Для всіх світів найгірші випробування ще попереду. Світлі й темні, засліплені хто ненавистю, а хто чарами, віддаляючись одне від одного, рухаються до прірви Хаосу. І тільки втікачка Мальва, яку підступно заманюють до світу, створеного сірим Шепотом у Міжчассі, розуміє, що побачила щось не менш жахливе, ніж прадавній Хаос, — мертвотно сірий світ Досконалості. Чи знайде Мальва спосіб вирватися з цього світу та встигнути, коли вже надто пізно, усе виправити?
Дара Корній — письменниця, яка в непростий час навіювання глобалізації уникла впливу космополітизму й створила унікальний український Усесвіт. Це казковий простір світів, що в ньому гармонійно поєдналися прадавні знання наших пращурів, їхні світогляд і вірування з талантом Дари творити захопливу оповідь. У світах живуть знані з дитинства герої — Яга-Ягілка з кістяною ногою і нитяними клубками, що проводять до мети, давні протоукраїнські боги Род, Перун, Сварог, Лада, Мара. Проте водночас у таємничий простір казки потрапляють і звичайні земні люди, такі як Мальва й Остап, котрі, під впливом магії, зазнають переродження, а притаманна їм мудрість і доброта виводять їх на високий рівень духовного розвитку, що подеколи переважує досвід та знання безсмертних за правом народження. Особливою звабинкою Дариної оповіді є те, що письменниця повсякчас звертається до першоджерел — цитує «Велесову книгу», послуговується давніми сакральними символами протоукраїнців, відтворює міфічний простір нашої Батьківщини, коли її, згідно з переказами, населяли неври, а їхніми північними сусідами були кровожерливі й бездушні андрофаги.
Якби котромусь художнику запропонували створити мапу світів Дари Корній, то, очевидно, він би перейнявся питаннями, що ж було від початку і хто вигадав саме такий устрій казкового Всесвіту, бінарний за своє сутністю, змушений постійно перебувати в протиборстві. Саме в четвертій книжці — «Зворотний бік світів» — відповіді на ці непрості питання, які, напевно, поставали перед кожним читачем від початку казкової саги. Звідки беруть початок світи і чи зможе котрийсь із них перемогти і запанувати назавжди? Можливо, настане ера Порубіжжя (світу між Навою та Явою, який є напівживим і напівмертвим воднораз) чи Міжчасся? А може, визначиться переможець у споконвічній битві Світлого і Темного світів? Або ж усе заллє одноманітна й непоправна сірість і пліснява суцільним наростом покриє все навколо? Але чи існуватиме казковий Усесвіт у такому переродженому вигляді, адже все має бути врівноваженим і гармонійним… І загибель однієї зі складових світового ладу неминуче покличе за собою смерть усього сущого, утворить величезну вирву, до якої невблаганний Хаос затягне все живе, і лишаться лише роботи-істоти із запліснявілими душами і напівмертві-напівживі…
Протягом трьох попередніх частин світів читача не полишало відчуття, що казковий простір опинився на межі катастрофи. Дара Корній не раз докидала епізоди, які вели вигаданий нею Всесвіт до неминучої прірви. І хоча читач розумів, що це лише алегорія, усе ж відчуття дежавю або кривого дзеркала сучасності не полишало. Як часто ми бачимо, що й реальні сильні нашої буденності не можуть домовитися між собою, керуючись дріб’язковими обрáзами і меркантильними інтересами…
Оця проста істина «збереження рівноваги», аби не допустити руйнування світу навколо нас, — це, напевно, те найважливіше, чим ділиться Дара Корній зі своїми читачами. Письменниця завжди щира. Вона не лукавить, коли промовляє: «Найпростіше зазвичай буває найскладнішим для розуміння…» А ще Дара інтригує, бо не пише в кінці своєї четвертої книжки ні «далі буде», ні «кінець історії». Тож надія на продовження пригод Мальви Задорожної таки є!
Отож, приймаємо кожен частку свою та йдемо.
І скажу те, сину мій, що час не страчено,
бо вічність перед нами.
А там побачимо Пращурів своїх і матерів,
які порядкують на Небі й отари свої пасуть,
і жниво своє жнивують, і життя мають, як ми.
Нічне небо світу неврів, тихе й погоже, було геть-чисто засіяне зорями. Молочна дорога, яку, за легендою, створила Праматір Земун, коли випадково вилила на чорний оксамит ночі молоко, мирно тримала у своїх обіймах Усесвіт. І Всесвіт спочивав на могутніх раменах Творця, який ніс його, як лагідний батько, обережно та дбайливо. Куди? Птаха часто запитувала себе — куди несе всіх нас Творець і як довго він це робитиме? Коли врешті йому то набридне? Так, він добрий батько. Але й добрі батьки час від часу потребують відпочинку та спокою. Чи відпочиває коли-небудь Творець? Напевне, ні…
Зітхнула. Птаха любила нічне небо. Щойно перша зірка з’являлася на небосхилі, як довкола, наче за помахом чарівного крила Жар-Птиці, усе стихало. Вечір ніжно підкрадався спочатку до неба, тоді до землі. Земля швидше кидалася у його обійми, аніж небо. Бо коли в небі ще було досить світло і поки не зоряно, то земля вже вкладалася спати.
А диво першої зірки на вечірньому небі? Кажуть, що вона народилася з першої сльозинки повелительки любові Лади. Красива легенда, красива жінка, справжня жінка, жінка-мрія. Жінка-богиня. Дружина її батька. Чи не дивина? Птаха поки не може звикнути до думки, що в неї з’явився батько. Ні, не так. Вона не може зрозуміти того, що всі ті віки, які вона вважалася сиротою, він завжди був. Але не завжди поруч.
Умовності… Він говорить їй про якісь умовності. Які умовності могли бути в тому, щоб не визнати свого батьківства перед безсмертними? Гаразд, нехай. Байдуже до всіх на світі безсмертних… Однак принаймні їй він міг зізнатися?! Міг! Але довів ситуацію до критичного безглуздя. Перуниця могла це прийняти та зрозуміти, Птаха-Слава — ні. Поки ні. У душі двоїлося. Тепер твердо знала, що вона і є та сама дружина Перуна, та сама Перуниця, яка колись дуже-дуже давно перемогла в битві з темними, яка власного чоловіка настільки сильно та віддано кохала, що погодилася на пропозицію Творця небесного. Її повернули до життя. Так, її, а не якусь іншу, може, навіть більш гідну душу.
Вона тепер та сама Птаха-Перуниця, з великим призначенням. Але цього разу не дружина Перуна. У Творця доволі своєрідне вміння втілювати наші благання. Дуже хотів, Перуне, отримати свою Перуницю? Гаразд, отримуй.
Отримав. Тепер вона його донька. Донька мами Арати і батька Перуна.
Птаха стояла на одному з небагатьох лисих пагорбів світу неврів. Вона навмисне попросила трохи часу в Мирослада перед Ритуалом. Перед тим, як Мирослад усуне закляття Місяцівни, закляття знесилення. А потім Перун проведе обряд відновлення світу Невридії. Мусила побути наодинці з собою, зануритися у власні почування. Так багато сталося за останні дні і ще багато має статися. Відчувала це. Вона не була Оракулом, вона не вміла передбачати майбутнє, просто знала, що для всіх світів найгірші випробування ще попереду. І вона, дивним чином, теж уплуталася в це. Навіть більше, перетворилася на привід до тих негараздів та бід, які вже почалися.
Небо заспокоювало. Розкинула в різні боки руки, повернула долоні до неба. Світло Місяцівни було холодним. Воно не давало сили, але наповнювало почуттями.
Любов… Вона вміє і знає, як воно — любити. Їй подобається любити не тому, що це обов’язок для світлих — любити ближнього. Це вона вміє дуже добре. Однак у її серці існує ще одне мірило любові, приватне. Бо геть по-особливому вона любить Мальву, ніжну і водночас сильну дівчинку-квітку. Юнка відшукала в серденьку Птахи маленький затишний куточок, котрий довіку належатиме тільки їй. Також по-особливому вона любить Остапка — хлопчину зі світу, якого вже немає. Точніше останнього живого зі світу його матері. Вона воліла б мати такого сина. Материнською вона могла назвати свою до нього любов.
Учитель Посолонь. Рідний, дорогий, важливий, мудрий. З ним дорослішала, набиралася досвіду, робила помилки. Він, як умів, направляв і виправляв. Це він, зрештою, наполіг на її навчанні у світі неврів, коли зрозумів, що сам не впорається з надто вже самовпевненою ученицею. Вблагав Мирослада «допомогти». І Мирослад допоміг. Її гординю було поборено. Натомість прийшло велике розуміння власної значущості для Всесвіту, як і розуміння цінності та неповторності кожного живого створіння. Марнославство, чванливість почали здаватися чимось геть безглуздим. Світ неврів назавжди вилікував норовливу Птаху. Яка тоді ця любов? Батьківська. Такою любов’ю добрі діти люблять своїх татів.
Стрибог. Її Стриб, її кохання. Птаха досі його кохає. Згадала слова Посолоня про вищість любові над коханням. Невже правда? Досі не могла прийняти слушності тих слів.
Перун… Хто він для неї? Той, хто зараз її береже, чи її половина? Половина від чого? Від цілого чи від украденого?
Він — її справжній батько, якого ніколи не знала.
Не знала? Хіба? Адже добре пам’ятає його руки, запах тіла, дотик шкіри до обличчя, колючі вуса і заливистий власний сміх, коли він підкидав її, малу веселуху, до неба.
Перун — хто він насправді для неї? Батько чи охоронець?
Могла, звісно, постаратися називати його батьком, а вважати ним — поки зась. Та навіть зі словами було нелегко. Слово «батько» не просто застрягало в горлянці, воно навіть не народжувалося в серці, коли вона дивилася на Перуна. Мальві було простіше прийняти Стрибога, бо той направду не знав, що в нього є донька. Перун знав, однак чомусь не хотів зізнаватися в цьому світові. Отже, зрікся, відмовився?
Ні, не зрікся і не відмовився. Бо завжди намагався дбати про її безпеку, мати на оці. Та хіба це батьківство? А як тоді бути з казками на ніч, колисковими, важливими розмовами про неважливе, завжди проблемним дорослішанням?
І вкотре Птаха повертає до цього простого запитання, яке застрягло цвяшком у голові. Чому не визнати своєї доньки?
Перун виправдовується: «Надто швидко закрутилося». Так, швидко: смерть Арати, зрада названого сина Боривітра, безсмертя доньки, виблагане в Мари, тільки щоб порятувати малу від смерті. О, звісно, Перун збирався всім оголосити, що Птаха — його донька, та якось не до того було. Знаходилися важливіші проблеми.
Важливіші?
Слова батька чи слова Творця: «Чорнокрукі, дитино моя, — найперші наші вороги. Це ті, хто завжди слухає лишень темний бік свого єства. Вони просто так нічого не роблять. Завжди є вагома причина для руйнації та винищення».
Перун провів розслідування. Чому чорнокрукі напали саме на Оселище Дива, яке вважалося добре замаскованим, майже неприступним? Поруч купа інших Оселищ: і багатших, і не так міцно захищених. Звісно, щоб здолати силу захистів Арати та Перуна, потрібно застосувати неабиякі таланти. Чорнокрукі не заморочувалися талантами. Вони просто знайшли зрадника.
Зазвичай чорнокрукі під час нападів убивали лишень дорослих. Дітей підбирали як трофеї. Дівчата в майбутньому ставали дружинами чи наложницями, хлопці — воїнами. Та не цього разу. Виявилося, що Оракул склав пророцтво для Морока: «Та, що прийде зі світу Чотирьох Сонць, донька Арати, вкраде серце твого єдиного сина і знищить світ Відтіні». Тому чорнокрукі за наказом Морока винищили в Оселищі Дива всіх: і малих, і великих. Бо не відали точно, хто ж вона — та, що мала прийти з Оселища Дива, донька Арати? Арата була жрицею, і всі мешканці Оселища Дива вважалися її дітьми. Зрештою, те дитя могло народитися й згодом, через покоління і все одно спадково вважатися дитиною жриці Арати. І ось, якщо знищити всіх без винятку та дощенту спалити Оселище, щоб навіть назви не лишилося, то пророцтво скасується.
Зрадник Боривітер теж був дитиною Арати. Навіть більше — її кровним сином. Що з ним робити? Чорнокрукі своїх не ображають. Ставши зрадником, він перетворився на чорнокрукого. Та щоб перестрахуватися — на Боривітра було накладено чорне закляття. Він не міг мати дітей.
Після підступного нападу на Оселище Дива врятувалася тільки Птаха. Чорнокрукі про це не відали. Мара та її Перемінник урятуали дівчинку від неминучої погибелі. Птаху було заховано у світі світлих. Темним туди не дістатися. Зрештою, вони переконані: Арата і всі її діти мертві. І пророцтво Оракула мертве також.
Тому й не дуже цікавилися — звідки взялася мала дитина з Перемінником у Яровороті. Можна спробувати розпитати Мару. Однак та навряд чи розкаже. Вона не зобов’язана про таке доповідати навіть Творцю. Та з часом стали розходитися чутки, що підкинута під браму Яровороту дитина насправді є донькою Посолоня та Мари. Звісно, у ті байки не дуже вірилося, але ані Посолонь, ані Мара їх не спростовували. І темні в цю байку майже повірили.
Через це Перун і мовчав. Бо якщо чорнокрукі дізнаються, що Птаха — це насправді врятоване дитя зі світу Чотирьох Сонць, то зачнуть її переслідувати та цькувати. Спочатку гадав, мовчанка — вимушена і не вічна, усе до пори до часу. Дитина підросте, змужніє і тоді…
А тоді і не сталося… Бо з’явилися нові причини.
Перша причина: Птаха зустріла Стрибога. І не тільки згадала, хто він такий і що вчинив з її світом. Вона забрала собі його серце. Серце сина великого Повелителя Темного світу. О, так! Морок відчував небезпеку. Він остерігався Птахи. На той час він уже знав, хто вона така насправді, тому й не хотів пускати свого сина на перемовини до неї. Рада темних світів наполягала, і Морок змирився. Пророцтво Оракула ожило. І та, що прийшла зі світу Чотирьох Сонць, таки вкрала серце Стрибога.
Друга причина. Начебто жодних перепон для того, щоб Перун визнав своє батьківство, не лишилося: Морок знав правду про Птаху, вона забрала собі серце його сина і їй геть нічого поганого не загрожувало. Та тут завагітніла Лада. І треба стати бездушним покидьком, щоб дружині при надії в такому зізнаватися. Народилося дитя. Теж нервувати не можна. І Перун своє зізнання відклав до кращих часів. А кращі часи все не наставали. До того ж Ладі ідеально пасувала роль дружини Перуна та матусі його дітей. Бо син Сварога міг мати за дружину тільки рівню собі, а не звичайну смертну жінку Арату, нехай навіть жрицю.
Перуниця всередині Птахи знала, що Лада завжди була закохана в Перуна. І коли місце звільнилося, то досконала та правильна у всьому повелителька любові легко зайняла місце і Арати, і Перуниці. Наразі тішило в отому знанні лишень одне — поки Арата була жива, Перун не одружувався. Принаймні хоч інколи він був чесним із собою.
Третя причина — це повна гармонія у світах, яка нарешті настала. Зберігалася рівновага, і Перун не захотів порушувати її. Бо нове знання могло внести певні поправки в неї. Бо діти — це завжди дисонанс у гармонії чи в дисгармонії, але все-таки — дисонанс. Приклад з Мальвою про це промовисто говорить.
Перун приблизно так виправдовувався перед Птахою, коли вони перечікували в кімнатці під дубом напади Стрибожої люті. Вона та дуб слухали мовчки. Що Птаха на таке виправдання могла відповісти рідному батькові? Злісно вигукнути, що він нічим не кращий від Стрибога, чи образитися на те, чого вже не змінити?
Заховала обличчя в долонях. Хто вона? Колишня дружина Перуна чи теперішня його донька? Не треба було Творцеві повертати її до життя. Це лишень усе ускладнило.
Хтось обережно поклав їй руку на плече.
Час її самотини минав. Птаха стрепенулася, наче збудилася від сну. Озирнулася.
Поруч стояла Мара. Світло Місяцівни спотворювало обличчя жінки. Воно зараз нагадувало лице мерця — безкровне, бліде, з болісним тавром розпачу.
— Йменням Творця нашого вітаю тебе, Повелителько Маро! — Птаха була гарно вихована. Озвалася привітно: — Тебе прислав Мирослад? Настав час для Ритуалу? За мить буду готова.
Мара невпевнено кивнула.
— І для цього теж, Птахо. Я рада тебе бачити. Маємо трохи часу, поки чоловіки говорять про своє. У Мирослада з Перуном важлива розмова. Чоловік, котрий впустив у світ неврів Стрибога, є сином Мирослада. Це Шепіт. Тепер він сірий брат. То він підступно замінив перлину, яка завела тебе в болото, хоч мала врятувати. Ця перлина не справжня, вона сіра. А там, де з’являються сірі, — завжди чекай підступу та напасті. Але зараз не про це. Чи дозволиш сказати тобі кілька слів?
Птаха стенула плечима. Вона не проти. Мара показала рукою на рясно порослий мохом камінь, що стримів неподалік. Птаха кивнула, опустилася втомлено на нього. Мара сіла поруч.
— За сина я просила вибачення в тебе, Птахо, і не раз. — Мара говорила ледь чутно, але чітко промовляючи кожне слово. — Тож не стану вкотре повторюватися. І до цього можна звикнути. І знаєш… Якось воно безглуздо. Таке паскудне почування в мене. Останнім часом нічого не роблю — лишень перепрошую, і переважно через вчинки сина. Але зараз я попрошу вибачення в тебе за те, що накоїла моя впертість. Я ж була переконана, що не варто втручатися в справи, які тебе не стосуються, особливо коли це справи великих безсмертних.
Мара вмовкла. Зітхнула, поправила звичним рухом складки на сукні. Птаха втомлено дивилася на жінку. Вона здогадувалася, про що йтиметься далі. Усе було геть передбачуваним. Мара продовжила:
— Я завжди знала, що Перун твій тато, але ні словом, ні вчинком нікому в цьому не зізналася. Чому? Спробую пояснити. Твій батько прибіг до мене, нажаханий та вбитий горем, одного теплого літнього вечора. Говорив, що він не встиг вчасно, що всі загинули і його єдина донька також мертва. Дівчинка Птаха, та сама Перуниця, котра колись була йому за дружину і котру підступно вбили темні. А батько Сварог таки почув його молитви та благання і повернув її. Але… Іронія долі. Бо тепер вона його донька. І лежить зараз розтерзана, майже мертва, мов проста смертна дитина, та чекає кінця. А він? Бог, який не може нічого вдіяти. Бо інколи запізно буває навіть для бога. І я йому допомогла. Бо я також мати, Птахо. Як допомогла — ти добре знаєш. Учитель Посолонь прийняв тебе, наче рідну. Але він завжди в усьому був, нехай найкращим, та все ж лишень Учителем. Не став розпитувати, а чемно виконав усе, про що я просила. Научати, пильнувати, дбати.
Мара знову вмовкла. Звела очі до неба, наче вгорі, між зорями, шукала потрібних слів, а чи, може, чекала якоїсь відповіді на промовлене. Птаха німувала. Їй боліли слова. Мара вкотре важко зітхнула і гаряче зашепотіла:
— Птахо, повір мені, я не раз просила Перуна привселюдно визнати тебе донькою. Бо хіба це нормально, коли дитину при живому батькові вважають сиротою та виховують чужі люди, нехай і найкращі Учителі? Він погоджувався, казав, що це необхідно зробити, та… Не робив. Очевидно, Перун тобі пояснив, чому так чинив. Можливо, й так. Я йому не суддя. Зрештою, жодних брудних вимислів та пліток про тебе і про нього досі не було.
— Не було, — луною повторила Птаха. — Той, хто не боїться вмерти, не боїться й пліток, Маро. Той, хто пам’ятає, як помирати, боїться більше життя, аніж смерті.
Мара продовжувала видивлятися в небо. Вона не наважувалася поглянути в бік Птахи. Бо та говорила важкі, але справедливі слова. Правда робить нас не тільки вразливими, вона інколи перетворює нас на мудреців. Якщо, звісно, ми зуміємо ту правду прийняти та пережити. Птаха, схоже, зуміла.
Врешті Мара хрипким, аж рипучим від зніяковіння голосом спробувала перевести розмову на інше:
— Як все-таки гарно неври називають нічне світило — Місяцівна. Вона в них матір Сонця. Уявляєш? Тутешній люд вважає Місяцівну матір’ю Дажбога.
— Я добре знаю, Маро, цей світ та його легенди. Я тут колись вчилася і була ученицею Мирослада.
Птаха безбарвно відповіла і тільки щойно зрозуміла, як вона втомилася… Від Стрибога, Перуна, світу неврів, від свого безсмертя, від свого знання і від своєї пам’яті, яка сьогодні оскаженіла та затопила її серце болем. Заплющила очі. Коли їй нарешті дадуть спокій? Та хіба це можливо? Багато хто називає її богинею, майже всі вважають мудрою… Але яка вона там мудра? Хіба що розумна. Так, розумний, утрапивши в халепу, завжди зуміє з неї виборсатися. А мудрий? А мудрий тому і є мудрим, що з ним ніколи не трапляються халепи.
— Авжеж, ти тут була. І Місяцівна ні до чого. Просто так сказалося. — Мара розгублено стрепенулася, наче отямилася від різкого болю. — Я ж про інше. Про батьківство Перуна та твою пам’ять. Я вкотре прошу вибачення. Я таки мала тобі розповісти всю правду. Не можна було приховувати. Бо рано чи пізно такі таємниці створюють антисвіти. Бачиш, що тепер відбувається. Син мені не вірить. Не вірить, що ти донька Перуна. Упевнений, що це ми зумисно вигадали, аби він від тебе відчепився. Бачиш, як воно з таємницями? Краще гірка правда, ніж солодке незнання. Що далі — то гірше. Сірі, а я це відчуваю, люба Пташко, не на жарт розходилися та крутять-вертять геть усіма. Нишпорять, підливають оливи у вогонь, де можна іскру затоптати, вони її роздмухують. Це вони Стрибогу нашептали, що ти коханка Перуна. Ладі наплели того самого. Переконали Стрибога, що ти навмисно ховала від нього Мальву, щоби зробити боляче. Я намагалася запитати поради в наймудріших. Навіть в Оракула. Та він не відповідає. Замкнувся у своєму світі та нікого не пускає. Злі язики плещуть, що Оракул мертвий і, допоки новий не з’явиться, світ Загублених не відімкнеться. А знаєш, що іще про Оракула оповідають? Кажуть, що чолов’яга на старості літ геть схибнувся і так боїться померти, що торгує лжепророцтвами. Платня — це спеціальний еліксир, який подовжує його життя. Отак лжепророцтва перетворюються на істину. Брехня стає правдою.
— Еліксир? — мимовіль перепитала Птаха.
— Еліксир, — підтвердила Мара. — Його складова — це випиті душі людей.
Птаха зітхнула невесело:
— Сумно таке чути, Маро. Виходить, теперішній Оракул житиме вічно. Бо завжди знайдуться охочі отримати лжепророцтво. І еліксир принесуть, і догодять в усьому…
— Воно то, може, й так, — відповіла Мара. — Але все до пори до часу. Схоже, навіть Оракулу почала набридати вічність. Він не завжди був таким. То смерть дружини підкосила його. А може, просто в ньому прокинулася совість.
— Совість? — якось невпевнено перепитала Птаха. — Цікаво. І коли вона прокидається, буває часто запізно, чи не так?
— Птахо, пробач мені за все. — Мара врешті звела очі на Птаху.
Птаха взяла Мару за руку.
— Маро! Це не твоя вина. Це вибір Перуна. Він мій батько. Ти просто випадковий подорожній. Ти могла сказати, але не сказала. Ти могла не говорити — і ти не говорила. Можливо, на все свій час? І все має відбуватися вчасно. І ось віднині знатимуть усі про батьківство Перуна: і світлі, і темні, і навіть сірі. Та навряд чи це щось змінить. — Птаха встала з каменя, продовжуючи тримати Мару за руку: — Нам уже час. Місяцівна зараз у найпотрібнішому для Ритуалу місці.
Птаха зробила спробу відпустити долоню Мари, але та продовжувала її міцно тримати. Птаха питально дивилася на Мару. Мара не ховала очі. Місяцівна світу неврів дбайливо огортала світ. Очі Мари здавалися темними проваллями. Говорила:
— Це ще не всі новини, моя люба Птахо! Мальва пропала. Утекла зі світу темних, бо вони силоміць хотіли зробити її однією з них, і онука не витримала такої наруги. А як з того світу добровільно піти? Неможливо. Тож вирішила дівка тікати через Мертву річку. Допомагав їй у цьому проклятий служка. Ти ж знаєш, що темним у Відтіні служать прокляті. Та той проклятий був незвичайним. Надто живим як для проклятого. Якимсь чином Горпина, бабуся Мальви зі світу Єдиного Бога, його до малої приставила. І він вірою та правдою їй служив.
— Проклятий? — здивовано перепитала Птаха.
— Авжеж. Мені Горпина трохи розповіла про нього. Я спочатку побувала у світі Відтіні, тоді переговорила з нею. Звати його Боривітром.
— Як? — Птаха ошелешено дивилася на Мару. — Той, хто зрадив світ Чотирьох Сонць та був її братом, також називався Боривітром. Та хіба таке можливо? Боривітер уже давно мертвий.
— Так-так. Його звати Боривітер. І він допоміг Мальві втекти. Не такий уже пропащий, як видавалося спочатку. Та не це важливо, — запнулася на мить Мара й продовжила: — Тож скочила Мальва в Мертву річку і наче в ній розчинилася. Темні дістали з води одяг та взуття дівчини. І винесли вердикт: Мальва мертва. Ти ж знаєш, як «трепетно» ця річка любить темних?
— Ага, заковтує, — додала Птаха, — але Мальва не темна, тому жива.
— Так. Я це знаю, але… Для світу темних вона темна. По закону крові і все таке. Я не стала їх у протилежному переконувати. Зараз нам вигідно, аби вони вважали її мертвою. Даруй уже за хитрість. Однак я теж, схоже, починаю лукавити, переймаючи правила чужої гри. А що робити? Насильство породжує опір. Я повідомила Стрибога про «смерть» Мальви. Тому він і відступився від тебе так швидко, Птахо. Схоже, побіг до Мора з’ясовувати правду. Якщо серйозно, то так тому телепневі Мороку й треба. Навія в нього в радниках, от вона йому й навіяла… Це ж додуматися: на очах дитини кровні ритуали влаштовувати. Що ж, хай Стрибог з Мором тепер повоюють, поки ми Мальву шукатимемо. І дуже сподіваюся, що Стрибог, хоч на трохи, дасть тобі спокій. А можливо, коли переконається, що Перун і насправді твій батько, то помудрішає та знову стане нормальним.
— Стрибог нормальним? — Птаха щиро дивувалася. — Знаєш, Маро, я досі до нього маю почуття. Але я не певна, що зможу пробачити недовіру і те, що він зробив зі своїм життям та життям мільйонів невинних. Ти його матінка. Ти його любиш та любитимеш завжди, навіть коли його всі проклянуть. Я ж так не можу. Я закопаю свою любов до нього так глибоко, звідки ніхто ніколи не дістане. У мене, слава Творцю, є кого любити. А в нього? Він навіть тебе не любить, хоч ти його мати.
— Яка я мати? — сумно зітхнула Мара.
— Ти — справжня мати. І лише за те, що ти подарувала йому життя, тебе треба любити.
Мара скрушно захитала головою:
— Ти і справді дуже добра до мене, Птахо. Дякую за ці слова. Вони важливі. Хоча… Знаєш, матір’ю жінка стає не тоді, коли народжує, а тоді, коли вперше жертвує заради дитини чимсь… Не має значення чим: здоров’ям, призначенням, чоловіком… Я схибила як мати, Птахо. Ти б так не вчинила.
Мара вмовкла на кілька секунд, а потім знову заговорила:
— Але Мальву ми не втратимо, правда? І ти мені допоможеш її знайти.
— Так, допоможу, — ствердно закивала Птаха. — Ми обнишпоримо геть усі світи: і світлі, і нейтральні, і темні. І обов’язково знайдемо Мальву.
Несподівано за спинами почувся несмілий чоловічий голос:
— Не треба всі… Я знаю, де Мальва.
Мара та Птаха роззирнулися. Неподалік стояв юнак, якого Птаха відразу впізнала:
— Остапку, мій хлопчику. Я рада тебе бачити.
Птаха кинулася до Остапа. Пригорнула його до себе. Поцілувала.
— Ну ти й нечемнота! Хіба гоже підслуховувати?
Остап несміливо посміхався, косуючи в бік Мари, яка з цікавістю роздивлялася його.
— Йменням Сварожого кола вітаю вас, пані Маро та Учителько Птахо. Вибачте мені. Я не навмисно. Я почув, що ви врятовані, пані Птахо, і дуже захотів вас побачити. Люди з Оселища показали, куди ви пішли. І ось я тут. До того ж усієї розмови я не чув, бо тільки щойно прийшов, — виправдовувався Остап. — Учитель Посолонь теж тут. Ви довго не поверталися до Яровороту, і він змушений був супроводжувати нас на навчання у світ Невридії.
— Стій, хлопчику мій! Зупинися! — Птаха владно попросила Остапа замовкнути. — Ти щойно сказав, що Учитель Посолонь супроводжував вас на навчання. Кого це вас? Чи я щось не так зрозуміла?
— Усе так. Нас: мене і Дужа.
— Кого-кого? — Птаха здивовано дивилася на хлопця, наче той ляпнув якусь дурню. — Дужа? Нашого недолугого Дужа?
— Ага, Дужа, — відповідав юнак. — Усі з цього дивуються. Ви не перші.
— Ой, щось мені геть не подобається ця новина. Остапку, ти припильнуй того нетіпаху. Він хороша людина, наш Дуж, але геть нетямущий. Напевне, матінка постаралися. Ех, інколи я не розумію таких ось материнських поривань. Для чого їй це? Мабуть, треба стати матір’ю, щоб уторопати. — Птаха різко перевела розмову на інше: — А щодо Мальви — ти звідки знаєш, де вона зараз?
Остап стенув плечима:
— Просто знаю, що вона жива і зараз у безпеці. У такому мальовничому і дуже тихому місці. Сидить на квітучому пагорбі, світить яскраве сонце, чисте небо над головою, і вона вільна та задоволена. Жодного темного поруч. Та й людей поряд майже не видно. Лишень птахи співають і ще… божественно красиву музику чутно. Хтось дуже гарно і вміло грає на сопілці. Розгледіти його добре не можу. Бачу тільки його бриля і розумію, що це досить молодий чолов’яга. А поруч із ним ще один ошивається. Теж молодий, у військових обладунках. А ще в тому світі багато-багато калини квітне. Ніде ніколи такого пишного розмаю не бачив. Я ж коли вчився пересуватися за допомогою ключа, то довелося побувати в багатьох світах. У цьому точно не був.
— Калина? — перепитала здивована Мара. — І сопілка, кажеш, прегарно грає, так?
Остап кивнув погоджуючись.
Мара підійшла до Остапа впритул. Узяла за руку. Той від несподіванки трішки відступився і, перечепившись, ледве не гримнувся. Однак Мара його міцно тримала, не даючи впасти.
— Гм, синку! Дуже цікаво. І схоже, що ти говориш правду. Мальва тобі не чужа. Ти відчуваєш її як рідну. Скажи, давно в тебе ці видіння почалися? І як часто вони бувають?
Остап мовчав. Не знав, що і як відповідати. Видіння? Це просто сон і годі. А сни всім людям сняться, та, на жаль, не всі їх пам’ятають.
— Як не початися видінням, Маро, — невдоволено обізвалася Птаха. — Коли тобі без підготовки Перемінника на шию вішають, то не тільки видіння побачиш. Ти ж добре знаєш, що Перемінник, поки призвичаїться до свого носія, різних форм і властивостей набирає. Дай хлопцеві спокій. Хай вчиться і Переміннику, і своєму життю лад давати, коли він тепер безсмертний. А щодо спорідненості Остапа й Мальви — ти влучно сказала. Вони і справді рідні. Бо закохані. До речі, що ти там про калину та сопілку говорила? Ти здогадалася, де нам Мальву шукати?
— Я не здогадалася. Я знаю, — відповіла Мара. — І тобі цей світ також знайомий. Правда, тоді, коли ти в ньому жила, калини там майже не було. То вже Лада постаралася. І за таку любов до калини, і за красу, звісно, Перун свою дружину Ладу ніжно називає дівчина-калина. Це світ Оранти, Птахо. Світ Перуна та його дружини Лади. Річка Стохід, котра протікає світом Оранти, має багато таємних ходів. Тому й така назва. Один з них прив’язаний до Мертвої річки. От таким чином, схоже, Мальва й потрапила до світу Оранти, який примарився нашому Остапку. І скажи мені, Пташко, хіба випадковість — це не таємна присутність Творця?
Мальва раптом зрозуміла, що падає. Це тривало якусь мить, але за неї вона встигла подумки моцно вилаятися, послати далеко-далеко Ладу з її дурнуватою ревністю і боляче стукнутися під час приземлення.
При падінні сильно забила коліно на правій нозі, потім необачно перечепилася через щось і лягла пластом. У вухах гуділо, наче щойно спустилася з гір. У правиці міцно затиснута дримба Лади, у лівиці — чорна земля впереміш з травою. Підвела очі. Погляд утупився в гладінь води, яка мирно і спокійно плюскотілась перед самим носом. Другий бік річки чи озера не проглядався. Принаймні з положення лежачи. Шалено захотілося пити. Придушила в собі це бажання. Вона ж не знає, де вона тепер і чи можна з цієї водойми пити. Тож… Спрага зачекає. Взагалі-то при переміщенні вона замовляла потрапляння у світ Ягілки, та добре знала й інше: варган не завжди слухається чужака і може дещо неточно закинути. Сіла, варган Лади повісила на шию, поруч зі своїм. Відчула пекучий біль у нозі. Перевела очі на забите місце. Якусь мить розглядала роздерте коліно. З нього цебеніла кров. Утомлено вилаялася:
— А бодай побила нагла година ті переміщення з чужими ключами. Ледве не вбилася. Болить, зараза.
Подумала, що добре буде принаймні промити рану. Не отрута ж у водоймі… Хоча… А це вона зараз перевірить. Обережно засунула палець у воду. Кілька секунд незмигно дивилася на нього. Чого вона чекала? Що відсохне чи просто згорить. Від тих світів хтозна-чого можна чекати. І сірчаної кислоти в річці замість води теж. Палець залишався мокрим. Отже, усе гаразд? А втім, облизнути його не ризикнула. Кров з рани продовжувала литися, нога в коліні набрякла та боліла. Схоже, добряче забила. Може, навіть тріщина. Хоч на ній усе гоїлось, як на собаці, але і на це потрібен час. А часу багато навряд чи вона має. «От розтелепа! Нездарисько! Ти ж умієш падати. Розслабилася вона, б…» Вчасно прикусила язика. Звичні вирази зі світу Єдиного Бога вирішила тут не вживати. Хтозна, як вони себе зараз поведуть. Розтрощеної ноги поки досить. Зачерпнула води і зачала омивати рани. Очі здивовано округлилися, наче дві тарелі. Вода не просто змивала та зупиняла кров, вона забирала біль та на очах загоювала розсічене коліно.
— Тю. Нічогенька така водиця в цій криниці. Цікаво-цікаво, куди ж мене занесло?
Звелася на ноги. Присіла кілька разів. Нічого не боліло, лишень у голові трохи макітрилося. Піщаний берег, подекуди мушлі, кольорові камінці під ногами. Неподалік здоровенна сіра каменюка заляпана кров’ю. Об неї, очевидно, вона і вдарилася під час падіння. Ні комашні, ні, тим паче, чогось більшого зі звірини поруч не видно. Утупилася в жмут зеленої трави та жменьку чорнющої землі, які дивовижею виглядали на піщаному березі.
— Цікаво. Довкола пісок. Звідки тоді взялися в моїх жменях земля і трава? Чи не від того місця, звідки я летіла?
Озирнулася. За кілька метрів від неї височіла круча. На її вершечку росла трава.
— Оце тобі, дівко, пощастило з приземленням, — сказала сама собі. — Могла не тільки ногу забити, тут і в’язи скрутити раз плюнути.
Зліва від кургану, поміж кучерявого верболозу, який чітко розмежовував зону піску та зону землі, угледіла стежку. Отже, сюди інколи хтось таки спускається, якщо стежка є. Угорі над кручею весело пурхали малі пташки, літала комашня, яскраві метелики. А на піщаному березі, де зараз стояла Мальва, відчувалося якесь умертвіння. Жодного натяку на щось живе, і тільки ледаче плюскотіння води порушувало тишу. Інтуїтивно розчовпла, що має звідси якнайшвидше забиратися. Вода, може, і зцілює рани, але вже точно це не боржомі. Пити її не можна і перебувати тут надто довго небезпечно. Але вимити обличчя та руки вона таки зможе чи ні? Рана на нозі зцілена, і сама вона досі жива.
Мальва подивилася на свої брудні руки. Присіла над водою, добряче їх вимила. Кинула оком на дзеркальну гладінь. З неї замучено дивилося замурзане дівчисько. Зачерпнула води, обличчю геть не зашкодить умивання. До того ж якщо освіжити лице, то мо’ й пити менше хотітиметься. І взагалі, а чи не скупатися їй? Подумала про мертвий піщаний берег та живу зелену траву на кручі. Так і стояла, нагнувшись та спостерігаючи, як між пальцями витікає вода.
— Оце правильне рішення, дівчино. Не треба без наглої потреби чіпати цю воду. Ногу зцілила і відійди. До обличчя краще її не пхати. Зрештою, люба моя, і довго залишатися біля цієї води не варто.
Хриплуватий жіночий голос линув від кручі. Випросталася, повернула на звук голову. На кручі стояла жінка. Мальва не могла її добре роздивитися. Сонце висіло в пані над головою, і дівчина розгледіла лишень силует, вбраний у щось довге. Голова жінки була запнута хустиною.
— Привіт! Ти хто? — крикнула Мальва жінці.
— Ходи сюди, поговоримо і познайомимося. Я тут живу і все про це місце знаю. Рухайся в бік стежки. Вона тебе виведе простісінько до мене. Але йди обережно, не наступи на змію. Їх у чагарниках багато. І це їхня домівка. Ти ж лишень гостя і до того ж незвана, тож поводься чемно.
Жінка, не чекаючи відповіді, розвернулася та щезла так само швидко, як і з’явилася.
Мальва зітхнула. Хмикнула здивовано і пішла стежиною. Пам’ятаючи про змій, які тут живуть.
Кілька разів ледве серце не стало, коли її ногою, наче звичайною дорогою, перекочувалося бридке тіло плазуна. Тоді завмирала, старалася навіть не дихати. Змії були величезні, гладкі. Загрубі, як її рука. А один раз краєм ока навіть помітила щось узагалі жахливе: поруч зі стежкою поміж чагарників повзла вниз ціла колода. Мальва здогадувалася, що то теж змія, але перевіряти, чи се насправді, не стала. Просто увімкнула швидкість та посилила пильність.
Щойно вийшовши з тіні верболозу, Мальва опинилася посеред степу. Принаймні їй так здавалося. Буяння трав, куди оком не кинеш. А запахи? Так міг пахнути тільки степ — цілющо, натхненно і жагуче. Ковила торкалася ніг, легкий вітерець куйовдив її своїми м’якими руками, і вона вигиналася під тими пестощами, наче зваблива жінка в танці. Стріпнула із себе це видіння. Її тут піджидали. Неподалік стояла жінка, а біля ніг її сидів чи то пес, чи то вовк. Махнула Мальві рукою, покликала до себе. Дівчина ще раз озирнулася на річку. Згори та здавалася чорною та непривітною. Піщаний берег жовтою лінією відділяв чорноту від буйства фарб, котрі починалися з кручі. Другого берега річки і звідси видно не було. Він губився аж ген за видноколом.
— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертна. — Жінка легко вклонилася, щойно Мальва наблизилася до неї.
Мальві на мить здалося, що пес-вовк їй теж уклонився. Схоже на те, що її тут чекали. Отже…
— Мене звати Ягілка, — не чекаючи відповіді на своє привітання, знову озвалася жінка. — А це, — вона кивнула в бік собаки, — Симаргл. Він спостерігає. Добрий собака. Справжній друг. А ти щось забарилася, дівчино! Я тебе давненько дожидаюся. Ще від учора. Добре, що Симаргл підоспів вчасно і повідомив, куди тебе ключем перекинуло. Трохи задалеко від моєї хати. Чужий варган, так?
Мальва кивнула. Вона поки не знала, що й казати. Тому мовчки відповідала та розглядала уважно жінку. Висока, красива, чимсь схожа на Птаху. Може, спокійною манерою вести розмову, некваплива й граційна. Зрештою, й віком ближча до Птахи, аніж до Лади. Лада все ж видавалася трохи старшою. Можливо, не так зовнішньо, як зрілістю в очах.
— Йменням Сварожого кола і я вас вітаю, пані Ягілко! Мене звати Мальва, — врешті скоромовкою видавила із себе.
— Я знаю, що ти Мальва, — кивнула Ягілка. — Я багато чого про тебе знаю.
— Лед і Полель розповіли? — перепитала Мальва.
— І вони теж, — хитро примружилася жінка.
— А де я? — не вгавала Мальва.
— Як це де? У тридев’ятому царстві, у тридесятому государстві… Чи як у ваших казках це місце величають? Якщо по-справжньому — це Порубіжжя.
Жінка говорила м’яко та спокійно. Хриплуватий голос не псував доброго враження від її вимови. Вбрана у світлі одежі. Білосніжна сорочка аж до землі, біла крайка, яка обхоплювала ту сорочку, біла плахта, білосніжна хустина з червоними ружами, по-чудернацькому на голові зав’язана. Здається, це називається наміткою.
— Пору… що? — перепитала для годиться Мальва.
— Порубіжжя. Світ між світами, — спокійно пояснювала жінка.
— Ну-ну! — хмикнула Мальва. — Тобто ваш світ — то поріг? І з нього можна втрапити будь-куди, навіть туди, куди мені найдужче треба?
Ягілка посміхнулася.
— Не зовсім. Порубіжжя — це світ між двома світами — світом живих та світом мертвих.
— О! — тільки змогла видавити із себе Мальва.
І згадала слова Леда: «Ягілка-Яга — се хранитель межі, котра існує між світом живих і світом мертвих, між Явою й Навою. Це жінка, яка водночас і жива, і мертва. Однією ногою, із крові та плоті, вона поки що у світі живих, а іншою, кістяною, без плоті, вона може перебувати і по той бік життя. Вона провідник між світами». То ось які світи мав на увазі Лед! А вона ж думала… Мальва зацікавлено оглядала Ягілку. Ледів опис зовнішності Яги-Ягілки був багатообіцяючим, як і дитячі казки, котрі повідомляли про страшну Бабу Ягу моторошну інформацію. Мальва розчаровано хмикнула. Із вигляду Ягілка була геть нормальною. Ніяких тобі кістяних ніг, кривого носа та гнилих зубів. Очевидно, легенди та жахлики любили не тільки смертні.
— Що ти так на мене дивишся, дівчино? — насторожено перепитала Ягілка.
— Та так, нічого. Хотіла запитати про ту водойму, що під кручею плюскочеться, — відразу знайшлася Мальва, — то озеро чи море?
— То не озеро і не море. То Мертва річка, — безбарвно відповіла Ягілка.
— Що? Ну, ні фіга собі. Ще одна Мертва річка. Я бачу з фантазією в безсмертних світах не альо… Треба ж… Ой, вибачте, не втрималася. — Мальва вкусила себе за язика, пообіцяла ж собі більше не провокувати долю та не вживати неправильних слів.
— Що означає ще одна? Це єдина, справжня Мертва річка, через яку у світ мертвих, до Нави, переправляються покійники, — трохи ображено говорила Ягілка.
— Ого, супер! Ще скажіть, що ту річку Стіксом інколи називають, десь поблизу в кущах човен заховано і старий Харон його стереже. — Мальва завжди була дуже цікавою.
— Ніякого Харона тут немає. І Стікс протікає в іншому місці, дорогенька. Зрештою, щоб побачити невидиме, потрібно стати невидимим, — роздратовано відповіла Ягілка.
— О, так, звісно! І ви натякаєте, що правду можна дізнатися лиш по смерті? А ще кажуть, що мене зрозуміти важко, коли говорю, — буркнула невдоволено Мальва. Світи завжди розмовляли натяками, уже мала б до цього звикнути.
— Тобто? — не второпала сказаного Ягілка.
— Та нічого-нічого, не партеся, тобто не переймайтеся, — відразу поправила себе і додала: — З човном усе зрозуміло, то човен-невидимка. А з тим, хто переправляє, як бути? Харона ви не знаєте. Отже, ви це робите, так? Чи не ви переправляєте душі через річку в інший світ?
Ягілка уважно вивчала Мальву. Важко їй буде з тою дівкою. Питає забагато.
— Можливо. Усе залежить від того, кого доводиться переправляти.
— О, так. І якщо я запитаю, кого переправляєте ви, а кого «хтось» і хто є тим «хтосем», ви, звичайно, не відповісте і скажете, що мені спочатку потрібно стати мертвою, щоб на власні очі побачити це, так? — Ягілка мовчала. Мальва продовжувала: — І, очевидно, що, коли я запитаю, яку плату за те, щоб переправитися, має дати мандрівник, ви також не відповісте?
— Чому ж? Відповім. Плата звичайна — совість.
— Як це? — не зрозуміла Мальва.
— А так це. — Ягілка уважно дивилася в очі Мальви, наче щось для себе вирішувала. Тоді посміхнулася і додала: — Дівчино, забагато знати шкідливо для здоров’я. Давай домовимося: деякі запитання краще залишити на потім, сама отримаєш відповіді, коли стане на порі. От зараз у твоїх очах читаю ще кілька запитань. Наприклад, чим відрізняється оця Мертва річка від Мертвої річки світу твого батька, так?
Мальва ствердно кивнула.
— Мертва вода буває різною. Та, що витікає з джерела Чорнобогового, геть інша. Тобі вона зовсім не шкодить. Від неї тобі нічого не буде, бо у твоїх жилах тече темна кров. Ти від тої води не помреш. Але якщо смертний скуштує хоч краплю води з Чорнобогового джерела чи тваринка або рослинка нею вмиються, то загинуть одразу, якщо, звісно, не скропити їх живою водою. Тому й вважають воду з Чорнобогового джерела Мертвою.
— Отже, це вона вбила все живе, що колись мешкало в річці, яка протікає Темним світом? Але чому тоді ця вода, тобто вода з вашої Мертвої річки, може вбити темного, якщо Чорнобогова Мертва вода йому не шкодить?
— Якщо моєї Мертвої води не пити, то ніц тобі не станеться. Ти ж сама щойно пересвідчилася. А щодо води з Чорнобогового джерела, то… Це дуже довга історія, дівчино. Світ Відтіні не завжди був Темним світом. Колись у ньому мешкали доволі симпатичні та приємні створіння. І жодного темного, уявляєш? І джерела Чорнобогового там не було. До речі, досі, за старим звичаєм, Мертву річку у світі Відтіні називають Забутою-Незгаданою. Я так розумію, тобі про це ніхто не розповідав?
Мальва заперечливо закивала.
— І це нормально, бо це не зовсім та історія, якою можна хвалитися. Якщо захочеш, то я тобі розповім її. Історію загибелі світу Русалій. Але не зараз. Гаразд? Ти ж тут не лишень для того, щоб запитувати та слухати історії, правда? — Ягілка привітно всміхалася.
Мальва кивнула. Вона справді тут не для цього. Пес заклично гавкнув. Мальва перевела очі на собаку. І від подиву їй ледве не відібрало дар мови. Пес, який зовнішньо дуже був схожий на вовка, мав крила. Вона спочатку їх не зауважила, бо вони були прозорими і складеними, а зараз тріпотіли над його спиною вітрилами.
— Ого! Який красень! Крилатий собацюрка! — Мальва від захвату заплескала в долоні, наче маленя. Їй не здавалося, пес і справді до неї доброзичливо посміхався.
— Що ого? — Ягілка здивовано звела вгору брови. — Я ж тобі казала — це Симаргл. Крилатий пес. Невже Тестаменту не читала?
Тут Мальва враз згадала і Тестамент, і малюнок з тієї книжки, де був зображений собака з крилами. На малюнку він стояв поруч Числобога.
— А можна його погладити? — Мальва запитала швидше для годиться, бо відразу ж підійшла до собаки та погладила того по голові.
Симаргл не опирався, тільки крила на його спині гучніше зашелестіли.
— А що він тут робить? Він з вами живе, так? А чому тоді в Тестаменті він поруч із Числобогом намальований? А може, і Числобог тут живе? Він ваш чоловік, так?
— Числобог тут не живе, і він не мій чоловік, — роздратовано відповідала Ягілка. — Чому ти цього своїх Учителів не запитувала, га? І Симаргл тут не живе. Я ж тобі сказала. Він спостерігає.
— За чим спостерігає? — не вгавала Мальва, чухаючи собаку за вухом. Тому це дуже подобалося, він задоволено закрутив хвостом.
— Не за чим, а за ким? Цього разу, очевидно, за тобою. Зрештою, Симаргла запитай, — не приховуючи роздратування вела далі Ягілка.
— А він відповість? Він і говорити вміє? Ну, Симаргле, друже, скажи, що ти тут робиш? — Мальва зазирнула собаці в очі, той відвернувся. — Не хочеш говорити? Чому?
— Дівчино, агов! Він — собака. Він говорити не вміє. Відчепися від пса.
Мальва стенула плечима і погладила собаку ще раз. Раптом її рука на спині Симаргла намацала щось кругле та тверде. То був банальний кліщ, який учепився в бідолашного песика та спивав з нього кров.
— Ну, що ще? — Ягілці вривався терпець.
— У нього кліщ, допоможіть витягнути. То така зараза, що не приведи господи…
Ягілка у відповідь навіть не ворухнулася, закотивши очі.
— Він його не з’їсть. Симаргл дасть тому раду. А нам з тобою час. Чуєш?
Мальва махнула на Ягілку рукою, узялася за поділ своєї потріпаної сорочки, витягнула з неї нитку, закрутила петельку навколо того місця, де сидів кліщ, якомога ближче до шкіри собаки, а потім різко потягнула.
— Готово! — радісно заплескала в долоні. Поділ її спідниці ще був трохи мокрий від стояння в Мертвій річці. Мальва, не роздумуючи, увірвала кусень мокрої тканини і протерла ним місце укусу. Рана загоїлася.
— Усьо. Мій хороший, красунчик-сіроманчик, — погладила собаку по спині. Той із вдячністю лизнув Мальві руку, замахав щасливо хвостом і побіг поміж травами, весело тріпочучи прозорими крилами.
— Телячі ніжності, — невдоволено промовила Ягілка. — Тепер, я гадаю, ми можемо врешті рухатися? Зараз ми з тобою трішки помандруємо. Заплющ очі.
— Для чого? — здивувалася Мальва.
— Заплющ очі. Я тебе не з’їм. Хоч бажання таке щойно з’явилося. Та я Леду дещо пообіцяла. Ну! Заплющ!
Ягілка м’яко долонею прикрила очі Мальви. Та вперто не погоджувалася їх закривати. У вухах засвистіло, в очах замиготіло. Це тривало лишень мить, і коли все припинилося, вона зрозуміла — усе довкола змінилося.
Вони з Ягілкою опинилися в лісі. Високий частокіл відгороджував дерев’яну хатину від густого дрімучого лісу. Ліс був дуже старий, дерева похмурі та напівсухі. Мальві навіть здалося, що вони зловісно спостерігають за нею лихими очицями трухлявих дупел.
— Моторошно? — запитала Ягілка, бачачи, як Мальва хмуриться. — Невже того, хто побував біля капища Чорнобога та має за друзів проклятих, можна чимсь налякати?
Мальва буркнула:
— А хто тут злякався? Просто навіть біля Мертвої річки було набагато затишніше, аніж тут. Даруйте, шановна пані, але кажу те, що думаю.
— Біля Мертвої річки, може, і затишніше, але точно не безпечніше. Запевняю тебе. Змії річку стережуть від зазіхання чужинців. Щастя твоє, що ти з кручі впала на пісочок, а не стежкою спустилася. Інакше б — не дійшла. Назад, коли вертала, я змій стримувала. Мають вони когось слухати, правда? Ця вода зцілює, вона гоїть усі на світі рани. Крім душевних. Вона їх тільки загострює. Ти ж ледве не напилася води. Якби я тебе не застерегла, то… Ти була б уже мертвою… Маєш рану якусь усередині, дівко, тому тебе тими світами так кидає. Не питатиму яку. Захочеш — скажеш, не захочеш — переживу.
Мальва мовчала, продовжуючи похмуро, спідлоба роздивлятися все довкола. Підійшла ближче до частоколу і сторопіла. На частоколі людські черепи висять, наче глечики. Вона спочатку й подумала, що то гладущики череп’яні, правда, трохи дивних форм. Аж ковтнула слину. Точно як у казці. Перевела очі на ворота. Ага, як і належиться, із людських кісток. Ягілка провела по них пальцями, і вони, жалісно заквиливши, відчинилися. І вже далі нічому не дивувалася Мальва: ані хатинці на курячих ніжках, ані чорному коту з червоними очима, який сидів на криниці та невдоволено шипів на Мальву.
Ягілка шикнула на нього, і той наче заспокоївся, навіть приліг, скрутившись клубочком та продовжуючи одним оком стежити за Мальвою.
Мальва перевела очі на Ягілку і… Отетеріла ще раз. Та, щойно переступивши межу лісу та подвір’я, змінилася до непізнаваності. Біле вбрання перетворилося на старе лахміття, усе в дірках та латках, біла хустина стала чорною… Та найбільше вразила Мальву переміна в зовнішності Ягілки. Ніс довгий і гачкуватий, очі банькаті та вицвілі майже до білого. Сиві пасма волосся стирчать з-під чорного очіпка. Постать крива та згорблена. У лівій руці Ягілки — палка-кривулька, на яку вона опиралася, шкутильгаючи. Ліва рука та ліва нога — кістяні. От тобі й красуня. Справжня Баба Яга — Кістяна Нога.
Мальва ледве стримала крик. Виходить, Лед та казки казали правду?
Яга, задоволено і зловтішно посміхнулася, бачачи переміну в Мальві. Але Мальва не злякалася. То був не страх, а звичайна огида, яку можна порівняти з тим, як на твоїх очах прекрасна квітка враз перетворюється на гнилу бадиляку. Очевидно, Ягілка вже звикла до такої поведінки з боку гостей, бо, нічого не пояснюючи, продовжувала знайомити Мальву зі своїм світом:
— Зараз починається справжнє Порубіжжя, дівчино, без прикрас. Порубіжжя, як я вже казала, — це межа між світами. Тут легко думається про те, що було спочатку, й про те, що стане в кінці. Тут легко з’єднати два потрібних тобі світи однією ниткою й правильно вибрати дорогу. Живі сюди ніколи не приходять просто так, у гості, лишень коли їм від мене чогось треба. Мертві тут майже ніколи не затримуються. Іноді, правда, деякі і з Нави сюди ненадовго вертають. Переважно ті, кому не дають спокою недовершені при житті справи. І тому, заходячи через оці ворота з людських кісток та черепів, слід пам’ятати, що ніхто не вічний, що всі живі — лишень мандрівничі, котрі від колиски зачинають йти дорогою смерті.
— І ви допомагаєте і живим, і мертвим? Так?
— По можливості. Це ж Порубіжжя. Світ обмежених можливостей. Просто час від часу слід нагадувати й мертвим, що смерть — це не назавжди, що настане час, і вони вертатимуть зворотним шляхом, від смерті й до народження у Явному світі. Порубіжжя єднає ці дороги там, де часу не існує. У Порубіжжі не можна ані народитися, ані не переродитися, ані померти.
— Хм… Філософія. А ось черепи на частоколі довкола хати і ворота з кісток, цей… справжні? Тобто зі справжніх той… — зашпорталася на словах Мальва. Перевела подих: — Скільки ж людей з плоті й крові треба було вкатрупити, щоби таке сотворити? Ціле військо? То ви приносите людей у жертву, так? І це вже не філософія, а світогляд! Ви поклоняєтеся Чорнобогу? А де ваш жертовник?
Мальва з огидою морщить носа. Пусті очниці черепів — наче відкриті пащі болю.
Зморшки на обличчі Яги розгладжуються. Зараз бабуся засміється і покаже Мальві свого беззубого рота. І обов’язково, за законами готики, з рота буде смердіти гидотно-солодкавим запахом. Кажуть, так пахне в трупарні. А потім… зачнуть з ям, де колись були зуби, вилазити на світ чорні хробачки та личинки мух. Мальва скривилася бридливо в такому передчутті.
Звісно, Ягілка не розчаровує Мальву і щириться трохи беззубою, але досить стриманою посмішкою. З рота в неї, на щастя, не смердить і нічого не вилазить з тих місць, де колись були зуби.
— Символи смерті та забуття прикрашають шати Порубіжжя. Вони нанесені на його тіло. Поглянеш в очниці черепа, і вони розкажуть тобі про того, хто без дозволу сюди заявився, і про те, що життя його завершилося недолею. Це останки тих смертних, які без погодження зі мною увійшли до Порубіжжя та хотіли дістатися до Мертвої води. У кожного з них були лихі наміри. Мертва вода не для розваги. Зрештою, доволі банальна істина: не можна брати чужого без дозволу. А якщо навіть тобі дозволено, то плати.
— Виходить, то не ви їх того… убили? Це змії їх так, е-е-е-е того?! — Мальва тепер розуміла, що кістки та черепи — це єдине, що залишилося від тих відчайдухів, які захотіли дармової Мертвої води чи, може, ще чого, що вже, напевне, тут теж є.
— Це доволі бридка пригода. І розповідати її не випадає молодим дівчатам. Краще ходімо повечеряємо та поп’ємо лісового нектару. Можливо, я тобі дещо розповім. А ти мені чесно зізнаєшся, що ти в Порубіжжі забула і чим платитимеш за послуги, гаразд?
— За які-такі послуги платити? Я, здається, не зовсім вас розумію, — трохи налякано перепитала Мальва, стараючись не дуже приглядатися до потворної мармизи жінки.
Яга криво посміхнулася у відповідь, урочисто тричі плеснула в долоні. Тим часом головою Мальви прошмигнули слова: «Хатинко, хатинко, ану ж бо, рідненька, повернися до лісу задом, а до нас дверима…» І наче в казці чи старому, як світ, мультику, хатка на курячих ніжках зачала повертатися.
«Ніяких квітників з мальвами, — сумно про себе констатувала Мальва. — Ну, Лед, ну, приколіст. Мальви й огидні черепи — гарне товариство. Таки добре, що клумби тут немає».
Остап з Дужем ще завидна встигли пройтися світом неврів. Мирослад вирішив улаштувати хлопцям не просто ознайомлювальну мандрівку, а цікаве випробування. Поки Учитель Посолонь з великою Марою складали план, як допомогти світу Білих Вурдалаків ліквідувати наслідки нападу Стрибога та його вітрів, сам Стрибог якось несподівано відступив. І, на щастя, не встиг випалити весь світ неврів. Остап не вірив, що з’ява Посолоня та Мари зупинили його. Тоді що чи хто? Хлопець не розпитував. Лишень робив висновки з почутих розмов. Здається, тут справа в Мальві, яка втекла з Темного світу.
Мирослад з хлопцями йшли лісом. Ліс був доглянутий і з вигляду молодий та дужий. Постраждав від холоду та вогню лишень праліс. Сіра завіса з диму та гару вперто висіла над ним. Нехай і не така густа, як раніше, коли хлопці вперше її побачили. Стало зрозуміло: у пралісі досі щось горить. Сили Перуна поки зв’язані, а Посолонь самостійно не міг ліквідувати наслідки стихій швидко і аж у таких розмірах. Майже всі доступні хмари були виснажені Стрибогом, а їхні потуги використано та скинуто додолу. Частина пралісу затоплена, і з цим теж потрібно було давати раду.
Мирослад щось бубонів собі під ніс. Остап із Дужем мовчки йшли слідком, не дуже прислухаючись до того бурчання. Звісно, бубоніти було чого. Непрохані гості увірвалися в такий досконалий у своїй первозданності світ та накоїли в ньому безладу. Утім, можливо, це було і не звичайне невдоволене бубоніння, а лікувальні замовляння, які мали зцілити поранений світ неврів.
У молодому лісі було чудово: радісно перегукувалося птаство, тепле літнє повітря пестили духм’яні пахощі. Гуділи бджоли, кудись поспішали джмелі, тріпали кольоровими крильцями красені метелики та барвисті бабки, у мурашниках копошилися мурахи. Життя тривало, природа сама себе відновлювала, і Остап знав: зі світом неврів усе буде гаразд, бо стільки потуги та живих соків закладено в цій землі, у повітрі, у деревах, у травах, у небі, що відновитися вдасться і без додаткового втручання.
Дерева в лісі росли настільки густо, що поміж кронами заледве проглядалося блакитне небо та вгадувалося сонячне проміння по блукаючих клаптиках світла, котрі мандрували листочками та гілляччям у верховітті, досить кволо опускаючись додолу. Час від часу зустрічалися великі галявини бурелому, які доводилося обходити. Остап уважно та з повагою спостерігав за тим, як упевнено рухається його дідусь лісом. Навмання знаходив лишень йому відомі стежечки, геть непомітні в одноманітному для незнаючого ока краєвиді. Остап скосив очі на Дужа. Той важко дихав, ноги в нього кровили. Він не мав такого досвіду ходіння босоніж, як Остап.
Неподалік текла річка, до вуха долітало її наполегливе та рішуче жебоніння. Мирослад, передбачаючи запитання щодо неї, перестав бубоніти собі під ніс та кинув недбало через плече:
— Річка поруч. Зветься Стохід. Чому така назва? Скажу! Назва така, бо сто джерел вливають у неї свої води. Річка невелика, але багата на рибу, на раків та різну потрібну живність. Непотрібної живності в природі не існує. Запам’ятайте це! З річкою обов’язково ближче спізнаєтеся, по-іншому бути не може. А зараз… А зараз, хлопаки, вбирайте в себе цілюще повітря світу неврів та старайтеся бути чемними. Не повторюйте чужих помилок. Наприклад, помилок вашої Учительки Птахи.
Несподівано Мирослад став наче вкопаний. Розвернувся до хлопців. Ті також зупинилися та втупилися в чоловіка.
— Цікаво-цікаво, — зловтішно обізвався задоволений почутим Дуж. — І яких таких помилок накоїла наша досконала Птаха? Завжди перша в усьому, завжди найкраща. Невже, Учителю Миросладе, вона тут добряче накапостила?
Учитель Мирослад, здавалося, пустив повз вуха запитання Дужа, тому що заговорив геть про інше і доволі офіційним тоном:
— Дорогі мої учні! За кілька десятків метрів почнеться болото. Прохання бути особливо пильними. Я йтиму повільніше, щоб ви встигали. За мною рухатиметься Остап. Остапе, маєш уважно ступати в мої сліди. Ані півсліду вбік! Це розуміло, так? Дуже, ти йтимеш за Остапом. І не думай дорогою гав ловити чи стріляти очима горобців. Чув? Твоя мати мене попередила про твою неуважність. Розпустили тебе батьки. Ну, нічого, я з тебе дурощі швидко виб’ю. І найважливіше: дурних запитань не ставити, відповідати чітко та коротко, а не запитанням на запитання. Второпали?
Остап закивав ствердно. Дуж хотів щось сказати, та Мирослад випередив його. Він нахилився над хлопцем, різким рухом приклав долоню йому до рота, наблизивши впритул своє обличчя до його:
— Без потреби не пашталякати! Збагнув? Якщо так, то лишень кивни, і я опущу руку. Ну?
Дуж густо закліпав сірими маленькими оченятами, аж сльози на них набігли, та часто-часто закивав.
Мирослад відняв руку від його обличчя. Випростався.
— Тут була вже одна. Ослухалася. Квіточку лілеї захотілося їй зірвати, бач. Ледь не втопилась. А ти її тут садила, щоб зривати?
— Ги-ги, — загиготів Дуж. — Це ви зараз про Птаху?
— Що? Ану цить, капосне, — гаркнув сердито Мирослад. — Ще раз якусь дурницю бовкнеш, то втоплю в болоті. Вона тобі не Птаха, телепню. Вона велика безсмертна. А тобі ще до її рівня плазувати й плазувати. Якщо тебе Мара Перемінником й нагородила, то це ще ніц не означає. Принаймні тут, у світі неврів. Зрозумів? Повторюю для недалеких ще раз! У нас не заведено багато гомоніти. Лишень уважно слухати і виконувати настанови Учителя. Без дозволу нічого не чіпати, навіть на чверть кроку вліво чи вправо від мене не відходити. Квіти не рвати, траву без потреби не топтати, ходити обачно та тихо. Тут усе живе довкола: і в землі, і у воді, і в небесах мешкають творіння божі.
Мирослад грізно дивився на Дужа. Той його явно дратував.
— Запам’ятай, матолку! У світі смертних неврів ти стаєш також смертним. Забудь тут про свою вищість, і про Перемінника, і про таточка з мамкою забудь. Тут я тобі і Перемінник, і татко, і дві мамки вкупі. Невридія невігластва не пробачає. У нас діє найважливіший із законів — химородництво природи. Це єдність усього живого і неживого також. Бо й камінь — носій духу. Так вважають неври. І не сперечайся, поки не отримаєш відповідь. Закарбуй на своєму безсмертному носі: тут ти без моєї допомоги та без допомоги мешканців Невридії мертвяк. Отож, невдахо, наразі ти просто муха, що заплуталася в тенетах павука. Чув?
Мирослад перевів очі на ноги Дужа. Бо той стояв, утупившись у них. З ним ще ніколи ніхто так зневажливо не розмовляв. Боліли ноги, боліло все тіло, шуміло в голові. Мирослад недобре вишкірився. О, він не стане нікого жаліти! Тим паче, оцього невдаху. Роздряпані до крові та розпухлі ноги юнака — то найменший з тих негараздів, які незабаром упадуть на голову незрілого духу. Сердито гаркнув:
— Не смій скиглити, хлопаку, що тобі ноги болять. Мені от душа болить, коли дивлюся на таке нездарисько, як ти. І що мені робити, скажи? Терплю. І ти терпи. За мною!
Мирослад розвернувся і пішов уперед. Його полотняна сорочка миготіла білим пелюстям між зеленими кущами, високими деревами. Дуж насупився і, врешті, надовго вмовк. А ґрунт під ногами тим часом зробився м’яким, наче тісто.
Краєвид довкола змінився. Ліворуч відкривалося плесо річки. Стохід тут був повноводим та дуже спокійним. По ньому плавали дикі качки різних мастей, і чорні лебеді, і білі лебеді. Мирослад рухався неквапно, але не настільки, щоб можна було ненадовго зупинитись та помилуватися краєвидами.
І враз Миросладова дорога повела їх майже серединою водойми. Справа та зліва відкривалося широке вологе безмежжя, а вони йшли ледь помітною смужкою суші, котру вкривала тонким шаром вода. Чап-чалап під ногами. Праворуч бобри щось там будують. Чап-чалап — ліворуч неймовірно красиві та граційні трясогузки… Остап тепер розумів, чому Мирослад наполягав на мовчанці: він хотів, щоб вони менше марнували сили на розмови і змогли швидше увійти у його світ. Бо слова майже завжди недоречні, коли мусить говорити серце.
Свій дух мають і ліси, і води, і небо. І власну мову теж. Так казала Птаха. Остап уважно слухав мову світу неврів. Вона була геть іншою. Не такою, як у Яровороті, не такою, як у тих світах, де він уже побував. Він слухав мелодію свого серця, яке билося в грудях не сполоханою пташкою, а радісно, майже щасливо тріпотіло. Він нарешті був удома. Він не відчував таких емоцій ніколи, навіть коли закохався. Бо це було цілком інше почування. Навернення до себе, справжнього. У світі Замерзлого Сонця його серце перетворювалося на замерзлий світ його матері, майже зупинялося. А тут… Це був рай, його батьківщина, його рідна земля. ЙОГО.
І Остап заплакав. Він повернувся додому. Сльози котилися його лицем, і тільки сонце могло бачити ті сльози. Тільки Дажбог міг витерти їх. Але він не поспішав цього робити. Деякі сльози мусять бути виплаканими, щоб серце мало змогу відкритися. Остап відчув, як з очей, з вух, з його чола, з усього його тіла сповзає додолу якась дивна млість та полуда. Почувався наядою, котра скидала одежу для того, щоб перетворитися з підводного нещасного непривабливого хробачка на прекрасне летюче створіння. Скільки таких одеж йому доведеться скинути? Але твердо тепер був переконаний — він удома і він, не вагаючись, це робитиме, бо тут не судитимуть, а допомагатимуть, не сміятимуться, а підбадьорять, не знущатимуться з помилок, а покажуть, як виправити. Добре, що ані Мирослад, котрий йшов попереду, і Остап бачив тільки його потилицю, ані Дуж, який гучно сопів за спиною та був зайнятий власними невеселими думками, не бачать його сліз. Це сльози очищення, і вони не для огляду.
