Армауер Гансен запросив гостя на обід у невеличкій, тихій їдальні неподалік від лікарні. Ресторан влаштували в старому, дерев'яному будинку. Частину стін усунули, залишивши однак стовпи, що підтримували дах. Коли вони ввійшли до середини, зал був майже повністю заповнений.

-- Здається, вільних місць немає, -- зауважив Скужевський.

-- Спокійно, зараз будуть.

І дійсно, в одну мить місць побільшало, а через наступних кілька хвилин, опустіла половина приміщення. Вони сіли за звільнений столик. Підійшла офіціантка і дала їм меню. Армауер замовив гуляш з оленини і рибний суп. Дівчина похапцем зникла.

-- Чому всі так швидко вийшли? – поцікавився поляк.

Гансен широко посміхнувся.

-- Вгадай.

Павел довго думав, а потім знизав плечима.

-- Звичайно ж тому, що вони вважають нас нечистими, втікають від нас, як від хворих, заражених звірів, -- пояснив безтурботно доктор Гансен. – Зрештою, я їм не дивуюся.

-- А якщо власник ресторану покличе на допомогу кількох сусідів і викине нас?

-- Ні. Я власник. Це єдине місце в Бергені де я можу спокійно поїсти. З інших ресторанів і таверн мене б дійсно відразу вигнали. Немає нічого гіршого ніж недобра слава, -- зітхнув він.

-- Наразі ви не добилися відчутних результатів в лікуванні… -- Павел повернувся до питань, що турбували його.

-- Хініново- миш'яковий препарат не допоміг, але це не означає, що не подіє наступний. Я опрацював нову рецептуру. На основі ртуті. Хімічний склад дещо нагадує засіб, яким лікують сифіліс…

-- Ртуть руйнівна для організму…

Офіціантка принесла два стаканчики анісової настоянки і маленькі пиріжки з м’ясом на закуску. Вони стукнулися і випили. Закусили пиріжками.

-- Доктор Артур Моріц з лепрозорію на Молокаї пробував натирати хворих препаратом з желе з алое і кодеїну. Він добився значного покращення стану ран, -- Гансен повернувся до обірваної розмови.

-- Може варто спробувати?

-- Спробую, але в мене проблеми з алое. Його неможливо консервувати, а в нашому кліматі не витримує навіть в вазонах. Мої друзі в Америці намагаються витягти з стебел екстракт, що відповідає за прискорення процесу загоєння. Може вдасться його зберігати?

-- А ерготамінова мазь?

-- Не чув, -- оживився Гансен. – Що для цього потрібно? Гліцерин…

-- Змішуємо нагріті гліцерин з воском і екстракт з ріжків. Результати доволі обнадійливі, хоча в лікуванні прокази нам не вдалося добитися значних успіхів.

Офіціантка принесла суп і знову втекла.

-- Дійсно, вона ставиться до нас , як до чумних, -- зауважив Павел.

--Еге ж. Нормальна реакція, в цьому немає нічого дивного. Проказу тут сприймали, як кару за гріхи, тільки недавно люди зрозуміли, що це хвороба. Тепер навіть мій керівник знає це.

-- Я бачив, як він збентежився… Чому він так різко зреагував?

-- Ну. В молодості він висунув теорію… що це спадкова хвороба. Даніельсен двадцять разів намагався прищепити собі проказу. Так як йому не вдалося, він прийшов до висновку, що це вроджене. Він змінив думку, коли уряд запровадив програму запобігання. Після того, як хворих ізолювали в лепрозоріях, в їхніх родинах ще п’ять років траплялися випадки хвороби. А потім закінчилися…

-- П’ять років це період інкубації, -- пробурмотів Павел.

Суп був дуже смачний.

-- В нашому кліматі. У нас були випадки захворювання через два роки після зараження, чи гіпотетичної дати зараження. Лікарі з Молокаї твердять, що проказа може інкубувати в організмі до семи років. Можливо впливають раса і клімат?

-- Канаки з Гаваїв стійкіші?

-- Важко сказати. Скоріше, що ні, бо зараза, яку принесли китайські емігранти, косить їх немилосердно. Просто вона довше розвивається в їхніх організмах.

Дівчина забрала порожні тарілки від супу і принесла гуляш.

Через деякий час почувся звук битої кераміки.

