Шалені пекучі вітри терзали Малопольщу влітку 1572 року. Вони були сильними настільки, що могли знести не лише подорожнього, який випадково опинився серед поля, але й вершника разом з конем. По таких вітрах завжди чекають бурі, зливи, яка б, удосталь налютувавшись, затихла, але її не було. Тільки дерева виривалися з корінням, і залишені десь випадково багаття миттю розросталися велетенським полум’ям, охоплюючи вогнем усі найближчі околиці.

«Не на добро...», — скрушно хитали головою старці, насмілюючись хіба вистромити носа зі своїх осель. Час від часу знадвору чувся глухий стукіт в стіну. Це вітер люто жбурляв у неї чимось, що підняв із землі подекуди за кілька стай[2] звідси. Шмат деревини, сідло, заступ, якесь нещасне козеня або навіть теля могли прилетіти будь-якої миті і звідки завгодно. Так тривало вже третій день.

І стільки ж часу у заїжджому дворі, що знаходився за два дні дороги до Кракова, не було нових постояльців. Були ті, що через вітри не могли їхати далі, але й перестали платити господарю за нічліг. Втім власник двору, попри збитки, усе ж мав і вигоду, оскільки задурно своїх гостей не годував, а ті, радше з нудьги, аніж з голоду, їли й пили багато.

Один із них, на ім’я Христоф, наказував приносити їжу й питво йому до кімнати, сам з’являючись серед цих своїх друзів по нещастю вкрай рідко. Хоча й невідомо було, чи він так само, як і решта, поспішав, а чи просто насолоджувався товариством пишногрудої чорнявки, котрій також знайшлося місце у його вузьких покоях. Загорнувшись у брудну діряву ковдру, вона солодко дрімала, підклавши долоні під праву щоку. За вікном люто свистіли вітри, яких, здавалось, було там тисячі, і кожен з них мав свій голос, мов у якомусь диявольському хорі, проте вони наче заколисували цю жінку. Жодної тривоги, жодного неспокою не було на її обличчі, а отже й у її снах.

Христоф, умостившись на стільцеві біля вікна, за яким сірів полудень, не зводив з неї очей, мовби намагаючись вивчити кожну деталь її обличчя, наполовину прикритого розпатланим волоссям, і дослідити поглядом клаптики оголеного тіла, що виднілися з-під ковдри. Хоч, можливо, він чекав пробудження цієї жінки, не бажаючи будити її сам.

Раптом, він зачув чиїсь притишені голоси за дверима і незграбні кроки кількох пар ніг, що, вочевидь, намагалися ступати якомога тихіше. «Авжеж, — подумалось йому, — тим роззявам давно цікаво хто я, хто ця жінка, чим ми тут займаємось і чому не виходимо на люди... Що ж, зараз будуть знати».

Чоловік звівся на ноги і нечутно підійшов до дверей. Хвилину почекавши, він різко повернув ключ у дверях і щосили смикнув їх на себе. За ними виявилось три здивовані мармизи, що належали трьом захмелілим чоловікам, ззовні схожих на волоцюг через свій до краю занедбаний одяг.

Двоє з них, що надмірно спиралися перед цим на двері, не втримали рівновагу і провалилися в кімнату, впавши навкарачки, зробившись при цьому подібними на двійко сполоханих свиней.

— Вітаю, панове, — промовив Христоф, спостерігаючи, як ті згодом мусили з навкарачок стати на коліна, дивлячись на нього знизу вгору, як на ікону або ксьондза, що приготував їм причастя.

— Е-е-е-е... курва... е-е-е... — відповів хтось із них.

— Хотіли тільки запитати, чи не потребує пан чогось, — єхидно промовив той, що лишився на ногах. А потім покосившись убік ліжка, хтиво додав:

— І пані...

— Ідіть в дупу. Усі троє, — коротко відповів Христоф.

— Ги-ги, — засміявся нахаба, — бачить пан, що ми тут всі в однаковому становищі. Нудно всім до смерті, а в пана он яка забавка...

Він знову зиркнув убік чорнявки, що вже прокинулась і дивилася на них широко відкритими зляканими очима.

— То ж чи не набавився бува пан? А якщо так, то може дасть побавитись і нам?

— Кому це вам?

Христоф потайки від них дістав з-за поясу невелику нагайку і заховав її за спиною.

— Нам, — чоловік вказав на двох своїх товаришів, що вже стояли на ногах і так само глипали голодними очима на ліжко, — а також іншим добродіям, що нидіють там унизу...

«Там унизу» — це була невелика смердюча зала, що правила за шинок. Кімната Христофа знаходилась на горищі.

— І нехай пан не турбується. Ми панську любку не скривдимо... — спраглий любощів волоцюга змінив тон і вже тепер по-справжньому вирішив домовитись, — і можемо навіть панові заплатити відкупні.

— Відкупні? — раптом з цікавістю перепитав Христоф.

— Авжеж, авжеж, — закивали головами всі троє прибулих.

— Скільки?

— Е-е-е... — зачухав потилицею промовець, — десять грошів...

— Здуріли, панове? — хмикнув постоялець, — знали б ви які божественні перса ховаються за тим дрантям, яким вона зараз укрита.

— Двадцять...

— Живіт у неї плаский, а стегна пишні. Таких, зізнатися, я ще не бачив...

— П’ятдесят, чорт забирай! — випалив чоловік.

— А чи відомо вам, який гарячий і хтивий рай поміж тих стегон? Яка це палка коханка, що не соромиться жодних любощів?.. — провадив далі Христоф, — ні? То будьте певні, що так і є! А ви пропонуєте мені п’ятдесят грошей відкупних? Флорин, трясця вашій матері! Флорин і не менше!..

— Та звідки ж нам знати? — облизавши губи, сказав торгівець, — треба хоч глянути... Глянути, що там, під тим дрантям.

— То дивіться, — Христоф вказав рукою на сполотнявілу від страху жінку, що міцно притискала до себе ковдру.

— І подивлюсь, — прохрипів чоловік, — і подивлюсь... Ану, покажи, кралечко, чи так воно все насправді, як оповів твій коханок...

Він підійшов до ліжка і вже простягнув до неї свої руки, коли ж Христоф рвучко змахнув нагайкою і щосили вперіщив того по спині.

Аж ніяк не чекаючи в пориві своєї пристрасті такої болючої несподіванки, прибулий щосили завив. Утім радше від люті, аніж від болю. Не гаючи даремно часу, Христоф пригостив канчуком його вдруге, цього разу хлеснувши по пиці, а далі з таким же завзяттям заходився періщити двох його товаришів. Усім трьом, врешті, не лишалося нічого іншого, як щодуху дременути з кімнати, завиваючи, мов пси і поміж тим засипаючи кривдника найдобірнішими прокляттями.

Щойно вони зникли, постоялець знову замкнув двері на ключ і, відкинувши від себе канчука, втер з чола піт. Христоф був високого зросту, міцної статури і мав на вигляд близько сорока років. Риси обличчя його були виразні, а погляд дещо колючий і, здавалось, насмішливий. На щоці, над короткою темною бородою тонкою ниткою тягнувся шрам.

— Ти безчесна людина, Христофе! — викрикнула жінка. — Як ти міг?

— Облиш, — спокійно відповів той, — я ж не взяв у них гроші.

— Мене це навіть дивує! — чорнявка відвела від нього погляд і ображено втопилась кудись попереду себе.

— Замало пропонували...

— Негідник!

На очах у жінки виступили сльози. Глянувши на неї, Христоф зрозумів, що надто далеко зайшов у своїх жартах. Тихо вилаявшись, він перечекав першу хвилю плачу, а тоді промовив:

— Вибач, Софіє.

Вона витерла очі, вгамувала подих, але озвалася тільки за хвилину.

— Навіщо ти влаштував цю виставу? — запитала жінка.

Христоф знизав плечима.

— Хотів їх провчити, а для цього слід було підпустити ближче.

— Хіба ж я не досить натерпілася принижень, Христофе?

Чоловік важко зітхнув.

— Дорога Софіє, на жаль, можу тільки вдруге просити мені вибачити. Так, я справді повівся негідно...

— Гаразд, давай забудемо про це, — вона мовила здавленим, але вже рівнішим голосом, — зрештою, ті негідники отримали те, на що заслуговували.

Чоловік вдоволено реготнув.

— Атож, навряд чи в них ще колись виникне бажання до таких торгів.

Неприємний осад на душі, втім, залишився навіть у Христофа. Йому пригадалось, що кілька місяців тому, коли він зустрів Софію ще на Волині, то пообіцяв їй свій захист у дорозі. Тим більше, що прямувала ця жінка, як і він сам, до Кракова.

Софія була знатного походження, однак рано залишилась сиротою. Згодом, прагнучи отримати освіту, подалась до Неаполя, де найнялася служницею до видатного математика Нікколо Тартальї. Чоловік цей, окрім усього, займався ще й алхімією, астрологією та не гребував чаклунством і, подейкують, знав потаємні секрети людвисарства, завдяки яким міг виготовляти небачені досі потужні гармати, що одним пострілом здатні були покласти пів ворожої армії.

Нікколо Тарталья помер понад п’ятнадцять років тому, але, подейкують, передав знання своїм учням, серед яких була й Софія.

Після смерті вчителя доля її склалася не найкращим чином. Серед найгірших поневірянь був полон у піратів, які продали її туркам у Кафі, звідки вона потрапила до гарему в Бахчисараї. Звідти, на щастя, їй вдалося втекти і пристати до купців, що допровадили її до Речі Посполитої.

— Ти так мені й не зізналась, навіщо тобі до Кракова, — промовив Христоф, умостившись на своє попереднє місце на стільцеві біля вікна, де сидів до появи непроханих гостей, — тебе чекає там хтось? Маєш там родичів? Друзів? Чоловіка?

— Зате я зізнавалась в інших своїх бажаннях.

Відповідь Софії була раптовою, як блискавка, і змусила його на хвилину замовкнути.

— Що таке, Христофе? — дещо насмішкувато запитала вона, — невже ти знітився?

Здавалось, що Софія в такий спосіб хотіла відомстити йому за своє приниження.

— Аж ніяк... — відповів той.

— То в чому річ?

Вона одним різким рухом зірвала з себе ковдру, під якою була цілковито оголеною.

— Ти розповідав про мої стегна, живіт та груди, сам не уявляючи, як вони виглядають. То подивись... То скуштуй їх.

Софія трохи розвела коліна і провела пальцями по своєму акуратному затишному лоні.

— Невже не хочеш?..

— Хочу.

Він простягнув до неї руку і, коли вона подала йому свою, потягнув її до себе. Христофові кортіло побачити її оголеною в повен зріст на ногах. І саме так вона виглядала божественно. Впившись спочатку у її вуста, він згодом потроху опускався цілунками до її шиї, плечей і персів, затримавшись довше губами на брунатних налитих сосках, а далі знову повернувся до вуст.

Між тим її руки вже опинились під його сорочкою, а далі міцно вхопили пояс, мовби прагнучи розірвати його з пристрасті. Ледве стримуючи шал, Христоф підняв її і, пронісши кілька кроків, притис до стіни. Тут, відчувши, що руки Софії вже подолали перешкоду з поясу, за хвилину звільнив собі шлях від одягу і ввійшов у неї одним дужим рухом.

Лоно Софії відгукнулося гарячим і вологим пульсом, жадібно засмоктуючи його плоть з кожним рухом все глибше. Коханці сильно і з насолодою вдарялися в стіну, шалено стогнучи в унісон вітрам ззовні, аж раптом хтось з силою гримнув у двері.

— Не зважай, — благально промовила Софія, ще дужче впиваючись нігтями в його спину.

— Вони виб’ють двері, — відповів їй коханець.

— Плювати, що буде потім. Давай закінчимо!..

— Тоді повернися... — наказав він їй.

Софія миттю сперлася руками на ліжко, підставивши йому пружні розчервонілі сідниці.

— Тільки продовж, продовж... — застогнала вона.

Постоялець за цю мить встиг ухопити зарядженого пістоля, що лежав неподалік від них і звів курок. Після цього знову увійшов у свою коханку. Двері, здавалось, от-от зіскочать з петель, і, щоб цього не сталося, він натиснув на гачок. Гримнув постріл, і удари в двері припинились. Одночасно з цим Софія голосно закричала від останньої найбажанішої хвилі задоволення.

Христоф нахилився й торкнувся губами її шиї.

— А тепер пора, — прошепотів він їй, — з того боку вгомонились ненадовго.

І справді, щойно коханці, долаючи млість у тілі, встигли одягнутися, як двері знову затряслися. Цього разу значно дужче і, здавалось, трималися на місці тільки дивом. Христоф прислухався, намагаючись зрозуміти, скільки за ними нападників. Втім, схоже, тих було аж надто багато. Він глянув на Софію і з подивом зауважив, що вона цілковито спокійна, мовби от-от в цю кімнату ввірветься не зграя розгніваних волоцюг, а натовп усміхнених самаритян.

Він ухопив до рук стільця і щосили жбурнув його у вікно. Шиба розлетілася, і до кімнати увірвався скажений холодний вітер.

— Нам доведеться тікати, — промовив Христоф, — і, на жаль, ось цим не вельми зручним шляхом.

— Дрібниці, — несподівано з усмішкою відповіла Софія.

Чоловік першим переліз через підвіконня і підставив обличчя густому дужому вітру. Донизу можна було спуститися спочатку дахом прилеглої до будинку конюшні, а далі драбиною. Софія, попри свою тендітну зовнішність, виявилась надзвичайно сильною та вправною. Мов гнучка кішка, вона на рівні з Христофом подолала всі перешкоди і спустилася з ним донизу.

Чоловік відчинмв конюшню і кинувся до свого коня, що ввидівши господаря, радісно заіржав. Та вже наступної миті тварина злякано нашорошила вуха, зачувши свист і ревіння вітру знадвору. То ласкою, то силою Христофові вдалося осідлати його й вивести з конюшні. Скочивши в сідло, він подав руку Софії. Як виявилось, досить вчасно, бо тієї ж миті за якихось десять кроків від них з’явилися їхні розлючені переслідувачі.

Втім, опинившись на коні, вони побачили перед собою лише темно-сіру пелену, за якою не видно було ані дороги, ані навіть найближчих орієнтирів. Не лишалось нічого іншого, як рушити навмання, проте кінь, незважаючи навіть на гострі шпори, затупцював на місці, не ступивши вперед ані кроку.

Христоф вже збирався зіскочити на землю і зустріти переслідувачів шаблею, але попереду несподівано з’явився ще один вершник. В сутіні виднівся лише його силует і, попри несподівану з’яву, нічого б дивного у ньому не було, однак, попри скажений вітер, жодна частина одягу незнайомця не тріпотіла й навіть не рухалась. Здавалось, просто з-під землі перед ними виросла бронзова статуя. Проте якоїсь миті вершник розвернувся і жестом запросив рушати слідом. Вибору не було. Христоф ще раз пришпорив коня, і той цього разу слухняно виконав волю господаря.

Хоч вершник, який раптово став їхнім проводирем, виглядав досить зловісно, слідом за ним утворювався зручний безвітряний тунель, рухатись крізь який було легко і безпечно. Буревій лютував і далі, проте подорожніх він більше не торкався. Ким був цей дивний незнайомець Христоф і Софія не замислювались. Якщо тому захотілося їх врятувати, то хай буде він хоч дідьком.

Проїхавши так декілька миль, вершник зупинився. Христоф помітив, що вітер також ущух, а під копитами коней виявився рівний битий шлях, отже незнайомець вивів їх куди слід. Вони з Софією ще раз вгледілись у його постать і цього разу вдалося таки роздивитися його риси. Втім, від побаченого подорожніх пройняв жах. Обличчя невідомого було сірого, аж землистого кольору. Складалося враження, що череп просто обтягнули старою змертвілою шкірою. Очі незнайомця були посадженні глибоко всередині, тому очиці здавались порожніми.

Їхній проводир загортався в темний промоклий плащ, з-під якого стриміла шабля без піхов, а над халявою чобота з доброї шкіри виднілось руків’я кинджалу. Очевидно, цьому добродію частенько доводиться вступати в герць.

— Це дорога до Огродинця[3], — раптом озвався він голосом, подібним до скреготіння катівської диби, — чи ви збиралися до Кракова?

— Так, але спочатку нам потрібна саме ця дорога, — відповів Христоф, відчуваючи несамовите бажання попрощатися з цим чоловіком, — чи могли б ми якось віддячити пану за наш порятунок?

— Прийде час, віддячите, — відповів той, — будьте певні, я не забуваю своїх боржників. Вдалої дороги!

З цими словами він пришпорив коня і, рушивши, за кілька хвилин зник із виду. Христоф відчув, що його супутниця тремтить чи то від холоду, чи то від страху і, відгорнувши полу свого плаща, накрив її плечі. У відповідь вона притулилася до нього, мов злякана сарна, загнана мисливцями.

Дорога, на яку вказав незнайомець, тягнулася далі рівним полотном, де-не-де продірявленим калюжами, але була затишною, мов стара сорочка. Вітер ущух, світ довкола побілішав. Тільки обламані гілки і навіть цілі дерева, вивернуті корінням догори нагадували про те, що тут лютувала стихія.

Приблизно за десять миль вдалині зависочів гостроверхий замок. Тримаючись своєю основою за скелі, що слугували йому надійною опорою, він здалеку був подібний до велетенського білого орлиного гнізда. Втім, для птахів воно здавалось занадто низьким, а для людей — занадто високим.

— Ми зупинимось там на певний час, — сказав Христоф, коли вони вже минали низькі присадкуваті хатини Підзамчого.

— Хіба до Кракова так далеко? — обережно перепитала Софія.

— Ні, але я маю справу до вельможного пана Яна Фірлея, господаря замку, — пояснив той, і жінка помітила, що говорить він якось непевно.

— Що ж, гаразд, — відповіла вона.

— Окрім того, наш кінь змучився везти двох. Думаю, мені вдасться тут позичити ще одного, — додав Христоф.

— Так, слушна думка...

Обоє зрештою замовкли і мовчали, аж доки не наблизилися до в’їздної брами. Вона була відчинена, і входу ніхто не пильнував. Можливо тому, що власнику твердині, коронному маршалкові та краківському старості Яну Фірлею нікого було боятися на відстані півдня дороги від столиці. Але радше тому, що цей вхід провадив тільки до замкового двору. Будинок господаря містився на окремій скелі, відгороджений від нього глибочезним ровом.

Челядь була заклопотана: кухарки, конюхи, ковалі й теслі сновигали з одного краю двору в інший, час від часу перегукуючись, жартуючи або сварячись між собою. Господар, видно, був людиною дійовою. А можливо, мешканці замку, втішені тим, що вітер нарешті вщух, намагалися якнайшвидше переробити всю необхідну і найпотрібнішу роботу.

Прибулих помітили не одразу. Аж за чверть години до них підійшов замковий вартовий і поцікавився, чого їм треба. Христоф попросив повідомити господаря про їхній візит. Той зміряв гостей недовірливим поглядом і, сплюнувши, побрів кудись убік солдатський касарень. Очевидно, десь там знаходився його старшинник. Ще за годину їх провели нарешті в будинок господаря і залишили у невеликій кам’яній почекальні. Невдовзі до них вийшов господар замку. Ян Фірлей був невисоким на зріст і худорлявим, а проте в усій його поставі відчувалася сила і влада. Риси обличчя мав чіткі, мов різьблені, а погляд уважний і гострий. Христоф і Софія при його появі звелися з місця й схилились в поклоні.

— До дідька церемоніал, — вигукнув раптом Фірлей і розкрив перед Христофом обійми, — радий, що ти завітав. Згодився врешті пристати до мене на службу?

— І так і ні, вашмосць — відповів Христоф, після того, як господар випустив його зі своїх міцних обіймів.

— І так і ні? — здивовано перепитав той. — Це ж як?..

— Найпевніше, служитиму вашій мосці і не служитиму одночасно, — продовжив гість.

— Дідько б узяв цих русинів, — промовив Фірлей і зареготав, — хитрі, як жиди. Прямо тобі ніколи не скажуть... «Служитиму вашій мосці і не служитиму одночасно». Це ж як? Братимеш платню, а сам будеш молодиць грати довколишніх?.. Так? Ой, пробачте, ясна пані...

Господар спохопився, згадавши, що поруч з Христофом жінка. Він уклонився Софії і додав дещо винуватим голосом:

— В цій глушині перетворююсь потроху на селюка, але обіцяю в присутності пані бути шляхтичем, як того велить моє походження.

Гостя поблажливо усміхнулася і відповіла, що насправді нічого й не розчула. Він по-шляхетськи представився їй, витискаючи з себе стільки добрих манер, скільки в ньому їх було. Жінка схвально кивнула, даючи зрозуміти, що оцінила його потуги належним чином. Сама вона представилась господарю як Софія Єлецька.

— Що ж, найперше, вам слід відпочити з дороги, а вже потім поговоримо з тобою, Христофе, наодинці, — мовив Фірлей і гукнув ключника.

Той миттю опинився перед господарем і глянув на нього відданими, як у пса, очима. Це був уже літній чоловік, трохи згорблений і сивий. Пересувався він так безшумно, що, здавалось, ключником у цьому замку насправді служив привид.

— Нашим гостям потрібні покої, — коротко сказав Фірлей.

Той вклонився у відповідь.

— Ходіть, прошу, за мною, — запросив їх ключник.

Мандрівники попрощалися з господарем і рушили слідом за слугою, який повів їх добряче стертими сходами кудись нагору.

— Йдіть поволі й обачно, — застеріг їх той, — тут можна впасти й добряче забитися.

Сам він, проте, подався попереду так швидко і бадьоро, що гості ледве за ним встигали, одразу ж і порушуючи засторогу. На щастя, до відведених їм покоїв вони дісталися цілими. Всередині кожної з двох кімнат було сиро і відгонило погано вичиненими шкурами. Ключник пояснив, що це від того, що там довго ніхто не мешкав. Кожен новий постоялець втягує в себе і сморід, і сирість, а потім виносить їх назовні під час прогулянок. Тож чим довше їхні гості тут пробудуть, тим краще для них самих, бо з часом побут їхній ставатиме все приємніший. Христоф відповів, що вони планують залишитися тут лише на одну ніч.

— Тоді ви, можливо, й не побачите її... — пробурмотів тихо ключник.

Втім, гості добре почули його слова.

— Кого «її»? — першою перепитала Софія.

Той затнувся і прикусив безкровну старечу губу.

— Не зважайте, — спробував відговоритися ключник.

Це ще більше підігріло інтерес прибулих.

— Кого чи що пан має на увазі? — запитав тепер уже Христоф.

Відвівши погляд, ключник неохоче промовив:

— Челядь бачить іноді величезну рись з вогненними очима, що гуляє вночі по замкових стінах і подвір’ї... Кажуть, це демон, що приходить сюди з пекла...

— А ви її бачили? — з цікавістю мовила Софія.

— Так, декілька разів... Інакше не повірив би і сказав, що все це вигадки.

— І що потрібно цьому демонові в подобі рисі?

— Невідомо.

— Тобто він не чинить жодного зла?

— Ні, лише лякає челядників до смерті.

— Гадаю, дурня якась, — несподівано сказав Христоф.

Йому пригадалася зустріч з дивакуватим й моторошним на вигляд вершником, що показав їм сьогодні шлях. Для одного дня здавалось забагато чортівні. Від такої раптової різкості з вуст гостя ключник згорбився і замовк, озвавшись після цього лише раз:

— Вечеря о дев’ятій в комендантській трапезній. На вас чекатиме єгомосць Фірлей.

Відкланявшись, він з такою ж спритністю збіг донизу по сходах, з якою піднявся сюди. Залишалося тільки здогадуватись, звідки в такому геть немолодому тілі стільки спритності.

— Ти міг би бути з ним гречніший, — дорікнула Софія, щойно кроки ключника затихли десь унизу сходів.

— Так, міг би, — Христоф і сам це розумів, проте втома далася взнаки і не сприяла ввічливому поводженню.

Хотілося чимшвидше і хоч ненадовго простягнутись на якійсь лежанці. Хай навіть у смердячому замковому покої. Він мовчки повернувся до неї спиною і рушив до своєї кімнати. Всередині, лиш знявши з поясу шаблю, чоловік ліг горілиць на низьке трухляве ліжко і з насолодою заплющив очі.

Сон прийшов до нього миттєво. Спершу липкою темною пеленою застелив йому очі, а потім крізь неї почало пробиватися світло. Врешті воно зібралося у два яскраві вогники, які пломеніли на відстані руки від нього. Придивившись до них, Христоф зрозумів, що насправді це пара чиїхось очей. Вони дивились пильно, мовби прагнули спопелити його. В цю мить чоловік з жахом відчув, що тіло його сухе, наче папір. Отже, як тільки ті вогники до нього наблизяться, він спалахне. Та ще раніше всередині загорілось відчуття страху. І яким же був його подив, коли разом зі страхом він почав відчувати дивну насолоду. Вона огортала його і пульсувала в ньому, мовби замість крові в жилах розтікався божественний нектар. Слідом за страхом і насолодою Христоф відчув над собою тепло і вагу чийогось тіла. Воно було гнучке і пругке. Добре відчувалися натягнуті, мов струни, м’язи та живіт, що пульсував пришвидшеним диханням.

Раптом трохи вище грудей його пронизав різкий біль, мовби хтось увіткнув йому в тіло одночасно десяток ножів. Христоф різко стрепенувся і від того зникла з-перед очей пелена... Тепер він побачив, що болю йому завдають не ножі, а пазурі. А на ньому сидить, широко розкривши пащу, велетенська рись. Він бачив її жовтаві зуби, що от-от, слідом за кігтями, мали вп’ястися в його плоть.

— Не смій відвертатись від мене, коли я тебе хочу... — раптом почув він жіночий голос.

Замість розлюченої тварини чоловік побачив над собою Софію, яка міцно стиснувши стегнами його боки, знімала з себе сорочку. Груди її вистрибнули з полону одягу і хтиво затріпотіли під здійнятими руками. Коли сорочка полетіла вбік, він побачив її обличчя, перекошене від люті й бажання.

— Сучий виродку, не смій...

Вона різко подалася вперед, і він відчув на своєму животі її гаряче лоно.

— Тепер начувайся!.. — знову озвалась жінка і конвульсивно зарухалась на ньому, мовби частинка якогось точного і відлагодженого механізму.

Вона скаженіла й завивала, мовби та рись не зникла, а поселилася всередині неї і тепер керувала її діями. Коли насолоди їй ставало замало, жінка щосили била його по обличчю, хапала за волосся і, нахилившись, до крові кусала йому вуста. Коли терпіти стало вже несила, Христоф, ухопивши її за стан, зняв із себе, мовби розлючену кішку. Тієї ж миті всі його почуття змінилися на якесь дике блаженство, після якого настало знесилення, а далі безпам’ять.

Прийшовши до тями, він відчув, що лежить на кам’яній підлозі, а одяг його розкидано по кімнаті. Звівшись на ноги, підійшов до дверей і смикнув за ручку. Двері виявились замкнені.

— Що за чортівня...

Христоф зібрав свій одяг і якось непевно одягся. Такі бісові сни, та ще й не посеред ночі, йому ще ніколи не снились.

У двері голосно постукали, і з коридору долинув голос ключника:

— Пане Христофе, за чверть години вечеря. Єгомосць не любить, коли спізнюються. Навіть якщо це гості...

— Іду, — роздратовано буркнув чоловік і пристебнув до поясу шаблю.

За мить він вже був готовий. В коридорі Христоф рушив у протилежний бік від сходів, що вели донизу.

— Куди це ви? — здивувався ключник.

— Хіба ми не покличемо Софію? — запитав Христоф. — Я йду сказати їй.

— Пані Софія вже в трапезній, — сухо відповів той, — ходімо.

Христоф підкорився і слухняно пішов за ним.

Ян Фірлей сидів у голові столу, вдягнений у зовсім інший, значно багатший одяг, як і личило коронному маршалкові. Софія була по праву руку від нього, і господар, тримаючись на своєму місці штивно й рівно, мов свічка, вів із нею якусь неспішну розмову, прагнучи, вочевидь, дещо згладити первинне враження, яке справив на цю жінку. Софія стримано та прихильно усміхалась йому, уважно вислуховуючи розповідь.

Зайшовши до зали, Христоф перепросив за своє спізнення і сів з іншого кінця столу. Між ним і Фірлеєм сиділо ще двоє мовчазних чоловіків. Найпевніше — бурграф і замковий скарбій. Невдовзі подали наїдки.

Господар, схоже, вирішив почастувати гостей найкращим, на що була здатна замкова кухня. Подали дичину в гірчичному соусі та свинячу шию з кислою капустою. Після цього на столі з’явилася птиця з лісовими ягодами, а після птиці — жирні печені коропи. Потім настала черга пирогів і кнедлів, а згодом і солодких фруктів. До наїдків гостям подали відмінне пиво та витримане не менш як десять років (так здалося Христофові) добре вино. Христоф також подумав, що Фірлей навряд чи старався б так для нього. Очевидно, маршалок прагнув вразити Софію. Зрозумівши це, чоловік усміхнувся і з неабиякою охотою кинувся обгризати запечене до скоринки дрібне пташине тіло. Після вечері Софія першою підвелася з-за столу і, подякувавши за частунок, попросила господаря дозволу піти до свого покою. Ян Фірлей учтиво підвівся й також висловив їй подяку за те, що погодилась розділити з ним цю скромну трапезу. Після цього додав, що, звісно, вона може йти до себе, хоч відпускає її маршалок вкрай неохоче. Ще за чверть години відкланялись дещо захмелілі бурграф і скарбій.

Христоф і господар замку залишились наодинці.

— То що ж, тепер ти поясниш мені той бісовий софізм, який я почув від тебе вдень? — запитав маршалок.

— Який? — здивовано перепитав гість, справді забувши про що йде мова.

Фірлей хрипло захихотів.

— Я ж казав, бісові русини... — промовив він, втираючи сльози, що виступили на його очах від сміху, — пригадай, що ти говорив про свою службу в мене. Мовляв, і служитимеш і ні. То що ти мав на увазі, скурвий сину?

— От дідько, справді забув, — Христоф ляснув долонею по стільниці й також розсміявся, — тепер пригадую.

— То кажи, — посерйознішав господар замку.

— Мав на увазі, вашмосць, що прямую до Кракова, — відповів гість, — а в столиці збираюся стати на службу до короля. І оскільки вашмосць, як відомо мені, один із найвідданіших слуг його величності, то я одночасно служитиму й вам.

— Он як, — веселощі раптом зникли з обличчя Фірлея, — що ж, тоді ти маєш рацію. На службі в короля служитимеш одночасно і мені.

— Прошу вибачення, якщо чимось засмутив вашмосць... — спробував виправити ситуацію Христоф, проте господар знаком його зупинив.

— Все гаразд, — мовив Фірлей і зморщив чоло, ніби від болю, що закрадався десь з глибини мозку.

Насправді це був неприємний для нього спомин.

— Його Королівська Мосць хворий, — важко зітхнувши сказав Фірлей, — важко хворий... І, курва, добром це не закінчиться.

— Що не закінчиться? — чомусь перепитав гість.

У відповідь той сердито зиркнув на співрозмовника, мовби його дратувало те, що гість не зрозумів одразу.

— Король хворіє не на застуду чи пердячку, — вимовив маршалок, і слова його були важкими, мов камені, — єгомосць майже весь час лихоманить, і на додачу цей бідолашний чоловік провалюється у безпам’ять, щойно лихоманка трохи відступає. Згодом він повертається до тями, але всі побоюються (хоч декотрі з нетерпінням чекають), що одного разу він не прокинеться... Не уявляю, що буде коїтися в бідолашній Речі Посполитий, якщо король зараз віддасть Богові душу.

— У короля немає наступника, — з розумінням справи сказав Христоф.

— Та отож бо... — ще раз і ще важче зітхнув Фірлей.

Він звівся на ноги, сіпнувшись від несподіваного болю в спині, що викликало чергову хвилю брутальної лайки з його вуст.

— Чи можу я звернутися ще з одним проханням до вашої мосці? — також встаючи, запитав Христоф.

— Кажи, — прокректав маршалок.

— Це щодо Софії...

На цих словах господар замку вирівнявся і пильно глянув на гостя.

— Так, — мовив він, — слухаю тебе.

— Чи не знайшлося б тут для неї якої-небудь служби? — запитав Христоф.

Фірлей усміхнувся.

— Служби, кажеш, — сказав він, — хочеш в мене її залишити?

— Хочу знайти їй добре і безпечне місце, — відповів Христоф, — часи непевні.

— Треба подумати, — протягнув власник замку, хоча видно було, що він прийняв рішення одразу, як лиш почув це прохання, — перебудемо ніч, а вранці поговоримо.

Христоф уклонився на знак згоди, і вони попрощалися. Гість повернувся до свого покою і, роздягнувшись, вдруге вклався спати. Поспати йому вдалося не більше двох годин, коли в двері знову постукали. Стукіт цього разу був впевненіший і гучніший, ніж попереднього разу. Чоловік неохоче звівся на ноги і подався відчиняти. За дверима виявився господар замку у нічному одязі. Поряд з ним непевно тримався ключник зі свічкою в руках. Рідкувата чуприна на голові Фірлея була скуйовджена, а у вирячених очах читався страх.

— Вашмосць... — здивовано промовив Христоф.

— Ходи зі мною, — прохрипів маршалок.

— Куди?

— Побачиш. Ходи, кажу...

— Гаразд.

І, не дозволивши гостеві навіть як слід одягнутись, Фірлей потягнув його за собою. Вони спустилися тими ж стертими сходами донизу, а потім знову піднялися вгору. Після вузького, як мишача нора, коридору, усі троє вийшли на галерею замкової стіни, що була призначена для тутешньої сторожі. Замок Фірлея був давнім, то ж стіна мала характерні мерлони[4], як будували в часи, коли артилерія ще була зовсім слабкою і недієвою. За одним з таких мерлонів Фірлей зупинився і знаком зупинив інших. Потім підкликав до себе Христофа і обережно вказав пальцем на сусідню з ними, дещо нижчу стіну, що знаходилась на першій лінії укріплень. Придивившись, Христоф побачив там величезну рись з вогненними очима, яка нещодавно являлась йому у сні. Втім, ця тварина, справжня чи примарна, знаходилась там не сама. Поряд з нею виднілася жіноча постать в білому. Жінка, присівши навпочіпки, гладила цю велетенську кішку по голові. Без жодного страху чи бодай побоювання... Вони виглядали, мов демонські сестри, що зустрілись вирішити долю довколишніх людських душ.

— Тобі видно, хто це там? — тремтячим голосом перепитав господар замку.

Христоф кивнув. Ясна річ, він упізнав Софію...

— Навряд чи їй знайдеться служба в мене, — продовжив Фірлей, — завтра попрошу вас звідси поїхати...

З-над Вісли потягнуло прохолодою. Свіжий подих вітру пробивався до напівтемних затхлих покоїв крізь відчинені вікна, плутаючись і тріпочучи в довгих шовкових шторах, мов зграї птахів у сітях. Було досить пізно, але всередині ніхто не запалював свічок.

З глибини кімнати почулося чиєсь болісне зітхання, а потім кволі обережні кроки. Поступово звідти вийшов худий високий чоловік, що з усіх сил намагався триматися рівно. Вдавалося це йому ціною гострого болю в спині. Пройти з одного краю покоїв до іншого було несамовитою мукою. Чоловік ішов повільно, чередуючи кроки так, мовби ноги мав свинцеві. При цьому, послуговувався міцним різьбленим ціпком, що вдарявся час від часу в кам’яну підлогу.

— Доброго вечора, ваша величносте, — простір кімнати прорізав чийсь голос.

Кроки й удари ціпка стихли.

— Хто тут? — стривожено запитав король.

З протилежного кута вийшов невідомий у довгому плащі. Навіть у сутінках можна було розгледіти його моторошне обличчя, що нагадувало обтягнутий шкірою череп. За поясом незнайомець мав шаблю без піхов.

— Я той, з ким зустрічі не оминути, — відповів він.

В сутінках відчулось, як монарх стрепенувся.

— Хто... хто пустив тебе сюди? — кволо вигукнув король, і в голосі його звучало більше відчаю, ніж гніву.

Виходить, найкраща вавельська сторожа із загартованих та відданих вояків не здатна його вберегти.

— Візьміть себе в руки, ваша королівська милосте, — спокійно проговорив гість, — не треба кричати... Тим більше, що в світі не знайдеться такої сили, яка б мене стримала. Ваші охоронці ні в чому не винні.

Король Речі Посполитої Сігізмунд II Август раптом відчув, що цей чоловік дивним чином має над ним владу і будь-що заперечувати йому немає жодного змісту. Монархові навіть здалося, що якби той наказав йому вистрибнути з вежі, то заледве чи король знайшов би сили опиратись наказові.

— Що тобі потрібно? — запитав Сігізмунд Август і тієї ж миті зрозумів, як сильно боїться відповіді.

— Твій час настав, — металевим голосом сказав незнайомець, зробивши до нього широкий упевнений крок.

— Стривай, — благально вимовив король і виставив перед собою руку.

Жест його виглядав слабким і безнадійним, проте гість зупинився. Добру хвилину тривала мовчанка. Очевидно, незнайомець вирішив, що поспішати нікуди і терпляче чекав, доки монарх прийде до тями.

— Можливо, ми домовимось?.. — звівши очі на співрозмовника, майже пошепки промовив Сігізмунд.

Той зайшовся гучним скрипучим реготом.

— Домовимось? — перепитав незнайомець і в голосі його було стільки знущання, що вистачило б на десятьох таких, як Сігізмунд Август, — про що ви хочете зі мною домовитись, ваша королівська милосте?

— Дай мені ще трохи часу, — благально вимовив той.

— Твій час закінчується сьогодні.

— Будь ласка... Невже я не можу прожити бодай на одну добу довше?

— Можеш, — кивнув гість, — але навіщо це тобі? Завтра нічого не зміниться.

— Зміниться. Є одна справа, яку я мушу закінчити.

Біль та розпач пожирали короля, і він вже не міг триматися рівно. Монарх згорбився, важко спершись на свій ціпок. Цей чоловік, від якого досі залежала доля велетенської Речі Посполитої, викликав до себе тільки жаль.

— Мало хто в світі будь-коли торгувався зі смертю, — промовив гість, — а ті нечисленні, хто все ж на це зважувався, потім гірко шкодували і прагнули таки померти у свій час. Але було пізно...

— Отже, це можливо? — з надією запитав Сігізмунд.

— Можливо, але доведеться заплатити жахливу ціну.

— Мені однаково. Я готовий.

— Навіть не почувши, що буде потрібно за це мені?

— Що ж, кажи...

Співрозмовник короля глибоко вдихнув повітря. Воно затрималось на мить десь у його легенях, а потім зі свистом вирвалось назовні. Сігізмунд болісно зойкнув, ніби цим зусиллям у нього вже відібрали частку життя.

— По-перше, за це ти вмреш у страшних муках. Мені потрібен біль...

— Гаразд, — ані хвилини не сумніваючись, відповів монарх, — я згоден.

— Це ще не все, — перебив його гість, — мені мало твоїх тілесних мук. Знай, що за ласку, яку отримаєш від мене, заплатиш не тільки ти.

— Що це означає? — здригнувся король.

— Мені потрібне ще чиєсь життя.

Сігізмунд відчув, як горло його здавив пекучий гнів.

— Будь ти проклятий! — закричав монарх, — невже й краплини жалю не знайдеться в тебе до того, хто тяжко страждає?

— Ні, — урвав той, — не знайдеться...

— Чиє життя ти ще хочеш?

— Я сам вирішу... Ти про це не дізнаєшся. Але неодмінно вмре той, хто вірно тобі служив. Або той, кого ти любиш.

Після сплеску гніву настала слабкість, і король вже не міг триматися на ногах. Сігізмунд важко осунувся на підлогу...

— То що ж, ваша королівська милосте, — іронічно мовив гість, — скасовуємо угоду?

Монарх витер піт, який градом котився з його чола і заливав очі.

— Ні, не скасовуємо, — простогнав він, — мені потрібна ще одна доба... За будь-яку ціну.

Незнайомець раптом більше театрально, аніж учтиво вклонився.

— Як накажете, ваша величносте, — солодкаво і знущально водночас протягнув він, — буде сповнено.

Невідомий зробив крок назад і знову вклонився.

— Буде сповнено! — повторив він вже голосніше.

Дивний чоловік, ця жахлива з’ява болісної ночі, продовжував відступати, кланятись і без упину повторювати ту саму покірну фразу. Однак в його голосі чулося дедалі більше насмішки й знущання, доки врешті замість слів, десь у темній глибині королівських покоїв, пролунав пекельний регіт, який, проте, різко обірвався.

— Добу, ще тільки добу, я не прошу більшого... — шепотів король, метаючись на вологій від поту постелі.

— Ваша величносте, ваша величносте... — лікар щосили намагався упіймати його слизьку розтріпану голову, аби та не вперіщилась в залізне узголів’я.

Коли йому це вдалося, монарх одразу прокинувся і широко розплющив очі. Рот його також відкрився, як у рибини, і він почав жадібно хапати ним повітря.

Притримуючи хворого лівою рукою, лікар потягнувся до склянки з заспокійливою настоянкою і за мить приклав її монархові до вуст. Сігізмунд зробив один спазматичний ковток, проте невдало, від чого відчайдушно закашлявся. Майже вся рідина, яку той ковтнув, полетіла назад лікарю в обличчя, втім король таки прийшов до тями.

— Це був лиш сон, — якомога лагідніше сказав йому ескулап, — всього лиш поганий сон...

Голова Сігізмунда безсило впала на подушку.

— Сон, — кволо вимовив король.

— Сон і не більше, — підтвердив лікар, втираючи рукавом своє обличчя, яке обплював йому володар Речі Посполитої.

Після цього він взявся витирати хустинкою піт з обличчя короля. Якоїсь миті Сігізмунд зібрався з силами і скорчив обурливу гримасу. Лікар припинив свою процедуру.

— Покличте сюди... — почав говорити король, але дихання йому раптом забракло.

— Священника, ваша величносте? — спробував допомогти йому лікар.

— Дурню ти! — обличчя монарха налилося кров’ю. — Нехай до мене зайде Свенсон!..

Лікар підскочив так, мовби його вкололи розпеченою голкою. Незграбно вклонившись розпластаному і знеможеному королю, він чимдуж вибіг за двері.

Йон Свенсон, таємний королівський розпорядник, високий на зріст і дужий норман, зайшов до покоїв за кілька хвилин. Колись цей чоловік з похмурим і уважним поглядом, який сочився з-під густих сивих брів, служив особистим охоронцем його величності. З роками Свенсон постарів, але монарх, замість того, щоб відпустити його до рідної Швеції, лишив при собі й навіть збільшив платню. І справа тут була не лишень у вдячності, яка не завжди властива королівським особам, а в тому, що розум Свенсона не поступався його колишній та й теперішній силі. Сігізмунд цінував його вірність, як і те, що друзів цей похмурий швед при дворі не мав. І звісно ж умів тримати язика за зубами. Свенсону можна було довірити будь-яку таємницю і бути певним, що той швидше дасть відрубати собі руку, аніж зрадить довіру володаря.

Таємний розпорядник, зокрема, зберігав кореспонденцію короля. Отримував листи, адресовані його величності, уважно перевіряв, чи на папері не було отрути, і лиш тоді передавав секретареві або особисто монархові. Відправляв королівські листи Свенсон також сам. Спершу уважно приглядався до кур’єра, розпитував, чи добре знає шлях і, лише зачувши підходящу відповідь, спроваджував у дорогу. Розпорядник короля, мовби кожного разу забував, що всі кур’єри були людьми надійними і перевіреними безліч разів.

Звісна річ, охороняти життя та спокій короля Свенсон і надалі не полишав. Тепер не робив цього сам, але добирав у королівську сторожу тільки тих, кому довіряв і кого випробовував. Про випробування «старого вікінга» при дворі ходили легенди... Казали, що Свенсон змушував видертись без драбини на замкову стіну, а потім спуститися з іншого боку. Або ж перевіряв витримку тим, що міг змахнути своїм велетенським, вкритим рунічними написами мечем і зупинити його за якийсь цаль[6] від шиї претендента. Тільки якщо той лишився незворушним, йому випадала честь служити в королівській охороні. Зайве говорити, що в цьому «загоні Свенсона» служили тільки найкращі. Сігізмунд ще раз про це подумав, згадавши свій сон і візит незнайомця. В дійсності, такого ніколи б не сталося. Вартові нізащо б не пропустили зайду! Якщо тільки той смертний... З плоті і крові...

Свенсон мовчав, зупинившись за кілька кроків від королівського ложа. Монарх, зібравши докупи сили, сперся на лікті, щоб краще його бачити. Лікар, вигулькнувши з-за спини нормана, запопадливо підклав під королівську голову ще одну подушку.

— Залиш нас наодинці, — наказав йому Сігізмунд.

Той слухняно зник.

Король, ніби обдумуючи, що має сказати, добру хвилину не зводив зі Свенсона очей. Присутність цього грізного вікінга, схожого на одного з войовничих богів Півночі, заспокоювала його. Вселяла спокій і надію. Сігізмунду навіть здалося, що саме так буде виглядати ангел, який коли-небудь спуститься за ним з неба й покладе край його стражданням.

— Свенсоне... — видихнув нарешті монарх.

— Так, ваша величносте, — відповів той низьким рівним голосом.

Сігізмунду раптом подумалось, чи не безглуздо буде зізнаватися в тому, що він боїться власного сну? Як же так, король Речі Посполитої і раптом перелякався кошмару, мов малий хлопчисько? Хай навіть хворий король... Хай навіть король, якому лишилося небагато.

Монарх облизав пересохлі губи і промовив зовсім інше:

— Хочу знати, чи не прибували до мене кур’єри за останню добу?.. Чи не було важливих послань?

Свенсон уклонився і дістав зі своєї важкої шкіряної сумки, що висіла на поясі, кілька згорнутих листів.

— Звістка зі Сходу: Девлет-Гірей іде на Москву[7].

— Чув, далі...

— Секретар вашої королівської милості, Ян Замойський[8], бажає вашій величності одужання і...

— Далі, — знову перебив Сігізмунд.

— Князь Острозький[9] пише, що війська наші в Лівонії[10] потребують харчів та пороху.

Сігізмунд важко зітхнув.

— Далі.

— Короткий лист з проханням про авдієнцію.

— Хто просить?

— Такий собі Христофор з Лемберга.

— Хто це?

— Не знаю, ваша милосте, — відповів Свенсон, — пише, що ви без сумніву згадаєте його.

— Я згадаю його? Якого дідька? Він додає якісь поважні факти?

— Ні.

— Тоді спаліть цей лист.

— Як скажете, ваша величносте... Хіба що.

— Що?

— Чоловік цей нагадує, що одного разу, ваша королівська милість потрапили у скруту.

— В скруту?

— В полон, якщо бути точнішим...

— В полон? Ніколи такого не...

Раптом запала тиша. Король наморщив чоло, вочевидь болісно щось пригадуючи.

— Ніколи такого не було, — продовжив він, — окрім одного разу...

Сігізмунд пригадав, як років десять тому втрапив у халепу на Волині, де князь Острозький полонив його в своєму замку. Власне, зробив це господар Вежі Мурованої[11] у непрямий і доволі підступний спосіб: знаючи про те, що король з дитинства має страх перед пишногрудими палкими жінками, приставив до дверей монарших покоїв гарячу волинську молодицю, якої Сігізмунд боявся, мов дідько ладану. Така «варта» справді виявилась надійною. Володар великої Речі Посполитої не наважився переступити поріг покою, аж доки від ганьби його порятував оцей самий Христофор з Лемберга. До того ж через короля накликав на себе гнів князя і заледве не поплатився головою.

— Де цей чоловік? — кволо запитав Сігізмунд.

— Від ранку в почекальні, — мовив Свенсон.

Король перевів погляд на вікно, за яким висіла глупа ніч.

— Від ранку, кажеш...

— Закликати його? — знову озвався розпорядник.

— Якщо він дочекався, то заклич...

Вікінг вклонився і вийшов за двері.

— Христофор... — повторив монарх ім’я прохача.

