— український журналіст, телеведучий. Народився 1981 р. в Кабулі, етнічний пуштун. У 2004 р. закінчив кафедру інформаційно-вимірювальної техніки факультету авіаційних і космічних систем Київського політехнічного інституту. Працював кореспондентом в інформагентстві «Контекст-Медіа»; кореспондентом відділу політики російськомовної української газети «Коммерсантъ». З 2006 р. й дотепер є кореспондентом і автором журналістських розслідувань інтернет-видання «Українська правда». Був редактором-спецкором телепрограми «Свобода Савіка Шустера», те­леведучим ток-шоу «Чорне та біле» на ТВі. З 2013 р. працює на Громадському телебаченні. Нагороджений премією «За поступ у журналістиці» імені Олександра Кривенка (2010). Живе і працює в Києві.

— бізнесмен, громадський діяч, голова правління ГО «Соціально відповідальне суспільство», міністр молоді і спорту України з 27 лютого 2014 року. Народився у 1978 р. в Києві. У 2001 році закінчив Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», за фахом — інженер мікроелектроніки та на­півпровідникових приладів. З 1998-го по 2014 рік працював на керівних посадах державних і приватних підприємств у сфері готельного, рекламного бізнесу. Паралельно вів консалтингову діяльність у галузі маркетингу. Під час ЄвроМайдану разом з однодумцями (С. Поярков, О. Гриценко, С. Коба та ін.) організував АвтоМайдан. 23 січня активісти АвтоМайдану заявили про несподіване зникнення Дмитра Булатова. 30 січня Дмитро Булатов вийшов на зв’язок і розповів, що його викрали, тримали в темному підвалі і катували, відрізали шматок вуха, а через тиждень полону вивезли за місто і викинули з автомобіля. Дмитро Булатов дивом зміг добратись до с. Вишеньки Бориспільського району, що під Києвом, і попросив про допомогу.

До Майдана у власти Украины была «семья», на которую работали все. Эта «семья» — как некая корпорация правила страной, а нашего мнения, мнения большинства, никто не спрашивал, более того, оно вообще нигде не учитывалось. Но строить страну, где не учитывается мнение большинства граждан, говоря при этом, что это демократия, невозможно. Украина жила не по законам, а по внутренним корпоративным правилам, которые были написаны для нас этой «корпорацией». Украинцы — терпеливый народ, но наступил момент, когда терпение лопнуло — и начался массовый протест. Я тоже пришел на ЕвроМайдан. Потому что для меня европейские ценности очень важны, потому что в центре этих ценностей — человек. Его жизнь, здоровье, права, забота о ближнем, взаимопомощь — это наивысшие блага, причем не на словах, а на деле.

— активіст ЄвроМайдану, козак Четвертої сотні Самооборони Майдану. Народився 1979 р. у с. Ярівка (Хотинський р-н Чернівецької області). Живе і працює в Хотині. 22 січня 2014 р. на вулиці Грушевського в Києві бійці спецзагону міліції на морозі (цього дня температура в Києві становила –10 °C, швидкість вітру 4 — 5 м/с) роздягнули Михайла Гаврилюка до шкарпеток і оголеного піддавали тортурам та проводили з ним знущальну фотосесію. Офіційними особами правоохоронних органів стосовно Михайла Гаврилюка вчинено катування, тобто дії, які, за міжнародним кримінальним правом, є злочином проти людяності. На судовому процесі проти учасників тортур козак звернувся до судді з проханням про помилування для своїх катів.

Я в душі козак, посвячений в козаки, давав присягу на вірність Україні та українському народу, тож не міг не приїхати на Майдан. Не міг байдуже дивитися на кадри побиття студентів в листопадову ніч, тож в Київ прибув уже другого грудня. На Майдані навпроти Будинку профспілок була від Чернівців палатка, і ми кожен день ходили мітингувати, брали прапори. На нашому прапорі було написано: «Чернівці», з ним ми стояли біля сцени, старалися попасти в об’єктиви телекамер, щоб наш чернівецький народ бачив, що є і Чернівці на Майдані і щоб всі до нас приєднувалися.

Їй 21 рік, працює за 250 км від дому медиком-фельдшером. На Майдан поїхала як медик-волонтер. За три місяці перебування там хворіла, з важкою формою ангіни лежала в лікарні. Кілька днів потому повернулася додому до мами, яка плакала й благала хоч показатись їй живою. Олеся її єдина дитина. Але коли дівчина побачила, що коїться на Майдані, попри сльози матері, вночі знову поїхала до Києва. Снайпер вистрілив у неї 20 лютого під час вирішального протистояння Майдану з «Беркутом». Кульове поранення у шию, біля сонної артерії, не залишало шансів на життя. І вона написала на своїй сторінці в соцмережі: «Я вмираю». Фото пораненої Олесі, її останні, здавалося, слова облетіли Інтернет. Думали, вона загинула. Але лікарі кілька годин боролись за життя дівчини — й Олеся вистояла. Щоб знову повернутись на Майдан.

Мене звати Олеся Жуковська. Я народилась у місті Кременець Тернопільської області. Я хотіла приїхати на Майдан ще тоді, коли збиралися студенти в листопаді. Але тоді була на роботі й не могла поїхати.

— громадський діяч, підприємець, філантроп. Засновник мистецької агенції «Наш Формат». Народився 1968 р. у м. Горлівка (Донецька обл.). Закінчив біологічний факультет МДУ ім. Ломоносова (1992) та МВА Вищої школи економіки у Москві (2005). У 1997 р. заснував біотехнологічне товариство Helicon (лідер на російському ринку комплексного оснащення лабораторій молекулярної біології). З 2005 р. працює в Україні. Фінансово підтримував фестивалі «Уніж», «Шешори», «Арт-Поле», «Мазепа-Фест»; «Наш Формат» з 2006 р. видав великий асортимент книг, аудіокниг і музичних дисків. Співзасновник Українського наукового клубу (2007), що гуртує вітчизняних науковців світового рівня. Співзасновник гуманітарно-ін­вестиційного проекту «Хмелева» і директор однойменної агрофірми. У 2008 р. у с. Уніж (Івано-Франківська обл.) заснував союзівку «Кузня», де відбуваються волонтерки, вишкільні табори, семінари, будується бібліотека й кампус. Співзасновник і організатор Української Резервної Армії. Живе і працює в Києві.

Сьогодні ми живемо в стані війни та, мабуть, марних сподівань на те, що наші вчорашні поплічники по Майдану нині зможуть витягнути країну зі стану руїни та хаосу, тому я не можу викласти на папері того, що хотілося б.

Майдан з наступною Вандеєю на Сході та агресією Росії — справжній іспит для популяції, що контрастує з проблеми, які для більшості населення були і будуть незрозумілими. Головна з них — тотальна жлобізація населення, незалежно від соціально­го статусу та політичних уподобань. Саме тріумфальна перемога тваринних цінностей призвела до бунту всіх соціальних прошарків проти панування лайно-еліти та відсутності соціальних ліфтів, через що й заклинило на реверсній подачі гівна на соціальний олімп.

Я ходив на Майдан як на ментальну Голгофу, бо, на відміну від малят, які повтікали від сільської рутини, та героїчних митців, які розглядали ворога через призму пластикового стаканчика зі зігріваючими напоями, я усвідомлював, що нас із вірогідністю 99.9% покалічать, уб’ють або посадять.

Точніше, я не ходив, а жив два перших місяці безвилазно серед персонажів і подій, які боляче дисонували з моїми пер­фек­ціоністично-романтичними увленнями про національну революцію гідності.

— підприємець, активіст АвтоМайдану. Народився у 1984 році. Закінчив Київський національний авіаційний університет. До Майдану брав участь у мітингах і протестах, зокрема пікетував Укравтодор. Вранці 1 грудня 2013 року біля пам’ятника засновникам Києва Коба й активісти (С. Поярков, А. Дзиндзя, Д. Булатов) домовилися між собою про розподіл обов’язків, що стало початком руху АвтоМайдану. 19 січня 2014 року Коба зі сцени Майдану закликав усіх йти до Верховної Ради України і мирно її блокувати. 23 січня один з лідерів АвтоМайдану Сергій Коба терміново виїхав з країни через загрозу арешту. 22 лютого повернувся в Україну і заявив, що громадський рух «Автомайдан» не завершився й буде в опозиції до нової влади в Україні й уважно слідкуватиме за всіма діями можновладців.

Первая поездка АвтоМайдана была «в гости» к Януковичу. Поскольку для меня и моих единомышленников Янукович был эпицентром зла, то решили ехать к нему. Лично я ездил по дороге домой после Майдана в Межигорье каждый вечер, чтобы потроллить и просто ради фана. Один раз меня там задержали, начали угрожать гаишниками и штрафом «за адміністративне правопорушення». Буквально через 10 минут 10 машин автомайдановцев приехали меня освобождать — и освободили. Чуть позже ребята поддержали мою идею приехать в Межигорье автоколонной, что мы и сделали. А уже на следующий день появилось заграждение из автобусов — за метров 300 от въезда в «резиденцию». К «силь­ным мира сего» — Медведчуку, Азарову, Пшонке и коррупционеру Захарченко мы также «в гости» приезжали и оставляли следы своего пребывания — на заборах, на дорогах, устраивали перфоменсы... Это сплотило всех и подняло наш боевой дух.

— активіст ЄвроМайдану, сотник Самооборони, який «переломив хід історії», приватний підприємець. Народився у 1987 р. у с. Майдан (Жовківський р-н, Львівська область). Закінчив заочне відділення економічного факультету ЛНУ ім. Франка за спеціальністю «Економіка підприємства». Працює відеооператором. Живе і працює у Львові. 21 лютого Володимир Парасюк вийшов на сцену Євромайдану після виступу представників парламентської опозиції, які оприлюднили ультиматум Віктора Януковича Майдану, та заявив, що якщо політики до 10 години 22 лютого не виступлять із заявою, щоб Янукович йшов у відставку з посади Президента України, люди підуть на штурм зі зброєю:

Ми прийшли сюди сотнею! Ми ні в якій організації, ми звичайний народ України, який приїхав відстоювати права! Ми не з секторів, не з самооборон, ми просто бойова сотня! І хочу вам сказати, що ми, прості люди, кажем до наших політиків, які стоять за моєю спиною: «Ніякий Янукович — ніякий! — цілий рік не буде президентом! Завтра до десятої години він має піти геть! Перша вимога! Мого побратима з Яворівщини застрілили, в нього лишилася дружина і маленька дитина, а наші лідери жмуть цьому вбивці руку! Ганьба!.. Ми зробили переломний момент — всі! Ми дали шанс політикам, щоб вони стали в майбутньому міністрами, президентами! А вони не хочуть виконати одну умову: щоб зек пішов геть?! Друзі, я не буду багатослівним, не хочу розводити тут дурних розмов, якими нас годують два з половиною місяці. Я не вірю в ці тяжкі політичні процеси, які вони говорять! 77 чоловік поклало голову, а вони домовляються! Я вас дуже прошу: підтримайте ту річ — я вам кажу від своєї сотні, де є мій батько, який приїхав сюди — якщо ви завтра до десятої години не виступите з заявою, щоб Янукович йшов у відставку, ми йдем на штурм зі зброєю! Я вам клянусь! (— промова Володимира Парасюка, на думку політологів, послугувала рішучим аргументом до усунення Януковича Верховною Радою. Із камер спостереження у Межигір’ї вдалося з’ясувати, що цінності з маєтку почали вивозити за кілька днів до ультиматуму Парасюка. — Прим. Упор.).

Ми з хлопцями приїхали зі Львова із світлою надією, що коли на Майдані збереться мільйон небайдужих людей, то нас почують верхи й угоду про євроінтеграцію підпишуть. Ми вірили, що змусимо режим із людьми рахуватися, бо на Майдані — мільйон українців… Надіялися, що переможемо мирним шляхом. Стояли-стояли-стояли-стояли, чекали на якусь реакцію. Скли­кали віче, сподівалися на лідера, на те, що опозиція захищатиме наші інтереси, проте ні до чого конкретно ніхто з них не домовився. Мені це страшенно не подобалося, бо нічого не зрушило з місця. Який сенс був стояти там? Домовленості з владою прирівнювалися до нуля, тож ми сіли з хлопцями в машину і — поїхали додому.

— художник, політичний коментатор. Народився у 1965 р. у м. Остер Чернігівської області. Закінчив Київський художньо-промисловий технікум, відділення художнього оформлення (1985), Львівський поліграфічний інститут ім. Федорова, київське відділення, факультет мистецтва книги (1990), Українську академію мистецтв, факультет графіки (1995). Працював у пресі («Огонек», «Юність» та ін.), був ілюстратором книг у столичних видавництвах, потім ілюстрував видання у США, після повернення в Україну перейшов працювати у сферу реклами й дизайну. Брав участь у багатьох художніх виставках й арт-шоу в США, Великій Британії, Німеччині, Росії, Україні. Роботи художника знаходяться в музеях США й приватних колекціях. Живе і працює в Києві. Один із засновників і найвідоміших активістів АвтоМайдану, впродовж грудня-січня брав участь у пікетуванні домівок високопосадовців, зокрема й Межигір’я 29 грудня 2013 року, через що працівники ДАІ під вигаданим приводом зупиняли авто художника й врешті позбавили його посвідчення водія, однак він оскаржив рішення в суді.

Революції вже цієї осені ні влада, ні опозиція, ні я сам, ні моє оточення не сподівалися. Ніхто на нинішній Майдан не чекав: він несподіваний, як і кожен пиздець. І саме через свою несподіваність пиздець уже може бути ефективним. Кожен чоловік, як кажуть, сам пиздець своєму щастю, і Янукович не виняток. Він реально царював. Я побував у Межигір’ї і побачив увесь неадекват царька і його хоромів. Коли ми пікетували і здійснювали спроби туди потрапити, то не мали уявлення, що там і як. Якщо б ми раніше на свої очі побачили Межигір’я зсередини, то, мабуть, одразу б зрозуміли, що приречені на перемогу.

П’ятеро львівських студентів — 18-річний Ігор Фльорко, 18-річний Ігор Галушка, 19-річний Павло Дьокін і 20-річні Микола Притула та Андрій Седлер — дружать з дитинства. На ЄвроМайдан побратими їхали разом, попри сльози й благання рідних, матерів, сестер, які відмовляли їх від поїздки в революційні дні 19-20 лютого. Хлопці розуміли, що цього разу вирушають не на мирний протест, наражають своє життя на смертельну небезпеку. На Інститутській, в самому епіцентрі боїв вибухали гранати, у найсміливіших влучали кулі, Ігорю Галушці поцілили в брову, але, на щастя, очей не зачепило... Побратими витягали з-під обстрілу на Інститутській поранених і загиблих, диво — що вони самі лишилися живими. Ігор Фльорко врятував Сергія Трапезуна: «Я перейшов дорогу і почав тягнути Сергія... Він був один із перших в «черепашці» у нього було три кульові поранення ніг. Він подавав знак, що йому по­трібен медик, але коли іншого хлопця, що був поруч і ще рухався, снайпер добив, він перестав махати рукою. Я дотягнув його до готелю «Україна». Жоден із Янголів, попри застереження старших бувалих бійців Самооборони, не залишився в КМДА, всі пішли «на передову», в саме жерло історії кривавого протистояння на вулиці Інститутській. «Таке враження, що ми бігали там як сп’янілі… ми не розуміли, де були. Все переплуталось», — пригадує Павло Дьокін. Скільки разів хлопці повертались від готелю «Україна» на Інститутську — вони не пам’ятають. Потім, коли дивилися відеозйомку тих фатальних годин, не вірили, що стільки разів поверталися на Інститутську: «Минуло десь зо три години, а нам здавалося, що лише 15 хвилин», — розповідав журналістам Микола Притула. Спробуємо відтворити перебіг подій за розповідями побратимів.

Андрій Седлер: Я приїхав на Майдан — бо в мене вкрали моє майбутнє. Я завжди був прихильником того, щоб Україна вступила в Євросоюз. Тому що потрібні зміни в законодавчій базі, докорінна зміна силової і владної структури як такої. Я впродовж чотирьох місяців жив у США і відчув різницю між тим, як живемо ми в Україні і як живуть громадяни там, на Заході. Вони горді з того, що вони американці. Я теж хотів би гордитися своєю країною, в якій розумний президент і влада, яка дійсно дбає про народ і його майбутнє. Різниця між цивілізованими країнами і нами — величезна — в культурі, вихованні, ставленні до людей. У нас досі на всьому — сліди совдепії.

— український культуролог, політолог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї». Народився у 1957 році в с. Сваричів (Івано-Франківська обл.). Закінчив Львівський політехнічний інститут (нині — Національний університет «Львівська політехніка»). Під час офіцерської служби в армії на поч. 80-х займався перекладацькою роботою — перекладав філософські твори Е. Гус­серля, Р. Інгардена, М. Гайдеггера, М. Шелера. Після демобілізації працював програмістом на Львівському заводі фрезерних верстатів, де після «горбачовської відлиги» був активістом демократичного руху та співорганізатором страйку. Належав до неформальної групи інтелектуалів з умовною назвою «Львівська школа», що функціонувала у 80-х рр. у Львові і в яку входили І. Клех, Г. Комський, М. Яковина та ін. Організував випуск самвидавної культурологічної літератури, зокрема переклав і видав книги Бруно Шульца. У 1989 р. вийшло перше число Незалежного культурологічного часопису «Ї», незмінним редактором і видавцем якого є дотепер. Разом із О. Пограничним заснував у 2001 р. громадську відзнаку «Орден за інтелектуальну відвагу», якою нагороджені М. Попович, Е. Андієвська, Р. Віктюк, В. Сильвестров, Б. Гудзяк та ін. З 2009-дотепер — член правління Міжнародного фонду Відродження (Київ), з 2012-дотепер — виконавчий директор Українського центру міжнародного ПЕН-Клубу (Київ). Автор книг: «Ретроспективна політологія. Епоха Ющенка. Довга прелюдія», «Метафи́зика Карпат. Збірка епіфаній», «Філософські есе» та багато ін. Живе і працює у Львові.

Останні півроку весь світ, а також ми самі спостерігаємо феєричну політичну активність в Україні. Спостерігаємо і водночас беремо у ній участь. Інколи навіть не усвідомлюючи цього. І не лише на рівні цілої гами гострих відчуттів та переживань — від розпачу до тріумфу, від замилування до люті.

Багато не надто вникливих спостерігачів бачать Майдан як якусь локальну українську революцію, а то й бунт. Бунт проти клептократів, а по-простому — дрібних злодіїв. От не витерпів тихий і завжди лагідний український народ аж такої наруги і збунтувався. Збунтувався спонтанно — як міг. Десь так зображають те, що відбулося на площі Майдан Незалежності в Києві та в Україні.

Однак ця подія є набагато ширшого масштабу. І анексія путінською Росією Криму, загроза широкомасштабної війни України з Росією, конфронтація Росії з усім світом є елементами набагато ширшої низки подій, в якій Майдан став «закладним каменем» — він вибухнув — і завалилася вся конструкція світового порядку, яку закладали ще на Ялтинській конференції 1945 року.

У міжнародно-правовому сенсі головне, що закладала ця і подібні їй фундаментальні міжнародні конференції, це — те, що «угоди мають виконуватися» — pacta sunt servanda.

Як правило, такі конгреси світової дипломатії відбуваються після геополітичних катастроф.

У ХІХ столітті такою «катастрофою» для монархічної Європи став крах імперії Наполеона. І після Ватерлоо на Віденському конгресі 1815 року були надовго закладені основи європейського устрою — pacta sunt servanda.

У ХХ столітті такою геополітичною катастрофою були І і ІІ світові війни. За результатами І світової війни було укладено ряд угод, які сформували світ на два десятиріччя — pacta sunt servanda.

У 1919 році Антанта уклала Версальський мирний договір з імперією Гогенцоллернів. Німеччина втратила ряд територій від Ельзасу та Лотарингії до німецької Нової Гвінеї, яка відійшла до Австралійського Союзу та островів Самоа, які відійшли до Нової Зеландії. Пишу про ці курйози для того, щоб розуміти як постріл у Сараєво відгукнувся по всіх континентах — аж у Самоа.

Однак перетасовування світу не завершилося:

Сен-Жерменський мирний договір 1919 р. констатував розпад Австро-Угорської імперії Габсбургів і створення на її теренах Австрійської республіки, Угорщини, Чехословаччини, Сербо-Хор­вато-Словенської держави, Польщі. Була проголошена і Західноукраїнська Народна Республіка.

Ньоїський мирний договір 1919 р. позбавив частини територій Болгарію.

Тріанонський мирний договір 1919 р. з Угорщиною відібрав у неї на користь Румунії Трансільванію і східну частину Банату. До Королівства сербів, хорватів і словенців відійшла Хорватія, Бачка та західна частина Банату. До Чехословаччини — Словаччина й Закарпатська Україна.

Севрський мирний договір 1920 року покінчив з імперією Ос­манів — Туреччину теж розчленували.

Звісно, була маса невдоволених. Від Німеччини до Угорщини. Тому de facto І світова війна так і не завершилася — вона тривала спочатку в головах людей. А потім вилилася у реваншистські рухи по цілій Європі.

Але принцип pacta sunt servanda майже два десятиліття в міжвоєнній Європі все ж працював.

Продовженням І світової війни стала ІІ світова війна. Це була реваншистська спроба не лише повернутися до попереднього стану, але й навіть нав’язати Європі «Новий порядок» — нових порядок відносин і вирішення питань. Звісно, що з позиції сили. Будь-які підписані до того угоди демонстративно і навіть театрально відкидалися. Заперечувався сам принцип pacta sunt servanda. Згадаймо як Гітлер обставив підписання капітуляції Францією — в тому самому вагончику, де Німеччина підписувала свою капітуляцію у 1919 році. Театр. Політика знаків і символів.

Сьогодні президент Російської Федерації Владімір Путін так са­мо знаково, як «Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский, Владимирский, Царь Астраханский, Царь Польский, Царь Сибирский, Царь Херсониса Таврического, Государь Псковский и Великий Князь Смоленский, Литовский, Волынский, Подольский и Финляндский, Князь Эстляндский, Лифляндский, Курляндский и Семигальский, Самогитский, Бе­ло­стокский, Корельский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятский, Болгарский и иных; Государь и Великий Князь Новагорода, Низовския земли, Черниговский, Рязанский, Полоцкий, Ростовский, Ярославский, Белоозерский, Удорский, Обдорский, Кондийский, Витебский, Мстиславский и всея Северныя страны, Повелитель и Государь Иверския, Карталинския, Грузинския и Кабардинския земли и Армянския области, Черкасских и Горских Князей и иных наследный Государь и Обладатель, Наследник Норвежский, Герцог Шлезвиг-Голстинский, Стормарнский, Дитмарсенский и Ольденбургский и прочая, и прочая, и прочая» проголошував приєднання Криму.

Якісь доярки та колгоспниці плакали. Як у 30-х — 40-х, коли анексували, точніше, «освободили» Західну Україну, Балтію, Буковину. Навіть трохи смішно — напевно Путін перед тронною промовою заглянув у дзеркало і побачив свого духовного попередника — з пекла:)

Сьогодні у святцях російської історії остаточно вибудувався логічний ряд: Ленін-Сталін-Путін. Вітаю росіян. Навіть прізвища один в один. Ну як Кім Ір Сен, Кім Чен Ір і Ким Чен Ин. Або так: — теж красиво :)

Наступний акт реставрації імперії теж має підписуватися у Біловежській Пущі. Було б логічно…

Капітуляція ІІІ Райху 1945 року знов перекроїла світ. Німеччина втратила свої території у Східній Прусії, Померанії, Сілезії. Німеччину поділили. Обрізали і Японію.

Світ став біполярним. Розпочалася холодна війна. Однак він утримувався у відносно мирних рамках, бо все ж визнавав принципом pacta sunt servanda. Сили були відносно рівними — тому й війни не було — світової війни. Пів-Європи, у відповідності з Ялтинськими домовленостями, потрапило під контроль імперії Сталіна. Так, був опір. Був жорсткий опір, як в Угорщині 1956 року чи Чехословаччині 1968 року. Однак совєтська імперія трималась. І навіть більше — приростала за рахунок Куби, В’єтнаму та інших подібних режимів по цілому світі — однак все це була геополітична «партизанщина» — сутички на флангах.

І так тривало до краху СССР 1991 року. Можна по-різному пояснювати, чому він розвалився. Є економічне пояснення — економіка СССР була настільки неефективною, що не могла конкурувати з економікою Заходу. Особливо це стосувалося новітнього озброєння. Можна говорити про деградацію ідеологічних основ комуністичної імперії. Є конспірологічні теорії.

Однак знаковими подіями для цього етапу розпаду СССР стали протести у Польщі під керівництвом польського руху «Солідарність». Вони вибухнули у належному місці в належний час. Так, був і військовий час, і репресії. А потім — наприкінці 90-х — вибухи національних рухів у республіках СССР. Все це злилося в одну велику картину народних протестів. «Велика лінза» показала немічність комуністичних режимів.

Тому на початку 90-х політичний устрій Європи був перезаснований. Розпущено Варшавський договір, денонсовано угоди країн Центральної Європи та СССР. І врешті 11 грудня 1991 року Біловежська угода зафіксувала крах СССР. Там було підписано ряд документів, які врегулювали політичний уклад на території колишнього СССР. І таким чином Біловежська Пуща виконала ту саму роботу, що й Ялта, — зафіксувала реальний стан справ у формі міждержавних угод. І їх дотримувались. Бо ж pacta sunt servanda.

Та, як і після І світової війни, у Європі, точніше, Євразії, як називає себе Російська Федерація, залишилися свої невдоволені. Потім Путін назве розвал СССР великою геополітичною катастрофою. З ним можна погодитися — але не у тому сенсі, який мав на увазі цей апологет совєтської імперії. Демонтаж СССР прибрав з історичної сцени політичну руїну.

