Страшна світова війна, з якої почалося XX століття, через багато десятків років ще відлунює у долі Елізабет Бенсон. Випадково знайдений щоденник давно померлого діда, учасника битви при Соммі, чия війна велася і під землею, позбавив її спокою. У плутанині спогадів небагатьох, хто ще живий з учасників тієї бійні, у нерозбірливій павутині письма Елізабет шукає розгадки таємниць своєї родини: фатальної пристрасті, вірного кохання, мужності й самопожертви, невідплатного боргу перед тими, хто не дожив до миру кілька годин...
Книгу зроблено для http://maxima-library.org та https://toloka.to.
Скануваня та обробка LoxNessi (Garuda)
fb2 v 1.0 - q4ma
Коли я піду звідси,
нехай це буде моїм прощальним словом:
побачене мною — неперевершене.
Бульвар Гангу — тиха широка вулиця, що позначала собою східний кордон міста Ам’єн. Фургони, прямуючи на північ до Лілля та Арраса, їхали одразу на шкіряні заводи та млини на Сен-Ле, минаючи цю вибоїсту, затрушену листям, дорогу. Зі сторони міста на бульвар дивилися величні сади, розділені з тією міською точністю, котра відповідала зовнішньому вигляду будинків її власників. Каштани, бузок та верба манили своїх господарів у тиху тінь на вологій траві. Сади були запущені, неохайні, з глибокою травою та густим живоплотом. У таких садах могли ховатися тихі озерця та галявинки з дикими квітами й травами, укриті густим гіллям, куди не приходять навіть мешканці будинку.
Поза садами річка Сомма розпадається на безліч маленьких каналів, і саме вони надають кварталу Сен-Ле такого мальовничого вигляду. З іншого боку бульвару — на острівках між каналами — розмістилися вологі водяні сади. В неділю довгі човни, опираючись на силу довгих шестів, везуть жителів міста каналами на своєму пласкому дні. Вздовж річки та її відгалужень сидять рибалки, зігнувшись над своїми снастями: біля собору — у куртках та капелюхах, біля водяних садів — у сорочках. Усюди вони сидять, встромивши вудку у воду та чекаючи на форель чи коропа.
Будинок сім’ї Азер дивився на дорогу міцним по-офіційному правильним фасадом, відгородившись залізною огорожею. Люди, котрі проїжджали рікою повз будинки, не сумнівалися, що його хазяїн — шанований чоловік. Дах, покритий сланцем, сходився дивовижними кутами і захищав неправильної форми будівлю від непогоди. З-під одного з таких кутів на бульвар виходило мансардне вікно. Увагу привертали величний кам’яний балкон на першому поверсі та багряний плюш, що збирався нагору його балюстрадами. Вхідні двері велично хизувалися своїм залізним оздобленням.
Усередині будинок здавався одночасно більшим і меншим, аніж ззовні. Там не було кімнат, котрі б лякали власною величчю, чи бальних залів у позолоті з підвісними канделябрами, але іноді можна було натрапити на несподівано просторі приміщення та коридори зі сходами, котрі ведуть у сад. Були невеличкі приймальні з письмовим столом та гобеленовими стільцями, куди можна увійти тільки через приховані ходи і де двері відчиняються усередину. Навіть дивлячись з краю газону, неможливо було вгадати, як розташовано кімнати та переходи за безтурботними кам’яними плитами. Підлога в усьому будинку відлунювала характерними звуками з-під ніг, а через гострі кути та луну здавалося, що в будинку завжди ходить хтось невидимий.
Металева скриня Стівена Рейзфорда прибула раніше за нього і вже чекала на свого господаря біля його ліжка. Він розпакував одяг і повісив змінний костюм у величезний гардероб. Під вікном стояв емальований таз для вмивання, а поруч з ним — дерев’яний вішак для полотенця. Щоби поглянути на вулицю, на бульвар, йому довелося стати навшпиньки. На іншому боці вулиці чекав візник, а його кінь потрушував збруєю і витягував шию, щоби пощипати липового листя. Стівен спробував рукою, чи м’яке ліжко, а потім ліг на нього, поклавши голову на валик, прихований під постіллю. Кімната навколо нього була доволі простою, але турботливо прикрашеною. На столику стояли польові квіти у вазі, а обабіч дверей висіли зображення вулиць міста Онфлер.
За вікном весняне вечірнє сонце хилилося на захід за собором. Голоси дроздів чулися навколо усього будинку. Стівен похапцем умився і спробував розрівняти своє чорне волосся, дивлячись на відображення у маленькому дзеркальці. Потів він переклав з десяток цигарок у металевий портсигар і сховав у кишені жилету. Ті речі, які більше були не потрібні, він виклав з кишень: білети на поїзд, синій записник у шкіряній обкладинці та ніж з одним, але ретельно заточеним лезом.
Спускаючись на обід, Стівен злякався звуку власних кроків на сходах. Два марші відділяли його від мети: спочатку на других поверх, де спальні членів родини, а потім на перший, у хол. У жилеті та піджаку йому стало спекотно. На секунду він зупинився, розгубившись: із холу вели четверо дверей за скляними панелями, і в одну з них йому треба було зайти. Коли відчинив одні з них, то побачив напарену кухню, посеред якої біля великого соснового столу служниця розставляла тарілки на підносі.
— Прошу сюди, месьє. Обід подано, — запросила служниця, протиснувшись повз нього у двері.
У вітальні зібралася вся родина. Мадам Азер підвелася.
— О, месьє, прошу вас, сідайте тут.
Азер пробубонів представлення, з якого Стівен почув тільки «моя дружина». Він узяв її руку і коротко вклонився. З іншого боку столу на нього пильно дивилися дві пари очей.
— Лізетта, — відрекомендувала мадам Азер дівчину років шістнадцяти з темним волоссям, забраним стрічкою. Вона самовдоволено всміхнулася і простягнула йому руку. — І Грегуар. — Хлопчику було на вигляд років десять, і його голова ледь виднілася над столом, під яким він завзято теліпав ногами.
Служниця стояла біля Стівена із супницею. Він налив собі повний черпак і почув запах незнайомої приправи. Під хвильками зелені, які ледь гойдалися, можна було розгледіти картоплю.
Азер вже доїв свій суп і тепер вистукував якийсь ритм по срібній підставці для ножа. Втягуючи бульйон з ложки, Стівен підвів погляд.
— Скільки вам років? — запитав хлопчик.
— Грегуар!
— Нічого, — Стівен заспокоїв мадам Азер. — Двадцять.
— Вина? — запитав Азер, затримавши пляшку над келихом Стівена.
— Так, дякую.
Азер налив напою на два чи три пальці Стівенові та своїй дружині і поставив пляшку на місце.
— Що ви знаєте про ткацьке виробництво? — запитав Азер. Йому було лише сорок років, але зовнішність додавала йому ще десять. Тіло з роками і не міцнішало, і не слабшало. Очі світилися насторожено та сухо.
— Небагато, — відповів Стівен. — Я працюю в цій сфері уже чотири роки, але моя робота стосується здебільшого фінансової частини. Мій роботодавець хотів, щоби я більше розумівся на виробництві.
Служниця прибрала супові тарілки, і Азер повів розповідь про місцеве виробництво та проблеми з працівниками. Він володів однією фабрикою в місті, та ще однією за декілька миль.
— Спілки, організовані працівниками, залишають мені вкрай мало місця для маневру. Вони скаржаться, що втрачають роботу через появу машин, але ж якщо не зможемо конкурувати з Іспанією та Англією, то ми пропали.
Служниця внесла тарілку нарізаного м’яса у легкій підливі й поставила її перед мадам Азер. Лізетта почала розповідати про свій день у школі. Розказуючи, вона закидала голову і посміювалась. Мова йшла про жарти однієї дівчини над іншою, але Лізетта мала на увазі ще й інше. З її слів можна було зрозуміти, що особисто вона вбачає такі витівки надто дитячими і натякає, що все завелика для такого, але сама дівчина ще не визначилася щодо своїх інтересів чи вподобань. Тут вона запнулася, її розповідь почала затихати, і вона повернулась до брата, докоряючи за його сміх.
Темні очі Стівена уважно спостерігали за нею під час розповіді.
Азер же не приділяв жодної уваги доньці, повністю зайнятий салатом, якого поклав собі, перш ніж передати миску дружині. Шматочком хліба він зібрав з країв тарілки залишки соусу.
Мадам Азер не витримувала погляду Стівена, а він, у свою чергу, уникав її. Тим не менше кутиками очей він помітив порух її русяво-рудого волосся і підвів очі. Вона була вбрана у білу блузу, оздоблену мереживом, а на шиї висів темно-червоний камінь.
Коли обід закінчився, пролунав дзвінок у двері і з холу донісся потужний чоловічий голос. Азер уперше посміхнувся.
— Старий друже Берар! Як завжди вчасно!
— Месьє і мадам Берар, — проголосила служниця, відчиняючи двері.
— Доброго вечора вам, Азере. Мадам, моє шанування. — Берар, кремезний сивий чоловік за п’ятдесят, вклонився до руки мадам Азер. Його дружина, майже такої ж могутньої статури, з густим, високо забраним волоссям, привіталася за руку з мадам та поцілувала дітей.
— Вибачте, я не розчув вашого імені, коли Рене знайомив нас, — сказав Берар Стівенові. Поки Стівен повторював його і пояснював, як воно пишеться, діти зникли, а їх місця зайняло подружжя Берар.
Азера, здавалось, оживила їхня поява.
— Вам бренді, Бераре? А для вас, мадам, трошки трав’яного чаю? Ізабель, накажи принести кави, будь ласка. А тепер...
— Заждіть, — Берар підняв свою м’ясисту руку, — у мене для вас погані новини. На завтра фарбарі скликали страйк. Голови спілок сьогодні о п’ятій зустрічалися з представниками робітників і прийшли до такого рішення.
Азер пирснув.
— Я думав, їх зустріч відбудеться завтра.
— Її перенесли на сьогодні. Терпіти не можу приносити вам погані новини, мій любий Рене, але ви б мені не вибачили, якби дізналися про це від вашого старшого робітника завтра. Принаймні, я сподіваюся, що це не одразу вплине на вашу фабрику.
Насправді здавалося, що Берар насолоджувався своєю роллю. На його обличчі прочитувалося задоволення від тієї значущості, яка йому випала. Мадам Берар із захватом дивилася на свого чоловіка.
Азер далі лаяв робітників та запитувати самого себе, як же вони хочуть, щоб він розвивав свої фабрики. Стівен і жінки не поспішали висловлювати своїх думок, а Берар, здавалося, вважав, що його роль звелась лише до оголошення новини.
— Ну що ж, — сказав Азер згодом, — ось і воно. Страйк фарбарів.
Цей висновок для усіх, включаючи самого Азера, став оповіщенням, що тема закрита.
— Як ви приїхали? — запитав Берар.
— Поїздом, — відповів Стівен, припускаючи, що звертаються до нього. — Довга вийшла дорога.
— О, поїзди! — зреагував Берар. — Чудова система! У нас тут зручний вузол: потяги ходять і до Парижа, і до Лілля, і до Булоня... А у вас в Англії вони є?
— Так.
— І давно?
— Дайте подумати... Років сімдесят.
— Але у вас там якісь проблеми з ними, чи не так?
— Та наче ні. Я нічого такого не чув.
Берар пив бренді й ощасливлено посміхався.
— Так ось воно як — в Англії теж тепер є поїзди.
Розмова повністю залежала від Берара — він узяв собі роль провідника: привносив у розмову різні думки і підсумовував на останок їх вклад.
— У Англії ви їсте м’ясо на сніданок щодня, чи не так?
— Думаю, що так, — відповів Стівен.
— Тільки уявіть, мадам Азер, щодня на сніданок смажене м’ясо! — Берар втягував господиню у розмову. Проте жінка не схилялася до участі в ній і лише пробурмотіла щось про потребу відчинити вікно.
— Мабуть, колись і ми так будемо снідати, так, Рене?
— Навряд чи, навряд чи... Хіба що у нас будуть такі ж тумани, як у Лондоні.
— І дощ! — Берар засміявся. — У Лондоні дощить п’ять днів із шести, мабуть, — він знову подивився на Стівена.
— Минулого року я читав у газеті, що в Лондоні випало менше дощу, ніж у Парижі, так що...
— П’ять днів із шести! — сяяв посмішкою Берар. — Ви тільки уявіть!
— Папа теж терпіти не може дощу, — сказала Стівенові мадам Берар.
— А як ви провели цей чудовий весняний день, люб’язна мадам? — Берар знов спробував запросити господиню до бесіди. Цього разу йому вдалося, і мадам Азер з ввічливості — або, може, тема була їй цікава — звернулась до нього.
— Зранку в мене були справи в місті. Так ось, біля собору в якомусь будинку відчинили вікно, і я почула, як хтось грає на піаніно, — голос мадам Азер лився низький та спокійний. Якийсь час вона описувала те, що почула. — То було просто чудово. Я хотіла зупинитися, увійти в дім і запитати у виконавця назву композиції.
Месьє і мадам Берар були шоковані. Вони явно не чекали такої розповіді. Азер, заспокійливим тоном людини, звиклої до різних дивацтв, запитав:
— І що то була за композиція, люба?
— Не знаю. Я такого ніколи не чула. Може, Бетховен або Шопен...
— Не думаю, що ви би не впізнали композицію Бетховена, мадам, — галантно промовив Берар. — Це, мабуть, була якась народна мелодія. Точно вам кажу.
— Та річ не була схожа на народні мелодії, — сумнівалась мадам Азер.
— Я терпіти не можу цей фольклор, який тепер усюди грають, — продовжував Берар. — У часи моєї молодості було інакше. Й усе тоді було інакше. — Він з кривою усмішкою пригадав своє минуле. — Дайте мені справжню мелодію, написану якимось із наших великих композиторів! Будь-яку пісню Шуберта чи ноктюрн Шопена — річ, яка підіймає волосся дибки! Музика потрібна для того, щоб вивільнити емоції, які ми зазвичай тримаємо глибоко у душі. Великі композитори минулого вміли так творити, натомість сьогоднішні музиканти задоволені й чотирма нотами, які можна продати на шматочку паперу на перехресті. Геніям же визнання так просто не дається, моя люба мадам Азер!
Стівен спостерігав, як мадам Азер повільно повертає голову і зустрічається поглядом з Бераром. Він бачив, наскільки її очі широко розплющені, зосереджені на його усміхненому обличчі, всіяному застиглими маленькими крапельками поту, викликаними нерухомістю повітря в їдальні. Як, думав він, може бути вона матір’ю тих двох дітей, що сиділи з ними за обідом?
— Я все-таки вважаю, що потрібно відчинити вікно, — сказала вона холодно і підвелася під шурхіт шовкової спідниці.
— А ви теж меломан, Азере? — звернувся Берар до господаря. — Дуже добре, коли в будинку, де ростуть діти, є музика. Мадам Берар та я — ми завжди заохочуємо наших дітей співати.
Під буботіння Берара думки Стівена кудись помчали. Було щось величне у тому, як мадам Азер обірвала потік абсурду цього чоловіка. І, хоча він був типовим задавакою з маленького міста, вочевидь, звик до того, що все має йти так, як йому заманеться.
— Я отримав справжнє задоволення від вечорів у концертному залі, — скромно зауважив Азер. — Але не певен, що у зв’язку з цим можу називати себе меломаном. Я просто...
— Нісенітниці. Музика — це найдемократичніша форма мистецтва. Не потрібні гроші, щоб купувати її. Не потрібна освіта, щоб вивчати її. Все, що необхідно, — це пара ось таких, — Берар вхопився за свої великі рожеві вуха, — вух. Це дар Божий, отриманий від народження. Не соромтеся своїх уподобань, Азере. Зламайте вашу несправжню сором’язливість — вона приводить лише до перемоги недостойного смаку.
Берар відкинувся на спинку стільця і кинув оком у тепер відчинене вікно. Здавалось, що протяг заважав йому насолоджуватися сентенцією, авторство якої він собі приписав.
— Але вибачте мені, Рене, що я вас перебив.
Азер був зайнятий своєю чорною вересовою трубкою, куди він якраз забивав пальцями тютюн, гучно перевіряючи тягу. Покінчивши з підготовкою трубки, він із задоволенням чиркнув сірником — і його лиса голова на мить сховалась у синюватих кільцях диму. Тиша, котра запанувала, перш ніж Азер відповів своєму другові, дозволила їм почути пташиний спів у саду.
— Патріотичні пісні, — відповів Азер зрештою. — Дуже їх люблю. Коли грає оркестр і тисяча голосів співають Марсельєзу — як співала армія, коли відправлялась на битву з Пруссією. О, що то був за день, напевне!
— Вибачте мені, але я хотів би зауважити, — сказав Берар, — що це приклад використання музики для якоїсь цілі — для підняття бойового духу у серцях солдатів. А коли в музику вкладаюсь якийсь практичний зміст, вона втрачає свою чистоту. Я правильно кажу, мадам Азер?
— Я смію вважати, що це слушно, месьє. А що думає месьє Рейзфорд?
Стівен підняв очі на мадам Азер, зненацька захоплений тим, що вона вперше за вечір звернула на нього увагу.
— У мене немає думок щодо цієї теми, мадам, — відповів він, заспокоївшись. — Але я думаю, що, коли пісня може доторкнутися до серця, вона заслуговує на повагу.
Берар раптово простягнув руку:
— Трошки бренді, якщо ваша ласка, Азере. Дякую. Так ось. Я збираюся дещо зробити, через що можу пошитися в дурні у ваших очах.
Мадам Берар скептично розсміялася.
— Я збираюся заспівати. І немає сенсу мене відмовляти. Я виконаю пісню, яку співали тоді, коли я був малим хлопчиком. А то було дуже і дуже багато років тому, можете не сумніватися.
Більше за його рішення присутніх здивувало те, як швидко він перейшов до заявленої справи і почав співати. Ще секунду вони формально розмовляли за вечерею, а ось вже їх перетворили на слухачів Берара, котрий нахилився уперед на стільці, сперся ліктями на стіл і співав мелодійним баритоном.
Він зафіксував погляд на мадам Азер, яка сиділа напроти. Вона ж не витримувала цього і дивилась у свою тарілку. Проте її дискомфорт ніяк не впливав на Берара. Азер знову зайнявся своєю трубкою, а Стівен уважно вивчав стіну над головою Берара. Мадам Берар світилася гордістю за свого чоловіка, який зробив господині вечора такий подарунок — свій спів. Мадам Азер червоніла і звивалася на своєму стільці під пронизливим поглядом співака.
Намагаючись емоційно підкреслити найбільш зворушливу частину пісні, Берар повернув голову, і його друге підборіддя захиталося. Він виконував сентиментальну баладу про різні періоди у житті чоловіка. Приспів звучав так: «Але тоді був я малий і листя було зелене, / А зараз поля скошено і маленький човник поплив».
Після кожного приспіву Берар робив драматичну паузу, і Стівен кидав на нього оком, намагаючись зрозуміти, чи це вже кінець. На якусь мить у теплій їдальні зависала тиша, але після чергового глибоко вдиху починався наступний куплет.
— Одного дня молодики поверталися з війни. Поля рясні стояли, і кохані їх чекали, — голова Берара трохи оберталася, він все більше захоплювався співом, і його голос ставав все гучнішим, але його налиті кров’ю очі не сходили з мадам Азер — нахили голови тільки змінювали вісь його погляду. Вона зібрала усю свою силу волі, щоби спокійно зносити його увагу.
— І маленький чо-о-овник попли-и-и-ив... Ось і все, — раптово закінчив пісню Берар. — Я ж вам казав, що я тільки зганьблю себе.
Усі присутні почали протестувати і запевняти, що пісня виконана просто чудово.
— У папа неймовірний голос, — сказала мадам Берар, червона від гордощів.
Мадам Азер теж розчервонілась, але з іншої причини. Азер розпливався у фальшивій радості, а у Стівена крапля поту скотилася за комір. Один тільки Берар, здавалося, не відчував збентеження.
— Азере, може, зіграємо у карти? Яку гру ви хочете?
— Вибач, Рене, — подала голос мадам Азер. — У мене раптово розболілася голова, я краще піду спати. Може, месьє Рейзфорд зіграє з вами замість мене.
Стівен встав, коли мадам Азер підвелася. Берари почали стурбовано розпитувати мадам Азер, але та, посміхаючись, запевнила усіх, що з нею все гаразд. Берар вклонився до її руки, а мадам Берар залишила поцілунок на досі червоній щоці мадам Азер. Коли вона повернулась до дверей, Стівен, поки її, раптом така поважна, фігура зникла в холі у супроводі шурхоту криваво-червоної спідниці, помітив у неї на передпліччі декілька веснянок.
— Давайте перейдемо до вітальні, — запросив Азер. — Месьє, я сподіваюся, що ви візьмете участь у нашій грі.
— Так, звичайно, — погодився Стівен, витискаючи із себе посмішку.
— Нещасна мадам Азер, — промовила мадам Берар, коли вони сідали до стола для гри в карти. — Я сподіваюся, що вона не застудилася.
Азер засміявся:
— Ні-ні, це все нервове. Не переймайтесь.
— Вона така тендітна істота, — пробурмотів Берар. — Ви хороша пара, Азере.
— Як би там не було, а головний біль може спричинити гарячку, — продовжувала мадам Берар.
— Мадам, — почав Азер, — я можу вас запевнити, що в Ізабель немає ніякої гарячки. У цієї жінки такий темперамент. У неї часто буває головний біль та інші незначні негаразди. Це нічого не означає. Повірте мені, я добре її знаю і вже звик до її невеличких слабкостей.
Він подивився поглядом співучасника на Берара, який посміхався.
— Вам пощастило, що у вас така міцна статура.
— У неї завжди бував головний біль? — мадам Берар все не заспокоювалась. Губи Азера витягнулись у струну.
— Це невелика ціна, яку доводиться платити. Ваш хід, месьє.
— Що? — Стівен подивився у свої карти. — Вибачте, я відволікся, — він дивився на посмішку Азера і намагався вгадати, що ж вона означає.
Берар продовжив розмовляти з Азером про страйк, швидко по черзі викладаючи карти на стіл. Стівен намагався сконцентруватися на грі і підтримувати якусь розмову з мадам Берар. Вона приділяла мало уваги його намаганням, але щоразу, коли її чоловік до неї звертався, її обличчя сяяло.
— Цим страйкарям потрібно, — сказав Азер, — щоби хтось вивів їх на чисту воду. Я не збираюся дивитися на те, як мій бізнес загниває через неприйнятні вимоги декількох ледарів. Деяким власникам просто треба набратися сил протистояти їм та усіх їх звільнити.
— Я боюся, що це може викликати бунт. Люд буде шаленіти, — припустив Берар.
— На голодний шлунок — навряд чи.
— Я не певен, що для вас, як для члена міської ради, буде прийнятним брати участь у такому конфлікті.
Берар узяв карти, щоби перетасувати; його товстуваті пальці майстерно справлялися з колодою. Закінчивши, він підпалив сигару і відкинувся на стільці, натягнувши жилет на живіт.
Увійшла служниця і запитала, чи нема якихось побажань. Стівен приховав позіхання — він був у дорозі з учорашнього дня і вже схилявся до ідеї повернутися у скромну кімнату з накрохмаленими простирадлами та видом на бульвар.
— Ні, дякую, — відповів їй Азер. — Будь ласка, як будете іти спати, зайдіть до мадам Азер і перекажіть їй, що я зайду пізніше запитати про її самопочуття.
На якусь мить Стівену здалось, що він ніби стає свідком співучасті у чомусь двох чоловіків, але коли він поглянув на Берара, той був повністю занурений у роздані йому карти.
Коли гості нарешті підвелися, щоби піти, Стівен попрощався з ними. Він стояв коло вікна вітальні, спостерігаючи за ними у світлі веранди. Берар надягнув циліндр, наче якийсь барон щойно з опери. Мадам Берар з незмінно осяяним обличчям загорнулась у плащ і взяла його руку.
Азер нахилився вперед, загнувшись у поясі, і щось шепотів — здавалось, важливе.
Трошки дощило, і дорога вже розкисла. Краплі шурхотіли по листках платанів. Через дощ вікно вітальні було наче вкрите плівкою. На склі збиралися великі краплі й згодом стікали вниз. За склом виднілося бліде обличчя Стівена, який спостерігав за гостями: висока фігура, руки у кишенях, погляд терплячий та зосереджений. Його постава виказувала байдужість, розвинуту силою волі та необхідністю. Він мав обличчя, яке примушувало людей ставитися до юнака з обережністю, оскільки неможливо було чітко вгадати, що на ньому проступить — захоплення чи неохоча згода.
Нагорі у своїй кімнаті Стівен слухав звуки ночі. Хитка віконниця поверталася на петлях і стукала по стіні. Десь із глибини саду — де природа сперечається із людськими володіннями — чулася сова. Вітер свистів та сопів у вузьких трубах.
Стівен сів за письмовий стіл біля вікна і відкрив записник. Сторінки у ньому були розліновані товстими синіми лініями. Відкрита сторінка вже наполовину заповнена чорнильним письмом, розподіленим по лініях групами, котрі виривалися із полону червоного поля зліва. Подекуди текст розділяли дати, хоча між ними іноді проходило декілька днів, а іноді й тижнів.
Стівен вів цей записник уже п’ять років — з того часу, як йому дав таку пораду вчитель у школі. Незліченні уроки грецької та латинської дали йому непотрібні, але вже закорінілі знання мов, які він використовував як основу для коду. Коли зміст написаного був дражливим, він змінював стать персонажів і описував дії людей або свою реакцію на них фразами, які б нічого не означали для стороннього читача.
Він тихенько посміювався, коли писав. Цю таємничість розвивав навмисне, щоб урівноважити свою природну відкритість та гарячність. У віці десяти або одинадцяти років Стівенові вчителі впадали у відчай від його щирої пристрасності та загостреного відчуття добра і зла, але згодом він навчився заспокоюватися, дихати, не довіряти своїм миттєвим почуттям, чекати і бути обережним.
Стівен розстібнув манжети, сперся головою на руки і впер погляд у порожню стіну. Пролунав звук, який точно не міг належати віконниці чи дощу, — щось гучніше та людське. Це повторилося. Стівен підвівся та перейшов в іншу частину кімнати, щоби розчути краще. Він відчинив двері й обережно ступив на сходову клітину, пам’ятаючи про скрипіння підлоги. Звук виявився жіночим голосом, і Стівен був майже певен, що лунав із другого поверху. Він зняв черевики, тихенько просунув через поріг своєї кімнати і почав повільно спускатися сходами вниз. У будинку було абсолютно темно — Азер, мабуть, вимкнув усе світло, коли йшов спати. Ногами Стівен відчував, як пружинять дошки сходів, а руками притримувався за перила. Страху не було.
На площадці другого поверху Стівен завагався. Він раптом збагнув розмір будівлі та кількість можливих напрямків, звідки міг лунати голос. Звідси починалися три коридори: один до фронтальної частини будинку через маленьку сходинку, ще два — паралельні першому — вели в іншому напрямку на таку ж відстань, а потім розділялися на нові коридори. На цьому поверсі жила уся родина, слуги, а ще розташовувалися ванні кімнати, пральні та комори. У нього були майже однакові шанси натрапити як на спальню кухаря, так і на приймальню з китайськими орнаментами і шовковим оздобленням у стилі часів Людовіка XVI.
Стівен уважно прислухався, на мить затамувавши подих. Тепер звук був інший — голос не обов’язково жіночий, нижчий затоном, більше схожий на ридання. Його перервав інший — звук короткого удару. Стівен задумався, чи варто йому слухати. Рішення вийти з кімнати було імпульсивним — він подумав, що щось трапилося. Але тепер він відчував себе порушником кордонів приватності когось із мешканців будинку. Але він вагався недовго, оскільки зрозумів, що шум не зовсім вписується в норму.
Він пішов правим коридором з надзвичайною обережністю. Одну руку виставив уперед, щоб захистити очі, а іншою торкався стіни. Коридор вивів на перехрестя, і зліва Стівен побачив тоненьку лінію світла під зачиненими дверми. Він вирішив, що краще залишатися побіля повороту коридору, щоб не наштовхнутися раптово на того, хто може вийти з кімнати. Він наважився зробити ще п’ять чи шість кроків. Стівен зупинився і прислухався, знову затамувавши подих, щоб не пропустити ні звуку. Він відчував, як б’ється його власне серце у грудях, як струмує кров венами шиї.
Він почув жіночий голос, спокійний та холодний, хоча й надзвичайно напружений. Було зрозуміло, що жінка про щось благає, але слова настільки приглушені, що неможливо розібрати, — до Стівена долітали тільки окремі слова, підкреслені наполегливістю голосу. Стівен розчув «Рене», згодом — «я молю тебе», а потім «діти». Голос мадам Азер, як припустив Стівен, виходячи з цього нечисленного матеріалу, знову перервав той самий звук удару, котрий він уже чув раніше. Пролунав різкий видих, а потім жіночий тон підвищився — у ньому явно відчувався біль.
Стівен зробив іще кілька кроків коридором. Його руки тепер стискались у кулаки біля ребер. За крок чи два до дверей він зумів опанувати свою злість. Тут він уперше почув чоловічий голос: одне-єдине слово, що повторювалося невпевненим, зламаним голосом. Потім вуха вловили схлипування. А за ним — кроки.
Стівен розвернуся та побіг назад, до кута коридору — він знав, що підійшов до дверей занадто близько. Завернувши за кут, він почув здивований голос Азера:
— Є тут хтось?
Стівен намагався пригадати, чи були у коридорі якісь перепони, які могли б його зупинити, — він швидко біг назад і у нього не було часу перевіряти свій шлях. У підніжжя сходів на третій поверх він побачив, як з його кімнати б’є світло. Перестрибуючи через сходинку, він миттю опинився там, підбіг до лампи на столі і вимкнув її — та гучно захиталася.
Стоячи посеред кімнати, він прислухався. Кроки досягли підніжжя сходів. Якщо Азер зараз підійметься нагору, йому буде важко пояснити, чому стоїть посеред темної кімнати повністю одягнений. Тому він повільно підійшов до ліжка і заліз під ковдру.
Хвилин через десять Стівен подумав, що вже безпечно піднятися та роздягнутися. Він зачинив двері та віконниці маленького вікна, переодягнувся у піжаму і сів за письмовий стіл. Він перечитав усе, записане нещодавно, — розповідь про дорогу з Лондона, потяг у Франції, прибуття на бульвар Гангу. Тут були і короткі зауваження щодо характеру Берара і його дружини — дбайливо зашифровані, — а також враження від самого Азера та обох його дітей. Він з подивом помітив, що ні слова не написав про те, що вразило його найбільше.
Зранку Стівен, з ясною головою, відпочилий та повний цікавості до всього, що навколо, викинув з думок нічні події та занурився у вивчення організації бізнесу Азера.
Удвох вони полишили заможній район бульвару і пішки пішли у Сен-Ле, котрий нагадував Стівену середньовічну гравюру з гостроверхими будинками, які мостилися на брукованих вуличках над каналами. До кривуватих стін та водовідвідних труб були прикріплені мотузки для білизни. Маленькі діти, одягнені у лахміття, грали у схованки на мостах і постукували палицями по металевій огорожі вздовж каналу. Жінки проходили повз із відрами питної води, вони несли її додому від фонтанів у кращій частині міста. Вдома їх чекав численний виводок дітей — часто в одній-єдиній кімнаті. Нерідко люди — особливо приїжджі робочі із сіл Пікардії — жили у саморобних халупах на задніх дворах потрісканих будинків.
Бідність тут промовляла гомоном дітей на вулиці, чиї матері викрикують погрози, застереження або ж важливі новини для сусідів. Тут стоїть шум суспільного проживання — такого проживання, коли будинки відкриті одне для одного. Звідкись долинає гомін юрби у пекарні чи крамниці, а тут чоловіки з тачками та возами з кіньми голосно розхвалюють свій товар.
Азер жваво просувався крізь натовп. Коли вони переходили дерев’яний місток, Азер узяв Стівена за руку, і біля хмурого підлітка, що викрикував якісь образи, вони повернули до кованих сходів на стіні будівлі, які вели на другий поверх у канцелярію, звідки було видно фабричний поверх нижче.
— Сідайте. У мене зараз зустріч із Меро. Це старший робітник, а також — мабуть, це кара за усі мої гріхи — голова спілки, — Азер вказав чи то на шкіряне крісло у дальньому кінці кімнати, чи то на стіл, завалений паперами.
Внутрішніми сходами Азер спустився вниз, залишивши Стівена спостерігати за тим, що відбувається унизу, з-поза скляної стіни.
Робітниці — а тут працювали здебільшого жінки — сиділи біля прядильних машин у дальній частині приміщення. Чоловіки — хлопчики або ж дорослі — працювали за верстатами або перевозили пряжу і рулони матерії у маленьких візках з дерев’яними колесами. У приміщенні панував ритмічний брязкіт старомодних прядилок, який майже повністю поглинав крики старшого — чоловіка з червоним обличчям, який проходжувався приміщенням у довгому плащі, що майже сягав його щиколоток.
У ближній частині приміщення стояв ряд швейних машинок «Singer», за котрими теж сиділи робітниці. Коліна жінок піднімалися і опускалися, забезпечуючи роботу механізму, а їхні руки рухалися у різних напрямках — так ніби вони намагалися врегулювати тиск у велетенському крані. Стівенові, після численних годин роботи на подібному виробництві в Англії, місцева організація здавалася застарілою — так само як вулиці Сен-Ле були для нього ніби з іншого століття, у порівнянні з терасами фабричних містечок графства Ланкашир.
Азер повернувся разом з Меро. То був невисокий чоловік в тілі, з густим темним волоссям, яке спадало на чоло. Меро справляв враження чесної людини, яку обставини змусили бути підозрілою та впертою. Він привітався за руку зі Стівеном, хоча його холодний погляд давав зрозуміти, що це лише формальність.
Коли Азер запросив Меро сісти, той на мить завагався, але потім, мабуть, вирішив, що це не обов’язково мусить означати капітуляцію. Він опустився на стілець, але спина його залишилася прямою та незламною. Руки він тримав на колінах, а пальці наче плели невидимі нитки з бавовни.
— Як ви вже знаєте, Меро, месьє Рейзфорд приїхав до нас із Англії. Він ще молодий і хоче дізнатися якомога більше про нашу справу.
Меро хитнув головою, і Стівен всміхнувся йому. Йому сподобалося, що вік позбавив його кваліфікації, а отже, і необхідності нести якусь відповідальність чи коментувати події. Він знав, як вкорінюється втома в людях поважного віку.
— Тем не менш, — продовжував Азер, — співвітчизники месьє Рейзфорда у Манчестері спроможні виробляти таку ж тканину, яка у нас виходить на дві третини дешевшою. Беручи до уваги, що компанія, де працює месьє Рейзфорд, — один із наших основних англійських покупців, нам потрібно докласти максимум зусиль, щоб справити хороше враження. Якщо я правильно зрозумів роботодавця месьє Рейзфорда, то він прагне тіснішої співпраці наших країн. Йшлося навіть про те, щоб купити акції нашої компанії.
Пальці Меро ще більше заметушилися.
— Черговий Косера, — зауважив він зневажливо.
Азер всміхнувся.
— Дорогий мій Меро, не варто бути таким підозрілим. — Азер повернувся до Стівена. — Це він про одного з великих виробників, Ежена Косера. Він багато років назад завозив сюди англійську техніку та робітників...
— Замість місцевих.
Азер продовжував говорити до Стівена.
— Уряд хоче, щоб ми раціоналізували виробництво і помістили якомога більше процесів в одному місці. Це розумно, але неминуче призведе до збільшення кількості машин і скорочення робочих місць.
— Ще з часів мого батька, — почав Меро, — виробництву, згідно з думкою уряду, потрібно більше інвестицій і менше зневаги та боягузтва власників.
Обличчя Азера раптово напружилося — чи то від злості, чи то йому просто не сподобалася репліка Меро. Він сів, надягнув окуляри і витяг документ з купи, котра лежала на столі.
— Зараз непрості часи. У нас немає грошей на інвестиції, ми можемо тільки заощаджувати. Ось мої пропозиції. Ми зменшимо заробітну плату робітників на один відсоток. Ті, хто отримує оплату від виробітку, будуть отримувати, як і раніше, але виробіток тоді потрібно збільшити у середньому на п’ять відсотків. Виробіток відтепер ми будемо рахувати не метрами, а одиницями. Тих, хто не має кваліфікації для роботи з машинами, — а це приблизно половина робітників, — переведемо у некваліфіковану робочу силу, і їх зарплатню відповідно знизимо.
Закінчивши, Азер зняв окуляри і передав аркуш Меро. Стівена здивувало, як просто Азер наніс удар. Він не став навіть удавати, що робітники можуть бути хоч у якомусь виграші від нововведень або що вони матимуть хоч якусь компенсацію за те, чим їх просять поступитися. Мабуть, це була стартова позиція для переговорів.
Меро, незважаючи на такі деталі, зберігав дивовижний спокій.
— Я приблизно чогось такого і чекав, — відповів він. — Месьє, ви наче пропонуєте нам згодитися заробляти ще менше, ніж фарбувальники. А скільки заробляють вони, я думаю, вам не треба нагадувати.
Азер почав забивати трубку.
— Хто каже такі нісенітниці?
— Ці нісенітниці, — сказав Меро, — це спроби власників використовувати рабську силу за щораз меншу зарплатню.
— Ви знаєте, про що я, — не зреагував Азер. — Я чув ім’я Люсьєна Лебрена.
— Малюк Люсьєн! Я не думав, що йому стане хоробрості.
У скляному приміщенні канцелярії було світло — яскраве сонячне проміння проливалося з вікна на книги, на папери, вихоплюючи обличчя двох супротивників. Стівен спостерігав за їх енергійною суперечкою, але відчував себе непричетним до розмови, бо це більше було схоже на обмін закликами, ніж аргументами.
Від багатства Азера думки Стівена природно з’їхали до його майна, до будинку на бульварі, до саду, до вгодованих дітей — Грегуара з його нудьгуючим поглядом і Лізетти з її непристойною посмішкою — і до мадам Азер. Остання фігура викликала у нього несумісні почуття.
— ...це логічний наслідок того, що виробництво розбите на таку кількість окремих процесів, — прозвучала репліка Азера.
— Я би теж хотів, щоби процес фарбування відбувався тут, — відповідав Меро. — Але ви ж знаєте, що...
Він не знав її справжнього віку, але було щось таке у чуттєвості її шкіри — він помітив мурашки, що з’явилися на її руці від протягу з саду. Було щось, перш за все, у нетерплячості, з якою вона повертала голову, коли ховала свій погляд.
— ...ви згідні, месьє Рейзфорд?
— Абсолютно згідний.
— Ні, якщо нам доведеться вкладати гроші у більші приміщення, — відповів Меро.
«Я божеволію, — думав Стівен, придушуючи бажання розсміятися. — Я, мабуть, божевільний, бо сиджу у цьому душному кабінеті, дивлюся на обличчя цього чоловіка, слухаю його коментарі щодо сотень робочих місць — і думаю про такі речі, щодо яких сам собі не можу зізнатися, та ще й всміхаюся і погоджуюся з...»
— Я відмовляюся продовжувати розмову в присутності цього молодого чоловіка, — сказав Меро. — Вибачте мені, месьє, — тут він підвівся, чемно вклонився Стівенові і додав: — нічного особистого.
— Звісно, — Стівен підвівся теж, — нічого особистого.
Описуючи у своєму записнику певний аспект характеру мадам Азер та свої заплутані почування, Стівен використав кодове слово «пульс». Він вважав це слово досить таємничим, але воно добре передавало його відчуття, що життя мадам Азер б’ється у якомусь іншому ритмі, відмінному від ритму її чоловіка. Це слово також описувало незвичайний вплив її фізичної присутності. Ніхто не міг би носити її сукні настільки природно, як вона. Тільки на ній її туалети виглядали правильно. Значну частину дня вона проводила у ванні або за зміною одягу, і за нею завжди тягнувся шлейф трояндового мила або шампуню, коди вона проходила повз. Увесь її одяг більше відповідав моді, ніж у інших жінок міста. Стоячи або сідаючи, вона несла себе з величною добропристойністю. Опускаючись у крісло, вона так близько тримала ступні, що, мабуть, під спідницями її коліна теж торкалися одне одного. Підіймаючись, вона не спиралася на руки — здавалося, що встати їй допомагають лише грація та пристойність. Її білі руки ледь торкалися приборів під час сімейної вечері, а губи ніколи не залишали слідів на келиху. Одного разу Стівен помітив, що на мить скло бокалу зчепилося із тоненькою шкірою її губи, але коли вона поставила бокал на стіл — на його сяючій поверхні не лишилося і сліду. Вона помітила, як пильно Стівен дивився на той бокал.
А проте, незважаючи на всю формальність її ставлення до нього, на церемонну природність її манер, Стівен все ж відчув щось у ній і назвав це її пульсом. Неможливо сказати, чому в нього склалося саме таке враження: може, через тоненькі білі волосинки на її руках, або в цьому винна кров, що якось вдарила їй в обличчя під ледь помітними веснянками на щоках, але Стівен відчув у ній інше палке життя, ніж те, котре вона вела у спокої та заборонах будинку свого чоловіка з його овальними блискучими порцеляновими ручками на дверях та ретельно викладеним паркетом.
Тиждень по тому Азер запропонував Меро запросити Стівена обідати разом із робітниками у кімнаті в задній частині фабрики. Там стояли два-три довгі столи і можна було поїсти, а обід робітники приносили з собою або ж купували те, що готувала беззуба жінка у білому платку.
На третій день посеред загальної бесіди Стівен раптово встав.
— Вибачте, — пробурмотів він, перш ніж вибігти з кімнати.
Жак Боне, старий робітник фабрики, вийшов за ним та побачив, як Стівен стоїть обіпертий на стіну будівлі. Жак дружньо поклав руку йому на плече та поцікавився, чи все з ним гаразд.
Обличчя Стівена зблідло, з лоба стікали краплі поту.
— Зі мною все добре, — відповів він.
— Що сталося? Ви погано себе почуваєте?
— Мені, мабуть, занадто спекотно. Зараз покращає, — він витягнув носовичок і протер обличчя.
— Може, ви зайдете та доїсте? — запропонував Боне. — Той кролик, приготований старою, виглядає апетитно.
— Ні! — Стівена взяли дрижаки. — Я не піду, вибачте.
Він викрутився з-під турботливої руки Боне і швидко пішов у напрямку міста.
— Перекажіть Азеру, що я буду пізніше, — кинув він через плече.
За вечерею Азер запитав, чи він одужав.
— Так, дякую, — відповів він. — То нічого серйозного, просто в голові запаморочилось.
— Запаморочилось? У вас проблеми з кровообігом?
— Я не знаю. Може, щось не те з повітрям. Може, це вилив якоїсь речовини, яку використовують для фарбування, я не знаю. Мені іноді важко дихати.
— Вам треба порадитися з лікарем. Я домовлюся за прийом.
— Дякую, не треба. Нічого серйозного.
Погляд Азера виражав щось схоже на подив.
— Я думаю, що ви не в найкращому стані. Я міг би без проблем...
— Заради Бога, Рене, — перебила його мадам Азер, — він же сказав, що немає про що хвилюватися. Чому б вам не залишити його у спокої?
Азер з гучним стуком поклав на тарілку виделку. Коротку мить на його обличчі читалась паніка — як у школяра, котрого спіткала поразка, але який водночас не може зрозуміти правила гри, котрі дозволили його супернику виграти.
Потім він уїдливо всміхнувся, як людина, яка знає як треба, але вирішує не сперечатися і таким чином тимчасово потурає своїм підлеглим. Він з перебільшеною легкістю повернувся до дружини.
— Люба, а ти чула свого менестреля знову, коли блукала містом?
— Я не блукала, Рене, я ходила у справах.
— Звичайно, люба. Моя дружина, месьє, таке таємниче створіння. — зауважив він вже до Стівена. — Вона — як той струмочок у піснях. Ніхто не знає, куди вона плине та де закінчиться її подорож.
Стівен міцно стиснув зуби, щоби не стати на захист мадам Азер.
— Не думаю, що месьє Рейзфорд знає цю пісню, — відповіла мадам Азер.
— Може, месьє Берар заспіває її, — Стівен і не помітив, як сказав це вголос.
Мадам Азер розсміялася раніше, ніж змогла себе втримати. Замаскувавши сміх кашлем, вона трохи почервоніла під пильним поглядом свого чоловіка. Обличчя Стівена залишалось абсолютно нейтральним, хоча йому й було ніяково за свою грубу поведінку з господарем будинку. У Азера не простежувалось жодної реакції — ні раптової, як у його дружини, ні удаваної, як у Стівена. На щастя, Лізетта захихикала, і Азер відволікся на те, щоб зробити їй зауваження.
— Месьє Берар так добре співає? — спитав Грегуар, піднявши очі від тарілки. Свою серветку він заправив за комір.
— Бездоганно, — відповів Азер з викликом.
— Погоджуюся, — Стівен зустрів його погляд. Потім перевів очі на мадам Азер. Вона вже заспокоїлася і відповіла на його погляд — на її обличчі все ще була помітна нота веселощів.
— Так що, ти не проходила повз той будинок знову? — запитав він.
— Я, здається, проходила повз нього, коли навідувалася до аптеки, але вікно було зачинене і музики я не почула.
Берари знову завітали після вечері. З ними була мати мадам Берар — жінка зі зморшкуватим обличчям у чорній мереживній шалі, яка мала виказувати її велику набожність. З невідомих причин Берар звертався до неї «тітко Елізо», і тому вона просила усіх присутніх звертатися до неї так само. Стівену було цікаво, чи було небажання називати своє прізвище у шлюбі викликане болісними спогадами про смерть чоловіка, чи ж це була якась сімейна таємниця, яку Берар намагався приховати.
Того вечора — та й під час інших їхніх візитів — Стівен спостерігав за цією сім’єю та намагався зрозуміти, яку роль вони грають у житті Азерів. Коли на вулиці трохи потеплішало, вони вп’ятьох сиділи на веранді у плетених кріслах і насолоджувалися запахом жимолості й жасмину, котрі звивалися віконними перемичками і рамами позаду будинку. Берар у своїх великих чорних чоботях і офіційному жилеті завзято керував своїм маленьким оркестром, хоча найкращу партію завжди залишав для себе. Він добре знався на впливових сім’ях міста і міг нескінченно розказувати про роль таких імен, як Сельє, Лорендо або де-Морвіль, у фінансовому розвитку міста та соціальному житті. Він непрямо натякав на те, що його родина теж має якийсь стосунок до де-Морвіллів, але недбалість якогось бонапартиста завадила йому це довести. Так само як він критикував хибного прабатька, Берар принижував улесливі манери паризького суспільства, особливо жагу до титулів. Свого ж предка, котрий уперто не хотів полишати свої провінціальні звички, він описував як людину нескінченної доброчесності, чия дипломатичність набагато перевершувала підступність парижан. Той давній Берар здавався усім присутнім стійкою та шляхетною людиною, а отже, його нащадки поставали одночасно як спадкоємці моралі і чесні члени елітарного суспільства.
Так вони проводили вечори. Такі розмови наближали кінець оцих мирних посиденьок, але вони страшенно пригнічували Стівена. Він ніяк не міг збагнути, як мадам Азер їх терпить.
Вона одна ніколи не відповідала на спонукання Берара. Коли він прямо запрошував її до розмови, вона майже нічого не говорила, хоча могла охоче спілкуватися на теми, які пропонувала сама. У Берара, як йому здавалося, просто не було іншого виходу, крім як перебивати її. Він ледь помітно кивав головою, вибачаючись, — але перепрошував аж тоді, коли бесіда скеровувалася в потрібному йому напрямку. Мадам Азер знизувала плечима або посміхалася у відповідь на це запізніле вибачення, наче говорячи, що вона й не збиралася говорити нічого важливого. Присутність тітки Елізи була на користь Берарові, адже вона ніколи не упускала можливості підігріти будь-яку розмову, яка торкалася її релігійних переконань. У неї була репутація сумирної та благочестивої жінки, котра випливала з її давнього статусу вдови та колекції молитовників, розп’ять та пам’ятних речей з паломницьких подорожей, яка зберігалася у її спальні в будинку Берарів. Її почорнілий рот і грубуватий голос наче втілювали в собі грізну духовну істину, що справжню віру треба шукати не у блідому обличчі затворників, а у скалічених життях тих, хто страждав заради виживання. Іноді її сміх звучав швидше грубо і повнокровно, аніж праведно, проте часті звертання до святих могли приголомшити слухача — жінка вправно сипала іменами і муками з ранніх періодів розвитку та становлення церкви Малої Азії.
— Я планую влаштувати прогулянку у водяні сади наступної неділі, — сказав Берар. — Чи не хотіли б ви до нас приєднатися?
Азер з радістю погодився. Тітка Еліза зауважила, що вона вже застара для прогулянок на човні, але тон її відмови вочевидь натякав на неприпустимість таких потурань своїм бажанням у неділю.
— Я сподіваюсь, ви вправно керуєте човном, Рене? — запитав Берар.
— Я відчуваю воду, це правда, — відповів Азер.
— Тільки-но послухайте його! Скромний старий чорт! — засміявся Берар. — Якби не існувало достатньо контраргументів, він би ніколи не зізнався, що знається хоч на чомусь.
Азер насолоджувався роллю скромного жартівника, якою його наділив Берар. Щойно заходила мова про якийсь із його талантів, він особливим способом скептично зітхав і робив гучний ковток із бокалу. Азер нічого не відповідав, тому його слава як дотепної людини не постраждала, але не для Стівена, який щоразу, коли Азер від скромності закочував очі, згадував крики болю, котрі він чув під дверима спальні. Іноді, сидячи безпечно у вітальні, Стівен міг спостерігали за усією компанією і за німою одухотвореною фігурою мадам Азер. Він не запитував себе щодо її вроди — те, як впливала на Стівена одна лиш її присутність, робило це питання беззмістовним.
Мабуть, якщо судити строго, її не можна було назвати красивою. Для цілковитої жіночності її обличчя ніс видавався дещо завеликим, аніж диктувала мода. Волосся мало забагато відтінків коричневого, золотистого і рудого, на противагу бажанням багатьох жінок. Попри всю легкість виразу її обличчя сильний характер жінки проявлявся занадто відверто у традиційному визначенні привабливості. Та Стівен не мав жодних сумнівів — ним рухав непереборний потяг.
Одно дня Стівен повернувся з роботи після обіду і побачив мадам Азер у саду — вона підрізала неслухняні трояндові кущі, які виросли вище за неї.
— Месьє, — почулося її формальне привітання, хоча і без холоду.
Стівен, без будь-яких попередніх планів, підійшов і узяв у неї невеликі садові ножиці.
— Дозвольте я.
Вона здивовано посміхнулась, наче вибачала за такий різкий випад. Стівен зрізав декілька зів’ялих бутонів, перш ніж зрозумів, що він і гадки не має, як це робити.
— Давайте я, — сказала вона. Її рука сковзнула по піджаку Стівена і доторкнулась до його руки, забираючи назад ножиці. — Дивіться, як треба. Під кожною зів’ялою квіткою стебло потрібно зрізати під кутом. Ось так.
Коричневі пелюстки колись білої троянди посипалися на землю. Стівен підійшов ближче до неї і відчув запах її сукні. На ній була спідниця кольору висушеної землі та блузка з каймою з візерунком «гусяча лапка», яка наче прийшла з тих часів, коли одягу приділяли більше уваги. На ній також був короткий жилет, який відкривав нижню частину шиї, порожевілу від роботи в саду. Стівену на думку приходили різні модні епохи, котрі асоціювались із декоративним стилем мадам Азер: від балів у честь перемоги в битвах під Вагрмом чи Бородіном до вечорів часів Другої імперії. Її обличчя ще без слідів зморшок наче натякало на якусь таємницю та мудрість, приховану за її теперішнім життям.
— Я вже день або два не бачив вашої дочки, — сказав Стівен, виринаючи зі своїх думок. — Де вона зараз?
— Лізетта поїхала в Руан разом зі своєю бабусею на декілька днів.
— А скільки їй років?
— Шістнадцять.
— Складно повірити, що ваша дочка вже така доросла.
— Грегуар та Лізетта мені не рідні діти, — відповіла вона. — Перша дружина Рене померла вісім років тому. Ми одружилися через два роки після її смерті.
— Я так і знав, — сказав Стівен. — Ви не того віку, щоб мати дорослих дітей.
Мадам Азер знову посміхнулася, проте дещо зніяковіло. Стівен подивився на її обличчя, коли вона нахилилась до сухих бутонів і шипів, і уявив побої від її зів’ялого, розбещеного чоловіка. Не задумуючись, він витягнув руки й охопив ними її долоню. Вона різко повернулась — обличчя її почервоніло і спалахнуло тривогою.
Стівен притис її руку до грубої саржі піджака, все ще не мовлячи ні слова. Раптовість вчинку вселила у нього спокій. Він зазирнув їй у вічі, ніби запрошуючи відреагувати всупереч диктату її соціального статусу.
— Месьє, прошу вас, поверніть мені мою руку, — вона спробувала перетворити ситуацію на жарт.
Стівен помітив, що вона не прикладала зусиль, щоб забрати долоню. У другій руці вона все ще тримала ножиці, тому їй було б важко вивільнитися. Вона могла б просто висмикнути долоню, але такий грубий жест загрожував втратою рівноваги.
— Я чув звуки з вашої спальні тієї ночі. Ізабель...
— Месьє, ви...
— Стівен.
— Припиніть це негайно. Ви не маєте права мене принижувати.
— Я і не хочу принизити вас. Ніколи не хотів би. Я тільки хочу підтримати, — Стівен сам здивувався промовленим словам, але руку таки відпустив.
Мадам Азер подивилася на нього з іще більшою холоднокровністю.
— Ви повинні поважати мій статус.
— Я поважатиму, — відповів він. Йому почулася у її словах певна неоднозначність, і він навмисне використав майбутній час для своєї неохочої згоди.
Було очевидно, що йому більше нічого додати, тому він вирішив залишити її.
Мадам Азер поглядом провела високу фігуру до будинку, а потім струснула головою — ніби хотіла побавитися якоїсь небажаної думки — і повернулася до трояндових кущів.
Після втечі з обідньої кімнати для робочих Стівен знайшов кафетерій з іншого боку собору, куди тепер щодня приходив на ланч. Тут часто бували молоді люди — студенти або підмайстри, — які завжди займали ті самі місця. Кухарем тут служив міцний чолов’яга, якого колись вислали з Парижа, де він тримав кафе на площі Одеон. Він добре знав звички студентів, тому подавав лише одну страву, але у великій кількості, з вином та хлібом, вартість яких входила в ціну. Найчастіше він готував яловичину, а на десерт — кастард або фруктовий пиріг.
Одного разу Стівен обідав у кафетерії за столиком біля вікна, коли побачив знайому фігуру, що пробігла вулицею повз, з низько опущеною головою та корзинкою в руках. Хоча накидка закривала обличчя, її було легко впізнати за ходою та паском із шотландки на талії. Стівен залишив на столі декілька монет, поставив на місце стілець і вийшов на вулицю. Він побачив, як мадам Азер звертала з площі у вузеньку вулицю, і побіг з надією наздогнати жінку. Вона якраз дзвонила у будинок з полущеними подвійними зеленими дверима, коли він опинився поруч.
Побачивши Стівена, вона розхвилювалась.
— Месьє, я... я не чекала вас тут побачити. Я... я принесла дещо другові...
— Я побачив, як ви пройшли повз кафетерій, де я обідаю. Я хотів дізнатися, чи не треба вам допомогти нести корзинку.
Вона невпевнено подивилась на свій кошик.
— Ні. Ні, не треба. Дякую.
Двері відчинив молодий чоловік із темним хвилястим волоссям і виразною тривожністю. Його обличчя виказувало усвідомлення і поспіх.
— Заходьте, — промовив він і поклав руку на плече чадам Азер, проводжаючи її у внутрішній двір.
— Це мій друг, — мадам Азер невпевнено вказала рукою на Стівена, котрий затримався в дверній проймі.
— Заходьте, заходьте, — поквапив його молодик, зачиняючи за ним двері.
Вони перетнули двір і піднялись сходами у невеличку квартиру. Він залишив їх чекати у тісній вітальні із заштореними вікнами, а на усіх поверхнях лежали купи паперу та листівок.
Молодий чоловік швидко повернувся і відсунув штору, впускаючи у занехаяну кімнату трохи світла. Він окреслив рукою безлад та вибачився.
— Нас тут живе п’ятеро, — він простягнув Стівенові руку. — Мене звати Люсьєн Лебрен. — Вони потисли руки, і Люсьєн повернувся до мадам Азер. — Ви вже чули новини? Вони погодилися взяти назад десять чоловіків, звільнених минулого тижня. Щодо зарплатні вони поки не поступаються, але це вже щось.
Відчуваючи здивований погляд Стівена, мадам Азер сказала:
— Ви, месьє, мабуть, запитуєте себе, що я тут роблю. Я іноді приношу їжу месьє Лебрену, а він дає її сім’ям фарбників. У декого з них п’ятеро або ж і шестеро дітей — іноді навіть більше. Їм важко живеться.
— Я зрозумів. І ваш чоловік про це не знає.
— Не знає. Я не маю змоги спілкуватися з його працівниками, але фарбарі — це окрема група людей, наскільки вам відомо.
— Не треба вибачатися! — обурився Люсьєн. — Давати людям їжу — це християнська доброчинність. У будь-якому разі, з моїми людьми повелися вкрай несправедливо. Минулого тижня на зустрічі спілки...
— Тільки не починайте цього знову, — всміхнулася мадам Азер.
— Ви мене засмучуєте, мадам, — відповів Люсьєн посмішкою.
Стівен відчув уколи занепокоєння від фамільярності Люсьєна стосовно мадам Азер. Його не дуже турбувала політика страйку чи етичний бік вчинку мадам Азер — він хотів лише знати, звідки у неї такі приятельські стосунки із цим вольовим молодиком. Він сказав:
— Мені вже, здається, час вертатися на фабрику. Ваш чоловік хотів, щоб я ознайомився з процесом завершальної обробки.
— Ви працюєте з Азером? — Люсьєн був приголомшений.
— Я працюю в англійській компанії, і мене на деякий час відрядили сюди.
— Ви надто добре говорите французькою для англійця.
— Я вчився в Парижі.
— І що він казав вам про страйк фарбарів?
Стівен згадав зауваження Азера щодо «малого Люсьєна»:
— Не надто багато. Думаю, він більше цим перейметься тоді, коли страйк вплине на його власну фабрику.
Люсьєн коротко та якось дико розсміявся.
— Цього вже недовго чекати, запевняю вас. Мадам, бажаєте чогось випити?
— Ви дуже люб’язні. Води, будь ласка.
Люсьєн кудись зник, а Стівен затримався, не бажаючи полишати тут мадам Азер.
— Не думайте про мене поганого, месьє, — сказала вона.
— Звичайно, ні, — поквапився запевнити її Стівен. Йому стало приємно, що його думка має для неї значення.
— Я вірна своєму чоловікові.
Стівен нічого на це не відповів, бо почув Люсьєнові кроки. Він швидко нахилився до мадам Азер, поклав руку на її передпліччя, поцілував у щоку — і пішов, не дивлячись, як вона червоніє. Виходячи, він голосно попрощався, адже поцілунок навряд чи міг би зійти за ввічливе прощання.
Ізабель Азер, у дівоцтві Формантьє, походила з родини, що жила поблизу Руана. Вона — наймолодша з п’яти сестер — стала для свого батька розчаруванням, оскільки того разу він вже сподівався на сина. Будучи найменшою дитиною, вона росла майже без уваги батьків, бо на той час, коли народилася їхня п’ята донька, їх вже не тішили галас і мінливість дитинства. Дві її старші сестри, Беатріс і Дельфін, ще в юному віці об’єдналися в союз проти дистанційної тиранії батька і маніпулятивної байдужості мадам Формантьє. У дитинстві вони були дуже енергійними та кмітливими, та навіть їх таланти не заслужили ні уваги, ні підбадьорення з боку батьків. Вони росли загалом егоїстками, що виливалося у постійну потребу взаємної підтримки.
Найстарша сестра, Матильда, не могла приборкати пориви свого темпераменту, а іноді поганий настрій не полишав її декілька днів поспіль. Вона мала темне волосся і холодний погляд — настільки холодний, що іноді навіть батько думав двічі, перш ніж сперечатися з нею. Коли їй було вісімнадцять, вона закохалася в архітектора, котрий працював тоді над собором у Руані. Він був невисоким підозрілим чоловіком і рухався спритно, наче якийсь гризун. Він десять років перебував у шлюбі й мав двох дочок. Чутки про розвиток їх дружніх стосунків дійшли до месьє Формантьє, і вдома вибухнув грандіозний скандал. Зі спальні на горищі п’ятирічна Ізабель уперше почула пристрасть у голосі дорослої людини, коли батько від умовлянь перейшов до гніву, і добре знаний сестрин характер став ще більше плаксивий і нестримний. Ізабель відчула, як захитався будинок, коли за Матильдою грюкнули двері.
Ізабель була надзвичайно милою дитиною. Вона не вважала байдужість батьків чимось неприродним. Єдиною людиною, якій вона могла хоч якось довіритися, була її сестра Жанна, старша за неї на два роки. Жанна була найбільш винахідливою із сестер. Їй не доводилося пізнавати світ самостійно, як Матильді, але вона не входила у союз Беатріс і Дельфін. Коли в Ізабель несподівано почалась кровотеча без причини, саме Жанна пояснила те, що мала б пояснити матір, але через байдужість чи ханжество цього не зробила. Жанна розповіла, що цієї кровотечі наче треба стидатися, але сама вона ніколи це так не сприймала. Дівчина вважала, що ця кров — знак якогось вищого ритму життя, що виведе їх із нудьги дитинства. Ізабель, яка була все ще приголомшена подією, все ж розділила радісні надії Жанни, хоча і не без сумнівів. Вона так і не змогла примиритися із тим, що ця таємниця, котра несе нове життя і свободу, чомусь має проявлятися у вигляді болю.
Батько Ізабель був юристом з політичними амбіціями, які не мав можливості реалізувати. Не було в нього і харизми, котра допомогла б налагодити потрібні зв’язки тоді, коли підводили здібності. Йому швидко набридло суто жіноче товариство вдома, тому за столом він завжди занурювався у паризькі газети з їх статтями про політичні інтриги. Пристрасті та складності життя його родини для нього не існували. Хіба що він іноді докоряв дівчатам за неслухняність або зрідка суворо карав — на цьому участь у їх вихованні для нього закінчувалась. Байдужість чоловіка призвела до того, що мадам Формантьє з головою поринула в клопоти про свій зовнішній вигляд і моду. Вона думала, що чоловік має коханку в Руані і тому втратив інтерес до своєї дружини. Для компенсації такого нехтування нею вона весь свій час присвячувала тому, щоби подобатись чоловікам.
Через рік після своїх невдалих стосунків з одруженим архітектором Матильда вийшла заміж за місцевого лікаря — на радість батькам і на заздрість сестрам. Було очевидно, якщо всі сестри підуть з дому у доросле життя, Ізабель залишиться доглядати за батьками.
— Що мені робити, Жанно? — питала вона сестру. — Мені що, залишатися тут і чекати, поки вони постаріють?
— Думаю, вони б хотіли цього, але не мають права на це розраховувати. Ти повинна жити своїм власним життям.
— Я так і зроблю. Якщо ніхто не візьме мене заміж, я поїду у Париж і відкрию власну крамницю.
— Я думала, ти хочеш поїхати місіонером у джунглі.
— Це на той випадок, якщо моя крамниця не буде успішною, а мій коханець відмовиться від мене.
На відміну від старших сестер, Жанна мала хороше почуття гумору і неупередженість, і розмови з нею відкрили Ізабель, що ті речі, про які писали у книжках та газетах, відбуваються не лише у життях інших людей, але і в її житті теж. Вона любила Жанну найбільше.
У вісімнадцять років Ізабель стала самостійною в своїх міркуваннях дівчиною з м’яким характером. Рутина та заціпеніле життя батьківського дому не давало їй проявити природні інстинкти та нестримну енергію. На весіллі Беатріс Ізабель познайомилась із молодим офіцером піхоти Жаном Детурнелем. Він дуже лагідно із нею розмовляв і, здавалося, оцінив якісь її власні якості. Ізабель, чиє дитинство минуло у тіні того факту, що вона будь-що мала бути хлопчиком, була збентежена тим, що хтось вважав її особливою і знаходив у ній щось варте знайомства. Сам Жан теж не був пересічним молодиком: він був уважний і гарний за класичними стандартами. Він писав їй листи та надсилав подарунки. Після року залицянь — здебільшого проведені в листуванні, бо через постійні командирування Жан рідко бував у Руані, — батько вирішив здійснити одне зі своїх рідкісних втручань у життя сім’ї. Коли Жан вкотре приїхав побачитися із Ізабель, він запросив його до себе і висказав йому, що той застарий, має занадто низьке звання та незнатне походження, а ще занадто повільно приймає рішення стосовно нього та Ізабель. Детурнеля, котрий від природи був скромним чоловіком, приголомшили такі звинувачення з боку месьє Формантьє, і він сам засумнівався щодо своїх намірів. Жан захоплювався незвичайною зовнішністю Ізабель та її характером — вона навіть у такому юному віці доволі відрізнялася від інших дівчат. Після вечорів із іншими офіцерами він повертався у свою кімнату і думав про цю молоду енергійну жінку. Він уявляв собі подробиці її життя вдома у жіночому оточенні, у спокої та домашніх справах разом із двома іншими незаміжніми сестрами — Жанною та Дельфін. Йому подобалося порівнювати сестер між собою, бо йому було приємно, що саме найменша з них найвродливіша і найцікавіша — навіть якщо це була суто його думка. Так ось, хоча Ізабель Формантьє з її блідим обличчям, гарними туалетами і мелодійним сміхом ставала йому відрадою після одноманітних армійських днів, він глибоко у душі не був певен, що хоче з нею одружитися. Можливо, якби Формантьє не втрутився, стосунки завершилися б весіллям, але раптова поява самосвідомості спонукала його до руйнівних сумнівів.
Через декілька місяців він приїхав знову і під час прогулянки у саду повідомив Ізабель про майбутнє відрядження за кордон, через що їхня дружба не може далі тривати. Він оминав питання одруження, спираючись на свою бідність і недостойність. Ізабель було все одно, буде вона його дружиною чи ні, але коли він сказав, що вони більше не побачаться, вона відчула страшенну агонію втрати — як дитина, яку позбавили єдиного джерела любові. Наступні три роки кожна хвилина її життя була насичена цією втратою. Навіть коли біль уже так не дошкуляв, у неї наче залишилась рана, ледь-ледь затягнута тоненькою плівкою, — будь-яка незначна річ могла знову її роз’ятрити. Безтурботна простодушність її дитинства, Де нікому не було до неї діла, закінчилась, та все ж лагідність і гармонійність її характеру відновились. У двадцять три роки домашні вже не сприймали її як дитину. Вона здавалася старшою, у неї починали формуватися власний стиль та поведінка, незалежні від батьків і сестер. Матір навіть трохи лякалась її впевненості у власних смаках і думках. Ізабель відчувала, як дорослішає, не зустрічаючи жодного опору.
На одному вечорі її батько дізнався про сім’ю Азерів, які переїхали з їхнього міста до Ам’єна. Йому розповіли, що дружина померла і залишила чоловікові двох дітей. Формантьє влаштував знайомство — і Рене Азер одразу ж йому сподобався. Ізабель не могла забезпечити той домашній комфорт, якого він прагнув. Крім того, вона стала занадто впертою як для домогосподарки. Незважаючи на її вмілу допомогу матері, він зрозумів, що молодша донька може стати йому тягарем у майбутньому. У суворому та досвідченому Рене батько Ізабель побачив вирішення одразу кількох проблем.
Партія була майстерно запропонована Ізабель обома чоловіками водночас. Батько зіграв на її співчутті Азеру, коли він познайомив її зі своїми обома дітьми, котрі якраз долали найцікавіші етапи життя.
Азер пообіцяв Ізабель до певної міри незалежність у подружньому житті, і вона, жадаючи вирватися з батьківського дому, погодилася. Найважливішим фактором для неї став інтерес до Грегуара й Лізетти: вона хотіла допомогти їм і компенсувати таким чином свої розчарування їхнім добробутом. Вони також домовилися з Азером про спільних дітей. Ось так Ізабель з дівчинки Формантьє перетворилася на мадам Азер: жінку, чий вік не відповідав статусу; жінку з вишуканим смаком та власною думкою; жінку з накопиченими в собі природними нахилами та емоціями, які не знайшли вираження за жодних обставин її життя.
Спочатку Азер пишався своєю молодою привабливою дружиною, йому подобалось знайомити її з друзями. Він бачив, як діти розцвіли від її уваги. Лізетті вона тактовно допомогла прийняти делікатні зміни її тіла, Грегуару — розвинути його ентузіазм і покращити манери. В місті мадам Азер дуже поважали. Вона була люблячою та відданою дружиною своєму чоловікові, а він і не потребував більшого. Ізабель не кохала його, та чоловік сам налякався б виникнення цієї непотрібної емоції.
Мадам Азер звикла до свого нового імені. Вона вдовольнилася накладеною на неї роллю, сподіваючись назавжди поховати свої честолюбні бажання. Але саме холодна фігура її чоловіка підтримувала ті амбіції живими — парадокс, який вона не збагнула вчасно. Народження нових дітей Азер сприймав як важливе підтвердження свого соціального статусу і вдалого одруження, коли різниця у віці і смаках не має жодного значення. Підхід до дружини у нього був суто діловий та хижацький, вона ж реагувала байдужою покірністю — це єдине, що їй залишалось. Він щоночі кохався з нею, але здавалося, що лиш тільки він почав, а йому вже хочеться якомога швидше з цим покінчити. Після того він ніколи не згадував про те, чим вони займалися. Мадам Азер, котру це спочатку злякало і присоромило, невдовзі засмутилась від такого ставлення. Вона не могла зрозуміти, чому цей аспект їх життя — вочевидь такий важливий для нього — він не хоче ніяк обговорювати, а також того, чому гака вражаюча інтимна близькість не відчиняє жодних дверей до її душі і ніяк не в’яжеться із тими глибокими почуттями і прагненнями, які зародилися в ній ще у дитинстві.
Вона не вагітніла, і кожного місяця, коли поверталася кров, Азер все більше впадав у розпач. Деколи чоловік винуватив у цьому себе. Він почав думати, що проблема саме у ньому — хоча двоє дітей спростовували такі припущення. Іноді, лежачи у ліжку без сну, він зводив це до кари за одруження з Ізабель, хоча і сам не міг збагнути, чим саме міг удостоїтися покарання. Врешті-решт почуття розчарування вплинуло на його чоловічу силу. Він також почав помічати, що дружина нічого не відчуває. Та попри все навіть думка про звернення до лікарів за вирішенням проблеми медичним шляхом настільки його лякала, що здавалася неприпустимою.
Тим часом проблеми чоловіка хвилювали мадам Азер менше і менше. Вона боялася Стівена. Відколи він оселився на бульварі Гангу, його смугляве обличчя, його пильний погляд і швидкі, стрімкі рухи лякали її. Він не був схожий на інших чоловіків, яких вона знала, — ні на батька, ні на її чоловіка, ні навіть на Жана Детурнеля, який виявився безвольним попри свою молодість і романтичність.
Стівен був на дев’ять років молодший за мадам Азер, тому вона поблажливо ставилася до нього: бачила в ньому ту юність — або принаймні її частину, — яка для неї вже залишилася в минулому. Вона намагалася думати про нього, як про третю дитину, сприймати, наче брата Лізетти — та він і був лише на чотири роки за неї старший. Якоюсь мірою їй це вдавалося, проте вона помітила, що таке зверхнє ставлення тільки додає материнської ніжності до відчуття тривоги.
У неділю Стівен прокинувся дуже рано і спустився на кухню у пошуках поживи. Він пройшовся коридорами першого поверху, і звук його кроків ще довго висів у нерухомому повітрі. У будинку ще залишалися кімнати, у яких він поки не бував або бачив лише мигцем і потім не міг відшукати. Через маленьку вітальню він вийшов у прохолодний сад і попрямував далі до кінця галявини. Під каштаном стояла лавка — на неї він і сів, щоб з’їсти хліб, узятий на кухні. Звідси було добре видно будинок.
Минулого вечора він ножем вирізав маленьку фігурку зі знайденого в саду шматка м’якої деревини. Стівен вийняв її з кишені і почав уважно роздивлятися, вдихаючи свіже ранкове повітря. Це була фігурка жінки у довгій спідниці і короткому жакеті. Її волосся було вирізьблене у вигляді невеличких заглиблень, а замість рис обличчя тільки невеличкі відмітини очей та рота. Стівен дістав ножа і почав доробляти ступні, котрі виднілися з-під спідниці. Раптом він помітив, яку спальні на другому поверсі відчинилися віконниці. Він уявив голоси, шум води у ванні, брязкіт дверних ручок. Коли він розсудив, що вся родина вже одяглася і спустилася на сніданок, то повернувся у будинок.
Дітей не захоплювала перспектива подорожі навколо водяних садів, і мадам Азер довелось нахилитися через стіл, щоб вгамувати Грегуара, який стукав ложкою об стіл. Вона надягла лляне плаття кремового кольору з блакитним паском та декоративною вставкою з гудзиками.
Лізетта кокетливо подивилася на Стівена і запитала:
— Так що, ви поїдете подивитися на знамениті водяні сади?
— Я не знаю, чи запрошений.
— Звичайно, що так, — відповіла мадам Азер.
— У такому разі я із задоволенням поїду.
— Ну, це зробить цю поїздку не такою нудною, — зреагувала Лізетта.
— Дуже мило було з боку месьє Берара запросити нас, — зауважила мадам Азер. — Так що ви обоє маєте бути дуже чемними. А щодо твоєї сукні — вона замала для дівчини твого віку.
— Але там так спека, — спробувала сперечатися дівчина.
— Я не можу змінити погоду. Вдягни щось інше і поквапся.
— Вже біжу, біжу... — понуро промовила Лізетта, штовхаючи стілець під стіл. Ідучи до дверей, вона провела рукою по плечу Стівена. Сукня, через яку дівчина отримала зауваження, підкреслювала округлі груди, якими вона вочевидь дуже пишалася.
Десь об одинадцятій вони п’ятьох вийшли з дому — вони узяли із собою ще й Маргариту, служницю, котра допомагала мадам Азер і Стівенові нести корзинки із їжею, парасольки, килимки, а також одяг, на випадок додаткових потреб. Шлях до початку водяних садів був досить коротким: вони спустилися сходами вниз на п’ять прольотів, де на площадці їх вже чекав Берар у солом’яному капелюсі. Мадам Берар розмістилася на кормі човна з пласким дном традиційної форми — ялик з піднятим квадратним кінцем.
— Доброго ранку, мадам! Який же сьогодні чудовий день! — Берар був у доброму гуморі. Він простягнув руку мадам Азер і допоміг їй спуститися у човен. Однією рукою опираючись на Берара, іншою вона підняла свої спідниці і легенько ступила у низькобортне судно. Грегуар, який помітно повеселішав, швидко проскочив поперед інших і стрибнув у човен, розгойдавши його.
Мадам Берар злякано скрикнула:
— О, папа!
— Жінки і діти — першими! — засміявся Берар.
Він допоміг Лізетті всістися поряд з мадам Азер.
— Я буду стерновим і стоятиму на кормі, — поважно заявив Берар. — Ви сідайте навпроти Лізетти, а ви, месьє, — звернувся від до Стівена, — поряд із Грегуаром, а мадам Берар — ось тут, навпроти вас, Азере. Тепер ми досягли ідеального балансу.
Стівен, як йому було наказано, сів навпроти мадам Азер і намагався знайти місце для своїх ступнів, розташувати їх так, щоб його ноги не торкалися її. Берар голосно вигукнув щось навігаційне, піднявся на корму і відштовхнув човен від берега довгою дерев’яною жердиною.
Сади — це були сформовані заплави Сомми у вигляді каналів, котрі розділяли численні дрібні острівці з берегами, захищеними настилом з грубих дерев’яних дощок. Тут активно вирощували овочі: невеличкі ділянки належали тим, хто жив тут же у маленьких будинках, а більші ділянки належали власникам ферм, які здебільшого мешкали в місті. Це місце розцінили люди, які не мали жодного стосунку до його впорядкування як зразка природної краси й об’єкта гордості громадян.
Берар доволі вправно керував човном, енергійно занурюючи жердину то праворуч, то ліворуч. Вони пливли під навислими гілками дерев, іноді зустрічаючи таких же любителів недільних прогулянок, які вигукували привітання та коментували сонячність погоди. Берар сильно пітнів, керуючи човном, і часто витирав чоло носовичком, але йому це зовсім не заважало читати присутнім лекцію з історії водяних садів, повз які вони пливли.
Стівен сидів на незручній лаві спиною до напрямку руху човна. Стояча вода, яку не порушував жоден вітерець, здавалося, лише посилювала неприродну спеку того дня. Його ноги у блискучих шкіряних черевиках стояли на дерев’яному дні човна підливним кутом, аби не торкатися взуття мадам Азер. Вона ж поставила ступні разом так, щоб носки дивилися трохи в різні боки, як того вимагали щільно зведені кінцівки. Лави були дуже низькі — всього сантиметрів десять від дна, — тому коліна мадам Азер були високо підняті, а з-під спідниці виднівся тугий стрейч на передплесні. Панчохи, припустив Стівен, зроблені з якісного шовковистого матеріалу, який точно виготовлявся не на фабриках її чоловіка. Він помітив, які тендітні у неї щиколотки там, де вони переходять у литки. Стівену стало цікаво, як виглядає кріплення її панчіх під складками спідниці, котре дозволяє тканині так туго і красиво обтягувати підйом її ноги.
—... римськими солдатами. Але канали сформувалися між ділянками землі майже повністю природним шляхом — на кілька століть раніше, ніж люди укріпили береги островів дерев’яними дошками, які ви бачите тут тепер. Ця місцевість — вражаючий приклад того, як природа та люди здатні в гармонії працювати пліч-о-пліч.
Розповідь Берара зрідка переривали лише його власні подихи. Ніхто зі слухачів не наважувався йому заважати — хіба що лише Азер, проте його втручання Берар ігнорував.
Стівен дивився у воду, занурював у неї долоню, посміхався Грегуару і намагався зустрітися поглядом із мадам Азер. Коли йому це вдалося, вона лише стримано посміхнулась і тут же звернулася до Лізетти з якимось питанням.
Широкі канали служили водними шляхами загального використання, але були і вузькі, з табличкою «приватна власність», які вели до величезних маєтків, прихованих від люду щільною живою огорожею та високими квітковими кущами. Коли Берар втомився, його змінив Азер — він керував човном, аж поки не вирішили вдовольнити нескінченні Грегуарові прохання ланчу. Тоді Азер повернув жердину Берару, щоби той причалив до тінистого саду, де можна було приємно пообідати під яблунями. Азер довго бавився з вином, занурюючи його у воду біля фаліня для охолодження, а мадам Азер із Лізеттою тим часом розстеляли на траві килимки. Грегуар бігав садом, частенько повертався і ділився з усіма своїми відкриттями, а Стівен вів бесіду із мадам Берар, яка не відводила очей від свого чоловіка. Берар же всівся під деревом із келихом вина та шматком курки, вирваним з кісткою збоку, і вертів головою.
Чоловіки зняли піджаки, і коли Стівен складав свій, то намацав у кишені дерев’яну фігурку. Він витягнув її і, роздивляючись, покрутив у руках.
— Що це у вас? — запитала Лізетта, сідаючи на килимок поруч зі Стівеном.
— Невелика фігурка. Я зробив її ось цим, — він дістав з кишені ніж.
— Як гарно.
— Якщо вам подобається, можете взяти її собі, — не вагаючись, запропонував Стівен.
Лізетта засвітилась радістю і озирнулась, щоби впевнитися, що всі це побачили.
Стівен знайшов ще один шматок дерева, щоб вирізати фігурку для Грегуара, вся увага якого була зайнята обідом. Здавалося, крім нього, ніхто не міг похвалитися апетитом. Різноманітні сири та пироги було складено назад до кошиків майже неторканими. Берар разом із куркою їв заливний язик, а Лізетта не захотіла нічого, крім полуничного пирога і тістечок, приготованих мадам Азер. Діти пили оранжад, а дорослі смакували вино з долини Луари, хоча воно зовсім не охололо у стоячій воді.
Після обіду Берар приліг, спершись спиною на дерево, і задрімав. Азер закурив трубку і побрів у іншу частину саду з тією ж метою. Стівен зі шматку твердого дерева вирізав реалістичну фігурку чоловіка для Грегуара.
Для всіх друга половина дня тягнулася довго та нудно. Вони знов перемістилися у човен, і Берар — після недовгого керування Стівена — знову став на кормі. Стало ще спекотніше, і дами енергійно обмахувались віялами. Похмура мадам Берар у щільному офіційному вбранні сиділа у носовій частині човна, наче прикраса нещасливого корабля, на котрий насувається льодовик або екваторіальний шторм. Стівену було спекотно і трохи зле від вина. Водяні сади викликали у нього відразу: їх буйна рослинність нагадувала йому родючість цвинтаря. У густих коричнюватих водах метушились пацюки, котрі рили нори в укріплених деревом берегах над вручну викопаними канавами. Під деревами над водою літали великі мухи і сідали на гнилі маківки капусти, спаржі та артишоків, котрі так і не зібрали через безтурботне марнотратство. Територія, яка вважалася осередком природної краси, насправді була місцем загнивання живого, котре уже неможливо врятувати від руйнації.
Мадам Азер, яка також потерпала від спеки й оціпеніння цього дня, не вдавалося втримати свою офіційну поставу. Внизу шиї — там, де вона трохи розстібнула комір, — шкіра почервоніла і до неї прилипла прядка волосся полуничного кольору. Одна нога вільно спиралася на ногу Стівена, а інша була десь під лавою. Берар повільно вів човен до місця призначення, і незначні коливання призводили до відчутного напруження між ними. Стівен не забирав своєї ноги, а мадам Азер було надто спекотно — або ж просто все одно, — щоб вона захотіла змінити положення. Він зустрівся з нею поглядом, і якийсь час вона просто дивилася на нього — без тієї ввічливої посмішки або запрошення до бесіди. Нарешті вона повільно повернула голову — мабуть, для оцінки виду навколо.
З води винирнула риба, але її не помітив навіть Грегуар — куди й ділася його енергійність. Течія ріки стала повільнішою після будівництва каналу, як пояснив Берар, тому човнам більше не потрібне було стерно — поштовху жердини тепер було достатньо для прямого ходу човна. Стівен уявив величезні заплави та болота, створені тут природою ще до того, як люди розділили ріку на канали та почали обробляти землю. Призначення ріки не дуже змінилося — вона все ще постачала воду для цього колообігу надмірного розкладання, для перегнивання живої матерії, котра перетворювала землю на липкий вологий грунт.
День досяг тієї позначки, коли спека повинна спадати, але затих навіть нещодавній легенький бриз, і нерухоме повітря згустилося, стало задушливим. Грегуар почав бризкати водою на Лізетту, а та відповіла йому ляпасом, і хлопець розплакався. Азер змінив Берара на кормі, і той тепер сидів, вкритий потом, біля своєї дружини. Зрештою, навіть він замовк.
Стівен намагався відволіктися він гнилизни навколо ріки. Нога мадам Азер спиралася на його ногу все сильніше, поки повністю прихилилась до нього литкою. Тремтіння від легкого дотику перед цим дало заряд для складніших відчуттів, для бажання, більше схожого на жагу смерті.
Усіх їх, думав він, забере ця земля: язик Берара стане грудочками розсипчастого грунту, який будуть перетирати пальцями робітники у саду, а його нескінченне базікання затихне у спраглому корінні артишоків і капусти. Малий Грегуар та Лізетта стануть намулом на берегах, де копирсаються та розмножуються пацюки. А мадам Азер... Ізабель... навіть найніжніші частини її тіла, уявлені зараз Стівеном, не зможуть піднятися над жалюгідністю та недуховністю шляху, який закінчується у тягучій землі.
Здалеку вже виднівся майданчик їхньої висадки, і ставало потроху веселіше. Азер заговорив про сьогоднішню чудову прогулянку, і Берар відновив своє домінування над розмовою. За ті десять чи п’ятнадцять хвилин подорожі, які залишилися, він примудрився переписати історію цього дня, приписуючи захоплені враження від поїздки різним її учасникам. Він навіть запитував у них згоди — але перебивав їх, перш ніж вони мали змогу зруйнувати таку чудову розповідь своїми справжніми враженнями.
Мадам Азер почала виходити зі свого трансу. Вона з очевидною тривогою помітила положення своєї лівої ноги і сіла рівно. Грегуар водив у воді скляною банкою, намагаючись упіймати рибу.
Висадившись та подякувавши Берарам за їх доброту, Стівен навантажився кошиками, килимками та парасолями і повільно пішов на бульвар Гангу. Він з полегшенням залишив свій вантаж у холі для Маргарити та піднявся нагору до своєї кімнати. Там він позбувся офіційного коміра, який, як він думав, очікували на ньому побачити, і попрямував до маленької ванної кімнати у кінці коридору, котра колись належала служниці. Наповнивши ванну прохолодною водою, він з головою в неї занурився, щоб остудити навіть коріння волосся. Повернувшись до кімнати, він загорнувся у рушник, узяв колоду карт і почав розкладати на столі пасьянс. Послідовність розкладання карт він перейняв у друга свого дідуся — марновірного старого, який заробляв на життя тим, що ворожив на ярмарках. У дитинстві Стівен захоплювався старим і його іграми, і навіть після стількох років на самоті він часто подумки повертався у ті часи. Якщо бубнова дама у лівій частині з’явиться раніше за трефового валета у правій, то мадам Азер... Він тасував та пересував карти, напівжартома всміхаючись сам до себе.
Потім Стівен узяв книгу і влігся на ліжку — вечерю подаватимуть не раніше, ніж за годину. Дзвонили церковні дзвони, а у саду знову заспівали птахи. Під ці звуки він задрімав, і йому знов наснився сон, схожий на той, що переслідував його усе життя: він намагається допомогти вилетіти з кімнати пташці, котра несамовито б’ється об скло вікон. Несподівано кімната заповнюється шпаками, і вони літають однією великою зграєю, керуючись своїм інстинктом. Вони б’ються крилами об скло, кошлатять його волосся, а потім націлюють свої дзьоби на його обличчя.
Наступного дня Стівен отримав телеграму з Лондона, де зазначалося, що він має повертатися одразу ж після завершення справи. У відповіді він додатково просив ще місяць для вивчення деталей і особливостей виробництва у Ам’єні, ще й Азер обіцяв познайомити його з іншими власниками фабрик. Крім того, йому ще потрібно зібрати інформацію про стан фінансів Азера для доповіді своєму роботодавцю про рентабельність майбутніх інвестицій. Надсилаючи відповідь того вечора, Стівен запанікував, що йому доведеться повернутися до Англії раніше, ніж він дасть раду зі своїми почуттями, котрі ще трохи — і захоплять його повністю. Під час вечері у тьмяно освітленій їдальні він спостерігав за мадам Азер. Вона подавала вечерю родині та гостям — кузенам Азера. Стівен із розпачем розглядав риси її обличчя, завитки волосся, впевненість рухів. Він не міг далі дозволяти собі лише пасивно зачаровуватися.
Наступного дня на роботі він дізнався, що страйк фарбарів загрожує поширитися і на інші текстильні фабрики, а це може призвести до повного зупинення виробництва. Під час обіду Меро зустрівся з робітниками і у своїй промові запропонував забезпечити одягом та їжею колег із інших підрозділів галузі. Але зауважив, що для них страйк не матиме жодного сенсу.
— У вас є сім’ї та життя, і ви повинні взяти це до уваги, — говорив Меро. — Я певен, що довгострокове майбутнє цієї галузі за об’єднанням усіх процесів разом, і єдина організація буде представляти інтереси усіх робітників. Але на сьогодні ми маємо миритися з тим порядком, який існує. Зараз, коли нам загрожують іноземні конкуренти, не час для марних дій.
Промова Меро була, як завжди, обачною. Він однаково не довіряв ні запальним лідерам страйку, ні власникам. Але перш ніж він завершив свою промову логічними висновками, на вулиці за дверима зчинився галас. Вони раптово розчинилися, впускаючи кількох молодиків, які розмахували прапорами і викрикували гасла. Меро зі свого помосту закликав усіх до порядку, коли близько півдюжини поліцейських, деякі в розтріпаних мундирах, ввалилися до приміщення і, зав’язавши сутичку, намагалися виштовхати демонстрантів геть. Багато хто із жінок, які стояли ближче до дверей, стурбовано позадкували, коли присутні почали обмінюватися ударами.
Люсьєн Лебрен, який був одним із перших, хто увірвався до приміщення, стояв тепер на помості поряд із незадоволеним Меро. Щирі блакитні очі і хвилясте каштанове волосся робили хлопця дуже привабливим, і це частково компенсувало недовіру робочих до його юного віку. Він, посилаючись на братерські стосунки, запитав у Меро дозволу звернутися до робітників, і той поступився місцем.
Люсьєн жалісливо описав труднощі сімей страйкарів, а також нестерпні умови роботи, котрі змусили робітників платися до крайніх заходів. Він розповів про бідність та експлуатацію по всій долині Пікардії, що стало причиною численної міграції робітників з долини річки Сомма у такі міста, як Ам’єн та Лілль, у марних пошуках роботи.
— Я благаю вас підтримати моїх людей, — сказав він. — Ми маємо триматися разом, інакше ми не вистоємо. Ми повинні думати про наших дружин та дітей. Я прошу вас хоча би підписати цю декларацію на знак підтримки своїх колег-робітників, — тут він витяг аркуш зі ста або й більшою кількістю підписів.
— Щодо дружин, — пролунав голос із середини кімнати, — то ми усі знаємо, що про тебе говорять, юначе!
Приміщенням прокотився рев непристойного схвалення. Стівен відчув, як напружились його нерви та прискорилося серцебиття.
— Про що ви таке кажете? — закричав Люсьєн.
— Під присягою я б це не повторив, але, думаю, ти знаєш, про що я.
Люсьєн стрибнув униз з помосту, щоб знайти свого обвинувача. Він шалено розпихав натовп плечима.
— Іще одне, — продовжував той же голос, — нам тут не потрібен англійський шпигун, який приходить на наші збори і їсть із нами за одним столом!
Декілька голосів доєдналися зі схваленням. Проте, вочевидь, більшість присутніх взагалі не підозрювала про присутність Стівена. А той і не почув навіть.
— Що вони таке говорять про Люсьєна? — запитав він чоловіка, котрий стояв поруч. — До чого тут дружини?
— Подейкують, що малюк Люсьен і дружина хазяїна — дуже добрі друзі, — чоловік хрипко засміявся.
До цього моменту робочі Азера виказували доброзичливість. Меро читав їм довгі лекції про необхідність терпіння — і вони так і поводилися. Їхні збори перервали робочі з інших фабрик — вони зберігали спокій. До них звернувся молодик, який був навіть не з цього міста — вони і це стерпіли. Але коли Люсьєн втратив самовладання і почав з кулаками прокладати собі шлях крізь натовп, їх охопило загальне відчуття образи, тож робітники негайно почали проганяти його, зреагувавши як єдиний організм, який намагається позбутися чужорідного тіла. Стівена затиснули люди, дехто навіть виказував ворожість до нього, але більшість була перейнята бажанням позбутися Люсьєна та інших фарбарів.
Робітник, котрий наважився образливо коментувати дії мадам Азер, опинився в оточенні друзів Люсьєна, котрі прийшли йому на допомогу. То був високий чоловік із червоним лицем — він перевозив рулони тканини на візку із гумовими колесами. Вираз його обличчя швидко змінився з безтурботності на тривогу, коли хвиля бійки наблизилася до нього. Люсьєн кричав і шалено молотив руками, пробиваючись крізь натовп, але робітники Азера мовчазною стіною стали на його шляху.
Коли зіткнення ось-ось мало відбутись, поміж людьми перейшли поліцейські, загрозливо розмахуючи кийками. Меро знову заліз на підвищення і закликав присутніх зберігати спокій. У цей момент люсьєнова рука одним зі своїх навіжених рухів зачепила обличчя якоїсь робітниці, і та закричала. Люсьєна одразу ж повалив на підлогу важкий кулак її чоловіка. І поки він лежав, працівники Азера полегшували свої душі точно спрямованими на нього ударами чобіт. Його не били до смерті, але Люсьєн щоразу кричав, коли вони вцілювали в плече або ногу. Стівен спробував відштовхнути когось із нападників і дати таким чином Люсьєну можливість піднятися, але одразу ж зловив удар відкритою долонею в ніс — чоловікові не сподобалося, що хтось йому заважає. Троє чи четверо фарбарів змогли дістатися Люсьєна і приєдналися до бійки на його боці.
Стівен з болем в очах дивився перед собою. Він облишив свої первісні благородні думки про відновлення миру і тепер хотів лише відплатити тому чоловікові, котрий розлютив його. Раптом його відсунув убік той високий червонолиций чоловік, чий коментар і спричинив бійку, і Стівен відповів йому коротким ударом в обличчя. Для точного і правильного свінгу там було занадто мало місця, але сам факт удару став достатнім для виникнення всередині Стівена тьмяного почуття помсти. Його рука була в крові.
Кінець цьому безладу поклали поліцейські кийки разом з рішучими робітницями.
Люсьєна, у синцях та бездиханного, але без серйозних травм, винесли на вулицю. Фарбарів вивели поліціанти, арештовуючи найбільш сумнівних на вигляд. Жертва Стівена витирала носовичком розбиті губи — вочевидь, він уявлення не мав, хто його вдарив. Меро попросив робітників розійтися.
Стівен вийшов з фабрики через бокові двері. Його вкрай здивувало, що він так легко опинився на боці Люсьєна Лебрена, як і інші присутні, беручи до уваги те, що він волів більше ніколи не бачити його спритної постаті.
Від фабрики Стівен попрямував до собору, а потім далі у місто. Йому було соромно за свою поведінку. Багато років тому він пообіцяв своєму опікуну, що більше ніколи не втратить контроль над собою, завжди зможе зупинитися і зберігатиме спокій. Сьогодні він повів себе жалюгідно і не стримав обіцянки. Навіть спогад про перелякане обличчя того чоловіка, котрий ганьбив ім’я мадам Азер, лиш частково компенсував цей провал.
Виявилося, що Стівен ударив сильніше, ніж сподівався, — за кілька годин його рука дуже опухла. Він повернувся у дім Азера і попрямував до ванної кімнати, де спочатку потримав руку у холодній воді, а потім туго перев’язав носовичком. Він відчував, що його життя на бульварі Гангу — і все його життя взагалі — досягло переломного моменту, який він не в змозі контролювати. Напевно, краще погодитися з начальником — закінчити роботу за тиждень і повернутися до Лондона із впевненістю, що він нічим не зганьбив ані свою компанію, ані містера Вона, свого опікуна, котрий прикладав максимум зусиль, щоб допомогти Стівенові. Спершу, подумав він, треба йому написати. Почуваючи себе жалюгідно, він узяв зі столу аркуш.
Стівен зупинився. Він хотів знайти гідні слова, щоби передати ту бурю бажання та збентеження, яку відчував.
Це вже зайшло надто далеко — Стівен, звичайно, тепер не міг і думати, що наважиться відправити такий лист. Він написав іще один абзац — скоріше для самого себе. — щоб побачити, що він іще може сказати.
Стівен перестав писати, узяв аркуш, розірвав його на маленькі шматочки і викинув у смітник.
Знявши носовичок з руки, він навіть зміг сховати руку від мадам та месьє Азер, коли розмовляв з ними у вітальні перед вечерею. Азер був надто стривожений подіями на фабриці, щоб думати про руку гостя, а мадам Азер якщо і дивилася на Стівена, то лише на його обличчя.
— Я так розумію, вашу присутність на фабриці було якимось чином прокоментовано? — запитав Азер.
— Так. Думаю, мені не варто було приходити на їхні збори. Тепер кілька днів мені не варто з’являтися там.
Із саду до кімнати увійшла Лізетта.
— Слушна думка, — погодився Азер. — Треба дати людям трохи часу, щоб охолонули. Не думаю, що виникнуть якісь проблеми, але вам краще не показуватися, поки галас не вщухне. Я споряджу когось із робітників з паперами для вас — ви можете займатися справами й тут.
— Ой! — почувся голос Лізетти. — А що це з вашою рукою?
— Сьогодні вранці мене трохи зачепило прядилкою, коли мені показували, як з нею працювати.
— Але вона почервоніла та напухла!
Мадам Азер коротко скрикнула, коли Лізетта простягнула їй на огляд руку Стівена. Він помітив тінь турботи на її обличчі, а потім вона знову сховалася за своєю звичною відчуженістю.
— Вечерю подано, — проголосила Маргарита з дверей.
— Дякую, — відповіла мадам Азер. — Після вечері, будь ласка, знайдіть що-небудь, аби перев’язати руку месьє Рейзфорда, — попросила вона, перш ніж пройти у їдальню.
Наступного дня Азер пішов на роботу, а Стівен залишився вдома — як хворий школяр, якому дозволили пропустити заняття. Посильний з фабрики приніс якісь папери, Стівен поклав їх у вітальні. Сам же примостився із книгою на дивані біля дверей у сад. Дім наповнився звуками ранкової рутини, і Стівену здавалося, що він ніби підслуховує жіноче життя. У вітальню увійшла Маргарита із пір’яним віничком, яким вона надзвичайно обережно струшувала пил з порцелянових прикрас та полірованих столів, піднімаючи вихори пилу, які спіралеподібно крутилися у яскравому ранковому сяйві, повільно опускаючись на стільці і дерев’яну поліровану підлогу.
Згори на сходах почулися важкі кроки Грегуара, а потім і в коридорі, аж поки не обірвалися боротьбою із замками та ланцюжками вхідних дверей. Вигук «Зачиніть за собою двері!» залишився без жодної відповіді, і Стівен уявив собі прямокутник відчинених дверей, а за ними — сад, бруковану стежку і масивну залізну огорожу, котра відділяє маєток від бульвару. Потім почувся дзенькіт посуду — це Маргарита несла піднос із чашками й тарілками з їдальні після сніданку, — а за ним тихий удар її стегна об двері на кухню. Якийсь момент перед тим, як двері зачинилися, до нього долинав голосний, цілеспрямований стук каструль, які милися або ж наповнювалися провізією і ставилися на піч, де повільно кипіли впродовж усього ранку.
Голос мадам Азер лунав із їдальні аж до одинадцятої — вона розмовляла з Лізеттою або давала якісь вказівки тим, хто до неї заходив. Серед них була мадам Бонне — дружина літнього робітника фабрики. Кожного дня вона приходила для того, щоб узяти на себе ту частину прибирання, яку Маргарита вважала занадто лакейською або фізично важкою. Мадам Азер казала їй, у якій кімнаті потрібно навести лад та чи будуть якісь особливі приготування перед візитом гостей. Стара жінка залишала за собою шлейф важких кроків, коли йшла перевальцем виконувати доручену роботу. Лізетта сиділа у сонячному світлі, котре хлюпнуло до кімнати крізь спиці клематісів, і спостерігала за тінями на гладенькій поверхні стола, та слухала, як мачуха керує господарством. Дівчині подобалась ця спільна ранкова рутина — вона відчувала, що їй довіряють, що її думка важлива. Тим більше що Грегуара із ними не було — адже своєю незграбною поведінкою та навіть найбанальнішими, найжалюгіднішими дитячими зауваженнями він міг зруйнувати її непевну дорослу витримку.
У цій неквапливій ранковій п’єсі були і не такі важливі ролі. У будинку була іще одна служниця, котра, на відміну від Маргарити, не жила тут постійно, але вона мала кімнату десь на другому поверсі. Основним обов’язком для неї було приготування їжі. Крім того, приплив хлопчик з м’ясної крамниці і приймав замовлення. Іще один хлопчик з бакалії приніс дві важкі коробки, які залишив коло чорного ходу.
Десь по опівдні мадам Азер запропонувала Стівенові пообідати із нею та Лізеттою, оскільки Грегуар тоді ще буде у школі. Звичайно, Стівен погодився і наступну годину провів за паперами, принесеними вранці із канцелярії Азера.
О першій годині мадам Азер повідомила, що обід готовий. Стіл було накрито біля вікна, на три особи. Кімната вдень мала інший вигляд, аніж увечері, коли її заповнювали гості у тугих комірцях та нечіткі тіні. Лізетта надягла коротку білу сукну — ту, в якій дівчині не дозволили їхати у водяні сади. У темно-коричневе волосся була вплетена блакитна стрічка. Панчіх вона не вдягла. Під її поглядом з-під густих вій Стівен подумав, що Лізетта була симпатичною дівчиною, хоча це спостереження і не викликало у нього ніяких емоцій.
На мадам Азер були кремового кольору спідниця і темно-червоний жакет з візерунком, з-під якого виднілася біла блуза. Шию жінка сьогодні залишила відкритою.
— Якщо хочете, можете зняти піджак, месьє, — сказала мадам Азер. — Ми з Лізеттою не вважаємо обід офіційним заходом, правда?
Лізетта засміялася.
Стівен подякував. Він бачив, що мадам Азер почуває себе під захистом присутності Лізетти і тому поводиться сміливіше. Маргарита принесла тарілку з артишоками.
— Може, вип’ємо вина? — запропонувала мадам Азер. — Зазвичай ми з Лізеттою не п’ємо, правда? Та сьогодні можемо зробити виняток. Маргарито, чи не принесеш нам пляшку білого вина, будь ласка? Тільки не бери з тих, які зберігає мій чоловік.
Артишоки змінилися невеликою тарілкою грибів, а згодом — палтусом. Стівен налив вина мадам Азер та Лізетті — на наполегливе прохання останньої. І щоби почати розмову, він запитав про знайомство їхньої родини з подружжям Берар. Лізетта захихикала, коли почула питання, і мадам Азер зробила їй зауваження, хоч і сама не змогла приховати посмішку.
— Вибачте, Лізетта неввічливо ставиться до месьє Берара, — пояснила мадам Азер.
— Це так несправедливо, — сказала Лізетта. — А вас батьки примушувати ввічливо ставитися до усіх своїх дурнуватих друзів?
— У мене немає батьків, — відповів Стівен. — Точніше, я їх не знав. Мене виховували дідусь та бабуся, потім я ріс у притулку, а згодом мене взяв до себе один чоловік.
Лізетта почервоніла і ніяково ковтнула. На обличчі мадам Азер на мить проступило занепокоєння:
— Вибачте, месьє, Лізетта завжди ставить невлучні питання.
— Тут немає за що вибачатись, — посміхнувся Лізетті Стівен. — Нічого страшного. Я цього не соромлюся.
Увійшла Маргарита із яловичим філе на тарілці з блакитними візерунками і поставила на стіл перед мадам Азер.
— Принести червоне вино? — запитала вона. — З учорашньої вечері залишилося трохи.
— Давайте.
Мадам Азер поклала шматок м’яса із кров’ю кожному на тарілку. Стівен знову наповнив келихи. Йому пригадалося, як у човні її нога спиралася на його ногу. Шкіра її оголених рук була засмаглою до світло-коричневого відтінку. Жилет чоловічого крою і відкрита шия тільки підкреслювали її жіночність.
— Я скоро повертаюся до Англії, — зауважив Стівен. — Мені надіслали телеграму, що я потрібен компанії у Лондоні.
Ніхто не відповідав, атмосфера напружилась. Він додав:
— Мені буде шкода від’їжджати.
— Ви завжди можете знову приїхати до нас у гості, — сказала мадам Азер.
— Звичайно, я міг би повернутися в будь-який час.
Маргарита принесла картоплю. Лізетта потягнулась і посміхнулась.
— Щось мені захотілося спати, — сказала вона зі щасливим обличчям.
— Це через вино, — здогадалася мадам Азер. Її обличчя теж торкнула посмішка, і повітря, здавалося, посвітліло.
Обід вони завершили фруктами, каву Маргарита подала у вітальню. Вони сіли навколо столу для гри в карти — того, за яким Стівен грав із чоловіками першого вечора у цьому домі.
— Я піду трохи прогуляюся у саду, — сказала Лізетта, — а потім, мабуть, подрімаю у своїй кімнаті.
— Добре, — відповіла мадам Азер.
Дівчина легкою ходою зникла з кімнати. Враз атмосфера між ними змінилася і цього разу безповоротно. Мадам Азер не могла дивитися Стівенові в очі — вона не відривала погляду від столу, займаючи руки срібною ложкою та порцеляновим блюдцем. Стівену стиснуло груди, було важко дихати.
— Хочете ще ка...
— Ні.
І знову нависла тиша.
— Подивіться на мене.
Мадам Азер, не піднімаючи погляду, підвелася і сказала:
— Мені треба йти, займатися шиттям у своїй кімнаті, так що...
— Ізабель, — Стівен схопив її за руку.
— Ні, благаю вас, не треба.
Він потягнув її до себе і обійняв, щоб вона не могла втекти. Її очі були заплющені — вона все ще не дивилася на нього, — і він поцілував її у напіврозтулені губи. Він відчув рух її язика, як руки стиснули його спину, — а потім вона вислизнула з його обіймів так раптово, що її блуза розірвалася і стало видно атласну стрічку. Тіло Стівена здригнулося від бажання.
— Ви повинні. Бога ради, ви повинні, — він майже сердився на неї.
Мадам Азер плакала із заплющеними очима:
— Я не можу... Ні... Я не... Я не думаю, що це буде правильно.
— Ви, може, хотіли сказати «Я не думаю, що добре вас знаю»?
— Ні. Я хотіла сказати, що не думаю, що це буде правильно.
— Це правильно. Ви самі знаєте, що правильно. Це найправильніше рішення, яке тільки може бути. Ізабель, я вас розумію. Повірте мені. Я розумію вас. Я кохаю вас.
Він поцілував її знову, і вона відповіла йому. Він відчув солодкість її губ, а потім припав обличчям до її плеча.
Вона вирвалася і вибігла з кімнати. Стівен підійшов до вікна, відчинив і подивився на вулицю. Ним керувала сила, якій він не міг протистояти. Та частина його свідомості, котра зберігала спокій, розуміла це. Необхідність була очевидною — питання було тільки в тому, чи вона згодиться.
У своїй кімнаті мадам Азер нервово крокувала від стіни до стіни, витираючи сльози. Вона майже задихалася від почуттів до нього, але боялася його. Їй хотілося втішити Стівена — а разом із тим хотілося, щоб він узяв її, щоб використав її. Потоки бажання і пристрасті, яких вона ніколи не знала та про які не думала вже багато років, захлиснули жінку. Вона хотіла, щоб він оживив у ній все те, що вона поховала, щоб він зруйнував і принизив ту несправжню її особистість, створену нею. Але він такий молодий... Вона відчувала невпевненість. Хотілося торкнутися його шкіри...
Вона спустилася сходами вниз — так легко, що її кроків не було чути. Вона застала його у боротьбі із самим собою, повернутим до вікна.
— Ідіть у червону кімнату, — промовила жінка.
Коли Стівен повернувся на голос, її вже не було. Червона кімната. Він запанікував. Це, мабуть, була одна з тих кімнат, котрі він якось бачив, але потім не зміг знайти. Наче кімната зі сну — недосяжна, завжди десь позаду. Він побіг сходами нагору і побачив, як вона звертає за кут. Вона йшла головним коридором до вузького переходу, від діленого аркою. Там у кінці були зачинені двері, через які потрапляв у ту частину будинку, де живуть слуги. Перед ними зліва були інші — з овальною порцеляновою ручкою та тріскучим замком. Він наздогнав її вже біля дверей маленької кімнати, де стояло ліжко з мідною рамою, накрите червоним покривалом.
— Ізабель, — у нього в очах теж стояли сльози. Він пропустив між пальцями пасмо її волосся.
— Бідний мій хлопчику, — промовила вона.
Він знову поцілував її, і цього разу її язик не тікав від нього.
— Де Лізетта? — запитав він.
— У саду. Я не знаю. О боже, будь ласка... — вона затремтіла, очі заплющилися. Коли вона змогла їх розплющити, їй було важко дихати.
Стівен почав зривати з неї одяг, і вона наполегливо, але незграбно йому допомагала. Жакет зачепився за лікоть. Стівен стягнув блузу і занурився обличчям у атлас на її грудях. Зір та дотик приносили йому стільки насолоди, що, здавалося, йому буде замало і кількох років, щоб оцінити це. Зараз же ним керував нестямний поспіх.
Ізабель відчувала дотик його рук, його поцілунки, розуміла, що він бачить, розуміла, що це соромно і непристойно. — але уявляла, як це руйнує її несправжню благопристойність, і ще більше розпалялась. Вона торкалася його волосся, плечей, гладенької шкіри на грудях під сорочкою.
— Будь ласка, швидше, — Ізабель почула свій голос, хоча слова було важно розібрати через рване дихання.
Вона провела рукою по передній частині його штанів — так, як, на її думку, зробила б якась повія, — і відчула напруження під тканиною. Ніхто її не засуджує. Нікого це не жахає. Вона може робити усе що заманеться. Він зупинився, щоб зробити подих, і вона допомогла йому зняти з себе шовкові панталони — щоб показати йому те, що він, певно, довго уявляв собі. Вона щільно заплющила очі, роздягаючись, — але почуття провини так і не з’явилося. Стівен притис її спиною до ліжка, і вона почала ритмічно вигинатися дугою, а тіло — благати про його увагу. Нарешті вона відчула дотик — хапнула повітря, і зрозуміла, що навіть не чекала цього. Вона відчула його язик — він дражнив, обпікав її ззовні і навіть усередині, наче відмикав ключем замок у її тілі. Вона задихалася від шоку цих нових відчуттів. Її тіло пронизувало тремтіння довгих ритмічних рухів. Пристрасть наче віднесла її свідомість кудись далеко, у грудях з’явився вузол — і цим відчуттям вже майже неможливо було опиратися, хоча вони наростали. У цьому конфлікті емоцій її голова металася з боку в бік, вона почула свій власний голос, який наче десь здалеку намагався чомусь заперечувати, — але хвиля відчуттів накрила її знову, і знову, а потім прокотилася крізь живіт, усі кінцівки, і слабкий голос — цього разу уже десь близько — промовив: «Так».
Коли вона розплющила очі, перед нею стояв Стівен — повністю голий. Її очі сфокусувались на тій його частині, котра виступала вперед. Вони ще не кохалися, і головне задоволення для них ще було попереду. Він притис її до ліжка своїм тілом і поцілував обличчя, груди — потягуючи губами соски. Потім він перевернув її на живіт і провів руками по внутрішній стороні стегон, затримавшись над шовковими панчохами, які він у поспіху не мав часу зняти, і у тому місці, де її ноги сходилися разом. Він почав цілувати їй спину, просуваючись вниз через рожеві пухкі пагорби плоті до задньої частини стегон. Тут він на мить зупинився, притулившись щокою, — і почав спочатку від кісточок над її стопами, які він роздивлявся тоді у човні, та внутрішньої сторони литок.
Дихання Ізабель знов прискорилося.
— Будь ласка, любий, зараз, благаю тебе... — вона уже не могла терпіти. Лівою рукою вхопила ту частину його тіла, яку хотіла відчувати у собі, — і він, ошелешений, навіть перестав її цілувати.
Вона ширше розвела ноги, запрошуючи до себе, — вона жадала його всередині. Вона відчувала, як натягнулася тканина під її стопами, — і направила його всередину. Почувся його стогін — і він закусив зім’яте простирадло зубами. Він майже не рухався, наче боявся самої ситуації або того, чим вона може закінчитися.
Ізабель насолоджувалась цим розкішним відчуттям проникнення. Воно прокочувалось межами її плоті, наповнюючи бажанням і щастям. «Зрештою я стала тим, ким я є, — думала вона. — Я народилася для цього». Уривки напівдитячих бажань та пообідніх фантазій, придушених рутиною батьківського дому, спалахували у її голові. Нарешті вона відчула, як встановився зв’язок між виром її бажань і уважним пізнанням самої себе, маленької дівчинки Формантьє.
Ізабель почула його стогін — і одночасно відчула сплеск усередині. Його плоть раптово збільшилась настільки, що вони стали майже одним цілим. Шок та інтимність того, що він зробив — вилився у неї, — стрепенула її тіло знову, як уперше, тільки швидше та сильніше. Настільки, що вона на якусь мить втратила зв’язок зі світом.
Коли Ізабель прийшла до тями і розплющила очі, Стівен лежав впоперек ліжка обличчям вниз, а голову так незручно повернув убік, що здавався мертвим. Обоє мовчали. З вулиці долинав пташиний спів.
Непевно — майже сором’язливо — вона провела пальцями по його спині через хребець, що стирчав вище за інші, вниз до вузьких стегон та сідниць, вкритих м’якими чорними волосинками. Взявши до рук його пошкоджену долоню, вона поцілувала набряклі кісточки. Стівен перевернувся на спину і подивився на неї. Її зачіска розтріпалася, і пасма різних відтінків спадали на голі плечі і тугі округлі груди, котрі підіймалися в такт її все ще пришвидшеному диханню. Обличчя та шия Ізабель світилися рожевим сяйвом: яскравий колір крові м’яко відтіняв молоду молочну шкіру з золотистими і коричневими цяточками ластовиння. Якусь мить він дивився їй у вічі, а потім поклав голову на плече, дозволяючи пестити своє обличчя та волосся.
Вони лежали, вражені і невпевнені, в довготривалому мовчанні. Згодом Ізабель почала обдумувати те, що відбулося. Жінка піддалася, але не у пасивному сенсі — вона хотіла зробити йому цей подарунок. Насправді вона прагнула продовження. На якусь мить ця думка налякала її. Ізабель уявила їх удвох на початку якогось спуску, кінця якого вона не уявляла.
— Що ми наробили? — промовила вона.
Він сів на ліжку й обійняв її.
— Ми зробили те, що повинні були, — Стівен шалено на неї подивився. — Моя мила Ізабель, зрозумій це.
Вона мовчки хитнула головою. Він хлопчисько. Милий хлопчисько. І тепер він завжди буде поряд.
— Стівен, — вона вперше назвала його ім’я чарівною іноземною вимовою.
— Ізабель, — відповів він, і його обличчя освітила посмішка.
Вона притисла його до себе, а в кутиках її очей збиралися сльозинки.
— Ти прекрасна, — сказав Стівен. — Я не знаю, як буду дивитися на тебе відтепер. Я видам нас. Ми будемо сидіти за вечерею — а я буду думати про те, що ми робили тут. І буду уявляти тебе такою, яка ти зараз, — він ніжно провів рукою по її плечу і притис тильну сторону долоні до її щоки.
