Історія, яку я збираюся розповісти, почалася подібно до десятків, якщо не сотень інших історій, з паперів, знайдених на горищі старого напівзруйнованого будинку. Правда, нам не довелося підніматися з свічкою в руках ветхими сходами на захаращене горище: мені подзвонили з геолого-географічиого відділення Академії Наук і попросили зайти разом з моїм товаришем Берьозкіним. Нас прийняв науковий співробітник Данилевський, немолода, з сивуватими скронями людина. Ми не знали, навіщо нас викликали, і не намагалися відгадати: у нас з Берьозкіним давно увійшло в звичай не мучити себе здогадами, якщо через деякий час нам все одно відкриють істину.

Данилевський дістав із шухляди письмового стола два тонкі, дуже потріпані, з іржавими патьоками на обкладинках зошити і поклав їх перед нами.

— Ось, — мовив він і підсунув зошити до нас. — Через них ми вас і запросили. Ці зошити півтора місяця тому передали Президії з Краснодарського краєзнавчого музею. В супровідному листі директор музею повідомив, що зошити знайдено на горищі якогось напіврозваленого будинку на околиці Краснодара. Паперам все-таки повезло: вони пережили і громадянську війну, і фашистську окупацію…

— Ви вважаєте, що вони такі старі? — запитав я.

— В цьому нема сумніву. Краснодарці визначили, що перший запис зроблено ще до революції, а останній — у 1919 році. Розібрати, що там написано, дуже важко. Але в зошитах є відомості про полярну експедицію Андрія Жильцова…

— Жильцова? — здивувався я. — Але ж ця експедиція безслідно зникла!

— Між іншим, можете прочитати супровідного листа…

З листа ми не дізналися нічого нового, крім прізвища автора записок: на думку працівників краєзнавчого музею, ці зошити належали учасникові експедиції Зальцману. Та супровідний лист нас уже не цікавив. Ми з неприхованим інтересом поглядали на зошити, не наважуючись взяти їх в руки.

— Здається, вас зацікавила ця справа, — сказав Данилевський, який весь час спостерігав за нами. — Чи не візьметесь ви за її розслідування?

— Ви маєте на увазі розшифрування записів?

— Не знаю. Можливо, не тільки розшифрування… В усякому разі, Президія Академії готова допомогти вам.

— Але чому ви звернулися саме до нас?

— Для цього більш ніж досить підстав, товаришу Вербинін. Наскільки нам відомо, ви вже кілька років вивчаєте історію освоєння Півночі і не так давно опублікували книгу… Крім того, ви письменник, а це така загадкова історія… Нарешті, ваш з товаришем Берьозкіним винахід — хроноскоп…

«Так, у цьому вся справа, — майнула у мене думка. — Хроноскоп! Справді, я займаюсь історією Півночі і сам багато подорожував, справді, я письменник, та хіба мало людей, які займаються дослідженням полярних країн, хіба мало письменників, близьких до географії! Справа насамперед у хроноскопі, у винаході Берьозкіна!»

— Будемо точні, — сказав я Данилевському. — Хроноскоп винайшов Берьозкін. Тільки ідея хроноскопа зародилась у нас одночасно.

Почувши це, мій мовчазний друг зайорзав у кріслі, але я не звернув на нього уваги.

— Але хто винайшов — у даному разі байдуже. Біда в тому, що хроноскоп не пройшов ще необхідних випробувань, — тут я поглянув на Берьозкіна, чекаючи з його боку підтримки. — Нема ніякої гарантії, що він цілком виправдає надії…

— Гарантії нема, — повторив за мною Берьозкін. Невисокий, широкоплечий, з великою головою, з розвиненими надбрівними дугами і важкою нижньою щелепою, він здавався неповоротким тугодумом, нездатним до швидкої і точної розумової праці; ніхто, глянувши на нього, не подумав би, що ця людина — надзвичайно талановитий математик і винахідник…

— Власне кажучи, — мовив Данилевський, — нас зараз цікавить не стільки хроноскоп, скільки експедиція Жильцова. Вирішуйте самі, можете ви взятися за розслідування чи ні.

Ми відповіли, що нам треба подумати. Данилевський не заперечував, але запропонував нам узяти з собою зошити і ознайомитися з ними.

Дбайливо загорнувши зошити і сховавши їх у польову сумку, ми повернулися додому…

На цьому, певно, варто перервати послідовний опис подій і розповісти, що таке хроноскоп і що таке хроноскопія. Пропозиція розслідувати історію зниклої експедиції збіглась з закінченням основної роботи над хроноскопом. Ми готувалися піддати апарат всебічному випробуванню, щоб потім зробити заявку в патентне бюро. В душі кожний із нас вважав, що хроноскоп — апарат бездоганний, проте коли Данилевський прямо запропонував нам використати його, ми трошки перелякалися… Про хроноскоп уже давно ходили різні чутки, а деякі відомості навіть проникли в газети, однак майже всі ставилися до нашого винаходу з одвертим недовір’ям. Та це й зрозуміло. Адже на всьому білому світі існує лише два хроноскопісти — Берьозкін та я, — і успіхи хроноскопи ще страшенно мізерні…

Власне кажучи, історія, яку я розповідаю, почалася не того дня, коли ми вперше побачили старі потріпані зошити, і навіть не тоді, коли їх знайшли на горищі напівзруйнованого будинку… Ця історія почалася значно раніше, темної зоряної ночі, в глухій тайзі, почалася тоді, коли зародилась ідея хроноскопа…

Наша невелика географічна експедиція працювала в горах Східного Саяну. Весь день, з ранку до вечора, ми йшли в’ючною стежкою і вели маршрутні спостереження: описували рельєф, рослинність, зміни в характері долини ріки Іркут. На третій день, залишивши долину Іркута, ми почали підніматись на Нуху-дабан (у перекладі з бурятської це означає «перевал з діркою»). Всі ми давно вже чули й читали про цей дивовижний перевал, і тепер кожному хотілось якнайшвидше побачити його. Підйом був дуже крутий і важкий, і хоча через перевал ішла вторована — за місцевими поняттями — стежка, своєрідний жертовник біля виходу на перевал переконав нас, що навіть звиклі до гірських умов скотарі й мисливці ставляться до цього перевалу з деяким острахом. Я оглянув жертовник: жертвоприношення складалися, в основному, з різнобарвних стрічок, прив’язаних до гілок модрини, а також монеток, разків скляного намиста і навіть карбованців, згорнутих у тугі трубочки… Приносячи жертву, люди навряд чи сподівалися, що це допоможе їм подолати перевал, але така вже була традиція, так робилося споконвіку, і звичай цей зберігся до наших віків. Ми теж, хоча й не вірили ні в які потойбічні сили, залишили біля жертовника монетки і продовжували нелегкий підйом… Нарешті, ми побачили Нуху-дабан: праворуч від стежки височіла вапнякова скеля з наскрізним отвором; лише кілька невеличких модрин чіплялися за її гострі зубчасті краї. Я піднявся до скелі і на одному з її виступів знайшов бойовий металевий шолом. Не знаю, хто, навіщо і коли залишив його там. Але і важкий, овіяний легендами перевал, і жертовник, і, нарешті, старовинний шолом, — усе це настроювало на романтичний лад; потім, уже спустившись в долину річки Оки і зупинившись на нічліг, ми довго говорили про минуле краю, про історію взагалі…

Шолом я забрав з собою. При світлі вогнища ми з Берьозкіним уважно оглянули його. Шолом був дуже великий, напевне колись належав велетню: жодному з нас він не підходив навіть приблизно. Склепаний він був з восьми стальних пластин, скріплених знизу металевим обідком; спереду був невеликий козирок, і зверху — кружок зі вставленою в нього трубочкою (певне, в неї встромлялись прикраси — пучки кінського волосся чи щось інше).

Тиха ніч, дзюркотіння води між камінням, холодні хвилі вітру з перевалу, снопи багряних іскор в темряві, щербатий місяць над горами — все це підхльостувало нашу фантазію, і нам уже зовсім неважко було уявити, як багато років тому проїздив перевалом Нуху-дабан — могутній монгольський витязь у повному бойовому спорядженні, як упав він, вражений влучною стрілою. І хтось із нас, — потім ми ніяк не могли пригадати, хто саме, — пошкодував, що не можна на власні очі побачити події, які відбувалися за десять, сто, триста років до наших днів, не можна наблизити їх, як, скажімо, наближають за допомогою телескопа предмети, віддалені від нас на багато тисяч, ба навіть на мільйони кілометрів…

Отоді й народилося слово «хроноскоп». Воно була сказано жартома, за аналогією з телескопом. Телескоп наближає предмети, віддалені в просторі, а хроноскоп… хроноскоп міг би наблизити предмети, віддалені в часі, зробити зримими події, від яких лишився тільки туманний слід…

Я настільки ясно уявив собі колишнього власника шолома, що цілком серйозно сказав:

— Такий прилад давним-давно існує.

Всі з подивом глянули на мене.

— Це мозок, — пояснив я. — Людський мозок. Хіба він нездатний проникати крізь товщу віків і воскрешати події далекого минулого? Хіба ми не відтворюємо по старих предметах побут наших предків, по їх зброї — способи ведення війни? Хіба ми не віримо історичним романам чи картинам, де розповідається про діла давноминулих днів?

— Ти не про те говориш, — заперечив мені один з наших товаришів. — Людина може уявити собі, припустімо, що перебуває на Марсі. Але ж це не замінить телескоп…

— Так само, як жоден телескоп не замінить людського мозку, — не здавався я. — Якщо йдеться про те, щоб додатково озброїти мозок…

— Не тільки озброїти, — втрутився в розмову Берьозкін, який тоді був ще студентом математиком Московського університету і з любові до мандрівок влаштувався до нас в експедицію різноробом. — Не тільки озброїти, — повторив він. — Звичайно, ні телескоп, ні найхитромудріший хроноскоп ніколи не зможуть мислити, та хіба не підсилиться здатність людини до мислення, якщо в її розпорядження надійдуть нові несподівані факти?.. Осмислити минуле зможе тільки мозок, але допомогти йому в цьому, воскресити факти, що зникли з людської пам’яті й очей, міг би хроноскоп… Правда, в кожного з нас у мозку мелькають різні фантастичні картини, ми можемо населити Марс марсіянами, оголосити тектонічні тріщини на його поверхні — зрошувальною системою, але тільки телескоп відкриває нам справжню природу Марса… В тлумаченні історичних подій теж багато домислу, багато суб’єктивного, а якби хроноскоп зміг наблизити їх до нас у неперекрученому істориками вигляді…

— Це призвело б до перевороту і в історії, і в археології, — вирвалося в мене. — Можливості людського пізнання безмежно розширилися б. Я певен, що хроноскоп зробив би величезний вплив на все суспільство, змусив би людей суворіше ставитись до власних вчинків.

— Хроноскоп, хроноскоп! — саркастично зауважив хтось. — І не набридло ото вам базікати?.. Все одно ж не можна створити такий прилад.

— Можна, — заперечив Берьозкін. — Не у вигляді труби з системою збільшувальних скелець, але…

— Що ж це буде? — запитав я, відчуваючи, що Берьозкін говорить серйозно, що ідея, яка спала нам на думку, має під собою хоч і незрозумілу мені, але реальну основу.

— Електронна машина. — Він подумав і додав: — Не зовсім звичайна, безумовно, але зроблена на зразок обчислювальних машин, машин-перекладачів і подібних до них. Вони здатні розв’язувати найскладніші математичні задачі, перекладати з іноземної мови тексти, «запам’ятовувати» безліч найрізноманітніших речей… Досягнення кібернетики вже настільки великі, що можна уявити собі й таку електронну машину-хроноскоп… Припустімо, на шоломі є пробоїна. Ми вміщуємо шолом у хроноскоп і формулюємо вимогу: пояснити походження пробоїни. З колосальною швидкістю, протягом кількох секунд, машина перебирає сотні, тисячі, а якщо потрібно, десятки тисяч варіантів і зупиняється на одному з них, найвірогіднішому… За допомогою фотоелементів цей варіант перезнімається, а потім проектується на екран. І тоді…

— І тоді на екрані ожило б минуле! — перебив я замріяного Берьозкіна. — Ми побачили б монгольського богатиря, який повільно піднімається на перевал Нуху-дабан, побачили б, як, причаївшись серед скель, підстерігає його ворог, як блискавичним ривком натягує він тятиву, і влучно послана гартована стріла вражає безтурботного богатиря…

Всі, хто сидів біля вогнища, засміялися, навіть ми з Берьозкіним не витримали — так фантастично все це прозвучало…

Чимало років минуло відтоді, і ось хроноскоп готовий. Навряд чи потрібно зараз детально описувати, яким довгим і важким шляхом ішли ми до свого винаходу, скільки довелося пережити невдач і розчарувань, скільки разів охоплювали нас сумніви… Тепер усе минуло і, як завжди буває після благополучного завершення довгої праці, пережите здається нам забарвленим рожевими тонами… Нами рухала велика ідея, ми хотіли створити прилад, здатний бути вікном і в далеке, і в близьке минуле, прилад, з допомогою якого за найменшими речовими доказами можна швидко і точно відновити картину людського подвигу чи злочину, повернути честь зганьбленому і викрити наклепника; ми ще не знаємо всіх можливостей нашого дітища; напевне, з часом він дасть можливість палеонтологам на власні очі побачити давно вимерлих мешканців нашої планети, з його допомогою археологи, мабуть, зуміють вивчити трудові навички первісних людей, а історики — відновити епізоди Бородінського бою чи «Битви народів» під Лейпцигом…

Коротко кажучи, ми вірили, віримо і віритимемо, що хроноскопії — мистецтву воскрешати минуле — належить велике майбутнє!

Проте до того, як на нашому столі з’явилися старі зошити з Краснодара, похвалитися досягненнями хроноскопа ми ще не могли, хоча й захоплювалися своїм винаходом. Звичайно втішно, що по старому листу моєї дружини хроноскопу вдалося поновити, як вона його писала… Але для офіційного визнання прилад необхідно серйозно і всебічно перевірити…

Тепер ви розумієте, як своєчасно потрапили до нас зошити Зальцмана…

Зараз, коли я пишу ці рядки, робота наша вже закінчена, картини минулого відновлені й увічнені в нестаріючій «пам’яті» хроноскопа. Їх можна в будь-який момент знову побачити на екрані. Безумовно, я прекрасно пам’ятаю, як ми працювали, як ми з Берьозкіним наполегливо розплутували складний вузол людських доль… І ось тепер, коли про все це можна вже розповісти, передо мною постає питання: про що писати?.. Не дивуйтесь: адже можна написати про випробування самого хроноскопа, а можна написати про людей, долі яких воскресли перед нами на екрані, та й не тільки на екрані… Ми з Берьозкіним дуже любимо наше дітище — хроноскоп, але ще дорожчі нам люди, їхнє горе і їхні радощі… Чим далі посувалося наше розслідування, тим менше ми думали про випробування хроноскопа і тим наполегливіше прагнули до кінця розкрити таємницю зниклої експедиції. Ось про це, мабуть, я і розповім — про те, що ми дізналися. А хроноскоп… справа, кінець кінцем, не в ньому…

Повернувшись із Президії Академії Наук, ми з Берьозкіним вирішили тверезо все зважити, перш ніж прийняти остаточне рішення: адже невдача могла кинути тінь і на саму ідею хроноскопа.

— Ось що, Вербинін, — сказав Берьозкін. — Риск, звичайно, благородна справа. Але спочатку розкажи, що тобі відомо про експедицію. Ти сам знаєш, я не дуже сильний в історії географічних відкриттів, а братися за справу, про яку не маєш уявлення…

Він не закінчив, але я прекрасно зрозумів його. Рискувати репутацією хроноскопа ми могли тільки тоді, коли справа варта того.

Не відповідаючи Берьозкіну, я встав і пройшовся по кімнаті. Вже сутеніло, за день ми обидва стомились, і я попросив дружину заварити нам міцного чаю. Поки дружина поралася на кухні, я дістав з полиці кілька книг і склав їх купою на письмовому столі.

— Бачиш, звернувся я до Берьозкіна, — про цю експедицію достовірно відомо лише те, що вона була організована, вирушила на північ і безслідно зникла…

— Небагато, — посміхнувся Берьозкін. — А все ж таки, навіщо експедицію організували, хто такий Жильцов — невже про це не можна довідатись?

— Можна, — відповів я. — Андрій Жильцов — наш крупний гідрограф, полярник, учасник знаменитої експедиції Толля на шхуні «Зоря»…

— Розповідай все по порядку, — перебив мене Берьозкін. — Про Толля я чув, знаю, що він загинув, але подробицями не цікавився… А зараз потрібні саме деталі, без них нічого не зрозумієш.

— Правильно, і про одну досить цікаву обставину я згадав. Але спочатку про експедицію на шхуні «Зоря». Її організувала Академія Наук для дослідження Новосибірських островів і розшуків Землі Саннікова. Тепер ти запитаєш, що таке Земля Саннікова?

— Не питатиму, — Берьозкін трохи образився. — Сто разів писалося, що на початку минулого століття цю землю нібито побачив з острова Котельного промисловець Санніков… Потім її шукали, шукали, але так і не знайшли…

— Правильно, не знайшли. Проте цю землю бачив не тільки Санніков. Її кілька разів бачив евенк Джергелі та й сам Толль. У 1886 році він разом з полярним дослідником Бунге вивчав Новосибірські острови і, так само, як Санніков, на північ від острова Котельного помітив землю… Толль був настільки переконаний в існуванні Землі Саннікова, що навіть зробив спробу за формою гір визначити її геологічну будову. Відкриття цієї землі стало для Толля головною метою життя. Ось чому експедиція на «Зорі» у 1900 році вирушила до Новосибірських островів. А через два роки Толль загинув разом з астрономом Зебергом і двома промисловцями — евенком Дияконовим і якутом Гороховим. Він працював на острові Беннета в архіпелазі Де Лонга, куди по нього і його супутників мала зайти «Зоря». Проте шхуна, зробивши дві спроби пробитися до острова, повернулася до гирла Лени. Льодові умови того року були несприятливими, однак гідрограф Жильцов усе-таки вимагав продовжувати спроби пробитись до острова Беннета, але командир «Зорі» Матісен не рискнув піти ще на один штурм… Хто з них мав рацію — тепер важко судити. Але відступ «Зорі» коштував життя Толлю і його товаришам… Жильцов пізніше писав, що загибель Толля справила на нього гнітюче враження, і він твердо вирішив довести до кінця справу, розпочату трагічно загиблим дослідником… Ось причина організації експедиції Жильцова. Їй доручалося знайти і описати Землю Саннікова, а потім вийти через Берінгову протоку в Тихий океан. Експедиція почалася напередодні першої світової війни, вона вийшла з Якутська…

— …і безслідно зникла, — закінчив Берьозкін.