Але апологети КГБ наполягали на своєму. Коли новообраний президент Путін публічно проголошував свої реваншистські плани — згадаймо Мюнхенську конференцію з безпеки (нім. Münchener Sicherheitskonferenz, англ. Munich Security Conferen­ce) — то її сприйняли як свого роду політичну екстравагантність.

Мюнхенська промова Путіна 2007 року збурила вибух політичних та людських почуттів — шок, злість, роздратування, розчарування, розгубленість, здивування, захоплення, засудження. З ним можна було не погоджуватися, проте саме там він відкрито показав реальну позицію Росії та її бачення майбутнього світового устрою, він струснув Стару Європу та змусив її замислитися над її ж пріоритетами.

Він звинуватив США у нав’язуванні іншим країнам власних правових і політичних норм, підриві стабільності у світі, однією з основних загроз якої є монополярність світу, старті нової гонки ядерних озброєнь тощо. Ось лише деякі з цитат Президента РФ, які ілюструють тон та акценти російського послання: «США перейшли всі межі, ніхто тепер не може захиститися міжнародним правом», «глобальні дії США не врегулювали жодної проблеми», «влада, яку США беруть на себе, руйнує цю країну зсередини». Все — неначе з публіцистичного пасквіля якогось реваншиста. Ту ж термінологію застосовував і молодий Адольф Шікльгрубер. На нього теж не звертали жодної уваги.

Примітно, що ця Мюнхенська промова Путіна є наслідком події, яка відбулася в Україні 2004 року. В Україні відбувся перший помаранчевий Майдан. Він був відчайдушною спробою України вирватися зі сфери впливів Росії — тоді вже президентом Росії був реваншист Владімір Путін. Помаранчева революція — чим би вона потім не завершилася — була спусковим гачком для російських реваншистів. Вони перейшли до практичного втілення планів нового перерозподілу світу. Недаремно перші «плани» нападу Росії на Україну — фейкові вони чи ні — з’явилися у відкритих джерелах у 2008 році. Вважатимемо їх психологічним тиском на Україну.

Однак Путін розробляв та втілював і більш реальні плани повзучої окупації постсовєтського простору, до якого, до речі, включав не лише постсовєтські республіки на кшталт України чи Білорусі, а й Польщу, Угорщину і т. д.

Що стосується України, то всі розуміють, що це знакова і для Росії, і для майбутнього європейського проекту (ЄС+) країна. Захоплення проходило за секторами — банківський, енергетичний. А після «поставлення» в Україну Януковича — то і безпековим, оборонним, освітнім і т. ін.

Одним з елементів цього поглинання було відсікання постсовєтських країн від будь-яких неросійських інтеграційних проектів та об’єднань — чи то НАТО та ЄС для європейської частини колишнього СРСР, чи то від Організації ісламського співробітництва (Organisation of the Islamic Cooperation, ). Щоправда, не дуже вдало — все-таки Україна співпрацює з НАТО, а Казахстан та Укзбекистан — з OIC.

Спочатку Путін «обрубав» євроатлантичні плани України на Бухарестському саміті НАТО 2-4 квітня 2008 року, де Україні та Грузії, на його вимогу, відмовили у праві вступу до НАТО. Він переграв і канцлерін Ангелу Меркель, і президента Джорджа Буша. Вони отримали інтервенцію у Грузію 8-11 серпня 2008 року — через 4 місяці після «здачі» Грузії у Бухаресті. Це була розвідка бо­­єм — чи Захід готовий воювати. Виявилося, що ні. Тому Грузію розчленували. Ну а у 2012 році «посадили» прем’єр-міністром свою маріонетку Бідзіну Іванішвілі.

Щодо України план поглинання мав проходити більш філігранно — все ж велика країна. Її слід було опанувати зсередини — і не лише набиваючи всі можливі державні органи своєю прямою агентурою — від міністра оборони до голови Служби безпеки. Цього вже не можна було приховати. Але й через повальну деморалізацію та корупцію. Інститути держави в Україні мали просто розчинитися у цій ядучій суміші аморальності, цинізму та корупції. І майже вдалося. Варто згадати — у що перетворила­ся судова система чи служби безпеки.

Однак Путін не врахував специфічності українського суспільства. Принаймні більшої його частини. Воно вже стало інакшим. Не таким, до якого він звик, не таким, яке він за 14 років свого президентства сформував у Росії, — безголосим, внутрішньо цинічним, реваншистським.

І тому наприкінці листопада 2013 року Україна вибухнула новим Майданом — ЄвроМайданом. Це був протест не лише проти показової спроби принизити і упокорити українське суспільство — демонстративно за наказом Путіна не підписувати Угоду про асоціацію України та ЄС. Це був вибух протесту проти дикого цинізму й аморальності тогочасної влади в Україні. Це був протест гідності. Ми можемо продовжувати цей ряд метафор до безкінечності. І все буде правдою.

Однак такі протести відбуваються всюди і завжди. Навіть у сучасній Росії. Але не скрізь вони набирають такої сили, такого драматизму і навіть успішності — попри те, що сталося у Криму.

Чому Майдан 2013-2014 переміг? А про те, що він переміг, блискуче переміг, у першу чергу свідчить істерика Путіна, який зірвався і розпочав вже російсько-українську війну в Криму. Дехто скаже, що це не війна, що це інтервенція. Ні — війни бувають різні. З крихітною Естонією у 2007 р. Росія вела кібервійну. З Грузією 2008 р. — гарячу. А з Україною 2014 р. — поки що — війну на витіснення.

Майдан переміг тому, що, як і рух польська «Солідарність», як і литовський «Саюдіс», як і «Народний рух України», попав у світовий тренд. На Майдані 2013-2014 року зіткнулися два світи — світ, для якого pacta sunt servanda має сенс, і світ реваншу та насильства — il fine giustifica i mezzi (мета виправдовує засоби).

Майдан став не лише горнилом кристалізації новітньої української політичної нації, але й пробним каменем для всього світу. І це не якась літературна метафора.

Від реакції світу на провокацію Путіна залежить майбутній світовий порядок. Або США та ЄС із цим погоджуються і не йдуть на якусь серйозну конфронтацію, окрім декоративних санкцій проти кількох осіб, або піднімають рукавичку — d’accepter un défi pour un duel.

Майдан увипуклив головні проблеми сучасної геополітики. До пори до часу багато західних політиків намагалися сховатися від усвідомлення того, з ким вони мають справу в особі Путіна. Тут «Путін» — це «колективний путін» — реваншистські сили, що сьогодні вгніздилися головно в Росії. Досить лишень кинути оком — з яким ледь не еротичним екстазом стилізована, як у ІІІ Райху чи Північній Кореї, зала у Кремлі заслуховувала тріумфальну реляцію Путіна. Тому Путін не божевільний одинак. Так само, як і Гітлер. Ми маємо справу з реваншизмом, який опанував мільйонами. На разі мільйонами росіян. Однак реваншизм — хвороба заразна.

Сьогодні значна частина мешканців Криму, попри все, теж запалилася полум’ям реваншизму. Не хочу по-простацьки нагадувати їм про долю судейських німців. Все одно ніхто чи майже ніхто з них не читатиме цього тексту. Та й не хотів би, щоб це сприйнялося як погроза. Ці люди просто поринули у минуле. Совєтське минуле — пішли проти течії історії. Ну що ж, доведеться їм пережити її знову. Разом із крахом режиму Путіна. І, не дай Бог, щоб не з крахом Росії. Але, сподіваюся, без нас.

На початку статті я перелічував старі європейські нації, які населяли старі імперії — вони також з ентузіазмом кинулися перекраювати карту світу — від Галичини до Самоа — і чим закінчилося — їхнім крахом. Я не хотів би завершувати цей текст «пророчою сентенцією» на кшталт «правда переможе» чи «зло буде подолане». На перспективу, можливо, й так. Але чи за мого життя? Не знаю. Так як не знали і ті, що були спалені в Майданеку, що зло таки було подолане. Для них важливою була лушпайка від картоплі на помийниці. Вибачте за брутальність. Знаю з перших уст в’язня Соловецьких концентраційних таборів 30-х років, що спробував мене виховувати. Тому це теж не метафора.

На разі ми маємо d’accepter un défi pour un duel. На разі цей виклик прийняв Майдан. Прийняв не вперше. І він готовий прийняти його ще раз. Як і більша частина України. Не вся. Вся ще не готова. А можливо, і не буде готова ніколи. Так буває. І тоді ці люди, бо важко їх окреслити як народ, просто випадають з істо­рії — стають населенням на території.

Не випасти з історії мають не лише українці, які творили історію на Майдані, але й європейці та американці. А в тому, що на Майдані-2013-2014 творилася історія — жодних сумнівів бути не може. Причому творилася історія більш активно, ніж у Відні чи Копенгагені, у ті яскраві і трагічні для нас зимові місяці. І разом з тим ця історія творилася і для Відня, і для Копенгагена — хоч вони про це не підозрювали, і, здається, не підозрюють. Як не надто переймалися і тим, що нацисти окуповували у 1938-му чехословацькі Судети, Белград та Осло — це ж бо далеко. Виявилося, що дуже близько.

Майдан став вузькою шпариною, через яку ми можемо зазирнути у майбутнє. І не лише наше українське майбутнє, але й у майбутнє світу. Головне — зробити з того, що ми побачили завдяки Майдану, правильні висновки. Майбутнє тому і є майбутнім, що воно не приречене. Ми все можемо укласти так, як ми хочемо. Але для того — для початку потрібно захотіти. Захотіти змінити світ. Але на краще. Так як про це мріяли ті, що довгими морозними ночами відстоювали Майдан. Не український. Не тільки український. А європейський.

— історик і публіцист. Народився 1960 року у с. Довге, що в Львівській області. Закінчив історичний факультет ЛДУ ім. Франка (1982), де захистив кандидатську; отримав наукове звання доктора історичних наук в Інституті української археографії НАНУ (1996). Почесний професор НаУКМА, професор УКУ, директор Інституту історичних досліджень ЛНУ ім. Франка, гість-професор Центральноєвропейського університету у Будапешті, член редакційної колегії часописів Ab Imperio, Критика, Slavic Review, Harvard Ukrainian Studies. Автор понад 500 наукових публікацій, нагороджений численними орденами і преміями, зокрема премією Антона Ґінделі з культури та історії Центральної, Східної та Південної Європи (Відень, 2010). Автор книг: «Нариси історії України: формування модерної української нації XIX — XX ст.» (1996, 2000), Historia Ukrainy: Narodziny nowoczesnego narodu (Lublin, 2001), «Страсті за націоналізмом» (2004, 2011), Життя, смерть та інші неприємності (2008, 2010) та ін. Живе і працює у Львові, Кракові й інших містах світу.

Теза про розкол України не нова. Вона нараховує щонайменше 20 років, і чи не вперше її оголосило Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) у своєму аналізі української ситуації 1993 року. Це був рік першої великої української кризи, коли Україну заливала рекордна інфляція, а донбаські шахтарі своїм масовим страйком домоглися дострокових президентських виборів. ЦРУ виступило тоді з прогнозом, що Україна стрімголов рухається до громадянської війни між україномовним Заходом і російськомовним Сходом, супроти якої (цитую майже дослівно) Юґославська війна буде виглядати як невинний пікнік.

Президентські вибори відбулися влітку 1994 року. Почасти вони підтвердили аналіз ЦРУ: виборчі поділи чітко збігалися з поділом на україномовний Захід (що голосував за попереднього президента Леоніда Кравчука) та російськомовний Схід (що віддав свої голоси за Леоніда Кучму, який виграв вибори). Карта з цим поділом увійшла потім у книжку Гантинґтона «Конфлікт цивілізацій» як ілюстрація до його головної тези — конфлікти майбутнього матимуть цивілізаційний, а не міжнаціональний характер. Як уважав Гантинґтон (зразу скажу, доволі неточно), україномовний Захід уособлював католицьку західну, а російськомовний Схід — православну східну цивілізацію, а ціла Україна виступала класичним прикладом так званої «розколотої країни» (cleft country).

Однак усупереч прогнозам ЦРУ, вибори 1994 року не завершилися ні громадянською війною, ні розколом. Відтак ситуація, схожа на вищезгадану — 1993–94 років, повторилася ще не раз. Найвиразніше вона виявилася під час чергових президентських виборів і спровокованою ними Помаранчевої революції 2004 року. Тоді теж здавалося, що Україна перебуває на межі розколу, тепер між «Україною Ющенка» та «Україною Януковича». На щастя, і цього разу Україна пережила кризу цілою і неушкодженою.

Українці вже звикли жити з такими прогнозами, подібно до того, як хвора людина звикає до лікарського діягнозу. Тільки що українська хвороба, ймовірно, не є смертельною: Україна колеться, але не розколюється. Вона є відносно стабільною політичною спільнотою. До такого висновку дійшли соціологи ще 1994 року, коли пробували аналізувати українські поділи глибше. Цей висновок вони повторювали і пізніше. Зокрема, я разом з колеґами впродовж майже двадцяти років проводимо порівняння між Львовом і Донецьком — двома містами, які уособлюють в Україні два протилежні центри політичної мобілізації відповідно Заходу і Сходу. Наш висновок: відмінності між цими двома містами є драматичними, а не трагічними. Попри чималі відмінності їх об’єднує бажання жити в одній країні. Нарешті, від початку 1990-х років в Україні здійснюється соціологічний моніторинґ, що містить зокрема запитання: «Якби сьогодні дійшло до повторення референдуму 1 грудня 1991 року про політичну незалежність України?». Від того часу і дотепер немає ні року, ні місяця, коли більшість населення України не підтримала б ідею політичної незалежности — і то навіть під час найгостріших політичних криз, як-от 1994-го чи 2004 року.

Інакше кажучи, впродовж усієї української незалежности в Україні існує чіткий консенсус виразної більшости щодо країни як єдиної і незалежної держави. Втім, на цю обставину мало хто зважає. По-перше, вона є не надто масмедіяльною: добрі новини не цікавлять мас-медія. По-друге, українським політикам вигідно експлуатувати внутрішні поділи. Внесення у їхні виборчі програми вимоги захисту української (чи російської) мови або ж тих чи тих історичних символів (як-от український націоналіст Бандера чи Ленін) дає ґарантований електоральний успіх. У кожному випадку, теза про «розкол України» часто є складником ідеологічного диму, який пускають нам в очі, аби відвернути нашу увагу від інших проблем.

Вже декілька років я і мої колеґи говоримо про те, що Україна має істотно поважніші проблеми не з ідентичностями, а з цінностями. Бо ідентичності в Україні, хай там як, забезпечують її існування як стабільної політичної спільноти. Однак набір цінностей, які сповідує більшість українського населення — і то байдуже, на Заході чи на Сході — не дає змоги проводити в Україні радикальні політичні й економічні реформи. Це є цінності т. зв. «закритого суспільства», що в ньому панує почуття страху і недовіри, а головним бажанням мешканців є знайти безпеку для себе і для своєї родини.

Тому кожен відповідальний політик чи відповідальна партія, які коли-небудь прийдуть до влади, повинні подбати про зміну ціннісного клімату в Україні. Ці зміни забезпечуються у першу чергу піднесенням економіки. Але це господарське зростання не буде сталим, якщо не приділити достатньо уваги гуманітарним чинникам (культурі у найширшому значенні, зокрема тому, що німці називають «подоланням історії»).

Ці тези не є ані новими, ані ориґінальними. Вони повторюють висновки світового дослідження цінностей (World Values Survey), яке проводиться від початку 1980-х років і вже охопило більшість (85%) населення світу. Відповідно до цих висновків, «історія має значення». Вона визначає траєкторію розвитку, якою рухається та чи інша країна. Але історія не є в’язницею: за наявности сильної політичної волі еліт і консенсусу в суспільстві її можна подолати. Приклад такого подолання подає не лише моноетнічна Польща, але й Іспанія, розколота не менше, аніж Україна.

Україну було залучено у це дослідження ще з 2000-х років. Порівняння даних із початку і кінця цього десятиліття показує важливу тенденцію: окрім того, що в Україні домінують цінності «виживання», помітно й виразний рух до цінностей «самовираження». Під цим оглядом вона становить разючий контраст до Росії, де такого руху зовсім не спостерігається — навпаки, Росія зеволюціонувала у протилежну сторону. Це ще раз підтверджує тезу про те, що прихід до влади Путіна наприкінці 1990-х не був лише політичною маніпуляцією — він справді відповідав настроям більшости росіян.

Ціннісні зміни в Україні було спричинено двома чинниками. Першим було завершення наприкінці 1990-х років затяжної економічної стаґнації після розпаду СРСР. Сливе безперервний десятирічний процес господарського розвитку (і зростання аж до кризи 2008 року) спостерігався повсюди на колишньому радянському просторі. Він привів до появи та зміцнення середнього класу. Але самої лише появи цього класу було би замало для ціннісних змін. Хай там як, а Росія є набагато заможнішою, і її середній клас — набагато численнішим, а отже, ціннісні зміни тут мали би бути виразнішими. Цього, однак, не сталося. Бо ці зміни стаються тоді, коли економічне піднесення співіснує з більш чи менш, але все-таки демократичним режимом. Хоч якими глибокими були політичні кризи в Україні, до недавнього часу кожна з них закінчувалася компромісом і, за винятком президентських виборів 1999 року, приходом до влади опозиції. Україна і під цим оглядом радикально відрізнялася від Росії, де політична криза 1993 року скінчилася наказом Єльцина стріляти по російському парламенту і де шанси будь-якої опозиційної партії чи опозиційного кандидата близькі до нуля.

Майже двадцятирічний (1991–2010 рр.) досвід відносної демократії є другим чинником, відповідальним за ціннісні зміни. Наслідком цього, серед іншого, стало формування нового поколін­ня 18–25-тирічних — покоління «української незалежности». По­с­тале в атмосфері політичної свободи, це покоління за цінностями є ближчим до своїх ровесників-поляків, іспанців чи німців, аніж до старших (50–59-тирічних) українців. Зокрема, це покоління сильніше підтримує ідею евроінтеґрації України — і в цьому сенсі регіональні відмінності всередині нього є набагато нижчими.

Тяжко, навіть майже неможливо, встановити, яку частину ук­раїнського суспільства становить середній клас та по-новому налаштована молодь. Тут, однак, грає роль не так кількість, як сама наявність цих груп. Вона виразно показує, що в Україні запустився новий суспільний механізм, який полягає у поєднанні демократії з економічним піднесенням. Цей механізм ще доволі молодий і крихкий, і його легко поламати. Втім, кожен додатковий рік функціонування цього механізму працює на його зміцнення і далекосяжні зміни — на перехід у режим так званого «відкритого доступу» та траєкторію сталого розвитку.

На фоні цього прихід Януковича до влади у 2010 рік виглядав не на що інше, як на прикрий збій системи. Тому від самого початку його режим мав шанси стати нетривалим епізодом в історії сучасної України. Принаймні, прогноз про високу ймовірність нової революції в Україні не було так тяжко зробити — особисто я писав і говорив про нього ще 2011 року. Але цей прогноз годі було би зробити, фокусуючись тільки на ідентичностях. Інша річ — дослідження цінностей, які мають чималий предиктабельний потенціял, тобто дають змогу доволі точно передбачити можливі сценарії розвитку.

І тут я підходжу до, на мою думку, головного висновку: розуміння України вимагає парадигмальної зміни — перефокусування з питання ідентичностей на питання про цінності. Події на Евромайдані неможливо вповні зрозуміти, якщо не брати до уваги їх ціннісний аспект. Недаремно евромайданівці називають свій протест революцією вартостей чи революцією гідности. А передували цій революції свідомі і доволі послідовні спроби публічних інтелектуалів переформатувати дискурс опозиції з дискурсу ідентичностей на дискурс цінностей.

Найчастіше їх називають «европейськими цінностями». Це, звісно, є певним непорозумінням — правдою є, що вони найбільш характерні для європейських держав та їх offsprings: США, Канади, Австралії, Нової Зеландії. Але впродовж останніх десятиліть вони стають глобальними.

Евромайдан 2013/14 і нагадує, і відрізняється від Майдану 2004 року. Він нагадує 2004 рік, оскільки багато політичних акторів за 10 років залишилися тими самими. Але його найхарактерніша різниця полягає у появі покоління «ровесників незалежності». І в цьому випадку Евромайдан більш подібний до рухів Occupy, протестів бразильської молоді, до тих, що відбулися на площі Таксим у Стамбулі чи на Болотній у Москві. Як і тут, так і там, головними рушійними силами виступає середній клас і молодь, які вимагають не просто зміни лідерів, а цілої системи. Єдина серйозна різниця полягає в тому, що усі ці рухи не змогли ні­де перемогти (поки що?) — а Евромайдан виявився переможним.

Гірка іронія ситуації полягає у тому, що Европа — в особі як бюрократів ЕУ, так і багатьох европейських аналітиків — цього ціннісного виміру української революції, здається, не помічає. Вона й надалі звертає увагу передусім на ідентичності — тобто стурбовано обговорює активну роль на Евромайдані українських правих націоналістів або ту ж таки стару тезу про можливий розкол України. Й у цьому вона, припускаю, несвідомо, підіграє пропаґанді Кремля.

Зрозуміло, що говорячи про потребу перенести центр уваги на цінності, я не заперечую зовсім роль ідентичностей. Рівно ж не вважаю, що розкол України є абсолютно неможливим. Навпаки, від початку Евромайдану загроза ця постійно зростала. Вона досягла найвищого рівня з перемогою революції, коли невдоволені чи настрашені її перемогою мешканці східних регіонів почали спроби творити свій власний Антимайдан — аж до захоплення влади і погроз відділитися від України.

Однак навіть ця загроза, наскільки б високою вона не була, сама по собі не може призвести до розколу України. Опитування останніх тижнів показують, що суспільна підтримка сепаратизму в усій Україні є невисокою. Навіть у Донбасі кількість прихильників залишитися в Україні майже у два рази переважає число тих, хто хотів би від’єднатися від неї. Особливим й приємним сюрпризом є рішучий спротив сепаратизму двох найважливіших міст Півдня і Сходу — Одеси і Дніпропетровська. Неясною залишається позиція Харкова, який виразно розколотий і коливається між Києвом і Донецьком.

Як показує історія, щоб країна розпалася, одних тільки сепаратистських рухів на периферії замало — має бути ще й системна криза у центрі та/чи агресія ззовні. Новій владі назагал вдалося подолати загрозу кризи в центрі. Єдиним серйозним фактором є російське втручання. Росія є єдиною країною, де за останні роки постійно чулися заяви про неминучий розкол України, — а тепер заперечує її існування як окремої нації та виставляє претензії щодо українських територій. Окрім прямої і безпосередньої загрози, яку несе у собі російська агресія для України, є ще непряма: вона повертає українців до ситуації, коли безпека та інші цінності виживання стають головними. А це унеможливлює проведення реформ, яких так потребує Україна. У цьому відношенні Путін не лише становить загрозу для України «тут і зараз» — він ще краде у неї майбутнє.

За понад двадцять років своєї незалежности Україна ніколи ще не стояла перед такими тяжкими загрозами, як тепер. Але рівно ніколи раніше не були такими високими шанси на кардинальні позитивні зміни — за умови, звичайно, якщо вдасться погасити загрозу війни.

— український філософ. Народився у 1965 році в Донецьку. Закінчив філософський факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. Працював аналітиком у банку, експертом-консультантом для партій й комерційних організацій, провідних політиків України. З 2002 р. працює у власній корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика». Автор книг: «Теорія віртуальності», «Онтологізації», «Горизонти конструктивізму», «Інтелектуальна політика», «Теорії перспективи», «Складний новий світ», «Момент філософії» etc. Живе і працює в Києві.

— кінорежисер, сценарист, кінопродюсер, художник, співзасновник (разом із Іго­рем Дюричем і Романом Віктюком) творчого об’єднання «Фонд Мазоха», політтех­нолог. Народився у 1962 р. у Львові. Закінчив у 1984 р. Львівську національну академію мистецтв. Учасник більш ніж 160-ти міжнародних виставок, лауреат 25-ти з них. Два повнометражних художніх фільми Подольчака — «Las Meninas» (2008), «Delirium» (2013) — брали участь у 38 міжнародних кінофестивалях, у 15-ти з них були номіновані на головні нагороди в конкурсних програмах. У 2013 році фільм «Delirium» отримав Перший Приз на Багдадському міжнародному кінофестивалі. Твори Подольчака знаходяться в 28 музеях і публічних колекціях світу. Живе і працює у Львові та Києві.

Між першим Майданом і нинішнім немає розриву. Всі Майдани — для мене один цілісний Майдан.

— історик, редактор, перекладач. Народився 1979 року у Дніпропетровську. Закінчив історичний факультет ДНУ (2001) та Студіюм Східної Европи Варшавського університету (2003). 2005 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Науково-освітня діяльність української еміграції у міжвоєнній Польщі» в Інституті українознавства ім. Крип’якевича НАН України у Львові. У 2004–2006 рр. запрошений науковий працівник Трирського університету (Німеччина). У 2006–2008 рр. — старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України, у 2009–2010 рр. — радник директора Національного інституту стратегічних досліджень. У 2007–2010 рр. — редактор журналу «Україна Модерна», голова експертної ради програми «Соціальний капітал і академічні публікації» Міжнародного фонду «Відродження». З 2012 р. — гостьовий викладач Університету Гумбольдта в Берліні. Співзасновник та редактор інтернет-сайту www.historians.in.ua. Автор книжок: «Наука у вигнанні» (Харків, 2008), «Упражнения с историей по-украински» (Москва, 2010), «Історії істориків. Обличчя й образи української історіографії ХХ століття» (Київ, 2011), «Історії для домашнього вжитку. Есеї про польсько-російсько-український трикутник пам’яті» (Київ, 2013).

Українські події, каталізатором яких стала відмова режиму Віктора Януковича від підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, схоже, захопили зненацька і владу, і опозицію, і Європейський Союз, і Росію. Багатофакторна й динамічна ситуація показала, що в Україні сформувалася вагома частина суспільства, що формулює запит на принципово нове («європейське») облаштування політичного та економічного життя.

