Мор аж почорнів від люті. Злоба розчинилася в ньому повністю. Майже не контролював себе. Його посміли ослухатися. Ба більше — ошукати. Стрибог, його єдиний син… ну, то вже стара історія. Цей весь у матусю й час від часу зривається, бо та світла паскуда, тобто Птаха, майже його перекроїла на свій лад, і тут час потрібен, щоб усе змінити. А ця шмаркуля, Мальва тобто. Його власна онука. Оце видовисько влаштувала! Не просто осоромила його перед капищем, відмовляючись випити з чари Чорнобогової! Вона ще й показово сотворила нікчемне позорище, використавши його закляття проти лихослів’я, накладене на неї, на свій лад. Бий ворога його зброєю. Чи не він вклав їй до голови це правило? Гарна учениця. Відмінниця майже. От же ж лупнула! І тепер переховується. Нічо-нічого, її знайдуть. Хай вона навіть перетвориться в пилинку. Все одно їй у світі Відтіні не заховатися.

Міряв кроками бібліотеку. Від стелажа ліворуч до стелажа праворуч. Зупинився перед картиною на стіні. Майже чорне сонце загрозливо висіло над сутінковими горами. Улюблене полотно. Це його спогад зі світу Чотирьох Сонць. За іронією долі, того самого світу, у якому народилася Птаха, ця клята жінка. Тьху ти, куди не глянь — кругом вона. Дратувався ще більше. О, він добре розгадав весь її підступ. І сина занапастила, і онуку зіпсувала. Невже помста? І знання того, що саме він розпорядився знищити Оселище Дива разом з усіма мешканцями, не дає жінці спокою? Оракул тоді й справді не збрехав, коли проголосив пророцтво: «Та, що прийде з Арати, вкраде серце твого сина, полонить душу. І це знищить світ темний». Шкода, що Птаха тоді вижила. Ні, не так! Чому вона тоді вижила? Тому тепер так вишукано мстить, б’є по найвразливішому? О Чорнобоже! Його єдиний син втратив ґрунт під ногами. Мор відчував: той падав кудись, у якусь безвихідь. Мальва чи не єдина зараз ще сяк-так тримала при здоровому глузді.

Відійшов від картини. Схопив зі столу скляну темну кулю, у яку зазвичай ховав свої думки, якщо мав переговори з кимось, для кого мусив видаватися цілком чесним, відвертим. Зараз та куля була порожня. Загнав у неї побільше свого паскудного настрою. Схопив її та замашно хряпнув об стіну. Хух! Трохи попустило. Де ж ці служки? Невже так важко у Відтіні знайти живу напівсвітлу душу? Вона ж випромінює світло. Всі це бачили, але вперто відмовлялися визнавати. Мор ніколи цього не визнає. Навіть коли доведеться в цьому зізнаватися самому Сварогу.

Де ж Мальва?

Він сам був ладен кинутися на її пошуки, щойно після Ритуалу наказав привести її до себе. За непослух у світі Відтіні нещадно карають. А цирк, який влаштувала біля капища Мальва, — це неприпустима поведінка, яку він як Повелитель темного світу не має права вибачати навіть улюбленій онуці. Так-так, саме улюбленій онуці. Мальва йому подобалася. Вона дуже нагадувала Мару. Був переконаний, дівчина зараз у своїй кімнаті, відлежується після сеансу блювання. Однак ані в кімнаті, ані деінде в Чорнобоговому Храмі Мальву не знайшли.

Всі добре знали, що Храм Чорнобогів — то окремий Всесвіт всередині великого темного світу. До його будівництва доклав зусиль сам Сварог. Храм усередині безконечний. Хоча так відразу й не скажеш, коли вперше побачиш. Він має стіни й навіть, здається, дах. Просто той губиться десь у високості між хмарами. Око людське, навіть безсмертне, не сягає такої безмежності, туди і не долетіти, навіть гадкою чи думкою. І тому, заради безпеки усіх живих, щоб випадково не загубилися в безконечному Храмі, та ще й, очевидно, задля безпеки темного світу, сам Чорнобог зробив темному Храму особливий подарунок.

У кімнаті ключника Худіча він знаходиться. Такий собі міні-макет Храму. Його особливість у тому, що поміж нерухомих стін і вікон сходами туди-сюди метушаться різнобарвні цятки, які відповідають за всіх живих істот, котрі зараз перебувають у Храмі. Звісно, проклятих це не стосується. Якщо цятка зникає з макету, це означає — вона вийшла за поріг Храму. Потрібно лишень назвати ім’я того, кого шукаєш, — і на макеті чорною заливкою показувалося місце, де він зараз є. І от сам Худіч повідомляє Повелителю Мора, що дівчини в Храмі немає — ні в дозволеній для її перебування частині, ані в забороненій. Мальвина цятка з карти щезла.

Отже, вредне дитя таки розуміє, що накоїло. Очевидно, боїться гніву Повелителя та переховується десь в Оселищі. Може, навіть в одній з закинутих хатинок, які залишилися від колишнього світу, котрий тут був до того, як його захопили темні. Халупи, хоч і напівживі, усе ніяк не розваляться. Опираються навіть темним закляттям. Зараз там час від часу мешкають прокляті.

Морок розіслав своїх вірних нишпорок в усі кінці Оселища. Наказав: притягти до нього ту малу заразу, і обов’язково живою та неушкодженою. А він уже сам зробить із нею те, на що вона заслуговує.

Згадував вибрики Мальви під час Ритуалу. Виставила його, Повелителя темного світу, справжнісіньким бездарним Учителем, який навіть онуці рідній ради не може дати. А сплюндроване її блюванням капище, а сплюндрована молитва? Ох, тепер батько Чорнобог вимагатиме справжньої повноцінної кровної жертви, жертви тіла та духу. Мор зараз був готовий першого-ліпшого зробити тією жертвою.

Нервувався.

Хай тільки це лихо ходяче, його онука тобто, знайдеться. Він їй влаштує! Хіба це вкладається в рамки здорового глузду? Викрасти ключа-варгана з бібліотеки, порушивши всі можливі приписи світу темних! Даремно він не послухався Навії. Треба було зв’язати сили малої та й провести обряд зневільнення. Так ні ж. Усе син, усе Стрибог. Набрався чемності у світлих і його переконав — «діяти за правилами». Та тьху на них, на всі ті правила світлих!

Звів очі до фігури Чорнобога на старій картині, тоді опустив голову, забурмотів до себе:

— О Чорнобоже, батьку наш! Невже в тому є й моя вина? Здається, всі напасті відразу почали валитися на мою бідну голову. За що?

І жалів себе, і від того ще більше лютував, казився.

— Хай-но тільки вона віднайдеться, та мала бідося! Хай! Це вже точно нікого не слухатимуся та в піддавки не бавитимуся. Порядок, лад і дисципліна — ось запорука сили темного боку.

Зиркнув у бік дверей. За ними була тиша.

А що, як Мальву не знайдуть? Його служки та учні разів зо п’ять обнишпорили Оселище — ані сліду Мальви. Ні-ні, такого не може бути. Просто неуважно шукали. Вона ж не могла знятися на крила та полетіти. Накладені на Оселище Відтіні чари не дозволяють цього зробити. А якщо втекла через браму? Теж ні! Браму перевіряли. Ніхто не входив і не виходив. Повз німих воротарів не пройдеш. Вони навіть Мора просто так не випустять. Пройти через двері вишніх поверхів Храму в інші світи теж не могла. Вхід для неї запечатаний.

О Свароже! Чому так довго? Випереджаючи його думки, за дверима почулися чиїсь невпевнені кроки.

До бібліотеки ввійшов Радегаст.

— Хай Чорнобог огорне лик твій, о Повелителю, блаженством своїм темним і дарує світу темному свою опіку!

Радегаста вважали улюбленим учнем Мора. Мужній, сильний, неговіркий. Завжди мовчки, беззаперечно виконував всі накази Повелителя. Був його тінню, правицею та лівицею. Мор любив свого сина Стрибога, але юного Радегаста любив не менше, приймаючи хлопця як рідного. На мить замилувався мужньою поставою та виправкою молодого воїна.

— Говори, — рубано випалив. Відчував: Радегаст приніс новини.

— Дівчину не знайшли. Її немає в Оселищі. Навія провела обряд віднайдення.

Радегаст змовк, чекаючи коментарів чи уточнювальних питань від Мора.

І той таки розчаровано випалив:

— Це все?

Радегаст невпевнено повів раменами і пролепетав винувато:

— Е-е-е-е… Тобто той…

Заткнувся. Мор шарпнувся до юнака:

— Кажи.

Радегаст зітхнув і сумно втупив очі долу. Очевидно, те, що мав зараз повідомити Мору, було не з приємного. Мор це бачив і сердився, тому роздратовано гаркнув:

— Ну-у-у! Говори! Що ти як баба!

— Знайшли свідка. Один із проклятих бачив, як Мальва разом зі своїм слугою товклися біля Мертвої ріки. Ти ж знаєш, що прокляті майже німі, тож багато він нам не повідомив.

Радегаст так і стояв, опустивши очі та уважно вивчаючи підлогу кімнати. Схоже, він підшуковував слова, щоб повідомити ще щось геть неприємне для Повелителя.

— Далі, Радегасте! Далі! Що ти шпортаєшся на кожному слові, наче от-от кінець світу має настати. — Мор відчув, як щось гидке та волохате заворушилося там, де колись було його серце.

Він мав почути все. Мертва річка. О Чорнобоже! Він ненавидів цю ріку.

І Радегаст заговорив, так і не підводячи очі на Мора:

— Повелителю! Ми спустилися вниз за течією, як нам показав свідок. І дещо там знайшли. Воно прибилося до берега.

Радегаст обернувся в бік розчахнутих дверей.

— Занось.

У бібліотеку перелякано та поспішно увійшла хлипка постать проклятого, служки Радегаста. Той тримав перед собою плаття та взуття Мальви.

— Володарю, лишень не бери це до рук. Воно з мертвої води й небезпечне для тебе. Пробач, що мені довелося повідомити тобі цю сумну вість. Дівчина, тобто твоя онука Мальва, очевидно, мертва. Хоча… Тіла ми не знайшли. Але ти ж сам знаєш — ця паскудна ріка з паскудною водою, і ті, хто живе у ній, не завжди вертають назад тих, хто туди потрапляє. Проклятий служка й так майже мертвий, то й Мертва вода йому нічого не заподіє. Такі справи, Повелителю! Геть невеселі!

Мор після почутого наче закам’янів. Він міг прийняти все — втечу, зраду, облуду, зречення, міг прийняти й ненависть з боку онуки, її нерозуміння переваги темного боку в ній чи навіть прокляття від сина, але не смерть… Невже вона настільки ненавиділа його, свого діда, батька Стрибога, весь темний світ, що готова була загинути? Ні, не готова. Вона вибрала смерть, тільки щоб не стати темною. Що буває з безсмертними, які необережно потрапляють у Мертві води?

Згадав випадок із дитинства, коли вони гралися на березі ріки. Тоді ще мур захисний не був зведений, і його молодший братик через необережність упав у воду. Проклятий служка його вчасно витягнув, дитя не втопилося, але ліпше б воно тоді померло, бо… Хіба можна назвати життям те, що зробили води Мертвої ріки з його братом Завієм? Вони відібрали у дитини розум, висотали душу. Залишилося тільки тіло, приречене на вічні муки… Брата поселили в одній з кімнат вишнього поверху Храму. Лікували душу темними молитвами, усіма знаними закляттями, замовляннями, заговорами. Та ніщо не допомагало.

Мор добре пам’ятав гидкі зелені щупальця, які обвивали тіло його брата, коли того виносили з води, голосіння матері, бажання батька вбити те, що й так мертве у Мертвій воді… Дуже-дуже давно, коли тільки-но встановлювався вічний порядок у Всесвіті і коли сам Чорнобог подарував світу темних мертве джерело, було прийнято рішення направити його води в бік ріки, що текла поруч. Ріка тоді ще не була мертвою. У ній мешкали якісь істоти. Здається, то були русалії чи якось так. Та хіба когось тоді цікавив жереб казна-яких мізерних істот, коли вершилася велика доля могутніх і всесильних? Можна було, звісно, попередити його мешканців, як того вимагали закони світів, спробувати запропонувати їм інше місце для життя, наприклад, у якомусь із живих паралельних світів, навіть поки не заселених, та… Так би вчинили світлі, може, навіть смертні, але хіба це справа великих темних? Сим тоді ніхто не переймався.

І коли у світ темних на перемовини щодо порятунку істот у ріці прибув сам Перун, то це не просто здивувало темних. Це було обурливо. Перун дорого за свій вчинок заплатив. Ніхто не сміє вказувати темним, що і як вони мають чинити у власній оселі. Ніхто, окрім Творця. Творець мовчав, отже, темні чинили правильно. І Мертва вода з Чорнобогового джерела потекла в досі живу ріку Забуту-Незгадану. Мертва вода мала б усе, що в ній жило, знищити, але… З якихось дивних причин Мертва вода з Чорнобогового джерела перетворилася на воду-вбивцю. Вода вбивала безсмертних.

Темні легко пили з Чорнобогового джерела і могли навіть лікувати свої рани тою водою, але вода ріки, як називають її смертні, Забутої-Незгаданої, знищувала темних… Той, хто потрапляв випадково в ці води та кого не вдавалося відразу виловити, розчинявся. Звісно, це був просто здогад, бо ніхто не знав, що відбувається з тілом нещасного насправді. А ті, кого встигали витягти з ріки живим, перетворювалися на покручів. Людина згасала повільно, в агонії та в пекельних муках. Вода відбирала пам’ять, розум, сили, зв’язувала в тілі душу, прирікаючи її на страждання. Поки душа сама не вбивала тіло, щоб вибратися з нього на волю. То було жахливе видиво. Так врешті помер брат Мора.

Цю ріку називають Мертвою. Та це не надто вдала назва. Скоріше, то Ріка, Яка Умертвляє.

Мор, великий і могутній Повелитель Мор, нікого та нічого не боїться. Крім… отих зелених огидних щупалець, котрі вбили молодшого брата. Дитиною він часто бачив їх у снах, а згодом навчився блокувати. Замикав ворота снів, убезпечував їх від будь-якого вторгнення — і тепер щасливо живе без сновидінь.

І от знову ці зелені щупальця тягнуться до нього з вбрання його онуки. Невже історія повторюється? І Мальва загинула, як його брат Завій? Сон наяву. Те, що відбувалося зараз у його душі, у жодному разі не могло з’явитися на обличчі. Тож, докладаючи надзусиль, Мор рявкнув на проклятого:

— Кинь це на підлогу, телепню. Тільки обережно.

Проклятий перелякано, втиснувши голову в плечі, нахилився та неквапно поставив на підлогу спочатку капці Мальви, тоді поруч поклав обплетене гнилими брудними щупальцями те, що колись було платтям. Мор гидливо поморщився. Ще одне нагадування про бридкі щупальця на шиї його майже мертвого брата. Перевів очі на проклятого:

— А тепер забирайся звідси. Вже.

Проклятий після останніх слів Мора миттєво щез, буквально на очах розчинився.

— Радегасте, я хочу бачити проклятого, служку онуки. Ви знайшли його? Думаю, він знає більше. Хоча… Прокляті ж майже німі. А цей може бути зовсім німим. Але таки приведи його до мене. Негайно. Може, вдасться залізти в рештки того, що ми називаємо мізками. Але чи є вони у… Гаразд, про це потім. Ну?

— Володарю, це неможливо. — Радегаст майже силою вичавлював із себе слова. — Наші хлопці цього телепня стратили на місці. Сам розумієш, у тому, що трапилося, є і його провина. Він мав відразу, тільки-но дівчина задумала втнути це з Мертвою рікою, повідомити нас. Тож я не встиг навіть заступитися за нього. Щойно його відшукали, Пал, Ніян та Худіч не стрималися. Попри всі дивацтва Мальви, ми всі її поважали, навіть любили. Вона була кумедною юною панночкою, а цей проклятий приблудень не вберіг її. Ба більше, він причетний до її зникнення — стовідсотково! Хлопці вбили його закляттям. Вони знайшли проклятого на подвір’ї закинутого будинку, отого, що залишився споконвіку і ніяк не розсиплеться, і наші замовляння та чари не годні його знищити. Ну, того, біля котрого ще болітце є. Очевидно, він там переховувався. Сидів біля болітця і…

Радегаст змовк. Мор загрозливо заревів:

— І-і-і-і-і-і-і… Що-о-о-о-о-о?

— І плакав. Принаймні так стверджують хлопці, котрі знайшли проклятого. Вони переконані, що бачили, як з очей служки скапують рясні сльози, і від них робляться кола на поверхні болотця.

— Кола? Сльози? — Мору здавалося, що він от-от лусне з люті. — Радегасте, ти що верзеш? Які сльози? Він — проклятий. Він бездушний. Він не може плакати.

— Це ще не все, пане! — Радегаст продовжував свердлити поглядом підлогу. І правильно робив, бо очі Мора зараз могли і вбити. — Щойно знайшовши проклятого, хлопці кинулися до нього. Каптур із голови мерзенця впав і… Там, під каптуром тобто, вони побачили, е-е-е-е-е… Тіло. Ну-у-у-у, майже людське тіло. Тобто це був уже не проклятий. Він мав людські риси обличчя, навіть очі набули кольору, і… А це найогидніше. Він до них посміхався, а по щоках текли сльози…

— Що? Посміхався? Сльози? Так! Дуже цікаво. Шпигун, значить. Чий? Такого ніколи не було! Це нечувана підлість та ошуканство! Яким чином це потороччя до нас потрапило? Га?

— Ми про це навряд чи дізнаємося, Повелителю. Але очевидним є те, що сей проклятий втрапив у темний світ іншим робом, тобто геть не так, як решта проклятих втрапляє. Бо їх завжди перед входинами в Оселище Відтіні перевіряє особисто майстер Ніян. Але і це ще не все.

— Що? Знову за рибу гроші? Як «це ще не все»? — Мор ледве стримував той буревій, який нуртував усередині. — Ти можеш чітко мені доповісти, сказати відразу все, а не бекати, як баран? Ти ж воїн. Ти — безсмертний. Я винних нещадно покараю, і ти це знаєш, але, щоб розуміти, кого карати, потрібно довідатися правду.

Радегаст врешті підвів очі на Мора:

— Усім відомо, що прокляті, коли ми б’ємо по них смертельним прокляттям, просто щезають. Навіть мокрої плями по собі не залишають, лишень одяг. А цей… — Радегаст зробив паузу, ковтнув. У горлі в нього пересохло від напруження і страху водночас: — А цей не щез нікуди. Він впав у власній плоті в болото і… Твань його поглинула. Ми намагалися його з того болота дістати, виловити, щоб переконатися: він справді з плоті, і це не якісь групові навіювання… На жаль, тванисько досить глибоке, його моментально засмоктало і, очевидно, воно якось пов’язане з Мертвою рікою. Бо коли рука Худіча торкнулася болота, він отримав сильні опіки. Тож туди не пірнути. Як то кажуть, кінці в болото. Пал обшукав кімнату Мальви і там знайшов оце.

Радегаст вийняв із кишені кусень зеленої стрічки, простягнув Мору. Той кивнув головою в бік столу. Радегаст поклав.

— Цю стрічку знайшов Худіч, оглядаючи помешкання Мальви. Худіч стверджує, що таку саму він бачив на руці проклятого перед тим, як той впав у болото. Оголилася його права рука, і до неї була прив’язана стрічка. Теж зелена.

Мор заплющив очі. Він досі не міг повірити в почуте. Шпигуни в його світі. Упевнений, це все робота світлих. Тої зарази Птахи. Це вона так хитро все обставила. Невже навіть Мальвою пожертвувала, щоб потім звинуватити темних у вбивстві безсмертної? А за це по голові не погладять. Верховні боги почнуть слідство, а всі факти свідчать про доведення до самогубства безсмертної. Про порушення всіх заборон та правил. І хто йому повірить, що в супер-пупер дисциплінованому й тоталітарному світі темних звідкись взялися шпигуни. Це просто ганьба якась…

Ліпше б Мальва виявилася живою. Хай би якось утекла, переправилася на той бік через ріку. А може, і переправилася? Радегаст випередив його запитання:

— Обнишпорили обидва береги ріки, кожну травинку, нору та закапелок. Порожньо. У Порубіжжі її теж нема. Ягілка Мальву не бачила.

Світ захитався перед очима Мора. Зажмурився, щоб не втратити рівновагу. А що він скаже сину, Марі? Смерть Мальви на його сумлінні. Хто слухатиме його виправдання? Найжахливіше, що Стрибог зненавидить його навіки. А сину й так нелегко.

— Володарю! Я хотів би поговорити щодо поминальної тризни. Це важливо, ти знаєш, і ще є декілька невідкладних питань щодо безпеки. Потрібно висушити якось це болото. Навія вважає, що саме через нього у наш світ потрапив цей проклятий, який звів зі світу велику безсмертну, твою онуку, — продовжував Радегаст.

— Так-так. Болото, — розгублено та втомлено відповідав Мор. — Нехай Навія з Вогнявицею цим займуться. Щодо тризни, то, звісно, вона потрібна. Приготуй усе необхідне. І залиш мене наодинці. Я хочу скласти офіру Творцю та помолитися Чорнобогу. Я покличу тебе, коли звільнюся. Чи це все? Хіба є щось важливіше зараз від смерті моєї онуки, Радегасте?

Радегаст похилив низько голову:

— Ні! Все решта зачекає, Володарю! Дозволь і нам скласти батьку Чорнобогу молитву. Завжди дві молитви ліпші, аніж одна, а коли їх сотні, то…

— Дозволяю, Радегасте. І накажи забрати звідси речі Мальви. Їх поки не викидайте. Зелену стрічку залиш. Тепер іди.

Радегаст ляснув у долоні. З’явився проклятий, забрав постоли та те, що залишилося від Мальвиної сорочки, і майже моментально щез. Радегаст шанобливо вклонився та вийшов з кімнати. Двері бібліотеки за собою чемно зачинив.

Мор мусить дістати тіло онуки. Але… Як? Як домовлятиметься з тим, що давно мертве, що вбило брата, скалічило життя матері, що ненавидить його так само сильно, як і він? Якими словами чи вчинками прикликати те, чого ніхто ніколи не бачив, хоча всі знають, що воно існує?

Знав, що то безглузда затія, знав, що він програє цю битву, але думка, як за соломинку у вирві, хапалася за будь-яку ідею і з усіх сил трималася за неї…

Відколи Остап отримав Перемінник, усе довкола стало іншим. Небо зробилося блакитнішим, сонце лагіднішим, квіти пахнули духмяніше, пташки співали веселіше, люди всміхалися щиріше… І навіть погані сновидіння геть не турбували його. Їх наче хтось забрав із собою. Йому вже не снилася втрачена його батьківщина. Може, тому, що тепер він знав усю правду і про себе, і про світ Сонячної Мушлі.

Учитель Посолонь і далі опікувався хлопцем, поки Птаха була в мандрах. Він час від часу перепитував, чи не сниться йому щось недобре або страшне? Остап знизував весело раменами та відповідав Учителю на турботливі слова: все гаразд, спить він добре. І справді, усе перемінилося, навіть у снах. Сни йому таки приходили, але геть інші.

Йому снилися ті, кого він любить. Це сни, у яких він бачив Мальву чи Птаху. Навіть пару разів йому снився Стрибог. Бо він його досі любив. Такого зухвалого, незрозумілого для світлих, темного поганця, але справжнього чоловіка. Він навіть трохи заздрив Мальві, що у неї такий особливий батько. Так, на жаль, темний, так, ледве не вбив Птаху, бо просто патологічний ревнивець, але… Він справжній і живий, він не зрікався ані Мальви, ані Птахи. І нехай геть по-дурному і геть немудро зараз він бореться за них. А його батько? Відрікся, відмовився, навіть від самого себе.

Ось лише Стрибог у снах Остапа поводився дивакувато. Намагався когось наздогнати та покарати. За що? Невідомо. Та це були лишень сни, і в них поки що Стрибог залишався ні з чим.

Остап зітхнув. Дійсність для нього стала іншою.

Так. Змінилося багато. І стосунки зі звичайними людьми теж. Отими, яких безсмертні часто називають смертними. Ще вчора він був одним з них, навіть гірше — безбатченком, круглим сиротою. Нехай матінку йому замінила Птаха, але це ж не була повноцінна сім’я, ця жінка мала інші обов’язки, набагато важливіші, аніж опікуватися сиріткою.

Так, сиротині багацько людей щиро співчували, ставилися з розумінням, допомагали чим могли. Навчали простих буденних премудростей — прибирати подвір’я, варити їсти, розпалювати вогонь, полоти бур’ян, саджати квіти, доглядати за садом, співати пісень, танцювати, стріляти з лука, робити стріли, наживку для риболовлі й так далі…

І раптом, наче грім серед ясного неба, така прикра новина: цей неотесаний безбатченко — не просто біднятко зі світу, якого давно не існує, він — великий безсмертний, майже кандидат у боги! Хіба лише без’язикий не перебрав кісточки Остапу. Одні говорили, що чутки, начебто Птаха його матінка, таки правдиві; інші стверджували, що нічого подібного, насправді Остап — незаконнонароджений від смертної син когось із вищих богів, але до пори до часу завбачливо прихований від очей ревнивої дружини. Тут батьківство приписували і Перуну, і Дажбогу, і навіть Сварогу. А треті переконували, що це все безглуздя, бо насправді Остап — син Мари та Посолоня. Громада так і не дійшла спільної думки щодо батьківства Остапа. Чутки ширилися та множилися далі.

Але раптом усі наче змовилися та почали ставитися до Остапа з обережністю. Навіть у звертанні більшість перейшла на шанобливе «викання», бо хтозна, що в того безсмертного на умі, ще образиться на криве слово й перетворить тебе на ропуху, а ти потім доводь, що ніц такого непристойного не мав на увазі. Тож у присутності Остапа зайві балачки вщухали й люд трішки винувато, але щиро всміхався. Недоброзичливців майже не було. Звісно, посполитому люду слід було звикнути до такої переміни. Люди залишаються людьми навіть на світлому боці. Печать від їхніх думок відкидає і на обличчя, і на совість тіні. Це звичайна людська цікавість, яка обов’язково минеться, щойно трапиться в Яровороті чи поза ним, але обов’язково з його мешканцями, щось незвичайне чи звичайне, але доконечно таке, про що можна погомоніти, посмакувати і, звісно, пофантазувати.

Дехто зі світлих безсмертних мешкав у Яровороті, у власному будиночку, маючи за сусідів звичайних смертних, як от Птаха чи Посолонь. Та більшість таки віддавала перевагу оселенню у Храмі Сонця під опікою та благодаттю батька Білобога. Остап теж перейшов на час навчання жити в Храм Сонця. І не тому, що так хотів, — так було заведено. Учні мали мешкати у Храмі Сонця, аж доки пройдуть усю науку та будуть готові випити з чаші Білобогової.

Храм Сонця та всі його мешканці зустріли Остапа доброзичливо. Усі, крім Дужа.

Дуж — чистокровний син чистокровних безсмертних. Мати — Дзеванна, батько — Знич. Він отримав свого Перемінника дуже-дуже давно, чи не раніше від Птахи. Однак досі ходив в учнях і не міг скласти жодного іспиту, навіть із найпростішого випробування. Його Вчителі лишень безпорадно розводили руками. «Голова хлопця завзято борониться від будь-яких зазіхань чужорідної інформації на право освоєння її теренів», — так жартома говорила Лада, коли намагалася змусити Дужа повторити щойно нею мовлене. Здавалося, що хлопець вже назубок мав би знати усе, що говорили на уроках Вчителі, але, на велике здивування усіх присутніх, щоразу робив ті самі помилки. Геть куца пам’ять хлопця відмовлялася бодай щось мудре приймати в себе.

Учні в школі при Храмі Сонця постійно змінювалися. Одні закінчували навчання та вибували, на їхнє місце приходили нові. А Дуж залишався незмінним вічним учнем, без надії врешті хоч якесь випробування пройти. І коли до його кімнати, у Храм Сонця, підселили нового учня, він мало не луснув від обурення:

— Що там собі нагорі думають? Уже різних нездар безкровних почали безсмертними робити. Це ж безладдя якесь!

Вчитель Посолонь доволі швидко остудив гарячу голову Дужа:

— Ніхто не має права, хлопче, піддавати сумніву рішення великої Мари. Якщо ми зачнемо сумніватися в божественному промислі, то першим претендентом на вибуття з кандидатів у безсмертні станеш ти. Тому ліпше помовч.

— Але, Учителю, ви тут геть не маєте слушності, — не вгавав Дуж. — Я — син світлих безсмертних, онук світлих безсмертних. Ви це добре знаєте. Я — чистокровний, і за правом крові мені належить мати Перемінника. Хм, які можуть бути сумніви? А він… Він… Отой ваш Остапчик. Служка Птахи, прислужник темного бовдура Стриба і тільки. Сирота, безбатченко, безхатько, тобто взагалі ніхто…

— Що? — Вчитель Посолонь здивовано звів брови вгору. — Ніхто? Як ти смієш таке балакати, Дуже? Тоді половина безсмертного світу — це також ніхто? І велика Птаха тоді ніхто?

Посолонь, здавалося, зараз лусне від обурення.

— А до чого тут Птаха? — Дуж нахмурився ображено. — Вона ж ваша донька. А матінка у неї Мара. І всі про це знають, просто формально не озвучують. Оце ви порівняли?!

— Яка нісенітниця, хлопче! Хто тобі такого наплів? — Учитель Посолонь аж почервонів від роздратування. — Стули пельку, юначе, ти ж не на ринковій площі морквою торгуєш. Ти начебто хочеш стати великим безсмертним, так? Але, збираючи плітки та смакуючи їх, взагалі ніким не станеш. О Свароже! Який телепень. Вибач мені, батьку Білобоже, за такі слова! Але це немудре дитя заслуговує. Птаха, як і Остап, — сирота. Доля цих двох схожа. І Птаху, і Остапа ростили нерідні люди, але від того вони не стали меншовартісними для Творця. Бо батько наш любий однаково шанує і береже найнижчу травинку і найвище дерево. Ох, Дуже-Дуже! Якби почула твої слова Мара, точно пожалкувала б за тим, що подарувала тобі Перемінника. Мовлені тобою слова лишень ганьблять твоїх батьків та походження. Така зверхність неприпустима. Ти щойно знечестив славні імена своїх великих предків. Заздрість породжує сумніви, сумніви кидають тінь на сумління. Йди до святилища, Дуже, та помолися, остуди голову, а потім прийдеш і разом зі смертними прибереш у курнику старого Сида. І не смій мені заперечувати та розповідати байки про твоє велике призначення і про те, що я чиню несправедливо. Розмову закінчено!

Дуж, розчервонілий та знервований від сорому, переминався з ноги на ногу. Його щойно так опустили перед якимось там смертним поганцем. Теж велика цяця знайшлася! Та в його жилах нема і краплі благородної безсмертної крові! Син простаків… Дуж кинувся до дверей, ледве стримуючи обурення. Коли той був уже в дверях, Вчитель Посолонь перепинив його:

— Спинися, Дуже! Ще одне! Щойно дізнаюся, що ти продовжуєш огуджувати Остапа, чи твоя поведінка ганьбить велике ім’я учня Храму Сонця, я тобі обіцяю не просто важке життя. Покарання з прибиранням у курнику здасться такою собі легкою прогулянкою. І навіть якщо Остап тебе не закладатиме, а він цього не робитиме, бо його виховували правильно, то май на увазі: у Храмі Сонця немає прихованих слів та помислів, тим паче темних. І щойно ти щось такенне зберешся втнути — я знатиму.

Дуж мовчки вийшов. Остап сумно зітхнув:

— Очевидно, що він не один так думає, Учителю! На жаль.

— Один. Повір мені. У цьому Храмі один. Зрештою… Тебе це аж так турбує? Ти щойно чув, що Дуж наталяпав і на Птаху, і на мене, і на Мару. Такі чудернацькі химерики спліталися завжди. І що з того? Думаєш, це Дуж щойно нам очі відкрив? Чи це завадило Птасі в розвитку та вдосконаленні її великої силі, її покликанню? Заздрість — паскудна штука, але почасти тільки вона дає нам розуміння, чи правильним шляхом рухаємося, чи хибним. Сприймай це так.

Посолонь доброзичливо поплескав Остапа по плечу.

— Учителю, пробачте, але я мушу це сказати. Мені таки видається, що ви зарізко говорили з Дужем. Він трохи розгублений. Мені його жаль.

— Жаль? Синку, він не простий смертний і не теперішній. Знаєш, скільки століть він майже живе у цій школі? Та він із Птахою майже водночас починав. Тобто раніше від неї… Дуж — син своїх батьків, благородних батьків, і досі вважається моїм учнем. Що про батьків та Учителя почнуть говорити, якщо його учні вестимуть себе як звичайні язикаті хвеськи? Ти можеш йому лишень поспівчувати, бо Перемінник, котрий із якогось дива почепила йому на шию Мара, загнав його в пастку. Він — заручник обставин. Не в усіх безсмертних, на жаль, народжуються безсмертні діти. І це нормально. Це не вважається вадою. Але це легко пережити. Бо вони стають великими відунами, талановитими чарівниками, неперевершеними зільниками. Вони допомагають, направляють, приносять у світи багато радості та світла. Ти ж добре знаєш про це! А Дуж… Гаразд, дамо йому спокій. Певен, він тебе не чіпатиме, але й ти його, будь ласка, не провокуй.

Остап і не збирався нікого провокувати. Він чемно відвідував заняття. Йому подобалося вчитися. Бували такі моменти у роботі школи, коли був лишень один учень, тобто Дуж, а бувало, що й десятеро. Цього разу зібралося аж семеро. Звісно, разом із Дужем. До школи при Храмі Сонця ходили не тільки ті особливі, хто отримав Перемінник, а й діти з родини безсмертних, але без Перемінника, або діти звичайних смертних зі світлих світів, які мають особливі таланти. Щоправда, у них були свої окремі класи і викладалося їм геть інше.

Дуж і справді більше не чіпав Остапа, лише час від часу той відчував на собі важкий недобрий погляд хлопця. Остапу все вдавалося набагато швидше і вправніше від Дужа. Окрім занять із травництва. Там вони з Дужем однаково добре пасли задніх. Та Дуж і на тих уроках примудрявся напартачити так, що, навіть нічого не знаючи про трави, навряд чи можна аж стільки наробити помилок.

Дуж відверто заздрив Остапу. І той це відчував. Але чому? Дуж — син люблячих батьків, який має прекрасну родину, купу друзів, повагу всіх смертних. Остап так і не міг второпати, хоч і старався якось розговорити сусіда. Той вперто сторонився його і старався коротко відповідати на всі запитання. А коли Остап на відмінно склав іспит із переміщення між світами за допомогою варгана, Дужу наче відібрало мову. Ходив мовчазний і невдоволено сопів. Навіть на спроби Вчителя Посолоня розговорити його відмовчувався.

На відміну від інших учнів, які любили покепкувати з Дужа, бо був між ними найстаршим і незграбним вайлуватим невмійком, Остап щиро співчував тому. Хіба Дуж винен, що не такий, як усі? Така його природа. Потрібно приймати хлопця таким, яким він є, і по всьому. Не розумів, навіщо батьки його тут тримають. Навіть старався Вчителя Посолоня переконати, що місце Дужа вдома. Якщо Мара справді не помилялася (а таки вона не помиляється, чи не так?), то най би хлопець жив із батьками, без насмішкуватих коментарів та образливих натяків. А щойно його сила почне давати про себе знати, слід відразу повернути його назад у школу.

— Думаєш, Остапку, я цього не говорив Дзеванні та Зничу? — журно казав Посолонь. — І не раз, і не два, і не сто. І Птаха з ними розмовляла, і Китоврас, і Переплут, і навіть Стрибог. Та батьки переконані, що між учнями й поруч із Вчителями у сина більше шансів «прокинутися». Бо вдома Дуж опинився б наодинці з собою. Батьки часто мандрують, виконують роботу безсмертних, а братів і сестер у Дужа немає. Син-одинак.

Напевно, Остап був єдиним учнем із Перемінником, хто справді переймався долею Дужа. І, схоже, того це лютило ще більше. Слава Сварогу, що Остапу не доведеться довго нервувати бідолашного Дужа, бо незабаром йому вирушати на навчання у світ неврів. Він нарешті побачить свого діда. І тоді ніхто не посміє його назвати безбатченком чи сиротою. Бо дід обіцяв привселюдно визнати свого онука. І це обов’язково станеться.

Учитель Посолонь попросив поки не вихвалятися перед однолітками: «Усі, хто має це знати, — знають, а решті необов’язково. Дивні часи настають, парубче. І поки слід мовчати, бо так треба, гаразд?» Так, гаразд. І, звісно, необов’язково поки усім знати, хто він насправді — дитина світу Замерзлого Сонця чи дитина світу Білих Вурдалаків? Він і сам поки не знає. І, напевно, останнім, хто про це довідається, стане Дуж. Зрештою, хлопцю і так нелегко ведеться. А тут іще ця приголомшлива новина! Дуж міг би легко прийняти родинні зв’язки Остапа з темним світом, але не з неврами, бо…

Світ Білих Вурдалаків для майбутніх світлих безсмертних вважався найкращою і найцікавішою пригодою в навчанні. Часто-густо десятиліттями доводиться чекати на дозвіл навчатися у світі неврів майбутнім світлим. І далеко не всі отримують той дозвіл. Мистецтво перевертництва, отримання тотему — то теж один із талантів, який на відстані має розгледіти в тобі майбутній Учитель із Невридії та дозволити позначеному Перемінником навчатися цього вміння. А тут… Новачок не те що відразу відбирається на навчання до світу неврів, так він ще й кровний родич великого Учителя Мирослада. Тож Остап мовчатиме, бо його попросили. Нехай Птаха чи Посолонь усе всім розтовкмачують.

Після ранкової молитви та після сніданку в їдальню зайшов заклопотаний та трохи зажурений Вчитель Посолонь. Хоча Остап чекав на Птаху. Було обіцяно, що саме вона проводить його у світ неврів. І раптом блискавкою в голову влетіла згадка про нічне видиво. Щойно встав, зиркнув у вікно й забув, а тут — відразу все пригадалося. Птаха, його Учителька, — як полонянка у клітці, а клітка в руках Стрибога. Сутінки огортають із ніг до голови Стрибога, такі мерзенні та гидкі. Тіло чоловіка обплутане сірою павутинкою. І лишень рука, яка тримає клітку з Птахою, ще не вкрита нею.

Учитель чемно зачекав, поки закінчиться сніданок. Зробив знак рукою, щоб учні не розходилися:

— Йменням Сварожого кола вітаю вас, мої дорогі учні. Маю декілька важливих повідомлень. Сьогодні у Яровороті та у Храмі Сонця великий день. Світ Невридії гостинно відкриває двері для навчання у школі перевертництва. Довго не розмірковуватиму про важливість такого навчання і його особливості — вам це вже відомо. Лишень нагадаю наступне, щоб не виникало зайвих питань: щойно в школі Храму Сонця з’являється новий учень, як відразу ми посилаємо заявку у світ Невридії на його там навчання. Якщо, звісно, його кандидатуру Вчителі світу неврів вважатимуть достойною. І ви знаєте, що чекати можна століття, можна чекати вічність, але так і не діждатися, а може це статися і відразу. Таке вже не раз бувало у нашій практиці. Сьогодні у нас із вами саме такий день. Ба більше я вам скажу — сьогодні унікальний день. Бо вперше відразу два учні вступають на навчання до школи перевертництва, вирушають у світ Білих Вурдалаків. Це Дуж та новачок Остап.

Перешіптування між учнями припинилися, і зал на мить занімів, а потім… Потім вибухнув словами невдоволення та заперечень. Чомусь геть не дивувалися тому, що вчителі-неври вибрали Остапа. Хлопця тут усі любили за спокійну та лагідну вдачу. Він ніколи нікого не обмовляв, з радістю допомагав, знали його ще з тих часів, коли він був лишень служкою Птахи та Стриба. І на спільну думку усіх, Перемінник зовсім не змінив хлопця. Він залишався і далі собою — щирим і чесним, правдивим і добрим. У ньому, що найдивніше, геть не було надуманої пихи, яка з’являлася геть у всіх, щойно ті отримували Перемінника, і Вчителям школи Храму Сонця доводилося «виправляти» ситуацію. Так, щирість завжди подобається людям.

А от Дуж… «Чому Дуж, Учителю? Оцей недотепа!», «Це знову робота його батьків? Домовилися?», «Цей ледацюга тільки чуже місце займає у школі» і так далі — обурливо лунало з усіх боків. Учні дратувалися, бо навіть не другим, а першим (Учитель Посолонь озвучив його першим) кандидатом став старожил і цілковитий невмійко Дуж.

— Ану тихо. Ти-и-и-и-и-и-хо. Я сказав.

Посолонь гучно заплескав у долоні.

— Тихо, громадо! Вислухайте мене. Гаразд? Розповім я вам одну притчу, може, вона вас вгамує. Одного разу Учитель захотів перевірити своїх учнів. Він покликав трьох найкращих. Ну, принаймні він вважав їх найкращими. Взяв чистий аркуш паперу і на ньому зробив невеличку темну чорнильну пляму. Кожному з учнів Учитель поставив те саме запитання.

«Що ви бачите перед собою?»

Перший учень відповів: «Звісно ж, чорну пляму». Другий сказав: «Ляпка, яка за формую нагадує кулю». Третій відказав: «Очевидно, що це чорне чорнило від ручки».

Учитель засмутився. Учні не розуміли причини цього смутку, бо вважали, що вони мають слушність. Яке запитання, така й відповідь.

— Учителю, невже ми відповіли невірно і це вас так засмутило? — запитували його учні.

— Усі ви добре розгледіли маленьку чорну цяточку на такому великому білосніжному аркуші. І ніхто з вас не помітив цього самого аркуша, на якому стояла ця ледь помітна чорна пляма.

Тож, дорогі мої учні! Шановні чорнильні плями! Побажайте білим аркушам щасливого навчання у світі Білих Вурдалаків і швидкого навернення.

Остап задоволено всміхався до Вчителя. Посолонь був Учителем за покликанням. Він завжди знаходив потрібні слова. Так було і цього разу. Остап щиро на очах у всіх простягнув руку Дужу для потиску та привітання того з таким значним успіхом. Той перелякано відсахнувся і збентежено втиснувся в стіну. Хтось з учнів сумно кинув: «Цей білий аркуш, схоже, хоче бути чорнильною плямою, Учителю, і ви цього не зміните».

Дуж не був щасливий від того, що його запросили на навчання. Він здавався смертельно настрашеним.

— Так. Тиша, учні! Це ще не всі новини. Мене якийсь час не буде в школі. На час моєї відсутності мене підмінятимуть великі безсмертні — Китоврас та Жива. Це все, мої дорогі учні. А зараз гайда до праці. Ваші Учителі чекають на вас. Йменням Сварожого кола бажаю вам вдалого дня та плідного навчання.

Всі, крім Остапа та Дужа, вийшли з кімнати. Учитель рукою попросив їх залишитися. Коли двері за останнім з учнів зачинилися, Посолонь знову заговорив:

— Остапе та Дуже, любі мої хлопці! Ми з вами напередодні славних подій. Я певен цього. Тож… Вам потрібно зібратися. Дуже, цю ніч заночуєш вдома з батьками. Думаю, вони на це заслужили. Ти, Остапку, можеш сходити в хатинку Птахи, якщо перебування там тобі важливе, бо хтозна, коли ви зі світу Білих Вурдалаків повернетеся. А може, хтось із вас і не вернеться назад, надумає залишитися там.

Учитель Посолонь по-зрадницьки підморгнув Остапу. Той аж зашарівся.

— Завтра вранці чекаю вас, бадьорих і впевнених у власних силах, тут, на площі перед Храмом. — Остап щойно відкрив рота запитати, чи то Птаха їх поведе, як Учитель випередив його: — Я буду проводирем для вас у світ неврів. Безсмертна Птаха зайнята більш важливими справами. І оскільки вас двоє, Учитель Мирослад зробив виняток із правил. Мені дозволено супроводжувати вас не лишень до воріт, а й за ворота. І ще одне… — Посолонь зробив невеличку паузу. — Учитель Мирослад самостійно буде вас обох навчати. Це велика честь, хлопці. Не всі, хто навчається у світі неврів, мають таку можливість. Будьте старанними та наполегливими, і нехай Сварог тримає ваші лиця світлими.

Посолонь із хлопцями вийшли з великої зали Храму Сонця на площу перед Храмом. Та була переповнена сонячним світлом. Посолонь притримав Остапа за лікоть. Дуж, білий, як полотно, майже бігцем кинувся до святилища й бухнувся перед Білобогом на коліна.

Хлопець почав ревно та щиро молитися, з його очей текли сльози.

— Він боїться, Учителю! — сказав жалісно Остап. — Навіщо ви це зробили? Не потрібно його відправляти у світ неврів. Він може там загинути, він геть непристосований до такого життя. Ви знаєте про світ неврів більше від мене. А ті чутки про світ Невридії, які переповідають з уст в уста, навіть якщо частинка з них правда, то… Це жорстоко.

Учитель Посолонь здивовано глянув на Остапа:

— Що? Я? Ти гадаєш, що це в моїх силах радити чи вказувати Мирославу, кого йому брати в учні, а хто геть не годиться? Ти погано знаєш свого діда. Він трохи тиран. Та це і нормально. Інший у світі неврів стільки років не протягнув би. Я не менше від тебе здивований. Як, зрештою, і всі безсмертні у Храмі Сонця. Так, про тебе було заздалегідь домовлено. І тебе там чекають, скоріше, навіть не як учня, а як повноцінного мешканця світу Невридії. А от Дуж… Здається мені, що це справа рук його батьків. Він, очевидно, наскаржився вдома, що тут його утискають, різних безхатьків у безсмертні пхають… Ось вони і вирішили виправити ситуацію. Ой, самі не знають, що роблять. Це ж не у Яровороті теревені зі світлими правити. Світ неврів жорстокий, хоч і справедливий…

— Учителю, але ж Дужу це тільки нашкодить. Невже ви цього не розумієте? Відмовте, поки не пізно, і Дужа, і Мирослада, і батьків…

— Відмовити? Це неможливо. Бо це велика ганьба, синку! Та відмовлятися від такого — це те ж саме, що зізнатися в тому, що ти відрікаєшся від безсмертя.

— Учителю, а де пані Птаха? Вона нас чекає з того боку воріт, так?

Посолонь насупився, темна хмарка лягла на його чоло.

— Вас у світ неврів відправлю я. У Птахи інші справи, набагато важливіші, аніж панькання з майбутніми світлими безсмертними.

Остап не став розпитувати, що трапилося, і посоромився переповідати Вчителю свій сон. Бо це був лишень сон, а хто він такий, щоб бачити пророчі сни і тим паче їх тлумачити. Вони великі світлі безсмертні, і їм видніше. Він нервово пересмикнув раменами, Учитель це зрозумів по- своєму:

— Не журися, парубче, усе владнається. Ти ж не у темний світ рушаєш. У світі Білих Вурдалаків на тебе чекають рідні. Ти впораєшся, а от Дуж… Слухай, може, це і неправильно тебе про таке просити, але мушу. Припильнуй там за ним, гаразд? Щоб у болото не впхався, щоби до лісу сам не ходив, диких звірів не дражнив, з місцевими люб’язним був і таке інше.

— Я припильную, не журіться. А ви… Ви передайте пані Птасі, що я хвилююся через те, що… — Затнувся. Зітхнув. — Ні-ні. Це неважливо. Просто скажіть, що я дуже дякую їй за все, і хай вона береже і себе, і Мальву, і Стрибога.

Учитель здивовано дивився на Остапа, наче вперше його бачив. Здавалося, тепер йому відкрилося те, чого він у хлопцеві досі не розгледів. Остап і справді був дуже особливим. Птаха не помилилася. Стільки світла жило в тій дитині, стільки добра… Ох, Миросладе, не зіпсуй свого внука, бережи його, як найбільшу дивовижу свого світу, бо такі чисті в тому болотному раю ще ніколи не народжувалися.

— Гаразд, Остапку. Передам! Можливо, і ти їй це сам зможеш передати. Чекаю вас на Вічевому майдані завтра, щойно Сонце зачне свій круг. Нехай береже тебе, Синку світу Білих Вурдалаків, Творця Сварога всевидячість і всюдисущність.

Він дивився на неї з болем в очах, з ніжністю, трепетом, теплом… І страшно, і водночас щасливо почувалася під тим поглядом. О, так, вона безсмертна, одна з найсильніших молодих безсмертних у своєму світі, але вона і жінка, звичайна жінка. І хіба можна бути нещасною, навіть якщо тобі загрожує смертельна небезпека, коли на тебе дивиться з любов’ю сам Бог?

Бог.

Він дивився та всміхався. І чужий світ довкола зникав. І для них зараз нічого та нікого більше не існувало. Тільки він та вона. Двоє в цьому світі. Тільки він…

Бог тримав її долоні у своїх, зазирав в очі й вона ховала свої у його… І розчинялася в них. Ніжна блакить, волошкова барва. Летіла… Співала… Кохала… Летіла…

Крила, мої крила!

Кохала?

Кохала…

Слово втікало, вона наздоганяла.

Кохала?

Кохала!

Наздогнала!

Безжальний вітер ламає крила… Блакитне небо затуляють темні хмари. Круки: чорні, потворні, кусючі. І вона загублена, і вона чомусь одна в чужому небі…

Крик підбитого птаха. Останній крик. Голосить душа.

Небо починає хитатися: вгору-вниз, вгору-вниз. Небо розгойдує зорі. Завиває безжалісно вітер, шматує хмари, роздирає крила. І вже вони їй не коряться, і вона падає вниз… Чорне провалля от-от проковтне її…

…і ковтає…

Птаха померла. Її більше немає.

Обличчям жінки течуть сльози. Вона згадала, вона все згадала. Опадають крила, ридає серце. Вона тремтить, вона — замерзлий кусень льоду, бо вона мертва… Знову мертва… Ноги підкошуються, він хапає її, пригортає до себе. І вона вже не стримується. Бо вона, вона…

— Тихо-тихо, Пташко моя маленька. Тихо-тихо, не плач. Я більше ніколи, чуєш? Ніколи не дозволю тобі впасти.

І крізь дощ — його очі. І крізь пелену — його тепло… Чисте небо та чиста криниця.

Хіба буває кохання колишнім?

От і маєш відповідь на своє запитання.

Бо ти так часто питала. Отримуй!

— Я кохаю тебе, Птахо! Я завжди кохатиму тільки тебе, — він шепоче не лише губами, він промовляє серцем.

І вона відповідає, бо вона вже не знає, хто тепер вона:

— А я?

Бо вона, бо вона…

Вона все згадала.

Так. Вона згадала все.

Згадала себе колишню. Ту Птаху, яка колись кохала не Стрибога, яка кохала свого єдиного і створеного для неї чоловіка.

Перуна.

Перуна. Того самого, що… Ні-ні, не так. Він — її чоловік. Перед Сварогом і перед вічністю. Призначений бути завжди їй. Тоді її ще не називали Птахою, Магурою. Тоді вона була великою Славою, дружиною сина Сварога. Дружиною Перуна, Перуницею. Єдиною, коханою, щасливою, досконалою…

Дивилася зараз у його чисті очі й згадувала.

Маленький досконалий світ для двох. Світ Оранти, матері Перуна, великої Мокоші, де є він і вона. Де немає більше нікого, де немає зрад, образ. Досконалий світ для досконалості…

Ще не знала тоді, що все швидкоплинне, бо навіть вічність минає… І вона закінчилася враз. Бо починалося та закінчувалося все війною…

Так-так, на початку теж була війна. Чорна, небезпечна, підступна. Ні, зовсім не війна між темними та світлими. Світ тільки-но почав розрізняти барви, тобто ніч та день ще не мали певного визначення. То була інша війна, набагато гірша. Війна між хаосом та існуванням… Навчитися бути богом завжди важко. Стати ним — то вже досконалість. Бо ними не народжуються, ними стають. І стають тільки ті, хто заслуговує на це. Інакше… Боги також помирають, коли стають слабкими, надто закоханими і нікому не потрібними. Можливість бути богом — це можливість відбутися, статися, бути… Боротьба — не завжди війна чи завжди війна? Часто запитувала тоді Перуна. Він сумно мовчав. Він уже тоді напевне знав, що їм судилося пережити. Бо…

Бо зрадник серед своїх знайшовся. І чомусь як завжди той, на кого ніколи б не подумав. Зрадник, що заманив у петлю. «Не завжди ворог є ворогом, а друг — другом», — казав колись Учитель Посолонь. А коли друг стає зрадником, то чи перетворюється такий зрадник на ворога? Зрадник, який допоміг вбити її. По-справжньому вбити саму Перуницю. І що це за безглузді запитання: чи можна вбити бога? Можна… І не одного, і не раз… Зрадник, який свято вірив, що Перун без Перуниці не житиме, бо забрати її у нього — то те саме, що вийняти з тіла серце. Зрадник, котрий прагнув одного: щоб хаос панував вічно. А коли є тільки хаос, легко робити зухвалі вчинки, які не потребують жодного пояснення чи виправдання… Знала, що зрадником був хтось близький. Не могла згадати хто… Та хіба це важливо тепер, коли вона померла…

Витерла долонею сльози. Глянула в очі Бога, у рідні й разом з тим далекі й чужі. Очі, які колись належали лишень їй, а тепер? Теперішня Птаха була іншою. Жінкою, яка виросла зі свого старого дівчачого плаття, і натягати його зараз на себе геть недоречно.

— Перуне, можна мені побути наодинці з собою? Я мушу розібратися в багатьох речах і прийняти свої спомини.

Він, як маленьку, погладив її по волоссі, кивнув ледь помітно головою. Звісно, він згодний, хай побуде одна. Поцілував очі. О Свароже, вона пам’ятала той його поцілунок. Від нього хотілося співати — солодко й гучно співати про щастя. А тепер? А тепер хотілося плакати, просто голосно і нещасливо ридати. Бо Стриб теж любив цілувати її очі. І це було так полохливо, наче вітер прошелестів віями. О Свароже! Знову ті безглузді порівняння з тим, хто хоче Тебе вбити…

Зітхнула. Не піднімала очей на Перуна: а що як усе прочитає у них? А їй так соромно за свою жіночу слабкість, бо не буває кохання колишнім. Не буває… Пішла в бік джерела, яке вчора надибала навпомацки.

Птаха стояла в Чуй-лісі над струмочком, котрий ніжно щось шепотів траві. Стояла печальна та красива. Нещасна та щаслива. Бо згадала все. Ох, ліпше б вона нічого не пам’ятала.

Вона і ліс цей впізнала. Вона колись не раз бувала в ньому. Тоді він здавався молодим, юним, буйним. І вона тоді була юною. І в іншому тілі… б-у-л-а. І тут вперше вона побачила свого Перуна та закохалася в нього назавжди. Чи пам’ятає він? Може, ні, бо Чуй-ліс забув цю історію, зістарівся, став байдужим до всіх-всіх історій.

Перуниця.

Тоді вона любила смак битви, запах крові, небо в гострих блискавицях, згаслі зорі на тлі мертвого сонця… І вона літала над світами, запалювала їх до битви, співала славу воїнам, кликала до перемоги, вела за собою… Так-так, колишня Птаха-Слава не просто омивала рани воякам, збирала їхні душі та відправляла до Божого дому, співаючи славу захисникам та мужності хоробрих, вливаючи у їхню кров віру велику і справжню у справедливість та перемогу світла над темрявою, сонця над стужею, дня над ніччю. Тоді вона очолювала ті битви. Із мечем у руці, в блискучих золотих обладунках, із крицею в серці, яке не мало ані жалю, ані співчуття до ворога. І тоді вона вперше побачила його.

Світле військо вело жорстоку битву в цьому самому місці, над лісом. Вогняні стріли літали небом, земля була рясно полита кров’ю. Хтозна, чим би закінчилася битва, коли б не вона? Яма зі своїм воронячим військом небо дня перетворив на небо ночі. Темрява ковтала світло, Хаос допомагав темним, Радегаст із Палом скинули додолу Симаргла з Дажбогом, і ті, закуті в кайданки непрощенних проклять, конали внизу в муках, разом із велетами-людьми. Безсило кружляли у темних небесах світлі гамаюни, алаканости, сіріни, рароги і навіть жар-птиці, осліплені чорним вогнем чорного сонця чорного світу.

Багато чарівних птахів тоді загинуло. Дана поливала рясно голови темних своїм магічним срібним дощем, який на темних душах залишає опіки, і ті нещадно печуть та кровоточать. Віли зі cвіту Чистого Неба вправно та трішки химерно грали на дримбах, уміло приголомшуючи супротивника, який глухнув від чарівного звуку цього інструменту. Але й цього було замало…

Лідниця, жінка з крижаними очима та крижаним обличчям, дмухала таким холодом, що навіть повітря довкола, здавалося, замерзало. І зусилля світлих робилися слабкими. Пал запалював вогняні кулі з недобрим вогнем, які, потрапляючи на тіло, хоч і не пропалювали його, та робили вразливим. Бо пекучий біль прошивав своїми гострими стрілами єство. Біль був нестерпний. Навіть хотілося просто померти, тільки щоб не судомитися в пекельних муках. Морок, той самий, майбутній батько Стрибога, згущував темряву, робив її в’язкою на дотик і заковтував нею всі світлі почування і викрадав із серця добро. А ще ж були інші темні. Жорстокі, нещадні… Вій, Ніян, Навія, Худіч, Припекало та інші, інші, інші… Світлим вистачало сили на те, щоб стримувати натиск, але, здавалося, ще трохи — і темрява проковтне світло…

І тоді на блискучій колісниці, запряженій трійкою баских коней, з’явився він — могутній і сильний. Він промчав, наче буревій небом, за спиною замість крил мав сагайдак зі стрілами та перекинутий через плече лук, а у кожній руці по мечу. І коли меч торкався меча, з нього вилітали смертельні блискавиці. І кожна з них завжди влучала в ціль. Син Сварога, блакитноокий, русявий, з мечами, які викував у небесній кузні спеціально для сина батько й омила божою росою мати Мокоша, прибув якраз вчасно. Темрява почала розсіюватися. Усі закляття, котрі посилали на голову Перуна вороги, легко опадали додолу, щойно торкалися якогось із його чарівних мечів. А захисти темної магії розбивалися блискавицями просто та невимушено. Із-за хмар почало визирати перелякане сонце… Ще трохи — і перемога світлих стане беззаперечною. Та раптом…

Нізвідки з’явилася вона — вбрана у все чорне, висока і тонка, мов очеретина, пласка, наче і не жінка, рудокоса, завжди скривлене обличчя від ненависті і страшні палаючі очі, у яких жило саме зло. Обличчя наче порубане зморшками, деякі з них утворювали шрами, які постійно гноїли, скапували вниз смородом. Із тих шрамів час від часу лізли хробачки чи жуки-гнойовики. Вони падали додолу та на місці падіння утворювали брудне болото. То була Вогнявиця, старша донька Чорнобога, безжальна та жорстока. Її темна магія могла вбивати найсильніших, навіть богів, і жодні світлі сили не мали моці тому противитися.

Зло дуже швидко відновлювалося, бо так легко в людині поселити сумніви, викликати негатив, а потім агресію, а цим усім і харчувалося зло. Вогнявиця живилася самою війною. Бо війна — це не танці і не пісні, не усмішки і не радість. Це одвічний смуток, смерть, кров, агонія, муки, жаль, біль, гіркота та відчай… Тьмяно-пурпурні крила Вогнявиці розправлялися в небі, і знову темрява заковтувала сонце і робила чорним день. Згасли надії на перемогу, бо блискавиці мечів Перунових геть не шкодили крилам страшної Вогнявиці. А з тих крил шкірили свої лихі пики всі потвори-поторочі світу Наві — завійни, крикси, примхи, лихуші, убаясники, мамуни та хапуни… От-от вони накинуться на світле військо, і стане тоді геть непереливки.

Сірі кістляві руки Вогнявиці легко відбивали удари світлих безсмертних, які, здається, вже не зважали на інших темних, а всі разом заходилися допомагати Перуну. Темні стали під стяги Вогнявиці. Вона була улюбленою донькою батька і володіла усіма його знаннями. Прикутий батьком Сварогом до темного мертвого джерела Чорнобог не міг брати участі в борні, а от донька його мала повне право.

Сили світлих майже згасли, блискавиці все рідше пронизували морок ночі — і враз наступила мертва тиша. Перун уже не міг викресати зі своїх мечів ані найменшої блискавки, срібний дощ Дани, який падав на голови темних і який завдавав їм великої шкоди, теж враз припинився… Дана була знесиленою. Пісня варганів вмовкла, у дримби наче хтось відібрав голос. То крила Вогнявиці настільки зміцніли, що вони просто поглинали всі добрі звуки, натомість лихий смерч, який закручувався десь усередині крил-хмар, мав пролитися на голову світлих звуками болю, їдким дощем смерті.

Вогнявиця звела докупи руки, вони ледве торкалися одна одної… Темно-сині язики полум’я завирували між долонями жінки-вбивці, утворюючи смертельну кулю. Довго не цілячись, вона послала ту кулю в бік Перуна, а за тим заходилася вичакловувати наступну. Перун не встиг вчасно ухилитися — і куля таки зачепила його обличчя. Шрам у вигляді блискавки тепер прикрашав його щоку. Далі була друга куля, третя, п’ята, десята. Перун ледве встигав ставити захист. А от коли до Вогнявиці долучилися інші помічники, точно направляючи її удари, стало ясно: одному йому не впоратися.

І тоді вона, відчайдушна і нестримна, кинулася сторчма на допомогу. І вже не бачила, як поруч корчаться в муках Віли. Ридає над тілом Дажбога Дана, плачуть сіріни та голосять гамаюни.

Магура встигла саме вчасно. Обгорнула Перуна своїми крилами, поставила захист. Їй було боляче, вогняні кулі, прокляття, злоба та ненависть нещадно шматували їх. Вона не знала, як довго зможе триматися, і прошепотіла йому на вухо:

— Діставай свої стріли, Перуне. Оті, сині, які вбивають.