— Так, безслідно зникла. Досі найвірогіднішим вважалося припущення, що вся експедиція загинула або ж серед крижаного поля Північного Льодовитого океану, або ж на пустельному узбережжі. Таких випадків відомо чимало. Так зникла експедиція Брусилова на «Святій Анні», експедиція Русанова на «Геркулесі», одна з партій експедицій Де Лонга після загибелі «Жаннетти»… Але якщо Зальцман врятувався і в дев’ятнадцятому році жив у Краснодарі… Один він врятуватись не міг, це майже виключено.

Дружина налила нам міцного, майже чорного чаю і, щоб не заважати, вмостилася збоку, на тахті. Ми випили по склянці і продовжили розмову.

— З твого тону я догадуюсь, що ти схильний взятися за розслідування, — звернувся до мене Берьозкін. — Точніше — вже почав його.

Далекоглядність Берьозкіна мене не здивувала: ми досить добре знали один одного і вміли вгадувати навіть те, що не вимовлялося вголос.

— Я розумію твої сумніви, — відповів я. — Хроноскоп повинен служити високій людській меті. Але це саме той випадок, коли варто рискнути…

— У мене вже не залишилося сумнівів.

— І добре. Цій експедиції, звичайно, не вдалося зробити великих відкриттів, але що ми маємо справу з актом великої мужності — безперечно. Якщо учасники експедиції загинули в нерівній боротьбі з природою, — а можливо, і не тільки з природою, — наш обов’язок — розповісти про їхній подвиг!

— Чи не простіше взятися за зошити? Може, ваш хроноскоп і не знадобиться? — не без іронії запитала моя дружина; після історії з її листом дружина ставилася до хроноскопа трохи упереджено, точніше, з острахом; справді, коли ти на власному досвіді переконався, що майже кожний день, прожитий тобою, може бути відтворений нa екрані, то мимохіть починаєш замислюватись над власними вчинками…

Ми послухалися мудрої поради і обережно, сторінку за сторінкою, перегорнули обидва зошити. Вони справді були дуже пошкоджені, і не випадково працівникам Краснодарського краєзнавчого музею пощастило дізнатися з них так небагато. Ми могли за допомогою криміналістів зайнятися кропіткою розшифровкою і поновити в зошитах усе, що можна, або довіритись хроноскопу… Зовсім відмовлятись від першого шляху ми не збиралися, проте більше влаштовував нас другий: він давав можливість зекономити час і перевірити апарат. Почати хроноскопію ми вирішили з останніх сторінок другого зошита. Вони були майже цілі, але списані вкрай нерозбірливою, слабою рукою ледве живої людини. Рядки часто уривалися, потім Зальцман, наче зібравшись з силами, повертався до них знову… У нас склалося враження, що на цих сторінках Зальцман, втрачаючи останні сили, намагався записати щось дуже важливе, таке, чого він ні в якому разі не мав права забрати з собою в могилу. Ми не сумнівалися, що розшифрування цих сторінок дасть змогу довідатись про головне: що трапилося з експедицією і чи збереглися результати її досліджень…

Уже збираючись іти в інститут до Берьозкіна, я згадав, що в одній з книг є список учасників експедиції Жильцова. Я швидко знайшов і прочитав.

— Цікаво, — тільки й зміг вимовити Берьозкін. — Про Зальцмана нема навіть згадки!

Берьозкін дивився на мене, очевидно чекаючи на негайне пояснення, але я й сам нічого не розумів.

Днів через п’ять, коли значну частину записів Зальцмана ми вже прочитали, в моєму кабінеті пролунав телефонний дзвінок.

— Товариш Вербинін? — запитав незнайомий голос. — Данилевський вас турбує…

Данилевського цікавило, чи беремося ми за розслідування, і я відповів: так, беремося і зробимо все від нас залежне, щоб з’ясувати долю експедиції. Я сказав це бадьоро, хоч підстав для оптимізму поки що у нас було дуже мало.

Розшифрування зошитів Зальцмана посувалося порівняно успішно, безперервно зростала кількість карток з прочитаними і передрукованими рядками, але й мене, і Берьозкіна не залишало дивне почуття невдоволення — ніби ми читали не те, на що сподівалися. Це було тим більш незрозумілим, що наші відомості про експедицію поступово поповнювалися, ми вже знали, як потрапив до експедиції Зальцман, що сталося з лікарем Десницьким, чим займалася експедиція в Якутську, хто такий Розанов, і все ж…

— Якось не конкретно він пише, — сердився Берьозкін. — Наче з чужих слів… Може, прибрехав? Почув од когось і записав?

Але Берьозкін сам одразу ж відмовився від свого припущення: надто вже неправдоподібним воно здавалося.

— Ось що, — не витримав я. — Нехай хроноскоп проілюструє нам записи. Зорове сприйняття, знаєш… і потім, якщо вже апарат існує…

Берьозкіна не довелось умовляти. Ми знову зачинились у нього в кабінеті, і хроноскоп дістав завдання. Чекаючи нових хвилюючих сцен, ми пильно вдивлялися в екран, але… хроноскоп відмовився ілюструвати записи, «вікно в минуле» вперто не відчинялося. А втім, я не зовсім точно висловився: «вікно в минуле» трошки відчинилося, але не так, як ми сподівались. Записи, які мав оживити хроноскоп, трактували різні події, а на екрані сидів і писав худорлявий чоловік з гострими лопатками… Берьозкін знов і знов повторював завдання хроноскопа, підкладаючи йому нові сторінки, десятки разів робив настройку, але результат був однаковий, ми промучились до вечора і, зрештою, Берьозкін здався.

— Бісова машина, — стомлено промовив він і опустився в крісло. — Ні на що вона не придатна. Її треба ще вдосконалювати і вдосконалювати, а ми за розслідування взялися…

— Мені чомусь здається, що справа тут зовсім не в хроноскопі, — заперечив я, аби трохи заспокоїти і підбадьорити Берьозкіна.

— Думаєш, у зошитах?

— І це не виключено…

Берьозкін швидко глянув на мене і кинув цигарку в попільничку.

— Все-таки ми працюємо не з першоджерелом, — заявив він.

— Я б сформулював це інакше. В тому, що перед нами власноручні записи Зальцмана, а Зальцман — учасник експедиції, я не сумніваюсь. Проте це не експедиційні замітки. Очевидно, вже в Краснодарі Зальцман по пам’яті відновлював події минулих років.

Берьозкін полегшено зітхнув.

— Не могли зразу до такої дрібниці додуматись, — він лагідно погладив корпус хроноскопа. — Сором! А машина нічого, працює. Миттю відрізнить підробку від оригіналу!

— Ми ще не навчились як слід розуміти хроноскоп, — підтримав я Берьозкіна. — А коли навчимось!..

Ми знову вірили в необмежені можливості нашого хроноскопа і вийшли з інституту в чудовому настрої.

Незабаром ми закінчили розшифрування записів Зальцмана і прочитали все, що можна було прочитати. На жаль, багато сторінок випало із зошитів і загубилось, інші були так зіпсовані, що навіть з допомогою криміналістів вдалося поновити лише окремі слова; чимала кількість сторінок, на наше розчарування, була заповнена роздумами Зальцмана, що не мали прямого відношення до експедиції; можливо, самі по собі й не позбавлені інтересу, вони, проте, нічим не допомагали нам у розслідуванні; ми тільки повніше змогли собі уявити характер їх автора. Судячи з усього, Зальцман був типовим представником старої ліберально настроєної інтелігенції, з нахилом до самоаналізу і рефлексій, з загостреними уявленнями про обов’язок, совість, про благо вітчизни; він умудрявся переносити в площину моральних проблем майже все, чого торкався в записках; до цього його, очевидно, спонукала кінцева мета: він хотів розповісти про щось таємниче, жахливе, за його уявленням, і готував своїх можливих читачів. Зальцману не пощастило довести записів навіть до середини: вони обірвалися на розповіді про прибуття експедиції до гирла Лени. Потім ішов запис, зроблений під час хвороби і розшифрований за допомогою хроноскопа. Крім того, в перший зошит вшито аркуш, що якістю паперу, і змістом записів, і їх стилем різко відрізнявся від інших, тільки почерк був той самий — почерк Зальцмана…

Відклавши зошит, ми вирішили підсумувати все. Ось що ми тепер знали.

Жильцов і решта учасників експедиції прибули в Якутськ уже після початку першої світової війни, восени 1914 року. Безумовно, в далекому Якутську про війну знали тільки з чуток, але експедиція Жильцова здалася місцевим властям явно несвоєчасною, ставилися до неї холодно, і якщо не чинили перешкод, то й не допомагали. Жильцову і Черкешину довелося докласти немало зусиль, щоб побудувати невелику шхуну, дістати необхідне спорядження і провіант. Вони добилися свого, причому, коли вірити Зальцману, особливо енергійно й успішно діяв Черкешин. Само по собі це питання нас не дуже цікавило, але все-таки ми вирішили не покладатися на Зальцмана: Черкешина він розглядав з якоїсь особливої точки зору і весь час висував командира шхуни на перший план. Багато допомогли Жильцову й Черкешину в підготовці експедиції політичні засланці, яких тоді чимало жило в Якутську. Довідавшись про завдання експедиції, вони добровільно з’являлися на верф працювати, а двоє з них — Розанов і сам Зальцман — пізніше взяли участь в експедиції.

У записках Зальцман відвів багато місця й собі, і Розанову. Ми дізналися, що Зальцман, студент медик, за участь у студентських заворушеннях був висланий в Якутськ на поселення, де й прожив кілька років. Нам здалося, що ніяких чітко визначених політичних поглядів у нього не було; будучи просто чесною людиною, Зальцман обурювався порядками царської Росії, мріяв про волю, рівність і вірив у прекрасне майбутнє. Інша справа — Сергій Сергійович Розанов. За свідченням Зальцмана, Розанов був членом Російської Соціал-Демократичної Робітничої партії, професіональним революціонером-більшовиком, людиною з чіткими і ясними поглядами на життя. В записках Зальцман ніде прямо не полемізував з Розанозим, але наполегливо підкреслював його непохитність і волю. Спочатку ми не могли зрозуміти, навіщо він це робить, але потім у нас склалося враження, що з усіх учасників експедиції Зальцмана найбільше цікавили Черкешин і Розанов, що він протиставляє їх і порівнює. До речі, ми могли й помилитись, бо записи Зальцмана обірвалися дуже рано. Розанов, який перебував під суворим наглядом поліції, працював разом з іншими на верфі, де будувалась шхуна, названа на честь судна Толля «Зоря-2». Як Розанов потрапив до складу експедиції, Зальцман чомусь не написав. Його самого Жильцов запросив замість тяжко хворого Десницького, і Зальцман охоче погодився.

Експедиція залишила Якутськ навесні 1915 року, як тільки скресла крига. Майже біля гирла Лени на борт взяли якутів-промисловців з їздовими собаками, які вже не раз бували на Новосибірських островах… Потім «Зоря-2» вийшла Биковською протокою в море Лаптєвих…

Ось і все, що нам вдалося довідатись. Як бачите — до прикрості мало. Найголовнішого Зальцман розповісти не встиг. Розчаровані, засмучені, сиділи ми над зошитами, які обманули наші надії.

— Але як Жильцову дозволили взяти з собою засланців? — дивувався Берьозкін.

Я зауважив, що в цьому нема нічого незвичайного. Політичні засланці нерідко займалися науковими дослідженнями в Сибіру. Наприклад, багато зробили для вивчення Сибіру поляки, заслані після повстання 1863 року, — Черський, Чекановський, Дибовський…

— Жильцов, звичайно, пам’ятав, що в експедиції Толля теж працювали політичні засланці, — додав я. — Коли навесні 1902 року вмер лікар Вальтер, політичний засланець із Якутська, його замінив Катін-Ярцев, а в допоміжній партії, очолюваній Волосовичем, брали участь двоє засланців: інженер-технолог Бруснєв і студент Ціонглінський. Мабуть, вони зарекомендували себе з найкращого боку, і тому Жильцов теж охоче поповнив свою експедицію розумними і чесними людьми.

— Так, напевно, й було, — погодився Берьозкін, пильно дивлячись на зошити, наче збирався «витиснути» з них ще щось. Зрозуміти Жильцова неважко. І політичних засланців теж. Адже експедиція — справа жива, цікава. Проте ми сьогодні так же далекі від розкриття загадки експедиції, як і тоді, коли вперше побачили зошити…

Чи міг я щось заперечити другові?

Два дні ми займалися сторонніми справами, вони не мали ніякого відношення до долі експедиції Андрія Жильцова — нам хотілося трохи відпочити і розважитись. Не знаю, як Берьозкіну, а мені це не вдалося. Судячи з того, що третього дня рано-вранці похмурий Берьозкін з’явився до мене додому, думка про долю експедиції і в нього не виходила з голови:

— Що робитимемо? — запитав він. — Не можна ж сидіти склавши руки!

— Не можна. Але що робити?.. Чи не звернутися нам до архівів?

— Я теж думав про це. Може, зберігся ще якийсь документик?

На жаль, ми добре знали, що на це нема майже ніякої надії, що ми чіпляємося за соломинку і заспокоюємо один одного.

Все ж таки ми надіслали від імені Президії Академії запит у всі архіви, а самі знову повернулись до хроноскопа, Берьозкін, правда, пропонував вилетіти в Якутськ, та я розрадив: доцільніше спочатку одержати відповіді з архівів. Поки що, зовсім не розраховуючи на успіх, ми вирішили піддати хроноскопії решту аркушів зошита. Переглядаючи перший зошит, ми знову звернули увагу на вшитий аркуш, що відрізнявся і якістю паперу і характером запису. Раніше ми намагалися прочитати його, але розібрали тільки цифри: 67°21’03» і 177°13’17». Якщо це справді були координати, то позначене ними місце знаходилося на Чукотці, десь у верхів’ях річки Білої, що впадає в Анадир… Зальцман міг потрапити туди, якщо «Зоря-2» загинула поблизу берегів Чукотки… Але навіщо йому було позначати саме цю долину? І що могла означати ось така помітка: «Длн. чтрх. хр. (далі йшли координати), прт. прглшнй, т. щ., трпл, щ-к схвй: пврн, пвн, 140, р-ка, лвд, звлн. тпл, крн!!» Очевидно, Зальцман зашифрував на цьому аркуші щось важливе для себе, але ми його не могли зрозуміти, а на хроноскоп не надіялись: ми гадали, що знову побачимо Зальцмана на горищі.

Берьозкін запропонував почати саме з нього аркуша. Насамперед ми поставили хроноскопу завдання з’ясувати, як вирвано аркуш. На екрані одразу ж виник портрет Зальцмана. Потім з’явилися руки, худі з обкусаними нігтями, вимазані землею; руки розгорнули зошит, на якусь мить завмерли, а потім поспішно вирвали аркуш, списаний незрозумілими значками, склали його і заховали. Ми бачили, як Зальцман запихав його в бокову кишеню. Екран погас.

— Три цікаві деталі, — сказав я. — Покусані нігті, вимазані землею руки, поспішні рухи. Зальцман заривав якусь річ і боявся, щоб його не помітили. Покусані нігті, якщо тільки це не давня звичка, свідчать про душевне збентеження…

— Це не звичка, — заперечив Берьозкін. — І ось доказ.

Він переключив хроноскоп, і на екрані знову з’явився вмираючий Зальцман. Руки його — худі, але чисті, з рівними нігтями, стискали заповітний зошит…

— Дамо нове завдання хроноскопу, — запропонував Берьозкін. — Може, він зуміє розшифрувати запис.

І хроноскоп дістав нове завдання. Відповідь надійшла негайно. Ми побачили на екрані чоловіка — широкоплечого, кремезного, підтягнутого, зовсім не схожого на Зальцмана; портрет був позбавлений індивідуальних рис, які б запам’ятовувались, але все-таки у нас склалося враження, що людина ця — вимоглива, тверда за характером, швидше навіть жорстока, Вона сиділа і писала, і ми бачили, що зошит у неї точнісінько такий, як у Зальцмана. У цілковитій тиші пролунали дивні слова: «Мета виправдовує засоби. Рішення прийнято остаточно, лишилося тільки здійснити його, хоч я й передбачаю, що не всі підуть за мною…»

Берьозкін простягнув руку і вимкнув хроноскоп.

— Непорозуміння, — розвів руками. — Доведеться повторити завдання.

Він повторив завдання, і знову на екрані з’явився кремезний підтягнутий чоловік з суворим обличчям… «Рішення прийнято остаточно…» — почули ми металічний голос хроноскопа.

— Що за чортівня, — вилаявся Берьозкін. — Нічого не розумію…

Він знову хотів вимкнути хроноскоп, але я утримав його.

— Ми ж домовились вірити приладу. Давай послухаємо…

Металічний голос вів далі: «… не всі підуть за мною. Доведеться не церемонитись…»

І раптом зображення змішалося, голос забурмотів щось зовсім незрозуміле.

Берьозкін вимкнув хроноскоп.

— Щось не в порядку, — сказав він. — Чому? Ніхто не чіпав прилад. Він повинен працювати справно!

Берьозкін нервував, він хотів ще раз повторити завдання, але я попросив його вийняти аркуш із хроноскопа.