-- Вони розбивають тарілки з яких я їв. Завдяки цьому клієнти почуваються трохи безпечніше. Про що це я? А, так. Програма передбачала ізоляцію всіх хворих і періодичні обстеження членів їх родин, а також мешканців сіл, в яких трапилися захворювання. Ми створили особливі списки по кожній провінції. Спочатку ізоляція принесла чудові результати. В 1830 було зареєстровано дві тисячі випадків, в 1850 -- вже тільки тисячу двісті. В 1870 -- трохи більше ніж триста. А через п’ять років – тисячу сімсот.

Скужевський присвиснув.

-- Такий різкий кількісний стрибок? Як таке можливе?

-- Ми покращили методику діагностування. Мій учень Нільсен опрацював тест… Просто раніше ми багато пропускали. Принаймні, я на це надіюся, -- пробурмотів він тихіше по норвезьки і задумався.

-- Де з’являлися нові хворі?

-- Переважно тут, в Бергені, -- зітхнув він. – Як на зло…

-- Може біля дослідницького центру найбільша викривальність?

-- Ні. Ми вивчили двісті лікарів. В нас є списки родин, члени яких хворіли на проказу протягом останніх сімдесяти років. Всіх їх оглядають раз в рік. Про всяк випадок ми перевіряємо також інших. Звичайно, що наша діяльність викликає поважний опір. Люди бояться…

Вони доїли і випили по стаканчику вина. Нарешті встали і пішли до виходу.

-- Ви повинні знайти його і вбити, -- сказав старий моряк, що стояв біля дверей.

Цим разом Гансен не витримав.

-- Це дурня, -- крикнув він.

А потім виголосив довгу тираду по-норвезьки, занадто швидко, щоб Скужевський міг хоча б частково зрозуміти його викрики. Безперечно, деякі з них були образливими.

-- Перепрошую, -- сказав Гансен, коли вони вийшли на вулицю. – Але я вже не витримую.

-- Кого ми повинні вбити? Чого хочуть ці люди? – запитав Павел.

-- Вони вбили собі в голову, що коли доктор Даніельсон заснував тут науково-дослідний центр, то з’явився демон прокази, щоб стежити за нашими діями. Блукає містом і заражує. І дійсно, минулого року ми зауважили двадцять нових випадків захворювання. Цього року вже тридцять шість.

-- Ви пробували наносити їх на план міста? Може відіграє роль якийсь інший фактор? – запитав Павел. -- Можливо зараження продуктів харчування з магазину або джерела питної води.

-- Найбільше захворювань виявлено в районі Бригген. Насправді, майже всі.

-- Що це за місце?

-- Ми саме йдемо туди, -- посміхнувся Армауер. – Сам побачиш.

Вони пройшли повз церкву і вийшли на набережну. Від затоки дув пронизливий, холодний вітер. Павел щільніше закутався в кожух. Збоку тягнулися дерев’яні, високі, вузькі будинки. На першому поверсі були переважно магазини, вище, світло у вікнах свідчило, що там живуть люди.

-- Старий портовий район, заснований ще за часів сумнозвісної Ганзи, -- пояснив Гансен. – Сюди.

Вони повернули у вузький, вкритий деревом провулок, що протиснувся між будинками. Вони йшли щораз дальше, потім вийшли на перехрестя. Перед ними відкривалися переходи і проходи вглиб лабіринту.

-- У нас зв’язані руки, -- зітхнув несподівано Гансен. – Я впевнений, що багато людей, які тут живуть – хворі. Якби ми могли вигнати їх всіх на площу і оглянути одного за одним… Ех. На щастя щораз більше людей розуміє, що таке проказа.

Вони зупинилися перед бічним входом до одного з будинків. Гансен постукав в двері. Вони відразу ж відчинилися. В сінях було доволі темно, але невдовзі хтось штовхнув двері, що вели вглиб дому. В наступному приміщенні палало кільканадцять свічок.

-- Ларс Олафсен, торговець рибою, -- відрекомендувався господар дому, стискаючи Скужевському руку.

Він не мусив говорити цього. Сморід сушених туш тріски в'ївся навіть в стіни…

-- Павел Скужевський.

-- Росіянин? – зацікавився купець.

-- Поляк, -- спростував Павел з гідністю.

-- Лікар, -- пояснив Гансен. – Приїхав до нас, щоб ознайомитися з методами боротьби з хворобою.

-- Проходьте.

