Прислухаючись до кожного звуку надворі, найменшого шелеху у хаті, він обережно зачинив вхід у схрон. Відтак випростався, полегшено зітхнув, але не встиг зробити кроку, як раптом відчув: страшна, невидима сила сплеснула величезною хвилею за спиною і почала давити на нього.

«Що це? — подумав перестрашено. — Невже божеволію? Але… але я все бачу… розумію… Я при повній свідомості…»

Зібравши останки сил, ледве втримуючись на ногах, увійшов у сіни. Зачерпнув із відра дзбанком води… Пив, давлячись, жадібними ковтками, гамуючи нестерпну жагу. Потім сполоснув лице холодною водою і наче змив марення. Коли стало легше дихати, зайшов у хату. На ліжку, розкинувши вільно руки, немов дитина, спав безтурботним сном батько. Дихав рівно, обличчя навдивовижу спокійне, лагідними променями світились під очима зморшки.

Він підійшов ближче, придивився і раптом помітив, як на батьковім чолі засиніла смужка неба, потім зринула гора Віщунка, а під нею вільно розляглося весняне поле… По ньому поважно ступав, натужуючись над плугом, молодий газда, чимось схожий на батька. Випереджаючи борозну, збоку біг маленький хлопчина, подібний до брата Андрія, понукував батогом корів. Щаслива, розбуджена земля дихала легко, огортаючи орачів теплим маревом — батько і брат то раптово зникали, то знову виринали.

«Це йому сниться, — здогадався. — І, либонь, щось дуже дороге… — Він ніколи не бачив обличчя батька настільки одухотвореним, опроміненим. — А виявляється, доля не така вже й зла, — з гіркою іронією подумав. — Навіть жорстоких робить добрими й щасливими — коли не в житті, то бодай уві сні».

Він ще якийсь час зацікавлено спостерігав за видінням, що спливало на батьковому чолі, потім від якоїсь здогадки стрепенувся, схопив автомат і вибіг із хати у ніч.

Виринувши із глибини саду, він опинився на місячній галявині, що тремтливим сяйвом слалася аж до хати, і мало не скрикнув від різкого світла. Схопився за очі, ледь не випустивши автомат, сахнувся у тінь першої яблуні і миттю приріс до стовбура. Страх, який сплеснув раптово із середини грудей і обморозив тіло, був настільки відчутним, що йому здалося, ніби стукіт власного серця відлунює аж у кроні дерева. За місяць, прожитий у схроні батька, очі настільки призвичаїлись до темряви, що коли вибрався звідти і пірнув у сад, бачив у підзолоченій місяцем пітьмі кожну травинку, кожну гілку, зірвану і кинуту вітром. Дивувало й інше. Тісне підземелля спресувало у його очах уяву про світ, і тепер виділося, що за той час, доки душився у схроні, на поверхні все виросло до неймовірних розмірів. Навіть звичайний кущ бачився йому тепер непролазною хащею. А невгамовний спів цвіркунів, одинокі окрики розбуджених птахів, перешіптування листя у тиші теплої осінньої ночі аж оглушували.

Місць уже не так різко бив світлом, але все ще не давав роззирнутись спокійно, не вселяв певності. Оглядаючись підбіг до перелазу, легко перестрибнув через нього і завмер біля хліва. Звідси до заднього вікна хати можна було рукою сягнути, але він, вислуховуючи свій страх і гучне биття серця, з півгодини стояв незрушно. І коли нарешті повірив у незрадливість ночі, сторожко підкрався до вікна і, припершись до стіни, знову вкляк. Тиша обіцяла йому вдачу. Підніс «шмайсер» до підборіддя, повільно перезарядив і вже впевнено постукав у вікно. У хаті деякий час панувала мовчанка, а потім почувся причаєний скрип ліжка, і у місячному сяйві, що струмувало знадвору через шибки вікон, зринула посеред кімнати біла постать. Стукіт повторився, і постать непевно рушила до вікна. І в цю мить автомат бризнув вогнем.

— О-о-ойй! — пролунав у вікні розпачливий жіночий крик.

«Невже це я її!» — подумав, пронизаний не то жахом, не то гострим болем, і кинувся до саду.

Але тільки перескочив через огорожу, як на все велетенське небо знову спалахнув місяць і пекуче світло вдарило у вічі. Неймовірно білим полум’ям зайнялися довкола нього хмари і палаючими віхтями полетіли вниз, до піщинки осяваючи всю безмежну землю. Навіть соняшники, що вже дотлівали разом із літом на сільських городах, раптом зацвіли, засвітилися і вогненними ручищами потяглися до нього. Хапаючись за повітря, він завертівся на одному місці, а потім кинувся у гущавину саду. Звідси повернув до яруги, з розгону стрибнув у потік і побіг, замиваючи сліди, уверх до лісу. Коли село зосталося далеко на дні ночі, давлячись власними подихами, виповз на берег і впав горілиць на землю, безпомічно розкинувши руки. Якась неприємна, гидка слабість розповзлася тілом, він навіть не міг стиснути зуби, які безперервно цокотіли. І тільки думка, що застрелив не брата, а його жінку, немов роз’ятрена рана, нестерпно боліла, збурунюючи хвилі люті. І сам він тепер був схожий на рану, яка спливала кров’ю впереміш із сукровицею, пекла, дико мучила, не даючи ані життя, ані смерті. Натужившись, перевернувся ниць і, мов шалений, почав роздирати нігтями землю.

— Розкрийся переді мною і проковтни! — застогнав глухо. — Сховай мене від цього світу, будь він проклятий!

— Михайле, це ти! — лунко озвалася темрява із-за старезної липи, що росла за містком на тамтому березі потоку.

Притьмом схопив автомат і наосліп вдарив чергою у голос. Не очікуючи відповіді, скочив у ліщинові зарості і, обдираючи обличчя, метнувся берегом уверх.

— Я Цар, Михайле! Ти чуєш, я Цар! Я впізнав тебе, чуєш мене?! — наздоганяло його із протилежного берега.

Але він не чув нічого, окрім страшного шурхотіння хмизу, що підстьобувало і гнало вперед. Коли врешті закінчилось ліщиння, вибіг на смужку поля, над якою знімався рятівний ліс. І тут знову спалахнув різким світлом місяць.

— Господь би тебе побив! — закричав несамовито і, не тямлячи себе, одну за одною дав автоматні черги в небеса.

Місяць раптом здригнувся, потім загойдався, наче маятник, і, тягнучи за собою вогненний хвіст, бехнувся у потік. Тисячі бризок здійнялись, обдаючи окропом все живе. Але тут із гір надбігли нові хвилі, підхопили світило на долоні, і місяць, стікаючи кров’ю, б’ючись об гостре каміння, швидко поплив у долину, де все лунало й ніяк не могло стихнути:

— Цар упізнав тебе, Михайле! Цар добре тебе затямив! Ніхто ще не сховався на цій землі від недремного ока Царя!

— Господи! Знову за ніч налетіли! — виглянула, ловлячи долонею позіхи, баба у вікно. — Хай їм буде нівроку, такі чисті і білі, як ангельські крила. Аби лиш на добро. Земля вже третій рік нидіє без врожаю. Гріхи людські не може відмолити. Але чого там винити землю?.. Вона чиста, непорочна… А ми? Тисячу літ би нам тепер на колінах стояти і спокутувати перед небесами свою вину. Але чи випросили би того прощення? — сердяться собі під ніс баба.

Їх щоранкове дудніння враз влітає у мій сон. Розтуляю набряклі повіки.

— Агій, уже й ти продер очі, — мовить незлобливо, збиваючи наді мною перину. — Хоч би тепер виспався, дитино, доки жаль хоч одне серце прихилить над тобою. А там виростеш, життя як угріє батогом — уже не до сну буде.

Та я не важу на бабині слова — притьмом злітаю із ліжка і, цокотячи зубами від холоду, пну голову у вікно. Дві наші груші-літнівки біля колодязя, що перед цим кілька днів по-жебрачи гнулися під осінніми дощами і вітрами, тепер зодягнуті у біле, немов молоді панянки. Такі пишні, гонорові — хоч узувайся і йди їм по сусідських садах женихів шукати. Та й неабияких.

— Тьфу, — спльовую, сердячись чомусь на дерева, — жеброто, жеброто… Вискочило на бережок, то й гадає собі, що з попа ризи зняло. Ге, коби лиш не так! — дражню груші бабиним голосом.

— Мале, то й дурне, — перемовилось дерево з деревом, навіть не глянувши у мій бік, мовляв: стрибай собі, баранчику, поки травка зелена.

Але заворожений, увесь охоплений красою снігів, які за ніч спеленали наше Черешневе, я вже нічого не чую. Ті, що випали на розкислу землю кілька днів перед цим, бачились якимись приреченими, немічними й безнадійними. Вони не дихали, від них не пахло зимовою радістю, а тхнуло спертим духом, як це буває у хаті, де довгий час лежить труна із мерцем. А нинішні сніги! Дивлюся через шибку, і видиться, вони тихо ворушаться під вікном, як крила білих птахів у сні. І весь світ звідси, з горішнього кінця села, де бабина хата: прудкі вулички, що наввипередки мчать у долину, кудлаті солом’яні хати, довгошиї колодязні журавлі, острівки зимових садів на схилах, — віддає тим рвійним, свіжим запахом-вітром, від якого розпинаються ніздрі, стає так хмільно і млосно в грудях, аж, сказала б достеменно баба, хочеться ще трішки пожити.

Не відаю чому, але відколи пішли перші сніги, кожної ночі переді мною спливає дивна картина. Але сон це чи видиво насправді — так і не можу збагнути. Тільки-но влягаємось і баба гасить лампу, дивлюся з постелі у вікно і бачу, як на вершині гори Віщунки між снігами поволі розцвітає, немов велетенська троянда, червона зоря. Ніч розсувається, і все довкруги займається оранжево-пурпуровою барвою. І стає так казково-ясно, що я ловлю зором не тільки кожну хату, вуличку у селі, а й навіть травинку на маківці Віщунки, що не встигла зітліти під осінніми дощами. А зоря палає між снігами все яскравіше. І ось вже летить з гори до нашого обійстя пучок променів і вдаряється, немов осліплений птах, об шибку. Заціпенілий від страху, ба навіть паралізований тим світлом, споглядаю із ліжка, як на вершині Віщунки від зорі відділяється жінка і по променях спускається в село. Висока, ставна, вся у білому, вона іде впевнено, легко, і промені пругко гойдаються під її ходою. Жінка, не зупиняючись, проходить над усіма хатами і наближається до нашої. Тут вона опускається, і коли рука її вже торкається хвіртки, я упізнаю в ній маму. Ось вона підходить до вікна, складає дашком над чолом долоню і крізь шибки пильно вдивляється в кімнату. Великі голубі очі, довгі вії, широкі чорні брови, кучеряві хвилі волосся над чолом і загадковий погляд — мама! Широко розкритими очима вона довго дивиться на мене. Пробую розтулити вуста, та вони скам’яніли, хочу крикнути, та на грудях лежить тяжка брила і жодне слово не може з-під неї вирватися, намагаюся бодай поворухнутись, однак відчуваю, що все тіло туго спутане залізними ланцюгами. Задихаючись, напружуюсь з останніх сил і кричу:

— Ма-а-а-мо!

— Що з тобою?! — полохається баба і миттю підбігає до ліжка. Видиво зникає. Перестрашений, зблідлий, дивлюся на неї і нічого не можу дотямити.

— Маму щойно бачив, — кажу, тяжко дихаючи.

— Лягай, дитино золота. Ти вже її не побачиш ніколи. Це хіба тільки я зустрінуся скоро із нею на тому світі, — печалиться баба.

Накривши нас із братом, вона сідає біля печі на ослінчик і тихо плаче у пітьмі.

Так було впродовж трьох ночей…

— Агей, бабо, — стрибаю від вікна. — Сьогодні ж Новий, 1948 рік. То віншую вам, аби-сьте здорові були, щоб гаразди до вашої хати пливли, аби вам рясно родило жито, пшениця і всяка пашниця.

Невеличка зростом, худенька, запнута чорною хустиною, баба стала біля печі, склавши під фартухом руки, і напрочуд голубими очима ласкаво дивиться з-під густих зморщок.

— І годі вам на мене лупати, час уже на долоню гупати, — простягаю п’ятірню на подарунок за віншування.

— Уже тринадцятий рік, — скрушно хитає баба головою, — а розуму незбільше, як у малого, — киває на брата Павла, який ще солодко посвистує уві сні. Потім нишпорить у кишенях, добуває зім’яті два карбованці і б’є мені на долоню.

— Чим віншуєте, тим і буду вас радувати цілий рік, — мовлю безцеремонно, недвозначно натякаючи на оцінки в щоденнику. Баба тут же витягує новеньку п’ятірку. З любов’ю дивлюся на бабу і з жалем помічаю, що вона за останній час геть зниділа, схудла… А тут ще й осінь впала горем на голову: вночі — батька перед тим викликали в Ужгород — застрелили маму. Нещастя мов підкосило бабу. Он і тепер — увійшла в хату, стала біля вікна, взялась за чоло і ніяк не може втямити, до чого руки докласти.

— Будь добрий, віднеси Царю їсти, — просить, мружачи очі. — Як-не-як Новий рік, а він, сарака, певне, голодний. Що з чоловіком сталося, сама не відаю. Гасне на очах, як тота свічка.

— А віншувати коли будемо? — нетерпеливлюся.

— Повернешся, то й підеш. Лиш прошу тебе, дитино, не йди до Пастеляків, — зітхає тяжко. — Не йди до свого діда… Всі біди із їх обійстя прийшли до нас.

— І я піду з Митром, — тоненьким голосом пролебедів із постелі брат Павло.

— Тільки тебе мені ще в торбі не вистачало, — огризаюся.

— Візьми його, золотенький, — гладять мої кучері баба. — Хай подихає, небожатко, свіжим повітрям. Диви, на смерть став схожий. Слава богу, що мова і розум до нього вернулись.

— То хай вже, — згідливо киваю головою. — Лиш одягніть його тепліше, — додаю турботливо.

Невдовзі виходимо із хати. У молодих снігах село бачиться врочисто-святковим. Над розкиданими по схилах хатами, немов новорічні молитви, у ранкові небеса спливають один за одним легенькими стовпами дими. Від кожного обійстя прометені на вулицю стежини — вітаються одна з одною. Над горою Віщункою почав засвічуватися туман, і невдовзі з нього виринув невиразний лик новорічного сонця. І хоч він зовсім кволий, блідий, на обличчях снігів засяяли лагідні посмішки, і світ повеселів, набрав молодецького, бадьорого вигляду.

— Щастя, гараздів, миру і злагоди у цьому році! — віншує гора горі, дерево дереву, хата хаті, колодязь колодязю, вулиця вулиці, серце серцю.

І певне, не було б у цю мить на всій землі села, щасливішого за Черешневе, коли б не згарище над долиною навпроти бабиної хати. Найбагатші дощі не можуть його змити, найлютіші зими безсилі сховати під снігами від людського ока це чорне попелище.

Між згарищем і бабиною хатою колись плелася межа — ділила Пастеляків і Петахів. В обох родинах, з покоління в покоління, дітям втовкмачували, як молитву, одну й ту ж історію. Буцімто багато років тому за прекрасної ярньої днини, коли земля співає хвалу життю і радується не нарадується кожній травинці, кожній мурашці, прадіди Пастеляків і Петахів зламали на межі наболілі зуби. У напливі осліплого гніву, один одному розкраяли сокирами черепи. А вночі, коли обидва прадіди лежали на смертних одрах, сини старого Пастеляка підпалили Петахів. І в ту хвилю, коли червоні когути заспівали в обійсті Петахів, знялася страшна буря. Розсерджений вітер притьмом переніс полум’я із палаючого обійстя до Пастеляків. Родини навіть не встигли винести із хат труни з покійниками, у кривавих відблисках заграв стояли двома гуртами одна навпроти другої і, безсилі щось вдіяти, в люті стискали п’ястуки. Скреготячи зубами, мовчки дивилися, як вогонь пожирає їх батьків. За якусь годину від обох газдівств зостались згарища. А на ранок Пастеляки і Петахи, грозячи один одному страшною помстою, витягли із попелищ кістяки покійників. Обгорілі дотла, мерці шкірили зуби і, здавалося, реготали над усім світом і безглуздою затією власних дітей.

Однак вогонь тої буревійної ночі не вщух. Уже півстоліття він палить душі і серця обох родів.

Одразу після пожежі Пастеляки сяк-так змоглися на шіфкарти,[1] кинули торби на плечі й далися до Америки. Тут доля усміхнулася родині — через три весни вернулися із товстими капшуками, скупили найситіші поля у долині Віщунки й оселилися у нижньому кінці села. На згарищі не осів ніхто. Насміхаючись над Петахами, які з тяжкими потугами зуміли якось відбудуватися на зруйнованому гніздовищі, Пастеляки уже десятки років нікому не продають землю з попелищем й самі її не турбують. Царина з кожним роком дичавіє, а згарище весь час чорно шкіриться у вікна Петахів — до хати нашої баби. І полум’я тої півстолітньої ночі розгоряється в серцях ще сильніше, а поготів після того, як старший син Пастеляка Андрій, мій батько, оженився на дочці Петахів Магдалині — моїй матері. Зробили це вони наперекір волі обох родин. Петахи не визнавали шлюбу, доки не народився я. А далі що поробиш — дочка ж, не піде дівка білим світом з дитиною у подолі. Пастеляки, особливо дід Василь, затялися до самого кінця — вони не вміли, не вміють і не хочуть прощати.

…Із нижнього кінця села назустріч нам несеться гурт дітлахів.

— Чи багато навіншували? — питаю голосно ще здалеку.

— А подивись! — кричать навперебій хлопчаки, розкриваючи торби.

А там чого тільки очі не бачать — і горіхи, і яблука, і сушениці, і цукерки.

— А твій дідо Василь он по скільки нам дав, — хваляться віншувальники, добуваючи з кишень новенькі червонці. — Сидить у хаті, а перед ним на столі велика купа грошей, і кожному дарує по червонцю. Вам, майже,[2] найбільше дасть — заздро дивляться на мене і брата.

— Аякже! — кажу я. — Усі інші гроші будуть наші.

Свистячи, улюлюкаючи, віншувальники біжать далі, а брат починає хникати.

— Хочу віншувати до діда Василя.

— Ти чув, що баба казали? — напоумляю. — Ходімо швидше до Царя. От він нас обдарує!

Чемно вітаючись із сельчанами, поволі беремося на пагорб і опиняємося за селом. В очах аж меркне від білизни неторканих снігів. Вони легкі, свізкі, і вродило їх за ніч так щедро, що й небокраю не видно.

— Віншую вам, сніги, аби ваші душі завжди були такими чистими і добрими, як нині! — в напливі незбагненно світлих почуттів звертаюсь до навколишнього простору. — Хай ваше тепле дихання всю зиму гріє землю, не дає змерзнути пшениці і всякій пашниці!..

І тут, вичерпавши всі бабині приповідки, яким нас навчала кожного вечора напередодні Нового року, затнувся…

— І най під вашою хатою цілий рік співають красні рожі, — тихо мовить Павло.

— Ну й дурниці ти верзеш, — хитаю головою. — У снігів же немає своїх хат. То треба, як баба говорили, людям віншувати, щоб у них рожі цвіли…

Брат винувато піднімає очі, і мені стає не по собі. Останнім часом я не можу витримувати його погляд. Павло дуже схожий на бабу. Маленький, худий, ніс загострений, ледве душа в тілі животіє, але очі вражають. Величезні, глибокі, неймовірної голубизни, вони, здається, займають все його обличчя. У ніч, коли застрелили маму, брат спав із нею. Пробуджений пострілами, він страшно закричав. Мама ще знайшла сили, аби запалити лампу, дотягнутись до нього і пригорнути. А коли прибігли сусіди, брат, весь у крові, сидів біля матері, божевільними очиськами дивився на людей і не міг ворухнутися. Дар мови до нього повернувся через три місяці. Тільки очі у нього з тих пір якісь дивні. Коли гляне зболено на тебе, одразу втрачаєш самовладання і в горлі з’являється щемний клубок. Очі брата, здається, не просто споглядають, а поволі увіходять, вглиблюються в душу, збурюючи смуток і біль.

— Аби-сь знав, що у снігів немає хати. Вони живуть у хмарах, а потім падають на землю і топляться, стають водою, — навчаю скоромовкою малого, намагаючись відвернутися від його очей.

Але брат ще деякий час продовжує тримати на мені погляд, а потім раптом підбігає. Схоплює мої руки і притуляє до своєї щоки.

— Я так тебе люблю, дуже тебе люблю! — шепоче ласкаво.

— Ну, перестань, перестань, — вивільняю правицю і легенько попліскую його по спині.

А сам піднімаю голову і дивлюсь у білу далечінь. Ковтаю сльози і ледь стримую себе, щоб не заплакати вголос.

— Пішли скоріш, — беру його за руку. — Цар уже, майже, очі видивив за нами. Повіншуємо йому, а він нам дарунків у торбу насипле, — усміхаюся мрійливо, й наддаємо ходи.

Штефан Цар забрів до нас за кілька років перед війною. Страшна засуха обпалила того літа Верховину. Під осінь люди, чудом уцілілі, жахаючись голодної зими, почали спускатися з гір. Відчаєні, обірвані, опухлі з голоду, з одвислими щелепами, ледве тримаючись на ногах, брели цілими юрбами через наше село подалі в долину за порятунком або смертю. Йшли мовчки, без сподівання на ласку долі, і здавалося, що засуха випалила їхні душі і серця. Йшли мумії, у яких від живих людей зостався лиш голодний блиск очей. Спливала одна хвиля, а голодна повінь уже несла іншу. Несла безупинно, як торішнє листя, як обламані стовбури колись могутніх зелених дерев. І виділося, цей страшний паводок ніколи не зупиниться, він знесе, змете все живе на своїм шляху, грозячи другим всесвітнім потопом. І дивно: жоден верховинець не вдався до жебрів чи злодійства. Проходячи селом, люди навіть не зупинялися, щоб виканючити шмат хліба чи горня молока. Це були беззахисні діти гір, які успадкували гордість, самоповагу, гідність і чесність. І хоч життя зігнало їх з Верховини, воно не могло примусити спуститися із вершини честі і впасти безпомічно на коліна перед вівтарем жорстокої долі. І навіть коли газдині виносили нещасним який-небудь наїдок, верховинці довго ніяковіли і зрештою наважувалися прийняти милостиню. Відтак кормили дітей, а крихти залишали собі.

— Ми йдемо на зарібки, — пояснювали чоловіки. — Он туди, на Дунайську низовину. — І тикали вказівним пальцем чомусь не на південь, а в небеса. — Будемо повертатись, неодмінно віддячимо вам. Кажуть, на Дунаї цього року земля файно вродила, а наші бідні гори геть висохли, схудли, аж боляче дивитися.

Говорячи про Дунай, верховинці на мить осяювались блаженною і якоюсь страшною посмішкою, наче мова йшла про рай, у якому дуже гарно і солодко, але невідомо, чи буде дорога назад.

— Ми обов’язково повернемо борг, дай вам боже здоров’я, — обіцяли горяни газдиням і, вже не в силі стриматись, гірко плакали. Чоловіки, жінки соромились свого горя.

Вийшовши за село — останнє у передгір’ї, верховинці ставали на коліна перед величезним дубовим хрестом і молилися. Підвівши очі до гір, невідомо кому посилали молитви — розіп’ятому Ісусу чи Верховині, яка жахно палахкотіла синьо-прозорим полум’ям на далекому північному овиді. Отак і чипіли навколішки майже до самого заходу сонця, а коли його чоло торкалося обрію, знімалися, востаннє кидали хрести на далекі гори і, вже не спішачи, йшли долиною туди, де опускалося світило. Через якийсь час людей поглинав західний небокрай, але тіні їхні ще довго гойдалися безладними юрбами на фоні кривавих небес.

В один із днів уже дозрілої осені, коли голодна повінь стихла, через село пройшов верховинець із мішком за плечима. Невисокий, худющий, оброслий рудою щетиною, крізь яку ледь жевріли зеленаві вогники запалих очей, він нагадував бездомного собаку, що давно вже забув свого господаря. На голові чоловіка незграбно сидів капелюх, вірніше, одні його криси, постоли були перев’язані брудним ганчір’ям. Єдиною річчю, яка мала людський вигляд, був мішок, у котрому сарака тяг непомірно тяжку для виснаженого тіла ношу. Мішок перекочувався з правого боку на лівий. Так само кидало і чоловіком. Кілька разів він падав у канаву, але одразу піднімався, озирався перелякано, схоплював поспішно мішок, звалював його на спину і, закусивши нижню губу, далі долав шлях. Піт брудними патьоками стікав з його обличчя, ноша до крові в’їдалась у праве плече, але верховинець, тяжко дихаючи, йшов і йшов, доки не впав за селом під ноги Ісусу, розіп’ятому на чорному дубовому хресті. Це було після обіду, і ніхто із сельчан, повертаючись із поля, не звернув уваги на жебрака, що пристрасно бив поклони біля розп’яття. Там його застали і вранці. Але на цей раз очі і руки чоловіка були звернуті не до хреста, а до сонця, яке, спираючись на далекі гори, поволі сходило над землею.

— Не жени мене нікуди! — тужно волав верховинець до сонця. — Ти вже випило кров із дітей моїх, жінки, а тепер і мене хочеш доконати. Пощади, помилуй, світлий боже, і ви, гори, простіть! — тряс над собою складеними руками.

Однак сонце невмолимо піднімалось і, наче недремне око долі, пильно дивилося на чоловіка і наскрізь пронизувало його гострими, пекучими променями.

В обід мама поверталася із Ліщинок — гірського урочища, де стояла бабина зимівка, і застала верховинця, коли той, повзаючи навколішки довкола хреста, збирав молоденькі пагони кропиви і жадібно напихав ними рот. Уздрівши біля себе жінку, чоловік сахнувся і почав задкувати. Мати й собі відійшла на кілька кроків. Але жебрак, раптом щось згадавши, дико закричав, схопився і притьмом, наче вовк, скочив до мішка, що стояв під пробитими іржавими гвіздками ногами Ісуса, впав на нього грудьми, обхопив руками й дико заревів:

— Не руште, не підходіть, благаю вас! Коли ні — то вб’ю і сам повішуся на цьому хресті!

— Чоловіче добрий, — мовила тихо мати, ледь гамуючи страх і збентеження. — Я не маю проти вас злих намірів. Просто йшла, побачила, і стало жаль вас.

— А хіба є ще під цим небом серце, у якому збереглася хоч крапля жалю до ближнього? — відповів жебрак, запитливо глянувши на розп’ятого Христа.

Мати ніяково знизала плечима і сказала:

— Що ж, я піду.

— Ні-ні, не спішіть, пождіть хвильку! — піднявся верховинець.

Підсунув міх ближче до хреста і підійшов до матері.

— Я Цар! — тикнув себе вказівним пальцем у запалі груди, — Цар я, Штефан Цар, — повторив.

Ніяк не второпавши, дивак перед нею чи божевільний, мати скупо посміхнулася.

— Знаю, ви не вірите, що я Цар, — ще раз для певності постукав себе у груди жебрак. Мати, побачивши, що має розмову таки із божевільним, було, рушила.

— Жіночко, жіночко, та пождіть лиш хвилинку! — підбіг і схопив її за руку. — Думаєте, ніби я розуму лишився, але послухайте!

Він став перед матір’ю, і, здавалося, ніяка сила уже не відірве його з цього місця, доки не висповідається перед чистою людською душею.

— Діти мої і жінка моя тяжко помирали з голоду, — почав, натужно дихаючи, наче знову звалив на себе мішок із непомірною ношею. — А я жити хотів. Страшно жити хотів. Не я, а звір, який втік від голоду з дикого лісу і поселився в мені. Він гриз моє серце, цькував мене і люто хотів жити. Для нього не існувало ні моїх дітей, ні любої жінки. «Жити, вижити, тільки б не здохнути!» — кричав він у мені. Звір прокидався під моїм серцем кожного ранку, пробуджував страх і гнав мене. Я брав жменю збіжжя, потайки закопаного у хліві, і йшов далеко за село, де повільно вмирали криниці. Розставляв пастки, насипав у кожну по кілька зерен і ждав. Я ніколи не прогавив. Із сходом сонця вмираючі від жаги птахи летіли на поклін до ледь дихаючих джерел. І тут я їх ловив. Це були здебільшого ластівки і горобці. Я ще й зараз відчуваю, як нещасні птиці, немов вирвані з грудей серця, сполохано тріпочуть у моїх долонях. Але тоді не було часу думати про це. Я миттю скручував голови бідним створінням і, ледь обскубавши їх, навіть не потрошені жадібно перемелював зубами і ковтав в’єдно із кістками, гадаючи, що звір врешті насититься. Але йому було все мало. І він вив, так вив і благав життя, що мерзли від жаху добіла розпечені сонцем гори. Спершу я поховав жінку, діти мучилися довше. Животи порозбухали їм, як бубни. Я повзав перед дітьми на колінах, вив, а вдіяти нічого не міг. І коли одного дня вкрав-таки від звіра кілька ластівок і приніс дітям, вони вже не могли розтулити рота. Відніс на кладовище найменшого хлопчика, вернувся додому, узяв міх, кинув у нього душі моїх дітей, жінки, а обійстя підпалив. Коли хата розгорілася, почув, як всередині, уже не у мене, а в неї, дико завив той звір, який так люто хотів вижити. Але його крик навіки причавив палаючий дах. Під розпеченими балками, здається, загинув і я. Потім звалив на плечі міх і рушив на Дунай… Ось вони, душі, — показав на загадкову ношу, що тихо причаїлася під ногами розп’ятого Христа.

Мати, було, рушила до хреста, але Цар миттю підлетів до мішка, упав на нього і обхопив руками.

— Не смійте підходити! — прошепотів перестрашено і підняв застережливо долоню. — Жодному людському оку їх не велено бачити.

— І що, так і будете їх нести аж на Дунай? — спитала мати.

Верховинець, заточуючись, піднявся і тут же безсило сів під хрест. Обличчя його ще більше посіріло, згасли і зеленуваті вогники очей.

— Гей, Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?.. — не то проспівав, не то проридав і хриплим голосом продовжив: — Хіба тільки для того, аби прив’язати собі на шию цей міх і кинутися з душами у дунайські хвилі. Але для того, дорога жінко, сил уже нема. Я ж то забрав із собою душі моїх покійників, але там, вдома, — простягнув рукою на північ, — залишилися живі душі гір. Їх, золотенька, в один міх не увібгаєш, не звалиш собі на спину і не підеш з ними у світи. Вони ж то і не пускають мене звідси. Із самого вечора, а потім цілу ніч багато разів пробував йти далі. Але тільки ступав у долину, як за спиною починали стогнати і плакати душі гір. Я відчував навіть, як вони дихали мені у потилицю. А коли вертався сюди, все стихало. Немає для мене звідси дороги далі.

— Тоді що ж — будете повертатися? — спитала мати.

— І дороги назад уже немає, — пригнічено сказав верховинець. — Дуже би вас просив, може б, знайшлась добра людина, яка б дала мені притулок. Служитиму без плати за один харч і одіж. Тільки раз у році, в день святої Марії, хай найме господар дзвони, аби відплакували моїх дітей і жінку.

Баба довго пручалася, доки мати врешті умовила прийняти нещасного чоловіка. Поселився Штефан Цар у зимівлі і там доглядав худобу. На роботу вдався лютим. Розчистив і викорчував усі чагарі на бабиній землі, перекопав і обгородив під картоплю царини, перекрив зимівку, косив сіно, пас худобу…

І все це тільки за харч і одежу. Брати гроші відмовлявся навідріз. Однак баба знайшла спосіб виплачувати: дарувала Штефанові то ягня, то теличку. Він вигодовував, а перегодя продавав. Так і живе понині у нас. Як і було домовлено, кожного року, на богородицю, баба наймає для нього дзвонарів. Штефан встає до схід сонця, святково одягається, звалює на спину мішок із загадковою ношею, яку ніхто так і не бачив, і поволі йде до підніжжя Віщунки. Тут зупиняється і чекає сонця. Коли перший пучок світла заспіває у небесах, починають плакати дзвони. Цар знову закидує на себе мішок і тяжко піднімається по схилу майже прямовисної гори. Із хат висипають всі сільчани, із обійсть ведуть його поглядами до вершини. Невідомо, чи то від гучних велетенських дзвонів, чи від того видовища, людям здається, що гора починає плакати. Коли у страшних муках Цар сягає вершка, він обережно знімає свою ношу, розв’язує мішок, стає на коліна, піднімає руки і щось кричить до небес. Через годину спускається. Перепочине на якийсь час і під ридання дзвонів починає підніматися знову. І так впродовж дня. Під вечір, ледве живий, тягне свою ношу до зимівлі, дзвони стихають, але гори печально-печально гудуть ще кілька днів.

…Село вже залишилось далеко позаду, і ми підійшли до містка, що горбато вигнув спину над потічком. Хитрющий і підступний цей потік. Дріботить собі поміж камінням, кожному зустрічному поклониться, підморгне, усміхнеться лукаво — такий добряк, далі нікуди. Але тільки в горах розіб’ється гроза, пильнуй голову на плечах — не щадить нікого. Зриває містки, волочить дерева, забігає в обійстя і тікає, як шалений, з поросятами, домашньою птицею — жінкам потім вистачить сліз на цілий тиждень.

Ступаємо на місток і вдивляємося в чистоводи.

— Поникай,[3] поникай, — брат штовхає ліктем і вказує на валун, що зацікавлено висунув із хвиль зарослу мохом зелену голову. Пильно вдивляюся і бачу: на самому дні, осяяні пречисто-дивним світлом, цілуються дві молоді форелі.

— Добридень вам, риби! — кричу, аби голос увійшов під воду.

Форелі повертаються і закоханими очима дивляться на нас.

— Добридень вам, діти! — кажуть в один голос риби.

— Віншую, аби в цьому році вам доля дарувала тільки чисті води, аби жодне зле око не помітило вас, і хай ваша любов вічно гріє те каміння, біля якого йтимуть дороги вашого кохання! — І тулю руку до серця.

— Хай збудуться твої слова! — з якоюсь печаллю відповідають риби і красно дякують.

Нам стає невимовно весело, легко, і біжимо за міст, від якого до зимівлі рукою сягнути.

— Добридень, птахо! — кричу вороні, що дрімає на плечі старезної липи, і знімаю поштиво шапку. — Віншую тобі, аби-сь довго жила, ніколи не голодувала у цьому році, і хай ясні небеса завше висять на твоїй путі!

Ворона прохопилась із дрімоти і ледь не полетіла сторчма вниз.

— Дур-р-рень! — сердиться птаха. — Мені і без твого віншування тр-р-ри-ста р-р-років напечатано на р-р-роду. Іди собі дор-р-рогою і не заважай милуватися снами.

— Ах ти, рід чорнющий, — серджуся я, швидко підшуковую камінь і жбурляю у крилату відьму.

Птаха неохоче злітає над деревом, піднімається у височінь і на все небо заливається хриплим, моторошним реготом.

Чим ближче до зимівлі, якийсь в’язкий холод починає дедалі більше липнути до тіла. У такий час над зимівлею давно вже кучеряво розцвітав дим, у стайні, на дворі наведений порядок, і лагідно усміхнений Цар сидів у гуні біля дверей на ослінчику, смоктав люльку. Але нині ще звіддаля я почув ревіння голодних корів, овець, і воно підстьобнуло нас. Волочачи брата за собою, спотикаючись у снігових наметах, я підбіг до огорожі. Біля зимівлі легко і прозоро слалися білими сувоями неторкані сніги. Худоба у стайні ревіла, як на погибель. Гамуючи страх і збентеження, я міцно стиснув руку брата і обережно підійшов до дверей. Взявся за клямку. Сінешні двері легко відчинилися. У потемках намацав ручку ще одних дверей і рвучко потягнув на себе. Цар напівсидить, напівлежить у ліжку на подушках і широко розкритими, здивованими очима незмигно дивиться на нас. Шанобливо знімаю на порозі шапку і речу:

— Віншую вам щасливий Новий рік, вуйку Штефане! Аби-сьте ся так мали, як земля у Петрівку. Най щастя-гаразди із усього світу біжать тільки до вашої хати. А ще міцного здоров’я, довгих років життя вам на многая і благая літа! — випалюю скоромовкою і, задоволений сам собою, піднімаю голову.

Але Цар мовчить, продовжуючи обпікати мене холодом здивованого погляду.

— Вуйку Штефане! — повторюю уже непевним голосом і ступаю кілька кроків.

Брат, тремтячи всім тілом, ховається за спину і цупко тримається моєї руки.

— Вуйку, — шепочу, підходячи до ліжка.

Цар бездиханний. Лівою рукою притис до серця мішок. Обличчя спокійне і навіть якесь щасливе, а в глибині здивованих зіниць, наче у голубій юзі, видніються далекі гори. Ми ціпеніємо. Якусь мить лупаємо один на одного, і тут погляд мій падає на мішок. Дитяча цікавість перемагає страх перед смертю. Неслухняними руками розкриваю мішок і жахаюсь. Живими людськими очима, із докором і печаллю, дивиться на мене із міха величезний чорний камінь. І тільки тоді я закричав:

— Вуйко Штефан помер!

— Уже навіншувалися з тобою, — мовлю пригнічено братові, змахуючи сльози — непрохані новорічні гості.

Сидимо в хаті і все ще не можемо оговтатися від пережитого. Той страшний чорний камінь з очима мерця, здається, вибіг із зимівлі слідом, вчепився у моє серце і тепер нестерпно давить.

Баба хутко скликала кілька сусідок, і, голосячи, подалася впорядковувати покійника. Нам же наказано ні кроку з хати. А брат весь час своє:

— Хочу віншувати, ходімо, — тягне за руку.

Пручаюся, згадуючи сувору вказівку баби, а самому так і кортить побігати по хатах — аж ноги сверблять від нетерплячки.

— А вона не буде знати, що ми віншували, — вмовляє Павло.

Його запевняння підкуповують, і зрештою згоджуюся.

— Але тільки до тітки Йолани забіжимо і відразу додому, — попереджую.

Тітка Йолана, материна сестра, живе через город, на сусідній вулиці.

— Віншуємо вам щасливий Новий рік! — виводимо різноладом з порога. — Аби у домі вашому жили благодать і здоров’я, аби неслися добре кожен день кури, плодилися ягнята, телята і поросята…

— І най цілий рік під вашою хатою співають красні рожі, — доплітає своє брат.

— Дякую, дорогі дітки! — відкладає вишивання тітка і поспіхом встає з-за столу. — Хто тебе так гарно навчив віншувати? — нахиляється над братом.

— Баба наші, — прикушує палець Павло.

— У-у-у-і-і-й! — надсилу зривається у цей час пронизливий стогін із печі. — Господи великий, пощади і вдій щось, аби полегшало, а ні — забери до себе, у-у-і-ій!

Це конає за комином Другий Фронт.

— Давай, давай, — ятрить тітка, — хай тебе так судомить, аби блював ще й носом.

— Пожалій, пожалій, у-і-ї-й! — благає Другий Фронт.

— Ой не пожалію, — сердито хитає головою тітка. — Діти мої, не знаю, що з ним вдіяти. Уже другий місяць як запив, — показує на піч, де у муках похмілля корчиться вуйко Семен Лапшун — Йоланин чоловік. Опухлий, тучний, двометрового зросту, він не вміщується на лежанці, і голі ноги сиротами звисають із печі.

Прізвисько Другий Фронт вуйко Семен нажив собі через величезну пристрасть до політики. Він настільки захоплювався нею, що часом втрачав орієнтацію, де свій, а де чужий город. Десь посеред війни всі свої політичні інтереси вуйко перекинув на другий фронт: коли нарешті союзники відкриють його і які наслідки можуть бути у світі опісля. Про це він торочив із першим-ліпшим зустрічним. І хотів того хтось чи ні, а мусив вислуховувати, бо часом, коли ближньому було не вельми цікаво і він перебивав, вуйко Семен доводив свою правоту не стільки аргументованими фактами, скільки кулаками. А вони у нього замашні, як дубинки. І чоловік настільки втратив глузд, що якось, добряче націдившись, перестрів сільського нотаря Бігарі і спитав:

— Пане Бігарі, чорти б зідрали кожу з тих гамерикантів, чи скоро вони думають відкрити другий фронт? Мені аж хребет чешеться.

Нотар — чоловік із вигляду непримітний, однак улесливий і підступний — спершу аж затрусився, але, зиркнувши на вуйкові п’ястуки і вчасно згадавши про його запальний характер, швидко вгамував свої емоції і стримано сказав:

— Ваше запитання дуже делікатне, але, на жаль, тепер на нього не можу відповісти. Та коли така нетерплячка, що, як кажете, аж хребет чешеться, я поспитаю про це у тямущих людей і вгамую вашу допитливість.

І пан Бігарі дотримав слова. Вранці за вуйком прийшли стражі порядку і чемно відпровадили його у жандармерію. В гарячій дискусії про доцільність відкриття другого фронту жандарми так прочесали шомполами хребет політику-самородку, що той зо два тижні горів на печі синім полум’ям, не маючи змоги навіть поворухнутися.

З тих пір разом із червоними рубцями на спині вуйко чесно носить прізвисько Другий Фронт, хоча пристрасть до політики відтоді зів’яла.

— А чого їм так лихо? — питаю тітку, співчуваюче дивлячись на піч.

— Та ж говорю тобі — уже більше місяця заливає горлянку. От і кажу йому: «Побійся бога, чоловіче, скоро вже й послідні ногавиці проп’єш. Покайся, доки не пізно». А він: «Добре, добре, піду до свого цімбори — пана превелебного Василія. Хай мене висповідає, і я поклянуся йому на біблії, що більше пити не буду». А я, дурна ослиця, повірила. Дала йому гроші та й кажу: «Іди з богом». Він, правда, пішов, висповідався, поклявся на святому письмі, що більше пити не буде, та й говорить превелебному: «Панотче Василію, гріх візьмемо на душу, якщо не обмиємо таку велику радість». І спокусив, диявол, отця. Залізли до когось у пивницю і дві доби не просихали. Панотець, небожатко, так набралися, що й ключі від церкви загубили. Півдня люди шукали, доки не знайшли їх десь у болоті. Та це ще півбіди. Диявол, — тітка обертає голову до печі, — почув, що гірким пахне, то й швидко чкурнув додому. А отця Василія ще й на утренню приперло. Забрьохані, опухлі, п’яні, пан превелебний вилізли на амвон, підперли голову руками та й речуть, ледве ворушачи язиком: «Християне, вівці мої заблудші, ми з вами пережили таку велику війну і уціліли, вижили на зло всім смертям, — бехнули кулаком по амвону. — То чого ж, скажіть, вівці мої, і далі оплакуємо у храмі божому самі себе. Нам же веселитися треба». І тут панотець вийняли з-під ризи пляшку вина, налили у чашу для причастя і громовим голосом прорекли: «Я п’ю за вас, християни, що живете у мирі, п’ю за мертвих, які цей мир принесли, п’ю за сонце, за небо, за землю, за трави, за птиць, за вітер, за ріки, моря, океани…» А коли превелебний вже й не знали, за що пити, то й випили. А далі у святого отця немов біс вселився. Як заспівають:

І, понукуючи себе вигуками «ас-с-а! ас-с-с-а! а-с-с-са!», отець Василій пішли у танець. Кілька жінок одразу зомліли, а інші, хрестячись, почали розбігатися із церкви, куди очі виділи. Твій дідо Василь ще із двома чоловіками ледве зв’язали святого отця і поволокли у ризницю. А от чутка про осквернення храму божого уже й побігла із злих язиків аж до єпархії. Кажуть, коли єпископ почув про содіяне, одразу зліг із сердечним приступом. Що тепер буде із паном превелебним — один господь знає.

— О боже, ти краще про мене подумай, у-е-ей, — заволав із печі вуйко Семен. — Помираю, помираю, люди добрі, спасайте грішну душу, у-і-і-є-єй.

— Давай, давай! — спліскує тітка руками. — Красивіше не можеш?! Голосніше, голосніше! Аби не тільки люди, а й чорти вчули й прибігли за твоєю чорною душею. Цілу ніч надходять на нього рвоти, — звертається Йолана до нас, — а блювати ж нічим, то й мучиться.

— Дали б йому похмелитися, мо’, ліпше б стало? — співчуваюче зиркаю на піч.

Зачувши мої слова, вуйко Семен притих і ледь чутно прошепотів:

— Долю би-сь мав, солоденький.

— Псячої крові йому наточу і дам спити, — сердито зблискує очима тітка. — Хай мучиться, а ні — то здихає, бо серце уже не може стерпіти, що творить нечестивець.

— О-й-й-й, у-а-є-ей, — виривається розчаровано. — Хай тільки раз мені полегшає, то я, то я… — грозить вуйко Семен і хвицав у лютій безпомічності ногами…

— То знову нап’єшся, як свиня, — пророче підсумовує тітка і виходить у сіни.

Я тим часом підходжу до печі і тихо раджу вуйкові Семенові:

— Коли вам так лихо, ходімо з нами до діда Василя. Повіншуємо йому, а він, це точно, почастує вас. Самі відаєте, скільки у нього того добра…

Живий вогонь на мент зблискує в очах вуйка Семена й одразу згасає.

— Босий би по снігу лютому побіг, — зітхає він. — Але дідо твій, скоченів би там, де є, ніколи не простить мені корови Чорнульки…

Від великого жалю, що мій заманливий намір нездійсненний, у вуйка Семена аж вибігають і тремтять на щоках дві пекучі сльозини.

Історія про те, як Другий Фронт обвів довкола пальця мого завжди поміркованого і хитрого діда Пастеляка, набула у селі широкого розголосу, довго смішила всіх.

…Було це ще перед війною, коли жила покійна нині Калина — наша баба по батькові.

Якось молода вдовиця Марія Швайличка — одна із посестер во Христі — настарала грошей, звичайно, теж не без помочі вуйка Семена, і вирішила купити корову. Сусіди порадили звабливій молодиці звернутися до Василя Пастеляка — нашого діда. Саме о тій порі він вельми ревно шукав покупця на одну із ліпших своїх корів — Чорнульку. Знаючи вдачу діда, що той ніколи просто так не віддасть з господарства навіть завалящого цвяха, люди насторожились: кожен-бо відав, що Пастелякова Чорнуля у всьому селі найщедріша на молоко, а газда її продає. Охочі до купівлі билися в різних здогадах, але втямити нічого не могли. Аж тут трапилася під руку легкодумна Марія Швайличка. Розпалені цікавістю сусіди і нараїли молодицю піти сторгуватися. Проте Швайличка виявилася не такою вже й простачкою, як гадалось. Зібравшись до діда, вона покликала у сватачі вуйка Семена: він на всі довколишні села мав на худобу найгостріше око, і без нього в селі не відбувалося жодної купівлі-продажу живого товару — чи то корів, чи свиней, чи овець і кіз…

Прохання посестри во Христі підняло настрій у вуйка Семена. Він кинув серед поля мотику — саме підгортали з тіткою картоплю — підперезався, прилизався і рушив з Марією до діда Пастеляка.

Уздрівши на воротах вуйка Семена із Швайличкою, дід якось зщулився й сердито шепнув бабі Калині:

— На якого бога приплентався цей ведмідь голозадий! Чорт би ’му копитом зуби вибив. Рахуй, все пропало!..

— Ой, маєш правду, Васильку. Пропало, пропало… — так же пошепки відповіла баба й, улесливо посміхаючись, ласкаво запросила покупців у двір.

— Корівка молода. Молочко дає солодке, масне. Коби не потрібні нагальні гроші, ніколи б її не продавали, — заспівала із жалем баба, проводячи покупців до хліва.

— Ану виведіть лише її на двір, — попросив вуйко діда.

— Тільки не здумайте торгуватися, — рішуче попередив дід. — Я сказав своє — і ні копійки менше.

— Гроші ми ще не платимо, — заспокійливо відповів вуйко, хитро косячись на Швайличку. — Спершу виведіть на сонце корову, хай обдивимо, а потім вже прицінимось.

— Що там прицінюватися, — засокорила баба. — У нас піввулиці молоком годується. Ви людей розпитайте, яке воно смачне, масне… За один удій — повне відро до хати несу. А корівка яка розумна, чемна… Тільки прокинуся вранці, а вона зачує і вже так радісно із хліва до мене вітається, ласкаво просить подоїти. А що вже мудре боже створіння, тихе — муху жаліє з себе змахнути.

У цей час дід Василь, чортихаючись під ніс, виволік із хліва Чорнулю, яка своєю подобою більше нагадувала пекельного цербера, аніж тихе, мудре боже створіння.

Корова була середньої ваги, молода, аж до синяви чорна. Широко розкинувши ноги, очима, повними лілової люті, блискала на покупців. Вуйко Семен досвідченим оком почав промацувати худобину.

— Корівка чорна, зате біле молоко дає. І це кожен вам скаже, що від чорної корови молоко найсмачніше, — невгаваючи, прихвалювала баба й раз у раз намагалася поплескати Чорнульку. Але корівчина таким пекучим поглядом стежила за господинею, що та воліла краще не підходити близько. Газда теж не ризикував й тримав налигача на безпечній відстані. Вуйко Семен відразу завважив, що корова доправди щедра на молоко, здорова, але теж не міг збагнути, чому Пастеляки з такою поспішністю й запопадливістю хочуть спродати її. В подібних випадках, якщо господарям і справді припече продати худобу гарну, породисту, віддають її із сльозами, у невимовних муках відривають від серця, а тут само собою хвалене ще більше прикрашають. Та й за ціну не сперечаються — просять за Чорнульку не так вже й багато.

Вуйко Семен обережно підійшов збоку до корівчини, нагнувся й не встиг простягнути до вимені руки, як мирне створіння люто хвицнуло задньою ногою — вчасно встиг відхилити голову. Швайличка зойкнула.

— Ви не лякайтеся, — склала руки над ошелешеним вуйком Семеном баба. — Це Чорнулька від великого жалю до себе і злості до нас. Самі видите, неборята, вона уже давно зрозуміла, що її продають, і не може простити.

Корова у знак згоди кивнула головою і сердито запихтіла.

— І це вона весь час так у вас буцається? — спитав вуйко Семен.

Газда отетеріло подивився на дружину, почав нервово стенати плечима й невлад забубонів:

— На мого бога, так хіба я знаю… на мого бога… Коли була малим телям, то зовсім не хвицалася. Я її гладив, а вона радувалася, на мого бога. А тепер, майже, правду каже жінка, увиділа корова чужих людей, то й розсердилася на нас.

— Ой, маєш золоте слово, Васильку, — підсолодила баба. — Корівка така розумна, чемна, що не в хліві її держати, а у світлиці на параду тримати.

Корова, ще лютіше засопівши, підтакнула господині головою.

— Ну що, Марійко, купуємо? — спитав вуйко Семен.

— За тобою останнє слово, — відповіла посестра во Христі. — Для того я тебе й просила піти зі мною.

— Купуємо! — після хвилини вагання видихнув вуйко. — Лічи хазяїнам гроші.

Чорнулька загадково глянула на вуйка, співчуваюче похитала Швайличці рогами і, видно, залишилась незадоволеною.

Молодичка чинно відрахувала належну суму й простягнула, було, дідові. Але господар заперечливо відтяв рукою й показав на бабу Калину.

— Вона на газдівстві бухгалтер!

Баба, вдячно посміхаючись, досвідченими руками хутко перелічила гроші й блискавично сховала у пазуху.

У знак глибокої шани до гостей і вдоволення, що торг пройшов без суперечок про ціну, дід подобрішав і запросив покупців до хати. Баба швиденько застелила стіл, поклала малосольних огірочків, витягла з печі запечену курку, нарізала свіжого хліба, добула пляшчину жовтуватої сливовиці. Насамкінець внесла із погреба дволітровий гладущик молока, попросила спробувати й оцінити. Швайличка пригубила горня, посмакувала й запропонувала вуйкові Семенові. Той теж відпив, недвозначно прицмокнув, але не відповів нічого. Це вельми насторожило Пастеляків, й баба Калина знову почала корові співати хвалебної:

— А така вже совісна — билинку не підімне під себе, та щедра яка — до останньої краплинки віддасть у дійницю. А що вже добра й тямовита — діти на пасовиську пісні співають, то вона за ними повторює…

Проте вуйко Семен вперто ухилявся від подальшої розмови про достоїнства молочної чарівниці і перейшов помалу на справи буденні: як вродили у цьому році трави, чи не всю картоплю поварило у землі засушливе літо, чи не обіцяє теперішня спека сльотаву осінь і люту зиму.

Пастеляки, особливо Калина, трохи захмелілі, запально втягнулися в бесіду, виказували свої передбачення, гаряче сперечалися, кожен намагався довести, що він більше і краще тямить. І ось у самий розпал балачки вуйко Семен спритно, наче вправний рибалка, підсік бабу Калину:

— Багато ви натерпілися від корови… Мабуть, місця нема на тілі, де би синці не носили, чи правда, тітко Калино?

— Ой, і не говоріть! — розв’язала язик баба Калина. — Доки здою, п’ять разів відро переверне з молоком, чортиця. Най ся не приказує, в минулому місяці, як гепнула мене під ребра, три дні хрестом лежала у ліжку й не могла повернутися, А пастухи поженуть на пасовище — за всіма гониться, чорна біда. Ось хай вам чоловік скаже, чи не правду кажу. Чи так, Васильку?

Але дід Василь, як засунув у рот курячу ніжку, так і остовпів із вибалушеними очима, перелякано дивлячись на бабу: здуріла, чи який чорт до неї взявся.

— Ой, Васильку золотий, перебач… — зойкнула баба Калина й прикусила язик.

Напружена й неприємна мовчанка запанувала в хаті. Гості й господарі, відводячи один від одного очі, опустили погляди на підлогу. Першим отямився дід Василь. Схопив курячу ніжку й, хрустячи, навіжено почав молоти її разом із кісткою.

— Язик би тобі прилип до вух, босорканьо![4] — мовив із неприхованою злістю, запиваючи куряче м’ясо сливовицею.

— Та я, Васильку, забулася, — благеньким голосом заскімлила господиня. — Заплутали мені голову, тямку відняли, то й проговорилася.

— Йой-й-й! — замотав червоною від люті шиєю дід. — Святий ня ще побив з тобою!..

— О газдо, не переживайте дуже, — щиро порадив вуйко Семен. — Давайте поміркуємо разом, як бути. Лиш тепер чесно признайтеся: корову продали, бо дуже бодлива, так?