— Навіщо він тобі? — не приховуючи роздратування, запитав Берьозкін. — Ми ж його вздовж і впоперек вивчили!

Я все-таки наполіг на своєму, хоча й не знав ще, що робитиму з аркушем. Я довго розглядав його, а Берьозкін стояв поруч і підганяв. Він майже переконав мене повернути йому аркуш, коли це…

— Слухай-но, — звернувся я до нього, — хроноскоп досліджує сторінку зверху вниз, так?

— Так.

— Тепер зверни увагу: рядки, написані рукою Зальцмана, розташовані майже посередині сторінки…

— Але ж вище нема нічого!

— Є. Ми з тобою цього не бачимо, а хроноскоп помітив…

— Тайнопис, чи що?

— Не знаю, але щось є. Постарайся уточнити завдання. Можна сформулювати його так, щоб хроноскоп поки що не аналізував рядки Зальцмана, а зосередив увагу лише на невидимому тексті.

— Сформулювати можна, але що з того вийде?

— Спробуй.

— Ти думаєш, і зображення, і звук змішалися, бо одне найшло на друге?

— Так, саме це спало мені на думку.

— Гм-м-м… — протягнув Берьозкін. — Рискнемо.

Він довгенько чаклував біля хроноскопа, а я хвилюючись стежив за його складними маніпуляціями: ми підходили до розкриття якоїсь таємниці, і коли хроноскоп не підведе…

Берьозкін сів поряд зі мною, і на екрані втретє з’явився кремезний підтягнутий чоловік з жорстоким обличчям, і втретє пролунали ті самі слова. Коли металічний голос вимовив: «Доведеться не церемонитись…» — я мимохіть взяв Берьозкіна за руку, але голос вів далі: «Хто буде проти, той сам себе прирече на загибель разом з черню. Помічаю, дехто вже забув, кому зобов’язаний життям. Доведеться нагадати. Тільки б справитися з цим… Ніколи не пробачу Жильцову, що він узяв його…»

Голос замовк, зображення зникло.

Ми з Берьозкіним задоволено переглянулися: хроноскоп витримав ще один складний іспит.

— Все це добре, Вербинін, але я нічого не розумію, — мовив Берьозкін. — Звідки взявся цей тип? Проте не будемо поки що вгадувати. Нехай хроноскоп спочатку проілюструє і розшифрує рядки Зальцмана.

Те, що ми побачили через кілька хвилин, ще більше здивувало нас. Металічний голос чітко й безпристрасно вимовив: «Долина Чотирьох Хрестів». Ми сподівалися побачити на екрані долину, але хроноскопу це виявилося не під силу: неясне зображення раптом зникло, і на екрані з’явився Зальцман. Він записав у зошиті: «Порятунку нема; приголомшений тим, що трапилося, сховав щоденник…» Потім Зальцман почав крокувати, притримуючись весь час одного напряму, але звідки і куди він ішов — ми ніяк не могли зрозуміти. Хроноскоп мовчав, а на екрані пробігали дивні зеленуваті хвилі, і в нас склалося враження, що електронний «мозок» хроноскопа зіткнувся з непосильним завданням. Нарешті металічний голос повільно, ніби неохоче, вимовив: «Поварня».

— Ну, звичайно! — вигукнув я. — Так називають хатки на півночі.

Та хроноскоп, очевидно, цього «не знав» — зображення хатини на екрані не з’являлося.

Берьозкін вимкнув хроноскоп і роз’яснив у завданні, що таке «поварня». Після цього на екрані виникла невелика плосковерха хатина, і Зальцман почав свій шлях од неї: «Північний захід, — вимовив хроноскоп, — сто сорок». Зальцман усе йшов і йшов, і ми зрозуміли, що «сто сорок» — це кількість кроків. Потім пролунали слова: «Річка, левада». Зальцман зупинився і зробив запис у зошиті. Мабуть, він записав цифри і ці слова. На екрані виникло туманне зображення річки, а потім і лісу. Після короткої паузи металічний голос сказав: «Звалена тополя, коріння», і ми побачили величезну тополю, вивернуту бурею разом з корінням.

— Марення, — категорично заявив Берьозкін. — Дія відбувається за полярним колом, в тундрі, а тут — українські левади, гігантські тополі! Доведеться повторити завдання.

— Ні, завдання повторювати не доведеться, — заперечив я. — Хроноскоп з дивовижною точністю поновив картину. Зальцман заховав щоденник за сто сорок кроків на північний захід від поварні, в леваді, під корінням зваленої бурею тополі!

— Але ж там немає ніяких левад і тополь! Це ж Чукотка.

— Є, і це знають усі географи: в долині ріки Анадир і деяких її приток збереглися так звані «острівні ліси». І на південь, і на північ від басейну Анадиру — тундра, а в долинах рік ростуть справжні ліси з тополі, верби-кореянки, модрини, берези… Це якраз і є доказом точності розшифрування запису і правильності ілюстрування його хроноскопом!

— Все це схоже на чудеса, — задумливо проказав Берьозкін. — Знаєш, коли я заплющу очі, мені часом здається: ніякого хроноскопа не існує, все це ми десь вичитали, почули або ж нафантазували самі..! Настав час діяти енергійно. Данилевський обіцяв нам допомогу. Попросимо літак і вилетимо на Чукотку. Згода?

— Звичайно.

Проте, перш ніж вилетіти на Чукотку, ми віддали аркуш на дослідження спеціалістам. Після ретельного аналізу вони підтвердили, що, крім добре видимого тексту, на ньому є дуже слабкі сліди іншого запису; хтось писав на попередній сторінці, і текст відбився на тій, що потрапила до нас. Ми не звернули б уваги на ці сліди, але електронні «очі» хроноскопа розгледіли їх і розшифрували. Спеціалісти частково поновили запис, і ми переконалися, що він зроблений твердим почерком, зовсім не схожим на почерк Зальцмана… Більше того, аркуш піддали дактилоскопічному аналізові, і було встановлено, що поряд з нашими відбитками пальців збереглися відбитки пальців ще двох осіб.

Про перші результати розслідування ми повідомили Данилевського, а він доповів про них на Президії Академії Наук. Ми теж були на засіданні і висловили свої міркування з приводу дальших планів. Наші пропозиції прийняли і через деякий час в розпорядження хроноскопічної експедиції надали літак. Ми могли летіти на Чукотку негайно, але затрималися майже на місяць. Здається, я не згадував, що хроноскоп, незважаючи на складність і майже неймовірну чутливість, за розмірами був зовсім невеликий… Проектуючи його, Берьозкін поставив за мету зробити прилад, так би мовити, портативним. Звичайно, носити його з собою в буквальному розумінні слова ніхто з нас не міг, але перевезти літаком чи автомашиною можна було легко. Однак поза стінами інституту обчислювальних машин хроноскоп потребував допомоги деякої додаткової апаратури. Монтаж її і затримав нас у Москві.

Шкодувати нам не довелося. По-перше, настало літо. А по-друге… По-друге, ми одержали несподівану звістку з Іркутська. Один із співробітників краєзнавчого музею, чудовий знавець Сибіру, якому показали запит Академії в міський архів, у приватному листі повідомив нас, що про експедицію Жильцова він нічого не знає, зате йому добре відоме ім’я Розанова — більшовика і червоногвардійця, який боровся за Радянську владу, проти Колчака. Якщо це той самий Розанов із експедиції Жильцова, писав наш добровільний помічник, то про нього ми зможемо дістати в Іркутську точні відомості…

Ось чому наш експедиційний літак, з хроноскопом на борту, зробив спеціальну посадку в Іркутську…

Ентузіаст-краєзнавець зустрів нас на аеродромі. Міська Рада прислала нам машину, чомусь полуторку (напевне, товариші вирішили, що ми негайно перенесемо на неї хроноскоп), і наш помічник запропонував поїхати до Розанова. Він сказав це так, наче Розанов був живий.

— На жаль, ні, — відповів краєзнавець, коли я перепитав його. — Живий він тільки в пам’яті сибіряків.

Було ще дуже рано, близько шостої години, машина пройшла тихими зеленими вулицями Іркутська, і місто лишилося позаду. Дорога, описавши дугу, притиснулася до Ангари і більше не відходила від неї. Небо затягло ріденькими хмарами, а над темною швидкою Ангарою клубочився білий туман, і здавалося, ріка дише, і дихання її — холодне, вологе — долітає до нас. Я сидів у кузові між Берьозкіним і краєзнавцем. Розмовляти не хотілося. Машина мчала повз березові, з домішкою сосни лісочки, повз розтягнуті вздозж ріки поселення, і я згадав, що скоро на їх місці розкинеться нове водоймище. Туман над рікою поступово розсіювався, і крізь його пелену проступали силуети темних рибальських човнів. Машина потрапляла то в теплі струмені повітря, то в холодні, але поступово ставало тепліше, бо час від часу виглядало сонце. Тепер добре було видно лісисті сопки вздовж лісового берега Ангари, вузеньку стрічку залізничного полотна, притиснуту до самої води. Раптом ріка, а слідом за нею і шосе зробили крутий поворот, і між двома мисами з’явилася широка світла смужка води — Байкал…

Ми зупинилися в селі Лиственичному, і краєзнавець повів нас на порослий сосною і кедром схил сопки. Вторована стежка круто вилася вгору, і ми ще здалеку помітили високий білий обеліск на братській могилі… Серед багатьох імен, висічених на мармуровій дошці, ми знайшли знайоме нам ім’я: С. С. Розанов…

— Він був членом Іркутського комітету РКП(б), — розповідав краєзнавець, — і одним з керівників повстання проти колчаківців. Загинув у січні 1920 року під Лиственичним, на березі Байкалу…

…Ми стоїмо знявши шапки. Ранковий бриз ледь ворушить волосся. Байкал затягнутий напівпрозорою блакитною імлою, він спокійний, величавий і простий. Від причалу відходить і зникає в бірюзовій далині невеличкий синій пароплав… А біля самого берега розкинулося велике село з міцними, надовго поставленими будинками, і широкою вулицею рухаються до школи маленькі фігурки дітей…

В Іркутському державному архіві документально підтвердили розповідь краєзнавця про Розанова. Але одержані нами відомості стосувалися останнього, мабуть, найкоротшого періоду в житті одного з наших героїв — періоду боротьби за Радянську владу в Східному Сибіру. Ці факти стверджували правдивість записок Зальцмана. Так, Розанов, вимушений чи невимушений учасник полярної експедиції Жильцова, був професіональним революціонером, справжнім комуністом і до кінця життя зберіг вірність своїм ідеалам. Він прожив важке героїчне життя і загинув смертю хоробрих в бою з колчаківцями… Образ цієї людини до кінця прояснився, він став близьким і дорогим для нас, але до розв’язання основної задачі — дізнатися про долю експедиції — нам було, як і раніше, далеко.

Правда, поява Зальцмана в Краснодарі вже не дивувала нас, він врятувався не один, Розанов теж дістався до великих міст. Але що сталося з рештою? Про яку таємничу історію хотів розповісти ледве живий Зальцман? Чи збереглися документи? На жодне з цих запитань ми й досі не могли відповісти. Всі наші помисли зосередилися на Долині Чотирьох Хрестів…

За три дні складною трасою ми долетіли до Чукотки і приземлились на аеродромі в селі Марково. Нашою експедицією зразу ж зацікавилися всі місцеві жителі — і новосели, і старожили, — однак про Долину Чотирьох Хрестів ніхто ніколи не чув.

— Затоку Хреста знаємо, — сказав нам начальник аеропорту. — Хрестовий перевал — теж. Про Долину Чотирьох Хрестів ніколи й не чув.

— На Колимі ще є всякі «хрести», — поділився своєю обізнаністю марковський агроном. — Нижні Хрести, Хрести Колимські…

— Все це не те, — відповіли ми. — Наша долина розташована у верхів’ях ріки Білої. Там має бути поварня…

— Це ще не прикмета, — заперечили нам. — Хіба мало поварень на півночі!

— Багато, — погодились ми. — Але по ріці Білій їх же не сотня. До того ж нам відомі координати, ми знаємо, де її шукати.

І ми почали розшуки. Наступного дня літак полярної авіації піднявся з аеродрому і взяв курс на північ (ми не могли рискувати хроноскопом, і тому наш літак залишився в Марково). Спочатку ми летіли над болотистою Анадирською низовиною, поцяткованою ланцюжками невеличких тундрових озер, з’єднаних між собою протоками — висками, потім місцевість підвищилась, і літак перетнув нешироке пасмо гір; зверху вони здавалися сірими, мертвими, лише подекуди на них зеленіли плями повзучої чорної вільхи. Зовсім інша картина відкрилася перед нами, коли пасмо лишилося позаду. Тепер літак ішов над долиною Білої; звиваючись, весь час міняючи напрям, ріка повільно текла між низькими, порослими лісом берегами; ліси тислися до ріки, і вузенька смужка їх з зовнішнього боку оконтурювалася чагарниками; а далі розстилалася тундра — сіра, болотиста, з рідкими плямами сніжників.

Чим далі на північ забирався літак, тим вищими ставали пагорби обабіч Білої, прямішала долина ріки, вужчали смужки прибережних лісів; незабаром пілотові довелося набрати висоту: під нами лежали гори, теж сірі і теж з рідкими зеленими плямами вільхи; плям цих ставало дедалі менше й менше, і, нарешті, вони зникли зовсім; зате частіше траплялися білі сніжники; вони лежали у вибалках, і з-під них витікали струмки; дерева зустрічалися тільки невеликими групками і з кожною хвилиною польоту все рідше й рідше. Я тільки один раз помітив кочовище оленярів, — кілька гостроверхих яранг і загін для оленів, — і раз одиноке зимовище, як мені здалося — безлюдне (димок над ним не вився).

Штурман попередив: незабаром ми вийдемо в задану точку.

— Уважно дивіться, товаришу Вербинін, — звернувся він до мене. — Не так легко помітити з повітря ваші хрести… — І, подумавши, додав: — Якщо вони взагалі існують.

Долина Білої вужчала. На півночі чітко вимальовувалися вершини Анадирського хребта. Найбільше непокоїло мене те, що ліси зникли: адже в шифровці Зальцмана згадувалася левада і повалена тополя, а хроноскоп так переконливо зобразив нам усе це… Я відчув на собі пильний погляд Берьозкіна і оглянувся: він виразно звів брови і кивнув на вікно. Мабуть, картина, що розстилалася під нами, бентежила його не менше, ніж мене…

Я ще раз глянув униз і зрозумів: у вказаній точці ми не знайдемо Долину Чотирьох Хрестів. Я прийшов до такого висновку не тому, що раптом усумнився в точності астрономічного визначення, — ми давно підозрювали, що воно тільки приблизно вказує місцезнаходження долини, — мене привів до цього фізико-географічний аналіз місцевості. Північні вітри могли без перешкод розгулювати долиною Білої, тополі тут вижити не могли І я вирішив, що десь поблизу мала бути замкнута майже з усіх боків, добре захищена від північних вітрів гірським хребтом невелика долинка однієї з другорядних приток Білої, де й зберігся острівець лісу — можливо, найпівнічніший на Чукотці… Дерева на півночі гинуть не від холоду, як це звичайно вважають: у районах Верхоянська і Оймякона, в межах «полюса холоду» Північної півкулі, де температура знижується майже до сімдесяти градусів, росте тайга, і дерева почувають себе цілком нормально. Головна причина безлісся тундри — низькі літні температури і засихання рослин. Так, на півночі рослини нерідко гинуть від засухи, стоячи «по коліно» у воді. Дуже небезпечні весняні вітри: дерева починають пробуджуватися від зимового заціпеніння, волога випаровується, а свіжа не надходить, бо ґрунт ще не відтанув, скутий мерзлотою. Та навіть коли грунт і відтане, дерева можуть загинути від засухи, бо коріння не засвоює дуже холодну воду: це явище називається «фізіологічною сухістю»…

— Прибули! — вигукнув штурман.

Під нами розстилалась арктична пустеля, будь-яких ознак життя згори не було помітно. Я висловив штурманові свої міркування і попросив узяти трохи далі на схід: наскільки я міг судити, Анадирський хребет там краще захищав прилеглі до нього долини.

Літак ліг на новий курс і почав набирати висоту.

Мій прогноз ствердився: хвилин через дванадцять з великої висоти ми побачили посеред сірих гір темну пляму оазису. Потрохи знижуючись, літак пішов до нього і почав кружляти над маленькою, притиснутою до масивного схилу хребта долинкою; до вузької річки тулився крихітний клаптик лісу, виднілася прямокутна поварня, а поблизу білів сніжник. Зверху нам довго не вдавалося розгледіти хрести, тільки за останнім заходом і Берьозкін, і я все-таки помітили один з них — мабуть, найвищий…

Ніхто не сумнівався — знайдено Долину Чотирьох Хрестів. Штурман визначив її координати, наніс долину на карту, і ми полетіли назад.

Під час польоту в Долину Чотирьох Хрестів пілот і штурман, як виявилось, уважно вивчали місцевість і встановили, що ніде поблизу нема площадки, на яку б міг приземлитися наш літак з хроноскопом. Це відразу ж ускладнило завдання. Першою нашою думкою було викинутись на парашутах без хроноскопа, провести рекогносцировку в Долині Чотирьох Хрестів, а потім пішки дістатися до найближчого населеного пункту. Льотчики, які разом з нами обговорювали цей варіант, категорично запротестували, запропонувавши попросити у керівництва вертоліт. Не дуже покладаючись на успіх, ми надіслали радіограму в Анадир і майже зразу ж одержали відповідь: вертоліт надіслано в наше розпорядження.

Кілька днів пішло у нас на монтаж хроноскопа й допоміжної апаратури у вертольоті. Електронні машини — прилади, як відомо, делікатні, і ми натерпілися немало страху, перш ніж пересвідчилися, що монтаж завершено благополучно і хроноскоп працює.

