У маленькому селищі починалася осінь. Згасав останній літній день. Надвечір подув вітер, доносячи з-за далеких пагорбів пісні молотарок.

У кутку стояла важка валіза, що побувала в бувальцях. Аарне сидів на рипучому стільці і не знав, що ще зробити. Все здавалося зайвим і непотрібним. Щось зробити, аби залишити свій слід? Навіщо?

Вдалині стугоніли молотарки, і в тому стугоні вчувався смуток. У кімнаті було тепло, навіть душно, на вікні дзижчало кілька мух. Аарне накинув на плечі піджак і вийшов.

Єдина асфальтована вулиця селища дрімала в безлюдній передвечірній тиші. Одразу за маленьким садом починалися поля, і стоги сіна кидали на них довгі, вологі тіні.

Аарне нікуди не поспішав. Шосе вело кудись у далечінь. Сонце котилось до небосхилу, вітер вщух. Завзято, з останніх сил сюрчали коники.

Цього вечора Аарне збирався окинути поглядом своє минуле життя, намітити плани на майбутнє. Просто подумати. Але з того нічого не вийшло. Вечір видався надто гарний.

Вісімнадцятилітнім так важко тверезо думати. І взагалі все це трохи дивно…

Зустріч з тітонькою Ідою була саме така, як передбачав Аарне. Потім — кава і тістечка.

На столі сяяла сніжно-біла скатертина, на ній три філіжанки з паруючою ароматною кавою, бутерброди і порізаний кекс. За столом сиділи тітонька Іда, її майже сліпа сестра Амалія і Аарне.

— Мама здорова? — поцікавилась тітка Амалія.

— Так, — відповів Аарне.

Тітонька Іда обчистила яйце, акуратно зібрала шкаралупки і зауважила:

— Лінда теж має завтра приїхати… Для неї домівка така люба, що вона вже запізнюється на два дні.

Аарне вловив у цих словах якийсь докір. Він приїхав у місто ще за два дні до початку школи, а Лінда… Вона, як і Аарне, мешкала у тітоньки Іди, отож була сусідкою Аарне. До того ж вона — його однокласниця.

Тітонька Іда дуже любила Лінду.

— Лінда буде гарною матір'ю, — часто казала вона. Оце й усе, що тітонька могла сказати. Можливо, думав інколи Аарне, цього й досить… Можливо.

Після сніданку тітонька прибрала посуд, акуратно склала білу скатертину і сховала її в шафу. І вони перейшли до вітальні.

За два роки тут все стало звичним: старі м'які меблі, фіранки на вікнах, великий, на всю стіну, килим, пеларгонії і алое на підвіконні. Цокання годинника із світлим циферблатом. Нічого не змінилось… Ні весна, ні літо не зазирнули до цієї кімнати. Тиша… На полиці мирно стояли поруч «Земля і народ» Сірге, «Земля батьків» Гайліта, «Промисловість ЕРСР на піднесенні» і «Пробач, Лоорі» Куртс-Малера, над усім витав ледь вловний запах куряви, пожовклих книжок і порожньої пляшечки від французьких парфумів.

— Ти спатимеш у цій самій кімнаті, — мовила тітонька. — Розкладушка в другій кімнаті за шафою. Поличку я звільнила для тебе, можеш ставити свої книжки. Для одягу купила кілька вішалок. — Вона трохи помовчала і додала: — Аарне, я вірю, що цього року в нас не буде ніяких непорозумінь, правда?

Аарне виймав з валізи книжки і ставив на поличку.

Тітонька вела далі:

— Ми ж давні друзі… Ти, звісно, подорослішав за літо… Ну йди сюди! Підійди до своєї старенької тітки!

Тітонька Іда сиділа на канапі і всміхалась.

Аарне сів поруч.

Зарипіли пружини. Відклавши рукоділля, тітонька ніжно погладила Аарне по голові.

— У тебе, друже, таке цупке волосся, — мовила вона і зазирнула у вічі хлопцеві. — Ти не забув ще, як я вночі показувала тобі місяць? Так… Я вірю, що цього року наше життя буде набагато спокійніше. Так же?

Їхні погляди на мить зустрілись; ніжність чомусь зникла в очах тітоньки Іди. Аарне підвівся і знову підійшов до своєї валізи. Тітонька, сумно зітхнувши, взялась за рукоділля. У кімнаті на якусь мить запала ніякова тиша. Бляшана кришка скриньки для рукоділля брязнула несподівано голосно.

Аарне підійшов до вікна і відсунув пожовклу мереживну фіранку. Вітер гнав сірі хмари, з дерев сипалися крупні дощові краплі. Якийсь чоловік штовхав візок, на котрому лежав фотель, накритий папером. Пройшла бабуся з онукою; у онуки на голові була червона шапочка. Нічого не змінилося: ті самі дерева, ті самі люди, те саме небо. Як і раніше, тут, у цьому передмісті, життя текло повільно і ліниво. Хіба що на розі вулиці звівся у риштованнях силует нового триповерхового будинку. Було, як ото на картині «Нове і старе».

— Ти, мабуть, хочеш вийти погуляти, Аарне?

— Зараз ні. Але трохи згодом, мабуть, піду…

— Май на увазі, будь ласка: щонайпізніше о пів на одинадцяту ми забираємо ключі.

Аарне глянув на тітоньку, котра плела щось із сірої вовни. Вовна була гарна, м'яка і тоненька. Тітонька їда знов одержала посилку з Швеції. Все-таки закордон…

До біса! Тут, у цьому домі, не посидиш без діла — можна збожеволіти без роботи, це вже такий дім. Аарне інколи здавалося, що він задихається тут, і, як тільки траплялася якась нагода, тікав куди-небудь. Але після десятої години вечора і цього вже не можна було. Тоді він просто відчиняв вікно й дивився на вулицю. Вітер ворушив фіранки, знадвору долинали кроки пізніх перехожих. Та заходила тітонька Іда, зауважувала, що це непристойно, і наказувала зачинити вікно. Тоді лишалося тільки збожеволіти.

Була п'ята година вечора. Аарне швидко вдягнувся і вийшов.

У цей день школа пахне вапном і фарбою, всі засмаглі, всюди ясні, радісні очі.

В актовому залі відбувалась урочиста частина. Виступали з промовами вчителі, говорили про завдання, що стоять перед випускниками. А надворі було ще зовсім літо; сонце зазирало у вікна залу і гріло ніжно й заколисуюче. Важко було зосередитись. Виступав учитель Корнель, класний керівник Аарне.

— Кожне нове покоління приносить з собою щось нове, і кожне покоління, що відходить, забирає з собою щось погане. І ніколи світ не стане настільки досконалим, щоб до нього не можна було щось добре додати і взяти від нього щось погане. Кожен має знати своє місце у житті, робити щось добре, тільки тоді він буде людиною.

Він сказав ще багато гарних, теплих слів. Аарне дивився на своїх друзів.

Хвилясте волосся Андо було скуйовджене, занадто великий рот надавав обличчю впертого й злого виразу. Андо був скептик і математик.

Індрек у яскравій, здалеку помітній блузі легковажно всміхався. У нього завжди хороший настрій, він був один із тих, про кого кажуть: народився під щасливою зіркою.

Крім цих двох вірних друзів, тут сиділо ще багато цікавих хлопців.

Іво. Харрі. Віктор. Тійт.

Були тут і чудові дівчата.

Карін, Лійві, Хельві, Айне, Анне. Прямо проти Аарне сиділа Еда. Хлопець дивився на її світле волосся і на засмаглі коліна, що виглядали з-під грубої чорної сукні.

Еда… Все, що сталося торік весною, тепер уже минуло.

Через два тижні вони поїхали у колгосп копати картоплю.

Світанок видався ясний і чистий. На узбіччі канав біліли приморозки. Повітря пахло осінню: вологою землею, яблуками, гноєм. У садах голосно кричали ситі дрозди.

Машина похитувалась на грузькій дорозі. Вставало сонце. Хлопці почали співати. До них приєднались дівчата.

Співали різних пісень: веселих і пустотливих, сумних і сентиментальних, і таких, від яких дівчата червоніли; і все-таки співали, до того ж дуже голосно… Співали навіть ті, хто не вмів співати. А коли пісню співають навіть ті, хто не вміє співати, то це, звісно, найкраща і найчесніша пісня.

Аарне не зводив очей з Еди. Дівчина не звертала на нього уваги, а може, тільки вдавала, що не звертає. Машина їхала на захід, сонце освітлювало обличчя Еди так, що воно здавалося чужим і привабливим. Мабуть, тому Аарне й не міг одвести погляду…

Найбільше нас захоплює щось незрозуміле і невідоме.

Обабіч дороги пролітали червоні і жовті ліси. Нарешті машина зупинилась, трохи пофоркала і замовкла.

Наступного дня закінчили роботу на кукурудзяному полі й почали копати картоплю. Дощило. Грязюка налипала на чоботи, і ноги важко було відірвати од землі. Увечері Андо і Аарне йшли додому берегом озера. З одного боку — сіра вода, з другого — ліс, під ногами жовтий пісок.

— Це все-таки здорово, — мовив Аарне.

— Що?

— Все. Жити — це здорово, — повторив Аарне, нахилився, набрав повну жменю камінців і кинув їх далеко в озеро. — Все здорово.

— Невже? Ти відкрив це тільки зараз?

— Ні, я відкриваю це часто.

— Справді? — Андо всміхнувся. — Для мене життя завжди хороше.

— Завжди?

— Так, майже… Інколи я сам можу щось собі нашкодити. Але тоді це моя вина.

— А мені псують життя, — мовив Аарне.

Спускалися сутінки. В очереті шелестів вітер.

— Хто псує?

— Таких дуже багато.

— Наприклад?

Аарне копнув ногою камінець.

— Наприклад? Будь ласка, найпростіший приклад… Як тобі подобається, коли в кіно твій сусіда без угаву сміється — зовсім недоречно?

— Я думаю тоді, що бог створив багато дурнів, і терплю.

— А я не можу.

— Невже? — Андо враз став іронічним. — Що ж ти тоді робиш? Щось кажеш тому, хто сміється? Чи тут же, на місці, з задоволенням читаєш йому маленьку лекцію?

Деякий час вони йшли мовчки.

— Ти, мабуть, образився? — спитав Андо байдуже.

— Ні…

Озеро тихо плескалось на каменях. Великими, чорними силуетами бовваніли дерева. По паузі Аарне мовив:

— Я й не думаю ображатися. Цей приклад із сміхом — дрібниця. Я ніколи нічого не роблю. Я тільки думаю. І не певний, чи правильно думаю.

— Думай про щось розумніше, — порадив Андо.

— Дурень. Ти миришся з неподобством?

— Не поспішай… Ти не миришся з неподобством, так? Чи ти від цього розумніший? Яка тобі користь? Ніхто тебе не слухає. Ти просто дивак.

Аарне не вважав себе за дивака.

— Користь! — вигукнув він. — Яка користь з того, що ти працюєш тут, у колгоспі? Чи колгосп від твоєї праці стане багатшим? Тільки подвійну порцію супу їси, от і все. Але ж ти тут. Чому?

Андо всміхнувся трохи ображено, потім, ніби пояснюючи дитині найпростішу істину, мовив:

— Треба.

— Що «треба»?

— Треба працювати.

Тепер Аарне відчув себе переможцем.

— Працювати! Добре! Треба копати картоплю. Але подивись довкола себе… Боже, скільки ще глупства і байдужості! Хіба це не поле для діяльності?

Тепер Аарне вважав, що йому все ясно: мета, ідеали, §И(о, навіть засоби.

— Це твоє покликання?

— Так!

Андо здивувався. Він, мабуть, не сподівався на таку відповідь. Слова друга були вимовлені так вагомо, що мимоволі викликали повагу. Через якийсь час він запитав обережно:

— Ти хочеш… боротися? Але з ким? Де лінія фронту?

— Лінія фронту в тих низеньких хатах.

— Хати не винні. І в маленьких хатах мешкають гарні люди. Не поспішай! Чого ти хочеш?

— Щоб люди були кращі. Смійся, смійся!

— Дурень!

— Ти не віриш у людину?

— Ні. Людина від природи зла. Їй не потрібна твоя боротьба. Людина зайшла у безвихідь. Вся ця так звана революція закінчиться кількома десятками великих бомб…

— Ти чекаєш на це? — спитав Аарне.

— Ні, я боюсь…

Якийсь птах, пронизливо крикнувши, вихопився прямо з-під ніг Аарне. Тільки тепер хлопець помітив, що вже майже стемніло.

— Ходімо швидше!

Незабаром вони підійшли до будинку, у вікні якого світилося. Перед дверима Аарне зупинився.

— Зачекай. Я хочу тебе щось запитати.

— Ну?

— Андо, у Еди… хтось є?

— Що?

— Дурень. Не розумієш, чи що? Одне слово, є в неї хлопець?

— Звісно, є. Чому б ні?

Аарне вдав байдужого.

— Он як… Хто?

— Тійт.

— Який Тійт?

— Наш Тійт. Чого ти дивуєшся?

Аарне був приголомшений. Він чекав на все, тільки не на це. Що Еда знаходить у Тійті? Це, здавалося, безглуздя. Тійт — пройда. Звісно, такі подобаються дівчатам, особливо таким легковажним…

…Але ж Еда розумна дівчина. Невже не тямить, що Тійт може покинути її, як старий чобіт?..

