Журналістові молодіжної газети нарешті пощастило зустрітися з ученим, який уникав будь-яких інтерв’ю для преси.

Він сухо й неохоче відповідав на запитання, одночасно коригуючи дані термінала й даючи по мікрофону розпорядження співробітникам. Андросу, так звали вченого, було за тридцять. Та він уже мав репутацію поважного вченого. Його праці про системи із штучним інтелектом були відзначені державними преміями і здобули широке визнання.

— Чим ви займаєтесь зараз? — спитав журналіст, роздивляючись на стінах великі фотокартки якоїсь людини, зображеної у різних позах.

— Створюємо роботів. На цих фотокартках, які ви розглядаєте, — наш ДУДІН.

— Співробітник якийсь, чи що? — не зрозумів журналіст.

— Ні, інформаційно-суб’бктивна система, або, як ми її ще називаємо: “Дублер, динамічний, інтелектуальний”, скорочено — ДУДІН.

— Що ж ви вкладаєте в поняття “робот”?

— Інтелектуальну систему, яка приймає рішення залежно від поставлених перед нею завдань. Свого часу академіка Глушкова захоплювала проблема створення кібернетичного двійника… Я хочу розв’язати це завдання. А от чи пощастить, про те зараз рано говорити.

— Деякі вчені вважають, що це не під силу сучасній електроніці.

— Чому?

— Пам’ять нашого мозку — то десятки мільйонів нейронів, синапсів.

— А дехто “для простоти” обсяг інформації мозку визначає за кількістю рецепторів у сітківці. Їх і справді багато. Скажіть, будь ласка, яким обсягом інформації користуєтеся ви в реальному житті, скажімо, коли пишете статтю або книжку?

— Двадцять тисяч слів і кілька сотень образів…

— Отож-бо! Хіба вся інформація мільйонів кадрів надходить у нашу пам’ять, коли ми дивимося кінокартину? Інша річ — як функціонує мозок? Щоб знайти ключ до розгадки, ми змоделювали об’ємне зображення людини, досліджуємо мотиви поведінки системи, вивчаємо рухові функції, вкладаємо в нього поняття і знання.

— Зображення моделюєте за допомогою голограми? — спитав журналіст, щоб продемонструвати свою обізнаність у галузі фізики.

— Навіщо? Уявіть, що кілька лазерних пучків сходяться в одній точці, — що станеться? Точка засвітиться. Якщо її після цього розгорнути у просторі за трьома координатами…

— Як у телебаченні?

— Там здійснюється розгортка на площині. А тут у просторі…

Він розповідав, а журналіст слухав і розглядав усе, що потрапляло на очі: обличчя і постать робота на фотокартках, апаратуру, інформацію на екрані термінала.

— Довести інтелект робота до людського рівня? Для цього потрібна система, здатна самонавчатися, — зауважив журналіст. — Людина все життя навчається, та й то…

— Не всі вчаться, і не все життя, — не погодився вчений. — Інформація — не головне для інтелектуальної системи.

— Що ж тоді головне? Якщо я не прочитаю книжки, журналу, газети, що ж я знатиму…

— Головне — це розумно і корисно мислити. Ось чому нас передусім цікавить, як штучно створена система взаємодіятиме з людьми. Буде вона добра чи агресивна? А як поведеться людина з цим роботом? Як з рабом чи як з другом? Інтелект кібернетичного двійника може виявитися вищим за людський. Як це ми, люди, сприймемо? Адже навіть між людьми виникають конфліктні ситуації. — Учений раптом нахилився до мікрофона і голосно перепитав співробітника: — Вірші Пушкіна? Хай читає. Попроси розповісти про елементи теорії управління. Словом, потряси душу, як на екзамені. — І знову звернувся до журналіста: — Так от, ми говорили, що можна побудувати систему з рівнем людського інтелекту. Досі вважали, що це неможливо. Як не кажи — людина! І все-таки певен, що з деякими функціями, наприклад, директора установи, формальна система впорається краще, ніж людина. Не заперечую і роль суб’єктивних факторів у роботі будь-якого управління. Але ж можна’наділити і систему суб’єктивністю.

— Я особисто проти суб’єктивності в управлінні…

— Я теж. Бо ж у нас часом керуються не оптимальністю ефекту, а бажанням догодити начальству. Чи можна навчити цього систему? Можна. Але навіщо? Людина ж сама приймає рішення: задовольняти суб’єктивні вимоги начальника чи ні? А система задовольнятиме їх навіть тоді, коли такого начальника вже звільнять.

Несподівано вчений замовк і припав до екрана.

— Гаразд, я згоден, — відстукотів якусь команду і знову звернувся до журналіста. — Психолог Хальдер відзначав, що через позитивні чи негативні зв’язки у людини виникає дисонанс. А це проявляється в неспокої, у виникненні поштовхів до дії, у прагненні щось змінити, щоб досягти внутрішнього комфорту…

— Отже, якщо реалізувати цю функцію в роботі…

— Товаришу Андрос, а він лається! — почулося в динаміку переговорного пристрою. Прошелестів удар, схожий на ляпас, і відразу ж долинув вигук: — Миколо Олександровичу, він ще й б’ється! Я вимкну лазери…

— З ким поведешся… — почав було жартівливо вчений і враз спохопився, розгублено поглянув на журналіста: — Як це б’ється? Наш гомо сапіенс б’ється?

Навіть не вибачившись, Андрос кинувся в лабораторію, а слідом за ним, ухопивши диктофон, побіг і журналіст.

— Ось що означає психологічна настроєність: як може битися звичайне зображення? — буркотів учений.

Коли вони квапливо ввійшли в лабораторію, журналіст побачив молодого симпатичного хлопця, який завмер посеред величезної, заставленої апаратурою і приладами кімнати. Поруч стояв, тручи щоку, другий хлопець. Вираз обличчя першого молодика здавався байдужим і навіть флегматичним. Хлопець дивився у вікно і не звертав на них ніякісінької уваги. Андрос підійшов до нього і уважно оглянув з усіх боків.

— Даниленко, — звернувся він до другого. — Може, вам тільки здалося?

— А оцей знак від ляпаса — теж здалося? — зітхнув той і одійшов від апаратури.

— Прошу любити й шанувати — наш ДУДІН, — кивнув учений на першого хлопця.

Журналіст дивився і не йняв віри: невже перед ним просте зображення — воно рухалося, підморгувало, зітхало.

— Триста шістдесят п’ять помножити на сто сімдесят три? — запитав Андрос.

— Шістдесят три тисячі сто сорок п’ять, — відповіла комп’ютерна система.

— Навіщо ця перевірка? — нерозуміюче спитав журналіст.

— Тестова команда. Вона визначає правильність функціонування логіки. — Вчений різко приклав долоню до живота робота й вигукнув: — Пече! Ось і ефект, який відчув Даниленко. Цілком може створитися враження, що об’єкт б’ється.

— Я не бився, — переступаючи з ноги на ногу, проказало зображення. — І чому це я об’єкт? Та й навіщо мені давати йому ляпаса?

— Звідки ти знаєш, що це був ляпас? Даниленко сказав, що ти б’єшся/ Задзвонив телефон, і Андрос підійшов до апарата.

А Даниленко, важко зітхнувши, ступив до стільця, хотів сісти. Зображення блискавкою метнулося до стільця, безшумно відсунуло його, і Даниленко гепнувся на підлогу. Андрос не бачив цього, а журналіст вражено ахнув. Пролунав приглушений зойк. А робот уже стояв біля вікна, дивлячись удалечінь, наче це не він відставив стілець. Журналістові одібрало мову. “Навіщо він відсунув стілець? І як це йому, зображенню, вдалося? Ні, вибачте, тут явно водять за ніс…”

— Що сталося? — спитав, обернувшись на грюкіт, Андрос.

— Упав. Я сідав… А хтось відсунув стілець.

— Хто ж? Нас тут троє.

Даниленко вже підвівся з підлоги і боязко дивився на робота.

— Ну, це вже занадто, — обурився Андрос. — До того ж ми заклали програму захисту людини.

— Так, але вона, певно, не діє.

— А у людей завжди діє? Почитайте газети. Хтось з кимось неодмінно конфліктує, бореться, — зауважив журналіст.

— Людина — не робот. — Даниленко тер забите місце. — Хоча в ній теж повинна бути закладена програма збереження виду.

— Хіба можна закласти людині якусь програму? — не погоджувався журналіст.

— А біологічна? Вона є у всіх представників живого світу. Правда, людина здатна подавляти її.

— Як, наприклад, убивця? — мовив журналіст, згадавши події, які зовсім недавно описав у газеті.

— Чим нижчий рівень культури індивідуума, тим нижча мотивація для притлумлювання програми захисту. Цим пояснюється канібалізм, — учений затнувся, — ну й інші подібні явища… А в робота все визначається тим, які головні мотивації його дії і вчинків закладено в нього.

— А чи зручно все це — обсяг інтелекту і мотиви поведінки обговорювати в присутності цього… якщо можна сказати, індивідуума? — тихо спитав журналіст.

— Ви вважаєте, що він уже індивідуум? Чесно кажучи, для мене це ще формальна система, хоча до деякої міри ваше зауваження справедливе — індивідуум! У ньому вже багато суб’єктивних елементів. Але нехай чує. Діалог — теж метод самонавчання.

— Які ж тоді мотиви примусять робота подавити програму? — спитав журналіст, тепер уже звертаючись до Даниленка.

— Захист себе, інших. А чому б і ні?

— Хіба система спроможна. співчувати якомусь індивідууму?

— Ми вклали достатній обсяг знань: технічних — у межах четвертого курсу інституту, моральних — в обсязі вимог нашої моральності, — пояснив співробітник. — Але він б’ється. А ось зараз відсунув стільця.

— Таких знань мало, — сказав журналіст. — До того ж знання і мораль змінюються.

— У нього закладено програму і самонавчання, — пояснив Даниленко.

— А навіщо роботові надавати людської подоби? Мода?

Журналіст сказав це і спіймав націлений на себе погляд робота. Він знітився. Робот, здавалося, зазирав у самісіньку душу.

— Щоб примусити робота самовдосконалюватися, йому потрібна мотивація. Правда? Скажімо, відчуття голоду спонукає дитину тягнутися до материної груді.

— Але для живлення робота потрібна тільки електроенергія. Це не їжа, яка зберігає життєздатність системи на довгий час. Отже, мотивація “голод” не має для нього великого значення. Я так це розумію, — сказав журналіст.

— Тут велику роль відіграє мотивація “збереження системи”. Не сумніваюся, що ви, наприклад, постійно вдосконалюєтесь. А для чого? Ставили собі коли-небудь таке запитання? Одна з мотивацій — збереження виду.

— А як же цей індивідуум вдосконалюватиметься, якщо він один? Це й нам, людям, не під силу. Людина виділилася з тваринного світу завдяки постійній колективній праці.

— Саме так. Тому потрібна група роботів, щоб вони бачили одне одного, спілкувалися, вчились у самих себе, а отже, і вдосконалювалися, — мовив учений.

— І закохувалися? — спитав жартівливо журналіст.

— А чому б і ні? Любов — це одна з найголовніших мотивацій для самовдосконалення. Але велику кількість таких роботів поки що зробити неможливо. Тож ми й надумали задля експерименту створити робота в людській подобі, щоб він змагався з нами, сперечався, прагнув випередити нас…

— Але чи не надто проста людина для змагання з роботом?

— Он воно що? Досі багато хто вважав, що робот ніколи не наблизиться до гомо сапіенс, а тепер уже, бач, людина “проста”…

— Дивлюся я на цей витвір і… Змагатися” з ним не так уже й легко. Чиєї подоби йому надали — когось конкретного чи це щось збірне, як у Гоголя: губи Никанора Івановича, а ніс — Івана Кузьмича?

— Ідею об’ємного бачення подав один молодий інженер науково-дослідного інституту — він працює в іншому місті. Нам сподобалося це незвичайне рішення, ми змоделювали його зображення й почали випробовування. Щоправда, довелося коригувати на основі реального об’єкта фази руху, манеру говорити та й усе інше.

— І ви не боїтесь, що цей інженер може образитись? Адже ви маніпулюєте його образом.

— Ми провадимо закриті досліди в лабораторії і нікому не показуємо їх. Ось тільки вам. Але, сподіваємося, що ви не називатимете його прізвища. А коли двійник матиме необхідний запас звичайної людської інформації, покажемо Ковальову робота. Гадаємо, що це навіть зацікавить дослідника… _.

— Точнісінько як в анекдоті, — раптом заговорила комп’ютеризована система. — Психіатр запитує…

— О, та він може й анекдоти складати? — з ще більшим подивом глянув журналіст на зображення, яке загадково підморгувало йому.

— Ні, використовує готові. Ми ввели йому в пам’ять різноманітні афоризми, гумор з “Крокодила”. Тепер він не дає нам життя, замучив дотепами…

Помітивши, що “молодик” йому глузливо підморгує, журналіст зніяковів.

— Ви вважаєте, що я нерозумна людина, бо весь час тільки розпитую? — звернувся він до робота.

— Що ви, я не роблю висновків про людину за першим враженням! — усміхнувся той.

— Досить мене морочити, — урвався терпець журналістові. Тепер він був певен, що з нього просто потішаються. — Я не вірю, що переді мною зображення, а не людина. Погляньте: і зітхає, і підморгує, і навіть глузує. До того ж — ерудит.

— А ви підійдіть, доторкніться — й самі пересвідчитесь.

Журналіст підійшов, проте йому забракло рішучості одразу простягти руку. Зрештою, зібравшись з духом, наважився торкнутися грудей робота.

— Ой, боюся лоскоту! — вигукнув той.

Журналіст відсахнувся. Йому здалося, що пальці відчули щось ніби тверде. Нагрів від лазерів, про який розповідав учений? Повернувся на місце і, притримуючи рукою стілець, знеможено сів.

— Дозвольте нарешті й мені сісти? — мовив робот і, підійшовши до стільця, гепнувся на нього.

— Зовсім як наш Даниленко, — посміхнувся вчений. — Іване Михайловичу, ви точнісінько так сідаєте на стілець. Наші звички передаються дітям і… навіть роботам. Один наш співробітник навчив його грати на більярді.

— Що? — схопився робот. — Хочете пограти? Приємно…

— Сиди. Зараз трохи збільшимо потужність у пучку — щось твоє зображення стає прозорим, мов привид. Мала яскравість.

— Миколо Олександровичу, я відрегулюю, оптику? — мовив Даниленко.

— Гаразд, — погодився Андрос. — Так ось, ми говорили про мотивацію. Щойно він сказав “приємно”. Що дає це почуття людині? Заспокоєність або стимул до подальшого самонавчання? Уявіть собі ранок, ви встали з ліжка…

— …ласкаве сонце, свіже повітря, гарно на душі, — продовжував почату фразу робот і насмішкувато зиркнув на журналіста.

— Саме це я й хотів сказати. А чи потрібне таке по чуття роботові, і якщо потрібне, то як його створити?

— Може, зіграємо в карти? — запропонував робот перетасовуючи колоду, яка хтозна-звідки взялась у нього в руках.

Співробітник регулював апаратуру, і яскравість зображення помітно змінювалась. Журналістові здавалося, що окремі його ділянки то сліпучо іскряться, то стають зовсім невидимі. Несподівано, коли яскравість різко збільшилася, пролунав тріск, як від розряду блискавки, навіть запахло озоном. Зображення здригнулося, карти з рук зникли. Щось штовхнуло його вперед… Крок, другий — і раптом…

— Товариші! — розгублено вигукнув журналіст і не почув власного голосу.

Він побачив, що роботів стало два — один попрямував до дверей, а другий лишився стояти біля стільця.

Андрос обернувся на вигук. Знову пролунав тріск, лазери вимкнулись, а керуюча машина продовжувала працювати.

— Іване Михайловичу, що ти робиш? — гримнув учений, побачивши, що робот посувається вперед, хоч лазери вже вимкнуто.

— Нічого не збагну, — бурмотів журналіст, коли робот раптом відчинив двері і зник за ними. — Де ж він? Пішов? А ви казали, що це зображення…

— Іване Михайловичу, — отямився нарешті приголомшений вчений з телефонною трубкою в руках. — Що ж це? Наш ДУДІН зник? Невже утворилася?.. Негайно за ним. Тільки неодмінно візьміть з собою кінокамеру. Ні, це неймовірно: плазмова людина? Народження плазмової системи в образі? Треба простежити. За кожним кроком, за кожною дією. Йти слідом. Ми на порозі унікального експерименту…

Потрапити у вихідний на виставку в парку “Сокольники” було не просто. Біля входу до головного павільйону, прикрашеного транспарантами і прапорами різних країн, вишикувалася довга черга. Періщив дощ. Чорніли стовбури дерев, на яких уже набубнявіли яскраво-зелені бруньки. По кольорових рекламних щитах стікали ручаї води. Люди під парасольками тислися до павільйону, нетерпеливо очікуючи відкриття виставки.

Крізь широкі скляні двері, замкнені зсередини, вони бачили, що персонал, який обслуговував виставку, вже був біля стендів, розкладав проспекти, настроював апаратуру.

Черга пожвавилася. Дехто почав переконувати міліціонера, який стояв біля входу, щоб не був педантом і, зважаючи на негоду, відкрив павільйон трохи раніше.

— Ще три хвилини, — заспокоював міліціонер надто нетерплячих.

Раптом він помітив молодика років двадцяти п’яти, що самовпевнено простував прямо до дверей. Не встиг міліціонер спинити його звичним: “Ви куди, громадянине?”, як той уже був усередині.

Міліціонер сторопів: “Невже двері відчинено?” Підійшов, поторгав за ручку. “Ні. Замкнено. Оце дивина! Як же тоді він пройшов?”

Натовп загув. Міліціонер поглянув на годинника: “Час”. У цю мить по той бік до дверей підійшов чоловік, клацнув замком. Натовп подався до входу, і міліціонер ураз забув про того дивного молодика.

Ковальов стояв на площадці заскленого павільйону і стежив за метушнею у яскраво освітлених залах: ще мить — і розпочнеться робочий день виставки. Він, Ковальов, зараз пройде до свого експоната — відеотелефону і розповідатиме відвідувачам про систему. Треба бути готовим і до каверзних запитань, навіть до дискусії, іноді не обходиться й без неї — нове нелегко прокладає собі дорогу. Але два тижні, які він тут перебуває, — надто довгий строк, щоб говорити про одне й те саме.

Дощ не вщухав, тарабанив по склу й патьоками стікав униз. Підійшла Кіра, перекладачка, зіщулилася від холоду і, тяжко зітхнувши, сказала:

— Гидка погода.

Ковальов глянув на неї: тонке плаття з глибоким вирізом, ажурна кофтинка.

— Як завжди у квітні, коли на чотири сонячних дні припадає вісім похмурих і вісімнадцять дощових, — мовив він.

— Цілком наукова інформація, — посміхнулася Кіра. — Ну, вам, звісно, не холодно? — вона скинула на нього очі.

Високий, міцний, у картатому костюмі, він був схожий на спортсмена. Та досить було йому заговорити, як усі одразу розуміли, що він науковий співробітник. Ці риси Ковальова привабили вродливу перекладачку. Але Ковальов не помічав її. Жінки взагалі не цікавили його, якщо не брати до уваги Маші — його співробітниці. Якось він зловив на собі її ніжний погляд, і в нього незвично забилося серце. Та він знав, що Попова — наречена Батуріна, начальника їхнього відділу, і погамував у со бі хвилювання.

Взагалі ж він любив самотність і спокій. Чому ж зараз відчуває якусь бентежність і навіть піднесення? Може, це просто радість? Радість від того, що весна, що молодий, що перша перемога?

У павільйоні залунала музика. Ковальов глянув на годинник. “Час. Починається останній день роботи виставки…” У відділах іноземних фірм, де стояли обчислювальні комплекси, телеапаратура, кінокамери, фотоапарати, снував персонал. У секції італійської фірми невгамовний магнітофон повідомляв: “У фірмі “Оліветті” тисячі робітників та інженерів! Вона має свої підприємства в Англії, США, Іспанії, Південній Америці, які випускають сотні різних машин…”

За півмісяця свого перебування на виставці Ковальову набридли ці автоматизовані рекламатори, крокуючі вантажні роботи, гральні автомати, магнітофони, програвачі… Проте біля одного пристрою маловідомої фірми він усе-таки щоразу зупинявся. Це був телефон, звичайний, зелений, з кнопками. Здавалося б, що тут особливого? Недосвідчений відвідувач проходив мимо. Та дехто, з надто цікавих, пробував зняти трубку і сахався, відчувши під руками пустоту. Подиву не було меж.

Ковальов знову зупинився біля змодельованого за допомогою голографічного пристрою зображення. Ефектно, але статично. А от його відеотелефон відтворює об’ємне зображення рухомого об’єкта — голову абонента в динаміці розмови.

Ковальов зайшов у свою секцію, увімкнув модуль живлення.

— Кіро, — покликав він, — посидьте перед апаратом, я наладнаю модель.

— Послужити вам за манекен? — грайливо озвалась вона. — За обкатку “манекена”, дорогий Вікторе Георгійовичу, належить гонорар.

— Що ж вам запропонувати? — зітхнув Ковальов і ніяково зиркнув на неї.

— Як що? Чверть золотої медалі, якою вас сьогодні нагородять! Хіба без мого фотогенічного обличчя ваша модель здобула б такий успіх? — кокетувала Кіра.

Задоволена собою, вона усміхнулась і, повагом підвівшись, попрямувала в зону освітлення. Віктор підніс руку для запуску лазерів, Кіра на мить заплющила очі й сіла перед апаратом. Тої ж миті попереду, в повітрі, виникло її зображення, — воно усміхалося, поправляло волосся і навіть щось говорило. Зібрався натовп, розглядаючи рухому жіночу голову. Всі разом загомоніли…

Ковальов не встигав давати пояснення, стільки сипалося запитань.

— Зображення голови кожного з вас теж може з’явитися в повітрі. Для цього треба кілька лазерних пучків звести в одну точку і змістити їх за трьома координатами… От вам і готове зображення об’єкта…

Ковальов намагався якнайпереконливіше розвінчати “чудо”. Та щоразу, коли зображення абонента з’являлося у повітрі, натовп ахав.

Голова, мов жива, поверталася, обличчя гримасувало, очі підморгували, рот сміявся. Ковальов зміщував лазерні пучки, і голова стрімко проносилась у повітрі. Так тривало дві чи три години. Він точно не запам’ятав, коли сам сів замість “манекена”, при цьому додав потужності світіння, щоб збільшити контрастність відтворюваної картини. Різке клацання, схоже на електричний розряд, примусило його здригнутися. Зображення, що висіло у повітрі, раптом заколивалося і саме попливло на людей. Ковальов розгубився: він не чіпав ручок керування, а зображення зміщувалось. Голова пливла у повітрі, віддаляючись, хоча Віктор уже зняв потужність. Перелякана Кіра, схопившись, кинулася в глиб павільйону. Зображення не зникало. Воно пливлб далі. Люди розступалися перед ним. Секунд за п’ять повітряним потоком зображення потягло до сходів, і невдовзі воно щезло. Це було так несподівано, що Ковальов і сам заціпенів від подиву. “Що це? Може, я вже зовсім зациклився?” — подумав він. А натовп не розходився. Дехто просив ще раз показати “чудо”. Підскочив чоловік. Ковальов добре знав його — він уже з тиждень вештається у павільйоні: замучив його питаннями. Розмовляє, а очі так і бігають, немов шукають когось у натовпі.

— Що сталося? Чому всі такі збуджені?

— Нічого, — буркнув Ковальов, щоб той відчепився. — Чому ви мені надокучаєте?

— Триста шістдесят п’ять на сто сімдесят три? — вимовив несподівано чоловік, підійшовши до нього впритул.

— Не заважайте працюватиі — сердито сказав йому Віктор.

Уже цілий тиждень з ранку й до вечора цей надокучливий тип не відходить від нього. Випитує, де Віктор живе, де працює, як функціонує апаратура. А ці цифри? Навіщо він їх називає? З усього видно, що цей причепа не дилетант, розуміється на проблемі. Тим більше дратували запитання типу: “А що буде, коли?..” — “Ясно що. Коли підключити до відеотелефону керуючу машину, закласти в неї програму, лазерні пучки розгорнуть у просторі будь-яку геометричну фігуру, складний об’єкт”. — “Чи можна сформувати зображення всієї людини?” — “Не вистачить потужності лазерів, хоча в принципі це можливо”. — “Чи виникне в точці фокуса лазерних пучків плазма? І чи може пучок плазми існувати незалежно? А, наприклад, плазмова людина?” — “Звісно, можна припустити існування матерії у різних видах, а не тільки і в білковому симбіозі”. — “Отже, й у формі плазми? Нова форма існування живої матерії?” — “Виходить. Пробачте, я не можу стільки часу приділяти вам одному…”

Кіра чекала на Ковальова в службовому приміщенні. Вони домовилися разом піти на урочисту частину. Зненацька задзвонив телефон. Дівчина зняла трубку.

— Кірочко, — почувся голос директора павільйону, — беріть-но свого “героя” — і зразу ж у актовий зал: починаємо вручення медалей.

Кіра визирнула з дверей, Віктора не було. Вийшла в коридор і побачила, що “герой” спокійно споглядає рекламний ролик. Навіщось провів рукою біля пульта — зображення на екрані побігло назад. Відвідувачів розсмішив вигляд людей, що бігли назад, предмети, що падали вгору. На сміх появився з кабінету представник фірми. Відвідувачі почали просити у нього рекламні проспекти, що лежали на найдальшому столику. Він заперечно похитав головою, розвів руками. Побачив на екрані людей, що бігли назад, підскочив до пульта, оглянув кнопки вмикання і зупинив апарат. Спантеличено подивився на механізм подавання стрічки і раптом побачив, як барвисті проспекти один за одним полетіли до відвідувачів. Молодик, що стояв біля столика, тільки якось дивно ворушив руками, наче допомагав цим проспектам переміщуватись у повітрі.

— Вікторе Георгійовичу! — гукнула Кіра, але той не обізвався. — Ковальов!

І знову ніякої уваги. Тоді вона рішуче підійшла до нього і взяла за руку:

— Ви що, не чуєте? Я ж кличу вас! Ходімо в актовий зал. Зараз вручатимуть медалі — директриса дзвонила. Сподіваюся, шматочок золота ви мені все ж таки виділите?

— Шматочок золота? Медаль? Чому шматочок? Для такої дівчини й усієї медалі не шкода, — відповів він, підніс її руку до губів і поцілував.

Це вже було занадто: такий відлюдько — і раптом… Вона поквапила його:

— Та скоріше ж. Мабуть, уже почалося.

— Що почалося, зіронько?

— А ви вже не пам’ятаєте? — насмішкувато кинула дівчина.

— Біля такої кралі можна забути про все на світі. Я просто нетямлюсь від щастя!..

— Воно й видно: наче з неба впали. — І Кіра потягла його в зал.

Ковальов поспішав: певно вже почалася церемонія вручення медалей, а він і досі морочиться тут з цими ящиками з апаратурою.

Нарешті їх повантажили. Машина від’їхала, і Віктор попрямував до актового залу. По дорозі зайшов у службову кімнату, де Кіра обіцяла почекати його, — її не було. Пошукав біля стендів. — ніде ні душі. І він заквапився сходами нагору.

Актовий зал був переповнений. Вручали нагороди. Лунали оплески. Ковальов подивився уперед і врйз побачив біля столу президії Кіру. А поруч неї — себе. Так, це був він: і обличчя, і колір волосся, і зріст, — усе, як у нього, навіть костюм такий самий! Ковальову перехопило подих. “Що це зі мною? — вщипнув він себе за руку. — Ні, боляче”. Вийшов, спустився на перший поверх. На вулиці роззирнувся: все бачив чітко й виразно. “Що ж це зі мною діється?” — розгублено провів спітнілими пальцями по обличчю. Знову повернувся в актовий зал, де лунали гучні оплески. Коли вручення нагород закінчилось, Ковальов рішуче підійшов до столу комісії і, вибачившись, сказав голові:

— Розумієте, ви вручили мою медаль комусь зовсім іншому. Що робити? Я — Ковальов.

— Дотепно. Але жарти тут ні до чого.

Не повірили. Та й хто ж повірить, коли той суб’єкт так схожий на нього?

Ні, певно, він таки захворів. Ковальов вийшов на вулицю і попрямував у готель.

Дощ уже перестав. Але асфальт був мокрий, чорний, блискучий від калюж. Несподівано крізь хмари пробилося надвечірнє жовте сонце і зависло над покрівлями будівель. Потеплішало. З бруньок проклюнулися блідо-зелені листочки, і все навколо повеселішало.

Ковальов ішов по людних вулицях, а в думці все була та дивна пригода на виставді.

“Що ж трапилося? — вже вкотре запитував він себе. — Вранці під час демонстрування можливостей мого відеотелефону зникло зображення голови, вирвавшись із зони фокусування. Виходить, згусток може досить довго існувати незалежно? Плазма? Нова форма існування живої матерії, як казав той тип, що надокучав своїми запитаннями. А ввечері, будь ласка, — роздвоєння особи…”

Ковальов зупинився біля вітрини магазину, глянув на своє відображення в склі, але нічого незвичайного не виявив. Підморгнув і стиха сказав:

— Що, старий, зациклився?

Біля готелю, як завжди, панувало пожвавлення. Скляні двері%раз у раз відчинялись, впускаючи й випускаючії людей. Ковальов зайшов у вестибюль. Піднявся ліфтом на чотирнадцятий поверх, узяв у чергової ключ, завваживши, що вона якось надто пильно глянула на нього, і заквапився в номер. У слабо освітленому коридорі побачив молодика, який, похитуючись, неквапливо йшов попереду. Ковальов наздогнав його і хотів прошмигнути повз нього, та в цю мить той захитався. Він мимохіть простягнув руку, щоб підтримати його, але молодик враз випростався й відтручив руку Ковальова.

— Вам допомогти? — співчутливо спитав Ковальов.

Молодик зупинився, глянув на нього. Ковальов відсахнувся: він, немов у дзеркалі, побачив себе — і обличчя, й колір волосся, і галстук, і костюм…

— Ні, ні, я сам.

— У вас який номер? — уп’явся очима в незнайомця Ковальов.”

— П’ятдесятий.

— А в мене — сорок другий. Майже сусіди. — І тут Ковальову спало на думку запросити незнайомця й з’ясувати все. — Ходімо до мене, пригощу кавою.

— На виставці вже пригостили якимись ромовими цукерками. І ось маєш — у голові ясно, а от ноги… — поскаржився молодик.

— Ну, це ти облиш — туману напускати… Від цукерок такого не буває…

— Ні, справді. Я їх зроду не їв… Мабуть, через те…

Ковальов підійшов до свого номера, відчинив двері.

— Заходь.

Незнайомець важко опустився в крісло. Ковальов прибрав зі столу газети, журнали й книжки і почав розставляти чашки. А за кілька хвилин вони вже пили каву.

— Може, ще є? Витисни з оцього свого, як його…

— Термоса, — уже й слова вимовити не можеш, — з докором сказав Ковальов.

Молодик сердито підвів голову.

— Неввічливо читати мораль незнайомій людині, — сказав завчено, як школяр, і раптом втупився в Ковальова: — Слухай, я щось не розумію, хіба таке буває? Ха! — він засміявся, узяв чашку з кавою і знову пильно глянув на Ковальова. — Ні, це мені подобається. Що це за роздвоєння власного “я”! Все ж скажи, хто ти? Чи, може, це я сам?

— Ковальов. Віктор. Рідкісний випадок. Але ми, виходить, з тобою двійники.

— Віктор. А я… Я — Дудін, Володимир. Знаєш, двійники були в геніїв. Хто ж із нас геній? Я? Чи ти?

— Наявність двійника не свідчить про наявність геніальності у когось із двох. Тільки як це нам вдалося однаково вдягнутися?

— Не знаю. Мабуть, стали рабами моди. А на зріст ми…

— Я трохи вищий, — процідив крізь зуби Віктор, що й досі не міг отямитися: йому було неприємно усвідомлювати, що є ще одна людина, точнісінько така, як він.

— Так у тебе ж і підбори вищі.

У Ковальова плуталися думки: “Психоз? Розмовляю сам із собою, чи що? Тут же нікого немає, це галюцинація. Ось зараз заплющу очі. А може, врізати цьому двійникові? Якщо трохи нижче грудей…”

— Ти що? — зойкнув Дудін. — Боляче! А якщо я вріжу?

— Вибач. — Ковальов спробував обняти Дудіна за плечі. — Мені чомусь здалося, що ти — це не ти.

— А хто ж? — спротивився обіймам той.

— Моя галюцинація. Сьогодні якийсь дивний день: під час демонстрації пристрою почало самостійно переміщатися зображення голови, поки зовсім щезло, потім пригода з медаллю, яку мені мали вручити на виставці.

— Медаль? Стривай, та це ж я її одержав. Де ж вона? — Засунув руку в кишеню, дістав коробочку, посвідчення, прочитав і зареготався.

— Так і є. Видана Ковальову Віктору Георгійовичу. Я собі тиняюсь по виставці, коли це раптом мене хапає за руку якась дівчина й тягне в зал. А там вручають медаль. Ну, а далі ти все знаєш…

Ковальов зітхнув:

— Я тебе там бачив. Але не міг повірити… Подумав, що я просто зациклився.

— От-от. Я теж був спантеличений, за що це честь така? Медаль, бенкет, вродлива дівчина… Між іншим, вона зараз має прийти. Ти не позичиш мені десятку? Треба ж пригостити чимось.

Ковальов дістав з гаманця гроші. Дудін зітхнув:

— Люблю папірці. У мене їх щось давно не було. А якщо й заведуться, то на вечір тільки дрібні лишаються.

Зіжмакав у кулаці гроші і, задоволений, попрямував до дверей.

— Неймовірно, — прошепотів Ковальов, зоставшись сам.

Прибрав чашки, відчинив кватирку, розчахнув двері в коридор і раптом побачив Кіру. Вона повернулася, подивилась на двері, на Віктора і зупинилася.

— Ви? Чому ж тоді сказали, що мешкаєте в п’ятдесятому? Я вже хвилин п’ять тут сновигаю…

Вона ввійшла і щільно причинила за собою двері.

— Ви здивовані? — піймала вона на собі знічений погляд Ковальова. — Не сподівалися, що прийду? А я ось така смілива! — і приязно усміхнулася. — Та що ви так дивитеся? Краще допоможіть скинути плащ.

Віктор ступив до неї. Дівчина спритно вислизнула з плаща. Строге темне плаття щільно облягало струнку постать. Ковальов мимоволі ковзнув по ній поглядом.

— Дивно, сьогодні вас наче підмінили. Завжди холодний, неприступний, і раптом — запрошення. Я давно на нього чекала, — подала йому руку Кіра.

— Послухайте, Кіро, я…

Несподівано розчинилися двері, і до кімнати вбіг Дудін.

— А, Кірочко, ти вже тут? Познайомилися? Мій брат. Схожий, правда?

Кіра розгублено дивилася то на Дудіна, то на Ковальова.

— Неймовірно, — прошепотіла вона, зацікавлено розглядаючи Ковальова.

— Ви мені про брата нічого не казали.

— Не казав, бо й сам не знав, що він у мене є, — загадково мовив Дудін.

— І все-таки, Кіро, кого ви краще знаєте: Дудіна, — встряв у розмову Ковальов, — чи мене — Ковальова?

— Як? — розгубилася Кіра. — Так це ви — Віктор?

Тепер вона прикипіла очима до Дудіна. А той, переступаючи з ноги на ногу, стовбичив біля дверей, віддано дивлячись на неї.

— Так хто ж вас запросив сюди? І з ким ви одержували медаль? — знову спитав Ковальов.

Кіра знічено мовчала, дивлячись то на Ковальова, то на Дудіна.

— Та ось з ним, — нарешті спромоглася вона на слово. — Хто ви? І чому пішли зі мною? — мовила дівчина до Дудіна.

— Наша зустріч випадкова, і випадково мене удостоїли медалі. Але я людина чесна і медаль віддав тому, кому вона й належить. Вам уже нецікаво зі мною?

Кіра рішуче ступила до вішалки, зняла плащ І, кинувши зневажливий погляд на Дудіна, вийшла.

Віктор і Дудін мить стояли мовчки, пильно і визивно дивлячись один на одного. Потім Дудін, зірвавшись з місця, кинувся доганяти Кіру.

Повернувся не зразу, і настрій у нього був зовсім не переможний. Віктор пакував речі: завтра вранці він відлітав додому. Дудін сів у крісло, довго мовчав…

— Певна, що ми її розіграли… Скільки не переконував, що це просто непорозуміння, так і не переконав. Але вона мені все одно подобається.

— Мені на такі захоплення шкода енергії й часу: у мене інші захоплення — технічного порядку. — Ковальов сів у крісло поряд з Дудіним. — Цікаво, як ти потрапив на виставку? Розкажи про себе.

— Не люблю біографічних звітів. Зараз їду на Північ.

— Там працюєш?

— Ні, просто так.

— Дехто їде на Північ, часто не маючи анінайменшого уявлення, що там робитиме, та й взгалі, чи потрібен там.

— Романтика вабить…

— Тепер цього мало. Може, краще поїдеш зі мною? Житло є, роботу знайдемо. Звідки ти?

Дудін підвівся, пройшовся по кімнаті.

— Знаєш, було дитинство. Як у всіх. Потім до інституту вступив. Четвертий курс закінчив. Набридло. Вчився на диск-жокея: “Шановні відвідувачі клубу!..” Теж набридло. Був токарем, монтажником, працював на обчислювальному центрі — думав, машини все можуть. А ти?

— Яв дитячому будинку виховувався. Батьків не знаю. То, може, все-таки махнемо зі мною?

— І що ж я в тебе робитиму? — спитав Дудін, на мить замислившись. — По-перше, у мене препоганий характер. Якщо робота не сподобається, покину. Тобі зайвий клопіт. По-друге, що я робитиму?

— Будеш техніком, може, інженером.

— Не хочу ні техніком, ні інженером.

— А що, відразу “головним”? — насмішкувато спитав Ковальов.

— А чому б і ні? Я б погодився, — засміявся Дудін. — Жартую. Бачиш, як тобі важко житиметься зі мною. Мені й самому важко. Але тут уже немає виходу — від себе не втечеш.

— Вирішуй. Надумаєш, заходь о шостій ранку: разом поїдемо в аеропорт.

— Гаразд, подумаю, — невпевнено мовив Дудін.

Літак відлітав о сьомій. Ковальов прокинувся рано. Швидко зібрався. Хотів зателефонувати Дудіну, але передумав: хай сам вирішує.

В аеропорт він приїхав заздалегідь. Нудьгував, очікуючи посадки. Несподівано у натовпі пасажирів помітив знайоме обличчя. Впізнав Попову.

— Машо! — покликав. Вона підійшла.

— Я тебе вчора на проспекті Калініна бачила, гукнула, а ти не обізвався.

Вона була засмагла, мов щойно з півдня. Тонкий рівний ніс, золотисте волосся і великі голубі очі.

— Мене? Бачила? — він насилу відвів від неї погляд. — Ти помилилась. Я вчора в Сокольниках був.

— Ні, це був ти, точно. А втім, яке це має значення. Як твої справи? Як модель?

— Удостоїли “золота”.

— Вітаю! — усміхнулась Попова.

— Чому ж тільки мене? Ви всі теж брали участь у розробці. Перемога спільна. — Він несподівано притяг її до себе й поцілував у щоку. — Спасибі, що підтримала мене.

Оголосили посадку. За півгодини вони вже сиділи в м’яких кріслах. Літак піднявся в повітря. Ковальову кортіло розповісти Маші, як на виставці виникла рухома плазмова голова, як він зустрів свого двійника. Та Маша втупилася в журнал. Так вони й просиділи всю дорогу мовчки.

Попрощалися в будинку аеровокзалу, Машу зустрічали. А Ковальов, одержавши багаж, попрямував до автобусної зупинки. Став у кінець черги і враз відчув, що з його рук хтось узяв валізу. Миттю обернувся й побачив поряд Дудіна.

— Ти таки наважився? От і добре. А де твої речі?

— А їх у мене немає.

— Як же ти сів у літак без квитка?

— Вони подумали, що я — це ти. Я сказав, що прощався з дівчиною… А вільні місця в літаку були…

Ковальов приходив до інституту в один і той же час, за. десять хвилин до початку роботи. Йшов до прохідної, нікого не помічаючи. Ось і зараз завернув за ріг коридора й несподівано зіткнувся з Тернавським, який змагався з партнером із відділу програмістів на шпагах. Ковальов не помітив би і його, але, наштовхнувшись, змушений був обійти. І тут його зачепило.

— Вже тренуєтесь? — з притиском сказав він, невдоволено поглянувши на молодого спеціаліста.

Тернавський опустив шпагу й витер спітнілого лоба.

— Начальник ВТК жалівся, що ти й досі не здав документації на блок керування.

— У мене о четвертій змагання в Палаці культури.

Спортсмени, за невеликим винятком, відзначаються кмітливістю. Тернавський, здається, був невдалим винятком. Здоровенний (вага — кілограмів дев’яносто), з великою головою, волосся підстрижене йоржиком. І хоч у нього був високий лоб, Ковальову не вірилося, що в Тернавського є хоч якісь творчі здібності.

— Ходив би вже туди й на роботу. І зарплату б там одержував.

Тернавський прошмигнув у лабораторію. А за мить зайшов і Ковальов. Звичним оком окинув робочу кімнату, затримав погляд на Маші, яка вже сиділа за дисплеєм. Подивився в сторону Юлі — худорлявої довгобразої дівчини в синій, насунутій до самих брів хустині, з-під якої вибивалося руде волосся, і, діставши у відповідь постріл холодних, сердитих очей, перевів погляд на Неллі Караханян, від якої завжди віяло затишком, і спокоєм. Та сьогодні щось і вона була похмура, здається, навіть щойно плакала.

У кімнаті стояв неймовірний гамір.

— Уночі мені приснилась Маша. Хотів її поцілувати і раптом бачу, — о, господи! — переді мною Юля, — теревенив Тернавський.

— Яке розчарування! — ущипливо кинула Юля й повільно встала. — Тільки й чуєш: “Маша, Маша, Маша!” Всі наче збожеволіли від неї. Я, звісно, такої популярності не маю, та вона мені й не потрібна…

Дівчина рвучко, з роздратуванням висунула з столу шухляду, дістала пачку сигарет, закурила і попрямувала до дверей.

— Ну навіщо ж так, Юленько? Я вам навіть вдячний, — не вгавав Тернавський.

— За що ж це? — спинилася вона.

— Побачив, як ви курите, сам кинув.

— Тернавський, не чіпайте Юлі! — втрутилась Маша. — Чого ви до неї присікались?

— Я не потребую вашого захисту! — відпарирувала Юля.

— Може, припинимо балачки? Юлю, Тернавський, чи не пора вже починати роботу?

Напругу розрядив Іван Поліщук з конструкторського сектора, який разом з Караханян розробляв для Ковальова оптику. Він увійшов в лабораторію і, побачивши свого завідувача, спитав:

— Як справи на виставці?”

— Нормально, — відповів Ковальов. — Золота медаль.

— Вітаю! — Іван потис йому руку. — Шановні колеги, чуєте? Модель вашого начальника на виставці відзначено золотою медаллю. Ура!

Мало хто підтримав цей вигук.

— Я радий за тебе.

— Чому за мене? Разом же працювали! А медаль… Ось вона. — Ковальов дістав коробочку. — Тепер треба добитися, щоб тему включили в план.

Усі обступили Ковальова, розглядаючи медаль.

— Правильно. Тільки наш завідувач відділу Батурін навряд чи зрозуміє її значення. Треба йти до директора, — рішуче сказав Поліщук. — Між іншим, Вікторе Георгійовичу, є ідея. Хочу показати на дисплеї одне зображення. Зайдеш?