Ми вже готувалися до вильоту, але несподівано зарядили дощі. Обважнілі хмари спустилися майже до самісінької землі, перекрили всі «небесні дороги», і начальник аеропорту не давав дозволу на виліт. Яка це мука — сидіти склавши руки, нудьгувати, проклинати все на світі й дивитись, дивитись, дивитись, як безперервно сочаться з хмар тоненькі дощові цівки, як набрякають тундрові болота, а струмки стають все повноводнішими… На Анадирі стояли білі ночі, й цілу добу все було сірим і похмурим. Навіть великі волохаті комарі подохли з нудьги — в усякому разі, вони не з’являлись…

Нарешті випогодилося. Ми вилетіли рано-вранці і незабаром побачили темний оазис лісу серед арктичної пустелі…

Вертоліт приземлився осторонь поварні, за сніжником. Вимкнули мотор, і навколо настала мертва тиша. Трохи хвилюючись, ми вилізли з вертольота й оглянулись. Позаду нас, захищаючи долинку од вітрів з Північного Льодовитого океану, монолітною стіною стояв Анадирський хребет; небо лежало просто на його спокійних округлих вершинах і, ніби козирком, прикривало і нас, і маленьку долинку з сніжником та левадою. Сірі потоки гальки розпадалися під нашими ногами на дрібненькі застиглі струмочки, і тут же сріблилися, припавши до землі, пухнасті вербички, кожну з яких можна було накрити двома долонями; цвіла куріпчина трава, тяглися до похмурого неба тонкі, з зеленими лусочками стеблини шикши, біліли химерні, мов корали, кущики ягелю — «оленячого моху», а серед каміння чорніли клубки жорсткого, як дріт, лишайника…

На шляху до поварні ми перейшли сніжник; у мене було таке відчуття, що цей сніжник — частина зненацька застиглого озера: дув вітер, ходили хвилі, а потім, мов за помахом чарівної палички, озеро замерзло, і хвилі завмерли з піднесеними вгору гребенями… Налякані вертольотом ховрашки повилазили з нірок і тривожно пересвистувались, поглядаючи на нас…

Безіменна притока Білої починалася десь на схилах Анадирського хребта і тут була не дуже глибокою, зате широкою річкою. Над водою виступали гладенькі темні спини численних валунів. Поварня стояла на лівому березі ріки, а невеликий тополевий гайок тулився на правому.

Поблизу поварні ми й побачили чотири хрести: три високих і один менший, схожий на звичайний могильний хрест. Два крайніх стояли осторонь і відразу здалися нам дуже старими: ще здалеку ми помітили, що чорне дерево потріскалось, його посікли вітри, а знизу хрести «підгриз» поземок, і здавалося, вони ось-ось упадуть. Ніякі написи на хрестах не збереглись, а можливо, їх ніколи й не було. Хрести підносилися серед арктичної тундри як мовчазні пам’ятники всім, хто жив, боровся й загинув на Півночі… Мабуть, ще землепрохідці поставили їх тут над могилами загиблих товаришів. Поставили і подалися далі, загубилися десь в арктичних просторах, пішли в небуття, а хрести над безіменними стояли, широко розкинувши чорні перекладини… А потім поряд з ними з’явилися два нових хрести. На одному з них, вищому, ми прочитали ще добре видний напис:

Пілот признався, що посадив вертоліт так далеко від поварні, боячись пошкодити будь-які «речові докази», як він висловився. Тепер же після першого обслідування ми вирішили перебазуватись і розкинути табір біля тополевого гаю. Поставивши палатку і наспіх перекусивши, ми, за дуже активною участю пілота й штурмана, почали розглядати папери. Вони були переплутані, вицвілі, від часу стали ламкими, але все-таки успіх нашого починання тепер залежав від цих папірців, списаних нерозбірливими і незнайомими почерками. Як усі сучасні люди, що з раннього дитинства навчилися читати й писати, ми підсвідомо найбільше й найохочіше вірили письмовим документам, слову. І навіть тепер, маючи перший у світі хроноскоп, здатний об’єктивніше і точніше відтворити картини минулого, ніж будь-яке письмове свідчення, що неминуче відбиває симпатії та антипатії автора, — ми все ж засіли за папери, навіть не подумавши вдатися по допомогу до свого чудесного апарата… Зневажливе ставлення до хроноскопа й примусило нас затратити деякий час на абсолютно безпідставні домисли.

Пілот і штурман, задоволені, що їм теж дозволили розбирати папери, відчували себе щонайменше Шерлоками Холмсами і на чому світ стоїть лаяли «негідника» (вислів належить штурманові), який порізав і порозкидав у незрозумілому приступі люті щоденники учасників експедиції.

— Занесло чорта! — лаявся пілот. — Треба ж такому статися. Вже, здається, в такій глушині стоїть поварня! Навіть чукчі не пасуть поблизу оленів.

— А по-моєму, його не занесло, — заперечив Берьозкін. — По-моєму, все сталося в шістнадцятому році, і саме цю трагічну історію хотів розповісти вмираючий Зальцман. Очевидно, один з учасників експедиції збожеволів і його довелося…

Берьозкін не закінчив, але ми зрозуміли його. Хаос у поварні не залишав сумнівів, що там побував божевільний…

— Звичайно, після того, що вони пережили, — сказав штурман, — усе могло трапитись.

Більше він не лаяв «негідника».

Розбирання старих, вицвілих, ламких паперів потребує певних навичок. У цій справі я мав незрівнянно більший досвід, ніж Берьозкін та наші помічники — пілот і штурман. Тому поступово я відтіснив їх на другий план, їм довелося майже весь час сидіти склавши руки, а це, як відомо, заняття дуже нудне. Мабуть, через те думки пілота і штурмана повернулися до вертольота і хроноскопа, що був там; нам ввічливо нагадали обіцянку першого ж дня показати, як працює хроноскоп.

— Ось, — штурман обережно підняв з долівки заіржавілий ніж, принесений з поварні пілотом. — Провентилювали б ви цю штучку.

Симпатії Берьозкіна, при всій його повазі до письмових документів, теж були на боці хроноскопа; від діла я його усунув, і він вирішив, — очевидно не без таємного умислу, — вразити пілота й штурмана досконалістю хроноскопа.

— Дай-но якийсь документик, — попросив він у мене. — Ознайомлю хлопців з хроноскопією…

Прохання мені не сподобалося: доки папери не розібрані й не систематизовані, краще їх не чіпати. Я зам’явся і пробурмотів, що зараз мені зможе знадобитись будь-який з цих аркушів.

Штурман знову помахав перед нами ножем.

— Можна ж цю штучку…

Тепер засвітилися очі в Берьозкіна. Досі ми обмежувалися хроноскопією письмових документів, а тут випадала нагода перевірити хроноскоп на зовсім іншому матеріалі.

— Ходімо, — сказав він штурману і пілоту. — Нехай Вербинін командує тут сам.

Мене найбільше цікавили щоденники начальника експедиції Жильцова. Порівнявши різні тексти й почерки, я, нарешті, знайшов записи самого Жильцова. Вони були дуже пошкоджені. В душі я теж проклинав безумця, який порізав і пошматував щоденники, але робота успішно посувалася вперед, і я сподівався днів за два закінчити попередню розробку матеріалів.

За часом, уже давно настала ніч, а я працював, радіючи, що на Чукотці зараз полярний день і короткі сутінки настають тільки опівночі. Я так захопився власними справами, що, почувши крик Берьозкіна, не звернув на нього уваги, — він просто не дійшов до моєї свідомості.

Берьозкін, а слідом за ним і пілот увірвалися в палатку.

— Ти що, заснув? — накинувся на мене Берьозкін. — Гукаємо тебе, гукаємо! Швидше, швидше! Зовсім несподіваний результат!

Він тяг мене за собою, але я спочаку ретельно прикрив документи і тільки після цього вийшов з палатки.

— Що трапилося?

Берьозкін і пілот, не відповідаючи, тягли мене до вертольота, а штурман, вискочивши з машини нам назустріч, вигукнув:

— Ніж заіржавів від крові! — він ковтнув повітря і тихо додав: — Самогубство. — Потім, уже зовсім іншим тоном, не приховуючи захоплення, сказав, маючи на увазі хроноскоп: — Ну й апаратик! Просто диво!

— Серйозно… самогубство? — зупиняючись запитав я.

— Так! Тричі повторював завдання, по-різному формулював його, — відповів Берьозкін, — а результат той самий…

— На кого схожа людина?

— Портрет, на жаль, дуже нечіткий. Ні на Зальцмана, ні на того, з жорстоким обличчям, не схожий…

— І він… — я зробив виразний рух великим пальцем в бік власного серця.

— Саме так, — зітхнув Берьозкін.

— Здається, у Зальцмана справді були підстави мучитись і запитувати: праві чи ні?

— Не знаю, нічого не розумію, — чесно признався Берьозкін. — І неясно, коли це трапилось.

Епізод цей, збережений у «пам’яті» хроноскопа і знову продемонстрований, справив на мене важке й неприємне враження. Мені навіть не хочеться описувати, який вигляд усе це мало на екрані. Зазначу тільки, що, коли вірити хроноскопу, самовбивець перебував у стані буйного шаленства. Всім нам здалося, що саме він порізав документи. Я погодився піддати хроноскопії деякі дуже пошматовані аркуші, і хроноскоп підтвердив наше припущення: ми побачили на екрані розлютованого чоловіка, який безжально рвав, різав, шматував і розкидав щоденники. Чоловік орудував мисливським ножем, — тим самим, яким покінчив з собою.

Однак ми не могли зрозуміти, чим викликаний приступ люті, як поставилися до цього інші учасники експедиції, а якщо божевільний лишився один, то куди ділася решта, до того ж ми не знали, як пояснити, чому саме експедиційні документи привернули його увагу. Стежачи за постаттю чоловіка, який метався по екрану і останки якого лежали в поварні, я думав, що лють його — дивна лють, що вона не від шаленства сильної людини, яка йде напролом, а швидше — з відчаю, від безутішності й безвихідності… А втім, може, все це мені тільки здавалося.

На прохання пілота і штурмана, ми продемонстрували їм усе, що зберігалося в «пам’яті» хроноскопа й мало відношення до експедиції, а потім підвели підсумки.

Ось що ми вже знали:

1) в Якутську до експедиції Жильцова приєдналися політичні засланці Розанов і Зальцман.

2) експедиція вийшла в океан, і через два роки деякі її учасники опинилися в поварні, в Долині Чотирьох Хрестів, де двоє з них, Жильцов і Мазурін, загинули;

3) в Долині Чотирьох Хрестів, у поварні, полярні дослідники чомусь залишили документи, а самі пішли, причому якийсь чоловік, найімовірніше, один з учасників експедиції, намагався знищити документи, а потім покінчив життя самогубством;

4) Зальцман дістався до Краснодара і вмер там від тифу; перед смертю його жорстоко мучили докори совісті, він намагався відповісти самому собі, правильно вони зробили чи неправильно, а в записках явно протиставляв політзасланця Розанова командиру шхуни Черкешину;

5) Розанов загинув у боях з Колчаком, борючись за Радянську владу в Східному Сибіру, і прах його поховано в братській могилі на березі Байкалу…

Спочатку я вирішив, що в поварні лежать останки Черкешина, хоч зараз не беруся пояснити, чому саме так подумав. Але Берьозкін почав доводити мені, що, судячи з записок Зальцмана, Черкешин — людина сильна, наділена непохитною волею, безумовно, мужня, і припущення про самогубство — просто абсурд.

— Коли хочеш знати, — говорив Берьозкін, — так могла вчинити людина з характером Зальцмана, але ніяк не з характером Черкешина…

— Але ж Зальцман… — почав я.

— Так, Зальцман витримав іспит, і я схильний думати, що це був хтось інший…

Ми вирішили залишити питання відкритим і даремно не морочити собі голови: адже документи повинні багато дечого пояснити нам.

Все, що лишилося від Щоденника Жильцова, ми прочитали без особливих утруднень, тільки зрідка вдаючись до хроноскопа. Жильцов описував докладно, чітко, з великою доброзичливістю всіх учасників експедиції, майже не згадуючи про себе, тобто так, як писала більшість вітчизняних мандрівників. Цим він одразу ж привабив нас, і ми, читаючи щоденники, вірили кожному слову… Записки інших учасників експедиції, прочитані пізніше, дали нам можливість скласти певне уявлення про Жильцова. Він належав до прекрасної школи російських військових моряків — високоосвічених, гуманних, відданих науці, — до людей з широким кругозором, ясним розумом і твердою волею. Такими були Крузенштерн і Лисянський, Лазарев і Беллінсгаузен, Коцебу, Нахімов і Седов… У щоденнику Жильцова майже не було абстрактних міркувань, але весь напрямок його думок, мимовільні симпатії і антипатії, відбиті в записах, дали нам змогу прийти до висновку, що він був хоча й не революційно настроєною людиною, але, безперечно, прогресивним ученим. Про це свідчили і факти, зокрема ставлення Жильцова до Розанова й Черкешина. Долі цих трьох людей з різними переконаннями й різними вдачами зав’язалися в складний вузол одразу ж, як тільки експедиція залишила Якутськ…

У щоденнику Жильцова був докладний запис, який помітно вирізнявся стилем. Ми назвали його «виправдним», хоча в прямому розумінні слова Жильцов не виправдовувався. Просто незабаром після виходу з Якутська, коли «Зоря-2» вже йшла вниз по Лені, він записав у щоденнику, що екіпаж шхуни не укомплектований повністю і що десь у дорозі доведеться найняти ще одного матроса; Жильцов докладно аргументував це, а через сторінку ми знайшли коротку, з двох рядочків помітку: на борт шхуни взято матросом С. С. Розанова. Нам здалося дивним, що Жильцов сам найняв матроса: екіпаж звичайно комплектує капітан чи командир корабля. І Жильцов далі сумлінно зазначив, що лейтенант Черкешин рішуче протестував проти взяття на борт ще одного політичного засланця. Однак Жильцов наполіг на своєму.

Цей епізод одразу багато дечого пояснив. По-перше, ми пам’ятали, що Розанов працював разом із Зальцманом на верфі в Якутську, отже, міг найнятись в експедицію там. Очевидно, щось перешкодило цьому. Ми всі погодилися з думкою, що за Розановим, на відміну від Зальцмана, був суворіший нагляд, і місцеві власті не дозволили йому поїхати з експедицією: все-таки експедиція мала намір вийти до берегів Америки… Розанов намагався потрапити до складу експедиції, і Жильцов, який не міг не знати про думки властей, але співчував йому, допоміг; Розанов приєднався до експедиції уже в дорозі, незважаючи на протест лейтенанта Черкешина…

Вийшовши з гирла Лени в море Лаптєвих, «Зоря-2» взяла курс прямо на Новосибірські острови. Море вже звільнилося від криги, і шхуні траплялися лише поодинокі, поїдені водою крижини, які легко кришилися під форштевнем. Через кілька днів «Зоря-2» підійшла до острова Васильєвського, розташованого на шляху до Новосибірських островів. Цей острів відкрив ще в 1815 році якут Максим Ляхов, коли йшов кригою з гирла Лени на острів Котельний і збився з дороги. Жильцов, мабуть, не знав про те, що острів Васильєвський докладно описала в 1912 році Російська гідрографічна експедиція на суднах «Таймир» і «Вайгач». У щоденнику Жильцова теж є характеристика острова, зазначено, що він невеликий за розмірами і невисокий, складається з піщаноглинистих порід та льоду, і хвилі енергійно руйнують його береги. Не затримуючись біля цього острова, «Зоря-2» пішла далі, до Котельного, і, скориставшись сприятливими льодовими умовами, зробила спробу обійти Новосибірські острови з півночі. Це їй вдалось, і «Зоря-2» пройшла на північ далі, ніж усі інші судна, які були тут до неї. Але одного разу Жильцов помітив на хмарах характерний крижаний відблиск, і наступного дня важкі пакові крижини перегородили шхуні шлях… Деякий час «Зоря-2» лавірувала біля крижаної кромки, сподіваючись діждатися розводдя, але потім змушена була відступити і взяти курс на острів Беннета, ще в минулому столітті відкритий Де Лонгом — останнє пристанище Толля і його супутників…

«Зоря-2» відвідала місця, де мала бути Земля Саннікова, і… не знайшла її. Жильцов присвятив цьому кілька сторінок щоденника — дуже цікавих сторінок. Він наводив факти, які свідчили, що Землі Саннікова немає, але… він вірив людям, які бачили цю землю, і тому вважав, що питання лишається відкритим. Нам було приємно читати запис, де він твердив, що немає жодних підстав сумніватися ні в чесності Саннікова, який зовсім не збирався приписувати собі незроблені відкриття, ні в науковій сумлінності Толля. Вони, як і багато інших дослідників Арктики, писали тільки про те, що бачили, — так майже дослівно сказано в щоденнику Жильцова.

Нас дуже зацікавили характеристики учасників експедиції, зроблені Жильцовим; м’які, доброзичливі, а тому, безумовно, правдиві, вони допомогли нам зрозуміти взаємини між учасниками експедиції, а пізніше з’ясувати і причину трагічних подій у Долині Чотирьох Хрестів…

Черкешин — командир корабля, лейтенант… Досвідчений моряк, прекрасний навігатор, він уже не раз брав участь в арктичних плаваннях; та особливо — з деякою тривогою — підкреслював Жильцов такі його риси: розумний, сміливий, але впертий і зарозумілий, вимогливий до жорстокості, прихильник крутих заходів, неприязно ставиться до молодших чинів і якутів.

Мазурін — науковий співробітник, астроном… Людина м’яка, доброзичлива, легко підпадає під чужий вплив, зате прекрасний знавець своєї справи; в полярній експедиції участь бере вперше.

Конопльов — науковий співробітник, етнограф, зоолог… Величезний ентузіаст своєї справи, людина ясного розуму й доброго серця, схильна у всіх людях бачити своїх братів; Жильцов зробив невелику приписку: часто буває надто різким у розмовах з командиром корабля.

Характеристика Зальцмана цілком збігалася з думкою, що склалась у нас після ознайомлення з його щоденниками. Жильцов жартома називав його «совістю експедиції».

Говоров — помічник командира корабля… Молодий, запальний, чесний, ревно ставиться до служби, але великого досвіду не має.