Перун зачудовано дивився на неї. Він таки вперше її бачив. Багато чув і тільки. Послухався жінки. Мовчки взяв лука, натягнув тятиву, приклав стрілу, запитально зазирнув їй у очі. Бо тільки вона знала відповідь.

— Цілься не в серце, Перуне. У таких створінь серця немає. Стріляй не в голову, бо вогняне волосся її береже, і не в ребра — там захист батьківський, Чорнобогів. Цілься в її рани на обличчі й бажай тільки добра, коли відсилатимеш стріли. Добро її обезсилить і через рани потрапить у кров.

Він не питав, звідки вона це знає. Не було на такі дурниці часу. Він чемно слухав її наказів. І вистрілив уперше — і влучив, і вистрілив удруге, і втретє, шепочучи ледь чутно, що тільки й Птаха його чула: «Добра тобі бажаю і світлої долі». Він стріляв і стріляв, не зважаючи на страшні крики Вогнявиці, на її муки та біль, який ще більше спотворював її лице. Висока постать рудокосої зігнулася вдвоє, а за нею і все темне військо раптом налякано вклякло. Темні крила за спиною темної безсмертної почали маліти, а потім ставати не такими вже й темними. Сонце можна було розгледіти між хмарами, день остаточно переміг ніч.

Внизу вдячно затріпотів листям Праліс. Жива з Даною живою водою відпоювали поранених.

Остання стріла торкнулася тятиви лука. Вогнявиця стояла на колінах, закриваючи нажахано вуха. Віли знову дримбували, вбиваючи своєю музикою слух темних. З ран Вогнявиці сочилася брудна кров, страшний вереск і агонія посеред темного війська передалися і їй. Вона підвела на Перуна повні ненависті та вогню очі. Птаха скривилася гидливо. Це було страшне видовисько.

— Відпусти мене, благаю, Перуне! Забирай цей світ собі й відпусти…

Птаха досі не впевнена, чи почула вона ці слова, чи вони їй намарилися, бо добре бачила, що Вогнявиця не розтуляла губ.

Перун послабив тятиву лука:

— Забирайся. І передай Чорнобогу, що ніч, очевидно, зможе прожити без світла, але навіть темрява потребує світильників. Ми маємо домовитися про те, як нам далі співіснувати.

І все закінчилося. Світлі здобули цього разу важливу перемогу…

А потім… А потім Перун та Птаха стояли біля струмка, слухаючи мову лісу. Струмок ніжно переливчасто розповідав про те, який він сильний, хоч і маленький, яка вода у його жилах цілюща, хоч і холодна, який день видався довгий та похмурий, але нічого — бо ж вийшло сонце, і люди перестали кричати та кидатися вогнями і чимсь там іще…

Перун взяв Птаху за руку. Зазирнув в очі.

— Хочеш бути моєю Перуницею, Птахо-Славо-Магурко? Тільки моєю. Ти не просто врятувала сьогодні світлих від ганьби, ти вкрала серце в Перуна, і тепер від тебе залежить, чи житиме він, чи ні.

І вона йому тоді всміхнулася так, як вміють усміхатися закохані жінки — чарівно і безхитрісно. Вона вже кохала його, зрозуміла це, щойно шрам-блискавку побачила на його щоці.

— Я не віддам тобі твого серця, Перуне, і не мрій, нізащо. — Промовляла стиха, з очей чомусь потекли зрадливі сльози. — Я натомість подарую тобі своє. Бо я хочу бути твоєю, Перуне. Назавжди.

— Я кохаю тебе, Птахо-Магуро, люба моя дружино, славна Перунице! — Він визбирував сльози з її личка губами, ніжно цілував очі, уста, пестив волосся. Вона горнулася, тонула в його хмарах. Він пахнув грозою і польовими квітами, здається, ромашками, а ще медом.

І світ довкола раптом зашелестів голосами, загалайкав радісно. Затьохкали солов’ї, зашерехтіло листя на деревах, заспівали трави, квіти, всміхнулося небо і… Сонце у високості пролилося сонячним дощем. «Бо коли закохуються боги, сонце завжди плаче», — так казала колись Птасі її мама, коли падав сліпий дощ, а його вона завжди називала сонячним.

— Дівчинко моя кохана, — шепотів на вухо Перун, — це нічого, поплач, рідна, навіть богам деколи можна плакати. Бо в душі ніколи не народиться справжня веселка, якщо з очей не крапали сльози.

Зітхнула тяжко-невесело. Спогади обплутували спрутом.

Чи буває кохання колишнім? Ти запитувала себе?

Перун. Стрибог. Перун, син великого Сварога, батька, Творця.

Чиста блакить в очах та чисті помисли. Його руки, уста, ніжність, тепло, вірність, серце, яке вона йому так досі й не повернула…

— Єдина…

— Єдиний…

— Моя…

— Мій…

— Назавжди?

— Назавжди.

Тільки назавжди не вийшло. Бо… Навіть вічність буває мертвою. Не те що боги. І вона також померла, тобто просто її у нього вкрали, вирвали, забрали. Та не назавжди. Бо вона чомусь повернулася… Повернулася, але чи до нього? Так багато води збігло, так багато всього відбулося, змінилося, перевернулося, перетерпілося.

А він?

Він тоді мусив померти без неї. Вона б померла без нього — знала це напевне. Мав. Мусив. Але не помер? Бо…

І вона тепер знала чому. Вона це читала в його відкритому навстіж серці.

Велика мета і батько з матінкою не дозволили. Наївно так думати? Але це правда. Вони дозволили їй піти від нього назавжди і заборонили йому наздоганяти…

Вона озирнулася. Відчула його близькість. Перун сумно підійшов до неї. Очевидно, не наважувався надовго залишати її одну:

— Як ти, моя люба Пташко? Пробач мені за все, якщо зможеш.

Гірко посміхнулася. За що він перепрошує? Поки наче рано.

— Перуне, я досі напевне не знаю, чому померла тоді. Чому ти не був поруч. Ти ж ніколи мене одну не залишав. Я лишень пригадую, що чомусь я в світі Оранти залишилася сама, чекаючи на тебе. І раптом приходить звістка від тебе. Твої німі вісники — небесні хмари, кличуть мене тобі на допомогу. Я поспішаю, кваплюся і втрапляю у пастку. А де тоді був ти? Я ж цього так і не довідалася…

Він обхопив голову руками, сумно зітхнув. Говорив:

— А я був у світі темних. Вони якраз вбивали світ Русалій. Перетворюючи води ріки Забутої-Незгаданої на Мертву ріку. Я далеко не наївний, Пташко люба моя, але тоді вважав, що якщо є найменший шанс врятувати цілий світ, то потрібно зробити це. Тебе зумисне з собою не брав, це ж таки темні… Завжди підступні та зрадливі. До того ж сам Велес вимагав лишень моєї присутності. Я легко переправився через ріку, для цього тоді мені міст не був потрібен. Це вже згодом, коли мої ноги торкнуться ґрунту колись світу Русалій, а я побачу Храм Чорнобога, зазирну в очі боввана, що стоїть на площі Чотирьох доріг, зрозумію: мене заманили в пастку. Жодних перемовин не буде. Темний світ демонстрував свою силу, вирішивши вбити частинку мене. Як я скаженів!

Ти завжди була моїм світлом. А якщо я втрачу тебе, то й світло для мене навіки вимкнеться. Я спізнився, Пташко моя. Вони вбили тебе. Вбили моє серце… Серед друзів знайшовся зрадник. Так, страчений та незломлений світ Русалій згодом відомстить темним за все: і за власну смерть, і за твою теж… Морок втратить рідного брата. Згодом сина, потім онуку. Двоє останніх не помруть, та все ж перестануть бути темними. А це для світу темних прирівнюється до смерті. Рівновага між кригою та полум’ям дуже хитка, наче хатинка із соломи, підперта осокою.

Заплющила очі. Притулилася до вербички. Підняла голову вгору. Маленькі тендітні листочки на тлі глибокого блакитного неба. Наче в раю зараз і водночас у пеклі. У Чуй-лісі, у пастці, до якої заманило її теперішнє кохання. Заманило, щоб вбити. Старий та вічний Чуй-ліс. Живий ліс. Ще коли не було Ирію, у який тепер спроваджують усіх воїнів, душі відважних героїв вселялися в дерева цього лісу, щоб бути ними. Тієї війни багато воїв залишилося в цій землі, у кронах та корінні дубів, тополь, сосен… Зараз вони сплять. Мають повне право на вічний спокій і сон. А Стрибог, здається, зовсім не розуміє, що чинить. Він може їх потривожити. Навіщо? Вони заслужили той спокій…

Повертає голову в бік Перуна. Чоловік чи Бог — чи не байдуже зараз? — сумно зазирає в її очі. Мужній і справжній воїн. Чесний, могутній, вірний. Той, хто вже одного разу дозволив їй померти. Кажуть, що історія має здатність повторюватися. А ця?

— Птахо, — прошепотів ледь чутно.

Провела рукою по стовбуру верби. Дерево пахтіло кров’ю землі. У ньому нуртувала сила.

— Перунице! Я досі тебе кохаю. Ні-ні, навіть не так. Я ніколи не переставав кохати. Без «досі». Я завжди тебе кохав, кохатиму. Кохаю. Віриш?

Бог дивився в її очі. Бог не брехав.

— Я це знаю, я це відчуваю, — говорила сумно. — Але навіщо ти мені це говориш? Мені й так важко. Я наче роздвоїлася. У мені зараз живе дві Птахи. Одна, вчорашня, досі кохає Перуна, бо раптом усе пригадала. Інша, теперішня, досі не може забути Стрибога. І обидві — це я. Але одне я знаю напевне: та, котра кохає Перуна, давно мертва. Та, що кохає Перуна, не вибирала його собі за чоловіка. То він її вибрав, а вона не могла відмовити, бо не годна була відвести від нього ані очей, ані серця. Хоча… Чи не я так упевнено ще вчора переконувала усіх, що завжди вибирає жінка. Наївна, так, Перуне?

— Хороша моя, Перунице. Ти не наївна. Ти — розумниця. Просто трішки заплуталася. Бо немає жодного значення, чоловік ти чи жінка. Завжди обирає серце. Серце, розумієш, серце! Тому я тебе запитую: чому твоє серце вибрало темного? Навіщо?

— Ей, агов, дівчинисько! — Задерикуватий хлопчачий голос наче видирає її з притупленого сприйняття реальності, але вона не поспішає розплющувати очі.

Інший голос, не такий скрипучий і також юнацький, трохи збентежено та дещо обережно каже:

— Чуєш, братіку, а мо’, вона того, втопла? Ти не перестарався випадково?

— Чого це втопла, йолкі-матолкі? Хто має застрелитися — не втопиться. — Задиркуватий власник голосу іронічно не погоджується. — Вона ж безсмертна, і до того не темна. Чого це вона мала б втопитися в нічийній воді? Пхе. Вона ж тойво… Дівчисько. З переляку, мабуть, зомліла. Он, глянь, яка бліда.

— Та бачу я. Не повилазило поки. І справді, щось дуже бліда, і тому може бути й мертвою. Йой, лишенько! Я знаю-знаю! Вона точно мертва. То наша земля її вкатрупила. Світ нашого батька тих, хто без дозволу сюди пхається, не приймає. Що ти накоїв, братіку? Ти точно її цейво, — голос з обережного стає переляканим.

— Ой-ой! Йолкі-матолкі! Соплі з Перемінника підбери. Чо’ ти вічно каркаєш, брате? Сто разів переміряєш перед тим, як рубанути. Зараз перевіримо, жива вона чи нежива. Що наперед голосити та поминки справляти? — Голос хоч і вдає, що ніц не боїться, але слова того, кого він називає братом, схоже, добряче його зачепили. І він теж трохи наляканий.

— Перевірить він! — передражнює власник обережного голосу. — Е, той, це все цікаво, звісно, але, скажи мені, мій любий братіку-телепню, якого ти її сюди приволік? Ну полякав би, якщо вже без своїх витівок не можеш, і на протилежному березі залишив. І хай тоді з нею інші панькаються. Так ні, чогось за собою притягнув. Я цій синюшній відмовляюся штучне дихання робити, бо вона точно мертва. Не рухається ж…

— Тюхтій ти, брате. Все як завжди — ой-ой, ай-ай! Йолкі-матолкі! Інколи мені здається, що ти не наш, не безсмертний, що тебе нам вівці підкинули…

— Шо? Що ти мелеш, які вівці? — У голосі обережнішого почали з’являтися нотки образи. — Ти — безсовісна свиня, братіку. Скільки разів я тебе, халамидника та пройдисвіта, з халеп витягував? Не злічити! І ти смієш мені таке казати? Невдячний бовдур. Дожився. Горобцем ляканим я вже був, зайцем-перелякайцем — теж, осиновим листком-страшком — теж… Ага, і ще Сварог зна ким… Але вівцею… Ну, знаєш, Леде!

— Та не вівцею, Полелю! Ой, йолкі-матолкі, які ми ніжні! — Примирливо, навіть трішки запопадливо озивається власник іронічного голосу. — Я маю на увазі, що ти вічно усього боїшся. І вівці усього бояться. Слухай, друже, твоя безмірна обережність мені той, аж по… — очевидно, показує доки, і додає: — Набридла тобто. Ну, давай-но, брате, не будь занудою! Хай! Розважимося трохи, та й відпустимо малу додому. Нудно ж.

— Нудно йому! — перекривляє брата Полель. — Цікаво, а хто винен, що нам виходити за межі землі нашого обійстя не можна? Добавився, дожартувався, братіку? І я через тебе мушу тут відсиджуватися. А що як знову в якусь халепу нас втягнеш?! І заборонять не те що іншими світами мандрувати, а й на вулицю виходити?

— Ну, гаразд, брате. Обіцяю, не втягну я тебе ні в що. — Примирливо заговорив Лед. — До того ж на випадок непередбачуваних обставин у мене є пом’якшувальні причини… Тобто кажемо таке: цю дівулю нікуди силою ніхто не тягнув, вона сама притягнулася. Я відкрив вирву, а вона слідком. Випадково, йолкі-матолкі.

— Ага, випадково. А якого, скажи, ти її за ноги лоскотав, а потім під воду затягувати став? І не соромно? Не всі ж уміють невидимих бачити. От дати б тобі поза вуха, щоб такого більше не робив. — Полель не заспокоюється і шпетить брата. — Відкрив він вирву, сама затягнулася випадково… А ти знаєш, братіку, як нам перепаде, коли з’ясується, що вона — небезпечний злочинець чи якийсь покруч із серйозними болячками.

— Шо? — Лед знову починає сердитися. — А хай тобі, брате! Який із неї покруч? Звичайна дівка, йолкі-матолкі, і всьо.

Мальва уважно слухає розмову хлопців. Цікаво, як довго ці тупаки будуть сперечатися. Вже навіть хотіла обізватися до них чи бодай розплющити очі та підглянути. Та де там! Повіки враз стали важкими, наче були роблені з криці. Тож підняти повіки не змогла. Хотіла заговорити, та язик наче до піднебіння приріс. Здавався дерев’яним і зовсім неслухняним, навіть застогнати не вдавалося. Повна лажа, голос полишив її. Решта тіла, звісно, теж абсолютно не слухалася. Пробувала навіть некоректно виражатися про себе. Бодай спровокувати природні рефлекси організму… Дарма. Навіть рвотний кудись занапастився. Зрештою, це не так зле, отже, вона з темного світу таки вибралася. А от щодо перебування зараз… Очевидно, за сценарієм, годилося б у цей момент зітхнути. Та навіть не зітхалося. Єдине, на що була зараз спроможна, — це слухати чужу балаканину, чути розмірений впевнений ритм власного серця та спокійне, ледь помітне дихання.

Силувалася пригадати, що відбувалося під водою після того, як вона прошепотіла слова-закляття Чорної перлини. Тої самої, яку їй подарував Переплут. Забажала бути врятованою. І скажи, що не збулося? Правда, схоже на те, що врятували її зовсім не морські мешканці, а цілком навіть земні і, здається, люди. Напружила пам’ять. Вода, небо блакитне у високості, геть обезсилене тіло, вона от-от потоне… І раптом відчуття чиєїсь присутності… Схоже, то був цей бовдур Лед. І це він її мало не втопив. Чекай-но, друже, най вона оклигає, і ти ще пожалкуєш, що народився…

Історійка. Скільки вона була у повній відключці, тобто в такій, що навіть не думалося? Фіг з ним. Розбереться потім. Поки міркуємо над іншим. Значиться, так: є два йолопи, які її сюди (куди — поки невідомо, але це точно не світ темних) приволокли. Одного звати Полелем, іншого Ледом. І вони брати. І, судячи з розмови, ще ті шкодники. Полель? Хе, здається, Птаха про нього згадувала. Він син якихось там безсмертних із давнім родоводом чи щось типу того. А Лед? Якщо він брат Полеля, то також, виходить, ще та цяця. Але зараз не впевнена, що так воно насправді. Після пережитого в темному світі, коли її мало не перетворили на темну, та після купелю у воді ріки Забутої-Незгаданої, легко щось наплутати.

Злість на цих двох телепнів, нехай також безсмертних, що зараз витріщаються на її оголене тіло, безперервно росла і множилася. І що з того? Адже вона нічого не могла вдіяти, тіло її не слухалося. Таки халепа! І тепер уже й не знала, що ліпше: замкнена безсмертна душа в нерухомому тілі чи перебування в світі темних?

Її роздуми обірвав голос того, кого називали Ледом:

— Слухай, брате, як гадаєш, хто вона? Якого милого вешталася темним світом? Ой, а може, вона світла, котра випадково заблукала? Он варган на шиї, видиш? Темні до тої музики не вельми охочі. І не сіра вона. Щось не пригадую жодної безсмертної жінки на боці сірих, йолкі-матолкі. Хоча… Все можливо в наш непевний час.

— Ага, — обізвався власник іншого голосу. — Теж не думаю, що вона світла. Зрештою, хіба в Темний світ так легко попасти? Тим паче світлому! Ті кляті ворота через міст Калиновий чужака не впустять. Спопелять. Сам знаєш. Ніян такого наваяв, що усім безсмертним, крім темних, туди зась. А через воду плисти, щоб на темних повитріщатися, — повна дурня. Що там цікавого? До Храму не пустять, а на вулиці сіро та вогко. І не темна вона, точно. Бо у воду полізла, і ніяка зараза їй не нашкодила. Зрештою, якщо дивитися на її вік, то вона учениця. Отже, майбутня або світла, або темна, або нічийна. Пригадуєш, братіку, нам батько розповідав, що є такі безсмертні, яких однаково навчають і в світлому, і в Темному світах, а потім вони собі самостійно вибирають, до кого пристати. Або не пристати взагалі ні до кого.

— Та нє, — саркастично висловлюється Лед. — Ця дівка, очевидячки, вже свій вибір зробила. Вона не темна.

— З чого ти взяв, братіку?

— Бо не побоялася лізти в нічийну воду. Думаєш, її темні не застерігали і жахлики про ріку не розповідали? Ще й які! Слово честі, цікава дівка! Вона, швидше за все, дременула зі світу темних. І не побоялася, скажи. А їх там — тьма. Навіть наш батько не дуже охоче з ними перемовини веде. А у їхньому світі лишень один раз і був, йолкі- матолкі.

— А ти звідки знаєш, що батько у Темному світі був? Я такого від нього не чув. Заливаєш?! — наїжачився Полель.

— Нічого я не заливаю. Я підслухав, коли вони з матір’ю про це говорили. Та що він там робив, не розтовкмачив.

— О! То коли тебе заставили стайню голими руками, тобто без замовлянь, прибирати, там кізяки кінські, послід курячий… Не на тому тижні випадково то си трапило, га? А ти ще обурювався: «Несправедливо це!»

— Та тю на тебе, брате, йолкі-матолкі. А хай так. Зате я життя урізноманітнюю. Це тобі не віночки плести та на сопілці грати, — огризнувся Лед і вже більш примирливо додав: — Гаразд-гаразд! Посваритися ще встигнемо.

— Ага. За нині вже вп’яте? — сумно додав Полель.

— Зате не нудно, — випалив Лед. — То що, брате, вернемося до нашої, як ти там її назвав, цяці. Отже, вона учениця і, мабуть, проходила науку в Темному світі перед тим, як зробити вибір. Так? Так! Але темні так їй допекли, що вона вирішила втекти від них, йолкі-матолкі… І…

— Ага, дременула дівка від темних, аж забулькало, — перехопив ініціативу Полель. У голосі його ще чулося роздратування. Схоже, така манера спілкування для братів була звичною.

— А вона мені починає подобатися, брате, — Лед, напевне, усміхнувся, бо в голосі з’явилися нотки радості, і додав: — Хитрюща, зараза. Одяг у воді, очевидно, спеціально залишила. Тому що гола. І що подумають наші темні?

— Втопилася, — випалив Полель. — Стовідсотково так подумають. Згоден, братіку, з тобою. Цікава панночка!

— Цікава? — Ледів веселий настрій аж вібрував у голосі. — Дивися, йолкі-матолкі, не закохайся! Це тобі не тупеньких-гарненьких дівчаток додол зі школи Вітровію під співи млосні розводити на кохання. Це майбутня безсмертна, і тому геть не подарунок. Тут зуби зламаєш об таку любов.

— Кого це я і коли розводив? Бовдур ти, братіку! І нічогісінько не тямиш у коханні! Це ціла філософія. Космос! Ти, мабуть, забув, хто я такий! Я — Полель! Я — майбутній покровитель шлюбу. Це відповідальна місія, яка потребує посиленого тренування. — Ображено виправдовувався Полель. — Я ж тобі не закидаю, братіку, палке захоплення розтинанням трупів всяких земноводних чи дружбу з потворними істотами з ворожих світів. Ліпше поцілунки з додолами, аніж усі-пусі з чуперадлами. Тьху…

— Невже не закидаєш? — Лед іронічно перекривлював брата. — Ой-ой, а от щойно це була просто пізнавальна бесіда, так?! Але я не буду виправдовуватися. Йолкі-матолкі, нізащо! Мова зараз не про мене, а про дівчину. Що будемо робити? Проблема спільна. От щойно, наприклад, я зауважив у неї на шиї, крім варгану, ще дещо.

Мальва відчула, як її потягнули за мотузку. Хотіла вхопити безстидника за руку, на мить забувши про те, що не може рухатися. Злісно чортихнулася всередині тіла, яке геть її не слухало. Всі знані закляття, і темні, і світлі, промчали в голові: повернення, відвернення, зневільнення… Нічого не допомагало. А хлопці тим часом вивчали її, ніби якусь дивовижу.

— Мушля. Глянь, йолкі-матолкі, точно мушля. Але якась вона не тутешня, чи шо? — Вів зацікавлено голос Леда. — У жодних відомих мені водах таких не зустрічав. Хе! Мені все більше подобається ця краля, друже Полелю. Дуже цікавий індивідуум із безсмертної братії. Тре’ її терміново оживити, мо’, тоді дізнаємося більше. Давай затягнемо її до одного чарівного місця і…

Полель сердито обірвав Леда:

— Що?! Я категорично проти. Давай ліпше повернемо її назад, покладемо туди, де взяли. Мені, звісно, її жаль і таке інше. Але те, що ти замислив, — це вбивство. А так принаймні вона матиме шанс.

— Шанс? Ну ти, брате, загнув! Взагалі мене за кровопивцю маєш!? Хіба я звір скажений чи потвора бабайська? — Здавалося, що Лед не знає, як реагувати на закид брата — ображатися чи лаятися. — Я ж не пропоную її вбивати. І як ти собі уявляєш її повернення назад? Куди? У воду? Вона ж непритомна і в такому стані точно ґиґнеться. А мо’, ти хочеш її темним віддати, га? Авжеж, в Оселищі Відтіні вже, либонь, спохопилися і прискіпливо шукають пропажу. Бо вона втікачка і, може, навіть злочинниця. Тобто за їхніми темними законами! Розумієш? Втікачка і злочинниця. Факт! Чи ти пропонуєш її під ворота Ягілчині підкинути? Пожалій дівку, брате. Темні її там насамперед шукатимуть. Це ж темні. Не вірять нікому. Засранці всевидячі. Якщо десь вона й у безпеці, то лишень у нас, йолкі-матолкі.

— Слухай, братіку, а без цих твоїх словечок уже ніяк? Мама ж тебе просила говорити чемно. — Полель невдоволено і трохи роздратовано робить брату зауваження. — Навіть темні таких слів уникають. Навіщо ти так?

— Ой-ой! Мо’, сопілку витягнеш чи бандуру в руки візьмеш та щось мені заграєш про красу неба, хмаринок і благородство почуттів у трудівниць-бджілок, йолкі-матолкі? Пішов ти в дупу, брате. Я ж про порятунок людини торочу, а він мене виховувати зібрався. Наче матусиних, батькових і сестринських монологів мені мало. «Люби ближнього, говори тільки добрі слова, усміхайся світу і теде»… А як мені не хо шкіритися до світу, то що робити? Піти втопитися? Мо’, мене в притулок до темних на перевиховання віддасте? — Лед не на жарт роздратувався.

Мальві він чомусь більше подобається, аніж правильний і романтичний Полель. Навіть те, що він її мало не втопив за певних обставин, тепер могла йому пробачити. Зрештою, він не віддав її на поталу темним.

— Ну гаразд-гаразд. Вибач, братіку! — Не надто охоче погоджується Полель. — Може, й забагато тих повчань, і тому ти так скаженієш. Хай, говори при мені як знаєш, але не при батьках і не при сестрі. Домовилися? Батьки ще це можуть проковтнути, але Леля… Вона ж ніжна квітка, тендітна лебідка, і від твоїх слів, наче красна ружа без води та тепла, гине та пропадає.

— Усі-пусі-мусі-кусі. Йолкі-матолкі! Тю на тебе! Пропадає вона. Авжеж! Уже тиждень десь волочиться і всім до дупи де: і тобі, і батькам. Якщо трохи старша, то вже все можна, бо їй, бачте-но, довіряють… Теж мені, ружа трояка.

— Братіку, ти себе чуєш? Леля ж не вештається як ти, від халепи до халепи, вона вже повноцінна безсмертна, і роботи в неї багато. Така відповідальність у тендітної юнки: Небесні Ворота тримати відкритими для душ тих, хто приходить із вирію в світ людей, та закликати щасливу долю на майбутнє для тих молодих людей, котрі от-от закохаються…

— Закохаються, залюбляться і розмножаться… Тьфу! — перекривив і різко перервав брата Лед. — Тобі одні співи про любов у голові, братику рідний. Всьо. Давай дамо поки спокій нашим родичам. Вернемося до утоплениці. Гаразд, будемо чинити за правилами. Допустимо, ми якось переконаємо батьків, шо вона випадково до нас втрапила. Течією занесло, наприклад. — Лед зробив паузу і вже впевнено додав: — Пропоную таке: маємо зачекати, брате, коли отець повернеться. Коли ж матінка раніше з’явиться, то спитаємо її поради. А мо’, того, таки до дуба занесемо, йолкі-матолкі?

Мальва не розуміла, про якого дуба йдеться, але зі слів Леда висновувала: йдеться про щось лікувальне, яке мало б допомогти їй оклигати.

Тут обізвався Полель:

— Ні. Я проти. Ми ж нічогісінько про дівчину не знаємо. Хто така? Лишень здогади, і тому… Вона може бути і не безсмертна, без Перемінника. А якщо так, то сила дуба її просто вб’є. Тому, дорогий мій братіку, давай не станемо квапитися і не будемо оживляти її самотужки, тобто дочекаємося матінки, або, це ще краще, повернення батька. Він обіцяв повернутися вже післязавтра.

— Умгу. Та невже? Післязавтра? Ти впевнений, йолкі-матолкі?

— Впевнений. Чому ні? А що ти маєш на думці, Леде? — насторожено перепитував Полель.

— Що я маю на думці? — голос Леда зробився сумним, навіть трохи печальним. — Невже це тільки я бачу? Батько та матуся. Найрідніші! Ще вчора — дві половинки одного, а нині? Це пара рук, одна ліва, інша права, як і годиться, однак… Ці руки, брате, руки різних людей. Ба більше — чужих людей. Батько став якийсь мовчазний, замислений, весь у собі. І не помічає часто-густо, що у нього під носом коїться. От поцупив я одну з його стріл. І що? Не спохватився. Все торочить, що проблем у світах додалося, от і часу катма, бо потрібно про вічність дбати. А пригадуєш, брате, як торік мені влетіло лишень за намір впасти на хвіст сестрі, типу для екскурсії світами… І матінка то все відчуває, брате! І квіти її теж. Тобто мамині іриси. Ти бачив, що з ними твориться? Де це бачено: у Лади квіти гинуть, і які квіти?! А оці їхні безглузді мовчанки, коли вони усамітнюються? Так-так, я засранець, бо підслухав. Точніше, нічого було слухати. Бо можна слухати тишу. А мовчанку? Вона лише лякає, брате. І це не просто мовчанка закоханих, це мовчанка чужинців.

Полель сумно зітхнув. Ох, як багато Мальва віддала б, щоб побачити зараз мармизу обережного та дуже правильного Полеля — принаймні так здавалося з його слів.

— Ну шо, йолкі-матолкі?! — вже веселіше мовив Лед. — Ти зі мною, брате, а чи з вирію чекатимеш лелек? Я так думаю, що не випадково ця дівуля втрапила у наш світ.

— Ой-ой! Це правда, Леде! Нічо в світі не відбувається випадково!

— Анічогісінько, брате! — у тон зухвало відповідав Лед. — Тож вперед, мій вірний та добрий воїне світла!

— Гаразд-гаразд. Вперед-вперед! — погоджувався Полель. — Лише обіцяй мені, братіку, що тільки-но гостя оклигає, як ми її спровадимо туди, куди вона сама захоче. Сам знаєш, у нас перебувати непосвяченим безсмертним заборонено. І це не проста заборона: давні заклинання, котрі оберігають світ Оранти від нечесного вторгнення, провокують смерть непосвячених.

— Ну от, — підтримав радісно брата Лед. — Нарешті ти щось розумне сказав, йолкі-матолкі.

— Ага. То я від тебе мудрощів набрався, — єхидно парирував Полель.

— І якщо дівка не прокинеться і не пройде обряд відновлення, — провадив далі Лед, — то відправимо її, наприклад, в один із тих світів, де нема ані світлих, ані темних.

— А хто є? — здивувався Полель.

— Як хто? Сірі! Хай вони з нею валандаються! У них є досвід у відбиранні волі в молодих і ранніх.

— Віддати сірим неокріпший дух?! — у голосі Полеля вчувалися нотки обурення. — Ти ж мені щойно геть інше товкмачив! Шпетив мене за недобрі наміри. Переконував, навіть трохи жалів дівчину. Братіку, що за подвійні стандарти! Віддати сірим? А відповідальність перед Всесвітом, рівновагою? Як ти мо’…

— Ой, я тя прошу, я тя благаю, йолкі-матолкі, — сердито обірвав брата Лед. — Хто ж знатиме? Ну, подумають, здуру втопилася дівка. Ну і шо? Чи ти мене, свого рідного брата, закладеш?

— Хто знатиме? — Полель по-справжньому щиро обурювався. — Я знатиму…

— Ага-ага, — засичав на брата Лед. — Ще скажи — Творець…

— Творець? І він знатиме. Але це не так важливо, як твоє нерозуміння головного. Та ти ж сам Творець майбутній, брате! Як ти можеш?

Мальву дістала та розмова. Ну нічого собі заморочки! Вона жива, вона їх чує. А ці двоє сперечаються, куди дівати тіло. Поставали два цапки, які думають, що вони божки, наставили ріжки, тупцяють копитцями, як у казочці про кладочку через прірву, та вирішують, житиме вона чи ні. Ох, якби вона тільки змогла відтанути… Якби до неї повернулася здатність рухатися… Вона б їм обом показала! Їй не шкода жодного з братів. Два придурки скажені: один — різник жаб, інший — сопілкар та бандурист. Кілька прийомчиків — і вони знесилені. От тобі й діти богів. Невиховані егоїстичні самозакохані бевзі. Хто у хлопців мама — вона почула. А батько? На місці татка вона не те що стайні руками заставила б вичищати, вона б їм цілу планету натирати до блиску дала… Хоча шкода планети. Засеруть своїми балачками й умняками.

— Ну то шо, йолкі-матолкі? — говорить удавано примирливо Лед. — Тягнемо її до батькового дуба?

— Ну ти, братіку, взагалі, той? Вона ж під дубом відразу дуба вріже. Я ж тобі пів години про це втираю. Якщо так дуже хочеш її оживити і думаєш, що батьки до завтра не вернуться, то давай щось інше придумаємо.

«Хм, цікаво, — подумала Мальва. — І чому мені не страшно аніскілечки? Очевидно, добрий вишкіл дідуся Мора дається взнаки». Бо навіть чиниться інше. І все навпаки — гнів та злість аж рвалися з неї. А це завжди Мальві допомагало набагато більше, аніж сюсі-пусі та рожеві банти.

— Ой, — раптом заверещав Полель. — Дивися, дивися, братіку! Вона моргнула. Гля, Леде, точно моргнула!

На мить запала тиша. Певно, хлопці витріщалися на неї, стараючись вловити хоч якісь зміни в міміці.

Раптом хтось із хлопців розреготався весело та щиро. Могла закластися, що то Лед. Не помилилася:

— Ну, йолкі-матолкі, ти й вигадник! Моргає вона? Ще б переповів мені про що співає! О, я придумав. А давай спробуємо мамину баклагу з водою. Покропимо дівку трошки водичкою і…

— І шо? — Полель різко обірвав брата. — То я вигадник? А ти благодійник? Яка ще баклага? Тобто вода Лади? Нею вагітних напувають, через лоно материнське вливають і життя дитині дарують, душу дарують. Ти хочеш дівчину вбити? Її ж душа при ній. О Свароже! Творцю небесний, подивися своїм чесним оком на цього барана, який вважає себе богом, і вправ йому клепки чи то залий хоч трохи розуму в його порожню макітру. Та матінка як дізнається, що ти надумав, то… Лада тобі за це і голову відкрутить, Леде, і ноги з руками, і кожен пальчик окремо, щоб довше мучився. А я допомагатиму. Бо придуркам так і треба.

— Що? І хтось мене щойно соромив за негарну мою лексику. А сам? — Лед незграбно виправдовувався. — Та йолкі-матолкі! Я ж просто так, як варіант запропонував, я ж нічо такого не мав на увазі. Що ти відразу верещиш, як недорізаний? Наче та дівка тобі ріднокровка. Чи мо’, ти закохався? Вона ж ніяка! До твоїх грудастих додол їй далеко. Та глянь на неї: мале, кістляве, навіть не дуже на жінку схо…

Лед не договорив. Щось гепнуло поруч, стукнуло, завило… Катавасія не припинялася кілька хвилин. Хоча ті двоє метушилися мовчки без образ і криків, було ясно: не примирилися. Нарешті, коли почулися захекані вдихи-видихи і один закашлявся, другий засичав:

— Ану проси пробачення, брате, бо клянуся Творцем, перетворю тебе зараз на хмару й будеш літати, поки мати чи батько не повернуться і не дізнаються, як ти тримаєшся обіцянки, яку дав перед деревом роду.

— Ну, добре-добре, — якось болісно та трохи розчаровано заговорив Лед. — Пробач. Йолкі-матолкі. Ми ж брати. Я ж пожартував. Який же ти!

— Я? При чім тут я? — Полель, напевно, не відпускав брата, бо говорив спокійно, а той вовтузився поруч та важко дихав. — Ти у неї проси пробачення, у дівчини. Ти у світі Берегині посмів образити жінку. Ану проси!

— Та вона ж не чує. Що даремно повітря колихати? Ну, гаразд, тільки той, верни мені назад руки-ноги, га? Пробач мені, незнайомко, за те, що так себе поводив.

— І? — насторожено озвався голос Леда.

— Та що «і»? Ти точно здурів. Що «і»? Пусти! Користуєшся тим, що так підступно мене схопив.

— І скажи, що більше не ображатимеш її, — вів своєї Полель. — Бо жінок ображати можуть тільки закінчені покидьки. А таких у Яві немає. А якщо є, то сам знаєш, що з ними роблять. Я слухаю, братіку.

— Ох, — примирливо застогнав Лед. — Пробач мені, незнайомко, за всі образи і за те, що так себе негарно поводив. Обіцяю, що таке більше не повториться. Принаймні намагатимуся виправитися. І пробач також мого брата, телепня, бо він теж спочатку був не проти тебе вкатрупити, йолкі-матолкі.

Щось гучно поруч ляснуло.

— Дякую, — сердито буркнув Лед.

— Я, можливо, і хотів її подалі від нас спровадити, але вбивати точно не планував, — задоволено відповідав Полель. — Іди принеси краще батькову стрілу.

Мдя, Мальва помилялася щодо обережності та мямлення Полеля. Тепер зрозуміло, хто тут справді керує і є старшим.

— Яку ще стрілу, йолкі-матолкі? — майже щиро говорив Лед.

— Ти знаєш яку, братіку! І не треба мені розповідати, що ти її не маєш, бо батько її начебто відібрав у тебе. Сам щойно про неї згадував. І, до слова… Я навіть готовий назвати місце, де ти її ховаєш.

— А підглядати нечесно, йолкі-матолкі, — сердито буркнув Лед.

— А красти в рідного батька теж нечесно. До того ж я не підглядав. Ти настільки гучно завжди все робиш, що треба бути і сліпим, і глухим, щоб не зауважити. — Йди вже, поки я знову не почав злитися.

— Е-е-е-е, брате… А для чого нам стріла? — обережно запитував Лед. — Ти ж знаєш, вона той, не дуже безпечна у невмілих руках.

— Ти принеси, а там побачимо. Деякі рани доторком стріл Перуна лікуються. Особливо душевні. Спробувати можемо, пра’?

Мальва почула, як щось зачалапало і почало віддалятися, щось сумно буркаючи. Лед таки послухав старшого Полеля. Коли кроки стихли і голос теж, ще пару миттєвостей нічого не відбувалося. Потім вона відчула теплий дотик пальців у себе на щоці. Потім на шиї.

— А ти ж нас чуєш, правда? Ось знову моргнула. Брата я відправив куди подалі, щоб не заважав своїми порадами. Якщо і справді мене чуєш, то спробуй моргнути.

Мальва щомочі заморгала. І навіть вдалося цього разу ледь чутно зітхнути. Полель це помітив:

— Чудово! Колись матуся дала мені ладанку на щастя. Ладанку з живою водою. Жива вода із самого Біловоддя. Краплі достатньо, щоб тебе оживити. А ще я прокажу одне дуже легке, мов хмарка у небі, заклинання, казатиму тобі його на вушко, і коли пролунають останні його слова, ти отямишся.

Гей, око Лади, Полеля і Лелі!

Гей, око матері Лади, ніч пропадає,

У голові твоїй, леле, ніжно світає.

Бо око матері Лади з води живої виходить,

Здоров’я та розум дівці-ягідці щедро приносить.

Він говорив прамовою. Слова лоскотали вухо, розходилися хвилями, падали живою Ладиною водою в кожну клітинку, і вона відчувала, як тіло починає оживати. Він легко торкнувся її губ чимсь вологим і… Спершу зрозуміла, що повіки стають легкими, наче пір’їнки-хмарки у небі, руки скидають із себе каміння, повертається голос.

— І з уст твоїх злітає правда. Говори! — Полель вмовк.

І Мальва легко розплющила очі. Навпроти стояли інші — голубі-голубі, аж прозорі, але дуже теплі та добрі.

— Прокинулася? Ласкаво просимо у світ Оранти, дівчино безсмертна! Так, ти ж безсмертна, я не помилився? Як тебе звати?

Він допоміг їй сісти. Вона вдихнула на повні груди, тоді видихнула. Дихалося легко.

— Мене звати Мальва. — Слова поки давалися важко. Язик наче забув, як воно — добувати звуки. — Так. Я утікачка. Зі світу темних утекла. Мене хотіли силою заставити випити з Чорнобогової чари. І тому я втекла. Я не хочу ставати темною. Будь ласка, не вертайте мене назад. Дякую, Полелю, що врятували! То як сказав твій брат: хто має застрелитися — не втопиться?

Полель усміхнувся. Він так і знав, дівчина від початку їх чула. Усю розмову з першої хвилини перебування у цьому світі.

— Приємно познайомитися. Сильна дівчино Мальво, втікачка з Темного світу. Панна Мальво. Яке чарівне ім’я. Сонячне і тепле.

Полель допоміг Мальві сісти. Тоді вона спробувала звестися на ноги та роззирнутися. Зробилося трохи недобре від різкого вставання. Полель це помітив. Захитав скрушно головою, тоді звідкись дістав широку квітчасту верету, накинув на неї:

— Це щоб прикрити твою наготу. Не те щоб мені було неприємно на тебе дивитися, скоріше, навпаки, бо ти прекрасна, та мій брат… Ну, ти ж його чула. Я скоренько збігаю до хати, знайду тобі вдяганку. Сподіваюся, брат нескоро повернеться. Він розтелепа ще та. Даю слово, що він кудись переховав стрілу, і тепер півдня буде згадувати, куди. І ще одне: не роби різких рухів, о чудна дівчино Мальво. Після пережитого потрібен час, щоб відійти. Ти справжнє диво, Мальво, — останні слова він сказав, напевно, для себе, бо вони ледве прошелестіли устами, та Мальва почула.

Натомість відразу по них прогуділи й інші:

— О, маєш, йолкі-матолкі! Хтось отямився, поки я туди-сюди бігав, — взявши руки в боки, перед ними стояв войовничий Лед. Чорні очі, наче земля, довге темно-русяве волосся, зібране у вузол на потилиці, рідка борідка, яка б мала додавати хлопцеві літ і мужності, сорочка з войовничим узором (у тому Мальва вже навчилася розбиратися завдяки читанню на ніч Тестаменту), широкий шкіряний пояс, який теж був щедро помережаний узорами. Бракувало хіба меча на поясі та за плечима колчана зі стрілами. І готовий воїн. Погляд гострий, стрімкий, та разом з тим теплий і добрий.

— Ну, йменням Сварожого кола і так далі, мала! — очевидно, це вітання було адресовано їй, і в голосі чулася образа. — Ти мене навмисно спровадив, брате, щоб я тобі не заважав дівку клеїти, так, йолкі-матолкі? І де, скажи-но, ділася моя стріла? У жодному з моїх сховків її нема… Ну?

— Я не знаю, братіку! Чесно. Ще раз добре перетруси всі свої сховки, бо щось ти надто скоро вернувся. І я тебе нікуди не відправляв, не знаю, що ти там собі надумав. Панна Мальва — безсмертна, як ми з тобою і думали. Тому так швидко прийшла до тями. А ти не радий? І, до речі, нашу розмову вона всю чула. Просто з ввічливості не стала нас перебивати. Ви тут ближче знайомтеся, а я піду пошукаю для панни Мальви одяг. Не буде ж вона у вереті по світу нашому ходити.

— Ну-ну, — невдоволено бурчить Лед. — Іди вже, провокаторе, іди. Йолкі-матолкі. Обіцяю, я її не їстиму. Вже геть монстра з мене зробили.

Мор стояв на березі Мертвої ріки. Вже не пригадує навіть, коли востаннє спав. І не хотілося зовсім. Його онука мертва. Намагався прийняти це та змиритися. А ще мусив зрозуміти, де знайти правильні слова, якими мав повідомити сину про смерть його доньки. Мара, певно, вже знає. Вона, Мара, мала забрати душу онуки. А коли й вона досі нічого не знає? Бо що відбувається з душами тих, кого ковтає вода Мертвої ріки, достеменно невідомо. А може, просто Мара не поспішає до нього з прокляттями та дошкульними звинуваченнями, бо жаліє? Що ж… І на тому спасибі, жінко!

Давно не відчував такого болю. Не знав, що настільки прив’язався до дівчини. Обурювався через її витівки, лютився, коли вона його не слухала, скаженів, якщо робила по-своєму, казився навіть, коли хитрувала… А в глибині душі чесно тішився. Бо вона була схожа на нього — бунтарка з першого кроку і першого слова. Такі стають великими безсмертними, а не простими виконавцями волі великих.

Був певен, що рано чи пізно вони б таки зблизилися і він би розповів їй, як крав з бібліотеки свого батька заборонені книги, як читав їх наодинці, заховавшись у той самий сарай, поблизу якого завжди було болітце, куди чкурнув проклятий. У тому сараї завжди було безпечно, бо строга заборона заходити туди без дозволу діяла категорично на всіх, крім Морока, старшого сина темного Правителя. Це було чудне місце, і він хотів, щоб Мальва про нього знала… Обов’язково якось би дізналася.

А як він тішився, коли побачив, що вона зробила з Навією. Ця потороча ще й не на таке заслуговувала. Завжди була гидким заздрісним каченям поруч із сестрицею Марою. Але оскільки була старшою, то чомусь вбила собі в голову, що має більше таланту, аніж сестра. Мара любила свою нестерпну старшу сестру, хоч та їй постійно дошкуляла: то волосся підпалить, то ослячі вуха за допомогою заклинання причепить, то поросячий хвіст замість носа прилаштує… Звісно, Навія ніколи не зізнавалася в тому, що це її рук діло, досить вправно перекладаючи вину на інших. Мара вірила сестрі і терпляче зносила кпини оточуючих. І так могло тривати вічно. Та втрутився Мор.

Мара була його жінкою. Він це відчув відразу, щойно вона заговорила до нього. Спочатку був голос — мов шепіт струмочка, тоді він побачив чорні очі і… Не просто темряву в них — в очах горіли зорі, які усміхалися йому. Що там торочив його син Стрибог про те, що вибирає завжди жінка? Дурня. Вибирає завжди серце. І байдуже чиє — жіноче чи чоловіче… Його серце вибрало Мару. І Мор не стримався та «випадково» напоїв Навію настоянкою правди. У Ягілки на щось там — вже й не пригадає зараз, на що — виміняв. Та це й не важливо. І сп’яніла від правди Навія чесно розповіла Марі про всі свої витівки: як шкодила, скільки, коли і чому…

Сестрі Мара все простила. Але Навія не простила знаття правди… Зате за Мару гарно помстилася Мальва, навіть не знаючи того. І коли Мор застав зеленокосу красуню Навію всю пожалену павуками та зміями, з обличчям у страшних бородавках, то навіть втішився… Йому, щоб допекти Навії, потрібна була чужа допомога. Так, безумовно, це було зроблено хитро, Навія начебто сама у всьому зізналася, а ось його онука ні з ким не радилася, вчинила просто по справедливості. Зухвальство, що межує з нерозсудливістю. Учинок безглуздий, порушення порядку і таке інше. Але Мору подобалося, ох, як йому це подобалося!

Невже він таки перебрав із тиском на онуку? Він не міг повірити, що зламав її і вона з розпачу втопилася. Мальва не з тих. Вона — криця, вона така, як він. Вона — його онука, і тому вирішила перепливти Мертву ріку. Зовсім не вірячи в те, що Мертва вода ріки її вб’є. А може, це проклятий, підісланий Птахою, силоміць запхав дівчину у воду? Морок у це не вірив. Силою запхати сильну безсмертну у воду? Хіба що хитрістю…

Зараз найбільше жалів, що особисто не проконтролював, коли знищували світ Чотирьох Сонць, спалювали Арату й Оселище Дива. Йому доповіли: усі мешканці загинули. Повірив. Хіба він міг не повірити власному сину? Ох, дурні пророцтва, які збуваються: «Та, що прийде від Арати, вкраде серце твого сина, полонить душу та знищить темний світ». Чому Оракул просто не сказав: «Вбий доньку жриці Арати зі світу Чотирьох Сонць, і все у тебе буде добре»? Звичка Оракулів говорити загадками завжди дратувала, але нічого з цим не міг вдіяти. Якби не ця клята світла Птаха, то б і син був зараз поруч, і онука лишилася живою. Якби міг, власноруч задушив би потвору.

Мор підійшов до води. Схилився над плесом. Наставив долоню над поверхнею, мало не торкаючись її. Він уже не вперше намагався розмовляти з мертвою водою. Дожився. Великий Мор ходить берегом Мертвої ріки і балакає з водою? Божевілля! Інколи Морок вірив, що у воді, крім, звісно, води, ще хтось живе — невидимий, лихий, потворний. Живе той, хто лишився там після того, як світ Русалій був знищений. Саме він, отой лихий фантом, і вбиває темних, котрі випадково чи навмисно потрапляють у мертву воду. І зараз Морок говорив з ним. З тим, хто взагалі не заслуговує його уваги, бо є божевільно-мертвим.

Так, Мор просив, навіть благав. Ба набагато більше — благав навколішки. Добре, що цього ніхто не бачив. Прояв такої слабкості — це ганьба для Повелителя темного світу. Ніколи нічого подібного не робив, навіть заради маленького братика, котрий упав у воду Мертвої ріки. А тут… Повелитель Мор навколішки із заплаканою мармизою просить повернути йому Мальву, хай навіть те, що залишилося від неї.

Та вода мовчала. Інколи стримано, інколи трохи напружено. Та завжди байдуже. Він здавався геть нецікавим. Бо щоб зацікавити Мертву ріку власною персоною, потрібно просто влізти у воду. О, тоді й починається найцікавіше…

Морок навіть вдавався до хитрощів. Запихав у воду свого служку, проклятого тобто, наче наживку. Той стояв у воді довго й нудно. Тремтів безупинно, наче осиновий листок, і хтозна від чого. Бо чи може мертвий бодай щось відчувати? Радше від страху. Страх мають у собі навіть мертві. Та все намарно. Мертвій річці було байдуже до проклятого.

— Повелителю Море! Йменням Сварожого кола та благословенням Великого Чорнобога вітаю тебе! — обережний м’який голос почув за спиною.

Відразу впізнав його, розвернувся. То була Навія. Вона нарешті скинула з обличчя вуаль. Зілля та замовляння повернули їй молодість. Скривився. Вона та, кого найменше зараз хотілося бачити. Однак мусив звертати й на неї увагу як на одну з мешканців та сильних темного світу.

— І я тебе вітаю йменням батька Сварога! Ну, чого тобі? Мені трохи зараз не до тебе, — говорив із притиском, даючи зрозуміти Навії, що він хоче побути сам і не збирається довго теревенити.

— Я все розумію, Повелителю! Вибач, що турбую. Але це стосується безсмертної, тобто зникнення твоєї онуки, — Навія говорила трохи перелякано, але впевнено.

Вміє, коли потрібно. І огидних слів не вживає, згадуючи Мальву. «Смерть примиряє нас навіть з тими, кого ми найдужче ненавидимо», — колись казав Мору батько. Та Мор у це не вірив. Не примиряє. Не завжди з ними примиряє навіть смерть. Хіба що вічне забуття.

Навія ненавиділа всіх — і світлих, і темних, і сіро-буро-малинових, всіх, крім себе, своєї вроди, а колись, може, і його. Бо того дня, коли вона перепила настоянки правди, вона зізналася йому в коханні. Звісно, Ягілка попереджала про можливість нестандартної поведінки від надлишку випитого напою, тому хтозна, що то було: сказана правда чи перепій?

— Ну? — питав чітко і коротко, без реверансів.

Вона простягла перед собою зелену стрічку. Стрічку його Мальви. Він, напевно, десь випадково її забув, бо не розлучався віднедавна з нею. Занурив руку в кишеню штанів, здивовано витягнув стрічку, питально дивився на Навію.

— Це сьогодні я виловила в болоті, де втопився проклятий. Стрічка просто лежала на поверхні, і я зараз поясню, чому. Коли проклятий впав у болото, приголомшений заклинаннями та прокляттями великих темних, він за допомогою цієї стрічки потрапив туди, звідки його прислали. Знаючи, що стрічка пошкоджена, тобто розділена навпіл, той, хто його сюди прислав, завбачливо викинув стрічку назад, зачинивши двері, і тепер відстежити місце перебування проклятого я не зможу. Про те, що ця стрічка належала твоїй онуці, Повелителю, я дізналася тільки нині від Худіча, коли проводила ритуал очищення стрічки від води Мертвої ріки. Він мені повідомив також, що цей шмат, котрий я знайшла, — не вся стрічка. Частина її використовувалася як захист у кімнаті Мальви. І вона зараз у тебе. Чи дозволиш взяти її, щоб скласти докупи, Повелителю? Так я зможу довідатися, хто є власником стрічки.

— Зможеш? Невже? — утомлено запитав Мор і єхидно додав: — Тільки, Навіє, не потрібно тут і зараз докоряти мені, що тобі не все розповіли. Знаючи твоє «добре» ставлення до Мальви, вважаю це зайвим.

Навія скривилася, однак їй таки вдалося приховати своє невдоволення. Говорила спокійно:

— Моє ставлення до твоєї онуки не має жодного стосунку до того, що зараз відбувається у світах. Хтось довів до смерті велику темну і, можливо, зазіхає і на твоє життя, Повелителю Море. А життя Повелителя тісно пов’язане з життям темного світу. І тому я хочу допомогти, тобто ти маєш знати правду.

Мор простягнув Навії стрічку, та обережно взяла її, вклонилася. Стулила частини стрічки докупи, щось зашептала — і за мить стрічка зробилася цілою. Навія з кишені своєї широкої довгої зеленої туніки витягнула мішечок, розв’язала його і добула блакитний порошок. Роззирнулася. Поруч лежав камінь, на якому інколи любив посидіти Мор. Навія підійшла до нього і посипала щедро порошком.

Мор недовірливо спостерігав за жінкою. Він не дуже хотів зараз когось бачити, тим більше Навію, однак правду волів знати понад усе, тож змушений був терпіти. Однак, про всяк випадок, перепитав:

— Слухай, Навіє. А обов’язково тут і зараз робити твої маніпуляції, оце твоє чаклунство?

— Повелителю Море, що ти таке кажеш, які такі маніпуляції? — запопадливо та трохи ображено залопотіла Навія. — Я знаю, що ти мені не довіряєш, тому не хочу, щоб, коли все з’ясується і правда може виявитися не зовсім солодкою, мене звинувачували в шахрайстві. Я гадаю, що тобі буде цікаво побачити у вогні відтворення портрет власника стрічки і…

— Що, у вогні? Тобто ти хочеш спалити стрічку? — Мор сердито вишкірився.

Навія перелякано витріщилася на сердитого Морока. І вже не знала, що їй робити: продовжувати ритуал чи припиняти.

— Повелителю, це ж лишень шматок тканини, це не частина твоєї онуки… Е-е-е-е, але якщо ти не хочеш, тобто якщо знаття правди для тебе неважливо, то я не стану проводити ритуал. То що накажеш?

Мор сердито дивився на Навію. Клята баба, знає, як боляче вкусити… Та тьху, і чого це він раптом так розкис? Навпаки, він має бути сильним зараз, як ніколи, і помститися тому невдасі, який вбив його онуку.

— Продовжуй, — майже прошипів.

Навія радісно кивнула. Стрічка лежала на розсипаному порошку. Навія заходилася щось шепотіти над стрічкою. Вчувалися слова прамови.

Тоді жінка різким рухом скинула перед собою руки, накрила долонями місце чаклування, на якусь мить вмовкла, тоді різко сіпнулася, наче торкнулася чогось гарячого, відступила крок від каменю та щосили дмухнула на нього.

Стрічка запалала. Блакитні язики полум’я з маленьких починали рости, більшали й більшали і врешті, коли зробилися завбільшки з людину, Навія знову гаряче забубоніла собі під ніс. Тоді вийняла з іншої кишені маленьку чорну скриньку, відімкнула її, взяла пучку того, що там було заховане, а мало воно золотистий колір, та легким рухом кинула в полум’я. І…

У полум’ї з’явилася фігура жінки. Вбрана в білі шати, з піднятими вгору руками, наче для вітання. Обриси її тіла ставали більш чіткішими, можна вже було розгледіти складки на її шатах, охайно вкладене волосся на голові, заколоте серпом, чорні аметистові очі з зірками всередині…

Мор і Навія промовили разом і дуже-дуже здивовано:

— Мара…

Тільки голос Навії був щасливий, а Мора — розчарований і розлючений.

— От тобі й правда, Повелителю Море. Жінка в білому. І чомусь я зовсім не здивована.

— Жінка в білому, — просичав Мор, простягаючи перед собою руки, наче збирався когось вхопити за шию. — Це не Магура? Це не Магура… Це Мара? Я вб’ю її, вб’ю. Як вона могла?

Мор рушив уперед, спіткнувся. Навія ледве встигла перехопити його руку, щоб чоловік не полетів у полум’я. Шарпнула його на себе. Він різко розвернувся спиною до вогню, оступився, впав на коліно і вже не міг бачити, як за його плечима фігуру Мари почало змінювати інше жіноче зображення. Навія впізнала його. Але це ще було не все, третя картинка раптово чітко та зрозуміло заступила собою дві попередні. У вогні стояв теперішній справжній власник стрічки, точніше власниця. Але для чого Мору знати правду? Поки Мор зводився на ноги, Навія сипнула у вогонь ще трішки золотого піску. Вогонь весело зашипів, спотворюючи язиками видиво, голосно кахикнув і загас, густо розсипавшись на дрібні іскри.

Мор тим часом підвівся з коліна та розгублено роздивлявся залишки чарівного багаття.

— Я ніколи вас, жінок, не зрозумію. Ви всі трохи навіжені… Навіть безсмертні. Що ж тоді дивуватися ще немудрій і геть юній безсмертній, якщо мудрі та перевірені тисячоліттями чинять препаскудно? Слід терміново скликати Рать світів.

Навія тримала Мора за руку:

— Стій, Правителю, ще встигнеш зі зборами. Тепер ти бачиш, хто тобі вірний друг, а хто брехун і зрадник. Так-так, і хоч Мара моя рідна сестра, хоч я й досі її люблю, та правда понад усе. Пообіцяй мені, Правителю, що по справедливості покараєш винуватих.

Мор зміряв Навію з ніг до голови втомленим сердитим поглядом. Та аж зіщулилася під ним. Чоловік невдоволено хмикнув:

— Що? Пообіцяти тобі? Та хто ти така, жінко? Я також за те, щоб було винних покарано. Але з чого ти взяла, Навіє, що вбивство моєї онуки — то справа рук твоєї сестри? Мальва і її онука. Навіє, дорога! Я — чоловік, але це не синонім слова «телепень». Я знаю, як сильно ти «любиш» свою сестру, і тому врочисто обіцяю: винуватці цього злочину будуть знайдені та покарані. Справжні винуватці, не підставні. І якщо з’ясується, що Мара до цього причетна, то… Пощади не буде. Але якщо з’ясується, що у цьому винувата ти, то від тебе залишиться тільки купка попелу. Зрозуміла?

Навія схилилася над каменем, де щойно палав вогонь, розгребла руками попіл, дістала зелену стрічку цілу та неушкоджену. Простягнула Мору.

— Я все зрозуміла. Візьми стрічку. Я знаю, що таке пам’ять.

Мор мовчки взяв стрічку, запхав її в кишеню, невдоволено скривився. Він ніколи не повірить цій жінці. Ніколи.

Навія схопила Мора за руку і заговорила. Була геть збентежена.

— Але, Море, ти ж сам щойно бачив у вогні правди Мару… — почала виправдовуватися.

Мор перебив, вириваючи свою руку з її долоні:

— Я щойно бачив, Навіє, як ти вправно смикнула за мотузочку, і тільки. Так, стрічка належить Марі, і вона її дала Мальві, але… Що до чого — потрібно з’ясовувати. І, знаєш, слава Сварогу, не ти будеш це вирішувати. Ти ж ненавидиш усіх. Ненависть — це руйнівна сила.

Навія недобре блиснула очима, криво посміхнулася. Вона не стала заперечувати Мору. Лишень стенула плечима, наче говорила: «Розбирайся-розбирайся, а ми подивимося, за ким правда!»

Мор кивнув їй, буркнув: «Дякую, Навіє. Най Чорнобог береже тебе», — і, карбуючи крок, рушив у бік Храму Чорнобога. Він мав віддати деякі розпорядження.

Той, хто посіяв вітер, обов’язково пожне бурю. Навія задоволено потирала руки… Сумніви було посіяно в душі Мора. Вона ніколи і нізащо не зізнається в тому, кого насправді вона побачила в дзеркалі вогню. Велика дяка сірому другу за підказку. Згадала ту мить.

Їх усіх за наказом Мора було послано нишпорити по кущах і закапелках з обох боків Мертвої ріки та шукати Мальву — чи живу, чи мертву. Навію дратували такі накази, та мусила скорятися, знаючи несподівано палку любов коханого Мора до тої малої задрипанки. У списку ворогів Навії вона тепер стояла на другому місці, звісно, після Мари.

Мара — рідна кров, та нерідна по духу. Навія пам’ятає той день, коли сестра народилася. Авжеж, хіба забудеш час, коли ти перестала бути для найрідніших центром турботи, розуміння й любові. Навія вже тоді займалася у Вчителів у Храмі Чорнобога. І найкращим приятелем, близьким і по духу, і в поглядах на все на світі, був Мор. Після того як батьки повністю віддалися турботам про меншу сестру, це ще більше зблизило Навію та Мора. І вони стали нерозлийвода. І хоч молодий чоловік тоді до неї не виявляв знаків уваги, які мав би робити закоханий, вважаючи Навію просто вірним другом, дівчина вперто і терпляче чекала… Бо така дружба обов’язково мала стати коханням. Бо ніхто ніколи його так сильно і по-справжньому не кохатиме.

Та не всі дружби між чоловіком і жінкою закінчуються коханням. Ставлення Морока до Навії так і залишилося дружнім, бо в життя чоловіка увірвалася інша жінка. Молодша сестра Навії. Мара — ніжна, спокійна, завжди впевнена у собі, трішки меланхолійна, яка терпіла всі кпини й знущання сестри і любила її тільки за те, що та рідна кров. І коли Навія зрозуміла, що для Мора вона так і залишиться другом, бо застала того на колінах перед сестрою, коли він освідчувався, світ перевернувся… Її кохання перетворилося на хворобливу одержимість. І нехай Мара не відразу відповіла Мору взаємністю, навпаки, вона надто різко відмовила йому, бо знала: Навія кохає цього чоловіка, а вона дуже любить свою старшу сестру… Але нічого не змінив ані цей дурнуватий вчинок, ані те, що Мара, аби вгодити сестрі, пішла навіть далі, вже знаючи, як та до неї насправді ставиться, бо випите зілля правди оголило всі взаємини.