— Не видасиш. І я не видам. Ти повинен бути сильним, адже ти кохаєш мене, — у спокійному погляді Стівена вона не побачила страху.
Його руки ніжно гладили її груди, і вона втратила концентрацію. Вони проговорили лише хвилину, але те, що вони встигли одне одному сказати і що це означало для них, втомило її думки. Непереборне бажання захоплювало її тіло щоразу сильніше, супроводжуючи його руку, котра торкалася тих ніжних частин її тіла, які мало хто має право бачити. Її дихання збилося, і вона відчула, як зісковзує знову кудись у безодню, яка не матиме краю, — але цього разу за власним бажанням.
Того вечора Азер мав навдивовижу гарний настрій. Меро схилявся до того, щоби пристати на його нові пропозиції щодо зарплатні робітникам. Страйк поширився серед фарбувальників, але було малоймовірно, що він зачепить інші частини галузі. Його друг Берар, котрий не заходив вже майже тиждень, пообіцяв навідатися разом із дружиною та тещею для гри в карти після вечері. Азер розпорядився, щоб Маргарита принесла дві пляшки бургундського червоного з льоху. Він зауважив, що мадам Азер чудово виглядає, та поцікавився, як минув день Лізетти.
— Я гуляла у саду, — почала вона, — і потрапила туди, де наш сад зовсім заріс та стикується із іншими. Я сіла під деревом та, мабуть, трохи задрімала. І мені наснився дуже дивний сон.
— Що ж тобі наснилося? — Азер почав забивати трубку тютюном.
— Я не можу розповісти, — хихикнула вона.
Батько не став наполягати і, схоже, розчарував її цим.
Тим часом Азер звернувся до дружини:
— А як ти провела день? Якісь важливі справи у місті?
— Та ні, нічого особливого, — відповіла Ізабель. — Поговорили із хлопчиком з м’ясної крамниці — вони знов надіслали не ті біфштекси, котрі я замовляла. Мадам Боне знову скаржилася на роботу, яку їй доручають. А після обіду я читала.
— Щось навчальне чи роман?
— Та нісенітницю — купила якось у книжковій крамниці.
Азер поблажливо усміхнувся і хитнув головою від несерйозності смаків своєї дружини. Він, як видавалось, читав виключно твори великих філософів — і тільки мовою оригіналу, — хоча, вочевидь, такі серйозні розумові операції він мусив проводити на самоті. Після вечері ж Азер незмінно поринав у вечірню газету.
Почулися кроки на сходах, і погляд Ізабель мелькнув вгору з дивану, де вона сиділа з післяобіднім шиттям. У дверях з’явився Стівен. Він коротко потис руку Азера і повернувся до Ізабель з привітанням. Її дихання пришвидшилось, коли вона побачила суворе та спокійне обличчя. Він повністю контролював свої емоції.
Ізабель помітила, що за вечерею Стівен жодного разу до неї не звернувся і майже не дивився в її бік. Коли ж вони зустрічалися поглядами, вона бачила лише байдужість — а може, й ворожість — у його очах.
Маргарита знов і знов приносила страви, а господар дому, все ще у доброму гуморі, розповідав, що збирається запросити Берара на рибну ловлю на увесь день. Вони поїздом поїдуть до Альбера, а там можна узяти двоколку із поні і поїхати на пікнік у одне із сіл десь за річкою Анкр.
Грегуара дуже захопив цей план:
— А можна мені власну вудку? У Гюго та Едуарда вже є! Чому мені не можна?
Ізабель його заспокоїла:
— Я думаю, що ми знайдемо тобі вудку.
— А ви рибалите, месьє? — запитав Азер.
— Бувало, у дитинстві. На черв’яків або шматочки хліба. Я годинами сидів біля ставку у садах поблизу великої садиби недалеко від мого дому. Ми з хлопцями з села ходили туди разом — розповідали один одному усілякі історії та таке інше. Подейкували, що колись там упіймали здоровенного коропа. Батько одного з хлопців його бачив — ба навіть майже упіймав. Принаймні він так розказував. Там, звичайно, була велика риба — ми іноді ловили. Проблема була лише в тому, що нас гнали звідти, бо це була приватна власність.
Ізабель здивовано слухала цю розповідь. Це, мабуть, була найдовша його промова до Азера за весь час, поки він живу будинку. Крім коротких розповідей сьогодні за обідом, він уперше заговорив про щось настільки інтимне — про своє дитинство. Чим більше він говорив, тим, здавалося, більше йому подобалася розмова. Стівен увесь час дивився на Азера, і останньому довелося чекати завершення, щоб узятися за телятину на своїй виделці.
Стівен продовжував:
— Коли ж я пішов до школи, стало не до риболовлі. Та й не думаю, що у мене б вистачило терпіння. Рибальство більше цікавить хлопців, яким цілими днями нічого робити, але разом, принаймні, вони діляться тими речами, які відкривають для себе про світ.
— Я буду радий запросити вас поїхати з нами, — відповів Азер, кладучи телятину до рота.
— Це дуже люб’язно з вашого боку, але мені здається, що я вже й без того зловживаю гостинністю вашої родини.
— Ми мусите поїхати. У Тьєпвалі чудово готують чай на англійський манер.
— Не обов’язково вирішувати зараз, — втрутилась Ізабель. — Хочете ще телятини, месьє?
Ізабель ним пишалася. Стівен вишукано розмовляв французькою, був ввічливим, навіть розказав щось про себе. Їй хотілося, щоб усі знали, що він належить їй, щоб промені схвалення його падали і на неї. Ізабель відчула біль втрати, коли зрозуміла, наскільки вона далеко від цього. Її вибір, її гордість — це Азер. У затінку слави цього чоловіка вона має жити. Ізабель задумалась, скільки ще вона зможе підтримувати фальшивість свого становища. Мабуть, попри їхні зі Стівеном намагання неможливо заперечувати правду на такому рівні. Драматичність ситуації з обманом лякала її, але й приємно збуджувала — а особливо враховуючи те, що вона розділяла цей обман зі Стівеном.
Вони покинули червону кімнату о п’ятій і відтоді ще не перемовилися між собою жодним словом. Ізабель не знала, що коїлося у нього в голові. Може, він вже й шкодував, а може, він отримав бажане і для нього це втратило будь-яке значення.
Незважаючи на щастя та страх, котрі охоплювали її після виходу з червоної кімнати, необхідно було мислити практично. Треба було вдягтися і приховати розірване місце на блузі, а постільну білизну — непомітно віднести до пральні. Потім слід було іще раз перевірити, чи не залишилось якихось ознак адюльтеру.
Вже у своїй ванній кімнаті вона роздяглася. Усі домашні знали, що вона приймає ванну двічі на день, — і зараз підійшов час. Блузу неможливо було зашити — вирішила швидко її позбутися. Її стегна були трохи липкими від сімені Стівена, котре згодом витекло з неї. Шовкова білизна кольору слонової кістки — її привезла мати з Парижа, з Ріволі, як весільний подарунок — забруднилася. Вона знайшла більше слідів Стівена у себе проміж ніг і ретельно їх відмила.
Головною проблемою залишалася постільна білизна. Маргарита дуже уважно слідкувала за цим і завжди знала, у якій кімнаті і коли треба її перестеляти, — навіть попри те, що це зазвичай робила мадам Боне. Мабуть, їй таки доведеться довіритися одній із них. Вона вирішила відпустити Маргариту після обіду і самостійно випрати, попрасувати і змінити постіль, перш ніж хто-небудь зайде у червону кімнату. Червоне покривало вона вирішила викинути — воно вже їй добряче набридло. Така імпульсивність дратувала чоловіка, але — на його думку — була властива її поведінці. Плями та фізичні нагадування про сьогоднішній день не викликали у неї огиди — навіть сліди власної крові. Жанна навчила її не соромитися, і все те говорило їй швидше про інтимність, яку вони удвох розділили.
Маргарита пішла відчинити двері Берарам. Азер запропонував продовжити вечір у вітальні, або навіть у одній із маленьких кімнат на першому поверсі, куди Маргарита іноді подавала каву, морозиво та тістечка, — але Берар був до нудоти тактовний:
— Немає ніякої необхідності переривати такий чудовий сімейний вечір. Я просто сяду ось тут на стілець, якщо малий Грегуар буде настільки ласкавий... Ось так, дякую. А ви, мадам Азер, можете сісти ось тут, зліва.
— Вам буде зручніше, якщо я...
— І так ми не будемо почуватися, наче завдали вам клопоту. Тітка Ельза погодиться до нас приєднатися тільки тоді, коли ми просто по-сусідськи до вас завітаємо — а не як особливі гості.
Берар вмостився на стільці, де сиділа Лізетта, — вона з дозволу мачухи разом із братом пішла спати, поцілувавши на ніч батька. Хоча вранці дівчина насолоджувалася своєю дорослістю, з нею дотепер іноді поводилися, як із дитиною. Стівен їй позаздрив. Він міг би і сам піти та залишити дві родини на самоті — швидше за все, усі б цьому зраділи. Але коли він дивився на Ізабель, йому хотілося залишитися. Стівен не відчував особливої нестерпності щодо їхнього з Ізабель становища: сьогодні все докорінно змінилося, і згодом соціальні обставини теж зміняться, відображаючи нову реальність.
— А ви, мадам, чули того вашого фантомного піаніста з його незабутньою мелодією іще раз? — Берар своєю головою із червоним обличчям та густим сивим волоссям спирався на праву руку, котра ліктем стояла на столі, і дивився на Ізабель. Він не питав це серйозно, він швидше налаштовував оркестр перед концертом.
— Ні, після нашої з вами останньої зустрічі я більше не проходила повз той будинок.
— А-га, то ви хочете зберегти цю мелодію, наче цінний спогад. Я розумію. Тому ви, мабуть, вибрали інший шлях для своїх прогулянок.
— Ні, я сьогодні читала.
Берар всміхнувся:
— Роман, б’юся об заклад. Як мило. Сам же я читаю тільки історичні твори. Розкажіть нам про роман, який ви читаєте.
— Там йдеться про молодого хлопця з небагатої сім’ї, який іде у Париж, щоб стати письменником, але зв’язується з поганою компанією.
Стівена вразило те, як легко та невимушено Ізабель говорила. Він дивився на неї та думав, чи можливо зловити її на брехні — у поведінці жінки нічого не змінилося. Одного дня вона може і йому збрехати — і він нічого не помітить. Мабуть, у жінок в принципі є таке вміння виживати.
З бесіди про книжку Ізабель вони перейшли до розмови про те, чи сім’ї з провінції можуть бути настільки ж впливовими — у своєму випадку — наскільки сім’ї із Парижа.
— А ви знаєте родину Лорандо? — запитав Азер.
— О, так, — відповіла мадам Берар з ентузіазмом, — ми зустрічалися декілька разів на заходах.
— Я, — зауважив Берар з почуттям власної гідності, — не вважаю їх друзями. Я ніколи не запрошував їх у свій дім і сам до них ніколи не піду.
У тому, як Берар напоказ не визнавав цю родину, ковзало щось загадкове та аристократичне — принаймні так він хотів це подати. Було також зрозуміло, що жодні питання присутніх не змусять його розкрити цю таємницю.
— Я не думаю, що вони колись жили у Парижі, — сказав Азер.
— Париж! — раптово вигукнула тітка Еліза. — Це просто один величезний модний дім, це місто. Париж відрізняється від провінції лише тим, що парижани купують новий одяг щотижня. Ох же й пави!
Азер висловив власні думки щодо впливовості родини:
— Я ніколи не зустрічав месьє Лорандо, але чув, що він дуже шанована людина. Я здивований, що ви не розвинули знайомство з ним, Бераре.
Губи Берара стислись у лінію, і він показово помахав перед ними пальцем, даючи зрозуміти, що його рот на замку.
— Папа не сноб, — мадам Берар стала на його захист.
Ізабель зберігала незвичайну для неї мовчазність. Їй хотілося зустрітися поглядом зі Стівеном або щоб він принаймні дав їй зрозуміти, що усе гаразд. Жанна якось розповідала, що чоловіки інакші: коли вони оволодівають жінкою, вони вдають, наче нічого не сталося, і починають добиватися іншої. Ізабель не могла повірити, що і Стівен такий — після усього, що він сказав і зробив з нею в червоній кімнаті. Але як можна це зрозуміти, якщо він не подав жодного знаку? Жодної теплої посмішки? Спочатку його самоконтроль заспокоював, тепер же дратував.
Азера запропонував полишити каву та перейти до іншої кімнати грати в карти. Ізабель шукала погляд Стівена, прикриваючись безпекою загальної метушні. Він дивився на неї, але не в очі. Коли вона вставала зі стільця — благопристойно, як завжди, — то відчула погляд Стівена на своїх сідницях і талії. На секунду Ізабель відчула себе голою. Вона згадала, як показувала йому своє тіло у спекоті дня і яким порочно правильним це здавалося. Раптом від роздягання її поглядом почуття сорому та вини захопило жінку, і вона почала червоніти від п’ят до лоба. Її живіт та груди під сукнею почервоніли, а кров прилила до шкіри, ніби знак протесту проти її скромності. Кров піднялася до шиї та затопила обличчя і вуха, немов публічно засуджуючи її за найбільш таємні вчинки. Її яскраво-червона шкіра наче жадала уваги усіх присутніх. Очі Ізабель стали вологими від жару, і вона важко опустилася на стілець.
— З тобою все добре? — запитав Азер роздратовано. — Ти виглядаєш розпеченою.
Ізабель нахилилася до столу і затулила обличчя руками.
— Щось мені недобре. Тут дуже спекотно.
Мадам Берар поклала руку їй на плече.
— Це у вас проблеми із кровообігом, я точно знаю, — сказав Берар. — Нічого серйозного, це поширена проблема.
Кров під шкірою, закритою сукнею, почала відступати, і Ізабель дещо отямилась. Червона барва обличчя не відступала, хоча серцебиття поступово вгамовувалося.
— Думаю, мені краще піти до ліжка, якщо ви не заперечуєте, — сказала вона.
— Я пришлю Маргариту нагору, — сказав Азер.
Стівен не знайшов можливості поговорити з нею наодинці, тож він просто побажав їй спокійної ночі, а мадам Берар, притримуючи за лікоть, провела Ізабель кілька сходинок нагору і повернулася.
— Проблеми з кровообігом, — повторив Берар, тасуючи карти у товстих пальцях. — Проблеми з кровообігом. Точно, — він подивився на Азера, і його ліве віко сковзнуло униз по очному яблуку, на якийсь час залишилося так — усі побачили розірвану судинку і маненьку гузку, — а потім повернулося на місце.
Азер у відповідь стримано посміхнувся й узяв карти. Мадам Берар шукала окуляри у ридикюлі і не побачила цього обміну гримасами між чоловіками. Тітка Еліза влаштувалася у кутку з книгою.
Нагорі Ізабель швидко роздяглася та ковзнула під ковдру. Підтягнувши ноги до грудей, вона знову відчула себе маненькою дівчинкою у батьківському домі; почула свист вітру з полів Нормандії, який розбовтав дерев’яні віконниці і тепер зітхав під дахом. Вона готувалася до сну, заповнюючи розум обнадійливими картинами миру та впевненості, звичними їй: ідеалізований образ батьківського дому у дещо пасторальній місцевості, де від чуттєвих ефектів від сонця і квітів обдумування та прийняття рішень ставали необов’язковими.
Вона майже повністю загубилася у цьому образі, коли раптом почула стук — наче уві сні. Потім цей звук перейшов у реальність — хтось і справді наполегливо, але легко стукав у двері її кімнати.
— Заходьте, — вона повільно відходила від сну.
Двері повільно відчинилися, і в неясному світлі зі сходів з’явився Стівен.
— Що ти робиш!?
— Я більше не міг сидіти там, унизу, — він приклав палець до губ та прошепотів: — і мені треба було переконатися, що з тобою все добре.
Ізабель схвильовано посміхнулася:
— Ти мусиш піти.
Стівен роздивився кімнату. Там були фотокартки її сестер, її гребінці, дзеркало у позолоті на столику, а також одяг на стільці. Він нахилився над ліжком і відчув, як його рука потопає у цілій купі ковдр під покривалом. Воно пахло чимось солодким. Стівен поцілував її в губи, торкнувся волосся і вийшов. Ізабель здригнулася від страху, що його кроки в коридорі можуть почути.
Стівен безшумно — на його думку — дійшов до майданчика другого поверху, спустився униз і знов приєднався до гри.
Наступного ранку Стівен пішов у місто. Азер сказав, що йому ще кілька днів не можна з’являтися на фабриці, але він не мав бажання залишатися у будинку, де Лізетта, Маргарита та інші завадили б йому поговорити із Ізабель або залишитися з нею наодинці.
Стівен уявляв своє життя у вигляді безладного лісу з кількома видимими стежками, за якими можна було зорієнтуватися. Ці стежки допомагали йому осмислити пройдений шлях та з деякою ясністю дивитися у майбутнє. Вони були доволі рівними та помітними, але відчувалися як шрами, прорізані у підліску, — йому не хотілося, щоб їх бачив хтось іще.
До Ізабель він ставився із величезною вдячністю та захопленням, і у вирі приємних емоцій він відчув бажання розкритися — природний порив довіри. Він не соромився цієї оголеності, але й задоволення від такої перспективи не отримував.
Він увійшов у холодний собор і став розглядати хори та східне вікно. Тут було добре думати. Було чути, як прибиральниця шерхотить щіткою по плитах підлоги у нефі та іноді відчиняються менші двері, вбудовані у більші, — це заходили відвідувачі. Кілька людей у головному приміщенні молилися. На кам’яній плиті латинською колись викарбували ім’я середньовічного єпископа — сотні людських ніг, які роками тут проходили, ще не затерли його. Стівенові було шкода людей, які прийшли сюди помолитися через якусь біду, — і він навіть трохи заздрив їхній вірі. Ця прохолодна непривітна будівля мало чим могла втішити — це було швидше організоване нагадування про смерть. Усе, що могли запропонувати ці стіни, — надати банальності смерті дещицю гідності у викарбуваних на камені іменах. Це була лише фальшива обіцянка того, що пам’ять зможе врятувати короткий спалах світла між двома вічностями темряви, — але у схилених головах людей Стівен бачив тільки смиренність.
Так багато мерців чекають, коли за коротку мить до них приєднається наступне покоління. Різниця між живими та помираючими полягає не в якості існування, а у часі.
Він сів на стілець і схилився обличчям на руки. У його уяві картинно нагромаджувались мерці — і не тільки від його власного споглядання церкви, а наче звідкись ззовні. Мерців поскладано рядами — один на другий, — а поруч глибока гнила яма для них. А усі зусилля живих — уся їх праця, усі війни, усі будівлі — все це не більш ніж удар крила об масу часу.
Стівен став колінами на подушечку на підлозі і так і застиг, не ворушачись і все ще тримаючи голову руками. Він інстинктивно молився, сам про це не відаючи. Врятуй мене від тієї смерті. Врятуй Ізабель. Врятуй всіх нас. Врятуй мене.
Він повернувся запізно для обіду із Ізабель та Лізеттою — і вони обидві по-різному виражали своє розчарування. Стівен пройшовся прохолодним тихим будинком з надією почути голоси. Зрештою до нього долинули кроки, повернувся — і побачив Маргариту, котра йшла на кухню.
— Ви не бачили мадам Азер?
— Ні, месьє. З обіду її не бачила. Мабуть, вона у саду.
— А Лізетта?
— Я думаю, вона пішла у місто.
Стівен почав зазирати у кімнати на першому поверсі. Вона знає, що він повернеться, — вона просто не могла піти, не залишивши йому жодної звістки. Повернувши ручку на дверях до маленького кабінету, він побачив Ізабель з книгою в руках. Вона помітила його і піднялася назустріч.
Стівен наблизився, не наважуючись торкнутися. Ізабель поклала свою руку на його.
— Я був у соборі і згубив уяву про час.
Вона уважно подивилася на нього:
— Все гаразд? З тобою все гаразд?
Він поцілував її, і вона притислась до нього. Руки Стівена самі почали нишпорити під її одягом. Вони зустрілися поглядами. Її очі були широко розплющені — вони наче чогось чекали та світилися нетерпінням. Майже одразу вона їх заплющила, і пролунав тихенький радісний видих.
Вони сперлися на стіну, і його руки ковзнули до застібки на спідниці. Він відчув під пальцями атлас, а потім м’які округлості під ним. Спереду на його штанях заворушилися її пальці.
— Ми повинні зупинитися, — він відштовхнувся назад.
— Ти правий. Лізетти немає вдома, — Ізабель задихалася, — але Маргарита...
— Червона кімната?
— Так. Виходь першим. Іди зараз до себе. Зачекай десять хвилин і потім спускайся.
— Добре. Дозволь тільки поцілувати тебе на прощання. — він гаряче її поцілував, і вона знов почала рвучко дихати і притискатися.
— Будь ласка...
Стівен не зрозумів, чи вона просила його зупинитися, чи продовжити. Вона залишилася стояти, спираючись спиною до стіни. Він підняв її спідницю, і його пальці зразу ж опинились між ногами Ізабель.
— Іди до мене, — прошепотіла вона гаряче на вухо Стівенові, — в мене. Просто зараз.
Він відняв її невмілі руки від своїх штанів і вивільнив себе. Біля його плеча була полірована дерев’яна книжкова шафа зі скляним фасадом. У Ізабель за головою висіла картина в рамі із намальованими квітами у теракотовому горщику. Стівен трохи підняв Ізабель, підхопивши її руками, поки вона не ковзнула на нього і не охопила ногами навколо талії. Рухатися він не міг, але міг тримати її вагу. Ізабель трохи штовхнула плечем картину із квітами. Вона розплющила очі і всміхнулася йому.
— Я кохаю тебе, — вона вкривала поцілунками його обличчя, тримаючи тіло у полоні своєї ваги.
Потім вона знов стала на ноги і м’яко випустила його з себе. Його плоть була тверда та налита кров’ю. Ізабель узяла його і почала рухати рукою вниз та вгору, поки Стівен не почав задихатися та не відчув дріж у колінах. Раптом він виплеснувся на підлогу, на сукню Ізабель — і вона встигла прийняти три чи чотири останні спазми ротом. Це вийшло інстинктивно, фактично з міркувань охайності, хоча вона ніколи про таке не чула і, тим більше, не робила.
— Червона кімната, — промовила. — За десять хвилин.
Її вбрання повернулось на місце. Здається, жінка не помічала ніяких слідів на своєму одязі. Стівен дивився, як вона виходить з кімнати — як завжди, благопристойною ходою. Він — напівголий — відчув себе ніяково. Наче вона повелася із ним як з хлопчиськом, дражнячи його. Проте йому сподобалося це відчуття. Він натягнув штани і стер свої сліди з полірованого паркету.
Стівен швидко вийшов у сад, намагаючись трохи остудити голову. Потім, як йому і було наказано, піднявся до своєї кімнати. Спостерігаючи за хвилинною стрілкою на годиннику, він вирахував зо три хвилини на прогулянку садом — залишалося почекати іще сім хвилин. Коли час настав, він зняв черевики і безшумно спустився на другий поверх. Коридором до вузького переходу, під арку... Дорогу він пам’ятав.
Ізабель чекала на нього всередині. На ній був зелений із червоним халат на східний манер.
— Я так злякалася, — сказала вона.
Він сів поряд на розкрите ліжко.
— Чого?
Вона узяла його руку в свої.
— Ти на мене не дивився увесь час за вечерею. Я злякалася, що ти змінив свою думку.
— Мою думку щодо тебе?
— Так.
Хвилювання Ізабель додало йому енергії. Він не міг повірити, що вона насправді може його настільки хотіти. Стівен узяв усе розмаїття кольорів її волосся до рук, відчуваючи вдячність.
— Як ти можеш сумніватися після того, про що ми говорили і чим займалися?
— Ти не дивився на мене. І мені стало страшно.
— Що ж я міг зробити? Я б зразу себе видав.
— Посміхнувся б чи хитнув головою. Хоч щось. Пообіцяй мені, — вона почала цілувати його обличчя. — Давай придумаємо якийсь сигнал. Добре?
— Добре. Обіцяю.
Він дозволив їй себе роздягти, просто стоячи біля ліжка, поки вона знімала його одяг і складала його на стільці. Він гордо демонстрував свої збуджені розміри, а вона вдавала, що не помічає.
— Тепер моя черга, — але йому дістався тільки шовковий халатик, який зіслизнув з красивої шкіри.
Стівен притис щоку до її білих грудей, поцілував шию — там, де червоніло, коли вона працювала у саду. Її шкіра була молода та майже біла, з маленькими цятками та ластовинням, які він намагався спробувати на смак язиком. Потім він обережно поклав її на ліжко і занурився обличчям у аромат волосся, поринаючи у нього з головою. Він знов попросив її встати, повільно вивчаючи усе тіло руками та язиком. Його пальці легенько ковзали між ногами, але її м’язи напружувалися. Зрештою, коли він усюди дослідив це тіло, то повернув її обличчям до ліжка і нагнув уперед, а литки розсунув трохи ширше натиском ноги.
Закінчивши, вони заснули: Ізабель — під теплою ковдрою, обіймаючи Стівена, який лежав поверх ковдри розкритий, на животі, під кутом до неї. Вона ще не мала змоги випрати постіль та повернути на місце. Коли Стівен прокинувся, то одразу ж поклав голову на її волосся і вдихнув запах шкіри там, де обличчя переходило у шию під м’якою лінією підборіддя. Відчувши його дотик, Ізабель всміхнулася й розплющила очі.
— Коли я йшов униз сходами, я думав, що не знайду тут цієї кімнати. Думав, що вона просто зникне.
— Вона ніколи не зникне — вона завжди буде тут.
— Ізабель, скажи мені... Твій чоловік... однієї ночі я чув звуки з твоєї кімнати... наче... наче тобі завдавали болю.
Ізабель сіла на ліжку, накриваючи плечі ковдрою. Вона хитнула головою:
— Іноді він... іноді він може зірватися.
— У якому сенсі?
Її очі наповнилися сльозами.
— Він хотів дітей. Але нічого не вийшло. Кожного місяця я боялася... ти розумієш.
Стівен хитнув.
— І кров приходила німим докором. Він звинувачував у цьому мене. Я старалася, проте не знала, що робити. Він поводився дуже грубо. Не жорстоко, ні, просто усе робив так швидко — лише заради вагітності. Зовсім не так, як з тобою.
Ізабель раптом зашарілася. Говорити про це було чомусь більш ніяково, ніж робити. Вона продовжила:
— Врешті-решт, мабуть, почав винуватити ще й себе. Спочатку він був упевнений в моїй неспроможності, адже у нього все-таки двоє дітей. Але потім його впевненість похитнулась. Думаю, він заздрив моїй молодості. «Ти здорова, звичайно, — казав він. — Ти ще зовсім дитина». Я нічого не могла вдіяти. Я ніколи йому не відмовляла, але й не отримувала задоволення. Попри все він не чув від мене докорів. Мені здається, що з часом він сам собі остогид, — і тоді в його словах зазвучало презирство. Гадаю, ти помітив. Він постійно критикує мене у присутності інших людей. Я думаю, що він чомусь почувається винним через наше одруження.
— Винним?
— Перед своєю першою дружиною. Або, може, тому, що шлюб зі мною був шахрайством.
— Бо він не дав тобі вийти заміж за когось твого віку?
Ізабель хитнула головою, але нічого не сказала.
— А потім?
— Потім усе стало настільки погано, що він уже не міг більше займатися коханням. Він сказав, що я зробила з нього імпотента. Звичайно, він відчував себе все гірше і гірше через усе це. Тому мій чоловік намагається збуджуватися за допомогою... дивних речей.
— Яких?
— Не таких, які ми з тобою... — Ізабель зніяковіла і замовчала.
— Він тебе б’є?
— Так. Спочатку лише для збудження. Не знаю, чому він вважав, що це допоможе. Гадаю, згодом він це робив з розпачу та сорому. Коли я спробувала заперечувати — переконував, що це такі любовні ігри, і від мене вимагається покора, якщо хочу бути гарною дружиною і народити дітей.
— Тобі дуже боляче?
— Не дуже. Він ляскає мене по обличчі та спині. Іноді він бере кімнатний черевик та удає, що я дитина. Один раз він хотів вдарити мене палицею, але я його зупинила.
— Тобто іноді тобі таки буває боляче?
— Та ні. Іноді буває синець або червоний слід. Він не завдає мені значної шкоди. Просто принижує. Наче я — якась тварина. Мені його шкода, бо таким чином принижується сам. Він дуже злиться і соромиться цього.
— Як давно ви займались коханням? — Стівен відчув, як уколи ревнощів заступають його співчуття.
— Майже рік тому. Це безглуздо: він і досі вдає, що приходить до мене у кімнату саме за цим. Ми обоє знаємо, що зараз він навідується лише для побоїв чи зробити боляче. Але вдаємо, що насправді усе інакше.
Стівена не дуже здивувало почуте, але страшенно обурило те, що Азер завдає Ізабель болю.
— Ти повинна це припинити. Зупини його. Накажи йому більше не приходити до твоєї кімнати.
— Я боюсь його реакції у такому випадку, що він скаже чи зробить. Він може усіх переконати, що я погана дружина і не хочу з ним спати. Я думаю, що він уже смакує із друзями історії про мене.
Стівен пригадав, якими поглядами обмінювалися Берар і Азер. Він узяв руку Ізабель, поцілував її і притис до свого обличчя.
— Я про тебе подбаю, — сказав він.
— Милий хлопчику, — відповіла вона, — ти такий дивний.
— Дивний?
— Такий серйозний, такий... інакший. І усі ці речі, які ти змушуєш мене робити...
— Є щось, що я змушую тебе робити?
— Ні, в іншому сенсі. Я все роблю за власним бажанням — але тільки завдяки тобі. Хоча не знаю, чи все це правильно, чи... припустимо.
— Як те, що сталося унизу?
— Так. Я розумію, звісно, що я невірна дружина. Але самі ці речі... ніколи не робила такого. Я не знаю, чи нормально це. Чи займаються таким інші люди. Розкажи мені.
— Я не знаю, — відповів Стівен.
— Ти маєш знати. Ти ж чоловік, і у тебе були інші жінки. Про сам акт мені розповідала сестра Жанна, але я більше нічого не знаю. Тобі відомо більше.
Стівен зніяковів.
— Я пізнав тільки двох або трьох жінок. Але з ними усе було зовсім по-іншому. Я думаю, що наші вчинки самі усе пояснюють.
— Я не розумію.
— Я теж. Але ти не повинна соромитись.
Ізабель хитнула головою, хоча на обличчі читалося невдоволення Стівеновою відповіддю.
— А ти? — запитав Стівен. — Ти відчуваєш вину?
Ізабель заперечно похитала головою:
— Мабуть, я повинна, але ні, не відчуваю.
— І тебе це турбує? Тебе турбує, що ти щось втратила? Втратила здатність відчувати вину? Втратила зв’язок із тими цінностями, з якими виросла? З тими, що мали б викликати почуття провини?
— Ні, — відповіла вона. — Я відчуваю правильність того, що відбувається між нами. Але точно не за тією мірою, котру встановлює католицька мораль.
— А ти вважаєш, що існують ще якісь критерії оцінки правильного та неправильного?
На обличчі Ізабель з’явилося спантеличення, хоча у думках їй все було зрозуміло.
— Мають бути. Не знаю, які саме. Не знаю, чи можливо їх коли-небудь пояснити. Їх точно не знайдеш у книжках. Але я зайшла надто далеко і повернутися назад уже не зможу.
Стівен охопив її руками і стис у обіймах. Він відкинувся назад на ліжко, притискаючи жінку до своїх грудей, і відчув, як її тіло стає м’яким — вона засинала.
У саду воркували голуби. У плече Ізабель відбивалося серцебиття Стівена. Її шия ледь помітно пахла трояндами, і він зручно примостив руку на лінії її ребер. Його нерви заспокоювало чуттєве пересичення моменту, думки кудись щезли. Він заплющив очі і невдовзі заснув.
Рене Азер не мав жодних підозр щодо того, що відбувається у його будинку. Злість та розчарування з приводу своєї фізичної неспроможності перемогли його почуття до Ізабель. Зрештою він відчув власне емоційне безсилля проти неї. Він не кохав її, але прагнув вираження хоч якихось почуттів до нього. Він відчував її жалість, і це злило його ще більше. Якщо вона не може його любити — то принаймні повинна боятися. Ізабель розуміла, що в основі цього почуття лежить провина.
Азер пам’ятав ту отриману насолоду, коли став першим чоловіком у цьому молодому тілі — набагато молодшому за нього, — а також захват, коли вона закричала від болю. Захват, якого він не міг заперечувати. Він пам’ятав її спантеличений погляд і відчував, що вона може володіти більшою чуттєвістю у статевому акті, ніж його перша дружина. Але коли він побачив її збентеження, то вирішив пригнітити замість того, щоб терпляче завоювати її прихильність. Тоді Ізабель була ще достатньо сумирною та невинною — хоча батько і вважав її свавільною, — і чоловікові не було би складно завоювати її любов’ю та повагою. Проте Азер не ставив такої мети перед собою. Її емоційний та фізичний апетит прокинувся, але так і залишився невдоволеним, бо чоловік усю енергію вкладав у непотрібну боротьбу із власними слабкостями.
Азер не мав жодної причини не довіряти Стівенові. Англієць, як для свого віку, добре знався на своїй справі, гідно поводився з Меро та робітниками. Не те щоб Стівен особливо подобався Азерові: якщо той запитав би себе чому, то списав би це на його холодність та замкнутість. Саме ці якості Азер не любив у самому собі, хоч у Стівена вони проявлялися по-іншому. Стівен здавався надто скритним та стриманим, щоб запідозрити у ньому того, хто впадає за жінками. Азер думав, що таких чоловіків одразу виказує манера фліртувати в розмові; що вони однозначно красивіші та набагато дотепніші за Стівена — щоб причаровувати жінок очевидними та звабливими прийомами. Як приклад для Азера слугував Берар, котрий вочевидь саме таким був у молодості. Тиха чемність Стівена не здавалася загрозливою, окрім того, він був іще хлопчиськом, попри те що виглядав старшим. На ньому гарно сидить його англійський костюм, його волосся ще не рідшає — але за мірками Азера, Стівен не міг називатися красенем. Він сприймався, мов квартирант, мешканець пансіону — він не належав до домочадців і був годен дещо більшої уваги господаря, ніж Маргарита. У будь-якому разі, Азер мав безліч справ на фабриці. Стукіт машин та дратівлива паперова робота майже не залишали часу думати про дім, дітей чи Ізабель.
Через тиждень після сутички на фабриці Азер сказав Стівенові, що йому можна знову повернутися до роботи, але краще все-таки не відвідувати ніяких зборів, на котрі його кликатиме Меро. Небезпека страйку начебто вщухла, і малюку Люсьєну не вдавалося підняти робітників на протест — що Азера, звичайно, дуже тішило. Азер здивувався бажанню Стівена почекати із виходом ще день чи два — він вважав, що хлопцеві нудно сидіти вдома із Ізабель та Лізеттою, — проте згодився відстрочити його повернення до початку наступного тижня.
У відповідь на свою телеграму, надіслану до Лондона, Стівен отримав лист із детальними інструкціями від роботодавця. Він мав лишитися до кінця місяця, а коли термін спливе — представити письмові звіти у канцелярію на Ліденхолл-стріт. Стівен повважав щастям отримати додатково три тижні часу і надіслав підтвердження зворотною телеграмою. Ізабель він не обмовився про дату свого від’їзду — для хвилювання вона була ще занадто далеко, і дні минали настільки насичено, що його життя, здавалося, докорінно змінюється.
Настав час рибальської поїздки на Анкр у вихідні. Берари не змогли поїхати, бо тітка Еліза захворіла, тому на потязі до Альбера вирушили тільки Азери, Маргарита і Стівен.
Перед залізничним вокзалом був великий брукований двір. Центральна арка будівлі вокзалу переходила у гостроверху башту з годинником. Розказували, що саме цей вокзал надихнув Османа працювати в Парижі. Незважаючи на те що частина Ам’єна скидалася на копію столиці, містяни все ж пишалися тим, що саме їх вокзал надихнув архітектора. Запряжені екіпажі чекали у черзі справа від величного входу зі скляним дахом, а маленькі візки без коней стояли під двома газовими ліхтарями. Зліва від входу було розбито охайний парк з декількома овальними газонами, розташованими підрізними кутами один до одного, — це урізноманітнювало строгий вид, який відкривався пасажирам, коли вони підходили до вокзалу з вулиці. Касова зала була забита сім’ями, котрі вибирали екскурсії за місто.
Над платформою розносився брязкіт візків торговців вином, сиром і м’ясом. Коли Азери прибули на вокал, вікна великого ресторану вже запітніли парою з кухні, де готувався обідній суп. Аромати крес-салату та щавлю відчувалися щоразу, коли прочинялися двері, пропускаючи офіціантів у чорних жакетах та довгих білих фартухах — вони розносили каву та коньяк замовникам та голосно вигукували замовлення до бару. Найдальше від кухні в залі стояв високий касовий апарат, за яким працювала сива жінка і ретельно записувала щось у касовій книзі сталевим пером.
Два локомотиви пихкотіли по гладеньких рейках, тягнучи за собою вагони. Чорні від вугілля, замурзані обличчя машиніста та кочегара немов засвідчували важкість технічної та індустріальної праці прокладання шляху на захід до Парижа та на північ до побережжя. Це разюче контрастувало з блискучими панелями пофарбованих екіпажів та пишними пастельними сукнями дам і охайним одягом дітей, котрі юрбилися на платформі, тримаючи парасольки.
Довелося перебити Грегуарове зачароване споглядання Паризького експресу, щоби дістатися маленького поїзда, котрий прямував до Альбера та Бапома і чекав на іншій платформі.
У вагоні всі повсідалися на гарячі плюшеві сидіння — звідси можна було спостерігати, як центр міста повільно залишається позаду. Шпиль собору промайнув за вікном і зник, і поїзд попрямував на схід у Лонго, там з гуркотом змінив лінію і, зрештою, вийшов на свій остаточний курс на північ. Тут потяг набрав швидкості, і чахкання локомотива зникло у ритмічному стукоті коліс по рейках.
Лізетта склала руки на колінах і сиділа між мачухою та братом на середині лавки. Навпроти сидів батько — між Стівеном та Маргаритою.
— Так що, ви упіймаєте найбільшу рибу? — звернулася вона до Стівена, нахиливши голову трохи убік.
— Не думаю. Тут, мабуть, потрібні якісь особливі знання. Французька риба дуже розумна — не те що англійська.
Лізетта захихотіла.
— У будь-якому разі, не так важливо, чи риба буде великою. Головне — насолодитися процесом.
— Найбільшу упіймаю я, — заявив Грегуар. — Ось побачите!
— А я думаю, що Стівен упіймає більшу, ніж ти, — підділа його сестра.
— Хто? — здивувався Азер.
— Ти, мабуть, хотіла сказати «месьє Рейзфорд», Лізетто? — церемонно промовила Ізабель, трохи запнувшись від власного лицемірства.
Лізетта спокійно, дещо глузливо подивилась на мачуху і відповіла:
— Я? О, так, мабуть, так і хотіла.
Ізабель відчула, як її серце стукнуло й завмерло. Вона боялася подивитися на Стівена — хоча навіть якби і наважилася, то все одно не зловила б його погляду, оскільки звучання власного імені його збентежило і тепер він не відводив очей від зелених пасовищ у прямокутних фрамугах вікон поїзду.
Ні Азер, ні Грегуар ніяк не відреагували на промах, допущений Лізеттою, а Ізабель почала допитуватись у Маргарита, який змінний одяг та взяла для дітей на випадок, якщо ті захочуть поплавати у річці.
— Хай там як, — Лізетта звернулася до Грегуара, — ніхто все одно не захоче їсти нічого з того, що ти упіймаєш. Чи не так, Стів... месьє?
— Що? Чому це? Ти ж добрий рибалка, Грегуаре? Ти он і чудову нову вудку тепер маєш.
Лізетта злісно подивилася на брата — наче він украв увагу Стівена. До кінця подорожі вона більше не промовила ні слова.
Наступний поїзд з Альбера сільською вузькоколійкою вздовж Анкру відвіз їх повз Мені та Амель на станцію у Бомоні. З-за хмар над лісистим пагорбом визирнуло сонце й освітило зелену долину ріки. Між залізничним полотном та рікою зеленіли луги і колосилась висока трава. Сухою стежкою вони спустилися вниз і пройшли через ворота у паркані за двадцять чи тридцять ярдів від води. На іншому березі вже сиділи рибалки — поодинокі чоловіки та декілька хлопців, котрі з ногами тулилися на маненьких табуретах або ж звішували кінцівки у воду. Анкр іноді був настільки вузьким, що на інший берег можна було кинути каменем, — а іноді розширювався настільки, що лише досвідчені плавці ризикували його переплисти. На широких ділянках поверхня води практично не рухалася — маленькі хвильки легенько лизали берег, на якому лежали трухляві колоди, заплутані у водорості, та ріс очерет. Там, де було вузько, вода іноді вкривалась піною, коли окрема течія прорізала поверхню.
Азер дістав розкладний стілець та розпалив трубку. Він був розчарований незмогою Берарів приєднатися до них — найприємніша розмова завжди виходила тоді, коли Берар допомагав Азерові продемонструвати свої найкращі сторони. З Ізабель говорити було ні про що, а діти наганяли на нього нудьгу. Азер наживив приманку й обережно опустив її у воду. З Бераром чи без нього, це все одно був хороший спосіб провести літній день — біля ріки, на природі, серед мирних пагорбів... на деревах співають граки...
Стівен допоміг Грегуару насадити наживку на його нову вудку і сам всівся під деревом. Лізетта стояла недалеко і спостерігала за ним, а Ізабель і Маргарита влаштувалися на килимку у тіні.
Настала перша, а ніхто ще нічого не упіймав. Більше того, на поверхню води не виринала жодна риба, хоча нижче за течією на тому березі хлопчик із саморобною вудкою ледь встигав закидати — і кожного разу витягав щось вочевидь важке. Вони зібралися і попрямували назад на станцію, щоб узяти там поні для прогулянки на вершину пагорба у село Ошонвілле — Берар порекомендував їм там пристойний ресторан, у якому сам не бував, але чував, що цей заклад радять усі місцеві.
Підійшовши до дверей, Азер поправив краватку, а Ізабель швидко глянула, чи належним чином виглядають діти. Ошонвілле виявилось досить нудним селом: від головної вулиці відходило декілька з’їздів та менших вуличок, більшість з яких вела на ферми чи їх надвірні будівлі. Ресторан було б доречніше назвати кафетерієм, хоча залу заповнили місцеві сім’ї, котрі завітали пообідати. Азерам довелося чекати біля входу, поки молода жінка провела їх за столик. Нарешті вони сіли, Ізабель підбадьорила Грегуара посмішкою — від голоду хлопчина вже зовсім пригнітився.
— Ну хоч люди тут пристойно вдягнені, — прокоментував Азер, оглянувши залу.
Маргарита нервувала через необхідність їсти разом із хазяєвами, і, коли офіціантка повернулася, вона ніяк не могла визначитися із замовленням. Зрештою вона попросила Ізабель вирішити за неї. Азер налив вина собі і — після капризних благань — Лізетті.
Стівен через столик спостерігав за Ізабель. Іще шість днів тому вона була для нього мадам Азер — далеким і шанованим об’єктом його пристрасті. Тепер вони були єдині — тілом та душею. Сьогодні вона надягла сукню із високим коміром з тьмяним червоним каменем на горлі. Офіційна зачіска, погляд, який фіксує усі потреби товариства, з помітним світлом усередині очей — світлом, яке настільки очевидно для Стівена виказувало її приховане життя, що він дивувався, як цього не бачать усі інші. Він спостерігав, як вона розмовляє із Грегуаром або заспокоює Маргариту, — і хотів опинитися із нею на самоті, але не кохатися, а говорити з нею справжньою.
Коли Стівен вловив слушний момент, він відшукав її погляд і хитнув головою у ледь помітному жесті згоди — такому незначному, що його помітила лише Ізабель, — і вираз її обличчя трохи пом’якшав. У цей момент Стівен усвідомив: до Англії він не повернеться. Якщо раніше він допускав, що події у червоній кімнаті — це щось незначне і швидко закінчиться, то зараз для нього стала очевидною неможливість цілковитого задоволення його жаги. Вона множилася, ширилася, змінювалася і проникала у зовсім далекі від фізичного акту кохання частини його думок та почуттів. Вона стала для нього важливішою за його власне життя, кар’єру чи обов’язок перед роботодавцем. Вона його поневолила. Тепер він не зможе жити у спокої, поки не дізнається завершення. Непереборна цікавість стала настільки ж вирішальною, як і його ніжність до Ізабель.
Хоча його голова працювала завжди добре й усі робочі чи навчальні завдання виконувалися ним із легкістю, Стівен так і не привчився аналізувати. Впевненість у собі він не оцінював критично, він керувався лише інстинктом та спирався на свою природну обережність. Дивлячись на Ізабель, він знав, що такі почуття, як до неї, трапляються рідко — а значить, він має слідувати за ними.
Після жорсткуватої форелі із металічним присмаком подали водянисте тушковане м’ясо, з яким дозволяла упоратись лише велика кількість хліба. Ізабель, повністю занурена у спроби переконати Грегуара з’їсти свою порцію, виглядала абсолютно безтурботною, коли поверталась до інших присутніх. Стівен подумав, що Ізабель з таким явним задоволенням виконує обов’язки матері саме тому, що сама ж вона навмисне зруйнувала усі основи своєї родини. Ні саркастичні зауваження чоловіка, ні натяки Лізетти, ні безглузді капризи Грегуара не могли порушити її неймовірної урівноваженості.
Після обіду вони повернулися до річки. Азер знов всівся на стілець, а Грегуар вмостився на невеличкій колоді, яку він знайшов на березі. Стівен пішов униз за течією у напрямку Бокура. Величне небо над горбистою землею розвиднілося, сповнилося співом жайворонків, який примушував Стівена здригатися від огиди. Він присів під деревом і ліниво почав наживлювати приманку на гачок вудки, позичену в Азера. Раптом плечем він відчув легкий дотик, а потім його очі закрила долоня. Він хотів підвестися, але під лагідністю заспокоївся, накрив пальці на своєму плечі рукою та ніжно їх погладив. Пальці були тоненькі та жіночні. Він ухопив руку і повернувся. Перед ним стояла Лізетта. Вона легенько скрикнула, усвідомивши свій тріумф.
— Ви не думали, що це я, правильно?
Знаючи, що його очі вже виказали подив, Стівен просто пояснив:
— Я не чув, як ви за мною йшли.
— Ви не чекали побачити мене, так? — Лізетта кокетувала поглядом, але виражала рішучість.
— Я не чекав побачити нікого.
Лізетта обійшла навкруги, тримаючи руки за спиною. На ній була біла сукня, а волосся вона забрала рожевою стрічкою назад.
— Розумієте, месьє, я усе знаю про вас із мачухою.
— Про що ви?
Лізетта розсміялася. Стівен пригадав, що за обідом вона пила вино. Лізетта понизила голос і хрипко промовила:
— «Моя мила Ізабель...», — а потім вдала, що задихається від пристрасті або бажання, перш ніж знову розсміятися.
Стівен труснув головою, вдаючи, що не розуміє.
— Того дня, коли ми обідали, я пішла у парк і заснула на лавці. Коли я прокинулась, то повернулась до будинку. У мене запаморочилося в голові, і я сіла на терасі. Отам і почула звуки з відчиненого вікна нагорі, тихі, але дуже смішні, — і Лізетта знов розсміялася. — А ще після вечері я чула, як хтось так тихесенько-тихесенько пройшов коридором у її кімнату, а потім так само навшпиньки спустився сходами назад, — вона уважно дивилася на Стівена, нахиливши голову. — Так що?
— Що?
— Що ви скажете?
— Я скажу, що у вас, юна дівчино, занадто багата уява.
— Уява в мене дуже хороша. Я уявляла собі, що ви робите, і думаю, що і мені варто спробувати.
Стівен щиро розсміявся.
— Я не жартую. Ви ж не хочете, щоби мій батько дізнався про почуте мною.
— Та ви ж дитина! — Стівен відчув, що пітніє.
— Я не дитина. Мені майже сімнадцять. За віком я вам ближча, ніж вона.
— Ви любите Ізабель?
Лізетту це питання захопило зненацька:
— Ні. Тобто так, я любила її.
— Вона добре до вас ставиться.
Лізетта хитнула головою, погоджуючись.
— Подумайте про це, — додав Стівен.
— Я подумаю. Але ви самі не мали мене заохочувати.
— Що я не мав?
— Ви подарували мені ту фігурку, і я подумала... ви знаєте, ми ж так підходимо одне одному за віком... Чому я не можу хотіти вас для себе?
Стівен починав розуміти, що вона не дитина, яка хоче створити проблеми заради власних мотивів, а жінка з ображеними почуттями. У якомусь сенсі вона була права.
— Вибачте, що я подарував вам фігурку, — сказав Стівен. — Ви просто сиділи поряд. Якби сидів Грегуар, то я б подарував її йому. Я нічого не хотів виразити цим жестом. Я, до речі, зробив тоді ще одну фігурку і для Грегуара.
— Тобто це нічого не значило?
— Я боюся, що ні.
Лізетта поклала руки йому на передпліччя.
— Стівен, я не дитина — навіть якщо ви так до мене ставитеся. Я жінка. Я вже майже доросла жінка. Моє тіло — це тіло жінки, а не дитини.
Він кивнув. Стівен подумав, що коли він буде зберігати спокій, то зможе її вгамувати.
— Я це розумію. Вам дуже важко, особливо без матері.
— Та що ви знаєте про мою матір?!
— Не гнівайтесь, Лізетто. У мене також немає матері. І батька немає. Я вас розумію. Я знаю, що ви відчуваєте.
— Добре, може, й так. Але я знаю свої бажання. І хочу, щоб ви зробили зі мною те саме.
— Я не можу, Лізетто. Ви маєте це розуміти. Будьте чесною зі мною. Будьте чесною із самою собою.
— Я що, недостатньо гарна для вас? Я не така гарна, як вона?
Він подивився на неї. На щоках рум’янець від вина та хвилювання. Так, вона була дуже гарною: глибоко посаджені карі очі, густі вії, грубе волосся, тоненька талія.
— Ви гарна.
— Тоді торкніться мене. Торкайтеся до мене так, як до неї!
Вона тримала його передпліччя обома руками. Він побачив, наскільки сильно на неї вплинуло вино: вона не могла як слід сфокусувати погляд, щоб подивитися йому в очі. Лізетта узяла його долоню та потерла нею між своїми грудьми. Нехотячи, Стівен відчув бажання.
— Лізетто, — промовив він, — це дуже нерозумно. Ваші батьки прямо тут, за поворотом ріки. Я не дозволю вам мене зваблювати та принижувати саму себе. Якщо хочете, я можу поцілувати, але пообіцяйте піти і ніколи про це нікому не розказувати.
— Ні, — відповіла вона.
— Як це «ні»?
— Вам доведеться мене торкатися.
Вона узяла його руку і знов потерла груди, а потім провела вниз, до талії. Збоченість цієї ситуації почала його збуджувати, і він не одразу зміг забрати руку, коли дівчина поклала її під свою спідницю, на верхню частину стегна. Потім пустила його під свою білизну — і Стівен відчув м’яке шовковисте волосся та вологу плоть. Він одразу ж прибрав руку — хоча сам він прагнув там залишитись, але знав, що це стане початком чогось іще жахливішого та безнадійнішого, ніж зараз.
Лізетта завмерла під його дотиками. Здавалося, що вона одразу протверезіла та злякалася. Вона надумала відійти, але він схопив її за руку і люто подивився в очі:
— Тепер ви розумієте? Ніколи не починайте цього. І ніколи, ніколи не розказуйте нічого з того, що казали раніше, — ані своєму батькові, ані комусь іще.
— Я не розкажу, я обіцяю. Я хочу піти звідси. Я хочу додому.
Вона зовсім забула про англійський чай у Тьєпвалі.
Впродовж наступного тижня Ізабель та Стівен продовжували своє дивне існування на бульварі Гангу. Вони виконували свої повсякденні обов’язки, але подумки були деінде. Кожен із них захоплено та з долею тривогою зауважував, наскільки легко інший прикидається.
Стівен відкрив, що потужний елемент страху додає яскравості їхнім таємним актам парування похапцем. Вони кохалися всюди, де тільки могли: в червоній кімнаті, в тимчасово порожніх вітальнях, на трав’янистому березі річки у кінці саду. Поспіх через обмаль часу знищував усі перепони.
Стівен не зупинявся, щоби подумати. Його розумом заволоділа пристрасть. Він був здатний лише на одну думку або почуття: це повинно тривати. І це лише поглибило його спокій на людях.
Ізабель вражала з’ява у неї додаткової життєвої енергії. Вона отримувала стільки ж задоволення від швидких та небезпечних зустрічей, скільки і він, але їй не вистачало їх бесід у червоній кімнаті. Ті розмови були для неї дуже ніжним актом близькості — як будь-який фізичний дотик, який вони разом відкривали.
Одного ранку вони змогли перемовитися у холі, і Стівен знайшов привід повернутися додому з фабрики, а Ізабель — спровадити Лізетту та Маргариту. Коли він прийшов, вона вже чекала на нього у червоній кімнаті.
Потім Стівен сів, оперся на подушки і почав роздивлятися картину з середньовічним лицарем, яка висіла над камінною дошкою. У каміні горіли ретельно викладені вугілля і тріски. Біля дальньої стіни стояла велика проста шафа, де зберігалися штори, килимки, зимові пальто, різноманітні вази, годинники та ящики, які не використовувалися і не знайшли іншого місця у будинку. Нефарбоване дерево віконної рами потріскалося. Вітер ворушив білі квіти клематісу за склом.
Від часу їх подорожі на річку це була перша нагода розповісти Ізабель про Лізетту. У безрозсудній довірі своїй пристрасті він розповів жінці усе, сподіваючись, що вона оцінить його відвертість і не піддасться посередній тривозі. Ізабель було дуже цікаво.
— Навіть не знаю, звідки б вона могла дізнатися про такі речі.
— Мені здається, вона старша, ніж ми вважаємо. Ви, жінки, не починаєте просто відчувати це у певному віці?
Ізабель похитала головою.
— Жанна мені якось розповіла, як це буде, але у мене не виникло ніякого збудження. Нічого такого, що ти розказуєш про Лізетту.
— Я думаю, що вона відчуває відсутність матері. Вона прагне уваги.
— Вона була збуджена? Вона... я навіть не знаю, як спитати.
— Ти хочеш спитати, чи готова вона кохатися із чоловіком?
— Так.
— Готова. Вона вже готова як жінка, її тіло готове. Але я майже певен, що вона обере не того чоловіка.
— Тебе.
— Або іще гірше.
Ізабель похитала головою:
— Нещасна Лізетта.
Вона глянула на Стівена.
— А ти... ти хотів її?
— Ні. У якийсь момент у мене спрацював рефлекс — майже тваринний. Але ні. Я хочу все життя робити це тільки з тобою.
— Я тобі не вірю, — розсміялася Ізабель.
Стівен всміхнувся:
— Ти мене дражниш, Ізабель.
— Звичайно, — вона провела рукою по його животу. — Ти такий нечестивий, — прошепотіла вона йому у вухо.
Іноді Стівенові здавалося, що його тіло — це якийсь канал для втілення волі зовнішніх сил. Він не знав ні міри, ні утоми. Знов опинившись на Ізабель, він подумав про Лізетту. Мабуть, розповідь про нескромність падчериці збочено розпалила жінку.
Пізніше він сказав:
— Я боюся, що вона розповість твоєму чоловікові.
Ізабель, яка вже отямилася, відповіла:
— Мене більше турбує мій обов’язок лишитися і подбати про неї.
— Лишитися?..
— Так. Лишитися і не...
— Не поїхати зі мною до Англії?
Ізабель, яка нарешті почула цю думку, виражену словами, мовчки кивнула.
Стівен відчув радість: хоча саме він це сказав, але так думала вона.
— Проте саме це ти і зробиш, — сказав він. — Полишиш чоловіка, який тебе б’є, і поїдеш звідси з чоловіком, який тебе кохає. Лізетта не твоя дитина. Ти вже і так багато для неї зробила. Врешті-решт, маєш жити і своїм життям — воно у тебе одне.
Стівен відчув надмірний пафос висловлення, але відступатися на став. Він хотів, щоб Ізабель запам’ятала його слова і щоб вони вплинули на її рішення, коли його не буде поруч.
— А що ж ми будемо робити в Англії? — Ізабель піддражнила Стівена. Вона ще не була готова до серйозних роздумів.
Стівен повільно видихнув.
— Я не знаю. Оселимося десь подалі — не в Лондоні. Я найду роботу у якій-небудь конторі. Ми народимо дітей.
Ці його слова наче висмоктали усю її веселість.
— А Лізетта і Грегуар... втратять матір іще раз.
— Якщо ти лишишся, ти втратиш своє життя.
— Я не хочу про це думати.
— Але ти повинна. Мені потрібно повертатися у Лондон наступного тижня. І ти поїдеш зі мною. Або ми поїдемо разом кудись у Франції.
— Або залишайся тут, знайди роботу в місті. Ми будемо бачитися.
— Ні, Ізабель. Ти сама знаєш, що нічого з того не вийде.
— Потрібно одягатися і йти донизу — скоро повернеться Лізетта.
— Перш ніж ти підеш, я хочу запитати. Люсьен Лебрен. Ходять чутки, що ви...
— Люсьєн? — Ізабель розсміялася. — Він мені подобається. Він чарівний хлопець. Але...
— Вибач. Я не мав питати тебе про це. Я просто... хвилювався.
— Не хвилюйся. Тобі нема чого хвилюватися. Є тільки ти. І зараз мені справді потрібно одягатися.
— Тоді дозволь я тебе одягну.
Він узяв її одяг зі стільця.
— Постав свою ногу сюди. Так, а іншу сюди. Тепер вставай. Що тепер надягати? Як це застібнути? Давай поправлю тут. Ти щось дуже важко дихаєш, кохана. Це тому, що я торкаюся тебе тут? Або тут?..
Ізабель напівгола стояла і тримала голову Стівена руками, а той опустився перед нею на коліна.
Коли дихання Ізабель відновилось, він встав перед нею і запитав:
— Ти ж поїдеш зі мною, правда?
Вона відповіла практично не розкриваючи рота, тому слова ледь можна було розібрати.
Стукнули вхідні двері, і з’явився Азер зі свіжою вечірньою газетою в руках.
— Ізабель! — погукав він. — Страйк закінчено! Завтра фарбарі повертаються на роботу.
Вона з’явилася на верхніх сходинках.
— Гарні новини.
— А завтра Меро оголосить робітникам мої нові умови.
— Я дуже рада.
Як не як, Азер був у доброму гуморі і, думала вона, не буде говорити із нею принизливо і не прийде зірвати злість до її кімнати.
— Коли ви їдете, месьє? — запитав Азер за вечерею, наливаючи Стівенові трохи вина.
— У кінці наступного тижня, як і планувалося.
— Добре. Я вже казав вранці, що з вами було цікаво працювати. Сподіваюся, вам також сподобалося у нас.
— Особливо проводити час із вашою чудовою родиною.
Обличчя Азера виглядало вдоволеним, очі втратили болісний блиск. Вочевидь, він радів поверненню до звичайних буднів у всіх аспектах життя.
Ізабель бачила, що Азер з полегшенням думає про від’їзд Стівена та закінчення страйку, але не могла зрозуміти, як він може так радіти поверненню життя у старе русло. Якщо докласти зусиль, можна було уявити його ставлення до неї тимчасовим перехідним етапом до кращих стосунків, але він навряд чи хотів повернутися до своєї старої моделі поведінки. Вона не боялася чоловіка, але його ставлення пригнічувало її. Перед нею замаячили одинокі зими. Якщо Азер так і не захоче змінюватися, то поряд із ним її ізоляція втілиться повніше, ніж коли б вона була самотня.
З іншого боку, Стівен — альтернатива, про яку вона не могла думати спокійно. У її почуттях до нього було забагато небезпеки, як і у практичних аспектах того, на що вони були здатні. Вона вважала, що, докладаючись на Стівена, уникне помилок: попри його молодший вік, виглядало, ніби він упевнений щодо правильності вчинків.
З тієї поїздки на річку Лізетта залишалася пригніченою. Вона більше не брала участі в обідніх бесідах ні натяками, ні раптовою хандрою. Вона не дивилася Стівенові в очі — хоча іноді він і намагався її підбадьорити, — вона просто мовчки сиділа над своєю їжею, і здавалося, що навіть годинник на допоміжному мармуровому столику б’є гучніше, ніж зазвичай.
— До мене дійшли дивні чутки, — раптом сказав Азер.
— Що таке?
— Мені розказали, що у самий пік страйку хтось приходив до малюка Люсьєна і приносив йому їжу для сімей фарбарів.
— Так, я теж таке чув, — втрутився Стівен. — У місті знайшлося декілька співчутливих людей, які допомагали їм. Один чоловік побажав залишитися інкогніто. Таке розказували на фабриці.
— Та ні, то був не чоловік, а жінка.
— Ну, я думаю, що багато хто допомагав страйкарям.
— Але найбільше мене дивують чутки, наче ця жінка — дружина власника фабрики, — Азер зробив паузу та оглянув стіл. Діти не слухали. Ізабель сиділа без жодного руху. — Дивно, правда? — додав він, піднімаючи бокал з вином. — Я не повірив, коли почув це.
— Нічого дивного не бачу, — озвалася Ізабель. — Це я допомагала.
Стівен дивився на неї і не розумів. Азер гучно поставив бокал на стіл.
— Мила, але...
— Я відносила їм їжу, бо вони голодували. Я не знаю, чи мали вони страйкувати, чи ні, але я бачила їхніх дітей — вони просили хліба та бігали за овочевими візками на ринку. Я бачила, як вони копирсаються у смітниках у Сен-Ле, і мені стало їх шкода.
Голос Ізабель був навдивовижу спокійним.
— І я зроблю те ж іще раз. Мені все одно, що виробляють ці люди — тканину, взуття чи якісь інші речі.
Азер зблід. Його губи набули світло-фіолетового відтінку, наче вся його кров раптом схлинула.
— Вийди з кімнати, — звернувся він до Лізетти. — І ти також.
Грегуар гучно посунув свій стілець по дерев’яній підлозі, зупинився на мить, щоб схопити іще шматок курки, і вийшов.
Азер підвівся.
— Я не вірив цим чуткам. Я ігнорував їх, незважаючи на те що вони зачіпали тебе. Я думав, що вже знаю свою дружину. Та ти виявилась набагато свавільнішою та егоїстичнішою, ніж я міг навіть будь-коли уявити. Вам, месьє, теж краще зараз піти.
— Ні. Нехай він лишиться.
— Чому це? Він...
— Нехай він лишиться.
На обличчі Азера проступила паніка. Він спробував Щось сказати, але не зміг. Зробив ще один ковток з бокалу. Вочевидь, його уява запропонувала йому дражливіші Речі, аніж, охоплений злістю, міг дотепер подумати.
Азер прикладав усі зусилля, щоби запитати найгірше. Він почав:
— Ви? — він подивився на Стівена, потім на стіл. Хоробрість його покинула. Чоловік боровся із собою.
Опанувати емоції, продовжив:
— Я і подумати не міг, що моя дружина може так мене підвести. Я не вірив цим чуткам ще й тому, що в них є й інша частина. Начебто та леді... — він помахав рукою, ніби хотів відігнати цю думку.
— Так, але не з Люсьєном, — відповіла Ізабель.
Обличчя Азера, здавалося, розвалиться на частини.
Жалібністю голосу він давав зрозуміти, що чекає повного спростування чуток, — і зараз це часткове спростування вдарило його гірше за підтвердження, яке він боявся почути.
Вона теж це побачила і вирішила покінчити із цією невизначеністю, якщо вже неможливо було позбавити його страждань.
— Не з Люсьєном. Зі Стівеном.
Азер підняв очі.
— З... ним?!
— Так, — сказав Стівен. — Зі мною. Я переслідував твою дружину. Я спокусив її. Це мене ти маєш ненавидіти, а не її.
Він прагнув захистити Ізабель наскільки міг, хоча його вразило раптове потрапляння у цю ситуацію: адже Ізабель могла легко збрехати чоловікові. Його серце билося сильно та повільно. Він зустрів погляд Азера — від почутого у господаря відвисла щелепа. На підборіддя крапало вино. Стівен міг тільки уявити муку Азера за тим, як це відобразилось на м’язах його обличчя. Стівен відчув жалість до цього чоловіка. Але потім у його серці запанувала рішучість зберегти щось для себе та Ізабель. Він майже фізично примусив себе видавити із себе співчуття.
Ізабель вже не могла залишатися спокійною. Ті короткі речення, якими вона повідомила про свою зраду, наче витягли з неї усю рішучість. Вона почала схлипувати та вибачатися за вчинене.
Стівен уважно слухав. Її вибачення не викликали у нього невдоволення, але не варто було дозволяти їй відступати занадто далеко.
Азер тільки й зміг витиснути із себе:
— З ним? У моєму домі?
— Пробач мені, Рене. Пробач. Мені так шкода. Я не хотіла завдати тобі болю. Це все через пристрасть до Стівена. Я не хотіла образити тебе.
— З цим... з цим англійським хлопчиськом? У моєму домі? Де саме? У твоєму ліжку?
— Рене, яка різниця де? Це зовсім не важливо.
— Мені важливо. Я хочу знати. Де ви... у якій кімнаті?
— Та заради Бога, — втрутився Стівен.
Азер мовчки сів за стіл. Рука його стисла ніжку бокалу. Щелепа знов впала, він оторопіло дивився — немов яскраве світло било йому в очі.
— Твій батько, месьє Формантьє, що він зробить? Що він скаже? О Боже мій... Боже мій...
Ізабель перелякано дивилася на Стівена.
Той зрозумів, що вона не очікувала такого ефекту від своєї раптової сповіді. Частково вона боялася за моральне здоров’я Азера, а частково за себе: був шанс, що в критичний момент вона могла втратити рішучість і повернутися до своєї старої поведінки — віддатися на милість чоловіка.
Стівен захвилювався, спостерігаючи за руйнуванням, спричиненим цим раптовим штормом. Він відчував, що треба зберегти рішучість Ізабель, але це було неможливо із повним занепадом духу Азера.
Азер бурмотів:
— Стерво... твій батько казав, та я не слухав... у моєму власному домі! Як же тепер мої діти? Що з ними буде? Стерво...
— Послухай, — Стівен швидко обійшов стіл і узяв його за плечі. — Чого іще ти міг чекати від жінки, з якою так поводився? Ти думав, що вона завжди буде принижуватися заради твого задоволення і мовчки сидіти за столом, чекаючи, поки ти її будеш бити?
Азер оживився:
— Що ти йому наговорила?
— Не має значення, що вона мені сказала. У цьому будинку все чути. Як ти можеш тут сидіти та лаяти її після всього, що ти вчинив? У цієї жінки є власне життя і власні почуття. Дивись, що ти з нею зробив. Дивись, що ти наробив! — тут він зі злістю штовхнув Азера на стільці.
Злість Стівена немов надихнула Азера. Він встав і промовив:
— Ти за годину зникнеш з мого дому. І якщо в тебе є хоч якийсь розум, то ніколи більше не потрапиш мені на очі.
— Звичайно, я зникну, — відповів Стівен. — Але твоя дружина іде зі мною. Ізабель?
— Я не хочу цього, — Ізабель хитала головою. Слова злітали з язика як є — необдумані, в усій чистоті відчуттів. — Я не знаю, що робити і як поводитися. Я могла би бути щасливою у найпростішому сенсі цього слова — в сім’ї, як будь-яка жінка, без усього цього, завданого мною, болю. Та я не буду слухати і тебе теж. Чому я маю слухати тебе? Звідки мені знати, що ти мене кохаєш, Стівене? Звідки? — її голос став низьким, як тоді, коли Стівен уперше її побачив. Цей звук музикою вливався йому до вух: він просив, він був слабкий, але в ньому відчувалась особлива сила. — Тобі, Рене, я також не можу довіряти. Ти не дав мені жодної причини добре до тебе ставитися.
Обидва чоловіки мовчки на неї дивилися. Стівен вірив у силу почуттів між ними і був упевнений, що зможе її переконати. Ізабель продовжила:
— До цієї ситуації ніхто не міг бути готовий. Мені не допомогло нічого, чому навчила мене віра, сім’я, та нічого, до чого дійшла я сама. Але ти не будеш виставляти мене якоюсь повією, Рене. Я просто налякана жінка, і все. Не зрадниця, не розпусниця, ні хтось там іще. Я така ж людина, якою й була, просто ти ніколи не цікавився цією людиною.
— Пробач мені, я...
— Я пробачаю тобі. Я пробачаю тобі усе те зло, що ти мені завдав, і прошу тебе пробачити мені весь той біль, який я завдала тобі. Я іду наверх складати речі.
Вона вийшла з кімнати під шерхіт спідниці, лишивши по собі ледь відчутний аромат троянд.
— Ти ідеш з ним! — закричав Азер їй у спину. — Прямо до пекла!
Стівен повернувся і теж вийшов, досі намагаючись вгамувати тріумф у серці.
У валізі Ізабель поклала на купку одягу фотокартку Жанни у рамці. На секунду вона зупинилася, подумала і поклала туди ж сімейну фотокартку з батьками: усі були святково вдягнуті; Матильда, темноволоса жінка, стояла справа від батька; Ізабель, світловолоса дівчинка, — зліва від матері; позаду них — Дельфін, Жанна та Беатріс. Фотокартку зробили у руанському парку — на задньому фоні можна було розгледіти людей, які гуляли піщаними стежками і навіть не підозрювали, що потрапили в кадр. На передньому плані біля ніг батька сиділа їхня маленька собака. Ізабель розглядала обличчя батька, який дивився на неї з фотокартки: темні відчужені очі, густі вуса. Йому буде дуже важко осягнути, нащо вона так вчинила. Хоча він ніколи і не прикладав зусиль, щоб її зрозуміти.
Вона поклала до валізи дві сукні та блузу з візерунком по каймі. Для подорожі їй знадобиться зручніший одяг: пальто та туфлі, у яких можна багато ходити. Можливо, вона матиме змогу прислати за рештою речей, коли вони десь влаштуються. Ізабель намагалась не роздумувати. Вона хотіла якнайшвидше забратися з цього будинку, разом зі Стівеном, перш ніж рішучість зрадить їй і вона почне застановлятися над практичними деталями. У коридорі лунали кроки, і у дверях з’явився Стівен. Вона підбігла до нього та притислась до його грудей.
— Ти надзвичайна жінка, — промовив він.
— Що я скажу дітям?
— Попрощайся. Пообіцяй писати.
— Ні, — Ізабель відійшла назад і похитала головою. З очей текли сльози. — Я неправильно вчинила щодо них. Я не можу удавати, ніби все добре. Краще їх просто покинути.
— Навіть без прощання?
— Без прощання. Швидше, Стівене, нам треба йти. Я вже готова.
— Зачекай тут, я лише заберу свої папери.
Поки Стівен біг нагору до своєї кімнати, він почув жіночий крик та схлипи з нижнього поверху. Потім пролунав гучний стук дверей і запитання Грегуара, що відбувається. Стівен жбурнув свій паспорт, записи, звіти, бритву та комплект одягу до невеличкої шкіряної сумки. Спускаючись сходами, він побачив Лізетту в нічному одязі, котра стояла біла своєї спальні. Вона була бліда і здавалася шокованою.
— Що відбувається? — запитала вона. — Чому усі кричать?
Стівена захопив жаль до дівчини. Він мовчки від неї відвернувся і побіг до кімнати Ізабель. У пальто та зеленому капелюшку з пером вона виглядала зворушливо молодою.
— Все добре? Можемо йти?
Вона узяла його руку в свої й глянула на його серйозне обличчя. Всміхнувшись, хитнула головою й узяла валізу.
Кожна кімната, кожен непередбачуваний коридор, які об’єднав під собою цей дах дивної геометрії, були сповнені голосів, кроків — важких, невірних, вони то бігли, то поверталися назад. Двері кухні брязкали та знов відчинялися — Маргарита з кухаркою снували до їдальні і назад під приводом прибирання. Потім вони взагалі стали у холі, щоби послухати. На сходах з’явився Стівен під руку із Ізабель, проводячи її повз приголомшені погляди та запитання.
— До пекла, — повторив Азер з дверей вітальні.
Ізабель відчула руку Стівена у себе на талії, коли вони проходили повз нього. На порозі вона озирнулася і побачила маленьку бліду фігурку Лізетти на повороті сходів. Ізабель здригнулася, і Стівен вивів її у темряву ночі.
У будинку Азер наказав дітям чекати на сходовій клітині, а сам пішов до кімнати Ізабель. Там він стягнув з діжка покривало і почав роздивлятися постіль, обмацувати її руками. Простирадла були чисті, накрохмалені та майже не несли сліду тіла його дружини. Він піднявся нагору, у кімнату пожильця, і зірвав з його ліжка ковдру. Ця постіль виглядала безладніше за ліжко Ізабель — вочевидь, Стівен спав не так спокійно або ж не дуже охайно її потім застеляв. Одначе ознак зради не було і тут: чисті простирадла з охайною складкою посередині.
Азер повернувся на другий поверх і почав зазирати у кожну кімнату. Його розривало бажання побачити бруд та сором, який вони вчинили. Він хотів виявити ознаки її зради, плями її падіння. Та злоба і приниження повернули йому те низьке бажання, якого не було уже декілька місяців.
Грегуар налякано стояв на сходах, поки батько перевіряв його ліжко. Лізетта схопила брата за руку, і вони разом ставали свідками жалюгідних дорослих емоцій. Азер на світло роздивлявся простирадла з ліжка Маргарити — йому здалося, що він побачив те, що шукав, але то був лише бджолиний віск або поліроль, які, напевно, лишились на її руках. Азер перемацав усі простирадла у кімнаті для гостей і навіть поклав на них голову та глибоко вдихнув — але відчув лише запах камфори.
Зрештою він після марних пошуків зупинився під лампою згори на сходах — увесь червоний. Двері в усі спальні були відчинені, ліжка марно розкидані. Азер важко дихав. Через поспіх та лють він забув про червону кімнату. Він забув про той вузький перехід з простими дошками на підлозі, який вів від тієї частини будинку, котра виходила в сад, до чорного ходу. Від часу купівлі будинку йому ще не доводилося там бувати. Він навіть не бачив ту кімнату після того, як звідси вивезли непотрібні речі колишніх власників, а Ізабель її скромно прикрасила. Він жодного разу не натрапив на неї, і ця кімната просто зникла з його пам’яті — такого зникнення боявся і Стівен.
Стівен сидів навпроти Ізабель у поїзді, котрий прямував на південь у Суассон та Реймс. Він був задоволений перемогою, тим фактом, що саме він залишився у виграші, що він переконав Ізабель — проти прийнятих правил та розумних аргументів — обрати важку та небезпечну стежку. Він насолоджувався глибоким щастям бути поряд із цією жінкою, із жінкою, яку він кохає, володінням вперше беззаперечним підтвердженням того, що ця жінка належить йому. Ізабель посміхнулася, потім струснула головою і заплющила очі. Коли вони розплющилися, то світилися смиренністю.
— Що вони скажуть? Що він скаже Берару і своїм друзям? — у її голові не було тривоги, швидше цікавість.
— Ти не перша жінка, яка кинула свого чоловіка, — для Стівена не було загадкою, що скаже Азер, але він не збирався це уявляти. Для нього було важливо, щоб вони із Ізабель думали про себе.
Це був останній поїзд того вечора, і у них не було вибору маршруту. На вокзалі Ізабель закрила обличчя шаллю, щоб її не впізнали, коли вона сідатиме у поїзд. Вони їхали на південь, за вікном пропливали рівнинні пейзажі, і вона відчувала спокій. У неї ще будуть роки і роки, щоб пожалкувати, однак зараз повернення до минулого їй більше не загрожує.
Поїзд зупинився на тьмяній станції. Крізь вікно було видно носія, який забирав пошту та штовхав візок з ящиками у дерев’яну будівлю, за якою зараз пустував скотний двір. Із темряви вигулькнуло обличчя чоловіка. За ним виднілась темна вулиця, котра підіймалась на пагорб у місто, звідки іноді моргали жовтими лампами зашторені вікна.
Поїзд здригнувся та заторохтів далі на південь у тиші ночі. Літо вже майже закінчилося, і повітря просякалось холодком. На схід простягалися ліси Арденни, а далі — Рейну. Після зупинки у Реймсі лінія попрямувала через Жуенвіль до Марни. Іноді місячне сяйво за вікном відбивалося від якоїсь річки, коли поїзд пробігав повз неї, але згодом пейзаж захопили лісисті ділянки та відкриті місця, оточені насипами, котрі тонули у темряві.
Потяг йшов далі на південь, Ізабель сіла біля Стівена і сперлась на нього головою. Від ритмічного руху вагона повіки поважчали, а поїзд все мчав туди, де Марна зливається із Мерз — річкою, котра поєднує міста Сідан та Верден і несе свої широкі води рідними для Ізабель землями.
Їй снилися бліді обличчя у світлі рожевих ліхтарів: Лізетта, чиє безкровне обличчя світилося червоним, на повороті сходів — загублена дівчина, яка втрапила у якусь історичну спіраль часу, закручувану ритмічним рухом поїзда; багато білих облич з темними очима, які на неї дивилися з недовірою.
Вони зупинилися у готелі у курортному містечку Пломб’єр. То була сіра будівля із кованими залізними балконами та товстим тином плюща. Їхня кімната була на другому поверсі: вид з вікна на вологий сад з розбитою садовою альтанкою за кількома великими кедрами. За стіною парку в дальньому кінці розташовувались купальні із мінеральними водами, які допомагали при ревматизмі, болі у грудях та деяких хворобах крові. У готелі жило з десяток постояльців — майже усі літні пари. Вони збиралися за їжею у прикрашеному обідньому залі. Перші три дні Стівен та Ізабель майже не виходили з кімнати: Ізабель втомилася з дороги, та її вчинок висмоктав з неї багато сили. Вона спала на великому дерев’яному ліжку у формі човна, а Стівен годинами сидів біля неї з книжкою або сигаретою або ж виходив на балкон поспостерігати за мирними купальнями.
Сором’язлива служниця лишала підноси з їжею під дверима і швидко тікала геть коридором. На третій день Стівен сам спустився у їдальню і сів біля вікна, котре виходило на площу. Хазяїн готелю приніс меню.
— Мадам, ваша дружина, добре себе почуває? — запитав він.
— Добре, дякую за турботу. Просто трохи стомилася. Я думаю, вона спуститься завтра.
Різні постояльці вітали Стівена, коли проходили до своїх столиків. Він посміхався у відповідь та пив замовлене вино. Офіціант приніс рибу у важкому вершковому соусі. Стівен знову ковтнув вина і дозволив собі розслабитися у цій спокійній чужоземній атмосфері. З вісімнадцятого століття в атмосфері цього готелю нічого не змінилося: тонкий запах у повітрі, багата їжа за рецептами тієї епохи, ймовірно, уявні цілющі властивості мінеральних вод та благородний образ життя місцевих жителів, підтримуваний цими водами.
На четвертий день Ізабель вийшла на прогулянку зі Стівеном. Вона узяла його попід руку, наче вони — давно одружена пара, і повела його роздивитися місто. Вони довго сиділи у парку, де майже не було трави, а потім випили кави на площі навпроти школи для хлопчиків.
Стівен цікавився усім. Він попросив Ізабель детально розказати про ранні роки свого життя. Він завжди з превеликим інтересом слухав про її життя в Руані.
— Розкажи мені ще щось про Жанну.
— Я вже розказала тобі все, що могла. Тепер твоя черга. Як ти отримав цю посаду у конторі?
Стівен повільно видихнув.
— Тут особливо нема чого розповідати. Мій батько працював на пошті у рівнинній місцевості в Англії — Лінкольнширі. Мати працювала на фабриці. Вони так і не одружилися, і, коли мама завагітніла, батько зник. Я ніколи його не бачив. Пізніше мені розповідали, що виявився пересічним чоловіком — узяв, що міг, та вирішив за це не платити.
— Ти думаєш, що так роблять звичайні чоловіки?
— Так живуть люди. Мій батько, мабуть, був наділений якимось шармом, але він не виглядав типовим звабником. Він просто любив жінок. Так що, думаю, у мене в Англії багато братів та сестер з батькової сторони, хоча я ніколи їх і не зустрічав. Моя мати тоді кинула роботу на фабриці і повернулась у батьківський дім. Її батьки працювали у селі, батько працював на фермі. Зрештою, мати отримала роботу служниці у великому домі — як Маргарита.
Ізабель спостерігала за його виразом обличчя, коли він розповідав. У його голосі майже не було емоцій, хоча лінія підборіддя трохи напружилася.
— Моя матір не вирізнялась сильним характером. Коли я був малий, мені хотілося її доказів, що вона не залежить від мого батька, що його можна викинути з голови. Та потім матір знов завагітніла — від когось, хто теж працював у тому будинку. Вона мене любила, та ніколи сильно не опікала. Мене виховував дідусь — він учив рибалити та ловити кроликів. Я ріс звичайним сільським хлопчиком. Ще він навчив мене красти та битися. Дідусь був ще досить молодий — і п’ятдесяти не було, — у гарній формі. Він вважав це нормальним і казав, що кожен чоловік, який може працювати, має збільшувати свій достаток будь-якими шляхами. Він іноді бився на кулаках за гроші, якщо пропонували хорошу суму, а іноді щось крав з маєтків неподалік. Більшість їжі та звірів він ловив сам.
Мати пішла від нас із чоловіком, якого зустріла у тому будинку. Я чув, що вони поїхали у Шотландію. Потім мого дідуся заарештували за якийсь дріб’язок і посадили у в’язницю. Захищаючись у суді, він наполягав, що мусить доглядати мене. Суд вирішив за краще віддати мене до притулку в найближчому місті, бо дідусь не зовсім вписувався у роль опікуна. Я був щасливий, коли ріс без нагляду із дідусем та бабусею, — і от я вже вдягнений в особливого роду гімнастерку і за чиїмось наказом чищу підлогу та столи у великому цегляному будинку. Нас також навчали — раніше я не ходив на уроки. Є речі, які я до смерті пам’ятатиму про цей будинок: запах мила, яким я чистив підлогу, і відчуття форми на шкірі. Там іще була велика кімната з такою високою стелею, що годі побачити. Там стояти довгі столи, ми споживали там їжу. Ну що сказати — з бабусею було добре.
Я стільки людей в одному місці до того дня ніколи не бачив — здається, що усіх нас це бентежило. Коли ми сиділи за тими столами, мене охоплювала паніка — наче ми всі просто цифри, просто ряди безіменних людей, які нічого не варті в очах усіх інших.
Тим, у кого була родина або близькі люди, іноді дозволяли бачитися з ними. Мене зрідка на один день забирали дідусь та бабуся — дідуся тоді вже відпустили. Одного разу я зчепився із місцевим хлопчиком і побив його сильніше, ніж хотів. Я вже не пам’ятаю, за що була бійка та хто її почав. Мабуть, я був винуватий. Пам’ятаю, як він осів на землю — а я стояв і думав, що ж я накоїв.
Його батьки звернулися у поліцію, і зчинився скандал. Мене відіслали назад у притулок, бо я був замалий для судового процесу. Про це писали у місцевій газеті, і один чоловік — містер Вон, — про якого я ніколи раніше не чув, прочитав мою історію. Моя бабуся зраділа, коли цей багатий незнайомець запропонував допомогу. Він прийшов зі мною побалакати — і ми довго спілкувалися. Він побачив, що я розумний і заслуговую ще одного шансу на виправлення. Він запитав, чи хочу я, щоб суд призначив його моїм опікуном. Я ж був готовий на що завгодно, аби лиш звідти забратися, а мої дідусь і бабуся раділи, що хтось тепер відповідав за мене.
На усі формальності знадобився іще рік. Там, де ми жили, він був знаним чоловіком — суддею. У нього не було ані дружини, ані дітей. Він наполягав, щоб вдень я ходив до школи, а ввечері він сам мене вчив. Я жив у нього вдома, і якось він домовився про зарахування мене до школи грамоти.
— А що це за школа?
— У школі грамоти вивчають латинську та грецьку мови, а також історію. А ще, як користуватися ножем і виделкою.
— А ти до цього не знав?
— Ну я не знав, як робити це пристойно. Я добре вчився. Спочатку було важко — дуже відстав. Але вчитель мене заохочував.
— Він був твоїм добродієм — як добрий джин із казок.
— Так. Окрім одного. Мені він зовсім не подобався. Я думав, що опікун буде ставитися до мене як до сина. Але ні. Він лише примушував мене працювати. Я думаю, що він був таким собі соціальним реформатором — як священики, котрі ідуть у лондонські нетрі, щоби працювати з хлопчаками, які там живуть. Його інтерес до мого навчання замінив йому усе інше в житті. Він ніколи не виказував ніяких емоцій щодо мене — одна цікавість моїм прогресом у навчанні.
— Але ти маєш бути йому вдячний.
— Я і був вдячний. Я і досі вдячний. Я іноді пишу йому. Коли я закінчив школу, він домовився про співбесіду для мене в Лондоні — і вони відіслали мене до Парижа для вивчення мови та текстильної промисловості. Потім я працював у Лондоні і жив у районі Холоуей. І згодом мене відрядили в Ам’єн, — він подивився на Ізабель з полегшенням. Це саморозкриття закінчилося. — Ось і все.
Ізабель всміхнулася:
— Це все? Це і є усе твоє життя? Ти мені здаєшся таким дорослим — іноді навіть дорослішим за мене. Я маю на увазі твої очі. Такі великі сумні очі, — вона провела по його обличчі кінчиками пальців.
Коли вони повернулися до готелю, Ізабель пішла у ванну. Там вона з розчаруванням зауважила, що кров повернулася точно за розкладом, незважаючи на всю її ретельно обмірковану недбалість.
Проживши у Пломб’єрі тиждень, вони поїхали далі на південь. Стівен надіслав свої звіти лондонській компанії і лист, у якому пояснив причину свого неповернення. У Греноблі вони відсвяткували двадцять перший день народження Стівена, і він написав Вону лист із подяками за його опіку, яка тепер завершилася. Там вони лишалися, поки Ізабель не отримала трохи грошей з Руана від Жанни — з нею вона зв’язалася листуванням. У Стівена ще були два англійські чеки на значну суму від опікуна на випадок непередбачених витрат.
У жовтні вони приїхали у Сен-Ремі-де-Прованс — тут жила кузина Ізабель по материнській лінії. Вони винайняли невеличкий будинок, і Ізабель написала листа Маргариті, висилаючи трохи грошей із проханням надіслати цілу скриню одягу — причому вона подала повний перелік. Щось вона час від часу купувала під час подорожі, але це не могло замінити усі ті дбайливо дібрані речі, привезені з Парижа та Руана, придбані в Ам’єні або ж пошиті самостійно.
І ось, знов неймовірна у своїй спідниці кольору бичачої крові та лляному жакеті, Ізабель читала Стівенові лист Маргарита за сніданком у вітальні з виглядом на вулицю.
Стівен гуляв вулицями майже безлюдного містечка. Фонтан на площі, навколо якого влітку збирався численний люд, зараз холодно хлюпотів у кам’яному басейні. Незакріплені віконниці на будинках несамовито билися об стіни від поривів осіннього південного вітру. Стівена не пригнічували відчуття самотності та нудьга, яка чекала його на роботі. Він отримав посаду помічника у майстра меблів. Йому доручили підготовчий етап: розпилювати деревину та обстругувати дошки, але іноді давали і складніші завдання. Пополудні він з чотирма іншими робітниками йшов до бару покурити та випити пастісу. Він бачив, що вони вважають його дивним, тому не затримувався надовго, але все одно був їм вдячний за проведений із ним час.
Увечері Ізабель готувала вечерю з того, що вдавалося знайти на ринку.
— Здається, що вони їдять тільки кроликів та помідори, — поскаржилася вона, ставлячи на стіл великий казанок. — Вдома у мене був вибір зі щонайменше дюжини видів м’яса.
— Хоча сама по собі Пікардія — не гастрономічний центр Франції, — зауважив Стівен.
— Тобі не подобалася їжа?
— Подобалася. Особливо обіди з тобою та Лізеттою. Проте не думаю, що у ваших місцевих ресторанах паризький гурман дуже б радів.
— Ну, тоді не треба було приїздити, — розсердилась Ізабель, сприйнявши це як критику свого вміння.
— Не сердься, — заспокоїв її Стівен, гладячи рукою по щоці. — А це все різець — я таким раніше не користувався, — пояснив він рану на руці.
— Тобі треба бути обережнішим. Сідай, у нас кролик.
Після вечері вони читали, сидячи обабіч каміна, спати лягали рано. Спальня розташовувалась у задній частині будинку. Ізабель пофарбувала там стіни та пошила нові штори. Її фотокартки стояли на дешевому комоді, а велика різьблена шафа ледь вміщувала її сукні. На ринку не було багато квітів, але завжди продавалася лаванда, яка тепер стояла у численних блакитних вазочках по цілому домі. У порівнянні із буржуазною розкішшю бульвару Гангу кімната здавалась порожньою. Присутність речей Ізабель для Стівена надавала цій кімнаті подібності до її старої спальні. У відкритому ящику іноді можна було побачити шовкові панчохи поряд із купками ніжної білизни з найкращої, яку лише продавали, тканини — вони трохи пом’якшували жорсткість голих дощок. У цій спільній спальні Стівенові були дозволені такі маленькі інтимності, на які ніколи не мав права навіть її чоловік. Спали вони теж разом, хоча близькість сплячого тіла Ізабель його тривожила і він часто брав ковдру і тікав на диван у вітальні.
Там він лежав один, роздивляючись стелю, або великий камін, або кухню та усілякі почорнілі кухонні приладдя, котрі висіли на стінах. У його думках та снах не було блакитного неба Лінкольнширу, столів з їдальні та перевірок на воші, він не жалів про те, що так раптово пішов від свого роботодавця і залишив його сам на сам із дозволами на імпорт, деклараціями та тюками бавовни, розвантаженими десь у доках Іст-Індії. Він думав про цей момент і наступний день, про ту капсулу існування, де жили вони із Ізабель, про це містечко та про світ, що його оточує. Він відчував, що відвоював це існування, проте, якщо дивитися ширше, не мав на нього права.
Він думав про те, чим буде займатися на роботі наступного дня. А іноді зовсім ні про що не думав, а просто водив очами по лініях на сволоках над головою.
Минуло два місяці, і зима вгамувала страшенні вітри своїм льодяним спокоєм, зробивши тротуари небезпечними для людей та заморозивши воду у фонтані. Ізабель майже щодня залишалася вдома, а Стівен ходив на роботу. Вона гаяла час прикрашанням будинку на свій смак та готуванням супів або тушкованого м’яса для нього. Вона не сумувала за комфортом життя в Ам’єні — з уважними посильними з галантерейної крамниці та бакалії. Її не турбувало те, що більшу частину дня тепер доводиться витрачати на роботу, яку навіть Маргарита залишала для мадам Боне. Її кузина, чоловік якої тримав аптеку, часто приходила у гості, так що самотньою вона не почувалася.
У кінці грудня кров не з’явилася. Вона звірилася з маленьким чорним щоденником, у якому відмічала дні, і побачила, що кров уже повинна бути. Але до кінця січня її так і не було.
Ізабель думала, що так і має бути. Їй було важко вбачати у цьому символ нового життя, як їй пояснювала Жанна, коли та уперше прибігла до неї налякана і в сльозах. Тепер, коли кров не приходила, вона відчула зцілення. Кровотеча зупинилася, і усі її сили тепер направлені всередину — на мовчазний процес творіння. Стівенові жінка нічого не сказала.
Якось у суботу в обід вона пішла зустріти його з роботи, і вони вирішили прогулятися містом. Вони ненадовго зайшли до кафетерію, щоб він поїв після ранкової роботи, а потім пройшли повз ратушу і завернули на довгу вузьку вулицю з безліччю магазинів на околиці міста, Їхні подихи тяглися за ними у вигляді ледь помітного сліду, коли вони піднімалися схилом, котрий вів за місто. Вони вийшли на кінцеву площу — за нею вулиця вже ставала дорогою, котра зникала у сіро-синій далечині.
В Ізабель запаморочилося в голові, і вона присіла на лаву. На лобі виступив піт і холодив шкіру на зимовому вітру.
— Я піду знайду тобі ароматичні солі, — сказав Стівен і зник у аптеці мадам Боне.
Ізабель мовчки сиділа, не знаючи, чи їй трохи розстебнути пальто, щоб охолонути, чи загорнутися щільніше, щоби захиститися від холоду.
Вона хотіла розказати Стівенові, що при надії, але щось примушувало її не квапитися з цим. Їй хотілося відразу подарувати йому дитину — без усіх турбот вагітності — і зовсім не бажалося опіки чи особливо уважного ставлення. Вона не вважала, що ті зміни, які зараз відбуваються у її тілі, стосуються ще когось — ба навіть чоловіка, котрий став їх причиною.
Вона вже любила ту дитину. Уявляла, що це буде хлопчик, малювала собі його усміхнене відкрите обличчя. Вона бачила образ не немовляти у пелюшках, а молодого чоловіка з простими манерами — вже більшого за неї, — який огорне її захисними обіймами, перш ніж повернеться до якоїсь простої роботи в полі. У її уяві він ніколи не був ані дитиною, ані самостійним успішним чоловіком, яким би вона могла пишатися, — це завжди був щасливий хлопець без віку.
Вона подумала про усіх матерів, які живуть у селах вздовж дороги, котра веде з міста. Там росли мільйони молодиків — сильних, усміхнених, таких, яким буде і її хлопець. Вони працювали на землі, але ніколи не зустрічалися один з одним, не були друзями і не виказували ніякої відданості один одному та своїй країні — такі речі проявляються тільки в умовах війни.
Ізабель відчула жалість своїх батьків і їхнього способу життя. Ще не народжена дитина вже почала вгамовувати її найтривожніші очікування. Ця потреба — тепер вдоволена — була в ній до цього часу так глибоко, що вона про неї і не здогадувалася, наче усвідомила власний голод аж після того, як поїла. Здається, новий стан змінив величину та баланс її потреб. Вона відчувала себе більше дівчинкою, котрою вона була вдома, — і розірване коло замкнулося. Ця думка, хоча і заспокійлива, призвела до сумнівів щодо свого вчинку. У неї з’явилося бажання знов возз’єднатися зі своєю родиною — чи хоча би з сестрою Жанною. Саме з Жанною вона найбільше хотіла поговорити. Саме вона має першою дізнатися про дитину.
Також вона ніяковіла через ті речі, які між ними відбувалися в будинку Азера.
Стівен виглядав таким упевненим, а її настільки переповнювало бажання, що вона абсолютно йому довіряла. Вона слухалася своїх інстинктів, а її сумніви розсіювалися ніжністю почуття до нього. Але без небезпеки та заборон пристрасть дещо ослабла.
Під впливом південної зими крайнощі їх безсоромного роману здавалися їй наче чужими, з іншої пори року. Вона пішла у церкву Сан-Ремі висповідатися місцевому священику, але так і не змогла докладно розповісти про те, що відбувалося між ними. Відразу після визнання зради священик зупинив її і наклав єпитимію, яка наче не мала жодного стосунку до її гріха — просто якась формальність, взята ним із реєстру розповсюджених порушень. Ізабель це не вдовольнило, і, хоча вона не шкодувала про зроблене, у неї з’явилося відчуття провини.
Стівен повернуся із пляшечкою ароматичних солей і присів на лавку поруч із нею.
— Я все думаю над причиною такого самопочуття, — сказав він. — Мабуть, ти недостатньо їси. Іноді люди втрачають свідомість, якщо мало їдять. Я ось купив тобі тістечко.
— Ні, я думаю, що справа не в цьому. Це нічого серйозного, — вона поклала свою руку на його. — Не хвилюйся за мене.
Вона ніжно та поблажливо йому всміхнулася — ніби це він потребував опіки та захисту. Ізабель розділила тістечко надвоє і віддала частину йому. На лавку між ними просипалися жовті крихти. Нам ними залопотіли крила — це товстий голуб злетів зі стічної труби будинку та нахабно сів на лавку прямо між ними біля крихт.
— Господи боже! — Стівен з жахом вскочив з лавки.
Ізабель, вкрай здивована сміливістю птаха, подивилася на Стівена.
— Що таке?
— Той птах! Птах! Прожени його, заради бога!
— Та це ж тільки голуб...
— Прожени його. Будь ласка.
Ізабель заплескала в долоні, і пухкенька пташка важко піднялася у повітря, перелетіла площу і сіла на гілку, спостерігаючи за крихтами.
— Милий, заради бога, скажи мені, в чому справа? Ти тремтиш.
— Я знаю, знаю. Вибач, будь ласка. Мені зараз покращає.
— Це ж просто старий товстий голуб, що він тобі зробить?
— Я знаю, що нічого. І не думаю про його напад абощо, просто я маю отакий дивний страх.
— Іди, сідай поруч. Давай, сядь поруч зі мною — я тебе обійму. Ось так, хлопчику. Вже краще? Хочеш, я погладжу тобі волосся?
— Ні, дякую, зі мною вже все гаразд. Вибач, що здійняв цей галас.
— Але ти так кричав.
— Так, я знаю.
Тремтіння поволі вщухало.
— Я завжди ненавидів птахів. Пам’ятаєш, я розповідав, як побив хлопчика — і мене відіслали назад у притулок? Він усе розповідав мені, що єгер повісив на паркан воронів, — і я підійшов та доторкнувся до одного, аби довести, що я не боюся. У тої ворони під крилами копошилася черва, а очі мали молочно-білий колір, — він здригнувся.
Ізабель запитала:
— І кожного разу, коли бачиш птахів, ти про це думаєш?
— Частково так. Але я ще і до того випадку ненавидів птахів. В них є щось древнє, щось жорстоке.
Вона підвелася і взяла його руку. Якийсь час вона дивилася у його темні карі очі, на симетрію блідого обличчя. Потім вона кивнула головою і посміхнулась.
— Тобто тебе в них щось лякає?
За тиждень після цього Ізабель різала овочі, стоячи за столом, і раптово відчула біль трохи нижче паска спідниці. Він був настільки сильним, наче її пронизали спицею з величезним горіхом посередині. Вона притисла руки до болючого місця і важко сіла за стіл. Якщо зберігати спокій та концентрацію, думала вона, можна вберегти дитину. Не можна дозволити їй зникнути. Її пальці з ніжним манікюром обережно притислись до тої області, де, як вважала Ізабель, була ота ледь помітна річ. Крізь тканину сукні та шкіру до цього маленького життя проникало її серцебиття. Вона хотіла, щоб дитина залишилася, — і намагалася переконати її в цьому своїми ніжними дотиками. Але гострі спиці пронизували її утробу. Вона пішла до спальні і лягла на ліжко. Там вона помітила кровотечу і що вона не зупиняється.
По обіді вона надягла пальто і пішла до лікаря, ім’я якого сказала їй кузина. Лікаря, лисого чоловіка з низьким голосом та складкою жиру, котра майже повністю приховувала його жорсткий білий комірець, не зворушила її тривога, і він почав огляд, звертаючись до жінки короткими бадьорими фразами. Потім він вказав їй на двері хірургічної кімнати — там, сказав він, вона знайде скляний контейнер. Результати аналізів, пообіцяв він, будуть готові за тиждень, а до того моменту він порекомендував не сприймати все занадто серйозно та не перенапружуватися. Лікар вклав їй до рук згорнутий шматочок паперу і сказав, що оплату прийому здійснює секретар.
По дорозі додому Ізабель зупинилася біля церкви, зайшла і присіла на одну з останніх лав. Вона більше не хотіла сповідатися, але для самої себе мала потребу визнати, що відчуває провину за ту легкість, з якою віддалася фізичним задоволенням. Зимний холод церкви навіяв їй потворні картини того, чим вони займалися на бульварі Гангу. Вона бачила налиту кров’ю плоть Стівена перед своїм обличчям, перед своїми губами. Він пронизував кожну беззахисну частину її тіла — не проти її бажання, але за голодним та відчайдушним проханням.
Вона розплющила очі і викинула з голови гріховні образи. Їй було соромно, що вона тішиться ними у церкві — навіть якщо тільки для визнання свого гріха. На вівтарі жінка Побачила дерев’яне розп’яття у світлі свічок. У фігури на хресті плоть під ребрами була розірвана мечем римського воїна, з рани текла кров. Фізичні страждання такі прозаїчні: пробита шкіра на лобі, ногах і руках, плоть, пронизана цвяхами та сталлю. Навіть свята жертва виражалася у банальностях — а як життя простої людини може вийти за рамки обмежень шкіри, серцебиття та гниття?
Ізабель писала:
Сльози завадили Ізабель писати. Вона настільки довіряла Жанні, що саме у неї першої попросила грошей. Сестра ніколи не зустрічалася зі Стівеном, але із любові до Ізабель надіслала їй свої власні кошти — і Ізабель вважала нечесними ще якісь додаткові прохання. Сидячи за столом на кухні, вона опустила голову на руки. Жінка почувала себе обманутою. Вона вважала себе однією людиною — а виявилася зовсім іншою. Як вона зможе у майбутньому довіряти своїм рішенням, як може вона знати, що потім на зміну їм не прийдуть інші — ще нестримніші? У цьому емоційному безладі єдино постійною була любов до дитини всередині неї. З якихось причин, яких вона не могла збагнути, її теперішнє життя — тут, у вкритому льодом містечку, далеко від дому, зі Стівеном — не могло гарантувати здоров’я дитини.
Стівен теж думав про дім. Будинок його діда стояв на краю села — з вікон було видно церкву, якісь негарні нові будинки та широку дорогу на північ. З інших боків виднілися рівні поля блідо-зеленого кольору, котрі закінчувалися листяними лісами, куди місцеві фермери ходили полювати.
Стівен планував відвезти Ізабель туди. У нього не було жодних сентиментів щодо дому, він не плакав за своїм не зовсім чесним дідом або матір’ю, котра його покинула, — але йому хотілося, щоб Ізабель побачила його в іншому оточенні. Так він хотів з’єднати різні роки свого життя.
Він дивувався своїй ніжності стосовно Ізабель. Коли зранку він працював з деревом, він думав про те, яким гладеньким воно має бути, щоб Ізабель могла ступати на нього боса. Коли його втомлювала монотонність роботи, він думав про сяяння її обличчя, коли він повернеться додому увечері. У його відчуттях Ізабель з об’єкту несамовитої пристрасті перетворилася на людину, чиє життя стало його головною турботою. Тим не менше вона не втратила гідності в його очах, і він не забув, що вона старша за віком та вища за соціальним статусом.
Тим часом Ізабель таємно від Стівена планувала поїздку до Жанни до Руана. Вона хотіла сказати Стівенові, що поїде на кілька днів, — а там вирішити, чи повернеться. Тоді вона і розкаже Стівенові про дитину.
Минув ще тиждень, і вагітність стала помітною. Стівен звернув увагу, що Ізабель набрала вагу, але через якусь нову для неї сором’язливість у нього більше не було можливості роздивитися її без одягу. Він також помітив, що вона менше стала з ним розмовляти, — і він хотів дізнатися про причини — вона ж виглядала стурбованою та віддалилася. Напад болю і кровотеча повторилися.
Одного дня, поки Стівен був на роботі, вона спакувала речі у невеличку валізу і сіла писати записку з поясненнями.
Увечері, коли Стівен повернувся, він одразу ж помітив, що немає деяких її речей, фотокарток, одягу та прикрас. Він відчинив шафу — більша частина одягу залишилася. Він дістав речі, які були на ній, коли він тільки приїхав на бульвар Гангу, — кремового кольору спідницю з гудзиками зі слонової кістки, яка приємно шурхотіла від її ходи. Занурившись у спідницю обличчям, він стиснув її в обіймах.
Стівен відчув себе колодою — однією з тих, які вони розрубували на задньому дворі. Спочатку в колоду встромляли сокиру, потім ставили руба і розколювали надвоє рівно і без зарубок.
Він продовжував ходити на роботу. Приходив зранку вчасно та обмінювався привітаннями із іншими чоловіками. Працюючи, він плювався та сварив пилу, котра зубцями в’язла у зернистій деревині. Він спостерігав, як з-під рубанку з’являється довга стружка. Він шліфував деревину трьома різними видами шліфувального паперу, поки дерево не ставало гладеньким на дотик. Опівдні відчував у роті солодкий смак анісу і дивився, як густа рідина хмариться у склянці від долитої до неї води. Він розповідав жарти чоловікам і не виказував жодним словом зміни в його житті.
Вечорами він щось готував собі на кухні з кролячого м’яса та помідорів, а потім сидів біля вогнища і пив вино — пляшка за пляшкою, — дивлячись на вугілля.
Вона пішла, бо сподівалася, що іще зможе врятувати свою душу. Вона поїхала додому, бо її лякало майбутнє і хотілося повернутися до звичного укладу життя. У нього ж не було вибору, окрім як продовжувати почате.
Він допивав вино та йшов нагору. Лягав на їхнє спільне ліжко прямо у черевиках. І ні про що не думав. Просто лежав і дивився у вікно, поки не замерзав.
Джек Фаєрбрейс лежав за сорок п’ять футів від поверхні, під сотнями тон французької землі над головою. Він чув дерев’яний шурхіт насоса, котрим подавали повітря у тунель, більшість якого вже видихалася, доки доходила до Джека. Спиною він спирався на дерев’яний хрест, ногами — на глину у напрямку ворога. Укороченою лопатою він насипав землю в мішок, який передавав Евансу, своєму приятелю, — і той повз із ним кудись у темряву. Джек чув, як стукає молоток по деревині, якою укріпляють тунель позаду. Тут, де він зараз працював, можна було лише сподіватися, що глина витримає і його не придавить землею.
Піт заливав йому очі, припікав та змушував постійно трусити головою. Зараз тунель був дуже вузький — десь чотири фути завширшки та п’ять у висоту. Джек продовжував встромляти лопату в землю перед собою, рубаючи землю так, наче ненавидів її. Він забув, скільки часу вже провів під землею, — йому було простіше не думати про можливість вилізти, а просто копати. Чим важче він працював, тим простішою здавалася робота. Він вже зо шість годин не бачив сонячного світла — та навіть коли вилазив нагору, йому небагато дісталося: лише тоненька зеленувата димка у долині на кордоні Франції із Бельгією, освітлена невпорядкованими вибухами снарядів.
Солдатам не вдавалося повернутись у село, де поселили їх підрозділ, — на цій частині фронту велися активні дії, і без допомоги з-під землі солдати на поверхні не протримались би. Але мінери теж потребують сну — хоча б у палатках над шахтами або в окопах з піхотою.
Джек відчув чиїсь пальці на своєму лікті.
— Джеку, нам потрібна твоя допомога. Тернеру щось почулося за двадцять ярдів від нас. Іди зі мною.
Еванс витяг його з хреста. Джек важко повернувся, зняв просякнуту потом куртку і слідом за Евансом поповз до того місця, де можна було підвестися на ноги. Після кількох годин у темряві глини навіть ледь помітне світло укріпленого деревом тунелю здавалося йому яскравим. Він кліпнув очима.
— Сюди, Фаєрбрейсе. Тернер сказав, що звучало, ніби десь риють.
Капітан Уїр, дивний чоловік із сколоченим волоссям, в парусинових черевиках та цивільному светрі, підштовхнув до Тернера, який сперся на кирку і так стояв. Він виглядав втомленим та наляканим. Від утоми його трусило навіть у спекотному повітрі тунелю.
— Це було ось тут, — сказав він. — Я приклав до дошки вухо і відчув вібрацію. Це точно не наші.
Джек притис голову до стіни тунелю. Він почув ритмічні звуки насосу у трубі, котра звисала зі стелі, — і більше нічого.
— Доведеться вимкнути насос, сер, — звернувся він до Уїра.
— Господи, та тут же нічим дихати, — сказав Тернер.
Уїр віддав наказ на поверхню. Через дві хвилини настала тиша, і Джек знов припав до стіни. Його надзвичайно гарний слух часто ставав у пригоді. Минулої зими за дві милі від Іпру він, стоячи навколішках в окопі, занурював голову у заповнену водою бочку з-під пального і тримав до повної втрати непотрібної чутливості. Тому тиша тунелю з розрідженим повітрям була кращою за гудіння, від якого закладало вуха.
Чоловіки нерухомо стояли і дивилися на Уїра, котрий приклав палець до губ. Джек глибоко вдихнув і прислухався, напруживши м’язи. І справді почулися звуки — далекі та несистематичні. Неможливо було зрозуміти, що це. Якщо вони зараз евакуюють усіх з тунелю, а це виявиться лише артилерійський вогонь або якась діяльність на поверхні, то втратять багато часу. Але якщо це копають німці з іншого боку, то загубиться багато життів. Тому вкрай необхідно з’ясувати природу цих звуків.
— Заради бога, Фаєрбрейсе, швидше, — зашепотів Уїр, — люди вже задихаються.
Джек підняв руку. Він дослухався, чи нема стукоту молотка по дошках, які прибивають для укріплення стін. Зокрема, якщо тунель проходив близько, вдалося би навіть почути, як копають або тягнуть мішки із землею. Він вирізнив удар — але недостатньо глухий для дерева. Мабуть, все ж таки відлуння артилерійського вогню під землею. Джек знову напружився, але його увагу відволік звук, наче хтось скинув мішок картоплі, — Тернер упав на землю. Джек прийняв рішення:
— Артилерія.
— Ти впевнений? — запитав Уїр.
— Так, сер. Абсолютно впевнений.
— Добре. Вмикайте подачу повітря. Фаєрбрейсе, повертайтеся назад на свій хрест. Ви двоє, підніміть Тернера.
Джек поповз назад у темряву — уперед ногами. Там Еванс допоміг йому влягтися і передав лопату. Він устромив інструмент у землю поперед себе, радий поверненню до механічної праці.
Еванс, невидимий у нього за спиною, вигрібав землю. Коли вони закінчували копати цей тунель, Джек починав марити. На секунду йому здалося, що він стоїть у лондонському щиро освітленому пабі і роздивляється свій келих із пивом під ламповим світлом, а за шинквасом висить велике дзеркало у позолоченій рамі. Джек зморгнув від такого яскравого видіння, і його очі сфокусувались на глиняній стіні перед ним. Еванс продовжував загрібати. Джек знову витяг руки перед собою, і його суглоби хруснули.
Еванс тихенько вилаявся, і Джек осудливо стис його плече. Еванс спробував запалити свічку, та від нестачі кисню сірник лише спалахнув червоним, але полум’я так і не розгорілося. Чоловіки зупинились і прислухались. У підсиленій тиші вони чули шум власного дихання. Вони затамували подих — і тиша стала абсолютною. Здавалося, що копачі дісталися кінця світу. Джек відчував запах сирої землі і поту Еванса. Зазвичай позаду відлунював стук молотка об дерево, коли дошками підпирали тунель, але зараз навіть і цей звук пропав. Вузький тунель змикався позаду них. Еванс вхопив Джека за руку, і його дихання захрипіло. Мабуть, там, позаду, щось сталося.
— Добре, — промовив Джек, — допоможи мені звідси вилізти.
Еванс стягнув його з дощок та допоміг перевернутися. Вони поповзли назад, аж поки не побачили світло від лампи — це був Уїр, зігнутий упоперек у низькому тунелі. Він тримав руку біля вуха, а коли побачив їх, жестами наказав притиснутися до стіни тунелю. Він щось зашепотів, але тут загуркотіло і повз них пролетіла велетенська куля землі, збиваючи з ніг чотирьох чоловіків, змішуючи їх кінцівки та голови із глиною. Джека, Уїра та Еванса, котрі притислись до стіни, оминула ця участь. Джек помітив у тій груді частину голови та волосся Тернера — все це полетіло всередину викопаного ним тунелю. Біля ноги Джека впала рука з капральською стрічкою. Інші частини тіл залишилися у тому шматку землі, котрий пронісся повз них.
Уїр сказав:
— Забираймося звідси, поки іще раз не вибухнуло.
Позаду вже опускали у темряву лампу. Джек хапнув Еванса за плече.
— Давай, хлопче, ворушися.
На поверхні були сутінки, йшов дощ. Повз Джека, який стояв на виході з тунелю, хапаючи свіже повітря та мружачись на світлі, снували санітари-носильники. Уїр відпустив людей та пішов шукати польовий телефон. Джек одразу ж вирушив до свого місця в окопі.
— Тобі лист прийшов, Джеку, — сказав Білл Тайсон. — Вранці пошту принесли.
Вони сиділи юрбою під дерев’яною рамою з натягненою на неї плащ-палаткою. Артур Шоу, третій чоловік у цьому спільному укритті, намагався загріти чай на примусі. Лист надіслала дружина Джека з Едмонтона.
— Тернер загинув, — промовив Джек. — Він та іще двоє, щонайменше.
— Ти щось чув? — запитав Тайсон.
— Так, але я подумав про артилерійський вогонь. Там точно є тунель.
— Не думай про це. Кожен може помилитися.
Почувся свист у повітрі, і десь за сотню ярдів від них розірвався снаряд.
— Чи відомо, коли ми зможемо звідси забратися? — запитав Джек.
— Мали б завтра, — відповів Шоу. — Але я не помічаю нашого просування — а обстріл не вщухає. Уїр щось казав?
— Ні. Він, мабуть, і сам не знає.
Троє чоловіків обмінялися втомленими, беземоційними поглядами. Тайсон і Шоу служили разом уже більше року — вони записалися на фронт заради шести шилінгів оплати за досвід роботи під землею. Обоє раніше працювали на шахті у Ноттінгемі, хоча Тайсон майже спускався вниз — він обслуговував техніку. Шоу казав, що йому тридцять один, хоча насправді був старшим на десять років. Він працював у тунелі носієм, але йому не подобалася військова дисципліна, нав’язувана піхотинцями.
Вони замінили Джекові двох друзів-лондонців, з якими він працював разом на будівництві Центральної лінії метро. Вони обидва — Аллен та Мортімер — загинули під час вибуху на Мессінському хребті біля Іпру минулого року. Джек, вже звиклий до смерті, прогнав їхні бліді обличчя зі своєї пам’яті. Він неохоче прийняв дружбу Тайсона і Шоу, але невдовзі збентежився фактом, наскільки швидко їхня компанія стала для нього важливою. Коли вони лягали спати, Шоу клав голову Джекові на коліна — він ніколи не витягав ноги вздовж окопу. Іноді серед ночі він прокидався від того, що його обличчям бігав пацюк. Бувало, він годинами лежав без сну і боровся зі страхом бути похованим під валами землі від вибуху снаряду та бажанням знепритомніти від того шуму, який не вщухав навколо. Вони спали на дерев’яних дошках, які вгризалися прямо у кістки. Навіть широкі боки та плечі Шоу не забезпечували необхідної м’якості, і він усю ніч крутився у напівсні.