— Звідки ти знаєш?

— Я кілька разів бачив їх разом. Якось, це було в середині серпня, зустрів обох на танцях.

…Так, але яке діло Андо до цього… Андо — людина самовпевнена, всі проблеми у нього розв'язуються завжди щасливо. Його кохання міцне. Інга вродлива дівчина, світла і легка. У неї гарне обличчя, хіба що трохи безбарвне, але розумне. Вона буде гарною дружиною, так кажуть усі. Аарне думав, що йому ця краса швидко набридла б. Але чого лізти в чужі справи? Андо впевнений в Інзі і її коханні, він зараз спокійно стоїть поруч Аарне, і його не хвилює жодна серйозна проблема. Аарне, вражений несподіваною новиною, вірив, що проблеми будуть. Вони виникнуть тоді, коли щезнуть ніжні слова. Як часто у таких випадках двоє людей опиняються на порозі порожнечі, туляться одне до одного і безпорадно всміхаються.

На думку Аарне, так станеться і з його самовпевненим другом, котрий міг спокійно проректи кінець світу.

А що робить Аарне? Він хвилюється після якоїсь випадкової зустрічі у кущах малини в чужому саду!

— Що Еда знаходить у Тійті? — спитав він голосно.

— Щось та знаходить, — відповів Андо спокійно.

— Скажи, а ти знаєш, що знаходиш у Інзі?

Питання вирвалося якось несподівано. Це було нетактовно. Андо тільки мовив:

— Дякую.

Вони мовчки піднялися сходами і зайшли до кімнати. Ніхто ще не спав, це був їхній останній вечір у колгоспі.

— Ну як, герої праці, як ся маєте? Ще живі? — спитала тітонька Іда і лукаво усміхнулась.

— Як бачиш, — відповів Аарне.

— Все гаразд. Отже, наша батьківщина ще процвітає.

Тітонька Іда мала почуття гумору. Вона завжди підкреслювала, що це давній гарний естонський гумор.

На столі була велика біла скатертина. У вазі стояло кілька побляклих айстр, поруч з вазою лежала загорнута в папір книга. Аарне розкрив її. Альберт Ківікас. «Імена на мармуровій дошці».

Тітонька Іда помітила це і порадила:

— Прочитай, гарна книжка.

— Дякую, вже читав.

— Знаєш, Аарне, ти повинен більше вивчати історію нашого народу. Якось я переглядала ваш підручник з історії. Чого ви можете з нього навчитися? Чого? Боже мій! І що там можна читати? Якісь дурниці… О молодь, молодь, що ви знаєте… А ви ж естонці…

Тітонька Іда покликала:

— Ліндочко, йди-но сюди!

Тої ж миті з сусідньої кімнати увійшла Лінда.

— Чи знаєте ви, коли річниця Естонської республіки?

Лінда дивилася дуже щиро, але відповісти не могла.

— Я точно не знаю…

— От бачите! Бачите тепер, любі діти! — торжествувала тітонька. Потім стала серйозною, майже сумною. — Це треба знати, про це треба пам'ятати, інакше ніякої надії на те, що у вас прокинеться національне почуття!

— Мені не треба ніякого національного почуття, — сказав Аарне од вікна.

Лінда перелякано глянула на тітоньку, але та не розсердилась, тільки мовила дуже тихо:

— Якби це почув твій батько, Аарне…

— То що?

— Твій батько загинув за свободу Естонії…

— Мій батько служив у німецькому війську. Але його забрали силою. Скажи, що я маю робити з цим почуттям?

— Твого батька, Аарне, вбили у Чека. Ти нічого не знаєш. Твій батько пролив свою кров за свободу Естонії, чуєш! А ти…

— Тоді був Сталін, — закричав Аарне.

— Дитино, ти нічого не знаєш. Мене теж допитували. В чому була моя провина? Ніхто не спитав мене про це, розумієш. Я лишилася вірною своїй вітчизні, і це була моя провина, Аарне… Ти не пережив того, що пережив твій батько, ти не розумієш…

Аарне відчував, що задихається. Як страшно! Він знав тільки те, що його батько помер, більше нічого. Смерть батька це смерть батька. «Можливо, краще було б, щоб він помер?.. А я хочу жити. І жити правильно!» — намагався себе заспокоїти Аарне.

Раптом він рвучко одчинив вікно. Вітер увірвався до кімнати, захилиталися фіранки, і ожив на стелі пожовклий шмат шпалери. Аарне обернувся до Лінди:

— Чому ти не була у колгоспі?

— Лінда помагала вдома копати картоплю. Вона любить свій дім, — відповіла тітонька Іда замість Лінди. — Але чому ти нічого не кажеш на моє запитання? Як це так, що в тебе немає національного почуття, якщо твій батько загинув за свою націю? Чи у тебе немає нічого святого?

— Замовкни! — несподівано грубо обірвав Аарне. — Досить про це, чуєш!

Тітонька Іда від несподіванки заціпеніла. Губи їй почали тремтіти. Жахливо, коли стара жінка плаче. Витираючи сльози руками, вона повторювала одну й ту ж фразу:

— Як ти зі мною розмовляєш! Як… ти… зі мною… розмовляєш…

Аарне вже шкодував, що завдав болю старій жінці. Хоча б вона ще щось сказала чи принаймні підвела голову… Аарне попросив би пробачення… Але тітонька плакала і не підводила голови. Тоді Аарне тихенько вийшов.

Тітонька почула рип дверей і підвела голову. Витерла сльози, наділа окуляри і знову взяла до рук наполовину вже сплетену кофту. Вона думала про те, що молодь геть деморалізована. І їй було шкода, що Аарне, якому вона хотіла бути за матір, потрапив під вплив темних сил. Тітонька прагнула боротися, але ніде не було видно конкретного противника. Вона не могла змиритися з поразкою; вона вірила, що доля дала їй шмат глини, з якої неодмінно треба щось виліпити.

Аарне пішов у школу на комсомольські збори.

Цього тижня сонце вставало пізніше, ніж Аарне.

Неприємно, коли до темної, сповненої сновидінь кімнати несподівано вривається гостре блідо-жовте світло люстри. Охолола за ніч кімната здається ще холоднішою, тепла ковдра ще милішою. А найбільше страшить дощ, що шумить за вікном.

Аарне умився, швидко вдягнувся і вийшов. Вулиця глухо дзвеніла від ритмів міста, що прокидалося. На сході багряніло, хвилин за п'ятнадцять розвидніє. Під ногами тріщав тоненький лід, яким за ніч вкрилися калюжі. На фоні холодного неба тепло світилися вікна школи. До неї, як до мурашника, сходились чорні постаті.

На першому уроці хочеться спати, на другому — вже менше, в третьому — сон щезає, на четвертому — тягне додому, на п'ятому — тебе охоплює байдужість, а на шостому — знову сон. Скоро прийде зима.

Наступного дня Андо спитав:

— Ну, як? Проводив?

— Звідки ти знаєш?

— Я теж там був… Ну?

— Що — ну?

— Питаю, чи проводив додому?

— Ні!

— Чому? Починаєш світле життя?

— Просто так.

Андо зрозумів, що друг не хоче говорити на цю тему, і перевів розмову на інше:

— Ти вправу з німецької зробив?

— Хіба на сьогодні була ця вправа?

— Звісно. Де ти витав?

Аарне махнув рукою і мовив:

— Я зараз зроблю. А ти зробив?

— Ні.

— Хм… Гаразд, щось придумаємо…

Все-таки їм поставили двійки.

Чорна осінь…

Після уроків Аарне сказав:

— Я ніколи не відчував таких лінощів і втоми, як цього року… Хоч плач.

— Вийдемо з цього будинку, тоді й плач, — похмуро мовив Андо. — Тут не плачуть. Тут це не в моді.

Здавалося, вся школа посміхається. Таке враження складалося у кожного, хто хоч раз пройшов коридором під час перерви. Тут був сміх у всіх варіаціях — від ледь помітних усмішок до гучного реготу. Ніхто не плакав, сліз не було видно. Школа не терпіла сентиментальностей. Хто хотів плакати, зникав десь у вестибюлі, лишався у класі чи біг до туалету. Тільки так плакали у цьому будинку.

Але загалом сліз було мало, більше сміялись, адже, сміючись, легше долати прикрощі.

А прикрощів було багато. Та найгірше — вчитися в одинадцятому класі. Раніше можна було їхати без остороги: дорога вела до далекого обрію, а тепер, уважно придивившись, бачиш якийсь фініш. Важко сказати, який це буде фініш; можливо, там просто безодня.

На жаль, людина оптиміст навіть тоді, коли цього не треба. Ех, поїхали!

Дні минали одноманітно. Найменша подія набувала великого значення, якщо вона могла якось змінити монотонний ритм буднів. Наприклад, шкільний вечір, що має відбутися в суботу.

— Не розумію, що таке, — бідкався Аарне. — Вже друга двійка на цьому тижні… І мушу признатися, що це мене зовсім не хвилює… Я спокійний…

— Затишшя перед бурею, — зауважив Індрек.

…Машина мчить до фінішу.

Сьогодні шкільний вечір.

Аарне швидко перевдягнувся і подивився на годинника. Часу лишилося більше години. Поспішати нікуди, але й сидіти в кімнаті важко.

По радіо хтось жіночим тенором наспівував якусь повільну сентиментальну мелодію. Надворі вже стемніло. Голосно цокав годинник.

Тітонька Іда щось плела на своєму дивані і час від часу кидала крізь окуляри розуміючі погляди. Потім штовхнула тітоньку Амалію, що сиділа поруч неї:

— Аарне сьогодні такий піднесений, що замилуєшся…

Тітонька Амалія багатозначно всміхнулася.

— Куди це він збирається?

— Мабуть, на вечір, — відповіла тітонька Іда.

Аарне підвівся і пішов до другої кімнати, але голос тітоньки Іди долинав і туди:

— Аарне, навіть з твоєї ходи видно, що ти закоханий…

І трохи згодом:

— Я колись теж була молодою і розумілася на цих речах, ти не думай…

У тітоньки був на диво гарний настрій. Вона вважали себе за великого психолога.

Аарне надів пальто і вийшов з дому. Було темно, і він одразу ж коло дверей спіткнувся об замерзлу грудку. Сердито плюнувши, вибіг з воріт. У кімнаті тітонька Іда сказала сестрі:

— Ти бачиш, він уже починає грюкати дверима!

Ця ніч була як божевільний сон.

Тітонька сиділа на канапі, закутавши ноги ковдрою, і витирала очі. На її обличчі наче було написано: «Власне, нам нема про що більше говорити», і разом з тим воно світилося якоюсь надією. Нарешті вона почала, вимовляючи, певно, заздалегідь продумані слова.

— Аарне, я не хочу звинувачувати в усьому тебе. Зрештою, ти не винен, що тебе не навчили дотримуватися порядку… Мати просто розбалувала тебе своєю мавпячою любов’ю… А ти не можеш оцінити цього… Так… — Вона перейшла на офіційний тон. — Але я не знімаю з себе вини. Так. Я мала б більше вимагати, поки ще було не пізно… — Тітонька витерла очі. — Ну, та все це минеться. Все минає. Я знаю, я й сама була молодою… Адже не завжди мені було шістдесят років… Так. І якби ти інакше ставився до мене, то і я б тебе більше розуміла.

Коли тітонька говорила про свою молодість, у її голосі завжди бриніли жаль і сум. Здавалося, вона й сама не вірить у те, про що говорить, але намагається переконати себе. Тітонька випросталась і всміхнулася. Аарне зрозумів, що перша битва позаду. Спогади викликали на обличчі тітоньки дитячу усмішку. Тітонька розчулилась. Це була її найбільша слабість.

— Іди сюди, я розповім тобі…

Аарне сів у крісло. Тітонька, мабуть, думала, що хлопець сяде поруч неї, і відстань трохи збентежила її. Але вона опанувала себе і невдовзі полетіла у країну молодості, наче бджола до медового дерева.

— Пам'ятаю, вчилась я в останньому класі гімназії… На вулиці Лай — тепер це, здається, вулиця Мічуріна — завжди попадав мені назустріч один юнак. І раптом він звернув на мене увагу. І після того щоранку дивився… і ще як! Я була гарненькою — у мене ж високі вилиці, це ознака чистокровної естонки… Так ото цей юнак дивився… І я почала ходити до школи іншою вулицею…

— Ти це хотіла мені сказати? — спитав Аарне.

— Так.

— Навіщо?

Тітонька всміхнулась.

— Я хотіла тобі розповісти про любов…

— Навіщо зараз, уночі, розповідати мені про любов? До того ж… Ну гаразд…

— І в тебе ще вистачає зухвальства… — повільно мовила тітонька Іда.

Аарне підвівся.

— Скажи, будь ласка, що я такого зробив, що? До чого вся ця розмова, га?

— До чого? Я вже сто разів тобі казала: в усьому має бути порядок. Але говорити тобі — все одно що до стіни. Так-так… Твоя мати довірила тебе мені, я відповідаю за тебе. Коли щось станеться, то, будь ласка, хто відповідатиме? Ти хоч сам розумієш, що робиш?

— Ні.

— Ти цілісіньку ніч десь швендяєш. Позавчора ввечері тебе бачили в кіно… з дівчиною. Чи не збираєшся ти одружуватися?