Робочий стіл Івана Поліщука стояв під самим вікном, з якого відкривався чудовий краєвид. Поряд стояв дисплей Неллі Караханян. Іван ще зранку помітив, що Неллі чимось засмучена. Ось і зараз витирає сльози. Тонке обличчя з густими бровами витягнулось, маленькі губи припухли. Іван не раз малював її обличчя: ніжне підборіддя, миле ластовиння на вилицях. Щось було в цій дівчині звабливе, чарівне, замріяне. М’яка хода. Бувало, нечутно пропливе, і тільки як побачиш під стільцем її наги, зрозумієш: Караханян уже працює.

Іван радів уранішнім зустрічам з нею.

— Іване, ви вже прийшли? Я рада вас бачити, — звично казала Неллі, всміхаючись.

Та сьогодні замість вітання він почув її схлипування.

— Неллі, що з вами?

Він вводив дані, швидко натискав клавіші і мигцем, у відображенні на склі, бачив: Неллі витерла очі, повернулася від екрана до столу.

— Неллі, подумайте, що таке життя? Уявіть на хвилину вічність. Порівняйте ці два відрізки. Тепер порівняйте ту неприємність, через яку ви плачете, з вічністю і погляньте на цю проблему, сказати б, філософськи. Вона зразу ж утратить больову гостроту. Так радять учені.

Побачив, як її руки лягли на коліна, зрозумів, що вона перестала плакати. Ввів на екран зображення капловухого зайця — стилізовані фігурки тварин у нього добре виходили — і передав зображення по каналу на термінал Неллі. Пролунав сміх. “Оце так, — подумав він, — справа, певно, не варта й шеляга, якщо капловухий заєць уже підняв настрій! Видно, у жінок будь-яка неприємність перетворюється на трагедію”.

— Скажіть, що сталося? Я слухаю.

— Якщо з погляду вічності, то нічого особливого. — Її сумний оксамитовий голос ледь тремтів. — Була в цеху, і там мене вилаяли.

— За що?

— Пусте. Але я зовсім не винна. На жаль, не вмію захищатися. Навіть дати відсіч не зуміла.

— Шкода, треба вчитися відстоювати свої позиції.

Згодом Іван помітив, як Неллі виходила і за кілька хвилин повернулася.

— Іване, — почув він, — я вдячна вам за підтримку. Все вже з’ясувалося.

— От і гаразд, — весело сказав він. — Але борги треба сплачувати: ходімо в кіно?

Ці звичайні слова остаточно заспокоїли Неллі. На душі в неї стало легко і ясно.

Іван закінчував креслення, коли підійшов Віктор. Побачивши його заклопотане обличчя, Іван здогадався, що похід до начальства успіху не приніс. Ось так добрі справи часом наштовхуються на перепону. Іван уже закінчив денне завдання, але креслення з екрана не прибирав.

— Отже, поразка? — спитав він Ковальова, чий сумний настрій був красномовніший за будь-які слова. — А чим же директор мотивував свою відмову?

— А він не відмовляв. Послав до головного, а той до Батуріна. Так коло й замкнулось. А Батурін доводить, що моя робота безперспективна.

— А він нічого іншого й не скаже. Йому аби спокійніше жилося… Це колун, об який розбиваються всі нові ідеї!

— Що він знає? Та й знати не хоче. Просто перестраховується, — погодився Ковальов. — Яка ж у тебе ідея? Розказуй.

— Поглянь, ось начерк нової оптичної системи… Вони схилилися над екраном дисплея і почали прораховувати фокусні відстані.

— Не годиться, — зітхнув Віктор. — Не те…

— Я сподівався, що знайшов оптимальний шлях, а ти — “не те”…

— Зміщення пучків. Хіба не відчуваєш?

— Чому ти так вважаєш? — образився Іван. — Я з цим морочився більше тижня, а ти подивився — і раз-два…

— Не раз-два, — невдоволено сказав Ковальов. — Вечори у мене довгі, а скільки їх у році, полічи.

Поліщук хотів йому заперечити, але в цю мить до залу зайшов Білобородько — генеральний директор об’єднання. Він супроводжував стрункого чоловіка. Ковальов несподівано впізнав у ньому відвідувача виставки в Москві, який так докучав йому запитаннями. А ще за мить з’явився й Батурін. Дивний відвідувач виставки, а за ним і Білобородько одразу ж попрямували до них. Побачивши на екрані дисплея малюнок, який Іван не встиг стерти, незнайомець запитав:

— Нова проробка? А параметри? Не оптимально. Зміщення пучків.

— Ви що, змовилися? — з досадою мовив Іван.

— А що, влучив у яблучко?

— Виходить. Віктор Георгійович щойно казав мені ро це, але я не погодився.

— Погоджуйтесь. Я вже пройшов через це. І Ковальов теж. — Говорив він уривчасто, ніби відрубував слова і по черзі розглядав кожного, хто стояв поряд.

— Це наш гість, Андрос Микола Олександрович, — представив незнайомця Білобородько, — начальник СКБ об’єднання, з яким ми змагаємося. Доктор наук. Лауреат. Батурін, розкажіть колезі, що ми розробляємо.

— Відеотелефон. А параметри стандартні, — глузливо відповів Батурін і подивився на Ковальова, немов відповідав і йому. — Закон — це стандарт. Ми від законів не відступаємо. Багато хто пробує фантазувати; але життя — річ реальна. Вона цих фантазерів…

— Сподіваєтеся спокійно прожити? — спитав Андрос. — Ну-ну! З такими ідейними настановами не розробником бути, а на заготівлі вторинної сировини працювати. Розробки повинні завжди випереджати час! Певен, що й ви такої думки, Вікторе Георгійовичу? — звернувся він до Ковальова.

Той і сам хотів сказати про це. Та зараз, коли відчув підтримку, не тільки погодився, але й вирішив розповісти про свою модель. Однак Батурін не дав йому сказати:

— Ми впроваджуємо розробку головного інституту.

— Розробку десятилітньої давності? — різко зауважив Ковальов. — Послухаєш — нікому ці системи не потрібні, а починаєш досліджувати щось нове, перспективне — комусь, виявляється, це вже невигідно.

— Чому десятилітньої давності? — заперечив Батурін. — Ну, якщо хтось і випередить нас, то ми використаємо результат, не повторимо помилок. Знадобиться, ліцензію купимо. Витрат на власні розробки менше.

— Отож-бо, — вибухнув Ковальов. — Навіщо самим думати? Нехай винаходи інші роблять. А ми у них ліцензії купуватимемо.

Білобородько невдоволено зиркнув спочатку на Ковальова, потім на Батуріна і категорично сказав:

— Якщо сам не копатимеш колодязя, води не буде. Так, шановний товаришу Батурін? Ліцензії на свою зарплату купуватимеш чи у держави гроші вимагатимеш? Авжеж. Є ще такі любителі пожити за рахунок інших! Ходімо далі?

Білобородько повернувся і попрямував у протилежний кінець залу.

— На виставці я набрид вам із своїми розпитуваннями, Вікторе Георгійовичу? — засміявся Андрос. — Але я поважаю ваш талант. І не тільки поважаю. Пам’ятаєте статтю в журналі? Я рецензував. А модель? Я був у складі відбіркової комісії. Отож ми з вами вже давно знайомі. Але, признайтесь, ви невдоволені своєю моделлю?

— Це правда. Хочу створити повне зображення абонента, але у пучках не вистачає потужності.

— Переходьте на інший лазер — одномодовий. І сфокусуйте пучок до мікрона…

Прощаючись з Андросом, Ковальов відчув на собі довгий вивчаючий погляд і був трохи цим спантеличений.

Дудін розплющив очі: сонце стояло в зеніті. Яскравий промінь заповз на стіну, потім враз підскочив і немов ударив в обличчя. Саме вдарив. Це й примусило Дудіна відчути зовнішній світ. Він здригнувся. Світло чомусь відтворило перед очима картину лісу, степу, моря. В душі засвітився несподіваний вогник, залунала навіть якась пісня. Він затулився долонею від сонячного проміння й відчув, що пісня обірвалась.

“Цікаво, — захоплено думав він. — Як добре, виявляється, що є сонце!” Чому ж раніше він не відчував його?

Окинув кімнату поглядом. Від підлоги до стелі — книжкові полиці. А на них — книжки, книжки… Навпроти— величезна шафа для одягу. На тумбі — телевізор, магнітофон. На широкому письмовому столі у безладді— якісь деталі, дроти, оптичні лінзи, купа грубезних книжок, друкарська машинка. На стільці один на одному— прилади. Вони стояли й на підлозі. Їх було багато.

Дудін помітив на стіні рамку з фотокарткою. Вродлива дівчина. Хто це? Ага, та це ж та сама, що була в аеропорту.

У квартирі чисто. Мабуть, хазяїн любив у всьому лад. Щоправда, про стіл такого не скажеш. Але ж робоче місце — то поле діяльності. На ньому панує лад частіше у лінивих господарів. Господар цього столу працював.

Дудін підвівся. Сів до столу, почав гортати книжки. Це були солідні праці: штучний інтелект, проблеми кібернетики, програмування, голографія, лазери… Проблеми? Дерево Шеннона, теорема Віннера, система Глушкова… Дудін почав читати і захопився. Читав він швидко і вже за півгодини готовий був посперечатися з деякими авторами. Виходить, що можна створити машину, яка б розв’язувала розумові задачі за людину. Але навіщо? Невже гомо сапіенс не може виконувати завдання краще, ніж машина? Якщо не може, треба навчити її. Ось йому, Дудіну, хіба важко давалося навчання? Як горішки лускав теореми…

А це що за коробочка? Натиснув кнопку “ввімкнуто”. Загудів телевізор, і невдовзі засвітився екран. З’явилась інформація.

“Термінал! — здивувався він. — Що ж вирішувати? Яку задачу? Теорему Віннера?”

Довго порпався в клавіатурі — на екрані з’являлися різноманітні картини.

Його погляд випадково впав на схему, яка лежала біля макета. Дивно, було таке враження, що він уже бачив її раніше. Де? Коли? В інституті? Ось дефлектор, модулятори. Пригадав формулу розрахунку напруги на дефлекторі, вирішив визначити керуючий імпульс. Засвітилися лазери. Звичним рухом узяв щупи, приклав до кристала: ого, на двадцять процентів занижено! Треба сказати Вікторові, нехай відкоригує. Чи, може, самому спробувати? Пальці вправно тримали викрутку. Зарухалися контакти резистора, точка в точку. Перевірив настройку модулятора, фазировка йому сподобалася. Покрутив…

Щось примусило його відірватись від екрана: підвів голову — з фотокартки на стіні на нього пильно дивились усміхнені очі. І знову він збентеживсь, як від сонячного променя. Йому раптом захотілося співати, сміятись… Схопився з місця, зробив кілька танцювальних “па”. Увімкнув магнітофон і закружляв по кімнаті.

— Ля-ля-ля! Ля-ля-ля!

Ритм музики змінювався, але Дудін легко знаходив відповідні танцювальні рухи, і цей пошук захопив його. Коли плівка скінчилась, він зупинився, вимкнув магнітофон і замислився:

— Чому ж так добре?

Він звик усе аналізувати. Але тут відповіді не знаходив.

Вийшов на кухню, побачив на столі приготовану йому їжу і знову відчув радість.

— Хороший хлопець! Певно ж, квапився, а про мене не забуз!

Хоч Ковальов просив його, зразу ж по обіді прийти до інституту, щоб владнати справу з роботою, Дудін вирішив спочатку поблукати по місту. Перш ніж влаштовуватися на роботу, треба знати, де і з ким живеш. Вийшов надвір, глянув навсібіч: висотні будинки, корпуси заводу, якісь дивні скляні споруди. Підійшов до них, крізь вікна побачив квітучі дерева, на яких висіли плоди. Спитав у жінки, яка проходила вулицею:

— Що це таке?

— Оранжерея. Захоплення наших заводських любителів. Сто двадцять оригінальних тропічних рослин…

— Навіщо?

— Людям подобається.

— А хіба не краще робити якесь одне діло? Працювати й працювати. І грошей більше.

Жінка здивовано подивилася на нього.

— А ви не з неба впали? — Й пішла собі далі, важко несучи сумки.

Дудін якусь мить спантеличено дивився їй услід, потім його погляд спинився на будинках виробничого об’єднання. До прохідної під’їжджали машини, йшли люди, а всередині щось гуло і дихало. Він попрямував до цих величних корпусів. Побачив за склом якогось хлопця, махнув рукою, підморгнув, але той перелякано відсахнувся. Попрямував далі, хоча й сам не знав, куди й чого. Він же збирався оглянути місто.

На прохідній треба було тільки натиснути кнопку з номером, щоб на стіл чергової випала перепустка. Дудін ураз збагнув принцип роботи цього складного механізму і засміявся: просто! Натиснув кнопку, перепустка випала з гнізда. Підійшов до вахтера і чемно привітався, усміхаючись:

— Правда, гарний день? Я відчуваю, як радісно б’ється серце у ваших грудях. Угадав?

Огрядна, років сорока п’яти жінка, що приготувалася слухати щось серйозне, раптом засміялась і подала перепустку, навіть не глянувши на фотокартку.

Відчинивши вхідні двері, Дудін опинився на заводському подвір’ї. Клумби, дерева з розкішними кронами, а між ними — доріжки, по яких їздять електрокари, поспішають люди. Дудін рушив сквером. Відхилив двері, в яких щойно зникла група робітників. Величезні преси били по металу, механічні руки підхоплювали деталі і переставляли їх на інше місце. Дудін ходив між рядами машин і з цікавістю стежив за рухом деталей. Та ось щось його збентежило і примусило спинитися: “Чому цей потік розривається?.. А якщо?..” — Він почав обчислювати, в уяві постала інша програма. Дудін підійшов до групи роботів, які зварювали, згвинчували, свердлили, переставляли якісь вироби, і тільки поклав руку на блок керування, як швидкість руху механізмів одразу ж змінилася. Виріб пішов по іншому колу, змінилась і швидкість операцій. Підбігли наладчики. Поглянули на механізми.

— Змінився цикл обробки, — сказав один.

— Час на неї зменшився! — додав юнак в окулярах і робочій спецівці, з ключиками та вимірювальними інструментами в кишенях. Він вдивлявся у регістри, що світилися, і щось нотував у блокноті. — Програму змінено. Але на краще. Невже машина сама знайшла оптимальний режим? Може, залишимо так — для перевірки?

— Щоб технологи дали нам по шапці? — заперечив другий. — Мені плювати на оптимальність, головне, щоб не лаяли… Змінюй програму.

“Оце так інженери! — зітхнув Дудін і попрямував далі. — Нехтують оптимальністю заради перестраховки наладчика!”

Дійшов до кінця цеху, постояв трохи і тепер уже дивився на лінію байдуже: “Так, потоки не стикуються!”

У складальному на конвейєрі працювали дівчата. Він підійшов до однієї з них. Непомітно легенько притиснувся до приладу. Дівчина прикладала щупи до пристрою, прибирала руки, натискала кнопку і дивилася на зелену лампочку приладу. Несподівано засвітилася червона. Дівчина вимкнула прилад, зняла затискачі і поклала картку “брак”. Підійшов другий прилад, знову засвітилася червона лампочка.

— Стій! — закричала дівчина. — Брак. Майстер зиркнув на Дудіна.

— Не відвертайте її уваги! — і звернувся до дівчини. — Де брак? Показуй… Ти повертай, повертай…

Дівчина ввімкнула прилад, під’єднала затискачі, натиснула кнопку — спалахнула зелена лампочка.

— Ану, дай мені он той комплект, — і вказала на бракований пристрій.

Хлопець підніс їй блок. Вона приклала затискачі, натисла кнопку.

— Усе в нормі, — зрадів майстер. — Панікуєш!

Дудін повернувся і заквапився геть. Дівчина здивовано дивилася то на прилад, то на пристрій. Раптом побачила, як Дудін обернувся, підморгнув їй, потім підняв руку і ледь помітно помахав пальцями.

— Не розумію, — розгублено вимовила дівчина й довго дивилася вслід Дудіну.

А того розвеселив цей його жарт. Він ішов і усміхався, вдивляючись в обличчя людей. Його вітали, і він не дивувався: а чому б не привітатися з людиною, у якої гарний настрій?

Люди заходили в ліфт. Дудін пішов за ними. Став біля кнопок керування. Ліфт несподівано поїхав униз, потім плигнув угору. Вниз — угору, вниз — угору. Жінки зашуміли, а чоловіки перезиралися, нічого не розуміючи. Двері не відчинялися.

— Що з автоматикою? — захвилювалися жінки. — Зараз застрянемо.

Але ліфт зупинився, двері розсунулись, і Дудін вийшов у коридор. Довгий ряд скляних дверей і на кожних табличка. А за дверима — люди, папери. Один підпис лягає на другий. Дудін ішов уздовж коридора, читав таблички.

Спочатку був “Заступник директора”, потім “Начальник відділу”. А далі що? Може, зазирнути?

Тернавський сховався від Ковальова у відділі комплектації і весело романсував з дівчиною, що сиділа за великим столом, заваленим паперами.

— Чому б вам не наважитись і не прийти на побачення? — запитував він, зазираючи в її темні очі: — Може, боїтеся?

Зайшла секретарка, привіталася, подала дівчині документи, зачекала, поки та розпишеться в книзі, й вийшла.

— Ну то як? Прийдете? — перепитав Тернавський.

— Не знаю.

— Господи, такий гидкий настрій, а ви ще й відмовляєте. Ось зараз зроблю літак і заберу вас із собою!..

Теревенячи, Тернавський склав з якогось папірця літачок і пустив його у вікно. Дівчина ахнула:

— Ви ж листа з міністерства викинули! Там підпис начальника управління!

— Он як! Я й гадки не мав, що ви, рядовий технік, непомітний клерк відділу збуту, листуєтесь із самим Сиченком.

— Зовсім не з Сиченком, а з таким самим працівником, як і я. Начальник тільки підписує.

— То що ж, по-вашому, начальник існує тільки для підписів?

— А ви як думали? Що ж з листом робити? Він же зареєстрований!

Вона підвелася, підійшла до вікна, побачила, що літачок зім’яли й забруднили машини і зітхнула:

— Ну, гаразд. Може, і обійдеться. Не помітять, що з тисячі листів на один не дано відповіді.

— Віктор Георгійович? — схопився Тернавський. У кабінет зайшов Дудін. — Я на хвилиночку, зараз закінчу документацію!..

Він кулею вилетів з кімнати. А Дудін пішов за ним слідом. Відчинив двері лабораторії, у які хапливо заскочив хлопець, і завмер: де він бачив цю дівчину? “Маша!” — пригадав її ім’я. Так, це з нею стояв Віктор в аеропорту. Тоді Дудін уперше почув її ім’я. Це її фотокартка висить у Віктора в кімнаті.

Дудін сів за стіл, на якому стояв термінал, поклав руки на клавіші. На екрані виникли спочатку троянда, потім ромашка, а тоді зображення Маші.

— Тільки цього нам не вистачало! — вигукнула руда дівчина, що сиділа у глибині лабораторії. — Усе пропало, і з’явилася наша цяця!

Попова розгубилася, коли побачила своє зображення на екрані.

— Вже й на екран пролізла! — буркнулл рудоволоса.

Дудін встав, підійшов до неї, підморгнув і несподівано для себе сказав, звертаючись до всіх:

Дві жінки руді! Ви із сонцем повінчані.

Дало воно вам і тепло, і снагу,

І вроду, і душу, весною заквітчані,

І зливу волосся, таку осяйну…

Співробітники перезирнулися, почали перешіптуватись, вражено дивилися на Дудіна. Хтось навіть спитав:

— Вікторе Георгійовичу, що з вами? По селектору пролунав голос секретарки директора:

— Ковальов, негайно до Білобородька!

Дудін не звернув на це ніякісінької уваги і читав далі:

Обрав би руду я, як сонце палючу, -

Святу, що дарує і ніч, і зорю…

Одну лиш обрав би я, милу й ваблючу…

Та дві їх… Якій же сказати: “Люблю”?

Юля і Маша спантеличено дивилися на Дудіна.

— Вікторе Георгійовичу, вас директор викликає. Ви так захопилися віршами, що навіть і не почули, — ущипливо зауважив Тернавський.

— Кого? Мене? — перепитав Дудін. — Шкода. Так добре з вами.

І, вклонившись, вийшов з лабораторії. Зображення Маші відразу зникло з екрана, поновилася колишня інформація.

В коридорі Дудін спитав у якогось співробітника, де кабінет Білобородька. Той здивовано глянув на нього і показав рукою. У приймальні Дудін прочитав на табличці ім’я та по батькові “генерального”, поглянув на секретарку і постукав зігнутим пальцем у двері.

За великим столом він побачив літнього, років шістдесяти, чоловіка. Обличчя суворе, трохи видовжене. Одна брова вища за другу. Крізь окуляри дивилися цікаві, гострі очі, які немов просвердлювали співрозмовника.

— Сідай-но, шановний. Що ж це ти підводиш об’єднання? Андрос приїхав з перевіркою, а ти взявся з’ясовувати взаємини з Батуріним? Ну, добре, рубонув правду-матінку. Гадаєш, усі ці проблеми хтось за нас вирішить? Андрос допоможе? Якщо самі не здолаємо…

Дудін розгублено мовчав.

До кабінету прослизнув Батурін. Побачив Дудіна, напружився.

— Що вам тут треба? — спитав тихо. — Новий скандал затіваєте?

— Я запросив, — озвався Білобородько, явно невдоволений втручанням Батуріна.

— А я думав, він скаржитись прийшов. Ось я тут наказ на нього заготував. Вліпимо догану, щоб надалі думав, коли, що і де говорити.

Білобородько взяв списаний дрібним почерком папірець, прочитав, насупився, кутики його губів зметнулися вгору. Він ще на якусь мить затримав папірець і передав його своєму заступникові.

Почалася нарада.

Один по одному підводилися начальники цехів, звітували про роботу. І чим більше говорили, тим гучніше лунали голоси. Розпалилася суперечка. Директор слухав, постукуючи пальцем по столі. Тільки-но хтось підвищував тон, стукіт ставав голосніший. Якщо й це не допомагало, тихий, але владний голос нагадував:

— Шановний, сядь, охолонь. Коли киплять пристрасті, істина випаровується! Нехай Гаркуша пояснить, він — головний інженер, йому й карти в руки.

А Дудін сидів і думав: ну навіщо збирати людей, коли й так усе ясно… Підняв руку. Директор довго не помічав її, зрештою кивнув головою.”

— Не стикується тут. — Дудін обвів усіх поглядом і зупинив його на Білобородьку. — Для одного цеху потрібно дві тисячі вісімсот двадцять шість деталей, другому— тисячу шістсот сорок чотири, а в запасі на тридцять одиниць менше.

Тепер усі почали підраховувати. Але ніхто не скористався терміналом, що стояв біля директорського столу.

— Правильно! — погодився директор.

— До того ж, — знову підвівся Дудін, — на потоках ліній у механічному цеху теж є невідповідність: у однієї продуктивність вища, ніж у другої… Ось, погляньте…

Підійшов до термінала.

— Дозвольте?

Почав швидко вводити дані, й на великому екрані перед усіма відтворилася схема потоків з цифровими даними.

Поки начальники цехів і Гаркуша розбиралися в цифрах, Дудін розмірковував, як незручно в кабінеті директора. Вузький стіл, щільно притиснуті до стіни стільці. Директора не видно. Як уже тут побачити колегу? От якби столи поставити вздовж стін, директора залишити на місці, поряд заступники, щоб могли радитися. Тоді на великому екрані все було б видно. Заклади інформацію перед нарадою в машину, хай машина працює, тоді не доведеться кричати. Вона розумна, все проконтролює.

Увійшов Андрос. Помітив Дудіна і, сідаючи біля нього, тихо сказав:

— Триста шістдесят п’ять на сто сімдесят три…

— Шановний, Вікторе Георгійовичу, ви куди? — спитав Білобородько, коли Дудін рвучко підвівся і квапливо попрямував з кабінету.

— Та нічого, невідкладна справа. — Він притулив руки до живота й поспішив до виходу.

Батурін несподівано зареготався, а Дудін вийшов із приймальні і швидко побіг коридором. Спустився ліфтом, проскочив через прохідну і тільки вже на вулиці з полегкістю зітхнув.

У нього поліпшав настрій. Він був задоволений, згадуючи, як здивував цих генералів виробництва. А що? Сперечаються, а самі навіть і не порахували. Машиною нехтують. Ви творчістю здивуйте. Не тільки контролем!

Оглядаючи місто, Дудін до вечора протинявся по вулицях. Ні, це була не Москва з її широкими проспектами і “величезними будинками. Однак місто було затишне і веселе. Один із будинків зацікавив його тому, що біля нього юрмилися люди… “Палац культури”, — прочитав він. Продавали квитки на зарубіжний фільм. Дудін став у чергу, взяв квиток. У великому залі показували фільм про якихось коней, яких пристрілюють. Довго й нудно крутили марафонський танець. Сюжет дратував, але йти звідси не хотілося. Здавалося, що далі станеться щось цікавіше. Та з кожною хвилиною йому все більше не подобалося, як люди катують себе заради грошей.

Почалася друга серія, але Дудін не витримав, вийшов із залу. Коли прямував уже до виходу, його зупинив покажчик “Більярдна”. Всередині у нього щось здригнулося: він ступив уперед. Гравців було мало. Блискучі кулі, нові столи, оббиті зеленим сукном, — азарт гри приглушив усі інші бажання…

Після змагань Тернавський зайшов у буфет палацу випити кави. Настрій зранку був зіпсований неприємною розмовою з Ковальовим. Лотім вони зіткнулися ще в обід, а наприкінці дня той обізвав його неробою, погрожував винести догану. Тернавський потрошку ковтав каву, позираючи крізь прочинені двері в більярдний зал. Нараз йому здалося, що в більярдній з києм у руках стоїть Ковальов.

— Ну й ну! Невже “зануда” грає? Мораліст проклятий, у пірамідку…

Він швидко допив каву і підійшов до столу.

— Вікторе Георгійовичу, — доторкнувся до рукава Дудіна. — Ніколи вас раніше тут не бачив. Хіба ви захоплюєтеся більярдом?

Дудін обернувся — перед ним стояв дебелий хлопець.

— Може, з самим Филимоненком хочете позмагатися? — сказав Тернавський, кинувши на молодого кремезного парубка з банкенбардами й борідкою, який саме прицілювався до кулі, і на його обличчі промайнула іронічна посмішка.

— Снайперський постріл, — сказав суперник Дудіна, понижуючи голос, коли куля влетіла в лузу. — Цілковита поразка.

— Я думав, що, крім приладів, ви нічого й відать не відаєте, — патякав Тернавський. — Виявляється, ви й у більярд граєте. Сьогодні образився на вас: тільки приїхали, більше ніж два тижні не бачились, і зразу прочухан! Та ще після того, як вірші читали. За що?

Дудін дивився на хлопця, згадав лабораторію і засміявся.

— Прочухан, кажеш? — похитав головою, поклав йому руку на плече. — На те, голубе, й щука, щоб карась не дрімав! А гра на більярді — творчий процес: розрахунок траєкторії, сили удару — складна математична модель. Шеннон, наш теоретик, казав, що в будь-якій грі є певна кінцева кількість можливих ходів.

— Шеннон казав про гру в шахи.

— Навіщо впиратися теорією у глуху стіну? Мисліть ширше!

Обидва засміялись, а Тернавський з полегкістю зітхнув. “Нормальний хлопець! — подумав. — А на роботі просто зануда!”

Гра почалась азартно. До їхнього більярдного столу зійшлися майже всі присутні в залі. Це додало гравцям ще більшого завзяття. Дудін упевнено клав кулю за кулею. Тернавський метушився круг столу і благав:

— Вікторе Георгійовичу, як лицар від науки, захистіть честь!

— Ану, лицарю, відійди, щоб потім не нарікав, — замахнувся дружок Филимоненка.

— Спробуй! — випростався на повен зріст Тернавський.

— Припиніть суперечку! — втрутився Дудін. — Теорію, друже, галасом не візьмеш. Ось дивіться: застосування методу Понтрягіна в ігровій ситуації…

Хтось підштовхнув Дудіна. Він опустив кий і глузливо спитав:

— Акуратніше можна?

— Дванадцятий у лівий кут.

— Ставлю на кулю десятку! — вигукнув хтось із уболівальників.

— Двадцять!

Филимоненко обвів усіх поглядом й зневажливо кинув:

— Двісті! Приймаєш? — обернувся він до Дудіна.

Той пильно подивився на нього, побачив підступний злий вогник.

— Приймаю!

Гра тривала до пізнього вечора. Дудін сяяв — він вигравав. А Филимоненко остаточно втратив славу першого гравця.

Прокинувшись уранці, Ковальов побачив, що Дудін сидить за столом і читає книжку.

— Ти що, й досі не лягав?

— Ні. У тебе такі цікаві книжки.

— І ти розумієш усю теорію?

— У деяких книжках чимало помилкових висновків, забагато математики. Дехто з авторів явно хизується ерудицією.

— “Помилкових”, “ерудицією”? Що ти в цьому розумієш? Ти ж навіть інститут не закінчив!

— Я завжди любив математику. Ось хоча б ця книга “Аналіз математичних…”

Ковальов ішов на роботу і думав про розмову з Дудіним. Той так легко оперував формулами, що це викликало подив: звідки у нього такі знання?

Відчинивши двері в лабораторію, побачив, що всі співробітники обступили Тернавського. “Знову замість роботи прес-конференція!” — невдоволено подумав він.

— Двісті карбованців на кулю! Замовляє дванадцятий у кут — і ба-бах! Виграє у самого Филимоненка. Без будь-якого хвилювання, спокійний, впевнений, сипле дотепами. Один мені особливо сподобався: лікар якось запитує…

Потішений увагою співробітників, Тернавський стояв мов на п’єдесталі пошани.

— У чому річ? Знову теревені замість роботи? — роздратовано кинув Ковальов.

— Розповідаю, як ви вчора Филимоненка “розстріляли”!

— Що-о?

— Найкращого в місті більярдиста! Він у всіх вигравав, а ви його за один раз на двісті карбованців… Він аж позеленів…

Ковальов слухав Тернавського і не міг збагнути! “Який більярдист? Які двісті карбованців?” Скривився, ніби кислицю вкусив.

— Ви часом після тренувань не захворіли? Протоколи випробувань оформили? Я ж іще вчора просив, якщо кліматику не закінчите…

Тернавський зітхнув.

— Ну, навіщо ви так, Вікторе Георгійовичу? — з докором сказав він. — Ми ж учора, здається, порозумілися.

— Якщо до дванадцятої не закінчите кліматику, дістанете догану. І не базікайте дурниць про якогось Филимоненка.

— Вікторе Георгійовичу, вітаю.

Ковальов озирнувся. Перед ним, широко всміхаючись, стояв начальник лабораторії ВТК.

“Почалося! Тепер від поздоровлень не відіб’єшся. Дізналися-таки про медаль на виставці!” — з прихованим задоволенням подумав Ковальов.

Начальник лабораторії потис йому руку і, вдивляючись в обличчя Віктора, додав:

— Кажуть, ви в самого Филимоненка виграли?

Ковальов розгубився. Він тільки тепер зрозумів: “Дудін відзначився, а я — іменинник. Мою систему на виставці удостоїли медалі, і до цього нікому немає діла, а тут якийсь більярд — і стільки галасу…”

Сів і втупився у стіл.

— Що з тобою, “переможцю на більярді”? — підійшла до нього Маша.

— Нічого, — знічено відповів Віктор. — Просто дивуюся: чому нашу з вами роботу так’знецінено? Золота медаль — ніщо порівняно з виграшем на більярді.

Дудін подивився у вікно: справжня злива. Дивно, погода гидка, а настрій чудовий. Чому так? Тому, що ситий? Дурниці. Здоровий? Чи добре тобі, коли у тебе все є? У Ковальова є все, а хіба йому добре? Чим він незадоволений? Ось він, Дудін, усім задоволений. Для нього все просто і ясно, тому й настрій гарний. Захотілося їсти. Пішов на кухню. Пусто. Приготувати обід? Магазин поблизу, він упорався за півгодини і, повернувшись, заходився готувати обід.

Годин через дві знову засів за книжки, гортав їх одну по одній. У всіх привабливі назви: “Булева алгебра”, “Ассемблер”, “Імітація мислення”… Він буквально поглинав сторінки. Інформація немов натоптувалася в голову. “Моделювання особистості”, “Прогрес інтелектуальної техніки”… Закрив книжку й вийшов на вулицю, щоб зустріти Віктора. Було ще рано, але йому хотілося скоріше побачити його, запросто поплескати по плечу і при всіх піти поруч. Він радів, що зустрівся з ним у Москві. Було таке відчуття, немов знайшов брата.

Дудін звернув увагу, що від прохідної об’єднання співробітники не розходилися по домівках, а прямували до Палацу культури. “Там відбуватиметься щось важливе, — вирішив він. — Отже, і Віктор піде туди”. І Дудін рішуче рушив до палацу. В свіжому після дощу повітрі стояв запаморочливий аромат квітучої акації. Він з насолодою вдихнув його і заплющив очі. Усередині все бриніло: “Я пам’ятаю мить чудову!” І справді, хіба ця мить не чудова? Зустрівши в палаці Тернавського, страшенно зрадів:

— Привіт, друже! То як? Задовольнив твоє честолюбство? Провчив твого Филимоненка?

Тернавський завмер. Якусь мить стояв мовчки.

— Слухайте, на вас що, часом находить? Щось я вас не можу зрозуміти. На роботі нагримали, а тут запанібрата!

— Так то ж на роботі, — викрутився Дудін, зрозумівши, що Тернавський з Ковальовим у незлагоді.

І взяв його за лікоть. Тернавський здвигнув плечима і сказав:

— Гаразд, я людина не злопам’ятна. Вас директор шукав, усі з ніг збилися. Думали, ви ще в інституті. Телефонували туди.

— Слухай, — підбіг Поліщук до Дудіна і ухопив його за руку. — Директор кличе. Де ти пропадаєш? Ходімо.

“Значить, Віктора нема. Треба його виручати”, — майнуло в думці Дудіна.

— Те, що директор кличе, це добре, — сказав він. — Але не хапай за рукав. Так і роздягти можна. Пам’ятаєш, як у анекдоті: “Здох у горобчихи гуляка-горобець…”

— Що з тобою, Вікторе? — Іван завмер, довго дивився на нього. — Ніколи не розповідав анекдотів, і раптом… Тернавський, може, це ти вчора так вплинув на нього?

— Невже я сам не можу вплинути на себе? — образився Дудін. — Де директор?

Поліщук повів його в буфет.

— Ось, будь ласка, все керівництво: головний інженер Гаркуша, наш шеф Батурін і гість Андрос.

Побачивши Дудіна, головний інженер пожвавився:

— Левку Андрійовичу, маємо можливість подивитися на вашу поразку. Як, Вікторе Георгійовичу, поступитесь перемогою чи, може?..

Дудін з полегкістю зітхнув, в очах промайнув вогник.

— Ти, Гаркушо, не під’юджуй, — почав захищатися директор. — Я теж непогано граю. Хочеш, з тобою позмагаюсь?

— Я — що, я мов той заєць: якщо виграю, то ви ж мене і з’їсте…

Навколо вибухнули сміхом.

— Кажуть, ви хороший більярдист? У кращого в місті гравця виграли? — спитав, підійшовши, Андрос.

— Я ж наче і на виставці відзначився. Що б там не казали, а золота медаль є, — відбувся жартом Дудін.

— Медаль за участь у творчості молодих спеціалістів! — шпигнув Батурін.

— А хіба у вас для виставки є оригінальніша розробка? — насупився Білобородько, звертаючись до Батуріна.

Той промовчав. Не дочекавшись відповіді, Білобородько обернувся до Дудіна.

— Чому ж мені не сказали про нагороду на виставці?

— Так я начебто і про перемогу над Филимоненком не казав.

— Здаюся. — Левко Андрійович жартома підняв руки. — Що ж, шановні, починаємо засідання? Ковальов, прошу з нами в президію. Наш гість Андрос зробить доповідь, а потім, думаю, йому буде цікаво поговорити з вами.

Дудін зиркнув на Андроса і зів’яв під спрямованим на нього поглядом. Здавалося, він не дивиться, а проникає всередину. Дудіна пойняв незбагненний страх.

Урятував директор, який попрямував у зал. Слідом за ним пішли і його найголовніші помічники. А з ними — і Андрос із своїм неприємним поглядом.

— Ну і вліпив же ти йому про цю перемогу! — похвалив Поліщук, обнімаючи Дудіна за плечі.

— Не вистачало, щоб ти мене, мов футболіста, ще й розцілував, — кинув Дудін.

— Вікторе Георгійовичу, — підійшла руда дівчина з короткою зачіскою. — На вас чекають.

— Ви? — усміхнувся Дудін. — Тоді я готовий.

— Ні, не я, — пирхнула дівчина. — Гості.

— Юлю, його директор у президії чекає, — втрутився Поліщук.

— Дарма, — підморгнув Дудін і взяв Юлю за руку. — Директор без мене не вмре, а якщо я не виконаю прохання цієї чарівної дівчини…

Та зиркнула на нього, але руки не вирвала, пішла поруч. Іван остаточно розгубився і здивовано дивився їм услід.

— Ну й ну, — тільки й пробурмотів він.

Підійшовши до співробітників, Дудін упізнав Тернавського, декого з дівчат, тих, кого бачив у лабораторії. Найближче до нього стояв, привітно всміхаючись, кремезний молодик.

— Даниленко, — подав руку приземкуватий молодик.

— У мене був друг Даниленко, — ні сіло ні впало промовив Дудін.

— Може, це я? Ви придивіться! — посміхнувся чоловік. — Це ж вашу модель відзначено на виставці? Вітаю. Як ви добилися керування фокусуванням променів? При допомозі комп’ютера?

Дудін зиркнув на Тернавського, потім на Юлю, на Поліщука, який саме підійшов, і рішуче сказав:

— Навіщо? Хіба не можна простіше? Недарма ж кажуть: у складному криється працьовитість, а в простому— талант! Мої співробітники знайшли простіший метод… Хто розкаже товаришеві Даниленку? — Він обвів поглядом колег.

— Може, я, Вікторе? — спитав Поліщук. — Ми — товариші по роботі, дослідники…

Дудін непомітно відійшов від групи.

…Величезний зал вразив Дудіна. Тисячі пар очей, здавалося, свердлили кожного, хто сидів за довгим столом, і його, Дудіна, теж. У президії звичайно перемовлялися перед початком засідання. Андрос, схилившись до Дудіна, сказав:

— Умовляю Левка Андрійовича передати документацію на вашу модель. Як ви до цього ставитеся?

— А ви не хочете подумати про автора?

— Чому ж? Посаду головного конструктора і завідувача відділу хоч зараз. Переходьте.

— Як це так — “переходьте”? — обурився директор. — Ви, шановний Миколо Олександровичу, своїх розробників виховуйте. Гаркушо, чого мовчиш? Чи, може, згоден віддати такого фахівця, як Ковальов?

— Незамінних людей немає, -озвався той. — Знайдемо іншого Ковальова. Ти як думаєш, Батурін?

— Цілком підтримую. Почуття власної незамінності— це заперечення достоїнств у інших, з цим треба боротися!

— От і добре. Завтра заміните Ковальова на його посаді, — рішуче сказав Білобородько. — Але спробуйте через рік не представити на виставку оригінальної моделі! Гаркуша, візьміть письмову згоду, щоб потім скаргами нас не замучив. — І за мить насмішкувато додав: — Що, шановний Батурін, повертаєте голоблі назад?

Батурін промовчав. Він не сподівався такого повороту.

— І не судіть так легко про “замінність”, — усміхнувся директор. — А ви, Ковальов, вважайте, що вас уже призначили на посаду головного конструктора по розробці відеотелефонів. Ну то що, розпочнемо нараду?

Дудін радів: головний конструктор! Ото здивується Віктор! Він дивився в зал, на спрямовані на нього очі, намагаючись збагнути, про що думають люди, які сидять там. Сотні інтелектів. І кожен жадає інформації…

Виступав Андрос. Він наводив цифри, і зразу ж на великому екрані з’явилася таблиця. Якийсь час було тихо, всі уважно слухали. Та невдовзі зал загув наче вулик.

Дудін стрепенувся: “Як же це? Людина повідомляє потрібні дані, а їм у залі що, нецікаво?” Та й у президії не всі слухали доповідача. Білобородько перемовлявся з Гаркушею. Хтось пройшов поза спинами до Батуріна і зашепотів йому щось, відвертаючи увагу всіх.

Від трибуни, де стояв невеличкий пульт вводу даних і керування екраном, в’юнився провід. Дудін простяг до нього руку. На екрані несподівано з’явилося зображення миші. Вона захопила цифру, яку щойно назвав Андрос, і поволокла у потрібне місце. Зал здригнувся. На мить запала мовчанка. Миша кинулася по нову цифру, але їй назустріч вибіг кіт…

Андрос, помітивши, що в залі всі сміються, розгублено затнувся. Озирнувся назад, побачив, як на екрані змагалися за нову цифру кіт і миша, і враз його погляд застиг на руці Дудіна…

З Палацу культури Дудін пішов рано. Після офіційної частини він потанцював з Юлею, потім з Машею, зіграв кілька партій на більярді з керівництвом і у всіх постарався виграти. Його тягло додому. Непокоїло, чому на нараду не прийшов Ковальов. Та й кортіло сказати йому про призначення.

Дудін вийшов на вулицю. Навколо тиша і непроглядна темрява. Зненацька він почув стогін. Спинився, прислухаючись… Стогін знову розітнув тишу. Дудін кинувся туди, звідки він пролунав, і побачив на землі людину. Нахилившись, упізнав Ковальова.

— Вікторе? Це ти? Що сталося?

Допоміг йому підвестися. Ковальов сплюнув кров’ю і зло видихнув:

— їх тут ціла ватага була. Накинулись і почали гамселити. Вимагали повернути якісь двісті карбованців і погрожували: якщо не віддам, то іншим разом так легко не відбудуся. Оце таке “легко”.

Накульгуючи, він пішов поряд, спираючись на плече Дудіна. А той ураз принишк: збагнув, що розплачуватись за його “виграш” довелося Ковальову.

Вдома Дудін роздягнув Віктора, відмив з обличчя й тіла кров, замазав садна зеленкою, до синців приклав компреси.

— Розмалювали тебе, як ікону! Я все губився в догадках, чому це ти не прийшов на нараду. Вирішив виручати: вдавав, що я — це ти. І всі признали мене за тебе. А знаєш, це я Филимоненка на більярді обіграв.

— Отож-бо й воно! — розсердився Ковальов. — А я думаю, чого мене всі вітають в інституті, був певен, — з відзначенням на виставці! Хай йому чорт, невже успіх у конструюванні складної моделі вартий менше, ніж у грі на більярді?..

Дудін засміявся і, міняючи примочки, виправдовувався:

— Ну, яка тобі користь від перемоги на виставці? А я урвав дещо суттєвіше.

— Знову щось устругнув?

— Директор перевіз тебе на посаду головного конструктора.

— Ти що, зациклився? Хто тебе просив? Що тепер подумає про мене директор та й співробітники? — обурився Ковальов.

— Він сам запропонував. Чому ти не прийшов на нараду? Мені не довелося б відбуватися за тебе, і тобі не набили б синців.

— Я працював в інституті. Багато роботи.

— Як же ти виконуєш вимогу бути гармонійно розвиненою особистістю? Тобі ж ніколи зайнятися ні спортом, ні мистецтвом? А я танцював. З Юлею, з Машею! А що це з Юлею діється? Замкнена, мов сейф. І ключів не підібрати.