Справа від стежки розгорталося розцяцьковане білими лілеями плесо. Остап посміхнувся. Можливо, тут оступилася Птаха та ледве не втонула в болоті. І це мало змінити її, зробити ліпшою. Якщо не найліпшою. Бо ця стежина життя, якою веде їх Мирослад, не проста. Ти її не запам’ятаєш, вона змінює час від часу свій напрямок. Її потрібно відчувати, як усе в цьому світі. Зрештою, як усе у всіх світах. Відчувати серцем. Остап ще не вмів. Знання відкривалося йому, але знання — це ще не все. Мало знати, потрібно вміти. І він цього прагнув усією душею. Тепер знав — він нічим не гірший від Мальви. Він їй рівня. Він один з них. З безсмертних.
Раптом за спиною натужно та жалісливо завив Дуж. Остап обернувся та обімлів. Дуж, з виряченими очима і зі страшним переляком у них, стояв непорушно і гидливо морщився. Усі його видимі частини тіла були рясно вкриті п’явками. П’явки були навіть у вухах. Масні, розкішні, чорні.
— Е-е-е-е-е, — Дуж гидливо скидав їх рукою додолу, натомість на місці тих, котрі падали у воду, дивним чином з’являлися нові.
— Ану припини, довбню, махати руками. Не кричи і не ворушись, а то вони тебе з’їдять, — обізвався Мирослад. Остап не озирався на його голос, однак почув у ньому іронічні нотки. Той жартував. Дуж Миросладу геть не подобався. А Остап усе більше й більше жалів хлопця.
— Хм, уперше таке бачу, — вів далі Мирослад. — Дивина та й годі. Досі ніхто з моїх учнів не мав такої шаленої прихильності п’явок. Вони від плавнів за нами женуться. Сміхота. Тут, на сонці, вони просто не водяться. П’явки чомусь вважають тебе, Дуже, ворогом. Ти для них жертва. А знаєте, хлопці, які вони цікаві та унікальні? П’явки можуть довго переслідувати свою жертву за запахом. Саме завдяки такому заохоченню п’явки можуть обходитися без їжі майже шість місяців. Присутність ворога стимулює їх до виживання.
Мирослад спритно обійшов Остапа і зовсім не провалився під воду. За мить опинився біля Дужа. Зірвав з-під його ока дуже масну п’явку та майже радісно повідомив:
— Рот п’явки має три щелепи і триста зубів, які з легкістю впиваються в шкіру, а завдяки еластичній будові свого тіла під час їди п’явка здатна збільшуватися в розмірі аж уп’ятеро. Взагалі-то, хлопаки, п’явка — ненажерливий хижак. І харчується, крім крові Дужа, різноманітними дрібними тваринами: молюсками, личинками комах, хробаками, мальками риб, пуголовками. П’явка розмножується у віці трьох років. Запліднені яйця вона відкладає десь приблизно у вісім коконів, у кожному з яких міститься близько тридцяти яєць. Кокони поміщаються у вологу землю біля води. Зародки розвиваються в коконах протягом тридцяти днів і залишають їх уже цілком сформованими. Ти таки їм гарно смакуєш, Дуже!
— Навіщо ви це все нам розказуєте? Заберіть їх негайно з мене, будь ласочка, — благально зашепотів Дуж, пам’ятаючи застереження гучно не розмовляти.
— Навіть не подумаю, — задоволено заявив Мирослад. — Це дуже корисно. У твоїх жилах, Дуже, очевидно, тече якась геть паскудна кров. П’явки світу неврів це відчули. Ти ворог і чужак для цього світу. То вони тобі трохи кров почистять. Голодна п’явка висмоктує «стару» кров, так що свіжа кров, збагачена повітрям світу неврів, надходитиме у твоє тіло, аж поки воно остаточно не очиститься.
— Е-е-е-е, і як довго мене очищатимуть? — нещасний Дуж майже плакав.
— Ну-у-у, — Мирослад вдав, що замислився, наче щось важливе згадував. — Може, тиждень, може, два. А мо’, й місяць… Залежить від ступеня твоєї засміченості.
Мирослад ледве стримувався, щоб не зареготати. А бідний Дуж просто вірив у все, що йому казали.
— От доберемося до суходолу, а там подивимося, що можна зробити. Отож рухайся повільно, не сіпайся, бо вони тобі всю кров вип’ють і ти просто не дійдеш.
— Я не хочу. Я не можу. Я хочу додому. До мами і до тата, — уже не шепотів, а плаксиво підвивав Дуж.
— О, нарешті, чарівні слова. — Мирослад підморгнув Остапу. — А я з твоєю мамою побився об заклад. Вона мене запевняла, що ти взагалі не проситимешся додому, бо достолиха мужнім вдався.
— Ви це навмисно. Ви до мене чіпляєтеся. Так нечесно. Ви самі намовили цих потвор. Чого ваші п’явки не займають Остапа, цього смертного нездару? — Дуж принизливо заскиглив. — Зніміть з мене кровожерців. Я хочу додому, до Яровороту.
— Хм, — вдавано сумно промовляв Мирослад. — На жаль, не можу назад тебе вернути. Ти пройшов через ворота, які впустили тебе за умови, що ти навчишся мистецтва перевертництва. Інакше — будеш тут вічно кукурікати та п’явок годувати. До речі, непогане призначення для безсмертного. Пастуха п’явок у нас досі не було. І ще одне. До Остапа не чіплятися. Він, на відміну від тебе, чемно мовчить і не скиглить.
Мирослад скуйовдив Остапові чуба.
— Ну шо, хлопаку, пішли. А це нездарисько як собі хоче — або лишається на болоті, або хай за нами йде, якщо не боїться спливти кров’ю.
— Я, я, я… — Дуж плакав. Сльози горохом котили його обличчям, і Остап ураз помітив, що в тих місцях, де вони зачіпали п’явок, ті самі собою відвалювалися і падали у воду.
Остап рішуче кинувся до хлопця. Відірвав кусень своєї сорочки, намочив у воді, тоді витер нею сльози Дужа та заходився активно скидати з його тіла набридливих п’явок. Ті без зусиль відпадали від тіла хлопця та зникали у воді, не повертаючись. Дуж умовк, перелякано спостерігаючи за діями Остапа. Коли всі п’явки були відчищені, Остап тицьнув у руки Дужеві мокру шмату і сказав:
— Щойно знову полізуть, скидай нею. Твої сльози — то наче протиотрута. П’явки світу неврів чомусь бояться твоїх сліз.
Дуж у відповідь лишень закивав.
Остап повернувся в бік Мирослада. Той неквапом рухався вперед. Хлопець не став його гукати та просити, щоб зачекав. Він не розумів жорстокості діда. Чому він так? У чому завинив Дуж? Невже він не знав про те, як діють сльози? Чи це урок на уважність?
Остап зачекав, коли Дуж отямиться. Спитав, чи може йти. Той знову ствердно закивав. І тільки тоді Остап рушив уперед. Він легко міг схибити і звернути не туди. Спина Мирослада бовваніла попереду, дід ішов виміряним упевненим кроком. Остап з Дужем не встигали. У Дужа досі тремтіли ноги. І Остап, здебільшого інтуїтивно слухаючи себе, долав болото та вибирав напрям руху.
Йшов, орієнтуючись на спину Мирослада. Той не озирався. Невже образився на онука, котрий пожалів Дужа?
Остап увесь спітнів від напруження. Здавалося, що з вух от-от повалить пара. Усередині все наче палахкотіло. Слухав звуки, читав знаки на воді.
А довкола сердито булькало та крехтіло. Кожен звук упивався масною п’явкою в розум. Наблизився до верболозу, що праворуч від стежки. Зламав суху гілку і час від часу тикав нею перед собою, перевіряючи про всяк випадок інтуїтивно обраний шлях.
Плавно ступав з горбка на горбок, ставлячи ногу в центр купини та спираючись на палку. Ще одну виламав і дав Дужу. Той тільки кивнув розуміюче. Говорити й справді геть не хотілося і, зрештою, не мав права, бо слухав зараз мову болота.
А потім ішли хистким ґрунтом дрібними кроками без затримок. Спина Мирослада вже не маячила попереду. Вони безнадійно відстали.
І Остап розумів, що це його перший урок у світі неврів. Урок на уважність та на везіння.
Старався уникати яскравих зелених плям на болоті. Відчував: під ними заховані водяні «вікна». Бо де більша зелень, там і більше води. Згадував, як рухався Мирослад. Він уникав і ділянок зовсім без рослинності та мочарів, що виглядали як милі зелені галявинки поміж деревами. «Під тонким шаром моху чи трави може бути трясовинне озеро, — бубонів собі під ніс Мирослад, а Остап то добре чув. — У ньому — вірна смерть. І якщо зробив крок, а земля одразу ж наче пішла хвилями або ж довкола ступні починає швидко збиратися вода, то втікай — це сплавина. Обережно, але швидко забирайся з неї. Прохідне ж болото густо вкрите травою з осокою та мохом, має трохи сосон». Остап хвалив себе за те, що вмів слухати. Болото було прохідне.
Нарешті вибралися. Остап озирнувся на Дужа. Той важко дихав, але був живий, і переляк від п’явок майже минувся. Ледве не подякував йому за те, що не стогнав дорогою, не скиглив, дав можливість Остапу зосередитися та вивести їх з болота.
— Пити хочу, — сказав Дуж. Нахилився над болотом, зачерпнув в одному з мочарів води, обтер тіло, голову, намочив обличчя.
Остап мовчки спостерігав за діями товариша по нещастю, обдумуючи, як далі діяти. За болотом починався ліс. А в ньому легко загубитися, бо там напрямки й орієнтири у вигляді білої сорочки Мирослада будуть відсутні.
Дуж випростався і… На його сполотнілому обличчі нізвідки взялася печать жаху. Губи тремтіли, очі по вінця заполонив страх. Дуж дивився на когось чи на щось за спиною Остапа.
Остап обережно розвернувся. Неподалік, під кущем бузини, стояв великий сірий пес і незадоволено шкірив на них зуби. Остап уважно придивився до звіра. То була вовчиця. Він стільки разів ходив на полювання зі Стрибом, що вже добре вивчив усі звички звірів та легко розрізняв їхню манеру рухатися чи міг передбачувати їхні плани.
Згадав слова Стриба: «Вовк — ідеальний сім’янин: не влаштовує скандалів, не ходить наліво, не заводить собі молоденьку вовчицю, усю здобич приносить у сім’ю. Дуже любить своїх дітей. Про вовченят зазвичай піклуються не тільки батьки, а й уся зграя. Свої почуття передає за допомогою міміки і рухів тіла. Те, як вовк тримає хвоста, свідчить про його домінування в зграї. Ватажок має високо піднятий хвіст, його «піддані» — опущений, а ті, хто стоїть на найнижчому щаблі у вовчій сім’ї, підбирають хвоста. Хвіст потрібен вовку і для того, щоб висловлювати свої почуття. Якщо хвіст задертий і його кінчик трохи зігнутий, це означає, що вовк цілком упевнений у собі. У дружньо налаштованого вовка хвіст опущений, але кінчик його дивиться вгору. Вовк з підібганим хвостом або чогось боїться, або так повідомляє про свою симпатію».
Вовчиця мала хвіст задертий догори, з трохи зігнутим кінчиком. Вона була впевнена в собі. Остап і сам не знає, що тоді з ним сталося. Діяв інстинктивно. Рішуче попрямував до вовчиці. Став перед нею навколішки, зазирнув в очі. Погляди схрестилися. Старався передати їй власні думки, сказати, що вони не вороги, просто заблукали, і просив допомоги, просив упустити до лісу, просив дати можливість вибратися живими і, якщо її ласка, не шкодити подорожнім, які глибоко шанують світ неврів.
І сталося диво. Вовчиця опустила хвоста. Замружилася. Остап обережно погладив її по голові. Вона поклала лапу йому на руку. Тицьнула носом.
Краєм ока побачив, як Дуж, блідий та переляканий, ледве не знепритомнів від побаченого.
Вовчиця розплющила очі, трохи спантеличено глипнула в бік Дужа, тоді розвернулася та рушила в глиб лісу. Остап махнув рукою до Дужа, кличучи того за собою.
Вовчиця бігла попереду, показуючи їм дорогу. Часом зупинялася, нюхала повітря чи озиралася, перевіряючи, встигають за нею люди чи ні, а тоді знову продовжувала бігти. На широкій галявині зупинилася. Сіла, повернула голову в бік високого схилу, зарослого травою. Схоже, вказувала на те, що вони прийшли. Остап повторив свій попередній ритуал. Став навколішки перед вовчицею, зазирнув в очі, подякував від щирого серця, посміхнувся їй, вона кивнула, понюхала руку і, не озираючись, подалася у своїх справах, не звертаючи жодної уваги на Дужа.
А Дуж тим часом, приголомшений усім, що трапилося, наблизився впритул до Остапа, розвернув обличчям до себе, схопив за плечі, затрусив:
— Що це було, Остапе? Ти розмовляв з вовком. Я сам бачив. Звідки ти знаєш їхню мову? Хто ти такий насправді? Хто?
Але Остап не встиг відповісти Дужу, бо з-за куща глоду вийшов задоволений та усміхнений Мирослад і неголосно та бадьоро сказав:
— Нічого особливого не трапилося, Дуже. Ти нещодавно обізвав Остапа смертним нездарою, то я повертаю твої слова назад. Остап — син безсмертного, дитина світу Білих Вурдалаків, мій онук, що за правом крові позначений Перемінником. І він нарешті вдома. Остапку, ти чудово впорався з усіма випробуваннями. Я був упевнений, що в тобі є сила. Рідна земля, її кров збудили твої потуги. О! Тобі перевертництво не потрібне. Ти вмієш говорити з тваринами їхньою мовою. Легко і без зусиль. І навіть більше тобі скажу: вони тебе чують та скоряються. А знаєш чому? Вовки добре відчувають людський підступ, злі наміри, навіть якщо їх загорнути в солодкі обіцянки. Але ти інший. Ти — справжній. Ти — частинка твого світу. Для чого тобі перевертництво? Тобі не потрібно міняти подобу, щоб порозумітися з великою та чисельною родиною Творця, ти можеш залишатися у своїй і все добре розуміти. Такий талант серед безсмертних та смертних велика рідкість. Твоя бабуся теж так уміла. Єдина на моїй пам’яті. Це досконалість, онучку.
Остап уважно подивився на Мирослада, свого Учителя та дідуся:
— Ви розкажете мені про неї? Хто вона була і де тепер?
— Розкажу, онучку, обов’язково. І про батька твого теж розповім. Досі вважав його найліпшим своїм учнем, та щось мені здається, що ти його обженеш. До речі. Як один із представників світу неврів, навіть якщо перевертництво тобі не потрібне, ти мусиш пройти вишкіл для ініціації, тобто для посвячення, переходу. А ось ти, Дуже, маєш подумати, поки ми ще не увійшли в Оселище, хто ти тут — учень, котрий має отримати свій тотем, чи людина, яка хоче чогось більшого. Тобі, хлопче, є куди зростати. Та, на жаль, твої батьки так щільно пригвинтили тебе до себе, що сотворили майже подвиг, віддавши у світ неврів на науку. Думай, хлопче!
Остап сумно посміхався, Дуж перелякано кліпав очима. Одному приємно було слухати слова Мирослада, інший майже нічого не розумів — стрес, жах того, що довкола відбувалося, вибили його з реальності.
Остап думав над почутим. У нього, крім віднайденої сім’ї, знайшлася ще й давня історія його родини, спадкова історія…
— Ну що, хлопаки, рушаємо до Милограда, головного міста світу неврів.
Учителька Птаха одного разу сказала таке: «Найпростіше зазвичай буває найскладнішим для розуміння». Тоді Остап не второпав і маленької крихти з тих слів. Як то найпростіше може здаватися найскладнішим? Тепер він Птаху починав розуміти. Світу неврів, як жодному іншому світу, ідеально пасував такий вислів.
Світ Білих Вурдалаків був доволі простим і тому незбагненним. Жодних матеріальних привілеїв для тих, хто входив до когорти старійшин роду, не існувало. Питається, а для чого тоді старатися увійти в ту когорту? А от старалися і входили зазвичай лишень ті, хто і справді заслуговував. Ані родинні зв’язки, ані підкупи тут не діяли. Жодного натяку на багатство. Питається, де справедливість? І чому той, хто може більше, хто розумніший, спритніший, талановитіший, отримує рівно стільки, скільки йому потрібно для життя і не більше, як і решта мешканців світу неврів? Нікому й на гадку не спадало вважати це несправедливістю. Чому? А тому, що всі завжди отримували найнеобхідніше. Решта не мала значення. У кожного з роду неврів був дах над головою, теплий зручний одяг, смачна поживна їжа на столі. Однак найважливіше таки полягало в іншому: кожен невр мав умиротворення в серці та справдешню віру в справедливість створеного батьком Родом. Бо для чого статки, багатства, розкіш, якщо душа твоя брудна? Неври впевнені в тому, що душа після смерті повертається додому, бо належить вона великому батьку Роду. Тільки чиста душа вільно входить у ворота Вирію. А брудна? Краще того не знати… Брудні душі, вважають неври, вертаються назад і стають андрофагами.
Тіла покійників неври віддавали болоту. Тож і по смерті залишались частинкою рідного світу. Найбільшою ганьбою і прокляттям вважалася смерть від рук андрофагів, людей-звірів, котрі жили поруч. Ті з’їдали тіла своїх ворогів, зрештою, власних немічних батьків теж, вважаючи, що таким чином перебирають на себе їхні знання. А кості? Усе викидалося в болото, крім черепів. Ті, як високі відзнаки, носив андрофаг із собою. На поясі чи в торбі за плечима.
Про це Остапу та Дужу розповідав Мирослад, коли вони йшли Милоградом. Остап зацікавлено крутив головою, жадібно вловлюючи і запахи, і звуки світу неврів. Це батьківщина його батька і діда, а отже, і його. Прямі, наче стріли, вулички, не те що в Яровороті, там вони кругові, а ще — дуже-дуже скромні обійстя. Біленька низенька хатинка, яка, якщо уважно придивитися, побілена лишень з того боку, де двері, поруч, іще нижче, якесь господарське приміщення. Крихітне подвір’я, ним шмигає домашня птиця, дрібні діти та замурзане порося. Над хатинами геть нема димарів. Остап вирішив, що він пізніше запитає Мирослада чому.
Мирослад із задоволенням показував хлопцям, що тут і як. Аби не дуже муляти очі та відволікати мешканців Оселища від роботи, він повів хлопців до свого обійстя. Присадкувата зграбна хатина тулилася до високих смерек лісу. Крихітне подвір’я було обгороджене низьким тином. Стіни хати складені з кругляка, комори і сіней — з брусів. Зовні добротно побілено тільки стіни тієї частини, яка проглядається з дороги, і, звісно, сіни. Над солом’яною стріхою здіймався комин. Ним і відрізнялася хата Мирослада від решти будиночків в Оселищі. Питання комина ще більше зацікавило Остапа. І він ледве стримався, щоб не зачати розпитувати. Бо до чого тут комин, коли, мабуть, є речі набагато важливіші. І що тоді подумає про нього дідусь Мирослад? Напевне, вважатиме його геть несерйозним. Дідусь оповідає йому про вагомі речі: про батька Рода, про андрофагів, а онук — ляп про комин…
Та Остапа в Мирограді цікавило геть усе. І навіть комин. Він жадібно вбирав у себе нові знання. І зовсім без огиди, на відміну від Дужа. Той переважно мовчав, однак на його обличчі висіла грізна печать вселенської скорботи та невдоволення. Звісно, Мирослад то бачив та робив вигляд, що йому байдуже. Остап завжди спокійно сприймав скромність у побуті. Він легко міг заночувати, при потребі, і під відкритим небом у степу, і в густому дрімучому лісі. Часті «лови вітру» зі Стрибогом привчили його до цього.
На подвір’ї Мирослада росла звичайна трава. Жодних тобі квітників чи бодай грядок перед хатою, як то велось у Яровороті. Трава акуратно скошена. Господарських приміщень поряд не видно. Отже, Мирослад не тримає живності: ні курочок, ні качечок, ні чогось крупнішого.
Майже посеред подвір’я стояла груша, а під нею — невеличкий добротний стіл та зграбна лава. Неподалік — звичайна криниця з журавлем. От і всі особливості обійстя Учителя Мирослада. Дуж невдоволено хмикнув. Невідомо, чого він чекав. Але вже точно не такої бідосі.
Мирослад не зважав. Лишень хитро посміхався в густі вуса. Приязно показав рукою хлопцям на хату, запрошуючи увійти. Зайшли. Спочатку потрапили в крихітні сіни, прибудовані до хати. Сіни теж нічим особливим не вразили. Це була невеличка кімнатка з манюсіньким віконечком, крізь яке в приміщення потрапляло світло. Вікно мало тільки раму, без шиби чи ляди, яка б його затуляла. Під вікном стояла лава. На ній — дерев’яне цеберко з водою та дерев’яний кухлик поруч. Мирослад підійшов до відра, зачерпнув води і пожадливо випив усю до краплі. Набрав знову по вінця. Простягнув кухоль хлопцям. Дуж відразу відмовився, гидливо зморщивши носа. Як це пити з чужої посудини? Він цього не розумів. Натомість Остап із задоволенням вицмулив усе. Вода була смачна, навіть трохи солодка. Загрозливо загурчало в животі. І тільки після цього згадав, що за всіма пригодами геть нічого нині не їв. Ще як повечеряв учора. Бо вранці, коли збирався у світ неврів, так поспішав, що було не до сніданку. Зрештою, навіть якби не поспішав, то навряд чи поїв би. Трохи нервував.
Під лавою стояла невеличка дерев’яна мисчина. У ній, на денці, щось біліло. Учитель Мирослад, очевидно, тримав удома кота.
— А-а-а, це сусідська кицька Мура до мене інколи навідується. — Побачивши здивування на мармизі Остапа, радо відгукнувся Мирослад: — Полює, значицця. Господиня серйозна. Вдома всіх мишей виловила, то за сусідських узялася. А я тільки радий такому товариству. Тому й віконце в мене навстіж, і двері із сіней до хати не зачиняються. Авжеж, і молочко для киці є. І до молочка також припас дещо. Молоко мені два рази на тиждень добрі люди приносять. Молоко смачне, козяче. Захочете, пригощу. А зараз прошу до хати.
Мирослад став на порозі, затуляючи прохід, і скоромовкою заговорив, здіймаючи догори руки:
— Благослови, Свароже-Роде, прожиті в цій оселі в молитві та й вдячності твоєму великому лику ночі та дні! Даруй їх ще рівно стільки, стільки ти кожному з нас наміряв. Ласкаво запрошую, дорогі гості!
Говорив це шанобливо, ледь чутно та дуже емоційно. Наче той, кому це адресувалося, уважно його слухав.
Нахилившись, переступив поріг хатини і вже зсередини кинув:
— Заходьте, хлопаки. Чим хата багата, тим і рада!
Першим пірнув услід за Миросладом Дуж, а за ним і Остап.
Вони опинилися в доволі затишній світлиці. Вона чимсь нагадувала Остапу світлицю бабусі Горпини. Не розмірами, бо в Горпини кімната була втричі більша. А налаштуванням, духмяним запахом сіна, чебрецю, м’яти, любистку. Остап розглядався. Досить великі вікна запускали багацько світла. Дивина, але вікна були засклені. То в Невридії є скло? Звідки? Остап задумливо втупився в чисті прозорі шиби. Мирослад перехопив погляд хлопця:
— А це вже моя слабкість, хлопаки. Довго терпів, та не витримав. Називайте, як хочете, але… Ну, не подобаються мені хати з маленьким вікнами і без скляних шиб. Тож інколи ми міняємо хутра цінного звіра на скло. І не тільки на скло, але в межах розумного.
— А де міняєте, і хто міняє, і за скільки? — нахмурився Дуж. Скло таки дуже контрастувало з побутом та укладом життя неврів.
— А це не твого куцого розуму справа, Дуже! Ти в моїй хаті гість, але й гостю тре’ честь мати і не пхати свого шмаркатого носа, куди не просять.
Мирослад невдоволено дивився на Дужа, той його знову роздратував. Очевидно, щоб заспокоїтися, чоловік підійшов до печі. Плеснув рукою по ній:
— Піч — моя гордість. Красуня. Вона обігріває всю хату. І коли починається в Невридії сезон дощів, то від вологості та сирості тільки вона й рятує.
По обидва боки від печі виднілися нещільно причинені двері. Мирослад махнув рукою в бік одних:
— Там — моя кімната. Нічого особливого. Стіл, лежанка. А за дверима, що лівіше, — комора. Отака нехитра господарка у звичайного невра. Ну, що стали? У ногах правди нема. Сідайте, хлопаки, де бачите.
Під вікном стояла лава і стіл. Біля печі — тапчан, укритий старим вилинялим кожухом зі шкіри якогось звіра. Дуж плюхнувся на тапчан, Остап примостився на лаві. Мирослад витяг з-під столу табуретку та всівся на неї:
— Милоград — одне із найбільших Оселищ світу неврів. Крім нього існує ще шість, схожих за укладом. В Оселищі всі хати однаково скромно обставлені. Ну, ви ж це самі бачите. Більшість часу неври проводять на вулиці в трудах щоденних та праведних. Хата — то сховок для ночівлі, місце, де зберігається сякий-такий нехитрий харч, начиння, одяг. Звісно, найважливішою річчю в хаті є піч. Та ви то вже зрозуміли. Печі виліплюють з глини, димаря вони не мають, тому піч завжди знаходиться праворуч від вхідних дверей. Моя піч особлива. І тому вона не справа від вхідних дверей. А в чому особлива, ану відгадайте?
— Вона має комин, — вихопилося в Остапа.
Мирослад задоволено закивав:
— Таки-так, Остапку. Ну мусить старійшина мати хоч якісь привілеї. До речі, тим моя хата і виділяється з-поміж решти. Третину моєї кімнати займає лежанка для спання. Вона, звичайно, улаштована при тій стіні, де піч. І тепло, і затишно.
— Ми будемо жити з вами в цій хаті і спати на одному лежаку? — запитав стурбований Дуж.
Він уже оговтався від пригод на болоті та від того знання, яке відкрилося йому. І про походження Остапа, і про вміння того вільно ходити болотом, боротися з п’явками та розмовляти з вовками. І тепер дивився на Остапа насторожено.
— Хм, що означає — ми? Ти, Дуже, поки житимеш точно тут. Усе необхідне для життя віднайдеш, якщо захочеш. Розпорядок дня такий: уранці до сходу сонця встаєш, далі — умивання у Стоході. Не тільки писок та вуха мочиш у воді, а вмивання серйозне — усе тіло добряче миєш. Бо перед молитвою-подякою Творцеві чистими мають бути як помисли, так і тіло. Потім — щоденна ранкова молитва біля святилища Роду. Ми його минали, хлопаки, коли до мене йшли. Воно якраз у центрі Милограда. Тоді сніданок. А відтак… Заняття. Остап займатиметься в школі, разом з учнями-неврами. У тебе, Дуже, осібне навчання. Вчитиму тебе тільки я. Хоча… Ти будь-якої миті можеш передумати та стати одним з учнів школи переходу. Тебе ніхто поки не квапить. Думай.
— Е-е-е, той… Що означає — встаєш? А ви, Учителю, хіба тут не ночуватимете? — несміливо перепитав Дуж, правою рукою обережно мацаючи те, на чому сидів.
Дуж скривився ще більше. І подушка, і матрац, і, напевне, перина в господі Мирослада були із сіна. Схоже, доведеться спати, як худобині.
— Я? Ги! А що, маленький хлопчик Дужик боїться темряви? — зіронізував Мирослад, спостерігаючи за його реакцією.
— Ні, темряви я точно не боюся, — сердито бовкнув Дуж. — Уже спитати нічого не можна? От ви, Учителю, усе іронізуєте і не цікавитеся нашим здоров’ям. Хоча… Це дуже важливо. Хіба ні? От мені, наприклад, болять нестерпно ноги. Я так багато ніколи босяка не ходив.
І Дуж виставив перед собою напоказ розпухлі в подряпинах та синцях ноги.
— Та тю, які ми ніжні, — без співчуття кинув Мирослад. — Це я маю перейматися твоїми ногами? Болить, то скажи. Ачей, язика тобі п’явки не відкусили. Хоча, шкода, що твій язик-тіпаха при тобі. Менше б дурні молов, якби його позбувся. Онде, під тапчаном, на якому сидиш, стоїть глиняний горнець. У ньому зварена мазюка для таких потреб. Обмаж добре нею болючі місця, і за кілька годин усе загоїться.
Дуж нахилився, намацав глиняну посудину, дістав її, зняв накривку і гидливо поморщився. Те, що було всередині, мерзенно смерділо. Мирослада потішила така реакція хлопця:
— Ой, королевичу без королівства, чо скривився, мов середа на п’ятницю? Ти це їсти не будеш, воно не їстівне. Ним треба мазати ноги, а не нюхати. Бо не всі ліки гарно пахнуть. То що тобі важливіше — здорові ноги чи запах?
Набурмосений Дуж запхав руку в горнець та заходився натирати смердючою мазюкою ноги.
— Остапку, онучку, — тихо й лагідно заговорив Мирослад, — тобі мазюка не потрібна? Ноги не болять?
Остап стенув плечима. Його ноги не боліли. Але втому він відчував. От від чого, від чого, а від гарного перепочинку, навіть сну, не відмовився б. Натомість сказав:
— Ні. Усе гаразд. Ноги не болять. Я звик багато ходити босоніж.
Мирослад задоволено кивнув, спостерігаючи уважно за діями Дужа:
— Ну шо, натер? На ніч повториш. І на ранок будеш мов новий. Учися ходити босяка, небораче. Тут немає взуття і ніде купити чи на щось обміняти. Для неврів дуже важливо ходити босоніж. Вони вважають, що батько Род створив першу людину зі складки на своїй ступні. Тому тут не заведено на місце істини та сили чіпляти пута. Зрозумів?
Дуж сумно кивнув. Ту ж саму байку він чув від Посолоня. Мирослад продовжував:
— Отже, Дуже, моя хатина повністю у твоєму розпорядженні. Ти запитував — відповідаю. Я тут майже не живу. Лишень інколи, при наглій потребі, ночую. Бо перебуваю здебільшого в школі, разом зі своїми учнями, яких готую до великого переходу. Харчуватимешся в сусідки. З нею домовлено. Я ж щоденно буду навідувати тебе. Даватиму тобі завдання, учитиму, при потребі сваритиму. Та не бійся. Сам ти не залишишся і за тобою наглядатимуть, щоб у халепи не встрягав. А мо’ все ж з нами, до школи? Подивишся, як я готую учнів до великого переходу. Тобі сподобається.
— До чого? — Дуж невдоволено перепитав. — Що ще за перехід такий? І взагалі, для чого тим смертним телепням безсмертний учитель у школі? Я думав, що ви покликані навчати особливих учнів, котрі позначені Перемінником, а не всіх підряд.
— Шо? То хто у нас такий особливий? Ти про себе, Дуже, чи як? — Учитель Мирослад сердито свердлив Дужа очима. — Піди й уважно подивися на свою морду в люстрі води. Кого ти там побачиш? Здоровила з Перемінником на шиї. Точніше — безталанного здоровила з Перемінником на шиї. Та ти школу переходу нігди в житті не пройшов би. Закладаюсь. Великий перехід — це тобі не переливання з пустого в порожнє у школі при Храмі Сонця. Це період, коли маля перестає бути маленьким хлопчиком та перетворюється на справжнього чоловіка — будівничого, мисливця, захисника, батька. Усіх хлопчиків після семи літ неври віддають у школу дорослішання. Великий перехід триває, поки Учитель не зрозуміє, що хлопчик, його учень, отримав усі необхідні знання та вміння й готовий до великого переходу. Процес дорослішання триває довго. Роками. Середньо — вісім-дев’ять років.
— І чого такого особливого в тій школі вчать, що начебто я її нігди б не закінчив, га? — не вгавав Дуж. Схоже, антипатія в цих двох була взаємною. Дуж усе своє свідоме життя ходив до школи і був упевнений, що про навчання він знає все.
— Особливого? — перепитав Мирослад. — Ти глухий? Я ж говорив, що справжній чоловік має бути насамперед добрим батьком, чоловіком, оборонцем, будівничим, мисливцем, захисником-воїном. А добрий батько — це той, хто не просто зуміє народити дитину, а й утне передати їй усю свою наповненість. А ще це вміння самотужки збудувати хатину, вполювати звіра, вижити в дикому лісі без зброї та без вогню. Бо наповненість знанням — це не тільки отримані навички чи вміння для того, щоб вижити, це насамперед правильний уклад у голові. Отого і вчать у тій школі, Дуже. Якщо закінчиш школу, то отримаєш право стати чоловіком. А тоді найважче. Слід пройти випробування — обряд посвячення в чоловіки. Це тримісячне перебування в лісі, наодинці з диким звіром без зброї, без запасу їжі та питної води. Вміння будувати хату теж потрібне, бо куди ж ти приведеш дружину? До батьків вести не годиться. Молода родина мусить творити власний Усесвіт і за власними законами. А потім є випробування вогнем — ходіння босоніж по вуглинах. Далі випробування водою — сидіння годинами в крижаній джерельній воді, аж поки не знепритомнієш.
— Це ненормально, — сказав обурено Дуж. — Для чого так катувати тіло? А що чекає тих, хто не пройде того вашого обряду, га?
Мирослад жорстко відповідав:
— Смерть. Це справедливий природний добір, хлопці. Бо тільки загартовані тілом та сильні духом виживають у цьому світі. І спадкоємці в такого чоловіка обов’язково мають народжуватися здорові та мужні. Пройшов обряд — можеш одружитися.
— Ви власноруч убиваєте тих, хто не пройшов обряду, так? У вас, може, ще й посада ката є? Скільки або чим ви йому платите? — Дуж гидливо скривився, дивлячись на свої подряпані ноги. І смердюча мазь, і розповіді Мирослада його не тішили.
— Кат? Це той, хто вбиває за певну плату засудженого до страти? Ой, ні! Навіщо? У нас такого немає. Хоча, якщо будеш багато пашталякати, Дуже, то обов’язково з’явиться. Щось ти надто розійшовся? Нє? — Мирослад неприязно цідив крізь зуби слова: — На болоті та в лісі ти таким сміливим не був? Чого ти вартий без підтримки ближнього? Га? Поміркуй собі, чи варто мене налаштовувати проти себе? Додому можна і не повернутися. Затям собі, лопотуне, таке: не проходять випробування лишень ті, хто не вертає живим з лісу. Ліс — це тобі не просто квіточки та сунички. Щоб вижити, ти маєш стати його частинкою. Коли вмикаються інстинкти, ти стаєш невразливим. Загострюється все: слух — і відчуваєш наближення хижака раніше, аніж він тебе почує; зір — і твоє бистре око миттєво розпізнає серед безлічі однакових слідів найпотрібніші; нюх — і ти запахи вловлюєш ліпше від звіра. Чути небезпеку, знаходити питну воду у випаленій пустелі, запалювати вогонь без сірників, спати під зорями, поклавши під голову камінь… І багато-багато ще всього потрібно вміти, знати, відчувати, робити, щоб вижити. Розбудити свої інстинкти, злитися з природою в одне, відчути себе її частиною, і тоді… Перевертництво здаватиметься легкою забавкою. Ліс тобі сам підкаже, чию подобу ти носиш у серці, наче другу запасну шкіру, аби залишатися в собі. Ну от, здається, і так забагато сказав. Не знаю, чи ти хоч щось утямив, Дуже, але це говорилося більше для Остапа, аніж для тебе.
— Хе, — задоволено потер руки Дуж. — Не для мене, то й добре! Я тобі геть не заздрю, Остапе. Ну ти і влип.
— Влип? — звів густі брови Мирослад. — Ні. Він не влип. Остап прийшов у світ неврів саме вчасно. У ньому захована велика сила, яку потрібно вивільнити. Пригадай, Дуже, як Остап тебе від п’явок рятував, і то без знання, інтуїтивно. А дорогу на болоті як відшукав! А з вовчицею на рівних хто розмовляв! То ти влип, друже Дуже. Тобі буде важко у світі неврів. Я вже зрозумів, що ти категорично відмовляєшся від навчання в школі переходу. Що ж, дарма… Тоді тобі доведеться знаходити спільну мову зі світом неврів самотужки. Я маю на увазі не мешканців Милограда. Це м’якосердні мовчуни та добряки. Я говорю про весь світ неврів. Зрештою, може, передумаєш? Може, усе ж з Остапом?
Дуж спідлоба глипнув на Остапа.
— Ні, — відповідав твердо. — Нізащо. З мене достатньо побаченого, щоб зрозуміти свою інакшість. Я — не ви, і дякую Сварогу за це! Раз Остап з місцевих, то хай і мучиться. У мене інше призначення, Учителю, і не потрібно мене провокувати на різні глупоти.
— Не буду, хоча і кортить тебе провчити. — Мирослад почухав потилицю. — Та я твоїй матері дещо пообіцяв і мушу тримати обіцянку.
— Учителю, — звернувся Остап до Мирослада. — А дівчата? Вони теж проходять обряд ініціації, так? Але коли і як? Окремо від хлопців? Вони мають власну школу?
Мирослад уважно вивчав Остапа. Посміхнувся. Обличчя малого було чесним та відкритим. Той запитував щиро.
— Дівчата? — перепитав для годиться. — З жінками в неврів усе доволі просто. По-перше, дівчата майже не народжуються в племені неврів. А якщо і з’являються, то передаються на виховання в трирічному віці в інші Оселища, де світ не такий суворий до жінки.
— У сусідні племена тобто? — уточнив Остап.
Мирослад криво посміхнувся:
— Можна й так сказати. Майже… В інші світи. А коли чоловік пройде обряд переходу і настане час одружуватися, то він приводить до неврів «чужинку». Зазвичай приводять з інших світів. Бо вхід для неврів у інші світи завжди відкритий. Але неври ніколи без потреби в чуже господарство не лазять.
— Чужинку? Як це? — дивувався Дуж. — То, виходить, ви крадете наречених для того, щоб продовжувати свій рід?
— Якщо мислити примітивно, як ото зараз ти, то крадемо. Чоловіча міць у справжнього невра настільки потужна, що перед нею не може встояти звичайна смертна дівчина чи жінка. Тому їх ніхто не примушує. Усе відбувається з доброї волі. Певна річ, інколи дружина аж надто сумує за ріднею, за своїм світом. Тоді, якщо й справді вже непереливки і жінка на очах марніє, її вертають додому. Та більшість звикають, вивчають звичаї, стають справжніми невритянками та опорою чоловіків. Жінки в нас пильнують домашнє господарство, ростять дітей. Чоловіки займаються полюванням, є в Оселищі і свій гончар, і свій пічник… Є воїни-захисники, які охороняють від ворога та дикого звіра. Є збиральники. Це і не мисливці, і не рибалки. Вони збирають зело, яке вже на часі, у лісі та на болоті, ягоди, гриби, шишки, горіхи. Це можуть бути і чоловіки, і жінки. До цього також потрібно мати хист. У нас нехитрий розподіл праці — робиш те, що найліпше вмієш. Але кожен чоловік обов’язково мусить пройти вишкіл для переходу зі стану хлопчика в стан чоловіка.
Мирослад встав зі свого місця.
— Що ж, нам час, хлопаки. Ще маю вам показати стежку до річки. Дуже, ти уважно пильнуй та запам’ятовуй дорогу. У нас тут няньок нема. Мусиш вчитися самостійності. Необхідне вбрання, якщо твоє забрудниться чи там порветься, можеш взяти у скрині, що стоїть у комірчині. Там само знайдеш дерев’яну діжку, у яку складатимеш брудний одяг. Я попросив сусідку, ту саму, що тебе годуватиме, то вона тобі його пратиме та підшиватиме при потребі. Не будемо ж ми з тобою відволікатися на різні дурниці, як ото прання чи пошиття одягу, пра’? — і не почувши відповіді, додав: — У коморі й ночви є, якщо знадобляться, і запасні відра. Господарка в мене нескладна. Ні замків, ні ключів. Усе на видноті. Але перед тим як ми рушимо далі, спеціально для тебе, шановний Дуже, я розповім одну притчу. Зазвичай я не дуже часто розповідаю казки та всякі історії, здебільшого реально навчаю. Та цього разу все ж зроблю виняток.
Мирослад підморгнув Остапу і почав:
— Одного разу до поважного і дуже хорошого Учителя прийшов найматися в учні звичайний собі чолов’яга. Учитель рідко коли брав випадкових учнів з вулиці. Однак не прогнав чоловіка, уважно вислухав його прохання, а потім запитав: «Шановний добродію! Я хочу знати, чому саме моїм учнем ви хочете стати. Можливо, вам хтось це порадив або ви отримали якийсь сокровенний знак?»
Чоловік почухав потилицю та чесно відповів: «Та ні, геть нічого такого не пригадую. В окрузі вас усі вважають наймудрішим — от і всі знаки».
Учитель хитро посміхнувся, підморгнув чоловіку та сказав йому: «Ні, так не годиться. Зазвичай я сам собі обираю учнів. Але якщо хтось до мене приходить з подібним проханням, то обов’язково називає причину. У мене пропозиція: вийдіть на вулицю, на роздоріжжя, і постійте там з півгодини, можливо, тим часом вам буде послано якийсь знак».
Чоловік з підозрою зиркнув на Учителя, чи не кепкує, бува, той з нього. Та Учитель у відповідь лишень доброзичливо посміхався. Чоловік стенув раменами, хай буде так, як каже Учитель, хоча дивною здалася йому така пропозиція. Але, оскільки в окрузі цей Учитель вважався наймудрішим та найкращим, чоловік поспішив на вулицю.
Чоловік стояв на роздоріжжі та чекав якогось знака. Однак, крім чорної хмари, яка насувалася з заходу, він нічого не помітив. Почалася сильна злива. А чоловік продовжував стояти та мокнути, бо ніде було заховатися: ні дерева, ні будь-якого прихистку поруч. Та й півгодини ще не минуло.
За півгодини злий та мокрий чоловік повернувся до Учителя: «Що ви там плели про знаки? — ображено заговорив чоловік. — Так би одразу й сказали, що не хочете брати мене за учня. А то я, чекаючи на знаки, півгодини стояв під дощем та мокнув, наче останній дурень».
Учитель радісно сплеснув у долоні: «Ох, ви таки отримали одкровення, ви отримали знак. Мокнучи під дощем, ви зрозуміли, що є найостаннішим дурнем. Цього достатньо, щоб ви стали моїм учнем».
То була не просто притча. Остап не знав, сміятися йому з жарту діда чи починати жаліти Дужа. Схоже, Мирослад зневажав Дужа не лишень за його слабкість та розманіженість. Він його терпіти не міг. Дужа собі в учні Мирослад не обирав, йому його нав’язали, наче «останнього дурня».
Дуж злісно хмурився, оглядаючи уважно свої ноги… Ніхто не сміявся. Стояла гнітюча тиша, і тільки муха, яка влетіла в хату через навстіж розчинені двері, невдоволено кружляла кімнатою.
У хатинку Яги, у ту саму, що на курячих ніжках, вони потрапили звичним способом, у двері. До них вели досить просторі дерев’яні сходи з поруччям. Ягілка жестом запросила Мальву піднятися. Сходи жалісно та погрозливо заскрипіли, наче натякали, що можуть будь-якої миті розвалитися під ногами. Мальва на це не зважала. Після побачених черепів упасти на землю зі старих сходів — не така вже й страшна пригода. Зупинилися перед дверима, прикрашеними знаком:
Символ займав майже всю площину дверей. Дивно, як вона його знизу не запримітила. Мальва запитально глянула на Ягілку.
— Хочеш знати, що це? Невже в Тестаменті Чорнобога, який тобі дав вивчати Морок, не було цього символу? — Ягілка хитро примружилася.
Мальва трохи невпевнено крутнула головою. Вона навряд чи була гарною ученицею. Може, і був там той символ, та вона щось не пригадує.
Ягілка трохи іронічно додала:
— Ага, зрозуміло. Морок, напевне, вважав, що тобі ще зарано читати повну версію Тестаменту. Пощадив твої нерви. І, можливо, добре вчинив. Очевидно, що ще одного Стрибога Темний світ не переживе. А яблуко від яблуні, як відомо, недалеко падає.
— Я не яблуко, тобто не Стрибог, — трохи ображено парирувала Мальва. — Я сама по собі. Так, він мій батько. Ну і що? Усі мають батьків.
Їй набридло слухати час від часу порівняння її то з батьком, то з дідом, то з Марою. Чому це її з матір’ю Верхою чи з бабусею Вітрою ніхто не порівнює? Та в ній від них набагато більше, аніж від усіх темних укупі. Мальва ображено задерла голову. Небо над подвір’ям Яги було блакитним та безхмарним. Сонце ховалося за деревами, отже, котилося до вечора. Подумки відзначила для себе, що подвір’я у Яги невелике, кругле та обгороджене частоколом, до якого, крім черепів, де-не-де були прикріплені незапалені смолоскипи. Нарахувала їх дванадцять. Жодних слідів чи натяків на присутність тут капища вона так і не примітила. Ані кам’яних, ані дерев’яних бовванів, ніяких жертовників. І тут блиснув здогад! Ну, звісно, навіщо спеціально створювати святилище, якщо все обійстя може ним стати.
Обмацала чіпким поглядом подвір’я. Крім хати та криниці — геть нічого цікаво. Двір укривала зелена трава, дбайливо кимсь викошена, жодних тобі квітників. Стежка, яка вела від воріт до хати, була добряче втоптана. Очевидно, нею досить часто послуговуються.
— Невже образилася? Дарма! Звикай, що будуть порівнювати з безсмертними батьками. До того ж твій батько Стрибог таки особливий, бо встиг натворити історій та легенд, яких не на одного безсмертного вистачить. А ти тільки-но починаєш. Так, ти — тільки ти. І, впевнена, доведеш, що нічим не гірша від діда, батька та й своєї бабці теж… Хоча треба дуже постаратися, щоби бути принаймні не гіршою. Мара — це… — Яга запнулася, певно, шукаючи відповідне слово для опису Мари. Не знайшла: — Мара — це просто велика Мара.
Тоді Яга повернулася своїм потворним обличчям до дверей, пальцями некістяної правої руки проти годинникової стрілки пройшлася по символу, відтак оголила ліве передпліччя. Хвала небесам, там було лишень людське тіло, а не частина скелета. Звичайна біла шкіра і витатуюваний знак Чорного Сонця. Ткнула в нього.
— Це клеймо Чорного Сонця. І ти мусиш дещо знати про цей символ. Бо ти не випадково до мене потрапила. Для Творця ти дуже важлива. Тому уважно слухай і запам’ятовуй. Чорне Сонце — це не гарне оздоблення дверей чи окраса тіла. Це сакральний солярний символ. Лишень обраним дозволено його носити. І той, хто ним відзначений, а не прикрашений, завжди має його з лівого боку. На плечі, на руці, на спині, біля серця. Місце обирає покликання. Це знак жрецької касти, його використання в побуті неприпустиме. Чорне Сонце — це, якщо говорити доступно, зв’язок з предками. З тими, хто пішов за межу. І це також зв’язок з нащадками. З тими, хто прийде після нас, однак ще не народжений у фізичному тілі. Носій цього знака мусить бути вірний знанням, яким служить. Відступництво карається нещадно. Чорне Сонце випалює душу. Той, хто граючись в’яже себе цим символом, приречений. На всіх важливих міжчасових переходах є цей символ. Запам’ятай: чиста душа та відкриті наміри. Повага до предків, любов до землі, віра в прийдешнє і завжди світлі вчинки. А світлі вчинки — це не завжди добрі вчинки, Мальво. Інколи потрібно зробити боляче, щоб запізнати радість. Мати, народжуючи дитя, народжує його в муках. Такий біль — це добро чи зло? Пам’ятай, дівчино, ти — втілення волі Того, хто ніколи не народжувався в цьому світі. І що більше в тобі волі, то більше в тобі Бога. Чорне Сонце показує, хто ти.
— Але на мені немає такого знака, то чи маю я право входити в ці двері? — обережно запитала Мальва. — Чорне Сонце мене не спалить?
— Не спалить. Той, хто з первовіку носить на собі цей символ, дозволяє тобі увійти в ці двері. — Ягілка сумно посміхнулася.
— Як це з первовіку? То ви не завжди мешкали в Порубіжжі, так? Як ви сюди потрапили і чому? Адже з первовіку Порубіжжя не існувало… Чи існувало? А якщо існувало, то хто ним правив до вас і що з ним сталося? Його спалило темне сонце, так? — Мальва несподівано для себе засипала Ягілку запитаннями.
Ягілка сердито нахмурилася:
— Хм, пам’ятаєш приказку: не пхай носа до чужого проса, бо в чужому просі сильно б’ють по носі?
— І що? Ну вдарте мене по носі. Я не проти, якщо це допоможе мені більше дізнатися. Ви ж про мене геть усе знаєте, і, напевне, більше, аніж я сама. То чому б не поділитися хоч крихтою мудрості?
Мальва хитро посміхалася самими очима. Ягілка це помітила.
— Ой-ой, майже купила мене. Кажеш «крихта мудрості»? Багато знати не завжди добре. Є час на знання, є час на невідання. І те, й те тільки на користь. Зрештою, крихти мудрості добре знаходити там, де вони розсипані. Що ж, раз ти така допитлива, то розповім тобі казку.
Ягілка подивилася на Мальву, наче питала згоди на це. Дівчина ствердно закивала. Стара почала оповідь:
— Було то дуже давно. Настільки давно, що жоден світ про це не пам’ятає. Одні світи ще не народилися, другі тільки творилися, треті були геть малими, під стіл пішки ходили. Жили собі в ошатному будиночку між світами чоловік та дружина. Чоловіка звали Сварогом, дружину звали…
— Земун, — підказала Мальва. — Ой, та я знаю цю казочку. Мені Лед з Полелем розповідали.
— Що за звичка, дівчино, старших перебивати, га? Ну не знаєш ти цієї казочки. Нíкому тобі було її розповісти. А про Земун та Сварога стільки різного-усякого світами ходить, що кілька днів та ночей можна переповідати…
— Вибачте. Язик мій — ворог мій. Усе поперед батька в пекло лізу.
— Я бачу. Мовчи, глуха, менше гріха. То будеш слухати чи як? — заторохкотіла Ягілка.
Мальва ствердно закивала.
Яга продовжувала:
— Отож чоловіка звали Сварогом, його дружину Земун. І народилися в них дітки, гожі та добрі, і стало веселіше на землі. Маленькі та спритненькі сварожичі наповняли собою світи. І все було б добре, якби не завівся в тих краях ворог небезпечний. Лихий, потворний та невидимий. Він підкрадався до хатинки Земун та Сварога, до світів сварожичів, та шкодив: ламав сади, спалював пшеничні поля, валив ліси, гасив зорі в небі, викрадав сонце. Сварог час від часу вступав у двобій із тим невидимим ворогом. Так-так, Мальво, упіймати чи знищити його було неможливо, бо того, кого не бачиш, не так легко вистежити. Потемніла від горя земля Сварога та сварожичів. Зажурилися всі, навіть темрява зажурилася, бо не було і їй спокою від грізного недруга. Стали сварожичі називати ті небезпечні сили мертвими, бо все, до чого вони торкалися, ставало тліном.
А одного разу взагалі трапилося непоправне. Невидимий ворог настільки змужнів, що став видимим. Тоді здригнулася й задвигтіла земля, коли по ній полізли чорні смердючі потвори. Вони нестримною панцирною лавою сунули і сунули на світи сварожичів. І вело потвор у світ живих Чорне Сонце. Воно ковтало світло, живилося ним, перетворюючи все живе довкола на мертві терени. Тільки велика любов і багато світла могли здолати й Чорне Сонце, і мертвих потвор.
І кинулися назустріч потворам хоробрі сварожичі, билися з ворогом не на життя, а на смерть. Та все намарне. Бо їхні двогострі мечі відскакували від зроговілого панцира ящерів, не шкодячи їм, а Чорне Сонце своїм мертвим вогнем забирало сили. І сини Сварога та Земун мусили відступити. Не зміг зупинити потворне військо навіть сам Сварог, що кидав у плазунів палаючі смолоскипи, небесні стріли, насилав вітри, зливи, пекуче сонце. Проте їхній панцир не горів і не пікся, а дощ тільки більше сердив їх. Допомагало почварам і Чорне Сонце, яке живило їх чорною мертвою силою. І здавалося, що ніщо і ніхто не в змозі той мертвий наступ зупинити.
«Невже настав кінець усьому живому, справжньому, вічному?» — питали один одного сварожичі, подумки прощаючись зі світами та один з одним. І тоді попереду Сварожого війська вийшла жінка. Безбройна, могутня та красива. То була Берегиня Земун, Праматір, дружина Творця.
Вбрана в білі шати, підперезана золотом сонця, наповнена любов’ю до власних дітей, яких мала захистити, вона мовчки йшла на ворога. Тримаючи над головою в серпику місяця багатолике сонце, зорі та долі своїх дітей. Богиня здійняла догори руки, і… чорне військо зупинилося, заворожене її чистотою, величчю та потугою.
Берегиня сміливо рушила з піднятими руками на потворних ящерів, і ті стали панічно втікати. Чорне Сонце, котре ще мить тому вело потвор, вражено зупинилося, наче хтось вимкнув його.
І йшла вперед богиня в білому сяйві своєму, і відкочувався подалі від неї смертельний потворний морок. І тоді загнала Земун чорних мерзотників у глибоку прірву. Закипіла кров потвор у тій прірві, перетворюючи її на бездонне озеро, яке зараз називається Мертвою річкою. Велика Земун втомилася, знесилена боротьбою. Присіла на траві, щоб перепочити і… Остання з конаючих потвор вразила своїм смертельним жалом непереможну Берегиню. А тоді схопила велику Праматір за ліву руку й ліву ногу та зачала тягнути в прірву. Ненависть, агонія та отрута потвори заповнили собою весь простір. Ця ненависть оживила й Чорне Сонце. Щось зловтішно завило та застогнало в ньому. Гидкі чорні щупальця-промінчики заходилися атакувати своїми безжальними мертвотними опіками шкіру Земун. Здавалося, ще мить — і велика Праматір загине. Та жінка врятувалася, в останній момент їй допомогла мудра змія, яка то все бачила. Вона вчасно вихопила Земун з безжальних смертельних обіймів ящера та скинула того в прірву. Земун підняла очі до неба. Чорне Сонце продовжувало наступати. Жінка зашепотіла слова, які колись допомагали їй творити світи, може, і цього разу вони допоможуть. Сила слова буває різною. Вона часто рятує, інколи воскрешає, але вона й безжально вбиває. Чорне Сонце не просто припинило наступ, воно не витримало та впало, простісінько в руки Земун. Щойно воно торкнулося її шкіри, як умить щезло.
Велика Праматір вижила. Переможені сили руйнації повернулися туди, звідки прийшли, — у мертву землю. Одні залишилися назавжди у проваллях Мертвої річки, інші перебралися на той берег та стали там мешкати. Але все має свою ціну, дівчино, і ти про це вже знаєш. Земун дорого заплатила за порятунок своїх дітей. Ліва нога та ліва рука Праматері омертвіли. Стали кістяними. Та це можна було якось пережити, якби не безжальний вогонь Чорного Сонця, яке, впавши до рук Земун, замість убити жінку, наповнило її мудрістю мертвих та ненароджених. Безсмертна душа великої Праматері переродилося.
Земун не могла повернутися у світ живих, але й світ мертвих її не приймав. Вона була ще не мертвою, але вже й не живою…
І зрозуміла Земун, що тепер у неї нове призначення. Тепер вона охоронятиме світ живих від втручань мертвого світу, а світ мертвих — від зваб живого. Тож створила Земун своєю доброю волею новий світ, який нарекла Порубіжжям. Порубіжжя — це світ між світом живих та світом мертвих, між Явою та Навою. І слухаються Берегиню Земун та підкоряються їй з того часу всі: і світ мертвих, і всі живі світи, і світ ненароджених. Бо вона вважається володаркою Чорного Сонця, вогонь якого став частиною душі Земун і яке донині панує в Наві.
Отака історія. І, випереджаючи твої запитання, скажу, що я не Земун. Мене звати Ягілка. Я її донька, наймолодша сестра сварожичів. Коли матінка вступала у двобій із хижими потворами, була вагітна мною. А решта запитань відповіді не потребують, бо це лишень казка. Усе, ходімо, а то ми до наступного заходу сонця не добредемо до суті.
Ягілка відчиняє двері, легко штовхає Мальву досередини, і та, трохи нервуючи, підкоряється. Почуте її добряче зачепило. Вона і справді ніколи не чула такої історії.
— Ну, ось, усе гаразд, дівчинко Мальво, — задоволено прорікає Яга: — Двері тебе легко впустили.
— Що означає легко впустили? — Мальва нервово оглядає себе — руки-ноги цілі. Правда, зовнішній вигляд її міг бути кращим. Сорочка, котру носила у світі Оранти, майже розлізлася та лахміттям звисає на худенькій постаті.
— А те й означає. Ти — споконвічна чистота у своїх бажаннях, що сяє нескінченною владою поза часом. Ти — істота, котра танцює на лезі серпа. Ти готова до переходів і до повернень. Це добре. Порубіжжя радо вітає тебе, дочко Стрибога, онуко великого Морока та великої Мари, ученице славної Птахи — Перуниці-Магури.
І Яга низько схилилася в поклоні. А коли розігнулася, то перед Мальвою знову стояла та сама вродлива і красива жінка, котру вона вперше зобачила над річкою на кручі.
— О! — тільки й промовила Мальва. — Ну ви й метка. А якби мене ваші двері шандарахнули, то що тоді? Я би перестала бути донькою свого батька та ученицею Птахи?
Ягілка посміхнулася, підморгнула Мальві:
— Правильно мислиш, дівчино. Ти б перестала бути.
Мальва хотіла щось уїдливе у відповідь сказати, та передумала, бо у світлиці було прецікаво. Величезна справжня піч займала чи не півкімнати. Піч була стара, порепана, почорніла від того, що давненько ніхто не опікувався нею. У бабусі Горпини теж була піч, але геть інша. Весела… чи що? Може, у такому місці печі веселими не бувають? Запитала саму себе. Запитала й печі, притуливши вушко до її тіла. Піч стогнала. Мальва ясно чула той стогін. Несподівано в голові зродився замисел.
— Пані Ягілко, можна я трохи приберуся у вашій печі? Підфарбую її чи що. Вона якась геть сумна у вас.
Ягілка стенула плечима. Вона не проти. Ніхто досі такого не пропонував, а їй, Ягілці, усе нíколи.
— Ну, якщо ти того хочеш, то будь ласка. Будемо вважати це твоєю платнею-вдячністю мені за те, що я тебе впустила. Під піччю знайдеш вапно, мазники та решту необхідного. Тільки обережно. Піч дуже стара, і якщо її ображати, то може й з’їсти.
— З’їсти? Ви жартуєте, так? — перепитала насторожена Мальва, уже не з таким захопленням дивлячись на піч.
— Зовсім ні. — Ягілка невдоволено скривилася. — Коли ти вже врешті зрозумієш, що я майже ніколи не жартую? А поки ти поратимешся, я відлучуся на півгодини. У мене справи. Гадаю, цього часу тобі стане?
Мальва кивнула. Вона знала, як доглядати за піччю. Не один раз допомагала бабусі прибирати її і всередині, і зовні.
Мальва притулила до печі руку. Ще тепла. Отже, діюча. Зазирати досередини не посміла, згадавши казку про Івасика-Телесика. Може, печеної Оленки там і нема, та вона не стане перевіряти. Годі з неї черепів на частоколі. Тим паче, що піч заслонена. Узяла до рук мітлу. Не втрималася, щоб не запитати:
— Діюча?
Після запитання мітла ледь чудно завібрувала у її руках. Мальва перелякано поспішила поставити її на місце.
Коли за годинку повернулася Ягілка, то неприховане здивування читалося в неї на мармизі. Її піч, стара та незграбна, ураз перетворилася на веселу та барвисту. Була розмальована мальвами та ружами. Ахнула від захоплення — така предивна краса. Біля печі, як годиться, стояли рядочком коцюба, лопата, ступа, мітла.
— Молодець, — похвалила Мальву. — Ти дещо вмієш, виявляється. Не тільки язиком плескати. Дякую за роботу.
Дівчина посміхнулася у відповідь, хотіла щось приємне відповісти, аж тут її очі натрапили на веретено та прядку, котрі стояли неподалік під вікном. Як це вона одразу їх не запримітила? Бо надто захопилася піччю, що ледве не проґавила таку красу.
— Ух ти, — Мальва аж плеснула в долоні від захвату: — Я таке тільки в музеях бачила. А ваша наче діюча. Можна мені спробувати?
І не чекаючи дозволу, простягнула руку до нитки у веретені. Ягілка спритно перехопила її:
— Ні, не можна. І після того як чемно питаєш дозволу, потрібно його отримати, а тоді вже наставляти руці. Зрозуміла, дівчино? А як нитку увірвеш? Упевнена, що зараз не прядеться нитка твого життя?
Мальва швидко забрала руку і вже пильно видивлялася довжину тієї нитки. Довгенька.
— А хто пряде? — зацікавлено запитувала.
— Кого призначено, той і пряде.
— А що, у нього сьогодні вихідний? Чому він не на місці? Хіба так буває і можна зупинятися?
— Ну ти й цікава Варвара, — хитро відповіла Ягілка.
Легко махнула в бік веретена рукою і… Веретено зашуміло, закрутилося колесо. Хтось невидимий пряв чиюсь нитку долі.
— О, не вихідний, просто невидимка, — здивовано пролопотіла Мальва і позадкувала, щоб бодай не сполохати прялю, бо чиясь нитка долі була довгою, але незначний різкий рух і — увірветься.
Задкувала, поки не вперлася в дерев’яне ліжко. Розвернулася. Ліжко як ліжко. На ньому лежало щось схоже на довгий товстий чорний шнур. Той заворушився. Ягілка миттєво відреагувала на цей порух. Говорила прамовою:
— Гагілко, свої. Темна кров у жилах доньки темного бога. Темний бік — це одне з облич Всебога. Інколи, щоб нове зачати, старе потрібно забрати, знищити, вбити. І день змінюється ніччю, літо — зимою, світло — темрявою. І тримається рівновага. Бо віра серця природна, а в природі темрява необхідна, так само, як і смерть. У цій дівчині є крапля крові темного сонця, і Темного світу, і світу Cвітлого, і світу смертного… Бо мати її смертна жінка. Світло у її очах — це не сяйво сонця Cвітлого світу, це проміння темного сонця. Пам’ятай її запах, берегине лона людського, і вбережи.
Тоді Ягілка звертається до Мальви:
— Чи ти готова до того, щоб поділитися з Гагілкою частинкою своєї плоті?
Мальва завбачливо обвиває себе руками. Змія загрозливо сичить.
— Ти маєш це зробити добровільно, дочко темного бога, бо інакше так і залишишся стояти на порозі й нікуди не підеш: ані вийдеш, ані зайдеш.
Мальва не розуміла, чого від неї хочуть. Рішення раптово зринуло в голові. Потрібна її плоть? Що ж, відрізáти собі палець чи вуха вона не стане. Адже кров — це також її плоть, чи не так?
Мальва простягає Ягілці руку:
— Я готова. Можеш узяти моєї крові. Моєї плоті. Я не хочу тут залишатися надовго. І не можу.
Ягілка хапає Мальву за ліву руку, звідкись у її руках з’являється ніж, вона робить на зап’ястку дівчини легкий надріз, нахиляє руку поближче до пащеки змії, а та… Відкриває свого гидкого зміїного рота і пожадливо п’є. Усе відбувається дуже швидко, що Мальва й отямитися не встигає, як уже сидить в іншій кімнаті за столом, а Ягілка омиває її рану водою і заспокійливо мимрить:
— Тепер жодна змія в жодному світі тебе не зачепить. Вони знають твою сутність і смак твого темного сонця. Темне сонце часто обпалює й живих. Тих, хто бачив смерть рідних, хто вийшов з лона смерті. Твоя матінка, щойно тебе народивши, померла. Темне сонце живе в тобі.
У Мальві від того, що відбувається, язик прилипає до піднебіння. Вона ж наче сама запропонувала свою кров, однак усе було аж надто несподівано. Ну, маленький укол в палець і краплина крові, але ж не фонтан…
— Ось так, — бубонить під ніс Ягілка. — Промию добре, і за мить будеш як нова.
— Ага. Я згідна бути як нова, але, будь ласка… — Мальва трохи перелякано дивиться на свою порізану руку та на те, як швидко та безболісно Мертва Ягілчина чарівна вода заживляє рану. — …Не треба більше нічого в мені надрізати і знак Чорного Сонця, який ви маєте на тілі, теж мені не треба робити. Домовилися? Я не хочу ані тавра, ані тату. Я проти. І пропонувати мене, як обід вашій подрузі змії, теж не треба. Нехай навіть вона особлива та врятувала саму Земун.
Ягілка весело підморгує Мальві:
— Ой, дівчинка злякалася! Донька Стрибога чогось боїться? А я думала, що ти як Колобок, котрий від усіх утік.
— Не від усіх, — бурчить Мальва. — У кінці казки його Лисиця зжерла.
— Невже? — хитро посміхається Ягілка. — У викладі смертних, мабуть. А мені геть інший варіант про Колобка подобається. Отой, де всі жили в добрі та злагоді.
— Ага, і стали сухарями, — саркастично додала Мальва.
— Якими сухарями? — не розуміючи іронії, запитала Ягілка. — Гаразд. Не кисни. Ніхто тебе не чіпатиме, не їстиме, і не тавруватиме. Тим паче, не зробить Колобком. Особливі відмітки на тілі мають право носити лишень обрані, а ще жриці та оракули. І то не всі. Наш теперішній Оракул, наприклад, жодної не має.
— Не заслужив? — перепитує здивована Мальва. Скільки вона чула про цього старого діда, про те, що кожне пророцтво — то зморшка на його обличчі, і про те, що Птаха часто вступає з ним у суперечку, не погоджуючись з його пророцтвами.
— Ні. Не захотів. Я ж пояснюю тобі всю небезпеку цього символу. Якщо діяти супроти законів Усесвіту та Чорного Сонця, то вигориш дощенту зсередини. А це навіть гірше, аніж прокляття.
— Виходить, теперішній Оракул злякався вигоріти зсередини?
— Виходить, злякався! — Ягілка приймає брудну воду, якою промивала рану Мальви.
Мальва киває та саркастично зауважує:
— Дякую, що не покалічили. І як добре, що чарівна вода під рукою.
— Вона не чарівна. Вона Мертва, бо з Мертвої річки. Ти нею рану на нозі гоїла.
Мальва згадує казку про небезпечних потвор, кров яких і створила цю річку, і їй стає недобре.
Ягілка це бачить та поспішає заспокоїти дівчину:
— Ну що пополотніла? Ти ж ту воду не пила.
— І нічого я не пополотніла, — Мальва не хоче здаватися боягузкою. — А куди вона впадає, та ваша Мертва річка чи вона озеро? Усі річки обов’язково кудись впадають.
Спитала, аби щось спитати.
— Річка вона. Річка. І впадає в море, — відповідає Ягілка, насипаючи Мальві в гарну керамічну миску юшки та ставлячи перед нею.
— А у вас тут навіть море є?
— Є, — весело відповідає Ягілка, майже урочисто вручаючи Мальві дерев’яну ложку.
— Круто, — узявши ложку, заявила Мальва. — А море куди впадає? В океан, так? Хм. А Порубіжжя кругле, воно теж планета, як Земля, куля… Е-е-е.
— Смачного, Мальво, їж, а то тебе зараз розірве від зайвих запитань, як бульку. — Ягілка підморгує Мальві і ледь чутно пошепки додає: — Хто ж тобі скаже всю правду, дівчинко, якщо сам всієї правди не знає?
Спальня Ягілки простора та затишна. Зрештою, як і вся хатина всередині. Не здивує Мальву, коли з’ясується, що хатка вміщує в собі ще декілька кімнат. Зовні вона невеличка, непоказненька, от-от розсиплеться… Наче в казці: вітром підбита, травою накрита, підперта кілком, обв’язана шнурком. А насправді — міцненька і всередині чимала. Мальва досі не могла звикнути до такого. Щоразу у світах безсмертних мала таке відчуття, наче її хочуть обдурити оптичною ілюзією. І у світі Відтіні, і у Яровороті, і у світі Оранти…
Мальва вмочує ложку в юшку, вдихає смачний аромат обіду та розуміє, що дуже-дуже зголодніла. Духмяний хліб з печі, юшка, смажений короп, мариновані маслюки, зайчатина в білій підливі, бринза та квас…
Мальва мовчки їсть. Не запитує, хто приготував чи приніс такі смаколики. Хлопці зі світу Оранти попередили, що деякі питання ліпше залишати без відповіді. Там теж їжу готував хтось невидимий, прибирав у помешканні хтось невидимий, давав лад величезній господарці хтось невидимий і робив це теж невидимо. «Будемо вважати, що це одне з тих запитань», — розважливо пояснила собі.
Несподівано з-під столу доноситься закличне та гучне муркотіння. Ягілчин кіт якимсь чином пробрався до кімнати і зараз випрошував ласощі. Ягілка невдоволено насупилася.
— Ану пішов звідси, харцизяко! Хто тобі дозволив сюди заходити. Га?
Кіт замовк, невдоволено повів своїми довгими густими вусами та жалісливо глипнув на Мальву, опустивши низько голову. Дівчина хитро підморгнула йому, скоренько схопила зі стола найбільшу рибину і простягнула котові. Той миттю вхопив її та чкурнув до дверей, котрі перед ним якимсь дивом самостійно відчинилися.
Ягілка невдоволено стукнула кулаком по столі.