У кутку плащ-палатки з’явилося обличчя капітана Уїра. Водозахисна накидка на ньому накинута поверх білого светра, на ногах — високі гумові чоботи.
— Шоу, ти потрібен у тунелі. Я знаю, що ти зранку вже був, але там потребують допомоги із розчищенням завалу. Ти би теж згодився, Тайсоне.
— Мені на варту о десятій, сер.
— Фаєрбрейс вийде замість тебе. Давайте, ворушіться. Сержант Адамс керує в тунелі. Доповісте йому, що вас прислали на допомогу.
— Допий мій чай, Джеку, — сказав Шоу. — Не залишай його пацюкам.
Усі пішли, і Джек спробував заснути, але нерви його були занадто напружені. Він заплющив очі, але уявно бачив лише темряву тунелю. Він знов і знов чув ту несподівану тишу, котра змусила його і Еванса зупинитися та затамувати подих. Відчуття провини через незмогу зрозуміти, що там був німецький тунель, не було. Він зробив, що міг. Ті люди все одно загинули б — може навіть ще гіршою смертю. Наприклад, задихнулися б від газу або залишилися покинутими на нейтральній ділянці землі. Там, у завалі, вони знайдуть частину голови Тернера і поховають її разом із чиїмись фрагментами форми та кісток. Він уявив, як руки Шоу перебирають підірвану землю. Якоїсь миті він задрімав, але раптова судома його розбудила та примусила підскочити з готовністю діяти.
Відмовившись від ідеї про сон, він витяг з кишені лист і, присвічуючи шматочком свічки, знайденим у мішку Тайсона, взявся його читати.
З поштою також привезли пайки — консерви з тушкованим м’ясом та яловичиною. Їх краще приберегти на обід. А ось варення та хліб дуже доречні для пів-чашки чаю, який йому зостався. Голодний після роботи під землею, Джек швидко з’їв усе у їдальні, відділеній на початку однієї з комунікаційних траншей. Іноді чоловіки, котрі приносили пайки, розповідали недостовірні чутки про пересування військ та плани з тилу, але сьогодні вони мовчали. Джек у тиші поїв та повернувся на місце.
Його син Джон народився вісім років тому. Маргарет тоді вже було сорок, і вони майже втратили надію зачати дитину. Це був світловолосий худенький хлопчик з яскравим поглядом та безтурботним виразом обличчя, він часто вибухав гучним сміхом. Його фізичні вади поєднувалися із простодушністю. Його приймали до своєї компанії інші хлопці на вулиці, коли їм не вистачало учасників для якоїсь гри. У їхньому самоорганізованому футболі він стояв на воротах, а в крикеті битка йому діставалася тільки в екстрених випадках.
Джек вгледівся у старанний почерк дружини, намагаючись уявити обличчя сина. В сутінках дощового вечора біля свічки уява працювала важко. Він заплющив очі та згадав його гострі коліна, котрі завжди визирали з-під пошарпаних шортів, його великі зуби, які було видно під час посмішки, і завжди нечесане волосся, пригладжуване зрідка батьковою рукою.
На фронті він нечасто думав про дім. У його гаманці була фотокартка Маргарет, але не сина. У Джека голова завжди була надто зайнята думками, щоби пам’ятати ще й про незначні речі. Чоловіка вже майже рік не було вдома. Йому не вірилось, коли Шоу повідомив, що за хорошої погоди гарматні постріли долинали навіть із Лондона. Це місце — зважаючи на його майже постійне перебування під землею — здавалося надто далеким від звичних вулиць та будинків. Він навіть не знав, яке тут найближче село. Здавалося, що його ніби перенесли до якогось іншого світу.
Тієї ночі його поставили вартовим на стрілецькій сходинці у кінці траншеї замість Тайсона, який ще не повернувся з-під землі. Взагалі-то мінери не зобов’язані вартувати, але їхній головний домовився із піхотою: через значну активність ворога та небезпеку перебування під землею піхотинці забезпечують бойове прикриття мінерів, а ті, у свою чергу, будуть допомагати піхоті стояти на варті. Джек уже не розрізняв день та ніч. У його житті чергувалися темрява тунелю, вечірні сутінки у переміжному артилерійському вогні та нічна темрява траншеї у тіні плащ-палатки.
Джек прислухався до звуків на нейтральній ділянці землі перед ним. Німецькі нічні патрулі вже вийшли — вони пильнували рухи ворога та сіяли тривогу. Джек розумів, що й серед них бувають особливі вартові, які почують швидше, аніж він щось зробить, — але вартові в траншеях ніколи не розмовляли без нагальної потреби. З Лондона прибув піхотний батальйон — тунельників вони назвали «каналізаційними пацюками», використовуючи будь-яку можливість довести їхню неефективність як солдатів.
Джек настільки стомився, що спати він вже просто не міг. Рухи його тіла набули автоматизму, але звідки він черпав енергію — сказати не міг ніхто. Коли інші вже дрімали, він сидів без сну та навіть пильнував. Навкруги хтось уже спав на дошках на підлозі, а хтось сидів спиною до стіни, клюючи носом. Далі вздовж лінії фронту робітники ремонтували траншеї — їхній стукіт долітав до вух Джека.
Наразі в його голові дуже ясно вималювалось обличчя Джона: блідий одинокий хлопчисько десь у хвості ватаги вуличних хлопців, що через проблеми з ходою постійно шпортався. Він майже наяву чув його високий голосок, лондонський говір, завчені привітання та необгрунтовану життєрадісність. Він уявив цього хлопчика у палаті госпіталю з високою стелею і жовтавим світлом гасових ламп, поруч із накрохмаленими головними уборами сестер, оточеним запахом мила та дезінфікувальних засобів.
Сон підкрався до нього невидимим ворогом. Зловісне світло госпіталю змінилися лампами величезного лондонського бару на Лі-Брідж-роуд. З’явилися чоловіки у костюмах та капелюхах, укутані кільцями диму та з келихами в руках. Прийшли й інші образи, один за одним: кухня батьківського дому у Степні; парк та пес; знову освітлений паб, набитий людьми; обличчя Джона, його милого хлопчика. Джек відчував ману величезної спокуси — відпочинок для розуму, сон, — яка вартуватиме життя його товаришам. Але він не розумів, що вже спить, — його голова нахилилась уперед, впала між втомленими плечима, які годинами копали французьку землю без відпочинку.
До нього так і не дійшло, що він заснув, аж поки не прокинувся, падаючи уперед від удару чийогось чобота по щиколотці.
— Ім’я? — гаркнув офіцер.
— Фаєрбрейс, сер.
— А, це ти, Фаєрбрейс, — ще один голос, капітана Уїра, звучав здивовано.
— Ви спали? — запитав холодно перший офіцер.
— Я не знаю, сер. Я не слухав, а потім...
— Ви спали на варті. На вас чекає трибунал. Зайдіть до мене завтра о шостій. Ваш сержант вас приведе. Ви знаєте, яким буде покарання.
— Так, сер.
Джек дивився, як двоє чоловіків просуваються траншеєю, а потім звертають наліво. В темряві ночі виднілися лише вогники їхніх сигарет.
На варті Джека змінив Боб Вілер, іще один тунельник. Джек повернувся та побачив, що Тайсон та Шоу сплять під дерев’яною рамою — для нього місця вже не залишилось. Він узяв кілька сигарет і пішов назад комунікаційною траншеєю повз невпевнений оклик вартового. Він переліз через задню стінку допоміжної траншеї й опинився там, де зберігали боєприпаси та провіант — їх накрили брезентом від мжички. Склад охороняли троє чоловіків, включаючи сержанта, — Джек назвався й сказав, що йому треба до вітру, і вони пропустили його. Він знайшов дерево, ще не знищене артилерійським вогнем, сів під нього, розпалив цигарку та втягнув у себе дим. До війни він ніколи не торкався тютюну, а зараз це стало його найбільшою розрадою.
Якщо трибунал визнає його винним, то йому світить розстріл. Тунельники все частіше вважалися частиною армії, хоча вони і не підпадали під принизливу муштру та покарання для виховання бойової готовності, як піхотинці, а проте свій особливий статус окремішності вони втратили. Коли Джек приїхав на Іпр разом із лондонцями Алленом та Мортімером, йому сказали, що впродовж усієї війни вони перебуватимуть на одному місці, а піхотинці будуть змінюватися. А проте тунельників теж постійно переміщували, посилюючи ще більше той безлад, заради усунення якого їх організували. По суті вони стали солдатами, які повинні були вбивати ворога не лише мінами, але й багнетами або навіть голими руками, якщо виникала така необхідність.
Не таке життя уявляв собі Джек, коли ішов добровольцем на війну. У тридцятивосьмирічному віці він міг запросто уникнути служби, але в Лондоні неможливо було влаштуватися на роботу. Маргарет була старшою на десять років, і їй вистачало догляду за Джоном. Вона час від часу наймалася прибиральницею, але грошей не вистачало. Джек не думав, що війна триватиме так довго, — він обіцяв Маргарет за рік повернутися з відкладеною частиною зароблених грошей.
Маргарет була по-ірландськи практичною. Джек подобався їй своєю добротою та почуттям гумору. Вони познайомилися на весіллі однієї з восьми сестер Маргарет — вона виходила заміж за співробітника Джека. На застіллі після церемонії у церкві Джек пив пиво та видумував різні забави для дітей. У нього було широке квадратне обличчя, волосся зачесане на проділ. Маргарет одразу його вподобала, бо він залишився погратися із дітьми, перш ніж піти розповідати анекдоти іншим чоловікам.
— Я стара діва, — прямо сказала вона Джекові, коли той завітав до неї за тиждень після весілля. — Ти не захочеш зі мною зустрічатися.
Але Джек, здається, точно знав свої бажання — і через три місяці вони одружилися.
Запалюючи наступну цигарку під деревом під свист снаряду, що перелітав британську лінію фронту десь за півмилі на південь, Джек Фаєрбрейс затремтів. Він сприймав себе як безсмертного. Вважав, що вже загартувався від смерті, але це було оманою. Якщо його визнають винним, то на сході сонця відведуть кудись у безлюдне місце подалі від лінії фронту — на просіку у лісі або ж на двір за стіною ферми — і розстріляють. Вони накажуть це зробити чоловікам із його ж підрозділу — таким же мінерам та копальникам, яких навіть у ворога не вчили стріляти. У когось патрони будуть холості, у когось бойові — і ніхто ніколи не дізнається, чия куля його убила — Тайсона, Шоу, Вілера чи Джонса. Він впаде, як і мільйони мертвих, — у багно: як помічники пекаря із Саксонії, як робочі з французької ферми, як працівники фабрики у Ланкаширі — земля прийняла вже дуже багато плоті і крові.
Він тремтів від таких думок. Кожен солдат готується до смерті, коли починається битва або атака: від кулі снайпера, від снаряду або міни, від вибуху в тунелі. На війні кожен момент здатен принести тобі смерть у тому чи іншому вигляді — й іноді це важко осягнути. Але поступово Джек звик до цього. Кожного разу, коли їх підрозділ відпускали на відпочинок, він відсипався цілий день, щоби пристосуватися до відсутності постійного страху. Опісля він вже міг жартувати та розповідати якісь історії, відчуваючи, як полегшення огортає його разом із товаришами. Але ця культивована байдужість стосувалася смерті ворога, друзів та побратимів. Але зараз він збагнув, що не готовий змиритися із можливістю власної смерті.
Він закрив обличчя руками та почав молити Бога про порятунок. У нього не було справ, які би потребували завершення, ніякого особливого призначення — чоловік просто хотів побачити Маргарет, доторкнутися до волосся Джона. Сидячи під деревом у мряці та темряві, він думав про сина — свого милого сина. Для результату війни його смерть чи життя не мали ніякої різниці. Однаково як і життя Тернера, якому відірвало голову, життя Тайсона та Шоу. Нехай вони помруть, молився Джек, відчуваючи свою ганебність. Нехай помруть вони — а я виживу.
Тієї ночі він так і просидів під деревом на самотині. Ніхто його не викликав, і він усе намагався воскресити у своїй пам’яті спогади про своє життя, про уже зроблене, сподіваючись, що це принесе йому якесь полегшення перед обличчям гвинтівок, націлених у його голову. Він пригадував футбольні матчі на полях Хакні Маршиз, своїх друзів з роботи у лондонському метро, дивні обличчя та голоси з дитинства, свого сина. Нічого з тих спогадів не робило його життя вартим порятунку. Наостанок пам’ять відкривала лише якісь уривки з раннього віку: як він сидить перед вогнищем на кухні, як пахне мама, коли цілує на ніч. Разом з образами виникло бажання здатися, заснути.
Джек підвівся, потягнувся, розім’яв руки та ноги і повернувся на позицію у траншеї, щоби примоститися біля Тайсона і Шоу. Він прокинувся ще до світанку і пішов шукати сержанта Адамса.
— Ходімо, — сказав Адамс. — Приведи себе у належний вигляд. Поправ ремінь.
Адамс був не таким сержантом, якого усі бояться. Він часто жартував і рідко кричав. Солдати його шанували.
— Я чув, що ти заснув на посту?
Джек нічого не відповів. Він вже готувався до смерті.
— Може, тобі пощастить. Дехто з молодих офіцерів покричить та охолоне. Містер Рейзфорд — найдивніша людина, знана мною. Сюди.
Адамс вів його вузькою траншеєю до бліндажів. Там він вказав на вхід до останнього і повідомив, що далі Джек повинен іти сам. Чоловік подивився на горизонт, котрий вже сірів зі світанком: зірвані та спалені дерева, коричневі поля — колись зелені, а тепер переорані снарядами. Такий світ не шкода було покинути.
Дерев’яними сходами він спустився униз. Там він зупинився перед саморобними дверима з газонепроникною завісою та постукав.
Голос зсередини наказав заходити, і він різко відчинив двері. У приміщенні сильно пахло гасом. Тютюновий дим висів непроглядною завісою. Джек помітив дерев’яне двох’ярусне ліжко — внизу хтось спав, а також саморобний стіл та стільці. Тут було краще, ніж у більшій частині жалюгідних приміщень, побачених ним, але прості дошки на стінах, різномасті чашки, свічки, гніти та цвяхи, які служили предметами першої необхідності, тільки посилювали враження убогості.
— Хто ви? — до нього звернувся лейтенант — один з двох офіцерів, котрі сиділи за столом. Другим офіцером був капітан Уїр — командир роти, в якій служив Джек. Мабуть, він завітав у гості.
— Фаєрбрейс, сер. Ви наказали прибути о шостій ранку.
— Навіщо?
— Я спав на варті.
Офіцер підвівся, підійшов ближче та нахилився до Джека. Це був темноволосий чоловік з початками сивини на волоссі. Густі вуса закривали верхню губу, великі карі очі уважно на нього дивилися. Йому могло бути як двадцять п’ять, так і сорок.
— Щось я такого не пригадую.
— Здається, ви збиралися віддати мене під трибунал, сер.
— Не думаю, що я міг би таке зробити. Ви ж не у моєму підрозділі. Ви тунельник, правильно?
— Так, сер.
— Мабуть хтось із ваших, Уїре?
Джек подивився на Уїра та помітив поруч із ним на столі майже порожню пляшку віскі. Склянок було тільки дві.
— Сідайте, Фаєрбрейсе. Ось, випийте, — сказав Уїр.
— Ні, дякую, сер, я...
— Все одно сідайте.
Джек озирнувся. Він не хотів сідати на стілець, котрий міг належати офіцерові, командирові піхоти — запальному чоловікові на прізвище Грей. Джек якось чув, як він віддавав накази. Йому стало цікаво, де зараз Грей — мабуть, наводить жах на вартових.
Джек узяв стілець, підсунутий Уїром. Капітан знову взув свої м’які черевики, залишивши білий светр. Він був неголений, очі налиті кров’ю. Джек дивився на нього згори вниз, уникаючи погляду. На столі також лежали гральні карти — п’ять карт у формі зірки, лицьовою стороною догори. Між ними насипались тонкі стежки піску, а посередині стояли дерев’яна фігурка та недогарок свічки.
— Це лейтенант Рейзфорд, — відрекомендував Уїр. — Його взвод стоїть поруч із нами. Це його людей ви захищаєте від мін. Минулої ночі двоє його людей стояли насторожі — мабуть, він хвилювався за них. Так же, Рейзфорде?
— Та ні. Бреннан і Дуглас знають свою справу.
— Ви не хочете поговорити із цим солдатом? — запитав Уїр.
— Поговорив би, якби пам’ятав, хто він такий, — він повернувся до Джека. — Якщо віскі ви не хочете, то за хвилину нам принесуть чай. Я накажу Райлі принести ще одну чашку.
Очі Джека поступово звикали до диму, і він побачив, що деякі стіни затягнуті тканиною — дорогим іноземним шовком або бавовною. На маленькій шафі стояли інші дерев’яні фігурки людей. Фотокарток на книжковій полиці у кутку не було, окрім якихось не зовсім вмілих малюнків облич та фігур. Тут Джек відчув, що лейтенант стежить за його поглядом.
— Ви вмієте малювати? — запитав він.
— Трохи, — відповів Джек. — Тут я не маю на це часу. Та спокою.
Увійшов Райлі з трьома горнятами чаю. Це був невисокий сивий чоловік у охайній формі ординарця. З торби, яка висіла за стелі — щоби не дістали пацюки. — він дістав цукор.
Джек спостерігав, як лейтенант підійшов до полиці та узяв один з малюнків.
— Анатомія людини навдивовижу проста, — сказав він. — Візьмемо, наприклад, конструкцію ніг: дві довгі кістки, простий суглоб для рухливості, завжди однакові пропорції. А проте, коли малюєш ногу, дуже важко правильно зобразити її форму. Усі бачать ось цей чотириглавий м’яз на стегні. Алея ніколи не думав, що тут є іще й кравецький. І якщо зробити на ньому акцент, то нога буде здаватися занадто мускулистою.
Джек спостерігав, як лейтенант водить пальцем по лініях намальованої ноги, і ніяк не міг збагнути, чи цей чоловік глузує з нього, подовжуючи агонію, а чи справді хотів поговорити про малювання.
— Це, звичайно, просто, бо війна нам усім тут кожного дня дає уроки анатомії, — додав лейтенант, зітхаючи. — Я міг би цілу роботу написати про основні внутрішні органи британського рядового. Печінка у розрізі. Довжина кишечника, вивернутого на огляд. Порошкоподібні кістки звичайного англійського молодшого офіцера.
— Вибачте, сер. А можу я запитати щодо звинувачення? — кашлянув Джек.
— Звинувачення?
— Заради Бога, Рейзфорде, — втрутився Уїр. — Ви наказали йому з’явитися, бо він заснув на варті. Він хоче знати, чи віддадуть його під трибунал. Скажіть йому, його розстріляють чи вчитимуть малювати.
— Ніяких звинувачень. Ви не у моєму підрозділі.
Джек відчув, як у нього в очах запекло.
— Я впевнений — якщо ваш командир захоче, то сам вас і покарає.
— Жодних покарань, — хитнув головою Уїр.
— Дякую вам, сер. Дякую.
Джек подивився на двох чоловіків із вдячністю та любов’ю. Вони зрозуміли, як важко втомленому солдатові. Він був упевнений, що їхнє милосердя виникло від співчуття до нього. Він витяг лист Маргарет — йому кортіло розділити із кимось тягар хвороби сина.
— Ось тут, сер, лист. Лист від моєї дружини. Наш хлопчик, наш син — він сильно захворів. Я хвилювався. Я не спав, коли піднявся на поверхню, — я хвилювався, — він простягнув лист Уїру, той кивнув головою.
— Бачите, Рейзфорде? — Уїр передав папір.
— Так, — сказав Стівен. — Вона пише, що це дифтерія. Це серйозно.
— Чи не можна мені з’їздити додому, провідати його?
Стівен підняв одну брову та подивився на Уїра.
— Сумніваюся. У нас і так не вистачає людей, — відповів Уїр.
Джек сказав:
— А у вас є діти?
— Я не одружений, — відповів Уїр.
— А у вас, сер?
— Ні, — відповів Стівен.
Джек кивнув декілька разів.
— Думаю, це навіть виглядає смішно. Тут людей вбивають щохвилини — а у небезпеці мій син.
Стівен відповів:
— Кожен, хто тут загинув, чийсь син. Ви думали про це, коли бачили їхні тіла? Ви думали про те, чи сподівалися їхні матері на такий кінець, коли вперше притискали до грудей немовля?
— Ні, сер. Я ніколи про це не думав.
Усі троє пили чай. Знадвору долинав свист снарядів. Бліндаж трусився від вибухів, і зі стелі падали грудочки землі.
Стівен сказав:
— Минулої ночі двоє моїх людей вісім годин сиділи у воронці на нейтральній території і слухали. Як ви думаєте, про що вони думали увесь той час? Зауважте, що говорити їм було заборонено, — він подивився на Джека.
— Я не знаю, сер. Мабуть, це ніби в тунелі — настає момент, коли взагалі ні про що не думаєш. Наче твоє життя зупинилося — розум помирає.
— Я хочу спуститися до вас у тунель, — сказав Стівен.
— Не хочете, — відповів Уїр. — Навіть копальникам не дуже там подобається.
— Я повинен знати, як це. Дехто з моїх людей думає, що ви там внизу недостатньо швидко працюєте. Що ви не чуєте ворога. Вони бояться, що їх підірвуть з-під землі.
Уїр засміявся:
— Ми про це знаємо.
Джек пересунув свій стілець. Ці двоє офіцерів були трохи дивними — може, вони напилися. Він завжди вважав Уїра надійною людиною. Як і всі інші командири тунельників, той був звичайним інженером, переведеним сюди, уважним та надійним під землею, хоча до війни не мав жодного досвіду такої роботи. Але зараз погляд у нього був дикий, очі почервоніли від віскі. Коричнювата щетина свідчила про те, що він уже кілька днів забував поголитися. Лейтенант, подумав Джек, виглядав тверезішим, але не менш дивним. Неможливо було зрозуміти, чи він говорив серйозно, чи жартував. Він здавався забудькуватим та відчуженим, але ідея спуску під землю йому вочевидь подобалась. Джекові видалося, що лейтенант подумки наче був десь в іншому місці. Та вдячність, яка охопила його спочатку, зникла. Він більше не мав бажання бути відвертим із ними — захотілося повернутися до Тайсона і Шоу, ба навіть до Вілера і Джонса з їх невгамовним базіканням. З ними він хоча би знав, де перебуває.
— Вам не відомо, коли ми зможемо відпочити, сер? — запитав він Уїра.
— Сподіваюся, завтра. Вони не можуть довше нас тримати тут. А ваші люди, Рейзфорде?
Стівен зітхнув:
— Навіть Господь Бог того не знає. Я чув різні чутки зі штабу батальйону. Раніше чи пізніше нам доведеться іти в атаку. Хоча і не тут.
— І нам доведеться пожертвувати кількома життями для втіхи французів? — Уїр засміявся.
— Так, доведеться. Вони хочуть знати, що не самі у цій війні. Та я думаю, що вони пожнуть бурю.
Із задньої частини бліндажу вийшов Райлі.
— Вже майже шоста, сер. Збір офіцерів за десять хвилин.
— Вам краще піти, Фаєрбрейсе, — сказав Уїр.
— Побачимося у тунелі, — попрощався Стівен.
— Дякую, сер.
Джек виліз із бліндажу. На вулиці вже практично розвиднілося. Низьке небо Фландрії зустрічалося із землею у короткому горизонті всього лише за кілька миль від німецької лінії фронту. Він глибоко вдихнув ранкове повітря — його життя було врятоване. Остаточно ейфорія заволоділа ним, коли він побачив з боку задньої частини траншеї дим від цигарок і пару з чашок чаю, котрі стискали у змерзлих руках солдати. Він подумав про сморід свого одягу, про воші у швах, про людей, з якими йому було страшно товаришувати, бо вже наступного дня їх тіла могло розірвати у нього на очах. Зараз Тайсон відбував свої ранкові санітарні процедури — спорожнював кишечник у банку з-під фарби, а вміст виплескував через стіну траншеї.
З офіцерського бліндажу за його спиною линули звуки піаніно — мелодія виринала під скрегіт голки грамофона.
Коли їх зрештою вивели з передової, тунельникам дозволили розміститися на відпочинок далі від лінії фронту, ніж зазвичай. Чоловіки настільки втомилися, що навіть іти їм було важко. За три милі вони вийшли на нещодавно прокладену дорогу з глибокими канавами обабіч. Скомандували «вільно», і хтось курив, ідучи. Джек Фаєрбрейс зосередився на тому, щоб іти рівно під вагою пакунка з додатковими інструментами для земляних робіт. У кінці дороги ледь виднілося село, але якщо він дивився на нього, то втрачав координацію ніг. Йому здавалося, що він іде над яром, а дорога — на сто ярдів нижче. Двічі він здригався, прокидався від того, що засинав на ходу. Віллера, який йшов двома шеренгами позаду, доводилось витягати із канави. Джек на мить прикрив очі від яскравого денного світла, але швидко їх розплющив, відчувши нудоту від втрати рівноваги.
Зараз його оточувало те, що він міг більше ніколи у житті не побачити, — ознаки того життя, котре вирувало за вузькими межами його пекельного існування. Назустріч їм на велосипеді їхав вікарій — він підняв капелюха, вітаючи колону солдатів. Обабіч дороги ще зеленіла трава — тут не вибухали снаряди. Цвіли дерева.
Підрозділ зупинився на площі у селі, і сержант Адамс наказав їм сісти тут, поки офіцери знайдуть, де розквартируватися.
Джек прихилився до кам’яного муру, котрий оточував сільський водяний насос. Тайсон дивився на нього порожніми очима — він був не в змозі помітити зміни навколо. З будинків на вузенькій вулиці за площею підіймалися стовпи диму. Вони бачили крамницю із продуктами та лавку м’ясника, у дверях яких гралися маленькі хлопчики.
Джек почув жіночий голос. Вона говорила незрозумілою мовою, незвичною для його вух. Тим не менше він чітко зрозумів, що голос безумовно жіночий. Він належав гладкій жінці років тридцяти — вона розмовляла зі світловолосою дівчинкою. Мінери слухали їхні голоси у прозорому ранковому повітрі — вони долітали до них утішними спогадами про втрачене життя.
Двоє із загону Джека — О’Лоун та Філдінг — заснули прямо на площі. Джек і собі дозволив поринути у відчуття спокою, намагаючись звикнути до відсутності страху. Він повернувся подивитися на Шоу, котрий сидів поряд. Його неголене обличчя почорніло від грязюки, з-під якої визирали білі нерухомі очі. Він не промовив ані слова з того часу, як вони вийшли, і його тіло наче заціпеніло.
У кутку площі загавкав білий пес. Він бігав перед лавкою м’ясника, поки той не вийшов і не прогнав його, люто плескаючи в долоні. Тоді пес підійшов до солдатів і понюхав ноги найближчого з них. Тварина махала хвостом, вочевидь рада побачити стільки людей. У собаки була гостра морда та мохнатий хвіст, закручений на спину. Він лизнув чобіт Джека, а потім поклав голову на нерухоме коліно Шоу. Той подивився вниз, побачив яскраві очі, що з надією на якесь частування дивилися йому в обличчя, і почав гладити пса по голові. Джек дивився, як великі руки мінера пестять псячу спину. Потім Шоу м’яко поклав голову тварині на бік і заплющив очі.
Капітан Уїр наказав їм іти у сарай на околиці села — місцевий фермер здавав його для розміщення солдатів за немаленьку платню. Більшість чоловіків покидали мішки та впали на першу ж кипу соломи, на яку натрапили. Тайсон знайшов якомога чистіший закуток і запросив туди Шоу та Фаєрбрейса. Вони ненавиділи звички одне одного, але вже вивчили їх і не хотіли зустріти когось гіршого.
По обіді Джек прокинувся і подався на двір ферми. Там у похідній кухні горіло вогнище. Приїхав віз, запряжений кіньми, з дезінфікувальними засобами та порошком проти вошей — їх під пильною увагою начальника постачання роздавали солдатам. Джек попростував вулицею у село. Він ні слова не знав французькою та просто роздивлявся будівлі, поля та церкви — як справжній чужоземець. Комфорт перебування поза межами обстрілу розбудив у ньому сум за домом. До війни він ніколи не був за кордоном, і взагалі всього кілька разів виїжджав із заспокійливого шуму та метушні лондонських вулиць, де виріс. Він сумував за клекотом трамваїв, за довгими терасами північних районів Лондона, за назвами, котрі в його пам’яті асоціювалися з домівкою: Тернпайк-лейн, Менор-хаус, Севен-сістерс.
У селі також розмішувався піхотний батальйон: місцеві вже звикли до безладдя від перегрупування солдатів, які намагалися відновити сили. Джек мов уві сні ходив поміж фирканням коней, криками унтер-офіцерів, невеличкими групами солдатів, які палили та сміялися.
Тут тримали у секреті все, що відбувалося за кілька миль звідси. Ніхто з військових не розповідав про побачене та зроблене, котре виходило би за межі нормальної поведінки. Хто б міг подумати, що ось цей хлопець у кашкеті на потилиці — зараз він жартує з друзями біля вікна у крамницю м’ясника — бачив, як його товариш помирав у воронці від снаряду з легенями, заповненими пінистим газом.
Усі мовчали — і Джек приєднався до цього мовчання. Наче звичний порядок речей зовсім не змінився. Він скаржився на унтер-офіцерів, ті — на офіцерів, офіцери — на штабних, а останні винуватили в усьому генералів.
Коли Джек повернувся, на польовій кухні вже роздавали гарячу тушонку, каву та добавку — воду із жиром, — яка мала б виконувати роль підливи для найголодніших. Він усе це швидко заковтнув разом зі шматком свіжого хліба. Вілер скаржився на огидність їжі — не зрівняти ані з чаєм, принесеним дружиною, ані з рибою та картоплею, якими він іноді вечеряв у пабі по дорозі додому. О’Лоун згадував пироги з м’ясом та молоду картоплю, а також пудинг на десерт. Тайсон та Шоу не ремствували, хоча особливого задоволення від їжі теж не отримували. Джек доїв залишене Тайсоном. Йому було соромно кому-небудь розповідати, що армійська їжа — навіть нерегулярна та іноді з брудом — була краща за те, що він міг дозволити собі вдома.
Шоу ожив. Його сильна спина вже переносила тюки свіжої соломи у сарай. Низький голос то там, то тут приєднувався до сентиментальних солдатських пісеньок одразу після обіду. Джек був радий цьому підйому: стійкість деяких товаришів допомагала йому пристосуватися до неприродності їхнього життя. Спокійний красивий Артур Шоу з його великою головою підтримував Джека найкраще.
У доброму гуморі, солдати жартували з прачками, котрі прийшли забрати їх одяг, — але ті ледь їх розуміли. Залишившись без одягу, голі чоловіки вишикувались у чергу до бані в іншому довгому сараї. Джек стояв позаду Шоу, роздивляючись його величезну спину з гарними м’язами на лопатках — з такою спиною він навіть із широкою талією виглядав як гострий конус, що своєю вершиною спирався на куприк між двома пухкими волохатими пагорбами сідниць. У сараї чоловіки знов горлали пісні або ж лаялися, кидаючи шматки мила та бризкаючи водою різної температури з винних бочок та годівниць для тварин. Біля входу стояв сержант Адамс зі шлангом. Він закрив отвір пальцем для збільшення тиску і холодним струменем виганяв солдатів на вулицю, де на них чекав чистий одяг, але з вошами, яких неможливо було позбутися.
Увечері солдати отримали по п’ять франків — їхню платню — і тепер шукали можливість їх витратити. Джек Фаєрбрейс у своєму підрозділі вважався головним веселуном, тому саме йому випало знайти колективні розваги на вечір. Поголені, з причесаним волоссям та блискучими кокардами, Тайсон, Шоу, Еванс та О’Лоун постали перед Джеком.
— Я чекаю вас до дев’ятої — і тверезих! — сказав їм услід сержант Адамс, перш ніж вони зникли за воротами ферми.
— О пів на десяту можна? — почав торгуватися Еванс.
— О пів на десяту та напівп’яні, — приєднався Джек. — Так наче краще.
Усю дорогу до села сміх не вщухав.
Біля дверей крамниці, де влаштували щось подібне до бару — кабачок, як його називали солдати, — вишикувалась черга. Використовуючи свій дар веселуна, Джек примітив будинок з яскравим світлом на кухні та малою кількістю людей. Чоловіки пішли за ним, але всередину не заходили — залишилися чекати на вулиці, поки для них не знайшлося місця навколо стола. Літня жінка одразу ж поклала перед ними тарілки зі смаженою картоплею, яка ще мить тому шкварилася у киплячій олії. Солдати передавали одне одному літрові пляшки з білим вином без назви, але їм не сподобався сухий смак, і вони відрядили одну зі служниць за цукром, який додавали до вина. Продовжуючи розігрувати відразу, солдати знищували напій склянку за склянкою. Джек сидів із пляшкою пива. Це було не таке пиво, яке подавали у вікторіанських пабах вдома — там його робили з кентського хмелю та лондонської води.
Сон зморив чоловіків ближче до півночі — Тайсон вже почав гасити цигарки у соломі. У голосному хропінні усі забули, що це неприпустимо. Джек помічав, що такі чоловіки, як Вілер або Джонс, сприймали кожен день як зміну на роботі. Ввечері вони жартували один з одного так, як робили б удома після роботи. Джек не розумів, що так само поводилися і ті двоє офіцерів. Їхні розмови про малювання з натури — це своєрідний спосіб вдавати, що все нормально. Джек поволі засинав, примушуючи себе сконцентруватися на думках про дім: він намагався уявити голос Маргарет та слова, які вона сказала б. Здоров’я його сина було для нього важливішим за життя товаришів. У кабачку ніхто не підняв склянку за Тернера, ніхто не згадав ані його, ані ще трьох чоловіків, які загинули під час вибуху.
Увечері, перед поверненням на фронт, влаштували співи, і усі брали участь, не соромлячись своїх умінь. Вілер та Джонс дуетом виконували до нудоти сентиментальну пісеньку про дівчину, варту мільйона бажань. О’Лоун читав вірші про маленький будинок з трояндами на воротах та пташками у деревах, які співали «тра-ла-ла». Уїра вмовили акомпанувати усім на піаніно, і він зніяковіло відвертався від Артура Шоу та інших своїх підлеглих, які несли відповідальність за смерть щонайменше сотні людей — а зараз вкотре затягували по колу кілька куплетів про мамині поцілунки. Уїр пообіцяв собі ніколи більше не товаришувати з нижчими чинами.
Джек Фаєрбрейс розповідав жарти у стилі коміків з м’юзік-холу, всім добре відомі і підхоплювані хором у кульмінаційних моментах, і все одно для всіх смішні. Серйозне обличчя Джека заливав піт від напруження, якого вимагав номер, а публіка активно свистіла та поплескувала одне одного по спинах від захвату — свідчення рішучості і страху.
Джек оглянув приміщення, у якому вони зібралися на вечір. Перед його очима колихалися хвилі червоних облич — усміхнених та сяючих у світлі ламп, з відкритими ротами, котрі кричали та співали. Для Джека, який стояв на перевернутому ящику в кінці зали, усі ці обличчя були однаковими. Кожен із цих людей мав свою історію, але тінь, яка над ними нависла, робила їх взаємозамінними. І він не хотів прив’язуватися до когось із них більше, ніж до решти.
Ближче до кінця вечора Джек почав відчувати, як жах заповзає йому в душу. Піти зараз із цього непримітного села було для нього найважчим прощанням. Розлука із батьками, дружиною та сином, болісна на пероні станції була не настільки важкою, як марш назад французькими полями. Щоразу було важче. Він так і не зміг пристосуватися й позбутися чутливості. Кожного разу той шлях вимагав усе більше бездумної рішучості.
У вирі страху та співчуття до цих червоних облич Джек вирішив закінчити свій виступ пісенькою.
Ділянку фронту Стівена вже три дні майже безперервно засипало снарядами. Така активність передвіщала масштабну атаку. На третій день він прокинувся у своєму бліндажі, втомлений, та відсунув газозахисну завісу. Його віки обважніли, а тіло рухалося вже не за рахунок природної енергії від їжі та сну, а якихось нервових хімічних речовин, вироблені невідомими йому залозами. В роті пекло, а відчуття кислоти спускалося аж до шлунка. Усередині черепа — прискорена пульсація у нерівному ритмі. Руки тремтіли. Треба було вийти та підбадьорити солдатів свого взводу.
Бреннан та Дуглас, двоє найдосвідченіших його людей, сиділи на стрілецькій сходинці. На землі навколо них валялося близько шістдесяти недопалків. Стівен привітався. Не можна сказати, щоб солдати любили Стівена — йому було важко знайти потрібні слова для заспокоєння та наснаження, бо він і сам не розумів мети цієї війни, якій не було кінця. Стівен якось уже отримав догану від командира роти, капітана Грея, — розважливої та вольової людини, — коли той у розмові із солдатом сказав, що воювати буде тільки важче, перш ніж з’явиться хоч якась надія на завершення війни.
Коментуючи обстріл, Бреннан звично вилаявся. Він так часто вживав свій улюблений прикметник, що Стівен — та й інші солдати — швидко перестав його помічати.
Прийшовши на війну рядовим, Стівен отримав підвищення завдяки своїй кращій, аніж в інших, освіті — ті, хто мав університетські дипломи, або вже були мертві, або ж командували ротами. Грей виділив його з-поміж інших та надіслав назад до Англії на коротке навчання в офіцерській школі. У Франції його далі тренували штабові офіцери у Бетюні — хоча найвідповідальнішим моментом, як здалося Стівенові, став футбольний матч, де потрібно було проявити свою мужність. І він її проявив, почавши бійку з гравцем команди-супротивника. Згодом його відіслали на тритижневий огляд лінії фронту у компанії хворого на астму майора, який уперше виїхав зі штабу бригади. Майор був переконаний, що Стівен не повинен бачитися з тими, з ким починав служити, — йому потрібно постати перед солдатами іншою та вищою людиною, що якимось магічним чином отримала атрибути офіцера. Майор хрипко попрощався, і Стівен став володарем блискучого ременя, нових чобіт та шанобливого вістового. Він ніколи раніше не бачив нікого зі взводу, яким тепер командував, хоча і проходив базове навчання з людьми, котрі розміщувалися тепер лише за сто ярдів від лінії фронту.
— Чути щось про те, коли це закінчиться? — запитав Дуглас.
— Мені не кажуть. А ви як думаєте?
— Я хотів би, щоби вони дали нам трохи перепочити.
— Перепочинете, коли у них буде обід, — втішливіших слів Стівен не міг вигадати. — У німецького артилериста ніхто не забере його сосиску, — йому й самому не до смаку були такі веселощі через силу.
Повітря розірвав постріл гармати. Середніх розмірів снаряд спочатку дивно грюкав шматком оболонки, а при наближенні зазвучав страшно. Бреннан та Дуглас притислись до стіни траншеї, пропускаючи його над головою. Землю струснув вибух, і на їх голови посипалися невеличкі грудочки землі. Дуглас протер обличчя, і Стівен побачив, що у того сильно трусяться руки.
Стівен кивнув їм:
— Це не може тривати вічно.
Зазвичай вночі обстрілювали віддалені зони — ті, де розташовувались склади, зброя та амуніція. Окопи обстрілювали удень, як правило, перед наступом, проте Стівен підозрював, що це могла бути зміна тактики або ж просто неточність прицілу.
Він пройшовся траншеєю та поговорив із іншими бійцями взводу. Вони отримували накази від сержантів, і Стівен для них був скоріше символом далекої влади, перед яким вони мають добре поводитися та виказувати повагу.
Завдяки дружбі з Уїром Стівен знав про тунельників не менше, ніж про своїх людей. Але зараз, спілкуючись з ними під обстрілом, він збагнув, що нічого не знає про їхнє життя. Майже усі вони були з Лондона і до війни перебували в запасі.
Найбільше йому подобались троє — Рівз, Бірн та Вілкінсон. Це дошкульне, на відміну від Бреннана та Дугласа, тріо ніколи не зголошувалося ні на що небезпечне, проте безумовно та безжалісно ненавиділо ворога.
Він знайшов їх всіх разом, як завжди, проте зараз вони незвично мовчали. Як і доповідав Рівз, за останню годину обстріл посилився. Поки він говорив, лунали постріли та вищання снарядів.
— Так тепер увесь час, — сказав Рівз. — Слухайте.
Троє чоловіків лягли ближче один до одного. Поранень від снарядів вони боялися більше, ніж від куль, — вони їх вже бачили. Їхнє пряме потрапляння абсолютно знищувало усі фізичні докази існування людини. Менший снаряд розривав на шматки. Навіть уламки наносили більше шкоди, ніж кулі. Їх часто супроводжували зараження і гангрена.
За кілька ярдів далі у траншеї почулося відчайдушне виття — пронизливий божевільний звук, який прорізався навіть крізь гуркіт артилерійського вогню. Молодий хлопець на прізвище Тіппер біг дощатим настилом, потім раптово зупинився, подивився на небо і знову закричав. У тому лементі відчувався такий глибокий первісний страх, що усі, хто його чув, були вражені. Його худе тіло напружилося, а обличчя спотворило судомою. Він верещав та просився додому.
Бірн ти Вілкінсон почали лаяти хлопця.
— Допоможи мені, — звернувся Стівен до Рівза.
Він підійшов до юнака, узяв його за руку та спробував посадити на стрілецьку сходинку. Рівз тримав його з іншого боку. Очі хлопця дивилися в небо, і ні Стівену, ні Рівзу не вдалося допомогти йому розслабити м’язи шиї, щоб він зміг дивитися униз.
Кров відійшла від обличчя Тіппера. Білки його очей, які Стівен бачив за кілька дюймів від себе, були без мережива судинок — тільки карі кільця з розширеними зіницями, котрі робилися дедалі темнішими та ширшими, і райдужна оболонка більше не реагувала на світло — очі наче позбулися життя.
Без жодного уявлення, де перебуває, хлопець лише благально повторював якесь йому одному зрозуміле слово — мабуть, пестливе ім’я матері чи батька. Його голос викликав примітивний страх. Стівен раптом відчув, як зсередини нього щезає співчуття, і силоміць намагався його утримувати.
— Виведіть його, — наказав він Рівзу. — Не треба, щоб усі це бачили. Беріть його разом із Вілкінсоном та відведіть у шпиталь.
— Так, сер.
Рівз та Вілкінсон потягли здерев’яніле тіло хлопця комунікаційною траншеєю. Стівен тремтів. Цей вибух природного страху відкрив йому очі на неприродність їхнього існування тут — і як намагалася вони уникати усього нормального. Злий, він повернувся у бліндаж. Якщо ці загальні удавання нормальності почнуть слабшати, то пропаде багато життів.
Здавалося, не було жодного способу протистояти цьому страху. Під Іпром та в інших місцях бойових дій солдатам вдавалося підготуватися до можливої загибелі. Але цей артилерійський вогонь позбавив їх мужності повністю. Чоловіки, які готувалися іти на кулемети або захищати окопи до останнього, не були готові зустріти смерть у такій формі. Вони вдавали, що справа не тільки в цьому. Це був прояв пережитого ними. Колись Рівз шукав свого брата — але від того не лишилося нічого, що можна було б поховати, ба навіть пасма волосся. Снаряд, яким його вбило, був настільки великим, що його підвозили вузькоколійкою, а заряджали за допомогою невеликого крану. Пролетівши шість миль, він залишив воронку, у якій можливо розмістити ферму з усіма допоміжними будівлями, — тому нічого дивного, казав Рівз, то він не знайшов решток брата. «Ніби й нічого такого, але ж він був моєю плоттю та кров’ю», — додав він.
На третій день після обіду Стівена огорнуло серйозне хвилювання щодо впливу цієї події на солдатів у його в люді. Він почував себе непотрібною ланкою у ціпку: офіцери вищих чинів йому не довіряли, а солдати отримували накази прямо від сержантів — разом із моральною підтримкою.
Обстріл не вщухав.
Стівен коротко поговорив із Харрінгтоном — лейтенантом, який жив у одному бліндажі з Греєм, — а потім випив чаю, приготованого Райлі о п’ятій. Він вийшов надвір у вечірні сутінки. Почався дощ, але снаряди продовжували пролітати вздовж почорнілого горизонту, спалахуючи неочікуваними зірками у сіро-зеленій неспокійній темряві.
Близько півночі до бліндажу завітав Уїр — у нього закінчилося віскі і він хотів позичити трохи у Стівена. Він почекав, поки Грей вийде.
— Як відпочили? — поцікавився Стівен.
— То було давно, — відповів Уїр, добряче ковтнувши з фляги Стівена. — Ми вже три дні як тут.
— Ви ж під землею — там зараз безпечніше, ніж на поверхні.
— Солдати копаються там, а потім виходять нагору — а тут таке. Важко зрозуміти, де гірше. Це ж не може тривати вічно? Просто не може!
— Не хвилюйтесь, Уїре. Наступу не буде. Вони хочуть тут закріпитися. Ті гармати треба лише тиждень обкопувати.
— Ну й холоднокровна ви шельма, Рейзфорде! Скажіть що-небудь, аби мене перестало трусити.
Стівен запалив цигарку та поклав ноги на стіл.
— Хочете послухати снаряди чи про щось побалакати?
— Чорти б забрали того Фаєрбрейса з його вухами! Він навчив мене відрізняти гармати за звуком. Я тепер можу сказати одразу, якого він розміру, яка його траєкторія і якими будуть пошкодження.
— Вам наче подобалось, коли війна тільки почалася.
— Що? — перепитав Уїр, сідаючи рівно на стільці. Він мав кругле чесне обличчя, а світле волосся вже почало відступати від чола. Коли він знімав картуз, його нечесана шевелюра ставала дибки. Зараз на ньому був піжамний жакет, а під ним — плетений светр. Роздумуючи над словами Стівена, він відкинувся назад на стільці. — Можливо, в це важко повірити, але так — подобалось.
— Подивитися тільки на Прайса, нашого сержант-майора роти — він процвітав тут. А ви що? Відчуваєте себе самотнім?
— Я не хочу говорити про Англію, — відповів Уїр. — Зараз треба думати про те, щоб вижити. У мене там вісім чоловік під землею — а німці вже копають назустріч.
— Ну добре, — згодився Стівен. — Мені за півгодини треба іти перевіряти моїх людей.
Бліндаж трусонуло від вибуху величезного снаряду. Лампа, котра звисала з балки, загойдалася. Зі стелі посипалися шматочки землі. Уїр схопив Стівена за руку.
— Поговоріть зі мною, Рейзфорде, — він благав. — Поговоріть зі мною про що-небудь.
— Ну добре, я вам дещо скажу, — Стівен випустив з рота цівку диму. — Мені цікаво, що буде далі. Ваші каналізаційні пацюки риють у тунелях три фути завширшки, зігнуті у три погибелі. Мої солдати божеволіють під обстрілом. Від наших командирів нічого не чути. Я сиджу тут, розмовляю із солдатами, виходжу на патрулювання та лежу в грязюці з кулеметом, який ременем гризе мені шию. В Англії ніхто не знає, як воно тут. Якби вони подивилися на війну очами цих солдатів — вони б не повірили. Це не війна — це просто якесь дослідження, наскільки низько може впасти людина. Мене цікавить, до чого усе це дійде. Зараз це лише початок. Думаю, що дозволять речі і гірші за вже бачені нами. І мільйони хлопців та чоловіків — таких як Тіппер та Фаєрбрейс — будуть їх виконувати. Немає таких глибин, яких неможливо дістатись. Подивіться на їх обличчя, коли вони йдуть на відпочинок, — здається, що далі вони не витримають. Щось в них наче промовляє: ні, досить, ніхто на таке не здатен. Але ось вони виспались, поїли гарячого, попили вина — і можуть зробити навіть більше. Я вважаю, що стане гірше удесятеро, перш ніж усе це закінчиться. І мені цікаво, до чого вони можуть дійти. Якби не оця цікавість, я б уже пішов прямо в окопи до ворога і дозволив би себе вбити. Або сам би себе підірвав однією із цих гранат.
— Ви божевільний, — Уїр сидів шокований. — Ви що, не хочете закінчення війни?
— Звичайно ж, хочу. Але тепер, коли ми вже зайшли так далеко, я хочу зрозуміти, для чого.
Звуки снарядів наче наблизилися, і Уїра знову затрусило.
— Зараз ведуть змішаний обстріл. Польова гармата чергується із важкою артилерією. Інтервал десь...
— Заспокойтесь, — перебив його Стівен. — Нащо ви себе катуєте?
Уїр тримався за голову.
— Говоріть щось, Рейзфорде. Говоріть про що завгодно, крім цієї проклятої війни. Про Англію, про футбол, про жінок та дівчат. Про що завгодно.
— Про дівчат? Це так солдати називають своїх коханих?
— Давайте, про дівчат.
— Я вже давно про дівчат не думав. Постійний обстріл рятує від гріховних думок. Я ніколи тут про жінок не думаю — вони належать іншому життю.
Уїр помовчав якусь мить. А потім зізнався:
— Хочете, я вам щось розповім? У мене ніколи не було жінки.
— Що? Ніколи? — Стівен подивився на нього, аби пересвідчитися, що той не жартує. — Скільки вам років?
— Тридцять два. Я хотів, завжди хотів, але вдома це здійснити дуже важко. У мене були страшенно суворі батьки. Я ходив на побачення раз чи два... Але ті дівчата — вони хотіли одружитися. У місті були і робітниці — але ті з мене лише насміхалися.
— Вам не цікаво, як це?
— Звичайно, цікаво. Але зараз для мене це стало настільки важливим, що я боюся.
Стівен помітив, що Уїр перестав слухати звуки снарядів. Він роздивлявся свої руки, занурений у роздуми.
— А чому ви не пішли в один з тих закладів у селі, куди ходять усі солдати? Я певен, що ви знайшли б якусь привітну — і недорогу — жінку.
— Ви не розумієте, Рейзфорде. Це не так легко. Для вас це інакше. У вас, мабуть, були сотні жінок.
Стівен похитав головою.
— Господи, звичайно ж ні. У нас у селі була дівчина, до якої всі ходили. Перший раз в усіх хлопців ставався із нею — їй треба було принести лише плитку шоколаду або трохи грошей. Вона — простачка, але ми всі були їй дуже вдячні. Звичайно ж, вона завагітніла — але ніхто не знав, від кого. Мабуть, від якогось п’ятнадцятирічного.
— І що, у вас більше нікого не було?
— Ні, були й інші. Усі чекають, що хлопці мають постійно це робити — бо можна ж і захворіти. Навіть матері так думають. У цьому, власне, і різниця між селом у Лінкольнширі та — звідки ви?
— Лемінгтон-Спа.
— Ну звичайно ж! Суцільна респектабельність! — Стівен посміхався. — Не пощастило вам.
— Ще би! — Уїр розсміявся.
— Молодець.
— Про що ви?
— Ви смієтеся.
— Я п’яний.
— Немає значення.
Уїр налив собі іще і відхилився на задніх ніжках стільця.
— Так і що? Усі ці жінки, Рейзфорде, що...
— Не так багато їх і було. Тільки чотири чи п’ять.
— Все одно немало. А була у вас жінка, яку кохали? З якою постійно цим займалися?
— Так, була така.
— Лише одна?
— Так, лише одна.
— І як це було? Це ж мало бути інакше, ніж з іншими?
— Ви праві, це по-іншому. Це зовсім по-іншому. Приплітаються додаткові почуття.
— Ви маєте на увазі, що ви... ви були закохані у неї?
— Мабуть, так. Я тоді й сам не знав. Я відчував нестримний потяг до неї.
— І що сталося із цією жінкою?
— Вона пішла.
— Чому?
— Я не знаю. Просто одного вечора я повернувся додому — а її немає. Вона не лишила ані листа, ані повідомлення.
— Ви були одружені?
— Ні.
— І що ви зробили?
— Нічого. Що я міг зробити? Не міг же я її переслідувати. Просто відпустив.
Уїр помовчав якусь хвилину. А потім запитав:
— Але ж... коли ви з нею... ну, ви розумієте... то ж було інакше, ніж з дівчиною у селі? Чи це завжди однаково?
— Коли вона пішла, я не думав про це. Відчував себе так, ніби хтось помер. Знаєте, як дитина, коли мама або тато кудись зникли, — Стівен подивився на нього. — Вам треба самому це відчути. Наступного разу у відпустці. Хоча, мабуть, жінку і тут можна знайти. Мої солдати точно знають.
— Не кажіть дурниць, — всміхнувся Уїр. — Так що ця жінка? Ви думаєте про неї? У вас лишилося щось на пам’ять?
— У мене була її каблучка. Але я викинув.
— Ви думаєте про неї, коли лежите тут під обстрілом?
— Ніколи.
Уїр потрусив головою.
— Не розумію. Я, мабуть, думав би.
На вулиці запанувала тиша. Двоє чоловіків подивилися один на одного у скупому світлі — сірі стомлені обличчя. Стівен позаздрив невинності відкритого обличчя Уїра. Сам він уже втратив будь-який зв’язок із земним щастям, яке буває там, де не чути пострілів. Сиве волосся на його скронях та над вухами нагадувало про це.
— А ви? До війни ви були самотнім?
— Так. Я жив з батьками — ніяк не міг від них піти. Єдине, до чого я додумався, — це піти в армію. Мій батько мав знайомства в інженерних військах, тож мене взяли туди. У дванадцятому році. Тому ви вгадали — мені подобалося. Мені подобалося, що мені відведена певна роль, що у мене є друзі. До того часу я не мав приятелів — а тут відразу сотні якщо не друзів, то хоча б товаришів мого віку. Коли я став офіцером, на мене навіть стали дивитися знизу вгору. Дуже приємне відчуття.
— У вас добре виходить, — зауважив Стівен. — Солдати вас поважають.
— Ні, — заперечив Уїр. — Вони підуть за ким завгодно, хто...
— Ні, я знаю, що кажу. Ви добре вмієте працювати з людьми.
— Дякую, Рейзфорде.
Стівен налив іще віскі. Він сподівався, що алкоголь змісить його заснути, але насправді це не допомагало. Сон тут був подарунком — і приходив однаково рідко і після віскі, і після чаю.
— Мої солдати мене не поважають, — сказав він. — Вони поважають сержанта Прайса. Або бояться. А накази їм дають капрали Сміт та Петросян. Я для них ніщо.
— Нісенітниці, — не погоджувався Уїр. — Ви на цій війні з ними разом, як і будь-який інший молодший офіцер. Ви ходите на патрулювання. Я певен, що вони вас люблять.
— Вони не поважають мене. І у них є на це право. А знаєте чому? Бо я не поважаю їх. Я іноді їх навіть зневажаю. Заради Бога, вони взагалі хоч іноді думають, що роблять?
— Чудернацька ви людина, — сказав Уїр. — Якось під Іпром на виступі я познайомився з одним майором, і він...
Тут двері бліндажу розчинилися, і з порогу Хант мовив:
— Сер, швидше ходіть зі мною. У нашу траншею влучили. Багато поранених. Рівз — і, можливо, Вілкінсон.
Стівен натягнув картуза і ступив услід за Хантом у нічну темряву.
Мішки з піском, з яких склали бруствер, порозкидало на двадцять ярдів. Стінка траншеї обвалилася, над обпаленою землею стирчали понівечені шматки колючого дроту. Відусюди лунав стогін. Санітари-носії намагалися розчистити завали та дістатися до поранених. Стівен узяв саперну лопату та почав допомагати їм. Вдалося когось витягнути за плечі — Стівен впізнав Рівза. Обличчя у нього ще більше спорожніло, ніж звичайно. З одного боку не вистачало ребер, з грудей стирчав великий уламок снаряду.
За кілька ярдів відкопали Вілкінсона. Його темний профіль виглядав спокійно, і Стівен попрямував до нього, пригадуючи, що він знав про цього чоловіка. Нещодавно одружився. Працював палітурником. Дружина чекала дитину. Стівен підготував кілька заспокійливих слів для Вілкінсона. Але коли санітари підняли його, перевернули, то він побачив розрубану навпіл голову піхотинця: з однієї сторони гарне обличчя із гладенькою шкірою, з іншої — уламки черепа, з яких мозок стікав прямо на розірвану форму.
— Заберіть його, — кивнув він санітарам.
Трохи далі іще один поранений — Дуглас. Стівен лише зранку з ним бачився — іще подумав про його незламність. Дуглас був живий — його залишили у траншеї під стіною. Стівен підійшов і сів поряд.
— Цигарку? — запропонував він.
Дуглас кивнув. Стівен підпалив для нього цигарку та поклав до рота.
— Допоможіть мені сісти.
Стівен трохи підняв його, підтримуючи за плечі. Зі шрапнельної рани на плечі Дугласа, пульсуючи, цідилася кров.
— Що там таке біле у мене на нозі? — запитав Дуглас.
Стівен подивився вниз.
— Кістка. Стегно. Нічого страшного, лише кістка — ти просто втратив трохи м’язів.
Стівен був увесь залитий кров’ю Дугласа. Вона мала специфічний запах — не те щоб неприємний, але у такій кількості він викликав нудоту. Кров була свіжа. Подібно пахне у крамниці м’ясника, але тут — сильніше.
— Як там Том? — запитав Дуглас.
— Хто?
— Том Бреннан.
— Думаю, він в порядку. Не переживай, Дугласе. Тримайся за мене — зараз дістанемо тобі трохи морфію. Треба зупинити цю кровотечу. Давай я прикладу щось до рани. Ось, пов’язка.
Він притис пов’язку до лопатки Дугласа і відчув, як вона провалилася під пальцями. Одне чи два ребра були зламані, і Стівен зрозумів, що зараз його руки дійдуть до легенів, — він перестав тиснути.
— Ханте! — крикнув він. — Заради Бога, пришли сюди когось з ношами та морфієм!
Кров Дугласа затікала Стівенові до рукавів. Він вже вимастив нею своє обличчя та волосся. Штани теж були просякнуті кров’ю. Дуглас повис на ньому.
— У тебе є дружина, Дугласе?
— Так, сер.
— Ти кохаєш її?
— Так.
— Я скажу їй. Я напишу. Скажу їй, що ти найкращий наш солдат.
— Я помру?
— Ні, не помреш. Але сам ти не зможеш їй написати. А я напишу про все, що ти робив. Твої патрулювання та все інше. Вона буде тобою пишатися. Та де вже той морфій? Ханте, заради Бога, поквапся! Заради своєї дружини, Дугласе. Ти її ще побачиш. Думай про неї, коли будеш у шпиталі. Тримайся за думку про неї. Не відпускай тієї думки. Ну ось, все добре, вони вже йдуть. Вже все добре. Я заберу у тебе цигарку, щоб ти не обпікся. Не хвилюйся, я принесу тобі ще. Ось так.
Стівен і гадки не мав, що він говорить. Він майже задихався від крові. Поки прийшли санітари-носії, Дуглас вже знепритомнів. Вони обережно підняли його, щоби не нашкодити ще більше. Коли вони рушили, над головою засвистіло, і новий снаряд вибухнув спалахом світла. На мить Стівен роздивився усю лінію траншеї на двадцять п’ять ярдів — потім вона робила зиґзаґ для захисту солдатів від уламків. Він бачив землю, яка простяглася на багато миль за окопами: дерева, ферму в далечині. У цю мить все здавалося таким спокійним: сільська Франція, залита сяючим світлом.
А потім у повітря знялася земля вкупі за шрапнеллю. Ударною хвилею Стівена жбурнуло на землю. Санітару, який ніс ноші ззаду, пробило голову. Дуглас впав на дощатий настил. Стівен, неушкоджений, закричав:
— Забери його, Ханте! Винось! — він притис руки до обличчя, і ті прилипли. — І змийте з мене його кров!
Рота Стівена, яку забрали з передової, отримала триденний відпочинок у Бетюні. Солдатам подобалося це містечко за приязність французьких дівчат та велику кількість барів і кабачків. Стівена поселили у будинку лікаря на краю міста з охайним садом з трикутниками, засипаними гравієм, та невисокою живою огорожею з тису. У будинку розквартирували ще п’ять офіцерів, але Стівенові все одно виділили окрему кімнату — вперше від початку війни. Вікна його мешкання виходили на задній двір — ділянку, вкриту жорсткою травою, з кількома недоглянутими клумбами та кінським каштаном.
У полудні він нарешті повернувся зі служби. Поклав мішок на поліровану підлогу, зняв чоботи і влігся на ліжко, застелене свіжими простирадлами. Постіль пахла сухими травами. Стівену завжди важко було засинати — його тіло настільки швидко розслаблялося, що м’язи раптово скорочувались у нервовому спазмі і він знову прокидався. Офіцер медичної служби дав йому пігулки, настільки сильні, що він приймав їх лише на ніч.
Втома у кінцівках та органах відчувалася як болюча сила тяжіння. Розум його був ясним. Відчуття часу збилося, але у пам’яті випалені картини останніх днів жили зі статичною чіткістю. Він знов і знов бачив схвильоване відкрите обличчя Уїра, котрий благав про підтримку. Красиві м’які губи Вілкінсона у профіль — і відсутність другої половини лиця. Запах крові Дугласа і досі переслідував його — він помер від поранень, виливаючи себе на ті дошки в окопі. Шматок корпусу снаряду, котрий стирчав з грудей Рівза, — якби хтось захотів, то прочитав би на ньому серійний номер. Інші солдати, яких ховали наступного дня — коли обстріл нарешті вщух. Надіслані зі складу дерев’яні хрести. Невеликі купки каміння, складені на могилах їхніми друзями. У приголомшливій тиші, коли німецький вогонь припинився, вони чули співи дроздів.
Стівен замружився. Він ніколи не уявляв, ніколи не очікував того, яким тепер стало — на вид і смак — його існування. Він ковтнув трохи віскі з фляги і раптово заснув.
Прокинувся аж о сьомій наступного ранку, з подивом подивився на годинник. Він так і проспав, вдягнений, усі дванадцять годин. Ніхто не погукав його не вечерю. У будинку не відчувалося жодного руху.
Він знайшов ванну кімнату та поголився. Вдягнув чистий одяг, який Райлі поклав у його мішок, і повернувся до кімнати та сів на ліжко, спираючись на подушки. Згодом підвівся та відчинив вікно. Похмурий день, але повітря свіже — і не лунають обстріли. Добре. Стівен збагнув, що став жертвою саме того мерзенного фокусу, за який зневажав солдатів, — цілющий сон. Захотілося поснідати. Яєчню точно дадуть, а м’ясо? Він згадав упевнені розповіді Берара про англійців, які щодня снідають смаженим м’ясом.
Цікаво, де він зараз? Мабуть, десь у безпеці тилу. Хоча німці і брали Ам’єн, та потім його звільнили. Стівен був певний, що Берару вдалося знайти комфортне існування за будь-яких умов і зараз він нічим не тривожиться.
Розслаблений сном, він уявив великий будинок на бульварі Гангу. Минуло вже майже шість років з того вечора, як він вийшов у темряву ночі попід руку із Ізабель. Події під тим мирним дахом неправильної форми наче належали до іншого світу — такого ж дивного та неправильного, як і його теперішнє життя. Він пам’ятав нестримність бажання, розділену з Ізабель. Він навіть після стількох років міг пригадати, як притис її спиною до стіни, як вона головою зсунула картину з квітами на чверть оберту. Він і досі відчував смак її плоті на язику. Якщо докласти зусиль, то уявить риси її обличчя — проте немов у тумані, нечіткі. Але з його пам’яті абсолютно стерлися спогади, котрі робили Ізабель людиною, — її звички та думки. Це страшенно його дратувало. Коли він намагався пригадати — усі спогади про її погляд тікали геть, як вона говорила та ходила, вирази емоцій на її обличчі, жести. Вона мовби померла — і це була його вина. І тепер він сам і усі ці солдати за це розплачуються.
Коли Ізабель пішла, Стівен залишався у Сен-Ремі іще рік. Він думав, що вона має знати, куди писати йому, якщо змінить думку. Може, їй буде потрібен він або його допомога для відновлення стосунків із родиною або чоловіком. Але жодного слова не прийшло. І Стівен зрештою зміг примиритися з фактом, що вона ніколи не напише.
Він попрощався із робітниками мебляра і сів на поїзд до Парижа. Там він винайняв кімнату на рю де Рен і почав шукати роботу. Він не хотів повертатися до своєї колишньої справи — знання про ткацьку справу та податкову систему наче належали до іншої епохи його життя. І він найнявся до будівельника, якому була потрібна людина для роботи з деревиною.
На одному з ним поверсі жив студент із Тура на прізвище Ерве. Він мав яскраві очі і страшенно радів зі своєї самостійності в столиці. Він запрошував Стівена у різні кафе на площі Одеон та знайомив з друзями. Стівен приходив, випивав з ними ром або каву, але не міг розділити з Ерве його збуджену радість. Він іноді подумував повернутися до Англії, проте й гадки не мав, чим там буде займатися, — в чужій країні легше. Зрідка писав своєму колишньому опікунові, що з ним усе гаразд. Відповіді не приходило.
У сусідньому будинку жила сім’я з вісімнадцятирічною дочкою Матильдою. Її батько працював у конторі юриста і допоміг Стівенові влаштуватися туди клерком. Робота була нудною, але платили краще, ніж за обробку деревини. Іноді його запрошували на обід до їхнього дому, а на вихідних батьки дівчини заохочували його запрошувати Матильду до Люксембурзького саду. Впродовж цих довгих прогулянок вони потоваришували, і Стівен розповів Матильді історію стосунків із Ізабель. Проте він не розказував про фізичний аспект, тому розповідь виглядала неповно. Матильда була дуже здивована такою раптовою зміною почуттів Ізабель: «Я впевнена, що ви чогось не знаєте».
Дружба з Матильдою стала для Стівена новим досвідом. У притулку хлопці завжди були насторожі та відстоювали свою незалежність. Звичайно, за небезпечних умов навіть вони могли товаришувати, та кожен з них занадто цікавився власним самозбереженням, щоби бути великодушним до оточення. У конторі на Ліденхолл-стріт з усіх колег тільки двоє підходили йому за віком — хлопці з Поплару, — і трималися вони відособлено. Відвідуючи доки та фабрики у справах, Стівен знайомився з чоловіками-однолітками та намагався встановлювати якісь дружні стосунки, але часу запізнатися краще ніколи не вистачало.
Матильда мала красиві здорові зуби та каштанове волосся, яке вона забирала назад стрічкою. У її великих очах панувала серйозність, яка часто поступалась веселості. Вони зі Стівеном гуляли вздовж річки, і він показував відвідані ним місця, коли вперше опинився у Парижі. Дружба з Матильдою була простою та невимушеною, без елементів пристрасті чи конкуренції. Її було легко смішити, і сама вона теж нерідко його дражнила, заражаючи своєю несерйозністю. Він сумував за Ізабель, і, попри усі позитивні якості, Матильда залишалася тільки невиразною копією жінки. Стівен так тепер дивився на усіх представниць протилежної статі. Він співчував тим, хто одружився з вочевидь другорядними жінками. Навіть чоловіки, які здавалися щасливими та пишалися уявною красою своїх дружин, на думку Стівена, згодилися на такий компроміс лише з відчаю. Йому було школа і тих жінок — їхнє марнославство, зовнішність та усе життя були мізерними у порівнянні із тим, що існувало у цьому світі, і він про це знав.
Напруга його страждання ослабла десь через рік. Не було зцілення чи полегшення, він не відчував, що час дозволив йому оцінити свою пристрасть з іншої точки зору. Просто почав забувати. Вона перестала бути постійно присутньою в його думках. Він залишився у стані нерозряджених емоцій, застряг у незавершеному процесі.
До нього повернулась холодність і спростила спілкування з іншими людьми. Він знизив ступінь засудження оточення і став сприймати їх як щось важливіше, ніж персонажі другого плану, які проживають своє убоге життя. Та хай там як, така раптова холодність не принесла спокою. У ньому наче поховали щось заживо.
Стівенові полегшало, коли почалася війна. Він думав влитися в лави французької армії, але для нього це було не те саме, що воювати за Англію — хоча вбивати треба було того самого ворога і боротися за ту саму землю. З газет він дізнався, що у Лондоні та Ланкаширі формують полки, а в Суффолці та Глазго чоловіки стікалися до призовних пунктів, щоб захищати Ельзас-Лотарингію. Британська та французька преса не схвилювала Стівена. Масштаби війни швидко зростали, але тоді ще не було приводу думати, що вона триватиме довше року. У статті про відступ британців під Монсом підкреслювалось, що навіть малочислені британські війська дадуть відсіч хваленій німецькій піхоті. Відступаючи, британці мінували мости через канал, проявляючи відвагу та ініціативність, а на виступі під Іпром їхня настільки швидка стрільба упевнила німців, що вони зіткнулися з кулеметниками. Стівена зворушило, що його співвітчизники б’ються за мир у іншій країні.
Він повернувся до Лондона з оновленими почуттями до батьківщини. Усі його придушені розчарування та невиражена жорстокість вилилися у ненависть до німців. Його бажання захищати свою країну та вбивати ворога стало його скарбом, який він ретельно оберігав та підсилював: він мав тепер видимого ворога.
На вокзалі Вікторія Стівен зустрів знайомого клерка на прізвище Бріджес, котрий служив у територіальній армії.
— Ми не можемо набрати батальйон, — скаржився він. — Не вистачає лише кілька чоловіків. Якщо ви приєднаєтеся — ми будемо на фронті уже до Різдва. Давайте ж!
— Я не пройшов тренування, — заперечував Стівен.
— Приїздіть на вихідні у Нью-Форест — сержант закриє на це очі. Давайте! Нам вже кортить задати їм жару!
Стівен так і зробив. Проте на Різдво у Францію їх не відправили — на фронті вони опинилися лише навесні. Їх прикріпили до двох батальйонів регулярної армії, і новачки швидко почали вважати себе професійними солдатами.
Спочатку Стівен думав, що війна буде традиційною і швидко закінчиться. Але згодом він побачив, як кулеметники поливають кулями атакуючі шеренги німецької піхоти — наче людське життя більше не має жодної цінності. Потім на його очах під снарядами першого німецького бомбардування загинула половина його взводу. І він призвичаївся до вигляду та запаху розірваної людської плоті. Він спостерігав, як солдати звикають до механічної різанини. Людська природа дала тріщину — і її вже не залатати.
Він міг протестувати або змиритися. Але натомість просто почав вбивати. Він намагався бути безстрашним — аби підбадьорити інших, чиї вражені та шоковані обличчя він бачив крізь шум та кров. Якщо такі речі дозволяються, описуються в рапортах, а потім прикрашаються у газетах — до чого ж вони дійдуть? Прийшли думки, що далі тільки погіршиться і винищення одне одного дійде до небачених масштабів.
Сніданок був уже на столі, коли Стівен спустився вниз. Капітан Грей славився тим, що знаходив дуже гарне розміщення для себе та своїх офіцерів. Навіть його вістовий — Уоткінс — колись навчався на шеф-кухаря в готелі Коннот у Лондоні. Його вміння мало використовувались на фронті, де асортимент їжі був бідний, та й у селах не так багато можна було дістати. А проте Грей радісно зустрічав усе ним приготоване. За столом він завжди був першим.
— Виспались, Рейзфорде? — запитав він, підіймаючи погляд від тарілки. — Харрінгтон провідував вас увечері — сказав, що ви спали наче мрець.
— Це точно. Думаю, на мене так свіже повітря подіяло.
Грей засміявся.
— Сідайте снідати. Ось тут яєчня. Я відіслав Уоткінса за беконом, тому поки доведеться потерпіти. Хоча навіть найкращий французький бекон навряд чи можна назвати смачним.
Грей був незвичайним офіцером. Солдати його боялися, а він, швидко засвоївши манеру поведінки кадровика, кожну вільну хвильку проводив із книгою. Носив у кишені збірки віршів, а у його бліндажі завжди була невелика книжкова полиця над ліжком. Його бібліотека збільшувалась та чергувалась за рахунок посилок із Англії. В університеті він отримав професію лікаря і, коли почалася війна, працював хірургом. На його полиці романи Томаса Гарді ділили місце з роботами психіатрів віденської школи. Після того як військовий суд із ним на чолі розстріляв молодого рядового, про нього заговорили як про прихильника суворої дисципліни. Та попри те він часто повторював, що солдатів треба заохочувати та намагатися зрозуміти. Грей виріс у Шотландії, в рівнинах Лоулендз, і це пояснювало його сухуваті глузування та схильність до абстрактних військових та психологічних теорій у поєднанні з практичною обережністю.
Він енергійно дожував останній шматок хліба з яєчнею та налив собі іще одну чашку кави.
— Гарний маленький будиночок, правда? — звернувся Грей до присутніх, відсуваючи свій стілець від столу та запалюючи цигарку. — Лікарі завжди вміли оточити себе комфортом. Наскільки добре ви знаєте Францію?
— Достатньо, — відповів Стівен, ставлячи перед собою тарілку з яєчнею. — Я жив тут певний час до війни.
— Довго?
— Років п’ять.
— Ще ж треба! То ви, певно, розмовляєте французькою не гірше за місцевих?
— Думаю, я вже поволі забуваю мову, та раніше говорив пристойно.
— Це може згодитися нам. Не те щоб ми багато спілкувалися з французами. Але ніколи не знаєш, що може стати у пригоді. Війна іде... Як у вас справи з вашим взводом? Вам подобається командувати?
— Нам було нелегко. Багато поранених.
— Так, звичайно... А ви як? Які стосунки з солдатами?
Стівен ковтнув кави.
— Думаю, нормальні. Правда, я не певен щодо їхньої поваги.
— Вони підпорядковуються вам?
— Так.
— І ви думаєте, що цього досить?
— Мабуть.
Грей підвівся, підійшов до мармурової камінної дошки та загасив цигарку в каміні.
— Весь секрет, Рейзфорде, у тому, щоб солдати вас полюбили.
— Навіщо? — Стівен скривився.
— Вони будуть краще воювати. І краще ставитися до цього усього. Вони не хочуть підставляти голови під кулі під командуванням якоїсь пихатої нікчеми, — жилясте тіло Грея супроводжувало цей вислів натхненними жестами. Поглядом він шукав згоди в очах Стівена, а голова його хиталась вниз-угору від хвилювання.
Стівен відповів:
— Мабуть, так і є. Я намагатимуся подавати приклад.
— Я впевнений, що у вас вийде, Рейзфорде. Я знаю, що ви ходите з ними у патрулювання та перев’язуєте рани і тому подібне. А чи самі ви їх любите? Ви своє життя за них віддасте?
Стівен відчув на собі уважний погляд. Він міг відповісти «Так, сер», і на цьому розмову було б закінчено. Але неформальна, дещо хвалькувата манера Грея схиляла до чесності — хоча і трохи нервувала.
— Ні, — відказав, — гадаю, що ні.
— Я так і думав, — відповів Грей з коротким смішком тріумфу. — Це тому, що ви високо цінуєте власне життя? Ви вважаєте, що ваше життя цінніше за життя якогось піхотинця?
— Ні, тут ви не праві. Я сам простий піхотинець, не забувайте. Це ви дали мені підвищення. Це тому, що я сам недостатньо ціную своє життя. Я не відчуваю сенсу цих жертв. Я не знаю, що і чого варте.
Грей знов сів до столу.
— Ви маєте щось таке, чого я не можу второпати, — сказав він. На його обличчі з’явився вираз насмішливої заплутаності, а потім він розсміявся. — Але я зрозумію, обов’язково зрозумію. Ви могли би стати хорошим солдатом, якби хотіли. Ще не стали, але могли б.
Стівен мить помовчав, а потім мовив:
— Прайс хороший солдат.
— Прайс чудова людина. Його підвищення теж моїх рук справа, якщо ви дозволите мені вкрасти трошки його слави. До війни він працював клерком на складі. Сидів собі за столом та копирсався цілими днями у цифрах. А зараз уся рота тримається на ньому. Він розпоряджається солдатами замість них самих. Ви хоч раз бачили його п’яним?
— Господи, ні, звичайно. Моє життя залежить від нього не менше, ніж життя солдатів.
— Звичайно ж. А тепер розкажіть мені про наших землекопів. Ви ж багато з ними спілкуєтеся, правда?
— Так. Їхні тунелі починаються на нашій ділянці фронту. Більшість із них хороші люди. Під землею дуже важко працювати — мало хто знайде на це сили.
— А як звати ту дамочку у парусинових черевиках?
— Ви про Уїра? Командира роти?
— Про нього. Що він за людина?
— Він дивний. Але, мабуть, не дивніший за інших, зважаючи на умови. Сам за професією не мінер — він інженер, якого поставили керувати мінерами.
— Як на мене, він досить чудернацько виглядає. У мене немає часу краще познайомитися із тунельниками. Після багатьох місяців копання вони тепер встановили міни. Підірвуть їх — і що? Невеличка воронка з готовим бруствером — подарунок для ворога.
У їдальні з’явився лейтенант Харрінгтон — високий похмурий чоловік з легким заїканням.
— Доброго ранку, сер, — привітався він із Греєм. Говорив шанобливо, але на його обличчі майже завжди панував подив — наче він ніяк не може повірити в те, що з ним відбувається. Стівенові було цікаво, як йому вдавалося залишатися таким педантичним, якщо він, вочевидь, навіть не знає, який сьогодні день тижня.
— Ми тут розмовляли про мінерів, — сказав Грей.
— Так, сер.
— Рейзфорд товаришує з начальником роти, Уїром.
— Вони нерозлучні друзі, сер, — додав Харрінгтон.
Грей засміявся:
— Я так і знав. Чули, Рейзфорде?
— Не знав, що лейтенант Харрінгтон так цікавиться мною.
— Так я просто жартую, Рейзфорде, — пояснив Харрінгтон, накладаючи собі у тарілку яєчню, вже трохи охолоду під кришкою.
— Звичайно, — відповів Стівен. — Піду прогуляюся містом. Вибачте.
— Гарна ідея! — підхопив Грей. — Я вже перестав сподіватися, що дочекаюсь бекону. Скажіть Уоткінсу, якщо захочете ще кави, Харрінгтоне.
— Дякую, сер.
Грей пішов до себе в кімнату за книгою, а Стівен вийшов надвір. Пройшовся садом до дороги, зупинився, заплющив очі та відчув промені сонця на своєму обличчі. Глибоко вдихнувши, він вирушив на прогулянку.
Рапорт Джека Фаєрбрейса з проханням про відпустку для відвідання сина відхилили. «Я думав про це», — казав Уїр. «Я дуже співчуваю, що ви вже рік не були вдома. Але справа у тому, що з такою кількістю людей відправити когось і привезти назад — це пекельна робота. Дороги забиті транспортом з провізією. Вам доведеться чекати своєї черги».
Джек повернувся під землю. Біля входу в траншеї починалася вертикальна шахта, укріплена деревиною, яка розділялася на два тунелі. Перший, на глибині у тридцять футів, зіткнувся з німецьким підкопом — виникла рукопашна сутичка. Добре, що грунти глиняні, а не крейдові. Крейда від частих вибухів розпадалася на фрагменти і змішувалася з водою на дні воронок на нейтральній території, утворюючи в’язку речовину — іноді забарвлену кров’ю мінерів, яких розпорошило вибухом.
Дотримуючись наказів згори, Уїр наказав копати інший тунель на глибині сімдесят футів. Згідно з інструкцією, його ширина не повинна перевищувати три фути.
— Мені це не подобається, — сказав Тайсон, лежачи плазом на землі позаду Шоу та Еванса. — Я ще в житті не бачив такого вузького тунелю.
Ближче до початку тунель уже укріпили дошками, і там світилися ліхтарі робочих, але тут було темно.
Джек намагався відігнати думку про масу землі, котра тисне на них зверху, припинити уявляти коріння дерев, яке тягнеться вниз. У будь-якому разі, вони були дуже глибоко. Працюючи в Лондоні, він уявляв тунель у вигляді вагону поїзда вночі: тісний простір, опущені штори, нічого не видно, але за межами величезного світу дерев, полів під відкритим небом безпечно свистіти у темряву. Тут же тільки три ярди, в очі та рот набивалася земля — важко було придумати для себе заспокійливу ілюзію.
За його спиною руки Еванса без утоми загрібали землю: Джек чув його рване дихання — той ніби висмоктував кисень з повітря, яке вдавалося постачати помпою. Присутність Еванса його заспокоювала. На поверхні Джеку мало подобалися його саркастичні жарти та тхоряче обличчя, але тут їхні дихання та серця працювали наче в єдиному тілі.
Шоу прийшов йому на зміну у вибої. Для цього йому довелося пролазити по тілі Еванса, далі зачекати, поки Джек злізе з хреста, — притиснутися до підлоги, щоб той зміг через нього перелізти і поповзти тунелем назад. Двадцять ярдів зворотного шляху ще неможливо було розігнутися — лише трохи підвестися та почергово витягувати кінцівки. Повітря гірчило, лампи освітлювали заспокійливо дбайливу обшивку стін.
— Десять хвилин перекуру, — проголосив Уїр. — Відпочиньте як слід.
— А чому та не у бліндажі з чашкою смачного чаю? — запитав Джек. — Інші командири точно не ходять під землю.
— За вами треба уважно стежити, — відповів Уїр. — Принаймні поки робота не буде виконана як слід.
Під землею солдати могли не виказувати звичні знаки пошани офіцерам — це був спосіб підкреслити важкість умов праці в тунелі. Крім того, спілкуючись так, наче вони перебували у звичайній шахті, тунельники підкреслювали різницю між ними та піхотою. Вони, може, і каналізаційні пацюки, але платять їм більше.
— Давай пограємо у фріца, — запропонував Еванс. Це була гра, яка народилася з забобонів мінерів, — офіцери ніяк не могли її зрозуміти.
— Краще не треба, — відповів Уїр. — Та якщо вже так, то хоча б тихенько.
— Ну добре, — почав Еванс. — Йому двадцять п’ять, у нього дружина і двоє дітей. І він за десять футів від камери.
— Їх четверо, — сказав Джек. — Вони у бойовому тунелі. Якщо пройдемо десять футів до чаювання — будемо там перші.
Еванс рахував бали на основі того, скільки футів вони минають за день. Задача гри — вгадати, де буде ворог. Виграє той, хто побачить його мертвим. Той, хто програв, може викупити свою безпеку певною кількістю цигарок. Уїр не міг зрозуміти ані правил гри, ані системи балів, але не забороняв грати, бо вважав, що це відволікає солдатів та тримає їх напоготові. Усі пам’ятали програш Тернера тоді п’ять днів поспіль — навіть у день своєї смерті — і ставилися до гри дуже серйозно.
У той день після обіду Уїру передали, що капітан Грей хоче його бачити. Уїр знайшов його за окопами — той якраз перевіряв провіант.
— Ми з вами ще не зустрічалися, правильно? — почав Грей. — Ваші люди добре працюють. Там, унизу, мабуть суцільний жах.
— Не гірше, ніж під обстрілом. Ми лише не хочемо, щоб нас застали зненацька. Ваші люди бояться, щоб їх не підірвали знизу, а мої — щоб їх не упіймали в тунелі три фути завширшки і не перестріляли. Ви отримали мій рапорт?
— Так, звичайно. Ви повинні мати належний захист. Я розумію це. Але ви і мусите зрозуміти, що мої солдати не звикли бути під землею. До цього часу вони добре справлялися?
— Так, поки добре. Але нам потрібна постійна рота.
— І ви дійсно не можете виділити своїх людей для захисту?
— Зараз, коли копають ще нижче, не можу. Вони працюють цілодобово. Мені потрібен лише один патруль — трьох чи чотирьох солдатів вистачить.
— Ну добре. Ви, мабуть, знаєте, що я сумніваюся у корисності влаштування воронок, які може зайняти ворог. Але я не буду сперечатися щодо безпеки ваших людей. Я призначу Рейзфорда головним. Ви ж ним знайомі?
— Так.
— Він надійний?
— Я думаю, надійний, — відповів Уїр.
— Але дивний, так? Я поговорю з ним трохи пізніше. Почнемо сьогодні ж.
Стівен поцікавився, чи є добровольці.
— Дорогу нам покаже хтось з каналізаційних пацюків, але мені потрібні ще двоє солдатів. Ми будемо вартувати у бойовому тунелі — там не треба згинатися.
Ніхто не зголосився.
— Ну добре. Ханте, Бірне — ідете ви.
Він пішов дізнатися у сержанта Адамса, хто з тунельників піде з ними на чергування.
— Вони якраз обирають, сер. Піде той, хто програв у фріца.
Програв Джек. Тепер він не тільки віддав Евансу п’ять цигарок, а ще й був змушений проводити солдатів у тунель. Вони узяли протигази, повісили на пояс гранати та о десятій годині вирушили до тунелю.
Стівен востаннє подивився на небо і поліз слідом за Джеком у шахту. Він ще ніколи не був під землею. Стівен відчув раптовий прилив ніжності до цього світу під безкінечним небом — хоча і порізаного спіралями колючого дроту, що звивався по розірваній снарядами землі, хоча і повітря загрожувало у будь-яку секунду наповнитися шматками металу.
Драбина, яка вела в шахту, була зроблена з розрахунком на довгу службу, на совість. Руки відчули неполіровану деревину, вкриту скалками. Між сходинками була різна відстань, і спускатися доводилося у неправильному ритмі. Стівен ледь встигав за Джеком Фаєрбрейсом. Спочатку він багато уваги приділяв тому, щоб не загнати скалку в палець, але скоро він лише дивився на випадкові відбитки світла від каски далеко внизу.
Врешті-решт, Стівен дійшов до останньої сходинки — тут на нього чекав Джек. На якусь мить темрява та тиша стали схожі на дитячу гру — коли вони з хлопцями підбурювали один одного залізти у покинутий підвал або колодязь.
Його лякали запах сирої землі та безжалісна маса над головою. Воронки від вибухів на поверхні були лише подряпинами у порівнянні з цим нищівним обсягом. Якщо він зараз рушить з місця або поповзе — шансів вижити не буде. Неможливо відбитися та втекти з легким пораненням. Навіть молодший брат Рівза під прямим ударом снаряду з гаубиці менше ризикував.
Хант і Бірн знервовано озиралися. Вони мали гвинтівки, а на голові — каски замість м’яких кашкетів. Стівен озброївся револьвером. В усіх були гранати — Уїр сказав, що в разі сутички від них тут буде більше користі.
Джек тихо заговорив:
— Я чув якісь рухи німців з цього боку. Ми маємо захистити наших солдатів, які закладають міну, а також нижній тунель — вони про нього не знають. Ми пройдемо тут — цей вхід веде у довгу штольню. Наприкінці починаються два бойові тунелі — там будуть пости прослуховування. Тримаймося разом.
Бірн подивився на те, що Джек назвав входом.
— Я думав, нам не треба буде згинатися.
— Потім стане вище, — пообіцяв Джек.
Бірн вилаявся та провів рукою по землі з глиною.
—
— За один шилінг у день я на таке не підпишуся, — заявив Бірн.
Джек пірнув у темряву. Його очі звикли працювати в мороці, і його тіло автоматично згиналося, просуваючись переходами.
Десь через десять хвилин тунель підійшов до відгалуження — бокової штольні, яку Джек та його товариші викопали два місяці тому. Праворуч був вхід у паралельний тунель, який закінчувався камерою для закладання заряду. Ліворуч починалися два бойові тунелі, в одному з яких було чути, як копає ворог.
Бірн та Хант зупинилися, лаючись. Обличчя Ханта було перелякане.
— З тобою все гаразд? — запитав Стівен.
Хант заперечливо труснув головою:
— Мені тут не подобається. Під землею. У такому маленькому просторі.
— Тут доволі безпечно, — Стівен намагався його заспокоїти. — Ці хлопці професіонали. Дивись, як добре обшито стіни.
Ханта затрусило.
— Так не має бути. Я піхотинець. Я не повинен цього робити. Я ще згоден ризикнути в окопі, але не у цій чортовій дірі. А якщо земля обвалиться? Господи!..
— Тихіше, — сказав Стівен. — Заради Бога, Ханте. Або ти ідеш у тунель, або отримаєш наряд. Ти будеш ходити на кожне патрулювання, аж поки не переріжемо увесь колючий дріт звідси і до Швейцарії.
Стівен відчув, як страх Ханта передається до нього. Він і сам боявся опинитися у замкненому просторі — такому вузькому, що й повернутися неможливо.
Джек зник у вході в бойовий тунель, а Стівен вихоплював поглядом із пітьми жалісне обличчя Ханта. На мить він уявив його в звичайному житті. Він працював на будівельних майданчиках у Лондоні та Гартфордширі і не хотів помирати під сорока футами чужої землі. Стівен відчув щось схоже на співчуття.
— Давай, Ханте, ворушися. Я за тобою.
— Я не можу, я не можу, — забелькотів Хант.
— Якщо ти не підеш, нас усіх вб’ють, — Стівен витягнув револьвер і звів курок. — Я ненавиджу німців. А ти?
— Ненавиджу.
— Вони вбивали твоїх друзів. Намагалися вбити тебе. Вони вбили Рівза і його брата. Вілкінсона. Дугласа. Усіх твоїх друзів. І зараз у тебе є шанс допомогти вбити когось із німців. Давай, іди, — він пістолетом вказав на діру, а потім на голову Ханта. Він і сам дивувався своїй жорстокості — мабуть, це від страху.
Хант повільно поліз у тунель. Стівен — за ним. Спереду виднілися чоботи Ханта, позаду чулося, як повзе Бірн. Якщо щось трапиться, будуть проблеми. Тут немає місця ані пройти вперед, ані повернути назад. Він щільно заплющив очі та подумки вилаявся, щоб хоч якось додати собі відваги.
Стеля тунелю нависала за фут над головою. Стівен продовжував подумки повторювати найогидніші слова, які тільки знав, у найжахливіших сполученнях. Він лаяв увесь світ, усе живе та уявного творця цього усього.
Згодом тунель поширшав. Тут вже можна було стояти, зігнувшись. Бірн дістав цигарку з кишені та присмоктався до неї. Стівен кивнув йому, намагаючись підбадьорити — і Бірн посміхнувся у відповідь.
Джек зашепотів:
— Я думаю, що німецький тунель уже близько. Ті, хто закладають міну, бояться, що німці прокопаються прямо У камеру. Я піду нагору, на сторожовий пост. Один солдат піде зі мною для прикриття. Один залишиться тут.
— Добре, — погодився Стівен. — Бери Бірна.
Стівен подивився, як вони ідуть уперед, і повернувся до Ханта, котрий сидів на підлозі і обіймав руками коліна. Він тихенько промовляв:
— Та вузька ділянка, де ми повзли. А якщо її підірвуть? Ми ж не виберемося. Ми застрягнемо тут.
Стівен сів поруч.
— Слухай, не думай про це. Ми тут лише на дві години — поки закладають заряд. Дві години минуть дуже скоро. Подумай про ті моменти, коли тобі хотілося уповільнення часу. Дві години — це лише один футбольний матч, а ми вже десь півгодини спускаємось вниз, — він узяв Ханта за руку. Виявилося, що розмова з ним допомагає боротися із власними страхами.
Хант озвався:
— Ви ненавидите бошів?
— Так, — відповів Стівен. — Подивися, що вони наробили. Подивися, якій світ вони тут створили, — це пекло. Я б їх усіх повбивав, якби міг.
Хант застогнав. Він охопив голову руками, а потім підняв обличчя до Стівена — просте, відкрите обличчя з великими губами та гладенькою шкірою. Жалісливе, стиснуте великими спрацьованими руками, вкритими невеликими шрамами та опіками від роботи. Стівен у розпачі труснув головою і протягнув йому руку. Хант узяв її у свої долоні і заплакав, потім заліз у обійми Стівена і притис голову йому до грудей. Стівен відчував, як легені Ханта втягують повітря, а тіло струшується від ридань. Він сподівався, що таким чином Хант розрядить той жах всередині себе, але за хвилину хлипання тільки посилились. Стівен відштовхнув його і притис палець до губ. Хант впав обличчям на землю, намагаючись затихнути.
Стівен почув, як спереду до них наближаються кроки. Довготелеса фігура Вірна, зігнута вдвоє, майже бігла до них. Обличчя Стівена обдало його тютюновим диханням.
— У наш тунель прокопалися фріци. Фаєрбрейс лишився на сторожі за тридцять ярдів звідси, мене послав за вами.
Стівен глитнув.
— Ну добре, — він узяв Ханта за плече та легенько трусонув його. — Пора вбивати німців. Підіймайся.
Хант встав на коліна і кивнув головою.
— Ну, ходімо, — сказав Бірн.
Троє чоловіків зникли у темряві. За п’ять хвилин вони були вже біля Джека, який присів, приклавши до стіни вухо. У кінці обшитого деревиною тунелю виднілась діра, пробита німецькими тунельниками.
Джек приклав палець до губ, а потім самими губами беззвучно промовив «фріци» і показав на діру. Стояла мертва тиша.
Стівен дивився на обличчя Джека, а той продовжував слухати. Його вицвіла сорочка із закоченими рукавами була мокрою від поту. Широка шия ззаду — там, де перукар збрив волосся, — поросла щетиною.
Позаду гримнув вибух. Навсібіч полетіли земля та каміння. Чоловіки не поворухнулися. У паралельному тунелі прослуховувалися чиїсь кроки — вони наче віддалялися від них у напрямку британської лінії фронту.
Хант закричав:
— Це пастка! Пастка! Вони підірвали тунелі! Господи, я так і знав, я... — Стівен закрив долонею рот Ханта і притис його до стіни.
Кроки зупинилися, а потім стали наближатися до них.
— Сюди, — прошепотів Стівен, показуючи напрямок, звідки вони прийшли. — Треба їх відрізати, поки вони не дійшли до наших.
Ближче до кінця бойового тунелю, ще до з’єднання зі штольнею, звідки вони пришли, прохід завалило землею та дошками у місці вибуху снаряду. Стівен та Джек продерлися крізь завал, і за їх спинами залунали постріли.
— Вони прорвалися! Вони прорвалися через діру! — закричав Хант.
Стівен протягнув Вірна через завал. Він помітив, як Хант кинув гранату та переліз теж. Постріли гриміли приблизно за тридцять ярдів від них. Вони побачили чотирьох німців — і тут граната Ханта вибухнула з оглушливим громом. Двох німців відкинуло назад, третього — об стіну. Через кілька секунд стрілянина відновилася. Стівен заліз на вершину завалу і почав відстрілюватися у темряву.
Бірн знайшов зручну позицію і розклався зі своєю громіздкою гвинтівкою. Вони двоє вели вогонь по черзі, орієнтуючись на рідкі сполохи від зброї ворога. Стівен намацав на поясі гранати. Влучити у когось із них з рушниці було неможливо — а граната могла їх поранити більше та заблокувати тунель. Тоді їхні солдати, котрі закладають заряд у паралельному тунелі, зможуть вилізти на поверхню. Намацуючи набої, він закликав інших кидати свої гранати — його власні у чомусь заплуталися. Намагаючись відчепити їх, він почув постріли у відповідь — і тут на нього ніби завалився будинок. Його відкинуло назад вибуховою хвилею.
Хант став на Стівена і, намагаючись втриматися, жбурнув гранату в ту діру, яку раніше закривав офіцер. Він та Бірн почергово закинули до тунелю по три гранати, і після довгої хвилеподібної серії вибухів стеля за двадцять футів од них впала. Німецькі гвинтівки замовкли, і Бірн, який знав кілька слів німецькою, почув чийсь наказ евакуюватися. Джек ішов першим, за ним солдати тягли Стівена назад у штольню, лаючись, що потрібно напружуватись, аби тягти додаткову вагу його непритомного тіла. Там вони побачили інших тунельників, які піднімалися з тунелю, а також чотирьох чоловік, які закладали детонатори у вибухових камерах.
Настав безлад: усі кричали та намагалися розповісти, що трапилося. Солдати по черзі тягли Стівена крізь тунель до драбини нагору. Його гвинтівка била йому в груди, а слизька гаряча кров заважала втомленим чоловікам як слід його вхопити.
На поверхні панував хаос. Обстрілом поранило багато солдатів у траншеях. П’ятдесят ярдів брустверу зруйновано. Вони знайшли якесь укриття. Бірн потягнув Стівена у відносно цілу частину траншеї, а Хант побіг за підмогою. Йому сказали, що штатний пост медичної допомоги, який мав би бути під захистом бліндажу, знищений прямим влучанням снаряду.
Стівен лежав на боці, щокою на дошках. Бірн підігнув йому ноги, щоби їх не зачіпали солдати, котрі ходили повз. Обличчя Стівена забруднилось, пори шкіри забиті землею від вибуху німецької гранати. У плечі застряг шматок шрапнелі. Крім того, його поранило у шию кулею з рушниці. Вибухом Стівена контузило, і він залишався непритомний. Бірн дістав свій польовий пакет, налив Стівенові у дірку на шиї йоду, розв’язав стрічки лляного мішечка, витяг марлю та наклав пов’язку.
О десятій видали пайок. Бірн спробував влити Стівенові у рот трохи рому, але той не розкривав губ. При бомбардуванні пріоритетними були ремонт оборонних споруд та укриття тих поранених, які могли ходити. Стівен цілий день пролежав у ніші, яку викопав для нього Бірн, аж поки санітари-носії не забрали його на перев’язочний пункт.
Стівен відчував себе страшенно втомленим. Він би спав і двадцять днів поспіль у повній тиші. Коли ж опритомнів, сон утратив свою міцність, тому постійно прокидався. Одного разу прокинувшись він збагнув, що його кудись несуть. А проте не помічав, що дощ падає йому на обличчя. Кожного разу, коли він прокидався, біль дошкуляв сильніше. Здавалося, що час минав у зворотному напрямку, наближуючи його до моменту вибуху. Зрештою, він зупинився у той момент, коли метал пронизав його плоть — на цьому рівні біль завмер. Дуже хотілося спати, — він всіма силами відкидав реальний світ та занурювався у темряву.
Коли інфекція поширилась, Стівен почав пітніти — гарячка посилилася дуже швидко і примушувала його тіло труситися так, що клацали зуби. М’язи конвульсивно скорочувалися, серце прискорено калатало в грудях. Уся його білизна та брудна форма просякли потом.
Коли Стівена перенесли у перев’язочний пункт, гарячка почала відступати. Рука і шия більше не боліли, але у вухах стояв шум току власної крові у судинах. Іноді звучав низько — наче гудіння, — а іноді високо, наче скрегіт, залежно від сили серцебиття. Від постійного шуму у вухах Стівен почав марити і втратив зв’язок із фізичним світом. Він бачив себе у будинку на французькому бульварі у пошуках Ізабель. Потім раптово опинився у маленькому будинку дідуся в Англії, далі — у притулку, а наостанок там, де народився, але вже давно забув те місце. Він марив та кричав. Він відчував різкий запах карболового мила з притулку, крейди та пилу зі шкільного класу. Він так і помре людиною, яку ніхто і ніколи не любив. Ніхто із тих, хто його знав. Помре на самотині, неоплаканим. Він не міг цього пробачити нікому — ані своїй матері, ані Ізабель, ані чоловікові, який обіцяв стати йому батьком. Він закричав.
— Він кличе матір, — сказав санітар, коли вони принесли його у намет.
— Ну, це нормально, — відповів лікар, знімаючи пов’язку, накладену Бірном майже тридцять годин тому.
Стівена винесли із намету на вулицю і залишили чекати або ж транспорту, який відвозить поранених до пункту евакуації, або ж смерті — дивлячись, що прийде швидше.
Під байдужим небом його дух полишив понівечену плоть, заражену інфекцією, слабку та пошкоджену від самого початку. Краплі дощу падали на його руки та ноги, але єдину його частину, котра була іще живою, вони не могли дістати. Не розум, ні — якась сутність, котра прагнула спокою на тихій тінистій дорозі без пострілів. Перед ним відкрилися стежки у темряву — як вони відкривалися перед іншими солдатами, котрі лежали вздовж довгого рову, викопаного у землі за якихось п’ятдесят ярдів од Стівена.
Коли гарячка у його тілі досягла максимуму, він скотився у теплі обійми забуття — і почув голос. Голос не людський, але чіткий та наполегливий. Це був голос самого життя, яке покидало його. І воно глузувало, пропонуючи йому повернення замість такого жаданого спокою. Повернення навіть на цій стадії у своє тіло, у жорстоке спотворене життя, на поритій землі та розірваній плоті війни. Він міг повернутися, якби зробив зусилля та знайшов у собі мужність. Повернутися у важке, уперте та неприборкане існування — у земне людське життя. Голос кликав. Звертався до його сорому та невдоволеної цікавості. Але якщо він відмовиться, то помре.
Обстріл закінчився. Джек Фаєрбрейс та Артур Шоу сиділи на стрілецькій сходинці з цигарками та чаєм. Вони обговорювали чутки — начебто їх дивізію відправляють на південь, де готується наступ.
Обидва все ще роздумували над тим, як змогли пережити обстріл та сутичку під землею. І від того заспокоювалися.
— Є якісь новини про здоров’я твого хлопця, Джеку? — запитав Шоу.
— Йому досі погано. Сподіваюся, у наступному листі будуть кращі новини.
— Не журися — наш парубійко теж мав щось подібне, проте одужав. У нас вдома хороші лікарі, ти ж знаєш, — Шоу поплескав його по плечах.
— А що з тим лейтенантом, якого поранило під землею з тобою?
— Я не знаю. Вони його врешті-решт забрали, але він марив.
— Це ж він тоді практично віддав тебе під трибунал? Туди йому й дорога.
Джек задумався.
— Він же все-таки нічого мені не зробив і вчинив по-людськи.
— А ти всю ніч не спав.
Джек засміявся.
— Таких ночей було багато. Можна запитати капітана Уїра, як він.
— Піди знайди його, — згодився Шоу. — Зараз тихо. Якщо сержанти перевірятимуть, я тебе прикрию. І подивися, як там справи в окопах.
Джек на мить замислився.
— Цікава він людина, маю зізнатися. Піду знайду його. Може, ще й отримаю сувенір.
— Оце хороший хлопець. І мені візьми, і всім.
Джек допив чай і поклав кілька цигарок з пачки у верхню кишеню. Підморгнувши оком Артуру, він попростував комунікаційною траншеєю у напрямку тилу. Після обстрілу багато що потребувало ремонту. Джека дивувало, як швидко поля та дороги втрачали свою особливу атмосферу сільської Франції та ставали станціями постачання, перевалочними пунктами, складами або просто «транспортом», як висловлювалися солдати. Коли бомбардування припинялося, земля знову ставала схожою на таку, де можна вирощувати зерно та овочі, але не надовго.
Джек побачив солдата, який копав нові туалети, та спитав у нього про розміщення перев’язочного пункту.
— Не знаю, друже. Але ось там є якісь медичні намети, — і повернувся до роботи.
Джек знайшов санітара зі списком поранених, і вони почали читати імена.
— Рейзфорд. Ось. Є такий. Його поклали за стіною.
— Тобто він помер?
— Його не відправили на станцію евакуації. Мабуть, помер. Година лише минула, відколи принесли. Там десь два-три десятки людей.
«Помолюсь за нього, — вирішив Джек. — Це мій християнський обов’язок».
Збиралися сутінки. Джек пішов коліїстим, намулистим шляхом до стіни, за якою починалося зорані поля. Там були рядами розіслані старі ганчірки, вкриті темними плямами. Деякі обличчя світилися білим у світлі місяця, що визирав з-за гаю. Якісь тіла вже роздувалися, розриваючи форму зсередини. У якихось не вистачало кінцівок. І абсолютно всі сильно тхнули.
Коли Джек подивився далі за межі рядів звалених у борозни тіл — його очі розширилися від подиву від вигляду фігури, яку не одразу помітив. Голий — лише в одному чоботі та з пов’язкою на шиї — Стівен, вкритий кров’ю і брудом, шкутильгав до нього крізь місячне сяєво. Його сухі губи шепотіли щось подібне до «забери мене звідси».
Джек, оговтавшись від переляку, переліз через стіну та підійшов до нього. Стівен зробив іще крок і впав йому на руки.
Майкл Уїр сидів за столом біля вікна у тому ж будинку в селі, де його зазвичай поселяли. За вікном сіру вулицю, обсаджену тополями, поливав дощ. Він намагався не думати про Стівена. Йому сказали, що того направили на станцію евакуації, але більше нічого не було відомо. Він сподівався, що Стівен виживе — у нього було якесь недосяжне везіння. Уїр важко зітхнув: дурна, марновірна надія, характерна для усіх піхотинців.
Уїр склав список справ. Зазвичай йому подобались ці господарчі заняття — вони дозволяли відволіктися від жахів обстрілу і зайняти думки практичними завданнями.
Його хвилював бруствер траншеї, у якій був вхід до шахти. Часто солдати, повертаючись із патрулювання, квапилися зісковзнути вниз, аби їх не зачепило світлом німецького прожектора, і зрушували мішки, залишаючи їх без захисту від німецьких снайперів, котрі увесь день уважно за ними стежили. Неочікувана куля у голову дарувала швидку та відносно легку смерть, але деморалізувала оточення. Уїр намагався переконати капітана Грея, що піхоті слід уважніше стежити за безпекою — або ж нехай за них це робить інженерно-саперна рота, але врешті він ще й погодився, щоб його люди узяли на себе додаткові господарські роботи за охорону тунелю піхотою. Цікаво, думав Уїр, чи не це плата за щедрий доступ до віскі Стівена.
На початку списку він зазначив «перевірити щити». Бійниці, біля яких стояли вартові, закривалися залізними щитами, але деякі з них пошкодило під час обстрілу або кулеметами та снайперами ворога. Колючий дріт теж потребував ремонту, хоча від цієї роботи своїх людей поки що вдавалося вберегти. Піхотинці вішали на нього порожні бляшанки для сигналу тривоги — але поки що це спрацьовувало тільки на пацюків. Коли йшов дощ, вода стікала дротом у бляшанки, і солдати часто робили ставки на те, яка заповниться швидше, — а іноді видумували забобони щодо того, чия бляшанка наповнювалась першою.
Уїр чув дещо інше у тих звуках. Одного разу, у період затишшя, він сидів на стрілецький сходинці, чекав на повернення Стівена з дозору і слухав музику бляшанок. Порожні дзвеніли, а трохи наповнені водою видавали висхідну гамму. Повні звучали низько, як барабани, а коли перекошувалися — гучно і з мелодійними переливами. Зі свого місця Уїр чув кілька десятків бляшанок з різним звучанням. Вітер ворушив дріт, і той стогнав фоном — іноді лункий, а іноді тихий акомпанемент. Треба було докласти зусиль, аби почути — а може, і уявити — у цій жерстяній музиці мелодію, але це було краще для його вух, ніж слухати обстріл.
Наближався вечір, і Уїру хотілося встигнути поспати до початку нічних робіт. Цієї ночі вони допомагали піхоті переносити боєприпаси та копати нові вигрібні ями. Ще треба було відремонтувати траверси та стіни траншей — і це не беручи до уваги їхню повсякденну працю під землею.
Перед тим як лягти поспати, Уїр вирішив поговорити зі своїми людьми. Коли він підійшов, вони курили цигарки та лагодили форму. Одяг мінера вимагав особливої уваги, і хоча кожна людина шиє по-іншому, але всі вони вже стали експертами у голково-ниткових справах. Перемовившись з ними декількома словами підтримки, Уїр повернувся до себе та ліг спати. Вранці він заходив у штаб батальйону — там нічого не знали про Стівена. Якби й вижив, то знайшов би спосіб із ними зв’язатися. Навіть якщо лікарі не сказали нічого командирові його батальйону, Стівен все одно зміг би звістити про себе друга.
Уїр заплющив очі, намагаючись заснути. Треба надіслати листа комусь із родичів Стівена, якщо такі є. Він почав обдумувати, що саме написати. Стівен був безстрашним... надихав своїм прикладом... він був моїм найкращим другом, моєю опорою та щитом. Порожні слова, якими так часто заповнювали листи, не могли описати, яку частину у його житті займав Стівен. Очі Уїра заповнили сльози. Якщо Стівена не стало, то і його гра не має продовження. Він просто чекатиме смерті, ходячи повз бруствер та відкриваючи рота під дрейфом хмар фосгену, — і нехай дають телеграму на тиху вулицю у Лемінгтон-Спа, де його батьки та їх друзі продовжують жити, не знаючи нічого про той світ, де були вони зі Стівеном.
Стівен Рейзфорд знову вселявся у своє тіло — клітина за клітиною. Кожен дюйм приносив новий біль і старі відчуття того, що означає жити. На ліжку не було простирадла, хоча під обличчя йому поклали грубу лляну тканину, котра після численних прань та дезінфекцій стала навдивовижу м’якою.
Ввечері біль у руці та шиї посилився, хоча він ніколи не перевищував того, що Стівен міг витерпіти. Йому вочевидь було не настільки зле, як солдатові на ліжку поруч — той, мабуть, міг навіть побачити схилений над його тілом біль. Кожного дня вони відрізали від нього якусь частину, яку забирала гангрена, — і кожного разу цього було недостатньо. Коли з нього знімали пов’язки, з тіла вихлюпувалася рідина — наче якийсь дух прагнув його полишити. Плоть заживо розкладалася, як ті, що висіли на колючому дроті та день за днем з червоного ставали чорними, а згодом гнилими спорами падали в землю.
Якось зранку в іншому кінці палати з’явився дев’ятнадцятирічний хлопець. Його очі були прикриті шматочками коричневого паперу. До шиї прикріплена картка з персональними даними, які уважно проглянув старший лікар — нервовий чоловік у білому халаті. Він покликав сестру, і йому прийшла допомагати молоденька англійка — до двадцяти. Лікар почав роздягати хлопця, котрий вочевидь не мився вже кілька місяців — його чоботи ніби хтось приліпив до ніг. Стівен спостерігав за цим, дивуючись, чому ніхто не поставить ширму. Сам він — згідно зі своїми підрахунками — уже двадцять два дні не знімав шкарпетки. Коли їм зрештою вдалося стягнути з нього взуття, кімнату наповнив такий сморід, що сестру знудило у кам’яну раковину поряд. Головний лікар накричав на дівчину.
Потім вони здирали з тіла одяг. Білизну довелося зрізати скальпелем зі шкіри. Хлопець залишився повністю голим, за винятком шматочків паперу. Верхній шар шкіри залишився хіба що там, де його захистили ремені.
Він намагався кричати: рот відкривався, жили на шиї напружувалися, але з його рота не вилітало ані звуку — мабуть, горло було занадто пошкоджене.
Лікар зняв шматочки паперу з його обличчя. На щоках та лобі — помітні синювато-фіолетові плями. Очі сочилися гноєм, як при гострому кон’юнктивіті, — їх промили спеціально приготованим розчином за допомогою спринцівки. Його тіло напружилося, але він продовжував мовчати. Лікарі намагалися змити з нього бруд, але хлопець увесь звивався, уникаючи води та мила.
— Нам треба вас помити, юначе. Стійте спокійно, — звернувся до нього лікар.
Вони провели його палатою, і Стівен побачив, що все його тіло вкрите опіками. На ніжній шкірі під пахвами та на внутрішній стороні стегон надулися величезні пухирі, котрі вже луснули. Він швидко і неглибоко дихав. Його вмовили лягти на ліжко, але він вигинався дугою від дотику простирадл. Зрештою лікар розсердився і надавив йому руками на груди, щоб той ліг. Рот хлопця відкрився у німому крику, на губах виступила жовта піна.
Лікар пішов, залишивши сестру закривати його чимось схожим на дерев’яний намет, вкритий простирадлами. Потім вона принесла ширму і відгородила хлопця від інших.
Пізніше Стівен помітив, що ця сестра спокійно обробляє рани нещасного, який лежить на ліжку поряд зі Стівеном — і навіть докоряє йому за крики болю, — але кожного разу, коли виходить з-за ширми, буквально заламує руки. Такого мученицького жесту Стівен ніколи раніше не бачив. Він зустрівся з нею поглядом і спробував утішити.
Його власні рани заживали доволі швидко і вже майже не боліли. Коли лікар прийшов оглянути його, Стівен поцікавився, що трапилося з хлопцем. Він потрапив у газову атаку, розповів лікар, десь далеко за лінією фронту. Засліплений хлором, набрів на палаючий будинок, у який потрапив снаряд, та зайшов всередину.
— Дурний хлопчисько не надяг вчасно протигаз, — зауважив лікар. — їх погано тренують.
— Він помре?
— Швидше за все. Газ пошкодив печінку. В його тілі вже відбулися певні незворотні зміни.
Наступні дні Стівен помічав уповільнення ходи медсестри, як в її очах проступає жах, коли вона підходить до ширми, за якою лежить постраждалий від газу хлопець. Вона мала блакитні очі та світле волосся, прибране під накрохмалений капелюшок. Дівчина майже зупинялася, робила глибокий подих і рішуче піднімала плечі.
На третій ранок Стівен почув його голос — він благав про смерть.
Сестра залишила ширму трохи відкритою, і Стівен побачив, як вона обережно підіймає намет над ним і повільно опускає на підлогу. Дівчина оглянула тіло, якого неможливо було торкнутися, — від очей, котрі продовжували сочитися, обличчя, шиї, обпечених грудей до паху та ніг, які били дрижаки. Від неможливості допомогти вона простягала до нього руки у жесті материнської любові — ніби це могло його заспокоїти. Він не відповідав. Вона взяла пляшку олії з ліжка і нахилилася до нього. Щойно сестра налила невеличку кількість олії йому на груди, пролунав нелюдський крик. Вона відступила і подивилася вгору.
Наступного ранку хлопця вже не було. Не було і увечері, і наступного дня. Стівен сподівався, що його молитви почуті. Коли сестра прийшли замінити простирадла, він поцікавився, куди подівся хлопець.
— Він у ванні, — відповіла вона. — Ми влаштували йому ванну з колоїдним розчином на добу.
— І він лежить у ванні? — недовірливо поцікавився Стівен.
— Не у ванні, а в полотняній люльці.
— Зрозуміло. Сподіваюся, йому недовго лишилося.
Після обіду затупотіли ноги. Головний лікар кричав:
— Витягніть його, витягніть!
Згорток ковдр, який не переставав верещати, пронесли палатою. З нього капало. Усю ніч вони протримали у ньому життя. Наступного дня він лежав тихо, і ввечері вони спробували підняти хлопця і знову помістити у люльку. Обабіч люльки звисали його кінцівки. Він лежав нерухомо, обпечена шкіра відставала клаптями. Його заражені легені забулькотіли, і з рота полилась жовта рідина, яка душила слова його протесту, коли його знов несли у кам’яну ванну на вулиці.