— Нічого не знаю, — відповів дід. — Корову я продав, гроші у мене…

— Вірно, все в порядку, — підбадьорив вуйко Семен, — гроші у вас, і мудро зробите, коли не віддасте…

— А я що з тим чортом буду робити? — ледь не плачучи, запитала Швайличка.

— Гроші я не віддам! — категорично заперечив дід Василь.

— Маєш правду, Васильку, не віддамо, не віддамо, — засокорила баба Калина, схопившись обіруч за пазуху.

— Марійко, не мішайся, куди не просять, — мовив повчально вуйко Семен. — Я лиш хочу спитати. Хай чоловік правду скаже, а ми разом подумаємо, як бути, аби всім було на користь. То слухаю вас, газдо, корова справді така люта? — звернувся до діда Василя.

Господар ніяково прокашлявся.

— Дайте покій, такої сатани світ не видів, — відповів неохоче. — І що ми тільки не робили, до кого не звертались, — нічого не помагає: б’ється, буцає, бодає… А так корова дуже молочна, файна порода, молоко має сильне, самі пробували…

При цьому дід такими очима глянув на бабу Калину, що та ладна була перетворитись на макове зерня й гулькнути кудись у шпарину на підлозі.

— Но! — полегшено зітхнув вуйко Семен. — Цій біді можна дуже легко зарадити.

— Як, як? — в один голос озвалися Пастеляки.

— Дуже просто. Треба поворожити, і корова стане шовковою, як нею обернете, так буде стояти. У цій біді я багатьом поміг.

— Ну, але як?! Як поворожити?! — розбурхався дід. — Що для цього треба — нічого не пожаліємо.

— Ой так, так, Васильку, нічого не пошкодуємо, — уже почала співати й баба Калина.

— Ходімо лиш на двір — там усе й побачите, — щиро запропонував вуйко Семен.

Господарі й покупці заспішили до корови. Чорнуля, прив’язана до груші, за цей час уже вибила ратицями довкола себе глибокий круг й тепер обдирала рогами із дерева кору.

— Ну, видите, сатана, що робить? — зраділо вигукнула баба Калина й одразу затнулася. Вуйко Семен тим часом розпоряджався:

— Ти, Швайличко, стань збоку. А ви, газдо, беріть корову за роги і тримайте міцно, скільки лиш маєте сили.

Дід Василь, крадучись, підійшов до дерева і, ласкаво приговорюючи до корови, блискавично схопив її за роги. Чорнуля пробувала вивільнити голову, але дід, надувши на шиї жили, держав так міцно, що здавалося, опинись у цю мить в його обіймах десять драконових голів — навіть не писнули б.

— Ну й силище у вас, газдо, нівроку! — похвалив вуйко Семен.

— Так-так, нівроку, як у бугая, мав би здоров’я, — підсолодила й собі баба Калина.

— Ви, газдине, стаєте з правого боку, а я з лівого, — продовжував вуйко.

Баба Калина з готовністю зайняла вказане місце. Тепер вона і вуйко Семен стояли навпроти один одного, розділені Чорнулею.

— Де у вас гроші? — діловито запитав вуйко.

— Тут! — плеснула себе баба Калина правицею по грудях.

— Ага, з правого боку, — уточнив вуйко Семен. — А ви їх тепер перекладіть на лівий, аби біля серця лежали. Але робіть, що вам говорю, і швидше, швидше!.. — понукнув розгублену бабу.

Баба Калина сором’язливо відвернулася й понишпорила у пазусі.

— Готово?! — нетерпляче спитав вуйко Семен.

— Все у порядку! — повернулася баба Калина.

— Тепер, Калинко, нагніться, — почав радити вуйко Семен. — Правою рукою обніміть спину корови і приговорюйте: «Щезла би-сь, маро, у болота і піски». Лівою рукою вийміть з пазухи гроші і попід черево Чорпулі передайте мені. Ось тоді й увидите, що через кілька хвилин ваша корова стане ангелом.

Баба, скільки лиш діставала рука, обхопила спину корівчини і, пристрасно нашіптуючи: «Щезла би-сь, маро, у болота і піски, щезла би-сь, маро, у болота і піски…» — добула гроші й простягнула попід черево вуйкові. Дід Василь, витріщивши від натуги очі, ошелешено спостерігав за ворожінням і в останню хвилину щось запідозрив.

— Калино, кури би тебе загребли, що робиш?! — крикнув він.

Але було пізно. Вуйко Семен швидко схопив гроші, сховав у кишеню й весело сказав дідові Василеві:

— Ну, а тепер відпускайте, газдо!

Дід притьмом розвів руки. Але не встиг відійти й півкроку, як корова, немов підкинута велетенською пружиною, стрибнула на місці вгору й заточила рогами дідові Василеві у межипліччя. Газда якось дивно гикнув й сторчма полетів під огорожу. Баба Калина від побаченого оніміла, здивовано розкрила очі і замість того, щоб бігти на поміч чоловікові, без тіні лукавства сказала:

— Ну, а тепер видите, що і ваше ворожіння чорній чортиці не помогло.

Проклинаючи все на світі, тримаючись за боки, дід поволі піднявся.

— Дякуємо вам файно за гостину, — схилив у поклоні голову до господарів вуйко Семен, прямуючи до воріт, й гукнув Швайличці: — Маріко, а тепер тікаймо! — Й покупці чкурнули на вулицю.

— А гроші?! Поверніть гроші і забирайте корову! — нісся навздогін голос баби Калини.

Але його одразу перервав крик і лайка діда Василя. В обійсті зчинилася веремія, до якої вже не було часу прислухатися.

Поголоска про торги в Пастеляків миттю облетіла село. При цьому кожен конче додавав до почутого свої небилиці, і гострі насмішкуваті плітки розросталися у неймовірну історію, з якої покотом сміялися всі околиці. Це був перший випадок у дідовому житті, коли його, статечного, обережного, мудрого, навдивовижу вольового газду, обвели довкола пальця і висміяли. Цього, кожен знав, Пастеляк ніколи не простить вуйкові Семену. Злість чорною кров’ю спеклася у серці діда, і від великого сорому він майже місяць не виходив з обійстя на люди, навіть у церкві не показувався. Збагнув уже і вуйко Семен, що ворожіння на Чорнулі може гірко йому відплатитись, і, не чекаючи наслідків, кинув торбу на плечі і чкурнув аж у Східну Словаччину, де вівчарив на полонинах у тамтешніх газдів майже два роки. За цей час померла баба Калина, почалася друга світова війна, і дідові було вже не до вуйка Семена. Але, подейкували, саме втеча і врятувала життя вуйка, бо його довго розшукували по горах незнайомці, напевне, наймані дідом…

… — Ось кажу: босий би по морозу побіг, але той чорт рогатий мені гарячі вила під ребра всуне замість погарчика, — із жалем зітхає Другий Фронт. Далі запитливо дивиться на мене і шепоче: — А ти попроси від нього пляшку… Ну… ніби для баби, і занеси…

У цей час грюкають сінешні двері — входить тітка із повним фартухом яблук, горіхів… Другий Фронт, вдавившись словом, хутко накинув на голову вовняний ліжник.

— І-і-і-ей-й, помираю!

Тітка спопеляючим поглядом дивиться якусь мить у його бік, а потім обдаровує нас яблуками, горіхами і суне в руки по карбованцю.

— Горе яке знову на вашу голову, — далі печалиться тітка. — Хто б міг подумати, що Цар так скоропостижно… І треба ж — на самий Новий рік. Як прибігли мама і сказали, я аж слова лишилася. Пішла би з ними, але серце уже кілька днів як схопило — не відпускає. Ще думаю собі, бог дасть, то й мій до вечора сконає, — повела поглядом на піч, й ледь помітна усмішка сумно зацвіла скраєчку вуст.

Зачувши жінчині слова, Другий Фронт на хвильку нашорошився, як заєць, а далі, немов ошпарений, злетів із печі.

— Не хочу, не хочу помирати! — перелякано забігав по хаті, хапаючись за серце. — Аби тебе чорти на вилах зняли до неба, коли жадаєш такого рідному чоловікові, аби тобі на твоїх словах ікалось до кончини життя, аби тобі на язиці по десять тіпунів родило кожен день за таке пророкування, — кидав із кутка в куток прокльони.

Тітка, зітхаючи, дивилась на цю трагікомедію й раз по раз вертіла пальцем на скроні.

— Як ти думаєш, Митрику, я помру? — зігнувшись підійшов Другий Фронт, мало не плачучи, торкнувся тремтячими пальцями мого плеча.

Правду кажучи, мав він вельми кепський вигляд. Одна половина обличчя зжовкла, друга зблідла, піт рясно виступав на чолі, а могутнім тілом трясло, як у пропасниці.

— Та що ви, вуйку, слухаєте, — кажу заспокійливо, — з вашим бичачим здоров’ям тільки гору Віщунку по світу носити.

— Так і я думаю, точно так, а вона смерті моєї… А такого півня не хоче? — зсукує велетенську дулю і поштиво тицяє тітці під ніс.

Та плює спересердя на дарунок і відвертається, а Другий Фронт знову притьмом окуповує піч.

— У-у-і-єй! — долинає звідти. — Боже, поможи, о-у-ей!..

— Отож, отож, — киває головою тітка Йолана.

— Красно дякуємо, і будьте здорові, — в один голос відкланюємося.

— Ідіть щасливі, дітки, — благословляє тітка, проводжаючи нас на двір. І раптом запитує з порога:

— А в діда Василя віншували?

— Ні, — опускаю голову. — Баба не веліли. Казали, що всі наші біди вродилися у їх обійсті і збігли до нас.

Тітка печально усміхається.

— Коли б ми тільки знали, звідки йдуть наші біди, до самого б неба їм дорогу загородили. Не таїть у собі змалку зла. Його доля і так страшно скарала.

— Я хочу до діда, — тягне за руку Павло.

— Діти, підіть до нього. Він же самотній, як палець.

Я довго вагаюся, але благальні очі брата затуляють у мені бабине застереження, і обіцяю упівголоса:

— Аби тільки не відали про це баба. Добре. Підемо та й повіншуємо…

Обійстя діда Василя — аж у нижньому кінці села. Тут здавен мешкали тільки газдове. Звідси, від підніжжя Віщунки, стелилися уже благородні, тучні землі, широкі поля. Перескакуючи від межі до межі, вони пливли аж до могутніх хвиль Тиси. Навіть непогідливого року, коли у верхньому кінці села врожай спалювали весняні морози або влітку зносили повені, горища і комори газдів ніколи не порожніли. При доброму настрої дід любив мудрувати.

— Як подивитися на село згори, то ми живемо ніби під ногами у жеброти, — говорив сусідам-газдам. — А зібрати наш хліб і зсипати укупу, то підіймемося аж над небесами. Гора Віщунка і та буде маленьким псеням біля наших ніг, — і задоволено сміявся зі своєї дотепності.

…Ніколи не забуду, як рівно п’ять літ тому із гуртом дітлахів зайшов віншувати до діда. Він тоді справді жив над небесами. Ще задовго перед Новим роком йому, як батькові солдатів армії Хорті, вдалося за безцінь купити конфісковану землю і худобу євреїв. Тепер дідо Василь не мав собі рівні на всю округу. Стайні забиті коровами, волами, вівцями, а землі — цілий день міряй, ноги надломиш, а кінця не дійдеш. Ось де воно щастя, ось де вона золота середина життя! Газди правдами і неправдами ухитрялися відкупити своїх синів від фронту, а дідо навпаки.

— Хай ідуть за нашу віру і святу землю! — бив себе кулаком у груди.

І коли говорив про святу землю, бачив свої поля, на яких ноги надломиш, а до кінця не переміряєш.

А в нас у хаті — голод. Батько як дався перед війною через кордон у Радянський Союз — жодної вістки. Наскільки гордою була мама, але, дивлячись як ми гаснемо, із тяжким серцем пішла на поклін до діда.

— Не хочу, няню, задарма вашу скибку хліба. Візьміть хоч у служниці.

— Я тобі не няньо, — прохрипів дід. — Я не благословляв свого сина женитися на тобі. А коли вже пішов наперекір моїй волі, то мусів доказати, що він розумніший і сильніший за мене. Я комуністів годувати не буду і роботи їм не подарую, — кричав услід безпомічній матері.

І ось п’ять літ тому я стояв у гурті дітлахів і віншував разом з усіма дідові ще більшого добра, як його мав.

Він сидів із панотцем Ковачем за накритим столом і, захмелілий, з насолодою слухав, чого йому, першому газді, бажає біднота. Коли голоси стихли, смачно усміхнувся, задоволено потер чоло і вийняв з кишені жменю металевих пенгів.[5]

— Файно повіншували, то й плата красна буде, — мовив протяжно і змовницьки підморгнув панотцеві. — Ну, а тепер хто спритніший і сильніший — ловіть! — гукнув.

При цих словах дідо жбурнув кілька монет до дверей. Віншувальники спершу зніяковіли, а далі гуртом метнулися на землю. Крики, лайки, плач змішалися, і діти, немов в’юни, сплелися в живий клубок. Віншувальники діставали один одного торбами, вгризалися щасливцям, які встигли схопити гроші, зубами в мертво стиснуті п’ястуки.

— Ге-ге-ге-ге! — захлинався від сміху панотець.

— Лови! Лови! Лови! — шаленів у захваті дід, підкидуючи в юрбу дітей все нові й нові монети.

Вже чиясь кров бризнула на стіну, із торб по кутках хати розлітались бідацькі дарунки — картопляні пиріжки, шматки вівсяних калачів, зморщені яблука, — а дід сатанів. Я кілька разів, було, схопив гроші, але сильніші руки миттю викручували їх із п’ятірні. І коли в котрий раз дід кинув пенги, я несподівано схопив один із них на льоту. І тут чийсь меткий удар у перенісся жбурнув мене вперед, і, падаючи, я вдарився головою у ребро стола.

— Досить! — заревів дід. — Геть із хати! — й владно махнув рукою.

Гамуючи у собі біль, немов у тумані, я схопився й кинувся слідом за віншувальниками.

— А ти залишися, Митрику, — наздогнав мене у сінях дід, узяв за руку й завів у хату.

Я приперся до одвірка, опустив голову. Неусвідомлений жаль до себе й образа спирали дихання. Мав таке відчуття, ніби мене схопили за волосся, занурили під воду й тільки раз по раз відпускають ковтнути повітря.

— Сідай, онуко, — запросив дід й підсунув стілець.

Я відірвався від одвірка й боязко присів скраєчку. Дід мовчки наклав у тарілку голубців, м’яса і запитав:

— А хто тебе, дитино, послав віншувати до мене?

— Я сам, з дітьми прийшов, — промовив глухо, не піднімаючи погляду.

Панотець Ковач приліг могутніми грудьми на стіл, вперся в мене чіпкими зеленуватими очима.

— Ану покажи, скільки ти в цій хаті завіншував? — сказав дід, нагнувшись до мене.

Я розчепірив порожні жмені і простягнув над столом.

— Но видиш, так і твій няньо, — випростався дід. — Коли паде манна небесна, він відніме долоні, аби іншим більше дісталося. Просив, молив його: ти найстарший син, тобі після мене тримати в руках обійстя, плюй на цуравих комуністів. Просив його іменем божої матері: Андрію, кінчиш гімназію — не пошкодую грошей, дам тебе далі вчитися, лише не ганьби мою сиву голову, не женися на жебрачці. Оженився!

— Але, перебачаюся, Пастеляку, люди подейкують, що і ви женилися не по волі батьківській, а по сердечній, — зауважив панотець Ковач. — Кажуть, нянько ваш, прощений би був, теж лютів не менше, аніж ви тепер.

— Я?! Що я… — пробубнів дід. — Мені нікому було по вухах дати так, аби-м собі на потилиці звізди ясні увидів. Слаба рука, видати, у мого нянька була…

Дід умовк на хвилю, ніяково озирнувся, далі твердо сказав:

— От йому, синові моєму, і треба було вчитись на моїй помилці. Але я хоч і женився не по батьківській волі, все одно став твердо на ноги! Я газда! А він?! В одних латаних ногавицях ходив, дітей і жону на голод прирік, а своєї віри комуністичної не відрікся.

— Так велить вчення їх Христа — Леніна, — підняв вказівний палець Ковач.

— Що таке Христос?! — крикнув дід, обернувшись до панотця. — Він тут, на столі, — махнув рукою над ситними наїдками. — Христос — моя земля, він записаний під Пастеляковим прізвищем на банківських рахунках. Ось де бог і віра, панотче, і не будьте дурним! — розпалювався чимдалі.

Відколи — а це було перед Новим роком — дід отримав впродовж місяця одну за одною чотири похоронки на синів і вістку, що п’ятий, Михайло, пропав безвісти, щось обірвалося в ньому, пружно вдаряло під серце. І та невидима для ближніх рана не гоїлася, а ятрила все більше, розросталася спершу у грудях, а далі прорвалась назовні, виплеснулась на весь довколишній світ, не даючи його душі жаданого спокою. Раз по раз у нього з’являлось таке відчуття, ніби дорога, по якій довго і щасливо брався уверх, притьмом скрутилася змією під ногами і поповзла до прірви. І він, твердо усвідомлюючи, що судьба веде його у безодню, покірно дибав за нею. І почав помалу прикладатися до чарчини. Солодка спокуса хмелю на якусь мить розганяла в ньому згуслу болючу кров, і дідові ставало від того якось світліше. Але полегкість та була оманливою, бо за нею ставало набагато тяжче, а поготів, коли бачив ровесників своїх синів. Він тільки тепер збагнув, як ошукав сам себе, і почав дедалі лютіше запивати.

— Пастеляку, не заговорюйтеся, — нагадав застережливо Ковач. — Бо кожна людина, коли не хоче визнати і спокутувати свої гріхи, починає винити бога.

— А ви, панотче, мовчіть! — гримнув дід. — Ви ліпше скажіть, чому так сталося, що ви і я обжираємося тут, а моя голодна кровинка мусить іти нині по хатах просити милостиню, — показав на мене.

— Це не жебрання, а давній звичай, який велить повіншувати ближньому добра, — стенув плечима панотець. — Так велося з давніх-давен.

— А хіба в мене мало того добра, що мені його віншує ще й жеброта, яка ніколи не зазнала статків. Ні, отче, не бажання добра, а біда їх водить по хатах, а з ними й мою кровинку.

— Така на це, видно, воля божа, — розвів руки панотець. — Так написано ним у книзі вашого роду… І від судженого й під землю не сховаєшся. Що вас шукає, то вас має знайти, добрий газдо, — Ковач співчутливо глянув на діда.

— Ой, ні, панотче! — кривий усміх прорізав ліву щоку діда. — Тут уже не бог пише, а якась інша сила, — підняв застережливо вказівний палець. — Я не виджу її, не відаю, звідки вона йде, але чую, — дід схопив себе за сорочку на грудях й почав нею трясти, — що сила ця давить з усіх боків, вона пре, рветься, як ярня вода з-під льодової товщі. І сила ця, пам’ятайте моє слово, вибухне і рознесе нас на дрібні скалки.

— Ого-го, Пастеляку! — задоволено потер долоні Ковач, беручись за їжу, — послухали б тепер вас комуністи, партійний білет би вам виписали і тих п’ятьох синів, що воювали проти них, простили, — панотець повів очима вгору — мовляв, покійників.

Дід враз сполотнів, стиснуті п’ястуки затрусились, і очі хижо зблиснули. Повільно піднявся з-за столу, став посеред хати, склав навхрест руки й просичав:

— Ану, бидло, геть з хижі! Наївся, напився, а тепер хапай ноги на плечі — тікай!

— Що з вами сталося, Пастеляку? — похопився Ковач. — Ви що? Фіглів не розумієте?!

— Ти, пес вошливий, фіглювати над пам’яттю моїх дітей надумав?! — дід приступив до панотця. — Глумитися у моїй хижі над синами?! Ану, вон з обійстя! — дико заревів дід й показав рукою на двері.

— Та ж перебачте, Пастеляку. Хіба ми перший рік знаємося? — все ще не йняв віри почутим словам Ковач.

— Вон!!! Кому я сказав!!!

— Ну дивіться, газдо, ще побануєте, — піднявся Ковач й, хряснувши дверима, вийшов на двір.

Дід вибіг за ним і з порога закричав:

— Аби-м лише не осліп, аби-м лише не осліп, коли буду дивитися на свої банування! Ачей лиш стерплю, якщо не вимолиш для мене місця в раю. А пекло я найду і на грішній землі! — надривався дід, аж поки постать Ковача не зникла.

Відтак дід зайшов у хату, підняв мене, очманілого, із стільця, пригорнув до себе і, ридаючи, почав гладити і цілувати у голову.

…І ось тепер, коли я йшов до діда, переді мною спливла картина того, вже здається, далекого Нового року, і у пам’яті знову задзвеніли, зло засміялися пенги і надривний голос діда: «Аби-м лише не осліп, аби-м лише не осліп, коли буду дивитися на свої банування!».

Наблизившись до обійстя, я помітив, як Павло почав стишувати ходу і час од часу оглядатися.

— Я уже не хочу йти віншувати до діда, — раптом зупинився він і понуро втупився в землю.

— Цілий день не даєш мені спокою, а тепер вже ліньки взяли! — розсердився я.

— Бо-о-бо-юся, — промовив, заїкаючись.

— А щоб тебе когут копнув, — мене така злість пройняла, що ледь не вгрів Павла в потилицю. — Мені тепер від баби через тебе вислуховуй лайки, а ти боїшся. Ні, пішли! — потягнув його за руку.

«Не може дідо бути завжди злим», — тільки-нo подумав, і спливла в моїй пам’яті вже й не така давня ніч.

…Це було у першу повоєнну осінь. Батько лежав тоді у лікарні — раптово відкрилася рана. Під вечір, коли мати порала худобу, до нас зайшов дід. Мати як стояла посеред двору, так й оціпеніла з дійницею в руках. Старий підійшов до неї, зупинився якось непевно у кількох кроках, зняв капелюх і притулив до грудей. Вчепившись поглядами, вони довго насторожено дивились одне на одного. Невідомо, доки тривала б ця мовчанка, коли б не дихнув вітер і пізній плід, що забувся на груші з кінця літа, не зірвався б з гілки й не гепнув у дійницю. Молоко порхнуло навсібіч, обдавши маму білими бризками. Вона зойкнула з несподіванки й ледь не випустила посудину з рук.

— Це я, Магдалино, — нарешті глухо сказав дід.

Мати відставила дійницю на землю й, опустивши руки, стояла мовчки і безпорадно.

— Це я, — повторив дід, — батько твій, по чоловіку, сину моєму, батько.

— Бачу, аякже, бачу, — добулася на слово мати. — Хіба ми вперше спізнаємося?

— Вперше! — рішуче мовив старий. — Вперше! Може, ти й бачила мене, а я тебе — ні! Сліпим я народився, незрячим і жив. Прости за більма на серці і душі моїй, — схиливши голову, перехрестився.

Мати ніколи довго не таїла у своїй пам’яті зла, тому й лагідно усміхнулася. Зітхнула полегшено і вся аж ніби розцвіла.

— Господь з вами, няню, ніколи проти вас злоби не носила. Тяжко було, самі знаєте, з дітьми одній, то гнала нужда найматись, може, й на ганьбу вашій старості, — заговорила безтурботно. — Моїм батькам самим нелегко було з торбою своїх ротів, та ще й Цар додав турбот… Ото й мусила до вас нести поклони. Ліпше самі перебачте.

— Блаженний той, хто ближньому прощає, — мовив задумливо дід.

— Та що ж ми, няню, стали посеред людських очей! — похопилася мати. — Зайдімо у хату.

— Ні! — дід заперечливо хитнув головою. — Я, Магдалино, прийшов до тебе із тяжкою просьбою, — сказав непевно. — Оддай мені хоч на якийсь час старшого сина. Якщо простила — віддаш. Змилуйся над моєю сивою головою. Все здичавіло ув обійсті. Цілими днями нипаю і, аби-м не онімів зовсім, говорю сам до себе, до худоби, до дерев, до трави. А їм уже надоїла моя мова, і вони жахаються мене. Видиться, що й птахи уже оглухли від бурмотіння, з яким встаю і лягаю, тому й десятою дорогою облітають мій двір, мої дерева та ще й іншим заказують не торкатись того неба, що ношу над собою. Відпусти мені онука! — упав перед мамою на коліна. — Хай Митрик своїм безвинним і чистим голосом оживить хату. Сама видиш, як мене біг скарав!

— Встаньте, няню! — переполошилася мама і хутко підняла старого. — Я ж не перечу. Тільки б захотів.

Я, звичайно, не вельми пручався. Добре поміркувавши над тим, скільки терпіння і радості відбирає від мене менший брат, якого цілими днями доводиться тягати за собою, я згоден був на що завгодно.

Міцно схопивши мене за руку, дід відклонився, і ми рушили до нього.

— Останній раз тебе питаю: йдемо до діда віншувати або вертаємо одразу додому? — звертаюся сердито до брата.

Павло, потупившись мовчить, а потім піднімає на мене виповнені голубим дитячим болем і ніжністю очиська, — від його погляду мені знову стає не по собі.

— Йдемо, — каже тихо. — До діда йдемо віншувати… Знаєш, я уже передумав. З тобою мені нігде не страшно. — І міцно-преміцно стискає теплою долонькою мою п’ятірню.

У цей час над селом весело озвалися дзвони — певне, малі щедрувальники потай від дорослого ока забралися на дзвіницю і вітають прихід Нового року, поки їх хтось прутом не зігнав. Відколи себе пам’ятаю, голоси дзвонів завжди викликали у мені якийсь острах і німу покору перед чимось невидимим і владним. А нині їхні мідні звуки лунають світло, легко, чисто, наповнюючи село і околиці радісними хвилями нових людських сподівань. І бачиться, що хатини, які додрімували у білому сні новорічних снігів, тепер уже назовсім прокинулися, піднялися навшпиньки по обійстях і кожною усміхненою шибкою ловлять голоси щедрувальних дзвонів, ховають їх у собі, аби грітися ними цілий рік. А дзвони співають-щедрують. І від того помалу починають дзвеніти-співати навколишні простори, сніги… І тепер навіть небо здається велетенським білим дзвоном-хором, який тисячами світлих, легких, чистих голосів віншує:

І радується земля, і радуються люди, поля і ліси, ріки і яруги, звірі й риби, птиці й дерева, померлі й ще не народжені трави… Новий рік настає! Радуємося і ми з братом. Але чим ближче підходимо до обійстя діда Василя, тим зриміше у мені починають оживати спогади тої ночі, коли дід забрав мене до себе…

…Заснули ми тоді пізно. І сам не відаю, чи дід прикидався, чи й насправді у його серці ожила любов до своєї кровинки, але я ще ніколи не бачив його таким ніжним, ласкавим, турботливим. Мовчазний, нелюдяний, із печаттю вічного невдоволення, а інколи й жорстокості, цього вечора він багато розповідав про дива загадкової країни Аргентіни, де заробив на землю у долині біля гори Віщунки, про Італію, звідки з фронту приніс у тілі дві кулі, про покійну дружину — батькову матір, якої я так і не затямив. У ту ніч між нами немовби стерлися вікові межі. Дід розмовляв зі мною, як із рівним. Говорив він непоспішно, упівголоса, розсудливо, і кожне його слово світилося у пітьмі печальною любов’ю.

Уже за північ, коли сон тільки торкнувся натомлених повік, у вікні почувся легенький стукіт. На нього дід не звернув спершу уваги. Надворі із самого вечора голодним псом скиглив вітер і горіх-богатир, що ріс між хлівом і хатою і мав звичку у такий час тривожити вікно гілляками. Дід, невдоволено кректячи, перевернувся у ліжку і притих. Але стукіт повторився — на цей раз голосніший і настирливіший.

— Що за неправедну силу принесло у таку глупу ніч? — пробурчав дід і, накинувши гуню, подався до дверей.

— Хто там? — сторожко спитав із сіней.

— Відчиніть, няню, це я, — почувся приглушений голос.

Завищав засув, і одразу запала тиша. Пройшло чимало часу, доки дід непевним шепотом спитав:

— Михайле, це ти?

Поспішно відчинив двері і, знайшовши навпомацки сірники, запалив лампу. Я зіщулився на печі, як куріпка в житі, і відтулив краєчок ока.

У дверях, із «шмайсером» в руках, стояв вуйко Михайло. В заляпаному глиною мундирі хортіївського офіцера, худий, неголений, із широким шрамом через усю щоку, він здавався ще вищим, аніж його затямив. Зрештою, я б ніколи і не впізнав вуйка Михайла, якби не тонкий і довгий горбатий ніс, через який вуйка прозвали у родині нехристом.

Дід тремтячими пальцями підкрутив гніт, обернувся, став перед сином і підняв голову.

— Давай обнімемося, — мовив тихо, — як-не-як чотири літечка не виділися.

І, не дожидаючись відповіді, ткнувся обличчям вуйкові у груди, обняв за плечі.

«Гей, гей, подав, знидів старий, геть немічний став, як мороз посивів. Сохне, невмолимо сохне коріння роду, то й дерево невідворотно трухлявіє. А моцний же був, як дуб. Одним плечем гору міг підважити», — оглядаючи батька, подумав з гіркотою син, і болючі сльозини вибігли з його очей, миттю сховались у чорній щетині. І зринув цей щем із серця не так із жалю до батька, як за тим прекрасним часом, коли старий чувся у незборимій силі, твердо і міцно стояв на ногах, а перед сином світили такі заманливі голубі овиди.

— Що, неборе, роздягайся, сідай за стіл, — сказав дід і застелив рядном вікно.

Вуйко зняв кітель, кинув його на ліжко. Автомат поклав на стіл і сів, втомлено випроставши руки. Дід тим часом добув із скрині гранчасту пляшку сливовиці, нарізав сала, хліба і все дбайливо розклав перед сином. Сам присів скраєчку і непевними руками розілляв горілку у маленькі погарчики.

— То що, за зустріч, Михайле! — підняв келишок дід.

— Бодай би її ніколи не було? — запитливо глянув той.

— Так, правду маєш, — відповів знічено дід і аж зсутулився.

— Вірю у вашу чесність, няню, — сказав вуйко Михайло і криво усміхнувся. — Літа он скрутили вас у баранячий ріг, але свою правду несете міцно. Раз так, то й так!

Вуйко піднявся, взяв із лавиці горня, набулькав у нього сливовиці і під один подих опорожнив.

— Отже, за зустріч! — вдарив горням об стіл.

Дід аж здригнувся від металевого зойку.

Вуйко Михайло обтер рукавом губи і запалив цигарку.

— Не чекали уже на мене? — спитав байдуже.

— Бог мені свідок — не чекав і в помислах уже не ждав, — щиро зізнався дід. — На Івана, Семена, Петра, Іллю в один місяць отримав похоронки. Усі на Дону погріли кров’ю сніг. А від тебе жодної вістки за стільки літ. Говорили, що і ти там воював, — підняв зацікавлені очі дід.

— Бодай і не згадувати, — махнув вуйко Михайло рукою і знов наповнив горня.

— Ох і кріпко вам дали руські під сраку, коли тільки за один місяць наших чотирьох… Та й ти, певне, втікаючи, ледве зберіг під пахвою свою голову, — криво оскалився дід. — Воя-а-аки вош-ш-ш-ливі, — протягнув презирливо і зле сплюнув.

— Не вам судити, — грюкнув кулаком вуйко Михайло. — Ви ж із паном превелебним Ковачем благословляли нас на святу бійню супроти комуністів! Не ви справляли молебні, не ви дзвонили у дзвони за нашу перемогу?! А тепер уже судите? — люто напитував вуйко. — Легко ж, ай як легко махати кулачищами після бійки, та ще й за чужою спиною.

— Було, було, та й під воду спливло, — забубнів сердито дід. — Може, я вже й прозрів. Он руські скоро рік тут, а мені від того не стало гірше…

— Виколоти, головешкою розпеченою випалити би очі тому волові, котрий прозріває тільки тоді, коли на нього вже ніж точать, — засміявся холодно вуйко Михайло й спорожнив друге горня.

Дід й собі пригубив келишок.

— Ех, сину… Поки що не в раю і не в пеклі зустрілись з тобою, а на землі грішній, то й позабудьмо давнє, поговоримо про діла земні, — мовив задумливо старий. — Відколи отримав похоронки, зовсім підкосилися ноги. Хвала богу, що мати цього не діждалась. Жодного разу не пустив сльози, зате все довкола мене плаче. І сни такі — ліпше б їх не бачити.

— Мені б хоч раз їх увидіти. Ви ж говорили і віруєте, що по смерті людина вселяється у різне там зілля, трави, тварини і в їх подобі приходить у сон ближніх. До біса цікаво уздріти у вашому сні себе, — не втримався від сарказму вуйко.

— Правду мовиш, сину, — не вловивши іронії, зітхнув старий. — От Іван. Той завжди виростає у моєму сні пшеничкою — тучною, благородною. Семен, як пам’ятаєш, любив співати — красний голос мав. Тепер кожної ночі наспівує мені. Іду ніби нашим полем, а маленький птах весь час норовить сісти на плечі і заливається дзвінким співом. І голос у птиці — Семенів. А Петро чомусь вночі у квітучу акацію одягається. Роки йдуть, а дерево цвіте й цвіте і ніяк не вгамується. Не раз пробую хоч одне біле гроно зірвати — так обколюся, що коли навіть прокинуся, то кров ще й далі продовжує цебеніти з обідраних рук. А Ілля…

— А я! Я! Я! Ким вам снився?! — знетерпеливився вуйко Михайло.

— Ти?.. Вовком! От приповзеш кожної ночі під вікно і виєш. Так страшно виводиш, неборе, що й хотів би тобі відчинити, але серце враз льодом береться, та ще й інеєм обростає. А ти виєш на все село, доки перші півні не заспівають. І тоді чується тяжкий схлип, і зникаєш. На тому місці, під вікном, куди ніби приходиш кожної ночі, земля наче випалена. По всьому двору росте така красна зелена травичка — очі не можуть нарадуватися. А ось під вікном, на твоєму місці, земля уже чотири годочки як оніміла — пуста, наче безплідна жінка.

— Віщі сни маєте, няню, — втупився захмелілим поглядом у свої руки вуйко. — За братів не знаю, а я дійсно чотири роки тікав пораненим вовком. Палив, вбивав і тікав, доки не втрапив у капкан на Балатоні.

— На Балатоні? — підвів брови дід. — Торік, влітку, туди виїхав пан превелебний Ковач із дочкою. Ти ж, подейкували, розуму лишався від Агнеси. Та й вона не вельми відфиркувалася. Я, правду казати, у найсолодших думках видів вас обох разом. Хотів не хотів пан превелебний, а мусів би найтучніший шмат поля бехнути на ваш стіл, на наше моцне коріння. Ех, сарака, сарака… Де його тепер душа спочиває?… — зітхнув дід.

— У раю, — відповів понуро вуйко. — Земному раю, — уточнив. — Я знайшов їх випадком в одному селі — зовсім недалеко від Балатону. Вони незле влаштувалися. Найкращий кам’яний дім — то пана превелебного. Після того, як нас розбили, я довго ховався по лісах, запустілих обійстях, доки випадком не зустрівся із Ковачем на закинутій дзвіниці. І хоч вона була не дуже висока, пан превелебний, скажу вам чесно, був уже близько від небес. Чудом упізнав його і не натиснув на курок. Я пробув у них кілька місяців…

Вуйко урвав оповідь, потер стомлене обличчя й почав від чогось відмахуватися. На нього, видно, спливли спогади, яких він не хотів, але вони насувались вперто, невмолимо… І він уже сидів не в дідовій хаті, а в кам’яному особняку панотця Ковача на березі Балатону…

…Із величезного вікна вітальні він спостерігав, як у золоті води озера, наче цнотлива молода селянка, повільно увіходить сонце. Його промені, відбиті хвилями, переливалися на доріжках осіннього саду, і гнідий кінь старанно випасав їх останки у молоденькій траві, — знову буйно пішла в ріст після незвично теплих осінніх дощів. У глибині котрогось з дерев, відживши свій вік, зірвалося і глухо впало на землю яблуко. Кінь нашорошився, хвилину-дві постриг вухами і, витягнувши шию, протяжно заіржав. Глибокий, трубний голос сколихнув зіпрілу осінню тишу, прорвався крізь міцно сплетені конари дерев, виплеснувся у небо і лунко покотився золотими водами Балатону. Щось далеке, тужливе і до болю рідне для Михайла пролунало у осінньому плачі коня. Будь він птахом, цей одинокий голос достеменно прозвучав би для нього як клич: пора збиратися і летіти у теплі вітцівські краї. І, не роздумуючи жодної хвильки, піднявся б у небеса й полетів безупинно, безповоротно…

Подзвонюючи кришталевими келихами, у вітальню увійшла Агнеса із срібною тацею на простягнутій руці. У довгому платті із чорного бархату, висока, струнка, з гладко зачесаним і зібраним на потилиці у тугий вузол жовтуватим волоссям, вона була печальна і тиха, як балатонська осінь. Розклавши на столі посуд, глянула на Михайла і якось боязко спитала:

— Будемо, мабуть, сідати?

— Давай, — відповів Михайло. — Вже вечір, а мені ще далека дорога.

Від його слів Агнеса ледь помітно здригнулась і мовчки почала розставляти по кімнаті свічки…

«Господи, яка вона красива! — подумав Михайло. — Доле, будь милосердною до мене хоч раз у житті — розтопи моє серце, хай знову покохаю її. І тоді я зупинюся, залишуся тут навіки і до останку днів спокутуватиму гріхи. Тільки поможи, доле!»

І чим ревніше він просив у долі милостині, тим більшу порожнечу відчував у собі. Агнеса ходила перед ним, запалюючи свічки, він чув м’який шелест її плаття, запах волосся, але серце жодним порухом не засвітилося навіть крихтою ніжності.

— На дворі ще світло, а ти вже свічки… І взагалі, чого так багато свічок запалила? — сказав із роздратуванням.

Агнеса замислилась.

— Хочу справити поминки по своєму минулому, — промовила тихо, наче над мерцем.

— А чи було воно, наше минуле? — похмуро запитав Михайло.

— Для мене було, і я ніколи не відречуся від нього.

«Я теж не відмовлюся, — подумав він. — Було це минуле. І любив я її, безмежно кохав. Навіть за крок від смерті, там, на фронті, у донських степах, я думав про неї. Але я не знаю, коли наступив льодовий період у моєму серці? У яку мить? І де це сталося?..»

— Дай вам, боже, добрий вечір, діти! — ввійшовши нечутно у вітальню, привітався ласкаво батько Агнеси — панотець Ковач.

— Ліпшого й не бажати, — осміхнувся Михайло.

Невисокий, не в міру роздобрілий, панотець сів за стіл й почав прилаштовувати на шиї вимережану дрібними хрестиками серветку. Упоравшись, задоволено провів долонею по лисому лобу, й тут Михайло помітив на його тім’ї невеличкий горбок. І раптом у нього з’явилося нестримне бажання прострелити панотцеві ту гулю. Це бажання стало таким невід’ємним від Михайла, що рука мимоволі намацала в кишені кітеля револьвер і стиснула його.

«Я сходжу з розуму, — подумки вжахнувся Михайло. — І найстрашніше, що усвідомлюю це тверезо. На мене надходить якийсь особливий вид божевілля. Все прекрасно бачу, розумію, але зовсім безсилий опиратися цьому тихому божевіллю. Коли мене тепер щось не зупинить, я направду вліплю панотцеві кулю в голову. Без всяких на це підстав. І, певне, буду до всього ще й задоволений…»

Аби вийти із цього дивного стану, Михайло з удаваним зацікавленням гукнув:

— Агнесо, ти подаш нарешті вино?! — Із легкою безтурботністю сів за стіл.

Агнеса внесла графин і взялася наливати у келихи. Вино було червоне, довголітнє, видно, добре настояне, бо лилось густо, беззвучно, наповнюючи вітальню щемким духом осінньої землі.

— За що вип’ємо? — спитав панотець, піднявши келих.

— Якщо запитуєте мене, — відповів Михайло, — не будемо блазнювати і вип’ємо мовчки. А коли звертаєтесь до нас усіх, то піднімемо за те, аби життя не було таким жорстоким для прийдешніх.

Панотець на знак згоди кивнув головою і з насолодою відпив кілька ковтків. Михайло спорожнив келих одним духом.

— Я ще раз повторюю, — не вельми охоче повів розмову Ковач опісля напруженої мовчанки. — Ми тебе не женемо від себе, а, навпаки, впрошуємо зостатися. Я вас повінчаю із Агнесою, добудемо для тебе нові документи. Будеш тут газдувати, і ніхто у світі не дізнається про твоє минуле. Кому яке діло, хто ми, звідки прибули. Таких тисячі тепер довкола. Війна спише все… Я не можу втямити, куди ти рвешся, до кого спішиш?

— До батька, панотче, до батька рвуся. Багато чого маю з ним переговорити. Мені видиться, якщо його не побачу, ніколи не помру. Буду метати собою, як великий грішник, калічити життя іншим і не віднайду спокою на цій землі. А нам, повірте, є про що побесідувати. Вам цього не зрозуміти…

— Як хочеш. Не в моїй волі судити твої вчинки, — сказав із жалем панотець.

Ковача щось гнітило, мучило, але йому було якось незручно продовжити розмову. І це вловив Михайло.

— Ви обірвали свою думку, панотче. Хотіли щось додати? — питально глянув на Ковача.

— Не розсердися, що зачіпаю болючі точки твоєї душі. Але знаю тебе від сповитку, хрестив у святій церкві із сподіванням, що отець на старість буде мати радість… І тепер мені страшезно кортить дізнатися, чим будеш займатися там, вдома, біля вітця? — І Ковач знову погладив себе по лисині.

На цей раз Михайлові здалося, що гуля на тім’ї панотця за час бесіди значно виросла.

«Ні, я таки прострелю її, — подумав. — Звідки тільки в мене взялося це божевільне жадання? Чому я раніше, скажімо, тоді, коли зустрівся з ним на дзвіниці, не помітив цієї триклятої гулі?..»

— Неспроста ви так довго, отче, мнулися, — сказав Михайло, зборюючи нагальне бажання полізти в кишеню за револьвером. — Складне питання задали. Втім, над цим і я не замислювався. Але, коли по правді, як спитали, так вам і відповім. Будь моя воля, пішов би орати землю і хліб вирощувати. А ще обсадив би Віщунку садами. І такими садами, аби не мали собі рівних на землі. Заселив би їх птахами, квітами.

— Навіть квітами? — звів брови Ковач. — Це дуже цікаво і вельми дивно.

— А що, панотче, вбивці, як це не дивно, ви мусіли б знати, — дуже сентиментальний народ. Я був свідком, як німецький полковник, прекрасний знавець класичної музики, розстріляв циганську сім’ю — дванадцятеро дітей і двох дорослих. І тільки задля того, аби повправлятися у влучності стрільби, — нещасні слугували мішенями. Після полковник не те, що засумнівався в аморальності вчинку, а, навпаки, пожалівся, що в Росії все тяжче знаходити пристойну живу мішень. Це трапилося вранці, а під вечір партизани підірвали його автомашину разом із шофером, в якій, на нещастя, в той час знаходилася скрипка полковника. Інструмент був дорогоцінний, старовинний. І ви б побачили, як полковник, плачучи, немов дитина, повзав на колінах, визбируючи із уламків автомобіля тріски, що зосталися від скрипки. Я й досі не можу забути його розпачливого погляду і трагічного голосу: «Варвари, нелюди! Вони пустили моє життя під укіс, вбили музику великого Бетховена, Шопена!..» Ну, як вам ця притча? Правда, щирослізна? А ви думаєте, вбивці безсердечні. Дивуєтесь із квітів…

— Вбивця і є вбивцею. І немає йому від нашого господа прощення, — похмуро промовив панотець.

— Як ви сказали? — нахилився ближче Михайло. — Вашого бога? А що у нас, убивць, є свій бог? Так я зрозумів? Ваш бог праведний, наш — убивця, у жебраків — жебрак, у нещасних — каліка, у багатих — мільйонер.

— Не лукав, сину, ой не лукав у моїй хаті. Господь один на небесі, святив би ся…

— А іменем котрого бога ви благословляли нас на війну проти руських? — злорадно запитав Михайло.

— Дивлюся, сину, на тебе і не можу збагнути, як в одній плоті могли зжитися такий страшний диявол і людина? — із гіркотою сказав панотець. — Оце загадка для філософів.

— А ви скажіть мені, панотче, що таке філософія?

— В мирську суєту не вмішуюся. Ось ти вчився на філософа, тобі видніше.

— Все правильно. Тому і відповім: філософія — це самовиправдання. І народилася вона тоді, коли людина захотіла спокутувати свої гріхи. Ось уявіть собі: печерний чоловік вполював звіра. Радий, неборака, щасливий. А тут звідки не візьмися — вигулькнув посеред дороги другий — теж голодний і хоче відняти здобич. Перший, недовго думаючи, вдарив його дубинкою по голові — і вбив. Тут стало совісно печерному чоловікові: як-не-як одноплемінника прикінчив, Сів собі біля трупа звіра і трупа людини й почав тяжко роздумувати: я вбив собі подібного, але коли б цього не вчинив, він згубив би мене і заволодів їжею, а на мене в печері чекає жінка з голодними дітьми. І коли б я не повернувся, загинули б вони голодною смертю. Тому я діяв правильно. І тут чоловік скинув на плечі важку тушу й з легким серцем подибав додому… Ось так починалася філософія. А далі…

— Ти хочеш тепер, аби я знайшов виправдання твоїм вчинкам, висповідав і замолив гріхи? — спитав панотець.

— Перестаньте!.. Чуєте, перестаньте! — розпачливо закричала Агнеса і заплакала.

Встала із-за столу і, заламуючи пальці, почала нервово ходити по кімнаті.

— Я благаю, будьте людьми хоч ці кілька годин, що даровано нам бути разом.

Панотець запитливо глянув на Михайла, а тому знову здалося, що гуля на лисому тім’ї Ковача катастрофічно росте.

«Клянусь чим завгодно, — подумав Михайло, — аби це сталося там, на дзвіниці, коли ми зустрілися вперше, я, не роздумуючи, вліпив би йому всю обойму. Але це, либонь, зроблю й зараз. Боже, поможи, аби не наробив дурниць, — відведи це божевільне бажання. Звідкіля ж воно взялося і чому мене так мучить?»

І тут рука, не підвладна волі і розуму, знову скрадливо шаснула в кишеню і якось аж зраділа, відчувши спокусливий доторк металу.

— Отче, вийдіть з кімнати! — раптом заволав Михайло. І підскочив із-за столу. — Вийдіть, бо вистрелю і зрівняю гулю на черепі. Клянуся, отче, не брешу!..

Ковач на якусь мить отетерів, а потім схопився і, злякано задкуючи, прошепотів:

— Він такий же страшний, сатана, як і його отець. Всі вони одної, божевільної крові. А я, дурень, хотів свій рід із ним пов’язати… Свят, свят!

— Отче, біжіть, бо пізно буде! — знову заволав Михайло.

Ковач рвучко відчинив двері і прожогом вискочив у коридор.

Агнеса, зіщулившись у кутку біля старовинної шафи, широко відкритими очима дивилась на Михайла. Невимовна туга, передчуття розлуки, страх, біль за втраченим, горе, любов і ніжність — все водночас неймовірної сили спалахом осяйнуло її напрочуд прекрасні і дивні очі.

Вона шукала в Михайла захистку.

Він підійшов до неї, опустив голову і простягнув руку. Агнеса мовчки ступила крок назустріч і притулилась до нього.

— Ти пробач мені за все, що сталося, — промимрив розгублено Михайло, занурюючи пальці в її волосся і вдихаючи його бентежний запах.

Скільки нестерпного щему — безтурботні роки дитинства, а потім юності, овиди рідного села, поклик вітцівської хати, нездійснені мрії, втрачені ілюзії — нагадав, збурунив у душі Михайла цей запах волосся.

«Доле, розтопи хоч крихту мого серця, — пристрасно благав він, — і я залишуся тут навіки, нікуди не рушу і більше нікому не причиню зла».

— Ти чого з ним так повівся? — спитала тихо Агнеса.

— Я справді міг вистрелити, — відповів Михайло. — Сам не розумію, як це найшло на мене. І думаю, що каявся б тільки через те, що тобі горя завдав. Батько правильно зробив, що зник. Він виявився набагато мудрішим і обачнішим.

— Ти мені нічого більше не скажеш? — глянула у вічі із слабенькою надією.

Михайло стенув плечима і, не витримавши її погляду, відвернувся.

— Думаю, тобі не потрібно брехні. А по щирості — мені справді нічого сказати тобі, — зізнався він. — Мене перемолола, вичавила страшна м’ясорубка, і я тепер такий пустий, порожній, що чую, як кожне слово відлунює у мені.

— Спасибі за відвертість, за правду. Я знаю, при всій своїй жорстокості ти ніколи не лукавив. І я вдячна долі за все, що було пов’язане з тобою.

— То все мине, швидко забудеться, — невпопад пробував запевнити Михайло.

— Ні, не забудеться. Навіть, коли прийде мій судний день, я впаду на коліна перед всевишнім, зніму до нього руки і промовлю: «Боже великий, карай мене як хочеш, але я любила його, люблю і згодна прийняти знову всі муки спочатку».

— Перестань, — мовив Михайло. — Я завжди знав тебе поміркованою, розсудливою, і мене твоя розчуленість дратує.

— Не будь таким жорстоким до мене, — попросила Агнеса. — Ти не можеш судити про мої почуття. Я прошу: скажи мені щось. Ну хоч збреши, злукав!..

— Я вже втомився брехати. І людям, і собі. Розумієш, не можу більше. Мене із самого дитинства обманювали, а потім я обманював сам себе… Втомився я, Агнесо… Більше не можу.

У цей час за вікном знову повільно виплив із темних глибин саду тужливий голос коня. Він, здасться, сліпучим променем переполовинив ніч і довго ще линув, світячись над землею… Михайло здригнувся і метким поглядом кинув у темряву саду:

— Мені пора!

— Я буду молитися за тебе! — прошепотіла Агнеса. — Кожного ранку, коли сходитиме сонце, я буду молитися. Проситиму щастя не тільки тобі, а й усім, хто нині по злій волі судьби блукає по світу, відірваний від рідних, сім’ї, домашнього вогнища…. За всіх невинних я буду молитись, благатиму прощення!..

— Тільки я не з тих, за кого варто просити, — глухо промовив Михайло. — Мені вже ніяка молитва не допоможе.

— Ні! Ні! — у відчаї захитала головою. — Знай: коли тобі буде дуже тяжко, коли страждатимеш, я за тебе благаю долю і частина твого болю відлунює у мені.

Коли виходили з хати, Михайло раптом помітив, що полум’я свічок почало видовжуватись, відриватися, а пелюстки вогню, тріпочучи, спадали на підлогу.

— Погаси свічки! Чого запалила їх, як над покійником? — спитав роздратовано.

— Ні, хай горять і освічують тобі дорогу серед ночі.

Агнеса зібралася його проводити, але Михайло на східцях будинку обняв її і сказав:

— Повертайся одразу. Так буде краще для нас обох.

І тільки він поминув сад, як у вікні одна за одною почали згасати свічки. Михайло зупинився, вражений. Дивлячись, як топляться у пітьмі вогники, він враз відчув неземну тугу, подумав: «Аби вона зараз крикнула, я, напевне, повернувся б, заставив себе знову полюбити її і зажив би щасливо».

Але ніхто не гукав, ніхто його не кликав. Остання свічка, на мить освітивши все вікно, згасла. І тоді Михайло відчув, як за ним, крізь глибоку ніч, пливе велетенська ріка розплавленого воску із щойно догорілих свічок.

«Тепер мене уже насправді ніхто не догукається», — подумав він і пірнув у ніч, аби виринути ось тепер, через тиждень, у батьковій хаті…

— А хіба не міг назовсім залишитися? Змінити прізвище, оженитися… Це і тепер ще не пізно, га? — почав хапатися за соломинку дід.

Вуйко підсунув до себе автомат, примружено глипнув у чорне дуло і сказав з глибоким віддихом:

— Урвалася тота струна, що найкраще гула. — І протягнув ребром долоні через груди. — Ось тут урвалася. Всі дні, які я промешкав там, зі мною жив якийсь страх. Не міг втекти від нього ні на крок. Бувало, вночі заплющу повіки, тільки забудуся на хвилину, і вже в очі лізуть мерці — немічні старці, жінки, діти. Кожної ночі вони пробуджувалися в могилах і йшли з донських степів, України, Білорусії на Балатон і перлися мені в очі — мовчазні, суворі, ненависні. Господи, такими лютими і нещадними можуть бути тільки мертві — вони не прощають і не милують. Я схоплювався у відчаї, а біля ліжка мене уже вартував страх. Він стояв поруч, і я бачив навіть контури його постави, риси обличчя, пронизливий погляд. Страх вражаюче був схожий на вас, — вуйко Михайло простягнув п’ятірню до діда.

— Птфі! — сахнувся і сплюнув той. — Згинув би-сь під землею, допився до білої гарячки.

Вуйко схопив пляшку, розкрив широко рот, і останки горілки спрагло забулькали у горлянці.

— І ось одного дня вони зрозуміли, що я покійник, — і пан превелебний, і Агнеса. Того вечора, коли ми прощалися, Агнеса запалила по всьому дому свічки. Ми сиділи удвох у її кімнаті і пили «Ізабеллу». Вино було прекрасне, вистояне і таке червоно-чисте, що мені навіть здавалося, ніби бачу, як плавають на дні згустки крові.

— Треба було менше пити, то й нічого б не привиджувалося! — гаркнув дід й перехрестився.

— Агнеса була зодягнута у чорний бархат і час од часу плакала, а по всьому дому, на стінах, цвіли свічки. І коли вона піднімала келих, свічки спалахували у вині, осявали його, і Агнеса пила «Ізабеллу» разом із вогниками, А потім знову плакала. Я знав, що вона справляє по мені панахиду. Інакше вона б не засвітила стільки свічок. Чи не правда? — допитувався вуйко.

— Роздягайся і йди спати, — попросив по-доброму дід. — Ти вже п’яний, як чіп.

— Ні, дорогий няню, ви послухайте мене, — схопився за дідів рукав вуйко Михайло. — Кому ж я виговорюся, як не вам. Так от, коли я вийшов із її дому і пішов, уже далеко, в лісі, відчув, як полум’я тих свічок починає пекти серце, а розплавлений віск рікою тече позаду, заливаючи всі мої сліди.

— Не любила, то й прогнала дурня! — озвався дід.