— Ти що робиш, дівчино? Це вже геть негоже.
Мальва здивовано втупилася в жінку. Тінь страшної Баби Яги пробігла обличчям вродливої панни. Та тінь з’являлася тоді, коли Ягілка сердилася чи гнівалася.
— Ну, вибачте. Але ж… Тут багатенько їжі. Ми з вами навряд чи все подужаємо з’їсти. А котик, схоже, голодний і так жалібно проси…
Ягілка різко схопила Мальву за руку:
— Дорогенька, від зараз без мого дозволу нікого не годувати, не жаліти, ні з ким не розмовляти, пальців та рук куди-небудь не пхати. Хочеш чогось чи когось — запитай. Чула? Це не прохання. Це вимога. Справа не у їжі. Справа в котові. Це не звичайний кіт, мала. Йому людської їжі не можна. Він харчується іншим, а ти тільки вишкіл псуєш.
Ягілка, звісно, не стала розповідати, чим таким особливим харчується її кіт. Та Мальва й не цікавилася. Їй черепів, скелетів та змій було достатньо.
— І ти, цікава Варваро, не запитаєш, чим таким особливим харчується мій кіт? — Ягілка глянула на Мальву так, що та зрозуміла: знати вона цього стовідсотково не хоче. І тому заперечливо захитала головою, поспіхом кидаючи собі в тарілку маринованих грибочків.
Щойно втамувала голод, зачала довкола мовчки роздивлятися. Тут дуже багато полиць з різноманітними книжками. Полиці аж під стелю. На підвіконнях книжки, на кріслах книжки. А ще багато пахучих трав у пучечках. Таке поєднання — книжки та пучечки трав — вона бачить уперше і також розуміє, що в цій кімнаті нерідко приймають гостей. Бо аж два столи, один з яких точно кабінетний, зі стосами паперів і справжніми перами для писання та чорнильницями, з масивними свічками. А інший, за яким вони сидять, круглий, наче місяць, і застелений гаптованим обрусом, затишний, дуже домашній, як і посуд, з якого вони куштують страви. Отут гості сидять і справді п’ють чай та обідають, чи вечеряють, а може, й снідають. Мальва продовжує нишпорити очима по кімнаті. Стіни, там, де нема стелажів, завішані різними чудасіями: від барвистих пір’їн екзотичних птахів до різноманітних годинників. Є і піскові, і водяні, і звичайна дерев’яна зозулька в будиночку, і ще якісь чудернацькі. Поличка з ляльками-мотанками, де двох однакових нема, поличка з дзвіночками, поличка з варганами, теж найрізноманітніших розмірів та, певно, призначень, поличка ще невідомо з чим, бо у зваленому на купу мотлоху можна хіба що розпізнати барвисті стрічки, мушлі, нанизані на нитку, разки коралів різного кольору та розмірів. Можна тільки припускати, що це якісь обереги чи, принаймні, те, що було колись оберегами або стане ними. Мальва знає, що дзвіночки і ляльки-мотанки, як і годинники дивних конфігурацій, — це теж обереги. Підлога в кімнатці дерев’яна та застелена тканими веретами. Коли по ній рухатися, то вона досить музикально порипує, наче натякає на своє містичне минуле та давність.
Ягілка налила Мальві в горнятко квасу. Зморена трапезою та пережитим за день, дівчина не стала вихваляти ані їжу на столі, ані помешкання Яги, і розпитувати поки ні про що не стала. Лишень кивнула з вдячністю та допила квас. Тоді сперлася на спинку крісла і відчула, що кудись відпливає. Чіплялася чимдуж за тонку нитку свідомого. А нитка натягалася до дзвону, до тремтіння. Завмирала в очікуванні дива і… Нитка не витримала. І Мальва полетіла….
Тільки не вгору і не вниз. Бо раптом побачила, що відпливає на ошатному дерев’яному човні. І пливе вона не річкою, а небом. Вправно керуючи весельцем, розбиваючи вітрилом хмари та слухаючи небесні хори, які радісно співають:
Посеред Милограда палало велике багаття. Вогнище було святково-ритуальним. Безсмертні діти Рода, ті, що говорять прамовою, сьогодні прибули в славне Оселище неврів. Таке траплялося вкрай рідко. З покоління в покоління передавали неври своїм дітям спогади про прихід у їхній світ славних нащадків великого Рода та Рожаниці. Востаннє те траплялося, коли славна Перуниця відвідала Милоград, отримуючи науку перевертництва від старійшини Мирослада. Тоді вона врятувала не одне життя, навіть самого старійшину визволила з полону андрофагів. Та цього разу відбувалося щось набагато важливіше. Безсмертні рятували світ неврів від темряви. І нехай праліс було частково втрачено і багато доведеться пролити гірких сліз, оплакуючи біль та тугу Чуй-лісу, та, зрештою, велика сила коловороту дозволить і допоможе світу неврів відновитися.
Усі мешканці Оселища, урочисто вбрані, зі смолоскипами в руках, стояли довкола капища, утворюючи ритуальне коло, і мовчки чекали початку дійства.
На землі, біля ритуального сваржня, з дрібного білого каміння було викладено символ:
— Пізнаєш? Молвинець. Один із символів батька Рода, — зашепотів на вухо Остапу Мирослад. — Це обереговий символ. Неври впевнені, що якщо довкола нього зберуться з благими намірами в коло безсмертні, то це захистить їхній світ на довгі літа від ворога явного та навіть невидимого. Бо цей символ примножує силу молитви та благань у тисячу разів.
Остап не один раз був учасником подібних ритуалів. І цей не дуже різнився від раніше бачених. Дерев’яні фігури батька Рода та Матері Рожаниці мали на головах вінки з хрещатого барвінку та любистку. Батько Род тримав у своїх руках велику дерев’яну чару, оздоблену знаком:
Остап уже знав, що це за знак. Це тісний зв’язок з родом. Що міцніший та дружніший рід, то потужніша сила оберегового знака. Хворіє дитина — молиться весь рід, сходиться до святилища Рода, запалює біля підніжжя бовванів вогонь, спалюючи одежу хворого, промовляє молитву за здоров’я, тримаючи руку на оберегові. І допомагає. Хоча іноді й міць молитви роду безсила. Тож душа приреченого мусить повернутися на луки Вирію, щоб або знову переродитися, або отримати вічний спокій в оселі доброї Праматері.
Учитель Посолонь відмінно навчив своїх учнів читати знаки.
У чару з родовим знаком було налито якийсь трунок. Рожаниця тримала над собою підняті до неба руки. У кожній долоні — запалена свіча. На долонях Праматері були ті ж самі знаки, що й на чарі Рода. Праматір тримала вогонь земний, піднімаючи його вгору, ближче до вогню небесного.
Чотири стихії були присутні сьогодні на площі. Це вода в чарі, вогонь у долонях Праматері, земля під ногами та стихія вітру, за котру відповідав Перун і яку мав прикликати. Перун стояв між бовванами Рода та Рожаниці, тримаючи руки оберненими долонями вперед. Лики кумирів та обличчя Перуна дивляться на схід. Кумири, Перун та безсмертні утворили коло. От-от розпочнеться Ритуал.
Остап стояв між Миросладом та Птахою, тримаючи в руках смолоскипа. Дужа, переляканого та трохи знервованого, поставили між Птахою та Посолонем. «Що ви собі думали, беручи його із собою?» — випадково почув Остап слова Птахи, коли та перемовлялася з Посолонем. Посолонь щось там тактовно відповідав, натякаючи на волю та бажання матінки Дужа, яка була давньою приятелькою Мирослада. Мирослад вдавав, що не чує розмови. Остапу це не подобалося. І він пообіцяв собі не дозволяти рідному діду знущатися з Дужа. Так, Дуж часто поводиться зверхньо, особливо зі смертними, буває зарозумілим, хизуючись навіть перед рівними давніми коренями. Але хіба вони з Дужем не для того тут, щоб стати кращими?
Птаха час від часу зітхала, дивлячись на набурмосеного Дужа. Інколи вона співчутливо позирала і в бік Остапа. Вона відмовилася від його допомоги в пошуках Мальви. Та Остап добре розумів Учительку. Бо поки що не отримав унікальних навичок, умінь та знань для подорожей не простими смертними світами, а світами справжніх богів. Птаха пообіцяла: щойно віднайдеться Мальва чи бодай з’явиться правдива інформація про місцеперебування дівчини, вона передасть йому вісточку. А коли Остап отримає через сон якісь новини від Мальви, то неодмінно мусить повідомити про це Птаху. Звісно, через Мирослада.
Усі напружено чекали початку. У небі стояла Місяцівна — круглолиця та ясноока. Вона теж чекала… Десь далеко, там, де зализував рани праліс, потужно і заклично загриміло. Гримнуло вдруге, втретє і…
…почалося.
У ногах кожного, хто творив коло, було зроблено маленьку ямку, наповнену доверху якоюсь рідиною. І Остап робив те, що робили інші. Смолоскип опускався в ту рідину. Гаснув, півкроку назад і… Ямка займалася веселим блакитним вогнем. Тепер вогонь перемістився з палаючих смолоскипів у ямки на землі. То було прекрасне видиво. Вогонь утворював коло, вогонь горів у долонях Праматері, вогонь був і в небі — у грозових стрілах- блискавках, які хоч і наближалися, але достатньо стримано, щоб не затуляти хмарами Місяцівну, яка творила молитву разом з усіма. Мирослад мав зняти з Перуна та Перуниці закляття Місяцівни. Очевидно, зробив це непомітно, щоб не перешкоджати Ритуалу. Адже сили до Перуна повернулися, і він зараз уміло та впевнено керував стихіями в небі.
Мирослад здійняв руки вгору. Стихло все довкола. Навіть звуки ночі завмерли. Заговорив:
Покотилося світом неврів багатоголосою луною:
— Слава і Хвала!
Закрутилося-замиготіло в небі від вітрів, що ширяли у високості. Громовиці добралися до околиць Оселища, гучно гримало та яскраво ляскало по землі вогненними батогами. Однак над самим Милоградом небо було безхмарним, і ясна Місяцівна красно стояла над світом.
Глибоко дихала ніч, убираючи в себе цілющий нектар молитов та світлих бажань тих, хто зібрався довкола капища.
Усі впали на коліна, простягнули руки до неба, долонями вгору, обличчя теж були повернуті до неба. Віра людей у мовлені слова була величезною.
Мирослад продовжував, а люд довколишній велично повторював за ним:
— Роде Всевишній, Ти тримаєш у собі все суще і несуще, усе видиме і невидиме, Ти — Правда і Добро, Любов і Справедливість. Велика милість Твоя, Ти праведників винагороджуєш, Ти кривдників милуєш, заблукалих рятуєш, життям нашим опікуючись через Богів Рідних! Це Ти призначив нам закони Прави через життя явне пізнати, випробування долаючи, душу шляхетною працею освячувати, рідних любити, по Правді жити, шлях свій честю засівати, щоб Слава проростала!
У чарі в дерев’яних руках кумира Рода забулькало, і здивований Остап уважно дивився, як крапля за краплею вгору підноситься рідина. Те саме відбувалося і з вогнем, котрий тримала Рожаниця. Полум’я свіч підіймалося вверх, краючи темряву ночі вогняними ножами.
Заговорила Птаха:
І знову всі підносять аж до небес слова:
— Слава і Хвала!
І небо відкрилося. Морок ночі розсіявся. І стало навіть видніше, аніж удень. Сліпуче біле світло накрило світ неврів. Це тривало якусь мить, але цього було достатньо, щоб повірити в побачене. А потім… Потім над світом неврів літала у своїй предивній красі чарівна та неповторна Птаха-Магура, а поруч з нею Жар-Птиця та дивний Сокіл-Вогняний, співаючи хвалу Творцеві та великій Праматері. І неври довкола веселилися та раділи, обнімаючись та підспівуючи диво-птицям.
Остап як заворожений дивився на диво перевертництва. І йому так нестерпно захотілося в небо. Але він поки не вмів цього. І навряд чи вмітиме. Бо Учитель Мирослад сказав, що в Остапові живе інший талант, набагато важливіший від таланту перевертництва. Та хай йому грець з тим талантом, бо яка то радість відчувати за спиною крила та літати-літати-літати! Мирослад поклав йому руку на плече. Дідусь, здається, відчував, що зараз з його онуком коїться.
— Не журися, парубче! Ти ще й не таке утнеш.
— І літати зможу, як вони? — Остап кивнув у бік небесних птиць.
— Навіть краще, аніж вони. Тому ти зараз тут, любий мій онучку, сину землі неврів. Бо літати можна по- різному. Тобі точно сподобається. Ось побачиш.
І коли ритуальний вогонь у ямках майже догорів, свічки в долонях Рожаниці згасли, веселощі та радісні сміхи почали стихати, світ неврів густою теплою завісою накрив дощ. Він був рівний та спокійний, рясний та чистий, наче жива вода в незайманому джерелі.
Перун та Перуниця завершили свій небесний танок та опустилися на землю.
Птаха посміхнулася Остапу і заговорила:
— Для того щоб почули твою молитву, потрібна віра. Не маючи її в серці, не варто навіть приступати. Це те саме, що черпати воду з пересохлої криниці. Наповни її живою водою, впусти у своє серце віру!
— А що таке віра, Учителько Птахо? — запитував швидше тому, що мав переконатися ще раз у тому, що відчувало його серце.
— Віра, хлопчику, — озвався Перун, — це вміння бачити далі, аніж той, хто не вірить. Бо коли зникає віра, то помирає й любов.
— Що більше віри, то більше в тобі життя! — промовив хлопець.
Птаха з Перуном перезирнулися. Цей хлопчина ніколи не був простим, а тепер і поготів. Світ неврів відкривав його душу, наповнював її світлом та вірою.
А дощ усе падав і падав. Живий, рясний, спокійний.
Неври поспіхом розходилися по хатах. Птаха з Посолонем заховалися під кроною старого дуба, що ріс неподалік. Вони розмовляли. А Мирослад поволік додому замученого і сердитого Дужа. Той відмовився сам іти, істерично миркав, що заблукає, оскільки темно і він навмання не знайде дороги. І обов’язково втрапить у лапи до хижаків. І ті його загризуть. І він бідолашка загине. А Мирослада звинуватять у його смерті. Дуж ще щось там бурмотів про силу помсти його матері, але того вже майже ніхто не чув, бо Мирослад сердито волочив того до своєї хижі.
І тільки Перун залишався стояти на своєму місці, підставивши обличчя щедрому дощу. Остап наче заворожений дивився на чоловіка, який перед Ритуалом зізнався усім присутнім безсмертним, що є батьком Птахи. Чи раділа з того знання Птаха? Сумною здалася Остапу, бо після почутого і не плакала, і не сміялася. Мабуть, уже знала. Чому ж Перун раніше не визнав свого батьківства? Остапові хотілося про це запитати в бога. Як і про інше спитати. Чи знає той, як воно — зростати без батька? Навіщо він приховував правду аж так довго? Такою донькою можна тільки пишатися.
Остап уважно вдивлявся в лице бога, наче в ньому він мав отримати відповіді на свої запитання. Обличчям бога текла небесна вода. Плечі Перуна час від часу здригалися, наче від холоду. Але ж було геть не зимно, дощ лився теплий і ніч стояла погідна та гожа. Перун плакав. Остапові стало жаль старого бога. Діяв у той момент імпульсивно, підбіг до чоловіка, пригорнувся до нього. Той не очікував такого, бо вдихнув важко, поклав свої великі руки на спину хлопчини і прошепотів, напевне, сам до себе:
— Тобі видніше, батьку. Я скоряюсь!
Нічний Ритуал та велика віра вкупі зі щирою молитвою смертних та безсмертних сотворили неймовірне. Праліс за ніч ожив. А може, то небесний вогонь допоміг чи сила живої води, яка в ту ніч рясно лилася з неба? Та яке це мало значення! Світ неврів загоював рани, швидко відновлювався і продовжував свій життєвий цикл.
Остап з Дужем залишилися у світі неврів. Решта безсмертних, крім Мирослада, повернулися туди, де вони були потрібніші. Уже півроку минуло з тої пам’ятної ночі, і геть ніхто ані з Яровороту, ані з інших світів поки не навідався у світ Білих Вурдалаків бодай у гості. Отже, зі світом неврів усе гаразд і він не потребує лікування.
Дуж залишився мешкати в хаті Мирослада, Остап перебрався до школи. З Дужем вони майже не бачилися. Коли Остап запитував Учителя про Дужа та успіхи того в навчанні, той сердито супився і трохи роздратовано відповідав:
— Ну, живий твій Дуж! Живий та здоровий!
— Та я про інше, Учителю, розмірковую! Чи не йде часом Дуж чужою дорогою? Хіба це добре — займати чуже місце? — Остап не залишав надії, що таки віднайде потрібні слова та переконає власного діда відправити Дужа додому.
— Чужа дорога, кажеш? Ой, не думаю, що вона чужа. Вона його стовідсотково, онучку! Дуж вибрав, як собі гадає, легший шлях до мети. Він думає, що відсидиться в моїх хатині, а знання та вміння самі по собі з’являться у його голові. От не з’являться вони, поки не докладеш зусиль. Може, він і нормальний хлопець, як для звичайного яроворотця. Але тут, між неврами, усе ж чужинець. Так, я чесно намагаюся його хоч чогось навчити. Я пам’ятаю обіцянку, котру дав тобі. Не кривдити і не ображати Дужа. Я і справді його не зобижаю. Поводжуся з ним, мов з немовлям. Це наче вчити цицькове дитя ложкою їсти. Безглуздя повне. Хіба горщик без дна водою наповниш? Я не можу перебувати біля Дужа цілодобово. Ти ж знаєш! У мене є інші учні та інші обов’язки. Тож… Довелося до нашого яроворотця няньку приставити. Один із найкращих мисливців бавить нашого Дужа. Бо той телепень встиг і в болоті ледве не потонути, і змія його вкусила, хоча це велика рідкість у наших краях, бо змія нападає лишень для самозахисту, і лісові бджоли його не злюбили, геть усього пожалили. Про п’явок уже мовчу. Уже й Дзеванну просив — забери сина, пропаде, не впильнуємо. Та де там! Стоїть на своєму і край. Ох, Дуж-Дуж. І як мені з ним бути? Хоча, знаєш, у ньому таки щось особливе є. Наші найзапекліші вороги, андрофаги, його не займають. Він випадково до них у засідку втрапив. Так вони його не зачепили. За свого вважають, чи що?
Остап нетерпляче чекає новин від Мальви. Птаха обіцяла, що обов’язково передасть через Мирослада вісточку, тільки-но щось дізнається. Птаха мовчить. Остап журиться. Раніше Мальва йому снилася чи не щоночі. Навіть прикликати він ті сни не може. Хоча раніше таке вдавалося. Мирослад переживає за онука. І вже через власні знайомства старається роздобути хоч якісь вісті про зниклу дівчину. А вісті невтішні. У жодному з нейтральних та світлих світів навіть сліду Мальви не виявлено. Світів багато, тож пошуки тривають. У те, що дівчина жива, вірять усі. Бо ані Мара, ані Ягілка душу дівчини на той світ не переправляли. Темні ж вважають, що Мальва втопилася у водах Мертвої річки, тож пошуків не ведуть навіть у власних світах.
— Темні свої світи таки обнишпорили, — ділився новинами Мирослад, — у мене серед темних багато колишніх учнів, які з повагою ставляться до старого Учителя. І попри переконання, що Мальва мертва, вони таки не відмовили в послузі та обшукали темні світи. Мальви в них немає.
— А сірі світи? — не вгавав Остап. — Якщо у світі світлих, темних та нейтральних її нема, то тоді залишаються сірі. А коли Мальва там?
— Онучку, із сірими вести перемовини неможливо, — важко зітхав Мирослад.
— А ви пробували? Може, варто знайти батька і попрохати його про маленьку послугу? — Остап хапався за найтоншу соломинку.
— Батька? — Мирослад важко зітхнув. — Коли стаєш сірим, то перестаєш бути і сином, і батьком, і звичайною людиною. Запам’ятай це, онучку!
— Але ж спробувати можна? — не вгавав Остап.
— А ти думаєш, що я не пробував? Порозмовляли і… Нічого. Не достукався. Відшукати сірий світ неможливо, якщо тебе туди не запрошують. Сірі так ретельно маскуються, що нереально їх відстежити. Але не журися, Остапку, знайдемо ми Мальву. Бо вона жива. Я це знаю, і ти це знаєш.
— Коли знайдете? — Остап не вгавав. — Час невблаганний. Якби ж то можна було долучитися до її пошуків.
— Ще встигнеш. Закінчиш науку — і вперед! Я допоможу. Навіть якщо Птаха буде проти, — і Мирослад по-змовницьки підморгнув Остапу. — Отож, що швидше вивчишся, то швидше почнеш допомагати. Старайся, онучку, ду-у-же старайся. А щодо невблаганності часу, то не хвилюйся. Ти ж добре знаєш, що в кожному зі світів він тече по-своєму. У Яровороті, до речі, минуло лишень шість днів з того часу, як ви з Дужем опинилися тут. У світі неврів — уже півроку.
Остап це знав. Та все одно не міг не думати про Мальву. Він сумував без снів, у яких була його Мальва. Бо замість них прийшли інші. Лихі та недобрі. І в тих, нових та неспокійних, з’явилася Птаха… І в кожному з них вона помирала. Добре, що ті сни не такі часті й він навчився ними керувати. Амулет Птахи, який вона йому колись подарувала, знову допомагав. Навіть не знає, куди б його ті лихі сни завели, якби не захисний оберіг Учительки.
Остап мешкав та вчився в одному місці. Школа, простора дерев’яна хатина, складалася з декількох кімнат: власне світлиці для занять, спальні, кухні та майстерні. Ця будівля вважалася найбільшою та найзручнішою в Милограді. Тут працювала звична для безсмертних здатність приміщень усередині бути просторішими, аніж ззовні вони здавалися. Хатина стояла на околиці Милограда, у глухому віддаленому куті, і, звісно, майже посеред болота. Невеличкий острівець у центрі твані вважався добре захищеним від ворожих втручань. Дорогу до школи знали тільки теперішні її учні. У світі нервів болотяна стежина час від часу змінювала свої напрямки. Звісно, будь-хто з неврів міг легко віднайти ту стежину, оскільки тутешні мешканці вміли читати мову болота. Однак вважалося поганим знаком повертатися в ті місця, де ти перенародився. Дорослі неври були переконані, що, повернувшись до школи, ти обов’язково наткнешся там на тінь себе колишнього. Чим то загрожує? Втратою всіх набутих знань і… Ласкаво просимо знову до школи, повторно проходити обряд ініціації. Жодний з неврів цього для себе не хотів, хоча з глибокою повагою ставився і до школи, і до її Учителя. І коли наставав час випроваджувати на науку сина, то лишень гідність наповнювала серце справжнього невра — він таки дочекався того дня, коли його нащадок піде до школи. Бо це був перший крок на шляху дорослішання молодого хлопця.
Хлопці в школі були різного віку. Усі доброзичливі, однак попервах трохи обережні в поводженні з Остапом. Звісно, він для них був чужинцем, котрий мав за приятелів великих безсмертних. Та це тривало недовго. Досить швидко вони зрозуміли, що Остап такий самий простий хлопчина, як і вони, геть не задавака, з добрим серцем і дуже товариський. До того ж Учитель Мирослад не дає йому послаблення в науці. Та навіть більше! Вимоги до хлопця набагато жорсткіші.
Остап не був порожньою сторінкою, яку мали б заповнити уроки його діда. Він багато чого вже знав. Добре стріляв з лука, умів його змайструвати, тямив, яке дерево для цього годиться, а яке краще підійде для стріл. Цього його навчив Стрибог. Як і початкових азів полювання. Остап з вдячністю згадував Стрибога. Той був непоганим Учителем.
Мирослад давав набагато більше знань, але отримане від Стрибога не забулося:
— Запам’ятай собі, хлопче! Характер полювання залежить від того, якого звіра йдемо полювати. Однак є декілька загальних правил. Будь завжди уважним, умій читати сліди, враховуй напрям вітру, щоб безпомилкового вибрати місце засідки. Будь терплячим, аби тривалий час залишатися непомітним, нерухомим. Тримай у чистоті тіло, бо звіра легко може сполохати твій людський запах. Вибирай і погоду для полювання, і слушний час доби. Точність у стрільбі має бути ідеальна. Найчастіше матимеш лишень один шанс для влучного пострілу, бо переслідувати здобич, навіть поранену, яка ліс знає ліпше від тебе, — справа невдячна і переважно приречена на поразку.
Рукопашний бій теж входив у програму навчання. Тут Остап не дуже давав собі ради. Рухався не надто прудко та навіть трохи незграбно. І, здавалося, міг стати легкою здобиччю для супротивника в ближньому бою. Та хлопець мав те, чого не мали смертні. Він навчився наперед розгадувати дії супротивника. Тобто вмикався талант передбачення. Остап міг легко виграти всі двобої, та ніколи цього не робив. Він не вважав себе воїном, він знав, що світ неврів відкрив у ньому сили та вміння захищатися, і цього було достатньо.
Також Учитель Мирослад учив хлопців різних побутових премудростей, без яких у світі неврів не проживеш. Як побудувати хату, зліпити піч, змайструвати стіл, лаву, виготовити різне хатнє начиння, ложки, миски і так далі. Тут давалися тільки ази, бо після переходу молодий чоловік сам собі обирав заняття до душі. Один був прекрасним будівничим, інший ставав гончарем чи різьбярем, ще хтось — вродженим мисливцем чи воїном.
Звісно, полювання вважалося найважливішим заняттям у світі неврів. І йому приділялося велике значення. Полювати мали вміти всі. А полювання — це мистецтво. Це не просто звичайне вбивство тварини, а життєва необхідність. Невр з повагою ставився до звіра, у якого він змушений забирати життя.
І кожен період полювання починався з ритуалу. Щойно зачинало світати, учасники полювання збиралися біля жертовника. На жертовник ставилася треба, запалювався вогонь, промовлялися слова-величання та слова- прохання… Чекали. Род мав дати знак, який тлумачився як дозвіл чи заборона. Знаком вважалося полум’я ритуального вогнища. Воно або горіло пишно і спокійно, і при тому чувся закличний крик якогось звіра чи птаха, що означало — батько Род дає дозвіл та благословляє, або полум’я тьмяніло та гасло в цілковитій тиші. І ставало зрозуміло, що батько Род поки не дозволяє полювати. Тоді чекали декілька днів, і обряд знову повторювався.
Щойно отримавши дозвіл батька Рода, рушали до дуба, який ріс на околиці Оселища, для кровної пожертви. Дуб був препишним. Птаха казала, що, коли вона навчалася перевертництва у світі Білих Вурдалаків, його ще не посадили.
— Ой-ой, багато що змінилося з того часу, як я тут навчалася, — говорила Птаха, — і школи тоді ще не було, і хатинки будувалися трішки бідніші, і неврів у Оселищах було менше, і були вони не такі сміливі, як зараз. І навіть Гай-бога тоді ще не було. У нього тоді просто не вірили.
Гай-бог. Це бог мисливства в Невридії. А красень-дуб — його живе матеріальне втілення. Коли Остап уперше побачив цього дуба, то від здивування аж дар мови втратив. У стовбур дуба було встромлено щелепи молодих кабанів догори іклами — так, щоб вони утворювали за формою чотирикутник. Справедливий та жорстокий світ Невридії давав і брав кров’ю. Неври приносили дубу кровні жертви.
На одному з таких кровних ритуалів він був присутній. Остапа це вразило. Він ніколи не розумів такої безглуздої жертовності. Та змушений був прийняти. Це був світ зі своїми законами та знаннями. Неври пусканням крові з невинних жертв задобрювали войовничий дух Гай-бога. Хтозна, що насправді допомагало — чи вміння мисливців, чи кровна офіра, яку приймав у себе дуб, однак полювання завжди були вдалими та щедрими. Після полювання кровний ритуал повторювався, тільки замість слів-прохань звучали слова вдячності та давалася нова офіра, уже кров з упольованого.
Звичайно, у період розмноження птахів та звірів, полювання було строго заборонене. Вважалося, що порушників скарає сам батько Шум. І стануть вони після перенародження андрофагами. Гіршої покари важко собі уявити. Тому випадків порушення заборони не траплялося. Принаймні Мирослад не міг такого пригадати. Неври також з повагою ставилися до батька Шума. Заборонялося брати здорове-живе дерево. Тільки мертве чи пошкоджене — вітром, громом, хворобами.
— Йменням батька Рода вітаю тебе, Зелений Шуме! Дякую тобі за доброту твою та прихисток, Зелений Шуме!
Звичне вітання у світі неврів.
Мирослад водив учнів до лісу й навчав зільництва та збиральництва. З цим в Остапа були чи не найбільші проблеми. Ще відрізнити лиху ягоду від доброї чи їстівного гриба від поганки він міг, а от з грибами лікарськими та з помічними травами справи були кепські. Хлопці співчували Остапу, вважаючи того геть безталанним у справі зільництва. І скільки б не мордувався Мирослад, як би не старався навчити онука, та марно. Тут явно прокидалися гени матері, Зорини зі світу Сонячної Мушлі, пластикового світу, і Остапові інстинкти чомусь засинали. Дід Мирослад спершу навіть панікував. Бо якщо на час іспитів Остапа закинуть у ліс на довгих три місяці без провіанту, без ліків, без одягу, то він точно згине. Коли навіть уполює здобич, то розпалювання вогню принадить або хижака, або андрофага. Тож бажано харчуватися лишень рослинною їжею. А для цього слід навчитися її знаходити. Є достатньо зовні схожих трав, які геть по-різному пахнуть і, звісно, мають майже протилежні властивості. А ще за тих три місяці в лісі можна випадково поранити себе. Тож знання трав — це і твоє лікування.
І тривали такі муки довгих чотири місяці. Аж поки Мирослад не розпочав з Остапом заняття з перевертництва. Усі хлопці школи володіли цим умінням. Мирослад казав, що цього у світі неврів не вчать, це дається при народженні. Батько Род дарує. І вже сам світ неврів вирішує, яке воно для тебе буде. Майже дві третіх чоловічої частини Невридії вміють перекидатися вовками. І не просто вовками, а білими, як ознака роду, як відмітка. За нею ти не сплутаєш білого вовка із сіроманцями, котрі мешкали поруч у лісі, однак ніколи не нападали ні на Оселища, ні на його мешканців, навіть у часи великої скрути.
— Пам’ятай: вищість духу не робить тебе вищим від найнижчої травинки. Свій свого не зачепить ніколи, — говорив Мирослад. — Уже ліпше смерть, аніж через убивство брата по крові отримати шанс на продовження життя. Таке сміють чинити лишень люди. Ті самі андрофаги, наприклад. Та хіба їх людьми назвеш? Вони не те що ворогів з’їдають, а й своїх старих немічних батьків. Андрофаги — блукаючі створіння. Вони живуть сьогоднішнім днем, не зазираючи в майбутнє, не озираючись у минуле. Для них домівкою є кущ бузини, дупло сосни, нора звіра, барліг ведмедя. Вони інші. Їм не потрібне мистецтво перевертництва. Бо вони істоти. Смерть у бою для невра — то честь, бо він насправді не помирає, а стає частиною правічного світу неврів. А от стати полоненим — це ганьба. Уже ліпше вбити себе, якщо маєш таку можливість. Неври вірять, що якщо ти потрапив у полон і андрофаг тебе з’їв, то після смерті твоя душа не повертається до батька Рода, а стає слугою-рабом убивці. Аж поки той не загине. Хіба то не ганьба? З полону андрофагів немає можливості повернутися. Андрофаг тебе спочатку підступно оглушить, тоді напоїть трунком з ягід забуття. Ой, той трунок! Ти наче і рухаєшся, і все бачиш, але свідомість маєш знерухомлену. То навмисне, аби ти не скористався даром перевертництва. Полонених андрофаги приносять у жертву своєму богу. Нещадному та жорстокому.
— Чорнобогу?
— О, ні, що ти. Чорнобог — це система знань та вмінь. Це філософія буття. Андрофагам до цього розуміння ніколи не дорости. Вони сотворили собі власного божка. Ти здогадуєшся, онучку, де він у них живе?
— Ну-у-у, — Остап замислився. Він добре знав устрій і світлих, і темних світів. Але в цьому випадку мало бути щось геть дивне. Неподалік, у болоті, гучно закумкала жаба. Напевне, на дощ. І він сказав те, що першим спало на думку: — Може, той бог живе в болоті? Скажімо, у жабах.
— Не ображай жаб, — розсміявся Мирослад. — Андрофагам до такого ніколи не дотумкати. Звісно, ти не вгадаєш. Вони вважають, що їхній бог живе всередині андрофага. І щоб утішити його, завоювати приязнь, слід постійно робити кровні жертви. З’їдаючи свого ворога, ти забираєш його силу, даруючи її і собі, і богу. Так вважає андрофаг. До речі, я вже згадував, андрофаги поїдають не тільки полонених, яких приносять у жертву богу, тобто собі. Вони поїдають і своїх теж, тих, хто став тягарем для племені: зістарився, чи важко поранений, або невиліковно хворий. З’їв, наприклад, батька і отримав його знання та вміння. Таким чином, бог, якому поклоняються андрофаги, живе вічно, мандруючи з тіла в тіло. Та ти, очевидно, про це вже знаєш?
Остап бридливо скривився. Мирослад це помітив і журно додав:
— Це я тобі, мій любий хлопчику, розповідаю не тому, що маю бажання полякати. Навпаки, я хочу попередити тебе про всі небезпеки, які підстерігатимуть тебе, коли ти підеш до лісу на випробування. Я до цього готую всіх учнів. І ти добре розумієш, що трохи програєш хлопцям у майже всіх навичках, крім хіба що читання стежок на болоті та слідів на полюванні.
— Звідки ви так багато знаєте, Учителю, про андрофагів та їхні ритуальні вбивства? Адже ніхто з полону не вертався, — запитував нажаханий Остап.
— Хіба я таке казав? Я говорив, що немає можливості, але це не означає, що ніхто ніколи не повертався. Я, наприклад, теж був у полоні андрофагів і мушу тобі в дечому зізнатися. Якби не один з моїх учнів, то навряд чи ми б з тобою зустрілися, онучку. Принаймні не в цьому житті.
— Учень? Він визволив вас? Я його знаю?
Мирослад весело підморгнув Остапу:
— Добре знаєш. Можливо, коли я уточню, що це була учениця, ти здогадаєшся — хто?
— Птаха?
— Птаха. Не знаю, як тоді ще зовсім юна, геть неосвічена чужинка таке сотворила. Сила живе в ній величезна. Знаєш, вона навіть хотіла залишитися назавжди у світі неврів. Та світу неврів така сила тільки нашкодила б. Зараз Птаха на своєму місці. О, це могутня безсмертна. І її сила ще в розвої. Вона — та, якій під силу змінювати долі цілих світів. І дуже добре, що вона на світлому боці. Відкрий такій жінці темний бік — вона перетворить усі світи на морок.
Мирослад уважно дивився на Остапа. Він наче добирав слова, щоб влучно передати суть того, про що збирався повідомити онуку.
— Безсмертний разом з Перемінником отримує шанс не просто реалізувати своє призначення, а й примножити його. У кожного власна дорога самоствердження. Так, дорога твоєї Учительки з Яровороту ніколи не була простою. Її випробування досі тривають. Тому що вона особлива. Птасі нещодавно відкрилася правда про її батька. Отримати в батьки Перуна — це також випробування. Можливо, це прозвучить трішки дивно, але я вважаю, що Птасі пощастило. Бо дотепер вона вважалася донькою звичайних смертних. І авторитет великого батька ніколи не тиснув на неї. Тому почну я, Остапку, свою науку не зі слів про перевертництво. Я тобі розповім про твого батька, про твою бабусю і про матінку Дужа. Не лякайся. Це буде одна історія, яка в собі усіх об’єднає.
— Скільки різних казок, легенд та переказів існує про цю сумну річку, дівчино. Не перерахувати. Ніхто не знає доконечної правди, але в тому, що загинув цілий світ, винні всі: й темні, і світлі, і навіть Творець, бо дозволили тому статися. Мертва річка, котра зараз протікає через Оселище Відтіні, у ті далекі часи називалася Забутою-Незгаданою. І по старій пам’яті її інколи й досі так називають. Ми ж про це вже говорили! Отож річка Забута-Незгадана тоді не мала й краплини Мертвої води. Річка з джерельною водою, річка, котра тримала у своїх обіймах цілий світ. І називався той світ — світ Русалій. Здогадалася з назви світу, хто там мешкав? Прекрасні та дивні істоти. Зовні дуже схожі на людей. Принаймні від голови і до пояса — стовідсотково. А нижче? У них не було ніг. Замість нижніх кінцівок ті істоти мали риб’ячий хвіст. Такі собі риболюди. Ці створіння дуже гарно співали. Точніше, не всі, а жіноча половина. Співали вони не завжди. Лишень уночі та в той час, коли місяць стояв уповні. То був цілющий спів. Він лікував усі душевні хвороби, включаючи відчай, божевілля, залежність та одержимість. І до тої річки часто приходили люди, переважно смертні, щоб послухати спів русалій та зцілитися. Людина слухала той неймовірний спів і плакала, з очей разом зі слізьми витікали горе, туга, біль, залежність… Душа очищалася, і зцілювався дух. І коли на ранок місяць ховався та спів припинявся, людина розуміла, що їй не просто стало легше, вона знає, як далі жити, що робити, куди іти і за ким.
Чотири рази на рік, у дні сонцестояння та рівнодення, плавці русалій перетворювалися на ноги і вони виходили на берег. Цей період у русалій називався шлюбним. Вони сходилися в пари, для того щоб продовжити свій рід. За півроку, а не дев’ять місяців як у людей, і смертних, і безсмертних, у них народжувалися діти, також на суходолі. І щасливі батьки разом з малятком поверталися у воду. У шлюбний період, якщо навіть він збігався з місячною повнею, співи припинялися і перебувати у світі Русалій було небезпечно. Залишатися на березі річки в час, коли русалії заводили свої шлюбні танки, неприпустимо. Якщо русалії зустрічали випадково заблукалу людську істоту, що тут починалося! Кажуть, вони так пестощами та любощами закохували чоловіка чи жінку, що ті помирали не в муках, а від задоволення.
Люди з розумінням ставилися до такої-от інакшості русалій і старалися не потрапляти їм на очі. Русалії на березі річки побудували за допомогою тільки їм знаної магії хатки, для усамітнення під час шлюбного періоду тих особин, котрі за віком уже не могли народжувати. До речі, залишки тих будівель досі стоять у Темному світі, і ти їх, звісно, бачила. Навіть темна магія їх не може знищити.
Та ось настали часи великої переміни. У світ Русалій прийшли темні. Без запросин і без дозволу, певна річ. Побудували на березі свій величезний Чорний Храм, поставили капище та жертовник, почали молитися темному богу. Спів русалій дратував та нервував темних. Та поки вони на нього не дуже зважали. Бо займалися облаштуванням Храму. Те, що жило в річці, наче не шкодило і тому не викликало занепокоєння. А пісні? Спів не вражав темного серця темних безсмертних, не лікував його і не шкодив йому. Та все це тривало недовго. Бо коли в шлюбний час русалії вийшли на берег для того, щоби зачати нове життя, то що тут почалося! Темні оскаженіли від зухвалості русалій. Вони, бачиш, віддали русаліям річку, а ті на берег пхаються? Ох! Як можна віддати те, що тобі ніколи не належало? Темні намагалися зупинити хтивих русалій. То була справжня бійня. Темні фізично були сильнішими, закляття та темні прокльони умить убивали, але природні інстинкти русалій якимсь дивом чинили опір і виявилися потужнішими від сили темних. Декілька темних були залюблені до смерті, дехто зализував рани в Храмі. Русалії, сповнені ненависті та злоби до загарбників, відступили та зачаїлися в річці. Щоб наступного разу знову напасти на своїх поневолювачів. Так вони сприйняли темних. Ті стали їхніми ворогами. Рабами русалії не захотіли бути.
Темні розуміли, що наступний шлюбний період стане початком нової битви. Тому попросили благословення в Чорнобога, аби дозволив здолати непокірних зухвальців. Кажуть, що той дозволив. І почалося… Спочатку темні забрали з неба місяць і сонце. І світ Русалій назавжди занурився в похмурі сутінки. Вічний захмарений день висів над Оселищем.
Мальва перебила оповідь Ягілки:
— Я не розумію іншого. Невже темні не могли в іншому місці збудувати свій Храм? Чому припхалися у світ Русалій? Це ж безглуздо. Чи не простіше починати все з нуля, без поборювань і втрат?
Ягілка сумно зітхнула, але не відповіла, натомість продовжувала оповідати далі:
— Відсутність на небі місяця та сонця стала початком кінця для русалій. Зрозуміло, що вони вирішили боротися. Русалії з нетерпінням чекали шлюбного часу, для того щоб вийти на сушу. Та цього разу вони всю свою силу готувалися спрямувати на ворога, який захопив їхній світ, украв у них небо і, очевидно, готовий іти далі. Але вони не встигли… Одного дня, якраз напередодні осіннього рівнодення, з-під жертовного Чорнобогового каменя забило джерело з Мертвою водою, і потекло воно простісінько в річку Забуту-Незгадану. Точніше, то темні річище так спрямували.
Загинули русалії не відразу. Спочатку почали хворіти. Мертва вода поволі отруювала річку. Ніхто не заступився за прекрасних істот з річки Забутої-Незгаданої — ні інші темні, ні світлі. Лишень смертні намагалися якось лиху зарадити. Що вчинили люди? Деяких істот, котрі погоджувалися йти з ними, забирали із собою та селили у водоймах свого світу. Та, на жаль, таких зговірливих було мало. Бо, переселяючись у чужий світ, русалії ставали іншими, змінювалася їхня сутність. Чула ж, мабуть, легенди про русалок та водяників?
Мальва ствердно кивнула.
— Це не зовсім легенди. Оповіді про нащадків давніх русалій. Але зараз не про тих, хто вижив. А про тих, хто залишався вірним своєму світу. Так, вони добре усвідомлювали, що приречені на вимирання, та продовжували жити в Забутій-Незгаданій. А річка змінювалася, перетворюючись на Мертву. Що ж, темні могли святкувати перемогу. Адже світ Русалій поволі ставав світом Темним, однак… Не все так просто. Заборонено безкарно вбивати навіть богам. Так, вода в річці Забутій-Незгаданій перетворилася на Мертву і вбила русалій. Але вона, крім води з Чорнобогового джерела, отримала ще одну складову — прокляття русалій. І відтепер могла легко вбивати наймогутніших темних безсмертних. Щойно темний устромляв руку у воду річки, як шкіра вкривалася пекучими ранами, які не загоювалися ніколи. А впасти в таку воду — то взагалі миттєва смерть. Легенди світу темних стверджують, що русалії насправді не загинули, а отримали нову подобу, і що це вони, а не вода, так жорстоко мстять темним за знищену батьківщину. Хоча після того як річка Забута-Незгадана перетворилася на Мертву, їх ніхто і не бачив. Та мушу чесно тобі сказати, дівчино, що Мертва річка світу Відтіні й світлих не дуже шанує. Вбити не вб’є, але знесилить. Кажуть, що тільки смертним людям та тим безсмертним, у жилах яких тече і кров смертного, як ось ти, наприклад, можна вільно заходити у води цієї Мертвої річки.
Ще одним неприємним нагадуванням про русалій є залишки хатинок у світі Відтіні. Так, вони напівзруйновані, але досі не знищені. І що тільки темні не робили, аби позбутися такого спадку! Які тільки добірні заклинання та замовляння не використовували! І зілля відвороту та зневільнення варили, і зі світів людських приносили зброю смертних — усе марно. Хатки й досі на своєму місці — постійне нагадування темним про їхню невсемогутність. Лишень одного разу трохи вдалася спроба, і непрощеним закляттям темним вдалося знищити маленьку комірчину біля старої хати. Але… Комірчину вони знищили, однак на її місці, якимсь незрозумілим дивом, утворилося невеличке болітце з водою, яка також дуже не любить темних. Після цього темні припинили будь-які намагання зруйнувати хати. Зараз у тих хатинах мешкають прокляті, служки темних.
— Невже ніхто-ніхто зі світлих так і не заступився за істот з річки Забутої-Незгаданої? Навіть Птаха? — сумно перепитувала Мальва.
— Майже ніхто, — сумно відповіла Ягілка.
— Тобто? — уперто допитувалася Мальва.
— Ну-у… Був один. Перуном звати. Він таки посмів перечити темним. І ті навіть пообіцяли йому, що подумають над його вимогами. Не пригадую добре, що вони там йому наобіцяли, певно, пустити джерело з Мертвою водою в обхід річки Забутої-Незгаданої, щоб у якійсь долині утворювалося озеро. Але це був обман, люба дівчинко. Насправді вони заманили Перуна у світ Відтіні для того, щоби вбити його дружину.
Мальва здивовано дивилася на Ягілку, згадуючи Ладу, яку вона нещодавно бачила — живою та здоровою. Щось тут докупи не тулилося.
— Ой, я знаю, що далі було! — махнула рукою Мальва. — Перун здогадався про підступ темних, так? І дружина Перуна залишилася живою.
— Що? Ні. Не здогадався. Навпаки, повірив. Дружина Перуна тоді загинула.
— Як це? — Мальва іронічно посміхнулася. — Загинула вона. Коли? Я ж її недавно бачила здоровою і дуже лихою.
— Ти про Ладу? — перепитала Ягілка і, не чекаючи відповіді, продовжила: — Лада — друга дружина Перуна. І першою їй ніколи не стати. От вона і комизиться тепер. Навіть ревнує чоловіка до першої дружини. До давно мертвої першої дружини. І тобі від Лади дісталося, так?
— Дісталося, — погодилася Мальва, згадуючи лиху вдачу Лади. — Красунею, мабуть, була перша дружина Перуна, якщо Лада її досі пам’ятає.
— Чому була? — запитала якось дивно Ягілка. В очах застрибали вогники-блискавки.
— Ну як чому? Ви ж самі щойно сказали: дружина Перуна загинула.
— Так, загинула. Але її повернули до життя.
— Кого? Нічого не розумію. Як повернули?
— Дуже просто — перенародження. Дружина великого Перуна — велика Перуниця. Не хочеш знати, ким вона є тепер?
— Що означає — ким є? Ви говорите загадками і я вас маю розуміти? — роздратовано випалила Мальва.
— Та гаразд-гаразд, не дратуйся. Невже Морок тобі так погано історію світів викладав?
— Думаю, він просто не встиг мені все розповісти. За браком часу. Я ж вчасно дременула, пра’?
— То що, не хочеш знати, хто ця особлива жінка? Вона доволі близька і важлива для тебе.
Мальва приголомшено дивиться на Ягілку. Вона знає, що Птаху інколи називають Перуницею. Але якось ніколи цього не пов’язувала з Перуном:
— Птаха?! — прошепотіла.
Ягілка сумно посміхнулася:
— Так. Вона. Його вірна і віддана дружина. Ніколи нікого він так не любив, як її. І не любитиме. Перун силою молитви повернув жінку до життя.
— А вона? Вона Перуна теж любить, так? — чомусь цієї миті Мальва думала про батька та жаліла його і, здається, розуміла його безглузду поведінку. Стрибог ревнував Птаху. І, можливо, не безпідставно?
— Вона — Птаха-Слава, велика Перуниця. Він досі її любить, і вона його теж.
— Що? Як це любить? Ні-ні, ви щось плутаєте. Птаха любить Стрибога. До чого тут Перун, га? Але якщо це правда, то зрозуміло, чого так казиться батько. Звичайна чоловіча ревність. Теж мені боги… Розпусники…
Мальва нервово стукнула кулаком по столі. Під столом сердито зашипів кіт. Знову повернувся? Мальва згадала його червоні очі, та тільки сердито сіпнулася. Вона готова була зараз щось розгатити чи розчавити. Можна й кота.
— Не все є таким звичайним, як здається на перший погляд. Так, Перун любить Птаху. Яка є перенародженою Перуницею. Але він не може бути ані її чоловіком, бо вже одружений на Ладі, не може бути і її коханцем. З дуже простої причини. Він її батько.
Якби Мальві зараз сказали, що Перун і справді коханець Птахи і що та відповіла йому взаємністю, вона менше б здивувалася.
— Мати рідна! Хіба таке можливе? Ви ж самі сказали, що вона перенароджена Перуниця і що Перун упросив Творця повернути її до життя.
— Так. Казала. Творець і повернув. І вже, очевидно, Творцеві видніше, яким чином це робити.
— І Птаха про батьківство Перуна чомусь не знала, так?
— Не знала, — лаконічно відповідала Ягілка. — Але вже знає.
Мальва згадувала про те, з яким трепетом Птаха ставилася до Остапа, маючи його за сироту, бо й себе вважала такою ж. Згадала розповідь бабусі Горпини про те, як Птаха ретельно та уважно шукала для Мальви люблячих батьків, тому що знала, як це важливо мати таких людей за найрідніших.
— А Стрибог про це знає? — розпитувала й далі Мальва. — Про батьківство Перуна?
— Знає, але не вірить.
— А якщо я йому про це розповім, то повірить?
Ягілка сумно посміхнулася у відповідь:
— Не знаю. Коли по-справжньому люблять — то вірять. А твій батько — просто телепень. Даруй, будь ласка, за таке негарне слово. Стрибог нікого, крім себе, не любить. Навіть тебе. Лишень дозволяє себе любити.
Мальва нервово сіпнулася:
— Звідки ви знаєте? Він заплутався. Йому потрібно все пояснити, і він зрозуміє. Ніякий він не телепень. І мене він любить. Зрештою, що ви можете знати про любов? Ви тут вічність. І все одна-однісінька. Ви хоч разок кого-небудь любили?
Обличчя Ягілки враз стало старим та потворним, таким, яким його бачила Мальва на подвір’ї. Та це тривало тільки мить. І знову вродлива жінка холодно посміхається до неї:
— Не обов’язково когось любити, щоб розумітися на любові, дівчино.
— Неправда. Щоб говорити про смак борщу, потрібно його спочатку попробувати. Адже ви не маєте ані дітей, ані чоловіка.
Ягілка взяла себе в руки та миролюбно сказала:
— Давай не будемо сперечатися. У мене своя дорога, у тебе своя. Зараз наші шляхи перетнулися. Ти втекла від Лади, яка хотіла повернути тебе батькові. Думаю, що після щойно почутого ти жалкуєш, що втекла.
— Не жалкую, — сумно відповідала Мальва. — Лада мене хотіла віддати не батькові, а повернути Мороку. Це старий пер… Тобто старий дідуган, збоченець та людиноненависник. І, взагалі, у Темному світі нормальних майже не залишилося. А ще погода мене тутешня дістала конкретно. Ні сонця, ні дощу, ні снігу. Тож дякую вам, шановна пані, що не прогнали і допомагаєте.
Мальва зуміла пересилити себе та зібрати докупи думки.
Ягілка у відповідь кивнула. Мальва продовжувала:
— Мені потрібно потрапити до Яровороту. Можна, звичайно, й у світ Єдиного Бога, до бабусі Горпини. Та, боюся, що там мене шукатимуть темні. Бо Лада точно розпатякає всім, що я жива. Тож ліпше до світлих. Відразу ж принесу клятву Білобогу та стану світлою.
— Світлою? — перепитала Ягілка. — Ти добре подумала? Я б не поспішала з цим. До речі, Лада поки нікому нічого не розповіла про тебе і твою втечу. І темні досі твердо переконані, що ти втопилася.
— Хм… Цікаво. Пані Ягілко, скажіть, а звідки ви це все знаєте? Ви ж у своєму світі безвилазно сидите, бо вам виходити за межі Порубіжжя заборонено. Телевізора та радіо, а тим паче мобільного у вас теж нема?!
— Чого? — Ягілка щиро здивувалася.
— Не партеся! — вкусила себе за язика. — Тобто не переймайтеся. То випадково вирвалося.
Ягілка зітхнула, встала зі свого крісла. Підійшла до запнутого вікна біля найбільшого стелажа. Поманила до себе дівчину. Та недовірливо скривилася, тоді неохоче встала та попленталася до Ягілки.
Ягілка рукою відсторонила шмат матерії і…
За вікном на Мальву чекав Яроворот. Площею перед Храмом Білобога ходили люди. Небо було безхмарним та сяючим. У Мальви защеміло в серці. Ягілка поривчасто закрила штору. Якусь мить уважно дивилася на Мальву. У тої очі були на мокрому місці. Здавалося, ось-ось розплачеться. Тоді Ягілка знову рукою забрала з вікна штору. Краєвид за вікном змінився. То був світ Відтіні. Площа Чотирьох доріг. А на ній — Храм Чорнобогів.
Мальва різко відсахнулася. А якщо її зараз побачать та потягнуть до жертовного каменя присягати Чорнобогу? Ягілка це помітила та поспіхом опустила шмат тканини на вікно.
— Ось таким чином, дівчино, я отримую інформацію зі світів. І про всіх усе знаю. І, до речі, про твого Остапа теж. Він — син смертної Зорини та безсмертного Шепота. А Шепіт — син безсмертних Мирослада та Неври зі світу Білих Вурдалаків. І в це вікно я на власні очі бачила, як твій Остап став учнем школи Храму Сонця, а зараз навчається у свого діда Мирослада. Вікно мені показує геть усі світи. Тож мені не потрібно кудись ходити чи літати, щоб отримати достовірну інформацію.
— То ви мене переправлятимете через вікно? — запитувала здивована Мальва.
Ягілка стенула раменами:
— Хіба на той берег річки через збільшувальне скло переберешся? Нічого собі в тебе уява! Це вікно — не просто вікно. У нього можна бачити інші світи, але не вештатися туди-сюди.
— А мо’ з допомогою якогось спеціального варгана можна? — Мальва згадала про купу дримб на одній з полиць.
— Може, кинемо бавитися у вгадайки? Варгани в Порубіжжі не працюють, це лишень музичний інструмент. Потрапити сюди завдяки варгану можна, але не повернутися. Ти мені ліпше скажи, вирішила врешті, куди тобі треба і чим платитимеш за послугу? Точно Яроворот?
— А що можна й у світ мертвих напроситися? — не вгавала Мальва.
— Можна. Тільки ще ніхто живим з нього не повертався. Хочеш у світ мертвих?
— Ні. Я просто спитала, — твердо відповіла Мальва. — Мені до Яровороту. А там побачимо.
— Гаразд. Воля твоя. Тепер щодо плати. Що я отримаю за цю послугу?
Мальва скептично оглянула себе. Одяг пошарпаний, брудний, босі ноги… Єдиний скарб — те, що на шиї. А на шиї висіло два варгани й Остапова мушля.
Ягілка помітила той рух дівчини.
— Варган як плата цілком підходить. Щодо чужого, Ладиного, варгана, то як плата він не прийнятний. Він не твій, і ти його маєш тут залишити. Я поверну його хлопцям. Через тебе в них і так купа неприємностей. Ну? У тебе лишається твій варган та ота цяцька-мушля на шиї. Можеш її віддати замість варгана. Цікавенька штучка.
Мальва, не роздумуючи, розв’язала шнурок на шиї, зняла два варгани і простягла Ягілці. Мушлю повернула назад на шию. Варган після повернення до Яровороту вона собі знайде новий. Там є майстри, які їх виготовляють. І у Яровороті вона точно не заблукає. Бо всі дороги кругові і тому ведуть до Храму.
Ягілка тим часом поспіхом запхала варгани собі до кишені.
— Отой із симво… — було почала пояснювати Ягілці де чий, однак та її обірвала на півслові.
— Я знаю, дівчино, де твій, а де не твій. Я й так згаяла на тебе забагато часу. — Ягілка говорила трішки роздратовано. — Ти не голодна, ти перепочила і тому можеш вирушати в дорогу.
Ягілка підійшла до величезного плетеного кошика, заваленого аж по вінця барвистими клубками ниток. Мальва могла заприсягтися, що ще мить тому його тут не було. Тим часом Ягілка взяла з кошика сірий клубок, простягнула його Мальві:
— Бери. Кинеш собі в ноги. Кінець нитки міцно триматимеш у руках. Йтимеш за ним, він показуватиме дорогу. Хоч би як тебе не відволікали, хоч би що не відбувалося поруч, не реагуй. Дорога з Порубіжжя доволі звивиста. Прихованих перешкод багато. Але нічого нездоланного нема.
— А чому сірий клубок? — обережно запитала Мальва. У кошику були різнокольорові клубки, і здавалося, що Ягілка вибрала для Мальви сірий навмисне. Найнепривабливіший.
— Люба моя, мені видніше, якого кольору має бути клубок. Ні? Чи ти передумала повертатися до Яровороту? Тоді куди? В Оселище Відтіні? Звісно, тоді тобі треба білий клубок. Ну то що?
Мальва заперечливо захитала головою. Ні-ні. У світ темних вона не хотіла. Ага, жартівниця ще та Ягілка. До Відтіні — та й білий клубок.
Ягілка відчинила двері, котрі розділяли її кімнату і передпокій. Мальва попленталася слідком, затиснувши в руці нитки. У передпокої кипіла робота. Мальва знову ошелешено зиркала на прядку, яка сама рухалася, на піч, у якій булькало та кипіло в горщиках, на мітлу, яка сама підмітала підлогу. Змія так само непорушно спала на ліжку. Чорний кіт з червоними очима дивився на неї чомусь трохи співчутливо, стоячи біля дверей, що ведуть надвір.
Ягілка ногою відсунула кота. На дверях з внутрішнього боку був нанесений символ:
Рубіжник — Мальва впізнала одразу. Отже, вона зараз має перейти межу.
Ягілка прочитала невпевненість в очах Мальви і різко та поривчасто прочинила двері. За дверима стояла глупа ніч.
— Усе. Далі сама. Ночі не бійся. Щойно вийдеш за ворота моєї хатини, потрапиш у Міжчасся. У ньому я б не радила губитися. Мешканці Міжчасся дуже примхливі та підступні потвори. Та поки в тебе в руках нитка, вони не займатимуть. Також не радила б тоді повертатися назад до моєї хатини. Наступного разу за входини потрібно буде дорого заплатити і лишень варганом не відкупишся. Але ж ти розумна дівчинка, правда? І з тобою нічого лихого не трапиться. Йди, у добру путь. Нехай береже тебе нашого великого Творця всевидяче око.
Ягілка низько вклонилася Мальві. Дівчина також у відповідь уклонилася:
— Щиро дякую, шановна пані Ягілко. І вибачте мені за всі прикрі слова, що я говорила, особливо про любов. Я не мала права такого казати. Дякую вам. І вас нехай береже Сварог.
Мальва вийшла в темряву. Спустилася навмання східцями. Очі поволі звикали до ночі. Клубок вона кинула перед собою, обмотавши навколо зап’ястка кінець нитки та міцно пальцями вчепившись у неї. Мальва задумливо дибала вслід за посмиками нитки: «Ягілка старалася не називати мене на ім’я. Цікаво, чому?»
— Трапилося це доволі давно. Ще твого татуся, Остапку, і в планах не було. Я і мама Дужа, прекрасна та світла Дзеванна, жили собі не тужили в нашому рідному та привітному світі Сонячної Брами, тобто у Яровороті. Дзеванна була з родини світлих безсмертних. Донька Миха, повелителя та опікуна лісових звірів, та прекрасної Діванни, повелительки плодючості. Я ж отримав Перемінника від Мари не за заслуги своїх батьків… А тому, що отримав.
Мирослад сумно посміхнувся і продовжив. Певно, те, хто твої батьки — смертні чи безсмертні, — при виборі в безсмертні таки беруть до уваги… Хто? Остап зараз по це не думатиме, бо навряд чи знайде відповідь.
— Тобі, напевне, любий мій хлопчику, уже всі вуха продзижчали ліричною історією палкого кохання нечистокровного Мирослада та величної красуні Дзеванни, за почуття та серце якої билася чи не половина Світлого світу?
Остап ствердно кивнув, згадуючи оповідь Посолоня.
— Не питатиму хто, бо здогадуюся. Очевидно, що Посолонь, який досі кохає Дзеванну. Так, визнаю — вчинив недобре, бо не відкрив усієї правди про цю жорстоку та підступну жінку. Про всі її недобрі вчинки, крім мене, знає ще один чоловік. Це Оракул. То він порадив мовчати. Надто дзвінке ім’я у Дзеванни. Думалося: хто ж мені повірить? Вона від народження світла. А я? Досі на роздоріжжі. До того ж пані Дзеванна доволі легко може нашкодити світу неврів, якщо дуже захоче. Отака неофіційна домовленість існує досі між нами: я мовчу, а Дзеванна не шкодить неврам. Але ти, мій любий онучку, мусиш знати правду. Мусиш…
Мирослад уважно подивився на Остапа. В очах старого чоловіка, крім звичного впевненого вогню, цього разу виднівся ще й біль. Оповідь мала бути гіркою.
— Мені Дзеванна колись подобалася. Вона і справді народилася особливою — розумницею та вродливицею, — Мирослад трохи перечепився на словах та виправився: — Тобто вона й досі красуня. Світла безсмертна з прихованою люттю всередині. Але про це я дізнаюся згодом, а тоді… Струнка світлокоса дівчина, з небесними очиськами та ніжним голоском крутила чоловіками, наче Сварог сонцем. Це була чарівна магія дівочої вроди, чистої та незайманої. Принаймні всі так вважали. Приємно ж дивитися на мальовничий краєвид чи на прегарну троянду? Чому Дзеванна обрала саме мене поміж великої пастви своїх прихильників, я досі не втямлю. Посолонь, Дажбог, Хорс, Купайло, Коляда, Переплут… О, це не повний список приречених на вічні муки невзаємного кохання. Але Дзеванна, наче розпещена дитина, захотіла отримати те, що не могло їй належати. Моє серце. Я завжди вважав її просто добрим другом: доброзичливим, вірним, справжнім. І чому я, телепень, тоді не зауважив, що вона дивиться на мене не очима приятельки, а геть по-іншому? Розуміти це я почав лишень тоді, коли сам по-справжньому закохався.
Так, Дзеванна й справді талановита безсмертна. Вміння володіти мистецтвом полювання — то від батька Миха. Вона вправно читає мову слідів тварин та птахів, насліпо з лука бездоганно потрапляє в ціль, ножем легко вражає серце птаха на льоту чи будь-якого звіра в русі. У цьому їй рівних немає. Вона багато чого мене навчила, відчинила в пізнанні світу природи такі двері, що самотужки мені навряд чи вдалося б їх відчинити. Я навчився від неї розуміти мову не тільки птиць чи тварин, а й мову комах, безмовних риб та німих черв’яків у земній тверді. Це вона відкрила мені світ неврів, у якому доволі довго владарював її батько, постійно сперечаючись зі світом Шума-Шумлячого: хто важливіший та потрібніший — світ рослин чи світ тварин. Мих був рідним сином Шума. Одвічна суперечка між батьками та дітьми. Безглузда, звісно. Це те саме, що запитати, хто важливіший для народження дитини — батько чи мати. Без неї та без нього дитина не народиться. У той час світ неврів називався світом Шума.
Суперечки припинилися, щойно у світі Шума з’явилася Дзеванна. Мих усе хитро підлаштував. Дідусь Шум любив свою онучку, бо та не сперечалася з ним. Мила красуня завжди привітно посміхалася і чинила по-своєму. Можливо, Дзеванна тоді й справді кохала мене, бо дозволила нечистокровному Миросладу порядкувати у світі Шума. І ми з Дзеванною оселилися в цьому дуже дикому та дуже чистому світі, де ще не було людей.
І там я зустрів її. Меншу доньку Шума та Матінки Сирої Землі, молодшу сестру Миха і рідну тітку Дзеванни. Звали її Невра. То Дзеванна познайомила нас. Можливо, хотіла, щоб я врешті зрозумів, який вона бездоганний скарб і які поганки інші жінки, якщо порівнювати з нею. Так, у зовнішній красі Невра програвала Дзеванні. Непомітна, наче день, який приходить після світанку, тиха, наче вода в криниці, без отих буревіїв та стрімких атак, які зазвичай мають усі річки, не тільки гірські. Та щойно я глянув у мрійливі очі Неври і зазирнув у її щиру душу, як одразу пропав. Невра для мене стала Всесвітом: жінка — погідне тепле літо, зі спокійним небом, усіяним зорями-блискітками і з сестрою Місяцівною у високості. І я покохав. Серце сказало: це твоя доля. Я повірив йому. Бо моє серце чекало на неї. Невра навчила мене не просто бачити та читати сліди звіра, вона навчила мене ставати звіром. Невра відчинила для мене нові двері в розумінні природи всього живого. Усі ми — діти Творця: і трава, котра тримає небо, і звірина, котра тримає гармонію у світі, і людина, яка може стати і травою, і гармонією будь-якого світу. Кожна жива істота при потребі може змінювати свою подобу. Це розширяє її внутрішні горизонти, води твоєї річки виходять з берегів, міняють русла, гори твоєї душі стають вулканами, лави яких можуть спалити, а можуть дарувати стільки тепла, особливо коли холодно.
З часом у світі Шума з’явилися перші люди. Тільки їх не вистачало для гармонії в цьому світі. І привела їх у той світ донька Шума-Шумлячого, сестра Миха, чарівна Невра. І цей світ від того часу стали називати Невридією.
У голосі Мирослада чувся розпач і велике розчулення. До горла Остапа підкотився гіркий клубок. Він уже розумів, що ця історія — історія великого кохання, жахливих потрясінь та страшного лиха.
— Дзеванна довго та вперто відмовлялася бачити очевидне. Її любий Мирослад кохав іншу. Таке красуні Дзеванні навіть у найстрашнішому сні не могло наснитися. Я освідчився Неврі, вона сказала так. Сталося це тоді, коли Дзеванну покликали до Яровороту батьки. Вигадавши якусь дуже поважну причину. Потім з’ясується, що матінка з батьком майже силою тримали її у Яровороті, аби дитина якнайдовше не верталася у світ неврів. Ні, про Невру і про мене вони поки нічого не знали. Вони просто вважали, що я не той, хто потрібен красуні Дзеванні. Для них я був і залишився нечистокровним безсмертним. Невра стала моєю дружиною. Від великої любові, Остапку, завжди народжуються діти. Діти бажані, діти красиві, талановиті та розумні. Дзеванна дізналася і про весілля, і про вагітність Неври. Немає нічого страшнішого від ображеної жінки, яка почувається зрадженою. Хоч жодної зради не було. Я ніколи нічого не обіцяв Дзеванні, ніколи до неї не торкався й пальцем як до жінки. Якщо й пригортав чи цілував цнотливо в щічку, то лишень як друга. Навіть слів ніжності між нами ніколи не було. Та Дзеванна думала по-іншому. І вона почала мстити. У світі неврів з’явилися андрофаги.
— То, виходить, що андрофаги не місцеві, так? — розпитував Остап. — Дзеванна звідкись їх привела? З якогось Темного світу викрала і вам підкинула?
— Ні, вони місцеві. Навіть дуже місцеві. — Мирослад сумно дивився на Остапа. — Вони з тих, хто не пройшов обряду перенародження, переходу, ініціації… Більшість з них не повернулися з лісу додому після першого випробування. Вони спаровувалися з тими, хто народився з якимись хибами. У той час такі особини вважалися нелюдьми. Їх відводили в ліс і там залишали як пожертва духу лісу. Це жорстоко, я знаю. Але ми з Неврою вирішили, що маємо дозволити дітям-неврам творити власний світ самостійно. Світ неврів таким чином себе захищав, відкидаючи калік, виродків та хворих. Природний добір, Остапку. Діти тих, хто не пройшов школу перетворення, та діти калік стали андрофагами.
— А звідки ви довідалися, Учителю, що Дзеванна до цього причетна?
Мирослад зітхнув:
— Я нізащо не повірив би в таке. Світла сонячна Дзеванна й андрофаги. Але… Вона сама зізналася. Навіть не так. Вона не зізнавалася. Вона хизувалася, вихвалялася своєю помстою, називала андрофагів своїми дітьми.
— Дітьми?
— Ні-ні, я думаю що не буквально, швидше образно. Хоча… Хтозна, може і буквально. Але про це достеменно знає тільки Дзеванна.
— І що було далі, Учителю? — Остап розумів, що це ще далеко не вся правда.
— Далі? Світ неврів почав звикати до сусідства андрофагів. Ті були недолугою бракованою гілкою. І все здавалося, ще трохи — і та суха гілка сама загнеться. А бачиш. Досі жива, хоч і не зовсім здорова. Не падає…
Коли народився наш синочок Шепіт, я був найщасливішим чоловіком у Всесвіті. Розумник, красень, талант, який успадкував від батьків усе найкраще. Я так вважав. Урешті й Дзеванна заспокоїлася. Так принаймні мені здавалося. Вона вийшла заміж, народила сина. І я тішився, що не я один можу почуватися щасливим. А потім мій син отримав від Мари Перемінника і Невра майже змусила мене віддати його до школи Яровороту. Як я того не хотів, наче відчував, що то буде початком чогось недоброго та лихого. Дзеванна мені не простила «зради». Вона вирішила помститися по-іншому, доволі вишукано, по-жіночому.