Ні боцмана, ні матросів Жильцов у своєму щоденнику, на жаль, не охарактеризував; жодного слова не сказано, зокрема про Розанова; його ім’я з’явилося несподівано на дальших сторінках зошита.

Незабаром після виходу в океан командир шхуни лейтенант Черкешин приступив до здійснення далекосяжного плану… Спочатку все здавалося природним: командир вимагав суворого дотримання дисципліни, жорстоко карав за найменші — явні чи мнимі — провини. Матроси, та й усі учасники експедиції, працювали сумлінно, проте Черкешина це мало цікавило; він запровадив на шхуні казармений режим, прагнув, щоб люди працювали, мов автомати, сліпо виконуючи його розпорядження, глушив будь-яку ініціативу, що йшла не від нього; презирливе ставлення до молодших чинів створювало особливо гнітючу, важку обстановку… Невідомо, як розгорталися б події, коли б на шхуні не було політичного засланця Розанова, людини, яка присвятила своє життя боротьбі проти гнобителів усіх мастей. Він швидко згуртував навколо себе команду, і, коли Черкешин спробував ввести на шхуні тілесні покарання, матроси, очолені Розановим, виступили проти нього…

Спочатку Розанов сам пішов до Жильцова і від імені всіх матросів висловив вимоги. Жильцов не здивувався і не обурився — виявилося, він давно вже розгадав плани Черкешина і був готовий піти на загострення конфлікту, щоб покласти край напруженій обстановці на шхуні. Причина конфлікту чітко сформульована самим Жильцовим: у морі за судно відповідає командир корабля або капітан, і Черкешин, вміло використовуючи це, вирішив відтіснити начальника експедиції на другий план і захопити всю владу в свої руки. Черкешин розумів, що здійснити це він зможе тільки при цілковитій покірливості всієї команди, тому й намагався затуркати, залякати людей… Але спроба перевороту не могла застукати зненацька й збентежити Жильцова. І не тільки тому, що він був досить спостережливим, щоб своєчасно помітити небезпеку, і досить рішучим, щоб не розгубитись у важкий момент, але й тому, що колись такі самі події відбулися на очах Жильцова. На жаль, історія повторюється. В експедиції Толля, 1902 року, командир «Зорі» лейтенант Коломейцев зробив спробу здійснити такий переворот. «Зоря» стояла тоді біля Таймиру, і Толль, проявивши достатню енергію і рішучість, усунув з посади прибічника тілесних покарань і властолюбця Коломейцева, відправив його з поштою в Єнісейську затоку, а на його місце призначив Матісена…

Ось чому Розанов і Жильцов стали спільниками в боротьбі проти Черкешина. Чекати їм довелося недовго. Як усі авантюристи, Черкешин швидко зарвався, і тоді проти нього виступили і начальник експедиції, і матроси, і наукові співробітники. Переворот не вдався. На жаль, Жильцов не мав можливості позбутися Черкешина; судно перебувало у відкритому морі. Але Черкешин визнав, що його вчинки неправильні, нових спроб захопити владу або ввести палочний режим не робив. Жильцов, щиро радіючи, записав у щоденнику, що Черкешин глибоко усвідомив свої помилки і, звичайно, більше не повторить їх…

Цей епізод з’ясував нам причину суперечки між Жильцовим і Черкешиним про Розанова: начальникові експедиції, який передбачав ускладнення з Черкешиним, потрібен був Розанов як людина, здатна протистояти командирові шхуни; а Черкешин, задумавши переворот, розумів, що Розанов може перешкодити йому… І Жильцов, і Черкешин були розумними людьми і не помилились у власних передбаченнях…

Незабаром після цих подій з борту «Зорі-2» помітили на півночі «водяне небо» — на хмарах лежав каламутно-сірий відблиск чистої води. Черкешин запропонував пробитися до розводдя. Жильцов дав згоду, і шхуна почала важкий шлях серед криги. Вітер збільшив розводдя, «Зоря-2» просувалася все далі й далі, але зненацька вітер змінився, і крижані поля почали сходитись… Жильцов зробив у щоденнику лаконічний запис: «Герой сьогоднішнього дня — Черкешин; тільки його майстерність врятувала експедицію від великих неприємностей».

Наприкінці арктичного літа шхуна «Зоря-2» підійшла до острова Беннета — найбільшого в архіпелазі Де Лонга, гористого, безлюдного. Тринадцять років тому з острова Беннета по неміцній листопадовій кризі пішов у останній похід полярний дослідник Толль, так і не дочекавшись свого судна… «Зоря» догнивала на березі бухти Тіксі, а біля скель острова Беннета стояла «Зоря-2», екіпаж якої продовжував справу, розпочату Толлем…

Кілька учасників експедиції переправилися шлюпкою на острів і, поділившись на дві партії, почали досліджувати його. Конопльов, Зальцман і Мазурін пішли в один бік, а Жильцов з якутами Ляпуновим і Михайловим та матросом Розановим вирушили шукати хижку, збудовану Толлем.

Небо вкривалося хмарами непомітно, і тільки тоді, коли раптовий порив вітру шмагонув Жильцова по обличчю, він зрозумів, що насувається буря і треба негайно повернутися на шхуну. Жильцов, Розанов і якути Ляпунов та Михайлов поспішно рушили назад, до місця висадки. Жильцов ішов першим. Вони переходили невеликий, круто спадаючий до моря льодовик, коли сильний порив вітру збив Жильцова з ніг. Начальник експедиції покотився до обриву, і тільки тріщина врятувала його від загибелі. І Розанов, і якути гукали його згори, але Жильцов лежав нерухомо, не відповідаючи… Буря дужчала, шквальний вітер не давав змоги підвестись, людей ось-ось могло скинути в море. Та нікому й на думку не спало кинути Жильцова в біді. Розанов і Ляпунов лишилися зверху, страхувати, а маленький, спритний Михайлов спустився на вірьовці до Жильцова. Начальник експедиції був живий, але сам іти не міг. Щосекунди рискуючи життям, вибиваючись із сил, якути і Розанов витягли Жильцова й на руках понесли його туди, де сподівалися ще застати шлюпку… Шлюпку вони застали, і всіх, хто висадився на берег, теж, але «Зоря-2» зникла: вона не могла залишатись у бурю біля скелястих берегів острова…

Вже через кілька годин на морі з’явилася крига. Вітер бушував, але хвилі вгамувалися. Проте це нікого не обрадувало. Крижини повзли з півночі і нездоланою перешкодою ставали на шляху між островом та шхуною, що штормувала десь у відкритому морі… І важко поранений Жильцов, і всі учасники експедиції, залишені на острові, розуміли: якщо «Зоря-2» не проб’ється крізь кригу по них, їх чекає неминуча загибель. Толль, опинившись колись у такому ж становищі, мав теплий одяг, харчі, всі його супутники були здорові… І все-таки вони безслідно зникли серед криги… А в людей у маленькому наметі навколо Жильцова не було ні запасів їжі, ні теплого зимового одягу… І, звичайно, кожний з них у ці дні думав: проб’ється Черкешин чи відступить, як відступив Матісен?

Минув один день, другий, третій. Навколо острова лежала крига і навіть на обрії не з’являлося «водяне небо»… Стан здоров’я Жильцова не поліпшився. В думках він готувався до смерті, хоча Зальцман запевняв його, що рани не важкі. Але Жильцов думав про те, що йому самому доведеться піти з життя, щоб не віднімати у товаришів останньої надії на порятунок…

Невідомо, чим би закінчилося двотижневе перебування на острові, коли б не вдале полювання якутів на оленів. А потім на горизонті з’явився ледь помітний димок: це «Зоря-2» пробивалася до острова. Черкешин не підвів…

До самісінького острова шхуна підійти не змогла, і потерпілі рушили до неї кригою. Напівдорозі їх зустріли товариші, і незабаром експедиція у повному складі зібралася на борту шхуни. Змарнілий, змучений безсонними ночами Черкешин здав вахту помічникові і, не слухаючи подяк, спустився в каюту спати.

«Зоря-2» продовжувала плавання…

«Всі ми, і я особливо, зобов’язані життям Черкешину», — записав у щоденнику Жильцов.

…Погода псується. Суха сніжна крупа тарабанить по туго напнутому тенту палатки. Не чути свисту ховрашків — вони поховалися в нори. Низькі ріденькі хмари проносяться над нами на південь. Звідкись прилетіла полярна чайка; вона кружляє над Долиною Чотирьох Хрестів і жалібно квилить — скаржиться, що нема поблизу моря чи озера; потім вона круто шугає вгору і летить на південний схід. Ми теж могли б здійнятися і полетіти на південний схід, в Марково. Але нам здається, що хроноскоп ще може знадобитися тут, у долині, і що взагалі ми використовуємо його мало й невміло…

— Між іншим, ще не доведено, що хроноскоп правильно розкрив історію з цією людиною, — каже Берьозкін, маючи на увазі загиблого в поварні, і дивиться то на штурмана, то на пілота.

Штурман і пілот протестують, а Берьозкіна охоплює приступ самобичування: вперто схиливши велику важку голову, він нудно перелічує і справжні, і вигадані недоліки хроноскопа. Мене це дратує, але потім я починаю розуміти: Берьозкін втомився. Я теж втомився. Вже кілька місяців ми йдемо слідами експедиції Жильцова, шукаємо, порівнюємо, думки про експедицію не залишають нас ні вдень ні вночі. І ось тепер, коли ми близькі до мети, настала викликана перевтомою реакція. Треба було б розвіятись, поговорити про щось інше або поблукати в горах з рушницею, але говорити про стороннє не хочеться, а блукати в горах — значить, блукати там, де сорок років тому пройшли учасники полярної експедиції Жильцова…

Я вийшов з палатки. Вітер дужчав, сніжна крупа сікла обличчя. Тополі натужно гули, вершини їх пружно гнулися до землі, а кожний листочок рвався вгору, намагався злетіти, але це вдавалося тільки небагатьом, та й ті падали недалеко — або в річку, або на сухі розсипи щебеню… А мені раптом захотілося знайти місце, де Зальцман заховав якийсь зошит. Знахідки в поварні на деякий час відвернули нашу увагу від Зальцмана, але тепер мої думки знову повернулися до нього. Чому він так дивно поводився? Адже частину експедиційних матеріалів свідомо залишили в поварні. Навіщо він ховав зошит?.. Я перебрався через річку до поварні, став обличчям на північний захід і, рахуючи кроки, вперто пішов назустріч вітру. Перебрівши річку, я заглибився в леваду, і, коли кількість кроків наблизилася до ста сорока, підійшов до старого зваленого дерева. Стовбур величезної тополі ще зберігся — на півночі дерева гниють повільно, — і я зупинився якраз там, де Зальцман ховав зошит… Потім пішов по лопату.

У палатці йшла розмова про Землю Саннікова. Поки мене не було, штурман, — молодий хлопець, який недавно працює на півночі, — висловив припущення, що експедиції Жильцова все-таки пощастило знайти Землю Саннікова. Штурманові дуже хотілося, щоб так було, і тому здавалося, що так могло бути. Берьозкін і пілот кепкували з нього, але штурман не здавався.

— Ех ви! — зневажливо сказав він, коли я підійшов до палатки. — Жильцов майже півстоліття тому жив — і то вірив у людей, у їхню чесність, а ви… — штурман махнув рукою і одвернувся.

— Запитай Вербиніна, якщо нам не віриш, — кивнув на мене ображений Берьозкін. — Якби Земля Саннікова існувала, її давно б знайшли. Весь той район і криголами зборознили, і літаки облітали. Її ж спеціально розшукували.

— Значить, брехали і Санніков, і всі інші?

— Помилилися люди, — сказав пілот. — 3 ким цього не буває, особливо в Арктиці.

Штурман з надією глянув на мене.

— Я теж вірю всім, хто бачив Землю Саннікова, — підтримав я штурмана. — І самому Саннікову, і евенку Джергелі, і Толлю. Жильцов казав правду — то були люди, які писали тільки про те, що бачили. Подумайте самі — навіщо Санніков брехав би? Щоб заслужити царської ласки?.. Ні, він не розраховував на неї, бо й не подумав сповістити Петербург про свої відкриття, як зробив це, наприклад, купець Іван Ляхов: сама Катерина Друга назвала його іменем два острови — Великий і Малий Ляховський — і надала заповзятливому купцеві монопольне право на добування мамонтової кості!.. Або візьміть евенка Джергелі. Його бажання побувати на Землі Саннікова було дуже великим якось він навіть сказав Толлю, що готовий віддати життя за право хоч один раз ступити на цю землю!.. Ні, такі люди не могли кривити душею!

— Патетично, але непереконливо, — заперечив Берьозкін. — Не можна ж побачити те, що не існує…

— Марево, — сказав пілот.

— Ні, не марево, — не погодився я. — Земля Саннікова існувала, а якщо не існувала, то все-таки… все-таки її могли бачити…

Пілот пирхнув, і навіть штурман, мій союзник, посміхнувся.

— Коротко кажучи, існує дві гіпотези щодо загадкової історії Землі Саннікова. Пам’ятаєте, в щоденнику Жильцова згадується острів Васильєвський?

— Пам’ятаю, — ствердив пілот.

— Ви вірите, що Жильцов бачив цей острів?

— Звичайно!

— А тимчасом нема такого острова на білому світі.

— Як так?

— Дуже просто. Нема, та й годі. Перевірте по картах, якщо хочете.

— Не міг же Жильцов збрехати!

— А Санніков міг? — вставив торжествуюче штурман.

— Острів Васильєвський бачили і якут Михайло Ляхов, і учасники Російської гідрографічної експедиції на «Таймирі» і «Вайгачі», і Жильцов із своїми супутниками… А в 1936 році радянське судно «Хронометр», діставши завдання ще раз дослідити острів, не знайшло його… Острів розтанув. На його місці виявилася банка глибиною всього два з половиною метри. А зовсім недавно, уже в сорокових роках, так самісінько зник острів Семьоновський…

— Розтанув, — недовірливо повторив пілот.

— А ви забули, що він складався з льоду і глинисто-піщаних відкладів?.. В Арктиці зараз теплішає, льоди тануть і… острови зникають. Перша гіпотеза твердить, що Земля Саннікова існувала, але розтанула. І аналіз морських грунтів на північ від Новосибірських островів нібито підтверджує це.

— А друга гіпотеза? — запитав штурман.

— Друга гіпотеза пояснює все по-іншому. Понад десять років тому в Північному Льодовитому океані було відкрито дрейфуючі крижані гори — гігантські айсберги. Вони дрейфують по еліпсах і час від часу заходять у район Новосибірських островів.

— Яка ж із них правильна?

— Напевне, по-своєму, обидві правильні. Можливо, на північ від Новосибірських островів колись були невеликі острівці, які потім розтанули. Але всі, хто бачив Землю Саннікова, твердять, ніби вона гориста. І тому мені здається, що насправді то були саме айсберги… Їх бачили, коли вони пропливали в тому районі, і не могли знайти, коли вони віддалялися…

— Значить, Жильцов так і не відкрив Землю Саннікова, — зітхнув штурман; моя розповідь його явно розчарувала.

— На жаль…

Я взяв лопату і пішов до виходу.

— Ти куди? — поцікавився Берьозкін.

— По зошит Зальцмана. Треба його викопати.

Всі рушили услід за мною, а біля поваленої тополі пілот і штурман швидко відтіснили нас з Берьозкіним, наша участь у розкопках звелася до керівних вказівок. Поки пілот обережно знімав шари ґрунту, а штурман підганяв його, я намагався вгадати, чи зберігся зошит, а якщо зберігся, то в якому стані. У мене були серйозні підстави побоюватися. Вся північ Сибіру, як відомо, охоплена вічною мерзлотою: місцями на кілька сот метрів углиб грунт скований холодом і ніколи не відтає; за коротке полярне літо прогріваються тільки верхні горизонти, названі «діяльним шаром», товщина цього діяльного шару часто не перевищує півметра і лише в долинах великих рік збільшується метрів до двох. Це й справді дуже діяльний шар: влітку він відтає, насичується водою, а восени починає замерзати з поверхні; верхній шар льоду тисне на зріджений ґрунт, той спучується, прориває крижану кірку, вилазить нагору… Зальцман, напевне, заховав зошит у межах діяльного шару; якщо навіть він ретельно запакував зошит, все одно надії знайти його в доброму стані у нас майже не було.

На жаль, я не помилився. Пакет ми знайшли, але в жалюгідному стані. Обережно перенесли його залишки в палатку, але що робити з ними далі — ніхто не знав. Для початку ми вирішили хоча б просушити їх.

Наступного дня я знову засів за щоденник Жильцова. Його експедицію спіткала доля багатьох інших експедицій. У Східно-Сибірському морі «Зоря-2» увійшла в пакові льоди, які раптово, за кілька годин, змерзлися… Шхуна потрапила в крижаний полон, вирватися з якого їй не пощастило. Почався повільний дрейф на схід… Незабаром настала полярна ніч… Судячи з щоденників Жильцова, продовольством експедиція була забезпечена добре. Однак через деякий час у багатьох членів експедиції з’явилися ознаки цинги. Це не дивно, оскільки тоді про вітаміни ще майже нічого не знали.

Найбільше страждав від цинги Жильцов, який ще не встиг одужати після падіння. Він кріпився, намагався якнайбільше бути на свіжому повітрі, рухатися, брав участь у невдалому полюванні на тюленів. До цинги додалася ще якась недуга, але яка — ніхто не знав… Останнім записом, зробленим уже під диктовку, були звернення до Академії Наук і кілька теплих слів до рідних, то так і не дійшли до них… Жильцов розумів, що вмирає, свідомість його до останньої хвилини була ясною, а воля твердою… Всі учасники експедиції, щоденники яких ми прочитали пізніше, засвідчили це. Вони схилялися перед вмираючим начальником і з тривогою думали про майбутнє: без Жильцова, який зумів усіх згуртувати навколо себе, воно здавалося туманним, тривожним… За день до смерті Жильцов скликав у каюті всіх наукових співробітників експедиції і запросив командира судна. Прощаючись з ними, він сказав, що передає всі свої повноваження лейтенанту Черкешину.