— Прошу…

— Не подобається? Хто ж вона тобі? Гуляща дівка?

Тітонька заговорила зовсім іншим тоном. Здавалося що це інша людина. Перед Аарне стояла жінка, сповнена ненависті і ревнощів.

Аарне підступив до неї. Він бачив лише одну пляму у всій кімнаті — обличчя тітоньки Іди. Тітонька, нічого не помічаючи, вела далі:

— Чого тобі не вистачає? Чого? — Її слова лунали як докір. — Чи про тебе не дбають, чи тебе не люблять? А ти йдеш шукати цієї любові і ніжності невідомо до кого!

Аарне вже не чув її. Забувши про свою внутрішню дисциплінованість, він крикнув:

— Хто гуляща дівка? Хто?

— Тітонька намагалась триматися спокійно. Вона має виграти цю битву. Аарне стояв перед нею, судорожно вчепившись у спинку стільця.

— Що ти розумієш у любові? Що? І ти, ти кажеш — гуляща дівка? Як ти смієш!?

І враз тітонька Іда стала непохитною. Вона стиснула губи у біло-рожеву смужку — це було схоже на посмішку — і мовила:

— Хлопчакам завжди море по коліно. В їхньому віці це природно. Я знаю… Ти не перший. Оцей твій запал, Аарнечко, не дивина.

— Ні, тітонько! Тобі ніколи море не було по коліно! Не було ж? Чому ж тоді ти так кажеш? Чому?

Тітонька Іда раптом відчула слабість. Вона більше неспроможна була грати у зверхність і внутрішню силу. Аарне відвернувся. Йому захотілося одчинити вікно. Та вікна були вже заклеєні папером…

Він оглянувся і побачив: у куточку на канапі, як дитя, плакала стара жінка. Аарне стояв і дивувався, що її сльози не відчували у нього ніякого співчуття. Надто гнітючою була вся історія осінньої ночі у старому будинку.

«Якась мелодрама, — хотів він усміхнутися, але побоявся. — Невже я й справді став таким безсердечним?» Він збентежився. Вся ця сцена здалася надто негарною.

Він підійшов до тітоньки.

— Гаразд, я прошу пробачення…

На квітчастому килимі смішно і сумно лежалі в'язання.

— Ну, я більше не буду. Не знаю навіть, як це сталося… Я просто не стримався…

Тітонька все ще плакала.

Аарне відчував, що ця стара жінка чимось близька йому: з тітонькою Ідою пов'язано багато чого з дитинства Аарне. Вона ще близька йому… Чи надовго?

Нарешті тітонька повернула до Аарне мокре обличчя:

— Якби я це знала раніше, коли ми разом гралися… Якби… я це… знала, коли тобі показувала місяць… Якби я це знала…

«Ну й що? — раптом подумав Аарне. — Якби ми знали, то припинили б гру… Якби ми знали, то зараз були б спокійні…»

У Аарне не було більше ані найменшого бажання зрозуміти тітоньку. «Якби я знав… Якби я знав, що буде важко». Він думав зовсім про інше, коли сказав:

— Ну, будь ласка, прости мене, повір мені…

Він повторив ці слова кілька разів. Було вже близьке другої години ночі.

Нарешті тітонька погодилась помиритися. Вона ще довго щось говорила. Що саме — того хлопець не міг потім згадати. Він стис її тонкі тремтливі пальці ще раз, пообіцяв «більше так не робити» і забрався в ліжко, до ладу й не зрозумівши, що йому більше не можна робити.

Була вже третя година, коли тітонька Іда погасила нічник. У темряві було чути, як вона раз у раз зітхала і неспокійно поверталася з боку на бік.

Аарне теж не міг заснути. Надто багато хвилювань було того вечора. І сам вечір, здавалося, був довгий, як рік. Останні враження набігали на попередні і заслоняли їх. Але про поцілунок Аарне пам'ятав.

У голові все переплуталося: радість і сором, щастя і образа. Аарне подумав, що поводився він, як істерик. Шістдесятирічна жінка ніколи не змінить своїх переконань і думок навіть тоді, коли вісімнадцятирічний хлопчак з піною на губах кричатиме їй в обличчя про свої погляди.

Однак важко все це витримати. Кажуть, треба навчитися терпіти. Але ж терпіти можна в ім'я чогось!.. А терпіти тільки через те, щоб тебе не викинули на вулицю? Чи, може, він ще не вміє знайти те, в ім'я чого треба терпіти?

До того ж Аарне зрозумів, що цей вечір — тільки початок безконечних неприємностей.

Що робити?

По стелі блимали вогні машин, що проїжджали повз будинок. Цокав годинник.

І дітись нікуди. На допомогу теж нема надії.

Спробуй тепер сам справитись, Аарне!..

Тітонька Іда щось бурмотіла у сні. Аарне подумав: «Вона хоче зробити з мене егоїста».

На другий день першим був урок хімії. Аарне йшов до школи, дочуваючи якийсь холод у животі. І це передчуття його не обмануло: вчителька Вернер[6], коректна молода жінка, байдуже усміхаючись, поставила йому двійку.

Але не тільки в Аарне останнім часом справи йшли кепсько. Зустрівши в коридорі на другому поверсі вчителя Корнеля, директор школи без усякого вступу спитав!

— Що сталося з вашим класом?

Корнель надумав провести класні збори.

Аарне стояв уже більше хвилини перед дверима білого приватного будинку. Він сам не знав, чого боявся.

Такий страх Аарне завжди відчував перед тим, як зайти в чужий дім.

Це був дім Майї. Вона запросила його на сьогодні в гості.

Хлопець натиснув синю кнопку. Дзвінок, певно, був десь далеко в коридорі, а може, двері були такі грубі, що не чути ніякого звуку. Аарне хотів ще раз натиснути кнопку, аж тут почулися кроки, клацнув ключ, і двері несподівано відчинилися.

На порозі стояла повновида жінка невизначеного віку у світло-коричневій спідниці, ліловому джемпері і якось офіційно всміхалася.

— Прошу?

— Пробачте, Майя вдома?

— Так, дома. Прошу?

Аарне думав, що його запрошують зайти в дім, але жінка на порозі загороджувала дорогу.

— Я не знаю… — почав хлопець.

Жінка помітила його безпорадність.

— Гаразд, — ласкаво мовила вона, причиняючи двері, і гукнула: — Майю!

На сходах почулись легкі кроки.

— Майю, до тебе гість.

Поряд з мамою стала Майя. Дівчина трохи збентежилась, але одразу ж опанувала себе.

— Заходь, будь ласка!

Аарне пройшов повз жінку, котра підозріливо дивилася на нього. Хлопцеві здавалося, що від його ніг на лінолеумі лишаються великі безсоромні сліди, але він боявся дивитися під ноги.

— Майю, дай юнакові плічка!

— Спасибі, — подякував хлопець і взяв плічка. Xотів повісити пальто у нішу біля дверей, та, певно, за щось зачепився, і пальто разом з плічками упало на підлогу.

Хлопець мало не заскреготав зубами, відчуваючи, що геть осоромився. «І треба було мені сюди йти!..»

Жінка посміхалася ніжними хтивими губами.

— Майю, юнакові потрібна щітка! Будь ласка!

Аарне взяв щітку, якось непевно провів нею кілька разів по пальті. Він ненавидів себе і весь час відчував на своїй спині іронічний погляд жінки… Майя десь зникла.

Він повернув жінці щітку:

— Дякую.

— Будь ласка.

Нарешті прийшла Майя.

— Запрошуй юнака до салону. Почувайте себе як вдома.

— Дякую, — мовив Аарне.

Останнє речення жінки було призначено Аарне, якого вразила ідіотська двозначність цих слів. Вони переступили поріг салону.

У кімнаті було одне велике вікно. Чисто, світло, все блищало… На підлозі лежала велика ведмежа шкура. На одній стіні висів модний килим. На другій — акварель Лехіса. Меблі початку 50-х років: канапа, два фотелі, круглий стіл. На столі мальовничо розкладено книги: «Іван Грозний», «Розвіяні міфи», «Тарантела». Коло вікна стояв фікус, рядом — торшер.

— Сідай!

Як тільки вийшла мати, Майя стала поводитися невимушено. Вона сміялася, ставала колінами на крісло і весь час вертілась.

— Отак я й живу…

Хлопець тільки кивнув головою. Вони сиділи якийсь час мовчки і дивились одне на одного. Десь гримів кухонний посуд. У батареях парового опалення щось гурчало.

Майя зіскочила із стільця, підійшла до вікна і затягнула фіранки.

— Я ввімкну світло. А то мама ще подумає…

— Що вона подумає?

— Нічого, дурнику, — засміялася Майя і ввімкнула червоно-жовту лампу. Кімната, одразу ж стала меншою, теплішою і сповнилася тінями. Аарне відчув себе справді краще.

Раптом з коридора долинув якийсь шелест. Хтось чистив лінолеум. Аарне пересмикнуло. Мабуть, це витирали його сліди…

Майя нічого не помітила, вона собі весело теревенила. Аарне прислухався, але в коридорі все стихло. У сусідній кімнаті увімкнули радіо.

Аарне неуважно відповідав на запитання Майї. За чверть години він прошепотів:

— Ходімо! Проведи мене трохи!

Майя здивувалась, усмішка одразу зникла з її обличчя. Вона спитала:

— Так швидко? Ти кудись поспішаєш?

— Ні, але… звісно… так, я маю йти, розумієш? Будь ласка, ходімо надвір! Просто трохи прогуляємось…

— Тобі тут не подобається?

Майя зазирала у вічі хлопцеві. Аарне глянув у вікно і повторив ще наполегливіше:

— Ходімо, прошу тебе!

— Куди? Мені не можна так пізно виходити. Не дозволяють… Розумієш? Якби я була вдома сама, то, може, пішла б…

— Хіба це пізно? Ще тільки восьма година…

— Все одно… я не можу. Сьогодні не можу, зрозумій мене…

Майя раптом кивнула головою на двері і прошепотіла:

— Тс-с… Батько йде…

Справді, наближались кроки, двері відчинились, і на порозі став незграбний чоловік з лискучою головою, у шовковій сорочці і світло-коричневих штанях.

Аарне встав і привітався.

Чоловік глянув на нього сонними очима, кивнув головою і промимрив:

— Здрастуй-здрастуй…

Тоді обернувся до дочки:

— Майю, будь ласка, допоможи мамі накрити на стіл. Сьогодні до нас прийдуть Рооп з дружиною.

Майя підвелася. Аарне зрозумів, що він тут зайвий, і, шукаючи допомоги, глянув на Майю. Та швидко сказала:

— Зачекай трошки, я зараз прийду і проведу тебе. — І зникла за дверима.

Аарне стояв посеред кімнати. По радіо передавали якийсь оперний хор. Кімната нерухомо дрімала у червоно-жовтому світлі, чекаючи на пана Роопа і його дружину.

«Тепер я можу піти», — подумав Аарне.

Цієї ж миті повернулася Майя.

Вони вийшли у передпокій. Аарне надів пальто і глянув на дівчину. Вона широко розплющеними очима дивилась на хлопця. Аарне пригорнув її до себе і торкнувся губами волосся…

…Раптом на їхні обличчя впало немилосердно яскраве сівтло, нагадуючи про реальність. Вони відскочили одне від одного. Аарне відчув під руками холодну шорстку штукатурку і не міг ні про що думати. Враз у дверях з’явилася постать Майїної матері.

Вона трохи постояла мовчки, потім привітно всміхнулась і мовила, підкреслюючи кожне слово.

— Майю, ти ще довго? Іди поможи мені!

— До побачення, — сказав Аарне пошерхлими губами.

— До побачення, — відповіла жінка. — Заходьте ще до нас!

Двері зачинилися.

Був звичайний зимовий вечір.

— Я дуже рада, — сказала тітонька Іда.

— Чому?

— Я рада, що ти вже майже тиждень не засмучуєш мене. Інколи ти можеш бути хорошим хлопцем.

Аарне не відповів.

— Можеш, правда ж?

— Можливо…

Тітонька всміхнулася.

— В усякому разі гарячка у тебе, здається, вже минає. Сьогодні ти йшов легко й весело; я ж добре вивчила твою ходу. Так. Я колись і мамі твоїй казала: час усе вилікує.

— Що вилікує?

— Ну, з цією дівчиною.

— З якою дівчиною?

— Аарне, ти хочеш знову мене засмутити, — образилась тітонька і багатозначно додала: — Ти тепер сам розумієш, як усе це було нерозумно? Жоден джентльмен не поводиться так… Це тобі просто не личить, Аарне…

— Про що ти весь час говориш?

— Аарне, навіщо нам грати в піжмурки? Не думай, що я нічого не знаю… Наше місто таке маленьке, що тут нічого не приховаєш… Я знаю більше, ніж ти думаєш. Пані Лійм бачила, як ти в парку цілувався з цією дівчиною…

Щось брязнуло. По підлозі розлетілися скалки статуетки «Хлопчик, що виймає колючку». Аарне поворухнувся якось необережно, і антична статуетка лишилася без голови і руки. Тітонька замовкла напівслові.

— Пробач, — мовив Аарне і поклав на стіл скалки, які викликали такий жаль.

Тітонька сиділа невтішна.

— Їх ще можна склеїти, — швидко додав Аарне.