Шепотом ми назвали твого батька, бо так заходів Шум. Шепіт — наче велика і прекрасна молитва до живого неба, до зір, до сонця. Шепіт — наче музика лісу, шепіт — пісня річки, шепіт — слова, котрі застигли мелодією на губах коханої. Шелестіння-жебоніння слів, поцілунків, обіймів, життя… Шепіт на відмінно закінчив школу у Яровороті, то він порадив світлим безсмертним давати на навчання у світ неврів позначених Перемінником дітей. Він був дуже доброю дитиною, як і його мама. Ми з Неврою не відмовилися. Світ неврів із задоволенням почав ділитися знаннями зі світом світлих. А потім…
Вона померла уві сні. Просто заснула і не прокинулася. Мене тоді не було вдома. Морок покликав мене на перемовини, переконував брати на навчання у світ неврів не тільки учнів зі Світлого світу. Наводив різні аргументи, ми сперечалися. А тим часом…
Мирослад умовк. Остап повернув голову в бік діда. Той плакав. Вода текла його обличчям, він не витирав її, плечі час від часу здригалися, стогін виривався з грудей на волю. Остап обійняв Мирослада за плечі. Притулив до його мокрої щоки свою і сказав:
— Не плачте. Я люблю вас. І нікому не дозволю вас скривдити.
Після почутих слів Мирослад трохи стишився, даючи лад внутрішньому болю. Останній раз він плакав, коли ховав Невру.
— Дзеванна закохала в себе Шепота. Робила це з умислом. Наївний молодий хлопчисько, найкращий учень школи Яровороту, найкращий учень світу неврів. І поруч така спокуслива й така витончена пані. А він був готовий заради неї на все. Навіть на вбивство рідної матінки… О, Дзеванна розповіла йому страшну і трагічну історію свого кохання. Розповіла про те, як Невра, рідна тітка, рідна кров, рідна сестра її батька, жорстока та ненависна, познущалася з неї, забравши її чоловіка. Так, Дзвеванна вже дуже постаралася, щоб Яроворотом ходили легенди про щире й велике кохання Мирослада та красуні Дзеванни. Вона вміє бути переконливою. Де мовою лестощів, а де мовою тіла. Не дивися так на мене, хлопче. Це не вигадки, вона сама потім чесно в усьому зізналася. І що придумала наша вигадниця Дзеванночка? Вона дала довірливому закоханому юнакові так званий «еліксир правди». Сказала, що якщо кілька крапель еліксиру додати до вечері, то на ранок людина, яка його вжила, скаже тобі всю правду, про що б ти її не запитував. А оскільки люблячий син усе ж сумнівався в правдивості розповіді Дзеванни, то таким чином він усе перевірить та зрозуміє. Знаєш, я завинив перед сином, бо його внутрішній неспокій чи тривогу завжди перекладав на його юний вік. Ну, дорослішає хлопчик, хвилюється, і коли він мені одного разу зізнався, що закохався, то я щиро тішився з того. Я теж був молодим і завзятим, і в мене було перше кохання. Яке потім стало чужим… Воно було платонічним і таким ніжним та трепетним, наче перші проліски серед снігів у лісі. А потрібно ж було запитати: «Хто вона, синку?» І я б запитав. Та Невра не дозволила. Вона була чудовою мамою. Говорила, що син сам скаже, якщо вважатиме за потрібне.
І Шепіт підлив у вечірній напій матусі еліксиру. Еліксиру, котрий дарує вічний сон безсмертному. Такий еліксир роблять тільки в одному місці, у світі мертвих. Не просто отримати щось із цього світу. Потрібно багато чим пожертвувати. І Дзеванна пожертвувала. Вона віддала безсмертні сили власного сина в обмін на таке. І вона досі вважається світлою безсмертною, онучку. Моторошна та жорстока пані, котра нікого, крім себе, не любить: ані чоловіка, ані сина, ані батьків. Вона досі мстить. За інерцією, напевно. Цього разу безцільно, бо по-іншому жити не може. Коли вона почула, що з’явився ти, то наче сказилася. Прилетіла до мене, стала погрожувати: «Не навчиш Дужа перевертництва, то вб’ю онука». А вона може, я знаю. Звісно, йому безсмертних сил я не поверну, однак перевертництва постараюся навчити. Навіть смертним опанувати цю науку до снаги. Принаймні поки Дуж тут, вона тебе не чіпатиме.
— А що з Шепотом?
— А нічого з Шепотом. Коли той зрозумів, що накоїв, то дуже злякався. Й утік… досі від мене бігає… Бачиш, як воно його повело? Відрікся і від світлих, і від темних, натомість придумав власну віру. І впевнений на сто відсотків у своїй правоті. Якщо мільйон разів сказати на пісок сніг, то він, мабуть, стане називатися снігом, хоча на нього й не перетвориться. Дзвеванна вбила в серці Шепота будь-яку любов. Вона використала почуття юнака як зброю для помсти. Але вона не розуміла тоді, що зраджене розтоптане кохання може не просто вбити тіло, як ото вона витворила з Неврою. Воно іноді перетворює серце на сутінки.
— Що далі було, Учителю? — Остап відчував біль свого діда. Йому хотілося якнайшвидше закінчити цю розповідь, щоб той біль від спогадів стишити.
— Після цього я дав згоду Мороку на те, щоб у світі неврів навчалися і темні учні. Чим вони гірші від світлих, таких як Дзеванна, наприклад, скажи? Я робив якісь намагання розповісти правду про те, що зробила з моїм життям Дзеванна. Пішов до Оракула. А далі ти знаєш. Зрештою, Творцеві й так усе відомо, і якщо досі винний не покараний, на се в батька свої причини. Чи не так?
Мирослад кілька хвилин мовчав, тоді подивився Остапу просто в очі та розважливо мовив:
— Твоя бабуся Невра, онучку, не вміла перетворюватися на інших тварин, вона не вміла ставати травою, не вміла бути хмарами. Вона знала, як це робити, але не вміла, бо в ній жив інший, ще більший талант. Його маєш і ти. Ти можеш ставати будь-яким птахом, звіром чи комахою, не видозмінюючи свого тіла. Ти знаєш, як через очі звіра дивитися на світ. Ти можеш вільно керувати звіром. При бажанні ти зможеш відчути себе вовком і полювати на козулю, але якщо накажеш вовку зупинитися, то він зупиниться. Ти можеш бути соколом, який полює на мишу. Але коли ти даси йому наказ летіти на сонце, тобто на вірну смерть, він, не замислюючись, полетить. Ти легко зможеш відшукати лікувальну траву від опіків, наприклад, якщо вселишся всередину лисиці, яка попекла лапи під час пожежі. Ти станеш жабою в студеній воді й спокійно перебудеш холод. Ти легко вистежиш ворога, бо навіть метелик, який пурхає в нього над головою, дивитиметься твоїми очима. Ти готовий відкрити своє серце для розуміння цього таланту, мій любий онучку Остапку?
— Так.
— Тоді слухай уважно і запам’ятовуй…
Мальва обережно та повільно рухалася подвір’ям Ягілки. Стримувалася, щоб не озирнутися. Чомусь сама для себе це постановила. Так буде правильно. Не хотілося побачити в проймі освітлених дверей хати згорблену постать потворної старої Яги. Нехай Ягілка залишиться у її пам’яті самотньою красивою жінкою. Мальва була їй безмежно вдячна за те, що допомагала. І незабаром вона побачить Птаху і свого любого Остапа. Він теж безсмертний. Він син та онук безсмертних. Отже, стовідсотково він їй рівня. Навіть Морок не заперечуватиме. Морок поважав Мирослада. Чула це на власні вуха. А чи підслухала? Не мало значення. Її Остап особливий. Її Остап. Посміхалася сама до себе, і темрява ночі не видавалася вже аж такою гнітючою.
Стежка від хатинки Ягілки і до воріт здавалася доволі довгою. Напевне, ніч її такою робила. Вершечки частоколу поблискували недобрим вогнем. То світилися очниці людських черепів. Можливо, Ягілка розраховувала на те, що Мальва злякається цих страшків-вогників та повернеться в хатинку на курячих ніжках. Бо можна ж було спровадити Мальву ще завидна, чи то, навпаки, залишити до ранку. Не обов’язково ж то робити з приходом ночі. Але внутрішній голос підказував Мальві — так правильно. Бо, очевидно, що на ніч у хаті Яги, де невідомо хто чи що варить, пече, прибирає, сукає нитки життя, залишатися небезпечно. Можна і не вибратися. Мальва рухалася повільно, не піддаючись спокусі побігти. Нитка в руках вела за собою. Десь на півдорозі, коли наче вже замирилася з мертвими червоними вогнями черепів та смолянистою густою темрявою довкола, хтось чи щось різко вхопило її за ногу. З несподіванки перечепилася, упала та добряче забила коліна. Обмацала руками простір довкола себе. Нічого. Лишень вогка трава під ногами. Схоже, у світі Ягілки впала роса. Не думала навіть зупинятися надовго та досліджувати, хто міг так неприємно пожартувати з нею. Натомість стала обережнішою. Кроки робила чіткі та впевнені. Нитку тримала ще міцніше.
Нитка в руці шарпала її в бік стежки, і Мальва чемно слухалася тих зазивань, неспішно пересуваючись далі. І тільки подумала, що вона майже вибралася, як нитка у її руках просто завмерла. Мальва легко шарпнула її на себе. Нитка натягнулась як тятива, але не зрушила. Мальва обережно, намотуючи її собі на зап’ясток, рухалася до того місця, де застряг її сірий клубок. Нитка привела її під частокіл. Зверху на неї моторошно впивалися червоні вогні очниць черепа. Мальвина уява образно малювала в голові не лишень обриси самого черепа, якого в темряві ледве було видно, а й того, хто був його власником. Стріпнула із себе видіння і заходилася навпомацки намацувати клубок ниток. Він закотився, мабуть, під частокіл та застряг у шпаринці. Але рука дівчини ніяк не могла пролізти в дірку, яка стала справжньою пасткою для Мальвиного ниткового поводиря. Невже доведеться чекати світанку? Цього їй геть не хотілося. Мальва з ще більшим завзяттям заходилася діставати клубок. Руки пекли. Очевидно, стесала їх до крові, проте тим зараз не журилася. Хай. Головне — дістати той злощасний клубок та не порвати нитку. Клубок усе не піддавався. Ледве не плакала. Випрямилася на повний зріст, щоб відхекатися. Нічого, ще трішки, вона це обов’язково зробить. От якби можна було знайти якусь суху гілку та пошарудіти нею… Роззирнулася. Темно, нічогісінько не видно. Очі Мальви знову втупилися в червоні вогники черепа і… Мальва відчула, як на голові в неї заворушилося волосся, червоні вогники занявчали. «Щоб тобі, почваро, клята!» — вилаялася перелякана Мальва. То нявчали не вогники, то нявчав Ягілчин кіт. Ось він вже треться біля ноги Мальви та заклично муркоче. І раптом котяра робить таке, чого вона точно від нього не сподівалася. Хоч було геть темно, та відблиски від вогнів черепів усе ж давали трохи світла, і Мальва побачила, як котяра запхав свою лапу в шпару та дістав клубок ниток. А потім лапою підштовхнув його до Мальви. Дівчина нахилилася та погладила котяру по спині:
— Дякую, друже! З мене риба, і не одна, якщо зустрінемося. Дякую.
Котяра задоволено вигнув спинку, голосно замуркотів і, нявкнувши на прощання, розчинився в темряві. Мальва встигла лишень подумати, що добре все-таки інколи не слухати старших та годувати котів забороненою їжею. Клубок знову тягнув її за собою.
Щойно вийшла за ворота Ягілчиного обійстя, як зачало сіріти. Ніч відступила. Наставав ранок. Частокіл наче виріс, став удвічі вищим, аніж напередодні, тож ані хатки Яги, ані її даху видно не було. З полегшенням зітхнула, нехай з маленькими заминками, та подвір’я Ягілки її випустило. Брама з гучним скреготом захряснулася. Вороття немає.
Почала обдивлятися навкруги. Густі старі дерева щільною стіною обступили її. Клубок завмер, наче обдумував, куди його котитися. Тоді враз заворушився, стрепенувся. Нитка в руках Мальви натягнулася. Клубок кликав її за собою. І Мальва чемно йшла за ним. Відбувалися дивні речі, які вона логічно не могла пояснити. Зрештою, вона вже давно нічого не могла логічно розтлумачити. Бо все, що з нею відбувалося, відбувалося на рівні інстинктів, почуттів, емоцій, але не логіки… Щойно клубок наближався до густої стіни з непролазних хабазів, як ті перед ним розступалася, дозволяючи пройти. Нехай це був геть вузький лаз, бо гілки дерев та кущів зачіпали, роздирали ноги та руки аж до крові непроханій гості, але все ж це була стежка, а не здичавіла гущавина, якою мала б рухатися, якби не клубок Ягілки.
Ліс не тішив око. Довкола висіли сутінки, густі та байдужі. Наче то був не переддень дня, а навпаки: от-от мала настати ніч. Очевидно, через надто густу та пишну крону дерев та кущів сонця тут, унизу, майже ніколи не бувало. Навіть його промінчики випадкові не зазирали. Тішило єдине — клубок справно виконував свою роботу, вибираючи в хащах прохідні шляхи. Уже не раз пошкодувала про те, що заплатила Ягіліці за допомогу варганом. Ох, відчувала, зараз він би допоміг переміститися.
Несподівано з’явилося багато часу для міркувань. Думала й про батька, жаліла його, лаяла, потім знову шкодувала. Однозначно ненавиділа Морока. Поки не знала, як себе поводити з Марою. Любити чи зневажати? Вирішила наразі почекати і з тим, і з іншим. Сумувала за Остапом. І тоді ніжне трепетне тепло заливало все тіло. Десь колись почула такі слова: «Справжня любов — це те, що починається від живота і проходить через серце аж до голови». На фізичному рівні зараз це відчувала. Любов до Остапа йшла через серце.
Вкотре перечепилася через гілку і ледве не обірвала нитку. Якби то були звичайні нитки, то вже давно б порвалися. А ці, слава Сварогу, міцні! Йшлося довго та важко. Часом густі силуети дерев рідшали, натомість їхнє місце займали болотяні заплави. Смерділи застояною водою та гниллю. Болото було мертвим та занедбаним, як і ліс. Ні шелесту у верховітті, ні крику пташиного чи бодай дзижчання комашні. Просто напружена мертва тиша. І Мальва посеред тої тиші, загублена в хащах. І навіть над болотами вона не бачила сонця. Сіра імла висіла над цим світом. Як його назвала Ягілка? Міжчасся? Так, схоже, час тут також стояв на місці.
Коли здавалося, що ноги вже не можуть далі йти, клубок просто зупинився біля великої старої дуплистої сосни. Зазирнула досередини. Дупло було величезне. Купа хвої, старе сухе листя, запах тліну. Але втома в ногах була такою неймовірною, що Мальва на запахи не зважала. Ухопила клубок у руки, залізла в дупло, згорнулася калачиком та моментально заснула.
Доокіл розстелився давній безмовний ліс. Йому було байдуже до мандрівниці. Він стояв тут уже не одну тисячу літ. Ліс Міжчасся. Ліс, котрий на відмінно виконував своє призначення. Не пускав чужинців, добре заплутував чужі сліди, чужі думки та вбивав лихі наміри.
Дев’ять місяців триває наука Остапа у світі неврів. У світі, який його прийняв та впустив у своє серце. Так каже дідусь. Він не просто тішиться з успіхів онука, він переконаний, що той стане кимось дуже важливим для всіх світів. Зараз Остап проходить обряд ініціації. Про те, що Остап пройшов вишкіл та вже готовий, вирішили разом з Миросладом. На те було аж три причини.
Перша — це Дуж.
Одного дня той просто зник. Його шукали всім Оселищем. Зазирнули, напевне, під кожен кущик, під кожен листочок у місцях, де він часто бував, обійшли всі знані та незнані болотяні стежки. Жодних ознак присутності хлопця. Остап почувався кепсько. Тому що Птаха просила припильнувати за Дужем, а він не впорався. Може, тому, що навчалися вони різного і в різних місцях. Від Учителя Мирослада Остап знав, що спочатку Дужу було нелегко. То в болото впаде, то бджоли його покусають, але з часом хлопець освоївся й несподівано для всіх почав доволі вміло орієнтуватися і в лісі, і в болоті. Пропадав там цілими днями. На запитання, що він там робить, відповідав коротко: «Вчусь».
Мирослад дивувався такій переміні. Адже спочатку доводилося майже силоміць заганяти Дужа до науки. Той неохоче виконував усі настанови Учителя. Та з часом усе переінакшилося. Дуж зробився старанним, уважним, зосередженим.
Остання розмова з Дужем трішки здивувала Остапа. Це було під час спільного полювання учнів школи з чоловіками Милограда. Нікуди не ділася зверхність Дужа в стосунках зі смертними, однак з’явилася і несподівана впевненість у собі. Як завжди, тримався осібно від усіх. На розпитування Остапа неохоче та куцо відповідав. Переконував, що в нього все гаразд і він тут знайшов свою дорогу та більше не потребує нічиєї допомоги. І просив Остапа його не турбувати. Остап пообіцяв, що не стане непокоїти, але якщо Дужу потрібен буде бодай співрозмовник у чужому світі, то він може звертатися до нього будь-коли. На що Дуж лаконічно відповів:
— Цей світ мені не чужий. І тому ані співрозмовник, ані друг мені тут не потрібен.
І ось така новина: Дуж пропав. Минув тиждень даремних пошуків. Схвильований та змарнілий Мирослад уже хотів звертатися до Посолоня за допомогою. Й обдумував, як повідомити Дзеванні про зникнення її єдиного сина. Він обіцяв жінці берегти його. Та Дуж раптом віднайшовся сам. Повернувся з лісу в доброму гуморі, живий, здоровий та неушкоджений. Говорив з Миросладом віч-на-віч і повідомив тому таке, що той довго від почутого не міг до тями прийти. А Дуж тим часом як з’явився, так і роз’явився.
Що так вразило Мирослада? Звісно, онуку він усе розповів. Можливо, не в усіх подробицях, але достатньо, щоб від почутого й Остапові заціпило. Дуж став вождем племені андрофагів. Від того дня, коли він уперше з ними випадково перетнувся в лісі, усе у його житті перемінилося. Андрофаги, на велике здивування Дужа, коли він від переляку мало не вмер, щойно їх узрів, не зачепили його. Навіть більше. Щойно вчувши його запах, налякано падали ниць, як перед божеством, і давали зрозуміти, що готові виконати всі його забаганки. Дивна в них була мова, дуже примітивна, гортанна, багата на однакові вигуки, які відрізнялися між собою інтонацією. Але Дужа вони розуміли з півслова. Про це Дуж і оповів Миросладу. Сказав, що він урешті зрозумів та отримав своє призначення. До Яровороту він нізащо не повернеться. Там він був останнім серед перших, а тут він перший серед останніх. То що краще?
— Ой, Остапку! Я старався його відмовити. Казав, що ці дикуни рано чи пізно з’їдять його, що вони не зовсім люди. Що вони живуть тільки інстинктами. Знаєш, що він мені на це відповів? — у голосі Мирослада була гіркота та якесь відчуття провини. — Він сказав: «А ви б з’їли на обід Сварога? Я для них Сварог. Син того, хто їх створив. Та про що з вами говорити? Усе одно не зрозумієте, бо ви не андрофаг. Відтепер ми супротивники. До Милограда своєму народу я забороняю заходити. Оскільки я знаю всі приховані та явні дороги, які до нього ведуть, і щоразу, після нападу андрофагів, ви звинувачуватимете в цьому мене, а не неуважність вашої сторожі. Однак інші ваші Оселища нехай начуваються. Андрофага веде інстинкт, поклик крові та любов до свого бога. А їхній бог — то я. Остапу передайте, що я помилявся щодо нього. Він теж справжній син цього світу. І поклик крові живить не так серце, як інстинкти. І обов’язково скажіть йому, щоб забирався з Невридії. Для двох однакових тут затісно. Це територія одного бога. Йменням Сварожого кола! Бувайте».
— І що це все означає, Учителю? — розгублено запитував Остап.
Мирослад сумно обхопив голову руками, тоді підняв очі на Остапа і прошепотів:
— Пригадуєш, я тобі розповідав про страшну жінку, яка створила андрофагів? Про те, як Дзеванна ніжно називала їх своїми дітьми. Я до сьогоднішньої розмови з Дужем був переконаний, що це вона образно висловилася. Але… Вони справді її діти по крові. Точніше, ті, що зараз живуть у Невридії, — це нащадки її дітей. Дуж — безсмертний, він старший син великої Матері андрофагів. Він для них і справді не просто свій. Він для них бог. Дуж не жартував, коли радив забиратися тобі з Невридії. Він тебе ненавидить. А все тому, що в тебе немає таких звироднілих родичів, які з’явилися в нього. Мій народ якось самотужки дасть собі раду, не журися. Але, якщо поруч перебуватимеш ти, я змушений буду постійно відволікатися. Твоя наука майже закінчена, онучку. Настав час для переходу. Час ініціації.
Друга причина — це Остапові сни.
Він тепер знає, де його Мальва. Сірий світ упіймав дівчину, зробив полонянкою і не випускає. Допомогла в цьому сірим дивна жінка: напівжива-напівмертва. Коли переповів Учителю Миросладу сон, той одразу впізнав ту панну. Сказав, що то Ягілка з Порубіжжя, і збентежено захитав головою. Він знав Ягілку і не міг зрозуміти, що в неї спільного з сірими. «Так, онучку, світ сірих без згоди на те сірих знайти неможливо, і це знають усі. Зате тепер нам відомо, хто ще, крім сірих, знає туди дорогу. Це Ягілка. Знайдеш її — знайдеш сірий світ».
Третя причина — це сам Остап.
Мирослад розумів, що, якщо не відпустить онука на пошуки Мальви, той просто втече. Тож обряд ініціації почали негайно.
Три місяці без зброї, без їжі, без вогню в дрімучому лісі. Остап колись мріяв уповні насолодитися умиротворенням лісу, спокоєм дерев та трав. «Для того щоб почути себе, повинні настати дні, які мовчать», — якось сказав Учитель Мирослад. Як він про такі дні мріяв! І на тобі — маєш.
Зараз Остап сидить на високому пагорбі, стежачи за андрофагами, які думають, що добре замаскувалися, і в малиннику піджидають свою жертву. Жертвою є Остап. Андрофаги наче показилися. На нього оголосили полювання. Чують його здаля. Він уже місяць бігає від них, стараючись не вбивати без потреби. Але цього разу вирішив їх налякати. Дати бій. Він погано спить, погано їсть. Ще трохи — і він не витримає. Ані багаття запалити та пообідати чимсь ситним, ані принаймні напою з лісових трав заварити, доводиться перебиватися яйцями із кинутих пташиних гнізд, горіхами та ягодами. Тьху ти… Думав, що ще трохи поводить їх лісом, утомляться, знайдуть нову жертву і відстануть. Не відстають. Ну що ж, голуб’ята, напросилися. Остап хитро посміхається сам до себе. Андрофаги й не здогадуються, що на них чекає.
Це вміння Остап називає даром Неври. На початку навчання для того, щоб поєднатися з душею тварини, він мав відсторонитися від довколишніх звуків, зануритися в себе, перебувати в спокої, щоб ніхто не відволікав та не чіпав. Це вдалося зробити з першого разу. Та Остап інтуїтивно відчув, що цей талант він може розвивати далі. І з кожною спробою йому вдавалося все більше й більше. І тепер він легко міг керувати свідомістю відразу кількох тварин, а водночас ще й стежити за супротивником власним розумом.
Андрофаги добре вміють маскуватися. Можуть залишатися нерухомими не одну добу. Ставати корою дерева, мохом на зрубі, гнилим листям у дуплі. Та не цього разу. Бо голодні сірі вовки бачать не очима, вони чують теплу кров, яка тече жилами їжі, чують запах плоті, смачної, солодкої. І вовки нападають з трьох боків, угризаючись жертві в горлянку. В андрофага нема жодного шансу на порятунок. Бо вовк, перекусивши горло жертві, не стане поїдати її. Якась невидима сила та жага кидає його в бік андрофага, який утікає… Крик розпачу, болю, жаху впереміш із тваринними злючими завиваннями шматують тишу лісу… Остап має це припинити, але він не може. Поки останній з андрофагів, що сиділи в засідці, полюючи на нього, не впаде мертвим. Він зараз теж вовк, небезпечний і жорстокий, з оголеними інстинктами. І тому, нехай на мить, та все ж випереджає супротивника, який підкрався ззаду і збирається поцілити в нього стрілою. Стріла пролітає за міліметр від голови. Остап ховається за поваленим дубом.
— Гаразд, — чується знайома людська мова. — Цього разу ти виграв. Відклич своїх псів! І я обіцяю, що той час, який тобі відведено в лісі на ініціацію, мине спокійно. Жоден з племені андрофагів тебе не зачепить. Чуєш, Остапе?
— Дуже, ти? — Остап поволі висовується зі сховку, усе ще уважно слідкуючи за руками суперника.
Якби він випадково набрів на Дужа десь посеред лісу, точно прийняв би за андрофага. Правда, трохи дивного. Андрофаги зазвичай мають густий волосяний покрив по всьому тілу, навіть кисті рук та ступні ніг у них волохаті. Остап спочатку думав, що це в них такий одяг, зі шкур тварин. А коли придивився, то здивуванню не було меж. Довге розпатлане, немите й нечесане волосся, грубі риси обличчя, низький лоб, маленькі чорні очі і волохатість. Звісно, на Дужі шерсть не виросла. Він просто був загорнутий у шкури вбитих ведмедів та вовків. Волосся на голові мав довге, однак чисто вимите й акуратно перев’язане якимсь шнурком. У лівій руці новоспечений андрофаг тримав лука, у правій — довгу палицю з людським черепом нагорі.
Дуж спокійно оглядав Остапа. Нападати він не збирався. Та Остап не дуже вірив у благі наміри чоловіка. Щойно він зрозумів для себе дуже важливу річ. Як він раніше не здогадався?
— Це все ти, Дуже. У цих диких довбнів мізків не вистачило б. Точно. Це ти очолив полювання на мене. І місяць мене лісом ганяєш. Тепер просиш мене припинити? Називаєш вовків собаками… Підкрадаєшся підступно ззаду і просиш тобі вірити?
Остап подумки прикликав одного із сіроманців. Той покинув шматувати здобич, підбіг до хлопця, вищирився на Дужа. З ікл на землю скрапувала кров, вовк люто загарчав. Він чекав наказу.
— Я не збирався чіпати твоїх підданих, Дуже. Я просто хотів пройти свої іспити і забратися зі світу неврів туди, де я потрібніший. Тепер навіть не знаю, як бути. Ти геть збожеволів. Ти забув, хто править цим світом? Ні, це не андрофагти і це не неври. Це вони, — і Остап тицьнув пальцем у бік вовка. — Вони були тут, коли ще людей на цій землі не було. І вони дозволили людям стати частиною їхнього світу. Учитель Мирослад називає андрофагів санітарами лісу, неврів — його квітами. І все було гаразд, рівновага тут утримувалася, аж поки не з’явився ти. Капкани на вовків — твоїх рук справа, чи не так? Тепер я розумію, чому останнім часом так багато начебто випадково зниклих серед неврів. Пішов на болото — і не повернувся, пішла з дітьми по гриби — і зникла, пішов рибалити — і пропав.
Дуж криво посміхався, дивлячись на Остапа очима, повними ненависті та люті. Злоба затопила серце Дужа, виїдаючи його безсмертну душу.
Дуж мовчав. Він розумів, що вовк будь-якої миті готовий накинутися на нього і перегризти горлянку. Можливо, Дуж його і переможе, але чи варто бавитися з долею? Та ще щось ховалося за тою мовчанкою. Остап напружив свої інстинкти та відчув, як до них наближається з десяток андрофагів. Попереду рухалися трійко найсильніших, вони були зовсім поруч, біля лісового озера. Їх від Остапа та Дужа відділяла смужка верболозу. А за кілька хвилин й інші наспіють. Сіроманці вже наситилися, і треба було докласти зусиль, аби змусити їх знову шматувати плоть.
Остап не мав часу для роздумів. Поки вовк пильнував Дужа, котрий мовчки шкірився та чекав підмогу, Остап зосередився на двох із трьох андрофагів, котрі наближалися.
Щось дивне почало відбуватися з анрофагами. Двоє із трьох раптом панічно кинули зброю та метнулися в озеро. Андрофаги не вміли плавати, тож… Мить — і вони були мертві.
Остап пообіцяв Учителю Миросладу, що не стане використовувати свій талант на людях, не підкорюватиме їхню волю собі. Але Остап добре пам’ятав й інші слова Учителя: «Коли бачиш, що ворог збирається завдати тобі смертельного удару, не думай про нього як про друга і не чекай, що він передумає. Бий першим!» І Остап ударив.
Остапу не потрібно було мати перед очима реальну картинку з утоплениками. Він бачив їхніми очима, відчував, як їхнє серце перестає битися, а вода затоплює легені, витісняючи повітря…
Підняв очі на Дужа. Остап читав його думки. А тим часом третій андрофаг, котрого Остап навмисно не чіпав, кинувся бігти в протилежний бік, голосно та перелякано лементуючи. Той крик почули ті, хто йшов на допомогу Повелителю. І зупинилися. Переляканий андрофаг передав їм, що Остап, найпевніше, також бог, бо вовки його слухаються, вода скоряється і навіть брати по крові готові за нього життя віддати.
— І що далі? — Остап сердито дивився на Дужа. Було гидко від розуміння, що його щойно змусили вбити людей. Дуж опустив очі в землю. — Скількох ти андрофагів щойно вкатрупив, Дуже? Га? Їхня смерть на твоїх руках. Чи ти думав, що зможеш принести мене в жертву своєму страшному богові та повісити собі на пояс мій череп, а потім винищити всіх неврів та заселити світ Невридії андрофагами? Мені гидко на тебе дивитися. Як ти можеш? Ти ж один з нас. Ти ж довго був яроворотцем. Чому світло Яровороту так швидко покинуло твою душу? Чи ти собі гадаєш, що врешті віднайшов справжнє призначення і готовий перетворитися на батька нового народу? Думаєш, що ти особливий? Ні. Особлива твоя мати. Розумієш? Це Дзеванна населила світ неврів андрофагами. І зробила це заради помсти. Щоб помститися чоловіку, котрий покохав іншу. Як тобі така правда?
Дуж підняв на Остапа очі. Металевий блиск і ненависть палали в них недобрим вогнем. Здивуванням там і не пахло. Дуж про це знав… Знав… І, очевидно, що від матері.
— Ти знав правду? — Остап розчаровано та співчутливо дивився на Дужа. — От сімейка — так сімейка! Що ж, я не читатиму тобі моралі. Розбирайтеся у своїх сімейних справах самі. І я тебе не вбиватиму. Поки живи. Але попереджаю: ще один вибрик — і наступним в озері чи в болоті потонеш ти. У твою пустопорожню голову я легко влізу… Неврів не ображати! Чув?
Дуж ствердно закивав. Уся його пиха, зарозумілість, лють та ненависть кудись поділися. Перед Остапом стояв той самий Дуж з Яровороту, безпорадний та безталанний.
До кінця ініціації андрофагів у лісі Остап не зустрічав. Навіть ненароком. Вони наче відчували, якими дорогами чи стежками він ходитиме, і навіть слідів не залишали. Та про всяк випадок хлопець тримав біля себе сіроманця. Дужу він не довіряв.
За три місяці Остап повернувся до Милограда задоволений і щасливий. Він добре пройшов перший етап ініціації і був готовий до наступного переходу. Остап розповів Миросладу про зустріч з Дужем. Попередив, що відтепер неври мають бути дуже обережними. Адже Остап зазирнув у голову чоловіка і таке там побачив… Дуж ненавидить усіх безсмертних за їхні таланти та за свою приреченість на андрофагівське животіння. Він цю дорогу не вибирав, то матінка Дзеванна йому її вибрала.
Наступним етапом ініціації було сидіння в холодній воді. Для Остапа це перетворилося на легку забаву. Його голого вранці привели до давнього джерела. За легендою, саме тут до схід сонця батько Род, миючи ноги, прийняв рішення зі складки на своїй ступні створити першу людину. І щойно перший промінь торкнувся води, як зродився перший невр. Дитя з вигляду було кволе та слабке. Жалісно плакало, тягнучи руки до води. І тоді батько Род опустив немовля в джерело. Та залишив його під пильним оком променів сонця аж до вечора. Маля стишилося та заусміхалося. Щойно останній промінчик сонця згас, воно само встало з джерела, живе, здорове та бадьоре. Тож від того часу кожний чоловік з великого і славного роду неврів повинен пройти тою ж дорогою, що й перший невр.
І тільки-но перший промінчик торкнувся води джерела, як Остап уже лежав у купелі. Студена вода гострими шпичаками вгризалася в тіло. Остап очима нашукав у небі птаха. Він ще звечора з ним «домовився». І ось той чемно ширяв у високості, чекаючи наступних вказівок. Остап відчував, як його тіло зачинає ставати водою, холодною, крижаною. Холод залізав досередини, простягав руки до його серця, лоскотав нерви, які готові були от-от перетворитися на скалки льоду.
Крила. Небо. Гаряче серце сірого кречета, живе трепетання вітру довкола. Летимо-о-о! На лови вітру, на лови сонця, на полювання за куріпками та зайцями. Аж до заходу сонця.
Наступного дня третя стадія переходу. Для Остапа приготовано щось особливе. Мирослад скликав Глас старійшин. Але перед тим повів Остапа до себе додому на розмову.
Вони сиділи за столом у просторій світлиці. Дідусь зварив духмяного та смачного трунку. Той аромат заполонив кімнату густою завісою. Сусідка, побачивши, що в Мирослада гості, принесла свіжоспеченого хліба, ще теплого, грудку козячого сиру та масла. Їли та пили мовчки. Остап чемно чекав, коли Мирослад розпочне розмову. І він урешті заговорив:
— Це завершальний момент твого переходу, Остапку. На цьому твоя наука у світі неврів закінчується. Випробування вогнем полягає в такому: слід пройтися босоніж розпеченими вуглинами. Що довше ти ними йдеш, то довший вік матимеш. Та хіба то для безсмертного є важливим? У них вік і так предовгий. Тому…
Мирослад умовк. Зітхнув.
— Тому замість цього ти матимеш інше випробування. Ритуальне. Навіть твій батько не знає про існування такого. Та й добре, що не знає, бо душу його давно роз’їла пліснява, серце — байдужість, розум — жорстокість і віра у власну всесильність. На кістці твого плеча ми викарбуємо обереговий знак. І тільки я та ще двоє старійшин знатимуть про його існування. Це дуже сильний та могутній символ. Ти ходитимеш небезпечними стежками, шукаючи Мальву. Ти блукатимеш Порубіжжям. Ягілка захоче надурити тебе, але той знак не дозволить їй це зробити. Ти відчуватимеш, коли вона казатиме неправду. Й усі її захисти будуть безсилими. А у світі сірих матимеш захист від їх бажання підкорити твою волю. Хоч би що вони не робили, чим би не поїли та не годували тебе, проте волю твою їм не зламати. Ти готовий, онучку?
— Це і є випробування вогнем? — Остап перепитав для годиться. Для себе він уже все вирішив.
— Так. Буде пекти і боліти нестерпно. Потрібно буде розітнути живу плоть. Розітнути вогнем. Але ти витримаєш. Я знаю.
Остап кивнув. Мирослад витяг з-під стола сопілку, поклав її перед хлопцем:
— Це ще не все. Слухай мене дуже уважно. Перед тобою сопілка-колянка. Вона зроблена з особливого горіхового дерева, котре росте тільки тут, посеред найглибших і найнебезпечніших боліт. Кажуть, що сама мати Земун того горіха садила, поливала, доглядала за ним. І одного разу почула раптом, як горіхове дерево співає, і так гарно, що здалося Праматері Земун, наче в неї виростають крила. Попросила вона свого чоловіка зробити з гілки горіхового дерева сопілку. Він зробив і заграв. Зазвучала прегарна музика. І виростали від тої музики крила. І стала мати Земун Птахою й отримала дар, щоб літати. Тож, онучку, ця сопілка незвичайна. Просто так у неї дути не варто. Лишень при потребі. Зрозумів?
Він усе зрозумів.
— Ця сопілка, якщо в неї грати, перетворює людей на птахів?
— Так. І поки звучить її музика, то людина може літати. І безсмертна людина також. Навіть у тих місцях, де можна зв’язати сили, де заклинання та замовляння не діють, сила мелодії сопілки-колянки непереможна. Коли ж обернути другим боком сопілку та заграти на ній, то ті, хто чує музику, поринають у сон, а вранці не можуть пригадати, як і чому заснули. Візьми її із собою як подарунок від діда. Завтра вранці я проведу тебе до північних воріт. Про них не всі знають. Вони ведуть до Порубіжжя. І ти, не блукаючи, відразу потрапиш до світу Ягілки. Будь уважний і обережний. Я спочатку навіть думав, чи не варто розповісти про твою мандрівку Посолоню. Та передумав. Не варто, це тільки нашкодить Мальві. Що менше людей знає, то більше шансів визволити дівчину з полону. Бо знаєш, як у світлих заведено? Щоразу перед чимось вирішальним збирати Глас старійшин, звертатися до Оракула, довго радитися… А часу геть нема. Я це відчуваю. З тобою я не піду. Син Шепіт на мене таких пасток понаставляв, що через них годі пробитися. Та й за Дужем потрібно наглядати. Хіба попросити Птаху? Та… Вона зараз надто заклопотана. Стрибог усе не вгамується. Рівновага зрушується. А рівновага у світах не менш важлива, аніж пошуки Мальви, чи не так? Тож, мусиш сам. Усім, кого не зустрінеш, кажи, що розшукуєш Мальву за наказом світлих. Ягілці ліпше нічого не розповідай. І не старайся вигадувати. Бо вона про нас і так забагато знає. Звідки? Є у неї дуже цікаве вікно, у яке все видно і все чутно. Головна твоя зброя — талант Неври. І завжди пам’ятай, мій дорогий онучку, що вищість духу не робить тебе вищим від найнижчої травинки.
— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертна! — наче крізь пелену зазвучали слова.
То, напевне, їй сниться, бо вона точно знає, що зараз знаходиться в чужому лісі, одна-однісінька, і спить у дуплі дерева. І, здається, вона трохи заблукала.
— Агов, безсмертна, прокидайся, — хтось термосив її за плече.
Невже це не сон? Бо, крім чоловічого голосу, вона відчуває й запах людського тіла. Ледве розклеїла очі, кліпаючи, дивилася перед собою. В овальному отворі дупла стояла чоловіча постать у доземному балахоні. Вона простягала до Мальви свою довгу костисту руку та термосила дівку за плечі.
— О, хтось розплющив очі, — знову заговорила постать басовитим голосом. — Вилізай з дупла. Ти, здається, уже прийшла.
Мальва мовчки вилізла.
Поки вона спала, краєвид не змінився. Давній ліс, ветхі дерева, незмінні сутінки і моторошна тиша довкола. Втупилася в чоловіка:
— Ти хто? Звідки тут узявся?
Чоловік був вбраний у довгий сірий чи то балахон, чи то плащ, який ховав його ноги і навіть кисті рук. На голову чоловік нап’яв каптур, що й обличчя не дуже могла роздивитися.
— Я — сірий брат. Оце випадково на тебе набрів. Заблукати у Ягілчиному лісі — справа не хитра. Це щастя, що ти не втонула в одному з тутешніх боліт. У ньому зазвичай усі зайди топляться.
— А я не зайда і не просила себе знаходити, — невдоволено пробурмотіла Мальва. Сірий чоловік їй не подобався. І вона заходилася шукати по кишенях Ягілчин клубок. Його ніде не було. Згадала, що заснула, тримаючи його в руках. Напевне, уві сні випустила. Кинулася по дуплі шукати. Басовитий голос сірого брата спинив її:
— Стояти, мала. Це шукаєш?
Повернула голову. Чоловік тримав у руках сірий клубок Ягілки. Той за кольором майже зливався з плащем.
— Віддай! То моє. — Мальва насупилася і простягла перед собою руку долонею догори.
Чоловік криво посміхнувся. Він і не збирався віддавати нічого Мальві. Навпаки, запхав клубок у кишеню свого плаща.
— Він не твій. Мені його подарували. Віддай!
Мальва багато чула про сірих. Та ніколи їх не бачила. Тепер розуміла, чого всі так їх не люблять — ані темні, ані світлі. Це непривітні зухвалі самовдоволені типчики. Але якщо він виведе її з цього клятого лісу, то вона і сірість йому готова пробачити, і клубок подарувати.
— Для чого тобі цей клубок, мала? Це ж тільки нитки. Подякуй краще, що я тебе знайшов. Інакше б до кінця світу Порубіжжям блукала. Хіба Ягілка не пояснила тобі, що клубок доводить тільки до дверей, а далі вже сама мусиш собі раду давати. От він тебе й привів до брами в інший світ, а потім зупинився. А якби ти примусила його знову діяти, то ще раз зробила б коло і все одно сюди повернулася. Зрозуміла?
— Нічого такого мені Ягілка не казала. Ти дуриш мене, — ображено огризнулася Мальва.
— Ну що ти, мила дівчинко! Як можна? Я кажу правду. Можливо, Ягілка й попереджала тебе про це, тільки ти не розчула, га? — Сірий улесливо посміхнувся. Ліпше б він цього не робив. Чоловік Мальву відверто дратував.
— Я не глуха. І все добре почула. Тут усі з привітом. Я маю на увазі вас, безсмертних. Ти ж також безсмертний, пра’? І також з привітом? — поцікавилася Мальва.
— Е-е-е, ну так. Я — безсмертний! А що означає з привітом? Це, здається, образливий вислів, чи не так? І чого це ти мені тикаєш, мала? Де твоя повага до старших? Хіба тебе цього не вчили? — Сірий скривився. Мальва йому теж не подобалася. Неприязнь у них була взаємною.
— Чуваче, ти дістав, — лайнулася вголос, — ти мені тикаєш, то я й тобі тикаю. Викання заслужити треба.
— Ну ти й… Попереджала мене Ягілка, і старший сірий брат попереджав. Нестерпне дівчисько! — Сірий гидливо поморщився і додав: — Якщо не хочеш у болоті зогнити, то йди за мною.
Мальва нічого не встигла ані мовити, ані відповісти. Чоловік розвернувся і пошкандибав, не озираючись. Дівчина якусь мить думала, розуміючи, що з цього клятого лісу самотужки вона точно не вибереться. «Фіг з ним, гірше вже не буде», — промайнуло в голові, і вона заходилася наздоганяти чоловіка в балахоні.
Йшли недовго. Чоловік навмання вибирав шлях, але робив це правильно, бо за кілька хвилин вони вийшли на простору галявину. Мальва очам не повірила. Сутінків тут не було, співали пташки, дзижчали мухи, шелестіло листя на деревах… Тільки сонця та чистого неба над головою бракувало для ідилії. Бо й тут над головою висіло похмуре сіре небо. «Вкрутили б лампочку, чи що», — пробурмотіла до себе.
— Прийшли, — сказав сірий, зупиняючись посеред галявини.
— Куди? До Яровороту? — поцікавилася Мальва.
— Ні. До чого тут Яроворот? Перед тобою вхідна брама світу Досконалості, — урочисто промовив сірий.
— Щось я не пригадую такого світу, — огризнулася дівчина.
— Той, хто мало знає, вважає, що знає все. Це про тебе, чи не так? Тебе, здається, звуть Мальвою? Цікаве ім’ячко. Квіткове. — Чоловік поводився зверхньо. Мальву це дратувало. Що він про себе думає?
— Ну, у мене хоч ім’я є, а в декого і це забрали. Рабство якесь, чесне слово. — Навмисно зробила паузу. Дивилася на сірого, хотіла впіймати його погляд, та він завбачливо ховав його під каптуром. Тоді різко сказала: — Ну і де цей так званий досконалий світ, га? Я люблю ліс і пташиний спів, але, певно, під досконалістю не лишень це мається на увазі?
— Звісно, не це, Мальвочко, дорогенька! — почула за спиною надто солодкий голос.
Озирнулася. Перед нею стояв ще один чоловік у сірому балахоні. Правда, той не ховав обличчя під каптуром і сяяв штучно приліпленою посмішкою.
Мальві стало не по собі. Ліпше вже неприхована неприязнь, аніж ось такі фальшиві лестощі. Ледве впоралася зі своєю мімікою, вчасно сховавши неприязнь під маску розгубленості.
— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, мила дівчинко! Донька великого безсмертного Стрибога! — фальшивив під соловейка солодкий голос чоловіка. — Нехай Творець дарує тобі щедротно свою прихильність.
Мальва у відповідь кивнула. На більше її не стало.
— Ласкаво просимо у світ Досконалості, люба. — Чоловік зробив надріз на руці, струсив кілька крапель на землю, тоді ефектно плеснув у долоні і…
Дерева перед ними розступилися, наче завіса. Мальва із сірим стояли на високому пагорбі, а перед ними відкривався досі не знаний для неї світ.
Унизу лежало містечко. Охайне, чисте, наче іграшкове. Око легко могло охопити його повністю. Однакові двоповерхові круглі будиночки стояли, відгороджені один від одного крихітними, теж круглими, подвір’ями, утворювали прямі, наче стріли, вулиці, котрі вели кудись до центру. І там, очевидно, на центральній площі сходилися. Якраз біля єдиної високої будівлі міста. Вона стриміла білою громіздкою щоглою. Правда, до височезного Храму Чорнобога їй ще далеко. Як і до хмародерів зі світу Єдиного Бога. Напевно, то був будинок уряду чи Храм сірості, якщо такий існує. Так собі подумала Мальва.
Від того всього віяло якоюсь штучністю, неправильністю чи, навпаки, надто досконалою правильністю. Мальва зрозуміла, що її найперше збентежило в тому світі: відсутність людей та машин на вулицях і відсутність сонця. Цілковита. Зрештою, могла бути рання пора і сонце ще не зійшло, однак при такій хмарності воно і не зійде, точніше, можна й не дочекатися. Утім, внутрішній голос підказував їй: сонце в цих краях — непроханий гість. А люди? Навіть якщо це досвіток, то заблукалі особини з песиками на вигулі чи випадкові перехожі мали б зустрічатися, а автівки й поготів. Не подобався їй цей світ, геть не подобався.
— Красиво, правда ж, мила дівчинко! О, у нас буде достатньо часу, щоб усе в цьому світі побачити, понюхати та помацати. Я особисто проведу для тебе екскурсію. — Сірий широко посміхнувся. І раптом театрально закотив очі: — Ой, вибач, дорогенька! Забув сказати, що я — добрий та вірний приятель твого батька Стрибога. Йому вже повідомили, що ти в нас. І щойно він звільниться, відразу примчить за тобою.
Сірий говорив з теплою усмішкою на устах. Відсутність емоцій у голосі, металевість у погляді, бездушність у посмішці. Мальву аж пересмикнуло від того. А вже ліпше темні з їхньою ненавистю до всього світлого, аніж ця гидка гра і сірі щупальця-очі, які прагли угвинтитися у її душу. Мальва поставила захист. О, пану сіромасі далеко у вмінні навіювання до Мора, і якщо вона того здолала, то тут і поготів. Навіть не намагалася зчитати думки тих, хто населяв цей світ. Відчувала, що тут ані світла, ані темна магія не діє. Усе заблоковано.
— Звідки ви знаєте мого батька? — запитувала, зовсім не ховаючи свого невдоволення. — Зрештою, я до вас у гості не збиралася. Я хотіла потрапити до Яровороту. Може, ви мене туди спровадите? Буду дуже вдячна.
Сірий при згадці про Яроворот скривився.
— Яроворот? Ні-ні. Це неможливо. У нас із цим світом певні непорозуміння. Ліпше нехай батько вирішує, що з тобою робити. Утекла з Темного світу, вештаєшся хтозна-де. Хіба це нормально для юної безсмертної — бути такою безвідповідальною?!
Він не запитував. Він констатував очевидне. Безвідповідальна особа Мальва криво посміхалася:
— Зараз ви мені нагадуєте мого діда Мора. Той теж мене пиляв без кінця та обзивав безвідповідальною, а ще закликав до виваженості та мудрості. Е-е-е, пане… Даруйте, як вас звати? Ви наче не назвалися.
Сірий скривився. Дівчина запитувала про очевидне.
— У сірих немає імен. У нас заведено один до одного звертатися «сірий брате». Ім’я робить людину залежною. За допомогою імені легко людину прив’язати до чогось чи до когось. Відсутність імені — це внутрішня воля для тебе, повна незалежність. Світ сірих — досконалий світ. Тут мешкають звичайні смертні люди, які займаються самовдосконаленням і себе, і довколишнього світу, працюючи на Творця. Ми, старші брати, сірі брати, безсмертні, лишень допомагаємо цьому світу, сприяємо розвитку.
Сірий говорив багато і натхненно. Але Мальва не вірила ні єдиному слову. Вона знала трагічну історію загибелі світу Застиглого Сонця, який погубили сірі. Мальва уважно вдивлялася в очі сірого брата. Когось він їй нагадував, когось доволі рідного та близького. І аж схопилася рукою за голову, коли здогадалася. Перебила чоловіка на півслові та вигукнула:
— Ви — Шепіт, батько Остапа, так?
Чоловік устромився в неї очима. Масна і солодка патока сповзала з його обличчя, і зараз воно було справжнім — мармуровим, безжальним і навіть жорстоким:
— Як ти смієш, дівчино, кидатися такими звинуваченнями? У сірих немає дружин, у сірих не буває дітей, бо у них немає сім’ї. І навіть батька та матері в них немає. Існує лишень велика ідея, якій ми, сірі брати, сумлінно служимо.
Мальва обурено вигукнула:
— Що, ідея? Ви — великий дурень, Шепоте. В Остапа ваші очі, вуста та лоб. Це гени, і від цього не відкараскаєшся, якби не старався. Мати такого сина — це гордість. Для чого тоді жити? Для ідеї, яка може в результаті виявитися хибною чи навіть шкідливою та небезпечною?
— Як ти смієш?! — обурився сірий.
— Ба, більше, смертельною, — не вгавала Мальва. — Я знаю про ваші маніпуляції зі світом Сонячної Мушлі. Ви занапастили той світ. Ви, Шепоте, його вбили!
Мальва не могла стриматися. Цей сірий блазень її дратував. Вона була голодна, її мучила спрага, хотілося залізти у воду та змити із себе всі нашарування світів, якими їй довелося за кілька днів прочимчикувати. Слів не добирала, стало байдуже, як реагуватиме Шепіт. Батько от-от з’явиться і забере її. Пофіг куди, але подалі від сірого пекла, від чокнутої Ягілки та ревнивої Лади. А зі Стрибогом вона розбереться, вона переконає його в чесності Птахи, у своїй любові до нього, і тоді в них усе буде добре. Хіба вона не його донька?
— Ну ти і… — сердито вичавив із себе сірий. — Ніякий я не Шепіт. Я — великий сірий брат. І світ Сонячної Мушлі до мене, як і до сірих, не має жодного стосунку. Я збагнув щойно: ти — некероване невиховане розбещене дівчисько. Тебе щойно врятував один з наших братів. І що? Замість подякувати, ти сиплеш необдуманими звинуваченнями. Не хочеш поводитися чемно, як гостя, тоді поговоримо з тобою по-іншому…
Отже, Мальва не схибила. Те, як перелякано бігали очка в сірого і як він категорично протестував проти свого батьківства, говорило про одне — вона влучила. Він — батько Остапа. Той самий сірий, котрий зрікся свого імені, зрікся минулого.
Сірий сердито дивився на Мальву. Ляснув гучно двічі долонями. Нізвідки взялися двоє чоловіків у сірому. Вигляд мали геть кумедний. Вбрані в сірі штани, сірі теніски, сірі кросівки, голомозі, в окулярах із сірими скельцями. Як клони, на перший погляд. Лишень трохи різного зросту.
— Взяти під охорону цей об’єкт. Відібрати все, що є при об’єкті. Перемістити до кімнати для роздумів, постригти, помити, дати новий одяг, нагодувати. Далі чекати моїх вказівок. Номер три відповідальний.
Мальва не встигла нічого ані подумати, ані сказати. Битися з чоловіками теж передумала. Ну, потовче вона їм пики? Що далі? Усе одно сірий брат зробить по-своєму. Хм… Це ж треба, потрапити у світ, де люди, схоже, не мають імен. Тільки номерки.
Міцні чоловічі руки підхопили її і… Ноги самі по собі відірвалися від землі. Вона полетіла! Взуття її охоронців працювало як літальний транспорт. «От чому в місті немає автівок!» — здогадалася Мальва. Але і жодного літального об’єкта вона поки не завважила. Внизу пропливали сумні краєвиди: однакові будинки, невеличкі одноманітні зелені зони, поміж будівлями — декілька фруктових дерев, стіл, лавки. Пролітали вони і міський парк, що був наче зелена зона для відпочинку. Мальва це так для себе вирішила. Акуратно підстрижений газон, доглянуті клумби та дерева. Довкола ідеальна чистота. Купа лавок, фонтани, невеличкі сірі будки, а біля них столики. «Напевне, літні кафешки», — подумалося. Відсутність дитячих майданчиків з гойдалками та атракціонами чи бодай пісочницями дивувала. Однак скоро вони домчали і до тих закладів, де, очевидно, навчалися чи перебували діти. Це двоповерхова широчезна будівля, а поруч неї — безліч дитячих атракціонів, пісочниці, гойдалки, каруселі… Схоже на дитячі садки у світі Єдиного Бога, тільки вдесятеро більші. Весь комплекс був обгороджений прозорим парканом, можливо, й скляним. Поряд знаходився ще один подібний заклад. Однак без ігрових майданчиків, лишень зі стадіоном, різними спортивним площадками: тенісною, баскетбольною, волейбольною. «Може, спортивна школа?» — подумалося. Це все теж було ідеально чисте та геть безлюдне.
Доволі швидко вони домчали до найвищої будівлі міста. Чоловіки не зводили з Мальви очей, міцно тримаючи її попід руки. Дівчина намагалася зчитати їхні думки чи принаймні побачити їх у вигляді сніжинок. Конвоїри явно були смертними, а з ними завжди це виходило. Тільки не цього разу. Порожньо. Не достукатися. Лишень згодом вона зрозуміє, що справа в окулярах, які носять усі смертні мешканці сірого міста. І немає значення, де і ким ти працюєш. Окуляри захищали від стороннього втручання.
Зайшли досередини хмародера. Стіни тут були прозорими. Охоронця, очевидно, попередили про їхній прихід. Він мовчки натискав на кнопки на своєму моніторі, не ставлячи жодних запитань. Автоматично розчинилися вхідні двері, потім — двері ліфта. Зайшли в білосніжний ліфт. Не було ані кнопок, ані дзеркала, жодних картинок чи бодай якихось знаків на стінах. Двері автоматично зачинилися. Жодних лампочок у кабінці ліфта, але темно не було. Стіни, мабуть, були зроблені з матеріалу, який у темряві світився. Ліфт легко і безшумно помчав їх… не вгору, а вниз…
Довгий вузький коридор світився неяскравим м’яким світлом та був, очевидно, оббитий таким самим матеріалом, з якого зроблено ліфт. По обидва боки коридору щирилися двері. Один з охоронців відчинив ті, на яких стояв номер десять. Жестом він попросив Мальву зайти. Вона вкотре попробувала застосувати проти конвоїрів силу темних заклинань і вкотре зрозуміла, що будь-яка магія тут просто не діє. Чортихнулася про себе і чемно увійшла до кімнати. Нічого-нічого, вона поки не воюватиме. Завтра-післязавтра з’явиться батько та забере її з цього чистого сірого раю.
Батько не з’явився ані завтра, ані за тиждень. Зате почалося таке… У неї відібрали все: мушлю, брудний одяг, навіть волосся.
Мальва боронилася. Та щось зв’язувало її безсмертні сили, і вона могла тільки зухвало думати-говорити. Опір її швидко зупинили. Бо на кожну силу знайдеться більша сила.
Її спочатку вмовляли начепити сірі окуляри. Адже так заведено в тутешнім краї, такий звичай. Мальва сказала, що вона плювати хотіла на їхні звичаї і взагалі вона тут ненадовго. І готова хоч уже забратися із сірого раю куди подалі. Згідна була навіть на Темний світ. Її відповідь лишень розлютила. І сірі, які тут усім заправляли, вирішили їй помститися та начепити на очі спеціальні біолінзи. Щойно вони торкалися сітківки, як ставали з оком одним цілим. Тому позбутися їх неможливо, хіба що виколупати разом з оком. Такі лінзи в сірому світі носили одиниці. Це був пробний варіант, і поки його в широкий вжиток не запроваджували. Але й це виявилося безглуздою затією. Тому що начепити на Мальву лінзи можна було тільки силоміць. І сірі таки пішли на це. Зв’язавши їй руки, затиснувши голову, вони намагалися вживити Мальві в очі лінзи. Вона готова була вирвати їх разом з очима. У них світ перетворився на сіру мішанину. Довкола сіра безвихідь, сірий світ та сірі люди. Та найстрашнішим було те, що споглядання через біолінзи паралізувало її волю. У голові з’являлися картинки чудового життя в сірому світі, де всі рівні, де немає ані голоду, ані вбивств, ані інших лих. Де не потрібно боротися за виживання, бо старший сірий брат уже давно за тебе все вирішив. І твоє завдання — це просто сіро та буденно жити.
Та сталося диво. Мальва не виколупувала собі очі абощо. Лінзи самі по собі випали. Відбулося фізичне відторгнення. Організм Мальви не приймав жодного втручання. Цей випадок збентежив уми винахідників світу Досконалих. Адже не виключено, що схожі випадки траплятимуться і з іншими. Тому дослідження та вдосконалення біолінз треба продовжувати. Запроваджувати серійне виробництво поки зарано.
Мучилися охоронці з нею щоразу. Уже й не відали, чого від дивної гості чекати. Звісно, могла поводитися і спокійніше, але такого задоволення вона сірим не подарує. Четверо на одну тендітну худющу малу — круте видовисько. Силою вони її стригли, силою забирали мушлю, силою заштовхували до ванної… А після в кімнаті на неї чекав новий одяг: сірі штани, сіра теніска, сірі кроси, звичайні, не літаючі.
Мальвина камера-кімната була невеличкою. Лишень п’ять квадратних метрів. Де поміщалися ліжко, стіл, стелаж із книжками, стілець, шафа для одягу. Поряд — ванна кімната з душовою кабінкою. І жодного натяку на вікно. Звісно, які вікна під землею? Стіни кімнати та ванної були пофарбовані в однотонний темно-сірий колір, який Мальві вже не просто не подобався. Він її бісив. Єдиним біль-менш приємним предметом інтер’єру була світло-кремова люстра, яка вмикалася звичайним вимикачем, а не централізовано, як усе в цьому світі. Хоч якась демократичність. Вхідні сірі двері зсередини не мали ручки. Увійти можна, але вийти зась. За ними незмінно стовбичив охоронець. Вона його відчувала. Охоронець приносив їжу, мовчки ставив її перед Мальвою і мовчки виходив. Ані доброго дня, ані смачного. Усі її намагання розговорити чоловіка розбивалися об крижану байдужість. Силою мірятися з ним не мало сенсу. Мальва знала, що неподалік чатує з десяток добре вишколених та підготовлених вояків. І якби навіть припустити, що фізично Мальва їх переможе, то марно. Тому що вибратися звідси без отого чувака, котрий сидить нагорі і тисне на кнопки пульта, нереально. У будинку немає сходів, тільки ліфт без кнопок.
Що залишалося? Це спати, їсти, нудитися. Старатися увімкнути хоч якісь свої безсмертні таланти. Хоч то й безглуздо: тут вони були заблоковані наглухо. А ще чекати. Їй обіцяли прихід батька. Минув не один тиждень. Батька не було, а її вимоги та навіть благання поговорити про це розбивалися об байдужість охорони.
Інколи вона гортала книжки, які стояла в неї на полиці. Жахнулася від їхнього змісту. У книжках пафосно писалося, що ідеальний світ — це світ сірості. Бо це досконалий світ, без насильства, без любові, без ненависті, без віри, без честі, без совісті, без зла, без співпереживання… Здолала лишень кілька сторінок тексту, і коли зрозуміла, що мозок іржавіє та скрегоче, просто лежала на ліжку й просила Творця, щоб якнайшвидше хоч хтось більш-менш притомний її звідси визволив.
Оскільки в камері не було годинника, то судити про зміну діб могла тільки по тому, як їй часто та регулярно приносили їжу. Минув, за підрахунками Мальви, майже місяць. І ось урешті двері камери відчинилися і до кімнати зайшов не охоронець з обідом, а старший сірий брат. Той самий, біологічний батько Остапа, котрого колись звали Шепотом. В одній з книжок вона знайшла фото з усіма сірими. Шепіт красувався на першій сторінці та в товстій сірій рамці. Унизу підпис прамовою: «Старший сірий брат». Фото інших сірих були підписані лаконічно: «Сірий брат». І портрети їхні не вдягали в рамки. Отже, старший сірий — один-єдиний. І, очевидно, це він усім тут заправляє.
— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, Мальво, — почав урочисто і вдавано прихильно гість.
Мальва внутрішньо стиснулася. Розрізняти фальш вона могла і без свого призначення, і без блокування її талантів. Кивнула. Сірий продовжував:
— Поки твій батько затримується. І ми не розуміємо причини. Разів п’ять його повідомляли, усе безрезультатно. Очевидно, у нього є важливіші справи, аніж донька.
Сірий вдавано приязно вглядався в Мальву.
— Та невже? Я вам не вірю. Батько нічого не знає. Упевнена. Ви брешете. Але якщо навіть то правда і ви маєте з ним дружні взаємини, то чому ви утримуєте мене як полонянку?
Мальва старалася говорити спокійно та врівноважено, хоч усе всередині аж закипало.
— Полонянку? Ой, що ти, дитино! Хіба можна? Це робилося для того, щоб убезпечити мешканців сірого світу. Ти могла принести на своєму тілі та одязі небезпечні хвороби, різні інфекції, віруси. Тому тебе тут і утримували. Карантин, люба моя.
Сірий брат улесливо усміхався. Та крижаний полиск його сірих очей говорив інше.
— То справа в карантині? Тому ви мене помили, поголили і хотіли осліпити. Зрозуміло. Отже, тепер карантин закінчився і я вільна? Я правильно зрозуміла? Ви мене випускаєте з буцегарні на волю? — з викликом вигукнула Мальва.
— Тихо-тихо, дівчино! Не галасуй. Так, ти вільна. Звісно, якщо будеш дотримуватися правил та законів сірого світу. А для цього потрібно ближче познайомитися з нашим прекрасним світом Досконалих. Якщо пообіцяєш бути чемною, слухатися моїх порад та виконувати всі життєво важливі для спокою сірого світу інструкції, то я радо познайомлю тебе з нашим світом. Упевнений, він тебе вразить. Можливо, ти навіть захочеш у ньому залишитися назавжди.
Мальва запхала всередину всю свою іронію та нелюбов до сірих, причепила на обличчя щось схоже на посмішку і крізь зуби процідила:
— Я спробую.
Лед з Полелем сиділи замкнені сердитою Ладою в кімнаті Леда вже місяць. Вона за розмірами була трохи більшою від кімнати Полеля. Однак просторою її навряд чи можна назвати. Тут було лишень одне вікно, яке дивилося своїм прозорим чистим оком на схід сонця і на калиновий гай. Нічого цікавого, як на думку обох братів. Хіба що трохи красиво. Раніше це їх якось мало турбувало. Бо кімнати зазвичай слугували хлопцям просто спальнями. А тут довелося безвилазно аж місяць жити. І було зрозуміло, що то тільки початок. Лада й не збиралася змінювати свій гнів на милість. Так, інколи їх раніше за провини садовили під домашній арешт. Але це було ненадовго і не обмежувалося простором однієї кімнати. Хлопці вільно пересувалися будинком. Цього разу матінку вони розлютили не на жарт.
Лед день у день понуро вивчав свою кімнату. Навіть став серйозно задумуватися над тим, а чому це тут лишень одне вікно. У Лелі та Полеля — по два. Невже батьки його трохи менше люблять, аніж брата із сестрою? Так-так, якщо надто довго сидіти замкненим без діла, то ще не таке в голову лізтиме… Полель популярно братові пояснив у чому справа. Полель старший на рік і раніше з’явився на світ, тому йому перепала кімната біля кімнати сестри з двома вікнами. Лед молодший, тож обирати не доводилося.
— Так, братіку. Справи в нас кепські, — зробив висновок Полель. — Ще кілька тижнів такого життя, і ми один одного почнемо ще не в такому звинувачувати.
Сумно хлопцям велося. Лада позабирала в них геть усе, що допомогло б вирватися з темниці. Хоча брати й не збиралися втікати. План був такий: лишень на кілька годин виходити на волю, а потім повертатися, щоб не нервувати матінку. Перепробували геть усе, що знали та вміли. Включаючи замовляння, чари та заклинання. Повний штиль. Ні слова, ні дії їх не слухалися. Доведеться чекати повернення батька. Вони йому розкажуть усю правду, і він їх обов’язково зрозуміє та підтримає.
А поки… Темниця. Звісно, хлопці не бідували. Було вдосталь їжі, яка завжди вчасно з’являлася на столі, чистого одягу, а невидимі прибиральники тихенько працювали вночі, коли брати спали. Ліжко Полеля невидимки перенесли ще в перший день і поставили в кут. Лада подбала про здоровенний стелаж з бібліотеки. Хлопці із сумом дивилися на нього. Пересунути його вони не могли. Він також тримав на собі Ладині заклинання.
З горя хлопці почали читати.
За два тижні Лед видав:
— Йолкі-матолкі. Я тепер знаю, чого нас закрили. Отут усе написано, — і Лед помахав перед носом брата грубенькою книжкою.
— Ага, ліпше б ти знайшов спосіб забратися звідси. Читай-читай, мо’ і знайдеш. А чого ми тут і так відомо. Не слухалися матері. І, знаєш, братіку, я вперше про це не шкодую. Вона, звичайно, хороша, велика і могутня та все таке, але цього разу не права. Ой, не права. І коли батько дізнається, щось страшне буде. От побачиш. Де це чувано — вигнати з дому бідну нещасну сироту.
— Та Мальва не зовсім і сирота, і матінка її й не виганяла наче, — поправив брата Лед.
— Що? — Полель сердито визвірився на брата. — То ти тепер на боці Лади?
— Та на своєму я боці, йолкі-матолкі. Кажу тільки, що повертати Мальву рідному батькові не те саме, що з дому вигнати. Хіба нє? Бо хіба то батько, лихо ходяче.
— Ну-у-у, не знаю, — стенув плечима Полель. — Батьків не обирають. Уже який є. Може, варто спробувати і його зрозуміти. Та, зрештою, з батьками завжди не легко. Ти ж знаєш, братіку, нє? Що ти там плів про книжку? Та поклади її на стіл, вона ж товстелезна, рука болітиме.
Полелю набридло вже майже місяць прокручувати одне і те ж. Так, Мальва дуже вчасно перенеслася. І Лада не встигла перехопити її, хоч як не старалася. А потім… Потім Лада посковзнулася на попелі, що натрусився з каміна, й утелющилася головою в стіну. І понеслося… Не раз вони з братом згодом пожаліли, що не дременули разом з Мальвою. А треба було, якби знали, що на них чекає. Та скільки можна про це і думати, і згадувати. І Полель був радий, коли розмови переводилися на щось інше. Хоч на книжки. Його брат почав читати. І це було просто неймовірне досягнення! Посидить так ще місяць — і, гляди, мудрим стане. Ну, майже як він.
— Ага. Ну, так, — навіть тон у Леда змінився. Адже хлопець говорив про серйозні речі. — Отже, йолкі-матолкі, у цій книжці говориться, що існує правило дзеркала. За ним, люди, котрі нас із тобою оточують, це наші дзеркала. А оточують нас наші батьки, ну, Мальва трохи побула, ще сеструха інколи на ясні очі з’являється. Так-от, вони всі разом відбивають у собі, наче в люстерку, особливості власне нашої особистості. Наприклад, якщо хтось мені хамить, це означає, що я дозволяю йому це робити. Коли мене дурять, то це означає, що я хочу бути обдуреним, бо готовий до цього і мені це подобається. Тож ображатися на те, що нас замкнули, нема на кого. Ми самі в цьому винні. Отак-от, йолкі-матолкі. Раджу почитати, не пожалієш.
— Фігня повна, як каже Мальва, — хмикнув Полель. — Вибач, братіку, не втримався. Що означає — вині-невинні? От повернеться батько, тоді й оцінимо наше справжнє дзеркало. Зрештою… Ось зараз переді мною ти. Невже, дивлячись на тебе, я бачу себе?
— Як це «фігня повна»? — огризнувся Лед. — Я про внутрішній світ людини тобі товкмачу, а ти все сприймаєш буквально. Якийсь ти геть недалекий, йолкі-матолкі.
Полель скривився. Читання книжок брату явно шкодило. Був розтулив рота, щоб заперечити та нагадати про наступне правило з цієї книжки — правило вибору, яке ще дурніше, ніж правило дзеркала. Цю книжку Полель прочитав ще підлітком, і тоді вона сприймалася «на ура». Та після неї був ще мільйон книжок, батькова наука і, звісно, практичні заняття. І тепер прочитане в тій книжці видається лишень набором недолугих сентенцій, зліплених кимсь недалеким.
Однак, замість критики, сказав геть інше. Він тільки-но зрозумів, що його цілий ранок мучило:
— Леде, я придумав, як вилізти звідси. Щойно здогадався. Прочитав у книжці натяк, склав докупи прочитане напередодні і… Готовий рецепт. Треба попробувати.
Ошелешений Лед так і стояв, тримаючи товстелезну книжку в сірій палітурці.
— О-о-о! — тільки і видушив із себе. У нього не було слів. Усі мудрі сентенції, вичитані з товстих книжок, тепер не мали значення. Він шпурнув книжку на підлогу та підступився ближче до брата: — Ну, йолкі-матолкі, як? Давай, кажи, не тягни гуму аж до суму.