Королю пригадалась місячна ніч в полі, куди його вивів цей відчайдух. Замок Острозького, що був перед цим для Сігізмунда в’язницею, лишався за спиною, а попереду сіріла в темряві дорога, що провадила до загонів королівської армії. Це була дорога свободи. Тоді монарх запитав, чим може віддячити своєму рятівникові. Христоф попросив про помилування для якоїсь львівської дівчини, звинуваченої у відьмацтві. Сігізмунд просто в сідлі підписав документ і наостанок запросив сміливця до Кракова, до себе на службу... Видно, Христоф тільки через роки прийняв його запрошення.

Двері покоїв знову прочинились, і досередини зайшов спочатку Свенсон, а потім той, хто просив авдієнції. На стомленому обличчі прохача ввднілася радість, очевидно від того, що прочекав він на прийом усього півдоби. Вклонившись королю, Христоф зачекав, доки той до нього озветься.

— Я згадав, де ми зустрічалися, добродію. Ви порятували мене від полону того схизмата Острозького, — вимовив монарх.

— Мав за щастя служити вашій королівській мосці, — вклонився Христоф.

— Ви не просто служили, ви ризикували життям.

— Ризикувати і, якщо буде потрібно, віддати життя за свого короля — це обов’язок кожного, хто називає себе людиною честі, — трохи улесливо, але твердо мовив прохач, — я, власне, прибув для того, щоб запропонувати вашій королівській милості свою шаблю і свою вірність.

Сігізмунд усміхнувся.

— Схоже, мені вони знадобляться, Христофе, — мовив він, — підійдіть ближче...

Чоловік зробив два кроки до ліжка, на якому лежав монарх. Розпорядник короля залишився на місці.

— Ви також підійдіть, Свенсоне, — звернувся до нього Сігізмунд, — даруйте, я нічого вам не сказав. Але в мене, як і раніше, не буде від вас таємниць...

Вікінг і Христоф завмерли, чекаючи на продовження королівських слів. Той попросив дати йому води і, щойно Свенсон виконав його прохання, заговорив знову:

— Як бачите, панове, у вашого короля певні негаразди...

Тут він хрипло засміявся, проте піддані не підтримали його жарту.

— Тобто я помираю, — вже звичним своїм тоном проговорив Сігізмунд, — але це не найгірше, попри те що ця звістка зовсім не тішить мене. Найгірше полягає в іншому...

Він глибоко вдихнув і, трохи потримавши повітря в своєму хворому нутрі, зі свистом видихнув його назовні.

— В тому, що на троні я не залишаю нащадка, а на землі — законного сина, — продовжив Сігізмунд, — будь-де це стає причиною кривавого хаосу... Змов, інтриг, убивств, які нищать королівство зсередини. Бідна, бідна моя Річ Посполита!.. Але Бог свідок, вже нічим я їй не допоможу.

По обличчю короля потекли сльози. Можливо, тієї миті він також усвідомив, що гірку його передсмертну промову про долю Польщі мовчки вислуховують похмурий швед і Христофор, який був русином з походження.

Проте, після ще однієї паузи і ще одного важкого зітхання монарх заговорив про інше:

— Втім, сталося так, що, попри все, я залишаю по собі на цьому світі маленьке життя...

Христоф і навіть суворий вікінг здивовано звели брови, а король усміхався, і усмішка його була щасливою. Сігізмунд сповненим тепла поглядом дивився кудись у стелю, де, можливо, бачив щось, що приносило йому полегшення, або чийсь образ, який втішав його у ці останні болісні миті.

Минуло майже чверть години, перш ніж король заговорив знову:

— І от, мої дорогі друзі, перебуваючи на смертному ложі й терплячи несамовитий біль, я прошу вас зберегти чи порятувати мою дитину, яка ніколи й не бачила свого батька, — Сігізмунд перевів погляд на своїх мовчазних слухачів, — знайдіть це янголя і допровадьте у безпечне місце. А найголовніше — збережіть таємницю. Бачить Бог, життя цієї дитини перетвориться на пекло, щойно про наш кровний зв’язок дізнаються мої вороги...

Дихання короля стало важким і уривчастим.

— Свенсоне, — видавив з себе монарх, — поруч з вами відчайдух і сміливець родом з Лемберга. Довіряйте йому, наче собі. Після моєї смерті ви залишитесь розпорядником скарбу, то ж дайте цьому чоловікові стільки грошей, скільки йому знадобиться...

— Буде сповнено, ваша величносте, — невпевнено відповів той.

— Христофоре, вас я прошу виконати цю останню волю вмираючого короля...

Чоловік з Лемберга напружив слух і трохи подав голову вперед, щоб краще розчути слова монарха, однак той вкотре важко зітхнув і заплющив очі. Точніше, його важкі повіки скотилися вниз і не підіймались назад.

— Ваша величносте, — стривожено промовив Свенсон, — ваша величносте, ви чуєте мене?..

Не відкриваючи очей, Сігізмунд кивнув. Тоді Христоф підійшов до королівського ложа і, ставши на одне коліно, нахилився до страждальця.

— Скажіть мені, де знаходиться дитина, ваша милосте, — промовив львів’янин.

Король облизав сухі потріскані губи.

— В Познані, — прошепотів він ледь чутно.

— В Познані, — повторив Христоф.

— Це хлопчик? — знову запитав він.

— Так...

— Пам’ятаєте ім’я?

— Звісно, — навіть у слабкому голосі почулося щире обурення, — звісно...

Христоф замовк і став чекати, доки король назве ім’я сина.

— Звісно... — втретє сказав той, — його звати... Франциск, здається...

— Франциск, — Христоф повторював сказане, аби впевнитись, що розчув правильно.

— Йому має бути трохи більше року...

— Зрозумів, ваша милосте.

Христоф спробував підвестись, але король зупинив його легким холодним дотиком.

— В Познані знайдіть... абата Купідуру... Це наш друг. І він знає...

Сігізмунд, здавалося, заговорив з останніх сил.

— ...мою таємницю.

— Лікарю! — тієї ж миті гаркнув Свенсон, бачачи, що король утратив свідомість.

Двері розчинились, і той, кого кликали, увірвався в покої. Опинившись біля ліжка, він сердито відштовхнув Христофа, на додачу змірявши його підозрілим поглядом.

— Забирайтесь звідси, — просичав ескулап.

Чоловік слухняно звівся на ноги й попрямував до виходу, жодним чином не відповівши на цю грубість. Лікаря в цю мить можна було зрозуміти.

Біля дверей його зупинив Свенсон.

— Де ви зупинились? — запитав вікінг.

— В постоялому дворі, в «Кривого Яцка».

— Це той гадючник на Клєпажу?

— Так.

— Я навідаюсь за декілька годин. Справа, як бачите, пильна.

— Буду чекати.

З цими словами Христоф вийшов з покоїв і, ледь не загубившись у безкінечних лабіринтах коридорів та сходів, подався геть з королівського палацу. Замок височів над містом, а під ним простягалась темна пелена нічного Підзамча, крізь яку то там, то там пробивалися вогні будинків і вулиць. Львів’янин спустився донизу, просто в обійми міської ночі, інстинктивно поклавши руку на ефес шаблі, що висіла в нього на поясі. Звідси до Клєпажу було не надто далеко, проте о такій порі неприємності могли спіткати на кожному кроці навіть озброєного чоловіка. Краще загорнутися у свій плащ і швидким кроком подолати цю відстань, не звертаючи уваги ні на кого і ні на що.

— Агов, любчику... — гукнула до нього якась шльондра.

— Гей, ти, к-к-курви с-с-сину, — ледве вимовляючи слова, озвався до нього п’яний солдат, якому, видно, хотілося бійцівських пригод, а проте не вистачало сил навіть на те, щоб підвестися з калюжі власної сечі.

Христоф, не повертаючи голови в їхній бік, вийшов на вулицю Канонічну. Тут він пішов ще швидше, але несподівано спіткнувся і простягся просто на загидженій темній бруківці. Почулася добірна львівська лайка, яку Христоф не зміг та й не прагнув стримати.

— Будьте обачнішим, добродію, — промовив хтось.

Ще кілька чоловічих голосів захихотіли.

— Спробуй тут... — Христоф хутко звівся на ноги і спробував розгледіти, хто перед ним.

Навпроти сіріло чотири силуети, один з яких видався йому знайомим.

— І що ж, вдалося потрапити на королівську службу? — запитав той самий голос, і львів’янин упізнав нарешті в цій постаті вельможного Яна Фірлея, власника замку, в якому вони зупинялися з Софією по дорозі до Кракова.

— Ваша милосте... — уклонився йому Христоф, — не сподівався зустріти вас ось так несподівано...

— Все земне наше паломництво — суцільна несподіванка, — по-філософському сказав Фірлей, — ти, либонь, і гепнутись посеред вулиці не сподівався.

Голоси за спиною маршалка знову захихотіли. Христоф стиснув зуби, бо відповісти хотілось зухвало й гостро.

— Не ображайся, — вгадавши його настрій, поспішив промовити вельможа, — жарти о такій порі — химерна річ. І не все слід сприймати близько до серця. То як, дорогий Христофе, вдалося тобі отримати бодай королівську аудієнцію?

— Ні, ваша милосте, — вирішив збрехати той.

— Не дивно... Зараз король допускає до себе тільки того Свенсона і лікарів. Втім, мені відомо більше...

Ян Фірлей раптом стишив голос і підійшов ближче до свого співрозмовника.

— Наш Сігізмунд навряд чи доживе до ранку, — промовив він.

Христоф змовчав.

— Ти чув мене? — перепитав маршалок.

— Чув, ваша милосте.

— І що ж?

— Ця звістка завдає жалю.

— Так, але я зараз про інше... Смерть короля передчувають усі. І з усієї Речі Посполитої до Кракова стікаються могутні вельможі. Ті, хто готовий ділити королівську спадщину. Не треба бути провидцем, аби передбачити, що як тільки закриються назавжди очі Сігізмунда, тут почнеться різанина. Це важлива ніч, Христофе. Бо вже в прийдешній полудень буде видно, хто матиме владу, а кого втоплять у Віслі чи втопчуть у краківські вулиці. Тому кожна вправна шабля і кожне хоробре серце зараз для мене на вагу золота...

Фірлей ухопив Христофа за плечі.

— Я заплачу тобі будь-які гроші, якщо станеш цієї ночі поруч і рубатимеш за моїм наказом. Ти згоден?

— Ваша милосте...

— Будь-які гроші, — перебив його маршалок, — всі патякають про мою скупість, але я доведу тобі інше.

— Я зв’язаний іншим обов’язком, вашмосць.

— Яким ще, в дідька, обов’язком?

— Це гонорова справа, — коротко відповів Христоф.

— Ти наживаєш собі ворога, — погрозливо сказав Фірлей.

— Господь милосердний, — покірно мовив львів’янин, ступивши, про всяк випадок, півкроку назад.

Йому не вдавалося розгледіти, як виглядають охоронці Фірлея, проте Христоф розумів, що королівський маршалок не ходив би в таку ніч по місту аби з ким. Найпевніше, там троє озброєних до зубів відданих своєму господарю міцних бійців, які кинуться на нього, мов пси, за першим наказом господаря. Шансів дожити до світанку тоді в Христофа буде небагато.

Проте, вельможа опанував свою злість і, глянувши на нього зверхньо, промовив:

— Не раджу тобі лишатися в Кракові довше, ніж до ранку. Задля твого ж добра.

— Я й не мав такого наміру, ваша милосте, — з деяким полегшенням відповів Христоф.

— От і правильно.

Стримано попрощавшись, ці нічні співрозмовники розійшлися, кожен відчуваючи, що в душі залишився гнилий неприємний осад. Ці двоє знайомі були ще з лівонських, коли служили в одному війську і билися з одним ворогом. Тепер же, за інших обставин, не могли знаходитись навіть в одному місті.

Христоф шкірою відчував, як у місті росте напруга. Не дивлячись на те, що король Сігізмунд був ще живий і ніхто не оголосив про його смерть, здавалось, кожен міщанин Кракова не спав, снуючи з площі на площу, з вулиці на вулицю, якимось потаємним чином переймаючись майбутньою долею держави. В різних місцях спалахували все нові вогні, освітлюючи дорогу невеликим групам, а то й цілим юрбам людей, що, ховаючи зброю під плащами, зближалися все ближче до Вавелю. Королівських солдатів поки що видно не було.

Христоф дістався нарешті свого помешкання на Казімєжу. В цій дільниці Кракова було спокійніше, хоч час од часу також з’являвся хтось зі смолоскипом в руках і стривоженою міною на обличчі.

Софія відчинила не одразу. Лишень зачувши за дверима голос Христофа, впустила його до помешкання, яке вони знімали. Вона також виглядала переляканою.

— Де ти був? Я вже гадала, що тебе вбили, — розпачливо промовила жінка.

— Це не так легко зробити, Софіє, — відповів той, нахиляючись над мискою з водою.

Вмившись, Христоф, на мить, заховав обличчя за сіруватим рушником.

— Ти не знаєш з ким маєш справу, — раптом промовила Софія.

— Поки що на вулиці тільки юрми міщан. Жодного солдата не видно, — промовив Христоф, відкидаючи вологого рушника геть, — хоч, безумовно, вони з’являться. Але згодом... Під ранок. Мене до того часу вже тут не буде.

— Ти... ти їдеш?

— Так, маю одне завдання, яке мені доручили у Вавелі.

— А як же я? Ти залишиш мене тут?

В голосі її чулося стільки благання, що, здавалось, не встояла б і кам’яна стіна.

— Я гадав, ти прямувала тільки до Кракова... — розгублено мовив чоловік.

— Хотіла, як і ти, підшукати тут для себе службу. Але ж сам бачиш, що коїться в цьому місті.

Христоф дивився на неї, намагаючись вирішити, що робити зі своєю супутницею надалі.

— Куди ти вирушаєш? — Софія першою порушила незручну мовчанку.

— До Познані.

— Візьми мене з собою... Прошу тебе. Я там залишусь і більше не буду тебе обтяжувати... А по дорозі дбатиму про тебе, мов дружина чи служниця, і не проситиму нічого, крім захисту.

Христофові раптом подумалось, що цим глибоким благальним очам, які дивились зараз на нього, не зміг би відмовити жоден чоловік. Він не надто багато знав про цю жінку, але найпевніше, так воно й було.

Відвернувшись, мовби для того щоб позбутися чар її погляду, львів’янин кивнув.

— Сьогодні ще чекаємо на гостя, — промовив Христоф за кілька хвилин, — власне того, хто нас спровадить у подорож.

— Хто цей гість? — перепитала Софія.

— Таємний розпорядник його величності, — відповів львів’янин, — забув або й не почув його ім’я. Однак людина поважна.

— І прийде сюди? — з недовірою кинула Софія.

— Атож, в цей гадючник.

За годину в двері справді рішуче постукали. До цього часу постояльці вже встигли зібрати свої речі в дві невеликі дорожні торби. Христоф схопився з місця і рушив відчиняти, по дорозі вдоволено потираючи долоні. В цей час, він, найпевніше, згадав наказ короля своєму розпоряднику видати Христофові стільки грошей, скільки той буде потребувати. Чоловік з Лемберга вирішив, що потребуватиме багато. Тим більше що дорога до Познані неблизька та справа, до якої він зголосився, важлива й по-своєму небезпечна. Адже невідомо, хто ще може дізнатись про існування королівського нащадка... А дізнавшись, чи бажатиме цьому нежданному спадкоємцеві добра? Словом, діло вартісне.

З такими думками Христоф прочинив двері нічному гостеві. Яким же великим було його здивування, коли замість високого благородного Свенсона, він побачив на порозі декілька миршавих постатей, що миттю заштовхнули його всередину кімнати, виставивши перед собою ножі, загострені палиці та уламки шабель.

— Вітаю вас, добродії, — Христоф вихопив з-за поясу свою карабелу і двічі, хрест-навхрест змахнув нею перед собою. Лезо зі свистом розсікло повітря, змусивши нежданних гостей позадкувати назад до дверей.

— Чого вам в біса треба? — запитав постоялець, відчуваючи, як потроху після здивування його переповнює злість і навіть кількість цих пройдисвітів не применшує бажання посікти їх на капусту.

— Ми шукаємо зра... зрадників... — пробелькотів хтось із них п’яним голосом.

— Яких ще зрадників? — гаркнув Христоф.

— Зрадників корони, — втрутився інший, — тих, що винні в занедужанні його величності...

«От і почалося, — подумав постоялець, — через таких п’яних недоумків і почалося... Вельможі порадили б між собою, не проливаючи міщанської крові. Тепер же непереливки буде і городянам».

— Від чийого імені ви тут? — хмикнув він, підступивши до них ще ближче.

— Від імені короля! — заволали вони в один голос.

— В короля немає на службі свиней! — почулося в них за спиною.

Горе-нападники озирнулися. До тісного покою, добряче пригнувши голову, зайшов розпорядник короля, Йон Свенсон. Коли він випрямився у повен зріст, очі його палали, а обличчя було багряним від гніву. За його спиною стояло ще троє жовнірів з королівської сторожі. Вони, в свою чергу, тільки криво всміхались, наполовину повитягавши шаблі з-за поясу.

— Випхати звідси цих волоцюг, — наказав своїм людям Свенсон і відступив убік від дверей.

Однак, ті, що діяли «від імені короля» чимдуж кинулися до виходу самі, а сторожа тільки пригостила їх наостанок щедрими копняками. Згодом Свенсон знаком наказав їм також чекати за дверима. Щойно вони вийшли, як всередині запанувала тиша. Христоф заховав свою шаблю і почав було про щось говорити, коли ж помітив, що Свенсон і Софія мовчки дивляться один на одного. Не розуміючи в чому справа, він вирішив почекати, доки заговорить хтось із них.

— Не одразу тебе впізнав, — першим озвався вікінг, — не вірю своїм очам.

— Мені також не віриться, що це ти, — відповіла жінка.

— Багато минуло років.

— Атож.

Вони одночасно глянули на Христофа, який стояв, завмерши від подиву, а потім знову втишились поглядами один в одного.

— Кожного разу, коли ми бачились, ставалося щось недобре, — раптом процідив крізь зуби Свенсон.

— Жодного разу моєї вини в цьому не було, — відповіла жінка тремтячим голосом.

По обличчю Свенсона покотився рясний піт.

— Що цього разу? — прохрипів вікінг.

— Я не знаю...

Софія відвела очі.

— Кажи!

— Не знаю, — зі сльозами мовила та.

— Що за бісова комедія? — втрутився Христоф, проте його ніхто не слухав.

— Вони вже тут? — перевівши подих, твердо запитав Свенсон.

Жінка підняла на нього свої вологі очі. Вони були широко розкриті і десь в їхній глибині поволі загорався незрозумілий і моторошний вогонь.

— Так, — вимовила вона чужим низьким голосом.

— Де саме? — перепитав норман.

Вуста Софії раптом почорніли і скривились, як у біснуватого.

— Позаду тебе...

В ту ж мить ззовні почулися звуки бою. Брязкання зброї, слова лютих проклять і стогони поранених. Свенсон, вихопивши шаблю, кинувся за двері, проте на нього там вже чекали. Хтось швидко і точно завдав йому удару шаблею в груди. Вікінг заревів, наче лев і, викинувши лівицю вперед, підтягнув нападника до себе. Своєю велетенською рукою він тримав його за шию, мов гусака, дедалі міцніше її стискаючи, хоч сам при цьому стікав кров’ю. Христоф кинувся йому на допомогу і, перше, що він побачив за дверима — це були порубані тіла волоцюг, що вдерлися до його кімнати. Поруч з ними лежало двоє з королівської сторожі, а третій відчайдушно відбивався від цілого загону якихось нових нападників.

— Хто це в біса такі? — вигукнув Христоф, намагаючись дістати шаблею когось із них.

У відповідь, львів’янин сам отримав добрий десяток майстерних ударів, які ледве зумів відбити.

— Нема часу, — прохрипів Свенсон, задушивши врешті того, кого тримав за горло. Тепер він використовував його мертве тіло, як щит, — повертайся досередини...

— І що далі? Будемо відсиджуватись, як щурі? — запротестував той.

— Досередини негайно! — гаркнув Свенсон, і на губах його виступила кров.

Христоф неохоче підкорився. Відштовхнувши своїх супротивників якнайдалі від себе, він кинувся назад до кімнати. Вхід миттю загородив Свенсон. Накинув мертве тіло, яким досі прикривався, собі на спину, а до Христофа й Софії повернувся обличчям.

— Тікайте через вікно, — прохрипів норман, — я довго не зможу їх стримувати.

З іншого боку хтось вдарив його шаблею по нозі, і Свенсон важко опустився на коліна. Однак і в такому положенні нападники не перевищували його зростом, тому він все ще надійно захищав від них вхід до покою.

— Чому я маю тебе залишати? — промовив Христоф.

— Бо в тебе доручення від короля!.. — відповів норман. — Йди, чорт забирай...

Вдруге за останній час Христоф і Софія мусили тікати з заїжджого двору крізь вікно, наче злодії або постояльці, яким нічим заплатити за ночівлю. Цього разу висота було більшою, а вікно меншим. Полетівши сторчака донизу, кожен із них гепнувся на бруківку, боляче при цьому забившись. Софія скрикнула з болю.

Христоф звівся на ноги. Обережно ступив крок, потім другий... При падінні тільки забив коліно, але рухатись це надміру не заважало.

— Йдемо Софіє, — прошепотів він, простягаючи їй руку.

Жінка, на щастя, також вціліла. Вони хутко рушили до конюшні. Ще мить, і ці двоє, навіть не засідлавши коней, помчали темними краківськими вулицями просто навмання, геть з міста...

Вранці наступного дня, як тільки Софія розплющила очі, перше, що вона побачила — це була бездонна синь чистого неба просто перед нею. Час від часу його стрілами пронизували птахи, викрикуючи щось тривожне і голосне своїми пташиними голосами. Під головою вона відчула дбайливо покладену сумку, а поруч з її обличчям легко гойдалася волога від роси трава. Був ранок.

Жінка пригадала, як змучена останніми подіями, ледве дочекалася, коли вони з Христофом зупиняться, а потім, либонь, просто зомліла від утоми. Софія була загорнута в його плащ і почувалася цілковито затишно. Трохи піднявши голову, роззирнулась довкола, шукаючи Христофа.

Той був неподалік. Мовчки сидів на траві, дивлячись кудись удаль, де в перших променях липневого сонця танув прохолодний вранішній туман.

— Доброго ранку, — привіталась Софія.

Христоф звернув до неї втомлене обличчя, на якому свіжів шрам від учорашньої сутички в постоялому дворі.

— Вітаю, — мовив він і знову відвернувся.

— Про що ти думаєш?, — за якийсь час запитала Софія.

Вона з приємністю вдихнула насичене травами й запахом землі вранішнє повітря. Довкола, скільки оком кинь, простягалося заквітчане поле. В такі миті, як ніколи, усе внутрішнє єство хоче жити.

— Я думаю про бідолаху Свенсона, — відповів львів’янин, — і про те, що вчора він славно загинув. Душа його, справжня душа воїна, либонь вже десь перед райськими воротами.

— Мабуть... — тепер і Софія повністю пригадала вчорашній день, добряче спохмурнівши.

— В мене безліч питань до тебе, — продовжив Христоф, — найперше, звідки ви зналися раніше зі Свенсоном?

— А їсти ми будемо? — зітхнула вона. — Зізнатися, ще від учора вмираю з голоду...

Христоф підтягнув до себе дорожню сумку, яка слугувала до цього Софії подушкою, і дістав звідти хліб та шмат солонини. Розділивши все навпіл, вони мовчки поснідали. Після цього львів’янин удруге звів на неї погляд.

— Це сталося понад десять років тому. У Венеції. Я ще була ученицею майстра Тартальї. Оскільки, окрім усього, він був ще й неперевершеним ювеліром, його запросили до палацу дожа оздоблювати там святкову залу. В цій залі планувався дуже важливий прийом. На кого там очікували, я не знала. Не знав, мабуть, і сам Майстер. Та мене це й не обходило. Я вперше була у Венеції, вперше бачила такий розкішний палац і мені вперше випала можливість допомагати своєму Наставнику в такій важливій роботі.

Ми з Майстром та ще з десятком помічників працювали не один місяць. Врешті оздоблення зали було завершено. Венеціанський дож, його милість Джироламо Пріулі, залишився задоволений. Ще б пак! На стелі із золота, перлів, діамантів, смарагдів та аметистів були викладені картини раю, а на підлозі, з рубінів, гранатів та сапфірів — ми зобразили пекло. Стіни ж прикрасили полотнами з мирського життя. Таким чином, кожен, хто заходив, опинявся ніби посеред безкінечної коловерті Всесвіту. І, мовби перебуваючи на місці самого Бога, спостерігав одночасно за всім, що відбувається з людською душею: народження в тілі, земне паломництво, сповнене спокус і зваб... А далі — шлях до пекла, де чекають муки. Або до раю, де кожна душа отримує безкінечне блаженство.

Нам щедро заплатили за роботу, проте під страхом смерті наказали мовчати про існування цієї зали. Згодом, однак, усіх, окрім нас із Майстром, запросили на святкову учту, після якої я вже ніколи не бачила тих робітників. Мабуть, Вчитель поручився за мене, сказавши, що я вмію тримати слово, а найпевніше — просто швидко про все забуду.

Так чи інак, але невдовзі ми мусили збиратися в дорогу і покидати Венецію, щоб повернутись до Мілана, де мій учитель працював у зброярні іншого впливового вельможі. Мені понад усе хотілося ще раз поглянути на ту залу, де ми провели стільки часу. Адже навряд чи ще колись мені вдалося б потрапити туди знову. Врешті, не встоявши перед спокусою, я тихо дісталася туди потаємним ходом, що показав мені колись Учитель.

Я ступала тихо, навмисне знявши черевики, тому вчасно зауважила, що в тій залі хтось є. Звідти долинали чоловічі голоси. Мудро було б так само тихо повернутися назад, щоб випадково себе не видати, однак моя цікавість стала тепер ще сильнішою. Адже там, мабуть, ті для кого ми працювали увесь цей час! Ну як можна бодай краєм ока не побачити, хто це? Як виглядають ці люди?

Я підкралася зовсім близенько до потаємних дверей, що містилися за одним із полотен. Звідси навіть чулися окремі слова, однак зміст розмов і надалі лишився незрозумілий. Щойно я вирішила прихилитися до дверей вухом, сподіваючись так краще чути, як хтось ухопив мене ззаду за плечі, одночасно закривши мені рота, щоб я бува не крикнула.

— Ти хто така? — почула я запитання, і рука біля рота трохи послабилась, щоб я могла відповісти.

— Я не злодійка, — тільки й вистачило в мене духу прошепотіти.

— Це я бачу, — сказав невідомий так само пошепки і зовсім мене відпустив, — запитую, як тебе звати і що тут робиш?

— Софія... Я учениця майстра Тартальї...

Сказавши це, одразу зрозуміла, що бовкнула дурницю, бо ж тепер перепаде й моєму Вчителю. Я склала руки перед собою і почала благати незнайомця не виказувати мене й нікому не розповідати про почуте. При цьому виглядала, мабуть, кумедно, бо він усміхнувся і зробив мені знак говорити тихіше. Я змовкла і мовчки на нього дивилась. Тепер вже й розгледіла його як слід. Височенний на зріст, кремезний і тоді ще не такий сивий... Так я вперше зустріла Свенсона.

Зізнаюся, боялася, що він мене скривдить, але цей велетень раптом запитав, чи хочу я все ж зазирнути туди. Я кивнула головою, і він обережно прочинив двері до зали. Полотно, що висіло перед нами, якраз в цьому місці мало розріз, то ж мені сяк-так вдалося розгледіти, що там відбувалось.

В залі рівним півколом були розставлені велетенські різьблені крісла. На деяких сиділи поважні, пишно вбрані чоловіки. Інші були порожніми.

— Хто ці люди? — схвильовано запитала я.

— Володарі світу, — усміхнувся Свенсон.

— Аякже... — мене чомусь образила ця репліка, яка видавалась жартом.

Однак цей чоловік не жартував.

— Той, що найближчий до нас, з чорного борідкою — це король Речі Посполитої, його величність Сігізмунд Август. За його безпеку я відповідаю.

— І що, вдається? — хіхікнула я.

Одразу злякалася, що тепер вже образиться Свенсон. Але так не сталося.

— Дурне дівчисько, — тільки проказав він, — за кожним виходом з цієї зали чатують мої люди.

Я й справді була ще дівчиськом, і мені можна було пробачити будь-що.

— А інші — це хто? — запитала я.

— Ось той худорлявий чоловік у чорному, як у монаха, одязі — це Філіпп Габсбург, король Іспанії. Кривдник маврів[12] і переможець битви при Лепанто[13].

На біду якраз навпроти нього сів султан Селім...

— У нього світла борода, — вирвалось у мене, — він не схожий на турка.

— Маєш рацію, — погодився Свенсон, — його матір’ю була русинка[14].

— Більше мені нікого не видно, — розчаровано мовила я.

— Там ще присутні імператор Максиміліан[15], та молдовський правитель Іван[16].

— Усі чекають ще на когось?

— Так.

— На кого?

— Цього ти не дізнаєшся.

— Чому?

— Бо негайно підеш звідси, доки тебе не впіймав хтось інший.

Я важко зітхнула, але все розуміла. Мені й так пощастило. Вже збиралася повернутись тим же шляхом, яким сюди прийшла, коли ж із зали почулися чиїсь швидкі й гучні кроки, а голоси монархів миттю затихли. Я визирнула знову зі свого потаємного місця і побачила, як посеред зали стояв чоловік у багатому венеційському одязі. Я добре розгледіла на ньому гранатово-червоний джуббоне[17], розшитий золотими нитками, короткий плащ на плечах і гарний пояс, на якому висіла довга веценійська скьявона[18]. Незнайомець майже одразу повернувся до мене боком, тому розгледіти його обличчя мені не вдалося. Невдовзі чоловік заговорив, і я одразу зрозуміла, що насправді він не венецієць. Акцент незнайомець мав різкий та неприємний, з яким тут говорять хіба що купці з півночі.

— Вітаю вас, владці Європи, — сказав він, — ніколи ще, либонь, світ не бачив стількох владних мужів в одній залі... Зібрав я вас, аби висловити занепокоєння останніми війнами, які ви ведете між собою. Через це я не отримую всього, що належить мені...

— Ходімо, — прошепотів Свенсон і рішуче взяв мене за руку.

— Хто це такий? — здивовано запитала я. — Що за король королів?..

— Не твоє діло, — різко відповів норман і потягнув мене геть від дверей.

Ми йшли тим самим потаємним ходом, яким я дісталась сюди, і відчувалось, що Свенсон чомусь нервується. Він до болю стиснув мою руку, і я побоювалась, аби цей здоровань випадково її не зламав. Раптом він зупинився. Попереду нас виросли двоє чоловіків у сірому одязі з шаблями наголо.

— Хто такі? — загрозливо запитав один із них.

— Піддані Його Величності Короля Польського, — відповів норман.

— І ця маленька курвочка також?

Я зціпила зуби, щоб не відповісти їм, як слід.

— І вона також, — твердо відповів Свенсон.

Запанувала мовчанка, під час якої чоловіки підозріло дивилися один на одного. Ті двоє врешті відступили, але, як на мене, швидше тому, що побоялися цього вікінга, аніж повірили йому.

Ми вийшли назовні. Перед нами височіла темна базиліка Святого Марка, над якою підіймався повний яскравий місяць. Через вітер, що долинав з моря, було трохи прохолодно.

— Ті двоє — справжні зарізяки, — сказала я, — хто вони?

— Охоронці того... вельможі, — відповів Свенсон.

— Короля королів?

— Так. А тепер тікай звідси чимдуж...

Софія урвала свою розповідь, примружившись від липневого сонця, що сходило все вище.

— Кажеш, були одягнені в сіру одіж? — перепитав Христоф.

— Так, — відповіла жінка, — в такі самі строї, як і ті, з якими ти бився учора.

— І які убили спершу волоцюг, потім трьох королівських вартових, які прийшли зі Свенсоном, а потім і його самого, — доповнив львів’янин.

Софія закусила губу.

— І все ж таки, чому той «король королів» мав таку владу? — мовив Христоф.

— Я все ж таки випитала про це у свого рятівника... — сказала жінка після мовчанки, — ті королі були володарями своїх земель. А він розпоряджався їхньою смертю. Вирішував хто, коли і як мусить вмерти. Ніхто не знає, звідки в нього така влада. Він — справжній король страждання. Король болю...

Ігнацій Цибульський ішов вулицею рідного містечка, де знав, мабуть, усі небезпечні нерівності й місця, позбавлені бруківки. Він ходив нею ще зовсім малим, коли батьки відправили його на науку до школи при парафіяльному костелі Святої Трійці. Бо саме ця вулиця провадила від його дому до плебанії отця Стефана, де відбувалось навчання. Ходив він цією вулицею і парубком, бо якраз там, де вона закінчувалась, жила чорноока Вірця, що тепер вже тридцять літ, як пані Цибульська.

Останні десять років цей шлях провадив від їхнього обійстя до водяного млина, яким володіли Цибульські. Прибуток був непоганий, щоправда, пан Ігнацій проводив на цьому млині весь свій час удень, а подекуди й вночі, як це бувало в жнива. Стежив, аби наймані мельники сумлінно виконували свою роботу.

Словом, вулицю добродій Цибульський знав краще, ніж власну кишеню, й міг, якби довелося, пройти тут із зав’язаними очима. Однак, зараз він ішов по нерівній бруківці, як по розпеченому залізу. А до всього, ще й тривожно роззирався довкола.

Втім, його містечко, що мало назву Поморяни, о цій вечірній порі виглядало таким же, як і завжди. Тобто, безлюдним, сповненим пахощами ближньої розлогої річки і голосами собак, які перегукувались між собою. Над містом височів замок Сененських[19]. Зграбний і похмурий, він прилягав до міського валу, чи то підтримуючи його, чи то сам за нього тримаючись.

Ігнацій Цибульський прямував до свого млина, який сьогодні стояв без роботи. Була неділя, перша після Івана[20] і робітники розбрелися хто по хатах, хто по шинках.

Однак, млин не пустував... Крізь щілини було помітно, що хтось всередині запалив світло. Ігнацій підійшов до дверей і, вкотре озирнувшись довкола, легенько постукав. Посеред широкого плеса Золотої Липи, річки, що протікала через Поморяни, скинувся чималий окунь. Від цього власник млина нервово сіпнувся і тривожно глянув на широкі водяні кола, що залишила по собі риба.

Двері млина відчинились до половини. З-поза них злодійкувато визирнув худорлявий чоловік у темному одязі. Він все ще міцно тримався дверей, мовби готуючись будь-якої миті рішуче їх зачинити.

— Впусти мене, Казимире, — наказав Ігнацій.

Чоловік у чорному одязі ширше прочинив двері і відступив убік, пропускаючи господаря. Цибульський, опинившись всередині, обвів поглядом добре знайоме йому приміщення. Це були звичайні сіни з низькою стелею, що провадили далі до жорен. Тут пані Цибульська марно боролася з порохом. Він і далі товстим шаром вкривав зачовгану підлогу, дві лавки та стіл, грубо збитий з неотесаних дощок. Втім, цього разу на столі та лавках стояли досить незвичні предмети, яких мельники, зазвичай, не тримали. Це були скляні колби, заповнені кольоровими рідинами, невеликі діжки, з яких сочився важкий сморід, а найголовніше — посеред сіней стояв невідомий апарат, оповитий численними рурками, що рясно зміїлися довкола нього. Під цим устаткуванням пломенів пальник, нагріваючи пузату сталеву колбу, всередині якої щось люто шипіло.

— Ти вчасно, — хриплим голосом сказав Казимир, зачиняючи за ним двері.

Після цього він опустив велику дверну колоду й кілька разів перевірив, чи надійно та лягла на скоби.

Ігнацій між тим зауважив, що поряд з колбами та іншим алхімічним начинням багато порожніх пляшок з-під вина, а сам Казимир дещо непевно стоїть на ногах. «Байдуже, — подумав Цибульський, — якщо цей дивак справді зробить те, що мені обіцяв, то хай зіп’ється хоч до Delirium tremens[21]».

Він зустрів Казимира декілька тижнів тому. Той спочатку найнявся допомагати його робітникам у млині. Робочих рук не вистачало, і Цибульський надто його не розпитував, хто він і звідки. Казимир тільки розповів, що був колись спудеєм, а потім подався найманцем у Лівонію, де кілька років воював на боці військ Радзивілла[22]. Згодом, коли найманцям почали платити менше, ніж обіцяли, вирішив повертатися спочатку на Волинь, звідкіля був родом, а потім вирушив у Галіцію.

Казимир увесь час носив темну простору одіж, схожу на рясу монаха чи мантію аптекаря, яка, щоправда, була вже сірою від борошна. Мельники ще розповідали про його дивовижне стрілецьке вміння. Мовляв, цей чоловік із власноруч змайстрованого лука заіграшки влучав у качку на льоту.

Та якось одного вечора Казимир відвів господаря млина вбік і повідомив, що має цінну таємницю, якою охоче з ним поділиться. Звісно, не задарма.

— Про що йдеться? — перепитав Цибульський, жваво відмахуючись від комарів, що над річкою були великими та кусючими.

— Про перли, — коротко відповів той.

— Які ще перли? — не зрозумів Ігнацій.

— Про ті, які я можу добувати з піску, — пояснив Казимир стишеним голосом, — точніше, я вмію звичайний річковий пісок перетворювати на перли.

Цибульський недовірливо глянув на свого робітника.

— А лайно на гречаний мед. Еге ж? — хминув він і ляснув себе по загорілій шиї, розплющивши при цьому особливо жирного комара. Тварюка ця, напившись християнської крові, навіть не намагалася злетіти. Чи радше не могла.

Власний дотеп так припав до душі пану Цибульському, що він розреготався від душі, вишкіривши свої жовтуваті й крупні, як у віслюка, зуби.

Казимир сягнув до кишені своєї сіруватої мантії, а коли знову дістав руку назовні, почав повільно розтискати кулак. Що більше відкривалася долоня робітника, то менше реготав Ігнацій, а зуби його потроху ховалися назад за пухкі губи. В руці Казимира виявилась жменя дрібних блискучих камінців.

Власник млина завмер, і жадібні комарі, скориставшись цим, рясно обсіли його писок. Тепер Цибульський вже їх не помічав.

— Справжні? — видавив він з себе.

— Справжнісінькі, — кивнув Казимир і простягнув йому один.

Той довго розглядав коштовність, підносив до очей, носа і навіть вух, а потім неохоче повернув Казимиру.

— Я лише раз в житті бачив перли, — зізнався Ігнацій, — звідки мені знати, що ти мене не дуриш?

Казимир затис кулак.

— Гаразд, тоді забудемо про це, — холодно мовив він.

— Ні, стривай.

Цибульський кілька разів ляснув себе по обличчі, лишивши там кілька кривавих комариних плям. Казимир, якого ця летюча напасть чомусь минала, співчутливо подивився на співрозмовника.

— То кажеш з піску?.. — перепитав Ігнацій.

— Зі звичайного піску, — підтвердив той.

— І ці, що в тебе в руці, також?

— Також. Я б нічого не казав, якби одного разу мені вже не вдалося.

Цибульський трохи помовчав, мовби збираючись з думками.

— Отже ти вмієш перетворити річковий пісок на перли? — повторив він швидше для того, щоб переконати в цьому себе.

— Вмію.

— І що потрібно для цього?

Казимир зітхнув з полегшенням. Нарешті їхня розмова ставала діловою.

— Найпереше — замовити деяке алхімічне начиння з Лемберга, — відповів той.

В цей час неподалік від них голосно закумкала жаба, тому Ігнацій добре не розчув.

— Яке-яке? — злякано перепитав власник млина й нервово перехрестився, — демонічне начиння?

— Алхімічне, — виправив його Казимир, — а щоб ти не мав зайвого страху, ми його освятимо.

— Що ще? — мовив Ігнацій.

— Потрібно багато алхімічних речовин. Їх слід також замовити в Лемберзі.

— Гаразд, — кивнув Цибульський, подумки намагаючись бодай уявити, у скільки обійдеться йому ця вся чортівня.

— Мені знадобиться також діжка пороху і діжка піску, — продовжив Казимир.

— Гм, пісок — це просто. А порох... Ну, нічого, дістану. Це все?

— І п’ять дукатів мені за роботу, — незворушно сказав алхімік.

— П’ять дукатів? — аж підскочив Цибульський.

— І ще п’ять, коли отримаєш свої перли, — додав Казимир.

— Але це нечувано!

— Коли станеш багатим, як Крез, ці десять дукатів здаватимуться тобі дрібницею. Крім того, я піду геть з цих країв і нікому не розповім, як ти став заможнішим за Сененського, — спокійно сказав алхімік.

Цибульський втягнув голову в плечі і важко дихав, роздуваючи щоки.

— Ну що ж, — врешті видавив з себе власник млина, — хай буде по-твоєму. Тільки ж гляди, якщо дуриш мене...

Він спробував грізно подивитися на співрозмовника, але той відповів йому палючим поглядом зелених, як у кота очей. Цибульський відвернувся і коротко вимовив якусь лайку. Врешті вони потисли один одному руки.

Казимир відтоді не працював у млині з іншими робітниками. Він приходив туди щонеділі, коли нікого іншого не було, і надовго зачинявся всередині. Година за годиною, від ранку до ночі, алхімік проводив свої дослідження, доки врешті не повідомив, що готовий перетворити діжку піску на перли.

Сьогодні мав бути цей вирішальний день.

Казимир засукав рукави своєї мантії й урочисто підійшов до свого устаткування.

— Зараз розпочнемо, — промовив він.

Цибульський витер спітніле чоло. Вирячивши очі, він напружено ловив поглядом кожен рух Казимира, а той заходився методично сполучати усі рурки та змійовики, що досі були роз’єднані. Для власника млина це було справжньою магією, і він до всього ще й боявся зайвий раз дихнути.

Врешті всі приготування було завершено, і алхімік підлив олії у пальник. Сталева колба зашипіла ще дужче, і в сінях тепер стало нестерпно спекотно.

— Мені знадобиться твого допомога, — звернувся Казимир до Цибульського, — ось там, в курту стоїть діжка з порохом. Мені він потрібен, щоб пришвидшити горіння. Принеси сюди.

Ігнацій кивнув і швидко виконав прохання. Невелика діжка опинилась поруч із Казимиром, і той, не дивлячись, опустив туди руку.

В ту ж мить, алхімік закам’янів.

— Що сталося? — стурбовано запитав Цибульський.

Казимир не відповів, а тільки тривожно зазирнув у діжку, де застигла його рука.

— Що таке? — повторив Ігнацій, бачачи, що Казамир несподівано зблід, наче смерть.

— Це не порох, — вимовив урешті він.

— А що ж?

— Пісок.

— А де тоді порох?

Алхімік перевів погляд на свій апарат. Інша, така сама на вигляд діжка, була міцно закріплена над сталевою розпеченою колбою, що вже стугоніла від нагрівання. Саме в цій діжці був порох, а мав бути пісок!

— Рани Господні! — закричав Казимир і, вхопившись обома руками за діжку, спробував її зірвати.

— Бісів п’яниця! Ти з похмілля все переплутав! Сучий сину! — заверещав Цибульський.

Він спробував йому допомогти, але навіть удвох їм не вдалося зруйнувати цю конструкцію.

Врешті, Казимир покинув цю справу і метнувся до дверей.

— Ану стій, падлюко! — не тямлячи себе з люті, Ігнацій вхопив його за рукав.

— Дурню! Тікаймо звідси! — відповів той і спробував підняти дверну колоду, яку сам перед тим опустив і міцно насадив на скоби.

Колода вперто не піддавалась. Окрім того, власник млина заходився гамселити його кулаками по спині.

— Віддавай мої гроші! Віддавай усе, виродку!

Зрозумівши, що цим шляхом йому не вибратись, Казимир кинувся в інший бік, де були двері, що провадили до млинового колеса. Налігши на них усім тілом, чоловік зірвав їх разом із завісами, опинившись просто над плесом річки. Колесо нерухомо стояло праворуч від нього, позбавлене сьогодні свого щоденного рутинного обертання.

— Курва твоя мати! Бісове ти лайно! — почув Казимир за спиною хриплуватий голос Цибульського.

По цих словах, пролунав могутній вибух, ніби одночасно стрілили десяток гармат. Обидвоє чоловіків на мить здійнялися, наче птахи, вгору і, описавши в повітрі дугу, гепнулися в воду.

Відлуння вдалині ще довго гуляло довколишніми пагорбами та лісами, а над Золотою Липою простягався сірий смердючий дим. То там, то там пропливали уламки млина, між якими злякано сновигала всіляка річкова живність.

Казимир першим вистромив голову з води і судомно вдихнув повітря. Потім виплюнув з рота добрячий пучок водоростей і вдихнув ще раз. Горе-алхімік потроху почав приходити до тями і, щойно світ перед його очима розвиднівся, почав озиратися довкола себе.

Млин від вибуху добряче просів, а в стіні його утворилася чимала діра, всередині якої палахкотіло полум’я. Колесо також похилилося, однак вціліло.

Неподалік від Казимира пропливло людське тіло повернуте догори спиною, через що не видно було обличчя, але одяг воно мало такий самий, як мав Ігнацій Цибульський. Алхімік підплив до нього і потягнув убік берега. Щойно відчувши під ногами дно, Казимир підняв голову потопельника над водою, аби той, якщо ще був живий, міг дихати. Цибульський захрипів, забулькотів і, широко розкривши пельку, випустив з нутра не менше гарнця води[23].

— Ти живий, братику, — зрадів алхімік і з усією щирістю згріб його в обійми.

Ігнацій безсило повиснув у нього на плечах, але вже за хвилину почав також приходити до тями. Перше, що він побачив, розплющивши очі, — був його зруйнований млин.

— Падлюко, — зашипів Цибульський, але так тихо, що Казимир не почув цього звертання.

— Що, братику? — перепитав він, підставляючи вухо ближче до його вуст.

— Я тобі зараз покажу «братику»... — видихнув Ігнацій і з ненавистю вхопив Казимира за горло.

Той, не сподіваючись такого випаду, і сам ще будучи ослабленим, безсило змахнув руками і знову впав у воду, тягнучи щойно врятованого Цибульського за собою. Ігнацій продовжував гарчати, мов звір, і ні на мить не відпускав свою жертву, ритмічно занурюючи голову Казимира під воду. Очевидно вирішивши втопити того, якщо забракне сил задушити.

Втім алхімік, щойно врятувавшись сам і врятувавши свого душителя, аж ніяк не хотів гинути ось так по-дурному. Зібравши всі сили докупи, він зацідив Ігнацію кулаком по писку спочатку лівою, а коли це не допомогло — ще й правою. Удари виявились дійовими, і руки Цибульського на його шиї добряче ослабли. Тоді Казимир, не гаючи часу, схопився на ноги і, відкинувши нападника геть від себе, щодуху кинувся до берега, розгрібаючи перед собою воду, що в цьому місці доходила йому до грудей.

Однак, фортуна, що не полишала його в річці, як виявилось, підло зрадила на березі. Щойно ступивши на прибережне каміння, Казимир побачив перед собою добрий десяток розгніваних міщан, які збіглися сюди, почувши вибух. Декотрі мали в руках кілки й вила, мовби збиралися відганяти вовків від худоби або ж заблудлих мародерів від свого шинку.

— От паскудство, — з відчаєм проказав алхімік, відчуваючи як декілька рук одразу вхопили його за мокрий одяг і ще безліч тягнуться до нього з тією ж метою.

— Цей антихрист зруйнував мені млина! — заволав з води Цибульський, — це демон в людській подобі!..

Всі міщани, хто не тримав Казимира, злякано перехрестились.

— Спалімо його, — стишено сказав хтось.

— Так, спалімо демона! — підхопив інший вже голосніше.

— Тільки вогонь може знищити нечисту силу! — закричали з іншого боку.

Попри переконання міщан, що лиш полум’ям слід боротися з нечистю, на Казимира градом посипались штурхани, ляпаси і копняки, то ж йому лишалося тільки закриватися наскільки було можливо і терпіти це приниження.