Мара стала дружиною Велеса, народила йому сина… А Мор? Мор терпляче чекав на Мару і ненавидів Навію. Дружба закінчилася, залишилася ненависть. Навія стала для Морока лишень однією з решти представників темного світу, підлеглою. Повелитель Мор і справді став Повелителем.

А потім… Потім був нестерпний біль від того, що Мара і Морок зійшлися та стали жити разом. Народився Стрибог. Такий подібний зовні на батька і духом — на матір. Ці двоє були щасливі, і не минало й дня, щоб Навія не проклинала ту любов. Нарешті темне небо почуло її прокльони. І коли Мара пішла від Мора назавжди, залишивши сина, Навія була найщасливішою жінкою…

Однак для неї так нічого й не змінилося. Морок уперто не помічав її, не зважав на запопадливі вчинки, дії, знаки… Він не допускав її й близько до сина, бо… Цей закоханий телепень, уже зраджений і покинутий, і далі кохав не вірну та чесну Навію, а зрадницю Мару. Яка полишила його і сина не заради іншого, а задля якоїсь незрозумілої мети, примарного призначення. Навія тепер була твердо переконана: лишень смерть Мари може дати їй шанс…

Сестра і коханий перетворили її світ на пустку. Зараз у душі Навії було не просто темно. Там було порожньо. І вона чекала моменту, щоб заповнити чимось цю порожнечу. Коли з’явилася у Відтіні Мальва, Навія наче повернулася до життя. Слідкувала за тою малявкою через дзеркала у палаці. Це її територія — ті дзеркала, це її винахід. Але хтось поставив захист на дзеркало в кімнаті тої малої зарази. Не стала запитувати Мора, хто, бо ж зачне розпитувати, навіщо вона шпигує, невже не довіряє йому? Було очевидно: дідусь любив свою онуку, і коли та її, Навію, за допомогою підступу мало не вбила, він навіть не покарав заразу. Лише трішки, для годиться, посварив.

Навія неквапом ішла берегом ріки, занурившись у спогади. Вона не жаліла Мальву, дівка заслужила такої смерті — стати поживою для Мертвої ріки. Але інтуїтивно відчувала: Мальва жива. І це її нервувало. Мала знайти докази смерті тої малої зарази. Сірий вигулькнув наче з-під землі. Здається, він її ждав, сидячи на камені та байдуже дивлячись на воду. Навіть не повертаючи голову в її бік, привітався. Він відчув її, вона його ні. Отже, він щойно зчитав усі її думки… У світах не любили сірих, ба більше — їх зневажали. А хто любить зрадників? Навія не думала зачіпатися з ним, це нижче її достоїнства — опускатися до рівня сірості, і вона зверхньо відповідала чоловіку, зверхньо дивилася на нього. Але той відразу сказав слова, які зачепили її:

— Я допоможу тобі, Навіє, позбутися суперниці.

Він не читав їй лекцію про силу та потрібність сірого боку, не вимагав натомість жодних послуг. Дав порошок омани та порошок правди, пояснив, як вони діють. Розповів про зелену стрічку, передбачливо повідомив, що Мальва жива, але він зробить все від нього залежне, щоб її якнайдовше вважали мертвою. Бо це вигідно всім. Кому всім — поки не уточнювалося.

Навія сірому навіть не подякувала. Просто мовчки взяла мішечки з порошком, мовчки кивнула, коли той промовив завчене «Йменням Творця Сварога». Несподівано для себе зрозуміла, що разом із порошком випадково отримала — ні, не друга і не суперника — соратника. Інтереси сірих та її збігалися. Цього поки було достатньо. Сірий не називав свого імені. І це було на руку Навії. Добре, що сірі позбуваються імен, щойно стають на сірий бік. А ще вони робляться між собою дуже схожими — однакові зачіски й одяг, розмовляють лишень прамовою, навіть голоси не одразу відрізниш. Та найбільше вражає, що колір волосся та колір очей у всіх однаковий — сірий. Різними залишаються риси обличчя, та хто там згадає їх, коли на тебе дивляться сірим поглядом сірі очі сірості? І якби Навію зараз попросили описати сірого, вона б нічого і не згадала, крім бездумних сірих очей, які просто прошивають тебе сірим поглядом.

Так. Навія отримала допомогу звідки не чекала, і зовсім не хотілося думати, чим їй за це доведеться платити. Може, потім вона і про це подумає, бо у Всесвіті все має свою вартість. Подумалося, що вона ледь не попалася. Замало порошку омани всипала, і спочатку справді у видиві з’явилася Мара, як Навія й жадала всім серцем побачити. Та потім, коли дія порошку омани закінчилася, на картинці вона побачила тих, хто справді був причетний до тої клятої зеленої стрічки: перша — власниця, друга — та, яка дала стрічку проклятому. Ту другу жінку, стару та смертну (це було видно з її прозорої душі), вона особисто не знала. Могла тільки здогадуватися, хто це. Невже проста смертна, названа бабуся Мальви змогла сотворити таке? Навія навіть відчула повагу до старої. Хоч вона вміла тільки ненавидіти, та це не заважало їй поважати декого з тих, кого ненавиділа.

Так, вона щиро ненавидить усіх тих жінок, котрі якось пов’язані з Мором. Як він не розуміє, жодна з них не кохатиме його так, як вона? Як там каже брат Худіч: «Все має свою природу. І ненависть, і пам’ять, і страх…»

А любов? Це вже стосується серця. А коли воно порожнє?

Ледве дочекався, коли сірий забереться геть. Невже оті плящинки з життям варті таких кпин і зневаги, які він змушений терпіти? Коли з ним це трапилося і чому? Чому дозволив себе втягнути в гру сірих? Невже оте мізерне та шкодне, що він зве життям, вартує аж таких надзусиль?

Зітхнув. Якби міг заплакати, напевно, заридав би чи навіть завив від власної слабодухості. Поки так думав, всередині нього перестало боліти, cтихло дрижання, серце билося ритмічно, без тремтливих зривів… Вже знав, що врешті зможе виспатися. Зазвичай після таких «ліків» почувався декілька місяців чудово. Вночі вдовольнявся здоровим цілющим сном — без сновидінь, марень. Прокидався бадьорий і готовий до нових пророцтв, готовий цього разу врешті зробити вірний вибір — не продаватися за дозу, а по-справжньому померти. Відважно та відчайдушно. Так, як вчинила Майя, його дружина.

Скинув із рамен думки, хитнув головою. Підійшов до гладкої білої стіни. Намалював пальцями на ній знак Ведаман, прошепотів замовляння прамовою.

Стіна почала танути. Її обриси стали спочатку розмитими, потім зробилися прозорими і крізь них, наче крізь димку, можна було розгледіти те, що знаходиться за стіною. Мить — і стіни не стало. Оракул зайшов у чисто прибрану та скромно обставлену кімнатку: ліжко, стіл, на ньому звичайний глиняний дзбан із красивою рясною гілочкою білого коралу. Його колись подарував Майї Переплут. Оракул якось допоміг Переплуту, Володарю світу Безконечного Океану, вирішити одну маленьку набридливу проблемку. Це була проблема блукаючих воріт, через які у світ Океану пхалася різна погань. Ніхто не міг передбачити, де і коли вони наступного разу відчиняться… Ті ворота не мали воротаря. До них неможливо було когось приставити, бо ж ворота мандруючі… Переплут прийшов до Оракула за порадою. І поки Майя з гостем пили нектар із квітів, вирощених у саду мелюзин, Оракул розплутував цю справу. Більшість вважає, що Оракул не вміє бачити «на замовлення», лишень тоді, коли отримає дозвіл Творця. Та це неправда. Хіба завжди вміння художника, його талант залежні від натхнення? Можливо, коли твориш шедеври, так. А в будні?

Оракул усамітнився в бібліотеці. Відгородився від запахів, звуків реального і пірнув у світ Безконечного Океану за допомогою амулета — великого срібного кулона з красивим ажурним орнаментом і зображенням вигравіруваного на ньому рівностороннього хреста…

Роззирнувся. В одному з глибинних каньйонів, куди ніколи не потрапляє сонячне світло, росте кущ рідкісних білих коралів. Але вони чужинці у світі Океану. Хтось із некликаних гостей приніс личинку тих коралів із собою та «випадково» загубив над великим каньйоном. Загублена личинка впала і прижилася. Ті корали час від часу поводять себе дуже дивно. На них активно впливають фази місяця. Місяць уповні створює таку метаморфозу. Із заплідненого яйця корала утворюється вільноплаваюча личинка, котра під дією місячного проміння завжди перетворюється на ворота. Нічого надзвичайного. Буденна темна магія. А оскільки течія води над каньйоном завжди різна, тому й ворота ті блукаючі. Куди личинку течія несе, туди вона і пливе. Зникають ворота, щойно місяць йде на спад.

— Що ж нам робити з тим кущем? — бідкався Переплут. — Це ж кожну повню будемо таке переживати…

На що Оракул хитро відповів:

— Все дуже просто, друже. Такий особливий кораловий кущ у каньйоні лишень один. Його легко впізнати. Він не просто білий. Він світиться. Подаруйте букет із тих коралів моїй дружині. Без води та місячного проміння ворота не з’являться. А у нас тут повня ніколи не настає.

Майя щасливо плескала в долоні, коли отримала від Переплута такий розкішний особливий подарунок. Оракул навіть пропонував дружині зробити з білого коралу намисто. Майя відмовилася. Натомість замовила у світі Чотирьох Сонць для коралової гілочки розкішний білий глиняний дзбан. Майї немає вже не одну сотню літ, а коралова гілочка й досі милує око своєю вражаючою чистотою та породжує спогади. Щоразу, дивлячись на неї, Оракул згадує дружину. Майя була мудрою жінкою. Якби корал став прикрасою, то збирав би зараз пилюку на дні скриньки на трюмо в кімнаті Майї.

Так-так, Майя мала свою кімнату — простору та затишну з великими скляними вікнами без гардин чи бодай якихось занавісок. Майя любила незашторені вікна. Любила стояти перед їхніми скляними очицями та дивитися в них. Що вона там бачила? Це ж світ Загублених. Світ без світу. Велике ніщо, світ, заповнений нічим. Тут немає ні простору, ні часу, ні відстаней, ні реальності. Можна бути і тут — і водночас за мільйони світів звідси. Варто тільки правильно скерувати хід своїх думок-бажань — і той, на кого спрямуєш думки, якщо вважатиме за потрібне, з’явиться. Але це буде ілюзія. Майже досконала, однак ілюзія. Майя, можливо, жила в одній з тих ілюзій, коли дивилася у вікно. Приречена на вічне животіння у вигнанні поруч із коханим чоловіком. Безсмертна, яка відмовилася від призначення. А придумала собі, власне, бути поруч із коханим, підтримувати та оберігати його. Він прийняв цю жертву від неї. Бо хіба могло бути по-іншому? Майя не вважала це жертвою. Бо для неї кохання — це покликання і самозречення.

Зараз він рідко заходить до кімнати коханої. Там залишилося все, що нагадує її. У кімнаті досі незримо присутня дружина — у суконках, хустинках, прикрасах, у книжках бібліотеки. Навіть стіни нагадують її. Вони завішені картинами Майї. Майя дуже гарно малювала і зазвичай зображала те, чого ніколи не бачила. Інші світи, якими мандрувала у снах. Так пояснювала це чоловіку. Він не сперечався, не казав, що таких світів не існує. Бо він усе знав про світи їхнього Всесвіту, навіть паралельні, але… Майя була безсмертною, отже, людиною з талантом якогось призначення. Можливо, її призначенням мало стати відкриття нових світів у чужому Всесвіті?

Майя ніколи не дарувала йому свої картини і не вішала їх у його кабінеті, чи у спільній спальні, чи у вітальні. Там були аскетично чисті білі стіни, які не відволікали ні відвідувачів, ані Оракула від другорядних думок.

Торкнувся рукою коралової гілочки, сумно зітхнув. Не знімаючи верхнього одягу, влігся поверх ковдри. Як він втомився за багатомісячні поневіряння в думках і спогадах, і все без сну, без можливості забутися, розчинитися та побути ніким.

Зітхнув, заплющив очі. Дрімота важкою брилою навалювалася на тіло старого немічного чоловіка. Помережане зморшками обличчя було страшним. Кожне пророцтво — то зморшка на обличчі того, хто говорить з Творцем і все знає. Так, усі безсмертні вважають, що Оракул знає майже все, однак не може втручатися у плин подій, лишень інколи, роблячи пророцтва. Той, хто вважає, що зморшки не болять, просто їх не має. Кожну зморшку на своєму обличчі Оракул добре пам’ятав, як і те, з яких причин і коли вона з’явилася. Не завжди спогади були радісними, скоріше навпаки. Чомусь трагічні пророцтва цікавили людство набагато більше, аніж щасливі.

Оракул засинав. Відчував, як його свідомість плавно рухається рікою забуття, і важкі зашкарублі зморшки на обличчі починають повільно розгладжуватися. Перестають боліти, тіло стає легким, майже невагомим. Ще мить, маленька мить — і він весь розгладиться, як його зморшки, розгладиться аж до прозорості і…

Бажане забуття не настає. Натомість приходить сон, і у сні знову вона, його мила і люба Майя. Не та, якою він зустрічає її щодня, створивши образ у власній голові, а та, яку він майже забув…

Майя стоїть на березі чорної ріки — маленька, тендітна, беззахисна. Довге русяве волосся, яке вона завжди заплітала в тугу косу та вкладала калачем довкола голови, цього разу заплутане та нечесане, абияк спадає на її рамена, груди, руки. Сірі очі дивляться сумно і майже відсторонено. А він… Він плив рікою у човні за течією. Весла лежать у ногах, але він не в змозі їх взяти, бо у нього немає рук. І неспокійна течія кудись відносить човен. Куди? Майя гукає його, манить до себе, рукою показує на весла. Наче підказує, що потрібно зробити, щоб пристати до її берега. Він лишень безпорадно розводить обрубками рук… Тоді Оракул зводиться на ноги. Він готовий вистрибнути з човна та вплав досягти берега, де на нього чекає кохана дружина… Усе дарма. Якась сила не пускає його… А течія відносить човен далі й далі від Майї. І йому починає боліти там, де у людей серце.

«Коханий, смерть зрадника — це не страшно. Але смерть відступника — це кінець», — хтось шепоче голосом Майї йому на вухо.

І він прокидається в мокрому та липкому поту. Розплющує свої незрячі очі, сідає на ліжку. Обхоплює голову руками. Що він накоїв? Як жити далі і для чого таке життя? Страх зробив з нього раба…

— Майє, дівчинко моя. Я заплутався… Я без тебе геть-чисто заплутався. Що мені далі робити? Допоможи…

Коли він уперше побачив Майю, то, звісно, не знав, що стане Оракулом. Звичайний собі русявий кароокий хлопчисько у школі Храму Сонця. У класі Учителя Посолоня. Майя також вчилася у цьому класі. Вона не вважалася красунею, як кажуть про справді вродливих дівчат з ідеально правильною фігурою, стрункими ногами, витонченими рисами обличчя, як ото в Дзеванни з Яровороту, наприклад. Не дивно, з такими генами та при таких батьках інакше не може й бути. Так, досконалих красунь серед безсмертних вистачає. Лада, її донька Леля, і, звісно, Птаха. Норовлива, вперта, не жінка — вогонь! І, напевне, тим така жадана. Це ж треба таке утнути — закохати в себе найтемнішого бога. Оракул знав наперед, чим усе закінчиться. Через неї незабаром зійдуться в двобої всі світи. І навіть йому поки не відкривається, чим усе закінчиться. Бо вона не просто дочка свого великого батька, кохана великого темного, вона — початок кінця і початок початку. Сам не до кінця розумів суть тих слів, які прийшли до нього. Ех! Краще б вона тоді загинула, коли Морок хотів її знищити. Оракул спеціально зробив це пророцтво для безсмертних, наче попередження… Та, очевидно, сам Сварог досі на її боці. Обставини та добрі наміри завжди рятували жінку.

Так, красиві жінки приносять лишень неспокій. Підсвідомо оминав їх. І був неймовірно радий, що ні разу не піддався спокусі закохатися в одну з таких. Його Майя була геть інша.

Майя. Добродушниця Майя, реготушка Майя, світлячок Майя. Звичайне диво, світле і дуже домашнє — сіроока мишка, русявка, невисокого росту, завжди з легким усміхом на устах. О, саме той усміх робив її особливою. Неможливо було у відповідь не всміхнутися. Майя йому подобалася, але це не було кохання. Сприймав її як колежанку, і тільки. Та несподівано для тоді трохи сором’язливого і не дуже балакучого Оракула Майя якось дивно почала з ним поводитися. Вона мило всміхалася при зустрічі, він часто ловив на собі її теплий погляд, вона старалася частіше, аніж потрібно, залишатися з ним наодинці, робила різні дрібні приємності. Але на це не зважав, бо не розумів, до чого все це… Його цікавила лишень наука та можливість якнайшвидше здобути призначення для безсмертного. Бо хіба не для цього він отримав Перемінник і не тому він у Школі Храму Сонця?

Час минав. Прив’язаність Майї до нього стала очевидною для всіх. А він і не був проти. Навпаки. Мати такого вірного друга поруч — це дуже важливо. Разом гуляли, багато спілкувалися, мандрували. Майя була розумною і дуже доброю. Ніколи не відмовляла, коли до неї зверталися за допомогою.

Та ось одного разу трапилося лихо. Він мало не загинув. Мав у світі Невидимих віднайти зілля для виготовлення настоянки добра. Такою настоянкою відпоювали цілі Оселища, коли раптом добро зі світлого світу щезає. Звісно, крадіжка добра — то справа рук темних заклять, тож давати тому раду мали вміти усі світлі.

Того дня він сам викликався йти на завдання, хоча Вчитель Посолонь переконував, що поки учневі ще зарано. Впертий і відчайдушний був. Та й перед Майєю хотів похизуватися. Зілля добра, з якого робилася настоянка, росте лишень у світі Невидимих і є особливим. Бо росте завжди поруч із зіллям ненависті. До того ж ці зела між собою зовні дуже схожі, однакові на запах та однаково квітують. Єдине, що їх різнить, — це вміння того, хто збирає, вірно бачити. Квіти зела добра мають невидиме для смертних сяйво, квіти зела ненависті мають невидимі колючки. І сяйво, і колючки можна «побачити» тільки думками: від світлих думок зілля добра починає співати, а зілля ненависті тхнути горілим.

Він ішов світом Невидимих і думав про Майю. Думав, як, стоячи перед класом, розповідатиме про свої мандри, а потім покаже усім настоянку, і Вчитель Посолонь обов’язково хвалитиме його, а Майя дивитиметься на хлопця своїми сірими закоханими очима. І раптом зовсім поруч він почув невимовно красивий спів. Жодне з живих створінь, які він досі слухав, навіть жар-птиця, так красиво не співало. Він кинувся на звуки тої пісні. І побачив, так-так, саме побачив і розкішне дерево, яке так красно співало, і ті самі диво-промінчики, які відходили від його чарівних квіточок. То були не колючки, то були ніжні тендітні промінчики. Він у той момент забув про найважливішу настанову Учителя: зілля добра ніколи не буває деревом. І він кинувся сторчма до ніжного співаючого квіту, простягнув до нього руку і…

То було звичайнісіньке дерево забуття. Воно заманювало глупих подорожніх, живилося їхніми думками, спогадами, емоціями, мріями, спивало розум і тоді відпускало. Після палких обіймів дерева забуття наставала повна сліпота та повний параліч тіла… Від повного забуття учня врятував Учитель, який саме вчасно встиг. Дерево забрало у хлопця лишень очі. На щастя, його промінчики не встигли врости крізь них у голову.

Він довго приходив до тями. Майя майже не відходила від його ліжка. На щастя, дерево не встигло відібрати в хлопця розум, однак навіть незначний стрес діяв на людину геть недобре. Мала з тіла вийти вся отрута, щоб чоловік отямився. Та от зір ані час, ані ліки та замовляння хворому так і не повернули.

Він отямився через тиждень. Дуже хотілося пити. Сам устав з ліжка, підійшов до столу, налив собі воду. Ноги тремтіли, руки теж. Роззирнувся… Майя спала поруч, прихиливши голову до спинки крісла. Дівчина уві сні неспокійно зітхала. Він усміхнувся, уважно розглядаючи веснянки на її милому личку. Майя дуже змінилася. Зробилася геть дрібною, щоки запалися, і тільки кирпатий носик щоглою стримів вгору. Дівчина схудла, здогадався він, бо доглядала за ним. Почуття безмежної любові та бажання захищати це миле створіння переповнювало його. Тоді він вперше зрозумів, що Майя йому небайдужа.

Невже він кохає її? Хлопець ніжно погладив дівчину по голові й випадково наткнувся очима на дзеркало, котре висіло за спинкою крісла. Глипнув у нього й обімлів. У дзеркалі він побачив себе, але без очей… Точніше, вони наче й були, але не такі, як у нормальної людини. Просто білі — без очного яблука, без зіниць. Але ж він добре все бачив, бачив! Відчуваючи дошкульну слабкість у тілі, підійшов до вікна. І перелякано завмер… То не був світ Невидимих, ніякої ночі за вікном. То був Яроворот — з сонцем на півнеба майже завжди. А він, він… Він бачив усе, наче в сутінках, не розрізняючи кольорів…

Пізніше прийде розуміння, що він позбувся хисту розрізняти барви дня, як усі нормальні люди, але натомість отримав хист бачити вночі та розуміти правдиву суть усіх на світі речей. І суть не мала кольорів, вона мала тільки відтінки: сірого, зашморганого білого чи вицвілого темного…

А тоді він, нажаханий відкриттям, просто стояв і плакав. Він боявся себе теперішнього, бо не знав, що на нього чекає завтра. Мав лишень внутрішнє відчуття: це буде чимось дуже особливим і небезпечним…

Прокинулася Майя, щаслива від того, що він нарешті отямився, та налякана розповіддю про особливості його сліпоти. Це був її коханий і разом з тим трохи інший чоловік. Майя покликала Учителя. Той не забарився. Уважно вислухав розповідь хлопця про те, що майже помер, коли відчув, як золоті гострі шпичаки впиваються в його очі, надалі через них починають висмоктувати і розум, і слух, і любов, і душу… А він не міг цьому завадити, лишень смиренно чекав, коли все закінчиться. Не мав ані сили, ані бажання противитися.

Та враз усе закінчилося. Золоті гострі шпичаки відступили. Але натомість залишилася порожнеча, яку він мав чимсь заповнити. Конче наповнити, інакше не було сенсу вертатися до життя. Він не пригадує, чим і як він тоді заповнював ту порожнечу, але коли отямився, зрозумів: світ довкола змінився. Точніше, він по відношенню до світу став іншим. Незрячі очі так і залишилися незрячими. Він бачив сутінь свого внутрішнього «я». Бачив суть речей, відчував їх. Все живе мало майбутнє, переживало теперішнє і вперто не хотіло пам’ятати минуле. Те минуле, яке часто-густо згадувалося людьми, не було чесним і точним відбитком справжніх подій, пережитих людиною. Люди спотворювали своє минуле на догоду майбутньому.

Учитель не давав порад, тільки уважно вислуховував учня. А учневі щодень кращало фізично. Він легко пересувався кімнатою, пару разів виходив на вулицю. Брав участь у щоранкових молитвах біля святилища Білобога. А потім в один момент зрозумів, що відчуває майбутнє людей, які перебувають поруч з ним. Здивовано зводив на них очі, наче бачив вперше. Тоді сполохано ховав погляд, наче вони могли здогадатися, що він про них знає те, чого вони й самі не відають про себе.

А одного разу він проспав аж три дні. Переполошив весь Яроворот. Ліг звично звечора спати, а вранці не прокинувся. Лежав тихо, бездиханно, тіло зробилося холодним, наче у покійника, та навіть заклякло. Більшість яроворотців були переконані: хлопець помер. Адже наявні всі ознаки. І якби не Учитель та Майя, хтозна-що зробили б із його тілом.

Майя не відходила від ліжка коханого ні на секунду. Учитель відчував, що з ним навіть у тому закостенілому стані щось відбувається. «Метаморфоза переродження» — такий вердикт він виніс, коли до нього звернулися за поясненнями інші Учителі. Вони приходили і також оглядали бездиханне тіло учня. Дехто припускав, що Посолонь збожеволів. Адже тримати в Храмі світлого бога бездиханне мертве тіло — це неприпустимо навіть для такого поважного безсмертного, яким вважається Посолонь. Та категорично перечити Учителю Посолоню ніхто не став. Старійшини очікувально ждали закінчення терміну, який попросив Учитель для свого учня… Посолонь просив тиждень.

Коли він розплющив очі, біля ліжка очікувано сиділо двоє — Майя та Посолонь. Учитель прикладав до його вуст чимось зволожену хустинку. То були сльози птахи сіріна. Ні, він досі не знав, які на смак ті сльози, він просто знав, кому вони належать, наче на власні очі бачив, як сірін плаче.

— Ой, синку, як ти нас налякав! Бідна Майя і днювала, й ночувала біля твого ліжка. Уявляєш, деякі гарячі голови навіть пропонували викинути тебе з Храму Білобога, бо негоже мертвому тілу оскверняти світлий Храм присутністю смерті. Ледве тебе відвоювали.

— Що зі мною, Учителю? — ледь чутно прошепотів.

— Усе гаразд. Мені здається, що ти переживав ще одну ініціацію. Сльози сіріна допомагають вернути до життя того, хто блукає сутінками Всесвіту. Цього разу ти проспав три дні. Час від часу такі стани будуть повторюватися. Взагалі унікально те, що ти вижив. Але перед тим, як щось радити чи думати, як нам бути далі, скажи мені, синку, ти пригадуєш, де ти ці три дні блукав?

Він відповів не замислюючись:

— Так. Я бачив камінь-алатир, чув, як він співає, купався в Біловодді й не хотів повертатися додому. Мені там було легко та добре. А потім… Учителю, очевидно, ви принесли сльози сіріна — і все змінилося… Я почав чути голос Майї. Враз згадав, хто я, і тому повернувся. Що зі мною, Учителю?

Посолонь сумно всміхнувся та відповів:

— Я, здається, знаю, що з тобою… Твоя друга ініціація завершена, синку. Ти став тим, хто без очей вміє бачити, і не тільки реальний світ, а й минуле та майбутнє. Тим, хто без воріт уміє мандрувати світами, входити у води Біловоддя, чути музику алатира, бачити воду життя і дерево, з-під якого вона витікає. Зазвичай старий Оракул сам передає наступнику свою владу через патерицю та ключі від воріт Вічності. Біла патериця зроблена з гілки дерева життя, котре росте у Біловодді. І тільки Оракулу вона дається в руки, у чужих руках це — миттєва смерть. Твоя патериця чекає на тебе. Напевне, старий Оракул, твій попередник, надто повільно «поспішав» передавати владу. Навіть Оракули бояться смерті… Та Біловоддя не проведеш. Це воно дало тобі знак. Дорогий мій учню! Тепер ти — той, що знає майже все. Щойно зміцнієш, любий мій синку, відправимося з тобою у світ Загублених. Там тепер твоя домівка. Там, де немає людей, де немає тривог, де нічого немає.

— Ініціація? Але ж, Учителю! А світ Білих Вурдалаків? Як же так? Я думав, що маю ще там відучитися.

— У тебе власна дорога, синку! Є речі незбагненні для нас, але очевидні для Творця. Мусимо скорятися.

Спохмурнів. Було геть не по собі. Учитель ніколи не називав його синком. Посолонь жаліє його. Намарно, все намарно.

— А якщо я не погоджуся, Учителю! Я не хочу бути Оракулом. Я не хочу жити у світі Загублених!

Він справді цього не хотів. Який ще світ Загублених? Найприкріший з усіх знаних світів. Навіть світ темних не здавався таким пропащим, як цей.

— Не погодишся? А тебе ніхто не питає. Тоді наступного разу, коли заснеш мертвим сном, то прокинешся аж на п’ятий ранок. Такі стани будуть повторюватися і щоразу ставатимуть довшими й довшими. І врешті одного разу ти підеш і вже не повернешся … Якщо ти цього хочеш і зрікаєшся свого призначення, то будь ласка. Вибір робиш ти сам.

Учитель чекав відповіді. А його ятрило обурення. Він — Оракул? Тобто він має стати пророком, отим старезним дідуганом, якого за те, що про всіх все знає, пророкує майбутнє та вирішує спірні питання (і не завжди на користь правди!), боялися і недолюблювали.

— Але ж, Учителю, якби не те дерево, яке забрало в мене зір, то навряд чи я б мав отаке призначення? Може, то помилка, га?

— Випадковостей, синку, не буває, — впевнено відповідав Учитель. — Ти став тим, ким мав стати. Тут усе очевидно. Ти зможеш звестися на ноги? Я хотів тобі дещо показати.

Він кивнув головою. Учитель допоміг йому піднятися з ліжка, обережно підвів до дзеркала.

— Ти себе добре бачиш, синку?

Він кивнув.

— Добре, — сказав Посолонь. — А тепер напророкуй щось, але вголос. Гаразд?

— Вголос? — перепитав для годиться. Учитель кивнув. Набрав у груди повітря. І несподівано зовсім без напруження і без видива заговорив. Цього разу слова самі прийшли до нього.

— Син темного бога покохає світлу зі світу Чотирьох Сонць. Ця любов знищить Храм Чорнобогів. І тільки добра воля, сила духу та кохання двох колись смертних зможуть усе виправити.

— Ого! — Посолонь не втримався від вигуку. І згодом додав: — А тепер глянь на себе в дзеркало. Як тобі здається, чи ти змінився?

Вдивлявся в своє відображення. Навіть провів по щоці рукою. Такий, яким був.

— Добре, а тепер, Майю, ти поглянь на Оракула. Він змінився, як гадаєш?

Майя уважно вивчала обличчя коханого. Торкнулася пальцями чола і завмерла. Відсахнула руку.

— Маленька зморшка на чолі, нова, Учителю, — прожебоніла Майя.

Він кинувся до дзеркала. Вивчав там себе та нічогісінько не бачив.

— Ти нічого й не побачиш. Це бачать тільки живі очі. Твої ж мертві, а твій внутрішній зір не дає тобі можливості реально це осягнути. Кожне нове пророцтво — то зморшка на твоєму обличчі. Спочатку ти їх не бачитимеш і не відчуватимеш, згодом вони почнуть боліти. Але той біль буде скоріше фантомним, набігатиме час від часу, наче припливи у морі, і відпускатиме.

— Нічогеньке позначення, Учителю. Але чому я? Це ж наче від народження має бути вроджена сліпота? Як у попереднього Оракула!

— Так, твій попередник народився сліпим і знав про своє призначення ще до того, як отримав Перемінника. Але буває по-різному. Твоє призначення вибрало свій особливий шлях. Мусиш вдячно прийняти його.

— Прийняти? Хіба я просив? Я не поїду в цей клятий світ. Нізащо, — лютився новоспечений Оракул. — Ліпше смерть, аніж померти від нудьги чи від спотвореності обличчя у світі Загублених.

Щойно Учитель хотів сказати учню, що той не почуватиметься там самотнім, бо лишень учують у Всесвіті, що з’явився новий Оракул, як потягнеться вервечка паломників до нового Месії, та не встиг. Його випередила Майя, ніжна та добра Майя:

— Я поїду з тобою, любий. І нехай це край землі, байдуже. Там будеш ти, і той край мені видаватиметься раєм.

Перун підійшов до неї упритиск. Біле полотно сорочки так пасувало до його тепер білого волосся. Навіть богів час не жалує. Русяві кучері бога він красиво посріблив. Вдивлялася уважно в обличчя чоловіка. Зморшки довкола очей, чоло пооране часом. І тільки очі — живі, молоді, досі юні й палкі. Дотепер щось всередині надломлюється, коли надто довго дивитися в них. Змусила себе відвести від Перуна погляд. Задерла голову, знову дивилася в небо. Ох, Свароже-батько! І там теж його очі…

Не було між ними тої дурнуватої жаги, як у неї зі Стрибогом. Не вибухало, не горіло, не пашіло. Ревнощі не рвали душу на шматки ніколи, бо жодних, навіть найменших, приводів не існувало. А хіба могло бути по-іншому? Він — то її серце. А вона — його душа. Він часто це повторював. І вона йому вірила. Бо це не потребувало доведення. Заплющила очі. Відчула, як вода їх заливає. Знову? Ну скільки можна, безсмертна жінко, так себе мучити? Останнім часом ти надто часто плачеш. Надто багато втрат, знахідок, відкриттів. І серце твоє — хай і сильне, хай і навчилося мислити правильними істинами, — таки не камінь.

Вдихнула на повні груди. Духмяніло лісом, духмяніло росою, духмяніло силою і грозовим небом. Духмяніло ним. І враз несамовито захотілося знову відчути себе впевненою, захищеною, коли всі рішення самі по собі падали в голову, і не треба було їх вигадувати, вирішуючи, чи правильно, чи ні. І вона нікого не боялася, нічого не боялася. Бо він поруч, завжди поруч — мужній, сильний, великий, могутній, і він не дасть їй упасти.

Але тоді чому?

…

— Чому ти одружився з іншою, не дочекався мене? А коли я народилася і стала безсмертною, чому ти не шукав мене? Чому не забрав до себе? Чому? Якщо я така важлива для тебе, Перуне, чому досі тебе не було поруч?

Це запитувала не Птаха. Це запитувала ображена, розгублена, слабка жінка, яка жила всередині Птахи завжди. Просто була настільки маленькою та кволою, що їй і на думку не спадало нехай інколи бодай думати, не те що подавати голос та пашталякати про власну слабкодухість. А тут і тепер це кволе незграбне створіння враз сп’ялося на ноги і навіть заговорило.

Перун узяв Птаху за руку, посадив на повалений вітром ясен, примостився навпроти неї біля ніг. Дивився в очі, хоча вона свої від нього ховала. Вона боялася. Ні-ні, не його очей. Вона боялася себе. Боялася, що не зможе зрозуміти того, що він казатиме, і зробить необачно те, за чим потім жалкуватиме. Тож втупилася поглядом у свої руки, сплетені на колінах. Відчуваючи, як ніжно та залюблено пестять її обличчя його очі.

Говорив тихо, спокійно, так, як вмів то робити лишень він.

— Чому? Я знав, що спитаєш, і довго та ретельно готував відповідь, підбирав потрібні слова, інтонацію для голосу. А коли ти спитала, раптом зрозумів: усі мої промови — порожня балаканина. Бо я винуватий у твоїй смерті. Я дозволив тобі померти. Обіцяв бути завжди поруч — і не дотримався цієї обіцянки.

Він зробив паузу. Сумно зітхнув. Голос бога плакав.

— Коли ти пішла, життя, вічність, безсмертя, призначення, світло-темрява втратили свою цінність для мене. Я не знав, як далі жити. Я розучився жити без тебе. Виявляється, ми надто довго були одним цілим, надто довго ти була моїм небом, моїм духом. І твоя смерть стала і моєю смертю. Ні, не так. Вона перетворилася на чистилище для мене. Мені боліло нестерпно, пекло. Мені боліло там, де ще вчора билося твоє серце, де ще вчора жила твоя душа. І батько пробував зі мною говорити. Так, великий Творець… І матінка лікувала рани. Світ Оранти перетворив мене на заручника, бо мої батьки, бачачи мою одержимість, замкнули мене у їхньому світі — поки спливе час, бо кажуть, він найліпший цілитель. Батько повторював безконечно і щоденно: бог має навчитися бути сильним. І що смерть — це ще не кінець, це початок нової дороги. Вмирання — то природний хід подій. І так далі, і тому подібне.

Чи кого цікавила пошматована душа бога? Я запевняв себе, що це я мав померти замість тебе. Бо це я допустив необережність. Не мав нікому вірити. Так-так, знаю, що була зрада, підступ та лжа, що не можна було вигадати жорстокішого покарання для бога, аніж вийняти його серце, покраяти душу… Але я сотні разів прокручував той день і той час, коли трапилося лихо. Вмільйонне туди повертався. Ти не повіриш, я навіть пробував змінювати минуле… Нічого доброго. Ти все одно помирала. Іншим способом, але помирала. Інколи на моїх очах. І я припинив намагання, бо переживати щоразу твою кончину було понад мої сили.

Перун вмовк. Птаха зазирнула в його очі. У них стояв такий біль і смуток, що їй від побаченого хотілося кричати. Та вона не зупиняла чоловіка, не просила припинити згадувати. Ні, він мусить усе їй розповісти, і тоді обом стане легше.

Він відвів очі вбік, сумно всміхнувся. Наче до джерела, що собі мирно дзюркотіло поруч. Тоді заговорив знову:

— Одного дня я зрозумів, що моє життя — це безглуздя. День без тебе — це день без світла. А ті дні складалися в тижні, потім у місяці. Місяці в роки і так далі. І сутінь обступила мене з усіх боків. Сутінь — пора, коли відбуваються дивні речі. Сутінь передує світанку, сутінь — предтеча ночі. Чим була моя сутінь? Був упевнений: предтечею ночі… Я помирав, згасав. І сили, і знання, і вміння покидали мене. Перун, що розгубив стріли. Перун, що втратив свої сади. Перун, що не хотів ані жити, ані творити, ані любити. Бог — то любов. Бог — то завжди любов. Пригадуєш, як ти любила то повторювати? Отоді сталося з богом лихо. Він втратив любов. Вона померла разом з тобою. Здавалося, що назавжди.

Чоловік вмовк. Птаха дивилася на Перуна, відчуваючи напруження в усій його постаті, бажання виговоритися, але разом з тим бажання віднайти потрібні слова для того, щоб вона його зрозуміла. Мусила якось допомогти йому.

— Але ж ти вижив, Перуне. Бо ти сильний, і ти був потрібен усім, і тому вижив, правда ж? І дочекався того дня, коли я знову народилася. І я жива. Ж-и-в-а.

Поклав свою долоню на її руку. І вона відчула, як уся його міць, впевненість, спокій вливаються в неї. І спогади, наче то було тільки вчора, накочували на неї. Вона згадувала, вона купалася у своєму минулому, мов дитина в цілющій купелі. Там, тільки там вона була щаслива. Ні, не просто щаслива. Найщасливіша.

— Так, я вижив. І лишень тому, що Сварог мені дещо пообіцяв. Птаха Магура знову народиться, повернеться до життя у тлінному безсмертному тілі. Але коли? Це могло трапитися наступного дня, а могли збігти тисячоліття, бо провидінню видніше, бо хід історії, колесо історії запущене, і коловорот зробить рух по спіралі й повернеться на круги свої тоді, коли настане потрібна пора. Але я чекав і таки дочекався. І…

Сварог завжди дотримує слова. Ти народилася. І не закидай мені того, чому я раніше тебе не знайшов. Я знайшов. Від першого дня твого народження я не спускав очей з тебе. Це я привів Мару, коли ти конала під возом, коли найтемніший син Повелителя темряви мало тебе не вбив. Я не завжди фізично міг перебувати з тобою поруч. На жаль. Однак я завжди вчасно приводив у твоє життя потрібних людей, які оберігали тебе, любили тебе, вчили тебе, допомагали тобі. О, як довго ми з Миросладом вигадували пригоду з його утопленням у болоті! Треба ж було комусь витягти його з тої твані, бо він самостійно б не вибрався, надто довго там пробув. А потім дорогу до воріт, коли ти втікала, тобі простелити, щоб у болотах не заблукала. О, я ніколи не спускав своїх стріл з твого життя. І ніколи не довіряв Стрибогу. Як я скаженів, коли ти привела його у Яроворот, змушувала всіх вірити, що він зміниться, що ніч стане днем. Ніхто не вірив. Посолоня ледве вмовили, щоб він прийняв у поселення Стрибога. Звісно, через сни та молитви. Посолонь і досі вважає, що то його особисте рішення.

Птаха зачудовано слухає Перуна. Це все якась дивна історія, яку розповідають про геть іншу Птаху, але не про неї. Але чому тоді стільки розгубленості й сум’яття в душі, у серці, в тілі?

— Ти його досі кохаєш, Птахо, так? — Перун дивився на неї сумно і тихо. — Так. І я читаю це у твоєму серці. І не запитуй себе, чи може бути кохання колишнім. Воно просто є або його взагалі нема. Не можна трішки кохати, як не можна трішки бути мамою… Коли ти відродилася, пообіцяв собі: не дозволю тобі більше впасти. Хоч ти і не можеш бути моєю дружиною, на жаль, бо…

Вона різко обірвала його:

— Але чому, Перуне? Бо ти вже одружений, так? Я не знаю, що я до тебе відчуваю. Тобто я теперішня. Але добре знаю, що та колишня Птаха-Перуниця своєму чоловіку Перуну його серце так і не вернула. А її душа теж досі з ним. Чому ти відразу, від мого народження, не став частиною мого життя самостійно, без посередників? Якби ти раніше з’явився, то вже, напевне, не було б ніякого Стриба. Чому?

Він мовчав. Не відводячи від неї очей. Тепло та ласка розливалися в них. Птаха говорила далі:

— Я добре знаю твою теперішню дружину Ладу. Була одним з моїх Учителів. Одним з найкращих Учителів, — швидко виправилася Птаха. — Цікаво, вже тоді вона знала, ким я є для тебе? Якщо так, то дуже гарно це приховувала. Принаймні ніяких ревнощів чи упереджень з її боку на мою адресу. Хоча тоді я була шмаркатим дівчиськом, невмійком самовпевненим, і тільки. А вона… Досконала жінка, в яку до нестями закохувалися всі чоловіки довкола, і безсмертні, і смертні. А у відповідь тільки привітний усміх і жодного жіночого кокетства. Як і личить дружині бога.

— Лада чимсь нагадувала мені тебе, — врешті озвався Перун. — Така сама запальна і разом з тим справедливо-спокійна. І вона стала мені за дружину, за добру дружину. Знаючи, що я ніколи її так не кохатиму, як кохав тебе. Їй здавалося, що для щастя її кохання стане на нас обох. Але цього таки замало. Небо над головою мають тримати двоє, тоді воно точно нікого не розчавить. У нас із Ладою діти. Два сини і красуня-доня. Я люблю своїх дітей і люблю дружину. Але покохати не зможу. Моє серце забрала Перуниця, і воно досі в її руках. Ти засуджуєш мене за Ладу?

Вона не хотіла відповідати, бо не знала відповіді, тому запитала:

— Ти мене не ревнував до Стрибога?

— Ревнував? Та перше моє бажання було — лишити по ньому мокре місце. Прибити цього покидька. Але як подумав, що ти станеш побиватися за ним так само, як я колись за тобою, то… Я б ніколи не зміг зробити тобі боляче, хай мені ліпше болить. Знаєш, а до ревнощів звикаєш, як до фантомного болю, і я за сотню літ притерпівся. Тим паче, що ти поруч з ним видавалася щасливою. Та що там я! І ти йому ще не таке прощала, правда ж? А що потрібно найдужче серцю люблячого чоловіка? Бачити щасливою свою кохану.

— Так. Гарні слова, Перуне. Але… Всі ці неприємності зі Стрибогом почалися тоді, коли я довідалася про Мальву. І я ревнувала, я скаженіла, я готова була його вбити й чекала нагоди помститися. Так-так, я, велика світла, ледве стримувалася, щоб не зробити ще гірше, аніж є. Та куди ще гірше, скажи?

— Але я не розумію, Птахо, до чого ти ведеш? Ти вважаєш мене причетним до цієї історії? — Перун збентежено дивився на жінку.

— Не розумієш? — Птаха сумно хитнула головою. — А знаєш, я досі могла не знати про те, що у Стрибога є дитина від іншої, простої смертної жінки. І далі прощала б своєму коханому «лови вітру», списуючи все на темний бік його душі. Але, на жаль. Так-так, я тепер про це жалію, бо он як усе закрутилося, і чомусь мені здається, що це лишень початок виру. Ех, Перуне, Перуне! Я так розумію, ти хотів разом зі знанням подарувати мені благо правди. «Ось глянь, нещасна, кого ти вибрала?» Так-так, ті, кого ти попросив, мудро і хитро спрямували мене до цього знання. Усе трапилося начебто випадково, звісно. Я, недотепа довірлива, довго вважала, що це Мара через свого синочка Сна спеціально завела мене у світ Сарматок, щоб я допомагала їй врятувати онуку Мальву. З’ясувалося згодом, що Мара тут ні до чого.

— Зачекай, Птахо, люба моя дівчинко! Ти зараз про що? — Перун, не розуміючи, роздивлявся жінку. Він готовий був повірити, що у тої від стресу не все гаразд із головою.

— Як про що? Коли я довідалася і навіть переконалася у постійних тілесних зрадах Стриба, я почувалася не просто зрадженою, а покинутою. І тоді… Мені намарився Сон. Старший син Мари. Він не лише дозволив подорожувати його воротами, вправно скеровуючи мене, а й подарував стожар — стрілу Перуна.

— Що? — обличчя Перуна не просто було здивованим. Бог обімлів від почутого. — Присягаюся Сварогом, Перунице, я про це вперше чую. Стрілу я тобі не дарував.

Птаха уважно роздивлялася Перуна, зазирала в очі, питала в неба. Чоловік говорив правду.

— Кажеш, що Сон тобі відкрив ворота у світ Сарматок і подарував мою стрілу? Не лілейно-синю, а золоту, так?

— Так. Він ще сказав, що той, кому дарується ця стріла, стає правдивим її власником і отримує можливість або вбивати нею, або оживляти. Залежно який колір та стріла собі обере. Ця в моїх руках стала золотистою, — сумно промовляла Птаха. — До того ж він мав не одну стрілу. Їх було багато… Цілий сагайдак, ще й різних розмірів, та всі в сутінках здавалися мені сірими.

— Цікаво-цікаво. Цілий сагайдак, кажеш? А не казав тобі Сон випадково, що ці стріли крадені? А якщо так, то не має значення, якого вона кольору. Взята без дозволу та благословення Перунова стріла стає смертельним вироком для того, кому вона вручається. А якщо на неї накладається прокляття смерті, то нею легко можна вбити того, на кого те прокляття направлене. Навіть безсмертного, навіть бога. Єдина вимога: проклятий має ту стрілу якийсь час мати при собі. Таким чином, вона, стріла тобто, зживається зі своєю жертвою, готуючись до вбивства. Сон стрілу вручив тобі, отже, і прокляття краденої стріли направлене на тебе. Бідна моя дівчинко, тобі подарували смерть. Тепер цією стрілою навіть смертний зможе вбити безсмертну Птаху, і жодні замовляння та заклинання не допоможуть. Це магія вищих богів. Я сподіваюся, ти добре сховала прокляту стрілу?

Птаха стояла приголомшена почутим. Стріла як смертельна отрута… Хтось бажає її смерті…

— Але, Перуне, якщо я поверну стрілу назад Сну, то прокляття зникне, чи не так?

Перун мовчав, і вона вже знала відповідь. Сама собі відповідала на поставлене запитання:

— Авжеж. Нікуди те прокляття не зникне. І передаровування стріли геть нічого не дасть. І той, хто це зробив, знав це.

Перун зітхнув. Він не розумів, хто, коли і для чого поцупив його стріли. Це могло трапитися тільки вдома. Але… І дружині, і дітям він довіряв. Отже, хтось чужий прокрався крізь захист світу Оранти і…

Ні-ні, це неможливо. Світ Оранти має надійний захист. До того ж із його хати чужинець не зможе нічого взяти без його дозволу чи без відома його родини. Це відразу вб’є його. Така потужна магія оточувала весь світ Оранти.

— Птахо! Хтось надто сильно ненавидить і тебе, і мене. Відбуваються жахливі речі. Хтось вправно усіх використовує у своїй небезпечній грі. І Стрибога теж, і, схоже, що й моїх рідних, і навіть Мальву, і мої стріли. Я б ніколи не дозволив собі завдати тобі болю чи бодай дорікнути. Знаючи, як ти рятувала Мальву, як опікувалася нею, розуміючи, що вона донька зрадника і смертної.

— Я знайшла в пелюшках новонародженої квіти мальви зі свого саду. Я садила ці квіти для нього. Символ мого вірного серця. Вони особливі: в осерді пурпурове серце, і байдуже, якого вони кольору, всередині все одно палатиме багряне серце. А він… Він дарував мої квіти іншим жінкам, він кохався з іншими жінками. Одній з них він подарував навіть доньку, і вона тепер носить ім’я моїх квітів… Хоч для чогось вони згодились… Точніше, для когось. Дуже гарне ім’я для надзвичайно доброї дитини.

Птаха говорила з щемом. Кожне слово, проказане нею, невимовно боліло, але вона нарешті знайшла того, хто її зрозуміє, хто почує її біль і, можливо, після цього він не здаватиметься таким уже смертельним.

— Так, він кохався з іншою, Пташко, але правда і в тому, що Стрибог завжди любив і любить тільки тебе. Він і справді темний бог. А темному богу на світлому боці нелегко. Він просто дурень, який боявся осліпнути від того світла, яке йде від тебе. От і гасив його тілесними зрадами. Напевне, йому допомагало. А може, просто подобалося, і він зумів себе переконати, що це допомагає. Але без тебе він і справді ніхто. Він не дурив тебе, коли казав ці слова.

— Так. Слова.

Птаха заплющила очі, підставляючи обличчя сонцю. Вони сиділи мовчки і кожен обдумував щойно почуте. І було тривожно від очікування того, що буде далі, і було спокійно від того, що вони знають про небезпеку.

— Птахо-Славо, — окликнув її Перун, — а щодо стріли. Ти так і не відповіла. Ти прийняла її, отже, вона зараз у тебе. Я сподіваюся, надійно захована, бо в руках ворога це — смертельна зброя.

Птаха стрепенулася перелякано, сумно відповіла:

— Отже, мене тепер можна легко вбити. Як ти казав, навіть смертний це зможе зробити… Я заховала її у надійному, як мені здавалося, сховку, та вона зникла з нього.

Щось неприємне та липке плело своє огидне павутиння ледь помітною сіточкою, наполегливо проникаючи в життя, отруюючи спокій і лад у світах.

Птаха закрила руками обличчя. Що їй тепер чекати? Смертельного пострілу в спину? Від кого? Бо не Стрибог грався з нею, коли дарував стрілу Перуна. Тоді, коли стріла з’явилася, вони були ще вкупі та майже щасливі. Відкрила обличчя. Перун дивився на неї так турботливо та ніжно. Мовчки подякувала Сварогу, що той так вчасно з’явився у її житті. Хоча, якби то трапилося раніше, то, може, багато поганих речей і не відбулося — ані зі світами, ані з нею.

— Знаєш, про що я щойно подумала? Чому я так пізно все пригадала? Тебе, себе з тобою, нас, і ніхто ніколи навіть натяком не обмовився. Були лишень старі історії про велике кохання Перуна та Перуниці. Я їх читала і не бачила на місці Слави-Магури себе. Чому?

— Все дуже просто, Пташко. Ти мала самостійно все згадати. Бо ніколи не буває впевненості, чи та сама душа переродилася, чи інша стала новою Птахою. Бо для Всесвіту це неважливо. Головне — місію збереження рівноваги виконати, важливо заповнити ланку в ланцюзі, щоб він не був розірваним. Ти з дитинства мала доступ до книг бібліотеки Посолоня, у яких ретельно записуються всі історії світів від моменту, коли Хаос був розділений на темряву та світло, ти слухала наймудріших учителів, які й про це розповідали. І що? Це не розбудило пам’ять чомусь. Отже, я тримався осторонь, бо внести сум’яття в чисту душу — то велика відповідальність.

Птаха підвелася зі свого місця й сіла біля Перуна. Притулилася до нього. Він лагідно пригорнув її, пестячи рукою волосся жінки.

— Знаєш, мені інколи здається, що це все сон. Все, що відбувається зараз зі мною. Мене хоче вбити той, хто мене любить. І за що? І навіщо? І для чого? Так-так. Це страшний довгий сон. І хочеться себе вщипнути та прокинутися вранці в Яровороті під ніжним поглядом бездонних очей коханого. Не буває кохання колишнім — я це знаю. Вже знаю! — І не запитувала серце, просто казала йому правду. — Перуне, знаєш як мені болить зараз там, де душа. Я його досі кохаю. Кохаю вбивцю, відступника, зрадника.

— Він заплутався, Пташко. Його дуже вдало використовують. І використовує хтось геть невідомий. То не темні. Ти ж чула, що він натворив у одному з темних світів. Але в жодному разі ти не маєш від нього відмовлятися. І ти мусиш втримати його, моя люба, і не дати йому впасти. Ти і Мальва! Чуєш? Це важливо.

Підняла голову, дивилася в очі старого бога. Не могла до кінця зрозуміти цю великодушність. Він так ніжно пригортав її до себе, називав маленькою нерозумною дівчинкою, наче рідну дитину, і разом з тим готовий був віддати її своєму супернику Стрибогу.

— Не дати впасти йому? Але чому, Перуне? Ти ж казав щойно, що він негідник, і недостойний того, щоб бути поруч із такою, як я. Я, тобто він… ти хіба не радієш від того, що він падає…

— Не радію. І не лишень тому, що це палка любов до ближнього мене стримує чи кохання до Лади. Я міг легко розправитися з ним тоді, коли він тебе мало не вбив уперше. І це було б виправдано. Як захист, але… Дівчинко моя хороша! Я бажаю тобі щастя. Тому що добре знаю, як уміє кохати ця жінка — Велика Перуниця, Велика Птаха-Слава. Вона ж колись кохала мене, і я цього ніколи не забуду. Бо це кохання зробило мене кращим, мудрішим. Ти стаєш залежним від нього, і можеш без любові такої жінки померти. А смерть буває різною, і ти це знаєш. Буває смерть без права повернутися. Стрибог помре саме такою смертю, щойно ви з Мальвою відречетеся від нього.

— Ти не станеш за мене боротися? Чому? Ти не відповів, чому одружився з Ладою. Чому? — Птаха геть нічого не розуміла. Невже він готовий відмовитися від неї, а опікується лишень за давньою звичкою, але ж ті слова, вчинки…

— Ти зараз усе зрозумієш, моя хороша. Я поясню. На жаль, а може, й на щастя, Стрибог мені не суперник. Я б легко впорався з таким, як це темне непорозуміння. Але не можу. І це мене вбиває, Пташко. Вже купу століть вбиває. Я вже казав, що мусив триматися осторонь, щойно дізнався, що ти мене не пам’ятаєш? Так-так, внести сум’яття в чисту душу — то велика відповідальність. Насправді, я одружився з Ладою вже після твого народження. Ба більше, я навмисно одружився з нею. Щоб не було спокуси. Бо тільки так буде вірно.

Птаха схопилася на ноги та здивовано витріщилася на Перуна:

— Що, вірно? Ти говориш якісь несусвітні дурниці, Перуне! Такий справжній та мужній чоловік легко міг закохати в себе найспокусливішу та наймудрішу жінку! Хіба ні? І не було б у моєму житті ніякого Стрибога… І цієї ситуації не було б…

— Сядь. Ти зараз усе зрозумієш. Я добре знав твою матір Арату: вродлива і талановита жриця, красива та розумна жінка, навіть більше — мудра. Ми познайомилися ще до твого народження. Коли я вперше її побачив, то не міг відвести очей. Так вона зовні нагадувала Перуницю: очі, волосся, уста, постава. А співала як?! Але то була не Перуниця. Бо манера говорити, усміхатися, нахиляти голову, мрійливо зорити в небо, торкатися пальцями кінчика носа, коли щось важливе думається, — то внутрішня природа людини, і цього не перейняти і не навчитися. Але… Вона принаймні хоч інколи здавалася мені тобою. Арата стала мені більше, ніж другом, нехай хоч так я отримав можливість бачити твою, хай не досконалу, копію.

Птаха зачудовано дивилася на Перуна. Вона згадувала своє дуже далеке дитинство. До того як темний Стрибог за наказом батька Мора знищив той світ. Красивий та величний жертовник посеред Оселища Дива, біля Дівич-гори: здоровенний сваржень із білого каменю, на ньому жертовна чара, оточена сімома фігурками жінок, виточених із такого ж каменю. Мала Птаха зачаровано дивиться, як її мама вичакловує щось, промовляючи, ніби мантру, слова:

І се повінчаємо Небо і Землю, і справимо весілля їм,

Де Чоловік є Сварожень і напроти нього — жона його…

Вона слабо пам’ятає батька, хіба що тепло його рук, вуса, які лоскотали її обличчя, і вона мружилася та голосно реготала від щастя. Тато у снах нагадував їй сніп пшениці, отого дідуха, якого на свято зимового сонця ставили у світлиці на покутті. Такий само поважний і величний. Ані голосу, ані рис обличчя не пригадає. Усе наче в тумані.

— Так. Я трохи пригадую своє рідне Оселище у світі Чотирьох Сонць, і маму Арату, і навіть батька. Точніше, лише його вуса… Однак ані голосу, ані звуків.

— А свого брата ти пам’ятаєш, Пташко?

— Брата? У мене був брат? Ні, не пам’ятаю, на жаль. Він, напевно, загинув разом із мамою, татком та всім Оселищем. Загинув через Стрибога.

Перун пильно дивився на Птаху:

— Значить, не пам’ятаєш брата. Його звали Боривітер. І він продався чорнокруким. Зрадив матір, свою сестру, добрих сусідів, друзів, приятелів. І порушив клятву, яку давав Великій Матері. І тому став проклятим. Я мушу тобі це розповісти. Вже тепер можна…

Птаха схопилася за серце. Воно гупало шаленим ритмом, наче замкнений вітер у темниці. Брат, мама, батько, Перун…

— Чому брат так вчинив, Перуне? І чому я його геть не пам’ятаю? І тебе не пам’ятаю…

Перун сумно зітхнув:

— Ти все пригадаєш. От побачиш. Просто потрібно трохи часу.

Птаха сумно і трохи з осудом дивилася на Перуна.

— То, виходить, ти був коханцем Арати, коханцем моєї матері? А мій батько про це знав?

Перун відповів лаконічно:

— Знав…

— Що? Знав? І приймав це? Ось чому брат нас зрадив… Бо мати зрадила батька, так? Божевілля якесь. Великий могутній бог захопився звичайною смертною. Так? Яка честь для усіх! А потім прийшов Стрибог і все закінчилося — і для Арати, і для світу Чотирьох Сонць, і для мого татка теж, і для мене, зрештою. І для Боривітра… А колишня маленька Пташка, котра була донькою смертних, зникла того дня назавжди. Перуне, чому ти не рятував Оселище Дива? Ти ж бог, великий і могутній. І коли ти довідався, що донька Арати — то перенароджена твоя Перуниця, чому її не порятував?

Перун відповідав спокійно на всі закиди Птахи:

— Від першої секунди твого народження я знав, що то за прекрасне створіння з’явилося. Моя Птаха-Перуниця. Зрештою, навіть не так. Ти ще жила в утробі матері, а я вже знав, хто народиться. Світ Чотирьох Сонць, який подарував Всесвіту тебе, мені так само любий, як і світ Оранти чи Яроворот. Ти до переродження була мені вірною та люблячою дружиною. І я ніколи нікого так не кохав і вже точно не покохаю, як тебе. Теперішня ти для мене не менш важлива, можливо, навіть більше. Так, я того дня, коли вмирала Арата, не встиг вчасно. Для порятунку Оселища було запізно. І тому я попросив Мару врятувати тебе. А далі ти знаєш.

Перун зітхнув. На мить Птасі здалося, що його очі зрадливо блиснули. Та це була тільки мить, бо знову перед нею стояв великий та могутній бог і говорив. Але вона не до кінця розуміла. Які одкровення вона ще має почути? Чи не забагато для одного разу?

— Знаєш, Творець завжди чує наші благання. І коли ми дуже-дуже просимо, то обов’язково отримуємо те, про що просили. Я просив Творця повернути мені тебе. І він повернув. Правда, зробив це по-своєму. Бо все у світі має свою ціну. І твій прихід у світ безсмертних на новому витку також. Я, Пташко…

Сказані далі слова проковтнув гучний вибух десь посеред лісу. Затремтіла земля, посипало з дерев ще зелене листя, у лісі голосно й перелякано закричали птахи та звірі, небо почали запинати темні набундючені хмари.

Перун насторожено підняв догори голову:

— Паскудно все, лихо наближається. Потрібно звідси забиратися. Хто ж тебе використовує, Стрибоже?

Але ті слова, котрі Птаха щойно почула з уст Перуна, навіть попри вибух, вразили її до глибини душі. Вона стояла приголомшена почутим. Ні. У Творця не просто добре серце, яке відгукується на благання його добрих дітей. У Творця відмінне почуття гумору. Бо в підсумку кожен отримує те, на що заслуговує. А вже яким чином — то таїна велика, бо… Несповідимі шляхи Творця небесного.

— Небо, котре пахне грозою. Небо, яке завжди поруч… То як мені тепер тебе кликати, славний Перуне? — сумно перепитала жінка.

Коли Мальва отямилася, звісно, передумала вбивати і Леда, і Полеля. Зрештою, ті двоє і справді врятували її і від Мороку і від всіх темних, які, очевидно, зараз навіжено шукають її у водах Мертвої ріки і по обидва боки її берегів. Згадували щось там про Ягілку та її хату. Якось потрібно буде розпитати у хлопців про ту поважну пані, яку всі знають і про яку вона сотні разів чула, але поки не познайомилася.

Швидку пошту з новиною про випадкове потрапляння Мальви у світ Оранти батькам та сестрі постановили не надсилати. Зрештою, вирішили не надсилати і звичайну пошту. Це в разі нагальної потреби, тобто якоїсь халепи чи небезпеки, потрібно було чинити, а тут… Нічого нагального. Мальва нікому не заважала, навпаки, хлопці страшенно втішилися її появі. Навіть халепник Лед на якийсь час забув про своє хобі — недозволені батьками мандри чужими світами. Щоразу втрапляючи в халепи та обіцяючи батькам більше так не чинити, він невдовзі знову брався за своє улюблене заняття… Він про це Мальві дуже барвисто та натхненно оповів.

Зараз вона сиділа на широкій терасі перед будинком Полеля та Леда. Краса та спокій лагідно огортали цей світ. Світ Оранти. Це був світ Берегині. І тому жіночих символів довкола було аж забагато. Подекуди схематичні, доволі примітивні фігури жінки з піднятими руками, долонями вгору, ставилися на все. Одяг, посуд, меблі, будівлі благословляли вас жіночою щедрістю та благодаттю.