Цей запит був сформульований у ситуації, котру можна описати як глибоку кризу суверенітету. Я маю на думці зокрема те, що тиждень відкритого протистояння на вулиці Грушевського у Києві показав: ані влада, ані парламентська опозиція повною мірою не контролюють ситуацію у країні й, що не менш важливо, поки що не готові запропонувати осмислену візію принципово нового політичного устрою України. Дотепер лідери парламентської опозиції Арсеній Яценюк, Віталій Кличко та Олег Тягнибок намагаються очолити протестний рух, який не вони створили та який перевищує їх інтелектуально. За влучним зауваженням політолога Юрія Рубана, Майдан шукає відповіді на проблему, якої не розв’язати самою лише перемогою на президентських виборах одного з опозиційних кандидатів. Іншими словами, Майдан намагається формулювати потребу у програмі реформ, якої немає, та потребу у новій суспільно-політичній силі, якої також наразі немає.

Водночас, слабкість державної влади найочевидніша у масо­вому залученні нею для участі у протистоянні так званих «тіту­шок», тобто нелегальних формувань з молодиків спортивної зовнішності, з метою провокування силових зіткнень, побиття демонстрантів, знищення їхнього майна (наприклад, автомобілів). Загони «тітушок» прийшли з бізнес-конфліктів у політику й стали, мабуть, найяскравішою ілюстрацією фактичного виходу режиму Януковича за межі правового поля.

Дуже істотним фактором, про який часто забувають за стрімкими політичними подіями, є глибока економічна криза. На межі банкрутства Україна опинилася внаслідок надмірного державного навантаження на економіку, тотальної корупції та безвідповідального популізму правлячих еліт (як нинішних, так і їхніх попередників).

Одним із засадничих викликів нинішньої ситуації залишається збереження територіальної цілісності України. Карту «двох Ук­раїн» влада почала активно розігрувати ще в грудні 2013 року. Їй дуже хотілося показати, що це не народ виступає проти дискредитованого уряду, а одна частина України — проти другої. Маніпулювання цією тезою полегшувало те, що недовіра до влади на сході й півдні країни практично не відображається на електоральних преференціях цих регіонів. Так є тому, що нинішні «націонал-демократичні» опозиційні партії не сприймаються там як свої, і правляча Партія регіонів може експлуатувати тезу про конечність голосування за неї, аби «не прийшли націоналісти». В Україні фактично не існує демократичної опозиційної сили, яка би послідовно працювала з переважно російськомовним виборцем на сході і півдні країни. Утім, це не означає, що у соціокультурному та політичному сенсі існують географічно окреслені «дві України», одна з яких буцімто тільки й мріє про «возз’єднання» з Росією, а друга — тільки те й робить, що поєднує проєвропейськість із ультранаціоналістичним культом.

Глибоко помилково описувати сучасну Україну як певний аналог Чехословаччини, де словацьку частину можна без особливих проблем відокремити від чеської. «Розкол» України можливий лише внаслідок громадянської війни, для якої в державі немає достатніх передумов, подібних, наприклад, до ситуації в Югославії (де існували історично окреслені кордони між етнічними групами, які в недавньому минулому жорстоко протистояли одна одній). Чого відчутно бракує в осмисленні України, так це уваги до напрочуд цікавого феномену розмаїтих розумінь «українськості» у рамках однієї політичної нації.

Відкрите насильницьке протистояння на вулиці Грушевського почалося 19 січня. На День Соборності 22 січня (1919 року в цей день було проголошене об’єднання Української та Західноукраїнської Народних Республік), уперше за всю пострадянську історію України, під час акцій протесту були вбиті люди. До ЗМІ потрапили відеоматеріали про знущання міліції над затриманими протестувальниками, з кадрами, типовими для воєнних дій (роздягання жертв як спосіб їхньої дегуманізації). Побиття, напади за межами Майдану, підпал автомобілів стали — пишу це слово з жахом — повсякденністю. Не маючи достатніх ресурсів і рішучості запровадити надзвичайний стан, влада фактично розпочала партизанські дії проти активістів спротиву й зробила найбільший внесок у звикання до насильства та опису того, що відбувається, у термінах «війни». Зупинка цих процесів вимагає особливої відповідальності і політиків, і громадянських активістів, і журналістів.

Одним із важливих аспектів «Єврореволюції» є її зв’язок із націоналізмом, зокрема, у контексті поширюваних в ЗМІ перебільшених спроб ототожнити Майдан із правими радикалами. Ці спроби переслідують пропагандистську мету й найбільше властиві офіційним російським ЗМІ. Водночас, Майдан вже фактично легітимізував окремі націоналістичні гасла («Слава Україні — Героям слава!») та прапори (чорно-червоне знамено націоналістичного підпілля часів Другої світової війни) як символи проєвропейського протесту. При цьому, наприклад, у випадку із гаслом «Слава Україні!», варто говорити й про змістовні зміни, яких воно зазнало на Майдані, вийшовши за межі первісного вузькопартійного сенсу.

Що ж стосується проєвропейської риторики Майдану, то вона типологічно подібна до міфології Європи як простору верховенства права, соціальної справедливості, свободи пересування та самовираження, розповсюдженої у країнах колишнього Варшавського договору та державах Балтії напередодні їхнього вступу до ЄС. Ця міфологія Європи значно перевищує не тільки зміст непідписаної Україною Угоди про асоціацію, а й актуальний стан Європейського Союзу. Можна розповідати про її невідповідність «реальній» Європі сьогоднішнього дня, та не менш важливо говорити про реальність таких уявлень та їхню спроможність мобілізувати найактивнішу частину суспільства. Чимало людей в Україні надалі сподіваються на розуміння та допомогу Європейського Союзу та пов’язують надії із можливим запровадженням санкцій проти представників влади, що допустили злочини. Водночас, проурядові та проросійські сили в Україні щоразу активніше використовують пропагандистські антиєвропейські кліше, наприклад, залякуючи українців тим, що безвізовий режим з ЄС призведе до легалізації одностатевих шлюбів. Загалом спроби розіграти гомофобську карту в Україні нагадують аналогічні пропагандистські зусилля в Росії.

Цікаво, що загалом у Західній Європі досить часто інтереси Росії в Україні розуміють (чи думають, що розуміють) краще, ніж інтереси ЄС, які здебільшого формулюються лише у вигляді формул про «заспокоєння ситуації». А офіційна Росія, схоже, непогано розуміє європейську психологію в українському питанні. За влучним визначенням британського політолога Джеймса Шерра, якщо для Брюсселя Угода про асоціацію з Україною — це альтернатива її членству в ЄС, то для Кремля вона — розширення ЄС альтернативними методами. Підписані у грудні 2013 року президентами Путіним та Януковичем угоди про тимчасову знижку на російський газ та кредит у 15 мільярдів доларів США були покликані залатати найочевидніші бюджетні діри, але жодним чином не розв’язали структурних проблем української економіки. Більше того, вони засвідчили ставку Кремля на нову модель інтеграції, що полягає у володінні та управлінні стратегічними галузями української економіки. Стереотипне ж уявлення багатьох росіян і президента Путіна зокрема, що «українці та росія­ни — це один народ» створює додаткову, не зовсім раціональну мотивацію російської політики в Україні.

Очевидне втручання Кремля в українські події має й важливий внутрішньоросійський аспект: картинки політичного хаосу та насильства в Україні покликані слугувати підтвердженням тези про правильність шляху авторитарної демодернізації та неприпустимість «кольорових революцій» у самій Росії. Загалом же сприйняття українських подій в Росії викривлене не тільки телепропагандою про «реванш шведів за Полтавську битву» та «розгул антисемітизму», а й надалі болісним процесом осмислення російським суспільством пострадянської політичної та культурної ситуації, звиканням до непростої думки про те, що Україна — це не лише нерозумний «молодший брат», а окрема нація й самостійна держава.

За влучним висловом журналіста Євгенія Кісельова, впродовж останніх місяців режим Януковича «із подиву гідною регулярністю ухвалював явно помилкові рішення, кожне з яких раз за разом піднімало завдання виходу з кризи на новий рівень складнос­ті». Виглядає на те, що увесь цей час президент Янукович всерйоз сподівався, що Майдан «сам розійдеться», а ситуація повернеться у стан перед 1 грудня 2013 року. Деградація та дуже ймовірний швидкий занепад наявного політичного режиму достатньо очевидні. Набагато менш очевидні обриси нової України та конкретика життєво необхідних реформ у всіх сферах життя країни, якій, схоже, варто звикати до нестабільності та багатовимірних наслідків нинішньої кризи. І незалежно від того, що саме відбуватиметься в найближчі місяці, зрозуміло, що ситуація в Україні залишається одним із найістотніших викликів для міжнародної політики. А доля великої європейської держави поза Європейським Союзом не може бути йому байдужою.

— український письменник, філософ, гоголезнавець, політв’язень радянського режиму. Народився у 1928 р. в с. Сільце Волинської області. Зкінчив у 1952 р. Львів­ський державний університет, відділення «логіка і психологія» філологічного факультету, потім — аспірант Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України. Працював викладачем української літератури Полтавського педінституту, старшим науковим працівником НДІ психології. У 60-х рр. — за виступи проти дискримінації української культури, в 1972 р. — за промову на похороні Зерова звільнявся з роботи за політичними мотивами. За участь у «Самвидаві» і протести проти арештів і незаконних судів у 1973 р. засуджений за статтею 62 ч. I КК УРСР до семи років таборів (відбував у ВС — 389/36 у Пермській області) і п’яти років заслання (з 1979-го — столяр геологічної експедиції в Бурятії). Працював столяром на київській фабриці індпошиву № 2 (1983-1988). Автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву — «З приводу процесу над Погружальським». Книга Сверстюка «Блудні сини України» (1993) відзначена Шевченківською премією. Живе і працює в Києві.

— мистецтвознавець, історик, літературознавець, публіцист. Професор кафедри Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Доктор мистецтвознавства, член-кор. Академії мистецтв України. Народився 1941 р. у с. Бакланова Муравійка в Чернігівській області. Закінчив Київський держуніверситет ім. Шевченка (факультет романо-германської філології) в 1965 ро­ці, де кілька років працював викладачем кафедри зарубіжної літератури. У 1971-78 рр. — редактором відділу критики журналу «Всесвіт», звідки звільнився через звинувачення в «націоналістичних ухилах». Був молодшим науковим працівником в НДІ психології України, редактором відділу культури і науки журналу «Сучасність», читав курс української історії та історії української культури в Женевському університеті, вів авторські програми на ТБ («Свіжий погляд на історію» (УТ-2, 1996), «Монологи. Надії і втрати» («1+1», 1997-98), «Бачу землю» (1-й Національний, 2002) etc. Автор книг: Поет-патріот Шандор Петефі (1972), Проблема авторства «Протоколов сионских мудрецов» (2001) та ін. Живе і працює в Києві.

Це передовсім повстання проти усемогутнього володаря. Невеличкий екскурс в історію. Річ у тім, що система некомуністичних держав, яка з’явилася після 1918 року, в час падіння великих імперій, не оминула в своєму розвитку авторитаризму. Всі ці без винятку некомуністичні молоді держави перетворилися на утворення авторитарні, напівтоталітарні, ба навіть на фашизоїдні і фашистські — остаточно до 1939 року. Як відомо, із Заходу прийшов туди Вермахт, зі Сходу — Червона армія, і сказати б, на цьому той етатистський (напрям політичної думки, який розглядає державу як найвищий результат і мету суспільного розвитку — Прим. упоряд.) фашизоїдний експеримент середньої Європи зупинився. Однак настав 1991 рік, коли вже безнадійно занепав Радянський Союз, і, окрім Російської федерації, виникає система молододержавних утворень — і в Східній Європі, і в Закавказзі, і в Середній Азії. Всі вони без винятку теж закінчили авторитаризмом. Я вже в 90-му році боявся, що Україна піде таким шляхом.

— российский общественный деятель, публицист, предприниматель. Родился в 1963 году в Москве. Закончил Московский химико-технологический институт им. Менделеева (МХТИ), получив диплом по специальности «инженер-технолог» (1986), институт народного хозяйства им. Плеханова — по специальности «менеджмент и маркетинг» (1988). В 1997 — 2004 гг. был совладельцем и главой нефтяной компании «ЮКОС». Арестован по обвинению в хищениях и неуплате налогов 25 октября 2003 г. На момент ареста был одним из богатейших людей в мире (в списке журнала Forbes 16 место), его состояние оценивалось в 15 млрд. долларов. В 2005 г. был признан российским судом виновным в мошенничестве и других преступлениях. «ЮКОС» подверглась процедуре банкротства. В 2010 — 2011 гг. был приговорён по новым обстоятельствам; с учётом последующих обжалований общий срок составил 10 лет и 10 месяцев. До декабря 2006 г. отбывал наказание в исправительной колонии № 10 общего режима (г. Краснокаменск Читинской обл.); в июне 2011 г. этапирован в исправительную колонию № 7 (г. Сегежа в Карелии) Всего в заключении бизнесмен провёл более 10 лет (3709 дней). Обладатель литературной премии журнала «Знамя» в номинации «Глобус» (2010) за «Диалоги» Ходорковского с писательницей Людмилой Улицкой; за правозащитную деятельность — медали имени д-ра Райнера Хильдебрандта (Rainer Hildebrandt International Human Rights Award, 2010); премии Леха Валенсы — в знак признания «смелости в продвижении ценностей гражданского общества, решительности в утверждении основ экономической свободы и стойкой борьбы за справедливость и человеческое достоинство» (2013). Живет и работает в кантоне Рапперсвиль-Йона (Швейцария).

До того как на Майдане началась стрельба и события перешли эту трагическую плоскость, не могу сказать, что я особо интересовался событиями в Украине. Я в декабре только вышел из тюрьмы, и мне тогда было о чем думать… A в лагере — точно было о чем думать, тем более, когда смотрел новости российского телевидения. Поэтому месяц-два я не особо обращал внимание на окружающее, а когда уже, обнявшись с родными, немножечко поговорив с друзьями, смог оглядеться, вот тогда и произошли трагические события на Майдане, и я стал более внимательным к Украине.

Когда после 20 февраля увидел по российскому ТВ видеоре­портаж о том, что в Украине власть захватили бандиты, бан­деровцы, фашисты, я для себя резюмировал: путинская пропаганда постоянно врет. У меня не было доказательств на тот момент, или точных надежных сведений о том, что происходило в Украине, но мои товарищи рассказывали мне, что были в Киеве и не видели там никаких фашистов. Конечно, у меня была мысль, что всякое возможно, но когда я сам приехал в Киев и пошел на Майдан, то увидел, что пьяных нет, ненависти нет, а на Майдане стоят нормальные люди, с которыми можно вести диалог. Я понял, что здесь безопасно. Возможно, со стороны картинка напоминала бомжатник (а в Москве пойти в бомжатник сам я не рискнул бы), но внутри эдакого полевого бомжатника — я увидел людей с веничками, которые убирали мусор на Майдане, и в очередной раз убедился: нам опять врут. Мы хотели пройти в общагу с Юрием Луценко — нас охрана Майдана не пропустила. Потом мы получили разрешение пройти внутрь — и прошли. Это правильно, что так просто пройти никому нельзя, бойцы хорошо выполняли свою работу — пока начальство не дало команду — никого внутрь сооружений не пускали. Когда мы, наконец, прошли, то все начали приглашать нас к себе: «Зайдите к нам!» А когда я увидел внутри… библиотеку, где были книги Макиавелли, то понял: если здесь читают такие книги — то мы имеем дело с другим качеством людей, что меня очень обрадовало. Я потом так и сказал: фашистов и бандеровцев в Киеве не больше, чем на улицах Москвы. Я сидел в Карелии с настоящими фашистами, которые на улицах убивали людей — армян, таджиков, и эти ребята до 18 лет совершили преступления. Вот это были реальные фашисты — со свастикой на теле, которые говорили мне, что холокоста не было, а Гитлер нормальный мужик и все делал правильно, концлагеря — это вранье… Я этим пацанам 23 — 28-ми лет объяснял: «Ребята, когда я еще учился в школе, то имел возможность общаться с узниками немецких концлагерей, им было за 50 — как мне сегодня — никакого маразма я в них не заметил, они реальные истории рассказывали, через какой ад они прошли. Ребята, о чем вы говорите?! Я живых очевидцев тех событий видел. После этого мне говорить, что холокост — вранье?» Поэтому чуть ли не главной целью организованного мной, Юрием Луценко и нашими единомышленниками из PEN-клуба 24-25 апреля в Киеве конгресса «Украина-Россия: диалог» было то, что 150 уважаемых россиян получили возможность сказать в России: «Я лично в Киеве был, я лично все видел и разговаривал с людьми на Майдане. Ребята, вам врут!»

— поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Народився 1960 р. в Івано-Франківську. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) і Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Горького в Москві (1991). Працював газетярем, очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису «Перевал» (1991-95), був співредактором часопису текстів і візій «Четвер» (1991-96). У 1994 р. захистив кандидатську дисертацію за творчістю Б.— І. Антонича. Патріарх поетичної групи Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада), заснованої в 1985 р. у Львові разом з поетами — Небораком та Ірванцем. Автор збірок поезій «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для Мертвого півня» (2004); романів «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «12 обручів» (2003); книг есе «Дезорієнтація на місцевості» (1999), «Диявол ховається в сирі» (2006), «Лексикон інтимних міст» (2011) та ін. Переклав українською мовою п’єсу «Гамлет» В. Шекспіра (2008) й «Цинамонові крамниці» Б. Шульца (2012). Лауреат премії Рея Лапіки (1996), Міжнародної премії ім. Гердера (2001), літературної премії Центральної Європи ANGELUS (2006), спеціальної премії в рамках нагородження Премією миру ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005), премії книжкового ярмарку у Ляйпцігу «За європейське взаєморозуміння» (2006). Живе і працює в Івано-Франківську.

— літературний критик, перекладач, есеїст. Народився у 1970 році. У 1992 р. закінчив Чернівецький національний університет ім. Федьковича за спеціальністю «Російська мова та література». 1996 року в Інституті літератури ім. Шевченка АН України захистив кандидатську дисертацію на тему «Суд над Сократом у європейській літературі: функціонування традиційної структури». У 1995-2008 рр. викладав зарубіжну літературу й теорію літератури в alma mater. Від 2008-го у вільному плаванні. Разом із Ю. Андруховичем був співредактором Інтернет-часопису «Потяг76», який видавався і в паперовій версії. Переклав з польської роман Даніеля Одії «Тартак», кілька п’єс Міхала Вальчака, Малгожати Сікорської-Міщук, Павла Демірського, Міхала Задари, а також малу прозу Марека Гласка, Юзефа Гена, Анджея Стасюка, Ольги Токарчук etc. Лауреат премії «Книжка року» («Щось на кшталт шатокуа», 2003, художня есеїстика). Крім названої, автор книг есеїв: «Шатокуа плюс» (2004), «Аби книжка» (2011), «Мої серед чужих» (2012). Живе і працює в Чернівцях.

Майдан 2004 року я від самого початку переживав як свій Майдан, як особисту справу. І був я там не тому, що аж так фанатично підтримував Ющенка, а тому, що з першого погляду навіки зненавидів Януковича. Просто ідіосинкразія якась: щойно побачу цю харю або навіть прізвище почую — відразу одночасно хочу блювати і стріляти. Крім того, в 2004 році я був відносно молодим, у віці, коли якраз треба виходити на площі, протестувати, боротися за свободу. Щоправда, жодних коктейлів Молотова тоді у нас не було, як і, до речі, кривавого фіналу. У цьому, мабуть, і є головна відмінність Помаранчевої революції від Євромайдану.

— український поет, публіцист, перекладач. Народився 1974 року у м. Кам’янець-Подільський. Лауреат премії видавництва «Смолоскип» (1997). У 1994 р. закінчив філологічний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (нині Кам’янець-Подільський національний університет), в 2001-му — факультет теорії та історії літератури Києво-Могилянської академії. Працював редактором літературної сторінки «Книжкова лавка» в газеті «Дзеркало тижня» (2001–2007). Колумніст «Газети по-українськи» (з 2006-го). Працював редактором, телеведучим на ТБ («1+1», TVI). Автор поетичних збірок: «Істина і мед» (2001), «Примітивні форми власності» (2004); книги короткої прози «Морквяний лід» (2012) та ін. Переклади: «Фердидурке» Вітольда Ґомбровича, «Прощання з імперією» Олі Гнатюк, «Зроби собі рай» Маріуша Щиґела, «Поет розмовляє з народом» Богдана Задури, «Уздовж Амазонки. 860 днів. Неможливе завдання. Неймовірна подорож» Еда Стаффорда та ін. Живе і працює в Києві.

22 листопада 2013 р.

Прилетів щойно. Буду на Майдані десь під вечір.

— письменник, колумніст, редактор, літературознавець, перекладач. Народився 1952 р. в м. Станіславові (тепер Івано-Франківськ). Закінчив філологічний факультет Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника (1973). Працював вантажни­ком, художником-оформлювачем, режисером, сценаристом Львівського естрадного те­атру «Не журись!» (1987–1991), редактором відділу містики та сенсацій львівської газети «Post-Поступ», головним редактором газети «Гульвіса» (1995–1998). З 2006 р. — головний редактор «Post-Поступу». Книги прози: «Вікна застиглого часу» (2001), «Діви ночі» (три перевидання), «Житіє гаремноє» (1996), «Ги-ги-и» (2007), «Груші в тісті» (2010) та ін. Краєзнавчі книги: «Легенди Львова» (6 перевидань), «Кнайпи Львова» (2000, 2001) та ін. Антології: «Огнений змій» (1989), «Казкова скарбниця» (3 книжки) та ін. Твори перекладалися в Англії, Аргентині, Сербії, США, Франції та ін. Переклав з чеської твори Б. Грабала «Вар’яти» та «Я обслуговував англійського короля». Відомий літературною містифікацією під іменем уявного середньовічного ірландського поета Ріанґабара. У 2012 р. за скандальний вірш «Убий підараса» комуністи звинуватили поета в порнографії і закликах до повалення існуючого політичного ладу. Двічі лауреат премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за романи «Весняні ігри в осінніх садах» (2005) і «Танго смерті» (2012). Живе і працює у Львові.

Коли я перебував 2000 році в Америці, на одній із презентацій мене запитали, що, на мій погляд, може об’єднати українців. Я відповів. Відповідь моя викликала нерозуміння, а подекуди обурення.

А відповів я просто й дохідливо: «Жодна ідея не зможе об’єд­нати так українців, як воєнний конфлікт з Росією. Бажано, звичайно, щоб він був якомога менш кривавим і нетривалим».

Що ж — така гірка правда. І вона на 2000 рік була актуальна. Однак зараз для об’єднання українців вистачило, аби на чолі країни став зек і відвертий шизофренік.

І цього було достатньо. Але нас чекало ще одне випробуван­ня — той-таки воєнний конфлікт з Росією. І нація задемонструвала ще сильнішу згуртованість і готовність захищати Батьківщину.

Є чимало свідчень того, що Путін і Янукович жили увесь цей час у світі своїх власних фантазій та тієї брехливої інформації, яку їм підкидали.

Янукович чомусь був певний, що силою розігнавши мітинг, можна закрити будь-яке питання. Та сила викликала протисилу. Невідомо, як повернулося б наше колесо історії, якби Янукович не дав наказу розігнати той перший Євромайдан — ще дуже маленький і кволий. Можливо, ми б продовжували терпіти розкрадання країни аж до самих виборів 2015 року. І щойно тоді, розлютившись на чергові фальсифікації, повстали, як то було у 2004-му.

Кажуть, радниками Януковича були росіяни і особисто Путін. Він теж був переконаний, що українці, як і співвітчизники, перебувають у напівсонливому стані апатії, і якщо розігнати екстремістів, то всі інші заспокояться.

З моїх знайомих не один переконував мене на початку осені, що жодного народного повстання не буде. Але я всюди у своїх інтерв’ю та коментарях у цьому не сумнівався. Ця віра мене не покидала ніколи. Аргументи мого знайомого були такими ж, якими напевне замилював собі очі Путін — всеукраїнська апатія і пофігізм, розчарування 2004-тим роком і поразкою Помаранчевої революції.

Та час показав, що народ насправді не спав.

Коли поглянути на тих, хто загинув і хто перебуває ще у лікарнях, то побачимо здебільшого інтелігенцію. Знову учителі, як і в 1918-1922 роках, коли вони стали на чолі повстанських загонів, щоб воювати з московським наїзником, пішли у бій разом зі студентами, підприємцями, журналістами, медиками. Як і під Крутами, поліг цвіт української нації.

«Бандерівцями» стали не тільки українці з Заходу, але з усієї України, а разом з ними і росіяни, євреї, грузини, вірмени, білоруси. Жоден відомий єврейський інтелектуал не виступив проти Майдану, ба навпаки — євреї заперечили брехню про антисемітизм. Зрештою, кожен, хто побував на Майдані, чув, що російська мова звучала там нарівні з українською, а часто й домінувала.

Достатньо лише поглянути на обличчя «Небесної сотні» і порівняти ці вродливі просвітлені обличчя з обличчями Януковича, Пшонки, Кернеса, Добкіна, Могильова, Арбузова, Клименка та кількох тисяч їхніх проплачених гвардійців-тітушок і відразу стає очевидним, що то була війна Добра зі Злом.

Янукович утік до Росії і, все ще перебуваючи у полоні своїх божевільних ілюзій, мабуть, переконав Путіна, що досить йому ввести війська до Криму, як увесь Схід і Південь в одному пориві кинеться з квітами вітати визволителів.

У Путіна зародилося викривлене уявлення про українців. Він вирішив, що росіяни і російськомовні — це одне й те ж. А отже сплять і бачать себе в обіймах Кремля. Майдан показав, що це далеко не так.

За останнім переписом населення в Україні у 2001 році росіян було 8 мільйонів 300 тисяч. Скільки їх може бути зараз, враховуючи, що населення скоротилося з 48 з половиною до 45 з половиною мільйонів? Менш-більш 7 з половиною. Але найвища від’ємна демографічна ситуація зафіксована саме на Сході і Півдні — якраз у місцях компактного проживання росіян. Тому ця цифра завищена. А без Криму росіян в Україні не набереться й 5 мільйонів.