Вони піднялися по вузьких сходах на другий поверх. Інтер'єр будинку становила плутанина з невеликих приміщень, сходів, що вели вверх і вниз. У всіх кімнатах на підлозі і на стелі знаходилися невеликі дерев'яні люки.

-- Навіщо це? – запитав Скужевський.

-- На випадок пожару, -- пояснив власник. Він розмовляв по-німецьки майже без акценту. – Сто років тому вогонь поглинув більшу частину міста. Тому майже з кожного приміщення є два виходи. Будинки з'єднані між собою, щоб у разі потреби можна було втекти через сусідній.

Павел кивнув головою і більше нічого не питав. Вони зайшли в невелику кімнату з вікном, що виходило на порт. Господар запалив кілька свічок і в кімнаті посвітліло. В ніші однієї із стін було ліжко, приховане зараз відкритим люком. Інший люк дозволяв перейти з ліжка до наступного приміщення. Навіть якби пожар застав їх під час сну, вони готові до втечі… Скужевський здогадався чому тут не вживають гасових ламп. Увійшла господиня,висока, з красивою, рудою косою , принесла ширму з різьбленою рамкою і поставила під однією з стін. Армауер вийняв з сумки кілька шприців, коробочки з якимись шпильками та пару бавовняних рукавичок і миску. Над полум’ям спиртової грілки старанно прогрів голки в дерев’яних ручках.

-- Давайте перших пацієнтів, -- сказав він до торговця.

-- В такому випадку я перший, -- Ларс легко посміхнувся і зник за ширмою. За хвилину він вийшов майже голий.

Армауер довго дивився на нього. Шкіру купця вкривали веснянки, але крім цього не було нічого підозрілого.

Він кивнув головою.

-- Ви здорові…

Олафсен одягнувся і вийшов. За хвилину з явилася його дружина. Вона роздягнулася, стала перед лікарями в самій білизні. На лопатці в неї була дивна, рожева пляма. Гансен придивлявся до неї певен час, а потім взявся за голку.

-- Це старий шрам від опіків, -- запротестувала вона.

-- Колего, -- звернувся Гансен до Павла. – Проколіть, будь-ласка, кілька разів на глибину три міліметри.

Сам став перед жінкою і втупив в неї погляд. Скужевський провів іглу над полум’ям свічки і делікатно проколов їй шкіру. Вона зойкнула. Повторив в іншому місці. Цим разом – тихо крикнула.

-- Бачу реакцію зіниць, -- сказав спокійно Гансен. – Вона відчула біль.

-- Звичайно, що відчула, -- зойкнула жінка по норвезьки. -- Кати!

-- Не ображайтеся, -- Гансен спробував посміхнутися. – Ми мусили переконатися.

За хвилину її місце зайняла п’ятнадцятирічна дочка господаря. Вона дуже соромилася, але доктор відразу ж махнув рукою. На її тілі не було жодних підозрілих знаків. Наступною була молода, може тринадцятилітня служниця. На малих, ще не розвинених грудях в неї було кілька невеликих, білявих плямок. Гансен проколов їх обережно шпилькою. Дівчинка навіть не здригнулася. Він закусив губу.

– Зробимо додатковий тест, -- кинув в бік Скужевського.

Він витягнув з сумки невеликий пензлик і змастив шкіру пацієнтки темною рідиною.

-- Це настойка йоду, -- пояснив він, -- А зараз посипаємо картопляною мукою.

Він вийняв з нікельованої коробочки шприц і набрав з пляшки якоїсь субстанції.

-- Колемо під шкіру одну десяту мілілітра одновідсоткового розчину пилокарпину. Пилокарпин викликає різке виділення поту. Під впливом соленого поту виділиться йодид, на білому тілі це викличе характерні чорні або темно-коричневі крапки.

Груди служниці вкрилися дрібними, чорними крапочками. Норвежець всміхнувся до неї.

-- Нема чого боятися, -- сказав він. – Ти здорова.

-- Дякувати Богу, -- прошепотіла вона тихо.

-- Як саме працює цей тест? – не зрозумів Павел.

-- Шкіра вражена проказою не виділяє поту, -- пояснив Армауер.

Служниця одягнулася і зникла. Зайшов хлопець, що переносив пакунки зі складу на прилавок. Не встиг він зняти сорочку, як обличчя Гансена нахмурилося. Широкі плями вкривали більшу частину спини хлопця. Тіло у вражених місцях набрякло і знебарвилося.