Тітонька розкрила рот, щось хотіла сказати, але цієї ж миті задзеленчав дзвінок. Тітонька поважно підвелася, навіть не глянувши на Аарне, вийшла до передпокою. Хлопець зібрав розбиту статуетку до якоїсь коробки.

Прийшов Індрек. Тітонька взялася за плетиво. Хлопці розмовляли пошепки. Через деякий час тітонька глянула поверх окулярів на Індрека і спитала:

— Індреку, ви комсомолець?

— Так…

— Тоді скажіть мені, яким має бути справжній комсомолець? Ви ж повинні це знати.

Індрек явно збентежився і не встиг нічого відповісти, бо тітонька вже вела далі:

— Так що? Не знаєте? — Вона встала і підійшла до столу. — Який же ви тоді комсомолець? Нічого дивного. Якось увечері я зустріла на вулиці вашого секретаря, і… вона обнімалася з хлопцем. Я… не можу більше… нічого додати! І якщо вже ваш керівник такий, то чи можете ви бути кращими? Ось так… Але дайте мені відповідь принаймні на таке запитання: чи Аарне може вважати себе за комсомольця?

— Я думаю, що може… — промимрив Індрек.

Тітонька закивала головою.

— Та-ак, чи ви взагалі знаєте, хто він такий?

— Пробачте…

Але тітонька не дала й слова мовити і, розпалюючи сама себе, вела далі:

— Подивіться на книжкову полицю Аарне. Будь ласка! Бачите, яке там безладдя? Так. А чи ви знаєте, що Аарне обманює? Не знаєте? Так. Він обманює. Позавчора сказав мені, що йде на збори літературного гуртка. І того ж вечора цілувався на бульварі. — Вона вдарила рукою по столу. — Я питаю, де ваші очі, комсомольці?

— Але ж комсомол не сищик…

Тітонька неуважно крутила у руці якийсь клубок.

— Так, — мовила вона, не звертаючи уваги на Індрекові слова. — Так! Он яка історія. І вони керуватимуть нашою державою. Вузенькі штани ще не роблять вас мужчинами, — несподівано додала вона без усякого зв'язку і поклала клубок на стіл.

Мовчання.

— Досить, — раптом сказав Аарне. — Ходімо надвір.

Тітонька тої ж миті обернулася до нього.

— Ага, — торжествувала вона. — Тебе зачепило, що я розповіла твоєму другові… От ви, — звернулася до Індрека, — вам я вірю. Так. Аарне… вчора я знайшла під канапою його брудні шкарпетки. Хай усі знають, який ти є… У твоєму щоденнику самі двійки… — Вона перевела подих. — Індреку, чи ви добре знаєте цю дівицю?

— Ні… пробачте, про кого ви кажете?

— О, ви добре знаєте, од мене так просто не викрутитесь. У всякому разі, я цього не залишу. Дівчат, зрештою, треба захищати! Я про це напишу матері Аарне…

Нарешті вони рушили до дверей. Аарне смикнув за собою друга, той промимрив щось на зразок «до побачення» і теж зник, за дверима.

— Як я ненавиджу слово «дівиця», — сказав Аарне на вулиці. Він трохи помовчав. — Знаєш, мені здається, що мене переслідують.

— Чому?

— Вона знає кожен мій крок, кожне слово. Звідки? Я ненавиджу переслідування. Мені ж нема чого приховувати…

Індрек усміхнувся якось співчутливо:

— Не звертай уваги!

— Як я можу не звертати уваги? А якщо вона справді напише мамі? Або завтра прийде до школи?

— Але ж не можна зважати на всі балачки… Розумієш…

— Розумію, — сказав Аарне. — Тільки ж у неї все-таки влада наді мною. Я повинен її слухати…

— Слухай розумні речі.

— Але ж я маю в когось вірити?

— Не знаю. У тебе є внутрішнє чуття. Воно має бути чисте, і тоді ти сам зрозумієш, що до чого.

— А в кого віриш ти?

— Я? — Індрек подивився на друга дуже серйозно. — Є такі люди. Чоловік десять.

— Хто вони?

— Лічи по пальцях. — Індрек засунув руки глибоко у кишені пальта. Якийсь час вони йшли мовчки. Сутеніло. — Ленін, раз. Геніальна прозорливість, він був би… Ну гаразд. Ейнштейн — два. Ти згоден? Інгрід…

— Хто? — здивувався Аарне.

— Це не має значення. Три. Вчитель Корнель. Чотири.

— Він теж?

— Так. Інколи Корнель буває дивний, але це мій вихователь. Моцарт. П'ять. Яку радість… чи я навіть не знаю, що за почуття він викликає. Ти. Шість. Так, ти слабодуха людина, але чесна. Хемінгуей. Сім. Серйозний старик. Андо. Вісім. Він з характером. Едіт Піаф. Дев'ять. Рой Чарльз. Десять.

Аарне довго думав. Індрек його здивував.

— Ну? — спитав друг. — Я смішний?

— Ні, ти чудо.

— Чого раптом?

— У тебе є принципи. Ти єдиний з моїх друзів, хто може перелічити свої ідеали.

— А Андо?

— Що? — не зрозумів Аарне.

— Андо був твій найкращий друг. А тепер?

Аарне сумно усміхнувся.

— Він і тепер мій друг. Але він ні в що не вірить, ні в що. Навіть вихваляється своїм скептицизмом. А це ж неправильно…

Індрек кивнув головою.

— На що він сподівається?

— На майбутнє.

— Дурниці. Треба діяти сьогодні, щодня.

— Добре, облишмо це, — зненацька перебив Аарне. — Я нещодавно був у Майї.

— Ну?

Аарне розповів майже все. Не сказав тільки, як витирали його сліди на підлозі. Коли він закінчив, Індрек мугикнув:

— Мг-г…

— Що?

Індрек не відповів, і важко було зрозуміти, що він хотів висловити цим «мг-г».

Починався грудень. Дні коротшали, ночі довшали.

Того дня був урок класного керівника. Корнель хвилин десять говорив на загальні теми, а потім несподівано сказав:

— Аарне Веенпере, у мене до вас є запитання. Думаю, що це зацікавить усіх…

Аарне підвівся, передчуваючи щось недобре.

— Запитання дуже просте. Скажіть, будь ласка, з яких дисциплін ви за останній тиждень не мали двійок?

Мовчання. Аарне здалося, що у великому пустому класі їх тільки двоє.

— Я чекаю…

Мовчання.

Такого нападу, та ще перед усім класом, Аарне від Корнеля не ждав. Глянувши на вчителя, він зрозумів, що це питання — тільки вступ…

— І ще… Ваша мати написала мені листа і просила запитати, чому на День Конституції ви не приїхали додому? Разом з неділею було два святкових дні. Ви залишились у Тарту. Ви знали, що на вас чекали вдома?

Аарне одразу ж усе зрозумів. День Конституції… так, п'яте і шосте грудня. Шостого ввечері вони з Майєю гуляли, обійшли майже все місто. Сльотавий і щасливий день…

— Скажіть, будь ласка, що ви робили у місті?

У класі залягла мертва тиша. Звідки Корнель узнав про це? Звідки? І, ніби у відповідь на свої думки, він почув голос учителя:

— Взагалі, я знаю все. Але хочу почути це з ваших уст…

Корнель постукав пальцем по склу на столі.

— Весь клас хоче про це знати!

— Я не хочу… — мовив хтось несподівано. Це був Андо.

Велике спасибі тобі, Андо!

— Тихше! — Корнель майже кричав. — Я чекаю. Ви, Андо… і так усе знаєте… звісно, ви не хочете…

— Я не можу відповісти на це запитання, — мовив Аарне. Він стояв дуже рівно.

— Тоді за вас відповім я… Ви всі ці дні гуляли з дівчиною. Ви занедбали навчання! Звісно, це ваше діло, хочете закінчити школу чи ні, одначе я змушений за вас відповідати. Тепер скажіть: коли цьому буде край? Що я маю відповісти вашій матері?

Знову мовчання.

— Я чекаю!

— На це запитання не можна так відповісти.

— Як?

— На це запитання не можна відповісти «так» чи «ні».

Всі думали, що Аарне лізе на рожен. Невідомо, чим ця історія скінчиться… В усякому разі всі принишкли. Аарне повторив:

— Я не можу відповісти на це запитання.

Корнель розумів це й сам. Він раптом обм'як, якось враз перетворився на старого і стомленого.

— Добре, я вживу заходів. Можете йти!

І вийшов з класу.

Для Аарне цей день був днем невдач. Становище настільки трагічне, що він взагалі не думав про його причини.

Йому осоружився весь світ. Світ був сірий. Аарне ненавидів Корнеля за його незрозумілий напад.

Вони з Андо вийшли зі школи. Заметіль вкривала дорогу і площу наче покривалом з білої марлі.

— Навіщо він все-таки зробив це?

Андо був серйозний. Те, що сталося, хлопець переживав глибше, ніж будь-хто в класі. Річ не тільки в тому, що страждав друг. Андо знав: таке може статися і з ним. Він би не сперечався. Ні, він би мовчав до кінця.

— Безперечно, в нього є своя мета.

— У тебе залізна логіка.

— Може, він намагається тебе перевиховати?

— Як? — спитав Аарне.

— Він хоче з тебе зробити людину. Так же?

— Хіба я не людина?

— Може й людина… Подивись у дзеркало!

Аарне похитав головою.

— Я не здамся, — сказав він.

Андо махнув рукою.

— У житті ми завжди повинні підкорятися.

— А я не підкорюсь. Я зроблю так, щоб мені ніхто не міг дорікнути. Почну вчитися. Ще побачимо.

Андо хотів сказати: «Що ж, тоді, вважай, Корнель переміг — адже йому саме цього й треба». Але він чомусь промовчав, тільки сам до себе всміхнувся.

У центрі міста диміли труби, вітер гнав дим назустріч снігові. На вулицях безлюдно.

Вони розпрощались. Андо увійшов до під'їзду свого п'ятиповерхового будинку. Великі скляні двері зачинилися за ним. Аарне лишився сам. Вечоріло. Він не міг ні про що думати. У правому черевику противно чвакало. Стало холодно… Чому мати написала Корнелю? Що це означає? Тітонька Іда? Нічого не розумію…

Що буде з мамою, якщо їй розпишуть усю цю історію? Вона, мабуть, почне плакати.

Засвітилися вуличні ліхтарі. Все було таке гнітюче. Він увійшов до свого жовтого будинку.

Тітонька Іда не проронила жодного слова. Поставила на стіл тарілку, налила чаю і пішла з кухні.

Тиша…

Тітонька пішла, як завжди, плести, а її сестра давно вже спала. Лінди, певно, не було вдома. Аарне згадав про Майю. Цікаво, чи Майя вже знає? Що вона думає? Хлопець відсунув тарілку. Раптом йому захотілося почути голос Індрека. Чия ж правда? Хіба кохання — злочин? О легковажність!.. Було вже близько десятої вечора. Корнель завжди був для Аарне наче батько. А тепер? «Як я ненавиджу його!» — думав хлопець. Але з другого боку… «Я — егоїст». Він підвівся і пішов спати. Йому збиралося на плач, але не було сліз. Попереду ще стільки неприємностей. Завтра буде видніше.

«…Повір, на світі багато дівчат, кращих за мене. Аарне, всі твої неприємності останнім часом сталися через мене. Я не хочу, щоб ти страждав. Я боюсь. Я не варта того, щоб ти страждав. Таких турбот варта краща і розумніша людина. Повір мені, любий!.. Я не хочу бути нещасною. Майя».

— Ти питаєш, що ми шукаємо в житті… Наше місце вже нам визначено, ще ніхто не лишався без місця. Ти питаєш, що ми ще шукаємо… Ти чув: риба шукає, де глибше, людина — де краще, — казав Андо.

— Я не риба.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Те, що я з тобою не згоден.

— Он як?

— Не глузуй. У тебе немає нічого святого.

— А у тебе є?

Аарне хотів щось відповісти, але не встиг, бо пролунав голос Корнеля:

— Веенпере, будь ласка, йдіть відповідати. Розкажіть про творчість Сяргава[7].

Аарне підвівся. Про творчість цього письменника від не мав ніякого уявлення. Вісім кроків до дошки були досить довгими, власне, нічого страшного не сталося. На трійку він міг відповісти з літератури, навіть не розкриваючи книжки. Але у Аарне з літератури завжди були п'ятірки, і Корнель викликав його дуже рідко. Сьогодні загальними словами не відбудешся. Аарне говорив якусь хвилину, і вчитель уже перебив його:

— Прошу, це тільки загальні фрази. Розповідайте конкретно. Розкажіть про ідею оповідання «Допоможіть!».

Аарне раптом замовк. Він знав, що не скаже жодного слова. Достобіса ці ідеї! Він скептично посміхнувся, і Корнель тої ж миті нетерпляче кинув:

— Два. Сідайте!

І радості перемоги не було. Тільки раптом з'явився відчай, що його приніс синювато-сірий птах втоми.

Коли Аарне йшов на своє місце, всі здивовано дивились на нього. Це були прекрасні молоді люди, але поганий клас. У кожного — свої погляди, тільки за чверть години про них забували.

В цьому була маленька трагедія. Не посміхайтеся: маленька трагедія так само страшна, як і велика. Велика трагедія охоплює цілі маси, її дивляться згодом ще сотні людей, купуючи квитки до кіно чи театрів. Маленька трагедія вмирає разом з людиною, інколи разом з днем, що минає.

