Каштана привів на корабель Владик Лалін буквально за день до відльоту. Він знайшов його в лісі — Каштан йти яв під деревом і, ніби вагаючись, тупцював на всіх своїх шістьох лапах. Коли Владик наблизився, звір раптом упав на землю, втягнув у себе лапи і став схожим на величезний, десь із півметра в діаметрі, необлуплений каштан.
— Які ж ми лякливі, - Владик обережно торкнувся гострих колючок панцира. — Ми всіх так боїмося?
Каштан не ворушився.
— Цікавий ти звір, — мовив Владик. — Я тебе із задоволенням узяв би до нашої колекції, та при мені, на жаль, нема контейнера. Боюся, що, поки я сходжу за ним на корабель, ти мене не дочекаєшся. А втім, — він витяг із кишені кільце-пеленг і почепив його на одну з колючок, — сподіваюся, ти не швидко бігаєш?
Звір знову зіп’явся на лапи.
— Бігаєш? — перепитав він Владиковим голосом, ледь відкривши розріз рота.
Владик усміхнувся і випростався.
— Ну от, між нами уже виникло взаєморозуміння. А може, ти сам підеш зі мною?
— Підеш зі мною, — відказав звір.
— Та ну? — гмукнув Владик і на мить уявив собі, що було б, якби вони насправді помінялися ролями.
— Будь розумником і почекай мене тут, — попросив Владик.
— Тут, — згодився звір.
— Тоді до зустрічі, - Владик на прощання махнув Каштану рукою і швидко попрямував із лісу до корабля.
— До зустрічі, - мовив Каштан і на всіх своїх шістьох лапах задріботів за ним.
Так вони й увійшли на корабель — попереду Владик, а за ним звір, човгаючи лапами по пластиковій підлозі. Із вольєра з пересмішницею назустріч їм вискочила Оленка Лукашова.
— Ой! — сплеснула вона руками. — Кого це ти ще до нас привів?
— Я? Привів? — Владик озирнувся і зробив великі очі: — Оленятко, ти тільки поглянь, що це за чудо таке в чемодані!
— Не мороч голови, — відмахнулася від нього Оленка. — А мітку йому хто почепив?
— Еге ж, — зітхнув Владик, — це, мабуть, мій недогляд. — Він нахилився; і зняв із колючок кільце-пеленг.
— Недогляд, — сумно підтвердив Каштан.
— А, так ви іще й змовились!
— Змовились…
— До речі, Владлене Аркадійовичу, — Оленка взялася в боки, — ви не могли б мені сказати, хто навчає перєг смітницю анекдотам?
Владик невинно закліпав очима і спорудив на обличчі неймовірно здивовану міну.
— Анекдотам? — зацікавився Каштан.
— Саме так! Між іншим, вона розповідає їх вашим голосом.
— Знаєш, Оленятко, — відразу ж заквапився Владик, — у мене кисень, здається, от-от закінчиться… До речі, куди влаштувати це чудо?
Оленка мовчки вказала йому на сусідню вольєру.
— Прошу вас, — гостинно прочинив Владик, проворі дверцята.
І хоча Каштан слухняно підкорився, Владик, щоб трошки подратувати Оленку, легенько копнув його ногою.
— Ти що; хіба ж так можна? — обурилась Оленка.
— Хіба ж так можна? — образився Каштан.
— Та подумай лишень, Оленятко, може, для нього це найкраще, найприємніше дружнє привітання!
— Дружнє привітання… — із ваганням у голосі пробурмотів Каштан із вольєри.
Наступного дня, відразу ж після старту корабля з Раймонди, Оленка вирушила у відсік, де містився звіринець: Треба було перевірити самопочуття звірів після старту, нагодувати їх, вичистити і прибрати у вольєрах. Та й, щиро кажучи, праця із звірами Раймонди, чудовими імітаторами людських голосів, приносила Оленці неабияку втіху.
У перехідному тамбурі вона вдягла кисневу маску, перевірила запас кисню і ввійшла до відсіку. Біля самих дверей її чекав Каштан.
— Здрастуй, — здивувалась Оленка.
— Здрастуй, — привітався Каштан.
— Утік із вольєри, — удавано сердито констатувала Оленка. — Мабуть, їсти хочеш?