— Він найдосвідченіший серед вас, — пояснив Жильцов. — Він доведе експедицію до кінця.

Жильцов ледве ворухнув рукою, і Черкешин, правильно зрозумівши його, легенько потис руку вмираючого.

— Експедиція виконає своє завдання, — коротко сказав Черкешин. — Я обіцяю вам це…

Жильцова поховали серед торосів, недалеко від шхуни. Значить, ми помилилися, вважаючи, що його могила в Долині Чотирьох Хрестів…

Через місяць помер боцман. На цій сумній події всі знайдені щоденники обірвались. Далі, десь через півтора тижня, було зроблено тільки лаконічні записи про загибель шхуни: крига роздавила її поблизу берегів Чукотки…

Безперечно, ми заздалегідь знали, що шхуна загинула — інакше люди навряд чи покинули б її. Знали ми й те, що всі учасники експедиції, які лишилися в живих, рушили на південь, благополучно досягли материка, перевалили через Анадирський хребет і дісталися до Долини Чотирьох Хрестів… Та все це було зовнішньою стороною подій і не пояснювало, чому в Долині Чотирьох Хрестів розігралася трагедія, чому все життя стояло перед Зальцманом питання, правильно вони зробили чи ні… Хроноскоп не міг нам допомогти, а щоденники мовчали — змученим людям було не до аналізу взаємовідносин, вони боролися за порятунок…

— На тебе, Вербинін, уся надія, — звернувся до мене Берьозкін.

— На мене?

— Так, на тебе. Колись ти пояснював мені, чим відрізняється робота письменника від роботи слідчого. Пам’ятаєш, ти висловився так: «Слідчий іде від подій до характерів, а письменник — від характерів до подій».

Ми справді якось говорили на цю тему. Не пам’ятаю, з якого приводу почалася розмова, але я сказав, що творчий процес ділиться на два етапи. Письменник — хазяїн становища, поки він вибирає своїм героям характери й пропонує їм певні обставини. Але як тільки характери склались і автор звів їх у конкретній обстановці, — письменник з творця перетворюється в спостерігача: герої його починають діяти самостійно, відповідно до своїх внутрішніх якостей. В уявленні письменника вони подібні до живих людей. Я давно вже прийшов до висновку, що вигадані герої діють в уявленні письменника так само, як і живі люди з подібними характерами і в подібних обставинах. Звичайно, я мав на увазі лише логіку поведінки, — але ж це — найголовніше.

— Куди ти гнеш? — запитав я Берьозкіна, догадуючись, на що він натякає…

— Займись творчістю, — порадив він. — Ми знаємо характери людей і обставини. Ти повинен догадатись, як ці люди поводилися… Це той самий випадок, коли жодна електронна машина не зможе замінити людського мозку… Пам’ятаєш, у Саянах ти заявив, що мозок і є справжнісінький хроноскоп?

Я все пам’ятав, але художня творчість — а саме до цього мене спонукав Берьозкін — вимагає особливої внутрішньої підготовки, особливого душевного настрою.

— Що ж, настройся, — з усмішкою, але категорично запропонував Берьозкін.

Проаналізувавши все відоме нам, я зрозумів, що завдання не таке вже й важке, як здалося спочатку. І характеристики, залишені Жильцовим, і опис першого конфлікту, і уривчастий останній запис вмираючого Зальцмана, який поставив слово «рятівник» і прізвище «Черкешин» поряд, давали можливість розібратися в подіях після загибелі шхуни «Зоря-2», які закінчилися вигнанням лейтенанта Черкешина з експедиції. Так, вигнанням. Про це дуже лаконічно, але з вказівкою на причини повідомлялося в записці, знайденій серед паперів у поварні…

Ось як уявляються мені події останніх місяців…

Розчавлена кригою шхуна полярної експедиції Жильцова зникла в безодні океану. Приголомшені, розгублені люди бачили, як зімкнулися над чорним розводдям тороси. Всі розуміли: трапилося щось непоправне, жахливе і сподіватися на допомогу не доводиться. Я не помилився, сказавши, що люди розгубилися. Ні астроном Мазурін, ні етнограф Конопльов, ні лікар Зальцман, ні матрос Розанов ніколи раніше не брали участі в арктичних експедиціях, не мали досвіду переходу полярною кригою… Лише найдосвідченіший з них — лейтенант Черкешин — зберіг холоднокровність; він відчував себе головною дійовою особою, героєм, від якого залежить порятунок решти учасників експедиції; і це живило мужність гордого і, властолюбного командира. Я не сумніваюсь: саме Черкешин у першу мить зумів підбадьорити і підтримати людей, вселити в них надію на порятунок і здатність боротися… Саме він повів потерпілих до далеких пустинних берегів Чукотки…

Люди йшли за ним, і Черкешин все більше проймався свідомістю своєї влади і значимості. Поступово він перестав розуміти, що свідома дисципліна і рабська покірність — не одне й те ж. Він наче забув, що тільки спільна боротьба може забезпечити порятунок, і в думках приписував собі все, зроблене його супутниками й товаришами по нещастю, а тому ставився до них дедалі презирливіше… Але незабаром у його поведінці з’явилися нові риси: він почав м’якше ставитися до наукових співробітників експедиції, до свого помічника Говорова, зате присікувався до матросів і якутів, поводився з ними брутально, дійшов до зуботичин. І, звичайно, проти цього повстав Розанов, але тепер він не зустрів загальної підтримки. Фатальний принцип «поділяй і владарюй» дав свої наслідки й тут. Обласкані Черкешиним люди — і серед них астроном Мазурін та лікар Зальцман — мовчали, а звиклі до поневірянь, зломлені незвичною обстановкою матроси і якути втратили здатність чинити опір. Черкешин негайно скористався з цього, і під час чергового переходу найважча робота лягла на плечі якутів та матросів…

Розанов розгадав далекосяжний задум Черкешина: врятувати одних за рахунок інших, точніше, врятувати насамперед самого себе. Але Черкешин знав: одному не врятуватися; тому в думках він прирік на загибель матросів і якутів, а решті зберігав сили… Особливо нетерпимо ставився лейтенант до якутів, і це дало Розанову змогу знайти першого надійного спільника — етнографа Конопльова. Ні більшовик-революціонер Розанов, ні чесний учений-етнограф не могли примиритися з проявами расизму. І коли Черкешин дав волю кулакам, підганяючи знесилених якутів, Розанов і Конопльов заступилися за них… Зальцман і Мазурін співчували їм, але волю цих людей було паралізовано, у них не вистачало сміливості спільно виступити проти Черкешина, який врятував їм життя, а Говоров, помічник командира загиблої шхуни, постарався згладити конфлікт…

Проте згладити його було неможливо. Маленьку групку людей, загублену серед крижаної пустелі океану, по-своєму роздирали ті самі суперечності, що й усю країну, де вже назрівала революція. І тут одні намагалися гнобити інших, використовувати і класові, і націоналістичні пережитки. І тут назрівав протест. Нерівність, насаджувана Черкешиним, ставала занадто відчутною. Особливо розперезався він, вивівши людей на материк…

Змучені, голодні люди в дуже важких зимових умовах перевалили через Анадирський хребет і вийшли в невелику долину, де знайшли пусту поварню і два високі хрести, поставлені задовго до їхнього приходу… Ці хрести багатьох, мабуть, навели на невеселі роздуми: зникали сили, кінчалися харчі, майже не лишилося віри в порятунок, і найуразливіші вже уявляли себе мертвими серед снігів…

У поварні Черкешин вирішив зробити короткий перепочинок. Перші ж дні були затьмарені смертю Мазуріна. Здавалося, що він не більш кволий, ніж інші, але, заснувши звечора, астроном вранці не прокинувся… Могилу йому викопали біля двох старих хрестів, і тоді ж Розанов зробив ще один хрест на пам’ять про полярну експедицію Жильцова, що закінчилася так трагічно…

Смерть Мазуріна ніби підхльоснула Черкешина. Через два дні розігралися події, що привели до фатальних наслідків: Черкешин звинуватив якутів Ляпунова та Михайлова і матросів Розанова у крадіжці продуктів і вимагав вигнати їх без будь-яких припасів з експедиції. Це означало приректи людей на справжню смерть, але таким чином Черкешин розраховував врятуватися сам… І тоді трапилось те, чого Черкешин не міг передбачити через ненависть і презирство до людей: всі знову виступили проти нього. Легко вдалося встановити, що продукти приховав сам Черкешин. Колишній командир шхуни схопився за зброю, але його зв’язали раніше, ніж він пустив револьвер у хід…

Того ж дня над Черкешиним відбувся товариський суд. Розанов запропонував видати Черкешину пайок нарівні з усіма і вигнати з експедиції… Проти виступив тільки Зальцман. Він нагадав про заслуги Черкешина, про те, як лейтенант пробився на шхуні до берегів острова Беннета, як вивів усіх по кризі на материк. Але й Розанов, і Конопльов, а разом з ними й решта учасників експедиції лишилися непохитними.

У присутності Черкешина все продовольство поділили на рівні частини і одну з них дали йому… Зальцман знову закликав до справедливості, і тоді Розанов запропонував йому йти разом з Черкешиним. Зальцман злякався і перестав сперечатися. Наступного дня Черкешин залишив Долину Чотирьох Хрестів.

Надії на порятунок були дуже малі. Тому Розанов запропонував частину щоденників залишити в поварні, хтось прийде сюди, знайде щоденники і надішле їх у Петербург. Так і зробили, а потім усі пішли далі, і що сталося з ними — нам довідатись не пощастило. Тільки долю Розанова і Зальцмана ми простежили до кінця.

А Черкешин… Черкешин повернувся в поварню. Найважче зберігати мужність наодинці, і цього випробування Черкешин не витримав. Напевне, він прийшов з повинною — зломлений, нездатний боротися навіть за власне життя, — нікого не застав у поварні, в безсилій люті порізав і порозкидав щоденники, а потім… А втім, що було далі, ми вже бачили на екрані хроноскопа.

Так уявляв я події після загибелі шхуни. Можливо, не все в моїй розповіді точне в деталях, але і Берьозкін, і пілот, і штурман погодилися, що головне підмічено правильно, вони повірили мені.

Готуючись, до відльоту в Марково, ми, не сподіваючись на успіх, вирішили все-таки піддати хроноскопи підсушений пакет, що його заховав колись Зальцман. Хроноскоп довго не відповідав на завдання, і Берьозкін повторював їх знов і знов, по-різному формулюючи.

Нарешті, на екрані майнула розпливчаста постать. Ми зараз же згадали кремезного чоловіка з жорстоким обличчям — він якось уже з’являвся на екрані.

— Невже він? — запитав Берьозкін.

— По-моєму, він, — відповів я.

Берьозкін ще раз уточнив завдання, зображення стало трошки яснішим.

— Черкешин, — сказав Берьозкін. — Певен: це він. Зальцман ховав не власного зошита. Пам’ятаєш фрази: «Доведеться не церемонитись», «Мета виправдовує засоби»? Це писав Черкешин, задумуючи авантюру. А коли вона провалилася, він з якихось міркувань залишив зошит Зальцману, єдиному, хто співчував йому. Очевидно, він думав, що в того більше шансів на порятунок. Та Зальцман вважав за краще заховати зошит.

Припущення це здалося мені переконливим, і я погодився з Берьозкіним. А потім Зальцмана, який так і не дізнався, що трапилося з вигнаним Черкешиним, до останніх днів мучили сумніви, докори совісті, він не міг вирішити, правильно вони вчинили з Черкешиним чи неправильно. Щоденники він загубив, добираючись уже після революції до Краснодара, і вирішив по пам’яті відновити події минулого, розповісти про трагедію експедиції Жильцова.

…Того ж дня, надвечір, наш вертоліт піднявся над Долиною Чотирьох Хрестів. Востаннє мелькнув під нами крихітний лісовий оазис, загублений серед арктичної пустелі, і вертоліт взяв курс на Марково.

Ми зробили все, що могли, — з’ясували долю зниклої полярної експедиції. А хроноскоп… Хроноскоп пройшов перше випробування. Він чимало допоміг нам з Берьозкіним і, сподіваємося, ще не раз стане нам у пригоді.

Закінчивши розслідування в Долині Чотирьох Хрестів, ми з Берьозкіним провели кілька днів у Маркові, а потім вертольотом вилетіли в районний центр Чукотського національного округу — Анадир.

В Анадирі вже знали про успішне завершення наших робіт, і товариші з райкому партії попросили нас виступити перед районним активом. Ми погодились. Але ще до початку доповіді на наш вогник потяглися люди. Першим прийшов радист полярної станції, людина вже літня, статечна. Чесно кажучи, ми з Берьозкіним трошки побоювалися відвідувачів: як тільки звістка про хроноскоп рознеслася по округу, виявилося, що майже кожен старожил знає кілька загадкових історій, розслідувати які з допомогою хроноскопа прямо-таки необхідно!.. Ми запідозріли, що радист, притягнувши з собою два громіздких і незручних пакунки, теж збирається повідомити нам якусь величезну таємницю, і не помилилися…

Обережно, не поспішаючи, радист розв’язав свої пакунки, і на столі перед нами з’явилися два пташині чучела: прекрасний білокрилий лебідь-кликун і рожева чайка. Гість відступив од столу на кілька кроків і, схиливши голову набік, розглядав птахів.

— Гарні! — промовив він нарешті.

— Гарні! — погодилися ми, не розуміючи, куди він хилить.

Радист взяв зі столу рожеву чайку, ніжно провів долонею по її спині і подав чучело нам.

— Візьміть, — урочисто промовив він. — Це вам, товаришу Берьозкін, і вам, товаришу Вербинін. Від мене особисто. Рідкісний птах. Із Японії в Арктику залітає…

Я розгублено взяв птаха, який дивився на мене чорним нерухомим оком.

— Чув про вашу роботу, — вів далі радист. — Сам з марковським дружком зв’язок підтримував. І про апарат ваш, про хроноскоп, чув. От і вирішив птаха подарувати, чайку рожеву…

Ми подякували радистові, він пожвавішав.

— Подобається, значить?.. І справді, диво — не птах, можна сказати! Або лебідь… Тільки я його не дарувати приніс, — ви вже пробачте, — а так, для розмови… Який красень! Скільки їх наді мною пролітало! Трублять, б’ють по небу білим крилом, і все на північ, усе на північ! А куди на північ — ось що я вас питаю?…Нема землі далі, сама крига. Крига й крига. Хоч до полюса лети, хоч за полюс… А восени назад, з півночі летять. І знову над нами.

Ми не розуміли свого гостя, та перепитувати не наважились, — він, здавалося, згадав щось дуже дороге, давно минуле, але незабутнє.

— Люблю загадкові історії, — признався радист. — Ось тільки бачу, не розумієте ви мене. Так от, значить, треба по порядку розповідати. Може зацікавитесь, і машинка ваша щось… Слухатимете?

Ми, безумовно, погодились, і наш гість, закохано поглянувши на лебедя, зручніше вмостився на стільці.

— Проста історія, — задумливо сказав він. — Нічого в ній хитромудрого нема, а пояснити — не можу. На Врангелі зимував я. Кілька років зимував. Уперше ще до війни приїхав, війну всю там пробув. Потім на материку відпочив і знов на Врангеля попросився. В п’ятдесят п’ятому році зовсім уже змінився, тепер на Анадирі працюю. Так от щороку над нами лебеді пролітали. Оці, кликуни. Один ключ. Деякі у нас гніздяться, а ці завжди мимо. Навіть не дивляться на наш острів. А чим поганий острів? Прямо-таки гарний острів, я вам скажу. Гори, болота. Вибирай місце до смаку! І песці водяться, і ведмеді, і лемінги! Від інших птахів відбою влітку нема, а ці… Отак, значить, мимо й летять…

Радист ненадовго замовк, ніби знову задумався над незрозумілим явищем, а я скористався хвилинною паузою і зауважив, що такі випадки наука знає давно…

— Такі, та не зовсім, — перебив мене радист. — Я на Півночі всього наслухався. І про невідкриті землі чув, і про птахів, що, як і наші лебеді, над кригою літають… — Радист підозріливо дивився на мене, боячись, щоб я знов не почав викладати свої міркування, та я вирішив мовчати.

— Було це в п’ятдесят четвертому році, в червні, — вів далі радист. — Якраз місяців за три до того на північ від Врангеля станцію «Північний полюс-4» організували, за триста п’ятдесят кілометрів від острова, майже на сто вісімдесятому меридіані, який через острів проходить. І от летять наші трубачі, як завжди, повз острів. І чого це мені раптом спало на думку — не знаю. Тільки дав я радіограму на станцію, там радистом мій знайомий був, — так, мовляв, і так, подивись, чи не прилітатимуть лебеді, не розумію, куди вони прямують… І що б ви думали? Долетіли лебедики до станції і давай кружляти, і давай кружляти! І все нижче з кожним кругом спускаються, і кричать так жалібно… Вся станція дивиться на них, хлопці жартують, думають: лебеді їх вітають, а ті покружляли, покричали і давай знову висоту набирати… А далі зовсім незрозуміле почалося. Шугнув ключ в піднебесся і розділився там на два табуни. Більший табун — на схід повернув, прямо до Америки пішов. А менший — назад полетів… Усе це радист відстукав і зовсім з пантелику мене збив. Самі розміркуйте, чого лебедям прямо в океан, до полюса, летіти, якщо потім одні звертають до Америки, а інші назад повертаються?

Радист подивився на мене, пропонуючи висловитись.

— Хто ж його знає! — знизав я плечима.

— Ото ж то! — торжествував радист. — Ви поспішили з своїми поясненнями!

Я не заперечив, і він продовжив свою розповідь.