Від берега його потягли в центр містечка. Міська площа була криво забрукованою, мала форму нерівного квадрата і знаходилась поміж міським костелом і ратушею. Тут до натовпу одразу приєдналися ще з десяток роззяв, які одразу ж перейнялися священною місією покарання демона-Казимира. Здавалось, в цьому містечку ніколи не було правосуддя, а всі схожі справи вирішувались збіговиськом міщан у такий спосіб.

Казимир вже подумки намагався пригадати яку-небудь молитву, бо становище його видавалось зовсім пропащим і все, що лишалося — це подбати сяк-так про душу й гідно померти. Міщани, надійно зв’язавши йому руки й ноги, завзято обговорювали де найкраще розвести багаття, звідкіля притягти добрячого хмизу і в кого в дворі є підходящий стовп, щоб прив’язати до нього відступника.

Врешті, приготування розпочалися. Лежачи на бруківці, Казимир спостерігав, як при світлі смолоскипів, в землю вкопали свіжо зрубаний та поспіхом обтесаний сосновий стовбур, а під ним почали складати хвойні сухі гілляки.

— Очистіть стовп від смоли! — гукнув він своїм екзекуторам, — не люблю, як руки прилипають.

— Хочеш здаватися героєм, падлюко?

Над ним раптом нависло оскаженіле обличчя Цибульського, і Казимир навіть відчув смердячий сопух з його рота.

— Побачимо, як ти благатимеш про милість, коли відчуєш шкварчання власного сала, — єхидного додав той.

— Поглянь, який я худий, — промовив той у відповідь, намагаючись стримати тремтіння в голосі, — яке там сало? Буде суцільна шинка...

Цибульський задоволено реготнув.

— Маєш рацію! Буде шинка!..

— Послухай, Ігнацію, — раптом звернувся до нього Казимир, намагаючись упіймати його погляд, — я найманець, але я воїн... Був у десятках битв, переможних битв. Зроби мені ласку — убий, коли буду біля стовпа. Не дай мені зганьбити себе криком. Адже витримати таке неможливо...

— А-а-а-а... — задоволено протягнув Цибульський, — от ти і попросився. Гаразд, я подумаю, але обіцяти не можу. Надто вже хочеться побачити, як ти викручуєшся біля того стовпа, ніби вуж. Ге-ге-ге!..

З цим бридким сміхом він повернувся до решти і заходився допомагати їм у приготуванні кострища.

Невдовзі, коли все було завершено, бранця вхопили попід руки і, притягши на місце страти, прив’язали до стовпа. Звісно ж, найперше, Казимир відчув під своїми долонями липку живицю.

— Треба священика! — гукнув хтось, — нехай сі висповідає...

— Нащо демоняці панотець? — заперечив хтось, — палімо!

Хтось наблизився до хмизу зі смолоскипом, і Казимир зціпив зуби, давши собі слово не кричати, скільки вистачить терпцю, коли несподівано, чийсь голос спинив увесь цей вертеп.

— Зупиніться негайно! — почулося над натовпом.

Голос належав дівчині.

Усі озирнулися, і бранець також з подивом побачив вершницю, що сміливо виїхала на площу й зупинилася посеред міщан.

— Пані Агата Сененська, — загомоніли екзекутори, — сама?..

— Де ваш почет, пані Агато? — одразу ж залунали інші голоси, в яких замість страху вже відчувалась насмішка, — чи пані наважилась приїхати сюди сама о такій порі?

— Звісно ж ні, — відповіла дівчина.

Тієї ж миті, на площу увірвалося п’ятеро озброєних вершників, і натовп миттю сполошився, хоча ніхто не поспішав розходитись. Надто вже великим було їхнє завзяття і надто близькою була вистава, яку вони збиралися розіграти, щоб хоч якось розважити свої будні.

Ігнацій Цибульський вийшов наперед і низько вклонився дівчині.

— Ясна пані, — улесливо промовив він, — сей негідник, — тут він тицьнув пальцем убік прив’язаного до стовпа Казимира, — вдаючись до демонських чарів, зруйнував мені млина. А млин сей, ласкава пані Сененська, годував мою сім’ю й мене останні п’ятнадцять років. То ж чи не заслужив сей єретик найжорстокішої кари?

— А чи відомо вам, добродію, що в Речі Посполиті карати будь-кого дозволено лише після суду? — спокійно відповіла дівчина, — спершу слід вислухати обидві сторони, допитати свідків, а вже згодом виносити вирок і страчувати. А тим більше в такий жорстокий спосіб, як ви замислили?

При світлі вогнів було видно, як обличчя Цибульського налилося кров’ю.

— Вина його очевидна, милостива пані, — проказав він, — цей негідник підірвав мого млина і ледь не вбив мене самого.

— Де свідки? — коротко перепитала Агата.

— Ми всі тут свідки! — заревів натовп і щільним колом зімкнувся довкола дівчини та її гайдуків. Останні, відчувши загрозу, вихопили шаблі, готуючись захистити свою господиню.

— Стривайте, — зупинила їх пані Сененська.

Вона зіскочила з коня і підійшла до розчервонілого Цибульського.

— Чоловіче, ти кажеш тобі завдано кривди, і я охоче вірю, — промовила пані Сененська, дивлячись йому прямісінько у вічі, — але на землях мого батька ніхто не чинитиме суду власноруч. Це робитимуть судді...

— Доки суд та вирок, моя сім’я вмре з голоду, — розпачливо мовив Ігнацій.

— Тоді зробимо так, — відповіла йому Агата, — ти віддаєш винуватця мені, а я відшкодую тобі твої втрати.

Вона дістала з-за поясу торбинку з грошима і простягнула її Цибульському. Той раптом глянув на неї слізним поглядом і, вхопивши гроші, впав на коліна, цілуючи край її сукні.

— Звільніть цього чоловіка! — наказала вона слугам.

Ті обережно наблизились до Казимира і, сторожко роззираючись довкола, відв’язали його від стовпа. Після цього, не ховаючи шабель, повели до своїх коней, де один з гайдуків посадив його позаду свого сідла. Вершники пришпорили коней, і загін рушив геть з площі.

Біля темних стін замку вони зупинилися й почекали, доки для них відчинять ворота. На подвір’ї Агата коротко наказала комусь відвести Казимира на кухню й простежити, щоб тому перев’язали рани й нагодували, а сама рушила до замкового палацу. Здавалось, інтерес її до незнайомця, якого вона врятувала від смерті, раптом зник. Зрештою, як подумалось Казимиру, це було навіть добре. Що менше ним цікавились вельможі, то краще йому завжди велося.

Втім, за годину, щойно той встиг доїсти розігрітий для нього куліш, пані Сененська покликала його до себе. Казимир неохоче підвівся з-за столу і поплентався слідом за слугою, що повів його через подвір’я до палацу. Понад усе звільненому бранцеві хотілося зараз простягтися де-небудь на соломі і добряче виспатись, притупивши сном спогади про все пережити за сьогодні. Однак, тепер він належав не собі, а своїй рятівниці.

Агата зустріла його в кам’яній замковій вітальні, де навіть влітку було сиро й прохолодно. Камін тут ніхто не розпалив, і єдине тепло линуло від свічок на великих бронзових канделябрах. Втім, саму пані Сененську Казимир зумів роздивитись. Вона була невисокого зросту, мала русяве, акуратно складене в зачіску волосся і красиві ще юні риси обличчя.

— Як ви почуваєтесь, добродію? — поцікавилась вона, — до речі, як вас звати?..

— Мене звати Казимир, ваша милосте, — відповів чоловік, — і завдяки вам почуваюся пречудово...

З цими словами він підійшов до неї ближче і, ставши на одне коліно, поцілував їй руку.

— Припиніть, — засміялась вона.

— Якби не ви, дорога пані, то почувався б зараз, як почувається впольований дик над вогнем мисливців, — додав Казимир, зводячись на повний зріст, — крім того, я винен вам чималу суму грошей, яку, зізнаюся, мені важко буде повернути. В моїй кишені є жменя перлів, але, щиро кажучи, вони фальшиві...

— Наразі, це облишимо, — сказала пані Сененська, — до того ж, винні ви не мені, а моєму батькові. Це його землі, його замок і його гроші... Щоправда, сам він, як завжди, перебуває десь у Кракові разом із моїми братами, а всі тутешні справи звалилися на мої плечі.

— Однак врятували мене ви, — промовив Казимир.

— Мій батько також би не дозволив, щоб у Поморянах міщани чинили дикунські суди, — перебила Агата.

Гість розвів руками.

— Тоді скажіть, як я можу вам прислужитися, дорога пані.

Господиня замку хвилину помовчала.

— Спочатку скажіть, чи правда все, що про вас говорять в нашому містечку? Не дивуйтесь, чутки доходять навіть до замку... — усміхнулась Агата.

Казимир нервово закусив губу. Такі розмови йому ніколи не подобались.

— А що саме ви про мене чули, ласкава пані? — обережно запитав він.

— Наприклад, сьогодні стало відомо, що ви алхімік і знаєтесь на своєму ремеслі...

— Мої знання досить невеликі, — відповів чоловік, і спогад про вибух у млині неприємно його вколов.

Він чекав, що зараз його заслужено назвуть шарлатаном.

— Але я не про це, — заспокоїла господиня, і Казимир з полегшенням зітхнув.

— Мені розповідали, що ви вмілий воїн, — продовжила вона, — це справді так?

— Військова справа — мій хліб, ваша милосте, — вклонився чоловік, — а стрільба — моє мистецтво.

— Чому ж тоді ви обрали роботу в млині? — з цікавістю запитала Агата.

— Бо в цих околицях немає роботи для чесного найманця.

— Помиляєтесь...

Пані Сененська раптом спохмурніла.

— В цих околицях, пане Казимире, досить роботи для людей вашого ремесла, — сказала вона.

В темному кутку раптом почулося чиєсь бурчання і, вгледівшись у той бік, найманець з жахом побачив дві яскраві цятки очей.

— Тихо, Персею, — промовила господиня замку.

— Не лякайтеся, це мій пес, — заспокоїла вона Казимира, — досі спокійно за нами спостерігав, а тепер чомусь занепокоївся.

З темряви на світло справді неквапно вийшов чималий собацюра і, виляючи хвостом, наблизився до Агати. Дівчина погладила його по голові, і той сів поруч з нею, насторожено дивлячись на її співрозмовника.

— То про що йдеться? — перепитав Казимир, — яка тут може бути служба для людей мого штабу? Невже докучають розбійники?

— Не просто розбійники.

Агата знову помовчала, ніби добираючи потрібні слова.

— А хто ж? — допитувався найманець.

— Вам нічого не розповідав добродій Цибульський? Про страшні речі, які кояться в довколишніх лісах? — питанням на питання відповіла вона.

— В кожному селищі або містечку мені розповідають страшні речі про околиці, дорога пані, — усміхнувся Казимир, — ці розповіді навіть подібні між собою... Десь водяться мавки, що зводять парубків, десь лісовики, десь блуд чіпляється до подорожніх. Я всі ці казки знаю ледь не на пам’ять, тому коли й чув щось від Ігнація, не надавав його розповідям особливого значення. Крім того, ваша милосте, смію запевнити, що людина своїми діяннями вже віддавна перевершила усіх потвор. Справжніх чи уявних... А з людьми я вмію давати раду.

— Якщо так, то більше я нічого не скажу. Мене тішить ваша сміливість, Казимире, — мовила Агата, — отож, ви готові беззастережно стати до мене на службу?

— Аби віддати борг і віддячити за своє спасіння, я готовий на все, — промовив той.

— Гаразд, — господиня замку востаннє зміряла його уважним поглядом, — тоді зараз вам покажуть покої, в яких ви зможете поселитись. Відпочивайте, а вранці, я буду рада знову зустрітись.

Найманець подякував і вклонився, все ще сторожко позираючи на пса, який вивчав його, здавалось, надто уважним, як для собаки, поглядом.

Спалось Казимирові препаскудно, і, врешті, він прокинувся серед ночі з відчуттям несамовитого жаху. Що наснилося, він не пам’ятав, але сон досі тримав його за серце холодними липкими руками. Найманець витер з обличчя піт і спробував заспокоїти дихання. Потім підвівся з ліжка й підійшов до вікна.

Надворі було ясно, мов удень. Місячне світло яскраво заливало довколишні пагорби, відбивалось від плеса ріки й сріблило крони дерев. Такі ночі оспівують поети у найчутливіших своїх віршах. Однак Казимиру було не до поезії... Так і не згадавши сну, він спробував роздивитися причину своєї тривоги в нічному просторі перед собою, розчути в звуках, що долинали до нього звідти, проте марно. Ніч дихала спокоєм і невгамовною сріблястою красою.

Проте, в той час, коли ззовні панувала ідилія, за дверима тишу пронизав відчайдушний жіночий крик. Казимир миттю відірвався від вікна і кинувся до столу, на якому намацав свій кинджал. Після цього, обережним кроком підійшов до дверей і прислухався. Не минуло й хвилини, як той самий крик повторився. Більше не зволікаючи, найманець рвучко прочинив двері.

В коридорі панувала напівтемрява. Точніше, кам’яну замкову пітьму сяк-так розсіювали кілька каганців розміщених під стелею. Казимир до болю вирячив очі, намагаючись розгледіти жінку, що кричала, проте бачив перед собою лише запліснявіле каміння, з яких складалися стіни.

Несподівано, крик повторився втретє, але цього разу збоку від нього. Повернувшись, найманець побачив просто перед собою бліде жіноче обличчя, що було скривлене в страшній гримасі.

— Допоможіть мені, — вимовила незнайомка знекровленими губами і зробила рух уперед, мовби хотіла обійняти його.

Казимир з жахом відчув, як вона усім тілом напоролась на лезо його кинджала. Поява цієї жінки була такою раптовою, а рух до нього настільки несподіваним, що він не встиг опустити зброю.

На білій довгій сорочці незнайомки, трохи нижче грудей миттю з’явилася темна пляма і, безсило змахнувши руками, жінка опустилась на підлогу. Казимир ледве встиг притримати її голову й плечі. Поруч дзенькнув клинок, також впавши на долівку.

— Прокляття... — видихнув найманець і одразу ж додав ще добрячу порцію лайки, — звідки ти взялася, суча дочко?..

Чоловік злодійкувато роззирнувся, шукаючи свідків цієї події. Втім, хоч крики жінки лунали досить голосно, ніхто їх, вочевидь, не почув. Казимир гарячково намагався вигадати, що робити далі. Гукати на допомогу чи можливо... тікати звідси. Щоправда, доведеться перед тим спекатися тіла. Тоді у замку не одразу зрозуміють, що відбулося, а отже й не відразу почнуть його шукати.

Найманець спробував підняти жінку, але щойно він просунув руку під її плечі, як просто біля вуха знову почув її голос:

— Допоможіть мені, — цього разу вона промовляли зовсім тихо, очевидно не маючи сил говорити гучніше.

Казимир на мить заціпенів. Потім глянув на неї і, зустрівшись поглядом з її очима, побачив там тільки безмежний пекучий біль, що, здавалось, не втримається і от-от виллється назовні. Був це біль від рани, що він завдав, чи її мучило щось інше, найманець не міг збагнути.

— Чим допомогти? — видавив із себе Казимир, одночасно переводячи погляд на криваву пляму, що дедалі більше розтікалася по її сорочці. Одним сильним рухом він розірвав тканину, оголивши цим самим рану, яка, на щастя, виявилась зовсім нестрашною. Лезо ковзнуло збоку вздовж ребра і тільки сильно розітнуло шкіру.

— Моя дитина, — промовила незнайомка, — мій маленький хлопчик...

На цим словах вона затремтіла, як осінній листок і розпачливо заридала.

— Що з ним? — допитувався найманець, далі розриваючи її сорочку. Цього разу йому потрібен був шмат тканини, щоб зупинити кровотечу.

— Він зник, його щойно викрали... — додала жінка, вказуючи пальцем кудись у темінь, — там, у моїх покоях, хтось був...

З іншого боку коридору нарешті почулися поспішні кроки декількох пар ніг. Це була господиня замку в супроводі служниці та охоронця.

— Що тут відбувається? — на ходу суворо запитала Агата.

Казимир схопився на ноги. Йому чимшвидше хотілося залишити це товариство.

— Свята Богородице! Йоанно, що з тобою? Ти поранена?..

— Так, я... поранилась власною зброєю, — несподівано промовила та.

— Але звідки в тебе цей кинджал?

— Яка різниця?.. — розпачливо відмахнулась вона. — Моя дитина...

— Пані каже, в її покоях був хтось, — втрутився Казимир, — дозвольте я перевірю.

Не чекаючи відповіді, він рушив туди, звідки раптово з’явилась Йоанна. За кілька десятків кроків, він побачив перед собою прочинені двері. Схоже саме тут і були покої цієї жінки. Найманець обережним кроком зайшов досередини. В покоях одиноко мерехтіла свічка, чиє полум’я тріпотіло від невидимого протягу, а тому й горіло яскравіше, ніж буває зазвичай, проте не досить яскраво, щоб розсіяти повністю темряву. Посеред кімнати стояла дерев’яна колиска, в якій сірими клаптями виднілась дитяча постіль. Казимир зробив ще один крок і зупинився, дослухаючись. З маленького ліжечка почувся слабкий дитячий голос. «Ця Йоанна несповна розуму, — подумав найманець, — її дитина тут і нікуди не зникла...». Він вже хотів підійти ближче, коли ж зрозумів, що в покоях присутній ще хтось. Цю присутність він відчував шкірою, і вона вселяла в нього якийсь первісний тваринний жах. Здавалось, коли найманець раптово побачив перед собою темну постать, йому навіть полегшало, бо тепер врешті стане зрозуміло хто це і якого дідька тут робить. Постать наблизилась до нього, аж Казимир зміг розгледіти обличчя незнайомця. Втім, це було радше не обличчя, а череп, який обтягнули блідою землянистою шкірою. Тільки тепер найманець збагнув, що прийшов сюди зовсім без зброї. Його кинджал так і залишився поряд з пораненою Йоанною.

— Omni casu[24]... — видихнув йому в обличчя невідомий, і Казимиру, здалося, що він чує радше шипіння змії, аніж людський голос.

Ззовні долинув голос Агати, яка гукала його, а слідом за цим — тупотіння ніг охоронців. Казимир, здавалось, тільки на коротку мить відвернув погляд від незнайомця, але саме за цей час той зник. Навіть відголос його слів не встиг затихнути, проте самого його вже не було.

До кімнати забігли охоронці й стали в дверях, мов закам’янілі, не розуміючи що робити далі.

— Розтуліться! — наказала їм господиня замку, і ті слухняно дали їй можливість пройти досередини.

Агата швидко підійшла до колиски й взяла на руки дитину. Потім знову вийшла з покоїв, попрямувавши до згорьованої матері.

— З твоїм хлопчиком все гаразд, дорога кузино, — почув її слова Казимир, — заспокойся, це був лише страшний сон...

Втім, Йоанна заридала ще дужче. Хоч цього разу це були сльози полегшення.

Повноводна Варта розсікала зелені береги, мов гостре лезо, що виблискувало на вечірньому сонці, і стрімко тягнулася вдаль. Туди, де, якщо напружити зір, можна було розгледіти високі мури та шпилі Познані.

Христоф зістрибнув з сідла і подав руку Софії, допомагаючи їй також стати поряд з ним. Він мимоволі вгледівся в обличчя своєї супутниці. Втома читалася в кутиках її очей і губ, про втому говорила надміру бліда шкіра, а проте Софія йому всміхнулася.

— Звідки в тебе стільки сил? — щиро здивувався він.

— Вірю, що в Познані закінчаться мої поневіряння, — відповіла та, — це мене й бадьорить.

— А мої поневіряння, найпевніше, там тільки розпочнуться, — тихо пробурмотів Христоф.

Він укотре згадав, що не встиг отримати ані від короля, ані від Свенсона жодного дуката з тих грошей, що були йому обіцяні. І король, і вірний королівський слуга-вікінг вкрай невчасно померли, забравши обіцянки з собою в могилу. А разом з обіцянками і слово, яке він дав Сігізмунду Августу. Слово Христоф тепер мусив тримати, а от подорожувати — вже за свій кошт... Усвідомлення цієї обставини наповнювало його серце неабиякою гіркотою. Бо замість доброї платні в тому бісовому Кракові львів’янин віднайшов тільки нові обов’язки й чималі витрати.

Неподалік виднівся брід через річку, а за ним, на іншому березі, стримів невеликий заїжджий двір. Подорожні вирішили зупинитися в ньому на ніч, а вже вранці вирушити далі. Таким чином ближче до полудня вони мали б опинитись в Познані.

Господар, бородань з пронизливим поглядом, запропонував Христофові залишити в нього коней, щоб ті відпочили, як слід, а самим дістатися до Познані човном. За невелику плату, мовляв, він сам їх завезе просто під міські стіни.

— Така подорож буде значно легшою і приємнішою, ніж верхи, — додав він, — особливо для пані, яка, мабуть, ледь жива, після дороги під пекучим липневим сонцем...

Тут він глянув виразно на Софію.

— Не варто так за мене турбуватися... — озвалася жінка.

— Згода, — перебив її Христоф.

— Чудово, — мовив господар, — своїх коней заберете на зворотному шляху. Я добре за ними догляну.

Господар вже хотів побажати їм доброї ночі й попрощатися, але львів’янин його зупинив.

— Чи знає пан такого собі абата Купідуру? — запитав Христоф.

Бородань завмер і пронизав свого постояльця гострим уважним поглядом.

— Припустімо, знаю, — відповів він, — точніше, знаю, де знаходиться кляштор, в якому він може перебувати. Це також над Вартою.

— До того кляштору нам і потрібно, — сказав Христоф і, не втримавшись, зробив добрячий ковток пива з досі повного кухля, що звабливо стояв перед ним.

— Буде дорожче, — попередив господар.

— Це ж чому? — постоялець відчув, як пиво від несподіванки пішло «не туди», й гучно закашлявся, — допровадження подорожніх в обитель осіб духовних справа коштовніша?

— Ні, — вперше за вечір скривив посмішку господар, — але кляштор трохи далі. З іншого боку міста.

Христоф байдуже махнув рукою. Дорожче — то дорожче. Нехай. Випите пиво, змішавшись з утомою, зробило його лінивим і неповоротким.

— А що вам потрібно від абата? — раптом знову озвався господар.

— Це наша справа, — буркнув постоялець, анітрохи не дбаючи про свої манери.

Бородань тільки стенув плечима і почвалав до своєї комірчини. Було вже досить пізно, і Христоф також вирішив вкладатися спати.

Чоловік заледве торкнувся головою подушки, як очі й голова налилися свинцем, і він стрімко потонув у повноводді стомленого сну. Він і справді відчув себе, наче у воді, коли ж хтось ухопив його за руку і потягнув назад на поверхню. Щойно голова його опинилась над плесом якоїсь річки чи ставу, Христоф побачив перед собою Софію. Глибина тут виявилась значно меншою, ніж йому здалося спочатку.

Жінка була цілковито оголеною, і він з несамовитим задоволенням уп’явся поглядом у її тіло. Направду, таких, як вона, Христоф ще не зустрічав: гладенькі й не надто пишні стегна, ніби виточені зі слонової кістки, плаский живіт, що наче місток провадив з одного раю до іншого — від акуратного лона до округлих високих грудей, на яких дозрівали дві темно-багряні суниці. Саме ці ягоди, наливаючись соком, зрадливо закликали б коханця до любощів, навіть якби вуста говорили «ні», а руки опиралися. Він знав це тіло і не знав його водночас... Тепер, коли його безсоромно пестили відблиски світла, що відбивалися з води, воно здавалось йому геть невідомим і від цього ще більш бажаним. Зачудований цим видовищем, він навіть не здивувався, що зараз день, хоча хвилину тому ще був пізній вечір.

Софія подала йому руку.

— Підводься, — усміхнулась вона, — тут мілко.

Христоф і сам помітив, що напівлежить на дні, а вода сягає йому плечей. Звівшись на ноги, він опинився поруч з нею.

— Як дивно все... — мовив чоловік.

Відірвавши, нарешті, від неї погляд, він роззирнувся довкола. Обидва річкові береги були щедро залиті сонцем, однак не палючим, а лагідним, яким воно буває у надвечір’я або з початком дня. Довкола виднілися плодоносні дерева, а під ними час од часу з’являлися миролюбні звірі, зовсім не зважаючи на людей неподалік.

— Це, мабуть, Едем, — вирвалось у Христофа.

— В Едемі не існує таких бажань, що ти відчуваєш зараз, — заперечила жінка.

— Твоя правда, — усміхнувся він, — це радше хіть... А цього слід соромитись.

— Всі наші бажання народжуються невинними. І лиш минувши нашу свідомість, стають брудними чи хтивими, — мовила Софія, — в цю мить ти відчуваєш те, що не досягнуло ще твого розуміння, отже й соромитись нічого. Ходи на берег.

Чоловік слухняно подався слідом, милуючись її граційною ходою. Тільки тепер він зауважив, що на ньому також немає одягу. Мовби їм з Софією і справді була тут відведена роль Адама і Єви.

Вона віддалася йому одразу на березі, якраз тоді, коли він відчув, що вже несила стримувати бажання і йти кудись далі. Чудові коліна її Христоф урешті міг розсунути, впустивши між них спочатку свої руки для палкого обряду вступної ласки, а потім і проникнувши у гаряче жіноче лоно своєю напруженою до щемкого болю плоттю.

— Завтра ми попрощаємось, і я хочу, щоб ти мене запам’ятав, — прошепотіла йому на вухо Софія, трохи притримавши стегнами його шалені рухи.

— О, будь певна, я не забуду тебе... — він сперся на прямі руки, від чого проникнув у неї ще глибше.

Жінка застогнала і солодко вигнула спину, подавши вгору збуджені й гарячі груди.

Тієї ж миті Христоф відчув на своїх плечах іще чиїсь ласки. Вони були гарячі й вимогливі, ніби вимагаючи частину любощів собі. Він мусив відірватись від Софії, щоб бодай озирнутися, але тієї ж миті потрапив у полон до іншої жінки. Вона осідлала його згори. За мить до того, як він мав у неї вибухнути, ця нова коханка зупинилась, поступившись місцем ще іншій. Ця інша (хоч усі вони були подібні, як сестри, до Софії) повернулася до нього спиною й стала навколішки, вимагаючи взяти її ззаду. Не тямлячись від шалу, Христоф ухопив її за стан і рвучко потягнув до себе. За мить на плечах він знову відчув руки коханок, втім цього разу вони не відволікали його, а навпаки спонукали задовольнити врешті себе і цю останню жінку.

Коли знеможений він відпустив її від себе, то з насолодою простятся на шовковій траві. Чоловік не дивився на своїх богинь, але відчував, як дві з них лягли справа й зліва від нього, а ще одна притулилася до його голови. Тепер Христоф знову потонув. Тільки вже не в невідомій річці, а в безмежних небесах над собою...

Прокинувся він там, де й заснув — у тісній брудній кімнаті заїжджого двору на березі Варти. Було ще досить рано. За вікном лише з’явилися перші ранкові сутінки, в яких було більше ночі, аніж світанку. Христоф згадав про свій сон, і солодка млість знову розлилася по його тілу. Однак, було й інше відчуття — йому здавалось, що все це він пережив не уві сні, а насправді. Як і тоді в замку Яна Фірлея, коли Софія бачилась йому хижим розгніваним звіром...

Він одягся й вийшов на вулицю. Господар та його невелика челядь також вже не спали. Човен був витягнутий на берег і застелений рядном. В кухні чулася метушня та притишені голоси. Двоє рибалок несли туди свій нічний улов.

Софія з’явилась також невдовзі. Щойно вони встигли зустрітися поглядами один з одним, як господар гукнув:

— Рушаємо до ясної холери!.. Як вже обоє на ногах, то нічого марнувати часу.

Після цього він одним дужим рухом зіштовхнув човна з берега на воду. За кілька хвилин вони відправились.

Хоч було літо, але річковий холод діставав мандрівників до кісток. Туман робив довколишні звуки гучнішими та осідав на одязі важкими краплями вологи.

— День буде спекотним, — озвався власник човна, налягаючи на своє довжелезне весло, що сягало самісінького дна Варти.

Втім заледве чи когось тішило передчуття денної спеки. А радше навпаки — гнітило більше, ніж холоднющий ранок. Голодна риба скидалася над водою, а в прибережних верболозах хихотіли невидимі й дивні птахи.

Вони опинилися під стінами Познані, коли сонце зійшло вже досить високо. День і справді настав надзвичайно спекотний, один із тих липневих днів, коли могло здатися, що Господь остаточно зненавидів людство.

Минувши місто, човняр пристав до берега, звідки виднівся могутній оборонний монастир. Бородань першим ступив на землю і з полегшенням розлігся в затінку під величезним кущем.

— Срана спека, — видихнув він і простягнув руку за винагородою.

— Це там мені шукати абата Купідуру? — перепитав Христоф, вказавши на монастир.

— Там, — відповів човняр, втираючи спітнілого лоба, — а де ж іще йому бути?.. У тій обителі... отців францисканців... Ох, як же, курва, палить...

З цими словами він закрив обличчя капелюхом і голосно засопів. Схоже, назад цей чоловік збирався повертатись не раніше вечора, коли над Вартою знову запанує прохолода.

Лишивши його, Софія й Христоф вийшли на дорогу, що тягнулася уздовж річки. Пройшовши мовчки кілька кроків, подорожні зупинились.

— Дякую тобі, дорогий Христофе, — промовила жінка, зазираючи йому в очі, — ти захищав і дбав про мене весь цей час. Як ми й домовлялись, тут я з тобою прощаюся. Якщо ти йдеш до монастиря, то мені в інший бік.

Львів’янин якось надто довго не зміг підібрати необхідних слів. Прощання з Софією, яка спочатку була для нього тягарем в дорозі, раптом виявилось занадто важким. Все ж він усміхнувся і, гречно поцілувавши їй руку, промовив:

— Щасти тобі. Хтозна, може ще побачимось.

Він розумів, що говорить занадто коротко, але більше не зміг промовити нічого.

Щойно вони розійшлися, Христоф намагався не думати, що тепер Софія залишиться сама в невідомому їй місті і безліч небезпек чатуватимуть тут на неї. Він згадував її розповіді про пригоди, що траплялися з нею в мандрах Середземномор’ям, й переконував себе, що ця жінка дасть собі раду.

За чверть години Христоф стояв біля воріт монастиря і, оглянувши його височенні стіни, в яких були навіть бійниці для мушкетів, переконався, що перед ним радше добре укріплена фортеця, аніж свята обитель. Стіни мали могутні контрфорси[25], то ж були здатні вберегти його мешканців навіть від гарматного обстрілу.

Брамний молоток мав вигляд велетенського грифона, який затис у пащі бронзове кільце. Христоф ухопився за нього рукою і кілька разів постукав. У невеличкому віконці в стіні з’явилось червонувате обличчя з приплюснутим носом і жвавими чорними очима.

— Чого тобі, божий чоловіче? — почув Христоф запитання.

— Мені потрібно поговорити з паном абатом, — відповів подорожній.

І облизавши сухі губи тихо додав:

— Але ще більш потрібен кухоль прохолодного монастирського пива...

Йому здавалось, він сказав це тихо, проте, як виявилось, з того боку його добре почули.

— Бідолаха, — відповів йому червоноликий, — Господь послав спеку, щоб покарати познанців за безчинства в останній піст, коли, забувши страх Божий, вони забавлялися вином і сороміцькими піснями на березі Варти. Але, на щастя, благочестивим християнам, як оце ми з тобою...

Тут голос його стих і обличчя пропало з вікна. За мить брама важко заскреготіла.

— ...таким, як оце ми з тобою, — повторив кругленький монах, що опинився врешті перед прибулим, — добрий Бог приготував рятунок — холодне пиво, про яке ти згадав.

— Пиво — божий рятунок? — промовив Христоф.

— А хіба ні?

— Якщо така диявольська спека, то так, — погодився подорожній.

— Отож бо. А ще кожен гість також від Бога.

Львів’янин змовчав.

— Тобто якщо гість хоче пива, то пива хоче й сам Господь, — підсумував монах, — хіба ж ні?

На цих словах він уважно вдивився в свого співрозмовника парою чорних очей-гудзиків, ніби йшлося і справді про важливі теологічні питання.

Христоф ствердно кивнув.

— Думаю, Господь й сам зараз спраглий, — сказав він.

— От і я так кажу, — кинув монах і, вхопивши гостя за рукав, потягнув його за браму.

— Ми до абата Купідури? — спантеличено перепитав Христоф, коли вони опинились на подвір’ї монастиря.

— Ні, спочатку — Божа воля! Я пригощу тебе найкращим тутешнім пивом, — відповів той, — абат нікуди не дінеться.

Монах відпустив Христофа на якусь хвилину, щоб замкнути за собою браму, а потім знову взяв його за руку. Гість незчувся, як опинився на прохолодних кам’яних сходах, що вели кудись униз під монастирську стіну. Невдовзі вони опинилися в просторому погребі, освітленому гарним церковним канделябром, в який було вміщено десяток грубезних свічок.

Попід стінами стояли величезні темно-коричневі діжки, з яких долинало ледве чутне шипіння. Могло здатися, що там клубочуться вужі та змії, але міцний запах солоду свідчив про інше. В цих діжках бродив і зберігався «Господній напій», який щодня возять на міський ринок, постачають у замки та різноманітні резиденції.

— Брате Яне! — голосно гукнув монах кудись у темну частину цього підземелля.

Звідти на світло вигулькнула довготелеса худа постать, також в сутані.

— Чого тобі, брате Гвідо? — голос монаха з темряви був насторожений і навіть непривітний.

— Того, за чим сюди приходять, — хихотнув той, — а приходять сюди по пиво.

— Пригадується, його преосвященство абат заборонив тобі, брате, наближатися до пивниці ближче, ніж на сотню кроків, — суворо відказав Ян, — а все тому, що з такої відстані ти точно не нап’єшся.

— Я не забув про це, — трохи ображено відповів Гвідо, — і не порушив би заборони нашого Богом береженого абата, якби до воріт обителі не прийшов спраглий подорожній...

Тут монах широким жестом, як актор у якій-небудь грецькій трагедії, вказав двома руками на Христофа.

— «І хто напоїть хоч одного з нас бодай кухлем водиці холодної, той не згубить нагороди своєї»[26]. Чи не так у Святому Письмі сказано, брате Яне?

— Там про воду ведеться, — буркнув монах з пивниці.

— Наскільки ж більшу Господню ласку отримує той, хто замість води подасть подорожньому пива! — не вгавав Гвідо.

Христоф, який відчував себе волоцюгою або школярем, для якого в шинкаря випрошують дармової випивки, вже хотів піти геть, але той, хто привів його сюди, втретє вхопив за рукав. Львів’янин зупинився.

Втім за цей час брат Ян несподівано подобрів і широко усміхнувся.

— З радістю пригощу нашого гостя, — промовив він.

Взявши до рук порожній кухоль, монах підійшов до однієї з діжок і наповнив його по вінця. Після цього підніс пиво Христофові.

— Скуштуйте, добродію, — сказав Ян, — з Божої ласки, ми своєю невтомною працею створюємо цей напій. І прошу вибачення за наші з братом Гвідо довгі балачки... Ми з ним часто сперечаємось.

Гість узяв кухоль і з приємністю вдихнув прохолодний гіркуватий запах хмелю. Тієї ж миті він побачив, як жадібно дивиться на нього Гвідо. Очі монаха стали великими й вологими, як у коня, а на обличчі з’явилося й застигло якесь німе благання.

Христоф вдячно кивнув братові Яну, але пити не почав. Той з подивом подивився на нього.

— Побоююсь, що за такої спеки, яка панує надворі, можу проковтнути це пиво разом із кухлем, — пояснив гість, — він хоч і чималий, але питва в ньому на один добрий лик.

Дещо здивований брат Ян знову повернувся до своєї діжки.

— Я наллю вам ще, — сказав він.

За хвилину в руках Христофа було вже два кухлі. Один із них він тієї ж миті простягнув Гвідо. Той хутко вхопив його і за кілька ковтків усе випив. Після цього, дивлячись на брата Яна, тільки розвів руками. Мовляв, така була Божа воля. Чи то пак, воля гостя... Що, зрештою, означає те саме.

Ян з докором глянув на Христофа, але не зронив більше ані слова. Тільки махнув рукою і пошкандибав у той самий темний куток пивниці, з якого з’явився.

Брат Гвідо, що від пива розчервонівся ще більше, виглядав щасливим. В очах його світилася благодать і вдячність до Христофа.

— Що ж, тепер я з превеликою радістю проведу тебе до абата, добрий чоловіче, — сказав він, — ходімо.

Вони повернулися назад на монастирське подвір’я, і Гвідо, на диво жваво, як для такого товстенького коротуна, рушив попереду.

— Мушу, однак, попередити, що абат Купідура може бути зайнятий, як часто буває після ранкового вишколу, — проторохтів монах, — найпевніше в такій годині читає книги або займається ще якою наукою...

— Після ранкового вишколу? — здивувався Христоф, — це ти молитву так називаєш?

— Ні, вишкіл — це вишкіл. Молитва завжди перед ним, — заперечив той.

— Що ж відбувається під час вишколу? — допитувався гість.

— Різне... — важко зітхнув Гвідо, — абат змушує нас учитися стріляти з мушкетів та вправлятися з шаблею.

— Он як?! — Христоф від здивування закляк на місці.

— Кожного дня, крім неділі, о шостій ранку, ледве скінчивши молитву, ми з братчиками збираємось біля північної стіни й усе починається знову: «Взяти мушкети!.. Насипати пороху!.. Забити пиж і кулю!..» — гукає до нас абат...

— І що ж?.. Навіть стріляєте? — гість усе не міг прийти до тями від здивування, що в цій обителі монахи навчаються військовій справі.

— Ще й як... У вухах потім дзвенить до самого вечора, — проскиглив товстун, — але ходімо, чого стояти посеред двору? Спекотно тут, як на пательні, Господи прости...

— Але навіщо робити з вас воїнів? — запитав Христоф, коли вони підійшли до велетенської вежі й заховалися в її тінь.

— Наш абат каже, що непевні тепер часи — промовив Гвідо, витираючи з чола піт, — та й навіть у Біблії написано: «не мир прийшов Я принести на землю, а меч»... От і мусимо, брате. Хоч і не хочемо...

Монах звів погляд угору і важко зітхнув.

— Нам туди, — вимовив він мученицьким голосом, — на самісінький верх...

— Ваш абат полюбляє висоту? — хмикнув Христоф.

— Його преосвященство щоночі спостерігає за зірками, — серйозно відповів Гвідо, — кажуть, пише книгу, а тому ретельно їх замальовує. Кожну зірочку, кожнісіньку! Уявляєш? Господь їх тисячі розсипав по небу, а нашому абату всі зони відомі. Мудрий він чоловік, учений дуже...

Сказавши це, монах вирушив усередину вежі, де його чекало страхітливе випробування — кам’яні сходи, що вели нагору. Христоф подався слідом, співчуваючи цьому доброму товстунові й одночасно стримуючи бажання примусити його рухатись швидше.

За півгодини вони дісталися цілі. Геть захеканий Гвідо припав до вікна й, не дивлячись на Христофа, вказав на невеликі, оббиті залізом двері.

— Ту...ту... тут, — вимовив монах, намагаючись заспокоїти дихання, — це ось тут...

— Покої абата Купідури? — перепитав гість.

— Так...

Гвідо з насолодою підставив спітніле обличчя прохолодному вітрові, якого так бракувало внизу, де потерпала розпечена земля і страждали ті, хто по ній ходить. Монах, здавалось, вже забув, чого піднявся сюди і кого з собою привів, тому Христоф, лишивши його в спокої, постукав у двері.

Відчинив йому невисокий лисий чернець з палючим пронизливим поглядом.

Дещо затнувшись спочатку, Христоф урешті видобув з пам’яті церковне привітання:

— Laudetur Jesus Christus![27] — промовив він.

— In saecula saeculorum![28] — дещо здивовано відповів монах.

Далі прибулий обережно запитав, чи перед ним його преосвященство абат Купідура. Монах заперечливо похитав головою.

— А що потрібно панові від абата? — промовив він і ще пильніше вдивися у Христофа.

— Про це я скажу тільки йому, — дещо різко відповів гість і одразу ж про це пожалкував.

Монах припідняв догори підборіддя і схрестив руки на грудях.

— Хто допровадив вас сюди? — так само різко перепитав чернець.

Прибулий озирнувся назад, проте біля баштового вікна вже нікого не було.

— Брат... брат Гвідо, — відповів Христоф, не одразу пригадавши ім’я свого провідника.

— Он як, — скривив усмішку монах, — отже, брат Гвідо вирішує, коли абат приймає світських осіб. Озброєних світських осіб.

З цими словами, він покосився на шаблю, що висіла в прибулого на поясі.

— Я тут з волі його величності короля, — чітко вимовив Христоф.

І, трохи помовчавши, додав:

— Вже покійного Сігізмунда Августа...

Монах сіпнувся, мовби його вжалила оса.

— Його величність помер? — з жахом перепитав він.

— Так, помер, — підтвердив гість, — і я тут, щоб виконати його останню волю.

— Пропустіть цю людину, брате! — почувся голос з-за спини ченця, і той миттю відступив убік, даючи можливість Христофові зайти досередини.

Гість опинився у просторій келії з велетенським розп’яттям на стіні. Поруч нього однак стояла астролябія[29] і аспидна дошка, на якій залишилося кілька рядів математичних розрахунків. В стіни було вбито декілька полиць, на яких стояли чималі за розмірами книги. Деякі з них, очевидно найцінніші, були приковані до стіни невеликими ланцюгами. Книги зберігалися і у відкритих скринях, а два грубезні фоліанти лежали відкритими на столі.

Абат Купідура виявився високого зросту худорлявим чоловіком з темним густим волоссям над високим чолом. Погляд мав привітний, хоч і дещо насторожений.

— Прошу вибачити мого секретаря, — після привітання мовив абат, — брат Луціан звик берегти мій спокій у цю пору дня... Чи добре я почув? Ви справді принесли нам таку жахливу звістку?

— На жаль, так, — підтвердив Христоф.

Абат звів очі догори й учинив знак хреста.

— Requiem aeternem dona eim Domine[30]... — прошепотів він.

На кілька хвилин запала глибока тиша.

— Що ж, ми слухаємо вас, — врешті промовив настоятель монастиря.

Христоф озирнувся в бік дверей, де й досі стояв брат Луціан, проте абат кивком голови дав зрозуміти, що цей чоловік має право залишитись і бути присутнім при розмові.

— Мене звати Христоф, ваша милосте. З ласки Всевишнього, я був одним із тих, хто опинився поруч з королем в останні хвилини життя його величності, — промовив він, — і саме мені, скромному шукачеві заробітку з Лемберга, Сігізмунд II повів свою передсмертну волю...

— І в чому ж вона полягала?

— В тому, щоб знайти вас, ваше преосвященство.

— Знайти мене? — здивувався абат, — але для чого?

— Щоб перейняти від вас опіку над королівським дитям.

Знову запала мовчанка, однак цього разу вона тривала значно довше. Настоятель і гість не зводили погляду один з одного, мовби намагаючись вгледітись співрозмовнику в душу.

— Отже, таємниця короля вам відома, — повільно виговорив абат.

Здавалось, тепер він хотів вгадати, в який спосіб Христоф збирався нею розпорядитися.

— Відома, ваше преосвященство.

— Гаразд...

Настоятель врешті відвів погляд від гостя і неквапно підійшов до відчиненого вікна. Здавалось, йому, як і брату Гвідо, чверть години тому, хотілось освіжити обличчя.

— І ви, без сумніву, маєте яку-небудь грамоту, що засвідчує волю його величності, — промовив настоятель, не відриваючись від краєвиду, що звідти проглядався.

— Жодної грамоти в мене немає, — відповів Христоф, — король не встиг нічого написати. Смерть завадила йому це зробити.

— Припустімо, що так, — кивнув настоятель, — але написати мені міг і особистий розпорядник його королівської милості, Йон Свенсон. Хіба можна відправляти посланця з такою місією, не давши йому жодного супровідного листа?

— Річ у тім, ваше преосвященство, що Свенсон також загинув, — сказав гість, — зазначу, що цей достойний муж за наказом короля мав видати мені з вавельської скарбниці вдосталь грошей на дорогу сюди. Але вмер, як і його величність... Ця обставина змусила мене подорожувати за свій кошт.

Львів’янин зробив промовистий наголос на останні три слова, натякаючи, що був би не від того, аби отримати відшкодування своїх витрат.

Абат повернувся до нього обличчям і широко розвів руками.

— О tempora, о mores![31] — дещо театрально промовив він, — в історії вашій, дорогий Христофе, одні покійники... Мушу з вами погодитись — мертві не пишуть листів. Навіть у такій важливій справі, як ця.

— Ваше преосвященство, ви, либонь, не уявляєте, що зараз відбувається в Кракові, — промовив гість, відчуваючи, як його потроху проймає лють, — шляхта вирішує, хто буде наступником, і шляхта проливає кров...

— Від чиїх рук загинув Свенсон? — різко перепитав абат.

— Я не знаю, ким були вбивці. Але вони ледь не вбили й мене.

— Чому? Навіщо їм ваша смерть?

— Гадаю, щоб завадити прибути сюди.

— Припустімо, я вам вірю... — абат вдруге відвернувся до вікна і витримав чергову паузу, — припустімо, ви й справді посланець короля. Тоді маєте знати дещо про дитину, яку збираєтесь оберігати. Чи не так?

Христоф змовчав. Він раптом відчув себе персонажем якої-небудь дурнуватої вуличної комедії, який мусив доводити всім, що він не віслюк, в той час як хтось непомітно причепив йому на голову віслючі вуха.

— Наприклад, ви мали знати якої статі королівська дитина. Дівчинка це чи хлопчик? — не дочекавшись відповіді сам запитав настоятель, — скажіть...

— Хлопчик, — сухо вимовив гість.

— Гаразд. А чи не назвете ви нам ім’я цього хлопчика?

— Наскільки мені відомо, сина короля охрестили Франциском.

— Франциском, кажете...

— Саме це ім’я назвав мені король за мить до смерті.

— Франциск, — знову повторив чомусь абат.

Після цього тон його несподівано змінився, і настоятель різко вигукнув:

— Взяти цього чоловіка!

Ошелешений Христоф незчувся, як тієї ж миті його вхопили за плечі і зап’ястя, щоб він бува не зміг видобути шаблю. Пам’ятаючи, що позаду нього залишався тільки секретар, гість не розумів, звідки взялися принаймні ще дві пари рук.

Втім, це було і неважливо... Безперечно, в келії абата достатньо сховків, і в них може вміститися досить відданих йому людей. Важливим, насправді, було інше: Христоф подолав чималий важкий шлях від Кракова до Познані тільки для того, щоб знову вскочити в халепу.

— Чорт забирай! — вилаявся полонений, забувши, що перебуває у святому місці, — я вимагаю пояснень!..

— Пояснення тут одне і воно доволі просте, — спокійно відповів йому абат, — ви — пройдисвіт, пане Христофе. Ні я, ні брати не віримо жодному вашому слову. На жаль, таким, як ви вже вдавалося проникнути до цієї обителі.

— Таким, як я? — обурено перепитав гість.

— Таким, як ви, — підтвердив настоятель, — не думайте, що ви перший, кому знадобилася королівська дитина.

— Але кому ще потрібен королівський нащадок? — Христоф запитав це з цікавістю, забувши на мить, що троє дужих монахів міцно його тримають.

— Гадаю, таким самим «королівським посланцям», як ви, — холодно промовив абат.

— Послухайте, ваше преосвященство!.. — раптом вигукнув полонений і навіть спробував звільнитися від рук, які ані на мить не послаблювали хвату, — я не пройдисвіт! Я був поруч з його величністю, коли він помирав!.. І тут я тільки тому, що такою була остання королівська воля!.. Повірте ж мені, дідько б вас ухопив!

— Qualix artifex регео![32], — спокійно вимовив абат, мовби смакуючи кожне латинське слово, і в голосі його почулась неприхована іронія.

— У підземелля його, брати... — додав він за хвилину.