Та хто б там рахував: Путін якось ляпнув, що росіян аж 17 мільйонів (сплутавши мільйони з відсотками), а наш гарячий Нестор Шуфрич взагалі загнув від простоти душевної про «10 мільйонів росіян і понад 20 мільйонів російськомовних громадян України».

Схожі цифри подавав багато хто з регіоналів і комуністів, тому й не дивно, що у Путіна закрутилося в голові. Але ж історія показує, що насправді йому зовсім не йшлося про захист росіян. Він цих росіян багато разів зраджував і кидав через ліву ногу.

Уже в наш час, за правління Путіна, росіяни змушені були тікати і з Кавказу, і з Середньої Азії, залишаючи там свої домівки і не маючи змоги їх продати. Однак ніхто їх у Росії не чекав з відкритими обіймами.

10 квітня 2003 року у Москві Путін і туркменбаші Ніязов підписали угоду про співпрацю в газовій галузі. «Газпром» отримав право купувати газ у Туркменії аж до 2028 року в наростаючих об’ємах.

І того ж таки дня Путін зрадив росіян, які жили в Туркменії. Того дня було підписано протокол про припинення дії угоди між Росією і Туркменією про подвійне громадянство.

Що це означало для росіян? А те, що усі, хто не відмовився від російського громадянства, повинні були виїхати з Туркменії. А що права на приватну власність іноземці в Туркменії не мають, то росіяни й не могли продати свої квартири.

У них була дилема: залишиться або виїхати. На роздуми їм давали два місяці. Росіяни кинулися бити чолом імператору Путіну, але почули тільки якесь невиразне муркотіння. А коли повернулися, їх усіх викликав туркменський КГБ, який мав на руках записи усіх промов, виголошених тією горопашною делегацією.

Російська опозиційна преса тоді вчинила скандал, російський МИД вплинув на туркменів і протокол трохи пом’якшили, однак нової редакції ніхто не дотримався.

І що тепер? Росіяни у Туркменії стали заручниками. Минулого року закінчився термін дії туркменських закордонних паспортів старого зразка. А ті, хто мав два громадянства, нових паспортів не отримали.

Державна мова у Туркменії туркменська, радіо, телебачення, преса — усе туркменською мовою. На державних посадах можуть перебувати тільки туркмени.

А що мають росіяни? Вони мають один телеканал, одну газету і одну-єдину школу. Правда, російську мову вивчають у всіх школах Туркменії.

Якщо поглянути на динаміку зміни національного складу в республіках Середньої Азії і порівняти з Україною, то яскраво видно, що зменшення росіян в Україні відбувалося природним, а не штучним способом. Російських біженців з України не існує, тоді як біженці з азійських республік — доконаний факт.

Але через цей кордон російський патріотизм ніколи не переступає.

Зрештою, навіть українські росіяни не бажають путінського раю. А кожен кримчанин може особисто переконатися у що перетворюється місцевість, яка потрапляє під протекторат Росії. Колись квітучі привабливі курорти Абхазії нині уже нічим не відрізняються від покинутих і занедбаних шахтарських поселень Донбасу. Навіть росіяни не їдуть відпочивати туди.

А однак та облуда, в якій перебувають росіяни, вражає. Про це свідчать «братські» висловлювання представників духовенства РПЦ. Вони з ентузіазмом нас ділять і розмежовують: «Возможное решение — это отделение Восточной Украины от Западной и присоединение Западной Украины, возможно, к Польше или к кому-то еще, так как они самостоятельно управлять не умеют, нет опыта такого, никогда не имели своей власти». Саме так висловився «миссионер и богослов, протоиерей Олег Стеняев».

А як він орієнтується у богоугодних справах, свідчить його переконання, що в Україні тому домінують західні українці і тому стає їх усе більше і більше, що «в Римско-католической и Греко-католической церкви аборты категорически запрещены».

Тобто визнати, що моральність на Заході вища, а рівень алкоголізму і наркоманії нижчий, він не може, а от молоти маячню про заборону абортів — залюбки.

Депутатка Лєна Бондарєнка розродилася епохальним спічем: «Как могут жители западных областей Украины, которые, в большинстве своём селяне, необразованные, полузомбирован­ные, разобраться и понять сколько полезного, сколько добра делает для Украины Виктор Фёдорович Янукович? Никак. Они вообще слабо разбираются хоть в чём-то, кроме своего домашнего хозяйства… да и там не очень чтобы разбирались. И вот у них на поводу должна идти Партия регионов, сплошь состоящая из высокообразованных специалистов и профессионалов? Не будет этого, это маразм!..»

Авжеж, тут є трішки правди: на Західній Україні ще збереглося чимало сіл, у яких люди живуть краще, аніж у донбаських містах. Але хай би Лєна Бандарєнка відповіла: як так сталося, що високоосвічені спеціалісти довели країну до кризи? Де те фантастичне покращення, яке було обіцяне?

Недалеко втекла від Лєни Ганна Герман, заявивши, що в той час, як шахтарі годують країну, галичани б’ють байдики на Майдані. Таке враження, що ця дама взагалі втратила орієнтацію у просторі і часі. Досить було б поглянути на таблицю державних дотацій, щоб переконатися, що Донбас давно вже нікого не годує, а дотації пропадають у кишенях можновладців.

Галичани і ширше «западенці» як кістка в горлі для злодійської влади. Нардеп Дмітрій Святаш теж обізвав галичан різними поганими словами та висловив надію, що оскільки в нас існує «реально две страны», то рано чи пізно цей неприродній альянс розпадеться.

Правда, дісталося не тільки галичанам, бо «канадская и американская диаспоры — потомки трусов, сбежавших из своей страны», а нині це, ясна річ, «уроды». Святаш, мабуть, і галичан вважає такими, що втекли зі своєї країни, хоча втекли вони з чужої країни. Як і українці, що емігрували наприкінці війни, рятуючись від сталінського режиму. Вибираючи поміж Колимою і Америкою, вибрали друге.

Окрім цього, Святаш не міг собі відмовити у задоволенні розповісти нам про те, що галицька мова — не українська, а погана версія польської. Бо, мовляв, «долго они там холопами были», тим більше, що для галичан «быть холопами норма».

Можливо, для Святаша буде несподіванкою, але жодної галицької мови не існує. Галичани в містах розмовляють літературною українською. Тобто навіть більш літературною, ніж східняки. А в селах, як і у всьому світі, побутують свої діалекти, хоча молодь теж розмовляє літературно.

Але не будемо вдаватися в мовознавчі дискусії філолога з дилетантом. Звернімо увагу на «холопів» чи то пак галицьких заробітчан, які в Європі, за словами нардепа, працюють «по-чорному», у той час як «восточные украинцы живут у себя дома. Создают ВВП своей страны». Тому, мовляв, «разделение неизбежно».

Тут уже всі ознаки тихої шизофренії, бо заробітчани, працюючи в Європі, пересилають і привозять в Україну мільярди валюти. Минулого року це було 5 мільярдів доларів. При цьому треба наголосити, що це цифра офіційна, бо через дурнувату політику наших банків більша частина валюти надходить іншими шляхами.

Але ці кошти не зависають на рахунках, заробітчани в Україні відкривають свій бізнес. Це і купа різних крамниць з європейськими продуктами і товарами, і ресторани, і невеликі підприємства.

Так-от, питання: чи можуть собі дозволити східні українці, які працюють по-білому, розпочати свій бізнес на зароблені у партії регіонів гроші? А чи можуть вони порівняти свій побут із побутом наших заробітчан в Італії чи Португалії? Порівняти до деталей: одяг, їжа, відпочинок.

Святаш не помітив, як борючись із фашистами, сам перетворився на махрового фашиста-українофоба. Ображаючи галичан, Святаш ображає також і виборців своєї партії, адже і в Галичині за неї голосували, є там і члени цієї партії. Невже усі отак просто це проковтнуть? Невже не поставлять вимогу — скласти депутатські повноваження за фашистські заклики?

Ну, це, звісно ж, в ідеалі. А загалом ми звикли ковтати ще й не таке. Бо Дарєнка з Кісєльовим не самотні. Протоієрей Артемій Владіміров заявив, що «Украина никогда не была и не сможет быть самостоятельным образованием в силу окраинного положения и соседства с великой державой. Государственно образующей нацией не может быть всякая нация, которой это придет в голову. Сейчас мы видим процесс возвращения российской державе тех исконных земель, которые по историческому недоразумению оказались частью другого государства».

Тут уже справді цікава логіка. Якщо йти за нею далі, то усі менші за розміром країни просто таки змушені поглинатися країнами більшими?

Але росіяни невиліковні. Сєргєй Лавров заявив, що у російської сторони «викликає тривогу й зростання націоналістичних настроїв, в тому числі антисемітські заклики деяких активістів Майдану, які з незрозумілих причин замовчуються в європейських структурах».

Ще одна безсоромна брехня, бо серед учасників Майдану є і євреї, і чомусь вони не чули цих закликів. Ба більше — єврейські організації та єврейські правозахисники уже заперечили це.

Зрештою національності убитих повстанців свідчать, що Майдан — це не територія націоналізму. Пліч-о-пліч з українцями там стоять і росіяни, і кримські татари, і багато інших.

Останніми днями до протестуючих долучилися хлопці з Криму. Так, вони росіяни, але хочуть жити в демократичній, а не кримінальній Україні.

Нещодавно Елеонора Гройсман, президент Всеукраїнської гро­­мадської організації «Українська незалежна рада єврейських жі­нок», зробила таку заяву:

«Нас возмутил факт того, что страница Фейсбук «Беркут-Ук­раина» — информационная поддержка украинского подразде­ления «Беркут» — являет собой концентрацию махрового антисемитизма и экстремизма. «Евреи — пособники нацистов, евреи на службе вермахта, люфтваффе и кригcмарине, евреи-кол­ла­борационисты, сионисты — пособники Гитлера, нацистско-сио­нистский герб» и другие заголовки статей наполняют страницу украинского «Беркута» в социальной сети Фейсбук. Страница также изобилует наложениями нацистской свастики на шестиугольную звезду Давида. Под ссылками указано: «Беркут-Украи­на — ВНИМАНИЕ! данный материал о связи нацистов и сионис­тов публикуется исключительно в образовательных целях!»

Панове Фельдман і Рабінович — активні борці з антисемітизмом там, де його нема! Як вам подобається така чудова освітня мета? І чому ж ваша совість і ваш національний гонор ще й досі не зреагували на ці слова? Ще до того, як ці професійні убивці зненавиділи нас, вони вже люто ненавиділи усіх вас. Причому не вибірково, як нас, а геть усю вашу націю.

Те, що зацитувала пані Елеонора — це тільки крапля в морі людиноненависництва і ксенофобії, які рясно розквітли на фб-сторінках членів цього злочинного угрупування.

Євреї усього світу повинні довідатися про це і дати оцінку. Бодай тому, що усі єврейські інтелектуали в Україні на боці Майдану. Багато хто присутній там особисто, і в них уже не словами, а кулями стріляв злочинець в уніформі.

Влада, яка зібрала під своє крило лише виродків і гопників, садистів і найманців, приречена. Скажіть їй нарешті це в очі!

І це ще не все. Представництво «Беркута» у facebook.com активно поширює матеріали про єврейське коріння лідерів опозиції.

Це навіть не смішно. На кого ж тоді розрахована ця маячня?

А, вочевидь, на певну частину громадян, які перебувають у полоні ілюзій, роками втовкмачуваних провладною пресою про те, що за опозицією стоять євреї і американські капіталісти. Саме їм адресовані усі ті фантасмагорії, які ми чуємо з вуст регіоналів та комуністів.

Азаров, який так полум’яно переконував не йти в Європу, бо там нас чекають неймовірні страхіття, відразу після своєї відставки чкурнув не в рідну Калугу, не на південний берег Байкалу, а простісінько у лігво єврогеїв, ба більше — на батьківщину товариша Адольфа.

У вівторок на засіданні Верховної Ради комуніст Пйотр Сіманєнка повторив той самий фейк, який поширили провокатори про те, що нібито Румунія уже розглядає питання визволення своїх втрачених територій в результаті пакту Молотова-Ріббентропа.

Так, справді така новина з’явилася в Інтернеті. Але коли знаючі люди почали шукати статтю, на яку посилався сайт у румунській пресі, то чомусь не знайшли. Не було ані такої розмови у румунському парламенті, ані такої статті. Але зате є свіжа страшилка.

Олександр Єфремов теж полюбляє страхати, звинувачуючи опозицію в тому, що «давление оказывают и на семьи депутатов-регионалов: запугиваются дети в детских садах, а женщинам, иду­щим в магазин, кричат «ганьба!»

От хотілося б мені побачити як дружина тов. Єфремова чимчикує з авоською до магазину. І в яких-таких дитячих садках можна побачити дітей наших регіональних мільйонерів?

Усі ці фантазії наших псевдополітиків радісно підхоплюють у Росії, а там уже на щедрому шовіністичному ґрунті вони проростають і колосяться. Та це й не дивно — імперська зажерливість росіян, мабуть, ще довго домінуватиме у їхній свідомості. А нещодавно вона вже перетворилася на справдешню імперську срачку, яку вже не спинити. Але в кожному разі українці переконалися, що усі ті заклинання на тему «ми адін народ» і «нам нєчєва дєліть» — абсолютна фікція і ніколи не були правдивими. Українці отримали надійне щеплення від корупційної влади і російської братської любові. Надіюсь — назавжди.

Бажання Росії — якщо не всю Україну проковтнути, то бодай понадкушувати — очевидне. Апетит приходить під час їди. Відкусивши Крим і не захлинувшись, у Кремлі вирішили, що можна цей захоплюючий фуршет продовжити. Однак спроби підняти Південь і Схід в єдиному імперському пориві зійшли на пси. Уже стало очевидним, що російські танки тут не будуть зустрічати так, як зустрічали німецькі в Росії.

Звичайно, росіяни не люблять, коли їм нагадують про те, що не тільки «бєндєравци», але й вони вітали нацистів із квітами. Є і така кінохроніка.

Залякування бандерівцями, націоналістами і фашистами свідчить про те, що владі уже нема чим крити. Вона або демонструє свій власний антисемітизм і фашизм, влаштовуючи Варфоломіївську ніч у містах Сходу, або верзе маячню, якої не сприйме жодна мисляча людина.

Насправді більшість українців, незалежно від національнос­ті, прагне жити у правовій державі. І стара пісня про дві України уже нікого не переконує. Не вірю, що навіть Крим і Донбас можуть прагнути долі ніким невизнаного Придністров’я. Не захочуть цього й олігархи, перетворившись у тих незаконних формаціях на здуті кульки, яких не прийматиме цивілізований світ.

— українська поетеса, письменниця, літературознавець, філософ, публіцист. Народилася 1960 р. у Луцьку. Закінчила філософський факультет (1982) та аспірантуру з естетики Київського університету ім. Шевченка. Працювала викладачем у Київській державній консерваторії, у Гарвардському, Пенсильванському та Пітсбурзькому університетах. З 1989 року є старшим науковим співробітником Інституту філософії НАН України. Твори Забужко перекладено в понад 20 країнах світу, інсценізовано, відзначено багатьма преміями, серед яких — Поетична Премія Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов’язання, США, 1997), Премія Фонду Мак-Артура (2001), Премія Міжнародної Фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів (2008) etc. У 2013 р. стала лауреаткою Літературної премії Центральної та Східної Європи Angelus за magnum opus «Музей покинутих секретів». Авторка лонгселера: «Польові дослідження з українського сексу» (1996), повісті «Казка про калинову сопілку» (2000), філософсько-літературознавчих праць: Шевченків міф України (1997), Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій (2007), Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992–2002 (2011); книжок есеїстики «Хроніки від Фортінбраса» (1999), З мапи книг і людей (2012) etc. Живе і працює в Києві.

— письменниця, співачка, телеведуча. Народилася 1980 року в Черкасах. Закінчила Київський національний лінгвістичний університет й отримала магістерський ступінь з іноземної філології за спеціалізацією «Англійська та французька мови, зарубіжна література» (2003). Рік подорожувала Південно-Східною Азією, наслідком чого став роман «Фройд би плакав» (2004). З 1999 року — солістка й авторка текстів гурту «Фактично самі» (з 2007 — «Qarpa»), музика якого є сумішшю індастріалу, панк-року, хардкору та психоделічного тріп-хопу. Працювала фотомоделлю, ведучою у розважальному форматі на багатьох телеканалах України. Спробувала себе як акторка («Аутизм», реж. О. Анпілогов, Україна; «Компот», реж. А. Якушенков, Росія) та режисерка короткометражного кіно («Kyiv. Limited Edition»). Авторка книг прози: «50 хвилин трави» (2004), «Перламутрове Порно (Супермаркет самотності)» (2005), Bitches Get Everything (2007), «Піца «Гімалаї» (2011), «З Роси, з Води і з Калабані» (2012) та ін. Живе і працює в Києві.

От зараз я сумую з того, що не мала часу вести Майданівські щоденники — за винятком спорадичних колонок та статусів у соцмережі. Просто не було часу і завжди лишалося щось незрозумілим в цій історії, щось, що повсякчас пересувалося і що було страшно пропустити, занурившись у літери — чи то кульмінацію, чи розв’язку. Тепер же я бачу, що історія в нас явно претендує на сіквел, і варто робити світлини бодай того, що ще не покрилося сірим нальотом часу — обличчя, історії, персонажі, слова. І як добре, що є змога позичити щось у резервах пам’яті живих героїв — тих, хто сам все бачив, відчув, продумав. Я знаю, що з часом на темі Майдану проросте неозорий лан кітчевих спекуляцій, як то було з Помаранчевою революцією. Звісно ж, і цей есей, і будь-який щоденник ризикуватиме потонути в безмежній каналізації кон’юнктури. З іншого боку, ця історія, будучи історією всіх нас, є й особистою історією кожного, чимось таким, що ми на пенсії переповідатимемо внукам. А їм те все видаватиметься героїчною легендою, такою собі давньою передісторією їх достойного, мирного, цивілізованого життя в громадянському суспільстві. (Боже, надіюся, ти чув мій натяк?..)

— поет, перекладач, есеїст. Народився 1987 року в Ризі (Латвія). Закінчив Мукачівське військове училище. У 2009 році закінчив українську філологію Ужгородського національного університету, у 2014 — балканістику Інституту Східної Європи Варшавського університету. Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007), «ТЕРОРИЗМ» (2008), «Сорок баксів плюс чайові» (2012) і книжок прози «КІЛЕР. Збірка історій» (2012), «Спати з жінками» (2014). Окремі вірші автора перекладені англійською, німецькою, сербською, португальською, російською, білоруською, чеською та польською мовами. Переклав з польської чотири збірки віршів видатного польського поета Богдана Задури. Лауреат літературної премії «Київські лаври» (2011), гість письменницької резиденції, стипендіат «Homines Ur­bani» Stowarzyszenie Willa Decjusza в Кракові (Польща, 2009), гість письменницької резиденції, стипендіат Ventspilshouse у м. Вентспілс (Латвія, 2010), стипендіат програми міністра культури Польщі «Gaude Polonia» (Варшава, 2010, 2012), гість письменницької резиденції, стипендіат Internationalen Haus der Autorinnen und Autoren Graz у м. Ґрац (Австрія, 2012). Живе і працює в Києві.

Опівдні першого грудня 2013 року я вилетів на перший великий мітинг у Києві, а коли літак приземлився, моєї держави вже не існувало.

Саме з таким реченням у голові я сів тоді на борт літака. Була 12:05, п’ять хвилин тому у Києві розпочалася масова демонстрація, а прилетіти в Україну я мав аж за півтори години. Вночі за день перед цим вперше в історії України спецпідрозділ розігнав студентську акцію протесту, застосувавши жорстоку силу, наздоганяючи молодих дівчат і хлопців в сотнях метрів від центральної площі Києва, по-звірячому добиваючи їх — кийками й ногами. У відповідь на це звірство українське суспільство збиралося в центрі столиці на традиційне віче — загальний збір усіх громадян, щось дуже подібне до античної безпосередньої демократії за суттю.

У ті дні я був за кордоном, але вирішив за будь-яку ціну потрапити на це масове віче, яке мені здавалося вирішальним. Саме тому з такою тривогою упродовж перельоту думав про події в Києві. Логічним здавалося, що першу мільйонну акцію проти Януковича режим розжене силою, будуть жертви. Я мав приземлитися вже в іншій державі, де людей на вулицях б’ють, де немає свобод і прав, де тебе можуть вбити тільки за інші політичні погляди.

Усе це видавалося неймовірним — я народився всього за кілька років до падіння

Радянського Союзу, тому атмосфери тоталітарної держави не пам’ятав. Зрештою, я летів літаком в європейську державу в ХХІ столітті, в кишені в мене був смартфон, в наплічнику — лептоп, серед друзів у соцмережах і реальному житті — сотні людей глобалізованого й відкритого світу. Невже цей літак міг приземлитися в точці, де в наш час запанувала диктатура? Невже в 2013 році 1/10 європейської території можна раптом замалювати коричневим кольором, а 46 мільйонів людей відгородити від решти континенту бетонним парканом і колючим дротом? Тисячі разів у скронях мені пропульсувало це фатальне, трагічне речення: «Опівдні першого грудня 2013 року я вилетів на перший великий мітинг у Києві, а коли літак приземлився, моєї держави вже не існувало».

Раптом мені промайнула думка, яка хоч і нівелювала попереднє речення, але обдала холодним потом: насправді у мене немає рідної держави. Я, 25-річний чоловік, не відчуваю жодного зв’язку з Україною. Скажу більше: я ненавидів усе, що було пов’язаним з українською державою. Уявіть, так може бути: можна любити свою країну і водночас дико ненавидіти державу.

А все тому, що України так ніколи й не було створено, Украї­на — це фікція. Насправді досі існує УРСР, Українська радянська соціалістична республіка. Після 91-го року у цій державі не змінено нічого, навіть адміністративного устрою, комуністичні зір­ки досі встановлені на будинках влади, у центрі Києва стояв па­м’ятник Леніну (слава Богу, його повалили під час революції), люди, які займали найвищі посади в комуністичні часи, стали олігархами чи політичними лідерами у нових умовах.

Усе це речі з символічного простору, але є й більш прості приклади: за понад двадцять років незалежності не було замінено міської інфраструктури — труб, котелень, водонапірних станцій, лікарень, шкіл, відділків міліції. Усе це залишилося таким самим, часто навіть не відремонтованим, тому розсипалося, ламалося й деградувало. Взимку у будь-якому місті України ви пересуваєтеся, немов на термальному курорті: з-під землі клубочиться гаряча пара з тріснутих поламаних труб, в цей же час у квартирах холодно, адже в батареї потрапляло лише 10-25 відсотків потрібного тепла. Зайвим буде казати, що людина мала платити за 100%. Неефективні втрати енергетичних ресурсів у кожному маленькому містечку в Україні були такими, що вся країна ставала заручником російських траншів газу. Це влаштовувало і Росію, і всі українські уряди часів незалежності.

Влітку у чотиримільйонному Києві по два-три тижні не було гарячої води. Вочевидь, влада вважала, що спека дозволяє людям митися холодною водою. Відключення відбувалися задля так званих «профілактичних» ремонтів, але — парадоксально — людина за підсумками цього місяця отримувала такий же рахунок, як у час, коли гаряча вода постачалася. Це може здатися дрібницею, але насправді бюрократична мафія обсіла всі кабінети, на таке безчинство громадянин не мав куди поскаржитися, адже ЖЕК, наприклад, належав синові прокурора, дружина власника була міським суддею, двоюрідний брат очолював управління міліції, а відсоток із такого прибуткового бізнесу отримував мер міста.

На кожному кроці, де ви стикалися з державою, виникали проблеми. Причина проста — невідповідність громіздкої совєтської бюрократичної машини, яка існувала й керувала державою до ХХІ століття, яке було надворі. Скажімо, користування публічними басейнами досі регламентує закон 1970-х років, згідно з ним бажаючий поплавати має спочатку отримати завірену печаткою довідку від лікарняного дерматолога. Щоб отримати таку довідку, часто треба простояти цілоденну чергу і ще й хабар заплатити. Тільки потім можна йти в басейн, тож самі розумієте, що більшість людей у басейни так і не потрапляла. Довідка від дерматолога діє тільки тиждень, а мало є охочих присвятити цілий день бюрократичній тяганині заради одного-двох запливів. У зовсім іншій сфері — культурі — ситуація подібна. У Міністерства культури України, яке оперує бюджетом у 200 мільйонів доларів США, є всього одна е-мейл адреса, та й та не працює. Якщо ви напишете на неї із запитом, проханням чи пропозицією — ніколи не отримаєте відповіді.

Тому було великою брехнею, коли напередодні саміту Східного партнерства аналітики говорили, що Україна постала перед вибором — між ЄС і Митним Союзом. Насправді Україна ВЖЕ була в Митному Союзі, жила за його стандартами і відповідно до його антидемократичних принципів діяльності. Так, офіційно Україна не підписала жодних паперів про членство в Митному союзі, але в цій частині світу жодні папери чи закони неважливі, керує тут телефонне право закулісних домовленостей та інтриг. У Росії, Казахстані чи Україні ви одразу відрізните коридор школи чи лікарні — невідремонтований, тьмяний, немов у підвалі. Якщо ж опинитеся у світлому приємному приміщенні з сучасним ремонтом — можете бути певні, що це або податкова, або прокуратура, або офіс пануючої партії. Умовно кажучи, Митний союз я можу відрізнити за запахом. Тому й стверджую, що новітня УРСР станом на грудень 2013 року уже була членом Митного Союзу.