Мальва провела рукою по красиво різьбленій спинці дерев’яного крісла. І там берегиня, а з двох боків від неї фігури коней. Символи-символи, знаки, обереги, застороги, перестороги… Мор був правий. Вона мала знати мову знаків. Мова знаків однакова для всіх — і для світу темних, і для світу світлих, і для світу смертного.

Світ Леда та Полеля називався Орантою. Сама назва Оранта мала в собі щось сакральне, ніжне, тонке і разом з тим міцне і правдиво-чисте. Згадала Оранту із Софії Київської. Добра матір, яка дивиться в небо з піднятими вгору руками, з повернутими до неба долонями, матір усього живого та сущого на землі. Оранта Київська стоїть у надвівтарній частині на загальному мозаїчному фоні, на чотирикутному золотому камені, обрамленому вишивкою. Та жінка викладена з мозаїки настільки чарівно, що аж заворожує. Батько Мальви, Назар, той, хто її зростив, був істориком. Звісно, надто цікавій доні він розповідав і про Оранту. Виявляється, що вік найдавніших знайдених статуеток у позі Оранта аж 45 тисяч років. А схематичні зображення жінок у позі Оранта зустрічаються і серед наскельних малюнків, петрогліфів по всьому світу: Австралія, Африка, Північна і Південна Америка, Сибір, Італія, Франція, Китай…

Що вона робить, та жінка, матір, дружина, сестра, зазираючи в небо та простягаючи до нього долоні? Коли Мальва випитувала батька, як перекладається те чудне слово українською, той загадково відповів:

— Слово «orante» походить від латинського кореня «ōrō», «ōrāre» — говорити або молитися.

— Як це, — не вгавала завжди допитлива Мальва. — Або молитися, або говорити. Це ж різне, тату!

— Різне? Це ми його зробили різним. Творець вкладав у звучання геть інший зміст. Яскравий приклад використання «orante» в нашій мові. Це і слово «оратор». А оратори не завжди моляться, але завжди розмовляють. І, знаєш, доню, у давньоарамейській мові (до речі, це мова, якою розмовляв Ісус) поняття «говорити» і «молитися» означало те саме слово. І про що це говорить? Слово дане нам, людям, як початок шляху до розуміння і усвідомлення своєї природи. Тож молитися ми маємо чи розмовляти з Богом?

Мальва всміхнулася при згадці про батька. Оранта у світі Оранти стовідсотково розмовляла з небом. От тобі й відповідь на питання, що насправді робить жінка-Оранта, зазираючи в небо та простягаючи до нього долоні. Вона розмовляє з небом.

Спогад про батька Назара наче роз’ятрив рану. Він зараз із мамою та бабусею у світі Єдиного Бога. Мальва впевнена, всі рідні з нетерпінням чекають її повернення додому. Бо любов рухає цими людьми. Вона відчуває це, і для цього їй не потрібно розмовляти ані з небом, ані з богами. О Свароже, ще рік тому, звісно, за нормальним, тобто її внутрішнім літочисленням, вона була звичайною собі пацанкою, яка захоплювалася спортом, не дуже любила вчитися, поки не будувала грандіозних планів щодо підкорення світів, бо її особистого простору, який вона заповнювала собою, їй цілком вистачало… І раптом усе змінилося в одну мить… Чи жаліла вона зараз за тими часами, коли була лишень Мальвою Задорожною? Так, жаліла… Шморгнула носом. Ні, вона не стане плакати, аж нізащо… І не тому, що зараз припхаються ті два брати-довбні та почнуть або кепкувати один з одного, або сперечатися через дрібниці. Вона не зможе пережити ганьби заспокоювання та витирання сліз цими двома. Вона ж учениця самої Птахи, і мусить тримати марку.

Коли вона про це повідомила, наче між іншим, думала, що тих двох відпоювати живою водою доведеться. Таких здивованих мармиз Мальва давно не бачила. Виявилося, що Птаха таки говорила правду: Мальва справді стала її першою офіційною ученицею. Ех, ну не звикне Мальва ніяк до того, що дехто завжди каже правду.

— Йолкі-матолкі, — розмірковував Лед. — Вважай, що тобі пощастило. Ти чимсь конкретно чумовим наповал вразила серце нашої задаваки.

Мальва відкрила була рота, щоб заперечити. Лед притиснув пальця до губ та підморгнув дівчині:

— Ціхо, не ображайся. Птаха — крута, ніхто не сперечається, але… Завжди трохи собі на умі. Вона навіть мене з братом в учні собі не взяла. Відмовилася. Хоча наша матінка Птаху особисто просила. Віджартувалася твоя Птаха. Сказала, що вона сама радо стала б ученицею когось великого, але її вже не беруть. Віковий ценз не дозволяє. Де там їй когось учити. Тим паче дітей «таких» батьків. У випадку з тобою і віковий ценз підійшов, і родинні зв’язки виявилися суперовими. Цікаво, брате, чому саме Мальву собі в учні вибрала Птаха, як гадаєш?

Мальва лишень зневажливо хмикнула у відповідь. Телепні, як вони можуть таке про Птаху говорити? Вона знала цю жінку краще від них. Знала, що Птаха такими речами не бавиться, тобто жінка не віджартовувалася, а казала правду. Вона справді тоді вважала себе недостойною великого звання Учителя, тому що поруч із Посолонем, з Родом чи Ладою, здавалася собі досі посередньою… Ба більше: такою, що вчиться.

— О, так-так, братіку, — підтримував розмову Полель. — Наша гостя Мальва таки велике цабе, раз заслужила заступництво самої Птахи. Тільки не доберу ніяк, якого вона до темних поперлася? Га? Це ж якою нерозбірливою тре’ бути, щоб проміняти Учительку Птаху на старого пришелепуватого стариганя Мора.

— Він не старигань, — огризнулася Мальва і замовкла.

Виправдовуватися та пояснювати хлопцям, що Морок її рідний дід, поки не стала. Як і те, що вона насправді перебуває в родинних стосунках із половиною темного світу. Маючи за батька Стрибога, за бабусю — Мару, а за рідну тітку — дурепу Навію.

— А я, здається, знаю, що до чого, брате, — озвався Лед, хитро всміхаючись. — Батько колись розповідав таке: якщо в безсмертного є хоч крапля темної крові й темні про це дізнаються, то усіма правдами та неправдами обов’язково заманюють небораку до себе і майже силою перетягають на свій бік. Чи не так, Мальво? І тебе, ученицю самої Птахи, хотіли присилувати підступом та обманом, так?

Мальва тільки стенула плечима та промовчала. Ліпше поки залишатися надто цікавою ученицею пихатої Птахи, аніж кровною родичкою дідугана Мора, якого тут явно недолюблюють. Може, тоді їй дозволять ненадовго залишитися у світі Оранти, де мешкали Полель із Ледом, старша сестра хлопців Леля та Перун з Ладою, тато та мама цих шалапутних хлопчурів…

Так, це не зовсім справедливо — переховуватися тут. Бо її будуть шукати і темні, і світлі. Темні навіть вважатимуть мертвою… Але то буде завтра. Та зараз вона не стане про це думати, а буде насолоджуватися прекрасною природою та товариством своїх однолітків, нормальних і не навіжених безсмертних, досить розпущених та досить прикольних.

Напевне, почувши імена Великої Лади та Великого Перуна, Мальва, за законами жанру, мала б впасти в тремкий стан на кшталт трансу і не виходити з нього довго і нудно. На велике здивування хлопців, цього не трапилося. Вона не росла у світі безсмертних, і Сварог із Перуном довго для неї були лишень цікавими персонажами з дитячих казочок, легенд чи притч.

Хлопців така поведінка Мальви тішила. Лед навіть сказав, що вона ще той круть і всі на світі безсмертні якщо й плакатимуть, то не від його витівок, це точно. Бо у нього з’явився класнючий конкурент. А сама Мальва — наче перекотиполе, яке від усіх тікає і якому дуже цікаво, хто буде тим самим, котрий його впіймає та привласнить. На що Мальва резонно сказала: «Йди в баню». Полель ніяк не міг зрозуміти, до чого тут баня, а Лед довго та заливчасто реготав, бо таки його брат справжнісінький телепень, коли простого не розуміє.

Мальва ніколи не бачила Біловоддя, тільки чула про нього, трохи читала. Та якщо воно й існує, то має, либонь, бути схожим на світ Оранти. Спокій, умиротворення, внутрішня рівновага. Яроворот теж їй дуже подобався, як і купа інших місць — світ Вередів, світ Великого Океану, але… Але там відчувалася присутність багатьох енергій, отих сніжинок кольорових над головами людей, вони кружляли-рябіли-звивалися… Щоразу доводилося блокувати ту барвистість, якою просто переповнювалася її душа. Не завжди вдавалося вчасно це зробити, і від того феєрверку, нехай і цікавенного, не просто йшла обертом голова, здавалося, вона от-от вибухне… Тоді хотілося утекти на край світу. Звісно, це образне висловлювання, бо насправді саме такого «особливого» місця їй бракувало. Ні-ні, тільки не потрібно радити для усамітнення порожній та депресивний світ Загублених. Це надто навіть для того, хто прагне одинокості. Це супер для того, хто прагне забуття. Забуття Мальві геть не хотілося. Бо вона не прагла загубитися, вона прагла перепочити там, де найменше діставатимуть усі на світі смертні та безсмертні мудрими балачками про велике призначення.

Звісно, такій, як вона, рано чи пізно ідеальний лад світу Оранти набридне. І Мальва, здається, здогадується, чому Лед із Полелем постійно сперечаються: затишок та лад також бувають набридливими, особливо коли в тобі живе нестримний дух і будівництва, і руйнування. У світі Оранти ані створювати, ані руйнувати нічого не треба. Усе ідеально пристосоване для комфортного життя. Ні-ні, це не було царство вічного дня чи вічного спокою. І тут була ніч, і наступав день, і падали дощі, і гриміли грози, у ріках водилася риба, і треба було мати вудочку або вміння риболова, щоб її з води дістати. Вона сама на берег не вистрибувала. У лісі росли гриби та ягоди, тішила око буйна зелень, розкішно співало птаство, жили звірі. Великий Шум, як називали хлопці ліс, був справжнім другом, вірним і відданим. У дуплах сосен, інколи в кроні густих вересів і дубів жили бджолині родини, тут вони роїлися та розкошували.

Як і передбачали хлопці, батьки не повернулися ані через день, ані через тиждень, ані через місяць. Та сини, здається, тим зовсім не переймалися. Таке траплялося доволі часто. Лада та Перун, звісно, зайняті важливими справами. А сини вже майже дорослі, то ж запросто можуть давати собі раду вдома. Сини «раду давали» і щораз нарікали на те, що давно вже виросли, і чи не пора батькам врешті відпустити їх у великі світи. Батько наче був і не проти. Матінка рішуче заперечувала… Хотіла якнайдовше вберегти рідних чад від негативного впливу інших… Світів, людей — і смертних, і безсмертних…

Та Мальву це не дуже дивувало. Хлопці були дітьми непростих батьків, навіть більше — богів. За мірками світу Єдиного Бога їх можна було назвати мажорами. Дивувало навіть інше: хлопці таки виявилися геть нормальними. Звичайні пацани, які часто сперечалися між собою, через будь-яку дрібницю починали шпетити один одного, але не злісно, звісно. Скоріше, з нудьги, їхнє справжнє життя майбутніх безсмертних із певним призначенням було ще попереду.

Стрілу Перуна вони так і не відшукали. Лед розважливо припускав, що батько випадково знайшов її в одному з його сховків та забрав від гріха подалі. Полель пояснив, чому від гріха подалі. Стріли Перуна — могутні, але й небезпечні. Вони можуть повертати до життя цілі світи, а можуть вбити миттєво, навіть безсмертного.

Хлопці часто змагалися за можливість показати дівчині свої таланти. Мальві здавалося, і не безпідставно, що, напевно, від нудьги та відсутності дівчачого товариства обоє братів у неї закохалися. То Полель кликав її за собою. Начебто прагнув показати їй щось геть незбагненне та цікаве. Будив її посеред ночі, вів на нічну галявину, вщент залиту місячним світлом. Садовив на пеньок і грав на своїй сопілці. Що тоді починалося… Наче в казці, найтемнішу ніч заполонювало світло, і в тому світлі народжувалося диво, розпускалося неймовірної краси чар-квітами. Розквітали дуби, клени, осоки, смереки, ялини та ялиці… А птахи виводили такі співи, що найкращий у Всесвіті соловій тому хору позаздрив би. Нічне небо ставало барвистим. Наче предивний маг-маляр перемішав кольори веселки, надав їм химерності та пустив хороводити небом під диво-мелодію сопілки. А в ногах шелестіли трави, виплітаючи власну орнаментику та наспіви, наповнюючи світ довкола розкішними пахощами квітучої землі… І хотілося стати барвою у веселці, котра з’єднувала дугою два береги річки. Або маленьким жовтогарячим метеликом на брилику Полеля. Чи квіточкою-волошкою у віночку, який виплітав сам батько Шум, щоб надіти його на голову Полелю…

А вже наступного дня інший брат, тобто Лед, вів її за собою на високу кручу над рікою. Ставив дівчину на вершині. Так, щоб вона все добре бачила. І починалося дійство. Лед гасив сонце, брав за чуприни хмари і творив у небі таке… Хмари робилися барвистими: від білого до чорного, від пурпурного до помаранчевого, від сірого до смарагдового. Потім ті хмари отримували гриви — і вже небом наввипередки мчали кольорові коні. Пишні гриви розвівав вітер, а коні розбігалися небом неприборкані, дужі та красні. І здавалося, що коли вони там випадково угорі перестрінуться, то сонце не просто на деякий час згасне — воно більше не зійде, бо така стрімкість була у їхніх рухах, така потуга… І … Серце Мальви стискалося від тремтливого передчуття руйнації, хаосу, буревію. Стихії вирували не тільки в небі, стихії затопили її всю. Вона сама ставала стихією — чи то пломінчиком іскри, яка народжувалася від зустрічі двох потуг, чи пломінчиком свічки в каганці на кухні.

Гуркіт стояв немислимий, коли хмари здибалися, чоломкалися, гепалися. Навіть здавалося: мить — і небо впаде на землю. Але небо не падало, бо хмари-коні зливалися в кольоровий вихор, закручувалися в барвисту спіраль і осипалися на землю кольоровими квітами, барвистими краплинками, розцвіченими веселими сніжинками…

Лед учив її тримати меч, оборонятися, наступати, хитро уникати бою, коли бачиш, що сили нерівні.

Якби в її серці було хоч трохи вільного місця, когось-таки з тих двох вона б обов’язково туди пустила. Хлопці були неймовірними, не просто справжніми дітьми своїх батьків, вони були майбутніми богами. Мрійливий і трохи меланхолійний Полель змусив її поглянути на цей геть не романтичний світ по-новому. Сопілка хлопця добувала такі звуки, які могли розтопити найхолодніше серце, прогнати найлютішу стужу, нагадати навіть найчерствішій людині, що те, заради чого варто жити, — то любов. Можливо, вона, тобто любов, і є тою рівновагою, яку завжди шукали жінки з роду її матері — сарматки, справжні воїни, котрі були повінчані зі степом, з боротьбою, з битвою, з війною.

Інколи Мальва чула, як і в її жилах нуртує кров вічної борні. Як закручується вихор всередині серця, готовий будь-якої миті вирватися на волю. Ще пару днів тому, будучи в Темному світі, вона вважала то впливом темного боку власного єства, бо її батько — темний бог. Пізнавши ближче Леда, зрозуміла: це не так. Це просто внутрішня сутність її проситься нагору. Одні безсмертні народжені, щоб нагадувати людям, із чого завжди все починається, нехай просто граючи на сопілці та запалюючи світлячки-зорі кому в животі, кому в голові, а кому в небі. Інші постійно ведуть битву з ворогом. А ворог обов’язково у тебе з’являється, коли ти влізаєш у війну за… За багатство, владу, статки, за руку найкращої жінки, за чисті душі, врешті за любов до ближнього… Лед — мужній, трохи різкий, завжди готовий боронити, допомагати, відстоювати, воювати. Полель та Лед тримають рівновагу, щоб світам не бути поламаними.

Гарні хлопці, справжні хлопці. У таких і закохатися не гріх. Але вона навіть не замислюється над тим, кого вибрало б її серце, якби не було Остапа. Навіщо… Серцю не накажеш, воно й так зайняте. Остап не просто був десь там далеко, наче спогад чи мрія. Вона знала: він її чоловік, і нехай тілом він зараз не поруч, але завжди вона відчуває його присутність. Так, він смертний. Так, їй доведеться до цього звикати, як і до того, що вона, мабуть, фізично переживе багатьох з тих, кого по-справжньому любить: маму Олю, тата Назара, бабусю Горпину, усіх своїх подруг-однокласниць. І Остапа теж… Байдуже. Важливо те, що зараз і тепер, а не колись і потім. А зараз вона любить Остапа. А з вічністю вона якось порозуміється. Згодом…

Зітхнула. Торкнулася рукою шнурка, який висів на шиї. Мушля-оберіг з Остапового світу завжди з нею, біля серця. Частинка світу коханого, отже, і його частинка…

Мальва дуже сумувала за Остапом. І незважаючи на всю красу, велич світу Оранти, вже першого дня зробила спробу переміститися за допомогою варгану в Яроворот. Безглуздо. Світ Оранти оберігала дуже стара і сильна магія. Варган тут був безсилий. Ба більше, жодне ані закляття, ані бодай найпримітивніше заклинання тут не вичакловувалося. Хіба що могла зварити якусь настоянку помічну, яка не вимагала чародійства слова, тільки магії-енергії трав, сонця, може, місяця, вітру та води. Та зараз нічого цього не потребувала. Вирішила зробити собі канікули перед чимось дуже важливим і, напевно, відповідальним. Це вона відчувала, як відчуваєш наближення грози, коли повітря тисне на тебе, коли звуки тиснуть на тебе, коли небо тисне на тебе і… Ти не втримуєшся — проливаєшся грозою, кутаючись у довгий батьків плащ, або ховаєшся в під’їзді будинку, чи просто приймаєш грозу як даність. Стоїш мокра та щаслива під теплими потоками небесної води, слухаєш гупання хмар, спостерігаєш за змійками-блискавками, які мережать собою безодню чорно-вуглистого неба.

Будинок хлопців зовні дуже нагадував хатки у Яровороті. З тою лишень різницею, що всередині був набагато просторішим, аніж здавався ззовні. Хлопці виділили їй кімнатку на другому поверсі. Мила чистенька світлиця, набагато привітніша від того, що вона мала в Темному світі. У шафі Мальва знайшла і дівчачий одяг. Лед сказав, що це одяг сестри Полелі, з якого та виросла і тепер не носить. Мати заборонила його викидати чи віддавати комусь, сказала, що ще знадобиться. Ніхто з Ладою не сперечався. Знадобиться — то знадобиться, кому воно заважає? Мальві дозволили вибрати будь-що. Могла носити хоч весь відразу. Але вона не поспішала. Лада чомусь дорожила тим одягом, можливо, тому, що був він особливим. Тому дівчина вибрала собі найскромнішу суконку та зручні шкіряні постоли.

Вікно в кімнаті Мальви займало цілу стіну, запускаючи досередини багато світла. Вікно дивилося своїм пильним оком на схід. Спекотно в кімнаті не було. Липа, що росла поруч, створювала затишну тінь, і сонце прямими променями до помешкання не потрапляло.

Так, зелені у цьому світі було чимало. Довкола хатинки ріс розкішний квітник. Вже звикла до того, що в таких світах відсутня періодичність у цвітінні. Тобто зазвичай начебто спочатку квітнуть підсніжники, тоді нарциси й тюльпани, а за ними конвалія та півонії, а вже згодом гладіолуси з жоржинами та хризантемами. Так, то звично для світу Єдиного Бога і тої місцевості, де росла Мальва. У світі Оранти, наперекір законам ботаніки, квітло все нараз — щедро, яскраво та гарно.

Сніданок завжди чекав вранці на столі в їдальні вже зготовлений. Зрештою, як і обід та вечеря. Лишалося тільки чогось побажати смачненького звечора, як воно дивним чином «вичакловувалося» назавтра у страви. Звісно, то була виключно поживна та здорова їжа. Замовлення на кшталт чіпсів чи піци тут не приймалися. Мальва за сніданком якось спитала хлопців, хто це все готує. Ті у відповідь хитро перезирнулися і загадково відповіли, що то сама Велика Матір і млинці смажить, і хліб пече… Потім хвилин п’ять реготали зі свого жарту.

Жарту вона не зрозуміла і тому ще раз серйозно перепитала:

— А скажіть мені, у вас також, як і в темних, є служки, тобто прокляті, які тут за вас усе роблять — прибирають, варять, перуть, чистять? Але вони у вас чомусь невидимі. Та це легко пояснюється: світ Оранти особливий. Чому запитую? Бо цікаво. От у Яровороті, наприклад, ми власноруч усе робимо, тобто безсмертні працюють нарівні зі смертними. Тобто у вас, як у темних, так? Я правильно все зрозуміла?

Коли вона пояснила хлопцям, хто такі прокляті, Полель навіть образився. Як Мальва могла таке подумати про світ Оранти? Просто у цьому світі все було так гармонійно влаштовано і діяла така сильна побутова магія, доведена їхньою матінкою до досконалості, що світ тут самоорганізовувався. Усі, хто потрапляв у нього з добрими намірами, відразу ставали його частиною. Мальву світ Оранти відразу визнав. Якби це було не так і світ відчув би її ворожість, то вона ніколи б не прокинулася після купання у Мертвій воді. Мертва вода «забрала» б Мальву собі. Але якщо допустити, що вона якось обдурила і Мертву воду, і світ Оранти та з поганими намірами втрапила сюди, то вже першого дня спрацював би закон відторгнення.

Мальва не розуміла. Полель чемно пояснював:

— Ну, це коли в палець потрапляє скалка, і якщо її не витягнути, то шкіра та м’які тканини в тому місці, де вона засіла, починають гнити і наривати, виштовхуючи її із себе. От щось схоже відбувається із незваними недобрими гостями у світі Оранти. Розповідати далі?

Мальва заперечливо похитала головою.

— Не журися, Мальво, — втішив дівчину Лед. — Тебе світ Оранти любить. Глянь, які він гарні сніданки та обіди для тебе готує, які квіти щоранку до твоєї спальні до сходу сонця приносить. Такі, як ти любиш.

Підморгнув по-зрадницьки Лед Полелю. Останній зашарівся. І стало зрозуміло, що квіти Мальві приносить цілком реальний із плоті та крові хлопець, а не світ Оранти. Таке, очевидно, з обідами, вечерями та сніданками. Але якщо хлопці не хочуть казати правди, то нехай не кажуть, таємничість, мабуть, цікавіша від реальності.

Мальва інколи згадувала свого служку зі світу Відтіні. Проклятого Боривітра. Він таки згадав своє ім’я. Добрі вчинки завжди повертають нам втрачене. Тепер вона це знала, і навіть прокляття не є вироком, якщо захотіти змін і чинити ті зміни. Творець добрий, Мати Оранта — любляча та всепрощаюча, яка не відвертається ніколи від своїх дітей, навіть найменших, навіть найвтраченіших. Мальва знайшла в одній з шухляд одягової шафи серед ножиць, кольорових ниток, стрічок воскову свічку та кресало. І щоранку та щовечора запалювала її в пам’ять про Боривітра. Молилася за спасіння його душі, як уміла. Молилася усім добрим силам за спасіння душі грішного, але такого дорогого їй тепер Боривітра. Без нього вона навряд чи врятувалася б. І язик не повертався тепер називати його проклятим. Цей чоловік мав ім’я. Відчувала, Боривітер повернувся із забуття, і вона знала напевно, що її молитва за спасіння душі Боривітра не єдина. Бабуся Горпина також ревно молить сили небесні за порятунок того, хто колись оступився, та має право все змінити.

Перед хаткою, на широкому та просторому подвір’ї, викладеному білим каменем, майже посередині стояв білий сваржень. Це було святилище, місце поклонінь та молитов. Замість фігури Чорнобога чи Білобога, як ото у світлому та темному світі, тут стояла фігура красивої жінки. Рисами та нагадувала їй Птаху. В очі зазирнути камінному ідолу не випадало можливості. Жінка закинула голову до неба, очі також дивилися туди. Руки тримала піднятими, долонями вгору, так переважно завжди віталася Птаха, примовляючи сакраментальне: «Йменням Сварожого кола вітаю тебе». Широке плаття, помережане солярними символами, сягало землі. Камінне волосся на голові жінки було зібране у тугий вузол, який тримався дивною заколкою, зробленою у вигляді місяця-молодика, що піднімав свої роги вгору. Здаля навіть здавалося спершу, що жінка рогата. У ногах жіночої фігури завжди стояли маки.

— Це хто така, Оранта? — відразу спитала хлопців Мальва, спостерігаючи, як ті дбайливо та старанно прибирають довкола жертовного каменю та біля камінної фігури.

— Так. І цим іменем теж її називають. А ще Матір’ю Земун, Богородицею, Дівою, Берегинею, Мокошою… Вона — Праматір усього живого, — статечно відповів Лед і поважно, опустившись на одне коліно, вклонився фігурі жінки.

— Як це? — Мальва здивовано дивилася на Леда. — А хіба не Сварог всьо довкола забацав, тобто, вибач, сотворив.

Мальва і справді була здивована. Морок їй розповідав історію про створення світу, і в ній ні про яку Земун чи Оранту нічого не згадувалося. Вона непевно дивилася на фігуру жінки і на Леда, наче не довіряла йому і шукала підступу в його словах. Схоже, той таки не брехав.

— Так. Це правда. Сварог — Творець усього. Земун — Праматір усього живого. Те, що народжується з душею, потребує материнського лона, Мальво. Велика Матір Земун, Велика Праматір усього живого, Велика Корова Земун.

— Що? Корова? Тобто у неї на голові справжні роги? Нічого не розумію. А чому у світлому та темному світах біля жертовників навіть не згадують про Велику Праматір? Хіба що у світах смертних. У світі Сарматок, здається…

Полель усміхався радісно, напевно, отримав нарешті шанс похизуватися перед Мальвою своїми знаннями:

— Не тільки у світі Сарматок, Мальво. У світі Чотирьох Сонць, у світі Невидимих, у світі Додол, у світі Вечірнього Сонця і ще багато-багато де. А у Яровороті віддають шану сину Великої Праматері, Білобогу. В Оселищі Відтіні — іншому сину, Чорнобогу. А світ Оранти — це дуже старий світ, це світ самої Праматері. Він давніший від усіх відомих тобі світів. Дехто стверджує, що він утворився раніше від Біловоддя чи принаймні разом із ним. Як певна вдячність Великій Праматері, яка породила всіх нас, ми віддаємо щоразу їй шану. Дякуємо за день і за ніч, за можливість відбуватися, творити, любити, цінувати.

— Цікаво, — хитро примружилася Мальва. — Тобто першішою таки була жінка. От тобі й одвічна загадка, хто крутіший.

— Що? — Полель здивовано дивився на Мальву. — Ти мислиш як смертна. Першіший? У тебе від мандрів світами в голові точно все змакітрилося. Оце так сказала — першіший.

— Та я не хотіла вас образити, хлопці, — вже виправдовувалася Мальва. — Ти ж сам щойно сказав, Полелю, що Праматір нас усіх породила. Ну? І мені просто вирвалося. Не ображайтеся. Але логічно ж: немає матінки, немає дітей.

Лед хіхікнув:

— Та я не ображаюся. Наша матінка іноді також таке говорить, коли на нас дуже сердиться: породила на свою голову. Ти ж розумієш, що не про це зараз ідеться. Тобто не про те, хто першіший, а хто другіший.

— Ну, гаразд, не сперечаймося щодо чиєїсь першості чи другості. Я просто хочу знати, хто така Земун, — примирливо говорила Мальва. — Зрозуміло, Земун — це Велика Праматір. Я згодна, що все живе має мати матінку, і, напевно, у світі Оранти недарма вона на головному місці.

— Ти зараз із нами не жартуєш і не перевіряєш нас, Мальво? — тепер дивувався Лед. — Невже про Велику Земун і справді тобі анічогісінько не розповідали у темному та світлому світах? Це ж казочка, яку знає кожна безсмертна дитина.

— Я не кожна. — Мальва гордо підняла голову. — Бо я не з кола безсмертних дітей, Леде.

— Як це? — дивувався Лед. — Ти ж казала, що твій батько темний, і тому змушена була там навчатися.

— Так. Мій батько темний. Але матінка у мене звичайна смертна сарматка. І виросла я у простій родині. І за батьків донедавна я мала…

Вмовкла. Поправила себе:

— Не мала, а маю тих, хто зростив мене, виховав, старанно дбав про мене, любив мене. Це звичайні смертні люди зі світу Єдиного Бога.

— Тпру, — перебив її Полель. — Ти щойно сказала, що мама твоя сарматка, але до чого тут люди зі світу Єдиного Бога?

— Так, мене народила звичайна смертна жінка зі світу Сарматів, жінка-воїн. А потім… — Мальва запнулася. Якусь мить щось обмірковувала і тоді заговорила: — Це довго розповідати, хлопці, і ця історія цікава тільки мені. Скажу коротко: так склалися обставини, і, щоб врятувати мені життя, було вирішено до пори до часу заховати мене у світі Єдиного Бога. А потім… Мені в руки без пояснень впхали Перемінника — і почалося… Світло- темно- буро- малинові чи які ще там світи, закрутили-завертіли мною, а я ними. Тож про Праматір Земун мені ніхто казок на ніч не розповідав. Розповідали інші казки. І добрі, і повчальні, і сумні. Дитинство у мене було щасливе. Нічим не гірше від вашого, впевнена.

— Ну-у-у-у, той… Вибач, — пробелькотів Полель. — Ми ж нічого такого не той… Просто, знаєш, у нас не часто бувають такі особливі гості. І в душу тобі ніхто не стане лізти. Ти ж не від доброго життя втекла від темних, це зрозуміло. Ми навіть не запитуємо, як звати твого батька. Захочеш — зізнаєшся, а не захочеш… То й Сварог з ним. Значить, він не достойний навіть твого спогаду. А хочеш, ми тобі цю казку розкажемо. От прямо зараз і розкажемо? Правда, братіку?

Лед ствердно закивав головою.

Мальва кивнула, погоджуючись. Полель ніяково всміхався:

— А давай, братіку Леде, ти розповіси! Ти трохи ліпший оповідач, аніж я. Га?

— Йолкі-матолкі, а чо? Можна й розповісти. Казка хороша. Розумна. — Задоволено примружився Лед та продовжував говорити. — Це було до сотворіння всього. Давно-давно, настільки давно, що найдавніший бог і найстаріший світ ще тоді не народилися. Так давно це було. Нічого не було тоді, у ті далекі часи, навіть Хаосу ще не було, щоб можна було сотворити з нього щось путнє. І от серед цього нічого стояв собі маленький острів. Усі скарби та красоти найліпших світів, досі нам відомих — ніщо в порівнянні з красою та величчю цього острова. Все найпрекрасніше і найдосконаліше зібралося саме в цьому місці. Бо створила і цей острів, і все, що там жило, красуня, ліпшої від якої ані до неї, ані після того, як її не стане, точно не буде. Принаймні так говорить ця казка.

О, це направду досконала жінка, краса та велич якої не може бути ані описана, ані змальована, бо не вистачить слів, щоб передати її благоліпність, і не вистачить барв, щоб змалювати цю досконалість. І мала та жінка звабливий стан, повні перса, блакитно-зелені очі, золоте довге волосся, божественно-прекрасний голос, від мелодики якого пишно росла трава, розпускалися квіти, ставали великими дерева. А золотеньку голову красуні прикрашав сріблястий серпик-місяць, обернутий ріжками догори, а між них горіло сонце. Де взялася красуня, звідки прийшла і скільки часу творила красу на своєму острові — казка не розповідає. Але коли на острові все було досконало створено, втомлена та щаслива вона заснула під вишнею. І привиділося їй серед великого нічого дивне марево — сутінки, порожні й чужі, та раптом їх розтинає золотий промінь: то на золотому коні в золотих обладунках мчить вершник, який, долаючи сіре ніщо, поспішає до неї. На сірому ніщо кінь лишає золоті сліди, і сіре ніщо боляче кривиться, наче від опіків, та старається проковтнути сліди вершника. Та той не зважає, йому ніколи, бо він поспішає… Вершник шепоче пересохлими губами одне-єдине слово: «Земун! Земун!»

Прокинулася збентежена та зачудована красуня. Чи можна закохатися в того, кого ніколи не бачила і ніколи не чула? У того, кого створило твоє бажання та твоя уява? Але звідкись знала золотоволоса сонцесяйна, що цей чоловік гукає та шукає її… Той, кого вона сотворила щойно у сні, подарував їй ім’я, якого ніколи не знала. Вона зрозуміла мову, якої ніколи не чула, але яка була для неї такою рідною. І відтепер вона отримала дар називати те, що вона може бачити, чути, відчувати, до чого може торкатися чи просто знати, що воно існує. Навіть може називати й те, чого насправді не можна побачити чи почути, лишень відчути.

Вона тепер знала, хто вона. Вона — Земун, пражінка. Перша. І вона готова стати наступною…

Вона сиділа посередині свого острова, який нарекла Березілем, бо довкола було багато беріз і взагалі той острів саме так називався, він сам їй про це розповів, щойно вона почала розуміти його мову. Земун чекала. Свого вершника в золотих обладунках на золотому коні із золотими підковами.

І вершник примчав — величний і сильний, мужній і справжній. Пустив свого вогняного коня пастися, скинув золоті обладунки і сказав: «Земун! Моя кохана, єдина Земун. Твоє серце чекало мене, твоє серце створило мене, твоє серце подарувало моєму любов, і я більше не зміг чекати. Я примчав до тебе, моя рідна, для того, щоб тебе любити та допомагати в усьому тобі!» Він поцілував її в очі, і ті стали від щастя вологими, так з’явилася вода. Він пестив її волосся, цілував його промінчики, торкався ніжно, голубив. І жінка, яка досі на голові носила сонце, наче коштовну прикрасу, враз захотіла бути жінкою, яка має стати матір’ю. А прикрасу подарувала світу, разом зі своєю сірою наміткою. Так народилося небо і в небі з’явилося сонце.

— Як тебе звати, мій вогняний вершнику?

— Ти знаєш сама, — відказував він та цілував її долоні.

Земун підняла очі вгору. І синь з них вилилася вгору. Так небо отримало колір.

— Я називатиму тебе Сварогом, — шепотіла вона йому ніжно на вухо. — Я любитиму тебе завжди. А від великої любові народжуватиметься тільки любов…

Так з’явилося небо, сонце, вода… І ті двоє стали одним, і від їхнього шлюбу народилися діти. І першим був син…

І звали його Хаос…

— Я все зрозуміла. Гарна казка. Ваш світ колись був островом Праматері, так? Він колись називався Березіль?

— Мальво, ну в тебе й уява! Це лишень казка, і все. Розумієш? — сумно відповідав Полель.

— Я розумію. Казка-казка. Але ж усе тут дуже очевидно, ви так не гадаєте?

— Ну-у-у-у-у-у, може, трохи… — Полель тільки розвів руками.

— Йолкі-матолкі, Мальво, не все так просто насправді. Казка — це спрощена версія правдивої історії. Тож Березіль може знаходитися де завгодно — і тут, і навіть на місці теперішнього світу темних.

— Що? Ну ні. Тільки не там, бо тоді це страшна казка… Я проти.

— Проти? — Полель весело всміхався. — Ну, якщо ти проти, тоді Березіль знаходиться деінде. То факт!

Мальва хмикнула і додала:

— Ну, гаразд. Хай тому Березолю. А щодо Хаосу як? Нема казки, яка пояснює, куди він дівся. І де взялися решта богів? — не вгавала Мальва.

— Існує дуже багато казок, Мальво. У Храмі Сонця в бібліотеці Посолоня там ціла колекція. І саме для таких, як ти, зібрана. Тобто для тих, кому в дитинстві розповідали неправильні казки, або взагалі геть нічого не розповідали. Тож, коли повернешся до Яровороту, попросиш дозволу Посолоня і… Начитаєшся досхочу. І про те, як син Хаос не міг дати ради своїй бунтівній вдачі, нічого в нього не будувалося, все завжди перебувало в хаосі. І про те, як батьки теж не могли дати собі раду з сином Хаосом. Він пересварив між собою всіх своїх рідних братів і сестер. І про те, що сталося з Хаосом після того, як він став нікому не потрібен.

— Тобто його ув’язнили, так? — допитувалася Мальва.

— Ув’язнили? — перепитав Лед. — Навіщо? Хаос не вредна дитина. То у нього сутність така, він багато чого насправді створив та просто не міг тому самостійно ради дати. Тому батьки для нього заснували такий світ, де він почувається щасливим. Принаймні, про це розповідає одна зі старих легенд.

— Ну, про Білобога та Чорнобога я начувана, — випереджаючи оповідь Леда, сказала Мальва: — А що трапиться, якщо знову у Всесвіт повернеться Хаос?

— Йолкі-матолкі! Буде Хаос, Мальво. Це ж очевидно, — в’їдливо відповідав Лед. — Ані тобі ночі, ані дня, ані світла, ані темряви…

— Якась сірість, чесне слово, — задумливо розмірковувала Мальва.

— Сірість? Ну ти даєш! — заперечує категорично Полель. — Мислиш як смертна. Твоя Птаха тебе нічого не навчила, так? Хаос — батько нашої матінки Лади. Хаос — батько любові, уявляєш? Він і час сотворив. Він батько Числобога. Він створив і темряву, і морок, але він створив і день та світло.

— Морок? Тобто він батько темного безсмертного Мора?

— Так. Батько. Він і батько Знича з Яровороту.

— Ух ти. Того самого, що міст Калиновий змайстрував через ріку Забуту-Незгадану? То він ваш дядько? — дивувалася Мальва.

— Ага! Про таке в книгах не пишуть. Про таке знається від народження. Хаос — старший син Сварога. Первісток Великої Праматері. Він створив багато чого, але не зміг тому всьому дати лад… На допомогу йому прийшли інші. І ми теж з тобою, якщо хочеш, — його помічники. Ми даємо лад тому, що сотворив Хаос. По-своєму наводимо порядок, як уміємо. Зрештою, як каже наш батько, всі ми з хаосу вийшли і в хаос повернемося…

— А от щодо поділу світів та казок про це, чи, може, легенд, то мо… — почала запитувати Мальва, та Полель різко її обірвав:

— Все, Мальво. Все. Прочитаєш у бібліотеці. Ти ж читаєш прамовою, правда?

— Читаю, — ображено відповідала Мальва, — пишу і розмовляю навіть.

— Ага. Я добре тебе чую. Тому незле розмовляєш.

— Все, мислителі. Досить. Та йолкі-матолкі! Давайте перемкнемося на щось інше, — роздратовано перебив Полеля Лед. — Гайнемо, наприклад, до батькового дуба. Це цікавіше, аніж усоте слухати байки про творення світу.

Майже всі його спогади були дуже короткими та завжди болісними спалахами у свідомості. Точніше, у її залишках. Бо він проклятий. Той, кого не приймає ані мати сира земля, ані небо, ані вічність. Він той, хто розтринькав свою душу настільки, що вона майже зникла. Лишень оте «майже» тримало його при животінні. Не знав, чи радіти з цього, чи, навпаки, нарікати на це? Бо часто хотілося просто зникнути. Та все чомусь не зникалося. Хтось невидимими путами прив’язував його до стану проклятого існування і мусив скорятися долі, безперервно переживаючи страшні муки. Напевно, той стан можна назвати пеклом. Бо щоразу за кожен проступок, гріх чи прогрішення сам себе настільки вимучував, що готовий був померти, ба більше — щезнути назавжди, лишень би припинити сю муку. Та коли здавалося: ще трохи — і все закінчиться смертю чи зникненням, муки припинялися. Кавалки спогадів зникали, затиралися, звісно, ненадовго, а тільки щоб наступного разу підоспіти з новою силою.

Він погано пам’ятав, як, коли, за яких обставин загубив душу. Він забув своє ім’я. Навіть не пригадував, ким був при житті — чоловіком чи жінкою. Зрештою, яке то мало значення. Це не рятувало його від самого себе. Кавалки страху в спалахах болю і гріхи-гріхи-гріхи, біль тих, кому він нашкодив: розтерзані тіла дітей, чоловіків, жінок, старих — здорових і немічних, спалені хати, зруйновані капища, скинуті в ріку, яка почервоніла від крові, відрубані голови, руки та ноги тих, хто смів перечити тому, кому він чи вона служив чи служила… А тоді враз, наче вийнятий з брудного болота кольоровий камінчик, — спалах світла. Жовтогарячий метелик перед очима, і він біжить за ним, здоганяє. А метелик мандрує: з квітки на квітку, з травинки на травинку. І щойно дитяча рука майже торкається крилець, як крилатий непосида ухиляється від незграбної дитячої руки і летить простісінько в блакитне небо. Дитя заливається сміхом. Той сміх заполонює все єство проклятого, залишки тіла, яке давно вже точать хробаки та все ніяк не доточать… І чомусь стає геть нестерпно від того сміху, ще гірше, аніж від крові невинно ним убієнних. Хочеться битися головою до стіни, терзати свою плоть, вити на місяць довгими ночами. Але він зараз цього зробити не може. Бо він у світі темних. І пов’язаний непорушною клятвою з жінкою з плоті та крові зі світу Єдиного Бога. Якщо він клятву порушить, на голову падуть нові спомини, набагато огидніші від тих, які він ще при собі носить і які досі вигризають його. Нема нічого гіршого, аніж скельця споминів. Вони — це палке бажання померти всоте чи навіть вмільйонне. Та дивна стара міцно прив’язала його до себе за допомогою персня. Його персня. Це подарунок мами. Подарунок, який для нього багато значив, бо він чітко це пам’ятав. Мамин перстень, дешевий, мідний, настояний на материнській любові, на благословеннях, жалях, турботах та вірі у будучину сина. Мамин перстень із правічним знаком:

Він не пригадує, що значить цей знак, але жінка зі світу Єдиного Бога, либонь, добре знає.

— Поки твій перстень у мене, ти коритимешся тільки мені. Якщо посмієш ошукати — пожалкуєш. Я вмію «правильно» знищувати такі речі. І вмію це робити так, що ті муки, котрі ти досі терпів, будуть тобі здаватися легкою прогулянкою. Ти мені віриш?

Він давно забув, що таке віра. Але відчував: жінка говорить правду. Бо нею рухає любов. Які виверти долі! Заради любові до найдорожчих ми легко переступаємо через тих, хто так потребує навіть не любові, а звичайного співчуття чи бодай малої співучасті. Тоді він і уявити не міг, що та жінка таки співчуває йому. Бо вибрала його з-поміж тисячі інших проклятих через те, що відчувала не лишень його муку — відчувала і його каяття.

У світі темних він почувався майже мертвим. Так близько до кінця він ще ніколи не був. Звісно, раніше часто мислив: ліпше згинути, аніж так животіти… Але це, виявляється, було словесним самообманом, бажанням заховатися за прокляті думки, наче за ширму: ачей хтось їх почує, пожаліє бідолашку і щось змінить у його житті, та обов’язково на краще. А от коли смерть чи, точніше, повне зникнення стають не просто словами і не тільки дихають тобі в потилицю, а реально тримають тебе за руки, ти розумієш: каганець з іскрою у твоєму серці ще поки жевріє, і ти хочеш якнайдовше залишити його запаленим.

На його очах часто гинули прокляті. Тут вони були нічим. Служки, німі, смиренні, досконалі. І найменша провина каралася однаково жорстоко — кончиною. А найрозповсюдженіша провина — це поганий настрій господаря чи господині.

Зелена стрічка на руці, яку йому пов’язала перед переходом через прокляте болото Горпина, мала не просто захистити його від чужого втручання, вона мала привести його до дівчинки, якій колись належала. І стрічка привела. І проклятий відразу впізнав дівчинку. Вона була такою світлою та сонячною посеред того мороку, який довкола панував і яким керував сам Мор, що важко було її не помітити. Коли ж вона дивилася на тебе, то спершу навіть хотілося панічно втекти від світла її очей. Бо здавалося тоді, що світло погляду може спопелити. Маленька сильна дівчинка Мальва. Безсмертна дівчинка з духом борні та справедливості всередині. Але він звик до того світла… Ба більше, відчув, що, перебуваючи поруч з Мальвою, починає змінюватися. Бо вона… Вона не просто помічала його, вона жаліла його, вона ділилася власним світлом з ним. І він спочатку лячно, а потім сміливіше й сміливіше приймав його.

А згодом… Геть осмілів. Так безглуздо у світі темних прокляті себе не поводять. А він поводився так, наче мав по вінця наповнену душу… І…

Викрав для неї варган з кабінету Мора. Але то було потім. А спочатку він закрив Навії доступ до кімнати Мальви. Навія могла підглядати та підслуховувати за усіма в темному Храмі через дзеркала, на які наклала спеціальні закляття, однак тільки не тепер. Прокляті можуть вільно пересуватися Храмом Чорнобога, і він добре знав про всі плани Навії щодо Мальви. Бо він одного разу підслухав, як Навія розповідала про зілля зневільнення-забуття та радила Мору обпоїти ним Мальву. Оскільки його онука така ж сама зараза, як її бабка Мара. І страшенно переляканий проклятий поцупив маленький листочок того зілля з комори Навії. Заховав його в рукав туніки, щоб потім дуже вдало використати… І коли Мальва варила зілля в майстерні Навії, він тишком докинув у нього той листочок. Нехай Навія якнайдовше не приходить до тями. Так, правдиве служіння іншим, особливо тим, хто раптом стає для нас небайдужим, навіть рабів перетворює на сміливців.

А потім… Потім він врятував Мальву. Він просто знав, що Мертва вода з ріки Забутої-Незгаданої не зашкодить цій світлій дівчинці. Мальва була чиста від клятв та обітниць. Він знав, що вона врятується. Бо хіба могло бути по-іншому? Вона ж вернула йому не просто спогади. Він відчував, як каганець його душі заповнюється світлом щоразу більше. А той останній вечір, коли Мальва плакала, пригортаючись до нього, як до найріднішого, він не проміняв би ні на що. Чисті сльози не тільки наповнюють душу, вони можуть скласти докупи давно розбите серце. І вже стоячи на березі Мертвої ріки, прощаючись із Мальвою та твердо знаючи, що більше ніколи її не побачить, він раптом пригадав власне ім’я. Справжнє ім’я, яке колись він заслужив.

— Бувай, — сказала йому тоді сумно Мальва перед тим, як ступити у воду Мертвої ріки. — Дякую тобі за все! Скажи лишень на прощання, як тебе звати, друже? Я ж мушу знати, за кого мені молитися, коли буду дякувати Сварогу за свій порятунок. Ти пам’ятаєш своє ім’я? Ти мав його згадати!

— Боривітер, — відповів не думаючи. — Я згадав, Мальво. Я раптом його згадав.

Боривітер. Він — БОРИВІТЕР!

І пролилися слова, проросли у ньому, як проростає зерно навесні. Зерно, що кинуте в теплу землю та щедро облюблене сонцем та дощем:

— Найбільше на світі щастя, Мальво, — це вміти любити світ. Темні про це й не здогадуються. Щоб це втямити, варто побути проклятим. Пливи, дівчинко моя! Пливи, і в той темний світ не повертайся!

Так, проклятий пригадав не тільки своє ім’я. І вирішив поки заховатися від темних, зібрати докупи думки. Бо вже навіть не знав, чи його спогади — це звільнення, чи…

І він заховався на подвір’ї закинутого будинку. Того самого, котрий стояв тут, схоже, завжди. Ще коли цей світ належав тим, хто господарював тут до приходу темних. Чого лише з ним не робили темні, аби знищити. І закляття, і непрощенні прокляття, і чари, і підпали, і підриви. Дарма. Хатинка досі стоїть, як німе нагадування: ніщо не вічне, і світ темних теж. Тут його найпізніше шукатимуть, тож має трохи часу. Біля будинку невеличке болітце. Невеличке, але глибоке. Бездонне майже. Адже той бік болота — це вхід у інший світ. Через нього він сюди і потрапив. З того боку — світ Горпини. Тож, якщо пощастить, і Горпина якимсь дивом відчує, що він у небезпеці, то, можливо, і витягне його звідси. Та зараз це неважливо. Важать лишень спогади, котрі заполонили всеньке єство.

Боривітер згадував…

Він маленький хлопчик у колисці з яворового дерева. Дивно, але він зараз себе добре пам’ятає навіть немовлям. Маленьким рожевеньким згорточком у долонях Великої Матері. Колисочка його округла, як яйце-райце, з якого починалися світи. Колисочка його яворова. Матуся каже, що це для того, щоб ріс міцним, дужим, як явір, та міг долати напасті, і щоб став справжнім воїном, захисником свого роду.

Колиска кріпилася чотирма мотузками до сволоку. Тоді йому малому здавалося, що він центр усього. Не тільки цієї хати. Не тільки цієї родини. Він — центр світу. Він добре пам’ятає і першу свою іграшку — смішну та потріпану ляльку-мотанку. Було так прийнято у його світі: перш ніж покласти в колиску немовля, туди клали ляльку-мотанку, яку робила матінка власноруч, щойно взнавала, що матиме дитинку. Мама говорила з тою неживою лялькою, наче з дорослою людиною, наказувала їй оберігати синочка від недоброго ока, злих намірів, лихих вчинків… Він «загубив» свою ляльку-мотанку, коли виріс. Точніше, спалив її. Смішним тоді йому це здавалося: якась шматка мала його від чогось там уберегти? Адже він — чоловік, він — воїн. То він відтепер буде всіх оберігати. Але це було потім. А на початку його колиска пахла житньою соломою. Це був запах подушки та перинки, якою його вкривала дбайливо матуся, при цьому ніжно співаючи:

Світ його змінювався тільки на краще, поки поруч була лишень матуся — найліпша у світі. Так, світ змінювався, якось так різко та невпинно швидко. І змінився до невпізнаваності тоді, коли… Коли? Коли трапився той внутрішній надлом у його душі? Мама, його ніжна та добра матуся, була розумною та мудрою жінкою. Вона ростила сина без батька. Той загинув у борні, як воїн, захищаючи поселення від страшного ворога, війська чорнокруких. Матінка часто говорила йому:

— Синку, пам’ятай: темінь вогонь не запалює. Вона тільки його гасить.

Він у відповідь ствердно кивав головою. Він це знав. Бо він — майбутній воїн! Світ Чотирьох Сонць і його мати, жриця Арата, могли бути спокійними. Він обов’язково захищатиме і матінку, і світ добрих людей від лиха, горя та темряви.

Він пройшов обряд ініціації. Тоді й ім’я отримав. У дар від старійшини роду Чотирьох Сонць. У дванадцять років стати мужчиною — це велике досягнення для хлопчика. Але він був завжди особливим, тому це не дивувало. Найкращий в Оселищі Дива мисливець, найвлучніший стрілець, найуважніший слідопит, найстаранніший учень… Хлопчина, котрий завиграшки легко та впевнено вбиває стрілою в небі птаха, який видається маленькою крапкою.

— Ну ти, хлопче, і мастак. Сокіл, а не людина. Боривітер, справдешній Боривітер.

Ось так він й отримав ім’я, красиве і крилате.

Коли він вдало склав усі іспити ініціації, мама подарувала сину перстень, який він поклявся ніколи не знімати. Хіба що того знімуть із нього з мертвого…

Той перстень був зроблений на замовлення самої Арати. Які замовляння та заклинання використовувала жриця, готувавши сину такий подарунок, — невідомо. Та перстень цей був дуже сильним оберегом для його власника. Ані стріла, ані меч, ані прокляття не брали його. Бо був замовлений на життя. І лишень коли зняв із пальця перстень, врешті зустрів свою смерть. Це було в бою, як і належиться воїну.

Найдужче у світі він любив разом із матусею сидіти вечорами на порозі хатинки та дивитися в зоряне небо. Яка то була благодать! Зорі йому здавалися добрими знаками, душами-очима предків, які відійшли у ліпший світ і найтемнішу ніч роблять добрішою.

Його матуся одного разу сказала: «Сутність творця схожа на нічне зоряне небо. Якщо навчишся дивитися на світ тисячами зірок-очей, то станеш ним». Матуся — його скарб і нагорода. Вона у нього і красива, й розумна, й мудра, й роботяща. Він усім серцем прагнув бути опорою та допомогою для своєї любої матусі. Прагнув… І, напевне би, став, якби не той чоловік…

Він з’явився нізвідки. Не ворог, не друг, не близький і не далекий. Дуже правильний і мужній. У таких закохуються жінки, такі рятують світи і саме такі відчайдухи є отими «творцями», про яких говорила матінка Арата.

Зрештою, лишень тепер він розуміє, яким бовдуром та нікчемою був. Чому вирішив, що серце й душа такої незвичайної жінки, а не тільки матері, якою була Арата, мали належати тільки йому? Адже він її син. Бовдур, останній бовдур. Така красива жінка, як його мама, мала право на те, щоб бути щасливою поруч із чоловіком, котрий її кохає. Так-так, жоден чоловік в Оселищі Дива не був вартий її любові. Інколи все ж засилали сватів, однак… Хіба може хробак дотягнутися до зірки? Така вона була велична і недосяжна, наче зоря у небі. Зате знайшовся нетутешній, якому зірка здавалася не такою вже й недосяжною, а її сяйво стало для нього звичайнісіньким пломінчиком каганця.

Чужинець увірвався буревієм у життя Арати і в його життя теж. Як мав замиритися з цим сімнадцятирічний юнак? Досі він якщо і задивлявся на дівчат, то завжди порівнював їх з матір’ю. Жодна бодай трохи не була на неї схожа. А мама що? Його ніжна та добра матуся закохалася в чужинця. І навіть те, що чужинець відлучався частенько в нагальних справах, не робило її любов до нього меншою… Як син мучився, переживав. А коли народилася сестричка, то наче трунку якогось обпився. Бо всім серцем ненавидів і малу пискляву ляльку, яка майже ніколи не злазила з матусиних рук, і батька малої, який, здається, навіть не пробував порозумітися з ним…

Тепер посеред хати стояла калинова колиска. Центр світу змістився, і вже мале пискляве дівча перебувало в його осерді.

І співалося тоді на ніч геть інше. І та пісня каменем падала в Боривітрове серце:

Сестричку і справді було за що любити. Добра і ніжна дитина. Вона простягала до нього свої рученята, мило всміхалася беззубим ротом, а він дивився на неї і не міг змусити себе у відповідь теж усміхнутися. Що він тоді собі думав? Адже вона його сестра. Нехай лишень по матері, але рідна кров. Точніше, напіврідна кров. Але бути напіврідним для світу, яким відгородила, як йому тоді здавалося, матінка його від себе, він не захотів. Він намагався якнайменше перебувати вдома. Намагався не зустрічатися з чужинцем, який, навіть коли був відсутнім, заполоняв собою весь простір їхньої затишної хати. Боривітер тоді багато полював, брався за найважчу в поселенні роботу і все мовчав-мовчав-мовчав. А коли малій виповнилося три рочки, то чомусь доволі велика батьківська хата перетворилася на тісну клітку. У якій аж забагато було дитячого галасу та сміху. І він зібрав свої нехитрі пожитки та перебрався мешкати до тітки, батькової сестри, яка жила на протилежному кутку Оселища Дива. Сестра була вдовою та бездітною. Тож такий вчинок молодого Боривітра всі прийняли з розумінням, навіть матінка. Не замислюючись над тим, що причина могла бути захована геть в іншому.

Минав час, і колись балакучий та в’юнкий юнак перетворився на мовчуна й одинака. Та люди в Оселищі з розумінням ставилися до такої переміни. Адже не цурається хлопець роботи, вихований, добрий, безвідмовний. А те, що неговіркий, то це таке… Дорослішає. Зрештою, всі люди різні. А добрі справи хлопця говорять про нього лишень хороше.

І тільки ночами він відкривався сам собі. Ішов на сіно спати, говорячи тітоньці, що в хаті спекотно, та розмовляв із зорями, видивляючи там, між ними, очі свого батька. Хвалився маминим перснем. Переконував себе, що матінка, коли його дарувала, любила лишень його. Аж поки не з’явився чужинець, котрий щось мамі поробив, і ту наче підмінили. Так-так, вона досі могутня і сильна жриця Арата, яка передбачає погоду, лікує травами та замовляннями, зцілює тіла, а інколи й душевні рани, але… Чому вона вперто не помічає душевного болю свого сина, вважаючи того дорослим та самостійним? То все той клятий чужинець. Він точно зачарував її. Боривітер це знав. Він жадав смерті чужинцю, ненавидів його.

Одного разу він так перейнявся полюванням, що аж заблукав. Кинувся наздоганяти дикого вепра, добре вгодованого та дуже хитрого. Той здавався спочатку легкою здобиччю, бо чомусь надто близько підпустив до себе, а потім дав драпака. Та такого, що кінь Боривітра за ним не встигав. А вепр наче грався з ним. Боривітер так захопився тою грою, що коли спохопився, зрозумів: заблукав. Ані вепра, ані стежки назад. У цій частині лісу він ще ніколи не бував. Тож ішов навмання, орієнтуючись спочатку по сонцю, а потім і по деревах. Був упевнений: рано чи пізно вибереться. Його добре навчили орієнтуватися навіть у чужому лісі. Несподівано в ноги йому впала стежка, яка вивела чоловіка на простору галявину. Біля майже погаслого багаття сиділо двоє. Один — щупленький, невисокий, у довгому сірому одязі, з накинутим на голову каптуром, що й очей добре не видно. Другий — повна протилежність першому. З вигляду — справжній воїн. Високий, кремезний та широкоплечий чолов’яга. Чорне коротко стрижене волосся, чорна борідка, обличчя, помережене зморшками, чорні маленькі очі, дошкульні та пекучі.

Того чоловіка зараз у світі темних називають Повелителем. Проклятому Мор від початку «когось» нагадував, такого далекого і разом з тим близького. А, маєш. Коли вернулася пам’ять, то спогади все розставили по місцях.

Чоловік був у лискучих обладунках, при зброї. Неподалік паслися осідлані коні, мляво поскубуючи травичку.

Чоловіки, щойно побачивши хлопця, неквапно звелися на ноги. Той, що в сірому, негучно промовив:

— А ти сумнівався, друже! Кабанчик не підкачав. Ви погомоніть, а я з вашого дозволу відлучуся. Така розмова не потребує зайвих вух.

Чоловік-воїн мовчки кивнув тому, що у сірому, наче відпускав його, і той майже миттєво скочив на осідланого коня та пришпорив його.

— Йменням Великої Матері вітаю тебе, Боривітре, сину Великої Арати. — Чоловік-воїн доброзичливо кивнув.

Боривітер відповів. Почалася розмова.

Він і сам не знає, що тоді на нього найшло. Здавалося, все те недобре і лихе, яке втаємничено сиділо в його серці та чекало свого часу, враз полізло нагору нагло і вперто. Слова темного чоловіка спокушали, лоскотали його самолюбство, зачіпали у серці ті струни, які й так були натягнуті аж занадто… І струни рвалися, і лють із ненавистю затоплювали єство хлопця. Ненависть до пройдисвіта-чужинця, котрий вкрав любов його матері. Котрий є великим грішником, звабником і спокусником. Йому щойно відкрили очі. Цей пройдисвіт, виявляється, вже має і дружину, і дітей. Але чомусь морочить голову його матері, мало того, що морочить, то він ще й дитя спеціально їй зробив, щоб вона чулася від нього залежною. Так-так, він побавиться Аратою, знайде молодшу й накиває п’ятами. А матінка стане мучитися, віддавати всю себе та свою любов дитинчаті того поганця, який зовсім на це не заслуговує. А от якби він, тобто Боривітер, позбувся і малої, і чужинця, то все б відразу стало так, як було, коли матінка любила тільки його. Виявляється, що чужинець підманув-звабив не одну чисту жіночу душу. От і сестру чорноокого теж. Тому той прагне кровної помсти. Потрібно тільки, щоб Боривітер трішки допоміг. Сказав, коли чужинець буде у від’їзді. Не в Оселищі його ж карати? А тим часом брат звабленої та зрадженої сестри розпусника підстереже та помститься за всіх скривджених жінок і дівчат. І малою хай Боривітер не переймається. Вірні люди «допоможуть» позбутися цієї проблемки…

І чим він тоді думав? То була стежка над проваллям і в один кінець.

Люди-круки, наче холодні тіні з вирвища, наскочили раптово, вранці. Напередодні він повідомив чорноокого про те, що чужинця немає в Оселищі. Та це була зрада, підступ. Бо… Чорноокий виявився чорнокруким.

Чорні круки вгризлися в його землю, плюндрували та безчестили її. То не була помста за зваблену сестру, то було ритуальне вбивство його світу.

Круки змітали все на своєму шляху, випалювали-витравлювали світ Арати до травинки, до ниточки. Бо син Арати напередодні зняв усі оберегові захисти. Адже начебто «вірні» люди мали забрати його сестру від нього та матері назавжди.

Загинули всі: і дорослі, і малі. Круки не пожаліли нікого. Залишився тільки він, як німе нагадування, що навіть ненависть не може аж так багато коштувати.

Мамині слова: «Темінь вогонь не запалює. Вона тільки його гасить», — стали пророчими для нього. Вогонь його душі тоді погас. Його проковтнула темінь. Боривітер тоді теж частково помер. Ні, він не став вбивати свого тіла, бо той, хто вбив рідну матір та рідну сестру, вже й так мертвий. Він перетворився на жорстокого найманого вбивцю.

Армія круків, темних найманців, потребувала безжальних воїнів. Верховодив армією чорнокруких людиноненависник. Ні, не той чорноокий чоловік, який так підступно втягнув Боривітра у свою аферу. Цей був молодий, упевнений у собі, жорстокий. Усі кликали його Чорним Гайвороном. У чорних круків був за головного Чорний Гайворон. Його могутність лякала. Він легко вмів перетворюватися на птаха, на того самого чорного гайворона, або на великого грізного вовка… Сварга смерті, чорна і небезпечна, прикрашала його шию. Сварга смерті на шиї того, хто приносив із собою смерть…

Уже у Поселищі Відтіні, будучи проклятим, Боривітер дізнався й інше ім’я Чорного Гайворона. Вірніше, справжнє його ім’я. Цього вбивцю та покидька звали Стрибогом. І це був батько Мальви.