Кілька днів у Поморянах без упину лив дощ. Вода у річці піднялася настільки, що сховала під собою млинове колесо, і мірошники тільки скрушно зітхали, позираючи на ріку зі свого сховку на березі. Власник млина, достойний пан Ігнацій Цибульський, безустанно згадував лютим словом алхіміка Казимира, будучи переконаний, що всі погодні нещастя накликав саме цей приблуда. «Пригрів його в себе, як змію, — розповідав Цибульський захмелілим друзям у корчмі, пропиваючи рештки грошей, які отримав від пані Сененської, — вчинив з ним по-християнськи... А він, су-у-учий си-и-ин... — тут він робив паузу, набираючи в легені побільше повітря, — дощу мені накликав!.. Дощу!.. Чарівник, курва його мати...»

До Казимира, втім, не долинали ці слова. Він цілком добре почувався у Поморянському замку. Насамперед тому, що тут удосталь мав їжі та чистий одяг, що було зазвичай неабиякою розкішшю для найманця. За таких умов, звісно, відчував, що готовий служити пані Сененській стільки часу, скільки знадобиться. Або принаймні доти, доки йому самому ця служба не набридне.

Одного дня, коли врешті закінчилися дощі, Казимир вибрався на прогулянку у розлогий дубовий гай, що тягнувся над берегом Золотої Липи. Після обіду його хотіла бачити господиня, то ж слід було зібрати докупи думки. Найманець все ще не розумів, якої саме служби від нього хоче пані Сененська. Бути її охоронцем? Долучитися до замкової варти? Навчати військової майстерності її недолугих вояків? Чи може щось інше?

Раптом, він побачив удалині перед собою білу жіночу постать. Жінка поволі наближалась до нього і в сутінках могла б здатися примарою, проте час був ранішній, і Казимир чітко бачив її зграбні цілком тілесні риси. Більш того, за якусь мить вони видалися йому знайомими... Коли, врешті, вдалося розгледіти її обличчя, найманець упізнав Йоанну, кузину пані Сененської.

За час, доки лили дощі, він встиг забути про ту ніч, коли вони зустрілися під дверима його покоїв. Забув, як ненароком поранив цю жінку і про того дивного незнайомця в її кімнаті... Тепер, побачивши Йоанну знову, пригадав усе до найменших подробиць, і ці спогади обпекли його, мов гаряче залізо.

Щоправда, жінка виглядала тепер інакше: була не в сорочці, а в гарній білій сукні з шовковою накидкою на плечах. Волосся мала зібране в зачіску, а не розтріпане й сплутане, як тієї ночі. Незмінним лишився тільки блідий колір її обличчя.

Казимир із подивом помітив, що Йоанна привітно йому всміхається. За кілька кроків від неї, чоловік завмер і схилився в поклоні.

— Вітаю вас, лицарю, — несподівано почув він.

Найманець з подивом підняв очі. Такого звертання до себе Казимир точно не чекав, тому відповів не одразу.

— Вітаю вас, ясна пані, — врешті промовив він, — втім, ви, на жаль, помиляєтесь... Я не шляхтич, а отже й не лицар.

— Лицарями не стають завдяки походженню, мій друже, — заперечила Йоанна, — бути лицарем — означає не залишити злякану жінку наодинці з темрявою. Ви й не залишили.

Казимир до болю прикусив губу, згадавши, як тоді посеред ночі, думаючи, що вбив цю жінку, розмірковував, у який спосіб краще позбутися тіла й зникнути самому. Йому стало нестерпно соромно, і він відвів погляд убік.

Довколишній гай повнився пташиними голосами і гудінням комах. Гострі сонячні промені пронизували дубові крони і, здавалось, застрягали в них, як стріли лучників у в’язкій соломі. З дерев донизу, час від часу, падали блискучі обважнілі краплі недавнього дощу, гучно вдаряючись по дорозі в широке соковите листя. Було дещо сиро і прохолодно.

— Візьміть, це ваша річ, — знову озвалася Йоанна і простягнула йому невеликий полотняний згорток.

Взявши його в руки, Казимир відгорнув край полотна і впізнав руків’я свого кинджала.

— Чому в ту ніч ви сказали пані Сененській, що цей клинок ваш? — запитав найманець, — і, до речі... як ваша рана?

— Рана дріб’язкова, — усміхнулась жінка, — поріз чи навіть подряпина.

Вона озирнулась довкола, мовби перевіряючи, чи немає когось, хто може їх підслухати.

— Проведете мене замку, пане Казимире? — запитала вона, — я збиралася якраз повертатись.

— Охоче, — відповів той і подав їй руку.

Вони звернули зі стежки, наскрізь просякнутою дощовою багнюкою, і неквапно пішли просто поміж дубами, ступаючи по м’якому опалому листі. Казимир несподівано спіймав себе на тому, що мимоволі розправив плечі, намагаючись триматися рівно й поважно, як і личило супутникові шляхетної пані.

— Мій чоловік, Бернард Заславський, безслідно зник понад рік тому, — мовила Йоанна, — усі це пов’язують з містичними подіями, що трапляються в тутешніх околицях... Ви вже чули щось про це, пане Казимире?

— Дещо говорила про них ваша кузина, — відповів той, — однак не вдавалася в деталі.

— Тоді детальна розмова ще попереду. Безперечно, Агата все вам розповість, і, гадаю, їй буде потрібна ваша допомога, — сказала Йоанна, — але зараз я про інше... Після того, як пропав мій чоловік, я почала боятися за нашу дитину. Не можу пояснити чому... Нерідко прокидалася серед ночі з відчуттям холодного жаху й кидалася до колиски. Мені навіть ввижався там хтось, хто простягав до мого сина довгі кістляві руки. Я готова була вбити цього незнайомця, задушити або роздерти голими руками, проте в останню мить він зникав.

Кожного разу я з полегшенням переконувалась, що моя дитина й далі лежить у колисці, окрім останнього випадку, коли ви, Казимире, відгукнулись на мої розпачливі благання про допомогу. В ту ніч, я побачила те, чого найбільше боялася: колиска виявилась порожньою. Моя дитина зникла... Можете уявити, який пекельний біль розривав у ту мить моє серце.

— Але, на щастя, страх ваш виявився марним, — сказав найманець, — з дитиною все гаразд.

— Так... — Йоанна усміхнулась і трохи помовчала, ніби дослухаючись до їхніх з Казимиром кроків.

— Ви запитуєте, чому я змовчала про кинджал? — за кілька хвилин продовжила жінка, — коли кинулась, благаючи про допомогу, то відчула, що ви не відмовите. А ця обставина з моїм пораненням була настільки безглуздою, що не хотілося надавати їй жодного значення.

— Чому раніше ви не попросили, пані Сененську поставити варту біля ваших покоїв? — запитав Казимир, — тим більше, якщо бачили когось у своїй кімнаті.

— По-перше, не довіряю замковій сторожі. Всі вони гульвіси і пройдисвіти...

— А по-друге?

— По-друге, не була переконана, що справді когось бачила. Не так просто проникнути в наш замок. Цілком імовірно, що незнайомець над колискою — це лише витвір моєї уяви. Найпевніше, Агата б подумала, що я з’їхала з глузду, горюючи за своїм чоловіком, — зітхнувши, сказала Йоанна.

— А тієї ночі, коли... коли поранились об мій кинджал, також бачили того чоловіка? — обережно запитав Казимир.

— Так, бачила, — знову помовчавши, відповіла жінка, — я, здається, навіть кричала вам, що в моїй кімнаті хтось є...

Вона сіпнулась від раптової думки, як від різкого болю, і завмерла на місці.

— Скажіть, Казимире, — промовила Йоанна, пильно дивлячись йому в очі, — а ви часом нікого не помітили тоді, коли опинились в моїх покоях?

Найманець похитав головою.

— Ні, нікого...

Казимир, звісна річ, добре пам’ятав моторошну постать, з якою несподівано зіткнувся тієї ночі. Проте, сказати про це зараз Йоанні, означало б вселити в неї ще більший страх.

— От бачите, — гірко усміхнулась жінка і знову рушила повільним кроком убік замку, — я таки потроху втрачаю глузд... І все ж таки, дорогий лицарю, мене неабияк заспокоює те, що ваші покої знаходяться поруч з моїми. Відколи ви в них оселилися, я спокійно сплю.

Казимир відчув, як на цих словах, вона міцно стисла його руку.

В замку його вже шукали. Спітнілий захеканий слуга повідомив, що пані Сененська хоче негайно з ним зустрітися в Кутній залі. Казимир попрощався з Йоанною і хутко збіг сходами до замкового палацу. За важкими залізними дверима містився величезний передпокій, а за ним — простора кам’яна вітальня, де зазвичай приймали поважних гостей. Повернувши тут ліворуч, чоловік попрямував до внутрішніх дверей, за якими й містилася Кутня зала. Названо так її було тому, що дві стіни зали впиралися в кут оборонного муру. Звісна річ, з цього боку зала не мала вікон. Вікно тут взагалі було тільки одне, але досить велике, що виходило на подвір’я. Крізь нього Казимир на мить побачив Йоанну, з якою щойно попрощався. Жінка не поспішала досередини, а затрималась біля невеликого квітника, яким, видно, тут опікувалась.

Кутня зала виявилась доволі сирою. Очевидно, взимку, це було найхолодніше місце в палаці. З меблів тут знаходились дві велетенські скрині, на яких було вибито герб Дембно[34], до якого належала родина Сененських, масивний дубовий стіл і з десяток стільців. На стінах висіли схрещені мисливські рогатини і чорнюща оленяча голова з запліснявілими від сирості рогами.

Агата чекала на Казимира, нетерпляче схрестивши руки на грудях. Очевидно, шукали його вже давно. Окрім пані Сененської, в залі був ще присутній чоловік невисокого зросту, схожий з виду на селянина. Нервово позираючи на господиню замку й щойно прибулого Казимира, він м’яв у руках чималий солом’яний бриль та час від часу марно намагався пригладити скуйовджене чорне волосся з пасмами сивини.

— Нарешті вас дочекалися, пане Казимире, — промовила Агата.

Найманець вперше бачив її роздратованою.

— Прошу вибачення, ваша милосте, — він покірно схилив перед нею голову.

— Ось цей чоловік — війт з Богутина. Це село за милю-дві звідси, — продовжила вона вже трохи стриманіше, — скаржиться, що там зникають люди...

Казимир пильно глянув на війта.

— Що означає «зникають»? — перепитав він у нього.

— Те й означає, вашмосць, — відповів той, — виходить чоловік або й декілька рубати ліс. Міцні дужі чоловіки... І не повертаються.

— Скільки таких не повернулося?

— За останній тиждень — десятеро.

Казимир перевів погляд на господиню замку.

— То ось що ви мали на увазі, ваша милосте, говорячи про «дивні речі», які відбуваються в околицях? — запитав він у неї.

Агата мовчки кивнула.

— І ви гадаєте, цих десятьох звабили лісові мавки? — звернувся він вже до війта.

При згадці про мавок той поглянув на нього так перелякано, що Казимир ледве стримав сміх.

— Не знаю, вашмосць, мавки чи інша яка нечисть, — тут він перехрестився, — але коїться таке вже доволі давно, і селяни налякані.

— Як на мене все значно простіше, добродію: у ваших лісах завелася добряча зграя розбійників. Або ж усі, хто зник, зробили це з власної волі... — припустив найманець.

— Такого не може бути.

— Отже розбійники.

— Гм...

— Думаю, якщо довколишніми лісами прогуляється добре озброєний загін замкової сторожі, то хутко познаходить усіх цих ваших «мавок»! — Казимир більше не міг стримати реготу. Тим більше, що великі вуха війта досить кумедно зарухались.

Нареготавшись удосталь, він одразу ж перепросив за це господиню. Втім Агата встигла добряче розсердитись.

— Думаю, ви, Казимире, чудово це зробите, — різко мовила вона, — ключі від арсеналу отримаєте ще сьогодні.

Після цього вона знаком дала зрозуміти, що розмову закінчено. Найманець шанобливо вклонився і вийшов із зали.

Прямуючи до казарми сторожі, він подумки лаяв себе останніми словами за свою нестриманість. Це ж треба було розреготатись, як останній йолоп!.. Мов несповна розуму пришелепкуватий блазень десь на міському торговиську!.. Ех! Тепер лишається тільки виконати, як слід, завдання пані Сененської і довести, що він гідний її довіри.

З такими думками найманець прочинив двері замкової казарми. Всередині панувала задуха і смерділо людським потом. Поміж лавками та лежанками за чималим столом сиділи з десяток чоловіків і азартно грали в кості. Щойно Казимир постав на порозі, погляди присутніх в одну мить звернулися до нього.

— Добридень, панове, — привітався гість і навіть злегка вклонився.

Відповіді не було. Замкові вояки й далі дивились на нього, чекаючи, коли той повідомить чого сюди приперся.

— Є робота для вас, добродії, — вимовив Казимир.

— Та невже? — спокійно перепитав хтось і одразу сплюнув.

— Наказ пані Сененської, — врочисто мовив прибулий.

— От нехай пані Сененська прийде сюди і нам накаже, — відповів той самий голос, після чого вояки реготнули й повернулись до перерваної гри.

— Вона сюди не прийде, — крізь зуби процідив прибулий, — від вашого смороду тут і кінь би впав.

Чоловіки вдруге відволіклися. Здоровезний, як скеля, бородань підвівся з-за столу й наблизився до Казимира.

— Слухай ти, панночко, — дивлячись на гостя згори вниз, промовив він, — забирайся краще звідси під три чорти. Бо запхну тебе своєму коневі в сраку. Там, кажуть, смердить ще гірше.

Гравці зайшлися таким гучним реготом, що затряслися стіни, а в Казимира заклало в вухах. Дочекавшись, доки вони замовкнуть, гість коротко мовив:

— Усім сідлати коней.

— Ти не розчув? — здивувався бородань, — я сказав — під три чорти!..

— А я сказав сідлати коней! — перебив його Казимир, хоч відчував, що добром це не закінчиться.

Передчуття тієї ж миті справдились: бородань, втративши терпіння, щосили зацідив йому кулаком в груди. Казимир відлетів на добрих два кроки і, прочинивши спиною двері, в які щойно зайшов, гепнувся в багнюку поруч із порогом. Дихання здавило так, мовби хтось ухопив його руками за легені, викручуючи їх, ніби старе ганчір’я. Найманець вже навіть подумав, що таким і буде його кінець, коли перед очима почало трохи світліти. Перше, що він побачив перед собою, прийшовши до тями, — була пика бороданя, який навис над ним і єхидно усміхався. Позаду нього скупчилися інші гравці, що поглядали на Казимира з-за його спини.

— Живи-и-ий... — протягнув хтось чи то з полегшенням, чи то з розчаруванням, — а ми вже гадали, Хомо, що ти його на той світ спровадив... Б’єш, як молотом.

— Подякуй, що не в голову вперіщив, — прорік Хома Казимиру, який вже потроху намагався звестись на ноги, — розвалив би твою довбешку, як маківку.

На цих словах він повернувся до нього спиною і разом з іншими рушив назад до казарми. Однак здоровань і не підозрював, що з такими, як він, Казимир вже не раз мав справу. Цей чоловік, що так несподівано з’явився в Поморянському замку, був найманцем. А отже двобої були його хлібом. І саме для таких випадків, Казимир тримав дещо в своєму чоботі...

— Ану, повернися, стерво... — промовив він, звівшись на ноги.

Голос його досі був здавлений, а на губах пінилася кров.

Коли Хома озирнувся, Казимир тримав у руках невелику скручену в кільця бойову нагайку. Такою часто послуговуються степові народи або вільні козаки в Дикому Полі. Нею не б’ють коней, бо серед густого плетива заховане гостре залізо. Така лише для герцю.

— Он ти як, — грізно мовив бородань і витягнув з-за поясу ножа, — гаразд, буде по-твоєму...

Тримаючи свою зброю лезом вниз, він рушив прямісінько на Казимира. Тієї ж миті хльоснула нагайка, і ніж полетів у калюжу. Хома люто заревів. Правиця його густо залилася кров’ю. Першим же ударом найманець добряче здер йому шкіру і, хтозна, може й зламав кілька пальців.

Втім це був лише початок екзекуції. Щойно Хома спробував знову піти в наступ, цього разу вже з порожніми руками, як отримав такий самий безжальний удар в обличчя. Впавши на коліна, він завив з болю і спробував захиститись руками від наступних ударів, проте марно. Вправно орудуючи своєю змієподібною зброєю, Казимир за хвилину перетворив його сорочку на криваві лахміття, з-під яких стриміли шматки розсіченої шкіри. Врешті Хома благально підняв догори руку.

— Годі... — прохрипів він, — прошу тебе...

Піднята рука тремтіла, мов у пропасниці. Казимир зупинився і спробував віддихатись. В грудях ще боліло, але злість уже перейшла. Він обвів поглядом решту вояків. Ті стояли, роззявивши роти, і з острахом поглядали нього.

Найманець витер з губ кров.

— Чого стоїте? — запитав він у них, — я сказав, щоб ви сідлали коней. Хутко.

— Усі, крім нього, — додав він, тицьнувши нагайкою убік Хоми, що помалу зводився на ноги, — він нехай зализує рани.

Вояки перезирнулись і, хвилину постоявши, подалися виконувати його наказ.

Через годину, загін, що складався з двадцяти озброєних шаблями і мушкетами вершників, зібрався біля замкової брами. Сільський війт сидів також у сідлі. І хоч тримався він осторонь від вояків, але видно було, що їх вид добряче збадьорив цього чоловіка.

— Ну що ж, показуй нам своїх мавок та лісовиків, — мовив до нього Казимир, — закладаюся, ці хлопці хутко наведуть лад в околицях.

Тут він кивнув убік замкової сторожі. Втім, сказавши так, найманець злукавив. Насправді Казимир був переконаний, що ці вояки не здолали б і п’яних селян, якби ті раптом зібралися в такий самий загін і кинули їм виклик. Можливо той, кого вперше в житті сьогодні назвали лицарем, хотів їх підбадьорити. Адже знав, що кожен, хто служить у замкові сторожі, також наслухався історій про таємничі зникнення в тутешніх лісах.

Війт смикнув коня за вуздечку і рушив першим. За ним подався увесь загін. Коні спершу пішли кроком, відтак швидкою риссю, і вже невдовзі Поморяни лишилось позаду. Казимирові кожен рух коня відбивався пекучим болем у грудях, куди, якусь годину тому, зацідив здоровезний Хома, але, зціпивши зуби, він терпів. Замкові вартові, яких той зневажав глибоко в душі, час од часу кидали на нього сторожкі погляди, в яких можна було прочитати одночасно страх і навіть легку ненависть. Показати свій біль — означало додати їм ще й упевненості.

Широка польова дорога поступово звужувалась і невдовзі привела до густого мішаного лісу.

Щойно вони опинилися в густій вологій тіні, війт озирнувся до Казимира й тихо промовив:

— Це тут.

— Покажи нам місце, куди пішли лісоруби, — відповів той.

Чоловік мовчки кивнув. За якусь милю-півтори, він звернув з дороги на значно вужчу стежку. Вершники по ній могли їхати тільки один за одним. Дрібна комашня й липке павутиння нестерпно лізли в обличчя та очі, доводячи до сказу і людей, і коней. За годину стежка привела на широку галявину з низькорослою травою і густими колючими зарослями. Посеред них лежало кілька зрубаних стовбурів, напівочищених від кори.

Казимир ще раз глянув на війта і побачив, що той зблід, наче смерть. По обличчю його градом котився піт, а очі були розширені, мовби хтось стиснув йому щосили живіт.

Найманець єхидно усміхнувся.

— Це тут водяться твої мавки? — запитав він.

Той знову кивнув.

— Якщо зараз побачу хоч би одну, то ввечері поїтиму тебе в шинку медовухою, доки тобі лізтиме в горлянку, — пообіцяв Казимир.

— Та й кожному з вас видам цілий гарнець доброї горілки, якщо впіймаєте тут якусь довговолосу потолоч, — гукнув він до замкових вартових.

Ті також не відповіли й тільки тривожно між собою перезирнулися.

Казимир зістрибнув з коня і пройшовся уздовж галявини. Поміж травою виднілися чорні випалені кола, де дроворуби розводили багаття. Всюди, звісна річ, було чимало людських і кінських слідів, але ніщо не вказувало на те, що тут відбулась сутичка. Бо ж навряд чи дужих озброєних сокирами чоловіків могли викрасти, наче дітей. Казимир вже розкрив рота для наступного жарту про те, що в цьому лісі водяться, либонь, не мавки, а дикі хвойди, коли ж його заглушило злякане кінське іржання. Коні сполошено затупцювали на місці, а деякі піднялися дибки. Одразу після цього залунала брудна людська лайка. Хтось із вартових лаявся найзавзятіше, добираючи останні слова, і не змовкав ані на мить. Втім у голосі його відчувався радше жах, аніж лють. Опинившись поруч з ним, Казимир оторопів. З трави стирчало кілька чималих обгризених кісток. А оскільки на них, окрім решток шкіри та м’яса, лишилися клапті одягу, то кістки, без сумніву, були людськими.

— Мавки, кажеш? — припинивши лаятись, звернувся вартовий до Казимира, — мавки, що їдять людей?..

Тепер уже змовчав найманець. Коні знову іржали й хропіли, і йому самому передалося відчуття жаху, що льодяною змією розповзлося від горлянки до серця. Казимир інстинктивно вихопив з-за поясу шаблю, хоч ворога перед собою не бачив. Йому подумалось, що ці демонські трофеї лишили тут невипадково. Очевидним було, що на цьому місці ніхто не ласував людським м’ясом. Кістки підкинули сюди з певною метою: зупинити, залякати, змусити ганебно втекти. Їх чекали... А якщо чекали, то щось має статися.

Найманець поволі роззирнувся. Замкові вартові, більшість з яких так і залишилися сидіти в сідлі, марно намагалися заспокоїти коней. Війт, впавши навколішки, молився. Легкий, навіть приємний вітерець гуляв поміж кущів і трав, дещо освіжаючи спітнілі обличчя. За галявиною починалася стіна лісу... Отже будь-хто, перебуваючи там, міг бачити їх усіх, як на долоні.

— Треба забиратися звідси, — проскиглив той, хто перед тим лаявся, — інакше з нами буде те саме...

Тут він ще раз вказав Казимирові на свою знахідку. Той мимоволі пригледівся і навіть порахував кістки. Їх було п’ять. П’ять обгризених гомілок, що, очевидно, належали колись трьом людям. «Чому п’ять, а не шість? — подумалось найманцю, — хтось був одноногим? Адже в кожної людини по дві гомілки. Чи, можливо, шосту не обгризли, тому й не підкинули сюди? Чи ще якась причина?..».

Раптово стих вітер, і сонце припекло ще дужче. Зазвичай, так буває перед дощем, тому Казимир звів очі догори, шукаючи там грозові хмари, що могли б стиха підкрадатись, наче злодії, однак небо було чистим, як душа немовляти... По обличчю найманця рясно заструменів піт. Він втер його рукавом сорочки, на якусь мить закривши собі вид. Коли ж знову глянув перед собою, то з жахом побачив, як просто на них падає велетенська сосна. Тріскотіння деревини, крики якихось птахів і людські розпачливі голоси змішалися в одну диявольську мелодію. Віковічне дерево важко опустилося на землю, поховавши під собою кількох вершників разом із їхніми кіньми. У тих, хто вцілів невідомо звідки полетіло каміння, нещадно розбиваючи воякам незахищені голови. Хтось, рятуючись, упав ниць і принишк у траві, а хтось (щоправда, таких було значно менше) заховався за своїм конем і спробував зарядити мушкета. Втім, оскільки каміння летіло звідусіль, годі було збагнути де ворог, а отже ніхто й не знав куди стріляти. Очевидним було тільки, що він за деревами.

Врешті невідомі нападники перестали жбурляти каміння, і поранені вояки застогнали ще дужче. Казимир, якому камінь тільки трохи подряпав щоку, миттю вскочив у сідло.

— До шабель! — наказав він тим, хто вцілів і, пришпоривши коня, рушив у напрямку лісу.

Очі знову заливав липкий піт, але ще більше сліпила злість. Лише перетнувши галявину і опинившись в духітливій тіні дерев, найманець зрозумів, що кинувся на невидимого ворога сам. Ніхто не подався за ним слідом. Озирнувшись, Казимир побачив, як замкові вартові боягузливо тікають з галявини, ледве допомагаючи пораненим і лишаючи вбитих.

— Сюди, заячі серця! — гунув він їм і від безсилої люті розітнув шаблею повітря, — поверніться, падлюки!

Втім ніхто з них його не почув. Або ж вдав, що не почув. Вцілілі люди втекли на вцілілих конях так швидко, що Казимир не встиг підібрати для них ще одного лайливого слова. Лють його закипіла всередині ще дужче, коли він збагнув, що й самому йому слід рушити за ними. І якомога швидше. Жодного з тих, хто пригостив його загін каменями, він не бачив. Проте це не означало, що невидимий ворог подався звідси геть.

Казимир знову вдарив коня і вже збирався виїхати назад на галявину, аж раптом відчув, що кінь провалюється задніми копитами кудись униз. Тварина злякано заіржала, а вершник в останню мить зумів вискочити з сідла і вхопитися руками за край величезної вовчої ями. Нещасний кінь опинився на днищі й миттю сконав на загострених палях, що пронизали йому круп і горло. Хтось ухопив Казимира трохи вище ліктів і витягнув з ями нагору. Та перш ніж він устиг роздивитися, хто це був, як отримав сильний удар в живіт, від чого в одну мить знепритомнів.

Здалось, минула ціла вічність, перш ніж відчуття знову почали до нього повертатися. Найперше, тіло найманця пронизав гострий біль, мовби хтось поволі нанизував його на довжелезну голку. Він лежав долілиць і, спробувавши поворухнутись, зрозумів, що руки його міцно зв’язані за спиною. Звідти, десь із туго перетягнутих мотузкою зап’ясть, біль і починався.

Казимир обережно повернувся на бік, спершись на ліве плече і стегно. Довкола нього панував напівморок, а в ніздрі вдарив їдкий сморід. Такого жахливого смороду він ще в житті не відчував... Це було щось середнє між тим, як смердить напіврозкладений труп і застояне болото. До горла підкотилась нудота, і Казимир міцно зціпив зуби. Не слід було зараз, ще не зрозумівши, де він є, привертати до себе чиюсь увагу.

Простір довкола виявився сирою запліснявілою, однак досить великою печерою. Поруч з виходом, який сірів за кроків десять, палахкотів смолоскип. Вогонь відкидав яскраві плями світла на оголене чоловіче тіло, що висіло вниз головою. Руки були опущені вниз і легко погойдувались. Важко було сказати живий цей бідолаха чи мертвий. Напруживши зір, Казимир намагався прочитати це на його обличчі, проте марно. В спогляданні минуло кілька хвилин, а може й більше, оскільки полонений ще не відчував, як слід часу. Він вже хотів спробувати підвестися, але тієї ж миті до печери хтось зайшов. В’язень принишк і ще дужче напружив очі. Здавалось, врешті-решт від таких зусиль вони вилізуть йому кудись на лоба.

Силует прибулого виглядав незграбним, але пересувався той на подив безшумно. Обійшовши довкола підвішеного, незнайомець зупинився й кілька секунд постояв навпроти нього. Можливо, він, як і Казимир, хотів дізнатися живий той чи мертвий. Проте, вже в наступну мить, сталося те, від чого в найманця похолола кров у жилах. Діставши з-за поясу велетенського ножа, незнайомець заходився орудувати ним над підвішеним. Тієї ж миті бідолаха закричав... Він виявився ще живим і, можливо, навіть міг розгледіти, як у руках мучителя з’являються шматки його шкіри.

— Господи милосердний, — прошепотів Казимир, — Господи милосердний...

Найманець, чиїм ремеслом були кров і війна, не міг дивитися на цю диявольску екзекуцію. І, видно, Господь, пошкодувавши його, вдруге за сьогодні позбавив свідомості.

Коли Казимир знову відкрив очі, то зрозумів, що досі лежить на лівому боці і бачить перед собою ту саму частину печери. Підвішеного полоненого вже не було, і, що з ним вчинили далі, найманець міг тільки здогадуватись.

Хоч зв’язані руки боліли тепер ще дужче, в цілому Казимир почувався трохи краще. Якщо тільки в його становищі, в цій суцільній халепі, існувало «краще» або «гірше».

Зібравши докупи сили, він спробував сісти, спираючись спиною об кам’яну стіну. Після чималих зусиль йому це врешті вдалося. Раптом Казимир відчув, що торкнувся своїм плечем чийогось тіла. Від несподіванки він спершу завмер, а тоді обережно запитав:

— Хто тут?..

— Такий самий нещасний, як і ви, — відповів йому чоловічий голос, в якому відчувався чужоземний акцент.

Одразу після слів пролунало важке зітхання.

Казимир повернув голову, однак збоку виявилась цілковита темрява, тому розгледіти співрозмовника йому не вдалося. Однак, навіть усвідомлення того, що він тут не один полонений, добряче його підбадьорило. Адже вдвох цілком можливо щось придумати.

— Як вас звати? — запитав найманець.

— Джованні Массарі, — відповів той, — я родом з Венеції. Мій брат Антоніо — венеційський консул у Лемберзі... А як звати вас?

— Моє ім’я Казимир.

— Казимир і все?

— І все... Я ландскнехт. Такі не мають ані герба, ані роду.

— Зрештою, в нашому з вами становищі і одне, і друге не має жодного значення, — з гіркотою сказав венецієць.

— Ваша правда, — погодився Казимир, — а як ви тут опинились, добродію? Невже займалися дипломатією в цих лісах?

— Я б посміявся з вашого жарту, але мені не до сміху, — відповів Массарі, — ці потвори полонили мене під час подорожі.

— Хто вони такі? Ви знаєте?

— Стриди... Людоїди. Ззовні вони схожі на людей, але всередині — звірі... Ні, радше демони.

— Давно ви тут?

— Не знаю. Місяць, два... Може більше.

— Намагалися втекти?

— Аякже. Двічі... Після другої спроби ці чудовиська перегризли мені ноги. То ж третьої вже не буде.

— Господи... — вирвалось у Казимира.

— Не згадуйте Господа, він нас покинув... До речі, той бідолаха, з якого вчора здирали шкіру, також намагався врятуватись втечею...

— У вас є зброя? — запитав найманець.

— Ні, в мене її одразу відібрали.

— А руки у вас вільні? — з надією запитав Казимир.

— Зв’язані, як і у вас. Не сподівайтесь...

Запала мовчанка. Після раптової надії найманця охопила ще глибша і гіркіша зневіра. Проте десь за півгодини він знову промовив у темряву до свого брата по нещастю:

— Скажіть, пане Массарі, що вам ще відомо про цих стридів?

Однак у відповідь почулося тільки незрозуміле бурмотіння.

— Пане Массарі, — стривожився Казимир, — чуєте мене?..

Нерозбірливе бурмотіння венеційця раптом змінилося плачем. Тихим, як у дитини, що заплакала уві сні. Це тривало якусь хвилину. Після цього, нещасний Джованні кілька разів повторив рядок зі Святого Письма, хоч перед тим нарікав на Господа: «Ніч минула, а день наблизився, тож відкиньмо вчинки темряви й зодягнімось у зброю світла».

Потім знову замовк, але вже за якусь мить зареготав. Вирішивши, що Массарі збожеволів від пережитого, Казимир вже більше не озивався до нього, тільки чекав, доки той нарегочеться, та побоювався, щоб на цей регіт не збіглися стриди. На щастя, венецієць невдовзі затих.

Дослухаючись до його важкого дихання, найманець подумки молився, щоб той бува не помер від своїх ран. Йому здавалося, що разом з цим безногим мучеником помре і його надія на спасіння. На щастя, той невдовзі озвався, і голос його був цілком притомний:

— Скажіть, пане Казимире, чи чули ви історію про мандрівника Одіссея? Він повертався з військового походу і разом зі своїми побратимами також втрапив у полон до людоїдів. Точніше, до циклопа.

— Чув, — жваво відповів той, — колись я був спудеєм і вчив грецьку, тому читав Гомера.

процитував Массарі.

Казимир напружив пам’ять і також відповів цитатою:

— Все правильно, — зрадів венецієць, — хто б міг подумати, що я почую ще колись рядки з цієї прекрасної поеми...

— Перед тим в розпачі ви цитували Святе Письмо, — зауважив Казимир.

— Дурниці, — різко заперечив той.

— Але я чув...

— Вам здалося. Я вже казав, Господь нас покинув, тому нам не залишається нічого іншого, як покинути Господа. І насолоджуватися грецькою, чорт забирай...

Тут він глибоко вдихнув повітря і повільно, смакуючи кожне слово, прочитав:

В печері й справді хтось раптом з’явився. Тільки навряд чи це була Кіпріда, до якої зверталася у своєму вірші Сапфо. Вгледівшись, Казимир впізнав постать стрида, що знущався над підвішеним полоненим. Від спогаду найманця охопив жах, але прикусивши губу, він продовжив спостерігати.

Слідом за прибулим з’явилося ще двоє, які несли досить об’ємну річ. За мить, стало зрозуміло, що це казан. Перемовляючись короткими гортанними звуками, стриди залили в нього воду з діжки, а тоді заходилися розпалювати під ним вогонь. Коли вогонь розгорівся, усі троє вийшли, але було очевидно, що повернуться вони незабаром.

— Схоже нам випала честь, — нервово хіхікаючи, озвався Массарі, — нас варитимуть.

— Невже немає шансу звідси втекти? — сердито мовив найманець.

— Жодного, жодного, жодного... — зареготав венецієць.

— Заради Бога, Массарі! — гримнув на нього Казимир.

Втім безногого полоненого знову охопило безумство. Цього разу він без упину повторював дивний, схожий на дитячий віршик:

— Опам’ятайтесь, Массарі! — вдруге гукнув найманець, додавши кілька брудних лайливих слів зі свого щедрого запасу, — опам’ятайтесь, чорт забирай! Я, здається, придумав...

Однак, повторивши свого дурнуватого віршика вдвадцяте, а то й в тридцяте, венецієць захропів.

— Щоб ти здох, скурвий сину! — розпачливо вигукнув Казимир і спробував у темряві вперіщити його ногою.

— Нечесно бити мене в спосіб, у який я не можу бити вас, — раптом буркнув Массарі.

Схоже, що цього разу притомність повернулась до нього швидше.

— Послухайте, добродію, — стишено мовив найманець, відчуваючи, що їх вже почули, — ми не можемо перерізати наші пута, але можемо їх перегризти...

— Ви жартуєте?

— Я схожий на блазня?

— Звідки мені знати? Я вас не бачу...

— Це наша єдина можливість!

Раптом у Казимира та й, либонь, у венеційця в жилах похолола кров. Зачувши їхні голоси, у печеру забіг, тримаючи в руках смолоскип, один зі стридів і хутко опинявся біля них.

Найманець тепер мав змогу розгледіти його обличчя. Воно було схоже на людське, щоправда, лоб виявився занадто вузьким, а нижня щелепа занадто масивною. Очі ховалися в глибоких западинах, над якими густо кущилися брови. Ніздрі людоїда по-звірячому роздувалися, що свідчило, мабуть, про неабияке роздратування.

Вдивившись Казимирові в очі, стрид промовив кілька коротких незрозумілих звуків і сердито змахнув вогнем в того просто біля носа. Як можна було збагнути, все це означало наказ сидіти тихо й не турбувати їх балаканиною. Так само людоїд пригрозив і Массарі. Впевнившись, що ці двоє його зрозуміли, стрид знову подався геть.

Майже чверть години жоден з полонених не промовив ані слова. Врешті, найманець знову прошепотів:

— Пане Массарі, заради Бога... Перегризіть цю проклятущу мотузку на моїх руках. Як тільки руки будуть вільні, я одразу ж звільню вас.

— І що тоді? — понуро перепитав венецієць.

— Звісна річ, втечемо, — Казимира все більше дратував його тон.

— Ви можливо й втечете. А я? Бачили ви колись, щоб хтось тікав, не маючи ніг?..

— Клянуся, Массарі, я вас не залишу.

— Е, ні... Мені інше потрібно.

— Що?

Венецієць глибоко й гірко зітхнув.

— Навпаки, — промовив він ще тихіше, аніж було потрібно, — отут мене й лишіть, але позбавте життя...

— Я не почув, — нервово відповів Казимир, — але, чорт із вами, я на все згоден. Обіцяю!..

— Гаразд, — сказав Массарі й обережно присунувся до нього, — спробую.

Наступної миті, зуби венеційця зімкнулись на Казимировому пальці.

— Курва! — вилаявся найманець.

— Даруйте, — перепросив той і сплюнув.

За мить, Массарі знову взявся гризти. Він ще кілька разів випадково вкусив Казимира, але той у відповідь тільки глухо гарчав і вже навіть не лаявся.

Минула година, а може й дві, оскільки час в цій печері протікав поза людськими чуттями. Найманець гадки не мав, чи досяг Массарі хоч якогось успіху. Мотузка й далі міцно стискала руки і, здавалось, протиснувши плоть, вп’ялася йому в самісіньку кістку.

Стрид несподівано повернувся і, ставши до них спиною, почав поратися біля казана. Казимир з жахом уявив, як його і Массарі ці потвори опускають в киплячу воду і гигикають, бачачи, як ті корчаться з болю. Відчай і злість раптом накотилися на нього новою хвилею, змусивши зібрати докупи залишки сил. Найманець стиснув кулаки, вже не відчуваючи, як різкий пекучий біль пронизав зап’ястя. Мотузка, однак, не відпускала.

— Зробив усе, що міг, — прошепотів Массарі.

— Господи чи дияволе, допоможіть мені, — процідив крізь зуби Казимир і втиснув нігті ще глибше собі в долоні.

Невідомо, хто втрутився й допоміг, але тієї ж миті, його пути, здираючи шкіру, ковзнула по руках. Від щастя й надії перехопило подих. За кілька хвилин Казимир повністю звільнився від мотузки і намагався не завити від нового болю, коли кров почала повертатися в побілілі кисті. Перечекавши цю мить, він вдивився в постать людоїда перед собою. Якби той сам не був творінням зла, то, мабуть, відчув би карком, скільки ненависті зараз спрямовано в його бік.

Поряд зі стридом лежав чималий дрюк. Вхопити його і щосили вперіщити ним цю потвору? Але що, як почує решта? Казимир напружив слух, намагаючись вловити звуки ззовні. Можливо, там нікого немає, і тоді стрид біля казана — це його єдиний ворог. Хтозна. Йому здалося, що ззовні він чує тільки спів лісових птахів. Треба ризикнути... Краще загинути б’ючись, аніж піти цим потворам на обід, як шматок свинини.

Найманець поволі звівся на ноги й почав скрадатися до людожера. Нечутно він підніс із землі важкезного дрюка й міцно стиснув його в руках. Далі підняв над головою, наче дворучного меча і, вклавши в удар усю свою лють і надію, з силою опустив деревину стридові на голову. Якби людоїд сіпнувся в цю мить і повернувся до нього обличчям, усе б пропало, втім, на щастя для Казимира, він був надто захоплений спостеріганням того, як в казані потроху закипала вода.

Удар був могутній і врізнобіч полетіли дерев’яні тріски, однак людоїд не зомлів і вхопився руками за край гарячого казана. Після цього, спробував таки повернутись до свого нападника, однак той вперіщив ще раз. Стрид захрипів і провалився лівим плечем в киплячу воду. Казимир вже не зупинявся, наносячи один удар за іншим і цілячись потворі прямісінько в голову.

«Хліб мій на списі замішаний, — видихав найманець, спостерігаючи, як з розваленого черепа юшиться мозок, перемішаний з кров’ю, — теж і вино я на списі... Маю ісмарське і п’ю, спершись на списа також...»[38]

Врешті, стрид усім тулубом занурився у воду, а з казана стирчали тільки його могутні волохаті ноги. Найманець сторожко глянув убік виходу з печери. Він боявся, що там от-от з’явиться щонайменше десяток товаришів того, хто мирно тепер варився в казані, і тоді доведеться вступити в останній відчайдушний поєдинок, аби не датися їм в руки живим. Проте там нікого не було. Принаймні, поки що.

Казимир хутко кинувся в куток, де нещодавно лежав.

— Ви молодчина! — почув він звідти захоплений голос Массарі, — ви справжній воїн і відчайдух.

— Все завдяки вам, — промовив найманець намацуючи в темряві його руки.

— Що ви робите? — здивувався венецієць.

— Хочу звільнити вас, як і обіцяв.

— Дурниці, ви не втечете звідси зі мною.

— Ще й як втечу.

— Ви обіцяли мені інше, пам’ятаєте?

— Ні.

— Прокляття! Ви обіцяли мене вбити!

— Що ви верзете, Массарі??? Не міг я такого обіцяти!

— Але ж обіцяли, чорт забирай!

— Значить, я марив! Дайте сюди руки! Дайте сюди ваші срані руки і не пручайтесь, хай вам біс!

— Послухайте, Казимире! Я потрапив сюди через свою жадібність... Не має часу зараз розповідати мою історію, можливо, колись ви дізнаєтесь її від когось іншого, скажу тільки, що моє теперішнє становище — це моє покарання. Але я досить настраждався! Тому візьміть того самого дрюка, яким ви вбили цю потвору й зробіть те саме зі мною. Благаю... Навіть якщо ви на своїй спині винесете мене звідси і нам вдасться втекти, я не зможу жити зі своїм каліцтвом. Я надто люблю життя, щоб з відчаєм спостерігати, як усіма його благами насолоджуються інші.

Але помітивши, що найманець не зважає і вже силкується розв’язати йому руки, Массарі відчайдушно вп’явся зубами йому в ногу. Ті самі зуби, що подарували Казимирові свободу тепер спричиняли новий несамовитий біль. Найманець стримався, щоб не закричати і спробував відіпхнути його від себе, але марно. Тоді він ударив впертого венеційця кулаком, однак і це не подіяло. Той тримався зубами за його ногу, наче мисливський пес, який вже й сам не міг розімнути щелепи без сторонньої допомоги. Казимира затрясло, як у пропасниці. Провівши рукою по сирій долівці, він справді намацав того самого дрюка, який кілька хвилин тому став для нього рятівною зброєю. Не тямлячи себе з люті, найманець щосили вдарив ним безногого і той нарешті його відпустив.

— Ось тобі ще, — прохрипів Казимир, ставши на коліна і вже вдарив, прицілившись, як слід, — виконую твою волю... Ось для певності... Хай знайдуть тебе мертвим і більше не мучать...

Тоді, несподівано для себе, найманець відчув, як з очей його потекли сльози.

— Прощавайте, Массарі, — прошепотів він, — і пробачте, заради Бога...

Казимир скочив на ноги й кинувся до виходу. Денне світло боляче різонуло очі, а від свіжого лісового повітря запаморочилось в голові. Ззовні справді ніхто печеру не стеріг, однак звідкись здалеку чулися звуки, схожі на рикання звірів. Слід було тікати, але його знесиленого швидко наздоженуть...

Раптом, Казимир відчув, як його ноги поволі вгрузають у м’який лісовий грунт. Нахилившись, він просунув руку поміж торішнє листя і шар опалої хвої. Його пальці потрапили в легкий і сухий торф...

Найманець хижо зареготав і кинувся назад до печери. Тут він вихопив з-під казана, в якому досі спочивав людоїд, чималу вогняну головешку й знову вискочив назовні. Суха торф’яна земля спалахнула в одну мить.

— Ось вам, тварюки, — промовив Казимир і щодуху подався геть з цього місця.

Приміщення, куди за наказом абата Купідури відвели Христофа, навряд чи можна було назвати в’язницею. Це була досить простора келія з невеликим вікном угорі, що виходило на монастирський двір. Всередині було чисто, під стіною стояла вузька дерев’яна лежанка, а навпроти вікна — стіл з письмовим приладдям. Якби в нього не відібрали шаблі, то можна було б навіть подумати, що Христоф сам сюди попросився, аби провести певний час у філософських роздумах та записати на папері свої висновки.

Однак настрій у львів’янина був зовсім не філософський. Доводилося стримувати гнів і вигадувати, як бути далі. Звісно, можна спробувати втекти. Попри те, що обитель охоронялася не гірше, ніж шляхетський замок, це все одно видавалось можливим. Найлегшим видавалось накинутися на монаха-вартового, який рано чи пізно сюди зазирне. Попри те, що тутешні братчики зналися на військовій справі, навряд чи хтось із них зможе йому протистояти.

Втім, його втеча нічого не вирішить. Слова, даного королю, він цим не дотримає. Королівський нащадок залишиться в монастирі, і Христоф не зможе подбати про його безпеку. Тому, коли наступного разу вартовим виявився брат Гвідо, в’язень тільки приязно до нього усміхнувся. Натомість, добродушний монах тепер виглядав на подив серйозно.

— Господь послав тобі чималі випробування, мандрівниче, — поважно промовив вартовий після вітання, — але Господь послав тобі також друга.

— Чиста правда, — погодився Христоф, дещо здивований такою урочистістю.

— Я цілу ніч роздумував над тим, як маю вчинити: скоритися волі абата, який заточив тебе тут, чи велінню свого серця... — продовжив монах.

Тут він випрямився, щоб набути поважного вигляду, проте, насправді, виглядав ще кумедніше.

— У мене на поясі ключі від твоєї в’язниці, — сказав Гвідо і на підтвердження слів побрязкотів чималою дзвінкою в’язкою, — заледве чи матимеш клопіт із тим, щоб відібрати їх у мене. Хоча б тому, що я не чинитиму опору.

Сказавши це, він зажмурив очі, мовби чекаючи, що Христоф його вдарить для певності, як і личило втікачеві. Однак той не рушив з місця, а ключі й далі висіли в брата Гвідо на поясі. Монах урешті розплющив очі й здивовано глянув на в’язня.

— Тікай, мандрівниче, — вимовив охоронець, — вгорі по сходах ще кілька замкнених дверей, тому забери в мене цю в’язку.

Тут він не витримав і, знявши ключі з поясу, простягнув їх львів’янину. Втім, Христоф лише усміхнувся.

— Дорогий брате, — сказав йому в’язень, — за інших обставин я б радо скористався твоєю добротою і возхвалив би Господа за те, що направив тебе сюди з такими намірами. Але тримають мене в цій обителі зовсім не двері й замки, а те, що називають обов’язком. І якщо двері можна зламати, а замки відімкнути, то слово честі непорушне, і єдиний ключ до свободи — це виконана обіцянка.

— Що ж, — зітхнув Гвідо, і від Христофа не приховалось те, що зітхнув він насправді з полегшенням, — ці шляхетські ігри не до шмиги звичайному монахові, тому наполягати на своєму було б дурницею. Хай допомагає тобі Господь.

— Чи маєш якесь доручення, брате? Чи просто прийшов мене провідати? — запитав Христоф.

— Так, — кивнув Гвідо, — його преосвященство, абат велів передати, що запрошує тебе сьогодні розділити з ним обідню трапезу.

— Он як?

— Сказав: «Брате Гвідо, поцікавтеся, прошу, в нашого гостя чи в доброму здоров’ї та гуморі він перебуває. І якщо так, то чи не відмовився б він зі мною разом пообідати?..» — переповів монах.

— Несподівано, — все ще дивувався Христоф.

— То що відповісти його преосвященству? — запитав Гвідо після паузи.

— Звісно я згоден! — палко сказав львів’янин, — хоча б тому, що не всюди в’язнів називають гостями і кличуть обідати.

— Гаразд, — мовив Гвідо, — передам твою відповідь.

Вже йдучи, він раптом зупинився біля дверей і, повернувшись до Христофа, озвався до нього знову:

— Тільки не кажи його преосвященству, що я пропонував тобі втечу. Навряд чи це його розважить за обідом.

— Не турбуйся, мій друже, — пообіцяв той, — звісно ж, я ані слова про це не скажу.

Вони попрощалися, і Христоф з нетерпінням почав чекати обідньої пори. Коли, врешті, вдарив дзвін, сповіщаючи час трапези, до нього зайшов інший монах і наказав іти за ним слідом. Невдовзі вони опинилися в келії його преосвященства, де вже було накрито стіл, а сам абат Купідура чекав, як завжди, стоячи біля вікна.

Приязно привітавшись зі своїм в’язнем, настоятель монастиря запросив до столу і, прочитавши вголос коротку молитву, налив йому вина.