Про все це я думав у літаку, який летів у Київ. А також про те, що ці події, які пізніше отримають назву Євромайдану, зовсім не відрізняються від тих, які були під час Помаранчевої революції 2004 року, акцій «Україна без Кучми» 2002 року чи боротьби за незалежність у 1989-1991 роках. Насправді досі, до 2013 року, в Україні відбувається, затихаючи і знову відроджуючись, одна антитоталітарна, антисовєцька революція, яка ставить собі за мету змінити нарешті УРСР на нову Україну.

З такими невеселими думками я летів, а коли прилетів — розчаруванню моєму не було меж. Я взяв таксі в аеропорту й поїхав у центр Києва. Нагадаю, неймовірно розхвильований, я вилетів на революцію, а за вікном таксі бачив спокійне міщанське життя: на вулицях Києва не видно було ознак хаосу чи взагалі нетипової ситуації, всі торгові центри працювали, парковки біля них були заповнені автомобілями, вулицями гуляли сім’ї з дітьми. А в цей час в центрі Києва тривала найбільша за історію України акція протесту, в якій взяло участь понад мільйон людей. За наступні місяці, коли Україна опинилася на перших шпальтах світових видань, багато хто уявляв собі українську революцію як мільйонні віча, барикади й коктейлі Молотова. Треба було приїхати в Київ, щоб зрозуміти, що це революція дуже свідомого, цивілізованого суспільства: в час, коли на вулиці Грушевського тривали бої й стріляли снайпери, на сусідніх вулицях працювали ювелірні салони, закохані пари вечеряли в ресторанах, а в самих забарикадованих межах Майдану опинилися кілька банків, які продовжували роботу й не мали проблем із безпекою. Тоді в таксі мені здалося, що неповна мобілізація суспільства свідчить про слабкість революції, тепер я розумію свою помилку — насправді йдеться про виникнення зрілого суспільства, яке хоче будувати, а не знищувати. Яке хоче на руїнах УРСР побудувати нову Україну.

Цю революцію треба назвати Сізіфовою. Пам’ятаєте, в «Одіссеї» Гомер розповідає про Сізіфа, якого Зевс прокляв на вічну кару: піднімати вгору величезний камінь, який щоразу скочується вниз. І так до безкінечності. Щось подібне — з нашою революцією, з Євромайданом.

Стратегія режиму полягала в тому, щоб виморити нас холодом, зневірою, безкінечним і, здавалось би, безсенсовним стоянням. Ніби й справді: нічого не відбувається, кінця-краю протестам не видно, люди навіть Новий Рік зустріли на Майдані, а потім простояли й дні, коли температура падала до -20 градусів.

Парадоксальним чином сталося так, що наша слабкість і безсенсовність стала нашою силою й міццю. Щойно ставши слабкою, наша революція виграла. Так, усі хотіли за 2-3 дні прибрати країну від Партії регіонів, усі сподівалися швидкого й красивого тріумфу, всі надіялися, що марш мільйона людей зможе переконати владу і світ у нашій безстрашності й могутності. На перший погляд може здатися, що нам те зробити не вдалося, але це не так.

Такої зрілої, розумної й дисциплінованої революції у нас ще не було. Якщо за тиждень до цього вихід тільки 10 тисяч українців на Майдан приємно здивував навіть опозицію, то в неділю 1 грудня мільйон мітингувальників вже здавався звичним і нормальним явищем. Так, у нас революція за розкладом. Так, у будні людей значно менше, і так, вночі їх ще менше. Але люди змінюються, приїздять до Києва на 3-4 дні, потім повертаються додому, а на їхнє місце приходить нова зміна. Так, кияни не почали масово страйкувати, але в неділю виходять на мітинги пунктуально й обов’язково.

Тобто нам, новонародженому громадянському суспільству, вдалося побудувати систему, коли країна делегувала своїх представників на Майдан, а сама продовжує працювати, щоб не допустити колапсу й хаосу. Це дуже відповідально й зріло, такого повороту подій влада не чекала. Янукович і його радники думали, що нас розжене час, мороз, зневіра й відсутність швидких результатів. Але ні, ми готові виходити на вулиці стільки, скільки буде потрібно. Відступати нікуди, а головне — ми самі собі подобаємося в цьому протесті, нам нарешті подобається наша країна й наш народ, у нас з’явилася віра, що ми таки зможемо щось змінити. І хай у будні на Майдані тільки 30-50 тисяч людей, але я впевнений: в разі потреби, за першим сигналом знову вийде мільйон, знову в метро співатимуть гімн, а колони мітингувальників будуть такими неозорими, що навіть з повітря сфотографувати важко. У цьому наша сила.

Так, це революція без геройства, це революція за розкладом. Це революція, коли почесно й прекрасно бути просто маленькою крапочкою на фотографії мільйонного натовпу. Більше від нас нічого й не вимагається — просто щодня, щотижня, дисципліновано і за розкладом бути непомітною крапочкою на фотографії. Фотографії, яка не даватиме Януковичу спати. Фотографії, яка рано чи пізно змусить його піти. І, повірте, краще бути крапочкою на фотографії, ніж краплинкою крові на холодній бруківці.

Тридцять років тому, 27 листопада 1983-го, в одному з провідних французьких журналів було опубліковано знаменитий есей Мілана Кундери «Украдений Захід, або трагедія центральної Європи». Починався він так: «У листопаді 1956 pоку директор Угорської агенції новин, задовго перед тим, як артилерійський вогонь зрівняв із землею його бюро, надіслав телексом розпачливе повідомлення до уваги жителів усіх країн, в якому сповіщав, що роз­почався напад радянських військ на Будапешт. Повідомлення закінчувалося такими словами: «Ми готові вмерти за Угорщину та Європу».

Цей есей Кундери на роки вперед став визначальним у розмовах про майбутнє нашої частини світу. Він говорив прості речі — мовляв, Центральна Європа знаходиться поміж Заходом і Сходом, тому почувається між цими потугами в небезпеці. Тут живуть так звані «малі народи», державність і право на незалежність яких завжди під загрозою, їхню територію ділять між собою імперії, їхні мови забороняють, а історії — переписують. Однак, вони бунтівничі, романтичні й горді, тому завжди борються за себе й за своє майбутнє. Ця бунтівничість за Кундерою — одна з основних ознак центральноєвропейця. Письменник писав: «Хіба Солженіцин, коли ганьбить комуністичне гноблення, вбачає в Європі фундаментальну цінність, за яку варто було б умерти? Ні. «Вмерти за власну країну і за Європу» — такої фрази не могли придумати ні в Москві, ні в Ленінграді, але саме таку фразу могли придумати в Будапешті або Варшаві».

І наостанок про хороше. З часу написання есею Кундери мину­ло 30 років. Згадані ним Угорщина і Польща стали вільними державами й вступили до ЄС. Слава Богу, ніхто з Євросоюзу не ви­хо­дить — навпаки, всі прагнуть туди потрапити. А до згаданих Міланом Кундерою Будапешта й Варшави можна сміливо додати Київ — бо так, тут живуть люди, які заради своєї країни готові виходити на Майдан навіть після 20 років тотальних розчарувань. Центральноєвропейська бунтівничість у них у крові — а значить, і Центральна Європа навколо них. У такій ситуації підпис під угодою про Асоціацію стає тільки справою часу.

Я пишу ці рядки у дні, коли доля України й революції ще не вирішені. Не хочу нічого припускати й передбачувати, обмежуся тільки ствердженням, що хай там як закінчаться ці події, а повалити Українську Соціалістичну Радянську Республіку легше, ніж потім будувати нову Україну. Дуже надіюся, що ми, українці, в часі побудови нашої нової держави будемо настільки ж прекрасними, зрілими, відповідальними, сучасними, самоорганізованими й цивілізованими, як під час нашої революції, Євромайдану.

Мій прадід, який, між іншим, брав участь у вуличних протестах, масових заворушеннях і був суджений за напад на кінного жандарма, був священиком і автором кількох томів мемуарів. В дитинстві мені найбільше подобалося читати епіграфи до численних розділів його книжки спогадів. Особливо запам’яталися два: «Без різноманітності нема приємності» і «Кожен має свій метод».

— художник, арт-куратор, есеїст, публіцист. Народився 1978 р. в м. Бон (Алжир). Закінчив Дніпропетровський художній коледж і факультет монументального живопису Львівської академії мистецтв (2003). Працював арт-директором і креативним директором у сфері рекламного бізнесу. З 1997 р. бере участь у мистецьких виставках в Україні та за кордоном. Член Союзу Вольних Художників «Воля або смерть». Співзасновник арт-угрупування «Бактерія», автор маніфесту «Бактерії». Вибрані виставки: «Срібний квадрат», IV міжнародна бієнале авангардного мистецтва (Національний музей, Дебрецен, Угорщина, 2001), «Дослідження антропоцентричного об’єкту» (Палац мистецтв, Львів, 2003), «Ми не маргінали» (Краків, 2008), «Воля або смерть» (Мистецький Арсенал, Київ, 2011), «Жлоб, жлобство, жлобізм» (Музей сучасного мистецтва: Київ, 2011), «Кінець епохи мультикультурності» (ART KYIV Contemporary 2011, Мистецький Арсенал ), «ZombieLand» (галерея Bakteria, 2013), Спецпроект «Бактерія» (Одеська бієнале сучасного мистецтва: «Самоврядування: культурна революція vs революція»), «Індустріальний едем» (Інститут проблем сучасного мистецтва НАМ України, 2013), проект «Жлобологія» (ART KYIV Contemporary, Мистецький Арсенал, 2013), «Громадянський містицизм» (Інститут проблем сучасного мистецтва НАМ України, 2014), «Площа свободи» («Єрмілов-центр», Харків, 2014). Роботи знаходяться у приватних колекціях України, Австрії, Росії, Франції, Німеччини, Японії, США та ін. Живе і працює в Києві.

22 листопада 2013 р.

Люди, буду краток. Якщо хтось не зрозумів, зараз все по-взрослому. Харе триндіти. Збирайте свої мізки в кулаки і виходьте на Майдан. Є всі шанси подолати весь цей упирятник. Треба це зробити.

23 листопада 2013 р.

На Майдані мусора заходили свинею в натовп і забирали клейонки. Дві колони мусорів в повній бойовій готовності забрали дві клейонки. Бояться клейонок. Багато мусорів. Дуже. От хто справжній європеєць, що ходить на акції протесту, — мусор! Але атмосфера цілком та, що треба. Зустрів багато друзів і знайомих. У мене навіть склалось таке враження, що якщо я зі своїми друзями і знайомими засную альтернативну Україну, в ній цілком можна буде по-європейськи жити. Нормальне таке населення там буде. Яскраве. А цей весь заскорузлий упирятник десь буде існувати паралельно, тільки ми про нього не будемо нічого знати.

Гасла херові до болю. Одразу віє українським льохом з погнилою картоплею. Треба думати над гаслами.

Основна проблема України — це люди. Так, чернозем, жито і просо — то, конечно, чудово все, але ось з людьми напряг. Вони працелюбні і співають гарно, коли п’яні. І так зовні нічо. Але де вони?

Люди у нас пасивні, як поліетиленовий кульок у річці, що нагадує медузу. Треба людей.

24 листопада 2013 р.

Треба переформатовувати Майдан. Забрати звідти всі ці традиційні наші українські камланія і тужливі співи, бо це вже дістало. Папуаси зараз мають трохи почекати зі своїми бандурами і не створювати своєї споконвічної журби навколо. Забрати всю партійну символіку і прапори.

Забрати червоно-чорні прапори. Вони там недоречні абсолютно. Залишити тільки національні і євросоюзівські. Політиків і депутатів сільрад не підпускати. Випускати виступати професіоналів різних галузей, письменників, музикантів, філософів, бізнесменів, художників і просто активних людей, щоб було зрозуміло, що ми не ховаємо труну, як це може зараз видатись, а відстоюємо свої права. І не дати можливості все це перетворити в занудство і фарс.

26 листопада 2013 р.

Люди! Я вважаю, що треба повністю змінювати риторику цього Майдану. І обличчя. Там не треба культових українських га­сел-страшилок типу «Смерть ворогам» і таке інше. Хай їх волають старі сивочубі казаки в смушкових малахаях і спортивних штанях. Вчора таких бачили.

Там має бути молодь, студенти, бізнесмени, хіпстери, професіонали, креативний клас (хоча я не люблю цього терміну, але що поробиш). Для того шоб їх залучити, треба подивитись креатив Парижської революції 1968 року. Напрямок цього креативу. Там були сюр, абсурдизм, іронія, парадоксальність, жесть, якість та свіжість. Треба свіжість! Майдан треба зробити новим і модним. Щоб на нього приходили. Єдина проблема бунтів в Україні — во­ни зашкорублі, як мозоль на нозі у селянина з серця Великої підкови Черкащини. Що ніхто з адекватних молодих людей не хоче себе з цим пов’язувати. І правильно роблять. Биче обличчя завжди відлякує. Але у нас трохи інші обличчя.

Так що ми тут всі гуртом дещо вигадали і пропонуємо вам ро­бити ці гасла самотужки і підтягуватись до нас. Завтра гасла будуть такі:

Рівний хребет неактуальний в труні

Барана треба стригти. А не слухатись

Техно-мінімал проти шансону

Упирі мають бути в кінофільмах

Вор украде у нас все. Бо він вор.

Ми хочемо в майбутне, а не в минуле

Право на життя не просять — його забирають

Європа — це твоє право бунтувати

Я хочу ходити в зелених штанях, а не у ватнику

Ті хто не бунтують давно в могилі

ЄС — рейв. ТС — треш

В Європу без лєсоповала

В Європі зеки збирають мікросхеми

Шансон в андеграунд!

Можна любити, але зі зброєю

Знайте, на нарах завжди занози

Циліндр проти ушанкі

Акція — це реакція

Золотий унітаз завжди в лайні

В упирятник не ідем

Зараз треба створювати історію, а не її читати

В Луврі не стоять нари

Угода або накуй!

Президент моєї країни — ГОПНИК

Хай навіть гопнік стане єврогопніком

Ми — євроджені!

Жиган, кинь мусора!

Бий жлобів — рятуй надію!

Це бунт цивілізації проти варварства!

Гасла авторства, окрім мене, Павло Коробчук, Svitlana Pova­lyaeva і Andrij Bondar, Ivan Semesyuk.

30 листопада 2013 р.

Люди! Треба напевне розказати, що було насправді. Вчора відбувся натуральний пиздець. По-інакшому це не назвеш. Ще вдень було стрьомно. Навіть не так, як в перші дні. По-іншому стрьомно. Такої кількості провокаторів і мусоро-сбушників серед нас я не бачив з самого початку подій. Димові шашки і заходи тітушок для драк в натовп. Загонами по 20 рил. Наш маленький отряд художників, філософів і архітекторів стояв і дивився на все це. Але є одне але.

Вночі якось стало дуже вже мутно. Ми побачили, що стається звичайне українське диво. Все звертають. Зрозуміли, що Єгор Соболєв відсутній. І відсутні всі з організаторів. Щось він знав про те, що буде, як нам здалось. Було таке відчуття, що майдан зливають. Підійшов депутат Іллєнко, який хотів поговорити про мистецтво і за те, що я несправедливо критикую ВО «Свободу» і українських націоналістів (звісно, несправедливо, бо вони ж такі душки насправді). Діалог був і з приводу того, чому ми абсолютно по-різному мислимо майбутне країни. Я казав про те, що права риторика не можлива на Євромайдані і праворадикальні гасла не сумісні з євроінтеграцію. Хоча дискутували ми спокійно і ввічливо. Була палка дискусія. І він пішов. Але якось все неспокійно навколо було. Моя думка з приводу того, що навколо переодягнуті мусора, чомусь вкотре підтвердилась (я параноїк, визнаю). Передислокацію сил я помітив ще тоді.

З’ясувалось, що чомусь рулить депутат Андрій Шевченко (той, що не футбольор, а в окулярах). Він сказав нам, коли його витягли, взяли і конкретно спитали, що закінчується солярка, замінюють генератори і все буде прекрасно. Ура-ура, все просто замінимо і буде зашибісь. І ще повідомив, коли його різко спитав якийсь дядя, про плани на майбутне, що «звітуватись перед ним він не повинний». Чомусь. Його питали, чи буде він всю ніч? Сказав, що не буде. Що пійде раніше. Шось таке. Активізація беркуту була засвідчена бабулею, яка підійшла до нього, йому про це повідомила, і після чого він кудись стрімко побіг. Не знаю куди. Недоговоривши з нами.

І тоді, звичайно, вмикнулись інстинкти кота і канарейки в одному флаконі, що починають відчувати землетрус. Маленький культурологичний загін художників, філософів і архітекторів був виведений з-під обстрілу за к-ка хвилин до тотального піздєца. А атмосфера навколо була дуже спокійна, і всі нібито налаштовувались на продовження і ночівлю. Навіть буйних братів Галлахерів, що хотіли стояти до кінця, вдалось забрати. Вони б, безперечно, класно виглядали «на растяжках» у лікарні. Та і ми всі могли б посмоктувати супчик через трубочку не один місяць. І малювати один одному на гіпсах матюки. Тобто нам просто пощастило за декілька десятків хвилин вийти звідси, ще не усвідомлюючи і навіть не передбачаючи, ЩО там станеться. Вважаю це просто фартом. Ну а далі ви знаєте. Зайшов паровий каток беркуту і забив усе, що рухалось. Ламаючи голови, руки і ноги.

4 грудня 2013 р.

Розмонтовували наш проект на Кyiv contemporary art. Якось на це не хотілось зараз витрачати весь день, коли таке від­­бу­­ва­ється… Бо зараз зовсім не до цього. Але мусили. Я там, окрім всього, виставив частину своєї нової серії «Боги революції». З великими краплями крові, що виходять за межі поліптиха. Об­говорювали з камрадами, що вона виявилась абсолютно пророчою. Під усі події в країні потрапила саме ця серія.

Революція виявилась далеко не бархатною. Страшною. І кривавою. По-справжньому з шипами і вогнем.

Денис розповів, що спілкувався з делегацією американців, які були дуже заціка­влені експозицією і казали, що не очікували побачити щось таке у нас в країні. Казали, що за асоціаціями у них це корелюється зараз з виставкою мексиканського ре­­волю­ційного мистецтва в Нью-Йорку. Нам було ціка­во почути таке враження. Щось таке є.

19 грудня 2013 р.

Цікава і розумна людина Пьотр Павленский. І погляд на події цікавий. І відмінно зроблено саме інтерв’ю: www.artukraine.com.ua/a/petr-pavlenskiy-quotmaydan-torzhestvo-samoorganizacii-i-pobeda-nad-tiraniey-apparata-vlasti.

«Если говорить о неком идеале общества — анархо-коммуниз­ме, например, — он сейчас происходит на Майдане. Вот эти все субкультурные споры про доминирование правых или левых — полная фигня. Сама структура, в которой и бомжи, и рабочие, и студенты находятся вместе: все, кому нужна одежда или еда, могут взять её бесплатно, те, у кого есть возможность, несут еду и одежду для других. Те, у кого нет возможности что-то отдать, может стать волонтёром, сделать какую-то работу — это и есть общество в его идеальном состоянии самоорганизации. И для порядка не нужна никакая полиция. Нету никакого мародерства. На примере Майдана мы видим, что полиция существует не для безопасности граждан, полиция существует только для безопасности власти. Сейчас вещи начинают называться своими именами. Но это состояние не может быть перманентным, и при любом исходе будет новая структуризация».

23 грудня 2013 р.

www.theinsider.ua/art/khudozhnik-oleksa-mann-pro-yevromaidan-tse-persha-antizhlobska-revolyutsiya/

«Є неперебор­не бажання жити в системі цінностей, створених вільними людьми для вільних людей. Їй протистоїть система, створена рабами для рабів. Моя країна опинилась у ситуації, коли її силоміць тягнуть в абсолютно безперспективну і деструктивну пастку. Я людина, яка все життя ненавиділа політику і різноманітне політиканство, не хочу бути осторонь. Це перша антижлобська революція, спрямована на руйнацію системи, побудованої жлобами, де може вижити лише жлоб. Люди повстали проти жлобів і люди переможуть. Ця поляризація естетично довершена.

Мені як художникові, дослідникові й антропологу дуже цікаво спостерігати, як на очах формується новий тип людини. Такої кількості адекватних людей в одному місці я не бачив ніколи. Цей абсолютно сюрреалістичний стан мене ніяк не залишає.

Майдан — це самоврядування вільних людей, яке ефективно діє як в інтелектуальному полі, так і в абсолютно побутовому. І це має поширитися на всю країну.

Зараз запаралелено три різні процеси, які відбуваються абсолютно реактивними темпами: 1) Створення ВІЛЬНОГО індиві­дуаліста-громадянина. Достойного та міцного європейця, який утворює продуктивну спільноту. З правом меча і можливістю індивідуального маневру та структурних дій і самоврядування задля вирішення стратегічних питань. 2) Боротьба за НЕЗАЛЕЖНІСТЬ країни».

26 cічня 2014 р.

Хотів би сказати про гасло «Слава Україні!». За останні дні во­но повністью змінило для мене своє значення. І набуло нового сенсу. Коли в диму від покришок і в клубах фіолетового газу, де не видно майже ніхера, наближається нова сотня на допомогу і з цього апокаліпсису лунає «Слава Україні!», а у відповідь тисячі голосів кричать «Героям Слава!», зрозуміло, що парадигма гасла змінилась. Зрозуміло, що ідуть свої берсеркери. Стрімко ідуть на допомогу.

Це бойовий клич воїнів. Бойовий клич нескореного і сконцентрованого народу, від якого у мусорів трясуться ноги. Воно дійсно звучить страшно. Войовничо і переконливо. Це не ледве чутне привітання у вуса підковою Тараса Устимовича у брилі з Орестом Юхимовичем у смушковій шапці, з товариства «Просвіта», біля куща червоної калини, в день народження Кобзаря. Ніхуя. Це закінчилось. Закінчились зелені лани, вишневі садки і вірші про конюшину. Іде люта війна. Це гасло обурених громадян, що воюють пліч-о-пліч проти армії скотів. Воюють селяни, фермери, письменники, художники, менеджери, програмісти, ультраси і лікарі. Всі встали на диби. Поруч з повністю знедоленими людьми, яким немає чого втрачати, у яких забрали все, стоять чуваки з трьома вищими освітами, які вільно размовляють на п’ятьох мовах, мають свої бізнеси і серйозні контори. Це колосальне різноманіття рельєфних людських характерів. Поруч з українцем в строю, закритому саморобними щитами, стоїть росіянин, єврей, вірменин, татарин і білорус. І це «Слава Україні!» Воюють всі: праві, ліві, центристи, марксисти, ліберали і трансгуманісти.

Коли лунає «Слава Україні», вони розуміють, про що йдеться. Це концентрація. І це не квола пацифістська гойдалка, а агресивний войовничий клич людей, які йдуть в атаку. В небезпечну атаку, де тебе можуть вбити. Вони ідуть валитись за своє майбутне у вільній країні, і вони будуть рвати цих скотів зубами і розкидувати це гівно. Бо його треба знищити. Що ця так звана влада і це мусорське гівно може протиставити цьому гаслу? Ніфіга. Побрязкати своїми щитами, щоб цього не чути? Та все одно чути. Думаю, їм лячно. Хто не чув, не зрозуміє

27 січня 2014 р.

За останні дні спілкувався з французьким, німецьким, голландським і двома датськими журналістами (данці з різних видань) про свої художні справи. Брали у мене інтерв’ю. Звісно, що мова заходить про Майдан і погляд на події в країні очима художника. Зробив невтішний висновок, який зробили і багато моїх друзів, що мають постійне спілкування з іноземцями. Половина з журналістів взагалі не розуміють, що відбуваеться. Кумедна думка про те, що тут «футбольні фанати б’ються з поліцією», це ще не найцікавіше, що я почув.

І вони є рупором і транслятором подій на Захід. Ці тепличні ховрашки, ще постійно турбуються за те, що тут нацисти грають основну роль і чому так мало лівих в охороні Майдану. Коли їм починаєш пояснювати ситуацію і розповідати — про що йдеться, про вимоги, про те, що Майдан це зріз соціуму, хто такі праві і де ліві, як Майдан постійно намагаються замазати в фашистську історію ворожою пропагандою, що тут представлені всі, хто тільки існує в країні, про те, що поруч виборюють право на свободу всі національності, ідеологічні табори і світоглядні концепції, вони — настільки щиро дивуються, що невідомо як вони потрапляють на літак додому.

Плюс всі вони під впливом потужної пропагандистської машини східного сусіда, висновків робити з переглянутого не в стані, бо думають, що там незалежна аналітика і журналістика. А хулі тут такого? У них же вдома незалежна, так чому там мають бути медіа підконтрольні владі? Там же теж демократія по назві. Тобто таке. Приходиться розказувати все з початку до кінця.

А так спокійні, ситі, усміхнені рєбята, що навіть не підозрюють, що в центрі Європи режим діє заодно з бандитами, що тероризують населення і вбивають протестувальників вогнепальною зброєю, забивають їх до смерті, викрадають, піддають нелюдським тортурам і вивозять до лісу. Закони не діють. Такого просто не може бути, читаю я в їх чесних очах. Це ж не Сомалі або Нікарагуа? Це ж тут поруч. Зовсім недалеко від Берліна або Копенгагена. Особливо мене вразив датський товаріщ, що сам отримав від беркута палкою по голові: у нього намагались вирвати телефон, на який він знімав події, але він так ніфіга і не второпав.

28 січня 2014 р.

Щось мені починає здаватись, в контексті всіх подій, що ми рано проект «Жлоб-арт» закрили. Бо тут такий жлоб-арт на вулицях повипускали за 200 гривень і такі типажі режиму повилазили, що матеріалу ще на десять виставок і томів назбирається. І хай мені ще хтось із задротів попиздить, що то тема вже в минулому і неактуальна. Тут вся країна — як величезна палаюча виставка жлоб-арту.

3 лютого 2014 р.

На запитання «А який план далі?», хотів би натякнути на один суб’єктивний фактор. Швидше на таке собі спостереження за менталітетом та антропологією. Іноді я думаю, що те, що у нас немає геть ніякого конкретного, прописаного по пунктах плану — це наша переможна зброя.