Вночі Стівен знову молився, щоб хлопець помер. Зранку сестра — бліда та шокована — підійшла до Стівена. Той підняв брову, німо запитуючи. Вона кивнула і раптом розридалася.
По обіді Стівенові дозволили виходити на вулицю та сидіти на лавці. Тут можна було спостерігати, як вітер хитає дерева. Він не розмовляв — не було бажання говорити. Скоро він почав ходити, і лікарі сказали, що наприкінці тижня його випишуть. Він пролежав у шпиталі двадцять днів.
— До вас відвідувач, — якось вранці повідомила йому сестра.
— До мене? — промовив Стівен. Його власний голос випростовувався у ньому, наче кіт після довгого сну. Незвичний звук йому подобався. — Це король?
Сестра всміхнулася:
— Ні. Це капітан Грей.
— Як вас звати? — запитав Стівен.
— Сестра Елрідж.
— Ні, ваше ім’я.
— Мері.
— Я хочу вам щось сказати, Мері. Можете підійти на хвильку?
Вона нехотячи підійшла до його ліжка. Стівен узяв її за руку.
— Присядьте на секунду.
Вона із сумнівом подивилася на нього, але присіла на край ліжка.
— Що ви хотіли сказати?
— Я живий. Ось це я і хотів вам сказати. Ви це знали? Я живий.
Вона посміхалася.
— Молодець. Це все?
— Так. Це все, — він відпустив її руку. — Дякую вам.
У палату увійшов капітан Грей.
— Доброго ранку, Рейзфорде.
— Доброго ранку, сер.
— Я чув, ви вже ходите. Прогуляємося?
Біля стіни шпиталю стояли дві залізні лави, з яких відкривався вид на газон, який простягався до кедра над великим занедбаним ставком. Газоном зрідка гуляли люди, спираючись на палиці.
— Ви, здається, швидко одужуєте, — сказав Грей. — Мені одразу сказали, що вже все.
Він зняв картуза та поклав його на лаву між ними. Його хвилясте каштанове волосся ще не почало сивіти. Мав охайні та доглянуті вуса. Стівенове ж обличчя зблідло, і у волоссі вже проблискувала сивина, але він якимось чином ще зберіг ту юність, втрачену Греєм. Сяєво в очах Стівена обіцяло несподіванку, а погляд Грея — хай і живий — наче застиг. Він вже був чоловіком, котрий опанував себе, і, навіть при неформальній бесіді, завжди тримався як старший офіцер.
Стівен кивнув.
— Як тільки їм вдалося подолати інфекцію, стало краще. Поранення були не дуже серйозні. Зараз я не повністю можу рухати рукою, але в цілому добре себе почуваю.
Грей витяг цигарку з портсигара, котрий носив у нагрудній кишені, і постукав нею об лавку.
— Коли вас випишуть, то дадуть відпустку додому на два тижні, — сказав він. — Ви також отримаєте підвищення. Вам потрібно пройти навчання в Ам’єні — і ви будете служити у штабі бригади.
— Я не поїду, — відповів Стівен.
— Що? — розсміявся Грей.
— Я не поїду у відпустку і не поїду працювати в штаб. Тільки не зараз.
— Я думав, ви зрадієте цим новинам. Ви ж уже більше року на фронті, правильно?
— Так і є, — відповів Стівен. — Цілий рік підготовки. Я не залишу фронт у вирішальний момент.
— Вирішальний момент? — Грей з підозрою дивився на Стівена.
— Усі знають, що готується наступ. Навіть лікарі і сестри. Саме для цього тут усіх ставлять на ноги.
Грей стиснув губи.
— Можливо, можливо. Але слухайте, Рейзфорде, ви добре командували взводом. Особливих висот ви не досягли, але хто з нас досяг? Вони трималися добре під обстрілом. Ви заслужили відпочинок. Ніхто не посміє сказати, що ви тікаєте абощо. Господи, та ще три тижні тому усі були певні, що ви помрете! Ви знали, що вас кинули разом з трупами?
Стівена лякала сама ідея розлучитися із солдатами, з якими він воював. Він зневажав війну, але не можна було відступитися зараз і не побачити, чим усе закінчиться. Якимось чином — він і сам не розумів як — він прив’язався до цієї війни: його незначне життя, його доля вплелися у результат великих подій.
— Почнемо з того, що у мене нікого немає в Англії, — тож мені доведеться просто вештатися площею Пікаділлі або поїхати у Корнуол на море і сидіти там у якомусь маленькому котеджі. Я краще лишуся у Франції. Мені тут подобається.
Грей посміхався і дивився на нього з поблажливою цікавістю.
— Продовжуйте. Як щодо підвищення? Від нього ви теж відмовитеся? Мені доведеться підвищити Харрінгтона замість вас.
— Відмовлюся, сер, — посміхнувся Стівен. — Я думаю, у мене ще буде шанс його отримати. Не думаю, що ця різанина припиниться.
— Я теж так вважаю, — погодився Грей. — Але Рейзфорде, усе, сказане мною, — це накази, які я отримав. Я тут нічого не вирішую.
— Ви би могли поговорити з командиром.
— З полковником Барклаєм? — Грей труснув головою. — Не думаю. Він дотримується статуту. Іноді я думаю, що він сам його і написав.
Стівен був у бадьорому настрої. Грею, вочевидь, подобалася така незвична ідея — попри всю його ошатну зовнішність та чітке дотримання військових правил.
Обоє мовчали. До шпиталю під’їхала вантажівка з пораненими на ношах, і двоє санітарів вийшли допомагати. Деякі з привезених солдатів були вже приречені. Найгірших санітари, як завжди, клали на землю, якою їм вже, мабуть, ніколи не ходити, і заносили останніми. Такий звичай, думав Стівен, стає віддзеркаленням тих передчуттів, котрі виникають у солдата, який лежить у воронці та чекає санітарів, спостерігаючи, як запалюються його рани.
— Ви знаєте, куди нас перекинуть? — запитав він.
— Знаю, — відповів Грей. — Але мені не можна вам говорити.
Стівен нічого не відповів, розвівши руки та легенько смикнувши плечима.
— Альбер, — промовив Грей. — А вже там проінструктують детальніше. Штаб бригади розташують у селі Ошон-вілле, якщо я правильно вимовляю. Полковник називає його «оушен вілла».
— Я знаю це село! — зрадів Стівен. — Я бував там. Це на ріці Анкр. Я добре знаю ті місця. І я говорю французькою. Я був би...
— Необхідним, — розсміявся Грей.
— Саме так.
— Розкажіть мені про ті місця.
— Там красиво. Це не рівнина — швидше пагориста місцевість. На Анкрі добре рибалити, правда, я так нічого і не упіймав. Відкриті поля з кількома великими лісами та хабниками. Там активно вирощують зерно та овочі. Особливо цукровий буряк, здається. Села доволі нудні. З Альбера є залізниця — поїзд зупиняється у приємному селі Бомон-Амель.
— Ну від цього села, мабуть, мало що лишилося. Зараз там німецькі укріплення. Що ще ви знаєте?
— Думаю, це усе. Проблема в тому, що місцевість пагориста — головне, хто на височині. Атакувати на підйомі — це самогубство.
— Не думаю, що ми взагалі хочемо атакувати. Наше завдання — відтягти війська з-під Вердена. Якщо вони там прорвуться — нам кінець.
— І ми будемо атакувати вгору?
— Боші там вже рік. Не думаю, що вони залишили нам узвишшя.
Після короткого мовчання Стівен запитав:
— Кого ще туди відправляють?
— У більшості новачків — армію Кіченера. Ну і кількох кадрових офіцерів, аби трохи їх натренувати, — як ми з вами.
— І їх посилають туди в наступ? — Стівен не міг у таке повірити.
Грей кивнув, і той заплющив очі. Він пригадав той день, коли сидів з вудкою на березі Анкру, — і як від річки земля підіймалась. Також невиразно уявив укритий лісом пагорб біля села Тьєпваль, якщо він не помилився. Він добре розумів, який захист організували німці за рік — навіть за тиждень вони копали кращі траншеї, ніж британці. Сама думка проте, що в учорашніх крамарів, працівників фабрик та клерків це буде перше випробування себе на війні атакою такої лінії оборони, була абсурдною. Не можуть же вони таке дозволити.
— Що, передумали? — запитав Грей. — Ви знаєте, на Пікаділлі не так уже і погано. Там хоч поїсти можна добре. Я б рекомендував кафе «Рояль».
Стівен труснув головою.
— Як гадаєте, ви вмовите їх мене залишити?
— Усе можливо. Завжди простіше сказати командирові, що йому хочуть запропонувати більше людей — а не забрати тих, котрі є. Я можу поговорити з його заступником, майором Терсбі.
— А як щодо пропозиції у штабі? Це можна буде відстрочити — або направити туди когось замість мене?
Грей відповів:
— Якщо ви покажете свою незамінність. І якщо будете дотримуватися дисципліни.
— Про що ви?
Грей кашлянув і загасив цигарку під каблуком.
— Ви марновірна людина, Рейзфорде?
— А хто — ні?
— Офіцери не повинні вірити в забобони. Наші життя залежать від стратегії і тактики, а не від довгих сірників та карт.
— Мабуть, в душі я залишився рядовим.
— Припиніть це. Я бачив ті нісенітниці у вашому бліндажі. Дерев’яні фігурки, карти, недогарки. Киньте це. Довіряйте підготовці та вмінню командира. Довіряйте своїм солдатам. Якщо ви прагнете чогось надприродного — сходіть і подивіться на капелана.
— Ніколи вбачав у Хорроксі нічого надприродного.
— Не вдавайте дурня, Рейзфорде. Ви знаєте, про що я. Якщо я вам допоможу — ви мусите якось мені віддячити. Досить цієї тарабарщини — повірте у себе.
Стівен відповів:
— Не те щоб я вірив у це — у карти та долю. Але усі це роблять.
— Ні, Стівене, не усі. Ви це робите, але тільки через якісь події в дитинстві, — голос Грея став трохи м’якішим.
— Про що це ви?
— Я не знаю історії вашого життя. Але мені здається, що у таке вірять діти — бо їм треба вірити у якісь зовнішні сили. Ось чому вони читають книжки про відьом та чаклунів та різні нісенітниці. Це звичайна людська потреба — і вона найчастіше минає разом з дитинством. Але якщо реальність розбиває той дитячій світ, то ця потреба ховається глибше.
— Безглузді австрійські нісеніт...
— Помовчте, — Грей підвівся. — Я ваш командир. Нічого дивного, що я знаю речі, які вам невідомі. Якщо я допоможу залишитися на фронті — помагай вам Господь, — то ви будете працювати на моє майбутнє.
Він простяг Стівенові руку. Той коротко її потис і повернувся до шпиталю.
— Ви божевільний виродок, Рейзфорде, — лаявся Майкл Уїр. — Ви справді могли поїхати додому, а вирішили лишитися тут?
— Додому?
— Ви мене зрозуміли. У Англію. Там зараз, цієї пори, так гарно. Раніше я їздив на Трійцю до тітки у Шерінгем, на норфолкське узбережжя. Наприкінці травня повітря таке чисте, що можна захмеліти. Усі поля та живі огорожі у зелені. Це найкраща пора року. А у Тернем Торп є чудовий невеличкий бар, там...
— Коли усе це закінчиться — ми з вами туди поїдемо. Але не раніше. А поки я маю дещо показати. Те місце, куди нас відправляють. Ви вже отримували якісь накази?
— Так, але ніяких подробиць. Ми виходимо у п’ятницю на Альбер. Такий наш талан. Я думав, ми будемо тут до кінця війни — але там треба стільки мін закласти, що штаб викликав іще дві роти саперів. І здогадайтеся, кого обрали. Альбер — це ж оте місто, де на церковному шпилі висить Мадонна?
— Так, воно. Там буде тіснувато. Половина нашого чортового Британського експедиційного корпусу буде там. Віскі?
— Давайте.
— У четвер ввечері, коли в тилу дороги будуть забиті транспортом, ми підемо в село і влаштуємо прощальну гулянку.
— У якому сенсі?
— Побачите. Зробимо те, чого вам давно хотілося.
Уїр підозріло глянув на Стівена, але нічого не сказав.
Він здогадувався про плани Стівена. Солдати, які повернулися з відпочинку, говорили, що на фермі в іншому кінці села постійно світяться вікна. Подейкували, що там жінка з дочкою можуть хоч увесь взвод за ніч обслужити.
Сама думка про це викликала тривогу. Він уперше доторкнувся до жіночого тіла лише у сімнадцять років — але тоді втік від тих можливостей, котрі відкривалися. Та дівчина була на рік старша за нього, але наче належала до іншого покоління. Він засоромився, бо думав, що замолодий для її пропозиції. Вона багато жартувала та говорила і поводилась так, наче її досвід дозволяв ставитися до цього як до чогось дуже простого та природного. Він багато чув про це, і те, що він уявляв, здавалося йому інтимним та ганебним настільки, що він не хотів, аби хтось це бачив — навіть дівчина. Він відмовився від її запрошення і сказав собі, що зачекає, поки стане старшим.
Тим часом він спантеличено спостерігав за знайомими подружжями, особливо за своїми батьками. Коли вони сиділи у вітальні їхнього просторого цегляного будинку, читали або грали у карти, він намагався уявити розпусні сцени. Коли його мати помічала спостережливий погляд, нахиляла голову, відкладала шиття і питала, про що він думає, то швидко переводив погляд на проділ у її волоссі, на намисто та благопристойний багатошаровий одяг — і гнав з голови образи налитих кров’ю органів та сплетених тіл. Звичайно, такі речі були природними для людей — так світ продовжує своє існування. Та все одно, коли спостерігав за своїми батьками та їх одруженими друзями, дивувався тій дивній таємничості та цнотливій поведінці, за якими усі приховують цю частину існування від публіки.
Він почав запрошувати жінок на танці або на чай у батьківський дім, але чомусь розмова про секс ніколи не заходила. Іноді він тримався із дівчиною за руку, або — якщо щастило — йому дарували поцілунок у щоку на ніч. В університеті, куди він пішов вчитися, було лише кілька дівчат, і вони вчилися окремо, зустрічаючись із чоловіками дуже рідко і лише під пильним спостереженням наставниць. Якби він хоч раз цим займався, то вже би знав, що і як. Коли йому виповнилось двадцять три, то навіть хотів знову знайти ту дівчину і запитати, чи її пропозиція ще діє, але навіть думати про таке було смішно. А потім дізнався, що вона вийшла заміж.
У Королівські інженерні війська Уїр пішов за два роки до початку війни. Стримане товариство чоловіків забезпечило йому хороше прикриття. Тут він міг бути як усі: чоловіком, який хоче жінок, але, на жаль — хоча в його випадку це було певним полегшенням, — обставини не дозволяють. Він сумно жартував про їх відсутність з іншими — і ті жарти супроводжував справжній жаль.
У перші півроку війни знайдена полегкість приносила йому радість. Уїра знали як дивного, але надійного офіцера з невичерпно гарним настроєм. Маючи університетську освіту, він швидко просувався по службі і підтримував підлеглих своїм ентузіазмом. Але бої ставали усе важчими, а обстріли — густішими, і настрій почав вивітрюватися. Його не вчили жити у тунелях три фути завширшки на величезній глибині під землею. Йому не подобалася щохвилинна перспектива бути убитим у траншеї на поверхні.
У віці тридцяти нестача фізичного контакту із жінками стала вадою життя, а не зручністю. Його втомлювала недосвідченість у цій сфері, але зникла заздрість до оточення. Він запевнив себе у відсутності надзвичайності того, чого не вистачало в його житті. Це функція — невидатна і проста, на неї можна не звертати уваги. Думка про те, аби покласти край цьому утриманню, здавалася все дивнішою і сповненою практичних пасток, з якими він не впорається. Зрештою, це стало абсолютно немислимим.
Активний обстріл не став провісником наступу ворога, як багато хто передбачав. Атака змінилась лише одною короткою стріляниною, а потім встановився відносний спокій. Патрулі вночі дослухалися до відзвуку повсякденних справ німців: вони ремонтували колючий дріт, пришивали гудзики, до них приходили санітари з порошком проти вошей. Навідувався навіть старий баварець-перукар. У німців були кращі окопи, краще постачання на польові кухні, а бочки з пивом були навіть в другій — резервній — лінії траншей. Іноді вночі можна було почути їхні народні пісні. Вони не співали настільки сентиментально, як британські солдати, — це були глибокі сумні пісні про рідну землю.
Стівен лежав у воронці поруч із Бірном і відчував, як ненависть напружує його м’язи. Більшість солдатів у його взводі поважали німців, а у періоди затишшя ставилися до них з терпимістю, яка ледь не переходила у захват. Він же відчував одну лише жорстокість. Стівен хотів відповісти їм сталлю та вибухівкою, залізяччям, яке розриває тіло і врізається у кістки. Коли закінчиться війна, він знайде у серці місце для порозуміння і навіть великодушності — але тепер зрошував свою ненависть як спосіб захисту себе та своїх солдатів.
Він повернув голову до обличчя Вірна, намазаного паленим корком, приклав свої губи до його вуха і настільки тихо зашепотів, що дотики язика до зубів та піднебіння звучали гучніше за самі слова.
— Кулемет у дальньому кінці. Руху немає. Усі сплять. Можна іти назад.
Ніч сприяла їм відсутністю зірок. Місяць сховався за валами дощових хмар. Поривчастий вітер дув недостатньо, аби розігнати хмари і освітити його сяєвом цю пориту землю, до якої вони притискалися. Поміж поривами і шелестом вітру вчувався спів солов’я.
Стівен з жалем торкнувся ножа, який сьогодні не став йому в пригоді. Бірн кивнув головою. У нього з собою була саморобна дубова палиця два фути завдовжки. Одного разу він з короткого замаху швидким рухом зап’ястка розбив цією палицею голову німцю.
Вони вилізли з воронки та поповзли до своїх траншей. Попереду — найнебезпечніша частина цієї нічної прогулянки: потрібно минути чотири ряди колючого дроту та скотитися у траншею так, аби їх не застрелили ані німецькі кулеметники, котрі цілодобово тримали на прицілі англійські бруствери, ані свої вартові, які нерідко засинали на посту, а потім, відчуваючи провину, реагували стріляниною на кожен шурхіт.
Коли вони повернулися у траншею, на варті стояв Хант. Вони почули клацання його гвинтівки, коли Бірн зачепив бляшанку на дроті.
Хант простягнув руку, щоб допомогти Стівенові спуститися. Бірн зісковзнув за ним.
— Молодець, Ханте, — похвалив його Стівен. — А тепер я хочу пригостити цього солдата. Ви любите віскі, Бірне?
— Ще б пак!
— Якщо Петросян зацікавиться Бірном, скажете, що він зі мною.
— Добре.
Хант проводжав їх поглядом, поки вони йшли по дошках.
За кілька ярдів у траншеї на стрілецькій сходинці сидів Джек Фаєрбрейс з квартою чаю. Він відпочивав після шести годин під землею і думав про дім. Вісім з половиною років тому його дружина народила сина, і життя Джека змінилося. Малюк ріс, і Джек помітив у ньому певну рису, яка водночас тішила і дивувала. Усе в Джонові буле нове та незношене. Його невинність дарувала надію. Маргарет засміялася, коли Джек розповів їй про свої спостереження: «Йому ж лише два роки! Звичайно ж, він невинний!» Але Джек не зовсім це мав на увазі. Він не міг словами виразити свої відчуття, коли спостерігав за Джоном. Син сприймався як істота, котра прийшла з іншого всесвіту. Тільки в очах Джека це був не просто інший, а кращий всесвіт. Його невинність не була незнанням, могутньою добротою, доступною усім людям. Мабуть, у молитвах саме це називають благодаттю.
Джеку здавалося, що коли звичайна людина — його власний син, а не хтось особливий — може володіти цією чистотою розуму, то, може, окремі добрі вчинки, які так дивують дорослих людей, трапляються насправді не так уже й рідко. Може, вони є природним продовженням невинної доброти, яку кожна людина приносить у цей світ при народженні. Якщо це правда, то люди навколо насправді не грубі й не досконалі, якою здається більшість. Вони не уродилися зі своїми гріхами — це лише результат їх помилок, або ж вони огрубіли під тягарем досвіду. Проте в серцях залишалося місце для вдосконалення.
Любов до сина змінила погляди на життя і надала сенсу його вірі в Бога. Доброчесність, яка була раніше наслідком страху, тепер стала відображенням упевненості в людській доброті.
Це були лише його власні висновки, але для нього це не мало значення — він думав тільки про сина. Коли ішов на війну, то не мав можливості навіть попрощатися з ним — з того часу вони з сином спілкувалися лише через повідомлення в листах Маргарет. На фронті та під землею він був надто зайнятий, щоби думати про Джона і Маргарет, щоб уявляти собі їхні обличчя. Але коли він лежав у вибої на дерев’яному хресті чи коли уважно прислухався, стоячи на варті, він завжди відчував їхню присутність. Уся його мужність була заради них. Він так беріг своє життя лише для того, щоби знову побачити свого хлопчика.
Він дивився, як Бірн і Стівен зникли, а потім почав молитися за життя Джона. Запах землі в траншеї нагадав йому власне дитинство — як він падав у намул, граючи у футбол або будував дамбу в струмочку на пустирі за фабрикою: там стояв міцний запах намулу й отроцтва. Джек був зовсім один, як і завжди, але тепер із обов’язковістю життя іншого хлопчика в його серці.
Наступного дня Джек отримав листа від Маргарет. Він вирішив не читати його, поки не повернеться з-під землі. Якщо сьогодні у тунелі він загине, а в листі погані новини — то краще вмерти, не знаючи. Якщо ж новини хороші — то все одно краще залишити їх на вечір.
День був спокійним. Деякі підрозділи вже пакувалися до виступу. Вранці Джек узяв етюдник та написав кілька портретів свого друга Артура Шоу — його велика показна голова так і просилася у м’які лінії олівця. Шоу спокійно сидів, поки Джек малював. Очі Джека стрибали з його обличчя на папір і знов на обличчя. Він легко тримав олівець кінчиками пальців. Прийшов Тайсон та, зазирнувши через Джекове плече до альбому, схвально буркнув. Малюнок був доволі сирий і ще потребував допрацювання, але схожість здивувала Тайсона, і він попросив портрет і собі. Вибір сюжетів Джека завжди дивував оточення: в його колекції було кілька вантажівок та складів, види села, де вони відпочивали, якісь епізоди, намальовані з пам’яті, як от виступи у концертному залі або кабачку, але на більшості малюнків був Артур Шоу.
Раннім вечором прийшов сержант Адамс разом з Джонсом та О’Лоуном, і вони почали готуватися до спуску під землю.
Майкл Уїр призначив Адамса головним, а сам лишився у бліндажі, щоби прокоротати вечір з книгою. Близько восьмої до нього завітав збуджений Стівен і сказав, що пора йти.
— Куди?
— Пам’ятаєте, я говорив про сюрприз? Ходімо. І візьміть цю пляшку віскі.
Уїр встав, але в його голові роїлися сумніви. Він боявся планів Стівена. Зробивши великий ковток із пляшки, він відчув невеликий додатковий ефект до того, що він вже випив. Поведінка Стівена виказувала, що він теж не зовсім тверезий. Виходячи за ним у темряву, він глибоко вдихнув.
Це була суха літня ніч з далеким відзвуком рідкого обстрілу десь за милю від лінії фронту — звичної колискової металу, як нагадування тим, хто міг забути, що смерть може заскочити навіть уві сні.
Уїр пересувався за Стівеном комунікаційними траншеями другої лінії оборони туди, звідки світили фарами вантажівки з дороги, засадженої обабіч деревами, вихоплюючи з темряви великі купи поклажі, накриті брезентом, які чекали на транспорт. Сержант-майор роти Прайс стояв у кінці залізниці та спостерігав, як велику гармату вантажили на платформу за допомогою лебідки. Знову тимчасово виконуючи обов’язки робочого на складі, у руках він тримав список на планшеті.
Стівен завернув, щоб обійти Прайса, який міг їх помітити, і потягнув Уїра по намулі до тополь, біля яких стояли мотоцикл та два солдати з цигарками.
— Мені потрібен мотоцикл, — сказав їм Стівен. — Майор... Уотсон терміново має їхати, — і він вказав порухом голови на Уїра.
— Майор хто?.. — один з солдатів із сумнівом дивився на Уїра у білому, як завжди, светрі та м’яких черевиках і не мав на собі жодного розпізнавального знаку.
— Спецоперація, — пояснив Стівен. — Ось, візьміть — і нікому ані слова, — він простягнув йому бляшанку з п’ятдесятьма цигарками «Кепстен».
— Вибач, друже, ніяк, — відповів рядовий, але цигарки узяв. — Але там, за сараєм, є нікому не потрібний мотоцикл. Вістовий Райдер на ньому їздив, але фермер йому весь зад розтрощив з дробовика, тільки уяви! — засміявся він.
Стівен знайшов мотоцикл та похитав його, щоби перевірити наявність пального. В баку тихо заплюскотіло — пального було достатньо. Він завів мотор і увімкнув передачу. Уїр обережно заліз та сів за спиною Стівена. Мотоцикл був розрахований лише на одного, тому довелося всістися на багажнику над заднім колесом. Його ноги провисали з обох боків.
Мотоцикл прискорювався вибоїстою стежкою в напрямку дороги, і Стівен відчув радісне збудження. Вони залишили позаду смерть, безлад та бруд і вирвалися у нормальне життя з їжею та випивкою, жіночими голосами та чоловіками, які не мали наміру їх убити. Мотоцикл ревів, набираючи швидкості на дорозі зі щебеню.
Невдовзі вони побачили тьмаві вогні села, розкидані навсібіч, і те віконце західніше від інших, про яке усі говорили. Пальці Уїра сильніше стисли Стівенові ребра.
Вони під’їхали до ферми, де квадратом розмістилися цегляний будинок та сараї для тварин. Стівен залишив мотоцикл біля входу, а Уїр витяг з кишені пляшку та жадібно до неї припав.
— Послухайте, Рейзфорде, я не думаю, що хочу цього. Тільки подивіться на цей будинок — він такий жалюгідний...
— Не кажіть дурниць. Там жінка — м’яка істота, яка буде зичливою до вас і змусить почуватися добре. Там не солдат з гвинтівкою.
Він узяв Уїра за руку і повів через двір. Біля дверей той перечепився і затремтів.
— Господи, Рейзфорде, відпустіть мене. Дозвольте, я поїду додому. Я не хочу цього.
— Додому? Додому? У траншею з пацюками?
— Якщо хто-небудь зі штабу побачить, нас розстріляють.
— Та ніхто не розстріляє. Ну, може, догану отримаємо. Ну, може, понизять звання. Зберіться.
Вони увійшли у ледь освітлену вітальню з пічкою на підлозі посередині. У кімнаті сиділа стара жінка та курила трубку. Вона кивнула, вітаючи гостей. Коли Стівен заговорив до неї, вона похитала головою та вказала пальцем на своє вухо.
— Я хочу піти звідси, — зашепотів Уїр.
Стівен схопив його за руку:
— Зачекайте.
Стара повернула голову до дверей, котрі вели у дім, та щось хрипло вигукнула. Почулися кроки та жіночий голос. З темряви вийшла жінка років п’ятдесяти.
— Я не чекала сьогодні людей, — промовила вона.
Стівен знизав плечима:
— Моєму другові дуже кортіло побачитися з вами. Я переживаю, що він може трохи нервувати. Йому треба. Щоб ви були терплячою з ним, — Стівен намагався говорити якомога швидше, щоб Уїр не зрозумів.
Жінка похмуро посміхнулася.
— Добре.
— У вас є дочка, мадам?
— Яке ваше діло?
— Мені казали, що вона теж...
— Це вас не стосується. Нехай ваш друг іде за мною.
— Ідіть, — Стівен підштовхнув Уїра в спину.
Той перелякано попрямував у темряву за дверима.
Стівен повернувся до старої та посміхнувся. Він жестами показав випивку і витяг з кишені банкноту у п’ять франків. Вона швидко підвелася та принесла пляшку вина і склянку, притрушену пилом.
Стівен сів на стілець біля пічки та сперся ліктем на димохід, котрий тягнувся до стіни, підняв склянку — наче на честь старої — та зробив ковток гіркуватого білого вина. Він хотів, щоб Уїр пізнав, як це — бути із жінкою, відчувати близькість її тіла. Для нього не мало жодного значення, чи помре Уїр невинним, але він відчував необхідність, щоби друг зрозумів процес, завдяки якому він з’явився на цьому світі.
Уникнувши винищення, Стівен більше нічого не боявся. У тому існуванні, до якого він повернувся, — у такому дивному та неприродному існуванні — була або жорстока смерть, або життя. Жодних тонших відтінків — любові, уподобання, доброти — тут не знайдеш. У цій їхній з Уїром урізаній реальності тіло старої вдови фермера за гроші, зароблені убивством, було краще за тіло Вілкінсона, розірване на шматки снарядом, з розділеним на окремі клітини мозком, який спогадами та надіями стікав йому на плече.
Стівен простяг ноги — його чоботи залишили невеличкі борозни у натоптаній земляній підлозі. Він майже спорожнив пляшку, і вино позбавило його решток обережності, останніх спогадів про звичаї життя у мирні часи. Він наче постарів та втомився, але почувався дуже спокійно.
Стара заснула. Стівен тихенько перемістився в кут кімнати і знайшов ще одну пляшку вина у буфеті. Наповнивши склянку, він знову сів чекати у пітьмі біля пічки.
Уїр повернувся — блідий та скуйовджений. Чорні кола під очима були помітні навіть у півтемряві кімнати. Стівен запитально подивився на нього. Уїр труснув головою.
— Тепер ви.
— Та ні, дякую. Ми сюди заради вас приїхали. Мене та жінка не цікавить.
— Вона сказала, щоб ви прийшли. Ідіть. Ідіть до неї, сучий ви сину. Ви це почали — ви і закінчуйте.
Уїр не хвилювався так навіть під обстрілом.
Стівена почала охоплювати паніка.
— Що ви наробили? — запитав він. — Що ви там такого наробили, скажений ідіоте?
Уїр важко опустився на стілець і закрив обличчя руками. Жахливі картини постали в уяві Стівена, і він вибіг і кімнати. Там він опинився на перехресті двох коридорів і покликав жінку. Світла було так мало, що він ледь бачив, куди йде. Він намацав рукою якісь двері та відчинив їх — за ними кублилися курчата. Він зачинив, побіг далі та шарпнув наступні — за ними теж не знайшов нічого страшного. Він полегшено зітхнув і відчайдушно кинувся до інших дверей.
За спиною почувся жіночий голос:
— Месьє?
Молода темноволоса жінка з великими ніжними очима та високо забраним волоссям стояла в коридорі. У волосся заплетена червона стрічка. Стівен мовчав.
— Чого вам треба?
— Я шукаю... шукаю вашу матір.
— Вам сюди.
Вона узяла його за руку та провела до кімнати з червоним килимом та ширмами зі східними візерунками. Навколо дверей прибита дерев’яна лиштва у формі мінарету. Підлога теж була земляною — як у вітальні. Стівен перелякано озирався. Молода жінка повела його за ширму, де стояло двоспальне ліжко із саморобним бавовняним балдахіном. На підлозі горіло з півдесятка свічок, і ще одна на підвіконні.
— Не хвилюйтеся. Давайте гроші, — остання фраза повернула Стівена до нормального стану.
— Та я не... я лише хотів перевірити, чи все гаразд.
З-за ширми почувся сміх — сміялася жінка, котра повела Уїра за собою.
— Все гаразд. Краще не буває, — вона вийшла і стала поруч зі Стівеном. Він відчував її солодкий запах. — У вас дуже дивний друг. Я узяла його ось так, — вона вхопила Стівена за пах, — а він відскочив від мене, — вона засміялася. — У нього він довгий та м’який. Коли я доторкнулася, він заплакав.
Вона була старшою, ніж припускав Стівен, — тут у світлі свічок він роздивився її краще. Вона сіла на ліжко та підняла спідницю до талії, а потім лягла на спину та розвела ноги. Стівен дотепер іще не бачив нікого голого у такому віці. Вона опустила руку у чашу з дезінфікувальним засобом, а потім звично провела нею між ногами — по жорсткому волоссю та червоній плоті.
Стівен, як і Уїр, почав відступати. А потім засміявся. Він повернувся до молодої жінки і узяв її за руку.
— З вами, мадемуазель, — так. Але вона — ні.
Старша жінка підвелася з ліжка і підійшла до нього, опускаючи спідницю. Він відчув, як вона торкнулася руками його спереду, ковзнула пальцями у штани. Там вона знайшла те, що їй було потрібно, та витягла назовні жестом м’ясника, у якого покупець попросив показати шмат м’яса. Він відчув, як її губи охопили його плоть, і Стівенові довелося прикласти зусилля, щоби не відштовхнути її слиняву ласку. Він підняв очі і побачив, що молода жінка роздягається. У світлі свічок чоловік побачив, як з її округлих сідниць сповзає білизна, — і Стівен відчув, як
— Ви — англієць, — промовила вона, зникаючи за ширмою.
У Стівена не з’явилося думки, наскільки смішно він виглядає. Його шкіра практично розривалася, ставала майже прозорою під тиском крові. Дівчина посміхалася з ліжка. У неї були маленькі округлі груди. Вона сиділа на ліжку без простирадла, простягнувши ноги вперед та склавши руки на животі.
— Знімайте одяг, — сказала вона.
Стівен мовчки підкорився, і тепер стояв перед нею повністю голий. Дівчина мала терпіння — вона, мабуть, звикла до сором’язливих солдатів.
Стівен дивився на неї. Він уже майже шість років не торкався жінки. Дівчина була вродливою: карі очі м’яко світилися, рухалась легко та живо. Її молоде тіло не зазнано поранень. Йому хотілося потонути у ній, хотілося зануритися у клітини її шкіри і забутися там. Вона була спокоєм та ніжністю, втіленням можливості кохання та продовження людського роду.
Він підійшов на крок ближче до ліжка та згадав той день, коли інша жінка лежала ось так перед ним, із запрошенням розсунувши ноги, — і як він цілував її між ногами, відкриваючи її тіло язиком, відмикаючи його глибини. Він згадав, як вона здивовано задихнулась.
Він загубився у ній, поховав себе у бажанні та пристрасті, оселився в її тілі та віддав усього себе. У її коханні та довірі він полишив усі невирішені конфлікти свого життя. Можливо, його інше «я» — понівечене та зраджене — так і залишилося у ній. Тіло — це лише плоть, але вона забрала себе від нього. І це не просто примусило його сумувати за нею — вона таким чином вказала на його покинутість.
Раптова ніжність до темноволосої дівчини пропала. Вона посміхнулась і перекотилася на бік, аби він побачив округлість її стегон — занадто округлих, щоби їй вдалося швидко провести по них рукою.
Коли він подивився на верхню частину її тіла — на ребра та спину, — він згадав уламок снаряду, котрий стирчав з грудей Рівза. Згадав діру у плечі Дугласа — коли його рука провалилася майже до самих легенів.
Замість ніжності прийшла огида. А потім у голові стало порожньо. Вона — тільки фізична маса. Він втрачав контроль над собою. Розмазування старою дезінфікувального засобу між ногами не мало нічого спільного із тим, що він пізнав з Ізабель. Тіло її дочки було лише тваринною матерією — навіть не такою цінною, ніж тіла тих солдатів, які загинули у нього на очах.
Він не міг вирішити, що зробити з нею: оволодіти чи вбити. У кишені його штанів і досі був ніж, який він брав із собою на патрулювання. Він витяг його і звільнив лезо, тримаючи на долоні. Стівен підійшов до ліжка і сів на край.
Дівчина дивилася на нього широко розплющеними очима. Вона відкрила рот, але не змогла вимовити ані звуку. Її страх не викликав у нього жалю. Він повернув ніж лезом до себе та провів держалом у неї між грудьми і нижче по стегну.
Він і сам не розумів, що робить. Він ненавидів її за те, що вона не бачила тих жахів, які бачив він. Відчував, як шкіра на її ногах піддається під тиском. Держало ножа залишало тонкий білий слід на шкірі там, де плоть на мить відступала, а згодом знову наливалася кров’ю. Стівен хотів, щоб вона була не лише м’ясом. Він приклав держало до острівка волосся у неї між ніг, лезом до живота. Дівчина з жахом спостерігала за бликами світла на сталі ножа.
Стівен забрав свої руки від ножа. Він залишився балансувати на її шкірі. Дівчина з переляку не могла поворушитися. Зрештою, вона повільно провела рукою по стегну і взялася за ніж, не відводячи очей від Стівена. Дівчина закрила лезо і відкинула ніж в інший бік кімнати — той впав на земляну підлогу.
Стівен подивився вниз, на ліжко. У його порожній розум рікою полилися думки та звинувачення.
Дівчина заспокоїлася. Вона не покликала на допомогу, не протестувала — вона просто дивилася на Стівена. Розбитого, з понурою головою. Він вже не був такий збуджений. З відчуттям полегшення до неї повернулась і доброта. Вона торкнулась його руки. Стівен підскочив та подивився на неї. Він повірити не міг, що вона доторкнулася, та ще й ніжно. Вона б мала його вбити.
Він у невір’ї труснув головою.
— Що...?
Вона підняла палець та притисла до губ. Кожну мить вона ставала сильнішою — за рахунок свого полегшення та його розчарування.
— Тобі дуже важко. Війна.
— Пробач мені. Пробач, будь ласка, — почав він.
— Я розумію.
Він шоковано дивився на неї. А потім узяв свій одяг, зайшов за ширму і швидко одягся.
У безладі підготовки до переміщення дивізії ніхто і не помітив відсутності двох офіцерів вночі. Повернувшись, вони залишили мотоцикл там, де й узяли, і окремо прийшли у траншею тверезішими, ніж вони самі сподівалися.
Наступного дня Уїр отримав наказ. Ввечері вони переходять до розміщення — куди саме, ще невідомо, — а потім вирушають до Альбера.
Там на них чекають земляні роботи, які.вже розпочалися поблизу села Бомон-Амель. У наказі не йшлося, чи було це частиною якоїсь стратегії, чи лише звичайна передислокація. Та зважаючи на те, що з місця знімали усю дивізію, можна було припустити правдивість чуток: готувався наступ.
Уїр важко опустився на нижнє ліжко у своєму бліндажі та провів рукою по залишках волосся. Ось нарешті і наступ. Більше жодного миру та спокою. Великий ривок. Він коротко засміявся. Більше жодної спокійної ділянки фронту з регулярним патрулюванням. Разом із новачками йому доведеться вибивати німців із Франції.
Тут нічого неможливо вдіяти. Він втратив контроль над своїм життям. Коли Уїр вирішив нарешті змінити якусь важливу частину свого життя — з цього не вийшло нічого, крім приниження. Під обстрілом було не так вже й зле.
Джек повернувся зі своєї зміни під землею та пішов у відносно тиху частину траншеї, щоб випити чаю та прочитати листа від Маргарет. Він читав повільно, не дозволяючи очам перескакувати відразу до головного.
Джек поклав листа на землю і завмер, дивлячись перед собою. «Це не похитне мою віру, — думав він. — Його життя було прекрасне, сповнене радощів. Я вдячний за це Богові».
Він опустив голову на руки, щоби помолитися, але горе захлеснуло його. Слова вдячності так і не прийшли, а лише рев мороку спустошення. «Мій хлопчику, — схлипував він, — мій милий синочку».
Вони прибули до Альбера в перший тиждень червня. Тунельників відразу відправили на передову, а піхоті дозволили трохи перепочити — скоротили кількість навчань та перевірок, а ще підозріло щедро покращили пайок — тепер солдати отримували також апельсини і волоські горіхи.
Капітан Грей відвів Стівена поговорити із полковником Барклаем. Той жив у великому будинку в західній частині міста.
— Він — людина дратівлива, — попереджав Грей. — Але не судіть його за манерою поведінки. Він хороший боєць. І любить небезпеку та труднощі, — капітан повів бровою, наче ставив під сумнів здоровий глузд Барклая.
Полковник вивчав мапи у кімнаті, тимчасово перетворену на кабінет. Він був молодшим, ніж Стівен очікував, проте повністю сивим. Його вузьке обличчя нагадувало тхора.
— Гарний дім, правда? — зауважив Барклай. — Та не звертайте на це уваги. Коли поліземо через бруствер, я, хлопці, буду з вами.
— Ви справді підете в атаку, сер? — запитав Грей з тінню подиву.
— Та ще й як, чорт мене забирай! Я вже шість тижнів сиджу тут на дупі із цими штабними підлабузниками. Того дня, коли дадуть сигнал атакувати, я сподіваюся, що вечерю мені накриють з полковим сріблом у Бапомі.
Грей кашлянув.
— Ми маємо добре просунутися уперед, — у його вимові в присутності Барклая з’являвся сильний шотландський акцент.
— І знаєте, з ким я буду вечеряти? З головнокомандувачем Другої індійської кавалерійської дивізії.
— Я не знав, що кавалерія братиме участь у наступі.
— Звичайно, буде. Ми прориваємося, і вони йдуть зразу за нами. Хейг намертво на цьому стоїть.
— Зрозуміло, — Грей повільно хитнув головою. — Дозвольте відрекомендувати вам лейтенанта Рейзфорда — він знає цю місцевість. Якщо пам’ятаєте, я вам про нього розповідав.
— Пам’ятаю, — відповів Барклай. — Знавець Сомми. Ну, вам би краще співати за вечерею.
Вони вийшли у сад біля будинку на прогулянку, і Барклай почав розпитувати Стівена про особливості місцевості. Грей запропонував освіжити пам’ять за допомогою магій, і Стівен розповів про заболочені береги Анкру, про пагорби у напрямку Тьєпвалю з одного боку і гірський хребет з іншого.
— Хребет Глоду, — підказав полковник. — Так його називають. Ми будемо наступати у напрямку села Бомон-Амель. Але спочатку в цьому хребті зроблять здоровенну дірку вибухівкою.
— Зрозуміло, — сказав Грей. — Тобто ми попередимо ворога про наступ заздалегідь, та ще й зробимо для нього чудове природне укріплення.
Барклай кинув на нього водночас суворий і жалісливий погляд.
— Ми займемо це укріплення першими, Грею. Але день буде довгим. Думаю, нас можуть перекинути на підкріплення до інших підрозділів на різних стадіях штурму — залежно від ходу справ.
— Але ми будемо у першій хвилі атаки?
— Звісно! — полковник світився посмішкою. — На світанку почнемо, і не сумнівайтеся. Опівдні перегрупуємося та відпочинемо. А ближче до вечора ще раз натиснемо як слід. Ваші солдати готові?
— Так, готові, — відповів Грей. — А ваші, Рейзфорде, як ви думаєте?
— Думаю, що готові, сер. Хоча мене трохи хвилює рельєф. Та і німці — вони ж там уже давно, правильно? У них захист як...
— Боже милостивий, — перебив його Барклай. — У житті ще не бачив двох таких боягузів. Ми будемо шість днів їх обстрілювати — після такого від німецького колючого дроту нічого не лишиться аж до самого Дар-ес-Саламу. А самі боші — якщо хтось з них залишиться живим, будуть раді вже тому, що стрілянина закінчилася. Так що вони вийдуть з піднятими руками.
— А ось це точно стане для нас неочікуваною перевагою, — погодився Грей.
— І ще одна річ, — додав Барклай. — Мені не потрібні тактичні поради від командира взводу. Мені й Роулінсона вистачає — а ще і накази зі штабу бригади щодня приходять. Тому робіть те, що кажуть. А тепер ходімо пообідаємо.
Заступник Барклая, майор Терсбі, а також іще троє командирів роти приєднались до них за обідом. Вишуканий стіл їм накрили в кімнаті з високими вікнами у боковій частині будинку. Стівен роздумував, чи не взяти на себе роль слуги за обідом, аби не довелося спілкуватися з вищими чинами, але офіціантів з офіцерської їдальні і так вистачало — а їм ще й допомагало літнє подружжя французів.
— Що у нас тут? — запитав Барклай, роздивляючись пляшку на світло. — Жевре-Шамбертен. Гхм, смачне, але не розумію, чому нам не принесуть біле вино до білої риби.
— Вибачте, сер, але білого вина у підвалі немає, — пояснив вістовий полковника, низенький сивий лондонець. — А ви, я знаю, дуже любите рибу. Це форель, сер. Місцева.
— Добре, Дейвіс, — відповів Барклай, знов наливаючи собі вина.
За рибою принесли рідкувате тушковане м’ясо, потім гострий сир та свіжий хліб. Обідали майже до четвертої години, а потім перейшли у залиту сонцем вітальню, куди принесли каву та сигари.
Стівен розслабився у м’якому кріслі та водив рукою по парчовій оббивці. Один із командирів роти — високий чоловік на прізвище Лукас — розповідав про рибну ловлю на ріці Тест у Гемпширі, де живуть його батьки. Інші говорили про футбольний матч між командами батальйонів. У частині з Единбурга, котра розташовувалась неподалік на лінії фронту, у повному складі була нездоланна професійна команда «Гарт оф Мідлотіан».
Вістовий полковник приніс бренді, і Стівен подумав про своїх солдатів — вони заварювали чай у квартах на маленьких спиртівках біля сирих стін траншей. Один із них, похмурий маляр на прізвище Стад, мав звичку нанизувати на багнет шматочок сиру — а потім, коли підходив пацюк, натискати на спусковий гачок. Стівен почував себе так, наче він зраджує їх, сидячи тут за обідом у цьому витонченому будинку. Хоча солдати вважали, що треба брати, коли дають. Вони обмінювати та крали усе, Що могли, прямо в траншеї або в селі. Посилки з їжею взагалі вважалися спільною власністю. Нещодавно Вілкінсону, котрий помер вже от кілька тижнів тому, прислали такий пакунок — так він став приводом для загального свята.
Його власні думки викликали у Стівена посмішку від розуміння, що його коротка втеча від реальності скоро закінчиться.
Батальйон маршем вирушив до села Коленкам із піснями. Був теплий червневий день, і сонце обпалювало бліду зелень навкруги. У верхівках в’язів ліниво співали граки, а платани та каштани звучали невтомними голосами різних видів дроздів. У селі гомоніли англійською з різними вимовами — ольстерською, лондонською, з Глазго та Ланкаширу. Солдатів було набагато більше, ніж могло розміститися у місцевих жителів. Ввечері грали у футбол, і запах поту знову нагадав про передову і давно не прані форми з вошами.
Стівен привів свій взвод у сарай, біля якого Грей намагався домовитися про розквартирування із впертою жінкою та її сином. Нарешті під захід сонця їм таки вдалося завести солдатів усередину — там на них чекали чиста солома та гаряча вечеря з польової кухні.
Вночі почався обстріл. Стівен читав книжку біля свічки на сіннику, коли почув перші снаряди. Гаубиця стояла не дуже далеко, і її постріли струшували з кроков вікові шари пилу. Спочатку обстрілювали слабо — наче гаубиця прочищала горло, — але луна від пострілів розходилася низьким гудінням далеко пагористою місцевістю. Коли вона затихала настільки, що майже нечутно крізь монотонний гул пробивався наступний постріл, потім ще і ще. Стіни сараю затряслися. Стівен відчував вібрацію дерев’яної підлоги горища. Він уявляв артилеристів, яких розпалює їхня робота, вони стягують із себе сорочки у глибоких окопах для гармат та глибше засовують у вуха захисні воскові пробки. Звук пострілів викликав у нього побожний страх. Їх було безліч — вишикувані вздовж шістнадцятимильної лінії фронту, вони стріляли без упину. Постріли злилися у один нескінченний рокіт — великі гармати звучали стримано, наче литаври, а менші додавали непередбачуваних акцентів та ритмів. За годину уся лінія фронту щільно поливала ворога вогнем. Звук був, наче від грому, котрий ні на мить не вщухає.
Очевидна сила бомбардування дещо заспокоювала, але усвідомлення масштабів конфлікту, про які вона свідчила, навпаки, нервувало. Стівен відчував, що ставки піднялися: тепер вже було зрозуміло, що відступ або компроміс неможливі. Тепер сподівання лише на те, що «свої» виявляться сильнішими за ворога.
Вони залишилися у Коленкамі ще на два дні, а потім перемістилися на передову.
— Вже недовго чекати, сер, — сказав Бірн, загасив цигарку та сів поруч з Хантом. — Я вже і не сподівався вас побачити після вибуху у тому тунелі.
— Я теж, — приєднався Хант. — Тільки краще б ми і не вилазили з тої клятої діри.
Стівен осміхнувся.
— Тобі там не дуже подобалося. Та нічого. Зараз усе буде інакше. Приведіть сюди Стада та Барнса, добре? Леслі, у тебе було два дні на чищення гвинтівки. Не треба цього робити тепер, коли ми рушаємо.
Взвод вишикувався під наглядом Прайса, який ходив від одного боку розбитої площі до іншого, чекаючи інструкцій від капітана Грея. Здається, Прайс єдиний знав, який шлях і коли приведе їх до потрібної ділянки траншеї на передовій. Під їхніми ногами земля трусилася — обстріл тривав уже третю добу. Роту, котра рушила вказаним шляхом у Ошонвілле, охопила нервова
Від пилу, мілкого насіння злакових і живої огорожі у Стівена почали чухатися шкіра та ніс. Солдати пітніли під важкими речмішками, і запах від них розстилався у теплому літньому повітрі. Вони співали стройові пісні — ті самі банальні куплети про дім. Стівен дивився вниз, під ноги, на лінію трави між коліями, яку не приминали колеса возів. Він подумав про покоління фермерів, які ходили цим шляхом такими ж літніми днями.
За поворотом дороги вони побачили два десятки чоловіків, голих по пояс, які біля дороги копали яму площею тридцять на тридцять ярдів. Стівена на мить спантеличила ця картина. Здавалося, це селяни щось копають для сільськогосподарських потреб — але садити і тим більше орати вже закінчили. І тут він зрозумів, що це. Вони копали братську могилу. Він вже хотів віддати наказ солдатам повернутися або хоча б дивитися в інший бік, але взвод вже майже підійшов, і дехто вже побачив місце свого майбутнього поховання. Люди затихли, і тепер співали лише птахи.
Вони мовчки вийшли на головну дорогу і попрямували до Ошонвілле. Їхня готовність до битви змінилася. У сільському кафе, де Стівен колись обідав з Азерами, тепер влаштували шпиталь. На головній вулиці села вздовж дороги височіли купи сіна та вози з їжею для тварин. Полковник Барклай сидів на вгодованому гнідому коні з лискучими боками. Взводи шикувалися на площі й мовчки стояли, дивлячись на нього. Він відкашлявся та сказав їм те, про що вони вже здогадувалися, але офіційно ще не чули. Кінь під ним ліниво хропів, і його недоречна велич надавала схожості з комедійним персонажем.
— Ви йдете у наступ. Я знаю, що ці слова ви слухаєте з полегшенням — адже саме для цього ви тут. Ви йдете у наступ, і ви переможете. Ворог зазнає такої поразки, після якої він вже не зможе віднятися. Ви чуєте, як артилерія знищує його захист. Завтра обстріл буде завершено — і почнеться атака. Ворога буде абсолютно деморалізовано! Його захисні споруди буде знищено, колючий дріт — порізано, бліндажі — зруйновано. Я абсолютно впевнений, що у вас будуть стріляти лічені рази. Ворог з полегшенням зустріне будь-кого, кому можна здатися.
Полковник впорався з нервовістю, яка спочатку примушували його говорити гавкаючим голосом. Його ентузіазм та проста віра у свої слова передалися солдатам. У молодих на очах навіть виступили сльози.
— Але я маю попередити вас: брати полонених треба з обережністю. Від начальника генерального штабу я отримав інструкції про те, що ворог повинен однозначно довести свій намір здатися. Якщо у вас виникають будь-які сумніви — ви знаєте, що робити. Я вважаю багнет дуже ефективною зброєю. Не думаю, що вам треба нагадувати славну історію нашого полку. Під час Піренейської війни нас прозвали гірськими козлами — ми показали, на що здатні у гірській місцевості! Ми не відступили! Сам Герцог Веллінгтон високо оцінив нашу мужність. І ось що я хочу вам сказати: поважайте пам’ять тих солдатів, які воювали під цими знаменами до вас. В бою ви маєте показати, що варті тих подвигів, які здійснив наш полк! Ви маєте перемогти — заради ваших сімей, заради короля і нашої держави. Я певен, що вечеряти ми будемо у Бапомі! Благословення Господнє з вами.
Радісні окрики солдатів відразу ж заспокоїв офіцер військової поліції, який почав вигукувати окремі інструкції для кожної роти. Під час бою треба підтримувати найсуворішу дисципліну. Будь-який солдат, який буде ухилятися від свого обов’язку, отримає кулю на місці. Під час бою питання не ставляться. Ентузіазм солдатів ослаб, а офіцер поліції завершив свою промову списком солдатів, яких розстріляли за боягузтво:
— Кеннеді, Річард — дезертирство з поля битви, розстріл; Мастерс, Пол — невиконання наказу, розстріл...
Стівен, почувши, як читають цей список, подивився на перелякані обличчя Ханта, Леслі і Барнса. Тіппер — той хлопець, якого забрали з траншеї, коли він почав кричати, — повернувся саме вчасно і тепер стояв поруч з таким самим виразом відсутності на обличчі. Навіть життєрадісний Бірн зблід. Більшість солдатів виглядала невпевненими хлопчаками, яких розриває збудження та бажання повернутися до мами. Стівен не слухав.
— Сімпсон, Вільям, дезертирство, розстріл...
Коли вони вирушили з Ошонвілле, Стівен подумки повернувся у той спекотний день, котрий він провів з Азерами біля річки. Тоді вони зустріли тут і інші сім’ї, які заради славетної рибалки на Анкрі приїхали аж із Парижа. Можливо, завтра він покуштує той «англійський» чай у кондитерській крамниці у Тьєпвалі.
Він згадав відкрите любляче обличчя Ізабель, її серцебиття, у якому ховався ритм бажання. Саме воно дивовижно видавало в ній людину. Він згадав схвильоване обличчя Лізетти, її погляд, сповнений флірту. Те, як вона брала його руку та клала на своє тіло. Той день, насичений емоціями, здавався настільки ж дивним та нереальним, наскільки і цей день, котрий вів їх через поле до резервної лінії траншей.
Прислухаючись до солдатських кроків, які рушили з площі, Стівен подивився вниз на свої ноги у чоботах під обмотками, котрі несли його вперед. В ту секунду, коли вони покинули село і ознаки нормального життя, час наче зупинився та завмер. Наступні три дні злилися у єдину мить, але статичні картини подій залишилися в пам’яті у своїй жахливій ясності аж до смерті.
Виходячи з села, солдати отримували ножиці для різання дроту.
— Я думав, снаряди порвуть дроти, — сказав Бірн. — Два протигази? Навіщо два?
На обличчі Тіппера блукала божевільна посмішка, поки Прайс прилаштовував до його спини залізний трикутник.
— Це щоб спостерігачі позаду бачили тебе, хлопче, — пояснив Прайс.
Повітря над їх головами було сповнене металу, земля трусилася від обстрілу.
Навіть досвідчені солдати помічали відмінності. Резервна та комунікаційні траншеї нагадували вагони приміського поїзда у найбільш навантажені години. Лише Прайс своїм вигавкуванням наказів примудрявся якось підтримувати порядок. Взвод Харрінгтона переплутав поворот і пішов у напрямку Сер. Рота «Б» під командуванням Лукаса зовсім загубилася. Спантеличені та стривожені солдати пріли у цьому безладді під вагою речмішків у вісімдесят фунтів. З Позьєра налетіла раптова літня злива — вона залила німецькі траншеї, а потім посунула на захід та намочила землю, яка під ногами британських солдатів швидко перетворилася в намул. І усе це відбувалося одночасно.
На узвишші стояв Майкл Уїр, роздивляючись хребет Глоду. Стівен виліз із траншеї та підійшов до нього. Обличчя Уїра світилось якимось дивним збудженням.
— Там буде такий вибух, що розміри воронки вас ошелешать, — сказав він. — Ми щойно встановили запали. Фаєрбрейс іще під землею — закопує кабель.
Стівен наче прозрів.
— А що ви будете робити завтра? Де ви будете? — голос видавав його збентеження.
— Ми будемо дивитися з безпечної відстані, — засміявся Уїр. — Ми свою роботу виконали. Кілька моїх людей визвалися у санітари-носії, якщо там не вистачатиме рук. Ну і потім ми сподіваємося приєднатися до вас за вечерею. Подивіться на німецьку оборону — красиво, правда?
Стівен подивився на жовтий дрок та бур’яни, що проросли вздовж давно викопаних траншей. У пагорбах основні захисні споруди виднілися, наче білі крейдові позначки. Над селами, вщент розтрощеними обстрілом, висіла червона димка з цегляного пилу. І всю цю картину підсвічували білі та жовті спалахи від вибухів шрапнельних снарядів. Дощові хмари почало відганяти сонце, і над землею в небі вигнулась невиразна веселка.
Уїр скалив зуби:
— Ну що, ви щасливі?
— О, так, — кивнув Стівен.
Він повернувся в потік солдатів, котрі снували траншеями, та подумав: «Тепер усе йде своїм ходом, а мене просто несе течія».
— Нещасні фріци, — почувся голос. — Вони, мабуть, божеволіють під тими снарядами.
Голос належав Ханту, який стояв поруч, часто дихаючи під важкою ношею. До його речмішка була прикріплена невеличка дерев’яна клітка, у якій сиділи два голуби. Стівен подивився у їх порожні крапчасті очі.
Залишилася тільки одна ніч — а там почнеться. Прайс якимось чином знайшов їхні місця, і вони зайняли позиції. Капрал Петросян зі своєю маніакальною увагою до дрібниць розставляв солдатів свого взводу в потрібному порядку. Траншея була хороша.
— Найкращий тильний траверс, який я бачив, — зауважив Петросян. — Нарешті фронтальна стіна з повним дерев’яним облицюванням.
— Дивіться, там запасний падре!
На земляному валу стояв Хоррокс у білій сутані поверх формених штанів — наче нікчемний нелетючий птах. Його лиса голова блищала у сонячних променях, на комірці дві смужки, у руках молитовник. Насправді він був тут єдиним падре, але усі його називали «запасним», бо він ніколи не заходив далі запасної лінії траншей. Солдатів охопило нервове збудження, навіть невіруючі у цю мить увірували від страху. Біля падре зібрався посоромлений натовп.
Стівен Рейзфорд теж підійшов. У цьому натовпі він побачив Джека Фаєрбрейса — у того на обличчі й досі були залишки землі. Біля нього стояв Артур Шоу — великий серйозний чоловік.
Його солдати, яким вранці треба було іти в атаку, стали на коліна, затуляючи обличчя рукою. Вони занурилися у свої власні тунелі болю, у темряву, де не було часу і де вони намагалися подивитися в обличчя смерті. Слова падре майже перекривалися звуками обстрілу.
Стівен вбачав у цьому більше, ніж просто сумирність, — він відчував непослідовність. Він притис руку до обличчя і відчув себе лише шматком плоті, жалюгідним хлопчиськом з Лінкольнширу. Він не боявся за свою кров, плоть та кістки — він страшився розмаху того, що починалося, того, скільки їх тут зібралося під небом, пронизаним громом, і це вже поволі розхитувало основу, на якій трималося його володіння собою.
Від відчув слово «Ісусе» у себе на язиці. Нечутно повторив його знову, і знову. Це була почасти молитва, почасти богохульство. Ісусе, Ісусе... Так зле йому ще ніколи не було.
Потім Стівен відчув у роті смак облатки і солодкого вина. Захотілося ще. Причастя завершилося, але дехто із солдатів не міг підвестися і продовжував стояти на колінах. Доторкнувшись до зачатків своєї суті, вони хотіли вмерти просто зараз і не зустрічатися з приготованим для них наступним днем.
Стівен повернувся у траншею і побачив солдатів у безладі.
— Відклали на два дні, — повідомив Бірн. — Занадто мокро.
Стівен заплющив очі. Ісусе. Ісусе. Він вже був готовий до цього.
На обличчі Грея з’явилися тривожні зморшки. Вони разом пішли до невеликого пагорба, котрий утворився із землі з викопаних тунелів.
— Давайте зберігати спокій, — сказав Грей. Стівен бачив, як йому важко. — Я вам розповім про новий план. Артилерія робить перед вами захисну вогневу завісу. Ви повільно підходите до лінії завіси з нашого боку. Коли її знімуть, ви займете призначені позиції — і артилерія продовжує обстріл. На усьому шляху ви матимете захист. Німецький колючий дріт уже перерізано, більшість їхніх гармат знищено. Поранених повинно бути не більше десяти відсотків.
Стівен осміхнувся:
— Ви справді так вважаєте?
Грей глибоко вдихнув.
— Я передаю вам накази. Ми будемо з флангу основної атаки. Наш батальйон має бути гнучким — ми будемо між великими бойовими підрозділами. Ольстерська двадцять дев’ята дивізія — Незрівнянні, новачки з Галліполі.
— Новачки? — запитав Стівен.
Грей підняв на нього погляд.
— Рейзфорде, якщо я помру, а ви виживете, я хочу, щоб ви узяли на себе командування ротою.
— Я? А чому не Харрінгтон?
— Тому що ви божевільний холоднокровний диявол — саме той, хто нам буде потрібен.
Падали сутінки, і вже, мабуть, удвадцяте Грей підніс до очей бінокль. Подивившись, він передав його Стівенові.
— Там якийсь плакат над першою лінією окопів ворога. Ви можете прочитати?
Стівен узяв бінокль. Плакат був величезний.
— Можу. Там написано «Ласкаво просимо, двадцять дев’ята!» — Стівена занудило.
Грей труснув головою.
— Ви ж знаєте, що дріт не перерізаний. Я не хочу, щоб ви казали своїм, але я сьогодні увесь день дивився і точно знаю, що дроти цілі вздовж сотень ярдів. Снаряди їх зовсім не зачепили — вони просто перелітали через них.
— Я думав, дроти перерізали звідси і до Дар-ес-Салама.
— Це вигадки штабу — Хейга, Роулінсона та інших. Не кажіть своїм солдатам, Рейзфорде. Не кажіть — просто помоліться за них.
Грей схопився руками за голову. Усі його книжки, уся його мудрість тут були безпорадні, подумав Стівен.
Впродовж цих сорока восьми годин небажаної відстрочки у солдатів була можливість підготуватися.
Перший постріл гвинтівки пропищав божевільним фальцетом. Барнс прострелив собі піднебіння.
Вночі писали листи.
Майкл Уїр написав:
Тіппер написав:
Поки він читав листа та заклеював конверт, Стівена душили сльози. Він уявив обличчя Грея та подумав про його передчуття, засноване на досвіді, — і відчув страшенну хвилю злості, яка підіймалася у грудях. Він вирвав з записника сторінку та почав писати:
Джек Фаєрбрейс написав:
Бірн, який надсилав листи не так часто, як інші солдати, знайшов невеличкий папірець і написав братові. Охайні рядки синім чорнилом на клаптику паперу.
Дописавши листа, він ніяк не міг змусити себе заклеїти конверт. Знов витягнувши листок, він дописав внизу по діагоналі: «
За вісім годин до атаки гармати замовкли, щоби зберегти побільше снарядів на ранок.
Вночі ніхто не спав. Тіппер кидав погляди невір’я на Леслі і Стада. Ані чари, ані забобони уже не могли його звідти витягнути. Останній шанс упущено. Залишилося тільки протриматися до ранку.
Стівен вдивився в обличчя Вірна, котрий сидів поряд. Бірн зустрів його погляд, і Стівен відвів очі. Бірн здогадався.
Він підвівся і пішов до Ханта, котрий стояв на колінах на підлозі траншеї й молився. Доторкнувшись до плеча, він поклав руку йому на голову. Потім підійшов до Тіппера, стукнув його по плечі та енергійно потис руку.
Смітта Петросян, капрали, перевіряли спорядження, повільно соваючи його поміж солдатами, котрі не хотіли посуватися.
Бреннан сидів сам та курив.
— Я подумав про Дугласа, — сказав він, і Стівен кивнув.
Раптово Бреннан затягнув ірландську пісню.
Бірн простяг руку і притис Тіппера до грудей.
— Вже недовго лишилося. Вже скоро.
Близько четвертої, у найглухішу ніч, на передовій встановилася мертва тиша. Ніхто не промовив ні слова. Замовкли навіть птахи.
Нарешті з-за пагорба пробилося куце зарево. Над рікою підсвітило димку. Пішов дощ.
Грей, зібраний та похмурий, стояв на початку комунікаційної траншеї.
— Атакуємо о сьомій тридцять.
Командири взводів були шоковані і з недовірою питали:
— Що? Удень? При денному світлі?
Коли час атаки повідомили солдатам, у них на обличчях проступив переляк.
Принесли сніданок та чай у каністрах з-під палива. Серйозне обличчя Ханта схилилося над маленькою пічкою, де грівся бекон.
Стівен відчув, як кислота від безсонної ночі підіймається зі шлунка до рота.
Потім принесли ром, і солдати почали розмовляти. Хтось із молодих похитувався та сміявся від спиртного. Випадкові вночі постріли з німецької сторони набирали обертів, і це дуже здивувало солдатів, адже їм сказали, що гармати ворога знищено.
Британська артилерія заговорила у відповідь. Солдати нарешті були достатньо близько, щоби побачити, які руйнування ворогові наносить обстріл, і це їх трохи підбадьорило. Стад і Леслі, вцідивши достатньо рому, розмахували руками над головою і кричали. Було видно, як снаряди здіймають фонтани землі перед німецькими окопами.
Шум над головою посилювався. Сьома п’ятнадцять. Вже майже час. Стівен на колінах. Хтось наостанок виймає з кишень фотокартки, щоб поцілувати дружину та дітей. Хант розповідає брудні жарти. Петросян стискає срібний хрестик.
Обстріл досяг максимуму. У повітрі над головами оселився постійний шум — наче гойдалися хвилі, яким не було об що розбитися. Такого звуку більше немає на землі. «Ісусе, — промовив Стівен. — Ісусе».
На хребті вибухнула міна, викинувши у повітря утрамбовану землю та наче вивернувши її назовні. Полум’я піднялося вгору більш ніж на сто футів. Вибух був занадто сильним, подумав Стівен. Його налякали масштаби. Ударна хвиля досягла траншей. Бреннана скинуло зі стрілецької сходинки, і він зламав ногу.
«Пора рушати», — думав Стівен. Але команди не було. Бірн запитально подивився на нього — той струснув головою. Ще десять хвилин.
Полилися постріли з німецької сторони. Бруствер британських окопів бризкав землею від влучань куль із кулеметів. Стівен похитав головою. Солдати кричали.
— Рано! — крикнув Стівен. Повітря над їх головами ніби стверділо.
Хвилинна стрілка його годинника уповільнилася. Двадцять дев’ять хвилин. Губи стискають свисток. Нога на драбині. Він важко проковтнув слину і дунув у свисток.
Стівен вибрався з траншеї і роздивився навколо. На якусь мить стало тихо — британська артилерія замовкла, і німці теж припинили вогонь. Високо у безхмарному небі літали, співаючи, жайворонки. Він відчув себе одиноким, наче опинився у новому світі в момент його творіння.
Тут артилерія взялася за створення першої вогневої завіси, і німецькі кулемети знову заговорили. Ліворуч від Стівена солдати намагалися вилізти з траншеї, але кулі зрізали їх раніше, ніж вони встигали піднятися на ноги. Діри у колючому дроті були забиті тілами. За його спиною йшли солдати. Він побачив Грея, котрий біг вздовж краю траншеї та заохочував піхотинців.
Стівен нерішуче подався вперед, його шкіра натяглася в очікуванні металу, який розірве м’язи. Щоб захистити очі, він повернувся та пішов боком, згорбився, як стара жінка, у коконі шуму, здатного розірвати вуха.
Бірн повільно йшов поруч, пам’ятаючи про накази. Стівен глянув праворуч: довга лінія, одягнена в захисний колір, просувалася уперед напруженими кроками, мовби якісь примітивні ляльки. Вони падали на землю, безшумно махнувши руками, — і їх заміняли інші, потім інші. Вони продовжували іти, ніби назустріч шторму. Він спробував упіймати погляд Бірна, але не вдалось. Крізь звук кулеметів та рик вогняної завіси іноді проривалися постріли снайперських гвинтівок.
Стівен побачив, як упав Хант. Стад нахилився до нього, щоб допомогти, і з його голови збили каску, голова вибухнула під чергою кулемета.
Ноги обережно несли його уперед поритою землею. Пройшовши двадцять чи тридцять ярдів, він почував себе так, ніби пливе над власним тілом, ніби його тіло живе та чинить самостійно, а він ним більше не володіє. Це було схоже на відокремлення, як уві сні, від власної плоті, яка просувалася крізь повітря, сповнене металом. Цей транс викликав схожість полегшення — навіть веселощі.
На десять ярдів попереду праворуч йшов полковник Барклай з шаблею у руках.
Стівен упав. Якась сила повалила його на землю. Він лежав у заглибленні поруч з солдатом, який тремтів і стікав кров’ю. Лінія вогневої завіси була дуже далеко. І німці тепер виставляли свою. Шрапнель розривала конуси снарядів у кожному вільному від кулеметного вогню місці в повітрі.
На увесь той метал тут просто не вистачить місця, думав Стівен. Шматки мають вдарятися один об одного у повітрі, посипаючи іскрами. Солдат поруч із ним беззвучно кричав. Стівен перев’язав його ногу, а потім оглянув себе. У нього поранень не було. Він поповз до краю заглиблення. Попереду були інші солдати. Він підвівся і знову пішов. Можливо, з ними буде безпечніше.
Він нічого не відчував, ступаючи дірявою землею, де кожні кілька ярдів лежали горбики кольору хакі. На спині мішок набирав ваги. Він подивився назад і побачив другу лінію солдатів, яка входила до нейтральної зони під захистом вогневої завіси. Їх відкидало назад, як морські хвилі. Тіл ставало все більше — вони вже заважали просуватися. Біля нього йшов чоловік, у якого не вистачало частини обличчя, але він все одно йшов у якомусь трансовому стані, вчепившись за гвинтівку.. Його ніс висів на шматочку шкіри, а на місці щоки можна було побачити зуби.
Такого шуму, як зараз, Стівен ще ніколи не чув. Гул доторкався до шкіри, від нього тремтіли кістки. Пам’ятаючи про наказ не зупинятися через тих, хто відстав, він продовжував повільно просуватися вперед. Коли дим попереду розсіявся, Стівен побачив німецький колючий дріт.
Він був цілий. Солдати бігали вздовж нього, шукаючи прохід. Вони застрягали у дроті — і їх одразу поливала злива куль. Їх тіла смикалися, підскакували і скручувалися під вогнем. Але вони намагалися. Двоє солдатів марно кусали дріт ножицями поміж тіл — їх обірвали різкі зневажливі постріли снайпера. Більше вони не ворушилися.
За тридцять ярдів був прохід через дріт. Стівен побіг туди, розуміючи, що стане ціллю для кулеметників з кількох позицій. Діставшись, він вдихнув та скрутився, чекаючи неминучої смерті.
Але його тіло пройшло крізь чисте повітря, і він, сміючись, біг і біг, поки не скотився у траншею та не відчув, як на нього впав його мішок. Там нікого не було.
Господи, я живий. Живий. Війна відпустила мене. Це лише поле під французькими небесами. За цим шумом є дерева, там, у долині, тече річка, а в ній багато риби. Стівен відчув жагу в горлі і підняв свою фляжку з водою. Тепла збаламучена рідина полилася йому у горло, і він заплющив очі від насолоди.
Траншею була безлюдною. Він пішов по дошках. Хороша робота: високий бруствер, охайна, наче сассекська вагонка, обшивка стін, чисті входи у глибокі бліндажі. Він глянув в бік британської оборони: кожен фут передової був жалюгідно голий для німців, котрі займали позиції на узвишші. Крізь дим німецької вогняної завіси він побачив ламану лінію солдатів, які безладно просувалися уперед, ніби їх гнала якась повільна механічна сила прямо під смертоносний обстріл ворога.
Через приблизно двадцять ярдів траншея робила зигзаг, і Стівен не бачив, що було за ним. Він підповз та жбурнув через траверс гранату, а сам пригнувся. Жодних пострілів у відповідь. Він підвівся, і бруствер траншеї одразу ж плюнув йому в очі землею від кулі з іншого боку. Стівен вважав, що більшість тих, з ким він пішов у наступ, уже мертві. Друга лінія ще не досягла окопів — і, можливо, ніколи і не досягне. Він розсудив, що треба спробувати трохи відступити і приєднатися до другої атаки, але він отримав наказ пробиватися у Бомон-Амель і далі аж до Бокура, до річки. Девіз солдата, як Прайс їм казав: якщо є сумніви — іди вперед.
Він пішов траншеєю та знайшов драбину. Землю попереду бив кулемет, але він продовжував повзти до відкритої ділянки, а потім підвівся, зігнувся і побігло воронки.
Шестеро фузилерів з Ланкаширу обстрілювали резервну німецьку траншею. Стівен зліз у вирву і ледь не наштрикнувся на багнет.
Солдат, який стріляв, подивився на нього та щось промовив, але Стівен нічого не почув. Судячи за губами, це було щось схоже на «грьобана смерть». Він смикнув полковий значок Стівена, а потім уявно перерізав пальцем шию та вказав через плече в бік побоїща на нейтральній території. У вирві був кулемет Льюїса — Стівен зрозумів, що вони намагалися дістатися з ним до найближчих дерев, з-за яких можна було б обстрілювати німецькі окопи.
Стівен похитав головою, примостив свою гвинтівку на земляному валу воронки і почав стріляти. Годину чи дві вони провели під вогнем з резервної траншеї, який постійно посилювався. Захисні споруди майже не мали пошкоджень. Дріт залишився цілим, бліндажі теж. Скоро піде контратака.
Стівен роззирнувся у вирві і побачив втомлені обличчя ланкаширців. Вони знали, що втрапили у пастку.
Під його ногами щось ворухнулося — обличчя солдата, якого поранило в голову. З його очниці повільно витікав мозок. Він закричав, благаючи про смерть, але солдат належав до іншого полку, і Стівен вагався. Він хотів дати йому другу фляжку з водою, але, коли нахилився, той знову почав вимагати убити його. Стівен вирішив, що в сум’ятті бою ніхто й не дізнається, і двічі вистрілив собі під ноги. Це було перше вкорочене ним життя у той день.
Джек Фаєрбрейс стояв поряд із Артуром Шоу на узвишші біля пагорба Одного дерева (так його називали солдати) і спостерігав за битвою. Вони чекали швидкого наступу майже без опору.
Джек щось бурмотів собі під ніс. Шоу мовчав. Вони бачили, як шотландці, схожі у своїх спідницях на божевільних жінок, помирають на нерівній жовтувато-коричневій землі. Вони бачили рішуче крокування гемпширців — наче вони почали повільний танок, у якому з радістю йшли на смерть. Вони бачили, як безсилі солдати з усіх куточків країни йшли просто у бурю, яка їх засмоктувала.
Їх власний вклад у події того дня — величезна вирва від вибуху о сьомій двадцять — дав ворогові десять хвилин для того, щоби вони без поспіху зайняли свої позиції. Вони бачили, як біля кратеру зараз помирало стільки молодих хлопців, скільки вони й уявити собі не могли. Вони навіть вистрілити не встигали.
Крайні прояви війни примусили їх вхопити одне одного за руки в невір’ї.
— Вони не можуть дозволити цьому тривати, — сказав Джек. — Просто не можуть.
Шоу стояв з відкритим ротом. Його не зворушувала жорстокість — він давно огрубів від тих каліцтв, які бачив та зазнав сам. Але те, що коїлось того дня, виходило за будь-які межі.
«Господи, будь ласка, зупини це, — думав Джек. — Будь ласка, не давай більше їм штовхати солдатів у цей ураган».
Падре Хоррокс підійшов і став поруч з ними. Він перехрестився та спробував заспокоїти їх словами і молитвою.
Джек відвів очі від передової — і в цей момент щось усередині нього померло.
Шоу розридався. Він охопив голову своїми великими руками землекопа, його обличчям потекли сльози.
— Хлопці, хлопці, — повторював він. — Бідні хлопці...
Хоррокс тремтів.
— Тут же половина Англії. Що ж ми будемо робити? — бурмотів він.
Невдовзі всі замовкли. Траншея внизу знову вивергла із себе нову хвилю солдатів, які видряпувалися вгору розритим ландшафтом, який більше нагадував поверхню Місяця. Можливо, це були солдати з Ессексу або полк Герцога Веллінгтона — вони не бачили. Солдати пройшли не більше десяти ярдів, і їх ряди почали рідіти. Спочатку падали поодинокі фігури, а потім лінія дісталася німецької завіси, і все більше солдатів залишалося лежати на місці. Коли ж їх досяг вогонь кулеметів, вони падали, наче колоски від вітру. У Джека в голові з’явився образ — і запах — м’яса.
Хоррокс зірвав з грудей срібний хрест і жбурнув його вбік. Але звичка перемогла, і він вклякнув — хоча і не став молитися. Так він і залишився на колінах, спираючись руками об землю. Потім взагалі опустив голову і закрив її руками. Джек знав, що саме в ньому померло цієї миті.
Стоячи на тілі вбитого солдата — так було зручніше, — Стівен згадав коротке причастя, яке так йому сподобалося. Тепер же не було нічого святого — усе навколо зазнало ганьби. У ревінні повітря на головою він розчув лише декілька слів:
— Клятий «льюїс»... пожеруть заживо...
У цьому оглушливому шумі вони мали прорватися та вбити тих, хто прагнув їхньої загибелі. Двоє солдатів встановили «льюїс» на краю вирви. Коли вони намагалися витягти туди ж ящик з боєприпасами, то забарилися, і їх одразу накрило хвилею куль. Ті, хто лишився зі Стівеном, спробували капітулювати. Один почав вилізати з воронки, махаючи білим платком, але тиха куля поцілила йому просто в око.
Стівен глянув назад, туди, звідки до них просувалися резервні війська. Вони розтягнутим, проте добре організованим строєм йшли уперед. За тридцять ярдів до їх вирви солдати опинилися у зоні кулеметного вогню, який поклав усіх до останнього в діагональну лінію трупів без жодного поруху.
Стівен крикнув щось на вухо солдатові поруч, той щось голосно відповів, але чути було лише:
— Ісусе!
— Клятий кулемет!
Стівен кинув обидві свої гранати Міллса в бік ворога, правда недалеко, — і, щойно вони вибухнули, швидко побіг назад у свою канаву за кількома в’язами та стрибнув туди.
Опівдні сонце сильно припекло. У небі не було жодної хмаринки, яка б його затулила. Повітря нерухомо застигло. Шум не вщухав. Стівен відчув страшенну втому, хотілося спати. Він потягнувся рукою за фляжкою з водою, але обидві зникли.
Біля німецької траншеї тривав безладний бій. Солдати не знали, у якому напрямку наступати. Ті окопи, в яких він опинився зранку, зараз знову були зайняті ворогом. Позаду Стівена накочувалася нова хвиля наступу.
Він вирішив, що треба продовжувати наступ. Піднесення щезло — ним рухала якась механічна рішучість. Але спочатку потрібно знайти воду, інакше він помре від спраги.
Язик розпух, як у бика. Відчуття було таке, ніби в роті аж два язики. Він згадав про річку Анкр, яка текла внизу справа. Стівен втратив усіх своїх солдатів, тож тепер не мало жодної різниці, де саме вести бій. Він підвівся та побіг.
Стівен помітив солдатів з котрогось колоніального полку — схоже, канадців. Вони проривалися крізь вузький прохід до балки. Він почав обходити їх, аби зайти ззаду, — на це йому знадобилося сорок хвилин. Коли ж він знову їх побачив — увесь батальйон лежав на полі. До німецького дроту дійшли тільки троє — там застрелили і їх.
Стівен біг, шалено, наче уві сні, вниз до річки. Праворуч він помітив знайому фігуру Вірна, пораненого у праву руку, але на ногах.
— Що сталося? — крикнув йому Стівен.
— Нас розбили! — крикнув Бірн йому на вухо. — Полковник мертвий. І ще командири двох рот. Нам наказали перегрупуватися й атакувати знову разом з фузілерами.
— На річці?
— Так.
— А з тобою що?
— Я відступив назад, а потім повернувся. Другу лінію наступу вбили прямо у траншеї. Там неможливо пройти — стільки трупів.
— У тебе є вода?
Бірн похитав головою.
Наближаючись до німецьких окопів, вони натрапили на хлопців, які спали у вирві. Безсонні ночі під обстрілом та напружений ранок виявилися занадто важкими — навіть у зоні німецького вогню.
Стрілянина відновилась, і Бірн разом зі Стівеном лягли на землю поруч із хлопцем, який спав, та чоловіком, який помер, мабуть, кілька годин тому. Його нутрощі частково вивалилися на землю і спікалися під палючим сонцем.
Ліворуч сержант активно ворушив губами, намагаючись підняти солдат на нову атаку німецьких траншей біля залізниці.
— Там наші, — помітив Бірн.
Це був взвод Харрінгтона — точніше, те, що від нього залишилось.
— Ми повинні йти із ними, — сказав Стівен.
Нова рвана лінія самогубців втомлено поплелася назустріч смертоносному тріскотінню гармат, встановлених на лафетах. Стівен, вкритий кров’ю настільки, що його це вже перестало турбувати, дивився, як згортки життя, спогадів та кохання падають, звиваючись, на землю та поливають її блювотинням. Смерть втратила будь-яке значення — але солдатська маса продовжувала вперто іти і йти уперед. І ця їхній незліченності було щось жахливе.
Харрінгтон кричав — йому снарядом відірвало лівий бік. Тремкими руками він намагався дістати таблетки морфію.
Солдати, котрі скупчилися у найближчих до траншей вирвах, відкрили вогонь з гвинтівок, а потім знову перейшли у наступ — востаннє. Якогось хлопця відкинуло назад пострілом у плече і гепнуло об дерево. Інші падали спиною або обличчям у землю, розорану їхніми власними снарядами.
Бірн повільно підходив до хлопця, котрий захлинався криком. Він обійшов ззаду дерево з корою, понищеною скоректованими пострілами. Стівен побачив, як він витяг перев’язочний пакет, та почав закривати йому рани. Ззаду намагалися підійти санітари, але вони забули пригнутися, і їх швидко поклали довгі кулеметні черги.
Стівен упав обличчям на землю та відчув її смак у роті. Він заплющив очі — побаченого достатньо. «Ти ідеш прямо у пекло» — останні слова Азера лунали у нього в голові, заглушуючи навіть той страшний шум, який панував навколо.
Бірн якимось дивом привів хлопця назад у воронку. Краще б не приводив — все одно той помре.
Сержант Харрінгтона наказав наступати — йому відповіли з десяток солдатів. Стівен дивився, як вони досягни першої лінії дроту, — і лише потім помітив із ними Бірна. Він намагався пролізти крізь дроти, заплутався у них, повис у повітрі — і Стівен побачив, як дригаються його чоботи від куль, котрі пронизують тіло.
Стівен лежав поруч з хлопцем та чоловіком, який помер зранку. Наступні три години — поки сонце не перестало так сильно палити — хлопець благав про воду. Стівен намагався не слухати. На тілі вбитого була фляжка, але її пробило кулею, і практично уся вода витекла. Залишки рідини у флязі були червонувато-коричневого кольору від крові та землі. Стівен влив її до рота хлопця.
Усюди на полі битви поранені солдати намагалися підвестися та дістатися до своїх, але цим тільки Привертали вогонь кулеметів — і швидко ховалися назад у вирви, де лежали.
Коли з нейтральної території не було вогню, німці у резервній траншеї обстрілювали тіла на дротах. За дві години вони поступово знесли голову Бірну — у нього між плечима тепер зяяла величезна діра.
Стівен молився, щоби зайшло сонце. Від самого ранку не думав про порятунок свого життя. Коли він біг до діри у дротах, то уявляв собі, як його тіло пронизують кулі, бо примирився з тим, що помре. Але зараз він благав, щоби цей день нової, невиносимої реальності завершився.
Якщо прийде ніч, то земля відновить природний хід подій, і, можливо, через багато років усе, що відбувалося тут вдень, буде виглядати як потьмарення розуму. Можливо, все це можна буде зрозуміти, розглядаючи з точки зору нормального життєвого ритму. Але в той момент Стівенові здавалося, що все навпаки: це і є нова реальність, новий світ, де вони відтепер мають жити, і що старого світу, з його чергуванням дня і ночі та пір року, більше не існує.
Він вже не міг терпіти запаху плоті, який панував у воронці, і вирішив будь-що тікати звідси. Невеликий наступ ліворуч зараз відволікав увагу німецьких кулеметників, і, коли йому здалося, що настав зручний момент — керуючись вдачею, долею чи забобонами, — побіг зигзагом назад. За ним пустилося навтьоки ще кілька солдатів, які вже не могли дочекатися ночі.
У стані, близькому до непритомності, хитаючись, він побіг униз, до річки, про яку марив ще з опівдня, щоб нарешті напитися. Жбурнувши гвинтівку на берег, Стівен кинувся у воду. Занурившись у повільну течію з головою, відчув, як вода наповнює пори шкіри. Він відкрив рота й почав пити, наче риба.
Зрештою, він став на дно і спробував зібратися докупи. Він водив руками у воді, повернувши їх догори долонями, наче про щось просив. Шум тиснув йому на голову луною від берегів річки. Затихати він і не збирався. Стівен подумав про Вірна, котрий висів там на дротах, наче ворона. Може, йому хоч води наллють у діру в грудях? А то як же йому тепер пити?
Стівен намагався заспокоїтися. Бірн мертвий і пиття більше не потребує. Стівена турбувала не смерть Вірна, а те, як вивернувся цей світ. Його зачіпала навіть не смерть десятків тисяч людей, а те, що вони довели: можна бути людиною і чинити речі, котрі виходять за межі природного.
Він спробував вийти на берег, але течія виявилася сильнішою, ніж він розраховував, а тіло охопила смертельна втома. Він втратив опору, і ріка його понесла.
У воді його оточили німці. Солдат, який опинився поряд, щось кричав йому незрозумілою мовою, і Стівен ухопився за нього. Усі хапалися одне за одного та билися, щоб вилізти з води. Його оточували люди, які вбили його друзів, його солдатів. Але зблизька він бачив, що всі однакові. Бачив їхні витріщені очі та пориту віспою шкіру. Старий сивий капрал щось верещав. Смуглявий — як і багато хто із них — хлопець плакав. Стівен спробував примусити себе ненавидіти їх, як і раніше.
Маса мокрих німецьких тіл у воді навколо, у намоклій важкій формі, притискалася до нього, мало цікавлячись тим, хто він такий. Це була просто юрба, котра скиглила незрозумілою мовою та хапалася за життя.
Через річку перекинули вузького міста, наспіх сколоченого британцями. Німці спробували залізти на нього, але англійські солдати наступали їм на руки. Стівен подивився вгору та побачив рядового без каски — він зневажливо дивився униз.
— Витягни мене! — крикнув Стівен. — Витягни!
Солдат упіймав його руку та потягнув. Стівен відчув, як хтось ухопився за нього, як його тягнуть донизу. Рядовий вистрілив у воду, і Стівен опинився на мосту. Люди навколо з подивом дивилися на нього.
— Полонені, — пояснив солдат. — Нащо нам допомагати їм вибратися з ріки?
Стівен добрів мостом до іншого берега і ліг на болотяну траву.
Ізабель. Червона кімната. Котедж його діда... Він намагався сконцентруватися на фрагментах ясних спогадів, щоб надати якоїсь форми майбутньому через минуле. Його розум зачепився за запах цвілі у конторі в доках на Іст-Індії, і якусь хвилину він знову жив у кімнаті над причалом.
Падали сутінки, наближалася ніч, але сонячне світло не хотіло відступати, наче знущалося — а з ним і шум.
До Стівена поверталася цікавість — хотілося дізнатися, що сталося. Вранці він узяв на себе зобов’язання атакувати і рухатися уперед, де б не був.
Вага його речмішка — тепер ще й мокрого — була настільки великою, що він і забув про відсутність у нього гвинтівки. Над ним праворуч починався великий тьєпвальський ліс.
Він підвівся і посунув до німецької лінії фронту. Тут його хтось сильно вдарив по голові — наче у скроню жбурнули цеглиною. Стівен упав.
Далі він побачив обличчя, яке не належало ні клеркові, ні Ізабель і навіть не його матері, до чого він був частково готовий, а одному із тунельників Уїра.
— Чорт забирай, далеко ж ви від дому! Ви, мабуть, пройшли зо півтори милі! — казав чоловік, розгортаючи перев’язочний пакет.
Стівен щось буркнув. Голос чоловіка звучав надто по-домашньому та підіймав багато спогадів. Він ніби прийшов з іншого часу.
— Я Тайсон. Доброволець, якщо ви розумієте, про що я. Там, де я був, атаку вгору відкликали, і нас відправили сюди. Усіх санітарів перебили. Ольстерці тут закріпилися. Ваш загін також.
— Що там у мене?
— Думаю, що рана поверхнева. На лівій нозі. Нічого серйозного — навіть додому не відправлять. Я погукаю капітана Уїра.
Стівен опустився назад у неглибоку вирву. Нога не боліла.
Прайс проводив переклик. Перед ним вишикувались солдати його роти — ті, хто зумів повернутися з поля бою. У сутінках сіріли їхні нестійкі обличчя. Спочатку Прайс питав про місцезнаходження кожного, хто не повернувся. Але згодом він побачив, що це займає надто багато часу. Ті, хто залишився живий, не завжди могли впевнено сказати, кого вони бачили мертвим. Їх голови втомлено висіли на плечах, наче кожен орган тіла благав про відпочинок.
Прайс прискорив переклик. Від одного імені, на яке ніхто не озивався, він швидко переходив до іншого. Бірн, Хант, Джонс, Тіппер, Вуд, Леслі, Барнс, Стад, Річардсон, Севіл, Томпсон, Годжсон, Біркеншоу, Ллівелін, Френсіс, Аркрайт, Дукан, Ши, Сімонс, Андерсон, Блюм, Феїрбразер. Прізвища скоромовкою звучали в сутінках і летіли до тих місць, де народилися ці солдати. У села та міста, куди невдовзі підуть телеграми, у будинки, де скоро опустять штори і де крізь зачинені двері полине низький стогін. У місця, які їх породили, а тепер стануть більше схожими на жіночі монастирі. У мертві міста, де не буде життя, не буде цілі. У міста без батьків та дітей, без молодиків на фабриках, без чоловіків у жінок, без дітей, які могли би народитися, могли би вирости, могли би працювати та малювати, могли би навіть керувати державою, — але вони так і залишаться не зачатими у розірваних тілах батьків, які лежать тепер у смердючих воронках на бурякових полях. Ці чоловіки пішли з дому тільки для того, щоби перетворитися із живої плоті на гранітні плити. На них байдуже зеленітимуть мох та лишайник.
З восьмиста солдатів батальйону, які вранці перелізли через бруствер, лише сто п’ятдесят п’ять озвалися на свої прізвища. Прайс наказав розійтися — але не звично гавкаючи, як на параді, а м’яко. Солдати спробували повернутися кругом, а потім перешикувались по-новому — кожен опинився біля того, кого ніколи раніше не бачив, — і зімкнули шеренги.
Джек Фаєрбрейс і Артур Шоу чекали їх і запитували, як усе минуло. Проте солдати проходили повз них як сновиди і не відповідали. Хтось спльовував або зсував каски з голови. Майже усі дивилися собі під ноги. На обличчях не було майже нічого — крім суму. Вони розійшлися по наметах і заснули.
Стівен лежав у своїй воронці, дивився на пагорб, котрий підіймався у бік Тьєпваля, та чекав повної темряви.
У вирву заліз Уїр.
— Тайсон сказав мені, де ви. Як нога?
— Усе добре. Навіть ворушити можу. Що ви тут робите?
— Зголосився допомагати. На передовій хаос. У нас немає стільки поїздів, щоб усіх звідси вивезти. Польові госпіталі переповнені. У траншеї, з якої ви вранці вирушали, зараз просто купа тіл — ті солдати навіть не почали наступ, — голос Уїра тремтів. Він лежав біля пораненої ноги Стівена. — Двоє генералів застрелилися. Це жахливо. Жахливо. Це...
— Заспокойтеся, Уїре, тихше. І трохи посуньтеся.
— Так краще? Розкажіть, що з вами сталося?
Стівен зітхнув та ліг назад. Шум нарешті вщухав. Артилерія обох сторін замовкла, але іноді було чути черги з кулеметів та постріли гвинтівок.
— Я не пам’ятаю, — відповів він. — Не знаю. Бачив, як Бірна убили. Спочатку я думав, що ми наче непогано почали. Пізніше опинився у річці. Не знаю. Страшенно стомився.
Врешті запанувала темрява. Ніч хвилями проливалася на землю з-за хребта над ними. Більше не стріляли.
Земля заворушилася. Праворуч солдат, який нерухомо лежав ще від першої атаки, встав — і знову впав, бо пошкоджена нога не витримувала його ваги. То тут, то там рухалися поодинокі фігури. Вони червами виповзали з воронок. Вони кульгали, лізли та тягнули себе подалі звідси. Через десять хвилин пагорб вирував пораненими, які намагалися повернутися до своїх.
— Ісусе, — промовив Уїр. — Я навіть не уявляв, що тут стільки людей.
Це було схоже на воскресіння на величезному кладовищі двадцять миль завдовжки. Безліч зігнутих божевільних фігур вимальовувалися на фоні розбитого ланшафту — вони шкутильгали та сунули назад для збереження свого життя. Наче земля вивергала ціле покоління скалічених мерців. Кожен був самотній, але нерозривно зв’язаний зі своїми братами — вони разом полишали територію, яка неохоче їх відпускала.
Уїра трусило.
— Все добре, — заспокоював його Стівен. — Більше не стріляють.
— Справа не в пострілах. Це все той звук, ви чуєте його?
Стівен чув лише панування тиші, коли перестали стріляти. Але, прислухавшись, він зрозумів, про що каже Уїр: низький безупинний стогін. Розібрати у ньому чийсь окремий біль було неможливо. Але цей лемент долітав до них від річки та підіймався схилом ліворуч десь на півмилі, а може й далі. Зараз, коли вуха звикли до відсутності пострілів, він чув його краще — наче стогнала сама земля.
— Господи, господи... — заплакав Уїр. — Що ми наробили? Що ж ми наробили? Слухайте. Ми вчинили щось страшне. Тепер ніколи не буде так, як було.
Стівен поклав руку на плече Уїра.
— Тихше. Ви повинні триматися.
Він розумів Уїра, бо й сам відчував те саме. Він слухав, як протестує земля, і чув голос нового світу. Якщо зараз не зібратися докупи, то потім можна вже ніколи не повернутися у колишню реальність.
— Господи... господи... — Уїр трусився та скиглив, а стогін підіймався від землі, як вологий вітер, що дряпав скляне небо.
На мить Стівен дозволив своєму втомленому розуму вилетіти кудись — і лемент відніс його у світ панування панічного страху. Він смикнувся, прокидаючись, доклав зусиль і таки зміг витягти себе назад у старе життя, яке вже не було таким, як раніше. Але якщо повірити у нього — воно триватиме.
— Обійміть мене, — попросив Уїр. — Будь ласка, обійміть.
Він підповзло Стівена і притис голову до його грудей.
— І називайте мене на ім’я.
Стівен обійняв його однією рукою.
— Все добре, Майкле. Все добре. Тримайтеся. Не можна здаватися. Тримайтеся. Тримайтеся.
Поїзд метро зупинився у темряві, й Елізабет Бенсон нетерпляче зітхнула. Вона хотіла якомога швидше опинитися вдома і перевірити, чи не надійшов їй лист, або на випадок, якщо хтось подзвонить по телефону. У натовпі пасажирів у проході вагону до її обличчя притискалося чиєсь зимове пальто. Елізабет підтягла свою невеличку валізу ближче до ніг — вранці того дня вона якраз поверталася з дводенної подорожі до Німеччини, але з аеропорту Хітроу мала відразу їхати на роботу, бо часу заскочити додому вже не було. Оскільки світло у вагоні згасло, вона не могла навіть читати газету. Заплющивши очі, вона спробувала перенестися у своїй уяві кудись подалі від вагона, котрий стояв у темряві вузького тунелю.
Був вечір п’ятниці, й Елізабет дуже втомилася. Вона намагалася думати про приємне: сутінки, Роберт з його сивими пасмами у густому волоссі, його очі, сповнені планів на вечір; пальто, яке пошили за її дизайном та прислали загорнутим у щільний поліетилен.
У вагон, здається, зайшов якийсь божевільний — він заспівав старі пісні з м’юзік-холлу. «Шлях далекий в Тіпперері...» — далі співак щось буркнув та замовчав, наче в темряві хтось штурхнув його ліктем.
Поїзд знову рушив вперед тунелем, а над головою спалахнуло світло. На станції «Ланкастер-Гейт» Елізабет проштовхалась повз спини пасажирів та вийшла на платформу. Дощ на вулиці приніс полегшення — тут лунали звуки мокрих коліс, які шурхотіли у листі, перенесеному через паркан Гайд-парку. Нахиливши голову, щоб захиститися від мряки, вона попрямувала на зелене світло винного магазину, яке тривіально заманювало досередини покупців.
За кілька хвилин вона вже поставила валізу та пакет, у якому тихенько дзенькнуло скло, на сходинку та відчинила вхідні двері свого вікторіанського будинку. У дротяному кошику з внутрішньої сторони дверей досі лежала пошта: листівки для дівчини, котра мешкала нагорі, пухкі конверти для кожної з п’яти квартир, нагадування про оплату рахунку за газ для місіс Кіріадес і лист із Брюсселя для неї.
Вона піднялась до себе, набрала ванну, опустилась у воду, зручно вмостилась і розгорнула листа.
Якщо вже Роберт написав їй, не обмежившись своїми короткими схвильованими дзвінками, це зазвичай означало, що він відчуває провину. Ну, або його й справді затримали справи в Комісії і він навіть не був удома, щоби побачитися з дружиною.
..
Елізабет опустила лист на підлогу та всміхнулася. Такі знайомі фрази — вона навіть не знала, наскільки сама в це вірила. А проте відчувала ніжність до Роберта, коли читала його лист. Вона опустилася нижче, і тепла вода огорнула її плечі. Задзвонив телефон.
Гола, хляпаючи водою на килим у вітальні, вона притисла слухавку до вуха, звично думаючи, чи подавалася туди електрика і чи достатньо мокре її вухо, щоби провести струм до мозку.
Телефонувавла мама, запитувала, чи донька приїде у Твікенем на чай наступного дня. Поки матір її вмовляла, Елізабет вже встигла висохнути і сенс повертатися до ванни пропав. Вона набрала брюссельський номер, й у слухавці залунав довгий європейський гудок. Двадцять, а потім і тридцять гудків — ніхто не відповідав. Вона уявила вітальню, завалену книжками та документами, повними попільницями та брудними чашками, серед яких телефон, на який не звертали уваги, виводив свої трелі.
У холі невеличкого міського будинку Марка і Ліндсі стояли дитяча коляска та складний стілець, біля яких хазяї зустрічали гостей. Елізабет традиційно, як за часів навчання в коледжі, простягла Марку пляшку вина.
Вона увійшла до подвійної вітальні — колись це були дві окремі кімнати, але вони вирішили зробити у стіні великий прохід між ними — і поринула у таку звичну рутину, що вона говорила, посміхалася і поводила себе немов за наперед визначеною програмою. Іноді, коли вона приходила у гості до Марка і Ліндсі, вони запрошували й інших людей. Сьогодні, наприклад, у них була чара, котра жила на сусідній вулиці, а також чоловік — один, що викликало підозри. Вона навіть і не помітила, як у її руках опинилася цигарка, а у роті — червоне вино.
Марк і Ліндсі були давніми її друзями — їх пов’язував спільний життєвий досвід. Хоча зараз Елізабет вважала, що вони троє не стали б настільки близькими, якби зустрілися лише тепер — зв’язок між ними був навдивовижу емоційним. Ліндсі — імпульсивна жінка зі схильністю домінувати. Марк домашній, без чітко визначених амбіцій. Коли їм було трохи за двадцять, вони часто запрошували до себе когось, хто намагався вразити присутніх історіями про себе або ж претендував на глибини політичної мудрості, недосяжні для інших. Зараз же їхні вечірки нагадували більше дружні, іноді нуднуваті посиденьки.
Їхнє життя змінилося — діти все перевернули. Впродовж вечора вони рано чи пізно починали говорити про успіхи дітей у школі та їх поведінку — і Елізабет припиняла слухати. Частково через те, що це було нудно, а частково через те, що такі розмови приносили біль, не визнаний нею.
Ліндсі вже практично не запрошувала самотніх чоловіків, коли приходила Елізабет, але кожні роки два чи три їхня звична компанія доповнювалась різними одинокими мужчинами — безнадійними, розлученими, п’яними, але найчастіше вдоволеними своїм життям.
— Твоя проблема, — почала якось Ліндсі, — в тому, що ти відлякуєш чоловіків.
— Проблема? — здивувалася Елізабет. — Я і не знала, що в мене є проблеми.
— Ти розумієш, про що я. Тільки подивися на себе. Ти така холоднокровна у своїх ділових сукнях та вбраннях у стилі Анук Еме.
— Ти хочеш сказати, що я виглядаю як дама середнього віку?
— Я не про це. Чоловіки — вони боязкі істоти. З ними треба лагідно. Зроби так, щоб вони відчували себе у безпеці. Хоча б для початку.
— А потім можна робити усе, що захочеш?
— Звісно, ні. Але подивися на себе, Елізабет. Опусти трохи планку. Пам’ятаєш Девіда, з яким я тебе знайомила? Дуже добрий чоловік — якраз твій типаж. А ти не дала йому жодного шансу.
— Ти наче забула, що в мене вже є кохана людина. Так що витріщати очі та фліртувати з якимось Денісом — чи Девізом, як його там, — нема потреби. Моє серце вже зайняте.
— Це отим єврократом?
— Його звати Роберт.
— Він ніколи не розлучиться. Ти ж і сама це знаєш. Вони усі говорять, що розлучаться, але ніколи до цього не доходять. Ніколи.
— А мені байдуже, розлучиться він чи ні, — щиро всміхнулася Елізабет.
— Тільки не кажи мені, що не хотіла б вийти заміж.
— Я не знаю. У мене є робота, є друзі. Я не можу раптово узяти і присвятити увесь час пошукам чоловіка.
— А як щодо дітей? — запитала Ліндсі. — Мабуть, ти скажеш, що і дітей не хочеш?
— Я, звісно, не проти нащадків. Але спочатку мені треба зрозуміти навіщо.
Ліндсі засміялася.
— Нічого тут розуміти. Це біологія. А тобі вже тридцять дев’ять.
— Тридцять вісім, взагалі-то.
— Твоє тіло каже тобі, що треба поквапитися. Ти нічим не відрізняєшся від мільйонів інших жінок в світі. Заради Бога, для цього не потрібні причини!
— Мені потрібні. Я думаю, що для того, щоби зробити щось, треба мати причини. Особливо якщо це щось, на мій погляд, непотрібне.
Ліндсі всміхнулася та похитала головою.
— Думки старої діви.
Елізабет засміялася.
— Ну добре, я спробую. Обіцяю. Я докладу усіх зусиль, аби спонтанно та дивовижно закохатися у Деніса...
— Девіда.
— У будь-кого, запропонованого тобою.
Ліндсі вже, здавалося, махнула рукою, але того вечора вирішила зробити останню спробу — чоловіка звали Стюарт. У нього було кошлате біляве волосся, на обличчі — окуляри. Його довгі пальці повільно крутили келих з вином.
— Чим ви займаєтеся? — запитав він Елізабет.
— Я керую компанією, яка виготовляє одяг, — вона терпіти не могла такі питання. При знайомстві з новою людиною було б доречніше розпитувати, якою вона є, а не де працює. Хіба робота може визначати особистість?
— Керуєте? Тобто ви — бос?
— Саме так. Років п’ятнадцять тому я починала працювати дизайнером, але мене зацікавив економічний бік справи. Ми створили нову компанію, де я і стала директором.
— Зрозуміло. А як називається компанія?
Елізабет сказала назву.
— Я міг щось про вас чути? — запитав Стюарт.
— Ми постачаємо одяг у кілька мереж магазинів, але вони вішають свої власні лейбли. Ми виготовляємо невелику кількість того, що ми називаємо «кутюр» під нашою маркою. Може, у такому контексті ви й могли зустріти нашу назву.
— А що таке «кутюр»?
— Ну, здебільшого це те, що ви б назвали сукнею, — всміхнулася Елізабет.
Вечір тривав, і через якийсь час Стюарт послабив свій оборонний тон того перехресного допиту на початку знайомства. Зрештою він почав подобатися Елізабет. Вона вже звикла до того, як люди реагують на неї, — більшість вважає, що сімейне життя і робота не можуть поєднуватися і що чим більше людина вкладає у свою працю, тим завзятіше вона відкидає думки про дітей або чоловіка. Елізабет вже перестала навіть намагатися щось пояснити. Робота є для того, щоб жити. Між цікавою та нудною працею вона обрала цікаву і тепер просто намагається її добре виконувати. Вона ніяк не могла второпати, де саме у цьому простому ланцюжку з трьох кроків міститься рішуче відкидання чоловіків або дітей.
Стюарт розповів, що грає на піаніно. Вони також розмовляли про місця, де встигли побувати. Стюарт не занурювався у міркування про фінансові ринки і не заводив суперечку про конкуренцію з Марком. Він також не фліртував з нею і не підлабузнювався. Він сміявся з її жартів, хоча іноді жінка помічала в ньому подив — ніби щось у ній не дозволяло думати, що вона може бути веселою людиною. Він не спитав її номера телефону, і вона відчула полегшення — хоча і з тінню розчарування.
Додому Елізабет їхала на машині знайомою дорогою через міст і все розмірковувала, як це — бути заміжньою. Біля початкової школи на Фулхем-роуд розширили тротуари, створивши неможливість проїхати на великій машині. Проїжджаючи тут, вона завжди затамовувала подих, ніби намагаючись зменшити габарити своєї машини, обережно протискаючись між блокаторами, уже червонуватими від фарби, котру залишили на них більші машини. Можливо, якщо вона вийде заміж, чоловік буде за кермом. Судячи з кількох знайомих сімей, шанси були.
Вона повернулася додому тільки о першій ночі. Увімкнувши світло у вітальні, вона побачила так і не розпаковану валізу. Вона пішла на кухню, щоби приготувати чай, але дорогою з метро вона не купила молока. Біля раковини стояла чашка й тарілка від сніданку дводенної давності — вона тоді квапилася в аеропорт.
Це нічого. Завтра субота, і можна спати скільки заманеться. Можна почитати газету в ліжку під тихі звуки радіо, і ніхто не буде заважати її спокійній рутині.
Але ніколи нічого не йшло так, як вона собі запланувала. Почалося усе з того, що їй довелося вдягтися і піти по молоко. Тільки-но вона знову вмостилася у ліжку з чаєм та газетою, двічі подзвонив телефон.
Аж тепер нарешті настала ціла година повного усамітнення. Головна стаття в газеті, як і в багатьох інших виданнях того дня, була присвячена шістдесятій річниці Комп’єнського перемир’я 1918-го року. А також інтерв’ю з ветеранами та коментарі істориків.
Елізабет читала матеріали газети з якимось відчаєм: тема війни була занадто об’ємною, занадто різносторонньою і занадто далекою, щоб розібратися в ній. Однак щось у ній бентежило.
Після обіду вона знову поїхала до Твікенема. Бухгалтер порекомендував купити велику машину за рахунок компанії, мовляв, це буде справляти хороше враження на клієнтів та «оптимізувати податки». Елізабет придбала блискучий шведський седан, який різко розганявся та іноді не хотів заводитися.
— Ти занадто багато працюєш — твоя проблема у цьому, — казала їй мати, наливаючи чаю з маленького заварника, прикрашеного трояндами, які чомусь квітували на пагонах жимолості.
Франсуаза була жінкою за шістдесят з вродливим лагідним обличчям, якій короткозорість не дозволяла як слід нанести пудру на обличчя, і тому порошок лежав на вилицях плямами. Проте її манери зберегли величавість, а блакитні очі світилися серйозністю. Сивина робила її схожою на бабусю, але шкіра та риси обличчя дозволяли легко вгадати, як вона колись виглядала. Спереду ще була помітна білявість її волосся. Відкрите обличчя з неглибокими зморшками зберегло сліди не тільки молодості, а навіть дитинства.
Розмова з матір’ю йшла передбачувано, але тільки до певного моменту. Звичайно ж, Франсуаза хотіла щастя для своєї дочки. Їй не подобався її втомлений вигляд, коли та приїздила в гості, та вона не вважала — на відміну від Ліндсі, — що одруження було єдиним способом це виправити. Сама вона вийшла заміж за питущого чоловіка на ім’я Алек Бенсон. Він хотів сина і страшенно розчарувався народженням Елізабет. Невдовзі він утік в Африку за жінкою, з якою познайомився у Лондоні. Іноді він повертався, і Франсуаза терпляче приймала його назад, коли йому був потрібен дім. Він і досі подобався їй, але вона сподівалася, що дочка знайде собі когось кращого.
У серванті стояла фотографія трирічної Елізабет на руках у бабусі. В сім’ї існувала аксіома: бабуся обожнювала онуку, й Елізабет бентежило, що вона зовсім її не пам’ятає. Бабуся померла через рік після того, як зробили фотографію. Навіть на світлині було помітно, що вона і справді її сильно любить, але ця любов була примарною, її неповернення засмучувало Елізабет.
— Я сьогодні читала статтю про річницю Перемир’я, — сказала вона Франсуазі, котра стежила за її поглядом.
— Усі газети зараз про це пишуть.
Елізабет кивнула. Якщо про бабусю вона знала мало, то про дідуся ще менше. Мама іноді згадувала про «ту страшну війну», але Елізабет не звертала уваги. Потім її незнання досягло такої міри, що розпитувати маму стало незручно. Та щось у тій статті бентежило її — вона наче торкнулася прихованих тривог та цікавості Елізабет, пов’язаних з її власним життям та рішеннями.
— У тебе ще збереглися старі папери твого батька? — запитала вона.
— Думаю, що я більшість викинула при переїзді. Але на горищі щось могло залишитися. А чому ти питаєш?
— Я навіть і не знаю. Просто подумала. Мені трохи цікаво. Мабуть, це вікове.
Франсуаза підняла брову — цей жест був найточнішим вираженням її бажання розпитувати про особисте життя дочки.
Елізабет перепустила волосся крізь пальці.
— Я боюся втратити зв’язок з минулим. Раніше такого не відчувала. Я впевнена, що це викликане віком.
Те, що вона охарактеризувала як «трохи цікаво», насправді вже визначилось в ній. Вона почне з вмісту материного горища і знайде цього чоловіка. Такий запізнілий інтерес до нього вона компенсує енергійністю пошуків. Так вона зможе хоча б трохи пізнати саму себе.
Стоячи перед дзеркалом, Елізабет впорядкувала зачіску. На ній була спідниця з замші, шкіряні чоботи і чорний светр з кашеміру. Вона заправила пасма густого темного волосся за вуха та повернула голову, щоби начепити вінтажні сережки кольору бичачої крові. З макіяжу лише трохи туші для вій. Бліда шкіра робила її зовнішність не такою галльською, ніж вважала Ліндсі, але її обличчя мало таку виразність, що додаткова косметика виглядала б зайвою. У будь-якому разі, це ранок понеділка і пора вирушати на станцію «Ланкастер-Гейт» — диктор на радіо повідомив, що вже о пів на дев’яту, і вона від поспіху обпекла рота занадто гарячою кавою.
Поїзд Центральної лінії летів крізь тунель метро, наче куля у стволі гвинтівки. Коли він, за своєю звичкою, котра не мала пояснення, раптово зупинився між «Марбл-Арч» та «Бонд-стріт», Елізабет крізь вікно побачила труби та кабелі, котрі простягалися всього за кілька дюймів від зовнішньої обшивки вагона. Це була найглибша та найбільш задушлива лінія лондонського метро, яку, обливаючись потом, копали звичайні прохідники й отримували за це, як землекопи. Поїзд рушив із містичною плавністю і вплив на станцію «Бонд-стріт», де вже зібралося чимало пасажирів. Елізабет вийшла на станції «Оксфорд-сиркус» і швидко рушила на північ крізь натовп пішоходів, які повільно, не дивлячись вперед, сунули в три ряди вулицею, а потім повернула за магазини.
Кожного тижня — іноді навіть не раз — Елізабет заходила до Еріка та Ірен, головних модельєрів їхньої компанії. Вони відмовилися переїжджати зі свого старого офісу та навіть не змінили вивіску на дверях, яка висіла там ще від заснування компанії п’ять років тому.
Елізабет вже запізнилася, так що можна зайти у невеличке італійське кафе поруч. Вона замовила три кави з собою, і Лукка, повнуватий сивий власник кафе, склав стаканчики у коробку з-під батончиків «Марс», від якої він відірвав кришку. З цим вантажем, балансуючи, Елізабет повільно подолала кілька ярдів вниз до дверей, поруч з якими на цегляній стіні висіла мідна табличка: БЛУМ, ТОМПСОН, КАРМАН. ОПТОВА ТОРГІВЛЯ, ТКАНИНИ, ДИЗАЙН.
— Вибачте, я трохи спізнилася! — вигукнула вона, коли вийшла з ліфта на третьому поверсі та увійшла у відчинені двері.
Вона поклала свій імпровізований піднос у тій частині кімнати, яку жартома називали «Приймальня», і повернулась, аби зачинити складні двері ліфта.
— Еріку, я принесла тобі кави.
— Дякую, — з внутрішнього приміщення вийшов чоловік. Йому було трохи за сімдесят. Сиве волосся, золоті окуляри. На ліктях його кардигану зяяли такі величезні дірки, що, власне, ліктів на рукавах не було. Цигарка «Ембесі», яку він не випускав з рота, та мішки під очима виражали втому, яка не захоплювала Еріка повністю лише завдяки його пальцям — вони завжди перебували у нервовому русі, то набираючи номер телефону та нетерпляче вистукуючи об щось, поки диск повертався на місце, то відрізаючи позолоченими ножицями шматки тканини в рулоні.
— Поїзд знову зупинився в тунелі, — пояснила Елізабет.