— Маю надію, ви, пане Христофе, не тримаєте на мене зла за те, що залишаєтеся тут, так би мовити... не з власної волі, — сказав абат, — я б радо вас відпустив, але поки що не можу цього зробити. Скажіть, вам вдосталь приносять їжі?

— Вдосталь настільки, що я не почуваюся в’язнем, — відповів той, — дякую, ваше преосвященство.

— Чудово. Обіцяю, невдовзі ваші двері не охоронятимуть і ви матимете зможу вільно ходити там, де забагнеться, — сказав абат.

Кілька хвилин вони мовчки їли запечених коропів і ще теплий монастирський хліб, запиваючи все вином. Тоді Христоф, похваливши спочатку кухаря, обережно підійшов до справи:

— Смію запитати ваше преосвященство, що викликало таку зміну вашого настрою? Наша перша зустріч обіцяла в подальшому мало приязні... І годі було уявити цю спільну трапезу.

— Так, даруйте мені тодішню різкість, — відповів абат, — визнаю, дещо перегнув палицю. Але тільки тому, що відповідальність за королівську дитину — важкий і відповідальний тягар. Хоч я вдячний Господу за будь-які випробування, що Він мені надсилає.

Сьогодні вранці надійшли вісті з Кракова, які хоч і сумні, але частково підтверджують ваші слова... Стало відомо про загибель Йона Свенсона, королівського розпорядника. Його тіло знайшли в якомусь постоялому дворі на Казімєжу.

— Однак в решті моїх слів ви й далі сумніваєтесь? — перепитав Христоф.

— Радше також чекаю підтвердження, — спокійно мовив абат.

— Важко уявити, як може підтвердитись остання воля короля, що той висловив її за мить до смерті, — дещо роздратовано сказав Христоф, — Свенсон був єдиним свідком.

— Для Господа немає неможливого, — заперечив настоятель, — впевнений, я дочекаюся знаку.

— Я і є той знак, ваша милосте...

Розмова урвалася знову, а співрозмовники заходилися поїдати пироги з капустою, приправлені гіркуватою лляною олією. Коли від них залишилася порожня миска, чоловіки повернулися до бесіди:

— Вважаю своїм обов’язком попередити ваше преосвященство про небезпеку, — першим озвався Христоф.

— Про яку ж?

— Річ у тім, що я був мимовільним свідком того, як загинув Йон Свенсон. Точніше, в цей час також оборонявся від убивць у сусідній кімнаті.

— І що ж? — перепитав абат Купідура.

— Гадаю, нападникам було відомо про доручення, яке я отримав від короля, — мовив Христоф, — і тієї ночі вони прийшли за мною. Хоробрий норман просто став їм на заваді. Якби не він, я не зумів би вислизнути в них з-під носа.

— Славна смерть — нагорода відважних, — сказав абат, — ми всі оплакуємо мужнього Свенсона. Але я досі не розумію, про яку небезпеку ви мене попереджаєте, пане Христофе?

— Бачте, ваше преосвященство, як на мене, то тим зарізякам у Кракові не потрібне було ані моє життя, ані життя королівського розпорядника... Звісно, живими б нас не залишили, але, щойно зробивши свою справу, подалися б до Познані.

— До Познані? Сюди? — здивувався настоятель, — але з якою метою?

— З тією ж, з якою сюди прибув я. На щастя, раніше за них, — мовив Христоф, — цим людям потрібна королівська дитина.

— Але для чого?

— Хтозна. Після того, як помер Сігізмунд Август, його нащадок — це надійний козир у брудних політичних іграх.

Абат промовчав і знову відвів погляд убік вікна. Христоф вирішив продовжити:

— Насторожує те, що вбивці — майстри своєї справи. Крім того, були зодягнені в однострій. Тобто, навіть не намагалися, скажімо, загубитися в хаосі, який панував на вулицях Кракова. Це для них було зайве... Очевидно, вони служать могутньому господарю й виконують його волю.

— Чи маєте ви підозри, хто їм віддає накази? — запитав абат, знову глянувши на співрозмовника.

— На жаль, ні.

— Звідки ж тоді певність, що ці люди з’являться тут?

— Бо тут перебуває син короля. І це більше не таємниця, якщо ви кажете, що я не перший, хто прибув сюди, пропонуючи свою опіку.

— Так, ви не перший...

Абат більше не торкнувся до наїдків, хоч очевидно було, що з апетитом в нього все гаразд. Христоф же навпаки: користуючись з того, що був за добрим столом, не відмовив собі в кусневі сиру, після якого жадібно випив одразу півкелиха вина. Серйозність розмови не стала на заваді.

Дочекавшись, доки гість після такого дужого ковтка витре рукавом губи, настоятель продовжив:

— Отож, ви справді не перший, хто просить доручити йому дитину Сігізмунда, — промовив він, — але, на щастя, Господь дарував мені мудрість, щоб розпізнати лукавство, і я не повірив нікому. Вам, пане Христофе, також...

Хоч як сильно хотілося гостеві запхати до писка ще один шматок відмінного монастирського сиру, він втримався.

— Однак на початку сьогоднішньої зустрічі, ви, ваше преосвященство, зазначили, що деякі обставини...

— Авжеж, авжеж, — перебив його абат, — деякі обставини...

Він знову підвівся і зробив крок до вікна. Христоф потай вже ненавидів цю його звичку.

— Так, мій друже, ви сказали правду про події в Кракові, визнаю, я помилявся, — продовжив настоятель монастиря, — хоча серце моє розривається від того, що відбувається зараз в моїй дорогій Речі Посполитій, тому краще б ваші слова виявилися обманом...

Він зробив паузу, мовби для того, щоб вдихнути свіжого повітря з-понад Варти, і продовжив:

— Бачте, пане Христофе, покійний наш король, нехай Господь милосердний прийме його душу, не зазнав і дещиці звичайного людського щастя, на яке заслуговує кожен, народжений земною жінкою. Такою, видно, була Божа воля... Замість сімейних радощів нещасний монарх до дна випив гірку чашу печалі й смутку, поховавши двох своїх дружин і не дочекавшись відданості від третьої. Окрім того, нещасна Катерина не змогла подарувати йому нащадка...[40]

Словом, нещасний монарх почав шукати втіхи в гріхові... Господь йому суддя, пане Христофе, тим більш, що кохання його до французької герцогині де Шальте було чистим і щирим, немов юнацьке. Біда, правда, ще й у тому, що герцогиня також була заміжня. Чоловік її, герцог де Шальте часто бував у Познані, оскільки мав тут торгові справи. Гадаю, він знав, що польський король і його дружина кохають одне одного, але був безсилим.

Врешті з’явився й плід їхньої гріховної любові, невинне дитя, що тепер може відібрати спокій ледь не у всієї шляхти в тривожній Речі Посполитій та й за її межами. Одразу після пологів герцог силоміць забрав дружину до Франції, скориставшись тим, що король захворів і мусив відбути до Кракова. Всі ці роки я був його сповідником, тому його величність попросив мене захистити немовля, яке відлучили від матері. Так дитина вже півтора року перебуває в цій обителі, де про неї дбала годувальниця та брати, наскільки були спроможні це робити.

— Я впевнений, що ви, пане абате, й надалі можете захищати королівського сина, але король...

— Сина? — перебив несподівано той.

— Так, королівського сина, — підтвердив Христоф, — хлопчика на ім’я Франциск.

— Ви вдруге говорите, що в короля позашлюбний син, тоді, як сердешна герцогиня де Шальте народила дівчинку, — продовжив абат несподівано різким тоном, — чарівне янголя на ім’я Франциска. Тепер ви розумієте, добродію, чому я вам не повірив остаточно, як ви того просите?

— Даруйте, ваше преосвященство, — підводячись з місця, промовив львів’янин, — але я, будучи при тямі, добре чув королівські слова. Його величність говорив про сина.

— Звісно, знаючи характер монарха, особливо в останні роки життя, я готовий припустити, що Сігізмунд і сам не відав, кого породив, Франциска чи Франциску... — задумливо сказав абат, — втім, самі розумієте, що припущення моє було б не надто певне.

Христоф змовчав, очікуючи на подальші слова настоятеля. Той раптом, немов спохопившись, заговорив до нього знову ласкаво і приязно, як на початку їхньої зустрічі:

— Дорогий друже, ми відволікайся від нашої трапези... Пробачте, я дещо негостинно повівся, затіявши цю розмову. Давайте ж продовжимо... Маю на увазі наш обід, а не балачку.

— Даруйте, пане абате, але з мене досить і першого, і другого, — відповів Христоф, — обов’язок велить мені залишатися, то ж, якщо дозволите, я повернуся до своїх покоїв.

Абат відповів йому дещо розгубленим жестом, який дозволяв цьому гостеві-в’язневі вчинити так, як тому хотілося. Львів’янин подякував за обід, вклонився і вийшов за двері, де вже очікував монах вартовий, аби припильнувати, як він повернеться в свою келію.

Однак за кілька днів ввечері Христофа знову покликали до абата Купідури. Піднімаючись сходами, львів’янин думав про те, як по-дурному витрачає свій час. Якби не впертий настоятель, він давно вже міг би повернутися до Львова, знайти собі підходящу службу, а дитині — добру доглядальницю. І, якщо вже такою була королівська воля, то дбати про малу Франциску й охороняти її від усього, що могло б їй загрожувати.

— Франциска, — тихо повторив він ім’я дівчинки вже перед самими дверима абатської келії. — Яка доля заповідалася тобі в цьому світі, якщо навіть твій монарший батько вирішив, що ти — хлопчик...

Абат Купідура виглядав стривоженим чи радше зосередженим і, як завжди, стояв біля свого улюбленого вікна. Звідти видно було призахідний небокрай, що розливався кривавим світлом, як велетенська рана, що залишив по собі гострий сонячний диск, врізаючись у тіло землі.

З подивом Христоф зауважив, що на поясі у абата висить порохівниця і невелика сумка. Якраз така, у якій стрільці зазвичай носять кулі та просмолені гноти. В кутку на столі поруч з астролябією лежав мушкет.

Львів’янин єхидно всміхнувся.

— Стріляєте звідси в бекасів, ваше преосвященство?

Проте абат, здавалось, пропустив повз вуха цей доволі їдкий жарт.

— Якщо ваша ласка, підійдіть сюди, пане Христофе, — попросив він.

Прибулий здивовано замовк і зробивши кілька кроків до вікна, став поряд з абатом.

— Гляньте вниз, — коротко промовив настоятель, вказавши рукою на сіру сутінкову землю, поруч з монастирськими стінами.

Христоф напружив зір, але нічого незвичного не помітив.

— Придивіться, — повторив абат.

— Бачу тільки вогні, — мовив львів’янин.

— Саме про них і йдеться, — сказав настоятель.

Христоф придивився уважніше і, не зважаючи на висоту, розгледів поруч з вогнями численні людські силуети.

— Нас оточили, — сухо сказав абат, — вже другу добу ці люди не дозволяють нікому ані вийти з монастиря, ані зайти сюди.

— Чи знаєте, хто вони?

— Ні... Хоч можу припустити, що це ті, про кого ви розповідали. Ті самі, що вбили Йона Свенсона і збиралися вбити вас.

Христоф, попри загрозливу ситуацію, відчув потаємну радість, як було завжди, коли правота його ставала очевидною. В таких випадках він неодмінно докидав який-небудь жарт, намагаючись вколоти співрозмовника якнайдошкульніше, але тут змовчав. Можливо тому, що пройнявся до настоятеля повагою, а можливо, просто відчув, що вони з ним разом потрапили в добрячу халепу. Так чи інакше, але промовив він інше:

— Чогось від вас вимагають?

— Поки що ні. Мовби прагнуть спочатку нагнати на нас страху.

— Поблизу є коронні або шляхетські війська? — запитав Христоф.

— Є, але ми навряд чи дочекаємось від них допомоги, навіть якщо монастир почнуть брати штурмом, — відповів настоятель.

— Ви, однак, недарма навчали братів військової справи, — сказав львів’янин якомога бадьоріше.

Втім абат відповів досить понуро:

— Вони ченці, пане Христофе... Ченці, а не воїни.

— Тоді залишається чекати.

— Ваша правда...

Кілька хвилин тривала мовчанка, після якої настоятель так само мовчки зняв з полиці й простягнув Христофові його шаблю.

— Ви більше не полонений, — проказав він, — даруйте, що не повірив вам одразу.

— Ви вчинили правильно, ваше преосвященство, — відповів той, з приємністю чіпляючи свою зброю до поясу, — в такі непевні часи не можна довіряти нікому. Хоч, зізнаюся, замкнути мене в келії, як школяра-неука, було трохи занадто. Добре, хоч годували, як слід.

Абат усміхнувся.

— Як гадаєте, — запитав він згодом, — уночі ці люди спробують проникнути всередину монастиря?

— Ні, — впевнено сказав Христоф, — зараз вони прагнуть вас налякати, щоб при переговорах ви були поступливіші. Їм, безумовно, потрібна дитина, а де вона знаходиться, ці добродії не знають. Адже монастир великий... Що з того, що вони перелізуть через стіну? Аби знайти Франциску, їм доведеться обшукати кожну келію, облазити кожне підземелля і вежу. Окрім того, у монахів є зброя, з якою ті вміють поводитись. Нехай вони, як ви кажете, й не воїни, але на сяку-таку відсіч здатні.

— Бідолашна маленька дівчинка, — прошепотів абат, — як же хочеться її вберегти.

— Тепер ви скажете мені, де вона? — мовив Христоф.

— За стіною, — відповів настоятель, — там є невелика кімнатка. Ходімо, я вам покажу.

Абат підійшов до протилежної від нього стіни й відхилив килим, що простягався від стелі до підлоги. За ним виявились невеликі двері, і абат, діставши з сумки ключа, обережно їх відімкнув. Повернувшись до Христофа, він знаком запросив іти слідом за ним.

За дверима виявилась крихітна комірчина, освітлена єдиною свічкою. На широкому плетеному кріслі, яке, здавалось, займає половину всього простору, сиділа огрядна жінка зі сплячою дитиною на руках. Вона підняла очі на прибулих і насторожено глянула на Христофа.

— Не лякайся, Маріє, — заспокоїв її абат, — цей чоловік наш друг. Його звати Христоф, він з Лемберга.

Львів’янин придивився до дівчинки. Хвилясте світле волоссячко і рум’яні щічки робили її схожою на янголя. Здавалось, доглядальниця саме тому тримає Франциску так обережно, щоб не пошкодити ненароком крихітні крила, які ховаються десь у простирадлі...

— Завтра також не виходьте на подвір’я, — стишеним голосом сказав абат, — знаю, що важко перебувати так довго в чотирьох стінах, але це необхідність.

Жінка кивнула і знову нахилилася до Франциски.

— Ходімо, — сказав настоятель Христофу.

Попрощавшись з Марією, вони повернулися в келію абата.

Той знову замкнув двері і так само ретельно заховав їх за килимом.

— Мила дівчинка, правда ж? — сказав настоятель, наливаючи вина у два кухлі.

Христоф кивнув.

— Чисте і невинне створіння... Сама думка, що її може хтось скривдити, завдає мені болю.

Він простягнув один кухоль львів’янину.

— Саме тому я так ревно її оберігаю.

— Ніхто її не скривдить, ваше преосвященство. Спершу доведеться скривдити мене, — відповів той.

Абат засміявся.

— Як добре, що ми з вами союзники, пане Христофе. Не інакше, як Господь послав мені вас у поміч.

Випивши вина, вони побажали один одному добраніч і розійшлися, хоч кожен добре знав, що цієї ночі не спатиме.

Наступного дня, як і передбачав Христоф, під браму монастиря підійшов переговірник. Монахи обережно відчинили перед ним браму й пропустили його досередини. Це був високий дужий чоловік без шаблі, проте з довгим кинджалом на поясі. На подвір’ї вже чекали абат Купідура, Христоф та кілька озброєних монахів. Глянувши на них, посланець першим ділом єхидно зауважив:

— Оце так слуги Господні.

— Але ж і ви, добродію, не надто скидаєтесь на паломника, — миттю відповів йому настоятель.

Той голосно реготнув і широко розправив свої могутні плечі, мовби для того, щоб зайвий раз підкреслити перевагу свого становища.

— Маєте рацію, пане абате, в цій обителі нас зовсім не цікавлять ані мощі святих, ані чудотворні ікони.

— Кого це «нас»? — втрутився Христоф.

Незнайомець перевів погляд на нього й уважно придивився, мовби перед тим, як говорити, намагався якомога уважніше вивчити нового співрозмовника.

— Нас — це нас, — різко промовив він, — тих, що оточили цей монастир і будь-якої миті можуть взяти його приступом. І тоді жоден, хто в рясі чи у мирському одязі, не дочекається милосердя.

— Що вам потрібно? — запитав настоятель, хоч відповідь добре знав.

— Не клейте дурня, пане абате, — хмикнув переговірник, — переховуючи в себе дитину покійного Сігізмунда Августа, ви мали б розуміти, що рано чи пізно за нею прийдуть. От цей момент і настав. Віддайте її нам.

— Навіщо вона вам? — сухим здавленим голосом перепитав настоятель.

— Не ваш клопіт, — відрізав незнайомець, який, здавалось, був переконаний, що переміг в цьому короткому словесному поєдинку.

— Чи розумієте ви, добродію, що знаходитесь зовсім поруч міста Познані, в якому є коронні війська? — вирішив розіграти останній непевний свій козир абат Купідура, — варто нам лиш покликати на допомогу...

— ...і залишитесь, як і зараз, одні-однісінькі, — перебив його переговірник.

А потім, підступивши ближче, додав:

— Той, хто відправив нас сюди могутніший за всіх командирів, воєвод і монархів. Він — король над королями. Король болю, страждань і володар самої смерті. Віддайте йому це дитя і тоді житимете.

Після цих слів запанувала мовчанка. Чути було, як десь у траві під кам’яними стінами сюркочуть цикади. Жоден з перемовників не опустив погляду, тому здавалось, що, замість говорити, вони ладні далі зійтися навкулачки. Втім абат раптом приязно усміхнувся, ніби згадавши біблійну заповідь про любов до ворогів своїх[41].

— Що ж, тоді не залишається нічого іншого, як пристати на вашу пропозицію, — сказав він.

— Мудре рішення, пане абате, — вдоволено відповів переговірних.

— Безперечно... Хоча б тому, що ви позбавили нас будь-якого вибору.

— Це щоб ви не вагалися, ваше преосвященство, — знущально проказав невідомий, — найлегше прийняти рішення, якщо воно єдине.

Христоф з подивом глянув на абата, проте той відвів очі.

— Нам потрібна одна доба, — знову озвався настоятель.

— Гаразд, як скажете. Моїм людям нікуди поспішати.

— І ще нам потрібно вивезти з монастиря пиво, яке брати зварили для міста. Воно вже другу добу стоїть у нас і невдовзі зіпсується, — додав абат.

Переговірник на мить замовк, а потім криво усміхнувся і промовив з погрозою в голосі:

— Гадаєте, ваше преосвященство, я дурень?.. Думаєте, не допетраю, що в одній з тих діжок замість пива, ви спробуєте заховати цю дитину, щоб вивезти її з монастиря?

— Їй-богу, ласкавий пане, ви мені лестите, — усміхнувся абат, — я всього лише скромний монах, покликаний служити Богові, а не вигадувати військові хитрощі. Йдеться лише про пиво, бо шкода праці братів та й платні, яку ми за нього виручимо. Чим довше воно в нас стоїть, тим більше знецінюється...

— Гаразд, — відповів незнайомець, — але майте на увазі, ми все одно перевіримо кожну діжку.

З цими словами чоловік повернувся й рушив до брами.

— Як вам буде завгодно, — відповів йому вслід настоятель.

Коли переговірник був уже з іншого боку монастирських стін, Христоф і абат врешті зустрілися поглядами.

— У нас був вибір, ваше преосвященство, — сухо вимовив львів’янин.

— Так, загинути всім до одного.

— Це краще, аніж зганьбитись.

— Не думаю, пане Христофе.

— Невже ми навіть не спробуємо відбитись? Адже ми в укріпленому монастирі, а їх не більше кількох десятків чоловік.

— У нас немає шансів...

— Є в нас шанси, чорт забирай!

Абат несподівано замовк і поклав руку Христофові на плече. Львів’янину здалося, що вона в нього дрібно тремтить.

— Довіртесь мені, — майже пошепки сказав настоятель і подався до своєї келії.

Вранці, як і було домовлено, віз із трьома чималими діжками виїхав за браму монастиря. Брат Гвідо, якому доручили відвезти пиво до міста, стискав віжки й дивився просто перед собою, бачачи тільки сіру дорогу понад вухами монастирської клячі. Не минуло й хвилини, як люди в сірому однострої перегородили йому дорогу.

— Стій! — гаркнув до монаха вчорашній переговірних і вхопив коня за вудила.

Брат Гвідо завмер і мовчки спостерігав, як декілька чоловіків вискочили на воза й за допомогою сокир повідкривали діжки. Певний час вони уважно зазирали досередини, ніби крізь пінисту бурштинову рідину хотіли розгледіти дно. Здавалось, вони й справді вірили, що там, якимось дивом могло ховатися дитина. Зрештою, закінчивши огляд, вони сяк-так закрили діжки, дві з яких одразу зняли з воза й поставили на землю.

— Це наше, — сказав монаху чоловік, що досі тримав коня.

— Але ж, ваша милосте... — спробував протестувати монах.

— Їдь, шкапі твоїй легше буде, — перебив той і, відпустивши вудила, ляснув коня по спині.

Тварина, здригнувшись усім тілом від несподіваного удару, швидко помчала вперед, лишаючи грабіжників позаду. Коли ті вже були достатньо далеко, Гвідо сповільнив коня і втер з чола піт. Невідомо чому він усміхнувся і, піднісши очі до неба, прошепотів коротку вдячну молитву. Тепер лиш треба було дістатися до Хвалішева, де в старому рибальському будиночку він зможе сховатися від пекучого серпневого сонця й перевести дух.

Діставшись до потрібного місця, Гвідо випріг з воза клячу і пустив її пастися. Сам же простягнувся в затінку і, заплющивши очі, солодко задрімав.

Прокинувся монах від чийогось доторку і, схопившись на ноги, з полегшенням побачив перед собою Христофа. Львів’янин стояв перед ним з дитиною на руках, яка міцно й довірливо обіймала його за шию.

— Хвала Господу, все вдалося, — з полегшенням промовив Гвідо і обережно погладив Франциску по голівці.

Дівчинка глянула на нього великими карими очима й ще дужче притулилася до Христофа.

— Не бійся, — прошепотів він їй, — це наш дорогий друг Гвідо.

Мовби зрозумівши його, Франциска усміхнулась, продемонструвавши кілька своїх перших молочних зубів.

Христоф опустив її на траву, де вона одразу взялася досліджувати яскраві квіти, яких тут було безліч, а сам оглянув берег і покинуту рибальську хатинку.

— І все ж, як вдалося абату одурити тих чортів, що оточили монастир? — задумливо промовив він, зупиняючись біля воза, — адже ми з Францискою проїхали безперешкодно.

Промовивши це, він зняв з діжки розбиту кришку і зазирнув досередини, як це робили кілька годин тому люди в сірому. Потім роззирнувся довкола в пошуках кухля чи будь-чого іншого, чим можна було б зачерпнути собі пива.

— І не подумай пити, — застеріг його Гвідо.

— Я лише зроблю один ковток. Який же ти скнара! — відповів Христоф.

— Одного ковтка буде досить, щоб ти лишився тут на добу, а може й надовше, — сказав монах.

— Он як? Це ж чому?

— Бо від цього пива засинають і сплять без пам’яті.

Христоф на хвилину замовк.

— Хочеш сказати, що абат... — промовив він згодом.

— ...знав, що ті добродії відберуть в мене коли не все пиво, то більшу частину, а тому всипав у кожну діжку добрячу порцію снодійного порошку. За кілька годин всі вони спали, наче праведники, тому й не помітили, як ти виїхав з монастиря. Чи ти гадаєш, що настоятелю й справді йшлося про те, аби вчасно доставити пиво до замовника?

— Абат нічого мені про це не сказав. Ми лиш домовились, що я спробую прорватися крізь облогу, а потім дістатися сюди, — мовив Христоф, — ось, виявляється, чому ніхто навіть не спробував мене спинити. Усі поснули.

— Його преосвященство ніколи б не ризикнув, ані твоїм життям, ані, тим більше, життям Франциски.

— Так, але якби я й справді промчав під кулями, то відвернув би загрозу від монастиря, — промовив львів’янин, — ті люди погналися б за мною, а тепер вони, безперечно, вдеруться досередини і, шукаючи дитину, вб’ють кожного монаха! Треба повертатися, Гвідо! Треба допомогти абату!

— Тоді цьому янголу кінець, — відповів монах, вказавши на малу Франциску, що радісно бігала за метеликом.

— Ти залишишся з дитиною, а я повернуся сам, — рішуче сказав Христоф.

— Охороняти доньку короля, — надто велика відповідальність для простого ченця, — ледь не зриваючись на крик, відчайдушно мовив Гвідо.

Обличчя його розчервонілося й сяяло крупними краплинами поту. Христоф, який вже стояв поруч свого нерозсідланого коня, зупинився й важко зітхнув. Гвідо раптом ляснув себе по чолі й заходився шукати щось в складках своєї сутани.

— Геть забув... — бурмотів він, — де ж він... Де ж я його подів...

Гвідо ще кілька хвилин роздратовано досліджував свій монаший одяг, а тоді врешті радісно вигукнув, тримаючи в руках складений вчетверо листок паперу.

— Ось він! А я вже боявся, що через свою порожню голову загубив...

— Що це? — запитав Христоф.

— Лист, який абат Купідура наказав передати тобі, — мовив той.

Чоловік узяв листа до рук і, розгорнувши його, прочитав:

Двоє сильних коней заледве тягли велетенський віз, на якому лежали щільно складені дрова. Лісоруб, тримаючи віжки, час від часу позирав назад, спостерігаючи за чоловіком, що сидів у нього за спиною, вхопившись обома руками за сосновий стовбур. Шкіру на руках мав здерту й скривавлену.

До Поморян лишалося не більше милі. Вже невдовзі вони опинилися неподалік маєтку Сененських.

Тут віз зупинився, і чоловік з пораненими руками скочив на землю.

— Служиш там? — запитав лісоруб, кивнувши вбік замку.

— Служу, — понуро відповів Казимир, — дякую, що підвіз.

— Пусте, — сказав той і цьвохнув батогом, — не на горбу ж тебе ніс... Бувай.

Поява Казимира в замку спричинила справжній переполох. Очевидно, вартові, які повернулися тоді з лісу без нього, розповіли, що він загинув, тому вся челядь дивилася на нього, як на воскреслого мерця. Зрештою, вигляд у нього й справді був не найкращий: схудлий, очі збільшені, весь у лахмітті.

Замкові вартові, які так ганебно покинули його сам на сам зі стридами, опускали погляд, коли він проходив повз них, і боялися помсти. Втім Казимирові було на них плювати. Принаймні зараз... Найперше, він подався до кухні, де з’їв одразу пів паляниці свіжого хліба, запиваючи його житнім квасом, а потім накинувся на баняк із кашею й миттю його спустошив. Після цього, Казимир проковтнув ще кілька кнедлів, і лише коли йому піднесли кухоль меду, випив усе до дна й заспокоївся. Такого звірячого голоду він ще в житті не відчував, та й кухарки, які за своє житті обслужили в цьому замку не один десяток банкетів, спостерігали таку ненаситність вперше.

З кухні Казимир попрямував до своїх покоїв у замку. Кімната була прибрана, на столі стояв глек з холодною водою і тарілка з ягодами. В скриню йому поклали чистий свіжий одяг. Кілька хвилин чоловік стояв на місці, не в змозі оговтатись від зворушення. Невдовзі зайшла служниця і повідомила, що пані Сененська була б рада бачити його сьогодні ввечері. Відповівши згодою, Казимир простягся на ліжку й міцно заснув.

Прокинувся він, коли надворі вже стемніло. Швидко вмився й одягнув своє нове вбрання. За кілька хвилин чоловік був у замковій вітальні, де на нього нетерпляче чекала Агата. Її кузина Йоанна також знаходилась тут, щоправда, нерухомо сиділа у велетенському кріслі, а тому Казимир не одразу її помітив.

Господиня замку ступила йому назустріч і простягнула руку для поцілунку.

— Раді вашому поверненню, пане Казимире, — промовила вона, — зізнатися, ми вже не сподівались побачити вас знову...

— По щирості, я й сам у це не вірив, ваша милосте, — усміхнувся той.

— Що ж, тим дивовижніше ваше повернення, — сказала Агата, — гадаю, ви маєте, що нам розповісти.

— Тільки те, що тутешні ліси й справді населені ворожими та кровожерними істотами. На жаль, довелося переконатися в цьому на своїй шкурі...

Казимир коротко розповів про свою пригоду, але жодним словом не обмовився про нещасного Джованні Массарі, який розділив із ним жахіття полону в стридів і якого він змушений був убити.

Після його розповіді певний час тривала мовчанка.

— Як, на вашу думку, слід вчинити з тими боягузами, які покинули вас у лісі? — запитала врешті Агата.

Обличчя її спохмурніло, а з очей, здавалось, от-от вдарять блискавки. Зараз вона була такою ж, як і тоді, коли врятувала Казимира від вогнища.

— Гадаю, карати їх не слід, — спокійно відповів той.

— Чому?

— Карати за боягузтво слід воїнів, — сказав Казимир, — втекти з поля бою — ганьба і злочин для солдата, а не для селянина. Ці люди — вчорашні селяни. Вони можуть одягти обладунок, взяти до рук зброю і навіть навчитися стріляти чи фехтувати, але воїнами від цього не стануть. Все, що в них сяк-так виходить, — це охороняти замок.

— Хіба що від лисиць і борсуків, — гірко всміхнулася Агата.

Чоловік мовчки вклонився у відповідь на цей нещадний жарт.

— Що ж нам робити, пане Казимире? — запитала вона.

— Знайти справжніх солдатів і вступити з тими лісовими потворами в боротьбу, ваша милосте.

— Але ж довкола нас одні селяни!

— Дозвольте мені вирушити до Лемберга, — мовив Казимир, — там у мене є декілька знайомих, які допоможуть зібрати загін сміливців і самі стануть на службу до вашої милості.

Агата трохи помовчала.

— Гаразд, — врешті вимовила вона, — зрештою, я не маю іншого вибору, як тільки довіритись вам.

— Як обіцяв, ваша милосте, я зроблю все, що від мене залежить, аби допомогти вам, — сказав найманець.

— Що ж, — вже бадьоріше озвалася господиня, мовби слова цього чоловіка й справді вселили в неї неабияку певність, — думаю, сьогодні ви ще почуваєтесь втомленим, тому не буду довго вас затримувати. До Лемберга можете вирушати тоді, коли вважатимете за найкраще.

— В такому разі я не зволікатиму, — мовив Казимир.

— Чудово.

Пані Сененська повернулася у своє крісло, поруч з яким лежав її вірний пес Персей.

— Чи не проведете ви мене до моїх покоїв, пане Казимире? — вперше за весь час озвалася Йоанна.

Агата з подивом глянула на кузину. Найманець був не менш здивований таким проханням, але відповів ствердно. Попрощавшись з господинею замку, вони вийшли сходами нагору.

В коридорі Йоанна сповільнила крок і трохи міцніше стиснула його руку.

— Вибачте, що обтяжую вас, — несміливо мовила вона.

— Аж ніяк не обтяжуєте, ваша милосте, — щиро заперечив він.

— Мені було страшно тут без вас...

— Даруйте, що забарився. Як ваш син?

— Кволий. Час од часу бідолашну дитину лихоманить... Можу залишити його з годувальницею тільки на короткий час.

— Чи оглядав його лікар?

— Так, але не зміг пояснити, що з ним коїться... Знаєте, той незнайомець... Той, кого я бачила над колискою...

Йоанна зупинилася і глянула Казимиру просто в вічі. Від її погляду в нього по шкірі пробігли мурашки.

— Він став з’являтися усе частіше, і я відчуваю його присутність тепер навіть удень. Мовби він поселився тут...

Раптом Йоанна молитовно склала перед ним руки, як перед іконою.

— Мій дорогий лицарю, — сказала жінка, — я знаю, що моє прохання може видатись вам непристойним і ви подумаєте, що я геть здуріла, та все ж наважусь, бо це прохання відчаю...

— Кажіть, ваша милосте.

— Чи могли б ви сьогодні прийти до моїх покоїв десь опівночі? — видихнула вона й одразу сховала очі, — в той час, годувальниці вже не буде... Я прошу тільки заночувати в моїй кімнаті, аби мені було спокійніше.

Від несподіванки Казимиру перехопило подих, і він довго не міг підібрати підходящу відповідь.

— Що ж, — болісно мовила Йоанна, — тепер я себе ще й зганьбила...

З цими словами, вона спробувала піти, але найманець легко притримав її за плече.

— Я прийду, ваша милосте, — сказав він.

Жінка, все ще не піднімаючи погляду, спробувала усміхнутись, але кутики її вуст лише кволо здригнулись. Вони попрощались, ніби й не домовились про нічну зустріч. Або ж, наче юні коханці, приховували домовленість навіть від самих себе.

Казимир, сидячи біля вікна, дочекався півночі, а тоді, звівшись на ноги, тихо вийшов зі своїх покоїв. Безшумно й озираючись, наче злодій, він підійшов до дверей Йоанни і легенько постукав. Вона відчинила йому за хвилину й впустила досередини. Біля вікна стояло таке ж крісло, як і в його кімнаті, тому Казимир мимоволі попрямував до туди. Сівши, він відчув себе дещо впевненіше, мовби таке положення забезпечувало не тільки рівновагу його тілу, але й думкам. Він мовчки спостерігав, як Йоанна, в білій сукні, без жодного звуку, ніби привид, йшла від колиски до столу, на якому стояли наїдки і пляшка вина, а потім від столу до скрині з відкинутим віком, де взяла до рук біле полотно і з ним повернулась до колиски.

Казимир стежив за її вправними граційними рухами, і вперше за весь час ця жінка видалася йому привабливою. Жінка, яку він поранив ненароком своїм кинджалом і, подумавши, що вбив, устиг навіть обміркувати, як збудеться її тіла. Він би з приємністю зняв з неї той білий одяг, щоб подивитися, як виглядає вона оголеною.

Між тим, Йоанна пошепки запропонувала йому пригоститися вином і наїдками. Казимир не відмовився. Зрештою, таким чином можна було відволіктися від своїх хтивих думок.

— Ви раніше чули щось про цих стридів, які живуть у тутешніх лісах, ваша милосте? — запитав найманець, бачачи, що Йоанна відійшла від колиски і сіла на край свого ліжка, — чи давно вони тут? І звідки взялися?

Жінка кивнула і, якусь мить помовчавши, сказала:

— Колись мій учитель латини, добряче перебравши вина, розповів мені під час уроку про трьох демонів, яких було вислано з пекла у світ смертних... Про це він прочитав у якісь таємній книзі. Начебто демони повстали проти Верховного Зла, однак програли битву. Першим і найголовнішим з вигнанців був Демон болю, Асмодей, покровитель жорстокості та жахливих мук... Двоє інших — Демон Смерті Мафас та Демон Ненаситності Баал — йому корилися.

Далі він сказав, що Баал злягався із земними жінками і зачав багато дітей, які народилися кровожерними потворами і дали своє потомство. Звідси і походить плем’я стридів...

Протверезівши, вчитель латині поспішив запевнити, що все вигадав і ніякої таємної книги ніколи не читав, але батько, бачачи, як сильно я злякалась, звелів його висікти в стайні й вигнати геть без платні. Досі про це я розповідала тільки своєму чоловікові...

— Дякую, ваша милосте, — мовив Казимир, — знати легенду про походження цих потвор мені не завадить.

Він потягнув до вина і налив собі ще півкухля.

— Як і домовлялися, можете спати спокійно, доки я тут на варті, — додав він.

Йоанна вдячно всміхнулася і, розчесавши волосся, невдовзі й справді заснула, не знімаючи своєї білої сукні.

— А ти сиди й хлебчи вино, телепню, — промовив тоді до себе найманець, — хоча досить ступити кілька кроків, і можна заволодіти нею без надмірних зусиль...

Він зрозумів, що ця думка до самісінького ранку не дасть йому спокою, тому принаймні намагався дивитися в інший бік, у темне вікно. Воно було схожим на чорне матове дзеркало, в якому відображалися покої. Видно було товсту лоєву свічку, що згоріла до половини, колиску з дитиною Йоанни і відкриту скриню... Він споглядав цю нерухому картину досить довго, доки врешті не зауважив, що вона раптово змінилась. Колиска чомусь посунулась убік, а на її місці невідомо звідки з’явився ще один стіл. Різко повернувшись, Казимир побачив, що цим столом сидить невідомий, зодягнений в чорне. Той самий, з яким він колись вже зіткнувся в цій самій кімнаті. Одним рухом, найманець вихопив шаблю, але дивний гість навіть не поворухнувся. Краєм ока, Казимир зазирнув до колиски, аби пересвідчитись, що дитина не зникла. На щастя, маленький син Йоанни й досі був там і мирно спав.

— Відклади шаблю, — крижаним голосом наказав незнайомець, — вона не стане тобі в пригоді.

Найманець відчув, що тут абсолютна рація, і скорився. Той, хто міг так раптово й невідомо звідки з’являтися, навряд чи боявся удару клинком.

— Хто ти в біса такий? — запитав Казимир.

— Недовго живуть ті, кому я називаю своє ім’я. Навіть менше, ніж ті, хто мене бачить... — прозвучала відповідь.

— Тоді що тобі потрібно від цієї жінки?

Незнайомець повільно повернув обличчя убік колиски.

— Ось ця маленька душа, — промовив він, і в Казимира схолола в жилах кров, — а ще... Ще потрібен страх його матері. Розпач, з яким вона побивається над дитиною, боячись за неї і відчуваючи своє безсилля. Ось чому я не забрав дитину одразу. Ці почуття живлять мене, дарують задоволення, насолоду, яку вам, нікчемним смертним, пізнати не дано.

— Ти демон смерті! — процідив Казимир.

— Вгадав.

— Сучий виродок, — додав найманець і мимоволі перехрестився.

— А от цього робити не слід, — застеріг той, — мене це нервує...

— Дитину я тобі не віддам, — рішуче мовив Казимир, — доведеться разом з її душею забрати й мою.

З вуст демона долинулось щось схоже на сміх.

— Твою душу? — перепитав він, — твою мерзенну, жадібну душу, що не варта й мідяка?

— Яка вже є...

— Страх її переповнює, і ти понад усе зараз ненавидиш обставини, які змусили тебе бути тут, а не деінде, куди може завести тебе твоє низьке ремесло, — продовжив той.

— Якби не ті обставини, я згорів би на вогнищі, — промовив Казимир.

Найманець упіймав себе на думці, що насправді це прозвучало, як виправдання перед самим собою. Чому він і справді не послав усе це під три чорти? Дурнуватих і боягузливих замкових вояків, кровожерливих стридів, а надто цього демона навпроти? Все тому, що Агата Сененська врятувала йому життя, яке після цього не один раз знову висіло на волосинці.

Співрозмовник, схоже, читав його думки:

— Виявляється, ви, шановний пане Казимире, здатні на вдячність? — іронічно промовив він, — досі більшість найманців, з якими мені доводилось мати справу, не були обтяжені цією рідкісною рисою, притаманною, здебільшого, особам благородного походження.

— Називай це, як хочеш, — видихнув той.

— І що ж, ти справді ладен пожертвувати своєю душею заради сина цієї жінки? — тепер він повернув обличчя вбік Йоанни.

— Так, ладен.

— Боїшся, що сумління не дасть спокою?

— Совість — найжорстокіший кат. Страшніший за всіх катів світу разом узятих.

— Що ж, тоді я тобі допоможу, — несподівано сказав демон і простягнув над столом обидві руки.

Коли прибрав їх, на ньому виявилась шахівниця з розставленими фігурами. З боку Казимира стояли білі, з боку його суперника — чорні.

— Сподіваюся, ти вмієш грати в цю гру? — поцікавився демон.

— Так, — ствердно відповів той.

— Чудово... Бачиш, з трьох наймогутніших Владик Зла, що змушені перебувати тут, у Світі Смертних, я єдиний, кого цікавлять людські почуття. Інші двоє занадто зайняті своїми покликаннями. Один, кого називають Королем болю, втішається людськими муками, інший носиться лісами разом зі своїми дітьми-людожерами... І тільки я насолоджуюсь вашими емоціями.

Знаєш, найманцю, це завдяки мені король Речі Посполитої помер на день пізніше свого часу... А одного разу я допоміг подорожнім, які заблукали через шалені вітри. Мені подобається спостерігати за іграми смертних й час від часу обережно на них впливати.

От і зараз, коли доля цієї дитини вже, здавалося б, вирішена, я пропоную тобі партію в Шахи... Переможуть білі — син цієї жінки буде жити, чорні — помре.

— Хіба можливо обіграти демона? — мовив Казимир.

— А ти спробуй... Твій хід.

Найманець непевно торкнувся королівського пішака[42] й просунув його на дві клітини вперед. Його суперник миттю зробив хід у відповідь. Після дебюту, гра перейшла в мітельшпіль,[43] де Казимирові навіть вдалося здобути певну перевагу. Його фігури захопили центр шахівниці і вже, здавалось, от-от перейдуть в рішучий наступ, аж тут чорні влаштували їм хитру пастку. Як не ламав собі голову Казимир, але викрутитись не зміг. Положення фігур на дошці знову вирівнялось, а його перевага зникла.

Гра тривала всю ніч і лиш над ранок, коли за вікном почало сіріти, партія перейшла в ендшпіль[44].

— Зізнаюся, не чекав такої гри, — озвався демон, — ти мене здивував.

Казимир уперше за ніч відірвав погляд від шахівниці. Найманець намагався видаватися спокійним, але рясний піт, що стікав по його обличчю видавав шалене хвилювання, яке збурювало його зсередини. Він спершу хотів відповісти, але побоявся, що голос зрадливо затремтить. Гравці повернулися до своїх фігур, і за годину, якраз коли зблиснули перші промені світанку, стало зрозуміло, що в їхній партії — нічия.

— Що тепер? — встаючи з-за столу, запитав Казимир.

— А що мало б бути, на твою думку? — питанням на питання відповів демон.

Його силует навпроти став раптом прозорим. Так ніби це був привид, який потроху танув у просторі покоїв, мовби розчиняючись у ранковому світлі.

— Дитина житиме? — мовив найманець.

— І так, і ні... Адже на дошці — нічия.

— Що значить «і так, і ні»? — викрикнув найманець.

Відчуття люті й втоми охопило його, і він ладен був знову взятися за шаблю, так мовби на ранок, сталь могла завдати демону хоч якоїсь шкоди.

— І житиме, і не житиме, — зі знущанням в голосі відповів той, остаточно зникаючи.

— Ах ти, падлюко!

Казимир спробував щосили вдарити його шаблею, проте гостре лезо тільки зі свистом розсікло повітря.

Демона вже не було перед ним. Зникли й шахи.

Стиснувши зуби від дошкульного безсилля, він знову сів за стіл, поклавши перед собою шаблю. Втома скувала його, наче ланцюг. Не в змозі їй опиратись, Казимир заплющив очі й провалився в сон.

Здалося, не минуло й хвилини, як хтось легенько торкнувся його плеча. Він стрепенувся й миттю розплющив очі, але денне світло нещадно вперіщило в них гострим промінням, і чоловік мусив зажмуритись.

— Дякую вам, лицарю, — почув Казимир голос Йоанни, що долинав до нього крізь червоно-жовту пелену перед його очима.

— За що? — не зрозумів той.

— Ви були з нами всю ніч. І я вперше не тривожилась.

Кімнату раптом заповнив щасливий дитячий сміх.

— Але я, здається, заснув...

— Це неважливо. Даруйте, я змушена попросити вас піти. От-от сюди навідається годувальниця.

— Звісно, — Казимир скочив на ноги.

Вклонившись, він хутко попрямував до дверей, проте Йоанна впіймала його за руку і міцно стиснула. В цей час в дитячій колисці, залунала ніжна мелодія з музичної скриньки, і маленький син Йоанни радісно заплескав у долоні.

— Це його улюблена іграшка, — засміялася жінка, відпускаючи руку Казимира, — і, здається, сьогодні він краще почувається.

Найманець спробував поусміхнутись у відповідь.

— Гарного дня, ваша милосте, — сказав він, виходячи з кімнати.

Після обіду Казимир почав готуватися до від’їзду. Спогади про нічну з’яву Мафаса потроху стиралися у яскравому світлі дня. Хтозна, можливо, завдяки своїй дещо легковажній вдачі, найманець до вечора і зовсім забув би про цю подію, а точніше, викинув би її з голови, якби по замку стрілою не пронеслася новина: маленькому синові Йоанни раптом стало зовсім зле, та так, що лікар від безсилля опустив руки і хіба що закликав молитися. Втім молитви, навіть найпалкіші, не допомогли. На ранок наступного дня дитина померла...

Поморянський замок занурився в траур. Не стримувала сліз навіть обслуга і вартові, котрим досі, здавалось, було однаково, що відбувається в родині Сененських. Можливо тому, що маленький син Йоанни ще не сприймався приналежним до вельможної родини, і шкодувати за невинним життям та співчувати горю матері було легко.

Вкотре почав періщити дощ, і не зупинився він до дня, коли були призначені похорони. Замок, за цей час, від негоди зробився сірим і понурим, від чого сам виглядав, як велетенська кам’яна усипальниця.

Стоячи під рясним дощем на цвинтарі і спостерігаючи, як гробарі й священик роблять свою справу, Казимир знову пригадав ніч в покоях Йоанни, коли намагався обіграти Демона Смерті в шахи. Чи було б справді подароване життя хлопчику, якби найманець переміг в тій партії? Але ж він і не програв! Чорт забирай, вони розійшлися нічиєю!.. Хіба що все це йому справді привиділось і жодного демона, шахівниці та гри з диявольською умовою насправді не було.

Йоанна, проходячи повз Казимира, глянула на нього порожніми очима, з яких давно витекли всі сльози і вже, здавалось, потроху витікає життя, й гірко промовила:

— Він таки забрав мого сина...

В цих словах не було жодного докору, але найманець відчув, як невидимим списом його нутро пронизала вина.

Кілька ночей після похорону Казимир не міг спати. Він зводився з ліжка і міряв кроками свою кімнату або виходив у коридор і, мов злодій, скрадався до дверей Йоанни. Тут чоловік довго прислухався до тихого плачу нещасної матері й відчував, як самому йому до горла підкочується гіркий клубок. За своє життя найманець не навчився утішати. Казимир добре вмів завдавати болю, але не знав, як бодай частину чужих страждань забрати собі.

Однієї ночі, коли він отак стояв під її покоями, двері несподівано прочинились. Йоанна постала перед ним в одній сорочці, бліда, наче привид з розпущеним волоссям, що важко опускалось на її тендітні плечі. Заскочений зненацька Казимир знітився, наче хлопчисько, якого спіймали за підгляданням у замкову шпарину. Пробелькотівши щось подібне до вибачення чи то невдалого пояснення, він вже збирався хутко піти геть, але жінка зупинила його.

— Я чую мелодію тієї маленької музичної скриньки, — промовила Йоанна, і від цих слів у найманця волосся піднялося дибки.

— Пригадую, ви поклали її синові в домовину, — сказав він.

В роті у Казимира пересохло і, говорячи, найманець мав відчуття, ніби жує пісок.

— Так, але я чую музику... — повторила вона.

Йоанна підійшла до нього так близько, що він міг добре розгледіти темні кола довкруж її очей.

— Нам треба відкрити усипальницю, — додала жінка.

Найманець відсахнувся від неї, мов від прокаженої. Позадкував до стіни, проте Йоанна знову наблизилась.

— Благаю вас, Казимире, — не вгавала вона, — я б сама це зробила, проте боюся, що мені не вистачить сил.

— Але навіщо? — ніяк не міг второпати найманець, — що ви хочете там побачити?

— Не знаю, не знаю, не знаю!.. — розпачливо вигукнула Йоанна, — але не можу позбутися відчуття, що... що мій син живий!

Вона відвернулась від нього і, закривши обличчя руками, заридала.