Ось постійно кажуть, план Путіна-Хуютіна або план Мед­вед­чука-Клюєва і таке інше. І шо? Всі ці плани накриваються глухим мідним тазом, натикаючись на одну невраховану цими хитровиєбаними планерами річ під назвою «людський фактор». Так, саме він розруйнував всі складні багатоходові комбінаціі.

Бо як відбувається насправді? Якийсь дядя Вася отримав кийком по голові, через те, що забув ключі вдома або провтикав ос­танню маршрутку, обурився, взяв шмат бруківки і жбурнув у мусора, який промазав з рушниці по мітингувальнику і потрапив у спину свому ж упирю. І понеслось. Спалили к-ка вулиць і маленький автопарк. Я, звісно, спрощую, але про план тут вже не йдеться. Бо розіграли вже геть зовсім інший сценарій. На який ніхто і не розраховував. Бо пострадянський менталітет — така дивна штука, що коли лампочку вп’ятьох вкручують, де, як відомо, один тримається за неї, а четверо крутять табуретку, то краще вже не мати ніяких конкретних планів, ніж такий. І з цими ввідними можна перемогти будь-який злочинний режим. (Згадаєте ще згодом мої слова).

В цьому є запорука успіху. Бо коли є план — про нього можна дізнатись і підготувати проти западло. Або, з іншого боку, хтось щось провтикає, запізниться на потяг, забуде вимкнути вчасно світло, забухає, проспить або загубить той папірець, де розписаний план. Знаю я, як ті плани у нас виконуються. А коли його немає, то це — настільки переможно і непередбачувано, нібито революцією керує сам шестирукий Бог Революції, що в кожній руці має по шаблі і ще на шиї ожерельє з черепів висить.

22 лютого 2014 р.

Українці вихаркнули з себе совок. Саме зараз. Боляче. З кров’ю. Але це зроблено.

2 березня 2014 р.

Ми зараз переживаємо великий історичний момент, коли фактично нашими руками буде повністю зламаний одночасно і ментальний совок, і залишки російської імперії. Турбує ціна питання. Але подія дійсно історична і глобальна. Наше завдання — зрозуміти, що ми знаходимося саме в епіцентрі історичного циклону і поводити себе зважено і без паніки. Вир суворих подій і людських вчинків знесе все це лайно на своєму шляху. Кожен внесе зараз свою лепту.

7 березня 2014 р.

Мы должны понять и осознать, что на наших глазах произошло одно из самых массовых убийств мирных людей в Европе, за последние полстолетия.

Для того, чтобы сбросить дегенеративного урку-клептомана — это колоссальные жертвы. Перед своим лихорадочным и пошлейшим побегом из страны, эта падаль умудрилась потянуть за собой горы трупов. Счет смертей исчисляется на сотни. Только официально — это сотня. Пока. Но сколько трупов было вывезено и сожжено ментами? Сколько раненых сгорело во время штурма Дома профсоюзов? Сколько было забито насмерть палками беркута и титушек? Сколько пропало без вести после боев, сколько было похищено за время противостояния, сколько еще не нашли? Не будем себе лгать — они давно мертвы. Скольких убили переодетые мусора и титушки, которым выдали огнестрел и разрешили убивать? Это сотни людей.

Погибли лучшие люди страны, самые отчаянные и бесстраш­ные, которые не побоялись выйти за нашу и вашу свободу, под пули снайперов, под кинжальный огонь из автоматов спецподразделений, беркута и ментов, под БТРы и боевые гранаты. Тысячи раненых лежат по больницам и каждый день кто-нибудь умирает. Раны несовместимы с жизнью.

Меня интересует один вопрос. Осознает ли общество, что ты­сячи людей получили посттравматический синдром, и это будет проявляться — чем дальше, тем более явно. У каждого участника событий кто-нибудь из друзей, родственников, знакомых — погиб, ранен, контужен. Многие видели это вживую, были под пулями на передовой. Многие попадали в передряги, которые явно не стабилизируют психику. Когда у тебя на глазах убивают людей, мало кто к этому бывает готов. К такому не всегда готовы даже профессиональные военные, у которых бодро едет крыша, не то что мирные граждане. Меня самого не покидает мысль, что я чудом жив, чудом живы мои близкие и друзья. Хотя есть раненые. В голове время от времени возникает мираж того, что наша группа из трех человек отошла на несколько метров с того места, где через минуту убили двух людей. Сатанинская рулетка сработала таким образом. В общем, никто к этому не готов, сколько не выделывайся и не показывай свой железный характер.

Снимая возле сгоревших автобусов на Институтской фильм про протестное искусство на Майдане и про все события, я и коллеги из нашей группы наблюдали крепкого парня, который в одной абсолютно белой футболке, несмотря на холод, залез на простреленный автобус, лег на крышу спиной, спустился, измазал лицо и футболку сажей и пошел дальше по местам боев. Он пережил и видел ад. Видел смерти. Именно там очень многих убили. Ни к какому психологу идти он не собирается. Просто не хочет и не верит, что поможет. Таких людей сотни, если не тысячи. Я их наблюдаю. Почитайте не поленитесь, что такое посттравматический синдром, как он развивается и каковы его последствия.

Также есть очень большая группа людей, которая понюхала пороху, участвовала в боях, многие имеют ранения, и они реально воевали. Воевали у себя дома, в своем городе, с превосходящим по силе вооруженным противником, чувствующим свою силу и безнаказанность. Воевали подручными средствами, но смело и как следует. Они почувствовали этот гигантский выброс адреналина, заменить который в мирное время будет нелегко. И они разочарованы тем, что сейчас происходит. Когда эти плеши в временном правительстве ведут себя, как предатели интересов страны. А ребята, понюхавшее пороху, уже очень непростые люди. И так это все не оставят. Это я так, намекаю только. Потому что сейчас не про это.

Я о том, что мы пережили войну. Натуральную войну. Бойню. Войну власти со своими гражданами. Для меня это даже серийное убийство граждан властью. Фактически люди воевали с маньяками, думающими, что им все сойдет с рук. И это нужно признать и действовать соответственно с этими вводными. И понимать, и работать с людьми, исходя из этого. И это еще только начало, насколько я понимаю.

— український митець, телеведучий, письменник, галерист. Народився 1968 р. у Києві. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (1992). 13 років працював актором у Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки, де зіграв більше десятка головних ролей. Двічі лауреат театральної премії «Київська пектораль». Засновник націонал-анархічного мистецького угруповання Союз Вольних Художників «Воля або смерть» і мистецької платформи «Український Культурний Фронт». Відомий також під псевдонімом Орест Лютий, автор проектів «Лагідна та сувора українізація». Створив низку популярних телепроектів, останній з яких — анархо-кабаре «Зелена лампа» на каналі ТВІ. Автор роману «Доба. Сповідь молодого бандерівця», книги повістей «Після злучення тварина сумна» та ін. Автор і куратор мистецько-культурологічного проекту «Жлобологія» (Наш Формат, 2013). Автор і куратор мистецько-культурологічного проекту «Жлобологія». Режисер і продюсер документальних фільмів «Майдан. Мистецтво спротиву», «Воїни світла», «Янголи Майдану». Батько п’ятьох дітей. Живе та працює в Києві.

Це зараз я можу з гордістю і на весь голос заявити, що особисто знайомий з людьми, які першими кинули коктейлі Молотова на вулиці Банковій 1-го грудня та спалили перший автобус на Грушевського 19 січня. Саме вони, в буквальному сенсі цього слова, запалили вогонь української визвольної революції, яку потім нарекли Революцією Гідності, або Революцією Духу. Усі мають вищу освіту (а дехто і дві), дітей, високооплачувану роботу та можливість подорожувати світом. Двоє з них архітектори, один режисер і продюсер, інший скульптор. Отакі люті і страшні радикали-екстремісти від мистецтва. І коли запитують: що спонукало їх одягти шоломи, респіратори, готувати запальну суміш і йти на барикади, підставляючись під кулі та світло-шумові гранати «Беркуту», то вони відповідають приблизно таке: «Ну, можливо, це почуття власної гідності, бо не може ж нормальна вільна людина терпіти все те жлобство і хамство, яке розповзлося нашою країною з приходом Януковича. Бо нас хотіли мати за скотину, а ми того не хотіли... Може, це природна реакція на брехню уряду, коли ми всі відчули себе ошуканими через непідписання угоди про асоціацію з Євросоюзом, бо це елементарне право людини боротися за свою волю зі зброєю в руках, коли інші методи перемовин з кримінальною владою вичерпані. Можливо, це почуття особистої відповідальності за майбуття своєї країни, а можливо, просто заїбала окупаційна промосковська зажрана влада». Варіантів відповідей у кожного може бути безліч, бо у кожного з тих, хто виходив на Майдан, хто боровся і бився, хто різав бутерброди, хто танцював і співав гімн або просто перед телевізором співчував, у кожного є своя відповідь — чому і для чого він це робив. Правда була одна: всі хотіли бути Людьми, а не рабами. А от війна була у кожного своя.

Особисто для мене вона розпочалася навесні 2010 року на приватному корпоративному святі на честь 50-ти річчя одного знаного регіонала, де я був ведучим і заробляв незлі гроші для всієї своєї численної родини. Зібралися майже усі — від Табачників до Пшонок, від Ківалових до Колісніченок разом із намісником Києво-Печерської Лаври Павлом та усіма святими для ПР обличчями типу Єфремова та Рибака, не виключаючи і декількох цілком опозиційних лідерів, що мене відверто здивувало. Був там і регіонал на прізвище Олійник, який (треба віддати йому належне) єдиний (!) виголошував свою вітальну промову українською. Я теж не втратив свого шансу і перейшов на українську. У залі відразу зафоркали, а один з очільників руху «тушок-тьотушок-тітушок» мусьйо Калашнікофф, не втримавшись, заголосив прямо з місця: «Гаспадін вєдущій, будьтє добри разговарівать по-чєлавєчєскі!» І очі в нас обох налились кров’ю: його — від обурення моїм публічним провокативним вибриком, мої — від елементарної образи. Це зараз легко казати: «Кинув би йому у морду той мікрофон!» або «Та плюнув би йому у обличчя!»... Зараз, коли їх вже майже нікого при владі нема. А тоді промовчав, проковтнув... Бо було страшно. Бо, здавалося, вони прийшли не на роки, на десятиліття, на цілу половину мого активного життя, ну, щонайменше років на 20-25, як Путін. І це розуміли всі довкруж. Бо ми втратили свій шанс, віддавши свою волю і свої надії в руки жлобкуватого хворого пасічника-сибарита, що разом зі своєю жлобкуватою кумівською зграєю поховав усі наші мрії і сподівання на чесне і гідне європейське життя, профукавши у пустопорожніх балачках весь наш креатив, захват і щирість помаранчeвої карнавалії.

Вони прийшли як цунамі, як сарана, як одне з великих лих єги­петських, про можливість якого знали всі, але не до кінця ро­зуміли розмах його масштабів і наслідків. Комусь навіть здавалося, що в Україні, наче в Америці, склалася стала біполярна партійна система, де обидва боки врівноважують один одного і спроможні на компроміс. Але мій особистий компроміс закінчився саме у ту мить, коли того ж вечора, в перерві між виступами гурту «Любе» та Григорія Лєпса, до мене підійшла дружина ювіляра — молода гламурно-стразова білявка — і зашипіла своїм надутим пиздоротом: «Чтоби нікагда, слишитє, нікагда больше на мєропріятіях маєво мужа ви нє пєрєходілі на етот язик! Гості в шокє! Слишітє — ні-каг-да!» І коли мене на концертах або під час автограф-сесій питають: «Коли ж народився проект «Орест Лютий»? — я белькочу щось на кшталт: «Ну-у-у, це сталося після прийняття Радою закону про скорочення квоти української музики в теле— та радіоефірі, бо я зрозумів, що Україні оголошено війну в прямому сенсі цього слова, не кажучи вже про закон Ківалова-Колєсніченка». Хоча насправді передчуття майбутніх бойових дій з’явилося раніше.

1-го квітня 2009 року в «Я-Галереї» Павла Гудімова на Подолі відбулася перша публічна презентація всеукраїнського проекту «Жлоб. Жлобство. Жлобізм», метою якого було ґрунтовне культурологічне дослідження соціально-побутового та антропологічно-ментального явища жлобства. Ваш покірний слуга виступив ініціатором і куратором гурту художників, які в умовах відсутності сучасного героя та героїчних міфологем як таких, вдалися до дослідження теми антигероя, який заполонив увесь медійний простір. «Диктатура гламуру», «Тоталітарний гламур», «Кримінальний гламур», «Гламурна деспотія» — я ще не обрав остаточну назву для майбутнього роману, в якому опишу в найменших подробицях явище, яке підкупило, зжерло та понівечило тисячі мистецьких душ, а також змалюю катастрофічні наслідки гламурної дебілізації початку 2000-х років в контексті підміни будь-яких природних і професійних людських імперативів і навичок суцільними фейками та підробками. Злиття гламуру і кримінальної естетики породили цілу епоху, де героя замінив антигерой. Ось він — у залі Верховної Ради голосує чужими картками, ось він мчить на своєму «Бентлі» на червоне світло, збиває на смерть людину і за два тижні виходить із СІЗО, мовляв, «бабки рєшают всьо», ось він у «Світських хроніках» хизується годинником за $100 тисяч, а його дружина сукнею, сумочкою та взуттям від Луї Віттон приблизно такої ж вартості, ось він на концерті Поплавського, а ось обіймається з Йосипом Кобзоном, ось рулить літаком, а ось на програмі Яна Табачніка «Україну мають таланти» виконує «Мурку» на роялі. З нього беруть приклад на всіх рівнях. Його наслідують і копіюють. На нього мріють бути схожими всі — від водіїв маршруток до чиновників середньої ланки. Його дружині заздрять усі повії, не виключаючи повій з Окружної, та всі домогосподарки і учасниці талант-шоу. Бо «бабки рєшают усьо»! Жлобство рулить! Цинізм і вседозволеність, відсутність будь-яких моральних принципів, виховання, освіти, а то й елементарної совісті та честі. А як може бути інакше, якщо президент країни — сільський рогуль, а прем’єр-міністр реальний єнакіївський гопник, який незабаром стане президентом. Уся країна, все суспільство гниє і смердить, як свіжа вигрібна яма, переповнена тлустими бридкими черв’яками. Усе дозволено. «Бабки рєшают усьо!»

«Це мине! Це обов’язково мине, бо довго так тривати не може. Буде революція, соціальний вибух. Буде щось...», але що саме — ми ще не знаємо. Ми — це митці Союзу Вольних Художників «Воля або Смерть»: Іван Семесюк, Сергій Коляда, Олекса Манн та Андрій Єрмоленко, ну і ваш покірний слуга. Мистецтво має бути як удар кулаком у ніс! Воно має пробуджувати, викликати емоції — гнів, захоплення, відразу, образу, шал, бажання сперечатися, обурюватися, сміятися і реготати, скрипіти зубами та пердіти від перенапруження внутрішніх м’язів. Так ми бачимо собі місію справжнього сучасного мистецтва. Нахуй концептуалізм і теоретичні викладки. Нахуй ліваків і ґрантоїдів, соціал-підарасів та інших навкологламурних глистів. Нахуй політкоректність і стриманість. Ми — праворадикальне, націонал-анархічне мистецьке угруповання, яке категорично не співпрацює з жодними партіями та державними інституціями. Ми — низова громадянська мистецька ініціатива, діяльність якої спрямована на підбурення, занурення та розтинання, лінчування тієї жлобської дійсності, в умовах якої зріли і наливалися гнівом наші молоді і не дуже таланти. «Воля, або всі йдуть нахуй!» — наше бойове люте гасло, увічнене на картині Семесюка. За відсутності сталої української (саме УКРАЇНСЬКОЇ), а не псевдоукраїнської держави, самоорганізована анархія — єдиний природний філософський, психосоматичний і ментальний стан українця.

Колишній міністр внутрішніх справ, а нині злочинець, втікач Захарченко, в одній із своїх публічних заяв напередодні проведення антитерористичної операції у лютому 2014 року заявив, що революція готувалася принаймні з 2012 року. Як завжди, бреше падло. Художники СВХ знали про її прихід набагато раніше. Відчували, ретранслювали у соціум художні образи та ідеї, постили у соціальних мережах статті та створювали мистецький продукт, що наче лакмусовий папірець брався фіолетом в отруйному повітрі кримінально-олігархічної держави, виявляючи злодійську сутність влади. Іван Семесюк творив портрети жлобів-депута­тів, малоросів-шароварників, буряковомордих аграріїв-пиздунів і пи­сав свій «Щоденник україножера». Андрій Єрмоленко втілив у життя серію анархо-плакатів, що ширилися Інтернетом і набивалися на майки тисячами. Сергій Коляда малював кульковою ручкою свої похмурі пенітенціарні «Троєщинські хроніки», мовби передбачаючи навалу тітушок у наше революційне майбуття. А Олекса Манн ще наприкінці 2012 року видав серію «Викликай бога революції», де з вражаючою пророчою прозорливістю зобразив на полотнах усі події листопада 2013 — лютого 2014 років. З мого ж боку СВХ отримувало всебічну фінансову та організаційну підтримку. Де брали грошики, спитаєте? Адже каталоги, виставки, книговидання — штука не з дешевих. А я й відповім: у «Партії регіонів» і брали! Хе-хе, не лякайтеся, зараз поясню. На початку справи я чесно пішов до декількох потенційних «україноцентричних меценатів» із проханням про фінансову допомогу нашому революційному арт-угрупованню. Але всі були впевнені в абсолютній безперспективності справи, бо «янучари» прийшли всерйоз і надовго. Вихід був один — продовжувати вдавати з себе лояльних до влади і брати замовлення на організацію і проведення приватних, корпоративних та інших публічних заходів у якості ведучого та шоумена, а гроші вкладати у напівлегальну мистецьку діяльність, пов’язану із СВХ. Так тривало з початку існування нашого Союзу — від 2009-го аж до 2012 року.

Рубіконом, на який я врешті наважився, став проект «Орест Лютий». Саме з нього почалася активна фаза бойових дій на всіх фронтах. Із виходом першого кліпу (1-го лютого 2012 року) ми катастрофічно посварилися з дружиною. «Ти перетнув межу мого терпіння! Хіба не розумієш, що за такі пісні вони тебе вб’ють!? Батько п’ятьох дітей, ти про них подумав? Ти про мене подумав? Від нас підуть усі замовники, нам не буде що жерти!» Що я мав відповісти? Що вона має рацію? І мої аргументи про те, що я так далі жити не можу, що не хочу бути рабом і прислужником у злочинців і кримінальних покидьків, що я, врешті-решт, громадянин і хочу бачити свою державу чесною, чистою та гідною, бо мені соромно і боляче за те, що коїться у ній, мені не байдуже — у якій країні ростимуть мої діти — і я не хочу перекладати відповідальність за її майбутнє на жодних Ющенок-Януковічей, а прагну здобути елементарні права поваги до себе і до свого бажання бути українцем у своїй державі, самому творити своє майбутнє? Здавалося б, смішні, ідеалістичні, наївні бажання вже дорослого сорокарічного дядька... Дружина вказала мені на двері, заявивши: або діти та родина, або творчість та країна! І вгадайте що я обрав? Пробачте, діти! Можливо, колись ви зрозумієте свого романтичного батька-митця. Пробачте мені, Софійка, Іванка, Андрійко, Ориська та Іванко! Я вас люблю і заради вас іду на цю тотальну війну, в якій ми обов’язково переможемо.

…Півтора місяця я просидів, засипаний снігом у селі Плисецьке, пишучи неполіткоректний автобіографічний роман «Доба. Сповідь молодого бандерівця» про українські визвольні змагання початку 90-х років, активним учасником яких був сам, про Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, де пропрацював майже 13 років, про різних нині діючих публічних персон при владі, які у ті далекі 90-ті тільки починали свою підступну проросійську діяльність і яких знав особисто. «А ти не боїшся?» — запитав мене Влад Кириченко, власник видавництва «Наш Формат», яке взялося опублікувати мої тексти. «Боюся, а що робити?» — знизував я плечима, але відступати вже нема куди. Орест Лютий покотився країною. В Ютубі кліпи набирали сотні тисяч переглядів. Почалися гастролі і погрози мене вбити, відірвати яйця, закопати в землю, викрити в нацизмі, жидівстві і педерастії, а також одночасному запроданстві російському ФСБ і Держдепу США. Колишні замовники з Донецька, Харкова, Одеси, Дніпропетровська та й Києва — замовкли навіки. Трохи рятував Львів. Виступи у клубах за копійки — у порівнянні із моїми шоу-бізнесовими гонорарами — аж зовсім не компенсували витрати на проект. Але яке досі не знане задоволення! Ти робиш і кажеш те, що рветься із твого серця, а не те, що написано у твоєму сценарії. Ти живеш від концерту до концерту, бо тільки там ти справжній. Дякую всім, хто підтримав нас у ту мить. Без вашої підтримки було б дуже зле… А ще хочу сказати, що всі можливі кошти, які зароблялися від того дня, одразу ж перенаправлялися у нові проекти, каталоги, книги, виставки. Я не купував собі нічого зайвого, крім нехитрої їжі, та ще заправляв авто, і був би абсолютно щасливий, якби дружина безперешкодно допускала мене до дітей, але такого майже не траплялося, бо, на її думку, татко став націонал-фашистом, перетворився на упиря і демона, що ночами п’є кров донецьких і луганських немовлят. Але ми воювали як могли. У вересні 2012 року у Львові на Форумі видавців презентували роман «Доба» і перший альбом Ореста Лютого «Лагідна українізація». У жовтні пішов у роботу великий проект альманаху «Жлобологія», де зібрано усі напрацювання митців-жлобістів за останні роки, а також 33 есе видатних українських письменників, культурологів, мистецтвознавців на цю тему. В березні 2013-го у видавництві «Остання барикада» вийшла повість «Смерть малороса» — мій найрадикальніший твір. Сюжет простий: чорти у неприродний спосіб пляшкою від безалкогольного пива ґвалтують письменника-малороса, дуже схожого на Олеся Бузину (ну дуже вже дістав він мене своїми брехливими опусами). Ця ж повість у травні 2013 разом з кримінальними повістями «Донецький Х...» і «Трахнути відьму» увійшла до збірки «Після злучення тварина сумна». В червні минулого року на телеканалі ТВІ вийшло анархо-кабаре «Зелена лампа», вкрай радикальна, як для українського телебачення, програма, що висвітлює проблематику українського сьогодення з мистецько-філософського погляду. І, нарешті, в рамках ювілейного 20-го форуму Видавців, ми разом із митцями СВХ презентували свій талмуд — «Жлобологію» — разом із живою інсталяцією «Жлобопарк» (гопнік звичайний і тітушка-антіфашист в одній клітці), яка викликала у львів’ян і гостей міста великий вир емоцій — від захвату до лихого обурення. Рік видався вкрай плідним. Але безумовним мистецьким апофеозом діяльності СВХ стала заключна виставка «ЖЛОБ. ЖЛОБСТВО. ЖЛОБІЗМ», яка проминула у рамках фестивалю KIEV CONTEMPORARY ART 2013 у «Мистецькому Арсеналі».

«Це дуже символічно, що ми демонтуємо виставку саме 2-го грудня. Мені здається, що епоха жлобства закінчилася. Настає щось нове» — ці пророчі слова промовив Іван Семесюк, допомагаючи Олексі Манну знімати зі стіни поліптих «Викликай Бога революції». «Здається, нас почули вищі сили!» — як завжди, іронічно зауважив Манн, маючи на увазі пророчу назву твору. Вчора ми всі були на Банковій і вперше в житті відчули як ріже очі і забиває подих сльозогінний газ, побачили як атакує «Беркут» і як палають коктейлі Молотова. Але до того Семесюка намагалися побити (як провокатора). Проте, про все за порядком...

Того, що революція розпочнеться наприкінці 2013-го року ніхто не чекав. Всі закладалися на 2015 рік, коли мали переобирати Януковича. Можна сказати, що революція захопила нас зненацька і накинулася як зголоднілий собака на мозкову кістку, і вже спокою не давала, аж поки не вигризла, не висмоктала всі наші почуття й емоції до краплі. Три місяці боротьби і нечуваних історичних подій були попереду, але тоді, 21 листопада, коли у Фейсбуці близько 20.00 з’явився пост Мустафи Найєма, а згодом Парубія «Всі на Майдан», про це ніхто не здогадувався. Спершу все, як завжди, нагадувало карнавалію 2004 року. Близько десятої вечора на Майдані зібралося сотні півтори людей. Веселі студенти стрибали з прапорами і вигукували «Той, хто скаче — той в Європу!». Пані Ірина Фаріон вся світилася від щастя і дуже слушно зауважила: «Янукович підписав собі смертний вирок. Якби пішов на асоціацію, а перед виборами випустив би Юлю, то гарантовано став би президентом. А тепер гаплик!» (як у воду дивилася). Підтягнулися артисти з театру Франка, знайомі журналісти, письменники — суцільна інтелігенція. Десь близько одинадцятої «пожалували» Кличко з Яценюком. Всі питали: «Що робити? Який план дій!?» Але опозиційні очільники загадково посміхалися, ніяково розводили руками і все благали заспокоїтись. Вже тоді вони виглядали абсолютно розгубленими і безпорадними (якими і залишались у подальші дні і місяці революції). Ініціативу брав народ. Частина натовпу чкурнула на Банкову, потім повернулася. На Майдан підтягувалися «старі революціонери», люду вже було тисячі з півтори, з’явилася купа камер, близько півночі завезли польовий комплект звуку — і почалося...