- Їсти, — охоче згодився Каштан.
Вони пройшли до оранжереї, і тут усе й почалося. Що тільки не пропонувала Оленка Каштанові, той від усього відмовлявся. Синтетичне м’ясо теж їсти не став.
Оленка занепокоїлась.
— Чого ж ти не їси нічого, га? Ніщо не подобається? І що ж мені тепер з тобою робити? Може, ти сам скажеш, чим тебе годувати?
Каштан винувато переступив з ноги на ногу.
— Не знаєш? От і я не знаю. Ну, гаразд, ходімо тоді спочатку нагодуємо звірів, а потім уже вирішуватимемо що-небудь із тобою.
— Ходімо, — погодився Каштан.
Оленка аж здригнулася.
— Ти що, Каштанчику, умієш розмовляти?
— Розмовляти? — невимовно здивувався Каштан.
— Гаразд, ходімо, коли вже ти пропонуєш, — усміхнулась Оленка і легенько поплескала його по колючому панциру.
Спершу вони навідалися до драконспша, котрий був не в злагоді із фонетикою і перекручував слова у шиплячий спосіб.
— Здрастуй, — сказала йому Оленка. — Як ми себе почуваємо? Нормально?
— Шташтуй, — прошипів драконспш, але далі продовжувати Оленчину тираду не став, бо заходився коло запропонованого йому обіду.
Каштан до вольєри не заходив і тупцяв біля самого входу, заважаючи кібердвірникам, які сновигали туди й сюди. Коли у вольєрі було прибрано, Оленка залишила драконспша наодинці з обідом, і вони рушили далі. Наступним у них був кудкудакаючий квохч, потім співоча зунзура, і нарешті вони зайшли у вольєру до пересмішниці, величезної жабоподібної потвори. Розуму в неї не було ані на йоту, але запам’ятовувала вона буквально все і мала звичку виголошувати почуте наступного дня.
— Здрастуй, — привіталася з нею Оленка. — Чим сьогодні нас порадує шановний Владлен Аркадійович?
— Діло було так, — мовила пересмішниця Владиковим голосом. — Заходить один тип у ресторан і замовляє собі обід. Кіберофіціант іде, значить, до підсобки і приносить йому…
Оленка знала цей старезний анекдот, проте іншого разу, не сьогодні, вона б обов’язково його дослухала, принаймні з поваги до оцього ходячого магнітофона. Але зараз її думки були зайняті іншим — чим усе ж таки годувати Каштана?
Пересмішниця скінчила розповідати анекдот, трохи помовчала, фальшиво помугикала голосом Владика і повела далі:
— А от іще. В одного магараджі був слон…
— До побачення, — сказала Оленка пересмішниці, випустила із вольєри кібердвірників і зачинила двері.
На обхід вольєрів Оленка витратила близько двох годин. Усі звірі почували себе нормально, ніхто не відмовився від їжі, і тепер єдиною проблемою для Оленки лишився Каштан. Але тут вона вже нічого не могла вигадати. Хіба що поговорити з капітаном…
Оленка пройшла через весь звіринець прямо до перехідного відсіку. Каштан невідступно чимчикував за нею. Біля самих дверей Оленка зупинилась.
— Ти що, зі мною хочеш піти, Каштанчику? — спитала вона.
— Ходім, — мовив Каштан, нетерпляче тупцюючи на місці.
— Тобі туди не можна, — лагідно сказала Оленка. — Ти вже повір мені, я тебе із задоволенням узяла б із собою. Але там для тебе погана атмосфера.
— Погана атмосфера? — недовірливо вимовив, Каштан. — Ходім.
Оленка усміхнулася, заперечливо похитала головою і зачинила за собою двері. В останню мить їй здалося, що у вузьких прорізах очей звіра застигла образа.
Оленка з’єдналась із рубкою корабля прямо з коридора.
— Марку Петровичу, — покликала вона капітана.
— Так, — капітан підвів голову і глянув на екран. — Що там у вас, Лукашова?
— Марку Петровичу, Каштанчик нічого не їсть.
— Хто це такий — Каштанчик? — наморщив лоба капітан.
— Цей той шпичастий чемодан, якого я вчора привів, — підказав із кутка рубки Владик.
— Не їсть — отже, не хоче, — буркнув не повертаючись Микита Шустов.