— Я завжди знав, що вона ніколи мене не кохала. Вона любила моє майбутнє. Гімназист, студент філософського факультету, потім багатообіцяючий офіцер, а далі мало бути велике майбутнє. Але тепер воно, майбутнє, теж залито розтопленим воском. Я зупинився тут, а ріка розплавленого воску попливла і залила переді мною двері у майбутнє.

— Господи! Великий господи! — раптом упав перед іконою на коліна дід. — Чого його не вбили?! Чому він залишився жити?! Чому він повернувся на мою голову?! — дід ридав і пальцем показував на сина. — Чотирьох ясних соколів від мене забрав, а йому навіщо дарував життя?

Вуйко, похитуючись, встав із-за столу, підійшов до діда, підняв його і поклав руки на його рамена.

— От нарешті я і впізнав свого няня, — мовив зраділо вуйко Михайло. — Думав, струхлявіли ви, хробачки геть всього переточили, а виходить, норов у вас залізний, як і колись. Тіло он згасає, а він, норов, нетлінний… За це, няню дорогий, я вас і люблю. — Син розчулено обняв батька і продовжив: — Клянете, чому не вбитий, чому упав на вашу голову? Так я і не міг померти, мені б спокою і в землі не було, коли б не побачив ще хоч раз вас. Ви для мене — істина, сонце у чорній пітьмі на шляху долі. Я поклоняюся сильним! — підняв п’ястук вуйко Михайло і низько схилив голову.

Лежачи на печі за комином, за весь час розмови я навіть не поворухнувся. Лівий бік стерп до того, що я не відчував навіть пальців. Стримуючи себе, аби не крикнути від болю, почав помалу повертатись на спину. І в цей час несамохіть зачепив плечем мідний дзбанок. Із страшним грюкотом той полетів на підлогу. Вуйко, як вивірка, підскочив до столу, схопив автомат і навів на піч.

— Хто там?! — подивився перелякано у бік діда.

— Не страшися, — заспокоїв дід. — Андріїв старший син там спить…

— А-а-а, — протягнув полегшено вуйко.

Потім підійшов до мене і підняв ковдру. Пильно придивився, але я вдавав, що сплю мертвим сном.

— Нівроку, вимахав за ці роки. Як дві сльози, схожий на нашу маму, царство їй небесне.

— Таке життя, — скрушно похитав головою дід. — Нищимо один одного, старіємо, гаснемо, як трухляві пні, увіходимо в землю, а кров живе. Бо кров — це душа, а вона безсмертна і над часом владна.

— Мало й не забув, — раптом спохватився Михайло. — А де тепер Андрій? Чув, що живим вернувся.

Я знав, що розмова рано чи пізно поверне до мого батька. Четверо загиблих братів усі пішли у діда — відлюдкуваті, тяжкі на слово, якісь незграбні, вайлуваті, жорстокі. Вуйко Михайло і батько пішли від коренів бабиного роду — веселі, дотепні, гострі на розум. У хаті діда ніби співіснували два різні світи і ніяк не могли зжитися. І якщо Іван, Семен, Петро та Ілля ненавиділи навіть один одного, то вуйко Михайло з моїм батьком із самого дитинства любились поміж собою. Навіть тоді, як стало відомо, що батько комуніст, єдиний вуйко Михайло не осудив, а тільки печально промовив:

— Видно, судила доля нашій дорозі розійтися…

І коли, не без помочі діда, жандарми вперше заарештували батька, вуйко Михайло люто запив і сказав дідові:

— Будь моя воля, я би вас повісив, як Іуду, на осиці. І висіли би, доки би вас листя не зжерло.

— Андрій? — перепитав дід. — Андрій ниньки великий чоловік. Він тепер біров..

— По-новому, це тепер голова сільради, — уточнив вуйко. — Його, мабуть, не запитували, чому вернувся живим, правда няньку? — засміявся хрипло.

Дід ніяково засовався на лавиці.

— Не запитували, — продовжував вуйко, — бо Андрій комуніст. А тепер вони над світом володарюють. Чомусь не дуже спішили брати дітей його до себе, коли Андрій утік до Росії, а вони, нещасні, пухли з голоду. А тепер, бач, пригріли, крівця заговорила, душа безсмертна, — ходив, хижо скалячись, біля діда вуйко Михайло. — Не крівця, ой не крівця, а земля у вас заговорила, заплакала небогонька. Думаєте, син — начальник, готари ваші побояться відібрати, тому й добренькі стали. Ой хитра ж ви курва, дорогий няньку. Нас п’ятьох — на гнійник, а біля шостого хочете руки вмити і погріти. Неправду, няньку, кажу?

Старий враз знидів, втягнув голову у плечі і зіщулився, як перед страшним ударом, — ще ніколи в житті я не бачив його таким безпомічним. Довго отак мовчки сиділи, не наважуючись глянути один одному у вічі.

— А може, б ти пішов й здався, спокутував гріхи. Не такі ті комуністи й страшні, як ми думали. Вони благородні, вони вміють прощати, — заговорив врешті, пересилюючи себе, дід. — Життя ж у тебе попереду…

— Ні! — відрубав вуйко Михайло. — Ніхто мені не простить, то все ваші казки. А життя для мене уже немає.

— Ну, а що далі робити думаєш? — глянув очікувально дід.

— Дамся на Станіславщину, у ліси, до такого ж падла, як і сам. Здихати, то вже із цимбалами.

На світанні старий випровадив вуйка Михайла за село. Прощалися холодно.

— Єдина безпечна дорога — через Чортів хребет, — показав на вершину далекої гори, що розпливлася у хмарах. — Туди рідко людська нога доходить. Там, видиться мені, й самі небеса уже мохом обросли. Ось і тримайся тої путі.

— Ну що, няню, будьте здорові, — вуйко обняв старого. — Якщо не звидимося більше на цьому світі, бог нас там розсудить, — звів очі і, ховаючись поміж габами ранкового туману, швидко зник у гущавині передлісся.

Дивлячись синові услід, старий стояв незрушно. Потім глянув на вершину Чортового хребта. Уже світало, і порослі мохом небеса над горою починали зелено розцвітати.

— Господи, — раптом прошепотів дід. — Дай йому легкої смерті, хай довго себе і людей не мучить. Обірви його життя одразу, як сонце росинку, як вітер павутинку…

Старий просив цього гаряче і пристрасно, як вимолюють батьки для своїх дітей великої і щасливої долі.

Вранці дід спитав мене:

— Добре виспався?

— Добре.

— І нічого не чув, не бачив?

— Нічого, — розгублено відповів я.

— Щасливий будеш. Я теж у дитинстві ніколи не бачив снів і спав, як мертвий, — мовив задумливо дід.

…Ми з братом Павлом звернули за ріг вулиці, опинилися перед дідовим двором. Ворота на обійсті були розчахнуті навстіж. Без шапки, в одній сорочці, дід нагрібав дерев’яною лопатою сніг, рвучко кидав його під вікно, на ту місцину, куди нібито у його снах приповзав вовком вуйко Михайло і страшенно вив. Земля тут гаряче дихала, диміла, а сніг миттєво плавився, як віск. Усе подвір’я було давно вже очищене, тому дід тягав сніги із вулиці, але й вони не могли вгамувати страшного жару невеличкого клаптика під вікном.

— Доброго вам дня, діду! — кричу якось боязко із розчинених воріт. — Віншуємо вам щасливий Новий рік, аби… — І затнувся.

Слова якось здавили горло, в грудях охололо, бо не знав, що жадати… А Павло — мале, то й дурне — від чистого серця вигукнув:

— …І най під вашими вікнами завжди-завжди і цілий рік співають красні рожі!

І малий розцвів у такій блаженній посмішці, ніби його ощасливили пригоршнею лісових горішків. Дід втомлено випростався над лопатою, витер спітніле чоло і тяжко зітхнув.

— Дивіть, діти добрі, — навіть не привітавшись, кивнув головою на швидко в’янучий сніг. — Уже скоро місяць, як Михайло коченіє в землі, а все одно кожної божої ночі приповзає в обійстя і виє тут під вікном. Прощення собі благає. А земля горить під ним. Он, позирайте, неборята, як димить. Думав нині: знесу під вікно всі сніги світу і втихомирю цей гарячий клапоть у дворі, але моці уже немає, — скаржився дід, поволі добуваючи слова із розіпрілих грудей.

Колись здоровий, могутній, широкоплечий, він був тепер геть безпомічним.

Хай і не наділяв мене ласкою, як інших своїх онуків, але десь потайки в душі я завше гордився, що в мене такий сильний дід. Бувало, причаївшись десь у хащі неподалік Віщунки, я міг годинами стежити, як дід на своїх полях косить, оре, жнивує, править кіньми. Тоді виділося, що міць його не підвладна часові. І до болю хотілось бути таким сильним, могутнім, як мій дід. А тепер жаль сплинув і здавив серце — від мого колишнього могутнього діда зосталась тінь. Він я помітив, але не хотів вірити, почав гаснути ще минулої весни.

…З тих пір, відколи ми зустрілись з дідом на весняному полі, здається, пройшло й не так багато часу… Але з тодішнього діда Василя вже й половини не зосталося. Кинув на паруючу землю ще один оберемок снігу й припер лопату до стіни.

— А ви чого, діточки, прийшли? — спитав здивовано, немов вперше уздрів нас.

— Повіншувати вам. Нині святкують Новий рік, — зніяковіло відповів я.

— Ну то й віншуйте. Цікаво, що мені наврочите, — зійшов на ганок й, спершись на стіну, зацікавлено задивився на нас.

— Віншуємо вам, діду, щасливий Новий рік, аби-сьте малися у щасті, здоров’ї, гаразді! — вимовляю якось непевно.

— І най під вашими вікнами завжди-завжди і цілий рік цвітуть красні рожі! — уже зовсім бадьоро продекламував брат.

Дід мовчки зміряв поглядом Павла, а потім нагнувся з ганку й довго дивився, як під вікном дотлівають, паруючи, останки снігу.

— Файно, ой файно навіншували, — похвалив раптом весело. — Дуже полюбилося мені про рожі. Лише цікаво, чи дождуся, коли вони зацвітуть там, — показав рукою на обгорілий клапоть землі під вікном. — Ну, а тепер трішки почекайте, діточки.

Тут же обернувся, зайшов у хату. Довго барився, зате виніс повні жмені зім’ятих грошей.

— Файним віншувальникам і плата красна, — мовив, підійшовши до мене. — Ану, відкрий скоріше торбу, — проказав, тримаючи наді мною гроші.

Завбачивши таку велику купу грошей, я позадкував. Але дід притьмом схопив мене за плече й силоміць запхав у торбу зіжмакані купюри.

— Кажу, файним віншувальникам — плата красна, — підвищив голос. — Беріть, мені більше гроші не знадобляться.

Поспішливо дякуючи, ми, було, дали волю ногам, але оклик діда з ганку повернув нас з вулиці.

— Побудьте ще трохи в мене, — попросив тихо й втомлено присів на заледенілі східці.

— Зайдіть до хижі, бо простудитесь, — нараював я.

Дід байдуже махнув рукою й почав, ніби до себе:

— Я добре знаю, ти все чув, що творилося у хаті, коли забрав тебе до себе переночувати. Але я знав, що не заголосиш, нікому не розкажеш… Михайло тої ночі подався до бандерівців на Станіславщину, і я його похоронив. Уже майже два роки відмолював грішну душу, а він через стільки часу знову явився. І прийшов саме у ніч, після того, як ви були на моєму полі, де синок Андрій відчитував і напоумлював мене.

…На цей раз вуйко Михайло повернувся, майже не криючись. Ледве стемніло, зайшов у обійстя, без стуку відчинив двері і став на порозі. Дід, склавши побожно руки, чипів на колінах перед іконою богоматері. На рипіння дверей навіть не обернувся. Із заплющеними очима пристрасно шепотів молитву і бив поклони. Михайло кашлянув, перекинув за плечі автомат і зіперся на одвірок.

Дід по якомусь часі озирнувся і жодним порухом не видав свого здивування. Підняв знову до ікони обличчя і, наче з сином зовсім не розлучався, заговорив:

— Це вже два роки, як тобі дорогу вказав через Чортів хребет. І коли ти пішов, повернувся у хату, запалив перед ликом матері божої свічку і став на коліна, аби помолитися за грішну душу твою. Тільки-но вогник осяйнув ікону — я прошепотів: «Богородице, не карай його так тяжко. Змилостився над ним, обірви його життя скоріше, най не носить так довго по землі гріхи свої…» І тут на очах божої матері одна за одною спливли сльози і закапали, як дощ. Я погасив свічку, але богородиця продовжувала плакати, і я вже до самого ранку не міг її утішити й розрадити ніякими молитвами… Ось і тепер, поникай лишень.

Вуйко Михайло непевно відштовхнувся від одвірка, ступив у глиб кімнати, поклав руку батькові на плече й примруженим поглядом почав вдивлятися в обличчя божої матері. І його давно скам’яніле серце, яке, здавалося, не могло озватися й на найстрашніші видовиська, раптом лунко тьохнуло: з ікони дивилися очі рідної матері. Вуйко Михайло зблід. Десь усередині, глибоко під серцем, зажевріло неприємне, давно вже забуте почуття страху, і він спробував щось сказати, але ніяк не міг ворухнути омертвілими губами. Наче дитина, яка тільки-но пізнає світ, обережно простягнув руку до ікони, боязко торкнувся ніжного, благородного у своїй печалі обличчя жінки-страдниці, і пучки пальців враз обпекло її гіркими сльозами.

— Дурницю верзете, — промимрив вуйко Михайло, надсилу гамуючи страх і дивне збентеження. — Коли запалюєте свічку, ікона пітніє, а вам чудо привиджується, сльози якісь… Дивно, звідкіля ви тільки знаєте про них — сльози святі і грішні, — коли в житті жодної не пустили…

Дід, зітхаючи, підвівся з колін, дмухнув на свічку, присів на лавицю, обіперся ліктями на стіл і з гіркотою осміхнувся.

— Гм… м… м. Про сльози кажеш. На моєму місці, он і тепер, коли тебе знову побачив, не те що я, людина, а й камінь би заплакав… А ти кажеш…

— Я кажу, бо маю право останнього слова…

— Правду маєш, ти його чесно заслужив…

Син із батьком говорили спокійно, урівноважено, ніби йшлося про речі звичні для двох людей, які живуть душа в душу, ні на хвильку не відлучаючись один від одного. Однак щось страшне таїлося в тій непоквапливості й удавано мирній розмові.

— Роздягайся, сідай до столу, — запросив дід. — Тебе, не бійся, дрижаки беруть, чому не здивувався і не скімлю, як два роки тому, коли ти перший раз заявився…

Вуйко Михайло, не зважаючи на слова батька, зняв із себе верхню одежу, повісив на гвіздок кашкет, пригладив волосся й, мнучи заросле лице, довго і пильно дивився в дзеркало, але побачив тільки страшезну порожнечу, від якої віяло печерним холодом.

«Де ж моє обличчя? — подумав він. — Чому я не бачу його? Що сталося із дзеркалом?»

Похукавши, вуйко Михайло швидко витер рукавом спітніле скло, але власне відображення все одно не з’явилося. І раптом побачив, як у глибині дзеркала спалахнула краплина світла, на якусь мить запульсувала, а далі нестримно почала наростати, і в сяючому німбі зринув величезний птах. Він летів фіолетовим, як обличчя мерця, небом, спираючись на одно крило, а друге, перебите, тягнув за собою…

— Я так і знав, що він мене уже не залишить, — прошепотів про себе, відчуваючи, як все тіло починає нестримно знобити, й подався до сіней.

— Ти куди? — дід запитально підняв голову.

— Зараз побачите, — відповів вуйко Михайло й виволік із сінешньої темені німецький ручний кулемет.

— А це ти для чого?

— Не для чого, а для кого. Вам у дарунок, аби не було самотньо, — недоречно реготнув вуйко Михайло.

— На старість діти дарують батькам онуків, — зауважив дід.

— Цю радість, няньку, треба на старість заслужити… Навіть смерть — чесну і красиву теж треба ще за життя купити.

Недобрим поглядом дід обпалив сина й, ніби мовлені слова стосувалися зовсім не його, продовжив почату розмову:

— Так ось, бачу, ти не можеш зрозуміти, чому я не здивувався твоєму приходу? А тому, неборе, бо знав, чув серцем, що неодмінно повернешся… Ти боягуз і нікуди не дінешся від страху перед смертю, перед скоєним. Будеш, як вовк покалічений, повзати по землі і хапатися за соломинку життя… — проговорив зі злим хрипом дід.

— Ні, дорогий няньку! — спокійно відповів вуйко Михайло. — Я не боягуз. Я ваш гріх! Я той величезний камінь на душі вашій, який мусите нести до кінця життя. Адже, дорогий мій няньку, пам’ятаєте — часто колись говорили, що людина до останку днів, долею їй відведених, мусить спокутувати гріх свій на землі грішній. І тепер, няньку, — вуйко сплів руки і підніс до очей діда, — ми ось так намертво зв’язані один з одним. Я гріх, а ви творець мій. Куди не ступите — я слідом. І тільки один суддя нам може руки розкувати… — вуйко Михайло глянув у дзеркало.

— Господи великий! — дід завовтузився на лавиці, потім встав… — Господи великий! Михайле, про що ти говориш! Чому ми ніколи не можемо, як у людей?..

— Не я, няньку, цю бесіду заводив.

— Так воно, сину, так… Це мені розум паморочить на старість. Життя, будь воно прокляте, скотину із нас вчинило… Ти сиди, сину, пожди трохи. Зараз вечерю поставлю, — метушився по хаті з тарілками дід. — Підігрію ось їсти, а ти розказуй. Від мене, як і від могили, неборе, можеш нічого не таїти…

— Няню, а чи пам’ятаєте ви Дзьобака?.. Петра Дзьобака?.. — раптом спитав вуйко. — Я був тоді ще малим, коли ви його мертвим знайшли у нашому обійсті… Слабо пам’ятаю… Здається, ви дуже цімборували[9] з ним… Він часто нам помагав, багато помагав… Ви так його завше хвалили… А потім…

«Дзьобак! Що ж це мені вже вдруге нагадали власні діти про Петра?» — подумав дід й враз пройнявся холодом.

Дзьобак! Це слово вибухнуло в дідовому мозку й одразу затьмарило очі. Вперше у житті слово в його уяві матеріалізувалося в зримий образ — величезного сірого птаха із довгим і гострим, як караючий меч, дзьобом. І вже бачив, як розвалькувата птиця, спираючись довжелезними крилами об землю, сунеться по хаті на нього й, сміючись, торжествуючи, каркає.

Дзьобак! Як же його не пам’ятати! Аби Пастеляк у цю мить перетворився в найдрібнішу піщинку й пірнув під найглибші води океану, все одно не сховався б від страшної птахи.

…Ще в першу світову Василь Пастеляк виніс з поля бою пораненого односельця Петра Дзьобака. Виніс, ризикуючи життям, бо атака — було це в передгір’ях Альп — видихнулася, і ворог нещадно сік із кулеметів висоту, яку австріяки спробували взяти штурмом.

— Чим я тобі, Василю, віддячу? — спитав Дзьобак, коли Пастеляк приволік на собі до окопів знеможене тіло односельчанина.

— Аби-сьмо лиш вижили, то, може, потім, у скруті, десь і послужиш, — відповів Василь, дякуючи щасній годині, що все так добре минулося.

Петра відправили в шпиталь, а Пастеляк пішов далі фронтами до кінця війни.

Зустрілися вони після демобілізації по дорозі із Будапешта додому. Саме випогоджувалося на весну. Йшла вона по землі, як і люди, покалічена, голодна, змарніла. В полях, немов рештки мерців, дотлівали брудні копички снігів, по дорогах їх зустрічали знелюднілі хутірці, населені юрбами здичавілих котів і собак, а в небесах весь час супроводжували, відгодовані щедрими врожаями війни, зграї знахабнілого вороння. Чорні полчища птахів не полишали надії, що хтось із двох подорожніх десь впаде і більше не підніметься. Але катуни,[10] переживши за кілька років земне пекло, простували додому бадьоро, весело, не зупиняючись. Хай і немічна, квола, а все ж приходила весна, з кожним днем міцніло сонце, наливаючи молоді душі нестримною жагою життя. Кожен ніс одне у думці: «Найстрашніше позаду, а попереду, коли не кращого, гіршого вже не буде».

На перехресті вулиць, як увійшли в село, бойові побратими обнялися. Тоді Петро Дзьобак твердо промовив:

— Василю, я не забув про твою просьбу, пам’ятай про це завжди.

— Яку просьбу? — спитав здивований Пастеляк.

— Про те, що я твій слуга вічний.

— Ганьбися, Петре, про таке говорити.

— Не мудруй, Василю, ти спас моє життя, і воно тепер, не забувай, до останку належить тобі.

— Не заговорюйся, бо скажеш комусь, люди подумають, що на фронті нанюхався газів і здурів.

— Затям собі, Василю, одне: коли потрапиш у скруту, зови мене.

— А як же тебе кликати, Дзьобаче? — з хитринкою спитав Пастеляк.

— Зовсім просто: ти подумай про мене, дуже так подумай, і я одразу з’явлюсь, — Дзьобак загадково усміхнувся.

На цьому побратими поручкались і з миром розійшлися по домівках.

Невдовзі Пастеляк оженився. Дівчину вибрав небагатого достатку, зате смирну, вродливу, ладну для хати й людей. Батько давно вже напитав для Василя в сусідньому селі дочку поважного газди, й вибір сина чорною кров’ю зануртував у серці старого Пастеляка.

— Раз батьків хліб не навчить, як треба жить, то хай від свого здохне, — сказав перед весіллям старий і відрікся від сина.

Було б це за інших часів, Василь, не роздумовуючи, німо підкорився б батьківському наказу, але тепер, коли усякого горя набачився на війні, добре відав ціну кожної крихітки людського щастя.

— Файна, няню, ваша трава, та не для мого коня, — сказав тоді батькові у відповідь Василь і наостаток все ж таки попросив бодай згарище біля Петахів.

— Ой, ні! — відрубав старий. — В тебе ж, неборе, зараз більше щастя, як розуму. Отож, хай попелище тобі завжди нагадує, що у житті є ще тверезість, яку ніхто не любить, бо вона гірка.

Петро Дзьобак теж не вельми на долю жалівся. Сім’єю обзавівся, а біля неї і статки якісь вродилися. Час ішов, і давня умова давно уже заблудилася в пам’яті Пастеляка. Але в якусь весну захворіла жінка і Василь вийшов орати з найстаршим сином — семирічним Андрієм.

День був погідний, теплий. У чистій синяві молодого весняного неба радувалися птахи, над розігрітою землею мерехтіло ніжне марево. Виділося, кожна травинка й комашка, розбуджена теплом, віншувала Пастеляку доброї удачі. Малий понукував батогом корови, а Василь ішов за плугом, й невідомі досі почуття не полишали його. Здавалося, десь у серці звило собі гніздечко щастя і весь час тихо співає, осяваючи його і надовкружній світ. Два роки, немов кріт, рився він перед цим у шахтах Аргентини, аби вернути борги за хату і прикупити невеликий окраєць землі у вгодованій долині перед Віщункою. Хто із сельчан тут бодай крихітний наділ мав, вважався уже не просто таким собі звичайним чоловіком, а порядним газдою. Це тішило Пастеляка, гріло ізсередини, ростило гордість. І, згадуючи гнів батька, не без вдоволення міркував: «Не туди дорога до щастя, куди люди справляють, а куди доля поведе».

До обіднього сонця жодна птаха ще не долетіла, а малий вже ледве волочив ноги. Із жалем і болем дивився Пастеляк на змучену дитину. Але що вдієш: у ногах правди нема — земля достигла, просить плуга, треба орати. Дійшовши до кінця поля, Василь велів малому зупинитися, вийняв плуг із борозни, кинув худобині трохи сіна й присів із сином на межі перепочити. Андрійко одразу розімлів, знеможено опустив голову й зробився таким безпорадним і нещасним.

— «У кого б зараз помочі напитати? — подумав Пастеляк. — Геть зажену дитину». І раптом — він ніяк не міг збагнути, як це сталося, — хтось невидимий, але явно чутним голосом сказав над вухом:

— А чого не зовеш мене?

«Дзьобак?! — подумав Пастеляк. — Це ж він колись мене нараював покликати його. А де він зараз?! Де Дзьобак?! Напевне, теж десь оре». Й усміхнувся давнім, наївним запевненням Петра.

Коли це глянув, а з тамтого поля простує межею до нього Дзьобак. Петро з’явився несподівано, немов із-під землі випірнув.

— Добрий день, газдо Василю! — привітався звично, наче тільки вчора бачилися.

— Дай боже й тобі, Петре! — піднявся із межі Пастеляк. — Куди правиш?

— До тебе, газдо. Ти ж кликав. Хіба ні?

— Я? — здивувався Пастеляк.

— Ти, ти щойно думав про мене. Я довго чекав. Міркував, що й забув про нашу умову. Хотів, було, вже нагадати, але, на щастя, ти сам…

— І що тепер збираєшся чинити?

— Будемо орати, а малого відправ додому, хай спочине дітвак.

Наколи впорали царину, Пастеляк розіклав на краю останньої борозни їжу, дістав із воза корчагу вина, й повечеряли. Випили по одному кухлю вина за те, що вчасно зорали, випили по другому, аби щасно родилося, по третьому… Веселун хміль дуже швидко вигнав із Пастелякової голови острах, вагання, сумніви, які посіяв своєю появою Дзьобак, і він спитав:

— Петре, тільки не таї переді мною нічого — ти направду почув, як я тебе кликав у думках?

— Істину говорю тобі, газдо. Я само збирався в саду порядкувати, коли почув, як ти подумав про мене.

— Ну, але як, як ти про це дізнався?

— Не можу тобі й сам пояснити, — сказав розгублено Дзьобак. — Але знаю лиш одне: страшна, невимовна у мені сила. Відаю ще й про те — належить вона тобі. І як з нею поведешся — таке життя і долю собі настараєш.

«Господи, одубів би-сь, нечиста сило», — подумав Пастеляк про себе. І Дзьобак враз схопився із землі, розкинув руки, немов для польоту, й застиг. І тут на грудях Петра, на шиї, плечах миттєво спалахнуло гілля, почало вільно розростатися врізнобіч, вкриватися зелен-листом, й за якийсь час над Дзьобаковою головою зашуміла велетенська крона дуба.

— Петре, що з тобою! — заволав перестрашений Пастеляк.

Дуб-велетень зітхнув, в одну мить пожовтів, скинув із себе листя, скинув гілля, і з товстого стовбура знову постав Дзьобак.

— Петрику, господи, Петрику, що з тобою сталося?! — обмацував Пастеляк з ніг до голови Дзьобака.

— Газдо, не фіглюй. Говорив тобі, що в мені страшна сила і належить тобі. Тому добре подумай, як вестися з нею… А то ще з п’яної голови спаде тобі на гадку, аби я став змією. Не ручаюся за себе — можу тоді й укусити, — мовив недвозначно Дзьобак.

Орали вдвох, косили, врожаї красні збирали… Василь кілька разів пробував натякнути: мовляв, відробив своє, Петре, на цьому й спасибі. Проте Дзьобак відповів:

— Аби, Василю, не ти, кістки мої уже б дотлівали на чужині. А так топчу ряст, радуюся сонцю — то й тобі мушу віддячувати.

І тут Пастеляка мало-помалу почав точити шашіль, вкрадалися в душу сумніви різні, думки непевні зароджувалися. А очі все ловили, яка ж дрібненька його нивка у долині біля Віщунки в порівнянні з полями інших газдів. І маючи таку страшну силу, Пастеляк чогось вичікує.

— Газдо, знаю, гризуть тебе думки, а мені й не признаєшся, — сказав якось Дзьобак. — Я добре про них знаю, але все ж таки чекаю, коли…

— Маєш правду, Петре, — щиро зізнався Пастеляк. — Думаю собі не раз: володіємо такою силою, а розтринькуємо на дрібниці. А міг би зажити, та ще й як. І тобі би незле біля мене велося. Грошей би нам, багато грошей! — виклав свої наміри Пастеляк і аж злякався: що ж відповість Дзьобак?

Той вислухав мовчки, з камінною незворушністю подивився на Пастеляка і спитав:

— А як ти мислиш, де їх дістати?

— Почім я знаю, — стенув плечима Пастеляк. — У тебе ж сила — має бути й розум.

— Вбити когось заради грошей — гріх.

— Неспасенний гріх, — згодився Пастеляк.

— Розбити банк — треба їхати до Будапешта. А чим це може скінчитися?

— Погано може скінчитися.

— Тоді що маємо діяти?

— Я придумав таке, — почав обережно Пастеляк, — на полонині Трумбеті випасають вівці найбагатші газдове. Сам туди недавно їздив. Очі не можуть накохатися — така красна маржина. Потойбіч полонини — румунська границя. А якщо кілька отар перегнати? Чув, що румуни файні гроші за вівці платять?

Дзьобак сприйняв ці слова спокійно, як і належить слузі, тільки нагадав:

— У твоїй, газдо, волі моя сила. Як з нею поведешся — таку й долю собі настараєш. Ніколи не забувай про це.

І Дзьобак вмить звіявся, немов краплина води у спекотному повітрі. А наступного дня навколишні села сколихнула страшна вістка — вночі із полонини Трумбети невідомі зігнали половину найкращих отар і зникли, як під землею. Жандарми разом із пастухами кілька днів нишпорили по лісах, горах, узворинах, обійстях, та злодії не зоставили по собі найменших слідів. Отари неподалік румунської границі немов знялися у небеса. Але подібне нікому й на гадку не могло прийти.

Пастеляк саме полуднував, коли в обійстя нагодився з двома жандармами старий ватаг. Обійшли хлів, нишпорили по двору. Василь, щоправда, тримав шістьох овець, та пастух не розпізнав серед них жодну із вкрадених. Сів на порозі хати, обхопив голову руками і застогнав.

— Все життя я мучився, ні літом, ні зимою божого сонця не видів, відривав від себе і дітей останні крихти, аби спомогтися на якусь хатину, худібку і хоч на старість спізнати людського життя, а тепер все пропало… Моя сивина зганьблена, моя старість розтоптана. Боже, що мені вдіяти, куди податися?! Як поверну збитки?!

— А що, вуйку, це справді багато? — запитав насторожено Пастеляк.

— Ой, багато, сину, багато. Аби розплатитись, мені мало продати ще й не народжених онуків і правнуків аж до десятого коліна, — сказав тяжко ватаг.

— Як же це сталося? — почав вивідувати Пастеляк.

— Як сталося? Біда ніколи, добрий чоловіче, не дає про себе знати, — почав розповідати старий. — Під вечір зігнали отари, подоїли й полягали спати — як мерці. Такого ще ніколи не було, аби не тільки сторожі, а й навіть собаки за всю ніч не подали голосу. Вранці нас розбудили газдове — прийшли за сиром, — а половина овець гейби і не снилася…

— І перед тим нічого такого не запримітили, аби в око запало? Ну, перед вечором, може, вдень?

— Та ні. Жодної людської душі не з’являлося в тоту днину.

— А може, звірі якісь. Один, два… Всяке ж могло бути, що на перший раз і не подивувало б, — настійно підказував Пастеляк.

— Ой, почекайте!.. — похопився ватаг.

Думками повільно увійшов у себе й почав обережно промацувати хвилину за хвилиною злощасний день. Дійшовши до обіду, сплеснув руками.

— Птиця! — крикнув. — Птиця! Як теперішнє сонце, бачу: на полуденок із долини прилетіла на полонину величезна птиця. Мій старший син, пам’ятаю, ще сказав: «Няню, дивіться, що за дивне сотворіння з’явилося у небі — крилища, як у дракона». А я позирнув і сам зачудувався, бо ще, відколи живу, такого не бачив. Птиця ж політала, політала над горами і зникла. Відтак, видиться мені, вродилася ще раз на заході сонця. Але при чім тут це?

— Це я так, до слова, — сказав Пастеляк. — Просто іншим разом, коли бачите таке чудо, не полінуйтеся зняти із плеча гвера й стрільнути. Аби душі спокійніше…

Коли жандарми з ватагом покинули обійстя, Пастеляк зайшов у хату й пошепки промовив:

— Це він, Дзьобак. Господи, що в нього за сила! Скам’янів би там, де стоїть!..

Сказав останні слова й забувся на цій мові…

Минали дні, а від Петра — жодної вістки. Тут вже сполошилася й сім’я. Прибігла Дзьобачка, впала на коліна перед Пастеляком.

— Василю, змилуйтеся, де запропастили Петра, куди поділи батька від дітей?!

— Ганно, не мороч мені голови, відкіля я знаю, де Петро дівся. Ачей, не засолив його у бочці на зиму, — відбивався правдами й неправдами Пастеляк. — Ти ліпше пошукай у котроїсь вдовиці…

А сам аж почорнів за той час. Якщо вбили Петра — біда невелика, але коли упіймався і викаже? Якої тоді заспіває!

— Гей, Петре, Петре! Де ти дівся, по яких світах тебе носить? — якось гірко подумав Пастеляк на самотині.

— Я тут, газдо! — почувся голос.

Пастеляк оглянувся — перед ним стояв Дзьобак. Худющий, аж вилиці світяться.

— Де ти був так довго?! — спитав переполошений Пастеляк.

— Газдо, я ж вам казав, — мовив докірливо Дзьобак, — добре міркуйте, що говорите. Коли я переходив румунську границю, ви наказали: «Скам’янів би там, де стоїть!» Я став скелею, то й чипів досі. Щастя, в добру годину покликали, бо пограничники уже хотіли під мене динаміт закладати. Ви хіба не знаєте страхопудів румунів? Границя чиста, рівна, спокійна, а тут раптом скеля виросла.

Далі Дзьобак зняв із себе бесаги, перекинув їх — і на стіл посипались пачки грошей…

— Ну ось, газдо, твої наміри збулися. Тепер можеш хоч і все скупити, — сказав полегшено і кинув пусті бесаги під ноги Пастеляку.

Василь, як осліплений, підійшов майже навпомацки до столу й почав тремтячими руками перекидувати туго перев’язані пачки… Але що це? Йому здалося, що на синіх банкнотах відтиснені портрети якихось немовлят, дітей — голубооких, чорноволосих, білолицих, смаглявих… І тут згадалося: «Аби розплатитися, мені мало продати ще й не народжених онуків і правнуків аж до десятого коліна».

«Яка дурниця може привидітися перестрашеному чоловікові», — усміхнувся подумки і глянув на Дзьобака. Той сидів біля дверей на ослінчику й перебирав невеселі думки.

— Петре, а як тобі вдалося так зникнути? Як ти худобу перегнав невидимо для всіх? — запитав Пастеляк.

— Хіба це має тепер значення? Може, по небу, а може, і під землею, — відповів, зітхнувши, Дзьобак.

— А чого ти журишся?

— Всіляка дурниця лізе в голову. Ось ніяк не полишає мене думка, що ти, газдо, десь із п’яної голови забажаєш, аби я став змією. А я тоді справді можу вжалити — біди не обберешся, — сумовито похитав головою Дзьобак.

— Згину… — спересердя хотів, було, вимовити прокляття Пастеляк й плеснув себе по роту.

— Дивись. Як собі хочеш… — байдуже сказав Дзьобак і вийшов з хати…

По недовгім часі смирненька крихітка Пастелякового поля, жадібно пожираючи межі, почала роздаватися вшир і впоперек, все далі відтісняючи до Віщунки дрібні царини. Тепер Василь кожного свята і неділі посідав у церкві місце на передній лавиці — серед найповажніших газдів. Все йшло, хвалити Всевишнього, йому на руку. Одна тільки біда — Дзьобак. Він, як тінь, як відлуння Пастелякового голосу і думок, невідступно простував за своїм газдою.

— Петре, маю чомусь таке відчуття, що якби в мене блискавка вліпила, потрапила би одразу і в тебе — аби-сь і стояв на віддалі в сотню кілометрів, — якось зізнався Пастеляк.

— Може бути. Все може статися, газдо, — ухильно відповів Дзьобак.

Думка позбутися Петра теж настійно чатувала на Пастеляка при кожному кроці. Доки тримався непевно на ногах, сліпа відданість і покірність Дзьобака тішили, радували. Та як тільки відчув себе на землі твердо — страшна Петрова сила почала лякати. Легко сказати — позбутися. Але як?

— Петре, багато добра ти вчинив мені, — почав якось Пастеляк, покликавши Дзьобака після служби до себе.

— То все, газдо, пусте. У мені сили закладено на далеко більші діла, а то брудне й дрібне… — відказав Петро.

— Ой не говори. І сам не знаю, кому за все дякувати — Всевишньому чи… — Пастеляк сплюнув й перехрестився.

— В кого з них більше віриш, тому й свічку став, — порадив безпристрасно слуга.

Пастеляк недовірливим поглядом зміряв Дзьобака й продовжив:

— Задумав я одну справу. Поки що не наважуюсь довіритися тобі. Але треба знову грошей, багато грошей!

— Вбити заради грошей людину — гріх, — сказав Дзьобак.

— Неспасенний гріх, — згодився Пастеляк.

— Розбити банк — треба їхати до Будапешта. А чим це може скінчитися?

— Погано може скінчитися.

— Тоді що маємо діяти?

— Треба знову летіти на полонину, — порадив Пастеляк. — Тільки не сьогодні, — застеріг одразу. — Неділя божа — великий гріх візьмеш на душу.

Петро вийшов з двору, Василь хутко переодягнувся й потайки від цікавих очей подався стрімким кроком на полонину…

Птах з’явився у небі, тільки-но у далеких долинянських селах дзвони сповістили про полудень. Величезний, ширококрилий, спокійний, він, бачилося, не летів, а неспіхом йшов небесами, пильно обдивляючи навколишні овиди. Так, бувало, кожної неділі, після обідньої служби в церкві, виходили на свої поля газдове, аби потішити серце красними обіцянками на врожаї. Тоді вони, подібно птахам, здавалося, теж знімалися над землею, і душі їх, радуючись, пливли світло-білими хмаринками високо-високо.

— Дивись, не прозівай, — пошепки наказав синові ватаг.

Молодий вівчар, причаївшись у густому ялиннику, пильно тримав око на мушці гвинтівки й усіма святими підкликав у думках птаха ближче. Однак, роздивившись довкола, над самим вершком Трумбети птах несподівано різко повернув й сплив під хвилі гір.

— Він прилетить, — заспокоїв старий сина. — Як тільки заходитиме сонце, неодмінно повернеться. Ти тільки будь на сторожі.

Чуття не підвело старого ватага. Не встигло сонце торкнутись небокраю, як на його червоному від втоми чолі зійшла темна краплина. Минула хвилина, друга… І над верхівкою Трумбети застиг птах. Довго висів у повітрі, а потім стрімко кинувся вниз.

Гримнув постріл, і на все велетенське вечірнє небо пролунав болючий людський зойк. Птах, кілька разів перекинувшись над самою землею, все ж зумів утриматись на одному крилі. Описав над полониною півколо, а потім зібрав рештки сил у правому крилі і, конвульсивно б’ючи ним, полетів у долину, через усе небо тягнучи за собою кривавий слід.

Ватаг глянув на сина, яким від побаченого било, немов у пропасниці, й буденно сказав:

— Не бери тяжке до голови. Це не твій постріл його підкосив…

На світанні Пастеляк вийшов на двір й одразу дався до колодязя, аби вчерити свіжої води для пійла худобі. Повісив відро на дзьоб журавля, схопив його за шию і тут почув стогін. Озирнувся — під дверима хліва лежав закривавлений Дзьобак, тримаючись правицею за серце. Замість лівої руки безпомічно звисало перебите велетенське крило.

Без усякого страху й здивування Пастеляк підійшов до хліва, зупинився над знекровленим тілом Дзьобака. Петро розплющив очі й прошепотів:

— Газдо, швидко, швидко… накажи… Накажи, аби крило стало рукою… Це у твоїй власті… Люди… що повідять люди…

«Дзьобаче, стань нормальним чоловіком, чуєш?» — зібравши силу волі, подумав Пастеляк.

Перебите крило на очах зів’яло, натомість з’явилася скалічена рука.

Дзьобакові полегшало. Зітхнув, наче скинув із себе неймовірно тяжкі кайдани. Підтримуючись правою рукою, напівпідвівся й сів, припершись до хліва.

— Ось і помираю, газдо.

— Що з тобою? Що сталося, Петре? — удавано злякався Пастеляк.

Але артист з нього був поганенький, очі бігали, як навіжені, сюди-туди — виказали все.

— Господи, рука покалічена, рана невелика — заживе, — почав вовтузитись біля Дзьобака.

— Облиш, газдо, — спокійно сказав Петро, — і слухай: біда не в рані. Я видихнув із себе уже всю силу, що була у мені, аби долетіти. Я пустий, зовсім безсилий і тому помираю.

— Хто б міг подумати, що станеться таке! — у відчаї схопився за голову Пастеляк.

— Не притворяйся, газдо, — перебив Дзьобак. — Я все прекрасно відав, що ти задумав, і пішов на це при здоровому розумі, бо ти, Василю, далі міг начинити великого зла на землі. Тобі була дана велика сила, але ти не зумів нею розпорядитись. І я радий, що це сталося так скоро. Бо в мене, газдо, були величезні вільні крила, але тяжким виявилось для них твоє мертве небо.

Пастеляк не поскупився на похорони слуги, справив гучні поминки… Невдовзі на могилі й парадний, вицифруваний казковими птахами, залізний хрест поставив. А ще більший хрест наклав на свою пам’ять. І коли через якийсь час у голодний рік Дзьобачка прийшла найматися на жнива, бо малі роти з голоду пухли, Пастеляк витурив її за ворота.

— Досить, уже мені наслужилися! — крикнув жінці вслід і з люттю закрив ворота.

Жона Василя, Калина, вночі, коли чоловік грав з газдами за ситим столом у карти, нагрузилась із сином Андрієм мукою, солониною і все це принесла до вдовиці.

— Калинко дорога, — сказала тоді Пастелячці вдовиця, — сонце, майже, світить у небі лише тому, що на світі ще живуть такі люди, як ви. А він, чоловік ваш, дуже тяжкий гріх має на душі. І не буде йому спокою ні на цьому, ні на тому світі. Таких, як він, і земля до себе не прийме — навіть мертвих викидує із свого святого лона…

Дзьобак! Птах, тягнучи кривавий слід за собою по хаті, підійшов зовсім близько до діда, довго вдивлявся йому у вічі і мовив пророче:

— Ось видиш, Василю, покалічило твоє небо мої крила, у землю загнало, а тепер впало і на тебе…

І розчинився птах у дідових очах.

— А чого ти питаєш про Дзьобака? — змученим голосом звернувся дід до вуйка Михайла.

— Кажу, я його дуже слабо пам’ятаю, — роздумливо сказав той. — Але нещодавно, перед світанком, коли нас мали розбити, він мені приснився. Ніби опустився з чорного неба у подобі величезної птиці, потормосив мене крилом і сказав: «Вставай, небоже Михайле, бо тут дораз буде велика біда». Я прокинувся… І тут же відчув, як хтось метнувся від мене — тільки вітром війнуло в лице. Я почекав… Потім знову ліг. Але тут така тривога мене охопила, що вже ніякий сон не ліз в очі. Мусів вставати. Не мав чим дихнути… Виліз із бункера… Пішов до потоку… Я ще тоді не знав, що довкола засада. Уявіть собі, няню, я пройшов скрізь непоміченим, непочутим… І ось тільки спустився до води, як почалося страшне… Кого побили, кого зловили… Жодна душа не вилетіла із капкана. А я, як видите, цілий перед вами… І все через той сон із Дзьобаком…

«Господи, — подумав дід. — Дзьобак мені служить ще й по смерті. Яка велика сила і вдяка у нього! Летить із того світу і дітей моїх рятує. Але ліпше би ти був, Петрику, цього не робив… Так ліпше би було. Боже великий, прости і помилуй».

— Ось тому, няню, я й питаю про Дзьобака, — мовив далі вуйко Михайло. — Як же він міг прийти у мій сон, коли я його слабо пам’ятаю?

— Петро… Дзьобак Петро був дуже вірним цімборою, — сказав глухо дід. — Жаль, що так рано номер. Коби знати, що так життя повернеться, беріг би-м його, як сльозу…

Вуйко Михайло глянув мимоволі у дзеркало. Як і сподівався, птах був там — він тяжко летів, несучи на крилах мертве небо, яке весь час давило його до землі…

— Михайле, вислухай мене!

Дід раптом схопився із-за столу, вийшов і став перед сином.

— Я твій отець і, навіть смерті бажаючи, не хочу зла, — засокорив дід. — Не думай, сину, що смерть — це найбільше зло на землі. Є ще страшніші муки, і смерть від них — єдине спасіння і втіха…

— Я знаю, чого ви волієте, — сказав, незворушно дивлячись у дзеркало, вуйко. — Вам невтямки, чому, коли мене не вбили, сам не застрелився. А що я вдію, коли мене куля не бере. Сам ліз на погибель, а смерть тікала… Якийсь невидимий добрий ангел весь час оберігав, рятував мене. Стількох перебили, що й лічити забув, а мене незрима рука затуляла… — Того ж дня, коли нас розбили, — вів далі розмову, — хотів себе застрелити. І пішов лісами, аби підшукати місце, де мене ніхто не знайде і не поглумиться. Півдня йшов, доки зупинився. А потім став на горі, аби востаннє глянути на світ. І раптом побачив, як у долині, такій самій, як біля Віщунки, оре хлопець із молодою дівчиною. І повиділося мені, що відколи світ білий, так красно ще не світило сонце, не співали птахи, ніколи ще не зеленіли дерева, як тої миті. А вони орали. Хлопець часто зупинявся біля борозни, ловив дівчину і цілував серед поля. А коні, відвернувшись, спліталися шиями і теж цілувалися. І всі були такі щасливі, що я аж закричав. Спершу хотів збігти в долину, перестріляти і закоханих людей, і люблячих коней. Бо ж чому, чому, коли мені так нестерпно тяжко на душі, хтось має бути щасливий на цій землі, хтось може любити і думати про день прийдешній?.. — Вуйко тяжко зітхнув, сумно усміхнувся. — Але якась невидима сила відвела мою руку від чужого щастя…

Він встав із-за столу, підійшов до дзеркала. Вдивляючись у глибину срібного скла, продовжив:

— Замість того, аби покінчити із собою, мені раптом дико захотілося жити. Аби теж отак орати, когось любити і щоб мене хтось любив. Не повірите, але й сам не відаю, як дійшов додому. Тиждень дерся через хащі, гори, а в очах мені усю дорогу цілувалися молоді орачі, спліталися шиями коні… Коли схопився, увидів на обрії Віщунку і, вже не думаючи ні про що, дався до неї. Але й тут спокою не знайшов. Весь час переді мною оте поле. Господи, коли б сила і воля, я видавив би собі з голови в’єдно із очима оту закохану пару орачів і щасливих коней. І те найсвітліше на землі сонце, і тих найспівучіших птахів, і ті найзеленіші дерева — теж видавив би з очей і тоді би вже спокійно застрелився.

Виговорившись, вуйко полегшено зітхнув, наче скинув величезний камінь, котрий довго з непомірними муками носив на собі.

— Ну, що ж, сину, раз твердиш, що ти гріх мій і доля уже до смерті зв’язала наші руки, то мусимо змиритися, — сказав покірно дід. — Я передчував це і підготувався.

Встав, підійшов до шафи і взявся відтягати її.

— Поможи мені, — попросив.

Вуйко байдуже підставив плече й штовхнув. Заскрипівши, шафа посунулась на середину хати. Дід дістав з-під ліжка австрійський багнет, застромив у шпарину між дошками й вправно відчинив вхід у потаємний погріб. Вільгістю і пліснявою дихнуло із підземелля.

— Палаци мені не настарали за життя, але могилу викопали гарну, чистеньку й, головне, затишну. Не один бідолаха мрець позаздрив би… — підсік вуйко Михайло.

— Що вдієш? Людям будують, а звірам риють, — не залишився в боргу дід.

Коли вуйко влаштувався у погребі і шафа знову стала на звичне місце, дід, знемагаючи від цікавості, підійшов до дзеркала.

«Чого ж це так пильно весь час у нього задивлявся син?» — непокоїла думка. Підніс лампу, освітив позолочену раму. І тут рука здригнулася. У глибині дзеркала, немов у велетенській скляній клітці, бився величезний птах. Якась невидима сила давила на нього, і птах, гамселячи по незримих стінах, намагався вирватись із дзеркального полону, наздогнати когось, хто зникав перед його очима удалині…

«Бідна птахо, яка ти нещасна, — подумав дід. — Як же тебе випустити? Але почекай!.. Чи не Дзьобаком ти будеш?» — майнув страшний здогад.

Зняв зі стіни дзеркало, вийшов з хати. Зупинився перед зрубом колодязя, роззирнувся і, не довго думаючи, кинув дзеркало у темну глибину. Вода в колодязі злякано скрикнула, потім зашипіла, а ще по якомусь часі забулькотіла і спалахнула синім-синім полум’ям. Цей ледве видимий вогонь тихо, холодно палахкотів всю ніч, а на світанку дід побачив, що вода в колодязі зникла, оголивши обвуглене дно.

Наступної ночі вуйко Михайло, вибравшись із підземелля, одразу глянув на стіну, де висіло дзеркало.

— Куди воно ділося? — запитав стривожено батька.

Дід, не лукавлячи, розповів усю правду.

Вуйко розчаровано помовчав і з гіркотою сказав:

— Ви домоглися, няню, свого. Настає кінець… Тепер мене уже справді ніхто не порятує, ніякий ангел-хранитель не відведе біди…

… — Ось так ми й почали жити удвох з Михайлом, — сказав нам тепер дід. — Я під сонцем, а він — під землею. Кожної ночі вилізав з погребу і ми не могли наговоритися. І що мене дивувало — Михайло згадував тільки пережите і ніколи не питав, що твориться зараз у селі… Минали дні, тижні! Я мало-помалу, взявши гріх на душу, переповів йому про все, що творилося на білому світі: як відібрали від мене землю, а ваш батько ще й помагав… Він не хотів вбивати вашу матір! — раптом схопився дід, але тут же посковзнувся на східцях й сторчма полетів на двір. Одразу ж піднявся й, навіть не обтрусившись від снігу, приклав руку до серця і почав нас запевнювати: — Клянуся, діти, він зовсім не мав на думці стріляти в матір. Навіть і на вітця б не пішов, але зовсім здичавів. Дивився на душевні муки, як мені тяжко за землею, за худобою відібраною, і ще більше лютів… А того вечора Михайлові тридцять минуло. Я на свою голову дав йому вволю напитися і сам мертв’яком зліг. Не зміг вберегти його, бо не чув, коли виліз із підземелля і пішов до вашого обійстя зводити з вітцем рахунки. Пішов та й навіки…

Дід закрив долонями обличчя й заплакав. З усього видно було, що йому зовсім не жаль матері. Серце волало за вуйком Михайлом. Пригадую, на маминих похоронах дід не пустив жодної сльози, а тепер аж здригався від плачу.

Павло широко розкритими очима дивився на ридаючого діда, потім підійшов до нього, боязко погладив його по руці і тихо запитав:

— Дідику, вам дуже боляче? Хочете, я вам ще повіншую. Лиш не плачте… Ось візьміть, — і простягнув дідові жменю горіхів, дарованих тіткою Йоланою.

Дід вмить стих. Видно, слова дитини його вразили. Ховаючи від нас погляд, він пригорнув Павла до себе і промимрив:

— Спасибі тобі, дорогий онучку… Чим я тобі віддячу за такий дарунок?

У цей час, хоч над селом висіло морозне безгоміння, з вулиці у двір увірвався вітер. Тягнучи за собою шлейф снігової пилюки, він закрутився білим веретеном серед обійстя, завив тужно і впав, востаннє схлипнувши, дідові під ноги — якраз на випалений клапоть під вікном. Земля невдоволено зашипіла, обдавши нас парою і димом. По двору рознісся чудодійний запах не то ладану, не то квітучої липи. Дід вдихнув глибоко повітря, довго пробував його на смак, потім сумно сказав:

— Як файно пахне… Придобритися хоче, прощення благає від вас.

— Хто? — запитав я.

— Михайлова душа, — відповів спокійно дід. — Це вона тепер вітром прилетіла… Мене весь час давить… А з вами, бач, липою заговорила, ладаном себе хоче освятити… Майже прощення просить від вас, дітки…

— Вуйку, ми вам прощаємо, не мучтеся… — сказав Павло, нахилившись над самим згарищем. — Спіть собі спокійно у землиці, чуєте, не мучтеся так… Ми прощаємо…

— Ти що, здурів! — хапонув я за барки Павла і відтягнув від димлячої землі. — І ви, діду, таке страшне перед дітваком скажете, — розсердився я. — Хіба мало Павло наляканий…

— Але це правда, Митрику… — похитав головою дід. — Тої ночі, коли Михайло вбив вашу маму, прибіг до хати, розбудив і каже: «Но, дорогий няню, тепер уже все — мені кінець». «Що сталося?» — запитав я. «Вранці почуєте, а зараз подивіться у вікно». Я виглянув. За селом кервавилось півнеба. «Це місяць горить, — пояснив вуйко Михайло. — Тепер і небо буде проти мене». «Михайле, ти вже зовсім здурів, — сказав я. — Розкажи, де був, що наробив?» — «Людськими словами того не переповіш, дорогий няню, — відказав він. — Тікаю на Чортів хребет, аби там свій уже нарешті переломити. А до вас прибіг просити, аби поховали мене біля матері. Я знаю, коли буду біля неї, вона мене відмолить, мамка заступиться за душу своєї дитини…» Далі схопився і за поріг. І вже із сіней крикнув: «Честуйте Андрієвих дітей, я ще від них відпрошуся». І зник у кривавому півнебі.

… — А тепер, дорогі діти, час уже додому, — сказав лагідно дід і підійшов до Павла.

Зняв шапку з його голови і ніжно погладив по білявому чубчику.

— Вилитий Михайло у дитинстві, — промовив тихо. — Віншувальник дорогий.

Подякувавши, ми рушили на вулицю, але тут дід несподівано окрикнув:

— Пождіть лиш, діти!

Зупинилися. Дід вскочив у хату і через кілька хвилин, як і перед цим, знову вийшов із жмутком грошей. Опиратися було несила. Зіжмакані купюри знову засунув у торбу.

— А тепер повіншуйте мені легкої смерті! — вичавив із себе одним подихом.

— Ви що, діду?! — я отетеріло глянув на нього.

— Повіншуйте, повіншуйте — так мені буде легше, — мовив зовсім спокійно і якось навіть байдуже.

Павла за язик не треба було тягнути.