Боривітер ніколи не дізнається, ким насправді був його вітчим, але напевне кимось великим. Адже заради того, щоб йому насолити, було знищено ціле Оселище безневинних людей. Та це зараз було неважливо. Він усе згадав і оплакував смерть рідної неньки, маленької сестрички, оплакував свою смерть також. Смерть того, кого повернула до життя світла душа світлої дівчинки. Повернула для того, щоб він усе згадав…

Боривітер плакав. Сльози з очей скапували на воду в болоті і ставали колами. Скільки він не плакав? Сотню років, тисячу? Він зараз і не пригадає. Як не згадає день, час та причину своєї смерті. Здається, його військо потрапило в засідку, чи, може, йому просто набридло жити, він стягнув із пальця мамин перстень та був зарубаний. Однак смерть не стала порятунком для його душі. Скільки разів його проклинали? Скільки сліз матерів, дітей на ньому? Він втрачав свою душу по крихті, і лишень тепер зрозумів, що перетворив себе на ніщо… Велике і ніяке…

За спиною почувся гамір. Обернувся на голоси. На нього дивилися з лютою ненавистю Пал, Ніян та Худіч. А він… Він ридав і не міг спинитися. Оплакував кожну смерть, яку заподіяв невинному, кожну сльозинку, яка пролилася з його вини, кожну краплинку крові, котрою рясно було скроплене його сумління. Він дивився в очі смерті, він знав, що ті троє зараз вдарять по ньому смертельним прокляттям, і, випереджаючи на мить нападників та не замислюючись про наслідки, впав у болото…

І коли він кудись там падав, останніми його словами були: «Я — Боривітер! Я найбільший грішник серед тих, кого знала ця земля. Я не вимолюю прощення у Творця, бо я сам себе ніколи й нізащо не пробачу. Але я щиро каюся в содіяному».

Це були перші та останні слова, які почула Горпина від колись німого проклятого. Боривітер? Він має ім’я, і вона тепер може його по-людськи поховати, поставити свічку за упокій, замовити сорокоуст. Він раптово вигулькнув із Проклятого озера, щойно вона заходилася провадити над водою ритуал повернення. Повернувся без ритуалу. Якась незнана сила викинула його на берег.

Він посміхнувся востаннє, впізнавши Горпину, яка нахилилася над ним сумна та печальна, гаряче шепочучи слова молитви. Але це було не останнє, що пам’ятала душа Боривітра. Він дивився на світ з висоти лету метелика. І останнім його спомином стала соснова труна, його висохле та змучене тіло у ній, дбайливо загорнуте в білий саван, наче немовля у білу льолю, і мамин перстень біля голови. А потім… Уже насипана пухка цвинтарна земля на його могилі, білий камінь-пісковик у голові з висіченим на ньому іменем «Боривітер» та знаком посолоня унизу. А ще запалена свічка та слова Горпини, сказані кудись вгору, до того, хто, мабуть, усе про нас усіх знає чи принаймні думає, що знає:

— Дякую тобі, Боривітре, великий грішнику серед найбільших грішників. Ти врятував мою онуку — я відчуваю це. Я молитимуся за тебе, за твою душу і за те, щоб Велика Матір тебе простила…

І Боривітер відправився туди, де його вже чекали. Жриця Арата усміхнена, в сяйві світла сумно всміхалася йому, розкриваючи руки для обіймів:

— Синку мій, Боривітре! Нарешті ти знайшов дорогу додому.

— Мамо, я заблукав. Я так довго блукав. Прости мені, і ти, і сестричка. Я, я…

Світло забрало його слова. Сум та радість наповнювали всю його сутність.

— Тихо, тихо, синку. Слова тут зайві. Ти нарешті вибрався. Я так тебе довго чекала. Сестрички немає з нами. Вона тоді не загинула, Боривітре. Вона вижила. Вона стала безсмертною. Батько врятував її… Встиг…

— Хм, кажеш, що ім’я, котре дається нам при народженні, — це пута? Кажеш, ім’я вимагає прив’язаності? — Стрибог стояв перед стіною старого дрімучого лісу, морщив носа та кривився, наче йому щойно до пельки влили чогось кислого та недоброго.

Він звертався до чоловіка в сірому плащі з накинутим на голову каптуром. Той геть беземоційно обдивлявся місцевість довкола і наче не чув запитання Стрибога, бо провадив своє:

— Хм… Схоже, пастка дієва, Стрибоже! Ми з тобою молодці. Пташка та її соколик втрапили у пастку. Вчасно я підмінив перлину. Відчував, що то Птасі Мирослад її збирається подарувати. Ох, ми з тобою таки молодчаги!

Стрибог нервово сіпнувся. Завжди коротко стрижене світле волосся на голові відросло, і брудні від поту пасма час від часу спадали на очі. Чоловік сердито відкидав їх назад. Та вони не слухалися і знову затуляли йому світ. Сварга смерті на шиї перетворилася на клеймо. З кожним днем вона робилася все чорнішою та безжально пекла. Він відчував, як вона через шкіру вростає всередину тіла, в’їдається в плоть, от-от до душі добереться. Так, Сварга пекла, але це ніщо порівняно з тим болем, який завдала йому одна думка, що його, донедавна тільки його Птаха, належить тепер іншому чоловіку. І той, можливо, навіть саме зараз, лапає її своїми липкими пальцями, цілує очі, губи, перса…

— Ненавиджу, — вибухнув словами. — Я її знищу, і цього проклятущого звабника теж. Вони заслуговують смерті. Він і вона.

Опанував себе. Знову звернувся до чоловіка в сірому.

— Ну, і що далі, сірий чоловіче? Хм… Скажи, як мені тебе називати? Набридло щоразу окликувати: «Ей, чуєш», «Слухай, той» чи «Ану, ти». Як ви самі себе поміж собі подібними називаєте? Не нукаєте ж, чи нукаєте? Що на це просторікують ваші славнозвісні законники, оті, що кажуть про ідеал з вільними людьми та відсутністю будь-яких правил?

Стрибога відверто дратував сірий союзник. Так, сірий йому допомагає, але Стрибог на всі сто впевнений, що ціна, яку він платитиме «за послуги», стане непосильною. Та зараз до цього було байдуже. Він може й не дожити до часу розплати.

Сірий повернув голову в бік Стрибога, улесливо посміхнувся:

— Якщо це для тебе так важливо, то називай мене сірим братом. Ми один до одного лишень так звертаємося. — Сірий на мить замислився, тоді уважно глянув на Стрибога: — Невже тебе більше нічого наразі не цікавить? Химерний ти чоловік, Стрибоже! Там твоя дружина з «іншим» невідомо чим займається, а тобі в голові пустощі — як мене називати? Хм. А може, з’явилися сумніви? Ще є час, щоб відступитися. Знаєш, а сумніви колись тебе зжеруть, Стрибоже, і ти перестанеш бути богом! Залишиться тільки частка від цілого. Стриб, так? Дивно, бо тою часткою вона нарекла колись тебе. Нарекла і прирекла.

Стрибог знову нервово сіпнувся. Йому нестямно захотілося врізати сірому межи очі. Аж руки засвербіли. Врізати так, щоб мозок ручаєм витікав з-під сірого каптура, котрий ховав голову сірого чоловіка, та заслоняв тому очі. Він ледве стримувався. Сірий був останнім його спільником, точніше єдиним його союзником.

— Я розумію, чому ти мені допомагаєш. Ти отримуєш задоволення від споглядання того, як красиво та безжально помирає бог. Правда ж? Але не поспішай мене хоронити, сірий брате! Якщо й загину, то з музикою.

— О, ні! Я не поспішаю, любий мій Стрибоже! У мене на тебе великі плани. Пригадуєш, я тобі казав: здолаєш ненависть у серці — віднайдеш себе.

Стрибог скривився:

— Та пригадую. А ненависть я здолаю тоді, коли не стане джерела тої ненависті, мій мудрий сірий друже. І ще одні слова твої добре запам’ятав: «Кохання — це зло, це слабкість та дурість, яка рано чи пізно тебе знищує». Позбудуся зла — вилікуюся.

Сірий брат задоволено всміхнувся. Зажмурився. Ранкове сонце освітлювало довколишній світ. У світ неврів приходив новий день. І мешканцям цього світу було поки байдуже до тих перипетій, які зараз вирували між безсмертними. Світ Білих Вурдалаків жив за своїми законами. Щоранку сходило сонце, завжди вчасно воно ховалося за горизонт, і тоді на небі з’являлися Місяцівна та зорі, огортала світ затишна нічка. Квітли дерева, плодоносили, вмирали також вчасно, поступаючись місцем молодим і юним. Те саме відбувалося у світі тварин і людей. Старі та немічні помирали, молоді та сильні займали їхні місця. Тут настільки продумано було весь уклад, що ніколи не народжувалося ані забагато, ані замало ні людей, ні птахів, ні рослин, ні тварин, ні комах. Природний добір та могутній Правитель цього світу просто досконало тримали в ньому рівновагу. От тобі й модель ідеального світу.

Сірий колись переконував Мирослада, що потрібно такий уклад поширити на інші світи задля загальнолюдського блага. Бо не варто закриватися лишень у власній мушлі. То було дуже давно. Тоді він мав ім’я та батька з матір’ю. Тоді його звали Шепіт, і він був єдиним улюбленим сином. Батько категорично заперечував сину: «Те, що добре для світу неврів, може вбити світ Додол чи світ Вічного Океану. Кожен світ, створений Творцем, — унікальний. Кожен має власну дорогу. Тому наші світи й цікаві, що двох однакових не знайдеш. Як люди чи як листки на деревах. Чи цікаво жити у світі однакових? Сумно ж. Не бери дурного до голови, синку, бо перетворишся на дурня». Так, він, за словами батька, таки перетворився на дурня. А все чому? Діти мусять бути мудрішими від батьків, а не доводити їм усе життя власну правоту. І тому він зрікся власного імені та став сірим. Він перестав будь-що будь-кому доводити, він просто робив те, що вважав за потрібне. Ідеал для всіх світів таки існує. Ще трішки — і це зрозуміють та приймуть усі. Сірі брати над цим зараз активно працюють. Благо, однодумців у нього вистачає.

Сірий простягнув руку перед собою. Відчув потужні колючі вібрації, які йшли від невидимої стіни, котра відділяла територію Чуй-лісу від решти світу неврів. Задоволено кивнув. Йому вдалося перехитрити заклинання та замовляння самого Мирослада.

Світ неврів справді був особливим. Сюди не так просто потрапити, лишень із дозволу самого Мирослада. А якщо ви гість та раптом знічев’я почали направо і наліво сипати прокляттями та заклинаннями, то на цей випадок теж існували ліки. Закляття Місяцівни. Так романтично батько його називав. Колись Шепіт був не тільки добрим сином свого батька, а й найкращим його учнем. А наприкінці навчання у майстерності навіть перевершив власного Учителя. Закляття Місяцівни вигадане батьком. У світі неврів місяць — тут це Місяцівна — завжди уповні. Не видно на нічному небі її лишень тоді, коли похмуро. Так оте закляття Місяцівни, щойно місячний промінь торкнеться вас, автоматично накладалося на блокування безсмертних сил у світі Білих Вурдалаків. Коли з’являється на небі Місяцівна, вона своїм холодним блиском зв’язує усі безсмертні сили. Вона ніжно торкається вашого чола, цілує губи. Вам хочеться всміхнутися такій звабливій повні у нічному небі, і ви всміхаєтеся, не розуміючи навіть, що самі щойно здалися в полон чарів. Ви можете займатися у світі неврів лишень тим чудодійним, що не шкодитиме світу Білих Вурдалаків — це перевертництво, дрібне травництво і все… Ось так. А «розв’язати» безсмертні сили може тільки одна людина — Мирослад, або ваш від’їзд зі світу неврів. Сили тоді до вас миттєво вертаються. Безсмертні сили Перуна та Птахи були вночі зв’язані Місяцівною. Шкода, що ці двоє пташат вдень потрапили у пастку Стрибога. Уночі у них точно не було б жодних шансів. А так устигли десь заховатися у Чуй-лісі. Стрибогові вміння та сили Шепота не постраждали. Бо закляття Місяцівни, крім Мирослада, вірно служили ще одному чоловіку — сину Мирослада.

— Гарна пастка, Стрибоже! Тримає міцно. Закохані пташата зараз знесилені, тож ми легко їх упіймаємо. Тільки потрібно поквапитися. Чуй-ліс поки в забутті. Тож потрібно напасти зненацька. Ти ж пам’ятаєш останню битву в цьому лісі?

Стрибог кивнув. Він і сам не проти того, щоб поквапитися. Аж тремтів весь від передчуття помсти. Жага битви та крові запалювали всередині чорне багаття, яке рвалося на волю.

Стрибог заплющив очі. Глибоко вдихнув. Затримав дихання. Голову заповнила тиша.

Раз, два, три. Почали.

Він випускав на волю морок — темний, липкий, небезпечний, жахливий, тривожний, підступний і зрадливий.

Чотири, п’ять, шість. Підняв вгору руки, долонями перед собою, голову опустив вниз, різко видихнув…

Сім…

…і на вдиху заговорив прамовою:

— Я, володар семи личин. Личини мої, станьте з семи боків Чуй-лісу і тримайте його в своїй міцній опіці, не впускайте нікого всередину і не випускайте. Порушнику — муки, вдруге порушнику — смерть, втретє порушнику — забуття. Сівере — личино північного вітру, Літнику — личино літнього вітру, Вітрило — личино південного вітру, Леготе — личино пустотливого вітру, Моряне — личино вітру дощового, Стриже — личино східного вітру, Зефіре — личино західного вітру! Заклинаю вас іменням того, хто цар-батько вітрів, того, хто владика бурі, урагану, його холоду, нищитель добра та світла, запалювач лихих вогнів. Заклинаю вас іменням Стрибога! Усі сімдесят сім вітрів північних та південних, західних та східних, почуйте мене! Всі сімдесят сім стихій, які несуть ці вітри, прийміть мої слова. Я наказую, я заклинаю, я повеліваю! Летіть. Несіть випущений мною вирок на голови і душі тих двох, хто зраджував, нехай морок загасить у серці їхньому світло, нехай темрява з’їсть його, нехай хіть тіла та хіть душі цих звабників і зрадників з’їсть їхній дух. Нехай чорнота зґвалтує душу Перуна та знищить душу Перуниці. Не смерть я накликаю на їхні голови та душі, накликаю забуття, вічні муки та зникнення зі світу безсмертного, смертного, світів Нави, Яви та Прави.

Стрибог говорив чітко, карбував кожен звук, неквапно та сильно. Сірому аж дух перехопило. Куди там світлим заклинанням до темних.

Тиша заполонила простір довкола. Навкруг зробилося дуже холодно і моторошно. Радість і щастя розчинилися в долонях Стрибога, стали пліснявою.

І… почалося…

Засвистіло, загуло, залопотало довкола різноголоссям. Але то були голоси не людей, то були голоси вічних стихій, які кружляли над головою свого Повелителя, слухали його слова та повторювали за ним. Вихор закручувався у спіраль, дихав полум’ям, яке було студеним, він жбурляв снігом, кропив водою, щипав морозом, лякав звуками.

Стрибог махнув руками, наче птах крильми, миттєво викинув їх вгору, склав долоні над головою у замок, тоді різко відвів руки за голову і… запустив чимсь перед собою зі словами: «Летіть»… Сірий може заприсягтися, він це бачив на власні очі, з долонь Стрибога потоком полилося на Чуй-ліс щось мерзенне, брудне та темне… Сварга смерті, яка чорним зашморгом обвивала шию Стрибога, раптом відірвалася від тіла свого господаря і кинулася теж вперед. Стрибог випустив разом з вітрами пекельний морок, котрий вбиває душі, випустив найтемнішу частинку себе…

Полювання почалося.

Хвиля вітру та мороку ковтала все, до чого торкалася. На мить здалося, що вона зараз повириває з корінням дерева, вигорне всю траву, пошматує світ неврів. Почувся голосний вибух, наче зірвався цілий світ, та… Раптом все просто припинилося, наче геть нічого до цього не відбувалося. Легкий західний вітерець ніжно пурхав над деревами, уважно вислідковуючи того, хто під кущиками чи під листочками зачаївся.

Сірий з повагою дивився на Стрибога. Йому пощастило завербувати до сірого війська такого сильного воїна. Стрибог важко дихав, втомлено морщив лоба і ледь чутно промимрив:

— Тепер залишається ждати. Хтось з вітрів їх таки віднайде і вкаже нам путь. Я власноруч хочу прикінчити цю хтиву сучку і її коханця. Ну, що скажеш, мій добрий сірий друже?

— А якщо вітри їх не знайдуть? Це ж не прості смертні й не зовсім прості безсмертні. Один із них син Сварога.

Стрибог вишкірився так, що сірий ледве не беркицьнувся від жаху:

— Всі ми сини Сварога, сірий брате. Навіть ти. Але це не робить нас гіршими чи ліпшими. Мої вітри не програли ще жодної битви, а якщо й відступали, то лишень тоді, коли я їм велів. А зараз… Ну, якщо й справді їм не вдасться впіймати втікачів, то на полювання вийдуть чорний гайворон та чорний вовк. Я колись гарно опанував мистецтво перевертництва. І вже тоді — без варіантів…

Вони видряпалися на високий пагорб, котрий стримів неподалік чепурненької хатинки хлопців. З нього світ Оранти проглядався, наче на долоні. Мальві перехопило подих від краси. Щоразу з нею таке траплялося, коли бачила велич природи — і в Карпатах, і у світі Вередів, і в Яровороті. Тепер ось і тут. Та хіба може залишати байдужим така краса? Пишні зелені ліси, блакитні очі озер, різнотрав’я та різнобарв’я по обидва боки звивистої річки і дуже багато білого калинового квіту.

— Ота ріка, що змійкою в’ється поміж берегами, — це Мертва ріка, так? І вона бере початок у темному світі? Напевне, звідти її хлопці виловили. — Мальва махнула рукою в бік повноводої ріки.

— Тю на тебе, Мальво, — обурився Полель. — У нашому світі все живе. Нема тут ані Мертвої ріки, ані мертвої води. І виловили ми тебе геть в іншому місці. Придивися уважніше до берегів нашої ріки і вгадаєш назву. Навіть не так. Зрозумієш її. Кожна назва має мати сенс. Назву потрібно або заслужити, або відробити, якщо тобі вона дається авансом. Зрештою, зазвичай назва чи ім’я прикликають те, на що вони і приготовлені, — трохи пафосно сказав Полель.

Мальва відразу запримітила, що Полель любить так розмовляти, і щоразу ховала смішечки, коли той говорив, щоб не ображати хлопця.

— Брате, який ти розумний! — таки не втримався Лед від шпильки. — Фільософ і всьо тут, йолкі-матолкі.

— Краса! — крикнула Мальва сонцю, вітер підхопив її слова та закрутив у високості. Вона вже не зважала на хлопців, які мали от-от розпочати словесну перепалку. Дівчина була захоплена білим дивом. — Так багато тут калини. Йой, серденько, всі береги в її квіті. Це ж Калинова ріка. КАЛИНОВА-А-А-А-А-А-А…

Те «А» ще довго кружляло світом, наче боялося приземлитися, чи, може, просто йому сподобалося літати. Мальва замилувалася тим видивом. Цікаво, досі вона могла при потребі візуалізувати думки інших людей, щоправда, лише тих, які не блокувалися, а тут таке диво… Візуалізація власної букви… От брати геть її не слухали. Не візуалізувалися. Чи, може, в тому світі стояв надійний захист, і вона зовсім нічого з них зчитати не могла.

— Ага. Я ж казав: будь уважна — і все тобі природа сама розповість, і про імена, і про себе. Калинова ріка, Калинова гора на тому березі. Бачиш, вона геть біла від калинового квіту. І погоджуюся з тобою, таки краса, — задоволено заторохтів Полель, забувши про братові кпини.

Тоді враз витягнув з-за пояса сопілку, сів на траву і почав грати. Поруч у травах мружився під сонцем легкий вітерець. Мелодія сопілки його збудила. Він наче чекав такого подарунку, схопив мелодію в обійми та покотив вниз із пагорба. Мальва зачаровано дивилася, як котиться писаною торбою музика сопілки.

— Калина, Мальво, то квіт нашої матінки, квіт великої Лади, Повелительки любові, — тим часом тишком заговорив Лед, стараючись не заважати Полелю. — Матінка каже, що калина дуже схожа на жінку. І доля в неї така ж. Навесні, як молода дівчина, квітне незаймано-білим, красиво та щедро. Недарма кажуть: «Цвіте, як калина», «Пишна, наче калина в квіті». Минає час. Дівчинка стає жінкою. Весна переходить у літо. А калина влітку гойно наливається пестощами-щедротами сонця, води, землі, дістає красної, вогняної барви. Восени набирається справжньої сили, найпоживніша і найсильніша калина тоді. Однак навіть узимку, коли під снігом білим вона спить мертвим сном і начебто не в силі ані вразити красою, ані допомогти, її червоні ягідки, прив’ялі та примерзлі, котрі ніколи всі до бубки не бувають обірвані, рятують від голодної смерті не одну пташку, чи від застуди не одну малу дитину або навіть дорослу людину. Матінка стверджує, що калина — це жінка, яка в усі пори свого життя однаково красива та потрібна. Та, що більше віддає, аніж бере, більше любить і рідко коли ненавидить, завжди турбується і прощає. Матінка любить калину. Вона сама доглядає її, навіть розмовляє з нею.

Музика стихла. Полель перестав грати. Він, здається, добре чув мову Леда. Однак не став робити зауваження брату, натомість усміхнувся і… заспівав. Співав він так само божественно, як і грав на своїй сопілці:

Мальва тепер розуміла натяки Леда про те, що Полель доволі легко закохував у себе і дівчат, і жінок. Як у такого ніжного, голосистого, чуйного, лагідного та божественного парубка не закохатися? Напевне, доволі легко це зробити, якщо тільки серце не зайняте кимсь достойнішим, справжнім.

— Всьо. Маємо концерт. От уже й соловейко в гаї намалювався, йолкі-матолкі. Мальво, не закохайся, гляди, бо пропадеш. Так, з брата станеться. А ти мучитимешся. Він не одну додолу занапастив. І то одним співом тільки, — сердито обірвав спів брата Лед.

— Не заздри, братіку, — майже спокійно відповідав Полель. — Я ж не винен, що Творець так щедро мене обдарував талантами. І природа мого єства така благоліпна, бо любить весь світ. Ось глянь на нашу гостю. Вона найчарівніша і найзапашніша квітка. Навіть ім’я її відповідає суті. Як красиво звучить! Мальвочка. Мальвуся. Мальва. Дівчина-квіточка.

— Ага, усі-пусі, — в’їдливо передражнила Полеля Мальва. Той таки передав куті меду. — Тю на тебе, будяк також квітка. Ну не шляк би тя трафив наглий? Що за телячі ніжності, га?

Лед пирснув від сміху і вони якихось пару миттєвостей голосно реготали, додаючи клопоту лісовому птаству, яке, стривожене, враз вмовкло, поки люди не перестали сміятися.

Полель ображено мовчав, тоді запхав за пояс сопілку та набурмосився.

Мальва тим часом, і далі всміхаючись, уважно роздивлялася краєвиди. З іншого боку пагорба прудкою змійкою звивалася ще одна річка. Вона була трохи інша. Не така повновода і не така вражаюче блискуча. Вона наче соромилася своєї бляклої присутності в цьому світі та маскувалася то верболозами, то плакучими вербами. А може, просто хотіла залишитися непоміченою?

Мальва тицьнула пальцем у ледь помітну поміж зеленню синю смужку ріки:

— А це теж Калинова ріка? Щось вона з того боку пагорба геть-чисто миршава.

— Ні, — відповів Лед. — Це не Калинова. Це та сама ріка, в якій ми тебе виловили. І звати її Всехід. Чуєш назву? Можна через її води відкривати вирву в руслах усіх рік, які тільки існують. Ріка має безліч ходів-виходів- переходів. Уявляєш, Мальво, можливості світу Оранти, якщо навчитися вірно користуватися рікою?

— Ой, хлопці, це ж чудово! То ви легко через воду зможете мене переправити туди, куди мені треба, так?

Полель сумно зітхнув:

— Ні, не так. Входи поки зачинені. Двері лишень з одною ручкою. Ми ще добре не вивчили всі премудрості таких мандрів. Крім однієї дороги, Мертвої ріки тобто. Тож можемо тебе відправити хіба що назад у Мертву ріку. Але навряд чи ти захочеш самостійно туди повертатися. Нє? Хіба що…

Полель спіткнувся на слові.

— Що «хіба що»? Ну, договорюй! — допитувалася Мальва.

Полель поправив на голові свого розкішного бриля і не дуже впевнено мовив:

— Ну, знаєш, я не думаю, що тобі потрібно від нас кудись тікати. Наші батьки, звісно, суворі, але справедливі. Та якщо таки припече, то я особисто радив би перемістися до Ягілки. Вона допоможе.

— Ау. Знову Ягілка? Надто часто я чую це ім’я. Що за одна, і чим таким займається насправді? Складається враження, що всі дороги рано чи пізно приводять до світу Ягілки.

— І ти не помиляєшся, Мальво! — Лед, схоже, підтримував думку брата. — А що ти про неї такого чула? От цікаво. Ти, яка в безсмертних світах зовсім недавно.

— Ну-у-у-у, — почала згадувати Мальва, — Стрибог мені якось казав, що вона, Ягілка тобто, — то та сама Баба Яга з казочок для дітей зі світу Єдиного Бога. Баба Яга, кістяна нога — згорблена, зморщена, з довгим гачкуватим носом, у казках літає на мітлі чи у ступі. Любить ласувати людським м’ясцем, попередньо старанно запікши його в печі. Коли не голодна, то розважається чарами. Тобто обожнює перетворювати дуже вредних людей на тварин різних, пташок або на різні неживі предмети. Хитрощами та чарами намагається одружити своїх дочок. Оскільки ті страшні як на вроду, так і на вдачу, то по-іншому горю не зарадиш. Часто вступає у бій з дуже сильними лицарями, неодмінно всіх перемагає і, вже знесилена боротьбою, обов’язково надовго засинає. Правда, зустрічаються казки, у яких вона не така вредна, навіть допомагає доброму молодцю добрими порадами чи якимись чарівними предметами.

— Хо! Йолкі-матолкі. Це точно про Ягілку. Мо’, трохи того, перебрехали, але суть вловили.

Мальва недовірливо дивилася на Леда:

— І шо, направду? Тю, тобто в неї кістяна нога?

Лед кивнув ствердно головою. Мальва здивовано перевела погляд на Полеля. Той розпачливо розвів руками, наче говорячи: «Що поробиш, від правди не заховаєшся…»

— Ну-у-у-у-у… Це точно капєц якийсь. Про Бабу Ягу, кістяну ногу, мені в дитинстві стільки казочок бабуся Горпина понарозповідала — і тут раптом я дізнаюся, що це не зовсім казки. А Баба Яга, насправді, реальна чувіха, тобто кубіта, тобто жінка. Тю… Заставили таки нормально балакати. От уже ж…

Мальва невдоволено махнула рукою.

— А що за казки, Мальво? Розкажи хоч одну, будь ласка…

Мальва стенула плечима, всілася на траву поруч із Полелем.

— Можу й розказати, але… За однієї умови: ви мені все про цю вашу Ягілку розкажете. Все те не казкове, а цілком реальне. Тобто те, що знаєте. І чому в неї нога кістяна, і чому вона живих істот на запах розпізнає. Гаразд?

— Та гаразд, — відповідав Полель. — Які проблеми? Захочеш — розкажемо і навіть покажемо. Але спочатку казка.

— Казка — то казка. Але спершу мушу сказати, що в усіх казках про Бабу Ягу вона зазвичай виглядає як стара незаміжня жінка, однак при дітях. Вона ледве вміщається у власному будиночку та живе самотньо. Опис зовнішності такий: довгий ніс, розпущене сиве брудне волосся, погано заховане під драною хусткою, та кістяна нога, — задоволено уточнила Мальва і почала оповідь:

— Жила собі на світі білому маленька дівчинка Зоринка, і були в неї батько та мачуха. Матуся її померла тоді, коли її народжувала. І батько одружився вдруге. Взяв собі за дружину справдешню відьму — красиву, але лиху і сварливу. Все їй не вгодить Зоринка, все вона її лає. Коли це одного разу мачуха послала батька по дрова та й каже Зоринці:

— Сходи-но, ледащо, до моєї сестри, Баби Яги, у ліс та візьми в неї голку й нитку, щоб я тобі сорочку пошила.

Бідна дівчина пішла. Але коли рушила, то спочатку зайшла до тітки своєї і каже їй:

— Послала мене мачуха до Баби Яги, щоб у неї голку й нитку взяти, аби мачуха мені сорочку пошила.

А тітка відповідає дівчинці:

— Коли прийдеш ти до Баби Яги, вона тобі скаже, щоб ти сіла і пряла. Ти сідай і пряди. Як тільки вона полетить, бери голку з ниткою і тікай. Встрінеш ти кота на порозі, який очі видряпувати тобі захоче. Ти йому кусок шинки дай, він тебе і пустить. Потім встрінеш березу на подвір’ї, яка тебе забити до смерті захоче. Ти підв’яжи її довге віття, вона тебе і пустить. І коли виходити будеш, там ворота скрипітимуть, не випускатимуть. Ти їх олійкою помаж, вони тебе й випустять. І тікай тоді швидко додому, не озираючись.

Прийшла дівчина до Баби Яги і каже їй:

— Послала мене мачуха до вас по голку й нитку, щоб сорочку мені пошити.

А Баба Яга в одвіт:

— Ти сядь і пряди, а я зараз прилечу і дам тобі голку і нитку.

І полетіла Баба Яга.

Дівчина швидко знайшла голку, нитку — у баби на вікні лежали — і давай тікати. Тільки вийшла на поріг, а там кіт сидить, очі видряпати хоче. Вона дала йому кусок шинки — він її і пустив. Побігла вона далі, а там береза. Дівчина розплела косу, зняла стрічку та підв’язала нею віття деревця, і берізка її пропустила. Пішла далі, а там ворота скриплять і не пускають. Дівчина помазала їх олійкою, вони і пропустили.

Баба Яга повернулася, а дівчинки нема. Підбігла до кота і питає:

— Чого ти їй очі не видряпав?

А кіт їй в одвіт:

— Я тобі скільки роблю, а ти мені й хліба не дала, а вона шинки не пожаліла для мене.

Підходить Баба Яга до берези і питає:

— Чого ти її до смерті не забила?

А береза в одвіт:

— Ти за все, що я зробила для тебе, і гілочки не обрізала, а вона мене власною стрічкою підв’язала.

Підходить Баба Яга до воріт і питає:

— А чого ви її не залишили у мене в дворі?

А ворота в одвіт:

— Ми тобі скільки служимо, а ти нас і водою не помазала. А вона олійки не пожаліла.

Розсердилась Баба Яга і полетіла геть світ за очі. А дівчина прийшла додому і розповіла все батькові. Вигнали вони мачуху і стали вдвох жити-поживати та добра наживати.

— Нічогенькі такі казки дітям смертні про Ягу розповідають, — хмикнув Полель.

— А що, брате, все справедливо. З Ягілкою треба завжди бути насторожі. Не знаєш, коли вона з якої ноги вранці встала — з кістяної чи нормальної, — підтакнув Лед.

— Ну, добре, казку розповіла, а ви мені так і не відповіли, чому нога у неї кістяна, — не вгавала Мальва.

— Ну-у-у-у. Можна її спитати, та навряд чи почуєш правду. Зрештою, ніхто достеменно й не знає. Є певні здогади. Ягілка — хранитель межі між світом живих і мертвих, між Явою і Навою. Вона водночас і жива, і мертва. Тобто однією ногою, із крові та плоті, вона поки що у світі живих, а іншою, кістяною, без плоті, вона може перебувати і по той бік життя. Вона провідник між світами, ще так можна сказати. Але не між живими світами, а між світом живих і… — Лед запнувся на півслові.

— Між світом неживих, — виручив брата Полель.

— Десь так, Мальво. Бажано Ягусю нічого не просити аж такого надзвичайного, обов’язково будеш змушена заплатити. Добре, якщо золотом візьме, та часто ця хитрюга бере іншим. Таланом, наприклад…

— А хатка її точно на курячій ніжці? — трохи ніяково запитала Мальва.

— Ну, на курячій. Дивна така конструкція. Незручно, звісно, зате цікаво. Сама хата дерев’яна, трохи з прибамбахами всередині, але то інтересні прибамбахи. Частокіл і ворота з людських кісток. На частоколі стримлять людські черепи.

— Фу, — поморщилася Мальва.

— Та йой, чому фу? Це життя. А знаєш, що найдивніше? При усій цій страшнуватій дивакуватості, наша Ягілка дуже любить квіти. У неї під вікнами шикарний квітник. І тепер вгадай із трьох разів, із яких квіток квітник?

Мальва недовірливо дивиться на Леда:

— Ти прикалуєшся? Шо, в натурі, з мальв?

Лед захіхікав. Мова Мальви була, як на нього, просто чудова. Полель гидливо скривився.

— В натурі, мальви, Мальво! — відповів Лед.

Мальва досить реалістично уявляла собі мальви, котрі відгороджені від світу воротами з черепами. Цікаво, що на це все сказав би Остап? Божевілля якесь. Як і те, що вона зараз тут і захована від усіх. Навіть від Остапа. Поки так краще. Нехай темні її пошукають, бо коли дати знати світлим, то вони — такі всі чесні та справедливі, обов’язково повідомлять темним, щоб не хвилювалися. І хтозна, може, доведеться знову повертатися у світ Мора.

А це вже нізащо!

Сцена страти проклятих і відрізана голова оленя, кров із перерізаних вен, яка цівочками стікає по сваржню до жертовної чари, цвяшком навіки забиті в пам’яті.

— Ну, все. На річку та калину надивилися. А тепер те, заради чого ми сюди дряпалися-чалапали. Перунове дерево, — сказав Лед і розвернув її в бік могутнього прекрасного дуба.

— О, ніфіга собі, — не стрималася Мальва, хоч і пообіцяла собі менше вживати подібних слів.

Дерево було неймовірне. Високе, широке, могутнє, сильне.

Голос Полеля звучав напрочуд мужньо і цього разу дуже доречно:

— Дуб — особливо священне дерево у всіх світах, Мальво. І вже, напевно, ти це знаєш, — говорив розважливо Лед. — У ньому втілено образ світового дерева, посадженого батьком Сварогом у Біловодді. Дуб — дерево нашого батька Перуна, сина Сварога. Батьків дуб — син прадуба з Біловоддя. Того самого, з-під якого витікає ріка життя, котра дарує безсмертя богам. На вершечку Прадуба в золотому гнізді живе Сокіл-Род. Дуба шанують за міцність, красу, довговічність. Навіть у світах смертних, дуб — могутнє дерево, у ньому захована міць та влада над лихими силами. До нього йдуть за здоров’ям. Отак притулишся потилицею до стовбура, притиснеш долоні до кори — та миттєво відчуєш, як у тобі будиться вулкан. Спробуємо?

Вони сиділи під високим крислатим дубом, спиралися спинами на стовбур.

— Крутий у вас батько, хлопці. Сам Перун! Не то шо у мене. Бачите, я навіть зізнаватися не хотіла. Та ви, напевне, вже здогадалися, що до чого? Про матінку свою розповіла та про названих батьків теж. А батько? Мій батько — Стрибог. Син Морока. Того самого, котрий, як я нещодавно довідалася, є рідним братом вашої матінки Лади. Тобто, хлопці, виходить так, що я ваша трохи родичка. І це майже круто. Якщо не брати до уваги те, що мій батько мерзенний тип.

Те, що вона повідала, для хлопців було несподіванкою. Чого-чого, а такого повороту вони точно не чекали. Першим прийшов до тями Лед:

— Йолкі-матолкі. Оце так ти втнула. Утекти від рідного батька та від темного свого призначення. Ти таки крута, Мальво. Утекти від темних! Ще нікому не вдавалося таке утнути. Вір, це правда. Брате, що ти мовчиш?

Полель важко зітхнув і трохи розчаровано відповів:

— Мене бентежить інше. Я мало не закохався у власну тітку. Ти впевнена, Мальво, що справді Стрибог — твій батько? Може, там, — Полель тицьнув пальцем кудись угору, — щось таки наплутали? Га?

Лед з Мальвою голосно розреготалися…

Мальві було зараз добре. Несподівано для себе вона отримала родину. Усміхалася до себе. Притулилася тісніше до дуба. Дерево було теплим на дотик. Цікаво, скільки людей потрібно, щоб охопити його, взявшись за руки. Не один десяток — це точно. Приклала вухо до кори. Здається, навіть чула, як дуб дихає. Майже нечутно, але з тоненьким поскрипуванням. Закотила очі, постаралася зазирнути всередину дерева і обімліла. Відповідь лежала на поверхні. Дерево не тільки віддавало, воно вміло й брати… І тут потрібно дуже обережно поводитися зі старою давньою енергією батька Шума. Так, здається, назвався дуб, коли запитував її ім’я. Могла заприсягтися, що майже таке саме дерево вона бачила і в Яровороті, на подвір’ї Птахи, і в лісочку, недалечко від бабусиної хижі, і в світі Сарматів. Це не було одне й те саме дерево. Тепер знала напевне. То були діти великого Шума. Діти Прадуба Шума.

— Хлопці, а чому ви не сказали, що Перунове дерево має ім’я? — запитала неголосно.

Полель здивовано подивився на неї:

— Що? Дуб з тобою розмовляє? Але ти для нього чужа?

— Не така й чужа, як з’ясувалося. Сина батька Шума звати Шум, так? Я добре розчула?

Полель набурмосився… Це було несправедливо. З ним дуб ніколи не розмовляв.

— Хе. Все зрозуміло, як білий день, брате! — Лед знущально шкірився. — Перунів дуб розмовляє тільки з воїнами. Який з тебе воїн? Посміховисько із сопілкою.

— У мене власне призначення, — з притиском відповідав Полель. — І воно не менш важливе, ніж твоє. Зрештою, я теж син Перуна. Це просто нечесно, як дерево себе зі мною поводить. Хіба це не жорстокість?

— Це не жорстокість, Полелю, це необхідність, — чомусь виправдовувалася Мальва. — Таким вразливим і чуттєвим натурам, як ти, краще не бачити того, що вміють і можуть бачити воїни. Ти покликаний дарувати життя, любов, утіху, радість, сміх, добро. А є інший бік — боротьба між тими, хто вважають такі цінності важливими, і тими, хто готовий заради примарних інтересів, як ото влада та багатство, відмовитися від них. Тому кожен із нас має власне призначення. І це не жорстокість. Це благодать для твого серденька чуйного. Сприймай це так.

Полель трохи пожвавішав і зачав своєї:

— Мені колись батько Шум повідав про те, що в далекі часи, коли ще не було вирію, душі великих воїнів залишалися жити в деревах. Дерева отримували не просто безсмертя, вони отримували імена, — сумно та ледь чутно промовив Лед.

— І вони досі живі? Тобто ліс із такими деревами? — зачаровано перепитувала Мальва.

— Так. У світі неврів багато таких дерев. Батько їх знає. А Чуй-ліс світу неврів їх оберігає, — сумно оповідав Лед.

— О, так! Світ неврів! Диво, а не світ. Так багато про нього чула. Сумно, хлопці, та, либонь, туди мене вже не впустять. Я ж звідусіль втікаю. Як той Колобок із казки.

— Який Колобок із казки? — перепитав Полель.

— Та ну, не парся, — махнула рукою Мальва. Дивне у них спілкування виходить. Все довкола казок снується.

— Не парся? — Полель здивувався ще більше. — Ти знаєш, Мальво, але часто ти розмовляєш препаскудно. Це не пасує безсмертній. Лед теж грішить промовлянням мовних покручів. Невже ви без них не можете? Мова, що складається з сонячних добрих слів, така прекрасна. Не уподобляйтеся сірості…

Мальва тільки промовила: «Умгу». Полель задоволено кивнув у відповідь, наче вона йому щось важливе пообіцяла. А Лед, скептично хмикнувши, перепитав:

— То хто такий Колобок, котрий від усіх тікає?

І вона змушена була розповісти хлопцям ще одну дитячу казку — про Колобка. Хлопці уважно слухали, а коли казка була розказана, Полель серйозно додав:

— Ну, ти ж розумієш, чому він тікав від усіх і мусив бути з’їденим?

— Шо, — щиро здивувалася на таку заувагу Мальва. — А от і ні. Не мусив. Він провтикав… Даруй, піддався на лестощі лиса, і той його з’їв. Кожна казка має свою мораль. Мораль цієї — очевидна. Якщо тебе хочуть з’їсти, то роби ноги, а не плескай язиком. А якщо хочеш їсти, то їж і не розмовляй з їжею. Це я про тих, від кого колобок утік.

— Тю, — витріщився на неї Лед. — Ти і справді так поверхово бачиш ту казку? Старі казки, навіть казки смертних, Мальво, усі до одної закодовані. І ця не виняток. Це казка про те, як наші праматір та прабатько, дід та баба тобто, спекли сонце, для того, щоб воно вранці сходило і дарувало усьому сущому життя. А увечері його обов’язково з’їдала ніч. День закінчувався, сонце вмирало, щоб уранці знову дід та баба його спекли…

— Оце ти закрутив! — Мальва вражено дивилася на Полеля. — Я нігди так не втрафлю. Факт.

— Втрафиш-втрафиш, — заспокоював дівчину Полель. — Ти вже стільки бачила і стільки вмієш. І у світ неврів обов’язково потрапиш, якщо захочеш, звісно.

— О, ще й як захочу. Хіба не цікаво вчитися перевертництва? Ну, от ви, наприклад, стовідсотково там навчалися, пра’?

Полель недвозначно глипнув у бік брата. Лед трохи зам’явся і неохоче пробурмотів:

— Ну, так! Тобто майже. Але ми вміємо перевертатися.

— Що значить «майже»? Та навіть у світі Відтіні світ Білих Вурдалаків поважають і мріють туди потрапити усі-усі, хоч на пару днів. Ех, ви… Мати таких батьків та такі можливості. Мажори — от ви хто. Зажерливі мажори…

— Ма… хто? — Лед сердито глипав у бік Мальви. — Ну, тут я з братом згодний. Ти нас зараз облаяла чи просто образила? І я не всі твої погані слова знаю.

— Мажори у світі смертних, тобто у світі Єдиного Бога, — це діти багатих батьків, дуже-дуже багатих батьків. Ті діти від колиски мають все, навіть прислугу, яка за ними назирці ходить та виконує всі їхні забаганки.

— А навіщо прислуга? — втручається Лед. — Я сам виконую всі свої забаганки, і мені ніц за то не є.

— От-от. Коли мажори виростають, то теж виконують всі свої забаганки, навіть те, що строго-настрого заборонено і законами божими, і людськими. А вони все одно роблять по-своєму. Бо вони мажори… І на думку інших їм начхати, і все їм по цимбалах.

— Ну, тут ти трохи права, Мальво, — втрутився Полель, — але не зовсім. Нам із Ледом не все по цимбалах. От ти, наприклад, нам не по цимбалах. І у світі неврів ми також були на навчанні, але недовго. Бо дехто і там встиг відзначитися, тобто зіпсувати нашу репутацію. Добре, що батько товаришує з Миросладом, і той погодився навчати нас на нейтральній території.

— Цікаво, Леде, що ти таке витворив, що синам самого Перуна тепер у світ неврів заборонено заходити, — зацікавлено примружилася Мальва.

— А я тобі розкажу, Мальво. Як на духу, — глузливо вів Полель. — Декому вже на третій день перебування в Невридії, бачиш-но, сильно рибки захотілося. Бо на перше і друге там нічого смачненького, тільки смажений кабанчик. От Лед і попхався на озеро. То наш мудрий братик думав, що то озеро, а насправді це було болото із замаскованими потаємними стежками, яке оберігало вхід до столиці неврів.

— Може, не треба, га? — Лед опустив очі додолу і колупав палицею дірку в землі.

— Треба, братіку, ще й як треба! Давай ліпше я їй правду розкажу, аніж вона почує версію неврів про тупоголового бездарного поганця, яку їй повідають, коли вона потрапить у Невридію. Так от, мій розумний братик у світ неврів з дому дещо з собою прихопив. Хоч нам попередньо говорилося, що суворо заборонено з собою будь-що з дому брати. Я й не взяв. Оскільки ми діти Лади та Перуна, то з поваги до батьків нас на вхідних воротах не перевіряли. Навпаки, шанобливо привели до Мирослада, посадили на почесне місце, поруч із старійшинами. Віддали найкращу хату в поселені, найтепліше ліжко, найсмачнішу їжу… А мій коханий братік не втримався і прихопив із собою з дому батькового небесного вогню. Ну от, замість того, щоб рибалити, як усі нормальні люди — з вудочкою там, з сіткою чи з палицею, Лед вирішив перехитрити усіх.

— Він глушив рибу в болоті? — перепитала ошелешена Мальва.

— Ага. Якби ж то! Глушив? Він підпалив болото. Що там почалося? Він, звісно, таки хотів рибу оглушити, щоб вона спливла. А потім її гарненько зібрати. Але… У цьому болоті риби не було. Зате від небесного вогню болото зайнялося. Ледве загасили. А скільки рослинок, невинних тваринок загинуло? А скільки людей отримало опіки? Гей, братіку, чо мовчиш?

— А шо? Ну, так сі стало.

— Ага, сі стало, — перекривив брата Полель. — Я такої ганьби зроду не переживав. Нам не просто вичитували, нас осоромили. Голими і зв’язаними в болоті на колінах заставили стояти, аж доки батько не прийшов за нами. А він не дуже поспішав… П’явки з нас кров смокчуть, сонце в голову пече, аж мізки шкварчать всередині. Голова обертом, навіть видіння почалися. То гарпії перед очима літають, то круки, то крикси… Тьху!

— Ну, чого згадувати? — огризався Лед. — Треба було сказати, що ти тут ні до чого. Що винен лишень я.

— «Ні до чого!» — передражнив брата Полель. — Бо я таки теж «дочовгався». Я ж знав, що ти вогонь у батька поцупив. Треба було тебе ще вдома на чисту воду вивести. І тому я не менше від тебе винен. Тої сопілки, яку я в тому болоті тоді втопив, ніколи тобі не пробачу. Її єдину дозволили у світ неврів із собою взяти, бо то особлива річ. Калинова сопілка. З маминої першої калини… Звук — диво! Отак безславно і закінчилися наші мандри світом неврів.

— А Мирослад — це хто? — цікавилася Мальва. — Головний у світі неврів?

— Так, Мирослад — нейтральний безсмертний зі світу неврів. Неперевершений у мистецтві перевертництва.

— Нейтральний?

— Нейтральний. Не служить ані світлу, ані темряві.

— А кому служить?

— Творцю!

— Напевне, цікаво бути нейтральним? Так, хлопці?

— Не знаємо. Може, — неохоче відповідав Лед. — Мирослад — гарний Учитель. Тобі він сподобається. Він любить воїнів. Відчуває їх. О, братику, ану похвалися Мальві та розкажи, який у тебе тотем. Не соромся.

— А я й не соромлюся, — не дуже впевнено відповідав Полель. — Чого мені соромитися? Ластівка та заєць.

Мальва краєм ока помітила, як зашарівся Полель.

— Ну-ну, — глузливо говорив Лед. — Добре, що не горобець і не мишка-шкряботушка.

— А шо ти маєш проти ластівки? Чим тобі заєць не вгодив? Цілком мирні створіння.

— Угу. Йолкі-матолкі. Мирні, цілком. Ну, ластівка ще півбіди — красиво. А заєць? Боягуз, який власної тіні боїться і яким харчуються у лісі майже всі хижаки — від вовка до лисиці. А він, біднятко, жере тільки траву та моркву.

— Ну і хай. Теж мені вовкулака знайшовся.

— А чому вовкулака? — перепитала Мальва.

— Мій тотем, Мальво, — це вовк і сокіл. Ось так. Впевнений, що й у тебе щось схоже буде. Ми з тобою воїни, а не якісь там зайці-вуханці.

Леда понесло, він говорив щось про мужність та силу духу й ще щось про призначення великих воїнів. І тут уперше за місяць перебування у цьому раю Мальва раптом зрозуміла, що, попри усі складності взаємин між цими двома, вони щасливці. Бо їх береже велика любов рідних. І, здається, вона розуміла матір хлопців, яка оберігала спокій і мир у душах своїх синів, такий цнотливий мир. Бо інші світи були геть чужими, великими, цікавими, але чужими і не такими безпечними та комфортними для існування. Кожен світ тебе змінював, і не завжди на краще…

І вона раптом несподівано гірко заплакала. Сама не знала, чому. Може, тому, що їй стало жаль себе… Хлопці не могли зрозуміти, чому вона плаче. Перестали сваритися, взялися заспокоювати, говорили якісь дурні слова, намагалися розсмішити. А вона ревіла і не могла зупинитися. Аж Лед не витримав, взяв її за руку і силоміць поволочив за собою. І вона слухняно пішла, несучи у своїх очах багато води й багато болю за тим, чого ніколи в неї вже більше не буде, зате буде інше, можливо, не гірше, але інше.

Раптово вони зупинилися перед загорожею всередині саду. Мальва часто тут бувала, але чомусь цей куточок не пригадує.

— Це місце вміє ховатися, якщо не хоче бути побаченим, — сказав серйозно Лед. Прочинив хвіртку, запропонував зайти: — Будь ласка. Це квітник самої Лади, Мальво. Тої, що дарує любов і життя.

Мальва зробила крок уперед — і затерпнула. Відразу забула і про сльози, і про свою журбу. Бачачи таку красу, не можна журитися. Барвисте, буйне море з голівок квітів зустріло її, розкішні пишні метелики радісно пурхали над тим морем, діловито гули бджоли та джмелі… І пахло, ой, як там духмяніло… То був справжній квітковий рай.

Лед діловито походжав міжряддям і розказував Мальві про ті квіти, які знав.

— Нечуйвітер, перекотиполе, боже дерево, трояка ружа, плакун-трава, неопалима купина, горицвіт, дивосил, забий-круча.

Та враз зупинився і похнюпив носа:

— А це півники, або іриси. Мама ті квіти для тата посадила. Кажуть на них ще — Перунові квітки. Але після того, як батьки якось по-дурному почали одне до одного ставитися, квіти геть змарніли. Глянь, ледве живі. І що ми з братом тільки не робили… Я навіть поливати їх пробував живою водою, у мами крапелиночку поцупив. Ну, я такого зазвичай не роблю, тобто нечасто роблю, — виправдовувався Лед, — але це ж для блага. А Полель на сопілці своїй для них грав. Спеціальну мелодію вигадав. Усе намарно.

Мальва обережно торкнулася рукою до зіжухлих сірих пелюсток квітів. Щось недобре і сіре висмоктувало з них життя.

— Леде, чи не було тут чужинців, які б могли нашкодити?

Той заперечливо захитав головою. Та спитала це скоріше для годиться, адже добре втямила, наскільки потужним є обереговий захист світу Оранти.

— Кепські справи. Квіти вмирають. Я відчуваю біль, — казала Мальва. — Квітам боляче, вони помирають. Щосили стараються жити, але не можуть. Слухай, Леде, а коли це почалося, чи не тоді, як батьки почали сперечатися? Пригадуєш, ти щось таке Полелю говорив?

— Підслуховувати негарно, дівчино, — пробуркотів Лед.

— А я й не думала. Це тоді було, коли ти мене ледве не втопив у водах Мертвої ріки. Та зараз не про це. То коли з квітами це почалося?

Лед стенув плечима:

— Ну, я точно не скажу. Може, Полель знає ліпше. Та, здається, приблизно тоді.

— Зрозуміло, — зітхнула Мальва. — Ви з братом маєте поговорити з батьками. Сказати їм, що ви їх обох однаково сильно любите і що вам теж буде незабаром так само боляче, як тим бідним ірисам, коли вони не порозуміються. Вони ж у вас хороші, хай сядуть врешті та поговорять як дорослі. То, напевно, через їхні сварки така халепа. Знаєш, як буває, коли вдома постійно гризуться, життя одне одному не дають? І вертатися до такої хати не хочеться. От квіти й відчувають той біль. Мама садила для тата. Саджала з любов’ю, думала тоді про нього, доглядала, плекала, згадуючи його очі, усмішку, уста. Та ось сталося непорозуміння. Вона ображена чомусь на нього, а квітам болить, бо вони думають, що на них теж, і від того марніють.

— І хто це тут у нас такий розумний та самовпевнений? Поради роздає, повчає. Може, мені взяти в тебе декілька уроків, дівчино, га? — пролунав раптово владний жіночий голос.

Лед з Мальвою розвернулися. Неподалік на стежці стояли Полель і красива молода жінка. Висока, струнка, світло-русяве волосся кольору стиглого колосся, підібране червоною стрічкою, світло-карі очі. Вбрана у довгу лляну сукню, поділ та рукави зашиті червоною вишивкою з солярних символів. На шиї червоні коралі.

— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, Велика Ладо. — Лед чемно підняв угору руки, тоді схрестив їх на грудях і шанобливо вклонився. Потім додав: — Підслуховувати негарно, мамо. Ай-яй-яй, Велика Ладо.

Лед хотів перевести все на жарт:

— Знайомся, це — Мальва. Її випадково занесло до нас течією Всеходу, тобто коловоротом річки, течією тобто занесло, і вона той… заблукала… Випадково, той…

Лед говорив невпевнено, затинаючись ледь не на кожному слові.

— Випадково, без твого втручання? — Лада різко обірвала Леда, той швидко втупив очі в землю. — Цікаво, любий, гарно стелиш. Тільки ти забув, що я не лишень твоя мати, а й Велика Лада. Я знаю, що не випадково ця дівчина опинилася у нашому світі. Але, дорогий мій сину, з тобою ми поспілкуємося пізніше. І покарання відповідне буде. Мені набридли твої вибрики. Зрозумів?

— Матусечко, — медовим голосом обізвався Полель. — Прости нас, матінко. Ми не хотіли, цього разу справді все випадково сталося. Тобто ми трішки порушували правила, але зовсім трішки. Зрештою, якби не наші з Ледом забави, то Мальва втопилася б. Знайомтеся. Це — Мальва. І вона не проста смертна дівчина, матінко, вона…

— Цить, — навіть не дивлячись у бік Полеля, цикнула Лада. Вона не зводила очей із Мальви. Пропікала її поглядом.

— Матінко люба, Ладо справедлива! — не вгавав Полель, схоже, він чи не вперше перечив матері, і це відчувалося в тремтінні голосу. — Будь ласочка, вислухай нас. Це все дуже важливо.

Полель і далі щось пояснював Ладі, але та наче й не слухала його, бо свердлила Мальву поглядом.

«Ну-ну, шановна, — думалося Мальві. — Якщо я перегледіла самого Морока, то ти мені вже точно ніц не зробиш». Відчувала: Ладі вона геть не подобається. Ба більше — від жінки віє ворожістю. Але ж це несправедливо, Мальва ані їй, ані її синам лиха не зробила. Зрештою, вона до них у гості не напрошувалася.

— Ану цить, сину! — сердито гаркнула на Леда жінка. — Хто ця дівчина, я добре знаю. Вона вихованка Птахи. Донька Стрибога і смертної. Онука Морока. І яка зараз мала би бути там, де місце чемним дітям, котрі ще потребують опіки та турботи, тобто біля рідного батька. А не вештатися світами, як безхатько.

Лада з презирством оглядала Мальву. Тоді підійшла до неї майже впритул. Дивилася згори вниз:

— Дівчино, тебе розшукують майже всі безсмертні — і світлі, і темні. Це через тебе я затрималася. А Перун і досі тебе шукає. Дехто навіть вважає тебе мертвою. Темні оплакують, світлі звинувачують темних у доведенні до самогубства… Дехто переконаний, що темні навмисно тебе заховали. Твоя бабуся Мара вважає, що тебе викрали сірі, а твій батько, Стрибог, взагалі сказився з люті. А вона тут, де точно ніхто не шукатиме. Ну, невловима наша. Ходімо, потеревенимо наодинці. І…

Тут вона вже зверталася до синів:

— Геть з мого квітника! Полелю, тобі завдання: запечатати у Всеході вхід, через який Лед притягнув до нас дівчину. Вистачить нам і одної гості. А ти, Леде… — Лада замислилася на мить: — Поки допоможеш братові. І без вибриків. Я все бачу, навіть коли вам здається, що мене нема поруч. Ходімо, дівчино, поговоримо.

На її місці інша б, перелякана та нажахана, утекла. Хіба легко перебувати вічність із тим, хто бачить тебе наскрізь, ба більше — знає все наперед. Майя не втекла, вона залишилася з ним до кінця її життя. Єдина людина у цілому Всесвіті, яка його справді любила. А він?

Клятий егоїст. Як там кажуть смертні: «Всевладдя породжує вседозволеність»? А всезнання тоді що? Він милостиво дозволяв себе любити…

Після розмови з Учителем, коли він зрозумів, що місії Оракула не зректися, була зібрана Рать світів. На ній його «вивчали»: розпитували, вимагали пророцтв і передбачень. І було підтверджено вирок Учителя: він — Оракул. Той, хто передбачає і застерігає. Той, хто розмовляє з Творцем через пророцтва. Але ще такого не бувало, щоб у світах прорікало відразу двоє Оракулів. Учитель мав переконання, що старий Оракул мертвий. Але не заперечував, щоб усе відбувалося згідно з правилами. Наказав привезти на засідання старого Оракула. Той на запросини не зреагував. Коли посланець приніс йому запрошення на сходини Раті Голів світів, той лежав у спальні своєї хатинки посеред світу Загублених і наче спав. Посланець старого так і не добудився. Оракул помер. І Рать Голів світів, стоячи та піднесено, вітала на своєму засіданні нового Оракула. Провидця долі світів, якого однаково поважають і світлі, і темні, і навіть сірі.

Оракул із Майєю почали жити разом у світі Загублених. Хоча перебування жінки поруч з Оракулом вважалося не зовсім правильним. Інші Оракули дружин не мали, але офіційно це не заборонялося, тож ніхто не перечив.

Оракул зітхнув. Погладив свою довгу сіру бороду. Він умів любити, він пам’ятав, як воно і чому. Тепло всередині, щем від її усмішки, легке запаморочення, коли вона ніжно торкається кінчиками пальців твоєї щоки… Він клявся собі, що ні дня не проживе без неї, коли вона піде, коли вона його залишить… Бо вона була дружиною Оракула. А Оракули не тому живуть наодинці, що не вміють любити. Це він зрозумів уже згодом, коли було надто пізно.

Вони живуть самотиною, щоб не спивати сили того, хто живе поруч. Деякі особливі пророцтва відкриваються незалежно від твоїх бажань і забирають багато і фізичних, і моральних сил. І ти мусиш ці сили відновлювати. А відновлення відбувається автоматично, тобто від найближчого джерела енергії. Майя й була тим джерелом. Світла веснянка згасала повільно, бо вона таки була безсмертною, і її енергії вистачало на довгі-довгі століття…

Коли вони це все зрозуміли, було запізно. Чому Учитель про це його не попередив? Учитель цього не знав, бо в інших Оракулів не було дружин, і спивали вони зазвичай заблуд, які час від часу потрапляли у світ Загублених і яким було байдуже до свого кінця.

Коли Оракул усе осягнув, просив Майю переселитися подалі від нього, в інший світ чи в інше помешкання, де вона могла спокійно жити. Якщо не мати вічне життя, то вже точно подовжити його. І, можливо, якби вона погодилася, досі була б жива-здорова. Майя відповідала мовчанкою на всі його благання, переконання, запевняння, навіть його хотіння силою її відіслати геть. А їй і не треба було нічого йому говорити, він усе прочитав у її серці. Майя його кохала і їй було байдуже, скільки триватиме її життя. Головне — бути поруч з ним, не марнувати жодної хвилини на перебування десь із кимось непотрібним і чужим…

Вона помирала повільно. Згасала мов свічка. У нього на руках. Він усе добре бачив своїми сліпими очима. Як сірі павутинки спочатку доволі кволо, та таки настирливо обплутують її своїми нитками. Ниток стає щоразу більше, і незабаром вони утворюють міцний кокон довкола тендітної фігури Майї. І коли врешті її серце та розум опиняються в полоні, Майя визнає свою поразку.

Вона лежала у ліжечку спальні та кволо всміхалася. Схудла, стала майже прозорою. Він тримав її за руку, ніжно гладив по голові, витирав сльози, які час від часу котилися її обличчям. Її сірі очі за той час, коли вона знерухомилася та перестала вставати, змінили барву. Стали такими, як небо у Біловодді — безмежно-блакитними. Хотілося відчайдушно плакати та вити від безвиході. Це він своїм призначенням вбив її.

Чому вона на це пішла? Така дурна і порожня самопожертва. Не має права Оракул любити, не має права Оракул бути поруч із тим, хто його любить… Він порушив неписані закони — і тепер розплачується смертю найріднішої людини. За дверима його помешкання зібрався цілий натовп. Поки Майя хворіла, він не міг і думати про пророцтва… Для нього час зупинився.

— Любий, — почувся спроквола голос. — Не переймайся так через мене. Вибач, що забираю у тебе такий важливий час. Хотілося б відразу і безболісно. Та не виходить. Свіча гасне повільно. Мій ґніт ще не вигорів.

— Що ти, кохана! — Схопився долонями за її правицю. — Який там час? Будь ласка, не помирай. Бо хто я без тебе?

— Ти — Оракул. Увесь час, який ми були разом, — найщасливіший та найважливіший у моєму житті. Пригадай, яким рішучим, мужнім та впевненим ти завжди був. Скільки разів тебе пробували підкупити і темні, і сірі? Напророкувати не зовсім точно з вигодою для якоїсь сторони… І ти щоразу їм відмовляв.

— Це твої віра та любов, Майєчко, живили мене рішучістю та впевненістю. Якби не ти, то…

Він затих. Сльози пекли зсередини. Мав дати раду тому болю.