— Звідки мені знати, що з нею?

— Ти ж її керівник!

— Ну то й що? Ти, “гармонійна особистість”, краще скажи, коли почнеш працювати?

— Треба подумати. Може, я тут і не залишусь… А поки що ходімо вечеряти, головний конструкторе. Я таку страву приготував, пальчики оближеш.

— Навіщо мені ця адміністративна посада? Я намітив собі грандіозну програму.

— А що? Головний конструктор — завідувач відділу— третя особа в інституті. Ще крок і — головний інженер!

Ковальов сів на дивані, обхопив голову.

— Ну й кар’єрист же ти! Я творчий працівник, розумієш? І на цій посаді не впораюсь. — Він підвівся, мимоволі зиркнув на себе у дзеркало і ахнув: — Як же я піду на роботу? Оце так вигляд!

— Давай я замість тебе піду?

Ковальов понуро мовчав.

— Ну, згоден? — наполягав Дудін.

— Та, мабуть, доведеться — іншого виходу не бачу, — приречено мовив Ковальов. — Боюсь тільки, розвалиш роботу і мене скомпрометуєш.

— А якщо справлюсь? Я — тямущий! Ось поморочився з моделлю — можеш перевірити: працює. Провів розрахунки дефлектора…

— Он як? Ану, де вони? Що ти там накрутив?

Дудін узяв чистий аркуш паперу, олівець, швидко Написав формули, підставив розміри кристала.

— Ти пам’ятаєш усі формули? — здивувався Ковальов.

— Подивився у твоїх книжках.

— Як товщину кристала визначив? Тут же мікрони.

— На око.

— Без мікрометра? Ось аркуш, визнач.

— Сто десять мікрон, — недбало сказав Дудін. — Тренуватися треба.

Ковальов дотягнувся до приладу, вклав між губками аркуш паперу, підкрутив гвинт і вражено подивився на Дудіна:

— Сто десять!

— Слухай, дай мені попрацювати з приладами. Тут одна думка виникла…

— Ого! — здивувався Ковальов. — У нього вже й “думка виникла”!

— Ти проти? Але ж “я мислю — отже, я живу”!

— Гаразд, мислителю! То як, підеш замість мене? Робота нескладна, але не така й. проста. Одне з’ясувати, друге підписати, дати завдання співробітникам, у цех піти — з браком розібратися. Тут кінця-краю нема: скільки не ходи, завжди мало — за мить назбирується тьма-тьмуща проблем. Одних деталей більше, інших менше; то все стикується, то не стикується. Спочатку я намагався з’ясувати, в чому річ, а’ потім зрозумів: не можна осягнути неосяжне, і пустив на самоплив.

— Ну й даремно. Усе в житті треба планувати і чітко виконувати заплановане.

— Я теж так думав, доки на власному досвіді не пересвідчився: теорія одне, а практика — зовсім інше.

— Один мій приятель казав: “Людина не повинна сидіти біля моря, очікуючи на золоту рибку, вона сама собі — золота рибка!”

— Виходить, повне розуміння відповідальності? Тим краще. Нерозв’язаних завдань повен міх, а в тебе двадцять чотири на шістдесят.

— Тисяча чотириста сорок!

— Тобто? — не зрозумів Ковальов.

— Ти ж спитав, скільки буде, якщо помножити двадцять чотири на шістдесят.

— Я сказав, що в добі всього лише двадцять чотири години, а в годині — шістдесят хвилин. Ти, виявляється, феномен з швидкої лічби.

— Змагався з машиною, навіть виграв заклад. Ну, а далі що?

— Далі люди: хороші, погані. Тобі з ними працювати. Отже, повинен знати. Ти вже, як я зрозумів, познайомився з ними. Кожному треба вранці дати завдання. Встановити строк виконання, перевірити якість виконання, а це забирає так багато часу.

— Чому ж ти не використовуєш комп’ютер?

— Знайшов панацею — комп’ютер! — І зітхнув. — Гадаєш, так усе просто?

— От і виходить, як в одній фірмі: постачала вона на продаж морожену рибу…

— Почекай з фірмою, — обірвав Віктор. — Усе залежить від людей. Що робити, коли один ледачий, другий некомпетентний, а третій — недисциплінований? От мої співробітники…

— Ти рабовласник? У тебе “свої” співробітники?

— Облиш теревенити. Так от, Іван Поліщук — чудовий спеціаліст. Ще Маша не підведе. Працьовита. Дисертацію пише. А Юля… Звичайний виконавець, і тільки. І характер — не доведи господи! Або той же Тернавськтй, здоровань такий, спортсмен, а ледащо… Та й у голові вітер свище. Його цікавлять тільки шпаги. Такий собі д’Артаньян у власному соку. Виступав на змаганнях від нашого об’єднання, а в роботі — нуль.

— Що у тебе за характеристики? Невже такі погані люди?

— Попрацюєш — побачиш.

— Що ж, побачимо!

У лабораторію Дудін прийшов рано. Ковальов докладно пояснив, як пройти по коридорах, де взяти ключі, де його стіл. ‘

Дудін зразу впізнав ту велику кімнату, в якій колись уже побував. Обережно ввійшов, роззирнувся, відшукав робоче місце Ковальова, сів в обертове крісло і, задоволений, крутнувся на ньому. Зазирнув у шухляди стола: проспекти, книжки, мікросхеми, план роботи. Потім оглянув лабораторію: навіщо так багато приладів? Контроль схем? Хіба не краще встановити багатоцільов. ий…

Сів за термінал, увімкнув його. Чому його так ваблять до себе пристрої, машини, прилади? Тому що з ними легше працювати? Справді, ввів програму, машина буде креслити, рахувати, редагувати, координувати, навіть проектувати…

На екрані побігли рядки розрахунків. Дудін був вражений: скільки рутинної роботи виконує людина! Чому Ковальов не подумав про це? Інерція мислення? А якщо самому розробити програму?

Пальці легко набирали команди, коли він вводив дані в машину. Тим часом почали сходитися працівники лабораторії. Першою прийшла Юля, як завжди, похмура, у хустці, в руках потерта торбинка.

— Здрастуйте, — буркнула вона і попрямувала до свого робочого місця.

— Юленько. — Дудін підвівся й підійшов до неї. — Ви вчора так добре танцювали — я мало не закохався!

Юля завмерла, ошелешена. Хто б міг подумати, що цей сухар…

— Що з вами, Вікторе Георгійовичу? Ви сьогодні якийсь незвичайний… Дивний…

— Дивний — це коли не вписується у загальновизнані рамки?

— Вибачте, я не хотіла вас образити, — розгублено пробурмотіла вона.

— Що ви, хіба я можу повірити, що ви здатні образити? Ви — сама ніжність, доброта, чарівність, великодушність, — жартівливо говорив він, що тільки спадало на думку приємного.

— Досить, досить, — перебила його Юля. — Ці риси у мене справді є, та, на жаль, їх ніхто не помічає, — засміялася вона.

Юля відчула, як одразу стало легко й вільно. І коли грюкнули двері і в кімнату ввійшла Маша, їй уже не хотілося шукати привід, щоб шпигнути цю Попову. Потім з’явився Тернавський із своїми шпагами.

— Вікторе Георгійовичу, вчора на лінії відеопідсилювачів брак пішов, — оголосили по селектору. — Головний інженер спішно викликає всіх розробників моделі.

— Хто має бажання зустрітися з головним? — спитав Дудін, оглядаючи співробітників. — Так би мовити, позмагатися на шпагах.

— Я, — квапливо озвалася Юля.

— Але ж ви не дуже сильні у фехтуванні, — пожартував Поліщук.

— Вона словом убиває! — ущипливо кинув Тернавський.

— За головного не ручуся, а тебе провчити зможу, — відрубала Юля і пішла.

— Що ж, товариші, — Дудін вивчаюче дивився на співробітників, які вже сиділи на робочих місцях. — Як настрій після вчорашньої наради? Хороший? Так і повинно бути. Тернавський, а ти сьогодні знову із шпагами прийшов? Напевне, суперників багато?

— Я їх обеззброюю не цим, а поглядом. Тільки от щодо вас не виходить: Хоч як віддано дивлюся на вас, особливо коли видаєте завдання, ви все одно мене обминаєте, мабуть, не довіряєте.

— Так ось, друзі, — сказав Дудін. — Віднині завдання вам видаватиме машина.

Він почав докладно пояснювати, як то здійснюватиметься. Коли це в лабораторію вскочив роздратований Батурін.

— Вам казали, що вас викликає Гаркуша? А ви кого послали? Другорядну людину? — напався він на Дудіна.

— Що значить — другорядна людина? Людина не може бути другорядною. Ви вважаєте себе другорядною людиною? — Дудін зажмурився: чому цей чоловік викликає у нього неприязнь?

Відштовхує біологічне поле? Простягнув руку вперед, поворушив нею в повітрі, відчув колючий дотик і відсмикнув.

— Що ви местифікуєте? — спалахнув Батурін.

— Може, містифікуєте? — поправив Тернавський.

— Хочете надто розумними бути? — кинув Батурін Дудіну. — Чого ж ви стоїте? Може, запрошення чекаєте? Вам же сказали йти в цех!

— Дивний метод спілкування! — не стримався Дудін. — У мавп керуючими імпульсами є ляпанці й укуси. Але ж там нижча стадія — керування приматів. А тут високоосвічені люди, і нате вам, — крик.

— Вища освіта не означає наявності вищої культури. Нерідко буває і протилежне, — скипів Поліщук і вже не міг зупинитися: — Душевної прокази дипломом не вилікуєш!

Батурін сторопів і розгублено озирнувся. Йому навіть здалося, що всі дружно хихикнули.

— Через сорок хвилин, Ковальов, принесете особисто директору акт з поясненням причин браку. А ні, то ремствуйте на себе. Я вам покажу мавп!

— Від примата до примітива. — Дудін обійшов Батуріна, уважно розглядаючи його. — Що ж, і таке може бути. Робот третього покоління: кілька ступенів свободи, розпізнає предмети, мовний вивід. Тільки програми захисту людини немає!

Батурін круто повернувся і вийшов, грюкнувши дверима.

— Тепер він усіх з’їсть, — кинув хтось йому вслід.

— Він що, людожер? — серйозно запитав Дудін.

Усі засміялися.

— Може, викликати на дуель? — запропонував Тернавський. — Шпаги є. Турнір! Заради прекрасної дами — істини!

А Дудін розглядав співробітників. Цікаві люди! І зовсім вони не такі, як описував Віктор. Ось Тернавський. Це тільки здається, що ледащо. А багато говорить тому, що не завантажений. А ось його товариш…

— Вікторе Георгійовичу, — Поліщук стояв біля дверей з якимось папірцем у руках. — Ось наказ: вас призначили на посаду головного конструктора і завідувача нового відділу!

— Тепер ми не залежимо від Батуріна! — радісно вигукнув Тернавський.

— Товариші! Хто піде зі мною в цех? — спитав Дудін. — Нерідко чутки збуваються, коли язики довгі! Час і до діла братися.

— Я піду, Вікторе Георгійовичу! — підскочив Тернавський. — Не бійтеся, не бійтеся, я свою роботу встигну виконати, хоч ви мені й не довіряєте.

— Що ж, ходімо подивимося, що то за брак.

У складальному на нього чекали. Підійшла Юля з платою і вказала на мікросхеми.

— Усе перевірено, а блок не працює, — стенула вона плечима.

— Але ж повинна бути причина?

Дудін узяв, плату, підступив до контрольного стенда. Натиснув кнопку запуску, рукою провів по поверхні плати, пальцями промацав мікросхеми. Взяв новий зразок, виконав ті самі маніпуляції. Потім швидко перебрав руками вироби.

— У чотирнадцятого елемента, що забезпечує вмикання, не вистачає потужності. Перевір на вхідному контролі мікросхему, — сказав він Тернавському, — ось цю.

Тернавський покрутив у руках плату, помацав мікросхему, нічого не вийвив. Глянув на Юлю. Вона нічого не розуміла. А Дудін, наче й не було нічого, повернувся і заспішив у лабораторію.

Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як у лабораторію влетів збуджений Тернавський.

— Ясновидець, — вигукнув, не спускаючи очей з Дудіна. — У чотирнадцятому елементі й справді сідав тригер. Як ви визначили? Друзі, Віктор Георгійович без усяких приладів визначив…

— Досить, — стримав його Дудін. — Давайте без містики. Треба вчитися довіряти пальцям. Вони здатні розрізняти мікровольти. Я вже помітив: чим освічеуіші стають люди, тим менше довіряють собі. Розробляємо надзвичайно чутливі датчики, хоча самі — унікальні прилади.

Директор зустрів Дудіна доброзичливо:

— Сідай, шановний. З наказом ознайомився? Ну, як на новій посаді?

— Усе в нормі, якщо не зважати, що хата згоріла.

— Не збагну. — Білобородько спантеличено глянув на Андроса, який теж був. у кабінеті.

— Завжди щось у нормі, а щось і на грані пожежі або вже й горить. Хіба не так і в житті?

Левко Андрійович багатозначно гмукнув.

— Але якщо своєчасно передбачити об’єкт пожежі, то її може й не статися, — зауважив Андрос, у руках у нього був списаний формулами аркуш.

Дудін мимоволі кинув погляд на розрахунки, і його вразила помилка.

— Три мільйони двісті тисяч. Перерахуйте! — сказав він.

— Прямо з ходу визначив? — обізвався Андрос і звів очі на Білобородька. — Я й кажу директорові. Саме в цьому причина нестикування на автоматизованих лініях.

— Дивно, — замислено мовив Дудін. — А я сушу голову, що з цими потоками? Та хай — це механізми! Ви зверніть увагу на керівництво. Крики, виклики, розноси, метушня, наради без порад. І розподіл навантажень між співробітниками скрізь різний: в одних відділах — по саму зав’язку, в інших — і третини того не набереться. Ось, будь ласка. — Він узяв зі столу директора аркуш і написав розподіл робіт по відділах.

— Чому ж ви раніше мовчали? — насупившись, переглядав Білобородько нотатки Дудіна.

— Батурін усе вирішував.

— Як же ви додумались до цього?

— Я з машиною ранком розмовляв, — вона й видала таємниці! От ви завели порядок для всіх керівників: працювати до дев’ятої вечора. Це комусь потрібно?

— Ну, аякже? — рішуче сказав Білобородько.

— Але ж сидіти до ночі — не доблесть, а ознака поганого керівництва.

— А якщо не встигаєш?

— Ось у мене розкладка, хто чим займається. Погляньте: ніхто, виявляється, не працює за себе. Начальник цеху вирішує завдання майстра, а ви — за начальника цеху. А за вас вирішує…

— Та-ак… — промовив Білобородько, — за мене — міністерство? Але якщо дехто з керівників некомпетентний?

— Я вже пробував одному товаришеві розповісти історію, як фірма прагнула домогтися підвищення якості постачання рибою. В Англії скоротилося споживання свіжомороженої риби. Почали досліджувати, в чому річ, і з’ясували, що погіршилися її смакові якості. Одні пропонували встановити дорогі холодильники, інші — доставляти рибу живою в резервуарах.

Андрос раптом засміявся:

— Історія, як у басейнах примусили рибу рухатися? Так то ж риба!..

— Хіба я цього не розумію. Було б смішно, якби я ототожнював рибу і людей. Я лише хочу сказати, що для людей теж потрібні мотиви, тільки зовсім інші. І мотиви ці треба шукати.

— Але, Вікторе Георгійовичу, одному виробництва не потягти. Соціологи підрахували, що’ директор працює у півтора раза більше, ніж належить, а встигає зробити всього дві третини того, що належить. І причина цього в тому, що нема чіткої, добре продуманої системи.

— Так уже й нема системи? Автоматизували фінанси, план, кадри. Що ще обчислює машина? — перераховував Білобородько.

— Усе це так, — погодився Дудін. — Однак ці системи не об’єднано загальною системою управління. Дозвольте мені попрацювати над цим?

Білобородько промовчав, тільки пронизав Дудіна гострим поглядом. Андрос підвівся і, попрощавшись, вийшов.

— Ти був раніше знайбмий з Андросом? — спитав Білобородько.

— Я? Вперше зустрівся у вашому кабінеті. Мені він навіть видався несимпатичним: колючий якийсь. І дивиться підозріливо.

— Він про тебе високої думки. Говорить про твої колосальні можливості.

— Це, мабуть, після того, як програв у більярд? Ага, у мене до вас велике прохання: підіть сьогодні з роботи о шостій. Якщо робота в об’єднанні стане чи загальмується — значить управління на низькому рівні. Проте ви, сподіваюсь, не вважаєте, що він такий низький?

Білобородько хотів заперечити, бо не любив, щоб у його справи втручались інші люди, та раптом усупереч собі погодився:

— Що ж, на сьогодні умовили, а завтра побачимо.!.

— Завтра, гадаю, у вас буде значно більше підстав піти своєчасно.

— Добре, шановний. Але ти скажи, як же вдалося примусити рибу рухатися?

— Запустили в басейн хижих риб. І вся інша риба змушена була рухатися значно швидше. Так і зберегли її смакові якості.

Дудін повернувся до лабораторії в піднесеному настрої. Директор підтримав його план розробки системи управління. Тепер слід обміркувати, як краще розподілити завдання між співробітниками. Кому що під силу. Для цього потрібна психофізична характеристика кожного співробітника. А як її визначити? Його погляд привернула Юлина синя хустка. Він хотів зрозуміти причини різкої поведінки цієї дівчини. Коли хтось заходив у лабораторію, її очі вистрілювали з-під хустини і знову впиралися в екран дисплея. От Маша — зовсім інша людина! Вона єдина, чиї робочі якості правильно описав Ковальов. Щоправда, надто зосереджена, працює, як автомат, навіть голови не підводить. А Юля? Уже побачила, що на неї дивляться. А якщо… Дудін підійшов і сів поруч.

— Що якби ви замість цієї рутини взялися до цікавої творчої роботи? Ось дивіться. — Він увів у термінал дані, і на екрані виникла схема.

— Тут білі плями, які треба дослідити. Це допоможе розв’язати проблему автоматизації контролю.

— Вікторе Георгійовичу, — жахнулася Юля, — та це ж робота для кандидата наук!

— Ну, то й що? Хіба, кандидат — не людина? Виконаєте це завдання, підете далі. Термін — тиждень.

Юля мало не задихнулася.

— Так тут же на місяць роботи!

Дудін вивів на екран дані.

— Ось розрахунки: тиждень, і не більше. Погоджуйтесь, а то доведеться звернутися до Попової. Вона візьметься, їй буде цікаво.

Це прізвище вплинуло сильніше за будь-які аргументи, і Юля, довго не розмірковуючи, погодилась.

— І зніміть цю хустку. Вибачте, звичайно… Але я прошу, будь ласка…

А за мить він уже щось погоджував з Тернавським, який був фахівцем у галузі моделювання схем.

— Вікторе Георгійовичу, — покликала Юля. — А якщо це завдання розв’язати так?

Дудін зиркнув на відображену на екрані схему:

— Ви молодець, Юленько! Іншого я й не сподівався. Чому ж тоді весь час займалися такою примітивною роботою, як контроль схем?

— Чому примітивною? Вигострювала логіку. У мене визріла ідея, але вона нікого не цікавила. І вас теж. Тут кожен сам собі працює, хоч нас усіх називають колективом лабораторії! Он Попова евристики розробляє. А кому вони потрібні? Хіба що для її дисертації.

— Отепер усі ваші розробки будуть на часі, дуже потрібні. Ми без них просто не зможемо обійтися. Починаємо створювати робота…

— Так і я евристиками займалася.

— Он як? Тоді я даю вам магнітну стрічку. Встановіть її на зчитування. Бачите? Білобородько: його зображення, голос. Це запис реального об’єкта. Складіть програму керування його зображенням. Для однієї роботи, яка в перспективі… — І раптом, спинивши на ній довгий погляд, вигукнув: — Слухайте, та ви ж напрочуд гарна без хустки. Не надівайте більше її. Усмішка вам до лиця. Ну чого ви боїтесь? Усміхайтеся! Смійтесь!

Юлі було так смішно дивитися на цього дивного Ковальова, що вона, не стримавшись, засміялася. І лице її наче хто підмінив — воно стало добрим і ніжним…

Нарада почалася з самого ранку. Цього разу її проводив Гаркуша. Проходила вона бурхливо. Батурін, який завжди взаємодіяв з Гаркушею, підтримував його.

— Тільки й чуєш: не стикуються, не стикуються!.. — гримнув він на начальника цеху. — Тобі що головний інженер сказав? От і виконуй!

— Тихше! — намагався втихомирити присутніх Гаркуша. — Строки для вас не закон? А ти, Парамоновичу, мовчи!

І почалося — прочуханки, пересвари, взаємні докори.

Дудін був вражений неузгодженістю в роботі служб, суперечностями в розпорядженнях, численними помилками. Та коли Батурін почав шпетити старого робітника, не витримав, підвівся і пішов до дверей.

— Ковальов, ти куди? Я ще не закінчив! — скипів Гаркуша.

— Мене запрошували на нараду. А тут що? Хто з ким радиться? Тут гримають, лаються. Це не нарада.

— А ти б хотів, щоб тебе по голівці гладили, розумнику? — обірвав його Батурін.

— А розум що — хіба крамола? Думати, творити — це і є справжня робота, — усміхнувся Дудін і причинив за собою двері.

І тут несподівано зустрівся віч-на-віч з Андросом. Той немов чатував на нього.

— Що вас так засмутило, колего? — спитав Андрос.

— Усе більше впевняюсь у шкідливості суб’єктивізму в управлінні. І чому це багатьом здається, що для керівництва колективом треба якнайбільше емоцій — криків і зиків?

— Існує думка, що без цього не можна. Ще не в кожному колективі економічні закони спонукають активно працювати. От деяким керівникам і здається, що гримання та погрози — це і є керівництво.

— Отже, ви вважаєте, що там, де в колективі гримають і погрожують, не діє економічний закон? Я задоволений вами.

— Не розумію. Андрос не відповів.

— Наради замучили, — поскаржився Дудін. — Ще не закінчилась в Гаркуші, а вже викликає Білобородько. А взагалі відкривається велике поле для діяльності. Комерційний директор натискає на відвантаження, головний вимагає виконання плану по новій техніці. А цехи не можуть одночасно все робити. От і безладдя.

— Це правда, — погодився Андрос. — Запропонуйте заступникам дотримуватися рангів.

Вони повільно йшли поруч і неквапливо розмовляли. Попрощалися біля директорського кабінету. Відчиняючи двері, Дудін уже приготувався до нової наради. Та на нього чекала несподіванка.

…Більше тижня Білобородько вивчав ділові якості Ковальова і Батуріна, розмірковуючи, кого призначити заступником по науці Обіймаючи посаду генерального, він не мав змоги глибоко вникати в роботу цього підрозділу. Потрібен був науковий лідер. Але не такий, що за все хапається і сам усе тягне. Тут має бути, людина, яка б змогла повести за собою інших. Гаркуша пропонує Батуріна. Та сам Білобородько чомусь більше симпатизував Ковальову.

Він вичитав у, науковому журналі, що в столичному місті, в дослідному інституті, займаються моделюванням зображень, і зрозумів, що напрямок їхніх досліджень збігається. Спочатку занепав духом, потім збагнув, що для нього це повідомлення — знахідка. Запросив до себе Батуріна і Ковальова.

— Мені здається, шановні, — сказав він, — ви маху дали. Переконували, що ми єдині автори нової системи, а ось у столиці таку штучку вже створили, навіть у журналі про неї написали. Треба докладно ознайомитися з цією розробкою, щоб нам з вами не винаходити велосипед. Такий дубляж може влетіти державі в копієчку. А може, щось із того, що вони вже зробили, і нам пригодиться. Кого послати? Напишіть свої пропозиції. — І він дав їм обом по аркушу паперу.

Батурін одразу написав своє прізвище. Дудін розмірковував: “Добре було б послати Поліщука, щоб вивчив оптику. Попову і Юлю — розібратися з програмами. Та й Тернавському не завадило б. І звичайно ж, Ковальова. Тільки він навряд чи поїде — поки що весь у пластирах) Попова й сама б упоралася. Та Юлі поїздка більше потрібна, щоб підбадьорилась, повірила в себе. Навіть краще, якщо Попова залишиться. Вирішено, їде Юля. А втім, Тернавського теж доведеться залишити замість завідувача відділу”.

Білобородько взяв аркушики, уважно прочитав їх і відпустив обох.

“Батурін, як завжди, замикається на собі, — подумав він. — Усю інформацію, а отже, і владу, хоче зосередити в своїх руках. Ковальов розподіляє завдання. Якщо станеться щось з одним, підстрахує інший. Рішення правильне!”

Викликав секретарку, передав заповнений Дудіним листок:

— Ось що, Оксано Іванівно, готуйте наказ про відрядження цих товаришів. Не забудьте в групу включити і Ковальова. А тепер сядьте на хвилиночку, давайте складемо лист керівництву. Маю одну ідею. Тільки про неї нікому ні слова!

Повернувшись увечері додому, Дудін одразу помітив, що Ковальов чимось засмучений.

— Що з тобою, Вікторе?

— Нічого не виходить.

Він підійшов до апаратури й почав регулювати блоки. Зрідка пристрій вистрілював яскравим пучком світла. Обличчя, заклеєне клаптиками пластиру, робило Ковальова схожим на якесь фантастичне створіння.

— Немає рівномірності світіння.

— Тому й засмутився? Роботу, любий, треба виконувати з радістю, інакше вона не дає втіхи. З поганим настроєм навряд чи можна зробити відкриття. Не збагну, чому ти мучишся сам? Можеш пояснити причину?

— Я повинен вирішити проблему.

— Навіщо?

— Навіщо люди підкоряють вершини гір, ризикуючи життям? Долають усі перешкоди, перепливаючи океани?

— Однак чому ти повинен робити це сам? Іван Поліщук розробив оптику, і це дасть можливість краще сфокусувати пучок. Ти морочишся з інтерфейсом, щоб зв’язати пристрій з комп’ютером, а у Тернавського уже все готове.

Віктор відірвався від регулювання, глянув з неприхованим інтересом:

— Звідки ти знаєш про інтерфейси?

— А що? — образився Дудін і здвигнув плечима, кидаючи портфель на диван. — По-перше, я в обчислювальному центрі працював. По-друге, хіба я не головний конструктор свого напрямку? Повинен знати!

— Але ж тут потрібні фундаментальні знання?

— Виходить, вони у мене є.

— Звідки?

— Мені це важко пояснити. Та я сам відчуваю: між тим, що я знав, коли ми вперше з тобою зустрілися, і тим, що знаю тепер, — дистанція величезного розміру. Але навіщо про це? Давай краще поміркуємо, в якій кімнаті зручніше влаштувати тобі кабінет.

— Це так важливо?

— На мою думку, важливо. Кабінет керівника — не особистий комфорт, а фактор ефективної роботи.

— Знову лізеш в авантюру?

— Чому? Якщо бачу можливість поліпшити управління всією організацією — хіба це авантюра? У мене вже й розрахунки є. Мене, скажімо, цікавить діяльність директора з погляду вміння керувати. Скоро має відбутись техрада — мене Білобородько теж запросив.

— Тебе? На техраду?

— Чого це так дивує?

— Що ж ти путнє можеш там порадити? Хіба що як на більярді виграти?

— Ну, чому ж? Я весь час вчуся, читаю книжки. Та й робота підстьобує — я ж керівник, до мене постійно звертаються із запитаннями. До речі, чи ти не скажеш, як добитися підвищення дозвільної здатності у дефлектора? Мене цікавить твоє пояснення. Це для Тернавського.

— Знову Тернавський? Він у тебе тепер перша скрипка в лабораторії!

— Не перша, але ідею моделювання зображень з допомогою комп’ютера запропонував він з Машею. Я підключив їх до твоєї роботи. Не заперечуєш?

— Не знаю, чого ти ждеш від цього вайла? Його треба постійно направляти й підштовхувати в роботі.

— Не згоден. Мені він навіть подобається. А щодо підштовхування… Мабуть, ніщо так не заважає людині розвиватися, рухатися вперед, як безперервне опікування. Хороший керівник віддає розпорядження і дає можливість самостійно їх виконувати, бо інакше де візьметься творче горіння? Кажуть, породистому коцеві і повідок потрібен довгий.

— Невідомо, куди цей кінь тебе занесе, та ще, чого доброго, скине… Так ось, підвищення дозвільної здатності… Дивися. — Ковальов підсунув аркуш паперу, почав креслити і знову здивувався, як блискавично і з яким глибоким розумінням схоплює Дудін надзвичайно складні наукові поняття. Здібності? Ні, тут щось більше!

Тиждень промайнув швидко, за ним другий, а далі дні немов полетіли. Садна на обличчі загоювались повільно, і Ковальов сидів удома, розроблячи свій варіант відеомоделі. А Дудін ходив до інституту. Приходив у свій кабінет — “акваріум”, як його прозвали за скляні стіни, сідав до термінала, і починалася захоплена бесіда з машиною.

— Почнемо з перевірки, — казав Дудін. — Як план? Які проблеми найважливіші?

— Двоє суперечливих розпоряджень: директора і головного інженера, — відповідала машина.

— Що? Гаркуша проти Білобородька? А проте то цілкої закономірно: два характери, дві протилежні думки в одному й тому ж питанні.

Потім на роботу приходили співробітники. Вони сідали на свої робочі місця і вмикали термінали. Для кожного на екрані висвітлювався план завдань. Починався робочий день.

Для Юлі робота стала головною радістю й інтересом у житті. Вона поспішала в лабораторію з почуттям, що на неї чекають і вона потрібна. Ніколи раніше у неї такого не було. Якось у коридорі вона зустрілася віч-на-віч з Батуріним, здригнулась і не’ знала, що робити. Ще зовсім недавно Юля була до нестями закохана в цього гоноровитого, самовпевненого чоловіка. Чим же він її причарував? Вона не знала, тільки… Тільки тепер їй не хотілося згадувати, як він скористався з її довіри, а потім відштовхнув. І хоч відтоді минуло вже чимало часу, кожна зустріч з ним бентежила Ті. От і зараз… Проте зараз це почуття тримало Юлю не більше хвилини. Якась внутрішня пружина випростала її. Гордовито піднявши голову, Юля пройшла мимо. А він зупинивсь, обернувся.

— Ти диви, навіть не вітається! Юля нічого не відповіла.

— Юлю, давніх друзів не помічаєш?

— Ми з вами ніколи не були друзями.

— Ну, ну, не сердься. Ти покрасивішала!

— Євгене, — сказала Юля, починаючи хвилюватися. — Ти думав, якщо відштовхнув, то я пропаду? А я вижила… Відродилась…

— Що ти, Юлю, я весь час пам’ятаю тебе. Не віриш?

— Мене це не обходить. Для вас я тепер Юлія Володимирівна. Прошу це запам’ятати, — сказала вона і швидко пішла геть.

Батурін стояв і, щиро дивуючись несподіваному переродженню бридкого каченяти, дивився їй услід.

Коли Юля зайшла в лабораторію, всі вже були на місцях. Дудін одразу помітив, що вона чимось збентежена. Якийсь час вона не могла зосередитись. Він увів команду в термінал. На екрані побігли рядки. Почав читати і помітив нісенітницю.

— Навіщо так? Складіть програму самонавчання системи. Ось так, дивіться.

Його пальці забігали по клавіатурі, а сам він не зводив очей з Юлі. Вона припала до екрана, почала щось швидко записувати.

— Не пишіть! — спинив її новою фразою. — Все це вже у вас у комп’ютері. Вводьте дані. Не так. Створіть інформаційну структуру…

Він залишив дисплей, вийшов з “акваріума” і за мить зупинився за спиною в Юлі.

— Ай-ай! — сказав, усміхаючись. — Зрозумійте: комплексна система подання знань і методи роботи з нею — це головне завдання кібернетики. Для нас важливо не наповнити, а вміло організувати. Пам’ятаєте, Мішель Монтень, який жив давно до нас, говорив: “Добре влаштований мозок — важливіше, ніж просто наповнений”. Ходімо зі мною, я вам щось покажу.

Вони вийшли у коридор. Він узяв її за руку. Біля кабінету Білобородька зупинилися.

— Тепер тримайтеся. Він відчинив двері:

— Можна, Левку Андрійовичу?

— Заходь, заходь, шановний! А-а, Юлія Володимирівна!

Юля здивовано зиркнула на Дудіна. Директор ніколи не називав її на ім’я і по батькові та й бачив усього кілька разів за всі п’ять років її роботи в інституті.

Дудін, помітивши подив на Юлиному обличчі, всміхнувся, натиснув кнопку, і директор зник.

— Що це? — відсахнулася Юля.

— Наша з вами робота! Те саме зображення, для якого ви створювали програму. Візуальний робот! Зображення, змонтоване комп’ютером і кероване програмою. Але, створивши зображення, треба створити й кібернетичного двійника: характер Білобородька, його особливості, логіку мислення. Це має бути система, яка сама навчається; От ви й повинні вдихнути в неї розумне. Я проводжу експеримент — вивчаю стандартні вимоги до управління і суб’єктивні фактори індивідуума. А ви працюєте з програмою. Зараз. Тут. Білобородько у міськкомі на нараді, вам ніхто не заважатиме.

— Чи не освідчився ти замість мене Маші в коханні? — пожартував Ковальов, побачивши схвильованого і радісного Дудіна. — Кому це квіти?

— Дівчині, звичайно. Не тобі ж.

— Сьогодні і я заслужив.

Ковальов увімкнув прилад. Спалахнуло яскраве світло. В кінці кімнати виникло чітке зображення Віктора: усміхнене обличчя, сяючі очі.

— У тебе успіх, — вигукнув Дудін, а сам подумав: “Що б сказав Віктор, коли б дізнався про існування такої самої системи там, у кабінеті директора? До всього він береться сам: розробляє схеми, паяє, налагоджує… Мабуть, ніхто не навчив, що кожну роботу слід поділяти на найпростіші операції, щоб їх можна було виконувати колективно. Адже так швидше. Поки він тут морочиться, ми розробили інтелектуальну систему. Щоправда, за його ідеєю”.

Дудін роздумував, а сам спостерігав, як зображення копіює його дії. Звук, немов луна, повторюється метрів за три від нього.

— Тебе не дивує феномен звуку? — спитав Ковальов.

— Ні. У зоні поєднання лазерних променів збуджується плазма. Вона й звучить.

— Браво! Ти розв’язав складну задачу. Я теж дійшов такого висновку.

— Між іншим, на створення плазмового гучномовця вже є патент.

— Отже, стереотип? Пам’ять, логіка… Я думав, ти сам розв’язав проблему.

Дудін відчинив двері в коридор, спрямував пучки лазерів на протилежну стіну. Потім розвернув пристрій до вікна, зображення з’явилося на вулиці. Дудін зміщував пристрій, і виникала ілюзія, наче дорогою йде людина.

Цікаво, якщо спрямувати промені до прохідної, прямо до вахтера, у вестибюль, чи вдасться сфокусувати їх на такій відстані? Подивимося, наскільки кращий об’єктив, розроблений Ковальовим.

Підсунув прилад до вікна, настроїв об’єктив, змістив регулятор і виразно побачив зображення біля прохідної. Плавно повів його до охоронця. Зразу ж із приміщення почали вибігати люди. Дудін різко змістив лазери. Зображення від ривка потрапило у вікно чиєїсь квартири в будинку напроти. Пролунав несамовитий крик — Дудін поспішно вимкнув апаратуру.

— Людей можна налякати! — пробурмотів він і несподівано побачив на тротуарі Филимоненка.

Одразу впізнав цього зарозумілого більярдиста. Ввімкнув пристрій і спрямував промені на тротуар.

— Філю, привіт, — вимовив він тихо.

Той обернувся, щось сказав. Дудін не міг почути. От якби відчинити вікно… Миттю розчахнув стулки і, продовжуючи зміщувати зображення так, щоб воно наступало на Филимоненка, промовив:

— За що ж ти лупцюєш людей?

— Нікого я не лупцював.

— Через якийсь програш на більярді!

Филимоненко щосили розмахнувся і стусонув кулаком зображення. Удар просвистів у повітрі. Филимоненко втратив рівновагу і мало не впав. Дудін змістив зображення і зареготавсь.

— Покидьок ти, Філю, — спокійно сказав Дудін. — Я ж з тобою розмовляю по-хорошому, справедливо докоряю тобі, виховую, а ти знову битися?

Филимоненко копнув ногою… повітря.

Дудін крутнув ручку — зображення опинилося над ним.

Филимоненко на мить заціпенів, потім, несамовито закричавши, кинувся до автобуса.

Дудін був задоволений: він бачив страх і ганебну втечу бешкетника — його було справедливо покарано. І в цю мить Дудін згадав про троянди. Він збирався їх подарувати Юлі. То, може, зараз?..

…Юля сиділа за столом у кімнаті гуртожитку і захоплено читала журнал. Надворі вже посутеніло. У відчинене вікно вривався вуличний гомін. Нараз щось стривожило її. Вона підійшла до вікна і побачила, що в сутінках над широкою вулицею прямо до неї йде людина! Як же це? Другий поверх. І, придивившись, ахнула, — вона пізнала Ковальова. У руках він тримав троянди.

Юля кинулася до дверей, хотіла вибігти на вулицю, але тут же повернулась і знову підійшла до вікна. Там нікого не було. “Примарилось”, — подумала вона й з полегкістю зітхнула. І тут побачила троянди на столі!

Наступного ранку Дудін, як завжди, прийшов на роботу. На прохідній звично привітався з черговою.

— Стривайте, — заметушилася вона і вийшла з будки. — Ходімо до начальника.

— А що, власне, йому від мене потрібно? — здивувався Дудін.

Але до кімнати, де містилася охоронна служба, все ж зайшов.

— Так, це він! — підступив до нього вертлявий чоловік. — Учора розгулював… Пройшов без перепустки. Я кричу: “Стій!” А він через турнікет і до сходів. Та по головах людей. Як він примудрився, ніяк не збагну! Ти бач, голубчику, думав, не знайдемо?

Він спробував ухопити Дудіна за рукав.

— Пустіть! — обурився той.

— Виходить, прослизнув без перепустки? — спитав начальник охорони.

— Нікуди я не прослизав, — зітхнув Дудін.

— І як це вам вдадося на будинок залізти? І чому це ви через вікно лазите в жіночий гуртожиток? Ходімо до Білобородька!

— Левку Андрійовичу, — виправдувався Дудін у кабінеті директора. — Не було мене тут. Настроював дома систему, а зображення запускав сюди на роботу. Зображення ж об’ємне. А вони подумали, що це реальна людина!

Білобородько зареготав:

— Ну, шановний, навіть Батуріна налякав!

— Мене? Налякав? — Батурін, що сидів у директора, скочив з місця. — От артист.

— Ніякісіньких артистичних здібностей, — заперечив Дудін.

— Ні, не артист! Гравець! Більярдист!

— А ви боїтесь програти, тому й не граєте?

— Левку Андрійовичу, так я проти внесення його моделі у план розробок!

— Гаразд, вважатимемо, що я вирішив це самостійно.

— Начальник управління Сиченко цього не подарує, — рішуче сказав Батурін і грюкнув дверима.

— Отак, Ковальов, вважай, що твоя модель у плані, і починай великомасштабну роботу.

— Дякую, Левку Андрійовичу, — зрадів Дудін. — У мене ідея! Потрібна інтелектуальна система, яка б при потребі заступала вас у поточних справах. Робот прийме рішення, поговорить з начальниками цехів, відповість на телефонні дзвінки. Якщо знадобиться, проведе нараду.

— Це щоб мене на пенсію? — хитрувато примружився Білобородько.

— Ні, Левку Андрійовичу, хочу допомогти вам. Ми аналізували вашу роботу. Протягом дня ви згаяли на телефонні розмови… понад дві гадини. На прийом відвідувачів — сімдесят хвилин. На ознайомлення з діловими листами — сто десять хвилин. Були на засіданні місцевкому — сто сорок хвилин… Невже все це і є управління? Ви сто вісімдесят разів переключалися з одного виду діяльності на інший. То чому ж не передати виконання стандартних функцій роботові?

Дудін очікувально й з надією дивився на директора. Однак той не квапився з відповіддю.

— Хочете, зробимо, щоб система виконувала ще й деякі функції головного інженера — Гаркуші? — переконував Дудін. — Чому управління відзначається складністю? Через неузгодженість рішень, які виникають на кожному рівні. Я встановив закономірність.

Він замовк, знову очікуючи, що скаже Білобородько. А той мовчав, знічев’я перекладаючи на столі папірці й теки з документами.

— Чим більше в управлінні суб’єктивних ланок, тим більше рівнів, тим…

— …складніше керувати! — Тепер Білобородько дивився йому прямо в очі.

— Саме так! Кожна людина — суб’єкт, що вносить в управління свою похибку. Її негативне значення набігає з кожним рівнем і надходить до керованого об’єкта в негативній фазі! Хіба це не так?

— Трапляється й таке, — погодився Білобородько.

— Тоді усуньте рівні!

Білобородька знітив блиск в очах Дудіна і його надто збуджена мова.

— Гаразд, — помітив Дудін той знічений погляд директора. — Проведемо маленький експеримент — передамо виконання тільки частини ваших функцій системі. Дозволите? Йдучи, натисніть кнопку, і замість вас за робочим столом виникне ваше зображення. Воно розмовлятиме з відвідувачами, прийматиме нескладні, а згодом і оптимальні рішення, які враховуватимуть. ваші суб’єктивні оцінки. Я вам зараз його продемонструю. Будь ласка, відійдіть трохи вбік.

Дудін натиснув кнопку, що містилася під поверхнею столу, і, взявши під руку Левка Андрійовича, вивів його на середину кабінету. За кілька секунд за столом виникло зображення.

— Що це? — вражено вигукнув Білобородько.

— Ваш двійник-робот. Правда, його ще багато чого треба вчити. Поки що він може контролювати виконання плану, писати розпорядження. Одночасно ми дослідили обов’язки головного інженера об’єднання. Гаркуша зараз виконує функції звичайного диспетчера. З цим добре впорається робот. Навіщо вам суб’єктивне викривлення наказів і планів?

— На Гаркушу не замахуйся!

— Добре, Левку Андрійовичу. У вас психологічна боязкість. Удосконалюватимемо вашого робота-двійника.

— Слухай, шановний Вікторе Георгійовичу, — несподівано перейшов на інший тон Білобородько, — що коли я запропоную вам посаду свого заступника по науці?

— А чи впораюся?

— Упораєтесь! Певен. Ви творча людина. Та й Андрос під ногами крутиться, чого доброго, переманить. Він теж вважає, що Ковальов — це великі можливості!

Дудіна зачепило прізвище “Ковальов”. Не Дудін, ні, — Ковальов! Усе, що він тут робить, приписують йому, Ковальову.

— Погодимо призначення з парткомом. Повертаючись з відрядження, заїдете до Москви, представитесь начальникові управління.

Вийшовши від Білобородька, Дудін зіткнувся з Андросом. Він уже звик, що той виявляє до нього особливу цікавість. Але чомусь не любив цю людину. Андрос постійно виникав перед ним несподівано, мовби стежив, і якось особливо пильно, навіть вивчаюче дивився на нього. А коли, як пароль, вимовляв фразу: “Триста шістдесят п’ять на сто сімдесят три”, Дудін самохіть, автоматично відповідав результат і враз відчував, що він не такий, як усі, і йому хотілося тікати.

Цього разу Андрос звичного “пароля” не назвав.

— Що нового? — спитав, беручи Дудіна під руку.

— Аналізував роботу директора. Не розумію, за якими критеріями визначається важливість документа, якщо Одному нуль уваги, а іншому — максимум шанування?

Андрос замислився.

— Тут усе залежить від досвіду директора. Скільки листів одержує об’єднання з міністерства?

— Десь близько чотирьохсот на місяць!