— Та я й не тягну. Ти геть сказився зі своїми правилами з товстих книжок. Не даєш і слова вставити.
— Та я що? — виправдовувався Лед. — Якби ж я знав, що таке діло, то й читати б не став. Тобі з книжками щастить, а мені всяке ге, як каже Мальва, попадається. Йолкі-матолкі.
— Угу. Правило дзеркала, братіку, пам’ятаєш? — Полель не полишав можливості взяти брата на кпини.
— Годі вже, — сердито огризався Лед. — Ну то як можна звідси утекти, а то своїм читанням замордую тебе до смерті?
— Гаразд, братіку, не мучитиму тебе. Отже… Підлога, стіни, камін, вікно, двері — усе це матінка запечатала. Так?
— Ага, — кивнув Лед. — Запечатала. І що?
— Поміркуймо, братіку, що є в кімнаті такого, до чого її пальчики не дотягнулися? Га?
Лед уважно оглядав кімнату. Кути, стіни, підлогу, стелю. Промацав поглядом стіну навпроти дверей. Там висіло два свічники, а під ними стояв письмовий стіл, яким Лед майже не користувався. Перевів очі на камін, на двері. Розвів руками.
— Гаразд. Не буду тебе мучити. — Полель встав зі свого місця. Підійшов до письмового столу, відсунув його вбік. — Ану ходи сюди, братіку, зараз і перевіримо, чи правильний мій здогад.
Лед чемно поплентався за братом. Той тицьнув пальцем на свічник:
— Він прикручений до стіни, так?
— Так. Йолкі-матолкі! І що?
— Прикручений чим?
— Ладиним заклинанням прилипання, чим ще! — не довго думаючи відповів Лед.
— «Заклинанням прилипання», — перекривив Леда брат. — Ну ти даєш! Це заклинання, яке спочатку наклали на свічник, уже давно зняте. Після того як ти тут випробовував заклинання сили і ледь не зруйнував кімнату, бо заклинання наклалося на заклинання. Матінка тоді всі заклинання з меблів, свічників, килимів познімала. Повторюю запитання: свічник висить на запечатаній стіні на чому?
— Е-е-е… — тільки й промимрив Лед.
— Ти колись роздивлявся стіни нашої хати з вулиці? — не вгавав Полель.
— А навіщо?.. Хата як хата, йолкі-матолкі…
— І, звичайно, два гаки, що випирають із ось цієї стіни, до якої прикручені твої свічники, не помітив?
— Ну-у-у… — тільки й вичавив Лед.
— Що ну? На них нема Ладиних чарів, розумієш, братіку? І якщо ти «випадково» їх відірвеш, то впадуть вони разом зі стіною…
Лед аж засяяв.
— Йолкі-матолкі, ти — геній! Якщо ми відірвемо свічники, то в запечатаній стіні зробимо діру і тоді…
— Утечемо, ага. Ну що, спробуймо…
— Хе, йолкі-матолкі. Ще одна така мудра книжка — і теж буду генієм.
— Ну то почали, братіку! Бо світ Оранти одразу двох геніїв навряд чи витримає.
Лед з Полелем трохи не розрахували сили, бо разом зі свічниками, точніше з гаками, вивалилася не частина стіни, а вся стіна. Оскільки ніхто на гармидер, що зчинився, не прибіг, це означало, що Лади в будинку не було.
Хлопці, нарешті, звільнилися. Лед від задоволення підстрибував то на одній, то на другій нозі. Уважний Полель на це не зважав. Він одразу запримітив силуети людей, котрі бовваніли ген на горі, там де ріс Ладин квітник. Полель штовхнув брата рукою, показуючи на постаті. Тоді приклав палець до губ, що означало — тихо. Хлопці впізнали їх. То були їхні батьки. Перун повернувся. А оскільки їх досі не звільнили, то слід поводитися обережно та стримано. І брати подряпалися на гору, завбачливо ховаючись у калинових хащах.
Лед рухався вправніше, аніж брат. Він мав правдивий талант до таких маневрів. І тому швидше добрався до місця, звідкіля добре було чути розмову Лади та Перуна. Щоб розгледіти їх, треба було лишень розгорнути кущі. Та це створило б зайвий шум і викрило братів. Тому Лед мовчки слухав. Коли Полель добрався до Леда, то побачив геть сумне обличчя брата. Схоже, розмова між батьками була непростою. Полель принишк поруч з братом, і вони почали слухати разом.
— Ти хочеш сказати, що я тепер маю називати її донькою. Так? — Лада ледве стримувала лють.
— Ні. Не так. У тебе вже є донька, рідна. Я не змушую тебе називати Птаху донькою. Вона нею ніколи для тебе не стане. Вона донька моя і донька Арати.
— Смертної Арати, — гидливо промовила Лада.
— Смертної? Ну й що? Жінко, що з тобою зробила ревність? Смертний — то не означає гірший. Ти добре знаєш, як уміють смертні любити, жертвувати, захищати.
— І ненавидіти, заздрити, убивати, зраджувати теж… — не вгавала Лада.
— А хіба безсмертні цього не роблять? Скажи мені, невже помисли твої такі ж світлі та чисті, як то має бути в тої, котра несе у світи світло любові? Про що ми сперечаємося? Я вибачився перед тобою, бо надто пізно відкриваю своє батьківство. Але я завинив найперше перед Птахою. Наші діти мають і тата, і маму. У неї довго не було нікого, бо я злякався… Ми з тобою не були одружені, навіть заручені, коли народилася Птаха. Тож я тут тобі геть нічого не винен. Я тебе ніколи не зраджував. Чуєш? Ніколи. Тобі потрібен час, щоб прийняти цю правду, і я тебе не кваплю. Скільки гірких та болючих слів ти мені не сказала б, я не перестану повторювати: «Я люблю своїх дітей. Леда, Полеля, Лелю. І я люблю Птаху і завжди її любитиму, бо вона моя донька». Усе, на цьому тема з моїм прихованим батьківством вичерпана. Зрозуміло? Решта того, що стосується моїх взаємин з донькою Птахою, тебе не має цікавити. Ти щойно дала мені ясно зрозуміти, що ніколи не приймеш її. О, велика та могутня Берегине Ладо! Та, котра має нести любов!
Лада мовчала. Хлопці перезирнулися. Полелеві дуже подобалася Птаха. Він захоплювався мужністю та талантами світлої безсмертної і був не проти отримати в подарунок таку круту старшу сестру. Лед брата підтримував у цьому. Мальва їм багато розповідала про Птаху, і вони були переконані, що та і справді чудова. Але чого мати так болісно на це реагує? Ну, отримали вони ще одну сестру. І що? Це ж не немовля. Таким набутком тільки пишатися можна. А матінка носом крутить. Дивно себе останнім часом поводить Лада.
— Мовчиш? Мовчи, — Перун говорив спокійно та впевнено. — Зараз мене цікавить ще декілька моментів. По-перше, де Лед і Полель? Чому сини мене не зустрічають? По-друге, ходять чутки, що в нашому світі переховується одна юна і талановита особа, учениця Птахи, дівчина Мальва. Це правда чи ні? І якщо так, то де вона? І нарешті, третє, дружинонько моя люба, хто поцупив з мого сагайдака стріли та навіщо це зробив? І яким чином вони опинилися в Птахи? Вона оповіла мені цікаву історію про те, як, начебто від мого імені, стрілу їй подарував Угомон. Наскільки я знаю, Угомон є палким шанувальником-залицяльником нашої Лелі. То я так думаю, що хтось із вас — або ти, або донька — до цього причетні. І не вали це на хлопців, будь ласка. Про їхні сховки я знаю все. Так, дивися мені в очі, дружинонько, та відповідай.
Коли батько ставав таким, то хотілося забитися в нірку, зробитися мишкою і не вилізати. Очі Перуна метали блискавки, які прошивали розум та серце. Батько рідко сердився, але коли вже гнівався, то спинити його не можна було. Поки не почує всієї правди, не відчепиться.
Лада плакала. Вона ридала, вила, схлипувала. Перун її не втішав. Він чекав, поки вона нарешті вгамується.
— То як? — перепитав Перун. — Я слухаю уважно.
У голосі не було співчуття.
— Ти, ти… — жалісно та з докором у голосі заговорила Лада. — Я ревнувала тебе до Птахи. Я ж нічого не знала про твоє батьківство. А що я мала думати? Га? Ти кудись зникаєш, віддаляєшся від мене, нічого не розповідаєш… А потім мені до вух доносять вісточку про те, що ти знову сплутався з нею… Я пам’ятаю ту іншу Перуницю-Магуру. Мене ти так ніколи не кохав, як її.
— Спокійно, жінко, — різко перебив Перун. — Про що ми зараз говоримо? Магура — моя перша дружина, давно мертва. Ти ревнуєш до мертвої? Чи ти при своєму розумі? Ти — моя дружина перед Сварогом. Ти — мати моїх дітей. Птаха — моя донька, і це геть інша історія. Живи теперішнім! Що ж ти ніяк не заспокоїшся? А ще смертним дорікаєш. Це ти поводишся негідно. Ну годі на мене жалощі виливати. Зізнавайся вже, часу обмаль. Де хлопці? Де Мальва? І кому ти віддала мою стрілу? Мальва та Птаха в небезпеці. Сірі воліють усіх переконати, наче Мальва мертва. Дівчину треба негайно відправити до Яровороту, а темним розповісти правду — Мальва не втопилася, вона жива.
Лада знову захлипала. Перун сердито гримнув на неї:
— Жінко, не мовчи! Мальва тут? І не реви, потім ридатимеш, якщо схочеш. Розповідай, ну ж бо!
Хлопці перезирнулися. Мальві загрожує небезпека? Ух! А мати хотіла її віддати батькові. А може, не батькові. Хлопці аж дихати перестали, слухаючи, що далі буде.
— Так, Мальва тут була, — Лада говорила ледь чутно, стримуючи ридання. — Але зараз уже нема. Я замкнула дівчину в майстерні, щойно її у нас знайшла. Я не знала, хто вона. Вона плела несосвітенні дурниці про темних, і що вона від них втекла, і від власного батька втекла теж. Я вирішила поки тримати її під замком, щоб прояснити ситуацію. Але… Наші сини, ти вже вибач, геть від рук відбилися, творять казна-що і нікого не слухають. Це вони допомогли дівці утекти. І за це я їх покарала: замкнула в кімнаті, запечатавши і стіни, і вікна, і підлогу, і двері, і стелю.
— І куди утекла Мальва? — допитувався Перун.
— Не знаю. Вона мені не звітувала про це. Навіть більше. Геть невихована молода особа. У мене ключ украла і кудись перемістилася. Від усіх утікає, сама не відає чого хоче.
— Ну, я б так не сказав, — не погодився Перун. — Я трохи Мальву знаю. Вона нічим не гірша від наших синів. А те, що зуміла дременути і з Темного світу, говорить тільки про неабиякі таланти.
— Але у Відтіні мешкають її рідні: батько, дід, тітка. Від кого ж вона тікала? І навіщо?
— Тікала від діда. Ладо, а ти не намагалася з Мальвою нормально поговорити? Її батько, Стрибог, геть сказився. Ревнує Птаху до мене, майже як ти. Спалив Темний світ, світ неврів ледве не вкатрупив. Ото рятували його щойно, ледве відхайкали. І, знаєш, я думаю, що настав час нашим синам врешті волю дати. Нехай роблять власні помилки, а то дивись, щоб як у Стрибога з Мальвою не вийшло.
— Та невже? Це ж Птаха у всьому вина. Стрибога вона і спровокувала. Це нечувано — приховувати від чоловіка, що в нього є донька, й купу років її від нього ховати, та ще й віддати на виховання звичайним смертним.
— Що? Знову за рибу гроші? Ти Стрибога захищаєш? Хіба він нормальний батько? Коли дізнався про існування доньки, то що зробив? Одразу захотів її позбутися та вручив дідові на виховання. Знаєш, люба моя дружинонько, я тебе ніколи не зраджував. І що отримав? Недовіру. Бо ти, почувши неперевірений розголос, почала вигадувати програму помсти, чи не так? А Стрибог постійно ходив наліво! Зраджував свою дружину. І не раз, і навіть не десять… Невже по-жіночому тобі важко зрозуміти Птаху?
— Не виправдовуй її. Вона не…
— Годі, я зрозумів, що Мальви в Оранті нема. Гаразд, щодо цього я поговорю з хлопцями. Ми все з’ясуємо. Тепер стріла. Ну? Слухаю уважно. Хто просив і як?
— Е-е-е, це випадково сталося. Я-а-а… я… дуже тебе ревнувала. Навіть думала, якщо не стане Птахи, ти вже точно будеш тільки моїм. І тут раптом він нізвідки з’являється та обіцяє вбити Птаху. І лишень за маленьку послугу: я маю позичити в тебе одну стрілу.
— Замовлену на смерть, так?
— Так. І якимсь чином передати її Птасі, а потім вчинити так, щоб вона ту стрілу загубила.
— Він — це хто?
— Сірий, — ледь чутно пролопотіла жінка.
— Я так і знав. І ще раз про Мальву. Тільки дивися мені в очі та кажи правду. Я ж відчуваю, коли ти дуриш. Чула? Ти ж не просто так Мальву замкнула? Ти мала передати її комусь. Про навернення блудної дочки до коханої родини я вже чув. Тепер хочу почути правду. Кому?
— Я, я, я… Не знала, що все так, що Птаха не розлучниця і тобі дочка, що дівчинка не з батьком… Сірий обіцяв мені…
Лед повільно почав відповзати, жестом кличучи за собою брата. Той кивнув, поповз слідом. Хлопці дуже обережно спустилися. Батьки їх не помітили. Їм зараз не до них.
— Ну що, йолкі-матолкі, от тобі страсті-мордасті! Ну, батьки дають! І тепер усе залежить від нас, схоже. — Лед урочисто і серйозно дивився на брата. — Ми з тобою знаємо, де Мальва, і ми її, поки батьки сваряться, а то надовго, знаючи норов обох, повернемо назад. Вона у Ягілки. І одним вчинком уб’ємо кількох зайців: і сварку припинимо, і батьків помиримо, і дівчину визволимо, і світи порятуємо теж, а ще доведемо матінці, що цілком самостійні. Ну, як тобі мій план?
— Ой, не знаю, братіку, — відповідав схвильований почутим Полель. — А якщо її у Ягілки нема?
— Тоді з’ясуємо де, повернемося додому і полегшимо батьку роботу. Ти ж чув, він нас хоче відпустити у вільне плавання. Тож давай покажемо, що ми цього гідні.
— Ну, якщо тільки ненадовго, — здався Полель.
— Та, звісно, одна нога тут і друга теж уже майже тут, — радісно вимовив Лед.
— О, братіку, тоді план такий. Я додому збігаю, свою сопілку прихоплю, меча твого теж, гаразд? Раптом знадобиться? Усе-таки до Ягілки йдемо. Усяке може трапитися в дорозі.
— Ну ти даєш, йолкі-матолкі! Ягілка — мій вірний друг. До того ж тільки згаємо час. Ми ж туди й назад. Гайда. Виймай запасного ключа.
Полель невдоволено щось хмикнув собі під ніс.
— Та знаю я, що в тебе є запасний ключ. І не бреши, що він у сховку в кімнаті. Я ж бачив, як перед тим, коли стіна впала, ти його з мого каміна дістав. Гарно придумав! Сховок у кімнаті брата. Йолкі-матолкі! Навіть для Мальви ключа зажав, а я мусив його в Лади красти, — дорікав брату Лед.
— Я не зажав, — виправдовувався Полель. — Я просто не встиг його зі сховку дістати, так усе швидко відбувалося. І скористатися ним у твоїй кімнаті я теж не міг. Матінка ж усю магію стримувала. І ти це добре знаєш, братіку! Досить мені дорікати!
Авантюра Леда йому геть не подобалася. І те, що вони із собою не брали жодної зброї, теж. Але Полель любив свого брата і тому мусив бути поруч.
Полель дістав із-за пазухи ключа, якого колись подарувала йому сестра Леля. Сказала, що в кожного справжнього безсмертного завжди мають бути запасні ключі, бо навіть веселка їх має. Полель важко зітхнув і вийняв з кишені варгана.
Птаха не знала, чи вона отримає відповіді на всі запитання, які мучили її. Але відчуття вперто вели її у світ Єдиного Бога. Вона поговорила та порадилася з батьком, і він сказав, що вона мусить врешті попрощатися зі своїм минулим. Розставити всі крапки, коми, знаки оклику, не залишити жодного знака питання. Вона довго збиралася з думками, наче дбайливо і неспішно готувала себе до цього вчинку. Навіть встигла за той час уважно перевірити декілька світів, пересвідчитися, чи не заблукала там випадково Мальва. Тепер вона знала, звідки в неї певні знання чи навички, які вона ні від кого не отримувала. Той, хто проживав удруге своє безсмертне життя, від народження носить їх у собі.
Перун повернувся у власний світ. Він хотів порозумітися з дружиною, відкритися їй, попросити вибачення за мовчанку, поговорити із синами та донькою. А ще, крім того, перевірити, чи, бува, не заходила в гості до світу Оранти Мальва. У цьому був упевнений Остап. Перун перевірив. І справді, Мальва відвідувала світ Оранти. Жива-здоровісінька. І якби не погроза Лади повернути дівчину назад у світ темних, вона б досі у світі Оранти залишалася. А так… Сини Перуна допомогли Мальві втекти. Куди? Хто ж знає? Бо й самі десь дременули, незважаючи на те що Лада посадила їх під домашній арешт. Так, хлопці втекли з дому. І тепер, замість того щоб шукати лишень Мальву, доведеться шукати аж трьох утікачів: Мальву, Полеля і Леда. І ще Перун натякнув про причетність до того всього сірих. Птаха це теж відчувала. Хтось доволі талановито смикав за мотузочки почуттів безсмертних, робив це підступно, зухвало і вишукано.
Та найважливіше, що Мальва таки жива. Усе, як казав Остап. Хлопець тішив Птаху своїми успіхами. Зовсім дорослим став, самостійним. Вона раділа, бачачи, яким розумним та наполегливим він виріс. І водночас боялася… Чи ці всі знання, які неждано впали на хлопця, не розчавлять його своєю вагою та відповідальністю? Вірила Миросладу. Чоловік любив онука, адже той так нагадував Невру, навіть усі її таланти перейняв. Мирослад пильнуватиме, Мирослад дбатиме, і тому з Остапом усе буде добре. Переконувала себе.
Щойно перемістилася у світ Єдиного Бога, ближче до Залютців, відчула темну та неспокійну енергетику поруч. Таке потужне темне сяйво міг виділяти тільки один чоловік. Наближалася до хати Горпини — і випромінювання посилювалося. Воно знаходилося зараз у хаті Горпини. Зупинилася перед хвірткою. Стояла якусь мить, слухаючи звуки літнього вечора. У траві вицокували цвіркуни, десь неподалік, у болоті, кумкав жаб’ячий хор. Завтра буде дощ, і тому жаби так надриваються, і тому вечір такий теплий, наче молоко перед тим, як має закипіти. Від села долітали втомлені голоси дорослих та дзвінкі перегуки дітей. А за Горпининою хатою вкладався спати ліс. Хотілося співати серцем та насолоджуватися погідною порою. Оце спокійне й розмірене життя наче ковток живої води. Та не для всіх. Відчуття незворотності не давало спокою. Вслухалася і вдивлялася в хату Горпини. Лихо привело того чоловіка до хати смертної жінки. Що ж, напевне, настав час зустрітися та спробувати порозумітись.
— Що ж ти забув тут, темний світку? — промовила вголос і рішуче шарпнула на себе дерев’яну хвіртку. Та неохоче кигикнула та втомлено вмовкла, впускаючи у двір некликану гостю.
Той, хто всім серцем ненавидів її, зараз був у хаті поруч із Горпиною. Пришвидшила крок. Знала, що може й не встигнути. Темне серце темного бога наповнював по вінця розпач, і той шукав винуватого в цьому. Добре, що Мара попередила її.
Уже в коридорі почула:
— Це останні твої слова, смертна. Молися своєму богу, бо, поки я дорахую про себе від п’яти до одного, ти вже будеш мертва. Тепер я знаю всю правду. Ти теж причетна до цього. Ти перетворила серце безсмертної на кусень гарячого металу. Хто дозволив тобі, смертному непотребу, втручатися в діла великих? За таке — смерть. П’ять, чо…
Птаха різко відчинила двері та, блискавично зорієнтувавшись у ситуації, стрімко правицею жбурнула в Морока світлу кулю. Та потрапила чоловіку в руку, яка нависала над переляканою Горпиною розчепіреним спрутом, тоді зрикошетила йому в груди і розлетілася врізнобіч кольоровими іскрами. Мор не договорив. Його різко відкинуло вбік, він спиною втелющився в мисник, хряпнувся об нього головою та сповз додолу по стіні. Тарілки з гуркотом посипалися на нього. Він встиг тільки здивовано глипнути на Птаху і безвільним лантухом осів на долівку.
Горпина сиділа на підлозі, перелякана, простоволоса, у спідній сорочці. Жах по вінця затопив її очі. Птаха підбігла до жінки.
— Горпино, люба, ти ціла? — Птаха обмацувала та обдивлялася уважно тіло жінки. Ні крові, ні синців на тілі не знайшла.
Та чи став би великий Морок бруднити руки кров’ю? Для чого? Це звично для чорнокруких чи для інших найманців. Повелитель Морок тільки віддає накази, спостерігає й інколи, злізаючи зі свого темного неба, карає розчепіреною десницею непокірних. Як цього разу. Схоже, Птаха саме вчасно. Наче відчувала.
— Ці-і-іла, — простогнала Горпина. Притискаючи до себе щось маленьке і, напевне, дуже цінне та не відриваючи очей від того, хто її ледве не вбив.
— Вставай. — Птаха допомогла Горпині піднятися. Та, кривлячись від болю та трусячись, наче осиковий листок, ледве звелася на ноги. — Він тебе вдарив? Прокляттями, так? Усередині болить?
Горпина, стогнучи, кивнула. На слова сили не залишилося.
Птаха залізла до глибокої кишені свого плаття, дістала невеличку скляну пляшечку. Та по вінця була наповнена золотавою рідиною.
— Випий. Це сльози Жар-Птиці. Зцілюють внутрішні рани від проклять. Зроби лишень три ковтки. Цього досить.
Горпина відкрила безпомічно рот, рука й далі продовжувала щось тулити до серця. Птаха піднесла пляшечку до уст жінки, котра мляво зробила три ковтки.
Рідина подіяла миттєво. Птаха закоркувала пляшечку та заховала до кишені, похитала сумно головою:
— От же ж, телепень! Тепер зрозуміло, на кого син схожий. Як ти, Горпино? Уже краще? Що він тут забув?
Горпина кивнула ствердно на слова Птахи. Очі жінки відтанули, тремтіння в тілі припинилося, повернувся голос:
— Усе добре. Пташко, ти вчасно. Я вже зі світом білим прощалася і з ними… — вона простягла Птасі те, що так міцно тулила до серця. Це була фотографія, а на ній — Ольга, Назар і Мальва. — Ось.
Птаха взяла до рук пожмаканий знімок. Шматочок щастя звичайних хороших світлих людей… Посміхнулася. Розгладила папір та обережно поклала фото на стіл.
— Він дізнався щодо проклятого, котрий допомагав Мальві, і про те, що то я його у світ темних заслала, — Горпина говорила, дивлячись на непритомне тіло темного.
— Зрозуміло. — Птаха обережно підхопила Горпину, допомогла їй сісти на крісло. Тоді налила в горня води і простягнула жінці. Горпина почала пожадливо пити. — Морок вважає Мальву мертвою. Бо вона, утікаючи від них, полізла в річку Забуту-Незгадану. Для темних та річка — то смерть. Щойно вони в неї потрапляють, як одразу гинуть. Але ж ти знаєш, що наша Мальва не темна.
— Вона втекла? Мальва жива? — Горпина тихо заплакала після почутого. Сльози стікали її зморщеним блідим обличчям і скрапували в горня з водою.
— Не плач, — заспокоювала жінку Птаха. — Усе буде добре. Мальва жива й досі не темна. І все це дякуючи тобі.
— Що? Як то жива? — позаду почувся слабкий, але сердитий голос.
Мальва розвернулася. Морок, стогнучи, приходив до тями. За хвилину-дві він повністю оклигає. Але втікати від нього вона не мала наміру.
— Отже, шановний-нешановний Повелителю темних сил, який опускається так низько, що не шукає рівних собі суперників, а мучить беззахисних смертних, давайте домовимося. Ми з вами мило бесідуємо, поки ця налякана жінка перечікує на вулиці, але перед тим ви даєте слово великого темного Повелителя, що ані ви, ані за вашим наказом, чи бажанням, чи маренням ніхто не чіпатиме Горпину. В обмін на це я розповім усе, що знаю про зникнення Мальви. Годиться? Чекаю на відповідь.
Морок дивився на Птаху повним ненависті поглядом, і якби той міг убивати безсмертних, то жінка б уже вмерла. І не один раз…
— Ну? Я все ще чекаю на відповідь, — повторила Птаха. — Чи знову будемо битися?
Морок, сердито скидаючи із себе друзки потрощених тарілок та горнят, піднявся з підлоги.
— Гаразд, безсмертна. Обіцяю, слово Морока. І лишень тому, що доля онуки для мене більше важить, аніж уся ця смертна погань, — нервово засичав темний Повелитель.
— І не сумніваюсь ні крихти, що це правда, — сумно кивнула Птаха. Тоді звернулася до Горпини: — Горпино, люба! Залиш нас наодинці, будь ласка. Тобі допомогти чи ти сама?
Горпина ховала очі від чоловіка. Показала рукою Птасі, що впорається, і досить-таки швидко метнулася до дверей. Чи справді їй полегшало, чи то страх гнав жінку, але за мить лише Морок та Птаха залишилися в кімнаті.
Птаха підняла з підлоги перевернуте крісло, сіла в нього, рукою вказуючи Мороку на стілець навпроти. Мор невдоволено всівся, сердито кинув:
— Ну?
— Що, ну? — запитала Птаха. — Я думала, що ви почнете. Розкажете, як довели онуку до стану, коли вона готова була навіть померти, тільки б не залишатися в Темному світі. Чи, може, повідаєте, чому ваш син так усіх ненавидить, що легко готовий убивати кожного, навіть собі подібного, тобто темного.
Мор відповідав виважено й твердо:
— Мій син — це не лише моя проблема. Це ти його таким зробила. Ти його перетворила на потвору. Він уже не знає, хто він! Колись я думав: якщо Стрибогу добре з нею, з тою світлою, і якщо він назад не проситься, то, може, це і справді любов. Та ба, навіть більше. Я врешті змирився з цим, а потім… Несподівано повернувся син. І я зрадів, втішився. Ходив щасливий, бо ще й онука знайшлася. Нехай напівсмертна, але ж із Перемінником, з безсмертними талантами тобто. А потім ти… знову все зіпсувала.
Обличчям Птахи пролетіла тінь, і вона недобре прошипіла:
— Дуже цікава версія подій, шановний. Отже, це нормально, якщо твій чоловік ходить наліво і направо, спить з усіма підряд жінками, зваблює незайманих, а потім лишає їх з дітьми? Та й урешті в усьому тебе ж і звинувачує.
— Він — чоловік. Це його сутність. Фізіологія, якщо хочеш! Інстинкт розмноження. До того ж нема чого на дзеркало скаржитися, добре знала, кого купувала. Він темний. Що ти хотіла від темного бога? Святості?
Морок злісно блиснув очима. Як його дратувала ця світла зараза.
— Чому ж тоді ви ніколи не зраджували свою дружину? — Птаха дивилася чоловіку простісінько в очі, і той ледве витримував погляд. — І зараз не зраджуєте, а ко…
— Замовкни, — обурився Морок. — Ми говоримо не про мене, а про тебе зі Стрибогом. Отже, ти відповіла на зради Стрибога тим самим. Так ницо і так по-дурному.
— Я ніколи Стрибога не зраджувала. Жодного разу, навіть подумки, — відповідала спокійно Птаха.
— Не зраджувала? А Перун? Що це тоді, як не зрада?
— Ну, напевне, любов.
Мор оскаженіло зірвався з місця. Закричав на Птаху. Обзивав усяко, звинувачував у зникненні онуки, у тому, що вона така-сяка-пересяка — і зрадниця, і лиходійка, і звабниця, — і що вміє використовувати інших, і що всіх світлих треба втопити в Мертвій річці або відправити у світ мертвих, щоб не заважали нормальним творцям творити гармонію у світах. Робив то так гучно, що Горпина на вулиці нажахано молилася, просячи заступництва в небес. Чомусь була переконана, що Морок уб’є Птаху.
Птаха ж спокійно сиділа на своєму місці, уважно спостерігаючи за діями Мора. І коли той урешті трохи стишився та знесилено впав на стілець, вона озвалася:
— Як багато цікавого я щойно почула від Повелителя Темного світу. Шановний Повелителю, ви завжди чуткам вірите чи тільки коли вони стосуються Птахи? Не відповідайте, бо я зараз повідомлю вам таке, від чого вам стане соромно за всі сказані недобрі слова.
— Дуже цікаво, безсмертна, — скривився Мор. — І що ти мені такого скажеш, чого я не знаю? Що ви з Перуном не коханці, а друзі? Не сміши мене, гаразд? Ти сама щойно зізналася, що любиш його, чи мені почулося?
— Ні, не почулося. Можу повторити. Я і справді люблю Перуна. Так само, як ви любите Стрибога. Бо Перун — мій батько. Можете запитати Мари, Лади чи кому ви там ще довіряєте. Зрештою, запитайте власного батька. Він точно знає. Це ж нормально любити батьків, чи не так?
Якби позгасали всі зорі на небі та води затопили світ, Мор здивувався б менше. Він сидів кілька секунд, переварюючи почуте та не кліпаючи очима. Потім ледь чутно перепитав:
— Як це, батько? Ти ж донька смертної Арати… Чи тут також існує якась прихована таємниця?
— Взагалі для того щоб дитина з’явилася на світ, однієї волі та бажання жінки недостатньо. Потрібен чоловік, батько дитини, — сумно відповідала Птаха.
— Але ж… Чому він досі мовчав? — не вгавав Мор.
— Може, тому, Море, що ви доволі легко повелися на пророцтво Оракула. Як там воно звучить? Виправте, якщо помиляюся. Здається, так: «Та, що прийде зі світу Чотирьох Сонць, донька Арати, вкраде серце твого сина». І Перун, рятуючи мене від смерті, бо в смертному тілі я б від отриманих ран точно померла, прийшов до великої Мари і попросив подарувати непритомній дитині Перемінника тільки для того, щоб вона вижила і щоб ви не могли відстежити її до пори до часу, поки вона не зміцніє настільки, що зможе сама себе боронити?
Морок не знаходив слів, щоб заперечити Птасі. Вона тримала відкритим серце, і темний бог вільно читав у ньому. Вона не брехала ні про Перунове батьківство, ні про справжню любов до його сина, ні любов до його онуки. Мовчав, розгублено роздивляючись візерунок на скатертині.
— Отакі справи, Повелителю темряви. Ви ненавидите мене за те, що ваш син смів покохати світлу. Ви ненавидите мене за те, що ваша онука завдяки світлій народилася і не перетворилася на темного монстра, а зростає хорошою і дуже сильною безсмертною. Але, знаєте, я маю більше за що вас ненавидіти. Ви вбили мою матір, зруйнували моє дитинство, знищили всіх, кого я справді любила, коли жила у світі Чотирьох Сонць, перетворили мого рідного брата на зрадника, відступника та вбивцю, вкрали в мене батька, залишивши тільки маленький спомин… І через що? Через пророцтво напівбожевільного Оракула.
— Це все прикрі обставини, безсмертна. Боротьба між світлом та темрявою потребує жертви. Лишень одного я не розумію. Натяку про зраду брата. Якого ще брата? — гаркнув Морок. — Я геть нічого не знаю про твого брата. У моєму житті стільки було зрадників та зраджених, хіба всіх пригадаєш? Зрештою, запам’ятай собі таке, зради не можна навчитися. І зраджувати не можна змусити. Це вибір кожного.
— Так-так. Той, хто не хоче зраджувати, нізащо не зрадить… — погодилася несподівано Птаха. — І немає значення, кого чи що зраджуєш. Людину, матір, кохану, батьківщину чи себе. Зрада не має виправдань. Поговорімо про інше, бо щось задалеко ми зайшли в наших шуканнях. А часу не так багато, я це відчуваю. Годинник невпинно котить хвилини в пастку. Чого ви хотіли від цієї бідної нещасної смертної жінки? Вона любить вашу онуку по-справжньому. Бо вона і її онука теж. І Мальва сю стару любить. Дуже-дуже любить. А от чи любить Мальва вас? Питання. Любов не заслуговують покликом крові чи високими словами про велике призначення чи грандіозну мету. Люблять завжди серцем. А що залишається, коли нема любові? Навіть повагу від сина та онуки треба заслужити. О, звісно! Ви мені можете заперечити. Переконувати, що для Темного світу любов не притаманна. Нехай. Вам вирішувати. Я до вас не пхаюся, мені байдуже. Тільки не шукайте винного там, де його нема. Дайте спокій Горпині.
— Я стару не займатиму. Присягаюся. Але скажи мені, будь ласка, це правда, що Мальва жива? Це не хитрий підступ? — Морок стишився, змалів. Сидів, далі уважно роздивляючись візерунок.
— Жива. Вона успішно переправилася через вашу річку. Річка її не вбила. Тому що Мальва не лишень донька темного, а й простої смертної жінки. Останній раз її бачили у світі Оранти. Лада припустилася великої помилки. Погрожувала повернути дівчину до Відтіні. І Мальва вкотре накивала п’ятами. Є маленьке припущення… — Птаха затнулася. Наче вирішувала — казати Мору чи ні. Той підняв на неї очі. Погляди схрестилися. Договорила, бо вона йому щойно повірила: — Є маленьке припущення, точніше, це лишень відчуття Перуна, мого батька. Він вважає, що Мальва зараз у сірих. Вони хочуть її використати, щоб пересварити між собою всіх, щоб налаштувати Стрибога і проти вас теж. Тобто переконати, що це начебто ви винні в смерті Мальви. Ви для нього — убивця його доньки. Бо я — та, що розбила його серце. Цього для враженого сумління бога цілком достатньо, щоб почати ним маніпулювати.
Мор мовчав, уважно дивлячись на Птаху. Тоді сумно кивнув і прорік:
— Я вірю тобі. Ти не дуриш. Гаразд. Що ж нам тепер робити? Ти ж у нас така мудра, що порадиш? — Морок говорив майже щиро.
— Ні, Море. Я не мудра. Може, трохи розумна. Розумний бачить вихід з глухого кута. А мудрий ніколи в глухий кут не зайде. Думаю, ліпше зробити так. Мальву шукають усі: і ви, і ми, і Перун, і смертні, і безсмертні. Рано чи пізно ми її знайдемо. Та, на жаль, зі Стрибогом усе набагато гірше. Він уперто не вірить, що між мною та Перуном нічого нема. Біля нього активно труться сірі і доливають оливи у вогонь. Ви — його батько, авторитет для сина. Він повернеться до світу Відтіні. Він шукатиме Мальву. Повернеться точно, бо Мара йому розповіла про так звану смерть доньки і навмисне те зробила, щоб виманити його зі світу Білих Вурдалаків. Я також хочу з ним поговорити, але зроблю це після того, як ви з ним помиритеся. Ви розкажете йому всю правду про Мальву. Він вам повірить. Ви мусите знайти потрібні слова. І це вам допоможе зробити ваше батьківське серце. На мить забудьте, що ви темний Володар, згадайте, що ви тато. Що скажете?
Мор згідно закивав:
— Так. Думаю, що так і вчинимо. Але пообіцяй мені, Птахо, що, навіть коли ти першою знайдеш Мальву і вона не захоче повертатися до світу Відтіні, ти не заборонятимеш мені спілкуватися з онукою.
— Обіцяю, не заборонятиму, — відразу відповіла Птаха. — Навіть більше. Я переконаю її, що так буде правильно. Родина — це дуже важливо.
Птаха вмовкла. Вони кілька секунд мовчали. Врешті обізвався Морок:
— Колись у дитинстві батько мені розповідав притчу про багатого, але дуже скупого мірошника. Він зробив загату на річці та побудував поряд млин. Вода собі текла, і текли гроші в кишеню мірошника. А оскільки він був чи не єдиним в околиці мірошником, то заробляв досить пристойно. Одного разу у його загаті з’явилась крихітна тріщина. Люди, які проїжджали повз загату, це побачили та сказали: «Пане, залатайте дірку, а то загату прорве і біда буде». Господар млина махнув рукою. Що там може зробити маленька дірка? Загата в нього міцна. Минав час, тріщина більшала, але загата досі залишалася міцною і нічого поганого з млином не відбувалося. Гроші текли річкою. Звісно, мірошник розумів, що треба таки колись залатати кляту дірку. Та все не квапився, бо скупість не дозволяла, так шкода було грошей. Настала осінь, а з нею — сезон дощів. Лило як з відра три дні поспіль. Води в річці прибувало, тріщина в загаті також збільшувалася, і врешті одного вечора загата не втримала воду. Вода зруйнувала все: і загату, і млин, і втопила самого мірошника. От що може вчинити маленька тріщина.
— Ви думаєте, Море, що ми зараз тріщину латаємо, так? — Птаха сумно дивилася на Морока. — Ой, ні. Мені здається, що загату таки прорвало. А тріщиною був світ Русалій, який ви, темні, знищили. Усе рано чи пізно повертається до нас із надлишком. Закон Всесвіту, не я його вигадала. І мої слова — це зовсім не відплата за смерть Перуниці. Я її майже не пам’ятаю. Мої слова — це тільки мої слова.
Птаха вивела Мора аж за хвіртку. Вони розпрощалися дуже ввічливо.
Морок якось геть розгублено запитав:
— Виходить, що ми зараз із тобою вже не вороги?
Птаха стенула раменами та сумно відповіла:
— Не завжди ворог — справді ворог, а друг — справді друг. Це сказав Учитель Посолонь. Не думала, що повторю цей вислів. А бачите, як повернуло… Усяке буває. Йменням Сварожого кола прощаюся з вами. Нехай усе задумане нами здійсниться.
Перелякана та здивована Горпина сиділа під хатою на лавці та мовчки слухала слова прощання ще вчора заклятих ворогів.
«Не завжди ворог — ворог. Та вже точно не друг», — сказала сама собі. Птаха підійшла до жінки, сіла поруч, обійняла її за плечі. І так вони сиділи якийсь час, мовчки дивлячись у зоряне небо.
— Горпино, я хотіла тебе про дещо розпитати. Точніше, про декого. Про того проклятого, якого ти змусила допомагати Мальві. Розкажи мені про нього, що знаєш, будь ласка.
Лед із Полелем перемістилися за допомогою ключа до Порубіжжя досить швидко і без труднощів. Оскільки Лед не один раз так мандрував і знав обійстя Ягілки непогано, то вправно скерував варган у потрібному напрямку. Полель не заважав брату порадами. Не до сперечання зараз… Потрібно якнайшвидше знайти Мальву та повернутися разом з нею додому, до батька.
Та першим, кого вони зустріли в Порубіжжі, був не крилатий вовчисько Симаргл, і не Ягілка, і, звісно ж, не Мальва. Хоч на таке везіння навіть дуже сподівалися. Під хвірткою Ягілки стовбичив якийсь чужинець. Звичайний собі хлопака, середнього зросту, блакитноокий, білявий, вбраний у прості полотняні штани та таку ж сорочку, підперезану червоно-чорним тканим поясом. На одязі не було жодних вишитих узорів. І тільки пояс подекуди помережаний нехитрим нейтральним меандром. Тож допетрати, з яких світів прибув хлопець, брати не могли. Молодий чоловік не одразу зауважив братів, бо захопився частоколом. Звісно, де ще побачиш загорожу, прикрашену черепами?
Полель голосно відкашлявся, привертаючи увагу хлопця. А коли той різко озирнувся, чемно вклонився йому та дуже виховано прорік:
— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертний.
Робив це зовсім не з ввічливості, швидше з необхідності. Адже зараз не час для дрібних сварок чи непорозумінь, які так полюбляє Лед. Бо йдеться про пошук дуже важливої для всіх людини.
Лед невдоволено хмикнув, але промовчав, похапцем запихаючи варган Полеля в глибоку кишеню штанів.
— Йменням Сварожого кола я теж щиро вітаю вас, безсмертні! — відповів утомленим голосом хлопець.
— Якими вітрами, шановний пане? — вдавано люб’язно запитував Полель. Він завжди брав на себе місію перемовин із невідомими людьми, бо Лед рідко коли церемонився. Відразу хапався за меча або починав відверто хамити. — З ким маємо честь розмовляти? Мене звати — Полель. — І Полель приклав ліву руку до грудей, а правою показав на брата. — Це мій брат Лед. Ми діти безсмертних Перуна та Лади. Прямуємо до шанованої пані Ягілки за наказом нашого батька.
Полель, попри свою м’якість та толерантність, умів ліпше брехати, аніж Лед. У Леда, коли говорив неправду, сльозилися очі.
— Дуже приємно запізнатися, — вклонився хлопець. — Мене звати Остап. Я учень славних Учителів Посолоня, Птахи та Мирослада. Прямую до пані Ягілки з важливою місією від світу світлих. Я розшукую Мальву. Чи ви, випадково, не чули про неї?
Остап привітно посміхався хлопцям, хоч і відразу відчув, що Полель йому трішки збрехав. При словах про «завдання» від Перуна закололо в плечі, якраз у тому місці, де мав вирізаний знак правди. Перун нікуди хлопців не посилав, вони доброю волею тут.
— Ти хто такий, щоб я тобі звітувався? — нарешті не втримався Лед, і голос його був не дуже доброзичливим. — Йолкі-матолкі. Розшукує він Мальву. Теж мені слідопит знайшовся! І чому світлі довірили шукати Мальву саме тобі, що, когось досвідченішого не знайшлося?
Остап невдоволено покрутив головою і відповів на закид Леда:
— Я знаю, що Мальва була у світі Оранти деякий час, а потім чомусь опинилася в Порубіжжі. Світ Оранти — то ваша батьківщина. І ви маєте знати причину, через яку Мальва з вашого світу втекла. Можливо, ви теж Мальву шукаєте? А про завдання від Перуна просто збрехали.
— Що? А ти хто такий, щоб нас допитувати? — уже добряче розлютився Лед, спідлоба зиркаючи на Остапа. — Вештаються тут усякі пройдисвіти!
— Яке добірне товариство! От же ж не чекала! — насмішкуватий голос Ягілки почувся по той бік загорожі. Вона різким рухом навстіж розчинила браму. Хлопці сторопіли від несподіванки.
Жінка зараз перебувала в подобі карги Яги, блимаючи на хлопців своїми страшнючими очищами.
— Ну, вітаю вас, хлопці-молодці. Йменням Сварожого кола вітаю. Гарно як. Одразу троє, наче в давніх билинах про богатирів. Коней вам не вистачає та булави з шаблюкою.
Ягілка з хлопців відверто насміхалася, доливаючи оливи у вогонь своїм зовнішнім виглядом. Полель похнюпився, Лед скривився. Така Ягілка-Яга їм не дуже подобалася, але вони не раз бачили її і в такій подобі. А от Остап… Стояв безтямно та нажахано лупав очима. Згадалася дитяча страшилка про Бабу Ягу, Кістяну Ногу, яка має предовгого носа, котрий гачком спускається до верхньої губи, беззубого рота, з гнилими дуплами замість зубів. А в тих дуплах живуть бридкі смердючі хробаки… Остап гидливо скривився. Чому Мирослад його не попередив, що всі страшилки про Бабу Ягу справжні?
— І тебе вітаємо йменням Сварожого кола, шановна Ягілко, — чемно відповів Лед, який отямився першим. — Дякую тобі, що допомогла Мальві. Чи можемо ми її бачити?
— Хм… — посміхалася Ягілка, свердлячи очима Остапа та звертаючись до Леда. — А ти, мій любий Леде, не хочеш знати, чого цей молодик, якого звати Остап, теж розшукує Мальву? Ану спитай у нього.
— Навіщо? Він нам сказав чому, — хитро примружився Лед, — йому світлі дали таке завдання. Невже збрехав, йолкі-матолкі, і є шпигуном з Темного світу?
— Тю на тебе, Леде. Який з нього шпигун? — хіхікнула Ягілка. — Це хороша світла дитина, до речі, дуже-дуже талановита. Ось, наприклад, Остап відчуває, каже йому людина правду чи ні. А ще… Він коханий нашої Мальвочки, і вже це дає йому повне право її шукати.
Ягілка-Яга зробила крок та вийшла за хвіртку. Остап ледь не впав від несподіванки. Зараз на нього дивилася молода, привітна і дуже гарна жінка.
— Що? — ошелешено озвався Лед. Якби Остап виявився ще одним його братом, бо сьогодні він уже отримав сестру, то це б його не так приголомшило. — Йолкі-матолкі!
— То що, Леде та Полелю, не передумали шукати Мальву? — сумно дивилася на хлопців Ягілка.
— Чого це ми мали передумати? Замакітрила нам своїми байками голову і тішиться! — озвався насуплений Полель. — Нам потрібна Мальва і край. То де вона, Ягілко?
— Так, шановна пані, — нарешті обізвався Остап, на теперішню Ягілку приємно було дивитися. — Будь ласка, скажіть, де зараз Мальва. Адже у вас її вже немає, чи не так?
Ягілка опустила очі, вдавано важко зітхнула:
— Нема. Вона пішла від мене. Втекла. Можете перевірити і хату, і подвір’я? Чого б це я вам казала неправду?
Лед уже отямився після новини про коханого Мальви. Але для нього це нічого не змінювало. Врешті, той малий поки лишень наречений, а не чоловік, отже, у нього все ще є шанс.
— Ну, припустімо, ми тобі віримо. І куди ти спровадила Мальву, га? Ану кажи! Не бреши, що втекла. Хіба від тебе даси дьору, йолкі-матолкі? — Лед злісно напосідався на жінку.
— Я не знаю, де вона зараз. Захотіла піти — пішла. Гаразд-гаразд, вона не втікала. Просто пішла. Хто я така, щоб її тримати біля себе? Ну, говорила, що хоче до Яровороту податися. Але якщо ви її розшукуєте, то, виходить, нема її там. Загубилася дорогою. Більше я нічого не знаю, тому бувайте здорові, хлоп’ята, у мене справ багато! — І Ягілка зробила було крок, щоб повернутися назад на своє подвір’я, та Лед заступив їй дорогу.
— Остапе, — Лед звернувся до суперника. — Ану, йолкі-матолкі, спитай шановну пані Ягілку про Мальву, подивимося, як твій дар викривальництва неправди спрацює.
Ягілка нервово сіпнулася, сердито нахмурилася:
— Допомагай після такого людям. Ти мені не довіряєш, Леде? Як можна? А коли попросив допомоги, то хіба я тобі відмовила? — Ягілка говорила плаксивим й ображеним голосом. Губки закопилила, щічки вкрилися багряними плямами… Узявши руки в боки, вона нависла над Ледом темною хмарою.
— Я тобі не Полель, шановна, на мене твої збочені чари не діють. Можеш навіть сльозу пустити, мені байдуже. Остапе, ану порозмовляй з нашою благодійницею. Ягілко, поки ти не поговориш з Остапом, я тебе додому не пущу. І це не жарт. А будеш комизитися, туману напускати, дерева з корінням виривати і ними кидатися, свого кота чи змій на нас напустиш, то розповім про твої афери батькові, і про те, як Мертвою водою торгуєш, і як декому нитку життя вкорочуєш на замовлення, і як у вікно підглядаєш. Ой-ой, і не витріщайся, наче вперше чуєш! Я знаю набагато більше, аніж хотілось би, йолкі-матолкі. Остапе, до роботи!
Ягілка втупилася в землю і вже зверталася до Остапа:
— Гаразд! Питай.
— Де Мальва? — Остап питав лаконічно, не дуже уважно дивлячись на Ягілку. Він слухав її голос. Лишень це мало значення.
— Не знаю, — говорила Ягілка кудись у землю, ховаючи очі від хлопців.
— Дурите нас. Ну, ми чекаємо правильної відповіді. Шановна пані, ви знаєте, що я відчуваю вашу брехню. Будь ласка, не примушуйте мене скористатися іншими моїми талантами, — Остап говорив м’яко, але впевнено.
Ягілка підняла очі на Леда:
— Леде! Змилуйся! Мій любий хлопчику! Я думала, що ми друзі. Я ж тобі завжди допомагала, була на твоєму боці. Нащо тобі та дівка? Та в тебе сто таких буде, якщо захочеш, обіцяю. Навіть кращих. Вона ж геть не красуня. Сухоребрик нещасний.
— Ану цить мені! — скаженів Лед, нависаючи хмарою над Ягілкою. — Зараз мова не про нашу з тобою дружбу і не про дівок. Твоє чарівне вікно дозволяє тобі знати набагато більше, аніж потребує та, котра владарює в Порубіжжі. Але тобі чомусь байдуже, чим історія зі зникненням Мальви закінчиться. Уяви собі на мить: одного разу зникнуть усі світи і запанує довкола Хаос, як сказано в одному старому пророцтві, у яке ніхто давно не вірить. Залишиться хіба що твій світ, не цікавий для Хаоса, та ще, може, світ сірих… Краще говори правду, бо я здогадуюся, де тепер Мальва. Йолкі-матолкі, ну?
Ягілка мовчала. А потім ураз скинула руки догори і заголосила до неба.
Що тут зчинилося! Земля під ногами задвигтіла, вмить набігли чорні хмари і полило наче з відра. Хлопці нараз вимокли до нитки, хоча ще мить тому ніщо не обіцяло негоди. Лед ухопив Ягілку за руки. Та враз змінила подобу, перетворившись на немічну каргу. Та з Ледом такі штуки не проходили. Він сердито засичав на жінку:
— Ану припини! Йолкі-матолкі. Припини, кому сказав, дурна твоя голова…
За плечима хлопців сердито загудів та зашумів старий ліс… І здивований Остап побачив, як старі неповороткі дерева, котрі, здавалося, уже давно безпробудно сплять, почали активно рухатися, виплутуючи із землі своє глибоке та міцне коріння. У лісі зчинився страшний рейвах. Дерева поспішали на допомогу своїй господині. Полель ухопився рукою за Остапа, ледве тримаючись на ногах, бо один корінь боляче шмагонув його по нозі й він поточився.
— О, Свароже! Капець. Улипли! Казав тобі, братіку, вернутися до хати та взяти меча й сопілку? Я б миттю цю нечисть приспав. Ну, мудрагелику, що далі?
Ягілка стояла страшна та щаслива. Вона посміхалася своїм беззубим ротом і змією шипіла:
— А я попереджала вас. Дощ і дерева — то квіточки. Незабаром і змії мої любі підоспіють. А кіт-воркіт матиме забаву. Котику-котику, ану ходи до мене, любчику.
Остап раптом згадав, як у своєму сні-видиві чув гру Полеля, а ще згадав розповідь Учителя Посолоня про вміння Полеля за допомогою сопілки забирати волю в людей. Якщо з людьми це проходить, то, може, з Ягілкою теж вийде, бо вона хоч напів, але таки жива людина. Тим паче, що сопілка в нього не зовсім проста. Остап потягнувся до пояса, витягнув сопілку і простягнув Полелю:
— Грай. Ти знаєш яку.
Той ошелешено кілька секунд дивися на сопілку Остапа, тоді вихопив її та щасливо закричав:
— Колянка, хлопці. Ми врятовані. Леде й Остапе, затуляйте вуха.
Остап та Лед чемно затиснули руками вуха. Ягілка геть нічого не розуміла. Лед надто різко її відпустив, бо затуляв вуха руками. Ягілка перечепилася здоровою ногою через кістяну і боляче гримнула на землю. Тим часом залунала чарівна мелодія. Колянка витинала так млосно, заливалася так пестливо, що хотілося від того звучання притулитися ніжно до чогось рідного, стулити повіки та спати-спати-спати… Дощ припинив сердито лаятися, зробився лагідним та добрим, а невдовзі вщух. Може, теж задрімав. Дерева кинули видиратися із земних пут, спочатку насторожено слухаючи музику, а з часом і геть умовкли, притуливши віття до стовбурів. Ліс спав… Спала і Ягілка, згорнувшись калачиком під своєю загорожею, і солодко комусь уві сні посміхалася. Полель зупинив музику.
— Що ти робиш? — засичав на нього Лед. — Продовжуй, продовжуй, йолкі-матолкі, не спиняйся, бо вони прокинуться. І зміюки незабаром приповзуть. Це тобі не смертних присипляти.
— Не прокинуться смертні і не приповзуть змії, — упевнено відказав Полель. — Це не калинова сопілка, братіку, — і він повертів у руках Остапову сопілку. — Це колянка, зроблена з горіхового плакучого дерева, яке росте тільки у єдиному світі та у єдиному місці — на старому болоті у світі неврів.
Тоді Полель неохоче простягнув Остапові сопілку:
— Дякую. Ти нас урятував від гніву цієї ненормальної. Може, і не загинули б, але до тями довгенько приходили б…
— Ні, залиш поки собі. Ти ліпше даєш їй раду, краще граєш і мелодії добираєш теж вправніше. Здається мені, що вона нам ще стане в нагоді.
— Це не може бути колянка. — Лед підійшов до хлопців, гидливо обминувши тіло Ягілки. — Коли на колянці грати, то живі істоти стають птахами. Ми ж не стали птахами, йолкі-матолкі?
— Одразу видно, що ти неуважно слухав мамині уроки, братіку, і вже точно нічого не читав, — поважно мовив Полель. — Так, гра колянки робить людей птахами, і поки звучить мелодія, доти людина є птахом. Але якщо розвернути сопілку і заграти з іншого боку, то всі просто заснуть і спатимуть довгенько. Тож наша Ягілка, щонайменше на кілька годин, як і все підвладне їй Порубіжжя, обеззброєні.
Лед хмикнув і звернувся вже до Остапа, звівши брови:
— Ну, гаразд. Може й так, йолкі-матолкі. Тоді нам пощастило. Але де ти, Остапе, дістав колянку? Наскільки я знаю, у світі Білих Вурдалаків такі сопілки — рідкість. І мало кому їх дарують.
— Колянку подарував мені рідний дід, Учитель Мирослад, — відповів Остап коротко.
— Мирослад — твій рідний дід? — перепитав Лед.
Остап кивнув.
— Йолкі-матолкі, оце подаруночок, — трохи розчаровано протягнув Лед. Остап йому геть не подобався, але він терпів його через Мальву, а тепер і через Мирослада.
— Що далі? — озвався Полель. — Підемо до хати Ягілки і спробуємо розвідати, де Мальва?
— Ніц не вийде, — сумно зітхнув Лед. — Там стільки пасток! Ти добре знаєш, що то не хата, а лабіринт. Поки зайдемо, поки пройдемо, чи не запізно буде? Ми й так знаємо, де Мальву шукати. Вона точно в сірих. Треба туди рушати і по всьому, йолкі-матолкі.
— Куди туди, братіку? — Полель продовжував оглядати сопілку, задоволено цмокаючи язиком. — Пішли туди — не знати куди? Ги. Жоден варган тебе туди не перенесе. Ніхто, крім хіба що сірих, не знає, де той світ. Навіть Ягілчине вікно його не бачить. Сірість не проглядається. Така вже вона є. Ну, мудрагелики, то куди нам йти? Ягілку ми вирубили. Що далі? Може, додому повернемося, до батька?
Остап підняв руки, бачачи, що Лед готовий заперечити брату:
— Будь ласка, можна я скажу?
Лед сплів на грудях руки:
— Ну, кажи, йолкі-матолкі. Що таке знаєш ти, чого ми не знаємо?
— Я спробую розпитати Ягілку про те, де зараз Мальва і вивідати дорогу. Розумію, що вона зараз спить, але ж вона не мертва? Я спробую залізти в її голову і все розвідати. Коли вона прокинеться, то нічого ані про мене, ані про те, що Полель її приспав, не пам’ятатиме. Отже, й сірих про те, що ми знаємо про них, не попередить.
— Ти й таке вмієш робити? То Мирослад тебе навчив, так? — захоплено виспівував Полель. — Авжеж, спробуй. Іншого виходу в нас, схоже, нема.
Остап усівся поруч з тілом Ягілки. Поклав руки їй на голову, заплющив очі і…
Кілька хвилин тривала мертва тиша. Полель трохи розгублено поглядав то на Остапа, то на сопілку. Люди зі світу Білих Вурдалаків завжди бентежили його уяву, а Учителя Мирослада він узагалі вважав легендою. І от поруч сидить його онук, який нічим не відрізняється від свого діда, принаймні міццю та вмінням вражати. Лед хмурився, з підозрою оглядаючи довкілля. Йому це все геть не подобалося.
Остап важко зітхнув та піднявся із землі:
— Мальва — у сірих. Дорога у світ Досконалих, так сірі називають свій світ, не довга і не коротка. Легко дорогу знайти, та важко туди увійти. Брама всередину відчиняється тільки тоді, коли сірий пожертвує їй кілька крапель власної крові. Назад вибратися простіше. Брама так збудована. Якщо ногами не торкатися землі, то вона не зауважить вас і не зупинить. Випустить.
— Припустімо, що це правда, йолкі-матолкі, у чому я дуже сумніваюся, шановний. — Лед сердито супився. — То як ми знайдемо дорогу і відчинимо браму? Ну, мудрагелику?
— Дорогу легко знайти за допомогою варгана. Ви ж так сюди перемістилися?
— Ну і що? Перемістилися. Бо у Ягілки ми вже бували і знаємо, куди переміщатися, йолкі-матолкі. А до тої паскудної брами не переміщався ніхто з нас. Крім хіба що вирубаної Ягілки.
— Я знаю, куди слід переміститися, — упевнено говорив Остап. — Я бачив браму очима Ягілки. Добре все розгледів. Для варгана картинку в голові складу. Брама розташовується на межі з її світом, у Міжчассі. Вона там не раз бувала.
— Гаразд. От перемістилися ми, йолкі-матолкі. А далі де нам узяти кров сірого, га? — Лед чіплявся за кожну дрібничку, бо Остап його добряче дратував.
— Моя кров підійде. Брама сірих — це звичайна зелена галявина. Кілька краплин крові на землю — і все. Можна проходити, — випалив Остап, збентежений недовірою Леда.
— Ой, хлопче, що ти про себе думаєш? — зітхнув Полель. — З чого ти взяв, що брама тебе пропустить?
— Я син сірого. Головний сірий брат — мій батько.
Лед та Полель ошелешено дивилися на Остапа. Полель ледве видушив із себе:
— Ну нічогенька в тебе сімейка: дід — справжня легенда, сам Мирослад, а батько — ганьба роду. Співчуваю.
— Так, я син сірого. — Остап говорив голосно, чітко карбуючи слова: — І тому ви не зобов’язані йти зі мною. Мій батько — то мій клопіт. Ви дуже ризикуєте, перебуваючи зі мною поруч. І коли нас упіймають сірі, то й сопілка не допоможе.
— Що ти таке мелеш? — обурився Полель. — Ми не боягузи. Мальва нам майже сестра. Правда, братіку?
— Скажу, хлоп’ятки, одне: я з вами, — відповів лаконічно Лед. Подивився уважно на Остапа і додав: — А тобі я все одно не довіряю. Я за тобою стежу, йолкі-матолкі. Зрозумів? Тож вважай!
Остап кивнув.
— Ну? Тоді перенеси нас до брами, чи що? — поспішно заговорив Полель. Він не хотів, щоб Лед із Остапом посварилися.
Хлопці доволі швидко та справно перемістилися до брами сірих. Як Остап і прочитав у видіннях Ягілки, вони опинилися на затишній галявині. Співали пташки, дзижчали комахи, шелестіло листя на деревах… Тільки сонця та чистого неба над головою бракувало до повної ідилії. Над ними висіло похмуре сіре небо.
Остап зробив травою надріз на руці, рясно окропив кров’ю галявину і… Стіна зі старих дерев почала танути. Перед ними відкрився вечір світу Досконалих. Хлопці стояли на високому пагорбі, до якого своїм майже ідеальним тілом тулилося містечко. Акуратно побудовані двоповерхові будиночки, прямі, наче стріли, вулиці, котрі сходилися в одному місці. І цим місцем була багатоповерхова будівля в центрі, найвища і, напевне, найголовніша в цьому світі.
Остап тицьнув пальцем у багатоповерхівку:
— Мальва там. Ягілка тут була кілька разів, хоч їй і не дозволено виходити з Порубіжжя. Бо якщо вона порушить заборону і увійде до світу живих, то енергія живого вб’є її. У світі сірих енергія живого майже мертва. Вона ще жевріє, але ледве-ледве, і Ягілці тут добре. Отак сірі отримали ключі від розуму жінки, яка хоче бути потрібною не тільки тоді, коли переводить душі у світ мертвих. Мертві завжди мовчать, а якщо до неї хтось і приходить, то з певними намірами і зовсім не в гості. Це жінку обурює, і вона бере за свої послуги платню. Хоч та плата їй зовсім не потрібна. І лишень світ сірих прийняв її як рівню. Принаймні поки їй так видається. Сірі її в гості запрошують, роблять щедрі подарунки, безкінечно дякують за досконалість, говорять пишномовні слова про її важливість для світобудови, особливо для майбутнього. Основу якого становитимуть сірі та Порубіжжя. До того ж напівжива чи напівмертва, вона все ж таки жінка. І один із сірих братів їй дуже подобається.
Остап умовк. Лед і Полель були вражені.
— Вона тобі в цьому зізналася, коли ти був у її голові? Так? — запитав печально Полель.
— Ні, я сам побачив. Моє вміння дивне. Я можу бачити, відчувати, думати, мріяти і передбачати розумом тієї людини, до якої підключаюся. — Остап сумно зітхає та похапцем додає: — У нас з вами дуже мало часу, хлопці. Мальва в небезпеці. І ви все ще можете передумати та повернутися додому. Це мій клопіт, тільки мій.
— Слухай, — скривився Лед, — скільки можна нас лякати? Кажи краще, що далі. Ти ж сидів у голові Ягілки, добре розгледів мапу міста і точно маєш план.
— Маю, — спокійно погодився Остап. — План такий: за кілька хвилин у світі сірих починається комендантська година. Вони називають її періодом спокою. Людей на вулиці не буде, охорони теж. Спокій міста берегтимуть відеоспостережці, пристрої, ну штуки, котрі запам’ятовують зображення. Як би вам краще пояснити? Отже, е-е-е…
Лед підняв руку:
— Стоп, ми з братом не лохи. Без дозволу дорослих ми побували не в одному світі і вскочили не в одну халепу. І у світах типу світу Сонячної Мушлі теж побували. Тож про різні технічні штуки, як ти їх називаєш, добре знаємо. Я так розумію, що записане відеоспостережцями охорона перевірятиме вже вранці?
Остап ствердно кивнув.
— Прекрасно. У нас часу багатенько — ціла ніч, так?
— Так. Сподіваюся, що до ранку ми разом з Мальвою будемо далеко від сірого міста, — Остап сказав це не зовсім твердо.
Лед зробив вигляд, що цього не зауважив, і дуже впевнено заговорив:
— Отже, ми вже зараз рушаємо до багатоповерхівки. Я так розумію, що доведеться йти пішки, бо жодні замовляння та заклинання тут не діють. Варган теж?
Лед питально дивився на Остапа. Той ствердно кивнув.
— Я так і знав, — трохи розчаровано відповів Лед. — Тоді ходімо. Йолкі-матолкі, вперед!
— Е-е-е, той! — врешті озвався Полель, досі приголомшений почутим. — Це все, звісно, чудово, але… Друзі мої! Як бути з охороною в будинку? Вона ж там точно є. І вона не спатиме!
— Ти серйозно, йолкі-матолкі, не спатиме? У тебе ж чарівна сопілка в руках. Чи вона тут теж не той…
Лед трохи розгублено глянув на Остапа. Остап сумно посміхнувся у відповідь:
— Вона той, хлопці! Навіть дуже той. Я це відчуваю.
— А може, давайте вже заграємо? І хай весь цей сірий світ засне мертвим сном! А ми тишком-нишком зробимо свою справу і… — Полель ніжно погладив колянку, тоді радісно показав руками, як вони роблять свою справу й утікають із сірого світу.
— Так, зіграємо, — відповів сумно Остап. — Звісно, не всі заснуть з примусу, у віддалених районах колянки не почують. Але нам того й не треба. Головне — розчистити шлях та приспати охорону. Будемо рухатися спокійно, граючи на колянці.
Лед важко зітхнув:
— То що тоді, йолкі-матолкі? Готові? Побігли!
О, то був не світ. То був страх Господній. Головне місто столиці світу Досконалих так і називалося Головним містом. Існували й інші міста, які мали теж геть не претензійні назви: місто 1, місто 2, місто 3 і так далі. З назвами вуличок ситуація була не кращою: вулиця 1, вулиця 2, вулиця 3… Лишень площа перед урядовою установою, де містилась темниця (кімната для роздумів — по- сірячому), у якій сиділа Мальва, трішки випадала із загального тренду назв. Звалася вона майдан Справедливості. Це була широка площа, з фонтаном посередині, з величезним екраном, котрий висів на стовпі навпроти багатоповерхівки. Для чого екран на цій площі — поки не зрозуміла. Усе сірого кольору: будинки, вулична розмітка, лавки і… люди. З вигляду — однаковісінькі. Смертні без статі.
У світі Досконалих діяла комендантська година. Точніше, тут вона називалася періодом спокою. З шостої ранку до десятої вечора невільно було пересуватися сірим світом. Тому Мальва й не побачила людей, коли вперше потрапила в сірий світ. Якраз настав отой період спокою. Після десятої вечора ходити вулицями сірого міста заборонялося. Утім, Мальва була впевнена, що порушників у цьому світі не може бути. Тож комендантська година — це така собі звичайна умовність. Люди повинні вночі відпочивати, а не швендяти без користі вулицями. Яке влучне пояснення! Не посперечаєшся. Зрештою, і не мала бажання. Люди тут, як і вулиці та міста, не мали імен. Мальва вже й не дивувалася. Одне одного вони просто називали сестрами та братами. Правда, мали нумерацію. Для практичності. Крихітний номерок кріпився до сорочки чи на грудях справа.
Дітей на вулицях вона поки не бачила. Дорослі поспішали у своїх справах. Усі однаково вбрані, в однакових сірих окулярах, однаково голомозі — й жінки, і чоловіки. Різнили людей тільки зріст та те, що вони несли у своїх руках: сумки, саквояжі, ящики, теки, коробки. Транспорту в місті не було взагалі. Навіщо? Взуття дозволяло швидко і якісно, без корків на дорогах, добиратися до місця призначення. Коли Мальва хотіла довідатися, як перевозити вантажі, товари в супермаркети чи меблі в будинки, то отримала таку відповідь:
— Усе необхідне для життя людина отримує на місці. Ми не накопичуємо зайвих речей. Усе у світі сірих, включаючи будинки, дороги, зроблено за особливою технологією і ніколи не псується та не ламається.
— А одяг? — Мальва згадала, що вона зараз вбрана не в секонд-хенд. Одяг на ній новенький.
— Одяг та їжа виготовляються на фабриках під землею. Їжа постачає організм потрібними мікроелементами та речовинами, які продукує наша промисловість, ми нічого не позичаємо в природи. Усе виробляємо самі. У теплицях та на фермах вирощується рівно стільки, скільки потрібно. Нічого зайвого. Відходи виробництва одразу переробляються. Зношений одяг також переробляється, і з нього виготовляється новий. Усе автоматизовано, у нас фізично працюють тільки машини. Люди лишень сидять за моніторами та слідкують за процесами. Ферма, яка займається постачанням їжі для цілого міста, складається з тисячі одиниць техніки та… — сірий спеціально зробив ефектну паузу і радісно додав: — чотирьох людей. Чому чотирьох? Слушне запитання. Легко могла би впоратися й одна, але… Виробництво цілодобове, безупинне, і ми шануємо кожне життя. Людина — не машина і потребує відпочинку.
— Ви мені покажете ваші підземні ферми?
— Для чого? Там сумно. Рутинна робота.
Світ сірих продовжував дивувати, але при такому ідеальному порядку та продуманості він чомусь геть не подобався Мальві.
— А де ваші діти? Містом сновигають лишень дорослі. Дивина…
— Діти там, де і мають бути. Де їм добре, де вони захищені, де вони можуть отримати все необхідне для розвитку та зростання: затишок, знання, турботу.
— Любов? — вставила своїх п’ять грошиків Мальва.
Сірий вдав, що не почув, і продовжував:
— Наші діти — це наше майбутнє. Жоден інший світ так не опікується ними, як ми. Коли діти світу сірих закінчують школу, спеціальна програма і тести, які вони обов’язково складають, визначають їхнє майбутнє. І, звісно, насамперед відбираються особини, фізично та інтелектуально найдосконаліші. Вони стають донорами. Здають біологічний матеріал: жінки віддають свої яйцеклітини, чоловіки — сперму в спецклініку запліднення. Майбутнє світу Досконалих потребує лишень досконалих.
Сірий брат погодився показати Мальві клініку, у якій це відбувається. Двоповерхова сіра будівля. Чисті сірі кабінети, найсучасніша техніка з моніторами. Довкола зосереджені працівники, які налаштовані лишень на роботу і не звертають жодної уваги на сторонніх.
Сірий тицьнув пальцем на величезний холодильник на цілу стіну.