Казимир, зрозумівши, що заспокоїти її не вдасться, важко зітхнув і коротко мовив:

— Гаразд. Збирайтесь.

— За хвилину буду готова, — сказала жінка.

Поспіхом втираючи сльози, вона зникла за дверима своєї кімнати...

Невдовзі вони вийшли через замкову фіртку, взявши з собою тільки слугу, який рушив попереду, освітлюючи дорогу, що вела на цвинтар. Казимир ніс на плечі важкого металевого лома, взятого з майстерні замкових каменотесів. Дощ не припинявся, а навпаки, посилився на ніч, і всі троє незабаром промокли до нитки. Вода шипіла на розпечених металевих стулках олійного ліхтаря в руках слуги і, здавалось, от-от дістанеться до вогню, позбавивши нічних подорожніх світла.

Слузі було суворо наказано мовчати про все, що відбудеться цієї ночі. Втім, той мав настільки байдужий і сонний вигляд, що ніхто в ньому не сумнівався. Безперечно, найбільшим інтересом цього чоловіка зараз було ліжко, яке його змусили залишити. Здавалось, що й опинившись на нічному цвинтарі і кутаючись у мокрий плащ, він думав тільки про нього. І хтозна, чи зникла ця думка навіть тоді, коли Казимир щосили вперіщив ломом по кам’яній плиті, що закривала вхід до родинної гробниці Сененських.

І лише, коли за півгодини марудної праці, найманцю вдалося підважити плиту й відкрити усипальницю, слуга затремтів тепер не від холоду, а від страху. Що вони замислили, ця божевільна Йоанна і приблуда Казимир, про якого в містечку говорять, наче він продав душу дияволові?

Помітивши, що ліхтар в його руці дрібно затремтів, жінка підійшла до нього й уважно вгледілась тому в обличчя. Від її погляду, слуга затрясся ще дужче.

— Ти пам’ятаєш про свою обіцянку? — запитала вона.

Завжди лагідна й добра Йоанна виглядала тепер, як відьма.

— Пам’ятаю, ваша милосте... — затинаючись відповів слуга.

— Обіцяю щедро винагородити тебе, якщо триматимеш язика за зубами, — пообіцяла Йоанна.

Тоді, підійшовши до Казимира, тихо, але твердо промовила:

— Дістаньте труну. Будь ласка...

Скорившись, найманець пірнув усередину гробниці й за мить повернувся з маленькою домовиною в руках. Тоді поставив її на камінь і витер обличчя чи то від дощу, чи то від гарячого липкого поту.

— Відкрийте її.

Казимир звів очі на Йоанну, мовби для того, щоб переконатися чи правильно почув. Жінка злегка кивнула. Вона стояла рівна, мов статуя Діви Марії, тільки здавалася меншою, ніж зазвичай. Так ніби потроху розчинялася у цвинтарній ночі.

Найманець гукнув на допомогу слугу, і разом вони без надмірних зусиль зірвали з труни віко. Тієї ж миті залунала мелодія музичної скриньки, що була всередині поруч із маленьким мерцем. Йоанна підійшла ближче й глянула на сина. Бліде дитяче обличчя було скривлене в жахливій гримасі, а крихітні руки підняті над собою так, мовби дитина намагалася відкрити віко.

Жінка розпачливо закричала і впала без тями у цвинтарну багнюку. Казимир кинувся до неї.

— Господи милосердний, — прошепотів слуга, — ми поховали це дитя живцем.

Підклавши Йоанні під голову свого плаща, Казимир звів очі й раптом побачив за кілька кроків від себе темну, але добре знайому постать. Це був незнайомець, демон, з яким він грав у шахи на життя дитини. Так ось як ця потвора потрактувала нічию! Сина Йоанни поховали, як мертвого, але в домовині він ожив, щоб насправді вмерти у жахливих недитячих муках.

Найманець вихопив з-за пояса шаблю й, не тямлячи себе з люті, кинувся просто на цю нічну з’яву.

— Сучий виродку! — закричав Казимир, але його клинок тільки розсік дощову цвинтарну ніч.

Перед ним вже нікого не було.

Кілька вершників промчалися по широкому тракту, здійнявши хмару куряви. Гвідо відвернувся, одночасно закриваючи рукавом сутани селянський кошик з лози, в якому спала дитина і, лише перечекавши доки вляжеться дорожня пилюка, вийшов зі свого сховку. До ручки кошика було прив’язано кілька гілок, що створювали тінь для маленької Франциски. Діставши з кишені хустину й змочивши її водою з бурдюка, монах обережно протер дівчинці обличчя. Дитина пхенькнула уві сні, але, на щастя, не проснулась.

Невдовзі, з того боку, куди помчав загін, з’явився вершник. Стримавши коня, він обережно під’їхав до воза, на якому знову вмостився Гвідо з Францискою.

— Довго ти, Христофе, — дорікнув монах.

— Трохи далі є заїжджий двір, — не звернувши уваги на закид, повідомив прибулий, — але треба поквапитись. Ті люди, що проїхали повз нас, також подалися туди. Побоююсь, що займуть усі вільні кімнати.

— Я можу спати і в стайні, — байдуже махнув рукою Гвідо, — аби лиш знайти затінок і годувальницю для Франциски. Бідолашка майже не їсть вже другий день.

— Може тому, що весь час кричить, — роздратовано сказав Христоф.

— Кричить, бо не має доброго молока, — різко відповів монах, — те, що ми купували в тутешніх селян, нікудишнє! Май же дещицю терпіння до цієї бідолашки.

— Гаразд, поїхали...

Гвідо взяв до рук вішки і, цьвохнувши коня, рушив слідом за вершником. Через годину вони зупинилися біля заїжджого двору.

Годувальницю для Франциски вдалося знайти швидко. Дебела сільська молодиця з величезними налитими грудьми на диво вміло й обережно взяла на руки дитину і, лагідно промовляли до неї, завченим рухом вивільнила зі спітнілої сорочки крупний брунатний сосок і підсунула його до дитячих вуст. Гвідо, що не відходив від Франциски ані на мить, мов заворожений спостерігав за цим дійством, не в силі відвести очей. І лиш тоді, коли жінка кинула в його бік глузливий погляд, відвернувся до вікна, червоний на обличчі, ніби варений рак.

За вікном монах побачив Христофа, що, стоячи в затінку, уважно придивлявся до чужих прив’язаних коней, яких ще не встигли розсідлати або вже засідлали. Щоправда, для стороннього ока могло здатися, що цей чоловік просто дивиться кудись вдаль, але Гвідо добре знав, що той уважно вивчає саме коней та їхню упряж. За ці кілька днів, які він провів у дорозі з людиною із далекого Лемберга, монах зрозумів, що Христоф такою ж мірою наділений шляхетністю та сміливістю, як і рисами, котрі його насторожували і навіть відлякували. Зокрема, він помічав у ньому якийсь ненаситний авантюризм, що, мов жадібний звір, вимагав поживи. Львів’янин будь-якої миті готовий був стрімголов кинутись у вир найсумнівніших пригод, які обіцяли б йому ще щось, окрім смертельної небезпеки й ран: славу, тілесну насолоду або гроші...Гвідо помітив, що цей чоловік буває жадібним і дріб’язковим. За час їхньої подорожі з Познані він часто нарікав на те, що змушений витрачатися на дорогу, їжу й житло з власної кишені. Монах, врешті, не витримав і виголосив довгу повчальну промову про гонор і благородство, а також про милість Божу, яка їм дісталася разом із їхньою місією. Наприкінці він також сказав, вклавши у слова все обурення, на яке тільки був здатен, що соромно очікувати за їхню службу покійному королю будь-яку винагороду, крім честі їхнім іменам та спасіння їхніх душ після смерті. У відповідь на ці слова Христоф тільки хмикнув, але надалі більше не скаржився.

Втім тепер, спостерігаючи за ним з вікна, Гвідо з однаковою впевненістю міг стверджувати як те, що цей чоловік хижо придивляється до коней і готовий, мов циган якийсь, їх викрасти, так і те, що він просто розглядає сідла, які справді були гарної роботи.

Що ж до самого львів’янина, то якби він знав думки свого друга, найпевніше посміявся б з них. В цю мить його насправді не цікавили ані коні, ані сідла, однак він думав про вершників. Тобто про шістьох чоловіків, які також зупинилися тут. Найпевніше, це був той самий загін, що обігнав їх по дорозі.

Ці шестеро носили схожу барву, як ті зарізяки, з якими він зіткнувся в Кракові і які нещодавно тримали в облозі монастир. Та незважаючи на те, що про зникнення Франциски з обителі абата Купідури вже либонь стало відомо їхнім зверхникам, а отже за ним і братом Гвідо, найпевніше, полюють, ці люди, проїхавши повз них, не зупинившись. Можливо, не помітили... А можливо, й не знають нічого про події, що розігралися під стінами монастиря. Не відають нічого про королівську дитину, про Христофа, а мають окреме завдання.

Найрозумнішим здавалося вирушити звідси геть, щойно дитя втамує свій голод. Та, по-перше, коні Гвідо й Христофа були змучені й навряд чи змогли б швидко подолати шлях до наступного заїжджого двору, а за кілька годин вже мала настати темрява... По-друге — львів’янина долала цікавість. Куди прямують ці люди? Що охороняють або що везуть? Це мало б бути щось цінне, якщо їх аж шестеро.

Неподалік кухні він побачив худорляву дівчину, що поралася по господарці. Він гукнув її, попросивши підійти. Та неохоче покинула свою роботу і наблизилась до нього. Трохи схиливши голову на бік, дівчина підозріло глянула на незнайомця, мовби намагаючись вгадати його наміри.

— Як тебе звати? — запитав Христоф.

— Дорота, — відповіла та.

В цей момент чоловік вгледівся в її очі й помітив, що вони в неї різного кольору: праве зелене, а ліве чорне. Відсахнувшись від неї він промовив:

— Та ти відьма.

— Всі так кажуть, — засміялась Дорота, — але це добре. Тримаються подалі.

Йому здалось, що у цих відьомських очах він побачив також глибоко затаєний біль і страх. То ж насправді триматися подалі від інших хотілося їй.

— Ти боїшся мене? — запитав Христоф.

— Чого б мала боятися?

— Часто питанням на питання відповідають, коли страшно.

Дівчина усміхнулась і вже хотіла піти геть, але він загородив їй дорогу.

— Чого ти хочеш? — запитала Дорота, знову глянувши на нього своїми відьомськими очима.

— Ти знаєш, хто ці шестеро чоловіків, що поселилися тут нещодавно? — мовив Христоф.

— Запитай у господаря двору, — відповіла вона різко.

— Що мені господар, — сказав той, — господар не заходить до них у кімнати.

— Я також не заходжу.

— Брешеш. Хіба ти не приносила їм питво чи їжу?

— Ні.

Дорота глянула на нього ще виразніше і трохи звела підборіддя. Так вона виглядала гордовито й зверхньо. Христоф зауважив, що в неї гарна, як у шляхтянки шия, хоч і брудна від літньої пилюки.

— Тоді принеси їжі й питва мені, — мовив він.

— Принесу, — відповіла та й рвучко подалася кудись убік стодоли.

Чоловік провів її поглядом і повернувся до своєї кімнати нагорі, де, простягнувшись на ліжку, заснув пекучим полуденним сном, якраз таким, що сковує людину після довгої виснажливої подорожі липневими дорогами.

Коли сон його став лагідним, як промені призахідного сонця, а розпечене обличчя вже передчувало вечірню прохолоду, Христоф прокинувся від чиєїсь присутності. Розплющивши очі, він уздрів перед собою Дороту, що мовчки стояла над ліжком, не зводячи з нього своїх відьмацьких очей. Волосся її було розпущене, плечі оголені і ніщо тепер не виказувало в ній служницю. Чоловікові перехопило подих, і він лиш мовчки спостерігав за нею.

Між тим Дорота усміхнулась і промовила:

— Ти хотів їжі та вина. Я принесла тобі.

Вона вказала рукою на стіл, де справді був хліб і два кухлі. Христоф відчував спрагу, тому підвівся і, підійшовши до столу, якось надто рвучко вхопив один із них й одразу ж вихилив половину вмісту. Тієї ж миті на його плечі лягли руки Дороти.

— Чого ти нервуєш? — прошепотіла вона, і жар від її вуст обпік йому спину.

Христоф завмер. Здавалось, якщо він повернеться, то грудьми цього жару не витримає.

— Хто ти в біса така? — прохрипів він, лише трохи обернувши назад голову.

Вона не відповіла, а тільки продовжила водити руками по його шиї, плечах та спині, й Христофу здавалося, що її пальці палають, лишаючи за собою вогненний слід.

— Хто ті шестеро? — запитав він, раптом згадавши про небезпечних незнайомців, що також перебували десь у сусідніх кімнатах.

— Його слуги, — відповіла Дорота, не припиняючи своїх пестощів.

— Чиї його? — перепитав Христоф.

— Хіба ти не знаєш про нього? Про Короля болю?

— Дещо чув.

— Якщо ти дещо чув, то напевно розумієш, що від цих людей слід триматися подалі.

— Пізно. Я вже мав з ними справу.

— Он як? Дивно, що ти досі живий.

— Чому ж?

— Бо не можна з ними мати справу і не вмерти.

— Вони ж охороняють щось, правда? — запитав Христоф, повернувшись до неї врешті всім тілом.

Дорота дивилася на нього спокусливо й виклично. Вуста її були напіврозкриті й червоніли, як маки посеред запашного поля.

— Правда, — відповіла вона, лукаво усміхнувшись.

— Що саме?

— Щось, що може зробити тебе нещасним і щасливим одночасно.

— Скарб?

— Скарб.

— Золото?

— Ні.

— Коштовності?

— Дещо значно цінніше...

Вона раптом притулилась до нього, і Христоф відчув, як солодко пахне її нагріте літнім сонцем тіло. Мовчки вони зустрілися поглядом. В цю мить чоловікові здалося, що він зазирнув у вогняний колодязь, де полум’я от-от мало вирватися на поверхню. «Як же щастить мені на відьом, — подумалось йому, — коли-небудь, якщо не зараз, котрась із них буде для мене останньою». Щойно промайнула в голові ця думка, як Дорота вп’ялася в нього палким поцілунком. Між їхніми губами заструменіла кров чи то його, чи то її, і Христоф відчув, що от-от задихнеться. З силою він відіпхнув жінку від себе. Вона позадкувала аж до стіни, проте втрималась на ногах. Спершись об неї руками, Дорота усміхнулась.

— Чудово, — вимовила вона, — тепер продовжуй.

— Що продовжити? — перепитав Христоф і почув, як у горлі в нього забулькотіла кров. Він підніс долоню до губ, і вона також наповнилась кров’ю. Потроху з’являвся й біль від її укусів.

— Ах ти, сучко... — видавив він з себе, але у відповідь вона розсміялася ще більше.

— Ходи сюди, — майже повеліла Дорота, — і зненавидь мене!..

Ледве стримуючи свій шал, Христоф миттю опинився знову поруч біля неї й міцно вхопив її за одяг. Тоді кількома рухами розірвав на ній легку сукню. Дорота лишилася зовсім оголеною, тіло її виявилось ще худорлявішим, аніж здавалося, проте вабило до себе не менше.

Несподівано Христоф розгледів на шкірі жінки дивні химерні малюнки. Здавалось, хтось випалив їх гарячим залізом, а потім обвів контури фарбами. Тут були міфічні звірі і птахи, знаки й символи потойбіччя, картини людських мук і блаженства. Ці зображення вкривали її стегна, живіт, груди...

— Звідки це в тебе? — здивовано запитав Христоф.

— Від нього, Асмодея, — відповіла жінка, — я була його невільницею і коханкою. Кожного разу, коли він брав мене, то залишав на згадку малюнок на моєму тілі. Його ласки були жорстокими, але після них мене охоплювали божественні відчуття.

В Христофа затуманилось перед очима. Він згадав про вино, яке випив з такою охотою і навіть не придивившись, як зазвичай, до його кольору. Хтозна, що підсипала йому ця відьма.

— Візьми ж мене, — почув він знову її шепотіння й більше не володів собою.

Чоловік накинувся на неї мов дикий звір.

— Вдар мене, — майже наказала вона. — Хочу болю. Біль очищає, біль знищує спогади, біль надає житло значення... Після болю вдесятеро сильніше відчувається насолода.

— Божевільна, — прохрипів той, — не буду я тебе бити.

Дорота розчаровано застогнала.

— Тоді хоча б зроби це, як дужий звір, — мовила вона.

Він розвернув її до себе спиною і змусив широко розвести ноги. Охоче йому піддавшись, вона сперлася долонями на стіну й хтиво прогнула спину. Трохи повозившись зі своїм одягом, Христоф поклав руки на її пругкі сідниці й з силою увійшов у гаряче жіноче лоно.

— Який же ти... сильний... — вимовила Дорота, і голос її чомусь став подібний до зміїного шипіння, — як же ти глибоко... в мені...

На спині жінки він і справді розгледів зображення змії, що тягнулося через увесь поперек. Перемістивши руки на її стан, якраз туди де були зміїні голова й хвіст, Христоф проник у свою коханку ще глибше. Всередині неї палав справді пекельний вогонь і, здавалось, його плоть от-от там згорить.

— Досить! — раптом знову наказала Дорота й зіскочила з його плоті, — тепер ніжності...

Жінка потягла його до ліжка й першою лягла на спину, розвівши при цьому свої вкриті малюнками стегна. Між ними розкрилася її червона гаряча квітка, яка пульсувала й горіла, мов жерло маленького вулкана. Він знову проник туди і розбурхав його ще більше, вже не відчуваючи, як вона до крові роздирала нігтями йому спину і вдруге пила кров з його вуст.

Коли він вибухнув, коханці на якусь мить затихли, дослухаючись до своїх відчуттів. Дорота спробувала вибратися з-під нього, але він її стримав і навіть не вийшов з її лона. Плоть його знову почала твердіти.

— Я більше не хочу, — мовила вона.

— Ти не все мені розповіла, — сказав той і притиснув її дужче до ліжка, — що за скарб везуть ті шестеро?

— Тобі краще не знати.

— Чому?

— Бо ті, що знають таємниці Короля болю, вмирають в муках.

— Кажи, — промовив він і знову з силою проник у її глибину.

— Це чаша, — простогнала вона, хапаючи його руками за волосся й підставляючи груди під скривавлені чоловічі губи, — Чаша Братства.

Він хотів дізнатися більше, але відчув, як по тілу розливається млість, а на очі знову опускається туман.

— Ти мене струїла... сучко, — видихнув він і безсило вкрив її собою.

За кілька хвилин вона, ніби й справді будучи змією, вислизнула з-під нього і не одягаючись вийшла з кімнати.

Коли Христоф прийшов до тями, то найперше відчув пронизливий біль у голові, як з похмілля. Здавалось, у мозок йому вбито добрий десяток цвяхів і кожна думка коштувала пекельних мук. На ньому досі була розхристана скривавлена на спині сорочка і розстебнутий пояс. Руки його були зв’язані за спиною, а сам він лежав на підлозі.

Як тільки йому вдалося розплющити очі, перше, що він уздрів перед собою — великі обліплені багнюкою та гівном чоботи з острогами. З них виростали ноги в добряче зношених штанах. Трохи поодаль було ще кілька пар таких самих чобіт і штанів. Чоловік звів погляд догори й побачив бородаті й вусаті обличчя, що насмішкувато дивилися на нього зверху. Могло здатися, що це якісь давні поганські боги зібралися над безпомічним смертним. Ще за мить Христоф з жахом розгледів на цих «богах» знайомі сірі строї зарізяк, які нещодавно тримали в облозі монастир абата Купідури. Очевидно, над ним зараз стояли ті самі шестеро слуг Короля болю, про яких він розпитував Дороту.

— Я казав, цей скурвисин прийде до нас сам, — промовив хтось із них.

— Не прийшов би, якби не я, — почув він голос своєї недавньої коханки.

Дорота нахилилася до нього так, що її волосся торкнулося й полоскотало його обличчя.

— Як ти почуваєшся, любчику? — запитала вона, — добре тобі було зі мною?

— Шльондра, — якомога спокійніше вимовив Христоф.

Дорота презирливо усміхнулась.

— Називай мене, як хочеш. Від того тільки приємніше буде бачити твої передсмертні муки, — сказала вона.

— То чого він хотів, кажеш, від тебе? — запитав хтось із чоловіків.

— Чашу Братства, — відвернувшись від Христофа, мовила жінка.

У відповідь прогримів регіт усіх присутніх горлянок. Коли він затих, Дорота озвалася знову, і від її слів у Христофа похолола кров у жилах:

— Лишімо його поки. В цьому домі, просто над нами, дитина короля Сігізмунда... Принесемо її нарешті Асмодею.

Львів’янин стиснув кулаки, однак у відповідь хтось зацідив йому чоботом в обличчя, і світ перед його очима знову згас.

Брат Гвідо, якому щойно вдалося заколисати малу Франциску, почав дрімати й сам. Зачувши стукіт у двері, стрепенувся і, протерши очі, попрямував відчиняти. Вже торкнувшись защіпки на дверях, він спробував вгадати, хто ж це міг бути з іншого боку. Годувальниця мала прийти не раніше, ніж за дві-три години... Христоф? Можливо, хоча найпевніше, він зараз пиячить десь унизу або забавляється з тутешніми дівками.

Брат Гвідо обережно зазирнув у дверну щілину. Розгледіти гостей було важко, але йому здалось, що за дверима стоїть жінка. Можливо служниця господаря цього місця.

— Хто там? — стишено промовив монах.

— Мене звати Дорота, — почувся голос з-за дверей, — я принесла вина.

— Вина? — здивувався монах, — але я не просив.

— Дивно. Господар наказав віднести вам цілий глек доброї мальвазії. Видно, чимось сподобав таку чесну божу людину, як ви...

— Глек мальвазії? — Гвідо жадібно облизав губи, — оце так...

Він знову потягнувся до защіпки на дверях, але вдруге стримався.

— Господи милосердний, — прошепотів він, — за що ж мені таке щастя?.. Чи то пак, спокуса?

— То пан мені відчинить? — Дорота потроху почала втрачати терпіння.

— Е-е-е... дівчино... — непевно мовив монах, — ти застала бідного ченця зненацька. Доки дитя спить, я хотів змінити рясу. Вибач, але якщо відчиню тобі зараз, то піддам спокусі нас обох. І Господь єдиний знає, чим це може закінчитися. Потім доведеться нам обидвом довго каятися за сподіяний гріх...

— Гаразд, я залишу вино під дверима, — мовила Дорота, перебивши його роздуми.

— Правильно, дитя, — сказав брат Гвідо, прилипнувши до дверей так, ніби збирався пройти крізь них, як безтілесний дух, — бачиш, я чоловік вже в літах, але замолоду, ще до монашого постригу, дуже подобався жінкам. То ж можу, зовсім того не бажаючи, пробудити в тобі пожадання...

Тут він почув, як Дорота пирснула зі сміху, після чого спішно подалася геть від дверей. Зачекавши ще кілька хвилин, брат Гвідо втретє простягнув руку, щоб відчинити двері. Вже тоді, коли він мав зробити нею останній порух, аби підняти врешті защіпку, ця рука дрібно затремтіла. «Вино... Цілий глек» — зблиснуло в голові брата Гвідо, й усі сумніви було подолано.

Та як же пошкодував нещасний монах про свою слабкість вже наступної миті! Зненацька хтось інший смикнув двері на себе, а його самого сильно штовхнув назад до кімнати. Ніякої мальвазії Гвідо ззовні так і не побачив. Зате побачив чималого бороданя, що несподівано виріс навпроти нього.

Франциска пробудилася й жалібно заплакала. Бородань, на якусь мить відволікся й глянув у той бік, де була дитина.

— Ось воно, — промовив він комусь позаду себе, — знайшли.

— Беремо хутко, — промовили з-за його спини.

Однак незнайомці недооцінили відчаю й сміливості брата Гвідо. Зрозумівши, якої припустився помилки, монах не стримував своєї люті. Вхопивши важкого дерев’яного фотеля, він заніс його над головою і, страшно закричавши, кинувся у наступ просто на здорованя перед собою.

І нехай мудреці всього світу оспівують славну звитягу Давида над Голіафом, а найталановитіші малярі зображають завмерлий тріумф євреїв і жах, що проймає в цю мить філістимлян... Якби і перші, і другі побачили брата Гвідо з фотелем над головою, то, безперечно, саме він став би героєм усіх легенд і притч, якими б надихалися поети й воїни перед найважливішими битвами.

Розтрощивши фотеля об непроханого гостя, монах змусив і решту тих, хто був за його спиною, бодай на мить відступити подалі. Знепритомнілий бородань гепнувся на землю на тому ж місці, де й стояв. Гвідо спробував зачинити двері, але тіло незнайомця заважало. Тоді він закрив прохід до кімнати своїм округлим тілом...

До Львова Казимир прибув рано на зорі. Галицьку Браму вже було відчинено, і він, пробираючись крізь густий вранішній туман, поволі заїхав верхи на своїй поморянській шкапі до середмістя. Кінь був стомлений, брів помалу, низько опустивши голову, мовби очікував, що серед міської бруківки раптом виявиться свіжа трава. Вершнику, зрештою, також поспішати було нікуди, тому він коня не підганяв.

Аж до самого полудня найманцю довелося стовбичити біля міської ратуші, виглядаючи того, хто був йому потрібен. Врешті, коли сонце висіло вже над самим верхом Латинської Катедри і нестерпно розпікало голову, Казимир розгледів знайому постать. З боку Руської до ратуші неквапом ішов молодий урядник з кислою втомленою міною на обличчі. Найманець схопився з місця і навіть зробив крок назустріч, однак зауважив, що той його не впізнає.

— Оресте, — гукнув його Казимир, коли той вже проходив повз нього і збирався сховатися в прохолодній кам’яній будівлі львівського магістрату.

Зачувши його голос, урядник зупинився і, глянувши на Казимира, став, як укопаний. Якийсь час він мовчки здивовано дивився на нього, ніби бачив перед собою якусь полуденну з’яву, породжену спекою.

— Не впізнаєш мене? — засміявся Казимир.

— Чому ж? Впізнаю...

Здавалось, урядник в цей момент вирішував, як йому реагувати на цю зустріч. Так само засміятись у відповідь чи поводитись поважно, як і личить слузі магістрату.

Казимира це, схоже, неабияк дивувало.

— Ти розтовстів, Оресте, — сказав він за хвилю, — я чув, що ти подався в міські урядники, але не знав, що все в тебе склалося аж так добре.

— Не перебільшуй, — нервово відповів той, — служба в магістраті, особливо того, хто керує міською сторожею, не менш важка, аніж...

Тут Орест затнувся.

— ...аніж ремесло найманця? — перепитав Казимир.

— Не так голосно, — цитьнув на нього міський урядник, — тут не всі знають, ким я був раніше.

— Ага, отже ти приховуєш...

— Не те щоб приховую, — перебив його Орест, — скажімо так... Я про це зайвий раз не наголошую.

В цю мить до них наблизився поважний з виду міщанин і, навіть не глянувши на Казимира, шанобливо вклонився Оресту. Чоловіки привіталися, а тоді прибулий звернувся до нього, говорячи з виразним німецьким акцентом:

— Пане крайзгауптмане,[46] знову неспокійно біля костелу Марії Сніжної. З настанням ночі, збираються там шибайголови і б’ються на мечах, на палицях, навкулачки... Такий вертеп влаштовують, що Господи помилуй! А в мене ж там крамниця неподалік. Все боюся, що увірвуться всередину і знищать увесь крам!..

Прохач виглядав розгублено, а в очах його світилася надія і благання.

— Пане Штепмере, присягаю, немає в мене людей — поклавши руки на груди, мовби цим хотів засвідчити щирість своїх слів, промовив Орест у відповідь, — ото тільки ціпаки,[47] але їм і в середмісті роботи вистачає. Що вже й говорити про те, щоб відправити їх поза мури...[48]

— А як же гайдуки, пане крайзгауптмане? — не вгавав крамар, — вони такі сміливці, що миттю б навели порядок.

— Змилуйтесь, пане Штепмере! Які гайдуки? Де ви бачили останнім часом гайдуків? — Орест чомусь перейняв тон прохача і говорив тепер з не меншим розпачем, аніж він, — місто їм не платить! В міста немає грошей! От вони й розбрелися...

— Боже милосердний, за що мені така кара!

Німець відвернувся вбік і поклав руку на чоло.

— Господь добрий, — підбадьорив його Орест, — Він вас не залишить.

— Та так і є, що вся надія на Господа, якщо на місто жодної... — промовив Штепмер і, низько опустивши голову, подався геть.

Казимир, мовчки глянувши йому вслід, перевів погляд на Ореста. Видно було, що поява давнього товариша по ремеслу того відверто дратувала.

— То що тобі потрібно у Львові? — досить різко запитав урядник.

Казимира неприємно вразила така непривітність того, з ким він пережив колись не одну битву і не одну небезпеку. Проте, ковтнувши образу, він сказав:

— Може сховаємось десь від цього бісового сонця і вип’ємо чогось холодного? Бо від спеки в мене от-от мізки закиплять.

Орест роззирнувся довкола, мовби перевіряючи, чи його співрозмовник не притягнув до себе забагато зайвої уваги.

— Гаразд, — погодився він врешті, — давай за годину зустрінемось у винарні Корнякта. До того я ще мушу залагодити в магістраті кілька справ.

На цьому вони попрощалися, і Казимир найперше подався за мури, де на Личакові вирішив пошукати собі яку-небудь дешеву корчму. Там він хотів добре пообідати, щоб до винарні Корнякта прийти вже ситим. Річ у тім, що в тому місці, де призначив йому зустріч Орест, збиралися переважно міські багатії і за миску пирогів тут правили страшенні гроші.

Казимир пригадав, як був у Львові останнього разу. Тоді місто оточили татари, і він та Орест, найнявшись на службу, обороняли його разом з міськими ополченцями. І хоч доля Лемберга висіла в той час на волосині, винарня Корнякта не зменшила цін. Щоправда, безкоштовно вділяла оборонцям по кусневі хліба й сиру щоденно.

Рівно за годину Казимир повернувся на Ринок. У винарні було приємно прохолодно. Кам’яні стіни всередині не нагрівалися сонцем, тому потрапити сюди з вулиці було те саме, що потрапити з пекла в рай. Поруч столів стояли м’які софи, а підлогу було викладено дорогим мармуром.

Орест вже чекав на нього. Гукнув з глибини зали і, доки Казимир ішов, наповнив його кухоль вином. Пам’ятаючи неприязність колишнього побратима, найманець тримався тепер обережно й навіть відчужено, чекаючи моменту, коли зможе перейти до справи. Втім тут, хоч не надто далеко від магістрату, а проте, будучи недосяжним для всіх урядницьких справ, Орест поводився зовсім інакше. Перехилившись через стіл, він міцно, як брата, обійняв Казимира й першим підняв кухоль за несподівану зустріч.

— Скільки ж минуло часу відтоді, як ми востаннє бачились? — промовив урядник і примружив око, намагаючись пригадати.

— Майже десять років, — сказав Казимир, — ми разом обороняли Львів од татар. Потім я подався назад у Лівонію, а ти залишився тут.

— А й, справді... Десять років. Час летить, як дурна кобила згори.

— І не кажи.

Їм принесли свіжий хліб, сир та фрукти.

— Чим тепер займаєшся? — поцікавився Орест, — далі найманицьким ремеслом?

— Так, зараз на службі у маєтку пані Сененської.

— Он як? Це той Богом забутий замок?

Казимир трохи помовчав.

— Власне для цієї служби потребую твоєї допомоги, — сказав він за хвилю.

Орест потягнувся за своїм кухлем і, піднісши його до губ, зробив великий ковток. Вино тут було пречудове, тому він ще довго тримав рота закритим, мовби смак міг вивітритись, щойно він його розкриє.

— Якої саме допомоги ти хочеш? — стримано запитав нарешті урядник.

— Мені потрібні люди.

Орест розреготався.

— Ти, либонь, з мене знущаєшся. Хіба не чув моєї розмови з тим швабом? — запитав він.

— Той шваб хотів від тебе гайдуків, — промовив Казимир, — солдат, які служать місту й Короні. Закону врешті-решт... А мені потрібні пройдисвіти й відчайдухи. Найманці, якими колись були ми з тобою.

Вдруге почувши нагадування про своє минуле, Орест зблід на обличчі, проте змовчав.

— Чого ти вирішив, що я знаюся з такими? — перепитав він.

— Бо ми завжди зналися з людьми свого ремесла, — відповів Казимир.

— Я більше не найманець, — стишивши голос, різко сказав той, — минули часи, коли я був ландскнехтом. Тепер я порядний львівський громадянин. Служу в магістраті. Вдома мене чекає дружина й двійко дітей. І менше за все, повір, хочеться мені знатися з пройдисвітами.

Казимир глянув на нього з недовірою.

— Чого ти витріщаєшся? — не витримав Орест.

— Не впізнаю тебе.

— Десять років минуло. Люди змінюються.

— Але ж ідеться також і про гроші.

— Які гроші?

— Пані Сененська добре заплатить цим людям.

— А мені що від того?.. Хоча, стривай... Твоя пані Сененська може заплатити й тому, хто збере для тебе підходящий загін, так?

Тепер вже від душі розреготався Казимир.

— Я знав, що горбатого могила справить! Агов, дівко! Принеси нам ще вина! — вигукнув він.

— Тут не прийнято так гукати, бовдуре.

— Йди до біса, пане уряднику.

Орест подав дівчині умовний знак, і та миттю принесла їй глек з добрим бургундським.

— Бачу, тебе тут добре знають, — не без заздрощів сказав Казимир.

Орест кивнув.

— Більш того. Я можу тут їсти й пити задарма.

Найманець ледь не вдавився шматком сиру, який щойно запхнув собі до писка, а тому, вирячивши очі, мусив відкашлятись. Коли його потуги минули, то помітив, що до Ореста за цей час підійшов статечний чоловік у дорогому грецькому одязі, і той шанобливо підвівся. Поки вони віталися, Казимир встиг привести себе до ладу.

Грек подивився на нього приязно з ледь помітною усмішкою, що затаїлася в його чорній з сивиною бороді.

— Розкажи, хто цей чоловік навпроти, Оресте, — звернувся він до урядника.

— Це... це мій брат... — трохи запнувшись, збрехав той.

— Он як! — зрадів чорнобородий, — не знав, що ти маєш брата, але така несподіванка справляє мені приємність.

— Казимире, це пан Костянтин Корнякт. Власник винарні, де ми з тобою пригощаємось.

Найманець уклонився.

— Сподіваюся, вам усе смакує, добродії? — учтиво запитав у них грек.

Орест і Казимир в один голос запевнили, що все чудово. Зрештою, вони й не збрехали.

— Ось що, Оресте, — раптом промовив Корнякт, і в його очах зблиснули азартні вогники, — якщо вже виявилось, що в тебе є брат, то чи дозволиш показати йому мої скромні володіння? Адже Казимир так само мій гість.

— Звісно, ваша милосте, — з удаваною байдужістю відповів той.

— Чудово. Ти також ходи з нами.

Корнякт провів їх на другий поверх, де якраз над винарнею була широка зала, прикрашена по-східному. Тут на підлозі лежали дорогі перські килими, на стінах висіли казкові полотна, чудернацька східна зброя і музичні інструменти. В повітрі відчувалися східні пахощі. На низьких чудернацьких столиках були великі тарелі, наповнені солодощами й фруктами. В кутку зали на подушках дрімали напівоголені танцівниці.

— Сюди я приходжу, щоб подумати, — не без гордощів сказав Корнякт, — з вікна добре видно місто і його мешканців... Я дечим вас пригощу, якщо ви не проти.

Він клацнув пальцями, і тієї ж миті перед ними з’явився служник зі срібною тацею в руках. На таці лежали невеликі шматки якогось зеленуватого тістечка.

— Спробуйте, — запропонував грек, — ця річ божественна на смак.

Він першим узяв шматок з таці і з неабиякою приємністю ковтнув. Орест і Казимир зробили те саме. Служник залишив тацю на столику й вийшов із зали. Грек тим часом підійшов до стіни і, знявши звідти кіфару,[49] заходився грати якусь чудернацьку мелодію.

— Звідки в нього це багатство? — пошепки запитав Казимир в Ореста.

— Колись він був митником у Молдові. Потім збагатився на лихварстві. Зараз ціле місто разом з магістратом винні йому купу грошей, — так само тихо відповів урядник.

— Місто не віддасть, — хмикнув Казимир.

— А йому й не треба, — мовив Орест, — в обмін на цю позику він має право назначати таку ціну за свої товари, яку захоче. І завозити сюди все, що хоче. Через це всі купці у Львові його ненавидять.

— А чому ти сказав, що можеш вільно їсти й пити у його винарні? — раптом згадав Казимир.

— Бо я... Бо ти неправильно мене зрозумів, — затинаючись відповів Орест, зрозумівши, що бовкнув перед тим зайве, — я мав на увазі інше...

Казимир вже вирішив допитатися в нього, про що все-таки той говорив нещодавно за вином, але його раптом охопило дивне відчуття. Здалося, що він, а разом з ним Орест і Корнякт помалу підіймаються вгору, попід саму стелю. Потім поринають у відчинене вікно й опиняються над на Руською. Справа від них височить вежа, яку також збудував цей грек, а зліва — міський Високий Мур. Корнякт, мов зачарований власного музикою, невпинно перебирає струни своєї кіфари, посилаючи звуки одночасно в небеса і на землю.

Та раптом він покинув свій інструмент, лишивши його висіти в повітрі, мовби той був зовсім невагомий, і наблизився до Ореста й Казимира.

— Летімо у вежу, — сказав він їм, і обидвоє врешті усвідомили, що якимось дивом вони таки літають.

Грек узяв їх обох за плечі і м’яко потягнув за собою. Вони піднялися ще вище, звідки Львів виднівся як на долоні. Міські мури двома тісними кільцями міцно тримали середмістя у своїх кам’яних обіймах, як справжнє міське серце. Височіли зграбні башти й виступали вперед бастіони. А над самим Лембергом, тримаючись за гору, купався в сонці Високий Замок.

Мов три великі птахи, вони влетіли до вежі через вікно й опинилися у невеликій кам’яній кімнаті. Тут просто на підлозі сидів худорлявий чоловік і майстрував щось із дерева.

— Це Павло Римлянин, — тихо сказав Корнякт, — він дуже зайнятий роботою, тому нас не помічає.

Придивившись, Казимир побачив, що той будує малу, десь у пів людського зросту, церкву. Вона була прегарна. Нагадувала водночас італійські й тутешні церкви. Мала високі куполи, різьблені арки та колони. Такою церквою могли б пишатися найкрасивіші міста.

— За рік-два розпочнемо будівництво, — мовив Корнякт, — може й раніше... Хочу аби така краса зосталася після мене і на згадку про мене. Після моєї смерті церква житиме, то може і я житиму вдруге разом із нею.

Раптом Христоф відчув, що в голові в нього сильно запаморочилось, ніби він почав несподівано боятися тієї висоти, якою щойно насолоджувався. Він вхопився руками за підвіконня, але чомусь розумів, що падати йому все одно доведеться.

— Оресте, чи знаєш ти, де кам’яниця венеційського консула, Антоніо Массарі? — запитав він, — мені потрібен цей чоловік... Якщо вже падати, то хоч поближче до його помешкання, аби потім недалеко було йти...

Урядник кивнув і вказав пальцем на будинок одразу навпроти ратуші. Казимир глянув у тому напрямку й відчув, що очі його несподівано стали важкими, наче налиті свинцем і потягнули його вниз, мов два тягарі.

Консул Венеції, повернувшись з міста, побачив перед своїми дверима дивного чоловіка, що спав, схиливши голову на коліна. Одягнений той був у чорне, як аптекар або монах, проте біля поясу мав шаблю, яку, попри сон, міцно затискав у руках.

— Добридень, — голосно привітався Антоніо Массарі, швидше для того, щоб розбудити незнайомця.

Втім, той не прокинувся. Тоді Массарі обережно його штурхнув, але й це не допомогло.

З дверей з’явилася служниця, молода дівчина з Клепарова на ім’я Гальшка, тримаючи в руках цебро з водою.

— То все на ніц, панунцю, — сказала вона господарю, — що я вже не робила, би його розбудити. Кричала, била, просила... Хтось моцно приспав цього неборака. Ось все, що лишається...

З цими словами дівчина люто вилила на голову сплячому незнайомцю усю воду зі свого цебра. Либонь, вода діє в таких випадках значно краще, бо той миттю схопився на ноги й широко розплющеними очима витріщився на свою кривдницю.

— Здуріла, дівко? — крикнув він, хапаючи ротом холодні потоки, що струменіли з голови по його обличчю.

— Та це ти здурів! — відсварилася Гальшка, — розлігся під чужим порогом, як під своїм.

Консул поклав йому руку на плече, даючи зрозуміти, що служниця тут не одна. Чоловік озирнувся.

— Дівчина має рацію, — спокійно сказав Массарі, — ви трохи не в тому місці вирішили відпочити. Тут ви загородили мені вхід до власного будинку.

— А чий це будинок? — перепитав Казимир.

— Та мій же!

— Це я зрозумів. Я запитую ваше ім’я.

— Мене звати Антоніо Массарі, і я дуже прошу дати мені можливість пройти, інакше просто приберу вас зі свого шляху, — загрозливо мовив той, кладучи руку на ефес своєї ск’явони, що висіла в нього на поясі.

— Стривайте, — примирливо мовив Казимир, — якщо ви той самий Антоніо Массарі, консул Венеції, тоді я знайшов того, кого шукав.

— Можете повірити, іншого з таким іменем та іншого консула республіки Святого Марка в цьому місті немає, — дещо іронічно відповів чоловік.

— Чудово. В мене для вас новини про вашого брата, — сказав найманець.

Массарі раптом озирнувся довкола себе так, як це нещодавно робив Орест.

— Давайте зайдемо досередини, — запросив він Казимира, — Гальшко, принеси гостеві чогось поїсти й випити.

Дівчина невдоволено хмикнула, а чоловіки піднялися на другий поверх, де консул мав свій кабінет. Тут було доволі затишно, хоч і тісно. На полицях стояло декілька книг та лежали згорнуті сувої, очевидно, це були географічні карти. Почулася гра сурмача з вежі на ратуші. Була шоста година вечора.

Сівши один навпроти одного, консул і найманець трохи помовчали. Щойно служниця, поставивши на стіл частунок, вийшла за двері, Массарі заговорив першим:

— Скажіть, як вас звати, добродію, та що вам відомо про Джованні.

— Моє ім’я Казимир, ваша милосте. Я на службі в маєтку Сененських.

— Це той Богом забутий замок? — вирвалось у консула, — даруйте мені... Продовжуйте, будь ласка.

— На жаль, новини мої сумні. Ваш брат, Джованні Массарі, загинув неподалік того замку...

Консул опустив голову й сперся чолом на руку. Тільки тепер Казимир зміг добре його розгледіти. Це був широкоплечий чоловік з гарним мужнім обличчям. Такі обличчя часто малюють, коли зображають апостолів або якихось воїнів-святих. Невелике вольове підборіддя, худі щоки, рівний ніс і глибокі очі.

— Його вбили? — раптом запитав венецієць, і Казимира це питання пронизало наскрізь.

— Так... убили, — непевно відповів він, — я був поруч в його останній час.

— Хто це зробив?

— Якщо я скажу, ви не повірите.

— Чому ж?

— Бо його вбили не люди.

— А хто чи що? Не тягніть заради Бога, Казимире.

Найманець вдихнув повітря.

— Ви чули коли-небудь про стридів? Це людожери, які живуть у лісах. Ваш брат і я потрапили до них в полон.

Венецієць гірко всміхнувся і кивнув головою.

— Авжеж, чув... Мій брат був одержимий цими створіннями. Шукав їх і, як видно, знайшов...

Массарі звівся на ноги й підійшов до вікна. Знову запанувала мовчанка.

— Розкажіть, як саме це сталося, — важко промовив він.

Казимир коротко розповів йому, як опинився в печері, де вже був ув’язнений його брат. Як той допоміг йому звільнитися і як вдалося вбити людожера-наглядача. Звісно, Казимир змовчав про те, що Джованні благав убити і його самого. І що найманцю врешті таки довелося це зробити. Бо тоді він мусив би зізнатись консулу, що вбивця його брата зараз перед ним. Натомість збрехав, що венецієць помер від ран, які завдали йому раніше стриди.

— Джованні вбили насправді не ці чудовиська, — підсумував урешті консул, — ще раніше мого брата знищила пристрасть, з якою він за ними полював. Бідолаха був переконаний, що стриди, грабуючи своїх жертв, століттями накопичували золото і коштовності. Щоб уберегти їх, заховали десь у скелястих печерах, а їхній батько і покровитель, один із Трьох Повсталих Демонів, запечатав це сховище своєю магією. Втім, не назавжди. За переказами, ця магічна печать от-от зламається, адже закляття демонів на землі діють недовго, і всі скарби стридів стануть доступними. Будь-який смертний зможе заволодіти ними, якщо зуміє віднайти.

— Я пригадую вірш, який повторював Джованні перед смертю. Там ішлося про якусь чашу... Чашу Сірого Братства.

Массарі кивнув.

— Я багато про це не знаю, — мовив він, — мені відомо тільки, що, за легендою, головний з Трьох Повсталих Демонів зібрав довкола себе відчайдушних і відданих йому головорізів. Ті беззастережно слухаються найменшого його наказу. Їх і називають Сірим Братством. Для своїх ритуалів вони використовуються цю чашу... Начебто. Ви ж розумієте, що все це може виявитись просто вигадкою.

— Звичайно, — сказав Казимир.

Він помітив, що консул все частіше почав позирати за вікно. Пальцями він нервово перебирав край свого плаща, якого так і не зняв, зайшов до свого кабінету. Очевидно, Массарі невдовзі збирався знову вийти з дому й саме зараз поспішав.

Казимир підвівся і подякував господарю за їжу, якої, насправді, навіть не торкнувся. Надто добре ще відчувався частунок у будинку Корнякта. Массарі стримано усміхнувся, і вони попрощались.

Коли несподіваний гість вийшов, венецієць, зачекавши кілька хвилин, також спустився донизу, а потім рушив убік Краківської вулиці, відтак звернув на Вірменську й непомітно загубився в одній із кам’яниць, що мала відчинені двері. Тут йому довелося навпомацки пройти темним коридором, доки врешті його руки не наштовхнулися на ще одні двері, які були зачинені. Массарі обережно в них постукав. З того боку їх невдовзі прочинили, і перед консулом постала молода чорнокоса дівчина, що глянула на нього радісно й стривожено водночас.

Венецієць, не стримуючись, вхопив її в обійми і палко зірвав поцілунок з дівочих вуст. Чорнявка також спочатку сплела руки на його шиї, але потім рішуче відіпхнула його від себе.

— Тут нас можуть побачити, — видихнула вона.

— Нехай бачать.

— Не кажи дурниць... Я хвилююсь за тебе!

— Я усьому дам раду.

— Кажеш так, ніби ти Господь.

— Коли я поруч з тобою, люба Анно, мені здається, що й справді всемогутній...

Вона усміхнулась і взяла його руки в свої. Хвилину вони мовчали, а потім дівчина зазирнула йому у вічі. Здавалось, вона хотіла зробити це раптово, щоб розгледіти усю їхню глибину й не дати можливості власнику цих очей будь-що від неї затаїти.

— Це правда, що сьогодні ти битимешся з ним? — запитала Анна.

— З ким, кохана? — спробував удати здивування Массарі.

— Не треба лукавити... Ти знаєш, що я говорю про свого чоловіка.

— Він поки що тобі не чоловік! — раптом вибухнув венецієць, — наскільки пригадую, ви не взяли шлюбу.

— Любий, це лише справа часу... — скрушно промовила Анна й одразу про це пошкодувала.

— Маю враження, що ти цього сама хочеш! — не стримуючи себе вигукнув Массарі і, вирвавши свої руки з її долонь, рвучко відійшов убік.

Здавалось, він збирався вийти назад з цього двору, але в останню мить зупинився. Зачекавши якийсь час, доки буря всередині нього стихне, Анна обережно підійшла до коханого і, поклавши руки йому на плечі, притулилась до нього так ніжно, як тільки могла. Вона, здавалося, прагнула стримати його гарячу натуру і вберегти від чогось непоправного.