— Віншуємо, діду, аби під вікнами вашої смерті завжди, завжди і цілий рік співали красно рожі, — бовкнув брат.

Недовго роздумуючи, я з усієї сили ляснув Павла по потилиці. Той аж зіщулився.

— Не бий його, — перехопив мою руку дід. — Він дуже гарно вміє віншувати.

Попрощавшись із дідом, ми вийшли на вулицю.

— Ой, неборе, дістанеться нам від баби, коли прочує, що заходили до діда віншувати, — мовлю Павлові. — Завжди ти мене до якоїсь біди наведеш…

Проте він, понуривши голову, мовчить. Далі сповільнює кроки, зупиняється і, благально дивлячись на мене, раптом каже:

— Ходімо до мами… Повіншуємо їм. Вони чекають нас… Я знаю, мама ждуть… — І тягне вже за руку у бік кладовища.

Ой, і нагородила мене доля цим дивакуватим братом. Завжди щось нелюдське прийде йому до голови. Хоч і серджусь на його ненормальну забаганку, але сльози підступають до очей.

— Ходімо, я дуже прошу тебе, — хникає Павло. — Увидиш, мама такі раді будуть…

— І не кажи, їм тільки й радіти від твого віншування. Вони і сонця не чують, а ти… — дивлюся з осудом на брата. Але далі беру його міцно за руку і, картаючи уже себе, як то нині, у великдень народження Нового року, мені самому не прийшло на гадку провідати могилу мами, прямуємо до кладовища.

— Диви, хто йде, — штовхнув мене Павло ліктем й кивнув на узгірок.

Від лісу, згинаючись під в’язанкою хмизу, йшла, тонучи в глибоких снігах, Марія Васильцюня.

— Добрий день, тітко Маріє! — сказав несміливо я, коли порівнялись. — Віншую вам щасливий Новий рік. Аби-сьте в гаразді малися, у добрім здоров’ї дочекалися вуйка Юрка… — І обірвав мову…

Марія випросталася, усміхненими очима подивилася на нас й кинула в’язанку на землю. Розтерла, хукаючи, руки, заправила під хустину русяве волосся й ласкаво мовила:

— Спасибі, дітки. Най і до вас доля не скупиться на щастя. Ростіть великі, щедрі, будьте чемні, як і ваша покійна мамка. І запам’ятайте: ви тепер мусите жити, робити добро людям і за неї.

Марія причавила ногою хмиз, стягнула тугіше в’язіль і зітхнула.

— Цілу ніч благала сніги, аби змилостивилися і не мели так дуже, бо бідний Юрко, і без того сліпий, певне, й немічний, геть охляне, добираючись до обійстя. Але, бачте, не послухалися. Понабігало їх ачей з усього світу, і всі злягли тут. Отож мусила раненько вставати, йти по хмиз, аби звечора, якщо за білого дня Юрко не прийде домів, запалити в обійсті знову ватру і сторожити її. Самі ж знаєте, як ото сліпому серед ночі й в холоді, у снігах великих…

— Господи, — раптом заголосила Марія, — а скільки я того вогню напалила, уже мертві в могилах би прозріли й не витерпіли, а Юрка все нема і нема…

Я з сумом глянув на тітку Марію і згадав початок травня сорок п’ятого…

Випровадивши нас, дід нагодував худобу, потім все позамикав і зайшов до хати. Накрив щедро стіл, сів, налив горілки повний кухоль, з якого колись пив Михайло у ту далеку ніч, і промовив сам до себе:

— З Новим роком тебе, Пастеляку, — і спорожнив до краплі.

Пив допізна, намагаючись забутися, але хміль не брав. Навпаки, з кожною годиною ставав тверезішим. І лють, ненависть до всього світу, ошаліло нуртувала в грудях і гнала дику кров у голову. Коли стало все нестерпним, бехнув порожньою пляшкою у двері, відсунув шафу, підняв ляду і спустився у погріб. Черкнув сірником. Із покритого цвіллю кутка на нього хижо шкірився чорним оком ручний кулемет, якого Михайло приволік останній раз. Схопив його міцно за шию і виволік наверх. Напівроздягнений, без шапки, вийшов на двір, закинув за плечі кулемет і побрів за село. Ближче до півночі почала наростати буря. Перелякані сніги збожеволілими юрбами мчали вулицями, забігали в заснулі обійстя, але дід не відчував холоду. У цій пітьмі він не бачив нічого, окрім хреста, який сірим привидом піднімався перед ним із білого пекла сніговійниці. Дід зняв кулемет, став перед хрестом і, пересилюючи скаржливий плач вітру, до розп’ятого Ісуса закричав:

— Господи великий, все у твоїй волі — від найменшої піщинки на дні моря до безмежної душі у грішному людському тілі. Ти одарюєш нас світлом, земними радощами і печалями, милуєш і караєш. Я ізмалку відчував себе у рабстві твоєї віри, все життя я йшов, низько схиляючи голову перед тобою, а прийняв таку кару. Де мій рід, де мої діти, де моя земля, нажита кривавими мозолями?! Чому у всіх хатах нині вікна світяться щастям, а мої осліпли? Господи, утіши і поможи!

І тут на хресті почувся нелюдський стогін. Дід глянув уверх і скам’янів. Ісус корчився у муках. Висохлі за тисячоліття, м’язи рук раптом почали набухати, братися силою, і почувся оглушливий скрегіт іржавих гвіздків. Старому здалося, згук цей пронизав холодом весь світ від найдальших зірок до землі, підняв хвилі у морях і океанах, повернув ріки супроти течії, вирвав з корінням гори, жбурнув їх туди, де вони ніколи не росли. А потім все стихло і перед старим постав Христос.

— Камінь би не витерпів твоїх слів, а не я, син божий.

Ісус стояв біля хреста і з-під тернового вінка на чолі, пробитих рук і ніг безперервно юшила кров.

— Я все життя своє сіяв між вами, людьми, любов, мир, і злагоду. За вас мене тисячоліттями розпинають на хрестах, а я терплю, вірю, що істина осяйне ваші душі. Та ненависть ваша в стократ сильніша і живучіша від моєї любові. Ти теж нікого не любив, окрім землі і себе. Ненавидів навіть дітей своїх і благословляв їх на вбивства. А сказано ж: оплакуючи ближнього, оплакуєш сам себе. У твоєму серці за все життя не народилась жодна сльоза жалю, а тому не проси помочі. Відійди від мене, — сказав суворо Христос.

— Ні, ні, ні! Я не зрушу, господи! — заломив руки дідо. — Ти простиш мені, господи!

— Ну що ж, тоді зоставайся тут, — спокійно промовив Христос.

Сам підійшов до хреста, вирвав його із землі, звалив собі на плечі і пішов, хитаючись, у глибінь снігів, полишаючи за собою криваві смуги.

— Господи, не покидай мене! — заволав дід. — Забери мене із цієї пустелі, звільни мою душу від мук.

Але Христос не обертався. Він ішов мовчки, і сніги кривавими ранами цвіли у його слідах…

Вранці дітвора, що все ще бігала з новорічними щедруваннями, знайшла за селом повішеного діда.

Почувши звістку, баба навіть не зойкнула. Одразу якось скам’яніла, дивним поглядом глянула на нас із братом, а відтак присіла на ослінчику навпроти печі. Склавши долоні перед очима, сиділа так довго, незрушно. Відблиски вогню танцювали, мінилися, налітали і зникали на бабиному обличчі, то освітлюючи, то затьмарюючи тільки їй відомі спогади, думки. Потім старенька встала, підійшла до вікна і тихо мовила про себе:

— Бог йому суддя, а людські сльози — свідки.

Наступив другий день нового року. Земля і небо, бачилося, вже ось-ось надломляться від непомірного тягаря снігів. А вони все йшли і йшли, сповиваючи своєю первісною чистотою всі долі великого світу. А наша мила, наша добра баба дивилася услід нескінченним снігам і раптом пророче сказала:

— Файні, півроку, сніги. Такі красні, якби із пісні їх насіяв. Великий урожай вродить, святила би ся земля.

На вершинах пагорбів, що півмісяцем охопили північну околицю міста, уже кілька днів сиділа Весна і зеленими очима лагідно роздивлялася довкола. Певне, тому, що минала тільки друга половина березня і раннє потепління люди сприйняли з недовірою, Весну ніхто не помічав. Із самого ранку місто заливало білувато-голубе марево. В ньому цілий день безугавно снували люди й машини, гнані вічним поспіхом. І нікому не спадало на гадку зупинитись й помилуватися міськими околицями, охопленими священнодійством пробудження. Минав день, другий… І тоді одного паркого вечора великий дощ зупинив приміський автобус. Весна прудко увіскочила в салон і разом із непогамовними дачниками в’їхала в місто. Цілу ніч вона чалапала під руку із теплою зливою по мощених вулицях і тротуарах, а на світанку — о диво! — древнє місто озирало себе з усіх боків і не могло впізнати. Очищене, помите, воно помолоділо на добрих літ двісті…

У цей день Андрію Волосяничу спіхувати було нікуди: в редакції газети оголосили вихідний, і міг досхочу виспатись. Проте піднявся разом із сім’єю — дочці в університет, дружині в школу — і подався на поклик Весни у місто. Вийшов з під’їзду, постояв над озером, що мирно паслося біля самого будинку, а далі звернув на тиху вуличку… Затиснутий зусібіч жовтими, білими, червоно-бурими висотними спорудами, тут якимось дивом уцілів благенький гурт сільських будиночків — ще років двадцять тому це справді було село. Але коли місто почало розбудовуватись, частина поселення втекла далеко у поле, частина залишилась відрізаною, тепер ті хати, збудовані переважно із саману, нагадували Волосяничу зграйку диких гусей, загнаних мисливцями у пастку. Стрімке життя, багатоповерхове місто невмолимо диктували свої закони, і добродушні сільські хатини одна за одною щезали — спершу пустіли, потім їх зносили, а жильці переселялись у зручні міські квартири. Нині тут збереглося декілька будинків, на котрі чекала та ж доля і світла пам’ять. Права частина вулиці була повністю виселена, ліва ще животіла.

І з селянською допитливістю всевидющі вікна хатин спостерігали за незрозумілою і загадковою для них міською метушнею.

Волосянич неквапом ступав древньою бруківкою і з виглядом цікавого до всього хлопчака зазирав то в один, то в другий двір. Зійшло сонце, невеличкі садки біля будинків запарували, і над деревами зеленими німбами замиготіло сяйво: за ніч ледь видимі листочки рясно вибухнули на гіллі черешень, абрикос, молоденькими намистинами понанизувалися на сливах.

Раптом запахло димом — не заводським, задушливим, а легким, ароматним, як пахнуть усі весни світу. Прозоро-синій стовп, весело кучерявлячись, виростав з-поміж дерев біля опустілого ще з осені будинку. Над ним, мов караючий меч, уже зависла стріла баштового крана — всього у кількох метрах гордо знімалася білими стінами дєв’ятиповерхівка. З дня на день хата, ще досить пристойного вигляду, із дбайливо доглянутим садом, з печальною покірністю чекала здійснення вироку. Та попри все між деревами ходив сивий дядько, збирав хмиз, сумлінно обрізував сухостій і кидав на вогнище, яке радісно танцювало на розлогому залізному листі. Вірний дитячій звичці усім поцікавитись, порозпитувати, поспівпереживати, Андрій зупинився біля металевої огорожі і щиро привітався. Дядько теж охоче відізвався і, наче відчуваючи провину, сказав:

— Труджуся із самого ранку.

Йому було під шістдесят, але зберіг прекрасну гінку поставу, свіжий вигляд обличчя… Чисто поголений, з охайно підстриженими чорними вусиками, у закосиченій пір’ям сойки крисані, яку залюбки носять верховинці, він скидався на інтелігента. І тільки руки, широкі, розбиті роботою, густо перев’язані вздовж і впоперек міцними жилами, виказували у ньому людину фізичної праці.

— А хіба варто тут щось іще робити? — запитав Волосянич. — Через кілька днів завершать останній поверх і все знесуть. І будинок, і сад під бульдозером загинуть…

Дядько, немов від різкого болю, змінився на лиці, очі його згасли. Він не промовив, а глухо простогнав:

— Ой, і не говоріть… Про це ліпше не думати… Бо як собі спам’ятаю, світ немилим стає… Уже п’ятий місяць переселились у державну трикімнатну квартиру, а я кожного дня приходжу сюди, нипаю по двору, по садку, ремонтую огорожу… І не можу змиритися…

— Вам краще сюди не приходити, давно б уже забули і мали спокій, — великодушно порадив Андрій.

— Маєте правду, — охоче погодився дядько. — Тільки вдіяти із собою нічого не можу… Знаєте, я тут довгі роки жив… Люди запам’ятали, що у моєму обійсті завжди був порядок: дерева обходжені, городець доглянутий, хата теж пильнована. І я завсігди пояснював знайомим: ту частку землі, яка дає притулок, гріє, кормить, треба свято шанувати, тримати в чистоті і любові. І ось тепер уявіть: я переселився, а свою хату, шмат землі, на якій вона ще живе, залишив напризволяще, у запустінні… Що про мене скажуть люди? Що подумають дерева? Вони живі, бачать нас, оцінюють вчинки… Це філософи кажуть: мовляв, дерева, кущі, трави — нам не судді. Я мислю інакше… І хочу до останньої хвилини бути із своїм садом, хатою, шматком землі… Мушу їх тримати в чистоті, порядку… Аби і ближні, і дерева могли сказати: «Ця людина жила тут не задля одного дня». І загалом усі ми повинні пам’ятати: на землі нашій ми не гості і прибирати за нами ніхто не буде.

— Напевне, у вас тут глибокий корінь? — спитав Волосянич. — Від діда-прадіда ваш рід на цьому обійсті гніздився?

— Ні, помиляєтесь, добрий чоловіче, — легко посміхнувся співрозмовник. — Судіть по прізвищу: я Граб Петро Васильович. Ми, Граби, в цих благородних долинах ніколи не розкошували, а все по Верховині, у горах гніздилися, небо тримали на собі. Ми з того жилавого коріння, що росте не із землі, а із каміння… А на цьому обійсті років десять живу. Ще раніше мав хату в районі Яблуневої. Там прикупив дворик років двадцять тому. Збудувався, посадив сад, провів опалення. Хата — як писанка. Аж тут приходить циркуляр: товаришу Граб, ваш будинок підлягає зносу… Важливу будову мали зводити. Дивуюся, як волосся від жури не повипадало. Але що вдієш? Мене, гріх казати, не образили. Виплатили компенсацію, запропонували гарну квартиру. Проте від державного житла відмовився. Я, знаєте, такий, що на землі мушу стояти, чути її під ногами. Люблю з нею робити, говорити, виплакатися їй. Мені — аби якесь дерево жило зі мною, виноградний кущик мене шанував, аби квітчина співала під вікном. Не подумайте, що для торгу чи іншого зиску. То все — свято душі. Раз чоловік народився на світ, то, мені видиться, мусить мати бодай невеличкий шматок землі, яка би його радувала, тримала… Як би це вам пояснити?.. Ага! Щоби цей шматок землі був духовною опорою! — аж вигукнув.

Потім зраділо подивився на Волосянича і, видно, залишився задоволений, що його нарешті осяйнула думка, яку так тяжко шукав.

— Ось тому я і відмовився від державного житла, — підсумував із гідністю. — Пожурилися із жінкою… Потім порадилися, до компенсації дозичили грошей і купили це обійстя. Тут, правда, теж рук довелося докласти, доки всьому дав лад. Зате яку радість мали! А тепер, як видите, знову під бульдозер. Новий квартал будують, а нас із жінкою — на шостий поверх…

— Хіба це трагедія? — почав розраджувати Андрій. — За паливо не журитесь. У квартирі — газ, вода, тепло…

Дядько сумно усміхнувся, зітхнув, позбирав довкола себе обрізане гілля і підгодував вогонь. Потім випростався і сказав:

— Для кого як. Великої біди, можливо, немає. Тільки ось, відколи переселилися на поверх, таке враження, ніби живу у повітрі. Весь час відчуваю під собою порожнечу…

— А родом самі звідки? — запитав Андрій.

Дядько пильно подивився на Волосянича, задумався і по якомусь часі лагідно мовив:

— Ви точно знати не будете. Того села уже як такого нема. Зрослося із більш великим… Із Березілля я. Там жив, доки не переїхав сюди.

— Березілля! Біля Верховинського перевалу!

— Так, так! — радісно вигукнув дядько. — Ви знаєте Березілля? Там бували?!

— Звичайно! У вашій районній газеті починав працювати. А тепер по гриби влітку їжджу. Місця там красиві, на гриби врожайні.

Дядько весь розцвів, сплеснув долонями і потягнувся через огорожу.

— Дайте я вашу руку потисну, — схопив Андрія за правицю. — Ніколи би не подумав, що зустріну у місті чоловіка, який у наш час ще знає про Березілля!

Далі хутко побіг до хвіртки і гостинно відчинив.

— Прошу вас, заходьте, будь ласка!.. Ви мене так ощасливили!

Волосянич зайшов у двір. Дядько поспіхом витер ганчіркою лавицю під абрикосою і запропонував сісти. Сам вмостився поруч.

… — Ви, бачу, дуже сумуєте за селом? — запитав Андрій.

— Ей, бодай і не говорити, — безнадійно махнув рукою дядько. — Кожен день душа плаче…

— Ось і їдьте додому, коли тяжко, — порадив Волосянич. — Багато ваших ровесників, які колись пішли із села, тепер повертаються. Купують хатки, обзаводяться господарством… Нині землю колгоспи дають радо, аби лиш обробляти. Гуляє її надаремно там чимало.

— На колінах, повзком повернувся би, коби така змога. Але… — Тут дядько затнувся, оглянувся навколо, а потім різко сказав: — Я великий грішник… Не можна мені туди вертатися… — Опустив голову й замовк. Волосянич ніяково прокашлявся, не відаючи, про що далі вести мову.

— Весна обіцяє нині бути дуже ранньою, аби лиш без приморозків, — промовив він і підвівся. — Піду погуляю містом. Маю сьогодні вихідний…

— Заждіть хвилиночку, — взяв його за руку дядько. — Ми лиш трохи поговорили… Ви знаєте моє Березілля і стали одразу рідним. Ось хотів би вам виплакатись… виговоритись… висповідатись…

У тім році — а було це на початку шістдесятих — доля, мабуть, вперше за довгі літа змилостивилася над закинутим у далекі гірські звори Березіллям — селом, де народився, виріс і працював завідуючим фермою Петро Граб. Весна прийшла хоча й запізно і не дуже тепла, проте спокійна, поміркована… Колгосп без поспіху обсіявся, обсадився, вигнав на полонини худобу й почав чекати, що скаже земля. А оскільки літо вродилося парким та й дощі полюбили вчащати у Березілля, особливо ночами, то вічно скупі гірські поля, як говорили тоді сельчани, наче подуріли… Трави вимахали за пояс першим на селі косарям. Жінки пололи картоплю, і навіть найстарші з них не могли пригадати, коли останній раз виділи таке тучне бадилля… Віруючі ревно весь час хрестилися і пророкували: подібне — ознака великої біди. А ось на район, особливо на села в долині, того року справді впала біда, і не мала. Пізній заморозок поварив майже всі посіви, а те, чого недоїв зазимок, спекла засуха. Журилися районні керівники, голови колгоспів, бідкалися сельчани: як зимувати, як жити? І все частіше ходила чутка про небувалий урожай у Березіллі. А тут справді було чим хвалитися. Під осінь по всіх схилах довкола села пузатими грибами повиростали копиці сіна. Земля розродилась такою бульбою, що й сама, мабуть, не пам’ятала, чи колись подібний урожай кохала у собі. Однак найбільше здивувала капуста… Досі у колгоспі її не дуже шанували. Та на початку року в село прийшов після технікуму новий агроном — синьооке симпатичне дівча із долинянського району. Певне, не так авторитетом, як звабливими очима й гордими пшеничними косами оце дівчисько напосіло й умовило голову колгоспу поміняти у рівнинному районі надлишки насіннєвої картоплі на розсаду капусти. Справа була незвична, але ризикнули. На трьох гектарах висадили розсаду. Капуста полюбила березільську землю, міцно угніздилася в ній і почала набиратися сили, а відтак на очах жиріти. Під осінь капустяне поле вже ледве дихало — не качани розсілися, а табуни вгодованих кабанців вилежувались сумирно на плантації під осіннім сонцем. «Аби лиш на добро», — спліскували руками розчулені березільчани.

Але, як звісно, добро ніколи не ходить самотньо. З перших днів збирання врожаю в село почали наїжджати районні керівники різних рангів. Працівники Статуправління прискіпливо обколесили гори й зворини, чи, бува, березільчани не вихоснували гуляючі землі під урожай, а у звітах вказали менші площі. Мали нагальні справи в Березіллі — хоч сюди впродовж року рідко ступала їх нога — і всюдисущі працівники райсільгоспуправління, бо раптом виявилось, що саме завдяки їм у колгоспі взято, так би мовити, «різкий курс на підвищення продуктивності гірських угідь». Шукали і знаходили собі зачіпки в селі служби санепідстанції, побуту, культури… Голова чемно приймав шановних відвідувачів, уважно вислуховував, беззастережно визнавав помилки, ревно обіцяв їх в найближчому часі виправити і наостанок, ніби між іншим, запитував:

— З мене все?

— Ніби все, — відповідали шановні і вже на порозі спохвачувались: — Мало не забули, Іване Петровичу… Коли уже приїхали в таку далеку дорогу, то аби пусто не вертатися… На зиму б трохи картоплі, капусти, може, і яблук… У вас, нівроку, вродило цього року. Ми не так густо набридаємо. Ви до нас набагато частіше звертаєтесь. Отже, рука руку тре, і від того обом тепло…

Одні, прихвалюючи чуйне, щире серце голови, не гребували нічим і вантажились самі. За більш високопоставленими услід їхали повні підводи, або ж старенька полуторка. Урожай, на який так молилися березільчани, справді помалу йшов на боже…

Сльотавого осіннього пообіддя завітав на ферму бригадир польової Іван Смик, одноліток Петра Граба. Міцно збитий, широколиций, з непомірно довгими ручищами, в гумових чоботах і довгому військовому плащі, Смик зайшов у будку, зняв капелюх, зцідив із нього воду і першим ділом на чім світ стоїть вибатькував погоду, а далі висипав купу добрих побажань на здоров’я Граба. Петро насторожився. Смик був загалом людиною роботящою, проте дволикою. Підлеглим не жалів крутого слівця, а траплялось, і п’ястука. Але для вищих від себе вмів погідного неба прихилити й догідливо зігнути спину. І його теперішні сердечні зичення не віщували Петрові доброї години.

— Ти, Іване, кінчай продавати здоров’я ближнім, більше печися про своє. Говори, з чим прийшов. Мабуть, таки не жура про моє благополуччя пригнала тебе сюди, — не вельми ласкаво сказав Петро.

— Маєш правду, неборе. Як у воду дивишся. Є в мене й своїх бід немало, аби ще до тебе путь топтати, — мовив Смик, добуваючи із внутрішньої кишені піджака згорток паперів. — Ось тут накладні. Голова просив твого підпису.

— Що за накладні? Які підписи? — не второпував Граб, гортаючи папери.

— Накладні наші, колгоспні, а підписи твої, — сказав Смик. — Підписи про те, що на ферму для підкормки худоби завезено двадцять тонн капусти, тридцять тонн картоплі і три тонни яблук. І що всю вказану продукцію корови і вівці уже з’їли і ситі перечікують осінні дощі. Нічого не втямив? — перепитав Смик.

— Побий мене господь, нічого не розумію! — безпорадно розвів руками Граб.

— А ти й не гризи себе думками. За тебе уже поміркували. Це не твоє діло — підпишись і не кашляй, — заспокоїв Смик.

— Ой, ні, Іванку, це моє діло. Все, що родиться і робиться на нашій з тобою землі — моє діло. І твоїм мало би бути… Жаль, не болить тобі. Очі самі плачуть, коли бачать, що твориться, а тепер чужими руками хочете жар загрібати.

— З твоїми б проповідями не на фермі врядувати, а в церкві з амвона річ держати, — мовив добродушно Смик. — Яка тебе муха вкусила?

— Не муха, а совість, — різко відповів Граб.

— Дурний ти, Петре, та й годі. За совість у нас ніхто трудодні не нараховує. Не брикайся, як шкідлива вівця, а підпиши. А по тобі хай і трава не росте, — махнув рукою Смик.

І тут Петра прорвало: зблід, на шиї натужились жили, зла кров ударила в скроні, і, здійнявши перед обличчям Смика тремтячі руки, він перейшов на крик:

— Це по вас не те, що трава, а й каміння не хоче рости! Це за вами у лісі дохне звір, у потоках мре риба! Це ви ладні благословити після себе і потоп, аби тільки після! А я хочу, аби й по мені люди ходили зеленою травою і з непотопленою совістю у душах.

Смик зітхнув, забрав від Граба папери, сховав у кишеню, натягнув на очі капелюх й недвозначно сказав:

— Пророк! Пророк, та й годі! Тільки ось пророком, Петре, ти був би за інших обставин, а в теперішній ситуації — просто великий дурень. Я пішов доповідати.

Застібнувши на всі гудзики плащ-накидку, Смик вийшов на двір і, грузнучи в осінній твані, почвалав у село, до правління колгоспу. Ішов він якось сердито, зле, ніби навмисне втоптувався глибше в розкислу землю, і рани на ній, вибиті його кроками, не затягувались, а повнились каламуттю…

«По тих слідах трава справді не скоро проросте», — подумав Петро, поглядом проводжаючи Смика.

Як і сподівалося, наступного дня Граба покликали у правління. На превеликий подив, голова зустрів його вельми приязно: першим привітався, запропонував сісти, турботливо розпитав про справи на фермі. А далі мовчки почав ритися у ділових паперах. Голова був із молодих, та ранніх. Після армії донедавна працював агрономом районного управління, а потім — не без помочі близького родича, який в області посідав високе крісло, виявив палке бажання очолити відстаючий колгосп у Березіллі. Молодий керівник виявився, як влучно називають таких горяни, туканом: людиною, яка спершу сіє, а потім оре. Кожного вечора у Івана Петровича народжувались блискучі ідеї про докорінну перебудову господарювання, про які наступного дня забував, бо вранці його осявали нові величезні задуми. Запалений ними, він, траплялось, по кілька разів на день збирав правління, викладав свої стратегічні плани раптового ривка колгоспу вперед і, затамувавши подих, спостерігав, яке враження справить задумане на ближніх. Бувалі горяни уважно слухали, попихкували люльками й багатозначно підтакували. І коли Іван Петрович закінчував пристрасну промову, щиро дивувались з його далекоглядності.

— Мудро, ой мудро кажете, — без тіні лукавства хвалили члени правління керівника. — Голова у вас, товаришу голова, усім головам голова. На нашу правду, ми би своїм простацьким розумом до цього ніколи не дійшли. Тільки ось ваші наміри у нашому Березіллі не дадуть врожаю. Бо для нас, самі видите — так доля розпорядилася, — є ще один голова, — показували багатозначно пальцями уверх. — Тут, у горах, він найбільший газда. Дасть добру весну і тепле довге літо — ми й царі. А забуде за нас — ладнай торбу і вішай на плечі. У нас роки — як мачушині діти: одне на одного несхожі, не вгадаєш, котрий ласкавіший. А все інше ви мудро речете. Вашу би голову, товаришу голова, та й у долинянські колгоспи, де весна, літо і осінь вимуштрувані — своє відробляють до години.

Ох і злився Іван Петрович у такі хвилини. Але до порад тутешніх горян прислухався — біда заставила.

…Був такий час, коли по всіх долах і горах пішла шалена мода на кукурудзу, або ж, як її ще велично називали, «королеву полів». Їй, величності «королеві», поети присвячували вірші, композитори про неї складали пісні, драматурги писали п’єси. Її сіяли, де треба й не треба. Іван Петрович, взявши тоді в руки керівництво, теж не думав відставати від моди. І порішив: ніколи не турбований величезний масив під полониною Лисою розбудити, зорати і віддати «королеві». Дарма горяни журили голову, що буцімто там ніколи й картопля не родила, а кукурудза взагалі у них внизу, на благородних полях, не достигала. Але Іван Петрович вирішив утвердити свій авторитет… Замовили дорогу техніку, заплатили величезні гроші, і правічний підполонинський масив був зрушений і добросовісно зораний, а потім засіяний. На подив усім березільчанам, «королева» показала свій залізний королівський норов. Після теплих дощів рясно проклюнулась і пішла буйно нагулюватись. Спішним порядком на базі Березільського колгоспу було організовано два районні й один обласний семінар з питань вирощування на незайманих полонинських землях «королеви полів». Про досвід молодого голови колгоспу Івана Петровича Зеленяка широко повідали газети, радіо. В колись забуте гірське Березілля відряджались спеціалісти з поважних установ і наукових закладів. Самі ж березільчани геть зниділи духом, усвідомивши, якими вони, від пракореня горяни, виявились недалекозорими. Поведінка «королеви» під полониною Лисою настільки вразила їх, ніби там було знайдено гігантські запаси золота, по яких березільчани століттями ходили, а відкрив їх зовсім випадковий чоловік. Що й говорити, ніяково, вкрай ніяково почували себе й горіли від сорому сільські мудреці.

— Та що ми… ми то що знаємо, — розводили вони безпорадно руками перед головою, коли Іван Петрович особливо їдко допікав за обмеженість. — Так говорили, прощені би були, наші діди й прадіди. А вони, видати, не дурні були. Вродилися в’єдно із цими горами, то й знали їх по імені й батькові: коли і де що сіяти, садити, де орати, а де овець випасати…

— Ваші діди і прадіди, можна зрозуміти, були неписьменні, далекі від науки, — прокурорським тоном вичитував Іван Петрович на правлінні. — Але ви живете у всуціль письменному світі, коли наука вершить чудеса у небі й під землею, а посилаєтесь на заповіді древніх людей. Ось цього я не можу втямити. У вас під руками неоцінимі багатства, а ледве животієте. Лінь і обмеженість — ось ваші вороги.

— Та хіба ми знали? Хто би собі ворогом хотів бути, — виправдовувались наївні березільчани і виглядали перед Іваном Петровичем безпорадними, як діти перед стихією.

— Цьому буде покладено край! — самовдоволено відрубав п’ястуком по столу голова.

І обіцяний Іваном Петровичем «край» наступив. Щоправда, не з того боку…

Десь на початку серпня «королева» завередувала: зав’язала на собі по жалюгідному качанчику, випустила чілку і, якби закляв, далі не росла й не розвивалась. Тиждень… другий… У серпні ночі у горах вже дихають студінню, ранки зацвітають легенькою памороззю… «Королева» дерев’яніла, на корені сохла… Іван Петрович, пройнятий жахом, привіз із області кількох авторитетних спеціалістів. Ті оглянули масив і розвели руками…

— Треба було думати, з людьми тутешніми радитись, Іване Петровичу, — сказали спеціалісти. — Хто це вас нараїв сіяти під полонинами кукурудзу на зерно?

Тоді Іван Петрович, аби уникнути величезної ганьби, сам дав пораду спеціалістам. Після вечері, перед якою вівця зламала ногу і її наче треба було дорізати, слізно попросив науковців мовчати про побачене. А на другий день домовився з пастухами і ті нагнали на кукурудзяний клин отару овець. Сам же полетів у район зі страшною вісткою, буцімто олені, косулі і дикі кабани геть понищили кукурудзу. І досі невідомо, чим закінчилася розмова за закритими дверима, але районному керівництву, яке із великим ентузіазмом організувало семінари з питань вирощування кукурудзи на підполонинських землях, така розв’язка припала до душі. У всякому разі, про березільську «королеву» більше не згадувалось.

І як не лютував з тих пір Іван Петрович на впертих бувальців горян, все ж їхнім порадам мусив кланятись. Стримано дякував, відпускав членів правління з миром до тих пір, доки його не осявала нова ідея. А це могло трапитися й через кілька годин.

Не давала Івану Петровичу спокою теперішня, як на його погляд, скромна посада. В молодому тілі — молодий дух. Його енергія, думав він, була розрахована на значно ширші обрії, аніж березільчанські. Проте зверху цього ніхто не помічав, треба було самому показатись. Та як розгорнешся, коли з усіх боків тиснуть скупі, проте суворі гори. Ось і кидало ним з крайності у крайність, тому і лихоманили розгарячілу голову фантастичні ідеї. Тут старання Івана Петровича угледіли угорі. Щоправда, не ті, на кого сподівався, а той, на кого горяни час од часу з шанобою показували пальцем уверх: «Тут, у горах, він найбільший газда. Дасть добру весну і тепле, довге літо — ми й царі. А забуде за нас — ладнай торбу…»

Саме цього року березільчани й стали царями. І такої можливості, аби показатись перед начальством, догодити йому у всьому — Іван Петрович розумів — більше не буде. І він не злився, а радів кожній перевірці з району, області, бо знав: вельмишановних менше всього цікавили поточні діла… Їх кликала сюди смачна гірська картопля, пахучі яблука, небувала чудо-капуста… Приймалося усіх незваних гучно, обдаровувалися щедро, посилалося навздогінці найкраще. І все від душі, щиро, задарма… Однак прийшов час звітуватися за врожай. Тут теж не довго мудрували. Іван Смик — ох і тямовитий же чоловік — запропонував списати дароване гостям на всеядну ферму Петра Граба. Все було б як по писаному, законно, чисто… Але хто знав, що Граб — цей непримітний, у всьому старанний, слухняний чоловік — раптом покаже копита…

І ось тепер, ніяково тереблячи в руках капелюх, Петро сидів перед головою. Іван Петрович, сердито сопучи, вкотре гортав зшиток документів, прискіпливо оглядав кожен папірець, підносив його на світло і пильно промацував очима з усіх боків, раз у раз вголос міркуючи про себе:

— Вони мене до темної доведуть, чесне слово, вони мені покажуть небо через решітку… Побий їх нечиста сила, це ж не люди, а спокусителі…

Спершу Петро задля годиться сумирно підтакував, але коли голова пекучим поглядом і його пронизав спідлоба, немов фальшивий документ, одразу присмирнів і вже сидів, як на розпеченій плиті.

— Марто, подьте лиш сюди, чорти би вам дітей хрестили! — раптом гаркнув на всю контору Іван Петрович.

Із бічної кімнатки прудко влетіла бухгалтерка Марта Бегешка — літня жінка, з великими, вічно переляканими очима.

— Я тутка, Іване Петровичу! Слухаю вас. Я тутка, кажіть… — засокорила перепуджено.

— Де ділися накладні на зерно?!

— Почім я знаю? Всі накладні я підшила в одну купку і поклала вам на стіл, — стенула плечима бухгалтерка.

— А я скільки разів говорив: на зерно документи складайте окремо! — визвірився голова й луснув п’ястуком по столу. — Вам, аби лиш де тільки змога мені свиню підставити. Я давно виджу, що всім очі мозолю, так і шукаєте, куди б мені шию засунути, аби задихнувся! Отоді вже легше зітхнете, гори вам з пліч упадуть!..

— Та… та… та… Я… я… до… по-по-порядку веду, — почала виправдовуватися Марта.

— От, от, я вас до порядку і приведу! — погрозив пальцем Іван Петрович. — Під двадцять чотири години звільню. Тоді побачу, куди дінетеся. Будете ви на полонині дикі гуси пасти й мене добрим словом згадувати, Я лиш увиджу, де собі на хліб заробите!..

Голова чим далі кипів гучніше. Марта забилася в закутину кабінету і, наче в пропасниці, тремтіла. Бідній жінці від остраху зовсім відняло мову. Вона по-риб’ячому ворушила губами і, як фокусник, крутила руками перед своїм носом, певне, намагаючись щось пояснити.

— Ідіть з очей, аби-м вас не видів, бо діти вам із сирітськими торбами підуть по світу! Чоловік ось свідок, — глянув Іван Петрович на Граба, як на рятівника.

Жінка, розмазуючи по обличчю сльози, покірно кивнула головою і стрілою пробила двері до бічної кімнатки.

Від щойно побаченого й почутого із грудей Граба одразу вивітрилося все тепле, ноги самі по собі почали брати дрижаки, а в роті так засохло і згіркло, немов одним духом ковтнув діжку оселедців.

«Господи великий, заслони своєю праведною десницею і врятуй невинну душу!» — подумав, дрібніючи всім єством.

Іван Петрович нервовими пальцями добув із пачки цигарку, запалив і, глибоко, смачно затягнувшись, пустив хмаринку диму. І тут, наче вперше угледівши Граба, радісно вимовив:

— Ви бачили, Петре, що твориться? Всі документи поскидала в одну купку, а ти, голово, суши собі мізки, у тебе нема більше діла, тільки сліпнути над паперами. А, не дай бог, прийде нині-завтра ревізія — мене ураз допровадять на дармовий хліб і воду…

Сприйнявши Зеленякові бідкання за чисту сльозу, Граб одразу опанував собою і з щирим співчуттям догідливо підтакнув:

— Ой, так воно, так, Іване Петровичу. Нарід нині не чує за собою вини, одним днем кормиться. А що буде завтра, то його не журить.

— Ну, а тепер влізьте, прошу вас красно, у мою шкіру, — голова почав обмацувати себе, наче доправди мав намір зняти із себе шкіру й натягнути на Граба.

— Ой, що там казати, — махнув рукою Петро. — Вам насправді не позаздриш. Від зорі до зорі на ногах, кожного дня… Залізо і те стирається. А челядник…

— А ви не хочете підписати якісь нещасні папірці. Уперлися, як шалене теля, і ні ногою, — голова з картаючою посмішкою, наче щиросердний учитель на школяра-бешкетника, дивився на Граба.

— Ге!.. — тільки й вимовив Петро і відразу вдавився на слові.

Розмова була повернута так різко й несподівано, що Граб почув себе злодієм, якого упіймали навіть не на крадіжці, а на чомусь дуже гидкому, брудному, що ніяк не вкладається у здоровий людський глузд. Він проковтнув недомовлене слово, бездумними очима озирнувся навколо й до хрускоту в пальцях стис і без того уже м’ятий капелюх. Зле, неприємно, якось слизько й осоромлено ночував себе — найзлішому ворогові не побажав би подібного.

— Ось так, Грабе, — прорезюмував Іван Петрович. — Як на словах, усі батьки-жалільники, а коли до діла, ладні мене в ложці води утопити.

Голова затягнувся димом і, повільно випускаючи кільця, дивився на Граба переможно, наче сказаним виграв довготривалий судовий процес над березільчанами.

— Я, Іване Петровичу, чесно зізнатись, думав, що Смик мене бере на струну, гадав, провокує, — сказав Граб перше, що прийшло на тямку.

— Так ви не проти підписати накладні?! — просвітлів голова.

— Та де там, до мари, — знічено промовив Граб. — До такого треба додуматися: аби в цей тяжкий для людей рік дар божий — здорову капусту, бульбу і яблука — мої корови і вівці з’їли…

— Не мої, а наші, громадські вівці і корови, — уточнив безпристрасно голова.

— Так, так, наша, наша худоба, — охоче згодився Граб. — Та вони би — ті корови і вівці — подавилися… Он люди в сусідніх селах сльози на зиму готують, а у нас на фермі — рай. Не треба і царя в голові мати, аби не знати, що це обман, злодійство. Ось ви говорите про дармовий хліб, а мене найпершого пошлють туди піч топити, аби того хліба спекти.

— Дорогий Грабе, ось того і не треба лякатися, чесне вам слово, — заспокоїв голова. — Можу навіть розписку дати. Люди, яких страшитеся, про все добре знають, вони в курсі…

— Іване Петровичу, земних суддів я боюся найменше. Лякаюся іншого… І переступити через себе, скрутити собі шиї не можу.

— Ви мені, Грабе, скажете зараз, що, ачей, в бога вірите? — від здивування Іван Петрович аж трохи піднявся зі стільця. — Наші радянські люди атом у руки взяли, стратосферу пробивають лобами, — голова для переконливості постукав себе по чолу, — а ви мені про верховного суддю… Це ж треба подумати! У нас завідуючим фермою — темна, віруюча людина. — Іван Петрович вмить роззирнувся по кабінету, наче шукав, з ким би поділитися цією страшною новиною, потім безсило гепнувся на стілець, схопився обіруч за скроні й замотав головою. — А я вірив, я так вірив цій людині!

— Значить, ви теж віруючий, — сказав несміливо Граб й довірливо глянув на Зеленяка.

Іван Петрович опустив перед собою руки, вилупив на Граба очиська й нервово закліпав.

— Ви що, Грабе, провокатор, контра?!

— Ні, що ви, Іване Петровичу! Ви сказали, що вірили мені. Це прекрасно — вірити в людину. Я, знаєте, виріс сиротою, наді мною багато збиткувалось — нікому було заступитися. Але не озлобився на світ, на людей… Вірив у них, у доброту. Бо що б то з нами сталося, коли б за кожен штурхан синіли від злості. Якщо втратиш віру у ближніх, у справедливість — немає смислу жити, та й годі.

Граб помалу перейшов на сміливіший тон, але говорив неквапливо, розсудливо. Очі його світилися тою селянською добротою, яка підкупає своєю наївністю, беззастережною вірою у власну правоту.

— Ви говорите про бога, — вів далі, намагаючись розбудити незворушне обличчя Івана Петровича. — Це все видумка попів, темних людей… Не хочу перед вами виправдовуватись, але я теж у ці казки не вірю. Проте у серці кожного з нас повинен бути власний суддя. Хай називають його, хто як хоче, — совість, душа, справедливість… Ви не думайте, що народ просто так придумав страшний суд. Він є. І рано чи пізно кожен з нас постане перед ним. І не на тому світі, а тут, серед нас, сущих на землі, за життя. Страшний суд настане, я собі думаю, тоді, коли людина пройде через житейське поле і раптом переступить ту межу, за якою залишиться наодинці із совістю. Можна все життя вертітися гадиною, обманювати, брехати ближнім. Але перед вічною межею, коли залишаєшся наодинці, сам собі уже не збрешеш… Оце, Іване Петровичу, і є страшний суд, яким так лякають… І верховним суддею на ньому — совість. Як її шануєш за життя — того собі й заслужиш. Про мене говорять, кому що збреде в голову. Язик не зношується, за латання не треба платити. Головне, я знаю, совість моя перед людьми, перед законом завжди була чиста.

— Ви, Грабе, сказали: перед законом, — раптом наче прокинувся Іван Петрович, стріпонув головою й п’ятірнею потеребив волосся. — А двадцять овець на чиїй совісті? Перед яким законом відповісте за них?

Граб одразу обм’як, розгублено опустив очі й щось нерозбірливо промурмотів.

— Прошу, прошу голосніше! — якоюсь хижою радістю загорівся Зеленяк. — Говоріть, говоріть, що скажете про ту невинну худобу на своєму страшному суді. Бо хто вже хто, а худоба невинна. І за ті двадцять овець, аби не я, не йшли б ви тепер спокійно через житейське поле до своєї межі, за якою, певне, пасуться і на вас чекають загиблі ярки. Сиділи б ви тепер в’єдно із своєю совістю на нарах, як на іменинах…

«Зеленяк… Іван Петрович Зеленяк… Іменини… Зеленяк…» Волосянич слухав неквапливу оповідь дядька і весь час намагався пов’язати ці слова в єдиний ланцюжок.

…Він потрапив у районну гірського містечка випадково. В столичному вузі, де навчався п’ять років, і викладачі, і однокурсники пророкували Волосяничу щасливу журналістську зорю. На це були вагомі підстави. Із першого курсу його кореспонденції, репортажі, нариси, полемічні статті залюбки друкувала не тільки університетська багатотиражка. Перед Андрієм гостинно розчинялися двері поважних республіканських видань. Симпатичний, дотепний хлопець мав палких прихильників і в редакціях літературних журналів, де з’являлися його новели, оповідання. Спостережливий, чутливий до деталі, він приємно вражав своєрідним образним мисленням, напруженістю і неординарністю сюжетів. І — що трапляється надто рідко — у Волосянича не було заздрісників, його творчі гаразди тішили всіх. Андрій аж розгубився від захоплюючих перспектив і ніяк не міг зупинитись у виборі. Допоміг злий випадок. Під Новий рік, вже на п’ятому курсі, Волосянич опублікував у молодіжній газеті добірку віршів. Раніше він ніколи не писав поезій, а тут чорт надихнув розгарячілих емоцій. Як на день нинішній, вірші вабили роздумами про сенс життя, любов, смерть, та, певне, від браку художнього досвіду і бажання бути оригінальним, між рядками губилися думки, нанизування образу на образ робили вірші кострубатими… Зрештою, нічого страшного в поетичному дебюті ніхто не помітив. Публікацію можна було спокійно віднести до ряду літературних експериментів або, врешті-решт, творчих невдач молодого журналіста. Проте невдовзі в іншому молодіжному виданні з’явилася повна сарказму і злої іронії рецензія кандидата сільськогосподарських наук. Ветеринар за фахом, він звинувачував літератора у неспокутних гріхах — безоглядному схилянні перед занепадницькою філософією Заходу, підриві моральних устоїв нашої героїчної молоді, песимізмі, екзистенціалізмі… Далі йшов цілий реєстр буржуазних філософських течій, яким, на думку сільськогосподарського кандидата, молодий поет на весь голос співає осанну. Звісна річ, Волосяничу довелось відтак не один вечір посидіти над філософськими трудами, словниками, аби дізнатися, під чию флейту він виводить пісні. До слова, публікація в молодіжці сприйнялась неоднозначно. Шанувальники таланту Волосянича обурювалися, вимагали негайного спростування. Університетські керівники виявилися більш стриманими і чекали подальших вказівок. Проте вказівок не надійшло, і в університеті заспокоїлись, тим більше — згодом виявилось, що рецензію написав редактор газети. Дружина його навчалась в аспірантурі сільськогосподарського інституту і готувала кандидатську з проблем підвищення надоїв молочного стада у степових колгоспах. А керівником її роботи був саме кандидат ветеринарії — людина амбіційна, спрагла честолюбства. До того ж, Андрій свого часу на зльоті творчої молоді мав необачність різко висловитися на адресу цієї газети за її цілковиту байдужість до початкуючих авторів. Присутній редактор запам’ятав виступ Волосянича і, скориставшись нагодою, надав слово, так би мовити, читацькому загалу. Однак, чого Волосянич не сподівався, критична ін’єкція ветеринара виявилася для нього справді маржинською.

Перед розподілом Андрій пішов остаточно домовитися про місце роботи. Але в поважних редакціях, де ще до недавніх пір за його кандидатуру ледь не гризлися, Волосяничу делікатно відмовили, посилаючись на непередбачене ущільнення штатів. Його заспокоювали, висловлювали співчуття, обіцяли при нагоді конче викликати, а тепер «на жаль»… — і безпомічно розводили руками.

Настав день розподілу.

— За кількістю балів ви маєте право вибору, — сказав декан і простягнув дипломанту список запрошень.

Андрій пробіг очима і, не роздумуючи, показав на районну гірського містечка, де старший брат Іван працював прокурором.

Страшна образа, біль і озлоба — все перемішалося, нуртувало в душі щойно дипломованого журналіста. Він навіть не дочекався випускного вечора: розрахувався з бібліотеками, гуртожитком, спакував речі і виїхав за призначенням.

Щойно увійшов у кабінет редактора, як той вискочив із-за столу і розчинив братні обійми.

— О, раді! Вельми раді!.. — обнявши Андрія, приязно посміхнувся. — Ніколи б не подумали, що така знаменитість згодиться приїхати в нашу архіпровінцію…

Гадаючи, що редактор обізнався і сплутав його із кимось, Волосянич представився.

— Як же ми могли вас не впізнати?! — щиро обурився господар кабінету. — Ваші фотографії в газетах, журналах… А хто з нас не захоплювався оповіданнями, новелами… Мені вони нагадують картини Ніколо Піросмані. Даруйте, але я один із пристрасних поцінувачів вашого письма, — тут він приклав правицю до серця і зігнувся у поклоні.

Зізнання майбутнього шефа, чесно кажучи, лестило Волосяничу. Вперше за багато днів до нього повернувся той райдужний настрій, що завжди супроводив у часи творчих гараздів університетської пори.

— Мені приємно, навіть не знаю, як вам виповістись… Ніколи не думав, що про мене тут чули, — сказав бадьоро. — Але давайте познайомимось ближче…

— Онуфрій Миколайович Ладичко, — скромно відрекомендувався редактор.

Йому було біля сорока. Невисокого зросту, худорлявий, з якимось вимученим і невиразним обличчям. На голові пінились ріденькі пасемця колись кучерявих розкошів, ними Ладичко всякими хитрощами намагався задобрити невмолиму і підступну лисину.

— До слова хай буде мовлено, я теж залюблений у красне письменство, — сказав, помітно хвилюючись, Онуфрій Миколайович.

Потім підійшов до столу, витяг з шухляди аж надто скромненьку книжечку місцевого видавництва і простягнув Волосяничу.

— «Чотирилисник на щастя», — прочитав Андрій. — Оригінальна назва… О, теж оповідання… проза… Виходить, ми суперники, — пожартував.

— Які там суперники! — зітхнув Ладичко. — Це вже у минулому. Десять років як вийшов збірник.

Редактор з особливою інтонацією вимовив «збірник», наче мова йшла не про невеличкий зшиток посередніх зарисовок, шкіців, етюдиків, а щонайменше про фоліант в коштовній оправі.

— Думаю, міг і я стати письменником, — вів далі Онуфрій Миколайович. — Ну, хай не їздив би на баскому Пегасі, проте нинішній середній рівень тримав би не гірше інших. Але… — тут редактор затримав подих на жалісливій ноті і невдовзі видихнув з оптимізмом: — вирішив своє життя присвятити громадським справам, проблемам гарячим, сьогоднішнім. В ім’я цього мусить хтось жертвувати власним благополуччям…

Волосянич слухав і гортав книжку… Доки Онуфрій Миколайович розповідав про районні боління, встиг уже перечитати всю творчість Ладичка і не без іронії завважив про себе: редактор вельми мудро поступив, полишивши літературну ниву…

— Ви, бачу, так захопились збірником, що навіть нецікаво слухати? — з удаваною образою мовив Ладичко.

Андрій відірвав голову від книжечки, і його пройняло потом: зір натрапив на якийсь невидимий погляд. Той стіною постав перед ним, почав неприємно гнітити. Андрій розгублено роззирнувся надовкола, глянув на усміхненого редактора. Онуфрій Миколайович невинним поглядом картав із-за столу неуважного співрозмовника. Неприємний холодок не полишав Волосянича і він намагався зрозуміти, що сталося, чому неспогадано зробилося так млосно. І тут збагнув: з очей Ладичка на нього дивилися ще одні очі. Незримі, хитрі, допитливі, вони були глибоко сховані, весь час свердлили Волосянича із далеких, темних глибин черепної коробки. Невидимі очі стежили за кожним рухом Андрія, найменшим виразом на його обличчі, мімікою, зміною настрою. Несподіване відкриття приголомшило Волосянича.

— Ви знаєте, я вашу книжку обов’язково прочитаю. Ви, мабуть, цікаво починали. У вас такі неординарні ровесники… — почав говорити невпопад.

Це було неймовірно: він вперше зустрів людину із подвійними очима.

Надалі почалося знайомство. Ладичко водив Волосянича по кабінетах, розрекламовував достоїнства нового працівника, кожному радив знайти в бібліотеках газети, журнали і прочитати твори молодого колеги. На цей раз лестощі редактора уже не принаджували Андрія, а гнітили, навіть ображали… Та співробітники районки, як здалося Волосяничу, сприймали його з неприхованою добродушністю, провінціальною допитливістю, цікавістю — як сільські дітлахи екзотичного папугу. Ще одна обставина насторожила: чому Ладичко жодним словом не обмовився про брата Івана. Коли вже стільки подробиць знав про Андрія, не міг не відати і того, що районний прокурор — рідний брат молодого журналіста. Тут щось не те… Але спробуй розгадати людину із подвійними очима…

Опісля знайомства з колективом, палких віншувань творчих гараздів Андрій подався до брата. Іван з родиною мешкав у однокімнатній квартирі, коли так можна було назвати давню прибудову до ощадкаси — невелику комірчину із тісненьким коридором та кухнею, що містилася у дровітні. Андрій не сповіщав брата про свій приїзд і з нетерпінням чекав, як Іван сприйме цей візит.

Завжди поміркований, урівноважений, навіть флегматичний, Волосянич-старший, уздрівши у воротах Андрія, від несподіванки ледь не випустив з рук півторарічну доньку — саме гуляв із нею по двору, коли з’явився дипломований журналіст.

— Ой, Андрюхо, мені й не снилося, що зустрінемось, — Іван розчулено обнімав брата. — Це вже два роки не виділись… — навіть сльозу змахнув. — Я знав, що до нас направлений, але не йняв віри. Ладичко щодень дзвонив…

Тут визирнула і невістка Марія — чорнява, симпатична пампушка. Враз зайойкала по-сільському й собі кинулася до свояка з цілунками.

— Не сподівався тебе вдома застати, — признався щиро Андрій. — Он, сонце ще високо, злодіям якраз світить, а прокуратура вдома з дітьми ніжиться.

Андрій, напевне, пожартував недоречно, бо Іван знітився, відвів очі й невиразно сказав:

— Були нагальні справи. Мусив прийти раніше…

— Вночі двічі «швидку» викликали. Серце так дойняло… — шепнула Марія й одразу язик прикусила, зловивши докірливий погляд чоловіка.

За вечерею Андрій пильніше роздивився брата — ледь тридцять виповнилося, а скроні геть посріблились, чоло обснували ранні зморшки… І загалом, Волосянич-старший, відчувалося, був якийсь внутрішньо зневолений…

— Та розкажіть вже, до мари, як живете? — не втерпів Андрій. — Чи мене соромитесь, чи не довіряєте? Все та все напівнатяками… Думаю, я вам тут найближча людина і таїтись нічого.

— Як живемо-маємося, Андрійку? Воюємо, нещадно боремося… Більше дітей рідних пильнуємо батька-закон, не даємо кривдити матір-правду… — спокійно, але не без іронії відповіла невістка.

Іронія ця була злою. І в спокійному тоні відчувалася та межа, за якою ось-ось почнеться істерика, розпач зневіреної жінки.

— А живемо, сам видиш, як і три роки тому, — вела далі… — Двійко маленьких дітей, людського житла й досі нема, я майже безробітна… Нестатки з кожного кутка зуби шкірять, а ми воюємо за справедливість… Ось так!

— Прошу тебе помовчи, — стримано мовив Іван. — Вкладай дітей, а ми вийдемо на двір, покуримо, поговоримо.