— Ну? — обережно спитав Андо.

— Що?

— Нічого. Цікаво: ти ще в щось віриш?

— Йди під три чорти! — прошепотів Аарне і сторопів. Він ніколи ще не розмовляв з Андо так грубо. До нього він завжди відчував якусь повагу. Але друг не образився.

Десь о першій годині дня до всіх цих неприємностей додалась ще одна. Аарне побачив, як до вчительської заходила… тітонька Іда, тримаючи під пахвою якусь червону теку. Аарне впізнав свій щоденник подорожі, яка була три роки тому. Колись він переписав його, а старий примірник ще вчора ввечері лежав у валізі: на книжковій полиці альбом не вміщався. Двері вчительської зачинилися. Що мав означати цей візит?

…Все з'ясувалося після обіду. Прийшовши додому, Аарне помітив на обличчі тітоньки суворий спокій вдоволення.

— Так, Аарне… Завтра ти сам віднесеш до школи цей щоденник і попросиш вибачення за свій вчинок перед усім класом. Зрозумів?

Аарне анічогісінько не зрозумів.

— Про що ти?

— Ми з учителем Корнелем про все вже домовилися. Так. Шкільні речі не годиться красти і тягти додому. Особливо коли вони потрібні іншим…

— Поясни, будь ласка, про що ти говориш?

— Не придурюйся. В тебе це дуже добре виходить, коли ти хочеш. Твоє лицемірство противне! — Очі тітоньки налились сльозами, вона нервово вдарила кулаком по коліну. — Як гидко, вся ця брехня страшна… Між іншим, я написала про все твоїй матері — якщо мої вимоги надто суворі, то хай забирає тебе звідси.

— Я питаю останній раз: у чому я винен?

— У чому? Ліндочко, йди-но сюди, будь ласка!

— Що?

— Ліндо, це правда, що Аарне питали в школі про щоденник, а він сказав, що не брав його?

— Так, це справді було так.

Лінда осудливо подивилась на Аарне.

— Тепер ти бачиш? — мовила тітонька.

І тоді Аарне все зрозумів. Ця історія була схожа на поганий анекдот. У класі справді йшлося про щоденник подорожей. Але зовсім не про цей, у червоній теці, який тітонька триумфально принесла до школи, а про інший, весняний щоденник. Його Аарне робив шість місяців тому на березі озера Виртсярв. Це був прекрасний час: вечірні багаття, курні дороги, обіди з бляшаних полумисків, сміх і сльози. Щоденника забрало з собою жюрі, Аарне його більше не бачив. Про це він і сказав секретареві, котрий приходив шукати щоденник. Як на лихо, недалеко стояла Лінда. Коло замкнулося.

— Тітонько, де ти знайшла цей щоденник?

— Знайшла. Це не має значення, та я можу пояснити, бо ти ще подумаєш, що я нишпорю в твоїх речах. Але ти знаєш, що я цього не роблю. Я витирала полицю, вона перекинулась, і щоденник випав.

Аарне мовчав. Так… Щоденник лежав на дні валізи. Що там було ще? Кілька листів, чернетки…

— І ти написала мамі?

— Авжеж, я не хочу більше терпіти! Ми розмовляли з учителем Корнелем… дуже довго. Обговорили цю подію і… Зрештою й ведмедя можна навчити танцювати, а тут не впоратися з одним хлопчиськом!

У місті всюди продавались ялинки.

Тітонька Іда поставила ялинку на стіл, повісила на неї прикраси, притрусила ватою. Закордонні радіостанції сповнили кімнату не гарчанням, як завжди, а приємними різдвяними мелодіями.

— Ти справді збираєшся йти? — спитала тітонька Іда, коли побачила, що Аарне чистить черевики.

— Так. — Аарне не підвів голови.

— В тебе нема ніякої поваги до почуттів інших!

— Зрозумій, мені треба йти… — Аарне взявся до другого черевика.

Тітонька трохи помовчала і знову почала:

— Невже тебе не хвилює це свято? Я не віруюча, але на різдво плачу. Ця тиша, ця урочистість… У людини все-таки має бути бог, так… має бути хтось, кого б ми боялися, кому б ми були віддані, кому б вірили. Той, хто показував би місце в житті.

Місце в житті! Аарне кинув черевики на підлогу. Тітонька здригнулася. З кухні пахло жареною ковбасою: тітонька дотримувалась традицій… Але що вона знає про бога?

Аарне підвівся. З радіоприймача лунали акорди тихого хоралу.

— Ти все-таки йдеш?

— Так. Я обіцяв.

Вони стояли одне проти одного, а за спиною кожного стояли їхні покоління. Раптом кімната сповнилась гуркотом. Бурхливі, пристрасні акорди вривалися сюди, підіймалися з чорної безодні високо вгору.

Бах. Стіни розступилися. Кімната перетворилась на великий орган. Тремтливі ноти наскакували на білі хмари, що пропливали над полями.

Тітонька трохи прикрутила радіо. Все стало на свої місця. Рудий кіт заспокоївся, ліг, позіхнув кілька разів і знову задрімав.

Аарне вийшов.

«Люба Майю…»

Віск із свічки падав на скатертину. Аарне був дома. Вітер заліпив вікна мокрим снігом. Маленьке селище замела хурделиця.

«Майю, я зараз дуже самотній. Мати спить у сусідній кімнаті. Я навіщось запалив свічку… Може, для того, щоб поманіритись перед самим собою. Може, це театр з типовими декораціями мелодрами. Так, мати спить. А всього півгодини тому вона плакала. Я не знаю, що робити. Вона плакала! Ти, будь ласка, ні про що не турбуйся». Безглуздо писати про все це Майї.

— Сину, я не для того посилала тебе в Тарту, — мовила мати.

— Про що ти?

— Як про що? Я хотіла, щоб ти вчився, щоб з тебе вийшли люди. А ти залицяєшся до жінок…

— Мамо!

— Так, зараз із тобою мати… А чи ти знаєш, скільки доброго зробила для нас тітонька Іда? Чи ти знаєш, як вона піклувалася про тебе? Чим ти тепер віддячуєш?

Аарне намагався говорити тихо.

— Мамо, ти ж нічого не знаєш.

— Я все знаю!

— Звідки? Тітонька Іда, чи не так?

— Не має значення, Аарне… Хай буде… так!

— Ти їй віриш?

— Вірю.

— Більше, ніж своєму синові?

— Може й більше, — повільно вимовила мама.

— Чому?

Мати наче не помітила цього запитання. Натомість спитала сама:

— Ти що, не можеш порвати з цією дівчиною?

— Мамо!

— Ти ж іще хлопчисько, Аарне, що може з тобою статися. Може бути так, що ти шкодуватимеш усе життя? До того ж такі дівчата…

«Ще раз кажу: ти не турбуйся. Про тебе не було мови, йшлося про інше — про навчання тощо. Вона мене зовсім не розуміє. Але її сльози засмутили мене. Це жахливо, коли хтось уночі плаче…»

Аарне глянув на годинника. Пів на дванадцяту. Мати спала, з її кімнати віяло запахом лою і згорілих ялинових гілок. Не завжди у цьому домі новорічні свята минали так сумно…

Та годі спогадів! Спогади — то сумна річ, однаково — гарні вони чи погані. Вони напливають самітного вечора, коли на очі попаде якийсь фотоальбом, коробка з сірниками, черевики чи глечик для квітів… І завжди здається, що час втрачено марно, що рік минув безглуздо… Хай йому чорт!!

«Майю, у мене гарний настрій. Я люблю тебе. Позавчора ми були у Лійгер. Ти не шкодуєш про це, люба? Я був певен, що все обійдеться гаразд. Я знав, що ти молодець. Твої малюнки сподобались Лійгер…»

…Насправді все було не так. Аарне боявся. Чи правильно він вчинив? На що можна було сподіватися, побачивши тільки один випадковий малюнок?

«Але ж я люблю її», — подумав хлопець.

У школі все було, як і раніше.

Аарне відчував, що не може зосередитися на уроках, весь час дивиться у вікно. Минали дні. Тітонька Іда уникала зустрічатися з ним: побачивши з вікна, що Аарне йде додому, тої ж миті зникала в сусідній кімнаті і там плела до самого вечора. Близько восьмої години з крижаним виразом обличчя заходила в кімнату і до одинадцятої слухала передачі різних радіостанцій. У старому будинку панувала невидима напруженість. Тільки тітонька Амалія тихо походжала по кімнатах, обмацувала знайомі стіни і речі, сідала то тут, то там, чистила нігті, щось бурмотіла собі під ніс. Інколи вона сідала на канапу поруч Аарне.

— Що робиш, Аарне? — питала вона.

— Нічого, — відповідав хлопець.

Тітонька, помовчавши трохи, нахилялась до Аарне і плямкала беззубим ротом:

— Іда дуже тебе любить.

— Так.

— Будь все-таки хорошим хлопцем, Аарне…

— Гаразд, — погоджувався Аарне, а сам думав, чи бачить його напівсліпа тітонька Амалія.

— Що ж ти, однак, робиш? — питала вона знову.

— Нічого. — Аарне розізлився сам на себе, підвівся, закрив книжку і вийшов. Він звик годинами блукати по вулицях. Йому все було байдуже. Повернувся пізно. У кімнаті, перебиваючи один одного, говорили іноземні диктори. Аарне їв у кухні холодний суп і ні про що не думав. Так було простіше.

Коли він нарешті увійшов до кімнати, там було вже темно. Аарне ввімкнув світло. Тітонька Іда відвернулася до стіни і натягла на голову ковдру. Аарне приніс із сусідньої кімнати розкладушку, послався і погасив світло.

Вони обоє лежали в пітьмі, розплющивши очі. Цокав годинник. Десь опівночі тітонька їда встала і вийшла з кімнати. Вона ще раз перевірила, чи замкнено зовнішні двері, напилась у кухні води. Десь о пів на першу вони заснули.

Ранком Аарне чув тільки одне слово: «Вставай!» В очі било гостре світло. Рожевий абажур висів прямо над розкладушкою. Аарне склав постіль і відніс за шафу. У кімнаті було холодно. Стоячи за дверима кухні, почекав, коли вмиється Лінда. Взяв свій портфель.

— До побачення!

— До побачення, — відповіла тітонька.

Аарне возився у передпокої, поки вийшла Лінда, тоді вийшов сам. Холодний вітер пронизував до кісток.

Тітонька Іда заснула знову.

У школі Аарне намагався уникати погляду Корнеля. Звісно, і Корнель ніби не помічав його.

Вчитель став зовсім іншою людиною. Не усміхався. Аарне протягом двох тижнів не обмовився з ним жодним словом. Нічого не прояснилося і в історії з щоденником.

Цілий день у хлопця було відчуття, що він нічого не вивчив. До того ж мучив голод. Тітонька Іда всі продукти почала розподіляти строго на порції.

Він звик до трійок, четвірка була вже рідкістю. Тільки трійка. Легке задоволення й безжурність на кілька наступних днів. Уроки здаються довгими. Особливо останні. Весь час позираєш на годинник. Січень — темний місяць. Аарне став помічати, що життя проходить десь мимо. Все плинуло, як і раніше, тільки без нього. Його замінили інші, це ясно. Він дивувався, як ще не втратив упевненості у собі.

На перервах ходив з Індреком. Той переважно мовчав, ухиляючись від усякої серйозної теми. Особливо неприємно було для нього говорити про Корнеля. Аарне здавалося, що його турботи зовсім не цікавлять Індрека. Інколи до них підходив Андо.

— Ну?

— Що ну?

— Про що ви тут теревените?

— Просто так… Який у вас був урок?

— Алгебра. А у вас?

— Німецька.

— А-а… У нас на першому уроці була естонська мова. Корнель видав такий жарт! Взагалі він великий жартівник.

— Це так…

Вони походили ще трохи. Всі троє були у Корнеля найкращі учні, майже друзі. Тепер же Аарне відчув, що стає чужим, особливо для Андо. Андо любив порядних людей. Він завжди ходив у білій сорочці і причісувався.

— Піду подивлюсь… — невизначено мовив Андо.

Він підійшов до Іво та Харрі і почав щось жваво розповідати.

— Бачив? — спитав Аарне.

Індрек стенув плечима і зневажливо всміхнувся.

Школа кружляла по коридору. Цікаво, скільки можна пройти за одну перерву?

— Чи довго це триватиме? — спитав Аарне.

Майя дивилася на нього. Єдині милі очі в цьому коридорі…

— Що?

— Я спитав, чи довго це триватиме?

— Ти мусиш підкоритися, — мовив Індрек.

— Кому? Тітоньці Іді?

— Ні. Корнелю. Повинен піти до нього.

— Я? Чого?

— Хіба ти ще не зрозумів? Учора я розмовляв з ним.

— І що?

— Піди сам, тоді взнаєш!

— Не піду!

— Діло твоє, як хочеш…

Аарне більше не сказав жодного слова.

Вечорами у жовтому будинку тепер горіла свічка. Радіоприймач мовчав, і тітонька Іда дуже рано лягала спати. Вчитися було ніде. Коли Аарне дістав ще одну двійку з алгебри, Корнель сказав:

— Здається, я повинен викликати до школи вашу матір… — І пішов.