— Якщо по кожному приймати рішення, ніколи буде випускати продукцію. Десь сорок процентів таких листів забуваються. Надіслали нагадування, директор готує розпорядження і одного зобов’язує, другому вказує. З цих листів третина може бути помилковою, нікому не потрібною. Якщо нагадування надіслали вдруге, директор сам бере цей документ на контроль, і “риба” починає рухатись.

— Суб’єктивізм?

— Управління — складний психологічний процес, який потребує відповідних матеріальних і людських ресурсів. А якщо їх не вистачає? Це й породжує суб’єктивні рішення: позаурочні, роботу у вихідні дні, дзвінки, прочуханки, гримання!

Замість Ковальова до столиці полетів Дудін. У літаку Юля сиділа трохи попереду, Іван Поліщук — позаду. Поруч з Дудіним молода жінка гортала сторінки якогось машинопису. Увагу Дудіна привернули розрахунки, формули, що рясніли на тих сторінках. Непомітно для себе Дудін заглибився у текст.

— А це як розуміти? — ткнувши пальцем у якусь формулу, спитав він так, ніби продовжував дискутувати з автором.

— А досі вам усе було зрозуміло? — спитала молода жінка і якось гордовито підвела свою гарну голову. — Це моя дисертація. Везу опонентові на рецензування.

— Хочете, наперед скажу, що станеться з цими функціями-агресорами? Одразу бачу формулу апертури лінзи з квадратичним членом. Такий собі донжуан, бешкетник і пройдисвіт. Які прекрасні у нього вуса! От-от кинеться в атаку, щоб розбити струнку теорію. Ви підкріплюєте позиції…

Юля з цікавістю прислухалася до розмови.

— …дифракційною формулою Кіргофа. Дивіться, тут на підмогу приспів фазовий множник. Ур-ра! Він перемагає вашого вусаня і… Прикро, але ваша функція зазнає поразки.

— Неправильний висновок? — перелякано спитала сусідка і, втупившись у формули, почала перевіряти хід розв’язання. Потім глянула на Дудіна: — Як це вам вдалося так швидко визначити? Три роки моєї роботи — і все нанівець. — Вона пополотніла й відкинулася на спинку крісла.

— Припустімо, не зовсім усе. Я б активізував дії за допомогою перетворювача. Юлю, послухайте, я правильно міркую?

Він тихо почав викладати міркування. Юля слухала, але нічого не розуміла. Хіба ж можливо так швидко вжитися в проблему та ще й збагнути невідомий математичний апарат?

— Хто цей молодий чоловік? — спитала молода жінка у Юлі, коли літак приземлився і пасажири рушили до автобуса. — Доктор наук?

— Ні, інженер. Але дуже талановитий!

— Усього-на-всього? — скептично стисла губи молода жінка. — Звідки тоді йому знати всі тонкощі моїх розрахунків? А я думала…

І вона впевнено обігнала Дудіна.

Величезне місто, інститут, незнайомі люди так вплинули на Дудіна, що він іноді губився. Де й поділися його енергія та наполегливість. Він, здавалося, боявся навіть слово вимовити. Мов школяр слухав, що інші кажуть, і покірно кивав головою. Потрібен був час, щоб він оговтався і в ньому прокинувся колишній Дудін.

— Навіщо говорити про якесь майбутнє у створенні інтелектуальних систем? — незабаром уже запально дискутував він. — Розгортання кінцевої цілі у підцілі, переривання дій, вибір, системи пріоритетів — усе це імітує ЕОМ уже сьогодні. Згадайте, ще Арбіб у своїй книзі “Метафоричний мозок”…

З’ясувалося, що побоювання Білобородька марні: в цьому інституті формували об’ємне зображення в такий же спосіб, що й Ковальов. Коли ж учені дізналися, що на цей метод у їхньому НДІ вже одержали авторське свідоцтво, здивувалися.

— Тоді виступіть у нас на семінарі, — попросили вони Дудіна.

І наступного дня він виступив.

— Я хвилювався, — признався потім Юлі, коли вони разом блукали по набережній.

— Але як вони здивувалися, коли дізнались, що ви — Ковальов, автор методу! — засміялася Юля.

— Я? — зніяковів Дудін і зітхнув.

Юля мимохіть нагадала йому, що він — не Ковальов.

— Вікторе, я давно хотіла запитати вас. Це сталося ще до нашого від’їзду сюди… — Вона помовчала, ніби не наважуючись далі сказати. — Уявляєте, побачила, як ви простуєте у повітрі. Спочатку подумала, що мені привиділось. Але звідки ж тоді взялись у мене на столі троянди?

Дудін ніжно узяв її за плечі повернув до себе і зазирнув в обличчя.

— У людини бувають хвилини, коли їй хочеться прогулятися по небу, дістати зірку й подарувати коханій дівчині. — І він раптом поцілував Юлю.

З очей її хлюпнула радість.

— А я думала — ти кохаєш Машу!

— Тобі дарую всі зорі неба, тобі, люба…

Юля з Поліщуком затрималися в інституті, щоб вивчити досвід своїх колег, а Дудін, як і домовилися з Білобородьком, виїхав до Москви в управління.

Першим, кого зустріла Юля, повернувшись з відрядження, був Тернавський.

— Така пожежа: гонимо систему! — торохтів він. — Управління нав’язує зарубіжну модель, а ми хочемо встигнути із своєю. Ковальова призначили заступником директора по науці.

— І він погодився? — розчаровано вигукнула Юля. — Порине в управління, скінчиться його творчість. — А сама подумала: “Чого доброго, ще й зверхність з’явиться, людей круг себе помічати перестане. Троянд уже не подарує!”

Зустрівшись з Машею, вона сухо привіталась до неї і раптом спохопилась: а що, власне, Попова зробила їй поганого? І Юля подала їй руку.

— Вибач мені.

— За що вибачати? — здивувалася Маша.

— Ти добре знаєш. Обіцяю, так не буде. Я через Батуріна сердилась. Ми а ним… А коли ти приїхала, він мене відштовхнув.

— Ти сердилась через Батуріна? Юленько, та він же мені не потрібен!

— Мені теж не потрібен. Я тепер знаю, що це за людина.

І їй стало так легко, немов важкий тягар упав з плечей.

У лабораторії за цей час сталися зміни. Юлю здивувало, що в “акваріумі” сидів Поліщук. Якось по-новому перемістилися робочі столи.

Поліщук підвівся і вийшов їй назустріч.

— Що це означає? — спитала Юля.

— Та от — сюрприз. Можна сказати, з корабля на бал. Поки я їздив, мене тут зробили керівником лабораторії.

— Сподіваюся, кусатись не будеш?

— Знаючи твою вдачу, я теж сподіваюсь, Юленько…

Задзвонив телефон. Поліщук повернувся в “акваріум”, узяв трубку.

— Добре, Вікторе Георгійовичу, пошлю Тернавського. Юля? Приїхала. Я їй скажу, вона зайде.

Юля стояла в приймальні, чекала й хвилювалась. Як часто люди змінюються від простого призначення на керівну посаду! Чи не змінився Віктор?

Секретарка, жінка років сорока п’яти, поспішно заходила на виклик у кабінет, поверталася, дзвонила по телефону.

— Багато у вас роботи, Поліно Андріївно, — зауважила Юля.

— Не ремствую, — відкинула пасмо волосся, що впало на лоб, секретарка. — Тепер і я потрібна стала. Хоч і клопоту додалося, та від безділля втомлювалася більше. До того ж Ковальов учить мене. Тепер я можу з терміналом розмовляти! У Віктора Георгійовича зараз Батурін.

З кабінету долинали голоси:

— Що ж робити з тими, хто запізнюється?

— Давайте звільнимо! Ви від мене цього чекаєте? Як же ви працюєте, коли не знаєте, що робити? Один директор запропонував безплатні сніданки в об’єднанні. Робітники перестали запізнюватися! Він знайшов вихід.

Юля впізнала голос Дудіна.

— То що ж, будемо годувати співробітників? — заперечив Батурін.

— Ну й дивак ви! Я розповів вам випадкову історію, а ви зразу ж берете її до виконання. Самі поміркуйте. Це ж управлінське неробство, коли очікують на рішення.

Дудін вийшов з Батуріним’з кабінету і одразу побачив Юлю, яка чекала на нього.

Він пройшов з нею по коридору, озирнувся навсібіч і квапливо поцілував їй пальці.

— Який я радий, що ти приїхала. Хочеш зустрітися з Білобородьком — з двійником, звісно? Зараз ним Попова займається. Я залучив її до цієї роботи, бо часу лишилося зовсім мало. Не заперечуєш?

— Якщо ти вважаєш, що так краще.

— Тоді ходімо. Побачиш, чого ми вже досягли.

Ковальов вийшов на роботу і був украй здивований. Відділів не впізнав: легкі, красиві перебірки між столами, на робочих місцях — термінали, комп’ютери, великі екрани.

Він зупинився посеред коридора, розмірковуючи, куди йому йти. Зайти у “свій” кабінет побоявся. Колишнього місця не побачив… У “акваріумі” сидів Поліщук. Ковальов довго спостерігав, як розходилися співробітники по відділах. Зайшовши в лабораторію, почав перевіряти у всіх завдання на день. Поліщук ходив слідом. Зрештою не витримав:

— Вікторе, ну чого ти присікався? Хіба не знаєш, що завдання всім видає машина? Ми тут самі вже якось… Іди в свій кабінет.

Ковальов згадав, що повинен виконувати обов’язки заступника директора по науковій частині. Що ж робити? Піти до Білобородька і признатися в усьому? Легко сказати — “признатися”!

Він довго примушував себе зайти в свій кабінет. Відчинив двері до приймальні, побачив секретарку і нерішуче спинився. Він завжди знічувався перед цими суворими жінками у приймальнях.

— Вікторе Георгійовичу, здрастуйте. — Поліна Андріївна підвелася, приязно всміхаючись, і він, зрештою, здолав незриму перепону.

Прочинив двері до кабінету та так і закляк на порозі, почувши слова секретарки:

— З міськкому телефонують!

— Скажіть, що мене немає! — пробелькотів квапливо і вскочив у кабінет.

Увійшов Андрос.

— Вікторе Георгійовичу? Скільки літ, скільки зим! Ви що, хворіли?

— Чому? — спохопився Ковальов. — Я здоровий. Звідки ви взяли…

— Триста шістдесят п’ять на сто сімдесят три?..

— Що ви сказали?

— Я себе перевіряю. Ви якийсь розгублений.

— Я? Та ні! Чому ви так думаєте? — Ковальов покрутив у повітрі руками й попрямував до столу. — Роботи дуже багато. — І завмер: зліва пульт, дисплей, мікрофон, на стіні великий екран.

Підніс руку до пульта і затримався: не знав, що робити.

— Гаразд, я пізніше зайду, — усміхнувся Андрос. Ковальов з полегкістю зітхнув.

Задзвонив телефон.

— Вікторе, привіт! — кричав незнайомий голос у трубці: — Тут одна проблема, допоможи…

— Хто це говорить? — не розумів Ковальов.

— Що, друзів не пізнаєш? Василенко, з інституту!

— Не знаю такого.

Залунали уривчасті гудки.

— Вікторе Георгійовичу, — почувся в трубці жіночий голос, — ви мені обіцяли обчислити…

Ковальов кинув трубку.

— Скоріше б прийшов директор: здам повноваження і… до побачення.

Секретарка внесла склянку чаю.

— Дякую, — пробурмотів Віктор.

Огледівся. Кабінет йому сподобався: картини — фантастичні малюнки, гарні меблі, апаратура. Натиснув клавішу, побачив на екрані лабораторію і великим планом — Юлю. Швидко перемкнув і відсахнувся: на нього дивився директор. Квапливо натиснув пальцем іншу клавішу: на екрані виникло обличчя невідомої людини, яка заговорила:

— О дев’ятій тридцять — нарада у Білобородька.

— Вікторе Георгійовичу, — ввійшов до кабінету заводський водій, — машину просять на годинку. Коли ми в райком поїдемо?

— У райком? — здивувався Ковальов. — Ага, мало не забув! Зараз з’ясую.

Білобородько приходив на роботу заздалегідь. У приймальні його нерідко дожидали начальники цехів, навіть робітники. Цього ранку він несподівано побачив серед них і головного інженера Гаркушу.

— Левку Андрійовичу, дзвонив Сиченко, вимагав негайно вкласти угоду з фірмою, — одразу почав той.

Білобородько зціпив зуби, але змовчав. Хоча б на схилі літ дали пожити своїм розумом! Вони, бач, не вірять у модель Ковальова. Навіть висзарили, що включив до плану. Звичайно, можна купити ліцензію, але навіщо, коли вже розробку і своєї ось-ось закінчать?

Уголос він цього не сказав, але вирішив поговорити про це з Ковальовим.

Втім, на нього чекала ще одна неприємність. Начальник складального цеху доповів, що зривається виконання місячного плану.

— Може, дасте команду, щоб з інституту інженерів підкинули? — запропонував він.

— Думаєш, у нас інженери без діла сидять? — невдоволено відпарирував Гаркуша, і Білобородько здивувався: вперше головний захищав співробітників інституту.

— Я це до того, — зітхнув начальник цеху, — напружено зараз у нас: складання, ручна настройка. Обіцяли автоматизувати технологію, а все не виходить. Батурін так і не довів лінію до пуття.

— От відділ Батуріна хай і допоможе, — сказав Білобородько.

— Так йому й передати? — підморгнув Гаркуші начальник цеху. — Тут пішли чутки, що ви на південь відпочивати поїхали.

— Кому нема чого робити, той чутки збирає, — суворо відповів Гаркуша.

Після обходу цехів Білобородько викликав до себе Ковальова.

— Ось що, пошліть на два дні чоловік двадцять у складальний — план під загрозою. Візьміть під контроль відділ Батуріна, зриває лінію для цього цеху. І взагалі щось цей Батурін…

Він обернувся і вичікувально дивився на Ковальова, але той, здавалося, нічого не чув. Похмурий, розгублений, він був пойнятий сумнівом: признатися директорові чи ні…

— Левку Андрійовичу, — озвався нарешті Ковальов. — У нас теж план, і зривати його..;

— А ви не зривайте. Де ж ваша інженерна думка?

— Інженерна думка у нас є, але ж нову систему розробляємо, невідомо ще, де чорні дірки виявляться.

— Ви що мене чорними дірками лякаєте? — розсердився Білобородько. — Самі умовили. Я, дурень, погодився, а тепер — “чорні дірки”? А ви знаєте, що Сиченко рекомендував виділити людей для роботи з фірмою?

— Навіщо? Ви ж самі включили в план розробок мою модель, а тепер говорите про якусь фірму.

— “Мою модель”…

Білобородько криво всміхнувся, сів у крісло. Не подобалася йому ця розмова. Коли підійшли до найвідповідальнішого моменту в розробці, Ковальова ніби хто підмінив — якийсь він став невпевнений у собі, нерішучий.

І саме в цю незатишну для Білобородька мить до його кабінету ввалилася делегація.

— Левку Андрійовичу, вибачте, але ми за дорученням колективу.

Огрядний голова завкому прямував до столу директора так навально, що, здавалося, його не зупинить ніяка сила.

— Шановний наш Левку Андрійовичу, дозвольте привітати вас.

Ковальов скривився і, різко позернувшись, пішов до дверей.

…Як не склалось у нього зранку, так і пішло: посварився з начальником цеху, коли посилав йому на допомогу людей, нагримав на Поліщука. А коли Юля прийшла на роботу після десятої, оголосив їй догану.

— Я ж на лікарняному, — ображено вигукнула вона. — Заскочила, щоб дати завдання технікам, а ви…

По обіді до Ковальова зайшов секретар парткому:

— Вікторе Георгійовичу, ви вже привітали Білобородька? Я у райкомі затримався.

— З чим?

— Як з чим? Ви що, не знаєте? Йому шістдесят років! Ми годинник купили від колективу. Ходімо вручимо. Скажете кілька слів.

— А чому я?

— У вас це завжди виходило і зворушливо, й дотепно…

Білобородько сидів за столом і читав.

— Левку Андрійовичу, — почав Ковальов здавленим голосом. — Наш колектив, взагалі всі ми…

Парторг невдоволено слухав плутану мову і зрештою не витримав:

— Ех, Левку Андрійовичу, скільки ж років ми разом! Так ось, нехай вам вистачить сил керувати таким колективом ще років десять! І ми вас не підведемо. Дозвольте поздоровити вас…

Він підійшов до столу, тримаючи в одній руці вітальну адресу, а в другій — величезний годинник, який саме у цю хвилину почав відбивати точний час.

Білобородько підвівся, але з-за столу не вийшов, тільки ледь усміхнувся. Ковальов зрозумів, що той розсердився на нього.

— Щиро вам вдячний. Годинник забаріть назад, а за привітання — спасибі. Вибачте, щось погано себе почуваю…

Ковальов вийшов від Білобородька вкрай пригнічений, у якомусь замішанні. Повернутися до свого кабінету і чимось зайнятись він уже не міг. Треба було все обміркувати заново. Збуджені голоси вивели його із задуми. Він підвів голову і побачив попереду Білобородька, який стояв у натовпі людей, задоволено всміхаючись.

“Щойно скаржився на слабість, а зараз сміється? — вражено подумав Ковальов. — Може, на мене розсердився? — І зразу ж заскніло серце. — Ні, треба скоріше здавати цю трикляту посаду! Через неї усі неприємності”.

І він рвучко повернув до свого кабінету, щоб сховатися там від усіх. Та сховатися йому не вдалося: його наздогнала Маша і подала папку:

— Ось матеріали по евристикам.

— Навіщо вони? — не зрозумів Ковальов.

Маша здивовано дивилася на нього, а він на неї. Минула мить, як вічність, доки він збагнув, що Попова працювала за завданням Дудіна.

Дудін лежав на розкладному ліжку, неспокійно перевертався і роздумував: “Ну кому я зараз потрібен? Лежу, прохолоджуюсь, і всім до мене байдуже. Раніше я б не заперечував проти спокійного життя, навіть за чужий рахунок. А тепер мені прикро, що я, здоровий хлопець, який може розв’язувати дуже складні проблеми, лежу без діла”.

Його думки крутилися навколо інституту: перед очима поставали хлопці, Левко Андрійович, Юля. З Юлею він подумки навіть розмовляв. Так у нудьзі проповз день.

Ковальов повернувся з роботи пізно, роздратований і невдоволений; Чи то відвик від робочої метушні, чи далися взнаки незлагоди першого дня роботи. Побачив, що Дудін теж невеселий, і зовсім скис… Кинув на диван портфель і спитав:

— Поїсти щось є?

— Усе готово, шеф!

— Тобі подяка, премія, — подав Віктор тонкий листок наказу. — Ніяк не сподівався, що ти зумієш так ефективно поставити роботу!

— Це тобі подяка, мого прізвища там немає.

— Так, немає, але це за твоєю ініціативою розрахували потоки ліній. От і пишайсь! А казав, що з четвертого курсу інститут покинув…

— Ага. У тебе багато чого навчився. А книжки? Коли є мотивація потреби, усе дається легко і швидко. Думка ж не виникає сама по собі. Завжди є потреби і мотиви, заради яких мозок включається в роботу. От сьогодні мені не хотілося нічого робити. Як тобі сподобався візуальний робот?

— Який? — не зрозумів Ковальов.

— Робот Білобородька у нього в кабінеті. Ми створили подобу директора, стикували з машиною, вклали інтелект.

— Тепер розумію. Ходили вітати з днем народження… Це був робот! Як же тобі пощастило розробити систему з таким інтелектом?

— Цим займається Юля, Маша допомагає, трохи я з ним працюю, точніше працював. Але найбільше — Юля.

— Юля? А я їй сьогодні оголосив догану.

— Отакої! — важко зітхнув Дудін. — Правду кажуть: якщо немає душі до людей, навіщо тоді бути людиною?

Йому раптом стало неприємно бути з Віктором. І він, одягнувшись, вийшов, Надворі було людно. Дудін вітався із знайомими і карався, що видає себе за іншого. Піти до більярдної? Настрій саме такий, коли внутрішньо готовий до рішучої сутички.

Юлю, він побачив у парку й розгубився. Спочатку хотів, щоб вона пройшла, не помітивши його, але чим довше дивився на неї, тим сильніше поймало його хвилювання: “Та чого мені боятися? Хіба я погано працював?”

— Юлю, — покликав він стиха, певен, що вона не почує. Вона оглянулася. Його вразили сумні сині очі дівчини.

— Що з тобою? — підійшов він і доторкнувся до її руки.

— Чому ти думаєш, що зі мною щось трапилося?

— Очі виказали, — і помітив, як вони полагіднішали.

— Дивно, але ти-то бездушний, мов камінь, а то здатен відчути і те, що приховане за душею. Пам’ятаєш, що сказав мені сьогодні?..

— Разів із двадцять я повторював: “Люблю!”

— Ні, це незбагненно. Повтори ще раз!

— Люблю тебе, Юлю! Люблю! — прошепотів він, хоч йому хотілося закричати про це на весь голос.

Ковальов важко входив у роль керівника по науковій частині. Повідомлення про розширену нараду розробників він сприйняв з радістю. Сподівався показати в дії свою модель і тим самим переконати керівництво відмовитись від купівлі іноземного зразка. І почав готуватися до наради. Для функціонування системи потрібні були два зразки. Один був у нього вдома. А другий? Робот-двійник Білобородька. Але чи дозволить директор?

Він залишався, вечорами, викреслював схеми, підганяв пристрій і з кожним днем ставав усе роздратованіший і нестриманіший.

Коли до кабінету зайшла Юля і, всміхаючись, показала блок, Віктор не зрозумів.

— Що вам?

— Знову “вам”? — отетеріла Юля. — Чи, може, це так: на роботі одне, а там…

Вона кинула блок на стіл і вибігла з кабінету. Ковальов хотів зупинити, вилаяти, але по столу розсипалися деталі, і він заходився збирати їх.

— Шеф, є новини! — влетів Тернавський і плюхнувся у крісло.

Ковальов від подиву аж рота роззявив:

— Знову теревені? Займіться ділом!

Тернавський зиркнув на Ковальова і враз перелякано скочив, вибіг у коридор, прошепотів: “Зануда”. Він біг, а у вухах лунав голос Ковальова: “Знову теревені?”

І цього разу Ковальов повернувся додому пригнічений. Всунув ключ у замок, звичним рухом повернув його. Зайшов у коридор, зняв взуття і розчахнув двері в кімнату. Зненацька щось величезне гаркнуло і плигнуло на нього. Ковальов смикнувся назад, боляче вдарившись спиною.

“Тигр? Звідки?”

З кімнати почувся регіт.

— Ну, якщо вже й ти перелякався, Вікторе, то твоя установка працює ідеально.

— Що за жарти? Знайшов час для розваг…

— Та хіба це розвага? Знічев’я змоделював на твоїй установці тигра, і він щоразу кидається на того, хто заходить, не постукавши. От постукай перед тим, як увійти, і сам пересвідчишся, — порадив Дудін.

— Слухай, ти мені набрид! — закричав раптом Ковальов. — На роботі через тебе одна морбка, тут у тигрів граєшся, а мені система потрібна, така, яку можна було, б продемонструвати. Розумієш? Система! Завтра відкривається нарада, і я міг би їм довести… А ти дурницями займаєшся!

— Так скажи, я допоможу! Нехай Тернавський…

— Розпустився він при тобі.. Сьогодні ввалюється в кабінет із своїм патяканням.

— І ти його виставив?..

— Авжеж.

— Знаєш, Вікторе, слухаю тебе й не можу збагнути. Заради кого ти живеш, працюєш, робиш винаходи? У тебе немає коханої людини. Маша? Ні, ти її не любиш. Не любиш ти людей! Той же Тернавський, якого ти терпіть не можеш, чи знаєш ти, що він створив оригінальний інтерфейс для твого відеотелефону? Так, він любить побазікати, але за п’ятнадцять хвилин зробить те, з чим інший і за годину не впорається. І Юлю образив. Треба бути терплячішим. Усі не без вад: і ти, і я. Ми — люди! Усі різні і в той же час всі — люди. Плутарх казав: “Людина це не кінь, якого треба навантажити, а факел, який треба запалити!”

— Плутарх казав не так.

— Але зміст той самий. Людину пригнічують стандартні операції, а в творчості вона розкривається, стає діяльною. Тільки збагни, на що вона здатна! Ось ти весь час працюєш сам і хочеш гори зрушити. А ми твого робота скоріше, ніж ти, створили! Так, використали твій запас, але працювали разом: Тернавський, Юля, Поліщук, Маша, Неллі. А ти — кустар-одинак!

Сиченка в аеропорту зустрічав Білобородько. Нічний вітер налітав з поля. І від того, що хотілося спати, від утоми і внутрішнього напруження Білобородька трохи морозило. Але ось голос диктора оголосив’ про посадку літака. Здалеку долетів шум двигунів.

— Похолодало на дощ, — зауважив водій. — Раз у Москві негода, то й у нас завтра поллє.

Літак вигулькнув з темряви, засліпив скляний вокзал яскравими фарами і підкотив до стоянки. Гул, що розтривожив тишу, влігся, і на трапі з’явилися люди.

— Візьмеш валізку, — підштовхнув водія Білобородько, побачивши, що з літака вийшов Сиченко, а сам усміхнувся і заспішив назустріч. — З приїздом! Як летіли? Не бовтало?

— Усе гаразд, — відповів той, вкладаючи пухлі гарячі пальці в сухорляву руку Білобородька. — Не встиг огледітись, як промайнув час: словник читаю, їду в Швецію!

До наради все готово?

— Ми ж доповідали. Запрошені розробники прибули.

— Зранку оглянемо об’єднання, а після обіду зберемося.

А Ковальов зранку не знаходив собі місця: вилаяв своїх помічників, бігав з відділу у відділ, квапив з кресленнями. Поліщук першим наважився дорікнути:

— Що з тобою, Вікторе? Ти якийсь інший став. Стурбований, людей засмикав. Так можна будь-яке діло погубити. Між іншим, ми раніше, ніж о дев’ятій вечора, з роботи не йдемо.

— Робота є робота, не для мене ж особисто ви працюєте?

— Усе так. Але ми б не хотіли за свою сумлінну роботу чути тільки докори й нарікання. — Поліщук поклав йому руку на плече: — Вікторе, я знаю, що ти дуже вимогливий. Але іноді переступаєш усяку межу. Відтоді, як тебе призначили на цю високу посаду, ти дуже змінився — став зверхній, не зважаєш на нашу думку. Не боїшся, що залишишся сам?

— Ні, — різко відповів Ковальов. — Те, що колектив зациклився, бачу. Треба закручувати гайки!

— Слухай, друже, ти став колишнім занудою. До речі, знаєш, що тебе раніше тільки так і називали?

— Мені це байдуже.

Начальник управління до обіду обходив цехи. Він хотів сам впевнитися, чи вистачить у об’єднання сили освоїти зарубіжну модель. Ранком прилетів головний конструктор управління. В інститут до Ковальова він не пішов, розшукав Сиченка і тепер дріботів поруч, слухав і підтакував. Білобородько не любив сторонніх при розмові з начальством, але, як не старався, спекатися його не зміг. Покликав Ковальова і сказав:

— Ознайомте головного конструктора з роботою, розробками. Та ви й самі знаєте, що робити.

Проте головний конструктор відмовився йти з Ковальовим.

— Побуду з керівництвом.

Білобородько важко зітхнув. Тепер не вдасться поговорити віч-на-віч, а так хотілося б вивести Сиченка на робота — свого двійника. Іншим він не хотів показувати новинку, побоювався: у міністерстві можуть піти чутки, що Білобородько займається дурницями. Хіба мало пустомель!

А Ковальов бігав, нервував. Неллі організовувала робочі місця учасникам, Тернавський і Маша перевіряли встановлені на столах термінали, Юля вводила у програму дані по доповіді.

Нарада почалася не так, як гадав Ковальов. Першим виступив головний конструктор управління. Він зробив доповідь про стан розвитку систем, однак говорив здебільшого про зарубіжні новинки. Потім несподівано повідомив, що питання про угоду з фірмою на купівлю виробу і технологію вже вирішено.

— Ось так, хлопче, — в’їдливо підсумував Поліщук. — Порадилися?

Представник головного інституту обурювався:

— Що ж це за виступ? Навіть не згадали про нашу роботу! Чи, може, в міністерстві не знають, що ми робимо? Про систему з об’ємним баченням і слова не сказали.

— Ця робота ще в царині науки і теорії, а промисловості потрібен серійний зразок! — пояснив Сиченко.

— Але використання застарілих принципів, — говорив уже інший представник, — не дасть нам можливості…

Дискусія розгорялася. Коли дійшла черга до Ковальова, той рішуче тввів дані, і на екрані терміналів з’явилися таблиці.

— Товариші, проаналізуймо варіанти існуючих і пер елективних систем…

Сиченко обірвав:

— Як ви ставитеся до моделі, яку ми хочемо купити?

Ковальов здригнувся: скінчити не дадуть. І збунтувався. У душі все стиснулося, ладне було кричати, але він стримався і з притиском сказав:

— Чому тут так розхвалюють зарубіжну модель? Чи не тому, що не мають ніякісінького уявлення про нашу? Бо щоб його мати, треба частіше бувати в інституті.

Білобородько засовався на стільці і хрипко промовив:

— Ковальов, думайте, що говорите. Сиченко зиркнув на годинника і підвівся.

— Тільки що ми обговорювали, сперечалися, з’ясовували…

Несподівано стілець під Білобородьком заскрипів і розвалився, директор гепнувся на підлогу. Всі засміялись, а він, підвівшись, вибачився.

— Не на добро все це. Може, перенесемо нараду? Краще сім разів промовчати і один раз відрізати.

Сиченко посміхнувся, обвів поглядом присутніх, побачив похилені голови й погодився.

— Що, Вікторе Георгійовичу, розгром? — спитав Тернавський, коли всі зібрались у лабораторії.

Ковальов і сам не знав, чому так грубо висловився. На душі було гидко. Поліщук позирав на нього з докором:

— Не міг нічого довести, захистити нашу роботу…

— Знаєш, не чіпай! І без цього тоскно, — обірвав його Ковальов.

— Тоскно, так і не брав би слова! Пояснив би, що голос втратив! Міркувати, голубе, не дрова рубати. — Поліщук був невдоволений Віктором. — Он директор, щось у нього на думці є, вирішив нараду припинити. І не втратив самовладання. Не дратувався. Стілець зламав!

Маші було шкода Віктора, але вона теж дивилася на нього осудливо.

— Ми не маємо права погубити модель. Винесемо питання на обговорення зборів, а треба буде — то звернемося й вище, — сказала вона.

Коли Юля підійшла до гуртожитку, перед її очима враз постав розгублений і пригнічений Ковальов. “А ми й не поспівчували! Всі почали звинувачувати. Таж йому важче від усіх. Він же самотній!” І зразу ж від вахтера подзвонила йому додому.

— Вікторе, приходь. Я жду тебе в парку, на нашій лавочці.

Дудін, почувши схвильований Юлин голос, зрозумів: щось сталося.

— Не бери близько до серця, — сказала Юля, побачивши Дудіна. — І мені вибач, погано подумала про тебе.

Дудін дивився на її неспокійні пальці, що бгали в руках хусточку, і раптом суворо спитав:

— Розкажи, що сталося.

— Як що? — розгубилася Юля. — Ти вже заспокоївся?

— Юленько, навіщо панікувати? З будь-якої позиції є хороший удар. Треба тільки міцно тримати кий.

— Глузуєш?

Слово за словом, і незабаром Дудін уже все знав.

— Кажуть, ти відзначився? — безжально сказав він Ковальову, повернувшись додому.

— Крах! — тяжко зітхнув той. — Я звичайнісінький невдаха. — Навіщо ти витяг мене в ці наукові лідери? — дорікнув він Дудіну. — Я — рядовий у науці. Не керівник, не мудрагель, розумієш? З дитинства мене вчили не лавірувати, а йти прямо, навіть напролом. Але кому потрібна моя правда? Словом, усе трапилося так несподівано.

— Несподіваною у людини може бути тільки смерть, усе інше вона повинна передбачати. Стоп!

Він завмер, підняв догори палець.

— Вмикай апаратуру. Я встиг зістикувати модель із системою Білобородька. Казав же тобі, що Тернавський — золото, а не хлопець. Тепер у нас є комплект. Коли закінчилася нарада? Сиченко, певно, ще у Білобородька — нарада продовжується в його кабінеті, тепер уже між ними двома.

І справді, Сиченко в цей час сидів у кабінеті Білобородька. Настрій у йього був препоганий. Не сподівався, що підлеглі можуть вчинити такий опір.

— Левку Андрійовичу, ти мене виручив: своєчасно припинив нараду. При такій протидії оголошувати наказ безглуздо. А Ковальов, як виявилося, слабкий керівник. Думаю, Батурін собі такого не дозволив би.

— Цілком імовірно. Але для того, хто нікуди не пливе, не буває й попутного вітру.

— І то правда, — кивнув головою Сиченко. — Проте завжди треба знати і куди пливти. Таке городити, як сьогодні на нараді ваш Ковальов, може тільки людина взагалі без руля й без вітрил.

— Так двигун стає гальмом! — пролунав у кутку кабінету чийсь голос.

Сиченко рвучко обернувся.

— Як ви тут опинилися?

У кріслі сидів, поклавши ногу на ногу і всміхаючись, Дудін.

— А що? — невинно спитав він. — Заважаю? Пересісти? Пересісти на інше місце? — Він ураз перескочив через простір до Сиченка. Той злякано відсахнувся.

— Ковальов! Ви що — ще й хуліганите?

— Я ненавмисне, я спущуся. Це мені нічого не варто. І несподівано вріс по пояс у підлогу поряд з головним

конструктором управління, який саме заходив до кабінету, Білобородько посміхався.

— Та не бійтесь ви! — заспокоїв Дудін. — Це ж тільки зображення. Невже не зрозуміли? Наша модель формує таке тримірне зображення, яке важко відрізнити від реального об’єкта. Іноземні фірми ще не додумалися до цього.

Ошелешеному Сиченкові одібрало мову.

— А ваш головний конструктор, — звернувся Дудін до нього, — теж голова! Злив до однієї склянки всі наші роботи, зокрема й оцю. — Дудін ляснув себе по грудях, — щоб довести, що всі вони гірші від закордонних. Він штукар, ми так не вміємо.

Сиченко запитливо глянув на Білобородька — топ знічено опустив очі.

— Ви все знали і мовчали? — з докором сказав Сиченко.

— Був певен, розкажу вам усе віч-на-віч, дещо покажу, і ви приймете рішення.

— Ну, якщо ця дивовижна система працює, то добре, що ми відклали нараду.

— Ура! — закричав Дудін, вимкнув систему і, схопивши Віктора, закружляв з ним по кімнаті.

Ковальов теж нетямився від радощів.

— Тепер я певен, що ти, а не я, потрібен інституту. Давай розкриємо таємницю, і все стане на свої місця.

— Ні, — не погоджувався Дудін і, замислившись, тихо додав: — Є Ковальов — талановитий конструктор. Є Дудін. Ніхто. Але він хоче, щоб його теж визнали і поважали. Я повинен самостійно здобути своє щастя, не ховаючись за чуже прізвище. Самостійно! Поїду все-таки на Північ, як і збирався раніше. А тобі хочу дати пораду. Перебудуй себе. Навчись спілкуватися з людьми. Зрозумій, чого ти вартий без людей, без їхньої підтримки, їхнього визнання. Жити для людей — не пусті слова. Я це зрозумів!

Дудін приїхав на вокзал з Ковальовим і довго не заходив у вагон, чекав на Юлю.

“Прийде чи не прийде?” — тривожився він і, розмовляючи з Віктором, весь час позирав на годинника.

Вона вибігла на перон за кілька хвилин до відходу поїзда. Дудін кинувся їй назустріч.

— Юлю! — він узяв її за руку і відвів убік.

— Чому такий несподіваний і поспішний від’їзд? — стурбовано спитала вона.

— Я їду на Північ…

— Чого?

— Так вирішив.

— Сам? Чи, може, тобі пропонують нове місце?

— Юленько, дорога моя людиною, відгадала: пропонують. Але такі посади не затверджуються міністерством і називаються просто: токар, фрезерувальник, слюсар. Я хочу тобі відкрити правду. Я не Ковальов. Віктор стоїть он там — біля вагона.

Юля зиркнула туди, куди показав Дудін, і побачила Віктора: вона одразу ж вловила різницю між ним і його двійником. Незначну — у виразі обличчя, у манері стояти, рухатись, у зачісці. У Віктора волосся завжди було скуйовджене.

— Річ у тім, що я — Дудін, Володимир Дудін. Ми зустрілися з Віктором у Москві. Я не талант. Освіта — лише чотири курси інституту… Не маю ні дому, ні засобів до життя. Щоправда, працював з півроку за Ковальова, і, здається, ви були задоволені.

— Не вірю, — шепотіла Юля. — Це якесь непорозуміння. Я люблю тебе, Вікторе…

— Я — Володимир.

— Хай. Але я все одно кохаю тільки тебе.

— Хоч і йнаєш тепер, хто я?

— Я знаю тебе давно…

Дудін обняв Юлю і поцілував.

— Але чому на Північ? — випручалась вона з його обіймів. — Ти можеш працювати і тут. Вікторе Георгійовичу! — гукнула Юля до Ковальова і потягла Дудіна до нього. — Скажіть, нехай залишиться.

— Я казав. Згоден навіть, щоб він працював замість мене.

— Ні, друзі, я — Дудін. У мене є руки, голова. І в цій голові теж дещо є, я впевнився, коли працював у вас.

— Швидкий поїзд… — хрипко пролунало з динаміка.

Дудін хапливо поцілував Юлю, потиснув руку Вікторові, гукнув:

— Я напишу! — і скочив на площадку.

Поїзд поволі рушив. Юля йшла поруч з вагоном, не зводячи погляду з Володимира. Як це несподівано. Може, кинути все і поїхати разом?

Витерла хусточкою очі, а коли глянула на площадку вагона, Дудіна вже не було.

— Де він? — стривожено крикнула Юля, обираючись на Віктора.

Той сам нічого не міг збагнути: Дудін немов розчинився в повітрі.

— Во-ло-дю! — мимохіть вихопилось у Юлі. Поїзд набирав швидкість.

— Левку Андрійовичу, експеримент у вашому інституті закінчено, — сказав Андрос, увійшовшії до кабінету Білобородька.

Директор помітив, що гість був засмучений.

— Тепер я можу розкрити суть нашої роботи. Чи не могли б ви запросити всіх співробітників, які контактували з ДУДІНИМ?

— З ким? — не зрозумів Білобородько. — Дудіним?

— Так! ДУДІН — це цифрова інформаційно-суб’єктивна система. Або ще “Дублер, динамічний, інтелектуальний”. Звідси й скорочена назва — ДУДІН.

— Не зрозумів, — здригнувся Білобородько.

— Зараз я все поясню.

На столі лежали блоки управління, лазери. Андрос настроював оптику.

До кабінету директора сходилися співробітники. Ковальова зацікавила апаратура. Він підійшов до неї і побачив, що це копія його пристрою.

— Це ж твоя модель! — сказав Поліщук і підозріливо поглянув на Андроса.

— Товариші, — почав той, — перед вами діюча модель, автор якої — Ковальов. Років два тому, досконало вивчивши його ідею конструювання таких моделей, викладену в статті, ми створили зразок.

Загриміли стільці — всі намагалися підсунутись ближче до макета.

— 3. його допомогою ми сформували модель людини. Розробили і програму, яка забезпечила динаміку руху всіх органів залежно від інформації, що надходить з машини. Створили інтелект. Але у своїй роботі ми пішли далі. На знак поваги до Ковальова ми змоделювали його зображення. Власне, його двійника.

Присутні перезирнулись, а Ковальов похилив голову. Здивовано дивилася на Андроса і Юля. Маша раптом втупилась у Віктора, мовби вперше бачила його.

— Зображення було настільки реальним, що, розмовляючи з ним, ми нерідко забували про це. За місяць дали йому знання в обсязі чотирьох курсів інституту.

— Миколо Олександровичу, — звернувся Сиченко. — А зараз ви б змогли відтворити цього Дудіна?

— У машині є первинні дані, що дублюють модель. Колишній ДУДІН скінчив своє існування.

— Як? — схопилася Юля і зиркнула на Ковальова.

Андрос натиснув на кнопку запуску, спалахнули лазери, і осторонь виникло зображення — викапаний Віктор.

— Володю! — покликала Юля.

Зображення обернулося на голос і проказало:

— Вибачте, мене звуть Віктор. Ой, як вас тут багато. У карти пограємо? Мій приятель Даниленко казав…

Андрос вимкнув апаратуру, зображення зникло.

— Перед вами система з первинними даними.

У кабінеті запала тиша. Всі нетерпляче ждали дальших пояснень Андроса. А той ніби нарочито зволікав, — замислений кілька разів пройшовся туди-сюди перед столом.

— Якось ми, експериментуючи, різко збільшили потужність випромінювання лазерів і побачили, як простір, окреслений контуром, ураз перетворився на плазму…

— У мене теж трапилося щось таке на виставці! — не втримався Віктор.

— Оце враз і стало народженням Ковальова — Дудіна! Плазма відділилась і набула здатності рухатися… Наших дослідників охопив жах: плазмовий об’єкт попрямував до виходу і вислизнув з лабораторії… Відтоді почався експеримент: ми стежили за цією цифровою об’єднаною інформаційно-суб’єктивного системою — об’єктом під назвою ДУДІН! Вона виявилася життєздатною. Скільки місяців працювала замість вас, Вікторе Георгійовичу?

— Майже півроку.

— І ніхто не розпізнав, що це штучна система?!

— Так, але цей гумор, анекдоти…

— Ми вводили гумор, афоризми з журналів, старалися примусити систему говорити не формалізованою, а людською мовою. Зрозумійте, ця система здатна самостійно навчатися. Вона чує інформацію від навколишніх людей, переробляє її; запам’ятовує і видає те, що вважає за потрібне в даний час.

— А більярд? Дурниця все це! — грубо заперечив Тернавський. — Не вірю я в плазмового суб’єкта!

— Ми навчили його грати в цю гру, заклали алгоритм розв’язання задачі з багатьма невідомими. Машина здійснювала моделювання, керувала рухом-ось він і вигравав.

— Але якщо він плазмовий, як же я міг відчувати його тіло, коли доторкався до нього? — спитав Ковальов. — Та й у нього був чудовий апетит. Хіба плазма може вживати звичайні продукти?

— Напевне, відбувається якийсь розклад їжі, чим і підтримується життєдіяльність. Будь-який продукт — це акумулятор енергії.

— Як же ваш Дудін потрапив у НДІ? — спитав Сиченко і всміхнувся, поглядаючи на Білобородька.

— З Ковальовим сталася одна неприємна пригода через того ж Дудіна. Але завдяки їй ми змогли спостерігати дії об’єкта в умовах виробництва. Так, Вікторе Георгійовичу?

— Яв синцях, а він вихваляється, що добув для мене посаду. Коли в Палаці культури відбувалася нарада, Дудін на неї попав випадково. Але всі вважали, що це я. Я гадав, що нічого особливого не трапиться, якщо він трохи попрацює замість мене. Був певен, що він завалить роботу. А вийшло навпаки, і я вирішив попрацювати вдома над власною моделлю, удосконалити її.

— Дивно, чому це плазмова людина, керована комп’ютером, — почав Поліщук, — скоріше досягла успіху в кар’єрі керівника, ніж реальна, безперечно, наділена інтелектом?

— Очевидно, формальна система керує краще, аніж творчо обдарована, але емоційна, суб’єктивна особистість. Згадайте: впровадив Дудін систему контролю за вашою діяльністю на ЕОМ, і віддача підвищилася.