Вона всміхнулася кволо, заговорила:

— Жив собі на світі звичайний чоловік. Жив як умів. Здебільшого старався бути гарним, та не завжди йому це вдавалося. Прийшла старість — і час помирати. І він помер. Тіло зосталося на землі, а душа… Душа повернулася туди, де їй і місце. До Бога. Глянув чоловік на свою душу збоку — і перелякався, бо ж не був святим. О, чого там тільки не було: радість поруч з болем, вірність поруч зі зрадами, любов і ненависть недалечко примостилися. Наляканий видивом чоловік виклав на вершечок душі всі свої хороші вчинки, на спід запхав погані та почимчикував до Бога.

Бог уважно роздивлявся чоловіка, усміхаючись у довгі вуса. А коли закінчив оглядини, мовчки прочинив йому двері до раю, запрошуючи увійти.

Чоловік зрадів такому подарунку. Йому добре та щасливо жилося у раю. Минав час, і незабаром його почали мучити докори сумління. Адже він обдурив самого Бога, замаскувавши добрими вчинками всі свої гріхи. І чоловік повернувся до воріт раю. Там його чекав здивований Господь.

— Чому ти вернувся, чоловіче добрий? Адже я впустив тебе до раю. Що не так?

— Дякую, мій Боже. Але я обдурив тебе і приховав від твого ока всі свої гріхи та недобрі вчинки, і мене це мучить. Я боюся ступити необачно крок, щоб не видати цим себе. Прошу тебе, Всемогутній, забери з моєї душі все погане, бо терпіти несила.

Бог був не тільки всемогутнім, а й всепрощаючим, і він, не вагаючись, забрав із душі чоловіка всі недостойні вчинки. Він вийняв із душі зради, боягузтво та підлість, брехню та оману, ненависть, захланність та лінь.

Але з чоловіком після цього стали відбуватися дивні речі. Позбувшись ненависті, він раптом забув, що таке любов, загубивши боягузтво, вже не знав, що таке самопожертва та сміливість, втративши зраду, втратив і вміння бути вірним, чесним та відданим… Душа зробилася порожньою та безликою, як пустий сірий дзбан.

Зажурився чоловік, пошкандибав знову до Бога. Той мовчки вернув чоловіку усе, що недавно на його прохання забрав. Бог умів чути без слів.

— Що мені тепер робити, Господи?! — заголосив чоловік. — Якщо добро й зло у мені так тісно сплетені, що одне не може бути без іншого, то де моє справжнє місце, скажи? Може, у пеклі?

— Насправді пекла не існує, — відповів Бог, — існує тільки рай. І ти вже у ньому.

— Господи, — заволав чоловік. — Тоді прости мені, благаю. Усі мої гріхи, вільні та невільні. Я щиро каюся у всіх своїх гріхах, бо, не визнавши їх і не отримавши твого прощення, я не можу повернутися до раю.

Бог добрий і всепрощаючий відпустив чоловіку усі його гріхи, і той, щасливий та задоволений, повернувся до свого раю…

Майя вмовкла. Оракул здивовано та сумно дивився на жінку:

— Люба, та хіба у тебе є ті гріхи? Ти ж свята, моя хороша. То про мене ця притча. Невже мене нікуди не візьмуть — ані до раю, ані до пекла, бо останнього, як ти стверджуєш, не існує?

Майя заперечливо захитала головою:

— Любий, ти не дослухав до кінця. Це ще не вся притча. Чоловік повернувся до раю. Господь його простив, і він на якийсь час забув і про всі свої гріхи, і про те, як потрапив до раю. Але одного разу він раптом почав згадувати, що, коли був живий, відмовився позичити гроші своїй сестрі на лікування племінника, бо якраз збирався їхати на відпочинок, і гроші йому самому були дуже потрібні. Син сестри помер… Згадав, як зраджував заради великих грошей, обдурював, брехав. Як ненавидів лишень за те, що хтось уміє жити чесніше і правильніше. Спогади накочувалися на нього дев’ятим валом, бо довкола були чисті та чесні душі. Врешті він не витримав і втретє повернувся до Бога.

— Сину мій, — здивовано озвався Бог, щойно його побачив. — Ти отримав від мене прощення і мав би бути умиротвореним, але з вигляду твого про це не скажеш. Ти переляканий та спантеличений.

— Так, Господи. Я зізнався тобі у всіх своїх гріхах, покаявся у них і ти мені їх усі відпустив. Але… Мені дуже погано у твоєму раю, бо я сам себе не можу пробачити. Допоможи!

Бог важко зітхнув і тихо відповів:

— Я від початку чекав від тебе цього прохання, сину мій! Це той камінь, якого навіть Творець не зможе підняти…

Майя вмовкла. Оракул знав, що стане тим каменем, який він не зможе підняти… Він-бо пророк. Кому, як не йому, про це знати?

Він відверто плакав, дивлячись, як вона помирає. І вона про це також знала. Не боролася, не просила від нього живої води. Навпаки, стримувала наміри чоловіка податися до Біловоддя, щоб порятувати її від смерті. Казала, що відчуває: її час сплив, час перебування у цьому вимірі, що прийшла пора переродження, і він також не має силувано зоставатися надовго тут. Бо вона його на березі ріки Молочної з нетерпінням чекатиме. Просила, щоб він не боявся смерті. Просила не робити нічого такого, за що потім покарають, навіть якщо спокуса буде найсолодшою.

— Якщо ти оступишся, мій любий Оракуле, то навіть любов моя тебе не порятує. У тебе відберуть руки…

Він не став перепитувати, чому руки. То була передсмертна агонія, і Майя говорила не зовсім розбірливо та чітко.

А зараз, після видива у сні, він згадував її притчу та нагадування про руки. Невже він і справді позбувся їх назавжди? Невже він тепер ніколи не побачить своєї Майї, бо не допливе до неї.

Вона померла з усміхом на устах — умиротворена та щаслива. І він пообіцяв і собі, і їй, що також піде слідком, щойно вона з того світу його покличе…

І він майже стримав слово. Світ Загублених — дуже дивний. У ньому можна заховатися так, що без твого дозволу жодна — ні жива, ні мертва — душа не віднайде. Лишень твоє бажання відкривало двері помешкання Оракула невідаючому та незнаючому.

Оракул зібрався помирати. Нікого не впускав до себе. Знав, що лишень після його кончини хатинка Оракула зробиться видимою і відкритою для тих, хто збирається до неї потрапити.

Він чув голос Майї і з нетерпінням чекав приходу Мари. А Мара все не йшла, а йому лише гіршало. З Майєю до останньої секунди її життя був він, а з ним? Самотність та пустка. Навіть сни не приходили, натомість з’явилися надокучливі марення. Раніше він міг ними керувати, вибираючи з видива найпотрібніше… А тут навалилося все і відразу: різні картинки з життя смертних, зрадників з боку світлих, підступність темних… Це все гуло, сварилося, сперечалося в його голові. Він не знав, скільки триватиме така мука, але розумів одне: смерть Оракула не буває простою, особливо коли він самотній. Він давно вже не відновлював сили після пророцтв, і це майже підірвало його голову…

А смерть і далі не приходила, зате муки ставали нестерпними. Натомість одного ранку прийшов він. Несподівано вдерся в його оселю, зупинивши агонію…

На кволе запитання, як він пройшов через запечатані двері оселі Оракула, хитро посміхнувся та улесливо відповів:

— Легко, Оракуле! На дверях захисти від темної та світлої енергій. Ми — інші. Хай ми не пророки, але немає таких дверей, перед якими б спасували сірі. Ти — один із нас. Хоч про це і не здогадувався досі. Той, хто бачить майбутнє, і тому дозволяє виправити його, той, хто знає минуле і дозволяє йому або статися, або ні, той, хто, живучи в сьогоденні, не має його. Я приніс тобі маленький подарунок. Будь ввічливий, не відмов та прийми його.

Чоловік у сірому каптурі стояв у дверях спальні Оракула та холодно посміхався. Оракул уважно вдивлявся в порожнє лице чоловіка і бачив сутінки. Сірих він не міг читати, майже так само, як повністю не міг зчитувати деяких світлих. І лишень тих, котрі були такі світлі, що його просто засліплювало їхнє світло. А тут… Навіть коли повністю увійдеш у сірий морок, навряд чи бодай щось у ньому розгледиш. Це те ж саме, що блукати в густому-густому тумані.

Сірий вийняв із кишені невеличку скляну посудину з вируючою в ній хвилею. Оракул відразу зрозумів, що всередині. Сірий діяв розумно. Не торгувався. Взамін на вміст пляшечки нічого не вимагав. Просто поставив її на стіл та жестом запропонував випити. Нічогенький такий подарунок… Оракул нервово сіпнувся. Він зараз розіб’є цю пляшечку об голову сірого покидька, а потім викине негідника геть зі своєї оселі, із світу Загублених та зі свого життя. Але він так кепсько почувався, терпіти страждання вже несила. Чужі голоси в голові та невимовлені пророцтва шматували душу.

Майя його не зрозуміла б… Але вона давно вже мертва. Її немає поруч. Відчай пеленою заслонив здоровий глузд. А якщо піддатися спокусі та випити з пляшечки? Ти — Оракул. Спробуй передбачити, що далі. Але він не міг… Бачив лишень порожнечу. А порожнеча, він знав, утворюється тоді, коли стоїш на роздоріжжі. Як у тій дитячій казці: направо підеш чи наліво рушиш…

І він здався. Мовчки відкоркував плящину та різким рухом випив її вміст…

Відразу полегшало. Життя поверталося до нього. Голоси в голові стихли, спочатку вони зробилися ледь чутними, потім поодинокими і врешті запанувала така гнітюча тиша, що він не стримався і голосно зітхнув, щоб хоч чимсь заповнити її. Картав себе за малодушність. Як він міг? Його на тому березі чекає Майя, а він…

А він? Виявляється, він своє, майже сліпе, життя старця любив більше, аніж Майю…

У тій пляшечці була амброзія для Оракула. Сірий знав, що робить. «Бійтеся данайців, що дари приносять», — кажуть у світі Єдиного Бога. І Оракул добре знав цю мудрість, але… Так, легко давати поради іншим, коли ситуація не торкається тебе особисто.

Тоді про це не думалося. Лишень згодом Оракул зрозуміє, у яку халепу потрапив, і постарається вирватися… Спиватиме енергію сонця, місяця, зірок, тварин, навіть деяких проклятих… Та все дарма… І тоді, як порятунок від ломки, з’являтиметься він — сірий брат із чарівною пляшечкою. І за малесеньку послугу рятуватиме безсмертному Великому Оракулу його нікчемне життя… Бо все на світі має свою ціну. Безсмертя теж.

Учитель Посолонь першим прийшов на Вічевий майдан. Мав принести дари Сварогу, попросити батька Білобога тримати в опіці його учнів — Дужа та Остапа. Учитель поставив на сваржень дві чари — одну з медом, іншу з сухими травами, зібраними у Світі Вередів. Підпалив трави, ті почали несміло горіти. Так і задумано було. Поки він казатиме молитву, пожертва горітиме, мед литиметься, Творець слухатиме.

Посолонь журився долею обох хлопців. Може, більше навіть долею Дужа. Остап вертався до свого прадому. Там його чекала рідня. А Дуж ішов у нікуди. Навіщо батьки хлопця так чинили з власним сином? Він не розумів. Був переконаний: це матінка Дужа, Дзеванна, постаралася. Вона мала неабиякий романтичний вплив на Мирослада. Попрохала, либонь, а той і не відмовився. Чим думала ця мудра жінка? І чому її чоловік Знич, батько Дужа, погодився на таке? Невже ніяк не замиряться з тим, що син у них і справді дуже особливий: безсмертний із Перемінником, однак, на жаль, без жодних талантів. Житиме вічно, звісно, якщо світ неврів не приб’є його…

Та хіба можна навчити літати мишу або рибу? Таке і з Дужем. Добрий хлопець, але справжнім позначеним йому ніколи не стати… Зітхнув.

Згадував. Це трапилося дуже давно, коли ще Посолонь був молодим і зеленим. Мирослад і Дзеванна, мама Дужа, теж були молодими і, здається, закоханими одне в одного. Хоча Мирослад не поспішав називати Дзеванну нареченою і вперто переконував усіх, що вони з першою красунею Яровороту лишень друзі. Та хіба хтось повірить у таку байку? У таку дівчину не закохається хіба сухе поліно. Струнка, світлокоса юнка з блакитними чистими очима, котра має вогняний норов, непосидющу вдачу та серце з перцем… А її володіння мистецтвом полювання не мало рівних ані в Яровороті, ані в інших світах. Вона бездоганно читала мову слідів тварин і птахів, насліпо з лука завжди потрапляла в ціль, ножем легко могла вразити серце звіра в русі… Ці таланти Посолонь вважав безглуздими, хоч і потрібними. Адже існувала купа світів, де ці навички були найпотрібнішими. Таким світом була Невридія.

Дзеванна з Миросладом відправилися туди вдосконалюватися. За якийсь час Дзеванна повернулася в Яроворот одна, сумна й невесела. Ніхто не знав, що насправді трапилося між тими двома. Яка кішка (чи, може, й котик?) між ними пробігла? Однак, чомусь Дзеванна не надто довго побивалася за Миросладом. Може, тому, що він не вертався назад і не перепрошував. Та хай там як, але заміна йому досить швидко знайшлася. І обранцем красуні Дзеванни став новий учень Храму Сонця — безсмертний Знич.

А потім почали надходити дивні чутки про таємничі можливості людей зі світу неврів. Очевидці розповідали, що мешканці цього світу вміють скидати з себе людську подобу і ставати звірами: то вовками, то ведмедями, то білками, то орлами чи соколами… При цьому зберігаючи ясність людського розуму. І навчає їх того мистецтва Вчитель Мирослад. Спочатку полохливо, а далі впевненіше безсмертні почали посилати своїх дітей на навчання до Мирослада. Правда, не всім те навчання підходило. Були випадки, що Мирослад не міг просто розбудити затаєну сутність внутрішнього звіра всередині безсмертного. А бувало й таке, що Мирослад відразу відмовлявся вчити того чи іншого учня. Йому вистачало отримати інформацію про безсмертного — хто батьки, коли народився і… Звідкись зі своїх небесних сфер чи, навпаки, земних джерел отримував Учитель Мирослад інформацію, чи ця людина має в собі вміння перевертництва. А якщо талану геть нема, то вчи не вчи — усе марно.

Мирослад лише на великі свята вертався до Яроворота. Приїздив похизуватися бездоганними талантами своїх учнів. І щоразу це вражало. Дзеванна зазвичай сиділа в першому ряді глядачів, а поруч, тримаючи дружину за руку, перебував її чоловік Знич. Посолонь знав, кому адресувалися ці всі феєричні шоу, але додому, у тепер свій світ Білих Вурдалаків Мирослад завжди повертався без Дзеванни, не полишаючи спроб підкорити серце неприступної жінки. Світом Білих Вурдалаків Невридію назвали темні, діти яких теж проходили науку в неврів. Мирослад не розрізняв світлих і темних. Усі безсмертні для нього були однаково безсмертними, тож навчав власних премудростей усіх. Чому Білих Вурдалаків — так достеменно і невідомо. Назва просто приклеїлася. Вочевидь, найбільше було перевертництва якраз такого штибу.

Як складалося особисте життя Мирослада, Посолонь не цікавився. Але одного разу той без попередження з’явився у Яровороті. Посолонь тоді у школі при Храмі набирав для себе учнів. Мирослад прийшов не один. Він привів до школи свого сина.

Юнака звали Шепотом. Мара напередодні позначила хлопця Перемінником, і Мирослад, гордий і впевнений у талантах власного дитяти, привів у Яроворот малого на навчання. Хто мати Шепота — казали різне: одні, що то сама Невра, інші, що проста смертна. Та за іронією долі діти Мирослада та Дзеванни були одного віку й опинилися в одному класі… Шепіт вважався найкращим учнем школи, Дуж — найгіршим. Пізніше, напевно, лишень Птасі вдалося Шепота обійти в талантах і можливостях.

О, як Мирослад пишався своїм сином! Порівняно з іншими учнями, особливо сином Дзеванни, той видавався чи не стовідсотковим богом. Та не можна бути аж надто зухвалим, не можна насміхатися над тими, у кому нема того, що тобі так щедро даровано. Потрібно цінувати, але не переоцінювати власні можливості. Бо всесильність завжди породжує вседозволеність. І стається лихо…

Син Мирослада Шепіт раптово змінив усе у своєму житті. Зрікся власного імені, світлого боку сили, зрікся навіть батька, прийняв філософію сірості й розчинився в ній… Що з ним і де він тепер — невідомо.

Так, Посолонь вважає, що Дзеванна особисто прохала Мирослада, аби прийняв сина у світ неврів на навчання. Зрештою, у них схоже горе. Бо Дуж для Дзеванни, сильної та вольової, теж вважається майже втраченим сином. Начебто завжди поруч, але внутрішня сутність його безлика та порожня. Але чому вона це робить зараз? Невже хтось їй таки розповів про справжнє батьківство Остапа, і вона хоче таким чином змусити Мирослада, який навчатиме «бездарного» онука та будитиме його природну сутність, спробувати «розбудити» Дужа?

Цього він, звісно, не розповість ані Остапу, якого також будуть «будити», ані тим паче Дужу, наляканому і розгубленому. Він лишень попросить Мирослада бути дуже обачним. Бо ці двоє начебто з подібними проблемами, але геть різні. Дуже світлий у своєму ставленні до світу й усього живого Остап і затюканий невдоволенням батьків Дуж. Легко вгадати, кому світ неврів відкриється швидше.

Посолонь звівся на ноги, ще раз вклонився Сварогу, пробурмотів останні слова молитви:

— Славимо мудрість твою, о Свароже, навіки!

Роззирнувся. Здаля примітив постать, яка наближалася. Впізнав Остапа, а слідком за ним, зумисне не наздоганяючи, неквапно дибав Дуж. Здивовано зауважив: Дуж був без супроводу. Посолонь сьогодні трішки хвилювався. Йому не вперше йти у світ Білих Вурдалаків, але передати з рук у руки двох особливих учнів — неабияка відповідальність. Птасі це було б зробити простіше. Вона не обтяжена знаннями про Дужа та взаєминами його батьків з Учителем Миросадом, і хтозна, якби була поруч, може, й змогла б переконати Мирослада у хибності «вибору» стосовно Дужа… Але Птахи поруч не було.

Зітхнув. Птахо, Птахо! І де ти тепер літаєш? Відтоді, як жінка кинула Стрибога, всі світи наче показилися. Рівновага ледве трималася. Хтозна, на яких шарнірах і завдяки кому чи чому? Може, завдяки оцьому юному світлячку, Остапку, який досі наполегливо вірить і в любов Стрибога до Птахи, хоч той її мало не вбив, і в любов Мальви, хоч та зараз у Темному світі й от-от вип’є з Темної чари — як не з власної волі, то з примусу. Адже темні по-іншому переконувати не вміють. Птаха перед зникненням говорила, що вирушає у світ неврів, щоб залагодити деякі справи. Та несподівано вчора від Мирослада прийшов наказ привести терміново у світ неврів одразу двох учнів. А це означало, що Птахи у світі Білих Вурдалаків немає і що жінка, очевидно, терміново змінила плани. Може, з Мальвою щось трапилося?

Посолонь хвилювався. Жодних новин. Відведе хлопців та шукатиме Птаху.

— Йменням Сварожого кола вітаю вас, Учителю Посолонь! Підіймаю вгору руки та благаю у Творця небесного благодаті для всіх сварожичів та всіх тих, хто ними не став, але прагне бути!

Першим до нього добрався Остап і, поки говорив слова привітання, доклигав і Дуж. Той привітався лаконічно:

— Нехай береже нас Сварог!

— Ну що, хлопці, готові? — Посолонь не чекав відповіді, тому відразу докинув: — Бережи нас, Дажбоже, та коло Свароже!

Рушили до Східних воріт.

— Ці ворота, хлопці, у світлому світі вважаються найбезпечнішими. — Учитель вирішив говорити, це відволікало від різних, не завжди позитивних думок. — Так траплялося, що через них завжди приносилися лишень добрі вісті. Пригадуєте, я вам розповідав історію про велику війну між світлими та темними, яка була давно-давно. Звісно, потрібно зважити, що між темними та світлими час від часу стаються суперечки. Але то була справжня війна, бійня просто. У ній загинуло багато безсмертних. Під час тієї війни доля Яровороту висіла на волосині й потрібно було якось убезпечитися, тобто кудись заховати цілий світ. І заховали. У світі Невидимих. Нічого з матеріального з собою не брали. Світ Невидимих міг легко заховати людей, але не речі. Тож змушені були відмовитися від усього, що могло видати. Нічого не взяли, крім воріт. Бо ці ворота береже стара, як світ, магія. Вона живе в скрипінні засувів, в одвірках дверей, у рипучому порозі, у таємничому моменті відмикання. Бо коли відчиняються двері, ніколи напевно не знаєш, що чи хто за ними. Адже там може бути всяке. Тільки не за цими воротами. Магія воріт слугує оберегом і не допускає чужинців у Яроворот. Тож у часи війни всі чотири брами були забрані у світ Невидимих, поки тривала бійня. І їх дуже гарно замаскували. Не буду казати як — свого часу дізнаєтеся. Та це не минуло даремно. Коли ворота повернули назад, то з’ясувалося, що разом із ними у Яроворот потрапили чудні істоти зі світу Невидимих, які у Яровороті враз стали аж надто видимими. Істоти так прикипіли до дверей, що повертатися назад додому і ставати невидимими категорично відмовилися.

Тож Великим Гласом старійшин світлих світів було одностайно прийнято рішення убезпечити ворота подвійним захистом. Тобто крім старої магії ворота почали оберігати ще й чарівні істоти. Нашу Західну браму, крім заклинань та оберегових знаків, охороняє Рарог, вогняний крилатий сокіл. Правда, він мандрівник ще той. Сам з Райського саду, довго мешкав у світі Невидимих, а тепер от знайшов собі нове заняття — Воротар Західної брами. Північні та Південні ворота оберігають відповідно Триголовий та П’ятиголовий Змії, а це просто ідеальні воротарі. Незваних гостей тут змії живцем засмажують. Ці ворота береже не лише магія.

— Ну і шо? — тільки й почулося від сумного Дужа. — Хай йому грець. Ми ж не чужинці для воріт, ми — свої.

Остап зацікавлено слухав, хоча розповідь про ворота і його охоронців вже не раз чув.

— Та нічого, — розчаровано відповів Посолонь. — Навіть те, що знаєш, Дуже, не завадить інколи повторювати. Тоді давайте поговоримо про те, що вам невдовзі знадобиться. Варганом у світі Білих Вурдалаків як ключем користуватися заборонено. Тому ваші залишаються у мене. Здасте, щойно дійдемо до воріт. Чому мені? Відповідаю. А щоб не було спокуси заховати в складки одягу, а мені набрехати, що просто забули віддати. З цього слідує наступне: у Яроворот зі світу неврів можна повернутися тільки через ці ворота, і ніяк інше. Ворота з боку світу неврів вас мають випустити. Випускають вони в двох випадках: з дозволу Учителя Мирослада і коли ви отримаєте у світі неврів свій тотем та станете позначеними ним. Тому, дорогі мої, пересуватися світом неврів дозволяється лишень нозями. Уточнюю: босими нозями. Тому, хлопці мої дорогі, перед тим, як зайдемо у світ неврів, прошу і взувачку мені свою віддати. Неври з повагою ставляться до землі, тому стараються якнайменше нашкодити їй. Через це й взуття не носять. За давніми віруваннями неврів, першого невра батько Род створив зі складки на своїй ступні. Тому на місце, де є присутність істини та сили, неври не чіпляють пута. Звикайте, хлопці, ходити босими.

Остап лишень знизав плечима. Оце здивували! Пхе! Він любив ходити босоніж, чути, як під ногами ніжно шурхотить земля, перешіптуються камінчики, росте трава. Його тривожило інше. Він за якусь мить побачить свого рідного діда, справжнього, живого, із плоті та крові. Як багато усього ставалося у його житті! Ще вчора він був круглою сиротою, а сьогодні у нього з’явилися кровні родичі. Батько, дід. І нехай батько знати не хоче про нього, і нехай він зрікся власного сина, та все це показне, бо… Він таки врятував його від неминучої гибелі.

Якби не прохання Шепота, хтозна, кого з дітей світу Сонячної Мушлі вибрала б Птаха для порятунку? Хоч вона й стверджує, що він ідеально підходив. Але стверджує вона це тепер, а тоді? Прохання батька, схоже, стало вирішальним. І він, ще вчора сирота, безхатченко, повертається до рідного дому. Як би тішилася з цього Мальва! Він це знає і розуміє тепер її на сто відсотків. Її батько також не ідеал, але потяг крові, кровні узи, які не так легко здолати навіть безсмертним… І Мальва пішла у світ батька добровільно. Адже він для неї теж, хай і напів, але рідний світ.

Остап відчував: Мальва повністю розчарувалася у філософії темних. Бо його дивні марення, які віднедавна частіше навідують його уві сні, стають дедалі реальнішими. І цієї ночі він бачив Мальву живу та неушкоджену в дуже красивому місці. Вона врятувалася від світу темних і, схоже, цей світ поки не відає, що вона врятована і вважає її мертвою. Це він також бачив у своєму видиві. Зажурені обличчя темних безсмертних, які сумують над виловленим з води одягом Мальви. Вони думають, що одяг — це єдине, що залишилося від Мальви після того, як вона скупалася у водах ріки Забутої-Незгаданої.

Роздуми Остапа обірвалися. Вони прийшли.

Ворота були розкішні. Дубові. Щедро оздоблені сваргами, коловратами та посолонями. Талановитий майстер чи маг добротно попрацював над такою розкішшю та красою. Воротами можна було милуватися як мистецьким твором, довго та уважно роздивлятися символи, вивчати їх. Та Учитель підганяв хлопців. Спочатку роззув їх, зняв і свої постоли. Поставив взуття неподалік, під сосною. Звісно, він не збирається його тягнути з собою у світ неврів, як, до речі, і варгани.

Остап свій варган меланхолійно погладив, мовчки пообіцяв якнайшвидше за ним повернутися та в жодному разі не забувати. Адже така чудова мелодія твориться, щойно його губи торкаються дримби. Тоді віддав варган Учителю.

Дуж геть неохоче позбувався свого варгану. Він мляво витягнув його з полотняної сумки, покрутив у руках, зітхнув та ліниво тицьнув Учителю. Остап не розумів такої неохоти Дужа. Адже ані переміщатися за допомогою ключа, ані грати на дримбі той не вмів. Учитель задоволено кивнув, поклав варгана біля постолів Дужа і знову простягнув до того руку. Юнак знизав плечима. Учитель дивився тому простісінько в очі, і Дуж не витримав цього погляду. Знітився, поліз під сорочку і з-за пазухи витягнув ще одного, досить маленького за розмірами варганчика.

— Дуже, ти забув, що ти мій учень вже не одну сотню літ. І я тебе знаю ліпше, аніж ти себе. Дай-но мені, хлопче, свою торбу, щось мені видається, що у ній багато чого знайдеться непотрібного.

Учитель мовчки зняв із плеча Дужа торбу і заходився її перетрушувати. За пару хвилин купка біля постолів Дужа істотно побільшала: запасні постоли, ще два варгани, якісь згорточки та малі дерев’яні скриньки…

Врешті, коли огляд був закінчений, Учитель наказав їм стати на широчезний поріг перед воротами та заплющити очі. Було чути, як він повертає ручку дверей, легко штовхає їх, вони невдоволено скриплять — і голову враз заполонюють голоси: втаємничені, істеричні, спокійні, добрі та злі. Триває це лишень мить. І все довкола поглинає мертва тиша. Тиша, котра взагалі не має звуків. Це теж триває зовсім коротко.

— Іменням Сварожого кола та ликом святим Великого Батька Рода вітаю вас, славні безсмертні! Іменням Сварожого кола особливо вітаю своїх теперішніх учнів — Остапа та Дужа! Піднімаю вгору руки та уклінно прошу всі сили світу Невридії не шкодити їм, пильнувати у кожній хвилині. Прошу заступництва в сил лісів, боліт, рік, вод, трави, хмар, туманів, стихій. Бережіть та дбайте, научайте та не шкодьте і дитині яроворотській, і дитині зі світу Застиглого Сонця. Не ображайте, більше давайте, аніж забирайте.

М’який, добрий голос наче пробуджує від забуття тишею, у яке на якусь мить випали всі троє.

Остап розплющує очі, і його погляд натрапляє на усміхнені та трохи сумні очі ще не старого чоловіка. Той йому всміхається, на його віях бринять сльози. Обоє ледве стримуються, щоб не кинутися один одному в обійми. Потрібно тримати себе в руках, принаймні поки не проведено всі ритуальні дії.

О Свароже! Це справді його дідусь! А він ще сумнівався, чи, бува, чого не наплутали? Він відчуває його. Він свій. І перед тим, як далі щось почало відбуватися, довколишній світ, ідеально-прекрасний та ніжно-смарагдовий, підірвав шаленої сили вибух. Усі троє, крім Мирослада, перелякано попадали долівець.

— Що це? — тремтячим голосом перепитав Посолонь, простягаючи руку перед собою та показуючи поверх голів.

Перед ними розкинулося широчезне болото, а далеко за ним бовванів смарагдовий ліс, над яким висіла завіса з чорного диму.

— А-а-а, це? Та ви вставайте. Чого розляглися? Це далеченько звідси. Хоч і потужно лупить. І то вже втретє за ранок. От скажи мені, Посолоню, ти мудрий та знаючий, у багатьох світах буваєш, майже все бачив і майже все знаєш, не те що я, далі свого носа ніц не бачу. То от, скажи мені, друже, чого у всіх без винятку світах всі біди або від світлих, або від темних? І чому майже всі свої битви ви ведете на чужих теренах, а не у власних світах, га? За що така покара світу неврів? Вже й не знаю, що таке вигадати, щоб ви до нас менше лазили?! Мо’, підкажеш рецепт?

Посолонь важко встає, морщить носа та потирає коліно правої ноги. Схоже, добряче гепнувся.

— Я щось не доберу, Миросладе. Ти про що зараз торочиш? До чого тут темні зі світлими? Що це у вас за канонада?

— Ой, а ти не зрозумів? Хлопці, може, підкажете своєму Вчителю, на що схожі вибухи та чорна димова завіса від них? Не салюти ж запускають на твою честь, бо не те що земля двигтить, а й небо от-от впаде. — Мирослад хмуриться, дивлячись на потрощений ліс вдалині.

— Ну і шо? А ми тут до чого? — Посолонь ошелешено оглядає болото. — Ви тут геть звар’ювали чи що?

— Ага, ми «чи що», — перекривлює Мирослад. — Наразі ситуація наступна. Темні оточили світлих. Сірі допомагають темним. Це вже триває пару днів. Я так розумію, відтоді, як Птаха, так би мовити, до нас пішла. Та до мене чомусь не дійшла. Хоча я їй і перлину подарував, щоб не заблукала, знаючи її одвічну розгубленість та розсіяність.

— То вона там, посеред цього диму? — Учитель Посолонь здивовано та розгублено дивиться на Мирослада. — Але, любий друже, я одного ніяк не доберу, розтовкмач мені, якого це милого ти дозволив користуватися безсмертним у твоєму світі магією проклять? Це ж відразу видно, дим від цих заклинань особливо їдкий. Що за безлад панує в твоєму світі? Світ неврів наче убезпечений від такої магії? І ти ще мене у чомусь звинувачуєш? Впустив до себе війну — от і маєш халепу. Ти тут господар чи непрохані гості? Я забираю хлопців назад у Яроворот. Чого може навчити юних той, у кого таке вдома твориться? Ти що собі думав, га, коли давав згоду на навчання в таких умовах необстріляних горобців? Ти темним продався, так?

Здавалося, що обурення та невдоволення Посолоня зараз розіб’ють на друзки сердитого Мирослада. Та той навіть бровою не повів.

— По-перше, дорогий мій друже, вся ця історія, — Мирослад кивнув у бік темної плями над лісом, — почалася не у світі неврів. І, якщо мені не зраджує пам’ять, закрутилася вона у Яровороті, коли одна дуже гонорова панночка вирішила кинути напризволяще одного дуже вразливого та тупоголового темного пана. Та ні, це почалося ще раніше. Тоді, коли ти, Посолоню, дозволив темному обірванцю поселитися в світлому світі. Згодом історія почала обростати подробицями, як дерево мохом. З’ясувалося, що панночка не з вредності темного обірванця лишила, а тому що приревнувала… І приревнувала так, що й дитя його привласнила, а йому, звісно, не зізналася. А потім, коли він довідався правду, почалося таке… І дістали ці двоє своїми ревнощами всіх: і Яроворот, і Оселище Відтіні, і світ Єдиного Бога, і ще парочку світів. Тепер от на черзі наш світ. Але можеш бути певен, це так просто ані їй, ані йому з рук не зійде. Чого до мене зі своїми розборами пхатися? Хай би в Яровороті й розбиралися, хто з них не дурень. Нагадую: це було по-перше! По-друге, твоя Птаха, улюблена твоя учениця, хвалена усіма-перехвалена, золотий мій Посолоню, вже давно доросла дівчинка. І якого, мені скажи, вона довела неврівноваженого скаженого темного хлопа аж до такого стану? Чому з ним не зустрітися і не порозумітися? А то бігає від нього світами, а він слідком волочиться і дурню всяку творить. То цілі світи знищує, то людей вбиває — просто так, завиграшки… По-третє, знову стосується твоєї Пташки. Навіщо вона тягає з собою коханця? Щоб Стрибога до самознищення довести? Гаразд, то особиста справа кожного, оті шури-мури, але… Якого, скажи, на моєму болоті побачення призначати? Може, й оригінально, але нераціонально, тобто воно ж трохи смердить, булькає, кумкає, комашня кусає і… небезпечно, можна втонути. Чесно, досі вважав її еталоном в усьому. Вона ж і моя учениця. А тут таке раптом почало з’ясовуватися… По- четверте, а це вже найцікавіше, я не давав ані найменшого дозволу жодному безсмертному на застосування магії. То все якесь безглуздя…

— Що ти верзеш, Миросладе? Який коханець, яке побачення? Тю на тебе! Збираєш плітки — збирай, але май міру. А то став гірше від базарної перекупки. І не розповідай мені про безглуздя. Бо чорний дим над лісом та вибухи — це тобі не гра в піжмурки… Дозволу ти, може, й не давав, але продати дозвіл таки мусив. Чи, може, скажеш, що багаття темні розвели, бо вполювали вепра та зібралися його смажити? — щиро обурювався Учитель Посолонь.

Він сердито свердлив очима Мирослада. Той хмикнув, подивився уважно на Дужа, скривився, тоді глянув на Остапа і тяжко зітхнув:

— Ні. Вепра вони поки не вполювали. Шепіт додому повернувся. Він зараз тут, і то він «продав» дозвіл темним.

Коли це все почалося, Лада вже й не пригадає. Але, направду, то було дуже-дуже давно. Ще Хаос чітко не був поділений на світло та темряву; ще любові, котра мала живити Всесвіт і якою вона володіла за правом народження та за правом крові, не було справжнього місця в жодному зі світів та в жодному серці. Вже тоді це все для неї почалося.

Батько Хаос її, тоді ще геть юну, привів у світ Оранти. У нього були якісь справи з Мокошею, творителькою Оранти. Тоді батько ще був добрим та люблячим, з плоті та крові. Це потім він впустить у своє серце забагато мороку і перестане бути собою. Темні стихії зжеруть його. Любляче серце стане чорною дірою, котра ковтатиме все. І тоді його замкнуть там, звідки повернення немає. Для більшості вигадають легенду про Хаоса, який мешкає щасливо й радісно у створеному лишень для нього світі.

А тоді… Вона була юною і доброю донькою люблячого татка.

Її залишили у розкішному садку Оранти поміж квітів, щоб не заважала дорослим розмовляти. А вона не дуже й прагла чути ті розмови. У квітниках Оранти було набагато цікавіше. Стільки краси та аромату відразу вона ще не бачила. Дівчинка у рожевій сукеночці, з червоними стрічками, вплетеними у дві косички, у віночку з квіту калини на голові радісно перебігала від однієї квітки до іншої й не могла визначитися, яка краще пахне і яка їй подобається найдужче. А коли побачила барвисті іриси, які в їхньому квітнику чомусь не росли, а тут просто розкішно та божественно квітли, то аж вклякла від захвату. Ах, які вони були гожі та ніжні! Від граційно-витончених зі світло-синіми пелюстками до багряно червоних із великими лапатими квітами. І аж коли намилувалася вдосталь, враз зрозуміла, що за нею, і, певне, вже давно, хтось зацікавлено спостерігає. Наполохано почала роззиратися.

— Іменням Сварожого кола вітаю тебе, Дівчино-Калино! Хай Творець дарує тобі світлі дні та зоряні ночі в достатку та благодаті, — із-за куща бузини почувся спокійний та трішки насмішкуватий голос.

За мить з’явився і власник того голосу. То був високий, худорлявий юнак. І хоча у свої п’ятнадцять Лада вже давно переросла усіх дівчат, і мама жартома говорила, що їй пора спинитися, бо нареченого не знайде, юнак був на голову від неї вищий.

Хлопець привітно всміхався. Небесно-блакитні очі, світле волосся, яке ледь торкалося рамен, робили його привабливим. Був вбраний у короткі, ледь нижче коліна штани, коротку світлу сорочку без жодних узорів, підперезану попружкою. За плечима хлопець тримав сагайдак зі стрілами, а в руках лук.

— І я вітаю тебе, юначе, — піднімаючи вгору руки, ледве видавила з себе. Підняла вгору руки, тоді опустила їх і легко вклонилася. Відчула, як кров заливає обличчя. Лада зашарілася.

Хлопець, звісно, зауважив її сором’язливість, але й далі чемно всміхався.

— Тобі подобаються мої квіти, Дівчино-Калино? Це матінка садила. Вона каже, що кожна людина в цьому світі мусить мати свою квітку. Того дня, коли народився я, розквітли вперше іриси, і маленькі краплі роси вмили їх личка. А твоя квітка — калина, чи не так?

Лада згадала, що в неї на голові вінок із калини. Звісно, легко було здогадатися. Хотіла відповісти йому різко, зазвичай так робила з хлопцями, а тут… Язик задерев’янів, наче приріс до піднебіння, серце скажено загупало, а тіло наливалося якоюсь відчайдушною млістю.

Тому вона лише кивнула.

— Мене звати Перун. А ти, напевно, Лада, донька нашого Хаоса, так?

Знову кивнула. Язик її вперто не слухав, як і думки в голові. Вони сплуталися в міцний вузол. Перун розумів це по-своєму.

— Бідна моя! Що ж це я, як телепень останній, стою та теревені розводжу… Ти ж, певно, геть осоловіла від пахощів матусиного квітника. Тут надто довго перебувати матуся не радить. Пахощі дурманять розум. А хочеш, я покажу тобі світ Оранти? Він прекрасний.

Вона хотіла, вона дуже хотіла…

Отак вони познайомилися. І відтоді донині він не просто переплутав усі її думки, не просто змусив серце битися в шаленому ритмі, — він став частиною її життя, ба більше — найважливішою його частиною.

Це не було перше кохання для неї. Кому, як не Ладі, про це знати? Це було єдине кохання — уперше і назавжди.

А для нього? Він перетворив її для себе на дуже гарного, вірного друга. ДРУГА. Від слова «друга». Не перша, а саме друга. Бо першу він таки шукав. Чи, може, й не шукав, однак вона сама знайшлася. Знайшлася, коли Лада продовжувала наївно сподіватися, що Перун рано чи пізно зрозуміє: кращої нареченої, аніж вона, йому не знайти. Розумна, красива, дотепна… Вона подобалася чоловікам. І ті, небезпідставно, звісно, вважали її неприступною гордячкою, зарозумілою вродливицею та неперевершеною чародійницею. Лишень для Перуна вона була Дівчиною-Калиною, добрим справжнім другом.

Ця «перша» чи «єдина», як потім називатиме її Перун, увірвалася в їхнє життя разом з війною. Жінка-воїн — справжня та безжальна. Та хіба личать жінці лискучі обладунки, меч у руці, стріли в крилах, відвага та безстрашність в очах? Чорне крило волосся, яке ніколи не знало запаху любистку чи рум’янку, а чомусь завжди пахло грозою; зелені очі, схожі на блискавки, які викрешував Перун своїми стрілами. А ще маленький зріст і самовпевненість у словах і вчинках. І коли битва між темними та світлими у світі неврів була майже вирішена на користь темних, раптово нізвідки з’явилася вона і зробила те, на що жоден із безсмертних не спромігся. Навіть вона, Лада, не зробила б цього заради нього. Ця зеленоока накрила бога своїми крилами, її сила прикрила його від проклять, легко відвела від світлих, які майже змирилися з поразкою і чекали погибелі, всі закляття прощені та непрощені.

Жінка-воїн, Жінка-Магура! І світло здолало морок. Він назвав її своєю, він назвав її Перуницею. Усі прославляли тоді цих двох — Перуна та Перуницю. Навіть Творець Сварог усміхався дажбожими ликами зі свого небесного ставу, благословляючи справжнє кохання, котре щойно народилося. Зв’язані навіки, серце одне на два тіла, душа одна на два єства, мудрість одна на двох.

Всі тоді і плакали, і всміхалися, бо перемогли, бо велика любов врятувала усіх. І Лада теж плакала, вмивалася чесно та не криючись сльозами. Тільки для неї то були сльози відчаю, горя та біди. Вона зрозуміла, що назавжди залишиться другом, залишиться другою для нього. Бо щойно жінка-воїн у лискучих обладунках, з обличчям у кіптяві забрала в неї те, чого не повернути. Ніколи й нізащо…

Перун та Птаха-Перуниця жили разом довго й щасливо. Душа до душі, крило до крила. А вона? Лада змирилася, віддаючи себе повністю вищому служінню — Всесвіту, Творцю, Рівновазі.

Ні-ні, вона ніколи не бажала Перуниці зла. Хіба Птаха винна, що Перун полюбив її відразу, щойно побачив? Але і Лада не винувата, що полюбила Перуна з першого слова, навіть не з першого погляду…

Хіба винувата земля, що любить дощ?

Хіба винувате сонце, що народжується щоразу після своєї смерті?

«Завжди вибирає серце», — каже Перун. Перунове серце вибрало іншу.

Лада заплющила очі, сидячи на березі великої і могутньої ріки у світі Єдиного Бога. Мусила докупи зібрати всю себе і зрозуміти, як їй далі чинити. А поки спогади не давали спокою. Може, колись вона таки зважиться та викине їх із душі назавжди, хоча б сюди, у стрімкі води Борисфену. Деякі безсмертні так чинять. А згодом вода народжує легенди, пісні, казки. Але чи стане їй від того легше? Адже разом із болем можна вихлюпнути і радість.

Коли загинула Перуниця, він зробився наче причинний. Спочатку ховався від усіх, потім шукав погибелі, влізаючи в такі пригоди та йдучи на такі жертви, що важко то все описати. Він був частинкою її серця, і бідна Лада відчувала весь його біль. Знала і те, що якщо хтось чи щось зцілить його розтерзану душу, поверне до життя, то це буде любов. Її любов, Ладина любов. І нехай він ніколи не зможе її полюбити так, як кохав Перуницю, нехай Лада так і залишиться для нього другом, тобто другою, назавжди — була готова і це прийняти. Бо та «перша» житиме лишень у його пам’яті. Та то будуть тільки спомини. І, можливо, з часом Ладі таки вдасться тільки собою заповнити весь простір його душі. І Лада старалася, вірила і робила… Вона по маленькому шматочку збирала докупи його розірване великою втратою серце, відпоювала живою водою своєї любові, живила душу лишень приємними моментами.

А тим часом світами ширилися чутки, що по смерті Магури зрушилася рівновага і що Сварогу потрібно обов’язково повернути Перуницю до життя. Лада не боялася цього. Перенародження не означало повернення у світи тієї самої особи. Лишень її сили, талантів і можливостей. І коли це перенародження таки відбулося, і у світлому Яровороті з’явилася маленька худенька дівчинка із зеленими очиськами, вона чомусь геть не журилася. Лада спокійно дивилася на дитину і не бачила в ній тієї Великої Магури, яка колись полонила серце її любого Перуна. І називали дівча всі просто Птахою, без усяких поклонінь і натяків на її Перуництво. Та й Перун наче теж так вважав. Спокійно ставився до того, що нова Магура народилася. Без фанатизму.

Лада невимовно тішилася. Її любов обов’язково переможе, бо вона тепер не друг(а). Вона навіть не перша, вона — єдина. Неповторна і найкраща.

І сталося те, що мало статися. Перун попросив її стати його дружиною. Хоч жодного разу, ані тоді, ані потім, так і не зізнався Ладі в коханні, називаючи лишень рідною, ніжною, любою. Та й цього здавалося забагато. Адже Лада не мала права відмовлятися від свого щастя.

Напевно, з його боку то не було кохання. Він тоді просто пожалів її. Нехай хоч хтось поруч із ним стане щасливим. Тоді вона так не вважала. Бо коли Перун запросив її постійно жити у світі Оранти, вона мало не померла від щастя. Дівчина-Калина перетворилася на Жінку-Любов.

Інколи ночами вона чула, як уві сні він кличе ту іншу, мертву: «Магурко, пташко моя, живи!» Та то було вночі, і то був лишень сон. А вона… Лада заповнювала його реальний світ собою. І знала, що в них обов’язково народяться діти і що ці діти будуть народжені в любові та будуть добрими та світлими. Звідки знала? А кому це знати, як не тій, хто дарує світам любов, володіючи досконало нею.

Вона таки намагалася слідкувати за успіхами та поразками отої перенародженої. Про всяк випадок. Лада навіть трохи побула її Учителем, викладаючи уроки в школі Храму Сонця. Дівчинка направду була напрочуд тямущою та розумною. І Лада остаточно заспокоїлася, бо бути талановитою та тямущою не означало стати Перуницею.

А коли Птаха змужніла та виросла і взяла собі за чоловіка темного Стрибога, Ладі здалося, що нарешті лад і спокій настав у всіх світах. У серці Птахи вона читала, наче у відкритій книзі: дівка любить свого Стриба, і жодному чоловіку там немає місця.

Коли почалися усі її біди? Лада не скаже точно. Очевидно, примарне кохання Птахи до Стрибога, та й ще народження дітей приспало її пильність. І вона щось важливе таки прогледіла. Леля, Полель, Лед… Діти, народжені від любові та в любові. Перун був найщасливішим у світі батьком, коли вони народилися. Щоразу цілуючи свою дружину, називав найдорожчим скарбом, найкращою Берегинею, ніжною, доброю, милою, рідною. Приносив квіти, дарував пісні, перемоги, викрешував блискавки, заплітав у небі веселки. Перун — гарний батько, приклад для дітей у всьому, для доньки Лелі він — взірець справжнього мужчини, для синів — приклад воїна-переможця, захисника. Леля любить говорити, що якщо когось із чоловіків і полюбить, то лишень такого справжнього та мужнього, як її батько.

Леля так схожа на матір зовні й на батька внутрішньо… Скільки чоловічих сердець вона розбила? Володарка весни й краси має бути такою. Вродливою та сильною. Ярило, Угомон, Радомисл, Святобір і багато-багато закоханих у її доньку безсмертних.

Сини… Лед і Полель. Витівки синочків — велике випробування для батьків. До всього беручкі, особливо до неприємностей. Цікаві, готові убгатися в найменшу щілину, щоб дослідити її чи нашкодити собі. Перун аж світ перероблював спеціально під них, щоб небезпек у ньому майже не залишилося. Пригадує, як уперше синочки з ріки Всехід знайшли вхід до мертвої води світу Відтіні. Ой, і натерпілася вона тоді страху. Хоча й знала, що мертва вода малим нічого не вдіє, однак хвилювалася… Бо різні легенди ходять про начебто невидимих мешканців цієї води. Насправді в тій ріці зараз ніхто не живе і жити не може. Звісно, темні в це не вірять. То вони створили легенду про страшних монстрів, котрі причаїлися у водах Мертвої ріки та з’їдають і плоть, і душу кожного, хто посміє увійти в її води. І це почасти правда. Темні самі вині в тому, що сталося. Це вони перетворили колись квітучу та миролюбну ріку Забуту-Незгадану на вбивцю всіх темних. До їхнього приходу у водах цієї ріки мешкали добрі та привітні істоти. Темним було до них байдуже, і вони води Чорнобогового джерела спрямували у русло річки Забутої-Незгаданої… Все живе у ріці загинуло, однак біль і розпач мешканців колись квітучого світу досі живе у тих водах і вбиває усіх, хто вибирає темряву, навіть безсмертних.

Так, материнських клопотів і хвилювань у Лади вистачало. Вони заполонили її, тому й не зауважила моменту, коли Перун став віддалятися. Спочатку його розгубленість і байдужість списувала на втому, бо надто багато відповідальності та клопотів звалилося на голову хай і безсмертного, нехай і бога, та все ж чоловіка. Адже Перун виконував не лишень власні обов’язки, частково опікувався і тим, чим мала займатися Лада. Та згодом відчула: справа не лише в цьому.

Прослідкувала за чоловіком. Так-так, не годиться поважній безсмертній опускатися до рівня смертної ревнивої дурепи, але… Вона дуже любить його і мусила знати, що з ним коїться, раз чоловік не розповідає всієї правди.

Інколи краще не знати. Залишатися глухонімим і сліпим, особливо, коли це стосується справ серця. Вона слідкувала за ним, а він… Він слідкував за Птахою. Перебував завжди поруч і дивився-дивився на неї. Але як дивився? Милувався, усміхався, дивувався, ревнував. Лада зазирала в серце Перуна й бачила у ньому справжню любов. Таку ж могутню, яку чоловік відчував колись, кохаючи Перуницю. Інша Птаха, чужинка, не роблячи жодних зусиль, полонила серце Перуна… Вдруге. Так, для всіх вона не була отою колишньою Перуницею-Магурою, вона була геть іншою людиною… Для всіх, лишень не для нього.

І коли Птаха всміхалася, він теж щасливо шкірився у відповідь, наче то йому був адресований той її усміх. Жінка розчісувала волосся, і він ставав легким вітерцем, щоб бодай торкнутися його, вдихнути запах її неба. Волосся теперішньої Птахи мало трохи інший запах. Воно не пахло грозою, але воно ще пахло тим, чим коси Лади ніколи не будуть пахнути. Це запах неба, який може мати тільки Птаха, котра літає, і ще, напевне, той, хто колись літав поруч із нею.

Відкриття лягло на душу Лади каменем. Перун досі кохав Птаху. Кохав так, як можна кохати оту єдину, справжню, неповторну. І їй ніколи не стати нею, бо місце завжди буде зайняте. Вона лишень друг, тобто друга. І як могла собі придумати таке, що вдасться стати першою? Він так кохав Птаху, що прийняв її закоханість у темного, не поривався ані вбити суперника, ані бодай хитрістю усунути його зі свого шляху. Бо… Він кохав і не мав права шкодити тій, ЄДИНІЙ.

Лада проридала тиждень, а може, вічність. Перун цього навіть не зауважив. Звісно, адже його думки заполонило геть інше. Зрештою, він нечасто зауважував зміну її настрою, одягу, зачіски, тож і цього разу нічого не запримітив. Він звик до того, що у веселунки Лади завжди все ладно, тобто добре. А хто в тому винен? Та вона сама. Бо від першого їхнього спільного дня разом дала йому зрозуміти: їй для щастя потрібно небагато — мати його за чоловіка та за батька дітей.

То чого ж ти тепер нарікаєш, жінко? Хіба не отримала те, чого хотіла? Так, тілом він завжди поруч, а думками, душею? Він навіть кохався з Ладою так само ніжно й віддано, так само гаряче та пристрасно. Тільки тепер вона знала, відчувала, розуміла, що геть іншу жінку в думках та мріях має Перун, кохаючись із нею.

Чи знаєте ви, як це: бути жінкою, з якою кохаються, не кохаючи її? І кохається той, заради кого ти готова на все. Чи знаєте ви, як це боляче?

Лада донедавна не вміла ненавидіти. Навіть тоді, коли Перуниця та Перун були одним цілим, вона не ненавиділа жінку. Може, трішки заздрила, але… Не бажала їй ані зла, ані тим паче смерті…

А зараз?

Лада тепер добре знає, що таке ненависть, яка готова не лишень вбивати, шматувати чи знищувати супротивника. Вона може вбити і того, хто ненавидить. Пані Довершеність — так, здається, називав її Стрибог — зараз була її ворогом. Пані Довершеність, досконалості якої не витримав темний Стрибог — і почав стрибати в гречку. Авжеж, таку досконалість міг пережити тільки досконалий чоловік. Тобто Перун.

Лада плакала. Ревнощі шматували серце. Відчай пазурами впинався в душу. Вона знала: якщо не стане цієї проклятущої жінки, чоловік згадає про Ладу, і все буде так, як було тоді, коли загинула Магура і ще не народилася Птаха…

Тепер, знаючи правду, вона ненавиділа ще одну людину — Велику Мару. Бо це вона врятувала майже мертву дівчинку Птаху зі світу Чотирьох Сонць після того, як чорнокрукі мало не вбили її. Вона тепер ненавиділа й Посолоня, який вдочерив дитину й навчив її усього, що сам знав. Розвинув у ній такі таланти, що й Магурі були недоступні.

Лада не знала, як з тією ненавистю в серці далі жити. Ненависть усередині того, хто несе любов, — це що тоді таке? Незнання теж вбивало, мучило, катувало. А може, варто відверто поговорити з чоловіком? Нізащо! Бо як це — почути у відповідь: «Вибач, люба, однак я кохаю іншу». Вона не була готова до цього зараз і навряд чи буде готова колись.

І раптом з’явився він. Сірий чоловік у сірому одязі. Спочатку вона навіть обурилася його з’яві. Хотіла прогнати чи кудись подалі заслати, бо зазирнула в його серце… А там… Порожнє серце — ані ненависті, ані любові. Лишень розрахунок. Чіткий і безкомпромісний.

— Не поспішай мене проганяти! О велика та могутня Ладо! Йменням батька Сварога вислухай мене, — зупинив її м’яко рукою. Зазирнув у вічі. — Я хочу допомогти тобі. Ця жінка нашкодила багатьом. Вона — зло, яке має бути покаране.

Ці слова спинили Ладу. Вона не розпитувала сірого, звідки той знає про «цю жінку». Хіба це важливо? Сірий пообіцяв допомогти. В обмін на маленьку послугу.

— Маленька послуга від Великої Лади в обмін на любов того, хто має кохати найкращу.

Сірий чоловік не мав імені. Називав себе сірим братом. Казав, що сірість — це гармонія для світів, щось бурмотів про те, що людина сліпне у суцільній темряві й також сліпне від надміру світла, навіть старався її в чомусь там сірому переконувати. Лада обірвала його різко та грубо. Очевидно, відразу мала послати куди подалі, але не змогла. Бо чи не вперше хтось пропонував їй допомогу. Молитви та жертви біля святилища не допомагали. Творець мовчки слухав. Напевно, її проблеми з чоловіком здавалися йому мізерними та неважливими.

— Послуга за послугу, сірий чоловіче, — сказала твердо Лада, — на більше не розраховуй.

Сірий чоловік відразу погодився. На більше він і не розраховував.

Сірий пообіцяв знищити Птаху в обмін на стрілу Перуна. Та це було не все. Ту стрілу потрібно було якимсь чином «подарувати» Птасі. Тобто щоб її руки прийняли цей дар і вона торкнулася стріли шкірою. І Сірий Брат усе спланував. Ладі легко «позичити» в чоловіка одненьку стрілу, правда? Авжеж, легко. А от як підсунути Птасі? О, і тут Сірий Брат мав гарний план. Це найпростіше зробити через сина Дріми та Сна. Всі знають, що Угомон безутішно закоханий у Лелю, то хіба закоханий посміє відмовити мамі коханої? Ага, і ще одне крихітне прохання…

Ні-ні. Лада не запитувала, чому сірі їй допомагають, і що такого зробила їм Птаха. Не запитувала, бо не хотіла цього знати. Знання зазвичай породжують відповідальність. Вона не хотіла ще й за це відповідати. Лада виконала бажання сірого чоловіка і чекала з нетерпінням результату… Продовжуючи мучитися через часту відсутність Перуна вдома, його холод і байдужість. Тепер вони навіть не кохалися. І не тому, що Перун не хотів. Це Лада не хотіла. Не хотіла бути завжди другою. Їй стало раптом гидко від усвідомлення власної меншовартості.

Пояснила Перуну все доволі просто. Вона останнім часом дуже втомлюється. Роботи забагато у світах. Рівновага зрушилася після з’яви Мальви, доньки Стрибога. А ще до всього Перун уві сні почав розмовляти, і вона через це не може спати спокійно.

Перун лишень сумно кивнув. Напевно, він уже й сам розумів, що навіть уві сні марить Птахою, і, очевидно, лишень через дітей досі залишався поруч із дружиною. Зрештою, його це влаштовувало. Адже його кохана Птаха досі кохала Стрибога. Отого темного й непередбачуваного поганця та бабія. А той ніяк не міг простити дружині того, що вона, дізнавшись про його справжні «лови вітру», елегантно помстилася. Птаха приховала від коханого факт існування доньки, народженої від смертної. Ба більше, вона віддала дівчину на виховання смертним. Коли Стрибог про все дізнався, що тут почалося… Втім, чому почалося? Воно й досі триває.

Нічого-нічого, Лада вміє чекати. Вона терпляча… І вже одного разу врятувала його від самотності, коли він мало не вбив себе тугою після втрати Магури, і цього разу таке саме трапиться. Бо коли «випадково» знову загине його Пташка, Лада буде поруч. Сірий пообіцяв допомогти, а сірі зазвичай обіцянок дотримуються.

Та минав час, і нічого не відбувалося. Птаха була живою та неушкодженою, а душа Лади зганьбленою та понівеченою.

А вчора до неї знову навідався сірий чоловік. Мала деякі справи у світі Єдиного Бога. Підстеріг її і завів розмову дуже здаля, розмірковуючи про те, про се. Говорив про непросту ситуацію з рівновагою у Всесвіті, яка начебто от-от розсиплеться. І якщо всім не об’єднатися, тобто світлим-сірим-темним, та не допомогти одне одному тримати її, то буде лихо. І він, сірий брат, добре пам’ятає свою обіцянку щодо Птахи. Адже це теж частково стосується рівноваги. Бо ця крилата жінка лишень усім заважає. Сірий переконував, що недовго лишилося чекати, однак виникли деякі непередбачені обставини. І цю «обставину» звати Мальвою. І вона може зіпсувати всі плани. Чи щось чула Лада про таку собі дівчинку Мальву?

О, звісно, Лада про неї чула! Бо віднедавна все, що стосується життя Птахи, стосується і її. Знала, що дівчину на навчання у світ темних відпустила недалекоглядна Птаха. Хіба можна довіряти темним? Там світ наповнений ненавистю та мороком. Бр-р-р-р… На щастя, мала виявилася мудрішою від темних та світлих й утекла від Морока і, напевне, від зануди Птахи куди подалі.

Сірий чоловік задоволено посміхався. О, це чудово, що Лада так багато про Мальву знає. Переповідати нічого не треба. Але чи відомо Ладі, де зараз ця дівчинка перебуває? Ні? Невже? О, це дуже дивно. Адже Мальва саме зараз гостить у світі Оранти. Звісно, вона випадково туди потрапила через Мертву ріку. Звісно, їй допомогли. Звісно, сини Лади. А хто ще може бути аж настільки відчайдушним, щоб без потреби пхатися у води Мертвої ріки? І сірий брат дуже просить Ладу зробити так, щоб мала якнайшвидше покинула світ Оранти. І чи не могла б її Лада спровадити до воріт сірого світу або до шановної Ягілки? А там її вже чекатимуть. І ще одне, дуже важливе. Не потрібно нікому розповідати про Мальву. Тобто де вона тепер і куди направляється. Гаразд?

Найперше, не треба про це розповідати Перуну. Сірий поки не може сказати, чому не треба. Але якщо сірим усе вдасться, то незабаром таку персону, як Птаха, згадуватимуть хіба що в казках і легендах…

Лада дивилася на воду, випускаючи у неї всі свої жалі та сумніви, спогади поки тримала при собі. Легше не ставало. Вона, та, що має дарувати тільки любов, ступила за лінію, де почувалася геть недобре. Це не була темрява. Темрява — відсутність світла. Але тут проблиски світла наче були. Вона розрізняла обриси предметів, впізнавала їх, але не була впевнена, що чесність тут і є чесністю, радість і є радістю, втіха і є втіхою, а не чимсь під неї замаскованим.

То була територія сутіні. Лада несподівано для себе зробила відкриття: Сутінь мешкає у кожному, навіть у найсвітлішому місці… Живе приховано, десь глибоко і втаємничено замасковано. Сутінь, як нагадування для душі, що ти можеш безповоротно згинути у сірому вирі безликості. Сутінь, яка наповнена не предметами, а обрисами, які заледве проглядаються. Сутінь, яка легко перетворює добро просто на слова, а не вчинки та дії. Сутінь, яка породжує безликість. Яка не є гармонією, яка завше з’їдає найцінніше в тобі, якщо дозволити це зробити.

Лада щойно дозволила — і це знання з’їдало її.

«Помста буває солодкою», — дурнуватий вислів, і тільки тупаки думають, що це саме так. Помста — це елемент відчаю. Морок це добре знав. Від того самого відчаю потвори у Мертвій ріці безжально мстили темним. Вони були приречені на невидиме примітивне існування, і єдине, що живило їх, — це помста. Морок не вірив у палкі запевняння світлих, що у воді ріки Забутої-Незгаданої геть ніхто не живе. Звісно, йдеться не про істот, які ненавидять усе темне і нищать його, щойно хтось із темних торкнеться води ріки. Справа у самій воді, яка, зустрівшись із водами Чорнобогового джерела, перетворюється на потворну отруту для всіх темних. Морок знає правду про цю воду, як і більшість темних. І його брата, і Мальву вбили не потвори, а вода ріки.

Чому так сталося? У випадку з братом — це випадковість. З Мальвою? У смерті Мальви винен проклятий. А його у світ темних привела Мара. Принаймні це стверджувало полум’я Навії. Він має зустрітися з Марою. Навіщо вона приставила до Мальви свого шпигуна? Ні, ні… Він не вірив, що Мара готувалася вбити власну онуку. Можливо, вона просто хотіла викрасти її з Оселища Відтіні, але не вбивати.