— У нас тіснувато, але на перших порах можеш пожити, — сказав Іван, тільки-но вийшли із комірчини. — А там, можливо, отримаємо щось ліпше…

— За мене не журися, — перебив Андрій. — Шеф обіцяв кімнатку в гуртожитку училища. Ти краще розкажи, що діється у сім’ї? Тільки спокійно, чесно і правду…

Іван очікував подібного запитання, але все одно, аж здригнувся. Навіть у темряві було видно, як загострились його худі лопатки, голова опустилась. Зітхнувши глибоко, сів на дерев’яні східці.

— Весь час думав про тебе, — мовив по довгій мовчанці. — Слідкував за твоїми успіхами, радів… Гадав, хоч ти залишишся там, межи людьми… Дуже переживав за твої неприємності. Навіть боявся писати… Ех, Андрюхо, не таланить нам!..

— Чого ти за упокій по мені співаєш?

— Не по тобі, брате. По собі… Тяжко мені тут. Дихати нічим. Куди не повернуся — ноги в ополонку. Брехня, приписки, злодійство від верхів до низів, а руки в мене пов’язані.

— Либонь, перебільшуєш, — засумнівався Андрій. — Це, напевне, специфіка вашої роботи: конче бачити в людині злочинця, як не одразу, то в перспективі.

— Ти мене знаєш, а верзеш казна-що, — з гіркотою мовив Іван. — Завжди мислю реально і під намови не даюся, але тут — значно складніше…

— Отже, не тримаєшся принципу. Я б на твоєму місці робив так: зловився на слизькому — хто б не був — завів справу, провів розслідування і передав у відповідні інстанції.

— Радиш, як старомодний професор. А ти б спробував сам, подивився і… подавився. Кажеш про слизьке. Я перший на ньому посковзнуся, і добре, коли ноги не поламаю… Марія тобі вже встигла шепнути про сердечний приступ… З усіма ближніми подумки попрощався вночі. Думав, сонця більше не побачу, тому й розсльозився при зустрічі з тобою. А з чого все почалося? Є в нас у районі Зеленяк, голова колгоспу: голоском дзвенячий, а душа свиняча. Самодур, словоблуд і підлесник. Ладен матір циганам продати, аби тільки випнутись, показатись… Йому достоту ціну знають, але родинні зв’язки… У минулому році у районі недорід, а у нього в колгоспі — диво-врожай удався. Та все пішло у комори потрібних людей, а списали на ферму… І документи оформлені — не зачепишся. Тільки ніхто того врожаю на фермі не бачив. Я порушив справу. Першим прибіг секретар райвиконкому: «Іване Андрійовичу, припиняй, — грюкнув кулаком по столу. — Сховай свій закон подалі, аби не вкрали, а не вішай його на чесних людей». «Закони не діляться на мої і твої, — відповів я. — Закони у нас одні! І справи не припиню».

А через годину явився голова райвиконкому. Цей навіть не зайшов у кабінет. Нипав по двору, побачив неподалік прокуратури туалет, там донедавна автобусна станція знаходилась. Вмить викликав санітарного лікаря, той оштрафував мене на сотню карбованців за антисанітарно. Я пробував пояснити: туалет не з мого відома збудований, роками там стояв, мене навіть слухати не захотіли.

— А ти виклич бульдозер і зрівняй злощасне місце! — розчулено порадив Андрій.

— Тільки б спробував — одразу оштрафують за самовільне знесення громадської будівлі, — сумно усміхнувся Іван. — Та сіль не у штрафі, мені недвозначно вказали моє місце: ти знай, мовляв, прокуроре, з ким двобій затіяв… Та це ще півбіди. Кримінальну справу Зеленяка я передав у суд, а її, як мені пояснили згодом, попросили у верхи. І там вона випарилась… Тепер уже Зеленяк подав на мене в суд — за наклеп. Серце моє, як видиш, виявилось не підготовленим до подібного, захникало…

— Це неймовірно! — гучно сплеснув руками Андрій. — А в райком партії звертався?! Невже там тебе не підтримають?!

— Перший — людина незлоблива, все прекрасно відає, але воліє… — Іван на мить задумався. — Як тобі дохідливіше пояснити… Ось кілька місяців тому я порушив незвичну справу. Один із наших колгоспних лідерів, голова тутешнього міського колгоспу, відправляв на молокозавод продукцію, її зараховували і тут же відпускали господарству, як переробку для годівлі телят. Оформляли документи і знову приймали те ж саме молоко. Привозили, скажімо, десять бідонів, а колгоспу зараховувалося двадцять. Паперове молоко текло у звітах не один рік. А за нього платились гроші, нараховувались премії. Ось із цим делікатним розслідуванням я і відправився у райком. Знав, що радості принесу керівникам мало, але не сподівався, що мене так зустрінуть. Прийняв другий секретар. Вислухав мовчки — жодна живинка не ворухнулась на обличчі. Потім підсумував: «Час уже й тебе перевірити, Іване Андрійовичу. Твоя пристрасна громадянська пильність щось не викликає довір’я. Здається, партквиток обтяжує твою кишеню. Невже ти такий святий? Це нас давно насторожує…»

Обурений, я одразу домігся прийому в першого і все розповів. Той запевнив, що ніхто не збирається влаштовувати мені екзекуції, це йде від гарячого норову другого секретаря… Зрозумій, каже, Іване Андрійовичу, я теж не сліпий, бачу… Але, на жаль, у нас і зарплати, і премії, і винагороди поки що дають не за моральну чистоту. Тут, каже, друже, цифра — генерал. Є показник — і ти показний. Нема — сядеш на нуль. А в наших горах, каже, сам поміркуй, із чого ті цифри тесати. Із каменю? Ось і доїмо із каменю молоко, шліфуємо м’ясо і проставляємо такі ж кам’яні цифри. І ти теж, каже, мусиш всістися у наші крісла! Ми тебе цінуємо, віримо у твою чесність, будемо найближчим часом пропонувати на підвищення, а поки що стримуй себе. Ось так відповів перший.

— Я все одно не збагну, — запротестував Андрій. — Чого ти панькаєшся з ними на місці? Пиши, стукай у двері області, республіки. Твоя благодушність — сестра їхнього злочину… Ти ж, Іване, завжди був чистий, настирливий!..

— Доки не зіткнувся із справжнім життям. Ти не уявляєш, наскільки Зеленяки і їм подібні лідери небезпечні. Коли їх ловиш на гарячому за руку, вони починають репетувати, що замахуєшся не на них, а на Радянську владу. Мовляв, компрометуєш наш лад, даєш поживу буржуазній пропаганді, ворожим пліткарям… Якось порушив кримінальну справу на секретаря парткому лісокомбінату — на державні гроші побудував власну садибу. І що тут зчинилося! Обурені секретарі партійних комітетів всіх підприємств написали колективного листа, ніби я під усе партійне керівництво району підкопуюся. Виходить, не конкретного злодія, хапугу, казнокрада за руку — на більше заносиш меча… Є у наших злодіїв один порадник, але мені не добратися до нього… Поки що…

— Хто він? — притьмом поцікавився Андрій.

— Поживеш, може, й розкодуєш, — загадково усміхнувся Іван, і з незвичним спокоєм задивився на брата.

— У тебе збереглися матеріали на Зеленяка? — спитав Андрій.

— Окремі копії… А для чого тобі?

— Фейлетон вріжу. Так вшпарю — газета загориться!

— А-а-а… фейлетон. Ідея слушна. Налякаєш Зеленяка, як вовка баранячі роги. Він одразу розкриється і, посипавши попелом голову, стане навколішки… Неодмінно стане… Ти ось тільки вшпар спершу фейлетон, аби газета загорілася, а я уже триматиму напоготові пожежну команду. Будь спокійний, не дозволю, аби ви із Ладичком пішли з торбами, як погорільці, по світу. Тільки спершу надрукуй…

Вранці Андрій зайшов у прокуратуру.

— Ти що, справді надумав писати? — підняв здивовані очі Іван.

— Від свого не відступлю!

— А хіба Ладичко благословив на подвиг?

— Я з ним не радився. Це буде мій перший маленький презент для редактора.

— Он що! — ще більше здивувався Іван. — Раз наважився, сідай ось в куток і вивчай матеріали. Виносити — суворо забороняю. Сюрприз так сюрприз… За науку треба дорого платити.

Через кілька днів Андрій поклав на редакторський стіл фейлетон під назвою «Вівці під’їли репутацію». З їдкою іронією молодий журналіст картав спанілих тварин, які відмовились від традиційного сіна і зажадали від бідного голови колгоспу картопляних, яблучних і капустяних делікатесів. У кінці матеріалу Волосянич уже цілком серйозно вказував на невидимі сили, які вперто шкодили прокуратурі вести слідство і передати справу до суду.

— Геніально! — крикнув Ладичко, прочитавши фейлетон, і від задоволення луснув пальцями. — Ми щасливі, що не помилилися у виборі. Такого гострого пера нашій газеті давно бракувало. Я поздоровляю вас із творчою удачею! — І тут же згріб приємно враженого Волосянича в обійми, чмокнув тричі в щоку. — Геніально! — повторив розчулено. — Наша провінція діждалась нарешті гострого ока.

— Будемо планувати в номер? — запитав несміло Волосянич, намагаючись збагнути: щиро Ладичко говорить чи приховує справжні наміри. В Онуфрія Миколайовича працювали тепер тільки зовнішні очі, які нібито говорили правду.

— В номер! Негайно в номер! Тільки ви повинні знати, такі гострі речі мушу узгодити там! — показав таємничо пальцем в стелю редактор. — Узгоджу — і негайно в номер!

Упоєний творчим злетом, Андрій ледь не випорхнув з кабінету. Але, закриваючи за собою двері, несподівано відчув, як у потилицю йому вдарило пучком струму. Він зрозумів: ожила в темних закапелках черепної коробки друга пара очей Ладичка. Тільки ось загадка — на чию користь.

Минув день… тиждень. Про фейлетон — ні слуху… Андрій не нагадував, а Ладичко — мовчав. Подібна гра зрештою набридла запальному журналістові, і він з досить агресивними намірами зайшов у кабінет шефа.

— Андрію Андрійовичу! — радісно піднявся із-за столу Ладичко. — Ми з вами налаштовані на одну телепатичну хвилю. Щойно подумав — і ви на порозі. Це ще раз підтверджує: недарма житейська дорога привела вас у наш колектив…

— Я зайшов запитати про фейлетон, — стенув плечима Волосянич. — Час іде… ви нічого не говорите…

— А я що говорив?! Фейлетон написано філігранно! Такої ж думки і там! — знову таємничо показав на стелю Ладичко. — Сміялися — ледь пупи не порозв’язувались. Хвалили! Бачать у вас велику перспективу…

— Отже, будемо друкувати? — підхопив Волосянич. — Дали згоду?!

Ладичко вмить спіснів, примаскував ріденьким пасемцем лисину і розчаровано чмокнув губами:

— Довго ми радились, гаряче дискутували і дійшли згоди: з фейлетоном не поспішати. Є тут кілька міркувань чисто громадянського і етичного плану. Друкуючи подібні матеріали, підриваємо устої колгоспного ладу і ллємо воду в рот брехливої буржуазної качки.

— Хай собі та качка кряче, хай бреше, аби здохла, але ми правду надрукуємо! — заперечив Андрій.

— Постійте, постійте, Андрію Андрійовичу, — приязно усміхнувся Ладичко. — Пізнаю себе у молодості. Достоту був таким енергійним, гарячим. Ви навіть не дослухали мене…

— Вибачте.

— Це щодо громадянської позиції. Тепер гляньмо з етичного боку… Ваш брат Іван Андрійович…

Тут Ладичком різко підкинуло на стільці — і в ту ж секунду озвався телефон. Онуфрій Миколайович виструнчився, на якусь мить завмер і обережно простягнув руку до трубки.

— Дуже уважно слухаю, — розповзся в улесливо-догідливій посмішці.

Волосянич все зрозумів. За кілька тижнів роботи він відкрив для себе в Ладичці дивовижний феномен. Редактор якимось надприродним чуттям вгадував ту мить, коли до його кабінету летів дзвінок із священного поверху. Телефон ще не встигав дзенькнути, а він уже був напоготові виконувати вказівки.

— Слухаю… так… так… Ніколи б до цього не додумався… Ой, спасибічки вам велике… Дуже слушна, мудра… мудра порада… Ми такі вдячні… всім колективом… кланяємося… низько кланяємося за пораду… так… так… негайно виконаємо…

Редактор відняв від вуха трубку, обережно заглянув у неї, ще раз впевнюючись, чи закінчили на тамтому кінці бесіду, потім з ніжністю поклав її на важіль.

— Це зверху турбували, — пояснив, не забувши при цьому вказати на стелю.

— Я їх звідти викурю, їй-богу, аби вам не заважали жити, — глухо сказав Волосянич.

— Кого?! — перелякано сахнувся Ладичко…

— Ну, тих зверху, крилатих, що над нами… Геть будинок запаскудили…

Річ у тім, що на горищі редакції гніздилась незліченна зграя голубів. Кривий редакційний завгосп майже щодня лазив туди, ловив молодняк, скручував голови і ніс додому на суп. Проте крилата навала не зменшувалася, а все більше розросталася, надаючи редакційній споруді не вельми привабливого вигляду. Це продовжувалося роками. Голубині гнізда скидували, палили, птицю нищили, а вона, немов казковий фенікс, поставала ще сильнішою, живучішою. І коли Ладичко показував пальцем на стелю, Волосяничу завжди здавалося, що редактор апелює до невгамовної птиці.

— Ой, налякали! — схопився за серце Ладичко. — За такі жарти ой-ой-ой… — редактор знову хотів показати на стелю, але вчасно схаменувся.

— Я все-таки хочу дослухати ваші міркування про фейлетон, — нагадав про перервану бесіду Волосянич.

— Завважте, це не тільки моя думка, це думка керівництва… Ага, згадав: етичний бік справи… Ваш брат Іван Андрійович — людина безсумнівно чесна, принципова, скрупульозна… За такі риси ми усі його шануємо. Я, приміром, уже давно висловив пропозицію про його підвищення. З його талантом сидіти в області, а не займатися дрібними районними хуліганчиками. Але, даруйте, як Іван Андрійович наважився познайомити вас із матеріалами слідства, коли суду, як такого, не було, і дуже сумнівно, чи відбудеться. Ваш фейлетон — це компрометація людини, явний тиск на суд, громадську думку. У нас подібне переслідується законом. Хто вже хто, але ваш брат мусить такі істини знати.

— Все правильно, — сказав спокійно Андрій. — Суд справу заквасив. І ми повинні через газету змусити його повернутись до Зеленякових махінацій. Зрештою, ваша справа — друкувати матеріал у нашій газеті чи відхилити. Не вирішиться доля фейлетону тут, я відправлю його в обласну, республіканську пресу.

— Отакої! — загадково похитав головою Ладичко і обережно витягнув із столу чорну течку.

Відкрив її, витягнув акуратно вирізану і наклеєну на білий аркуш картону рецензію кандидата сільськогосподарських наук. Від побаченого Андрія замлоїло: зблід, відтак зжовк, як лист осінній, і, не втримуючись на враз похололих ногах, опустився на стілець.

— Це нечесно! Коли хочете знати — підло, негідно!.. — промимрив неслухняним голосом.

— Дорогенький мій, я такої ж думки, — сказав безпристрасно Ладичко. — Правильно, це підло, негідно, нечесно вбивати молодий талант на корені.

Волосянич спостеріг, що Онуфрій Миколайович в якусь мить відкинув свої зовнішні очі і тепер, не ховаючись, працював тими, захованими від людей у темних закапелках черепної коробки. Страшні то були очі: холодні і водночас пекучі, безживні і в ту ж мить втаємничені глибоким підтекстом, насторожені і в той же час безформні і бридкі, як медузи.

— Прочитавши цю недолугу, некваліфіковану рецензію, — продовжував, розпалюючись, Ладичко, — ми з дружиною страшенно обурились. Я тому її і зберіг для себе, аби колись, як літературної верховини сягнете, показати нащадкам, як нелегко долали шлях творчий на Парнас. Але це я розумію, моя дружина… А інші? Ви впевнені, що коли надрукуєте фейлетон в області чи в столиці, нікому не спаде на думку повернутися до рецензії і зайнятися нею серйозніше? Адже там недвозначно вказані ворожі нам філософські напрями, під впливом яких написані поезії. Час уже міркувати, юначе, серйозніше…

Волосянич був повалений на кряжі — беззастережно, категорично і прицільно. На своє виправдання не знаходив жодного заперечення. І взагалі очі-двійники спопелили в його голові всі думки. Він щось мимрив і весь час намагався пригадати сказану братом фразу про редактора. Ага, згадав-таки нарешті. «Бог і Ладичко ніколи не б’ють своїх жертв палицями», — ось так і сказав Іван. Який влучний і страшний у своїй дотепності вислів!

— Бог і Ладичко ніколи не б’ють своїх жертв палицями…

Зовсім недоречно нагадав тоді Зеленяк про страшну минулу зиму і трагедію у вівчарні. Загибла худоба й без того мучила Петра, не давала йому спокою. Але коли розібратися — хіба тут тільки його вина?

…Літо того року припізнилося й наздоганяло своє. Минав вересень, але осінню ще й не пахло. Після теплих серпневих дощів випогодилось, злежалі хмари висушилися, розвіялися по світу, і дні потекли сонячні, спечні. На подив усім, і ночі не остигали, а розроджувались рясно теплими росами. На полонинах дружніше, аніж весною, знову надумали рости трави. Дарма Петро умовляв голову колгоспу зганяти отари в долину, до зимівлі, бо восени в горах безтурботне небо і веселе сонце підступніші гнилої погоди. Та Зеленяк ніяк не міг змиритися, аби із такої солодкої паші гнати отари вниз, на обскубане до кореня сільською худобою пасло.

— Ще тиждень, дорогий Петрику, — вмовляв Граба. — Це ж стільки корму прибережемо в оборогах!

— Аби моя воля, Іване Петровичу, хай вівці і всю зиму жирують на верховині, — згоджувався Петро, — але, спам’ятаєте моє слово, гори не люблять самонадіяних, якби не довелося дорого заплатити.

І одного ранку, вийшовши з колиби, Граб остовпів. З північного боку, наче злодії, над горами вигулькнули чорні пелехаті хмари і обережно, по-пластунськи переповзли зі сторони Польщі на березільські полонини. Довкола було ще тепло, спокійно, серед несполоханої світанкової тиші весело озивались у кошарі тронки. Петро з безпомічною гіркотою усвідомив: бути великій біді. Ці кілька проклятих хмар-розвідників тягнули за собою бурю з градом або сніговалами. Тим часом повставали і молодші пастухи. Безтурботно перегукуючись, виходили з колиби і, побачивши ватага, що прикипів до зрадливого небосхилу, прикусили язики і з німою мольбою дивилися на нього. Якусь мить повагався, а далі, наче батогом, відсік:

— Лишайте все! Відкривайте кошари! Худобу — в долину. Може, ще встигнемо!..

Їм не вистачило всього кількох годин. І стадо, і пастухів снігова буря настигла перед самим Верховинським перевалом. На щастя, тут, на схилах неглибокого звору, ще з довоєнних років добували свій вік дві просторі вівчарні. Втрачаючи сили, вівчарі чудом загнали туди знеможені отари й, вже зовсім безсилі, попадали на купи струхлявілого сіна, горнучись до таких же безпомічних овець. Цілу ніч, наче плачучи за прогавленими жертвами, вила і злилася сніговійниця. Кидала собою ошаліло між берегами гір, шматувала дерева, кущі, билася об стіни вівчарників, благаючи людей вийти. Та вони нічого не чули. Пастухи і вівці спали в обнімку, гріючи одне одного. Людське й овече тепло, переливаючись одне в одне, творили єдиний острів рятунку в безбережному морі білого холодного пекла.

Перед світанком випогодилося. Вітер, пораз схлипуючи, умовк назовсім, і раптово запала тиша — була така неприродна, незвична, що вівчарям здавалося, ніби оглухли. Прокинувшись, вони отетеріло дивилися один на одного, длубали у вухах і не могли збагнути, що сталося. А коли повибігали на двір, то, бачилося, й зовсім глузд втратили: почали несамовито сміятися. Скільки надовкола могли вхопити очі, гори аж по самі голови засіли глибоко у сніги — тепер їх до красної весни вже не добудишся, не докличешся, хоч і сам скрижаній. Небесний простір — небагато його було тут, під перевалом, — знявся перед людьми високо і світився синьо й невинно. Вчорашні польські хмари, всі до одної, біло, покірно слалися по землі й молодо хрумкотіли під ногами. А вівчарі несамовито гиготіли. Проте ні радості, ні торжества в їхнім сміхові не було. Та й звідки їм взятися, коли перевал по шию занесло снігами і вівці хіба на крилах могли перелетіти через нього.

Того ж дня Граб з великими труднощами добрався до Березілля, де вже споряджалися на пошуки загублених пастухів і овець. Зеленяком — жаль було дивитись — лихоманило і, кутаючись у кожух, весь час благально питав Граба: «Петре, скажіть мені, що тепер буде зі мною?».

— Чорт мені до вас! — огризнувся Граб. — По мені хоч і сніг сушіть та й скирдуйте. Про людей думати треба. Худобині не дати згинути…

Порадились і дійшли згоди: отари залишити зимувати перед Верховинським перевалом. Вівчарні спішно підлатати. Сіна — благо, не встигли все звезти до ферми — там до Нового року стачило. Інше в міру можливостей вирішили довозити саньми. А догляд за вівцями — вести почергово. Іншого рятунку годі шукати.

Грабові чергувати випало перед самим окотом. Це той час, коли вівчар цілу днину ганяє свої ноги, як позичені, а вночі одним оком дрімає, а другим ловить дихання кожної вівці.

Того вечора Граб ще засвітла накормив, напоїв, почистив худобу, позамикав двері. Відтак прикрутив каганець, забився у сіно і задрімав… У хліві затишно, вівці надихали тепла і мирно посапували. Петро з світлою умиротвореністю дивився із свого пристанища на ярки, і ніжність хвилями напливала у серце. Немає в горах благороднішої, терпеливішої і вірнішої тварини за вівцю. Вона й дихає, як людина, — то нечутно, то тяжко, голосно. У гараздах і в горі вівця завжди була поруч горянина — при найменшій ласці і увазі до себе кормила його, одягала, витягала із біди. Вона була його опорою і надією у цьому хиткому і мінливому світі. Найзлиденніший бідняк — без кусня хліба на столі, миски бараболі у коморі, жмені муки на горищі — завжди чув себе газдою, доки обійстя його підпирали дві-три вівці. Якщо горянин доживав до того, що мусив продавати останню ярку, ближні знімали печально шапки. Це свідчило — чоловікові кінець: або уривав невдовзі життя самогубством, або помирав з голоду, чи брав на плечі торбу і навіки зникав із села…

Близько півночі Граб обійшов вівчарні, оглянув тварин, які за його спостереженням мали ось-ось розродитись, перевірив для певності замки і повернувся до лежанки. І тут остовпів: бездонну гірську ніч сколихнув далекий зойк, благаючий і тужний. Недобрим морозом взялося тіло Петра. Перезарядив рушницю, погасив каганець і боязко вийшов на двір. Довкола тиша. Тільки у небі від морозу ледь чутно шелестіли величезні гірські зорі. Згамувавши дихання, Граб слухом пильно промацував далину, але, сторожко зачаївшись, вона мовчала. Аби зігнати із себе острах, кілька разів покашляв, відтак підняв рушницю і бебехнув угору. Відлуння пострілу злякано метнулося на всі боки і стрибками помчало навколишніми зворами й лісами. Ніхто не озивався, не кликав на поміч. Граб ще кілька хвилин постояв і зайшов у вівчарню. Але тільки хотів прилягти, як болісний зойк пролунав знову. Тепер він уже усвідомив: стогін лунав не на дворі, не в нічній далині, а в ньому самому, під серцем. Власне, він і не лунав, той зойк, а тужним болем розпанахував груди.

— Це Марія! — раптом страшно закричав Петро.

Вівці схарапудились, посхоплювались із лежанок, збилися до гурту.

— Господи, поможи! — заблагав Граб, натягаючи на себе кожух. — Марієчко, почекай, дитино моя рідна! Я з тобою, почекай мене!

Далі міцно защепив засувом двері вівчарні, замкнув колодицю і, забувши навіть гвинтівку, помчав снігами у село.

Марія була найстаршою дочкою в сім’ї Грабів і найбільшим болем Петра. Дочці йшов чотирнадцятий рік, але виглядала зовсім дитиною. Росла хворякуватою, слабенькою, і дві молодші дочки давно уже її переросли. До того ж невідь за які гріхи — на Марію вічно падали біди: то ногу поламає, то руку покалічить, то під коня попаде. Але дивно: ніколи в сім’ї не чули від неї плачу, скарги на біль, хвороби… Всі злигодні, суджені долею, Марія зносила мовчки, з покірністю великої страдниці. І загалом прийшла вона на світ якоюсь дивакуватою. До прозорості худенька, вся біла, як рання наморозь, із голубими до зачарування очима, могла цілий день мовчки просидіти над найнепримітнішою квітчиною, так і не доторкнувшись до неї, годинами вдивлялася у небо… Кожне серце відчувало не просто жаль, а якусь вину перед цим неземним дівчам. Проте, наче змилостивившись наостанок, природа обдарувала Марію гострим розумом. У школі, дивуючи вчителів, вона вирішувала майже непосильні математичні задачі. Всього раз прочитавши, переказувала напам’ять десятки сторінок літературних текстів, прекрасно малювала, володіла неперевершеним голосом. Чесно кажучи, в школі та й вдома навіть побоювались її не по літах довершеного мислення. До всього, і очі у Марії були якісь неземні, їх ніхто не витримував. Вона дивилася не просто на людину, а наче зазирала в її середину, в думки, навіть у майбутнє… Бувало, іде вулицею, гляне загадково-лагідним зором на зустрічного, зупинить і скаже:

— Ви не журіться за свою біду. Вона пройде, побачите… Уже пополудні, узавтра, будете мати радість велику. Вона у дорозі до вас, не мучтеся…

І справді, не було випадку, аби Маріїні віщування не здійснились. Всі відчували: дівчина просто так жити не буде, щось мусить та й статися. Тут тільки справа за часом.

Петро й сам розумів, що дитина з такою вразливою душею для гір чужа. І від того невимовно страждав і так любив Марію, що ладен був за неї живим у землю лягти.

Тиждень перед тим прийшла додому із школи, чемно привіталася рідним і, більше не сказавши слова, лягла у ліжко. З нею подібні дивацтва траплялися часто, і ніхто не звернув на те уваги. Під вечір дружина покликала Марію їсти. Дочка у відповідь простогнала й умовкла. Олена хутко поклала долоню Марії на чоло й, не обертаючись, сказала Петрові:

— Горить, небога. Певне, простудилася знову. Треба би її, чоловіче, в місто дохторам показати. Попроси завтра від голови коней, і повеземо.

До Марії простуда чіплялася часто, то Петро на цей раз відмахнувся:

— Мені завтра, сама знаєш, зміняти на вівчарниках Федькового Івана. Коли не прийду, той кине худобу на божу варту і піде собі, а мені відтак — клади головою. Думаю, якось перебуде. Ти їй побільше узвару із сушеної малини давай пити, хай пропотіє.

Вранці, коли Петро лаштувався у дорогу, Марія тихим голосом покликала:

— Няньку, підійдіть до мене…

— Чого тобі, Марійко? — Петро кинув на лавицю бесаги й схилився над дочкою.

— Дайте мені вашу руку, — прошепотіла донька.

Петро простягнув ліву п’ятірню, а правицю притулив до розпашілого чола. Дитина обхопила батькову руку, почала ніжно гладити й цілувати.

— Не журіться, няньку, за мене, — мовила лагідно. — Ви йдіть собі спокійно, все буде файно. Я вас буду дуже чекати, ідіть, ідіть, дорогенький… — Й сипала цілунки на Грабову руку.

«За що мене так біг покарав цією дитиною, — думав Петро, йдучи в сльозах із села. — Інші діти як діти, із чорта би роги спиляли і кари на них немає, а ця — одне страждання».

Вже на виході із Березілля зупинився, кинув бесагами у сніг і подумав: «А може, плюнути на все, вернутися?.. Зібрати дитину до лікарів у місто? Хай вже зрештою скажуть, що нам із жоною робити? Але що буде із худобою, якщо цей безщасний Федьків Іван лишить її напризволяще. Зима, холод, вовки кругом чигають. Доки знайдеш собі заміну, доки перед кожним не поклонишся, хто знає, що станеться в отарі».

І, пересилюючи у собі думки, які розривали його навпіл, звалив-таки на плечі, наче кару господню, бесаги і пішов, тяжко згинаючись, у бік Верховинського перевалу.

«Ліпше би я собі ноги поламав, ліпше би осліп, аби дороги не видіти, аніж лишити в жару дитину без помочі», — кляв себе тепер Петро. Тяжко біг, плутаючись у снігах і темній морозній ночі. І голос, болючий, благаючий голос Марії, то стихав у ньому, то озивався знову і кликав додому.

Березілля, занурившись у сніги, спало… Тільки у його хаті одиноко блимало вікно. Серед ночі воно, здавалося, не світилось, а точилось кривавою сльозою. Петро, весь в інії, увірвався в хату. Біля печі, причитаючи, заламувала руки Олена. На ослінчику, в узголів’ї Марійки, сиділа молоденька фельдшерка. Однією рукою тримала на голові дівчини мокру ганчірку, другою відшукувала на висохлому, як стеблина, рученяті пульс.

— Що сталося?! — видихнув із страхом Петро.

— Уже другу добу не приходить до себе! — заголосила Олена. — І нічого їй не помагає — ні порошки, ні ін’єкції. Горить — і все.

Молодші доньки, почувши голос батька, вигулькнули із-за печі, але, побачивши його таким перестрашеним, знову хутко сховалися і завмерли.

Молода фельдшерка із жалем глянула на Петра, встала і відійшла. Граб скинув із себе кожух і наблизився до Марії. Вона раптом відкрила очі і з радісним віддихом промовила:

— Ви прийшли, няньку. Я така рада, що ви почули… Мамка із дохторкою сторожили мене в ліжку, а я обдурила їх, вибігла боса за село і кликала вас звечора аж дотепер. Я знала, що почуєте!

— Що вона там говорить? — напитувалась Олена. — Нікуди Марія не вибігала, не слухай її. Уже дві доби хрестом лежить…

— Ні, мамко… Ви не бачили, — прошепотіла спеченими губами Марія. — Я вибігла звечора за село і кликала нянька. Перебачте мені, що вас обманула. Стояла на груні під лісом і цілу ніч звала нянька. Так радуюсь тепер, що вони почули і не полінувалися прийти із далекого далека.

Петро нерозуміюче глянув на жінку.

— Заспокойтеся, — мовила фельдшерка, — це галюцинації. Ну, як вам сказати… Їй привиджувалось таке…

— Але ж я чув голос, — розгублено сказав Петро.

— Не… не… знаю, — відповіла фельдшерка, — але нікуди вона не вибігала. Що ви… Ми ні на хвильку не відходили…

— Спасибі, няньку, що ви почули, — глянула вдячним поглядом Марія, взяла батькову руку і притиснула до обличчя. Граб відчув, як його долоня тепліє, зволожується сльозами доньки. Під серцем йойкнуло, потерпло… Марія, відколи вийшла з пелюшок, ніколи не плакала. А тепер, обціловуючи натруджену руку батька, рясно кропила її сльозами.

— Дитино, ти плачеш? — запитав Граб, і така ніжність до доньки, і такий біль прорвалися в його грудях, що ладен був узяти її на руки, сховати під серцем і на колінах повзти крізь сніги на край світу, аби тільки рятунок для неї знайти.

— Ні, няньку, я не плачу, — засвітилася осіннім променем ледь помітна посмішка на вустах дівчини. — Я так радуюся. У мене такий добрий нянько… Почув мій голос… Він мене любить… Мені дуже… дуже добре… Я щаслива…

І згасла Марія на цьому слові. Згасла в руках батька, як тоненька свічка у маленькому вікні Петрової надії. І що дивно: після похорону ні дружина, ні молодші доньки довго не ходили у жалобі. Як непомітно, тихо жила, так безболісно і швидко вивітрилась Марія із їхньої нам’яті… А Петрові та свічка чим далі, тим більше пекла.

… — Що дорогий, Грабе, задумалися, згадали ті двадцять овець, загризених вовками? — затарабанив по столу Зеленяк. — Залишити худобу напризволяще, вовкам, а самому побігти… Що, вже згадали?

— Згадав, Іване Петровичу, — тихо сказав Граб. — Доньку згадав, Марію згадав… Як мені її забути? Ой, дорогий мій, ні вам, ні ворогові найлютішому того не пожадаю… Аби відвіз її тоді в лікарню, то, напевне, не, плакало би тепер серце…

— Я розумію, Петре, — зм’ягшено мовив Зеленяк. — Ви батько… Я теж людина, співчуваю… І прекрасно знаєте, що за двадцять овець, загризених вовками тої ночі, коли ви побігли в село до дитини, нікому не доповідав…

— Кому вже доповідати… На мене й без того бог тяжку палицю поклав, — простогнав Граб.

— Я про це й кажу. Замість того, аби покарати, я навпаки, із старшого ватага поставив вас завфермою. А тепер така віддяка.

— Солодкий мій, Іване Петровичу, — заблагав Граб. — Я дуже ціную вашу людяність. І радий би вам допомогти, але поставити підпис не можу. Така вже у мене простацька натура. Перебачте, але це… це великий гріх. Люди так тяжко робили, в поті чола ростили бульбу, капусту, яблука… А я одним розчерком все перекреслю. Не буде мені потім спокою на цім світі.

Граб не лукавив. Він пам’ятав і цінував доброту голови до себе, але на зговір, котрий йому пропонували, ніяк не міг зважитись. Через цей поріг йому було несила переступити.

— Коли хочете, коли вже біда у вас така, придумайте щось простіше, чесніше, — почав хапатися за останню соломинку.

— Наприклад? — зацікавлено глянув Зеленяк.

— У мене припасені якісь грошенята. Та й шість овечок. Думаю, і ви не без копійки… Складемося… Можна щось й призичити… Люди зрозуміють, запоможуть… Сплатимо якось. І будемо чисті. Перед людьми… законом. Совість буде легка…

— Що? Що? Ви мені пропонуєте гроші в людей позичати… Та ви розумієте?! — скреготнув зубами Зеленяк.

— Іване Петровичу, даю вам чесне слово, мені ніколи той борг не треба вертати! Клянуся, навіть жона знати не буде. Повірте мені, я… я… — Тут Граб злякано оглянувся по кабінету. — Я навіть на страшному суді собі не признаюся! Тільки не губіть людський труд. За нього треба заплатити.

— Ви, Грабе, що собі думаєте? — випроставшись, запитав суворо голова. — Ви гадаєте, за той врожай я собі гроші за пазуху засунув? А хто мені трактори дає? Не звідти?! — показав пальцем вгору. — А корми? А насіння? А добрива? А позичку, аби людям за труд платив?! Думаєте, все за красні очі? Хіба не пам’ятаєте, як їздили за цементом?..

Гукнувши на всю околицю, над новим будинком розпочав робочий день кран: схопив з землі металеву балку і, високо піднявши, поніс на самий край дев’ятиповерхівки. Тут, добре роздивившись, передумав, обернувся і опустив ношу на один із балконів у середньому ряду.

— Швидко зводять стіни, — сказав Волосянич, спостерігаючи за будівлею. — Восени тільки фундамент закладали…

Господар тепер був далеко від новобудови і не відповів на Андрієве захоплення. Чикрижачи садовими ножицями сухостій, він боляче щось роздумував, а потім мовив:

— Ви кажете, чи сумую за Березіллям? Таке б і не питати. У мене в місті уже був власний будинок, кілька сотин навколо, але все’дно нестерпно тягнуло додому, в гори. Щоправда, мав єдину втіху від того, що кожного вечора міг навідуватись в село, а вранці щасливо повертатись сюди…

— Але ж до вашого села майже сто кілометрів тільки в один бік, — здивувався Волосянич. — Стільки ж звідти. Як це встигали кожного разу?

Граб загадково усміхнувся і, роздивившись довкола, чи бува ніхто не підслуховує, нагнувся до Андрія і тихо сказав:

— Це моя невеличка таємниця. Нею я ніколи ні з ким не ділився. Але з вами… Чесно признатися, добрий чоловіче, ви з першого слова викликали у мене приязнь і довіру. Ось вам і відкриюсь, як на серці лежить…

Для певності ще раз пильно оглянувся навкіл, прокашлявся і, наче відкриваючи завісу священного таїнства, схвильованим голосом притишено мовив:

— Від природи мене наділено незвичайним даром. Вам, може, стане й смішно, коли про все розповім, але не дивуйтеся із нещасного чоловіка…

— Та годі вам таке говорити. Ми ж люди. У кожного своє, сокровенне, — заспокоїв Волосянич.

— Я мушу вам повідати. — Граб застережливо підняв палець. — Можливо, це найбільше щастя, дароване мені долею, я в ньому й не зізнаюся. Соромлюся навіть сам себе… Так ось слухайте. Від природи я наділений величезною силою уяви…

Останні слова Граб не промовив, а якось видихнув із себе і враз випростався, наче скинув із плечей тяжку ношу.

— Ось ви запитували, як ото я міг щовечора навідуватися в село, а під вранішньою зорею повертатися у місто? — промовив. — А все дуже просто. Кожного вечора я закривався у своїй кімнаті, лягав на ліжко, заплющував очі і в думках повертався у своє село. Спокійно виходив із хати, сідав на приміський автобус, котрий довозив мене до першого села. Там виходив, а далі, побажавши собі щасливої дороги, прямував у гори. Минав село за селом, і чим далі, тіло ставало легшим, і я вже не йшов, а летів… Від свіжого повітря, легкої ходи не міг згамувати серце. Все це діялося, немов у якомусь тумані. І вже ніяка сила не могла стримати мене. Ось я добігав до річки. Її треба було перейти через міст, далі обійти гору, а вже потім дорога швидко приводила мене в село. Але я дуже рідко, хіба у час великих повеней, переходив мостом. Я зупинявся, як правило, значно нижче, сідав на берег, роззувався і тут спочивав. У цю пору завжди було спокійно, безлюдно. Час од часу погукували вечірні птахи, між камінням тихо говорила сама із собою вода… І я, відпочивши, підходив босий до ріки… В цю мить мені було так легко. І тільки ступав у воду, щось радісне, світле рвалося нестримно вперед. Я не міг далі стримати те почуття у собі і відпускав його. Це була моя душа. Вона прагнула перейти ріку скоріше за мене. І ось я відпускав її. І душа моя, наче дитя до матері, мчала стрімголов по вечірній воді, перебігала ріку і опинялася на тамтому березі. І, здавалося, піджидала мене, вся осяяна, радісна… А потім уже, намацуючи ногами підступне каміння, переходив вбрід і я. У вечірніх відблисках неба на моїх очах рожево сміялась вода — тепла, тепла, як щастя. А я повільно йшов до недалекого берега, на якому молодою ранковою зорею світилася моя душа. Потім легко переходив через гору — якщо не минати її, наполовину скорочуєш шлях — і вже спокійно заходив у село. Як завжди, це було тоді, коли Березілля засинало. Я крадькома проходив вулицями, вітався з кожною хатою і добирався до рідного обійстя. І тут, уже біля воріт, зовсім знеможений, падав під ноги старої груші-дички. З дитинства я обожнював цю стареньку трудягу, яка кормила півсела. Такого людяного дерева більше не зустрічав ніде. І ось я виплакувався їй і легко, як у дитинстві, засинав під воротами рідної хати. А вранці уже прокидався у місті.

Розумієте, все це проходило в моїй уяві. Але вранці було таке відчуття, ніби я насправді зустрівся з рідними місцями і щасливий повернувся додому.

— Чого мовчите? Хіба забули, як їздили за цементом? — перепитав Зеленяк.

— Згадую, згадую, Іване Петровичу, — з сумним усміхом відповів Граб.

…Петро прийняв ферму весною. Власне, не ферму, а руїни і голодний рев облізлих хвостів. Попередник — молодий зоотехнік, що з принуки відбував у березільському колгоспі дворічний відробіток після технікуму, — передав Грабові господарство, почекав, доки той розпишеться, і гречно подякував. А на другий день відбув у невідому далечінь — навіть не розрахувався. Петро ж залишився на фермському газдівстві із жебрачою жменею і задумався тяжко. А журитися було чим: покрівлі на корівниках наполовину залатані небом, дерев’яні стіни трималися на гороб’ячих гніздах. У дворі така багнюка, що худоба животами плавала у ній. Про сіно годі й говорити — обороги ще серед зими опустіли. Зіпрілої соломи й тої стачило на кілька днів. Зняв Граб шапку і пішов кланяючись, по миру.

— Майте серце, челядь добра, позичте сіна, не дайте худобі пропасти! — клянчив на порозі кожної оселі.

Одні закривали двері, не приступаючи до розмови, інші давали себе красно поумовляти і тільки так добріли, але більшість, у кого припаси їсти не просили, згоджувались одразу. Розуміли люди, не Грабові, не Зеленякові дають — в біді худоба. А для горянина — вона свята. І везли березільчани із своїх обійсть на ферму сіно — хто підводу, хто половину, — мало сподіваючись на Петрові запевняння, який ревно обіцяв повернути борг влітку. І ось так, завдячуючи людям, худобу вдалося щасливо дотягнути до зеленої травички. Перша перемога підняла Граба духовно, крил додала і притлумила горе — смерть доньки Марії.

«…Це у самотності чоловік черствіє, видить довкола тільки чорний безпросвіток, — думав про себе Петро. — Але коли в біді тебе знайдуть вірні ближні, добрі серцем, то й світ миліший. Адже мудро сказано: щастя, поділене навпіл, стає для кожного своїм, а горе — єдиним».

Так міркував Граб, беручись уже за порядок на фермі. На цей раз не йшов по сільських хатах, а звернувся до Зеленяка:

— Іване Петровичу, худоба на паші, літо красне, довге — час братися за ремонт корівників, вівчарень… — виклав задумане голові.

— Ви, Петре, чоловік тямовитий, скажіть, як маю допомогти? Кинути всю роботу і з вами на пару стіни піднімати? Чи зняти людей із косовиці і на ферму послати? — сказав сердито Зеленяк, наче мова йшла не про колгоспне, а Грабове занедбане обійстя.

— За себе і людей не журіться, — спокійно мовив Петро. — Зберу скотарів, жінчиних родичів, своїх близьких, і наведемо лад. Про це я уже домовився. Від вас одної помочі хочу — цемент добути.

Зеленяк подумав і вже прихильніше сказав:

— Це я зможу. Давайте домовимося: узавтра поїдете в «Заготзерно», знайдете Цюбея — завскладом. Скажете: від мене приїхали, треба цементу. За документи хай не боїться, все оформимо…

— А чого в «Заготзерно»? Хіба цемент уже там видають? — спитав наївно Граб, і в гадці не маючи насміхатись із Зеленяка.

Голова замовк, зміряв Граба таким поглядом, наче той вихопив йому з голодного рота шматок, і гаркнув:

— Так! Цемент уже видають у «Заготзерні», а зерно — в санепідстанції!

— Вибачте, Іване Петровичу, — зніяковів Граб. — Можливо, я дещо й не розумію…

— От-от… Коли не розумієте, то й не пніться із дурними запитаннями межи люди, аби мали з чого смішкуватися.

— Буду слухатись! — відповів з готовністю Петро, обернувся і пішов.

— Коли завтра зберетеся, заїдете до мене! — крикнув навздогінці Зеленяк.

Проте Граб не став дочікуватись завтра. До обідньої пори було ще далеченько, вирішив їхати зразу. Запріг коней, кинув у віз оберемок сіна, скочив на передок і вйокнув.

Через півтори години Петро уже стояв перед ворітьми контори «Заготзерно». Віз поставив у затінок могутніх лип, а сам дався через прохідну. Пояснив сторожу, кого шукає, і той спрямував його в самий кінець двориська, де громадилась гора повних міхів.

— Іди, іди туди, — понукнув сторож. — За тими міхами Цюбей якраз полуденкує.

Петро подякував, минув прохідну, зайшов на територію і якось від несподіванки затамував подих. По всьому двору на бетонованих майданчиках лежала товстими пластами пшениця. Видно, зерно зіпріло, і тепер його просушували. Млосний солодкуватий запах хліба розливався навкруги, запаморочливо повнив груди і почав помалу висвітлювати у Грабовій пам’яті якусь невиразну картину із давньої давнини. Петро болісно намагався розгледіти її в собі, але мерехтливе, нетривке видіння як раптово спалахувало, з такою ж поспішністю й гасло. Полуденне сонце стояло над головою, бачилося, у цю мить воно забуло про землю і благодатну силу свою, гріло тільки на цей двір, розкішно вистелений пахучим зерном. В Петрових очах його було так багато, що, здавалося, хлібом цим можна б накормити півсвіту. Граб нагнувся, обережно зачерпнув жменю пшениці і, посміхаючись, почав ніжно гладити. Сиплючись поміж пальці, зерно щось пахуче зашепотіло Петрові. І він теж пристрасно заговорив до пшенички: яка вона йому дорога, яка свята… Далі розпитував, чому не хоче йти родити в гори, чому обділяє щедрістю своєю верховинців… Петро, наче непевний, розказував пшеничним зернам, що золотились на його долоні, як вони, Граби, у тридцятих роках голодували, розповідав про тодішню найбільшу мрію кожного горянина — аби хліб хоч приснився… І тут Петро почав усвідомлювати, що запах зерна із самого початку будив у його пам’яті страшну ніч дитинства. І ті нетривкі видіння, що досі снували хаотично, враз спалахнули і зримо окреслились своєю жорстокістю.

…Василь Граб, його батько, повернувся додому далеко за північ. Власне не повернувся, а, як нічна мара, втягнувся, нечутно вплив у хату із повним мішком на плечах.

Жона — вона, бідна, не пустила досі дрімоти до ока, — зачувши, як причаєно озвався засув, одразу похопилася з печі і вдихнула слабеньке життя в огризок свічки.

— Ой ні, жоно, пали і лампу, і свічки пали, аби у моїй хижі нині ясно було, як у панських світлицях, — грізно озвався чоловік і кинув біля порога мішок.

Жінка глипнула на чоловіка, і її всю обморозила пекельна радість у Василевих очах.

— Що за радість, Васильку, приніс до хижі? Ачей Іван Палаташ простив нам ті два міхи кукурудзи, що завинили йому та й ще позичив? — схопилася за слабеньку надію.

— О, той простить та й позичить! — гнівно прохрипів Василь Граб. — Той обдарує, коли звізди у небі достигнуть і спадають на землю золотими дукатами.

— То ж повідай мені, Васильку, чого в тобі так вогонь горить, — тихенько заблагала жона.

— Буди дітей! — замість відповіді сказав суворо. — Хочу, аби хоч раз наїлися вітцівського хліба.

— Діти ж сплять… ніч. Звідки хліб? Може, тобі щось привиділося? — пробувала вмовляти дружина.

— Буди дітей! — гримнув п’ястуком Василь.

Але діти, як ті перепелята, зачувши голос нянька та ще й розмову про хліб, зграйкою спорхнули — хто з печі, хто з лежанки — й позлітались до столу. І не очима, голодними ротами зацікавлено вп’ялися в батька.

Василь задоволено посміхнувся, оглянув сумовито семеро роззявлених ротів і сказав:

— Кожен отець дає дітям своїм якусь долю. А я ніколи не міг вам дати досита навіть кукурудзяника. І не моя в тім вина. Дав бог руки, але ліпше би їх був обрубав. Тоді пішов би на вас жебрати, а так хто в здорову долоню копійку кине. Але заманулося мені сьогодні хоч раз в житті вчинити вас щасливими. Ви, діточки, навіть на Великдень не виділи білого хліба. А тепер наїстеся його досита.

Затим батько добув з-під порога повний мішок, розв’язав і висипав на стіл з десяток паляниць — біленьких, рум’яних, яєчними жовтками змащених. У хаті запала тиша. Всесвітня тиша. Навіть цвіркуни позабували під печами свої скрипки й повибігали дивитися на чудо, яке освітило хижу Василя Граба. Та яку ж там хижу! Білий, незбагненно щасливий хліб у цю мить, бачилося, освітив, осяяв усі гори, кожну зворинку, річечку і потічок. Перелякана жінка, семеро голодних дітей широко розкритими ротами — очима дивились на стіл, і всім здавалося: у цю мить у всьому великому світі вже немає жодної біди, горя, каліки, жебрака, а є єдине велике щастя, ім’я якому святий хліб. На нього навіть страшно було дивитися — таким він був красивим, ніжним, спокусливим. І мати подумала, що коли і є на світі бог, то ім’я йому Хліб.

— Ну, чого роти пороззявляли! — крикнув Василь Граб на сім’ю. — То мені квилите, квилите все життя, що кендеречаника голодні, а тепер від біленьких паляниць відмовляєтеся.

— То можна їсти, няньку? — спитала середульша дочка.

— Можна, Анцько… Скільки хочеш. І ти, Петре, їж, і ти, Маріко, і ти, жоно… Їжте до останньої крихти. Це єдине придане, що я зумів для вас настарати…

Діти їли хліб мовчки. Власне, не стільки жували, як вдихали його запах. Цей запах був для них невідомий, загадковий і будив казкові уяви про прекрасне життя, яким можуть жити люди хіба що у інших світах. Їли діти хліб мовчки, і все з більшим острахом дивились на батька. Що це з ним сьогодні сталося? Колись, бувало, як сідали за стіл, то одразу з його вуст тільки й чулось:

— Не жери так, бо подавишся!.. Що?! Думаєш весь світ переїш? Міг би-сь того кендеречаника ще й назавтра залишити… О, господи, коли почнеться уже тота война…

У Василя Граба найкращі спомини були завжди пов'язані з першою світовою…

— Там, — говорив він, — хоч і ходиш із смертю-сестрою, але завжди накормлять. Про солдата не забувають. А в цьому мирному житті подохнеш під плотом від голоду, то ще й ніхто тебе не загребе.

І ось їли діти хліб, а нянько, замість того, аби звично нарікати, весь час лагідно повторював:

— Їжте, дітки, їжте… І ти, жоно дорога, їж. Хліб смачний, панський.

А сам до крихти не доторкнувся.

Коли діти наситились, старий Граб піднявся, всіх обцілував, узяв шапку й, давлячи у собі сльози, сказав:

— А тепер, неборята, іду я за своєю долею.

І вийшов у ніч. А вранці Василя Граба знайшли перерізаного поїздом неподалік села.

Звідки добув той останній хліб для своїх дітей Василь Граб — ніхто із сім’ї так і не дізнався. А мати невдовзі від горя збожеволіла і покінчила з життям. Іншим шістьом дітям теж недовго зозулі вік лічили — повмирали від тифу і голоду.

…Згадки тяжким болем озвалися у Петровій душі. Засунув тих кілька зернин, що тримав у руці, в кишеню і попрямував до гірки мішків. З тамтого боку, у затінку, сидів дебелий чолов’яга, років за сорок, із червоним, тучним обличчям і полуденкував. На простеленій газеті громадились гірками варені яйця, шинка, ковбаса, цибуля, огірки, хліб… Від побаченого Петра замлоїло. І річ не в тім, що зранку крихти в роті не зігрів. Він просто не уявляв, що люди можуть у звичайний будень дозволити собі таку обідню розкіш…

— Перебачте, ви будете Цюбей? — мовив Петро.

Чолов’яга, жуючи, питально глянув на Граба, далі одним духом проковтнув їжу і піднявся. Мовчки витер полами халата руки, накрив рушником полуденок і вже тоді роздратовано пробубнів:

— Я уже сорок п’ять років Цюбей… Чого потрібно? — випнув черево.

Граб не без подиву запримітив, що його співбесідник разюче схожий на величезний лантух, наповнений доверху зерном.

— Я приїхав до вас від Івана Петровича Зеленяка, нашого голови, — сказав якомога догідливіше Граб.

— А-а-а, — протягнув задоволено Лантух. — Треба було із цього починати. Як йому там ведеться — живий, здоровий?

— Самі знаєте, як нам нині ведеться: літо, крутимося, як білка в колесі. Кожна днешня година відплатить нам узимку…

— А що велів передати?

— Ферми ремонтуємо на зиму. Цементу би нам хоч один віз…

— Ви просто так приїхали?

— Ні, я тут з кіньми… Віз біля прохідної.

— Це ви мудро зробили, — похвалив Лантух. — Ходімо туди, — й перевальцем подибав попереду Граба до прохідної.

Петро йшов за Цюбеєм, зацікавлено спостерігав за тяжкою, розвалькуватою ходою, і йому здавалося, завскладом не йде, а силоміць, з натугою, якось похапливо, наче крадений товар, волочить по землі своє дебеле тіло.

— Коні мої он там, — показав Граб під липи, коли вийшли на вулицю.

Лантух підійшов до воза, розгорнув сіно, але переконавшись, що підвода порожня, розчаровано запитав:

— І це все?

— Та не хвилюйтеся, — одразу заспокоїв Граб. — Гадаю однієї підводи цементу нам достатньо…

Лантух осік сердитими очицями Петра на слові й відрізав:

— Я не журюся, чи стачить тобі підводи! Зеленяк більше нічого не передавав?!

— Ой, забув! — спохватився Граб. — Як же я забув?! Передавав Іван Петрович, звичайно, передавав… Щире вітаннячко передавав, великий привіт вам, сім’ї вашій, — брехав безбожно далі.

Лантух отетеріло дивився на Граба, потім сердито сплюнув і їдко спитав:

— Кажеш, привіти прислав твій Іван Петрович?

— Від щирого серця, — приклав руку до грудей Граб.

— Тоді ти йому передай теж саме від мене, — криво усміхнувся Лантух. — А тепер можеш їхати.

— Куди?

— Додому!

— А як з цементом? — щиро здивувався Граб.

— Я звідки знаю? — відповів з не меншим подивом Цюбей. — Ти осліп? Не бачиш, що тут написано? — показав на табличку біля прохідної.

— «Заготзерно», — прочитав повільно Граб.

— А ти за чим приїхав?

— За цементом.

— Ну, і шукай контору «Заготцемент». А Іванові Петровичу передай великий привіт і скажи, що я так наївся його малини і баранини — ще й досі відригується.

Петро хотів порадитись, як же йому тепер бути? Проте Лантух не мав бажання вести розмову далі. Грюкнув перед носом Граба дверима прохідної і, наче вгодований гусак, подибав доїдати полуденок.