— Тут у нас зберігаються найкращі зразки сперми сірих братів. Медичні тести це підтверджують.
— Діти з пробірки, так? — запитала Мальва, вражено перетравлюючи почуте і з острахом оглядаючи людей у кімнаті. Світ, котрий не потребує любові!
— На жаль, поки ні, — трохи розчаровано відповідав сірий. — Так досконало виносити та народити немовля, як це робить жінка, жодне клонування не може. Ми намагалися це зробити, однак… Усі екземпляри, зроблені методом клонування, хоч здавалися нам на початку ідеальними, у процесі розвитку та зростання зазнавали генетичних мутацій. Особливо в третьому та четвертому поколіннях. Наші вчені й далі працюють у цьому напрямку, однак поки не зовсім успішно, на жаль.
— Тобто у вас досі народжують жінки. Штучне запліднення, так?
— Майже. Жінка, яку відбирають як фізіологічно найкращу особину для виношування дитини, стає носієм селекційного біологічного матеріалу.
— Тобто стає мамою, так?
— Не зовсім, — кривиться сірий невдоволено. — Мати — це геть інше. Жінка, яку запліднюють, і найчастіше чужим біологічним матеріалом, за дев’ять місяців народжує фізично досконалу дитину. Хочеш побачити це на власні очі? — несподівано запропонував сірий, і вона чомусь погодилася. Уже дорогою до операційної сто разів передумала, але сказати про це сірому брату не сміла. Ще подумає, що вона боїться крові та криків. Діти народжуються зазвичай у муках, чи не так?
Вони опинилися в тихій затишній кімнаті. Жінка, котра народжувала, робила це тихо, спокійно, без галасу, зручно всівшись на спеціальному кріслі. Якісь дротики та трубочки, підключені до її тіла, найімовірніше допомагали їй. На великому моніторі було видно, як дитина рухається черевом матері. Лишень один лікар-консультант спостерігав за процесом, сидячи перед монітором, проглядаючи цифри та дані, при потребі щось там змінював, покращував і не звертав жодної уваги на жінку. За якусь мить усе закінчилося. Дитина з лона матері м’яко приземлилася в спеціальну посудину, наповнену водою. Відразу ж з’явилася людина в сірому халатику, у сірій шапці та пов’язці-масці. Вона перерізала пуповину і забрала дитину з кімнати. За кілька хвилин, коли монітор закінчив попискувати та загорівся зеленим світлом, за жінкою також прийшли. Крісло, на якому вона сиділа, могло рухатися.
— Жінку забирають на відновлення. Дитя оглянуть лікарі, проведуть тести. Ідеальні пологи, Мальво.
— Дитина і жінка, яка її народила, більше ніколи не зустрінуться. Так?
Мальва налякано дивилася на краплі крові на підлозі, на маленьку механічну машинку, яка всмоктувала в себе ту кров, роблячи світ стерильно чистим.
— А навіщо їм зустрічатися? У світі сірих у кожного своя місія.
— А не може такого трапитися, що жінка народить від свого біологічного брата? Зустрінуться, закохаються і… Чи просто випадково докупи зведуть їхні сперматозоїди та яйцеклітину, — старалася якось зрозуміти побачене Мальва.
— Це неможливо. Генетика — це наука, а не випадкова зустріч хромосом. Велика база даних, зібрана в нас, дає стовідсоткову гарантію. Нам потрібні досконалі істоти, а не каліки. Вкотре повторюю: світ Досконалих зацікавлений у досконалості.
— Гаразд, — Мальва досі не все розуміла. — А післяпологова депресія, а сни, які можуть приходити до жінки, навіть якщо вона цього не хоче? Її ж тіло дев’ять місяців носило дитя, навіть якщо розум змириться, то тіло — ні!
— Перестань молоти дурниці, — перебив її сірий. — Яка депресія? Жінка після пологів має реабілітацію. Відновлення фізичних і моральних сил. Фахова медицина робить дива. Сни у світі Досконалих нікому вже давно не сняться. Людина просто засинає без марень. Тіло і душа її відпочивають. Для чого змушувати ще й уночі їх працювати? Тож жінці депресія після пологів не загрожує. За деякий час наша породілля здає аналізи, фахівці оглядають її та роблять висновок, чи можна ще використовувати її тіло для народжування, чи не варто. У середньому жінка виношує та народжує двох-трьох малят.
— А коли ваші фахівці вирішать, що жінці більше не можна народжувати, що тоді? Куди ви її подінете? — не вгавала Мальва.
— Нічого страшного з нею не відбувається. Вона проходить перепідготовку, складає тести, здобуває новий фах і працює. Здебільшого в теплицях і на швейних фабриках.
— А що з малими? — розпитувала далі Мальва. Устрій цього світу не вкладався в жодну найдивнішу модель світів, які вона вже бачила.
— З новонародженими все просто.
І сірий показав їй клініку, у якій від народження і до року перебувають маленькі діти. Няні-годувальниці пильнують за ними. У перший день здійснюється повна перевірка стану здоров’я новонароджених. Такі медогляди проводяться щотижня, аби убезпечити майбутнє досконалого світу від генетичних мутацій чи болячок, котрі можуть проявлятися не одразу.
Вони зайшли в простору залу з рядами маленьких ліжечок. У кожному з них було маля. Одні — дрімали, другі — вередували, треті — усміхалися.
— А що ви робите в разі виявлення мутацій? Лікуєте?
— Насамперед хочу сказати, що такі випадки у світі Досконалих рідкісні. І… Поки немовляті не виповнився рік, воно вважається біологічним матеріалом. Усі зразки, тобто об’єкти, з генетичними чи фізичними вадами ліквідовуються.
— Як це? — Мальва зачудовано дивилася на рожевощокого піврічного пупса.
Його оглядала медсестра чи то лікар і чомусь невдоволено хмурила брови. Потім впевнено зробила якусь позначку у своєму блокноті. Мальва не втрималася і зазирнула туди. Останній запис:
Об’єкт 34
Вік: 6 місяців, підозра на фізичну ваду +
Висновок: утилізація
Після прочитаного слова «утилізація» Мальву наче перемкнуло. Коли вони вийшли з оглядової зали, вона не втрималася і вибухнула:
— Як ви можете? Ви вбиваєте дітей. Кожен малюк має душу. Вони не об’єкти, вони — люди.
Сірий холодно відповів:
— Душа безсмертна. Ми вбиваємо тільки тіло. Творцеві віддаємо те, що йому належить, не претендуючи на більше. Душа вертається на перенародження. Ми піклуємося про цей світ. Ми прагнемо досконалості. Тому добір найсильніших і найдосконаліших особин — це не примха, а свідомий вибір. Ти ж не їстимеш гниле яблуко, а викинеш його з кошика, правда?
— Але ж це не яблука. Це — люди, — пробувала сперечатися Мальва.
— Це гниле яблуко, тобто майбутній каліка, якому нема місця в досконалому світі. На сьогодні екскурсія закінчена. У мене справи. До побачення, Мальво.
Сірий розвернувся та пішов, даючи зрозуміти, що всі свої думки та побажання, особливо претензії, вона повинна тримати при собі. Усе одно її тут ніхто не слухатиме. Наче з-під землі з’явилися її похмурі охоронці. І Мальва, сердита та збентежена побаченим, неохоче попленталася за ними. Було про що подумати. Це не світ Досконалих. Це світ стерильної нелюбові.
Так, Мальва у світі сірих була заручницею. Вона це розуміла. Їй кортіло утекти, та поки вона не знала, як це зробити. Тому мусила терпіти дурнуваті розмови сірого брата і його тупі екскурсії. Батько все не приходив. Ні завтра, ні післязавтра він не з’являвся. Сірий тільки театрально розводив руками, говорячи, що сам не розуміє, що могло затримати поважного Стрибога, і продовжував знайомити Мальву зі своїм світом.
Дитячий садочок, школа — усе це тут нагадувало їй інкубатори для однаково скроєних бройлерів. Однаково чемні діти, які ходять колонами у їдальню та назад, які однаково відповідають на запитання. Які люблять точні науки і не знають, що таке уроки малювання чи співу. Фізично здорові та ідеально розвинуті діти, котрі вранці роблять зарядку, займаються активно спортом. Тести, ті самі кляті тести, вирішують, до якого виду спорту в дитини є схильність. Усі види спорту колективні. Індивідуалізм не підтримується. Відсутність власного простору вітається. Спільні кімнати відпочинку на п’ять осіб, спільні спальні, спільні ігрові кімнати, спільні кімнати розвитку і так далі…
Після закінчення школи і тестового добору ти або йдеш далі вчитися, якщо твоїх знань та вмінь потребує наука, і знову змушений поділяти індивідуальний простір з колегами за нещастям, або стаєш звичайним робітником, якому вистачає вмінь та навичок, здобутих у школі. Тоді ти врешті переїжджаєш зі школи мешкати в робітничий район, де проживають такі ж трудівники, як ти. Тобі виділяють крихітну кімнатку з чистенькою кухнею та туалетом з душовою кабінкою. У тебе шестиденний робочий тиждень. Один вихідний. І тоді ти можеш поблукати вулицями свого досконалого світу або парком, у якому ростуть досконалі дерева та квіти. Правда, усе розмаїття барв ти навряд чи зможеш побачити й високо оцінити красу матінки природи, бо з першого дня навчання в школі тобі на очі вдягають сірі окуляри. Світ для тебе стає сірим від того самого злощасного дня начебто дорослішання, коли в тебе забирають волосся і твою зовнішню індивідуальність. Ти не маєш права прив’язуватися до людей. Ти просто один із системи й тільки.
У світі сірих усе йде за планом. Тут не буває перенаселення. На місце кожної померлої особини народжується юна і перспективна. У сірому світі немає цвинтарів. Є тільки крематорії. Сірі «гуманно» ставляться до смерті. Людина помирає не в муках, а уві сні. Тоді, коли після обов’язкового щорічного медичного діагностування вона отримує висновок, у якому замість слова «придатний» стоїть позначка «не придатний». Така особина вже нічим не може прислужитися досконалому світу. Вона перетворюється на валізу без ручки, яку утилізують. Немає сталого вікового цензу. Це може трапитися і в тридцять, і в п’ятдесят, і в сімдесят. Дата смерті, чи не єдине для цього світу, індивідуальна. Один чоловік навіть дожив до дев’яноста років.
Людину у світі сірих майже від народження готують до смерті. І смерті тут ніхто не боїться. Ти лягаєш спати, отримуєш смертельну ін’єкцію та засинаєш. Але це не кінець. Бо на тебе обов’язково чекає переродження в іншому тілі.
— У нас немає цвинтарів, Мальво. Вони нам не потрібні. Людина, яка померла, — це пройдений етап цивілізаційного розвитку. Для чого їй ставити пам’ятник? Тіло спалюємо в крематорії. А попіл додаємо в добрива в теплицях.
Після почутого Мальва припинила їсти фрукти та овочі. Перейшла на молочне, рибу та м’ясо. Щойно вона брала до рук огірок чи банан, як їй марилося обличчя старого, котрий помер уві сні й перетворився на добриво… Нічого з тим не могла вдіяти.
Її дивувала також відсутність у світі сірих немолодих облич. Світ сірих не старів. Хоча сірий брат стверджував, що середня тривалість життя у них сімдесят п’ять років.
— Але я тут не бачила жодного старого. Де ви їх тримаєте?
— У світі сірих добре розвинута медицина, зокрема косметологія. «Молоді душею і тілом» — чудове гасло світу Досконалих. Більше тобі скажу. Завдяки науці смертні нашого світу можуть жити не менше, аніж безсмертні. Чому ми цього не робимо, а дозволяємо смерті забирати смертних? По-перше, нам не потрібне перенаселення. По-друге, нам протипоказане і гальмування розвитку. Адже влиття свіжої крові та нових знань можуть прийти тільки з молодістю. Коли особина у своєму розвитку досягає вершини і зупиняється, настає час помирати. Розвиток — то і є життя. У нас немає лікарень. Ми побороли всі віруси та бактерії. Люди нашого світу не хворіють. Вони просто старіють і якоїсь миті перестають розвиватися.
Мальва розуміла, що її переживання та болісне сприйняття дійсності нічого доброго їй не дасть. Тож вирішила приховувати роздратування сірим світом.
— Цікаво! А якщо з інших світів ви на собі принесете чужинський вірус, у вас почнеться епідемія?
— Не почнеться, — самовпевнено відповідав сірий. — Сюди дозволено заходити тільки сірим безсмертним. Якщо ж потраплять інші безсмертні, то лишень з нашої доброї волі. От як ти, наприклад. Тобі відомо, що безсмертні не хворіють. За винятком болячок від заклять. Але вони не передаються від людини до людини. Це індивідуальне лихо. Тож інфекція може потрапити у світ Досконалих лишень на одязі чи брудному тілі. Та на цей випадок є галявина перед брамою в наш світ, яка миттєво вбиває всі видимі та невидимі шкідливі віруси й бактерії на тілі. Одяг спалюємо, як і прикраси та взуття гостя. А ще є місяць карантину. Ти його успішно пройшла.
— Ви знищили мою мушлю? — Мальва ледве не плакала після почутого. — Ну ви і…
— Мальво, правила для всіх однакові. Ти не виняток, — сірий говорив спокійно і впевнено.
— Я не хочу більше ніяких екскурсій. Мені болить душа.
Ця сволота знищила те єдине матеріальне, що пов’язувало її з тим, кого вона любить…
Минав час. Вона перестала запитувати про батька. Міркувала. А якщо надто довго сидіти в плісняві? Пліснява поступово з’їсть тебе чи ні? Нічого, час дасть відповідь і на це запитання. Мальву ніхто не шукав. Схоже, про неї всі забули. І навіть сни про неї забули. Бо тут, у сірому світі, їй геть нічого не снилося. Мальва розуміла, що вся річ у їжі, яку вона вживає. Сірі діяли на свідомість не тільки зовнішньо, вони підкрадалися до неї зсередини. Та не їсти вона не могла. Якщо відмовиться, її годуватимуть силоміць, а це ще гірше.
Невже це кінець? Згинути отак по-дурному в сірому світі? Ягілка казала, що батько вважає її мертвою. Так? Так. Отже, якщо сірий бреше і він не повідомив Стрибога про Мальву, а найімовірніше так воно і є, то він її не шукатиме. Але є ще Птаха, яка точно не повірить у побрехеньку про смерть Мальви. І вона її обов’язково знайде. «Треба тільки набратися терпіння», — підбадьорювала себе Мальва.
У дверях гучно клацнув замок. Мальва зітхнула. Вона нікого не хотіла бачити, але — що могла вдіяти. Сірі в темницю заходили без запрошень.
На порозі стояв сірий брат.
— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, Мальво. Які будуть побажання щодо екскурсій на сьогодні? Адже ти бачила лише дещицю від того, що ми готові тобі відкрити. Це не тільки уклад нашого світу, це і його геніальна філософія.
— Вітаю і вас, сірий брате, — вдавано сумирним голосом відповіла, не намагаючись навіть підвестися з ліжка. Вона цього сірого довбня не поважала. Якого це милого їй на знак поваги вставати? — Не запитую про батька, очевидно в нього важливіші справи. У мене до вас прохання. Я бачила ваші клініки, метеорологічну станцію, яка програмує чудову погоду у світі сірих, житлові квартали, садочки, школи, університети, бібліотеки, парки, однак не бачила жодної художньої галереї, виставкової зали, кінотеатру, концертної площадки, музею, нічного клубу чи театру. Я не чула вашої музики, не насолоджувалася красою полотен митців. Скрипалі, оперні діви, піаністи… Яку музику вони виконують у досконалому світі? Вона теж має бути досконалою, чи не так? Покажіть мені цей бік досконалого світу, будь ласка.
Сірий уважно дивився на Мальву.
— Я думав, що ти розумніша. Ти і не могла бачити того, чого у світі Досконалих не існує. Невже так важко це зрозуміти? У місті нема скульптур, нема картин, не лунає музика, відсутній шкідливий шум, який би порушував гармонію. Немає ресторанів, танцмайданчиків. Навіть більше — немає художніх академій, консерваторій, бо нікого навчати. У нас немає художників, поетів, письменників, співаків, музикантів… Це стерильно правильний світ. Ці всі так звані творчі штучки вносили дисгармонію в ідеальний уклад світу Досконалих. І ми їх ліквідували. Творчість породжує вільнодумство, а те, у свою чергу, — революції, війни, збурення, стихійність. Випереджаючи твоє запитання, скажу, що в нас немає телебачення, немає радіо. Усю необхідну для розвитку інформацію смертні отримують на місці роботи чи в бібліотеці. Таке почуття, як любов, котра народжує творчість, у нас відсутнє. Коли ми позбулися любові, то позбулися багатьох хиб. Бо якщо є любов, має існувати і ненависть, яка породжує вбивства, образи, яка руйнує, гальмує розвиток. У нашому світі немає релігії. Відсутня і віра. Віра породжує марення, містичні передбачення, фантазії. Це неприпустимо, бо також приводить до зневіри, яка спричиняє страх і розпач. А вони — то глухий кут для розвитку. Немає в нашому світі й сумнівів. Немає упередженості. Ти, бачу, читала наші книжки. Які чотири головні слова записані на сірому прапорі справедливого світу Досконалих? — Сірий брат дістав з полиці книжку, розгорнув її й повернув до Мальви. Там великими літерами на цілу сторінку було написано: «Інтелект», «Правда», «Розвиток», «Гармонія».
— Але якщо в людини талант до співу чи хист до малювання, що їй з тим робити?
— Талант, хист? — Сірий акуратно склав книжку і поставив назад на полицю. Він розчаровано дивився на Мальву: — Хист — це така собі індивідуальна психічна властивість людини, котра визначає її успіхи в різних видах діяльності. Талант — це потенційна можливість, яка проявляється або не проявляється. Існує така притча про талант, подарований трьом рабам. Один свій талант загубив, інший — закопав, третій — примножив. Ми талант, якщо він творчий, закопуємо. Що це означає? Науковцям відомо, що основа правої півкулі людського мозку — це інтуїція, обробка невербальної інформації, музичні здібності, уява, конче необхідна письменникам, уміння малювати. Права півкуля відповідає й за емоції, і за містичні та духовні переживання. Невеличка операція при народженні, коли череп повністю ще не закостенів, а людський мозок доступний для хірургічного втручання, і… Жодних ненормальних у світі Досконалих.
— А якщо і це не допомагає? — хапалася за останнє, наче потопельник за соломинку.
— Утилізація, — коротко рубонув сірий.
— Але ж це дурний світ, сумний. Без музики, без вигаданих історій, без кіно та театру. Без скрипки та гітари, без балету та навіть попси. Без натяків на мистецтво.
— Що? Дурний? Це досконалий світ. У чому полягає сутність світу Досконалих? У нас немає насильства, ненависті та зрад…
— Я не хочу на сьогодні ніяких екскурсій. Мені до дупи цей сірий безликий світ. Дайте мені спокій. — Мальва відвернулася від Шепота і втупилася в сіру стіну. З неї поки досить. Знала, що цей світ тримає в собі ще огиднішу правду, ніж та, яка їй частково відкрилася. Та чи прагнула вона знати більше? І того, що знала, було достатньо для того, щоб почати прихильно ставитися навіть до темряви.
Хотілося плакати, але вона стримувалася. Цей покидьок не бачитиме її сліз, нізащо.
— Що? — сірий не збирався нікуди йти. — Що ж, якщо ти так вирішила, то твоє право. Отже, врешті настав час відкрити тобі очі на все. Встань з ліжка, а то стягну силою. Це урочистий момент.
— Ага, і чого такого ви мені скажете урочистого? — Мальва неохоче злізла з ліжка, сіла навпроти сірого, втупилася у його пику. — Ну?
— Встань! — наказав сірий.
Мальва в погляді чоловіка прочитала неприховану ненависть до себе і вирішила послухатися. Вона стояла навпроти сірого, сплівши руки на грудях, і глипала на нього спідлоба. Чоловік говорив спокійно, навіть трохи піднесено:
— Дуже скоро ми тебе відпустимо, якщо ти захочеш, звісно, покинути наш досконалий світ. Наш рай. Хоча, куди тобі податися? Скоро всі світи будуть мертві… А знаєш, хто їх знищить? Твій батько. Наївний, він не знає, що ти тут. І ніхто не знає. Ягілка допомогла тебе сюди заманити. Добра й хороша Ягілка, яку всі мають за напівмертвого виродка. А вона… Ніжна, чуттєва, мудра. — Сірий хитро примружився та продовжував говорити: — Я доволі вчасно зрозумів, що Птаха — це ключ від усіх дверей. Ліквідувавши її, ми здобудемо перемогу. Але треба зробити це мудро. Дочекатися слушної миті. І ми майже зробили це. Ми — великі сірі, досконалі безсмертні! Щойно наша люба Птаха закохалася в темного Стрибога, я зрозумів: Творець посилає мені знак і я мушу діяти. О, спочатку було важкувато. Стрибог комизився. Бо він і справді кохає її, ту дивну Птаху. Я посилав до нього найпривабливіших жінок, найкрасивіших, найвитонченіших, найекзотичніших спокусниць. А він, молодчага, тримався. Добре, що Ягілка допомогла з одним цікавим зіллям. Дурманголов. Він росте лишень у її світі, на межі життя та смерті, і плодоносить раз на тисячу літ. Його плоди унікальні. Вони засівають у душі, навіть у найвірнішій, зерно зради. І для того щоб те зерно проросло, потрібно небагато — краплина води з Мертвої річки. Стрибог випив цього трунку, і… його темна сутність не втрималася. Вода прорвала дамбу, вийшла з берегів та затопила світ. Це було велике випробування для всіх. О, як довго мучилася Птаха! Зради йому пробачала, бо кохала. Аж поки… не з’явилася ти. Я дізнався про твоє існування і влаштував так, що Птаха наче випадково потрапила до світу сарматів. Мальви із саду Птахи, закоханий Стрибог, смертна жінка, яка народжує йому маля… Ти заперечиш. Скажеш, що Мальва до світу сарматів потрапила ще задовго до твого народження. Правильно. Так і мало бути. Вона мала полюбити той світ, твою бабусю, велику Царматір, твою матінку. А батька твого Стрибога вже на той час доволі легко було спокусити. І він таки спокусився і закохався. Так, це був один з багатьох моїх планів, який справдився. Ти при пологах ледве не гинеш, але вчасно з’являється Птаха і рятує тебе. А потім на театральній сцені з’являється ревнива Лада, котра, не знаючи, що Перун батько Птахи, легко йде на зговір із совістю. Вона викрадає в чоловіка стрілу, якою твій батечко вб’є Птаху, і ніщо цьому плану не завадить. Ревнива Лада багато в чому мені допомогла. Ось і тебе в пастку зманила. Ох, скільки різних ниточок я мав зав’язати, щоб мій план спрацював! Обдурений ревнивий Стрибог, готовий убити Птаху через ревнощі. І навіть коли він дізнається, що Перун — батько Птахи, його ненависть до жінки не менша, аніж любов до неї. Птаха для нього зло. То вона розлучила його з рідною донькою, то вона засмітила голову кровинки світлом, і тепер дитина не хоче ставати темною. То через неї донька втопилася в Мертвій річці. Через неї та Морока. Але твій батько не вірить, що ти стовідсотково втонула. Він вважає, що тебе тримають у полоні істоти, котрі, за легендою темних, живуть у водах річки Забутої-Незгаданої, і мстять темним за смерть світу Русалій. І якщо твій батько дуже постарається, то обов’язково звільнить тебе з полону. Він у це вірить. Вірить, розумієш? Як легко маніпулювати віруючими людьми, якби ти тільки знала! А ще моя люба Ягілка допомогла. Вона змайструвала чарівну ладанку для твого батька. Звісно, йому наговорили різного доброго про оберіг: захищає, говорить правду, розпізнає брехню та зрадників. Земля Нави і мудрість сірого світу — ось такий він, оберіг твого батька. І тепер батько слухає тільки те, що нашіптує йому чарівна сила ладанки. А ладанкою керую я. Далі, дівчинонько. На днях моя ніжна Ягілка передала для твого батька мушлю, яка в тебе на шиї бовталася. Це наче знак примирення від неіснуючих почвар з річки Забутої-Незгаданої, котрі буцімто тримають тебе ув’язненою і випустять лишень тоді, коли Стрибог зруйнує Чоронобогів Храм. О, лишень тоді почвари, котрі мстять за знищений світ Русалій, звільнять тебе! Та хіба легко зруйнувати Храм Чорнобога? Це не будинок смертного підпалити. Однак для сірих нема нічого неможливого. Затям собі, любонько! Що поїдає світло і поїдає темряву? Не знаєш? Я тобі відкрию таємницю, усе одно ти нікому не скажеш. Їх поїдає смерть… Втручання Нави у світ живих — це смерть для живих. І якщо перенести краплю Нави у світ живих, то вона легко роз’їсть його. Звісно, усе не знищить, але достатньо й надкусити. Як найлегше зруйнувати висотний будинок? Авжеж, коли впаде перший поверх, рухнуть і вищі поверхи. Разом з мушлею Ягілка передала твоєму батьку чарівний еліксир. Стрибог має покропити ним стіни першого поверху Храму Чорнобога. Суміш чорної води та плісняви нічого не варті без основного інгредієнта. Без мертвої магії Нави. Це те, що завжди вбиває…
— Але… Так не можна, це нечесно. Це зрада, підступ. Мор вам не дозволить.
Серце Мальви заполонив відчай. Сірий радісно посміхався у відповідь. Він почувався переможцем і був, нарешті, по-справжньому щасливий:
— Морок зашкодить? Кому? Цей старий дідуган? Ти натякаєш на синівську любов? Дурненька наївна дівчинка. Твій любий Стрибог рідного батька ненавидить не менше від Птахи і в разі чого легко принесе його в жертву. Морок не вберіг тебе. І тому ти стала полонянкою річки Забутої-Незгаданої. Принаймні так вважає Стрибог. Ех, які ви всі довірливі. А ще безсмертні! Взяти хоча б сестру Мари Навію. Кумедна… Однак тут я трохи схибив. Морок не повірив ані мені, ані їй. Старий досі любить Мару. Запам’ятай собі, дівчинко, для торжества великої ідеї не існує заборонених методів. Світ темних майже впав. А після його падіння рухнуть й інші світи.
— Птаха не дозволить, щоб це сталося. Птаха…
Сірий різко перебив Мальву:
— Твоя Птаха, найпевніше, уже мертва. Твій батько, можливо саме зараз, убиває її стрілою Перуна. Яка трагікомедія: померти від стріли рідного татка, котру випускає коханий чоловік… Лада жадає смерті Птахи. Стрибог бажає смерті зрадниці. Сірі прагнуть її смерті. Темні також її ненавидять. Хі-хі, недарма кажуть у світі Єдиного Бога, що потрібно бути дуже обережним з бажаннями, адже вони можуть справдитися. Хочеш маленьке зізнання? Хм… Це я підсунув твоєму батечку смертельну стрілу. Ідеальна робота. Тож… Це кінець. Стрибог уб’є Птаху та знищить Храм Чорнобога. А потім… А потім він нарешті дізнається всю правду. Що ніяких почвар у річці Забутій-Незгаданій ніколи не було, лишень фантомний біль від знищеного світу носить у собі вода. Бо вода має пам’ять. І що доньку його тримали в полоні не вони, а його милі сірі друзі, і це вони подарували крихітку Мальву, як трофей, чарівній Ягілці. Для чого? Дуже просто. Маленький ритуал, і ти, Мальвочко, перетворишся на володарку Порубіжжя, станеш нареченою Нави. Ягілка добровільно зречеться свого покликання, а ти добровільно погодишся її замінити. Бо дуже легко зв’язати волю тому, хто зневірився. Ти станеш напівмертвою чи лишишся напівживою. Як тобі більше подобається? Ага, ледве не забув: Стрибог хай запізно, та все ж дізнається, що Птаха йому ніколи не зраджувала, і зрозуміє, що його просто використали. І що тоді зробить Стрибог? Правильно. Він уб’є себе.
Мальва ледве стримувала крик відчаю, стискаючи до хрускоту кулаки. Світ приречений, вона приречена, Птаха мертва, батько теж… Її ніхто не знайде. Ніхто.
— Ти дуже сильна дівчинка, у тебе могутній потенціал, — говорив поблажливо сірий. — Шкода, що так сталося і ми не зможемо ним скористатися. Відтепер звикай до думки, що ти приречена на спілкування з мертвими. Утім, інколи до тебе в гості будуть заходити й живі. Залишаю тебе наодинці з роздумами чи з розпачем. Дівчата люблять плакати. Поплач. Не допоможе, звісно, але й не зашкодить. А в мене справи. Сама розумієш, знищення ворожих світів не легка робота. Мусить хтось пильнувати хід подій. На початку я казав, що готовий відпустити тебе. Ти ж розумієш, що я пожартував. Бувай, дівчино Мальво, маленька дурненька дитина свого нерозумного батька.
Мальва замружилася, затулила руками вуха, безсило опустилася на підлогу. Сірий пішов. Вона ненавиділа себе за те, що так легко потрапила в пастку, що довірилася Ягілці, сірому клубочку ниток… Краще було згинути в болоті. Але ж вона не знала? Думала, що і справді батько її шукає, думала… «Менше треба думати!» — лаяла себе. Пішла в душ, увімкнула холодну воду, стараючись змити із себе бруд слів, почутих від сірого, чи знайти вихід. Холодна вода мала остудити серце, що палало від ненависті. Коли вийшла з душу, то почувалася кавалком льоду, впала безсило на ліжко та провалилася в неспокійний та тривожний сон.
Розбудило її гучне клацання замка у дверях. Сірий приніс вечерю. Навіть не стала озиратися. Хай поставить і забирається геть. А може? А може, врізати добряче цьому засранцю по пиці, і хай тоді її зв’яжуть, зроблять трепанацію абощо. Сірий сказав, що всі світи мають зникнути. Ні, вона не хоче так жити. Що ж, якщо гинути, то гідно! Щойно цей служка-бовдур наблизиться, вона…
— Ей, Мальво, ти що направду спиш чи придурюєшся? Ку-ку! Прокидайся, сонько, а то все найцікавіше проспиш, йолкі-матолкі! Тут до тебе гості незвані, але жадані, — той, хто приніс вечерю, розмовляв голосом Леда.
Це в неї слухові галюни чи що? Певно, сірі чогось таки домішали до їжі. Почалося. А що ти хотіла? Перемога будь-якою ціною — то кредо сірих. Тпру, дівчино! Але ж ти від учора нічого не їла? Мальва зіскочила з ліжка. І від побаченого готова була розревітися.
Про неї не забули…
З важким серцем повертався Морок додому. Птаха досі залишалася для нього винуватицею багатьох неприємностей, котрі спіткали Темний світ. Однак таки не всіх. «Не завжди ворог — справді ворог, а друг — справді друг», — сказала Птаха йому на прощання. Дивна і непередбачувана жінка. Донька Перуна? Це ж треба! Коли її вбивали вперше, то вважали — назавжди. Повернулася. Завдяки молитвам та проханням того, хто тоді був її чоловіком, а тепер став її батьком. Мудрість Творця не завжди можна вповні осягнути. Бо вона безмежна. Зрештою, те, що Перун виявився не коханцем Птахи, а її батьком — чудова новина. Чому син у це не вірить? Із закоханими завжди нелегко. Однак якщо він зуміє цю новину донести сину, то…
Ні, ніколи нічого вже не буде, як раніше. Надто багато всього трапилося, щоб залишатися по-старому, але принаймні порозумітися із сином вони мусять. Найприємнішим з почутого від Птахи було те, що його онука жива. ЖИВА…
Він наблизився до мосту через річку Забуту-Незгадану. Здивовано зупинився. Вхідна брама навстіж відчинена. Недобрі передчуття гнали Мора вперед… У його світі щось кепське відбувається, і він, здається, знає, хто винен.
Стрибог рухався Темним світом упевнено та велично. Прокляті навіть не робили спроб підглядати чи доповідати в Храм на нього. Щось зловісне та страхітливе було у його вигляді, наче то не син Повелителя Темного світу з’явився у Відтіні, а сама Смерть, несучи на своїх раменах погибель для всіх. На роздоріжжі, перед площею Чотирьох доріг, Стрибог зупинився. Подумки прикликав свого тутешнього слугу. Той блискавично з’явився, тремтячи всім тілом та запопадливо чекаючи наказів господаря. Стрибог тицьнув йому в руки прозору пляшечку із сірою рідиною. Це вариво приготувала Навія. Ягілка нашептала, що і як, дала необхідні складники, а та й зварила. В обмін на обіцянку, яку Ягілка дала Навії: назавжди привернути Морока, використовуючи магію мертвих. Закохана бідолашка і не здогадувалася, що виконувати обіцяне ніхто не збирався. Стрибог нахилився над вухом проклятого і щось зашепотів. Після слів Стрибога: «Виконати негайно!» — проклятий щез.
На площі, перед Храмом, поки було порожньо. Тиша здавалася гнітючою та провислою, наче павутиння під краплями ранкового туману.
Стрибог криво посміхнувся, недобре зиркнув у бік статуї Чорнобога. Ще вчора його лякало нерозважливе ставлення Мальви до цього ідола. А зараз… Він був справжнім сліпцем. Його ще зовсім юна донька бачила та розуміла набагато більше, аніж він. Це і справді лишень статуя. Такий собі символ. Звісно, добротно зроблена, мистецьки досконало навіть, але… Це лишень пам’ятник старому богу. Богу, який давно вже залишив цей Усесвіт і не може бути посередником у молитві між Темним світом і тим, хто тримає над Усесвітом рівновагу. А що менше посередників, то краще для світів. Чи не так?
Цього разу Стрибог не вклонився низько старому богу, як завше то робив. Натомість попрямував далі, твердою ходою долаючи сходи, що вели до Храму. Двері Храму навстіж розчинилися. Чи не вперше за всі часи ніхто не лишався пильнувати темні світи чи стояти на чатах. Темні чекали. Чекали на нього. Навія постаралася на славу.
Стрибог упевнено увійшов до зали. Стояла мертва очікувальна тиша. Стрибог ловив на собі трохи перелякані, інколи втомлені, збентежені, суворі, підозрілі й навіть лихі погляди.
— Йменням великого Творця нашого, найтемнішої ночі, найдовшої ночі, найгустішої темряви, вітаю вас, славні темні! — Стрибог склав руки навхрест і низько вклонився. Продовжував урочисто: — Шановні мої брати і сестри! Перед тим як зробити важливу для нашого Всесвіту заяву, змушений попросити вас переміститися з цієї просторої зали на площу. Стіни цього величного Храму надто тиснуть на слова. Ми всі разом принесемо пожертву Творцеві, я відкрию ваші закриті пеленою облуди очі, і справедливість стане між нами.
— Та хто ти такий, щоб наказувати? Ми слухаємо та скоряємося тільки Мороку, чуєш? Ти його син, але ти не він, — злісно заричав Радегаст, виходячи наперед. Він сердито плюнув Стрибогу під ноги та прорік: — Забирайся звідси, відступнику! Щоб ми тебе почули та зачали слухати, мав би бути хоч якийсь знак. Ну?
Відколи Стрибог почав зраджувати, Радегаст став першим помічником Мора. Рішучий, сміливий, відважний, відмінний виконавець. Він недолюблював Стрибога і терпів того лишень через повагу до Морока. Повелителя зараз немає, відлучився по справах. І як сміє цей блазень-зрадник тут усіма командувати?
Більшість була на боці Радегаста. Стрибог це відчував. Він підняв голову. Заплющив очі, плеснув тричі в долоні і просичав зловісно, проте всі добре розчули:
— Маєш знак…
І раптом підлога Храму задвигтіла, на стінах зазміїлися тріщини… Темні перелякано перезиралися. Стрибог задоволено посміхався. Проклятий виконав наказ і саме вчасно.
— Ось вам і знак! Від самого Чорнобога. Ви маєте терміново вийти на площу, — спокійно та впевнено озвався Стрибог. Тоді розвернуся та пішов до виходу. Стіни Храму продовжували тріщати, вкриваючись павутинням дрібних тріщин.
Стрибог тримався впевнено та велично. Площа перед Храмом була вщент заповнена стривоженими темними безсмертними та переляканими проклятими. Сварга смерті на шиї Стрибога живила азарт непереможності та всемогутності. Він торкнувся рукою ладанки, подарованої сірим братом. Радісні щасливі голоси майже співали у його голові. Стрибог торжествував. Він всемогутній. Йому все до снаги. Він усе зможе. Він здолає всі перепони: поверне собі доньку, знищить жінку, яка зневажила та розтоптала його кохання, збудує новий Храм. І той Храм буде називатися Храмом Правди. І головними у ньому будуть він, Стрибог, і правда. Допомагатимуть йому правити його єдина донька Мальва і ще ті, хто складе тест на правду. А всі стражденні, хто шукатиме правди, якого б кольору вона не була, тут її віднайдуть. Після сутички з Птахою та Перуном у світі неврів він на кілька місяців зробив для себе перерву. Замкнувся в одному із закинутих світів. Стрибог мав усе обдумати, відновитися, намітити план майбутніх дій. І план у нього є. І він готовий діяти.
Його батько не гідний керувати Темним світом, бо не зміг уберегти навіть маленької дівчинки, а що говорити про рівновагу у світах, даровану Сварогом? Батька потрібно усунути. Убити? Стрибог готовий і до цього, якщо слова не допоможуть і Морок добровільно не віддасть владу.
Стрибог легко увійшов до Темного світу. Йому допомогла Навія. Темна дурепа, яка по вуха закохана в батька. Такими легко маніпулювати. Вона щось там завинила сірим і чемно виконувала накази сірого брата. То вона відчинила браму. Еліксир, виготовлений Навією за рецептом Ягілки, зробив свою справу: знищив старі чари, які берегли темні ворота від зазіхань непроханих та заборонених гостей.
І зараз величний Стрибог стояв біля статуї Чорнобога, набагато величніший та загрозливіший, аніж пам’ятник. Сварга смерті робила його моторшним, жахливим…
Темні похапцем виходили з Храму, підлога продовжувала дрібно тремтіти. Тріщини на стінах першого поверху стрімко поповзли вгору.
Темні сполохано дивилися на Храм. Щось жахливе і непоправне з усіма ними зараз відбувалося. Багато хто здогадувався, що це справа рук Стрибога, як і розумів інше: вони наразі нічим зарадити не можуть. Схоже, що Стрибог таки геть здурів і досить вправно смикає за невидимі мотузочки.
— Що відбувається? — підбіг до Стрибога стривожений Припекало. — Що з нашим Храмом? Де Повелитель? Він пішов тебе шукати. Морок хоч живий?
Стрибог мовчав і тільки єхидно посміхався. Припекала налякала ця посмішка, і він мовчки відступив. Він бачив, що далеко не всі послухалися наказу Стрибога та вперто залишалися в Храмі. І тоді Припекало надривно заверещав:
— Усі-усі, виходьте з Храму! Негайно! Сам Чорнобог вас до цього закликає. Щойно ви вийдете з Храму, як він припинить руйнуватися.
Ці слова подіяли миттєво. Усі сипонули на вулицю. Перелякані та трохи розгублені, темні недовірливо дивилися на Стрибога.
А Стрибог, упевнений у собі, грізний та страшний, стояв біля фігури Чорнобога і говорив:
— Любі мої темні! День очищення настав. Великий день, коли ми з вами почнемо будувати наш світ від початку. Світ, який буде побудовано чесно, не на крові невинних створінь, яких ми знищили, заселяючи землі колись квітучого світу Русалій.
Зробив зумисно паузу, окинув уважним оком натовп темних. У більшості поглядів він читав нерозуміння. Безсмертні почали перешіптуватися…
Стрибог не зважав. Відчував спиною, як тріщини в Храмі Чорнобога глибшали. Вони піднімалися й опускалися, і вже ніяка сила не могла врятувати Храм від прокляття Нави.
— Одні вважають мене пустобрехом. Другі затято ненавидять, хоч і бояться. Треті вважають вівцею, яка заблукала, і ось-ось з’явиться господар, який дасть усьому раду. Господар не з’явиться. Бо Морок не володіє ситуацією. Якщо хочете вижити, ставайте під мої знамена, знамена правди. Ми з вами побудуємо новий Храм. Храм Правди. Де владарюватимуть не світлі й не темні, не сірі й не ще якісь там. Цей Храм стане єдино правильним для усіх світів. Бо лишень правда може всіх нас порятувати. Лишень вона. Мені часто брехали. Мій батько, моя матір, моя зрадниця-дружина, мої близькі друзі, мої вороги. Брехня рідних убивала мою доньку, убивала в мені любов. Вона перетворила мене на чоловіка без серця, котрий вірить лишень у правду. За моєю спиною зараз падає Храм, якому не одна тисяча літ. Храм, який бачив злети та падіння цивілізацій, який важко будувався, який потребував кровних жертв і отримував їх надміру. Цілий світ було принесено в жертву цьому Храму, і ми до сьогодні вважали його вічним… Але і він виявився тлінним. Сила, набагато сильніша від Чорнобогової, котра берегла цей Храм, сьогодні прокинулася і вирішила нас усіх знищити, разом з Храмом. Але інша сила, котра противиться цьому, дала мені знак. І лишень я можу врятувати світ темних від загибелі. Повелитель Морок покинув вас у такий відповідальний момент. Так, він мій батько, але це не зашкодить мені сказати правду. Повелитель Морок — слабак. Він не може дати ладу навіть вісімнадцятирічній дитині, що вже говорити про порядок у світах. Час перегорнути сторінку Чорнобожжя та почати писати нову.
Стрибог відійшов убік, уважно окинув поглядом скульптуру Чорнобога. Проклятий отримав наказ і її покропити еліксиром. Цікаво, чи не забув? Бо якщо телепень цього не зробив, то… доведеться вигадувати новий сценарій.
Усе було гаразд. Скульптуру огортала тоненька сіра сіточка. І видно її було за умови, якщо знати, що шукати.
— Що означає перегорнути сторінку? — обурився хтось із натовпу. — Ти розумієш, йолопе, що мелеш? Ану забирайся зві…
Не договорив.
На очах усіх темних, без будь-якої допомоги Стрибога, який навмисне відійшов подалі, скульптура Чорного бога за мить розсипалася на порох.
Німа тиша накрила площу. Було тільки чути, як недобре скрегоче та огризається Храм Чорнобога. Він помирав. Але помирав повільно, як то роблять люди, котрі надто любили життя і дуже бояться невідомості, чіпляючись щосили за найтоншу його волосінь.
Стрибог тріумфував. Сірий брат був правий. Щоб створити нове, потрібно знищити старе, бо воно важким тягарем жаху тягнутиме назад та не дозволятиме змінюватися й розвиватися… Як багато для нього зробив сірий брат! Скільки невідомих дверей йому відчинив! Тепер у нього все буде добре. Новий світ для нових людей. Нових внутрішньо. А ті, хто не захоче змінюватися? Знищити! Як оцей Храм. Купа попелу…
Після падіння Храму стане вільною Мальва. Воскресне з мертвих. І це буде диво чи… Благословення самого Сварога на його, Стрибоже, царювання. Так, сірий брат має слушність, старі боги давно мертві і мудреці вправно смикають за мотузочки, керуючи та спрямовуючи світи. Якби Чорнобог був живий, чи він дозволив би своєму ідолу перетворитися на тлін? Той, хто легко прощається з минулим, має майбутнє. Птаха — його минуле. Устрій світу темних — його минуле. Мальва — його майбутнє. Йому та їй творити Храм Правди.
Темні заворожено дивилися на жменьку попелу. Жах накрив їх німим саваном.
— Чорнобог мертвий. Ми з вами напишемо нову історію. Ми з вами створимо новий світ. І він стане початком нашої з вами великої перемоги над старим та непотрібним, — упевнено гудів Стрибог.
Він говорив-говорив-говорив. Розповідав, як збирається розбудовувати Темний світ, укріплювати його кордони, зміцнювати фундамент. Як маленька віра в серці сотворить для темних велике диво. Темні спочатку просто слухали з надією, потім та надія почала зростати. І враз… Вона перетворилася на віру. Віру, яка допомагає переживати найстрашніші випробування в житті, яка найпотаємніші та найнереальніші плани перетворює на дійсність… Переляк від того, що все дороге та рідне для них от-от впаде і загине, почав зникати. Натомість віра в те, про що говорив Стрибог, наповнила їхні серця. Стрибог не руйнівник. Стрибог урятував їх. Бо якби він вчасно не з’явився, Храм Чорнобогів убив би всіх.
І все було би чудово, якби…
Наче з-під землі перед Стрибогом виріс Мор. Він стояв, великий, лихий, темний.
— Ану, синку, подивися батькові в очі! — він говорив набагато тихіше, аніж Стрибог. Але сказав це так, що чар щойно сотвореного Стрибогом ураз щез. І на площі перед помираючим Храмом знову стояли налякані темні…
— Що ж ти ховаєш очі, синку? Правильно робиш. Злодій завжди ховає очі та повертається на місце злочину.
Морок підійшов до купки попелу. Нагнувся, торкнувся рукою, понюхав, скривився, випрямився. Натовп уважно стежив за ними: за батьком та сином…
Морок розвернувся, глипнув у бік Стрибога:
— Робота Навії. Її еліксир. Ця темна має свій почерк. Вона до всіх своїх еліксирів додає один цікавий запах і тому його ні з чим не сплутаєш. Знайшов-таки собі союзника. Чому? Тому, що я не вберіг Мальву і вона втекла від мене? А ти де був, синку? Де вештався? Ганявся за неіснуючими химерами? Добре тобі сірі промили мозок, прополоскали його, висушили навіть та попрасували. Що ти коїш? І прикриваєшся чим? Творінням нового Храму? Храму Правди? Гаразд. Ось тобі правда. Я щойно бачився з Птахою. Та, кого я ненавидів завжди, виявилася в сто разів мудрішою від мого сина. Ти не заслуговуєш мати таку дружину. Птаха просила не карати тебе, бо більше покарати, аніж ти сам себе покарав, навряд чи можна. Просила відкрити тобі очі, зняти з них сіру полуду. Я це охоче роблю. Мара тобі не збрехала. Перун і справді батько Птахи. Батько, який, на жаль, надто пізно зізнався у своєму батьківстві. Чи має вона його за це ненавидіти? Ця жінка не знає, що таке ненависть. Чуєш, сину! Перун і справді батько Птахи. Твоя ревність, котра губила світи, руйнувала долі людей, безпідставна.
— Безпідставна, — швидко повторив Стрибог і вчепився пальцями в ладанку. — Навіть якщо це правда, а не спланована змова проти мене, то це все одно нічого не змінює. Птаха заслуговує на погибель. Вона брехуха, котра украла в мене доньку і переховувала її в родині смертних. Таке не пробачається.
— Сину, її можна зрозуміти. Вона лишень жінка, слабка і недалекоглядна. Ти ж Стрибог. Тобі що, світ клином зійшовся на батьківстві? Вона могла взагалі не розповісти тобі правду про батьківство. Могла, але не зробила.
— Що? То ти вже на її боці? — Стрибог гидливо скривився. — Звісно, той, хто занапастив мою доньку, мусить бути на боці брехухи та зрадниці.
— Не верзи дурниць! Мальва жива. Ніхто її не вбивав і не занапащав. Її бачили у світі Оранти, і незабаром вона з’явиться перед наші очі, щойно ми цього захочемо. Птаха мені обіцяла.
— Ну-ну! Батьку, ти себе чуєш? Птаха йому обіцяла! Це не мені прополоскали мізки. Це тобі їх полощуть і дуже вдало… Навіть якщо це правда, то хто вона така, щоб дозволяти чи забороняти мені, рідному батькові, бачити свою дитину? Що з вами коїться? Щойно хтось перетинається з Птахою, як відразу стає її симпатиком. Ніяких перемовин з цією… Чуєш? Я все сказав. Вона для мене — ворог номер один, і ти, до речі, теж мені поки не друг. Щойно віднайдеться Мальва, стане зрозуміло, що з тобою робити. Треба ж таке вигадати: Мальва у світі Оранти. Звісно, що Перун, який прикриває злочинницю, і не таку байку вигадає. Моя донька — полонянка Мертвої річки. Чи не ви всі мені з перших літ товкмачили, що не можна підходити до річки, не можна пхатися у її води? Тому що створіння, котрі там живуть, упіймають та знищать. Що змінилося, таточку? Ти почав вірити світлим?
— Не в тому справа, сину, вірю чи ні. Це ти надто довіряєш сірим. У цьому вся біда. Схаменися. Мальва досі не темна, тому води річки Забутої-Незгаданої не нашкодили їй. Мати Мальви — проста смертна жінка. — Морок сумно похитав головою. Показав рукою на Храм, який тріщав та поволі зачав просідати. — Навіщо ти це зробив? Сірі?
Сум та біль затопили очі Стрибога.
— Мальва — моя донька. Мальва — за покликом крові темна. Не вигадуй байок, батьку. А що стосується темного Храму, то… До чого тут я? Це стара віра дала тріщини. Храм Чорнобога помирає.
— Навіщо? — Морок печально оглядав місцевість. Земля під ногами на площі також задвигтіла. — Ти відібрав у людей віру. А це гірше від смерті.
— Ти надто високої думки про мене, батьку. То не я. Очевидно, є сили могутніші, аніж міць старих мертвих богів.
— Хіба? — Морок дістав з кишені порожню пляшечку з-під еліксиру. — Це передав мені твій служка. Віднедавна всі розпорядження, котрі даються проклятим служкам щодо світу Відтіні, слід погоджувати з Повелителем. На жаль, я спізнився, і проклятий надто пізно повідомив мене про твій дивний наказ. Тому і Храм падає, тому й ідол розсипався…
— Пхе… — єхидно зашипів Стрибог. — Навіть якщо це правда, то чому твій всемогутній Чорнобог дозволив цьому статися? Якийсь там еліксирчик…
— Кажеш «якийсь там»? — Очі Морока налилися кров’ю. Від вдаваного спокою не залишилося й тіні. — Може, запитаємо Навію, з чого зроблений її еліксир і хто зняв чари з мосту та брами? Гарних ти собі друзі знайшов… Навія, сірі.
— І що з того? Нехай. Храм ми побудуємо ще кращий, — продовжував співати своєї Стрибог. — Тільки в ньому не буде брехунів та зрадників.
— Та невже? — Морок сіпнувся та вхопив Стрибога за груди, струсонув та штовхнув так, що той не втримався на ногах та боляче гепнувся об землю. — Ти — йолоп! Ніяких храмів більше не буде і взагалі нічого й нікого не буде, якщо ми дозволимо цьому Храму впасти. Це ж не просто Храм, який своєю головою сягає неба. Це ключ до інших світів! Його допомагав будувати сам Творець. Ані світлі, ані тим паче темні ніколи не намагалися його зруйнувати. Їм таке і на думку б не спало. Бо заборонено Творцем. Так, усім, крім мого сина. Я поганий батько. Не впильнував. Є ще одна таємниця темного Храму. Вона передається від Повелителя до Повелителя Темного світу. Під Храмом знаходиться темниця. У ній замкнений Хаос.
— Хто? — Стрибог навіть не робив спроби підвестися. Так і сидів на землі, здивовано оглядаючи батька. Той каже правду чи дурить його? — Та це ж лишень дитяча лякалка про старого Хаоса, замкненого в підземеллі. Хіба ні? І якщо його випустити, то загинуть усі світи. Зрештою, Хаос був твоїм батьком. Навіть якщо то правда і я знищив темницю, то хіба ви з батьком не домовитеся?
Морок дивився на Стрибога згори вниз. Люті у його словах не меншало:
— А хіба ми з тобою можемо порозумітися? Ти мене і чути не хочеш. А з батьком Хаосом справи геть кепські. Та зараз не час з’ясовувати батьківсько-синівські стосунки. Потрібно рятувати Храм. Де Навія? Знайти її негайно! Тільки вона може зварити правильний еліксир. Рука того, хто руйнував, може і повернути до життя.
Площа стояла і слухала, як ці двоє перемовлялися. Печать жаху та приреченості висіла над світом темних. Із-за спин натовпу вигулькнула зеленокоса постать Навії та кинулася в ноги Морока:
— Пробач мені, Повелителю. Мене примусили, я не хотіла, я не зна…
— Цить! — Морок жестом зупинив Навію. — Ти можеш це спокутати лишень одним: зварити рятівний еліксир.
— Але я не знаю як… — пробелькотіла Навія, стоячи навколішках перед Мороком.
— Зате я знаю. Та я б і сам зварив протиотруту, якби не потрібна була рука того, хто варив отруту. Треба знайти суміш сірої плісняви та чорної води. У тебе щось лишилося?
Навія ствердно закивала. Морок продовжував:
— Ще потрібні сльози Жар-Птиці та молоко Праматері. Гадаю, що їх у тебе нема?
Навія кивнула, погоджуючись.
— Вони є в Птахи чи в Перуна. Потрібно переміститися до світу Оранти.
Морок випростався. Підняв голову та простяг руки долонями догори:
— Нехай допоможе нам Сварог!
— Що? Не смій рятувати Храм. — Стрибог схопився із землі, мов укушений. — Хай старе валиться. Щойно Храм стане попелищем, почвари з Мертвої річки звільнять Мальву. А ми побудуємо новий Храм, ще кращий, і створимо нових богів. І не розповідай мені старі байки про Хаоса, який начебто замкнений під Храмом. Моя ладанка мені каже, що ти брешеш.
Морок підійшов до Стрибога впритул. Різко замахнувся правою рукою та заліпив тому такого ляпаса, що з носа сина відразу зацібеніла кров.
— Угамуйся! Не доводь до гріха! — Морок гидливо відвернувся, поки Стрибог обтирав кров. — Навіє, Худічу, за мною!
Стрибог важко дихав. Сварга смерті немилосердно пекла, вимагаючи жертви. Ладанка втискалася каменем в груди. Поки не було сил і кроку зробити. То був не просто ляпас, а міцне батьківське прокляття.
Морок наче згадав щось, зупинився. Звернувся до площі:
— Усім зберігати спокій. Радегаст за старшого. Стрибога замкнути в хатині Русалій. Якщо чинитиме опір, без попереджень убити, тобто кинути в річку.
Морок заквапився. За ним слідком рушили Худіч та Навія. Радегаст тим часом ухопив Стрибога за плечі і майже силою поволік в інший бік, перед тим віддавши наказ усім на площі врятувати бодай щось із Храму. Той хоч і здригався, як недужий у лихоманці, та поки не падав.
Стрибог волочився за Радегастом, однією рукою тримаючись за Сваргу смерті, другою стискаючи ладанку. З кожним кроком йому кращало. Він розумів, що то ладанка сірих дає йому силу. Та поки цього не показував. Хай думають, що зламали його. Батьківське прокляття, знесилення і все таке. Він навіть навмисно пригальмовував, дозволяючи Радегасту принизливо волочити себе. На подвір’ї хати, поряд із болітцем, він повністю відновився. Розвернувся і… Радегаст не сподівався отримати підступний удар у спину від ослаблого ворога. Усе сталося миттєво. За Радегастом у болоті лишень забулькало. Стрибог лишень встиг останньої миті врятувати лука, якого Радегаст носив на спині. О, той йому пригодиться.
А тоді Стрибог кинувся навздогін Мору, Худічу та Навії. Настиг їх на мості. Першим удар отримав Худіч. Непрощене закляття влучило тому в спину. Худіч не встиг навіть зрозуміти, що й до чого. Потужним ударом чоловіка перекинуло через поруччя. Худіч панічно замахав руками, шукаючи опори, і знайшов… Оскільки Морок був на кілька кроків попереду, а Навія йшла поряд, то Худіч і зачепився руками за неї. Стрибог, не роздумуючи, ударив ще раз. Мить — і Навія та Худіч зникли у водах річки Забутої-Незгаданої. Нажаханий Морок безсило споглядав, як води Мертвої річки своїми безжальними язиками заковтують двох темних, як зелені щупальця обкручують тіла, стискають в обіймах. І нічого… Усе відбулося настільки швидко, що ані Худіч, ані Навія не встигли й слова мовити. І ось уже плесо води таке, як завжди, — спокійне та смертельно лагідне.
— Що ти накоїв? — Мор не мав сили ані битися із сином, ані мстити йому. Остання надія на порятунок Чорнобогового Храму — мертва. А що далі? Уже не важить. — Я проклинаю тебе ще раз. Ти… Ти…Ти…
— Що я? — Стрибог недобре вищирився. — Зрадники мають бути покарані. Ти — зрадник. Ти наказав убити власного сина. Я проклинаю тебе своїм синівським прокляттям.
І Стрибог, не вагаючись, прицільно вдарив смертельним прокляттям. Воно влучило простісінько в голову Мороку.
Сум, біль та здивування застигли в погляді Мора. Він охопив руками голову. Сперся на поруччя. Він помирав. Це був кінець. Його син, його кров, його майбутнє, його ганьба… Водяна пелена внизу кликала до себе. Він не хотів перенародження, він хотів назавжди зникнути. Це він винен у всьому, що сталося. Він народив та виростив покруча. Він не заслуговує на прощення. І він його не проситиме. Ліпше вічне забуття. Морок з останніх сил перехилився через поруччя та полетів у воду.
Стрибог не звертав уваги на батька. Йшов упевнено вперед. У нього ще так багато незавершених справ. Він перейшов міст. Світ Ягілки чекав на нього. Він виконав свою частину угоди: зруйнував Храм Чорнобога. Храм помирає. Отже, істоти з річки мають повернути Мальву. Було домовлено, що відразу після падіння темного Храму Мальва чекатиме на батька в Міжчассі.
Назустріч Стрибогу рухалися двоє. Здаля їх помітив та одразу впізнав. Він не вірив у своє щастя. Він сам хотів їх знайти відразу ж після того, як поверне Мальву. І раптом така приємна несподіванка. Доля посміхалася йому сьогодні. Ладанка на шиї співала оду радості, легкість та впевненість наповнювали тіло.
Стрибог зупинився. Склав руки в подячній молитві, підняв очі до неба:
— Дякую, Творцю, за твою велику справедливість. Даруй мені влучності, щоб не схибити, даруй мені моці, щоб завдати удару, даруй мені витримки, щоб не зрадити себе, даруй мені сили зробити задумане во славу та могутність твою. Йменням кола Сварожого!
Він поволі опустив руки. Подивився перед собою. Подорожні наближалися — обличчя світлі та тривожні. Вони його також впізнали. Стрибог глибоко вдихнув. Затримав на мить подих. Тоді видихнув. Зняв з плеча лук Радегаста. Досконала зброя стрільця, зроблена найкращим майстром світу темних. Дістав Перунову стрілу, приклав її до тятиви, як маестро смичок до струн прилаштовує. Напнув. Прицілився. І вистрілив.
Вона впала підбитою Птахою. Стріла прошила їй серце. Перун кинувся до тіла. Але… Нічого, уже геть нічого не міг вдіяти. Очі наповнили сльози, душу — розпач та чорна ненависть. Пташка, його люба дівчинка… І води Біловоддя її не зцілять. Запустити серце, котре простромила Перунова стріла, неможливо. Це ж не прокляття якесь там.
Звівся на ноги. Цей покидьок не заслуговує на життя. Він мусить його вбити, смерть за смерть.
Перун затиснув у руці кульову блискавку смерті. Вона вирувала, трепетала, рвалася на волю. Він міцно тримав її і був готовий будь-якої миті поцілити вбивцю Птахи… Стежив очима за мерзотником. Стрибог, замість утікати, впевненим кроком наближався. Весь зчорнілий від сварги смерті, яка тонкою павутинкою оповила його тіло, йшов назустріч власній. Перун здригався від огиди, споглядаючи спотворене обличчя Стрибога.
Убивця хоче бачити агонію жертви? Що зупиняє Перуна, чому він не вб’є мерзотника? Він спочатку гляне в очі вбивці, а тоді…
— Зрадники, брехуни та злодії мають бути покарані. І смерть — це найменше та найгуманніше, що я для них можу зробити. Помирає підстрелена Птаха, як це страшно і як красиво, — прошипів Стрибог, бачачи, як вирує в руках Перуна куля смерті. Він був упевнений, що куля його не зачепить. Адже сам Творець зараз опікується ним.
Стрибог вистрілив підступно, без попереджень. Перун і Птаха не встигли навіть зрозуміти, що трапилося. А вона йшла до нього просто поговорити. Казала, що Морок обіцяв розповісти сину всю правду, аби той нарешті зрозумів, як помилявся, та припинив дурощі. «Якими наївними бувають ті, хто нас любить, думаючи, що їхні слова та прохання можуть нас змінити», — казала колись йому дружина Перуниця. Та бідна його доня Пташка цього не пам’ятала. І тому він, Перун, вирішив бути поруч, коли Птаха говоритиме зі Стрибогом.
Не вберіг. Чомусь згадалися слова Оракула: «Та, що прийде зі світу Чотирьох Сонць, украде серце Стрибога та знищить світ Відтіні». Світ Відтіні майже мертвий, серце Стрибога — теж… Але знищила їх не Птаха. Перевів подих, збираючись жбурнути смертельну кулю в беззбройного темного бога. Убивця заслуговує смерті. Він не збирається з ним теревені правити. Та слабенький голосок зупинив його:
— Батьку, не смій.
Птаха ще була жива. То вона говорила… Упав перед донькою навколішки.
— Не чіпай його, батьку, ти ж не вбивця. Ти — великий та справедливий, — ледь чутно простогнала Птаха.
Перун тріпнув рукою, і куля смерті перетворилася на прозорий серпанок та розвіялася. Поклав обережно голову доньки собі на коліна. Його бідолашна дівчинка ледве стримувала крик. Їй боліло. Коли торкнувся її тіла, відчув це. Якби міг, то забрав би той біль собі та тихо помер замість неї… Він нажився на білому світі, аж надто нажився. Птаха лежала тихо, очі, завжди такі розкішно-зелені, наповнила каламуть, пасма темного волосся де-не-де вкрилися сріблом. Вона мала нараз померти, стріла Перуна вражала миттєво… Та Птаха якимсь дивом досі жила. Лівою рукою притуляла руку до серця, з якого стриміла стріла. Червона пляма розтікалася її білосніжним платтям, роблячи його пурпуровим.
— Той, хто пам’ятає, як умирати, боїться більше життя, аніж смерті. І тому я не боюся, — вона говорила ледь чутно, життя цівочкою витікало з тіла.
У Перуна на очах зблиснули сльози. Найдорожча людина знову помирала. Він знову дозволив їй упасти, уже стоячи поруч, не вберіг, не захистив. Доля повторювалася. Птаха важко зітхнула, пляма крові збільшувалася. Життя по краплині витікало з неї. Перун уже не стримувався, він ридав.
— Може, ми встигнемо до Біловоддя? Доню, спробуймо.
— Ні, не встигнемо. Такі рани й Біловоддя не зцілює, і ти це знаєш. Це стріла Перуна.
— Люба моя дівчинко! Бідна моя…
Стрибог повільно підійшов до Перуна та Птахи. На блідому обличчі гидливо шкірився звір:
— Любов, котра не рятує! Цей світ не створила любов. Брехня та зрада — ось що створило ваш світ. І він має померти разом з тобою, Птахо. Відплата за зраду — смерть.
— Що ти знаєш про любов, блазню? — підняв очі на Стрибога Перун. — Навіть твоя донька тебе не любить. І навряд чи коли простить тобі те, що ти накоїв.
— Мені досить того, що я по-справжньому люблю свою дитину, — дивився зверхньо на Перуна, котрий тримав на колінах голову вмираючої Птахи. — Що ж, гадаю, неспроста Творець дозволив тобі, Птахо, не відразу померти. Тепер можеш чесно зізнатися в усіх своїх гріхах. Яка прикрість, люба моя Пташко, загинути від стріли Перуна! Від стріли батька чи коханця? Ти вже визначилася, хто він для тебе?
Птаха дивилася на Стрибога зеленими очима. Всередині защеміло. Він чи не вперше за останні місяці так близько бачив її. Та частинка, котра досі любила Птаху, голосно оплакувала кохання. Він має відвести очі, подалі від спокуси, має… Та не може… Уже починає жалкувати, що так самовпевнено поводиться. Ця жінка, майже мертва, має владу над ним. Теплий клубок у грудях, там, де має бути серце, заворушився. Щупальці Сварги смерті напружилися та зачали тиснути. Стрибог важко зітхнув, ковтнув повітря, ухопився за серце. Боліло…
Птаха зрозуміла це по-своєму:
— Ти досі маєш серце, Стрибе. Твоя ненависть його не вбила, і чорна Сварга смерті не зжерла його. Що ти зробив із собою, мій любий Стрибе? Навіщо?
Вона повернула голову до Перуна. Той гладив ніжно її по голові та, не соромлячись, плакав. Сльози стікали його мужнім обличчям, зморшки від того здавалися глибшими, і вода очей текла ними, наче руслами річок.
Птаха знову перевела очі на Стрибога. Їй було боляче, вона трималася з останніх сил:
— Перун знає, що таке любов. Ти — ні! Ти завжди дозволяв себе любити — мені, і доньці, батькові, матінці й іншим жінкам теж. Я помираю і навряд чи брехатиму! Я завжди була вірною тобі. Навіть подумки. Бог Перун і справді мій батько. Не найкращий поміж батьків, але вже який є. Він одного разу посоромився зізнатися в тому, що народив мене від смертної жінки. Якби він зізнався вчасно, то… Невідомо, як би все склалося, і ми про це вже не дізнаємося. Ти можеш віддати іншому лишень те, що маєш. Це закон світів. Якщо в тобі нема любові, то як ти можеш її дарувати комусь? Та все ж я перед тобою завинила. І хочу вибачитися за Мальву. За те, що вчасно не розповіла тобі про неї. Я не мала так чинити, й образи за твої зради не давали мені на це жодного права. Ти — її батько, і лишень це має значення. Чи любив ти матір цієї дитини, чи це була чергова втеча від мене — байдуже. Адже любов має прощати все. І моя простила тобі. Бо я люблю твою доньку, наче рідну, але… Не все так просто, навіть коли ти Птаха. Коли довго воюєш проти темряви, то, наперекір здоровому глузду, зачинаєш потроху уподібнюватися їй… І, очевидно, тому я так вчинила. Спочатку гадала, що це ревність веде мене. Та батько нагадав мені старі як світ слова: «Любов — то початок, але ніколи не кінець. Коли любиш, то прощаєш все. Бо твоє серце завжди обирає її чи його, обирає ту любов, якої ти гідна». Отже, я не достатньо була гідна твоєї любові, Стрибоже. Прости мені за все: за Мальву і за мою любов до тебе. Прощавай.
Вона затнулася, важко перевела подих. У її грудях заскрипіло, вона зблідла. Птаха з останніх сил чіплялася за життя, бо мусила поговорити з коханим. Востаннє.
Стрибог стояв незворушний і трохи розгублений. Чи може той, хто помирає, брехати? Велика віра в те, що він чинить правосуддя, похитнулася. Сварга смерті, котра обплутала серце, міцно тримала його у своїх лабетах. У грудях пекло. Там дотлівав згорток безсилля. Вона сказала, що він не вміє любити. Серце розболілося ще дужче. Наче хтось укручував у нього ніж. Аж зігнувся навпіл від болю, опустився на коліно. Майже торкався ним тіла Птахи.
Очі Птахи блукали його тілом, і враз… Вони вчепилися в те, що випало з-під сорочки Стрибога, коли чоловік зігнувся в конвульсіях. Маленька шкіряна ладанка, причеплена до шнурка, котрий висів у Стрибога на шиї.
— Що це? Зніми, допоможи йому… — прошелестіли губи жінки. Перун блискавично зрозумів що й до чого. Простягнув руку і шарпнув ладанку на себе.
Сварга смерті завила від ненависті та люті. Стрибог цього не чекав. У голові наче щось вибухнуло. До болю в серці додався ще один біль, бо головою заволоділи чужі голоси. Найголосніше звучав голос Шепота. Він його просив, благав, наказував… Стрибог застогнав, схопився руками за голову.
— Що це? — запитав і собі Перун. Роздивляючись маленьку ладанку в шкіряному мішечку, понюхав її, зморщився. — Колись моя дружина Лада розповідала про дивний ритуал зневільнення в гуцулів, смертних зі світу Єдиного Бога. Амулетами можна легко зневільнити навіть найсильнішого, якщо хитрістю переконати носити такий амулет. Збрехати, наприклад, що він додасть сили та допоможе бачите приховане. Зробити такий амулет доволі просто. Узяти землі з могили самовбивці, окропити водою, якою омивали мерця-повісельника, та додати волосину того, кого треба зневільнити. Вийти на роздоріжжя в горобину ніч та заговорити амулет. І нещасний стане рабом. Ця ладанка має подібний запах, Стрибоже. Я тримав у руках схожу і знаю, як воно тхне. У мене на запахи ідеальна пам’ять. Та я ніколи не повірю, що великий темний безсмертний добровільно дозволив закувати себе в такі кайданки. Чому?
Стрибог корчився від болю і міг тільки протягнути: «А-а-а-а-а».
Птаха застогнала. Перун схилився над нею. Бачив, як його дитина бореться зі смертю, що роз’їдає її зсередини.
— Батьку! Треба знищити амулет. Там може бути щось гірше від землі із цвинтаря. Адже він зневільнив темного безсмертного.
Перун гидливо поморщився й кинув мішечок на землю. Поруч у муках корчився Стрибог. Перун підклав під голову Птасі свій колчан зі стрілами. Звівся на ноги, виставив перед собою руки і заговорив прамовою. У небі щось загрозливо загуділо, наче нізвідки над головам зібралися хмари, і маленька срібляста стріла зірвалася з неба блискавицею та влучила простісінько в шкіряний мішечок. Мить — і від нього не залишилося навіть попелу.