Вона присіла на краєчок столу, посунувши стегном журнали, альбоми з викрійками, рахунки та каталоги. Спідниця піднялася, відкривши коліна у чорних вовняних колготках. Елізабет обережно ковтнула гарячої кави з пластикового стаканчика. В напої відчувався смак жолудів, землі та пари.
Ерік сумно подивився на неї, його погляд подорожував цілим її тілом, починаючи від густого темного волосся через стегна та відкриті коліна до шкіряних чобіт каштанового кольору.
— Тільки подивися на себе — яка дружина була б для мого сина!
— Пий свою каву, Еріку. А Ірен вже прийшла?
— Звичайно ж. О восьмій тридцять. У нас зустріч з важливим клієнтом опівдні, я ж казав?
— Ось чому на тобі костюм Севіл-Роу?
— Не чіпляйся до мене, жінко.
— Та хоч причешися та зніми той кардиган, — вона всміхнулася і пройшла до майстерні, щоби побачитися з Ірен.
— Тільки не кажи цього, — попередила Елізабет, заходячи у кімнату.
— Чого? — Ірен підняла голову від швейної машини.
— «Подивіться, кого чорти притягли».
— Навіть і не думала. У мене забагато справ для балачок.
— Я кави принесла. Як вихідні?
— Непогано, — відповіла Ірен. — Але Бобу в суботу вночі стало зле. Звичайний розлад травлення, а він вже Думав, що апендицит. Такий галас здійняв... А як там твій Боб?
— Мій Боб? Не дзвонив, так що я не знаю. Надіслав листа, але це ж не те саме.
— Ще б пак. Мій Боб бере ручку, лише аби заповнити купон зі ставкою у «Літтлвудс».
— Я думала, він спеціаліст з археології.
— Не сприймай усе так буквально, — повела бровами Ірен.
Елізабет звільнила місце за своїм столом та почала телефонувати по справах. Потрібно домовитися про зустрічі, з’їздити на склад тканин, уладнати претензії деяких клієнтів. Коли у 1935 році Ерік приїхав сюди з Австрії, у Відні лишилися його розчарована клієнтура, яка готова була добре платити за його розкішні моделі. У Лондоні він узяв на роботу Ірен — спочатку вона була швачкою, але скоро його власна енергійність ослабла, і він став залежати від неї. Їхня з Елізабет співпраця почалась п’ятнадцять років тому, коли книга замовлень почала худнути. Їм знадобився якийсь час для зупинки падіння, але потім компанія різко почала розвиватися. Навіть у часи економічних труднощів у головному офісі в Епсомі працювало п’ятнадцять чоловік. Вони процвітали. Інфляція, звичайно ж, забирала частину прибутку ще до надходження на банківський рахунок — зовсім як у Веймарі, казав Ерік. Він мало вірив у будь-що, навіть в успіх. Натхнення приходило до нього рідко, і більшість успішних моделей компанії створювали молоді модельєри, яких наймала Елізабет.
По обіді вони зачинили офіс та пішли у кафе Лукки.
— Лазанья сьогодні дуже смачна, — порекомендував Лукка, тримаючи товсту букмекерську ручку над невеличким записником.
— Добре, давайте, — погодилась Елізабет.
— Хороший вибір, синьйоро, — відповів Лукка. Йому подобалося стояти біля Елізабет і торкатися своїм широким животом у заляпаному білому фартусі чорного кашеміру на її плечі. — Я ще принесу вам трохи салату, — він завжди ніби натякав, що цей салат — особливий подарунок для Елізабет; ніби він сам потайки — щоб інші відвідувачі не заздрили, — приготував його з тоненьких шматочків свіжого фенхелю та диких італійських грибів, які зранку доставили літаком з Пізи, та ще й приправив найкращою оливковою олією першого відтиску. До речі, Лукка шляхетно ніколи не вносив цей салат у рахунок.
— Тільки поменше цибулі, — попросила Елізабет.
— Мені лише вина, — сказав Ерік, підпалюючи цигарку.
— А мені теж лазанью, — замовила Ірен.
Лукка, шкандибаючи, відійшов від їхнього столика. Ззаду виднілася складка його багряної плоті, котра звисала над синіми штанами у клітинку. Скоро він повернувся з літровою пляшкою густої темної рідини та трьома келихами, один із яких одразу ж наповнив.
Елізабет роздивилась навкруги. У кафе заходили лондонці, які приїхали повештатися крамницями, робітники та навіть туристи, які відійшли надто далеко від Оксфорд-стріт.
Такими і були основні лінії її життя, основні речі, якими вона переймалась. Книга замовлень і салат у Лукки; чекання на дзвінки від Роберта; критика Ліндсі й матері. Страйки та економічна криза. Намагання кинути палити та постійний контроль ваги. Заплановані вихідні з трьома чи чотирма друзями у будиночку, який вони винайняли в Іспанії. Рідкісні вихідні з Робертом у Ельзасі або навіть Брюсселі. Одяг, робота, квартира: чистоту там підтримувала прибиральниця, яка приходила один раз на тиждень, поки Елізабет була на роботі. Жодних проблем зі складними системами
Іноді вона одна їздила на північ Англії, у не такі розвинені регіони. Там вона гуляла та читала. Елізабет не відчувала жалю до себе, бо не бачила того, що вартує цього почуття. Такі звичайні буденні турботи були їй цікаві. Під час таких подорожей вона знаходила у путівниках приватні будинки, де пропонували кімнату зі сніданком, та невеличкі паби, де можна було поспілкуватися з власниками й відвідувачами або просто почитати біля каміна.
Одного разу у якомусь селі у Дейлсі в пабі з нею заговорив хлопець років дев’ятнадцяти. На ній тоді був товстий біло-сірий светр та окуляри для читання. Білявий хлопчина, борода якого тільки-но почала рости. Він вчився в університеті, а у село приїхав прогулятися та почитати навчальні книги. Спілкувався хлопець доволі невміло і вживав фрази з якоюсь іронією — наче посилався на фільми та книги, знані їм обом. Здавалося, що він не може розмовляти без цитування чужих слів. Після двох чи трьох пінт пива він заспокоївся та розповів, що вивчає зоологію, а вдома у нього є дівчата — з натяком на багате любовне життя. Елізабет подобався його ентузіазм та захоплення, яке, вочевидь, супроводжувало його постійно — навіть у цьому простецькому пабі на пагорбі у Йоркширі, де до випивки подавали тільки «фірмовий» стейк та пиріг з нирками.
Вони просиділи аж до вечора, і коли вона піднімалася до себе в кімнату вузькими сходами, то почула, як він іде за нею. Тільки тут вона збагнула, що його інтерес не обмежувався лише розмовами. Вона ледь не розсміялася, коли він незграбно схопив її за руку біля дверей. Довелося поцілувати хлопця у щічку та наказати повертатися до книжок. А проте, коли він постукав у двері за годину, вона впустила його — їй було дуже холодно.
Його переповнювали вдячність та захват, і він не зміг протриматися навіть хвилини. Коротким холодним ранком він спробував ще раз. Елізабет, невдоволена тим, що її будять після учорашньої довгої прогулянки, втомлено піддалася. Вранці він не хотів розмовляти і втік якомога швидше. Вона навіть відчула подобу ніжності до нього, (й було цікаво, яку роль грає цей епізод у його житті та персональній міфології.
Елізабет подобалося жити одній та бути на самоті. Вона їла що завгодно — не турбуючись про комплексність прийому їжі. Наприклад, тарілка смаженої картоплі з грибами, або виноград та персики, або власноруч приготований суп. Вона наповнювала склянку льодом та скибками лимону, зверху доливала джин та слухала, як вибухають льодяні кубики, — для тоніка в склянці майже не лишалося місця. У неї були спеціальні кришечки для винних пляшок — щоб вино не видихалося впродовж кількох днів.
У кінотеатрі вона поринала в чуттєвий потік зображень та музики, не відволікаючись на супутника та розмови. Якщо ж фільм був невдалим — переставала стежити за сюжетом та уявляла власну історію, беручи за основу зображене. Проте вона соромилася своїх самотніх походів у кіно — у фойє часто можна було зустріти знайому пару, котра прийшла провести вечір удвох, тримаючись за руки. Це було причиною, щоби практично завжди ходити в кіно в неділю після обіду — таким чином, коли вона увечері виходила з кінозалу, попереду залишався увесь вечір.
Під кінець вихідних у неї з’являлося бажання з кимось поговорити. Вона обмірковувала прочитані впродовж вихідних статті або побачене по телевізору, і виникала потреба перевірити свою реакцію.
— Що ти знаєш про війну, Ірен? — запитала вона. — Про Першу світову.
—
— Твій батько брав у ній участь? — запитала Елізабет, вирізаючи волокнистий черешок з розрізаного на чотири частини помідора.
— Не думаю. Хоча я ніколи не питала. У якійсь війні він точно брав участь — я бачила медалі.
— Коли він народився?
— Ну, йому не було і тридцяти, коли народилася я. Тобто десь у 1895-му, я думаю.
— Тобто за віком він вже міг воювати у Першій світовій?
— Гадки не маю. Я навіть не знаю, коли то все почалося. Запитай краще Еріка. Чоловіки краще на цьому знаються.
Ерік вилив у свій келих залишки від літра вина у графині.
— Навіть я був недостатньо дорослим, щоб іти на фронт. Але дещо пам’ятаю. Я тоді ще вчився в школі.
— Як воно тоді було?
— Не знаю. Я не думаю про війну. У будь-якому разі, у ваших англійських школах вам повинні були розповідати про це.
— Мабуть. Я просто неуважно слухала. Тоді це здавалося таким нудним та депресивним — усі ті битви, гармати й усе решта.
— Точно, — погодився Ерік. — Якщо вдаватися в подробиці, стає жахливо. За своє життя я достатньо надивився таких речей — мені не хочеться ворушити минуле.
— А чого це ти зацікавилася стародавньою історією? — поцікавилася Ірен.
— Не думаю, що це стародавня історія. Не так вже й давно це було. Ще повинні жити люди похилого віку, які воювали у цій війні.
— Запитай мого Боба. Він все знає.
— Вам вже подавати каву? — втрутився Лукка.
Шосе спускалося у Дувр широкою пологою дугою з видом на сіре море ліворуч. Елізабет охопило відчуття дитячої радості, коли вона побачила водні простори: це початок відпустки і край Англії. Зимового вечора у четвер це здавалося втіленням свободи.
Вона проїхала, як їй сказали, під великими портальними кранами вгору рампою і далі вниз вузькою смугою між білими лініями, вдивляючись у круглий аркуш, приліплений чоловіком з кіоска на лобове скло. Їй махнули, щоби вона проїжджала вільною смугою вперед. Вона вийшла з машини і відчула у волоссі морський вітер. Ліворуч від її автівки стояли два контейнеровози та з десяток вантажівок поменше. Це не був найбільш завантажений пункт переправи. В магазині вона придбала мапу північно-східної частини Франції, а також іще одну — з європейськими автомагістралями, якими можна дістатися до Брюсселя.
У тремтливому трюмі судна Елізабет дістала книжку, окуляри та ще один светр — на випадок, якщо захочеться піднятися на палубу. Захотілося одразу — вона з полегшенням проскочила повз дизельний дим величезних автопоїздів та крутими сходами піднялася на пасажирську палубу.
Елізабет здалося, що вона занадто самовпевнена. За тридцять вісім років вона лише зрідка удостоювала коротким поглядом військові меморіали чи нудні кінохроніки. Вона сама не знала, що хотіла знайти. Як взагалі виглядало «поле бою»? Це була підготована зона конфлікту із завчасно розміченими позиціями сторін? Чи не заважали їм будівлі та дерева? Крім того, люди, які там живуть, можливо, й не зрозуміють її цікавості — їм може не сподобатися така туристка, котра усе роздивляється, наче витріщака з камерою на місці авіакатастрофи. Але, швидше за все, місцеві взагалі нічого про то не знають — це ж було так давно. «Яка-яка битва?» — будуть перепитувати вони.
Єдиною знайомою людиною, котра цікавилася такими місцями, був хлопець, з яким вона вчилася у школі: смішний спокійний хлопчисько з хриплуватим голосом і хорошим знанням алгебри. Чи буде там і досі така «історія», яку можна побачити? Або ж уже давно нічого не лишилося? Чи варто сподіватися, що за шістдесят років після події за примхою тієї, яка ніколи цим не цікавилась, країна покірно відкриє своє минуле для її аматорського огляду? Більша частина Франції зараз виглядала точнісінько як Англія: такі ж багатоповерхівки, промисловість, фастфуд і телебачення.
Вона відкинула назад волосся, наділа окуляри та відкрила книгу, яку дав Боб. Читання давалося важко. Книга, вочевидь, була написана для знавців, які знають терміни та все про різні полки. Вона нагадала їй журнали, які купляв батько, як останню спробу зробити з неї такого бажаного сина. Хай там як, а деякі місця у книзі, де наводилися сухі статистичні цифри та географічні дані, привертали її увагу. Особливо виразними, звичайно ж, були фотокартки. На одній з них був хлопець з круглим як місяць обличчям — він виснажено, але терпляче, дивився в об’єктив. Таким було його життя, його дійсність — така ж реальна для нього, як ділові зустрічі та любовні історії для неї, як банальна атмосфера пасажирського салону цього порому, котрий іде через канал — його знають усі сучасні відпочивальники у Британії. А для нього страх та неминуча смерть були такими ж явними та незмінними, як для неї будь-який напій у барі, сьогоднішня ніч у готелі та уся мішура мирних часів, яка входила у її тимчасове, ненапружене існування.
Хоча її бабуся була француженкою, Елізабет мало знала про цю країну. Коли з іншого боку каналу полісмен з беземоційним обличчям простяг руку у вікно її авто та щось швидко запитав гортанним голосом, вона невміло спробувала відповісти, але марно. Автопоїзди, здригаючись, чекали на пристані — окрім її авто, легковиків, котрі б хотіли у цей зимовий вечір переправитися на холодний та темний континент, більше не було.
З Кале вона попрямувала по шосе на південь, думками повертаючись до Роберта. Вона уявила собі, як би вони могли провести вечір у Брюсселі. Він добре вмів знаходити ресторани, де б він нікого не зустрів і мав можливість розмовляти з нею спокійно, без необхідності постійно стежити за оточенням. Не те щоб хтось був проти — у більшості дипломатів та бізнесменів, які часто подорожували далеко від дому, теж були такі «домовленості». Роберт мав удвічі негодяще становище — і дружина, і коханка його жили в Англії. Ця думка розвеселила Елізабет. Типова його непрактичність! Насправді ж він не хотів, аби хто-небудь його бачив, через почуття провини. На відміну від своїх досвідченіших
Зупинитися на ніч вона вирішила у готелі в Аррасі — Боб сказав, що біля цього міста доволі багато кладовищ та полів бою. Готель розташовувався на вузькій боковій вулиці із тихою площею в кінці. Вона проминула залізні ворота, підійшла до вхідних дверей гравійною стежкою та пірнула всередину.
Праворуч від входу розташовувалась їдальня з лампами, котрі низько висіли зі стелі. У кімнаті сиділо лише п’ять чи шість чоловік — вільних столиків було дуже багато. Лунав дзвінкий стукіт столових приборів об посуд. Біля дверей до кухні стояв згорблений офіціант і спостерігав за гостями.
Рецепція була у закутку під сходами. За нею стояла жінка з волоссям кольору сталі, забраним у пучок. Вона поклала ручку та крізь товсті скельця окулярів подивилася на гостю. Була лише одна кімната з власною ванною. Речі хтось принесе пізніше. Чи буде вона вечеряти у готелі? Елізабет відмовилась. Речі свої — невеличку валізу — вона сама понесла довгим коридором, де мерехтіли лампи та робилося чимраз темніше, чимдалі вона відходила від сходів. Нарешті вона знайшла двері з потрібним номером. За ними була велика кімната зі стінами, обклеєними шпалерами з божевільними візерунками поверх фарби дев’ятнадцятого століття. Тут вочевидь намагалися створити атмосферу сералю — над ліжком з чотирма стовпами висів балдахін. Хоча овальні дверні ручки та столики з мармуровими стільницями не пробували зробити трохи «східнішими». Пахло вологим картоном — або, можливо, коричневим тютюном з минулого десятиліття, — з нотою чогось солодкого — мабуть, довоєнного лосьйону, або ж це були спроби замаскувати давню проблему із системою водопостачання.
Елізабет вийшла у темряву ночі. Дійшовши до головної вулиці, праворуч побачила площу та станцію, а попереду — верхівку собору або великої церкви. Тримаючи шпиль у полі зору, вона пересувалася вузькими вулицями, шукаючи приємне місце, де можна повечеряти і де самотня жінка не привертала б уваги. Вона вийшла на велику площу, схожу на Гран-Плас у Брюсселі, й спробувала уявити, як би ця територія виглядала, заповнена британськими військами, вантажівками та кіньми, — хоча вона була не впевнена, чи у них тоді уже були вантажівки, як, власне, чи вони ще використовували коней. Повечеряла вона у барі, де цілий натовп молодих чоловіків грав у настільний футбол. З динаміка, який висів над дверима, лунала музика в стилі «поп», яку іноді перебивав звук двотактного мотоцикла, заведений кимось одразу біля входу.
Вона вирішила пошукати Аррас в алфавітному покажчику в кінці книги Боба — там були посилання на штаби, транспортні служби, а також величезна кількість цифр, назв полків, батальйонів та імен офіцерів. Офіціант приніс оселедець та картопляний салат — обидві страви виглядали так, наче їх тільки-но дістали з консервної бляшанки. Поруч з її келихом він поставив глек з вином (тут вдавали, що напій зроблений у селі).
Чим займалися військові у місті? Вона думала, що війни проходять за межами міст, на відкритих ділянках. Вона випила трохи вина. Яке це взагалі має значення? Це взагалі лише зупинка на шляху до побачення з Робертом.
Прочитавши кілька сторінок, вона випила ще. Поєднання цих двох речей розбудило в ній дрібку рішучості: вона повинна зрозуміти, розкласти ті події по поличках. Її дідусь воював на тій війні. Якщо сама вона і не матиме дітей, то мусить хоча б розібратися, що було до її народження. Треба ж знати, яку лінію вона не буде продовжувати.
Офіціант приніс стейк із величезною порцією смаженої картоплі. Вона з’їла скільки могла, поливаючи м’ясо гірчицею. З м’яса витікав сік та зафарбовував у червоний колір кінчики шматочків картоплі. Їй подобалося помічати такі невеличкі фізичні деталі — але тільки тоді, коли була наодинці. В компанії вона би просто говорила і ковтала.
Вино та їжа заспокоювали. Вона відкинулась на спинку червоного пластикового крісла — і помітила, що двоє худих високих хлопців біля бару дивляться на неї. Вона швидко опустила очі в книгу, щоби вони не встигли сприйняти її бездіяльність як запрошення.
Її рішучість зміцнювалася та перетворювалась на намір. Яке це має значення? Дуже велике! Це важливо для неї, бо її дідусь був тут — у цьому місті, на цій площі. Її плоть та кров.
Наступного дня вона поїхала у Бапом, а звідти, керуючись дороговказами, у Альбер. Боб казав, що в Альбері багато історичних місць, а також є невеликий музей.
Від Бапома дорога стелилася прямо. Елізабет оперлась спиною на спинку сидіння та залишила на кермі ліву руку — машина їхала майже сама. Вона добре виспалась у сералі, а від міцної кави в готелі та крижаної мінеральної води почувала себе навдивовижу добре.
За десять хвилин на узбіччі почали з’являтися коричневі дороговкази, а згодом вона побачила кладовище — за стіною, як і будь-який міський цвинтар. Тільки-от стіна набула бурого кольору від вихлопів контейнеровозів. Знаки з’являлися усе частіше, хоча до Альбера залишалося ще кілька кілометрів. Праворуч за полями крізь дерева Елізабет побачила дивну некрасиву арку. Спочатку вона подумала, що це пристрій для переробки буряків, але потім зрозуміла, що арка дуже велика: її складено з цегли або каменю, а розміри — справді монументальні. Виглядало, ніби Пантеон або паризьку Тріумфальну арку чомусь викинули на лузі.
Арка її зацікавила, і вона звернула з шосе на вузьку дорогу, котра пролягала між полями, які підіймалися вгору. Дивна арка залишалася у полі зору — її було видно з будь-якого боку, як, мабуть, і задумували проектувальники. Вона під’їхала до невеликої групи будинків, занадто малої і розкиданої на великій площі, щоби називатися селом або навіть хутором. Залишивши машину, Елізабет підійшла до арки.
Перед нею був великий газон з густою підрізаною травою у формальному англійському стилі, через який вели стежки, посипані гравієм. Звідси можна було точніше оцінити її розміри: арку підтримували чотири масивні колони. Вона обважувала відкриту місцевість навкруги. Крім розмірів, арка вражала брутальним сучасним дизайном: попри те що вочевидь служила меморіалом, вона нагадувала будівлі, які проектував Альбер Шпеєр для Третього рейху.
Елізабет піднялась кам’яними сходами до арки. Чоловік у блакитній куртці підмітав місце між колонами. Стоячи поруч з монументом, Елізабет раптом помітила, що він вкритий написами. Вона підійшла ближче та почала читати. Там були імена. Уся поверхня арки була вкрита британськими іменами: приблизно від висоти її колін і до самої верхівки. На усіх поверхнях колон були імена — вони купчилися, вони кружляли, вони охоплювали площу у сотні ярдів та простягалися на фурлонги[6] каменю.
Елізабет пройшла під аркою, де підмітав чоловік. Зсередини усі поверхні колон теж були вкриті вирізаними іменами.
— Хто ці... ці...? — вона показала рукою на написи.
— Ці? — голос чоловіка був здивованим. — Це ті, хто зник.
— Загинули у цій битві?
— Ні. Зниклі. Ті, кого не змогли знайти. Ті, хто загинув, на кладовищах.
— Тобто усіх цих людей... не знайшли?
Вона підняла очі на склепіння над головою, і від безкінечних написів її охопив панічний страх, наче тут зібрали примітки до написаного на небесах.
Коли вона знову могла говорити, то запитала:
— Зниклі протягом усієї війни?
— Ні, — похитав головою чоловік, — тільки тут, на цих полях, — він показав рукою навкруги.
Елізабет пройшла крізь арку та сіла на сходах з іншого боку монументу. Тут був охайний парк з рядами білих надгробних каменів. Біля кожного каменя росла квітка або щось інше. Усі чисті та облиті невиразним зимовим сонцем.
— Ніхто мені не розповідав, — вона запустила руки з нігтями, вкритими червоним лаком, у темне густе волосся. — Господи... Мені ніхто не розповідав.
Елізабет майже годину їздила Брюсселем, намагаючись знайти квартиру Роберта. Один раз вона вже була поруч з потрібною вулицею, але дорога з одностороннім рухом повела її геть звідти. Згодом вона вирішила залишити машину біля першого-ліпшого будинку та узяти таксі.
Елізабет дуже хотіла побачитися з Робертом. Вона помітила, що її радість зросла, коли таксист вправно наблизився до місця призначення. Вона трохи нервувала, бо кожного разу, коли вони мали зустрітися, жінка боялася, що справжній Роберт не відповідає своєму образу в її уяві. Він ніби мав кожного разу виправдовувати свій вплив на її життя. Вона відмовляла іншим чоловікам, жила сама, розділяла постійний обман — і він мав доводити, що вартує цього. Незважаючи на це, з усіх чоловіків, яких знала Елізабет, Роберт був найменш упевненим у собі і нездатним на якісь претензії та обіцянки. Він завжди повторював, що Елізабет має діяти виходячи зі своїх власних інтересів. Мабуть, це і була єдина причина, чому вона любила його.
Вона заплатила таксистові та подзвонила у двері. В домофоні пролунав його голос, і двері з різким дзижчанням відчинилися. Вона побігла сходами нагору, і дерев’яні східці супроводжували луною її кроки. Він стояв біля дверей своєї квартири на другому поверсі — скуйовджений, схожий на ведмедя, з цигаркою в руці. На ньому досі був костюм, але комір він розслабив. Краватка теж висіла розпущена. Елізабет кинулась до нього в обійми.
Як завжди, у перші кілька хвилин поряд з ним вона відчувала себе спантеличеною і їй потрібна була підтримка. Вона пояснила ситуацію з машиною, і коли він нарешті перестав сміятися, то запропонував повернутися за авто та відігнати на підземну стоянку.
За півгодини вони вже повернулися до квартири — і можна було починати все заново. Елізабет пішла у ванну, а Роберт склав ноги на журнальний столик і телефонував до різних ресторанів.
Елізабет скоро повернулася у вітальню в новій чорній сукні, вже готовою до виходу. Він передав їй склянку з напоєм:
— Клянусь, я не додавав тонік. Тільки пляшку показав. Маєш чудовий вигляд.
— Дякую. Ти теж нічого. Ти у цьому костюмі підеш чи перевдягнешся?
— Я не знаю, ще не думав.
— Як завжди.
Він підійшов та сів поруч із нею на диван — після того як розгріб для себе місце у книгах та паперах. Роберт був чоловіком кремезним, високим, з широкими грудьми та великим животом. Він почав гладити волосся Елізабет та цілувати її блискучі губи. Потім він ковзнув рукою під поділ сукні та промурмотів щось їй у вухо.
— Роберте, я тільки-но одяглася, припини.
— Ти зіпсуєш макіяж, — додав він.
— Я серйозно. Забери свої руки. Зачекай же трохи.
Він засміявся:
— Але це допоможе розслабитися та отримати насолоду від вечері.
— Роберте!
Від його чіплянь у неї опустилася панчоха та розмазалася помада, але у неї ще був час на відновлення порядку перед виходом. Хоча Елізабет мусила погодитися: у якомусь сенсі він мав рацію. Після близькості розмовляти було простіше.
За вечерею він питав, чим вона займалася, і вона розповіла про роботу, про зустрічі з матір’ю та про свою цікавість до материних батьків. Розповідаючи, вона і сама чіткіше усе бачила. Її життя досягло того віку, коли більше не думаєш, що помреш останньою. Повинен бути хтось молодший за неї — покоління дітей, які мають насолоджуватися розкішною безпекою знання, що між ними та смертю бар’єром стоять дідусі та бабусі, а потім батьки. Але у неї дітей не було, і вона почала озиратися назад та цікавитися долею попередніх поколінь. Їхнє життя вже закінчилися, і вона відчувала на собі обов’язок захистити. Вона відчувала майже материнський інстинкт щодо них.
Елізабет розповіла про свій візит до Ірен, де познайомилася з Бобом, який, за словами Ірен, створював враження людини, яка рідко навідується до пабу чи букмекерської контори, і як вона побачила перед собою маленького чоловіка, схожого на пташку, з прудкими руками та в окулярах з товстими лінзами, котрий запропонував їй дві чи три книги з кімнати, повністю заставленої книжковими полицями.
— Але це все одно ніяк не підготувало мене до побаченого. До масштабів цього. Меморіал просто величезний — за розмірами як Мармурова арка, навіть більший, — і уся вона, кожен дюйм, вкрита написами. Там здається, що усе те відбувалося зовсім недавно. Прибиральник показав мені снаряд, який вони знайшли минулого тижня в лісі.
Роберт кілька разів наливав їй вина, поки вона розповідала, і, коли вони вийшли з ресторану та вирушили у напрямку Гран-Плас, Елізабет розслабилась та заспокоїлась, а в голові у неї трохи запаморочилось.
Брюссель — доволі масивне місто, наче пам’ятник працьовитості фламандців. Тут ситна їжа готувалася з французькою винахідливістю, а усе місто дихало радістю мирних часів.
Вона вважала, що життя, не насичене подіями, не обов’язково має бути пустим, що шановані промисли громади мають бути спочатку серйозно напрацьовані, перш ніж передати їх далі.
Коли вони спустилися вниз вузькою алейкою, почався дощ. Рука Роберта обійняла її і поквапила у кафе, де він запланував дигестив. Завернувши за кут, вони раптом опинилися на Гран-Плас. Фасади торгових будівель вкриті позолотою, котра поблискувала крізь мряку під м’яким світлом ліхтарів.
У неділю Елізабет відчула тягар неминучої розлуки. Іноді їй навіть здавалося, що вона боялася моменту розлуки ще тієї миті, коли вони зустрічалися. Роберт вклав платівку у програвач і влігся на диван, слухаючи музику й намагаюсь утримати попіл на кінці своєї цигарки.
— Коли ми одружимося? — запитала Елізабет.
— Подивись, будь ласка, там, під тим документом, немає попільнички?
— Тримай, — вона передала йому попільничку. — Так що?
— О, Елізабет, — почав Роберт, сідаючи на дивані. — Уся твоя проблема у тому, що ти така нетерпляча.
— А, тобто біда саме у цьому? Є багато теорій про це. А я не думаю, що два роки можна назвати нетерплячістю.
— Я розлучуся. Але зараз я не можу цього зробити.
— Чому?
— Я вже казав. Анна тільки-но перейшла до іншої школи. Джейн ще не завела друзів там, куди ми переїхали, і...
— Не можна так жорстоко з нею вчинити.
— Точно, їй лише десять років.
— Скоро у неї екзамени, а потім Джейн знадобиться твоя підтримка, а потім у тебе буде нова робота.
Роберт похитав головою.
— А за рік після цього, — продовжила Елізабет, — буде запізно.
— Запізно для чого?
— Для нас із тобою.
Роберт зітхнув.
— Елізабет, це непросто. Я обіцяю, що ми розлучимося. Хочеш, давай встановимо кінцевий термін? Три роки.
— Я не можу залежати від цього, — відповіла вона. — Я не можу планувати своє життя на таких слабких обіцянках.
— Ну чого ти як курка?
— Краще б ти обрав інше слово. Я не курка. Коли я бачу маленьких дітей, у мене усередині усе перевертається. Мені доводиться зупинятися і глибоко дихати, щоб заспокоїтися. Моє тіло страшенно цього хоче. Саме це ти мав на увазі, коли називав мене куркою?
— Вибач, Елізабет. Правда, вибач мене. Я тобі не пара. Ти маєш знайти собі когось кращого. Я обіцяю, що більше не завдам тобі клопоту.
— Ти зовсім не розумієш, про що я?
— А про що ти?
— Мені потрібен ти. Ти той чоловік, якого я кохаю. Я не хочу іншого.
Роберт труснув головою. Його, вочевидь, зворушили такі зізнання, але безрезультатно.
— В такому разі я навіть не знаю, чим зарадити.
— Одружитися зі мною, дурню! Ось що ти можеш зробити. Слухай своє серце.
— Моє серце розривається. Я думаю про Анну. Я не можу зробити їй боляче.
Елізабет знала, що він так відповість. Вона дещо заспокоїлась.
— Я би могла про неї подбати, — сказала вона м’яко. — Вона би приїздила до нас.
Роберт підвівся та підійшов до вінка.
— Ти повинна мене покинути. Ти ж і сама це знаєш, правда? Це єдиний вихід.
Попри усі прикладені зусилля втримати свої почуття вона усе ж таки розплакалася, коли вони прощалися на підземній стоянці. Вона відчувала свою жалюгідність та безпорадність — і зневажала саму себе. Він притис її до себе — його руки здавалися такими великими...
— Я зателефоную тобі, — сказав він, захлопуючи за нею дверцята. Вона кивнула та із заплаканими очима виїхала на боротьбу з активним вечірнім рухом.
У четвер Елізабет поїхала у Твікенем провідати маму і, поки Франсуаза готувала вечерю на кухні, піднялась на горище, де стояли великі скрині, набиті фотокартками, документами та книгами. Вона не розповіла матері про мету своїх пошуків — сказала, що шукає свій старий щоденник.
На горищі було недостатньо місця, щоб стояти у повний зріст, і Елізабет доводилося згинатися. Добре, що тут зробили освітлення, — вона одразу оцінила масштаби завдання, яке перед собою поставила.
Всього лише п’ять шкіряних та шість чорних жерстяних скринь, не враховуючи кількох картонних ящиків. На деяких були написи. Вміст скринь та коробок викликав враження, що речі складали навмання: ялинкові прикраси, старі ігри з неповним комплектом, зв’язки листів та квитанцій.
Елізабет вирішила почати зі шкіряних скринь. Вона навіть не уявляла, що її матір була таким завзятим шанувальником театру, — тут знайшлися цілі купи програмок з Вест-Енду та журналів тридцятирічної давнини з фотографіями акторів, яких вона лише нещодавно бачила на телебаченні. Вони були зображені у характерних ролях — з чорною підводкою навколо яскравих очей, з мереживними манжетами та з охайно підстриженим блискучим волоссям.
В іншій скрині був ящик з написом «ВЛАСНІСТЬ АЛЕКА БЕНСОНА» з цікавими відомостями про деякі його борги. Таємно від своєї дружини він придбав частину транспортної компанії у Ньюмаркеті, котра займалася перевезенням коней. Продаж цих акцій допомогла закрити частину його боргів. Останній вміст коробки складали каталоги та листи від різних компаній, чиї акції він купляв, продавав або ж інвестував. Більшість цих компаній були у Кенії та державі, яка тоді називалася Танганьїка. Усі ці папери об’єднувала нестача коштів та оптимізм, властивий Ельдорадо. Документи пізнішого періоду походили з Родезії та Південної Африки. Також Елізабет знайшла пачки обережно складених карток для гольфу. На одній з них, з Йоганнесбурга, стояла дата «19 серпня 1950 року», а у примітках зазначалося: «Рахунок 79, гандікап 6, чистий 73. Промахи на близьких ударах».
У першій із залізних скринь вона знайшла куртку від військової польової форми кольору хакі. Вона витягла її зі скрині та роздивилася у світлі лампи. Ця річ ні про що їй не говорила. Куртка в гарному стані, на грубій саржі не було плям, а смужки на рукавах дбайливо пришиті. У тій же скрині знайшлася жерстяна каска — також дбайливо збережена. Ремінці усередині каски цілі, а ззовні — лише трохи оббита. На дні скрині лежав невеличкий шкіряний несесер для письмового приладдя. Там були чистий блокнот та чорно-біла фотокартка із зображенням групи солдатів, котрі сиділи на бронетранспортері, вдягнені у сорочки з коротким рукавом. На звороті картки був напис: «Туніс, 1943 — Безстрашна п’ятірка (без Джарвіса)».
Не та війна, не той чоловік. Після усього того, що вона бачила, після усіх тих імен на арці вони повернулися — минуло трохи більше двадцяти років. Якщо у неї буде син, яка гарантія, що він не витрачатиме свої дорослі роки в цьому пекельному збоченні?
Й надалі зігнута, вона підійшла до ряду залізних скринь поодаль. Усередині був інший мотлох: якісь її старі іграшки, рахунки, ділове листування щодо купівлі будинку.
Елізабет переглянула деякі листи. Самі по собі вони були банальними, але чомусь розчулили її. Рядки займу та процентів, надруковані на машинці на товстому блакитному папері боргового зобов’язання з червоними полями та скріплені підписом, відображали дріб’язкові суми, узяті під хороші відсотки — хоча у ті часи, мабуть, ці суми здавалися скаженими і не давали спокійно спати. Але для Елізабет ці папери були відображенням сім’ї — хай нестійкої, непевної, — будинку, дитини та визначеності батьків — хай лише матері, — зробити хоча би щось для виправлення ситуації. Невелика сума, узята в борг у товаристві взаємодопомоги, свідчила про відмову матері від особистих амбіцій, подорожей та сподівань на краще існування. Проте важко було уявити, що її життя було кульмінацією жертв попередніх поколінь.
У третій металевій скрині майже на самому дні вона знайшла згорток, перетягнутий мотузкою та зав’язаний на бантик. Через пилюку її руки стали сухими і дотик викликав неприємні відчуття. Вона потягнула за мотузку, і згорток легко відкрився. Його вміст упав їй на руки — там теж були папери, листи та записники. Серед того всього також були кілька кольорових стрічок, три медалі та пласка фляжка. Здавалося, ці речі були старші за вміст інших скринь.
Серед паперів були листи, написані від руки, французькою. На одному була адреса в Руані. Елізабет відчула якусь провину, читаючи ці папери. Було складно розуміти, про що йдеться. Дуже щільний почерк, з завитками, а чорнило вже вицвіло. Крім того, знання Французької Елізабет було недостатнім для розуміння ідіоматичних виразів. Іще один лист, написаний тією ж Рукою, — з адресою у Мюнхен. Наприкінці вона побачила дві книги. Перша виявилася військовим довідником для офіцерів з написом «Капітан Стівен Рейзфорд, квітень 1917 року» на форзаці.
Елізабет відкрила книгу. Одна з вказівок зазначала, що офіцер має бути «кровожерливим та постійно думати про те, як убити ворога та як допомогти своїм солдатам зробити те саме». Причому слово «кровожерливий» було написане через дефіс, і цей дефіс змусив Елізабет здригнутися.
Інша книга була записником зі сторінками, розлінованими товстими блакитними лініями. Він був заповнений чорнильним письмом, яке групками купчилось на сторінках та виходило за червоні поля зліва.
Записник було ще важче читати, ніж листи. Було схоже на грецьке письмо — це її спантеличило. Якщо записник належав іноземцю, який не мав стосунку до їхньої родини, то звідки він узявся у цьому маленькому згортку з дідусевими речами?
Вона поклала книжечку в кишеню спідниці, а інші папери знову загорнула.
Коли вона повернулася, мати читала, сидячи у вітальні. Елізабет, хитруючи, показала знахідку.
— Я не побачила свого щоденника. Там була адреса — я записала колись давно і тепер хотіла знайти. Коли ми переїздили, ти дозволила мені залишити тут багато речей, пам’ятаєш?
— Звичайно, пам’ятаю. Краще б ти усе те викинула.
— Викину, обіцяю. Так ось, я шукала щоденник і випадково знайшла невеличкий згорток — там були папери, котрі, напевно, належали твоєму батькові.
— А я думала, що вони загубилися. Там було багато чого, але коли ми переїздили, вони десь поділися.
— А що там були за папери?
— Цілі ящики з його щоденниками, які він вів, коли вперше потрапив у Францію. Двадцять чи тридцять. Але я нічого там не могла зрозуміти — він використовував якийсь код.
— Я знайшла один на горищі. Наче грецькою написано.
— Так, це його, — підтвердила Франсуаза, відкладаючи шиття. — їх було багато. Я завжди думала, що якби він хотів, аби хтось це прочитав, то писав би англійською.
— А яким він був, твій батько?
Франсуаза відкинулась у кріслі, і її обличчя порозовіло.
— Шкода, що ти не мала можливості з ним познайомитися. Він би полюбив тебе. Я б хотіла, щоб він хоч раз побачив тебе та погладив по щічці.
Наступної суботи Елізабет спустилась у метро і сіла в поїзд, який грохотів, торохтів та котився своїм електричним ходом у трубі, проритій у клейкій глині під містом. На станції «Стратфорд» вона вийшла на поверхню у світло зимового дня та сіла в автобус, який прямував далі. Вона проклинала той блискучий шведський седан, який відмовився заводитися.
Будинок Боба та Ірен стояв посеред площі, оточений півдюжиною платанів — зараз голих, — за металічним парканом. В одному кінці була пісочниця з конструкціями червоного та помаранчевого кольорів для альпіністських дитячих ігор, вульгарно-яскрава поверхня яких була вкрита написами, сенс яких відомий лише тому, хто орудував розпилювачем, наносячи їх. Елізабет вони здавалися грізними попередженнями з фундаменталістських писань. Зараз було занадто холодно, щоби діти могли грати на вулиці, і Елізабет побачила лише жінку, «кутану у вовняний шарф, яку тягла зеленуватою грязюкою східноєвропейська вівчарка. Пес зупинився у пісочниці та важко присів.
Елізабет поквапилась до будинку та натиснула на дзвінок. Через прочинені двері вона побачила маківку Ірен, яка нахилилася, щоби втримати тер’єра, чий гавкіт долинав до неї. З погрозами та умовляннями до собаки, заспокоюючи Елізабет, Ірен звільнила для них обох місце в холі та зачинила двері, коли гостя увійшла.
Вони пройшли у вітальню в передній частині будинку, де Елізабет залишилася чекати, поки Ірен готувала чай. Стіни кімнати вкриті темними коричневими шпалерами, більша частина яких закрита картинами та поличками, де стояли скляні ящички з опудалами птахів, а також колекція фарфорових чашок та блюдець. Також тут були два кравецькі манекени: на одному висіла фіолетова оксамитова сукня дев’ятнадцятого століття, а на іншому — античне мереживо окутувало голий торс. Кілька невеликих столиків стояли з мідними дрібничками та фігурками.
— Я сподіваюся, Боб не заперечує, що я використовую його як бібліотеку, — сказала Елізабет, коли Ірен повернулася з чаєм.
— Не думаю. Йому подобається, коли його запитують. Тобі згодилися ті книги?
— Так, дуже. Я ж розповідала тобі про той меморіал? Справа у тому, що мене захопила ця тема і я хочу знати більше. Я знайшла записник мого дідуся — ну, я думаю, що він належав дідусеві, бо був разом з іншими його речами. Але усі записи в ньому зроблені незрозумілою мовою — я думала, може, Боб знає, — він же знається на археології та все таке інше.
— Єгипетські ієрогліфи, чи що?
— Ну, не єгипетські, але...
— Боб знає багато чого про різні мови — він ходив на усілякі курси. Не думаю, що він розмовляє якоюсь з них, але зрозуміє, що за мова, особливо якщо йдеться про стародавні. Боба не дуже цікавить сучасний світ. Якось подарувала йому комплект платівок, щоб він вивчив французьку перед нашою відпусткою, — так він навіть не відкрив їх.
Після третьої спроби Ірен покликати його з саду Боб зайшов у вітальню, потис руку Елізабет та налив собі чаю. Вона розповідала про свою подорож у Францію, а він кивав головою та гучно сьорбав. Боб був нижчий зростом за свою дружину, лисий та у круглих окулярах у черепаховій оправі. Слухаючи Елізабет, він схилив голову набік та іноді чухав підборіддя плечем. Коли вона пояснила, навіщо приїхала сьогодні, його рухи стали нетерплячими та енергійними.
— Можна я подивлюся на цей цікавий предмет? — запитав він, простягаючи руку.
Елізабет передала йому записник, знову відчуваючи провину за те, що дозволяє цьому дивному маленькому чоловікові роздивлятися записи її дідуся, які він зробив багато років тому.
— Так, — сказав він, гортаючи сторінки, наче клерк, який рахує купюри. Елізабет злякалася, що старий сухий папір потріскає під його пальцями. — Він багато писав? У вас ще є такі записники?
— Ні, зберігся тільки цей.
— Думаю, краще піти у мій кабінет. Ірен, ми швидко, — він рвучко підвівся та повів Елізабет за собою темним коридором у кімнату в задній частині будинку. Вікно виходило в сад, вже полишений сонцем, — виднілися тільки чорні силуети тачки та загашеного вогнища біля дерев’яного паркану.
— Я принесла ті книжки, що ви давали мені, — сказала Елізабет.
— Дякую. Покладіть їх отут, скраю. Я поверну їх на полички, коли ми закінчимо.
Гортаючи сухі сторінки вперед та назад, Боб іноді цмакав та гудів.
— У мене є ідея, що це може бути, — пробурмотів він. — Ідея...
Він підійшов до однієї з полиць, які тяглися від підлоги до стелі. Книги розміщувалися в алфавітному порядку, і іноді на них були помітки з перфорованої стрічки, яка вказувала початок нової теми.
Боб знову сів у своє глибоке шкіряне крісло, а Елізабет — на дерев’яний стілець коло стола, за його вказівкою.
— ...але з іншого боку, щось це не дуже сходиться, — Боб поклав записник собі на коліна, підняв окуляри на лоба та протер очі. — Вам справді необхідно знати, що тут написано?
Елізабет сумно всміхнулася та похитала головою.
— Я не знаю. Насправді це лише примха. У мене була якась невиразна ідея, що це може дати якісь пояснення. Але я навіть не думаю, що там є цікаві речі. Швидше за все, це просто списки покупок або плани справ, які він мав зробити.
— Можливо, — сказав Боб. — Знаєте, ви можете звернутися до спеціаліста, якщо хочете. Відвезіть записник у музей або університет — нехай знавці таких речей подивляться.
— Я не хочу турбувати людей, якщо тут лише дріб’язок. Ви могли б це для мене зробити?
— Можливо. Залежно від того, наскільки власний код він використовував. Наприклад, уявіть, що ви ведете щоденник і називаєте Ірен, нехай буде, «королева Бесс». Якщо хтось і розшифрує слова «королева Бесс», це все одно нічого йому не дасть, розумієте?
— Розумію. Мені б не хотілося, щоб ви витрачали на це багато часу, Бобе. Чому б просто...
— Ні, ні, мені й самому цікаво. Я хотів би розгадати. Одне я зараз можу сказати точно: написи тут ведуться не тією мовою, якій належить алфавіт. Самі букви грецькі, але слова — ні. Я думаю, що він використовував суміш кількох мов та, можливо, якісь власні терміни.
— Тобто ви хочете сказати, що ці написи, може, навіть не англійською?
— Саме так. Коли розшифровували Лінійне письмо Б, вчені роками думали, що розшифровують грецьку. Але ні — це точно був не аттичний діалект. Коли вони це зрозуміли, усе стало на свої місця. А з цим записником не буде настільки важко, як з лінійним письмом Б, це точно.
Елізабет посміхнулася.
— Звідки ви так багато про це знаєте?
— Треба ж було займатися чимось, щоб поспіти за Ірен. У ті часи, коли справи йшли добре, вона заробляла усі наші гроші. А я просто працював на місцевому заводі та у вільний час дещо собі вивчав. Дивовижно, як багато усього можна дізнатися, якщо просто читати. Знаєте, що я вам скажу? Якщо за два тижні я не впораюсь, ви звернетеся до когось іншого.
— Ви упевнені, що хочете цим займатися?
— Звісно. Для мене це буде задоволенням. Я люблю труднощі.
Зателефонував Стюарт — чоловік, з яким Елізабет познайомилась у Ліндсі. Дзвінок її здивував, але здивував приємно. Він запросив її на вечерю, і вона погодилася. Коли вона зустрічалася з іншими чоловіками, її завжди переслідувало відчуття провини, якого не могла позбутися жодними раціональними міркуваннями щодо того, наскільки «невірним» їй був Роберт. А проте це ніколи не заважало їй погоджуватися на зустрічі.
Вони пішли у китайський ресторан, який, на думку Стюарта, був найбільш автентичним з англійських закладів. Він чотири роки пропрацював у Гонконзі і трохи вивчив китайську мову. Він замовив з півдюжини страв та ще сказав кілька слів мандаринською, а офіціант вдав, що зрозумів його.
Елізабет з цікавістю слухала його розповіді про кожну зі страв. Ззовні вони були схожі на клейку масу, яку продавали у кіосках Паддінгтонського вокзалу, але Стюарт запевняв її, що вони саме такі, якими мають бути. Елізабет шкодувала лише за тим, що не можна замовити вина замість чаю.
Він запитав, чи не погодилась би вона після вечері зайти до нього в гості. Він володів квартирою в багатоповерхівці на Сент-Джонс-Вуд, недалеко від ресторану. Стівен зацікавив Елізабет і їй хотілося побачити, як він живе. Вона швидко оглянула паркет, вишукані килимки, великі полички з книгами. На сірих стінах висіло лише три картини, але усі витончені та вдало дібрані — на межі мистецтва та оздоблення.
З чашкою кави вона підійшла до роялю та увімкнула лампу з червоним абажуром, яка стояла поруч.
— Зіграєш щось? — запропонувала вона.
— Я давно не грав, — почав відмовлятися він.
Поступившись на її вмовляння, він потер долоні та сів за інструмент.
Мелодія, яку він грав, була наче знайома Елізабет — ніжний мотив на основі двох чи трьох нот. Але виконання — лагідне, з виваженими паузами, — звучало дуже зворушливо. Слухаючи його гру, Елізабет відчувала, що ця мелодія назавжди залишиться з нею.
— Равель, — сказав він, закінчивши грати. — Правда, гарно?
Він розповідав про Равеля та Саті, порівнював їх із Гершвіним. Елізабет була вражена — вона вважала їхні стилі доволі різними.
Уже була північ, коли вона викликала таксі. Спускаючись сходами, вона радісно мугикала почуту мелодію. Дорогою додому на неї навалилися зрадницькі думки щодо Роберта. Вона завжди казала йому, що він робив її нещасною, бо не розлучався з Джейн, вона обіцяла, що з нею йому буде краще. І, наскільки вона знала, ці її слова завжди були пристрасно щирими.
Тепер же, сидячи у таксі, що рухалось через Еджвер-роуд, вона зізналася собі, що обрала чоловіка, якого неможливо отримати тільки тому, що він не загрожував її незалежності.
Укритий згасаючими сутінками, Стівен Рейзфорд примружив очі проти мряки. Солдатів, під купою та усього того спорядження, яке вони тягли, на фронті майже не було видно. Вони виглядали так, наче вирушали в експедицію на полюс або були дослідниками у найвіддаленіших куточках світу. Стівенові було цікаво, яка ж сила спонукала його рухатись та переставляти ноги.
Дощило уже три тижні — то мряка, то раптова злива. Іноді на годину прояснювалося, та потім хмари знову вкутували низький фландрійський горизонт, освічений слабким зимовим сонцем. Шинелі солдатів були просякнуті водою — кожна волокнина шерсті увібрала в себе вологу, додаючи двадцять фунтів до тої ваги, котру вони несли. Солдати марширували зі свого місця відпочинку до ближнього фронтового тилу, ремені, на яких кріпився вантаж, натерли шкіру на їхніх спинах до крові. Ті самі похідні пісні та кричалки супроводжували їх до лінії укріплень, але, коли вже стемніло, солдати побачили, що до лінії фронту залишалося ще три милі. Скоро розмови та пісні затихли і вони думали тільки про те, як витягати ноги з багнюки, котра їх засмоктувала. Світ звузився до мокрої спини товариша, що йшов попереду.
Помаранчевий намул комунікаційної траншеї одразу забруднив чоботи та обмотки. З наближенням до лінії фронту запах сильнішав. За півмилі до неї комунікаційна траншея стала зигзагоподібною вигрібною ямою, по стегна заповненою в’язким намулом, впереміш з випорожненнями в переповнених туалетах та трупами, котрі вже почали розкладатися і з’являлися, коли стіна обвалювалася.
У шерензі час від часу лунали сердиті крики: то перші солдати йшли надто швидко, то хтось падав. Небезпекою була можливість вийти на іншу частину фронту, і тоді їм доведеться повертатися та йти знову. Вони вже тут бували, тому зараз у темряві розбирали дорогу майже автоматично, повертали у потрібних місцях, звично лаялися та запекло протестували. Можливо, це були прояви гордості. Вони бачили такі речі, які ще ніколи не бачила людина, — і не відвели погляду.
У своїх власних очах вони були нездоланними. Їх не розплавить ніяке пекло, не сокрушить жодна гроза — вони вже бачили найгірше і залишилися живими.
Стівен, у кращі моменти, відчував до них любов, про яку говорив йому Грей. Їхня відчайдушна відважність хоч і проявлялася за необхідності, а проте приваблювала. Чим безжаліснішими, суворішими та злішими вони ставали, тим більше Стівен дбав про них. Але так і не навчився їм довіряти. Він не міг зрозуміти, як же ці солдати дозволили довести себе до такого. Стівена цікавило, наскільки далеко ці люди можуть зайти, але його інтерес зменшився, коли побачив відсутність кордонів, які б вони не перетнули; тому, що вони здатні витерпіти, немає меж.
Він дивився на їхні обличчя, замотані у вовняні шарфи, на пілотки, які визирали з-під касок, — вони схожі на істот з іншого життя. Деякі солдати вдягнені у кофти та жилети, надіслані з дому, хтось завернув руки у тканину або бинти замість рукавиць, які загубились або їх вкрали з мішка менш чесні товариші. Будь-який шматок тканини або вовни, знайдений ними в селі, використовувався для обмотування ніг або голови; хтось прокладав під штанами фламандські газети.
Вони були створені для терпіння та протистояння і здавалися істотами, котрі покірно пристосовуються до пекельних умов, які їх пригнічували. Та Стівен знав, що кожен з них запечатав у душі страх побаченого, і їхня стійка бадьора гордість не виглядала переконливо. Вони жартома вихвалялися тим, що бачили та робили, але їх пригнічені обличчя, обмотані дрантям, видавали тягар тих небажаних знань.
Стівен знав, що вони відчувають, — він і сам був з ними. І його ніскільки не зміцнило і не загартувало пережите; він почувався зубожілим та приниженим. Але також підтримував цю загальну змову про стійкість, хоча іноді відчував до них те саме, що і до себе: не любов, а жалісливе презирство. Вони виправдовувалися, що принаймні залишилися живими, — але навіть це було брехнею. З їхнього початкового складу взводу на фронті лишилися тільки сам Стівен, Бреннан та Петросян. Імена та обличчя інших вже важко було розгледіти у сутінках пам’яті. Залишилося тільки загальне враження — втомлені люди у шинелях та брудних обмотках, дим цигарок, який підіймається з-під касок. Він пам’ятав голос, посмішку, улюблене слівце. Він згадував кінцівки, відірвані від тіл, форми відкритих ран; він міг уявити вигляд раптово оголених внутрішніх органів. Але ніколи не пам’ятав, кому належала та скалічена плоть. Двоє чи троє з їхнього взводу повернулися до Англії, а решта зникла, похована у братських могилах або, як брат Рівза, розірвана на такі дрібні часточки, що їх розвіяло вітром.
Якщо вони і могли сказати, що вижили, то тільки завдяки зімкненню рядів та об’єднанню з іншими підрозділами й новобранцями, надісланими для підкріплення. Грей став командиром батальйону, замінивши убитих Барклая та Терсбі, а Стівен узяв під командування його роту. Харрінгтон поїхав довгою дорогою назад до себе до Ланкаширу, залишивши на північному березі Анкру ногу.
До лінії фронту вони добралися аж вночі. Солдати, яких вони прийшли змінювати, віддали їм високі гумові чоботи, вісім місяців експлуатовані ними без перерви. Гнила мішанина з китового жиру та зотлілих ганчірок дозволяла насунути чоботи на будь-який розмір ноги. Жоден з них не зазнав спокою у ці темні години. Спалахи світла від вибухів снарядів були далеко — і це втішало, — але тіні та звуки біля траншеї будили старі рефлекси. Стівен іноді думав, що такі реакції — це єдиний спосіб переконатися у тому, що ти ще живий.
Бліндаж, який служив штабом роти, являв собою яму в другій траншеї, накриту дахом. Усередині вона була доволі маленькою, але все-таки вміщувала імпровізоване двоярусне ліжко та стіл. Стівен виклав дещо з принесених сюди речей: альбом, шоколадки, цигарки, перископ та в’язаний жилет, куплений у старої жінки. У бліндажі він жив разом з рудоголовим молодшим офіцером на прізвище Елліс, який любив читати в ліжку. Йому було не більше дев’ятнадцяти чи двадцяти років, але виглядав він стриманим і здатним на співробітництво. Хлопець безперестанку курив, але завжди відмовлявся від спиртного.
— У наступну відпустку я хочу поїхати до Ам’єна, — сказав він.
— Та це ж далеко звідси, — сказав Стівен. — Ви туди не дістанетесь.
— Ад’ютант сказав, що можна. Каже, що тепер це частина покращення ефективності роботи. Офіцери мають право на хороший відпочинок там, де забажають.
— Щасти вам, — відповів Стівен, сідаючи за стіл та витягаючи пляшку віскі.
— Не хочете поїхати зі мною?
— Я? Ні, не думаю. Це лише залізничний вузол.
— А ви там бували?
— Так, ще до війни.
— І як вам місто?
Стівен налив собі випити.
— Там гарний собор — це якщо ви цікавитеся архітектурою. Я — ні, там холодно усередині.
— Ну, я все одно поїду. Якщо передумаєте — кажіть. Командир казав, що ви добре говорите французькою.
— Правда казав? Піду подивлюся, чи всі влаштувалися. — Стівен перекинув склянку. — Ви знаєте, де вхід у тунель?
— Ярдів за п’ятдесят у тому напрямку.
Саме там, де сказав Елліс, знайшлася діра у землі. Стівен запитав вартового, коли змінюються тунельники.
— За півгодини, сер.
— Капітан Уїр зараз унизу?
— Так, сер.
— Якщо він підніметься раніше, ніж повернуся, попросіть його зачекати на мене.
— Перекажу, сер.
Стівен пішов далі траншеєю, двічі перечепившись через простягнуті ноги солдатів, які спали у нішах, викопаних для себе у передній стінці. Стівен роздумував, чи справді можна було б дістатися до Ам’єна. З того часу, як вони з Ізабель сіли вночі на поїзд, минуло майже сім років. Тепер туди вже цілком безпечно поїхати. Після окупації та німецького обстрілу, після усіх цих семи років це місце навряд чи викличе болісні спогади.
Майкл Уїр піднявся з тунелю саме тоді, коли підійшов Стівен. Жоден з них не простяг руку для потискання, і між ними повисло фізичне напруження. Рота Уїра повернулася на початкову позицію після тої спроби атаки спекотним липневим ранком.
Коли через кілька місяців батальйон Стівена теж повернувся, Уїр дуже радів.
— Ну що, добре відпочили? — запитав він.
— Та непогано. Ну що там діється під землею?
— У нас з’явилась нова партія канарок. Солдати зраділи. Вони хвилювалися щодо газу.
— Добре. Ходімо, вип’ємо трохи, якщо хочете. Зараз наче тихо. Пізніше йду на патрулювання, але я впевнений, що все буде добре.
— У вас є віскі?
— Є. Райлі завжди примудряється звідкись його діставати.
— Добре. Моє закінчилось.
— Так буває? А чому ви не замовите ще?
— Мабуть, я вже вичерпав те, що мені призначено.
Коли Уїр наливав віскі з пляшки у свою склянку, його руки трусилися. Елліс мовчки спостерігав зі свого ліжка: його трохи лякала скуйовджена зовнішність Уїра та неспроможність нормально розмовляти, поки алкоголь не надав йому сил та розуму. Він був застарий для того, щоб повзати тунелями із вибуховими зарядами, особливо в його тремтливих пальцях.
Уїр зробив ковток віскі та здригнувся, коли воно потекло вниз усередині нього. Йому було дедалі важче давати собі раду з довгими змінами під землею, навіть за допомогою пласкої фляжки, взятої з собою. Він усе частіше знаходив причини відправити когось замість себе.
Під час відпустки Уїр поїхав до Англії. Вікторіанської вілли своїх батьків у Лемінгтон-Спа він дістався вже у сутінках. Коли подзвонив у двері, відчинила служниця та запитала, хто він. Телеграма загубилася, і батьки його не чекали: матері не було вдома, а батько, як повідомила служниця, був у саду. Стояв жовтневий вечір — з наступу на Анкрі минуло три місяці.
Уїр зняв шинель та залишив її на стільці у холі. Речмішок він кинув на підлогу і пішов через будинок у сад. За домом був великий рівний лужок з кущами лавру та великим кедром у кутку. У вологому повітрі перед ним роїлась мошкара, а черевики потопали у короткій стриженій траві. Щільна зелень приємно пружинила кроки. Повітря було насичене запахами вечірнього саду. Тиша тиснула на вуха. Потім він почув грюкіт дверей у будинку, почув дрозда; потім на тихій приміській вулиці гучно хлопнув двигун вантажівки.
Ліворуч від лужка простяглася велика теплиця. Уїр роздивився цівку диму, котрий виходив крізь її двері. Підійшовши ближче, він відчув знайомий запах тютюну, яким батько набивав трубку. Він спинився в дверях та подивився всередину — батько навколішках стояв під полицею з маленькими ящичками, у яких охайно зберігалося насіння, та ніби тихенько з кимось розмовляв.
— Що ти робиш? — запитав Уїр.
— Годую жабу, — відповів батько. — Тихше.
Поруч з ним стояла стара бляшанка з-під тютюну — звідти він узяв мертву комаху та, тримаючи її між великим та вказівним пальцями, обережно поклав під поличку. Уїр бачив лише блискучий зад його штанів та потилицю лисої голови.
— Ось так, мій красунчику. Він у нас чемпіон. Тільки подивися, який він великий! У нас тут уже багато тижнів жодної комахи. Підходь, подивися на нього.
Уїр підійшов ближче нецементованою доріжкою, прокладеною батьком посеред теплиці, та присів поруч з ним.
— Бачиш? Ось там, у кутку?
Уїр почув, як велика жаба квакнула звідти, куди показував батько.
— Бачу. Гарний екземпляр.
Батько повільно виліз задки з-під ящичків з насінням та підвівся.
— Ходімо краще у дім. Мати на заняттях хору. Чому ти не попередив, що приїжджаєш?
— Я надіслав телеграму — мабуть, вона загубилася. Я й сам аж до дня від’їзду не знав, що отримаю відпустку.
— Ну, нічого страшного. Листи ми отримували. Ти, мабуть, хочеш помитися з дороги?
Уїр огледів огрядну фігуру батька, поки вони йшли від теплиці до будинку. На ньому були сорочка та кофта зверху — комірець усе ще стояв після дня у конторі, — а також темна смугаста краватка. Уїр все думав, чи збирається батько привітатися з ним. Вони дійшли до французьких вікон вітальні, і стало зрозуміло, що момент втрачено.
Батько сказав:
— Якщо ти вирішив залишитися, я скажу служниці, щоб готувала тобі ліжко.
— Якщо можна. На одну чи дві ночі.
— Ну, звичайно ж, можна.
Уїр відніс речмішок нагору та пішов у ванну. Вода зашуміла в трубах, з бульканням пробила повітряну пробку та з гуркотінням вивергнулася з широкого крану. Він кинув одяг на підлогу та занурився у купіль. Він сподівався, що ось-ось відчує себе тут удома. Після ванни він пішов до своєї старої кімнати та охайно вдягнувся у фланелеві штани та клітчасту сорочку, усе ще чекаючи, коли ж знайома хвиля нормальності захопить його і він знову стане самим собою; коли досвід останніх двох років відступить у далеку чітку перспективу. Він помітив, що одяг став завеликим — штани висіли на тазових кістках. У шухлядах він знайшов підтяжки та приладнав їх. Нічого не відбувалося: полірована поверхня комоду з цінної деревини виглядала чужою, було важко уявити, що він колись раніше взагалі його бачив. Він підійшов до вікна та подивився на знайому панораму, де сад закінчувався кедром і кут сусідського будинку з задньою терасою і довгою стічною трубою затуляв горизонт. Він пам’ятав, як у дитинстві вечорами, нудячись, споглядав цей вид, але навіть ці спогади не приносили відчуття зв’язку з цим місцем.
Коли він спустився вниз, то побачив матір, яка вже повернулася. Вона поцілувала його у щоку.
— Ти наче схуд, Майкле, — сказала вона. — Чим вас там годують у тій Франції?
— Часником, — відповів він.
— Ну, тоді нічого дивного, — засміялася вона. — Ми отримували твої листи. Дуже приємні та заспокійливі. Коли прийшов останній?
— Десь два тижні тому. Ти писав, що вас переводять, — батько стояв біля каміну, набиваючи трубку.
— Саме так, — підтвердив Уїр. — Нас перекинули з Бокура. Але скоро знову перемістять — до і пру. Десь під село Месен, де ми були на самому початку. Та, насправді, я не повинен вам цього розповідати.
— Шкода, що ми не знали про твій приїзд, — сказала мати. — Ми рано сіли за вечірній чай, і я пішла у хор. Якщо ти голодний, є трохи холодної шинки та язик.
— Я б не відмовився.
— Добре. Скажу, щоб накрили в їдальні.
— Ти не встиг скуштувати моїх помідорів, — сказав батько. — Цього року був чемпіонський урожай!
— Я скажу, щоби для тебе пошукали латук.
У їдальні Уїр їв на самоті. Служниця поставила склянку води та поклала чисту серветку. Крім того, принесли шматок хліба та масло на окремій тарілці. Він тихо ковтав їжу, але відсутність розмови підсилювала звуки його власного жування.
Потім вони з батьками грали в карти у вітальні. О десятій мати сказала, що їй уже пора спати.
— Добре, що ти цілий, Майкле, — сказала мати, кутаючись у кофту та виходячи з кімнати. — Не проговоріть тут усю ніч.
Уїр сів біля каміна навпроти батька.
— Як справи в конторі?
— Непогано. Нічого особливо не змінилося.
Запала тиша. Уїр не міг придумати, що сказати.
— Якщо хочеш, ми запросимо когось, — сказав батько. — Якщо лишишся до вихідних.
— Добре, давайте.
— Думаю, тобі б хотілося поспілкуватися у товаристві після... ну, ти розумієш.
— Після Франції?
— Так. Змінити оточення.
— Там жахливо, — сказав Уїр. — Я скажу тобі, що це було...
— Ми читаємо у газетах про це. І ми усі хочемо, щоб воно швидше закінчилося.
— Ні, там усе набагато гірше. Ти не можеш цього уявити.
— Гірше, ніж що? Ніж пишуть у газетах? Більше поранених?
— Та ні, не в тому справа. Це... я навіть не знаю.
— Не треба приймати все так близько до серця. Не дозволяй собі падати духом. Усі тут тягнуть свою лямку, ти ж знаєш. Ми усі хочемо, щоб цьому прийшов кінець, але поки що з такими речами доводиться миритися.
— Ні, це не те, — сказав він. — Це... можна мені випити?
— Випити? Чого саме?
— Може, склянку пива?
— У нас немає пива. У шафі, може, є трохи хересу, але ж ти таке зараз не питимеш? Уже пізно.
— Ні. Мабуть, не треба.
Батько підвівся.
— Ти повинен відіспатися. Це найкраще. Завтра я попрошу служницю купити пива. Після всього нам потрібно, щоби ти відновив сили.
Він обійняв сина та поплескав його по руці зі спини.
— Доброї ночі, — побажав він. — Я зачиню двері.
— Доброї ночі, — відповів Уїр.
Коли кроки батька затихли нагорі, він підійшов до шафи у кутку та дістав на дві третини повну пляшку хересу. Вийшовши в сад, Уїр сів на лавку, запалив цигарку та тремкою рукою підніс пляшку до рота.
— Поворожіть мені. Розкажіть про моє майбутнє, — попросив Уїр.
— А ви безнадійний чортяка, правда? — всміхнувся Стівен. — Він хоче, щоб я сказав йому, що він виживе, — сказав він Еллісу, який спостерігав за ними з ліжка.
— Ну давайте, — просив Уїр. — І не вдавайте, що ви в це не вірите. Це ж ви мене познайомили з цим.
Стівен підвівся та підійшов до газонепроникної завіси, котра закривала вхід у бліндаж.
— Райлі! — погукав він. — Знайдіть мені пацюка.
Поки вони чекали, Стівен узяв колоду карт з дерев’яної полички біля дверей, недогарки та трохи піску. На столі він виклав пентаграму з кількох карт догори сорочками, з’єднавши цівками піску. Недогарки він запалив та помістив у п’яти місцях на однаковій відстані. Він відчував, як Елліс очима бурує йому спину.
— Я вигадав це чаклунство, щоб убити час, а Уїру сподобалося. Так йому здається, що про нього хтось дбає. Краще мати лихе провидіння, ніж таке, якому байдуже.
Елліс нічого не відповів. Він не розумів, що поєднувало цих двох. Капітан з тунелю завжди виглядав так, наче перебував на межі своїх сил, а його старший офіцер, Рейзфорд, завжди був настільки спокійним, що навіть міг жорстоко ставитися до Уїра, — а той і не протестував. Уїр приходив у їх бліндаж за віскі та підтримкою — він, вочевидь, потребував холодності Рейзфорда. Хоча іноді пізно вночі у Елліса складалося враження, що у цій суворій чоловічій дружбі був також інший аспект. Він бачив запалені очі Рейзфорда, майже чорні при світлі свічки, які спостерігали за нервовою розповіддю Уїра; він замкнувся на Уїрові, ніби залежав від якоїсь його риси, якої йому самому не вистачало. Одного разу Елліс навіть подумав, що Уїр і справді не байдужий Рейзфорду.
Увійшов Райлі, тримаючи за хвоста пацюка.
— Це все Кокер, сер. Знов його витівки з сиром на багнеті.
Елліс з неприязню глянув на Райлі — той був дуже кмітливим маленьким чоловіком і завжди охайно одягненим. Еллісові подобалася у ньому ця охайність, однак він вважав Райлі занадто підлесливим та схильним порушувати правила.
— Сідайте з нами, Райлі, — запросив Стівен. — Ось, з’їжте шоколаду.
Райлі засумнівався під пильним поглядом Елліса, але погодився.
— Еллісе? — погукав Стівен. — А ви сьогодні ризикнете з нами випити? Нам навіть не треба буде нести вас до ліжка — можете випити просто там.
Елліс похитав головою. Ззовні почався артилерійський вогонь. Він ще не навчився відрізняти гаубиці від гармат та розміри снарядів ворога. Але на тренуванні вивчав наслідки вибуху різної зброї. Він бачив їх руйнівну силу на мапах та полігонах; малював порівняльні діаграми конічного рознесення шрапнелі та компактного вибуху мінометної міни. Та до минулого тижня він не бачив, як впливає вибух на м’які тканини, на рожеву шкіру двох рядових його взводу, яких інші потім зібрали в один мішок з-під піску. Він дивився, як маленькі шматочки плоті падають у мішок. Тепер артилерійський вогонь його дратував. Сам звук вибуху був ще стерпний — було схоже, ніби хвиля гучно, але коротко розбивається. Гірше було, коли він відступав, залишаючи після себе страх. Це почуття наче висотувало з нього сили, і кожен новий вибух додавав йому слабкості.
— Сьогодні вони знають, куди б’ють, — сказав Райлі. — їхні літаки увесь тиждень, мабуть, літали.
Стівен не піднімав очей від стола.
— Погасіть тепер лампу, — сказав він. — Йому подобається ця частина, — знову звернувся він до Елліса. — Вона його лякає.
Він поставив маленьку дерев’яну фігурку у центр візерунка на столі. Її груба форма підсвічувалась мерехтінням свічок. Стівен витяг з кишені ножа з ретельно заточеним лезом, яке встромив у груди пацюка між передніми лапами та провів донизу. Другою рукою він узяв пацюка та витрусив його нутрощі на стіл.
Уїра, незважаючи на те, що він уже це не раз бачив, полонило видовище: селезінка та печінка пацюка червонувато-зеленою купкою лежали на світлих волокнах деревини. Стівен ножем дістав з тіла пацюка усе, що там лишилося. Уїр нахилився ближче, щоб роздивитися.
— Що це означає? — запитав він.
Стівен засміявся.
— Та звідки ж мені знати? Це лише дохлий пацюк. Це що у нас тут? Кишки? Так, схоже на те. Він їв... Що це таке? М’ясо?
— Як звати тих двох з вашого взводу? — запитав Уїр.
— Заради бога! — вигукнув Елліс. — Це огидно, я йду звідси. Вам має бути соромно! Ви поводитеся як чортові неосвічені солдафони! Ви маєте подавати приклад!
— Кому? Вам? — запитав Стівен.
Елліс зліз зі свого ліжка, але Стівен штовхнув його назад.
— Сядьте і дивіться.
Елліс неохоче видерся на краєчок ліжка.
Стівен покопирсався ножем у нутрощах.
— Однозначного тлумачення тут немає, — сказав він. — На вас чекає спокійне майбутнє за умови, що ви будете триматися подалі від жінок та священиків. Інакше вам не уникнути проблем.
— А яка карта священик?
— Десятка. Десять заповідей. А дама — це жінка.
— І на що ж мені сподіватися?
Стівен занурив ножа у купку на столі.
— Мир. Тут парні числа. А ваше число — чотири. Ви ж народилися у квітні, правильно?
— Так.
— Я зараз переверну карти, — сказав Стівен. Він підсунув ножа під найближчу до себе карту та перевернув її. Вісімка. — Добре. — Наступна карта — чирвова четвірка. Уїр виглядав задоволеним. Стівен повільно перекинув ще одну — трефова двійка. — Здається, небесна канцелярія на вашому боці, Уїре, — сказав Стівен. Четверта карта виявилася червовим тузом. — Мир, — пояснив Стівен. — Туз — це могутність та стабільність. Думаю, для вас це найкращий гороскоп з усіх можливих. — Він потягнувся до п’ятої карти та перекинув її. Бубнова четвірка.
— Ви це підтасували, — голос Уїра виявляв сподівання на заперечення.
Стівен похитав головою.
— Ви знали, які карти лежать на столі. Ви просто розіграли тут усе, щоби вийшло так, як мені потрібно.
— Ви хіба бачили, щоб я щось робив з колодою?
— Ні, але ж це очевидно.
— Навіть не знаю, для чого я влаштовую тут ці абсурдні вистави, якщо ви все одно не вірите. Райлі, Кокеру ще потрібен цей пацюк?
— Сумніваюся, сер.
— Тоді повертайтеся. Я тут сам все приберу. Запаліть лампу, коли будете виходити, добре?
Райлі пішов, і запала тиша. Елліс витяг свою книжку та запалив наступну цигарку.
Уїр не відводив очей від цівок піску на столі, наче приворожений.
— Чому вам так хочеться вижити? — запитав Стівен.
— Хтозна. Усе, що я маю, — це моє життя. В таких умовах хочеться лише протриматися. Може, я пізніше збагну, навіщо воно мені треба.
Стівен тер поверхню столу щіткою, яку мив у відрі, — вони лишилися тут від попередніх жильців. Йому чомусь було соромно.
Елліс глянув на них зі свого ліжка.
— Більшість людей на цій війні хочуть вижити, а тому ми можемо перемогти. Ми б’ємося за нашу країну.
Очі Уїра розширилися від світла знову запаленої лампи. Якимось чином він вимастив щоку щурячою кров’ю. Його щелепа впала — він не міг повірити у почуте. Стівен посміхнувся.
— А що? — продовжував Елліс. — Ви не згодні? Але ж ми за це б’ємося, хіба ні? Ось чому ми терпимо усі страждання та смерть цих хоробрих солдатів. Ми знаємо, що вони загинули заради високої мети.
Стівен сказав:
— Якось я ходив на патрулювання з одним солдатом з вашого взводу, Еллісе, — він курив цигарки «Golden Future» — «Золоте майбутнє». Де він їх узяв? Вони смердять, немов конюшні влітку.
— Їх дають із пайком, — відповів Елліс. — Вони завжди надсилають цигарки з якимись винахідливими назвами: «Glory Boys» — «Славетні хлопці», «Rough Riders» — «Суворі вершники». Але ви не відповіли на моє питання.
Стівен налив собі ще віскі. Він рідко пив більше двох склянок — тільки коли приходив Уїр. Тієї ночі він випив уже півпляшки. Можливо, лише для того, щоб подратувати Елліса. Стівен відчував, як язик у його роті важчає, щелепа провисає, а слова складно вимовляти.
— Уїре, ви ж любите рідні місця, правда?
— Коли я поїхав туди у відпустку, вони здалися мені огидними, — сказав Уїр. — Ті вгодовані свині і гадки не мають, яке існування ми тут терпимо заради них. Я б хотів, аби німці поскидали бомби від Пікаділлі до Вайтхоллу та усіх їх повбивали.
— Навіть ваших рідних?
— Особливо моїх рідних. Особливо. Я спробував пояснити, як воно тут, — і знаєте що? Моєму батькові стало нудно. Він насправді занудьгував від усього цього. Я б хотів, щоби їхню вулицю накрили п’ятиденним обстрілом. І щоб ті люди, які страйкують на фабриках, вимагаючи більшу платню, пішли помирати за шилінг удень, — голос Уїра тремтів. — Я би подивився, як вони підуть під гарматний обстріл ворога довгими рідкими шеренгами. За один шилінг, — його підборіддям текла слина.
— А ви, — Елліс звернувся до Стівена, — ви такий же озлоблений, як і він?
Стівен випив зайвого, і зараз із фальшивим красномовством міг прийняти будь-яку точку зору.
— Я не можу згадати нашу країну. Ми повинні воювати за кущі та поля? Мабуть, повинні. Якщо ті поля наповнені почуттями людей, які їх любили, — тоді вони варті того, щоби за них вмирати. Як і ті міста, куди я приїздив на фабрики, їхні похилі вулиці, Лондон з його доками та будівлями — може, ці шматки каменю та будівельного розчину варті більшого за шматки каменю німців у Гамбурзі чи Мюнхені. Мабуть, якщо поля та пагорби любила достатня кількість людей, то ми мусимо лягти та померти заради них. Лягти і дозволити кулям та снарядам розірвати нас на шмаття — аби лише зелені пагорби Англії залишилися непорушеними.
— Ви стверджуєте, що земля варта більше, ніж люди та наш образ життя? — запитав Елліс.
— Ні.
— Тоді за що ж ви воюєте?
Стівен відповів:
— Якщо я і б’юся за когось — то тільки за тих, хто помер. Не за тих, хто живе вдома. За мертвих. За тих, хто помер тут. За Вілкінсона, Рівза та його брата, якого знищило вщент. Він став нічим. Вірна, який завис на дротах. Я воюю за нього, — голос був придушений, руки стислись у кулаки. — І за інших. Я знав їх. Стад і той, як там його, світловолосий хлопець — вони завжди були удвох. Господи, я навіть імені не можу згадати!..
— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його Уїр. — Головне, що ви зараз пам’ятаєте їх самих.
— Пам’ятаю, звичайно, я пам’ятаю. Той взвод і досі існує у якомусь сенсі. Петросян і... Бреннан, звичайно. І нові солдати. Годдард. Барлоу і Кокер. Й інші. Вони добрі хлопці. Як звали друга Бреннана? Він втратив багато крові... Дуглас. Ви не втрачаєте так багато людей під землею.
— Ми теж чимало втратили. Тайсона — у Бомон-Амелі. Багато інших солдатів у тунелях. Але я помирати не збираюся.
Ніч тривала, і очі Уїра вже світилися блакитним вогнем — від надії та сп’яніння. Те, що лишилося від його волосся, стирчало над вухами тонкими світлими пасмами. Його голос підвищився від хвилювання.
— І не дивіться на мене так скептично. Скажете, що ви ніколи не вірили в жодну магічну силу? — сказав він.
Стівен був достатньо п’яний, щоб зазнаватися. Його тимчасова красномовність зникла, але її замінила чесність.
— Вірив, коли був малим. Ми пробували викликати духи померлих. На ярмарках я завжди шукав ворожок. Мені хотілося вірити в особливу долю. Мені хотілося мати уявний світ — бо я не міг терпіти своє життя в реальному.
Поруч упав снаряд, і бліндаж затрусився від вибуху.
Уїр здивувався:
— Вже тоді?
— Коли я був у шпиталі, Грей сказав мені, що для дітей, які... як же він сказав?.. «У яких відібрали нормальну магію дитинства», якось так, це нормально.
— Та що, в біса, Грей про це знає?
— Йому розповів якийсь австрійський доктор.
Елліс, який слухав їх зі свого ліжка, запитав:
— А що сталося тоді, коли вас поранило?
— Я почав у дещо вірити.
— У що?
Стівен сперся підборіддям на руки. Його мова була нечіткою, він надовго зупинявся і добирав слова. Поміж його фразами вищали снаряди.
— Я почув голос. Там було щось поза існуванням. Я завжди вірив, що немає нічого, крім... крім плоті, крім того моменту, у якому живеш... ЩО ПОТІМ — ПОТІМ НІЧОГО. Я шукав у тих марновірствах... — він махнув рукою. — Пацюки. Але там нічого не було. А потім я відчув, як моє власне життя іде від мене. Воно йшло з таким... таким ніжним звуком... Я пошкодував, що не приділяв йому уваги. А потім повірив у мудрість, яку раніше за мене знайшли інші... Я побачив, що ці прості речі можуть бути правдою... Я ніколи не хотів у них вірити, бо вважав, що краще вести свій власний бій.
У ньому знову прокинулось красномовство, і він завершив:
— Можна вірити, не поступаючись тягарем власного існування.
Уїр, не розуміючи, подивився на нього. Елліс кахикнув.
— Так у що ж ви вірите?
— У кімнату. У місце, яке пояснює саме себе, — голова Стівена була так близько до поверхні столу, що голосу було майже не чути. — Просто кімната. У якій це розумієш.
— Думаю, вам ще треба пройти довгий шлях, аби назвати себе праведним християнином, — відповів Елліс.
Стівен підвів голову. Його очі повільно заливала злість, неприборканий норов сільського хлопця. Він підвівся та, похитуючись, підійшов до ліжка. Узявши Елліса за сорочку, він жбурнув його назад.
— Вибачте, я не хотів вас образити, — його налякало обличчя Стівена. — Ви п’яний, залиште мене у спокої.
Стівен глибоко вдихнув. Руки повисли.
— Ідіть перевірте, як там солдати, — м’яко сказав він. — Вже третя година. Поговоріть з вартовими. Ви знаєте, як їм страшно.
Елліс натяг шинель та задки вийшов з бліндажу. Стівен провів його очима, а потім повернувся до Уїра.
— Я ж правий? Він має піти та перевірити, чи все там добре.
— Хто? Елліс? Та йому ще треба було дати копняка. Можна я посплю у нього, поки він не повернувся? Я зараз сам — Адамсона поранено.
Джек Фаєрбрейс та Артур Шоу лежали, згорнувшись разом, у своєму бліндажі. Тут на площадці двадцять п’ять футів завширшки та п’ять футів заввишки містилося десять солдатів. Після того як усі влягалися, рухатися було неможливо. Джекові уже увійшло в звичку спати цілу ніч на одному боці — масивна фігура Артура Шоу поряд була непорушною. Він засинав під глибоке сипле дихання Артура. До його тіла він вже звик і тепер спав біля нього так само добре, як і в Лондоні біля Маргарет, — там він не помічав гуркоту поїздів, які мчали повз їхні вікна.
Зранку він написав листа додому:
Під землею у блакитній глині штольні тяглися далеко. На початку найглибших із них чоловіки розширили камери, де можна було відпочити та поспати, не піднімаючись нагору. Доводилося терпіти сморід їхніх скупчених брудних тіл, але тут було тепло й безпечно. Кожна хвилина не під дощовим небом — уже було краще; будь-яку ніч можна було стерпіти, якщо був захист від крижаного вітру, від якого замерзав їх змоклий одяг і обертався на крижані дошки. Цей сопух заважав дихати, але на поверхні було не краще, хлорне вапно, здавалось, не полегшувало, а погіршувало запах гниючої плоті та туалетів — засипаних або закинутих. Уникаючи смороду фекалій, солдати віддавали перевагу отруйним парам мідників.
Дві головні штольні розроблялися уже два роки — їх поступово збільшували та прокладали все далі до гірського хребта. Рота Уїра працювала ближче до поверхні — вони слухали, чи не підкопує ворог назустріч. Одного разу вранці солдати почули рухи німців прямо над ними. Здавалося, ніби вони там мали підземну драбину, і солдати зістрибували з неї, а потім йшли своєю штольнею прямо у них над головами. Уїр наказав евакуювати усіх з тунелю та залишити двох чи трьох солдатів на постах підслуховування, щоби знати, чи німці не закладають мін. Ніхто не зголосився на це добровільно, тому довелося складати графік чергування. Вони брали із собою свічки та книжки, щоби якось убити час, поки слухають. Лише двадцять чоловік встигли сходити на ці чергування та повернутися, як земля здригнулася від страшенного вибуху. Німці підірвали у своєму тунелі величезну міну. Двох чергових накрили тисячі тон фландрійської землі.
Коли стався вибух, Уїр був у траншеях, пив чай зі Стівеном і говорив про свої труднощі. Земля під ними здригнулася — Уїр побілів на полотно. Руки затремтіли, і з кварти на руки полилася гаряча рідина, але він і не помітив.
— Я так і знав, — сказав він. — Знав, що вони підірвуть міну. Я мав спуститися туди... Це я відправив хлопців униз. Господи, я ж знав, що так і буде...
Він шалено дивився на Стівена, шукаючи співчуття, а потім швидко схопився та побіг до входу в тунель.
— Зачекайте, — погукав Стівен. — Ви, може, і втратили там трьох солдатів унизу, але якщо у ворога тунель під нашими траншеями, я втрачу половину роти. Тому вам краще точно визначити, куди, в біса, ведуть їхні підкопи.
— Якщо вас це так турбує — підіть та подивіться самі! Мені треба в першу чергу думати про своїх солдатів.
— Візьміть з собою одного зі своїх солдатів, а потім відправите його до мене доповідати.
Уїр настільки розізлився, що навіть перестав тремтіти.
— Не вказуйте, що мені робити. Якщо ви так турбуєтеся про своїх людей, тоді...
— Звичайно, я турбуюся про них. Якщо вони думатимуть, що там унизу під ними міна, то вони тут і дня не пробудуть. Буде заколот.
— Ну тоді спускайтесь униз та подивіться самі.
— Повзати під землею — не моя робота.
Стівен слідував за Уїром траншеєю, де зберігалося тунельне спорядження. Уїр узяв невеличку дерев’яну клітку з канаркою та повернувся обличчям до Стівена.
— Страшно? — запитав він.
Стівен вагався, поглядаючи на клітку.
— Звичайно ж ні. Я просто...
— Ну тоді ходімо.
Стівен, якому не часто доводилося терпіти поразку в суперечках з Уїром, не мав широкого вибору.
— На це знадобиться не більше години, — додав Уїр заспокійливо, коли побачив, що Стівен готовий поступитися. Повисла пауза. — Минулого разу під землею вас же поранило, так? Мабуть, тепер страшно знову туди спускатися?
— Ні, — заперечив Стівен. — Мені не страшно іти під землю.
Уїр передав йому каску з ліхтарем та кирку.
— Там вузько, і нам доведеться розчищати завали, коли дістанемося місця вибуху.
Стівен мовчки кивнув. Поруч стояв якийсь солдат, і той наказав йому сповістити Елліса, куди він пішов. Зрештою, він поліз у тунель за Уїром.
Над входом у штольні, за кілька дюймів від передньої стінки траншеї, встановили дерев’яну раму зі шматком брезенту. Глину, яку піднімали з шахт, мішками виносили та висипали за задньою стінкою, щоби з ворожих літаків не бачили, де вони риють. А сам вхід у тунель більше скидався на кролячу нору.
Уїр зі схвильованим обличчям повернувся до Стівена.
— Давайте за мною — так швидко, як лише можете.
Під бруствером траншеї починалася вертикальна шахта, котра зникала в темряві підземелля. Між горизонтальними дерев’яними сходинками відстань була в кілька футів. Уїр спустився зі звичною легкістю, тримаючи в зубах клітку з канаркою, а Стівенові доводилося намацувати кожну наступну сходинку. Врешті-решт він дійшов до дерев’яної платформи, де на нього вже чекав Уїр.
— Покваптеся, заради бога. Нічого страшного тут немає — це лише вузький тунель.
Стівен, важко дихаючи, відповів:
— А чому ви не послали сюди санітарів?
— Вони напоготові, але не підуть сюди, поки офіцер їм не скаже, куди саме треба іти.
Уїр ішов уперед навпочіпки в темряві з кліткою в лівій руці. Стівен просувався слідом натри-чотири кроки позаду. Пташка цвірінькала — од страху чи од радості, — і Стівена пересмикувало від її співів. Він думав про поверхню над ними: візерунок воронок, заповнених водою, від снарядів на нейтральній території, де плавали пацюки, пожираючи тіла, не забрані санітарами. А нижче — приблизно тридцять футів щільної міцної глини, через яку сюди проникала волога зі світу на поверхні.
Тунель понижчав приблизно на три фути, і Уїр поліз на карачках. Стіни тунелю ніби стискалися навколо Стівена, і йому було все важче розгледіти світло від ліхтаря Уїра попереду. Його власний ліхтар освічував тільки цвяхи у підошвах чобіт Уїра та іноді одяг, який прикривав його зад.
Вони просувалися усе глибше, і Стівенові на руки почала налипати земля. Йому хотілося розвести руки вбік та розсунути обшивку тунелю, щоби хоч трохи збільшити місце для дихання. Та поки тіло Уїра відділяло ту клітку від нього — цей страх оточення землею ще можливо витерпіти. Він готовий витримати будь-що, аби лише та пташка була подалі від нього.
Уїр дихав швидко та гучно, просуваючись уперед. Він спирався тільки на одну руку — у другій тримав клітку. Ліву долоню Стівена розрізав камінець. Зарадити не було чим. Земля над ними всуціль отруєна спорами газової гангрени — хвороби коней, яка потрапила у землю через добрива, котрі фермери щедро додавали до ґрунту; він сподівався, що зараза не увійшла глибоко. Стівен продовжував повзти, намагаючись більше спиратися на зовнішню сторону руки. Тунель настільки звузився, що його доводилося розширювати кирками, щоби протиснутися. Місця для замаху кирки тут не було, і лізли вони дуже повільно. Уїр раптово зупинився, і Стівен почув, як той лається.
— Все, — сказав він. — Кінець. А повинно бути ще тридцять футів тунелю. Вони тут усе, в біса, підірвали. Обоє мертві.
Стівен підповз ближче і побачив стіну землі перед ними. Його охопив панічний страх: а якщо позаду них тунель зараз теж обвалиться... Він рефлекторно спробував розвернутися. Такий вибух точно вплинув на стійкість усієї конструкції та хиткі опорні балки.
З наплічної сумки Уїр дістав круглий дерев’яний диск, якого притис до стінки тунелю. Слідом витяг стетоскоп, під’єднав його до виступу на поверхні диску та почав слухати. Він підніс палець до губ. Та Стівен і не збирався йому заважати. Він і сам прислухався. Було навдивовижу тихо. Було щось тривожне у цій тиші: відсутність звуків обстрілу.
Уїр вийняв із вух стетоскоп.
— Нічого не чую, — сказав він.
— А це надійна річ?
— Так, дуже. Прибор зробили паризькі вчені. Та, звісно, ніколи не можна бути абсолютно впевненим.
— А хто був під землею?
— Один з них — Шоу. А другий — Стенді, здається. Новенький.
— Як же ми їх дістанемо?
— Ніяк. Якщо ми зараз тут прокопаємо, то обвалиться стеля. Я пришлю сюди солдатів, щоб укріпили деревиною — якщо їм вдасться пробитися далі, то добре. Але зараз я хочу закрити цей тунель.
— А якщо до них не зможуть пробитися?
— Помолимося. Врешті-решт, нас усіх поховають.
Обличчя Уїра було так близько, що Стівен відчував запах алкоголю в його диханні.
— Я не знаю жодної молитви. А ви?
— Можна придумати.
Канарка коротко защебетала, Стівен сіпнувся від страху. Слова самі почали зриватися з його губ:
— У руки твої, Господи, передаємо душі цих двох солдаті в. Нехай покояться вони з миром. Нехай їх смерть буде недаремною. В Ім’я Ісуса. Амінь.
— Ходімо, — сказав Уїр. — Краще я піду першим. Посуньтесь трохи, я спробую пролізти повз вас. Ось так, притискайтеся до стіни.
Стівен якомога сильніше влип у стіну, щоб Уїр міг протиснутися. Той придавив його ще сильніше, і гострий кінець кирки зачепився за глину на стелі. На Уїра впав шматочок глини. Потім на праву руку впав ще один — більший. Уїр скрикнув. Стівен інстинктивно смикнувся назад, туди, де тунель був ширшим, на випадок якщо все обвалиться. Уїр лаявся та стогнав.
— У мене рука зламана. Витягніть мене, витягніть! Давайте швидше, а то тут усе завалиться!
Стівен повернувся до Уїра та почав обережно забирати землю, котра його придавила. Землю він штовхав у бік обваленого кінця тунелю. Уїр стогнав від болю.
— Заберіть цю землю, заберіть! Треба звідси вибиратися.
Стівен крізь зуби відповів:
— Роблю усе, що можу. Я ж намагаюсь не завдати вам болю.
Стівен лежав зверху на ньому, головою до ніг Уїра, та зчищав глину з його руки. Коли він сповзав з нього, то вдавив обличчя Уїра в землю своєю вагою. Нарешті він зліз, і тепер вони лежали обличчям один до одного: Уїр ногами до завалу, Стівен — до виходу.
Уїр виплюнув землю з рота.
— Ви можете повзти? — запитав Стівен.
— Рука зламана. Може, ще ребро. Доведеться просуватися на одній руці. Візьміть пташку.
Стівен протяг руку до клітки. Слабка дерев’яна рама зламалась під вагою землі — клітка була порожня.
— Пташки нема, — сказав Стівен. — Ходімо вже.
— От же лихо! — розхвилювався Уїр. — Не можна її тут лишати. Треба її знайти і забрати. Якщо боші її знайдуть, вони дізнаються, що ми...
— Заради бога, вони і так знають, що тут тунель! Якби не знали — навіщо б закладали міну?
Уїр сплюнув від болю.
— За жодних умов не можна тут лишати пташку. В жодному разі. Це закладено в правилах. Інакше мені загрожуватиме трибунал. Знайдіть пташку.
Стівен знову поліз на розпластане тіло Уїра. Сльози вже стояли у нього в очах, коли у глинявій темряві шукав пташку у ледь помітному світлі ліхтаря на касці. Ліворуч від діри, яка утворилася від обвалу, він побачив жовтий блиск. Стівен повільно простяг руку до нього. Його серце колотило наче просто по підлозі тунелю, одяг змокрів від поту, що заливав очі. Його рука рішуче просувалася уперед, пальці розкрилися назустріч пташці. «Господи, господи, будь ласка...» — бурмотів він. Коли до пташки лишилося не більше шести дюймів, він різко кинувся до неї. Канарка злетіла, шурхнула крилом по зовнішній стороні його руки та пролетіла повз. Стівен закричав. Його тіло звело судомою, а ноги вдарили Уїра по стегну.
— Заради бога, що там таке? Ви весь тунель обвалите!
Стівен лежав обличчям вниз, важко дихаючи, із заплющеними очима.
— Лежіть спокійно, — сказав Уїр. — Заради Бога, не ворушіться, вона поруч зі мною.
Стівен мовчки і нерухомо лежав. Уїр теж не ворушився. Стівен почув, як він тихенько насвистує, намагаючись заспокоїти налякану пташку або заманити у свою руку. Стівен усе ще був обличчям не в той бік — тіло Уїра заступало йому шлях до світла.
Раптом Уїр зробив різкий рух.
— Упіймав, — сказав він. — Вона у мене у руці.
— Добре. Тепер полізли. Ви будете першим, а я — за вами.
— У мене тільки одна рука — я не можу нести пташку.
— Так убийте її. Це лише канарка, давайте вже. Я хочу нагору. Мене вже судомить. Я хочу забратися звідси.
Повисла тиша. Уїр не ворушився. Зрештою він промовив:
— Я не можу її убити. Не можу.
Стівен відчув дивну важкість у животі.
— Ви повинні вбити пташку, — сказав він. У роті було сухо, і голос вийшов м’яким.
Знову тиша.
— Я не можу, Рейзфорде. Не можу я цього зробити. Це лише крихітна пташка. Вона не зробила нікому зла.
Стівен, намагаючись опанувати себе, повторив:
— Заради усього святого, просто вбийте її. Стисніть кулак. Або відкусіть голову. Що завгодно.
— Вбийте самі.
— Ні! Занадто ризиковано передавати мені пташку! Вона може знов утекти.
Уїр перекинувся на спину та простягнув Стівенові ліву руку. Між вказівним та великим пальцями визирнула голова пташки.
— Ось, — сказав Уїр. — Я потримаю, а ви дістаньте ножа та переріжте їй горло.
Стівен відчув, як його буравить погляд Уїра. Він засунув руку в кишеню та знайшов ніж. Відкривши лезо, він підповз до колін Уїра — той напружив спину та подивився в очі Стівенові, коли той просунув голову між його гомілками.
Двоє чоловіків дивилися один на одного та на крихітну жовту голівку між ними. Стівен згадав шеренги солдатів, які на його очах ішли під кулі. Згадав, як кричала земля у сутінках у Тьєпвалі. Уїр не відводив погляду. Стівен поклав ножа назад у кишеню та поборов сльози майже на підступі. Уїр може випустити пташку. Пташка може торкнутися його.
— Я візьму її, — зрештою сказав він.
— Вам будуть потрібні обидві руки, щоби повзти та копати, — сказав Уїр.
— Я знаю.
Стівен витяг носовичок та зробив люльку для пташки: зв’язав три кути разом, а четвертий залишив вільним.
— Ось, кладіть її сюди, а я зав’яжу.
Стиснувши зуби, він простягнув руки до Уїра, який випустив пташку в хустинку. Стівена пересіпнуло від відчуття, як вона б’ється крилами об його долоні. Тремкими пальцями він зав’язав четвертий кут, узяв вузлик в зуби та поповз назад через Уїра.
Вони повільно просувалися до виходу. Стівен розсував в боки обвалену землю та по можливості розширював тунель. Уїр старанно повз, спираючись на ліву руку.
У тісноті та темряві Стівен відчував пернату ношу під своїм обличчям. Іноді пташка починала бити крилами та намагалася вирватися, та частіше просто тихенько лежала. В його уяві виникало то розправлене крило, то поривчасті рухи голови, то чорні безжалісні очі. Він спробував відволіктися та змінити плин думок, але в голову нічого не йшло. Його мозок наче закрився, пропустивши тільки один образ: викопні залишки птаха, відбиток птеродактиля на вапняку, довгий жорстокий дзьоб з доісторично загнутим кінцем, відкрите опахало скелета, його незначна ширина та величезний розмах — особливо з нижньої сторони ламкого крила, його сильні пера, котрі з одного боку живить пташина кров, а з іншого — вони з’єднуються у дельту, яка буде ляскати та бити його по обличчі, як скажена істота, і у вирі чистої ворожості своїм величезним дзьобом виклює йому очі.
Маленька канарка, котра висіла у нього з рота, легенько ворушилася, і її довгі пера вилізли з носовичка та легенько гладили лице Стівена. Він заплющив очі та повз вперед. Йому страшенно хотілося в грязюку та сморід, до звуків артилерії.
Уїр за ним ліз так швидко, наскільки міг. Він попросив Стівена зупинитися, щоб для зручності заховати поранену руку під куртку. Дві кістки на мить потерлись одна до одної, й Уїр болісно закричав.
Вони доповзли до драбини — тут вже було достатньо місця, щоби стояти. Стівен витяг хустку з рота та простяг Уїру.
— Я вилізу нагору та пришлю двох ваших солдатів на допомогу. А ви тримайте ось це.
Уїр кивнув. Стівен бачив, що той сильно зблід. Раптом Уїр посміхнувся тією широкою посмішкою з порожніми очима, котра так лякала Елліса.
— Ви відважна людина, Рейзфорде, — сказав він.
Стівен підняв брови.
— Просто чекайте тут.
Він підіймався шахтою зі зростаючою радістю. Опинившись нагорі, у багнюці, у жовтому світлі, під дощем, він розім’яв руки і глибоко вдихнув сморід хлорного вапна — наче це був найкращий аромат з вулиці Ріволі.
Біля входу в тунель стояв знервований Елліс.
— А, Еллісе, надішліть у тунель пару каналізаційних пацюків, добре? Майор Уїр зламав руку.
— Де ви були, сер?
— Допомагав саперам. Треба ж показати їм, що ми добровільно це робимо. Тоді, якщо добре їх попросити, вони нам і бліндаж збудують.
— Я хвилювався, сер. Ви що, не могли когось іншого відправити?
— Досить, Еллісе. Давайте, відправте туди двох солдатів. Я піду прогуляюся. Хороший день сьогодні, правда?
Було чути, як нижче по лінії фронту сержант-майор роти Прайс наказує солдатам, яким доручено ремонтувати траншеї. Стівен посміхнувся. Коли європейські поля більше не будуть потрібні людям і їх поглине полум’я творіння, Прайс так і буде складати списки.
— Звичайно, ви можете поїхати, — сказав полковник Грей. — У нас же зараз цивілізована війна. Ми будемо знати, де вас шукати. Тільки пильнуйте, щоб молодий Елліс не збив вас із правильного шляху.
— Дякую, сер.
Грей знов заглибився в книгу та закинув ноги на стіл. Поки Стівен та Елліс виходили з будинку, в якому розмішувався штаб батальйону, Грей уже встиг прочитати сторінку з Фукідіда.
Наступного дня поїзд повіз їх крізь села, майже повністю поховані під уламками від сутичок. Стівена дивувала можливість визирнути з траншеї та лише за кілька миль від лінії фронту побачити нормальне сільське життя — хоча після майже трьох років війни усю територію засипало сміттям, яке виготовляла легка промисловість країн. Бочки з-під палива, гільзи від снарядів, дерев’яні ящики, бляшанки, упаковки з-під усіляких товарів та боєприпасів — усе це лежало вздовж залізниці.
Через десять хвилин вони побачили перше зелене дерево, перший стовбур, не понівечений і спалений снарядами, але дотепер вкритий коричневою корою та увінчаний гілками, в яких гуртувалися голуби та дрозди.
Елліс запропонував цигарку. Стівен узяв пачку.
— «Flag» — «Прапор». Де ви таке дістаєте, Еллісе?
— Мені цікаво, скільки різних марок цигарок я зможу знайти. Ще є якісь «Kitchener’s Small Size» — «Цигарки Кітченера» у малій упаковці — я ще їх не пробував.
Запах дешевих цигарок наповнив купе. Відтоді як Елліс уперше сказав про Ам’єн, рішучість Стівена поступово згасала.
Він не сподівався колись туди повернутися, але з часом дійшов висновку, що все, що там відбулося, було надто давно — і надто незвично, — щоб якось вплинути на теперішнє його життя. Можливо, була небезпека у тому, щоби навідатися в місця із минулого, а проте не вважав своє серце готовим до сентиментів. Він відчував лише дещицю цікавості — хотілося подивитися, що сталось із містом за увесь цей час, — Грей казав, що Ам’єн «розтрощила артилерія».
— Можна вас запитати, сер? — звернувся до нього Елліс. — Щодо тих карт, пам’ятаєте? Ви...
— Вам не обов’язково називати мене «сер». Щодо карт... А як ви думаєте?
— Я думаю, що ви підтасували.
Стівен всміхнувся.
— Звісно, підтасував. Навіть Уїр це знає.
— Тоді навіщо він просить вас поворожити?
— Бо йому страшно.
На обличчі Елліса з’явилося спантеличення.
— Так, я припускаю, що це дивно. Уїр ні у що не вірить. І йому потрібна хоч якась підтримка. Він намагається вірити, що б’ється за можливість залишитися живим. Що можна навіть померти за можливість залишитися живим, якщо можна так сказати.
— І карти йому допомагають?
— Можливо. Він дуже наляканий. Можливо, йому вдається обманювати самого себе.
— Зрозумів, — сказав Елліс. І різко додав: — І коли ж він перетворився на боягуза?
Стівен м’яко відповів:
— Я не думаю, що він боїться у тому сенсі, у якому ви це розумієте. Він не боїться газу, чи снарядів, чи того, що його завалить під землею. Він боїться відсутності у цьому всьому сенсу, відсутності мети. Він боїться, що десь помилився і пішов не тією стежкою, не у те життя.
— Ясно, — відповів Елліс, не певний, що зрозумів.
Поїзд гуркотів рейками у напрямку Ам’єна, і Стівен відчув посилення приємного передчуття. Щоправда, Елліс був не тією людиною, яку б Стівен обрав своїм компаньйоном, але він вирішив ставитися до нього добре. Уїр зараз був у шпиталі під Аррасом — він сподівався, що його відпустять додому, але його поранення викликало у лікарів підозри, бо з перших же днів війни піхотинці нерідко встромляли руки між шестернями лебідок, аби отримати серйозну травму.
Елліс вийняв блокнот і почав писати листа додому. Стівен роздивлявся пейзажі за вікном. Шум бойовища поступово відпускав його.
На відміну від Уїра, якого свист уявних снарядів не покидав навіть у тиші спальні в батьківському домі, Стівен міг забувати про війну.
Яким він був сім років тому? У якому світі жив? Яке яскраве напівнепритомне існування було у нього? Тоді усе здавалося таким правильним: сильні почуття, котрі виривалися назовні, підтримувані щоразу новими задоволеннями кожного дня. Тоді це здавалося не просто правильним, а навіть важливим. Тоді він думав, що підійшов до розуміння чогось у своєму житті, навіть до того, щоби щось довести, а тепер би й не сказав, у чому тоді була справа.
— Що ви збираєтеся робити в Ам’єні? — запитав він Елліса.
— Не знаю. Я вперше їду у відпустку. Не уявляю, наскільки нормальне там життя. Я думаю, що хотів би сходити у театр. Що б ви порадили?
Стівен знизав плечима.
— Більшість людей спочатку ідуть пити, а потім У бордель.
Елліс насупився.
— Не думаю, що мені це підходить.
Стівен засміявся.
— Що саме? Випивка?
— Ні. Оте, інше.
— Думаю, що від вас цього чекають. Армія вважає, що регулярні зустрічі з жінками корисні для здоров’я. Військова поліція дозволяє борделі.
— А ви що? Підете? — у запитанні Елліса звучав виклик.
— Ні, мені це зовсім не цікаво, — хитнув головою Стівен.
— Ну от і я не піду, — сказав Елліс.
— А кому ви пишете листа?
— Матері.
Стівен всміхнувся.
— Тоді я запитав вас у неслушний момент. Але в бар я точно піду. І ви маєте дозволити мені пригостити вас шампанським. З цього і почнемо.
Коли поїзд прибув на вокзал, Стівен спочатку його не пізнав. Він був готовий до напливу спогадів, але ні. На платформі він підняв голову, подивився на склепіння даху, а потім оглянув зал. Вони з Ізабель від’їжджали з іншої платформи, у дальньому кінці вокзалу. Він пам’ятав, як з вікна вагону роздивлявся зелені двері, поки чекали відправлення поїзда. Він глипнув на інший бік колій і побачив їх такими ж, як і тоді.
Коли вони з Еллісом вийшли на бруковану привокзальну площу, була вже середина дня. День видався похмурий, але з першими ознаками на дорогах послаблення шестимісячної зими. Дощ ущух, і вітер вже не щипав холодом.
Вони пішли до собору. На деяких будівлях артилерійський обстріл залишив свої сліди. Звідси до німецької лінії фронту було лише кілька миль, і Ам’єн страждав від хвиль воєнних наступів. Лише нещодавно тут стало безпечно після просування союзників уперед: обстріл закінчився, і місцеві підприємці намагалися отримати якийсь прибуток від знову спокійного регіону на Соммі. Знов відчинялися крамниці, комендантський час о восьмій залишився в минулому, і бари та ресторани знов наповнювалися людьми.
Стівен з великим інтересом роздивлявся знайомі вулиці. Незважаючи на те що іноді в будівлі не вистачало стіни або на кам’яній кладці чорніли підпалини, місто майже не змінилося. Не те щоб він ясно уявляв собі усе як воно було сім років тому, бо мало думав про місто відтоді, як був тут востаннє, але, простуючи знайомими вулицями, пригадував їх.
На розі вулиць стояв дім з дерев’яними балками, крізь вікна якого одного разу Ізабель почула мелодію, котра зворушила її, проте не чоловікового друга Берара. Праворуч, якщо пройтися вниз вузьким провулком, був ресторан, де Стівен часто обідав. Можливо, його улюблений столик біля вікна і досі там, як і парижанин за стійкою.
— Еллісе, ви не заперечуєте, якщо ми завернемо туди? Я пам’ятаю тут одне кафе.
— Ну тільки якщо у них є шампанське. А як називається? Не «Гобер»? Мені рекомендували його.
— Я не пам’ятаю назву. Знаю тільки, що його власник колись тримав кафетерій на площі Одеон у Парижі.
Вони підійшли, і Стівен зазирнув крізь вікно всередину. Дерев’яних кабінок більше не було. З одного боку розташовувалась барна стійка, а з іншого — стояли дешеві на вигляд столики зі стільцями. Він штовхнув двері — легку дерев’яну конструкцію зі склом, закритим металевою сіткою. Вони зашурхотіли по кам’яній підлозі. Усередині не було нікого. Вони підійшли до бару з майже порожніми полицями на стіні.
У маленькій кімнаті в задній частині залу, двері якої були прочинені, починалися сходи, якими насилу спускався лисий чоловік з виснаженим обличчям та у брудному фартусі. З його нижньої губи звисала цигарка. Чоловік щось буркнув, вітаючись, і Стівен замовив два пива.
— Ви знаєте, що сталося з чоловіком, який був власником цього кафе? — запитав Стівен.
— Він у Німеччині. Полонений. У чотирнадцятому році німці робили облави.
— На кого?
— На усіх чоловіків у Ам’єні. Це коли вони захопили місто.
Стівен узяв пиво.
— Тобто німці усіх чоловіків у місті забрали до Німеччини?
Той знизав плечима.
— Тільки дурних. І боягузів. Усі інші домовилися.
— А ви? — запитав Стівен.
— А я застарий — їх старі не цікавили.
— Що він каже? — запитав Елліс.
— Він каже, що того чоловіка, який володів рестораном раніше, забрали до Німеччини. Тут зараз не дуже, правда? А раніше у кафе було дуже жваво, завжди було повне студентів і таке інше.
Стівен поставив свій келих пива на цинкову поверхню бару, вкриту кільчастими відбитками, яких ніхто не витирав.
Він раптом збагнув, куди подівалися усі студенти, котрі викрикували свої замовлення та наповнювали приміщення димом своїх міцних цигарок. Ті, хто не загинув у Вердені, зараз готуються до атаки на ріці Ена під командуванням свого нового натхненного генерала.
— Ходімо, — сказав Стівен. — Пошукаємо інше місце.
— Чому? Я тільки-но почав...
— Тут надто сумно. Ходімо, — Стівен поклав монети на стійку.
На вулиці вже вечоріло, і Стівен не хотів зіпсувати першу відпустку Елліса своїми думками.
— Обирайте будь-який заклад, — сказав Стівен. — За мною випивка.
Вони пройшли повз собор, який до рівня нижніх вікон був закладений мішками з піском. Кам’яна кладка залишилася цілою, але деякі вікна залишилися без скла. Стівен помітив, як багато на вулицях жінок у траурному одязі.
Вони зайшли у бар під назвою «Aux Huîtres»[7], де не подавали устриць. У барі було повно солдатів різних національностей: англійців, французів, бельгійців, португальців. Стівен купив пляшку шампанського та наповнив келих Елліса. Піднявши склянки, вони випили за здоров’я один одного.
Стівен хотів якомога швидше досягти стану забуття. Звикнути до відносно нормального світу було важче, ніж він думав. Присутність такої кількості солдатів дратувала. Він знав, що лише вчора більшість з них повзала по пояс у багнюці разом з пацюками, — а тепер вони сидять тут з блискучими ременями та гладенько поголеними обличчями. Якщо вони зараз можуть так добродушно сміятися, на яку ще брехню вони здатні?
Жінки в Ам’єні, котрі не оплакували своїх чоловіків, доброзичливо ставилися до іноземних солдатів. Вони дозволяли пригощати себе випивкою, сідали до них за столики і намагалися зрозуміти незграбну французьку англійських офіцерів.
Ще раніше, ніж Стівен допив другий келих, з’ясувалося, що Елліс самовільно записав його у перекладачі. У барі сидів сором’язливий майор років тридцяти і намагався приховати свою зніяковілість між великими хмарами диму, котрі він випускав з рота, поки його товариш — офіцер із шотландського полку — пробував порозумітися з француженкою, котра пила вино та голосно розмовляла.
— Скажіть йому, що він дуже хоче показати їй свій бліндаж, — попросив шотландець.
Стівен переклав спочатку запрошення, а потім її відповідь:
— Вона каже, що він симпатичний чоловік, і питає, чи не хоче він запросити її кудись на вечерю, — переклад Стівена був відвертішим, ніж справжня відповідь жінки.
Майор спробував щось відповісти самостійно, але його знання французької обмежувалися словами «Est-ce que possible pour...»[8]. Промовивши їх, він знов зайняв рот трубкою, супроводжуючи це шляхетними жестами у напрямку жінки.
— Думаю, вона б не відмовилась чого-небудь випити, — сказав Стівен.
— А, зрозуміло. Я перепрошую, я...
— Нічого, я принесу. А ви продовжуйте балачки.
Шотландець спробував пояснити жінці, що такого смішного сказав Стівен, — солдати називали «балачками» ловлю вошей. Але слів «вбивати» та «воші» французькою він не знав, тому пальцями спробував зобразити якусь комаху, а ударом кулаку по столу — процес убивства. Жінка хитала головою і вочевидь не розуміла, тому шотландець дістав запальничку, підніс її до шва своєї куртки, а потім ліг спиною на підлогу та задригав ногами в повітрі.
Коли Стівен повернувся, жінка голосно сміялася. Елліс окинув Стівена невпевненим поглядом, але коли той посміхнувся йому у відповідь, він теж почав сміятися та лупцювати кулаком об стіл. Інші відвідувачі бару терпляче подивлялися в їхній бік. Стівен заплющив очі й швидко випив свою склянку. Він купив пляшку віскі «Old Orkney» і зараз запивав його шампанським. Коли він знову розплющив очі, його вже захопили теплі почуття до тих, хто сидів з ним за столом. Відчутно полегшало.
Шотландець попросив:
— Скажіть їй, що він би хотів узяти її до Парижа на вихідні у свою наступну відпустку. Він хоче сходити у «Мулен Руж».
— «Мулен Руж»! — повторила жінка зі сміхом. — Добре.
Чоловіки зробили комплімент її знанню англійської.
Вона звернулася до Стівена:
— Скажіть їм, що мене навчив англійської один генерал, який тут жив якийсь час.
— Вона каже, що вас скоро мають підвищити до генерала.
Майор похитав головою у сором’язливому зніяковінні. Його
Було очевидно, що шотландець, вдаючи допомогу своєму англійському другові, сподівався сам справити враження на жінку.
— Запитайте, будь ласка, чи леді живе в Ам’єні? І чи є у неї вільна кімната для двох порядних офіцерів з одного з найкращих полків шотландського нагір’я?
Жінка подивилася на Стівена, чекаючи перекладу. Вона мала радісні карі очі та рожеву шкіру.
— Так що? — промовила вона. — Мабуть, він хоче зі мною переспати?
Стівен придушив посмішку.
— Мабуть, так.
Жінка засміялася.
— Скажіть йому, нехай шукає будинок з блакитними ліхтарями. Або якщо хоче дешевше, то з червоними. Я можу запропонувати трьом чоловікам чудову вечерю, кімнату з чистою постільною білизною та свіжу яєчню з кавою на сніданок — за прийнятною ціною. Але, на жаль, це все. Якщо хочете, можете приходити.
— Дякую. Скажіть, а в місті є бари, куди ходять місцеві? Не солдати, а прості люди, які тут живуть?
— Так, є два чи три заклади у бік вулиці Бове — якщо від неї ще щось залишилося.