Увечері того ж дня Аарне пішов до нього.

Свічка кудись зникла, сірники теж. Того вечора Аарно знову нічого не вивчив.

— У мене таке відчуття, ніби моя душа матеріалізувалася, — сказав він уранці Андо.

За вікном, помальованим льодяними квітами, вже розвиднялося. Дні тепер потроху ставали довші.

Одне за одним до класу заходили дівчата і хлопці. Андо старанно причесався і відклав шапку.

— Ти сьогодні страшенно красиво говориш…

— Це зовсім не краса, це скоріше… Я не знаю, що… У тебе коли-небудь було таке відчуття, що твоя душа — наче тенісний м'яч?

— Звісно, ні. Чого б воно мало бути?

— А я вчора уперше в житті відчув таке.

— Як? Щось я нічого не збагну.

Аарне образила байдужість друга.

— Скажи, хіба можна з живою людиною розмовляти про її характер чи психіку? Я не знаю… Наскільки взагалі така розмова може бути об'єктивна?

— Настільки, наскільки ми можемо дивитися на себе збоку.

— Тобто наскільки ми вміємо кокетувати самі з собою?

— Ні, — відповів Андо. — Я думаю інакше. Якщо у тебе великий клопіт, тоді ти ставишся до себе дуже об'єктивно.

Аарне посміхнувся. І подумав, що це вперше він сміється сам із себе.

— Серйозними речами кокетувати найлегше.

— Може, таким, як ти, — усміхнувся Андо і, випнувши нижню губу, стенув плечима. Останнім часом у нього появилася така звичка.

Ранкове світло впало на стелю і кинуло на всіх невловні тіні. Аарне підійшов до вікна. Від радіатора тягнуло теплом. А надворі займався холодний рожевий світанок.

— Чого ти заговорив про це? — серйозно спитав Андо. Він відчинив вікно і ліг животом на підвіконня.

— Просто так. — Аарне примостився поруч. У ворота вливався безперервний потік учнів.

— Алло! — крикнув Іво і помахав папкою. — Внизу перевіряють формені кашкети?

Андо заперечливо махнув рукою. І тут же помітив, як у ворота входить Вернер. Вони зникли з вікна.

— Ти ходив до Корнеля? — спитав Андо.

— Так.

— Все-таки не зміг інакше?

— Що? — не зрозумів Аарне.

— Довелося йти просити, правда?

— Я нічого не розумію.

— Розумієш… У тебе зовсім нема характеру.

— Ти не перший, хто мені про це каже.

— І ти ще не зрозумів.

— Зрозумів. Саме тому й зрозумів.

— Якби ти мав характер, то не пішов би принижуватися.

— Що ж мені було робити?

— Звідки я знаю!

— Тоді краще й не балакай, — розсердився Аарне. Андо повернувся спиною, і, дивлячись на його широкі плечі, Аарне впевнився, що його друг справді сильний.

— Хлопці, йдіть сюди! — пролунав позаду чийсь дзвінкий голос. Озирнувшись, Аарне побачив, що то Вернер.

Поява вчительки зразу ж примирила хлопців.

— Ви знову видерлись на вікно? — спитала Вернер.

— Так, — зухвало відповів Андо.

Вернер на якусь мить розгубилася.

— Хіба ви не знаєте, що на вікні сидіти не можна!

— Не знаємо, — кинув Андо. Він сьогодні просто неперевершений.

— Ну що ж… — мовила спроквола Вернер і відійшла.

— Почимчикувала скаржитися, — висловив припущення Аарне. — Ходім побачимо.

У них були всі підстави так думати. Адже саме Вернер організувала в школі тиждень правильного руху і наказала у зв'язку з цим провести в коридорі на підлозі білі лінії. Ходити можна було тільки по двоє — вузенькою доріжкою між лініями. На першому поверсі лежав щоденник руху. Андо проходив там і прочитав примітку Вернер: «Манде і Вескі були серед тих, що гуляли по троє». Він узяв ручку і додав збоку: «Лікар це потвердив?» Через цей напис були великі неприємності, але винного не знайшли.

…Одначе зараз Вернер мовчки пройшла повз Корнеля, що стояв у коридорі, і зникла в учительській.

— Вони посварилися, — діловито зауважив Андо. — Ми врятовані.

«Власне, я нічого не знаю про війну».

Аарне сів у крісло. Свічка горіла вже четвертий вечір. На стелі тремтіли тьмяні тіні.

Індрек сидів навпроти. На ньому була яскраво-зелена сорочка, що гарно відтіняла його засмагле обличчя. У кімнаті було тепло.

— У тебе тут, мов у якійсь містерії, — всміхнувся Індрек. — Щось дуже романтичне… Наче…

— Тс-с… Тітонька в кухні. Романтика? Ні, краще вже хай містерія. Чому ти не відповідаєш на моє запитання?

— Ти ж нічого не питав.

— Що я можу сказати про війну? Я ж не маю ніяково уявлення про неї.

— Ти думаєш про цей літературний суд?

— Так.

— Зваж, що ніхто з нас не знає більше, ніж у книжках… А книжок скільки хочеш… Барбюс, Бек, Ремарк, Хемінгуей, Симонов, Шолохов… Більше зараз не пам'ятаю…

— Про все дізнаємося з книжок, про все… Тепер за наказом колективу і сам ставай письменником! Я тільки чув… — Аарне закинув ногу на ногу і поклав голову на спинку крісла. — Тої ночі, коли я народився, довкола палали пожежі… я, звісно, цього не пам'ятаю… Мій батько помер під час війни. Я про нього нічого не знаю. Мати про це ніколи не розповідає. Хіба тітонька Іда… Кажуть, вона любила його найбільше… Я тільки знаю, що він мій батько… Війна для мене завжди буде абстрактним поняттям… І цей наш вечір теж нічого не змінить…

Індрек похитав головою.

— Ну, це дурниця. Ми ж гралися дерев'яними рушницями і танками…

— Так. Але ми вже забуваємо. Навіть ті, що воювали, вони теж… Я вже не усвідомлюю розмірів небезпеки, ми дуже впевнені, що війни не буде… Надто впевнені, чи не так?

— Можливо, — відповів Індрек. — А чого ми повинні тремтіти у підвалах?

Аарне подумав, що все це мудрування… Навіщо про це говорити? Війна? Що тоді робити? «Боротися», — кажуть усі. І газети так пишуть. Усі. «Зробити свій внесок у справу захисту миру»…

— Що це означає: зробити свій внесок у справу захисту миру?

— А те й означає, що треба боротись.

— Що далі, то більше.

Індрек уже не сміявся.

— Наша держава бореться за нас. Ми тільки беремо те, що нам дають, та ще й ремствуємо… Я в школі двічі голосував за мир. Підносив руку, і все. Яка, до дідька, це боротьба!

— У тебе є краща пропозиція? — спитав Аарне.

Індрек заплющив очі і витягнувся. Потім сів, як раніше, і почав смикати пошарпану оббивку канапи.

— Ти сам перед цим гарно сказав: працею зробити свій внесок у справу захисту миру. Не посміхайся…

— Я не посміхаюсь, — відповів Аарне.

Індрек провів олівцем товсту лінію на папері, що трапився під рукою, поряд з нею — другу, а далі почав неуважно штрихувати між ними. Нарешті підвів голову:

— Праця… Про це завжди говорилося! Запам'ятай: праця!

Аарне помовчав.

— Що дає праця?

— Людина працює, і вона щаслива. Вона не хоче вбивати.

— Але ж це, зрештою, сила проти сили. Якщо ти дужчий, то я намагаюсь тебе догнати, і навпаки, так же?! Ось тобі боротьба за мир.

— Ти іронізуєш?

— Ні.

Знову мовчанка.

Раптом Аарне спитав.

— Скажи відверто: ти віриш, що війни не буде? Тільки чесно.

— Вірю.

Надворі зірвався вітер.

Минали дні.

Тітонька Іда жила, як і раніше.

Час проходив повз тітоньку Амалію. Інколи вона сідала біля радіоприймача, вмикала його на повну потужність і слухала останні вісті. Погляд блукав десь у далечині, і ніхто не міг зрозуміти її думок.

Нещодавно Андо вперше поцілував Інгу.

Індрек удавав, що в нього все гаразд.

Корнель вітався з Аарне байдужим кивком голови. Він чекав, який вплив справлять на хлопця його слова.

Весна заглянула тільки на мить. На другий день знову йшов сніг.

Аарне помітив це, стоячи біля дошки. Він крутив між пальцями суху крейду і не міг ні про що думати. Минали! секунди. Сніг бився в шибку вікна і падав на землю.

— Ну? Далі?

Він довів теорему до половини і застряв. Пильно дивився на плетиво білих ліній і відчував, що сьогодні всьому вже кінець. Оцінки з стереометрії були такі. 2–2—3—4–3. А тепер? Усе летить шкереберть. Він стежив за своїми думками, наче зовсім стороння людина.

Одного сумного дня тітонька Іда вразила свого племінника несподівано агресивною посмішкою.

— Ти знаєш, Аарне, що у мене все-таки завжди була і є надія? Чуєш?

— Так, чую…

— У мене все-таки є надія, уперта надія. Я все ще вірю…

Тітонька розчулилась.

— Це та естонська віра, яка допомагає нашому народові… Я чомусь вірю, що ти колись візьмешся за розум. Так само я вірю, що наша країна ще буде вільною…

— Що?

— Аарне, ти кепкуєш з мене, я знаю. Невже ти справді не розумієш, що таке воля?

— А що?

Здавалося, тітоньці кортить побалакати. Все можна пояснити дуже просто. Події останнього місяця засмучували і її, у всякому разі, вона відчувала, що ігнорування і жорстокість як засоби виховання не дали бажаних наслідків. Вона добре бачила, що хлопець з кожним днем більше вислизає з рук. А крім того, їй треба було з кимось поділитися своїми думками. Тітонька Іда все ще любила Аарне, і в ім'я цієї любові ладна була піти на все. З альтернативи — голод чи джентльмен — хлопець мав вибирати останнє. Адже…

— Воля? Воля означає те, що ти зараз міг би бути незалежним хазяїном.

— Що?

Тьотя не дала себе перервати.

— Ну, якщо не хазяїном, то кимось іншим. Хіба має значення? Головне: ти кимось був би. А зараз ти — ніщо…

— Як?

— Авжеж. Воля — це не те, що ти можеш гуляти скільки завгодно. Це ще нічого не означає. — Тітонька трохи помовчала, похитала головою. — Хіба в наші дні будеш ситий, якщо не збрешеш… — Вона вдарила кулаком себе по коліну і вигукнула: — А я все-таки вірю!

— У що?

— Вірю, що справедливість переможе!

— Безперечно, — погодився Аарне. — За будь-яких обставин переможе.

— Так… Аарне, я все ще вірю. У мене лишилася надія. Коли б ти знав, Аарне, як я дивилася на тебе вранці… Ти спав з розкритим ротиком…

На обличчі тітоньки з'явилась по-дитячому щира усмішка. Аарне чомусь стало трохи соромно. Надто пізно було відповідати взаємністю на цю несподівану ніжність.

— Аарне, може, ми ще зрозуміємо одне одного… Ми ж з тобою давні друзі. Га? Невже ми не порозуміємось! Все можна перебороти, правда ж?

— Так, — пробурмотів Аарне.

— Ну от! Я вірю, що з тебе вийде джентльмен. Як ти сам вважаєш?

Аарне стенув плечима.

— Не знаю…

— Не знаєш?..

Тітонька відчула, що насилу налагоджений зв'язок знову починає руйнуватися. Якби вона мала сміливість глянути правді в очі, то давно зрозуміла б, що ніякого зв'язку вже немає. Натомість вона сказала:

— Ти, звісно, хочеш їсти?

Вона вірила у майбутнє естонського народу й прагнула зробити з хлопця справжнього джентльмена. Тому тітонька принесла на стіл двоє варених яєць, бутерброди, буженину і каву. Ідейна проблема перетворювалась на матеріальну. Двоє варених яєць і буженина, з одного боку, бутерброд — з другого…

Тітонька, помітивши в очах Аарне радість, подумала: «Я перемогла!»

Адже і ведмедя можна примусити танцювати за грудочку цукру! Зараз цей хлопець їсть, і в очах у нього — вдячність. Він сповнений ніжності і любові до своєї тітоньки Іди.

За кілька днів 11-Б клас влаштував літературний суд-диспут на тему «Я хочу жити». Напередодні ввечері Індрек сказав Аарне:

— Я вірю, що все буде добре, боюся тільки одного: чи буде він у нас серйозний і значущий.

Андо, що стояв поруч, зневажливо стенув плечима. Цієї весни він ставився до всього ще більш скептично, ніж раніше. А втім, ніхто на нього не сердився, що він не брав участі у диспуті. Андо був гарний хлопець і визнаний спортсмен. Він мало говорив, і його вважали за сильного. Через це його ніхто не чіпав.

— Ти думаєш, що в залі сміятимуться? — запитав Аарне у Індрека.

— Ні, я так не думаю, але… Знаєш, по-моєму, не можна такі речі перетворювати на жарт!

— Розумію. Та все одно диспут не справить такого враження, як ми хочемо. Народ одійшов од війни, народ хоче танцювати!

Індрек дивно всміхнувся.

— Отже, виходить, що навчити може тільки війна?