Лікар знову скористався шпилькою. Хлопець щоразу шипів від болю.

-- Це якийсь лишай, -- пробурмотів Гансен. – Пропишемо цинкову мазь, але…

Він зробив пробу з настоянкою йоду. В кінці кінців вирізав кусочок шкіри і помістив його в бляшанку.

-- Ви повинні зупинити його, -- пробурмотів хлопець, виходячи.

Останньою в довгому ряду пацієнтів була літня кухарка. Судячи по її пишних формах, вона куштувала більшість з тих страв, які готувала. Її шкіра доволі густо була вкрита родимками, але також не спостерігалося нічого підозрілого.

-- Люди на базарі подейкують, що Прокажений Дід знову кружляє містом, -- сказала вона, одягаючись за ширмою, після закінчення огляду. – Ви повинні спіймати його.

-- Прокажений Дід, -- зітхнув Гансен.

-- Люди бачили його, кілька днів тому, коли стемніло, він пройшов через рибний базар. Йшов в бік Бригген.

-- Це вигадки. Можливо дійсно містом кружляє якийсь волоцюга, хворий на проказу, якого слід спіймати, але він не має нічого спільного з заразою.

-- Знаю, -- зітхнула вона. – Тут, в місті, заснованому німецькими купцями, вперше з'явилася зараза з Леванту. Саме тому він прибув сюди… Він почувається найкраще поміж дерев'яних будинків. Все виглядає як в часи, коли він прибув. Носить широкий, шкіряний капелюх, як купець з часів Ганзи. Кажуть, на обличчі залишилися тільки очі. Для цього потрібен священик, -- сказала кухарка. – Звичайно ж , католицький священик.

-- Чудово, -- пробурмотів Гансен. – Якщо так… То як тоді мені його вбити? Привиду зловити неможливо.

-- Лікарю, ти першим в світі побачив бактерію прокази. Може незабаром приготуєш ліки, -- посміхнулася вона. – Він боїться тебе. Він ненавидить тебе. Він буде слідкувати за тобою. Може колись зараза візьметься за тебе…

Лікар здригнувся.

-- Ходімо, -- сказав він до Скужевського. – На щастя, цей дім повністю чистий.

Стемніло. Гансен витягнув з сумки невеликий ліхтар і запалив всередині свічку. Вони пішли по викладених потемнілими дошками завулках.

-- Якби в цьому місті були привиди – вони б жили саме тут, -- сказав, він, розглядаючись по стінах, що здіймалися вгору.

-- Вдень це місце, напевно, виглядає чарівно, -- зауважив Павел. – Але зараз дійсно…

З тіні з'явився патруль.

-- Добрий вечір, докторе Гансен, -- обізвався командир. – Вам потрібен конвой? – кинув погляд на Скужевського.

-- Ні, дякую. Сьогодні ми не викрили нікого.

Командир нещиро посміхнувся.

-- Дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість кроків, -- сказав він. – Ми спостерігаємо за всім. Може і його колись зловимо.

-- Забобони, -- відрізав Гансен.

Патруль пішов в оповиті мороком провулки і тільки скрип взуття по вкритих льодом дошках лунав поміж стінами складів.

-- Що він мав на увазі, з тими кроками? – зацікавився Павел.

-- Люди вважають, що людина, яку веде конвой, проходить завжди дві тисячі з чимось кроків між своїм домом і лікарнею.

- Конвой. Наскільки я розумію, госпіталізація примусова?

-- На жаль, так. Я б волів не доводити до цього, але що зробиш? Потрібно усувати джерело зараження.

-- А пацієнти, бува, не втікають? – в голосі Скужевського звучали кпини.

-- Інколи трапляється. Але рідко. Родичі можуть їх відвідувати, розмовляють, на жаль, крізь шибку. А якби втекли, де вони сховаються? Їх ніхто не візьме в дім. Зрештою, щоб втікати, потрібні гроші. Інколи трапляється, -- повторив він. – Ховаються в селі, як правило ми швидко довідуємося, де. Але ж я не буду ганятися за ними і тягнути назад. Я людина і вони теж люди…

Несподівано в темноті перед ними замаячів низький, згорблений силует. З-під широкого капелюха дивилися очі, що дивно світилися. Обидва лікаря зупинилися збентежені. Десь з даху над завулком зсунулася снігова перина. Певний час сніжинки кружляли поміж стінами будинків, а коли долетіли до землі, незнайомця вже не було.