Нас від початку Майдану називали «провокаторами» та «екстремістами». Вже наступного дня, коли Семесюк та Манн намалювали перші «люті гасла»: «Овощ созрєл. Пора убірать», «Нація за люстрацію», «Місце упирів у казках, а не у владі» і таке ін., до нас підходила купа незрозумілого вигляду дядьків і тьоток. Вони шипіли щось на кшталт: «О, повилазили, підараси!» Хоча, насправді, підараси стояли трохи осторонь у своїх веселкових шаликах і шапочках, і, зауважте, з праворадикальних митців, одягнених за останньою скінхедівською модою, їх ніхто не чіпав! Бо від самого початку на Майдані витав дух толерантності і доброзичливості. Як у раю. Вовки мирно паслися разом з вівцями, а хижі гієни не завдавали жодної шкоди безневинним кроликам. І так тривало трохи більше тижня. А потім побили студентів. І країна змінилася.

«Ласкаво просимо до Митного союзу!» — так на ґанку каналу ТВІ зі мною привіталася редакторка телемарафону «Вихід Є», де я мав провести вечірній прямий ефір за участю українських митців. Зібралося нас чоловік зо двадцять, тих, хто повернувся з Михайлівської площі, де того дня відбувався стихійний мітинг. З екранів як могли закликали всіх виходити завтра на вулицю. Аж коли наприкінці ефіру до нас долучився Іван Леньо з гурту «Козак систем» із пропозицією записати пісню «Брат за брата». І сталося майже диво, всі погодились. І керівництво каналу, і оператори, і інженери, хоча година була пізня, давно минула 12-та ночі, і грошей за те ніхто не обіцяв. Так уперше на моїй шоу-бізнесовій пам’яті, митці, люди — нерідко із вкрай загостреними амбіціями та полярними уявленнями про прекрасне, зуміли згуртуватися і не перегризти одне одному горлянки. Починали працювати механізми низової ініціативи та волонтерської діяльності, які потім проросли крізь усе суспільство і утворили справжній Майдан, де брат стояв за брата і всі одне одного підтримували, і трималися за руки, і відбивали атаки «Беркута», і різали бутерброди, і співали пісень, а коли було треба, то й кидали коктейлі Молотова та підносили шини. Отак в царстві Мордору народжувалася справжня українська Нарнія. Години за півтори ми записали чорновий матеріал, а вже за декілька днів пісня та кліп з’явилася в ефірах і залунала з головної сцени Майдану. А тоді сцени на Майдані ще не було.

Вона з’явилася в ніч на 2-ге грудня. Але перед тим було 1 грудня! І мільйон людей на вулицях! І картинка в усіх вітчизняних та іноземних ЗМІ. З одного боку — невпинне і безкрає людське море, а з іншого — грейдер на Банковій, що насувається у бік міліцейського кордону, екстреміст-скорпіон з металевим ланцюгом лупить вевешників по шоломах, летить бруківка, вибухають газові та світло-шумові гранати і летять перші коктейлі Молотова. Навіть зараз в українській Вікіпедії можна прочитати перекручені факти, мовляв, сутичку на Банковій першого грудня спровокували російські ультрас, підкуплені Медведчуком. Я на початку історії теж у це повірив і сам піддався на суспільну паніку вбачати в усьому руку Москви, аж поки особисто не дізнався, що «радикалами-екстремістами», які жбурнули перші коктейлі і перші шматки бруківки на Банковій, були мої давні знайомі Олексій Шемотюк (архітектор) та Геннадій Тітов (скульптор). І пишаюся цим! Відтепер хто б там що не казав, а я знаю напевне, що ВОГОНЬ ТІЄЇ РЕВОЛЮЦІЇ ЗАПАЛИЛИ МИТЦІ. Вони довго, майже аж до остаточної перемоги наприкінці лютого приховували цей факт, як і всі ті, хто виробляв «якісний продукт» (мається на увазі специфічний мистецький коктейль Молотова за оригінальним рецептом, що постачався на барикади впродовж усіх днів силового протистояння), як і ті, що робили бойові катапульти, пищалі і требушети, що дозволяли вести прицільний вогонь салютними установками, як і ті, що робили і прикрашали візерунками щити і шоломи, постачали самообороні Майдану бронежилети і бойові «ментойоби» (спеціально зварені шматки арматури для пробивання шоломів), як і ті, що лютими січневими ночами у тридцятиградусні морози чергували на Мистецькому Барбакані. Але про Барбакан окремо... Вибачте, ледь не забув! 1-го грудня Семесюк зробив цілком чорний анархічний прапор з написом «Воля або нахуй!» і вийшов з ним на марш мільйонів, за що був ледь не побитий буряковомордими аграрними патріотами чи то з Дрогобича, чи то з Коломиї, які за звичаєм назвали його провокатором та екстремістом. Тут маємо проблему. Село не розуміє міста. Панове сільські патріоти, ви, звичайно, сила! Честь вам і шана. Але з приїздом до Києва не забувайте, що містяни тут творять нову історію модерної держави. Чуєте? МО-ДЕР-НО-Ї. Народжуються нові сенси, народжується нова естетика, народжується новий герой. Будьте обережними з вашою грубою консервативною логікою, ставтеся обережно до всього, що для вас є незрозумілим. Бо, лупцюючи модерного українського патріота-екстреміста за гасло «Воля або нахуй!», ви позбавляєте нашу державу надії на щасливе європейське майбутнє і гнете свою безумовно прекрасну, але, як би м’якше мовити... трошки дебільну, аграрно-шароварну та архаїчну тємочку. Карочє: патріоти України всіх країв, єднайтеся! Амінь. Слава Україні!

А тепер про Мистецький Барбакан («Барбакан» — середньовічна фортифікаційна споруда, що зазвичай ставилася перед головною брамою замку і першою приймала на себе удар, поки місто готувалося до облоги. — Прим. Авт.). Він постав на мапі революційного Києва через три-чотири дні після атаки «Беркуту», в ніч з 10-го на 11 грудня. Пам’ятаєте? Вдарив перший мороз, градусів до мінус 10-12, йшов легкий сніжок і десь близько першої ночі дзвони Михайлівського монастиря вдарили у набат, прямо як під час монголо-татарської навали вісімсот років тому. Піднявшись Андріївським узвозом, я залишив машину на Десятинній і пішки рушив на Майдан, боячись натрапити там на невиправну картину розгону. Людей зі мною йшло мало, майже нікого, і це теж лякало. Ажіотажу не було. Внизу, біля самої площі вулицю перекрили КамАЗи із піском. Такі самі КамАЗи стояли в усіх підворіттях. Вони навмисне відрізали нам дорогу до втечі. Протиснувшись повз заведені вантажівки, я побачив море чорних шоломів. Все було готове до штурму. Вевешники у десять рядів вишикувалися довгою колоною вздовж усього фасаду Будинку профспілок. Першим, кого я зустрів біля Лядських воріт, був Фома, лідер гурту «Мандри». В руках у нього був довгий березовий дрючок. «Де взяв?» — запитав я і він кивнув у бік ряду бочок, біля яких грілися люди. Народу на площі було від сили до тисячі. Перша атака почалася близько другої, одночасно з боку Інститутської та Хрещатика. «Беркут» напирав наполегливо, але повільно. Люди в помаранчевих касках, гомілки яких були обв’язані шматками карематів (бо, сука, з-під щитів б’ють по ногах, коли з ними штовхаєшся) стали стіною і тримали оборону. Серед них був і Андрій Єрмоленко, наш художник з СВХ, який здалеку махнув мені рукою. «Наше завдання зібрати якомога більше людей. Якщо кияни вийдуть вночі на Майдан, якщо збереться тисяч десять-п’ятнадцять, вони не наважаться на розгін!» — це сказав Льоня Комський (знаний київський антиквар і галерист), що стояв поруч. — Дзвони усім, пиши СМСки, хай виходять!» Атаки продовжувалися ще два чи три рази. Але помаранчеві шоломи міцно тримали оборону. Людей тим часом дійсно ставало все більше і більше. Близько п’ятої ранку першими забралися вантажівки, а близько шостої «Беркут» почав відступати. Ми плакали, обіймалися, пили чай, грілися біля бочок... Ми перемогли! І ми були щасливі. КИЇВ ПІДНЯВСЯ І ВНОЧІ!

Так-от, про необхідність Барбакану заговорили саме після то­го штурму. Дмитро Жила, архітектор за фахом, співзасновник і натхненник підпільного пабу та водночас арт-галереї «Бактерія» на Костянтинівській, 23, де впродовж революції було розташовано нашу мистецьку координаційну раду, запропонував концепт Барбакану як місця, де художники, поети, музиканти та люди інших творчих професій завжди могли б знайти прихисток, перепочити після революційних подій, а також, за бажанням, провести свої мистецькі акції. Місце розташування обрали якраз навпроти виходу метро Хрещатик, по центру вулиці, трохи ліворуч від Прорізної, якщо дивитися нагору. Від першого дня стіни Барбакану були прикрашені роботами художників СВХ і впродовж усіх наступних днів революції Барбакан став місцем справжньої мистецької напруги. Літературні та поетичні читання, конференції, обговорення, диспути, хепенінги та інсталяції яскраво і натхненно наповнювали наше революційне буття під час «великого стояння». Після спроби розгону в ніч з 10 на 11 грудня, влада не вчиняла на Майдані жодних активних дій. Народ гуляв, артисти співали майже цілодобово, карнавалія тривала, а Майдан видихався і марґіналізовувався. Ніде гріха діти, від бездіяльності і безпорадності інколи і побухували. А як без цього? Всі розуміли: владою запущено сценарій самознищення протестного руху. Народ чекав від опозиційних лідерів активних дій, а ті лишень підігравали владі і мимрили «без провокацій, без провокацій». По­чалися репресії. По-звірячому побили журналістку Тетяну Чор­новол. В активістів-автомайданівців за марші на Межигір’я та до маєтків можновладців відбирали права, когось амністува­ли, когось, навпаки, посадили. 11 січня під Святошинським судом побили Юрія Луценка. Цілий місяць в’язкої позиційної боротьби, що відбувалася за межами Майдану, закінчився 16-го січня з прийняттям Радою «диктаторських законів», що забороняли громадські збори, рух в автоколоні, ходіння в касках і носіння камуфляжу тощо... Підрахувавши можливі терміни за свої діяння, митці нашого угрупування зійшлися на думці, що навіть за «піздьож в Інтернеті» та заклики до повалення існуючої влади мінімум по десять років світить кожному. Дехто навіть повидаляв свої екаунти у соцмережах. Але не всі. Наближалося 19 січня.

Якби не автомайданівці — Булатов, Коба, Поярков (до речі, теж художник), що видряпалися на сцену після чергових пустопорожніх балачок опозиційних очільників і закликали народ рушати на Грушевського, то революція могла б безславно закінчитися того ж дня. Опозиція відверто «зливала» Майдан — і стотисячний натовп, що зібрався на площі, починав танути на очах. Розпач був невимовний. «Хотілося сісти, затиснути голову поміж коліньми і плакати від безпорадності! — ось так описував свій стан ще один митець-барбаканівець режисер Данило Ковжун. — Всі розуміли, що це кінець! Ще напередодні у Фейсбуці я створив групу людей, готових до рішучих дій у разі відмови опозиції вести народ на штурм Ради чи Кабміну. Але одна річ Інтернет, а інша — реальні дії. І коли Коба зі сцени Майдану «запросив» усіх на Грушевського, до мене підійшов якийсь чоловік і спитав «Ходімо?», я відповів «Ходімо». І ми пішли. А на той час у мене в багажнику вже було пляшок із двадцять з коктейлями. І вони, як виявилося, нам дуже знадобилися. Ми спершу вже за звичкою трохи поштовхалися з «Беркутом». Потім прийшов Кличко. Його засипали порошком з вогнегасника і він пішов. Потім полетіло каміння у міліцейський бусік. Авто відтіснили, на нього забралися футбольні ультраси і запалили фаєр, а потім запалили і бусік... Ну, продовження ви вже знаєте...» Отак просто і невимушено він вкотре розказує про початок нової активної фази революції. «А хто бусік запалив?» — спитаєте ви. «Та наш барбаканівець Федір на прізвисько Бублик. Архітектор. Лютий боєць!»

І почалось вогняне Водохреща. Запалали перші шини, забили бойові барабани з металевих бочок, трубач заграв «Лента за лентою», з боку ментів запрацював водомет, почалося перше в історії модерної України масове вуличне силове протистояння і революція отримала нове дихання! Близько 19.00 з’явилися перші важко поранені (першокурснику-архітектору, що намагався відкинути вбік світло-шумову гранату відірвало кисть руки). Почали бити гумовими кулями по журналістах і фотокореспондентах, намагаючись вцілити в око. 20-го з’явилася перша робоча катапульта, бійці опановували нові методи боротьби — салютні установки та требушети. Все виглядало як справжнє середньовічне побоїще, яке важко було собі уявити у 21 столітті, навіть за дуже жвавої уяви. Зранку 22 січня, під час вранішньої контратаки «Беркуту» загинули Нігоян і Жизнєвський. Відтепер картеч і кулі летіли з боку ментів і все стало дуже серйозно. А потім був штурм Українського дому, «мирний похід» до Верховної Ради, побиття і розгін у Маріїнському парку на Кріпосному провулку, купа вбитих і поранених у Будинку офіцерів і вогняна стіна у ніч з 18-го на 19 лютого від палаючого Будинку профспілок, аж до будівлі консерваторії, коли на Майдані лишилися самі кияни у кількості до тисячі-півтори осіб, і тільки янголи Господні знають — чому вони нас тоді не дотиснули? А потім настав найстрашніший день, коли кров текла потоками по брудному асфальту і бруківці Інститутської, по сходах, що вели до Жовтневого палацу, коли кров калюжами стояла у холі готелю «Україна» та біля Лядських воріт, куди зносили поранених і вбитих.

«Ці місяці ми жили всередині підручника з історії» — так одного дня сказав Іван Семесюк. Я певен, що кожен з цих днів колись ретельно вивчатимуть і проаналізують дослідники української революції 2013-1014 років. Напишуть десятки, а може, й сотні дисертацій і не один вчений муж отримає за це ступінь кандидата, а то й доктора історичних наук. На наших очах звелась і виросла справжня Запорозька Січ, постали з плоті і крові справжні гайдамаки і Січові Стрільці, і воїни УПА. Нарешті наповнилося справжньою живою водою те, здавалося б, давно всохле русло народних архетипів. Все сповнилося нових правильних сенсів, все стало на свої місця. Народився новий Герой! Народилася Нова Модерна Україна. Ми відчули свою силу і взяли на себе відповідальність за країну і за її майбуття. Взяли відповідальність на себе і за себе. Ми стали дорослими. Невимовно шкода полеглих Героїв Небесної Сотні… Пам’ять про них — запорука нашої витривалості та стійкості у подальшій боротьбі. Адже розслаблятися зарано. Поруч підступна брехлива імперія, яка робитиме все, аби придушити, приспати, впокорити, оббрехати наш волелюбний лицарський дух. Зруйнувати її нашою Правдою — ось основне завдання на найближче майбутнє. Тож вперед, ДО БОЮ!

— художник, письменник, драматург. Народився 1952 р. у м. Києві. Закінчив Київський художній інститут, факультет живопису, монументальне відділення (1976), відтоді взяв участь у понад сотні виставок у різних країнах світу. Картини зберігаються в музеях і приватних колекціях України, Росії, Великобританії, Німеччини, США, Ізраїлю, Швеції та ін. Починаючи з 1970-х і дотепер пише п’єси, найвідоміші з яких «Блєск і ніщета підарасів», «Васіліса Єгоровна та мужичкі», «Гамлєт, або Феномен датського кацапізму», «Кацапи», «Павлік Морозов. Епічна трагедія», «Сноби». Книги: «Герой нашого часу: П’єси» (2001, 2006), «Король Літр» (2006, 2010), «Рух життя, або Динамо» (2010) та ін. Нагороди: премія «Київська Пектораль» за сценографію вистави «Оргія» (1993) і за найкращу виставу року — «Постріл в осінньому саду» (1995) Міжнародного театрального фестивалю «Kintakt-95» та ін. Разом із режисером Андрієм Крітенком заснував театр «КРОТ» (Київський Революційний Охуєнний Театр). Вистави за п’єсами Подерв’янського збирають аншлаги по Україні. Живе і працює в Києві.

Я не Касандра, і вила, сокири і смерті на Майдані передбачити не міг. Зате знав: цій владі буде хана. Маю тому документальне свідоцтво: в 2011 році я сказав, що час Януковича скоро закінчиться, журналу «Країна». Це було очевидно, бо у світі має бути баланс: чорного й білого, холодного й теплого, має урівноважуватись інь і ян. А що зробила влада? Ці люди залізли до кожної шпаринки. Своїм опонентам вони не залишили нічого. Тільки подібні структури, коли так діють, приречені на смерть. Це була рівномірна тенденція, котра щороку набирала обертів. Корупція, безкарність, усе це жлобство, яке перлось нагору, все це лайно, що піднімалось на поверхню. А що злочинці отримали владу — до того все і йшло 23 роки української незалежності. І дійшли вони до маразму, почали пиляти гілку, на якій сиділи.

— український художник, громадський діяч. Народився в 1961 році в Одесі. Закінчив художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту. Разом із однодумцями заснував у 1993 р. асоціацію «Нове мистецтво», де працював арт-директором, а згодом й президентом. Був головою правління Центру сучасного мистецтва Сороса (Одеса), директором Галереї Гельмана (Київ). Декілька років прожив у Сполучених Штатах, робив ілюстрації для New York Times Book Review. Картину Ройтбурда «Прощавай, Караваджо!» в 2009 р. купили на лондонському аукціоні Phillips de Pury & Co за $97 тис. Широкому загалу художник став відомий після революції 2004-го завдяки серії робіт «Танго», яке танцюють політлідери Ющенко й Тимошенко. Не менш епатажною була й виставка «Если в кране нет воды», де в образі хасидів на полотнах постали знакові особистості різних часів і народів — поет Шевченко, письменник Достоєвський, поп-ідол Майкл Джексон etc. Творчість автора охоплює не лише живопис, а й відео, графіку, інсталяцію та перфоменс. Картини художника зберігаються в найвідоміших музеях світу: у МоМА (Нью-Йорк), в Третьяковській галереї (Москва), у Державному художньому музеї (Санкт-Петербург) і багатьох інших. Живе й працює в Києві.

— художник, скульптор, дизайнер, колумніст. Народився 1979 р. у м. Києві. Закінчив Державну художню школу ім. Шевченка і Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури, факультет скульптури (2003). Член НСПХУ, Національної спілки дизайнерів України. Учасник арт-угруповання «Бактерія», співзасновник й голова Союзу Вольних Художників «Воля або смерть». Брав участь у понад 100 виставках й арт-проектах: «Тінейджери епохи Чорнобиля» (галерея «Дім Миколи», Київ, 1996), скульптурна триєнале (ЦБХ, Київ, 2002), «Крок до діалогу: Норвегія-Україна» (Ставангер, Норвегія, 2003), триєнале текстилю (ЦБХ, Київ, 2007), «Regard d’Ukraine» (Український культурний центр при посольстві України у Франції, Париж, 2008), «Fine Art Ukraine», проект «Жлоб-арт, біомаса» (Український дім, Київ, 2009), «Матч Смерті» (ART KYIV CONTEMPORARY, Київ, 2009), «Глибокий ментал» (галерея Bakteria, Київ, 2013) etc. Проекти художника можна переглянути на Behance.net. Роботи знаходяться у багатьох приватних та музейних колекціях. Автор книжки «Щоденник україножера» (2014). Живе і працює в Києві.

— український драматург, режисер, актор, продюсер Центру сучасного мистецтва «ДАХ». Народився у 1964 році. У 1987 р. закінчив радіотехнічний факультет КПІ та аспірантуру при ньому. У 2002 р. закінчив режисерсько-акторський факультет РАТМ (Російську Академію Театрального Мистецтва, в минулому — «ГИТИС»). У 2000 р. відкрив акторську школу. З 2003 р. викладав у Київському Державному університеті кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. У 2004 р. створив етно-хаос-гурт «ДахаБраха». У 2007 р. заснував аудіо-музично-візуально-театрально-філософський проект «ГогольFest». Серед вистав і проектів режисера: «...четвертий зайвий...» (1998), «Достоєвський-Честертон: Парадокси злочину або самотні вершники Апокаліпсису», за п’єсою КЛІМа (2000), «Смутні часи», за п’єсою КЛІМа (2003), «Одруження», за п’єсою Гоголя (2006), «Гамлет», за п’єсою Шекспіра у Берегівському Угорському національному театрі ім. Ійєша (2006), «Смерть Гоголя» (2007), «Сексуальні неврози наших батьків», за п’єсою Берфуса (2007) та ін; «Україна містична» (шекспірівський цикл за участю етно-хаос-гурту «ДахаБраха». З жовтня по березень 2013 р. — був художнім керівником Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва. Живе і працює в Києві.

У нас, в Украине, не было права на мечту. Его сожрали не­насытные хлопцы, которые сидели во власти. Все 23 года они пожирали наше будущее. И против того, чтобы кто-то безжалостно забирал у нас наше будущее, собственно, встал Майдан. Люди переступили через свое рабское сознание — это главное, что произошло.

— мистецтвознавець, куратор, галерист. Народилася у 1959 р. у Запоріжжі. Закінчила факультет історії та теорії мистецтва Київського державного художнього інституту (1982). У 1983-2004 рр. працювала в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Рильського НАН України. З 1993 р. — кандидат мистецтвознавства. Член наглядової ради ЦСМ Сороса (1995-96), директор художньої галереї національного університету «Києво-Могилянська академія» (1995-97). З 2004 р. — заввідділом візуальних практик в Інституті проблем сучасного мистецтва. Куратор художніх пленерів у Гурзуфі «Гурзуфські сезони. Новітні хроніки» (2005-2010). З 2010 — заслужений діяч мистецтв України. Автор концепцій та організатор понад 90 художніх проектів та виставок, понад 250 статей і книг з питань мистецтва та художнього життя України ХХ-ХХІ ст. Серед них — монографії «Михайлина Сабадаш» (1991), «Михайло Гуйда» (2004), «Ігор Губський» (2009), «Терези долі Віктора Зарецького» (2011), «Метафізика чистого кольору Анатолія Криволапа» (2013). Живе і працює в Києві.

Вогонь, що оточував Майдан взимку 2014 року, стояв ефемерною, втім, могутньою стіною. Ця стіна надійно захищала не менш ефемерні, за вселенськими мірками, тіла людей, наділених нездоланним духом. Духом, раніше приспаним і тепер не просто розтривоженим — пробудженим. Тут були пасіонарії з місією принести зміни своїй країні, а з нею — цілому світові. Зміни важливі, докорінні. Вони виконали своє непросте завдання стоїчно й натхненно. Дехто вичерпав заради цього своє життя до дна…

Впродовж попередніх двадцяти двох років незалежності України досить непросто й болісно відбувалося руйнування глибоко закорінених у свідомості людей радянських кліше. Йдеться про розуміння власної ідентичності кожною людиною, свого місця в новій державі, місця самої держави у світі й, разом з тим, питань нації, народу, демократії, свободи, вільного вияву… Руйнуючись, вони не зникали враз, а нерідко мімікрували, перевтілюючись, видозмінюючись у стереотипи пострадянського характеру; нові поняття й правила формувалися поволі й так само повільно входили у життя. Адже після тривалої важкої хвороби одразу стати на ноги й побігти непросто, а особливо, коли тобі повсякчас ставлять підніжки або б’ють по п’ятах.

Майдан в Україні за ці роки став символом волевиявлення вільної свідомої нації. Саме тут, завдяки якимсь енергетично незбагненним відцентровим силам, могутніми потоками сходяться енергії непересічних українських вольнолюбців, починаючи з кін­ця ХХ століття і по сьогодні: згадаймо студентські голодування; майдан, який привів до референдуму й незалежності; май­дан, що створив Помаранчеву революцію; і ось тепер — ЄвроМай­дан, який перетворився на свідомий народний спротив, повстання, нову революцію визволення з-під гніту злочинної влади.

Останні події на Майдані обернулися новою непростою реструктуризацією народної самосвідомості, все ще пов’язаної з пострадянськими стереотипами і шаблонами. Стало ясно видно: нове покоління українців не просто народилося, а й вже стало на ноги, визріла сила його духу. І до цих молодих приєдналися духовно сильні й національно та демократично свідомі люди старшої генерації. Руйнування застарілих суспільних механізмів, застиглих форм суспільного буття стало не лише драматичним, — трагічним. Конфлікт виявився кривавим, і вирішення його перейшло можливі демократичні норми.

Той, хто першим кинув вогняний коктейль на чорну гумову смугу з великих кілець старих і нових шин, а ще раніше у міліцейський автобус, явно був ...не воїном, але бійцем, природженим перформером — людиною творчою і рішуче налаштованою, — режисером-постановником, художником-декоратором, ак­то­ром-виконавцем головної ролі в одній особі. Але він не був одинаком у своєму пориві.

Тепер, нехай навіть з відстані короткого терміну, видно, що весь Майдан був полем суцільної творчості — творчості духа, образів, міфів, самої історії держави. Події відбувалися у типово українському стилі козацького бароко, як і тоді, у ХVII–XVIII сто­літтях, так і нині, дещо гіпертрофованому через шал почуттів. Така сама монументальність рухів як народних мас, так і окремих особистостей, експресивність форм і вислову, активне вико­ристання традиційних народних прийомів у висловах та діях — алегорій і символів, декоративності й урочистості. Сьогодні це звучить як відродження й осучаснення могутнього пристрасного архетипічного стилевого потоку, який можна означити як українське необароко.

На зміну вже звичній, дещо заскорузлій архітектоніці як сус­пільних взаємин, так і творчих висловів, приходить разюча атектонічність, що змінює стосунки, ставлення, погляд — немилосердно, болюче розширює свідомість й здатність прийняття та подальшого руху. Візуально виглядало все це досить химерно й мальовничо:

• потоки полум’я, що відбивалися у струменях води фонтануючого міліцейського брандспойту і танучого снігу, над усім цим — час від часу — польоти коктейльних метеоритів з палаючих пляшок;

• круглі непроникні хмари чорного диму зі спалахами коктейлів Молотова довкола стрункого ряду білих колон парадного входу до стадіону «Динамо»;

• невпинний рокіт барабанів, зроблених із металевих бочок, і періодичні постріли та вибухи феєрверкових гранат з боку «Беркута»;

а в епіцентрі турботливо закутаний, щоб не ушкодили дим і полу­м’я, пам’ятник легендарному українцю — футбольному тренеру.