Сиченко вслухався в розмову і теж згадував, що й він не помітив у Дудіні підозрілого, коли той приїздив до нього у Москву на співбесіду. Він ще так цікаво розповідав тоді про полювання в тайзі.

— Як пояснити, що Дудін, плазмова людина, цілував? — тихо сказала Юля і відчула, як спалахнули щоки.

— Мабуть, плазма утворює тиск, усе інше — дія психологічного настрою.

— Не вірю я, що Дудін робот! — вигукнув Тернавський. — Саме він і є справжня людина. От Батурін — це робот! Йому плювати на моральні критерії, за якими живе колектив, суспільство! Для досягнення своєї мети він переступить через людину. А ненависть до людей — це і є визначальна риса роботів, хоч їм і вводять програму захисту людини. Ні, Дудін — це людина. А щодо його феноменальних можливостей, то вони закладені в кожній людині. Тільки ми не розвиваємо їх. Хіба неправда? Чи не занадто ми захопилися машинами І сподіваємось на їхню всемогутність, а самі перестаємо самовдосконалюватися? Ми все рідше використовуємо власні здібності, передаючи виконавські функції ЕОМ, автоматам, електроніці, машинам. Не вірю я вашим балачкам. Чи, може, ми, люди, непомітно для себе стаємо подібними до роботів?

Юля сиділа знічена. Все, що говорили про ДудІна, ображало її — “система”, “робот”. Зрештою, вона не витримала й вибігла з кабінету. Ніхто не наважився зупинити її. А втім, ніхто всерйоз і не сприймав її почуттів. Нарада тривала без неї.

— Левку Андрійовичу, чому світиться сигнальна лампочка на панелі? — спитав Андрос, підійшовши до стіни. — Адже вона горіла тільки тоді, коли ви вмикали. — Не знаю, товариші, чи відомо вам, що Дудін із співробітниками створив свій аналог у подобі директора. Мабуть, і плазмова система підлягає законам збереження виду. Левку Андрійовичу, перед нами зараз ви чи ваше зображення? — Андрос простягнув руку і, доторкнувшись до директора, посміхнувся: — Вибачте, що перевірив. Чому ж тоді працює апаратура? Дозвольте мені її на мить вимкнути? Я зразу ж і ввімкну.

— Якщо ваша ласка, шановний…

Андрос натиснув на панелі опуклу кнопку, і сигнальна лампочка згасла. І всі побачили, що враз зник Гаркуша, який сидів поруч з директором.

Усі вражено ахнули. Андрос квапливо натиснув тумблер. Гаркуша з’явився знову. Білобородько підвівся, пильно глянув на Гаркушу:

— Оце так… З ким же я тоді працював?

— Виявляється, з візуальним роботом, — сказав Андрос. — Ми провадили експеримент з Дудіним, а він, виходить, вивчав нас!

Несподівано пролунав знайомий усім жартівливий голос:

— Левку Андрійовичу! От і відкрився обман! Пам’ятаєте нашу розмову, коли я переконував вас, що суб’єктивні керівники заважають управлінню? Ви тоді боялися залишитись без заступника. Але ось Гаркуша пішов у відпустку, а всі обов’язки його я переклав на робота. Хіба ви відчули, що Гаркуші немає? І з ким вам було легше працювати?

— Ну й справи, — тільки й сказав Білобородько. — Оце так робот! Та ще й візуальний…

Юля пробігла коридором, спустилася по сходах униз, їй уже не хотілося повертатись до лабораторії, сідати працювати. Вийшла на вулицю і завернула в заводський парк, де стояла їхня з Дудіним лавиця. Гілля дерев опускалося так низько, що закривало її від перехожих.

Юля сіла на лавочку, обхопила голову руками. З очей ринули сльози, горло зсудомило. Вона дістала з торбинки хустку, щоб запнутися — сховати від людей заплакане обличчя, і враз почула:

— Юлю! Ніколи не надівай цю хустку. Досить, невже ти віриш усім цим балачкам? Я живий. Я приїду до тебе. Ти чекай.

Юля озирнулася… Але позаду нікого, не було. Хто ж це говорив? Юля підвелася, зібгала хустку, і їй ніби стало легше на душі. Де й поділися сльози. Дівчина чомусь подумала, що Андрос міг усе переплутати. Звідки він узяв, що Дудін плазмовий? Що Дудіна немає? Вона відчуває, що він живий, що він і справді повернеться до неї. Треба тільки взяти себе в руки і терпляче ждати: він приїде!

— Володю! — прошепотіла Юля. — Я вірю тобі. Я чекатиму. Я люблю тебе…

— П’ятдесят, шістдесят п’ять, сімдесят, — шепотіла Ніна Олександрівна, не зводячи погляду з табло. — Вісімдесят кілометрів за хвилину.

Капсули з манекенами пасажирів набирали швидкості. У підземному вакуумному кільці вони рухалися плавно й безшумно. Василь Петрович, який сидів поруч з Ніною Олександрівною, задоволено спостерігав за її обличчям.

— Ну що? Запишемо в актив? Випробування проходять ідеально.

Ніна Олександрівна усміхнулася, відвела погляд від табло, на якому вже з’явилася цифра “сто”. Так, швидкість капсул могла досягти й двохсот кілометрів. На цьому транспорті пасажир з Москви дістанеться до Хабаровська менш ніж за годину. Циліндричні з комфортабельними салонами вагончики, що скидалися на величезні снаряди, розганялися магнітним гголем і мчали у вакуумному кільці. Хто не пам’ятає з школи дослідів з металевим кільцем, коли воно злітало вгору від взаємодії магнітних полів осердя і кільця? А тут розганялися капсули.

Ця ідея давно зацікавила Ніну Олександрівну. Та лише три роки тому їй вдалося зробити розрахунки, створити модель і таким чином довести доцільність створення надшвидкісної лінії. Тепер розробкою керував Василь Петрович, її заступник. І хоч він знав, що ідея і розрахунки належать Ніні Олександрівні, досягнення у цій роботі вважав своїми.

Досягнення! Якось вони жартома засперечалися. Василь Петрович доводив, що робота — це, те саме, що й спортивна гра, а керівник — тренер. Від того, як він зуміє організувати колектив, той може стати або переможцем, або переможеним.

І вирішили перевірити: хто здобуде більше перемог? Неофіційно розподілили відділ на два підрозділи. Після цього кожен з них вибрав свої теми і підраховував переможні очки.

Комп’ютер майже рік безпристрасно фіксував кожну вдачу і одного, І другого. Василь Петрович так уболівав за свої успіхи, що навіть виграш у теніс вважав досягненням. І тепер, коли випробування системи давали гарні наслідки, спитавши в Ніни Олександрівни згоди, натиснув на клавішу дисплея і ввів ще один бал на свою користь.

— Скільки там? — поцікавилася вона підсумком. — Уже на три очка більше ніж у мене?

— Тремтіть! До кінця року лишилося менше місяця: ви програєте…

Несподівано на екрані дисплея замиготіла інформація: “Для всіх”, а за мить-повідомлення: “Аварія непілотованої установки. Випробний полігон. Зона 25”.

— Аварія! Четверта за два місяці! — сказав Василь Петрович чи то з докором, чи з співчуттям.

— Хто запустив її без мого дозволу? — схопилася Ніна Олександрівна і кинулася до дверей.

Василь Петрович тяжко зітхнув, підвівся і теж попрямував до дверей. Ступив крок, другий, потім несподівано повернувся, натиснув на дисплеї клавішу, і на екрані з’явилася цифра “чотири”. “Уже чотири. В активі!” — подумав він.

Біля розбитої непілотованої вертолітної моделі з цифрою “4” на борту стовпилися співробітники. Вони раз по раз запитально дивилися на Ніну Олександрівну, головного конструктора проекту. Вона стояла, опустивши руки, і з відчаю мало не плакала.

— Ні, досить уже! — спаленів директор КБ Ярослав Андрійович Ткаченко, який теж прибув на місце аварії. — Треба розібратися з цими аваріями на технічній раді, з’ясувати, хто винен. Необхідно, зрештою, всім зрозуміти, що навіть незначна помилка в конструюванні призводить іноді до мільйонних витрат. Тут же використано найоригінальніші системи управління, все автоматизовано… Четверта аварія підряд! Досить, Ніно Олександрівно. — Він повернувся і квапливо попрямував до будинку КБ, даючи зрозуміти, під в нього нема часу на балачки і рішення вже прийнято.

Один по одному почали розходитися й інші. Лише робітники з ремонтної групи, викотивши кран, заходилися біля моделі, щоб повантажити її на автокар і забрати в цех.

Василь Петрович вийшов на злітне поле саме у ту мить, коли модель везли з полігона. Його допомога тут була вже непотрібна, і він заквапився назад у лабораторію. Хтось із співробітників наздогнав Василя Петровича і поспівчував йому. Але Василь Петрович упевнено і без найменшого сумніву відповів:

— Наша робота тому й називається дослідницькою, що ніколи не знаєш наперед, що станеться.

Ніна Олександрівна самотньо стояла на злітному полі, супроводжуючи поглядом розбиту модель. Невдачі останнім часом просто переслідували її. Аварія за аварією. Але ж цього разу вона не давала команди починати дослідження моделі. Хто ж це зробив? їй сказали, що чули по телефону її розпорядження. Фантастика! Тепер її компетентність буде поставлено під сумнів. Адже обговорення на технічну раду, як правило, виносять саме в таких випадках. Отже, подальша доля роботи приречена. Таке в історії КБ траплялося, але з іншими. Ніна Олександрівна не сподівалася, що вона, досвідчений працівник, учений, може й сама опинитися колись у ролі повергнутої. Але і чотирьох аварій з однією машиною теж ніхто не пам’ятав.

Аварія “Четвірки” й звістка про технічну раду, що звалилися на тендітні плечі Ніни Олександрівни, дуже пригнітили її. Залишившись на самоті в ангарі, вона не стрималась і заплакала. Що ж, певно, у людини є якась межа. Навіщо чекати, щоб тебе розбирали по кісточках? Це ж недовіра, навіть приниження. Як же так, цілком віддавалася роботі і от — розгляд на раді! І раптом спало на думку: піти з роботи. Останнім часом вона стала в КБ мало не персоною “нон грата”. І тільки тому, що сміливо дозволяла собі не погоджуватися з директором і головним. Тепер на, раді почнуть оцінювати її творчі можливості, компетентність. Ні, мабуть, краще таки піти з роботи. Зараз же. Не зволікаючи…

І вона рішуче попрямувала в лабораторію. Так, напевне, вона вже нездатна довести модель до пуття. Нехай завершує її хтось інший.

— Що ти надумала! — вилаяв її заступник головного інженера, коли Ніна Олександрівна сказала йому про свій намір. Він мовби навіть розгубився.

— Чого ти гарячкуєш? Директор тебе цінує як працівника… Може, нічого особливого й не буде на цей раз. От тільки незрозуміло, чому все-таки знову сталася аварія?

— Уже з четвертою моделлю. — Пухнасті вії Ніни Олександрівни часто закліпали, з очей ринули сльози. Вона дістала хусточку. — Не збагну: програму випробувань у лабораторних умовах відпрацьовано ідеально. Виводжу на полігон — аварія. Якщо це моє невміння, то я просто нездара.

— Облиш. Невдача може спіткати кожного, хто по-справжньому працює. Їх не буває тільки в тих, хто нічого не робить. Щоправда, це дуже серйозна невдача. Але ти повинна продовжувати роботу. Поки що тобі немає рівноцінної заміни.

— А Василь Петрович? Думаю, він упорається. В розробках уже мене випередив. Та й з директором у тісному контакті. Людина він мила, симпатична. Ти ж бачиш, останнім часом мене навіть на наради не запрошують: ходить Василь Петрович. Думаю, питання вирішено вже без мене, чекають лише, коли я заяву подам. Потім ці розмови за моєю спиною…

— Ярослав Андрійович не така людина, щоб говорити про когось поза очі, повір мені. А щодо твого звільнення, не думаю, щоб хтось цього хотів. Одне незрозуміло, у чому причина аварії? Погодься, гладити по. голівці за це не можна, а ти головний конструктор проекту.

— Я й сама не збагну, у чому причина аварії, — винувато промовила Ніна Олександрівна. — Я дуже ретельно перевіряла систему, програми…

Співробітники відділу, дізнавшись про рішення Ніни Олександрівни, рішуче заявили:

— Усі винні. Чому звинувачують тільки вас? До того ж хто сьогодні розпорядився вивести модель?

Ніна Олександрівна не хотіла копирсатись у дрібницях.

Коли в лабораторію зайшов Василь Петрович, вона стояла в оточенні співчуваючих співробітників. На його обличчі теж відбивався неприхований жаль. Василь Петрович уже знав, що Ніна Олександрівна збирається звільнятись. Йому було двадцять сім. Стрункий, широкоплечий, завжди підтягнутий — такі чоловіки подобаються жінкам. Подобався він і Ніні Олександрівні. Хоч з обличчя не був красень — великий ніс, вузькі стиснені губи, утоплене підборіддя, та й вираз його справляв подвійне враження: у профіль — сама рішучість, мужність, в анфас — покірність, навіть смирення. Слухаючи співрозмовника, Василь Петрович ніколи не перебивав його, не висловлював власної думки, тільки зрідка, коли затягувалася мовчанка, кидав фразу і зразу ж замовкав, ніби чекаючи, що скажуть у відповідь. З Ніною Олександрівною вони часто розмовляли наодинці, іноді заходили в кафе, щоб випити по чашечці чудового напою. Були незмінними партнерами у тенісі. І Ніна Олександрівна по-дитячому раділа, коли вигравала: Василь Петрович вважався найкращим гравцем КБ. Якось під Новий рік вони зайшли у ресторан і після шампанського, поздоровивши одне одного, поцілувались. Це сталося один-єдиний раз. У Василя Петровича була сім’я, і Ніна Олександрівна зробила все, щоб їхні стосунки лишилися дружніми. І зараз вона дивилася на нього, бачила добрий вираз його обличчя й винувато усміхалася. Здогадувалась, що в душі він, певно, докоряє їй.

— Ніно Олександрівно, ходімо у кабінет.

Усе це він вимовив пошепки і вказав очима на двері. Останнім часом він багато допомагав їй: писав звіти, відпрацьовував програми, ходив на наради, а повернувшись, переповідав їй усе, що говорилося в кабінеті директора. Звичайно, він ризикував. Але Василь Петрович так їй завдячував за ту школу, яку пройшов у відділі, що не співчувати не міг. Не маючи досвіду дослідницької роботи, він за два роки виріс з рядового інженера в завідувача сектором, став її заступником. До того ж Ніна Олександрівна завжди ставила його прізвище поряд із своїм у заявках на винаходи, у публікаціях, помітно переоцінюючи його участь у своїй роботі. Тепер вони поділяли своє авторство ще й за умовами гри. І він випереджав її по очках.

Вони пройшли в кабінет. Ніна Олександрівна взяла сигарету. Василь Петрович запобігливо клацнув запальничкою — вона прикурила і глибоко затяглася.

— Ярослав Андрійович явно не на вашому боці, — почав Василь Петрович. — Сьогодні таке сказав про вас. Мені навіть незручно переповідати. Але вже по дружбі скажу — обізвав вас старою дівою і звинуватив у неретельності, мовляв, ходите в ресторан обідати і затримуєтесь.

Ніні Олександрівні перехопило подих. Вона закашлялась. На очах заблищали сльози. Вона стиснула пальці, стала повільно рахувати: один, два, три… “Стежить! За кожним моїм кроком. Це вже занадто. Хіба я щодня не просиджую тут до ночі? Яке кому діло, куди я ходжу? І чому “стара”, якщо мені немає ще й тридцяти? Зараз піду до нього і скажу…”

— Не йдіть, — зрозумів її намір Василь Петрович. — Він одразу ж здогадається, хто вам все розповів.

— Але ж так неможливо! Тепер це вже остаточно вирішено: я залишаю роботу в КБ. Куди завгодно, аби тільки скоріше, зараз же…

Вона кинула сигарету у відчинену кватирку, не влучила, нахилилася, щоб підняти її, і рвучко випросталася. Довго дивилась у вікно й мовчала. Зараз же написати заяву і піти, розпрощатися з цим директором, який її не розуміє… Вона рішуче підійшла до столу, присунула аркуш паперу і взяла ручку…

— Давайте, я сам віднесу заяву. Ви у такому стані. Почекайте мене.

Василь Петрович знову їй допоміг. Так, вона не змогла б зараз спокійно поговорити з директором, кричала б, обурювалась, ббражала. Нервуючи, могла б накоїти стільки дурниць…

Ніна Олександрівна випростала на хто лі руки і завважила, як тремтять пальці. Відчувала, що зараз вона, як міна, може вибухнути у будь-яку мить. Машинально взяла зі столу чорновики звіту про виконання теми, який підготував Василь Петрович, і почала читати. Почерк був дрібний, убористий, але розбірливий. Усі літери заголовків розмальовані, як у дитячих книжках. Ніна Олекг сандрівна завжди милувалася почерком Василя Петровича і не раз думала, як багато всі втратили від того, що, впровадивши ЕОМ і друкарські пристрої, перестали надавати значення красі рукописних знаків. А Василь Петрович заніс у свій актив ще одне очко. Ну що ж, красивий почерк хоч і природний дар, але теж успіх. Та зовсім інше враження справляв стиль Василя Петровича. Надмірне вживання сполучника “котрий” робило речення громіздкими й неоковирними. Ніна Олександрівна завжди редагувала його чорновики. І зараз, читаючи, нещадно розправлялася з отим “котрий”.

Повернувшись, Василь Петрович нерішуче зупинився біля дверей. Вона прочитала в його очах співчуття і зрозуміла: все вирішено. Підійшовши до неї, він тільки додав:

— Я умовив Ярослава Андрійовича відпустити вас без належного у таких випадках відпрацювання. Правильно зробив?

Це було доречно, але разом з тим несподівано. “Навіть не запросили, щоб поговорити… А може, як кажуть, все, що робиться — на краще?”

— Шкода, що ми так і не закінчили гри, — промовив Василь Петрович. — Я б міг перемогти…

— Можливо, — погодилася Ніна Олександрівна і всміхнулась: навіть зараз він прагне підбадьорити її. Яка доброзичлива, мила людина.

Зробивши рішучий крок, Ніна Олександрівна заспокоїлась і на все, що сталося, вже дивилась ніби збоку. Перебрала документацію, яку доведеться здавати тому, хто замінить її на цій посаді. Згадала, що не дописала статтю для журналу — тепер у неї буде час закінчити її. А на роботу десь влаштується. Піде працювати викладачем в інститут — її давно запрошують.

Телефон німував. Раніше вона б тільки раділа з цього. А тепер і це дотикало: вона вже нікому не потрібна… В душі зринула образа. І раптом рішуче подумала, що не може піти, доки не з’ясує причини аварії.

Схопилася, хотіла запросити Василя Петровича, щоб разом пройти на випробний полігон, але згадала, що той наступного ранку відлітає у відрядження, а для проведення аналізу і повторного польоту треба годин п’ять. Проробити все самій? Не поспішаючи? Модель уже полагодили — вона бачила з вікна, як ремонтники встановлювали її в ангар.

Як тільки Ніна Олександрівна прийняла рішення, вона вже не могла всидіти у кабінеті, не могла примусити себе займатися іншою роботою. Вийшла на вулицю, щоб побути на самоті, поміркувати, випити чашечку чорної кави.

Хвилини за три вона вже прямувала повз корпуси заводу. Розірвано ниточку, що єднала її з людьми, які там працюють. І вона це зробила сама, добровільно, боячись, що на технічній раді перекреслять її роботу. Хіба справжній дослідник так вчинить? Чи не доцільніше було вислухати думку інших? Поглянути критично на свій проект. Престиж, амбіція!.. Як вони іноді заважають людині.

Ніна Олександрівна зайшла до магазину кондитерських виробів. Звідти у широкі вікна видно красивий, затишний куточок, де немає автомобілів й людської метушні.

Черга була невелика, і хвилин за п’ять Ніна Олександрівна стояла за круглим столиком з чашечкою кави. Побачила знайомих жінок, кивнула їм головою. Її увагу привернув чоловік у сірому пальті, в пухнастому вовняному шарфі, з-під якого виднілися біла сорочка і строкатий галстук. Вона нишком роздивлялась його: високий, лице з витонченими рисами і широкі брови над карими очима. Підборіддя трохи видавалося вперед і ділилося надвоє так, що помітно вимальовувалися два горбочки. Він пив каву великими ковтками, обпікаючись, їй здалося, що вона одного з ним віку, а може, він років на чотири старший. Вона ніколи раніше не бачила цього чоловіка, хоч і приходила сюди досить часто.

Ніна Олександрівна крадькома зазирнула у дзеркало на бічній стіні: світла шуба, чорне пишне волосся, на губах яскрава помада.

Сьогодні вона собі не подобалася: бліда, з кислим виразом обличчя, а помада аж кричить. Ніна Олександрівна дістала хусточку і почала старанно витирати губи. І враз немов спіткнулася, зустрівшись з поглядом незнайомця. Вона відвела очі Проте її нестримно тягло знову зиркнути у дзеркало. Чоловік стояв замислений, ніби щось обмірковував. Вона роздивлялася його і намагалась визначити характер. Цікаво, хто він, де працює? Видно, що інтелігентний, добрий, але себелюб. То й що? А чому б себе й не любити? Аби не на шкоду іншим. Мабуть, якщо зараз заговорить з нею, вона охоче підтримає розмову. Але про що? То байдуже. За кілька хвилин вона повинна повернутися в ангар і розпочати випробування моделі… “Тож ви мені зовсім ні до чого”, — подумки. сказала йому Ніна Олександрівна.

— Чому ви така нелюб’язна?

— Що?

“Здається, він щось промовив. Може, це впливає кава? Вона завжди збуджує!”

— Ваш погляд сказав мені значно більше, ніж ваші слова…

— Яка самовпевненість! Неетично говорити таке зовсім незнайомій жінці.

— Усі колись були незнайомі, але настає час… Може, він настав і для нас?

— Не люблю пустих балачок.

— Невже для початку розмови слід мати якісь понадтеми? Чи не зддється вам, що іноді людям бракує саме простоти і доброти, щоб бути людяними?

— Цю доброту я знаю. Для чоцо вам це недоречне знайомство? Адже ви, напевне, маєте сім’ю?

— То й що? Гидко навіть уявити такий собі спарений світ, у якому всі живуть самі по собі і нікому немає діла до інших.

Ця довга тирада розсмішила її:

— Але знайомлячись зі мною, ви утворюєте ще одну замкнену пару. Мабуть, саме в цьому і є мудрість природи?

— До біса мудрість! Часом вона оглуплює, — з запалом сказав він, пильно дивлячдсь їй у вічі, і вона зніяковіла.

Дивно, чому її збентежив цей погляд?

— Дозвольте, я проведу вас?

— Мене нікуди проводжати. Я чекаю закінчення робочого дня, — сумно засміялася вона. — А потім…

їй чомусь не захотілося повертатись у КБ. Вони разом вийшли з магазину, трохи постояли на перехресті. Він узяв її під руку. Вона випручалась.

— Що з вами? — спитав він.

— Ви занадто сміливий. До того ж ви не боїтеся, що вас побачить хтось із знайомих або дружина? Не люблю сцен ревнощів.

— Я не одружений.

— Облиште, я не наївне дівчисько, щоб повірити в це.

— Ваша справа, вірити чи ні. Чомусь люди з більшою насолодою тішаться недовірою, люблять чорнити, бачити гірші людські риси, ніж помічати хороше. Погляньте на світ інакше. Невже програєте від цього? Щоправда, відданість іншим виникає тільки в тих, хто відданий сам. Не всім це під силу. Декому світ уявляється сукупністю вад, пристрастей і ненависті.

— Хіба? Звідки ви це знаєте? Ви, мабуть, філософ? Куди ж ви тепер поведете мене, якщо я довірюся вам? — іронічно спитала вона, сподіваючись прискорити розв’язку.

На це запитання чоловіки відповідають так однотипно: одні пропонують ресторан, інші запрошують до себе в гості, треті, навпаки, набиваються у гості. Якщо він повторить один з цих варіантів, вона посміється і залишить його тут самого.

— Ходімте на набережну, — промовив він. — Сьогодні так красиво: на деревах іній, навколо все в снігу. Якби ще визирнуло сонце… Ви відчували, як у горах пахне сніг?

Цей високий регістр знову викликав у Ніни Олександрівни бажання суперечити.

— З хімії відомо, що сніг не пахне.

— Ви тверезий реаліст. Звичайно, цей запах не можна віднести до якогось ароматичного класу. Але навіть невиразний, він іноді викликає спогад про гори, ліс, весну, осінь та й ще багато про що… Ось, бачите, вже легше дихається. Напевне, погода зміниться.

“Вам, може, і легше, — подумала вона, — а от мені, коли не знаю, що робити. Час іти на полігонч А втім, зараз і справді стало трохи легше”.

— Ви, мабуть, поет?

— Ні, я просто ваш знайомий.

— Знайомий? Я навіть не знаю, як вас звуть. А все ж цікаво, хто ви? Яка у вас спеціальність?

— Невже для знайомства чоловіка і жінки це так важливо? Сподіваюся, ви не працівник відділу кадрів?

— Ні, я розробник, — знову сумно всміхнулася Ніна Олександрівна. — А для знайомства чоловіка і жінки важлива спорідненість душ.

— По-вашому, душі теж повинні бути освячені значками про вищу освіту чи кандидатським дипломом?

Більше вона не торкалася, цього питання. Вони довго мовчки йшли набережною. Уся навколишня краса заполонила їй серце. На річці блищав лід, мороз викував товстий панцир, погамував швидку течію, вири навкруг валунів. Тиша. Хіба це не диво — адже центр міста.

— Ви любите природу? — спитав він.

Їй не хотілося відповідати. Мабуть, нема людини, яка б заперечила це. Але навіщо стверджувати?

— Я байдужа до неї, — несподівано сказала вона, прагнучи цим протиріччям істині узнати реакцію на несумісність думок.

— Дивно, жінкам властива ніжність, така ж, як і природі. А найнеприемніше — грубість.

— Грубість у чоловіках ви не осуджуєте?

— Невже вам були б приємні чоловіки, подібні до жінок?

— Їх тепер доволі, — відпарирувала Ніна Олександрівна. — І жінкам часто бракує вибору.

Вони підійшли до моста, який легко завис між двох берегів скутої кригою річки і немов плив у повітрі, помилувалися сповитими морозяним серпанком горами й повернули назад. Якась сила нестримно вабила Ніну Олександрівну до цього незнайомого чоловіка.

“Як же його звуть? Олексій? Юрій? Ні, Олексій…” Вони пішли далі набережною. І враз у Ніни Олександрівни блискавкою майнула думка: “У чому ж причина збою програми? Немов чиясь зла рука спрямовує модель до аварії. Чому машина не реєструє помилок у програмі? Таке враження, немов команди спеціально виконують аварійну ситуацію. Але чому?..”

— Що ви так наполегливо обмірковуєте? — спитав Олексій. — Я відчуваю, весь час думаєте про якусь машину, програми…

— Чому це ви так вирішили? — здивувалася вона, але не призналася, що й справді думала про роботу.

— Ви чимось стурбовані. Я це одразу помітив, ще у кафе. Чи не можу я допомогти вам?

— Мені ніхто не може допомогти, окрім мене самої. До того ж настрій мій помітно поліпшав. Але це не ваша заслуга. Просто я випила міцної кави. — Вона зраділа, що знайшла привід під’юдити його.

— Я не маю найменшого сумніву, що саме вона спричинилась і до вашої прихильності до мене, — не залишився в боргу незнайомець.

— Дивно, — мовила Ніна Олександрівна. — Стільки років живу в цьому містечку, а ніколи не зустрічалася з вами.

— А що ж тут дивного? Чоловіки часто бувають відлюдьками. Робота — основне в нашому житті: дослідження, випробування, відрядження кудись на Далеку Північ чи за кордон. Якщо ж не ладиться експеримент, трапляється, що й тижнями не виходиш з лабораторії. Сьогодні забіг на хвилинку в кафе. У мене ще багато роботи, сидітиму допізна, а ось… гуляю. Проте не жалкую. Мені добре. Готовий навіть освідчитися в коханні, та ви однаково не повірите. Я й сам не повірю — надто мало ми знайомі. Але те, що мені з вами добре, — свята правда. Бачите, я майже признався у своїх ніжних почуттях до вас…

— Справді, — погодилася вона. — Лишається признатися мені… Так от. Уже тільки те, що я марную час з вами, замість того щоб бути на випробному полігоні, — вияв мого доброго ставлення до вас. У мене сьогодні і справді нещасливий день. Моя непілотована модель зазнала аварії. На жаль, це вже четверта, і я вийшла на десять хвилин, щоб трохи заспокоїтись, випити чашечку кави, а потім знову провести випробування. І ось наче про все забула. Не збагну, що зі мною коїться?

— Мабуть, знову у всьому винна та ж сама чашечка кави, — спробував пожартувати він.

— Навряд. Але головне, я заспокоїлась, відчула себе певніше. І цим уже завдячую вам. Тепер я без найменшого сумніву проведу випробування, як і збиралася. Так, я зроблю це. Дуже рада, що ми познайомились. Але мушу йти. — Вона рішуче подала йому руку.

— Ваша рішучість лякає. Це дуже важливо для вас?

— Дуже. Розумієте, я задумала свою програму, і якщо не виконаю її…

— Тоді не буду затримувати, хоч мені й не хочеться розставатись. Але ж тепер ми зможемо знову зустрітися?

Вона усміхнулася на знак згоди.

Ніна Олександрівна повернулась у відділ, коли співробітники вже розійшлися. Тепер її голова працювала чітко: якщо ввести програму випробувань, сісти в кабіну моделі, то по приладах можна встановити причину аварії. А що як модель рухне вниз разом з нею?.. Що ж, хай краще це, ніж невідомість. Вона не має права йти з роботи, так ні про що і не дізнавшись…

Посутеніло. Випробування на полігоні давно закінчилися. Це було, до речі: Ніна Олександрівна не хотіла, щоб хтось бачив, як вона сідає в модель. Інструкція суворо забороняла провадити випробування з людиною на борту. Це дозволялось робити тільки за допомогою ЕОМ, за відпрацьованою програмою і тільки у непілотованому режимі — з манекеном. Доведеться сісти в кабіну самій.

Вона набрала шифр коду й стала чекати, коли двері відсіку розчиняться. Спалахнуло чергове освітлення. Красивий апарат, прообраз багатоцільової випробуваної станції для геологів і рибалок, стояв посеред невеличкого ангара. Стільки праці вкладено в розробку, і ось тобі маєш, аварія за аварією! Модель піднімалася в повітря, виконувала кілька операцій і грудкою падала вниз… Їх було вже чотири. Може статися й п’ята.

“То й що? По приладах встановлю причину, візьму керування на себе і виведу станцію з падіння. Одну людину модель підніме”.

Ця думка переконала, і Ніна Олександрівна почала діяти більш зважливо. Ввела дані на багатоцільові випробування, виставила манекен і сіла в маленьку, тісну кабіну. Модель запрацювала автоматично: увімкнулися прилади, і Ніна Олександрівна відчула, як апарат плавно рухається з відсіку ангара на поле, а за кілька хвилин він уже почав підніматися над землею. Навколишній морок спочатку злякав, і Ніна Олександрівна хотіла одразу ж узяти управління на себе. Але збагнула, що тоді вона не зможе встановити причину аварії, і стрималась. Вона переконувала себе, що ЕОМ керує моделлю бездоганно, як людина. Зрештою, є тумблер переключення “на себе”, і коли вона відчує…

Розмірковуючи так, Ніна Олександрівна заспокоїлась і розглянулась. У кабіні було досить світло, щоб бачити кнопки управління. Десять, двадцять метрів підйому, п’ять метрів ліворуч, потім праворуч, знову вперед і вгору. Телекамери вибирали точки огляду, перемикалися на різні кути бачення, добираючи потрібний масштаб. Прожектори, що світили з моделі, вихоплювали зони спостереження. Так, саме так і повинно бути за програмою.

І Ніна Олександрівна поступово заспокоювалась. Шкода, немає Василя Петровича, він міг би додати один бал до її активу: отоді гра була б ще азартнішою. Але якщо не станеться аварії, лишиться невідомою її причина… Ні, хай уже аварія! Ніна Олександрівна почала подумки благати: “Скоріше б, скоріше…”

Минула восьма, потім десята хвилина польоту — все було в межах норми. Ще три хвилини, і випробування закінчиться. Чи не відбулося самоусунення причини аварії?

Зненацька двигун замовк. Запанувала тиша. Ніні Олександрівні навіть здалося, що вона стрімко падає вниз. Втім, так воно й було. “От і все”, -подумала вона, але завважила, що не злякалась. У голові промайнула чітка думка: “Відключено прилади! Чому? Взяти керування на себе, але спочатку запустити двигун!” Вона ніяк не могла намацати кнопку. Збігали секунди…

Двигун запрацював, коли до землі лишалося метрів зо три. Але його потужності явно забракло, щоб на такій висоті різко затримати падіння. На подібну ситуацію модель не була розрахована. Унизу бетон — отже, удар буде сильний.

Ніна Олександрівна заплющила очі, відчула різкий біль і втратила свідомість.

Дивно, все, що трапилося далі, вона спостерігала наче збоку: бачила, як сам директор КБ витягав її з моделі і вкладав на м’яке сидіння в машині. Потім звідси ж викликав телефоном “швидку допомогу”.

— Потерпіть, Ніно Олександрівно, потерпіть, — бурмотів він, коли вона стогнала. — І який лихий попутав вас випробовувати цей ненадійний апарат? — І знову зателефонував: — Олексій? Моє шанування! У мене тут жінка, так, після аварії вертолітної станції… Приймеш?

Не чекаючи на “швидку”, він сів за кермо і, натиснувши на газ, на повній швидкості виїхав на широкий проспект.

Машина підкотила до скляної будівлі і зупинилась біля під’їзду. До неї одразу підбігли люди, витягли з машини потерпілу й поклали на ноші. Високий чоловік у білому халаті підійшов до неї, торкнувся руки, глянув на ноги, натиснув пальцями кілька точок.

— Слухай, Ярославе, — вигукнув він здивовано, — я знаю цю жінку. Ми випадково зустрілись у кафе, потім довго гуляли по набережній… Твоя співробітниця?

— Моя, — важко зітхнув Ткаченко, втираючи з лоба піт: він був дуже схвильований тим, що сталося.

— Що ж усе-таки трапилося? Ми з нею тільки годину як попрощались. Вона була цілком здорова.

— Не мав часу розбиратись. Знаю тільки, що сіла у модель, злетіла і… Це вже п’ята аварія з її зразком. Дивно, вдень підписав її заяву про звільнення, а тепер от треба братися до розслідування.

— Тоді я розумію її стан. Вона говорила мені, але я чомусь не надавав тому значення, гадав, хизується: у жінок таке буває. Сподіватимемося, нічого складного… Якщо звичайний перелом, завтра у цей же час зможе сама піти з клініки.

— Жартуєш?

— Ніскільки. Ми теж працюємо, досліджуємо і вже застосовуємо нові методи лікування.

Потерпілу поклали на рухому доріжку. Прилади автоматично виміряли тиск, обстежили серце, зняли томограму… Система “діагностик” вивчала стан хворого. Екран показав: перелом берцової кістки.

Потім прилади ввели потрібні стимулюючі ліки, вибрали необхідне лікування. А система вже віднайшла потрібну програму і невдовзі автоматично почала операцію. Процес тривав кілька хвилин…

Ніна Олександрівна відчула, як щось притиснулося до ноги. А хвилини за дві її вкотили до залу, де транспортер підняв ложе, на якому вона лежала, і ввів у мішу. Це була камера. Тіло перебувало тут у стані анабіозу, коли не потребує живлення й не виділяє продуктів переробки…

На мить Ніна Олександрівна отямилась і почула:

— Вона вдихатиме чисте гірське повітря. На ногу діятиме невелика напруга, щоб стимулювати процес заживлення… Хвора не відчуватиме болю. Вона навіть забуде про аварію. Все це сприятиме якнайшвидшому одужанню. Тут багато що засновано на впливові позитивних емоцій…

Голос їй видався дуже знайомим, але вона так і не збагнула, кому він належить.

А за мить Ніна Олександрівна і справді відчула подих свіжого гірського повітря. Перед очима постали гори. Чудові снігові вершини кликали, надили… І вона рушила. Рушила, бо побачила групу людей, від якої вона, певно, й відстала. Хтось оглянувся, махнув їй рукою, і вона впізнала Олексія. Це вже було дивно.

— Таки наздогнали нас? — сказав він. — Тепер ширше крок і заспівуйте. Нашу, туристську, знаєте?

Так, вона знала, бо часто ходила в походи. І тому охоче заспівала, не соромлячись незнайомих людей. Часом її ноги ковзали, та Олексій своєчасно підтримував її. Вона відчувала його руку, теплу, ласкаву, до неї хотілося притиснутись щокою…

Тепер вона сиділа в кабінеті у Олексія її сміялася, згадуючи похід у гори.

— Як ви примудрились провалитися в сніг? Якби не ваша червона шапочка там, біля урвища…

Несподівано на порозі кабінету з’явився Ткаченко.

— Ярославе Андрійовичу? — здивовано вигукнула Ніна Олександрівна. — Яким побитом? А я ходила в похід. Щоправда, трохи забила ногу. Спасибі Олексієві Івановичу — привіз мене сюди, підлікував.

Ткаченко здивовано зиркнув на Олексія, той непомітно приклав палець до губів, та вона завважила цей застережливий знак і стривожилася.

— Не дуже пошкодили ногу? — спитав Ткаченко.

— Усе минулося. Ще ниє, але не дуже. Олексій Іванович справжній чародій: провів рукою, примусив заплющити очі, я трохи подрімала…

— Сідай, Ярославе, — вказав на крісло Олексій. — Я радий, що випадок звів мене із твоєю співробітницею. От коли ви дрімали тут у кріслі, машина записала цікаві дані. Весь той час, що були у нас, ви про щось думали. Я не знищив цю інформацію, гадав, там може бути щось важливе для вас, наприклад, програма з командами, цифрові дані. Навіщо це зберігати в пам’яті? Дивно.

Він подав конверт з магнітним диском.

— У вас є такі машини, які розуміють думки хворого? — здивувалася Ніна Олександрівна.

— У лікаря повинні бути такі машини… Але чому ми говоримо тільки про медицину? Може, підемо кудись повечеряємо? Там і поговоримо… Як ви себе почуваєте?

— Нормально, — відповіла, усміхаючись, Ніна Василівна. — Я так добре відпочила, що починаю вірити у цілющу силу походів, а не тільки чорної кави. Забула, що у мене на роботі неприємності. Здається, я написала заяву про звільнення? І ви підписали її? — звернулася вона до директора. — Але чому я так погано пригадую вчорашній день? Ярославе Андрійовичу, так ви справді підписали заяву?

— Заберіть назад вашу заяву. Історію цю слід уже забути. Тільки шкода, що стосунки у нас з вами складаються, як кажуть у народі, за принципом: “Я вам хліб, а ви мені камінь”.

Ніні Олександрівні перехопило подих…

— Який “камінь”? Ви що, і справді вважаєте, що я нікчемний розробник?

— Чому? Ви дуже здібний винахідник.

— Тоді чому таке ставлення? Ви підписали заяву, навіть не поговоривши зі мною. Розумію, аварія на моїй совісті. Але я все перевірила і не знайшла її причин.

— От і спробуємо з’ясувати їх на технічній раді. Доручимо спеціалістам розібратися у вашій роботі. А щоб ніхто не вважав, що наші дії упереджені, запросимо їх зі сторони.

— Ну що ж, рада так рада… Зрештою, треба ж з’ясувати причину, аварій… Тільки не розумію, про який “камінь” ви кажете? Втім, знаю, що ви про мене висловлюєтесь ще відвертіше й неповажливіше… Згодна, що я не ангел: різка, прямолінійна, а якщо вже в чомусь переконана, неодмінно добиватимуся свого… Не всім це подобається. Але насамперед — діло, а не амбіція. Відповідати за доручену справу — принцип нашого життя. Чому ж це декого не влаштовує?

— Конкретно?

— Скажімо, вас.

— Ви вважаєте, що завжди маєте слушність?

— Але коли маю слушність, хотіла б, щоб це визнавали. Хіба відвертість — вада? А я поважаю відвертість. Якщо вже досі не навчилася хитрувати, то ніколи і не навчуся…

— Я теж поважаю відвертість. Тому хотів би вам дещо показати… Їдьмо в КБ! — рішуче сказав Ткаченко. — Вибач, Олексію, сьогодні ресторан відміняється. З’ясуємо це кляте питання і, може, завтра… Або, хочеш, їдьмо з нами?

— Я залишаюся, — відповів Олексій. — Відчуваю, вам слід розібратися у всьому наодинці.

Величезний завод світився яскравими вогнями цехів, вуличних ліхтарів, прожекторів. Хоч робочий день ніколи тут і не закінчувався, на території КБ панувала тиша. Тільки чулося, як унизу, на першому поверсі, гупали багатотонні преси та сичало стиснене повітря, вириваючись назовні.

Ніна Олександрівна сиділа в м’якому обертовому кріслі в кабінеті Ярослава Андрійовича й дивилася з вікна на багатоповерхові корпуси заводу, який став для неї таким дорогим. Вона пригадувала, як уперше приїхала сюди, як одна з її розробок здобула визнання, як їй доручили керівництво відділом.

Ярослав Андрійович грюкав шухлядами, шукаючи щось.

— От ви кажете про відвертість. Це похвально, але як її узгодити з ось цим. — Він дістав із шухляди пачку листів. — Читайте…

“Директор — узурпатор, людина нетворча, суб’єктивіст, волюнтарист…” — читала Ніна Олександрівна.

Спочатку вона не могла збагнути суті написаного. І раптом пізнала свої фрази, що їх колись зронила у запалі суперечки. Та й стиль був дуже знайомий: надмірне вживання сполучника “котрий” робило його громіздким і незграбним…

— Василь Петрович, “котрий”…

Перед очима враз постав його профіль: великий ніс, стиснені губи, утоплене підборіддя і… смиренні очі.

— А при чім тут Василь Петрович? — здивувавсь Ярослав Андрійович.

— Це він полюбляє “котрий”.

Ткаченко сторопів, якусь мить мовчав, перечитуючи сторінки.

— Програму керування випробуваннями розробляв він? — спитав.

— Ні, — поспішила запевнити Ніна Олександрівна.

І раптом згадала про інформацію, яку їй дав Олексій.

Вона вставила диск, ввела дані машини, на дисплеї з’явилися команди.

— Програма керування моделлю. Невже за такий короткий час мозок устиг її перевірити?

— Не такий уже й короткий, доба. Вчора я знайшов вас непритомну у вашій розбитій “калоші”.. Як згодом з’ясувалось, у вас була поламана нога.

— Жартуєте. — Вона подивилася на свої ноги. — Вони цілком здорові.

— Я вас відвіз на своїй машині у дослідне хірургічне відділення, де працює мій товариш. Сам був присутній на операції. Вас оперував автомат.

— Щось починаю пригадувати: сіла в модель, злетіла, зненацька вимкнувсь двигун. Прилади не вказували ні на відхилення, ні на перевантаження. Таке враження, що програма скінчилася посеред випробувань. А потім машина почала падати. Невже помилка в програмі?

— Але ж ви перевіряли її на моделі в лабораторії?

— Давайте введемо дані для порівняння із зразками, які закладено в пам’яті комп’ютера. Ці я вже перевірила й не знайшла помилок.