Він був зайнятий прокладкою курсу корабля, а йому заважали.
— Добре, Лукашова, — сказав капітан. — Ідіть до рубки, що-небудь придумаємо.
Але придумати вони нічого не змогли. Каштан не їв уже цілий тиждень і почував себе чудово, чого, щоправда, не можна було сказати про екіпаж корабля. Владик десь вичитав, що на Землі один павук не їв цілих сімнадцять років, і намагався цим фактом заспокоїти Оленку. Але вона лише недовірливо хитала головою.
— Адже Каштанчик не павук, — відказувала вона. — І ти знаєш, Владику, він іноді так точно вгадує відповіді на питання, що просто острах бере. Шкода буде, якщо ми не довеземо його до Землі…
На це Владик лише загадково мугикнув, і з наступного дня пересмішниця почала пригощати Оленку анекдотами про псевдорозумних…
Розв’язка настала на восьмий день. Не встигла Оленка зайти до відсіку звіринця, як Каштан кинувся до неї і мало не збив із ніг. Оленка ледве встояла і швидко причинила за собою двері тамбура.
— Що з тобою, Каштанчику? — із тривогою запитала вона.
— Погана атмосфера, — прохрипів звір і знову кинувся на двері. — Ходім!
— Та що ти, милесенький, заспокойся, — намагалася умовити його Оленка, однак це не допомагало.
Каштан продовжував твердити своє «ходім!» і стрибати на двері.
І тоді Оленка вирішила, що великого лиха не скоїться, якщо вона випустить Каштана в корабель. Нехай спробує кисню і тоді вже напевне не схоче вистромляти свого допитливого носа із відсіку звіринця, звісно, зовсім не тому, що даний ніс у нього просто відсутній.
На її подив, кисень ніяк не подіяв на Каштана. Він зовсім не збирався метатися по коридорі, стрибати на двері тамбура вже з іншого боку. Десь хвилину він постояв, ніби вагаючись, і раптом його панцир луснув навпіл, як шкаралупа справжнісінького каштана, і впав додолу. Оленка скрикнула. Зі шкаралупи вистрибнув блискучий брунатний шестиніг із величезними білястими очима і весело затупотів по підлозі.
— Атмосфера! — радісно виголосив він. — Погана не атмосфера!
В Оленки підігнулися ноги, і вона схопилася рукою за стінку. Із розламаного панцира стирчали якісь різноколірні трубочки та металеві застібки.
«Мамочко, — розгублено подумала Оленка. — Та що ж це діється?» Неслухняними ногами вона старанно обійшла цю дивну шкаралупу, добралася до переговорного пристрою і з’єдналась із рубкою.
— Марку Петровичу, — покликала вона тремтячим голосом, не зводячи очей із шкаралупи, — Каштан-бо наш… розумний!
— Так… — спроквола сказав зайнятий чимось капітан. — Каштан розумний… Добре… Що? Що за нісенітниці, Лукашова? — капітан прокашлявся. — Вибачайте, Олено Павлівно. Ви, напевне, перевтомилися?
— Вона просто наслухалася балачок пересмішниці про псевдорозумних, — реготнув Владик.
— Лукашова, — повчально мовив капітан, — на Раймонді немає жодних ознак цивілізації. А для своїх розиграшів ви могли б знайти когось молодшого.
— Та ні ж бо! — закричала Оленка. — Ніякий Каштан не раймондець! Він зараз у коридорі, дихає нашим повітрям і… - Оленці перехопило подих, — і тут лежить його скафандр…
— Що?
В рубці знявся такий собі невеличкий щарварок, який можуть зчинити троє чоловіків у просторій кімнаті лише при великому бажанні, і відразу ж усіх як вітром змело з екрана. За мить вони вже вихором влетіли в коридор, мало не зваливши з ніг Каштана, та він устиг вчасно відстрибнути до стінки.
— Та-а-ак… — сказав Владик і, присівши навпочіпки, обережно поторгав якусь металеву трубочку на шкаралупі. — Невже? Оце тобі й чудо в чемодані.
Тієї ж миті ззаду до нього підскочив Каштан і просто-таки майстерно, по-футбольному копнув його задньою лівою лапою.
— Дружнє привітання! — радісно виголосив він Владиковим голосом.