Стрибог перестав судомитися. Біль з голови та серця відступив. Дивився на себе зараз наче двома парами очей. Одні — досі любили Птаху, інші — палко її ненавиділи, але зараз ті, другі, зачали закриватися. Його ненависть набула інших форм: хмарка перетворилася на серпанок, готовий будь-якої миті розвіятися.
З душі Стрибога впала полуда. Що він накоїв? Це Шепіт подарував йому ладанку. Пообіцяв, що вона рятуватиме його від навіювань, а ще допоможе відрізняти правду від брехні. Доки Перун не скинув амулет з його шиї, був певен, що правду каже тільки Шепіт.
Зараз перед ним добрий батько оплакував смерть своєї доньки. Тіло жінки, яку Стрибог кохав навіть більше від самого себе, помирало в муках. І це він убив її. Стрибог нажахано дивився на той берег річки. Храм Чорнобога і світ Відтіні помирав. І він це зробив. А ще він убив свого батька, зрадив друзів, усіх, хто довіряв йому… Розуміння, що його підступно використали, накрило з головою. Храм Чорнобога, який руйнувався, потроху сповзав у води річки, і та, наче іржа, роз’їдала його.
Стрибог підняв очі на Перуна. Очі, повні каяття та розпачу:
— Я… Я… Вони мене… використали. Пробачте мені… Якби можна було все зміни…
Хоч би що він не говорив зараз чи жалкував за скоєним — усе марно.
— Використовують того, хто хоче, щоб його використали, Стрибоже. Ця ладанка в тебе з’явилася не одразу. Спочатку виникли сумніви, зневіра в коханій людині, а потім ти впустив у своє життя сірість. Ти добре знаєш, хто вони — оті сірі. Бездушні вбивці, відмінні маніпулятори, зрадники, звабники, брехуни, навіювачі… І мова, і вчинки сірих — це суцільна цвіль, яка роз’їдає стіни розуму, отруює повітря спорами плісняви. Ти дозволив цьому ввійти в тебе, — сумно говорив Перун.
— Пробачте, пробачте, пробач…
Стрибог низько схилився над Птахою. Поцілував її в холодні вуста. Вона кволо посміхалася. Перун відвернувся, знову наверталися сльози. Він читав у очах своєї доньки. Вона досі кохала цього покидька, свого вбивцю. Стрибог обережно взяв закривавлену руку жінки у свою правицю. Лівою накрив рану. Птаха застогнала, а тоді раптом затихла, заспокоїлася. Каламуть з очей зникла. Вона дивилася на нього так, як тоді, коли він уперше її побачив.
— Завжди обирає жінка, — прошепотів Стрибог. — Пам’ятаєш свої слова? Чому так, скажи, навіщо ти мене обрала? Я не хотів, щоб так сталося, але… У смертних є така приказка, Птахо: знайся кінь з конем, а віл з волом. Ми з тобою одразу були приречені. Чому ти не обрала для себе світлого, доброго, чуйного, ніжного, люблячого не до смерті та ненависті, а просто люблячого?
Вона кволо посміхалася кутиками вуст. Як він любив цю посмішку. Готовий був за неї віддати душу. Як він житиме без неї? І чи потрібне йому таке життя?
— Стрибе! Мій Стрибе! Ти повернувся. Нехай через мою смерть, але ти знову мій, — вона зітхнула, на очах забриніли сльози. — Я обрала з-поміж мільйонів для мене найкращого, розумієш? Доброго, чуйного, ніжного, люблячого аж до смерті й ненависті. З іншими було б не так. Було б по-іншому. Але чому зараз, коли так хочеться літати, Стрибе, доводиться падати? — запитувала Птаха, зазираючи Стрибу в очі.
— Нас покарали, моя Пташко. Творець відділив світло від темряви, ми ж хотіли зробити їх одним. Не можна мати і журавля, і синичку одразу. Ти — журавель, моя рідна. А я навіть не синичка. І зовсім не Птах. Я — мисливець. Я той, хто вбиває Птахів. Я їх відстрілюю. Ти не мала тоді казати, щоб я йшов за тобою. Ти мала мене вбити. Я ж тоді геть розчинився у твоїх очах. Був захоплений твоїми чарами. А ти замість ненависті покликала мене за собою. Ти заслужила на любов собі рівного, Птахо. Моя була для тебе покарою. Я зраджував тебе, але тільки тілом. Щоразу повертався до тебе, пригнічений та присоромлений власним сумлінням через малодушність і недовершеність. Ким може почуватися виродок-покруч, каліка духовний поруч з довершеною жінкою? Ні, не щасливим. А паралітиком, потворою, машкарою… А потім з’являється ненависть до себе, до власної недосконалості…
Стрибог усередині Стриба застогнав злісно. Але той не зважав. Він переміг його. Він продовжував віддавати Птасі свої сили, зберігаючи, хай ненадовго, їй життя та перебираючи на себе її біль.
— Ненависть? Ні-ні! Неправда. Творець подарував усім нам тільки любов, Стрибе, — озвалася Птаха. — Ненависть ми самі собі придумали. Ти пригадав щойно мої слова: «Обирає завжди жінка». О, як ти нервував, коли я це говорила! Насправді, Стрибе, усе трішки складніше. Мало б обирати завжди серце і не важить, чиє воно — жіноче чи чоловіче, смертне чи безсмертне. Моє обрало тебе. А твоє просто змирилося. Ох, любий! Воно не обирало. І частенько чоловічі серця збайдужіло мовчать, коли їх обирає жіноче, скоряються. Мабуть, тому здебільшого таки обирає серце жінки.
Стрибог заплющив очі. Сум’яття накрило його. Не любив? Що ж тоді це було? Навіть його помста торкалася лишень її. Його Всесвіт крутився довкола неї. Або його, або нічия. Свароже, невже любов така: велика руїна і велика рана? Розплющив очі. Дивився. Уламки Храму Чорнобога лежали жахливим видивом. Він і справді Чорний бог, який знищив найтемніше, що було у Всесвіті, і найсвітліше, що було у його серці.
Птаха жалібно застогнала. Біль повернувся. Стріла Перуна забирала життя. Перун забрав руку Стрибога з рани Птахи, та кигикнула жалісно, учепилася пальцями в руку батька:
— Таточку! Уже час. Віднеси мене туди, де має спочивати тіло Перуниці. На божі луки. Прощавай, Стрибоже, сину Мари та Морока, батьку славної дівчини Мальви. Нехай Сварог веде тебе дорогою, якою ти маєш пройти. Я відпускаю назавжди твоє серце. Будь… Я досі люблю тебе. Я прощаю тобі власну смерть. Знайди Мальву і передай їй, що вона таки мала слушність. Сильні жінки насправді інколи плачуть… І ще, батьку! То моє останнє бажання. Справжні Птахи завжди помирають молодими та гинуть у небі.
Птаха склепила повіки. Перун звівся на ноги, легко, наче пір’їнку, вхопив доньку на руки. Пригорнув до серця. Старий і давній бог оплакував свою дитину. Помирала зараз не тільки Птаха, помирала ціла епоха.
Перун прошепотів до неба:
— Батьку, я повертаю її Тобі…
Довкола валився світ. Чорнобогів Храм сповзав у річку. Води поглинали його. Темні не даремно боялися річки Забутої-Незгаданої. Вода мала пам’ять, яка складалася з ненависті. Це вона роз’їдала Храм. Моторошність усього дихала відчаєм. У світі темних погрозливо гуркотіло та гримало. Чорні блискавки, котрі виходили з-під руїн Храму Чорнобога, безжальними лезами краяли неспокій сірого неба, яке поволі ставало вишневим. Це було жахливе і водночас гарне видиво.
— Як на початку творення, — почулося за спиною Стрибога, котрий приречено дивився на вмираючий Темний світ.
Він навіть не озирнуся, хоча впізнав голос. То була його мати. Мара. Усе скінчено. Той, хто прагнув правди, виявився найліпшою зброєю в руках брехні. Бо його зрадили. Сірі. Ні, не так. Не зрадили. Вони ж не клялися йому у вірності… Використали. Заради чого? Щоб знищити все і всіх. Навіщо знищувати всіх? Упав навколішки, на тому самому місці, де ще мить тому помирала Птаха. Трава була рясно залита кров’ю. Розглядав траву, гладив руками. Його тіло дрібно тремтіло… Підняв руки перед собою. Червона барва на пальцях та на долонях. Закрив руками обличчя. Птаха померла, і вже ніщо не мало значення.
Тепла та ніжна рука лягла йому на плече.
— Дивно, сину. Такі страшні картини завжди зачаровують. Світ наприкінці завжди виглядає так само божественно красиво, як на початку. Агонія смерті чимось нагадує агонію народження. Навіть колір неба такий самий. І блискавки чорні, котрі не дають світла. Як багато потрібно, щоб це все створити, і як мало, щоб знищити. Ти не просто знищив Храм Чорнобога, ти знищив усе. Великий мудрий задум Творця — створити темну вежу в Темному світі, яка б на собі тримала всі світи: і світлі, і темні, і нейтральні, і ті, що вже мертві, і ті, котрі ще сплять, і ті, що мають от-от прокинутися, і ті, що мусять от-от народитися, переродитися, воскреснути, щоб потім знову померти. Темрява не може існувати без світла. Світло без темряви. Загибель темного Храму — смерть для всіх.
— Я мусив це зробити, — прошепотів Стрибог. Так і сидів, слухаючи матір та сховавши лице в долоні, заюшені кров’ю Птахи. — Це заради порятунку доньки. Її життя в обмін на зруйнований Храм. Щойно впаде Храм — Мальва стане вільною.
Мара сумно зітхнула:
— Колись дуже давно Творець змушений був ув’язнити свого улюбленого сина. Часто всевладдя і вседозволеність перетворюють навіть великих богів на монстрів. І коли ти вже не бачиш міри і береш більше, аніж можеш узяти, то, замість розвиватися, деградуєш. Хаос став некерованим, він не слухав і не чув нікого: ні батька, ні неньки, ні здорового глузду. Від того часу будь-який безлад почали називати Хаосом, хоча справжнього Хаосу ви так ніколи й не бачили. Бо це… Це не просто смерть, а повна і незворотна руйнація, безкінечне народження та безглузде знищення… От-от Хаос вирветься на свободу — злий, голодний і ненаситний. Те, чого не зробить падіння Храму, довершить Хаос.
Стрибог слухав і не йняв віри. Смерть Птахи, смерть світів, які так ніжно та дбайливо мільйони років творили безсмертні, — це все він? Скільки лиха може накоїти одна людина, якщо вдало нею маніпулювати?
— Багато, — сказала Мара. Вона читала його думки. А він не опирався. Байдуже. Нарешті він спочине. І від ненависті, і від болю, і від любові. Нехай Хаос уб’є його. Так, він благатиме, щоб його знищили.
— Ти йому не цікавий, — відповідала Мара. — Ти — піщинка, Стрибоже. Йому потрібне Біловоддя, звідки витікає річка життя. Дерево життя і камінь алатир його цікавлять. Він шукатиме дорогу туди, і щойно він її віднайде, то…
— Так, я піщинка, Повелителько смерті, — пролопотів Стрибог. Відірвав руки від обличчя, повільно звівся з колін. Повернувся на голос. — Але ж я не знав, не знав!
Вони стояли одне проти одного — син і мати. Жінка в жалобних світлих шатах, скорботна та бліда, як її білосніжна сукня. І чоловік зі Сваргою смерті на шиї, розгублений, з відчаєм у очах.
— Забери моє життя, Маро. Благаю! Я не заслуговую прощення. Мене навіть власна донька не любить. Бо нема за що любити.
Мара для Стрибога так і не стала матір’ю. Матері не залишають своїх дітей заради примарного щастя інших. І навіть зараз він не міг їй цього пробачити.
— Забрати в тебе життя поки не можу. Зарано. Твоя донька любить тебе. Хоч ти на це і не заслуговуєш.
— Любить? — Стрибог перепитував сам себе. — Де зараз моя Мальва? Я хочу її бачити.
— Я тут, — почувся з-за спини Стрибога втомлений голос.
Стрибог розвернувся. На випаленому сонцем пагорбі, за яким починався світ Порубіжжя, стояла Мальва. Жива та здорова. Вигляд вона мала геть чудний: голова поголена, худюща, наче жердина, вбрана в лахміття — сіру блузку та сірі штани.
— Доню, доню, — ледве вичавив. — Жива? Усі жертви не даремні, так?
Мальва різко перебила батька:
— Я бачила, як Перун ніс Птаху. Птахи-Магури летіли низько і співали поминальну пісню. Вони летіли до Чуй-лісу. Що тут у вас коїться, батьку, Маро?
Стрибог опустив очі, ледве видушив:
— Я вбив Птаху, перуновою стрілою вбив…
— Ти вбив Птаху! Сірий казав, що так станеться, — Мальва говорила втомлено, але жорстко. — Я до кінця не вірила, що ти наважишся. Тебе ніхто не любитиме так, як вона. Навіть твоя мати і донька. Я завжди хотіла знати, що такого вона, досконала та мудра, знайшла в тобі? Твоя темрява — це випалена земля. Твоя темрява, батьку, — це кінець без початку. Бідолашна. Вона думала, що бачила у твоїй душі вогник, а це були лихий блиск стріли, яку ти підступно всадив їй у серце. Це була стріла, а не вогник, правда ж?
Стрибог хапнув повітря, він мав щось відповісти, виправдатися перед донькою. Він заплутався. Це все сірі. Це та дурна ладанка, яку він дозволив начепити собі на шию. Натомість пробелькотів геть інше, нерозважливе:
— Але, дочко! Усе пусте. Головне, що ти жива! Це все заради тебе, розумієш?
— Заради мене? Що? Смерть інших? Заради порятунку тих, кого люблять, не вбивають коханих. Тільки такий невдаха, як ти, міг повестися на казки пройдисвіта Шепота. Сірі тебе розвели, як останнього ло… Тобто бовдура. Чому ти слухався якогось фігляра в сірому балахоні, а не своє серце? Га? Невже думаєш, що це сірі визволили мене з липких обіймів почвар з Мертвої річки? Мертві просто мертві і ніякої шкоди не чинять, якщо тільки ними не стануть керувати живі. Хочеш знати, де я була? У твого приятеля, у сірого брата Шепота, у сірій темниці посеред сірого світу. Ніяких почвар у Мертвій річці нема. Лишень фантомний біль води, яка має пам’ять. А виставу з моїм зникненням улаштували навмисне для тебе. Та не одного тебе в се вплутали. І світла велика Лада нічим від тебе не краща. Любити аж до смерті… Це вона на прохання сірого брата викрала Перунову стрілу. А в обмін знаєш на що? Шепіт пообіцяв убити Птаху. А нема Птахи — нема проблеми. І Шепіт обіцянки дотримав. Хоч зробив це твоїми руками. Хочеш знати — що далі? Що для нас ще запланував твій сірий друг? Я маю замінити Ягілку в Порубіжжі. Стати напівмертвою чи напівживою. А ти від розпачу повинен себе вбити. І залишаться від нашого Всесвіту тільки сірі світи, може, ще Порубіжжя і руїни. Але… Шепіт трохи прорахувався. Чудово мати справжніх друзів. Вони визволили мене. Добрий та мужній Остап. Слуга твій колишній з Яровороту. Тепер він позначений і безсмертний, онук Мирослада зі світу неврів. А ще я його дуже люблю і він любить мене. Йому допомагали Лед з Полелем, діти Перуна та Лади. І зараз Лед поплентався до Ягілки на пошуки чорної води, бо від того еліксиру, яким ти знищив Храм Чорнобога, має бути протиотрута. Полель помчав до Лади за молоком Праматері та сльозами Жар-Птиці. Решту складників має Навія.
— Не має. Навія мертва, Морок теж… Усе марно, онучко. Твій батько знищив усіх. І навіть якби встигли з протиотрутою, то для Храму Чорнобожого вже трохи запізно, — прошепотіла Мара. — Пліснява в голові ніколи не буває доброю. Вона роз’їдає, а потім убиває.
— Марно! Все марно? — Мальва запитувала батька. — Чому?
— Сірі всіх перехитрили. — Стрибог запхав руку до кишені та витягнув мушлю. Простяг її перед собою на долоні. — Здається, доню, це твоє?
— Моє. — Мальва вихопила мушлю з руки Стрибога, притулила до щоки. — Шепіт відібрав її у мене. Волосся на голові зголили, щоб я навіть не намагалася скористатися заклинаннями, і одяг спалили, вбравши в оце сіре лахміття. У сірому світі всі чокнуті, батьку. От який світ я би радила знищити. Це зараза, котра, якщо їй дозволити, доконає всіх. Що шкодить плісняві? Тільки сонце, батьку. Тільки сонце! Та кому я розповідаю? Ти ж надихався плісняви і здурів. І що далі? Як нам жити?
Земля загойдалася перед очима Стрибога, зовсім поруч гучно хруснуло. Храм Чорнобога продовжував умирати, а те, що було заховане під ним, активно допомагало руйнації. Хаос от-от вирветься на свободу і тоді… Кінець усьому… і всім… йому… Мальві… Мальві?
— Мальво, візьми і це теж. — Мара підійшла до дівчини, простягнула варган. — Я відібрала в Ягілки. Ти залишила його як плату за перехід у світ живих. І не поспішай картати Ягілку. Вона — нещасна жінка, напівмертва чи напівжива. Красуня Ягілка та страшна Яга. Жінка, котра мріє залишитися живою, вирватися зі свого Порубіжжя. Ще ненароджена, вона була приречена на вічне панування у світі між мертвими та живими. Вона тобі розповідала, що, після того як їй виповнилося шістнадцять, її матінка принесла себе в жертву, бо світ мертвих волів забрати доньку? У Порубіжжі могла залишитися тільки одна Перевідниця.
Мальва заперечливо захитала головою:
— Вона розповідала мені тільки про те, як її мати Земун урятувала всіх сварожичів. Це правда?
— Правда, як і те, що Земун не могла повернутися у світ живих, — продовжувала Мара. — Справедливі закони для ідеального порядку — не завжди благо для всіх.
— А Шепіт тим часом пообіцяв Ягілці волю в обмін на моє життя, — сумно додала Мальва.
Мара продовжувала тримати перед собою варган. Мальва обережно взяла його до рук, притиснула до серця.
— Його мені подарувала Птаха. Дякую, це наче віднайти серце. Серце друга.
Мальва ледве стримувалася, щоб не заплакати. Вона так поспішала, думала, що встигне і зуміє відвернути невідворотне… Та коли розминулася з Перуном і магурками та побачила руїни Темного світу, зрозуміла, — надто пізно.
— Мені час, — скорботно повідомила Мара. — Надто багато смертей. Потрібно всіх відплакати та спровадити. Бережи себе, онучко, і його теж. Ти сама не знаєш, яка ти зараз важлива для Всесвіту.
Мальва з Марою обнялися.
Стрибог відвернувся від жінок. Він дивився на руїни Темного світу, слухаючи біль свого серця. Чоловік стояв, заплівши руки над головою, наче стискав страшні й пекучі свої думки, мовчазний, зчорнілий від пережитого. Мальва підійшла до нього, притулилася, поклала голову йому на груди. Говорила тихо, ледь чутно:
— Кажуть, що ніколи не буває запізно, батьку. Значить, не мав встигнути, значить, то не твій потяг поїхав чи не твій птах відлетів.
Стрибог обійняв її. Відчув, як отой клубок, що пекучим жужмом застряг у грудях, тільки-но він усвідомив, що накоїв, почав розкручуватися:
— Доню, то ще не пізно все виправити? Ти так вважаєш? Але як?
— Мусить бути якийсь вихід, батьку. Вихід завжди є. Це випробування для всіх. Для тих, хто робив помилки, і для тих, хто лишався байдужим. Сидіти й оплакувати свою долю — це не для мене. Так не годиться.
Стрибог кивнув, погоджуючись:
— Хаос хоче захопити Біловоддя. Зараз усі безсмертні — і світлі, і темні — об’єднаються, аби стримувати його. Хоча сили не рівні. Та я впевнений, що всі відповіді на запитання можна знайти в Біловодді. Ось я що надумав. Ти маєш потрапити до Біловоддя. Когось іншого цей світ не впустить. Чисті наміри та чисте серце — це не так і мало для того, щоб бути почутим. Треба діяти. Ще не пізно.
Мальва розгублено дивилася на Стрибога. Що він верзе? Вона втомлена, вона щойно ледве вирвалася з лабетів сірих. Вона втратила Птаху, вона маленька, недосвідчена дівчинка. Комаша… Вона може тільки допомагати, але самостійно боротися?..
Стрибог прочитав це у її очах. Відкрив її долоню, на якій лежала Остапова мушля.
— Це мушля зі світу Сонячної Мушлі, яку подарував мені Остап, — промовила Мальва. — Він упевнений, що вона має мене вберегти. І таки майже вберегла.
— Ти і справді любиш цього хлопця? — допитувався Стрибог, уважно роздивляючись мушлю на долоні доньки.
— Люблю, — не роздумуючи відповіла Мальва. — Ця мушля — єдине, що залишила по собі Остапова матінка. Її знайшла Птаха в пелюшках малого Остапа. Ти повинен це пам’ятати, батьку.
Батько мовчав, продовжуючи дивитися на мушлю. Заговорив:
— Так, я пам’ятаю. Але ця мушля, дочко, з Біловоддя. Вона належала Зорині, останньому із великих правителів світу Сонячної Мушлі. І передавалася від правителя до правителя спочатку як оберіг, а потім як символ влади. За легендою, саме з неї постав світ Сонячної Мушлі. Мати Земун купалася у водах Біловоддя, і оця мушля заплуталася у її розкішному довгому волоссі. Сварог знайшов цю мушлю, коли розчісував коси коханої, і вдихнув у неї життя. Та й подарував сю мушлю порожньому світу, у якому поки нічого не було…
— Це та сама мушля, так? А звідки ти знаєш напевне, батьку?
— Зазирни всередину.
Мальва зазирнула. Всередині мушлі виднівся малесенький знак:
— Солард — символ Родючості великої Праматері, що одержує Світло, Тепло та Любов від Творця. Символ процвітання землі предків. Символ Вогню, який дарує достаток нащадкам, на славу світлих богів, — промовила наче на іспиті.
— Так, солард. Я одразу впізнав цю мушлю, щойно побачив знак усередині. Зараз я впевнений, що непросто так вона потрапила у твої руки. І треба ж такому статися, сам сірий брат її нам віддав. Не здогадуючись, що робить. Тому це ще не кінець, дочко. Тепер точно не кінець. — Стрибог дивився на Мальву. Був серйозним та зосередженим. — Зараз я мав би оплакувати смерть Птахи і вбити себе. Я заслужив на смерть і зроблю це. Але моя смерть не має бути безглуздою.
Стрибог помітив, що Мальва збирається щось сказати, тому підняв свій вказівний палець до уст, даючи зрозуміти, що він не договорив.
— Ти мусиш потрапити до Біловоддя. Варганом скористатися ми не можемо, бо ніколи не були в Біловодді. Тому слід скористатися брамою та мушлею. Мушля з Біловоддя, як кляч до дверей. Найближча брама — темна. Та вона напівдіюча, бо пошкоджена магією сірих. Магією вмирання. Можна пошукати вцілілу в інших світах. Та на це потрібен час, а його не має. Тож темні ворота тебе випустять лише після того, як… Магія вмирання потребує добровільної пожертви. А що це таке, очевидно, здогадуєшся? Це життя. Я зніму свій Перемінник, і це буде гідна пожертва. Ворота тебе випустять, а Біловоддя прийме. Мушля, чисті помисли, чисте серце, Мальво. І Біловоддя — твоє.
— Але ж це не правильно! Батьку, ти помреш, щойно знімеш Перемінника, — заперечила Мальва. — Можливо, є інший спосіб. Ходімо зі мною, будь ласка. Мені набридло все робити самій.
— Біловоддя мене не впустить. Я надто багато накоїв. Зрештою, я заслуговую смерті. То нехай вона не буде марною.
Стрибог затиснув Мальвину долоню, котра тримала мушлю, та повів до брами.
— Я не знаю, що чи хто чекатиме тебе в Біловодді. З’ясуєш все на місці. Та це наша остання надія на порятунок.
Вони зупинилися перед воротами. Стрибог міцно обійняв Мальву:
— Я люблю тебе, дитинко. Бережи себе. Птаха помилялася: я маю в серці любов. Я — найтемніший з найтемніших, але в серці моєму вона таки бачила вогник, а не зблиск стріли. Навіть два вогники: ти і вона. Один я загасив, а другий мусить жити. Прощавай, дитино, і вибач, що був нікудишнім батьком. Я не встиг стати добрим. Люблю тебе.
Стрибог розчахнув на грудях сорочку, вчепився в сонячне сплетіння, прошипів щось прамовою, розітнув закляттям груди і вирвав щось пульсуюче, закривавлене та блискуче. Простягнув його Мальві. Та дивилася в очі батька, які з живих робилися скляними. Щойно на її очах всесильний Стрибог убив себе. Вона схопила те, що тримала слабнуча батькова рука. Стрибог повільно опустився на землю. Останній раз видихнув та завмер. Мальва діяла далі інстинктивно. У лівиці стискала мушлю та горнула її до серця, у правиці на розпростертій долоні лежав закривавлений Перемінник Стрибога. Перемінник Стрибога — це Сварга смерті?! Мальва не здивувалася. Згадала слова Птахи: «Смерть — це не завжди кінець історії, це шанс для того, щоб повернутися ще раз та спробувати все змінити. Повертатися можна безкінечно, а можна і не вертатися. Усе залежить від твого бажання — виправляти помилки, щоб більше їх не робити, чи не виправляти». Підійшла впритул до брами. Не озиралася. У неї геть немає часу для сантиментів. Потім, усе потім. Вона оплаче і смерть Птахи, і смерть батька, і, може, навіть смерть Остапа, хоча серцем відчувала, що він досі живий.
Брама Темного світу відчинилася. Простягнула перед собою ліву руку із затиснутою мушлею, тоді праву з Перемінником Стрибога. Розкрила долоні обох рук. Заговорила прамовою:
— Брамо переходу! Жертвую тобі життя свого батька, скинуте через Перемінник, і вимагаю відкрити мені вхід до Біловоддя, світ, який існує над світами, поза світами, у світах.
Замружилася, ступила вперед. Не хотіла зараз бачити ані своєї смерті, якщо слова та Перемінник не спрацюють, ані того, хто переводитиме її до світу Біловоддя, якщо все спрацює. Відчула, як хтось легко торкнувся руки, забираючи Перемінника, а потім обережно потягнув її за ліву. Зробила крок, другий, третій. І все припинилося. Стояла ще мить замружившись, слухаючи довкілля. Розуміла, що перемістилася. Скрегіт помираючого Темного світу змовк, сморід від горілого та їдкого пропав. Натомість її огорнула цілковита тиша, а всередині запанував спокій.
Опустила руки. Мушля теж зникла. Розплющила очі. Вона стояла на березі великої води.
Мальва стояла на березі великої води. І аж рота роззявила від здивування та величі побаченого. Де її лише не носило, але такого неймовірного казкового видива вона ще не зустрічала. Навіть кольори та відчуття від світу Вередів чи світу Оранти блякли порівняно з цим.
— Біловоддя, — прошепотіла. — Вода в річці біла, наче молоко. Молочна річка — це не вигадка, вона справжня.
Вода і справді була білою, як молоко. І справа тут не в білому піску річища. Нагнулася, зачерпнула в долоні води, умила обличчя. У голові проясніло. Закортіло зануритися в річку. Так і стояла, вбираючи очима безкінечне тихе плесо. Довкола панувала тиша, чиста й непорочна. Утім, вона геть не лякала. Так і мало бути — спокій, лад, любов, мир, вічність в особливому місці.
Пісок під ногами — білий та чистий. Ані комашок, ані річкових створінь, які мали би тут жити, Мальва не бачила. Птахів у високості теж не видно. Як і метеликів, комариків, бабок абощо. Тут зі створінь божих ніхто не жив. Але саме місце було переповнене життям. Кожна травинка, кожна піщинка під ногами, кожна крапля води, кожен камінчик… Живі!
Біловоддя.
Дивилася на білу річку. Та кликала її до себе. Мальва усміхнулася. Піддалася спокусі і, не роздягаючись, увійшла у воду: у брудному одязі, уся у кіптяві та в подряпинах.
Йшла білим дном. І не чулося під ногами ані шелестіння піску, ані плюскоту води. Так і мало бути. Спокій вічності не можна тривожити. Біла вода ніжно огортала тіло, наче лагідні мамині руки. Занурилася у воду по шию, тоді вирішила пірнути.
Коли накупалася, врешті вийшла на берег, роззирнулася.
Ворота, у які вона увійшла, зникли. На їхньому місці лежала біла довга льоля. Дуже схожа на ті, які любила носити Птаха. Згадка про Птаху зволожила очі, захотілося плакати. Розсердилася на себе за малодушність, скинула рвучко мокре рване лахміття, перевдягнулась. Довгі рукави, сорочки охайно погаптовані білим. Чим же вона заслужила на таку красу? Отже, про її появу в Біловодді знають. Хто? Тут наче нікого немає. Чи є?
Під сукнею лежало щось кругле та блискуче. Річ легко поміщалася в долоні. Скидалася на великий срібний кулон з орнаментом та вигравійованим рівностороннім хрестом. Перевернула. На зворотному боці — люстерко. Підморгнула своєму зображенню. Обімліла. Звісно, нікого вона, крім себе, там не побачила. Просто її відображення в дзеркалі мало волосся. Звісно, не довге, не таке, як перед тим, коли її сірі налисо постригли. Швидше таке, яке мала, коли вважалася смертною зі світу Єдиного Бога. Яка дивна ілюзія. Торкнулася руками голови і… На голові і справді волосся. Її, живе… Запхала люстерко в кишеню, зачала уважно вивчати своє тіло. Жодної подряпини. Вода Молочної річки загоїла всі рани. Крім душевних.
Сіла на пісок та розплакалася. Чому, чому Перун не відніс сюди Птаху? Молочна річка одразу б вилікувала рани. Не знала, скільки проревіла, бо час у цьому місці не мав значення. Але їй дозволили поплакати. Сльози омивали ті місця в тілі, куди не могла дістати молочна вода.
Коли сліз геть не стало, Мальва неохоче піднялася з піску, аби виконати доручення. Її старий одяг щез, наче й не було. Не дивувалася. Біловоддя, мабуть, знало, як краще.
Смужка білого піску відділяла її від лісу. Біля річки ріс ліс, густий, зелений: клени, дуби, явори, берези, осики, в’язи, граби і ще такі, назв яких не знала. Уже не чудувалася, що ліс стояв тихий і погідний. Не шелестів, не губив листя, дихав спокоєм та силою. Кущі глоду, калини, терну, шипшини в лісовому вінку здавалися намальованими, вони теж не гомоніли між собою, не гойдали гілками, не перешіптувалися.
Небо над головою безжурне, волошкове, без натяку на хмари. Що її так бентежить там, угорі? Що? Небо як небо, і в Яровороті воно майже завжди таке — безхмарне та чисте, глибоке і… сонячне. У Яровороті воно завжди сонячне. У цьому ж небі немає сонця. Аж дух перехопило від несподіваного відкриття. Небо яскраве, але без сонця. Воно саме випромінює світло. Як вода й дерева дарують життя.
Молочна гладінь на обрії плавно перетікала в небо, зливаючись із ним у дивну суміш — блакитно-білого. Біла річка не хлюпотіла хвильками, не шерхотіла, набігаючи на пісок, як то зазвичай ведеться у річок, а німувала.
Пішла берегом, широкою смужкою піску між водою та лісом. Ноги самі вели її. Слухалася свого серця. Ліс закінчився, і перед очима відкрився безкінечний степ, удалині бовванів білий пагорб, на якому росло височезне дерево, яке своїм віттям, так їй здалося, підпирає небо. Пагорб вражав білістю. Наче витесаний із білого каменю, на якому геть нічого, крім могутнього дерева, не росло. Лисий пагорб, без домішок інших барв: чи то зеленої, чи то барвисто-квіткової, кликав до себе.
Підходила до пагорба все ближче й ближче і вже розуміла, що то і справді камінь. Уже могла добре розгледіти його обриси. Обійшла довкола. Він нагадував формою білу ружу:
Алатир — священний камінь усіх безсмертних.
Мальва не дивилася побожно на дуба, що ріс на камені, як мав би безсмертний, якому дозволили торкнутися вічності. Для Мальви досі її призначення не стало релігією. Хтось за неї вирішив — так має бути і край. Вона його чує та слухає, але потрібен час, щоб наука, яку вона бере і від світлих, і від темних, і від інших світів, нарешті створила, викристилізувала її у справжню віруючу безсмертну. Котра не просто вірить, а знає, як чинити.
Мальва згадувала розповіді Птахи про камінь алатир. Не могла навіть подумати, що чарівні історії, які оповідала Птаха, далеко не казки.
— Камінь алатир було піднято з дна Молочної річки. Спочатку це був маленький камінчик, але Сварог вимовив найперше слово прамовою, і камінчик став рости. Алатир — це священний камінь. «Малий і вельми холодний», він водночас і «великий, наче гора», і піщинка в божому морі. І легкий він, і важкий. Він — непізнаваний: «І не міг той камінь ніхто пізнати, і не зміг ніхто від землі підняти». А у води Молочної річки алатир упав з неба, і на ньому були вирізьблені закони Сварога.
Коли Сварог ударяє по алатирю могутнім молотом, з іскор народжуються сварожичі. Сила алатиря безкінечна, як Усесвіт. І всі релігії, сили, сутності, світи є лише мізерною частиною його. З нього виходять і в ньому сходяться всі дороги. Він уособлює могутність і безсмертя життя. Але міць і сила криється в незліченній кількості зародків-бруньок, що лежать під священним каменем і ними щовесни Дажбог засіває землю і людство. На ньому завжди горить живий вогонь. Він — це вогнище мудрості та пізнання.
Біловоддя. Так, справжнє Біловоддя. Сюди всі безсмертні прагнуть потрапити, щоб пізнати істину. Вона не прагла поки, її привели. Її сюди впустили, отже… Чому?
Хотіла торкнутися рукою до алатиря. Та вчасно спохопилася. Чи хоче вона напоїти себе всемудрістю, чи не зарано для неї? Таки зарано. Відійшла, сіла навпроти каменя в позі лотоса.
Мальва добре знала, що Біловоддя — це не рай у людському розуміння цього слова, тобто не Вирій. Біловоддя — це початок усього. Початок початків. Місце, яке завжди було і яке завжди буде, з мудрістю всіх-всіх творців. Дивне спало на думку: «Творець насправді не одинак. Їх багато, і всі вони вийшли з Біловоддя, щоб творити своє. Коли колиска стає затісною і діти починають ходити та просяться у світ, добра мати спочатку веде їх за руку, научаючи, а коли ноги та помисли зміцніють, переводить через поріг, благословляє та відпускає… І вони завжди повертаються до матері. Та не тоді, коли важко, а тоді, коли є потреба душі».
Заплющила очі, спокій наповнював її. Мальва нікуди не поспішала, бо часу тут не існувало. Вона просто чекала когось чи чогось. Того, заради чого її впустили. А решта? Смерті рідних, війни, підступи та зради, ошуканість та самопожертва, любов та ненависть зараз не мали геть ніякого значення.
Їй навіть здавалося, що вона задрімала. Прокинулася чи отямилася від легкого дотику до руки. То не міг був вітерець, бо тут вітри не живуть, то не могли бути ані дощ, ані божа роса, бо небо в Біловодді завжди безхмарне і роса тут навряд чи випадає.
Ліниво подивилася на ліву руку. Поряд лежала інша рука, сильна, велика, жилава, чоловіча. Здивовано повернула голову. І…
Її очі зустрілися з його. Вона не знала чого більше було у її крику: розпачу, болю, радості, щастя чи розчарування? То був навіть не крик, а внутрішній відчай, котрий назовні попросився стогоном.
Поруч з нею в такій самій позі сидів…
Остап.
Її Остап? Чи не її Остап? Такі рідні, милі риси обличчя, уста, ніс, русяве неслухняне волосся, підібране блакитною стрічкою. А ще на неї дивилися незрячі очі Остапа.
Знову набігли сльози. Ледве стримала їх. Вона мала розповісти Остапу про все, що з нею трапилося після втечі зі світу сірих, про смерть Птахи, про зраду та самопожертву батька, про кінець Темного світу та руйнацію Чорнобогового Храму… Але не могла, бо…
Мальва знову розридалася. Впала в обійми хлопця і плакала, щось говорячи крізь сльози, сповідуючись, жаліючись, не відаючи зовсім, що ж далі…
Він гладив її ніжно по голові, цілував волосся, вибирав устами воду з очей, пестив уста… І Мальва почала танути, відчувати себе Молочною річкою, що переповнена мудрістю та силою, а ще любов’ю, вірою та жагою до життя.
— Усе буде добре, моя люба дівчинко! Не плач, — шелестіли його уста. — Затопиш Біловоддя, моя хороша. Ось побачиш — усе буде добре.
— Коли, Остапчику? Усе паскудно і стає дедалі гірше. Помирають світи, гинуть всі, кого я любила. Невже я винна в тому? Якби не я, то Стрибог не розвалив би світ Відтіні, не знищив би Храм Чорнобога і не випустив би на волю Хаоса. Якби не я, ти б не кинувся мене рятувати і сірі б тебе не осліпили. Я винна в усьому. Я. Коли ж воно буде добре? Це кінець історії, Остапку, а не початок і навіть не середина. А іншу нехай хтось напише без нас. От-от у Біловоддя увірветься Хаос, і все… Воно теж загине.
— Не плач, моя золота і прекрасна квітко! Ти ні в чому не винна. Твій батько мав вибір: слухати серце чи слухати сірих, брати в них амулет чи спалити його, кохати Птаху, попри все, чи вбити її. До того ж він таки мав у серці любов, бо пожертвував життям, щоб врятувати тебе. А вселити любов у серце найтемнішого бога, то яку велич духу треба мати! У тебе вона є. Мене осліпила не ти. Навпаки, твоя любов, моє серденько, зцілила, дала надію, вселила віру. Я не сліпий. Сліпі тільки очі. Багато хто, маючи стовідсотковий зір, усе життя залишається незрячим. Не панікуй, серденьку! Бо це не кінець історії. І все владнається, і все буде добре. Творець, звісно, може вирвати сторінку із Книги Буття, може почати писати нову історію, але… Творці дуже трепетно та з любов’ю ставляться до всіх на світі книжок і записаних у них історій. І тому… Ти тут… Щоб усе виправити. За Біловоддя не хвилюйся. Тут стільки ніжності та мудрості, а разом з тим правічної та могутньої сили, що навіть армії Хаосів не подужають здолати це місце.
Вона затихла у його обіймах. Так тепло і затишно було її серцю, не хотілося нікуди йти, нічого робити, нікого рятувати. Вона воліла б залишитися тут, поруч з коханим. Назавжди. Мальва слухала, як б’ється його серце — розмірено та гучно, як тихо та рівно здіймаються його груди… Як солодко пахне його шкіра — спокоєм та силою.
— Тут не можна залишатися надто довго, Мальвочко! Інакше можна злитися з Біловоддям. Стати його травою. Або піщинкою, водою, небом чи каменем… Нас впустили сюди, щоб ми отримали знання й усе виправили. Бо ще не пізно.
Мальва втиснулась в Остапа. Вона втомилася бігти, вона не хоче, вона не може, їй байду… Ні, їй не байдуже. Але замість тих слів чи розпитувань — як бути далі, що ж і як вчинити, запитала геть інше:
— Як ти врятувався, Остапку? Я вже подумки оплакувала тебе.
Остап ніжно гладив Мальву по голові та розповідав:
— Коли ви з хлопцями полетіли, я ще довго стояв на даху хмародера та грав на колянці, аби ви живими та неушкодженими перетнули галявину і переправилися через Ягілчин ліс. Аж коли геть вибився із сил, то стих і… Зламав сопілку на друзки, які порозкидав. Звісно, смертні сірі ніколи б не здогадалися, що це за інструмент, але не Шепіт. Тоді я спустився з даху, повернувся до твоєї кімнати-в’язниці. Розумів, що не встигну непоміченим добігти до брами.
— Зачекай, — перебила Мальва, — усе мені невтямки, як ви запустили ліфт та повідмикали двері, адже охоронець був приспаний. Ми так поспішали вирватися з сірого світу, що я не встигла розпитати.
— Це все таланти світу неврів, сонечку, — сумно відповідав Остап, наче йому було ніяково за свій дар. — Я вмію влізати в голову людини, навіть коли вона спить. Мені не треба для цього застосовувати навіювання чи замовляння. І окуляри сірих тут безсилі. Щойно ми дісталися до вхідних дверей, я відчув думки беземоційного сірого. Не хочу переказувати, що я там бачив. Це страшно, на що можна перетворити людину світогляд сірості. Я знав, що всередині багато люду і до всіх у голови одночасно не влізти, тож простіше одразу всіх приспати. Я змусив охоронця відчинити нам двері, після чого він одразу заснув. Полель грав на сопілці ще кілька хвилин. Ми чекали, коли всі позасинають, а потім… Я дістав з кишені охоронця ключ, котрий відмикає всі двері. Це маленька блискуча коробка, з однією кнопкою всередині. Натискаєш — і двері відчиняються.
— Ти знаєш про кнопки та дистанційне керування? Звідки? — Мальва щиро дивувалася. — Світ неврів він… природний, не технологічний.
— Ти не ходила до школи Посолоня, рідна моя, — Остап посміхався, згадуючи Яроворот. — Там ми вивчали не лишень замовляння та заклинання. Історію з’яви інших світів та їх уклад теж вчили. І до того ж, щоб натиснути кнопку, великих технічних знань не треба.
— Нічого собі! — здивовано вигукнула Мальва. — Світлі продовжують мене дивувати. Чому ж у світі темних історію інших світів не вивчають? А може, це тільки мене не хотіли вчити. Та бог з ними, з тими науками. Що ж було далі? Про переносне дистанційне керування я й не здогадувалася.
— А далі, як я вже сказав, я повернувся до твоєї кімнати. І дуже вчасно. Зміна охорони відбувалася о третій ночі. Отоді все і почалося. Сірі запанікували. Що трапилося? Усі двері в хмародері, що відчиняються автоматично з пульта охорони, — навстіж, ліфт і темниці — теж відчинені. Охоронець за монітором спить. Під дверима твоєї камери охорона також дрихне. Ні, я так на сопілці, як Полель, ніколи не втну. Це талант потрібно мати. І так міцно вони спали, що їх добудитися не могли і на ношах забрали кудись, щоб привести до тями. Ідеальний світ сірих почав давати тріщини.
Припхалися до твоєї кімнати. А тут новий подарунок. Замість Мальви — якийсь хлопець. Поволочили на допит. Хто такий? Де дівчина? Куди щезла? Тоді перевірили камери відеоспостереження. А на них троє чужинців, що скрадаються містом у заборонений час, і один з них грає на сопілці, а двоє затуляють вуха. Потім троє дивних птахів, які летять над нічним містом до лісу. Ані птахів, ані тварин у місті немає, ти добре це знаєш.
— Ага, знаю. Це шкодить чистоті та порядку в сірому світі, — сумно додала Мальва.
Остап продовжував:
— Мене почали допитувати. Я їм говорив правду, але вони не чули. Не могли второпати, що таке музика і як можна присипляти людей, дуючи в патик. Випитували, де я ту сопілку-палку дів? Я сказав, що розтрощив. Просили вказати місце. Вказав. Ну, знайшли вони кілька цурпалків на даху. Решту, що впали з хмародера додолу, пережувала та спалила прибиральна машина. Там, виявляється, щогодини вулиці машини прибирають. Та кому я це розповідаю. Ти й так це добре знаєш. А потім з’явився Шепіт. На щастя, ви з ним на входинах у сірий світ не перетнулися. Як він казився! Аж зчорнів від ненависті та люті. У нього навіть руки тремтіли, коли він розмахував ними перед моїм носом. Допит почався з нуля. Мене поїли узваром правди, робили якісь уколи, щоб відібрати світлий розум. Не допомагало. Ніщо не допомагало. Сірі ж не знали, що той, хто носить на собі охоронну мітку світу неврів, не піддається ані навіюванням, ані жодним іншим маніпуляціям.
— Що? — перебила Мальва. — Як це охоронну мітку?
— А так. Після того як я пройшов обряд ініціації у світі неврів, Учитель Мирослад запропонував мені дуже важливий подарунок-оберіг. Навіть його син не знає про нього. І добре, що не знає, бо душу його давно роз’їла пліснява, серце — байдужість, розум — жорстокість та віра у власну всесильність. Дід сказав мені, що, крім Перемінника та великої любові в серці, не завадить мати на тілі й знак, котрий берегтиме розум та душу від чужого втручання. Для цього потрібно було провести цілий ритуал. Учитель Мирослад зварив зілля на семи незачеплених водах, набраних опівночі в семи криницях. І в темну ніч, коли Місяцівна не виходить на небо, зібрав під прабатьком Шумом найстаріших неврів. Від тертя двох дерев’яних брусочків, узятих від дуба та берези, у котрих влучила блискавка, запалив багаття. Коли воно розгорілося, поклав туди Перунову стрілу. Ні, не ту, якою вбили Птаху. І не її злу близнючку. То ритуальна стріла. Перун спеціально зробив її для світу неврів. Учитель Мирослад прамовою прочитав заклинання. І почалося найцікавіше. Мене напоїли зіллям, аби тіло моє не відчувало болю. Тоді розітнули шкіру на лівому плечі ножем, який за легендою належав Творцеві і викутий у небесній кузні на небесному вогні. Учитель прочитав замовляння і зупинив кров з рани. Він дістав з вогню стрілу і дуже гострим залізним наконечником накреслив на кістці плеча обереговий символ.
Остап пальцем на піску відтворив знак:
— Це молитвинець, великий дар батька Рода. Він береже від злого, недоброго слова, від проклять і замовлянь, від обмови, наклепу і всіх потороч-втручань у серце, мозок та душу. Думаю, що це також мені додавало сили, бо те, що довелося пережити в сірому світі, важко описати словами. Але ані навіювання, ані гіркі настоянки не зламали мою волю. І тоді Шепіт вдався до інших методів. Він наказав мене осліпити.
Мальва розпачливо дивилася на Остапа. Там, де вчора сяяли його ніжні блакитні оченята, зараз геть нічого не було. Лишень гладенька шкіра…
— Води Молочної річки затягують рани, інколи навіть смертельні, але не повертають очі.
Мальва відгорнула сорочку Остапа, оголила плече. Вода Біловоддя «забрала» шрам собі. Поцілувала Остапа спочатку в очі, тоді в плече. Притулилася до нього.
— Боліло, коли забирали очі? Як він міг? Він же твій батько…
— Так, боліло, моя хороша. Але то був не фізичний біль. Неври навчилися його стримувати. Боліла душа, тому що це робив мій батько.
— Звір, скажений звір.
— Ні, сірі не звірі, Мальво. Вони — люди. Звірі набагато ліпші від людей. Повір, я знаю. Я читав серця сірих. Людина легко перетворюється на монстра, особливо та людина, яка втратила віру і відчула власну вседозволеність та всемогутність. Шепіт мені не батько. Тепер я це усвідомлюю. Фізично — так, цього не зміниш. Але не більше. Він і справді не знає, що таке і як воно любити. Цього почуття в ньому нема. Навіть до себе. Це потвора, Мальво, а не людина. Батьки такими не бувають. Досі не збагну, як у таких світлих та прекрасних людей, як Мирослад та Навія, могла народитися така дитина? Сірий вивертень. Коли це почалося? Хто заразив його серце вірусом сірості, впустив плісняву в душу, яка майже зжерла її. Він — потороч. Тобі більше пощастило з батьком, повір мені. Попри вади і шалені ревнощі, Стрибог усе-таки вміє любити. Нехай по-темному безглуздо, але любить.
— Авжеж, — сумно мовила Мальва. — І щоб зрозуміти це, він вирішив знищити Всесвіт.
— Це зробили сірі, використовуючи твого батька. Насправді не все так просто. Храм Чорнобога надто захищений, щоб упасти від банального, навіть смертельного заклинання та якогось там еліксиру за рецептом Ягілки. Це лишень поштовх, причини в іншому. Сірі дуже довго і наполегливо роз’їдали світи зсередини. Це сталося не за один день. Байдужість завжди породжує сірість, байдужою біомасою легко маніпулювати. Сірі очолили уряди у світах. Ніколи не виходячи на перші ролі, вони, проте, вдало направляли і нашіптували, маніпулювали і наказували. Легко сплутати світло із сірістю, бо сірість обіцяє тобі вічний спокій та лад, хоч і без розвитку та права на помилку. І коли ти геть утомлюєшся від боротьби, це здається тобі порятунком. Мережа сект, ловців душ по всіх світах. Гра на струнах унікальності. Коли тобі кажуть, що ти не такий, як усі, то розумієш — це правда, бо двох однакових людей дійсно немає. А коли тобі кажуть, що ти кращий, ніж інші… Це вже не унікальність, це розбещення. І йде це від сірості, від бажання плісняви надкусити твоє серце. І ти обираєш: приймати чи відкинути. Біда і темних, і світлих у тому, що вони недооцінили наполегливої та копіткої праці сірих у засмічуванні умів та в засіюванні спор плісняви в голови тих, хто сумнівається. Так, і світлі, і темні боронили світи, ведучи боротьбу між собою, але вони надто багато переклали на плечі людей. Сірі ж активно й наполегливо втручалися. Ми й незчулися, як Храм Чорнобога, зовні такий потужний, зсередини роз’їла пліснява. Саме вчасно для сірих з’явився Стрибог із темною ненавистю, ревністю та злобою в серці. Навіть старого Оракула сірі використали, гарно обплівши його серце терням вищості, безсмертя та страхом перед вічністю. І коли дві третіх світів уразив вірус сірості, Усесвіт завмер в очікуванні — що далі… Сірі зруйнували Храм, і те, що мало його втримати та захистити, почало безсило гинути в павутині сірого нічого.
Нелюбов породжує сірість. Абсолютна відсутність любові — це сутінь. Отакий у мене батько, Мальво. Шепіт нікого ніколи ні за що не мав. Колись давно він закохався в красуню Дзеванну, матінку Дужа. О, ти добре його пам’ятаєш. Найстарший і найбезталанніший безсмертний у Яровороті. Дзеванна ж кохала мого діда, Мирослада, і вважала, що моя бабуся відібрала його в неї. Це довго розповідати, а якщо коротко, вона примусила сина вбити матір. Він не розумів, що коїть. Думав, що дає мамі еліксир правди. А то була вода зі світу мертвих. Оце безталання Дужа — то якраз плата Дзеванни за Мертву воду. І Шепіт після того геть схибився… Він вирішив, що то його всі зрадили і йому всі винні. Переконав себе, що Невра насправді не отруєна, просто не витримала випробування «еліксиром правди», оскільки зрада та облуда текли її жилами. Ось так. А Дзеванну він тепер використовує, і коли все закінчиться — всі світи загинуть, — то забере її до себе. Він мені сам сказав. Навіть хизувався цим. А поки… Вона його розвідник у Яровороті та у світі Білих Вурдалаків.
Шепіт міг мене легко вбити одним зі своїх проклять, бо сили мої були зв’язані. Та він отримував садистське задоволення від того, що я стікаю кров’ю. Так, смерть — це надто просте покарання для того, хто не підкорився його волі. Він так вирішив. Він мене осліпив і спокійно пішов вечеряти, обдумуючи, що відрізати мені назавтра: вуха, язик, ніс, пальці на руках чи ногах. Звісно ж, людське тіло складається з багатьох частин. Простір для вигадування безконечний. І я зрозумів, що треба втікати. Мені навіть охорони великої не приставили. Куди сліпець дінеться? А якщо таке диво станеться, то чи далеко забіжить? А бачиш, таки забіг… Світ Невридії мене багато чого навчив. Моя бабуся Невра мала особливий талант від народження, який передався і мені. Я про це вже згадував, коли пояснював, як зв’язав волю охоронцеві хмародера. Я не вмію перетворюватися ані на тигра, ані на собаку, ані на вовка, як то здебільшого вміють неври. Зрештою, якби і міг, то в сірому світі це навряд чи допомогло. Мене б одразу ліквідували. Але я маю інший талант. Я легко вмію залазити в голову будь-якої живої істоти і керувати її волею. Сидячи ось тут, з тобою, та бачачи птаха в польоті, я запросто міг би стати його очима та волею. Колись я запитав свого діда, чи можу я свій талант використовувати на людях. Він затнувся, не сподівався, звісно, що я про таке питатиму. Але відповів так: «Цього робити не можна. Поневолювати людину — це навіть не гріх, а злочин. Утім, коли ти в безвиході, то доведеться».
— Чудний талант, — дивувалася Мальва. — Я пробувала навіювати сірим, та марно. Вони носять спеціальні окуляри, які блокують різні навіювання. Як же ти врятувався, мій хороший?
— Мій талант — це не навіювання, а вміння керувати розумом. Так, Шепіт забрав у мене очі, але залишив серце. Я раптом відкрив для себе, що, позбувшись очей, я не позбувся здатності бачити, навіть у темряві. Звісно, я не розрізняю кольорів: мій світ тепер чорно-білий з мільйонами відтінків сірого. Я доволі легко вибрався нагору з темниці. Просто наказав охоронцеві, котрий відповідає за всі замки, відімкнути двері моєї камери, потім двері ліфта, який вивезе мене нагору. Охоронцеві, що чатував під моїми дверима, наказав їхати разом зі мною. Усе-таки я сліпий і супровід мені не зашкодить. У місті сірих якраз розпочалася комендантська година, і на вулицях було безлюдно. Тож нікого було спитати дорогу. Мій охоронець лишень показував шлях. Він довів мене до місця переходу і… Я розгубився. Брами як не було. Певно, задля безпеки сірі перенесли її в інше місце. Це було розумно з боку сірих. Утікачі знали, де розташовується стара брама, і могли привести допомогу. Мій охоронець звичайна людина, тому, звісно, не знав, де нове місце переходу. Споночіло.
Остап замовк, наче обмірковуючи, чи говорити далі. А може, добирав слова:
— І?.. — озвалася Мальва.
— Ти знаєш легенду про те, що коли помирає Оракул, то на його місце має прийти інший, новий. Якщо новий не знаходиться, то старий у муках доживатиме віку. Пригадуєш, я розповідав про свої сни, які часто справждувалися? Одні я пам’ятаю добре, другі не можу згадати, треті навмисне забув, настільки вони моторошні. Як-от сон про смерть Птахи. Я не розумів тоді, що зі мною відбувається, аж до вчорашнього дня… До чого я веду, ти зараз зрозумієш. Розпач наповнив моє серце, бо я був у пастці. Я відпустив охоронця: наказав йому йти додому та лягти спати. Він чемно все виконав. Я сів і зрозумів, який я втомлений і що кроку не зумію ступити, поки не посплю. І заснув у сірому світі. Зморений, із закривавленою пов’язкою на очах. На щастя, фантомний біль, завдяки оберегу світу неврів, не турбував мене. І мені навіявся сон. Наче я лежу посеред сірого світу сліпий, голодний, замерзлий. Лежу камінчиком посеред вигорілої сірої пустелі. Цей сон я дивлюся наче збоку. Бо добре бачу власне тіло. Лежу, скрутившись калачиком, і раптом бачу, як до мене хтось наближається. І я вже можу розібрати складки на одязі чоловіка. А за мить розумію, що це дуже-дуже старий пан, з довгим сивим волоссям, з бородою аж до пояса і з патерицею в руках. На кінці патериці горить тьмяний вогник, його світло ледь блимає і, здається, от-от згасне. І я раптом розумію, що старий також сліпий, хоч це не заважає йому вправно рухатися. Він схиляється над моїм тілом, скрушно хитає головою, говорить щось прамовою. Я чую тільки окремі слова: Біловоддя, Призначення, Вічність… і прокидаюся. Замерзлий і нещасний, так само в сірому світі. І раптом розумію, що наді мною хтось таки стоїть.
«Йменням Сварожого кола вітаю тебе!» — звучить старечий голос. Я піднімаю голову і бачу перед собою старого зі сну. «Я — Оракул, — продовжує старий. — І я тут заради тебе. Настав мій час передати обраному патерицю Оракула та дзеркало переходу і рушити в далеку дорогу, де на мене чекає моя люба дружина. Я наробив багато помилок у своєму довгому житті. І прощення за них не буде. Тобі ж хочу побажати залишатися таким, яким ти є. Справжнім. Завжди слухайся серця та керуйся правдою, і не важить, темному чи світлому боку це піде на користь. Вічного нічого немає. Кожне пророцтво, мовлене тобою, — це зморшка на твоєму обличчі. Та сліпому відлюднику навряд чи знадобиться гарна зовнішність. Дякую тобі, що дозволяєш мені піти, що врешті відпускаєш мене. Учора до мене прийшов твій дідусь Мирослад. Я давно нікому не відчиняю дверей, у мене не залишилося ані сил, ані бажання пророкувати чи давати поради, бо я доживаю. Але твій дідусь був дуже наполегливим. Світ Загублених та двері мого обійстя його впустили. Відчай серця — то найліпший ключ від усіх замків. Мирослад тебе дуже любить, хлопче. Він упевнений, що ти особливий, і не помиляється. Мирослад прийшов до мене отримати пророцтво щодо твого майбутнього і… Я торкнувся його руки та побачив сірого чоловіка і тебе. Сірий — твій батько. Сірий, котрий прагне знищити всі світи. А ти той, хто має посісти моє місце і знає, як зупинити сірих. Тому я тут. Щоб повернути тобі віру. Віднині ти — Оракул. Віднині ти той, хто знає все… тобто майже все. Патериця заведе тебе до Біловоддя, ти торкнешся білого каменя і все зрозумієш. Це дозволено робити тільки Оракулам».
Старий чоловік урочисто став на одне коліно, схилив голову і простягнув мені патерицю. Я у відповідь, наче телепень, не докумекавши, що тре’ встати, кивнув і, промимривши «Дякую…», прийняв її. І лишень потім зірвався на ноги. Я стояв, не знаючи, що далі робити. Старий ще раз уклонився, дістав з кишені свого довгого балахона щось кругле, тицьнув мені в руку, ще раз схилився в поклоні та урочисто промовив: «Ключ-оберіг відчиняє потрібні двері. Відчинити ті двері може рука того, хто досі вірить, хто по-справжньому любить, хто вміє творити, хто відчуває серцем».
Я йшов у сірому світі тією дорогою, якою мене вела патериця. Не знаю, як довго. Та коли відчув під ногами пісок, то зрозумів, що прийшов. Переді мною лежало Біловоддя. Це патериця привела мене сюди. Це я знаю точно, як і те, що слухає вона тільки руку Оракула й вірно йому служить.
Мальва розгублено дістала з кишені дзеркало-оберіг. Ще уважніше розглядала його:
— Це я знайшла під сукенкою. Хто вірить, хто любить, хто відчуває серцем… Ти думаєш, що це?..
— Більше, моя хороша. Я торкнувся білого каменя. Я знаю, що саме ти можеш усе змінити. І знаю, хто у всьому винен і як твій батько намагається все виправити, хоч і мертвий. Знаю про смерть Птахи і падіння Чорного Храму, про те, хто став початком усіх бід і хто стане їхнім закінченням.
— Закінченням? Але ж… усе й так закінчено. Мертвих не воскресити. Храму Чоронобогового не відбудувати. Хаоса в клітку не загнати: бо нікому і нікуди. Темницю зруйновано. Усі двері та брами навстіж. Протяги гуляють світами. Та найгірше, що ти тепер не ти.
Остап поклав свою долоню на руку Мальви, котра тримала оберіг-ключ-дзеркало.
— Ні, я — це я. Але я, як і ти, не бажав собі такого майбутнього. Я просто скоряюся волі Творця. Ти можеш відмовитися, звісно, але не зробиш цього.
— Я… — Мальва підняла на Остапа очі, повні сліз. Як шкода, що він не може бачити того, як зараз ридає її душа, оплакуючи їхнє кохання.
— Тихо, моя сильна дівчинко, — Остап притулився чолом до її.
І вона відчула, так — відчула, як жалісно та гаряче квилить його серце. Йому теж болить, попри високі та правильні слова, які він, як Оракул, мусить говорити. Стишилася.
Він гаряче зашепотів:
— Не всі двері та брами навстіж, серденько. Отримавши патерицю, я отримав не лишень дар пророцтва. Я отримав знання про долі всіх попередніх Оракулів. Схожі ситуації в історії Всесвіту вже траплялися, на жаль… — Остап трішки відсторонився від Мальви. Він зараз посміхався, та усмішка його була сумна. — Люба, той, хто знає все… уже не може і не вміє плакати, бо не має чим, тому змушений завжди посміхатися… Сумно посміхатися. Та, зрештою, усе буде добре. Як Оракул я це знаю.
— А як же ми? Ти і я? Наше кохання? Я сюди більше ніколи не повернуся, так?
— Ніколи не кажи «ніколи», Мальвочко. Я теж тебе кохаю і кохатиму завжди. Ми обов’язково з тобою зустрінемося. Обіцяю. А зараз треба дещо виправити.
— Бо коли все погано, то це ще не кінець?
— Так, це ще не кінець. І ось що ти маєш зробити…
Мальва стояла на Кортумовій горі в рідному місті Львові, поряд із Янівським цвинтарем. Хотілося одного: щоб усе швидше закінчилося. Світ Єдиного Бога, її рідний світ, помирав. Мальва знала, що то наслідки падіння Чорнобогового Храму. Щойно він зруйнується до кінця, світ Єдиного Бога зникне. Наче в голлівудський фільм жахів потрапила, у якому техногенні катастрофи ланцюгово спрацьовували. Почалося все з природних катаклізмів: масові виверження вулканів і на суші, і у воді… Земля наче сказилася. Землетруси руйнували міста та села. Пожежі випалювали ліси, а ще безконечні повені, шторми, торнадо, буревії, піщані бурі, тайфуни. В одних місцях планети нещадна спека випалювала все живе, в інших дощі, котрі не припинялися місяцями, затоплювали і змивали міста, наче добрий господар нечистоти… Усе зупинилося. Світ зупинився. Люди помирали від голоду, холоду, спеки та хвороб. Активізувалися всі знані й незнані до цього інфекції. Звичайна застуда вбивала, прісної питної води майже не залишилося. Усі електростанції світу були виведені з ладу. Атомні теж… Чорнобиль здавався іграшкою на тлі того, що відбувалося з іншими АЕС. Не літали літаки, не їздив транспорт, окрім старого перевіреного воза з кіньми. Надмірна активність на Сонці спричиняла підвищення радіаційного фону на Землі. А докорінно погіршили ситуацію два метеорити, які впали майже водночас. Один — у Тунгусі, інший — в Аргентині. Ані в Росії, ані в Південній Америці не вижив майже ніхто. Світ помирав, і тільки Мальва знала чому… Ні, вона не читала стрічки новин на телеекранах і не слухала радіо. Про яке телебачення чи радіо могла бути мова? Під час переходу вона все побачила у своїй голові. Це було страшно.
Остап відправив її у світ Єдиного Бога до брами переходу. Усього таких брам вісім, і одна з них у світі Єдиного Бога, у Львові. Решта світів, які мають брами, вже зруйновані чи перебувають на грані смерті. До того ж Львів — її рідне місто, і дати собі раду вона тут зможе краще, аніж деінде. Мальва знала, що не має права на сантименти, і пообіцяла Остапу не займатися пошуками ані батьків, ані бабусі у світі Єдиного Бога. Бо кожна хвилина на вагу золота.
Мальва стояла на Кортумовій горі сердита і здивована. Жодних натяків на браму. Дістала з кишені ключ, поводила-покрутила довкола — нічого. Ні поколювання в руці, ані бодай якогось натяку-напрямку чи підказки. Відчула, як піднімається розпач. Люто струсила із себе відчай. Паніка ні до чого доброго не приведе.
Так, думай. У Львові повинні ж залишитися хоч якісь люди. Може, і батьки її живі та щось знають, хай з місцевих легенд, про ту браму. Тато ж у неї історик. Вона знайде батька, і він обов’язково їй підкаже або направить до знавця. А якщо батько мертвий? Стоп! Думаємо тільки позитивно, хоч це й нелегко. Їй би тут бабуся Горпина допомогла. Та вона далеко, у лісах. Чи жива?
Ще раз уважно оглянула територію. Неподалік між напіврозвалених надгробків наче угледіла тінь. Їй давно здавалося, що за нею спостерігають цікаві очі. Енергетика від того погляду була доброю, тому й не турбувалася. Придивилася пильніше. Невже вовк? Нічого дивного, у здичавілому місті можна і на ведмедя натрапити. Згадала Симаргла з Порубіжжя. Симаргл? Та ні, здалося. Усі вовки схожі. Бо що забув той собака у вмираючому світі? Порубіжжя завжди існуватиме на відміну від світів зі смертними. Про всяк випадок гукнула: «Симаргле, агов! Йди до мене, друже!»
Вовк, зачувши її голос, перелякано позадкував. Тю, то звичайний дворовий песик, а не вовк, і вже точно — без крил.
Поки вона блукала світами, батьки купили нову квартиру зовсім поряд на вулиці Єрошенка. Більшу та просторішу. Іти не дуже далеко. Їй туди.
Остап її попереджав, що буде нелегко прийняти дійсність, бо світ Єдиного Бога незворотно змінився. І в ньому час дуже прискорився — замість декількох днів там промайнув десяток років. Так, вона все розуміла, і в голові малювала собі страшні картини… Але очікування не дотягувало до реальності.
Мальва йшла порожніми вуличками занедбаного та напівзруйнованого міста Лева. Півміста затопила легендарна і ще вчора, здавалося, приручена та майже вбита людьми річка Полтва. Від дощів, що лили три місяці поспіль, вона не просто воскресла. Річка перетворилася на несамовиту, норовливу та жорстоку жінку, яка мстилася людям за наругу. Центр міста частково затоплений, частково зруйнований. Старі, ще австрійські будинки, перелякано та приречено дивилися на світ. Їх жах легко зрозуміти, бо поряд нові будинки падали від землетрусу, як зламані сірники, складалися, наче карткові вежі. Не було кому розбирати завали. Люди так і залишалися похованими в братських могилах під руїнами. Ті одиниці, що врятувалися, тікали з міста світ за очі. Переважно розбрелися по селах. Віддавалася перевага тим, котрі розташовані на рівнинах, де немає поряд великої річки, високої гори чи дрімучого лісу з дикими звірами. Неврожай робив своє. Відчай наполегливо стукав у двері до вцілілих. Холодна й голодна зима, пекуче та сухе літо також робили свою хижу справу.
Лінія міста тепер була умовною. Кущі та дерева проростали крізь потрісканий асфальт, уламки будинків, напівзруйновані автівки… Аж морозом сипонуло від розуміння, що тут майже не лишилося людей.
Нарешті допленталася до квартири. Жодної живої душі, навіть кота чи пса, дорогою не зустріла. Проте здавалося, що хтось за нею слідкує, але ті очі не були злими, швидше наляканими, і зовсім не шкодили Мальві. Геть без оптимізму постукала у двері. І їй, о диво, відчинили одразу, навіть не запитуючи: «Хто там?» На порозі стояла дуже постаріла бабуся Горпина. Вона не стала лементувати на радощах, що бачить живою свою онуку, навіть не дуже здивувалася її приходу, бо то була її бабуся — завжди сильна та мужня. Вона міцно пригорнула Мальву, поцілувала в обидві щоки, тоді в лоба та повела всередину.
Сиділи в кухні, гомоніли. Бабуся завжди з радістю відчиняє двері, коли хтось стукає. Вона нікого не боїться, бо їй уже багато років, щоб когось боятися і тим більше в такий час. Та й хто прийде? Кому вона цікава? Хіба що випадковий божевільний. Але вони геть не страшні. Самі всього бояться. Якийсь час шастали квартирами мародери. Оті були небезпечні: і вбивали, і ґвалтували, і знущалися. Але світ продовжував валитися, і вони, напевне, загинули разом з ним.
Батьки Мальви та братик загинули. Мальва так мріяла хоч разочок побачити його. Лишилися тільки кольорові світлини, з яких беззубим ротом посміхається щасливе маля.
— Були люди, онучко, і не стало… То трапилося під час одного із землетрусів. Пішли з малям до поліклініки, медогляд, щеплення. Руйнації були такої сили, що частина мікрорайону була повністю знищена… На порох. А потім… Тиждень лив дощ, з блискавками та громовицями. І тільки зібралися служби розчищати завали, як повторні поштовхи. Тож… Не було кого і ховати, тільки оплакувати. Але й цієї можливості люди не отримали, бо лихо посипалося, як горох з дірявого лантуха. Горе та нещастя породили відчай… Відчай ковтнула паніка. І зрештою все перетворилося на байдужість. Ані любов, ані віра з надією, не говорячи про всі на світі релігії, найбільші та найрозкішніші меси, не рятували світ.
Бабуся побожно перехрестилася, зітхнула, звела вологі очі на онуку:
— Цей світ гине, Мальво, і тобі, очевидно, відома причина. І тому ти тут. Я чекала на когось із вас. Після зустрічі з Мороком та Птахою я зібрала сякий-такий нехитрий скарб та переїхала до Львова. Сказала Назару та Олі, що хочу допомогти їм із малим. Вони дуже втішилися з цього, бо давно кликали до себе. Ну, ти ж знаєш. А потім… Світ наче здурів.
— Що? Розмова з Птахою та Мороком? — Мальва уважно дивилася на бабусю. — Птаха говорила з вами? Якщо не секрет, про що?