Ніна Олександрівна ввела завдання на порівняння даних, сіла в крісло і схвильовано почала чекати результату. Перед очима постало обличчя Василя Петровича: симпатичне, приязне… А от у профіль зовсім протилежний вираз. Дволикий Янус…

На дисплеї висвітилося: “Дані всередині міток 16–23 не збігаються”. Ніна Олександрівна і Ткаченко втупилися в екран: пішло розпечатання команд, які не збігалися.

— Що ж могло статися? — запитав вражений Ярослав Андрійович.

— Наплутати я не могла, — знічено похитала головою Ніна Олександрівна. — Якщо навіть у гіпнотичному сні безпомилково повторила все, то… Ні, тут не помилка. Це ігрове завдання. Завдання на відхилення апаратури у непередбачений час…

— А що як ми доручимо машині провести аналіз програм тих, хто користувався нею, і порівняємо з цією частиною ігрового завдання? — запропонував Ткаченко. — Кожна людина виявляє свої особливості, вибираючи команди. Машина повинна розпізнати того, хто заклав це ігрове завдання. А поки що вип’ємо по чашечці кави. Ви не проти? Працюйте з машиною, а я зварю каву. — Ярослав Андрійович підвівся, дістав із шафи кавоварку. — Чому б ось так мирно не прийти на пораду? — лагідно говорив він. — У дружній розмові, в спокійній обстановці ми б розібрались. А ви вирішили діяти самотою: вивели модель на випробування, всілися в неї, злетіли і мало не загинули.

Вона не відповіла, тільки з докором подивилася на Ткаченка.

— Вибачте, я забув про “котрий”… Та й ви ж про це не знали?! Чому ж думали, що я… — Подивився на екран дисплея і вигукнув: — Василь Петрович!

Ніна Олександрівна метнула погляд на екран, прочитала знайоме прізвище і тихо, майже пошепки промовила:

— Ярославе Андрійовичу, я нікому не дозволяла коригувати свої випробні програми.

Директор спохмурнів.

— Оце ситуація… Я просто не сподівався… Такий симпатичний чоловік… Ну що ж, доведеться провести експеримент, — рішуче сказав він, — так би мовити, незапланований хід. Грати так грати. Василь Петрович завтра вранці повернеться з відрядження… Викличемо його на випробне поле і запропонуємо виконати те, що зробили вчора ви: сісти в модель і злетіти. Якщо він свідомо втрутився в програму, викаже себе… Він же не знає, що з вами трапилось. Я нікому про це не розповідав. Якщо програма відкоригована навмисне, він не сяде в модель. Скоригувати назад він, звісно, не зможе. А сісти в модель я його примушу.

— Але передусім треба виправити програму, — сказала Ніна Олександрівна.

Ткаченко погодився. Ніна Олександрівна ввела запит, і на екрані з’явилася цифра “чотири”.

— Що це означає? — спитав Ткаченко.

— Мій пасив. Ми якось розпочали з Василем Петровичем гру: хто активніший у творчій, громадській та спортивній діяльності. Граємо вже рік. Машина веде рахунок. Василь Петрович випереджає мене на чотири очка…

— Чотири аварії… Що ж виходить? Машина однаково служить і справедливій, і несправедливій справі? А ви кажете “гра”. Таж у вас точилася війна, війна моральності. І саме машина обстоювала несправедливість. Коли людина порушує правила моральності, як ми оцінюємо її?

— Нещадно засуджуємо.

— Сьогодні про машину так сказати не можна. Виходить, бездушна система підступніша за злочинця?

— В машину не вкладеш такі категорії, як благородство, порядність, совість.

— А чому б і ні?

— Тоді комп’ютер повинен бути наділений блоком “моральності”, щоб відрізняти добро від зла.

— Отож-бо!

Ткаченко дивився на неї і усміхався.

— Бачу, ви хочете доручити це завдання мені? — здогадалася Ніна Олександрівна.

Уранці, коли Василь Петрович прийшов на роботу, йому сказали, що на полігоні на нього чекає директор. Він здивувавсь, але відразу попрямував туди. Та ще більше здивувався, коли на полі побачив Ніну Олександрівну і виведений з ангара апарат.

— Ви знаєте, що вже четверта наша модель зазнає аварії. Треба виявити причини, щоб покласти їм край, — без зайвих слів суворо сказав директор КБ. — Ніна Олександрівна пропонує ризикований, але виправданий хід: хтось із нас повинен сісти в кабіну, злетіти і по приладах визначити причину аварії. Щоб урятувати модель, треба лише своєчасно узяти керування “на себе”. Гадаю, Ніні Олександрівні ми не дозволимо пілотувати. Ви молодший, у вас швидша реакція, та й взагалі це справа чоловіча.

Василь Петрович зблід.

— Ярославе Андрійовичу, ви ж самі заборонили проводити випробування з людиною на борту?

— Не бійтеся, ми поруч. Підстрахуємо.

Директор навіть підштовхнув його до кабіни.

— Ні, ні, — впирався Василь Петрович. — Вона ж розіб’ється…

— Чому? Ви ж перевіряли модель у лабораторії?

— Але я відчуваю, що аварія неминуча.

— Що значить “відчуваю”? Тут автоматика, яку ви самі добре вивірили. Сідайте! Чи, може, мені сісти? — не витримав Ярослав Андрійович.

— І ви не сідайте, — перелякано прошепотів Василь Петрович.

Та директор уже рішуче прямував до моделі. Василь Петрович підтюпцем біг поряд. Губи його дрижали, щоки сіпалися.

— Не сідайте, прошу вас, — раптом почав благати він. — Станеться аварія.

Очі його розширилися, на лобі виступив піт.

— Ніно Олександрівно, — гукнув Ткаченко, всідаючись у маленьку кабіну. — Вводьте програму на випробування.

— Не можна! Я забороняю! — несамовито закричав Василь Петрович і кинувся до робочого термінала, за яким стояла Ніна Олександрівна. — У програмі є помилки…

Ніну Олександрівну вразило, як змінилося його обличчя. “Знає, все знає. Навмисне ввів корекцію на зупинку двигуна. Але як підступно. Щоб час зупинки постійно змінювався”. Вона заплющила очі і, щоб не розридатися, жадібно вдихнула повітря…

“Йому, мабуть, зараз гірко й соромно, — подумала вона. — Навіщо він усе це зробив? Невже заради посади, вдоволення честолюбних бажань? Василю Петровичу, мила ви моя людино…”

Хоча розв’язок теми дисертації на раді кафедри й затвердили, мій науковий керівник, зітхнувши, сказав:

— Щоб закінчити дослідження цієї проблеми, любий, ще треба щонайменше два роки. І працювати вдень і вночі. Ви зможете?

“Зможете”. Не відступати ж. Більше трьох років витратив я, вивчаючи вплив навколишніх умов на живу істоту. Просиджуючи над програмами, книжками, апаратурою, я забував про театр, кіно та й взагалі про всякі житейські втіхи. І ось, коли мої наукові пошуки наблизилися до завершення, несподівано виникла можливість дослідити залежність від зовнішніх факторів ще й вікової динаміки.

— Михайле Йосиповичу, погляньте, — розгорнув я аркуші ватману, вкриті цифрами і сполуками, що відображали зміни в клітині й у всьому організмі живої істоти. — За допомогою попередньої схеми ми визначали, як впливає на фізіологію розвитку людини режим праці, відпочинку, харчування, наявність шкідливих елементів у навколишньому середовищі. До цих факторів треба ще додати вікову динаміку, і тоді дістанемо комплексне обстеження.

— Згоден, але з цими експериментами ви не впораєтеся і за роки, а на носі захист.

Михайло Йосипович навіть розсердився, що траплялося з ним рідко. Його трохи видовжене обличчя якось дивно зарухалося. Пальці то постукували по столу, то потирали підборіддя, але в очах, які пильно дивилися на мене, ніби вивіряючи на витривалість, я помітив лукавинку. Ось уже три роки мій науковий керівник допомагав мені у вивченні і розв’язанні цієї складної проблеми, давав поради, бувало, й лаяв, проте ніколи не перешкоджав моїм намірам. Це була розумна людина. Але зараз, коли до захисту лишився рік, його, звичайно, турбувало, чи вкладусь я у встановлені строки.

— Я напружено працюю. Усі вечори просиджую біля машини…

— Скажіть, у вас є дівчина? Аспірантура, голубе, не повинна забирати у людини всю душу.

— Що ви.’ У мене ж ні хвилинки вільної, — вигукнув я, ошелешений таким несподіваним запитанням. — Якось випадково познайомився в бібліотеці з однією милою особою. А тут ваше завдання: спішно підготувати статтю. Два тижні вечорами підбирав матеріал. Потім якось зустрів її… вже з іншим. Вона пройшла, навіть не глянувши на мене. Не встиг і засмутитися, бо ви якраз повернули мені на доопрацювання розділ дисертації. А потім мені вдалося вивести зображення індивідуума на екран…

— Щось не пригадую. Ви писали про це?

— Я поки що досліджую, Михайле Йосиповичу. Навіщо робити повідомлення, якщо процес ще не повністю відпрацьований? Погодьтеся, набагато ефективніше бачити реальний образ, його вікові зміни, ніж робити висновки тільки на підставі цифрових даних.

Михайло Йосипович несподівано засміявся, і на душі в мене враз стало легше: він завжди сміявся, коли був задоволений результатами. Та сміх його урвався так само несподівано, як і почався.

— Але ж, юначе, — суворо сказав мій керівник, спохмурнівши, — невситимість у дослідженнях теж може призвести до провалу дисертації. Ви зрозуміли? Найкраще — ворог хорошому. Згоден, що реальне зображення індивідуума…

— Вибачте, — перебив я, намагаючись заспокоїти свого наставника, у якого в душі вже бушувала буря: пальці його знову вибивали по столу якісь складні ритми, і дивився він тепер не на схему й цифри, а кудись удалеч. — Я провів один експеримент: до розрахунків денного раціону додав, здавалося б, на перший погляд, “невинні” сто грамів коньяку. Ви б побачили картину: при річному циклі споживання цих ста грамів у зобра-ження на екрані під очима утворилися мішки, потрібно було всього три роки, щоб шкіра обличчя зів’яла, стала пергаментною, погляд потьмарився. Переді мною буа. індивідуум не тридцяти п’яти, а щонайменше шістдесяти років. Мимоволі замислишся, чи варто прикладатися до цих “невинних” грамів.

Михайло Йосипович важко зітхнув:

— Усе це емоції. А на захист треба подавати дисертацію. Встигнете?

— А що мені залишається робити?

— Раджу вам не виносити на захист розділ “Вплив вікової динаміки”. Він у вас ще не одстоявся, та й багато що потребує в ньому додаткових досліджень. А ваші сили вкрай напружені. У вас такий вигляд, що, якби, ви ввели в машину свої параметри, то дістали б, вибачте за таке порівняння, образ старої лисої мавпи!

— Михайле Йосиповичу, а якщо спробувати розв’язати завдання, протилежне тому, над яким я зараз працюю? Відшукати оптимальний режим праці, відпочинку, навантажень?

— Гадаю, якщо ви закохаєтесь, ваше зображення стане набагато приємнішим, — не без іронії зауважив наставник.

— Ви мене наштовхнули на думку: це ж іще одне застосування моїх досліджень. А й справді цікаво, як впливає на людську зовнішність любов?..

— Неймовірно! — схопився Михайло Йосипович за голову. — І навіщо я тільки сказав вам про це? Ви одразу полізли у нетрі!

Відлітав я додому надвечір. У літаку мене не полишала ця маячна ідея: дослідити вплив на людину почуття любові. Я відразу ж заходився креслити схеми, структури клітин, з головою поринувши в розрахунки. І, напевне, справляв враження дивака, бо вловив на собі зацікавлені погляди сусідів. Та мене це анітрохи не бентежило — я просто не зважав на них. Не помітив навіть, як ми приземлились, і так з блокнотом і олівцем у руках і вийшов з літака.

Вже біля дому сховав у портфель папери і опорядився — поправив галстук, струсив з піджака порох і пригладив волосся… Я мимохіть робив так щоразу, коли опинявся перед цим будинком — кам’яницею на п’ять кімнат, з широким передпокоєм, просторою кухнею, ванною і величезним підвалом. Міцно змурований, піднятий на високий фундамент, він скидався на маленьку фортецю. У цій фортеці я й наймав за тридцять карбованців кімнатку. “Знайти б підходящий об’єкт, — продовжував я обмірковувати проблему, — щоб перевірити вплив оптимального режиму праці, відпочинку, навантажень. З кого почати? Можна з себе”.

Відчинив хвіртку і, побачивши хазяйку, мимоволі сповільнив ходу. Вона стояла на ґанку з мискою в руках. Як завжди, у синьому довгому халаті в білий горошок і стоптаних хатніх туфлях. Обличчя її ховала хустка, але я вже знав його до найменших подробиць: ніс з горбочком, що надавав обличчю виразу різкості й хижості, припухлі, хтиві губи, зелені очі, які завжди дивилися глузливо й з докором. Та все одно вона була вродлива. Навдивовижу чудовий витвір природи.

“Витвір природи” рвучко махнув мискою, вихлюпуючи воду, й мало не облив мене з ніг до голови. Я відскочив, але моєму костюму таки перепало.

— Здрастуйте, Анно! — приязно привітавсь я й усміхнувся, чекаючи усмішки у відповідь. Але хазяйка тільки кивнула головою. — Ось, прилетів уже, — винувато додав я по паузі, неначе виправдувався, що повернувся і знову завдаватиму їй клопоту тим, що живу тут.

Мені було незатишно і незручно у цьому домі.

— До речі, — лепетав я запобігливо, — перед від’їздом не встиг заплатити вам за квартиру. Не лаяли? Я дуже вдячний, що ви прихистили мене. Поки що з гуртожитком нічого не виходить.

Я діставав гроші, а сам крадькома поглядав на Анну: холодні очі, підведені голубими тінями, тонкі вискубані кутиками брови робили риси її обличчя неприродними. Мене взагалі вражала якась фотографічність у зовнішності цієї молодої жінки. І в той же час гладенька біла шкіра, ніжні рожеві губи, м’який овал підборіддя. Все це створювало подвійне враження, і я так досі й не зміг скласти думку про цю жінку.

Зненацька на мене загавкав собака. Я одступився й замість того, щоб гримнути на нього, почав лагідно усовіщати:

— Ну, годі, дурненький! — А сам подумав: “Це вже й справді, як Молчалін: “Всім догодити й навіть псу”. — Ти що, не впізнав?

Пес раптом завиляв хвостом, ніби хотів загладити провину, що так необачно сплохував.

Це був чи не найзанехаяніший собака на всій вулиці. Величезний, з довгою зваляною шерстю, в якій позастрягали солома й сміття, з брудною від недоїдків мордою. Він сидів біля своєї буди, дивився на світ вузькими сльозавими очима і обгавкував усе, що потрапляло на очі. Лють викликали в нього тільки чужі собаки. Коли вони пробігали мимо огорожі, він схоплювався й, волочачи за собою важкий ланцюг, надривно хрипів від безсилля й злоби… І враз змовкав, ніби його щось зупиняло, сідав на задні лапи, тицяв мордою в густу шерсть, клацав зубами й знову. ставав байдужим до всього. Він міг годинами лежати в дерев’яній буді, не звертаючи уваги на курей, що надокучали своєю непосидючістю, на гладку свиню, яка тицяла рило в його миску, на людей, які проходили повз садибу. І лише угледівши хазяїна чи хазяйку, ліниво вилазив на світ, потягався і помахував хвостом. Звали його Богар, що по-місцевому означало — “Жук”.

Хазяйка вичікувально, ледь скрививши губи, дивилась, як я відлічую гроші.

Я простягнув їй червоні папірці і спитав:

— Навіщо ви тримаєте собаку на ланцюгу? Від тривалого лежання він здохне.

— Нічого з ним не станеться, — байдуже відповіла вона, ховаючи в кишеню халата гроші. — А здохне, теж збитку не буде: з шкури шапку зшиємо.

Богар уже заспокоївся. Поклав голову на передні лапи й віддано, некліпно дивився на хазяйку.

— Тільки спусти його з ланцюга, — сварливо говорила Анна, — враз витолоче всі полуниці. Та й не в ладах він з сусідською вівчаркою. Спробуй відв’яжи, і почнеться гризня.

— А мені його шкода. Я б одв’язав, — ступив я до собаки, боязко простяг до нього руку. — Богарчику, послужиш науці? Ти хороший. Я тебе відмию, відчищу, відшкребу, зроблю красенем і поведу в лабораторію. Ми тебе обстежимо й визначимо, що тебе чекає в майбутньому. Згоден? — і я обережно доторкнувся до його шерсті.

Богар немов розумів: дивився в очі й бив хвостом по землі.

— І як це я не додумався до цього раніше? Ти ж найкращий, найвдаліший індивідуум для обстеження. Вікові характеристики у тебе змінюються швидше, ніж у людини. Ви не заперечуватимете, якщо я візьму Богара в лабораторію? — звернувся я до хазяйки. — З ним нічого не станеться. Я проведу дослід, який йому аніскілечки не зашкодить.

— Е, ні! — махнула рукою Анна і, засміявшись, додала: — Ось якщо зарахуєте його в штат науковим співробітником… — І пішла в дім, задоволена своїм дотепом.

З молодою хазяйкою у мене склалися незвичайні стосунки. Вона допомогла мені в скрутну хвилину, коли я приїхав у це невеличке містечко і шукав, де оселитися. Анна найняла мені кімнатку, і я був вдячний їй за це. Та це була людина настрою. Іноді вона зустрічала мене усмішкою, і в такі дні бувала балакуча. Найчастіше це траплялося тоді, коли вона закінчувала прибирати в кімнатах. Робила вона це особливо ретельно, навіть із захватом. А інколи не розмовляла зі мною тижнями. Дивилася невдоволеко, вичитувала за погано витерті ноги, за плямочку на паркеті, за ненароком упущену на підлогу перфокарту. При цьому обличчя її ставало злим, неприємним. Що у неї робилося в душі, я не знав, та й навіщо мені було знати, коли я в цьому домі був тимчасовим мешканцем?

Чоловік хазяйки йшов з дому рано, а повертався пізно. Коли ми зустрічалися з ним у коридорі чи передпокої, він кидав на мене невидющий погляд, я схиляв на знак вітання голову, у відповідь чув невиразне бурмотіння. І ми розходились. Він не цікавився своїм мешканцем, я не прагнув з ним налагодити стосунки. Гроші за квартиру я платив хазяйці, бо одразу зрозумів: головна роль у цьому домі належить їй. В розмові Анна ніколи не згадувала про свого чоловіка, так наче його й не було. Якщо часом щось і розповідала про сім’ю, то здебільшого про себе.

Так я дізнався, що родом вона з села, вчилася в інституті, вийшла заміж і залишилася жити в місті. Працює в екскурсійному бюро.

Були у хазяйки діти: хлопчик років семи й маленька дівчинка. Але жили вони в матері хазяїна, і коли приходили додому, трималися напружено, скуто. Анна постійно осмикувала їх — вона любила ідеальний порядок. Він панував у домі неподільно. Паркет і меблі сяяли. Кожна дрібничка лежала на своєму раз і назавжди визначеному місці. Все це, звісно, пригнічувало дітей, вони нудились і пожвавлювалися, лише коли збиралися до бабусі. Тоді дім наповнювався їх дзвінкими голосами.

Іноді господар приходив рано. Анна переодягалась, і вони йшли кудись разом. Поверталися близько півночі. Я чув їх гучні голоси, рев програвача і сміх. Після таких вечорів хазяйка була приязна й весела. Та минав час, і вона знову ставала дратівливою, злою і її крик, що зненацька лунав серед тиші, яка звичайно стояла в домі, на собаку, дітей, чоловіка й навіть на мене, примушував здригатись. Я намагався триматись від цієї родини далі. Зачинившись у своїй кімнаті, поринав у роботу над дисертацією.

Я ступив у коридор і побачив дітей. Підморгнув хлопчикові і погладив його по голові. Але той вивернувся, на обличчі в нього з’явився вираз такої ж, як і в матері, суворості. Дівчинка прошепотіла щось братові і засміялася голосним дзвіночком.

— Агіко! — долетів докірливий голос хазяйки, і сміх у ту ж мить урвався.

Я ввійшов у свою кімнату, а за кілька хвилин до мене постукала хазяйка. Вона була вже переодягнена.

— Я відведу дітей до бабусі. Ви тут пригляньте за домом, — сказала вона й усміхнулась.

І скутість, яка тримала мене, мов у лещатах, ураз послабшала, я навіть відчув себе до деякої міри господарем.

Як тільки хазяйка пішла, я одв’язав Богара і привіз у ванну. Пес стояв під душем спокійно, а я старанно намилював його. Богар не виривався, не скавучав, ніби відчував приємність, що з нього змивають багаторічний бруд. А коли пустив, пес вистрибнув з ванни і так струсився, що навіть стеля стала мокрою. Я присвиснув: не перепало б мені від хазяйки. Накинув на собаку простирадло і почав витирати довгу посвітлілу шерсть.

— Хороший, красивий Богар, — примовляв я. — Навіть біла пляма на лобі. Це ознака собачої шляхетності. Я тобі в будку свіжої трави принесу, не забруднишся. Завтра підемо до лабораторії, наші дівчата пригостять тебе цукерками…

Повернувшись, Анна зайшла до мене в кімнату.

— А ви все працюєте, інженере, — сказала вона докірливо. — Коли ж жити? Наче відлюдько. Чаю хочете?..

Анна була знову в домашньому халаті. Поставила переді мною чашку з чаєм і сіла на ліжко, бо другого стільця в кімнаті не було. Вона заклала ногу на ногу, оголивши їх вище колін. Я мимоволі замилувався ними: вони були гарні.

— Анно, ви не боїтеся, що я зурочу вас? — шпигнув я її.

— Ви? — здивовано вигукнула вона і засміялась, насунувши на голі ноги халат. — Ні, — вже серйозно сказала вона. — Таких, як ви, не боюсь. У вас же ні кола, ні двора. А про заробіток і говорити годі.

— А до чого тут заробіток? — заперечив я, знищений її сміхом.

— Спокусник без грошей мені не загрожує. Скільки ви одержуєте?

— Сто вісімдесят, — відповів я.

— Та я такі гроші за переклад статей, не виходячи з дому і навіть сидячи в кріслі, одержую. А екскурсійне бюро? Воно дає не менше. Втім, якби схотіла, могла б мати й більше. Наш будинок на мої гроші збудовано. Тепер розумієте, “при чому тут заробіток”?

Це був відвертий цинізм. Але я не хотів вірити в те, що Анна справді так думає. Могла й навмисне все це сказати, щоб подражнити? Хто я для неї? Квартиронаймач? Вона жінка, видно, лукава. І враз мені спало на думку: “А як зміниться зовнішність Анни через п’ять — десять років? Під очима, певно, набрякнуть мішки, на шкірі з’явиться стареча пігментація”. Останнім часом у мене постійно виникають такі думки, і я мимохіть пильно вдивляюся в обличчя людей: як зміниться їхня зовнішність у майбутньому? Я вже зібрав чималу статистику про зміни, що залежать від вікових характеристик. Якихось п’ятнадцять-двадцять років після юності, а далі… Шкода, що молодість так швидко минає!

— Анно, хочете, поворожу? Скажу, якою ви станете через п’ять — десять років?

— Принести карти? — озвалася вона зацікавлено.

— Ні-ні, — заперечив я, дістав з папки опитувальні картки і подав їй. — Досить відповісти на всі ці запитання і обстежитись у лабораторії. Я введу в машину ваше зображення, ось ці дані. Машина подумає, обчислить, проаналізує, потім покаже, якою ви станете через кілька років. Навіть фотокартки видасть!

— Дурниця! — не повірила молода жінка. — Якась бездушна машина вгадає майбутнє людини? Цього не може бути. Не дала собаку, то за мене вирішили взятися?

— Ну, навіщо ж так? Я працюю у цій галузі. Може, боїтесь?

— Я? Боюся?

Вона пересмикнула плечима і обережно, немов очікуючи якогось підступу, прочитала кілька запитань у картках. Текст, видно, її зацікавив. Поглянувши на мене, вона усміхнулася, взяла тестові картки, рівненько склала їх і, не промовивши й слова, пішла.

Чи зважиться вона на експеримент? Щось мені підказувало: зважиться, і я чекав її. Мої надії справдилися.

Невдовзі Анна повернулась і віддала мені заповнені таблиці.

— Тут є питання навіть про роботу. Хіба вона може якось вплинути на мою зовнішність у майбутньому?

— Робота завжди викликає в людини емоції — позитивні чи негативні. Вам подобається ваша робота?

— А що іще треба жінці? Зустрічаються цікаві люди.

— Хотів би потрапити у вашу групу, щоб почути, як ви розповідаєте про своє місто.

— Хочете, розкажу легенду про юнака, який переміг дракона? Не чули? Кажуть, там, біля річки, — вона кивнула на вікно, за яким стояла ніч, — жив дракон. Досить йому було тільки поглянути на живу істоту, як та одразу ж гинула. Багато відважних юнаків ставали на боротьбу з драконом, і ніхто не повертався. У однієї жінки був син, та такий красень і розумник, що годі шукати на всьому білому світі. Його батько, як і багато інших, загинув у битві з драконом. І мати, боячись, щоб і сина не спіткала така доля, як тільки він підріс, послала його вчитися у далекі краї. Через кілька років син повернувся освіченим і сильним. І сказав матері: “Піду битися з драконом!” — “Сину мій, — відповіла постаріла жінка, — багато хто вже ходив, і жоден не повернувся. Твій батько теж загинув. Подумай, синку, про мене, про мою самотню старість”. — “Не можу я, мамо, сидіти, коли дракон губить людей. Хіба для того ти посилала мене вчитися, щоб я відсиджувався?” І попрямував до річки, де жив дракон. Підійшов до його лігва так близько, що почув з печери дихання потвори. Почепив собі юнак на груди велике дзеркало і закричав на весь голос: “Виходь, чудисько погане! Прийшов я з тобою битися не на життя, а на смерть!” Прокинувся дракон, виліз із лігва. Куди не гляне — палахкотить пожежа. Ось уже по траві вогонь біжить, ліс займається. Погляд дракона впав на юнака — смертельний потік променів з очей потвори відбився віддзеркала. І таким сильним був той потік, що наскрізь пронизав він драконові серце, і той упав біля свого лігва мертвий. Відтоді у нашому краї літають птахи. А люди сміються, співають і славлять відважного юнака.

Я мовчав, вражений. Не змістом легенди — таких легенд я чув уже немало. Як часто людина виявляє свою вдачу, погляди в тому, що і як розповідає. Анна несподівано відкрилася переді мною якоюсь новою гранню своєї душі — цього разу гарною.

— Ви так цікаво, поетично розповідаєте. Ось бачите, яку роль відігравала наука навіть у давнину, а що вже казати про наш час. Ну, то що ж ви вирішили? Наука чекає від вас жертви, — пожартував я.

— Ну, якщо вона невелика, бо дуже витрачатись я не люблю, — у тон мені відповіла Анна.

— Сподіваюся, ви дозволите мені завтра повести Богара в лабораторію?

— Що ж, доведеться дозволити, — усміхнулася вона. — Коли вже ви вважаєте, що я повинна на олтар науки приносити якісь жертви.

— А самі?

— Що?

— Прийдете? Машина введе ваше зображення, ось ці відомості з карток, а потім видасть модель — образ, якою ви станете через три, п’ять, десять років…

Анна похитала головою.

— Ні, інженере, ви вже вибачте, але я в це не вірю.

— Чому? Я проводжу випробування у цій галузі. Це проблема моєї дисертації. Вона доведена науково. Погоджуйтесь…

— Гаразд, я подумаю…

Богара я привів у лабораторію вранці. Працівники почали провадити медичне обстеження собаки. Пес був слухняний, з гідністю приймав частування і не огризався, коли до нього доторкалися руки лаборанток. Не злякався він і націленого телеока, що вводило зображення в машину. Лише зрідка тремтіла його шерсть. Та досить було мені притиснути свою долоню до його вуха, як пес одразу ж заспокоювався.

Після обіду я чекав на Анну. Мені здавалося, вона не прийде. Час від часу я підходив до вікна і виглядав на дорогу. Та ось мене покликали до телефону.

— Інженере, я прийшла. Тут вимагають перепустку, — долинув з трубки знайомий голос.

Ми зустрілися на прохідній. Анна була в яскравому платті. Напевне, сьогдні вона приділила особливу увагу своєму туалету, сподіваючись, що від цього залежатиме її майбутній образ. Ми йшли по території заводу, а з відчиненого вікна нас з цікавістю роздивлялися мої колеги. Анна була привітна й радісна. Я злегка підтримував її під руку і відчував якусь гордість, що йду поряд з такою вродливою жінкою. Анна поглядала у вікна цехів, де тягліїся величезні автоматичні лінії, і вражено похитувала головою:

— Самі механізми! Чим же тут люди займаються?

— Думають. Працюють. Творять…

Певно, пригадавши вчорашню нашу розмову, спитала:

— Невже ваша машина за даними в картках зможе визначити, якою я стану за кілька років?

В її очах було недовір’я і водночас цікавість.

— Навіщо мені вас обманювати? Я проводжу наукову роботу. Головна її проблема — якнайдовше зберегти молодість і силу людини. Дослідимо і ваші фізіологічні дані, спосіб життя, вивчимо фотопортрети. У лабораторії проведемо об’єктивне медичне обстеження. Через кілька років порівняєте виданий машиною образ з реальним зображенням і перевірите схожість. Кілька років — строк невеликий.

— Схожість? Ой, мені смішно! Хбчете пожартувати з мене. Гадаєте, якщо я не фахівець, то нічого і не розумію?

За півгодини після докладного обстеження і реєстрації всіх даних” ми зайшли до кімнати, де розмістився апаратурний комплекс.

— Ого, яка величезна машина! — здивовано вигукнула Анна, побачивши обчислювально-керуючий комплекс.

Мені так не здавалося, бо я працював на машині постійно. Звичайний комплекс з розвиненою пам’яттю. Ми використовували його для складання технологій, розробки устаткування, виготовлення креслень пристроїв, за моїм проектом він був трохи вдосконалений: зроблено спеціальні пристрої введення і реєстрації даних. Але від цього він не став більшим. Щоправда, тепер уже випускалися мікромоделі. Але нас задовольняв і цей обчислювальний комплекс, бо він працював швидко і безвідмовно,

Коли було закладено програму, я запропонував Анні зручно стати.

— Зараз почнемо вводити ваше зображення.

Я переключив машину на “запис”. На екрані виникло зображення. Поки машина вводила дані, Анна цокотіла, розповідаючи, як її колись фотографували для реклами кольорових телевізорів.

Вона, як виявилося, була дуже цікавою до всього. Оглянула прилади, які їй здавалися просто чудодійними. Тож була певна, що фотографії їй буде зроблено одразу ж, і дуже розчарувалася, коли довідалась, що всі дані про неї спочатку має опрацювати машина.

Ми попрощалися.

ЕОМ поглинула інформацію, якийсь час розмірковувала і стала вимальовувати зображення. Керований машиною лазерний пучок прокреслював на широкій фотографічній стрічці довгі лінії, які зливалися в один малюнок. Зображення дублювалося на екрані дисплея. Фотопапір із зафіксованим зображенням повільно виповзав із щілини. Що там? Потворне, розпливчасте обличчя, брезкле тіло?..

Спочатку з’явилося пишне волосся, гладеньке, без жодної зморшки чоло, тонкий ніс і гарні, випнуті губи. На мене дивилися напрочуд молоді очі. Я затаїв подих і з хвилюванням чекав, як же змінить їх вікова динаміка? Збігали секунди. І ось виникло зображення стрункої вродливої жінки. Навіть вродливішої і витонченішої, ніж тепер. Мене це вразило. Кажуть, роки не красять… А тут вони, навпаки, прикрасили випробовувану модель. Але чому?

Вже була пізня година, і я не став шукати відповіді. Тим більше, що результат тішив мене. Я відрізав від рулону фотокартки і одразу ж поїхав додому. Мені хотілося скоріше порадувати Анну. Я постукав у двері її кімнати і мовчки простяг фотокартки. Вона взяла, мигцем глянула на них, зразу ж зачинила двері й більше не виходила.

Зустрівся з нею наступного ранку, коли йшов на роботу, й був вражений: гарна зачіска, елегантне, модне вбрання, щасливий вираз обличчя.

Анна привітно усміхнулася мені й кивнула головою. Я зрозумів: вона повірила в прогнозування машини.

Відтоді Анна дуже змінилася, стала виявляти особливу увагу до своєї зовнішності. Я вже ніколи більше не бачив її в брудному халаті і стоптаних хатніх туфлях.

Минув якийсь час, і я випадково стрів Анну на вулиці містечка. Вона йшла з незнайомим мені чоловіком. Він тримав її під руку і весело щось розповідав, а вона голосно сміялася. Закурюючи, чоловік простягнув сигарету і їй. Анна стисла її в губах. Їхні обличчя зблизилися — вона прикурювала. Я прошмигнув повз них. Анна не помітила мене, їй було не до мене.

Тепер у домі Анни все частіше збиралися хмари, які раз у раз вибухали грозою: грюкали двері, чувся лемент і погрози, лилися сльози. Хазяїн звичайно після цього йшов на кухню і довго сидів, обхопивши голову руками. Шукаючи в мене співчуття, він пробував зав’язати зі мною стосунки. Та я, пробурмотівши звичне привітання, поспішно йшов з кухні. Якось він схопив мене за руку, посадив за стіл… В його очах застиг такий невимовний жаль, що мені стало шкода його. Та я нічим не міг зарадити йому.

З хазяйкою я тепер бачився дуже рідко. І коли одного разу вона зайшла до мене, був дуже здивований її несподіваною появою.

— Прийшла подякувати вам, інженере. Ви повернули моє життя на сто вісімдесят градусів. Нарешті і я пізнала щастя. — Весь її вигляд випромінював гордість, вдоволення собою. — Ваша машина немов додала мені енергії і вроди. Тепер у мене стільки поклонників…. Один умовляв…

— Він хороша людина? — урвав я її.

Вона наче не розчула мого запитання і вела далі:

— …умовляв покинути все і поїхати з ним.

— І ви погодилися?

Вона стенула плечима, зовсім не помічаючи моге настрою.

— А чому б і ні?

— А чоловік?

— Г-м-м… Сто десять карбованців, технік! Як палиця над головою, хочеш підстрибнути, щоб хоч на мить вищою стати — ґуля. Вдаришся раз, другий, не захочеш і стрибати. Так і залишишся на все життя внизу.

— Вгору — вниз… Не розумію. Хіба в цьому щастя?

— Не прикидайтеся, — тяжко зітхнула вона. — Людина повинна прагнути висоти! А хто мій чоловік? Звичайний службовець. І залишиться таким до кінця життя. З ним я завжди буду на найнижчому щаблі. Певно, ваша милість теж із тих, хто задовольняється малим? Завод навіть квартири не обіцяє, а ви як віл, і вдень і вночі, і в суботу, і в неділю! Невже не тягне у ресторан, на концерт? Та просто погуляти ввечері з дівчиною?

— Я залюбки працюю над складними проблемами, на інше у мене просто часу не вистачає.

— Проблем багато — життя одне. Хочете сигарету?

Вона підвелася, закурила, насмішкувато подивилася на мене, переконана й несхитна у своїй правоті. Її погляд немов гнітив, гіпнотизував.

— Розв’язок проблем дасть величезний ефект… — намагавсь я пояснити значимість того, що роблю. — Ці дослідження стануть…

— Ефект! Треба жити, насолоджуватись радістю, а не гнатися за ефектами. Ви хоч раз у житті цілувалися з дівчиною?

Вона нищівно засміялась і вже зібралася йти, як ураз, спохопившися, згадала про Богара.

— А що показав експеримент з собакою?

— У нього погані характеристики. Боюся, що й року не протягне.

— У кожного своя доля, — жорстоко промовила Анна.

Тепер, зустрічаючись з Анною, я намагався прослизнути повз неї. Але вона, здавалося, навіть не помічала мого настрою. Навпаки, прагнула зачепити мене в’їдливим словом.

— А-а, інженер… Добрий вечір. Проблеми вирішуєте? Ну-ну, поки їх вирішите, всі дівчата заміж вийдуть. Залишитесь з проблемою, де собі дружину знайти. Ви тільки іншим ворожите? Ваша доля вас не цікавить? Яким ви станете через два-три роки? Напевне, зовсім облисієте. Ось тоді вже справді жодна дівчина на вас поглянути не схоче.

Якось, вітаючись, вона спинилась і довго дивилася на мене своїми зеленими очима.

— Признайтеся, подобаюсь? Узяли б мене за жінку? — раптом спитала самовпевнено.

І я несподівано для самого себе згідливо кивнув головою. Від її пильного погляду я завжди ніяковів, відчував себе слухняним хлопчиком. Мені захотілося розповісти їй, що мене призначили завідувачем відділу, що завод розпочав будівництво будинку, і я одним з перших у списках на одержання квартири, що мої статті знайшли схвальний відгук у наукових колак, а керівник сказав, що матеріалу вистачить на дві дисертації і навіть на докторську…

— Ні, — усе-таки зібравшись з духом, відповів я і відчув, як одразу стало легше.

Немов гора з плечей звалилася. Усміхнувсь і глянув на неї вже сміливо й весело.

Така рішучість їй не сподобалась. Вона явно бавилась: на губах її заграла глузлива посмішка.

— Це ж чому?

— Люблю свободу!

— Злякався? Не бійся, інженере, залишимося добрими знайомими. Я ж тобі казала, що ти не мого поля ягода.

Я вже збирався доповісти про свої експерименти на науковій конференції в столиці, підготував до друку велику статтю, але події, що розгорнулися, примусили мене поглянути на ефект дії мого експерименту з іншого боку.

Якось Анна повернулася додому аж уранці. Вона часто стала приходити пізно вночі або після того, як чоловік уже був на роботі. Зустрівши мене у передпокої, Анна показала крізь щілину прочинених дверей на широку спину мужчини, що саме виходив з хвіртки.

— Як гадаєш, інженере, цьому товаришеві варто довірити своє майбутнє?

Зовнішність була солідна. Навіть пес у буді затих. А може, Богар дивився у цей час на синє небо?

— Людина із становищем! А взагалі я користуюся успіхом! І вибір у мене достатній.

Анна поправила волосся, зітхнула, усміхнулась і замріяно втупилася в одну точку. Я відчув гострий запах вина й диму.

— А сім’я? — не стримався я. — Чи, може, у вас, — кивнув я на поважну спину, — просто флірт?

— Я не дівчина, щоб бавитись у флірт. Знаєш, інженере, шлюб як гра в лотерею. Чому я повинна мучитися, якщо спочатку витягла білет без виграшу? Може, моє щастя у новому тиражі?

Анну немов розкручувала якась сила. Невже на її поведінку так вплинуло прогнозування машини? Такого побічного ефекту в експерименті я не передбачав.

— І ви збираєтесь побратися з цією “спиною”?

— А що? У нього становище… На мою честь такий бенкет у ресторані влаштував, до півночі гуляли!.. У нього є гроші.

— І ви вважаєте, що для щастя достатньо мати чоловіка із становищем?

Вона знизала плечима, глянула на мене як на дитину, що нічого не тямить у житейських справах, і пішла.

Дивно, чим більше вона розкривалася переді мною, тим болючіше ставало у мене на серці. Невже у всьому винен мій експеримент?

Мене тепер усе більше цікавила причина такого дивного прогнозу машини. Що було незвичайне в інформації, якщо вікові характеристики так несподівано поліпшили параметри досліджуваного об’єкта? Може, все це залежить від генетичної програми? Хіба не буває в житті, коли гарні дівчата після заміжжя швидко втрачають вроду? А негарні — навпаки, у сорок стають красунями.

Та всі ці здогади не підтверджено дослідами і розрахунками — отож з наукового погляду не мають ніякої ціни. У чому ж справжня причина феномена? Адже тепер й інші висновки можна піддати сумніву? Я засів за тестові програми, довідники, порівнюючи дані кількох досліджуваних індивідуумів.

— Інженере, — зайшла у кімнату Анна. — Порадь, що робити? Пам’ятаєш, я тобі розповідала про чоловіка, який освідчився мені в коханні?..

— Так у вас таких, певно, з десяток набереться, хіба всіх запам’ятаєш? Купа претендентів на одне серце! Чи не забагато для однієї жінки?

— Глузуєш?

— Навіщо вам ці претенденти? А чоловік? Ви ж його любили.

— Любила та розлюбила. У мене освіта вища, а в нього…

— А якщо чоловік не дасть розлучення?

— Хай не дає. Суд і так розлучить. От з дітьми буде важче.

— І ви наважитеся виїхати звідси?

— А чому б і ні. У мене буде чудова квартира в місті, машина…

— А хіба ваш отой… ну, жених, — не одружений?

— Тепер він сам… Я просто щаслива. І все завдяки передбаченню. вашої машини. Якби не ваш експеримент, довелося б усе життя гибіти у цій глушиніг Суд поділить майно: моя частка більша. І виїду.

— Будете воювати за цей мотлох?

Вона примружила очі, зневажливо глянула на мене і повільно промовила:

— Так може говорити людина, у якої нічогісінько нема! Я все життя працювала, заради зайвої копійки обмежувала себе у всьому. І залишити надбане? Нізащо! Я ні перед чим не спинюся…

Ніколи не уявляв, що люди, які люблять одне одного, так ураз можуть стати ворогами. Дім нагадував поле битви: садиба, будинок, речі було поділено незримою лінією, за яку противник не мав права ступити. Численні комісії розчиняли шафи, валізи, шухляди, перемацували все від порцелянових статуеток до простирадл. Тут уже нічого не було святого. А втім, святе було, але його теж поділили: дочку віддали матері, сина залишили з батьком. Навіть фотокартки, на яких Анна була знята з чоловіком, розрізано навпіл, і образ чоловіка, мов якийсь непотріб, валявся у дворі. Не підлягав поділу пес, який скавучав від голоду, і я, квартиронаймач, мимовільний свідок і, напевне, головний винуватець цієї ганебної історії. Кожен із нас займався своєю справою: пес шукав бліх, я писав дисертацію.

Отоді і спало мені на думку продовжити експеримент з собакою. Щоправда, з Богаром, напевно, доведеться немало поморочитись-надто вже він захирів. Недарма машина пророкувала неминучість трагічного кінця. Але мене цей факт навіть цікавив: чи вдасться врятувати припечену на загибель істоту?

Я ввів дані в машину, і вона видала інформацію, чим годувати, які вводити лікарські препарати, які запровадити тренувальні навантаження. Та найперше, що я зробив, — спустив Богара з ланцюга. В домі вже не було колишнього ладу: полуниці давно відійшли, город заріс травою, у саду гнили опалі яблука. Ніхто не цікавився і собакою. Пес, як завжди, лежав, байдужий до всього.

— Як справи, Богаре? — присів я біля нього навпочіпки. — Хочеш гуляти?

Пес не виявив ніяких емоцій навіть тоді, коли я доторкнувся до нашийника, — він тільки ледь-ледь поворушив хвостом. А мене хтозна-чого охопило навіть хвилювання, коли я, намацавши застібку, потягнув ремінець і відкинув важкий якірний ланцюг. Від будки урізнобіч розлетілися кури. А пес продовжував лежати.

— Ну? — не втримався я і обурено тицьнув його ногою під бік.

Удар вивів собаку із заціпеніння. Богар ліниво підвівся, потягнувся, ступив крок-другий від будки і враз стрімко рвонувся до хвіртки. Хотів її перескочити, не розрахував, вдарився грудьми і звалився на землю. Я думав, він вернеться, почне скавучати, щоб її відчинили. Але він поштовхом відірвався од землі й важко перевалився на той бік огорожі. Я кинувся слідом, відчинив хвіртку. Богар немов ошалів від навколишнього світу — стояв неподалік і тицявся мордою в землю. Обнюхав траву, змочив її. Чомусь особливо довго крутився біля стовпа і знову задер ногу… Мабуть, цією дією виконував своєрідний акт свободи — усе хвилювало й тривожило його. Я покликав:

— Богар, до мене!