Скільки драматизму (а трагедія з жертвами) було у ситуаціях цих напружених і часто дивних бінарних опозицій. Одна з багатьох виглядала так: вісімнадцятого-дев’ятнадцятого лютого існувала барикадова вогняна лінія біля самісінької сцени, яку самооборонці підтримували з усіх сил, втрачаючи людей, щоб захистити серце Майдану; й поруч, буквально біля вогняної барикади, пожежа, вчинена силовиками в Будинку профспілок, яку ті ж майданівці прагли загасити, рятуючи поранених зі страшного жерла палаючої будівлі.

Неспокійна гра світлотіней довкола Майдану і вдень, і вночі, панування у візуальних формах складних криволінійних обрисів алегорично транслювали, відтворювали стан душі й духу українця, який вийшов на спротив деспотичному уряду. Бурхливий розвиток подій змінював динаміку реакцій кожного з нас, пластику самого життя не лише тих, хто був чи бував на Майдані. Мінялася риторика не тільки політичного, а й повсякденного спілкування. Художня виразність слова, жесту і форми змінювалася відповідно до вимог разючих суспільних змін. Життя пересічного українця було враз знецінене правлячою верхівкою настільки, що стало безцінним, і тому демократичні засади людського буття виявилися для українців очевидними й — безумов­но — їм притаманними.

Майдан став тим коном духовного життя народу, де творилося власне творче середовище, де народ став і рушійною силою, і творцем самобутніх художніх цінностей. Пісні, перфоманси, об’єкти, акції, флешмоби, плакати, оформлення кожного куточка, оголошення, малюнки, живописні твори, — виникали, народжувалися тут не лише на підйомі почуттів, а й на основі величезного духовного досвіду минулого і впевненості в тому, що тут і зараз необхідно якнайкраще робити те, на що здатен. Усе це підтримувало високий градус життя на Майдані. Такий вибух творчості народу, а з ним творчого вислову багатьох професійних художників, не просто залишає у культурній свідомості нації глибокий слід, він переналаштовує її на новітній, прогресивний самоочищувальний лад, формує новий художній смак, відмінний від закріпачувального і колись емоційно й психологічно дуже сильного радянського і пострадянського.

Широке розповсюдження фото— і відеотехніки, можливість миттєвого завантаження відзнятого і написаного в Інтернет, гостре відчуття непересічності моменту, дотичність до глобальних зрушень і смертельна небезпека для кожного, хто переступав межу барикад, (а згодом з’ясувалося, що меж барикадам не бу­ло — смерть і тортури чи ув’язнення наздоганяли людей у найрізноманітніших місцях) спровокували цікавий феномен. Майдан перетворився на таке собі неконтрольоване, децентралізоване і нережисоване необарокове (через щиру надмірність і пристрасність) «реаліті-шоу», безупинно трансльоване Інтернетом. Увесь протест відбувався практично в режимі онлайн. Тільки істинною метою цього «реаліті» була не розвага, не нажива, а перемога вільного духу, гідності і честі всього народу, і часто завдяки стільниковому та інтернет-зв’язку, виникала рятівна можливість вижити чи не бути ув’язненим… Це рішуче, жорстке (а згодом жорстоке) протистояння з перших же днів наповнилося елементами карнавалу, театральності, відвертого позування на камеру протестувальників й могутнім стихійним народним творчим началом. Така відкритість світу й безоглядна щирість перед очима мільйонів глядачів залучали на майдан людей краще за будь-яку пропаганду. До того додавалося підсвідоме відчуття, що «в гур­ті — то й смерть не страшна», хоча про смерть, всупереч постійному відчуттю та розумінню її загрози, ніхто й не думав. Феномен полягав у тому, що там, на Майдані перебувати було не страшно, а навіть весело і — моральна підтримка один одного була величезна, присутні там переживали щастя духовної єдності. Позитивні енергії, сподівання на краще ніби ущільнювали простір, який здавався особливо безпечним. До того ж, будь-якої миті можна було розвернутись і піти (свобода вибору існувала для кожного). Як мінімум спуститись у підземний перехід, у царство великого торгового центру з його інфраструктурою — магазинами, кав’ярнями, ресторанами швидкого харчування і виходом через метрополітен до іншого, стривоженого, але мирного світу. Кілька хвилин — і ти в паралельному бутті — безпечному, навіть байдужому до того, що нині відбувалося з тобою, що триває цілодобово на Майдані.

А все це «козацьке бароко», — і лютий спротив, і завзята творчість — почалися зі славнозвісної ялинки, яку в народі назвали «йолкою». «Йолкою», бо, врешті, вигнаний президент колись вжив саме цей русизм. За офіційною версією тодішньої влади, через намір спорудити новорічну ялинку на головній площі міста, були жорстоко побиті студенти, котрі маніфестували там за євроінтеграцію України, влаштувавши «ЄвроМайдан». Тому «Йолка» стала першим спонтанним народним художнім об’єктом революційного Майдану 2014 року. Саме її «захопив» обурений народ, який першого грудня 2013 року невтримною хвилею «залив» Майдан, зібравшись на Віче, що відтоді відбувалося там щонеділі. Здавалося, гнів збурених мас, не маючи іншого виходу, вихлюпнувся на недоведені конструкції для святкової ялинки. «Йолку» не зруйнували, а за лічені години заліпили плакатами і транспарантами, прикрасили першими-ліпшими гаслами і згодом «прикраси» додавалися та змінювалися. Ялинка стала своєрідним символом протесту і «героєм» багатьох протестувальних плакатів і художніх творів. Чи не першим гнівним протестувальним плакатом був той саморобний, невеликого формату, що несла першого грудня художниця Гаяне Атаян (донька Тетяни Яблонської): «ЗЕКА НА ЙОЛКУ». Він здавався тоді надто радикальним. А наступного дня була створена сторінка «Страйк Плакат», де разом з оригіналами професійних і аматорських плакатів на підтримку протесту, з’явився посібник зі створення новорічної ялинки у «тренді сезону». Скажу, що на Андріївському узвозі в художніх майстернях такі об’єкти, згодом прикрашені ще й гумовими кулями і гільзами від патронів, випущених у мітингувальників, були невід’ємним предметом інтер’єру.

Так у мережах Фейсбук та ВКонтакті була створена творча спільнота СтрайкПлакат. Вона активно підтримала всеукраїнський протест проти кривавих подій на Майдані Незалежності, а її активісти створили серію плакатів, які кожен міг завантажити на свій комп’ютер, а потім роздрукувати.

Яскравим і гуманістичним виявився проект в проекті «Я крапля в океані», що поширився по різних містах України. Роботами, викладеними на СтрайкПлакаті послугувалися євромайданівці практично з усіх міст України — виходило вчасно, недорого, креативно.

http://kraplya.com/plakat/

https://scontent-b-fra.xx.fbcdn.net/hphotos-prn1/t1.0-9/1622093_430427840424422_828638639_n.jpg

Тепер, гортаючи публікації на СтрайкПлакаті, бачимо через образи й емоції, вихлюпнуті в Інтеренет, як глибинно день за днем змінювалися реакції суспільства і художників на події в країні, зокрема, на Майдані. Можна написати гостросюжетну драматичну повість, виходячи лише з публікацій та коментарів на цій сторінці. _HYPERLINK “https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1467074230187868&set=a.1467074323521192.1073741827.1466666583561966&type=1”

Довге стояння, по-суті, цілодобове життя на Майдані холодними зимовими місяцями спонукало і до утеплення, й до захисного облаштування не лише простору, а й одягу. А «домашність» і рукотворність обмундирування — саморобні маски-«балаклави», будівельні каски та мотоциклетні шоломи, медичні пов’язки і про­тигази, що складалася з підручних засобів, часто велосипедного чи іншого спортивного (хтось під час січневих сутичок використав навіть сноубордову дошку, щоб убезпечитись від куль), — надавали йому незвичного звучання. Задля оборони використовувались арбалети, рогатки і навіть була побудована і використана (доки силовики її не спалили) велика дерев’яна метальна машина, схожа на середньовічний требушет чи катапульту. Згодом, співробітники Національного художнього музею Ук­раїни забрали її, відновлену, на збереження до своїх фондів.

Майданівці тоді багатьом здавалися схожими на середньовічних лицарів у латах. Захисники перетворювалися на неповоротких, трохи кумедних, трохи загрозливих велетнів.

Це виглядало карнавально, інколи навіть бурлескно. І, як це часто буває у здоровому народному середовищі, життя було щедро просякнуте елементами гумору — жартами, кпинами, жартівливими й навіть задиристими піснями, анекдотами, що врівноважували напругу подій, холод і безсонні ночі. А наявність часу і відсутність руху вимагали виходу енергій. Тож вони логічно трансформувалися у творчість. Тому на Майдані було, як в хаті, чисто прибрано, ані недопалка, ані пляшки, — сухий закон тримали бездоганно, і, як в українській хаті бувала пофарбована кольоровими глинами призьба та розмальована господинею чи обкладена кахлями піч, прикрашений вишитими рушниками божник, так майданівці прикрашали намети та інші об’єкти розписами й написами або плакатами. А ще розписували стіни будівель гаслами, творячи революційний стріт-арт.

Стояли ж на Майдані всі верстви населення України — робітники, селяни, будівельники, військові відставники, студенти, пенсіонери, офісні працівники, айтішники, дизайнери, художники… Вони всі й були творцями тієї величезної, героїчної динамічної інсталяції, схожої на природне утворення, такий собі грандіозний енваєрмент. Усе виглядало креативно, й візуальна та інформаційна пожива медіа-творцям була велика. Саме художники звернули увагу на просторово-ритмічні та фактурні й навіть архітектурні особливості барикад та естетику усього простору Майдану.

Усі гарячі зимові місяці протистояння українського народу злочинній корумпованій владі в серці Майдану перебували мит­ці, зокрема й художники. Вони були там насамперед як громадяни своєї країни, і не лише українці за національністю, а й росіяни, євреї, вірмени, грузини, азербайджанці, втім, усі як один — свідомі громадяни України. Перебуваючи в гущавині подій, во­ни малювали швидкі (Леся Хоменко), або, навпаки, ретельні, створені після довгого спілкування, виразні портрети протестувальників (Марина Соченко, Ігор Галан …). Писали плакати й оголошення, розмальовували каски та щити, створили велику ша­хівницю (Артем Стрембіцький), щоб можна було відволіктися, зіграти у шахи. А після перших розстрілів 21 січня, споруди­ли тимчасовий «Пам’ятник загиблим героям» (автор — Олег Харч) на вулиці Грушевського, між барикадами, де й полягли перші ге­рої — вірменин з Дніпропетровської області Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизнєвський з Білої Церкви.

Олег Смаль у досить небезпечному місці розташував свою виставку гострих і дотепних карикатур. У драматичні лютневі дні її спалили силовики.

Там же з’явилися об’єкти Єжи Коноп’є — три однакові за формою фігури-мішені. Одна мішень була «одягнена» в оранжевий з білими смугами жилет «будівельника» — такі носили журналісти, друга — в «медичний» жилет з червоним хрестом, а третя — була позначена лише жовто-блакитною стрічечкою — звичайного «вкраїнського повстанця». Усі вони опорою мали шини і кожна була прострелена цілим кетягом куль біля серця. Цинізм силовиків був безмежним: стріляли у журналістів і медиків з особливою пристрастю і глузуванням. Кількість поранених журналістів і розтрощених камер вражає, так само, як і факт численних поранень і побиття медиків. Художник такими простими засобами, використавши підручні на Майдані матеріали, лаконічно й влучно передав жорстокість й беззаконність спроб придушення народного протесту.

А ще митці будували барикади, стояли на варті, робили рогатки, виламували бруківку і навіть жбурляли її, захищаючи протестувальників від «Беркута» й прикривали собою мітингувальників на Майдані під час атак війська. Хтось з них був поранений, хтось втратив око, практично кожен перехворів від перенапруження і переохолодження.

Творчо працювати в майстернях у той період мало хто міг, але й не працювати було важко. Тому олівець і фотоапарат були першими інструментами у руках кожного й завжди напоготові. А ще надзвичайно дієвим інструментом став Інтернет, соціальні мережі Фейсбук, ВКонтакті, Твіттер… Все, що не було побачене чи зауважене на місці, кожен міг «додивитися» чи уточнити у стрічці ФБ. Сердечна дружба на Майдані логічно продовжувалася в інформаційному полі соціальних мереж, де уточнювали й поширювали важливу інформацію вчасно, практично миттєво, нерідко рятуючи життя і ситуацію. Весь світ стежив за перебігом подій. Найпрогресивніші брали інформацію саме з мереж, а не з тенденційно налаштованих теле— та радіоканалів. Інтернет-ме­режа координувала дії не лише політичні, протестувальні, а й творчі, художні, образні.

Несподівано, але, зважаючи на певний історичний досвід, зовсім не дивним чином, кілька знаних українських художників стали для широких кіл інтелігенції країни неофіційним обличчям і своєрідним довірчим рупором Майдану. Але не затято революційним, не ура-патріотичним, як на таке бувало збочували по­­лі­тичні лідери. Митці бу­ли непроголошеними лі­де­­рами, які утримували певний рівень духовної напруги й інтелектуального аналізу подій, що відбувалися, а також маяками щирого, глибокого, неекзальтованого, інтелігентного реагування й поведінки на Майдані та у Фейсбуці. Саме ця соціальна мережа на чотири місяці стала найголовнішою стрічкою новин, найпереконливішим джерелом інформації, на відміну від преси і телебачення, — джерелом інтерактивним, з нього можна було черпати, дочерпувати, вибирати ковшами або краплями, можна було плювати і смітити, втім, воно миттєво самоочищувалося. І такими очисними генераторами були талановиті художники і непересічні особистості з глибоким аналітичним складом розуму: Борис Єгіазарян, Олександр Ройтбурд, Матвій Вайсберг, Володимир Бовкун, Олекса Манн, Іван Семесюк…

Борис Єгіазарян — вірменин, природжений борець за справедливість. Свого часу він боровся за незалежність рідного міста Апаран так само пристрасно і незламно, як потім за українську демократію. Закінчивши Київський художній інститут й одружившись з українкою, він у вісімдесятих переїхав до Києва, вивчив українську мову, полюбив усім серцем країну, її поезію в усіх смислах цього слова, перекладав для друзів поетичні рядки багатьох авторів обома мовами. Сам же, як митець, є живописцем гармонії та радості буття. Ця революція для нього почалася з ЄвроМайдану і саме він залишався зі студентами тієї свавільної но­чі, коли нещадно били дітей. Жорстоко побили і його, а він захистив собою непритомну дівчинку, ушкодили хребет потім старалися «пришити» кримінальну справу. Він, попри хворобу, все ж підводився і йшов на Майдан. А на його сторінці у ФБ з’являлися гарячі пости, важливі фото, які були правдивішими за будь-які коментарі ЗМІ. До того ж, пости інтелігентно радикальні.

Ще більш радикальними, з елементами стьобу і гротеску, але абсолютно свідомими й логічними/серйозними були пости художників-однодумців Олекси Манна та Івана Семесюка. Цікаві й парадоксально впливові їхні роздуми та висловлювання ставали популярними через свою спонтанність, подеколи суперечливість, яскраву індивідуальність, гостроту і гумор, а частіше сарказм і абсолютну неангажованість. Кожен з них ішов проти влади ва-банк не лише на сторінках мереж, а й на барикадах.

Іронічний, виважений, розсудливий і все ж радикальний Олек­сандр Ройтбурд сприймав те, що відбувається з меншим драматизмом, але переживав з не меншою глибиною. Він аналізував ситуацію, формулюючи власне розуміння перебігу подій не лише текстами, — викладав в Інтернет ще й власні роботи та колег, які к своїх творах вже передбачили чи узагальнили рані­ше подібні колізії. Спочатку з’являється «Свобода на барикадах» (ремінісценція Делакруа),

потім «Останній день Помпеї (за Брюлловим)».

За тим — «Різня на Хіосі».

І врешті «Той, хто піднімає прапор» (ремінісценція Коржева).

Іншою неполітичною впливовою фігурою на Майдані та в мережі став живописець Матвій Вайсберг. Чинячи серйозний опір руйнуючому будь-які творчі прояви напруженню, він, повертаючись Майдану, писав палаючу «Стіну» (п.,о., 180х420), яка увібрала у себе увесь драматизм і глибину подій і зрушень, що відбулися впродовж чотирьох місяців Майдану.

Живописець Володимир Бовкун, маючи майстерню на вулиці Банковій, навпроти Адміністрації Президента, тобто у самому епіцентрі подій, перебував на Майдані, здається, повсякчас і його пости у Фейсбуці несли найгарячіші й найгіркіші новини. Він брав участь у зведенні барикад, а у період напруженого затишшя — кількатижневого «мирного» протистояння написав ряд полотен: «Балаклава. Ніч. 14.02.2014», «Баррикада на Грушевского. Снайпер. 17.02.2014», «Грушевського. Мішень. 12.02.2014» , «Барикада на Інститутській. Беркут. 15.02.2014», «Герой. 16.28.02. 2014». Він прагнув передати стан того, що відбувалося, бо бачив усе зсередини й добре знав цьому ціну. В цих полотнах головними стають ті колосальні зміни, що відбулися внаслідок колосального стресу, тому для митця на перший план виходить душевний стан, велике піднесення, коли кожен день — як останній в житті. Тому картини написані у техніці «а-ля прима»…

Кожен з художників, проявляючи свідому громадську активність і на Майдані, з неприкритим лицем, і в Інтернеті, — уразливий тим паче, — думаючи про можливі печальні наслідки особисто для себе і своєї родини, все ж не завагався, не пішов геть. Благородство душ, переконаність у чистоті й праведності справи руйнували кордони, будовані острахом чи саме страхом, непевністю чи безпросвітністю, нескінченністю довгих зимових но­чей — димних, чадних і нерідко политих з брандспойтів і посічених кулями різного калібру й призначення — від гумових до мисливських на кабана й до бойових із «калашникова».

Художники віками, особливо у ХХ–ХХI століттях, виступають своєрідними медіумами-артикуляторами, котрі несуть (і що найчастіше, не доносять, на жаль) великі й прості істини своєму народу. Творча реакція українських митців на революційні події 2014 року — ще один приклад їхньої інтегрованості у світову культуру й систему символів. Бо саме в культурі й мистецтві кристалізується та найвиразніше проявляється історичний момент і воля та дух народу. А дух нашого народу став як ніколи могутнім. Про це світ дізнавався не тільки через новини, а й завдяки мистецькому слову та акціям. Саме митці в період революції привнесли у народний протест елементи театралізації, хепенінгу й інтерактивних мистецьких дій — від балаганних до пафосних проявів. Ця креативність була підтримана здебільшого власними ж гаманцями далеко не заможних митців.

Присутність і творча діяльність митців на Майдані вносили свої корективи у напружені події. Візуально-образні, незвичні враження розсіювали напругу та агресію й водночас посилювали патріотизм, спонукали думати про вічне, про те, що історія повторюється й варто все ж таки враховувати помилки попередників, а не вчитися лише на власних. Підштовхували замислитись про роль кожного, і що мобілізувало й підтримувало бойовий дух — згадки й глибинні, на рівні підсвідомості, співставлення з легендарними героїчними подіями минулих століть. Часто художні твори пропонували посміятися не лише з опонентів, а й із себе і своїх обранців, що оздоровлювало психологічну атмосферу. Це — яскраві зразки мистецтва актуального, мистецтва «швидкого реагування».

Було б прекрасно, якби відтепер образотворча культура пронизала б усі взаємозв’язки в Україні — правові, економічні, соціальні, культурні. Адже виразно бачимо, що істинний потенціал художників величезний. А їхні душевні й творчі порухи є глибоко патріотичними й, водночас, природно інтегрованими у простір світових духовних цінностей.

— российский писатель, поэт, общественный деятель, журналист, кинокритик, сценарист, биограф Бориса Пастернака и Булата Окуджавы. Родился в 1967 г. в Москве. Окончил факультет журналистики МГУ. В 1985 году поступил на работу в газету «Собеседник». С 1992 года работает на телевидении в разных телепроектах («Хорошо БЫков», «Времечко» и др.). С 2006-го по 2008 год был главным редактором арт-проекта Moulin Rouge. В 2011 году стал участником проекта «Гражданин поэт»: Дмитрий Быков является автором стихов на актуальные темы, которые читает Михаил Ефремов. С 2012 года — соведущий радиопрограммы «Новости в классике» на Коммерсантъ FM. Лауреат российских литературных премий: «Национальный бестселлер» за книгу «Борис Пастернак» (2006), Международная литературная премия имени Стругацких за роман «Икс» (2013), а также премии для журналистов «Золотое перо России» (2010). Автор десятков книг («Эвакуатор» (2006), «Остромов, или Ученик чародея» (2011) и др.) Живет и работает в Москве.

О, как мы любили друг друга! Как все умилялись вокруг! Мы мучились лишь от испуга, что все это кончится вдруг. Мы нежились на сеновале, бродили по россыпям рос… Друг друга слегка ревновали, но это слегка, не всерьез. С утра, не жалеючи пыла, я вкалывал (не клевещи!), а ты мне галушки лепила, варила мне сталь и борщи… Борща незабвенного запах поныне внушает восторг… Но ты все косилась на Запад, а я все смотрел на Восток. Нет, я тебя сроду не гнобил, не мучил (сошла ты с ума?!). Тебе я подставил Чернобыль, но ты виновата сама! Но женской походкой зовущей ушла ты налево с тоской, и мы Беловежскою Пущей развод обозначили свой. Над миром другая эпоха взлетела, крылами плеща… Но мне без любви твоей плохо, хочу я тебя и борща! Ты ходишь в оранжевом, стильном, с красавцами польских кровей, а я с вожделением сильным любви домогаюсь твоей. Бывало, по целой неделе честил твою Раду и ВЦИК: свобода твоя—в беспределе, твоя независимость–цирк! А ты на Майдане плясала, назло распахнув малахай… И я запретил твое сало! И ты мне сказала: «Нехай!» Ты в жар меня снова бросала и наглым румянцем цвела, и я разрешил твое сало! Но ты лишь плечом повела. Ты держишь меня за дебила, ты стала тверда и горда… Да может быть, ты не любила меня вообще никогда? Со злобой бессильного старца я вижу себя без прикрас. Умри! Никому не достанься!

— письменник, перекладач. Народився 1974 р. у м. Старобільську (Луганська обл.). 1996 р. закінчив факультет україно-німецької філології Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди. Захистив дисертацію на тему українського футуризму, працював викладачем кафедри української та світової літератури (2000-2004). Поетичні збірки: «Цитатник» (1995, 2005), «Генерал Юда» (1995), «Пепсі» (1998), «Балади про війну і відбудову» (2001), «Історія культури початку століття» (2003), «Марадона» (2007), «Ефіопія» (2009), «Лілі Марлен» (2009), «Вогнепальні й ножові (2012) та ін. Прозові книжки: «Біґ Мак» (2003), «Депеш Мод» (2004), «Anarchy in the UKr» (2005), «Гімн демократичної молоді» (2006), «Ворошиловград» (2010), «Месопотамія» (2014). Двічі переможець конкурсу «Книжка року BBC» (2006, 2010). Мультимедійні проекти: CD-збірка «Хор монгольських міліціонерів»,«Радіо-Шансон: вісім історій про Юру Зойфера» (2007), «Спортивний клуб армії», «Зброя пролетаріату» (з музичним гуртом «Собаки в Космосі», 2008, 2012) та ін. Живе і працює в Харкові.

— професор антропології. Художній керівник антитоталітарного гурту «Сталін унд Гітлер капут». Закінчив Львівську політехніку за спеціальністю лінгво-філософія, навчався на кафедрі антропології та антропософії Віденського університету. Правнучатий племінник Зіґмунда Фрейда. Практикуючий психотерапевт, співочий антрополог. У 2012 році, на хвилі антиукраїнської злочинної діяльності Партії регіонів та комуністів, з прийняттям закону про мови «Ківалова-Колісніченка», а також скорочення квоти української музики в теле— та радіоефірах, оголосив «особисту війну» московським запроданцям та п’ятій колоні в Україні, започаткувавши проект «Лагідна українізація», а згодом і «Сувора українізація», основним завданням якого є демотиваційна переробка на український лад пропагандистських радянських та російських пісень (включаючи так звану попсу, шансон і міський романс). За позовом депутата російської Держдуми комуніста Валерія Рашкіна (це не жарт!), генпрокуратурою Росії відкрите кримінальне провадження проти творчості Ореста Лютого, а органам відповідних служб наказано викрасти та доставити виконавця на територію Росії для проведення над ним показового судового процесу за статтею 282 УК РФ. Живе і працює у м. Стрий Львівської області. Принципово неодружений.

— український поет-слемер, співак і шоумен. Народився 1975 року у Харкові. Вищу освіту отримав у Харківському інституті інженерів комунального будівництва. Автор поетичної збірки «Мої нездійснені мрії» (2010). Свого часу виступав перед різноманітною аудиторією: від школярів до мешканців геріатричного пансіонату та ув’язнених. Є переможцем численних слемів (у Києві, Хмельницькому, Миколаєві, Харкові й інших містах) і учасником різноманітних акцій громадянської непокори, зокрема проти законопроекту «Про мови в Україні» 2010 року. Окрім участі в слемах, також виступав разом із музичним гуртом «Барабас» в якості співака, або виконавця власних віршів. Також є постійним ведучим концертів і провокативних акцій Мистецького Об’єднання «Остання Барикада» («Київська Барикада», «Житомирська Барикада», «День Незалежності з Махном», Фестиваль вертепів «Карпатія» тощо). Лауреат Міжнародної літературної премії ім. Олеся Ульяненка за порно-поему «Jenna» (2013). Живе і працює в Києві.