Повернувшись у Березілля, Граб прийшов до Зеленяка і розповів про невдалу поїздку. Іван Петрович спокійно вислухав Петра і перепитав:

— Кажете, Цюбей передавав привіт і сказав, що від малини і баранини йому гірко стало?

— Напевне, зіпсованої наївся, — щиро висловив своє припущення Граб. — А потім і справді, Іване Петровичу, звідкіля у «Заготзерні» цемент? Нам треба деінде шукати…

— Правильно, — підтримав одразу Іван Петрович. — На базі дурнів й ідіотів… Таких, як ви, Грабе!

І всередині Зеленяка, Грабові здалося, щось забулькотіло, як окріп у казані, і виплеснулось на бідного Петра.

— Кий біг заставляв вас їхати сьогодні?! Ви що? Вам у вухах миші кубла звили? — бризкав слиною на переляканого Граба. — Оглухли?! Я ж говорив на ваш курячий розум — поїдете завтра, а перед тим зайдете до мене!

— Хотів якнайкраще, швидше…

— Мене з’їсти, аби усім руки розв’язати! — додав люто Зеленяк. — Як же мені тепер людям у вічі дивитися? Що вони подумають?

— Іване Петровичу, заспокойтеся, — благав Граб. — Я ж на вас тіні не кинув, нічого злого не наговорював. Навпаки, хвалив вас… Бігаєте, трудитеся… Як білка в колесі, спокою не маєте…

Зеленяк довго не міг вгамуватися. Бігав від стіни до стіни кабінету, грюкав п’ястуками по столу, кленув ту годину, яка спровадила його у це село, а всіх березільчан поіменно називав шкідниками, людьми лукавими, нечесними, злими… Складалося враження, що кожен сельчанин лягає і встає з думкою, як би нашкодити голові колгоспу і при нагоді встромити ножаку в спину. Врешті-решт змирившись із тяжкою покарою долі, втомлено мовив:

— Аби скупити перед людьми нашу вину, підете зараз на ферму, скажете, аби зарізали дві молоденькі ярки… А вранці візьміть із ферми жінок, назбираєте пару відер свіжої малини. Все це заберете із собою — повезете в «Заготзерно» Цюбеєві. Вибачитеся. А я зараз йому листа напишу…

Звичайно, ніякої команди Граб нікому не давав, а впорав двох молоденьких овець сам. Одне не міг дотямити: в чому його вина перед тлустим Лантухом? За віщо має просити від нього вибачення? Граб же не сказав йому жодного кривого слова, навіть поглядом не образив. Тоді чому Петро має перед ним спокутуватись? А потім, по якому праву ріже колгоспних овець, збиратиме малину і везтиме дари Цюбеєві? Чим той таке заслужив від березільчан, які його у вічі не бачили?

Подібні думки гризли всю ніч, не давали заснути… Так і промучився до світанку на ліжку. А тільки зазоріло, збудив жінку, дочок і пішли з відрами по малину.

На ті часи вирощувати в колгоспах цю нині престижну культуру майже нікому не спадало на гадку. Іди собі в ліс, у хащі і збирай на пару із ведмедями дрібні ягоди запашні. А в колгоспі часу не стачило за бульбою — одвічним хлібом верховинським — впору доглянути, сіно у погожу годину зібрати і звести до зимівель. Зеленяк перший у районі — теж не без мудрої ради пшеничнокосої агрономки — добув звідкілясь саджанці садової малини і подарував їм найсмачніші царини у видолинку за селом. Ця потреба виникла не із палкого бажання підкріпити колгоспну економіку, а із спокуси чисто меркантильної. Скажімо, голова колгоспу із долинянського району у будь-яку пору міг задобрити сердитих перевіряючих чи піднести презент постачальникам — рання і пізня черешня, абрикоси, персики, перші помідори, огірки, а відтак — виноград, мед… Подібні дари у чималій кількості одразу угамовували «праведний» гнів ревізорів, начальників різних рангів, служили візитною карткою і перепусткою на недосяжні бази, у високі інстанції… А яким дефіцитом міг прислужитися голова гірського колгоспу? Бараниною? Вона йшла здебільшого на любителя. Молоком? Маслом? Його і в магазинах доволі. Картоплею, яблуками? Хіба за тих умов, коли на рівнинах неврожай. А це вельми рідко траплялось. Здебільшого самі гори терпіли від недороду. А ось малина — продукт ніжний, спокусливий для кожного. І ця культура одразу вивела Зеленяка у люди помітні, потрібні…

Граб із сім’єю встиг на малинник ще до схід сонця. Обгороджений високим колючим плотом, він здалеку манив до себе густими, ніжними, аж дотиково відчутними запахами. Біля воріт, із рушницею на колінах, сидів на колоді дід Піняшко.

— Доброго ранку, Іване! — привітався голосно Граб.

— Аби лиш і день був таким добрим, — відповів Піняшко і піднявся назустріч.

— Ми за малиною, — мовив діловито Граб. — Голова послав.

— Цидулка є? — запитав суворо Піняшко.

— Тутка вона, — простягнув Граб папірець.

Дід з недовірою прийняв записку, для чогось понюхав її, потім просвітив навпроти рожевого сходу і тільки затим розгорнув. Вивчав довго, прискіпливо, раз у раз облизуючи язиком губи, відтак категорично сказав:

— Недійсна!

— Чому? — здивовано запитав Граб.

— Без печатки недійсна, — відповів Піняшко.

— Але ж записка із почерком голови, там і його підпис.

— Без печатки не признаю! — стояв твердо Піняшко. — Сам голова мені наказав.

Дід мав свою правду. Річ у тім, що Піняшко був вірний сторож, але неграмотний. І до недавнього часу, коли хтось приходив із посланням від Зеленяка, старий навіть не дивився на цидулки, старанно ховав їх у кишеню для звітності і вільно пропускав прибульців на малинник. А торік хтось із міських грибників довідався про Піняшкову темноту, про те, що старий беззастережно відкриває ворота у ягідник по будь-якій записці. І дотепник спробував щастя. Тицьнув дідові якусь цидулку, а Піняшко одразу звільнив ворота, ще й допоміг назбирати повну корзину добірних ягід. Наступного дня на малинник прибуло вже п’ять посланців від голови. І всі по закону, із папірцями від Івана Петровича. Дід і тим поміг наповнити відра і корзини. Назавтра історія повторилася, щоправда, уже з більшою кількістю любителів малини. А під кінець тижня завітав сюди з гостями уже і сам голова. Веселий, збуджений завів шановних у ягідник і тут з ним ледь не стався припадок.

— Діду, де малина?! — заревів ведмедем Зеленяк.

— Тутки вона, — поплескав себе по кишені переляканий Піняшко.

Не в силах приборкати лють, голова кинувся до нещасного старого, схопив за барки і почав трясти.

— Де малина, кому спродав?! — дихав гнівом у вічі дідові.

— Кажу вам, Іване Петровичу, тутки вона, тутки, — плескав себе і далі по кишені Піняшко.

Відтак витяг купку записок і простягнув Зеленякові.

Іван Петрович схопив одну, розгорнув і напівзрячими від шаленства очима прочитав:

«Дорогий дідику! Будьте добрі, пропустіть цих великих начальників на малину. Нехай собі збирають, скільки їм захочеться. І честуйте їх, бо це дуже добрі люди. Ваш голова…» Далі йшов нерозбірливий підпис.

Було тоді і сміху, і гріху. Зеленяк набрався такого сорому перед гостями, — думав, згорить на місці. Аби земля в ту мить відкрилася, без роздумів живцем скочив би у безодню. Діда Іван Петрович одразу прогнав з роботи, ще й великий штраф наклав. Але у неписьменного Піняшка був у районі вельми грамотний і впливовий свояк. Аби Зеленяк просто звільнив від сторожування діда, все обійшлось би. Але голова виписав штраф. І немалий. Дідові треба було корову продати, аби розрахуватися з боргами. І він таки повів, окроплюючи шлях сльозами, у недільний день годувальницю на базар. Але у місті, перед самою торговицею, зустрів свояка. Розговорилися. Слово до слова і родич дізнався про горе нещасного Піняшка. Тут же заспокоїв і наказав повернутись із коровою негайно додому. Пообіцяв усе владнати, і слова дотримав. Наступного дня подзвонив Зеленякові, розпитав про життя-здоров’я, далі спокійно:

— Іване Петровичу, я дізнався, що мій вуйко Піняшко погорів на вашій малині. Ось і хотів би спитати, що це там у вас за ягідники. Не пригадую, аби такі рахувалися за вашим колгоспом. Можливо, я і помиляюся… Сьогодні загляну до плановиків і коли так, вибачуся перед вами, але якщо ні…

Цього було достатньо, аби з Піняшка зняли економічну облогу і повернули знову пасти малину. Щоправда, дід з тих пір прозрів, порозумнішав. Нині кожен наказ голови мав для нього силу лише з печаткою.

І як Граб не умовляв старого, як не клявся-божився, мусів повертати в село. Заки міряв дорогу туди, заки вернувся, Піняшко вже подобрішав і відкрив ягідник для Олени з дітьми — нехай попасуться, спробують на смак плодів. Уже світило сонечко, мирно дзюмкотіли бджоли, а сімейство спокійно оббирало кущі, і все до рота, до рота…

— Діду, ви що робите? — аж запнувся від побаченого Граб.

— Я нічого, — відповів Піняшко. — Це Олена з дітьми полакомились на малини. Пустив — хай наїдяться.

Граб аж зчорнів.

— Хто вам дозволив? Як ви посміли?! Ви у свій город пускайте, і там хай траву під корінь вигризуть, а це людське, колгоспне!

Схопив від старого палицю і як уперіщив Олену межи плечі.

— Совісті у тебе немає! Голодна малини? Іди в ліси і вже раз нажрися, аби тебе ведмеді з’їли, а людське не руш! І вам руки обламаю! — замахнувся на дітей.

Олена застогнала, скрутилася від удару, відійшла подалі від чоловікового гніву і, ледве стримуючи сльози, сказала:

— Дивись, неборе, аби за свої праведні діяння сльозами не розплачувався. Думаєш, по смерті тебе у рай одразу понесуть. Еге, коби лиш так не сталося, скупердяю нещасний.

Далі кинула корзину і пішла навпростець до села.

— Вернися, чуєш, вернися! — гукав навздогін Петро. — Вернися, бо ноги поламаю!

Але Олена не оберталася. Здавалося, аби гори знялися із своїх насиджених місць і злетіли у небеса, все одно не повернулася б.

До краю знервований, Граб сердито плюнув і взявся збирати малину сам. До нього мовчки приєднались доньки і Піняшко.

Слова, мовлені Оленою, неприємно муляли. Дарма вона кинула йому докір у вічі. Тепер він уже й сам жалів за скоєним. Але не скупість спонукала його до різкості. У тому, що жінка й діти безборонно споживали колгоспну малину, Петро побачив злочин, зраду справі, котру йому доручили. Але що вдієш? З таким характером вродився, і вже себе не переінакшить — сам босий-голий, а на чуже зазіхати не стане.

Перед обідом Граб склав дари на підводу і з тяжким серцем рушив до міста.

Гірське літо доходило золотого полудня. Кожне дерево — і в саду, і лісове — співало сотнями пташиних голосів… На сіножатях цвіли трави і не могли нарадуватися власним пахощам. Над дикими ягідниками рясними хмаринками кипіли бджоли, джмелі, різнобарвне дрібне комаство, пильнуючи медоноси. Чудова мить, прекрасна пора! Їй би тішитись не натішитись. Але Граб, віддавшись на волю коням, їхав, немов через студену зимову ніч. Не давала спокою сварка із жінкою, гризли, пекуче гризли інші думки… Ну, добре, своїм дав по руках, аби не зирились на державне, але кому тепер везе людський труд! Лантухові?! На мить уявив його сите обличчя, маленькі й меткі, як у куниці, очі, вгрузлу у землю поставу. Раптом його почало нудити. Притьмом зупинив коней, скочив на землю. Мучився страшно, а Лантух, бачилося, висів над головою, давив нутрощі і від того нудило ще нестерпніше. Врешті вийойкався, зійшов до потоку, сполоснувся студеною водою — полегшало. Але ніяк не міг охолонути: «Я пожалів від дітей своїх, жінку за кілька жмень малини вдарив, взяв гріх на душу — найліпших двох овечок зарізав, і все увіпхну в перенасичену животяру Лантуха, аби задобрити його».

Петро, немов божевільний, крутився довкола воза, гарячково шукаючи, на чому би свою злість зігнати. І несподівано його осяйнуло. Вискочив на віз, оглянувся довкола, відгорнув із кошиків чисту скатертину і почав рясно кропити малину…

— Хай тепер жре!

Відомстивши Лантухові у такий спосіб, гепнувся на сидіння, вйокнув на коней, і вже до самого міста на його віз не сіла жодна лиха думка…

— Той цемент, Іване Петровичу, я буду довго пам’ятати, — сказав Граб. — Ліпше би за нього й не згадувати. Він мені й досі в душі. Тому й не підпишу!

— Ви, Петре, думаєте тільки про себе. Хіба це я собі додому відвіз?

— Я розумію вас, Іване Петровичу, — з гіркотою сказав Граб. — Тільки ми марно бесідуємо, не домовимося, бо у нас зовсім різні правди… У вас своя, а у мене… у мене — своя. Селянська.

— Хочете сказати, що ви проти колгоспу, проти Радянської влади?! — промовив повільно з недвозначним притиском голова.

— Ні, я не проти колгоспу, а влади й поготів, — відповів навдивовижу спокійно Граб. — Колгосп — це добре… Влада прекрасна, людяна, наша влада… Тільки я проти нечестивих людей, які прикриваються цією владою…

— Ну, знаєте, від кого, від кого, але від вас почути подібне не сподівався, — скрушно похитав головою Іван Петрович. — За доброту, за турботу про людське благо став розбійником…

— Іване Петровичу, я вже говорив, що бесідуємо дарма. Аби все було по-людськи, зніміть мене із завфермою, дайте довідку, і піду працювати у місто… На моє місце поставте Смика — він, неборака, уже давно туди гострить очі… А мені дайте лиш довідку. За роки чесного труда в колгоспі я заслужив її… І можете спати спокійно — про нашу розмову у цій хаті ніхто не вчує.

Пропозиція Граба, видно, припала до душі Іванові Петровичу. Одразу ожив, просвітлів, вдоволено потеребив буйну чуприну.

— Раз так, то це у принципі можна зробити, — сказав уже мирно Зеленяк. — Але дивуюся, чого хочете йти із села, із колгоспу. Ви зі мною по-людськи, то і я так само. Хай Смик йде завфермою, а ви — на його місце бригадиром.

— Дякую ще раз за ласку. Але більше працювати тут не хочу.

— Чому?

— Не те, що не хочу, а не зможу…

— Що? Знову почнете про совість… буде мучити…

— Не те слово, Іване Петровичу. Не зможу вам у вічі позирати. Бачитиму вас, і завжди буду думати — переді мною злодій. Обікрав, обдурив нарід чесний, а я його спільник, бо мовчу і людям не вказую на нього.

Через годину, вгамувавши нервове збентеження, Зеленяк покликав до себе голову сільради:

— Петрові Грабові треба видати довідку. Хоче чоловік йти працювати у місто, в самий обласний центр… Я не проти — хай іде.

— А сотини? — запитав обережно Шкраб’юк.

Зеленяк подумав, прикусив нервово губу і різко сказав:

— Сотини? Сотини відібрати! Ось так відрізати! — Й блискавично черкнув ребром долоні по горлу…

Дивовижна це країна із милозвучним і співучим іменем Провінція. З огляду на час, житейський і творчий досвід Волосянич був щиро вдячний долі, насамперед ветеринарному кандидату, що перші кроки трудової біографії починав у далекому від гомінкого світу гірському містечку. Як на Андрія нинішнього, він би не просто щиро радив, а навіть заставляв молодих літераторів, журналістів, художників пізнавати характери, людські стосунки, взаємовідносини, життя взагалі у селах і провінціальних містечках зокрема. Тут свої неписані закони, етика, філософія… Навіть час — невблаганний, нещадний і стрімкий, якого нам так недостає у великих сучасних містах, в провінції зовсім інший на дотик, колір, смак. Життя, котре в столичному вузі миготіло перед очима калейдоскопічно, тут пропливало уповільнено, ніби під збільшуваним склом. У містечку кожен кожного знав по імені і батечкові, тихенько повідував про вади і достоїнства, буття видиме і незриме… Якщо, скажімо, ти вранці ненароком чихнув, містечко від краю до краю багатоголосим хором віншувало доброго здоров’я. Коли котрийсь із Іванів Івановичів мав необачність вечерком завітати на чашку чаю до веселоокої, симпатичної та, на жаль, розлученої завідуючої універмагом Ганнусі Брязкало і там заговоритися до ранку, на другий день всі жителі уже знали, яку спідню білизну носить пристрасний любитель запашного напою. А характери!

Майже щоранку в редакцію прибігав з свіжим номером обласної газети Ладичко і пронизливим та водночас радісним фальцетом громогласно сповіщав:

— Товариші, я вилущив сьогодні боба, ставте мені п’ятірку!

Із кабінетів визирали заспані обличчя, і співробітники із нестримною цікавістю спішили довідатись, якого «боба» вилущив шеф із шпальт обласної.

Бобами Ладичко йменував помилки, які прогледіли обласні журналісти: опущені або неправильно розставлені знаки пунктуації, друкарські помилки, описки… Особливий тріумф у душі редактора викликали недогляди, що призводили при доскіпливому читанні до перекручення смислу речення або абзаца, особливо, коли вони торкались текстів громадянського звучання. В подібні хвилини, спостеріг Андрій, від радості на лисій маківці Ладичка починало виростати волосся — такий собі дрібненький пушок. Але оскільки Онуфрій Миколайович сам був не вельми у ладах із граматикою, то спонукував лущити «боби» і своїх підлеглих. Надалі всі зібрані «плоди» з педантичною акуратністю Ладичко класифікував і підшивав у чорну течку.

— Для чого це вам знадобилось? — спитав одного разу редактора Волосянич, занісши в кабінет чергову жменю особисто вилущених «бобів».

Несподіване запитання збентежило Ладичка. Він перелякано подивився на Андрія й, з усіх сил намагаючись опанувати становищем, розгублено усміхнувся.

— Ми, Андрію Андрійовичу, люди творчі. А ця категорія людей, як звісно, дивацтвами славиться… Ось і я — над усе люблю колекціонувати видавничі помилки. Таке маю хобі! І, знаєте, приносить величезну насолоду. Але, правда, — одразу застеріг Ладичко, — тільки для домашнього вжитку: про це, упаси біг, нікому…

— Хоч ми, як кажете, і творчі люди, але подібного дивацтва за собою щось не завважував, — не без сарказму мовив Андрій.

— Ой, дорогий колего! — вигукнув палко Ладичко. — Поживете кілька років у нас і, повірте, обростете такими звичками — мати рідна засумнівається у достовірності своєї дитини. Це ж провінція! Але я її обожнюю, — патетично мовив Ладичко. — Тільки тепер мені зрозумілі почуття славнозвісного Цезаря, коли звернувся до сучасників і прийдешніх поколінь: «Краще бути першим у провінції, аніж другим у столиці».

— Слова Цезаря потребують невеличкого уточнення, — застеріг Волосянич. — Він сказав: «Краще бути першим в останньому галльському селі, ніж другим у Римі». Щоправда, історія красномовно засвідчила: Юлій Цезар ніколи не полишав думки бути все-таки першим у Римі.

Ладичко зіщулився, величезні намистини поту вмить обнизали чоло, лису маківку, а очі — навіть зовнішні, щоденні — чкурнули і сховались кудись у підбрів’я…

— Ви знущаєтесь! Ви… ви не смієте зі мною так говорити! Коли не шануєте мене як людину, мусите поважати як керівника…

— Що з вами, Онуфрію Миколайовичу? — щиро здивувався Волосянич. — Я зовсім не хотів кинути на вас тінь… Ви збираєте помилки, а я ще з університету занотовую крилаті вислови. Це моє хобі, якщо хочете знати… «Рубікон перейдено», «Жереб кинуто», «Прийшов, побачив, переміг!», «І ти, Бруте!»… Це теж вислови Цезаря… Ви тільки замисліться, як стисло, коротко міркували древні, але скільки великого змісту вкладали у лаконічні вислови…

Волосянич на цьому гречно вклонився і вийшов…

Через багато літ Волосянич випадково дізнається, що всі помилки, вилучені з обласної газети, Ладичко скрупульозно вивчав, обробляв і відправляв від імені читачів, а найбільш помітні і від свого, у високі інстанції. Там Ладичкові «боби» пильно аналізували, робили відповідні висновки, і в колективі поважної газети весь час мінялися то завідуючі, то кореспонденти, то відповідальні секретарі, а нерідко і редактори. А пильного Онуфрія Миколайовича помалу зарахували у бойовий резерв як одного з кандидатів на відповідальну посаду в обласний часопис. А Волосянич, висолопивши язик, тим часом у поті чола вилущував для Ладичка «боби».

Гріх казати, редактор по достоїнству оцінював творчі старання молодого колеги. Йому дозволялося приходити на роботу, коли заманеться, друкувати з продовженням нариси, оповідання, новели… Невеличкі інциденти помалу вщухли, — Андрій зрозумів, що воювати з вітряками, та ще й невидимими, марниця. Домагався одного: чесно відробити у районці свій строк, отримати позитивну характеристику і гайнути в столицю — там без роботи не згине…

Якось наприкінці тижня Ладичко запросив Волосянича у кабінет і майже пошепки сповістив:

— Радий за вас, Андрію Андрійовичу! Як і передбачав, ви не зостались поза увагою шановних людей нашого міста. Уявіть собі: нас запрошують на іменини дочки Федора Степановича Цюбея.

За недовгий час роботи у гірському містечку Волосянич відкрив ще одну дивовижну обставину: є люди, які не займають високих посад, не вславилися гучними і добрими ділами, проте володіють незримою силою підкоряти собі оточення і тримати його під особистим контролем. Утворюючи довкола себе якесь магнітне поле, котре весь час пронизує ближніх, гіпнотизує їх, робить сліпими, по-рабськи покірними перед володарем надприродного феномена. До подібної категорії людей належав і завскладом контори «Заготзерно» Федір Цюбей. Дебелий, навіть потворний зовнішньо, він був, так би мовити, негласним лідером містечка.

— А я тут при чім — п’яте колесо у возі? — байдуже запитав Волосянич.

— Якраз і не зайве, а ведуче, — сказав Ладичко. — Вникніть у смисл запрошення — на іменини дочки Федора Степановича, — натякнув втаємничено редактор. — Певне, сам Цюбей накинув на вас оком.

— Донька симпатична, — згодився Волосянич. — Але до чого тут Цюбей?

— Скажу вам одверто, дорогий колего, маючи прихильність самого Федора Степановича, далеко підете. Та й, гадаю, пора вам помаленьку задумуватись над родинним гніздечком…

У цей час у коридорі загупало, двері здригнулися і в кабінет увійшла Параска Калениківна Хащун — дружина Онуфрія Миколайовича. Двометрового зросту, опасиста, енергійна, ця жінка справляла на Андрія незрозуміле враження. І передавалось воно від її обличчя — продовгуватого, із блідими слідами колишньої вроди. Від нього віяло тужною і зіваючою порожнечею. Проте Андрій — теж, до речі, вперше в житті — спостеріг, що порожнеча, виявляється, має різні кольори і відтінки. В залежності від настрою порожнеча на обличчі Параски Калениківни набувала то гнівних, то радісних, то злих і бурхливих барв. Від кольору порожнечі на її обличчі залежав і робочий настрій працівників редакції. Неважко здогадатися, що справжнім керівником творчої установи була дружина редактора, якої Ладичко панічно боявся.

Калениківна завідувала коректорською. Штат названого відділу значно перевищував кількість кореспондентів і літпрацівників. У містечку групу коректорів охрестили «корпусом справедливості». І, як не дивно, дружина редактора тим вельми хизувалася. Добирала штат за тільки їй відомим принципом, але одне усім було відомо — трудились у коректорській люди далекі від граматики. Приміром, жінка головного лікаря мала незакінчену бухгалтерську освіту, дружина голови райвиконкому за фахом — фармацевт, друга половина голови райспоживспілки ніяк не могла завершити навчання на заочному відділенні хімічного факультету… Як правило, вичитували газету самі ж літпрацівники, а альтруїстки з «корпусу справедливості» зранку до вечора снували по магазинах, організаціях, установах, продовольчих і промтоварних базах і наводили порядок. Проте жителі містечка давно підмітили, що із справедливістю найганебніше поводились там, де страждали інтереси самого «корпусу»: на базах, у школах, магазинах, Будинку побуту, перукарнях… Підмічені альтруїстками «непорядки» одразу виливались у бездарні, однак злісні фейлетони, підписані гучним псевдонімом: Хома Правдоборець.

Тепер Параска Калениківна занесла гострий матеріал на викладача музичної школи, який не хотів визнавати обдарування її доньки і висловився комусь ненароком, що у Ладичкової дитини рівно стільки слуху, як у ведмедя малярського хисту.

— Ви уявіть собі цього телепня, ледаря! Просто не знаю, за що він гроші бере! — обурювалася Хащун. — Де справедливість? Прошу: Онуфрій Миколайович у дитинстві грав на скрипці і, розповідають, всі були у захопленні. Я, приміром, гупала у нашому сімейному ансамблі на бубні. І, знаєте, як нам на весіллях аплодували?! А цей бабій твердить, що наша Олександрина нездарна до музики! Нехай тепер керівництво школи і проекзаменує його самого.

— Мудро кажете, Калениківно, — підтримав Волосянич. — Від батьків чимало залежить. Може, батько Олександрини в дитинстві і справді скрипки не тримав… — жартував їдко Андрій.

На що Ладичко вертонувся у кріслі, як пиявка в оцті.

Наступного вечора Волосянич, як і було домовлено, завітав з Ладичком на іменини доньки Цюбея. І тільки тут збагнув, звідки довкола Федора Степановича той магнетизм… Величезний особняк, оздоблений мармуровою кришкою, доріжки у розлогому саду, викладені плитами із чорного граніту, меблі з червоного дерева, вщерть заповнені кришталем, дорогі килими, унікальні картини — все говорило, що мешкає можновладець, якому не страшні ніякі катаклізми.

Сам господар зустрічав гостей у дорогому костюмі із золотим ланцюжком на лацкані піджака. Через багаточисельні коридори і кімнати провів до просторої зали. З усього видно, нині запрошені бували тут неводнораз, і кожен давно знав своє місце за столом. Андрій присів скраєчку, проте заврайвно одразу узяв його легенько за лікоть і пересадив ближче до господаревої доньки. Іменинниця справді була гарна: невисока, доладна поставою, впадало у вічі миле, благородне обличчя, довжелезні вії. Оцінююче глянула на Волосянича, ледь зашарілася.

— Мене звати Андрієм, — кивнув приязно.

— А я — Ліза, — простягнула руку. — До речі, я вас знаю уже давно, — додала тихо.

— Дуже приємно, радий… — поклонився Волосянич.

Перший тост виголосив Ладичко. Збентежений, розчервонілий, він довго й нудно співав хвалу батькам, виокремлював й підносив достоїнства іменинниці, бажав їй зустріти в житті чемну, порядну людину, гідну її прекрасної руки. При останніх зиченнях Волосянич помітив, як погляди присутніх сфокусувалися на ньому і якось безцеремонно, неприємно промацували й роздягали його. Від ніяковості молодий журналіст втупився в старовинну ікону Георгія Побідоносця і уже не зводив очей до кінця надміру присолодженої промови Ладичка. Гості поважно почаркувалися, випили, взялися до трапези. Заляскали виделки, ножі, прошелестів шумок. Говорилося тихо, обережно, і голоси звучали невиразно, наче вечірні присмерки… Чимало місць за столом пустувало.

— Мають ще надійти гості? — поцікавився Волосянич у молодої господині.

— Сумніваюся, — усміхнулася іменинниця. — Мало бути повно, але коли почули, що запрошений Козодрій, напевне, розхотіли. Та, бачу, і його щось немає…

Золотий чоловік, друг, товариш і брат, начальник міліції Михайло Дмитрович Козодрій був рідкісним екземпляром людської безтурботності і оптимізму. Волосянич обожнював Козодрія, був ним по-дитячому захоплений. Михайло Дмитрович належав до того числа правоохоронців, яких однаково люблять злодії й потерпілі, хулігани й скривджені. Як він опинився на посаді начальника міліції, певне, і всевишній не відав. Замолоду захоплювався цирковим мистецтвом, хоровим співом, двічі поступав у театрально училище, але потерпів фіаско. Геть зневірившись і вельми розгнівавшись, подав документи у школу міліції і по її успішному закінченні повернувся у рідне містечко в формі лейтенанта. Немов відшкодовуючи моральні збитки, нанесені йому долею в царині циркового мистецтва і хорового співу, Дмитрович по недовгім часі у званні старшого лейтенанта очолив невеличкий, проте дружній і згуртований у нелегкій борні із злочинністю районний відділ внутрішніх справ. За період перебування на відповідальному посту Дмитрович рідко кого допровадив на повне державне утримання. Це траплялося тільки у надзвичайних випадках. Головною зброєю у боротьбі зі злочинним світом він вважав профілактику і перевиховання хоровим співом. Дарма заробляв на хліб насущний суворою, мужньою професією, проте любов до народної творчості не те, що вгасала в ньому, а чим далі — розросталася все нестримніше. У Козодрія виникла навіть ідея створити народний хор. Але охочих до співу в містечку і районі не виявилося. Навіть завідуючий райвідділом культури Семен Щурак — і той на задум начальника міліції махнув рукою.

— Нічого, Семене Васильовичу, — заспокоїв Козодрій. — Ось я дам своїм хлопцям завдання знайти сліди фінансів, які ти асигнував торік на духовий оркестр. А його, як відомо, і духом не чути, і ти у мене, дорогий, першим заспіваєш. Будеш у моєму хорі неперевершеним бас-солістом.

— Ну й даєш, Дмитровичу, — промимрив Щурак. — Одразу вже й грозиш криміналом. Та хіба я проти хору, та хіба я не заспіваю… Були би інші люди…

«Інші» теж знайшлися. Голова райспоживспілки, директори райзаготконтори, громадського харчування, завідуючі базами, дрібні хулігани… Всі вони, пройшовши курс профілактичних бесід у кабінеті начальника міліції, раптом перероджувалися і ставали палкими любителями хорового співу. Мало-помалу чоловічий хор Козодрія зазвучав на область, далі — на республіку. Худі, як тички, пузаті й мордаті шанувальники народної пісні під керівництвом Дмитровича виводили на сцені таких ліричних пісень, що й самих подивування брало, як тільки начальник міліції зумів розбудити у них такі таланти.

А Козодрій не вгамовувався, залучав нових і нових хоровиків до свого колективу. Бувало, мчить, як навіжений, на міліцейській мотоколясці містечком, уздріє у натовпі котрогось із шанованих людей, різко загальмує — аж дорога під колесами завищить — і весело крикне:

— Івановичу, хай живе народна творчість, слава рідним профспілкам! Ти не маєш бажання записатися у підготовчу групу нашого хору?!

«Все! Я пропав. Бодай би їжака проковтнув диявол сухоребрий, уже за мною щось занюхав», — думає зі страшною злобою Іванович, а сам любо-мило усміхається і мовить:

— О Дмитровичу, велика честь! Давненько мріяв спробувати голосок, але не насмілювався. Радо прийду, лиш скажіть коли — одразу прибіжу!

— Чекаю сьогодні увечері в Будинку культури! — уточнює Козодрій і, не забувши ще раз сказати: «Хай живе народна творчість! Слава рідним профспілкам!» — мчить собі далі.

Щедро обдарувавши Дмитровича непересічним голосом, хистом циркача і жонглера, акробата і музиканта, великодушністю і добрим, незлобливим серцем, мати-природа обділила його тактом дипломата. На запитання зверху, чому так мало у його районі виявлено правопорушників — він відповідав нелукаво:

— Скільки того життя?! Когут закукурікає, а вже, диви, і сонце заходить. Та хіба я дурний зі своїм народом воювати?! Його треба добротою, добротою брати! Аби йому самому соромно стало робити щось негідне.

Одверта відповідь не вельми задовольняла начальство, і мав Дмитрович через свою філантропію чимало прикростей. Проте народ на доброту начальника міліції відповідав добротою. Справді, за час його перебування на посаді начальника міліції зрима злочинність в районі різко знизилась, проте розквітала підпільна. У цій сфері головними скрипалями виступали люди поважні. Дмитрович про все прекрасно відав, і тому у стосунках з ними втрачав усяке чуття такту. Міг шановану особу привселюдно обізвати крадієм, пригрозити путівкою на південний берег моря Лаптєвих чи місією «прилучати до цивілізації ведмедів у дрімучій сибірській тайзі».

Анархізм начальника міліції спершу обурював Ладичка. Кілька разів у колі довірених Онуфрій Миколайович пропонував свої плани усунення Козодрія, доки сам Цюбей не дав по руках не в міру діяльному редактору.

— Тобі, Ладичко, гвіздків хтось набив у крісло?! — озвірів Цюбей. — Не терпиться?! А я, неборе, волію у хорі Козодрія горло надривати, аніж сідницею нари розбивати. Ти не думаєш, що на його місце пришлють іншого. Цей — як клоун. Поляскає, поляскає, а ми тихенько посміємося. А як поведеться інший? Ти подумав? Мало нам уже прокурора?

— Та я… я, аби ліпше, — оправдовувався Онуфрій Миколайович.

— Дивись, аби ми тобі не вчинили, що притьмом побіжиш сам записуватись у хор Дмитровича.

— У мене ж голосу немає! — писнув фальцетом Ладичко.

— Зате у твоєї праведниці, ого-го-го, який басище. Як заспіває, одразу захочеш із хором на гастролі.

Ладичко проковтнув язика, і плани усунення Козодрія приховав до ліпших часів.

Видно, Дмитрович чимось вельми знадобився Цюбею, коли той не погордував запросити його на іменини. Річ у тім, що начальник міліції через свою гарячу і веселу натуру не входив у коло «батьків містечка». На сімейних торжествах опісля кількох чарок міг такого кабанця будь-кому подарувати — роками потім згадували. Саме з подібних міркувань багато запрошених вирішили краще відсидітись вдома, серед них й ідейний натхненник «корпусу справедливості» Параска Калениківна. Це особливо тішило тепер Ладичка: можна було пити, їсти скільки завгодно — ніхто за лікоть не схопить.

Андрій же, навпаки, йшов на іменини заради Козодрія. Він достеменно знав: запрошений Козодрій — конче бути якомусь концерту, великій потісі. Однак минула година, наспівала друга… Дмитрович не являвся. Андрій уже починав жалкувати, що надаремно трудив ноги. Обстановка, малознайомі люди, які весь час крадькома пасли очима його і Цюбеєву доньку, діяли гнітюче… Пробував завести бесіду із Лізою — присутні одразу нашорошували вуха і вмовкали. Хильнув для бадьорості кілька чарок, та напруга не спадала… Поглядом шукав порятунку у Ладичка, але редактор, добравшись до дармівщини, не звертав ні на кого уваги і старанно частувався.

І тут у коридорі озвався акордеон, а через секунду в зал весело вкотилася музика. Із розтягнутим на весь обшир інструментом у дверях постав Михайло Дмитрович Козодрій — молодий, високий красень. Гарячими циганкуватими очима миттю окинув присутніх, змахнув кучерявим чубом, зібгав акордеон і дзвінким голосом крикнув:

— Хай живе народна творчість! Фізкультпривіт чесній злодійській банді!

Видно, Дмитрович уже до іменин встиг совісно причаркуватися.

— А ви, Михайле Дмитровичу, навіть у день такий святковий не обійдетесь без кольок у підреб’я, — образою пихнув заврайвно, чоловік солідний не тільки літами, але й поставою.

— Митрофановичу, слава аллаху, нагадали! Якраз мені і бракує вашого підголоска для мого знаменитого хору. Завтра чекаю на вас у кабінеті, — безцеремонно відчикрижив Козодрій. Відклав акордеон на тумбочку і, не чекаючи запросин, всівся навпроти Волосянича.

— Дуже попрошу зі мною не фіглювати. Я вам у батьки годжуся! — почервонів зі злості заврайвно.

— Упаси біг, Митрофановичу, — лагідно відповів Козодрій. — З вами фіглювати? Та ви й самого слугу пекельного обкрутите. Коли вже так сильно прогнівались, поділіться лишень зі своїми товаришечками, як ваш покійний батько — світла йому пам’ять — умудрився на другий день після своєї смерті застрахувати онука, вашого сина. Я не сумніваюся, сталося це не без любові. Дві тисячі за ту опіку позавчора ви поклали у кишеню. Чи я брешу, Митрофановичу? Мені, прошу вас красно, нічого не пояснюйте. Ви передайте досвід тут присутнім.

Заврайвно підскочив, голова його затрусилася… Він простяг тремтячі руки до Козодрія і, давлячись словами, почав оправдовуватись, але дружина схопила за піджак і пригвоздила до місця…

— Коли завтра у вас не стачить часу, можу, якщо дуже попросите, прийняти вступний екзамен у хор тут же, — галантно вклонився Митрофановичу Козодрій.

Гості принишкли, погубили очі в тарілках і ніяково примовкли. Либонь, їм стало вкрай прикро і соромно за Митрофановича — як на їх думку, найпоряднішу серед усієї компанії людину. Цюбей, збагнувши, що допустився невиправної помилки, давши Козодрієві від самого порога вхопити ініціативу на іменинах, заметушився…

— Наливочка ваша улюблена — горіхова, градусів під шістдесят, — усміхнений нахилився до Дмитровича, булькаючи із кришталевої карафки зеленкуватий напій. — А ось і язики, часником нашпиговані, паштет з печінки, свіженька шинка… Це все для вас, Михайле Дмитровичу…

Цюбеєві справді було із чого вибирати для вгамування непомірного апетиту щойно прибулого гостя. На столах у достатній кількості парувала птиця смажена і варена, червонувато лисніли шматочки буженини і відвареної яловичини, на тарілках пишно знімалися відбивні, м’ясні і овочеві салати, звабливо переливалися крапельками свіжої олії мариновані гриби й оселедці, лоскотали ніздрі заморськими пахощами на всякий смак пироги, печива… А про напої — вже й говорити нічого. Винами, горілкою, наливками, коньяками можна було вгамувати хмільну спрагу цілого містечка. А на десерт у старовинних полив’яних мисках тьмяно червоніла садова малина. На превеликий подив, Козодрій відмовився від м’ясних делікатесів і після чарки пристрастився до запашних ягід.

— Звідкіля така рання і велика малина? — запитав Дмитрович Цюбея, напихаючи рот ягодами.

— Іван Петрович Зеленяк прислав у дарунок, — відповів Цюбей. — Ось він тут сидить, — показав у куток.

Із-за столу піднявся молодий, скромненький чоловік, сором’язливо усміхнувся і, геть розгубившись, мовив:

— Хто захоче посмакувати культурною малиною, будемо раді прийняти…

«Невже Зеленяк? — подумав Волосянич. — Я уявляв його громилою, хитрим, облесним, а тут непоказний, благенький хлопчисько».

— А ти, Зеленяку, ще не бажаєш вступити у мій хор? — запитав байдуже Козодрій, обтираючи від соку підборіддя.

— Радий би, радий! — охоче відповів Зеленяк. — Тільки мені задалеко добиратися.

— Нічого, нічого, — заспокоїв Козодрій. — Як припече, пішки будеш кожного дня мчати на Курильські острови суницю збирати, а не те, що в район.

— Ви б, Дмитровичу, так уже й кожного записували у великі грішники! — сварливо помахала пальчиком жінка головного лікаря.

— Вікторіє Іванівно, тільки не журіть мене своїми ласкавими очима, — оборонив себе руками Козодрій. — Коли ви на мене дивитеся, маю таке відчуття, ніби залишаюся без спідньої білизни.

— Нахаба, солдафон! — огризнулася Вікторія Іванівна.

— Браво! Браво! — заплескав у долоні Ладичко. — Дотепно! Образно! Хай живе народна творчість!

— Слава рідним профспілкам! — в унісон підхопив Козодрій.

Андрій глянув на редактора і все зрозумів: шеф — готовий. Посоловілий, масляними очима водив довкола, і голова його нагадувала опецькуватий гарбуз.

Веселилося, гулялося, співалося до півночі. Ліза, так і не зав’язавши душевної бесіди з Андрієм, кудись зникла, і її місце біля Волосянича посів Козодрій.

— Невже ти не розумієш, Андрію, — укотре напитував швидко зчманілий Дмитрович. — Вони хочуть тебе оженити на Лізі. Цюбеєві наплювати, що ти босий, голий… Йому потрібен авторитетний зять, а в зятя брат — прокурор. Кругова порука. Спробуй підкопатися. За вашими спинами Цюбей, як у бомбосховищі.

Андрій мовчав, поглядом втупившись в ікону із зображенням Георгія Побідоносця. По якійсь чарці він пригадав подібну картину, яка висіла у них вдома, у селі. Волосянич подумки довго аналізував ту сімейну реліквію і дійшов тепер несподіваного висновку: їхній, домашній, Георгій Побідоносець був разюче схожий на брата Івана. «Напевне, — пояснював сам собі, — багато-багато літ тому якийсь невідомий художник, аби довго не мудрувати, змалював Георгія Побідоносця з нашого прадіда, який повторився нині в братові». Андрій підмітив і те, що Георгій Побідоносець у квартирі Цюбея зовсім не схожий на Побідоносця Волосяничів. Їхній виглядав якимось одержимим, аскетичним, вольовим та праведним і в своєму гніві до поверженого змія. А цей, у Цюбея, — якийсь покірний, слабовольний…

І кінь під ним, наче овечка…

І спис в руках, наче прутик…

І Змій страшний — не страшний, а ніби польова ящірка…

«Господи, — подумав зі злістю Волосянич. — Ці люди уже й із грізних Побідоносців роблять сумирних підтакувачів, покірних рабів своїх убогих смаків…»

— Коли не секрет, над чим так міцно задумалися? — улесливо зазвучав над Волосяничем голос Цюбея.

Андрій поволі обернувся і, хоч був добряче захмелілий, збагнув: господар зовсім тверезий, либонь увесь вечір пильно стежить і дослуховується до розмов.

— Це жах! Блюзнірство! — хрипотнув Волосянич.

— Що таке, перепрошую? — улесливо насторожився Цюбей.

— Ви покалічили Георгія Побідоносця! — тикнув пальцем у картину. — Із суворого, грізного правдолюба ви вчинили собі подібного — жалюгідного, лукавого, безликого…

— Я перепрошую! — підняв голос Цюбей. — Але ікону не я малював, придбав за великі гроші. Це унікальна, старовинна пам’ятка живопису вісімнадцятого століття.

— Отже, гріш ціна такій пам’ятці! — запально вигукнув Волосянич. — Якщо Георгій Побідоносець дволикий — нічого не варта подібна ікона.

— Я її купив! — повторив з притиском Цюбей. — Попрошу мене не ображати.

— Ви купили такого Побідоносця, аби вам очі не мозолив, бо ви боїтеся правди!..

— Правильно, бояться, — підтакнув хмільний Козодрій, — і хор мій не хочуть відвідувати. Але я вже склав тверді списки… І хай тільки спробують не являтися. Клянуся сонцем, яке зігріває наші рідні хліба, ця злодійська банда буде співати на пару із білими ведмедями…

— Коли вам тут не до дяки прийшлося, — мовив Волосяничу розпашілий від гніву Цюбей, — доріжка геть простелена. А мій Георгій Побідоносець буде таки мені прислужувати!

— А я й піду! — піднявся Волосянич. — Сам сюди не напрошувався. А Георгій Побідоносець вам ніколи у слуги не дасться! — гукнув на весь зал Андрій. — Він ще спуститься і списом своїм проткне вас і поверже до ніг…

Гості вмить притихли. Хміль, бачилося, одразу вивітрився з натомлених, очумлених голів.

— Це котрий Георгій Побідоносець мислить супроти нас? — запитав іронічно Цюбей.

— Мій брат Іван! — виклично мовив Андрій. — Він і є справжній Побідоносець, а не цей плаксивий добродій, — метнув рукою на ікону.

— Це той Побідоносець, що чотири роки тому прийшов до нас у цуравому пальтечку, та й понині ще у ньому мерзне? — кинув хтось із-за столу.

— Помиляєтеся, дорогі, — заперечливо помахав вказівним пальцем Волосянич. — Якраз у тому пальті йому і тепло. Воно його більше гріє, аніж ваші шуби і дублянки — воно за чесні гроші придбане.

— Ах Ванька… Ванька, — співчутливо пробубонів Козодрій. Потім різко підняв голову і твердо мовив: — Ми Ваньці твоєму поставимо клізьму, а туалет опечатаємо! Ось і побачимо, куди він побіжить!

Устами Козодрія говорив хміль, бо Дмитрович ніколи не таїв злоби на прокурора. Навпаки: щиро, по-братньому жалів Івана Волосянича. І коли той неоднораз апелював до совісті Козодрія, говорив: «Іване Андрійовичу, я дуже-предуже шаную тебе. Якщо хочеш знати — люблю, як брата рідного. Ти робиш правильно, живеш правильно… Але коли б усі так…»

— Отже, це ваша дяка за хліб-сіль? — перепитав озлоблено Цюбей.

— Плювати я хотів на все! — стояв на своєму Волосянич. — І затямте: Побідоносці вам служити не будуть!

— Браво! Правильно! — як сумнозвісний Пилип з конопель, зааплодував п’яненький Ладичко й кинувся обнімати Андрія.

Проте господар спритно вхопив Онуфрія Миколайовича за барки й крутонув ним у двері.

— Ще й ти хвоста задираєш, когутику задрипаний! — кинув услід Цюбей.

Ладичко розчинив собою двері й, повержений, опинився у коридорі. Гості не встигли йокнути, як Волосянич метким ударом заліпив межи очі Цюбеєві. Той схопився обіруч за обличчя, застогнав і присів на стілець.

Чи то Волосянич насправді побачив, чи хтось ударив його в голову, але Георгій Побідоносець на Цюбеєвій іконі раптом стріпонувся, посуворішав і, наче прокинувшись опісля довгого сну, розпрямив плечі і грізно метнув гострим списом у закипілий людськими тілами і пристрастями зал.

Опісля розмови із Зеленяком Граб вийшов із контори і завітав у крамницю. Пісним поглядом обвів скромненькі прилавки, перекинувся кількома словами з продавщицею. Говорив невпопад й сам не відаючи, для чого тут опинився. Зрештою згадав:

— Коли їде автобус в область?

— Перший о сьомій ранку, наступний ополудні. Проте їдуть вони, коли заманеться. Якщо хочете конче бути в області, беріть ноги на плечі і йдіть до центральної дороги: там і попутні, і маршрутні певніше курсують.

Петро подякував і, втиснувши голову у комір куфайки, вийшов на майдан. Кількома руслами ліниво текли звідси навсебіч розквашені вулиці. Куди тепер іти? Кому виплакатись, з ким поділитися болем? Власне, ніякого болю й не відчував. Якась порожнеча, слизька й тяжка порожнеча млоїла всередині. І сором давив, невимовно давив… Ніби стояв тут, у центрі села, роздягнений догола, а люди зусібіч плювали на нього і тикали пальцем: «Злодій! Злодій! Обікрав нас!». — «Який я злодій?! — закипав подумки Граб. — Я відмовився підписати фальшиві документи! Совість моя чиста, незатінена». — «Але ти ж підказав, нараїв сам, як вкрасти, обманути людей, — шепотів хтось незримий на вухо. — Руки свої вмив, сам на обочину відскочив, але від того нічого не змінилося». — «Господи, пропади все пропадом! Хай чинять без мене що хотять. Я не напрошувався. Самі мене в цей бруд затягнули», — впокорював себе Петро, зацьковано оглядаючись.

«До нанашка Окогриба!» — осяйнуло рятівливе рішення, і, тяжко зітхнувши, дався у верхній кінець Березілля.

Окогриб не просто був Петрові хрещеним батьком. Коли у голодні тридцяті роки померли Грабові батьки, старий з дружиною Оленою — як тяжко самим не велося — взяли шестирічного хлопця до себе, разом із своїми дітьми годували, доки не зіп’явся на ноги. Відтак Граб ніколи не просив від названих батьків матеріальної допомоги, але був постійно вдячний, і в тяжкі хвилини, як до рідних, йшов до них на раду. Ось і тепер єдина дорога, котра, на його думку, обіцяла якийсь вихід, вела до Окогрибів.

Брів вулицею і мав відчуття, наче ступає велетенською пустелею. Дріботів безугавно сіренький дощ, дозрілі краплини зривалися з дерев і лунко плямкали на дорогу. Глибше ховаючи руки у кишені фуфайки, подумки проклинаючи весь світ, перескакував через калюжі, і весь час йому здавалося: позаду не дощ чалапає, а бредуть гуртом односельчани і тикають у спину: «Злодій! Грішник!»

Окогриб, дрібний, сухенький, жилавий дід, був від природи великий філософ, або ж по-сільському фіцкоші. За життя Великий речник — це одне з численних прізвиськ Окогриба — ніяких земних благ не нажив, бо більшу його половину провів у саду або сараї серед книг і незліченних різномовних календарів. За скупою інформацією дружини — а говорила Олена дуже рідко, бо шепелявила безбожно: «Вашиль лишаєтьча дурного чтива, коли хошє їшти і діти робити». Останнє фіцкошеві вельми подобалося, в цій царині трудився, слава богу, як совісна бджілка: шестеро хлопців і стільки ж дівчат пішли від кореня Окогриба по світу білому. І всі розумні, тямовиті… І, найголовніше, на одміну од батька, робітливі і дружні. Якби не ця обставина, стара Окогрибка зі стількома голопузими давно б уже надірвалася і вела дружню бесіду з янголятами. Діти, тільки-но спиналися на ноги, шукали собі власний кусень хліба: молодші пасли людських гусей, старші — скотарили, а ще старші — відробляли на лісорозробках, наймитували і по змозі вчилися. У сорок четвертому Радянська влада відкрила окогрибенятам дорогу у великий світ, і за неповний десяток літ всі випорхнули з фіцкошевого обійстя — старший тягнув молодшого, а той ще молодшого… І тепер Великий речник з Оленою доживали самотньо у дерев’яній хатині.

Селилися молоді Окогриби по великих і малих містах, займали поважні посади, і нанашко Василь те й робив, що час од часу провідував їх. З цієї причини в очах односельчан Великий речник помалу виріс у щось на зразок березільського Колумба. Півроку тому побував навіть у Москві, в середульшого Юрка. Коли допитливі березільчани, зібравшись у хаті Окогриба, навперебій розпитували, що являє собою столиця, Великий речник довго міркував, як сильніше вразити слухачів, і зрештою відповів:

— Неборята, не чудуйтеся, але Москва — то є намного більше і порядніше село, аніж наше Березілля. — І глибокодумно, натягнувши окуляри, знову взявся за календарі.

На одміну від фіцкоша названа мати Граба мандрувала всього раз. І то не у краї далекі, а в обласний центр, де на одній із фабрик директорував найстарший син. З цієї подорожі Олена привезла не вельми приємні спомини. Річ у тім, що невістка, невимовно зрадівши свекрусі, проговорилася:

— Дорога мамко, почувайте себе як вдома і що вам у нашій хаті найбільше любиться, можете собі взяти.

Було це мовлено між іншим, але слова любої невістки глибоко вкарбувалися Олені в душу. Наступного дня, коли діти пішли на роботу, Окогрибка понукнула Великого речника зробити в хаті сина ревізію з тим, аби вибрати собі в обійстя найбільш привабливу і коштовну річ. Довго старі прицмокували, пуляли очі на сяючий кришталь, дорогий посуд, незрозумілі картини й інші досі не бачені й незнані речі… Врешті зупинили зір на розкішному китайському килимі — всю стіну займав у приймальні. Ну, а щоб невістка, не дай боже, не подумала, що старі надто скупі й зажерливі, дійшли обопільної згоди — величезний килим розрізати наполовину. Одну частину залишити сину, а другу — тут же по-братськи поділили між собою. Одна половина буде на ліжко старому, а друга — Олені. Не гаючи часу, з великим піднесенням, по-хазяйськи вправно це й зробили. І обом стало дуже радісно.

Сарака Окогрибка ледве дочекалася кінця дня, аби порадувати невістку таким мудрим рішенням і, безперечно, вислухати похвальну тираду. Та невихована рідня — бодай їй корчі до язика взялися — як почула, а далі й побачила сподіяне свекрами, спершу сполотніла, відтак із милої лагідної жінки перетворилася на босорканю — подібної істерики Олена в житті не спостерігала.

З тих пір баба плюнула і заклялася більше не їздити в гості — ні до чужих, ні до своїх. Нехай Великий речник валандається собі, а їй у Березіллі найліпше.

Як Петро і здогадувався, названий батько був вдома. Власне, інде й не міг дітися, бо уже другий місяць лежав у гіпсі. Петро з порога привітався, зняв шапку і, привчаючи очі до напівтемряви, оглянувся по хаті. Із-за столу — саме перебирала фасолю — піднялася худюща й висока Олена. Схопила стілець, витерла рушником й гостинно запросила:

— Шідай, небоше похрешнику.

Петро подякував, підсунув стілець ближче до вікна й присів. Тепер зір став певнішим. На ліжку, спеленаний з ніг до голови бинтами, як личинка гусениці, хрестом лежав Великий речник. На нижньому бильці ліжка було хитро змонтоване коліща. Перекинутий через нього тросик із кількома цеглинами внизу, на кіпці, немилосердно тягнув нанашкову ногу догори. Спостерігши, з якою цікавістю гість дивиться на цеглини, що звисали над підлогою, Великий речник зауважив:

— Там була кругла залізна болванка, але стара забрала й поставила гнітити квашену капусту. Каже, що жаль, аби таке добро пропадало…

— Обійдешся і шеглиною, шьорт’тя не жабере, — не вельми ласкаво заспокоювала Олена Великого речника.

— А як ви себе почуваєте, нанашку? — співчутливо запитав Петро.

— Дякую за звідання, хрещенику. Як би тобі простіше сказати… Коли зрушу собою, кістки скриплять, як на цуравому возі незмащені колеса, а в боках такі кольки, наче пекельні мужі вила на мені пробують. А так — дихати вже можна, все добре…

— І як вам тільки на гадку спало в такі роки сісти на моторку?

— Так, так… То вшє моточіклєтка… моточіклєтка… — зраділа Олена.