-- Ти бачив? – спитав Скужевський.

-- Так. Напевне якийсь волоцюга. Я знаю, що ти хочеш сказати. Він дійсно виглядав як привид. Згоден, в нього був капелюх, яких тут не носять вже кілька десятків років, принаймні з часів, коли Ганза покинула місто.

Скужевський поглянув на колегу. В доктора Гансена були витріщені очі, погляд в нього помутнів.

-- Ходімо, -- він потягнув Армауера за руку. – Куди?

-- Прямо і наліво. Ми вийдемо на набережну.

Вони пішли, підтримуючи один одного на вкритих льодом дошках. Йшли мовчки. Скужевський тихо ворушив губами. Гансен посміхнувся і також почав рахувати. Вони зупинилися перед воротами лікарні.

-- Дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість, -- сказав Скужевський поважно.

-- Я теж рахував. Я розпочав пізніше ніж ти, а вийшло те саме, -- буркнув Гансен. – Колись я вже пробував, -- додав тихо.

Вони пройшли подвір’я і зайшли в лікарню. Біля порогу чекав доктор Даніельсен.

-- Освальд повісився, -- сказав він смутно. – Не витримав…

Гансен похмуро і сумно посміхнувся.

-- Я тобі не казав ще цього, -- зітхнув. – Інколи пацієнти втікають… таким чином.

Лабораторія зустріла їх гострим смородом реагентів.

Скужевський притягнув свою скриню. Витягнув з неї сталеву, нікельовану коробочку.

-- В мене для вас подарунок.

Гансен відкрив її і витягнув кільканадцять скляних пластин з препаратами. Він поклав першу з них під мікроскоп і старанно навів на різкість.

-- Гм. Чудова культура бактерій на мазку людської крові. .. Чимось забарвлена…

-- Йодом. Винахід поляка, доктора Тадеуша Бровіча.

-- Що це за зараза?

-- Палички черевного тифу.

Він відчинив шафку і спритно витягнув з неї біля десятка пляшечок з препаратами і хімічними речовинами. Він відсипав на лабораторну вагу відповідну кількість потрібних складників, а потім зібрав їх в фарфорову ступу і почав розтирати.

Увійшов доктор Даніельсен.

-- Ми живемо у важкі часи, -- сказав він, коли Гансен поступився йому місцем біля мікроскопа.

-- Напевно невдовзі ми довідаємося, як виглядають інші бацили, -- відповів Армауер. – З часом може навіть навчимося винищувати їх завдяки знанням про те, як вони збудовані…

-- На тебе чекає довге, прекрасне життя в часи найбільшого розвитку медицини, -- зітхнув Даніельсен. – Шкода, що я народився так рано. Як знати, можливо саме ви отримаєте ліки від прокази.

-- Погляньте на ці препарати, -- Скужевський витягнув зі скрині кілька банок з законсервованою людською шкірою.

-- Гмм, давайте поглянемо, -- Гансен оглянув першу з них. – Тут в нас проказа в класичній формі. Нарости, одутлість… А тут вже інший вид. Гладка, червонувата пляма на шкірі, я впевнений, що за життя пацієнта вона була невразлива на біль. Є щось цікавіше?

-- Більшість така сама.

-- Показуй. Це псоріаз, просто дуже запущений. Це якийсь лишай, не має нічого спільного зі справжньою проказою. Власне, -- пробурмотів він. – Проби з Бригген.

Він витягнув з сумки банку і видобув з неї пінцетом кусочок шкіри, вирізаної зі спини хлопця.

-- Це рак шкіри, -- Даніельсен оглянув наступні препарати. – Непогана колекція. Це знов проказа, з тих, що вражає зсередини. На шкірі ледь видно, а глибше…Хай вам щастить, -- посміхнувся він і взявши мисочку з готовим препаратом, пішов у частину закладу, яку займали хворі.

-- Пощастило хлопцеві, -- сказав Гансен, маніпулюючи під мікроскопом пробою. – Бацил прокази тут немає.

Він відчинив дверцята пічки, що стояла в кутку, і кинув пробу в полум’я. Несподівано Гансен завмер, дивлячись у вікно. На подвір’ї лікарні стояв привид. Скужевський теж зауважив його. А потім зник разом з хмарою снігу, яку ніс вітер.

-- Знову, -- сказав Гансен.

Павел кивнув головою.

-- Давай порозмовляємо відверто, -- попросив він.