— На лебедів ми ніколи не полювали, звички такої не мали. Дуже благородний птах. А тільки наступного року не втримався я і пальнув по ключу. Збив одного красеня, — радист погладив чучело лебедя по спині. — І, уявляєте, саме в цього лебедя кільце па лапі виявилося. Написали ми, значить, куди слід, і відповідають нам, — лебедя окільцювали у Північній Америці, на Алясці… Тут уже й сумнівам кінець. Так от, значить, вони справді летять спершу прямо в океан, по сто вісімдесятому меридіану, а потім в Америку звертають і гніздяться на Алясці… А цього літа з Врангеля радирували мені, що від ключа табунок відокремився, штук двадцять, і на нашому острові літувати залишився. Тільки ключ не такий, як був колись, а менший! Кажуть, минулої весни над кригою лебедів наздогнала буря… Самі, можна сказати, власну смерть шукали…

— Та-а-ак, — співчутливо зітхнув Берьозкін. — Незрозуміла історія.

— В тому й вся справа, — зразу ж відгукнувся радист. — Я й подумав: може, хроноскоп ваш розбереться?

Та хроноскоп при всіх його позитивних якостях не міг претендувати на роль вченого дослідника.

— Шкода-а-а, — протягнув радист. — Шкода. Даремно потурбував, значить…

Він пішов од нас розчарованим, а ми, як це звичайно буває у таких випадках, відчули себе без вини винуватими: і неможливо все знати і соромно, коли чогось не знаєш…

— І чого цим птахам на місці не сидиться? — похмуро запитав Берьозкін. — Все літають!

— Літають, — повторив я.

— Чому всі ці водоплавні птахи восени з Арктики тікають, зрозуміло, — сказав Берьозкін. — Жерти їм нічого, замерзає все. Але чому взагалі ці перельоти існують?

Спеціально цим питанням я ніколи раніше не займався і лише неясно пригадав, що виникнення міграцій у птахів учені пов’язують з льодовиковим періодом: з півночі наступав льодовик і відганяв птахів на південь, а потім, коли він розтанув, птахи повернулися на старі гнізда; перельоти увійшли в звичку, і пізніше птахи щороку повторювали шлях, здійснений одного разу їхніми предками…

Дягілєв з’явився наступного дня після нашої доповіді на районному активі. Ми вирішили, що саме доповідь спонукала його прийти, але, виявилось, Дягілєв тільки-но прилетів у Анадир і доповіді нашої не чув.

— Мене послали запросити вас взяти участь в роботі археологічної експедиції, — звернувся він до нас. — Експедиція працює в кількох містах, але мій загін… Бачите, моєму загонові пощастило зробити дуже цікаве відкриття… Ви чули що-небудь про «земляних людей»?

— Ми нічого не чули про «земляних людей», — відповів я, — і дуже раді вашому відкриттю. Але мій друг Берьозкін — математик і винахідник, а я — географ і письменник. До археології жоден з нас не має відношення…

— Хроноскоп, — майже простогнав Дягілєв. — Товаришу Вербинін, нам потрібен хроноскоп! Якщо цей апарат робить чудеса, він нам так допоможе!

— Ніяких чудес він не робить, — похмуро заперечив Берьозкін. — Звичайна електронна машина…

— І потім, — додав я, — нас командирувала на Чукотку Президія Академії Наук. Строк відрядження…

— Все вже погоджено, — вигукнув археолог. — Президія не заперечує. Аби ваша згода! — Дягілєв молитовно склав руки.

І Берьозкін, і я прикинули всі «за» й «проти», і докази «проти» явно перетягували. Зразу, без перепочинку, братися за нове розслідування нам не хотілося. Крім того, Берьозкін мав намір дещо вдосконалити в хроноскопі і мріяв якнайшвидше взятися за роботу.

Дягілєв, уважно стежачи за виразом наших облич, вчасно зрозумів, що чаша терезів схиляється не на його користь, і почав благати:

— Вислухайте спочатку мене! Ви ж нічого не знаєте про «земляних людей»! — Він вимовив це з неприхованим жалем; очевидно, всі, хто не знав про «земляних людей», здавалися йому нещасними, обійденими долею.

Цей ентузіаст був невисокий на зріст, рудуватий, у поношеній тілогрійці, стоптаних чоботях, і, дивлячись на нього, хотілося посміхнутися. Та в той же час він викликав симпатію, як усі люди, що живуть великою мрією чи великою справою, і стоять вище будь-яких життєвих дрібниць.

— Гаразд, — мовив я, перезирнувшись з Берьозкіним. — Ми слухаємо. Але майте на увазі, хроноскоп призначений не для авантюр. Він може служити тільки великій меті!

Я вважав, що моє попередження спантеличить і збентежить Дягілєва, але той, на наш превеликий подив, одразу ж заспокоївся.

— Тоді ви сьогодні ж полетите зі мною, — впевнено заявив він.

Ми нічого не відповіли, вирішили спочатку вислухати археолога.

— Отже, ви нічого не чули про «земляних людей»? — перепитав Дягілєв; очевидно, йому важко було примиритися з цією думкою. — А тимчасом це одна з найцікавіших сторінок в історії Північного Сходу Азії…

— Або ви перебільшуєте, — не витримав я, — або самі тільки-но дізналися про «земляних людей». Історією Півночі я займаюся вже не один рік.

Археолог посміхнувся.

— Я особисто давно вірив у «земляних людей», але відкрили їх зовсім недавно. Оце тільки-но відкрили…

— Не розумію. На чому ж базувалась ваша віра?

— На легенді. Ще в сиву давнину китайці склали легенду про «земляних людей», які нібито живуть на Півночі. Різні варіанти легенди добре відомі вченим-етнографам, але ніхто цим легендам не вірив…

— Чому?

— Ви знаєте, пояснити це можна тільки курйозом, — Дягілєв соромливо посміхнувся. — В історії науки це не єдиний випадок, але все-таки… Бачите, вчені вирішили, що легенди про «земляних людей», зв’язані з легендами про мамонтів, і на цьому заспокоїлись…

— Про мамонтів? — здивувався Берьозкін.

— Угу. Це такі вимерлі слони, — пояснив Дягілєв (якщо ми не чули нічого про «земляних людей», то й про мамонтів могли не чути, так, напевно, подумав він).

— Я добре знаю, що таке мамонти, — Берьозкін промовив це так, ніби був особисто знайомий з одним із них. — Але ж мамонти — не землерийки, вони не під землею жили, а на землі!

В погляді Дягілєва знову промайнуло співчуття.

— Так, мамонти не землерийки, — м’яко сказав він. — Вони справді жили на землі, живилися травою. І все-таки слово «мамонт» у перекладі означає «земляний кріт».

— У перекладі з якої мови?

— З естонської, як це не дивно; а до естонців це слово потрапило від якихось стародавніх племен. Але не тільки естонці вважали мамонтів земляними тваринами. Стародавні китайці по-різному називали мамонтів; деякі назви, наприклад, «фін-шу» чи «ун-шу» означають «миша, що заривається в землю». Ненці називають мамонта «яхора», тобто «земляний звір». Земляним звіром вважали мамонта майже всі сибірські народи. Вони гадали, що мамонти блукають під землею, прокладаючи собі шлях бивнями, і гинуть відразу ж, як тільки потрапляють на свіже повітря або денне світло. Тому, — так твердять легенди, — ніхто й ніколи не бачив живого мамонта. Справді, мамонти були сучасниками доісторичної людини, і до нас дійшло багато наскельних зображень цієї тварини. В легенди пізніших часів потрапили вже вимерлі мамонти, доісторичні… Ви, звичайно, знаєте, що мамонти жили в зоні вічної мерзлоти, а у вічномерзлих ґрунтах зберігаються і трупи тварин, і трупи людей. Минулого століття нетлінним знайшли в могилі труп «грішника» Олександра Меньшикова, сподвижника Петра Першого, і серед церковників це викликало неабиякий переполох.

— Ми про це читали. Але при чому тут «земляні люди»? — перебив я Дягілєва.

— Зараз усе зрозумієте! Поряд з легендами про мамонтів, у сиву давнину виникли й легенди про «земляних людей», мисливців за мамонтами, так званих коссів. Їх уявляли одноокими велетнями, а за останки коссів, очевидно, вважали кістки тих самих мамонтів, особливо черепи: без бивнів вони нагадують людські, але мають один наскрізний отвір (очні ямки майже непомітні)…

Це зацікавило нас, і ми з Берьозкіним почали слухати уважніше…

— Я спеціально зайнявся цими легендами, і незабаром мені пощастило зробити цікаві висновки. Більшість учених вважали, що розповіді про коссів такі ж фантастичні, як і легенди про підземних слонів, і пояснюються вони примітивністю логіки стародавніх людей якщо є під землею звірі, то хтось же повинен полювати на них… Я поставився з більшим довір’ям до легенд і після детального аналізу зробив висновок: якісь дуже давні сказання дійшли до нас уже в переробленому вигляді. Незабаром у мене вже не лишалося сумнівів щодо існування на півночі племен коссів — ідолопоклонників, дуже високих на зріст людей, які жили в землі (напевне, в землянках). А потім косси зникли. Як і чому — встановити по легендах я не міг. Та коли до сибірських народів, а потім і до китайців дійшли відомості про мамонтів, які нібито жили під землею, то в легендах вони переселили під землю і коссів, перетворивши їх у фантастичних істот, які, подібно до мамонтів, не виносять денного світла й свіжого повітря… Отже, легенди про мамонтів і легенди про «земляних людей» злилися у свідомості людей в щось єдине порівняно пізно, а раніше вони існували окремо…

— Дуже цікаво, — сказав я. — Але для чого вам потрібен хроноскоп?

— Кілька днів тому ми знайшли «земляних людей».

— Дивина! Де ж ви їх знайшли?

Я розумів, що археологи знайшли сліди стоянки цих людей, можливо, їхні останки, предмети домашнього вжитку чи культу, але в моїй уяві мимоволі мелькнула фантастична картина: серед криги безіменний острів, зігрітий підземним теплом, на ньому мирно живе доісторичне плем’я…

— На узбережжі Чукотського моря, — відповів Дягілєв на моє запитання. — В районі мису Шмідта. Ми вели розкопки на місці неолітичної стоянки, і раптом… Розумієте, несподівано скеляста стіна горба зсунулася, і ми побачили вхід у підземелля. Звичайно, користуючись археологічними методами, ми зуміємо багато дечого зрозуміти самі… Але до цих предметів поки що ніхто, не торкався, і, можливо, ваш хроноскоп зуміє поновити події далекої минувшини наочніше і яскравіше, ніж ми, археологи…

— Письмові пам’ятки є? — запитав Берьозкін.

— Поки що знайдено лише предмети матеріальної культури, та й взагалі письмові документи мало ймовірні…

— Досі нам тільки один раз доводилося мати справу з предметами, — сказав Берьозкін. — Документи ми вже навчилися піддавати хроноскопії, але предмети…

Дягілєв вирішив, що саме ця обставина бентежить Берьозкіна, і почав умовляти його, але я добре бачив, що саме відсутність письмових документів найбільше влаштовує мого друга: для хроноскопа відкривалося нове поле діяльності.

— Адже мова йде про цілий народ, якого вже немає! — гаряче переконував археолог. — Зрозумійте, про цілий зниклий народ!

— Я згоден. Але не знаю, що скаже Вербинін, — кивнув Берьозкін на мене.

Це було тактичною хитрістю з його боку! Звичайно, ми ніколи не висловлювали при сторонніх власних думок, не домовившись спочатку про все між собою. Отже Берьозкіну дуже хотілось зайнятися розслідуванням: я бачив, як він йорзає на стільці і винувато поглядає на мене.

— Вербинін теж не заперечує, — відповів я, великодушно прощаючи другові порушення правила.

Хроноскоп, як і раніше, був у вертольоті, — демонтувати його Берьозкін не встиг, — і в Анадирі ми затрималися рівно стільки часу, скільки потрібно було, щоб уладнати всі формальності. Надходила осінь, ночі на Чукотці стали справжніми темними ночами, проте в район мису Шмідта ми прибули завидна і ще в повітрі побачили невеликий експедиційний табір археологічної партії — кілька палаток майже біля самого берега моря, синій димок вогнища і людей, які махали нам шапками. Дягілєв, виглядаючи у віконце, радісно посміхався і теж махав рукою, хоча ніхто не міг цього бачити. Я трохи хвилювався — як завжди перед початком нової важкої справи, а Берьозкін похмурнів і насупився — він знав, що від хроноскопа сподіваються чудес, боявся, що прилад не виправдає занадто великих надій і наперед скептично настроювався і сердився на тих, хто міг би покритикувати його дітище…

Вертоліт опустився в центрі табору, викликавши хвилю обурення у цілої зграї собак. Дягілєв кинувся відчиняти дверцята, я пішов за ним, а Берьозкін лишився біля хроноскопа. Пілот і штурман уже знали звички мого друга і, проходячи повз нього, тільки посміхнулися. Зате Дягілєв, як гостинний господар, намагався витягти мого друга з вертольота. Та це йому не вдалося: виявилося, що Берьозкіну треба негайно оглянути хроноскоп. Він приєднався до нас години через півтори — про його наближення до палатки сповістив дружний гавкіт собак.

Вранці ми пішли оглядати храм коссів — «земляних людей» із стародавніх китайських легенд. Ще звечора археологи ретельно закрили вхід до підземелля, щоб туди не проникло тепле денне повітря і не підтанули стінки. Вхід відкрили при нас. Я побачив чорний отвір, з якого несло вогким холодом.

— Підтавати починає, — стурбувався Дягілєв. Він засвітив ліхтар і спритно скочив у підземелля. Я — за ним. Морок у підземеллі був такий густий, що яскравий промінь ліхтаря тонув у ньому, не дістаючи до протилежної стіни; та це могло пояснюватись ще й розмірами підземелля. Світло, проникаючи через вхідний отвір, змішувалося з мороком, ставало сірим і губилося в двох кроках від входу. Дягілєв спрямував промінь ліхтаря на зовнішню стіну.

— Частина її штучна, — пояснив він. — Косси ретельно замурували вхід до підземелля, а ми відкриємо його, зруйнувавши перемичку. Підземелля постраждає, бо підтане мерзлота, але ми встигнемо все оглянути.

Дягілєв знову спрямував ліхтар в глиб підземелля.

— Дивіться.

Промінь світла заметався в мороці і раптом вирвав з пітьми гігантську потворну голову. В мене аж мурашки побігли по спині. Промінь повільно поповз униз. Голова зникла в пітьмі, зате я побачив масивний тулуб із складеними на животі руками.

— Ідол, — сказав Дягілєв.

Світло ковзнуло на долівку, і в промені несподівано засріблилася якась фігура.

— Собака, — пояснив археолог. — Їх тут два. Ми вилізли із підземелля.

— Починайте, — наказав Дягілєв своїм помічникам. — Ламайте перемичку.

Години через три на місці вузького отвору вже був широкий вхід, і вперше за кілька століть денне світло залило все підземелля. Воно було завдовжки коло чотирнадцяти, завширшки — майже шість, а в висоту досягало трьох з половиною метрів, стіни, долівка, стеля — все ретельно вирівняно, всі виступи стесані, тільки в двох місцях ми знайшли напливи, та вони, напевне, виникли пізніше, вже після того, як косси замурували підземний храм.

Ідола витесали посеред храму, голова його майже впиралася у стелю. Отже, його висота становила щонайменше три метри, при ширині плечей — півтора метри. Він сидів на схрещених ногах, як і майже всі інші зображення святих у азіатських народів. Обличчя ідола було широке, вилицювате, з важким масивним підборіддям, опущеним на груди, очі прорізані косо, як у людей монголоїдної раси. Дивився ідол прямо на північ, в напрямі моря. Біля ніг його лежали два великих собаки, але не вирубані з мерзлого ґрунту, як сам ідол, а справжні. Їх убили косси і поклали так, наче собаки дрімали біля ніг свого повелителя — ідола. Іній вкривав їх густим шаром, і здавалося, що це казкові срібні собаки. Під струменями теплого повітря іній почав згортатись, танути, й незабаром красиві срібні пси перетворилися в трупи звичайнісіньких північних собак.

Уважно оглядаючи підземний храм, ми знайшли ще невелику кам’яну сокиру, насаджену на дерев’яне топорище.

Настрій у археологів був урочистий, і вони жваво обмінювалися враженнями й думками, а ми з Берьозкіним з кожною хвилиною насуплювалися. «Звичайно, цікаво бути присутнім при науковому відкритті, — думали ми, — але при чому тут хроноскоп і хроноскопія? Чим зможемо ми допомогти археологам?» Нам здавалося, що Дягілєв даремно запросив нас сюди, даремно сподівався на нашу допомогу, і ми почували себе дуже ніяково.

Дягілєв підбіг до мене й міцно стис мою руку.

— Ось, — торжествував він, — тепер ніхто не посміє заперечувати існування «земляних людей».

— На вашу долю випало найвище щастя — передбачити наукове відкриття, — поздоровив я Дягілєва. — Тепер ви дізналися, чому коссів називали «земляними людьми», чому вважали їх за гігантів — цим вони зобов’язані триметровим ідолам…

— Так, але я ще не все знаю, — перебив мене Дягілєв. — Невідомо звідки прийшли косси і куди пішли. Припускаю, що вони рухалися з півдня на північ, поки шлях їм не перетнув Льодовитий океан. Та що змушувало їх переселятися в суворі, непридатні для життя місця? Боротьба з іншими племенами?.. З якими? І чому ці люди, які вміли вирубувати підземні храми в мерзлій породі і триметрових ідолів, весь час відступали?.. Я не знаю, яка доля спіткала коссів: перебили їх предки чукчів і юкагирів чи вони втекли ще далі на північ і загинули серед криги?.. Не маю найменшого уявлення про зовнішній вигляд коссів, про їхній побут…

— Не все зразу, — мовив я. — Ви на правильному шляху і колись розкриєте таємницю коссів до кінця…

— А хроноскоп?.. Хіба він не зробить цього зараз же?

Я хотів пояснити археологу, що на хроноскоп мало надії, але раптом побачив Берьозкіна, який біг до вертольота, відмахуючись кам’яною сокирою від собак.

— Одну хвилинку, зараз я дізнаюся, в чому справа, — сказав я Дягілєву, хоча вже зрозумів, що мій товариш вирішив рискнути і піддати сокиру хроноскопії.