Те, що сталося з Мальвою, таки випадковість — прикра та неминуча… А проклятий? Шпигун чи жертва? Мара йому зараз була потрібна, як повітря. Вона мусить допомогти розібратися в тому, що відбувається.

Де зараз душа Мальви? Серед живих чи поміж мертвих? Хто ліпше від Мари це знає? Якщо Мальва справді мертва, то Мара за правилами мала б провадити її душу до Прави. Чому ж не примчала до нього зі звинуваченнями, щойно дізналася про кончину онуки? Отже, справа у проклятому. Він її шпигун і про все встиг доповісти. Або не встиг, а душі Мальви серед тих, кого має супроводжувати Мара на той світ, нема… Отже, є шанс, що Мальва таки жива, чи нема?

Учора він був в Оракула. Старий геть змарнів. Навіть почав втрачати пам’ять. Бо відразу його не впізнав. Уже з порога, без слів привітань накинувся зі звинуваченнями. Обізвав сірим покидьком, нездарою, спокусником і звинуватив у смерті дружини Майї. Мор розумів: старий Оракул доживає. Отже, грядуть великі переміни. Прихід у світи нового Оракула завжди супроводжується великими потрясіннями. Коли ж Оракул зрозумів, що помилився, переплутавши Морока з кимось іншим, то засоромився, знітився і без вмовлянь дозволив запитати його про що завгодно, правда, лишень один раз. Морок якусь мить вагався, чи взагалі варто питати, адже старий у такому гнітючому стані, і, зрештою, про що запитувати? Чи жива онука, чи мучилася вона, помираючи, чи причетна Мара до смерті Мальви? Перше й друге питання відкинув. Що йому це дасть? Мертвого з Мертвої ріки не дістати й не воскресити. Тож запитав про Мару. Старий спроквола прорік: «Мара не зрадниця. Вона любить свого сина, любить тебе і любить Мальву». І більше нічого старий йому не сказав. Бо відразу заснув у своєму широкому кріслі, стискаючи в руках білу патерицю. Отже, не зрадниця? Добре.

Вогонь у каміні, на який Морок незмигно дивився, помалу гаснув, чоловік нахилився, взяв кілька дровиняк, підкинув у полум’я. Воно сердито зашипіло, зашкварчало. Дрова були, мабуть, трішки вологі. Зараз кімната кабінету здавалася затісною, наче дурні думки та сумніви заполонили не лишень його голову, а й простір довкола.

За дверима почулися голоси. Зітхнув. Схоже, до нього гості. Відчував, що з поганими новинами. Він любив погані новини, але зазвичай вони стосувалися чужих світів, і приносили їх туди темні.

У двері бібліотеки несміливо постукали:

— Увійди, — сказав Морок, неохоче стаючи з крісла та відриваючи очі від вогню.

Двері прочинилися й на порозі з’явилася кремезна постать його найліпшого воїна — Радегаста.

— Славним йменням батька Чорнобога вітаю тебе, Повелителю! — Радегаст низько вклонився, чекаючи від Мора відповіді.

Той лишень кивнув головою, тримаючи паузу. Коли ж та аж надто затягнулася, вичавив із себе: «Ну?»

— Повелителю! Я їй сказав, що ви нікого не приймаєте, але вона дуже наполеглива. Каже, що справа термінова і стосується Стрибога.

Мор сердито закрутив головою. Того ще бракувало. До всіх його бід додалася ще й ця. Хтось відчайдушний та жорсткий аж надто наполегливо чіпляється до темного світу. І всі біди та лиха потужною лавиною заполонили темний світ. Треба буде наказати Навії посилити захист від зовнішнього втручання. Всесильний Мор перетворювався на параноїка.

— Ну! — врешті гаркнув сердито. — Ти колись навчишся нормально доповідати, Радегасте? Хто вона?

— Мара, — витиснув із себе Радегаст. Останнім часом його Володар переважно в поганому гуморі і його дуже легко вивести з себе навіть поглядом. Не те що словами.

— Мара? Чого ж ти, телепню, відразу мені не доповів? Клич її негайно!

Радегаст якось невпевнено заплямкав губами. Ще вчора він мав інший наказ від Повелителя Мора. Той категорично заборонив Марі не те що з’являтися на порозі Храму Чорнобога, а й взагалі потикатися у Темний світ. А тепер ось така переміна?

— Але той, а-а-а-а-а-а-а… — пробелькотів Радегаст.

— Що «а-а-а-а»? Ти погано чуєш, Радегасте? О Чоронобоже! І це найкращий воїн у моєму війську! Що тоді говорити про інших? Мальву профукали, проклятого профукали, річку профукали. Тьху. Не акай. Бігом, одна нога тут, інша на мості. Клич Мару. Й обережно та лагідно з нею. Зрозумів?

Радегаст кивнув, та не зрушив з місця.

— Ну? Що ще не так? Хлопче, не дратуй мене. Я останнім часом у дуже поганому гуморі. — У Мора нервово засіпалося праве око. Він заплющив обидва, щоб заспокоїтися.

Радегаст, може, трохи і недалекий, але просто так зривати лють на найліпшому воїнові темного війська таки не варто. Добре, що здоровий глузд у ньому поки бере гору над емоціями.

— Вона не перед мостом, вона в Храмі, — вичавив із себе Радегаст.

— Як це? А хто її впустив? Я ж наказав: без мого дозволу нікого не впускати! — Мор знавісніло дивився на Радегаста, як ошпарений, зірвався на ноги. — Не дивно, що у нас тут безсмертні пропадають, води Мертвої ріки творять казна-що, прокляті стають смертними, отримують душу. Не темний світ, а майже Яроворот. Скоро сіріни та жар-птиці почнуть літати.

З-за спини Радегаста почувся знайомий голос:

— Мене ніхто не впускав, Море. Повелителька смерті не потребує запрошення. Вона завжди там, де присутня смерть.

Радегаст розгублено опустив голову, відходячи вбік та дозволяючи Марі зайти.

— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, Повелителю темного світу! Хай творець своїм божественним ликом наповнить твоє серце мудрістю та розсудливістю, а розум любов’ю. Нехай не до всіх, того мені не допроситися, принаймні до своїх кревних.

Вона стояла красива та сумна. Сум в очах заступав усю глибоку чорноту її очей, у які він колись так бездумно впав. Він любив її. Він любив цю жінку і зараз, дивлячись на її худеньку постать, здається, розумів за що. Він мріяв завжди бути поруч, захищати, оберігати, а он як воно все повернуло. Та, що зараз стояла перед ним, не потребувала нічийого захисту, бо перетворилася на сильну й небезпечну жінку.

Радегаст так і стояв, впхавши голову в плечі, і поки не знав, як йому чинити — йти геть чи залишатися. Наказу не було. Мара виручила його:

— Йди, синку! Нехай дорослі порозмовляють. І цю навіжену, мою сестру Навію, будь ласка, поки сюди не впускай. Вона точно припреться, щойно почує, що я тут.

Радегаст зреагував миттєво. Низько вклонився і Мору, і Марі, побажав їй іменем Чорнобога здоров’я та добрих новин і вшився, щільно причинивши за собою двері.

— Тепер сюди й муха не залетить, не те що Навія на мітлі. Збентежений твоєю з’явою Радегаст не дозволить, — озвався втомлено Мор. — І я тебе радий бачити, Маро. Сідай, куди забажаєш. Можна й до вогню ближче. Пригадую, ти колись любила сидіти в цьому кабінеті. І якраз біля цього вогнища.

— Дякую, Море, — спокійно озвалася Мара. — Я досі люблю дивитися на вогонь. Як гарячі його язики ніжно пестять те, що через такі ніжності обов’язково стане попелом.

Двозначність її відповіді мала би роздратувати Мора, та він у відповідь лише хмикнув, рукою пропонуючи Марі сісти. Та спокійно всілася навпроти його крісла. Мор також сів.

— Ти, очевидно, здивований, Море, чому я тут. Але… — Вона зробила паузу, запитально зазираючи йому в очі. Зітхнула: — Є речі, які нас дуже тісно в’яжуть, незважаючи на те, що зараз такі часи, коли ми з тобою в різних вимірах. Це кровні зв’язки. Син, онука. Стрибог — твоє і моє дитя. Я не казатиму, що це ти зробив із нього чудовисько, бо я теж завинила. Адже залишила сина тобі, прикриваючись світоглядними інтересами, переконуючи себе, що це єдине правильне рішення. Це неправда. Я просто втікала від відповідальності. І тому відчинила не ті двері. Та зараз мова про інше. Ми з тобою вже говорили про нашу спільну відповідальність за сина. І це не просто слова. Сьогодні вранці я отримала вісточку від Мирослада, безсмертного зі світу Білих Вурдалаків. Наш син геть сказився. Він зараз у світі неврів. І такого накоїв, що аж…

Мара вмовкла, заплющила очі, перевела подих. Заговорила:

— Отже, він захопив у заручники Птаху та Перуна. Знесилив за допомогою закляття-заборони кревних Повелителів світу Білих Вурдалаків та намагається їх вбити. Йому допомагають місцеві, тому безпека світу неврів зрушена. Стрибог так заплутався, що готовий знищити і її, і себе, і того, кого він вважає своїм суперником.

Мор здивовано дивився на Мару. Вона говорила не про Мальву, вона говорила про сина? Але чому? Мара перевела очі на Мора:

— Це якась хвороблива любов, Море. Бо вона у нашого сина стоїть вище будь-чого… Пригадуєш, коли він був маленький і тільки-но вчився говорити, яке перше слово він сказав? Ти аж казився від люті. Не «мама», не «тато». Не «дай». Він сказав: «Люби». Підставляв своє личко, надував губки й белькотів: «Люби». І я цілувала його пухкенькі губенята, і він тоді так заливисто сміявся. Ми з тобою у цьому всьому винуваті. Бо ми вбили любов у нашому синові. Ти і я. Точніше, зробили його калікою: або моя, або нічия. Це наче прокляття за наші з тобою вчинки.

Мор мовчки слухав жінку. А вона знову перевела очі на полум’я і говорила далі:

— У душі нашого сина зараз настала сутінь. Це страшний стан духу. Його не можна випускати назовні. Він є в кожного. Він боязко та підступно чекає свого часу, щоб у найприкріший момент вилізти зі свого сховку та поставити свої безжальні пастки. Сутінь — час доби, коли от-от має прийти спокій і відпочинок. Темрява поглинає все, і з нею нема у нас непорозумінь, на відміну від сутіні. Приховане у ній може виявитися не тим, чого ти чекав. Синова сутінь мене лякає, Море, як і його теперішні друзі. Це — сірі. Оті страшні безликі сутінкові сірі. Сірість, яка зжирає велике, ковтає його так, що вже й надії нема на порятунок. Вона зжерла купу світів, купу найліпших розумів, вона легко ковтнула світ Замерзлого Сонця. Вона, наче страшна безжальна хвороба, не просто вбиває, вона знищує. Це пліснява, це грибок, який роз’їдає, коли даєш слабинку.

Мор уважно слухав, час від часу поправляючи стожаром вогонь у каміні.

Мара продовжувала:

— Я хочу запитати тебе, Море, чи не відмовишся ти від свого сина, щойно почувши всю правду про нього? Бо після того, що він сьогодні натворив, не буде йому прощення в жодному зі світів. Ще Птаху йому би простили, але не Перуна — сина Творця. Що він собі думав, закоханий бовдур?!

Мара розпачливо захлипала. Сльози текли з її темних, мов ніч, очей:

— Я прийшла до тебе, Море, з великим проханням.

Вона відвела свої заплакані очі від полум’я. Перевела їх на Мора.

— У мене є велике сподівання, що той, хто зараз може допомогти нашому синові, знаходиться у твоєму світі. Стрибог зараз не слухатиме ані мене, ані тебе, але він почує її. Бо вона його донька, і він їй винен так само багато, як ми винні йому. Це — Мальва. Я розумію, я все розумію, Море. Адже вона тепер на навчанні у твоїй школі, і поки не закінчить науки і не визначиться, на якому вона боці, ти не маєш права відпускати її зі світу Відтіні. Такі правила. Але цей випадок унікальний. Розумієш? Це стосується життя твого сина та життя ще десятка чи навіть сотні тисяч звичайних людей. Бо хтозна, що вчинить твій син зі світом неврів? Ти ж пригадуєш, що він нещодавно витворив у пориві люті? Цілий темний світ знищив. Нехай то був ваш темний світ, і світлі та вищі сили не дуже болісно на це зреагували, але не цього разу. Світ Білих Вурдалаків — унікальний, і його загибелі вам не подарують. Відпусти Мальву зі мною на кілька днів. Я урочисто обіцяю повернути дівчину живою та неушкодженою. І хай вона тоді продовжує навчання та визначається, на якому вона боці. Я не стану перечити й не буду шкодити.

Мара благально зазирала в очі Мору. Той швидко відвів від неї винуватий погляд. Підвівся з крісла. Важко зітхнув. Дивився на Мару згори вниз. Тоді мовчки добув із кишені зелену стрічку. Поклав її на коліна Мари, запитав:

— Твоя?

Мара обережно кінчиками пальців взяла стрічку. Піднесла її до очей. Навіть понюхала, тоді відповіла:

— Моя. — І додала: — Звідки вона в тебе і до чого тут стрічка?

Морок враз відчув, який він замучений. Втома останніх тижнів нещадною хвилею накрила його. Не мав сили кричати, проклинати, випитувати правду, просто говорив:

— Жінко, не придурюйся! Цю стрічку знайшли у кімнаті Мальви, точніше, її частинку. Ще кусень такої ж стрічки мав на собі проклятий служка, який був вибраний нею, щойно вона з’явилася в Оселищі Відтіні. Та ти це добре знаєш, кому я пояснюю? Коли з проклятого зняли каптур, під ним виявилося тіло майже живого чоловіка при душі та при здоровому глузді. Він посміхався та плакав.

Мор питально дивився на Мару. Та стенула плечима.

— І що? Я не розумію, Море, до чого тут Мальва? Не я приставила цього служку до неї, слово честі. Так, ця стрічка моя. Я впізнала її. Дуже давно колись, вже не пригадаю зараз, коли, я подарувала її Птасі. А та, якщо я правильно читаю інформацію з предметів, які колись були моїми, цю стрічку передарувала комусь зі смертних. Може, батькам Мальви, отим зі світу Єдиного Бога, чи старій Горпині. Точно не знаю, та можу, звісно, довідатися, коли в тому є нагальна потреба. Але, Море, до чого тут смерть того нещасного проклятого чоловіка із зеленою стрічкою на руці, якого ви, тобто твої підлеглі, так жорстоко вбили? Хотіли більше знати, то не треба було його вбивати. Я це зчитала зі стрічки. Він мені не доповідав, кажу це, випереджаючи всі наступні твої запитання. І…

Мара ще хотіла щось сказати, та не встигла. За дверима почулися гучні кроки, галас, різкі чоловічі голоси, потім щось голосно ляснуло, поривчасто розчахнулися двері — і на порозі з’явилася Навія з розтріпаним волоссям та лихим блиском в очах:

— Ага, припхалася, йменням батька свого. А хто ж твій батько, люба сестронько? Змій Горинич чи Почвара з Мертвої ріки? І не пускати мене велено? Де справедливість, я вас питаю? Я ж тобі, Море, очі відкрила на цю зрадницю, а ти смієш наказувати не пускати мене! Що, знову віритимеш в її пустобрехи? То все вона, вона, вона… Вона все спеціально вигадала, щоб Мальву від тебе забрати. І свого служку проклятого підіслала теж, щоб шпигував. Море, Море! Дурень ти старий, а не бог. Я ж тебе попереджала й поради слушні давала. Казала: дай малій заразі випити мого зілля — і все буде так, як ти захочеш. Панькаєшся тут з усіма, шмарклі їм підтираєш. Твоя люба Маронька заслуговує на смерть. Так-так, сестрице-зраднице, що вилупилася? Тьху на тебе, пройдохо! Тьху на тебе, тьху!

Мара здивовано витріщалася на з’яву у дверях. Її рідна сестра божевільно скалила зуби та плювалася.

— Так! Це що ще за плювальниця тут об’явилася? Тебе хто сюди впустив? Що тут без дозволу робиш? Ану забирайся негайно з кабінету!

Втому з рамен Мора наче рукою змело. Навію аж пересмикнуло від почутого:

— То що я собі дозволяю, Повелителю? То ця почвара, колишня твоя дружинонька, що собі дозволяє? Припхалася, сидить, вдає із себе невинну. І ти їй віриш? Приставила свого шпигуна до твоєї онуки, намовляла її проти нас. Не здивуюся, коли з’ясується, що той проклятий за наказом Мари зумисно втопив Мальву у Мертвій ріці.

Мара ошелешено дивилася то на зелену стрічку у своїй руці, то на Мора, то на Навію.

— Тобто? Ви зараз про що? Хто кого втопив? — досі не могла нічого второпати Мара.

— Ой-ой-ой, сестричко-лисичко! Овечко невинна! Скажи тепер, що геть нічого не знаєш. Втонула твоя онука у мертвій воді. Аж забулькало. Єдине, що від неї залишилося, — сукня, постоли та ця гидка стрічка, твоя, до речі, стрічка. Тіло Мальви не знайшли. Очевидно, його собі в подарунок забрали почвари з Мертвої ріки.

— Море, що це за нісенітниці? — Мара розгублено дивилася то на Морока, то на Навію. — Я геть нічого не розумію. Який служка? Яка ріка? Чого Мальва туди полізла? Тобто ти зі мною не відпустиш Мальву до Стрибога? Її що, нема зараз у світі темних? І вона утекла, так? Ти можеш мені все нормально пояснити, га? Без істерик.

— Мальва нікуди не втекла. Ти що, тупа, не розумієш? Вона мертва! Мертвіше не буває! — Навію годі було зупинити.

Мора наче заціпило. Він став схожим на пам’ятник Чорнобогу. Почорнів весь, постарів та змарнів. І враз йому стало до всього байдуже. Чи не піти й собі втопитися? Щоб раз і назавжди.

— Море, хто мертвий? Ви тут що, всі веселого зілля перепили? Не втямлю геть нічого. Якщо Мальви тут нема, то де вона? І якщо вона від вас утекла, то чому? — Мара старалася зрозуміти. Вона підвелася з крісла. Зелена стрічка, затиснута в руці, очі втратили весь сум, загострилися вилиці. Вона теж уміла пропікати поглядом.

— Хто мертвий? Ти — тупоголова курка, і завжди такою була. Мальва мертва, курко! Твій служка її вкатрупив. Навіть тіла не виловили. Не встигли. Почвари у воді повечеряли її плоттю, — Навія вдоволено шкірилася. — Ця дуринда, твоя онука, відмовилася випити з Темної чари батька Чорнобога і дременула з площі. А потім, штукарка така, разом зі своїм служкою попхалася до ріки. Напевно, хотіла перепливти. Все. Кінець твоїй онуці.

— Це правда?

Мор ствердно кивнув. Мара важко зітхнула. Ще раз уважно подивилася на Мора. Той стояв з опущеною головою.

— Довели? Спочатку сина, тепер онуку… Гаразд, я бачу, тут мені робити нічого. Море! Замкни цю божевільну в якійсь темниці. А то її страшно нормальним людям показувати. Он, з рота й очей отрута крапає. Вона своєю ненавистю все довкола загиджує.

Навія хотіла щось гиденьке у відповідь сказонути, та не встигла. Мара підняла руку вгору та разом із ледь чутними словами стиснула й розтиснула долоню. Навія беззвучно заплямкала губами.

— Це на пару днів, Море. Запобіжний захід. Трошки відпочинь від її белькотання. Я йду звідси шукати відповіді. А ти, на жаль, залишаєшся з нею.

— Маро, а може, Мальва жива? Може, та клята вода її не зачепила? — загудів Мор.

— Може. У тих місцях, куди я супроводжую душі, її точно нема. Але, якщо вона потрапила у воду Мертвої ріки, то навряд чи змогла врятуватися. Пригадуєш, що зробили колись темні зі світом Русалій? Ти думаєш, Мертва ріка пожаліє твоїх нащадків? Згадай свого брата і його страшну смерть.

— Я йду з тобою. Наш син потребує допомоги.

— Так. Він потребує допомоги. І тому ти нікуди не підеш. І будеш тримати оборону. Бо я скажу Стрибогу, що його батько не впильнував його доньку. Це не врятує тебе від синівської ненависті, але врятує неврів. Стрибог зараз як навіжений. Він не думає розумом і не слухає свого серця, тільки інстинкти ведуть його. Тому моя порада для світу темних така: замкнути намертво ворота, огородити світ додатковими закляттями, небо також бажано запечатати. Особливо Храм. Він у великій небезпеці. Я це відчуваю. Не впускати чужинців, навіть з благими намірами. Бувай, Море. І хай береже нас усіх Велика Матір. Хочеш миру — готуйся до війни.

— Стій, Маро, — Мор ухопив її за руку. Дивився просто в очі. — Невже немає жодного шансу? Мальва не може бути мертва, так?

Мара з сумом дивилася на нього.

— Ти розбив моє життя, Море. Ти забрав із нього все те, що багато важило для мене як для жінки. Мари-жінки немає, залишилася тільки Повелителька Мара. Ти спочатку вбив моє кохання, потім забрав у мене сина, а тепер ще й онуку. Ти — вбивця. Ти і справді темний Повелитель. Небезпечний і великий. Ти поїдаєш власних дітей, і тому в тебе велике майбутнє. Тільки не звинувачуй нікого у смерті Мальви. Ані смертну Горпину, ані Птаху. Птаха свого часу допомогла твоїй онуці народитися. Смертна Горпина навчила її бути справжньою. Я не знаю, що буде далі. Але я бажаю Птасі щастя. Нехай не з моїм сином, нехай із кимсь іншим чи без когось, але щастя. Такого, як вона заслуговує. А нам… І тобі, і мені, і Навії… Може, нам пора на переродження? Як думаєш, Море? Не відповідай і не кидай мені у спину брудних темних слів. Наостанок порада від мене: тримайся якнайдалі від моєї сестри. Її любов колись тебе задушить, а ненависть вб’є її ж саму.

Сон був старшим сином Мари. І єдиним сином Велеса. Дитя, яке народилося сліпим. Дитя, яке, ще будучи в утробі матері, отримало призначення від свого владного батька. І це призначення відібрало у нього очі. Він не осліп, ні. Він народився без очей. Угомон від народження носив пов’язку на тому місці, де мали бути очі.

Від народження стати Сном — це покликання чи покара? Сон ніколи над цим не замислювався. Він бачив не так, як більшість, він бачив внутрішнім зором. Розрізняв кольори, яких не буває, бачив двері, яких не існує, літав на крилах, які не придатні для польотів. Він робив те, чого зазвичай зробити не може жоден безсмертний. Бо у снах він мав всевладність над душами усіх смертних та безсмертних, але і велику відповідальність також. Останнє завжди переважало.

І тому доволі легко те, що для більшості було табу, забороною, йому відкривало приховану суть. Він не може сказати зараз, яким було його дитинство. Може, й щасливим… Бо жодної образи на батьків чи докору до старших у його серці немає. Однак він нізащо не хотів би туди повернутися, як то зазвичай буває в більшості дорослих, котрі мали й справді неймовірно світле дитинство. Бо тягар відповідальності завжди висів над ним, і він дуже швидко подорослішав.

Дріма, кохана дружина, його сама знайшла. Він сидів перед четвертими воротами сну та милувався літньою грозою, яка шуміла над одним зі світів. Гроза перегула, перетовкла хмари в небі, покрутила голову житу та побігла кудись у інші світи нагромаджувати сили… Він слухав її невпинне тупотіння небосхилом, вловлював дрібні відгуки землі на сердите бурмотіння неба. І враз щось змінилося. Він почув іншу мелодію. Досі не знану та не чувану. Її, здається, створювали залишки хмар у високості, які, не піддавшись шаленству бурі, залишилися терпляче витирати лик неба. Музика була теплою на дотик, він відчував її кінчиками пальців. Міг торкнутися кожної нотки, накритися її хвилями, заіскритися її сміхом. І вона наближалася, та музика, ставала гучнішою. І він уже не просто чув її та відчував на дотик, він був нею. Вона, уперта й наполеглива, заповзла у серце, манила-манила-манила. І він піддався тому маренню. Його душа відчувала ніжність.

І тоді він побачив веселку. Він, сліпий від народження, побачив веселку. Справжню, барвисту! Коли розпитав пізніше у зрячих, як насправді виглядає веселка, то з’ясувалося, що бачить він її саме так, як зазвичай бачать усі зрячі. Доти всі його бачення були химерними. Веселка стояла над рікою, веселка всміхалася, веселка співала. Він підплив ближче, уважніше придивився до веселкового марева та зробив відкриття. Юна красива дівчина лагідно пальчиками, наче струнами, перебирала кольорами веселки, і та звучала. Яка то була дівчина?

Дівчина щасливо всміхалася небу, сонцю, хмарам, ріці. Вона була донькою води, донькою Дани. Вкутана у серпанкову напівпрозору намітку, вона була досконала. Дівчину звали Дріма.

Так вони познайомилися. І такою легкою була їхня перша розмова, наче розмова найліпших друзів, котрі знаються споконвіку і, маючи розлуку, нарешті зустрілися й не можуть наговоритися.

Ті зустрічі стали щоденними, і, коли Сон зрозумів, що не зможе без неї жити, просто пішов із її життя. Заховався від усіх, найперше від неї. Нехай вона його забуде й собі причарує іншого, достойного її вроди та розуму. Бо хіба годиться такій вродливиці мати за чоловіка сліпого дивака? Але Дріма не погодилася з коханим.

Він сидів біля вогнища геть самотній та відігрівав свою душу, лікуючи її світлими споминами про кохану. Що тоді снилося людям, котрі вкладалися спати, важко й уявити! Усі ворота Сну стояли без нагляду, можна було легко в них заблукати, можна було і не повернутися. Вона підійшла, сіла поруч, зазирнула в душу, притулилася до нього і сказала: «Я більше від тебе нікуди не піду. Візьми мене за дружину. Я кохаю тебе».

З того часу вони разом — і у сні, і наяву.

Чому в його сина не так?

Невже це безсмертне призначення робить Угомона таким? Син Дріми та Сну народився німим. Дріма спокійно це прийняла. Але не він. Хіба Творцю мало його сліпоти? Що за покара така? І він пішов до матері, до великої Мари, просити за сина. Благав і батька Велеса про допомогу. Та де там! Батьки говорили одне й те ж: це велике призначення для твого сина, нічого перемінити не можна. Ти маєш цим пишатися, допомогти сину впоратися з його покликанням, а не ставити під сумнів волю Творця. І він прийняв ту волю, і він змирився. А хіба у нього був інший вихід?

Угомон, котрий управляє нічним спокоєм, спокоєм у часі сну. Який стишує звуки, робить світ затишним для того, хто мандрує воротами Сну. Сім воріт Сну стереже Угомон. Пильнує, щоб ті, кому заборонено заходити в зачинені для них ворота, не сміли туди й потикатися. Дає дозвіл на входження у вищі ворота Сну тим, хто вже готовий.

Врешті-решт Сон змирився з такою долею для сина. Вважав себе майже щасливим. Кохана дружина, чудовий син. Єдине, чого ще хотілося, — то дітей. Але у безсмертних із тим не все так просто. Далеко не всі отримують таку благодать від Творця, і, схоже, Творець вирішив, що одного сина для нього з Дрімою достатньо. Дріма заспокоювала чоловіка, говорила, що вони й так щасливі, тепер залишається просто трішки зачекати на онуків.

Хм… Онуків? Цікаво, як воно — кохати мовчуна? Хоча врода та лагідна вдача сина переважували балакучість його однолітків. Багато безсмертних дівчат вилися довкола Угомона. А він… Він покохав ту, кого кохати не можна. Ту, котра призначалася іншому.

Красуня Леля — донька Лади та Перуна. Вродлива, дуже схожа на свою матусю, граційна, привітна, з чистим блиском у очах. Такою її «бачив» сліпий Сон. Дріма зітхала сумно і казала, що Леля ще краща від того, якою сліпець її «бачить». А як вона співає! Який має голос!

Він не раз спостерігав за нею. І щоразу те видиво було прекрасним.

Зірка Леля завжди з’являється у ясному небі разом із весняним сонцем, тоді, коли найпотрібніша. Мряка, холод, стужа, сутінки огортають землю після зими. Навіть закрадається боязнь, що весна ніколи не настане…

Посередині площі викладався символ із сухого дерева:

То символ чистого весняного сонячного світла, символ Ярила-Сонця. Символ багатства та доброго врожаю. Символ ярої сили та ярої любові. Навколо закладається ще дванадцять ватр, це все запалюється. Висота вогню, здається, сягає неба. Вогонь палахкотить, вогонь зачіпає хмари, пестить землю. Довкола багаття хороводять жінки, молодиці, юні дівчата, дівчатка і голосно співають:

І враз диво дивнеє стається. Ярило-воротар виходить і… На небі хмари розступаються, сонце всміхається, а жінки та молодиці далі ведуть величне дійство. І, ставши в коло, взявшись за руки та піднявши їх догори, виспівують:

Отак у світи смертних приходила весна. Леля торкалася долонями землі — і та оживала, Леля дмухала на ліси — і ті прокидалися, Леля повертала пташок із вирію — і ті своїм співом та радістю звеселяли світи, закликаючи добро й щастя в оселі.

А тоді Леля починала співати. І той спів підхоплювали птахи у лісі, зорі в небі, гори та долини, перші квіти та несмілива зелень, що пробивалася до сонця крізь стужінь. А сонцесяйна Леля все співала й співала. Ярило дарував їй білого небесного коня, і вона у своїй ніжно-зеленій льолі пливла у високості блакитній. Золоте волосся розвівав вітер, очі кольору мирного неба зоріли, наче ясні озерця, усміх переливчастий наповнював радістю серця…

О, Сон розумів свого сина. Донька Лади хіба могла бути іншою?

Кохання Угомона, на жаль, було однокрилим. Леля вдавала, що не помічає залицянь хлопця. Зрештою, вона насмішкувато ставилася до женихань геть усіх своїх залицяльників. Угомон вдовольнявся поки лишень дружбою з Лелею. Чи не щодня приходив до неї в гості, приносив їй дарунки та завжди мовчки вислуховував усі її балачки.

Звісно, хто він такий у порівнянні з тим, хто призначений для неї. Наречений Лелі — це син самого Дажбога, онук Білобога. Ярило Прекрасний. Небесний воїн, який визволяє землю від стужі та холоду, розчищає дорогу для приходу Весни-Лелі, відмикає сонячними ключами небесну браму для благодатних роси та дощів. Ярило і був таким — ярим, весняним, юним, сердитим, гарячим, пристрасним. Усі квіти весняні — то його дар найпрекраснішій поміж безсмертними жінками Лелі, усі перші грози — то його пристрасне серце, намальоване у божому небі вогнем та дароване Лелі, уся буйна зелень — то яра душа, загорнута в шаленство тепла.

Угомон страждав. Що він міг такого особливого дати цій неприступній красуні? Лишень своє любляче серце. І тому майже завжди ходив сумний, важко зітхаючи. Розради і Сна, і Дріми не діяли. Угомон не переставав марити Лелею, даруючи коханій найсолодші та найпрекрасніші сни. Дівчина наче й не помічала цього. Звісно, у неї власне лихо. Раптом з’ясувалося, що її суджений Ярило не такий уже й вірний і відданий. Він зраджував Лелі зі смертними красунями… А вона? Вона оплакувала ті зради сліпим дощем.

— Замкнене коло якесь, а не любов, — зітхала Дріма, дивлячись на страждання сина. І Сон із нею погоджувався. Та чим він міг такому горю зарадити?

І тоді до нього прийшла велика та могутня Лада. І попросила про маленьку послугу, трішки дивну послугу. Відверто натякаючи на те, що коли Сон їй у дечому посприяє, то її донька Леля стане більш привітною з Угомоном.

І вони погодилися — і він, і, звісно, Дріма теж.

Звичайно, Сон спочатку трохи вагався. Сумнівався, чи варто погоджуватися, чи, можливо, слід було таки відмовити Ладі? Зрештою, Угомон та Леля все одно не будуть разом, а підживлювати сподівання та надії сина — це хіба благо? Але піддався-таки спокусі люблячого батьківського серця. Ох, ті жінки. Вони вміють бути дуже переконливими.

Послуга справді виявилася дріб’язковою. Потрібно було лише заманити Птаху у ворота Сну так, щоб обов’язково потрапила вона у світ Сарматів. І, начебто цілком випадково, подарувати їй стрілу Перуна… Це ж нікому не нашкодить. Бо це все заради порятунку майбутньої безсмертної та заради благої мети.

Зрештою, як потім з’ясується, нічого поганого ані він, ані Дріма Птасі не заподіяли. Навіть навпаки, вони допомогли таким своїм втручанням з’явитися на світ Мальві, доньці Стрибога. Тим паче, що Стрибог не чужий для Сна. Він його зведений брат. Птаха дуже вчасно потрапила у світ Сарматів, врятувавши дитя.

А стріла? Це найбільше бентежило чоловіка. Сон знав, що це неправильно і так не можна робити, бо… Бо Перунова стріла, не подарована Перуном, а вкрадена у нього, носить на собі печать прокляття самого Перуна. Ця точно була крадена. І щойно шкіра руки Птахи торкнулася цієї стріли, жінка перетворилася не тільки на її власницю, а й на приречену до страти цією самою стрілою. Сон не дуже цікавився механізмом дії цього прокляття, однак знав напевне: прийнявши добровільно цю стрілу, Птаха стає першою, кого та стріла вразить, щойно потрапить до рук свого наступного власника. Звісно, якщо той вистрілить у безсмертну і в думках побажає Птасі смерті. Але Сон наполегливо заставляв себе про це не думати. Адже Лада — не вбивця. Вона велика Повелителька могутньої сили любові, яка тримає на собі світи. І вона, напевне, знає, що робить, для чого і як воно краще.

Очевидно, Лада таки знайшла потрібні слова для своєї доньки, бо та після цього змінилася. Стала прихильнішою до Угомона. Ба більше — вони стали близькими друзями. І бідна закохана в Ярила Леля виливала на закоханого в неї Угомона всі свої жалості та прикрості через невірність та зради коханого. А тому, здається, і цього було достатньо для щастя. Ніжна усмішка, невинний поцілунок у щічку, вечеря над річкою з коханою. І окрилений та задоволений Угомон повертався щасливий додому, мріючи про те, що рано чи пізно красуня Леля зрозуміє, хто її по-справжньому кохає, а хто просто використовує. І навіть якщо цього ніколи не станеться — байдуже. Бо він все одно буде поруч із коханою, щоб допомагати, підтримувати, щоб слухати, щоб чути та додавати віри чудовому ніжному серденьку красуні Лелі.

Лада з Мальвою спускалися з гори. Лада рухалася поважно та впевнено. Мальва дріботіла слідком і ледве встигала за жінкою. Врешті аж захекалася. Це і зрозуміло. Адже Лада вища на голову від Мальви, і кроки її ширші. Поділ довгого пишного плаття великої безсмертної розкішно розвівався в такт її ходи. Мальва навіть милувалася спочатку жінкою, дрібочучи слідком та боязко трішки відставши. Вона не хотіла наступити на суконку.

Зрештою, Мальва слідувала за Ладою із застереженням. Лада була сердита. Мальва це добре бачила. І сердилася вона на своїх дітей не лишень тому, що вони порушили заборону, а насамперед тому, що притягли у світ Оранти без її дозволу бозна-кого. Мальва хотіла все пояснити Ладі. Вірила: щойно та дізнається правду, відразу змінить гнів на милість. Вона ж хороша. Хлопці так багато гарного про свою маму розповідали. Зрештою, Мальва бачила її світ. Це Лада його таким зробила — щасливим і квітучим. Але, на жаль, Мальва поки не мала змоги бодай опинитися поруч із Ладою, завести сяку-таку розмову. Порозумітися. Та мчала вперед, не даючи навіть перевести подих. До того ж стежка, якою вони рухалися, була досить вузькою та звивистою, й петляла поміж розкішних кущів калини.

На черговому повороті Мальва зашпорталася та ледве не злетіла зі стежки, тоді вилаялася про себе й сердито зупинилася, гучно відсапуючись. Врешті покликала Ладу. Мальва майже кричала навздогін жінці.

— Шановна пані Ладо, агов! Куди ви так поспішаєте? Чи не могли б ви на мить зупинитися та вислухати мене?

Лада пригальмувала, навіть зупинилася. І, не розвертаючись до Мальви, чітко та холодно кинула через плече:

— Поговоримо у моїй робітні, дівчино. Не гай мій час та бережи сили. Ще далеченько йти.

Лада рушила далі. Мальва зрозуміла, що їй зараз не добитися від жінки ані знаків уваги, ані доброго слова, ані підтримки. І вона пленталася слідком за Ладою, вже навіть не рахуючи поворотів, переходів через ярки та маленькі потічки. У цій частині світу Оранти вона ще ні разу не була. Але нічого незвичного поки не помітила. Рясно та пишно квітли кущі калини, ружі, терену, буяли трави, щебетали птахи, гули бджоли. Та Мальві було не по собі. Зараз спокій світу Оранти видавався награним, нагадував тишу перед буревієм. Мовчанка Лади її лякала, хоч вона не з полохливих. Лада була налаштована вороже. Але чому?

На черговому повороті навіть зродилася думка, а чи не чкурнути, поки не пізно? Від такого «добросердного» поводження добра вона точно не діждеться. Цукерками та морозивом її не пригощатимуть. А якщо її захочуть повернути назад? Тобто до Мора. Якщо це у світі безсмертних так заведено? Учнів-втікачів повертати до школи? І немає значення, що той утікач про це думає. Лада щось патякала про те, що добрі діти не мають втікати від батьків світ за очі, бо потребують опіки і турботи.

Тьху ти! Невже всі нормальні безсмертні або такі юні та веселі, як ото Полель та Лед, або мешкають в Яровороті? Мальва навіть почала згадувати географію світу Оранти і те, як звідси швидше добратися до Всеходу. А потім знайти ще хлопців і вблагати їх переправити її через воду ріки в якийсь бодай нейтральний світ, крім темного, звісно. А звідти вона зуміє якось вибратися. Головне — до Птахи добратися. У крайньому разі до Стрибога. Свою доньку він точно не ображатиме. А може, навіть у Всеході віднайдеться вхід до світу Єдиного Бога. О, там вона б заховалася! Жодна зараза не знайшла б.

Мальва розгублено роззиралася. Здається, вона остаточно втратила орієнтацію в просторі. Їй спочатку здавалося, що йшли вони на схід (і вони таки йшли на схід, вона може заприсягтися), але раптом стежка почала так звивисто кружляти, що виявилося: тепер вони крокують у протилежному напрямку, тобто рухаються в бік заходу. Ліворуч від стежки за густими кущами почали з’являтися високі соснові дерева. Ландшафт змінювався. Мальва зрозуміла, що це можливість утекти. Спочатку трішки відстати й на черговому повороті чкурнути в бік високих дерев. У лісі легко заховатися. І Лада у своєму вбранні далеко не забіжить. А спритна Мальва вміє заплутати сліди. Звісно, вона причаїться на якийсь час, поки її шукатимуть, у якомусь ярку, а тоді видряпається на найвище дерево, а лазити по деревах вона вміє, і гляне, з якого боку знаходиться та клята ріка. Тоді рушить у бік Всеходу. А там усе просто: пірне. Вона вже раз пірнала. І то був не Всехід, то було набагато гірше. Ціла Мертва ріка. До того ж у неї є чарівний камінчик. Вона точно не втопиться.

Ех-х-х-х… Таки гірше не буде. Чи буде? Та, дивлячись на вперту та сердиту постать Лади, розуміла, що гірше таки може бути, але згодом, коли після втечі її впіймають. Зрештою, це буде потім, бо саме зараз найвдаліший для втечі момент. І дерева поруч високі, і Лада далеченько відійшла, і зовсім-зовсім не озирається.

І на черговому повороті Мальва різко пригальмувала та понеслася не праворуч, слідком за Ладою, а навпаки — ліворуч. Доволі спритно маленька й худорлява Мальва оминала кущі й чагарники. Вона бігла в бік сосен. Ноги нестерпно гули та кровоточили. Поділ плаття плутався між ногами, він був весь обшарпаний і звисав брудними клаптями. Мальва на мить зупинилася, відсапалася й сердито відчикрижила поділ сукні, який заважав їй рухатися. Шалено хотілося пити, але Мальва гнала від себе таке бажання. Хай йому грець! Їй не вперше втікати, вона перетерпить. Затаїла подих, прислухалася. Крім звуків лісу — нічого. Поки її ніхто не наздоганяв. Вже не так швидко рушила вперед. Та кущі чомусь не закінчувалися, а сосновий ліс не розпочинався, хоча його верхівки ясно стриміли вдалині.

Дорогою Мальва мала про що подумати. Спочатку вона жаліла, а потім лаяла себе, дурну та нерозважливу, котра захотіла пригод і попленталася за батьком у Темний світ. Потім дісталося Птасі, бо та відпустила її, ніби для дорослішання, до темних нездар. І навіть свого Остапа сварила, бо він зараз, напевно, у теплому ліжечку ніжиться і про неї не згадує — весь такий із себе нормальний, чистенький і смертний. А вона — бідна, нещасна й геть одна в чужому лісі. Хотілося вголос когось висварити чи закричати, або бодай заспівати. Ледве стримувала себе… Не так боялася Лади, як того, хто ще міг мешкати в цьому лісі. А таки мешкав хтось. Напевно, той, хто цей ліс доглядає. Бо ліс був чистенький, припильнований. Тож мовчки тримала в собі емоції.

Зачало сутеніти. Мальва зрозуміла, що цю ніч доведеться зустрічати посеред світу Оранти просто неба та ще й у незнайомому лісі. Цікаво, чи мешкають тут вовки або ведмеді? Білок і зайців з лисами вона бачила, а вовки… Поки добрела до дерев, стемніло. Звуки денного лісу замінили звуки ночі. Десь відчайдушно пугукала сова, щось вовтузилося у траві, навіть пару разів прошмигнуло по її нозі. Леве стрималася, щоб не зойкнути. Готова була розревітися. Ноги боліли, голова крутилася, хотілося пити і найбільше — спати. Вже ладна була впасти під першим-ліпшим деревом та відключитися, як побачила зовсім поруч між деревами живий вогонь. Хтось неподалік розклав багаття. Ноги самі повели її туди. Вона не могла бачити обличчя того, хто сидів біля вогнища, але розуміла — це може бути друг, може бути ворог, а може бути просто ніхто… Тому вирішила поки не видавати себе, лишень перебувати поруч, у зоні цього вогника. Той, хто запалив його, напевне, знав, що робить. А коли стане справді небезпечно, вона будь-якої миті зможе підійти до багаття.

Мальва примостилася в підніжжі старої сосни. Дерево мало розкішне коріння, яке випирало нагору, утворюючи зручне кубельце для перепочинку. Воно було вщент заповнене мохом. Мальва вляглася на ньому як на м’якій ковдрі, не випускаючи з поля зору теплий вогник і того, хто біля нього сидів, час від часу докидаючи в багаття сухе ломаччя. Чи то втома була такою великою, чи пережите так на неї вплинуло, та Мальва незчулася, коли заснула. Прокинулася від чийогось дотику. Здається, хтось термосив її за плече.

Перелякано розплющила очі. Сіріло. Ранок ще не настав. Сонце не зійшло. «Де це я, і що це за дерева?» — питала саму себе, і далі перебуваючи в напівзабутті. Туман у голові розвіявся — і Мальва враз усе пригадала та наче ошпарена скочила на ноги. І…

Перед нею стояла Лада, склавши руки на грудях і дивлячись на неї згори вниз. Мальва перевела погляд туди, де вночі горіло багаття. Там нікого не було. Ба більше: ані сліду від вогнища, золи або розкиданих сухих галузок… Дівчина з подиву аж рота роззявила. Лада й собі озирнулася в той бік, куди дивилася Мальва. Голосно хмикнула. Перевела очі на Мальву.

— Доброго ранку, втікачко. Виспалася?

Мальва тим часом остаточно прийшла до тями. І зараз вона дуже сердилася на себе. От заснула на свою голову. Все проспала. Але ж де багаття? Вона вчора точно його бачила. Навіть заприсягтися в цьому може. А зараз і знаку нема.

— Чому така здивована? Це світ Оранти, дівчино. Мій світ. Якщо Лада не захоче, з нього тобі не втекти. А Лада поки не хоче. Трава-мурава тебе привела до цієї старої сосни, лісовий дід, його ви називаєте лісовиком, спеціально для тебе запалив свою чарівну ватру. Його можуть бачити тільки очі того, кому дозволено це робити. Вогнище діда оберігало тебе цілу ніч. У моєму лісі безпечно для тих, хто приходить сюди з благими намірами. Ти ж від мене вчора утекла, і ліс сприйняв це як не дуже добрі наміри з твого боку… Тому я мусила приставити до тебе вогняного охоронця.

Сьогодні Лада виглядала спокійнішою, та очі таки горіли лихим вогнем.

Мальва стенула плечима, опустила очі та втупилася поглядом у брудний поділ свого плаття, точніше, того, що від нього залишилося.

— Та-а-а-ак. Зрозуміло, — протягнула Лада. Жінка сьогодні була вбрана у блакитну сукню, підперезану золотим поясом із вишивкою. Зачіска також змінилася. Довге волосся міцно стягувала золота стрічка. — За непослух ти не перепрошуватимеш.

Мальва несміло стенула раменами і промовчала, і далі вивчаючи поділ сукні.

— Гаразд. Ні — то ні. Ходімо. Тільки, будь ласка, без вивертів. Бо наступного разу я за тебе не заступатимуся перед лісовими мешканцями. Ти для них чужинка. Ця половина лісу тебе не знає. Тут немає Леда чи Полеля, щоб допомогти тобі. Тому, прошу, будь чемною. Ми з тобою обов’язково поговоримо, тільки там, де й належиться це робити. У моїй майстерні. Слідуй за мною.

Тоді Лада розвернулася й рушила вперед. Мальва цього разу чемно почимчикувала слідком, прокручуючи в голові можливий сценарій, який приготувала для неї ця жінка.

Йшли вони цього разу недовго, хоч Мальва знову приготувалася до тривких і затяжних мандрів. Лісова стежина, що жваво петляла поміж беріз і яворів, вивела їх на простору галявину. Посеред неї стояв дерев’яний ошатний будиночок, обтиканий зусібіч квітами. Найбільше росло жоржин та айстр. У цій частині лісу буйно квітував серпень. Мальва звикла вже до таких метаморфоз у світі Оранти.

— От ми і прийшли, дівчино. Це моя майстерня. Ніхто тебе тут ані бити, ані катувати не збирається.

Лада говорила зверхньо та трохи зухвало. Мальва сердито блиснула очима та змовчала. Лада задоволено кивнула на двері:

— Заходь.

На дверях красувався символ Зірки-Лади. Як і годиться, він тут на своєму місці.

От же ж вона дурко. Таки наївно було гадати, що зі світу Оранти так легко можна утекти. Перед будинком Мальва не побачила ані слідів святилища, ані ритуального сваржня. Очевидно, тут справді була робітня Лади.

Двері хатинки легко рипнули та самостійно розчахнулися.

Мальва запитально глянула на Ладу. Та простягнула руку перед дівчиною, запрошуючи увійти.

Дівчина увійшла в доволі простору кімнату з великим вікном якраз навпроти дверей. Направо й наліво вели двері. Очевидно, там теж були кімнати. Та поки туди Мальву ніхто не запрошував. Двері кімнат були щільно замкнені. Можливо, там комірки чи якісь додаткові приміщення. Мальва вже звикла, що у світі безсмертних те, що спочатку здається одним, потім виявляється геть іншим. Так і з цією хаткою. Наче непоказна маленька ззовні, може перетворитися на палац усередині.

Величезне вікно, майже на цілу стіну, запускало досередини багато світла. Його не прикривали ані штори, ані віконниці. Вздовж стін стояли шафки з полицями. На нижніх у пучечках, акуратно зв’язані, лежали різноманітні сухі трави. На верхніх стояли глиняні горщечки найусякіших розмірів, дбайливо прикриті полотняними шматами та оперезані шнурками. У Мальви серце забилося швидко-швидко. Ця хатинка так нагадувала за запахами і настроєм хатинку її бабусі. Клубок відчаю підступив до горла. Сльози душили зсередини. Зараз найдужче у світі Мальві захотілося стати маленькою смертною дівчинкою. Звісно, з нормальними звичайними батьками, без жодного великого призначення. І щоб всякі-різні великі-малі безсмертні не дивилися на неї з презирством, як зараз робить ця жінка, велика Лада. Або з хижістю рабовласника, як її рідний дід Морок. А чи з ніяковістю та розгубленістю, як батько Стрибог… Вона готова це все, начебто велике, поміняти на крихітну можливість — стати маленькою звичайною людиною, яку люблять не за щось, а просто тому що ЛЮБЛЯТЬ.

За тими роздумами Мальва не зауважила столу, гарно облаштованого для сніданку. Він стояв біля вікна. На ньому парував кимось дбайливо приготований сніданок. Теплі млинці, мед, узвар. Усе дуже смачно пахло. Мальві запаморочилося в голові — вона сто літ не їла. Лада кивком запросила Мальву за стіл і сама примостилася навпроти. Снідали мовчки. Точніше, їла тільки Мальва. Лада чемно дивилася у вікно, зумисне даючи дівчині можливість добре поїсти. Врешті зі сніданком було покінчено, і коли Мальва промовила скоромовкою: «Дякую-все-було-дуже-смачно», — заговорила Лада.

— На здоров’я, дівчино. Рада, що ти поїла, і ми нарешті зможемо поговорити. Як бачиш, я не кусаюся, і перетворювати тебе на качан капусти чи на ропуху теж не збираюся. Чому ми розмовляємо саме тут? Тому що це місце — лишень моя територія, і заходити сюди не дозволено нікому, без мого запрошення, звісно. Навіть дітям і чоловікові. Це моя робітня. Очевидно, ти вже здогадалася, що тут я варю ліки від різних болячок. Від хвороб тіла й від тяжких недуг душі.

Лада вмовкла. Чекаючи, очевидно, на відповідь від Мальви. Дівчина понюхала повітря, криво посміхнулася.

— Недуги душі, кажете? І приворотне зілля, звісно, теж, — злетіло в Мальви з язика. «От розумниця, — пошпетила себе подумки. — І так Лада на тебе вовком дивиться, кому потрібні такі здогади?»

Та Лада лишень посміхнулася. Жінку це навіть не розвеселило:

— Гарна учениця Навії.

— Ні. Добра онука бабусі Горпини зі світу Єдиного Бога.

— Горпини? О, так! Я чула, що тебе виховували нерідні батьки, смертні. Що ж, тоді не дивно, що ти виросла саме такою.

— Якою? — Мальва похмуро дивилася на Ладу.

Невже й тут відбувається те ж саме, що й у світі темних? Зараз їй почнуть дорікати поганцями смертними та невдахою Птахою.

— Якою? Ну, такою. Неотесаною, грубою, нікчемною… Та хіба ти у цьому винна? Ти лишень добра учениця своєї Учительки Птахи. — Лада не приховувала ворожості.

— Та тю на вас усіх! Ви що змовилися з темними? Морок Птаху в ложці води готовий втопити, Стрибог хоче жінку четвертувати, а ви, Ладо? Чого хочете ви? Яку кару придумали для цієї бідолашної жінки? Та вона порівняно з вами — просто свята.

— Свята? — Слова Мальви, здається, навіть розсмішили Ладу, вона посміхнулася криво та холодно. — Це жарти такі? Ні? Свята Птаха. Глупе дівчисько. І тебе засліпила словами ця потороча. У вашому світі є така примовка: «Благими намірами встелена дорога до пекла». То чого варті благі наміри твоєї Птахи, скажи? Тільки пекла. Історію свого життя візьми. Хіба не Птаха позбавила тебе справжньої родини? Батька, діда, бабусі, братів, сестер? Що ти натомість отримала? Чужих людей замість батьків, брехню та зради світу чужого для себе? Хіба не так?

Мальва якусь мить мовчала. І Лада тільки відкрила рот, щоб продовжити, як Мальва заговорила:

— Ні, не так! Все не так! Це моє життя, чуєте? І ніхто, навіть боги, не сміють у нього пхати свої, хай навіть найчистіші, руки та довгі носи! То Птаха вам не вгодила, то смертні. От чим ви різнитеся від решти? Думаєте, заховалася тут від усіх, і краща між кращих. «Всі ми однаково діти божі», — так казала мені колись бабуся. І я це добре втямила тепер. Бо все у світі взаємопов’язано: і рух Сонця, і смерть людини, і народження, чи смертного, чи безсмертного — без різниці. І ваш світ, пані Ладо, один із безлічі! Він нічим не кращий і, звісно, не гірший від решти. Він просто інший, і вже тим особливий.

Лада встала з крісла. Замислилася. Уважно дивилася на дівчину.

— Так. Саме інший. Світ — це вогонь, котрий дає тепло, — продовжувала Мальва. — Але хіба тільки в красі справа? І мертве буває красивим. Чи не так?

Лада зосереджено вивчала Мальву. Вираз її обличчя змінювався. І справді, чого вона так напосілася на дівчину? У чому та завинила? Зараз їй було навіть соромно. Ладо, Ладо, ти ж не така. Але ж… Струснула з себе сумніви. Вона мусить це зробити, бо інакше нічого не зміниться, і той біль, котрий наразі тимчасово притих, знову вирветься на волю й терзатиме душу.

— Ти говориш правильні речі, дівчино. Однак вони лишень слова. Навіть рівність — це умовність. Як доступніше тобі це пояснити? Це наче школа. Ти ж у школі вчилася, правда?

Мальва ствердно кивнула.

— Спочатку йдеш у перший клас і там вчишся читати й писати. Тебе ж не відправляють після народження відразу до вищої школи?

Мальва розвела руками.

— Ну, не відправляють, бо…

Пояснення поки не знаходилося, тим часом Лада продовжувала:

— Щось схоже відбувається між смертними та безсмертними. Це не зневага, це реальне сприйняття природного стану речей. Ось приклад. Ти народилася безсмертною. І ти добре пригадуєш, що завжди відрізнялася від однолітків. Чи я кажу неправду?

Мальва ствердно кивнула. Вона справді завжди була трохи іншою. Але ту інакшість вважала не вадою чи перевагою, чомусь була впевнена, що майже всі її однолітки почуваються «особливими».

— Хм. Можливо, ви в дечому і маєте слушність, пані Ладо! Однак не щодо Птахи. Вона ж наче з вашої, з вищої школи тобто. Як ви щойно висловилися.

— Гаразд. Я спробую все пояснити. Бо з долученням Птахи до когорти безсмертних почало творитися геть неприпустиме. Темний бог живе зі світлою безсмертною у світлому світі. Її за це не карають, йому дозволяють. Жити вовку серед овець, кажуть, це нормально. Оригінально, чи не так? Гаразд, проковтнули та з’їли. Однак ми добре знаємо: скільки вовка не годуй — він все одно до лісу дремене. Цей також не виняток, бо вчасно отямився та дременув до свого лісу. Однак виявився геть скаженим. Точніше, покусаним світлою Птахою. То його вона таким звироднілим зробила. Тепер він її хоче вбити. Ну, взагалі нормальне бажання для темного, але навіщо для цього знищувати цілі світи? Навіть ті, які лояльні до темних. Я намагаюся зрозуміти цю ситуацію, однак гублюся… Йдемо далі. Ти, звісно, була у Яровороті і добре знаєш Вчителя Посолоня, і школу при Храмі Сонця теж. Я там теж вчителюю, вдосконалюючи таланти світлих безсмертних. Щойно я повернулася з науки збентежена та знервована. А чому? У моєму класі з’явився новий учень. Новий безсмертний. «Ну і що, — скажеш ти. — Хіба це дивина?» Справді, наче нічого дивного… Та лише на перший погляд. Цей, з дозволу сказати, безсмертний, тобто з якогось чуда-дива раптом позначений Перемінником, ще вчора був звичайним смертним і ніяких здібностей-талантів, крім доброго вишколу як служка при господарях, не проявляв. І не проявить. Всі намагання Учителів — коту під хвіст. Вибач за такий грубий вислів, однак не стрималася. Наче нам старих йолопів серед безсмертних у світлому світі не вистачає. Дуж, наприклад. Ти ж бачила його?

Мальва ствердно кивнула, геть не розуміючи, до чого хилить Лада. Дужа вона пам’ятала. Неотесаний здоровило, добряк із винуватим поглядом. Батьки, здається, у нього безсмертні, й він по праву крові, так принаймні всі стверджували, отримав Перемінника, та користі з цього жодної. Але до чого тут Птаха?

Лада вела далі:

— І добре, очевидно, пам’ятаєш, що батьки Дужа безсмертні, тож при отриманні Перемінника це зіграло свою роль. Хоча я з цим навряд чи погоджуся. Не всі діти випускників вищої школи можуть бути учнями тієї самої школи. А тепер щодо того нового учня і твоєї Учительки. Це вона до цього причетна, я знаю. Де це бачено: фітькати Перемінниками направо-наліво? І тут та…

Мальва різко перебила Ладу:

— Птаха Перемінники не видає. Їх дарує Мара. До неї всі претензії.

— О, звісно! Без втручання твоєї рідної бабусі Мари не обійшлося. Вона так любить свою дорогеньку Пташку, що готова виконати будь-які її примхи. Ну що за невігластво, скажи? Мало нам одного Дужа? Та й це ще не все, дівчинко моя. Про світ неврів, думаю, тобі теж розповідали, і про те, що той світ дуже перебірливий щодо навчання в ньому безсмертних учнів перевертництва. Сам робить вибір, кого вчити, а кого ні. Суб’єктивно тобто.

Мальва згадала розповідь братів про власне навчання у світі неврів. І зрозуміла, чому Ладу так нервує цей світ. Мальва трішки зухвало посміхнулася. Лада по-своєму зрозуміла той усміх і вела далі:

— Так от, твоя Пташка і там якимсь чином відмітилася. Бо після її відвідин світу Білих Вурдалаків Учитель Мирослад раптом запрошує на навчання відразу двох учнів. І яких? Двох телепнів-нездар. А це геть несправедливо.

— Хм… Я, напевно, тупа. Бо геть нічого не розумію, пані Ладо. До чого тут Птаха? Вона Перемінники не роздає, вона у світі неврів не живе, вона ж не всесильна. — Мальву ця розмова відверто дратувала. — Давайте, розбирайтеся самі. І не вплутуйте мене у власну гру. То все така дріб’язковість!

Що від неї хоче почути Лада? Що вона теж ненавидить Птаху, бо та розлучила її з батьком та дорогою родиною? Та вона і знати не хоче такої родини. Морок, Стрибог, Навія, Мара… Тю на них. Мальва ледве стримувалася, щоб не наговорити Ладі різних бздур із колишнього свого словникового запасу.

— Дріб’язковість? І ти нічого не розумієш? — обурилася Лада. — Тобто той факт, що служка Птахи, смертне дитя зі світу Сонячної Мушлі, стало безсмертним, — то дріб’язковість. Ну, знаєш! Ти така сама, як вона — вперта й самозакохана.

Мальва отетеріла. Якби Лада їй сказала, що земля пласка й лежить на величезній черепасі, котра пливе безконечним океаном, який складається із зірок, це б її менше приголомшило.

— Остап безсмертний? — ледве вичавила із себе.

— О! То ти його також знаєш? Здається, його так звати. Не згадаю імені. Той самий слуга Птахи — тихий, неговіркий, переляканий. Бачу, ти не менше приголомшена почутим. Нарешті до тебе хоч щось дійшло!

Мальва вже не чула, що їй далі говорить Лада. Було байдуже. Остап, її Остап, також позначений Перемінником. І якщо до цього доклалася Птаха і таки переконала Мару зробити її Остапчика безсмертним, то робила це жінка лишень через те, що любить по-справжньому і Мальву, і Остапа. Такого подарунку долі годі було сподіватися. Між закоханими тепер немає жодної перепони. Мальва всміхалася сама до себе. Незважаючи на всю безглуздість ситуації, у якій зараз вона перебувала, дівчина почувалася щасливою.

— Агов, ти мене чуєш, дівчино? Що з тобою? Ти чому всміхаєшся так радісно? Що, новина тебе так приголомшила, що ти трохи збожеволіла? Не впадай у відчай. Я зроблю все від мене залежне, аби більше ти не була ученицею Птахи. Ліпше вже у школі Мора навчатися, між рідними людьми, нехай темними, але завше нормальними.

— Що? Ви хочете мене відправити до Мора? Й оце зараз переконували в ненормальності світлої Птахи? — Мальва витріщилася на Ладу.

— Ні в чому я тебе не переконувала. Лишень на правду очі відкрила. Так, серед рідних тобі буде краще. Чи ти думала, що я тебе в темницю кину? Ти підліток. Ти ростеш. А ви, у вашому юному віці, часто буваєте неадекватними. І, звісно, це геть невірно втікати від рідних. Вони ж хвилюються. Зрештою, й інші світи на вухах стоять, бо безсмертна зникла. Ти знаєш, тебе навіть оплакують у світі темних. Світлі от-от дізнаються про твоє зникнення й почне…

Лада не договорила. Вона щойно зрозуміла, на що штовхає її сірий чоловік. Ревнива дурепа. Чим вона займається?

— Що почнеться, пані Ладо? Агов! — Мальва ошелешено дивилася на безсмертну. Та справді трохи лякала її своїм божевіллям.

— Почнеться війна між світлими та темними. — Лада говорила повільно й ледве чутно. Вона передумала віддавати Мальву сірим. — Війна, якої давно не було і до якої нас уперто штовхають.

Тоді перевела очі на Мальву й та злякалася переміни, яка відбулася у жінці.

— Отже, зробимо так. Я повідомлю твоїм рідним, що ти жива-здорова. Світлим теж повідомлю. Хай не хвилюються. До завтра ти залишаєшся тут. Точніше, в одній з кімнат. Там ти знайдеш свіжий одяг, воду, їжу. Думаю, завтра за тобою прибуде хтось із рідні. Це твої двері.