— А, Петрику, чим ти журишся, — спокійно відповів Великий речник. — На старість людина так само дуріє, як і за молодості. Біда лише в тому, що у старого глупість набагато ширша і довша…

Пригода, що трапилася із Окогрибом, не так наполошила, як насмішила Березілля.

Десь наприкінці літа із обласного центру приїхав у село за грибами на мотоциклі син Василь — той самий, якому Олена із фіцкошем так вміло дорогий килим спорядили. Досить швидко наповнив білими кошарку — їх в кінці батькового городу хоч коси — й зібрався по обіді додому. Взявся за мотоцикл, почав заводити, а той немов онімів. І розбирав, і чистив, і промивав, а клята машинерія чихне собі — і далі мовчить. Діватися нікуди — залишив мотоцикл вдома і поїхав у місто попутньою. Відклонився — і бувайте надовго здорові: одразу зібрався у відпустку на море, а потім по якусь науку у Київ. А Великому речнику — що? Мотоцикл не корова — їсти, пити і доїтись не просить. Хай собі стоїть на здоров’я у сараї. Однак машина ніяк не давала спокою Митрові Фаркошу — близькому сусідові. Митро хоч і був значно молодший від Великого речника, проте теж людина у поважних літах, до того ж не в ладах з усіма царями в голові: якщо Великий речник небезуспішно довбав усе життя старі, як світ, філософські істини, то Фаркош мав палкий нахил до техніки. Довго й нудно точив Окогриба, аби дозволив глянути, яка хвороба підкосила серед дороги мотоцикл, але той тримав оборону твердо й уперто. І тільки, коли Фаркош знайшов на горищі кілька протлілих і погризених мишами книг і, вручаючи Окогрибу, по великому секрету повідав, що ці трактати із бібліотеки самого графа Шенборга — Великий речник безвідмовно капітулював. Ще й своїми руками витягнув із сарая мотоцикл і великодушно запропонував:

— Якщо заговорить, то можеш на ньому й проскакатися.

А Митро про краще й не мріяв. Всевідаючим зором оглянув мотор й за кілька хвилин встановив діагноз. Поз’єднував якісь дротики, закріпив їх і пхнув машину. Мотоцикл ображено чихнув, а потім грізно заревів.

— Ти диви! — здивувався Окогриб, — машина, а сердиться. Твоїми руками, Митре, манну б небесну збирати…

Фаркош задоволено сів за руль.

— Ти лиш не дуже розбігайся, — порадив Окогриб.

Митро наддав газу, і мотоцикл рушив. За півгодини, об’їхавши всеньке село, Фаркош повернувся. Весь збуджений, розгарячілий, виключив мотор і задоволено поплескав машину.

— Вищий клас! Можна і на край світу їхати.

— Авжеж, сам знаєш: мій Василь на цуравий драндулет не сяде, — не без гордості відповів Окогриб.

— А може, Василю, і ви спробуєте? — раптом запропонував Фаркош. — Тут нічого страшного немає. Сідаєте і тільки рукою крутите. Машина сама їде. Ось показую, дивіться…

— Митре, ти що — клепки по дорозі розгубив! — очумів Великий речник. — Та коли я поїду, мої мощі усім селом не визбирають.

— Як хочете, — стенув плечима Фаркош, — але мені видиться, що багато втратите. Ви такий філософ і не спробувати єдиний раз у житті машину? Даю вам слово: більше такого моменту не буде…

Ще довго вів агітаційно-роз’яснювальну роботу Митро, нарешті Великий речник сердито сплюнув і згодився:

— Тільки ти, Митре, сядеш позаду і будеш мною рулювати, — поставив категоричну умову Окогриб.

Фаркош завів мотор, ще раз до тонкощів проінструктував новоспеченого водія, і сіли — Окогриб за кермо, Фаркош — на заднє сидіння.

— Ну, давайте, давайте, — підбадьорював інструктор Великого речника, тримаючись за його плечі.

Окогриб помаленьку відпустив зчеплення, ледь-ледь наддав газу… Мотоцикл обережно, наче пробуючи на собі їздців, рушив.

— Ти видиш, він біжить! — радісно заволав на всю вулицю Великий речник.

— А що — машина не осел! Якщо вона у порядних руках, брикатися дурно не буде! — закричав у відповідь Фаркош.

Якісь дивні, неземні і незвідані почуття охопили в цю мить Великого речника. У його волі була машина. Небачена сила несла по землі, і він керував нею, був її володарем.

— Трішки прижміть, на себе крутіть! — порадив на вухо нелукаво Митро. — Тягнемося, як біб зелений на тин…

І Великий речник крутонув скільки сили вистачало у долонях. Мотоцикл, не очікуючи подібного нахабства з боку поміркованого фіцкоша, аж остовпів: на якусь долю секунди від несподіванки вдавився і замовк. А далі як гиркнув, заревів і, наче щойно підстрелений дикий кабан, стрибнув із місця. Митро Фаркош теж не сподівався на таку поведінку Окогриба: одразу підлетів із заднього сидіння високо вгору, а далі більш-менш благополучно приземлився у калабаню, втративши при цьому всього три передні зуби. А Великий речник тим часом, немов тореадор-наїздник на озвірілому мустангові, шалено нісся вулицею, божевільно верещачи:

— Гой-те люди, спасайте! Спасайте!

І замість того, щоб збавити газу, в панічному переляку крутив ручку на себе ще дужче. Все живе розліталося з вулиці куди очі бачили — кури на дерева, люди по канавах, навіть замашні каменюки бризкали навсебіч з-під коліс, як розчавлені помідори. А Великий речник, за дві-три хвилини переживши заново усе своє свідоме й несвідоме життя, мчав на сільський майдан. Влетівши на нього, зажмурив очі, відпустив руль і віддав себе на ласку божу. Пролунав страшний удар, скрегіт металу, дзенькіт розбитого скла… і наступив неземний спокій і тиша блаженна.

— Ось тоді я, Петрику, вперше засумнівався, чи не відправляються наші душі на небеса, — розповідав тепер Великий речник. — Бо летів я у темряві так довго, що позгадував усі гріхи свої від дрібних рочків до днів останніх, переговорив з братиками й сестричками, які в ранньому дитинстві пішли на цвинтар спочивати, відклонився від дітей, сусідів, ворогів і друзів своїх. А коли відкрив очі, думав собі — попав у рай. Довкола — консерви, хліб, цукор, сіль. У ящиках, текла би із каменю, горівка, яку лиш собі вибереш. Ну, думаю, Василю, ти хоч і не вірив Всевишньому, але жив чесно, справедливо, тому й потрапив сюди. Тепер їж, пий, лише від жадоби не вдавися. Аж раз виджу — із-за прилавка піднімається Пітьо Лайб. «І ти вже встиг сюди?!» — подумав собі не без злостивості. А Пітьо вибалушив на мене очі, розкрив рот й не може слова сказати від перестраху. Бачу, щось тутка не те, що мете… Питаю: «Пітьку, ми де?». — «В моїй крамниці, — каже Лайб. — Я за прилавком, а ви, як сила нечиста, прилетіли й сіли на полиці для хліба». І тільки тоді я побачив у вітрині розбитий мотоцикл. І дуже велика печаль мене взяла…

— Мотошикла рожбита, ноги поламані, ребра пошюкані, голова покалішена — дуже велика радість, — прорезюмувала Окогрибка.

— Могли вас ще в лікарні потримати, чого так скоро виписали? — поцікавився Граб, все ще не відаючи, як підійти до основної бесіди.

— О, в лікарні дуже файно! — не міг стримати захоплення Великий речник. — Тепло, чистенько… Баба кожен третій день ріже курку, приносить… А тут дохтур каже: «Будемо виписувати вас, дідику, долежите дома — місця немає». А я благаю: «Дорогий дохтуре, спадьте на бога, не виписуйте ще хоч тиждень!» — «Що? Вам так полюбилося?» — питає дохтур. — «Та ні, просто у баби вдома ще три курки залишилися…» — прошу змилостивитися.

— Мотошикла розбита, ноги поламані, ребра пошюкані, голова покалішена, дешять курей йому жаріжано — то великий прибуток в гаждівштві, — знову підсумувала Олена, не відриваючись від фасолі.

— А що тебе привело до нас? — раптом запитав Окогриб. — Я вже й не пам’ятаю, коли ти заходив до хати.

— Хочу я, нанашку, в область йти працювати, прийшов до вас поради питати… Не скажете, де знайти тепер вашого Василя, може, прийняв би на роботу, — відповів сумно Граб. — Як-не-як, він зведений брат, начальник…

— Ти будеш видіти нашого Вашиля? — запитала Олена й з радості аж трохи піднялася із-за столу.

Від почутого вся вона подобріла, злагідніла, очі засвітилися материнською ніжністю.

— Шкажеш йому, дитинко, що ми дуже добре маємошя, шлава богу, живемо в гараждах… Правда, моточикла рожбита, штара поламана, а так вше добре…

— А що сталося? Чого тобі на зиму забаглося в область їхати? Думаєш, там хліб на деревах родить? — застеріг Великий речник.

— Виказав би я вам, нанашку, свої печалі, та не можу. Самі знаєте, гаразди ніколи не гнали чоловіка із села, — мовив з гіркотою Граб. — Біда в мене, але не питайте…

— А ще, Петрику, шкажи Вашилькові, шьо минулого мішяча теля переїло і ждохло, а дві вівчі удавилишя бульбою, а так, хай не журитьша, вше в наш добре, — далі напучувала Граба ощасливлена Олена.

— Мені не тяжко, — сказав Великий речник, — я дам адресу Василя, але мушу сказати: не знаю, чи вжиєшся ти у місті. У них, чоловіче добрий, таке твориться, що й ганьба сказати. Сільському челяднику подібне і в голову не прийде.

— А що таке, нанашку? — зблід Граб.

— У них, Петрику, бардак, — поманив пальцем до себе Окогриб й, паленіючи, злякано прошепотів: — Там навіть до вітру, перебачаюся, не ходять, а в хаті справляються…

— Як? Прямо-таки в хаті?! — ошелешено перепитав Граб. — І живуть далі там?

— Хай стара тобі скаже, — Великий речник повів пальцем на Олену. — Вона найбільше через це й боїться їхати до дітей… Мені не так страшно, я чоловік терпеливий. А на Олену, як тільки приїдемо у місто, одразу від страху нападає медвежа хвороба.

— Вштидав би’шша таке говорити, штарий вше, — зміряла нищівним поглядом Великого речника Олена. — Мало тебе шудьба накажала, то шшє і юродштвуєш.

— А що я неправду речу? — запротестував Окогриб. — Кажу, як воно і є — не більше і не менше. Але це, Петрику, не найстрашніше, — заспокоїв одразу нанашко.

— Ану, лиш кажіть, — ледь видавив із пересохлого горла Граб.

— На великі свята люди у місті сходяться у ревставрації — це щось на нашу березільську корчму схоже: поїсти, потанцювати, поговорити. Одного разу Василь забрав туди і мене. Я, правда, довго віднікувався, а відтак мислю: ачей не з’їдять мене, але хоч раз у житті побачу, як то велике панство розкошує. Зайшов я, а там — як на всеношній у храмі божому: все блистить, світиться, грає. Я онімів, зняв шапку і за звичкою одразу тричі перехрестився. «Няню, ви не в церкві, що робите?!» — зле цитькнув на мене Василь. А я кажу: «Ой, перебач, Васильку, що зганьбив тебе», — і зі страху знову перехрестився. Тут підбігли молоді хлопці у чорних костюмах — я потім дізнався, що то зовсім не начальники, а фіціянти — посадили за стіл. Сиджу, а переді мною посуда вся позолочена — її би лиш у великі свята на стіни вивішувати, і то не в кожній хижі. «Де до чорта я буду із цього їсти — вдавлюся», — думаю собі. Тут лиш приносять печені кури. І біля кожного чоловіка поставили чашки із якимось напоєм. Я не довго думав і, доки сюди-туди, випив. Як виявилося пізніше, то була вода пальці полоскати. Люди почали їсти, а я ганьблюся. Довкола народиську сидить, видиться, що кожен мені в рот зазирає. Весь горю, потію — шматка не можу проковтнути. А тут, як на біду, ще й та клята вода почала у мені робити. Коли лиш забурчить, загримкотить — таке, якби чорти в животі у мене танці найняли… А далі ліпше й не говорити, — махнув рукою Великий речник. — Такої ганьби набрався, що дивуюся й досі, як шкіра із лиця не злізла… Ну, а Василеву адресу я тобі дам, хіба мені шкода…

Коли Граб покидав обійстя, Олена не забула ще раз нагадати:

— Абишь не зашмучував Вашилька… Шкажи, шьо у наш вше добре, маємоша, хвала богу, в гараждах, ждоров’ї. Правда, шкажи, шьо моточиклєтка його рожбита, штарий поламаний, теля шдохло, вівчі удавилишя, а я ше влітку надірвалаша… А так, хвалити бога, у наш вше добре, хай не журитьшя…

Цілу ніч до ліжка набігали жахи: то на нього давила медвежа хвороба в образі дивовижної потвори, то за ним гналася печена курка і все норовила скочити у рот, але Граб ніяк не міг його відкрити, бо багатолюдний натовп тільки й чекав, аби зазирнути Петрові у зуби.

Ще далеко до зоріння жона лаштувала його в дорогу. Спершу мовчки, тяжко зітхаючи, пораз сльози збираючи з лиця у жмені. А тільки-но Петро натягнув кожух, як заголосила дурна баба.

— Завіщо мене так доля скарала! — заломила руки. — Усе тобі найбільше від людей треба, усе тобі не вгодиш, усе тобі очі коле, коли що не так! Думаєш, пам’ятник на могилі заслужиш!

— Вдавила б ти ся своїми планами! — озлився й собі Граб. — Мені і так на душі рани кровоточать, а ти ще сіллю посипаєш.

— Вдавлюся, увидиш вдавлюся! Візьму зараз мотуз і на першому дереві повішуся, а ти зоставайся з дітьми, плекай їх, сам ряди у люди!..

Ех, і вліпив би зараз їй межи очі, аби в них засвітився позавтрашній день, але згадка про дітей стлумила його, болем і жалем обвила серце. Підійшов до ліжка, ніжно сам ледь вгамовуючи сльози, поцілував сплячих дочок, кинув торбу на плечі й дався у ніч. Хоч і рідко мандрував у світи із рідного села, але так тяжко йти, як зараз, ніколи не доводилося. Брів попри потік до центральної дороги — кілометрів сім треба було накрутити на ноги — і ніяк не міг збагнути: куди він іде, чому, чому має покидати отче гніздовище? Злякався помсти? Але чи не доведеться йому розплачуватись за цей відступ у стократ дорожче?

Ішов Петро розмоклою дорогою, із розбитою душею і мав таке відчуття, наче відриває із корінням від серця кожне дерево, яке тепер зустрічав, кожну зорю, яка світила йому із березільського неба. І велетенська пустеля, котру відчув у собі вчора, вийшовши із кабінету голови, дедалі розросталася, спеленуючи тяжким і загадковим безгомінням увесь світ.

Перейшовши підвісним мостом через ріку, Петро зупинився на центральній дорозі. Попутній транспорт довго чекати не довелося. Студебекер, що їхав з боку Верховинського перевалу, різко зупинився, молодий водій сам запропонував лізти в кузов, де весело перемовлялися ще кілька хлопів.

Коли машина рушила, Петро глянув на тамтой берег річки. Над самою водою, звідки із швидкоплинних хвиль виповзала дорога на Березілля, виросла у півнеба гора. Округла, наче замислена голова, вона, здавалося, вартувала путь у село і пильно вдивлялася у совість кожного, хто проходив повз неї. Петро подумав, що він чомусь ніколи досі не бачив гори. Власне, вона сиділа тут споконвіку, але він не звертав на неї уваги. Мало їх тут, великих і менших, довкола. І ось тепер, невідомо з яких причин, гора вродилася і для нього. Саме розвиднялося, небо над річкою займалося холодною просинню, і контури гори дедалі виразніше окреслювалися, нагадуючи Петрові чиєсь обличчя. Материне, батькове? Можливо.

Машина чимдалі набирала швидкість. За бортом тонко попискував вітер. І раптом Грабові здалося, що гора перестрибнула через річку і почала бігти за машиною. Студебекер мчав на повну силу, зникали з очей рідні обшири, а гора, мовчки плачучи, неслася й неслася услід, вперто не полишаючи наміру наздогнати блудного сина. І коли за придорожнім селом нарешті зникла маківка її голови, Петро заплакав. Ощадливий на сльозу, черствий на серце, він, одвернувшись від попутників, вперше після смерті доньки Марії заплакав, а далі заридав, як дитина. Благо, свистів вітер, молоді хлопці, весело сміючись, переповідали свої любовні пригоди, і ніхто цього не бачив.

Захопившись розмовою, господар забув нагодувати вогонь, і той вщух. Раз у раз дихав вітер, і вигасла ватра ображено розплющувала червоне око, обдаючи Андрія димом. Він теж, либонь, розсердився і вже не навіював йому солодкі спомини про сільські весни, а неприємно гірчив ніздрі. Висохла блакить високо знімалася над землею, і з міста наче спав якийсь тягар: воно вповні розвиднілося, помолоділо, взялося свіжими соковитими барвами. Весна, що вчора лише зелено мріяла на далеких околицях обласного центру, тепер уже господинею йшла вулицями, усміхнено кланялася кожному двору, кожному зустрічному. Земля, охоплена теплом, мріяла, чекала дива…

— Ой, красна буде весна! — сказав, сам собі чудуючись, господар двору. — Такі весни, як розумні діти, родяться раз на десять років. Кажу, парадна, як би за гроші її найняв. У весну таку навіть блудні сини вертаються додому…

Дядько запитуюче глянув на Андрія і спитав:

— Я вас, либонь, уже натомив своїми розповідями?

— Ні, ні, — заперечливо похитав головою Андрій, наче боячись, що господар загляне у його спомини. — Продовжуйте… Це дуже цікаво… Мені спішити нікуди. Вихідний…

— Тоді слухайте. Найбільшою втіхою для мене була неділя, — вів далі господар. — Зранку я порався по обійстю, обходив сад, квітник, а вже з обіду замикався у своїй кімнаті, лягав, заплющував очі і щасливі думки вели мене додому, у Березілля. У неділю я ніколи не спішив, а добирався неквапом, насолоджуючись навколишньою красою. Дорога у вихідний не була схожою на буденну…. І загалом, якщо помітили, у неділю світ добрішає, природа і люди наче вгамовуються, стають, немов на якійсь межі, спокійнішими і задуманими… І ось у такі дні я із самого обіду до вечора йшов через лагідні недільні села, бажав миру і добра кожній хаті, здалеку кланявся кожній горі, що сиділа при дорозі. Упоєний щастям, доходив до мосту. Як і завсігди, зупинявся трохи нижче нього. Тут сідав на камінь і чекав, коли попроситься душа на тамтой берег. І наступала мить, коли я ніби роздвоювався. Душа моя — легка, осяяна, радісна і молода — переходила, навіть не торкаючись води, через ріку і зупинялася під горою. А потім уже, намацуючи ногами каміння, переходив убрід і я. Далі легко долав вершину гори і добирався спокійно до свого села…

Дядько, знову і знову переживаючи ті казково-світлі картини свого життя, замріяно усміхнувся.

— Мої подорожі в рідне Березілля тривали багато років, — ділився далі своєю таємницею господар колишнього будинку. — Але кілька літ тому трапилося нещастя. Одного дня серед зими мене повідомили: помер старий Окогриб, треба їхати на похорон. Як-не-як він мені замінив батька. Я кинувся на автобусну, а тут ошелешили: у напрямку Березілля всі рейси відмінено — дорогу занесло снігом. Я забігав, умовляв таксистів, обіцяв добре заплатити, але ніхто навіть слухати не хотів. Убитий горем, повернувся додому, закрився у своїй кімнаті і вперше за багато років знову пустив сльози на волю. Гріх признатися, але ридав я не за Окогрибом. Просто здавалося, що десь там, у далекому Березіллі, серед заплаканих снігів помер я, і тепер навіть поховати уже нікому. І як не напружував того вечора уяву, думки, аби знову побігти у село, попрощатися із хрещеним батьком, далі обласного центру не міг рушити. Якась невидима стіна виросла переді мною за містом серед ночі і перепинила шлях. До самого ранку я бився об ту льодову стіну, до крові зранив серце, але вона не відступила. Після того, до самої весни, як тяжко не було, я навіть подумати боявся про повернення у Березілля. Але коли потепліло, у моєму саду розцвіли дерева, і я вже достеменно знав, що на дорогах у село давно забулися сніги, — наважився в путь. Як і завжди, легко помчали мене думки і уява в рідне Березілля. Я навіть забувся пропустити спершу через ріку свою душу — так спішив додому. Перелетів через гору, далі, не чуючи ніг, побіг теплою дорогою і тут… перед самим селом переді мною упала снігова завіса… Густа, майже суцільна, без жодного просвітку, вона прямовисно звисала з небес до землі, слалася по навколишніх горах, видолинках, всуціль закриваючи від мене Березілля. Я спробував іти, але знову, як і тоді, взимку, наткнувся на стіну — на цей раз снігову. За цілу ніч я обійшов кілька разів своє село, але не знайшов жодного просвітку у тій сніговій завісі, аби зайти в Березілля. І коли вже зовсім занеміг і впав безсилий, безпорадний, раптом побачив, як із глибини снігів через білу завісу на мене дивляться сумні очі старого Окогриба. «Нанашку, батьку мій, вибачте мені! — закричав я, — вибачте і пустіть в село». Але очі Великого речника стали ще сумнішими, почали поволі затухати і зовсім згасли потойбіч снігів. З тих пір подібне повторювалось щоразу. Навіть коли я пробував повертатись у Березілля серед ясного літа, у найспечнішу днину, шлях у село мені перепиняла снігова стіна, котру жодна сила не могла подолати. І що тільки я не робив — мені зоставались тільки очі названого батька, які з невимовним болем і тугою дивилися із потойбіч снігів.

Василь Окогриб зустрів Петра з неприхованою радістю і не меншим подивом. Однолітки, вони росли разом, у дитинстві скотарили, ділили скупий хліб пастушого життя, потім водночас легінювали. Розчулений, Окогриб обняв названого брата і, попліскуючи по плечах, довго не відпускав. Зрештою посадив навпроти себе, довго розпитував про сільські новини, трохи засмутився, почувши про ті «гаразди», які передала синові мама Олена, відтак поцікавився:

— А в якій справі ти приїхав? Говори правду, якщо в моїх силах — допоможу.

— Розказувати, Василю, багато, слухати мало, — затнувся Петро. — А якщо коротко, хотів би я влаштуватися тут, в місті, на роботу. Розійшлися ми з головою колгоспу на одному гарячому ділі. Ти не подумай щось зле, я чистий, за мною ніякої вини. Але не буде мені життя, доки він там посадує. Ось і рішився йти із села…

— А тут він не досягне тебе? — запитав насторожено Василь. — Вірю у твою чесність, але…

— Ми домовилися, що розійдемося у мирі, — перебив Петро і простягнув довідку із сільради.

— О, тоді все в порядку! — вигукнув задоволено Василь. — Тільки куди маєш намір йти до роботи?

— У вас на фабриці місця не знайдеться?

— З роботою нині в нас нелегко… Та для тебе, звичайно, знайду і в нас. Але маю інші думки. На фабриці тепер заробітки невисокі, житла зовсім не маємо… А для тебе нині головне — якийсь куток. Не будеш кожного дня мотати сюди-туди півтораста кілометрів. Ну, і платню треба шукати більшу. Я собі подумав: найкраще тобі на цегельню. Там і гуртожиток, і заробіток немалий. З директором ми приятелі. Хочеш — влаштую все.

Через кілька днів Петро уже трудився на цегельному заводі. Навіть на його руки робота прийшлася нелегкою, проте він був безмежно щасливий. І не тому, що мав тепер певний хліб, надію на день нинішній і завтрашній. Найбільше розчулила людська чуйність. Його біду зрозуміли, допомогли. І віра у справедливість, у правду, у доброту, яку на час змінила озлоба на весь світ, знову повернулася до нього, вселила у душі найкращі сподівання. Петро не знав, чим тепер відплатити добрим людям, і всю вдячність вкладував у роботу. А тут надійшов і день першої платні. Касир, відшукавши у відомості прізвище Граба, примружився від здивування:

— Ого-го-го, ви далеко підете, чоловічку! — тільки й мовив, простягнувши Грабові ручку для підпису.

Петро мигцем глянув у відомість — навпроти його прізвища стояла цифра 800. На старі гроші це навіть для міських жителів був величезний заробіток, а для Граба — суцільна казка. Ошелешений, стояв перед столом із ручкою і ніяк не наважувався підписатись.

— Що, замало вам? — лукаво перепитав касир. — Чого ждете? Підписуйтесь!

— Перепрошую красно, — Петро пробував догідливо усміхнутись. — Перепрошую ще раз, але майже ви помилилися… неправильно мені нарахували…

— Чого, чого? — скинув сердито очі касир.

— Ой, лиш не сердіться, — запобігливо приклав руку до серця Петро. — Не хотів вас засмутити, але… але я ще в житті за раз не отримував стілько грошей…

— А-а-а, — вдоволено розпливлося обличчя касира. — За чесну роботу ми платимо з легкої руки, — і з майстерністю фокусника почав відлічувати геть розгубленому Петрові банкноти…

Коли до правди, Граб не те що за один раз не отримував стільки грошей, він загалом у житті ще й в руках не тримав такої суми. Увечері в гуртожитку ще і ще перелічував гроші, розглядав їх навпроти світла, для чогось записував на папірці номери. Він ще мало усвідомлював теперішнє становище, але було ясно одне: зникла невпевненість, він твердо починає ставати на ноги, розпрямлювати плечі. Ніяк не міг збагнути, кому кланятись за неспогадане щастя, яке осяйнуло його життя. І коли вже загасили світло, він підійшов до вікна і в напливі безмежної вдячності раптом почав тихо молитися. Весь збентежений, у щемній радості, він молився долі, молився людям, щиро благав доброту, аби ніколи не покидала серця і душі ближніх.

Уже котрий день він тяжко брів через сухі, гарячі й безголосі сніги. Від того, що під ногами м’яко й німо стелилася біла пустеля, невмолимо мучила жага. Андрій пробував зачерити жменями сніг, ковтнути, але він не танув, і в роті дерло й сушило, як від розпеченого піску. Врешті на горизонті спливла гора. Окутана білою югою, вона була схожа на продовгувату, запашну хлібину, щойно вийняту із домашньої печі. Андрій підійшов ближче і помітив: вся гора обставлена сотнями маленьких віконець, засклених товстими льодами. Серед сліпучо-яскравої днини крихітні шибки променили ніжно-голубе сяйво. Із кожного віконця на Андрія пильно дивилися незнайомі лиця й зацікавлено стежили за ходою. Гора була схожа на свіжу хлібину, має сотні очей і сотні облич… Знеможений, спраглий, Андрій з неймовірною потугою підняв голову. На вершечку гори, як це бувало у недільне надвечір’я в селі, сиділи рядочком двоє його дідів, тітка Марія, сестра Магдалина, сусідка Варвара і плели із трави розкішні килими. Родичі були геть усенькі сиві-сиві, а трава — зелена-зелена.

«Звідкіля вони тут узялися? — думав Андрій. — Адже і дідів, і тітку, і сестру, і сусідку давно уже схоронили…»

Йому було вкрай незручно про це запитувати, але озватися принагідно до родичів таки мусив:

— Де ви добули серед цієї мертвої зими стільки трави зеленої? — запитав сивих мерців.

— Он подивися в долину, — показав пальцем в далечінь дід Стефан.

Андрій оглянувся і побачив батька — теж був сивий-сивий. Але ж він пам’ятав, що коли у полі біля трактора знайшли мертвого батька і привезли додому, волосся в нього було чорне-чорне. Пригадується, ще й мати голосила: «Ще жодна сивина тебе не знайшла, а вже мусиш вінчатися із сирою землицею!..»

— Ви, няньку, що тут робите? — повів обережно Андрій.

Батько загадково усміхнувся і показав на козуб — тримав його у руках.

— Хіба не видиш, сію живий дощ, — мовив тихо.

Андрій притьмом глянув у козуб і вперше побачив краплини живого дощу. Округлі, як горошини, блискучі, мерехтливі дощини дихали і світилися радістю, як очі весняних птахів. Батько черпнув долонею насіння живого дощу і рвійно метнув від себе в долину мертвих і безголосих снігів. Біла пустеля вмить зітхнула, льоди зм’якли, і в їх слідах зримо почали рости трави. Вони тут же, шовково розмовляючи, знімалися із місця і зеленими юрбами рушали на вершину гори до сивих мерців. Ті терпеливо перебирали їх пучками пальців і вправно вплітали у велетенські килими.

— Ми жили чесно, — розповідав неспіхом дід Стефан, ні на хвильку не одриваючись від роботи. — Тому й заслужили собі подібне заняття. А трава — вічна. Вона не вмирає… Одна відшелестить й пожухне, а вже у корені дозріває інша. І так безкінечно… І в цій круговерті ми невмирущі, бо щодень, щогодини живемо сподіваннями на нові і нові трави…

— Я знаю, ви жили чесно, — сказав Андрій. — Ну, а ті, хто зло творив…

— Вони там, — кивнув дід вниз, на схили гори, де безнадією томилися, замуровані у крихітні віконечка, людські обличчя.

Андрій ще запитував про щось, намагався дізнатися, а як же йому жити, аби заслужити вічне сподівання, але родичі мовчали… Турботливо плели собі, а батько сіяв живий дощ… І чомусь те насіння, схоже на радісні очі весняних птахів, уже падало не на мертві сніги, а на голови сивих мерців. Кілька крапель бризнуло на обличчя Андрія, і він відчув: дощини лагідно-теплі і на смак солоні, як людські сльози.

«Невже живий дощ — це сльози людські, і ви їх розсіваєте, няньку?» — хотів запитати у батька Волосянич, але тут же прокинувся…

Одразу схопився із ліжка, сів і втомлено видихнув із себе страх. Розімняв долонями обличчя, — воно було вологе від сліз.

— Чого я плакав? — спитав уголос себе. — Ніби й причини на те не було…

Підійшов до вікна, обзирнув вулицю… Щойно світало, і передсонцевий схід неба дихав холодком молодої осені. Андрій включив електроплитку і поставив чайник. Уже другий місяць він мешкав у квартирі Івана. Брата, як йому і було обіцяно, так би мовити, за старанну службу місцеві керівники рекомендували на роботу в область. А коли точніше — нарешті здихалися болячки. Невістка невимовно раділа, але Івана нове призначення, хоч і знав, що рано чи пізно це станеться, сильно ранило.

— Чого ти бідкаєшся? — заспокоював Андрій. — Тепер маєш більші можливості. Та й квартиру пристойну в області дають. Навіть через це варто плюнути на все.

— Тобі, Андрюхо, багато чого незрозуміло, — мовив з гіркотою Іван. — Це моя перша в житті велика поразка. І просто не відаю, як переживу її. А до тих тепер і поготів не доберешся. Вони зуміли підібрати на моє місце людину, яка зробить все, аби місцеві шахраї почували себе безпечно.

Коли братова сім’я вже повантажилась на машину, Андрій відкликав Івана і запитав:

— Скажи мені по правді, чого ти так охоче дав мені матеріали по справі Зеленяка? Я, приміром, не задумувався, але ти не міг не знати, що діяв у якійсь мірі протизаконно…

— Знав, прекрасно знав, — згодився Іван. — Але зробив це навмисне, з кількох міркувань: бачилося мені, ліпшої нагоди не трапиться для твого прозріння. По-друге, хотів, аби знали, що такі справи, як би їх не морозили, я в архів не здаю…

У чайнику закипала вода. Андрій відклав гоління, навшпиньки підійшов до електроплитки і заслухався. Він любив слухати, як вода в посудині перед кипінням починала музичити. Спершу вона тихо мугикала, далі у її глибинах прорізувався голос, який переростав у тужну й журливу мелодію. Подібна музика навіювала в душі світлу печаль, жаль за чимось далеким, втраченим і нездійсненним…

Поснідавши, Андрій вийшов з дому і попрямував до редакції. За короткий час його знало усе містечко, і зустрічні, навіть в поважних роках горяни, віталися з журналістом ще здалеку — як-не-як був тут видною людиною. Однак нині він майже не помічав зустрічних. Прокинувшись, швидко відійшов од сну, але тут, на вулиці, пережите видіння наздогнало його і знову вчепилося.

«Гора із сотнями облич, замурованих у льодяні вікна… Живий дощ, схожий на очі весняних птахів… Батько… Сиві мерці під живим дощем… Що могло б це віщувати? — думав напружено. — Напевне, на гнилу погоду. Замрячить, закисне, — заспокоював себе. — Правильно! Це ж усі говорять, що мерці сняться на дощ…»

— Хай живе народна творчість! Слава рідним профспілкам! — весело увірвалося у роздуми Андрія.

Він спохватився — на тамтому боці вулиці салютував піднятою уверх рукою невгамовний оптиміст Козодрій.

— Як здоров’я, як творчі гаразди?

— Спасибі! Погано! — відгукнувся Андрій, показуючи на годинник: мовляв, запізнююся.

— Чому погано?! — напитував далі Дмитрович.

— Надходить осінь!.. Емоції гаснуть!..

— Може, підігріємо їх, розкочегаримо?! — Козодрій показав на забігайлівку.

— Ні, їм не того вогню треба! Спішу!..

— Передавай привіт шефові! Порадуй його, що Параска Калениківна скоро буде співати у моєму хорі!..

— Обов’язково! — заспішив Андрій позбутися Дмитровича…

Звичайно, ні радістю, ні горем Волосянич не збирався ділитися з Ладичком. Злощасні іменини доньки Цюбея різко змінили їх стосунки…

Опісля колотнечі в домі Цюбея щедро частовані штурханами горе-сватачі пленталися попідруч нічним містечком. Від чийогось прицільного удару в зуби у Андрія опухли губи, кровоточила десна, боліла шия. Ладичко час од часу прикладав мідний п’ятак до гулі на лисій маківці і, скімлячи фальцетом, кленув Цюбея і його товариство:

— Господи, як я їх ненавиджу! Повірте, Андрію, аби моя воля — згноїв би тих кротів в одній ямі. У мене вища освіта, посідаю суспільне становище, у мене талант, а такої розкоші, як у безграмотного комірника, до скону життя не настараю. То ж повідайте мені, де справедливість: не я, а комірник має нині перше слово. У-у-ух-х! Люто їх зневажаю! Але, повірте, мій час ще надійде!..

— Онуфрію Миколайовичу, коли вам так між Цюбеєвою громадою пісно й незатишно, чому себе неволите — одверніться од них.

Ладичко зупинився, схопив Волосянича за лацкан піджака й став перед ним.

— Ша-а-а, Андрію! — приклав пальця до вуст. — Раз я тиняюся між ними, раз я, замість того, аби заїхати комусь межи очі, всміхаюся, значить, так треба… Звичайно, до пори до часу… Так треба… зрозумів?.. Кожна моя теперішня надсильна посмішка буде коштувати комусь не одну криваву сльозу!..

— Я в цьому не сумніваюся, — мовив Андрій. — Це ж як у вас кажуть: «Бог і Ладичко не йдуть свої жертви палицею карати…»

Андрій чекав гвалту серед вулиці. Але на великий подив шеф обняв його і почав обціловувати.

— Ви живе людське сумління, Андрійку! — мовив розчулено. — Усім нам кожного дня нагадуєте, що совість ще не перевелася між людьми. Ходімо, мій юний друже…

Десь позаду кипів справедливим гнівом Козодрій.

— Вони у мене на льодинах Баренцевого моря будуть босяком аркан витанцьовувати… Клянуся священним сонцем, що зігріває рідні хліба: вони так заспівають у хорі — із усіх штани поспадають…

Бідному Дмитровичу на іменинах у Цюбея перепало найбільше… Чиясь спритна нога вибила з-під нього стілець, і начальник міліції гепнувся на підлогу. Розлючений гурт, замість того, аби покарати кривдника Цюбея — Волосянича, дружньо накинувся на Козодрія. Товариство зрозуміло: більше не випаде слушнішої нагоди сквитатися за всі нестерпні образи, приниження, завдані шановним батькам містечка. І під виглядом покарання невихованого журналіста взялися за палкого любителя хорового співу. Особливо старався заврайвно…. Митрофанович штурхав ногами стража порядку з якоюсь ніжною люттю і любов’ю — аж жили гадюками скрутились на скронях. А жінка Митрофановича все норовила запустити Козодрію в обличчя дбайливо загострені червоні кігті… Цюбей, йойкаючи, стояв осторонь гамору і крізь розчепірені пальці хитро, з насолодою спостерігав, як праведний гнів шанованого люду ллється на Козодрія. Андрій, побачивши, що кара впала на невинного Дмитровича, кинувся йому на поміч, але сильним ударом був відкинутий в закутину залу.

— Досить! — заревів Цюбей, вдовольнившись помстою Козодрієві. — У моєму домі бійню влаштували! Геть з очей моїх!

Товариство вмить розлетілося по своїх місцях. Посуканий, пошарпаний Козодрій, певне гадаючи, що це кожному так дісталося, почав навіть вибачатися перед господарем, побіг в умивальник охолоджувати гарячі рани…

А ось на вулиці Дмитрович оговтався і розійшовся:

— Будуть вони у мене трудитися за дірку від бублика! Я покажу їм нору від щурів…

— Ходімо скоріше, — понукнув Ладичко Волосянича. — А то ще наздожене пустоголос — до ранку не відчепимося, як від реп’яхів.

— А куди мені зараз іти? — сказав Волосянич. — Уже запівніч. В гуртожиток у такий час не пустять, брата тривожити не хочу. У нього мала дитина…

— Стільки би й горя! — вигукнув Ладичко. — Візьміть он ключі, ідіть у редакцію, відкрийте мій кабінет і спочивайте собі. Узавтра неділя — на роботу ніхто зранку не вийде, не побачить… А мені вже вибачайте, п’яному…

— Ну, що ви, що ви, Миколайовичу! — щиро заспокоїв Волосянич. — Саме таким ви мені і подобаєтесь… Знаєте, коли хильнете добряче, ви якось міняєтесь…

Вранці Андрія розбудило вуркотіння голубів. Птахи позліталися на підвіконня кабінету редактора й безугавно сипали один на одного свої претензії за місце на горищі поважної установи. Волосянич сердито кишнув, і редакційні мешканці неохоче спорхнули на сусідню яблуню. Витяг з кишені люстерко й зиркнув на себе. Власний портрет не порадував: губи набубнявіли, здулися й палали, через ліву щоку навскоси пробігав темно-густий шрам, — чиїсь нігті совісно пройшлися обличчям, під оком тихо світив брудно-фіолетовий півмісяць. У голові вібрувало. Здавалося, череп розколеться на сотні дрібочок.

— Ну, й гарно погостився, — простогнав Волосянич. — Вгараздило мене піти…

Налив з графина води, сяк-так сполоснув лице, причесався, прибрав у кабінеті і вже, було, зібрався замикати кабінет — з хвилини на хвилину могла надійти прибиральниця… І тут, уже в самісіньких дверях, спокусливий біс обернув Андрієву голову і потягнув очі до сейфа… Вицифрувані майстерним орнаментом — скриня була кована австрійськими умільцями минулого століття, — дверцята привідчинилися. Яким чином забув замкнути секретну шкатулку Ладичко — було звісно одному бісу, який і понукнув молодого журналіста обернутись.

Залізна скриня була вщерть наповнена чорними дерматиновими течками. Спонукуваний цікавістю, Андрій добув верхню… На білій смужечці картону, наклеєній на чорному полі папки, червоною тушшю яскравіло прізвище «Цюбей». Андрій обережно розгорнув. На охайно підшитій і пронумерованій купі різних папірців лежав ще не облікований аркуш. Тут редакторським почерком були зафіксовані іменини доньки Цюбея і список запрошених. Видно, цей викривальний документ готувався вчора, ще перед гостиною, а сьогодні Ладичко міркував викласти побачене, зробити висновки і вже тоді підшити до справи. Не вникаючи у інші папірці, Андрій витяг наступну папку. На превеликий подив, на ній червоніло: «Волосянич А. А.» Тут зберігалися два примірники газети з нищівною рецензією на його вірші, весь помережаний питальними знаками фейлетон на Зеленяка і кілька нотаток із спостереженнями за поведінкою молодого журналіста. Ошелешений, вмить протверезілий — куди тільки дівся біль у голові, — Андрій почав швидко добувати із сейфа одну за одною чорні папки на стіл. Тут зберігалися справи на Козодрія, брата Івана, заврайвно, голів райспоживспілки, райвиконкому та ряд інших малих і високих посадових осіб. Фіксувалися всі їхні великі і дрібні гріхи. Андрій випотрошив сейф, сів перед чорною гіркою Ладичкового багатства, якийсь час отетеріло дивився на нього, а далі покотився від божевільного реготу.

— Свята провінція! Гай Юлій Цезар!.. Імператор Ладичко!.. Ліпше бути першим у провінції!.. А сам на Рим кігті точить!.. Дрібний завойовник!.. Пігмей!.. Пігмей на Рим занадився!.. — проривалося крізь гомеричний сміх.

Пройшло чимало часу, поки Андрій оговтався. І тоді напала лють. Ударом руки скинув папку на підлогу і почав несамовито топтати. Здавалося, сотні нотаток, спостережень, викривальних «документів» почали плавитися і прилипати до підошв, наче пекельна смола. Андрій раптом застиг, далі схопився, спритно зібрав папки в оберемок і виніс на задвірок, куди прибиральниця змітала сміття. Виплеснув чорний тягар на землю, хутко назбирав паперу, трісок, сухого гілля і запалив… Коли вогнище розговорилося і смачно дихнуло полум’ям, Андрій взявся кидати у жарінь папки… І тут сталося диво: як тільки вони полетіли у вогонь, полум’я одразу притихло, скрутилося змією довкола себе, присіло і почало поволі, наче переляканий пес, відсуватися… Андрій підкинув ще сушняку. Вогонь заперечливо стріпонув червоним чубом, навідріз відмовився від їжі і посунувся ще далі, мирно попасуючи на звалищі дрібні смітинки. Андрій забіг у приміщення, відкрив комірчину прибиральниці, віднайшов серед реманенту бляшанку із гасом і примчав назад. З усього розгону плеснув масляною рідиною на папки і підгріб сухого сміття. Тепер вогню тікати було нікуди. Невдоволено фиркаючи, він з величезною огидою почав жувати дерматин. Папки теж непокорились: скручувались, всіляко виверталися, скипали від злості… Але вогнище, дедалі розлючуючись, пожирало їх, вивергаючи із себе у небо чорне-пречорне полум’я.

Коли зловісна трапеза закінчилась, Андрій знову повернувся у приміщення, аби зачинити кабінет. У коридорі, тепер уже не без ляку, помітив: двері Ладичкового кабінету розчахнуті навстіж. Гамуючи хвилювання, навшпиньки наблизився до порога. Всередині чулося йойкання і грюкіт стільців. Андрій крадькома зазирнув… Жалюгідне видовище вразило його: по підлозі, б’ючись головою об стільці, рачкував Ладичко… Видаючи тваринні згуки, зазирав у шпаринки під шафами і перелякано нишпорив там руками… Андрій кашлянув. Неймовірної напруги сила підкинула Ладичка з підлоги.

— Документи!.. Де папки?! — рикнув страшним голосом і кинувся до Андрія. Цупко схопив його за груди — звідкіля тільки сили взялося у немічних рученятах — і почав осатаніло трясти. — Хто дозволив?! Як ти посмів?.. Іроде! Куди подів документи?! Признавайся! Знищу! Покінчу тебе і з собою те вчиню! Говори, чуєш, говори!..

Андрій не на жарт злякався. Ще ніколи не бачив редактора у такому стані. Очі Ладичка — зовнішні і потаємні — виділося, вперше зійшлись воєдино, обдаючи Андрія хижим страхом, відчаєм, ненавистю, благанням, безпорадністю… Піт патьоками стікав з лисини, обличчя стало жовтим, скам’яніло, загострилось, і весь Ладичко якось здрібнів, перетворившись у пружну грудку жаху, злості і рішучості. Андрій зрозумів: редактор тепер здатен на все. Головне, не зірватися самому, не піддатися паніці.

— Говори! Куди подів?! Кому віддав?.. Хто дозволив?! — задихався від натуги Ладичко.

— Бог з вами, і я коло вас, Онуфрію Миколайовичу. Нічого страшного не сталося, — спокійно сказав Андрій, легенько відсторонюючи Ладичка. — Папки я нікому не передав, їх ніхто, крім мене, не бачив…

Опісля останнього слова з Ладичка немов душу випустили: вмить збляк, руки впали, очі згасли, і безпомічно опустився на перекинутий стілець.

— Сейф був відкритий, — продовжував далі Андрій. — Заглянув випадково. Знаю, неетично, вибачаюсь… Але все рівно не каюся… Це переходить всякі межі людяності…

— Де документи, куди сховав? — кволо запитав Ладичко.

— Я їх спалив.

— Не вірю.

— Ходімо — покажу.

Ладичко спробував встати, але одразу ж присів знову — ноги не тримали, нервове потрясіння вивело з ладу. Андрій взяв його під руку і майже поволік на задвірок.

— Ось тут… — показав на скипіле згарище, що й досі сердито фиркало сморідним димом.

Ладичко одразу ожив. Злодійкувато оглянувся, далі впав на коліна, почав рити пальцями землю й засипати вогонь. Тяжко сопучи, озираючись, він длубав землю з якоюсь люттю і все кидав жменями, кидав, наче хотів навіки заткнути рот й самій землі.

— Я пішов, бувайте здорові, — мовив з відразою Андрій.

— Ні, ні, ні! — замахав руками Ладичко, піднімаючись: — Я мушу вам, Андрійку, дуже важливе сказати… Ви повинні, один-єдиний, про це знати… Мусите зрозуміти…

Навіть не обтрусившись і рук не помивши, редактор попрямував у кабінет. За ним, неохоче, Андрій.

— Закрийте двері! — благально попросив Ладичко.

Андрій повернув ключем і зіперся на одвірок, аби на випадок чогось швидко відімкнути. Ладичко сів у своє редакторське крісло, поклав руки на стіл, якимось безбарвним і тужним поглядом подивився на Андрія — тому аж стало не по собі, — а потім заридав… Плакав, не ховаючи лиця, гірко, безутішно… Вкрай ніяково і безпорадно почував себе Андрій. Йому стало до давкого щему у грудях жаль Ладичка, боляче за нього.

— Онуфрію Миколайовичу, та якось уже…

— Ні, не треба, Андрійку, — перебив редактор. — Не втішайте мене. Хай сльози винесуть із серця ту сукровицю, що літами точить душу…

— Я піду… Іншим разом поговоримо, — для згоди кивнув головою Андрій.

— Ні, тільки сьогодні! — зітхнув, ховаючи у собі останні схлипи Ладичко. Далі витяг з кишені носовичок, витер очі, лице. — Це все вона, змія гаряча, вона мене, як хробак солодкий корінь, точить усе життя…

— Хто? — поцікавився Волосянич.

— Параска, жінка моя, — відповів з ненавистю Ладичко, наче мова йшла про смертельного ворога. — Так, так, Андрійку… Я був на курсі найкращим студентом. Як і ви, писав, друкувався. Мені пропонували аспірантуру, пророчили майбутнє в журналістиці, літературі. І треба було такому статися — перед випуском, на весіллі однокурсника зустрів її. Вона прийшла туди із майбутнім женихом, військовим старшиною — таким рудим, вульгарним громилою. Параска тоді була красивою, високою, помітною. Усі чоловіки весь вечір пасли її очима. Коли увидів її, зрозумів: всі свої гаразди проміняю на неї, буду її слугою, стерплю все, аби лиш прихилити до себе. Закинув дипломну, забув про екзамени. Тінню вештався за нею. А вона сміялася, знущалася наді мною. Забагла, аби кожного ранку приносив їй у кімнату букет троянд. Я покірно виконував… Бувало, йдемо вулицею, а Параска несподівано крикне: «Лізь на дерево!». І що думаєте: мовчки, з радістю, як дурне кошеня, дерся на вершок. «Ты, поньмаш, Калиновна, што он дурак, — якось при мені висловився рудий старшина. — И жизнь твоя с ним — это будет сплошное представление в кривых зеркалах». А вона відповіла: «Дурак, Женя, ты. Мне лучше видеть в кривых зеркалах то, что мне хочется, нежели в жизни быть под твоим каблуком». І знаєте, цим дала вона мені надію. І чого тільки тоді не наобіцявся їй: і свою велику письменницьку долю, і високу кар’єру, і службову машину, і те, що вона буде у мене при двох служницях… Ой, уже й не згадаю, які словесні гори-доли їй надарував, аби тільки вийшла за мене заміж. І ми побралися. Звичайно, про аспірантуру й не велів собі думати, бо Параска заявила: «Я не для того виходила заміж, аби цуравому аспіранту брудні шкарпетки прати». З дипломами, напівпорожніми рюкзаками і валізками приїхали сюди. Мені одразу пощастило — зайняв посаду відповідального секретаря. І тут Параска зрозуміла: зі мною не зосталась у програші. Правда, вона жодного дня не працювала за спеціальністю. Сиділа вдома і плела інтриги проти моїх співробітників. Неоднораз казав їй: «Хіба тобі мало? Заробіток у мене пристойний, вистачить по горло». А вона мені: «А де твоя висока кар’єра, де службова машина, де служниці, які мені ноги мають мити?». І все грозила відшукати рудого старшину і кинути мене… Ось так, хотів того не хотів, уплутався у її інтриги і я. Це вона, вона, Андрійку, заставила мене завести чорні папки…

Андрій чував історію, як нечесно Ладичко торував собі шлях до крісла редактора газети, але мало йняв віри. І тепер, після зізнання Ладичка, йому стало неймовірно холодно й порожньо.

— Повірте, Андрійку, — продовжував жалісливим фальцетом Ладичко: — Мені була суджена інша доля… Письменницька. Знаєте, інколи мені хочеться кудись полетіти і щось гарне-гарне, ліричне написати… Навіть у сні тягне до великого, прекрасного… І я тоді літаю, у сні, повірте…

Тут Ладичко ледь піднявся, кумедно зігнув у ліктях руки й почав ними рухати, імітуючи змахи пташиних крил. Голову втягнув у шию, підняв гострі плечики, груди якось втягнув у себе і махав, махав крильцями-руками перед очима Волосянича.

— Не старайтеся, Онуфрію Миколайовичу, — мовив з байдужістю Андрій. — Ви уже не злетите. Крила давно зів’яли. Та й взагалі, чи були вони?..

— Спадьте на бога, Андрійку, молю вас, мовчіть, мовчіть, що було між нами тут! — вибіг із-за столу Ладичко, не перестаючи змахувати руками.

— Майте спокій. Мені про це соромно навіть перед самим собою.

…Андрій зайшов у кабінет ще до початку роботи. Підписав кілька інформацій і взявся за кореспонденцію про збирання картоплі. Подібні матеріали давалися тяжко — ніяк не міг звикнути до штампів. Завжди намагався у репортаж, матеріал рейдової перевірки, коментар вдихнути живе слово, але Ладичко нещадно креслив. При цьому дуже вибачався, посилаючись на специфіку районки. Можливо, він був по-своєму правий. А взагалі, відносини між Андрієм і редактором після випадку із чорними течками ставали дедалі напруженішими. Для працівників редакції давно стало зрозумілим: між Волосяничем і редактором — складні стосунки. Ладичко панічно боявся молодого журналіста, а той одверто його зневажав. Волосянич гадав, що редактор одразу дасть йому вільну — напише характеристику, рекомендації і відпустить з миром, — цього він найбільше прагнув. Та Ладичко з незрозумілих причин затягував.

— Ви уже на роботі? — гулькнув у дверях Онуфрій Миколайович.

— Хіба не бачите? — підвів голову Андрій.

— Будь ласка, зайдіть до мене… Цікава розмова…

Обоє вийшло…

— Ви пригадуєте свій фейл… матеріал про Зеленяка? — здалеку почав Ладичко, повернувши ключ у дверях.

— Пам’ятаю.

— Вибачайте, але тоді я не зовсім мав правду… І там теж, — Ладичко не забув показати пальцем на горище. — Критичну кореспонденцію варто би відновити…

Андрій тільки тепер збагнув суть учорашніх Зеленякових відвідин редактора. Задовго до обіду вони замкнулися, і з кабінету доносилась гаряча суперечка, яка час од часу переходила у лайку і крик. Видно, десь і щось не поділили. Цікаво, що?

— Фейлетон з іншими матеріалами я спалив, — нагадав Волосянич. — І сумніваюсь, чи відновлю у пам’яті, — геть охолов.

Ладичко нервово потер руками — згадане кольнуло неприємно.

— Але ви розумієте, до якого свинства вдався Зеленяк? Чоловіка, який не хотів підписати фальшивки, він ще рік тому безсоромно виїв, вигнав зі села. У роботі всяке трапляється, але дійти до такого — це вже вибачайте. Мусите поїхати туди і написати нещадний фейлетон. За правду усім нам треба боротися!..

Попри все, почуте зацікавило молодого журналіста, і він вирішив поїхати.

— Ось ви завжди просите мотоцикл. Прошу — він до ваших послуг. — Редактор показав у вікно на мотоколяску, що стояла у дворі. Нею, окрім редактора, ніхто не мав права користуватися.

«Що це у лісі цікавого здохло?» — подумав Волосянич, дивуючись щирості Ладичка.

— Ви говорили, що хвацько їздите на моторці, прошу беріть. Правда потребує жертв! — з великодушністю сказав редактор.

— А ви впевнені у достовірності фактів? — запитав Волосянич. — Не будемо потім судитися?

— Ручаюся! — переконливо відповів Ладичко, і тут же добув з шухляди новеньку чорну течку.

— Вони тут, мої дорогі факти… — сказав радісно, та, помітивши надміру здивований погляд молодого журналіста, заїкнувся і хутко сховав папку.

— Як народ помиляється, твердячи, що горбатого могила випрямить. Ні, горбатий і в землі буде горбатим, — тільки й мовив Волосянич, закриваючи за собою двері редакторського кабінету.

…Мотоцикл весело мчав із місточка і незабаром повернув на центральну автостраду у напрямку до Верховинського перевалу. Справа і зліва, попереду і позаду цвіла осінь, гарячими хвилями барв стікаючи до дороги.

«Треба бодай на тиждень випроситись, аби матері допомогти картоплю викопати, зібрати виноград…» — думав Волосянич, щільніше нагинаючись до руля.