— То ти справді викликав його на двобій? — перепитала Анна.

— Справді. Вирішимо це так, як вирішують люди честі, — відповів Массарі.

— Будь обережним. Корнякт дуже могутній. Серед його боржників найвпливовіші магнати Речі Посполитої.

— Мені однаково.

— Я б менше боялася за тебе, якби була переконана, що він чесно вийде на поєдинок. Але Костянтин вдасться до якогось підступу...

— Аби лиш не боялась за нього, — відповів венецієць, обертаючись знову до Анни, — якщо ж цей добродій сьогодні поведеться негідно або не прийде зовсім, тоді все місто дізнається, що його милість Костянтин Корнякт боягуз і здатен лише обдурювати купців та займатись перемитництвом, підкуповуючи міських урядників.

— Він не боятиметься знеславитись, — тихо сказала дівчина.

— Боятиметься, — усміхнувся Массарі.

— Хай моя любов буде для тебе щитом, коханий лицарю, — промовила Анна і поклала голову йому на груди.

Схоже було, що вона здалася й цілковито тепер довірилась усім тим святим, яким раніше молилася.

З першими сутінками вони попрощались, і венецієць, вийшовши з будинку, попрямував убік Краківської брами. За містом, чоловік рушив повільним кроком, очевидно, ще маючи вдосталь часу. Врешті, як тільки настала ніч, він знову подався до міських мурів, але цього разу зупинився й став чекати біля костелу Марії Сніжної.

Над околицями панувала темінь. Вогні виднілися тільки на міських мурах, звідки час від часу долинали голоси вартових, що перегукувались між собою. Массарі чекав, прихилившись до стіни костелу і подумки вже почав себе картати за те, що вирішив прийти сюди сам. Таки слід було взяти ще когось, хоча б для того, аби був свідок їхньої з Корняктом дуелі. Або ж, якщо той вдасться до якихось хитрощів, засвідчив би згодом, що грек повівся безчесно.

Раптом за якихось два-три кроки від нього хтось запалив смолоскип. Спалах вогню був раптовий і на мить засліпив його. Массарі заплющив очі, лише відчуваючи шкірою обличчя жар від полум’я. Як тільки він знову їх розплющив, одночасно видобувши з-за поясу меча, то найперше побачив перед собою дуло мушкета, яке хтось тримав на продовгуватій підставці.

— Bastardi[50]! — вигукнув Массарі й спробував зробити випад вперед, туди, де в темряві ховалися невідомі, але його випередив постріл.

Венецієць завмер, а тоді впав на кам’яну долівку, випустивши з рук скьявону, що сердито забряжчала, мов поділяючи невдачу господаря.

Смолоскип піднесли до його обличчя, а потім освітили ним скривавлений одяг венеційця.

— Мертвий, — впевнено промовив хтось.

— Може, перерізати йому горлянку? — перепитав інший голос.

— Не марнуй часу, ходімо...

— А якщо він живий? Що скаже тоді грек?

— Мертвий, кажу тобі. Йдемо звідси швидше, бо постріл напевно вже почули.

Нападники хутко загасили смолоскип і зашурхотіли в темряві, тікаючи кудись убік болотистого берега Полтви, що омивала тут міські мури.

Коли на обличчя консула знову впало світло, його очі ледь помітно сіпнулись, а з вуст злетів важкий стогін.

— Пити, — кволо прошепотів Массарі, — заради Христа... Води.

Хтось відставив убік ліхтар і підніс йому до рота край дорожнього бурдюка. Венецієць зробив кілька жадібних ковтків.

— Ким би не був ти... хай... благословить тебе Господь, — напившись, видихнув він.

— Просіть благословення тим, хто стріляє, наче каліка, — мовив Казимир, чіпляючи бурдюк знову собі до поясу, — їй-богу, навіть криворука господиня тієї нори, яку я знімаю в Лемберзі, влучила б вам у голову з такої відстані, а не в плече, пане консуле.

— Ви знаєте хто я? — запитав поранений.

— Авжеж, я мав честь познайомитися з вами сьогодні вдень, — відповів найманець.

— A-а... це ви, Казимире...

— Бачу, приходите остаточно до тями, пане Массарі... Дозвольте, тепер я вас віднесу до вашого дому.

— Від сьогодні це й ваш дім, — сказав венецієць і одразу ж закричав від болю, щойно найманець спробував завдати його собі на плечі.

— Господь терпів... — важко промовив Казимир, бо консул виявився несподівано важким, — і ви, ваша милосте, терпіть.

З цими словами він разом зі своєю ношею подалися вбік міської брами.

В будинку їх з жахом на обличчі зустріла служниця. Ще більшого жаху її обличчя набуло, коли вона впізнала в чоловікові, який приніс на собі її господаря, волоцюгу Казимира.

— Мати Божа, що сталося? — заголосила вона, з недовірою дивлячись на найманця.

— Господаря вжалила бджола, — відповів той, кладучи консула на канапу.

— Бджола? Які ще серед ночі бджоли? — Гальшка витріщила свої гарні зелені очі.

— В тому той річ, дівко! Хіба не бачиш? Він поранений. Хутчій за лікарем! — підвищив голос найманець.

— Роби, як він каже. Лікар мені не завадить, — підтвердив консул, в якого знову почало темніти перед очима.

Лікар з’явився за годину. Увесь цей час Казимир, як міг, допомагав пораненому. Сяк-так перев’язав йому рану, поїв вином, витирав з обличчя піт.

Побачивши найманця, лікар остовпів.

— Казимире? Це ви? — промовив він.

— Якщо ви — Домінік Гепнер, то я справді той, кого ви називаєте Казимиром, — усміхнувся той, який також упізнав давнього знайомого.

Років десять тому, під час облоги Львова, саме Гепнер, якого тоді називали Людвисарем, виготовив гігантську гармату, що вбила всю нечисть під стінами міста...

— Панове, для своїх теревенів знайдіть інший час! — вигукнула раптом Гальшка.

Лікар опам’ятався й кинувся до роботи. Куля від мушкету застрягла в тілі бідолахи консула, й тому довелося терпіти несамовитий біль, доки Домінікові за допомогою Казимира вдалося її звідти дістати. Після цього рану припекли й туго перев’язали. Знеможений Массарі врешті чи то заснув, чи то втратив свідомість, і тоді чоловіки повернулися до своєї розмови.

— Що занесло вас знову до Лемберга? — запитав найманця Гепнер, витираючи свої закривавлені інструменти.

— Мав тут одну справу, яка стосувалася брата консула Массарі, — відповів Казимир, кивнувши убік пораненого.

— Того божевільного Джованні? — перепитав Домінік.

— Ви знаєте про нього? — здивовано мовив найманець.

— Авжеж, я знаю, — сказав той, — готовий побитися об заклад, що ви принесли звістку про його смерть. Чи не так?

— Власне... так, — Казимир оторопіло дивився на свого співрозмовника, — але ж, чорт забирай, звідки ви...

— Такий пройдисвіт і мрійник, як Джованні не міг прожити довго, — спокійно відповів лікар, — як він помер?

— Його... його розірвали людожери, — непевно сказав Казимир, вдруге мусивши збрехати про обставини смерті свого товариша по нещастю, — це здасться вам неймовірним, але...

— Отже, він все-таки їх знайшов, — перебив його Домінік, — я і консул — одні з небагатьох, хто знає його таємницю, Казимире. То ж можете нічого не приховувати. Дізнавшись про скарби стридів, цей чоловік утратив розум і вперто шукав цих чудовиськ. А ще йому потрібна була чаша. Така собі Чаша Сірого Братства. Кажуть, ця річ весь час мандрує світом. Її постійно перевозять з місця на місце, аби ніхто не зумів її викрасти.

В одному з давніх переказів йдеться про те, що скарби відкриються тоді, коли станеться землетрус. «В час, коли земля задвигтить....... Так от, дорогий Казимире, я єдиний, завдяки своїм знанням, можу передбачити, коли це станеться...

Найманця затрясло. Він впізнав рядки з вірша, які повторював перед смертю Джованні.

— Ви можете передбачити, коли це станеться? — перепитав Казимир.

— З точністю до години, мій друже.

— Неймовірно. Але як?

— Все це таємниці науки, яку вам, даруйте, не дано осягнути, Казимире.

— То може скажете мені, коли це станеться? — очі його набули хижого блиску.

Гепнер певний час дивився в них, а тоді несподівано промовивши, стишивши голос:

— Я вам можу сказати більше. Значно більше... Але після цього ви не матимете спокою.

— Що мені спокій, коли в світі існує скарб, який нікому не належить.

— Помиляєтесь. Він належить цим чудовиськам. І Трьом Повсталим Демонам. Чули про них?

— Чув. Але тепер мене цікавить лише скарб.

— Сміливо, хоч і по-дурному...

— Про що ви хотіли сказати, пане Гепнере? Що може мене позбавити спокою?

— Дехто з Сірого Братство невдовзі збереться у Львові. А їхня чаша вже тут. Близько десятка зарізяк позавчора провезли її через Галицьку Браму, — прошепотів Гепнер.

Казимир зблід і до крові закусив губу.

— Ну, що я казав? — перепитав лікар, — зможете тепер спокійно спати?

— Послухайте, Домініку, — замість відповіді гаряче промовив найманець, — а що заважає нам продовжити справу покійного Джованні Массарі? Чаша у Львові, її охороняють люди з плоті й крові...

Лікар відсахнувся від нього, як від прокаженого, й почав хаотично збирати свої інструменти.

— Не кажіть дурниць, Казимире. Ви не знаєте, з чим маєте справу.

— Знаю, чорт забирай! — вигукнув той і вхопив лікаря за рукав.

— Не знаєте всього! — гаркнув йому в обличчя Домінік.

Облизавши пересохлі губи, він відійшов від найманця на кілька кроків, після чого продовжив:

— По-перше, щоб заволодіти скарбом, доведеться винищити стридів.

— Чудово, саме для цього я й найнявся на службу в Поморянський замок...

— По-друге, — знову перебив Гепнер, — Чаша потрібна не лише Братству, а й самому Асмодею. Верховному з Трьох Повсталих Демонів. Влада його на землі нестійка, не всі монархи йому скоряються, тому Чаша потрібна для ритуалу, який зміцнить його силу.

— Що це за ритуал? — перепитав вражений Казимир.

— Жертвоприношення. Йому потрібна дитина благородної крові, що народилася в день 7 липня 1570 року.

— Ця дитина могла народитися будь-де в світі, — сказав найманець.

— Так, але народилася в Речі Посполитій... Це маленька дівчинка, донька короля Сігізмунда Августа. За цим невинним дитям також полює Братство.

Казимир байдуже махну рукою.

— Найголовніше — це чаша. Відберемо її і прийдемо в потрібний час куди слід за скарбом! — піднесено сказав він.

Гепнер стомлено витер чоло і взяв у руку скриню з інструментами.

— На все добре, Казимире, — попрощався він, — якщо ви лишаєтесь тут, то охороняйте пораненого. В нього чимало ворогів. Я повернуся вранці, щоб перевірити, в якому він стані.

Найманець мовчки провів його поглядом і довго стояв нерухомо навіть тоді, коли за Домініком зачинилися двері. Лікар таки мав рацію. Відтепер спокій його було втрачено назавжди.

Софія відчувала, що сон вже сьогодні до неї не повернеться, проте вперто не хотіла розплющити очі. Так, мовби лежачи з заплющеними очима, могла накликати свій сон знову. Ніч не принесла її тілу анітрохи відпочинку. Здавалося, втома тепер була ще більшою і пекучішою, аніж звечора... Хоча Софія й не могла впевнено сказати, яка зараз пора дня — ще ніч, вже ранок чи знову вечір.

Врешті, повіки її неквапно піднялись догори. Жінка побачила перед собою високу склепінчасту, як у храмі стелю, що збігала ввись кам’яними ребрами різьблених і оздоблених золотом арок. Втім, це не була стеля храму. Точніше, християнського храму... Софія добре знала, що це був храм зла. Чи не найбільшого на землі.

Зібравши сили, вона поволі підвелася з ложа. Страшенно пекла шкіра на спині, десь біля шиї. Отже, він знову залишив малюнок на її тілі... Щоночі їй вдавалося знечулити себе своїми відьомськими вміннями, аби він пестив, робив боляче і проникав лише у її тіло, але не в неї саму. Втім, після того, як цей демон вгамовував свою пекельну пристрасть і відчуття до неї поверталися, Софія помічала на шкірі нове зображення. Часто воно ще кровило і завдавало нестерпних мук... От як зараз. Тільки вона не бачила, який малюнок болів їй цього разу. Містична потвора, квітка чи якийсь пекельний знак.

Іноді Софія намагалася пригадати, яким чином потрапила в полон, а потім стала коханкою Короля болю. Того самого таємничого й могутнього вельможі, за яким колись, будучи ще дівчиськом, спостерігала у венеційському палаці зі свого сховку того, що міг наказувати найсильнішим монархам світу.

Попрощавшись в Познані з Христофом, Софія спробувала знайти для себе в тому місті яку-небудь службу. Її взяли допомагати на кухні в Середмісті, і вона, отримавши врешті дах над головою, їжу й сяку-таку платню, старалася як могла. Тут вже й свататись до неї почали. Молодий коваль і місцевий рибалка-вдівець запалали до Софії пристрастю й понад усе хотіли бачити її своєю дружиною. Дійшло навіть до бійки. І вже в той час, коли вона мала б обрати між цими двома собі чоловіка або з нічим спровадити обидвох, Софія дізналась, що монастир неподалік міських мурів оточили люди, одягнені в сіру барву. Від цієї звістки в неї схололо серце і вона почала поспіхом збиратись. За якусь годину Софія вже була поза містом, бредучи кудись навмання, лиш би подалі від Сірого Братства.

За кілька тижнів разом з купцями вона дісталася Гданська. Тут знову довелося ламати собі голову, як заробити хліба, але тепер Софія і не думала гнути спину на службах. Згадавши про свої відьомські вміння (хоч по щирості й ніколи про них не забувала) жінка ворожила морякам у порту, що відправлялися в далеке плавання, продавала заговорене зілля тим, хто страждав від нерозділеного кохання, а також лікувала від різноманітних болячок та сверблячок, які, бувало, допікали міщанам. Гроші за це отримувала кращі, аніж працюючи на кухні, хоча й ризик був більший. За чарівництво можна було втрапити й на вогнище.

Та сталося дещо гірше. Одного разу в порту до неї сам підійшов високий худорлявий чоловік, одягнений в капітанську одіж, і попросив розповісти, що чекає на нього в плаванні. Він торкнувся її руки, і Софія похолола з жаху. Посеред літа його пальці були холодні, мов шматки льоду. Зате в очах незнайомця горіло полум’я, мовби це були не очі, а вікна в пекло.

Софія спробувала кинутись навтьоки, але ноги підкосились, і вона безсило впала на землю до його чобіт. Незнайомець хвилину дивився на її нерухоме тіло, а тоді простяг над ним долоні. В наступну мить, якась невидима сила підняла її з долу і притягнула до нього.

— Ти відьма, а отже мусиш бути зі мною, — промовив він.

Того ж дня вона опинилася в його палаці на острові посеред моря, гостроверхому, збудованому просто посеред скель, до яких боялися наближатися кораблі з найвідважнішими капітанами на борту.

Для тілесних забав у демона були два окремі покої. В перших його обраниця відчувала неземну насолоду. Тут були квіти, курилися пахощі, які шалено збуджували, солодкі фрукти з далеких земель і шовкова постіль. Жоден чоловік ніколи не подарував Софії навіть сотої частини тих насолод, які вона відчула тут. Хвилі блаженства пробігали її тілом, як морські хвилі пробігають від горизонту до берега. Вмираючи від сорому, вона хтиво, як кішка, вигиналася і благала ще...

Другі були призначені для болю. Тут, після насолоди, жінки, яких обирав господар палацу, зазнавали пекельних страждань... Саме тут на їхніх тремтячих тілах він гарячим залізом випікав свої химерні знаки.

При згадці про цю кімнату Софія здригнулась. Як же добре, що він досі не зауважив її вміння відсторонюватись від свого тіла й впадати у безпам’ять під час його диявольських втіх.

Цікаво, хто всі ті інші, що були до неї? Де вони тепер? Чи вдалося котрійсь вижити? І що чекає на неї?..

Софія хитнула головою, мовби відганяючи лихі думки, і звелася врешті з ліжка. В одній сорочці вона підійшла до вікна. Звідти, як завжди, виднілися ряди гострющого каміння, за яким тягнулося сіро-зелене море. Здалеку насувалися грозові хмари. От-от мав розпочатися шторм. Софії подумалось, що навіть якби вона дивом втекла з цього диявольського палацу, то найпевніше б загинула десь на безлюдному березі. Від безвиході охопив відчай, а з очей хлинули сльози.

Піднісши до обличчя долоні, вона з раптовою несамовитістю вп’ялася у нього нігтями і задоволенням відчула, як по шкірі потекла кров. «Я збожеволіла, — промайнула в неї думка, — ось що стається з усіма його наложницями». Вона відірвала руки від скривавленого обличчя і голосно засміялась.

— Але ж божевілля — це свобода! — вигукнула вона, — божевілля — це розкіш! Розкіш!!!

Від свого пориву, жінка втратила рівновагу і, не втримавшись на ногах, упала на підлогу.

— Ні, існує ще більша розкіш... — прошепотіла вона, глянувши невидючим поглядом у вікно, за яким щораз більше розбурхувалось море, відкликаючись на поклик грозових хмар, — розкіш, яка звільнить мене з цього рабства назавжди. От тільки цікаво, чи відьми можуть заподіяти собі смерть? Забула про це запитати, коли переймала знання. Але можна з’ясувати... Треба тільки знайти для цього підходяще знаряддя, наприклад ніж. Довгий, гострий ніж...

Софія уявила, як пронизує себе сталевим лезом, і знову засміялася. В наступну мить вона вже заходилася шукати ножа по кімнаті, втім, схоже, такі її бажання хтось зумів передбачити. Жодної бодай найменшої зброї тут не було. Та раптом погляд Софії впав на двері до її покоїв. Уперше вона помітила, що ті були незамкнені.

Страх і цікавість — ці одвічні риси, що присутні людині за будь-яких обставин, почали підштовхувати її вперед. З того боку тягнувся довгий вузький коридор, освітлений тьмяними ліхтарями, в кінці якого виявилися ще одні важкі обковані залізом двері. Знову піддавшись цікавості, Софія натисла на них, і несподівано ці також прочинились. Зсередини війнуло холодом...

За дверима виявилася велетенська похмура зала з чималим кріслом посередині, яке нагадувало королівський трон. Навпроти трону був головний вхід, обрамлений гігантським, до самої стелі, порталом. За ним несподівано почулися кроки і чиїсь голоси. Софія вже хотіла кинутись назад до дверей, проте ті виявились задалеко. Непомітно для себе, роззираючись довкола, вона опинилася біля протилежної від них стіни. Її очі в паніці шукали сховку, і, здавалось, за мить до того, як хтось рвучко прочинив головний вхід, вона шмигнула за велетенську колону.

— Я ніколи не пробачаю таких безглуздих людських дурниць! — почувся гнівний голос Асмодея.

Він був одягнений зараз так само, як багато років тому у Венеції, коли Софія вперше його побачила. Темно-червоний джуббоне, плащ і оздоблена коштовностями скьявона на поясі.

— Ніколи не пробачаю! — повторив він.

Слідом за ним зайшов чоловік у барві Сірого Братства і зупинився майже при самих дверях. Голова його була смиренно похилена, як у слуги, що чекає покарання. Позаду нього стояли ще дві постаті в однакових чорних плащах і накинутих на голову каптурах.

— Смиренно прошу пробачення, володарю, — промовив незнайомець у сірому.

— Ніколи не сумнівався у твоїй відданості, Губерте, — відповів той, — але останнім часом ти мене розчаровуєш. Як можна було дозволити вкрасти королівське дитя просто у вас з-під носа? Кого ти набрав у своє Братство?

— Запевняю, володарю, всі вони віддані ваші слуги. Однак, розпорошені по цілій Європі...

— І що?

— Через це бракує злагодженості в діях... Загін, який оточив монастир у Познані...

— Ці телепні?!

— Вони всі покарані, володарю! Цей загін не зміг передати іншим звістку про зникнення дитини з обителі, аби ті перехопили втікачів... — поспіхом пояснював Губерт, відчуваючи, що терпіння володаря от-от закінчиться.

— Даю тобі ще два місяці, — проказав той у відповідь, — щонайбільше — три... Якщо до перших снігів донька Сігізмунда не буде на цьому острові, обіцяю, ти пошкодуєш, що народився на світ.

Губерт схилився в поклоні.

— І Чаша також повинна бути тут. Доставити її сюди негайно!

Не сміючи випрямитись, чоловік у сірому кивнув.

— А тепер забирайся геть...

Губерт миттю виконав і цей наказ.

Король болю поволі пройшов важкими, наче свинцевими кроками через всю залу і сів на свій трон. Двоє в каптурах і плащах підійшли до нього на кілька кроків ближче.

— Я чув, що серед монархів Європи є такі, що спротивилися нашій владі. Це так? — запитав Асмодей.

— Так, — відповів хтось із двох.

— Назвіть їх.

— Це володар Священної Римської Імперії, а також королі Данії та Швеції. Наших послів там ув’язнили. Перед цим ми не отримали від них щомісячної платні.

— А Річ Посполита?

— Вони також не платять, але тому, що лишилися без короля. Як тільки на престолі буде новий монарх, ця держава повернеться під нашу владу.

— Підтримайте Генріха Валуа[52]. Він мій фаворит.

— Як накажете, володарю.

— А щодо тих, хто посмів повстати...

Запанувала коротка тиша. Здавалось, саме за цю мить вирішилась доля непокірних владців.

— Їхні життя в моїй владі, — знову промовив той самий голос, — можу забрати їх коли захочу.

— Ні, — заперечив повелитель, — ми зробимо інакше. Відновимо владу з допомогою зброї.

— Без крові дитини, народженої під числами Хаосу, у нас немає достатньо могутності.

— Але є віддані нам монархи. Нехай і воюють проти тих, хто відмовляється нам коритись. Накажіть їм.

— Буде сповнено...

Увесь цей час, сидячи у своєму сховку, Софія намагалась навіть не дихати. Від холодного каміння її проймали дрижаки, і, щоб не видати себе, вона міцно охопила руками коліна. Як тільки розмова стихла і всі вийшли з зали, жінка, зачекавши кілька хвилин, вирішила повертатись до своєї кімнати. Вона швидко перебігла до тих самих дверей, через які сюди потрапила, і потягнула їх до себе. Ті важко піддалися, мовби за той час, доки Софія ховалася за колоною, поважчали вдвічі, а то й втричі. Не менш складно виявилось їх зачинити за собою, і, коли це нарешті вдалося, вона почувалася геть знесиленою.

Раптом за її спиною почулися повільні кроки. Їй було страшно озирнутися, хоча іншого вибору вона не мала. Саме позаду знаходилась її кімната.

Обережно повернувши голову, жінка й справді побачила постать одного з тих двох, що були присутні в залі. Незнайомець зняв свій каптур, і Софія ледве стримала крик. Замість голови той, здавалося, мав тільки череп обтягнутий сіро-зеленою, як у мерця, шкірою.

— Гадала, демони не помітять твоєї присутності? — запитав Мафас.

Софія змовчала і тільки притулилася спиною до дверей, які щойно зачинила.

— Як же важко бути відьмою. Тепер би ти двічі подумала, чи брати на себе таку ношу. Правда ж?

Вона кивнула і, закривши обличчя руками, спробувала себе знечулити, як робила це завжди, коли опинялася наодинці з Асмодеєм.

— Не роби цього, — застеріг демон, — інакше назавжди тут залишишся. Зробиш це пізніше.

Вона з подивом звела на нього очі. Демон знаком звелів підійти до нього ближче. Долаючи свій страх, огиду і намагаючись не тремтіти, вона зробила два непевні кроки. Здавалось до його жахливого обличчя було ще дуже далеко, але воно несподівано опинилось просто перед нею.

— Я — Демон Смерті, — вимовив той, — сьогодні ти мене кликала, але не тобі вирішувати, коли я прийду. Мені наказують могутніші за мене, або я вирішую сам. Затям це, нікчемо... А ще я гравець. І тому часто пропоную іншим також зіграти. Ти готова до своєї партії? Хочеш, дам тобі шанс звідси втекти? Вижити?.. Хочеш?

Вона ледь помітно кивнула.

З вуст демона злетів звук, схожий на хихотіння. Він простягнув руку вбік і витягнув зі стіни чималий камінь. За ним виявились сходи, що вели кудись униз, в темряву.

— Тікай, відьмо, — промовив той, — а я спостерігатиму. Не розчаруй мене тільки...

Підібравши краї сорочки, Софія обережно ступила у цей таємний хід. В темряві й холоді вона йшла кудись донизу, намагаючись не послизнутись на сирих сходах. Минуло не менше години (а може це так тільки здавалось, бо коли йти в невідомість, то й відчуття часу притуплюється разом з іншими відчуттями), як в темний простір гостро увірвався запах моря. Невдовзі почувся також шум дощу і удари хвиль об скелі. Отже, цим таємним ходом вона вийшла з палацу. Але що далі? Загинути отут посеред каміння?

Щойно вийшовши на берег, Софія збила ноги до крові, а колючий північний вітер нещадно бив її по обличчю. «Ну що ж, хай буде, що має бути», — подумала вона і більше навіть не намагалася та й не могла втримувати рівновагу. Софія хитнулася і безсило впала додолу.

Втім, несподівано для себе, жінка відчула, що вдарилася не об камінь. Руки її, інстинктивно випрямлені перед собою, натрапили на деревину. Це було щось, схоже на велетенську скриню...

Софія обережно підвелася і трохи оговталась. Скриня виявилась продовгуватою, довжиною в людський зріст. Недалеко було ще декілька таких самих, складених в ряд. Жодна скриня не була замкнена. «Цікаво, що всередині, — подумалось їй, — і чи не збираються ці скрині завантажити на корабель?..».

Вона вхопилася руками за важке й слизьке віко і спробувала його підняти. Відкрити скриню вдалося не одразу. Заважав вітер, який жорстоко шарпав її за волосся й сорочку. Врешті, скриню таки вдалося відчинити.

В сутінках, що перед бурею важкою пеленою огорнули острів, вміст цієї скрині видався особливо моторошним: там лежав труп молодої, ще зовсім юної дівчини. Вона лежала на лівому боці з підкладеною під голову долонею так, мовби насправді вирішила подрімати, а не заснула назавжди. На шиї покійниці виднівся випалений малюнок... Один з таких, який мала на своєму тілі Софія. Отже, ця бідолаха — одна з наложниць Асмодея, яка до того ж померла зовсім недавно. Можливо, одразу після неї Софія зайняла її місце.

Першою думкою було кинутися звідси подалі. Але ж куди і що це змінить? Буря ставала дедалі сильнішою, а отже йти, а тим більше тікати по слизькому камінню буде важко. Треба перечекати тут, хай навіть поруч із трунами.

Шторм на морі виявився короткотривалим. Вже за годину стих вітер, вляглися хвилі і навіть кволо зблиснуло сонце. Софія, тремтячи від холоду й страху, звелася на ноги. Тепер краще було видно все довкола, проте від цього її тільки охопив розпач. Місце, де вона знаходилась, де з кожним кроком людина могла скрутити собі в’язи, виглядало найрівнішим і найлагіднішим, своєрідною бухтою, оточеною стрімким непрохідним камінням і глибокими проваллями. Йти, а тим більше тікати, було нікуди.

Раптом на обрії з’явилися вітрила. Невеликий фрегат став на якір за кілька миль від острова. Серце Софії з надією закалатало, і вона не відривала від корабля очей. Десь через півгодини жінка розгледіла кілька шлюпок, в яких завзято працювали гребці, женучи їх до берега. Найпевніше, фрегат мусить забрати з острова ці труни, бо навряд чи моряки висаджувалися б тут для будь-якої іншої цілі. Втім, і радіти зарано... Ці люди служать Королю болю, отже вони їй не допоможуть. Залишався єдиний вихід...

Знову відкривши віко труни, вона ще раз глянула на мертву дівчину. Та була зовсім дрібною, і поруч з нею залишалося ще багато місця. Трохи постоявши, мовби зважуючись на ризик, Софія лягла всередину обличчям до обличчя з покійницею. Потім одним, сповненим відчаю рухом закрила віко за собою.

Десь за годину, вона почула, як на камінний берег висадились моряки. Перемовляючись між собою короткими притишеними фразами, вони завантажили труни на свої шлюпки. Потім налягли на весла, не підозрюючи, що в одній з них б’ється живе сполохане серце, а вуста судомно хапають насичене смертю повітря.

За якийсь час, вона зрозуміла, що опинилася вже на кораблі, їй навіть чутні були вигуки моряків, але долинали вони здалеку приглушено, мовби й справді з іншого світу. Повітря всередині труни ставало нестерпним, наче покійниця, що знаходилась від неї на відстані подиху, також вдихала його, жадібно відбираючи мертвими легенями свою частку. В голові вже паморочилось, а проте вона все ще боялася відрити віко над собою, щоб впустити досередини бодай трохи свіжого повітря.

Раптом Софія з жахом відчула, що мертва дівчина навпроти поворухнулась. Після цього в труні несподівано стало світло, мовби хтось запалив свічку, і обличчя померлої тепер було добре видно. Очі її були заплющені, але вуста, що тепер зачервоніли, мов у живої, ледь помітно рухались, ніби намагалися вимовити якесь слово. Софія спробувала відсунутись від неї настільки, наскільки це було можливо, проте зненацька повіки небіжчиці відкрилися. Під ними виявилися скляні мертві очі, що пронизали моторошним поглядом і скували її тіло невидимими ланцюгами. Ще за мить холодна рука покійниці опинилися на плечі живої сусідки.

— Хто ти? — Софія почула її голос десь усередині себе, мовби той проник в неї могильним хробаком.

— Така ж нещасна, як і ти, — тремтячи всім тілом відповіла вона, — тільки ще жива і понад усе хочу жити далі...

— Чому ти думаєш, що я нещасна? — перепитав той самий голос. — Я зараз вільна від мук і відчуваю лише блаженство. На відміну від тебе... Мабуть, те що ти зараз бачиш, виглядає жахливо, але повір — це лише моя оболонка з плоті. Крізь неї я можу спостерігати за тобою. Тіло — це в’язниця душі. І коли воно гниє, то душа звільняється.

Рука покійниці перемістилася на шию Софії, а мертвячі вуста раптом опинилися зовсім близько від її вуст.

— Не опирайся, — промовила небіжчиця, — дозволь тебе звільнити...

З цим словами мертва жінка стиснула горлянку живій...

В трюмі, двоє моряків, яким випало кілька хвилин на перепочинок, провадили веселу бесіду. Один з них сидів на чималій діжці спиною до чорних скринь, які вони нещодавно забрали з острова. Інший стовбичив навпроти нього.

— ...а тоді вона й каже мені: «Будь зі мною ніжним, любчику, бо ви, моряки, щоразу наче голодні звірі...». А тоді, уяви собі, починає роздягатися сама. Знімає з себе все. І тут бачу я такі цицьки!.. Такі цицьки! Вели-и-икі й соковиті, як дині... Ледве стримуюсь, щоб і справді не накинутись зубами, як пес...

Той, що слухав оповідача, спочатку кивав головою і збуджено хихотів, але раптом затих і зблід, наче смерть.

— А в мене вже штани розриває, — продовжив той, — так кортить, що дух перехоплює... Але, думаю, почекаю. Подивлюсь, що вона далі робитиме... А ця бестія, ти не повіриш, раптом підійшла і як ухопила мене за прутень!.. За прутень, чуєш? Чуєш мене?..

Проте, його співрозмовник не чув. Він став ще блідішим і дивився кудись повз цього веселуна, що описував свої бордельні пригоди. Очі його при цьому стали величезними і, здавалось, от-от вилізуть на лоба. Моряк, не встаючи з діжки, озирнувся, щоб простежити за його поглядом. Тієї ж миті волосся його стало дибки.

Одна зі скринь раптом прочинилася і зсередини спочатку з’явилася одна рука, що судомно вхопилася за дерев’яний край, потім інша, а згодом і розпатлана жіноча голова. Віко скрині відчинялося все більше, і невдовзі моряки побачили, як звідти з’явилася жінка в білій подертій сорочці. Вона випрямилась і обережно ступила босими ногами на підлогу.

Знаючи, що в цих скринях лежать мертві, обидва чоловіки спершу завмерли, а потім кинулись геть з трюму, і вже на палубі чулися їхні крики про те, що одна з покійниць ожила. Звісна річ, за кілька хвилин, в трюм почали обережно зазирати й інші матроси, озброївшись для надійності хто чим: шаблею, сокирою, а особливо набожні стискали в руках натільні хрести, що висіли в них на шиях.

Врешті, порозпихавши увесь цей забобонний натовп, в трюм спустився кремезний чолов’яга. Він не тримав у руках жодної зброї, втім погляд його був достатньо гострий і холодний. Зиркнувши на тендітну постать, що так раптово з’явилася на судні, він коротко запитав:

— Хто ви в біса така, шановна пані?

Софія спробувала відповісти, але вуста ще їй не корилися, і вона не зуміла промовити жодного слова.

— Але ви хоча б з цього світу? Ви з плоті й крові, як ми?

Жінка кивнула.

— Тоді як ви опинилися на моєму судні?

— Я... Заради Бога, не виказуйте мене.

— Кому?

— Господарю того острова.

Запанувала мовчанка, під час якої погляд капітана став ще безжальнішим.

— Для початку дозвольте попросити вас піднятися на палубу, — сказав він згодом, — я і моя команда хочемо переконатись, що ви справді жива, а тут кепсько видно...

З цими словами, капітан відступив убік, пропускаючи Софію вперед. Трохи опанувавши себе, вона рушила обережними кроками до сходів і, під пильним поглядом кількох десятків очей, в яких одночасно світилися страх та цікавість, піднялася нагору. Тут на палубі її обпік холодом морський вітер, змусивши здригнутися. Проте, цей вітер означав для неї значно більше. Насамперед те, що їй вдалося втекти з острова і залишитися живою. І жити далі хоча б у цю мить, стоячи босоніж на слизькій палубі невідомого корабля, перед очима приголомшеної команди, не знаючи, яка доля її чекає за хвилину. В одній сорочці, яку вона одягнула ще в замку Короля болю, їй було страшенно холодно, проте цей холод означав можливість відчувати. А відчуття було ще однією ознакою життя.

Софія звела очі вгору, де побачила, як над вітрилами майорів прапор. Він був чорний, як вороняче крило, і вона збагнула, що її радощам настав кінець. Цей корабель не просто найняли для того, щоб він вивіз із острова труни. Фрегат із чорним прапором служив Асмодею. Тієї ж миті капітан криво усміхнувся.

— Саме так, дорога пані. Якщо ви тікали, то з вогню потрапили в полум’я. Мої співчуття, — страшний капітан, мовби читав її думки.

— Що мене чекає? — тремтячи всім тілом запитала Софія.

— У вашому становищі вам лишається обирати між поганим та ще гіршим. Або ви станете шльондрою для моєї команди або ми відправимо вас назад на острів.

— Хіба ви не можете мене просто викинути за борт? — мовила вона.

— На жаль, ні. Таке моє рішення.

— Невже у вас не залишилось нічого людського, капітане? — з розпачем запитала жінка, хапаючи його за рукав.

— Нічогісінького, дорога пані, — різко відповів той.

Ще якусь мить вона дивилася в його очі, шукаючи там бодай натяк на милосердність, коли ж хтось із матросів різко викрикнув.

— Корабель на обрії!

Капітан відірвав від неї погляд і рушив на місток, де йому подали підзорну трубу. Втім, судно наближалося так швидко, що невдовзі й неозброєним оком можна було добре його розгледіти.

— Прапор Ганзи,[53] — вигукнув хтось.

— Торговий корабель? — здивувався капітан. — Вони там збожеволіли? Підпустимо ближче, а тоді дамо по них кілька залпів. Здобич сама йде нам в руки!

Втім, ганзейський корабель, підійшовши на достатню відстань, раптом змінив курс і сам повернувся до них правим бортом. Перш ніж бородань і його команда опам’яталися, звідти гримнули одразу всі бортові гармати. Судно під чорним прапором захиталося, але одразу також відповіло вогнем.

Інстинкт підказував Софії, що треба ховатися знову в трюм, і вона хутко кинулася туди. Що б не відбулося далі нагорі, вижити більше шансів було внизу.

Канонада тривала більше години. Корабель здригався, чувся тріск, зойки поранених та загрозливі сплески води. Потім усе стихло, але не надовго. За мить, нагорі почулися страшні звуки рукопашного бою. Схоже, команда ганзейського судна кинулась на абордаж.

Ще за годину в трюм обережно спустився молодий солдат із закривавленою шаблею в руках. Побачивши Софію, він зупинився, а тоді запитав щось незнайомою мовою. Голос його був приязний і співчутливий.

— Німецькою, будь ласка, — попросила вона, — ви знаєте німецьку?

Солдат кивнув.

— Хто — запитав він.

— Бранка... А ви?

— Я — капітан Кальман, підданий його імперської величності Максиміліана. Відтепер ви в безпеці.

Він наблизився і подав їй руку.

— Ви знаєте про той острів? — запитала Софія зводячись на ноги і все ще не вірячи у своє щастя.

— Знаю, пані. Нещодавно тому острову, а також усім його союзникам оголошено війну. І, як бачите, поки що фортуна на нашому боці.

Розчервоніла пані Вовчухівська вже з півгодини гамселила в двері невеликого помешкання неподалік жидівської дільниці. Правиця її, люто затиснута в кулак, вже розпухла, однак пані Вовчухівська не зважала навіть на біль. Ця знана у Львові й поза Львовом перекупка з Личакова понад усе хотіла бачити того, хто перебував зараз всередині. Грюкаючи в двері, жінка промовляла двома голосами, одним гучно, а іншим стиха, наче насправді тут було дві пані Вовчухівських, а не одна:

— Брате Гвідо, майте Бога в серці, відчиніть! — заклинала вона голосно.

— А бодай би тебе, францо, дідько лисий вхопив, — одразу ж після того промовила вона собі під ніс.

— Знаю, що пан всередині, тільки ж не признається, — промовила перша пані Вовчухівсьій.

— Най би тобі срака по шву розійшлася, як на ній сидиш і не рипаєшся, — просичала друга.

— Людоньки! Та де ж то личить так людині духовній від християн ховатися? — голосила перша.

— А щоб тобі пси марша грали, скурвій ти сину, — одразу ж додала друга.

Здавалось, ця вистава під дверима брата Гвідо могла продовжуватись безкінечно, тим більше, що довкола вже почали збиратися глядачі, які своєю присутністю неабияк заохочували голосисту перекупку, проте всередині помешкання врешті почулися важкі човгаючі кроки. Пані Вовчухівська не без жалю замовкла.

Почулося, як було знято засув, і двері поволі відчинилися. Брат Гвідо повстав на порозі в одягнутій задом наперед сутані, сяк-так підперезаній поясом. Залишки волосся на його голові стирчали в різні боки, а обличчя було спухле від сну.

— Йой, мамцю! — сплеснула в долоні пані Вовчухівська, — що ся з вами стало, брате Гвідо?

Втім щойно монах відкрив писок, аби привітатися, як ця добродійка одразу все збагнула. До неї долетів такий перегарний сопух, що ледь не звалив її з ніг. Видно, вчора брат Гвідо дещо перебрав.

— Дозволите зайти? — затуливши носа, поцікавилась вона.

— Хвильку... — відповів той і знову кинувся досередини.

Він хутко минув зачовгану кімнату і відчинив двері комірчини.

Всередині було на диво охайно й чисто. В кутку стояла колиска, в якій сидячи бавилася маленька Франциска. Гвідо зітхнув з полегшенням.

Кожного разу, коли він випивав зайве, то боявся, що Господь покарає його за цю слабкість і відбере в нього це мале янголя. Тим більше, що Христоф на кілька днів виїхав зі Львова. Дитина усміхнулась до нього і щось пролепетала.

— Побудь тихенько, — ласкаво відповів Гвідо, — я скоро повернусь і ми поснідаємо.

Дівчинка кумедно кивнула ще не зачесаною голівкою.

— Моя розумниця, — широко усміхнувся він і повернувся в кімнату, де панував бруд.

Пані Вовчухівська діловито зайшла досередини і розгледівшись, осудливо подивилася на ченця.

— Що за гармидер у вас в хаті, брате Гвідо, йо-о-о-оййй...

— Якраз прибирати хотів, — збрехав той.

— Ага, віника, мабуть, в’язали. Тому й не відчиняли так довго.

Монах змовчав і, піднісши до рота глека з водою, припав до нього, як немовля до грудей.

— Але я ось чому прийшла, — знову озвалася перекупка, стежачи, як той жадібно хлебче з похмілля, — відколи ви замешкали у Львові, то ходять люди до вас, жеби ви їм погоду передбачали... Бо то кожному треба знати, на що сподіватися завтра. На дощ, спеку, вітер чи ще на яку холєру.

— Угу, — не відриваючись від глека відповів монах.

— А як ви то робите? — вигнувши шию вперед, наче гуска, запитала гостя.

Брат Гвідо спорожнив нарешті посудину, важко видихнув і, втерши губи рукавом, діловито мовив:

— Молюся, шановна пані. Молюся до святих.

— І вони вам нашіптують?

— Нашіптують.

— Так от брешуть! Брешуть ваші святі! — сердито вигукнула пані Вовчухівська.

— Тихше, заради Бога, — вхопившись за голову, простогнав Гвідо.

— Брешуть святі, — повторила гостя.

Гвідо перехрестився.

— Побійтесь Бога. Святі не можуть брехати, — заперечив монах.

— Тоді брешете ви.

— Гаразд, поясніть мені що сталося, — сідаючи за стіл, мовив Гвідо.

Пані Вовчухівська набрала повітря у свої чималі груди й продовжила з новою силою:

— Чи приходила я до вас позаминулого тижня? — запитала вона.

— Здається, так...

— Чи просила, довіряючи вам усім серцем, як людині вченій, повісти, яка погода буде в той самий день за два тижні?

Гвідо мовчки кивнув.

— І що ви мені повіли?

— Не пригадую.

— Повіли, що буде дощ.

— Е, ні! Я сказав, що бути, а може й не бути.

— Я ще не дурна і чула, як ви казали, що може бути.

Гвідо глянув за вікно. Знадвору яскраво сяяло сонце.

— І чого ж ви хочете? Забрати гроші? — понуро запитав він.

— Ні...

Пані Вовчуховська раптом подобріла і обличчя її розплилося в привітній усмішці.

— Я ж бо знала, що ви пройдисвіт, — сказала вона, — отже, все, що скажете, треба трактувати навпаки. І ото подалася нині до Львова якнайраніше та й мала добрий торг.

Гвідо тільки спантеличено кліпав очима, а пані Вовчухівська цвіла, мов чимала квітка.

— То ж ви мені стали в пригоді, брате Гвідо, — лагідно підсумувала вона, — і ото вам принесла чверть паляниці. Жебись здорові були...

Поклавши хліб на стіл, перекупка попрощалася й вийшла за двері.

— Бодай ти скисла, — тихо промовив їй услід монах і торкнувся похмільної голови, яка після візиту цієї гості боліла ще дужче.

Втім, як виявилось, пані Вовчухівська була не єдиною, кому захотілося того ранку навідати бідолашного брата Гвідо. Щойно він випив ще один глек принесеної звечора води, як на порозі його помешкання з’явився невідомий чоловік в чорному одязі, що нагадував одяг аптекаря. Він був високого зросту, худорлявий і носив акуратну борідку. Йдучи, перекупка не зачинила за собою двері, то ж і стукати тому не довелось.

— Вітаю, — коротко мовив незнайомець, — чи ви той самий брат Гвідо, що прибув нещодавно з Великопольщі?

— Іншого не знаю, — не надто привітно відповів монах.

— Той самий, якого називають наймудрішим чоловіком у Львові?

Гвідо здивовано глипнув на прибулого.

— Хто так говорить? — запитав він.

— Багато хто, — відповів той, — кажуть, ви можете робити передбачення...

— Дайте спокій, ласкавий пане, — відмахнувся Гвідо, — я всього лишень передбачаю погоду, щоб заробити якісь гроші, але сьогодні можу передбачити лише те, що от-от з’їду з глузду від непроханих гостей.

— Не надто приязно з вашого боку, — зауважив прибулий.

— Зате щиро.

Попри те незнайомець таки зайшов у дім і навіть всівся за стіл.

— Маю одну справу до вас, — сказав він.

Монах важко зітхнув. Йому подумалось про Франциску, яка чекає на нього в комірчині. Дитину не так давно відлучили від грудного молока, то ж вона часто буває тепер капризною і нетерплячою. Втім, єдиним способом позбутися незнайомця було вислухати і що-небудь йому відповісти.

— Мене звати Казимир. Я, як і ви, прибув до Львова не надто давно. Маю тут певну мету.

Після цих слів у монаха з’явилося недобре передчуття і ще більше бажання здихатися цього добродія.

— Всього вам не розповідатиму, — продовжив він, — але мені знадобиться ваш дар провидця...

— Даруйте, хто вам сказав, що я провидець? — перебив його Гвідо.

— Усі навколо так говорять, — відповів Казимир.

— Але я лишень заробляю на тому, що намагаюся передбачити погоду, — повторив Гвідо, — та й то завжди даю двозначні відповіді!

— Гаразд. А чи можете ви передбачити, коли станеться землетрус? Чи є якісь пророцтва?

— Що?! — викрикнув монах, — звісно, ні! Який землетрус? Звідки мені знати?

— Тобто ви звичайний шарлатан? — Казимир схопився з місця і стиснув кулаки.

— Так! Тобто... Ні, бо погоду ж можна передбачити!

Тільки тепер гість збагнув, у яке дурнувате становище потрапив, і його охопила злість. Закотивши рукави, він підскочив до нещасного монаха і вже готовий був добряче намнути тому боки, але ззаду хтось схопив його за плечі й з силою відкинув убік. Миттю зіп’явшись на ноги, найманець побачив перед собою Христофа. Добру хвилину чоловіки просто стояли, дивлячись один на одного.

— Якого біса ти тут робиш? — врешті процідив крізь зуби Христоф.

— Незвідані діла Господні, — криво усміхнувся у відповідь Казимир, — видно, всі, хто воював пліч-о-пліч у Лівонії, рано чи пізно мусять зустрітися.

— Щоразу, коли тебе зустрічаю, добром це не закінчується, — відповів Христоф, а тоді запитав у монаха, що стояв осторонь, знову тримаючись за голову:

— Чого цей пан хотів од тебе?

— Знати, коли буде землетрус, — кволо мовив Гвідо.

— Ти, бачу, геть втратив клепку, Казимире! — реготнув Христоф.

— Не поспішай так говорити, — раптом мовив найманець, глянувши на нього так, що регіт застряг у того в горлі, — спершу мене вислухай...

Казимир промовисто перевів погляд на монаха.

— Говори, — кивнув Христоф, — цей чернець багато зі мною пережив.

— Чи чув ти щось про Сіре Братство? — запитав найманець.

— Чи чув я? — відповів той, — вони кілька разів ледь не випустили мені й братові Гвідо кишки.

— Тоді ти багато знаєш. Приходь сьогодні ввечері в будинок венеційського консула, дізнаєшся більше...

В кімнату долинув дитячий плач, і Казимир здивовано глянув на Христофа. Той змовчав, не пояснюючи нічого.

— Чекатиму на тебе о десятій, — підводячись мовив найманець, — і не тільки я. Там будуть ще інші, кого ти також мав би пам’ятати.

З цими словами Казимир попрощався і вийшов за двері, зачинивши їх за собою на відміну від сварливої пані Вовчухівської.

Чекаючи призначеного часу, Христоф кілька разів готовий був відмовитись від запрошення, проте врешті цікавість взяла гору над обережністю, і рівно о десятій він був біля кам’яниці, яку в місті називали «венеційською».