Коли я вліз у вертоліт, Берьозкін уже чаклував біля хроноскопа, щось бурмочучи собі під ніс.

— Зачини двері, — попросив він. — І нікого не впускай.

Екран засвітився не одразу, та коли він все-таки засвітився, ми побачили на ньому невисоку кволу людину, яка постукувала сокирою по безформній бурій масі…

З дозволу Берьозкіна, я запросив Дягілєва, і ми повторили завдання.

— Поки що вдалося побачити тільки це, — сказав я. — Нема підхожих об’єктів для хроноскопії.

Дягілєв не звернув уваги на мої слова.

— Вирубують ідола, — визначив він. — Дуже цікаво. Значить, посередині підземелля вони залишали стовп, а потім обтісували його…

Берьозкін вимкнув хроноскоп.

— Навіщо? — здивувався Дягілєв.

— І без хроноскопа про це можна здогадатися, — сухо відрізав Берьозкін. — Так, залишали стовп і вирубували ідола.

Берьозкін пішов, а згодом повернувся з пілотом. Вертоліт знявся в повітря і опустився біля входу в підземний храм.

— Піддамо хроноскопії плити, якими був закритий вхід, — сказав Берьозкін.

Цього разу до хроноскопа допустили всіх археологів. Екран ожив негайно. Ми побачили низькорослих, одягнутих у хутряний одяг людей. Вони дружно постукували сокирами по нерівній плиті, стісуючи опуклості; люди вирівнювали тільки один бік, а коли вирівняли, облили водою і перекинули на щось невидиме на екрані.

— Приморозили, — пояснив Дягілєв. — Приморозили до скелі. Он як вони закривали отвір.

— Отже, вони працювали взимку, — промовив хтось із археологів.

— Звичайно! — зразу ж відгукнувся Дягілєв. — Інакше б їхні ідоли розтанули.

— Каторжна праця! — сказав той самий археолог. — В полярну ніч, у такий мороз — вирубувати підземелля і ідола в ньому. Скільки ж сил на це витрачалося!

— І безглузда праця, — додав я. — Ніякої користі коссам вона не давала.

— І все-таки вони робили це, — заперечив Дягілєв. — Значить, щось примушувало їх…

— Ритуальний обряд, — сказав другий археолог. — Традиція.

— Шкідлива традиція, дурна, — я хотів вжити сильніший вираз, але вчасно помітив, як Дягілєв зморщився.

— Не можна так утилітарно підходити до стародавньої культури. Згадайте хоча б жителів острова Пасхи, які витісували велетенських кам’яних ідолів…

— І які теж весь час відступали під натиском інших племен…

Нашу полеміку припинив Берьозкін.

— Чи не можна відшукати плиту, що одвалилася першою? — запитав він.

Ця плита лежала окремо, і археологи одразу ж притягли її. Проте й цього разу хроноскопія не дала нічого нового; як і раніше, маленькі чоловічки на екрані постукували по плиті невеличкими сокирами, а потім облили її водою.

— Ти думав, вона обтесана не так дбайливо? — запитав я Берьозкіна. — Справа не в цьому. Вона одвалилася, бо знижується кордон вічної мерзлоти — в Арктиці стає тепер тепліше. Я певен, що незабаром знайдуть нові храми коссів…

— Дай боже! — зітхнув Дягілєв. — А чи не зможе ця сама вічна мерзлота допомогти встановити, коли тут працювали косси?.. На Алтаї є поховання скіфів у вічномерзлому ґрунті…

— Боюсь, мерзлота вам нічим не допоможе, — відповів я. — По-перше, цілком очевидно, що косси будували свої храми у вічномерзлих грунтах. По-друге, про походження вічної мерзлоти дискутують до цього часу. Одні вчені вважають, що це — спадщина льодовикової епохи, інші доводять, що вона могла утворитись і при сучасних кліматичних умовах. Приклад із скіфськими похованнями підтверджує другу точку зору, а трупи мамонтів — першу… Нам з вами цього питання зараз не розв’язати.

Після огляду храму коссів археологи повели розкопки прискореними темпами: Дягілєв сподівався знайти ще якісь сліди зниклого народу, він вірив, що косси жили в землянках, які повинні зберегтися. Ми з Берьозкіним погодилися ще на деякий час лишитися в таборі і почекати результатів розкопок.

Але несподівані обставини примусили нас негайно перебазуватися на острів Врангеля: звідти надійшло повідомлення, що поблизу метеостанції, майже на самому березі моря, зсунувся зі схилу горба підталий ґрунт і відкрився вхід до підземелля…

Уже через годину наш вертоліт піднявся в повітря. Дягілєв і його помічник боялися, що ідол може розтанути, проте на світанку стало холодніше, пішов дрібний сухий сніг. Переліт тривав близько години. До храму нас супроводжувало багато людей, і всі намагались увійти всередину. Дягілєв рішуче перегородив дорогу «невтаємниченим».

— Спочатку храм повинні оглянути спеціалісти, — категорично заявив він. — Це ж справжнісінький скарб! А один необережний рух…

Ніхто не суперечив йому. Першим у храм спустився Дягілєв із своїм помічником, потім — ми з Берьозкіним. Як і слід було чекати, посеред храму стояв триметровий ідол.

— А де ж собаки? — здивувався Дягілєв. Собак не було.

— Втекли, — пожартував помічник.

Дягілєву було не до жартів — він оглядав храм. Відсутність собак мене одразу насторожила: наш невеликий досвід підказував, що в першу чергу треба звертати увагу саме на незвичайні факти. Мені вдалося помітити ще кілька дивних обставин. По-перше, навколо ідола безладно розкидані сокири, по-друге, самого ідола вирубано не так дбайливо, як того, на мисі Шмідта, по-третє, біля входу в храм був невеликий горбок.

— Людина! — несподівано вигукнув Дягілєв.

Ми кинулися до нього і побачили вмерзлий в землю труп невеличкої людини в хутряному одязі; вона лежала ниць, підібгавши під себе руки й ноги…

— Невже косс? — пошепки запитав Дягілєв. — Нічого не розумію!

Ми теж поки що нічого не розуміли.

— Іще двоє, — спокійно повідомив Берьозкін. — Ось вони. Майже зовсім увійшли в ґрунт.

Дягілєв заспішив. Він погукав на допомогу полярників, і ми всі разом почали відривати приморожені кілька століть тому плити, які загороджували вхід у храм. Години через дві всю зовнішню стіну розібрали. Дягілєв наказав нікого не впускати в храм. Навіть Берьозкіна й мене він попросив вийти. Дягілєв спочатку сфотографував підземелля, ідола, розкидані сокири, трупи людей, а потім разом з помічником почав розкопувати вже дуже підталий земляний горбок біля зовнішньої стіни.

Знічев’я я розглядав зняті плити. Вони були точнісінько такі, як на мисі Шмідта. І раптом мені здалося, що цими плитами не можна загородити весь вхід у храм. Зробивши відповідні підрахунки, я пересвідчився, однієї плити не вистачає. Дягілєв і його помічник закінчили розкопувати горбок і нічого не знайшли в ньому. Я розповів їм про свої спостереження.

— Справді? — перепитав Дягілєв. — Це ми проаналізуємо. Тільки не зараз. Спочатку треба уважно оглянути весь храм.

Археологи оглянули буквально кожну п’ядь. Вони обережно вирубували сокири, складали їх біля виходу, оглядали стіни. Коли смеркло, полярники підігнали всюдихід й фарами освітили підземелля. Світло відбивалося від льодистих стінок, клубочилося; здавалося, похмурий ідол з потворною головою окутаний блакитнувато-сріблястими хмаринами…

Археологи повзали по підлозі храму, а ми з Берьозкіним вирішили піддати хроноскопії вирубані з мерзлого ґрунту сокири, причому не поодинці, а всі зразу. Зробити це було нелегко, і Берьозкін довго возився з хроноскопом, формулюючи завдання. Зате ми одразу ж побачили маленьких людей, які постукували сокирами по гігантському ідолові… Раптом люди на екрані захвилювалися, сокири їхні полетіли в різні боки, а самі косси зникли…

— Втеча, — не стримався я. — Це схоже на втечу.

— Схоже, — погодився Берьозкін. — Але чим вона викликана?

Берьозкін по-іншому сформулював завдання. На екрані знову з’явилися косси, знову застукали кам’яні сокири, і раптом десь, — нам здалося, за екраном, — замелькали волохаті людські фігури, косси заметушилися, покидали сокири, втекли, а волохаті люди ще довго мелькали, і якась сіра мла, все затушовуючи, сіялася зверху…

— Напад, — коротко констатував Берьозкін. — Невідомі волохаті люди напали на коссів…

— Волохаті, бо в хутряному одязі, — уточнив я. — А напад… Так, безперечно — на коссів напали… І не тільки напад. Їх всіх або перебили або примусили втікати з острова…

— А з чого це видно?

— Ідол залишився незакінченим. А цей ідол мав величезну владу над коссами, і вони обов’язково повернулись би докінчити роботу, якби… якби могли повернутись…

— Не щастило коссам, — задумливо промовив Берьозкін. — Страшенно не щастило…

— Мабуть, не те слово, — заперечив я. — Справа не у щасті. Уяви собі маленький народ, озброєний лише кам’яними сокирами, костяними стрілами й списами; над ним, мов прокляття, тяжить влада ідола, якому вони сліпо поклонялись і на честь якого споруджували храми й статуї… На це витрачалася колосальна кількість духовних і фізичних сил, косси служили мертвим і більше нічого не вміли… У них навіть не лишилося енергії для успішної боротьби за існування… І племена, вільні від традиції, що гнітить душу й розум, нападали на коссів і витісняли все далі й далі на північ… Навіть на острові Врангеля їх не залишили в спокої… Останніми днями я багато думав про це і тепер певен: той самий фатум переслідував і прирік на загибель тихоокеанське плем’я, яке витісувало на острові Пасхи гігантські кам’яні статуї. Влада мертвих — що може бути страшнішим для народу? Жителі Пасхи теж витрачали всі свої творчі сили на безглузду роботу і теж втікали все далі й далі під натиском інших племен, поки не загубилися десь у просторах Тихого океану… Мені не хочеться говорити про це Дягілєву — він так ревниво ставиться до свого відкриття! — але плем’я коссів — жалюгідне плем’я рабів. Духовних рабів. І підземні храми, і триметрові ідоли, — це не свідчення сили цього народу, а свідчення його безсилля…

Дягілєв з помічником вилізли з підземного храму змучені, але дуже задоволені.

— Надзвичайно багатий матеріал! — радів Дягілєв. — Просто на рідкість! І головне — ми тепер знаємо, якими були косси. Пригадую, професор Сумгін, засновник мерзлотознавства, мріяв створити у вічній мерзлоті музей, де б нетлінними збереглися для нащадків сучасні тварини, рослини і навіть люди… І ось — музей не музей, але вічна мерзлота зберегла нам трьох коссів. Чудово!

— Малесенькі вони були, — сказав помічник. — А ви їх велетнями уявляли!

— Що значить, малесенькі? — образився Дягілєв. — Зате он яких гігантів витісували!

Я запропонував Дягілєву переглянути вже наявні в «пам’яті» хроноскопа кадри. Археолог був захоплений цими картинами.

Наступного дня ми оглянули коссів при сонячному світлі. Вони, безумовно, належали до монголоїдної раси, отже, справді прийшли на північ з півдня. Широкі, вилицюваті обличчя коссів не змінилися за кілька століть, вони були абсолютно спокійні, жодна гримаса жаху не спотворила їх. Косси зустріли смерть покірно, без страху.

Тіло покійника ми вирішили піддати хроноскопії. Нас цікавили обставини загибелі косса, і Берьозкін саме так сформулював завдання хроноскопу.

Всім стало моторошно, коли на екрані з’явився «живий» покійник. Він стукав кам’яною сокирою по могутній фігурі ідола, і поряд з ним вгадувалися й інші косси, які працювали в храмі. Потім повторилася вже відома нам історія: косси заметушилися і кинулися втікати. Але один з них загаявся. Коли він метнувся вслід за товаришами, шлях йому перегородила лавина землі й каміння. Косс відскочив назад і заметався в темряві. Ми напружено вдивлялися в екран, де тепер ледве виднілася статуя ідола і чоловік. Він, очевидно, боявся ідола і не насмілювався наблизитись до нього. Потім несподівано чоловік заспокоївся, відійшов у найдальший куток і сів там навпочіпки, притисши коліна до грудей… Екран погас, проте ми вже знали, що в такому ж положенні застала смерть і цього косса, і двох інших…

— Що ж завадило їм вибігти? — запитав сумний Дягілєв.

— Земля, скинута зверху іншими коссами, — сухо сказав я.

— Не може бути!

— Але ж це так. Пам’ятаєте, в зовнішній стіні не вистачає однієї плити? Отвір — це вхід. А вище на схилі зсипали вийнятий з підземелля ґрунт. Очевидно, косси збиралися засипати ним зовнішню стіну. Та коли на них несподівано напало якесь плем’я, шамани коссів, рятуючи ідола, завалили вхід, не думаючи про долю робітників, залишених у храмі. Хто встиг — вискочив, а хто не встиг — той назавжди залишився замурованим…

— На жаль, дуже правдоподібно, — зітхнув Дягілєв. — Нещасні… Але я не вірю, що все плем’я загинуло в цьому бою…

— Може, й не загинуло, проте острів залишило напевне.

— А куди вони могли піти? З материка їх уже вигнали, а на півночі — океан, суцільна крига…

Ніхто з нас не міг відповісти на це запитання.

Наступного дня з мису Шмідта надійшла повідомлення, що розшуки археологів увінчалися успіхом: землянки коссів знайдено. Ми негайно навантажили у вертоліт свої знахідки і ще раз перелетіли через протоку, яка відділяє острів від материка.

Відкриття на острові Врангеля викликали такий інтерес, що нас просто не випускали з вертольота, поки ми не показали все знайдене і не продемонстрували кадри, наявні в «пам’яті» хроноскопа. Тільки після цього нас повели до розкопаних землянок.

— Косси в паніці втекли з материка, — розповідав нам дорогою археолог, що вів розкопки. — Вони кинули і сокири, і мисливське спорядження, і посуд…

Ми самі пересвідчилися в цьому, підійшовши до землянок. Я порівняв матеріал, з якого були зроблені сокири, знайдені біля мису Шмідта й на острові. З першого ж погляду було видно, що сокири витесані з різних гірських порід. Очевидно, на материку косси встигли закінчити, замурувати й замаскувати храм. Сусідні племена напали на коссів, коли ті відпочивали після важкої виснажливої роботи… Вони так-сяк відбилися від нападаючих, але змушені були втікати на північ…

Поки археологи разом з Дягілєвим оглядали знахідки і дискутували з суто спеціальних питань, ми з Берьозкіним пішли до храму. Археологи вже не потребували нашої допомоги, і ми в думках прощалися з цими місцями, готуючись вилетіти в Анадир і далі — в Москву…

Ідол, як і раніше, стояв посередині храму, але… це був уже не той ідол. На язик так і проситься слово «постарілий». Так, він оплив, став нижчий, втратив різкість обрисів. Ідол почав танути…

— Ось чому легенди твердили, що «земляні люди», як і мамонти, гинуть, потрапляючи на свіже повітря, — сказав Берьозкін. — Зовнішні стіни храмів завжди обвалювалися влітку, і тепло руйнувало ідолів.

Не хотілося довго лишатись у храмі з божеством, що вже розвалювалося, і ми пішли до моря. Невеликі хвилі набігали на берег. Вони так само хлюпали на пісок кілька століть тому, коли тут жили косси, і так само хлюпатимуть кількома століттями, коли наш час стане надбанням легенд… Не дуже оригінальні, думки ці навівали меланхолічний настрій, думалося про плинність людського буття, про вічність неба, хвиль і скель… Ми стояли з Берьозкіним поруч, дивилися в похмуру далину, де колись зникли човники коссів, і раптом почули високо над головою трубний клич лебедів. Птахи ключем летіли у вирій.

— Звідки вони? — запитав Берьозкін. — З Врангеля чи Америки? Пам’ятаєш розповідь радиста?

Я, звичайно, пам’ятав про неї. Та в цю мить розповідь радиста про лебедів, які вперто летіли по сто вісімдесятому меридіану на північ, у відкритий океан, набула для мене особливого значення. Адже цим шляхом ішли косси…

Ні, я не проводив прямих аналогій. Я тільки запитав себе: що ж змушувало лебедів робити безглуздий політ у Льодовитий океан, назустріч можливій смерті і тільки потім летіти назад чи круто завертати до Америки?.. І я відповів собі: інстинкт, тяжка спадщина вимерлих поколінь, навичка, яка колись була потрібна, а тепер стала безглуздою, навіть шкідливою… Підкоряючись інстинкту, лебеді летіли туди, де раніше гніздилися їхні предки, кружляли над цим місцем з тривожним жалібним криком, а потім розліталися… Ви можете запитати: де ж лебеді виводили пташенят? Серед криги? Ні. Триста п’ятдесят кілометрів на північ від острова Врангеля раніше був острів. Потім він затонув і нині схований під хвилями й кригою океану. А лебеді кружляють і кричать там, де він опустився в безодню. Їм давно б треба літувати на Врангелі або летіти прямо до Америки, а вони вперто летять шляхом предків, сліпо підкоряючись владі мертвих. І тільки недавно перший табунок відбився від ключа і сів на острів…

Я висловив усе це Берьозкіну і додав:

— Не виключено, що цей острів — останній притулок коссів. Під час підводного землетрусу він затонув, і все, що лишилося від «земляних людей», загинуло. Це, звичайно, тільки гіпотеза, але я певен: колись вона підтвердиться.

А втім, це не так уже й важливо. Таємниці коссів — або «земляних людей» — більше не існує. Вони жили й загинули. І самі винні у власній загибелі… Колись люди мріяли стати вільними, як птахи. Та мрія ця — глибока омана: птахи підкоряються інстинкту і летять шляхами предків, а воля людини — це воля думки.