— Так. А яка користь од уроку мертвим? Аарне ляснув друга по плечу.

— Гаразд, тоді хай дивляться і слухають живі. Ти не віриш, Андо?

— Ні.

— Чому? Чому, власне, ти не віриш?

— Я не вірю, що цей цирк може врятувати світ. Якщо буде війна, то вона буде незалежно від того, читатимемо ми свої вірші чи ні.

Індрек спохмурнів.

— Ти ждеш війни?

— Перестань… Зрештою не це важливо. Якщо вона має бути, то буде…

— Розтлумач.

— Я не пророк. Почитай ліпше гороскоп. А взагалі я думаю, що і ти, і я, і ота дівчина, яка йде коридором, це… хто?

— Ну? — спитав Індрек, засунувши руки в кишені.

— Ти, я і ота дівчина — люди. Але хто ми всі втрьох разом — цього ніхто не знає. Людину можна зрозуміти, а людей — ніколи.

— І треба тобі таке говорити, лякати людей?

— Люди мають жити в ілюзіях?

— Ілюзії все одно є, — махнув рукою Індрек, — навіщо їх руйнувати.

Андо всміхнувся сумно і зневажливо. Надворі посутеніло. Засвітилися вогні.

У калюжах відбивалося ясне небо, а між калюжами чорніла грязюка. Сонце пригрівало, і в чорному пальті було просто жарко. Аарне піднявся сходами і звичним рухом відчинив двері. На сходах лежав рудий кіт. Йому теж було тепло.

Вікна кімнати виходили на північ. Тут було прохолодно й тихо. Аарне кинув папку на канапу і сів.

Увійшла тітонька Іда.

Аарне глянув на неї і одразу зрозумів: щось не гаразд. Вона ніяк не могла почати. Пройшла через усю кімнату до столика з радіоприймачем, взяла там спицю до плетіння, покрутила її в руці, постукала кінчиком по столу і знову поклала в шухляду. Потім трохи постояла коло вікна, дивлячись надвір, і зітхнула. Аарне розгорнув якусь книжку, що трапилась під руку, і не відводив голови. Відчував: тітонька дивиться на нього, так було секунд двадцять. Нарешті Аарне підвів голову. Тітонька ждала саме цієї миті.

— Де третій том моєї енциклопедії?

— Що?

— Я питаю, куди ти дів третій том моєї енциклопедії?

— Чому саме я мав кудись його подіти?

Тітонька криво всміхнулась.

— Аарне, будь чесний, прошу. Ну, я розумію…

— Я його не брав.

— Ну, я розумію, тобі потрібні були гроші, і ти — що ж було робити? — продав його… Так же?

— Я вдруге кажу, що ніякої енциклопедії не брав. Тітонька випрямилась, одвернулась і сіла на канапу.

Поправивши на вікні фіранки, мовила трохи іншим тоном:

— Я стара дурепа… Я справді була дурна… Вірила і все ще сподівалася. Сподівалась аж до цієї хвилини. — Вона прибрала театральної пози. — Тепер я втратила надію. Я чекала три роки. Вірила, що з тебе виросте людина, справжній мужчина. Я б тобі все віддала, всього навчила б тебе…

Тітонька затулила обличчя руками. Видно було тільки очі — застиглі, в сльозах. Мовчання. Надворі якесь дівча стрибало по калюжах.

Несподівано тітонька витерла очі і тихо засміялась. Сміх пролунав фальшиво й недоречно. Це було навіть страшно. І вона заговорила вже зовсім інакше — легко й весело.

— Та-ак, так. Мені Ітті вчора розповідала: був гарний хлопець, син лікаря Ральфберга, справді гарний хлопець. Гарно вдягнений, інтелігентний. У нього був друг, теж гарний хлопець… — Вона подивилась у вікно. — Мені саме згадалася ця історія… Смішно, правда ж? Ха-ха-ха! Так от, недавно він убив свого друга, здається, з рушниці, і вкинув у яму з нечистотами. Отаке воно, життя… Хлопець, звісно, вештався цілими ночами, татусеві ніколи було дивитися за ним… Думав, з хлопця вийде письменник, ха-ха-ха!..

Аарне відчув, що його проймає дрож. А тітонька знову стала серйозна.

— Та що з тобою говорити, Аарне… Це все одно, що воду в ступі товкти… Забери все, що в мене є, тільки не бреши мені. Чуєш?

Голос їй підвищився, очі заблищали.

— Чуєш? Забери все моє добро, продай його, тільки не бреши. Чуєш ти, виродку?

Тітонька підійшла до Аарне. Хлопець підвівся. Тітонька здалася йому зовсім чужою.

— Я нічого не брав.

— Брешеш, щеня!

Аарне не поворухнувся.

Тітонька зціпила зуби, зблідла і зовсім втратила самовладання. Вона ступила до нього ще один крок і вперто повторила:

— Брешеш, щеня! — І замахнулася. Аарне схопив її руку, — вона була холодна й безсило тремтіла. Одвернувшись, тітонька прошепотіла:

— Іди!..

І ще раз:

— Іди!..

Аарне не міг рушити з місця.

— Куди?

— Іди!..

Тітонька була наче в трансі. Вона підійшла до полиці, вийняла купу старих книжок, знайшла серед них картонну коробку з написом «Сігулда».

На синій кришці золотом з червоним було зображено незграбну пару народних танцюристів. У коробці лежали конверти і поштовий папір. Тітонька взяла конверт і аркуш паперу, а коробку поклала на місце. Потім сіла на канапу.

— Я писатиму листа. Я писатиму листа твоїй матері.

Це було сказано з гордим відчаєм. Зашкрябало перо. Кілька рядків через увесь аркуш — зневажливих, жорстоких.

За хвилину заклеєний і надписаний конверт упав на стіл перед Аарне.

— Будь ласка, віднеси на пошту.

Аарне підвівся і, навіть не глянувши на конверт, вийшов.

Весна була в очах, на губах і в крові людей.

Вечорами матері стояли біля освітлених вікон і виглядали дочок, які приходили з синьої ночі з дивним спокоєм на обличчях. Весною важко бути самому! Криваве небо забарвлює вечірній тоненький льодок, і ще голі дерева кидають ледь помітні тіні.

Після обіду приїхала автобусом мати. Подзвонила, їй відчинили. Коли вона знімала пальто, тітонька Іда. спитала:

— Ну, яка там у вас погода!

Мати щось відповіла, але хлопець не чув, бо сидів на канапі у кімнаті. Ручка дверей опустилась униз, і мати найшла до кімнати.

— Доброго дня, Аарне!

— Доброго дня.

Під час цього діалога тітонька Іда поправляла на канапі покривало. Мати сіла у крісло і поклала сумку на коліна. Вона була худа, обличчя вже засмагло під весняним сонцем. Напівсиве волосся спадало на комір сукні цеглястого кольору.

— Ну, як ви тут живете? — спитала вона.

— Потроху, — відповіла тітонька і поправила у вазі квіти. — На селі вже почали сіяти?

— Ще ні.

— Авжеж… Ну, звісно…

Мати сиділа між тітонькою і Аарне, спиною до тітоньки. Підвівши очі, щоб глянути на матір, Аарне зустрівся поглядом з тітонькою Ідою, що сиділа біля протилежної стіни.

— Які новини в місті? — спитала мати, аби щось сказати.

— Ну, які тут новини… «Голос Америки» вже не послухаєш… Тепер нічого не знаємо… Чи не до війни йде…

— Тільки б не війна, — зітхнула мати.

Тітонька Іда перебирала пальцями.

— Хто знає, що погано, а що добре… Світ усе-таки треба почистити… — Останні слова вона вимовила пошепки.

— Можливо, — промимрила мати. — Хто знає, що кому потрібно…

— Боротьба потрібна, — сказала тітонька.

За якусь мить вона всміхнулась. Це була та сама її страшна усмішка.

— Бачиш, і ми з Аарне тут воюємо, так-так! — І сміх у неї почав змінюватися на плач.

— Що?! — злякалася мати. — Скажіть, що у вас тут скоїлося?… Я одержала твого листа… цілу ніч не склепила очей…

— Ох, чого ще й тобі хвилюватися, — тітонька Іда витерла очі. — Досить, що я хвилююсь… досить… Це мене скоро на той світ зажене…

Аарне бачив, що мати от-от заплаче, заплаче раніше, ніж зрозуміє причину.

— Іди-но сюди, — звернулась тітонька Іда до матері. — Йди, йди до мене.

Мати підвелась і сіла поруч з тітонькою. Тітонька Іда обняла її за плечі і простогнала:

— Поплачмо разом двоє старих…

Тепер заплакала й мати. Кімната сповнилась голосінням.

— Глянь на свою маму, Аарне… Зглянься на її сльози… Подивись на свою стару маму, — повторювала тітонька, сама схвильована цією сценою.

Аарне підвівся і ступив до матері.

— Мамо, ходімо звідси.

Він взяв її за руку.

— Чуєш, мамо! Перестань, будь ласка, зараз же перестань!

— Бачиш, як він з тобою розмовляє? — прошепотіла тітонька.

— Мамо, невже у тебе немає ані крихти гордості, що ти тут плачеш? Ти ж моя мама!

Мати підвела голову.

Тітонька Іда не хотіла здаватися. Вона поспіхом заторохтіла.

— Де була твоя гордість тоді, коли ти прийшов до мене, га? Де вона була, коли ти відніс мою книгу до букініста? Що є в твоєму щоденнику, крім двійок? Де ти щоночі буваєш? У якої повії? Кажи, чуєш?

Аарне хотілося заткнути тітоньці рота. Але він тільки стиснув кулаки і вийшов на кухню. Напився води з відра. Вода була теплувата, і там плавала муха. «Мабуть, перша муха», — подумав Аарне. Його занудило.

З кімнати долинали голоси. Він знову пішов туди.

Дві жінки сиділи на канапі і плакали. Мати плакала дужче, і тітонька їда дбайливо її обіймала. Аарне став біля вікна.

До кімнати ввійшла сестра тітоньки Іди Амалія. Обмацуючи все руками, підступила до канапи, торкнулася обличчя матері Аарне і весело спитала:

— Хто це тут? Невже мати Аарне?

— Так…

— Подумайте, яка далека гостя… Ну, як ви там живете?

— Дякую, добре…

— Ну, значить, усе гаразд. Я годувала курчат… У вас є вже курчата?

— Іди звідси, Амаліє, — наказала тітонька Іда.

— Що?

— Іди звідси, я сказала!

— Чому?

— Скільки я можу говорити? Іди собі в іншу кімнату!

— Але чому? Я хочу поговорити з гостею…

— Це не твоє діло… Йди!

— Ти як базарна перекупка… — ображено кинула Амалія і, грюкнувши дверима, пішла.

— Отож, — уже спокійніше мовила через деякий час тітонька. — Аарне дуже безсовісний. Як він зі мною розмовляє…

— Аарне, Аарне, — зітхнула мати.

— Із ким ти зв'язався? — По цьому тітонька Іда обернулася до матері Аарне. — Ти знаєш, що він водиться з дівицею, яка вже кілька разів намагалась покінчити життя самогубством?

Того дня тітонька Іда перевершила саму себе. Вона боролася, боролась так, як ніколи раніше.

— Мамо, негайно ходімо звідси… Те, що ти робиш, — гидко. Як ти можеш тут плакати?

Мати похитала головою і повільно підвелася.

— Зачекайте, я зварю каву… Куди ж ви підете… у мене є печиво… — усміхнулась тітонька.

— Ні, дякую, — мовила мама, — ми підемо…

— Ну гаразд, — погодилась тітонька Іда. — Йдіть і обміркуйте все. Аарне, моя умова така: два тижні іспитового строку; коли що скоїться — забирай свої речі. Отак… Ви все-таки могли б випити кави…

Вона провела їх до дверей і розчулено мовила:

— Дивіться-но, вже й травичка зазеленіла. Як гарно! Ну, вітайте родичів та знайомих і… розберіться в усьому. Аарне розкаже мені, як повернеться.

Якось увечері Аарне разом з Майєю пішли знову до Ести Лійгер. Майя сказала, що у неї в теці купа малюнків.

Еста Лійгер зняла вимазаний фарбами фартух. Вона трохи схудла, може, у цьому була винна весна…

— Ну, показуйте! — Вона одразу ж звернулася до Майї.

Вони знову розклали малюнки на підлозі і схилилися над ними. Лійгер казала Майї про щось дуже фахове. Аарне зазирнув через плече дівчини і відчув гостре розчарування. Ні, ні, все було гаразд, нічого поганого не скажеш, але це було найгірше… Старанно, коректно… Аарне на мить заплющив очі і відійшов убік. Він дуже чекав цього моменту. І ось… Ще минулого разу промайнула ця думка, тепер вона навалилася, мов важка хвиля. Майя слухала Лійгер і кивала головою. Раптом Аарне все стало гидке: і кімната, і мазанина на підлозі, і Майя. Це почуття було таке ясне і несподіване, що хлопець навіть злякався. Коли Лійгер спитала у Майї, чи вступатиме вона до художньої школи, дівчина відповіла: «Так». На друге запитання — навіщо? — Майя нічого не могла відповісти… «Вона піде, піде заради того, щоб не втратити мене…» — думав Аарне.

Двадцять п'ятого квітня відбувся класний вечір. Корнель дав на це дозвіл — чому б випускникам разом не посидіти передостанній раз за столом, потанцювати?