— Давайте, друже, — поквапив його шотландець. — Що вона каже?
— Вона каже, що для того, чого ви хочете, є спеціальні заклади.
— Господи, — промовив майор, густо видихаючи дим, — вона говорить як дельфійський оракул.
Шотландець не виглядав переконаним, і Стівен не хотів зіпсувати йому вечір.
— Ні, ні, — заперечив він. — Вона говорила дуже приязно. Вона може запропонувати вам ночівлю та... І взагалі, я упевнений, що вона не проти і далі розважатися.
На обличчі шотландця з’явилося полегшення.
— Ну, добре. Давайте ще вип’ємо. Андерсоне, твоя черга.
Стівен нахилився до Елліса і тихенько зашепотів на вухо:
— Я вийду ненадовго прогулятися — тут надто спекотно. Та якщо я не повернуся — ви впораєтеся? У вас є гроші?
— Так, усе добре. Мені тут подобається.
Стівен налив йому повну склянку віскі, а пляшку із залишками заховав у кишеню.
— Ну гаразд, побачимося пізніше.
На вулиці знову стало зимно, але Стівен радів холодному повітрю після задимленого бару. Він щільніше загорнувся у шинель та підняв комір. Пес обнюхував бордюрні камені. Він хвацько біг вниз вулицею, його білий хвіст високо стирчав над спиною в слабкому світлі місяця. У пса були свої справи; у більшості людей в місті були свої справи, і, хоча крамниці вже були зачинені і темні, Стівен бачив крізь вікна мовчазні прилавки, за якими лежали рулони в магазині тканин або стояли пляшечки у аптеці. Завтра в крамниці пекаря люди будуть звично обмінюватися формальними фразами; регулярне побажання доброго ранку відвідувачами власнику крамниці, потім іншим відвідувачам; покупець отримає свій хліб зі звичними подяками навзаєм. Можливо, хтось поведе бровою або знизає плечима на знак того, що все іде не так, як хотілося б, але нічого не вдієш. У більшості життя буде тривати, як і раніше, — у них немає вибору. За крамницею пекаря була м’ясна крамниця, де пропонували три різні сорти конини. На дорогах та у траншеях лінії укріплення точно не було нестачі цього продукту, хоча про його якість краще не згадувати.
З бару на іншому боці вулиці лунали пісні, і він пішов подивитися. Увійшовши всередину, він знов опинився в оточенні солдатів, тільки тут майже всі були британськими молодшими офіцерами. Їхні молоді обличчя розчервонілись від випитого, і багато з них створювали галас, щось середнє між промовою і сміхом, схожим на ричання. Стівен уже увійшов, і тепер не можна було просто повернутися та вийти — це було б неввічливо, тому він пробився до бару та замовив напій.
У кутку хтось із молодих офіцерів акомпанував на піаніно, але далеко не всі в барі співали ту саму пісню. Перед Стівеном виникло чиєсь молоде обличчя.
— Я вас раніше тут, у «Шарлі», не бачив. Ви з якого полку?
Стівен відчув, як руки юнака схопили гудзик на його куртці та почали вивчати. Ґудзик не дуже його вразив.
— Ви в боях були?
— Довелося.
— Нещасні. Завжди вас під гармати кидають, правда?
— Часто ще і під свої.
— Не сприймайте це серйозно. Я дуже перепрошую. Здається, мене зараз знудить.
Хлопець просунувся попри Стівена та, хитаючись, попрямував до дверей.
— Ви краще підіть подивіться, як там ваш друг, — звернувся Стівен до лейтенанта, котрий сидів поруч.
— Господи, знову! Його що, нудить? Йому дуже страшно, у цьому вся його проблема. Вибачте.
Стівен відчув, як його вже хитає у щільному натовпі бару вперед та назад. Усі раптом почали співати — гучно та впевнено. Врешті-решт він звільнився та пробився до виходу. На вулиці він швидко пішов у бік вулиці Бове.
Невдовзі він знайшов тихий бар з білими шторами на вікнах. Біля шинквасу стояло кілька чоловіків, спираючись ногами на рейку внизу. Вони підозріло на нього глянули, але кивнули та відповіли на його привітання.
Стівен узяв собі випити та сів біля вікна. Тут було тихо й прохолодно, і це дозволяло зібратися з думками. Він заплющив очі та спробував насолодитися тишею, відсутністю гармат, але його мозок був занадто напружений. Стівен подумав, що коли випити ще трохи, то він зможе досягти потрібного рівня спокою. Але насправді йому була потрібна, збагнув він, близькість із людьми. Не та вимушена, котра на фронті, а добровільна, дружня.
Він розплющив очі та подивився вперед. У бар увійшла жінка і зараз біля стійки купляла пляшку якогось зеленого лікеру. Вона стояла до нього спиною, а її голову покривав темний шарф. Коли вона повернулася до нього обличчям, тримаючи пляшку в руках, шлунок Стівена стиснувся від хвилі шоку, яка пройняла його аж до рук.
Жінка глянула навкруги, побачила його божевільне обличчя та, ніби захищаючись, з деякою тривогою, повернула голову трохи вбік. Вона на мить зловила його погляд, але одразу відвела очі — Стівен же наче прикипів до неї поглядом.
Збентежена, вона поспішила до дверей маленькими швидкими кроками, стукаючи підборами об дерев’яну підлогу. Стівен, з обвислою щелепою, відсунув свій стілець та, хитаючись, пішов за нею, ігноруючи бармена, який волав, що Стівен не заплатив.
Стівен біг брукованою вулицею, аж поки не наздогнав її.
— Вибачте...
— Месьє, прошу вас, залишіть мене у спокої, або я викличу поліцію.
— Ні, прошу, послухайте, я знаю вас. Я не хочу завдати вам шкоди, обіцяю.
Нехотячи жінка зупинилася та з цікавістю подивилася на Стівена. У відповідь на його «Ваше ім’я... вибачте, може, це смішно, якщо я помиляюся, але... ви — Жанна?» — вона неохоче кивнула.
— І ваше дівоче прізвище Формантьє?
Вона знову мовчки хитнула головою. Жестами вона чимось нагадувала свою сестру Ізабель.
Стівен запитав:
— Ви знаєте, хто я?
Вона підняла очі та зустріла його погляд. На обличчі у неї була покірна втома.
— Так, думаю, що знаю.
— Ви не заперечуєте, що я вас зупинив?
Вона не відповіла. В цей момент їх наздогнав бармен, тримаючи у руках каску Стівена. Той подякував та заплатив йому.
Вони знову залишилися наодинці, і Стівен запитав:
— Ми могли б де-небудь поговорили? Я б хотів про дещо вас розпитати.
— Добре. Ходіть за мною.
Стівен пішов слідом. Насправді він нічого не хотів запитати і нічого не хотів знати. В ту мить, коли він побачив її обличчя та збагнув, хто вона, перед ним постав вибір: проігнорувати або ж визнати, що він знає її. Часу на роздуми не було, і він обрав другий варіант, не замислюючись над можливими наслідками.
Жанна привела його на площу Отель-де-Віль та присіла на лавку. Стівен нерішуче стояв перед нею.
— Ми не можемо тут розмовляти. Тобто, я маю на увазі, чи могли б ми поговорити де-небудь у приміщенні?
Жанна похитала головою.
— Я не хочу, щоб нас бачили у барі удвох.
— Може, тоді у вас вдома? Чи могли б...
— Ні, я не можу вас запросити. Про що ви хотіли запитати?
Стівен глибоко вдихнув. Хмарки пари у повітрі, які він видихав, були схожі на недовговічні фігурки під світлом газового ліхтаря. Він запахнув шинель.
— Мабуть, я маю розповісти вам, що сталося, — почав він.
Він бачив недовіру Жанни, і він подумав, що зможе заспокоїти її, показавши відсутність намірів завдати шкоди ані їй, ані Ізабель. Він коротко розповів про їхнє з Ізабель життя удвох, хоча Жанна, напевно, вже чула цю історію. Якщо його розповідь підтвердить те, що вона вже знала, то це тільки доведе, що йому можна вірити. Жанна слухала його, час від часу стримано киваючи.
Поки Стівен розповідав, йому стало зрозуміло, що саме він хотів дізнатися, — простота цього вразила його самого. Він хотів дізнатися, чи Ізабель і досі його любить. Дивлячись в очі її старшої сестри, він бачив достатньо від Ізабель, аби знову відчути її присутність. З відчуттям її повернулася цікавість.
— Потім я повернувся до Франції — і відтоді увесь час була лише війна. Нас не дуже часто перекидали кудись — тільки на кілька миль вгору чи вниз лінією фронту. Так і минали роки. Можливо, колись це закінчиться, — трохи нескладно закінчив він свою розповідь. Він не став розповідати Жанні подробиці життя на бойовищі — мабуть, вона і сама знає ці речі від друзів та рідних. Крім того, він не хотів, щоб у неї склалося враження, наче він прагне співчуття, — адже мільйони людей пережили те ж, що і він.
— А ви? Ви зараз живете в Ам’єні?
Жанна кивнула. Вона опустила шарф на плечі, і він побачив великі карі очі та майже прозору білу шкіру. Риси її обличчя були простіші та рішучіші, ніж у сестри, — без відтінків суперечливості та емоційності. Тим не менш вона водночас виглядала ніжною та сильною. Голос Жанни звучав низько та м’яко.
— Я жила тут деякий час. Я приїхала, щоб... Я приїхала, коли мене покликали сюди. Минулого листопада.
— Ви одружена?
— Ні.
— І ви живете одна?
— Ні. Я живу... з друзями.
Важко було зрозуміти, чи така скритність була їй властива, чи вона намагалася щось приховати. Очевидячки, розповідь Стівена її зовсім не заспокоїла. З півночі на площу увірвався порив вітру, і Стівен здригнувся від холоду. Жанна щільніше закуталася у шаль. Треба говорити відвертіше.
— Я хочу знати про Ізабель. Я хочу знати, чи все у неї добре і чи вона щаслива. Я не хочу нічого ускладнювати. Я розумію, що ви, певно, не кращої думки про мене після того, як я зруйнував її подружнє життя, але як би вона не жила зараз — я не маю жодного наміру втручатися. Після цих шести років я лише хочу знати, чи все в неї добре.
Жанна кивнула.
— Чи все добре, месьє? Так, у неї все добре. Ви маєте розуміти, що ваш вчинок приніс багато страждань її чоловікові й особливо його дітям. Був великий скандал. Звичайно, я не знімаю відповідальності і з Ізабель також. Більше того, її життя тепер понівечене, бо люди звинувачують її у тому, що сталося. Щодо вас, то у цьому місті знайдеться чимало людей, які з радістю б застрелили вас за вчинене.
— Я розумію. Я ніколи не сприймав усе легко, це завжди було важливим для нас обох. Ви розумієте природу подружнього життя Ізабель та Азера? Вона розповідала про це?
— Ізабель розповідала мені про все, месьє. Я її єдиний друг і єдина людина, якій вона довіряє. Вона вилила на мене усі пристрасті та подробиці, які б нормальна людина розділила з різними людьми — сестрами, подругами, рідними. Я все знаю.
— Добре. Та я не стверджую, що її нещасливе життя з ним якось виправдовує Ізабель чи мене, але...
— Я нікого не звинувачую. У мене своя думка так само, як у вас, — своя. Ізабель довірилася мені, і у мене немає іншого вибору, крім як виправдати її довіру. Я в усьому була їй вірною. І я не можу відступитися чи послабити свою вірність.
Стівенові сподобалися її слова.
— Так і є, — сказав він. — Вірність не може бути частковою, тільки повною. Можу вас запевнити: я є і завжди був вірний тільки щастю Ізабель. Не своєму і не щастю когось іншого. Ви маєте мені довіряти.
— Я не настільки добре вас знаю, щоби довіряти. Мені відомо про вас тільки те, що розповіла сестра і що я побачила сама, — і це спонукає повірити. Але є багато речей, які краще залишити незакінченими і про які краще не говорити. Думаю, зараз нам краще попрощатися.
Стівен на мить утримав її руку, щоб вона не пішла відразу.
— Тільки скажіть мені, чому ви живете в Ам’єні?
Жанна пильно подивилася на нього та зрештою мовила:
— Я приїхала доглядати Ізабель.
— Ізабель живе тут? Зараз — вона тут? І що означає «доглядати»? Вона хвора?
— Я не хочу розповідати вам забагато. Але й обманювати не хочу.
— Вже запізно, — сказав Стівен. Він чув, як його власний голос луною звучить на площі. Він ковтнув та спробував говорити тихше. — Скажіть, вона в Ам’єні? Вона нездорова? Що сталося?
— Добре, я скажу. Але зараз ви пообіцяєте, що дозволите мені піти, коли завершу. Я розповім вам усе, що ви маєте знати, і піду додому. Не робіть ніяких спроб мене переслідувати чи якось інакше зв’язатися зі мною. Ви розумієте?
— Добре, я згоден.
Жанна повільно почала розповідати, наче відміряючи потрібний рівень правди, яку можна було сказати.
— Ізабель повернулась до Руана, у батьківський дім. Це я запропонувала. Вони не дуже були раді її прийняти, але я наполягала. За кілька місяців після цього наш батько домовився з Азером, що вона повернеться до нього. Ні, слухайте. Дайте мені розповісти. У неї не було вибору, насправді. Мій батько так чи інакше вигнав би її з дому. Азер обіцяв почати усе спочатку і прийняти її назад так, наче нічого не сталося. Грегуар, його син, благав її. Я думаю, що саме він переконав Ізабель. Вона повернулася до нього, у його старий будинок. Були й інші причини, про які я не можу вам сказати. У перший рік війни місто зайняли німці — ви, мабуть, знаєте. Багато чоловіків забрали — у тому числі й Азера. Потім... ішов час, багато чого сталося, Ізабель лишалася тут. У будинок на бульварі Гангу влучив снаряд, і задню частину зруйновано. Нікого не поранило, але Ізабель вирішила переїхати у квартиру на вулиці Комартен. Лізетта вже була заміжня, а Грегуар — достатньо дорослим, аби залишити школу. Наступного року він іде в армію. І ось минулого листопада, під час шаленого обстрілу, в будинок на вулиці Комартен влучило. Ізабель травмована, але їй пощастило. На тій вулиці тоді загинуло двоє людей. Коли вона лежала у шпиталі, вона написала мені та попросила, чи не могла б я її доглянути. Тоді я й приїхала з Руана. Вона зараз вже не у шпиталі — вона доволі швидко одужала, хоча вже ніколи не буде... в нормі. Я залишуся тут ще на кілька тижнів.
— Зрозуміло, — схожість сестер викликала у Стівена настільки сильне почуття присутності Ізабель, наче вона сиділа прямо тут, на лавці між ними. Тим не менш очевидно, що Жанна щось приховала. І, мабуть, більшу частину. — Я хочу побачити її.
Його власні слова здивували його. Жодного разу, коли він сидів у грязюці та бруді, він не мав такого бажання, щоби вона стала чимось реальнішим за неясні спогади, які й так нечасто до нього приходили. Він ніколи не хотів побачити її шкіру, тіло, волосся. Щось із розказаного Жанною змінило його байдужість. Можливо, тривога за її добробут спонукала його переконатися на власні очі, а не довіритися спогадам та розповідям Жанни.
Вона похитала головою.
— Ні, це неможливо. Тільки не після усього, що сталося.
— Будь ласка.
Голос Жанни став ніжним.
— Я подумаю. А ви подумайте про весь той розбрат та біль, який спричинили. Було би божевіллям повертатися зараз та знову піднімати ті речі, — вона підвелася, щоб піти. — Месьє, я розповіла, мабуть, більше, ніж повинна. Але коли я вас побачила, то відчула, що можу вам довіряти. А також я думаю, що у неї є певний борг перед вами. Коли вона пішла, то нічого не пояснила, і, я вважаю, ви повели себе по-своєму шляхетно. Ви не переслідували її і не ускладнювали ситуацію. Я вважаю, що ви принаймні заслужили почути розказане мною. Але я вірна Ізабель — і ви самі сказали, що вірність має бути безкомпромісною та повною.
Стівен підвівся та став поруч.
— Я розумію. Я вдячний вам за довіру, таку, наскільки можлива. Дозвольте запитати ще дещо: ви хоча б скажете Ізабель, що я тут? Що я хочу побачитися з нею — хоча б ненадовго? Тільки щоби побажати їй усього найкращого. Нехай вона сама вирішить.
Жанна стисла губи, виражаючи незгоду, та захитала головою. Стівен продовжив:
— Цим ви не порушите свою вірність. Ви просто дасте їй можливість вирішити самій. Це ж усе-таки її життя, правильно?
— Добре. Я не вважаю, що це хороша ідея, але скажу, що ми з вами зустрілися. Зараз ви повинні мене відпустити.
— А як я дізнаюся?
— Завтра у тому ж барі о дев’ятій вечора. Мені вже час.
Вони потисли руки, і Стівен залишився спостерігати, як висока фігура зникає на іншому боці площі.
Він пішов через ціле місто на бульвар Гангу. Оминув собор, готичну форму якого захищали мішки із землею, наче його духовні істини не могли забезпечити достатній захист від вибухів металу, спустився на береги каналу, де у свій перший приїзд до міста він дивився, як чоловіки у сорочках з коротким рукавом з надією закидають свої вудки у спокійні води Сомми, відділені від основної річки.
Все прокидалося знову. Те, що він вважав уже померлими і не більш ніж застарілими спогадами, знову піднялося в ньому та спалахнуло. Він ніколи такого не уявляв — навіть у моменти найглибшої самотності, під найстрашнішими обстрілами, навіть коли йому потрібні були найпростіші та навіть дитячі засоби підтримки. Ніколи він не звертався до спогадів про Ізабель та того, що між ними було, як до джерела надії та сенсу. Ніколи він не використовував їх, щоб втекти від гнітючої реальності, у якій опинився. Але зустріч з Жанною змінила його дивовижним чином: тепер події останніх трьох років стислись у щось таке, що хоч і неможливо зрозуміти, зате можна осягнути.
Він вийшов на бульвар з південного боку і пішов далі. Він повірити не міг, що будинок може там стояти; не здавалося таким же нереальним, як і спогади про смерть, коли життя манило його назад нечіткими обіцянками, або як спогади про битву, коли час наче перестав існувати.
Він побачив, як червоний плющ видирається нагору на кам’яний балкон другого поверху; величні вхідні двері з вишуканими кованими прикрасами; сірий сланцевий дах, котрий перетинав сам себе під різними кутами, ховаючи під собою кімнати та коридори неправильної форми. Масивний спокійний фасад, чия міцність не викликала заперечень.
Стівен відчув у роті смак тих днів. Він чув запах полірованої дерев’яної підлоги, про яку дбала служниця на ймення... Маргарита; смак вина, яким Азер зазвичай пригощав за обідом, — червоного, сухого та терпкого, не дешевого, густого та димного[10]; кроки, чия оманлива луна завжди справляла враження, що вони дальше або ближче, ніж насправді; запах тютюну з трубки у вітальні; і одяг, який носила Ізабель: з ледь помітним запахом троянд, завжди чистий та накрохмалений, який вона носила так, наче була не просто вдягнена, а виряджена — і не для цього дому, а для іншого світу, в якому вона жила в своїй уяві. Усі ці спогади повернулися до нього з настирливою ясністю, як тоді, коли його власні почуття узгоджувалися з потаємним внутрішнім життям Ізабель. Він стояв на цій темній вулиці, дивився на будинок і пригадував також ту екзальтовану нагальність, з якою він переконувався у власній правоті.
Він пересік вулицю та підійшов ближче до будинку, щоби роздивитися краще. Ворота були зачинені, і не світилося жодне вікно. Він пройшов трохи далі вулицею, щоби подивитися на будинок збоку. Ззаду будинок закрили брезентом, помітно, що його відновлювали: купки битої цегли лежали та чекали, поки їх вивезуть. З того місця, де стояв Стівен, здавалося, що більшість задньої частини будинку зруйнована. Німці використовували великі гармати, і в будинок влучив один — а то й два — снаряди. Стівен вирахував, що в будинку рознесена головна вітальня, а також кілька невеликих кімнат на нижніх поверхах. Над ними розташовані задні спальні, у тому числі спальні служниць та червона кімната.
Він сів під деревом біля дороги. Сила спогадів здолала його. Він пригадував усе так ясно, наче переживав знову. Камін, готовий до розпалу, у червоній спальні, середньовічний лицар, клематіс за вікном... Він спробував зупинити цей потік спогадів про кожну дрібницю, але водночас вони його відроджували.
Він підвівся та попрямував від будинку в бік міста, а потім попростував берегом каналу. Він на мить згадав про Елліса — чи все у нього добре, адже той лишився сам. В Ам’єні було багато місць, де можна переночувати, і приязні офіцери завжди йому покажуть, куди піти. Спати не хотілося. Він був недалеко від водяних садів — родючих закутків, де він колись катався на човні разом з Азером, його родиною та месьє і мадам Берар.
Він брів крізь ніч, зрідка зупиняючись для відпочинку на лавці та спроб дати думкам лад. На світанку Стівен пішов у квартал Сен-Ле, де почув перші звуки денної активності: пекар затопив печі, вулицею поїхали з гуркотом вози з молочними бідонами, котрі тягли робітники.
О сьомій він з’їв яєчню з хлібом у кафе; випив велику чашку кави. Потім умився та поголився в маленькій кімнаті, куди його провів власник. Він не дуже звик до безсонних ночей, але зараз не відчував жодної слабкості від того, що не спав цілу ніч. Може, вдасться знайти якесь місце, де показують кіно; якщо ні — можна купити книгу та почитати у саду біля собору.
День минув у гарячковому очікуванні. Після обіду він ліг поспати в кімнаті невеличкого готелю — і заснув набагато міцніше, ніж очікував. Ввечері він переодягнувся та приготувався до зустрічі з Жанною. По дорозі до бару виявилося, що у його чистій сорочці теж живуть воші — так само як і в брудній.
Тільки лиш пробило дев’яту, Жанна увійшла до бару. Стівен поставив на стіл свою склянку й підвівся, відсуваючи для жінки стілець. Він ледь терпів усі формальності, пропонуючи їй випити та розпитуючи про самопочуття, — очі його тим часом шукали на її обличчі будь-які ознаки новин.
— Ви говорили з Ізабель?
— Так.
Жанна відмовилась від випивки та сіла за стіл, склавши руки.
— Вона дуже здивувалася, коли я сказала, що ви в Ам’єні. Ще більше її здивувало те, що ви хочете побачитися з нею. Вона не давала відповіді аж до вечора. Їй дуже важко. І причину того ви дізнаєтеся, месьє. Зрештою вона погодилася. Я відведу вас до неї сьогодні.
Стівен кивнув.
— Добре. Тоді не будемо гаяти часу, — він був абсолютно спокійний, наче відбувалося щось звичайне — як перевірка траншей.
— Ходімо, — Жанна підвелася. — Тут недалеко.
Вони мовчки йшли темними вулицями. Стівен відчував, що Жанна не буде рада його питанням; вона лише чесно виконувала свою місію, яка особисто у неї вочевидь викликала сумніви.
Вони дійшли до синіх дверей з латунною ручкою. Жанна підняла очі на Стівена — вони світилися у тіні шарфа, яким вона закутала голову.
— Далі усе залежить від вас, месьє. Зберігайте спокій. Будьте сильним. Не засмучуйте Ізабель. І себе також.
Стівена зворушила її доброта. Він кивнув, погоджуючись, і вони увійшли в дім.
У скромному коридорі тьмаво горіло світло. Тут стояв столик з вазою зі стокротками під дзеркалом у золоченій рамі. Жанна піднялась нагору, і Стівен пішов слідом. Вони опинились на маленькому майданчику з дверима в кінці.
— Зачекайте, будь ласка, — сказала Жанна та постукала в двері.
Стівен почув, як їй відповіли, і вона увійшла. З-за дверей було чути совання стільців та тихі голоси. Він озирнувся навкруги: картини обабіч дверей, світлі стіни, вкриті клейовою фарбою.
Жанна вийшла.
— Тепер можете заходити, месьє.
Вона торкнулась його руки, підбадьорюючи, та пройшла повз, зникаючи у коридорі.
У Стівена пересохло в роті, він не міг ковтнути. Простягнув руку вперед і штовхнув двері. У кімнаті було дуже темно. Світилася тільки одна лампа на столі, накрита важким абажуром. У дальньому кінці кімнати стояв невеликий круглий стіл — за такими грають у карти. З іншого боку він побачив Ізабель.
Стівен зробив кілька кроків кімнатою. Ось він — страх; це відчуття, через яке солдати ховаються у вирвах або стріляються.
— Ізабель.
— Стівене, я рада тебе бачити, — її тихий голос звучав так само, як і тоді, коли він уперше його почув у вітальні поміж хамських коментарів Берара; він пронизав кожен нерв його тіла.
Стівен підійшов ближче, щоби бачити її: каштанове волосся з полуничними прядками, великі очі; шкіра, у якій він міг — якби було більше світла — читати ритм її внутрішніх почуттів у мінливих рисах та кольорі. Але щось було не так. Ліва сторона її обличчя була спотворена довгим рубцем, який починався від вуха, тягнувся щелепою, ламаючи її природну лінію, потім переходив на шию і зникав під високим коміром її сукні. Було видно, що рана вивернула її плоть назовні. Вона вже загоїлася та висохла, а вухо майстерно відновили лікарі. Рубець змінював усю лінію щелепи і створював враження серйозності рани, і хоча вона загоїлась, а проте свідчила про силу удару так, наче це відбулося тільки що. Ізабель незручно притискалась лівою частиною тіла до стільця, ніби частково втратила можливість рухатися.
Вона стежила за його поглядом.
— Мене поранило під час обстрілу. Я думала, що Жанна сказала тобі. Спочатку снаряд влучив у будинок на бульварі, а потім — у інший, на вулиці Комартен, куди ми переїхали. Не пощастило мені.
Стівен не міг говорити. Щось перекрило йому горло. Він підняв свою праву руку долонею до неї. Цей жест мав висловити його радість від того, що вона жива, що він співчуває їй, що він бачив речі набагато гірші, та ще багато чого — але насправді той жест виразив дуже мало. Вочевидь, Ізабель краще підготувалася до зустрічі. Вона спокійно продовжувала:
— Я рада, що ти добре виглядаєш. Ти трохи посивів, чи не так? — вона посміхалася. — Але це добре, що ти вижив у цій страшній війні.
Стівен стиснув зуби, відвернувся, пальці зціпилися в кулаки. Він потрусив головою, але не видав ані звуку. Йому ще ніколи не доводилося відчувати таке фізичне безсилля.
Ізабель продовжувала говорити, але голос її слабшав та затинався.
— Я дуже рада, що ти захотів побачитися. Приємно, що ти прийшов. Не хвилюйся щодо моєї рани. Я знаю, це виглядає жахливо, але шрам уже не болить.
Вона боязко говорила далі, Стівенові в спину. Він повільно опановував почуття, які вирували всередині. Її голос заспокоював.
Він зібрав усі свої моральні сили і крок за кроком повернув контроль над собою. З полегшенням — та навіть з деякою гордістю — витиснув нарешті хоч якийсь звук зі свого горла та повернувся до неї. Він почав говорити про якісь пусті речі, як і вона.
— Мені пощастило випадково зустрітися з твоєю сестрою. Вона була дуже доброю до мене.
Він зустрів її погляд та сів за стіл навпроти.
— Мені відняло мову на якийсь час. Вибач. Мабуть, я поводився дуже грубо.
Ізабель простягла правицю через стіл. Стівен узяв її обома руками, потримав коротку мить. Він не довіряв собі, а тому відпустив її.
— Ізабель, можна мені склянку води?
Вона всміхнулася.
— Дорогий мій, Стівене, звичайно. Там у кутку на столі глечик. Налий собі. Потім ти обов’язково маєш випити англійського віскі. Жанна купила сьогодні спеціально для тебе.
— Дякую.
Стівен підійшов до стола. Випивши склянку води, налив трохи віскі. Його рука трохи тремтіла, але коли він повернувся до Ізабель, то зміг примусити себе посміхнутися.
— Ти залишився живим, — сказала вона.
— Так, залишився, — він витяг цигарку з портсигару, який тримав у кишені куртки. — Війна триватиме ще рік, може довше. Я вже майже не пам’ятаю, яким було життя до неї. Ми — ті, хто вижив, — про це не думаємо.
Потім він розказав, як двічі був поранений і як одужував обидва рази. Їх розмова здавалася йому доволі сухою, і це його тішило.
Ізабель сказала:
— Сподіваюся, тебе не дуже вразив мій вигляд. У порівнянні з іншими мені ще пощастило.
— Мене це не шокує. Бачила б ти те, що бачив я. Проте я не буду розказувати про такі речі.
Він згадав про чоловіка, обличчя якого розкрилося від кулі з гвинтівки. На ньому утворився правильний трикутник з вершиною посеред лоба та двома іншими кутами на лінії підборіддя з обох боків. Залишилася половина одного ока, але більше ніяких рис не було, крім кількох зубів; решта обличчя просто вивернулася плоттю назовні. Солдат залишився при тямі; він навіть чув та виконував те, що казав йому військовий лікар. Так що у порівнянні з ним рана Ізабель була нісенітницею.
Та Стівен брехав. Рана таки шокувала його. Він поступово звикав до нестачі світла і тепер бачив, що на лівій скроні шкіра натягнулась і через це постраждала форма ока. Та вразила його не серйозність травми, а відчуття непристойної близькості. Її шкіра та кров відкрили йому такі речі, які не змінить ніякий вибух металу.
Зрештою, коли вони досягли якогось порозуміння, вона розповіла, що з нею сталося. Про їх життя у Сен-Ремі та інших місцях, де вони побували, вона згадувала дуже коротко.
— Я повернулася у Руан, до батьків. Там я ніби знову стала дитиною — тільки без тієї невинності та широких можливостей попереду. Вони проявили доброту та прийняли мене назад, але я все одно відчувала себе ніби в тюрмі свого переступу. Ти можеш уявити? Це як повернення назад, аби почати все спочатку після поганого вчинку.
Пізніше батько м’яко почав розмову про моє повернення до Ам’єна. Я спочатку не припускала, що він серйозно. Я гадала, що Азер не захоче мене більше бачити, вже не говорячи про здійнятий скандал. Але мій батько вміє домовлятися. Він усе вирішив, так само як влаштував колись наше весілля. Він привіз Лізетту та Грегуара до нас у гості. Я плакала від щастя, коли знову їх побачила. Лізетта подорослішала і стала молодою жінкою. Вона мене вже не потребувала, але все одно поставилася до мене добре, хоча могла цього і не робити. А Грегуар благав, щоб я повернулася. Вони мене вмовили. Я повірити не могла, що мені можуть пробачити усе вчинене. Вони просто сказали, що це забуто. Мабуть, після втрати однієї матері діти зробили б що завгодно, щоби не втратити другу. Вони пробачили мені. Пробачили, бо любили мене просто за те, якою я є.
Я дуже боялася зустрічі з Азером. Але дивна річ — він був присоромлений. Думаю, його принизив сам факт, що я пішла від нього до іншого чоловіка. Він був доволі лагідним. Навіть пообіцяв стати кращим чоловіком. Я не могла повірити у те, що відбувалося. І не мала жодного бажання повертатися. Проте прийняла це рішення тому, Що була нещасливою у батьківському домі, — і мій батько кмітливо це використав.
— І ти повернулася? — Стівен ніяк не міг второпати; не здавалося немислимим, або ж якусь частину історії Ізабель приховала.
— Так, Стівене, я повернулася. Не за власним бажанням, а через відсутність вибору. Щасливою мене це не зробило. Я пошкодувала про це рішення тієї ж миті, коли переступила поріг. Але тільки тепер знала, що більше не передумаю. Я мусила залишитися. Минуло кілька місяців, і мене прийняло те, що вони називають суспільством. Месьє та мадам Берар запросили на вечерю. Це було колишнє життя, а проте гірше. Мене врятувала війна. Може, саме цьому я ставлюся до неї філософськи, — вона торкнулася своєї шиї пальцями правої руки. Стівенові стало цікаво, який той рубець на дотик. — У серпні через місто пройшли британські солдати. Я дивилася на них і глибоко в душі сподівалася побачити тебе. Солдати співали «Боже, бережи короля!». Але потім усе стало зовсім зле. Наприкінці місяця армія вирішила не захищати місто, і вони віддали його німцям. Я хотіла поїхати звідси, але Азер був членом міської ради, і він наполягав, щоб я лишилася. Ми чекали два дні. То була суцільна агонія. Зрештою, вони увійшли у місто — промарширували з боку Альбера вулицею Сен-Ле. На якусь мить у місті запанувала атмосфера свята. А потім вони оголосили свої вимоги. Меру дали два дні на те, щоб він надав їх армії величезну кількість їжі, коней та спорядження. І як гарантію вимагали дванадцять заручників. Дванадцять членів ради зголосилися. Мій чоловік був серед них.
Німці зайняли дім на бульварі Гангу й оселили в нім дюжину офіцерів. Тієї ночі чоловіка тримали у залі для засідань міської ради. Їжу збирали дуже повільно, і німці погрожували вбити тих дванадцять чоловік. І пристрілювали величезну батарею гармат по місту. Наступного дня сповістили, що заручників звільнили, проте з’ясувалося, що мер не заплатив достатньо грошей, і чотирьох знов ув’язнили, в тому числі Азера. Після трьох днів невизначеності німці нарешті визнали, що їхні вимоги було виконано, і усіх членів ради відпустили. Але окуповане місто стало іншим.
Ізабель швидко перейшла до іншої частини історії. Розповідь відображала не найкращу участь фігурантів.
Усім чоловікам призивного віку наказали готуватися до депортації. Багато хто скористався можливість) втекти з міста, але тисячі чоловіків здалися добровільно. Німців спантеличила така покірність. Вони не мали можливості дати раду зі стількома чоловіками. Майже всіх відпустили, крім п’ятиста добровільних полонених, яких вони вивели з міста. Коли німці дійшли до Лонго, ті, хто був трохи сміливіший, збагнули, що насправді їм нічого не заважає втекти, і тихо повернулися додому. У Перонні тих, хто не зміг домовитися, посадили в автівки, реквізовані у французів, та вивезли у Німеччину. Азер вважав своїм обов’язком залишитися з чоловіками Ам’єна і тому пішов з ними. Зважаючи на вік, йому кілька разів неформально пропонували повернутися, але він був непохитний у своєму намірі бути зі скривдженими жителями свого міста.
Для Ізабель місто стало зовсім іншим, хай ця окупація і принесла свободу для неї у дім на бульварі Гангу.
Німецькі офіцери були церемонні та добродушні. Молодий пруссак Макс приділяв особливо багато уваги дворічній доньці Ізабель. Він гуляв з дівчинкою в саду, бавився з нею; переконав інших офіцерів, що турбота про дитину дає підстави звільнити Ізабель від обов’язку обслуговувати їхні потреби, про які спокійно може подбати армійська обслуга. Їй, на Максове прохання, також дозволили залишити собі найкращу кімнату.
Коли вона розповідала цю історію Стівенові, вона не згадувала про дочку. Саме заради неї вона переїхала спочатку до Руана, а потім до Ам’єна: дитина потребувала дому та сім’ї. Вона ніяк не могла примусити себе розказати Стівенові про дівчинку — хоча це була його донька. Вона тримала свою вагітність у таємниці, а також примусила Жанну пообіцяти нічого не розповідати. Ізабель вважала, що коли він дізнається про дитину, то стосунки між ними стануть боліснішими та складнішими.
З тієї ж причини, чому вона приховала факт існування дочки, жінка розповіла Стівенові про Макса. Їй здавалося, що так все спроститься і Стівен зрозуміє, що це кінець.
Окупація тривала лише кілька днів, але цього короткого відрізку війни вистачило для Ізабель, аби закохатися у солдата, котрий грав з її маленькою дочкою та опікувався її комфортом. Він був не тільки дуже привітним, а й винахідливим, надійним та веселим. Уперше в житті вона відчула, що зустріла когось, з ким могла би бути щасливою за будь-яких умов у будь-якій країні. Його головною метою був її добробут, і вона знала, що коли відповість йому такою ж вірністю, то жодні умови, зміни та навіть війни не зможуть зруйнувати їхнього простого, відособленого задоволення. У порівнянні з її пристрастю до Стівена почуття до Макса були доволі спокійними, але не поверхневими; вони мали глибокий зміст і вселяли упевненість у тому, що нарешті вона зможе стати такою жінкою, якою завжди хотіла, без обмежень та обману; що у неї буде таке життя, яке забезпечить спокій та підтримку дитині.
Макс був дуже вдячний та схвильований їхніми стосунками, він вважав їх найбільшим успіхом. Стриману Ізабель здивувало, що Макс і не сподівався на взаємність своїх почуттів. Його невір’я змінилося легкістю і яскравістю часу, проведеного разом. Лиш одне затьмарювало думки Ізабель, коли вона лежала вночі без сну: національність Макса. В такі моменти вона вважала себе зрадницею, часто згадувала чоловіка і ще частіше думала про свою країну та інших людей. Вона не розуміла, чому її переслідувала така дивна доля, коли сама собі вона здавалася простою істотою, маленькою дівчинкою, яка так хотіла любові й уваги та прагнула звичайних людських емоцій, коли жила у батьківському домі. Чому ж її прості бажання перетворили її на таку навіжену парію?
Ця проблема залишалася невирішеною і важкою, як би Елізабет не намагалася розв’язати її, заглиблюючись всередину себе. Навіть думка про це спричиняла страждання, а проте в Ізабель спрацьовував інстинкт виживання. Макс був чоловіком з плоті та крові — хорошим чоловіком, з людською душею, і, зрештою, це набагато важливіше національності, навіть у такі жахливі часи. Ізабель володіла природним умінням стійко приймати складні життєві рішення, яке допомагало їй рухатися туди, куди вона вважала правильним, незалежно від думки оточення — найчастіше абстрактної.
Вони з Максом листувалися. Коли у нього була відпустка, вона таємно їздила до нього у Відень. Попри Довгі розлуки почуття залишались такими ж сильними та навіть зміцнювали впевненість жінки. Це був її останній шанс вийти на правильний шлях та забезпечити хороше життя для доньки.
У червні 1916 року полк Макса кинули на підкріплення у район, який раніше був спокійний, — на Сомму, поблизу Маме. Ізабель отримала листа, який Стівен надіслав з лінії фронту. Наступні півроку вона не могла примусити себе читати газети. Усвідомлення того, що Стівен та Макс воюють один проти одного, було нестерпним.
Коли вона потрапила у шпиталь, то написала Максові листа, і звістка про її поранення подвоїла його відданість. Чим важче ставало, тим важливіше було для них обох дотриматись обіцянок, даних одне одному.
— Це нелегко, — сказала Ізабель. — Цей вибір дався дуже, дуже важко. Але чим довше йшла війна, тим рішучішими ми ставали.
Вона закінчила свою розповідь та глянула на Стівена. Увесь час, поки вона говорила, він не вимовив ні слова. Вона навіть задумалась, чи він взагалі її розуміє. Вона не згадувала про дитину, а без цього факту було непросто усе пояснити. Він вочевидь був спантеличений.
Стівен, подумала вона, змінився настільки, що його важко впізнати. Він, схоже, і сам не розумів, яким став. Волосся пробивала сивина, вуса давно не стрижені. Поголений погано, постійно чухається — мабуть, і сам не помічає. Його очі — завжди темні — зараз наче провалилися глибше. З них щезло світло. Голос, колись насичений значеннями та відтінками, стриманістю та контрольованою емоційністю, зараз звучав то гавкотом, то зовсім невиразно. Здавалося, що його кинули у якесь нове існування, де він зміг закріпитися та окопатися лише через відсутність природних почуттів та реакцій.
Ізабель дуже зворушили ці зміни в ньому, але вона боялася більше, ніж просто рукою, доторкнутися до обжитого ним світу. Коли він піде, вона буде плакати за ним — але зараз перед нею стояло практичне завдання розповісти йому те, що потрібно.
Стівен дістав ще одну цигарку та повільно постукав нею об стіл. Він — дивно! — посміхався широкою глузливою посмішкою.
— Ти, мабуть, не шукала легкої дороги, еге ж?
Ізабель похитала головою.
— Я ніколи не побажала б собі таких труднощів. Але вони просто трапляються.
— Як справи у Лізетти?
— Вона вийшла заміж. Мого чоловіка це дуже дратувало — її обранцем став Люсьен Лебрен. Пам’ятаєш його? Хлопець, який організовував страйк.
— Пам’ятаю. Я ще ревнував до нього. Вона щаслива?
— Так, дуже щаслива. Тільки Люсьєн зараз в армії. А Грегуар піде наступного року, якщо війна ще не закінчиться.
— Я б хотів побачити Лізетту. Вона хороша дівчина.
— Вона живе у Парижі.
— Зрозуміло, — кивнув Стівен. — А що це за шум?
— Мабуть, коти. У Жанни живуть двоє.
— А звук такий, наче дитина.
З коридору долинули кроки. Двері відчинилися — й одразу зачинилися. Ізабель відчувала, що під холоднокровною поведінкою Стівена криється якесь сильне бажання або пристрасть.
— Я радий, що ти мені все розказала. Я більше не побажаю бачитися з тобою. Це усе, що я хотів знати. Зичу тобі усього найкращого з твоїм німецьким другом.
Очі Ізабель раптово сповнилися сльозами. Не можна дозволити йому піти на такій низькій ноті пригніченості. Вона не хотіла його зламати.
Він нахилився через стіл і мовив з легким дрожем у голосі:
— Можна доторкнутися до тебе?
— Ти маєш на увазі...
— Так, — він повільно кивнув.
Він простягнув уперед праву руку. Вона узяла її в свої долоні, відчуваючи його великі грубі пальці. Повільно, з тремтливістю, вона провела його руку своїм обличчям і поклала на лінію підборіддя, трохи нижче вуха. Кінчики його пальців ніжно почали спускатися розщелиною на її шкірі. Цікаво, чи його пальці достатньо м’які, щоби він відчув, яка на дотик її плоть, чи ж вони загрубіли настільки, що він не відзначав різницю текстури.
Його пальці обмацували шрам, і її раптом накрило хвилею бажання — ніби він торкався не щоки, а відкритого тіла між ногами; наче знову відчула лагідний дотик його язика; до неї повернувся екстаз гріха та оволодіння. Кров прилила до шкіри, у животі з’явилося відчуття, ніби щось в ній тане в гарячій хвилі, яка захлеснула її тіло. Вона почервоніла від збудження, шкіра під одягом пульсувала та горіла вогнем.
Голова Стівена майже не рухалася, але очима він стежив за своєю рукою, котра спускалася вниз борозною, мовби вигорнутою плугом. Спустившись до її сукні, він на мить зупинився, тримаючи пальці на рані. Потім він прибрав руку та притис зовнішню сторону долоні до м’якої, неушкодженої шкіри на шоці, як робив безліч разів колись давно.
Стівен підвівся та мовчки вийшов з кімнати. До Ізабель долетіли окремі слова з його розмови з Жанною, котра стояла на сходах, а потім його кроки спустилися униз. Вона затулила обличчя руками.
Коли Стівен прийшов на вокзал, уже вечоріло, опускалися сутінки. Він побачив Елліса, який стояв на початку платформи, і підійшов до нього.
— Що з вами сталося? — нервово запитав Елліс. Його голос звучав роздратовано.
— Зустрів друга.
Вони знайшли в поїзді два вільні місця, і Стівен бачив крізь вікно, як платформа повільно зникала позаду.
Елліс запалив цигарку.
— Зараз саме той час, коли у неділю очікуєш почути вечірні дзвони, — сказав він. — Я віддав би усе на світі, щоб не повертатися туди.
Стівен заплющив очі. Він сам уже не мав певності, чого хоче, а чого — ні. Поїзд сам їх відвезе, куди потрібно.
Наступного дня Стівен пішов до полковника Грея у штаб батальйону. Стівен відчинив двері його кабінету, і той відклав книгу. Раніше тут була вітальня фермерського будинку.
— Сідайте, Рейзфорде. Ну як, добре провели вихідні?
— Так, дякую, сер.
— Боюся, що ваша рота завтра повертається на передову.
— Не маю заперечень, — відповів Стівен. Він сів нога на ногу та посміхнувся. — Будемо продовжувати. Іти вперед. Поки це все не закінчиться.
Стівенові подобався Грей — він завжди говорив прямо. Хвилювала лише його схильність до дивних психологічних теорій.
Грей розпалив трубку.
— На мене тиснуть. Я маю поставити вас на штабну роботу. Цього разу вам доведеться погодитися.
Стівен напружився.
— Я не для того зайшов так далеко, щоби покинути моїх солдатів зараз.
— Яких солдатів? — м’яко запитав Грей.
— Тих, з якими я тут вже більше двох років.
Грей мовчки труснув головою та підняв брову. Стівен ковтнув і впулився у підлогу.
— Їх немає, Рейзфорде, — сказав Грей. — Вони усі загинули. Від вашого взводу залишилося не більше двох чоловіків.
Стівен облизнув губи. В очах стояли сльози.
— Ви втомилися, — сказав Грей.
— Ні, я...
— Ви ні від чого не ухиляєтеся. Я знаю, що ви ходите у патрулювання та розвідку. Я чув, що ви навіть спускалися під землю з мінерами. Але я не про те. Ви втомились морально, Рейзфорде. Хіба я не правий?
Стівен похитав головою. Відповісти він не міг. З ним уже давно ніхто не розмовляв з таким співчуттям.
— Тут нічого соромитися. Господи, та ви ж зробили не менше, ніж будь-хто інший у цьому батальйоні! Найкраще зараз для вас — це співпраця зі штабом бригади. Їм потрібні ваша французька. Яка вам користь зі знання мови, якщо ви стирчите у вирві від снаряду?
— Надовго?
— Лише на декілька місяців. У шеренгах наших французьких союзників назрівають деякі проблеми. Нам потрібно точно знати, що там відбувається, бо самі вони нічого не розкажуть.
Стівен кивнув. Він не бачив можливості опиратися.
— Та спочатку вам дадуть відпустку додому. І від цього ви теж не можете відмовитися.
Вістовий Грея, Уоткінс, приніс чай та пиріг з волоськими горіхами, який надіслала дружина полковника з Англії.
Поки обоє їли, висіла тиша, а потім Грей сказав:
— Ви чули про неприємний інцидент з полоненими у роті «Б»? Важкий обстріл, солдати змучилися. Під час розвідки узяли близько дюжини бошів. А коли з’ясувалося, що їх треба буде вести п’ять миль під дощем, та ще й угору, вони просто відвели їх у найближчий гай та розстріляли. Офіцер закрив на це очі.
Стівен відчував, що Грей уважно стежить за його реакцією. Можливо, той взагалі придумав усю цю історію для перевірки.
— Їх треба віддати під трибунал, — відповів Стівен.
— Я думав, ви не дуже полюбляєте наших німецьких друзів, — шотландський акцент Грея став трохи помітнішим, що свідчило про зацікавленість полковника.
— Не дуже, — підтвердив Стівен, ставляючи на стіл свою чашку. Навіть у штабі батальйону чай мав присмак палива — його теж розносили в бочках. — Для мене найважча частина роботи — зробити так, аби солдати ненавиділи німців так сильно, як і я. Коли ми на відпочинку або на другій лінії, у них добре виходить. А чим ближче до фронту, тим частіше вони говорять про «нещасних німчиків». Але найгірше — коли вони чують, як німці балакають або співають, тоді я знаю, що халепа. Мені доводиться нагадувати їм про їхніх мертвих друзів.
— А що ви самі?
— Мені не важко підтримувати вогонь ненависті, — сказав Стівен. — Я інший. Я навчився любити статут та бути кровожерливим, як він того потребує. Мені достатньо лише подумати про солдатів, про те, що з ними зробили німці, про те, як вони помирали.
Стівен розхвилювався. Він спробував заспокоїтися, щоб не сказати нічого нерозсудливого. Він подумав про Бреннана — його брат пропав під час патрулювання кілька днів тому.
Грей кивав з виразом інтелектуального захоплення на обличчі — як хірург, що знайшов жовчний камінь, про який будуть потім писати у медичних журналах.
— Я не думаю, що офіцери повинні жити у вирі особистої ненависті до ворога, — зауважив Грей. — Так, вони мають бути кровожерливими, але з ясною головою, бо їм треба піклуватися про безпеку своїх солдатів.
— Я увесь час про неї думаю, — відповів Стівен. — Жоден, хто бачив те, що й ми з вами минулого липня, не захоче знову спостерігати марну смерть свої солдатів.
Грей постукав чайною ложкою собі по зубах.
— А ви б отримали задоволення, якби самі, своїми руками, вбили велику кількість ворогів?
Стівен подивився униз на стіл. З думок не виходили Ізабель та її пруссак. Він уявив, що б він вчинив, якби зустрів його. Без жодних труднощів і сумнівів він би натне на гачок свого револьвера; він би навіть, не вагаючись, витяг чеку з гранати. Стівен не знав, якої відповіді чекав Грей. У нього в голові був туман, де ясною залишалася лише одна думка: тепер, коли він зайшов так далеко, коли загинуло так багато солдатів, було би божевіллям поступитися та відійти. Він сказав правду:
— Так. І чим більше, тим краще.
— І ви, попри те, педантично ставитися усього лише до дюжини полонених, застрелених солдатами, життя яких німці зробили нікчемним?
Стівен всміхнувся.
— Я знаю, які вони. Вони здаються у полон, щойно втрачають можливість безпечно вас убити. Знаю усі їхні «камеради» та сувеніри. Але треба дотримуватися правил порядності. Можливо, це звучить дивно, але ми настільки принизили людське життя, що треба залишити хоч якесь місце, де може знову вирости гідність. Колись-таки вона виросте. Ми з вами її не побачимо, та побачать наші діти.
Грей ковтнув та мовчки хитнув головою. Врешті він промовив:
— Колись ми зробимо з вас офіцера. Але вам доведеться забути про ненависть. Пам’ятаєте, коли я приходив до вас у шпиталь? Я казав, щоб ви полишити те чаклунство. Ви полишили?
— Я роблю це лише для капітана Уїра — він просить мене. Більше ні для кого.
— Ви самі у це не вірите?
— Я підтасовую карти. Як я можу в це вірити?
Грей засміявся та струсив крихти з губ.
— А у що ж ви вірите?
— У війну.
— В якому сенсі?
— Я хочу побачити, чим усе це закінчиться.
— А ще у що? — обличчя Грея знову нагадувало зацікавленого лікаря.
— Іноді, — Стівен вже втомився вивертатися, — я вірю у якийсь вищий задум. У різні плани досвіду. У те, що існує можливість все пояснити.
— Я так і думав, — сказав Грей. — У більшості людей навпаки: чим більше вони бачать, тим менше вірять.
Стівен підвівся та наполегливо сказав:
— Я бачив ваше обличчя тоді, у той липневий ранок, коли ми атакували під Бокуром. Ви віддали мені наказ на початку комунікаційної траншеї.
— І що?
— Я подивився вам у вічі — вони були абсолютно порожні.
Грей, уперше за весь час, відколи Стівен його знав, не мав що сказати. Він кашлянув та опустив очі. Коли ж спромігся знову примусити себе зустріти погляд Стівена, то сказав:
— Це дуже особисті моменти.
Стівен кивнув.
— Знаю. Я був там. І бачив величезну порожнечу у вашій душі, а ви — у моїй.
Артура Шоу та Вілла Стенлі — солдата, який загинув тоді з ним, — поховали. Спочатку їх довелося дістати з тієї незапланованої могили в тунелі, для чого залучили чотирьох чоловік. Вони працювали три дні, щоби прокопатися до тіл, і, просуваючись, обшивали тунель. Місія була небезпечною, і Уїр відмовляв від неї. Але його відправили у тил, і солдатам вдалося отримати дозвіл у тимчасового командира роти, поступливого чоловіка на прізвище Картрайт.
Джек Фаєрбрейс стояв між Джонсом і Евансом, стискаючи у долонях капелюх, поки падре читав молитви поховальної служби. Зверху на загиблих товариші кинули кілька жмень землі. Джека не здивувало те, що сталося. У нього не було жодної причини сподіватися, що його друг буде жити набагато довше за сина. Коли вибухнуло у німецькому тунелі, то він знав, які новини почує: внизу були двоє, один з них — Артур Шоу. Коли Філдінг повідомив йому, він лише кивнув. Цим світом керувала непродумана жорстокість; немає сенсу шукати якісь пояснення.
Вони заспівали гімн, який подобався Шоу, —
Підрозділ Джека зараз був на резервній лінії траншей, солдатів розмішували у халупі на фермі. Тайсон, Шоу та він сам колись разом купили невеличкий примус, яким тепер володів він один. Він запросив Джонса та Еванса на бляшанку тушонки з картоплею, а Еванс приніс квасолю та пиріг, який йому надіслали з дому.
— Це нікуди не годиться, — сказав Джек. — Маємо випити за нього, — він підійшов до дверей халупи та висипав тушонку з квасолею на підлогу.
Коли стемніло, вони пішли через другу лінію траншей до села, де, як казав Філдінг, був приємний кабачок. За його спрямуванням вони знайшли кімнату в будинку за головною вулицею.
Поки вони прибули на місце, в Джека страшенно змерзли руки. Манжети форми терлися об задубілі вени, і Джекові здавалося, ніби його пальці б’є струмом. Тіло жадало теплої води. Приміщення було вщерть набите солдатами, які намагалися пролізти якомога ближче до пічки в кінці кімнати. На ній стояла глибока сковорідка і плювалась маслом. Дві жінки кидали туди повні пригорщі картоплі, котру потім подавали зі смаженою яєчнею тим радісним воякам, кому пощастило знайти місце за довгим столом.
Джек пробився туди, де жінка наливала у келихи світле пиво. Зі свого досвіду він знав, що цим водянистим напоєм напитися не вдасться, і тому попросив пляшку білого вина. Джонс відібрав у якогось солдата, який вже виходив, трохи патоки. Вони швидко спустошили пляшку, поки Еванс викрикував образи на адресу старої, котра смажила яєчню. Вона з радістю сварила його у відповідь, доки він не дочекався своєї черги.
Вони узяли ще вина і запивали ним масну картоплю, яка їм здавалося невимовно смачною, свіжою, гарячою та нагадувала про дім. Джек витер рот рукавом і підняв келиха:
— За Артура Шоу, найкращого друга, який тільки може бути.
Вони пили ще і ще. Джек напивався ритмічно, з неквапливою рішучістю — так само як він працював у вибої тунелю. Тверезий розум не відпускав болючі спогади про Шоу. І Джек намагався поступово позбавитися цієї тверезості, аж поки вона не піде зовсім, забравши спогади з собою.
Кабачок мав зачинитися о восьмій тридцять, коли прийде військова поліція, щоб перевірити, чи всі солдати пішли. Залишалося лише двадцять хвилин, і вони вирішили пришвидшити пияцтво. Еванс почав співати, і Джонс, валлійські предки якого ще кілька поколінь назад переїхали до Лондона, все ж таки примудрився відкопати у собі кельтські коріння, щоби підтримати його пісню. Потім вони попросили Джека Фаєрбрейса виконати свою частину їхніх посиденьок у стилі м’юзік-холлу.
Еванс закликав усіх присутніх зберігати тишу. Джек відчув натхнення. Він почав з усім відомих жартів, і солдатське невдоволення перериванням їхніх розмов змінилося гучними окриками схвалення. Джек підходив до ключового моменту кожного жарту з професійним спокоєм, роблячи невеликі паузи для розпалення цікавості слухачів. Випивка надала йому розкутості та відособленості. Та стадія, коли він міг забути рядок або нечітко вимовити якесь слово, залишилася позаду, і він націлився на досягнення нової ясності. Його впевненість була пихатою та майже жорстокою.
Солдатам подобалися жарти, попри те що вони їх вже знали. Велике значення відігравала саме манера Джека — мало хто чув старі історії у хорошому виконанні. Він і сам зрідка сміявся, але й бачив, яке враження справляє його виступ на аудиторію. Шум їх сміху відбивався у вухах морським прибоєм. Він хотів, аби шум гучнішав і гучнішав, щоби вони заглушили війну своїм сміхом. Якщо вони будуть кричати достатньо голосно, може світ опритомніє; може вони будуть сміятися настільки голосно, що воскреснуть мертві.
Джек випив ще вина з глека, простягнутого йому вдячним глядачем. Він перейшов ту незриму лінію, яка відділяла його особливий спокійний стан, у якому він не стримував себе, від дикої недоладності, коли він починав думати, що досягти мети — тобто розсмішити присутніх — можна просто підбурюванням, а не холодною концентрацією на способах її досягнення. Він починав повторювати ключові слова жартів, жестами показуючи, щоб усі сміялися. У декого на обличчі з’явилося спантеличення, інші втрачали інтерес до виступу та поверталися до своїх розмов.
Джек завжди закінчував виступ піснею. Було дивно, що найпростіші невибагливі пісеньки завжди мали найбільший успіх — ті, які давали можливість кожному подумати про свій дім. Він заспівав «Якби ти була єдиною в світі». Його голос сильнішав, він махав руками, запрошуючи усіх приєднатися до пісні. Присутні з полегшенням побачили, що жарти закінчились, і багато хто підтримав спів.
На Джека дивилися приязні та схвальні обличчя, і його це дуже зворушило та підбадьорило. Риси його мертвого друга знову постали перед ним. У цьому дивному, інакшому житті, Шоу був для нього особливою людиною: його красива голова, спокійні очі, м’язиста спина та величезні пальці з обламаними нігтями. Джек майже відчував, як його гнучке тіло ворушиться біля нього у вузькому смердючому бліндажі, де вони спали. Він почав давитися словами дурної пісеньки. Джек бачив, як в нього вп’ялися очі все більшої кількості людей, які знов приязно до нього ставилися. Він обвів поглядом їхні червоні, ревучі обличчя так само, як дивився колись на такий же натовп солдатів, коли співав цю пісню. Тоді він сказав собі, що більше не хоче прив’язуватися до жодного з них — знаючи, що їм усім вготовано.
Спекотна шумна кімната запаморочливо гойдалася у його сповнених сльозами очах. «Я зробив цю помилку. І не один раз, а двічі. Полюбив когось більше, ніж може винести моє серце».
З цією безнадійною думкою він впав зі стільця уперед на руки друзям — Джонсу та Евансу. Вони удвох витягли його у нічну темряву в супроводі спантеличених, але байдужих поглядів.
Два дні по тому сталася рідкісна для дивізійних бань драма. Рота Джека пройшла три милі від фронту в тил до старої броварні. Джек завжди насолоджувався цим ритуалом, а довічний оптимізм молодих офіцерів його веселив. Вони були впевнені, що коротке занурення у воду вирішить проблеми солдатів з гігієною назавжди.
Спочатку Джек сприймав вошей на своєму тілі як звичайних паразитів, і їх настирливість його обурювала. Він протестував проти того, як вони закопували свої мерзенні тільця жовтувато-коричневого кольору у пори на його шкірі. Ці створіння ховалися та розмножувалися на його одязі, і він отримував задоволення, коли сідав зі свічкою та повільно проходив полум’ям по усіх швах. Зазвичай їхня смерть у вогні минала тихо, хоча іноді можна було почути приємне тріскотіння. Джек обробляв також одяг Шоу, бо рухи того були вкрай необережними, і він ризикував спалити білизну. Якщо свічок не було, то доволі ефективно вони боролися з вошами за допомогою нігтів на великих пальцях. Коли ті створіння нарешті зникали, їм легшало, хоча відчуття було таким, наче убив комара, котрий вже встиг напитися крові: Джек вважав, що ті істоти взагалі не мали права тут бути. Зменшення кількості вошей приносило очевидне тимчасову полегкість, яку супроводжував кислуватий затхлий запах, залишений ними. Та це було невеликою бідою, бо його доповнювали або навіть перебивали сильніші та стійкіші запахи немитого тіла.
Джек, як і більшість солдатів, постійно чухався, і поступово втрачав над цим контроль, і вже й сам цього не помічав. Але вони не згодні були це терпіти мовчки. Тайсона воші дістали настільки, що військовий лікар дав йому п’ятнадцять днів відпочинку. Постійне роздратування втомлювало сильніше, ніж гучний обстріл чи страх смерті.
На старій броварні солдати вишикувались та віддали свій одяг. Білизну скидали у велику сіру купу, котра розповзалася на всі боки, а найнещасливіші біженки забирали те все і відвозили до пральні дивізії. Солдати жартували з жінками, які виконували цю роботу: вони були в рукавицях, а на обличчя пов’язували хустки. Джонс запропонував протигаз худій нещасній жінці з Бельгії, але вона все одно не розуміла. Штани та куртки вони віддали іншим. За наказом сержанта вони відносили їх у куток кімнати, схожої на сарай, де стояв «дезінфектор Фодена» — апарат, який з оптимізмом тягали туди-сюди лінією фронту для обкурювання одягу.
Джек заліз у ванну з кількома іншими солдатами зі взводу. Вода була ще тепла, хоча мильна після попередніх «купельників». Вони терли свої тіла та сміялися, щасливі від відчуття тепла на шкірі. Для робочих, які копали лондонське метро, ніякий душ не влаштовували, і Джеку доводилося повертатися додому брудним, спітнілим та покритим глиною. Тут, у старих пивних бочках, він пізнав моменти дружби та відпочинку, яких раніше ніколи не переживав. Еванс та О’Лоун почали хляпати один на одного водою, загрібаючи її руками, і Джек — дивуючись із самого себе — приєднався до них. На якусь мить він відчув провину перед пам’яттю своїх загиблих друзів, наче поставився до них без належної поваги, але це швидко минуло. Треба приймати будь-які приємні речі, здатні полегшити існування.
Після купання вони тремтіли, вишикувані в шеренгу, поки інтендант за списком видавав їм нові сорочки та білизну. Потім з «Дезінфектора» повернувся їх старий одяг, і вони стояли у слабкому весняному сонці, а з них йшов дим. Погода змінювалася. Було ще досить прохолодно, а вночі навіть зимно, але вдень повітря вже прогрівалося. Джек згадав нарциси, які скоро зацвітуть на берегах каналу вдома. Згадав, як він грав з Джоном, вчив його наживляти вудку, годинами ганяв з ним м’яча на задньому дворі. Він сподівався, що їхні тренування допоможуть Джонові краще грати з іншими хлопцями на вулиці, та успіхи були ледь помітними. Джек бачив лише, як хлопець червоніє від радощів, біжучи на нього з м’ячем у руках, який виглядав завеликим у порівнянні з його вузькою грудниною. Він ніби чув, як його шепелявий радісний голос прорізав туманне повітря чистою невинністю та емоційністю.
Джек прогнав ці думки, глянув униз на свої черевики та розім’яв пальці у чистих шкарпетках. Солдати шикувалися, щоби вирушати по квартирах. Того дня увечері їх чекав ремонт траншеї на передовій. Різниця між нею та другою лініями, як сказав Еванс, була в тому, що на передовій хоча б можна спуститися під землю і там не дістануть снаряди.
Коли вони підходили до їхнього житла, Джек відчув перше подразнення шкіри. За три години по тому від тепла його тіла вилупилися сотні нових вошей, які спали у швах сорочки. Поки вони дійшли до передової, Джек вже кишів ними.
Наступного ранку Стівен отримав лист із Ам’єна. Почерк незнайомий, але була якась сімейна схожість із письмом на записках у Сен-Ремі, адресованих йому, або на повідомленнях, які забирали хлопчики-посильні на бульварі Гангу. Стівен забрав пошту в свій бліндаж та дістав листа, коли Елліс пішов перевіряти вартових і залишив його на самоті. Це був перший лист, надісланий йому від початку війни.
Він покрутив конверт на світлі, милуючись своїм ім’ям на ньому. Дістаючи блакитні хрусткі листи паперу, він відчув дивну інтимність.
Лист був від Жанни. Вона писала, що Ізабель поїхала з Ам’єна в Мюнхен до свого німця, який повернувся додому сильно травмований. Максу довелося заплатити багато грошей, щоб Ізабель змогла проїхати через Швейцарію. Коли вони прощалися, вона сказала, що у Францію більше ніколи не повернеться, бо стала вигнанцем у власній родині і в місті.
Стівен поклав листа на грубу поверхню столу, у жолобках якої засохла щуряча кров. А потім оперся головою на руки. Він отримав відповідь на просте запитання, яке його цікавило. Ізабель його більше не любила — або якщо й любила, то якось віддалено, так, що це не впливало на її вчинки та почуття до іншого чоловіка.
Коли він оцінив запаси своїх сил, то виявив, що може це пережити. Він сказав собі, що ті почуття, які вони мале одне до одного, і досі існували, але в якомусь іншому часі.
Колись він стояв у прохолодному соборі Ам’єна, і в його уяві з’явилися гори мертвих тіл. Це було не передчуття, а швидше усвідомлення того, що різниця між смертю та життям полягає не в самому факті, а в часі. Ця думка допомагала винести стогони агонії солдатів на схилах Тьєпваля. І зараз він міг повірити у те, що його кохання до Ізабель — і її взаємні почуття — були у безпеці під захистом їхньої неймовірної пристрасті. Вони не були втрачені, ні, вони будуть вічно існувати в іншому часі та залишатися настільки ж важливими, настільки і будь-які теперішні або майбутні його почуття в темряві смерті.
Він обережно поклав лист Жанни у кишеню та вийшов у траншею, де його зустрів Елліс, ковзаючи на дошках.
— Тихо сьогодні, — сказав Стівен.
— Стерпно, — погодився Елліс. — У мене проблема. Я намагаюся зібрати групу, щоб винести кілька тіл з нейтральної зони. Зараз тихо — і ви так кажете, — так що, може, кращого моменту більше не буде.
— Так а в чому проблема?
— Солдати не погоджуються, якщо тільки я сам з ними не піду. От сказав, що піду. Тоді вони почали вимагати, Щоб я взяв принаймні одного мінера, але їхній командир каже, що це їх взагалі не стосується і вони вже по горло ситі вирішуванням наших проблем.
Бліде обличчя Елліса, вкрите ластовинням, було вкрай стурбованим. Він зсунув картуз на потилицю, відкривши чоло та лінію рудого волосся з уже помітними залисинами.
Стівен неясно посміхнувся та трусонув головою.
— Ну то усі підемо. Яка різниця — це усього лише смерть.
— А ви скажете капітану Уїру, щоб відправив з нами одного зі своїх саперів?
— Я можу його попросити. Може, він і сам захоче з нами піти — його рука вже краще.
— Ви серйозно? — роздратовано перепитав Елліс.
— Не знаю, Еллісе. Є у вас щось таке, що заважає мені самому зрозуміти, серйозно я чи ні. Приведіть сюди групу о дванадцятій. Зустрічаємося в сусідньому окопі.
Почувши пропозицію Стівена, Уїр сухо розсміявся.
— Пригощаю ромом, — додав Стівен.
В очах Уїра з’явився інтерес.
Коли наблизилась призначена година, з’явилося почуття страху та нереальності того, що відбувалося. Неможливо підготуватися до зустрічі зі смертю у її найгрубішій формі — а саме це вони й побачать. У Стівена збилося відчуття часу, як у моменти найбільшого напруження. Час ніби починав затинатися, а потім й зовсім зупинявся.
Полудень, на стрілецькій сходинці у протигазах. Смак смерті, її запах. Кокер розірвав кілька мішків із-під піску — замість рукавиць.
— Ось, надягніть.
Від мінерів — Фаєрбрейс та Філдінг, далі піхота: білий як молоко Елліс, Барлоу, Бейтс, Годдард та Аллен. І Уїр, який нетвердо стояв на сходинці драбини після того, як вдарив ромом після віскі.
— Що ви робите, Бреннане?
— Я теж іду.
Вони вирушили до вирви від снаряду. Яскраво світило сонце, у небі літав жайворонок. Та їх очі не відривалися від вивернутої землі, і блакитного неба над головою вони не бачили. Вони йшли, пригнувшись, до кратеру, котрий утворився від вибуху міни — у ньому вже кілька тижнів лежали тіла, які не могли забрати.
— Спробуйте його підняти.
Не біло чути ані кулеметів, ані снайперів — усі насторожено прислухалися.
— Беріть за руки, — почувся незрозумілий через протигаз наказ.
Руки легко відділилися від тіла.
— Та не так, не відривайте йому кінцівки.
На комірі Уїра з’явився великий пацюк, який тягнув щось червоне. Злетіла потривожена ворона і захлопала великими крильми, здіймаючи в повітря своє чорне тіло. Кокер та Барлоу трясли головами в хмарі мух, які підіймалися з тіл. Без них чорні фігури одразу стають зеленими. Годдарда знудило, і характерні звуки викликали у присутніх фиркання від сміху під протигазами. Годдард стягнув шлем-маску, але запах ззовні був іще гірший. Уїр руками, замотаними у подвійний шар мішків, повільно тягнувся до тіла у формі сапера. Він оголив його груди, знайшов диск, узяв його разом зі шматком плоті та заховав у кишеню куртки. Джек відсахнувся, відчувши навіть через грубу тканину пористість трупної плоті. Пацюк, гладкий та з блискучою шкіркою, виповз із живота одного з тіл. Трохи посидівши на печінці, він вдоволено повільно поповз ребрами. Солдати почали перекладати вцілілу плоть на ноші — шматочок за шматочком. Не тіла солдатів, а лише плоть та мух, здавалося Стівенові. Бреннан стривожено зняв одяг з тіла без голови. Він вхопив його руками та потягнув безноге тіло з вирви, пальці в’язнули в маслоподібній зеленій плоті. Це був його брат.
Коли вони знов опинилися у безпеці траншеї, Джек розсердився, що його з Філдінгом теж примусили піти, але Уїр зауважив, що у воронці були троє непохованих солдатів з їх роти.
Годдарда і досі нудило, хоча у шлунку вже давно було порожньо. Коли його не скручували судоми, він сидів на стрілецькій сходинці та невгамовно плакав. Йому було дев’ятнадцять.
Майкл Уїр жорстко посміхався. Він звільнив Філдінга та Джека від господарських робіт на тиждень, а потім попрямував у бліндаж до Стівена з надією випити трохи віскі.
— Я все думаю, що б сказав мій батько? — промовив Уїр, занурений у роздуми. — Звичайно, усі вони «тягнуть свою лямку», як він сказав, — Уїр ковтнув та облизав губи. — Тільки його «лямка» та моя значно відрізняються.
Стівен спостерігав за ним, ніжно хитаючи головою.
— Знаєте, чого я насправді боявся? — сказав Стівен. — Мене лякала думка, що хтось із тих солдатів може виявитися живим.
— Після того, скільки часу минуло? — засміявся Уїр.
— Я чув про такі випадки, — тут у нього з’явилася ідея. — А де Бреннан? Ви його бачили, коли ми повернулися?
— Ні.
Стівен пішов шукати його в траншеї. Бреннан тихо сидів на стрілецькій сходинці біля бліндажу, де спали з півдюжини інших солдатів.
— Мені дуже шкода, Бреннане, — промовив він. — Для вас це було жахливо. Вам не варто було іти з нами.
— Я знаю. Та я хотів піти. Мені тепер краще.
— Краще?
Бреннан хитнув головою. Голова у нього була вузька, прикрита жирним чорним волоссям, на яке дивився Стівен. Він підняв голову, і він побачив його спокійне обличчя.
— Хоч руки помийте, Бреннан. З хлорним вапном. Якщо вам треба, можете відпочити. Я скажу сержантові, щоби звільнив вас від господарських робіт.
— Зі мною все гаразд. Мені навіть пощастило в якомусь плані. Знаєте, минулого липня я впав зі стрілецької сходинки, коли підірвали міну, і зламав ногу. А потім дивився, як ви усі ідете нагору. Мені пощастило.
— Так. Та мені шкода вашого брата.
— Все добре. Я знайшов його, і це головне. Він не залишився там. Я приніс його, і тепер ми його поховаємо як належить. Буде могила, яку бачитимуть люди. Я буду приходити та приносити квіти, коли закінчиться війна.
Стівена здивувало, яким впевненим був Бреннан щодо свого власного життя. Він повернувся, щоби піти, і солдат почав тихо наспівувати сам собі ірландську пісню — ту, яку він співав вранці, коли вони чекали початку наступу. У нього був гарний, трохи хрипкий рівний тенор, і він знав багато пісень.
Усю ніч він співав для свого брата, якого приніс додому на руках.
У обідньому залі булонського готелю «Фолкстон» була весела вечірка молодих офіцерів. Більшість із них була на фронті не більше ніж півроку, але вже мали що розповісти друзям та рідним. Війна для них минала не так вже й погано. Вони бачили каліцтва та смерть, вони терпіли такі холод, постійну вологість та втому, що самі б ніколи не повірили у свою витривалість. Хай там як, а вони все одно вважали чергування служби на передовій з регулярними поїздками додому чимось прийнятним, принаймні на якийсь час. Вони пили шампанське та вихвалялись один перед одним майбутніми планами щодо поїздки до Лондона. Вони не брали участі в різанині минулого року та ніяк не могли передбачити того механічного винищення, яке чекало на них у непролазній грязюці Фландрії усього лише за кілька місяців. Жахіття відносного затишшя, котре зараз панувало, можна було винести; вони тремтіли від радості, що вижили, і зігрівали один одного своїм сп’янінням від полегшення. Їхні молоді голоси під канделябрами обідньої кімнати дзвеніли криками шпаків.
Стівен чув їх, сидячи у своїй кімнаті на другому поверсі, де писав листа Жанні. У його пласкій фляжці майже не лишилося віскі — він наповнив її залишками того, що у нього було, ще в Аррасі. Попільничка на столі навпроти майже заповнена. На відміну від його солдатів, які писали додому кожного дня, у нього не було так багато досвіду переписки. У солдатських листах, які він втомлено читав, вони підбадьорювали своїх домашніх, дякували за посилки та питали про новини.
Стівену здавалося, що Жанні не потрібні заспокоєння щодо його здоров’я; ще менше їй будуть цікавити подробиці життя в траншеї. Собі самому він пообіцяв нічого не писати про Ізабель, тому логічним було говорити про спільні з Жанною речі: про Ам’єн, про мешканців міста та про вцілілі будинки.
Він хотів сказати Жанні, що вона — найкращий друг, якого він має, якщо не враховувати Майкла Уїра. Оскільки він може померти за кілька місяців, він не бачив жодної причини цього не казати. І Стівен написав:
Він порвав аркуш та викинув у смітник, що стояв коло ніг. Жанні таке не сподобається. З його боку писати це необачно та грубо. Варто дотримуватися більш формального стилю, хоча б якийсь час. Він оперся головою на руки та спробував уявити Жаннине довге обличчя з мудрими очима.
Якою була ця жінка? Що б вона хотіла прочитати у його листі? Він намалював в уяві її темні карі очі під дугами брів. Це були розумні, в’їдливі очі, але водночас в них читатися велика ніжність та співчуття. Ніс у неї був схожий на ніс Ізабель, але рот був ширший, а шкіра губ темнішою. Підборіддя було дещо гостріше, але теж маленьке.
Виразні риси обличчя, яскраві акценти кольору та неприступність в очах додавали її вигляду чоловічості. Але красива бліда шкіра кольору слонової кістки — не така експресивна, як у Ізабель, але гладка — свідчила про її незвичайну витонченість. Він не знав, як до неї підступитися.
Зрештою, він почав писати про свою подорож до Булоні на поїзді та пообіцяв також надсилати звістки з Англії, коли буде хоча б щось цікаве для розповіді.
Наступного дня, коли він прибув на човні у Фолкстон, на причалі зібрався невеликий натовп. Жінки та хлопчики махали прапорцями та вітали піхотинців, які сходили трапом. Стівен побачив, як радість на обличчях людей змінювалася зніяковілістю: ті, хто прийшов зустрічати своїх братів та синів, уперше побачили солдатів, які поверталися додому. Худі істоти з обличчями, які нічого не виражали, були мало схожі на усміхнених чоловіків у блискучому обмундируванні, котрих проводжали тут на борт корабля з військовим оркестром. Дехто із солдатів надягнув хутро, придбане на сільській фермі. Дехто на шинелях прорізав дірки — щоби зручніше було ховати руки від холоду. На головах — шарфи замість формених капелюхів із сяючими кокардами. Самі вони, як і їхній одяг, були брудні, а в очах світилася безтямна непохитність. Рухала їх похмура, автоматична сила. Звичайні люди, дивлячись на них, відчували страх — ці чоловіки стали хоча і не вбивцями, але пасивними істотами з єдиним завданням: терпіти.
Стівен відчув дотик чиєїсь руки.
— Вітаю. Ви — капітан Рейзфорд? Мене звати Гілберт. Я тут головний. Не зміг поїхати з вами туди — у мене нога хвора, на жаль. Так ось, вам треба взяти оці форми та, коли дістанетеся вокзалу, знайти коменданта пункту посадки. Тут списки усіх прибулих. Добре?
Стівен шоковано дивився на чоловіка. Коли той підійшов ближче, щоби показати форми, Стівен відчув їдкий запах гнилизни, яким пашіло його тіло.
На платформі вокзалу теж топталися доброзичливці та стояли столи, з яких волонтерські організації пригощали чаєм та булочками. Стівен підійшов до початку платформи і завернув за виступ цегляної стіни зали очікування, де його вже ніхто не міг побачити. Тут він викинув документи в смітник.
Поїзд рушив, солдати стояли в проході, сиділи на своїх речах, курили, сміялися та махали людям на платформі. Стівен поступився місцем жінці у блакитному капорі.
Натовп солдат притис його до вікна, і Стівен майже не бачив Англію, лише зрідка з-під пахви бачив квадратні сполохи пейзажів. Батьківщина не викликала у нього ніяких почуттів приязності чи привітності. Він був занадто втомлений для радості. Усе, що він відчував, — це біль у спині від намагань не стукатися головою об поличку для поклажі вгорі. Можливо, пізніше він зможе насолоджуватися сільськими просторами та мирними звуками.
— Наступна станція моя, — сказала жінка у капорі. — Хочете, я подзвоню вашій дружині або батькам та скажу, що ви вже їдете?
— Ні. Ні, я... я думаю, не треба. Дякую.
— Звідки ви?
— Лінкольншир.
— Господи, далеко ж вам іще.
— Я не поїду туди. Я іду в... — він сам не знав куди. Уїр йому щось розказував одного разу. — В Норфорлк. Там дуже гарно у цю пору року.
На вокзалі Вікторія Стівен пробився крізь натовп на вулицю. Він не мав бажання бачити більше жодного солдата, хотів загубитися у величезній порожнечі міста. Швидкими кроками пройшов через парк на Пікаділлі, а потім повільно попрямував вздовж північної сторони площі. Десь на початку Абермарль-стріт він зайшов у великий магазин чоловічого одягу. За цілий рік постійних передислокацій Стівен загубив більшу частину вбрання, тому йому потрібні були принаймні сорочки та білизна на зміну. Він стояв на виструганих дошках підлоги та роздивлявся численні кольорові краватки й шкарпетки на вітрині під склом. За прилавком з’явився чоловік, вдягнений у візитку[11].
— Доброго ранку, сер. Чим я можу вам допомогти?
Стівен помітив, як чоловік оглянув його форму та відмітив звання. Навіть крізь його офіціозну ввічливість він помітив мимовільну відразу. Стівенові стало цікаво, що ж саме у ньому викликало таку реакцію. Може, він і досі смердів хлорним вапном чи щурячою кров’ю? Він рефлекторно підняв руку до підборіддя, але пальці відчули лише незначну щетину, котра встигла відрости відтоді, як він голився у готелі «Фолкстон».
— Дякую, мені потрібні сорочки.
Чоловік підійшов до драбини та зняв два дерев’яні ящики, які поставив перед Стівеном. Там були білі сорочки з жорсткими вставками для вечірніх костюмів, а також звичайні бавовняні смугасті без коміра — для повсякденного вжитку. Поки Стівен роздумував, продавець приніс ще ящики з сорочками різного кольору та з різних тканин. Стівен розглядав усю цю безліч пастельних тонів перед собою: петельки були оброблені вручну, біля пласких відпрасованих манжетів — маленькі бганки, найрізноманітніші тканини — від цупких до розкішно м’яких.
— Вибачте, сер. Я маю приділити уваги іншому покупцю, поки ви робите вибір.
Продавець задки відійшов від нього, а Стівен залишився з відчуттям спантеличеності — від розмаїття і ставлення продавця до нього. Інший покупець — великий чоловік віком за шістдесят у дорогому пальто та хомбурзі[12] — дознав від продавця більшої ввічливості. Чоловік обрав кілька речей, попросив записати їх на свій рахунок, і вийшов з магазину важкою ходою — на Стівена він не звернув жодної уваги. Посмішка продавця спочатку завмерла, а потім зовсім зникла, коли знову підійшов до Стівена. Він утримував певну дистанцію.
Врешті він промовив:
— Я не хочу вас квапити, сер, але якщо вам не подобається наш вибір товару, то, може, вам краще зайти до іншої крамниці?
Стівен повірити не міг, що продавець це дійсно сказав. Йому було років тридцять п’ять, світле волосся з початками залисин, охайні вуса.
— Мені просто складно обрати, — відповів Стівен. Нижня щелепа у нього наче поважчала. Він тільки зараз зрозумів, як сильно втомився. — Вибачте.
— Може, вам би краще було...
— Ви просто хочете, щоб я пішов, чи не так?
— Ні, сер, не в тому річ...
— Давайте ось ці дві, — Стівен узяв ті, що лежали ближче, ніж інші.
Років десять тому він би вже вдарив продавця, але зараз просто заплатив за сорочки та вийшов. На вулиці глибоко вдихнув густе повітря площі Пікаділлі. Через вулицю побачив арки готелю «Рітц», а над нею — назву з лампочок. Двері відчинялися, впускаючи та випускаючи дам у коротких хутряних шубах в супроводі чоловіків у витончених сірих костюмах та чорних капелюхах. Вони справляли враження, наче кудись квапляться — вирішувати важливі фінансові проблеми або міжнародні питання. Причому квапляться настільки, що немає часу навіть глянути на улесливу посмішку швейцара в циліндрі та піджаку, обшитому золотим шнуром. Дами з кавалерами проходили крізь скляні двері, вочевидь не звертаючи уваги ані на вулицю, ані на чиєсь інше життя, крім свого власного.
Стівен коротку мить дивився на них, а потім пішов, погойдуючи своєю армійською валізою, у бік Пікаділлі, де купив газету. Писали про фінансовий скандал та нещасний випадок на фабриці в Манчестері. На першій сторінці новин про війну не було, хоча трохи далі, поруч з листами від читачів, було повідомлення про переміщення П’ятої Армії та похвали командирові за тактичні рішення.
Стівен ішов далі, почуваючи себе ще більше ізольованим від навколишнього світу. Він захоплено роздивлявся гладенькі камені непошкодженої бруківки та радів, що в столиці тривало звичайне життя, хоча й не відчував себе його частиною. Звичайно, було неприємно, що до нього ставляться не так, як до інших жителів, хай він і не мешкав тут певний час. Проте Стівена дуже дивувало, що його присутність викликає не просто байдужість, а обурення.
На ніч він зупинився у невеликому готелі недалеко від площі Лестер, а зранку на таксі поїхав на Ліверпуль-стріт. Опівдні відправлявся поїзд у Кінгс-Лін, а до того часу він зайшов до перукаря підстригтися і поголитися. Потім купив на вокзалі квиток та вийшов на платформу. У потязі половина місць була вільною, тому він неквапливо обрав, де сісти. У вагонах «Великої Східної Залізниці» сидіння були оббиті чистим плюшем. Увійшовши, Стівен вмостився в кутку та дістав книгу. Поїзд смикнувся і повільно загуркотів, полишаючи Лондон та набираючи швидкість повз закопчені низькі будинки північно-східних районів.
Стівенові не вдавалося сконцентруватися на книзі — його думки були занадто заплутані та онімілі, щоби стежити за простим сюжетом. Фізично ж він не відчував втоми, хота руки та ноги рухались важкувато. У готелі він непогано виспався і поснідав доволі пізно. А от його розум відмовлявся функціонувати. Усе, на що Стівен був здатний, — просто сидіти й спостерігати крізь вікно за пейзажами.
Поля заливало весняне сонце. Іноді виднілась невеличка річка або струмок. Раз чи два на пагорбах показувалися сирі шпилі церков або комплекс фермерських будівель, та здебільшого він бачив лише сільськогосподарські землі, вочевидь покинуті, чиї глибокі вологі грунти проходили через детально розпланований кругообіг росту та загнивання — невидимий, але невпинний, який незмінно відбувався впродовж століть під холодним вологим небом, вдень і вночі, без жодного спостерігача.
Поїзд грюкотів далі, і Стівенові здавалося, що його пам’ять відповідає на цей ритмічний стукіт. Він задрімав, а потім смикнувся й прокинувся — йому наснилося, що він знов опинився в селі у Лінкольнширі, де минуло його дитинство. Але виявилося, що йому лише ввижалося його пробудження. Він опинився у сараї посеред рівного блідого поля, а поїзд їхав попри нього. Він пробудився — з відчуттям страху, — та пробував залишатися при тямі, але насправді йому знову усе це лише наснилося. Кожного разу, коли Стівен розплющував очі та намагався встати з плюшевого сидіння вагону, його кінцівки виявлялися занадто важкими, і він знов опускався — так колись один із солдатів його роти послизнувся та впав у незакриту вигрібну яму і захлинувся жовтуватою грязюкою. Зрештою йому вдалося упіймати момент, коли прокидається, та примусити свої ноги встати. Він став біля вікна і дивився на поля.
Минуло кілька хвилин, поки він переконався, що не спить. Відчуття мало чим відрізнялися від тих п’яти-шести разів, коли він думав, що прокинувся, а насправді йому це лише наснилося.
Поступово ясність думок поверталася. Він міцно тримався за раму вікна та глибоко дихав. Відчуття дезорієнтації зникало. «Я просто втомився, — подумав він та витяг цигарку. — Я втомився тілом та мозком — Грей був правий. Може, Грей або якийсь з його австрійських докторів зможуть пояснити цю послідовність моїх снів, схожих на галюцинації».
Він поправив форму та пригладив волосся там, де воно скуйовдилося уві сні. Потягнув, відчиняючи, двері купе та попрямував нечіткою ходою у вагон-ресторан. З усіх столиків зайнятими були лише два, і Стівен сів біля вікна. До нього підійшов офіціант з меню. Вибір його приємно здивував — він уже кілька років не бачив такого розмаїття. Замовив консоме, потім палтуса, а ще стейк та пудинг з нирками. Офіціант приніс карту білого вина. У Фолкстоні йому видали офіцерську зарплатню, і тепер його кишені були заповнені англійськими банкнотами. Він замовив найдорожче вино, яке в них було, — шість шилінгів за пляшку.
Невдовзі офіціант з’явився з черпаком, у якому і досі кипів суп, більшу частину якого було налито у чубату тарілку, і, коли Стівен доїв, на білій накрохмаленій скатертині лишився довгий коричневий слід від крапель. Суп був занадто наваристим, щоб його можна було назвати смачним, а смак свіжої яловичини та приправ спантеличував. У Ам’єні він не обідав та не вечеряв, і його піднебіння звикло до тіклерського сливово-яблучного пудинга, м’ясних консерв та галет, і лише зрідка була скибочка пирога, надісланого з Англії Грею або Уїру.
Невеличкі шматочки філе палтуса, поділені на тоненькі пластинки, вкриті тонкими судинками, мали занадто ніжний смак, щоби Стівен міг його відчути. З деякою церемонністю офіціант налив до його кришталевого келиха вина на дюйм. Стівен швидко його проковтнув та сказав налити ще. Чекаючи на стейк та пудинг з нирками, він встиг всотати добрячу частину пляшки — смак вина захоплював його, голова наче сповнилась маленькими вибухами запаху та кольору. Він не пив цього напою вже півроку — не враховуючи грубого домашнього білого. Він швидко поставив склянку. Вода там смакувала як проста вода, лише коли її привозили разом з пайками, а якщо її черпали з воронок, то смак був набагато гірший. Чай був не кращим, зі спотвореним смаком від бочок з-під пального, в яких його приносили. Але зараз це вино викликало таке відчуття, наче у бокалі складна квінтесенція самої Франції, та не примітивного пекла Пікардії, а давніх сільських місць, де ще залишалась надія.
Вочевидь, він втомився сильніше, ніж думав. Коли принесли стейк та пудинг з нирками, він з’їв скільки зміг. Відмовився від десерту та перейшов до кави з цигаркою. У Кінгс-Лін він пересів на місцевий потяг, який прямував до Шерінгему норфолським узбережжям — здається, саме те місце радив Уїр. У вагоні цього маленького поїзда Стівен зрозумів, що йому вже набридло їхати, хотілося вийти на вулицю, на чисте мирне повітря, хотілося лягти у м’яке ліжко у якому-небудь готелі. На першій же зупинці — у селі Бернем-Маркет — він витяг знизу з багажника свою валізу та зійшов на платформу. Звідти можна було зійти прямо у село, розрізане на дві половини колією, обабіч якої ріс м’який охайний газон. Більшість будинків виглядала так, наче їх було збудовано у XVIII столітті; вони були просторі, але скромні і чергувалися десь із півдюжиною крамниць, серед яких були аптека, бакалія та магазин з приладдям для коней. Під величезним каштаном розмістився низенький готель під назвою «Дрізд». Стівен увійшов всередину та подзвонив у дзвіночок, який стояв на прилавку біля сходів. Ніхто не з’явився, і Стівен попрямував у бар. Підлога тут вимощена кам’яними плитами, відвідувачів не було, хоча на столах з обіду залишилися пивні келихи. У барі стояла півтемрява та прохолода через кам’яну підлогу та важкі дерев’яні балки.
Пролунав жіночий голос, і Стівен повернувся, зустрівши непевну усмішку округлої жінки у фартусі. Вона сказала, що тут тільки прибирає, а власник закладу поїхав у справах. Тим не менше вона запропонувала йому пройти у кімнати за умови, якщо Стівен поставить свій підпис у реєстровій книзі.
Жінка провела його нагору до маленької кімнати з комодом з червоного дерева та старим дерев’яним ліжком, вкритим товстою білою пуховою ковдрою. Біля дверей стояв єдиний стілець і умивальник з порцеляновим глечиком і тазом. З іншого боку від дверей Стівен побачив невелику поличку з півдюжиною зачитаних книжок. Вікно виходило на зелений газон перед готелем, а квітучий каштан майже повністю закривав небо. Стівен подякував жінці та кинув свою валізу на ліжко. Це була саме така кімната, яку він хотів.
Розпакувавши речі, Стівен влігся на ліжку та заплющив очі. Хотілося спати, але повіки блимали занадто швидко. Сон то наближався до нього, то відскакував, не даючи забуття. Зрештою, Стівен залишився у стані напівсну, як у поїзді, і в його голові виникли яскраві сцени з минулого без якогось чіткого порядку. Ситуації та люди, яких він вже забув, з’являлися — дуже чіткі та безпосередні — і знов зникали. Він намагався зупинити цю моторошну послідовність спогадів, але знов і знов бачив, як Дуглас падає з нош на слизькі дошки в траншеї після вибуху снаряду, як його мертве тіло пасивно опускається на підлогу. Згадався солдат, якого Стівен вже забув, — Стад, — з нього зірвало каску і кулеметною чергою рознесло голову, коли він нахилився комусь допомогти.
Стівен підвівся з ліжка. Руки трусилися, як в Уїра під час обстрілу. Він глибоко вдихнув та відчув, як груди наповнює повітря. Його дивувало, що зараз, у спокійному, безпечному англійському селі, він відчуває шок від війни. Стівена потягло надвір. Він уже давно не був в Англії, і, можливо, варто піти прогулятися та роздивитися.
Його кроки гучно лунали непокритими дерев’яними сходами, коли він спускався у хол та виходив на вулицю.
Він підняв плечі та знов опустив їх з глибоким переривчастим видихом. Спочатку він йшов вздовж газону, а потім повернув на вулицю, котра вела далі за село. Стівен спробував розслабитися. Я був під обстрілом, думав він; але зараз, на цей час, з ним покінчено. Під обстрілом. Слова повернулися. Якою жалюгідною і недоцільною була ця фраза.
Він простував між рядами густої, нерівно обрізаної живої огорожі, вкритої мереживом лісової бугили. Повітря здавалося таким чистим, наче ним ніколи і не дихали; його поволі охолоджував легкий вечірній вітерець. На межі поля росли високі в’язи, з них долітали співи граків, а десь поряд було чути ніжне туркотіння диких голубів. Стівен зупинився та притулився до воріт. Тиша цього світу наче існувала окремо від часу; жоден людський голос не порушував її.
На небі з’явився місяць — було ще рано, і він низько висів над в’язами. Над ним протяглися нерівні пасма хмар, які вишиковувались у лінії на фоні блідого блакитного неба, а потім зникали, залишаючи по собі лише біле марево.
Стівена захопила хвиля навдивовижу сильних почуттів. Він навіть злякався, бо йому здалося, що ця хвиля може призвести до фізичних реакцій — спазму, кровотечі або навіть смерті. Але потім він збагнув, що ці почуття — не напад на нього, а прояв пристрасної спорідненості. Із диким полем, яке збігало вниз до дерев, зі стежкою, котра вела назад у село, де він бачив дзвіницю церкви, — усе це становило єдине ціле з далеким великодушним небом, і він теж, досі розсудливий молодий чоловік з дрібною пульсацією крові усередині, був частиною всього. Він підняв очі вгору і подивився на небо так, наче воно буде вже зовсім темним, засіяним зірками, туманностями, котрі повільно кудись пливуть, та нечіткими плямами світла від безкінечно далеких світів: але це не інші світи, зрозумів він, бо вони пов’язані задумом творіння з рваними білими хмарами, з травневим повітрям, яким ще не дихали, із грунтом під його ногами, вкритою вологою травою. Стівен міцно вхопився за паркан та поклав голову на руки, відчуваючи залишки боязні, що силою єднальної любові його змете із землі. Хотілося простягнути руки та обійняти поля, небо, в’язи з їх пташками, обійняти у безкінечному прощенні, як дарує батько марнотратному, блудному, але милому серцю синові. Ізабель та жорстока смерть на війні; мати, котра залишила його, друг Уїр: ніщо не аморальне, немає такого, що неможливо спокутати, усе можна об’єднати та зрозуміти в довгій перспективі прощення. Він тримався за дерев’яний паркан і хотів прощення для себе — за все, що він зробив. Стівен прагнув, аби єдність творення світу розтопила ті гріхи, ту злість, бо і його душа була частиною цілого. Тіло здригнулося від пристрасної любові, котрої він довго був позбавлений у крові та плоті вбивств, але яка тепер знайшла його.
Він підняв голову та зрозумів, що посміхається. Заспокоєний, пішов дорогою далі, не стежачи за часом. Десь годину він простував, і вечір ще лишався світлим, змінюючи лише відтінки полів та дерев, посаджених рядами або купками, чи поодиноко — там, де впала насінина.
Стежка спускалася вниз, і за поворотом Стівен побачив невеличке село. За канавою, котра відділяла село від дороги, на великій зеленій галявині грали двоє хлопчиків. Напроти був паб, і Стівен зайшов туди — він був більше схожий на вітальню чийогось будинку. Дратівливий старий чоловік запитав, чого він хоче, а потім приніс Стівенові пива з бочки десь у задній кімнаті. З пінтовим келихом пива він приніс стопку з якимось коричним напоєм. Узявши обидві склянки, Стівен вийшов на вулицю та сів на лаві біля галявини, спостерігаючи за хлопчиками, — аж поки не зникли останні промені сонця і не засвітився білий місяць.
До Франції Стівен повернувся на день раніше, щоби побачитися з Жанною в Ам’єні. Його переведення до штабу бригади відклали на два тижні, і після відпустки він повинен їхати на фронт до своєї роти. Стівен вирішив, що повертатися на війну буде простіше, якщо він проведе ніч у Франції до того, як подасться до розташування, підготовлене для нього Греєм.
Вокзал у Ам’єні був для нього наче старий орієнтир, і Стівен з подивом відмітив, що приїздить сюди лише втретє. Перший його приїзд призвів до незвичайних та непередбачуваних подій, зрештою, як і другий. Цього ж разу тут точно немає Ізабель, так що драматичних подій та поворотів назад у минуле не передбачається. Точніше, він на це сподівався.
Жанна вирішила, що може йому довіряти, і Стівен був дуже вдячний їй. У цьому не було жодної потреби, але вона проявила великодушність та винахідливість — якщо тільки її довіра не засновувалася на жалю. Зараз йому було складно зрозуміти, які саме почуття він викликає у людей, але навіть якщо рішення Жанни і зумовлене простим співчуттям до грубого солдата, він не збирався відмовлятися від їхнього спілкування. Вона була хорошою жінкою. Стівен часто думав, чому вона і досі незаміжня: їй було вже тридцять вісім або тридцять дев’ять, і скоро заводити дітей буде вже пізно.
З Булоні він надіслав телеграму та став чекати відповіді. Вона відписала, що буде рада його бачити у будь-який час того вечора.
Він прогулявся містом, усе ще зі своєю незручною військовою валізою. На ньому була одна з тих сорочок, придбаних у Лондоні, а також нова білизна. Воші, які дошкуляли йому, згинули у вогні, куди він відправив увесь свій одяг — ще у Норфолці. Проходячи вулицею Ліверпуль-стріт, дорогою назад він зайшов до перукаря та позбувся вусів. І тоді відчув себе знову тим молодим чоловіком, який приїхав на бульвар Гангу.
Стівен перейшов площу з кафе, у якому вони із Жанною вперше зустрілися, і попрямував до маленького будинку, де вона жила колись разом з Ізабель. Підійшовши, він подзвонив. Чекаючи біля дверей, він спробував згадати, як виглядала Жанна, але пам’ять приховала її образ.
— Заходьте, месьє, — Жанна простягла йому руку.
Стівен знов опинився у скромному холі, тепер наче більше освітленому. Жанна відчинила двері до маленької вітальні з блискучою дерев’яною підлогою та круглим столом, де в скляній вазі стояли фрезії. Обабіч каміна розмістилися два крісла.
— Ви стомилися з дороги?
— Ні, зовсім ні. Дуже добре почуваюся.
Стівен сів у крісло, запропоноване Жанною, та глянув на жінку. Він пам’ятав сильні риси її обличчя та бліду шкіру; коли дивився на неї, ставало спокійніше. Щось у її погляді та повороті голові іноді нагадувало Ізабель з її імпульсивністю, яка змінилася та вгамувалася у серйозності Жанни.
Вона зауважила:
— Вона казала, що ви любите роздивлятися людей.
— Після усіх цих років у багнюці я розгубив усі свої манери, — вибачився Стівен.
Він зрадів, що Жанна так швидко згадала у розмові сестру. Потім можна буде обійтися і без цієї теми.
— Ви чули що-небудь від Ізабель? — запитав він.
— Так. Вона дуже щаслива. Макса дуже важко поранили, але він житиме. Вона спросила подякувати вам від неї за те, що ви прийшли її побачити. Думаю, що для неї це було дуже важливо. Їй сильно не пощастило. Хоча мій батько сказав би, що вона просто повелася безрозсудно. Але я маю сказати, що усі її рішення були доволі непростими. Гадаю, що зустріч з вами додала підтримки і що ви бажаєте їй добра.
— Мені приємно це чути, — сказав він, хоча насправді це було не так. Дивно усвідомлювати, що тепер його роль у житті Ізабель зводилася до підтримки. — Дуже приємно, — повторив Стівен. У цю мить нещирості він відчув, як останнє відчуття присутності Ізабель покидає його і зникає не у фальшивому забутті, як колись, а у повній відсутності.
Він повернувся до Жанни.
— Як довго ви плануєте лишатися в Ам’єні? Ви живете в Руані, так?
Вона опустила очі вниз, на свої руки.
— Мій батько вже старий, і йому б хотілося, щоб я доглядала його. Моя мати жива, але вона нездорова і не може забезпечувати йому таку увагу, якої він потребує.
— І ви вертаєтеся?
— Не знаю, — відповіла вона. — Я завжди була слухняною дочкою. Але зараз мені хочеться незалежності. Мені подобається Ам’єн, цей маленький будинок.
— Звичайно, — Стівен знов подумав про її вік. — А що ваші інші сестри? Вони не можуть доглядати батька?
— Ні, вони усі заміжні. Вибачте, месьє, вечеря за годину, і я маю перевірити, як там справи на кухні. Може, ви бажаєте відпочити чи щось на аперитив?.. Я не вмію приймати гостей, — вона махнула рукою. — Не звикла.
— Зараз у світі все незвично, — відповів Стівен. — Добре, що ви це розумієте. А тим часом так. Я би щось випив.
Жанна всміхнулася йому у відповідь. Це була її перша посмішка, і Стівенові здалося, що це найнезвичайніший вираз людського обличчя. Посмішка почалася з того, що губи повільно розширилися, потім її бліда шкіра почала сяяти — але не через приплив крові, як у Ізабель, а якимось внутрішнім світлом. І аж наприкінці емоція досягала її очей, які звужувалися та спалахували вогниками довірливого гумору. Стівен подумав, що це не просто вираз її обличчя, а що саме воно змінюється і стає поблажливим та безхмарним.
— Є ще те, куплене за наказом Ізабель, коли ви приходили минулого разу. Запах жахливий. Називається «Олд Оркні» — якийсь англійський напій, — запропонувала вона.
— Шотландський, думаю, — засміявся Стівен. — Мені він добре знайомий.
Жанна принесла пляшку та глечик з водою. Стівен налив трохи віскі у маленьку кришталеву склянку та почав роздивлятися кімнату, коли Жанна зникла на кухні. У кімнату долинав брязкіт сковорідок та приборів, а запахи трав та вина викликали раптовий напад голоду. Він підпалив цигарку та оглянув маленьку вітальню, шукаючи попільничку. Усюди стояла безліч маленьких порцелянових та керамічних тарілочок, але він не ризикнув використати жодну з них як попільничку та струсив попіл у камін і затер ногою. Попри навіть новий одяг без вошей Стівен почувався ніяково та незграбно у цій охайній жіночій кімнаті. Цікаво, чи зможе він коли-небудь знову почувати себе природно у нормальному середовищі? Або ж уже перетворився на істоту, для якої нормою стали стеля з гофрованого заліза, обшиті деревом стіни і а посилки з їжею, підвішені до балок, аби до них не дісталися пацюки.
Жанна приготувала суп, який подала у супниці до столу в кінці кімнати. Вона планувала приготувати рибний суп так, як його готували у Дьєпі — містечку в Нормандії недалеко від її рідного міста, — але в Ам’єні неможливо було купити усі потрібні інгредієнти.
Стівен згадав, як Ізабель колись розсердилася через його слова, що Ам’єн не найбільш привабливе місто для гурманів.
— Мабуть, через війну з продуктами тепер складно, — припустив Стівен.
— Не думаю. Мені здається, причина в тому, що ам’єнці не дуже цікавляться їжею. Може, відкоркуєте вино? Я не знаю, чи воно хороше, — таке пив батько.
Стівен поки що не міг зрозуміти, чи сприймала його Жанна як якогось біженця, про якого має подбати будь-який патріот, чи ж вона просто по-дружньому до нього ставиться. Поки вони їли, він розпитував її.
Вона неохоче ділилася інформацією. Поводилася мило та скромно, ніби вважала, що ця зустріч суперечить правилам етикету і будь-якої мить хтось увійде та припинить усе. Із розповіді Стівен зрозумів, що вдома її тримало відчуття обов’язку стосовно до батька, який вочевидь вмів нав’язувати свою волю їй так само, як й Ізабель. Вона вдаліше опиралася батьковому обиранню кандидатів у чоловіки, ніж молодша сестра, але той відплачував тим, що перешкоджав одруженню з тими, хто подобався їй. Так само як він злякав солдата, котрий приходив до Ізабель, він віднадив удівця із серйозними намірами забрати Жанну з його дому.
Вона розповідала про своє життя дуже виваженими реченнями. Її манера говорити була строгою, але Жанна компенсувала це мерехтінням гумору в очах та раптових рухах довгими тонкими пальцями.
Її присутність заспокійливо впливала на Стівена. Він з задоволенням слухав її розповіді, а на питання завжди відповідав дуже тактовно, навіть якщо вона розпитувала про війну.
Коли стало доволі пізно, Стівен почав боятися свого повернення. Відтоді, коли його — маленького хлопчика — забрали з рідних полів та відправили назад у той заклад, де жив, він найбільше боявся моменту прощання: відчував себе покинутим. Він ніяк не міг змиритися з необхідністю повертатися у траншеї, і з наближенням цієї миті ставав усе мовчазнішим.
— Думаєте про повернення, так? — запитала вона. — Ви перестали відповідати на мої питання.
Стівен кивнув.
— Це не може продовжуватися вічно. Скоро американці надішлють нам танки — так каже маршал Петен. Треба потерпіти. Думайте краще про вашу наступну відпустку.
— Можна я знов приїду сюди?
— Звичайно, якщо хочете. Рахуйте тижні та дні. І бережіть себе. Судячи з ваших розповідей, нові обов’язки тепер не пов’язуватимуться безпосередньо з боями. А проте бережіть себе.
— Може, ви і праві, — зітхнув він. — Війна вже так довго тягнеться. Дуже довго. Я постійно згадую солдатів, з якими я...
— Вам треба перестати про них думати. Про тих, хто помер. Ви зробили для них усе, що могли. Більше ви не можете нічого вдіяти. Коли це закінчиться, тоді зможете про них згадувати. Але зараз потрібно зосередитися на тому, щоб вберегти своє життя. Іще одне ваше поранення ніяк не допоможе тим, хто помер.
— Я не можу, Жанно. Не можу не думати. Я так втомився.
Жанна подивилася на його благальне обличчя. Він був на межі сліз.
— Я все віддав, — сказав він. — Не примушуйте мене іти далі. Дозвольте залишитися тут.
Жанна знов посміхнулася.
— Хіба такі слова має казати той, хто вів своїх солдатів на Анкр? Кілька тижнів у тилу, в безпеці. Ви зможете.
— Справа не в небезпеці. А в зусиллях, які від мене вимагають. Я навіть думати про це не можу.
— Я знаю, — Жанна накрила його долоню своєю. — Я розумію. Але ви повинні бути сильним. Я приготувала для вас спальню — подумала, що ви захочете лишитися. Я рано вас розбуджу. Ідіть спати.
Стівен нехотячи пішов за нею до дверей. Завтра доведеться повернутися на війну.
Штурм Мессинського хребта планувався дуже детально. Ветерани минулого липня берегли людські життя, за які вони відповідали.
— Для вас є хороші новини, — звернувся до Стівена Грей, коли той зайшов доповісти про своє повернення. — Перш ніж ви заступите на свою нову посаду, ви повинні організувати масштабний рейд на траншеї ворога. Це частина нової обережної стратегії — ми вивчаємо противника. Розвідка, — він спробував вичавити посмішку, але невдало.
— Зрозуміло, — відповів Стівен. — А як зміниться наша загальна стратегія, якщо ми дізнаємося, що проти нас стоїть не сорок другий полк, а сорок перший?
— Думаю, що ніяк, — відповів Грей. — Але мені наказано долучитися до збору розвідувальних даних, чим займається цілий фронт. Ваша рота цього тижня виходить з резерву, так? Це хороша нагода для такого фронтовика як ви.
— Дякую, сер.
Грей засміявся.
— Ну добре, Рейзфорде, розслабтеся. Насправді я хочу, щоб ви очолили атаку на канал ліворуч. Нам треба там закріпитися. Це лише локальна атака. Ваш батальйон рушає на світанку. Трохи пізніше надійде підкріплення — солдати з Чорної Країни[13]. Ну що, вам це більше подобається?
— Так від нашої смерті буде більше користі, ніж коли ми будемо просто роздивлятися кокарди ворога.
— Молодець, Рейзфорде. Тримайтеся. Я знав, що ви зможете.
— А я же ви тримаєтеся, сер? — запитав Стівен.
Грей розсміявся.
— Це все моя шотландська кров. Ми лише починаємо!
Солдати вирушили далі на передову комунікаційними траншеями, які завершувалися у брудній розщелині в землі за мішками з піском. Не враховуючи рейдів та патрулювання, вони вже дев’ять місяців не атакували і тому тепер сильно нервували та лаялися між собою, встановлюючи драбини біля стіни траншеї. Увесь ранок звучали пили та молотки, і деревина перетворювалась на драбини, які спиралися на бруствер через рівні проміжки. У Стівена склалося враження, що попри погане передчуття щодо великого наступу в Бельгії, котрому приписували важливість для генерала Хейга, солдати чомусь думали, що їм більше не доведеться підставлятися під штормовий вогонь артилерії.
Джек Фаєрбрейс закінчив свою зміну під землею та виліз на поверхню. Приготування до атаки відродили у ньому ті спогади, які, здавалося, йому вдалося поховати назавжди. Він згадав, як молився за солдатів, які вилазили і траншей тим літнім ранком, як сподівався на їхнє повернення живими. Цього разу молитов у нього не знайшлося.
Недалеко від входу у велику шахту вони викопали бліндаж, куди і пішов Джек. Тут тимчасово спали його товариші. Він запросив Еванса та заварив чаю, а потім дістав альбом. Від дня смерті Шоу Джек більше не малював його портретів — тепер він почав малювати Стівена. Цей чоловік цікавив Джека відтоді, як він, напівживий, впав на його руки. Він малював його велику темноволосу голову з різних ракурсів, у різних позах, з широко відкритими недовірливими або ж рішуче звуженими очима; з посмішкою, яка з’являлася під час спілкування зі своїм другом — капітаном Уїром; з порожнім виразом обличчя, наче пам’ять його покинула, він зустрів Джека, коли той прийшов зранку на доповідь після того випадку, коли заснув на варті. Лице Джона він не пам’ятав настільки добре, щоби намалювати його.
До атаки залишилось недовго, та від того не легшало. Стівен розмовляв з командирами взводів, які першими піднімуться драбинами з рідкими східцями у непередбачуваний світ за межами траншеї.
— Не можна вагатися, — казав він. — Змінити того, що на вас чекає, неможливо, але будь-які вагання з вашого боку тільки збільшать загрозу життю солдатів.
Елліс облизав губи, на блідому чолі виступили краплі поту. Почався обстріл, і зі стелі бліндажу сипалася земля. Стівен говорив спокійно, як досвідчений солдат, але йому самому це не допомагало. Факт, що він вже мав такий досвід, зовсім не означав, що він виживе цього разу. Коли треба буде починати, йому знов доведеться зазирнути у глибини своєї суті — і він боявся, що змінився.
Обстріл тривав лише один день. Артилеристи казали, що гармати з науковою точністю націлені на об’єкти ворога, розташування яких виявила повітряна розвідка. Цього разу не буде ні дроту, ні вцілілих бетонних редутів, котрі неквапливо поливають понівечені поля хвилями смерті.
Уїр прийшов у бліндаж опівночі. Погляд шалений, волосся скуйовджене — Стівенові такий вигляд не сподобався. Він не хотів заразитися його страхом, який той передавав навіть через подих.
— Цей шум, — сказав Уїр. — Я більше не можу його терпіти.
— Я вже два роки це чую, — грубо зауважив Стівен. — Але ж ви в Британській армії найкраще вмієте пристосовуватися.
Уїр витяг цигарки та озирнувся навколо з надією в очах. Стівен з неохотою підштовхнув до нього пляшку.
— Коли ви вирушаєте? — запитав Уїр.
— Як завжди. Усе буде добре.
— Стівене, я хвилююся за вас. У мене нехороше передчуття.
— Я чути нічого не хочу про ваші передчуття.
— Ви були мені дуже хорошим другом, Стівене. Я ніколи не забуду, як ми разом з вами лежали у вирві і ви розмовляли зі мною...
— Забудете. А зараз краще помовчіть.
Уїр тремтів.
— Що таке? Я ж хочу подякувати вам. Я просто щось відчуваю. Пам’ятаєте, коли ви мені ворожили на картах...
— Я підтасував. Обманув. То нічого не означає, — Стівен вже не міг продовжувати цю розмову.
Уїр виглядав здивованим та пригніченим. Він зробив великий ковток і сказав:
— Не знаю, чи варто сказати. Я знаю, це егоїстично з мого боку, але...
— Та просто закрийте рота, Уїре, — Стівен вже кричав, голос зривався на ридання. Він підніс своє обличчя впритул до обличчя Уїра і промовив: — Просто спробуйте мені допомогти. Якщо ви мені за щось вдячні — то спробуйте допомогти. Господи, ви що, думаєте, що мені подобається це робити? Ви вважаєте, що це і є сенсом мого життя?
Уїр відсунувся назад від слини, що летіла зі Стівенового рота. Він спробував заперечити, і Стівена накрило хвилею злості.
— Усі ті хлопці — їм по вісімнадцять чи дев’ятнадцять років — усі вони вранці вилізуть з траншей, а мені доведеться на це дивитися. Хоч раз у житті, я вас благаю, давайте поговоримо про щось інше!
Перекошений і п’яний Уїр був не менш запальним, ніж Стівен.
— Є речі, які я хочу сказати, — і мені начхати, тактовно це чи ні! Є дещо більш важливе за такт. Я хочу подякувати вам і попрощатися, якщо...
Стівен схопив його за лацкани та потяг до дверей.
— Ідіть до біса, Уїре! Йдіть до біса з перед моїх очей і залиште мене у спокої!
Він виштовхнув його за двері, і той впав обличчям у багнюку. Підвівшись, Уїр з докором глянув на Стівена та почав зчищати бруд з форми, повільно прямуючи дошками у свій бліндаж.
Залишившись на самоті, як і хотів, Стівен подався у подорож в глибини самого себе, яка закінчиться аж на світанку. Він уважно роздивлявся власне тіло, згадуючи різні речі, яких торкалися його руки; вивчав лінії на кінчиках пальців і притискав тильний бік долоні до губ.
Стівен ліг на дощате ліжко, та відчув дотик вовняної ковдри до шкіри обличчя — як у дитинстві. Він щільно замружив очі та подумки звернувся до найдавніших своїх спогадів про матір, про її руки, голос та запах. Він загорнувся у плащ із пригадувань, сподіваючись бути так у безпеці, щоб ніякі снаряди та кулі не змогли його дістати. Він проковтнув слину та відчув свої язик та горло. Це була та ж плоть, що й у того невинного хлопчика, яким він був. Звичайно, вони не допустять, аби з нею трапилася біда тепер. З оновленим почуттям любові до цього світу думка про можливість залишити його стала нестерпною.
За годину до світанку прийшов Райлі та приніс теплу воду, щоби Стівен міг поголитися. Стівенові було приємно бачити цього кмітливого маленького чоловіка із запобігливими манерами. До того ж він уміло заварював великий чайник чаю. Стівен ретельно поголився та узяв ремінь, вже начищений Райлі.