Пес не звернув уваги на поклик, пустився до кущів, в яких збиралися вуличні собаки. Пустився розмашисто, збиваючи за собою пилюгу. Він уже нікого не слухав, не боявся ні погроз, ні кари, немов забув про свою підлеглість людині. Його надили вперед незбагненні запахи, валування дворняг і темні лази кущів.

За півгодини я побачив, як він промчав з голосним гавкотом за ревучим мотоциклом, а назад повернувся вже в супроводі різномасної зграї бездомних собак.

Додому Богар прибіг пізно ввечері, клюнув у миску і зразу ж простягнувся на землі. В густій шерсті застрягли реп’яхи.

— Богар! — покликав я.

Пес ударив хвостом, і залишився лежати на землі. Очі його вже не сльозилися, а злипалися від утоми. Я не став надівати на нього нашийник.

Відтоді, як я спустив Богара з ланцюга і ввів для нього оптимальний режим лікування, тренувань та харчування, у рухах собаки з’явилися легкість і котяча спритність. Він гасав на волі, водився з вуличними собаками, іноді бився з ними і повертався покусаний. Особливо недолюблював Богар сусідську вівчарку. Вона була більша і витриваліша за нього. Богар відступав.

Якось я помітив у нього на стегні темну криваву рану і зрозумів, що зустріч з вівчаркою відбулась. Ні, Богар не був труськом. Просто ще не зміцнів після тривалого життя на ланцюгу. Тепер він набирався сили, але поки що був слабший за вівчарку.

Я тренував Богара кожен день, давав лікарські препарати і двічі на тиждень водив на обстеження в лабораторію. Машина коригувала його режим.

Спочатку здавалося, що мої зусилля марні: оптимальна програма вимагала збільшення навантажень, а пес знесилювався вже після того, як пробігав три-чотири кілометри за моїм велосипедом. Через п’ятнадцять днів настав перелом. Машина видала непогані результати. Богар легко переплигував широкі канави, огорожі, тягав візок з вантажем — на одного собаку у мене вистачало терпіння й ретельності. До того ж ці тренування потрібні були і мені.

Можливо, нова зустріч з вівчаркою минула б непоміченою, якби сусіди не влаштували якось ввечері скандалу. Я не розумів їх, але здогадався, що йдеться про вівчарку. Сусіди погрожували Богарові, але він не звертав на лемент уваги, сидів біля моїх ніг і, часом задираючи морду вгору, немов питав мене: “А чи не полякати цих горланів?”

Відтоді Богар ходив по вулиці як господар. Його довга шерсть вилискувала, а погляд став упевнений і спокійний. Оптимальний режим таки впливав на нього. Це була справжня перемога, і я вписував висновки з експерименту в дисертацію.

Тиша породжує думки. Я не чекав, що в домі настане спокій. Але він настав, як тільки хазяйка розподілила майно і переселилася до готелю. Я залишився в домі разом з хазяїном. Тепер він повертався з роботи рано і до пізньої ночі щось чистив, будував, перегороджував. Додому він приходив із сином. Вони завжди йшли поряд. І господарювали теж разом.

Якось я почув, як вони разом заспівали: спочатку залунав батьків голос, грубший і голосніший, потім — хлопчачий дискант. Слів я не розумів, але мелодія і те, як вони злагоджено співали, мені подобалися. Голос у хазяїна був трохи хрипкий, проте тягнув мелодію. Хлопчик співав уривчасто, але дзвінко. Співали вони довго й проникливо, пісню за піснею, наче душу виливали. Зав’язати з ними розмову я не наважувався — адже вони знали, що я завжди був на боці Анни. Та й що я міг сказати?

Одного разу, коли повернувся з роботи, побачив у передпокої Аниу, яка чекала на мене.

— Я до вас. — Вона пройшла зі мною в кімнату. — Мій, як тільки побачив мене, забрав дитину — і подався кудись. У мене прохання.

Вона вхопила мене за руку і наблизилась упритул, зазираючи своїми зеленавими кружечками в мої очі. Я обережно вивільнив руку і запропонував їй сісти.

— Присягніться, що не відмовите мені в ім’я нашої дружби? — сказала вона, не спускаючи з мене погляду. Я здвигнув плечима і нічого їй не відповів.

— Знаєте, — мовила вона, коли я сів навпроти, — я мушу будь-що забрати сина.

— Так ви ж відмовилися від нього. До того ж йому з батьком непогано.

— Що ж хорошого? — образилася вона і гордо задерла голову. — Бачити, як батько п’є? Гуляє? Гарний приклад для сина.

— П’є? Гуляє? — здивувався я.

— А ви хіба не знаєте? Чи ж не при вас він щовечора приходив п’яний? А жінки?.. Волочився мало не за кожною спідницею… Ви повинні сказати про це на суді.

— Я не можу говорити те, чого не бачив.

— Розумію, вам байдужа доля чужої дитини, — верескнула Анна і обережно, щоб не розмазати густо нафарбовані вії, витерла пальцями сухі очі. — Допоможіть мені. — В її голосі почулося благання. — Прийдіть на суд, скажіть кілька слів. Хіба вам важко підтвердити: чоловік повертався п’яний, бешкетував, бився?

— Та він і пальцем вас ніколи не чіпав! І тепер любить, ладен зробити все, чого ви забажаєте.

— Ага! Я повинна була вам показувати синці?

У її голосі щось натяглося, задзвеніло, обличчя жалісно скривилося. В цю мить Анна була мені неприємною.

— Хитруєте, Анно. Спочатку не хотіли брати сина, а тепер…

— Тепер бачу, що зі мною синові буде краще. Ви можете це зрозуміти? Ви повинні зробити це заради дитини! — Вона знову вп’ялася в мене очима.

У мене не вистачило духу сказати їй “ні”! Хай йому біс, якщо їй забажалося тепер забрати з собою обох дітей, її право вимагати цього, хоча спочатку і відмовилася від сина. Все ж таки мати завжди лишається матір’ю.

І раптом у мене зринула думка…

— А ваш жених на суді буде? — спитав я її.

— Звісно. Тепер це наша спільна справа.

Попрощавшись, хазяйка ступила крок з ґанку, і в ту ж мить Богар, сердито загарчавши, блискавкою метнувся до неї, мало не збивши з ніг. Він не пізнав хазяйку.

— Геть! — вигукнула Анна і відсахнулася до мене, шукаючи захисту.

Богар відскочив, ураз припав до землі і позадкував до будки, б’ючи хвостом об землю. Він навіть заскавучав.

— Як ти мене перелякав, паршивець…

— Вибачте, я спустив собаку з ланцюга.

— Це мене тепер не обходить, — зітхнула Анна, коли минувся переляк. — Мого тут нічого немає, крім ланцюга для собаки. Цінні речі я забрала. Знаєте, Богар став якимось іншим, красень!

— Я вибрав за допомогою машини оптимальний режим, щоб поставити собаку на ноги. І його фізичні дані значно покращали.

— Так-так, експериментаторе. Тепер на собаці тренуєтесь? Мало вам було моєї персони? Я жартую. Так мені чекати вас? — Знову нагадала Анна про своє прохання.

Прохання… Весь наступний день я розбирався з програмою, вивчав дані, сподіваючись відшукати помилку в експерименті з Анною. Я не міг повірити, щоб роки не змінювали фізіології людини на гірше. Мені ще нема й сорока, а вже з’явилися залисини. Що ж буде в п’ятдесят? Ні, я, звичайно, знав, яким буду в п’ятдесят. Машина без найменшої поваги до автора цього методу видала не дуже приємний фотопортрет. Тепер я працював, щоб виробити оптимальний режим життя і діяльності! аби мій образ зберіг якнайдовше сьогоднішній вигляд! Чому ж в Анни зворотний ефект? Щоправда, вона молодша від мене на три роки. Але чи буде він “зворотним”, коли Анна провадитиме такий спосіб життя, як зараз? Уже тільки те, що курить і часто п’є, не може не змінити попереднього вигляду. А ресторанні’застілля? Звичайно, кожна, людина по-різному поводиться у таких місцях: одна переїдає, перепиває, друга розважається, танцює. Я вводив дані, виходячи з середнього споживання між нормою і надлишком. А коли дістав результати, зрозумів, що мені неодмінно треба йти в суд.

Уранці я відпросився з роботи, захопив з собою великі фотокартки, схеми і пішов у народний суд, який засідав у старенькому дерев’яному будиночку із надвірними сходинками на другий поверх.

Коли почалося слухання справи, мене, як свідка, попросили вийти із залу. Настрій був поганий. Ця історія гнітила. Я ніяк не чекав, що наукове передбачення обернеться бідою. Бідою для Анниного чоловіка, її дітей, для неї самої. Хвилювання ніколи яе минає безслідно. Поки не було цього дивного “щасливого” прогнозу, була сім’я. Тепер вона розпадалася. Щоправда, створювалась інша. Але діти залишалися без батька. У залі почувся регіт: Анна відповідала на запитання, чому її чоловік ходив до інших жінок. Мені стало гидко. Як легко сміються люди з того, без чого не буває на світі життя. Взаємини чоловіка і жінки я завжди сприймав як якусь таїну, недосяжну, високу. Гидко. Гидко і те, що я стояв тут як свідок. Я, головний винуватець’ усієї цієї історії! Свідки хазяїна розмовляли між собою і не звертали уваги на мене, напевне, не знаючи, що я повинен виступати на захист Анни.

— Відвоює Анна сина і забере будинок… Продасть його, виїде з другим чоловіком… Дитину залишить…

Мене викликали в зал. Увійшовши, я немов наштовхнувся на людські обличчя: червоні, насмішкуваті, круглі, широкі. Все, що буде тут сказане, завтра рознесеться по місту, буде перемелюватись, пережовуватись, змінюватись… Але я говоритиму про інше, про передбачення машини, про зображення…

Хазяїн самотньо сидів у передньому ряду, дивився собі під ноги й не виявляв ніяких почуттів. Вигляд у нього був утомлений і байдужий. Ця надломленість вразила мене, і я відчув неприязнь до вдоволеної, розпашілої і впевненої у собі Анни. Вона зрідка позирала на чоловіка, що сидів у третьому ряду, і не звертала на мене ніякісінької уваги, наче не вона вмовляла мене вчора прийти сюди.

Зал німував. Я затаївся, знав, чого чекає від мене Анна. Але як я міг сказати неправду про її чоловіка? А правда, — ось вона, в мене. Досить тільки розгорнути фотокартки, і з’ясується справжня причина незгоди. Я почав. Мене не уривали. Коли я коротко висвітлив наслідки експерименту, у залі здивовано загули. Я підождав, доки зал стихне, і додав:

— Але ж Анна змінила спосіб життя. Я ввів у машину поправки, дістав відкориговане зображення. Ось якою стане Анна через три, п’ять років, а ось — через десять.

Я почепив великий аркуш, на якому ще вчора наклеїв фотокартки розповнілої, самовдоволеної, некрасивої жінки.

У залі стало так тихо, що мені здалося, всі чують стукіт мого серця. Жених Анни, який сидів позаду неї у третьому, ряду, несподівано підвівся і квапливо попрямував до дверей. Люди обернулися, дивлячись йому вслід. Тільки Анна опустила голову.

Вона повернулася додому з дочкою зразу ж після суду. Я сидів у кімнаті немов на голках і чекав на її появу. Але в той день вона в мою кімнату не зайшла. Лише через три дні наче випадково зазирнула і, побачивши мене за столом, обережно переступила невидиму лінію відчуження.

— Слухайте, інженере, — почала вона, зажко зітхнувши, — краще б ви не проводили експеримент. Щось надломилось, а може, й зламалося в душі. Я справді стану такою потворною?

— Я ввів корекцію деяких фізичних параметрів. Адже ваш спосіб життя змінився.

— А навіщо ви показували знімок прилюдно?..

— Хотів перевірити, як зреагує ваш жених. І ви бачили як… Ось і ефект. Вибачте, звичайно.

— Негідник! — закричала Анна. — Через вас я втратила можливість влаштувати своє життя, змушена животіти в глушині…

— Анно, ви ж не будете стверджувати, що ваш жених не пішов? Сам, як тільки побачив…

— Голодранець!

У вікно полетіли черевики, валіза, рукописи. Богар плигав поруч, гавкав на всю вулицю, гадаючи, що все це цікава гра, і приносив у зубах розкидані речі.

— Богар, на місце! На ланцюг!

Так, собака не належав мені, а людська прихильність до уваги не бралася. Мені нічого не залишалося, як зібратись і піти.

Обставини склалися так, що я виїхав з міста і повернувся сюди тільки через три роки. Я вже захистив дисертацію і тепер працював у науково-дослідному інституті, який тут за цей час було створено.

Проїжджаючи випадково машиною повз знайомий будинок, я побачив сусіда. Зупинив машину і вийшов. Мене цікавило, як живуть мої колишні хазяї.

— Анна самотня. Чоловік з дітьми переїхав до матері. А ваш улюбленець, — сусід кивнув на подвір’я, — здох…

— Богар?

— Так. Як посадили на ланцюг, скавучав, метався, а потім ліг і більше не встав.

Але ж після лікування і тренувань приреченості як і не було! У мене збереглися числові дані. Що ж сталося? Мабуть, після того, як Богар побув на волі, скуштував свободи, він не міг уже примиритися з ланцюгом. Невже ланцюг так сильно впливає на живу істоту?

— А хазяйка? Як вона? — спитав я обережно.

— Відьма. Як ви показували тоді на фотокартці, така і є. Та он вона сама йде, подивіться…

Я глянув і не впізнав. Ні, це була не вона: згаслі очі, зів’яле лице, по-старечому вдягнена.

Стривай, стривай… А чи не посадив мій прогноз її, як вона Богара, на ланцюг? Жених одвернувся від неї, а зійтися з чоловіком вона не схотіла. Психологічний стан скував її. Ось у чому недогляд! В дисертацію вкралася помилка. Не один з опонентів не помітив її. Чи не тому, що ми майже не звертаємо уваги на психологічний стан індивідуума? Психологічний стан…

І я відчув себе винним. Я зробив невтішне передбачення для Анни, але нічим не допоміг їй. А повинен був би… Адже головна мета мого наукового дослідження — якнайдовше зберегти молодість і красу людини…

Коли в лабораторію доктора Защука привезли з дослідного заводу нові друкарські пристрої, він був на нараді. І Федоров, який конструював цю модель і супроводжував зразки мало не за сімсот кілометрів, був украй засмучений, що не застав його.

— Обережно, обережно! — застерігав він співробітників лабораторії, які переносили пристрої з машини у кабінет Защука.

Останню модель Федоров заніс сам. Поставив на стіл, неквапливо розпакував.

У кабінеті Защука було немало зразків друкарських пристроїв різних фірм. Ось модель “Оліветті”: складаєш текст, який потім бачиш на екрані, виправляєш помилки, фрази, розташування слів, машина усе запам’ятовує, потім натискаєш на кнопку — і текст друкується автоматично. А он то — відома “Олімпія”, індикація на рідких кристалах… Справді, Защук досконало знав такі моделі. І любив їх: маленькі, великі, прості, складні…

Він, звісно, створював і свої моделі. Цей зразок — теж його. Модель сконструйовано за проектом Защука. Необізнана людина нічого дивного в цьому пристрої не побачить. Звичайний термінал, в якому є клавіатура, друкарські елементи і екран. Хіба не за допомогою таких пристроїв люди спілкуються з електронним мозком комп’ютера? Звісно, можна вводити інформацію через клавіатуру або подавати команди голосом. Машина проаналізує інформацію і введе команди. На те вона й машина. Але як тільки на папері або екрані з’явиться осмислений текст, формули, креслення, одразу ж здається, що перед тобою не бездушна машина, а незвичайний, досі незнаний співрозмовник.

І чим більше може цей пристрій, тим цікавіший і загадковіший співрозмовник.

Федоров обережно вийняв модель з картонного ящика. Його миттю оточили працівники лабораторії. Хтось уже простягнув руку, щоб увімкнути пристрій, ще хтось злегка натиснув на клавішу.

— Ні-ні, друзі! — суворо глянув на них Федоров і заступив прилад. — Без Защука модель випробовувати не буду. І вас прошу сюди ні кроку… Подзвоніть тільки Защуку й скажіть, що модель у кабінеті. А я залишу йому записку.

Коли Защука викликали з конференц-залу, де відбувалася нарада, до телефону і він, узявши трубку, дізнався що з заводу привезли зразки його нової моделі, то страшенно розхвилювався. Нарешті! Задум втілено в модель, яку він стільки років плекав у мріях!

Тепер Защук подумки квапив нараду, йому здавалося, що вона надто затяглася, хоч півгодини тому виступав і сам гаряче дискутував, сперечався…

А коли нарешті нарада закінчилася, він поспішно вийшов із залу, швидко вдягнувся і за кілька хвилин уже стояв на вулиці, очікуючи таксі. Дув пронизливий вітер, і Защук мерзлякувато щулився від холоду, а може, й від хвилювання…

Тільки сівши в машину, він ніби заспокоївся. “Скільки ж років ця модель обкатувалась у лабораторії? Майже вісім. Невже це останній подих, завершення життєвих планів? — невесело думав він. — Як швидко мчать роки, коли тобі вже за п’ятдесят. Мозок настроюється на програму старіння. Чи ж до нових тут задумів? І хоч у душі величезна сила, а в голові інформація десятків років, людина часто чомусь зупиняється. Щоправда, дехто пригальмовує себе і в тридцять. Але причини тоді зовсім інші. Ну, а тут просто побоювання старості. Ні, треба будь-що здолати цю кляту програму старіння. Попереду ж ще принаймні десятків зо два років активного життя. Варто заміритися на щось глобальне. Скажімо, на систему з нейронами, яка б контактувала безпосередньо з людським мозком. Тоді не треба було б вводити потрібні дані за допомогою клавіатури або голосу, а керували б машиною подумки. Подумки! Куди сягнув! Чи можливо таке? А чому б і ні? Адже інформація в людський мозок передається від синапса до синапса при допомозі електромагнітних хвиль, отже…”

Лабораторія містилася в підвальному приміщенні житлового будинку. Защук приїхав пізно, співробітники вже розійшлися. Кілька сходинок униз, важкі сталеві двері, вузький довгий коридор, по обидва боки — кімнати для дослідницьких груп. Його кабінет — у глухому кутку коридора. Защук відчинив двері. Погляд його ковзнув уздовж книжкових шаф, розвішаних по стінах кольорових шрифтів та малюнків, виготовлених на друкарських пристроях, і упав на модель, що стояла на столі.

Вона! Він одразу упізнав її, і серце в нього здригнулося від радості.

Защук пройшов до столу, сів у крісло і побачив записку.

“Ігоре Всеволодовичу, — прочитав він, — привезли п’ять зразків моделі. Це наш подарунок Вам на день народження. Довгих Вам років життя і нових відкриттів! До зустрічі. Федоров”.

Защук машинально відклав записку і знову втупився в модель. Усміхнувся й погладив пристрій. Він ставився до цієї машини, як до живої істоти. Лише трохи заспокоївшись, помітив, що сидить у пальті і шапці. Роздягнувсь і знову підійшов до приладу.

Це був друкарський автомат з мікроЕОМ, безшумний, з ксерографічним принципом друку, з великим обсягом пам’яті для редагування, тексту. Але найвизначнішим було те, що машина взаємодіяла із зоровою системою без екрана. В такому режимі не працювала ще жодна модель у світі. А скільки було розмов про те, що цього не можна досягти!

Він використав метод проектування розгортки лазерного променя на сітківку ока і тепер бачив велике зображення без будь-якого екрана. Якщо у блок ввести людський образ, увімкнути мовний ввід — вивід, зображення заговорить, відповідатиме на поставлені запитання. І все це без екрана!

Защук розшукав на полиці кольоровий журнал, погортав сторінки, знайшов зображення жіночої голівки, яка йому сподобалась, дістав ножиці і вирізав квадратик. Потім увів цей квадратик у пристрій, який зчитує… Увімкнув машину в розетку і, затамувавши подих, натиснув кнопку. Пальці мимоволі почали перебирати клавіатуру, перед очима з’явилася жіноча голівка, а збоку ряди літер і цифр.

— Лолла! — відразу назвав Защук зображення.

Жіночий образ мовчав, дивився просто в очі і, здавалося, очікував. Тим часом Защук випробував роботу вузла вибору шрифтів, перевірив операції по коригуванню тексту й усе інше.

Пристрій працював бездоганно. І тоді Защук наважився поставити йому перше запитання-про режим його роботи. Лолла приязно усміхнулась, і оксамитовим голосом почала перелічувати кількість друкарських знаків, слів, занесених у пам’ять, число виправлень.

Защук сів у крісло і, радісно усміхнувшись, подумав: “Вдалася!”

Провів долонею по оранжевому кожуху. Йому подобалося в машині все: пластичні форми, яскравий, але не крикливий колір, зручність у роботі, коли можна бачити текст без екрана, безшумність і швидкість друкування, під час якого аркуші подавались автоматично. Серце заполонило щастя.

Несподівано подумав про Ангеліну. Треба запросити її, показати своє творіння… Ангеліна… Таж Лолла чимось схожа на неї!

Два роки тому він зустрів молоду жінку, яку одразу покохав, і ніби аж помолдшав, відчув незвичайне піднесення. Вони познайомилися на конференції, розговорились, і з’ясувалося, що обоє працюють над однією проблемою: сенсорна взаємодія машигіи і людини. Після знайомства Защук почав їздити до Ангеліни. в інститут, де вони разом проводили досліди у пошуках контакту машини з людським мозком. І хоч усі вважали, що ці досліди — справжнісінька химера, Защук не втрачав віри. Вірила й Ангеліна. І вже багато чого з тої химери стало реальністю. Хіба не відмовляли його від безекранного методу? А ось Ангеліна одразу зрозуміла і підтримала. Вона — особлива жінка: працьовита, винахідлива і… чарівна! Коли вона поруч, пробуджується фантазія. Його мрії окриляє її підтримка. Ось і зараз, він певен, Ангеліна зрозуміла б його стан. Багаторічна праця вдало завершилася. Створено машину, до того ж незвичайну — машину-співрозмовника! Досить тільки ввести дані, як вона одразу ж прийме їх і відповість. Скільки років Защук бився над здійсненням цього проекту.

Він закохано дивився на модель і усміхався. Народження цієї машини — все одно, що поява на світ дитини. Тільки от дитина іноді виростає не такою, як хочеш: з віком відчужується, не розуміє батьків. А машина від самого моменту народження — втілення твого задуму. Якщо вона чогось не забезпечує, розумієш: припустився помилки. Змінюєш програму чи схему, усуваєш вади — тобто сам удосконалюєш свій ідеал.

Защук завжди відчував якусь особливу любов, навіть ніжність до своїх моделей. Якби в машині щось зіпсувалося, він сидів би до ранку, шукаючи, що саме. А якби подзвонив син і сказав, що застудився й захворів, відбувся б порадою напитися чаю з малиною. Хіба що хвороба виявилася б надто серйозною. Тоді певне облишив би все і поїхав до сина. Справді, дивні ці почуття любові, прихильності, ніжності. А хіба не дивна його закоханість в Ангеліну?

Пальці тим часом перебирали клавіатуру.

“Дорога Ангеліно! Мила моя людино! Так, мила, бо по-справжньому двох людей об’єднує не зовнішня оманлива краса, а те, що вони любі одне одному чимось незбагненним. Може, ти люба мені своєю молодістю, яка, немов джерело, живить мої вже згасаючі почуття? Це як ефект кириліанського випромінювання, коли жива рослина, піднесена до зірваного з дерева листка, повертає його до життя. А може, нас єднає ота загадкова спорідненість душ? Те, що мене так страшенно вабить до тебе, зрозуміло. Але чим міг зацікавити тебе я, людина, якій уже за п’ятдесят, в якої сивина у волоссі, очі втратили ясність кольору, а руки — колишню силу? Твій лагідний погляд, усмішка розковують, вселяють почуття свободи, польоту…”

Защук перестав торкатись клавішів, замислився. Він розумів, що любить її. А вона? Адже була вже одружена. Навіть кохала чоловіка. Але скоро виявилося, що вони надто різні люди.

— На жаль, емансипація жінки обернулася фемінізацією чоловіка, — сказала вона якось. — Я пам’ятаю дитинство. Батько був годувальником сім’ї і завжди почував відповідальність перед дружиною, дітьми. Тепер чоловік часом навіть не думає про відповідальність, його задовольняє, що дружина і заробляє більше, і в хаті прибере, і обід приготує, і доповідь на семінар за нього напише, статтю підготує і навіть сидітиме над його дисертацією, яку він так і не зможе захистити. Ти з іншого покоління, з того, коли мужчина був лідером. До того ж ми однодумці в наукових пошуках…

— А вік?

— Вік — поняття фізіологічне. Воно не стосується духовних характеристик. Я навіть читала, що сама людина не відчуває віку. Їй до глибокої старості здається, що вона молода.

Справді, Защук відчував вік якось збоку — від сина, онука або коли, хворіючи, завважував, що з кожним роком хвороб добавляється, з’являються нові, яких раніше не було.

— Пам’ятаю, ти читав у нас в інституті лекції. Кожна з них була для нас відкриттям. Послухати тебе приходили навіть з інших факультетів. Саме ти прищепив багатьом з нас любов до науки. Пізніше я вступила до аспірантури. А чоловік… Він виявився людиною безкрилою. Сяк-так відпрацьовував тиждень, а в суботу їхав з друзями ловити рибу чи по гриби. Там, знаєш, пляшечка, теревені на тему й без теми. Бували в компанії і жінки…

Пальці знову почали перебирати клавіші.

“Між іншим, мила моя Ангеліно, душевна гармонія двох інтелектів багато важить! Детермінізація морального вибору, мабуть, визначається тим, що…”

Він вводив у машину фрази, висловлюючи свої думки, і наочно уявляв побудову тексту. На мить замислившись, зняв руки з клавіатури. Знову подумки уявив Ангеліну і з задоволенням відчув внутрішнє піднесення. Отак завжди, як тільки він згадає її…

— Детермінізація морального вибору? Марення! У житті кожної людини бувають хвилини, коли іншого рішення немає. Немає — і годі! І ви, шановний докторе Защук, не праві. У вас не було вибору. Ви взяли те, що далося в руки саме.

Ігор Всеволодович немов прокинувся. Що це? Чому відповідає “Лолла”? Можливо, та інформація, яку він вводив, якось обробляється? Але до чого тут інформація, якщо це стосується його особистих міркувань саме в цю мить? Текст осмислений, позбавлений формалізації. Так мислить людина.

При всій повазі і любові до машини він відкинув думку, що спрацювала логіка пристрою. Тим паче, що нових фраз машина не вимовляла. Защук навіть подумав, чи це не слухова галюцинація? Містика? Та яка ж містика, коли то відповідь на його думки? Ні, не на думки, а на введений смисловий текст. Ось це вже ближче до істини. Він думав про Ангеліну, вводив інформацію про моральний вибір. Але ж це правда, який в біса вибір, якщо Ангеліна стрілася йому випадково і так сталося, що знала його раніше, ще молодим. Ну, не зовсім молодим…

А що коли ввести ці міркування в машину? Він став швидко складати нову фразу. Закінчуючи довгу думку, ще сподівався, що нічого особливого не станеться, текст не зміниться, і машина видасть команду, що збилася. Та й чого б той текст змінювався? Це ж звичайна друкарська машина з мікроЕОМ, з невеличкою пам’яттю. Особливої логіки в ній немає. Дискутувати вона не здатна. Не з її електронним мозком.

Проте секунд через тридцять “Лолла” раптом знову заговорила:

— Дивна ви людина, Защук! Чіпляєтеся за індивідуальні риси, які вас виправдовують, звеличують. І не хочете признатися, що не маєте права обнадіювати Ангеліну. Хіба вона вам пара? За інтелектом — може, й так. Але ж. Їй двадцять вісім, а вам за п’ятдесят.

— Звідки ти знаєш, скільки мені років? — не витримав він і почав гарячково натискати на клавіші, набираючи фрази: “Звідки ти мене знаєш? Ти хто?”

— Я — людина, — відповіла “Лолла”, і йому здалося, що вона посміхнулася. — І не треба керувати, не чіпайте клавішів. Я чудово розумію вас, ваші думки. Говоріть зі мною, як говорите з людиною…

— Ти розумієш мої думки? Отже, все, про що я тільки-но міркував, ти вже знаєш? — Защук розгубився і навіть перелякався.

Відповіді не було. Машина мовчала. Мабуть, щось сталося: спочатку з’явилися цифри, потім окремі фрази, які витісняли одна одну, і невдовзі все зникло.

Защук вимкнув машину, потер лоба і вирішив зразу ж їхати додому.

“Якась чортівня. Напе&не, метод безекранного сприйняття впливає на психіку, розвиває галюцинації. — Він поспішно вдягнувся, замкнув двері і вийшов з кабінету. — Приїду додому, вил’ю чаю — і в ліжко. Мабуть, перевтомився чи захворів…”

Додому Защук приїхав годині о восьмій. Жив він самотньо, якщо не брати до уваги підстаркуватої й сварливої родички, яка була в його домі за господарку. Останнім часом вона стала особливо дратівлива. Та Защук не ображався. Був вдячний, що вона віддано піклувалася про нього.

Все було б статично й буденно в його житті, якби серцем не заволоділа молода і вродлива Ангеліна. Защук і гадки не мав, що його почуття до Ангеліни можуть позначитись і на родичці, яка піклувалася про нього. Не встиг він переступити поріг, як літня жінка почала дорікати йому.

— Цілий вечір дзвонять! — роздратовано сказала вона. — Я навіть телефон вимкнула. Ти не можеш попередити цю даму, щоб у твою відсутність вона не турбувала мене?

— Так, так. Вибач, Катю. Я скажу…

А в думці промайнуло: “Ангеліна!” І він нетерпляче попрямував до телефону. Увімкнув світло й опинився у звичній, затишній домашній обстановці: килими, кришталь, дорогі меблі. Все це він збирав усе своє життя. Та особливою гордістю Защука були книги, які заповнювали величезні шафи в кімнаті і довгі полиці в коридорі. Розвішані на стінах рідкісні картини, дерев’яні й порцелянові дрібнички, привезені з Китаю, Німеччини, Індії, викликали захоплення у знайомих. Але сам Защук був байдужий до таких цінностей. А тепер життя з його дріб’язковими інтересами і зовсім перестало його цікавити. Він був заглиблений у інший світ — світ науки і відкриттів.

Ангеліна відповіла одразу, немов стояла біля телефону і чекала на дзвінок.

— Ігоре? Де ти пропадав: цілісінький вечір дзвоню.

— У лабораторії, звісно. Знаєш, Ангеліно, сьогодні сталося щось просто неймовірне. По-перше, привітай: моя нова модель уже в моєму кабінеті.

Він сів у крісло, випростав ноги.

— Он як? — здивовано вигукнула Ангеліна. — І без екрана відображається інформація? Мені якось важко уявити цю картину.

— Лазер чітко розгортає зображення на сітківці. Під час роботи навіть не знадобилися окуляри. Видимість виняткова! Хоча світлового променя збоку навіть не видно: унікальна чутливість ока. Але сталось, Ангеліно, ще щось незрозуміле. Я просто не збагну, зовсім спантеличений…

— Ігоре, — урвала його Ангеліна. — Ти не забув, що сьогодні наша традиційна п’ятниця? Всі вже зібралися. Чуєш голоси? Прийшов навіть Шахматов. Багато молоді. Може, заглянеш? Тим більше — у тебе така подія… Це всім цікаво…

— Твоє бажання для мене закон.

— Не хочу, бачити робота — виконавця бажань. Мені потрібен Защук — особистіть, Защук — талант, Защук — вулкан!

— Якщо згаслий — то до ваших послуг, — пожартував він.

— Знову банальність. Краще скоріше приїжджай.

На традиційну п’ятницю збиралися різні люди: вчені, викладачі вузів, журналісти… Це були колишні однокурсники, їхні друзі, приятелі друзів. Збиралися щомісяця, по черзі в кожного. Обмінювались науковими новинами, дискутували, просто зустрічалися з розумними людьми. Часом на п’ятницю приїздив сам Шахматов, лауреат, академік, та його однодумці. І тоді вечір перетворювався на бурхливу наукову дискусію.

Коли Защук зайшов до вітальні, всі так були захоплені суперечкою, що навіть не помітили його.

— Як тільки починають говорити про інтелектуальні машини, я одразу пригадую зауваження Неймана “про парадокс складного”, — заперечував комусь молодик з борідкою, якого Защук не знав.

— Правильно, — підтримав його ставний брюнет, попиваючи з чашечки каву. — Ось чому не варто витрачати зусилля на створення штучного інтелекту. Житимемо своїм розумом, як казала моя бабуся.

“Фролушкін!” — упізнав Защук генерального директора об’єднання.

— Е, ні! — замахав рукою чоловік, що сидів у кріслі. — Якщо говорити про функції людини на робочому місці і вияв інтелекту в конструктора чи технолога, то створення машин, які заміняють працю таких службовців, уже не мрія, а реальність. Ми невиправдано завищуємо вимоги до систем, домагаючись універсальності навіть більшої, ніж та, що властива людині.

— Слушно, — підтримав Шахматов. — Деякі психологи вважали, що мета нашої роботи — конструювання систем, які за своїми можливостями перевершать природний людський інтелект. Ми наївно гадали, що скоро досягнемо цієї мети. Але помилилися, тому що самі намагалися моделювати процеси опрацювання інформації на такому рівні, на якому це цілком природно проводить людина.

— Так, але процеси опрацювання інформації не вважаються головними елементами мислення, — обережно зауважив молодик з борідкою, який стояв поряд із Защуком і посмоктував коктейль через соломинку. — Наш мозок включається в дію заради потреб і мотивів. Звичайно, машині байдуже, що робити: писати музику чи розв’язувати економічні завдання. Саме ця байдужість і прирікає її на статику: немає мотивів для саморозвитку машинного інтелекту! Для активного мислення потрібні мотиви!

— Людина наділена емоціями і свої рішення приймає залежно від умотивувань. Та й то це не завжди морально виправдано, — втрутився Защук. — Машинні емоції породять машинний суб’єктивізм! Це вас не лякає? Особисто я проти такого суб’єктивного і до того ж емоційного штучного інтелекту!

Він помітив, як Ангеліна озирнулася, виходячи з кімнати, і, здивовано глянувши на нього, спинилась.

— Але без людських емоцій ніколи не було, немає і не може бути людського пошуку істини — так вважав Ленін.

— Без “людського пошуку”, а не машинного! — запалився Защук, відразу відчувши себе в руслі звичного діалогу з опонентом. — Отепер можна й подумати: чи туди спрямовано наші пошуки? Ви скажете, чи використовуємо ми граничні можливості самої людини? Вона мислить швидко. А введення-виведення інформації? П’ять — десять біт за секунду! Хіба не так писав Джон Міллер?

— Справді, у статті “Інформація і пам’ять”, — знову озвалася Ангеліна від дверей.

— Саме так! — підкреслив Защук, поглянувши на неї з вдячністю за підтримку. — Нам потрібен контакт машини з підсвідомістю, в діяльність якої ми поки що не спроможні втручатись інакше, ніж у гіпнотичному стані. Хіба не в цьому майбутній розвиток комп’ютерів? Отоді й виникне симбіоз людських емоцій і мотиваційних потреб з машиною, з її здатністю блискавично швидко приймати стандартні рішення. Емоції збуджують думку, спрямовують рішення до потрібної мети, змушують машину вибирати з величезного масиву інформації потрібний розділ…

Зненацька його пронизала думка: “Чи не виник контакт моєї машини з мозком? Але… Як же тоді?..”

— Ого, куди сягнули: контакт з підсвідомістю! — посміхнувся Шахматов.

Усі зразу затихли, прислухаючись: підтримка чи заперечення відомого вченого завжди звучали як незаперечна істина.

— Хоча згоден, думка цікава, — пом’якшав він.

— Чому “сягнув”? — не міг уже зупинитися Защук. — Феномен такого контакту у першому наближенні вже знайдено.

— Де ж ви його знайшли? — не без іронії спитав Фролушкін. — У мене таке трапляється хіба що у сні…

Всі засміялися.

— Цей феномен частково реалізовано в моїй системі відображення: безекранний метод бачення. Зображення проектується на сітківку ока, і вам непотрібен екран. Відкинуто проміжну ступінь у зображенні інформації. Але це тільки перший крок. Я певен, здійснення контакту машини з людиною можливе без введення даних вручну чи навіть голосом, а через команду думкою! Ми з Ангеліною наполегливо працюємо над цим. Звичайно, по той бік термінала повинна бути інтелектуальна система, адекватна людині. Адже термінал — це посередник, проміжна ланка між людиною і комп’ютером. А людські думки, навіть якщо модель умітиме їх зчитувати, розіб’ються об примітивну логіку. Ось вам, друзі, і проблема!

Він говорив, але його вже полонила думка, що випадок у лабораторії — це і є прояв сенсорного контакту: читається інформація думки. Але якщо вона читається, то де ж тоді та інтелектуальна система, яка обробляє його думки? І як саме здійснюється з нею зв’язок? Радіохвилями? За рахунок паразитного випромінювання схем?

Роздумуючи над цим, він плутався в поясненнях, втрачав нитку міркування, збивався з думки.

— Чому ж? Сучасна машина чудово розв’язує дуже багато і не стереотипних завдань, які не під силу людині, — не погодився молодик з борідкою.

— Справді! А хіба наш мозок не допомагає комп’ютерові? Адже бувають проміжні результати, які блискавично наштовхують на кінцевий результат, — кипів Защук. — А без контакту на рівні думки… Пам’ятаєте…

— Ігоре Всеволодовичу, це розробка ідеї чи тема, над якою ви вже працюєте і маєте готові результати? — спитав Шахматов, коли Защук, оцінюючи роботу машини в лабораторії, затнувся.

— Я вже казав: ми з Ангеліною працюємо. Але ця ідея…

Защук замислився: який же вузол моделі може здійснити контакт з мозком? Лазерна система відображення забезпечує контакт термінала з сітківкою, а через неї… Ну, звичайно! Ми сприймаємо зображення за рахунок проектування на сітківку відбитого від об’єкта світла. Але ж є і зворотний ефект: збудження пігменту сітківки під впливом образу, що виникає в думках. Отже, лазерний пучок якимось чином зчитує цю інформацію? Інформацію мозку! Однак… Який тоді “приймач” забезпечує розшифрування інформації мислення?..

— Ігор Всеволодович ще задовго до нашої спільної роботи над темою вивчав цю проблему, — підтримала Защука Ангеліна. — Взяти хоча б його реалізацію регістра зображення.

— Цікаво. Хоч це вже і з галузі фантастики. Але чи не змогли б ви, Ігоре Всеволодовичу, підготувати невеличке дослідження? — сусід Защука дістав блокнот і ручку й приготувався записати його телефон та адресу. — Наше видавництво охоче надрукує книгу про сенсорний контакт з мозком.

— Справді, я й сам би дорого дав за таку інформацію, — засміявся Защук і замовк, бо зрозумів, що його повідомлення викликало надто бурхливий інтерес у одних і скептичні посмішки в інших.

Тим часом може бути, що цей феномен — мильна булька. Ось повернеться він, Защук, у лабораторію, ввімкне машину і… впевниться, що вона таких функцій не має. Він просто залетів у сферу фантастики.

Мова зайшла про інше, а Защук знічено мовчав. Тепер він і сам почав сумніватися в тому, у чому був глибоко впевнений. Його враз нестримно потягло в лабораторію. Захотілося ще раз переконатися, що можливості його машини — реальність, а не фантазія мозку.

Він вибрав хвилину і, ні з ким не попрощавшись, непомітно пішов собі. Добувся до місця вже опівночі. Набрав код, відчинив двері. Поспішно проминув коридор, увімкнув світло. Повернув ключ і стривожено зиркнув на стіл — машина стояла на місці. Защук з полегкістю зітхнув. Тільки тепер зрозумів, що його весь час поймав страх: чи не трапилося чого з нею?

Роздягнувшись, Защук дістав кавоварку і заходився готувати каву. Робив це навмисне повільно, щоб остаточно заспокоїтися. Але його погляд раз у раз звертався до пристрою. Модель немов зачаровувала. Що скаже вона зараз? І чи скаже? А якщо ефект не повториться? Машина запрацювала зразу, як тільки він увів фразу: “Ти хто?”

— Людина, — відповіла “Лолла”, чітко вимовляючи слово, яке довго бриніло у вухах. — Та не натискуйте ви клавішів! Заощаджуйте час. Я вас добре розумію і відчуваю.

— Може, ти щось про себе знаєш? — заговорив тепер Защук.

І відразу ж побачив поруч із зображенням Лолли набір якихось символів, цифр, окремих фраз, в яких він не виявив ні логічного змісту, ні зв’язку. Сама ж вона мовчала.

“А чи не працюють у такому ж режимі й інші зразки?” — подумав Защук і кинувся до картонних ящиків, у яких було ще чотири моделі. Він гарячково розпаковував їх, умикав, пробував знайти той же феномен, але жодна з них не озивалась. У сенсорний контакт з мозком людини вступала тільки одна модель, та, що стояла на столі. В її роботі виникла ще одна загадка для Защука. Він несподівано збагнув, що сенсорний контакт машинної логіки відбувається з одного боку з його мозком, який передає інформацію. Це він передбачав. Але хто ж тоді обробляє її? Цей термінал? Дурниця. Напевне, є зв’язок з якимось інтелектуальним комп’ютером. Он як жваво “Лолла” відповідає на запитання! Тоді де ж цей комп’ютер? Втім, хіба мало їх навколо — на заводах, в установах, в системах колективного користування. Який же серед них — інтелектуальний? Адже тільки такий здатен розшифрувати думки…

— Як ти ставишся до Ангеліни? — звернувся Защук до машини.

Таке завдання не зміг би розв’язати жоден інтелектуальний комп’ютер, якщо у нього немає інформації.

— Чарівна жінка. Однак вона вимагатиме стільки уваги і сил, що у вас навряд чи вистачить їх. Звичайно, для вас Ангеліна — допінг. Але від допінгу передчасно вмирають, не дійшовши до фінішу! Ви ж, напевне, не хочете такого кінця? — “Лолла” вільно і легко вимовляла довгі фрази.

— Звідки ти знаєш Ангеліну?

— Чому я не можу знати того, що знаєте ви, докторе? — відповіла “Лолла”. — Я ж розумію ваші думки. Дозвольте ж мені робити й висновки!

— Ти все можеш? Відгадувати думки, таємниці природи, творити, робити за мене звіти?

— Можу. Хочеш, відгадаю твоє найпотаємніше бажання?

— “Твоє!” — посміхнувся Защук. — Щойно ти говорила “ви”. Це вже фамільярність.

— Ні. Тільки дружній тон.

— Кажеш, можеш відгадувати бажання? Бід розгадування таємниць природи не відмовлюсь, а людські, інтимні секрети мені не потрібні. Якщо вже ти така розумна, спробуй підготувати матеріал иро гіпотезу сенсорного контакту машини з людським мозком, — жартома запропонував Защук, згадавши прохання молодого журналіста, з яким познайомився в Ангелінй на вечорі. — Оскільки ти вже контактуєш з мозком, чому б тобі не викласти все на папері? Напиши мені книжку.

— Сенсорний контакт… Машина і людський мозок… Двісті — триста сторінок. Які розділи?

Защук почав вводити первинну інформацію, на ходу придумуючи назви розділів. А коли закінчив, за хвилину-другу побачив інформацію: “Закласти папір для автоматичного друкування”.