— Не секрет, звісно. Вона прийшла саме вчасно. Перед нею до мене на гостину завітав Морок. Усе чіплявся до мене з розпитуваннями щодо проклятого, твого служки. Його цікавило, як я ним керувала. І, певно, не залишив би мене цей негідник живою, якби не Птаха. Він хотів убити мене, бо звинувачував у твоїй смерті. Птаха вчасно нагодилася. Ти б її бачила. Вона так ударила світлою кулею, що темний довго оговтувався. А потім Птаха спровадила мене на вулицю, узявши попередньо обіцянку з Мора, що той мене не чіпатиме: ані він, ані його служки. І він пообіцяв. Ох, яка це жінка! Справжній воїн. Я вийшла на вулицю, була налякана і збентежена після «розмови» з Мороком. Нарешті Мор та Птаха вийшли з хати. І я здивовано побачила, що вони одне до одного приязно посміхаються. Мор пішов, і Птаха почала розпитувати щодо проклятого, який допомагав тобі тікати зі світу темних. Колись дуже давно він зрадив свій рід, убив усю рідню, а згодом перетворився на найманого вбивцю, котрий занапастив власну душу і став через це проклятим. Чорна смоляна душа, якою він легко торгував і віддавав її за можливість прожити ще трішки, бо боявся померти, врешті змаліла до зернинки. Історії проклятих дуже схожі. Птаха запитала, чи не мав він при собі якогось кулона, оберега чи ланцюжка. Я показала їй персня, який знайшла в могилі проклятого. Птаха його впізнала. Вона плакала над перснем і шепотіла ім’я…
— Боривітер, — промовила Мальва.
— Так, Боривітер. Її рідний брат. Ти йому повернула душу, Мальво, дарувала можливість почати спочатку. Боривітер колись мав чималу родину: маму, сестру, багато тіток та дядьків, двоюрідних братів та сестер. Тато загинув у битві як воїн, а Боривітер залишився жити разом з мамою, жрицею Аратою. Мама хлопчини була вродливою жінкою і ще досить молодою. Закохалася, народила дівчинку… А Боривітер мов дурману напився. Ревнував малу до матері, йому все здавалося, що всі довкола його недооцінюють, зневажають, не люблять, а найбільше злився на матір, яка проміняла його на чужинця.
— І тоді він зрадив, так? — запитала Мальва.
— Так. Результат зради — спалене Оселище, убиті люди.
— Щось мені ця історія дуже нагадує, — криво посміхнулася Мальва, пригадуючи знищений Храм темного бога.
— Загинули всі, крім маленької дівчинки, яку врятувала Мара. Дівчинку звали Птаха. Боривітер — її рідний брат. Уявляєш, Мальво! Як вона здогадалася? Вона відчула це, щойно Мара розповіла їй дивну історію твого порятунку. Тому і прийшла до мене з розпитуваннями, бо то я Боривітра знайшла на проклятому цвинтарі та послала у світ Відтіні, щоб допомагав тобі.
— І Птаха, звичайно, усе брату простила, а потім пішла на могилу, запалила свічку і заспівала поминальну пісню? — Мальва чи то запитувала, чи то стверджувала.
Горпина погоджуючись кивнула.
— Так і було. А на прощання мені сказала, що надходять важкі та небезпечні часи і що мені слід триматися ближче до рідних.
— І тому, бабусю, ви тут?
— Так. І тому я досі не мертва, бо чекаю… Я знаю, що мені ще не час. Що відбувається, Мальво? Чому ти сама? Де Птаха?
Мальва скривилася і холодно відповіла:
— Птаха мертва. Темний світ повністю знищено. Усі світи приречені. І світ Єдиного Бога теж.
— Чим я можу допомогти?
Їй потрібен чистий та зручний одяг. Гарна біла сукня, у якій Мальва причимчикувала з Біловоддя, виглядала геть недоречною в помираючому світі.
Бабуся Горпина нічого не знала про існування у світі Єдиного Бога брами переходу. Але знала чоловіка, який міг щось про це чути.
— Тільки б він був живий, онучко! Він мешкає недалеко, на вулиці Шевченка, у старому двоповерховому будинку. Той пан колись до мене привозив на лікування свого сина. Виховував його без дружини, яка чогось від них пішла. Син став пити, і то сильно. Спинитися ніяк не міг. Традиційні лікарі не дуже допомагали. Тож мої травички та замовляння — остання надія на порятунок. Ми розговорилися. І він мені дуже багато цікавого розповів про Львів, про його сакральні пагорби з річками та підземними морями, про старі капища та святилища. Згадував він і легенди, у яких були присутні багатоголові змії та часові переходи. Слухала то, як казку… Зрештою, моє лікування теж можна казкою назвати, правда ж? Останній раз ми з ним бачилися, коли ти в перший клас ішла. На твоїй першій шкільній лінійці. А його онук тоді школу закінчував. Випускник. Батьки не змогли прийти, якісь в обох справи були, то дідуся спровадили. Хвалився успіхами сина. Моє лікування допомогло. Син таки кинув пити. Дав мені свою адресу, сказав, щоб при нагоді заходила в гості. Більше десяти років минуло. Звати його Ігор Васильович. Може, він там уже й не живе? Та треба спробувати. Усе ж якась надія.
Добре, що не довелося Мальві з бабунею переправлятися через норовливу Полтву. Вони мешкали на одному березі з паном Ігорем. Рушили негайно. Мальва добре розуміла — часу майже не залишилося.
Двері відчинив на диво моложавий світлоокий пан. Вбраний у потріпані джинси, бруднувату картату сорочку та сіру безрукавку. Мальва навіть подумала, що пан незле зберігся, якщо взяти до уваги те, що за віком він трохи старший від бабусі Горпини. Чоловік крізь ледь прочинені двері строго запитав:
— Вам кого, шановні?
У нього за спиною насторожено гавкнув пес, тоді знайшов шпаринку між дверима та ногами господаря, гавкнув ще раз та висунув свого носа, вивчаючи непроханих гостей.
Мальві пес дуже нагадав того, котрого вона бачила вранці на Кортумовій горі. «У тебе глюки. То ти Симаргла бачиш, то пси тобі двояться. Це звичайний дворовий пес, а вони доволі подібні», — заспокоювала себе.
— Ану вмовкни! — цитьнув господар. Пес для годиться ще раз гавкнув та позадкував углиб помешкання.
Бабуся, котра стояла за спиною Мальви, трохи знічено заговорила:
— Доброго дня, Юрію! Ми до пана Ігоря, можна його? Синку, ти мене не впізнаєш?
Бабуся Горпина вийшла на світло, так, щоб чоловік міг її розгледіти.
Він якусь мить пильно вивчав жінку, відтак розчахнув двері та почав радісно посміхатися:
— Пані Горпино, це ви? Вибачте, не впізнав. Поки ви не заговорили. Темно ж на сходах. Дуже радий вас бачити! Заходьте, заходьте, не будемо ж на порозі розмовляти. Не годиться. А це ваша онука, так? О, тато розповідав, що зустрів вас у школі, коли ви привели її до першого класу. Хм… Як час летить! Уже доросла панночка!
Зайшли в помешкання. Вузький коридор, що вміщав вішак та невеличку шафку для взуття, привів їх до просторої кімнати з величезними вікнами. Колись, певно, це була вітальня. Тепер вона служила пану Юрію і складом, і кухнею, і спальнею. Була аж по стелю напхана різним антикварним мотлохом: вазами, фаянсовим посудом, срібними тарелями, ножами та ложечками. Колись цінне тепер укривалося пилюкою у ящиках, на шафах, у прочинених навстіж антресолях. Книжкові полиці, запнуті павутинням, були забиті старими фоліантами. Ніхто давно в них не зазирав. Мальві стало сумно від споглядання такої розкоші, розкиданої по квартирі і зараз не потрібної нікому. Стіни завішані старими картинами, з-під яких звисають брудні смуги старих шпалер. Картини, мабуть, перекочували до помешкання пана Юрія з картинної галереї або приватних колекцій. Бо деякі Мальва впізнала як колишні експонати палацу Потоцьких, що на Коперника. Але ані картинної галереї, ані самої вулиці Коперника у Львові вже не було. Полтва та землетрус поховали їх назавжди.
Під вікном звичайний кухонний стіл із табуретками. Під столом розлігся пес пана Юрка. Мальві здалося, що собака уважно стежить за нею. Старалася не зважати на це. У куті невелике ліжко, закладене брудним одягом. Усе це та й пліснява, котра густо вкривала кути кімнати, створювало неприємний запах.
Мальва аж здригнулася від розуміння, що коли вона не зможе нічого змінити, то ця квартира із мотлохом стане останнім нагадуванням про існування колись прекрасного світу Єдиного Бога. Але для кого? Усе гинуло.
Пан Юрій радісно метушився біля кухонного столу. Заходився їх пригощати. Певно, не часто в нього бувають гості. Мальва одразу звернула увагу на розкішний перстень на вказівному пальці лівої руки чоловіка. Вона точно його вже десь бачила. Зрештою, усе можливо. Пан Юрко любив старі речі, таку слабкість можна пробачити, особливо коли помирає світ. Тим часом господар вихвалявся чаєм. Казав, що назбирав трави в околиці, насушив і ягід, і грушок з яблуками. Смачний чай у нього. Запашний. А грубка-буржуйка — ще та помічниця, на якій і зварити можна, і зігрітися. Невибаглива. Деревом палить, інколи вугіллям. Тут неподалік, несподівано для себе, натрапив на закинутий склад з брикетами та вугіллям. Перебрався в одну кімнату жити. Так зручніше. Скільки йому треба? Аби з ранку до ночі. Що їсть? Городик невеличкий під вікнами має. Тож овочі свої є. А за м’ясом до лісу ходить. Там сильце поставить, там капкан. Та й пес йому дуже допомагає. Справжній друг. Зрештою, дикий звір частенько блукає вулицями міста чи то ліпше сказати — того, що залишилося від міста. Чоловік розповів, що його батька, як і дружини сином, немає в живих. Залишився тільки він, але то до пори до часу. Змирився зі своїм існуванням. Не треба прискорювати те, що неминуче станеться. Вони не стали розпитувати, як померли його рідні. До смертей тут звикли, бо всі ці історії дуже схожі.
Горпина навіть не знала, з чого почати розмову, як запитати пана Юрія про те, що колись повідав його батько. Вона намагалася пояснювати, добирала слова, але, певно, чоловік її не дуже добре розумів. Пан Юрій розгублено кривився. Він не міг утямити, чого від нього хоче ця стара жінка. Пес тим часом нашорошив вуха, сів і невдоволено вищирився.
Пан Юрій цикнув на нього і продовжив здивовано видивлятися на Горпину. Та щось у цій картині не давало Мальві спокою. Отже, пан Юрій мав родину і втратив її. Так? Так. А де хоч одне фото з його рідними? На стіні, чи на столі, чи бодай у серванті між горнятами. Порожньо. Чи не дивина? І раптом вона згадала сторінку з Тестаменту Чорнобога, у якій описувалися верхні боги, діти Сварога. Знову глипнула на перстень пана Юрія. Звісно, легко подумати, що це антикваріат. Як і картини на стінах, посуд на стелажах чи книжки в шкіряних палітурках… Таки вона тугодумка. Як насправді все просто… Чоловік, собака…
Горпина далі розпитувала пана Юрія. Той грав вар’ята, котрий ніц не розуміє і в очікуванні, коли непрошені гості врешті заберуться, трохи занервово крутить перстень на пальці. Зрештою Мальва не втрималася. Її ця комедія дістала:
— Як звати вашого пса, пане Юрку?
— Е, перепрошую? — здивовано покосився в бік Мальви чоловік.
— Як звати вашого пса? — спокійно повторила Мальва.
— Що? — господар нашорошився.
— Вас Юрко звати, а собаку свого ви як кличете? Кажете, що він ваш вірний друг і помічник. Невже він не має імені? — Мальва вдавано чемно посміхалася.
Пан Юрко продовжував блазнювати:
— Люба дівчинко, я ніяк не доберу, що саме вас цікавить: історія Львова чи мій пес? Даруйте, але в такий час цікавитися історією міста, якого вже майже нема, безглуздо. І пес мій вам у цьому не допоможе. Я втомлений життям чоловік. Мені потрібен спокій. До завтра я можу не дожити, а тут ви з незрозумілими допитами. Я нічого не знаю. Усі свої знання покійний батечко забрав із собою в могилу.
— А де фотографії вашого батька? Дивно, довкола повно коштовного мотлоху, а знімків найрідніших катма, — не вгавала Мальва.
— Що ви собі дозволяєте? — чоловік зірвався з місця і затрусив над головою Мальви рукою з перснем. — Я прибрав усі світлини рідних, аби не роз’ятрювати рану, яка й без того болить! Змилуйтеся, люба дівчинко! Побійтеся Бога, не тривожте душу.
— Якого? — різко запитала Мальва. Зірвалася з місця так стрімко, що її стільчик перевернувся, а горня з чаєм злетіло зі стола, дзвінко хряпнувши на долівку.
Під столом невдоволено гавкнув пес. Мальва не зважала, вона пильно дивилася в очі панові Юрію. Горпина перелякано переводила погляд з чоловіка на онуку. Вона геть нічого не розуміла.
Мальва тим часом запхала руку до кишені джинсів, витягнула амулет-люстерко і поклала його перед Юрієм. Хрестом догори.
— Шановний пане! Годі ламати комедію. Мені потрібна брама, яку відчиняє цей ключ. Скажіть, куди ви її заховали і навіщо?
На превеликий подив Горпини, Юрій геть не здивувався. Він хмикнув та криво посміхнувся. Пес невдоволено загарчав на Мальву. Та присіла, стукнула його по носі та гаркнула:
— Симаргле, заткайся! Твій співмешканець бовдур, який вирішив з дідьком у карти зіграти.
Тоді нахилилася над вухом пса і щось йому прошепотіла. Той ліг, заскавулів, ображено поклав голову на лапи й заплющив очі.
Пан Юрій зацікавлено взяв до рук амулета, покрутив його, кілька разів прицмокнув, поклав на місце. Мальва похапцем його підібрала й уважно зазирнула в дзеркало. Скривилася. Пан Юрій устромився поглядом у Мальву.
— Яка талановита мала! І як ти мене розкусила, дівчино? Га? Ну, зізнайся. Я ж так добре граю свою роль бідного нещасного смертного. Навчився навіть узвар варити.
— А я вас і не кусала, навіть не збиралася кусати. І поняття зеленого не мала, коли йшла до вас та, зрештою, і тоді, коли ми сідали з вами чай пити, хто ви. Хоч мене і здивувало те, що я не бачу ваших емоцій. Є у мене такий талант — бачити людські емоції. Страхи там, образи, радість. Усі почування літають хмарками-сніжинками довкола людей. Ваші ж емоції ніби за завісою. Думала, що ви просто вмієте ховатися, як дехто зі смертних. І раптом згадала своє навчання в школі діда Мора. Я, може, і не дуже гарна учениця, а проте не двієчниця. Тестамент Чорнобога, сторінка, здається, сто п’ять. Числобог — володар часу. Зовнішність, звісно, ви підправили. Та символ влади і пес незмінні. Зрештою, де ще може перебувати Числобог, як не біля брами переходу?
— Символ влади? — перепитав чоловік та уважно подивився на свій перстень. На ньому було зображено серпик місяця, що росте, та сонце з двадцятьма чотирма променями. — Звісно, можна й так його назвати.
Числобог поважно підвівся з крісла, схилив голову та урочисто промовив:
— Йменням Сварожого кола вітаю тебе!
— І я вас вітаю, бажаю розсудливості та мудрості, славний володарю часової брами, — відповіла Мальва.
Пан Юрій кивнув та показав Мальві, що вона може сідати.
— Хм… Дуже цікаво, як ти так на мене вийшла? Треба було взяти іншу машкару. Ну, та вже пізно. Ця сім’я була завжди особлива. Вони, як і я, любили старі речі. От мені й плата за цю особливість. Гаразд, зараз не про це. Я розумію, що ти шукаєш, тільки не знаю для чого. Навряд чи це щось змінить. Хоча… Оракул абикому ключі від брами не передає. Дивно, що старий довірив цю місію недосвідченому дівчиську. Що, там… — і він тицьнув вказівним пальцем угору, — і справді все так паскудно, якщо тебе прислали? І чого ви безсмертні не поділили? Задумали вкатрупити світ Єдиного Бога? Та він не дуже й поганий, є гірші.
Мальва криво посміхнулася.
— Та невже? Ой, не треба вдавати із себе сліпого та глухого. Ви все добре знаєте. Просто дехто, вважаючи себе винятково кращим, захотів стати наймогутнішим. А як це зробити? Дуже просто. Ні-ні, поневолювати нікого не треба, бо в історії траплялися випадки, коли раби повставали і вбивали свого власника. То що придумав наш Пан Винятковість? Просто знищити всіх. Тоді й конкуренції немає, ані ворогів, ані друзів… Стоп. У таких не буває друзів. Є тільки ті, кого можна використати для досягнення певної мети. От, наприклад, вас.
— Я не розумію, про що ти говориш, — нервово сіпнувся пан Юрій.
Мальва зробила невеличку паузу, узяла з полиці порожнє горня, протерла його рушником та налила собі чаю. Відсьорбнула і спокійно запитала:
— Тю на вас, «Оскара» вам не бачити. Зараз ви граєте геть паскудно, шановний Числобоже. Ну то що? Скажете, врешті, куди зникла брама?
— Брама якраз не проблема, шановна, — відповідав запопадливо пан Юрій. — Але зараз її не відчинити. Потрібен сприятливий час. А до наступного рівнодення чи то сонцестояння чекати довгенько. А з такими темпами руйнації… боюся, у нас нема стільки часу.
Мальва уважно подивилася на пана Юрія.
— Любий Числобоже! Хай вас не вводять в оману мої вицвілі джинси, стара футболка та хлоп’яча зачіска. Чи ви думаєте, що я не здогадуюся, хто й за скільки вас купив? Просто покажіть мені браму і все… А відчиниться вона чи ні, то моя справа.
Посмішка з обличчя пана Юрка сповзла, наче й не було. Навіть колір очей змінився: з блакитного на чорний. Але то були не лихі очі, чоловік із ще більшою цікавістю роздивлявся Мальву.
Пан Юрій почухав потилицю, а тоді, примружившись, запитав:
— А це у якій книжці вичитала?
— У вашій бібліотеці її нема. Скажіть краще, що ви знаєте про ключ Оракула? Ви його раніше тримали в руках.
— Тримав, — одразу відповів пан Юрій. — І що?
— Отже, ви вже проходили перевірку ключем, однак про це навіть не здогадувалися. Коли я показала його, ви зацікавлено взяли ключа до рук, і це нормальна реакція будь-кого. Але ж це ключ Оракула, не забувайте. На його звороті дзеркало, і воно бачить минуле того, хто до нього торкається. Хочете знати, що побачило люстерко? Точніше, кого, крім вас?
Числобог скривився та заперечливо хитнув головою:
— Так, важко бути старим богом. Ніде не заховаєшся, усе одно знатимуть.
— Що вам сірі пообіцяли за те, що ви заховаєте браму?
Числобог примружився, сьорбнув чаю, посміхнувся хитро і відповів:
— Чудовий чай. Напевне, єдине, чого мені бракуватиме, коли цей світ нарешті помре. Ой, ще може трішки жінок… У світі Єдиного Бога вони особливі. Ну, ти це знаєш, бо майже місцева. — Чоловік знову скуштував чаю, сперся об спинку крісла, дістав люльку з шухляди, неквапно набив її тютюном, припалив і затягнувся.
Мальва чекала продовження. Знала, що буде. Пан Юрій навмисне перевіряв її терпіння чи нетерпіння. Вона мовчала, поклавши під столом долоню на руку Горпини, відчуваючи, що та хоче щось сказати. Бабуся була перелякана і заскочена несподіваними відкриттями. Син її приятеля — Числобог.
— Хм… Кепські справи, геть кепські… Як гадаєш, юна безсмертна, що вони там не поділили, га? — Юрій зиркнув угору. Мабуть, це було риторичне запитання, бо він продовжив. — Цікава історія, дівчино! Як же несправедливо сидіти без діла та стерегти час. Ніхто з тобою не радиться. Навіть трошки образливо. На збори Великого Гласу старійшин узагалі забули запросити. І то п’ять разів поспіль. Темні теж не кращі. На свої збіговиська теж не кличуть і не вибачаються. «Ти ж не темний, чого ми тебе маємо кликати?» Ну, не темний я і не зовсім світлий. То що? Он і Мара, і Перун теж до жодного берега не пристали. Місія інша. Але їх чомусь кличуть, шанують, поважають… Забули, який я важливий, так? Я посередині, між світами, так би мовити. Тримаю їх у часових рамках, стежу за гармонією. Хоч би хтось дякую сказав.
— Ага, у рамках, — не втрималася Мальва. — Ну ви й козел! З часом повна дупа, а ви надулися, як індик тупоголовий, і ще ображаєтеся…
— Що? — Числобог аж закашлявся після почутого. Затягнувся саме, а тут йому в лоба. Дим повалив і з носа, і навіть з вух.
— Те, що чуєте, — не вгавала Мальва. — Дитячий садок, молодша група, блін, а не бог.
— А, маєш! Хто тебе навчив так говорити? Тю! — врешті відкашлявся Юрій, витираючи долонею очі, які від кашлю сльозилися. — Ледве не вдавився димом через тебе, бідосю! Я свою справу добре знаю. І часом важко керувати, бо ви між собою ніяк не домовитеся. Вежу вони підірвали, Хаоса випустили… Заженіть Хаоса назад до темниці, і час перестане штормити. Я вмиваю руки. Годі! Чи ти мені накажеш вручну всіма брамами керувати? Це неможливо, коли панує у Всесвіті Хаос. Чого причепилася?
— Я?! До вас?! Ви, здається, не розумієте чи вдаєте, що не розумієте, трагізму ситуації. Усесвіт валиться. Скоро взагалі нічого і нікого не залишиться. Пустеля. І часу не буде теж, ви зникнете… Гаразд-гаразд, ви залишитеся: однісінький і нещасненький. О, забула, може, ще сірим вдасться свій світ уберегти. Але не факт. Без часових брам, які створювали у Всесвіті зірку Сварога, час зупиниться. Кому цікавий світ, що наче засушений вазонок на столі.
— Заспокойся, мала! Час існуватиме завжди.
— Ну ви точно тугодум! Ніц не доганяєте. Хочете я розповім вам одну притчу? Мені її тато в дитинстві розповідав. Я довго була єдиною дитиною в сім’ї, от і росла егоїсткою.
— Розказуй, ми нікуди не поспішаємо. Час зараз належить тільки мені, мала. Чуєш, я той, хто керує всім!
— Ну, тоді уважно слухай той, що керує всім! В одному садку росла гарна шовковиця. Садівник її доглядав, опікувався нею, і з кожним роком вона ставала все пишнішою. Її густа крона по-королівськи височіла над іншими фруктовими деревами і відкидала на них густу тінь. Але що більше розросталася та тягнулася вгору, то зарозумілішою ставала.
Вона з погордою поглядала на сад. Зверхньо до всіх ставилася. Тінь від шовковиці не дозволяла іншим деревами добре рости. Її міцне та глибоке коріння забирало із землі найсмачнішу й найпоживнішу їжу, залишаючи сусідам лиш недоїдки. Чимало дерев через це всохло, багато захворіло. Садівник настільки був засліплений красою своєї шовковиці, що на це не зважав і безжально вбивав хворі та слабкі дерева.
«Приберіть геть цю жалюгідну вишню! Вона заважає мені милуватися квітами!» — вередувала шовковиця, і садівник запопадливо вбивав вишню.
Під шовковицею не росла трава, не цвіли квіти, їхня барвистість шовковицю дратувала. Не співали й птахи на її вітах. Спів птахів нервував дерево.
«Звільніть мене від сусідства нестерпної груші! Вона така незграбна та потворна. Гляньте, який у неї викривлений стовбур, вона точно хвора. Заразить тут усіх», — скиглила іншим разом примхлива шовковиця, і стару добру грушу, яка щоріч рясно родила медові плоди, було зрубано.
Задоволена та набундючена, згорда похитуючи гілками, пихата красуня-шовковиця ніяк не вгавала: «Очистіть сад від старих черешень та яблунь! Вони потворні!» І дерева пішли на дрова.
Шовковиця домоглася свого. У саду залишилися самі пеньки та молодняк, який за розмірами ледь перевершував траву.
Але одного разу в цей край прийшла біда. Почався сильний ураган. Зарозуміла шовковиця щосили опиралася йому, міцно тримаючись за землю могутнім корінням. Та вітер, не зустрівши на своєму шляху інших дерев, безперешкодно накинувся на самотнє дерево, нещадно ламаючи та нагинаючи гілля. Нарешті понівечена шовковиця не витримала лютих ударів, тріснула і впала додолу. Вона померла.
Мальва замовкла. Числобог нервово перебирав пальцями правої руки.
— Хочеш сказати, що…
— Я нічого не хочу сказати. Це лишень притча. Можете й далі залишатися пихатою і чваньковитою шовковицею. То ваш вибір. Але зараз ваша пиха грає погані жарти з усіма світами. Покажіть мені, де захована брама, і я від вас відчеплюся.
— Не покажу, — сердито гаркнув Числобог. — Теж мені, учителька! Дожилися, яйця курей учать.
— Нє, — заперечила Мальва. — Півнів.
— Що? Яких півнів, що ти вер… — Числобог скаженів. — Забирайся геть з моєї хати! Приперлася. Я тебе кликав? Ще й ображає! Навіжена дівка!
— І таки заберуся геть. Ліпше піду в історичний архів, а може, і в бібліотеку. У мами там подруга працювала. І вона досі жива. Тож без вас якось обійдемося, — кинула перше, що спало на думку. — Тільки не думайте, що сірі вас до себе впустять пожити. Дзуськи! І Біловоддя вас не прийме. Ніхто не любить зрадників.
— Ну, заткнешся ти нарешті, мала заразо?! Розтринділася! Годі! Я краще знаю, куди мене хто впустить і куди випустить. Рятувати світ прибігла? Навіщо? Знищення світів — це воля Творця. Він робить дезінфекцію. А різні шмакодявки будуть заважати? До Біловоддя мене не впустять? Ще й як упустять. Володар часу немає часових обмежень і просторових теж, щоб ти знала. — Числобог говорив упевнено та пафосно.
«Думає, що схопиву Творця за бороду», — подумала Мальва і важко зітхнула. Він їй не покаже браму.
Числобог глузливо вишкірився та вказав рукою на двері:
— Геть! І не смій більше сюди приходити.
Мальва зітхнула, підвелася зі свого місця. Підійшла до собаки, погладила його по голові:
— Співчуваю, Симаргле. Числобог — баран, а не бог, — сказала так, щоб тільки пес чув, і попленталася до виходу.
За спиною її бабуся старалася щось пояснити пану Юрію, однак той уже нікого і нічого не чув. Пліснява сірого світу потрапила у його душу і комфортно там почувалася. Відчуття того, що врешті Числобога призначать всесильним, зривала дах з голови колись мудрого бога.
Вечоріло, коли вони з бабусею допленталися до Кортумової гори. Дорогою Мальва зрозуміла, чому вона не бачить браму, чому та ховається від неї. От же дурепа! Тільки чотири рази на рік ця брама стає видимою для людського ока: у часи рівнодення та сонцестояння. Зараз був початок червня, і до літнього сонцестояння залишалося майже три тижні. Так, якщо іншого виходу вони не знайдуть, доведеться чекати цілих три тижні. Десь неподалік голосно гримнуло, сяйнула блискавка, небо погрозливо затягували хмари. Збиралося на дощ. У повітрі запахло озоном.
— Мальвочко, грози в нас тепер зовсім не добрі та лагідні, як колись. Переважно буревії. Миттєво налітають, роблять шкоду та летять далі. Потрібно десь заховатися і переждати. Бо можна й життя позбутися.
Заховатися? Куди? До найближчих уцілілих будинків до початку грози вони не доберуться. Гриміло зовсім поруч. Вітер посилювався і майже збивав з ніг. Десь біля підніжжя гори щось хруснуло і гучно впало. А тоді яскраво блиснуло й гримнуло так моцно, що аж вуха заклало. Мальва схопила бабусю за руку та потягла за собою. Як вона відразу не подумала? Можна на цвинтарі заховатися. Тут купа закинутих склепів. Вибрала найціліший та найсухіший. Зверху він щільно накритий поваленими деревами, вхід привалений напіврозваленими надгробками. Щойно Мальва втягнула досередини Горпину, як небо залило сліпуче світло. Навіть замружилася від тої яскравості. Услід за спалахом гахнуло. І врешті полило.
Дощ був густий, шпаркий та сердитий. Його завзята тупанина сперечалася навіть з лихими надривами грому. На щастя, дощ якимсь дивом відігнав блискавиці, і вони миготіли десь за містом. Сиділи обнявшись, уважно слухаючи далекі перегуки грому та гучне шльопання дощу. Мальва випадково натрапила на непоганий сховок. Ділити його зі скелетами зовсім не хотілося. Та, на щастя, склеп був порожнім. І мав вигляд не дуже старого. Може, хтось замовив для себе на майбутнє й так і не скористався. Вода сюди не затікала, лишень шуміла гучно біля входин, збігаючи стрімко вниз. Коли грім віддалився настільки, що вже здавався тихим бурчанням, а дощ став трохи спокійнішим, озвалася бабуся Горпина:
— Дівчинко моя, цей дощ надовго. І литиме цілу ніч. Хіба під ранок трохи стишиться, однак… Нам завтра знову доведеться сюди повертатися. А я вже немолода, ноги не здужають. А відпустити тебе одну не зможу. То, може, переночуємо тут? Гаразд? Не замерзнемо, ночі вже досить теплі.
Вони притулилися одна до одної й так і просиділи в кутку склепу. Сон, якщо й приходив, то легкий, неглибокий. Сиділи мовчки, щоб не наражатися. Усе-таки цвинтар, ніч… Ні-ні, вони не боялися мертвих. Вони остерігалися живих. Числобог попередив сірих, а ті нашорошили вуха. Під ранок тільки вдалося заснути по-справжньому. Мальву розбудили голоси. Вона обережно розсунула гілки, якими вночі буревій привалив вихід. Дві чоловічі постаті рухалися центральною алеєю. Тією ж дорогою вони вчора йшли з бабусею. Мальва впізнала обох. Голоси наближалися, і вона вже добре чула слова.
— …це добре, що ти дівку відіслав куди подалі та дав зрозуміти, що вона нічого не отримає, — говорив Шепіт. — Брама стане видимою за три тижні?
— Так, на жаль. І тоді вона спробує той… відчинити, — трохи ніяково відповідав Числобог.
— Ніяких «той» не буде. Чуєш? За три тижні все закінчиться.
— А якщо не закінчиться? — у голосі Числобога чулася невпевненість.
— За-кін-чить-ся, — рубав складами Шепіт. — Чому ти не відібрав у неї ключ? Уже вчора все закінчилося б, і я не мусив би так ризикувати та пхатися сюди. Тут зараз як на діжці з порохом. Черкни добряче сірником — і бабах!
— Та якось не зметикував. Усе йшло гладко. Ані вона, ані стара ні про що не здогадувалися. Я — звичайний львівський антиквар, який живе самітником. Родина загинула, і мені, бідоласі, лишилося тільки дві втіхи: чай та пес. Аж тут вона впізнала мій перстень влади, — виправдовувався Числобог. — Я отетерів. Начитана зараза та настирлива. Як вчепилася: «Де брама? Де брама?»
— Де брама, кажеш? Розумна. А ти перстень чого з пальця не скинув? Що за дурна звичка хизуватися ним? — нервово шпетив Числобога сірий. Зрозуміло, хто тут головний. — Гаразд. Ти ж не знав, що вона та сама дівка. Вона й мене добряче в дурні пошила. Дременула з-під носа. Зрештою, ніхто не чекав її з ключем Оракула. І де вона його взяла? Невже поцупила в старого блазня? Нічого. Мої хлопці направилися зараз до неї додому, вони гарно вишколені. Ключ ми добудемо. Силою, навіть якщо доведеться її вбити. Молодець, що відразу повідомив. Усесвіт скоро належатиме тільки тобі. Роби з ним, що хочеш. Створюй нові світи, пануй над ними. Мені потрібне лишень Біловоддя. От ліквідуємо малу комаху — і все…
— Спрямуй хлопців і в центральний історичний архів та бібліотеку. Там, звісно, нема чого шукати, залишилися тільки руїни, але вона так не думає. Достобіса зухвала дівка. Хвалилася подругою матінки, котра ніби колись там працювала, тому може допомогти. Ох, ті смертні. Щойно подумаєш, що тебе важко здивувати, як… з’являються: така собі баба-знахарка Горпина та безсмертна онука Мальва в тебе на порозі та якраз напередодні кінця світу! Лякала мене Біловоддям. Навіть притчі розповідала, совістила. А мова яка? Жах просто. Розмовляє, наче смертна.
Далі розмови Мальва не чула. Хоча чоловіки крокували доволі повільно і час від часу зупинялися. Обережно виткнула голову зі склепу. Повалені дерева та купа сміття заступали весь краєвид. Постаті Числобога та Шепота віддалялися. Краєм ока вихопила ще когось. Вчасно заховалася. За Шепотом та Числобогом назирці йшла охорона. Троє чоловіків зупинилися перед входом до склепу. Діра-вхід була рясно завалена, і, звісно, охоронців геть не цікавило, що там усередині. Бо нічого підозрілого вони не запримітили. Мальва з нетерпінням чекала, коли вони заберуться. Хвилини здавалися жуйкою, тягучою та липкою. Нарешті все закінчилося. Охорона почала спускатися. Видно, Шепіт та Числобог поверталися іншою дорогою.
— Добре, що пішов дощ і на землі видно їхні сліди, — прошепотіла сама собі. — Я по слідах дійду до брами. Немає ніц на зле, щоб не вийшло на добре.
— Там можуть бути охоронці, — обізвалася бабуся, схоже, що вона давно вже не спала й уважно слухала. Вона таки мала слушність. Там могли зостатися охоронці. — Онучко! Я піду перша. Навіть якщо зачеплять — не біда. Змушені будуть показатися. А ти зорієнтуєшся тим часом. І не переч мені, Мальво. Скільки там залишилося до кінця світу? Чула сама… Три тижні — не більше. А коли ти зробиш все правильно, то врятуєш усіх і мене теж.
Мальва не заперечувала. Вона пригорнулася ніжно до своєї бабусі, сказала, що дуже її любить і завжди любитиме. Горпина пішла.
На горі й справді була охорона. Правда, не дуже потужна. Мальві чомусь здавалося, що мало би бути принаймні троє-четверо вояків, щонайменше двоє. Але один? Решта, напевне, вирушили на пошуки Мальви в місто. Одних направили до батьківського будинку, інших — в архів та бібліотеку. Цікаво, у яку? То вже хай Числобог вигадає.
Охоронець зупинив бабусю. Вона щось йому пояснювала, він теж старався в чомусь її переконати. Тоді схопив за руку і потягнув за собою, донизу.
Бабуся навмисно голосно розмовляла. Мальва слухала неуважно. Стара вигадувала на ходу байку про якусь карту і архів, де та карта захована. Це все робилося навмисно. Щоб Мальва могла чути, як далеко охоронець, і знати, коли стане безпечно вибратися зі сховку.
Виповзла врешті. Майже рачкувала, уважно вивчаючи сліди. Вони привели її на те саме місце, де вона вчора була та обнишпорила там кожен сантиметр. Почала по-новому досліджувати все довкола. Кожну травинку, кожен камінчик. Брами не було. Всілася на землю, витягла ключ, покрутила його в руках і ледве не розридалася. Що далі?
І чи буде те далі?
Спиною відчула чиюсь присутність. Обернулася. То був собака Числобога. Стояв майже поруч, уважно вивчав її і поки не гавкав.
— А, ти! Що ж, привіт, Симаргле! Чо не гавкаєш? Ну, біжи, розпатякай усе Числобогу. Ти ж йому служиш? Біжи-біжи… Усе одно Мальва зараз у повній дупі…
Пес жалібно заскавулів і, підібгавши хвоста, наблизився впритул до Мальви. Лизнув її руку, яка стискала ключ. Тоді носом різко вибив ключ на землю. Мальва навіть не встигла нічого зрозуміти. Симаргл нахилився над дзеркалом і… Мальва застигла на місці. Була переконана, пес вхопить ключ у зуби та дасть драла. І все врешті закінчиться… Усе закін…
Пес перевернув ключ дзеркалом догори і зачав активно та голосно на нього дихати. Потім зупинився, підібгав хвоста та відійшов. Гавкнув неголосно, показуючи головою на люстерко.
Мальва схопилася на ноги, підняла ключ, зазирнула в дзеркало й обімліла… Там була брама. Брама у вигляді веселки стояла зовсім поряд, трохи праворуч від них. Симаргл — не просто спостерігач за часом, він теж частина часу. І, схоже, він на її боці.
— Дякую, — прошепотіла і кинулася до брами. У неї обмаль часу, охоронець може будь-якої миті повернутися.
Згадувала настанови Остапа. Так, вона має стати в центрі брами. Стала. Зараз дзеркало працювало, наче прилад нічного бачення, точніше прилад бачення того, чого людське око не в змозі побачити. Трішки праворуч. Ні-ні, задалеко, півкроку назад. Скинути взуття та одяг. Робила все так, як велів Остап. Готово. Затиснула в лівій руці ключ. Зашелестіли слова… І брама проявилася.
Це була арка з двома колонами, зроблена з матеріалу, що нагадував білий мармур. Звичайна конструкція без жодних знаків чи узорів. І лишень у центрі арки, простісінько в Мальви над головою, було вирізьблено такий самий знак і того самого розміру, що й на ключі Оракула. Почала говорити слова заклинання, тоді стала навшпиньки, стараючись дотягнутися і вставити ключ у замок. На зріст надто мала і… ох-ох… вона не дотягнеться… Однак зріст не мав жодного значення. Відчула, як потужна сила тягне ключа вгору. І вона його відпустила. Ключ ідеально підійшов. Над головою щось гучно хруснуло і… З люстра на неї полилося світло. Мальва замружилася, а коли розплющила очі, то вже не побачила сумного краєвиду майже вбитого Львова. Перед нею розкинулося живе й квітуче місто. Співали птахи, унизу дзеленьчав трамвай, галасували діти, вітер ніжно пестив зелену траву, посміхалося весело маленькими лагідними хмаринками небо, променилося сонце… Це був живий світ, той Львів, у якому хотілося залишитися назавжди. За спиною почулися крики і сердите гавкання пса. Вона повернула голову. Грізно гарчав Симаргл, не дозволяючи двом міцним чоловікам наблизитися до брами. Один із тих здорованів витягнув зброю смертних і вистрілив у собаку. Очевидно, промахнувся, бо злий Симаргл накинувся на чоловіка, шматуючи плоть. Інший чолов’яга теж потягнувся до зброї й швидко вихопив. Мальва знала, у кого він стрілятиме. Він не рятуватиме товариша. У нього інший наказ. Відчувала, що от-от з’явиться Шепіт. Вона не стане випробовувати долю. Зробила вперед півкроку і… прогримів постріл…
Їй здавалося, що вона падатиме вічність. Той крок у зелений і співучий живий світ, який вона зробила, був кроком кудись… Світло, запахи, звуки наче вимкнулися. Просто знала, що вона кудись летить, падає, опускається, а потім знову піднімається. Геть не відчувала свого тіла, не могла порухати ані пальцями рук чи ніг, ані головою. Наче тіло хтось вимкнув і залишилася тільки свідомість. Вона летіла через щось напівпрозоре. Як це назвати, Мальва не знала, та нагадувало воно туман у Карпатах. Коли кажуть, що гори дихають, то з’являється щось схоже… Тільки той гірський подих завжди вологий і прохолодний на дотик. А цей — сухий, теплий і дуже-дуже знайомий, наче з іншого життя. Мальва назвала це подихом бога. Спочатку її турбував постріл у спину від сірого. Чи влучив він? Але болю не відчула. Отже, таки встигла переміститися… Чи не встигла і помирає? Та чи може безсмертній зашкодити зброя смертних?
Встигла дорогою згадати всіх важливих для себе людей: і темних, і світлих, і тих, кого безсмертні називали смертними. Кажуть, що перед смертю в голові людини за одну секунду пролітає все її життя, найважливіші його моменти. Якщо це був кінець, то вона мала набагато більше часу, аніж секунда.
Згадувалися бабусині казки. Вона розповідала їх завжди дуже оригінально, не так, як інші. Може, тому, що казки ці були особливими і бабуся в неї особлива, смілива та справедлива.
Пригадує, як тато купив їй драконячу енциклопедію. Тоді саме був пік захоплення драконами. Знімалися фільми, мультики, видавалися книжки. О, яка то була чудова енциклопедія! Зі справжніми прибамбасами для мисливця на драконів: драконячий пил, драконяча абетка, атлас драконів світу, драконячі заклинання і замовляння і, нарешті, найсправжнісіньке перо дракона. О, то було таке грандіозне відкриття для неї. Виявляється, дракони — птахи. Як вона берегла те перо, як мріяла знайти-упіймати свого дракона, аж поки одного разу раптом не зрозуміла, що це просто красива легенда і драконів не існує. Чи стало то для неї розчаруванням? Звісно, ні. Вона виросла й почала розрізняти, де вигадка, а де реальність. І раптом світ укотре перевернувся. Епопея з безсмертними, з Перемінником, з її призначенням знову перевернули все з ніг на голову. Казка ожила, та була вона не дуже казковою, швидше моторошною. Інколи хотілося вкотре вирости і зрозуміти, що все це їй намарилося. І вже не дивувалася, що у світі безсмертних навіть дракони ожили. Ех, шкода, що так і не довелося побувати у їхньому світі Зміїв Багатоголових. Тільки вони там геть сумирні, і якщо себе чемно поводити, то можна навіть покататися верхи на одному з різновидів… Про цей світ вона прочитала в Тестаменті Чорнобога, коли вивчала його, щоб заслужити бодай якусь похвалу свого діда Морока.
Кажуть, що кров дракона входить до складу варива, котре забирає в людини спогади. Як би вона хотіла зараз його випити!.. Щоб забути смерть батьків, смерть світу Єдиного Бога, смерть Птахи… Мрійниця!
Згадалося, як ще дошкільнятком вона вперто відмовлялася йти до лісу. Пояснювала це тим, що обов’язково в темному лісі її підстерігатиме дракон. Тоді вона надивилася різних драконячих страшилок. Уперто переконувала бабусю, що надто мала, аби дати раду дракону, і меча в неї чарівного нема. Дракони ж бояться лишень мисливців, озброєних антидраконячими мечами.
Бабуся тоді посміхнулася на фантазію онуки й розповіла їй таку історію.
— Якось ішов дрімучим лісом відважний лицар. Як годиться: у блискучих обладунках та з гострим мечем, котрий вправно стинає будь-які голови, навіть драконячі. Він нікого в лісі не шукав, а просто заблукав. Лицарю дошкуляла спрага. Раптом він почув дзюркотіння струмка і дуже втішився з того. Він урятований. Він не тільки нап’ється води, а й вирушить уздовж течії й обов’язково вийде до села, а отже, до людей.
Лицар вийшов на простору галявину і від несподіванки йому відібрало мову. Біля струмка лежав здоровенний триголовий дракон. Лицар, забувши про втому, кинувся на одвічного ворога. Витягнув свого вірного друга меча і напав. Дракон почав боронитися. Зав’язалася жорстока битва. Сили були рівні, і коли лицар відтяв дракону дві голови і сам упав, стало зрозуміло, що переможця в цій битві не буде.
«Слухай, чоловіче, — озвалася до лицаря третя, поки жива, драконяча голова. — Скажи, чого ти на мене напав? Я ж лежав собі сумирно і тебе не займав».
Лицар з останніх сил, чіпляючись за життя, промовив: «Мене мучила спрага, і я хотів напитися. А тут ти…» — «Ну то й пив би. Хто ж тобі заважав?»
Отака історія, онучко. Не завжди жахливі дракони є монстрами. Часто буває навпаки, добрі й лагідні з вигляду можуть виявитися жорстокими та лихими.
Після цієї притчі Мальва вже не боялася ані драконів, ані когось іншого в лісі. Той, хто хоче просто напитися води, ніколи не запхає тобі ножа в спину.
Раптом Мальва зрозуміла, що щось змінилося. Вона почала відчувати власне тіло. Повернулася її здатність ковтати, кліпати, ворушити пальцями. І коли вона захотіла опустити голову та оглянути власні руки, над вухом щось гучно ляснуло, а сліпучий спалах змусив замружитися.
Вдих… Видих… Вона лежала в темряві. Справді лежала і нікуди не летіла. Слухала, як спокійно б’ється її серце, слухала, як повітря вливається у її легені та виштовхується назовні. А потім почула знайомі звуки, наче з далекого-далекого минулого: ритмічне цокання годинника в сусідній кімнаті, завивання сирени «швидкої» за вікном, шум міста, голоси її батьків, тата Назара та мами Олі. Колись давно, у її прекрасному житті, вранці, коли Мальва ще спала, батьки разом на кухні готували сніданок. У грудях защеміло. Вона прислухалася… Шкварчало щось на плиті, наче мама смажила котлети. Запахло кавою, засміявся тато. Напевне, мама влучно пожартувала.
Мальва розплющила очі.
Вона прокинулася у себе в ліжечку, у Львові, посеред цілого та неушкодженого Всесвіту, жива й здорова… Обережно сіла, роззирнулася. Це була її кімната. Минуле її життя. Густі гардини на вікнах погано пропускали світло. Але це не завадило розгледіти на столі підручники. Спустила ноги на долівку, встала. Її трішки гойднуло. Зосередилася на вікні, підійшла до нього. У тілі відчувалася легка слабкість, та з кожним кроком ставало легше. Стояла якусь мить перед гардиною. Боялася відсмикнути. А що, коли там руїни?.. А цокання годинника, розмови батьків та підручники на столі — то обман. І щойно вона відхилить штору, то… Набралася мужності та тремтячою рукою поволі відсунула гардину, вийшла на балкон.
Була рання весна. У чистому небі світило сонечко, унизу в справах поспішали люди, на дитячому майданчику гралися малюки, дорогою мчали машини. А на своїй лаві сиділа беззмінна баба Валя та уважно вистежувала свою чергову «їжу»… Мальва полегшено зітхнула. Посміхнулася сама до себе. Ще не знала, плакати чи радіти. Уважно роздивилася свої руки, ноги. Була вбрана у свою піжаму. Згадала про Перемінника. Не намацала. Його ще не було чи вже нема? Застрибнула до кімнати. Глипнула на електронний годинник на верхній полиці книжкової шафи, який показував не тільки час доби, а й місяць, число, рік…
У кімнату ледь чутно постукали, двері легко відчинилися. З порога до неї посміхалася мама:
— Доброго ранку, сонько! Я розумію, що сьогодні субота і ти нікуди не поспішаєш, та все ж, моя золота дівчинко, уже одинадцята година. Ми з татом встигли дві кави випити. Я насмажила налисників, а тато — котлет. Гайда снідати!
Мальву накрила відчайдушна хвиля тепла, затишку та захищеності. Не втрималася, підбігла до мами, обійняла її міцно:
— Матусю, як я вас із татом сильно-сильно люблю! Ви в мене найкращі.
І вже не стримувалася. Сльози самі по собі текли з очей. Вона знову нормальна, вона знову людина. Усе вдалося! «Остапку, коханий, ти про це знав, мій любий Оракуле! Мені все вдалося. Я повернулася».
Мама гладила ніжно Мальву по голові. Була заскочена такою поведінкою доньки, яка давно вже так ніжно не обнімала та не цілувала її. Що вдієш, підліток… А тут…
— Ну що трапилося, доню? Поганий сон, так?
— Так, мамо, — не сперечалася. — Дуже поганий сон.
— Давай поснідаємо, а ти нам його розкажеш, якщо захочеш. А потім можемо родиною сходити в кіно чи театр. Звісно, якщо в тебе немає інших планів: зустрічі з друзями чи тренування додаткового.
У неї на сьогодні немає жодних планів. У неї в запасі місяць, судячи з календаря. І сьогодні вона піде з батьками в театр. Увечері вона зетелефонує бабусі та скаже, як сильно її любить. Вона попросить маму, щоб та навчила її варити борщ та пекти яблучний пиріг… А увечері напроситься з татом на рибалку. А потім… А потім сяде і напише листа. Так, як радив Остап. Не даремно брама переходу її пропустила, не даремно вона тут. Переписати долю, звісно, не можна, але виправити власні помилки таки до снаги.
Мальва йшла неквапно вулицею Клепарівською. Думала про те, що вона втратила та що здобула, зробивши часовий зсув, намагаючись переписати майбутнє. Так, вона знову була звичайною смертною, вона перестала бачити і відчувати думки людей, варган у кімнаті батьків не говорив до неї, баба Валя, майбутня проклята, продовжувала цмулити силу із сусідів, і поки Мальва не могла дати тому ради. Так, сили в неї забрали, як і Перемінник, і вона дуже змінилася. Чи на краще? Поки не знала. Мама навіть пробувала розпитати Мальву, чи не закохалася бува, бо поводила себе геть по-іншому. Почала «нормально» розмовляти, слухати «нормальну» музику, носити «нормальний» дівочий одяг, засіла за підручники, щоправда, це швидше було бажанням усамітнитися, аби мама не задушила зайвою опікою. І тільки тато, здається, зовсім не хвилювався через таку внутрішню переміну в доньці. Казав, що це вікове і всі молоді люди через схоже проходять… Так, вікове. Просто Мальва вже не змогла б ніколи стати такою, якою була до того, як у її життя увірвався одного холодного березневого дня «слуга ворожий».
Мальва час від часу проглядала новини. Особливо політичні. Не має значення — вітчизняні вони чи світові. І затерпала перед екраном телевізора. Вона навчилася розрізняти сірих. Для цього не потрібно мати прихований талант. Як раніше вона цього не помічала? Світ Єдиного Бога, а точніше, її вітчизну, міцно тримали у своїх руках сірі, впевнено та наполегливо ведучи її до провалля. Національна свідомість, моральні цінності, правильні слова, загорнуті у фантастично досконалі золоті обгортки обіцянок, й… огидні та зрадливі вчинки. Сіра зараза ширилася світом. Люди перетворювалися на сірих. Байдужіли, готові до того, що ними керуватимуть. Спокуса зрадою… Зрадь себе, власну віру. Тобі кажуть, що давати хабарі — злочин. І ти з цим абсолютно згідний. Але в тебе є чарівна і талановита доця, яка без хабаря ну ніяк не вступить до цього клятого коледжу. І ти переступаєш через себе і даєш хабаря. Пліснява потрапляє в душу і починає її з’їдати. Якщо почав, то спинитися дуже важко… Інколи на екрані з’являлися й знайомі обличчя. Коли вона сиділа полонянкою в сірому світі, то мала час ознайомитися з усією лігою сірих, гортаючи фотоальбоми. Книжкова шафа світу сірих мала лишень таке наповнення. Так, сірі ніколи не беруть на себе відповідальності керманича, вони завжди в сутіні, щось нашіптують, радять, провокують.
— При запровадженні надзвичайного стану в енергетиці уряд отримує повноваження щодо контролю як за споживанням, так і постачанням енергетичних ресурсів, щодо встановлення спеціальних процедур як придбання, так і продажу, у тому числі природного газу й інших енергетичних продуктів, щодо введення санкцій…
Їй ставало недобре від цих розмов, але вона вперто перемикала канали, намагаючись упіймати чи перечепитися бодай через одне нормальне, світле чи бодай темне обличчя у владних кабінетах, котре ще не підхопило вірусу сірості… Так, вони траплялися. Одиниці, зазвичай нові та молоді, як в анекдоті про свіжий огірок, який кинули в діжку з квасними. За кілька днів він теж скисав… Розпач краяв серце. І тоді вона стрімголов мчала у свою кімнату та приписувала ще один пункт у своєму довгому і чесному листі…
І тут настала черга дивуватися батькові. Його донька і політика? Вигадувала якусь несусвітню легенду про те, що це їй потрібно для загального розвитку. Батько, звісно, не вірив, але тактовно мовчав, трохи насторожено поглядаючи на дитину. Таки доня кардинально змінилася. За одну ніч? Чогось не догледіли.
Лишень бабуся Горпина не дивувалася. Мальва якось попросила зварити напій, який не дозволяв би людям ставати сірими. Бабуся у відповідь важко зітхнула і сказала, що вона спробує. Але все залежить від людини: хоче вона цього чи ні. Сірість — це сірник у руках. А спалювати ним хату чи запалити газ під баняком на плиті — кожен вирішує сам. А ще Мальва розпитувала бабусю про проклятих, чи мають вони шанс виправитися. Бабуся підозріло цікавилася, чи не завела Мальва випадково собі нових дивних друзів? І просила бути дуже обережною, особливо зі своїми дивацтвами.
Інколи Мальві здавалося, що, коли вона ходить вулицями міста чи сидить за партою в школі, за нею хтось неухильно стежить. Це зігрівало. Вона знала, хто це, і була тій жінці надзвичайно вдячна за опіку.
З однокласниками та друзями все складалося незле. Вони з розумінням поставилися до її переміни. Думала, що якщо когось і важко заразити вірусом сірості, то напевне молодь. Хоча… На жаль, дехто носив вірус від народження. Як ото Людка Вишневецька, модель, міс Львова, батькова радість та опора. Одного разу Мальва перетнулася з її батьком біля школи. Чоловік виліз із припаркованої машини, щось сказав водію та заходився телефонувати. Вони не були особисто знайомі. Хто вона така для нього? Але Мальва, як і всі в школі, його добре знала. Звісно, заочно. Не один «щедрий» подаруночок типу від держави отримала школа від пана Вишневецького, заступника губернатора області. Пану Вишневецькому пророкували велике політичне майбутнє. Колишній комсомольський функціонер умів майстерно і, головне, вчасно перефарбуватися, змінити політичну орієнтацію. Мальва була за кілька кроків від чоловіка і навіть зі спини впізнала його. Господи! Це був сірий, той самий сірий, який упіймав її у клятому лісі, коли вона заблукала, утікаючи з Порубіжжя. Опустила очі, хоч і знала, що він її не може впізнати, бо те, що пережила вона, для нього ще не настало. Та сірий наче відчув її, різко розвернувся, і Мальва довго на своїй спині відчувала цікавий та трохи розгублений погляд… Отже, родина та бізнес у світі Єдиного Бога для сірого поганця — тільки прикриття? Як Остап і його мама Зорина були тільки прикриттям для сірого Шепота у світі Замерзлого Сонця. Сірі не плекають у серці любові. Це почуття в сірому світі відсутнє.
Сьогодні той самий день, коли вона побачить Остапа і все почнеться знову. Ось і знайомий під’їзд, один з небагатьох на цій вуличці та й, очевидно, у всьому Львові, на якому досі не має кодового замка. Порівнялася з брамою, чекала, відраховуючи секунди «один, два, три… п’ять…»
Не втрималася й кліпнула.
Остап ніби з-під землі вичаклувався. Стояв перед нею, такий рідний і водночас такий далекий. Сонце Яровороту тягнулося хвостиком за ним та освітлювало його постать. Перше бажання, яке ледве притамувала в собі, це кинутися йому на шию та розцілувати, а потім заплакати та розповісти, як вона тужить за ним, як їй важко поміж людьми, які її геть не розуміють.
Босий, вбраний у полотняні світлі штани, довгу сорочку, підперезану паском з грубого шнурка. За поясом варган. Стоїть, відхекується, крутячи цікаво головою. Нарешті його очі зосереджуються на Мальві і привітна щаслива усмішка розквітає на вустах:
— Це ти! Ти! Тобто ви! Знайшов, нарешті, вдало цього разу перемістився.
Він радісно плескає в долоні, а Мальва стоїть, як причмелена, готова будь-якої миті розплакатися.
Врешті Остап зупиняється, ховаючи радість. Піднімає руки долонями вгору й урочисто промовляє:
— Йменням Сварожого кола вітаю вас, панно Мальво! Вибрана великою матір’ю, я слуга ваш віднині!
Мальва у відповідь легко кланяється. Поруч метушливе й буденне життя. Перехожі обходять їх, не звертаючи увагу на дивну розмову.
Остап вдоволено продовжує. Схоже, дівчина його добре розуміє.
— О, панно Мальво! Мене послала до вас із дорученням пані Птаха. Вибачте, що спізнився на кілька днів. Дещо наплутав з її варганом, от і не туди перемістився. Але цього разу все зійшлося: місце, планети, світло. Ви така одна на тисячі сонць, пломінь ніколи з нічого не з’являється, — голос хлопчини тремтить від збудження. — Ледве не повернув назад, коли побачив чудернацький одяг. Думав, знову не туди втрапив. Знаєте, варгани майже не слухають смертних. Однак ваша посмішка та очі… А ще сяйво, яке йде з вашого серця, о, панно Мальво, його ні з чим не сплутати. Навіть ваш чудний одяг не перешкода.
Вона сумно посміхається:
— То нічого, Остапку. Не страшно. Це світ Єдиного Бога, і тут так одягаються.
Хлопець видається трохи наполоханим. Вона знає, як його звати. Звідки?
— Не дивуйся, що я знаю, як тебе звати. Усе дуже просто. Якщо тебе послала Птаха, отже, ти Остап, її служка?
Остап ствердно киває. Мальва продовжує:
— Давай, Остапе, без високих слів та пафосу, гаразд? Залишмо це для темних чи для сірих. Ти маєш передати мені скриньку. Де вона?
Хлопчина мовчки дістає з-за пазухи дерев’яну скриньку з червоного дерева. Шанобливо, з поклоном, простягає Мальві.
Дівчина впевнено бере скриньку до рук, обережно відчиняє її. Усередині, на дбайливо вистеленій оксамитовій тканині червоного кольору, лежить Перемінник. Лишень мить милувалася ним, він здавався живим, бо тріпотів та звивався змією.
— Потримай скриньку, Остапе, — попросила хлопця.
Той узяв скриньку до рук. Мальва обережно дістала ланцюжок з оберегом. Він був теплим і приємним на дотик. Не вагаючись, вона вдягла його собі на шию.
Сонце-оберіг торкнулося її шкіри біля сонячного сплетіння, здалося навіть, що воно от-от спалить її. Мальва наповнилася сонцем. Світ довкола почав змінюватися. Як їй цього не вистачало…
— Дякую, Остапе. Ти чудовий слуга та друг. Пані Птасі дуже пощастило, що поруч з нею такий чоловік, як ти. — Хлопець трішки зашарівся і вже геть по-іншому дивився на Мальву. — Тобі треба повертатися додому, але маєш пообіцяти, що виконаєш завдання, яке я тобі дам. Я знаю, що Птахи у Яровороті зараз немає. Вона з певних причин змушена була покинути ваш світ. Так само знаю, що твій господар, пан Стриб, захворів і що Учитель Посолонь ним опікується. Звісно, в Учителя дуже багато проблем, однак я змушена просити тебе передати йому мого листа і простежити за тим, щоб він його прочитав. Зрозумів? Зробиш? Будь ласка!
Остап запопадливо закивав. Вона ще просить? Хай накаже тільки, і він для неї зірку з неба дістане. Яка неймовірна дівчина!
— Так-так, звісно, панно Мальво. Для вас, що завгодно…
— Стоп! — різко перебила Остапа. — Якщо хочеш, щоб ми стали друзями, то говори мені «ти», без «панна» і так далі. Гаразд? Просто Мальва.
Остап усміхнувся і вже геть не пафосно заговорив:
— Добре, Мальво, я все передам.
— От і файно. — Мальва витягає зі свого ранця вчетверо складені аркуші паперу, обережно кладе їх до скриньки та зачиняє її. — Передай Учителеві Посолоню з рук у руки та простеж, щоб прочитав.
— Обіцяю. Зроблю. — Остап киває. Тоді ховає скриньку за пазуху. — Е, той, — ніяковіючи озивається хлопець. — Мальво, ми ще зустрінемося? І наша зустріч це не випадковість?
— Зустрінемося, Остапе. Обіцяю. Усе тільки починається, принаймні для нашого Всесвіту точно. І все обов’язково буде добре. Бо якщо ні, то це ще не кінець. Так сказав мені один дуже хороший друг, вірний, справжній друг.
Вона підходить до хлопця впритул. Стоїть так близько, що він може розгледіти веснянки на її обличчі, бісики в очах, сум у кутиках уст. Йому аж перехоплює подих. Мальва торкається рукою його вій, ніжно проводить по щоці, поривчасто цілує в губи та, швидко перейшовши дорогу, не озираючись, йде геть від заскоченого поцілунком Остапа.
Хлопець стоїть якусь мить, приголомшений, але щасливий. Відчуває, як у серці розпускається ніжна прекрасна квітка. Квітка Мальва. Тоді посміхається сам собі, весняному небу, не зважає зовсім на холод, який шпичаками впивається в босі ноги. Тоді враз згадує про скриньку, серйознішає, перебігає на інший бік вулиці та зникає у скверику на Золотій, між голими деревами. Він повинен передати послання Учителю, і він його передасть, і простежить, щоб той його прочитав, чого б це йому не коштувало. Він уміє бути наполегливим.
Уже вдома Мальва картала себе, що не озирнулася, не подивилася ще раз в очі хлопцеві уже після поцілунку. Хотіла знати його реакцію на свій імпульсивний вчинок, яким вона змінювала майбутнє. Не лишень листом. Знала точно, що хлопець передасть його Посолоню, а якщо той з якихось причин не захоче його читати, то Остап примусить… У листі було про всіх. І про сірих, і про Дзеванну, і про Стрибога, і про Птаху, і про Перуна, і про неї. Усе, що, на думку Мальви, убило Всесвіт. Вона багато разів переписувала листа. Намагалася не пропустити жодної поради Оракула, старалася бути переконливою та лаконічною. Знала, якщо не почати щось змінювати, то сірість вкотре переможе. Хотіла, щоб Посолонь одразу повірив їй. Виклалася повністю в листі.
Бо що їй лишається? Жити, звикати вдруге до Перемінника і чекати.
Чекати? Чого? Вона не знала.
Минали дні, тижні, місяці, нічого не відбувалося. Може, їй не повірили. Навіть оте відчуття спостерігання за нею зникло. Мальва успішно закінчила школу, на відмінно склала ЗНО і вступила на історичний до універу. Батьки довго не могли звикнути до нормальності доньки, але врешті змирилися і стали пишатися успіхами дитини.
А Мальві не сиділося вдома. Вона йшла в гості до своєї подруги, в улюблене місце, на дах будинку на сходженні вулиць Шпитальної, Джерельної та Шолом-Алейхема. «Перехрестя гріхів та спасінь». Умощувалася там і дивилася, випробовуючи свої таланти.
Краківський ринок, поряд пологовий будинок. Повнота вражень. Чорні серця, майже втрачені душі. Уже знала, що стає з такими по смерті. І наче на шальках терезів, з іншого боку — інші, по вінця наповнені світлом, котрі зберігають рівновагу між тими, хто легко продається, і тими, хто ніколи про це навіть не думає. Ті люди світилися зсередини. До них приємно торкатися, з ними хотілося просто так привітатися, як з давнім знайомим, поручкатися і якомога довше вловлювати посмішку на устах та світло в очах.
Спека, переборовши безконечні літні грози та вранішню львівську вогкість, виповзла на вулиці Львова. Батьки збиралися на відпочинок до Болгарії на чотири тижні до старих приятелів. Мальва поїхала з ними, узявши купу книжок, точніше, закачавши їх на рідер. Хотілося якнайдовше побути з батьками, бо точно не знала, як і коли все для неї почнеться чи то продовжиться.
Наближалося перше вересня. Вона не пішла на традиційну студентську посвяту. Сказала батькам, що погано себе почуває. Геть не хотілося нікого бачити. Якесь перенасичення натовпом. Постійне вимикання таланту, коли вона дивилася на людські явні та неявні бажання та думки, вимучувало. Увечері, після місячної перерви, увімкнула новини по телевізору. Зробила це автоматично, зла на себе за те, що досі на щось сподівається і вірить. Про неї просто забули, забули. Купа матеріалу про свято знань, про важливість навчання в розбудові держави, представлення нового Кабінету Міністрів, бо старий, поки вона релаксувала з батьками на морі, пішов у відставку. Дивно пішов, багато кого звинувачували в корупції, дехто сам зізнався, що було нечувано, інших спіткали різні біди: інфаркти, інсульти, смерті рідних та через це — неможливість обіймати свої посади. Наче чиясь невидима рука вичесувала воші з шерсті тварини, яка майже смертельно хвора на педикульоз.
Представляли чільника уряду. На мить відволіклася, бо телефон гучно завібрував, прийшла есемеска. Та не встигла її відкрити, бо прем’єр-міністр заговорив досить знайомим голосом.
Підвела на екран очі. З нього на неї дивився… Стрибог. Її батько…
Закліпала очима, протерла їх. Картинка не змінилася, там і справді був її батько і… Серед міністрів нового кабінету жодного сірого — лишень темні та світлі. Що відбувається?
Новий прем’єр говорив коротко, чітко, лаконічно. Говорив так, що дуже хотілося йому вірити. Потім була прес-конференція. Журналісти розпитували Стрибога про все на світі. Ніхто не знав досі такого політика, звідки він узявся? Той загадково посміхався і відповідав професійно та коректно, згладжуючи гострі кути.
Один із журналістів запитав його, чи не боїться він, що йому таки доведеться плисти за течією, бо хіба в цій державі по-іншому можна.
— Тільки мертва риба завжди пливе за течією, чи не так? А ми ж з вами не мертві, ми живі і не риба. У нас є вибір. Навіть більше, у нас є вибір лізти у воду чи ні, плисти чи не плисти. Усе на землі та й у Всесвіті має своє призначення. Хворобі можна запобігти, але коли вже пізно і ти її підхопив, знай, що обов’язково є ліки, котрі тебе зцілять, якщо не припиниш боротися. Так, наше суспільство хворе, але це не вирок. Будемо шукати ліки. Як? Кожна людина має своє призначення. Лікар лікує, учитель навчає, будівельник будує. Але якщо ти свинопас, то що ти забув у Міністерстві культури? Чи якщо ти прекрасний пасічник, то для чого тобі посада банкіра? Коли ж ти неперевершений кондитер, то не йди в президенти, будь ласка, не псуй ані собі, ані рідним карми.
— Оба-на… — тільки й вичавила із себе Мальва. Вона вже не слухала. Схоже, її батько дуже помудрішав після останньої зустрічі. Зрештою, у цей час він ще був на боці світлих і сильно кохав Птаху, не знаючи про доньку. Автоматично відкрила есемеску, прочитала: «Дякую, Мальво. Птаха». Глипнула на номер відправника: надіслано з «приватного» номера.
Сиділа, пришпилена до крісла. Не знала, що робити: плакати чи радіти. Тепер знала, що її листа не просто прочитали. Їй повірили. Чому ж досі ніхто з нею не сконтактується? Невже школа Храму Сонця чи школа Учителя Мора не потребують нових учнів? Образливо навіть. То її просто використали? Перемикала канали, час від часу наштовхуючись у новинах інших держав на знайомі привітні обличчя, констатуючи те, що сірості у світі Єдиного Бога поменшало.
До ранку не могла заснути. Що далі? Як далі? Ранковий дзвінок будильника перервав її роздуми.
Від сьогодні починалися заняття в універі. І хоч звично дисципліновано збиралася, та була геть розгублена і тому трохи спізнювалася на першу пару. На щастя, пара була потокова. І вона не одна спізнювалася. Гурт із п’ятьох студентів несміливо постукав у двері та, почувши м’яке жіноче «так, заходьте», увіпхався в аудиторію. Викладачка в діловому білому костюмі акуратним почерком виводила на дошці тему вступної лекції. Жінка не перестала писати і не повернула голови, лишень змахнула рукою, даючи зрозуміти, що ті, хто спізнився, мають тихенько всістися на вільні місця.
Мальва байдуже ковзнула по постаті в білому та пішла шукати для себе вільного місця. Аудиторія майже вся заповнена. Вмостилася на передостанньому ряді, скраєчку. Мовчки витягла зошит, ручку. Втупилася в дошку. Раптом хтось ззаду обережно торкнув її за плече. Напевне, якась роззява! І зараз почне просити аркуш паперу чи запасну ручку. Повернулася і…
Обімліла. До неї щасливо посміхалися очі Остапа:
— Привіт! А некрасиво запізнюватися в перший день.
Мальва усміхнулася. Серце щасливою пташкою затріпотіло всередині.
— Привіт! Я тебе так довго чекала! — прошепотіла у відповідь і ледве не розплакалася.
Вони поговорять потім, після пари. І Остап їй усе-усе розповість. Обов’язково. А зараз… Вона відкриє зошит і запише тему вступної лекції, тільки нехай викладачка відійде вбік.
Жінка в білому костюмі поставила в кінці теми крапку, розвернулася… Очі Мальви і жінки зустрілися. Зелені, вдумливі, мудрі… Вона впізнала б ті очі серед мільйонів. Легкий усміх на устах. Здавалося, зараз вона промовить звичне: «Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертна!» — і підніме руки. Та натомість жінка вголос промовила:
— Цицерон казав: «Історія — це свідок часу, учителька життя. Не знати історії — означає завжди бути дитиною». Тому…
Мальва повернулася до Остапа, з німим запитанням в очах. Він весело їй підморгнув та прошепотів:
— Усі запитання та відповіді потім, бо насправді все тільки починається. Йменням Сварожого кола, безсмертна…