Коли він вийшов у траншею, привезли пайки для солдатів, і хтось із них смажив бекон на сніданок. У темряві доводилося обережно ступати по дошках, слідкуючи за ногами. Сержант-майор роти Прайс перевіряв спорядження. Зараз йому допомагала його методичність: він усе робив так само, як і будь-якого іншого дня. Потім він поговорив з Петросяном, капралом його колишнього взводу. Знайоме засмагле обличчя дивилося на Стівена так, наче він міг його врятувати, — і той відвів погляд. Він підійшов до групи солдатів, які ще ніколи не перелазили через бруствер: Барлоу, Кокер, Годдард та кілька інших стояли біля драбини. Стівен зупинився, поговорив з ними і навіть у темряві помітив дивний вигляд їхніх обличчях. Ніби шкіра натяглася на кістках, від чого вони світилися. На питання Стівена вони не відповідали — кожен занурився у себе, де завмер час і не було жодної допомоги.
Артилерія почала створювати вогневу завісу на нейтральній території. З-за брустверу можна було побачити, як у повітря злітають грудки землі та падають униз. Стівен глянув на годинник — ще чотири хвилини. Він опустився на коліна на стрілецькій сходинці та почав молитися. Пристрасно, але без слів.
Усе відбувалося дуже швидко. Нескінченний обстріл тоді, перед липневою атакою, неможливо було терпіти, але вони хоча би мали час підготуватися. Цього ж разу здавалося, що ще декілька годин тому він вечеряв із Жанною, а зараз готується помирати. Не відчувалося жодної відмінності, що це була коротка атака: у смерті немає рівнів.
Стівен підвівся та попростував до наступної драбини, біля якої стояв Елліс і не відводив очей від годинника. Він підійшов ближче та поклав руку йому на плечі. Здивоване обличчя Елліса підбадьорило його, і він навіть знайшов у собі сили вичавити заспокійливу посмішку для підкріплення свого жесту. Елліс простяг долоню Стівенові, і той потис її. Прайс не буде виходити з траншеї, але йому доведеться підраховувати втрати.
Стівен глянув у небо, де перші промені сонця пробивалися крізь хмари, та зітхнув. «Господи... Господи...» — бурмотів він, здригаючись. Де ж тепер вона, ота єдність зі світом? За хвилину до початку атаки він зрозумів, зрештою, як і всі інші: вороття немає. Він тужливо озирнувся на натовп у комунікаційній траншеї, та повернувся обличчям до фронту. Почувся свисток, і солдати незграбно полізли драбинами нагору з важкими речмішками на спинах у заповнене металом повітря.
Стівен дивився на їхні безглузді, крабоподібні рухи, і його серце стисла жалість та любов до них. Він просунувся вперед і поліз за ними.
Солдати бігли з усіх сил прогорнутою вибухами землею. Вже не було того повільного маршу, як минулого року. Над їхніми головами летіли кулі з кулеметів «своїх», які ставили захисну завісу на шляху. Ворог відстрілювався. Стівен слухав насичений гул у повітрі та пригинав голову, захищену олов’яною каскою, якомога нижче. Доводилося оббігати мертвих та перестрибувати через невеликі воронки в грязюці. Попереду він бачив, що лінія наступу вже досягла траншей ворога. Його рота підкріплення почала перегруповуватися у воронках десь за п’ятдесят ярдів від окопів.
Стівен зісковзнув вниз по десятифутовому схилу, вкритому брудом, і побачив у воронці Годдарда та Аллена — останній притискав пов’язку до руки біля плеча. Кокер визирав із вирви, стоячи на спині іншого солдата, — він намагався у польовий бінокль розгледіти, які сигнали подають підрозділи попереду.
Нарешті він стрибнув униз.
— Я нічого не бачу, сер, — звернувся він до Стівена, перекрикуючи шум. — Жодних сигналів, нічого. Здається, вони пройшли повз дроти. У траншеї вибухають гранати Міллса.
Стівен розхвилювався від надії. Можливо, саме сьогодні за увесь час, проведений на війні, артилерія і справді перебила дроти і солдати більше не будуть іграшками кулеметників.
Петросян, похитуючись, спустився у вирву. Увесь чорний від бруду та гнилі, в які він потрапив у попередніх воронках. Поранень не було.
— Сигнал від роти «Б», сер! — крикнув він. — Вони всередині.
— Добре. Вирушаємо.
Стівен виліз на край вирви та помахав прапорцем. Земля навкруги зарухалася, вивергаючи із себе солдатів усюди на відстані сто ярдів, а може, й більше. Шум попереду посилився вдвічі — німці почали стрілянину з резервної траншеї. Солдати з роти «Б» намагалися забезпечити їм прикриття, але їхні гвинтівки не могли протистояти кулеметам ворога. Останні п’ятдесят ярдів до траншеї довелося гнати, підстрибуючи та ухиляючись від куль поміж тілами тих, кому це не вдалося.
Стівен побіг за двома іншими солдатами до дірки у німецькому дроті й стрибнув у натовп в окопі. Ніхто не розумів, що відбувається. Вздовж траншеї стояли полонені німці з нервовими посмішками на обличчях — вони, вочевидь, з полегшенням здалися у полон, але боялися своєї подальшої участі. Солдатам роти «Б» полонені щедро дарувати сувеніри та цигарки. Їхня траншея дивувала британців: величезні глибокі бліндажі, майстерно зроблений бруствер. Вони захоплено роздивлялися ці приватні володіння ворога, які вони давно уявляли і куди нарешті вторглися.
Стівен наказав, аби полонених відвели в уцілілий бліндаж. Для охорони він залишив гам Петросяна та ще трьох його солдатів. Він знав, що Петросян тільки зрадіє можливості не продовжувати атаку і з задоволенням вб’є їх, якщо буде потрібно. Стівен пішов далі траншеєю та знайшов Елліса, мокрого від поту, з порожніми очима, наче бойовище, в якому він брав участь, відбувався в якомусь іншому світі.
У траншеї, трохи ліворуч від них — там, де вона наближалася до каналу, — і досі ішов бій, але за півгодини стрілянина вщухла і звідти привели нових полонених.
Елліс дивився на Стівена, очікуючи.
— Що тепер?
— Опівдні з того лісу праворуч до нас надійде підтримка. Від наших друзів з Чорної Країни, як їх називає Грей. Доти ми будемо утримувати кінець каналу, а потім просуватимемося далі, до другої траншеї.
Елліс невпевнено всміхнувся. Стівен скривився.
— Зараз почнеться обстріл другої лінії! — крикнув він, коли над головою залунало виття. — Тримайте каску на голові та схрестіть пальці.
У траншеї почалася метушня, солдати складали мішки з піском вздовж задньої стінки, щоби з-за них обстрілювати другу лінію німецької оборони. Багато хто отримав кулю в голову, намагаючись знайти для себе вогневу позицію. Кулеметники з «льюїсами» шукали для себе безпечні місця, звідки можливо взяти добрий приціл, але наразі важко було зрозуміти, чи зможуть вони просунутися уперед ще до початку контратаки.
Артилерія поступово прицілювалась та била дедалі краще. Солдати кричали, доповідаючи про вибухи на краю німецької траншеї, які здіймали у повітря мішанину землі і людей. З-за оборонних ліній відповіла німецька артилерія. Зі штабом батальйону не було зв’язку, і шум бою, який уже переходив у різанину, ставав усе несамовитішим. Єдине, що міг зробити Стівен, — віддати наказ діяти за планом. Він заліз на імпровізовану стрілецьку сходинку. Звідси були помітні приготування ворога до відступу в резервну траншею. Шкода, що не було способу зв’язатися з артилерією — вони би могли упіймати їх у момент переходу.
Стівен викрикнув серію наполовину почутих наказів, і почалася друга хвиля атаки. Координація тепер була гіршою, ніж у першій хвилі, та й шеренги вже не такі чіткі. Солдати, яким вдалося вижити, приголомшені та радісні бігли до наступної лінії ворога. Для пострілів з гвинтівки не було місця, і вони билися в траншеї багнетами та кулаками. Когось зачепило їхньою власного артилерією — їм запізно повідомили про другий наступ, — а хтось зістрибнув у траншею прямо назустріч смерті. Стівен пробився через дроти та скочив униз прямо на тіло якогось німецького капрала з відтятими вибухом ногами. Він був ще живий та спробував відповзти у безпечне місце. Солдати намагалися збиратися групами і просуватись одразу в обидва боки траншеї — так вони завжди будуть прикриті з тилу, — але туди постійно стрибали нові солдати, і не можна було кидати гранати через траверси, щоб не вбити когось із своїх. Вибору не було — доводилося наосліп завертати за кожен наступний поворот. Перші двоє чи троє солдатів слугували знаком для тих, хто йшов слідом. Стівен дивився, як знавіснілі чоловіки по тілах своїх товаришів рвуться уперед, очищають одну ділянку траншеї за іншою та штовхають один одного, вирішуючи, хто піде першим. Вони тримали лише своїх братів, друзів в голові; вони були гальванізовані страхом. Вони вбивали із задоволенням. Вони не були нормальними.
Ранок завершувався, і вони вже зайняли другу траншею. Стівен відправив окрему групу вниз каналом, аби ті окопалися проти контратаки ворога. Тепер потрібно лише протриматися до полудня, до прибуття підкріплення, яке захистить їх з іншого флангу.
Стівен не міг дивитися на німців, і намагався відправити їх на британську лінію якомога швидше. Незважаючи на продовження обстрілу, знайшлося чимало добровольців їх супроводжувати. Більшість солдатів вважали, що успіх на двох лініях — це межа їхнього везіння. Крім того, після п’яти напружених годин хотілося добре відпочити. Стівен із заздрістю дивився, як їхні стомлені спини віддаляються в напрямку рідних окопів.
На мить ворог трохи послабив обстріл і потім знову посилив. Били, в основному, по правому фланзі — німці поливали їх з кулеметів, розташованих незрозуміло де, та з гранатометів. Стівен навіть не встиг насолодитися проривом, коли почалася облога. Зигзагоподібна конструкція траншеї унеможливлювала дізнатися солдатам, що відбувається далі кількох ярдів, але звуки контратаки не передвіщали нічого хорошого.
Він зрозумів, що справа від траншеї насувається навала, а найвіддаленіші вогневі бухти або були евакуйовані, або ж просто замовкли.
Опівдні він виліз драбиною на бруствер і глянув у бік лісу, сподіваючись побачити підкріплення. Там нікого не було. Стівен стрибнув назад у траншею та знайшов перископ. Він подивився назад, у нейтральну зону — там теж було порожньо, крім шеренги полонених у далечині, яких вели до окопів. Стівен заплющив очі та тихо зітхнув у вирі обстрілу. Він мусив знати. Він міг би здогадатися.
Командир взводу на прізвище Сіблі закричав йому у вухо. Він хотів знати, коли прибуде підкріплення.
— Нікого не буде. Вони не прийдуть! — прокричав Стівен йому у відповідь.
— Чому? — беззвучно запитав Сіблі.
Стівен не відповів.
За годину німці увірвалися в дальній кінець траншеї, і всі посунули в рукопашну. Невдовзі командир роти «Б» наказав своїм солдатам відступати у передову траншею ворога, яку вони зайняли зранку. Перелазячи через бруствер, вони опинилися під обстрілом — німці вже розташували кулемети в резервній траншеї.
Шум заважав думати. Стівен почув крики Елліса.
— Нас виб’ють! Нас виб’ють! — Стівен скоріше прочитав по його губах, ніж почув. — Рота «Б» відступила! — закричав Елліс прямо Стівенові у вухо.
— Я знаю. Знаю, — Стівен не став пояснювати. Завданням його роти було втримати траншею. Рота «Б» мала атакувати, і вони могли приймати власні рішення щодо пересувань. Шум заважав сказати усе це Еллісові, але треба було виконувати накази полковника Грея.
Повз них пробіг сержант з бризками крові на обличчі, а за ним — солдати, котрих ворог почав тиснути назад траншеєю з незахищеного правого флангу. Німці також почали контратаку фронтально з резервного окопу. Двома тільки «льюїсами» стримати їх було неможливо. Якщо німцям вдасться зайти від каналу, то вони опиняться в оточенні. Стівен швидко оцінив можливості для відступу. У траншеї було вже дуже багато німців, і вони швидко займуть позиції на бруствері та перестріляють його солдатів в спину, коли ті побіжать.
Елліс плакав.
— Що нам робити? — скиглив він. — Я хочу врятувати моїх людей. Що робити?
Стівенові уявлялося тільки одне: тіла його солдатів, складені одне на одного, наче мішки з піском. То було не його рішення, але тільки це їм і залишилося.
— Що робити? — він знову крізь шум почув стогін Елліса.
— Тримаємо позицію. Потрібно тримати цю кляту позицію! — Стівен кричав, але нічого не було чути. Елліс лиш бачив його відкритий рот, зуби та язик.
Відчайдушно намагаючись врятувати свої життя, солдати билися за кожен ярд траншеї. Стівен приєднався до них, швидко обстрілюючи сірі шеренги, котрі наближалися. Близько третьої години Стівен почув чийсь голос з йоркширським акцентом прямо біля вуха. Він повернувся, побачив незнайоме обличчя та з подивом глянув чоловікові у вічі.
Це був лейтенант з полку герцога Веллінгтона. Він голосно доповідав Стівенові, що його солдати відбили дальній кінець траншеї.
Впродовж наступної години вони пробивались назад до каналу. Надійшло підкріплення з окопними мінометами та кулеметами. Контратаку німців на якийсь час вдалося зупинити, і зайняти свої колишні позиції їм не вдалося. Стівен зліз назад у траншею та пішов у бліндаж, де знайшов майора полку герцога Веллінгтона.
— Ви виглядаєте виснаженим, — радісно сказав майор. — Вам наказано відступати. Ми будемо прикривати вас. Там щось пішло не так — ще один «вдалий» план.
Стівен глянув йому в обличчя: такий наче молодий, а вже зробив диво.
— А ви що будете робити? — запитав майора.
— Прикриватимемо ваш відступ, а потім будемо вибиратися звідси.
Стівен потис його руку та вийшов.
Спочатку вони винесли мертвих та поранених. Ті, хто залишився живим, повернулися у свої окопи до початку ночі. Елліс потрапив під чергу кулемета. Невеличкі групи живих повзли назад у тій багнюці, якою вони пробігали вранці. Вони не розпитували проте, що сталося з їх друзями, — просто хотіли якомога швидше дістатися туди, де можна лягти.
До нових обов’язків Стівена входило перевіряти карти та з’ясовувати, де різні батальйони. Його розмістили у гарному будинку в селі, і він тільки іноді ночував у бліндажі на резервній лінії. У порівнянні з тим життям на війні, яке він досі мав, це було суттєве покращення.
Завдання треба було виконувати швидко, бо атака на Мессинському хребті мала відбутися вже скоро. Стівен відчув сардонічне задоволення, затвердивши відпочинок для роти Уїра незадовго до атаки, — вони вже виконали свою роботу, а міни може підірвати хтось інший.
Старший офіцер штабу бригади на прізвище Стенфорт манерою поведінки нагадував полковника Барклая. Він нерідко кричав без причини та говорив короткими фразами, що мало виражати терміновість усіх його повідомлень.
Якщо траплялося щось не передбачуване, він одразу сипав складними для виконання наказами, щоби підкреслити своє головування, хоча нерідко ситуація вирішувалась сама собою.
В перший же день на новій службі Стівен отримав неприємне завдання написати листа матері Елліса, котра вже отримала офіційне повідомлення про смерть сина. Він сидів у кабінеті, покусуючи кінчик ручки, — впродовж години він не зміг навіть почати листа. Стояв хороший літній день, і у саду носилися дрозди та шпаки.
Він багато разів починав, писав щось про наступ або про те, як вони з Еллісом ділили бліндаж, або про їхню поїздку до Ам’єна. Але врешті-решт він обмежився формальним співчуттям.
Перечитуючи свого листа, Стівен підкреслив слово «будь-яких». «За будь-яких умов...» — це було правдою. За кілька місяців Еллісу вдалося заслужити повагу своїх солдатів, бо він не боявся. А якщо і боявся, то не показував свого страху. Він став хорошим солдатом, хоча це мало йому допомогло.
Стівен вже втомився від необхідності писати такі листи. Він помітив, що його письмо ставало дедалі сухішим та холоднокровнішим. Нескладно уявити, яке враження справить такий лист на невтішну вдову. Не стало її єдиного сина... Думати про це не хотілося.
За тиждень перед наступом роту Джека відправили у глибокі штольні під хребтом, де вони заклали тони амоналу в спеціально підготовлені камери. За два дні робота завершилась, і втомлений Джек нарешті виліз на поверхню під сонячне світло. За ним з’явилися Еванс, Філдінг та Джонс. Вони стояли у траншеї біля входу в штольню та вітали один одного із закінченням. Перш ніж їх відпустять офіційно, вони мали доповісти капітану Уїру і вчотирьох попрямували до бліндажу, ступаючи дощатим настилом.
— Ходять чутки, що тобі дадуть відпустку додому, Джеку, — сказав Філдінг.
— Не вірю. Не раніше, ніж ми докопаємося до Австралії.
— Тут, вочевидь, нам вже нічого копати, — мовив Еванс. — Тут вже і так цілий мурашник. Зараз ми підемо в тил, і я щасливо вмощуся на м’якенькому ліжку після двох або трьох скляночок вина.
— Точно, — погодився Філдінг. — Ще би покликати якусь француженку.
Джек подумав, що найгірша частина війни позаду. В уяві вже з’явилися образи коридору в його будинку в Лондоні, де його зустріне Маргарет.
Уїр йшов їм на зустріч з набагато щасливішим, ніж зазвичай, обличчям. На ньому були чоботи, куртка та м’який капелюх. Поки він підходив, Джек помітив, що деякі з мішків, які лежали на бруствері, не замінили відтоді, як через них перелазила піхота. Він спробував попередити Уїра, що той у небезпеці. Уїр заліз на стрілецьку сходинку, щоби пропустити солдатів, які несли пайки, і куля зі снайперської гвинтівки влучила йому в голову просто над оком. Мозок бризнув на мішки тильного траверса.
Якусь мить його тіло продовжувало жити, не маючи гадки про те, що сталося, — воно наче збиралося іти далі. Потім його руки розкинулися, як у ляльки, і він впав обличчям у бруд.
Стівен дізнався про це наступної ночі від офіцера розвідки на прізвище Маунтфорд. Він був у своєму бліндажі на резервній лінії, де забезпечував зв’язок між штабом та солдатами, які мали вранці йти у наступ другою хвилею. Маунтфорд сухо повідомив новину.
— Я чув, ви були друзями, — сказав він. За виразом обличчя Стівена він зрозумів, що краще залишити його самого.
Якийсь час Стівен сидів не ворушачись. Востаннє він бачив Уїра, коли той впав обличчям у бруд траншеї. Ось таким і був його прощальний жест. Тепер Стівен не міг думати ні про що інше, крім ображеного докірливого обличчя Уїра, який витирав із себе багнюку.
Але ж він його любив. Тільки Уїр міг зробити війну стерпною для нього. Страх, який той відчував під обстрілами, був провідником його власного страху, а його невинний характер давав можливість жартувати з тих рис, які сам Стівен давно вже втратив. Уїр насправді був набагато сміливішим за нього: він жив із жахом, він відчував його кожного дня, і у своїй дивній впертості йому вдавалося те почуття здолати. Він жодного разу не ухилився від своїх обов’язків і загинув на передовій.
Стівен сперся ліктями на грубий дерев’яний стіл. Він ще ніколи не відчував себе настільки самотнім. Уїр був єдиною людиною, котра була з ним на кордоні цієї реальності. Тільки Уїр чув той стогін неба у Тьєпвалі.
Стівен ліг на ліжко, без сліз. Коли минула третя година ранку, вибухнули міни під землею, і ліжко трусонуло. «Вибух почують навіть у Лондоні!» — хвалився Уїр.
Задзвонив телефон, Стівен підвівся та сів за стіл. Ранішніми годинами він передавав повідомлення. О дев’ятій Друга армія узяла хребет. У голосах тих, з ким він спілкувався, відчувалося піднесення: хоча би щось зробили так, як треба. Вибухнуло просто неймовірно, а піхота змогла пробитися, користуючись тактикою канадців. Святковий настрій точився телефонними дротами.
Опівдні Стівена змінили, і він ліг на ліжко з намаганням заснути. У бліндажі було чути безжальне бомбардування німецьких траншей. Він проклинав свій талан, завдяки якому зараз був не там. Тепер, відповідаючи на гіпотетичне питання Грея, Стівен би, не роздумуючи, сказав, що вбив би. Він заздрив солдатам, які могли розстрілювати ворога, які могли встромляти багнети у їхні незахищені тіла, які могли поливали кулеметними чергами тих, хто застрелив його друга. Тепер би він вбивав із легким серцем.
Він спробував уявити, що перемога на хребті потішила б Уїра або викликала відчуття реабілітації, але не міг. Його просто не було тепер. Стівен згадав спантеличене бліде обличчя з судинками, котрі полопалися від спиртного; голову із залисинами та приголомшені очі, які просто не могли вмістити його невинність. Йому стало шкода Уїра — його тіло зникло під землею, а він так і не встиг пізнати близькість іншої людської плоті.
Цілу ніч і весь наступний день Стівен так і пролежав нерухомо на ліжку. Прийшов Маунтфорд та спробував його підняти, але той не промовив ні слова. Він відмовлявся від принесених харчів. Він проклинав себе за нетерпіння, котре допустив щодо Уїра під час їхньої останньої зустрічі. Він ненавидів себе за егоїстичність почуттів: він більше жалів себе, аніж свого мертвого друга, та нічого не міг вдіяти. Як і всі решта, на війні він навчився позбуватися думок про смерть, а ось почуття самотності було непросто позбутися. Уїра більше немає, і ніхто не зможе його зрозуміти. Він спробував заплакати, але сльози не могли виразити ані спустошення, ані любов до нещасного божевільного Уїра.
На третій день до Стівена прийшов полковник Грей.
— Нарешті, успішний наступ, — сказав він. — Тунельники зробили свою роботу на відмінно. Не заперечуєте, якщо я присяду, Рейзфорде?
Стівен сидів на краю ліжка. Коли Грей увійшов, він спробував підвестися, щоби привітатись, але той махнув рукою. Стівен вказав на стілець біля стола.
Грей сів нога на ногу та запалив трубку.
— Боші так і не дізналися, чим їх вдарило. Я ніколи особливо не вірив у те, що роблять ті каналізаційні пацюки, а ще й ці постійні вирви, котрі займає ворог... Але зараз навіть я мушу визнати, що вони добре зробили свою роботу.
Він ще кілька хвилин говорив про атаку і, здавалося, навіть не помічав, що Стівен не відповідає.
— Наші хлопці залишалися у резерві, не було потреби їх відправляти. Думаю, що декого з них це навіть засмутило, — він посмоктав трубку. — Хоча й не багато кого, мабуть.
Стівен провів рукою по скуйовдженому волоссю. Цікаво, Грея хтось послав сюди чи він сам вирішив прийти?
— Стенфорт, — сказав Грей. — Типовий англійський штабний офіцер, чи не так? Товстий, самовдоволений, неосвічений. Пробачте, я не хотів образити англійців, Рейзфорде. Але у його випадку зовнішність оманлива. Він дуже хороший стратег. Я думаю, що він врятував багато життів у цьому наступі.
Стівен кивнув. У темряву його горя почала зазирати цікавість — наче кров, що повертається в онімілу кінцівку.
Грей продовжував говорити та палити.
— Щодо наших благородних французьких союзників, то тут назріває делікатна проблема. У них труднощі — поширюється, так сказати, супротив. Відставка генерала Нівеля трохи вгамувала ці настрої. Петен наче ставиться з більшою увагою до життів солдатів, але загалом ситуація тривожить. Ми вважаємо, що близько двох третин їхньої армії охоплена такими настроями. Мабуть, у кожній п’ятій дивізії ситуація дуже серйозна.
Стівена зацікавили новини, принесені Греєм. Дотепер французи вдаліше показали себе у порівнянні з британцями, проявляючи значну стійкість. Заколот у їхніх шеренгах було важко навіть уявити.
— Стенфорт збирається запросити вас та Маунтфорда з собою — така собі неофіційна зустріч. Французькі офіцери, яких стосується ця справа, зараз у відпустці. Це буде просто дружня бесіда.
— Зрозуміло, — сказав Стівен. — Дивно, що такі речі дозволили. Ми майже ніколи не бачимося з французами.
— Саме так, — погодився Грей, і на його обличчі з’явилася посмішка з відтінком тріумфу, адже йому вдалося розговорити Стівена. — Цього і не дозволяли. Це буде просто обід з друзями. І я поки ще тут. А ви виглядаєте паскудно. Поголіться та помийтеся. Мені дуже шкода вашого друга-сапера. А зараз піднімайтеся.
Стівен окинув його порожнім поглядом. Він не відчував енергії у своєму тілі. Його очі прикипіли до блідих райдужок в очах Грея — Стівен спробував позичити трохи сил у старшого товариша.
Бачачи, що Стівен хоче відповісти, Грей пом’якшив голос.
— Я знаю, як це, коли залишаєшся один. Наче ніхто більше не може розділити з вами цього. Але ви маєте рухатися далі, Рейзфорде. Я збираюся подавати вас на отримання Воєнного хреста за участь в операції на каналі. Як вам це?
Стівен знову здригнувся.
— Ні, це абсолютно неприйнятно. Не можна видавати ті залізки живим, якщо є ті, хто віддав своє життя. Заради Бога, ні.
Грей знов посміхнувся, і Стівен відчув себе інструментом, на якому вміло грають.
— Ну добре, жодних нагород.
— Запропонуйте когось — Елліса, наприклад, або когось із загиблих, — додав Стівен. — Його матері полегшало б, може.
— Може. А може, це розбило б їй серце.
Стівен підвівся.
— Я піду до штабу й переодягнуся.
— Добре. Якщо ви зараз здастеся, то його життя не буде нічого варте. Його душа заспокоїться тільки тоді, коли ви пройдете до кінця.
— Наші життя уже давно нічого не варті. І ви це знаєте. Ще з Бокуру.
Грей ковтнув.
— Тоді зробіть це заради наших дітей.
Стівен витяг свої онімілі кінцівки у тепле літнє повітря.
Коли він озирнувся навколо, на дерева та вцілілі будівлі — його знов охопило почуття, дещо схоже як тоді, в Англії. Він міг змусити себе продовжувати, хоча і боявся, що та реальність, у якій він тепер жив, стала занадто крихкою.
Він писав Жанні майже кожного дня, хоча й не було особливо про що. Вона у своїх листах розповідала про життя в Ам’єні та про те, що французькі газети пишуть про війну.
Стівен зі Стенфортом та Маунтфордом поїхав машиною до Арраса. Там у готелі вони зустрілися з двома французькими офіцерами на прізвища Лалман та Хартманн. Лалман, старший з них двох, був товстим чоловіком і полюбляв прості мирські блага. До війни він працював юристом на державній службі. На обід він замовив різноманітні вина, а принесених куріпок він розірвав просто руками. Його підборіддям стікав сік — просто на серветку, заправлену за комір. Стівен з невір’ям спостерігав за ним. Другий, молодший — Хартманн, — був серйозним юнаком років двадцяти, трохи смуглявим. Вираз його обличчя неможливо було зрозуміти, і він не хотів говорити нічого такого, що могло би збентежити його сеньйора офіцера.
Лалман майже постійно говорив про мисливство та дичину. Стівен перекладав для майора Стенфорта — той підозріло дивився на француза. Маунтфорд розмовляв французькою і запитав його про настрої у французькій армії сам. Лалман, витираючи підливу з підборіддя, запевнив його, що рідко було краще, ніж тепер.
Після обіду Лалман розпитував Стенфорта — за допомогою Стівена — про його родину в Англії. У них була спільна знайома — стара француженка, котра доводилась родичкою дружині Стенфорта. З цієї теми Лалман перейшов до питань про британську армію та їх бачення війни. Стенфорт навдивовижу чесно розповідав, і Стівен навіть хотів іноді змінити його слова. А проте розсудив, що Стенфорт краще знає, що треба казати, та й Маунтфорд міг помітити відмінність у перекладі.
Стівен не звик до таких зустрічей для збору інформації — навіть до неформальних. Він не міг зрозуміти, коли ж саме вони зможуть дізнатися про зменшення бойового запалу серед французів та масштаби цієї ситуації. Поки принесли чай, він встиг розповісти про усі подробиці пересування більшої частини дивізій британських експедиційних військ та про занепад настрою солдатів, який вдалося лише тимчасово підняти успіхом на Вімі та Месені. Депресія просякнула армію до самих кісток, особливо ту її частину, котра знала про підготовку масштабного наступу на Іпрі.
Лалман зрештою витер рота серветкою та запропонував їм піти у бар біля головної площі, за порадою друга. Там вони просиділи десь до десятої години — потім Стівена відрядили шукати водія автівки Стенфорта. Той спав на задньому сидінні. Поки вони прощалися з французами, почався дощ.
Коли вони поїхали, Стівен озирнувся через плече і побачив, як Лалман та Хартманн стоять поруч під колонадою, з якої капає дощ.
У серпні та вересні Стівен знов їздив до Жанни. Вони прогулювалися містом, але він завжди відмовлявся поїхати у водяні сади.
Жанна казала, що її тривожить апатичність Стівена. Їй здавалося, що він втратив надію та почав здаватися. Стівен відповідав, що важко не опустити руки, коли вдома усі ставляться до цього з повною байдужістю.
— Будьте сильним заради мене, — сказала вона. — Мені не байдуже, що відбувається з вами та вашими друзями. І я терпляча. Я буду вас чекати.
Її слова дуже його підбадьорили. Він розповів про те, які відчуття його охопили біля поля в Англії, коли він був У відпустці, а вона промовила:
— Ось бачите! Бог є, у цього всього є мета! Ви повинні бути сильним, — вона узяла його руку та легко стисла. Стівен вдивився у її бліде благальне обличчя. — Зробіть це заради мене. Повертайтеся та ідіть туди, куди вас відправлять. Вам щастить. Ви залишитеся живим.
— Я відчуваю свою провину за те, що я вижив, а інші — ні.
Стівен повернувся до штабу бригади, хоча йому і не хотілося тут сидіти. Він хотів назад, у траншею, до солдатів.
Він існував.
Його життя стало сірим та непевним, як світло, що будь-якої миті може згаснути; воно було наповнене тишею.
— Є якийсь прогрес? — запитала Елізабет в Ірен, коли прийшла зі своїм щотижневим візитом.
— Та не дуже, — відповіла та. — Боб каже, що усе складніше, ніж думав. Він продовжує працювати із записами, але твій дідусь, здається, добре замітав сліди.
Того дня, коли Елізабет передала Бобові щоденник, вона вирішила знайти й інші способи зв’язку з минулим. З довідника для офіцерів дідуся вона дізналася, у якому полку він був, та спробувала відшукати штаб.
Після кількох телефонних дзвінків та повідомлень, на які просто не відповідали, вона дізналася, що десять років тому цей полк припинив своє існування у зв’язку зі злиттям з іншим. Його штаб розташовувався у Бакінгемширі, куди Елізабет і вирушила одним суботнім ранком.
Зустріли її підозріло. Автівку ретельно обшукали на наявність вибухівки, а потім їй довелося цілу годину чекати, поки до неї вийшов юнак. Він був першим солдатом, якого бачила Елізабет у своєму житті, і його зовсім не військова зовнішність її здивувала. Тримався він як будь-який службовець: полкові документи десь зберігаються, до них важко отримати доступ, їх засекречено. Тобто шансів мало.
— Розумієте, — почала Елізабет, — мій дідусь був на цій війні, і мені б хотілося більше про нього дізнатися. Люди не завжди можуть оцінити, на які жертви тоді пішли — і досі йдуть — озброєні сили, хоча б заради них. Усе, що мені потрібно — список імен тих, хто був з ним в одному... батальйоні, роті або як це називається. Я впевнена, що така офіційна організація як армія має добре дбати про свої документи, чи не так?
— Я впевнений, що документи в порядку. Уся проблема у доступі. Як я вже сказав, ця інформація конференційна.
Вони сиділи у невеличкій дерев’яній сторожці біля головних воріт. Капрал склав руки на грудях. Його обличчя мало блідий нездоровий колір, на голові — коротке коричневе волосся. Елізабет всміхнулася.
— Ви курите? — вона простягла через стіл пачку цигарок.
— Знаєте, що я можу зробити? — сказав він, простягаючи руку за цигарками. — Я дозволю вам подивитися історію полку. Так ви дізнаєтеся хоча би імена, і зможете продовжити ваш пошук. Звичайно, багато хто з них уже помер.
— Тобі не будемо гаяти часу, — відповіла Елізабет.
— Зачекайте тут. Я маю зробити для вас перепустку.
Він вийшов з кімнати, і замість нього увійшов юнак з гвинтівкою — мабуть, на випадок якщо Елізабет вирішить напасти.
Капрал дав їй шматочок картону з булавкою, який вона причепила до одягу на грудях. Він провів її до великої цегляної будівлі. Вони увійшли у кімнату з простим столом та двома жорсткими стільцями. Було схоже, ніби ця кімната влаштовувалася спеціально для допитів. Елізабет отримала важкий том у палітурці з червоної тканини, а капрал залишився стояти в кутку, спостерігаючи, як вона гортає сторінки.
Найчастіше зустрічалося ім’я капітана, пізніше полковника, Грея. Елізабет записала ще кілька імен на якомусь конверті, знайденому в сумочці. Марно було сподіватися, що капрал пошукає для неї адреси цих людей, так що вона подякувала йому та поїхала назад до Лондона.
Ввечері вона зателефонувала Бобові, щоб запитати, як справи зі щоденником.
— У мене є кілька імен людей, які, мабуть, воювали разом з ним, але я й гадки не маю, як їх знайти. Тут є один на прізвище Грей — та він, мабуть, вже дуже старий, якщо взагалі живий.
У слухавці залунало насвистування — так Боб супроводжував свої роздуми.
— А ви не думали подивитися у «Хто є хто»?[14] — запропонував він. — Якщо цей Грей отримав якусь медаль або якось відзначився у цивільному житті, то ви можете там його знайти.
Елізабет знайшла примірник «Хто є хто» трирічної давнини у муніципальній бібліотеці на Порчертер-роуд та уважно проглянула інформацію про п’ятдесят двох Греїв, які відзначилися у найрізноманітніших сферах бізнесу та громадської роботи, але мало хто з них народився до 1918 року. Перегорнувши сторінку, вона побачила статтю про останнього Грея:
«ГРЕЙ, Уільям Аллан Маккензі. Старший лікар-консультант Лікарні ім. Королеви Александри, Единбург.
Очами вона пробігла статтю до слів «був учасником війни 1914—18 років». Наче знайшла. Наприкінці наводився його телефонний номер та адреса у Ланаркширі. Проблема була лише у тому, що цьому виданню було вже три роки, і йому вже тоді було... Елізабет підрахувала... вісімдесят вісім.
Як вона й зазначала капралові, не можна гаяти часу. Жінка поквапилася додому та попрямувала до телефону. Той задзвонив, перш ніж вона встигла зняти слухавку.
— Алло.
— Це я.
— Хто «я»?
— Стюарт.
— А, Стюарт. Як твої справи?
— Добре, а твої?
— Ну, як завжди. Дякую. Багато роботи.
Елізабет зупинилася, щоби дати йому можливість висловити причину дзвінка. Але він нічого не сказав, і вона продовжила ще щось розповідати. Але він і далі нічого не відповідав. Зрештою, вона запитала:
— Власне, а ти дзвонив з якоїсь причини?
— Не знав, що обов’язково має бути причина для дзвінка, — його голос був наче ображений. — Я просто хотів поговорити з тобою.
Він вже не вперше дзвонив їй, аби поговорити, і мовчав у слухавку. Може, він просто сором’язливий? Елізабет продовжила розповідати про своє. Їй здавалося неввічливим прощатися з кимось, не вдаючи, що вони невдовзі зустрінуться, і тому перш ніж вона змогла покласти слухавку, виявилося, що вона запросила Стюарта на вечерю.
— Ти маєш якось завітати у гості, — сказала вона.
— Правда? — відповів він. — Коли саме?
— О, ну... Може, в суботу?
То нічого. Хай там як, а він їй подобається. Треба буде щось приготувати. А поки вона вийняла конверт із сумочки й набрала номер у Шотландії. Поки палець повертався на нуль, вона уявила холодний похмурий фермерський дім у Ланаркширі: ось у холі на столі гучно дзвонить старомодний телефонний апарат, і древній дідок важко піднімається з крісла за кілька кімнат звідти та, борючись із болем, повільно суне коридором — і усе це лише задля того, щоб якась незнайомка розпитувала його про війну, учасником якої він був шістдесят років тому. Сміховинно. Хоробрість покинула її, і вона поклала слухавку.
На кухні Елізабет налила у склянку з трьома кубиками льоду трохи джину та поклала скибку лимону. Потім вона плюснула трохи тоніка і з цигаркою повернулася до вітальні. Навіщо було все те? Їй хотілося дізнатися побільше про свого діда — для чого? Щоби краще зрозуміти саму себе? Розповідати своїм уявним дітям про їхній спадок? Швидше за все, це лише примха, але вона настроєна рішуче. Нічого поганого не могло статися від того телефонного дзвінка — ну, можливо, зніяковіє. Не така вже й велика ціна.
Вона знову набрала номер і почула гудки. Вісім, дев’ять, десять. Чотирнадцять, п’ятнадцять. Уже навіть найслабший стариган зняв би...
— Алло? — почувся жіночий голос.
Чомусь це здивувало Елізабет.
— О... Це... це місіс Грей?
— Говоріть, — її голос мав легкий единбурзький акцент. Він звучав далеко і дуже старо. — Джойс Амелія.
— Пробачте, будь ласка, що турбую вас. Мене звати Елізабет Бенсон, і я маю до вас не дуже звичне питання. Мій дідусь воював у одній роті з вашим чоловіком у Першій Світовій, і я намагаюся хоча б щось про нього дізнатися.
Місіс Грей нічого не відповідала. Елізабет навіть засумнівалася, чи вона її взагалі чує.
— Я знаю, це дуже дивно, — продовжила вона. — Мені справді дуже ніяково вас турбувати, але я просто не знаю, до кого ще можна звернутися. Алло? Ви мене чуєте?
— Так. Я погукаю свого чоловіка. Наберіться терпіння. І говоріть голосно — він трохи глухий.
Руки Елізабет нервово затрусились, коли місіс Грей з важким стуком поклала слухавку поруч із телефоном. Вона уявила, як цей прилад лежить на столі в холі, під дерев’яними сходами, де гуляють протяги. Минула хвилина, а потім іще одна. Нарешті у слухавці залунав гучний тремкий голос. Елізабет знову пояснила причину свого дзвінка. Грей не почув, і їй довелося тричі повторити, голосно вигукуючи ім’я дідуся.
— А нащо вам про усе те знати? Господи, то ж було багато років тому, — його голос звучав роздратовано.
— Вибачте, будь ласка, я не хотіла завдати вам клопоту. Я лише дуже хочу знайти хоча б когось, хто знав його та може розповісти, яким він був.
Грей у відповідь прохрипів.
— Ви пам’ятаєте його? Ви воювали разом?
— Так, я його пам’ятаю.
— Якою він був людиною?
— Людиною? Якою він був людиною? А бог його знає. Вам воно не треба — копатися у цьому всьому.
— Я вас дуже прошу, розкажіть. Мені правда треба знати.
Зі слухавки почувся якийсь шум. Врешті він мовив:
— Темноволосий, високий. Сирота чи щось таке. Дуже забобонний. Це він?
— Я не знаю! — заволала Елізабет. Проскочила думка, що місіс Кіріадес через стінку тут, мабуть, насолоджується підслуховуванням її розмови. — Я хочу, щоб ви мені розповіли!
— Рейзфорд. Так... Господи... — почулося ще хропіння. — Він був дивним. Я добре його пам’ятаю. Неймовірний вояка. У нього були просто кремезні нерви. Та його самого це ніколи не радувало. Його ніби завжди турбувала якась річ.
Елізабет запитала:
— А як людина, він був добрий? Він був добрим товаришем іншим солдатам? — вона не знала правильних армійських термінів і намагалася пояснити як могла.
— Добрий? — здавалося, що Грей сміється. — Я б назвав його відлюдником.
— У нього було почуття гумору?
— Гумору? Ми ж були на війні! Ну й питаннячка у вас!
— Ну, а як ви вважаєте?
— Я думаю, що було. Хоча навіть з моєї точки зору як шотландця, його почуття гумору було доволі стриманим.
Елізабет відчувала, що Грей починає пригадувати краще. Вона спробувала натиснути на нього:
— Що ще ви пам’ятаєте? Розкажіть мені все.
— Він ніколи не хотів їздити у відпустки. Казав, що йому немає куди їхати — дому немає у нього. Йому подобалася Франція. Якось я провідував його в шпиталі, коли він отримав поранення. У п’ятнадцятому році. Ні, у шістнадцятому.
Наступні кілька хвилин Грей намагався пригадати дату тої зустрічі, але Елізабет безплідно це перервала.
— Ви пам’ятаєте щось іще? У нього були друзі? Може, є хтось, у кого я б могла запитати про нього?
— Друзі? Не думаю. Хоча ні, був один сапер. Не пам’ятаю, як його звали. Але зазвичай Рейзфорд був одинаком.
— Але хорошим солдатом.
Грей роздумував у тріскотінні телефонної лінії.
— Він був колосальним бійцем, проте це не те саме.
На лінії знов почувся голос місіс Грей:
— Вибачте, але я маю забрати чоловіка. Він не звик до таких розмов, і я не хочу, щоби його занадто втомлювали. Сподіваюся, ви розумієте?
— Звичайно, — відповіла Елізабет. — Дуже дякую вам обом. Маю надію, що я не дуже вас потурбувала.
— Все добре, — відповіла вона. — До речі, є людина, якій мій чоловік раніше писав. Його прізвище Бреннан. Він зараз у пансіонаті для ветеранів «Зірка і Підв’язка» у Саутенді. Це недалеко від Лондона.
— Щиро дякую. Це дуже мило з вашого боку.
— До побачення.
Слухавка на тому боці бренькнула об апарат. У тиші Елізабет почула баси музики з квартири нагорі.
Шведський седан знову відмовився заводитися, і Елізабет довелося їхати потягом зі станції «Фенчерч-стріт». Поїзд з відкритими вагонами зі спільним проходом — такі з’явилися на британській залізниці нещодавно. Сидіння обтягнуті оранжевим плюшем. Елізабет купила кави у візку, котрий їздив проходом; кип’яток з-під кришечки протік їй на руку, і вона скривилася. Коли напій нарешті достатньо охолов для пиття, з’ясувалося, що він увібрав у себе пари дизельного пального і недопалків та поєднав їх настільки, що важко було відрізнити одне від іншого. Опалення у вагоні працювало у повну силу, і більшість пасажирів перебували ніби в непритомному стані, спостерігаючи за рівнинними просторами Ессексу, котрі пропливали за вікном.
Незадовго до поїздки Елізабет зателефонувала старшій сестрі пансіонату та дізналася, що Бреннан був не в тому стані, яке дозволяє приймати відвідувачів. Тим не менше якщо вона все ж хоче приїхати, то він з нею зустрінеться. Елізабет зраділа можливості побачити на власні очі когось з тієї епохи — так історик, який після кропіткого вивчення інших робіт зрештою натрапляє на першоджерело. В її уяві не було чіткого образу Бреннана. Звісно, вона знала, що він старий і, судячи зі слів сестри, одряхлілий, але чомусь малювала його собі у формі та з пістолетом.
Коли вона вийшла на станції в Саутенді, йшов дощ. Вона відчинила дверцята блакитного таксі Vauxhall на майданчику перед вокзалом. Машина поїхала блискучими від дощу вулицями, потім набережною повз довгий занедбаний пірс та обшарпані готелі часів Регентства. Таксі видряпалось на пагорб, і водій звернув її увагу на косу, де маленький човен рибалив за допомогою якогось пристрою, котрий виглядав як величезний вакуумний шланг, простягнутий понад краєм.
Пансіонат розміщувався у великій вікторіанській будівлі з червоної цегли, котру важко було розгледіти за пожежними драбинами. Елізабет заплатила водієві та попрямувала всередину. До стійки приймальні треба було піднятися кількома сходинками. В усіх напрямках розбігалися величезні коридори з високою стелею. За рецепцією стояла пухка жінка у рожево-ліловому кардигані та окулярах з черепаховою оправою.
— Він вас чекає?
— Думаю, що так. Я розмовляла зі старшою сестрою, місіс Сімпсон.
Жінка набрала на телефоні номер з двох цифр.
— Так, відвідувачка до Бреннана. Добре. Так, — вона повісила слухавку. — За вами зараз прийдуть, — сказала вона Елізабет та знов поринула в читання журналу.
Елізабет глянула вниз та змахнула пилинку зі спідниці. Підійшла жінка у формі сестри — вона відрекомендувалася як місіс Сімпсон.
— Ви до Бреннана, правильно? Чи могли б ви на хвилину зайти до мого кабінету?
Вони минули кілька ярдів коридору та зайшли у маленьку спекотну кімнатку з кількома шафами для документів. На стіні висів календар із зображенням кошеняти в кошику, а на столі у горщику хлорофітум звісив свої зелені та білі майже до підлоги.
— Ви у нас раніше не були, правильно? — запитала місіс Сімпсон. Вона була молодшою, ніж очікувалось, з пергідрованим волоссям та червоною помадою. Форма сиділа на ній якось дивно. — Ви маєте розуміти, що деякі з наших постояльців провели тут майже усе своє життя. Цей дім — усе, що вони знають та пам’ятають, — вона підвелася та витягла з шафи папку. — Ось. Містер Бреннан тут з 1919 року. У 1921-му він виписався, але у 1923-му повернувся і відтоді живе тут, за рахунок держави. Він не має живих родичів, сестра померла у 1950-му.
Елізабет підрахувала: він провів тут майже шістдесят років.
— Більшість наших старожилів дуже неосвічені. Вони не слідкують за тим, що відбувається у світі. Ми заохочуємо слухати радіо та читати газети, але їм важко за усім стежити.
— А яка саме проблема у містера Бреннана?
— Ампутація, — відповіла сестра. — Зараз перевірю. Так, вірно. У жовтні 1918-го під час вирішального наступу він отримав поранення. Снаряд. Його ліву ногу ампутували у шпиталі, і він повернувся до Англії, до шпиталю у Саутгемптоні. Потім його переправили до Північного Міддлсексу, потім — до Рохамптону. У нас він опинився у вересні 1919-го. Крім того, у нього контузія. Ви знаєте, що це таке?
— Психологічна травма?
— Так, загальний термін. Він слабоумний. Хтось може з цим впоратись, а він не зміг.
— А Він зможе зрозуміти, хто я? Коли я поясню?
— Бачу, ви мене не достатньо розумієте, — у спокійному голосі сестри почулися нотки роздратування. — Цей чоловік живе у власному світі. Вони всі такі. Їм зовсім не цікавий реальний світ. Звичайно, дехто просто не в змозі цікавитися ним. У них тут і так все є — одяг, їжа. Усе.
— Його часто відвідують?
Місіс Сімпсон засміялася.
— Часто? Господи, останній раз його відвідували у... — вона глянула у папку на столі. — У 1949-му. Його сестра.
Елізабет опустила очі униз на свої руки.
— Якщо ви готові, я відведу до нього. Але не дуже на щось розраховуйте, добре?
Вони пройшли коридором із зеленим лінолеумом. Цегляні стіни на половину людського зросту закриті плиткою, а потім голі підіймалися аж до напівциліндричної стелі, звідки звисали жовті лампи на довгих плетених шнурах.
Вони минули кут, потім інший, кипу складених один в один кошиків для білизни, пройшли крізь обертові двері — тут різко запахло капустою та підливою, хоча цей аромат швидко зник у загальному запаху дезінфікувального засобу. Зрештою вони підійшли до пофарбованих блакитною фарбою дверей.
— Це кімната відпочинку, — сказала місіс Сімпсон, відчиняючи двері.
У приміщенні вздовж стін сиділо багато старих чоловіків: хтось у кріслах, вкритих світло-коричневим пластиком, а хтось у інвалідних візках.
— Він отам, біля вікна, — вказала сестра.
Елізабет пересікла кімнату, намагаючись глибоко не вдихати спекотне застояне повітря із запахом сечі. Вона підійшла до маленького чоловіка в інвалідному візку. Його стегна були вкриті ковдрою. Вона простягла руку, і він підняв очі та узяв її.
— Не той, — почувся голос місіс Сімпсон. — Біля іншого вікна.
Елізабет всміхнулася та відпустила старого. На підлозі лежав килим з оранжевими та коричневими візерунками, вона зробила ще кілька кроків. Краще б вона не приїздила сюди.
Маленький старий на інвалідному візку був схожий на пташку на жердині. На ньому були товсті окуляри, з одного боку замотані клейкою стрічкою. Елізабет бачила крізь них водянисті блакитні очі. Він не ворухнувся, і вона узяла його за руку, котру він тримав на колінах, та потисла її. Вона почувалась незручно, не у своїй тарілці. Навіщо вона взагалі сюди приїхала? Заради марнославства щодо свого уявного минулого? Дурне потурання. Вона підтягла для себе стілець та вхопила його за руку знову.
— Мене звати Елізабет Бенсон, і я приїхала вас провідати. Ви містер Бреннан?
Водянисті очі Бреннана закотилися від подиву. Вона відчула, як він стиснув її долоню. Він мав дуже маленьку голову, а волосся було не стільки сивим, скільки безколірним. Воно нерухомо лежало на шкірі голови.
Вона хотіла забрати свою руку, але відчула, що він її тримає, а тому залишила і підсунула ближче свій стілець.
— Я приїхала, щоби з вами зустрітися. Я думаю, що ви знали мого діда — Стівена Рейзфорда. Під час війни. Ви його пам’ятаєте?
Бреннан нічого не відповів, і Елізабет глянула на нього. Він був вдягнутий у смугасту вовняну сорочку, застебнуту на всі гудзики, але без краватки. Зверху йому одягли в’язану вручну коричневу кофту. Він був такий маленький, без ноги — цікаво, скільки він важить?
— Ви пам’ятаєте війну? Ви взагалі пам’ятаєте ті часи?
В очах Бреннана усе ще панував подив. Він не міг второпати, що взагалі відбувається.
— Може, я просто розповім вам щось? Або краще помовчати?
Він мовчав, і Елізабет всміхнулась, накриваючи другою рукою його руку. Вона труснула головою, щоб забрати пасмо, яке впало на її щоку. Бреннан заговорив. Голос він мав високий, як у дівчинки. Його слова пробивалися через мокротиння, котре булькотіло в грудях. Після кожних кількох слів він ковтав повітря.
— Такий салют. Мі всі там були, уся вулиця. Були танці. Усю ніч були там. Ми. Барбара і я. Моя сестра. Вона впала. Під час затемнення. Доводилося кожної ночі ставити. Впала з драбини.
— Ваша сестра впала з драбини?
— Та пісня — ми усі її тоді співали, — він ще раз ковтнув повітря та спробував заспівати для Елізабет.
— А ви пам’ятаєте щось про війну? Можете мені розповісти щось про мого дідуся?
— Осада Мафікенга. Нам давали такий паскудний чай. Не можу його пити. Просто помиї. А все клятий Гітлер, — вона відчувала у своїх руках тепло його долоні.
До кімнати вкотили візок із чаєм, і він, ляскаючи металом, наближався до них.
— Привіт, Томе. У тебе тут гостя? — басом мовила жінка за візком. — Що тут робить така красуня? Ти, старий, знов за своє, га? Знаю я тебе, старий ти негіднику. Я залишу це тут, добре? — вона поставила чашку на невеличкий столик біля ліктя Бреннана. — Він ніколи його не п’є, — сказала вона Елізабет. — Вам налити чаю, дорогенька?
— Дякую.
Візок від’їхав, і Елізабет сьорбнула чаю. Її горло миттю запротестувало проти незвичного смаку, і вона швидко повернула чашку на блюдце.
У задушливій кімнаті сиділо близько двадцяти старих. Ніхто не розмовляв. Один із них слухав маленьке радіо. Усі вони дивилися просто перед собою. Елізабет спробувала уявити, як це — провести шістдесят років у такому місці, де кожен день точнісінько такий, як і попередній.
Бреннан знову заговорив, перескакуючи від одного спогаду до іншого.
Слухаючи його, вона зрозуміла, що він, згадуючи якусь епоху, вірить, що живе у ній зараз: ті часи для нього були теперішнім. Більшість його спогадів стосувалася початку століття або ранніх сорокових та бомбардування Британії.
Вона спробувала ще раз нагадати йому ім’я дідуся. Якщо він не відповість, то треба полишити його одного та не втручатися у справи, які її не стосуються.
— Мого брата. Я приніс його звідти. Я завжди доглядав за ним. Завжди.
— Ваш брат? Він був на війні? Ви билися разом? А мій дідусь? Капітан Рейзфорд?
Голос Бреннана став більш чітким.
— Ми усі думали, що він божевільний, той чоловік.
І сапер, його друг. Мій друг Дуглас, «дивний чолов’яга», казав він. Але він тримав його, коли той помер. Вони усі були божевільні. Навіть Прайс. Команд-сержант. Коли це все закінчилося, він вибіг голий. Його забрали у божевільню. Вони приносять мені цей чай, а я кажу, що не хочу. Мій брат добрий. Ми рибу ловили. Я люблю рибу. Бачила б ти той салют. Уся вулиця танцювала.
Він знов втратив відчуття часу, але Елізабет дуже зворушили його слова. Довелося опустити очі вниз, на коричнево-оранжевий килим. Важливим було не сказане. Він назвав її дідуся дивним, хай би що воно означало в такому контексті. Усі вважали його самого та його друга божевільними, а ще — хоча тут і не зовсім зрозуміло — її дідусь, здається, втішав помираючого.
Вона не хотіла тиснути на нього і вимагати пояснення своїх слів. Навіть якби його думки прояснилися настільки, що він би розповів більше, це все не мало аж такої нагальності. Важливим було не те, що казав Бреннан, а те, що якась невід’ємна частина його свідомості і досі його пам’ятає. Слухаючи високий голос, котрий виходив з цього крихітного покаліченого тіла, вона якимось чином побачила послідовність спогадів, які він зберіг.
У душі Елізабет піднімалася хвиля ніжності до нього. Вона тримала його руку, а він знову почав переповідати свої обмежені спогади. За хвилин десять вона підвелася, щоби піти. Поцілувавши його в щоку, швидко вийшла зі схожої на печеру кімнати. Вона пообіцяла приїздити ще, якщо він захоче, але не змогла змусити себе ще раз подивитися на це маленьке тільце, котре мостилося тут уже шістдесят років.
Покинувши стіни вікторіанської будівлі, вона побігла до моря. Елізабет стояла на дорозі, звідки бачила хвилі, та вдихала просолене морське повітря під дощем. Нігті пальців глибоко вгризалися у долоні. Вона встановила важливий зв’язок. Поїздка сюди не була даремною. Тільки неможливість повернути нещасному Бреннану його життя та не жаліти про минуле примушувала її лаятися та заламувати руки.
— Це до тебе, — сказав Ерік, втомлено передаючи Елізабет слухавку на заплутаному пружному дроті. — Чоловік.
— Чоловік, — промовила Елізабет. — Як точно.
Телефонував Роберт. Він раптово опинився в Лондоні та хотів запитати, чи не бажає побачитися з ним у його квартирі.
— Вибач, що без попередження, — почав він, — але я і сам тільки щойно дізнався. І я навіть не сподіваюся, що у тебе немає планів.
Елізабет збиралася піти у кіно, а потім на вечірку в східній частині Лондона.
— Ну звичайно ж, я вільна, — відповіла вона. — Я прийду десь о восьмій, добре?
— Добре, побачимося увечері. Тільки давай не будемо нікуди ходити? Я б купив якоїсь їжі додому.
— Не хвилюйся, я подбаю про це, — поспіхом запевнила вона, пам’ятаючи про його вміння закуповувати їжу.
Відмінивши попередні домовленості, вона зайшла до Еріка подивитися, чи не потрібна йому допомога.
— Так що, — мовив він, і півдюйма попелу з цигарки впали на кардиган, — мандрівний лицар знову з коротким візитом?
— А було б добре, якби ти не підслуховував мої розмови.
— Якщо ти робиш офіс центром своїх суспільних зв’язків, то які можуть бути претензії?
— Не такі вони вже в мене і насичені. Один раз на місяць мені дзвонить чоловік. Буває і гірше, так що бадьоріше, Еріку! Я куплю тобі обід.
— Ну добре, — голосно видихнув він. — Тільки до Лукки ми не підемо, мене вже нудить від нього. Однакові підноси з однаковими сандвічами. Думаю, він просто намащує новий шар сардинової пасти на попередній. А перший шар там з’явився ще у 1955-му, коли Лукка приїхав до Лондона.
— А звідки ти знаєш, що він приїхав у 1955-му?
— Ми, емігранти, тримаємося разом. Боїмося вашої чортової поліції та правил міністерства внутрішніх справ. Так що дата приїзду має значення.
— І це, мабуть, міністерство вчить керувати забігайлівками? Ці італійці, яких можна зустріти у будь-якій частині нашої країни, — вони усі виросли в країні з прекрасною їжею. А тут що? Тут вони подають той самий яєчний майонез, сардинову пасту та несвіжі бутерброди. А кава чомусь має присмак жолудів, хоча усі знають, що справжня італійська кава — то нектар. Таке враження, що міністерство видає всім іммігрантам повний набір усього цього при в’їзді.
— Не дуже-то ти поважаєш нещасних біженців. Обережніше зі словами, а то доведеться вести мене у найкращий ресторан Лондона.
— Будь-куди, куди тобі заманеться, Еріку. Із задоволенням.
— Господи, та той чоловік добряче підіймає тобі настрій. Як за дзвіночком! Знаєш, як щури Скіннера.
— Ти про собак Павлова?
— Та я ж тепер англосакс, так що і Скіннер згодиться. Іди, працюй. Я буду о першій, і ні хвилиною раніше.
А Ерік має рацію, подумала Елізабет, повертаючись за свій стіл. Телефонує Роберт, і вона одразу ж підстрибує. Його голос робить її щасливою. Хоча краще мати хоча б одне джерело щастя, аніж жодного, правда? Вона вже його і відштовхувала, і тягнула до себе, і намагалася змусити перемінити думку; аналізувала свої почуття і пробувала зрозуміти його; робила усе, щоби примусити його покинути дружину, але нічого не змінювалося. Вона пообіцяла собі не думати про майбутнє. Невеселі розмови та сльозливі прощання — усе це чекає на неї дуже скоро.
У Роберта була невеличка квартирка на верхньому поверсі багатоповерхівки поблизу Фулхем-роуд. Чекаючи на Елізабет, він спробував приховати ознаки перебування тут своєї родини, та повністю позбутися їх було неможливо. Кухня тут була відкритою — відділеною від вітальні лише бамбуковою завісою. На дерев’яній тумбі, котра розділяла приміщення, стояли дві пляшки з-під к’янті з червоними свічками в них, які створювали атмосферу бістро у Челсі в шістдесятих, і Елізабет часто про це казала. Свічки не можна було викидати, бо вони подобалися дочці Роберта. У шафі висіло близько півдюжини суконь його дружини, а в шухлядках у ванній були косметичні засоби.
Ось прибрати фотокартку дружини йому нічого не заважало: з тумбочки біля ліжка вона перемістилася під скатерті у комоді. Кожного разу, ховаючи фото, він відчував якусь забобонну провину, немов таким чином встромляв іще одну голку в її фігурку. Він не хотів завдати їй болю — вона була дуже відданою та доброю жінкою. Сам він давно, мабуть, втратив ці риси, бо не міг відмовитися від стосунків з Елізабет.
Багато хто з його колег вважали такого роду стосунки зручністю — така собі легка інтермедія, якою вони насолоджувалися. Роберт знав, що Елізабет і сама дотримується такої думки, хоча й намагався переконати її в зворотному. Коли, протестуючи, казав, що він «не з таких чоловіків», вона сміялася. Він якось зрадив дружині іще до знайомства з Елізабет — одна шалена ніч, — але з нею, говорив, усе було інакше. Роберт вважав, що одружився не з тією жінкою, але він не потребував ніякої абстрактної свободи — просто хотів бути з Елізабет. Спочатку з’явилася фізична залежність від неї: лише один тиждень без її тіла робив його неуважним та нервовим. Згодом її дражлива самовпевненість заінтригувала. Якщо стосунки з нею, за її словами, — це лише легка забавка, чому ж вони перестали бути просто приємними? Чому ж ставало так боляче, коли його колеги жартівливо натякали на «розваги»?
Вона подзвонила в домофон, коли він поправляв подушки на дивані.
— А це, в біса, що таке? — запитала вона, вказуючи пальцем на його светр.
— У мене не було часу вдягти костюм, так що...
— Де ти його видер?
— Купив сьогодні. Я подумав, що мені пора трохи змінити стиль.
— Так, почнемо з того, що ти це викинеш. А що це за розкльошені штани на тобі? Роберте, та що з тобою?..
— В Європі немає жодного чоловіка, який би не мав штанів-кльош. Там у крамницях просто немає інших.
Вона пройшла до спальні й знайшла старі вельветові штани та светр, який не ображав її почуття прекрасного. Роберт вдав протест проти її втручання у ці аспекти його життя, але насправді йому було приємно. Йому подобалося, що Елізабет знається на таких речах, а також тішило, що їй не байдуже.
Перевдягнувшись у пристойний одяг, він зробив їм напої і тепер стояв, обіймаючи її, поки вона готувала з принесених продуктів. Саме такі моменти йому подобалися найбільше: приємне передчуття і весь вечір попереду.
Поки вони вечеряли, він розповідав про свою роботу та про людей, з якими познайомився, а Елізабет ставила багато питань. Він боявся, що їй буде нецікаво, та вона вочевидь вподобала його сардонічні описи різних переговорів та ділових обідів, на яких він бував.
Їм вдалося провести увесь вечір та ніч у близькій гармонії без розмов про рішення, які їх чекали. Роберт був радий, і Елізабет також, легко полишаючи його вранці, була у піднесеному настрої.
У суботу зранку зателефонувала Франсуаза та повідомила, що знайшла ще двадцять записників на горищі. Елізабет поїхала їх забрати. Ввечері робити було нічого, тому вона надовго занурилась у ванну, та, не турбуючись про вечерю, зайнялась записниками. Можливо, їй вдасться досягти успіхів там, де Бобу не пощастило.
Після ванни стало прохолодно, тому вона увімкнула камін у вітальні. Цікаво, чи існує закон, що забороняє страйкувати робітникам газової промисловості? Усі інші взимку постійно страйкували — причому ніби притримуючись якогось визначеного порядку. Якщо раптом подачу газу припинять, чи владнає це армія ? Елізабет, наприклад, у такому випадку завжди може поїхати до матері — в її будинку нафтове опалення. Доведеться узяти місіс Кіріадес з собою — ця дама і дня не проживе в холоді...
Думки Елізабет повернулися до записників. Вона зручно скрутилася на дивані в халаті та відкрила перший. Тут під обкладинкою стояла дата: 1915 рік. В усіх щоденниках були дати: від 1915-го до 1917-го. Той, котрий вона віддала Бобові, був за 1918 рік. У деяких щоденниках поміж інших були і записи англійською: «О десятій повернувся до шт. р. Від Грея і досі ніяк відомостей про наступ». Елізабет зраділа, побачивши прізвище «Грей», їй вдалося доторкнутися до минулого: воно вже більше не було історією, а стало її досвідом.
Вона безладно гортала записники. Тут були детальні нотатки про кожен день війни. А проте після довгого запису від 30 червня 1916 року майже два місяці не було ані слова. Невже щось сталося?
Вона надягла свої окуляри для читання та узяла інший записник. Раптом подзвонили у двері. Невдоволена неочікуваним візитом, вона пішла у коридор та натиснула кнопку домофону:
— Так?
Почулося потріскування та гудіння.
— Це я.
— Хто «я»?
— Стюарт, звичайно. Відкривай уже, тут страшенно холодно.
У Елізабет впало серце. Господи. Стюарт. Вона ж запросила його у гості.
— Підіймайся. Я тут... я приймала ванну. Підіймайся, — вона натиснула іншу кнопку та лишила двері відчиненими, а сама побігла до спальні.
Стягнувши з носа окуляри, вона швидко продерла гребінцем волосся та скромніше загорнулася в халат. У відчинені двері постукали — напевно, він біг сходами. Зустрівши його, Елізабет підставила щоку для поцілунку.
— Вибач, я трохи затрималася, — почала вона.
— Гммм, тому це на сходах нічим смачним і не пахне?
— Проходь, проходь. Вибач, у мене тут гармидер, — усюди на підлозі лежали щоденники, ще зі сніданку стояла чашка з-під кави. Взагалі, ставало зрозуміло, що вона нікого не чекала, — не вистачало лише одягу, який би сушився перед каміном.
Стюарт зробив вигляд, ніби нічого такого не помічає.
— Я тут дещо приніс, — він простяг пляшку вина в паперовому пакеті.
Вона розгорнула пакет.
— О, дуже мило. Мюскаде. Це щось дуже особливе? Нічого не знаю про це вино.
— Я думаю, тобі сподобається.
— Вибач, я тільки перевдягнуся. І ще раз вибач за такий хаос. Тут у мене знайдеться щось випити — не соромся.
Елізабет одягалася і тихенько лаялась. Вона обрала темно-синю вовняну спідницю до колін, під неї надягла вовняні колготки та чоботи. Залишилося знайти щось на верх. Не хотілося виглядати зовсім не модно, та робити нічого: усе одно доведеться виходити на шалений холод, аби купити їжі. Вона витягла з комоду гольф, а з шафи — старий шкіряний жакет. Часу на макіяж не було, так що Стюарту доведеться сприймати її
— О, яка трансформація! Просто чудово! Ти...
— Тут така справа... Я забула купити спагеті. Хотіла приготувати спагеті — і забула їх купити, можеш уявити? Так що я на хвилинку вийду до крамниці. Тобі щось купити? Цигарок, може? Вмикай телевізор, випий ще щось. Я за хвилинку повернуся.
Вона вислизнула за двері так швидко, що Стюарт навіть не встиг заперечити. На Прід-стріт був супермаркет, де вона й купила усе для швидкого приготування вечері. На випадок якщо пляшки, яку приніс Стюарт, виявиться недостатньо, вдома була ще пляшка червоного вина, принесена колись Робертом. Стюарту воно може не сподобатися, але вона вже і так підозріло багато усього набрала.
— Та я тут купила ще дещо. Скористалася, так сказати, можливістю, раз я вже була у магазині, — пояснила вона повні пакети у руках, заходячи на кухню.
Хлюпнувши собі трохи джину, вона зайнялась приготуванням.
— А що це таке? — запитав Стюарт, стоячи у дверях з простягнутою до Елізабет рукою. — Наче пряжка з ременя.
Елізабет узяла річ з його руки.
—
— З нами Бог, — переклав Стюарт. — Знайшов це на килимі.
— Та просто дріб’язок. Купила у тандитника, — сказала Елізабет. Мабуть, пряжка випала з якогось записника, але вона не хотіла зараз про це говорити.
За вечерею Елізабет врешті-решт розслабилася. Стюарт не звертав жодної уваги на безлад у квартирі, ніби й не помічав його. Він щедро хвалив їжу та сам розливав вино, слідкуючи за тим, щоби келихи були наповнені.
— Розкажи мені трохи про себе, Елізабет Бенсон, — попросив він, відкидаючись на стільці.
— Я ж наче вже розповідала. І зараз, і минулого разу. Думаю, я нічого не пропустила. Краще ти розкажи про свою роботу. Ти ж маркетинговий консультант, так?
— Саме так.
— А що саме це значить?
— Хотів би я знати.
— Ні, ну справді. До тебе приходять люди та питають, як їм продавати свій продукт? Цим ти займаєшся?
— Частково так. Але трохи складніше.
— Ну так розкажи мені. Думаю, я зможу зрозуміти.
— Ми працюємо у сфері ділових вмінь. Ми — щось подібне до милосердних тюремників. У нас є комплект ключів на будь-який випадок, які відчиняють потенціал певної компанії. Ми вчимо людей, як краще використовувати цей потенціал, розказуємо, який ключ до яких дверей підходить. Але найголовніше, чого ми навчаємо — ставити правильні питання.
— Зрозуміло, — дещо невпевнено сказала Елізабет. — Тобто, ви даєте якісь поради — і продажі зростають, а ви за це отримуєте процент? Так ви працюєте?
— Головне — зрозуміти, який зв’язок мають між собою усі частини компанії. Наприклад, ти розробляєш продукт, а якийсь там Джон його продає. Так ось, поки ви обоє не навчитеся ставити правильні питання, ви можете тягнути у різних напрямках. Я завжди кажу, що наша головна мета — зробити так, аби ми більше були не потрібні.
— А як ви знаєте, що ви більше не потрібні?
— А це дуже хороше питання.
— Це одне з тих питань, якому б ти мене навчив? — куточок губ Елізабет трошки смикнувся, приховуючи посмішку.
— Не все так просто.
— Я так і думала. Ну добре, на цьому завершимо. Взагалі, я думала, що ти музикант.
Стюарт провів рукою по волоссі та поправив окуляри.
— Так і є, я музикант, — підтвердив він. — Просто я не заробляю цим. Ти ж не заробляєш готуванням їжі, хоча ти й кухар, так? Слідкуєш за моєю думкою?
— Сподіваюся, що так. У будь-якому разі, ти дуже добре граєш на піаніно.
— Дякую.
— На десерт маю лише морозиво. Я хотіла приготувати щось інше, але не мала часу. Це нічого?
Заварюючи каву на кухні, вона намагалася наколупати замерзлого морозива і при цьому не зігнути ложку. І тут — уже не вперше — вона усвідомила, що її життя абсолютно поверхове.
Це був більш-менш бурхливий потік банальних подій; непевний фінансовий дохід, малі перемоги, випадковий секс, забагато цигарок; пропущені строки, які й не мали значення; сварки, новий одяг, напади альтруїзму, щирі обіцянки самій собі концентруватися на важливих речах. Ось це і складало суть її життя. Це та інші речі, які «не мали значення». Вона була вдоволена тим, чого досягла, та почуття легковажності своїх вчинків дратувало. Вона подумала про Тома Бреннана, який знав тільки життя або смерть, а потім тільки смерть. Покоління Елізабет не зазнало такого напруження.
Приготувавши каву, вона віднесла її разом з морозивом у вітальню. Стюарт поставив платівку — концерт Бетховена для фортепіано — і сидів із заплющеними очима, насолоджуючись музикою.
Елізабет всміхнулася та опустила морозиво на столик перед ним. Вона й досі не могла прийняти якесь рішення щодо Стюарта. Його гра на піаніно вражала, його увага тішила, але якась її частина все-таки вагалася.
Вони сиділи на дивані, і він розповідав, все ще із заплющеними очима, про композицію концерту та де, на його думку, помилився виконавець. Платівка закінчилася, й Елізабет підвелася, щоби поставити іншу, але Стюарт упіймав її за руку та потягнув назад на диван.
— Присядь, Ліз. Я хочу тебе про дещо попросити.
— Не розумію.
— Послухай мене уважно, добре? Не знаю, якої ти думки про мене, та це, мабуть, і не важливо. Але я хочу розповісти одну історію.
Елізабет почала щось говорити, але він підняв руку, жестом вимагаючи тиші.
— Якось давно жила-була дівчина. Дуже вродлива. Вона мала багато друзів, хорошу роботу, квартиру в місті. Усі їй заздрили. Плинув час, її друзі одружувалися, заводили дітей, а ця дівчина перетворилася на неймовірно вродливу жінку. Але сама вона так і не вийшла заміж. Дівчина ставала все старшою, і вдавала, ніби для неї це не має значення. Але глибоко в душі вона дуже хотіла мати чоловіка й дітей. Та чим більше вона вдавала, що не хоче цього, тим більше вона відлякувала від себе чоловіків — вони ж, нещасні, вірили їй, коли вона казала, що щаслива й так.
Елізабет понурила голову. Нездорова цікавість у ній змагалася зі зніяковілістю, котра хвилями збігала по її спині. Стюарт не виказував жодних емоцій та дивився прямо перед собою.
— Одного разу вона зустріла чоловіка, який не злякався. Він добре до неї ставився, був веселим та жартівливим. Коли вона думала про нього, то десь у глибині душі розуміла, що він був саме тим, кого вона завжди шукала. Вони оселилися за містом, народили багато діточок та жили довго і щасливо.
Елізабет ковтнула.
— І?
Стюарт повернувся до неї.
— Виходь за мене. Я знаю, це незвично. Ми з тобою лише утретє бачимося, і я навіть і не намагався тебе звабити. Я страшенно старомодний. А ти дуже незвичайна жінка. І ти, якщо приймеш мою пропозицію, побачиш, що я настільки ж незвичайний чоловік.
Елізабет підвелася, узяла цигарку та вдихнула дим, невиразно відповідаючи:
— Це... це дуже мило. Мене дуже тішить навіть сама думка про це, але я думаю, що ти обрав не ту жінку. У мене є чоловік, і...
— Він одружений, правильно? Давай я спробую вгадати: ви бачитеся раз на місяць, нашвидку займаєтеся сексом та слізно прощаєтеся. Він обіцяє розлучитися, але усі розуміють, що він цього не зробить. Цього ти хочеш? Таким буде твоє майбутнє?
У голосі Елізабет почувся холод.
— Не слід так говорити про людей, яких ти не знаєш.
Стюарт встав та широко розкинув руки.
— Ну не треба, ми ж обоє дорослі люди та розуміємо, що до чого. Вибач, якщо я вліз у інтимне, але це дуже важлива справа. До речі, у мене є гроші, я вже казав? Або тут справа у сексі? Хочеш пробний раз?
— Що ти мелеш?
— Зауваж, що я навіть не намагався тебе звабити.
— Та чого ти взагалі вирішив, що вийшло би?
Стюарт знизав плечима, ніби на щось натякаючи.
— Ну пробач, Ліз. Я зайшов занадто далеко. Я піду. Давай залишимо це на тому, що я заронив насінину, а ти хоч іноді її поливай, добре? Подумай про це.
Він зняв своє пальто з гачка в коридорі та знову зайшов у вітальню.
— І дякую за чудовий вечір, — додав він. — Ти ж будеш поливати її? Мою насінину?
— Я... Я не забуду. Не забуду, це точно.
— Добре, — він посміхнувся та поцілував її у чоло, а потім пішов.
Наступні кілька днів Елізабет перебувала в шокованому стані. Нахабність пропозиції Стюарта тепер, через якийсь час, відчувалася як небажана фізична близькість, ніби він згвалтував її.
Вона довго гуляла Гайд-парком та дихала холодним січневим повітрям. На роботі затримувалася допізна. Придбала для читання дві книги про війну, у якій воював її дід. На Новий рік вона сама собі пообіцяла[16]: менше курити та хоча б раз на два тижні їздити до Тома Бреннана, якщо він захоче. Ну а якщо ні — то до когось іншого з того покоління. Вона думала, що так зможе повернути борг, закрити коло.
У перший свій візит до Тома Бреннана після Нового року вона сподівалася ще щось дізнатися про свого дідуся. Звичайно, вона розуміла, що у такому стані Бреннан не здатний на довгу розповідь — ба навіть на коротку, — та хоча б якусь згадку про нього вона могла почути. Цього разу вона вдяглася не так тепло, пам’ятаючи, що опалення в кімнаті відпочинку працює добре. Бреннан минулого разу жалівся на їжу, і вона вирішила повезти пиріг, спечений мамою. Збираючись, вона раптом усвідомила, що це подібне на збирання посилки на фронт солдатам, і доклала півпляшки віскі. Такого їм точно не посилали. Крім того, вона сором’язливо загорнула у носовичок дві камфорні кульки, Щоб не відчувати запаху сечі.
Бреннан сидів на тому ж місці біля вікна. Він вклав свою руку в її долоні — так вони й сиділи вдвох мовчки, обоє щасливі. Елізабет запитала, як його справи останні два тижні, а також впродовж кількох років до цього. Його відповіді мало стосувалися запитань — він говорив про ніч у Мафікензі, про свою сестру та затемнення, про те, як вона впала з драбини. Потім жалівся на їжу.
Іноді вона бачила, що Бреннан частково розуміє її питання — в його очах за товстим склом окулярів з’являвся стурбований вираз. В такі моменти він бубонів кілька слів, а потім або замовкав, або повертався до котрогось із небагатьох своїх спогадів. Елізабет подумала, що почула вже майже все, що він міг сказати.
Цього разу вона не тиснула на нього питаннями про дідуся. Елізабет вважала, що встановила перший дуже важливий зв’язок, і навіть якщо він ще має що розповісти, то пізніше і сам це зробить, звикнувши до її приїздів. Вона залишила йому пиріг і віскі та пообіцяла приїхати за два тижні. Біля дверей вона зустріла старшу сестру, місіс Сімпсон.
— А я й не думала, що знову вас побачу, — сказала вона. — Є результат?
— Та не скажу, що аж так. Я навіть не знаю, чи йому до душі мої відвідини. Але мені подобається. Я принесла йому посилку, так же можна?
— Дивлячись, що саме ви принесли.
Елізабет здогадалася про заборону приносити віскі, тому швидко пішла, щоби не бачити, як його заберуть.
Того вечора вдома вона вирішила зробити підрахунки. Вона вже давно мала взятися за це, але відкладала, бо боялася результатів. За допомогою щоденника за минулий рік вона приблизно визначила, коли востаннє у неї були місячні. Шостого грудня вони точно вже йшли, бо того дня вона запізнилася на зустріч за обідом, шукаючи аптеку. Зараз було вже двадцять-перше січня. У щоденнику вона не зазначила дату їхнього останнього побачення з Робертом, але вона пам’ятала, що це було десь за тиждень до Різдва — тоді у крамницях уже висіли прикраси. Взагалі-то Роберт просто приїхав на свята на день раніше, і їм вдалося побачитися. Це, напевно, не був вихідний, бо наступного ранку вона пішла на роботу. Тобто приблизно двадцять першого або двадцять другого. У будь-якому разі, саме посеред циклу — найнебезпечніший період, якщо вона добре пам’ятала. Визначивши це, вона спробувала згадати, якими контрацептивами вони користувалися. Впродовж чотирьох років вона приймала таблетки, і лікар порадив їй зробити перерву, тому зараз ними використовувалися різні засоби. Обоє вони дуже обережно до цього ставилися, а Роберт навіть занадто, на її думку.
Наступного ранку в аптеці на Крейвен-роуд вона купила тест на визначення вагітності. В упаковці лежав прямокутний шматочок пластику з двома отворами. У ванні вона почекала п’ять хвилин — як було зазначено в інструкції — та глянула на тест. У обох була чітка яскрава блакитна смужка. Не просто позитивний результат — вона ніби випромінювала життя.
Наступний день минув десь поміж відчаєм та радістю. Двічі вона починала розповідати Ірен свій секрет, і двічі з обережності швидко змінювала тему. Обідати вона пішла сама, і з її очей полилися сльози, коли вона сиділа за столом. Елізабет вже навіть відчула абсурдну любов до невидимої істоти у ній.
Ввечері вона зателефонувала Роберту. Слухавку ніхто не взяв, тому вона залишила на автовідповідачі повідомлення з проханням передзвонити. Елізабет занурилася у ванну та почала розглядати свій живіт, роздумуючи над тими мікроскопічними подіями, які там відбувалися. Її лякали як фізичні зміни її тіла, так і те, що можуть сказати люди, але усе це компенсувалося приємним збудженням, яке її охопило. Задзвонив телефон, і вона вискочила з ванни, щоб узяти слухавку. Дзвонив Боб.
— Я розгадав його, — сказав він. — Вибачте, що так довго. Насправді, виявилося, що усе доволі зрозуміло, як тільки я збагнув, як працювала голова вашого старого. Грецька абетка, французькі слова та трохи власного коду. Елементарно, Ватсоне! Одне тільки, я не певен, що усі імена зміг вірно розшифрувати. Я позначив місця, щодо яких маю сумніви. А так наче все зрозуміло.
Оговтавшись від розчарування, що це не Роберт, Елізабет відповіла:
— Чудові новини, Бобе! Дуже вам дякую! Коли можна забрати?
— Приїздіть на вихідних, якщо вам зручно. Я надіслав поштою кілька сторінок сьогодні зранку. Так вийшло, що останні дві сторінки у записнику я розшифрував першими. Завтра вранці будуть у вас, якщо пошта не страйкує. Ви щось про це знаєте?
— Та ні, наче не страйкують. Ну то я буду чекати їх завтра.
— Добре, — відповів Боб. — Тільки перш ніж читати, налийте собі щось випити. Там усе доволі сумно.
— Звісно, Бобе. І ще раз дякую.
Роберт подзвонив аж опівночі, коли Елізабет уже спала, і вона взяла слухавку та відразу повідомила, що вагітна. Вона була занадто сонною, щоби подати цю новину м’яко, як планувала.
— Я не буду нікому казати хто батько. Ми можемо залишити усе в таємниці, — додала вона.
Роберт був шокований.
— Ти міг би виявити хоч трохи радості, — зауважила Елізабет.
— Дай мені трохи часу. Я радий за тебе, і скоро зможу радіти за себе й за дитину. Просто дай мені трохи часу звикнути.
— Я дам. Я кохаю тебе.
Наступного ранку, в суботу, прийшла посилка від Боба. Елізабет закінчила сніданок, і лише потім відкрила коричневий пакет з-під каталогу, чи офіційного листа, у якому Боб надіслав розшифрування. На пакеті — біла наліпка з її іменем та адресою. Усередині були два великі аркуші тонкого хрусткого паперу. Елізабет відчувала піднесення. Побачивши охайне письмо Боба чорним чорнилом, вона зрозуміла, що це саме те, чого вона прагнула.
Старий голос Грея, що гримав у телефоні з Ланаркширу, хаос спогадів Бреннана — усе це теж було дуже хвилюючим. Але тепер нарешті отримала бажане: минуле ожило у павутині письма, яке тримала тремкими руками. На папері вона читала:
Стівен відклав ручку та записник. Настала ніч. Місячне сяйво заливало пагорби над селом. Він запалив чергову цигарку та перегорнув сторінку журналу. Біля стільця лежала купка вже перечитаних. Очима він проглядав кожну сторінку, але майже не читав, що там написано. Потім вийшов надвір за невеликим будиночком. Курчата розбігалися від його кроків. Він пішов вулицею. Дорогу тут лише частково збудували — під ногами іноді хиталася бруківка та хлюпали калюжі. Дійшовши аж до головної вулиці, він озирнувся навкруги. Десь далеко і дуже м’яко лунали постріли — ніби стукіт поїзда по насипу.
Він стояв і глибоко дихав. Загукала сова. Стівен повільно пішов униз і вгору доріжкою. Цей звук нагадував про дитинство — хлопці копіювали його, прикладаючи долоні до рота. Його власні дитячі роки, здавалося, вже настільки далеко, наче їх прожив хтось інший.
Стівен повернувся на квартиру та побачив, що Маунтфорд грає у карти з лейтенантом на прізвище Тайлкот. Відмовившись приєднатися, він сидів у якомусь потьмаренні та дивився, як вони пересувають заляпані картинки дерев’яною поверхнею столу.
Вранці він пішов до полковника Грея в штаб батальйону — за дві милі від їхньої квартири. Грей встав, коли Стівен з’явився в дверях.
— Рейзфорде! Як добре знову вас бачити! Як ввічливо з боку штабних заходити до нас у гості.
Грей майже не змінився ззовні та нагадував тер’єра, який від цікавості схиляє голову на бік. У вусах та волоссі проступила сивина, але його рухи і досі були швидкими та впевненими. Він відсунув стілець і запросив Стівена сісти.
— Паліть, — дозволив він. — То що, задоволені ви там зі своїми нікому не потрібними мапами та списками?
Стівен глибоко вдихнув.
— Ми... Існуємо.
— Існуєте? Заради бога, не такі слова я звик чути від такого вояки, як ви.
— Розумію. Та якщо пам’ятаєте, сер, я не просив про переведення.
— Дуже добре пам’ятаю. На мою думку, ви занадто стомилися в боях. Але до такого стану мало хто доживає — про це дбають кулі.
— Так, мені пощастило, — Стівен закашлявся, коли цигарковий дим потрапив до легень.
Грей глянув у вікно та закинув ноги на стіл.
— Ваша частина дуже добре попрацювала. На Соммі зазнали важких втрат, але хто тоді не зазнав? У будь-якому разі, непогано. Обидва батальйони знову майже повністю відновлено.
— Так, я знаю, — Стівен всміхнувся. — Я багато знаю про чисельність частин, які зараз тут. Більше, ніж коли воював сам.
Грей кивнув головою та постукав ручкою по зубах.
— Скажіть мені, — почав він, — коли війна закінчиться і полк встановить меморіал, що б ви на ньому написали?
— Не знаю. Я думаю, що встановлять меморіал усій дивізії, а на ньому напишуть бої, у яких полк воював.
— Справді, — погодився Грей. — Таким списком можна пишатися, так?
Стівен не відповідав. Усіма цими назвами, які важко було вимовляти, складно було гордитися.
— Ну, добре. У мене хороші новини. Робота в штабі для вас закінчується, і ви повертаєтеся, — він зробив паузу. — Ви наче цього хотіли.
— Я... так... думаю, так.
— Чогось ви не дуже раді.
— Я не буду радіти нічому, що не завершує війну. Але мене це і не засмучує. Мені просто все одно.
— Тоді послухайте. Скоро ви підете у наступ. Наш фронт має швидко зайти на територію Німеччини. Деякі частини вже почали просуватися — ви це знаєте. Якщо хочете, то можете очолити колишню роту. Тимчасовий командир роти стане вашим заступником.
Стівен зітхнув і нічого не відповів. Якби він міг відчути радість... Грей підвівся та обійшов навколо стола.
— Подумайте, що б ви написали на тому меморіалі, Рейзфорде. Подумайте про смердючі містечка та ті чортові села, назви яких будуть прославляти товстозаді історики, котрі сидять у Лондоні. А ми були там. Може, це кара божа нам, але ми там були, і наші солдати померли у тих огидних селах. Я ненавиджу ті назви. Ненавиджу про них думати, ненавиджу їх чути. Я не буду вам їх нагадувати. Але слухайте, — він нахилив обличчя майже впритул до Стівена. — Під тими назвами, унизу, вирізьблять слова. П’ять слів, які колись прочитають люди. Вони читатимуть назви, і їх буде нудити. Але на цих словах вони трохи схилять голову. «Останній наступ та переслідування ворога». І не кажіть мені, що ви б не хотіли побачити своє ім’я поруч з такими словами.
Стівен засміявся.
— Ну, мені все одно, що...
— Та що б вас, — гаркнув Грей. — Має ж хоч якесь із цих слів вам подобатись!
— Має. «Останній».
Грей труснув його за плечі.
— Молодець. Я скажу солдатам, що ви будете.
Робота тунельників досягла свого апогею з вибухом на Мессинському хребті. Після цього солдатів Уїра розподілили по трьох саперних ротах у дивізії, де служив Стівен. Їхня робота вже була не така важка, але і не така цікава. Джек Фаєрбрейс писав у листі:
Перед поверненням до своєї роти Стівен узяв два дні з відпустки, яку йому мали дати, та поїхав до Руана — Жанна переїхала сюди під час весняного наступу німців.
Поїзд прибув до міста після обіду. Стояла спека, вулиці охопив святковий настрій. Сім’ї виїжджали на прогулянки на старих машинах, екіпажах з четвіркою коней або навіть велосипедах — на будь-чому, що рухалося. Декілька маленьких хлопчиків бігали мощеними дорогами, щось викрикуючи водіям.
Стівен просувався крізь натовп у дещо спантеличеному стані. Користуючись вказівками Жанни, він дійшов до собору та попрямував до старої частини міста часів Середньовіччя. Жанна винаймала тут кімнату, поки не було можливості повернутися до Ам’єна.
Вона чекала на нього, коли пролунав дзвінок. Через внутрішній дворик вона провела його у своє житло — дві кімнати на другому поверсі. З Ам’єна вона привезла небагато речей, але за допомогою них змогла створити тут затишну атмосферу. Запросивши Стівена сісти в одне з двох крісел, сама сіла в інше та подивилася на нього. Він дуже схуд, шкіра біля очей вкрилася зморшками. Вираз обличчя втратив свою звичну стриманість — Жанні воно навіть здалося порожнім. Волосся, правда, залишилося таким же густим, але майже повсюди вже прорізалася сивина. Рухався він як сновида, немов повітря навколо нього було таким густим, що доводилося його розштовхувати. Курив він так, що, здавалося, він і не усвідомлював, що курить, — попіл падав просто на одяг.
І це той чоловік, який вісім років тому запаморочив голову її сестрі. Ізабель нічого не розповідала щодо фізичної сторони їх стосунків, але Жанна змогла скласти певний образ Стівена, судячи з того, як часто сестра згадувала його плечі, очі та майстерні руки.
Зараз же перед собою Жанна бачила іншого чоловіка — було важко повірити, що це та сама людина. І ця думка її заспокоювала.
Вони пішли гуляти містом, а потім сіли у парку біля музею.
— Що у вас сталося весною? — запитав Стівен. — Я не отримував листів.
— Я писала, — заперечила вона. — Може, вони загубилися? Тоді в місті було дуже багато біженців з інших частин країни — німці наступали. Потім місто почали обстрілювати, і мер дав вказівку евакуювати жителів. Я тоді лишилася, бо не хотіла повертатися в Руан. Німці обстрілювали Ам’єн вночі, використовуючи сигнальні ракети для наведення вогню. Було дуже страшно. Я допомагала виймати вітражне скло з вікон у соборі — ми загорнули його у ковдри. Зрештою, мені таки довелося поїхати звідти, але я не сказала батькам, куди саме. Друзі дитинства допомогли мені знайти ці кімнати, і батьки не знають, що я тут.
— А вони б сердилися, якби дізналися?
— Я не знаю. Мабуть, вони вже втратили будь-які надії щодо своїх дочок. Вони чули, що Ізабель виїхала до Німеччини — їм написав друг Азера з Ам’єна, Берар. Він казав, що їм слід про це знати.
Стівен тихенько проспівав:
— «І маленький чо-о-овник попли-и-и-ив».
— Що це за пісня?
— Я був знайомий з цим чоловіком. Коли жив у будинку Азера, він часто приходив у гості. Грубий чоловічок з абсурдними уявленнями, сповнений почуття власної значущості. Але на людей, як не дивно, він впливав.
— Я написала Ізабель про це. Вона розповіла мені, що коли німці уперше узяли місто, цей Берар запропонував німецькому коменданту жити у своєму домі. Він сподівався, що вони цілу війну пробудуть у місті, і коли через кілька днів вони пішли, то залишився посоромлений. Ізабель казала, що він намагався потім якось виправдатися і не замовкав з пустими воєнними промовами.
— Але сам в армію не пішов?
— Ні. Він, може, вже застарий для цього. Ізабель писала, що вона щаслива. Але Макс не дуже швидко одужує. Йому ампутували ногу, і він ніяк не може відновити сили. Вона дуже віддана йому.
Стівен кивнув.
— Шкода його, нещасного.
— А як щодо вас? — вона узяла його за руку та любовно, по-сестринськи, стисла її. — Ви такий блідий і подумки наче десь не тут. Я хвилююся за вас. Я казала вже, так? Ви, мабуть, і харчуєтеся погано.
Стівен всміхнувся.
— Зі мною все добре. Та й годували значно краще і більше на тій посаді, яку я обіймав дотепер.
— Чого ж ви так схудли?
— Навіть не знаю, — він знизав плечима.
Темні очі Жанни спалахнули серйозністю. Вона сильніше стисла його руку та подивилася йому у вічі.
— Стівене, ви маєте триматися. Не можна дозволяти собі здатися. Вже майже кінець. Будь-якого моменту буде фінальний наступ, і ви знову зможете повернутися до нормального життя.
— Повернутися? Я не пам’ятаю свого життя. Я не знаю, де його шукати тепер.
— Не можна так говорити, — Жанна сердилася. Щоки її почервоніли — Стівен побачив це вперше від моменту їхнього знайомства. Свої слова вона ніби підкреслювала, стукаючи долонею об лавку, на якій вони сиділи. — Звичайно, ви не повернетеся до того, що робили у Парижі, — вешталися то тут, то там, теслярували. Ви зможете займатися чимось кращим, чимось вартим вашого часу.
Стівен повільно підвів на неї очі.
— Ви дуже хороша людина, Жанно. Я зроблю так, як ви кажете. Та справа не у тому, з чого складалось моє загублене життя, а в самій реальності.
Очі Жанни застелили сльози.
— Тоді ми маємо його повернути. Я його поверну вам. Я допоможу вам знайти усе, що ви загубили. Немає нічого, що неможливо повернути.
— Чому ви така добра до мене? — запитав Стівен.
— Тому що я люблю вас, невже ви не бачите? Усе іде не так, як повинно, — і я хочу зробити хоч щось хороше. Ми маємо спробувати. Пообіцяйте мені, що ви докладете зусиль.
Стівен повільно кивнув.
— Ми спробуємо.
Жанна підвелася, відчуваючи натхнення. Вона узяла його за руку, і вони пішли через парк. Чим ще вона могла підбадьорити його, повернути у втрачену реальність? Була одна річ, природна; хоча ускладнення можуть переважити користь. Це повинно відбутися мимоволі, саме собою, або не відбуватися взагалі.
Вони повечеряли рано, у ресторані по дорозі додому. Стівен випив трохи вина, сподіваючись таким чином покращити собі настрій. Склянка Бордо зникла у його шлунку, але світло в очах так і не з’явилося.
На шляху додому Жанна попросила:
— Будь ласка, поводьтеся дуже тихо, коли ми будемо йти через внутрішній двір. Я не хочу, щоб консьєржка знала, що у мене ночує чоловік.
Стівен уперше розсміявся.
— О господи, вже мені ці дівчата Формантьє! Що б на це сказав ваш батько, га?
— Та тихіше ж, — Жанна зраділа його сміхові.
Вечір був спекотним, і вони поверталися, коли ще навіть не стемніло. На одному майданчику, оточеному платанами, грали музиканти, кафе почали запалювати ліхтарі.
Стівен перетинав брукований двір з особливою обережністю, щоб не створити жодного звуку, поки вони не опинилися в безпеці Жанниних кімнат.
— Я підготувала вам постіль на дивані у кутку. Ви б хотіли вже лягти чи ще посидимо та трохи поговоримо? У мене бренді, можна сісти на балконі — але доведеться розмовляти тихо.
Вони сіли на плетені стільці, котрі стояли на вузькій смужці балкону. Звідси було видно сухуватий сад.
— Знаєте, що я хочу з вами зробити? — звернулась до нього Жанна. — Розсмішити. Це і буде моїм головним завданням. Я вижену цю вашу англосаксонську похмурість. Ви будете сміятися та радіти, як справжній французький мужик.
Стівен посміхнувся.
— Тоді я буду розповідати якісь байки і плескати себе по стегнах, як норманський фермер.
— І не будете думати про війну. І про тих, хто загинув.
— Не буду, — він одним духом махнув бренді зі своєї склянки.
Вона знов узяла його руку.
— У мене буде будиночок з садом, де я посаджу кущі троянд та інші різні квіти. Можливо, на одному з дерев я повішу гойдалку для дітей — не моїх, а тих, хто приїздитиме в гості. В домі будуть високі вікна, а з кухні буде смачно пахнути їжею. У вітальні я поставлю фрезії та фіалки. А на стінах висітимуть картини Міллета, Курбе та інших великих художників.
— Я обов’язково до вас завітаю. І, може, навіть поживу у вас. Увесь Руан буде просто шокований.
— А в неділю ми поїдемо кататися на човні. У суботу — в оперу. Вечерятимемо в ресторані на головній площі. Двічі на рік я влаштовуватиму вечірки у себе вдома — буде багато свічок, а напої нашим друзям розноситимуть на срібних тацях слуги — ми їх наймемо для цього. А потім будуть танці і...
— Ніяких танців.
— Ну добре, танців не буде. Але будуть музики. Може, струнний квартет або скрипач-циган. А якщо хто захоче потанцювати, вони зможуть піти в іншу кімнату. Можливо, навіть співака запросимо.
— Може, вам навіть вдасться запросити Берара.
— Хороша ідея. Нехай співає німецькі пісні, яких він навчився від коменданта та його дружини. Про ці вечірки усі говоритимуть! Тільки я не знаю, чим ми їх оплатимо.
— А я що-небудь винайду і зароблю багато грошей. А ваш батько залишить вам у спадок свої мільйони.
Вони випили ще бренді, і в Жанни запаморочилося в голові, хоча Стівен залишався абсолютно тверезим. Стало прохолодно, і вони повернулися до кімнати. Стівен сказав, що вже хотів би лягти спати, тому Жанна показала йому його ліжко та принесла глечик з водою.
У своїй спальні Жанна почала роздягатися. Розмова зі Стівеном підняла їй настрій, хоча вона й розуміла, що він просто хотів її потішити. Тим не менше початок покладено. Її халат висів за дверима, і жінка, гола, пройшла, щоб узяти його. Відчинивши двері, вона помітила Стівена — він був босий, у сорочці.
Побачивши її, він відступив назад.
— Вибачте, я просто шукав ванну кімнату.
Жанна схопила рушник зі стільця та спробувала пристойно у нього загорнутися.
Стівен відвернувся та попростував назад у вітальню.
— Стійте, це нічого. Верніться, — зупинила вона його.
Жанна поклала рушник на місце та залишилася стояти. Світло було вимкнене, але восени ночі світлі.
— Підійдіть, я хочу обійняти вас, — запросила вона. На її обличчі засвітилася посмішка.
Стівен повільно увійшов до кімнати. Довге струнке тіло Жанни привітно стояло, чекаючи його. Вона розвела бліді руки — і відкрилися її округлі груди, котрі в неясному світлі здавалися дивовижними квітами на її тілі. Стівен підійшов ближче та став перед нею на коліна, притискаючись головою до неї збоку, трохи нижче ребер.
Вона сподівалася, що він і досі у доброму гуморі.
Він обійняв її за стегна. Волосся між її ногами було чорне, м’яке та довге. Він на мить притис до нього щоку, а потім знову притулився до талії.
Вона почула його схлипування.
— Ізабель, — промовив він. — Ізабель.
Повернення Стівена до його роти стало для солдатів святом. Серед них ширилися обережні сподівання, що їх наступна атака стане останньою. Після подій на Анкрі й атаки на каналі за Стівеном закріпилася репутація людини, що виживає за будь-яких умов. Навіть новобранці, котрі прийшли на фронт під час його відсутності, знали, що він як щасливий знак. Про чаклунство, яким він займався у своєму бліндажі, ходили перебільшені чутки.
Іноді в їхню траншею приходили інженери та тунельники для ремонтних робіт. Довгий тунель під нейтральною територією теж періодично перевіряли та ремонтували. У кінці цього тунелю був небезпечний, але корисний пункт підслуховування — дуже близько до німецьких окопів. Вочевидь, ворог про нього й досі не знав. Солдатам тут вдавалося почути навіть розмови німців на передовій — вони говорили про відступ.
Німецький обстріл підпорядковувався певному режимові. Вони точно цілились у тил, так що на передовій було досить безпечно. По обіді у них була перерва на годину. Британці у своєму обстрілі теж притримувались цих формальностей, тому першого дня Стівен мав чудову можливість спокійно пообідати. Райлі розігрів для нього консервовану тушонку, до якої додав свіжої капусти — і де тільки знайшов?
Надвечір до нього завітав Картрайт, командир інженерної роти. Серед піхотинців у нього була репутація слабкої людини, крім того він постійно на все скаржився та завзято сперечався.
— Як ви знаєте. — почав він, — ми з вами маємо допомагати один одному, та поки ось це
У нього було бліде обличчя зі впалим підборіддям; він вживав багато виразів та приказок зі сподіванням, що вони додадуть його аргументам ваги.
— Так ось, я отримав наказ відправити своїх людей на розширення посту підслуховування в кінці головного ходу. Та, здавалося б, на здоров’я, але мій останній патруль каже, що вони чують, як ворог копає прямо над ними.
— Зрозуміло. Так ви хочете, щоб я теж відправив туди солдатів разом з вашими?
— Так. І я думаю, ви уповноважені це зробити.
— Я думав, що тунелі більше не будуть рити.
— Та з нашими милими боші ніколи не знаєш, як воно буде, правда?
— Я так не вважаю. Гадаю, це зайве, проте...
— Думаю, беручи до уваги вашу тривалу відсутність, ви захочете на власні очі подивитися, що тут до чого. Врешті-решт, усе це робиться для захисту ваших людей.
— Ви нічим не кращий за Уїра. І чого ви постійно нас тягнете під землю?
— Бо ми тут копаємо вам хороші траншеї та бліндажі, — Картрайт жестом вказав на обшиті деревиною стіни та полички над його ліжком. — Ви ж не думаєте, що ваші солдати могли б усе це для вас зробити?
— Ну добре, — погодився Стівен. — Я спущуся та подивлюся. Але я не можу піти більше ніж на годину. Тому одному з ваших доведеться мене супроводити потім нагору.
— Це не проблема. Спускаємося завтра опівдні.
У світлі осіннього сонця добре було видно почорнілі розщеплені пеньки — усе, що лишилося від дерев. Солдати юрбилися біла входу в тунель на чи не вперше помірно сухих дошках траншеї. Джек Фаєрбрейс, Еване та Джонс були серед шести досвідчених тунельників, які видали їм каски, ліхтарі та дихальні апарати «Прото». Картрайт звернувся до Джека:
— Фаєрбрейсе, після інспектування роботи капітаном Рейзфордом ви супроводите його нагору.
— А ви хіба не йдете? — здивувався Стівен, ховаючи електричний ліхтарик у кишеню.
— Ми обоє там не потрібні, — відповів Картрайт.
Стівен глянув на небо над головою — прозоре, блідо-блакитне, з кількома хмарками далеко у височині. Вхід у тунель закрився за ними брезентом та занурив їх у темряву.
Стівен згадав, як уперше спустився під землю з Хантом та Бірном, щоб захищати Джека Фаєрбрейса. Бліде обличчя Ханта з виразом паніки. Свої рани. Відтоді він значно змінився і тепер не був певен, що зможе залишатися таким же спокійним у вузькому тунелі попереду. Стівен сперся руками на дерев’яні дошки на стінах обабіч та глибоко вдихнув. Немає ніяких інших світів — це усе одне творіння, з яким він пов’язаний пульсацією своєї крові. Там, під землею, буде так само, як і тут — під небом з ніжними хмарками й пташиним співом.
Він поліз униз за тунельниками, відчуваючи шерехату деревину драбини руками. Шахта йшла абсолютно вертикально, а щаблі розташовувалися далеко один від одного. Стівена охоплювали сумніви, але на пальці згори наступали чоботи, підганяючи його. Світло згори майже не надходило — його перекривали їхні тіла. Невдовзі прохід віддалився та став схожий на вікно десь у далечині, а потім і зовсім зник.
Він почув знизу голос Джека, який повідомляв, як довго їм ще спускатися. Нарешті Стівен зістрибнув з драбини на дерев’яний майданчик футів десять на десять — тут на нього вже чекали Джек та двоє піхотинців з ліхтарями. Вони діждалися інших, а потім згори їм спустили дошки. Джонс та Еванс відв’язали їх від мотузки та приготувалися нести в тунель.
Троє тунельників йшли попереду, ще троє — позаду, а піхота неохоче просувалась посередині. На початку тунелю можна було стояти в повний зріст, і вони швидко просувалися сухою крейдяною підлогою. Ярдів через п’ятдесят командир мінерів, шотландець-лейтенант на прізвище Лорімер, наказав усім зберігати тишу. Вони наблизилися до довгої бокової штольні, з якої відходили різні тунелі, котрі вели до окопів ворога. Зараз вони мали пройти до кінця головного — до поста підслуховування. Коли солдати розширять там простір, піхота буде чергувати у паралельному тунелі, захищаючи їх. Один з мінерів піде з піхотинцями, щоби показати дорогу. Кожен мав із собою ліхтар.
Щоби потрапити до головної частини, довелося повзти навколішках, і Стівен побачив, як солдати обмінялися схвильованими поглядами. Повітря було важке та сире. Усі, задихаючись, проповзли крізь невеличку діру, але виявилося, що за нею в тунелі вже неможливо підвестися і доводиться продовжувати рух навколішках. Стівен помітив міцні горизонтальні дошки, розташовані через кожні п’ять футів — виглядало дуже надійно. Тунельники швидко та впевнено просувалися уперед без жодного прояву страху або чогось незвичного.
Шість піхотинців під керівництвом лейтенанта Кроу-шоу із певними зусиллями поспівали за тунельниками, які йшли першими — Стівен чув їхнє важке дихання. Крім того, вони несли гвинтівки, і не могли спиратися на руки.
Дивний спосіб воювати, думав Стівен — наче гризуни у своїх рідній стихії. Тут вони були укриті від масштабних атак та вигляду куп мертвих тіл, але світ саперів мав і власні жахіття.
Стівен планував дійти з ними до головної камери, а потім повернутися до своїх солдатів — вони будуть дуже вдячні йому, і це посилить їхнє співробітництво з тунельниками, котрі допомагають їм із найважчою роботою.
Тунель звузився, і довелося знову повзти накарачках. Раптом четверо попереду зупинилися, а інші натикнулися на них.
— Вони, мабуть, щось почули, — зашепотів Кроушоу Стівенові на вухо. — Нікому не рухатися.
Солдати з’юрбилися на підлозі у земляному ході, а Еванс порився в своєму речмішку та протиснувся повз них, щоб дістатися своїх товаришів, які йшли першими. Після наради пошепки Еванс проліз далі до сухого шматка стіни, притис до нього плаский диск та під’єднав стетоскоп. Кроушоу підняв палець до губ та жестом наказав усім лягти на підлогу. Стівен щокою відчув камінь та спробував трохи змістити голову, але вона щільно вперлася в чиюсь — не видно було, чию саме, — ногу, тому довелося лишити все як є. Його серце повільно билося об ребра.
Еванс розпластався вздовж стіни, наче брудний лікар-чорнороб, намагаючись вловити звуки діяльності ворога. Стівен заплющив очі. Цікаво, якщо доведеться залишитися у такій позі надовго, він засне чи ні? Інші солдати нервували, і це заважало йому зануритися у власні роздуми. Їхні напружені тіла притискалися до нього, і ясно відчувався страх. Найстрашнішою була саме безпорадність: якщо проти зброї ще можна боротися, то проти такої ваги нічого не вдієш.
Еванс нарешті вийняв стетоскоп із вух та обережно поклав його до кишені. Він похитав головою та стис губи. Свою доповідь він пошепки передав лейтенантові, а той — Стівенові на вухо.
— Нічого не чути. Може, це артилерійський вогонь з поверхні. Вони підуть далі.
Солдати на підлозі заворушилися, знову підвелися навколішки та приготувалися повзти. Стівен усвідомив, що пітніє і, судячи зі смороду від інших, не він один. Умови праці в тунелі покращили, та можливості митися все одно не було, навіть у спекотну погоду.
Тунель трохи повищав, і ті, хто був невисокого зросту — як Еванс, — навіть змогли повністю випростатись. Вони дійшли до перехрестя, де лейтенант мінерів, Лорімер, почав роздавати вказівки: основна група тунельників прямує далі до камери підслуховування, а інші ідуть у бічні бойові тунелі, на входи до яких він показав.
Стівен подумки усміхнувся, спостерігаючи за обличчями своїх солдатів. Їхнє небажання виконувати наказ відобразилося у комічних гримасах, але він по собі знав, наскільки реальне це небажання. Він зрадів, що власне йому доведеться лізти у, здавалося, найбільшу секцію тунелю. Іти вперед він не боявся — аби тільки повернутися. Того разу, з Уїром, він найсильніше злякався, коли позаду обвалилася земля, — на мить він подумав, що не зможе пролізти назад.
Кроушоу переконався, що його солдати мали гранати га гвинтівки. Сам він був озброєний револьвером, яким загрозливо вказував у бік входів у тунелі, — мабуть, думав Стівен, для демонстрації своєї безстрашності солдатам. Може, вони йому й повірять.
Вони пішли, і Стівен згадав почуття ніжності до солдатів, яке його охоплювало раніше, коли вони атакували чи патрулювали; він уявляв собі їхнє життя, їхні домівки, сім’ї та сподівання, ті маленькі світи, які вони несли на своїх спинах та в головах. Він міг згадати цю жалість до них, але більше не відчував.
Його невеличкий підрозділ був приблизно за двадцять п’ять ярдів від головної камери підслуховування, коли раптом Лорімер знову зупинився та приклав палець до губ. Стівен важко вдихнув повітря та вже почав жаліти про свою згоду спуститися сюди. Навіть Лорімер нервував, і це перетворювало звичайну інспекцію у розтягнуте та неприємне завдання — або ж тут насправді існувала небезпека. Еванс зі своїм приладом для слухання був у паралельному тунелі, тому Лорімер наказав Джеку Фаєрбрейсу прикласти вухо до стіни.
Джек накрив інше вухо долонею та заплющив очі для кращої концентрації. Зо півхвилини ніхто не рухався. У світлі каперського ліхтаря Стівен впер погляд у дошку приблизно за шість дюймів від обличчя Джека, роздивляючись лінії та зарубки. Цікаво, як ці лінії звиваються у глибині дошки?..
Джек перестав слухати та повернувся до Лорімера. Його стривожений шепіт почули усі присутні:
— Кроки. Хтось іде назад, у напрямку їхніх окопів. Німецький тунель західніше та футів на десять вище.
Обличчя Лорімера закам’яніло. Якусь мить він мовчав, а потім перепитав:
— Назад, кажеш?
— Так.
— Тоді, думаю, треба продовжувати та закінчити наше завдання тут.
— Так, — відповів Джек. — Але вони могли закласти вибухівку. Я хочу сказати, у них безліч причин...
— Тобі почекаємо п’ять хвилин, — сказав Лорімер, — а потім продовжимо.
— Заради бога, — Стівен сердився, — ви ж не станете ризикувати життям усіх цих солдатів зара... — він не закінчив слова, бо вибухова хвиля вибила повітря з його легень та вдарила їх усіх об стіну.
Здавалося, що земля перед ними витнулась у короткому, але неймовірно сильному землетрусі. Стівен вдарився головою об дошку. У слабкому світлі він побачив, як навсібіч розлітаються чиїсь кінцівки, шматки одягу та спорядження, каски, руки та грудки крейди. Усе це рикошетом відскакувало від стінок тунелю та у вирі концентрованого шаленства кудись вилітало.
Стівен лежав на підлозі тунелю під полями, але чомусь не мертвий. Він відчував землю в носі та очах, відчував тиск на своєму тілі. Спробував поворушитися, але його наче пришпилило. Земля огорнула його важкою затишною ковдрою, ніби хотіла приспати. Вузький простір ув’язнив звук вибуху. У мозку Стівена з’явилася думка, що дороги назад немає, і в животі зародилася хвиля паніки, яка швидко затухла під важкістю його нерухомого положення. Вибух нарешті вивільнився зі свого полону, і його змінили знайомі звуки людської агонії — солдатів, яким відтяло кінцівки, чий мозок витікав з черепа. Спочатку Стівен нічого не чув, але згодом усі грудочки грунту, підняті вибухом, вляглися, і до нього долетів довгий глибокий стогін. Він ніколи не чув його, але знав: це одночасно помирають кілька солдатів.
Він позаздрив тим, кого покинули дихання та душа. Стівен спробував поворушити ногою — і йому вдалося. Поворушив руками на плечима — у правій руці з’явився гострий разючий біль. Спробував ковтнути, але у роті було сухо — він був забитий землею.
За хвилину він усвідомив, що не зазнав серйозних поранень. Ноги наче були в порядку. Права рука пошкоджена, але це нічого — якщо тільки не доведеться відкопуватися. У такому разі однією рукою тут точно не обійтися. Треба спочатку позбутися того, чим його придавило, та подивитися, чи є ще хтось живий. Він закинув голову назад настільки, наскільки міг, та побачив, що стеля над ним була майже не пошкоджена — робота старої доброї фортуни або ж мерзенного відьомства виживання.
Лівою рукою він почав зіштовхувати землю з ніг, аж до можливості активно ворушити ногами, струшуючи решту. Він зігнув та розігнув ноги — здається, окрім кількох синців, ніяких травм немає. Далі він увесь зігнувся так, ніби намагався зняти із себе нічну сорочку, та сів. На мить довелося зупинитися через раптовий пронизливий біль в руці. Він виплюнув землю, котра набилася до рота, та згодом зміг навіть ковтнути й заговорити. Стівен крикнув у темряву. Біля нього лежав ліхтар з розбитим склом — світла було достатньо. Відповіді не було. Він змінив своє положення, ставши навколішки, вхопив ліхтар і поповз уперед. Коли вибухнуло, він був позаду групи солдатів, тому якщо хтось і вижив, то вони попереду. У тунель спустилося чотири тунельники, котрі мали збільшити камеру підслуховування, а також двоє піхотинців. Стівен почав прикидати, наскільки великим був вибух, — може, ті, хто був у паралельному тунелі, були далі від нього.
Просуваючись уперед, він натикнувся на щільну стіну уламків. На неї з розтрощеної стелі і досі цівками сипалася земля. Здавалося, що вона обвалиться будь-якої миті. Стівен озирнувся назад — виглядало на те, що там шлях вільний. Перший десяток ярдів доведеться просуватися на чотирьох, але він був майже упевнений, що зможе пробитися до другого бокового тунелю, де солдати розійшлися. Звідти, розсудив він, буде доволі легко дістатися головної штольні та виходу з шахти.
У землі попереду щось ворухнулося, але він нічого там не побачив. Долинув тихий звук — наче хтось шкрібся. Він руками почав обмацувати землю, де приблизно звучало, та наткнувся на шматок тканини — рукав або штани. Тут щось рухалося. Серце поважчало: Стівен зрозумів, що доведеться рятувати власника тканини, котру тримав. Він встав навколішки та почав згрібати землю пальцями лівої руки. Права рука була повністю безпорадною. Він старанно прибирав глину, згрібав її у купку, а потім відштовхував ногою назад. Світло ліхтаря допомагало побачити результат роботи. Врешті він прокопався до тканини, котра виявилася рукавом. Стівен засунув у викопану ямку руку та стис пальці людини під завалом. По кінцівці він дістався плеча і почув голос. З-за стіни землі було неможливо було розібрати, чи це привітання, чи крик болю.