Сидіти за столом і пити… морс? Деякі хлопці, серед них і Тійт, вирішили інакше. Про це свідчив міцний запах коньяку. Мабуть, Тійт збирався щось організувати. Але що він планував?

Спочатку було тихо, тільки брязкотіли ножі та виделки. Гамір зчинився тоді, коли Харрі ненароком зачепив ліктем склянку з морсом, і вона вдрузки розлетілась на підлозі. З цієї миті настрій піднявся, хтось заспівав, Тину ввімкнув магнітофон. Танцювали. Сміялися. Жартували.

Аарне незчувся, як опинився біля Еди і, вклонившись, запросив її до танцю. Еда підвелася. В ту ж мить Тійт брязнув ножем об тарілку.

Грали старовинний сентиментальний вальс — повільний, сумний, тужливий. Такий вальс може вивернути душу людини. Танцюючи, Аарне помітив, що Тійт пильно стежить за ними. Волосся Тійта було скуйовджене, очі блищали від злості.

Аарне танцював з Едою вперше. Дівчина танцювала добре, тільки спочатку йому було трохи незвично. Незабаром вони станцювались. Аарне зрозумів, що затіяв нерозумну і небезпечну гру. Він намагався побороти себе, але даремно, адже поруч була Еда.

— Едо, я не хочу, щоб він дивився на тебе.

— Хай дивиться. Мені байдуже!

— Гаразд, хай дивиться…

Більше вони не розмовляли. Їм, власне, не було при що говорити. Аарне нічого не знав про Еду. І це було добре. Найкраще, як для одного вечора. Вони танцювали і мовчали, просто відчуваючи присутність одне одного і думаючи кожен про своє…

Вальс закінчився. Почалися колективні танці. Аарне не любив їх. Він сів поруч Корнеля і Андо. Корнель сидів спокійно, стомлено усміхаючись.

— Ну як, хлопці?

— А я сьогодні дістав п'ятірку з алгебри, — жартома похвалився Аарне.

— Оце чудо! Просто не віриться…

— А ви повірте, я тепер готуюся!

— Не вірю, — сміявся Корнель.

— Коли ж ви повірите?

— Тоді, коли закінчите школу.

— Он як… — Аарне настромив виделкою кубик гарбузного салату і сунув у рот. — Отже, ви не вірите, що я закінчу школу?

— Не дуже вірю…

— Поб'ємось об заклад!

— Добре, добре, — відмахнувся Корнель. — Знайшли про що сперечатися… Кожен учень повинен закінчити школу без усяких парі. Що ви збираєтесь робити далі?!

— Я ще сам толком не знаю.

— А ви, Андо?

— І я не знаю…

— Напевно, щось пов'язане з літературою?

— Ні, якщо вчитимусь далі, то на хімічному.

— Так, органічна.

Корнель не міг цього зрозуміти:

— Ви і хімія? Це неможливо!

— Хімія — галузь майбутнього.

— Тільки тому?

Аарне не чув, про що далі йшла мова. Він побачив Еду, яка танцювала з Тійтом. У Тійта була гарна статура, тримався він самовпевнено. Тійт щось говорив. На мить Аарне зустрівся поглядом з Едою, тільки на мить. Цей погляд не встиг ні про що сказати. Аарне намагався не дивитись у той бік.

— Як ви думаєте, що вийде з них так… років через десять? — спитав він, повернувшись до Корнеля.

— Думаю, вийдуть по-справжньому хороші люди.

— А у кого з них буде власний дім?

— Мабуть, у тебе, — підкусив Андо.

— Ні, я не вмію берегти гроші… А в тебе буде машина.

— Не знаю… А втім, я не заперечую… Ти, звісно, вважаєш, що це міщанство, правда ж?

Аарне трохи помовчав.

— Мені хотілося б мати машину тільки для того, щоб поїхати… звідси. Інколи так хочеться поїхати. Хоч на день… А ти, Андо, мрієш стати матеріально забезпеченою надлюдиною…

— «Ще з дитинства мені кортіло податися кудись далеко», так, здається, сказано у «Швейка»? — в'їдливо докинув Андо і, підвівшись, вийшов. Корнель подивився йому вслід і спитав:

— Образився? Чи треба було так говорити?

— Я не терплю!..

— Що?

— Ех! — Аарне махнув рукою. — Не вмію пояснити… Розумієте, отак і народжується «рожеве міщанство…»

Корнель усміхнувся.

Аарне встав, допив морс і запросив танцювати Еду.

— Що тобі казав Тійт?

— Ат, дурниці…

— Що?

— Він… сердитий на тебе.

Аарне закортіло побитися. Все одно з ким. Магнітофонна стрічка бігла, даруючи всім музику. Він стиснув руку Еди.

— Давай… підемо звідси.

— Аарне…

— Прошу! А то я збожеволію. Вони пішли до дверей. У коридорі стояв Тійт. Коли вони проходили повз нього, він кинув:

— Щасливої дороги…

— Всього найкращого, — відповіла Еда.

На вулиці було безлюдно. Теплий вітер шелестів у гілках дерев. На розі якоїсь вулиці Аарне зупинився. Він намагався ні про що не думати. Еда. Все перевернулося, все, все.

— Я люблю тебе, Едо.

Він вимовив ці слова і відчув, як усередині йому похололо.

— Я знаю це, Аарне. Давно знаю.

— Я завжди любив тебе, Едо.

Дівчина довго мовчала. Легкий вітерець бавився листям дерев.

— Ні, Аарне. Не можна мене любити. Тобі не можна, — озвалась Еда.

— Едо…

— Доброго вечора, — мовив хтось, і край дороги зупинився велосипед.

— Андо? Звідки ти?

— Просто так. Мені там набридло. Я взяв вдома велосипед, щоб провітрити голову…

«Він це зробив навмисне», — подумав Аарне.

— Ходімо назад, Аарне, — прошепотіла Еда.

Андо скочив на велосипед.

— Я ще під'їду до школи. До побачення!

Він зник у темряві. Аарне засумнівався: чи не привиділось йому все? А може, це був якийсь deus ex machina?[10]

— Ходімо назад.

— Чого?

Аарне загородив Еді дорогу.

— Чого? Скажи.

Еда перевела подих:

— Чого? Знаєш, чого? Бо ти… мене любиш. Ти сам так сказав…

Вони стояли і довго дивилися одне на одного.

— Гаразд, ходімо… — мовив Аарне.

Всю дорогу вони не обмовились жодним словом. Нарешті показались вогні школи. Ще трохи, і вони були під старою липою біля школи.

— Едо, пробач мені… — озвався раптом Аарне. — Я дурний… Правда ж?

— Я теж.

— Дозволь, я поцілую тебе…

— Ні, Аарне…

— Едо, чуєш…

Він схопив її за плечі. Еда не могла опиратися. Губи дівчини торкнулися його щоки, потім Аарне відчув їх на своїх губах. Губи у Еди були потріскані, мабуть, од весняного сонця та вітру, і Аарне боявся зробити їй боляче. Тому поцілунок був дуже обережний і ніжний.

Еда пішла східцями вгору. Аарне лишився у вестибюлі. Хтось вийшов з роздягальні. Тійт. Аарне трохи зніяковів і не наважився подивитися йому в очі. Вони були вдвох у вестибюлі. Тійт підступив ближче і зупинився.

— Ну? — спитав він.

— Що «ну»?

— Як було?

— Не твоє діло.

Тійт засунув руки в кишені і одвернувся. Потім кілька разів пройшовся з кутка в куток і знов ступив до Аарне.

— Знаєш, ти облиш ці жарти…

— І ти теж…

— Що?

— Ти теж облиш, чоловіче добрий…

Тійт підійшов ще ближче.

— Ну?

Аарне сильно штовхнув його. Тійт відступив на кілька кроків.

— Досить… — сказав Аарне. — Чуєш… Донжуан…

Тійт стиснув кулаки. Але в цю мить з другого поверху долинули голоси, і Тійт опустив руки. Постояв трохи, а тоді мовчки пішов східцями вгору. Невдовзі й Аарне поплентався слідом за ним.

В залі він побачив, що Еда вже танцює з Тійтом. Йому хотілося плюнути. Все здавалось безглуздим. А потім стало якось легко. Він зробив великий бутерброд і з’їв його…

Звідкись появився Андо. Нудьгуючи, він тупцював біля столу.

— Іди сюди…

Андо неквапом обійшов навколо столу.

— Дякую!

— За що?

— Сам знаєш…

— Мабуть, знаю. А ти все-таки злий, — засміявся Андо і підсунув до себе вінегрет.

— Давай потанцюємо, — мовив Аарне.

— Не хочеться…

— Тоді ходімо звідси.

Вони пішли. Вони співали і сміялись. Разом їм було добре. Коли Аарне зустрівся з Едою, його знову охопило якесь незрозуміле почуття. Але воно не викликало відчаю, а тільки сум. З часом усе минеться!

Збігали дні.

До Аарне повернулася впевненість. Він вчився, стосунки з Корнелем поліпшились, у шкільній стіннівці вмістили його статтю «Рабіндранат Тагор». Він знав, що більше не любить Майю.

А Майя любила його, як і раніше, і тому збиралася поступати в художню школу.

Корнеля хвилювали майбутні екзамени, але він не показував цього.

— От бачите, — сказав Аарне Корнелю. — Ось так сталося, що тепер я тут…

Він сумно усміхнувся. Корнель закурив і мовив:

— Ну що ж, тут нічого не вдієш… Де ви ночували?

— У Індрека.

— А що далі? Мати знає?

— Мама?

— Ні. Сьогодні напишу їй.

— Куди ж ви підете?

— Мабуть, до Індрека…

— Він згоден?

— Так. У нього якраз вільна кімната…

— Тоді добре…

Корнель підійшов до вікна і відчинив його. Був теплий сонячний ранок.

— Ви засуджуєте мене? — спитав Аарне.

— Як педагог, я мав би це зробити… Але не зроблю, бо… Я вчинив би так само.

— Дякую, — мовив Аарне.

Тепер перед ним стояло ще одне важке завдання: забрати з старого жовтого будинку свої речі. Вночі він тільки накинув на плечі пальто і так побіг до Індрека. Індрек ще не спав. Вислухавши друга, він приніс відкілясь розкладушку… Так минула ця ніч.

Аарне повторив другі питання двадцяти трьох білетів. Завтра перший екзамен — фізика. Дні проминули швидко, і як сон. Місяць, цілий місяць. Уже кінець травня, за вікном шелестить молоде листя, дні стали довгі.

Аарне думав про екзамени без страху. Майже щодня вони з Індреком готувалися, і все було гаразд.

Учора на консультації до Аарне підійшла Лінда:

— Аарне, тітонька Іда повернулася з лікарні і хоче тебе бачити.

Хлопець нічого не відповів. Він не міг нічого відповісти. Чи він винен у тому, що з тітонькою Ідою стався інфаркт? Звісно, винен. Можливо, треба було зовсім по-іншому поводитись? А як? У вісімнадцять років так важко зрозуміти, що робити, аби у тітоньки Іди не було інфаркту. Ні, Аарне робив, що міг.

Він склав книжки. Фізики більше не торкатиметься. Завтрашній день покаже…

Аарне вийшов. Сонечко пригрівало наче серед літа. Його пойняла якась нудьга. Вулиці майже вимерли в полуденній спеці. Собаки лежали у затінку, висолопивши язики. Дівчина у пляжному костюмі сапала грядки. Аарне не подобалось улітку в місті. Він сумував за пахощами свіжого сіна, за білими ночами, коли в тумані монотонно дере деркач. Йому хотілося взяти до рук косу і відчути, як ранкова прохолодна трава лягає під ноги, послухати літнім вечором далеку пісню.

Він більше не думав про мету життя та інші абстрактні речі. Якщо вже тобі дано життя, треба жити, з метою чи без неї. Без мети живеш, як тварина, з метою — як людина.

Тільки не треба весь час думати про мету життя. Мета приходить, коли ти працюєш. Без праці немає мети, є тільки шукання. Лише вмираючи, помічаєш, що все життя шукав і нічого не знайшов. Може, ти навіть не розумієш цього. Про це знають інші, але вони промовчать.

Він боявся зустрітися з Майєю. Дивно, але те, що почалося туманної грудневої ночі, ще не скінчилося. Якось він одержав од Майї листа. Дівчина докоряла йому. Писала, що багато в чому допоміг їй начебто Аарне, а потім усе відібрав. Та вона все одно вступатиме до художньої школи. Аарне зрадів. Ця звістка ніби пригасила почуття сорому, що мучило його. Аарне подумав, що, може, він справді зробив для цієї людини щось добре. Він зробив би ще більше, аби любив… Але любові уже немає. «Ти не зміг мене змішати з гряззю», — писала Майя. Як могла вона бути такою несправедливою! А може, всі жінки, нещасливі у коханні, такі? «Я неодмінно буду щасливою, — закінчила Майя. — Буду щасливою на зло тобі». — «Вона має рацію, — подумав Аарне. — У неї є все — домівка, тепло, затишок». І одразу хлопець відчув, який він бездомний порівняно з Майєю. Він ще міцніше стиснув кулаки і наказав сам собі:

«Геть сентиментальність!»

Але сентиментальність гладила його по голівці, усміхаючись глузливо й тепло.