Він одразу ж дістав величезний стос паперу і спішно вставив його у відсік подачі:

— Все виконано! — сказав він, посміхаючись, і натиснув на кнопку “Друк”.

Був певен, що нічого з того не вийде. Це йому або сниться, або мариться. Напевне, сниться. Ну й нехай! Принаймні приємний сон. Треба тільки не пропустити головного: узнати, як усе відбувається.

“Лолла” мовчала, а перед очима побігли фрази нового тексту. Вони складались у тій послідовності, як це робиться у поліграфії: з усіма відступами, переносом, вибором шрифтів. Він розрізняв заголовки, графіки, розрахунки, про які не мав ні найменшого уявлення. Немов хтось миттю все вирішував і виводив наслідок.

— Виходить, усе це не сниться? — перебирав він сторінки з текстом. — Контакт з комп’ютером? Адже у мене цих даних немає? Але що це за комп’ютер? Хто його напакував інтелектом? Справді, фантастика, Щойно в Ангеліни доводив, що таких машин ще немає. А вона — ось. Виходить, не знаємо, чим займаються колеги.

Защук так і не пішов з лабораторії. Сидів до ранку й читав рукопис. Заснув прямо в кріслі вже на світанку… Прокинувся від того, що грюкнули двері. Від незручної пози болів хребет, у голові гуло. А Лолла дивилася на нього, немов очікуючи чогось. Тепер вона ще більше була схожа на Ангеліну. Він рішуче простяг руку і вимкнув машину. Віддрукований рукопис лежав на столі. Защук схопив першу сторінку, прочитав назву, далі вступ, потім заглянув у кінець: там була надрукована післямова з висновками і прогнозом. Так, перед ним був замовлений рукопис. За-мов-ле-ний! Він відповідав усім вимогам: з аналізом, розрахунками, з вибором оптимальних розв’язків — немов Защук сам писав усе це. Стріпнув головою, все ще сумніваючись, чи не сниться де йому. Було вже близько восьмої. Чув, як заходили до лабораторії співробітники, перемовлялися. Долинав брязкіт відра і стукіт швабри. І він ураз зрозумів, що все це — реальність. Схопився, квапливо повернув защіпку замка, немов боявся, що його побачать поруч з машиною, побачать рукопис. Адже те, Що тут надруковано, зовсім не є витвором його розуму. Йому належала тільки машина, яка викрадала у когось ідеї.

Він розгубився. Так, викрадала! Правда, ідею сенсорного контакту він, можна сказати, вистраждав. Але рукопис був чужий. Чужі висновки. Розрахунки… Звідки вони взялися?

Защук склав сторінки в акуратний стос і почав перечитувати ще раз. Заглиблюючись у текст, гортаючи сторінку за сторінкою, поволі опановував себе. Так, перед ним був готовий для публікації матеріал: рукопис книжки. У розрахунках — складні формули, які він уперше бачив. Вони доводили можливість контакту, змальовували розгалужену структуру мозку, показували сітківку, лазерний промінь і машину. Отже, він має слушність? Вивід з інформації мозку здійснюється через сітківку. Але як відбувається контакт з інтелектуальним комп’ютером?.. Такого завдання він не ставив…

Федорова, який прийшов ранком, щоб здати пристрої, Защук зустрів тепло. Але не розповів йому про феномен сенсорного контакту. Не сказав про це й Ангеліні. Наступного вечора він взагалі не поїхав у інститут до Автелгнн, хоча вони й домовлялися попрацювати разом.

У видавництві Ігоря Всеволодовича зустріли подивом:

— Готовий рукопис на таку незвичайну тему, і ви досі тримали його у себе?

Редактор кинув оком на першу сторінку і несподівано зачитався.

— Вибачте, — спохопився він. — Чудовий стиль викладу, матеріал написано цікаво й дохідливо, хоча рукопис і насичений формулами.

Защук погодився з ним. Так, стиль викладу подобався і йому.

Але перш ніж віднести рукопис у видавництво, він довго сумнівався: чи зручно подавати цей твір під своїм прізвищем? Це ж писав не він. Правда, він поставив завдання, сформулював розділи, командував чиїмсь комп’ютером, у пам’яті якого була вся ця інформація. Однак… Отож минуло кілька тижнів, доки він одважився принести твір у видавництво.

— Не заперечуєте, якщо я передам рукопис на рецензування Шахматову? — спитав редактор.

— Буду радий почути оцінку такого фахівця! — охоче погодився Защук, сподіваючись, що той знайде якусь невідповідність, неточність.

Шахматов їх не знайшов. Невже інтелект комп’ютера може працювати в оптимальному режимі?

Защук був так окрилений успіхом, що зразу ж, коли довідався про думку рецензента, поїхав до Ангеліни — поділитися радістю та й передати копію свого рукопису. Він дорожив її думкою.

Ангеліна, звичайно ж, була вражена: звідки цей рукопис. Адже Защукові тільки нещодавно запропонували створити книжку. І він, не бажаючи розкривати таємницю навіть Ангеліні, уперше збрехав їй, сказав, що написав це дослідження давно і воно лежало у нього. Він просидів у неї до півночі.

Наступного дня Защукові несподівано подзвонили з редакції молодіжного журналу, попросили написати для юнацтва проблемну статтю про розвиток машин.

“Ну, закрутилося! — незадоволено подумав Защук, але в душі сколихнулась якась гордість: він став відомим буквально за кілька тижнів. Певно ж “Лолла” допоможе йому й цього разу. — До речі, як розшукати загадкового “співавтора”? Походити по підприємствах, інститутах, поцікавитися, де є мислячий комп’ютер?”

Минали дні, а Защук усе відкладав пошуки. Він так захопився машиною, що за ці дні жодного разу не подзвонив навіть Ангеліні.

Та ось він усе ж вирушив шукати можливий інтелектуальний комп’ютер. Поблизу був великий завод. Ігор Всеволодович зустрівся з начальником обчислювального комплексу. Той провів його до машини, розповів, чим вони займаються, і Защук зрозумів, що цей перевантажений технологічний комплекс не в змозі розв’язувати інтелектуальні завдання.

Він зайшов у таксопарк, де встановлено діагностичні комп’ютери. Побував ще в кількох організаціях і нарешті відвідав студентське конструкторське бюро. Зайшов у невеликий будинок і, представившись, запитав про комп’ютер, що його цікавив.

Ольга Андріївна — заступник проректора по науково-дослідній роботі, доктор наук, запросила Защука до свого кабінету.

Вони йшли коридором. Крізь прозорі стіни видно було величезні машини, пристрої, за якими працювали студенти.

— Ви розробляєте інтелектуальні програми? — спитав Защук, коли вони зайшли до кабінету.

— Є різні системи. Деякі з них приймають самоорганізаційні рішення. Як і людина.

— От-от, — зрадів Защук. — Це якраз те, що мені треба. Вам щось відомо про’феномен сенсорного контакту людини і комп’ютера?

— Питання цікаве. Мабуть, над цим уже працюють?

— А ви? — відверто спитав він. — Ви ж, напевне, теж займаєтесь вивченням цього феномена?

Ольга Андріївна здивувалась і навіть, як йому здалося, знітилась.

— Наша тематика досліджень прямого відношення до цієї проблеми не має, але деякі ідеї ми опрацьовуємо. Я можу познайомити вас з однією роботою…

— Тоді мені страшенно пощастило, що я прийшов саме до вас, — зрадів Ігор Всеволодович. — Якщо ви не заперечуєте, я залишу вам цей рукопис. Прочитайте його, чи не нагадує він вам те, над чим працюєте ви? Пізніше я поясню, у чому річ, — і він поклав їй на стіл рукопис. — Коли до вас можна зайти?

Ольга Андріївна, все ще не розуміючи, чого від неї хоче Защук, здивовано спитала:

— Не збагну, яке відношення має цей рукопис до моїх досліджень? Автор цього рукопису, наскільки я розумію, ви? Ось і ваше прізвище.

— А можливо, й ви…

— Це вже зовсім якась плутанина.

— Гадаю, усе розплутається, коли ви прочитаєте це дослідження, — сказав Защук і, попрощавшись, швидко пішов з кабінету.

Він був задоволений, що здійснив акт справедливості. Після цієї зустрічі настрій помітно поліпшав. Подумки він уявляв, як скаже цій Ользі Андріївні про спосіб зчитування інформації з мозку, впроваджений на його терміналі. Можливо, її теж слід залучити до розв’язання проблеми сенсорного контакту? Але навіщо? Він же розв’язує цю проблему з Ангеліною. “Розв’язує”… Тепер це просто гра, прикидання — адже вже є реальна модель. Яке ж тут “розв’язання”? Гра в кота і мишку. Ставити завдання, маючи вже відповідь. Така гра скоро набридає і дитині, а йому й поготів. Усі ж проблеми вирішено. У нього в руках могутній прискорювач ідей. І можна передихнути, огледітись, потішитися перемогою, одержати заслужені нагороди. Адже він помітно випередив людство. На скільки? На рік, два, п’ять? Та дурниця. Можна забігти вперед на десятки років, якщо… Тільки навіщо? Навіщо бігти? Повинен же бути в житті період якогось спокою, споглядання, накопичення, зрештою? Що “накопичувати”? Гроші? Знання? Після чого повинен бути ривок уперед?

Випадково на одній з нарад, на які Защук тепер ходив дуже рідко, він зустрівся з Ангеліною. Вона дорікнула, що він занедбав дослідження, над якими вони так наполегливо й не без успіху працювали.

— Але ж ти не зупиняєшся?

— Так. І здається, знайшла цікаве рішення. Твій рукопис навів мене на думку, і я виявила…

Але Защук уже не слухав її. “Рішення!” “Виявила…” До чого це все тепер, коли проблему вирішено. Він раптом відчув себе на якійсь недосяжній для інших висоті.

Йому підвладне все: аналіз будь-якої наукової проблеми, будь-якого наукового прогнозування. Те, чим займалася Ангеліна, тепер видавалося йому нудним і непотрібним. Так шукачі золота пересівають тонни піску в надії знайти крихітку дорогоцінного металу. Те, що Ангеліна вишукує по зернятку, він може знайти за секунду.

Почуття зверхності над нею, над іншими заповзало йому в душу. “Може, розповісти Ангеліні про дивовижний термінал?” — промайнула думка, але зразу ж і згасла. Він нікому не хотів відкриватися, навіть Ангеліні. Адже з допомогою цього дива на нього чекає успіх, кар’єра, яка так довго не давалася йому, зрештою, слава.

Увечері йому в лабораторію подзвонив онук.

— Дідусю, приїзди до нас. Я так за тобою скучив. Докажеш казку. Пам’ятаєш, ми залишили пінгвіна на великій крижині. Чи доплив він до Африки?..

— Авжеж, доплив. Я приїду, онучку, сьогодні ж неодмінно приїду!

— Ну що, подав у видавництво рукопис? — зустрів його запитанням син. — Дзвонили хлопці, хвалили. Ти ж серйозно не займався цією темою?

— Як це “не займався”: усе життя тільки те її роблю, що вирішую цю проблему. А для тебе то новина. Як ви тут?

— Нормально. Але ти, батьку, уникаєш розмови. Може б, подарував синові ідею сенсорного контакту? Мені вже пора виходити на дисертацію, а я ось…

— Знаєш, синку, подарувати — не штука. Але якщо кандидатська захищається на батьківській праці, який же з тебе вчений?

— Тобі шкода передати синові тему? Ти ж уже не встигнеш її добити. Вік. На це хочеш не хочеш треба зважати.

— Мені шкода, що син ще не зрозумів основних заповідей дослідника: самому шукати і добиватися, відкривати і обстоювати. Коли знаходиш скарб, ти — багач. Так і дослідник: твоє відкриття — це як двері в казкову печеру з коштовностями і лампою Аладдіна. Але ж треба знайти і свої двері і всього добитися своєю працею.

— Знову патетика!..

Більше вони не торкалися цього питання. Однак у душі Защука все ще точилася боротьба. Він розумів, що зараз, можливо, кривить душею. Хіба йому важко дати завдання машині, і за кілька годин дисертація буде готова. І знову використати чужі знання, чужі думки. Тільки тепер уже не для себе, а для сина. Яке паскудство… Але для чого ж тоді створювати машини, здатні розробляти будь-які теми? Справді, люди перестануть удосконалюватися. Це навіть страшно. “А сам ти? Чиєю працею ти користуєшся? І ще торочиш про мораль, повчаєш порядності”.

Коли малюка вклали в постіль, Защук доказав йому казку про пінгвіна. Та онука це не задовольнило, він зажадав нової казки. Защук придумував дивовижні історії експромтом, сидячи біля ліжка. У нього це виходило якось само собою. І несподівано спало на думку написати щось для дітей. Казки. Він колись мріяв про це. Замолоду навіть пробував їх складати. “Використати машину!” — промайнуло в голові, і він відчув, як його нестримно потягло в лабораторію. Останнім часом Ігор Всеволодович помітив, що модель постійно вабить його до себе. Може, заїхати хвилин на десять? Та й статтю ж треба написати для журналу. А якщо все-таки подарувати синові дисертацію? Ні. Хай спочатку сам попрацює, заглибиться в тему, збере матеріал, зробить висновки, щоб машині було з чим контактувати. Він попрощався, але поїхав не додому, а знову в лабораторію. Машина, що стояла в кабінеті, вже давно не була для нього неживим предметом. Останнім часом він навіть вітався з нею.

— Добрий вечір, “Лолло”. Що, попрацюємо? Напишемо казки? Дітям же байдуже, хто їх пише. Головне, щоб були цікаві історії і герої.

Казки! Чи зможе інтелектуальний комплекс Ольги Андріївни впоратися з таким завданням? Щоправда, могутньому інтелекту все під силу. Хіба не так буває і в людини? Поет і природодослідник, як Гете, Ломоносов… Тоді працюй, голубонько! Але спочатку підготуємо статтю у журнал. Він ввів назву — “Перспективний напрямок у розвитку термінальних систем”. Показати в статті реальний стан справ, коротко описати суть феномена, можливості нових методів створення моделей. Стаття повинна бути невеликою. Сторінок на двадцять…

Віддруковані сторінки вискочили з пристрою за якихось п’ять хвилин. Защук роздивлявся текст і знову не йняв віри: “Це просто якесь диво! Оце так “Лолла”. Невже у комп’ютера шановної Ольги Андріївни такий високий інтелект? Я б так не зміг. Мені знадобилося б для цього не менше двох тижнів. Та й у змісті є живинка. Тоді цей комп’ютер — талант. І покірний. Працює без будь-яких нарікань, хоч у нього немає ніякої мотивації для роботи. А втім, що ми знаємо про потреби штучного інтелекту? Спробуймо тепер написати казки для дітей, для мого онука, для багатьох чужих онуків, про яких ми з тобою не знаємо. Адже будь-яка робота робиться не тільки для себе, вона потрібна й іншим! Що ж найбільше люблять у казках діти? Таємничість, несподіваність, активність, коли добро перемагає зло. Так же воно і в житті. А зло-воно круг нас разом з добром. Його ще багато, воно сидить навіть у нас самих. Рот у зла широкий, трохи забарився, розслабився, відчув щастя, зарозумівся… Ну, “Лолло”, почнемо?”

Ні, до цього не можна звикнути: сторінки вилітали майже за мить! Думка у казці плелася хитромудро, невимушено, немов невидимий творець був у контакті з машиною.

Защук дивився на модель побожно, обережно торкав її пальцями і вже боявся щось переставити на столі, щоб випадково не струснути її, не зіпсувати. Машина здавалася йому тендітною принцесою.

— Мила ти моя, — шепотів він і гладив рукою корпус. — “ Лолло”!

Зображення Лолли посміхалося йому у відповідь. Кажуть, чим вища швидкість руху тіла, тим повільніше для нього плине час. Защук не міг з цим погодитися. Коли він крутився як дзига, час, навпаки, спливав непомітно. Зараз же, коли перепочивав, годинник, здавалося, теж дрімав.

Прокинувшись ранком, він тепер не поспішав у лабораторію. Але, звикнувши все робити швидко, відчував незручність, що час тягнеться надто довго. Коли він заходив у кабінет, то теж не поспішав братися до діла. Яке там діло? Підключивши машину, він управлявся з ним за мить. Защук сідав у крісло, оглядався, потім перебирав кореспонденцію. Іноді, завмираючи, спостерігав, як рухається секундна стрілка, і думав про швидкоплинність життя.

Іноді він виходив із свого “підвалу” і рушав гуляти по вулицях. Ішов поволі, не кваплячись, і раптом відкривав для себе нові будинки, вулиці, парки, на які раніше, завжди поспішаючи, просто не звертав уваги. Заходячи в глиб парку, розглядав дерева, білок, що стрибали по снігу, шукаючи горіхи та цукерки, Дивився немов уперше у відкриту глибоку синь неба… Почував себе вільно й розкуто. Та досить було йому повернути назад, як щось тривожне й непевне заповзало в душу. Він розумів, що в ньому сталась якась зміна. Раніше він прагнув, боровся, навіть воював, думав, сперечався. Чому ж усе стало так ясно? “Що ж тут поганого? Це навіть добре!” — переконував теперішній Защук. “А чи добре?” — сумнівався колишній.

І Защук лякався. Квапився в лабораторію, заходив у кабінет, повертав у замку ключ. Співробітники заважали йому. Розмовляв з ними мало, шкодував гаяти час. Адже він у нього тепер коштує дорого. Он скільки пропозицій редакцій поважних журналів, видавництв. Хвилина — це дві сторінки оригінальної монографії. За три години можна здивувати світ книжкою на триста сторінок. А якщо це перевести на гроші?.. Часом несподівано, мов блискавка, його вражала думка: навіщо вони йому — все ж є. Та він спіймав себе на тому, що відчуває задоволення, складаючи їх.

Так спливав місяць за місяцем. Спілкування з машиною давало йому поштовх до нових думок, нових міркувань. Хоча далі міркувань він уже не йшов.

Про незвичайне творче піднесення доктора Защука заговорили в інституті, в Академії наук. Він видавав книжку за книжкою, статті його були опубліковані й за кордоном. Вони вражали всіх новизною напрямку досліджень і думки. Дехто вважав, що роботи Защука випереджають наукові передбачення мінімум на двадцять років. Усе під силу цьому суперкомп’ютеру Ольги Андріївни. Але до чого тут вона, якщо їй невідома можливість інтелектуальної програми? Вона повернула рукопис, сказавши, що не має до нього ніякого відношення. Отже, комп’ютер самоорганізовуеться. І можливо, в цьому заслуга саме його, Защука: інформація його мозку допомагає комп’ютеру самоорганізовуватися. Що ж виходить? Мозок — термінал — інтелектуальний комп’ютер. Оце тандем! Він, Защук, ставить завдання, термінал зчитує його бажання і передає коп’ютеру, який обробляє інформацію і повертає терміналу підсумок роботи. І ніякої програми чи затримки в часі для підготовки і введення матеріалу. Але ж до цього комп’ютера можуть підключитись інші люди, у яких буде такий самий термінал? Тоді він стане схожим на колективний мозок. Мозок! Підсилений пам’яттю, притоком нових ідей, алгоритмів мислення. Адже його первинний творець будував алгоритм інтелекту на свій розсуд. А якщо він сприйматиме інформацію багатьох людей, їхні алгоритми мислення, то вийде щось архіунікальне. Господи, та це ж такий напрямок, який треба зараз же “застовпити”, випустити книжку…

“Стривай, Защук, подумай! Чи варто галасувати про це? Якщо всі користуватимуться цим колективним мозком, чим же тоді люди відрізнятимуться одне від одного? Студент від викладача, ‘рядовий вчений від академіка, Защук від звичайного лаборанта? Ні, про це слід мовчати. А втім, одна книжка вже вийшла у світ. Але що по ній створиш? Там висвітлюється контакт термінала з сітківкою — та й годі. А з ким пов’язаний термінал, ніхто не знає. От і добре. Тоді що ж, можна й перепочити. Це виправдано”.

Випущені статті і книжки робили своє. Защук незабаром став не просто відомим, а знаменитим. Та чи не найбільше дивували всіх його знайомих “Казки для онуків”.

— Марнувати час на якісь дитячі казочки? Це дивацтво, — казали одні. — Защук розпорошується!

— Можливо, дивацтво, — погоджувались інші. — Але це дивацтво таланту.

Те, що Защук талановитий, тепер визнавали всі, навіть його вороги, яких у нього було немало. Усіх вражав стрімкий злет творчої активності в такому віці. Про Защука писали в газетах, у наукових журналах, у нього брали інтерв’ю для радіо і телебачення. Його поздоровляли, ним захоплювалися, йому заздрили. А він, як і раніше, більшу частину свого часу проводив у лабораторії. Замикав двері, сідав перед машиною і ніби зливався з нею. Він майже не бував на нарадах у керівництва, мало спілкувався з співробітниками. Та для нього це тепер не мало значення. Він удвох з “Лоллою” міг виконати завдання всіх своїх співробітників. У галузі пошуків розв’язку все було напрочуд просто: вводиш сформульоване завдання, відмічаєш зону пошуку і натискаєш кнопку “Друк”. З “Лоллою” Защук розмовляв годинами: розповідав про себе, свої почуття, питав її думку. “Лолла” відповідала, і він сприймав її відповіді як відповіді людини. Часом Защук навіть забував, що перед ним машина.

— Привіт, як самопочуття? — запитував він при зустрічі і зразу ж бачив відповідь у образах окремих символів, літер, але завжди одних і тих самих.

Тільки секунди за три ці знаки починали якось дивно перескакувати з рядка на рядок. Створювалося враження, що вони танцюють, немов радіючи спілкуванню. А зображення Лолли всміхалося.

— Зрозумів, зрозумів! — квапливо і розчулено казав Защук.

Якось, повернувшись із засідання наукової ради, він довго сидів перед увімкнутою машиною. Його схвилювала пропозиція директора інституту, який після засідання запросив його до себе і запропонував посаду заступника по науковій роботі.

— Не впораюся, не ті роки! — рішуче відмовився Защук, хоча в душі йому завжди здавалося, що його обминали, що він здатний на більше, ніж очолювати лабораторію.

— Ну який у вас вік? Вашому творчому піднесенню позаздрить будь-хто з молодих, а ви відмовляєтесь? — образився директор. — П’ятдесят! Та у науковця в ці роки найбільший розквіт творчих сил.

Уже в лабораторії Защук довго не міг забути про розмову. Про це вій і розповів “Лоллі”, хоча й не питав, що робити. Просто йому захотілося з кимось поділитися.

— Що ж, старий, — “Лолла” вперше звернулася до нього запанібрата, — треба зважити всі “за” і “проти”. Чи здатний ти з своїм педантизмом охопити обсяг численних досліджень? Навряд, А працювати без поглибленого аналізу проблеми ти не зможеш.

— Мабуть, ти маєш слушність, — визнав Защук. — Люблю докопуватися до тонкощів! Хоча, признаюся відверто, мене не раз гризло честолюбне бажання — кортіло стати лідером у науці.

— Тепер про лідерство. Зараз тебе визнають. А станеш на місце формального керівника, і одразу втратиш своє лідерство. Йдеться, звісно, про фактичне лідерство. Втратиш тому, що до тебе звертатимуться по допомогу у розв’язанні тієї чи іншої проблеми різні люди, різні за рівнем розвитку, за освітою, вдачею, настроями, однодумці і супротивники. А ти не гнучкий, почнеш доводити, сперечатися, не погоджуватися. Ти не політик, який, вибираючи рішення, враховує і суб’єктивні фактори опонента. Ти — раціоналіст. Якщо хочеш — навіть технократ. Для тебе головне — оптимальне розв’язання задачі, навіть якщо воно й на шкоду людині. Створиться конфліктна ситуація, у якій завжди програє не політик. І ти скоро випустиш з рук лідерство.

— Слухай, “Лолло”, чи не занадто ти поганої думки про моє вміння керувати? — образився Ігор Всеволодович. — Невже після стількох років роботи я не зможу керувати й більшим колективом?

— Люди повинні мати ці якості від народження. Освіта, досвід — це не головне. Вони тільки відтягнуть час спаду діяльності. Розвалиш роботу, неодмінно. Ти хороший завідувач лабораторії, і тільки.

Та Защук, хоч і погоджувався з машиною, здолати власну честолюбність не зміг. За тиждень він уже переїхав у головний корпус інституту. Щоправда, його страшенно непокоїло, чи не втратить своєї чудодійної здатності модель, коли її перевезуть до іншого будинку. Чи не урветься її зв’язок з могутнім інтелектом? Хоч для радіоімпульсів однаково яка відстань: кілометр чи п’ять. Зв’язок не повинен урватись. А якщо?.. Тоді він категорично відмовиться від нової посади. Та хвилювався Защук даремно. В одній з лабораторій інституту він увімкнув машину і заговорив з нею. Вона відповіла, і Защук з полегкістю зітхнув…

Тепер у Ігоря Всеволодовича був великий кабінет, до нього прилягала маленька кімната, в якій і встановили машину, щоб він міг працювати з нею без сторонніх.

— Здрастуй, “Лолло”! Ми тепер у новому кабінеті. Росте Защук!

— Честолюбність, — зауважила машина. — За неї завжди доводиться розплачуватись.

Наради, розбори досліджень, Засідання колегій, перевірки, мов вир, закрутили Защука. А дослідження?.. Вони теж були… Правда, сам він ними тепер не займався.

Тільки іноді висловлював зауваження чи невдоволення. А часом і дратувався — особливо, коли йому суперечили.

— Що ви розумієте в цьому? — нерідко чути було з кабінету його голос.

Коли йому приносили звіти про дослідження, у графі “науковий керівник” стояло його прізвище. Защук вважав справедливим, що його включали у співавтори книжок, статей і винаходів, яких він не писав і не розробляв. Щоправда, усе це він міг і сам зробити за кілька годин. Сам…

Але йому чогось усе менше хотілося контактувати з машиною. Він навіть почав відчувати якийсь острах, залишаючись наодинці з цим могутнім інтелектом. Зрештою чого сидіти перед машиною, напружувати розум, коли за тебе вже думають, проводять дослідження, пишуть? Ось, може, треба буде розв’язати якусь глобальну проблему, тоді інша річ… Але глобальні проблеми йому не спадали на думку… В голові ніби утворилася якась пустота. І Защук задовольнявся нарадами, засіданнями, поїздками з делегаціями в інші країни. Його скрізь зустрічали як почесного гостя. Він насолоджувався життям.

Якось надвечір він приїхав до Ангеліни з букетом червоних троянд.

— Ігор? — здивувалася Ангеліна. — Яким побитом? Я тепер дізнаюся про твої успіхи тільки від інших. У мене для тебе приємна новина: Шахматов сказав, що твою кандидатуру висувають у член-кори.

— Он як? — не міг приховати задоволення Защук і помітив, що Ангеліна іронічно посміхнулась. — Ти незадоволена?

— Я задоволена. Але ти стаєш іншим, навіть чужим мені. Вчора я знала великого дослідника, а сьогодні… Ніколи не подумала б, що слава може так затуманити голову Защукові!

— Неправда. Я такий, як і був. Нічого не змінилося.

— Та ти ж навіть перестав займатися дослідженнями! Вважаєш, що все вже вирішено? У наукових працях ти висловив цікаві думки про роботу мозку, визначив можливості його контакту. Безпосередньо з комп’ютером. Але ж діючого зразка немає? Тобі не вистачає останньої ланки в науковій роботі, яка визначається знаменитою тріадою: наочне споглядання — абстрактне мислення — практика.

“Є!” — мало не вигукнув він, проте великим зусиллям волі стримався.

— Я за те, щоб на керівній посаді був відомий учений, — вела далі Ангеліна. — Але його досвід повинен допомагати іншим у дослідженнях. А в тебе все навпаки. Ти пригнічуєш усіх своїм авторитетом, нав’язуєш свою думку. А сам уже не займаєшся наукою, а тільки адмініструєш.

— Не розумію, що ти від мене хочеш? “Пригнічуєш авторитетом”! Чи ти ба, які великі вчені! Я за ніч можу виконати роботу всіх своїх наукових діячів. Не смійся. Хочеш, завтра принесу дослідження про функції іконічної пам’яті? І не виссані з пальця дані, а те, що справді міститься у нас під черепною коробкою. Адже ти саме над цим зараз б’єшся?

— Знову загальні міркування? — Ангеліна з докором дивилася йому в очі. — Ти помітив, в останній твоїй роботі здебільшого фразеологія. Правда, там ти чомусь у співавторстві з невідомими мені особами. Ти завжди не любив включати у співавторство сторонніх. Чи, може, ти сам там сторонній? Цю працю я віддала б за ту маленьку статтю, яку ти писав колись для нашого інститутського журналу. Пам’ятаєш?

— Досить! — не витримав Защук. — Я приїхав до тебе відпочити, а не слухати проповіді. Якщо ти не знайдеш іншої теми, я піду.

Вони поговорили ще якийсь час про те, що не стосувалося роботи. Та настрій в обох був зіпсований. Розмова не клеїлась.

Коли Защук вийшов на вулицю, було вже десь близько дев’ятої. Додому їхати не хотілося. Була прекрасна погода: якось непомітно надійшла весна, цвіли каштани. Ігор Всеволодович поволі простував вулицею і подумки продовжував суперечку з Ангеліною. “Досить людині піднятися на щабель вище, і вже тільки й чуєш навколо: змінився, запишався, пригнічує… А якщо й змінився, то для цього є підстави. У мене є що розповісти світові!” — ніби виправдовувався він перед собою. І раптом згадав, що вже давно не ставив перед “Лоллою” серйозних дослідницьких проблем. Машина виконувала всього-на-всього функції технічного секретаря.

“В інститут”, — промайнула думка. Десять хвилин на таксі, і він уже підходив до високого будинку. Ліфтом піднявся на шостий поверх.

З якимось трепетом вставив ключ, відімкнув двері кабінету і зайшов у кімнату, де стояла машина. Ласкаво торкнувся її корпусу і ввімкнув.

— Двотомник. “Діяльність кори головного мозку при сприйнятті візуальної інформації”. Описати… — скомандував.

Він сів у крісло і почав вводити через клавіатуру назви розділів. На це згаяв хвилин тридцять. Закінчивши, сперся на спинку крісла і почекав. Машина почала друкувати, і він заспокоївся. Через годину, коли на стіл лягла остання сторінка, Защук згадав Ангеліну, її зауваження про завершальну ланку тріади.

— Що ти тепер скажеш? Розірвана тріада? Ось моя робота, ось мій пристрій. А тріада — це мозок — термінал — інтелектуальний комп’ютер. А що в тебе? — Склав сторінки, навіть не прочитавши їх, і поїхав додому.

Незабаром у інститут надійшло повідомлення про обрання Защука член-кором Академії наук. Його вітали. Але він сприйняв повідомлення без особливого ентузіазму. Щось немов надламалося в ньому. Мусив визнати, що в його голові давно вже не з’являлося жодної нової думки. Вся його діяльність перетворилась у звичайне адміністрування.

Сьогодні, як і звичайно, він почав свій робочий день з перегляду кореспонденції, що лежала на столі. Байдуже розірвав конверт із закордонною адресою. “Ну от, не помилився, замовлення на мої кюижки вже шлють із-за кордону…”

Це полестило його честолюбству, та за мить він уже забув про цей лист. Про що писати? Адже все, що відомо про ці проблеми, вже опубліковано. Не повторюватися ж! Прохання надіслати матеріали для публікації були і в інших листах. Він зайшов до маленької кімнати, сів за машину, але на думку нічого нового не спадало. Пригнічений настрій не минав. Немов якась пустота навалилася на нього. “Піти походити по вулиці? Може, хоч трохи розвіюсь”, — зажевріла слаба надія.

Ігор Всеволодович рішуче підвівся й почав одягатися. Зиркнув у дзеркало, що висіло з внутрішнього боку дзерцят великої шафи. І зупинився, прискіпливо вглядаючись у своє зображення. На нього дивився похмурий чоловік з мішками під очима і згаслим поглядом. “Невже це я?” — з жахом подумав він і, щоб хоч трохи підбадьоритись, усміхнувся. Але відображення в дзеркалі немов застигло, як на фотокартці. Защук довго й пильно дивився на себе. Гірка усмішка розповзалася по обличчю. Він повернувся до кімнати і, як був у капелюсі та плащі, стомлено сів у крісло й поринув у роздуми. Згадав… Господи, як давно то було! Та не так уже й давно. Після університету його залишили на кафедрі. Ще тоді він задумав реалізувати термінал без екрана. Його умовили розробляти систему з більшим екраном. Ну і що ж? Де вона? Кому були потрібні екрани, якщо робота з комп’ютером вимагає індивідуального контакту? А п’ять років промайнули. Щоправда, на цій роботі він захистив дисертацію. А потім? Довелося зайнятися лазерним принтером. І з якою швидкістю друкувала машина! Проте головному інституту, якому запропонували її впровадити, ця ідея здалася передчасною. І розробку не підтримали, а дослідний зразок розібрали на деталі. Через кілька років зарубіжна фірма продемонструвала свій лазерний принтер. Отоді в головному інституті згадали про зразок, та вже не схотіли йти по чужих слідах. А могли ж мати патент. Пізніше він доводив ідею безконтактного бачення. І знову йому відмовили. Але він провів глибокі дослідження, захистив докторську дисертацію. Щоправда, тепер… Але ж минуло вже майже п’ятнадцять років!

Раптом згадав, як десь місяць тому до нього приходив юнак з якоюсь ідеєю, чекав підтримки. Довелось відбутися загальними фразами про несвоєчасність теми, бо суті він не зрозумів, а признатися в цьому не хотів. Що ж той пропонував? Чи не так само колись не. розуміли і його, як він був молодим і прагнув відкриттів? А тепер йому вже нічого прагнути. Треба берегти час, бо його лишилося мало…

Робочий день ще не скінчився. До нього заходили наукові співробітники, щось пропонували, просили, питали поради. А “він прагнув якнайскоріше спекатися їх. Вони це відчували і самі довго не затримувались у нього.

“Жодної щирої людини. Усі мені заздрять!” — гризла його настирлива думка.

Тепер Защук не довіряв ні ворогам, ні друзям. Він весь був зосереджений на тому, як би випадково не розкрилася таємниця його усціху.

Коли все затихло і він зрозумів, що робочий день закінчився, пішла навіть секретарка, знову зайшов до маленької кімнатки. Рука звично потягнулася до моделі, увімкнула її.

— “Структура довгочасної пам’яті мозку”, — скомандував Защук.

Він довго подумки формулював основні вимоги, потім ввів їх у машину. Машина запрацювала. Минула хвилина, друга. Чекаючи, Ігор Всеволодович згадав, як торік улітку їздив до Криму: перед очима постали магнолії в цвіту. І йому враз захотілось у той голубий край. “Сиджу біля цієї машини як оператор, як ад’ютант при генералі. А сам? Що ж я? Де моя творчість? Чому не діє мій мозок? Невже мені вже нічого не треба?”

В очах відтворювались якісь окремі знаки, цифри. Тексту не було.

— Що, не по зубах тема? — зло вигукнув він, немов радів, що машина дає збій, не справляється із завданням. — Тоді сформулюємо для тебе простішу тему, — поблажливо мовив він.

Але й цього разу звичне відображення даних не з’являлося.

— “Лолло”, що з тобою? Не підводь мене! — вимовив він уже занепокоєно.

Машина мовчала.

— Гаразд, я дам іншу тему, ще простішу. Систематизуй дані по терміналах. Статтю просить редакція інститутського журналу.

Та модель не видала інформації.

Тепер Защук був стурбований не на жарт.

— Ти що, заснула? Чи розлінилася?

Він вирішив повторити тему, яку машина вже раніше розробляла.

Дані не з’являлися.

— Може, зламалася? — з тривогою мовив Защук. — Ну, скажи, як доїхати до інституту?

— Двадцять першим трамваєм або сьомим автобусом. А найкраще інститутською “Волгою”! — відповіла “Лолла”.

Отже, вона функціонує? Що ж сталося? Чому вона не хоче обробляти складні завдання? Може, щось сталося з комп’ютером, з яким вона весь час контактувала? Знову ввів завдання, але даних не побачив.

“Що ж робити? Розібрати? Відремонтувати? Не поспішай, — заспокоював себе. — Може, на ній позначається мій поганий настрій? Ось облишу все і подамся у цей самий Крим, на море! Відпочину, і тоді, мабуть, усе стане на своє місце. Адже для роботи мозку потрібна мотивадія. А яка вона в мене? Престиж. Але ж машина контактує з комп’ютером, у якого не може бути мотивацій! Я фактично постійно крав у нього інформацію, не цікавлячись його станом.

Перечекати до ранку? Якщо з комп’ютером щось сталося, ранком його полагодять”.

Защук роздратовано висмикнув шнур, сів у крісло і затих. Щось тремтіло в грудях, почуття пригніченості не минало. Він довго сидів непорушно в якомусь заціпенінні.

Був пізній вечір, коли Защук вийшов на вулицю. Йому враз нестримно захотілося побачити Ангеліну. І він вирішив негайно їхати до неї. Але на півдорозі передумав. Надто неприємною була їхня остання зустріч. Що він їй скаже? І Защук повернув до Шахматова, з яким тепер приятелював. У Шахматова з якогось приводу зібралися гості. Він щиро зрадів приходу Защука. Присутні навперебій розпитували його про роботу і ще більше зіпсували настрій.

Додому Ігор Всеволодович повернувся пізно. Родичка зустріла його німим докором. Він мовчки попрямував у свою кімнату.

— Ти не захворів? — увійшла вона слідом за ним.

— Ні, усе гаразд, — сухо відповів він. — Залиш мене. Я хочу побути на самоті.

І враз подумав: “На самоті. Та я вже давно самотній. Відтоді, як зійшовся з машиною. Усіх розгубив — друзів, товаришів по роботі, навіть дорогих мені людей…”

Наступного дня секретарка лередала йому нові листи і знову кілька з них були від видавництв.

Защуку нетерпеливилося перевірити, чи діє машина. Попросив секретарку ні з ким не з’єднувати його по телефону і пішов у маленьку кімнатку.

Ввімкнув модель. Увів завдання, але виходу даних не було. Спробував сформулювати заново ідею книги і розгубився: все вилетіло з пам’яті. Він перечитав видавничого листа, в якому формулювалась тема дослідження, але навіть не зрозумів його змісту. Що ж вводити в машину? Сформулювати запит, використовуючи дані з попередніх статей?

Дістав копії рукописів, спробував у них розібратись і вже за півгодини був украй знеможений.

“Що ж робити? — гарячково шукав він виходу. — Доручити співробітникам? Нехай хоч щось напишуть. Ні, треба взяти себе в руки. Стривай, як же це сталося? Всього ж кілька днів тому вона надрукувала книгу… Еврика! Ось і вирішення питання. Я ж її ще нікуди не дав. Де рукопис?”

Він дістав стосик віддрукованих сторінок, прочитав першу, потім другу, заглянув усередину.

— Абракадабра! — розпачливо вигукнув. — Набір слів без будь-якого зв’язку. Навіть пусті сторінки є! Що сталося? Як я тоді не помітив?

Защук почав знову вводити те саме завдання. Він нервувався і тепер уже принизливо прохав:

— “Лолло”, благаю тебе, допоможи востаннє. Ти завжди розуміла мене, зрозумій же й”тепер!

Несподівано засвітилася сигнальна лампочка! “Закласти папір”.

Защук покірно виконав вказівку машини. “Розв’язання питань за системами відображення”, — відтворила машина.

— Не те! Не те! — застукотів по клавішах Защук. — Мені потрібна книга “Структура довгочасної пам’яті мозку”!

Машина не відповідала. Защук не витримав і у відчаї вдарив кулаком по її кришці. З очей потекли сльози.

“Розв’язання питань за системами відображення”, — знову з’явилося у даних.

— Замовкни! — не тямлячи себе, крикнув Ігор Всеволодович.

І хоч він і не давав команди, машина почала друкувати, видобуваючи звідкілясь давню інформацію.

— Перестань!

На мить у нього потемніло в очах… Він почув, як “Лолла”, несподівано заговоривши, сказала:

— Уражене ліве… Тяжкий стан…

Далі пішли якісь літери, цифри. Защука раптом пронизав страшний біль, потім щось ударило в серце. Руки обвисли, він розгубився, зрозумів, що втрачає свідомість, устиг дотягнутися до кнопки дзвоника, щоб викликати секретарку. А ще за мить машина швидкої допомоги відвезла його в лікарню.

У грудні Зашук подзвонив Федорову. Той знав, що Ігор Всеволодович довго лежав у лікарні, і зрадів, що він уже одужав. З телефонної розмови Федоров зрозумів, що Защук чимось страшенно схвильований.

— Спішно приїздіть! Справа невідкладна. Йдеться про унікальну модель…

Федоров, який давно знав Ігоря Всеволодовича і цілком довіряв йому, негайно вилетів літаком.

У готель, де спинився Федоров, Защук приїхав сам. Довго ходив по кімнаті, поводився якось дивно: розгублено, метушливо, пригнічено. У нього був вигляд цілком здорової людини. Але в усій поставі відчувався якийсь відчай.

— Що з вами, Ігоре Всеволодовичу? — спитав Федоров, як тільки вони сіли в крісла.

Защук нервово тер сухими пальцями чоло, щоки, немов силкувався щось згадати.

— Хочу розповісти… Ну ось та, остання модель, пам’ятаєте? Ви привезли її до мого дня народження. Сталося щось таке, чого ми з вами не передбачили.

— Збій? Невиконання функцій?

— Ні, зовсім не те. Я виявив виконання незвичайних функцій.

І Защук докладно, хоч і збиваючись, розповів дивну історію з машиною.

— Поки я лежав у лікарні, — закінчив історію Защук, — директор звелів направити всі п’ять зразків моделі у різні організації. Я не пам’ятаю номера тієї, з якою контактувала моя підсвідомість. Так-так, уже в лікарні я зрозумів, що машина контактувала саме зі мною, а не з комп’ютером. З моєю підсвідомістю, що, як виявилося, нічим не поступається перед будь-якою штучною інтелектуальною системою. Ось і тріада: мозок — термінал — мозок. А я чомусь шукав щось більш активне, ніж я сам. А виходить, мозок людини — найкращий комп’ютер. Потрібен тільки термінал, такий, як наш. Я даю запитання, а підсвідомість відповідає. Швидко. Оптимально. Хіба не так вона працює, коли ми шукаємо щось невідоме? А тут миттєвий, блискавичний вихід… Я був певен, що хтось розв’язує проблеми за мене, а виходить, я розв’язував їх сам. Сам, і більше ніхто! Машина перестала працювати, коли втратила мету. Вона вичерпала мої знання. Я на практиці пересвідчився, що без мотивацій і емоцій пошук істини неможливий. Хто ж це сказав? Не пригадаю. Щось сталося з моєю головою.

Федоров уважно дивився на Защука: історія надто скидалася на якусь дивну вигадку. Чи не наслідок це хворобливого стану? Щоправда, доказом можуть бути книжки, видані буквально за два роки. Але хіба Защук не здатен написати їх сам?

— Ви мені не вірите? — спитав Ігор Всеволодович. — Мабуть, думаєте, що я несповна розуму?

Федоров не знав, що відповісти. Вони якусь мить сиділи мовчки. Несподівано Защук підвівся і, не прощаючись, пішов до дверей, зігнутий, пригнічений.

Федоров теж підвівся і неголосно, навіть якось нерішуче сказав:

— Я вірю. Але де машина? Чи збереглися накладні?

Та Защука вже не було. А Федоров чомусь не кинувся його доганяти, щоб перепитати про це ще раз. Усі обставини цієї історії були якісь надто загадкові. Пойнятий сумнівом, він гарячково розмірковував: а справді, чи можливо це — безпосередній контакт термінала з людським розумом?

По сліду експерименту

Чашечка чорної кави

Дисертаційний прорахунок

Машина Защука