-- Добре. З часу, коли п’ять років тому я став тут керівником, я чув цю історію багато разів… Прокажений Дід блукає містом.

-- Під час пошесті, в нас в Польщі бачили жінку, Зачумлену Діву…

-- Спочатку я не вірив в ці історії, вважав, що це колективне божевілля. Я не звертав уваги на байки забобонних торговок. А потім я почав бачити його. Краєм ока, в темних завулках. Здається він кружляє навколо лікарні. Хоче знати чим ми займаємося…

-- Можливо воно виникло давно тому, вбирало в себе людські страждання, росло в силі і почало приймати людську форму… -- пробурмотів Скужевський. – В нас, слов’ян, є такі історії. В дитинстві, я чув їх від матері, вона походила з села… Демон хвороби. Майже реальний. Втілення прокази, що заражає людей.

-- А може це тільки вітер? -- запитав Гансен. – Я бачив його тільки зимою. Вітер ліпить привидів зі снігу… Вони живляться нашим страхом. А насправді там нічого немає.

-- Ми не можемо нічого з цим вдіяти, -- сказав задумливо Скужевський. – Навіщо він спостерігає за нами?

-- Може ми близькі до вирішення таємниці хвороби? Може потрібно вжити кілька препаратів одночасно? Алкалоїди і… ртуть.

-- Організм пацієнта цього не витримає. Але ти маєш рацію, лікування зовнішніх ознак тут не допоможе. Потрібно завдати удару зсередини. Вздовж винищених бактеріями нервів. Тільки як це зробити?

-- Може уколи одновідсоткового розчину миш'яку? Бацили взяті з тіл мертвих живуть занадто коротко. Але можна спробувати… на живих.

-- Гадаєш? – замислився Павел.

-- Інколи лікар повинен за ризикувати. Цікаво, чи бактерії присутні у всьому організмі, чи тільки у вражених місцях.

-- Напевно у всьому, але у вражених місцях їх найбільше.

Гансен вийняв з шафки банку з миш'яком. Старанно переніс дрібку білого порошку на терези, зважив і засипав до фляги з дистильованою водою.

-- Ходімо.

Вони увійшли в головний зал. Хворі вже потрохи готувалися до сну. Медсестра виносила порожні миски від каші. Вони зайшли до однієї з бічних камер. В ній було тісно; приміщення мало не більше ніж два на три метри. З двох боків від виходу стояли ліжка, але тільки одне було зайняте. Пацієнт не спав. Він дивився на лікаря.

-- Чим можу допомогти Вам, лікарю? – запитав.

В нього був хриплий голос. Проказа вразила слизові оболонки і тепер пожирала голосові зв'язки.

-- В мене тут новий препарат, -- лікар підняв флягу. – Може подіяти, але може бути й небезпечним для здоров’я.

-- Хочете випробувати на мені? – посміхнувся хворий. -- Я для Вас наче звір, шматок м’яса, який можна порізати… Де ті часи, коли лікарі прищеплювали собі чуму або холеру, щоби ефективніше вивчати розвиток і шляхи розповсюдження хвороби?

-- Ми не вколемо тобі цього без твоєї згоди.

-- Коли, -- він протягнув викривлену руку, вкриту наростами. – Я і так не відчуваю болю…

Гансен зробив кілька уколів по четверті мілілітра.

-- Досить , -- зупинив його Скужевський. – Не забувай, що третина грама миш'яку вбиває людину.

-- Ви колете мені миш'як, -- похитав головою хворий. – А я ним труїв щурів у підвалі… Зайдіть вранці, якщо ще житиму, то розповім, чи допомогло.

Вони повернулися в лабораторію.

--Здається я зробив дурницю, -- буркнув Гансен. – Якщо в його руці немає чуття, то найімовірніше, його нервів вже не існує. Однак ми мусили спробувати.

-- Демон хвороби, -- зітхнув Павел. – Здається він виграє…

-- Зрештою він програє. Якщо я не знайду відповідні ліки, після мене прийдуть наступні.

Раптово Скужевський відчув страшну втому.

-- Пора спати, -- сказав він.

Павел насилу піднявся в свою кімнату і старанно помився. Запах розкладеного тіла не відступав. Так наче страшний сморід в’ївся йому в шкіру. Перш ніж заснути, він поглянув у вікно. В завулку не було нікого, тільки вітер котив по вулиці хмари снігу.