Служниця впустила його досередини, де за столом вже чекали Казимир, консул Массарі, що був блідий, наче мрець, бо рана, отримана нещодавно біля костелу Марії Сніжної, все ще давалася взнаки, і лікар Домінік Гепнер. Останній, побачивши Христофа, привітно звівся на ноги й простягнув йому руку для привітання.

— Радий вас знову бачити, дорогий Христофе, — сказав Домінік, — скільки ж часу минуло відтоді, як ми разом обороняли Львів?

З цими словами він глянув також на Казимира.

— Здається, не менше десяти років, пане Гепнере, — відповів прибулий, — місто за цей час либонь встигло нас забути.

— Пане Массарі, — звернувся до консула Домінік, — перед вами один з найбільших сміливців Речі Посполитої та безперечно найкращий стрілець від Лівонії до Волині.

Консул усміхнувся і злегка кивнув головою.

— Для мене честь вітати вас у своєму дому, — проказав він.

Служниця принесла вина, сиру та хліба, і чоловіки пригостилися.

— Чи можемо починати? — запитав Массарі у Казимира.

— Я дозволив собі запросити ще двох людей, — відповів той.

— Кого саме?

Найманець вже хотів розповісти, але знову з’явилася служниця, повідомивши, що панове Корнякт та урядник Орест щойно прибули.

— Корнякт? — різко перепитав Массарі.

Обличчя консула вперше за останній час почервоніло.

— Казимире, я, звісно, дуже зобов’язаний вам. Ви врятували мені життя і, клянусь Богом, не забуду цього боргу. Але бачити Костянтина Корнякта в своєму домі я не хочу!

— Пане консуле, присягаю, увесь ваш борг буде сплачено, якщо зараз ви довіритесь мені. Цей чоловік потрібен для нашої справи... Закликаю вас бути гостинним, навіть якщо це важко. Впустіть його в дім.

Христоф, який розумів далеко не все, що тут відбувалось, з цікавістю спостерігав за обличчям господаря дому. З нього, як зі сторінки відкритої книги, можна було прочитати злість, яку консул щосили намагався приборкати. Врешті, йому це вдалося, і він подав знак служниці впустити гостей.

Корнякт і Орест зайшли до покою й мовчки оглянули присутніх. Орест, зрештою, привітався і також сів за стіл, а грек продовжив стояти.

— Вітаю вас у моєму домі, пане Корнякте, — крізь силу вимовив консул, — запрошую до нашого товариства. Гальшко, налий гостеві вина...

Той щось невиразне промовив у відповідь і приєднався до гурту. Невдовзі служниця вийшла, й тоді Казимир знову заговорив:

— Панове, усі ви тут тому, що знаєте про існування Сірого Братства, а також про одну дуже важливу річ, яка в них зберігається. Я маю на увазі Чашу...

Христоф здивовано звів очі на промовця. Про те, що зарізяки в сірому полюють на доньку короля він, звісна річ, знав. Але про існування Чаші чув уперше. Здається, йому єдиному цього не повідомили, бо всі решта тільки кивали головами. Можливо, цей пройдисвіт Казимир просто не встиг будь-що йому розповісти, бо Христоф при зустрічі жбурнув того на підлогу.

— Чаша ця — насправді ключ до казкового багатства, яке ми чесно поділимо між собою. Але спочатку нею треба заволодіти...

— Наш друг Казимир дещо замовчує, — перебив його Гепнер, — навіть отримавши Чашу, ми не одразу заволодіємо скарбом. Для цього ще доведеться перебити тих, кому він належить. А саме — ціле плем’я людожерів, що оселилися в лісах під Поморянами.

— Для гурту сміливців це цілком можливе завдання. Тим більше, що окрім сміливості, в декого з нас ще є влада і гроші, — відповів Казимир, глянувши виразно спершу на Корнякта, а потім на Массарі, — говорячи діловою мовою, для них це буде надзвичайно вигідний внесок у справу.

— Що саме буде потрібно? — буркнув Корнякт, хоча й так знав відповідь.

— Потрібні будуть гроші, щоб заплатити найманцям, — сказав Казимир, — найвідважнішим рубакам, яких я тільки знайду у Львові. Нам справді доведеться зійтися в бою зі стридами, а вони — не хлопчики з церковного хору. Я бачив їхні звірства на власні очі.

— Гаразд, це практична частина справи, — мовив Корнякт, — але я ще чув якусь казку про землетрус, що має статися в горах, від якого розламаються скелі... Мовляв, саме в цьому розломі й треба потім шукати наш скарб.

— Це не казка, шановний добродію, — перебив Гепнер, — землетрус і справді станеться за два місяці.

— Звідки ви знаєте? — з недовірою перепитав грек.

— Я володію багатьма знаннями, пане Корнякте. Про походження їх розповідати вам не збираюся.

— Гаразд. Ви знатимете час, а місце? — втрутився Орест, — де саме стояти з тією Чашею тоді, коли, як ви кажете, двигтітиме земля?

— От для цього нам і потрібні стриди. Місце, де вони століттями ховали награбовані коштовності, знає кожен із них. Там у них своєрідне капище, на якому вони задобрюють своїх демонів.

— Гаразд це буде потім, — усміхнувся Корнякт, — але для початку нам потрібно відібрати в Сірого Братства священну для них річ... Як ми це зробимо?

— Спершу цих милих людей потрібно знайти, — іронічно зазначив Массарі.

— Можна розпитати тутешніх волоцюг та жебраків про них, — сказав Гепнер, — зазвичай, ці люди досить уважно приглядаються до всіх чужинців.

— Слушно, — закивали головами присутні.

— Або ж перевірити, де останнім часом винаймали будинок. Цих людей, гадаю, не менше десятка чоловік. Їм, безперечно, знадобився будинок, — запропонував Орест.

— Їх шестеро, хоч, можливо, ще хтось приєднався до них по дорозі, — озвався раптом Христоф, — серед них також одна жінка на ім’я Дорота. Ця змія вартує двох...

— Звідки ви це знаєте? — недовірливо запитав Корнякт.

— Я зіткнувся з ними одного разу, і вони погналися за мною, — відповів Христоф, — вони тут, бо хочуть моєї смерті.

— Лише тому?

— Не лише, але більше я не можу сказати.

Запала коротка пауза, після якої Казимир знову заговорив:

— Чого б вони не хотіли, в нас є своя мета. Нам мало знайти цих братчиків, нам потрібно їх убити, тому дозвольте запропонувати вам ось що...

Він вдихнув повні груди повітря і, трохи його там затримавши, різко видихнув.

— Така кількість осіб потребує не лише будинку. Жодне зібрання не може обійтися без вина. Не думаю, що ці люди збиралися б десь у шинку. Найпевніше, вони замовляють питво собі до помешкання.

Присутні з подивом глянули на Казимира.

— Серед нас є пан Костянтин Корнякт, якому належить виключне подароване королем право постачати вино усім кам’яницям Середмістя, — продовжив найманець, намагаючись якомога чіткіше пояснити свою думку, — гадаю, він нам і підкаже, куди останнім часом найчастіше возили вино його слуги.

— А якщо таких місць буде декілька? — знову з недовірою перепитав грек, — що тоді? Як визначити, де саме відбувається їхнє збіговисько?

— Там, куди замовляли найдорожче вино, — впевнено мовив Казимир, — ті, хто продав душу демону, беруть на землі найкраще, щоб заповнити ним пустку всередині.

— Гаразд, а що потім? Відправимо їм до вина ще їдла, аби вони луснули від обжерства?

— Ні, ми зробимо вино своєю зброєю... — холодно сказав найманець.

Усмішка зникла з обличчя Корнякта, і всі присутні знову замовкли.

— Гаразд, завтра розпитаю своїх слуг, — урвав тишу грек.

— Чудово. Як тільки знатимемо, де відбуваються їхні зібрання, одразу візьмемось до справи, — підсумував Казимир, — а доти в наших спільних інтересах зберегти сьогоднішню зустріч в цілковитій таємниці.

Присутні мовчки почали підводитись з-за столу, лишаючи недопиті кубки з вином. Здавалося, всі хотіли якнайшвидше опинитися подалі один від одного, а значить, і від моторошної таємниці, яка відтепер їх зв’язувала.

Христоф, опинившись на вулиці, вирішив тісніше затягнути пояс, на якому висіла шабля, коли ж раптом відчув дивний біль трохи вище зап’ястка. Піднявши сорочку, він намацав у темряві рану, але ніяк не міг збагнути звідки вона в нього. І тільки коли пригадав, як по звірячому вони кохалися зі служницею заїжджого двору, чиє тіло виявилося вкрите химерними малюнками, що залишились їй на згадку від Короля болю, а сама вона належала до його свити, тільки тоді він зрозумів, що цю рану заподіяла йому вона. Довгий химерний слід від її нігтів кривавив, гноївся і не загоювався.

Його раптом охопив неспокій. Дихання його зробилося частим, а на чолі виступив піт. Він тривожно роззирнувся довкола і про всяк випадок поклав руку на ефес шаблі. З міської темряви, насиченої смородом і голосами бродячих тварин, хтось за ним стежив. Чийсь прихований погляд пронизував його, наче голка, відслідковуючи кожен його рух і навіть подих.

Христоф пішов швидше, але відчуття тривоги від того тільки посилились. Тоді він вихопив шаблю і побіг, перечіплюючись через камені й вуличне сміття і дивом утримуючись на ногах. При цьому він міг поклястися, що хтось також побіг слідом, але швидко й легко, наче нічний хижак, що міг бачити в темряві. Чоловік кілька разів зупинявся, щоб змахнути шаблею позаду себе, проте лезо тільки зі свистом розсікало повітря.

Опинившись біля дому, Христоф з силою закалатав у двері.

— Відчини, Гвідо! Хутко! — вигукнув він.

Монах, на щастя, не змусив довго чекати.

— Святий Боже, що сталося? — запитав той, впускаючи Христофа до помешкання.

— Де Франциска? — випалив найперше той.

— Спить у своїй комірчині.

— Бери її і збирайся сам. Треба негайно тікати звідси.

— Але чому?

— Я не можу пояснити, але треба тікати!

— Нас вистежили?

— Найпевніше. Хтось ішов за мною слід у слід.

— Рани Господі, але зараз глупа ніч...

— Тому у нас і буде можливість втекти. Найпевніше, вони думають, що ми сидітимемо тут до ранку.

— Гаразд, я мушу скласти речі...

— Мерщій, Гвідо! — наказав йому Христоф, — хапай дитину й ходімо.

Він відклав шаблю й поспіхом зарядив два мушкети, які мав звичку возити при сідлі. Потім прикріпив до поясу порохівницю й сумку з кулями.

Невдовзі поруч з ним постав монах, тримаючи сонну Франциску на руках.

— Моя дівчинко, — тихо промовив він їй, — я знаю, ти хочеш спати, але сьогодні ми забули про одну річ. Ми забули вирушити в мандрівку... Ти ж любиш мандрівки, правда?

Франциска кумедно кивнула голівкою.

— Тоді вирушаємо. Тільки пообіцяй мені не боятися, добре? Можливо, доведеться зустріти в цій мандрівці когось лихого, та ми з Христофом обов’язково тебе захистимо. А коли мандрівка закінчиться, нас чекатиме солодкий-пресолодкий вишневий пиріг, який ти так любиш.

У відповідь дівчинка тільки міцно обійняла монаха за шию. Вони загасили в кімнаті світло і, зачекавши деякий час, обережно вийшли за двері. Монах, не випускаючи Франциску з рук, запряг свою бричку і обережно сів на лаву. Христоф умостився позаду нього.

— Рушай до Галицької брами, — пошепки сказав він йому, — нам треба тікати з міста.

— Брама вже, мабуть, зачинена, — промовив той у відповідь.

— Ще ні. Я знаю сьогоднішню варту. Роззяви і пияки. Вчасно вони не зачиняють...

Монах смикнув вішки, і кінь поволі рушив уперед. Рана на руці Христофа вдруге занила й тривога знову вхопила його за нутро. Щойно вони минули браму, яку справді легковажна варта не зачинила, він почав вдивлятись у темряву, намагаючись розгледіти там переслідувачів.

— Тепер куди? — запитав Гвідо.

— До Полтви, — пошепки відповів той, — до Старого броду.

Раптом Христоф ухопив мушкет і прицілився кудись убік міста, яке вони лишили позаду. Дочекавшись потрібної миті, він натис на гачок. Гримнув постріл, услід за яким почувся зойк і якесь невиразне прокляття. Хтось гучно впав з коня.

— Отак! Іди до пекла! — радісно вигукнув Христоф. — Жени швидше, Гвідо!

— Господи милосредний! Я ж майже дороги не бачу!

— Жени! — і він вистрілив удруге.

З темряви почали стріляти у відповідь, проте влучити їм, на щастя, не вдалось. Неподалік Старого броду Гвідо зупинив коня і, залишивши бричку, вони кинулись убік Полтви. Тут Христоф відв’язав човна і наказав монахові лягти на дно. Відштовхнувшись від берега, він зробив те саме. В цей час довкола брички, яку вони покинули на березі, зібралося кілька вершників, але в ній вже нікого не було. Човен поволі рушив за течією.

— Куди нас несе? — прошепотів Гвідо.

— На болота, до покинутого млина, — так само пошепки відповів Христоф.

— Бачиш, яка цікава пригода? — сказав монах дівчинці, — все, як я і обіцяв. Ще трохи — і вишневий пиріг буде наш.

У відповідь Франциска тихенько засміялась. На щастя, дитина вже забула гучні звуки пострілів і те, як шалено виїхали вони з міста.

За якийсь час Христоф обережно підняв голову і, переконавшись, що течія віднесла їх достатньо далеко від міста, а з берега ніхто за ними не слідкує, встав у повен зріст і взяв до рук весло. Починалися болота, тому човен треба було направити куди слід. Невдовзі йому вдалося пристати до берега у потрібному місці. Тут бовванів старий млин, який діяв, коли річка в цих місцях була повноводною. Проте, коли довкола міських стін Вирили глибші рови, то заповнили їх водою саме з Полтви. Через це вона добряче зміліла, а отже занепав і млин. Мельник, зубожівши, давно його покинув і подався бозна-куди. Подейкували, що втративши таке добре ремесло, навіть мусив старцювати, доки врешті не помер десь на Волині.

До млина мало хто навідувався, тому всередині все більш-менш збереглося. Велетенські жорна, лави, на яких сиділи колись селяни, чекаючи своєї черги, дві порожні скрині та стіл. Але найголовніше — збереглася невеличка кімнатка, в якій жив колись сам мельник. Тут досі стояло його ліжко і невеликий креденс, а на підлозі навіть лежали пожовклі листки паперу з якимись давніми записами.

— Поки що перебудемо тут, — сказав Христоф засвітивши свічку, — це добре місце для сховку, бо потрапити сюди можна лише на човні.

Гвідо тим часом поклав на ліжко дитину, яка заснула в нього на руках, а тоді дістав з сумки загорнений у листок капусти шматочок вишневого пирога. Він поклав гостинець поруч на столі і кілька хвилин милувався сплячою Францискою. Після цього чоловіки вийшли з кімнати.

— Як довго ми тут пробудемо? — запитав монах.

— Не знаю, Гвідо, — стомлено відповів Христоф, — можливо, день-два... Можливо, тиждень. Я відчуваю, що не можу захистити цю дитину лише шаблею і кулею. Ми боремося з силою, яку непросто подолати свинцем і сталлю.

— Господь милосердний, — відповів той, — сьогодні він подарував тобі інтуїцію, чуйку, як у звіра, завдяки якій ми всі уникли смерті. Треба лише вірити в Його ласку і так буде завжди.

— Мені б твою певність...

— У тебе є вправність і сміливість. Цього також досить.

Над болотом розлігся туман, і голоси нічних птахів та кумкання жаб чулися з найвіддаленіших берегів Полтви. Ніч була соковитою, якою вона буває в Галіції посеред спекотного літа. Десь там ненадовго заснуло оточене стінами місто, а просто під ногами снували голодні нічні риби, необережно наштовхуючись на стебла шувару і час од часу висовуючи на поверхню роззявлені роти. Гвідо незчувся, як заснув, спершись спиною на кам’яні жорна, і Христоф, відшукавши стару ковдру, дбайливо його вкрив.

— Спи, череваню, — усміхнувся він, — ще прийде час, коли спатимеш спокійно й солодко після не одного кухля твого улюбленого великопольського пива. — Сам він сів на поріг і мовчки став чекати світанку.

Десь уже з ранковою зорею Христоф раптом розчув легке плюскотіння весла... Хтось плив до млина на човні. Він вже збирався розбудити Гвідо і Франциску, щоб ті, якщо доведеться, були знову готовими тікати, проте стримався. Може, це просто рибалка, який вирішив наловити вранішніх линів до сніданку. Тоді, найпевніше, сюди він потикатися не буде.

Втім, коли човен вже можна було розгледіти, стало зрозуміло, що хтось цілеспрямовано наближався до млина. В човні був лише один чоловік, чия постать видалася Христофові знайомою. Попри те, він зарядив обидва свої мушкети і, заховавшись, став чекати, коли гість дістанеться сюди. Врешті той опинився близько настільки, що вдалося його розгледіти. Христоф видихнув з полегшенням — це був Домінік Гепнер. Дочекавшись, доки лікар зійде на берег і прив’яже свого човна до напівзогнилого млинового колеса, він вийшов зі свого сховку і рушив до нього.

— Сподіваюся, зі своїх мушкетів ви збираєтесь стріляти лише качок, — першим озвався до нього Гепнер, — хоча по щирості, вони мало годяться для такої дичини. Зате чудово підходять для стрільби у непроханих гостей.

Христоф засміявся і поставив свою зброю на землю.

— Як ви знайшли мене?

— Все просто: я б і сам вибрав це місце для сховку, якби мене переслідувало Сіре Братство. Про покинутий млин знають навіть не всі львів’яни.

— Довго ми все одно не зможемо тут ховатися.

— Довше й не треба, Христофе, — раптом сказав Гепнер, — нам самим час переходити у наступ. Тепер ми будемо мисливцями, а вони — здобиччю. Завдяки Корнякту ми знайшли будинок, в якому ці люди збираються.

— І що ж тепер? — перепитав той.

— Повертайтеся до Львова. Вашого друга монаха і дитину лишимо під охороною в консульській кам’яниці, а самі вирушимо... на полювання.

— Скажіть, Домініку, ви справді вірите розповідям Казимира і всім цим байкам про скарби людожерів? — трохи помовчавши запитав Христоф.

— Річ не в тому, вірю я чи ні. Багатство мене, зрештою, і не цікавить... Дещо знаменне має відбутися зараз... Або вже відбувається. Велика битва зі злом. І кожен, хто носить при боці шаблю, а в серці благородство й честь, мусить стати до бою. Людство вкотре поділилося на тих, що воліють триматися темряви, й тих, хто прагне світла. А ті, що вдають байдужість, насправді перебувають по стороні темних сил.

Жодне місто, жодна країна не оминуть цієї битви. Загони і армії зійдуться на суші, а кораблі і флотилії — на морі. Сьогодні ввечері у Лемберзі відбудеться й наша битва.

Христоф повернувся до млина, і вже за годину всі четверо поверталися на двох човнах назад до Львова. Попри те, що таке повернення було вкрай небезпечним, Христоф розумів, що Гепнер має рацію. Від Сірого Братства не втекти, вони всюди... Лишається тільки об’єднати сили й дати їм відсіч.

Ближче до півночі четверо озброєних до зубів людей непомітно підійшли до дверей кам’яниці на Краківській. З різних боків вулиці їхнього знаку чекали ще десятеро.

— Вино їм занесли майже півгодини тому, — прошепотів Казимир, — гадаю, час...

Хтось першим наблизився до дверей і вправно їх відімкнув. Чоловіки зайшли досередини і одразу ж піднялися темними сходами нагору. Тут виявилась простора освітлена зала, посеред якої стояв стіл. На ньому були сякі-такі наїдки і глеки з вином. Обабіч столу на підлозі в страшних муках конали близько десятка чоловіків і одна жінка. Всі вони пили вино, яке їм в полудень принесли слуги Костянтина Корнякта.

— Рубайте їх, — вигукнув Казимир, дістаючи з-за поясу шаблю, — отрута може виявитись заслабкою!..

За чверть години підлога зали вже була залита кров’ю. Орест, Христоф, Казимир, Гепнер, а також найманці, які до них приєдналися, з майстерністю різників зробили свою криваву справу. Втім, для людей у сірій барві це було радше милосердям, адже Костянтин Корнякт додав у їхнє вино найжорстокішу отруту, яку тримав для своїх найлютіших ворогів.

З рук уже мертвої Дороти Казимир вирвав чудової роботи срібну чашу. Він дивився на неї, і в якусь мить пригадав нещасного Джованні Массарі. Того, що мріяв її побачити, але натомість тільки повторював свій майже дитячий вірш:

— Лев’яча Голова, — повторив тихо Казимир, — очевидно, так називають якесь місце в горах.

Втім, ніхто не звернув уваги на його слова, хоча вже наступного тижня всі повинні були вирушити убік Поморянського замку. Ближче до стридів.

В маєтку Сененських у Поморянах вже третій день панувала метушня. Прибирали й облаштовували кімнати для поважних гостей та готували частування. Агата сама наглядала за приготуваннями, аби все було виконано якнайкраще. Крім того, Казимир повідомив у своєму листі, що окрім поважних гостей, під стінами замку стануть табором три десятки найманців, яких він особисто відібрав у Львові, як і обіцяв господині.

Усі прибули надвечір, і замкова варта прочинила ворота. Костянтина Корнякта, венеційського консула, Домініка Гепнера, Христофа та Ореста одразу було запрошено до столу у замковій залі, де їх урочисто зустріла пані Сененська. Агата виглядала дещо схвильованою такою кількістю поважних львівських гостей, проте ця схвильованість робила її ще вродливішою. Господиня усміхалася, намагалася приділити уваги кожному, і присутні чоловіки, що всю дорогу майже не розмовляли один з одним, раптом стали балакучими й товариськими. Корнякт сипав жартами, Орест без упину підносив келихи за здоров’я пані Сененської, і навіть Антоніо Массарі, здавалось, зміг забути свою ненависть до першого і нелюбов до другого. Стриманими залишились тільки Гепнер і Христоф, хоча й вони почувалися тут значно краще, ніж у Львові. Спостерігаючи за ними всіма, Казимир не міг повірити, що тиждень тому ці люди безжально спершу отруїли, а потім порубали на шматки цілий загін Сірого Братства.

— Ми також тепер братство, — вирвалось у нього десь посеред застілля, — хочемо ми цього, чи ні, але нас відтепер також поєднує спільна таємниця і спільно пролита кров.

В залі запанувала тиша. Можливо, всі змовкли тому, що також це усвідомили, а можливо, побоювались, що Казимир зараз розбовкає зайве, хоча зі сторонніх серед була тільки пані Сененська.

— Радше спільна ціль, — промовив Гепнер, — ми тут, зрештою, тому, що збираємося звільнити околиці Поморян від тих чудовиськ стридів.

— Зізнатися, я не сподівалася, що моєму другові Казимиру вдасться знайти таку підтримку у Львові, — промовила Агата, — тому для мене велика честь приймати в своєму скромному домі таких лицарів.

Від цих слів у присутніх, здавалось, от-от виростуть крила.

— Це для нас велика честь служити вам, дорога пані, й стати на захист тутешніх земель. Зрештою, Галіція — наш спільний славний край, — урочисто промовив Корнякт, і решта гучно його підтримали, піднісши догори келихи.

В якусь мить Христоф відчув, як хтось смикає його за рукав. Озирнувшись, він побачив дівчину-служницю, що, низько йому вклонившись, попросила піти за нею. Застілля було в розпалі, тому ніхто не зауважив, як той встав зі свого місця й вийшов із зали. Дівчина вивела його на подвір’я, де під розлогим дубом, на них вже чекала незнайомка у чорній сукні. Підвівши Христофа до неї, служниця мовчки залишила їх самих. Як і належало, чоловік шанобливо вклонився.

— Дякую, що прийшли, пане Христофе, — сказала вона, — і даруйте, що відірвала вас від бенкету.

— Пусте, — відповів той, — зізнатися, я й сам радий вдихнути свіжого повітря.

— Мене звати Йоанна, — продовжила жінка, — я кузина пані Агати Сененської...

Тут вона зробила паузу мовби для того, щоб співрозмовник міг уважніше роздивитися її обличчя. Бліде, з невиспаними очима, проте не позбавлене краси.

— Маю за честь з вами познайомитись, — відповів той.

— Кажуть, разом із вами в замок прибула маленька дівчинка на ім’я Франциска, якою опікується монах. Чи це правда? — запитала Йоанна.

Дещо насторожившись, Христоф, однак, відповів ствердно:

— Правда, ваша милосте.

Вона глянула йому просто в очі, мовби намагаючись роздивитися самісіньку їхню глибину, а тоді, затинаючись, промовила знову:

— Скажіть, дорогий Христофе, чи могла б я... Чи можна попросити вас... Чи могли б ви довірити мені опіку над цією дитиною?

Від несподіванки той завмер, не в змозі відповісти їй будь-що.

— Безперечно, ви зовсім мене не знає і буде справедливо, якщо відмовите мені, але запевняю, що ніхто не здатен огорнути цю дитину більшою любов’ю і турботою, аніж я...

— Але ж, дорога пані, брат Гвідо вже досить довго опікується цією дівчинкою, тому гадаю, що найперше слід запитати в нього, — мовив Христоф.

— Найперше, брат Гвідо — чоловік. Чоловікам такі речі не властиві. Господь наділив вас силою, мужністю та відвагою, але догляд за дітьми віддавна доручив жінці. Крім того, я не збираюся відбирати в нього дівчинку, а лише додати свою жіночу частку турботи, якої вона досі не знала...

Йоанна раптом опустилася на коліна і гірко заридала.

— Благаю вас, Христофе, — крізь сльози вимовила вона, — не так давно я втратила свою дитину. Тому коли дізналася, що в замку перебуватиме маленька дівчинка, сприйняла цю звістку, як Господній знак. Дозвольте мені подарувати їй своє тепло... Дозвольте нещасній матері цю маленьку радість. Будьте милосердні. Поговоріть з вашим другом...

— Заради Бога, пані, підведіться, — спантеличено сказав той, обережно підіймаючи Йоанну за плечі, — звісно, я поговорю з братом Гвідо. Впевнений, він буде не проти.

— Хай благословить вас Господь, Христофе, — відповіла жінка.

Вона дістала з кишені хусточку і витерла сльози. А тоді все ще тремтячим голосом попрощалась:

— На все добре, мій друже. Дякую за ваше милосердя.

Вражений цією зустріччю, Христоф ще стояв деякий час на тому самому місці, а тоді, трохи прийшовши до тями, повернувся до бенкетної зали, де гості, вже добряче сп’янівши, потроху почали верзти різноманітні дурниці.

Наступного дня ще до сніданку всі зібралися в тій самій залі, однак вже не для бенкету, а для наради. Усі, крім Массарі, виглядали бадьоро. Бідолашному консулові не давала спокою його рана.

— Гадаю, цих дикунів нам під силу знищити одним несподіваним наскоком. Візьмемо декількох в полон і нехай покажуть нам ту Лев’ячу Голову, — рішуче промовив Корнякт.

Услід за цим він поставив на стіл Чашу, яку вони відібрали у Львові в Сірого Братства. Очі його загорілися... Навіть не вірилося, що такого багатого й впливового чоловіка міг цікавити захований десь глибоко в горах скарб. «А може справа не в цьому? — раптом подумав Казимир, — може над нами всіма панує зовсім не бажання наживи, а якась незрозуміла демонська одержимість?.. Адже кожен з нас добре розумію, що цього скарбу може просто не виявитись. Переказ про нього — звичайна казка, в яку повірив спочатку нещасний Джованні Массарі, а тепер ми...»

— Не все так просто, вашмосць, — сказав він уголос, і Корнякт відірвав нарешті свої збільшені очі від чаші, — хоч, зізнатися, я й сам так міркував раніше. Втім, до добра це не довело. Ці потвори все життя живуть у лісі, знають там кожне дерево, кожен кущ і кожну галявину. До того ж вони розумні і вправно розставляють в лісі пастки. Стридів неможливо знищити одним наскоком, як загін ворожої піхоти. Мусимо діяти жорстокіше і хитріше.

— І що ви пропонуєте? — перепитав грек.

— В цих лісах багато торфу, — спокійно відповів Казимир, пригадуючи свою втечу з полону, — як ви знаєте, він чудово горить.

— Ти з глузду з’їхав, — не втримався Христоф, — ми спалимо не лише ліс, але й навколишні села.

— Зробимо так, щоб полум’я знищило тільки частину лісу, в якому живуть ці чудовиська. Разом із ними самими, — відповів найманець, — а тоді вже на згарищах доб’ємо кожного, хто виживе. Це наш єдиний вихід.

— У нас замало людей, — зазначив Орест.

— Візьмемо замкову варту і зберемо сільське ополчення. З них кепські воїни, але хоча б на щось вони здатні. Наприклад, розвести вогонь по колу і спрямувати полум’я всередину. Таким чином, наш ворог опиниться у вогняній пастці.

Задум здавався жахливим навіть самому Казимирові, однак всі врешті-решт з ним мовчки погодились. Наостанок було вирішено не зволікати і вирушати вже завтра.

Чоловіки вже почали розподіляти обов’язки у своєму невеликому війську, коли ж до замку прибули двоє незвичних гостей: жінка, на обличчі якої виднілося кілька свіжих шрамів, і молодий чоловік в однострої, схожому до того, що носять військові моряки. Агата прийняла незнайомців, які повідомили, що прибули аж з Гданська, і гостинно запропонувала їм обід та дві кімнати для відпочинку. Гості подякували, а тоді запитали чи правда, що в замку перебуває пан Домінік Гепнер.

Пані Сененська уважніше придивилася до гостей і не поспішала відповідати.

— Дорога пані, — мовив тоді моряк, який назвався капітаном Кальманом, — якщо це так, і чоловік, якого називають Людвисарем справді тут, то не приховуйте цього від нас. Справа надто важлива.

— В моєму домі зараз багато гостей, — відповіла пані Сененська, — можливо, серед них і є той, хто вам потрібен.

— Я бачу, ви нас побоюєтесь, — якомога лагідніше сказала жінка з пораненим обличчям, — але, повірте, не слід...

— Я б і сам тебе побоювався, Софіє, — раптом почувся голос за їхніми спинами.

Гості озирнулись. Позаду них стояв Христоф. Вигляд його був привітний, чоловік радісно усміхався.

— Кожного, хто з’являється несподівано й мов нізвідки, слід побоюватись. Чи не так? — додав він.

— Тільки не тих, хто робить це з добрими намірами, мій друже, — відповіла Софія.

— Що ж, тут правда... Ваша милосте, — звернувся він до Агати, — я добре знаю цю жінку, як і знає її Казимир, тому запевняю вас, вона, а також той, хто поряд з нею, прибули сюди з благородною метою. То ж, якщо ваша ласка, я проведу їх до пана Гепнера.

— Довіряю вашому слову, — відповіла Агата.

Гості вклонилися господині і разом з Христофом вийшли на подвір’я замку й попрямували до касарень, де відбувалися останні приготування до завтрашньої виправи.

— Що тут відбувається, Христофе? — запитала Софія після того, як коротко розповіла про свої поневіряння і свій дивовижний порятунок, — чому господиня поставилася до нас так насторожено?

— У нас дуже сильні вороги, — відповів той.

— Хто саме?

— Сіре Братство. У Львові ми вирізали цілий їхній загін, то ж з дня на день очікуємо помсти.

— Це означає, що в нас спільні цілі, — відповіла Софія.

Домінік Гепнер сам вийшов їм назустріч.

— Капітане Кальмане, — мовила тоді вона до моряка, що досі йшов за ними слідом, — ось перед вами той самий знаменитий Людвисар. Найкращий у світі знавець артилерії.

— Той самий, чия гармата врятувала колись Львів від нечисті? — перепитав він.

— Той самий, капітане. Христоф може підтвердити мої слова.

— Маю за честь, пане Гепнере, — по військовому вимовив моряк, — історії про ту славну оборону Львова досягнули навіть ганзейських міст.

— Що ж, приємно це чути, — сказав Домінік, — аби ж вони не були перебільшеними.

— Аніскільки, — запевнила Софія, — я сама їх там чула.

— Саме тому ми й подолали такий довгий шлях, пане Гепнере, — сказав капітан, — нам вкрай потрібне ваше ремесло.

— Що саме від мене потрібно? — насторожено запитав Домінік.

— Ви, мабуть, знаєте про владу Асмодея, якого ще називають Королем болю, — мовив Кальман, — влада його полягає в тому, що він керує наймогугнішими монархами Європи. Принаймні, так було досі. Віднедавна серед них знайшлися сміливці, які вирішили скинути з себе це ярмо.

— Вирішити — це одне. А виступити проти цього демона і його людських союзників — зовсім інше, — сказав Домінік.

— Хочу вас запевнити, що Ганзейський союз не звик розкидатися словами і після рішень одразу настають дії, — дещо різко відповів капітан, чию гордість, вочевидь, Гепнер добряче зачепив, — вже півроку ми воюємо з кораблями Асмодея в Балтійському морі. І воюємо досить успішно, шановний добродію.

— Тоді що вам потрібно від мене? Нехай успіх не покидає вас і надалі. Тим більше, що на острові в Балтійському морі, наскільки я знаю, знаходиться резиденція Асмодея, — в тон йому відповів Домінік.

— Панове, — втрутилась Софія, відчуваючи, що ця суперечка нічого доброго не віщує, — гадаю не час і не місце для цих словесних випадів. Домініку, ми прибули здалеку, щоб поговорити з тобою, то ж принаймні вислухай нас.

Гепнер мовчки кивнув і вже спокійніше глянув на капітана.

— Продовжуйте, пане Кальмане, — мовив він.

— Мої кораблі відважно воюють, — сказав той, — але для остаточного знищення цього зла нам потрібна краща артилерія. Саме тому, пане Домініку, я від імені Ганзи прошу вас вирушити з нами до Гданська і докласти все своє вміння для того, щоб гармати з наших кораблів стріляли далі, влучніше і вбивали жорстокіше.

Гепнер зітхнув і відвернув погляд. Решті залишалося тільки напружено чекати на його відповідь.

— Ви праві, капітане, у звичний спосіб цього демона не подолати, — врешті промовив Домінік, — гаразд, я вирушу з вами, хоч залишитися тут мені, відверто кажучи, значно цікавіше.

Він вклонився Софії й подався збирати речі. Наступного дня вони вирушили до Гданська. За кілька тижнів, якщо подорож буде успішною, ці троє мали б дістатися моря.

Тим часом найманці з Лемберга, місцеві ополченці та замкова варта врешті вирушили в бік, де, як стверджував Казимир, мешкали стриди. Діставшись туди за півдня, загін оточив місцевість кільцем. Під вечір селяни підпалили ліс. Вогонь невдовзі спалахнув з такою силою, що настання ночі ніхто не помітив. Селяни й замкові вартові відчайдушно копали глибокі рівчаки, щоб полум’я не кинулось у протилежний бік і не спалило їхні села. Решта всі тримали зброю напоготові. Вогонь стискав ліс усе щільніше й щільніше своїми пекельними обіймами, і люди йшли вслід за ним. Кожен знав, що от-от розпочнеться щось жахливе, і воно, врешті, розпочалось.

Під ранок, коли жар від пожежі став нестерпним, зсередини вогняного кільця почали вистрибувати могутні створіння, схожі ззовні на людей. Шерсть на їхніх тілах палала, і самі вони відчайдушно кричали від люті й болю. Тієї ж миті лунали постріли, і стриди падали на гарячу землю, мов дичина. Інші, що уникали кулі, наштовхувались на шаблі та гострі списи. Грізні в своєму лісі, у своїх непролазних хащах, ці створіння виявились цілком безпорадними проти вогню і людської зброї. Час від часу вони відчайдушно накидалися на чорних від сажі ополченців або найманців, однак ті без надмірних зусиль їх долали.

Така різанина тривала всю наступну добу. Врешті, з-за стіни вогню почала вистрибувати тільки перелякана звірина. Ще через добу пожежа почала згасати, і втомленим селянам дозволили повертатись додому. Невдовзі Казимир відпустив найманців та замкову варту.

— Ці варвари вбили кожного нещасного стрида, якого тільки побачили, — сердито мовив Корнякт, — хоча б один із них нам був потрібен живий.

— Для чого? — перепитав Христоф.

— Як для чого? — вигукнув грек, — ви забули чому ми взагалі тут? Нам потрібно знайти ту трикляту Лев’ячу Голову! Чи як там називається це місце?

П’ятеро чоловіків, вже давно не злізали з коней. Обличчя їхні були чорні від кіптяви, а одяг місцями пропалений і закривавлений. Казимира, Ореста, Христофа, Корнякта і консула Массарі в цю мить самих можна було сплутати з якимось демонським поріддям.

— Лев’яча Голова — це скеля, — раптом сказав Казимир, — і, здається, вона перед нами.

Всі повернулись туди, куди він вказав. Над згарищем, в пелені їдкого диму й справді височіла чимала скеля, що здалеку скидалася на голову лева.

— Що ж... Будемо вірити, що це справді те місце, — промовив Корнякт і першим рушив туди.

Решта вершників подалися за ним слідом. Через дві години, всі дісталися цілі. Залишили коней унизу, а самі почали дертися вгору. Невдовзі дісталися вершини.

— Тепер я знаю, як виглядає пекло, — вимовив Массарі, роззирнувшись звідти навколо.

Скільки оком кинь було видно чорне згарище. Місцями ще палахкотів вогонь доїдаючи, як ненажерливий звір залишки дерев і трупи звірів.

Чоловіки перезирнулись.

— І що робити тепер? — нервово запитав Корнякт, — сидіти тут, доки не настане кінець світу?

— Чаша у вас? — запитав Казимир.

— Аякже.

— Тоді дістаньте.

Грек неохоче витягнув зі своєї сумки чашу.

— А чи не здається вам, добродії, що нас тут забагато? — озвався раптом Орест.

— Про що це ти? — не зрозумів Христоф.

— Можливо комусь, в кого найменше прав на цю чашу і скарб, який ми шукаємо, варто повернутись додому?

— Про кого ти говориш?

— Про сеньйора Массарі, наприклад, — сказав він і рвучко повернувся вбік консула.

— Що з тобою сталося, Оресте? — втрутився Казимир. — Ми не одну добу билися пліч-о-пліч.

— Так, але все закінчилось, — відповів той, — як на мене, то шановний консул найменше нам у всьому допоміг.

— Не більше, ніж допоміг нам ти! — випалив Казимир.

— Он як? То може з’ясуємо, хто чого вартий?

З цими словами, львівський урядник вихопив шаблю й став навпроти Казимира. Тієї ж миті, поруч з Казимиром опинився Христоф також із шаблею напоготові.

— Панове, вгомоніться, — мовив консул, — якщо треба, я справді повернусь...

— Ні, залиштесь, пане Массарі, — перебив Христоф, — цей пройдисвіт не буде вирішувати кому піти, а кому лишитись...

— До того ж він серед нас тільки тому, що я його запросив, вважаючи своїм другом, — додав Казимир.

— Друзі — це ті, хто поводиться справедливо! — не вгавав Орест. — А справедливо буде, якщо всі зайві повернуться додому.

З цими словами він одним вправним рухом вибив шаблю з рук Казимира, одночасно штовхнувши того вниз. Найманець широко змахнув руками, з останніх сил намагаючись втримати рівновагу, а тоді, закричавши радше з люті, аніж зі страху, полетів униз.

— Ах ти падлюко! — вигукнув Христоф і кинувся на Ореста, намагаючись рубонути того своєю карабелою.

Тим часом, Корнякт і Массарі також опинилися один навпроти одного.

— Нарешті чесний бій, на який вам не стало духу у Львові, — промовив консул.

Грек у відповідь тільки хмикнув і одразу ж перейшов у наступ.

Невідомо чим би закінчився поєдинок цих чотирьох колишніх союзників, якби раптом під ними не задрижала земля. Поштовхи були не надто-сильними, проте достатніми для того, аби всі четверо впали на каміння й міцно вхопилися за нього руками. Велика кам’яна брила захиталась під Христофом, і він незчувся, як слідом за Казимиром полетів униз, і лише дивом не опинився на землі, а зачепився одягом за обгоріле дерево.

— «В день коли земля задрижить...» — промовив десь над ним Корнякт і підняв чашу.

Місяць в цей час вже зійшов у своїй повні над горизонтом. Промінь його втрапив у чашу і, відбившись від її дна, вказав на велику ущелину навпроти них. Христоф чув, як там нагорі хтось радісно закричав.

«Буде справедливо, якщо хтось таки знайде скарб, — подумалось Христофові, — звісно, якщо інші його перед цим не вб’ють...»

Він спробував звільнитись від рятівного дерева, а тоді помітив, як до Лев’ячої Голови обережно скрадаються якісь тіні. Вони пересувалися безшумно, наче привиди і тільки їхні звірині очі горіли в темряві лиховісним вогнем. Двигтіння землі їх зовсім не лякало... Стриди, жорстокі й нещадні людожери, яким вдалося пережити вогонь і людську зброю, поверталися й прагнули помсти.

За чверть години землетрус закінчився. Христоф, що до цього часу вже опинився на землі, звівся на ноги і рушив туди, де були прив’язані перелякані коні. Скочивши в сідло, він щодуху помчав крізь спалену темінь до Поморянського замку.

В маєтку Сененських він був уже над ранок, але, як виявилось, усю ніч тут ніхто не спав. Першим його зустрів Гвідо. Монах виглядав розпачливо, голос його тремтів, а на очах бриніли сльози.

— Що сталося? — стривожено запитав Христоф.

Той спробував відповісти, але губи його не слухалися і слова застрягли десь глибоку в горлянці. Тоді він ухопив монаха за плечі і з усієї сили струсонув.

— Що сталося, Гвідо? — повторив Христоф.

— Франциска... — це слово, здавалось, випало з нього, наче кришталева чаша з креденса, і, впавши на підлогу, розбилося.

— Що з нею? — допитувався прибулий, але монах знову занімів.

Тоді Христоф ухопив цебро з водою, що стояло поруч і одним рухові вилив воду, йому на голову.

Гвідо скрикнув від несподіванки і, роззявивши рота, мов риба, почав судомно хапати повітря. Втім крижана вода привела його до тями, і він врешті зміг пояснити, що сталося:

— Коли ти дозволив кузині пані Сененської опікуватись нашою Францискою, то ця Йоанна почала проводити з нею день і ніч. Я майже не бачив дівчинки, але вважав (Господи, яким я був дурнем!), що для дитини так буде краще. Адже турбота жінки завжди краща, ніж турбота чоловіка...

Монах болісно зітхнув, але вже не зупиняв своєї розповіді:

— Вчора я вирішив все-таки навідатись до Йоанни, бо вже дуже скучив за Францискою. Піднявся до її покоїв і постукав у двері... Ніхто не відповідав. Тоді я відшукав служницю й запитав, де її пані, а у відповідь почув, що годину тому та взяла дитину й вийшла з замку. Мороз мені пішов по шкірі. Я підняв на ноги увесь замок і вимагав негайно кинутись на пошуки Йоанни! Менш, ніж за годину ми її знайшли...

— Де? — випалив Христоф.

— На цвинтарі, поруч з усипальницею Сененських, де похований її маленький син... Жінка була напівпритомною і сиділа на землі, прихилившись до кам’яної плити, що закривала вхід. Я запитав, що вона зробила з Францискою...

— І які відповідь? — не витримав Христоф, — чорт забирай, Гвідо! Кажи швидше!

— Йоанна сказала, що її сину одиноко і вона хотіла познайомити його з Францискою. Мовляв, удвох їм буде веселіше... Але раптом з’явилися люди в сірому одязі й забрали дівчинку в неї.

Монах знову заплакав. Вода досі скапувала з його голови і домішувалась до його сліз.

— Не картай себе, Гвідо, — поклавши руку на його плече, сказав Христоф, — в тому, що сталося, насправді, моя провина. Це я віддав дівчинку Йоанні...

— Але я мав би стежити за нею, — розпачливо мовив монах.

— Облиш сльози. Треба збиратися в дорогу.

— Але куди?

— Я не знаю точно, Гвідо... Десь убік Гданська. Десь там наша Франциска.

Він рушив убік замкового палацу. На сходах чоловік наштовхнувся на господиню замку й шанобливо їй уклонився.

— Пане Христофе, мені прикро за те, що сталося з дівчинкою, — першою промовила Агата.

— Вашої вини тут немає, дорога пані, — відповів він.

— Ви повернулись один?

— Так, ваша милосте.

— А де інші?

— Боюся, що не всі пережили авантюру, яку самі ж затіяли. Хто вцілів, невдовзі повернеться.

— І ви... їх залишили? — запитала пані Сененська.

— У мене не було шансів урятувати цих добродіїв від їхньої власної жадібності та взаємної ненависті. В якийсь момент ми зчепилися один з одним, як скажені пси... Лиш дякуючи Богу, я нікого не вбив і сам уник смерті. Однак мощу вас запевнити, що стриди більше не надокучатимуть вашим селянам. Казимир дотримав слова.

Агата хвилину помовчала.

— Ви поранені, Христофе, — сказала вона згодом, і чоловік тільки тепер відчув, що тіло його вкрите численними опіками і ранами, з яких сочилася кров.

— Нам з Гвідо треба вирушати...

— Якщо затримаєтесь на добу, це нічого не змінить. Дозвольте моєму лікарю допомогти вам.

Можливо, Христоф і настояв би на своєму, але раптом відчув підступну слабкість. Сил залишилось тільки на те, аби дістатись покоїв і лягти в ліжко.

Після кількох годин важкого сну він розплющив очі й побачив когось, хто сидячи поруч з ним, порався зі шматтям, яким зазвичай перев’язують рани. Очевидно, це був лікар.

— Якщо ви мене лікуєте, то робите це в якийсь диявольський спосіб, — промовив Христоф, відчуваючи, як все його тіло нестерпно болить.

— Справжнє лікування не буває приємним, — відповів той, повертаючи до нього своє обличчя.

Христоф похолов від жаху. Перед ним був той, хто колись показав йому і Софії дорогу в буревій.

— От ми й зустрілися знову, — мовив демон.

— Я відчував, що так станеться, — зізнався Христоф, — завжди відчував.

— Ти знову заблукав, смертний.

— І ти знову покажеш мені дорогу?

— Ні. Я тут для іншого.

— Для чого ж?

Мафас простягнув над ним свою кістляву долоню.

— Заплющ очі, — сказав він, — замість шляху я покажу тобі, що буде.

Христоф підкорився. Мовби уві сні перед ним виник безмежний простір холодного моря, що одну за одною накочувало хвилі на кам’янистий острів. Посеред острова височів велетенський гостроверхий палац.

— Ти знаєш, що це? — почув він голос Мафаса.

— Мабуть, обитель Короля болю.

— Авжеж. Дивись, що відбудеться далі...

Несподівано острів оточила ціла ескадра важких кораблів. За невидимим сигналом з їхніх бортів ударили гармати.

— Як бачиш, твій друг Домінік Гепнер постарався на славу. Палац протримається не довше доби.

— Отже, війну буде закінчено? — перепитав Христоф.

— Ні, — відповів демон.

— Але чому?

— Тому, що Асмодей живе в кожному правителю. А отже світ завжди буде жорстоким.

— Гаразд, але мене цікавить ще дещо.

— Точніше, дехто.

— Саме так, маленька дівчинка. Франциска.

— Вона буде потрібна Асмодею для його ритуалу. Її кров має потрапити в Чашу Братства. Тоді Асмодей зміг би правити вічно в світі смертних.

— Тобто Франциска загине? — перепитав Христоф.

— Ні. Бо її смерть викуплено. В світі смертних править Смерть, і навіть Король болю не може порушити цей канон.

— І хто ж її викупив?

— Ти.

— Я?

— Так. Її батько, король Сігізмунд перед смертю попросив ще один день... Він торгувався зі мною і врешті отримав те, що хотів. В обмін на це я узяв його тілесну муку і життя того, хто вірно йому служив. Твоє життя...

Христоф раптом побачив руїни палацу на острові і брата Гвідо, що посеред них міцно притискає до себе Франциску.

— Я зможу попрощатися з нею? — запитав він.

— Зможеш.

Львів-Познань, червень 2017 року