Лада рвучко відчинила двері однієї з кімнат, насуплено втупилася в Мальву. Схоже, вона за Мальву сама все вирішила. Дівчина, бачачи нервовість Лади, звелася з крісла та попленталася до дверей кімнати. На порозі зупинилася:

— Пані Ладо! Я не хочу вертатися до темних. Ліпше смерть. Я хочу додому або в Яроворот. Тобто до Птахи.

— До Птахи? Що? Ти глуха? Я тобі щойно про неї стільки правди розповіла. Очі відкрила. Ви всі геть подуріли. Як мене ця крилата зрадниця діс… Всі торочать тільки про неї. Усі світи клином зійшлися на цьому слові. Ненавиджу… — Лада пополотніла.

Мальві від її позирку стало геть сумно. Схоже, що до світлого світу її повертати ніхто не збирається.

— Все, дівчино, розмову закінчено, і не тисни на мене. Є велика доцільність, і вона переважує геть усі сентименти. Буває вогонь, що не пече і не дає тепла. Буває любов, дівчино, яка теж не дає тепла. Йменням Сварожого кола прощаюся з тобою, безсмертна. Бережи себе від великих розчарувань і від такої любові.

Лада легко штовхнула Мальву в груди. Та позадкувала. Двері кімнати з гуркотом зачинилися. Мальва щосили шарпала за ручку. Намагалася відчинити їх, гримала руками, ногами, кричала, галасувала. Урешті втомлена й розчарована повернулася в бік кімнати.

Вона змучено витріщилася на стіни та інтер’єр того, що її тепер оточувало. У кімнаті був камін. На ньому стояли здоровенні підсвічники аж на шість свіч. Посеред кімнати — стіл з двома стільцями. Під однією стіною — ліжко, біля нього стелаж із книгами. Впізнала грубий том Тестаменту, хмикнула невдоволено. Обкладинка книги була темною. Перевела очі на іншу стіну. Там ще одні двері. Без роздумів кинулася до них і поривчасто відчинила, мало не впавши. То була простора ванна кімната з вбиральнею. Праворуч дзеркальна шафа, у ній рушники та чистий одяг.

Перевела погляд на свої ноги та на своє вбрання. Так, їй варто перевдягтися та помитися. Але не зараз. Зрештою, чи не байдуже, як повертатися до темних — чистою чи брудною. Здавалося, її життя зупинилося. Її коханий тепер безсмертний, він на світлому боці. Остап нізащо не зверне на темний бік, навіть заради неї. Він для неї — світлий безхмарний день. Він — той, що не відкидає тіні.

Всілася перед каміном. Кілька миттєвостей дивилася на вогонь. Тоді витягла з-під плаття шнурок, до якого кріпився варган і мушля. Варган, котрий не працює у цьому світі як ключ. І кому потрібна безсмертна сила, що в цьому світі геть безсила?

Остапова мушля… Погладила її рукою. Вона вберегла серце від ненависті, яка мало не затопила її у світі Відтіні. Серце розривав жаль і біль, чорний і небезпечний. Стоп! Вона не піддасться тому темному шалу. Краще плакатиме, бо навіть найсильніші інколи плачуть, особливо коли надто довго їм довелося бути сильними.

Та Мальва тільки-но почала плакати… Аж раптом у каміні зчинився гуркіт, тріск і хтось голосно заверещав.

У вогонь із гуркотом та лементом упало щось здоровенне. За ним послідувала ще одна лементуюча з’ява. І це були люди — геть у кіптяві, обідрані й дуже сердиті. Та це було ще не все, бо на них із комина полетіли дві палки та брудний шнур.

— Йменням Сварожого кола. Йолкі-матолкі, — озвалося знайомим голосом те, що впало першим. — Брате, ну ти й кабанчик. А ще м’яса він не їсть. Тільки ягоди й гриби. Зніми свою гузницю з моєї морди. Тільки не пукай, гад. Ну ти і сволоч, ну ти й засранець!

— Ой-ой, моя сопілочка. Йди в баню, братіку. Де вона випала, коли я летів?

Мальва, заскочена почутим і побаченим, перелякано дивилася, як у її каміні борсаються Лед та Полель — брудні, сердиті та смішні.

— Шо? Сопілка? Зробиш собі нову. Злазь із мене, заразо, а то за дупу вкушу…

З каміна, йойкаючи та стогнучи, вилазили хлопці. Мальва, розчулена та заплакана, кинулася їх обнімати:

— Хлопчики, ріднесенькі. Як я рада вас бачити!

Хлопці знічено потирали місця, якими забилися, падаючи в камін, та трохи ніяково дивилися на заплакану дівчину.

— Ну, той, Мальво, ти чо? Не плач. Ми живі. Трохи, правда, покоцані. А це все через того телепня, мого брата. Вузли він вміє в’язати, блін пригорілий. Зав’язав, гад, — Лед тримався за поясницю і йойкав.

— Та я звідки знав, який у тебе шнур. Думав нормальний шнурочок. А це просто трос якийсь, а не шнур. Як із нього вузли в’язати? Ти що, слона зібрався витягати через комин чи юну тендітну дівчину рятувати? Ще треба подумати, хто з нас гад!

— Ану тихо, — першою опанувала себе Мальва. — Сядьте краще, віддихайтеся. Кажуть, що на безсмертних усе швидко заживає, якщо то не прокляття і не закляття, а просто забій. І не сваріться тут мені. Потім посперечаєтеся, бо ви ж наче не за тим сюди лізли. Будь ласка, хлопчики, не сваріться. І як це ви могли сюди потрапити? Лада ж наче запечатала всі входи від втручання. Переконувала мене, що то виключно її територія.

— Ну, так! Звісно, то її майстерня. І всі двері та вікна запечатано. Йолкі-матолкі. Ох… Веселий учора у нас був вечір. Мамця справжній допит нам влаштувала. Про тебе випитувала. А ми з братом давай її переконувати, що ти дуже хороша й геть ні в чому не вина. Насправді то темні — сволота й гади. І тебе обманом хотіли темною зробити, і що тобі треба допомагати, а не карати. Матінка після почутого наче збожеволіла. Йолкі-матолкі. І нас хотіла замкнути, як тебе, у якомусь зі своїх таємних будиночків. Та передумала, бо батько б точно такої її поведінки не схвалив. Ну то замкнула нас у гостьовій кімнаті, з вироком — до повернення батька. Батько у нас — то страшко правдивий. Матінка ним лякає, хоч він ніколи нікого не карає. Ну, так от. Ми мали сидіти замкненими аж до його повернення. Йолкі-матолкі, та хіба так можна? Тебе ж ув’язнено несправедливо. Тому ми з братом порішили: мусимо тебе врятувати. Бо, судячи з нашої бесіди з матусею, збиралася вона тебе зі світу Оранти спровадити до темних. А це повна дурня. Тому ми тут. Бо, на наше щастя, крім вікон і дверей, наша хата має димохід. А він незапечатаний. Ги. — Лед обережно, щоб не робити різких рухів, всівся на підлогу та скривився. — Добре, що не високо летіти, бо довелося б нас з підлоги зішкрібати. Ой-ой. Йолкі-матолкі. Ху. Наче той… Легше трохи. Ану, Мальво, там за каміном, справа, внизу біля самої підлоги, має бути сховок. Будь добра, запхай туди руку й витягни. То вернисил, мамина наливка. Дуже помічне. Вона варить його для батька, коли він з битв і воєн повертається. Відпоює його. Він сили скоріше вертає. То я для власних потреб якось відлив і приховав. А де найкраще ховати? Де не шукатимуть? Правильно. У себе мама не шукатиме.

Мальва дістала наливку. Спочатку зробив пару ковтків Лед, тоді Полель.

— Ой, добра наливка. Йолкі-матолкі. Добра. Тільки мало. Але для направлення таких травм, як у нас, достатньо. Ну шо, брате, — озвався Лед, — будемо жити. А це він, Мальво, про димохід здогадався. Полель — молоток.

— Ага, — сумно зітхнув Полель, вертячи в руках поламану сопілку. — От і вся музика. А я хотів тобі, Мальво, на прощання заграти. Щоб ти мене хоч інколи згадувала. Ех-х-х…

Мальва обняла Полеля й поцілувала в брудну шоку:

— Я й так тебе пам’ятатиму завжди, Полелю. Ти найкращий у світі друг.

— Друг — від слова «другий»! — і собі сумно озвався Лед. — Так каже мама.

— Ні. Друг — то від «друга рука», «друга нога», «друге око»… Хіба легко прожити з однією рукою чи ногою?

— А ше — друге вухо, — підхопив Лед. — Друге серце, друга печінка, друга голова. Короче, монстр.

Вони розреготалися, аж сльози з очей покотилися.

Першим спохопився Полель:

— Так, тпру! Хлопці та дівчата! Братіку, Мальво, ми не можемо довго тут залишатися. Цей весь будинок — то територія Лади, і скоро матінка знатиме про наше втручання. Мусимо поквапитися.

Мальва спантеличено дивилася на хлопців:

— Через камін лізти нагору? А потім, той, через Всехід утікати від Лади?

— Гарна ідея, Мальво, щодо лізти нагору. Але ти не полізеш. То ми поліземо, може… — сумно говорив Полель. — Хоча, зрештою, якщо ти наполягаєш і дуже хочеш пережити неймовірні емоції, то будь ласка. Ми щойно двічі їх переживали — вилазячи з комина гостьової та влазячи в цей комин. Ну, то що? Через комин чи простішим способом?

— А простішим — то як? — Мальва здивовано дивилася на хлопців.

Лед витягнув з-за пазухи варгана. Простягнув його Мальві.

— Візьми. Твій тут не працює. Йолкі-матолкі. Тож втікати зі світу Оранти будеш не через Всехід. Ми не маємо права аж так ризикувати… Захист у нашому світі від твого втручання досі діє. Хтозна, як поведе себе річка, щойно ти зануришся в її води. Особливо зараз, коли матінка зла й недобра.

— Чужим варганом дуже важко управляти, — втрутився в розмову Полель. — Він переносить тільки в ті місця, де бував, а коли ти його по-новому направляєш, то може закинути і не за адресою, або відмовитися тебе слухати. Ми з братіком порадилися і вирішили не ризикувати. Тож варто ключ направити в найближче до світу Оранти місце. Це світ Ягілки. Ми її про твій візит попередили водною поштою. Тож коли дмухнеш у варган, повторюй про себе: «Ягілка, Ягілка, Ягілка». Зрозуміла?

— Але… — Мальва затнулася. — Чому раніше ви мене таким чином не переправили. Тобто за допомогою варгана?

— Тому що їх у нас уже давно немає, — криво посміхався Полель. — Ми покарані, і, напевно, навічно.

Мальва покрутила в руках дримбу. Знаки Лади. Отже, це…

— Це варган Лади. Але ж… як? Ви його вкрали? — Мальва трохи ніяково крутила в руках чужий варган.

— Вкрали, — відповідав Полель. — Ще вчора за вечерею. Коли матінка намагалася по-мирному вирішити з нами всі питання. Давай без подробиць, гаразд?

— А як тоді Лада без ключа? Це ж погано… І що вам за таке буде? — намагалася зрозуміти хлопців Мальва.

Лед сердито пхикнув:

— Так, йолкі-матолкі. Красти — це погано. А тримати невинну людину замкненою — це як? Нами не переймайся. Ми таки її діти. І варган у неї не один. У матінки ціла колекція… Ага, вона сама точно не зна, скільки їх у неї. Тому… Лада може навіть не помітити пропажі одного. За якийсь час ти варган нам повернеш, а я обережно підкину його матінці. І все буде в чоколяді. Так, здається, кажуть у твоєму світі, світі Єдиного Бога. Однак ти, Мальвочко, мусиш зрозуміти, що для того, аби його повернути, ми з тобою маємо принаймні ще разок зустрітися. І таким чином у мене з’являється примарний привід сходити з тобою на побачення. Гаразд?

Мальва закивала. Кинулася на шию Леда і розцілувала хлопця. Добре, що був у сажі, яка приховала його зніяковіння. Тоді Мальва поцілувала Полеля, і той від розчулення, не криючись, змахнув сльозу. Лед від побаченого театрально закотив очі. Хлопці були чудові. Мальва б не відмовилася від таких братів, але й від друзів, зрештою, теж.

За дверима почувся гуркіт та розкотисте гупання. Лада поверталася. Хлопці підперли спинами двері. І Мальва задримбала у варган, як учили хлопці: «Ягілка! Ягілка! Ягілка!» Тепер варган був ключем від нових дверей. Стіни довкола почали танути, і наче у мареві вона вихопила сердиті очі Лади, яка з усієї моці свого закляття вибила в кімнаті двері, змітаючи братів на своєму шляху.

— Під домашній арешт на два роки. — Останнє, що почула Мальва перед тим, як переміститися.

Чуй-ліс прокинувся. Він нервово сіпався у конвульсіях. Його діти-дерева нажахано й болісно приймали липкі обійми темних вітрів мороку. Ті обійми їх випікали, листочки робилися мертвими та осипалися. Сівер — личина північного вітру — морозним холодом вгризався в землю. І там гинула не лишень трава та коріння дерев й кущів, там вмирало від стужі все, що жило у ґрунті: комашня, хробаки, гризуни, та й більшість звірини навряд чи перенесе таку стужу. Гарячий вітер півдня — Вітрило — шкірився своїм беззубим ротом та дихав гарячим полум’ям. Все, що потрапляло в його обійми, вмирало в страшних муках. Бо йому пекло, йому боліло. Ліс вив, дерева простягали до неба свої віття-руки, благали порятунку в батька Шума, який досі спав. Хмара чорного диму тяглася хвостом за Вітрилом, якому допомагав вітер-пустунець Легот. Той голосно завивав та зловісно реготав, додаючи шалапутства у розваги Вітрила. Він легко виривав із корінням високі кремезні сосни, а ті, котрі міцно трималися за землю, люто розгойдував і просто ламав, наче сухі бадиляки. Дерева стогнали та плакали. Вони пам’ятали історії не однієї битви, які час від часу навідували світ неврів. Однак такої жорстокості, спрямованої на них, не знали ніколи. Мудрий Покровитель цього світу Мирослад та Батько Шум не дозволяли їх ображати. Пам’ять предків, що нуртувала всередині кожного з них, стверджувала, що вони старіші від світу, що вони — повітря цього світу, його життя. А хто вбиває життя? Тільки чужинець, варвар, невіглас…

Сльози з очей сосен скрапували додолу, попіл сірою хмарою застеляв небо, а потім опускався невагомо на мертву чорну траву.

— Батьку-батьку! — волали дерева.

— Батьку-батьку! — булькало болото.

Але Батько Шум поки міцно спав. Бо його серце було заховане глибоко під старим дубом, бо його серце поки не чуло волань і мук його дітей.

А сімдесят сім лихих личин Стрибога нещадно шматували тіло старого лісу, старого Батька Шума.

Морян вибрав собі іншу забаву. Він закрутився високо в небі у шаленому танку, принаджуючи всі хмари, які жили в окрузі. А впіймавши їх за хвости, почав зганяти докупи, крапелька до крапельки… І за якихось пару годин над лісом висіла лиха страшна чорна хмара, яка сердито бурчала та нервово сіпалася, обіцяючи пролитися на землю рясною зливою. Однак цього не сталося. Бо дощ міг врятувати ліс і від стужі, і від полум’я. Лихий темний Морян, слухаючи накази Повелителя Стрибога, направив зібране «військо хмарове» в Чарівну долину, де рясно квітли калина, малина, ожина, бузина та інші кущі.

Хмара, густа та чорна, раптово впала додолу. Здавалося, що геть нічого не відбувається. Лишень щільний темний туман стоїть над долиною та заковтує всі звуки. Та коли він розвіявся, то…

На місці колись квітучої долини утворилося велике озеро, і пустунець Морян ганяв ним хвильки-гребінці, мріючи про те, що, може, колись-таки Повелитель Стрибог дозволить попустувати ще більше й затопити цей світ водою. І зникне тоді смердюче болото, згинуть вередливі звірята та набридливі комашата. Натомість з’являться рибки, може, навіть золоті. Рибок він любив, він любив гратися з ними в підводні хованки, а з людьми, що мандрували водою на своїх човнах, у надводні.

Та всі ці потуги вітрів були поки марними. Ні Перуна, ні Птахи вони ще не знайшли.

А Перун і Птаха просто втікали від переслідувачів. Вони розуміли, що нищення лісу — це не таке собі звичайнісіньке бажання Стрибога залякати їх, хизуючись силою. Стрибог хоче знищити і Птаху, і Перуна. Фізично знищити. Сердитий і зчорнілий від ревнощів бог для себе все вирішив і не слухатиме жодних виправдань.

Заклинання Місяцівни в’язало сили Перуна та Перуниці, а щоб їх розв’язати, Мирослад мав провести обряд звільнення. А для його здійснення потрібна була їхня особиста присутність на ритуалі. Дуже сподівалися, що до настання ночі Мирослад їх таки знайде та звільнить. А поки… Вони заглиблювалися в ліс, утікаючи від лихих темних проклять Стрибога, від його вітрів, котрі нищили нещадно та вбивали немилосердно все живе на своєму шляху.

Перун рухався обережно, але впевнено. «Як воно — почуватися смертним, Боже?» — колотилася думка в голові Птахи. Пару разів спотикалася та падала, обдирала до крові руки та коліна. Перун майже силоміць волік її за собою, допомагав чим міг. Одяг на ній перетворився на дрантя. А коли ноги просто відмовилися йти, вона дозволила Перуну нести її на руках. Він це робив із любов’ю, обережно та лагідно, і зовсім не жалівся, що йому теж важко. Вона тоді дозволяла собі розкіш — заховатися на його широких грудях, дихати грозовим небом, яким пропах він весь, слухати потужне биття його серця та почуватися захищеною.

Це вона в усьому винна. І його, і себе втягнула в цю дурну історію. Перлина Мирослада завела її в болото. Чому? Хотілося прокинутися й раптом осягнути, що це все не насправді. Що все це — лишень важкий, липкий, незбагненно дурний сон. Схожий вона вже раз переживала у дитинстві, коли чорнокрукі вбили всю її родину.

Зараз жах так само нещадно краяв її серце. Історія повторювалася, бо керував тим жахом знову той самий чоловік Стрибог. Тоді вона була смертною і стояла на краєчку своєї погибелі. І тоді він її пожалів. А тепер? Вона також відчуває себе смертною та поки не готова померти.

Згадала Печеру Білого Гайворона та легенду, котру розповідала бабуся Мальви Вітра, велика Цар-Мати. Легенда про Білого Гайворона, якого справжнє кохання перетворило з чорного та лихого на світлого та доброго. Навіть пір’я стало світлим. Її ж кохання цього не змогло, вона програла битву. Темний бік Стрибога її здолав. Відчай душив ізсередини. Хотілося просто розревітися, та зараз не найкращий для цього момент. Ледве стримувалася.

Чоловіки у її житті — Стрибог, Перун…

Чому обоє такі тугодуми? Чому Перун так довго ховав від усіх своє батьківство? Кому від цього легше? Лада ж не знає, що теперішня Птаха — Перунова донька. І, очевидно, вважає Птаху коханкою чоловіка. І ревнощі спалюють жінку зсередини. Птаха могла зрозуміти почування Лади.

Вона теж була на її місці, коли ревнувала. Ревнощі завжди штовхають нас на безглузді вчинки.

Найсолодше й найвідчайдушніше — це помста. Відібрати в коханого знання про народження єдиної доньки, народженої від смертної — що це? І чим це все закінчиться? А от що вигадає Лада, який сценарій напише — важко передбачити. Це потрібно зупинити. Перун пообіцяв розповісти Ладі всю правду.

Правда… Солодка, гірка, відчайдушна, страшна, прикра. Вона буває різна. Буває й такою, яку не хочуть приймати, і все. Хоч вона і досить симпатична, майже цнотлива.

Тепер, якщо вона навіть заприсягнеться власним життям, Стрибог нізащо не повірить, що Птаха випадково втрапила у світ Сарматів, і, рятуючи новонароджене немовля, не знала, що рятує насправді не смертне дитя, а його доньку. Дитя народилося, матінка при пологах померла, і Птаха мусила заховати маля куди подалі від розгніваних родичів, котрі готові були принести його в жертву своїй безжальній богині. І лишень тоді Птаха випадково довідується про батьківство Стриба. Через маленьку суху квіточку, знайдену в пелюшках малої. Чи повірив би таким розповідям Стриб? Нізащо. Кожен по собі судить про інших. О Свароже, таки вівця ніколи не стане левом, скільки не вдягай на неї лев’яче хутро.

Випадковість? Ти ж не віриш у неї, Птахо. Дивні сни з воротами, Угомон зі стрілою Перуна, Дріма, яка у снах заманювала її до лісу…

Шарпнула Перуна за рукав. Той зупинився. М’яко поставив її на ноги, зазирнув в очі.

— Втомилася, моя хороша? Уже недовго. Я впізнав цей ліс. Ми вже поруч. А там надійний сховок. Головне, щоб він впустив нас…

Птаха безтямно дивилася на Перуна, наче промовляв він до неї чужинською мовою. Схопила його за рукав, потягнула на себе:

— Перуне, це дуже важливо. Чи не помічав ти нічого чи нікого дивного, коли слідкував за мною? Я говорю не про Стрибога, — зазирала питально в очі.

Перун гарячково озирався, прислуховувався до лютого завивання вітру позаду. Звук невблаганно наближався. Знайшла час на допити. Зрештою, які там слідкування? Він завжди оберігав її від небезпек, старався якнайчастіше бути поруч. А коли сам не міг, то обов’язково просив когось надійного це робити.

Та зараз не до теревенів.

— Згодом договоримо, моя хороша! Вітер от-от наздожене нас.

Перун підхопив її на руки і поніс, явно кваплячись і вже не озираючись. Гупало зовсім поруч, їх наздогнав вітер, важко дмухнув в спину, кинув гострими шпичаками. Це не обіцяло нічого доброго.

Вийшли на галявину. Вона була величезною та дуже барвистою. Жовті, блакитні, рожеві, червоні, фіолетові, білі, блакитні, помаранчеві барви перемішалися між собою. І посеред того всього розмаїття стояв дуб. Могутній, старий, міцний. Такого розкішного та величного дуба вона в інших світах не бачила. Хіба що в Біловодді. Та це було геть інше.

Перун захоплено дивився на Перунове дерево. Подивився у вічі Птасі, заговорив:

— Тепер від тебе залежить, дорога моя Перунице, чи впізнає нас Батько Шум. Чи прокинеться, чи дасть свій прихисток?

Птаха не розуміла:

— Але як? Це ж Перунове дерево. Твоє дерево.

Стенула плечима.

Перун обережно поставив її на землю:

— Підійди до дерева. І ти все зрозумієш, люба Магурко.

І вона пішла… Квіти духмяніли спокоєм і красою. Якщо не озиратися і не слухати погрозливих звуків вітру неподалік, то може видатися, що ти зараз у найчудеснішому у світі краї, з барвистим небом під ногами. Перуниця вперто йшла вперед — і раптом усвідомила: біль та втома відступили. Квіти пригортали голівки до її ран, вона могла чути шепіт їхніх пелюсток, вони гоїли порізи, зупиняли кров. І все це відбувалося на ходу, вона не зупинялася, а рухалася далі.

Квіти веселої барвистості. Квіти — неначе небо. Квіти — неначе хмари. Квіти — неначе серце. Квіти — неначе біль… Біль..

Біль…

Вона зупинилася за крок від стовбура дуба і згадала в усіх деталях, а не кавалками, як досі пригадувалося, власну смерть…

Вона згадала, як її безсмертна душа спостерігала за падінням тіла — вниз, додолу, до цих квітів. Свароже-батьку, ці квіти досі тут, і вони пам’ятають її. Бо її кров рясно скропила цю землю. Її плоть жила під одним із тих дерев. Її плоть та кров стали по смерті частинкою цього світу.

Птаха стала навколішки, склавши руки на грудях, піднявши лице до неба. Промовляла слова молитви, тієї самої, котру навчила її мама, а маму навчив її коханий чоловік, тобто батько Птахи. Говорила неголосно, але так сильно та потужно, що це приглушувало звуки темних вітрів. І ті, здається, також почули слова молитви і, трохи знічені та розгублені, пригальмували свій порив вислужитися перед темним господарем і Повелителем:

Птаха підвелася з колін, не опускаючи голову, підняла руки долонями догори. Сонце брала жменями. Його тепло перетікало в її тіло, ховалося під шкірою, наповнювало її єство собою. Так-так, вона не могла тут вимовляти слова заклинання чи замовляння, заборона Місяцівни діяла, але сонце дозволило їй політати. Бо вона народжена Птахою. Навіть коли була смертною дівчиною, вже тоді вона була Птахою, донькою великого батька, сильною та мудрою.

Завертілося, загуло у голові. Небо, яке вбирали її очі, раптом стало зникати, бо вона враз сама зробилася тим небом. Руки зі жменями сонця стали легкими та невагомими.

Відірвалася від землі, замахала руками-крилами, летіла. Вона дивилася на ліс згори. Він почорнів і змалів від болю. Велика його частина була затоплена, частина спалена, частина заморожена. А в їхній бік тягнулися дві кістляві руки, які в шаленому смерчі все знищували, танцюючи якийсь дурний скажений танець.

І заспівала Птаха голосно, кружляючи в небі, славлячи землю Невридії, бо та подарувала їй крила, просячи у Сварога для цієї землі благословення й опіки. І з очей полилися сльози, сльози радості, сльози горя, розчарування та віри. І сльози ті пролилися щедрим дощем на віття дуба, впали на його кору, просочилися в коріння. Спустилася обережно долі, і тільки-но ноги торкнулися землі, та затремтіла.

Далі все робила майже інстинктивно. Торкнулася мокрою від сліз щокою стовбура старого дуба, обвила його крилами, притулилася губами, зашепотіла:

— Батьку Шуме, прокинься. Порятуй своїх дітей нерозумних. Птаха Слава-Магура, Перуниця, оберігачка доблесті воїв, велить-просить тебе не спати.

І враз усе довкола завмерло. Птаха відбігла на безпечну віддаль від дуба. Застигла. Ніби час зупинився. Ані шуму з боку темного війська вітрів, ані з боку стихій, ані пташиного ґвалту чи бджолиного бурмотіння, який на цій галявині щедро присутній. А потім земля під ногами важко видихнула… І…

Дуб-Шум прокинувся. Він впізнав її, він впізнав Перуна… Коріння дуба заворушилося, ожило. Заскрипіло, заметушилося все довкола. І за якусь мить під самим стовбуром, на місці, де щойно густо ріс мох, утворився широкий просторий лаз на людський зріст.

Птаха увійшла першою, слідом ускочив Перун. Ледве встиг, бо лаз миттєво замкнувся.

Сонце перекотило за полудень, а його вітри досі не принесли жаданої новини. Втікачів не знайшли. Стрибог нервово мугикав щось собі під ніс та набурмосено роззирався довкола. Частина пралісу затоплена, частину з’їла пожежа, багато дерев повалено, поламано, частина болота просто не витримала стужі й стояла вимерзла та німа. Не співали птахи, не видно було й комашні. Тільки несамовите завивання вітрів долітало з боку залишків старого лісу.

— І? — питально дивився на Стрибога сірий брат.

— Що «і»? — Стрибог нервово сіпнувся, трохи розгублено розглядаючи ліс.

— І де це твої неперевершені нишпорки запропали? Це не голку в скирті сіна шукати. Це люди! Взагалі-то, друже, свою частину нашого спільного задуму я чемно виконав, дозволив тобі у старому світі неврів застосувати заборонені сили безсмертних. Чекаю від тебе віддачі, — сірий говорив беземоційно, але й безапеляційно.

— Слухай, сірий чоловіче! Я пропоную застосувати сильний хід, якщо цих двох голубків не знайдемо. Стовідсоткова перемога гарантована! — Очі Стрибога божевільно зблиснули.

Сірого аж пересмикнуло від почутого, та він ідеально володів собою. Бо хутко запхав досередини невдоволення.

— Ну, — Сірий Брат старався намалювати на обличчі щось схоже на посмішку, — і що геній великого Стрибога нам пропонує цього разу? Старий як світ сценарій — знищити усіх. Га? Чи я помиляюся?

— А шо? Це безпрограшно. Взяти та повністю знищити цей світ — і крапка. Маючи твій дозвіл, це легко робиться. Усе тут таке хлипке… Відразу декількох проблем позбудемося.

— Не можна. — Сірий говорив категорично. — Цей світ дуже важливий для всіх. І школа перевертництва тут найкраща. Точніше, єдина й унікальна.

— Ох, — Стрибог сердито вишкірився. — Та кому вона потрібна, та школа?

— Та не скажи, — спокійно відповідав сірий. — Ще як потрібна! От навіть твоїй доні Мальві. Усі без винятку безсмертні мають її відбути. До того ж, Стрибоже, сину Морока, чи ти упевнений, що, знищуючи цей світ, а відповідно руйнуючи закляття Місяцівни, ти не вивільнив би сили Птаха та Перуна? І що тоді? Збіглися б усі — і твої, і чужі. І в теплій такій компанії тебе б і порішили. А Птаха з Перуном зажили би разом — у мирі, злагоді та благодаті. Ти цього хочеш?

— Тьху, — сердито сплюнув Стрибог.

— Не плюй на землю, темний боже! Землю потрібно шанувати, а не паплюжити. Вона нічим перед тобою не завинила. То плюється, то підривати все зібрався. Не Бог, а розбійник якийсь.

Стрибог не знайшов, що відповісти, він мовчки дивився в той бік, звідки мали повернутися його посланці. Сірий тим часом став на коліна, вперся руками в землю, приклав вухо до неї, зашептав щось нечутно на прамові і… Земля застогнала, вона говорила, вона відповідала.

Стрибог теж почув той стогін, а разом з ним і слова вітровію, які звучали тільки йому одному знаною мовою. Стриж і Зефір віднайшли втікачів, дорога до них була вільною, і вони з сірим братом могли легко туди дістатися.

— Сірий брате, втікачі знайшлися, вони зараз у пастці, — майже урочисто вигукнув Стрибог.

Сірий підвівся з колін.

— Я знаю. Земля також прокинулася. До неї звернувся сам Шум.

— Шум? Ліс тобто? Тю! — Стрибог насмішливо дивився на сірого. — Тут усе горить, вода закипає в болоті, звірина в лісі від стужі гине, а ти мені про якогось Шума торочиш. Теж мені визначна подія!

Сірий сумно захитав головою. Стрибог не перестав його дивувати. Наче вже не теперішній безсмертний, а дурниці меле.

— Стрибоже, ти впевнений, що ти син Морока? — навіть сірого, здається, можна було вивести з рівноваги. — Верзеш казна-що. Невже не пригадуєш? У світі неврів існує два Шума — Зелений Шум і Батько Шум, батько і Зеленого Шума теж. А Батько Шум, дорогезний мій друже, — це тобі не добрий і довірливий перевертень Мирослад і не блазень Оракул. Він нам Птаху та Перуна просто так не віддасть. Як я цього не врахував? Думав, старий досі міцно спить у своєму старому болоті. Лишень велика сила та міць можуть його розбудити.

— Ану припини мене обзивати! — обурився невпевнено Стрибог. — Та все я знаю про твого Шума, тобто Батька, якщо хочеш точно, Батька Шума. І що? Він лишень дерево. А дерево добре горить. Дерево можна зламати, можна вирвати з корінням. Можна заморозити. Вибирай, що з дубом зробити? Бо це вже перебір, друже: і неврів не чіпай, і землю шануй, тепер от дуба тобі шкода.

Сірий мовчав, здивовано-сердито просвердлюючи Стрибога. А той не заспокоювався:

— Що знову не так? Давай, зосередься, сіра твоя голова, руки в ноги та вперед. Я придумав: ми викуримо цих двох голубків. Ну, гаразд-гаразд. Обіцяю тобі, що посаджу на місці спаленого дуба з десяток міцних дубків. Якщо тобі від цього легше стане, то й травички насію.

— Ну ти точно тупак, Стрибоже! І не ображайся, будь ласка, бо це доконаний факт. Ти взагалі міркувальник увімкнув, чи він трагічно і назавше заснув? Батько Шум — не просто батько Зеленого Шума, не просто собі дубочок. Він — син Дерева життя, посадженого Творцем. І те, що він прокинувся, не тільки сира матінка-земля знає, про це вже у Біловодді відомо. І кожна жива істота тепер слухає, що далі буде. Батько Шум просто так ніколи не прокидається. Того, хто хоч наміриться завдати йому шкоди, чекає…

— Я смерті не боюся. — Стрибог із викликом кинув слова в небо. Сірий його дістав. — От чому ти просив не знищувати світ неврів. Через Шума? Ти боїшся померти. Сірий брате, ти таки боїшся смерті? А може, забуття? Безіменний, безхатченко, безбатченко, бездітний. Той, хто відрікся від усіх заради чого? Мовчиш? Мовчи-мовчи! Що, твоє відступництво не таке вже і справжнє? Звісно! Що може чекати зрадника по смерті? Прокляття, забуття? Може, тобі організувати маленьку мандрівку у світ Відтіні. О, у нас там тих проклятих-зрадників, хоч греблю гати. Гарний приклад для наслідування, сірий друже. Хм…

— Мовчи, дурню, — сердито гаркнув сірий. — Теж мені, приклад для наслідування. Моя зрада — це моя справа. Філософія великого переходу до світу Гармонії — це не лишень слова. Це дії. Знання батька Сварога, якого ми щиро шануємо й наслідуємо, для усіх сірих не просто груба книга, Тестамент, як у темних та світлих. Це гармонія у Всесвіті, де немає місця ненависті та любові, яка породжує ту ненависть, зраді та приниженням, які приходять після задоволення, нема там болю, але нема й утіхи. Є гармонія у стосунках, беземоційна гармонія. І хто це про зраду патякає? Ліпше на себе глянь! Батька власного, рідний світ, навіть власну доньку зрадив. Коли то жінка для тебе стала важливішою від покликання та призначення? Коли вона собою тобі заступила все?

— Я не зраджував. Я кохав. Я не присягав ніколи нікому. І світлі прийняли це. І батько зрозумів мене. Бо ця клята сучка мене зачарувала. Тримала на короткому повідку, а тим часом зраджувала з Перуном. Ненавиджу обох. Чому мені ніхто раніше правди не відкрив? Аж поки вона мене не кинула… Ще винуватим зробила: «Чому я змогла не спокуситися іншими чоловіками? Тому що вони мені не цікаві. Чому ж ти зміг прийняти інших жінок?» Брехлива хвойда. А я ж майже покаявся та на колінах ладен був у неї пробачення просити.

— Ну-ну, — примирливо й улесливо заспівав сірий. — Якби тобі тоді про неї та Перуна правду розповіли, ти хіба повірив би? Як там у листі говориться: «Ціле життя в обмін на мить присутності». От і перевіримо, Стрибоже!

— Що? — Стрибог здивовано та розгнівано перепитував: — А ти звідки про листа знаєш? Посолонь нашептав? От старий олень. Світлий називається. Патякало, а не вчитель!

Сірий закотив очі. Стрибог його геть втомив за тих пару днів, що він ним опікується. Ревнивці втомлюють набагато більше, аніж навіть божевільні. Зате ними легко маніпулювати. З божевіллям трохи не так. От, наприклад, божевільний пень Оракул. Здається, зовсім здувся. Замкнувся у своєму світі та нікого не пускає. І чергова доза чарівного пійла не рятує ситуацію.

— Ні-ні. До чого тут Посолонь, Стрибоже! — Сірий врешті опанував себе. Стрибог поки йому був потрібен. Тому далі говорив спокійно та впевнено: — Посолонь справді чесний і порядний Учитель. Просто у сірих власні джерела інформації. Зрештою, давай не будемо сваритися. Я обіцяв тобі допомогти — я й допомагаю. Так, сьогоднішню битву ми з тобою програли. Я не йтиму проти Творця, бо я його син. Я на його боці, і він на моєму теж. Шкодити Шуму я не стану й тобі не раджу. На жаль, наша пастка спрацювала трішки не в тому місці та не зовсім вчасно. Я був упевнений, що ніхто не може розбудити Шума без безсмертних сил. Птаха твоя справді особлива, її пісню сам Шум почув. Розбудити Великого Батька звичайною пісенькою… Неймовірна жінка!

— Що, неймовірна? Неймовірно сильна зрадниця, яка доволі довго удавала з себе вірну дружину. Що ж тоді нам робити? Відступити? — Стрибог розпачливо роззирався довкола. — Я мушу її вбити. Або вона, або я… Іншого не дано. Я для себе усе вирішив.

— Не гарячкуй, Стрибоже! Саме так, мусимо зараз відступити. Не розчаровуйся. Спокійно, друже. Сірі своїх у біді не кидають. Нам з тобою потрібно трішки терпіння й витримки. Вдати, що ми дали цим двом спокій, а тим часом пильнувати і…

— І потім напасти, так?

— Ні, не так, — невдоволено відповідав сірий. Воїн Стрибог був нікудишнім стратегом, щоправда, добрим виконавцем. — Ніхто нападати не буде. Відтепер і Птаха, і тим паче Перун стануть дуже обережними. Вони так посилять власну безпеку, що близько до них не підступишся. Ах, шкода, що твої вітри виявилися такими повільними й так довго шукали втікачів. Шкода, що Перун встиг тоді у небі, коли ти майже впіймав їх, вчасно вислизнути, затулив її собою.

— Я не розумію. Тоді як я її дістану, якщо ти кажеш не нападати? — Стрибог дивився на сірого безумними очима.

Сірий з гідністю витримав той погляд. Навіжені були його хлібом. Не божевільні, котрі стратили геть-чисто розум, а саме навіжені, котрі стратили геть-чисто віру. Ті легко потрапляли в тенета сірих, легко піддавалися тупій муштрі, ставали сектантами, відступниками, сірою біомасою, котра йшла рівними шеренгами за сірим лідером і робила все те, чого хоче сірий брат. Якби тільки темні та світлі не плуталися під ногами, як ото тепер.

— А далі от що! На, тримай. — Сірий запхав руку в широку та глибоку кишеню свого доземного плаща, дістав із неї щось довге та блискуче, простягнув Стрибогу.

То була золота стріла. Стрибог упізнав її. Нерішуче простягнув руку:

— Стріла Перуна? Навіщо? Вона мені не нашкодить?

— Так. Перунова. Бери-бери, не бійся, вона тебе не вкусить. Бо замовлена на смерть Птахи. Незвично потужна зброя. Вона легко долає всі перешкоди у вигляді закляття, замовляння, будь-яку магію розбиває на друзки — і темну, і світлу, і навіть сіру. Вона завжди втрапляє в ціль, і майже миттєво вбиває того, на чию смерть замовлена. Перун не знав, коли віддавав її, що прирікає на погибель ту, кого найбільше любить. Перун припустився великої помилки. Він зробив боляче не лишень тобі. Він завдав болю тій, для кого він має таке ж значення, як для тебе Птаха. На жаль, не можу сказати, хто це. Та це таємниця не моя, і я тобі її поки не відкриватиму. Зрештою, це неважливо. Важливо інше. Ти підстерігаєш Птаху, випускаєш стрілу, навіть не дуже цілячись, при цьому бажаєш жінці смерті — і все… Вона помирає миттєво.

Тоді сірий брат запхав ще раз руку в довгу кишеню свого сірого балахону і вийняв із нього крихітний чорний шкіряний мішечок на шворці:

— Ще одне. Подарунок тобі від мене особисто. Знаючи, як тобі нелегко, які підступи звідусіль на тебе чигають, могутній Стрибоже, я зі своїми братами вирішив допомогти тобі. Ця ладанка не проста. У ній крихітна частинка каменю алатира із самого Біловоддя. Її маєш носити біля серця, можна на шворці на шиї. Звісно, нікому не показувати, щоб не викликати непорозуміння. Відкривати ладанку не можна. Вона втрачає тоді всю свою міць. Знай! Це могутній оберіг від самого Сварога, Творця нашого. Ладанка завжди вірно тебе направлятиме, допомагатиме. Ти обов’язково знайдеш Птаху й дізнаєшся правду. Ладанка врятує тебе від чужих навіювань, і ти легко розрізнятимеш, чи каже тобі людина правду, чи бреше.

Стрибог якусь мить вагався, але палке бажання покарати зрадницю Птаху та дізнатися про неї і про Перуна справжню правду зрештою взяло гору над обачністю. Наразі сірий — єдиний його друг і порадник. Стрибог заткнув стрілу собі за пояс, акуратно зверху замаскувавши сорочкою, та взяв до рук ладанку з оберегом. Уважно подивився на неї, стенув плечима, тоді повісив її собі на шию та заховав під сорочкою. І раптом голову його заповнили голоси, аж зойкнув від несподіванки. Та тривало це недовго. Бо враз усе стихло, і приємний спокій загорнув його тіло у свій саван. Кольори набули інших барв, люди значущості. Здавалося, він навіть на відстані розумів, хто йому каже правду, а хто обдурює.

— Дякую, — спокійно промовив Стрибог.

Сірий Брат, посміхаючись, кивнув.

— Будь ласка. Я на твоєму боці, Стрибоже. Я на боці правди. Сірі вірять тобі й завжди допомагатимуть. Зараз я скажу тобі одну дуже важливу річ. Ти мусиш її запам’ятати. Ти — великий темний. Але панувати у темному світі, який зараз творить твій батько, Повелитель Морок, майже неможливо. Я говорю про зміни, про те, щоб молоді дівчата довіряли власним дідам, щоб мали в серці настільки потужну віру, яка б їх вела, направляла, однак не шкодила й не заводила на манівці. Бо! Забагато непотрібних обмежень, забагато такого, чого темний світ не потребує. Забагато заборон, щоб відкритися всім талантам кожного з темних. Старі боги давно мертві. І не роби такі невдоволені очі. І твій Чорнобог мертвий, і Білобог теж. А знаєш, коли мені відкрилася ця істина? Коли зникав світ Сонячної Мушлі. Він гинув не тому, що це сірі його довели, а тому, що світлі та темні намагалися втручатися… От і довтручалися… Скільки хвалебних ритуалів, що прославляють Чорнобога та Білобога, проводиться у наших світах! Безліч треб та подань на жертовники покладено, і кровних також. І що? Хтось зі старих богів хоч раз почув ваші благання? Це не булька луснула в когось під носом. Це гинув цілий світ… І відкрилася мені істина: Біловоддя порожнє, ані Білобога, ані Чорнобога там нема. Ні у вигляді лебедів, ані в людській подобі. Давні боги покинули наш Всесвіт, населили його нами й дозволили бути Вершителями. А ми? Більшість із нас досі спрагло витріщається в небо, вірить Оракулу, отому пеньку зашкарублому, котрий за гарну платню вшкварить таке розкішне пророцтво, що аж дух тобі перехопить. Хм… Знаєш, а може, Біловоддя взагалі не існує? Та про це не можна вголос розмірковувати, бо це зазіхання на природний стан речей та на Божу Благодать, котра тримає всі світи. Принаймні таке стверджують і світлі, і темні… Подумай про це, Стрибоже. Старі боги мертві. Віра потребує нових. А чим ти не новий бог?

Стрибог ошелешено дивився на сірого брата. У нього поки бракувало і сил, і терпіння, щоб осягнути почуте. Так, у деяких світах безсмертних називають богами. Особливо Перуна чи Мару… Але всіх без винятку безсмертних? Це перебір…

Сірий вів далі:

— Той, хто легко прощається з минулим, має майбутнє. Той, хто носить минуле на своїй спині, як найбільшу коштовність, хоч воно давно мертве, розклалося та гидко смердить, — приречений. Птаха — твоє минуле. Теперішній уклад у світі темних — твоє минуле. Мальва — не просто твоя донька, вона — твоє майбутнє. Це тобі та їй творити світи й віру.

— Слухай, сірий брате, якось мені зараз байдуже до майбутнього. Давай я буду вирішувати свої проблеми, коли вони з’являтимуться, — скривився невдоволено Стрибог.

Неподалік щось гучно ляснуло. Почулися голоси.

— Гаразд. Хто ж проти? Вирішуй. Та таки поміркуй над моїми словами. А зараз нам з тобою потрібно звідси забиратися. Незабаром тут стане багатолюдно. Лук для стріли собі сам роздобудеш. Підійде будь-який. Зрештою, можеш змайструвати своїми руками. Ти ж із чорнокруких. Коли терміново буде потрібен зв’язок — дій через Ягілку. Але це при конечній необхідності. Бо я старатимуся допомагати тобі без нагадувань. Йменням Сварожого кола прощаюся з тобою, могутній Стрибоже. Хай всевидяче око Творця береже твої ночі та дні.

Сірий брат вклонився. Стрибог у відповідь схрестив на грудях руки та вклонився теж. А коли підняв голову, сірого брата вже поруч не було.

— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, Стрибоже, — за спиною почувся знайомий жіночий голос. Стрибог озирнувся.

Неподалік стояла Мара, грізна та сердита. Очі жінки горіли лихим вогнем. Стрибог криво посміхнувся. Він її не боявся.

— І тобі того самого бажаю, матусенько. Чого припхалася? Що, наскаржилися тобі на погану поведінку сина і примчала виховувати? Ще пальчиком мені погрози — ню-ню-ню, поганий-паскудний хлопчисько, у кут постав на гречку, і я відразу стану білим і пухнастим. Майже таким, як Птаха. Тю. Я й призабув. Та я ж таким був купу років? Ге, довбнею зрадженим. Де ж ти тоді шлялася, матусенько рідна, чому не попередила рідного сина? Ну?

— Усі слова світу зараз зайві, сину. Хай би що я тобі сказала, ти не віритимеш.

— А ти спробуй. Полай мене за знищені світи, за те, що пів Чуй-лісу виморив. А ще краще звинувать у всьому батька. Скажи, наприклад, таке: «Це все Морок, твій паскудний батечко. То все вплив його виховання, бо якби я займалася тобою, то ти був би геть іншим». У тому-то й проблема, мамцю. Якби займалася. Чому ж ти не займалася, га? Доля світів важливіша за долю рідного сина? А потім взяла й підсунула мене тій пришелепуватій брехусі Птасі. Що не так, може, матусенько рідна?

— Ні, не так. — Мара відповідала спокійно і холодно. — Припни стихії, вражий сину. Зараз же! Бо я власноруч уярмлю тебе. Сили на це у мене вистачить.

— Цікаво, мо’, спробуємо? І як ти це робити збираєшся? Точніше, чим? Мо’, в Перуна його молот позичиш чи стріли? — глузливо відповідав Марі Стрибог, заплівши руки на грудях. — Ну-ну, чекаю! О Велика Володарко та Повелителько! О Маро!

— Перестань блазнювати, хлопче! Ти зараз не в найвигіднішій ситуації. Чи, може, захотів позбутися Перемінника? Його дозволено, крім самого власника, скидати ще одній особі — Повелительці Смерті. Ну? Припни стихії, забери з лісу свої вітри. Негайно!

Стрибог сердито поморщився та підняв вгору руки, зашептав собі під ніс замовляння — і темні брудні стежки потягнулися з боку вцілілого лісу до нього. Потяглися до його долонь, легко просочуючись через них у тіло. А одна, найчорніша, з розгону обкрутила його шию, він сердито захрипів, але за мить отямився. Сварга смерті повернулася на місце, запечатавши всередині тіла темні сила бога Стрибога.

— Задоволена? — Стрибогом гойднуло, він скривився від болю, але й далі зухвало дивився на ту, яка була його матір’ю.

— Ні. Не зовсім. Що ти коїш? Дай спокій тим, хто тобі нічого поганого не зробив. Чуєш?

— Припини, Маро. Тобі роль миротворця геть не личить. Не кидайся безглуздими словами. «Нічого поганого ніхто не зробив»… Відколи зрада стала називатися «нічим поганим»? Я все одно її вб’ю, якщо не зараз, то потім. Зрада — це злочин, а злочинців потрібно карати. Смертю.

— Яких злочинців? Ти про що? Я про світ неврів зараз. Що тобі такого зробив Чуй-ліс? Дерева поморозив, землю затопив, трави попалив… Що це? Помста? Кому?

— Так, це не помста. Це правосуддя, Маро! Хіба винен лікар, коли лікує хворого, що він водночас вбиває, допомагаючи. Одному допомагаєш, іншому шкодиш. — Стрибог злісно блиснув очима. Ніколи ще не почувався таким упевненим. Йому допомагала ладанка з Біловоддя, був твердо переконаний у власній правоті.

— Що ти таке верзеш? Ти себе чуєш? Який лікар, кого вбиває?

— Хвороба всередині хворого — це також живий організм. І лікар, лікуючи від неї, її ж вбиває.

Мара від почутого аж рота роззявила:

— Хто тобі вклав у голову таку дурню? То ти себе лікарем вважаєш? Санітар лісу, так? Вбивця лісу ти, а не лікар. Темні тебе шукають, бо і там нашкодив, світлі теж готові голову відгризти. Це який талант потрібно мати, щоби проти себе всіх налаштувати. Хіба так можна? А Мальва? Ти мав би бути поруч із донькою. Натомість вештаєшся хтозна-де і хтозна з ким. Так не годиться, сину. А ще на Птаху ображаєшся, навіть злишся, бо про Мальву тобі невчасно розповіла.

Стрибог театрально заломив руки:

— Ой, що це? Невже ідеальна матуся повчає непутящого сина? Не треба мені тут нотацій щодо батьківства читати. На себе краще глянь. Теж мені, взірець материнства. Моя донька у надійних руках. Сам Повелитель Морок її оберігає, як зіницю власного ока стереже. Так що, матусю, перестань корчити з себе дбайливу бабусю та займися краще своїми обов’язками. Йди там пооплакуй померлих чи шо. Мо’, кого зі смертних лобурів випадково вітром чи закляттям зачепило. А у мене набагато важливіші справи, аніж переливання з пустого в поро…

Не договорив. Мара вхопила його за руку, притягнула до себе. Стрибог від несподіванки ледве на ногах втримався. Вона вчепилася міцно, він навіть не намагався вириватися:

— Мальва у надійних руках? Що-о-о-о-о-о? Телепень ти, а не батько! Що ти собі думав, коли залишав добру, ніжну, світлу дівчину цьому темному засранцю? Як зіницю ока, кажеш? Тоді Морок — сліпий блазень. Він вирішив її по-своєму виховувати. Бачиш-но, надто норовлива у нього онука. І що він зробив, коли дівка відмовилася прогинатися під нього? Силою приволік її на понеділковий ритуал, на розглядини, так би мовити. А що? Для неокріпшого розуму кровні жертви — то гарне дозвілля. Та цього йому виявилося замало. І що придумав наш вигадник Мор? Майже силою мало не змусив Мальву випити з Чорнобогової чари. Але… То була б не моя онука і не учениця Птахи, якби легко здалася. Мальва почала говорити отими бридкими покрученими словами, яких так усі безсмертні не люблять. А оскільки Морок наклав на неї закляття-заборону щодо вживання таких слів, то… Мальва почала кашляти та її почало вивертати. Тож із ритуалу її прогнали, щоб не заважала іншим насолоджуватися кровію невинно забієнних жертв. А оскільки насилля над такою особистістю, як Мальва, у душі бунтарки породжує не паніку, а страх, який заставляє негайно діяти, то… Твоя донька нічого ліпшого не придумала, як утекти зі світу Відтіні. А як можна утекти зі світу Відтіні? Ну, синочку, увімкни уяву? Ворота не випустять. Літати Мальва поки не вміє. Ключ у світі Відтіні не працює. Залишається що?

— Ні-ні-ні-ні! Ти брешеш. Це не правда. Вона ж розумниця. Я її попереджав про Мертву ріку! — Стрибог навіть не сіпався, не старався вирватися. Він дивився в темні очі матері, які з холодних враз перетворилися на гарячі вуглинки. Ладанка на шиї тихо мовчала. Мара говорила правду.

Жінка продовжувала:

— Так-так-так, сину! Так! Наша Мальва полізла в Мертву річку з мертвою проклятою водою, щоб утекти від твого батька та від усього темного світу. Щоб знайти тебе, сину! Бо ти мав за неї заступитися, якщо ти такий хороший батько, яким себе вважаєш чи прагнеш ним стати. І…

Мара зашморгала носом. Стрибог відчував, як густий чорний клубок підкочує до його горла. Страх, змішаний із ненавистю та тугою, душив його. Він не міг і слова вимовити. Слухав, наче паралізований.

— Після ритуалу сердитий Мор кинувся на пошуки втікачки. Він мав її покарати, бо вона його так осоромила перед підлеглими й перед батьком Чорнобогом. Вона мала спокутати провину, відкупитися. Нехай ціною власної волі. Та, схоже, Чорнобог вимагав більшої жертви, сину, аніж просте покарання. Мальву так і не знайшли, зате служки твого батька виловили в ріці її взуття та одяг, густо обплетені зеленими щупальцями. Це все, що лишилося від дівчини. Отак, синку. А ти тут розвів бої без правил. То хто тепер винуватий, що твоя донька мертва?

І Мара, вже не стримуючись, ридала. Сльози потоками лилися з очей, і заскочений зненацька почутим та прибитий горем Стрибог ладен був зараз собі в серце пустити ту кляту золоту Перунову стрілу.

Врешті озвався:

— Моя дівчинка, моя доня мертва?

Вирвав руку з міцних обіймів Мари. Вхопився за голову двома руками, всівся на землю. Ледве стримувався, щоб не завити:

— Мертва ріка з мертвою дівчиною… Ненавиджу, ненавиджу і не пробачу ніколи… І Мороку, і Птасі, і тобі. Якби ви віддали мені малу відразу й не ховали дитину у світі смертних, то все склалося б інакше. А Морок? Батьку, як ти міг? Ви всі мені за це заплатите. Та я зі своїми вибриками просто святий, мамо. А тіло? Хоч щось виловили у ріці з… — перечепився на слові, похапцем додав: — Вона справді… мертва. Вже поховали її, так? І ти, мамо, відвела її душу, куди годиться відводити душі мертвих безсмертних, так? О, Повелителько смерті, благаю, скажи?

— Ні. Це ж Мертва ріка, сину. Вона забрала Мальву собі назавжди. І тіло забрала, і душу полонила. Це страшна смерть. Твоя донька стала частиною мертвого світу, який колись був живим і який темні свого часу перетворили на мертвий. Всі наші вчинки рано чи пізно вертаються до нас. Ти ж це знаєш.

Стрибог різко зірвався на ноги.

— Усі вчинки, кажеш? Це правда, Маро. Тут я погоджуюся з тобою. І тому… Я мушу йти. Мені потрібно оплакати кончину моєї єдиної доньки й вирішити, як далі бути. Але знай, я ніколи не пробачу усім вам. Тобі, батьку, Птасі, Перуну…

— Перуну? — Мара здивовано витріщилася на сина, витираючи долонею очі. — Він не причетний до смерті твоєї доньки.

— Так. До цього він не причетний. Зате він причетний до смерті моєї любові. Він тепер — коханець моєї дружини. Тобто не тепер. Він завжди ним був. — Стрибог вхопився рукою за місце, де висіла ладанка. Розпач загортав його серце у свій саван…

Стрибог потребував полегшення.

— Сину! Зупинись. Благаю! Який ще коханець? Перестань чіплятися до Птахи, дай спокій Перуну. І, може, якщо ти дізнаєшся всю правду про них, то врешті зрозумієш, який ти насправді бовдур.

— Я — бовдур? О, звісно, я цілковитий рогатий бовдур! Олень! Як це я смію ненавидіти коханця власної дружини? Він великий і всемогутній, він всепрощаючий та караючий! Що ти верзеш, Маро? Мо’, почнеш виплітати гарну романтичну історію про платонічну любов між стихіями? Та мені з дитинства казочками про Перуницю та Перуна всі вуха прогуділи. І, зізнаюся чесно, колись Перун був навіть моїм улюбленим героєм. Безстрашний воїн, син Сварога! Я навіть бойові стріли такі ж, як у нього, робив. З ромбічною діркою на наконечнику. Ех, та тільки глухонімий не знає старої, як світи, історії про справжнє кохання цих двох і про те, як Перуниця загинула і як безутішно ридав Перун, просячи батька Сварога повернути йому кохану. Ну, схоже, що той трохи запізнився. Бо повернув тоді, коли Перун одружився. От довелося бідолашному між двох вогнів ходити — і жінка люба, бо діти є, і Перуниця спокою не дає. А хіба може дати спокою така, як Птаха? І ти ще мені зараз будеш щось там закидати? Ну? Що не так?

— Все не так, синку! Звісно, Перун важко переживав втрату Перуниці. Сумував, оплакував і врешті вблагав батька Сварога. І той повернув йому жадане. Але повернув у такий спосіб, що тільки тепер розумієш: плани Творця щодо кожного з нас завжди справедливі. І коли просимо, мусимо бути уважним зі своїми проханнями. Бо можемо таки отримати те, про що просили. І Перун отримав те, чого хотів найдужче. Ти пригадуєш, сину, світ Арати? Світ Чотирьох Сонць? Пригадуєш завдання, яке дав тобі батько: знищити усіх в Оселищі Дива, не залишати ні старого, ні малого?

Стрибог роздратовано дивився на матір. Його всоте вже про це запитують. Скільки в його житті було воєн і знищених поселень? Сотні тисяч… Він не пам’ятає одного з такої кількості. Тому невдоволено стенув раменами.

— Не пригадую. Та хай йому грець! Ну знищили ми тоді це поселення. Так, у ньому народилася Птаха. Так, її ти врятувала від смерті, принесла у Яроворот. І що з того?

— Все правильно, сину. Птаха була донькою жриці Арати. І вона єдина врятувалася тоді. І я її врятувала. Тільки ти не знаєш, чому я це зробив. Я тобі розповім чому. Досі нікому не розповідала. Птаха була смертельно поранена і смертна. За нею теж чигала смерть, однак… До мене посеред ночі ввірвався її батько. Він благав врятувати його доньку. Благав подарувати їй Перемінника, бо дитя отримало такі рани, що навряд чи виживе, поки залишатиметься в тілі смертного. І я не змогла йому відмовити, і я зазирнула у Книгу Вічності, зазирнула раніше на десяток років і там побачила, що золотими літерами виведене ім’я цієї дівчинки — великої Безсмертної Птахи-Слави, Магури-Перуниці. І я врятувала дівчинку. Наділа на майже мертве тіло Перемінника і віднесла до Яровороту. Посолонь мовчки прийняв малу. Старий мудрий Посолонь, який ніколи не ставить зайвих запитань. Чому ти, сину, не запитуєш мене, хто був батьком Птахи? Хто був тим зухвальцем, котрий насмілився просити саму Мару про таку послугу?

Стрибог втомлено слухав:

— Ну, гаразд. Спитаю! І хто був батьком нашої Птахи, отим «підступним зухвальцем»? Точно хтось із безсмертних. Смертні навряд чи мають доступ до вашого тіла, шановна.

— О, так, сину. Це був не просто безсмертний. Це був син Творця. І я не сміла заперечити. І він взяв із мене клятву без його дозволу не розповідати нікому про його батьківство. Це був Перун. Перун — не коханець і не хтивець, як ти його вважаєш. Він любить свою доньку й оберігає її, як тільки може. Перун — батько Птахи. На відміну від тебе, він справжній батько, який постійно думає про щастя дитини, а не ганяється за неіснуючими проблемами й собі їх не створює. Так, він ніколи не забуде коханої Перуниці, але зараз він мусить дбати про неї, як про доньку. Сину, сину! Ти батько також, і ти маєш знати, що батьківська любов не менша від материнської, якщо вона справжня.

— Що? Перун — батько Птахи? Ти зараз жартуєш, так? Більшої брехні я ніколи не чув.

Стрибог пропікав Мару поглядом. У голові картинка не складалася. Як таке могло статися: Перун батько Птахи? Але ж він на власні очі бачив, як той хтивий козел розпускає до неї руки, обнімає її, пригортає. Він бачив чи ні? Але ж… Батько має право пригортати власну доньку чи не має?

Мара заперечливо крутнула головою. Вона не жартувала.

Стрибог якусь мить стояв і складав у своїй голові пазли. Сварга смерті нещадно пекла, у голові гуло від випущених, а потім впущених вітрів. Ладанка тиснула своєю вагою. Бо враз зробилася такою, мов камінь на шиї. Отже, Мара таки не говорила всієї правди. Морок густів, його очі, серце, душу, тіло заслонили темрява та втома. Мертва донька, зраджений він. Він не вірив жодному слову Мари. Навмисно все вигадала, щоб він дав спокій птасі. Він вірив лишень власним очам, і Оракулу вірив, і сірому брату трохи теж.

Мара пильно дивиться на сина. Той весь аж зчорнів ізсередини від переживань і думок. Невже вона втратить сина? Невже доведеться відбирати у нього Перемінника? Лаяла себе за те, що не зуміла стати доброю матір’ю для Стрибога. Бо велике призначення для всіх переважило мале призначення для одного. Чому тоді Творець дозволив їй народити від Морока? Також велике призначення? Але призначення в чому?

У її очах зараз було багато туги. Стрибог це бачив. Не міг нічого іншого вигадати, як вдати, що вірить Марі. Зрештою, це могла бути і не її вигадка, а вигадка Перуна.

Нехай. Він наче вірить. Але потім. Він помститься… І матері теж. Бо є за що. За те, що кинула його немовлям, за те, що досі служить якійсь примарній цілі, не бачачи відтінків кольорів — чорне-біле-чорне-біле… А між ними сіра каламуть…

У смерть Мальви він теж не вірив. Можливо, його донька досі жива. Але перебуває у полоні Мертвої ріки. Він мусить її знайти. Це дуже важливо. А решта зачекає. Особливо так зване батьківство Перуна.

— Гаразд, мамо. Я поки не чіпатиму Птаху. Навіть якщо це правда, і Перун — її батько, інші грішки досі не мають виправдання. Її мовчання про народження Мальви, її бажання перетворити мою дитину на власну зброю для помсти чи просто для забави — це хіба мало для того, щоб почати ненавидіти? У мене зникла донька, і є справи важливіші, аніж розбите серце зрадженого бога. Так мені сказав колись Оракул. І в смерть Мальви я не вірю. Поки не побачу на власні очі її останків чи не почую від тебе, що ти спровадила її душу в ліпший світ, не змирюся з її кончиною і шукатиму… Йменням Сварожого кола прощаюся з тобою і клянуся, що живою чи мертвою я знайду свою доньку. Нехай лики великих богів ведуть нас!