrand Badiou, Hans Höller, Andrea Stoll und Barbara Wiedemann. Frankfurt am Main: Suhrkamp Verlag 2008.
Фото на суперобкладинці: Інґеборґ Бахман, Відень, 1953, у власності родини Бахман; Пауль Целан, Відень 1948, у власності Еріка Целана.
© Лариса Цибенко: листи та лірика Інґеборґ Бахман, листи Жизель Целан-Лестранж, хронологічна таблиця, переклад, 2012.
© Петро Рихло: листи та лірика Пауля Целана, листи Макса Фріша, післямови, коментар, переклад, 2012.
© Видавництво «Книги — XXI», Чернівці, 2012
Інґеборґ Бахман — Пауль Целан
Листування
З листуваннями
між Паулем Целаном і Максом Фрішем,
а також між Інґеборґ Бахман і Жизель Целан-Лестранж
Упорядкували й прокоментували Бертран Бадью, Ганс Гьоллер, Андре Штоль і Барбара Відеман
Підписано до друку 25.10.2012. Формат 60x84 1/32.
Умов.-друк. арк. 26,03. Обл.-вид. арк. 33,01.
Видавництво „Книги — XXI”
Україна, 58000, м. Чернівці, а/с 418.
Тел./факс: +38(0372)586021, моб. +38(050)9183202
е-mail: booksxxi@gmail.com
www.books-xxi.com.ua
Свідоцтво про державну реєстрацію ДК № 1839 від 10.06.2004 р.
Віддруковано з готових діапозитивів в друкарні ТОВ “Друкарня “Рута”
(свід. Серія ДК № 4060 від 29.04.2011 р.)
м. Кам’янець-Подільський, вул. Пархоменка, 1
тел. 0 38 494 22 50, drukruta@ukr.net
Замовленя № 415.
Сліди читання: с. 9 («Abschied von England» / «Прощання з Англією») внизу знак пропуску (заключний рядок першого видання, «Alles bleibt unbesagt», відсутній); с. 12 («Париж») помітка на берегах рядок 9 і далі, підкреслення у рядку 14 («fliehende»); с. (32] (чиста) нотатка ПЦ зі знаком пропуску: «Beweis zu nichts» / «Нікчемний доказ» (вірш із першого видання відсутній); с. 37 (друга частина «Псалма») знак оклику й подвійна помітка на берегах біля першої строфи, яка тільки в цьому виданні змінена порівняно з першим виданням («Da alles eitel ist: / vertrau dir nicht mehr / und übernimm kein Amt. / Verstelle dich nicht mehr, / um der Bloßstellung zu entgehen»). Вкладка: c. 30/31 газетна вирізка з одинадцятьма здійсненими за книжковим виданням (пор. № 188) перекладами ІБ віршів Джузеппе Унґаретті: «Universum», «Sich gleich», «Eine andere Nacht», «Einsamkeit», «Trennung», «San Martino del Carso», «Zerknirscht», «Brüder», «Wache», «In Memoriam», «Schlafen» (Neue Zürcher Zeitung, 3.12.1961), які частково відрізняються під вміщених у книжковому виданні. Про примірник першого видання пор. № 42.
«
«
DIA D 90.І.2831/12: рукопис. лист (рукопис. дата рукою ПЦ), адресовано: М. Paul CELAN / 78, Rue de Longchamp / PARIS 16ème / France, Цюрих, 10.11.1959, зверху зліва на конверті рукою ПЦ: «Париж, 12.XI.59».
«
DLA D 90.1.2832/10: телеграма Паулю Целану 78 Rue de Longchamp / Paris 16E / Уетікон, 3.12.[1960], 0030 і Париж, 3.[12.1960], 635.
DLA D 90.1.2832/11: рукописний лист, адресований: М. Paul Celan / 78, Rue de Longchamp / PARIS 16ème /, FRANCE, Уетікон, 5.12.1960.
DLA D 90.І.2832/12: рукописний лист, адресований: М. Paul Celan / 78, Rue de Longchamp / PARIS 16ème / FRANCE, Меннедорф (Цюрих), 3.12.1960.
DLA D90.I.2833/3: рукопис. лист, адресований: M. PaulCelan / 78, Rue de Longchamp / Paris 16ème/, FRANCE, Меннедорф (Цюрих), 27.1.1961; вкладка: оригінальна стаття з «Notizen», Tübingen, Nr.31, Februar 1961, S. 8.
«
«
Paris by night (англ.) — нічний Париж.
Tant pis (франц.) — ну, гаразд.
Traduttore-traditore — перекладач-зрадник (італ.).
«Matière de Bretagne» (франц.) — «Аннали Британії» (сукупність історичних хронік та лицарських романів, пов’язаних з особою легендарного короля бриттів Артура)
«Il est indigne des grands cceurs de repandre le trouble qu’ils ressentent.» (франц.) — «Це негідне великих сердець — поширювати сум’яття, яке вони відчувають.»
Nous deux encore (франц.) — Ми знов удвох. Ремінісценція з вірша Мішо NOUS DEUX ENCORE в перекладі ПЦ «Усе ще і знов, ми удвох».
alla breve (італ.) — дуже стисло; в музиці — позначення швидкого темпу.
/Ендрю Марвелл. Визначення кохання/
То His Соу Mistress (англ.) — До своєї безмовної коханої.
Ріèсе — п’єса (франц.).
д. Т. — для Тебе.
Rollen — котитися: fallen — падати (нім.).
Nous avons fait Іа nuit (франц.) — дослівно: ми здійснили (звершили) ніч.
à fonds perdu (франц.) — безкорисливо, не вимагаючи винагороди.
Il у aura toujours l’Escale (франц.) — Завжди існує запасна гавань.
I am waiting for а hit (?) with what I should pay for the last issue with Germans. I long to get this in order. — Я чекаю на список, за яким маю розрахуватися за останній випуск із німцями. Я дуже хочу це залагодити… (англ.) Інґеборґ Бахман відчитує нерозбірливо написане Каетані «list» як «hit».
Pour Gisele, pour Paul — для Жизель, для Пауля (франц.).
Nous deux encore (франц.) — Ми знов удвох. Ремінісценція з вірша Мішо NOUS DEUX ENCORE в перекладі ПЦ «Усе ще і знов, ми удвох».
camarado — дериватив іспанського слова camarada (товариш, друг).
human relations (англ.) — людські стосунки.
Renato Poggioni, Pietre di paragone, Firenze 1939. Commento a Mandelstam. (італ.). — Ренато Поджіоні, Пробний камінь. Коментар до Мандельштама.
urbi et orbi (лат.) — містові (мається на увазі Рим) і світові; звична формула папських послань.
mala fide (лат.) — нечесно, недобросовісно, з недобрими намірами.
Agent provocateur (франц.) — провокатор.
Жорстокий закон кохання (італ.)
В окремих випадках до українського видання включено також згадувані у листуванні вірші.