Стівен крикнув щось підбадьорливе, трохи відпочив, а потім зняв куртку — його сорочка вже була мокрою. Звільняючи з рукава праву руку, побачив плями крові. Скинувши куртку, він знову взявся копати. Стівен боявся, що земля, яку він прибирає, підтримує завал, який може впасти згори та накрити солдата ще більше.
За годину йому вдалося звільнити плечі та голову. На нього впала дошка, яка і підтримувала основну вагу землі над його головою, тому вона і залишилася неушкодженою. Пощастило. Стівен був достатньо близько, щоби говорити з ним.
— Тримайся, — казав він. — І не ворушися. Я витягну тебе звідси.
Подумки він вважав, що імовірність його дістати була не такою вже й великою, — вочевидь, найбільше йому придавило ноги, які простяглися у напрямку початку тунелю. Тим не менше він продовжував копати, розчищати землю та крізь важкі подихи вигукувати якісь підбадьорливі фрази.
Джек Фаєрбрейс лежав у своїй земляній в’язниці, відчуваючи, як життя іде та повертається, — повітря у порожнечі над головою ставало все менше. На ноги навалилася величезна вага, і біль хвилями прокочувався спиною, то скидаючи його у непритомність, то витягуючи звідти. Він намагався рухати ногами, сподіваючись, що біль не дасть йому померти. Якщо болить — значить, він не знепритомніє, а значить, він живий.
У такому стані він почув та пізнав голос — голос чоловіка, котрий колись голий впав йому на руки з сухими прокльонами на вустах, на межі смерті. Він відчув, як слабка рука штурхає землю, що давить на нього. Це, мабуть, правильно, що його рятує саме той, кого врятував він. Джек був певен, що Стівен його витягне.
Джек боровся сам із собою. Усі свої сили він спрямував на те, щоби опиратися м’яким хвилям сну, якими його тіло природно відповідало на біль у ногах. Він хоч міг рухати головою, смикаючи нею у різні боки, щоб відігнати затьмарення. Джек почув голос Стівена — той ухопив його десь трохи нижче пахви та спробував потягнути.
— Не вийде, — сказав Джек. — Ноги придавило.
— Ти мене чуєш?
— Так.
— Хто ти?
— Джек Фаєрбрейс. Той, що мав супроводити вас нагору, — Джек і сам здивувався тому, що може так добре говорити. Контакт з іншою людиною надав йому сил.
— Що сталося? — запитав Стівен.
Джек забурмотів:
— Мабуть, камуфлет. Вони були просто над нами. Вони добре вирахували наш тунель. Напевно, не один тиждень нас тут чекали.
— Ще будуть вибухи?
— Хтозна.
— Наскільки сильно тебе придавило?
— Ногам кінець. Не можу ними поворушити. Руки цілі. Я можу допомогти вам тут розчистити. Я...
— Що? Що таке? Ти в порядку?
Джек на мить знепритомнів від напруження, якого потребувала розмова.
— Не говоріть, копайте.
— А якщо буде падати далі?
— Ризикніть, — видихнув Джек.
Стівен стягнув сорочку та знову почав копати. Джек відчув, як той протиснувся у розчищений простір збоку. Він порадив Стівенові зробити підпорки для землі над ними з уламків дощок, які валялися навколо. Кілька годин Стівен однією рукою виконував інструкції Джека: утворилася своєрідна крихітна кімнатка усередині завалу. Джек допомагав йому штовхати дошки вгору та руками зіштовхував землю зі свого тіла. Врешті-решт він звільнився вище талії.
— Треба відпочити. — сказав Стівен. — Хоча би пару хвилин.
Він ліг поруч у крихітному просторі, який розчистив, спираючись головою на груди Джека, й одразу заснув. Той відчував, як здіймається тіло Стівена від дихання, та заздрив його сну. Сам він боявся заснути, бо міг більше не прокинутися.
Джек не став нічого говорити Стівенові, щоби той даремно не сподівався, але сам був певен, що згори до них надіслали рятівну групу. Навіть якщо вони чекали, щоби переконатися, що подальших вибухів не буде, вони все одно скоро будуть тут.
У темряві плин часу не відчувається, але Джек вважав, що вони під землею близько шести годин, п’ять з яких він у завалі, а Стівен його відкопує.
Він уявив, як Картрайт збирає рятувальну групу нагорі, під яскравим літнім сонцем. Джек присягнув собі, що коли йому вдасться знову дістатися поверхні, він більше ніколи не спуститься під землю, що він усе життя проведе там, на повітрі, під сонячними променями. Свідомість знову почала тікати: думки повільно верталися колами. Час будити Стівена — інакше він помре. Він узяв його за плечі та потрусив, але Стівен і далі впав йому на груди. Він ляснув його по обличчі, той застогнав, але не прокинувся. Здавалося, що на нього навалилася втома за усі чотири роки водночас.
Джек почав лаятися, кричати Стівенові найгірші слова, які тільки знав, потім знов його вдарив. Ніщо не пробивалося крізь його втому.
Ззаду, зі сторони своїх окопів, долинув гуркіт ще одного вибуху. Джек заплющив очі та скрутився як міг, очікуючи шмат землі та вогню, котрого мав тунелем проштовхнути вибух.
Стівен прокинувся.
— Господи, що це було?
У світлі ліхтаря Джек розгледів тривогу на обличчі Стівена.
— Ще один вибух. З боку наших окопів. Добре ж вони нас вирахували.
— І що це означає?
— Та нічого не означає. Треба спробувати забратися звідси.
Насправді ж це могло означати, що порятунок тепер до них не дістанеться — дивлячись, де саме вибухнуло. А ще це означало, що якби Стівен кинув його тут від самого початку, то вже кілька годин був би на поверхні у безпеці.
Він м’яко додав:
— Спробуйте мене звільнити. Тоді від мене буде більше користі, ніж тут під завалом.
Стівен повернувся до своєї роботи, чітко виконуючи вказівки Джека щодо того, як підпирати землю над його ногами. Йому нагадався дерев’яний намет, який встановлювали у шпиталі над хлопцем, постраждалим від газу. Доводилося одночасно викопувати землю та ставити підпорки. Джек допомагав укріплювати землю за ними.
Працюючи, Стівен роздумував над тим, які руйнування міг спричинити другий вибух. Він відчував, що смерть, якої він так прагнув колись, підкрадається до нього усе ближче. Та він не міг її прийняти тепер.
Нарешті вага, котра тиснула на ноги Джека, зменшилась настільки, що Стівен зміг його звільнити. Він вискочив зі своєї камери у завалі, наче корок із пляшки, супроводжуючи це болючим криком, коли понівечені ноги вдарилися об засипану уламками підлогу. Він лежав на підлозі і тремтів, а Стівен намагався його втішити. Якби випити хоч трохи води... Коли вони виходили, він подумав узяти із собою пляшку, але потім вирішив, що немає потреби, адже він пробуде тут лише годину.
— Наскільки все погано? — запитав Стівен, коли вирішив, що Джек в змозі відповісти.
— Думаю, обидві зламані. І ребра теж — страшенно болять, — він торкнувся грудей.
— На голові велика рана. Не болить?
— Та не дуже. Але слабкість, а ще у голові паморочиться — наче мене вдарили.
— Доведеться тебе нести, — сказав Стівен.
— Прямо як тоді, коли я ніс вас, — відповів Джек.
— Я зроблю усе, що зможу. Обіцяю. Як думаєш, ми виберемося?
— Залежить від того, де завалило.
— Ще треба пошукати інших, хто міг вижити.
— Це буде непросто. Тут нікого більше не буде. Можемо пошукати, якщо ви так хочете, але я бачив, як буває тут, під землею. Те, що ми двоє вціліли, вже диво.
Стівен натягнув сорочку та куртку, а потім прилаштував Джека собі на плечі. Він був не дуже великим чоловіком, але його ваги вистачало, щоби Стівен зупинявся через кожні кілька ярдів. Джек кусав тканину куртки Стівена, щоб не кричати.
Вони дісталися перехрестя з другою боковою штольнею і сіли біля стіни. Джек тремтів усім тілом, почалася гарячка. Нестерпно хотілося спати.
Стівен важко дихав, у грудях було гаряче, повітря майже не було. Він спробував зручно сісти і розслабити спину.
Трохи оговтавшись, запитав:
— Звідки ми прийшли? Я загубився.
— Все просто. Я розкажу дорогу на випадок, якщо... якщо ви мене загубите. Уявіть собі виделку з трьома зубцями, — Джек пояснював настільки зрозуміло, наскільки міг. — Середній зубець веде до камери прослуховування. Ми були у середині цього зубця, коли зірвався камуфлет. Два інші зубці — це бойові тунелі. Основа виделки — боковий тунель — поєднує усі три зубці. Ми зараз у ній. Тут Лорімер відправив нас у різні боки.
Стівен оглянув безликий тунель, у якому вони перебували: земля та дошки.
— Щоби вийти, — продовжував Джек, — треба йти прямо вперед, шийкою виделки. На півдорозі ми вперше зупинялися, щоб послухати. Там дуже вузько, пам’ятаєте? Коли шийка виделки закінчиться, почнеться ручка виделки — головна бокова штольня. А там вже недалеко вихід у шахту нагору.
Він сперся назад на стіну, втомившись від пояснень.
— Добре, я зрозумів, — сказав Стівен. — Я зараз залишу тебе тут і пошукаю, чи є хто живий у бойових тунелях.
— У тому можна не шукати, — Джек сказав на лівий тунель, — усі пішли туди, у правий.
— Ти впевнений? Я думав, треба у тому подивитися.
Джек важко вдихнув крізь зуби.
— Зрозумійте, у мене гарячка. Якщо ви надовго підете, я помру.
Стівен глянув у обличчя Джека, яке перекривила мука — не фізична: він ставив своє життя проти можливості врятувати когось зі своїх друзів.
— Я не хочу залишатися тут сам надовго, — додав він.
Стівен ковтнув. Інстинкт підказував йому якомога швидке добратися до початку шахти, але він добре уявляв собі, про що думають залишені в тунелі, — якщо вони живі. Вони хочуть, аби він повернувся. Нечесно позбавити їх шансу. Синє обличчя Джека не вселяло надії. Він узяв його руку:
— Я швидко роздивлюся у цьому тунелі, у порожньому. А потім повернуся до тебе. Після цього перевірю другий тунель. Обіцяю не затримуватися в жодному більше ніж на десять хвилин, — він помацав свої кишені, щоби дати Джекові щось заспокійливе. У кишенях знайшлися цигарки та шматочок шоколаду.
Джек всміхнувся.
— Палити тут не можна — виходи газу. Дякую, що запропонували.
Стівен залишив його та з ліхтарем пішов у лівий з двох бойових тунелів. Тут стелю не настільки добре укріпили, як у головному. Було добре видно сліди кирок, якими рубали землю. Цей тунель більше скидався на прохід, наприкінці якого на тебе чекають світло та розуміння.
Він швидко пішов, зігнувшись та волочачи ноги, як це робили тунельники. У його кінці він побачив слід вибуху. Руйнування тут були не такі значні, як у головному, але все одно багато землі обвалилося. Складно було оцінити, скільки цього тунелю залишилося за завалом.
На мить він завмер. Небезпеки не було, тиша. Він зітхнув та пробіг рукою по волоссі. Необхідність терміново діяти трохи вщухла, і він усвідомив становище, в якому опинився. Повертатися не можна, поки він не впевниться, що, крім них з Джеком, більше ніхто не вижив. Навіть якщо, шукаючи інших, він тільки наблизить свою смерть. Була якась велична краса у смерті глибоко під землею країни, яку вони так довго захищали.
Він крикнув у темряву, потім підійшов ближче до завалу та трохи розгріб землю зверху. Нахилився ближче та знов крикнув. Завал був дуже щільний — звук не проходив. Навіть якщо там у був хтось живий, то він вже точно помер під такою вагою.
Стівен повернувся до Джека та опустився біля нього навколішки. Його очі були заплющені, і Стівену здалося, що той помер. Він приклав пальці до жорсткого коміра його сорочки. Довелося надавити глибше, між сухожиллями на шиї, там, де ще бігло судинами життя, проступав слабкий пульс.
Стівен несильно ляснув його по щоці, щоби привести до тями. Джек здригнувся та розплющив очі.
— Тільки не йдіть знову! Не йдіть! — голос був сухий, але Стівен відчув, які емоції його розривали. — Там немає живих. Там був основний вибух, у тому тунелі. Нам дісталося лише через стіну.
Стівен дивився на нього: йому було боляче, він боявся смерті. А проте не було жодної причини йому не вірити — він знався на роботі під землею.
— Добре, — згодився Стівен. — Тоді будемо вибиратися звідси. У тебе стане сил чи ще хочеш трохи відпочити?
— Давайте зараз.
Стівен розім’яв м’язи та зігнувся. Джека він узяв на спину, підтримуючи за ноги, — наче ніс заснулу дитину. Джек тримав ліхтар над плечем у Стівена. Кожні кілька ярдів доводилося зупинятися. Пошкоджена права рука Стівена не могла як слід тримати вагу Джека, а природно слабка ліва, та ще й стомлена після того, як він відкопав Джека з завалу, теж погано виконувала свою функцію. Зупинившись, він опер Джека об стіну та перемістив його собі на ліве плече, притримуючи його тіло обома руками. В такому положенні вдавалося пронести його десять ярдів поспіль. Кожного разу, коли Стівенові доводилося опускати Джека на ноги, той непритомнів, тому після трьох таких спроб Стівен вирішив відпочивати стоячи на колінах та спираючись головою на підлогу, але продовжуючи тримати Джека. Чолом біг піт, і Стівен заплющив очі, щоб їх не заливало. Шматочки крейди вгризалися в коліна — він лаяв їх та своє життя найогиднішими словами, які тільки знав.
За годину цих повільних уривчастих зусиль вони досягли кінця тунелю — більше іти було нікуди. Дорогу їм перетнули тисячі тон Франції. Стівен вилаявся на Джека. Він сподівався, що слова не вилетять вголос, але він таки їх сказав. Джек ворухнувся, і Стівен поклав його на землю.
— Ти, в біса, повів мене в інший бік! — він був виснажений. Важко дихаючи, він лежав обличчям у землю.
Джек повільно виходив з безпам’ятства. Він потрусив головою, намагаючись зосередитися.
— Ми ж пішли прямо? — він глянув назад. Зі стелі висів ліхтар, який Еванс тут повісив, коли вони проходили. Це був поганий знак.
Джек знов повернув голову до Стівена та м’яко пояснив:
— Ні, шлях правильний. Це не кінець тунелю, це другий вибух. Звідси до головної галереї ярдів зо двадцять.
Стівен застогнав та заплющив очі. Ось тут смерть його точно візьме, подумав він. Тепер він погодиться піти з нею.
Вони сиділи там ще з годину — не було сил рухатися. Був один-єдиний шлях, і той завалений. Джек скоро помре від своїх поранень, Стівен — від спраги та голоду.
Біля нього лежав його револьвер. Коли надія остаточно його покине — він застрелиться. Застрелиться прямо у піднебіння, у цю суміш свідомості та спогадів. У голові з’явилася якась збочена думка: він збирається сам докінчити те, що не вдалося ворогові.
Коли вони звикли до свого відчаю, знову можна було говорити. Стівен запитав Джека, чи пошлють солдатів з його роти рятувати їх.
— Не думаю, — відповів Джек. — Та навіть якби і послали, їм було б дуже складно прокопатися через такий завал. Їм би довелося підривати землю вибухівкою, а це може тільки погіршити ситуацію. Крім того, звідси дуже близько до наших окопів. За нас помоляться у неділю на службі та запишуть у зниклі без вісті.
— Не можна їх за це звинувачувати. Війна вже майже закінчилася.
— Ви боїтеся смерті? — запитав Джек.
— Мабуть, так, — Стівен і сам здивувався своїй відповіді. — Мені щастило — там, нагорі, мені було не страшно. Ну, крім моментів, коли вочевидь має бути страшно. А тепер... тепер я відчуваю себе покинутим.
— Але вас не покинуто. Я тут, з вами. Я ж теж людина, — він змінив позу, спираючись за грудки землі. — Як вас звати?
— Стівен.
— Можна я буду називати вас на ім’я?
— Якщо хочеш.
Запала тиша.
А потім Джек продовжив:
— Дивно, чи не так? Що я помру саме поруч з тобою. З усіх людей, яких я знаю, мені судилося померти саме з тобою.
— А якби ти міг обирати, з ким би хотів бути? — Стівенові стало цікаво, попри те що його гнітила думка про власну смерть. — З усіх людей, яких знав за своє життя, кого б ти хотів бачити біля себе? Хто би мав тримати твою руку, бути поруч з тобою на початку вічності?
— Щоби поруч зі мною вічно? Ти це маєш на увазі?
— Так. Був твоєю другою половиною.
— Я б хотів, щоб це був мій син.
— Син. Скільки йому років?
— Він помер два роки тому, від дифтерії. Його звали Джон.
— Мені шкода.
— Я так сумую за ним. Я так його любив, — у темряві тунелю голос Джека зірвався на плач, який він придушував у собі з дня смерті Джона. Зараз, на порозі власної смерті, можна було не стримувати почуттів. — Я так любив мого хлопчика. Кожну його волосину, кожну пору його шкіри. Я убив би кого завгодно, хто би наважився підняти на нього руку. Для мене увесь світ був у його обличчі. Я був вже немолодий, коли він народився. Не знаю, як я жив до його народження. Моє життя було нічим. Кожне його слово я цінив як найбільший скарб. Запам’ятовував усе, що він робив. Те, як він повертає голову. Як вимовляє слова. Я наче знав, що він зі мною ненадовго. Він був з іншого світу. Він був благословенням для мене — надто великим благословенням.
Стівен нічого не відповів, не заважаючи Джекові тихо плакати собі у руки. Навіть у своєму горі він не обурювався. Його пласке простодушне обличчя виглядало враженим — він наче не вірив, що на його долю випало стільки любові.
Коли він трохи заспокоївся, Стівен сказав:
— Ти говориш прямо як закоханий.
— Та я, мабуть, і є закоханий. Відчуття дуже схожі. Я ревнував його, хотів, щоб він любив мене. Спостерігав, як з ним грають жінки, — радів за нього, що він щасливий. Але я знав, що насправді наші з ним ігри найкращі. Я знав, що коли ми з ним удвох — це найкраще, найчистіше, що тільки може бути на світі.
Джек почав розповідати про невинність сина та про те, як вона його змінила, а потім не зміг дібрати слів та знову розплакався.
Стівен однією рукою обійняв його за плечі.
— Нічого, нічого, — казав він. — Я витягну тебе нагору. Якось я тебе витягну, і у вас ще будуть діти. Джон не буде останнім вашим сином.
— Ні, Маргарет вже застара для народження дітей.
— Ну тоді у мене будуть твої діти.
Джек трохи заспокоївся та сказав:
— Ти, я думаю, теж не обрав би смерть поруч зі мною. Я не дуже-то для цього годжуся тобі.
— Годишся, — заперечив Стівен. — Хто знає? Наш вибір, може, й не буде таким хорошим, як те, що нам вготовано. Я знаю солдатів, яким довірився би й на порозі пекла. Бірн або Дуглас. Я б їм довірив і дихати за мене, навіть качати кров замість мого серця.
— Ти їх любиш? Ти б їх обрав?
— Щоби були поруч, коли помиратиму? Ні. Єдиний раз, коли я відчував те, про що ти розповідав, я відчував це до жінки.
— Ти про коханку? Не про когось, хто є твоєю плоттю та кров’ю?
— Я думаю, що вона і була моєю плоттю та кров’ю. Я впевнений.
Здавалося, Стівен почав поринати у щось подібне до трансу. Джек мовчав. Минуло кілька хвилин, і Стівен спробував розворушитися.
— Так, ми маємо шукати можливість забратися звідси. Якщо назад у шахту дороги немає, підемо вперед.
— Який сенс туди іти? Тунелі закінчуються глухими кутами. Там же просто стіна, — здивувався Стівен.
— Ну ми хоч чимось будемо зайняті, окрім як сидіти та чекати смерті. Можна спробувати подати якийсь звук нагору. Якщо ти зможеш мене нести знову. Знімай апарат для дихання, він тільки заважає. І з мене зніми. Залишимо їх тут.
Стівен став навколішки та допоміг Джекові залізти собі на спину. Свій відчай він намагався не показувати.
Вочевидь, повертатися туди, звідки вони прийшли, не було ніякого сенсу. Два тунелі з трьох вони вже бачили — завалені. Третій, як казав Джек, був зруйнований ще сильніше, так що там на них точно не чекає чудовий шлях до чистого повітря та сонця.
Стівенові їхні надії здавалися чимось несерйозним, але він важко посунув назад у темряву. Перед ними постала смерть, і вони не змогли знайти для себе іншого заняття. Він вважав, що вони могли б якось корисніше провести цей час, аніж по-дитячому на щось сподіватися. Може, якось підготуватися до кінця. Джекові ж це, здавалося, подобалося.
Коли вони дісталися перехрестя з другою боковою галереєю, Стівен опустив його на землю та гепнуся поруч. Його груди важко підіймалися та опускалися, помпуючи повітря у легені. Джек замружився, щоби впоратися з болем у ногах, які все сильніше пахли кров’ю. Потім посміхнувся та знову розплющив очі.
— Залишилося тільки одне: перевірити третій зубець виделки. Той, куди пішли ті нещасні чорти.
Стівен кивнув.
— Дай мені тільки перепочити трохи. Я згоден, треба перевірити. Хоч будемо впевнені...
Він не договорив — не зміг сказати вголос очевидне. За нього договорив Джек:
— Впевнені, що це кінець.
Джека ця думка не бентежила. Він вже навіть з радістю думав про смерть. Примітивний страх у ньому і досі сперечався, але біль та втрачені ілюзії щодо цього життя примушувати бажати кінця. Він і досі кохав Маргарет і хотів би з нею побачитися, але вона належала до іншої реальності — не тої, у якій він зараз існував з такою небажаною напругою. Вона теж помре, колись. Речі, на яких засновувалася його віра, виявилися хиткими. Невинність Джона, цього посланця з кращого світу, в нього відібрали. Зустріч з Маргарет та новий спалах їхнього кохання може теж виявитися хибним. Любов його зрадила, і він більше не хотів повертатися до свого життя.
Коли біль полишав його, приходив спокій. У темряві тунелю не було ніяких тривог, окрім самого тіла. Тут все існування обмежувалося їхніми власними руками, ногами та голосами. Те, як Стівен докладає такі зусилля для його порятунку, та як він терпляче підкоряється вазі та безглуздим спробам, Джека заспокоювало.
Вони дісталися початку правого тунелю, і Стівенові довелося на колінах пролазити у нерівну діру входу. У світлі згасаючого ліхтаря Джек глянув на недбайливо укріплену стелю та мовчки розкритикував тих, хто це робив. Стеля була нижчою, ніж має бути у бойовому тунелі, і скоро Стівенові довелося зігнутися, щоб іти. За кілька ярдів вони зупинилися — він стомився.
Джекові здавалося логічним залишити його самого тут, аби Стівен міг піти далі на пошуки того дива, яке вони очікували тут знайти, але той цього не запропонував.
Він був сповнений якоїсь спотвореної рішучості: чим важче ставало, тим сильніше концентрувався на тому, щоби тягти свій громіздкий тягар.
Сила вибуху у третьому тунелі пішла інакшим шляхом: він звузився, наче стіни втягло досередини. Стівен опустився навколішки, зваливши Джека на спину, і той ліхтарем світив уперед. Ліхтар гойдався, кидаючи непевні плями світла на їхньому шляху.
Раптом холодна рука ляснула Джека по обличчю, і він закричав. Стівен зупинився, і Джек направив світло назад. Зі стіни тунелю стирчала рука — тіло її власника було глибоко вмуроване у землю.
Вони посунули далі. Джек побачив ногу в штанах, що стирчала із глини, і вони зупинилися роздивитися її.
— Еванс, — сказав Джек. — Я впізнав латку на штанях. Він був моїм напарником — ми разом ходили у зміни.
— Мені шкода. Та ми відразу знали, що він загинув.
— Та нічого. Там йому краще, ніж тут. Тепер нікого немає: Шоу, Тайсон, Еване, Джонс і я. Уся наша маленька команда загинула.
Вони повзли далі, і Джек втрачав самовладання. Його почало трусити, і він відмахувався від уявних ляпасів рук по обличчі. Він відчував холодний дотик усіх своїх мертвих товаришів. Тут для нього галерея привидів — душ тих, хто помер, його друзів та соратників. Душ тих, кого вбили вони — німців, чиї тіла злетіли у повітря силою вибуху величезних мін, закладених ними. Тих, хто марно віддав свої життя у цій довгій війні, — усі вони тягли свої холодні руки до його лиця. Докоряли йому за вбивство, сміялися над тим, що він іще живий.
Джека настільки сильно трусило, що Стівенові довелося покласти його на землю. Він лежав у темряві, дрижав од страху, обливався потом — він навіть забув про біль на якийсь час.
— Ми зараз помремо, — мовив він. У голосі більше не було спокою — тільки жалюгідний дитячий жах.
Стівен сів навпроти та сперся головою на руки.
— Помремо, — погодився він. — Думаю, це кінець.
Джек заплющив очі та перекотився на бік. Хотілося, щоб гарячка, яку він наче поборов, повернулася та приспала його.
Стівен продовжив:
— І я не проти померти. Стільки людей вже померло — ми і не могли розраховувати ні на що інше. Якби у мене було останнє бажання, перш ніж піду звідси, я попросив би маленьку склянку води. Мене тримає тут лише думка про річки, озера та крани з водою. Одна лише думка.
Джек тихо застогнав.
Як же часто Стівен чув такий стогін: низький первісний протяжний крик. Він і сам так стогнав, коли його несли до хірурга. Джек гукав матір.
Стівен відчував, як труситься тіло Джека у мокрій сорочці. Навколо не було нічого сухого, чим би можна було його вкрити: одяг Стівена теж був просякнутий потом від фізичного навантаження. Він спробував вмостити його зручніше, а потім поліз далі тунелем.
Хотілося побути на самоті. Стівен шукав місце, де би можна було лягти. Лягти, заснути та сподіватися, що більше не прокинеться.
Він повз далі, аж поки не опинився у розширеній частині тунелю — можливо, саме тут відбувся вибух. Стівен ліг на бік та обійняв коліна, благаючи про забуття. Попри біль у руці йому вдалося заснути. Наступні години обоє лежали на відстані кількох ярдів — кожен у своєму власному непритомному світі.
Стівен прокинувся в темряві, відчув запах вогкості та подумав, що він у бліндажі. Він потягнувся і вперся руками у стіни своєї вузької могили. Ліхтар вже згас. Пам’ять поверталася до нього, і він тихо застогнав. Шукаючи опори, поворушив правою рукою, потім лівою сперся на стіну, щоби сісти, — і відчув дотик тканини. У першу секунду він відсахнувся — може, це мертве тіло, біля якого він пролежав тут не одну годину, навіть не підозрюючи про це. Але потім він збагнув, що тканина грубіша за ту, з якої шиють форму. У кишені і досі був електричних ліхтарик, який йому дали перед спуском, — він знайшов його та почав обмацувати знахідку. Це був мішок з піском.
Стівен сів та потяг мішок — довелося упертися ногами в іншу стіну. Врешті той піддався, і його вдалося на кілька футів зрушити. За цим мішком було видно інший — мабуть, тут було викладено з них стіну. Мішки лежали рівно — помітно, що їх складали робочі, а не притягло вибухом.
Військовий досвід Стівена підказував, що у мішків було лише одне призначення: гасити постріли або вибухи. Тобто тунельники чомусь подумали, що саме ця ділянка стіни буде в небезпеці, тому захистили її мішками. Якщо так — значить, про те, що ворог закладе вибухівку, знали заздалегідь. Навіщо ж тоді вони продовжували тут роботи? Треба запитати Джека.
Десь у глибині свідомості проскочила думка, що за мішками може щось виявитися. Звичайно, вони могли тут бути просто для захисту — та, можливо, там є прохід до іншого тунелю. Але Джек тоді мав би знати про нього.
Стівен поповз назад туди, де залишив Джека. Той скрутився калачиком, його трусило. Він поплескав його по плечі, щоб розбудити, і Джек вигукнув щось незрозуміле — Стівенові почулося щось про щит.
Стівенові поволі вдалося повернути тунельника до реальності, м’яко гойдаючи та повторюючи його ім’я. Жорстоко було будити Джека — він дивився на Стівена так, наче усіма силами благав про його зникнення. Стівен розумів, що його обличчя нагадувало тому, що він і досі живий.
— Послухай, я знайшов там мішок з піском. Що це означає?
— Повний мішок?
— Повний.
Джек слабо потрусив головою, не відповідаючи. Стівен надавив йому на зап’ястки та нахилився ближче, відчуваючи гнилий запах повітря, котре виходило з його легень.
— Ними укріплювали стіну? Нащо вони там? Для чого ви їх тут використовуєте? Давай, відповідай. Скажи хоч щось.
Вузький простір тунелю підхопив плаский звук вибуху долоні на щоці.
— Я не знаю... не знаю... Просто мішки. Коли ми копали тунелі, ми насипали у них землю. На Центральній лінії. У великому щиті. Ми докопали до Бенка.
— Господи, ні, слухай. Нащо у стіні мішки з піском? Тут, у Франції, на війні. Не у метро.
— У дванадцятому — до Ліверпуль-стріт. Я тоді дуже стомився і більше не пішов.
Джек продовжував розповідати про риття лондонської глини. Стівен відпустив його руки, і вони впали на його понівечені ноги.
Біль від удару ошелешив Джека. Він підняв на Стівена дикий погляд.
— Перед камерою. Ми обкладали тими мішками заряд.
— Та це ж бойовий тунель. І мішки там у боковій стіні.
— У боковій? — Джек хрюкнув. — Що ти мелеш?
Стівен знов узяв його руки.
— Джеку, послухай, ти, мабуть, збожеволів. А може, ми обидва вже збожеволіли. Але скоро ми помремо, все одно помремо. Та поки живі, подумай трохи краще. Зроби це заради мене — я ж приніс тебе аж сюди. Будь ласка, подумай. Подумай, нащо там ті мішки?
Стівен дивився в очі Джекові у млявому світлі ліхтарика — Джек намагався визволитися, позбутися цього останнього контакту зі світом живих. Він потрусив головою (хоча, швидше, дозволив їй покотитися то в один бік, то в інший), потім заплющив очі та відкинувся на стіну тунелю. У куточках його губ виднілася піна. Порожнє обличчя без жодної емоції ставало дедалі більше відсутнім. Раптом у погляді проскочило щось живе.
— Хоча... та ні... тільки якщо це не ківі. Може, ківі.
— Про що ти? Ківі? Що це таке?
— Вони укладають мішки не так, як ми — новозеландці. Ми кладемо їх у ряд, закладаємо заряд у кінці тунелю. А вони від головного ходу викопують невеличкий лаз під кутом та закладають заряд там. Так треба менше мішків.
— Не зрозумів. Тобто вони кладуть заряд не у головному тунелі, а трохи збоку?
— Саме так. Вони кажуть, що так стиснення більше. А як на мене, то просто роботи менше, і мішків теж треба менше.
Стівен боровся з радістю, яка його охопила.
— Тобто там, за мішками, може бути вибухівка?
Джек нарешті зустрів його погляд.
— Може. Ми зараз не так часто спускаємося сюди. А до нас тут була рота ківі.
— Тобто вони вам не сказали, що зробили вибухову камеру?
— Ну, капітану сказали, думаю. А мені він міг і не сказати. Мені взагалі нічого не кажуть. Та я і спускався під землю лише двічі відтоді, як мене сюди відправили.
— А ми не збиралися більше закладати вибухівку і тому використовували бойовий тунель лише для того, щоб захищати головний пункт підслуховування тут?
— Ми вже кілька місяців не закладали мін — зайняті лише господарськими роботами.
— Добре. Тоді припустимо, що там за мішками вибухова камера. Можемо ми підірвати заряд?
— Треба провід або детонатор. І дивлячись, скільки там, — ми можемо тут півкраїни здійняти у повітря.
— Ну, інших варіантів у нас все одно немає.
— Я просто хотів спокійно померти, — Джек опустив очі.
Стівен вклякнув біля нього, підняв його трохи, звалив собі на плече та поповз назад у темряву, тримаючи ліхтарик у зубах. Його охопила нова хвиля енергії: він забув і про біль, і про важкість тіла Джека, і про страшенну спрагу.
Коли вони дісталися тієї частини тунелю, де Стівен знайшов мішки, він знову поклав Джека на землю. Він відчайдушно хотів, аби той не помер і встиг розповісти йому, як підірвати заряд. Кожен мішок був десь три фути завдовжки та два завширшки. Щоби краще утримувати вибухову хвилю, їх щільно напакували тим, що Джек називав породою — усім непотребом, який буває при ритті тунелю. Стівен міг витягати їх лише однією рукою, тому робота йшла дуже повільно. Він протягував мішок близько шести дюймів, а потім відпочивав. Він розмовляв з Джеком, сподіваючись, що так не дасть його свідомості кудись втекти. Тіло, котре грудою лежало на підлозі, ніяк не відповідало. Успіх вимірювався дюймами, але він шалено працював, наснажений надією. Він уявляв, як у полі над їхніми головами відкривається величезний кратер, а вони з Джеком виходять з-за свого укриття з мішків — і на дно вирви, на тридцять футів нижче поверхні, вриваються дощ і вітер.
Тут, у збільшеній частині тунелю, можна було навіть стояти і розминати спину. Кожного разу зупиняючись на відпочинок, він підходив до Джека й повертав його до тями силою та вмовляннями. Зазвичай він буркотів щось незрозуміле у відповідь — знову марив.
Стівен повернувся до роботи — ліхтарик він вимкнув і працював у темряві. Після дюжини мішків (він відтягав їх до головного тунелю й складав там) стало легше — звільнилося багато місця. Він думав зупинитися й перевірити, як там Джек, але не хотів втрачати час: якщо не поквапитися, той помре. Довелося прискоритися. Коли ліва рука втомлювалася, він брався за куточок мішка зубами та тяг його, немов тер’єр. Шматочок крейди зламав йому передній зуб та розсік ясна. У роті було повно крові, але Стівен не помічав незручностей. Він не зупинявся доти, поки не досяг кінця загати з мішків, які так дбайливо та охайно укладали тут новозеландці. Стівен повернувся в тунель за ліхтариком та посвітив у камеру. Там стояло кілька ящиків зі штампами «Небезпека. Вибухова суміш. Нітрат амонію/Алюміній». Вони розміщувались один на одному біля дальньої стіни камери — ближче до ворожих окопів.
Стівена охопило збудження, на очах виступила волога. Він дозволив собі відчути надію. Свобода.
Він повернувся назад та узяв Джека за руку.
— Прокидайся. Я закінчив. Там вибухівка. Ми виберемося звідси. На свободу. Ти будеш жити.
Джек трохи припідняв обважнілі повіки і збайдужіло подивився на Стівена.
— Що там?
— Ящики з амоналом.
— Скільки?
— Не рахував. Може, сотні дві.
Джек пирхнув, почав сміятися — але для цього у нього було замало сил.
— Це десять тисяч фунтів. Щоб зірвати Меншн-хаус[17], достатньо фунта.
— Тоді треба буде винести зайве та залишити стільки, скільки треба.
— Однієї коробки вистачить, аби на поверхні зрозуміли, що ми тут.
— Допоможи мені, Джеку.
— Не можу. І не можу поворушити...
— Я знаю. Просто підтримай мене. Скажи мені, що це можливо.
— Добре. Зроби це. Ти зможеш. Ти ж божевільний.
Стівен відпочив з півгодини, а потім знову поліз до камери.
Ящики були дерев’яні, з ручками з мотузок. Кожен важив приблизно п’ятдесят фунтів — дуже зручно переносити і складати, якщо ти сильний чоловік з двома руками. Стівенові, з однією робочою рукою, було доволі складно. Він стягував верхні, а потім притримуючи опускав вниз, не допускаючи удару. За годину він виніс у бойовий тунель шість ящиків — йому здалося, що відстані вистачить, аби зайві ящики не вибухнули. Він глянув на годинник та порахував: якщо продовжувати так далі, знадобиться приблизно тридцять годин. Спрага посилювалась, тіло втрачало дедалі більше вологи — значить, відпочивати доведеться довше, треба буде зупинитися і поспати. Стівен глянув на Джека, котрий купою лежав на підлозі, та запитав себе, чи не марні його зусилля. Джек помре раніше, ніж він закінчить. У своїх силах він теж певності не мав. Ну, у вибуховій камері хоча би повітря є — не свіже і не насичене, але є. Мабуть, під час вибуху пошкодилась вентиляційна труба і повітря звідкись надходило туди. У кутку була невеличка калюжа, з якої він набрав води у рот, потримав трохи та виплюнув назад на крейдяну підлогу. Вона занадто смердюча, а калюжа — мілка, але все одно ще згодиться.
Серед ящиків він знайшов великий згорток піроксиліну з дротом — відклав убік. Після сорока ящиків він ліг поруч з Джеком та заснув. Годинник показував десять хвилин на третю, але важко було зрозуміти, зараз день чи ніч. Вирахувати, скільки вони вже під землею, теж було неможливо. Стівен намагався максимально заощаджувати ліхтарик.
Він працював, як тварина, — тупо, грубо, наосліп. Він не роздумував про те, що і навіщо робив. Його життя на поверхні тут не існувало — він не пам’ятав ні Грея, ні Уїра, ні навіть імен Жанни чи Ізабель. Усі вони провалились кудись у підсвідомість, а його теперішнє нагадувало дикий сон.
Іноді, проходячи повз Джека, він перечіпався через нього або штурхав ногою достатньо сильно, щоб той реагував. Зрідка він падав на коліна біля калюжі та смоктав з неї воду. Його робота поволі добігала завершення, і він все сильніше боявся, що не доживе. Робота йшла дедалі повільніше, паузи на відпочинок ставали все довші. Стівен іноді перевіряв, чи б’ється його власне серце.
На те, щоби винести усі ящики, знадобилося три дні. Коли він закінчив, його охопило таке виснаження, що він навіть думати не міг про підривання останнього — просто впав та заснув. Прокинувшись, одразу попрямував до Джека й посвітив ліхтариком йому в обличчя. Очі його були розплющені та дивилися прямо на Стівена. Він був певен, що той помер, але потрусив його. Джек невдоволено застогнав.
Стівен сказав, що звільнив камеру. Щоб надати Джекові якихось сил, він заповз туди та зачерпнув руками трохи води з калюжі, обережно доніс її та плеснув в обличчя Джека.
— Скажи мені, як його підірвати, і ти матимеш стільки води, скільки забажаєш.
Голос Джека майже неможливо було розчути, довелося прикласти вухо до його сухих губ. Джек сказав, що вони використовували електричні дроти.
— А якщо узяти гніт?
— Ну, якщо зробиш. Довгий треба. Щоб забратися звідси.
— Можна зробити з мішків. Порвати на смужки і зв’язати.
— Якщо вони сухі. Але без детонатора не вийде. Амонал горить, але без піроксиліну він не вибухне.
Стівен пішов туди, де складав мішки, помацав — достатньо сухі. Дістав із куртки, котру давно скинув, ножа та коробку сірників, розрізав мішок, висипав його вміст та підпалив. Рваний край тканини добре спалахнув, але далі мішок горів повільно — не надійно.
— А якщо відкрити ящик з амоналом та цівкою насипати доріжку до іншого ящика цівку? Вибухне?
Джек всміхнувся:
— Обережно тільки.
— Далеко треба буде вести цівку?
— Ярдів на сто. Треба укритися за товстою стіною. При горінні виділяється газ — потрібно надягати апарати.
Стівен прикинув, скільки часу знадобиться на створення дроту з мішків довжиною в сто ярдів. Занадто довго. Сухий піроксилін на це витрачати не можна — без нього амонал не вибухне. Єдиний варіант — цівка з вибухівки.
Спочатку він відніс Джека назад бойовим тунелем до бокової галереї та поклав у лівому відсіку за кілька ярдів від входу — тут наче буде безпечно. У місці другого вибуху він забрав дихальні апарати та повернувся з ними до Джека.
Після цього він обережно зняв верхню дошку з ящика з амоналом — спочатку за допомогою леза ножа, а потім ручки. Сірий порошок з ящика він руками почав перекладати у мішок, поки той відчутно не поважчав. Мішок він поніс до камери, там насипав купку біля піроксилінового детонатора, котрий помістив в останній ящик вибухівки, а решту почав викладати цівкою два дюйми завширшки — через допоміжний лазу напрямку бойового тунелю. Скоро порошок закінчився, і довелося ще двічі наповнювати мішок, перш ніж цівка досягла місця, де стояли інші ящики з вибухівкою. Стівен проклав цівку якомога далі від них. Це був його єдиний шанс. Діяти треба обережно — переносити ящики кудись далі сил не було.
Цівка досягла середини бокової галереї. Він висипав породу ще із шести мішків, порізав їх на стрічки та зробив запальний дріт до амоналової цівки. Закінчивши, Стівен сів поруч із Джеком та надягнув на них обох дихальні апарати.
— Ось і все. Зараз буду підривати.
Джек не відповів, і Стівен пішов у галерею та вклякнув біля дроту з мішків, приблизно у тридцять футів завдовжки. Він хотів бачити, як загориться цівка амоналу, щоби переконатися, що у них все вийде. На мить зупинився та спробував відшукати якусь думку або слушну молитву для завершення його життя, але мозок страшенно втомився, а рука свербіла від нетерплячки.
Він чиркнув головкою сірника об коробку та поглянув, як горить деревина. Не було ані страху, ані відчуття небезпеки. Він підніс сірник до мішковини та підпалив тканину. Серце вдарило сильніше — воно хотіло жити. Стівен, бородатий, з шаленими очима, розсміявся як самітник у своїй печері.
Тканина затріскотіла, спалахнула, потім затухла та знов розгорілася. Вогонь пройшов футів шість та зупинився. Стівен голосно вилаявся та схопив ліхтарик. Заради бога! Тканина затухла і вистрілила угору іскрою — немов електричним струмом. Іскра впала на цівку амоналу, і Стівен побачив стовп вогню, котрий здійнявся аж до стелі тунелю. Він швидко повернувся та побіг до Джека — три кроки назад, — але добігти не встиг. Його жбурнуло вперед вибухом, який видирав тунелі, стіни, підіймаючи землю разом зі сміттям у повітря над поверхнею.
Лейтенант Леві сидів на стрілецькій сходинці та їв гороховий суп з ковбасою й хлібом, які видала польова кухня роти, котра проїхала вже не одну сотню миль від самої Саксонії. У цей момент його трусонуло вибухом.
Британська артилерія вже три дні щільно обстрілювала їхню передову, що передвіщало великий наступ. Леві мав туманну цікавість, як довго все це ще протриває, поки він нарешті зможе повернутися до своєї лікарської практики у Гамбурзі, котрою займався до війни, — він вже встиг заробити певний авторитет як спеціаліст із дитячих хвороб. Леві опирався вступу до армії скільки міг, аж поки значні втрати людей на війні не позбавили його такої можливості. В той день він залишив хворих дітей у лікарні та повернувся додому, щоби попрощатися з дружиною.
— Я не хочу воювати з французами, — казав він, — та особливо з англійцями. Але це моя країна і наш дім. Я маю виконувати свій обов’язок.
Дружина повісила йому на шию ланцюжок з маленькою золотою зіркою Давида, яка вже кілька поколінь зберігалася їхньою родиною. На платформі зібрався невеличкий натовп: про від’їзд лікаря Леві шкодував не тільки єврейський квартал.
Оскільки весняний наступ німців відбито ворогом, підкріпленим американськими танками, котрі наближалися до їхньої лінії фронту, Леві розсудив, що це інтенсивне бомбардування може стати питанням лічених тижнів до зустрічі з дружиною. Думка про поразку німців його трохи присоромила, але радість від думки про мирне життя перекрила це почуття.
— Леві, ви вдома працювали лікарем, чи не так? — звернувся до нього командир роти, підходячи ближче траншеєю, коли вибухова хвиля почала вщухати.
— Дитячим лікарем, але...
— Немає різниці. Підіть подивіться. Унизу був наш патруль. Візьміть ще двох людей з собою: Крогера та Ламма. Вони найкращі, і знають усі тунелі.
— Зазвичай же буває два вибухи, чи не так? Може, нам краще зачекати?
— Зачекайте годину. Потім спускайтеся униз.
За півгодини Крогер та Ламм доповіли йому про своє прибуття. Крогер був чоловіком розумним та освіченим, але кількаразово відмовлявся від підвищення. Сам він походив з небідної родини, але у нього були власні принципи щодо соціальної справедливості. Ламм був не такою складною людиною: красивий чорнявий сапер-баварець з абсолютною холоднокровністю.
Вони узяли з собою дихальні апарати на випадок, якщо під землею утворилися гази під час вибуху, а також кирки, мотузки та інше спорядження, яке, на думку Ламма, могло знадобитися. Сам Ламм також узяв трохи вибухівки.
— Скільки солдатів було унизу? — запитав Леві.
— Троє, — відповів Ламм. — Звичайний патруль для підслуховування діяльності ворога.
— Я думав, ми зруйнували їхній тунель три дні тому.
— Швидше за все, зруйнували. Патруль потрібен, щоби підслухати, коли вони збираються атакувати. Ми не думаємо, що вони відремонтували свій тунель, — ми підірвали його в двох місцях. Вони ніколи нас не чули.
— Тоді ідемо? — поквапив Крогер. — Я краще побуду під землею, ніж тут під обстрілом.
Над головою зі свистом проносилися снаряди та вибухали десь на резервній лінії за їхніми спинами. Леві слідом за солдатами схилом спустився у заглиблення на тридцять футів нижче поверхні. Тут, де йому не загрожували снаряди, він почувався безпечніше, але думка про спуск у закритий простір під землю не радувала. Їм видали їжі та води на три дні, значить, хтось вважав, що операція може виявитися тривалою.
Близько десяти хвилин вони йшли головною галереєю. Тут було електричне освітлення, але вибух пошкодив дроти. Уся система тунелів будувалася охайно та продумано. Ламм та Крогер співали якусь пісеньку, простуючи тунелем. Схема ходів була схожа на британську, але з головної бокової галереї був вихід у каналізаційну систему сусіднього міста. Пункт прослуховування, розташований біля лінії британських окопів, захищав один бойовий тунель — він проходив приблизно на десять футів вище британського. Звідти вони прокопали ходи униз, де заклали два заряди. Вибухи зробили більшу частину тунелів ворога непрохідною.
Пройшовши лише невелику частину власним центральним тунелем, вони опинилися перед значним завалом. Леві присів недалеко, поки Ламм та Крогер досліджували завал кирками. Жахлива думка заволоділа ним. Його брат, інженер, служив у одній з ним роті, і він розповідав, що найближчим часом збирається спуститися та перевірити, наскільки добре зруйновані британські тунелі. Зазвичай брат не ліз під землю, але іноді ходив перевіряти нові споруди. Так ось, Леві вже три дні його не бачив. Тут не було нічого незвичайного, адже вони мали різні обов’язки, але зараз він не був певен щодо відсутності брата у тому патрулі, котрий пішов униз.
— Тут дуже серйозний завал, — сказав Ламм. — Нам краще поки його не чіпати та піти перевірити бойовий тунель. Якщо буде потреба, ми повернемося сюди.
— А ви знаєте, хто був у патрулі? — запитав Леві.
— Ні, — відповів Ламм. — А ви?
— Я теж не знаю. Знаю лише, що було троє. Я просто подумав, що там може бути мій брат.
— Команд-сержант вам обов’язково сказав би, — зауважив Крогер.
— Не думаю. У нього і своїх справ вистачає. Він зараз має займатися повномасштабним відступом.
— Ну, будемо сподіватися, — сказав Крогер. — Ми ж іще нічого не знаємо — може, вони там живі та виконують завдання.
На обличчі Ламма проступив сумнів. Він просунув кирку у петлю збоку на рюкзаку та першим пішов назад, до початку. Там вони пролізли у вузький вхід до бойового тунелю та попрямували ним далі. Там було вужче й темніше, і іноді їм доводилося згинатися, щоби пройти, аж поки вони не дійшли до секції з високою стелею та обшитими деревиною — згідно зі стандартом — стінами.
Через п’ятдесят ярдів вони побачили купи сміття та землі, накидані силою вибуху. Стіни тунелю були зруйновані — стало просторо, але усюди все було завалене землею та крейдою. Троє німців обмінялися поглядами, у яких читався сумнів.
— Вибух був спрямований у бік головного тунелю, — сказав Ламм. — Але це результати того самого вибуху.
— Не розумію. Хто міг вчинити таке? Що підірвалось? Я думав, ми їх вибили. Не могли ж наші тут підірвати заряд, — роздумував Леві вголос.
— Я думаю, може це випадковість, — сказав Крогер. — Може, тут залишили заряд, який не знадобився. І він вибухнув. Вибухівка — річ ненадійна.
— А може, — запропонував Ламм іншу версію, — це діло рук ворога.
— Та як же вони могли закласти заряд так швидко, якщо ми практично щойно підірвали цілу їхню систему? — заперечив Леві.
— А вони просто не виходили. Лишились у тунелі. Ми ж не знаємо, скільки унизу було їхніх солдатів, коли вибухнули наші заряди. Може, хтось залишився живий.
— Та вони б вже задихнулися.
— Не обов’язково, — захищав свою думку Ламм. — У них є вентиляційна система та насоси. Звичайно, вибух їх зруйнував, але є ж повітряні мішки та якісь випадкові ходи на поверхню для повітря. У нас один залишався живим впродовж восьми днів лише з однією пляшкою води.
— О господи, — Леві злякався. — Тобто тут за завалами можуть бути не тільки троє наших — живих чи мертвих, — але ще й незрозуміла кількість британців з вибухівкою, які живуть у повітряних мішках, як... як...
— Як пацюки, — підказав Ламм.
Вони почали длубати перепони. Працювали почергово: двоє кирками, а один відпочивав або прибирав землю з-під інструменту. Через п’ять годин роботи усі троє стомлено опустилися на підлогу. Вони випили води — намагаючись заощаджувати — та підживилися сушеним м’ясом з галетами.
Молодшого брата Леві звали Йозеф. У школі він був розумним хлопчиною, завжди отримував нагороди за знання латинської мови та математики. Він поступив до університету в Гайдельберзі, щоби стати вченим. Після університету отримав докторську ступінь та багато запрошень на роботу, в тому числі від державних установ. Леві було важко, дивлячись на його переможну постать з байдужим поглядом убік людей, котрі прагнули накласти на нього якісь зобов’язання своїми послугами, впізнати у ньому впевненого, хворого на астму, але взагалі доволі смішного хлопчика, якого він знав у дитинстві. Йозеф запекло змагався зі своїм старшим братом, але через різницю у віці перемогти було важко. Від самого народження брата Леві відчував до нього невимірну ніжність — в основному тому, що він був плодом найлюбішого для Леві в житті: батьків. Він клопотав про швидке усвідомлення Йозефом того, що батьки — особливі люди і що усі їхні вчинки чудові. Найбільше він боявся, що Йозеф не зрозуміє, що означає честь родини, — або понівечить її. Тому Леві не відчував жодних заздрощів до успіхів брата — тільки радість. Хоча в душі він вважав, що тільки так і має бути.
Іноді молодший брат дратував Леві поведінкою, яку він розцінював як примхливість. У них було багато спільного, і Леві вважав цілком природним, що брат буде в усьому наслідувати його. Йозеф же — на думку брата, цілковито від зіпсованості — чинив по-своєму та мав інакші смаки. Леві був певен, що брат робить так спеціально для того, щоби позлити його, але не дозволяв цьому впливати на любов до хлопчика — своє роздратування він завжди приховував і намагався в усьому захищати брата.
У якомусь сенсі для Йозефа було типовим опинитися у цьому вузькому тунелі якраз у момент вибуху. Леві, длубаючи стіну киркою, чітко уявляв собі бліде, навдивовижу беземоційне обличчя брата. Очі заплющені, страшенна вага цілого світу давить на астматичні груди.
У перервах між роботою з поверхні долітав гул бомбардування.
— Атака вже скоро, — виснував Крогер.
— Та ми ніколи не проб’ємося через цей завал, — Ламм втрачав надію. — Судячи зі звуку кирок, він дуже великий. Треба спробувати підірвати його.
— Ти ж обвалиш стелю, — заперечив Крогер. — Тільки глянь.
— Та я закладу маленький заряд і добре його прикрию. Вибух буде чітко спрямований куди треба. Не хвилюйся, нам нічого не загрожує. Що ви на це скажете?
— Добре, — згодився Леві. — Якщо інших варіантів у нас немає — я згоден. Тільки будьте обережні. Використайте якомога менше вибухівки. Якщо з першого разу не вийде — спробуємо ще.
Він не хотів, аби брат загинув від вибуху, вчиненого своїми.
Знадобилося дві години, щоби викопати саме таку діру, як хотів Ламм. Всередину вони встановили заряд з детонатором, а дріт протягли аж до початку схилу, котрий вів на поверхню. Коли Леві та Крогер опинилися у безпеці за спиною Ламма, той натис на ручку.
Стівен лежав у своїй вузькій могилі. Через отвір, не більший за спицю для в’язання, надходило повітря, але світла не було. Раптом його вуха досяг шум вибуху. Тіло пронизала надія — за ним відправили рятувальників. Стара рота Уїра не підведе: вони почали пізно, але вже йдуть. Він трохи змінив своє положення, хоча тут майже не було місця для руху. З одного боку він головою відчував тверду брилу крейди, яка відділяла його від залишків головного тунелю. Ця брила була для нього єдиним орієнтиром. З усіх інших боків їх завалило землею, підірваною вибухом амоналу.
— Ти ще зі мною, Джеку? — погукав він, витягнувши ногу, через чобіт відчув плече Джека — той слабо застогнав.
Стівен спробував підбадьорити товариша розмовою.
— Ти ненавидиш німців? Ненавидиш усю їхню країну?
З моменту вибуху свідомість Джека рідко поверталася до нього. Стівен спробував підбурити його:
— Вони вбили твоїх друзів. Ти ж хочеш запишися живим, аби побачити, як вони зазнають поразки? Ти ж хочеш побачити, як їх будуть тіснити, як вони зазнають приниження? Ти ж хочеш в’їхати до їхньої країни на одному з наших танків? Побачити захоплені погляди їхніх жінок?
Джек не відповідав. Його життя підтримувало надію Стівена. Якщо він лишиться один, то відчай переможе можливість удавати, наче він комусь допомагає. Хоча, беручи до уваги всі обставини, зневіра вже давно мала його розчавити.
Стівен не знав, звідки саме надходить повітря, але у тому, трохи вищому, місці їхнього невеличкого простору можна було хоч якось дихати. Він періодично мінявся місцями з Джеком, аби поділитися повітрям. Стівен думав, що вибух зігнув якусь трубу або прохід і завдяки цьому тут і досі підтримувалося життя.
Найбільше його лякала темрява. Від моменту вибуху він нічого не бачив — ліхтарик вирвало у нього з рук, і той розбився. Спочатку їх повністю накрило землею, але вони змогли її зсунути. Простір, залишений їм, був не більше п’ятнадцяти футів у довжину, а завширшки — як розмах рук. Коли Стівен уперше збагнув площу приміщення, він заплакав від розпачу.
Вочевидь, єдине, що було їм доступне — це лягти й чекати смерті. Під час напруженого копання Стівен десь загубив сорочку, куртку та ремінь з пістолетом на ньому. Штани та чоботи на ньому лишилися, але вбити себе ними було неможливо. Хоча, звичайно, ще можна витягти ножа та перерізати артерію. Він відкрив лезо та приклав його до шиї. Відчуття ретельно заточеного металу було приємним. Він знайшов місце, де промацувався шлях крові від мозку до тіла — безшумна пульсація під шкірою. Він був готовий зробити це — покінчити з відчуттям цієї страшної могили. У кінчиках пальців правої руки відчувалася серцебиття — серце і не підозрювало проте, у якій ситуації опинилося, та продовжувало битися у його тілі так само, як і колись у тілі хлопчика, котрий бігав у полі, та в тілі юнака, що ходив на роботу; незмінний ритм не бачив жодної різниці між тими ситуаціями, у яких він з усією чіткістю та переконливістю опинявся. Стівена вразила власна правдива байдужість до усього, крім власного серцебиття.
— Джеку, ти мене чуєш? Я хочу розповісти тобі про німців та про свою ненависть до них. Я розповім тобі про те, чому тобі не можна помирати.
Відповіді не було.
— Джеку, ти повинен хотіти жити. Ти мусиш вірити.
Стівен підтяг тіло Джека ближче до себе — від цього у нього мали заболіти ноги.
— Чому ти не хочеш жити? Чому ти навіть не намагаєшся?
Шок від болю наполовину повернув йому свідомість, і Джек врешті відповів:
— Я бачив... це... Я не хочу більше жити. Той день, ви наступали. Ми дивилися. Я і Шоу. Падре, як там його звали... Якби ти бачив, то зрозумів би. Він зірвав із себе хреста. Мій хлопчик... мій хлопчик... його немає. Який світ створили ми для нього. Я радий, що він помер. Я радий.
— Завжди є надія, Джеку. І життя триватиме. З нами чи без нас.
— Не для мене. Сидіти вдома, без ніг... Я не хочу їхнього жалю.
— Так що, тобі краще померти у цій норі?
— Господи, краще! їхній жаль — у ньому немає надії.
Стівен усвідомив, що Джек тільки що його переконав.
Те, що примушувало його хотіти жити, насправді було не аргументом, а лише чистим інстинктом, чистою жагою.
— Коли я помру, — продовжував Джек, — то буду разом з тими, хто розуміє.
— Але ж тебе любили вдома. Твоя дружина, твій син, а ще раніше — твої батьки. Це люди, яких ти й досі любиш.
— Мій батько помер, коли я був іще немовлям. Мене виховала матір. Навколо одні жінки — завжди. Вони всі уже пішли. Лишилась тільки Маргарет, та я не зможу більше з нею говорити. Занадто багато усього сталося.
— Ти не хочеш побачити, як ми виграємо цю війну? — навіть для Стівена його власне питання звучало порожньо.
— Ніхто не виграє. Залиш мене у спокої. Де Тайсон?
— Я розповім тобі одну історію, Джеку. Я приїхав до цієї країни вісім років тому. Приїхав у великий будинок на широкій вулиці у містечку недалеко звідси. Я був молодий, безрозсудний, допитливий та егоїстичний. Піддавався шаленим речам — таким, які у дорослішому віці оминаєш, бо вони занадто ризиковані. Але в молодості немає страху. Ти думаєш, що можеш зрозуміти певні речі, що пізніше усе це набуде сенсу. Ти розумієш, про що я? Мене ніхто ніколи не любив. Це правда. Хоча тоді я цього і не усвідомлював. У тебе була матір, у тебе було інакше. Про мене ніхто не піклувався. Нікого не хвилювало, де я і чи живий, чи ні. І я придумував свої власні причини, щоб жити далі. Саме тому я виберуся звідси. Якось виберуся. Бо ніхто ніколи про мене не дбав. Якщо доведеться, то я просто прогризу шлях нагору, як пацюк.
Джек марив:
— Ні, пива поки не треба. Пізніше. Де Тернер? Зніміть мене з цієї хрестовини.
— Я зустрів жінку. Вона була дружиною власника того великого будинку, де я жив. Я закохався у неї і вважав, що вона теж мене любить. Разом з нею я відкрив таке, про існування чого навіть не здогадувався. Може, я просто відчув полегшення, був приголомшений від можливості пізнати любов. Та не думаю, що це усе пояснює. У мене були мрії. Хоча ні, неправильно. Не мрії — просто якась дивина. Спочатку була тільки плоть, тільки фізичні відчуття. Мрії прийшли потім.
— Вони запустили компресор. Запитай Шоу. І зніми мене звідси.
— Справа не в тому, що я кохаю її. Хоча й завжди буду кохати. І не в сумі за нею чи ревності до її німецького коханця. Просто те, що між нами відбулось, навчило мене чути нові речі у цьому світі. Я ніби увійшов в якісь двері, за якими — звуки та сигнали подальшого існування. Їх неможливо зрозуміти, але я чув, і не можу відкидати їх. Навіть тут.
До Стівена долинуло, ніби Джек задихається. Складно було зрозуміти, чи він намагається приховати сміх, чи плаче.
— Підніми мене, — сказав Джек, коли знову зміг нормально дихати.
Стівен підняв його руками та поклав собі на коліна. Його безпорадні ноги звісилися набік, а голова впала на плече.
— Я би міг тебе любити, — голос Джека став чітким. Він мовби знову задихався, але тепер його голова була близько, і Стівен зрозумів, що той сміється, — тісну темряву пронизав тоненький насмішкуватий звук.
Оскільки він затихав, Стівен ритмічно застукав ножем об крейдяну стіну біля голови, щоби подати знак рятівникам.
Направлений вибух, влаштований Ламмом, пробив у завалі достатньо великий отвір, аби вони утрьох пролізли через нього. Леві йшов за двома солдатами; погані передчуття у ньому боролися з нетерплячістю. Вони знайшли головний німецький тунель — судячи з уламків деревини, далі він теж був пошкоджений.
Крогер зупинив інших двох та вказав уперед. Підлога тунелю зникала в ямі. Підійшовши так близько, наскільки їм дозволила обережність, Ламм витяг з рюкзака мотузку та обв’язав один кінець навколо вцілілої балки.
— Я спущуся та роздивлюсь, — сказав він. — Ви удвох тримайте мотузку — якщо раптом балка впаде.
І він зник у безодні під їхніми поглядами. Кожні два-три кроки він щось вигукував товаришам. Нарешті опинився на підлозі наступного рівня і зміг стати. Він міцно обв’язався своїм кінцем мотузки та крикнув, аби тримали нагорі міцніше. Після цього він підняв ліхтар та посвітив навколо. З темноти блиснуло металом — він нахилився роздивитися. Це була каска. Ламм став навколішки та почав розгрібати землю навколо. Руки натикнулися на щось щільне, не схоже на крейду, липке на дотик, — плече, загорнуте у
Він глибоко вдихнув та гучно видихнув, надуваючи щоки. Кричати такі новини нагору він не хотів, але було якось нечесно не повідомити про це Леві. Він підняв ліхтар вище та знову оглянув кімнату — більше не було жодних слідів тіл чи якоїсь діяльності. Ламм намацав руку — перевірити, чи є на пальці обручка. Звичайно, можна було узяти жетон із шиї, але хотілось передати братові інтимнішу річ, яка згодилась би для ідентифікації. Персня не було, але він зняв годинник та поклав у кишеню.
Двічі смикнувши за мотузку, він повідомив, що буде підніматися. Мотузка напружилася — Крогер та Леві навантажили її для полегшення підйому. Провалля мало двадцять футів глибини, і наступні кілька хвилин Ламм шкрябався нагору, шукаючи опору для чобіт на земляній стіні провалу, котра обсипалася.
— Ну що там? — запитав Леві, коли дихання відновилось. Красиве обличчя Ламма чомусь викликало тривожні почуття, і він відводив очі.
— Я знайшов тіло. Один з наших. Думаю, помер відразу.
— Ти узяв жетон? — запитав Крогер. Леві заціпенів.
— Я узяв ось це, — Ламм простягнув Леві годинник, а той неохоче узяв. Леві опустив очі. Годинник Йозефа. Його на якесь сімейне свято подарував батько: на Бар-Мівца чи як нагороду за вступ в університет.
Леві кивнув.
— Хлопчисько... А кінець був так близько... — він відійшов від інших назад тунелем, щоби побути на самоті.
Ламм та Крогер сіли на підлогу та трохи підживилися тим, що мали з собою. За годину Леві закінчив з молитвами. Ламм запропонував їжу, але його релігія забороняла зараз прийняти її.
— Я маю дотримуватися посту. І треба продовжувати пошуки.
Крогер прокашлявся та м’яко сказав:
— Я ось думаю, чи це має сенс. Ми з Ламмом обговорили. Так ось, ми бачили масштаби вибуху, і Ламм вважає, що шанси, що там далі хтось вижив, не більші, аніж у вашого брата. Ми виконали нашу пошукову місію, встановили, що сталося. Можемо також забрати тіло вашого брата на поверхню, щоби належно його поховати. Продовження пошуків — марний ризик нашими власними життями. Ми не знаємо, що відбувається нагорі. Тут ми вже віддали належні почесті. Думаю, треба повертатися.
Леві потер підборіддя рукою — там, де пробивалася щетина. В час жалоби за братом голитися не можна, значить скоро борода вкриє обличчя — до наступного гоління.
— Я розумію вас, але не погоджуюся, — заперечив він. — Десь під завалами ще двоє наших солдатів. Якщо вони мертві — ми маємо знайти їх для належного похорону. А якщо вони живі — повинні врятувати.
— Шансів...
— Немає значення, які в них шанси. Ми мусимо виконати завдання.
Крогер смикнув плечима. Ламм передбачив іще одну практичну проблему:
— Тут спекотно. Його тіло...
— Плоть слабка. Те, що від нього насправді лишилося, не піддається гниттю. Коли прийде час, я сам його понесу.
Ламм опустив очі.
— Не бійтеся, — сказав Леві. — Солдати там унизу — це наші співвітчизники. Вони не хочуть залишитися тут, під цією чужою землею. Їх треба повернути у ті місця, які вони любили, заради яких вони померли. Ви хіба не любите свою країну?
— Звичайно, люблю, — відповів Ламм. Наказ він отримав, тому далі обговорювати було нічого. Він підвівся та зібрав докупи мотузку, щоби спуститися ще раз.
— Я люблю батьківщину, — додав Леві. — І у такі моменти, як тепер, коли у моїй родині втрата, зв’язок із нею лише сильніший, — він виклично глянув на Крогера, а той безрадісно кивнув, ніби подумав, що запал Леві був тимчасовим нападом.
Леві поклав руку йому на плече:
— Все добре, Крогере? — він подивився у його розумне обличчя, на якому проступили сумніви. Той був явно не згідний, але принаймні змовчав.
Крогер пішов допомагати Ламму готуватися до спуску. Леві теж спустився униз, залишивши Крогера відпочивати нагорі. За двадцять футів від поверхні підлоги їхнього тунелю вони почали рубати кирками завали, утворені вибухом. Вони не знали, що саме шукають, але сподівалися прибрати землю, зрушену вибуховою хвилею, і зрозуміти, що ж тут сталося.
Від роботи вони повпрівали і скинули сорочки. Їхні кирки створювали жорстку вібрацію у твердій крейдяній породі.
Стівен вийняв з годинника скло, щоби навпомацки слідкувати за часом. Коли вдруге почув, як копають, було за десять хвилин четверта — тільки невідомо, ранку чи вечора. Він порахував і зрозумів, що вони із Джеком під землею вже п’ять або шість днів.
Він знову притяг Джека туди, де залишалося трохи повітря, — настала його черга. Поклавши пальці на стрілки годинника, він почав відміряти свої півгодини у задушливому кінці їх труни. Він намагався не рухатися, щоби тіло потребувало менше кисню.
Його не відпускав страх залишитися тут. Він переконував себе, що найстрашніше уже відбулося і що він уже похований заживо у тісному просторі, звідки немає вороття, — чого ж тут ще боятися? Та не реальність була страхітливою, а те, що чекало попереду. Його охоплювала паніка. Іноді доводилося напружувати усі м’язи тіла, щоб не кричати. Відчайдушно хотілося хоча б запалити сірника. Навіть якщо він лише побачить межі своєї в’язниці, то вже буде хоч щось.
Бувало, що на кілька хвилин життя у ньому пригнічувалося. Його уява та відчуття зачинялися, наче будинок, де у кімнатах поступово гасять світло. Врешті-решт залишилася одна тьмава пляма, котра неясно світилася силою волі.
Він лежав там годинами, не перестаючи подумки протестувати проти того, що відбувалося. Він боровся з відчуттям гіркого обурення. Хоча воно то слабшало, то сильнішало, поки тіло знемагало від спраги й утоми, а проте це обурення означало, що якийсь вогник — хай навіть слабкий — ще залишався горіти у ньому.
Півгодини минуло, і він поповз назад та ліг біля Джека.
— Ти ще тут, Джеку?
Джек застогнав, і його голос прорізався через шари свідомості з неймовірною чіткістю, якої Стівен не чув уже декілька днів.
— Добре, що є хоча б шкарпетки — під голову покласти. Мені на війні кожного тижня нові надсилали.
Стівен намацав у Джека під щокою в’язану вовну, коли піднімав його.
— А мені ніколи нічого не посилали, — сказав він.
Джек знов розсміявся.
— Та ти комік, точно тобі кажу. Що, за три роки жодної посилки? Ми отримували по дві на тиждень, і це не враховуючи лист...
— Тихо! Чуєш? Це за нами — порятунок. Чуєш, копають? Послухай.
Стівен посунув Джека так, щоб той вухом притулився до крейди.
— Вони йдуть, — сказав Стівен. За відлунням можна було виснувати, що вони були ще далеко, але Джекові сказав, що рятувальники вже майже поряд.
— Будь-якої хвилини, я думаю. Ми звідси виберемося.
— Так ти що ж, усю війну в армійських шкарпетках ходив? Бідолаха. Навіть найбідніший рядовий у нашій частині...
— Слухай!.. Ти скоро вийдеш звідсіля! Ми виберемося.
Джек продовжував сміятися.
— Я не хочу. Не хочу цього...
Сміх перервався кашлем, перерослим у спазм. Груднина Джека здійнялася у руках Стівена. Надривний гуркіт з його грудей заполонив крихітний простір, а потім затих. Джек востаннє видихнув — і життя полишило його тіло. Він впав, нарешті зустрівши довгоочікуваний кінець.
Стівен ще мить тримав його в руках, проявляючи повагу до нього, а потім пересунув тіло у той кінець, де неможливо було дихати. Сам він приклав рота ближче до джерела повітря та глибоко вдихнув. Простягнувши ноги, він відсунув мертве тіло якомога далі. Стало гірко й самотньо.
Чути було лише відлуння копачів. Собі брехати він тепер не міг: звуки лунали безнадійно далеко. Компанією йому був лише тиск землі. У кишені він знайшов сірники — тепер-то ніхто не заборонить йому втамувати свою жагу світла. Хоча він чомусь утримався від цього.
Він лаяв Джека за те, що той помер, хоча і сам не вірив у можливість його врятувати. Пізніше його злість відступила, і мозок цілковито сконцентрувався на далекому ритмічному стукотінні кирки об крейду. Ці звуки були наче його власне серцебиття.
Він витяг ножа та почав з усієї моці стукати ним у стіну біля голови.
Після чотирьох годин копання Леві та Ламм недалеко просунулися. Леві гукнув Крогера, щоб той змінив Ламма. Очікуючи, поки той спуститься, Леві присів на підлогу відпочити. Для нього відшукати товаришів свого брата стало справою честі. Йозеф не хотів би, щоби його брат був людиною, яка дозволяє персональній втраті збити себе зі шляху. Тут справа навіть не в його власній гідності, а в гідності Йозефа. Леві зараз має шанс повернути певну повагу понівеченому тілу свого брата.
Раптом крізь своє рване дихання він почув тихенький стукіт. Леві приклав вухо до стіни та прислухався. Спочатку він подумав, що це пацюки, — але звук був занадто ритмічний і лунав занадто глибоко.
Звук був таким, що ставало зрозуміло: його джерело доволі далеко, а значить, його може видавати тільки людина.
Крогер зістрибнув з мотузки, і Леві погукав його. Той прислухався та кивнув:
— Там точно хтось є. Трохи вище за нас, думаю, але приблизно паралельно нашому тунелю. Звук занадто слабкий — це точно не кирка і не лопата. Думаю, це хтось залишився живий після завалу.
Леві посміхнувся:
— Я ж казав, що треба продовжувати.
На обличчі Крогера з’явилися сумніви.
— Справа лише у питанні, як нам до нього пробитися. Нас розділяє товща крейдової породи.
— Будемо підривати. Контрольованими вибухами. Я піду нагору, замість мене спуститься Ламм і закладе вибухівку.
Обличчя Леві світилося рішучістю та ентузіазмом. Крогер продовжив:
— А якщо там не наш, а ворог? Залишився під завалом ще від перших вибухів?
Очі Леві розширилися.
— Ніколи не повірю, щоби хтось міг залишатися живим тут так довго. А навіть якщо там ворог... — Леві розвів руки та знизав плечима.
— Тоді що? — Крогер наполіг на відповіді.
— Тоді у наших руках опиниться людина, яка вбила мого брата та двох його товаришів.
Крогер не відчував такої радості.
— Око за око... ви ж не думаєте про помсту?..
Посмішка сповзла з обличчя Леві.
— Я не думаю про якісь конкретні дії. Моя віра наставляє мене в усьому. І я не боюся зустрічі з ним, якщо ви про це. Як вчинити, я знатиму, коли побачу його.
— Ми маємо узяти його в полон, — сказав Крогер.
— І цього достатньо.
Леві підійшов до мотузки та гукнув Ламму підіймати. Нагорі Леві розказав йому, що треба робити — і той, сонний, нічого не відповів. Він підготував заряд, поклав у рюкзак та спустився униз мотузкою.
Завал складався із суміші крейди та землі, і їм удвох із Крогером копати було дуже важко. Минуло п’ять годин, поки заглиблення в завалі влаштувало Ламма. Леві змінив його, щоби допомогти Крогерові: вони наповнювали грунтом мішки та щільно закладали ними заряд. Крогер зробив перерву, щоби поїсти й випити води, а Леві відмовився від запропонованих м’яса та галет. Від горя та голоду у нього почало паморочитися у голові, але він рішуче збирався дотримуватися посту. Він шалено працював, не звертаючи уваги ані на піт, який щипав очі, ані на тремкі пальці.
Леві не знав, що на них чекає за стіною; він просто підкорився непереборному потягу продовжувати почате. Його почуття втрати супроводжувалося цікавістю. Смерть Йозефа матиме сенс та буде недаремною тільки у тому разі, якщо Леві знайде когось живого та подивиться йому у вічі.
Вони під’єднали дроти та відійшли у безпечне місце — на початок схилу, котрий вів на поверхню. Сюди долинав гул важкого обстрілу, котрий чергувався з мінометами та кулеметами. Почався наступ. Ламм натис ручку, і земля здригнулася під їхніми ногами від вибуху. Обличчя обдало хвилею гарячого повітря, почувся рев — раз, а потім ще раз. На мить здалося, що з тунелю зараз вирветься куля вогню, землі та крейди, але другий звук прокотився та завмер у тиші.
Вони швидко попрямували до вузького проходу, обшитого деревиною, переповзли через нього та побігли, затинаючись, до провалу на нижній рівень. Тут хмара крейди примусила їх відступити та почекати, поки пил опуститься.
Леві наказав Крогеру лишитися, а сам разом з Ламмом спустився униз. Йому треба було, щоби той оглянув результати вибуху, та й він сумнівався в бажанні Крогера брати в цьому участь.
Вибух утворив у завалі отвір, у який вони і полізли, розкопуючи його та розширюючи по дорозі. Отвір привів їх просто у камеру підслуховування британців — вони з цікавістю роздивлялися, як іноземці обшивають стіни.
— Слухайте, — Леві поклав долоню на руку Ламма.
Відчайдушний стукіт став набагато ближчим. Леві так зрадів, що навіть підскочив — і вдарився головою об стелю.
— Ми тут! Нам вдалося!
Їхній вибух прибрав стіну, котра відділяла їх від людини. Тепер потрібно просто розкопати землю вручну.
Стівена у його вузькій норі труснуло новим вибухом. Він перекинувся на живіт та накрив голову руками — наче для захисту від уявного падіння світу. Вибухова луна деякий час іще віддзеркалювалася від стін, але на нього нічого не падало.
Стихло, і Стівен почав штовхатися та брикатися у своїй могилі під атакою клаустрофобії, якій досі вдавалося чинити опір. Думка про те, що поруч можуть бути люди, які вільно рухаються, — і що вони не почують або не витягнуть його звідси, — спровокувала напад паніки. Вовтузячись, він змістив землю, котра ненадійно трималася після вибуху, і на ноги йому звалилася важка груда. Це змусило його зупинитися та опанувати себе.
Він знову якомога сильніше застукав тильною стороною ножа об крейдяну брилу.
— Я тут! Тут! — супроводжував він стукання криками.
В уяві з’явилися солдати з роти Уїра: вони пробиваються до нього з радісними посмішками під касками. Хто до нього йде? Кого відправили його рятувати? Імена чи обличчя згадати не вийшло. Звичайно, Джека він пам’ятав, але той зараз був мертвий, поруч з ним. Був ще чоловік з відсутнім виразом обличчя — Тайсон. Але він теж давно помер. Ще були ті, низенькі — вони навіть на поверхні не могли стояти рівно. Та вони, певно, теж були тут, унизу, коли стався перший вибух.
Стівен відчув, як раптом прояснилася його свідомість. Його уява спалахнула образами нормального життя, де були жінки, де мирно жили люди, кохали одне одного, пили, де були діти, сміх та спілкування. Він подумав про Жанну та про її дивовижну посмішку, котра запалювала сонячне сяйво в її очах. Цей огидний тісний світ землі та поту — не єдина реальність. Це просто ілюзія, тюрма, з якої він вирветься будь-якої миті.
Стівен забув про спрагу і втому. Він був живий — пристрасть до життя надихала його, надихали зірки та дерева, люди, які жили на світі. Якщо його не витягнуть звідси, то він і сам розкидає ці земляні стіни, вишкрябається, прогризе собі дорогу, з’їсть землю, котра заступає йому шлях, — геть звідси до світла.
— Не зупиняймося! — сміявся Леві. Очі його світилися, а шкіра блищала від поту. Він важко працював киркою, рубаючи стіну, з якої вони відірвали обшивку.
Ламм кривив обличчя під завісою сплутаного волосся та мружив очі у світлі ліхтаря.
— Давай! Давай! — квапив його Леві.
Він майже марив, знову й знову важко забиваючи кирку в землю. Єдине, що він бачив, — обличчя свого милого брата Йозефа. Як він любив його! І тепер пережив. Як він хотів, аби той був схожим на нього, але був кращим; як хотів допомогти своїм досвідом; як хотів, аби брат зробив щось для звеличення благородності батьків та їх родини.
Ламм працював у прискореному темпі, м’язи на спині перекочувалися під наскрізь мокрою сірою курткою форми — а його кирка вивертала земляну перешкоду. Між ним і Леві була відстань у десять ярдів, і раптом його кирка провалилася у порожнечу. Пробився.
Він крикнув Леві, і той відштовхнув його в бік і взявся рити просто руками, кидаючи землю назад, як собака. Він гукнув людину в завалі, повідомляючи, що вони з ним, що вони вже поряд.
Саме руки Леві, не Ламма, звільнили для Стівена шлях із його могили: від його роботи земля у дальньому кінці простору обвалилася, і Стівен зміг вибратися назовні, переповзаючи через тіло Джека Фаєрбрейса. На чотирьох він повз назад через завали, спричинені його власним вибухом, і десь на ярд попереду побачив вцілілу секцію тунелю. Саме тут пробився Ламм. Леві відсунув Ламма та сам поліз у британський тунель, але, обманутий луною ударів Стівена, повернув не туди і почав віддалятися.
З бульканням, випльовуючи землю, Стівен повз уперед, намагаючись теж щось кричати у відповідь. Він бачив, як попереду рухалося світло ліхтаря. Тут було повітря, він міг дихати.
Леві почув його та повернув назад.
Стеля тунелю повищала, і Стівен встав та пішов далі на ногах, пригинаючись. Знов крикнув — і його освітили ліхтарем.
Стівен підняв очі та побачив ноги свого рятівника — у німецькій
Він хитнувся, і рука потяглася за револьвером — але намацала лише мокрі рвані лахміття, котрі колись були штанами. Він подивився в обличчя чоловіка, що стояв перед ним. Руки стислися у кулаки та наче самі піднялися до обличчя — як у сільського хлопчини, готового битися.
Десь у глибині, нижче, ніж зараз міг осягнути його виснажений мозок, пробігали суперечливі почуття, немов морські хвилі, котрі накочуються на гальку на березі. Він почув, як звідкись здалеку гукає голос його життя; обличчя усіх убитих; заплющені очі Майкла Уїра в його труні; його власна пекуча ненависть до ворога, до Макса та до всіх, хто привів його у таке теперішнє; плоть і любов Ізабель, та очі її сестри.
Окремо від його свідомості прийшло рішення, і його руки, підняті до обличчя, відкрили долоні та піднялися вище.
Леві дивився на цю напівбожевільну постать з шаленим поглядом, на убивцю свого брата. З якоїсь причини він теж розкрив руки, і вони впали один одному на плечі, плачучи від гіркої дивини їхнього людського життя.
Вони допомогли Стівенові дістатися початку мотузки та напоїли водою. Потім підняли нагору, а далі тунелем його вів Леві, підтримуючи рукою попід спину. Ламм і Крогер повернулися назад у темряву за тілом Джека Фаєрбрейса.
Леві повільно вів Стівена сходами нагору до світла. Сонце палало настільки яскраво, що їм обом довелося прикрити очі. Врешті вони вийшли нагору до німецьких окопів, і Леві допоміг Стівенові спуститися.
Стівен глибоко вдихав свіже повітря та дивився на далеке блакитне небо з пірчастими хмарками дивних форм. Він сів на стрілецьку сходинку, спираючись головою на руки.
Співали пташки. У траншеї — нікого.
Леві виліз на бруствер та приклав до очей бінокль. Британські окопи теж виглядали порожньо. Він глянув назад, у тил своїх — але до горизонту, на п’ять миль, не було нічого. Наче прорвало дамбу, і німецьку армію змило водою.
Він спустився та сів поруч зі Стівеном. Ніхто не промовив ані слова — слухали важку тишу.
Врешті-решт Стівен повернувся до Леві та запитав:
— Так що, все закінчилося? — звернувся він до нього англійською.
— Так, — відповів той, теж англійською. — Закінчилося.
Стівен глянув униз на підлогу німецького окопу. Він не міг збагнути, що сталося. Чотири роки тяглися так довго, ніби час зупинився. Усі ті мертві солдати, їхні тіла й рани. Майкл Уїр. Його бліде обличчя — коли він вилазив зі своєї нори. Бірн — як безголова ворона. Десятки тисяч солдатів, які разом з ним вилізли з окопів тим літнім ранком.
Він не знав, що робити. Не знав, як повернути собі своє життя.
Нижня губа затремтіла, і очах запекли сльози. Голова опустилася на груди Леві, і він заплакав.
Вони забрали тіло Джека нагору і, трохи відпочивши, викопали могили для нього та Йозефа Леві. Їх поховали разом, адже війна вже закінчилася. Стівен промовив молитву за Джека, а Леві — за брата. На могилу вони поклали квіти, зібрані навколо. Усі четверо плакали.
Ламм позазирав у бліндажі та знайшов воду й консерви з їжею, і вони поїли під відкритим небом. Спати пішли всередину.
Наступного ранку Стівен сказав, що хоче повернутися до свого батальйону. Він потис руки Крогеру та Ламму, а потім і Леві. З усіх людей, яких Стівен знав і торкався, саме ця рука — рука лікаря — сповістила йому про порятунок.
Леві не хотів його відпускати. Він примусив Стівена пообіцяти, що той напише, коли повернеться до Англії. Він зняв пряжку зі свого ременя та подарував Стівенові на пам’ять.
Стівен переліз через бруствер та попростував нейтральною зоною. Жодного урагану куль назустріч, жодного розривного металевого поцілунку.
Під чоботами відчувалася суха порита земля — він прямував назад, до британських окопів. Незаймане повітря над головою пронизував спів жайворонка. Тіло й розум настільки виснажились, що відновити їхні сили вже ніколи не вдасться, але ніщо не вгамує примітивного тріумфу в душі.
Елізабет хвилювалася, як на новину про її вагітність відреагує мама. Франсуаза завжди ставилася дуже серйозно до цієї теми — настільки, що Елізабет навіть не наважилася розповісти, що її «хлопець» одружений. Коли Франсуаза цікавилася, чому дочка не знайомить її зі своїм обранцем, усе, що могла із себе вичавити Елізабет, було: «Він працює за кордоном».
Вона відтягала розмову, поки могла, але у березні вже почав рости живіт. Тому одного разу замість того, щоб сповістити новини за чаєм під час одного зі своїх візитів у Твікенем, вона вирішила запросити маму до Лондона на вечерю та влаштувати з цього приводу невеличке свято. В душі вона визнавала, що частково таким чином хотіла поставити Франсуазу в невигідне становище та змусити захищатися. Але сподівалася, що мама все-таки розділить із нею її радість. Вони погодили дату вечері, й Елізабет замовила столик у ресторані.
Незручно було також повідомляти Еріка та Ірен, адже її вагітність означала, що певний час вона не зможе працювати. Ерік сприйняв новини як нехтування ним та його сином, який мав би стати батьком цієї дитини, — чомусь абсолютно безпідставно вважав Ерік, не зважаючи навіть на факт щасливого шлюбу сина.
Ірен теж не зраділа, і Елізабет не розуміла чому. Ірен була однією з найкращих її подруг і завжди в усьому ставала на її бік. А проте, почувши такі важливі новини, вона не змогла розділили радісне збудження Елізабет. У відповідь Ірен пробурмотіла щось про одруження та родину. Через кілька тижнів подруга зайшла до її кабінету вибачитися.
— Не знаю чому, але коли ти сказала мені про дитину, я була наче сама не своя. Може, це просто у мені зеленооке чудовисько прокинулось. Насправді я дуже за тебе рада, люба. І я тут зробила дещо для дитини, — вона простягла Елізабет паперовий пакунок із в’язаними крихітними вовняними шкарпеточками.
Елізабет обійняла її у відповідь.
— Дякую. Я мала трохи краще подумали і бути тактовнішою. Дякую, Ірен.
Коли у неї питали, хто батько, вона відмовлялась відповідати. Спочатку всі ображалися.
— Все одно рано чи пізно це спливе, — навчали ті, хто не знав про Роберта. — У дитини має бути батько!
Та Елізабет лише знизувала плечима та казала, що впорається. Ті ж, хто знав про їхні стосунки з Робертом, здогадувалися, що саме він батько, але Елізабет вперто відповідала:
— Я не скажу. Це таємниця.
Скоро образи минали, а з ними вщухала й цікавість. Зрештою, в усіх були власні справи, і якщо Елізабет хоче чинити дурниці — це її справа. Тому невдовзі вона зробила висновок, що зможе зберегти свій секрет: людська байдужість швидко витіснила допитливість. Або ж, якщо простіше, «роби що хочеш».
Зустріч з матір’ю була призначена на вечір суботи. Вранці Елізабет закінчила читати останній з дідових щоденників у перекладі, записаному павутинним письмом Боба. Записи були доволі детальні. Знайшлася довга розповідь про підземне ув’язнення з Джеком Фаєрбрейсом із переказом їхніх розмов. Особливо Елізабет вразило місце, де йшлося про дітей та про те, чи збираються вони заводити їх після війни, — хоча у перекладі Боба не все було зрозуміло. «Я сказав, що сам народжу його дітей» — так начебто закінчувалася їх бесіда. Доступнішим був уривок з переказом розповіді Джека про любов до сина на ім’я Джон.
Щоденники, разом з книгами про війну, які вона прочитала, сформували у неї доволі чітке уявлення про події. Про Жанну, або
Елізабет зробила деякі підрахунки:
Вона одяглася та старанно нанесла макіяж. Вдома вона прибрала, а потім зробила собі напій, поки чекала маму. Постояла біля каміна, обережно розставила на місця речі на камінній дошці: пару свічок, запрошення, листівку, пряжку від ременя (вона її почистила та відполірувала, і та зараз блищала, мабуть, так само, коли була новенькою:
Коли прийшла Франсуаза, вона дістала півпляшки шампанського.
— А що у нас за свято? — запитала мати, піднімаючи келих.
— Просто свято. Весна. Ти. Я, — виявилося, що повідомити новину набагато складніше, ніж вона думала.
Елізабет обрала ресторан за рекомендацією Робертового друга. Це був невеличкий темний заклад на Бромптон-роуд. Тут добре готували страви Північної Франції. Всередині стояли лавки, оббиті м’яким червоним плюшем, а на димчасто-коричневих стінах усюди висіли картини із зображенням норманських рибальських портів. Коли вони увійшли, Елізабет була розчарована — вона очікувала чогось яскравішого, сповненого балачками відвідувачів. Загалом, більш слушну для повідомлення хороших новин атмосферу.
Вони роздивлялися меню, поки офіціант стояв поруч, постукуючи олівцем об блокнот. Франсуаза замовила артишоки та палтуса по-дьєпськи, а Елізабет — гриби для початку, а потім яловичину. Вино замовили дороге — Жевре-Шамбертен, — хоча Елізабет і гадки не мала, біле воно чи червоне. Очікуючи замовлення, обидві пили джин з тоніком. Елізабет дуже хотілося закурити.
— Ти що ж, зовсім кинула? — запитала Франсуаза, спостерігаючи за нервовими рухами її рук.
— Зовсім. Більше жодної не візьму, — всміхнулася Елізабет.
— Так це тому ти погладшала.
— Я... та є трохи, так.
Підійшов офіціант з першими стравами.
— Артишоки? Мадам, це для вас? А вам гриби? Хто з вас, леді, буде куштувати вино?
Його питання зрештою закінчилися, і вони узялися за свої страви. Елізабет незграбно почала:
— Я погладшала, здається, не тому, що кинула курити. Це тому, що я чекаю дитину, — і вона приготувалася слухати відповідь.
Франсуаза узяла її за руку.
— Молодець. Я щаслива за тебе.
Елізабет, зі слізьми на очах, відповіла:
— Я думала, ти будеш сердитися. Бо я — ти ж знаєш — не заміжня.
— Я справді рада за тебе, якщо це саме те, чого ти хочеш.
— Так, так! Це саме те, чого я хочу, — Елізабет всміхнулася. — А ти наче і не здивована зовсім.
— Не здивована. Я помітила, що твоя вага збільшилася. А ти ще й курити кинула. Ти казала, що вирішила кинути на Новий Рік, але раніше тобі ніколи не вдавалося дотриматися.
Елізабет розсміялася.
— Ну добре. Так а що, ти навіть не спитаєш, хто батько?
— А маю? Хіба це важливо?
— Не думаю. Він щасливий — ну, досить щасливий. Він буде допомагати матеріально, хоча я і не просила. Думаю, все буде добре. Він хороша людина.
— Тоді все добре. Я не запитуватиму більше.
Елізабет здивувалася, як спокійно Франсуаза сприйняла новини — навіть беручи до уваги, що вона здогадалася та мала час підготуватися морально.
— Тобто тебе не турбує, що онук чи онучка народиться у незаміжньої жінки?
— А чого б це мало мене турбувати? Моя мати, наприклад, не була одружена з батьком.
—
— Ні. Справа в тому, що
— А я так і думала, що тут щось не сходиться! Я прочитала щоденники і вирішила підрахувати — та списала це на те, що у мене завжди погано з математикою.
— А у щоденниках є щось про Ізабель?
— Кілька разів таке ім’я згадувалося. Я подумала, що це його колишня дівчина.
— Це моя мати. А Жанна — її старша сестра.
Елізабет круглими від подиву очима дивилася на Франсуазу.
— Тобто
— Біологічно ні. Але у будь-якому іншому сенсі — так. Вона виховала мене, і вона любила мене як свою власну дитину. До війни твій дід якийсь час жив у домі однієї родини, і там у них з Ізабель спалахнуло кохання. Вони вдвох втекли. Та коли вона дізналася, що завагітніла, то пішла від нього, а трохи пізніше повернулася до свого чоловіка. Через кілька років, під час війни, твій дід у Ам’єні зустрів
— Про дитину — тобто про тебе?
— Саме так. Якийсь не дуже розумний прийом — не знаю. Може, вона просто не хотіла завдати йому болю. Так що про мене він не знав майже до самого весілля з Жанною. До Жанни мене відправили з Німеччини — я жила там, бо моя справжня мати померла. Від грипу.
— Від грипу? Не може бути!
Франсуаза похитала головою.
— Так і було. Була епідемія, одразу після війни. Тоді в Європі загинули мільйони людей. Ізабель завжди казала, що коли з нею щось станеться,
— А хіба він не захотів, щоб ти лишилася з ним?
— Мабуть, ні. Після війни він був дуже хворий. Він і сам помер невдовзі після Ізабель. Та і я ж була не його дитиною, власне.
— І тебе виховували Стівен та Жанна — як свою дитину?
— Саме так.
Офіціант приніс наступні страви.
— Тебе це бентежить? — запитала Франсуаза після паузи. — Для тебе ж це не має великого значення? Мені завжди було все одно. Якщо люди справді люблять одне одного — а ми любили, — то такі подробиці не мають значення. Любов важливіша за те, хто кого народив з біологічної точки зору.
Елізабет на якусь мить замислилася.
— Так, думаю, ти права. Мені треба трохи часу, щоб це обдумати, але це точно мене не турбує. Розкажи краще про свого батька. Він був щасливий?
Франсуаза підняла брови та глибоко вдихнула.
— Ну, що ж... це складно. Після війни він два роки не розмовляв.
— Що, зовсім? Ані слова?
— Ані слова. Ну, може одне — йому, мабуть, довелося казати «згоден», коли вони одружувалися. Може, ще кілька слів — щоб залишитися живим. Але я тоді жодного разу нічого не чула від нього. І
— Ви тоді жили в Англії?
— Так, у Норфолці.
— І після цього з ним усе стало добре?
— Ну... йому стало краще. Він говорив зі мною, був дуже добрий до мене. Насправді він балував мене. Але здоров’я у нього було погане.
— А він говорив про війну?
— Ні, ніколи. Ані слова.
— А коли він помер?
— Незадовго до того, як я вийшла заміж за твого батька. Йому було лише сорок вісім. Він так і не відновив сили — як і багато чоловіків з його покоління.
Елізабет хитнула головою.
— Усього за кілька років до мого народження.
— Так, — сумно підтвердила Франсуаза. — Шкода, що він так тебе і не побачив. Мені так хотілося б, аби він дожив до того дня. Я думаю, він... він став би щасливіший у душі.
Елізабет опустила очі в тарілку.
— A
— Вона була чудовою жінкою. І дуже його кохала. Доглядала його як мати. Саме вона була героїнею усієї історії. Ти ж пам’ятаєш її?
— Пам’ятаю, — збрехала Елізабет. — Звичайно, пам’ятаю.
— Вибач, — Франсуаза притисла серветку до очей та на хвилину замовкла. — Я не збиралася плакати на людях. Вибач, Елізабет, не хотіла зіпсувати твоє свято. Для неї це теж було б дуже важливою подією.
— Все добре, — заспокоювала її Елізабет. — Добре... Тепер все добре.
Впродовж літніх місяців Елізабет відвідувала консультації для вагітних у найближчій лікарні. У лікарів були певні хвилювання, пов’язані з її віком — нерідко вона чула слова «пізня вагітність» у зв’язку зі своїм іменем. Хай там як, а хвилювання не перетворювалися у проблеми — можливо тому, що вона ніколи не зустрічалася з одним лікарем двічі.
— Дякую вам, місіс Бембрідж, — сказав лікар, який оглядав її на восьмому місяці вагітності. — Думаю, звичний порядок дій вам уже знайомий.
— Перепрошую?..
— Ну, у вас же вже четверта вагітність — вам не звикати.
З’ясувалося, що лікар дивився картку іншої пацієнтки.
Цікаво, кого ж приймали з її записами. Їй також повідомили, що на той день, коли очікуються пологи, для неї вже відвели ліжко, а поки попросили утриматися від авіаподорожей.
— Запам’ятайте, — пояснювала сестра, — пологи зазвичай проходять довго. Не треба телефонувати до лікарні аж поки перейми не стануть регулярними та болючими. Якщо ви приїдете надто рано, нам доведеться відправити вас додому.
Ірен розповіла їй про якісь заняття, які відвідувала дочка її подруги перед пологами. Елізабет записалася на них та поїхала до Кілберна. Там енергійна жінка зібрала у себе вдома близько дюжини вагітних жінок та розповідала про стадії пологів та про різні види знеболювального, яке можуть запропонувати в лікарні. Елізабет занотувала собі якомога раніше попросити епідуральну анестезію.
Дитина всередині крутилася та штовхалася. На животі з’являлися то горби, то прим’ятини — залежно від того, у якому положенні була дитина. Спина боліла, літо було спекотне, і Елізабет вже дочекатися не могла холодних зимових днів, коли це нарешті закінчиться і вона знов зможе дихати. Іноді вона відчиняла вікно навстіж, сідала гола на краєчок ліжка та намагалася упіймати хоч якийсь вітерець. Свій великий живіт вона підтримувала знизу руками. На ньому з’явилася тоненька коричнева смужка, яка спускалася у пах. На шкірі над тазовими кістками утворилися маленькі білі шрами, хоча усе було не так погано, як вона іноді бачила у переодягальнях магазинів. На заняттях для вагітних більшість запитань стосувалися того, як повернути назад зовнішність після пологів та відновити сексуальні стосунки з чоловіком. Елізабет же жодна з цих проблем не турбувала.
Що і справді заволоділо її цікавістю, так це дитина. Вона вже ставилася до неї з материнською ніжністю та прагнула її захищати, а іноді відчувала щось на межі поваги та благоговіння. Це була окрема особистість з власним характером та долею; і ця крихітна людина обрала її для того, щоб оселитися та народитися на цей світ, але важко було не уявляти, що ця людина у якомусь сенсі не почала існувати раніше за неї. Вона ніяк не могла повірити, що вони з Робертом створили окрему людину просто з нічого.
Роберт впродовж кількох днів створював складну систему обману із заплутаних слідів та автовідповідача, і примудрився влаштувати все так, щоб останній тиждень перед пологами бути з нею. Він також збирався залишитися і після пологів — аж поки вона не відновить сили і не зможе переїхати до матері. Його дружина була переконана, що він поїхав у Німеччину на конференцію. На самих пологах він не хотів бути присутнім, але на випадок потреби планував бути під рукою. У Дорсеті, біля моря, він винайняв котедж, аби Елізабет могла трохи відпочити перед пологами під його доглядом. Повернутися до Лондона вони планували за три дні до наміченої дати.
Роберт все ще нервував через їхнє розташування, коли вони вже їхали до котеджу сільськими просторами Гемпришу:
— А якщо почнеться раніше? Що я маю робити?
— Нічого, — сказала Елізабет, незграбно повертаючись до нього на пасажирському сидінні своєї машини. — Головне — щоби дитині було тепло. І взагалі, мені сказали, що перші пологи зазвичай тривають близько дванадцяти годин. Так що навіть на такій швидкості, з якою ти їздиш, ми встигнемо приїхати до лікарні в Пулі або Борнмуті. Перші пологи дуже рідко бувають дочасно, тому не хвилюйся.
— Ти вже стала просто експертом, — зауважив він, додаючи швидкості у відповідь на її критику.
— Почитала деякі книги. Мені не було чим займатися влітку.
Котедж стояв біля дороги на схилі пагорба, і з нього відкривався чудовий вигляд на сільські пейзажі. До найближчого містечка звідси було хвилин п’ятнадцять на машині.
Вхідні двері відчинялися просто у вітальню, де був великий камін та старенькі меблі, оббиті ситцем. Старомодна кухня з засаленою плитою, під’єднаною до газового балону. На шафах замість дверцят — скло, котре совалося по рейках. Задні двері виходили у доволі великий сад з великим каштаном наприкінці. Елізабет щиро раділа:
— Подивися на ту яблуню! Під нею я поставлю своє крісло.
— Я віднесу, — пообіцяв Роберт. — Зараз, мабуть, поїду до крамниці за їжею, поки вони ще не зачинилися. Хочеш поїхати зі мною?
— Ні, я вже склала список. Я тобі довіряю.
— Я запропонував на випадок початку пологів.
— Не переживай, — всміхнулася Елізабет. — Ще цілих вісім днів. Тільки крісло віднеси — і я почекаю тебе тут.
Щойно затих останній звук машини, що зникла за рогом, Елізабет відчула короткі різкі перейми. Відчуття були схожі на судоми в нозі, які іноді доймали вночі, — тільки десь біля утроби.
Вона глибоко вдихнула. Панікувати не треба. Їй казали, що за кілька тижнів до пологів бувають несправжні перейми — вони ще називаються якось на честь лікаря, який вперше їх описав. Брекстон щось-там-ще. Проте не завадило б знайти у телефонному вказівнику номер найближчої лікарні та записати його. Вона пішла у вітальню та відразу знайшла те, що треба, — на обкладинці був аркуш з написом «Корисні номери», де серед інших побачила номер лікарні та місцевого лікаря, який жив усього за п’ять миль. Заспокоєна, Елізабет повернулася у сад та сіла під яблунею. Тіло пронизало ще одним різким спазмом, він якого вона скрикнула та притисла руку до живота. Біль потихеньку відступав, залишаючи по собі спокій та дивне відчуття могутності. У ній билося життя. Вона сама, своїми власними силами дасть життя дитині, яка продовжить дивну історію їх родини. Елізабет подумала про свою бабусю, Ізабель: цікаво, як і коли вона народжувала дитину? Чи була вона самотня та налякана у своєму безчесті, або з нею хтось був? Може, Жанна допомагала їй? Елізабет розхвилювалася, думаючи про Ізабель, яка могла лишитися на самоті з цим жахливим болем. Але ні, вона б точно усе спланувала. З нею напевне була Жанна.
Роберт повернувся за годину з продуктами та приніс їй напій під яблуню. Він вмостився біля її ніг, а вона пестила його густе заплутане волосся.
Серпнева задуха вже минула, і стояв теплий вересневий вечір.
— Через кілька днів усе зміниться назавжди, — сказала вона. — Не можу собі цього уявити.
— Ти впораєшся. Я буду допомагати, — Роберт узяв її за руку.
Готував вечерю він — під її пильним керівництвом з вітальні. Вечеряли вони вже після заходу сонця, а в кімнаті було навіть прохолодно, тому вирішили розпалити камін. Кімната сповнилася димом від дров, який чомусь виходив з-за решітки до приміщення. Щоб загнати дим у трубу, довелося відчинити вхідні двері, але так виходило все тепло. Елізабет пішла нагору за кофтою. Ідучи вузькими сходами, вона знов відчула перейми, але Роберту нічого не сказала. Він, звісно, відразу захоче повезти її у лікарню, де вони або залишать її на кілька днів, або ж одразу відправлять додому. Їй подобалося тут, і вона цінувала можливість провести цей час наодинці з Робертом.
Вночі вона спала погано — не могла зручно влягтися. Ліжко тут було м’яке та глибоке, з важкою стьобаною ковдрою. Коли нарешті почало сходити сонце в супроводі незграйного співу пташок, вона навіть зраділа і тільки потім заснула.
Вранці Роберт приніс їй чаю та вдивився в її обличчя, поки вона ще не прокинулася: найвродливіша жінка на світі. Він прибрав пасмо темного волосся з її щоки, співчуваючи, що вона мусить пройти через таке важке випробовування. Її непереборна самовпевненість не дозволяла їй осягнути, наскільки важко та боляче це буде. Він не став її будити, залишив чай та тихенько спустився вниз. Вийшов прогулятися до саду, дійшов до каштана та повернувся назад. Ранок був сонячний, з поля неподалік долітав звук трактора. Він не хвилювався, але відчував, що в його житті починається недовгий період, над яким він не буде мати контролю. Все наче йшло своєю колією під дією якихось сторонніх сил. На нього чекає випробування.
Наступного вечора були ще перейми — заходячи з кухні у вітальню, він побачив, як Елізабет раптом скрутилася.
— Це нічого страшного — оте щось там Брекстона.
— Ти впевнена? Ти наче зблідла.
— Я... гаразд, — вичавила вона крізь зуби.
Спати вони лягли опівночі, і Роберт відразу заснув. Десь о третій ранку він прокинувся від важкого дихання Елізабет, яка намагалася впоратися з болем. Вона сиділа на краю ліжка, і Роберт бачив її обличчя у місячному світлі.
— Почалося, так? — запитав він.
— Я не впевнена. Перейми болючі, але я не думаю, що вони регулярні. У тебе є годинник? Треба, щоб ти відмічав час.
Роберт увімкнув світло і почав спостерігати за хвилинною стрілкою. Через шість хвилин знов почувся важкий видих.
— Ну?
— Я не знаю. Може, почалося. Може, — у голосі чулося збентеження. Роберт подумав, що скоро може настати момент, коли біль змиє усі її знання та інстинкти і йому доведеться приймати рішення на свій розсуд.
— Зачекай ще, — сказала вона. — Я не хочу в лікарню.
— Це не розумно, Елізабет. Якщо ти...
— Зачекай!
Вона попереджала про високу імовірність роздратування. Багато жінок у такому становищі вживають такі слова, яких ніколи й не чули.
Ще за годину перейми стали сильнішими та частішими. Елізабет розгулювала будинком, і Роберт не займав її. Вона намагалася знайти для себе зручне місце, щоби переносити біль, і він був їй не потрібен. Роберт чув, як вона ходить по усіх кімнатах, а потім покликала його з вітальні. Вона сиділа на підлозі, поклавши голову на диван.
— Мені страшно, — вона плакала. — Я не хочу цього. Мені страшно. Так боляче.
— Добре-добре. Я зараз викличу лікаря. І «швидку».
— Ні. Не треба.
— Вибач, але я викличу.
— Тільки не «швидку».
— Добре.
За номером лікаря відповів чоловічий голос.
— Вам потрібна моя дружина. Вибачте, але її викликали. Як тільки вона повернеться, я відразу відправлю її до вас.
Роберт подякував йому та вилаявся, поклавши слухавку.
— Виходить! Я відчуваю голівку! Господи, дитина виходить! Допоможи мені, Роберте!
Він глибоко дихав. У голові від паніки раптом прояснилося. Дитина — це ж лише плоть та кров. Вона влаштована так, щоб виживати.
— Іду, мила, я вже іду, — він побіг на кухню та у ванну, нагріб рушників та розклав їх на килимі, щоб Елізабет стала на них колінами. Вона спиралася на диван.
— Полотенца, — плакала вона. — Плями залишаться.
Він накрив рушники газетами, які лежали біля каміну, а сам став навколішки поряд з Елізабет. Вона підняла нічну сорочку до талії. Очі заплющилися від болю, застогнала. Між ногами полилися кров та слиз.
— Господи, виходить, виходить! — вона знов стогнала.
Верхню частину її тіла знов скрутило судомами, витнуло — але, крім крові, нічого не було.
— Забирайся! — крикнула вона Робертові. — Я хочу бути одна.
Роберт підвівся, пішов на кухню та налив склянку води для Елізабет. Наближався схід сонця. З вікна було видно невеличкий будиночок у долині, і Роберт позаздрив його мешканцям. Цікаво, як це: жити нормально, не на межі життя та смерті? Просто спокійно спати, знаючи, що попереду тільки сніданок та звичайний день.
— Роберте! — і він побіг на її крик, вклякаючи біля неї. Підлога була залита кров’ю.
— Я не знаю, — вона стогнала, — я не знаю, треба тужитися чи ні... Я не пам’ятаю.
Він обійняв її.
— Якщо хочеться тужитися, мабуть, треба. Давай, я поруч. Я тут. Давай, зараз, тужся.
Її туло здригнулося від ще одного страшенного спазму, і Роберт побачив, як розходиться плоть у неї між ногами. Бризнула кров, і у світлі лампи вітальні з’явилася маківка сірої голівки, яка пульсуючими рухами протискалася у вихід з її тіла.
— Я бачу голівку, бачу. Дитина виходить. Ти молодець, ти чудово справляєшся. Вже майже все.
Елізабет нахилилася уперед на диван, поки тривала пауза між переймами. Роберт глянув униз, на газету на підлозі — вона була доречно відкрита на сторінці «Анонс».
Елізабет ще раз скрикнула, і Роберт знову глянув туди, де маківка наполегливо проштовхувала собі шлях назовні. Тіло розкривалося все більше, випускаючи дитину. З’явилася уже вся голівка, вкрита кров’ю та слизом. Шию щільно охоплювала плоть Елізабет.
— Давай, — підбадьорив він її, — давай, іще один поштовх, і дитина буде тут.
— Не можу... Треба почекати пере... — голос зірвався.
Роберт нахилився до неї та поцілував. До щік прилипли пасма волосся, мокрі від поту. Вона заривалася обличчям у диванні подушки.
Він узяв голівку дитини у руки.
— Тільки не тягни, — видихнула вона. — Спробуй перевірити, чи не обвита шия пуповиною.
Роберт обережно помацав одним пальцем, боячись розтягувати плоть більше.
— Все добре, — доповів він.
Елізабет знов розплющила очі, і в них з’явилася така рішучість, якої він ніколи не бачив на жодному людському обличчі. Голова впала назад, шия напружилася, і жили на ній виступили, мов кістки. Погляд шалений — наче в коня, що відчув наближення дому та з останніх сил вгризається в металеві вудила. Ніщо на землі не здатне зупинити сукупну силу м’язів, інстинкту та волі на шляху до наміченої цілі.
Кімнату заповнив крик Елізабет. Роберт глянув униз і побачив, що за голівкою з’являються плечі, — він підтримав руками. Тепер треба тягти. Шкіра дитини була слизькою, і він стиснув трохи сильніше. Раптом дитина звільнилася — наче корок з пляшки, — та у вирі крові ковзнула йому на руки з коротким скриком. Шкіра була сірою, на спині та грудях вкритою чимось білуватим, важким та масним. Він глянув на запалену фіолетову пуповину, що, звиваючись, тягнулась назад, між ноги Елізабет, перемащені кров’ю. Потім на геніталії дитини, котрі припухли під дією материнських гормонів. Роберт легенько подув на обличчя дитині, і вона закричала, захлинаючись плачем. Хлопчик.
Говорити він не міг — знайшов найчистіший рушник та закутав у нього дитину. Згорток він простяг під колінами матері та поклав їй на руки. Вона присіла на п’яти серед усіх цих газет та крові і притисла до себе дитя.
— Хлопчик, — сказав Роберт сипло.
— Я знаю. Джон, — промовила вона.
— Джон? Добре... Добре.
— Це обіцянка, — пояснила вона крізь плач. — Мій... мій дід обіцяв.
— Добре, добре, — Роберт став на коліна біля Елізабет та сина, обіймаючи їх обох.
Так вони й сиділи, аж поки не почули стукіт у двері. Підвівши очі, вони побачили жінку із саквояжем — вона постукала вже стоячи всередині, бо вони не помітили її приходу.
— Здається, я запізнилася, — посміхнулася вона. — Все тут добре у вас?
— Так, — видихнула Елізабет, показуючи дитину.
— Дуже милий хлопчик, — сказала лікар. — Я переріжу пуповину.
Вона вклякнула та глянула на Роберта.
— А вам би краще вийти та подихати свіжим повітрям.
— Так... Добре, — він пригладив волосся Елізабет та торкнувся щоки Джона.
На вулиці вже встало сонце. Стояв свіжий ранок, і безхмарне небо було нестерпно яскравим після паніки та сутінків будинку.
Тут вже не треба було зберігати спокій, і Роберт важко дихав, майже плачучи, — плечі його гучно здіймалися. Він трохи пройшовся садом, і раптом його охопила радість. Вона хвилями окутувала руки та ноги, а потім подалася вгору — до голови, де почала бити у череп зсередини, наче хотіла вирватися назовні. Почуття у ньому здіймали його у височінь, наче душа стала завеликою для тіла та прагне злетіти в повітря.
Тут він збагнув, що у своєму екстазі прийшов у кінець саду, під каштан. Він зупинився та глянув під ноги — земля була вкрита товстим шаром каштанів, які за ніч нападали з гілок. Блискучі горішки вистрибували зі своїх зелених голчастих сорочок. Він нахилився та підібрав кілька — красивих, блискучих. У дитинстві він кожного року з нетерплячістю чекав цього дня. Тепер у цей день прийшов Джон — його син, нова радість.
Зрадівши, він підкинув каштани вгору та налякав ворону, котра спала в гіллі. Вона шумно розкрила крила та злетіла в небо, а її хрипкий неясний крик повернувся довгим каскадом хвиль на землю, щоб його почули всі ті, хто був іще живий.
Себастьян Фолкc — британський письменник, журналіст, телеведучий, випускник Кембриджського університету й колишній редактор «The Independent». Його називають живим класиком сучасної англійської літератури, за досягнення в якій 2002 року він був вшанований почесним званням Командора ордену Британської імперії. Бестселер «Пташиний спів» приніс Фолксу нагороду «Автор року» від British Book Awards, а за результатами опитувань став однією з найулюбленіших книжок Великої Британії із двома мільйонами проданих примірників. Коли ж 2012 року на екрани вийшов однойменний серіал телеканалу ВВС, найуживанішим у відгуках глядачів стало слово «сильний». Пронизливі твори Фолкса про війну та людину на війні читачі порівнюють з душевністю і психологізмом романів Ремарка та жорсткою відвертістю Гемінгвея. Сам автор назвав «Пташиний спів» книжкою про синів — про мільйони безглуздо, безневинно вбитих, про скалічених душею і тілом, про ненароджених... І все ж, насамперед, це твір про одвічну перемогу життя над смертю.
У кожній пристрасті є щось від приреченості. Але молодий англієць Стівен Рейзфорд і француженка Ізабель неначе розчинились у своїх почуттях, забувши про все серед квітучих садів затишного містечка на березі Сомми. Вони втечуть звідси, від чоловіка Ізабель, аби знову повернутися... Ізабель — коли дізнається про свою вагітність, а Стівен — лейтенантом-сапером, щоб вижити у найстрашнішій битві Першої світової. Серед кривавого жахіття війни, серед каліцтв і смертей, коли земля вивертатиметься від вибухів, він мріятиме про дитину від коханої жінки. І лише через десятки років таємниці його душі розшифрує в солдатському щоденнику та, хто поверне його борг мертвим...
«Pack Up Your Troubles in Your Old Kit Bag» — англійська військова пісня часів Першої світової війни.
Фурлонг — міра довжини, приблизно 1/8 милі.
Aux Huîtres
«Est-ce que possible pour...»
Gaucherie
Характеристика кольору вина.
Вид сюртука, який під час Першої світової війни носили як повсякденний одяг.
Капелюх з неширокими, загнутими догори полями.
Район металургійної та вугільної промисловості у графстві Західний Мідлендс.
Енциклопедичне видання з біографіями відомих людей.
У багатьох країнах є традиція давати собі якісь обіцянки на Новий рік. Часто вони стосуються якихось змін у житті.
Mansion House — резиденція лорда-мера Лондона. Велика триповерхова будівля XVIII століття.
Бабуся