Сам він був родом із долинянського села і восени любив гайнути на кілька днів додому, коли теплі вечори і прохолодні ранки щемно пахли стиглим виноградом, джонатанами, золотим парменом і пізніми осінніми персиками. Нині мати, після смерті батька, доживала самотньо, не полишаючи надії, що молодший син порозумнішає і повернеться до родинного гніздовища. При кожному наїзді Андрія підшуковувала невістку, сльозами вмовляла кинути думку про великий світ, осісти на газдівстві і, коли вже така сверблячка, писати собі спокійно вдома, а не тинятися по чужих закутинах.

Прудко петляючи поміж лісом, дорога винесла Андрія на перевал. Він на якусь мить зупинився, переключив швидкість і, помалу розганяючись, почав спускатися. Чим далі дерева бігли скоріше, вітер виспівував пронизливіше. Аж ось вигулькнув і поворот. Андрій натиснув на гальма. Але що за мара! Мотоцикл не слухався. Невже обірвався тросик? Мотоколяска продовжувала набирати швидкість. Різкий поворот невмолимо наближався. Куди датися? Зліва скеля. Справа урвище. Андрій повернув на скелю, та його різко занесло, розвернуло…

І тут він ніби перелетів через межу, яка відділяла світ реальний і потойбічний… Страх зник. Охопила страшна байдужість… Тепер він ніби стояв десь збоку і спокійно спостерігав, як мотоциклом, а на ньому і молодого журналіста несе до прірви… Ось підскочило переднє колесо, потім, наче в уповільненому сні, піднявся сам мотоцикл і полетів…

За цей час Андрій устиг побачити, як оголились навколишні гори, і тисячі вікон засвітились синіми льодами на їх схилах.

І тисячі облич, вмурованих у крижані шибки, перелякано закричали в осінній тиші.

І тільки сиві мерці — двоє Андрієвих дідів, тітка Марія, сусідка Варвара — спокійно сиділи під дощем на верховинах і плели із трави розкішні килими.

І батька помітив. На самому дні прірви — теж геть сивий-сивий — йшов із козубом на шиї, черпав із нього насіння живого дощу і сіяв, сіяв… Сіяв округлі, блискучі живі дощинки, які дихали на його долонях і променили радість очей весняних птахів.

«Няньку, спасіть мене, — тихо попросив Андрій. — Я ж іще нікого не любив, нікого не встиг зненавидіти…»

«Спасіть його!» — закричав велетенський хор облич, замурованих у гірські вікна.

В останню мить, коли Волосянич уже побачив у прірві перед собою дерево, на яке летів, світ реальний наздогнав його болючим запитанням: «Чому Ладичко, який нікому не дозволяв торкнутися мотоцикла, так радо запропонував його сьогодні йому? Чому?..»

Погожої вересневої суботи Граб вертався додому. Минав майже рік, відколи покинув село і влаштувався на цегельні. За цей час відкрив для себе життя, про яке навіть не здогадувався. Виявляється, воно мало значно ширші і світліші обрії, аніж тут, у Березіллі. З року в рік, не даючи рукам спочинку, недосипаючи, влітку і взимку трудився Петро, як воляка, і ніхто добрим словом не пригостив, ніхто «спасибі» не подарував. Так, бачилося, й мало бути. Кожного року лунали нові обіцянки, нові гасла, і Граб із односельцями, впрягнувшись у них, ревно тягнули колгосп до нових здобутків, не вельми тішачись надіями на особисті блага. Зрештою, їх ніхто й не вимагав. Люди розуміли: риштується нове життя, а в новому домі не одразу скляться вікна, стелиться підлога й обживаються стіни. Треба трохи й потерпіти. Але кожна людина до останньої судньої хвилини завжди залишається трішки дитиною. Їй, як і малюкові, хочеться ласки, душевної теплоти. Чорт з ним, що на зароблені трудодні не видавали часом й половину обіцяного, що записаний трудодень оплачувався мізерними копійками — можна було витерпіти, не такі лихоліття переживали. Глибоко ображало інше: від своїх керівників і незчисленних уповноважених горянин за свій тяжкий труд рідко чув добре слово. На нього здебільшого дивилися не як на людину, а як на запас невикористаних трудових резервів. Подібне часто мучило й Петра, доки працював у колгоспі. Йому, навіть при непоганих заробітках, завше чогось бракувало. І сам не міг усвідомити, чого саме, але твердо знав: чогось світлого, теплого, для душі святого, що не замінити ніяким трудоднем, навіть оплаченим твердим карбованцем і багатою натурою. І тільки тепер, працюючи на заводі, він збагнув: все життя, тим більше, що ріс сиротою, він прагнув уваги до себе, прихильності ближніх, їх ласки… І ось за довгі сподівання доля нині віддавала сповна. Хоч трудився не задля того, аби випнутись — од роду мав роботящу натуру, — його запримітили одразу. Через кілька місяців призначили бригадиром, а ще через півроку вивісили його фотографію на почесному місці, серед передовиків. Про колектив, яким керував, почали писати в газетах, заговорили по радіо. І заробітки пішли немалі. І та туга за рідним селом, яка насампочатку мучила, помалу компенсувалась іншими благами. Нині його доньки приходили в школу краще зодягнутими, і дружина могла у вихідні, замість вовняного сардака, принарядитись у драпове пальто, шерстяні шкарпетки і постоли змінити на добротні шкіряні чобітки, запнутись розкішною квітчастою хустиною й пройтися вулицями, викликаючи неприховані завидки березільських язикань.

Ось і тепер, отримавши квартальну премію, Граб накупив для сім’ї добротного зимового одягу, взуття і з вщерть наповненими бесагами вертався під неділю додому. Вересневе сонце, хоч і наморене за літо, було ще міцне. Воно не парило, а більше душу гріло. Дорога від самої річки була сухою, теплою — Петро роззувся і почимчикував босяком. А попереду — очам не злічити — на кам’яних хвилях вогненно пливли осінні ліси. Спокій, благодать. В охлялих від бездощів’я потічках упівголоса, боячись налякати саму себе, жебоніла вода. Тиша, руда від листя і дерев, пахла грибами, запізнілими квітами й чорницею. Іде Петро і час од часу нервово відштовхує від себе підступну думку, котра так і норовить засісти у здоровий глузд: мовляв, ніякими благами не відкупишся від краси вітцівщини, яка породила тебе, дала силу. І жодне благополуччя до останнього подиху не затлумить у серці туги за рідною домівкою… Усвідомлював це, але боявся признатися собі… Вірніше, не хотів. Наперекір, у відомсту за все.

Олени дома не застав. Заплакані доньки сиділи на порозі й повідали: голова упіймав у колгоспній отаві корову, відвів на ферму й наказав завідуючому Іванові Смику закрити у стайні.

— Ну що, починається, чи радше, продовжується, — промовив скрушно про себе й скреготнув зубами.

Скинув бесаги, тут же тяжко сів під поріг і вся радість, світле збентеження, яке вело його додому, наче кров із перерізаних вен, стекли одразу із душі, полишаючи по собі страшенне збайдужіння і в’язку неприємну слабість.

«Доки, ну доки буде тривати оце половинчате життя: з одного боку ласкаво гріє, а з іншого — безжально кусає, пече, не даючи спочинку! Невже ніколи кінця не дочекатися… — думав, гризучи себе Петро. — Є ж і другий світ, де інші людські закони й правота. Який бог мене ще тут тримає? Оця цурава хата, корова, пацята? Невже не можу відірвати ноги від кілька соток землі, які ще не відрізав Зеленяк — вдавив би-ся. Чому отой капітал, який наживу за тиждень у серці, маю розтринькати за хвилину у триклятому Березіллі? Хіба тут зійшлися одна до одної всі долі землі грішної?»

— Мама давно пішла? — запитав, встаючи.

— Давно, ще сонечко сиділо над хатою, — відповіла донька Юлька.

Сплюнув на долоні, потер зі злості руки і, не заходячи до хати, пішов у контору.

Зеленяк сидів на місці. Він, здавалося, уже зачекався Граба.

— Ласкаво просимо, — великодушно простягнув із-за столу руку, коли Петро увійшов. — Раді, дуже раді, що наші славні земляки незагордилися, зайшли… Тішимося вашими успіхами, читаємо, слухаємо… Грамотні ж!

— А коли б ще й людяності нажили — говорити б не довелося, — підрізав одразу Зеленякову браваду Граб… — В тому й біда, що грамота навчила тільки зло чинити…

— Ну, знаєте, Петре, нині ви на коні і волієте над нами сміхуватись, — відповів з удаваною безневинністю Зеленяк. — Ми — темне село. Нам далеко до шкіряних піджаків, білих сорочок, костюмів, — лукаво натякнув на святковий одяг Граба.

— Білою сорочкою не прикриєш чорних думок, і ніяка шкіра не втримає злої душі, — мовив в унісон Петро…

— Маєте правду, чисту правду. Як то кажуть, не по одежі чоловіка судять, а по ділах.

— І ви, думаю, прекрасно відаєте, що прийшов я сюди не одежею з вами мірятися.

Зеленяк засовався на місці й питально глянув на Граба.

— А коли б і словом зайшли перемовитись, гадаю, шапка б не впала з голови, — усміхнувся Зеленяк.

— Перестаньте, Іване Петровичу, чинити із себе більшого дурня, аніж ви є насправді, — мовив спокійно Граб.

Зеленяк і справді позеленів і вже з неприхованою озлобою відповів:

— Дивіться, неборо, аби за кожне слово зуб не випльовували!

— Ось таким ви мені і любитеся, — повеселів Граб. — Тепер ви у натурі, а то граєте благодійника…

— Давай, давай, — зло понукнув Зеленяк, перейшовши безцеремонно на «ти». — Жаль, що Окогриб раніше вродився і перейняв посаду Великого речника. Вона би тобі дуже личила.

Петро спокійно сів навпроти голови, зняв капелюх і розсудливо мовив:

— Я з вами повівся по-людськи. Затоптав свою совість, продався… Більше того — став співучасником злодійства, бо нараїв, як його ліпше вчинити. Ви гадаєте, мене ніколи це не мучить! Я часто думаю, що, змовчавши про непідписані документи, я підписав вирок своїй совісті і благословив людей наших далі трудитись на дармоїдів…

— Як тобі язик не опухне від злослів’я? Та я тебе під двадцять чотири години!.. — налився люттю Зеленяк.

— Тихо, тихо. Не повторюйтеся. Ви це уже зробили зі мною — під двадцять чотири години… Відрізали сотини, бо не має сім’я на них права, коли її голова не в колгоспі. Я мовчав. Жінку зняли із ланкової і перевели у скотарі — теж змирився. Вчителів наговорюєте, аби дітям занижували оцінки — терплю. А тепер уже до худоби руки дійшли? Чи не затяжку палицю судді взяли на себе?

— Ну, що ж, іди заголоси на мене в область, давай до суду, веди зі мною тяжбу! — підняв руки Зеленяк.

— До цього, будьте спокійні, ніколи не опущуся. Вашим прокурором буде ваша ж совість, а суддею — доля, — відповів Граб.

— Ну, а що тоді хочеш від мене?

— Відпустіть корову.

— Як же тоді, Грабе, зрозуміти: мене совістиш, борешся за справедливість, а тим часом твоя корова робить шкоду. Де ж тоді розумне начало?

— Мені люди по дорозі сказали, що виділи, як Смик сам нагнав корову в отаву, а потім почав кричати. І тут раптово явилися ви!

— Чи не хочеш сказати, що ми із завфермою змовились? — виокруглив очі Зеленяк.

— Не збираюся, але коли так, хай і це вам запишеться. Врешті, за шкоду я заплачу. На це закон! Скільки треба — стільки і заплачу!

— Тисячу карбованців! — не змигнувши, відповів Зеленяк.

Петро глянув на голову й, онімілий, аж встав.

— Скільки, скільки?

— Тисячу карбованців…

— Стільки вся корова з рогами й хвостом не коштує, — ледь не зойкнув Граб.

— Твоя коштує, не прибіднюйся, — мовив спокійно голова. — Гарна порода, молочна. Нам би таких корів побільше в колгосп, уже давно б Америку не те що догнали, а й втопили б у молоці… — Зеленяк аж розреготався.

— Іване Петровичу, майте бога в серці! — почав закликати до милосердя Граб.

— Без бога — нам світла дорога! — різко перебив Зеленяк й махнув рукою так різко, наче на багато років наперед змітав із своєї дороги усіх суддів і, здавалося, немає на світі такої сили, яка могла його спинити.

Жаль, великий жаль за коровою здавив горло Грабові, та й за грошима…

— Ти довго не роздумуй, — сказав, ніби між іншим, Зеленяк. — Не відплатиш шкоду, корову залишимо на фермі, а на роботу напишемо лист. Так і так, шановні товариші, ви Петрові Грабові воздасте хвалу, а його худоба нищить колгоспні сінокоси, сам він утік від нас на легкі хліби…

— Перестань збиткуватися, іроде! — мовив тихо і водночас із погрозою Граб, переходячи тепер уже й сам на «ти». — Багато зла мені учинив, але я би не хотів, щоб ти навіть скуштував смак того легкого хліба, який сам спік для мене. Заплачу, заплачу я гроші і хай вони теж запишуться на твій рахунок!

— Не на мій, дорогий товаришу, а на колгоспний, на колгоспний, — їдко відповів Зеленяк. — А для того, аби ніхто не мав претензії, напишеш розписку: «Я, Петро Васильович Граб, заборжив у колгоспі тисячу карбованців і йому повертаю». І ми в чистому розрахунку. Забирай корову і хоч на хату висади.

Не чорнилом, кров’ю писав Зеленякові розписку, спеклою, гіркою кров’ю. І коли привів корову додому, така пройняла лють до худобини, що думав — спопелів. Схопив на дворі вила, кинувся у хлів, але тут зачепився за кошарку і, падаючи, раптом… почув, як корова, глянувши на нього, тихо сказала: «Я твоя доля. Хіба мене мало б’ють інші?»

Вражений, Петро помалу підвівся. Роззирнувся — пусто. Тільки у вікні хати липли до шибок перелякані обличчя дітей і дружини. Граб обтрусився і перепитав:

— Що, що?

Мовчанка. Корова загадково дивилася на господаря, мирно чамкала жуйку…

— Так що, що? Я питаю! Кого б’ють? — знову Граб.

Знову тиша. Петро подлубав у вухах і подумав: причулося.

Лишив корову у спокої і дався до хати… Не встиг ступити на східці, як у сінях, перед порогом, упала на коліна Олена. І як заголосить, запричитає — що вже, що, а на це жінка мала талант великий.

— Ліпше би я вранці висохла із грішної землі в’єдно із росою, хай би краще була загубила очі на дорозі, аніж допустила корову у шкоду!

«Ну, цю я вже зараз обов’язково почастую, — подумав Граб. — Так її лусну, що забуде, як зветься».

— Але що вдію?! — вела своєї Олена. — Вранці ще й божа птиця не думає про день, а я вже на ногах, біжу на ферму… Руки від корзин так болять — увечері ладна їх на небо повісити, аби сон мені не мордували! — І простягнула назустріч Петрові розчепірені п’ятірні.

Глянув Граб на жінчині руки: потріскані, чорні від силосу, одубілі — і розтанув льод у грудях… Натомість якась туга і невимовний жаль до дружини зворушив його серце. Олена ще й до тридцяти п’яти не підійшла, а вже геть зморило її життя, виснажило. Обличчя огрубло, під очима густо напрялося зморщок, на голові вже не перші сивини зажурилися… У місті її однолітки щойно розцвітають, пашать, як свіжі помідори, здоров’ям, декотрі ще тільки заміж виходять, а її — рік-два і вже записуй до літніх.

«Справді, а в чому її вина? — думав Граб. — Хіба лишень у тому, що полюбила і вийшла заміж за мене?»

— Встань і не береди душу! Й без твоїх плачів рани кривавляться! — сказав різко.

Підняв жінку й завів у хату.

— Сама не відаю, де ми оступилися, а тепер мусимо нести на собі тяжкий хрест, — знову запричитала Олена.

— Ой, вдавила би ти-ся вже на слові! — гаркнув Петро. — Завелася, як пустий млин. Все! — грюкнув п’ястуком по столу. — Продаємо хату, худобу і їдемо в область. Мені даровано не двадцять життів, а тільки одне і не збираюсь його промучити. Он люди у місті псів вечорами прогулюють, а ти собі руки зав’язала на корові і свинях. Все життя твоє буде гноєм пахнути. Нічого нам не треба! Читай, газети що пишуть? Наша жінка має відпочивати після роботи, дітей виховувати, а не з худобою возитися. А тут біля нещасної корови станеш злодієм. Раз так — хай горить воно усе вогнем!

І закрутило Грабом, як листком на осінній ріці. З дирекцією домовився про гуртожиток для сім’ї, а в селі почав розпродувати майно. Продавав, не торгуючись: хату, реманент, сіно, птицю, свині… На корові, як не вмовляли, яку ціну не пропонували, затявся: не продаю — і квит.

— Май розум, Петре, що вдієш із худобиною в місті — куди її заженеш, де напасеш? — уповали на тверезий розсудок чоловіка вельми охочі покупці.

Граб, далебі, й сам не відав, що чинитиме із коровою, але споконвічний інстинкт самозбереження навіть не припускав думки позбутися годувальниці.

Погожого осіннього дня, коли на Березілля впали перші підморозки, Граби покидали село. Незвично печальним, трагічним і комічним поставало це видовисько. Ішли вони, наче погорільці. Доньки, взявшись за руки, ступали попереду, кланялись кожному зустрічному й в один голос казали: «Будьте здорові, поминайте нас добром!» Трохи позаду, з навантаженою нехитрим домашнім скарбом коровою, плівся Петро. Йшов, мовчки тримаючи в руках налигач. Втупив погляд у землю, зовсім не відповідав на запитання перехожих і скреготав зубами. За коровою, із хворостиною в руках, плелася Олена і гнала попереду себе сльози. Чим далі від обійстя, корова почала помукувати. Спершу нечасто, жалібно, а потім розревілася на всю вулицю. А на виході із села раптом зупинилася і вросла у дорогу. І як не понукували Граби худобину — і благали, і били — вперлася передніми ногами, і ніяка сила не могла її зрушити. Минула година, друга… Довкола зібралося майже все село. Жалісливі жінки не витримували і разом з Оленою плакали. Чоловіки давали поради одну одної мудрішу і безглуздішу. Петро весь змокрів, охрип, а корова — ні з місця. З червоною піною на губах, худобина вибалушеними очима дивилася кудись у небо і благальним ревом молила не вести її у далекий чужий світ…

— Казали тобі продай, казали, — набридливо повторювали березільчани й пропонували: одумайся, загубиш невинну худобу, камінь візьмеш на серце…

— Ні! — твердив своє Петро. — Ще не вродилося тих грошей, аби пустив корову з рук.

І раптом побачив у натовпі Окогриба. Великий речник, спершись на паличку, журливо спостерігав за земною суєтою.

— Нанашку, ідіть сюди! — покликав Петро.

Великий речник, безвинно стенаючи плечима, випхався вперед.

— Забирайте корову і честуйте її, — простягнув Петро налигач Окогрибові.

Натовп затих і з величезною зацікавленістю пильнував за сценою.

— Я би не супроти, але хіба тільки стару Олену обміняю на неї. Звідки грошей наберуся? — міркував Великий речник.

—. Я вам її дарую! — твердо сказав Граб.

— Корову? За які-такі доброти?

— За минулі і теперішні. Дякую вам, батьку…

І, трохи помовчавши, крикнув березільчанам:

— Нехай гинуть вороги, а наше ніколи не пропаде!

Далі звалив торби Олені і собі на плечі, ще раз відклонилися і, більше не оглядаючись, мовчки рушили.

Уже біля центральної дороги Грабів наздогнала бричка. Конями правив сам Зеленяк. Він оминув подорожніх і зупинився біля мосту. Зіскочив на землю й одразу почав пробувати руками колесо на міцність: мовляв, зупинився вимушено.

Петро обійшов бричку й, не мовивши слова, простував далі.

— Петре, Олено, почекайте! — мовби й нічого не сталося, щиро одізвався Зеленяк. — Вам куди? Якщо у бік моста — можу підвезти. Я теж туди.

— Возили би ви собі до скону життя воші, а наші біди й самі доберуться, — зло відповіла Олена.

— Мовчи! — буркнув Петро.

І тут сталося непередбачене. П’ятикласниця Юлька — йшла позаду на пару із старшою сестрою Василиною — раптом, немов хиже звіреня, кинулася на Зеленяка. Притьмом схопила його за руку і зубами вчепилася нижче ліктя. Все трапилося так несподівано, що голова спершу не міг слова мовити й лиш розгублено роззирався довкола. Потім різко потягнув руку на себе. Але Юлька не відпускала.

— Забери гаденя, бо, на моє слово, кину в ріку! — заверещав Зеленяк, тягнучи дівчину за собою до брички.

— Юлько, що ти робиш?! — в один голос закричали Петро з Оленою й кинулися відтягувати її.

Але не так легко було відірвати доньку від Зеленяка. Малій наче зсудомило зуби і, дико хриплячи, вона ніяк не хотіла відпускати мучителя. Коли нарешті Петрові вдалося розцінити доньці рот, кров заюшила все зап’ястя Зеленяка. На великий подив він не промовив жодного слова. Граб побачив в очах голови панічний страх. Зеленяк перелякано дивився на Юльку, що істерично метала собою в руках батька, відтак позадкував, притьмом скочив у бричку і щосили уперіщив коней — ті блискавкою шугонули через міст.

Невдовзі під’їхав автобус. Сім’я завантажила пожитки, Петро наперед розплатився із водієм, і машина рушила. Олена, не відриваючись від вікна, весь час оглядалася назад, у бік села.

— Ти чого пулишся? Ми там нічого не забули, — сказав упівголоса Петро.

— Гора за нами біжить, — прошепотіла з глибоким віддихом Олена. — Ота гора, що за рікою, біля мосту. Весь час несеться за нами. Інші сидять собі, мовчать… А вона біжить…

— Не гора біжить за нами, не гора, а горе, — понуро мовив Петро.

Над містом помалу просушувались намочені нічним дощем небеса, добродушне весняне сонце припікало все совісніше. І враз на абрикосі набубнявілі бруньки почали на очах тріскатись, і з вишнево-мигдалевих шкаралупок один за одним, наче дзьобики зелених пташенят, вигулькували пуп’янки майбутнього цвіту.

Співрозмовник Волосянича, наче відчувши терпку мить пробудження дерева, обернув погляд у сад, відтак підійшов до абрикоси, ніжно погладив її по плечах і мовив:

— Не весна цього року, а пані… Така рання і красна, якби за гроші її найняв. Уже бачу по всіх ознаках: до самого літа її жоден приморозок не вкусить. Дерева з минулої осені вийшли здоровими, щасливо перезимували… Подивіться, як рясно обіцяють зацвісти… А тоді їх, напевне, пустять під ніж… Страшно подумати, як це переживу.

— А ви на той час заберіться в село, живіть там до літа, — порадив Андрій. — Невже у Березіллі у вас ніякої рідні не залишилось?

— Є рідня, звичайно, є, — сумно відповів чоловік. — Правда, вся вона на кладовищі, у могилах… А в Березілля мені більше не добратися.

— Смішне говорите. Сідайте на автобус — і ніяких проблем.

— Ні, — заперечливо похитав головою дядько. — Минулої осені, коли перебралися у квартиру, ліг собі вечерком, і думки повели у Березілля. Знав, що у село мені не зайти — не пустить снігова стіна. Але, думаю, хоч зігріюся очима названого батька… І все йшло нормально. Спокійно вибрався із хати, сів на приміський автобус, і він довіз мене до останньої зупинки. Там вийшов і попрямував у гори… Минав село за селом… Чим далі — тіло ставало легшим… І вже не йшов я, а летів. І ніяка сила не могла стримати мене. Ось я вже і біля річки… Як завжди, зупинився нижче мосту. Сів на валун, роззувся, спочиваю і чекаю, коли душа моя попроситься на тамтой берег і піде тихо над вечірніми водами до гори. Минав час. Я сидів, чекав… Але ніхто мене не кликав на той берег. І замість очікуваної радості відчув у собі страшну порожнечу. Вона була настільки глибока, що жоден згук не міг її сколихнути. І тоді пішов через воду сам. Взувся. Зібрався йти. І тут переді мною постала гора. Та сама гора, яка бігла за мною і через яку я потім багато разів дуже легко перелітав. Я відчув, що мені уже ніколи не перейти через її вершину… Почав обходити. Але гора розрослася на півсвіту, і я знову зрозумів: марні намагання — мені уже її ніколи в житті не обійти і не перейти. Так закрилася дорога у село…

Минуло двадцять п'ять літ. Іван Петрович Зеленяк обідньої пори сидів у кабінеті і вів підрахунки. Завтра йому виповнювалося п’ятдесят. Ювілей обіцяв бути гучним. Зеленяк ще раз прикидував, скільки гостей має з’їхатися, куди кого садовити, загадував витрати… Ні, скупитися він не думав — на то і зветься ювілей золотим, — а просто міркував, як зробити, щоб було весело, аби гості і ближні мали про що позгадувати, поговорити. Найбільше тішився сьогоднішнім приємним дзвінком: із області ранком телефонував вельми впливовий родич і теж обіцявся приїхати. Як кажуть, гостина буде з генералом. А подивувати, думає собі, є чим. Уже кілька днів найкращі сільські куховарки пекли, варили, парили, смажили… Малося вдосталь і напоїв — пиво чеське, вина угорські, коньяки, горілка високої проби. Гадає, і про нього буде що сказати. Двадцять п’ять найкращих літ — вважай, цвіт життя — віддав Іван Петрович гірському колгоспу, чесно поклав їх, як мовлять, на алтар служіння народу. Коли їхав на перші збори у Березілля, мислив, затримається не більше двох-трьох років: підготує надійну площадку і візьме звідти старт. Проте розгону одразу не вдалося набрати. Як не пнувся, його не піднімали на вищі посади. Гріх казати, старання Зеленяка помічали, тому й говорили: «Такі надійні люди, Іване Петровичу, нам потрібні й в низових ланках». А потім женився. На тій самій агрономші, яка колись нараїла капусту посадити. Пішли діти, приріс до збудованої хати… А відтак вже пропонували підвищення, але він делікатно відмахувався: «Я більше користі принесу на своєму місці, в низових ланках». І в цьому виявилась не стільки його скромність чи переоцінка сил, скільки з часом набута мудрість: пливти треба посередині життя, так безпечніше — ніколи не ризикуєш натрапити на підводне каміння. Це ті, хто кидається зопалу від берега до берега, потрапляють часто в стрімку крутіль. На його очах не один запальний керівник сусідніх колгоспів згорів від власних ініціатив. Та й Зеленяка насампочатку головування ледь не завела у капкан, будь вона триклята, «королева полів». Хвалити долю, пронесло щасливо, хоча й в дорогу копійку обійшлося.

Керований ним колгосп не біг наввипередки, проте й не сидів Зеленяк на районних нарадах на останній лавиці. Міцно вкоренився між середняками — ніколи вельми не підносили, але і язики об нього не чесали. Сказано: золота середина. Доки похвалиш передніх, поб’єш задніх, до неї руки не дійдуть. І вже Іван Петрович не мав наміру випнутись вперед, а волів, аби його взагалі не помічали. Потихеньку вибудував собі скромненький палац у селі, на материне ім’я звів котедж у місті, синові-студентові прикупив машину і чекав чергу на кооперативну квартиру. Відкладав круглі суми на доньчину ощадкнижку. Чималі грошенята велися на жінчиному і власному рахунках. Якщо все буде і далі так, певен, ще й онуки будуть вдячні дідикові за своє сите й безтурботливе життя. Цікаво лише одне: чи задумаються, скільки разів йшов їхній дідо по гострих лезах, скільки ризикував, аби… Аж тут легкий, навіть якийсь вибачливий стукіт у двері перебив його думку.

— Прошу, прошу, заходьте! — крикнув голова, гамуючи несподіваний переляк.

У кабінет увійшла молода жінка. У міру висока, струнка, одягнута у легкий весняний плащ, вона була напрочуд гарна. В обличчі гості Зеленяк вловив щось знайоме.

Привітавшись, вона мило усміхнулася і запитала:

— Якщо не помиляюся, маю честь бачити Івана Петровича Зеленяка?

— Так, він перед вами, — піднявся завтрашній ювіляр і радо простягнув руку.

— А я слідчий прокуратури. Звати мене Юлія Петрівна Височанська. Це прізвище за чоловіком. А дівоче — Граб. Юлія Петрівна Граб, — потиснула руку гостя. — Я вас одразу впізнала, а ви, напевне, забули, — додала посміхнувшись.

Іван Петрович відчув, як зрадницьки затремтіли ноги.

— Помиляєтеся, я тож добре пам’ятаю, — спробував проковтнути переляк. — Як же мені забути!

І тут же закасав рукав.

— Ось бачите, шрам на зап’ясті. Це від вашого укусу. — І раптом з удаваною безтурботністю засміявся. — Не повірите, але рана — здавалося, дрібниця — довго не заживала. Рука опухла, гноїла, страшно чесалася…

— Хочете сказати, багато отрути в мені набралося, — і далі не сходила мила посмішка з лиця жінки.

— Що ви, що ви! — замахав руками Іван Петрович. — У такої гарної жінки отрута? Ніколи! Це, напевне, всьому виною тодішня осінь. Самі знаєте, восени навіть випадкова подряпина гноїть…

— Так, так, маєте рацію. В осінню пору рани дуже погано заживають, — підтакнула гостя.

— А як поживає ваш батько? — запитав з неприхованою цікавістю Іван Петрович. — Після того, як виїхали, жодного разу його не бачив. Та й він сам, здається, більше не приїжджав у село…

— Батько непогано живе. Через рік на пенсію… Він, бачиться мені, набагато старший за вас?

— Років на десять… До слова, мені завтра п’ятдесят!

— Щиро вітаю вас.

— А з батьком, — продовжував Зеленяк, — ми спершу жили душа в душу… Якщо пригадуєте, з його вини вовки двадцять овець зарізали. У ті часи за подібне могли сім’ю надовго осиротити. Але я змовчав… Навіть із старшого ватага перевів його на завфермою. А потім трапилася неприємна історія. Тут і моєї вини багато… Молодість, шалена кров… Думаю, батько вам про це говорив, — глянув питально на жінку.

— Ні, він про це ніколи не розповідав, — відповіла задумливо Юлія Петрівна. — Я багато разів, будучи уже дорослою, розпитувала його, що стало причиною нашого виїзду із села. Та він уперто мовчав.

Зеленяк внутрішньо зітхнув, пройнявся веселішим настроєм.

— Скажу вам одверто, Юліє Петрівно, коли б все трималося у чоловіковій пам’яті, треба мати залізне серце.

— Не думаю, що у мене воно із сталі, але дивно, чомусь і досі болить, — сказала жінка. — Ось у вас на руці рана зажила, а в мене тодішнє ятрить… Мабуть, надовго затрималась та осінь у душі. Але не подумайте, що це привело до вас.

— От-от, весь час хочу спитати, яка потреба спонукала приїхати? — з готовністю піднявся Зеленяк.

— Сказати б не потреба, а необхідність, — відповіла. — На м’ясокомбінаті виявлено величезну кількість паперового м’яса. Втім, тепер іде слідство, все виявиться пізніше… Але одна із найміцніших ниток веде у ваш колгосп. Мені буде потрібна документація про закупку худоби у населення, відомості про виплату грошей її власникам… Ну, і багато іншого…

— Будь ласка, будь ласка, — відповів, ніяковіючи, Іван Петрович. — Зараз прийде бухгалтерія, у неї все у порядку… Я, правда, не дуже вникаю у ці справи, але, думаю, що всі цифри готові відповісти за себе…

— І люди, гадаю, теж, — з тою ж чарівною посмішкою підкреслила Юлія Петрівна. — Але, даруйте, цією справою я, на жаль, а може, і на ваше щастя, Іване Петровичу, займатися не буду.

— Чому, чому? — заметушився Зеленяк.

— Етика слідчого не дозволяє. Коли мені доручили справу, я одразу згадала про вас. Але сумнівалася. Стільки літ пройшло… Тим більше, Зеленяків у нашому районі — куди каменем не кинь. І вирішила переконатися.

— І не помилилися.

— Як бачите. Зрештою, не жалкую. Мені всі ці роки дуже кортіло подивитися вам у вічі. Просто так: глянути без слів і відвернутися.

— І тепер вдовольнили свою цікавість.

— Не відаю, що й казати. Мабуть… Тільки після цього стало дуже сумно…

— Гадаєте, коли візьметесь за справу — почну бити на сполох, мовляв, тут слідчим керує не об’єктивність, а родинна помста? — запитав Іван Петрович. — Це ви дарма, Юліє Петрівно. Ми люди чесні, боятися нам нічого.

— Тим більше. Про це і я доповім керівництву, мотивуючи свою відмову. Підготуйте всі документи, прийде інша людина й у всьому розбереться.

Зеленяк провів нечекану гостю на вулицю і знову повернувся.

«Що це? Обіцяна Грабом розплата за давні рахунки? Зрештою, Зеленяк не боїться за свої документи. Усі вони справні. І люди, у яких купували абияку худобу, а продавали на комбінат по вищих вагових категоріях, усе знають і змовчать, їм теж заплачено. Але як поведуться комбінатівські, з якими ділився грошима? Чи зуміють вистояти? Адже мова йде не про якусь тисячку, дві… Це тривало роками…», — напружено думав Зеленяк, нервово міряючи кабінет.

Непевність, страх дедалі глибше охоплювали його, спиняли навіть дихання. І чомусь у пам’яті весь час спливали накладні, які пропонував підписати Грабові.

Ті, потлілі у пам’яті папірці, немов сіра міль, безугавно й набридливо мерехтіли в уяві. Іван Петрович налив з карафки води, сполоснув обличчя, намагаючись змити з очей пилюку від струхлявілих накладних, і підійшов до вікна.

Село спеленало весняне надвечір’я. Десь за Верховинським перевалом доцвітало сонце. І західне крайнебо золотою короною знімалося над гірськими чолами, подекуди ще підсвічуючи ранні потемки. Село спокійно попихкувало смачними димками, пахло вечерею і лаштувалося до ночі. Ніде ніщо не мінялося, все текло по-звичному… І тільки Іван Петрович велетенською раною стояв у кабінеті серед села і ніхто не чув його страждання, ніхто не відгукувався на душевні муки. Навпаки, як тільки слідчий прокуратури від’їхала, уся контора, навіть не відклонившись, притьмом розбіглася навсебіч.

«Пацюки тікають з корабля, — згадав сумнозвісну фразу. — Нажирувалися, а тепер чкурнули у нори перетравлювати…»

Тут погляд його зачепився за грунок — кінець села, де колись стояла хата Граба. На її місці тепер поважно розсілася господа колгоспного економіста Степана Ланя. Із-за дедалі густіючих потемків її уже не було видно, біліли лише контури, якось зловісно і хижо для Зеленяка біліли.

«Може б, дочекатися ночі і зайти до Штефана Ланя — він чоловік хитрий, тямовитий. Пообіцяти що хоче, лише хай порадить», — подумав Іван Петрович, і тут від побаченого раптом заніміла думка. Із грунка, де жив колись Граб, спопеляючи потемки, почали виростати чорні колони. Одна, друга, третя…

Дванадцять височезних колон, утворюючи посередині коло, піднялися серед ночі у небо.

Дванадцять мармурових колон, наче дванадцять чорних свічок, запалали сліпучим темним сяйвом, огородивши собою утворене коло.

Чим далі — чорні колони піднімались з-під землі, переростали вже гори, а в колі, між стовпами, заламуючи руки, бігла жінка.

Розпатлана, одягнута в лахміття, вона кидалася від однієї колони до іншої, але весь час натикалася на холод чорного сяйва…

Зловісне темне світло, немов напругою, відкидало її знову всередину, і нещасна падала на землю, але тут же знову схоплювалась і з усіх сил намагалася розірвати замкнуте коло. І як здалося Зеленякові, жінка поривалася до нього, кричала саме йому, але чорна стіна глушила голос страдниці. Ще не зовсім втративши чуття реального світу, Іван Петрович збагнув: побачене — плід нервового перенапруження, стресу… Проте уже не міг подолати страх. Весь охоплений ним, він панічно закричав і, падаючи на підлогу, ще встиг помітити, як блискучі мармурові колони, несподівано зібравшись в гурт, падають на нього.

Наступного дня обійстя Зеленяка нагадувало не місце майбутнього торжества, а радше похорону. Рідня, жінки, покликані готувати гостину, тільки й мали бесіду про удар, що схопив ювіляра вчора у конторі. Говорили пошепки, припускались різних здогадок. Великої піднесеності, урочистості як не було. Дружина Зеленяка, почувши страшну вістку, було, розпорядилась припинити готування. Проте сам Іван Петрович, оговтавшись після уколів, категорично заперечив: витрачено силу-силенну коштів, припасів, накликано звідусіль гостей, і тепер уже пізно щось міняти. Подібне призведе до небажаних слухів, здогадок… Людям тільки кинь на язик дрібку солі, а вони вже тобі наточать гори гіркого помела.

Навпаки, треба, аби ювілей пройшов якомога видніше, гучніше й засвідчив: Зеленяк міцно сидить у сідлі і нікого не боїться. Проте сам ювіляр ходив із передчуттям глибокої тривоги, уникав усіляких розмов і весь час намагався усамітнитись, втекти від людей. Хвилинами впадав у такий відчай і страх, що здавалося, почне кричати або скочить у колодязь.

Та ось під вечір стали наїжджати гості. Підносили дарунки, зичили найкращих земних благ і сподівань. Прибулих тут же садовили за столи, — їх поставили на дворі під шатром, сплетеним із березового гілля. Нарешті приїхав із області і впливовий родич.

— Переживаєш, ювіляре, — сказав, попліскуючи Івана Петровича по плечу. — Аж лице загубив.

— Як вам сказати… Такі торжества імениннику уже мало втіхи приносять, — відповів скромно ювіляр. — От коли б від п’ятдесяти починався відлік років назад, радості було би більше, повірте на слово.

— Ах ти, фігляре! Бачу, не проти ще й за якоюсь молодичкою скаконути, — поблажливо пригрозив впливовий родич.

— Ой, не до фіглів мені ниньки… — почав плакатись перед гостем за вчорашній день Зеленяк.

Впливовий родич спохмурнів, якийсь час мовчав, нервово покусуючи губи, далі взявся заспокоювати:

— Викинь, друже, з голови, хай під каменем тліє. Подібна екзекуція нині не тебе одного зачепила… Багатьох із нас це злить, дратує, але, на жаль… Зрештою, тобі боятися нічого. Тебе ми серед зими голого не кинемо. У наших погребах ще збереглося багато пороху, аби таких заслужених людей, як Іван Петрович Зеленяк, відборонити від нещастя. Давніх заслуг ми не забуваємо… А тепер ходімо за стіл.

Перший тост, як і велося, був за «генералом». Впливовий родич поважно піднявся, окинув поважним поглядом присутніх, прокашлявся й, уже дивлячись тільки на Івана Петровича, сказав:

— Дорогі родичі, гості, друзі ювіляра. Велика радість скликала нас сьогодні за ці багаті столи. По всіх околицях чується мені якась незвична піднесеність…

Гість правицею показав на околиці. Зеленяк повів поглядом за його рукою і скам’янів: над колишнім Грабовим обійстям почали знову виростати чорні колони. Тепер, завидна, при світлі надвечірнього сонця їх сяйво було особливо нестерпним.

Знявшись урівень із горами, дванадцять чорних мармурових свічок запалахкотіли, кидаючи присмерки на село.

Іван Петрович не відводив погляду і чекав, коли там, усередині, з’явиться жінка.

Наче випливши із мороку, вона тут же, як і вчора увечері, рушила на колони.

На цей раз чорні мармурові свічки розступилися, і жінка пішла над дахами прямо на обійстя Зеленяка.

Не змигнувши, Іван Петрович дивився на неї.

Розпатлана, обірвана, вона підходила все ближче…

Тепер Зеленяк уже бачив, що це немічна стара: згорблена, обличчя все у страшних наростах і кривавих струпах.

Бабуся підійшла до воріт і, дивлячись пильно на Зеленяка, спитала древнім, як тисячолітня пилюка, голосом:

— Ти впізнав мене?

— Із Іваном Петровичем знаємося уже не один десяток років, — вів урочисто впливовий родич.

— Я не знаю тебе! — раптом закричав Зеленяк. Відсахнувся й затулився руками від старої. — Згинь від мене! Я тобі нічого не винен! Хто ти?! Хто ти?!

Впливовий родич затнувся й ошелешено глянув на Зеленяка.

За столом перелякано й здивовано зашелестіли голоси…

«Я — Правда, — прогугнявила струпава стара. — Я той страшний суд, про який тобі колись говорили. Я меч караючий!..»

— Люди! Люди! — схопився Зеленяк. — Я нікого не знаю! Спасайте мене! Женіть її! — вказував на ворота.

Кілька чоловік притьмом підбігли до Зеленяка, не дали побігти до воріт.

— Лікаря! Лікаря! — кричала дружина.

— Іване Петровичу, заспокойтеся! Що з вами? — вмовляли гамівники.

— Вона там! Ви бачите — вона там! — показував вибалушеними очима на вулицю Зеленяк.

Але старої уже не було. Зосталися тільки колони над колишнім Грабовим обійстям. Немов від сильного вітру, чорні свічки почали враз розгойдуватись і падати на Зеленяка. І тоді він зігнувся, втягнув голову у плечі і закричав:

— Спасайтеся, люди! Вони придавлять і розітруть вас на воду!

…Івана Петровича опісля довго лікували у психіатричці. Для родичів, як виявилось згодом, це обернулося спасінням — і честі, і самого Зеленяка. Божевілля врятувало від слідства і суду. А грозило Івану Петровичу щонайменше десять років із конфіскацією майна. Ось і не вір після цього поговірці: нема лиха без добра.

Тепер Зеленяк сидить вдома. Вийде на двір, сяде і цілими днями не проронить жодного слова. А коли, буває, надходить на нього хвороба, стає надзвичайно активним, всюди переслідує молодого голову колгоспу і пристрасно радить висадити під полониною апельсиновий сад.

— Ти молодий чоловік, мусиш себе показати, — настійливо доймає того. — Я тобі говорю: висади під полониною апельсини, і будеш одразу помічений. Я у цьому навчений!

Голова охоче згоджується, обіцяє все зробити… Щоправда, тільки при умові, коли Зеленяк добуде апельсинові саджанці.

…Про пригоду із Зеленяком Волосяничу розповів нещодавно брат Іван — нині очолює слідчий відділ обласної прокуратури. Напевне, здогадувався Андрій, цю історію мусив знати і його співбесідник. Але, видно, мстивої потіхи вона йому по принесла. Інакше дядько давно б уже про це повів.

Чверть століття… Час немалий. І всі ці літа наздоганяло і над Волосяничем дамокловим мечем повисало — як і в той осінній день, на межі життя і смерті — лунке питання: «Чому? Чому?..» Чому Ладичко з такою великою радістю запропонував йому мотоцикл, який пильнував не гірше своїх чорних папок. Невже для того, аби позбутися небажаного свідка? Невже людина здатна знехтувати життям ближнього, кинути його у прірву заради того, аби не спіткнутися на дорозі до своєї мети? Страшні здогадки мучили, мучать, і, певне, не дадуть спокою ніколи… Мотоцикл розбило на десятки сплющених уламків, і причину аварії не вдалося встановити. Та й хіба до того було! Врятоване життя вартувало у стократ дорожче безглуздої тяганини, бездоказової тяжби.

— Люди родяться у сорочках, а ви, Андрійку, — у куртці, — неводнораз потім згадував Ладичко.

Саме полами куртки зачепився Андрій у межигіллі дерева, на яке летів, повис на ньому, не розділивши долю мотоцикла на дні прірви. Йому ще вистачило сили і свідомості виповзти на дорогу, і тут світ темною габою замкнувся перед очима.

Після двомісячного лікування в обласній клініці Волосянич уже не повернувся в районку. Перед випискою до нього навідався редактор обласної газети і запропонував посаду літпрацівника у відділі культури!..

— З тих пір, як на дорозі мені стала гора, — продовжував байдуже дядько, — я уже не прагнув подорожувати вечорами в уяві. Кілька разів пробував навертатися у Березілля, але надаремне… Не мав і тої радості, котра колись несла мене додому. Зникла і легкість у тілі. Я вже не летів дорогою, а ледве волочився. Доходив до ріки і тут втомлено сідав… І ніхто уже не просився із серця на тамтой берег. Душа мовчала… Студено дихали води… Я навіть не пробував залізати у ріку. І через міст не хотів — знав, що мене зупинить гора. Просто сидів мовчки і слухав свою німоту…

— Не забудьте, що вже і роки говорять про себе, — мовив Волосянич. — Уява, як і людина, теж старіє…

— Але останнім часом, боюся навіть признатися, ночами мене стали навідувати дивні видіння, — сказав тихо дядько. — Ніби прокидаюся, а з мого балкона простилається дорога. Вона, як і за молодих років, світла, легка, веде аж на Верховину… Біля ріки знімається уверх, високим мостом переходить через гору, а далі весело біжить у моє село. Здається, варто тільки ступити на ту дорогу — і помчу, як колись… І рідне Березілля знову відкриє свої ворота і радо прийме мене…

Волосянич запалив, схвильовано затягнувся й закашляв. Дядько глянув на нього й перелякано запитав:

— Вам зле?

— Чому так думаєте?

— Ви зблідли…

— Це, напевне, від перевтоми, — злукавив Андрій. — Вночі погано спав.

А самого пройняло таке відчуття, ніби співбесідник весь час гортає у ньому спогади, пильно вдивляється і чекає, коли Волосянич не витерпить і нарешті розкриється.

— Ви, напевно, думаєте про мене: божевільний чоловік, — мовив раптом з гіркотою дядько. — Не підписав якісь документи і тепер мучиться все життя. Мовляв, люди крадуть не такі суми і сплять спокійно. Чи не так?

— Можливо, й справді, треба було давно забути?.. — стенув плечима Андрій.

— Про це не раз думалося й мені, — продовжував господар. — Але тут справа не в картоплі й капусті… Розумієте, я сам собі зрадив… А це страшно, молодий чоловіче. Я відступив перед злом. Навіть не пробував з ним боротися… Думав обдурити совість. Тепер, правда, на це дехто дивиться простіше… Совість стала ситішою. А для мого покоління вона була і залишається найвищим суддею. Бо хто хоч раз зрадить своїй совісті, честі, того знову потягне, а далі вже ніщо не зупинить… навіть страшний суд. А потім… Потім, я вже говорив, обірвав своє коріння. Я пішов із отчої землі… А втративши її, людина позбувається духовної опори у житті. І хто цього не розуміє, той втрачає ще більше…

Волосяничу стало не по собі. Десятки років живе у місті, а весь час почуває себе ніби в гостях. Все здається тимчасовим… Постійно бачиться: пройде час, подякує господарям за хліб-сіль, чемно відклониться і назавжди повернеться у ласкаві обійми батьківського дому, де все ще чекає на нього старенька мати.

— Бувайте здорові, піду… Скоро обід, — мовив Андрій.

— Будьте щасливі, — міцно потис руку господар.

Волосянич вийшов із двору, а навздогін почулося:

— Ви розумно радите. Знаєте, я таки справді куплю білет, сяду на автобус і поїду в Березілля!

— Щасливої дороги! — крикнув, обернувшись Андрій.

— Ось тільки сад обріжу і одразу поїду!..

І господар взявся за роботу. Доки Волосянич піджидав автобус, із двору доносилось клацання садових ножиць… Воно йому чомусь нагадувало різкі й тривожні удари метронома…

Назавтра Андрій відбув у відрядження. Повернувся через тиждень пізно вночі. Наступного дня, відіспавшись, зібрався в редакцію.

Йдучи на зупинку, не без гіркоти завважив, що на місці будинку знайомого господаря уже стояв акуратно вирівняний майданчик. Покалічені дерева, востаннє обійнявшись, лежали укупі при самій дорозі. Їх ще не встигли відвезти. Автобуса довго не було, і Волосянич, стоячи на зупинці, мимоволі став свідком розмови двох літніх жінок.

— Он там стояла їхня хата, — показала на свіжу площадку висока тітка. — Він дуже, неборак, переживав за будинок. Не хотів переходити у квартиру…

Потім тітка зітхнула й зажурено мовила:

— Кажу вам, таке горе, що й сама не знаю, як бідна Олена переживе…

— Уже чула-м, люди всяке говорять. А ви самі точно не знаєте, як це було? — напитувала друга жінка.

— Кажуть, що ліг звечора спати. Здоровий був… Нікому нічого не казав… А вночі, коли всі спали, вийшов на балкон — і все… Вранці знайшли його під будинком…

— Абись-те знали, люба, — зашепотіла довірливо третя, сухенька тітка. — То все п’янка… Біла гарячка.

— Він ніби не пив… Не бачили його під хмелем. Та й Олена ніколи не жалілася, — почала сумніватися висока.

— О, ми пожаліємося! — вигукнула сухенька. — Я лиш раз пробувала на свого заявити, то так повечеряла зубами, що й десятому закажу мовчати. Алкоголіки вони безчесні! Взялася нині за них держава, але мало! Кари господньої нема на проклятих п’яниць!..

Вражений почутим, Волосянич не став дочікуватись автобуса. Відчув у спині холод, втягнув голову у плечі і побрів навмання, не розпізнаючи людей. «Хто це сказав, що кожна людина — окремий острів, — гірко роздумував. — Ні! Ні, одиноких островів не буває навіть у морях і океанах. Кожен найдрібніший клаптик землі кровно пов’язаний з іншими тисячами підземних жил, дорогами птахів і вітрів, сонцем, дощами, вітрами… Окремих островів не буває бодай тому, що всіх їх єднає велике ім’я — планета Земля. Подібне і з долями людськими… Всі судьби — святі і грішні — переплетені тисячами і тисячами зримих і незримих узів, тисячами далеких і близьких голосів і відголосків, які рано чи пізно одізвуться і нагадають про себе… І, найперше, всі долі наші пов’язані святими іменами — народ, людство… У великих муках і радощах, стражданнях, зневіряючись і перемагаючи, здобуваючи і втрачаючи, народжує людство щодень, щохвилини дорогий плід, ім’я котрому Правда. У чесних людей різних віросповідань, різних богів, звичаїв, континентів Правда завжди на одне лице. І треба жити так, аби на судній межі ти ніколи не побоявся глянути у те лице і не опустив очі».

Коли Андрій вийшов за місто, — звідси, як розповідав Граб, він уже йшов додому пішки — тяжкими очима подивився уверх, у бік гір… Веселі, чисто вимиті хмаренята прудко бігли із зеленої Верховини на місто. Там, очевидно, йшов дощ, бо далеко над горами зацвіла перша в цьому році веселка. І раптом Волосянич помітив, як по небесній райдузі ступає чоловік. Ступає, хоч і поволі, легко, спокійно. І йде через гори додому. Уже багато днів йде, багато років…

Із Вільшанок, через Лумшори, Ликицари й Турички, як колись на храмове свято, у Турицю урочисто прямувала процесія старих вільшанських хмар. Впевнено, не зупиняючись, добре знайомим, щоправда, ледь побитим літніми громами небесним шляхом. Одне вітряне хмареня — певне онука котроїсь набожної вільшанської хмари-старожительки — на півдорозі якусь мить загаялося, потім рвонуло з місця, необачно зачепилося за маківку ще досить молодої гори й порвало штани. Кілька білих клаптів одразу спінилося довкола хмареняти й, в’янучи на очах, полетіло у зворину. Голе хмареня розгублено закрутилось над головою Голуба й, чи то від сорому, чи безпорадності, гірко, по-дитячому, безутішно заплакало — і хлинув сліпий дощ. Тільки-но Михайло поліз у рюкзак за плащем, як хмареня чогось злякалося й стрімголів дременуло за своїми родичками — ті уже юрмилися святковим натовпом над Турицею.

Михайло сховав плащ і після довгих блукань по хащах вийшов на галявину, вимережану зовсім юними берізками й осиченятами. Минула година, відколи зайшов у ліс, а в кошику скніло всього кілька пісних моховичків. З усього видно, день не обіцяв грибної погоди, хоча перед цим і пройшли тучні дощі та й ночі були задушливо паркими. Сонце вже обійшло кілька дрібних пагорбків і тепер висадилось на самий вершок найповажнішої гори над Турицею. Краплі сліпого дощу вмить прозріли на листі і траві, засвітилися, і галявина заяріла соковитими барвами. Голуб запалив цигарку, став на коліна, схилився майже до землі й навпомацки обстежив навпроти сонця поляну. Роса відсвічувала усюди рівномірно, ледь-ледь дихаючи сивуватим туманом. Отже, людська нога нині тут ще не ступала: тут, брате, очі не розганяй, куди просяться. Серце завмри, а очі поперед себе тримай. Ось так: березовий острівок, другий, третій, далі… І… О великий грибний боже! Між двома, зовсім худенькими берізками, підпираючи плечима один одного, випнули груди одразу три підосиновики. Якісь набурмосені, сердиті, аж червоні від люті. А очі, замість того, аби зупинитись, порадіти цим пихатим красеням — хай їм грець — шусть сюди-туди. І вже, диви, зловили неподалік, на зовсім голій місцині, кілька скромненьких підберезовичків, далі ще один переляканий підосиновик вигулькнув із трави. Голуб колобком завертівся на місці, не відаючи, куди рвонути скоріше. Однак, твердо засвоївши аксіому одного із своїх перших учителів про те, що «існує макрокосмос і мікрокосмос, є світи і антисвіти, тіла і антитіла і все врешті-решт має свою доконечну межу, одна тільки людська жадоба безмежна», — насилу вгамовує у собі це бажання, відкладає вбік кошарку і, склавши перед вустами долоні, умиротворено милується ще мокрими від роси червоноголівцями і підберезовиками у їх первісній красі.

О діти останньої любові землі, теплих дощів і сонця — осінні гриби! Скільки нерозгаданого таїнства у вашому народженні і проростанні, скільки магії, непідвладної людському розсудку!

Ось ви зринули неспогадано перед зором спраглого вашої краси — і світ довколишній вмить подобрішав, знявся ясно і велично над сіренькими пагорбками щоденної суєти. Забуваються дрібні образи, чвари, підніжки, з-за яких час од часу спотикаєшся… Яке ж це все мілке, несуттєве у порівнянні із ранковим храмом березового переліску, освітленого мудрими й загадковими грибними душами!.. За цю зоряну й росяну мить зустрічі з ними Голуб ладен кожного дня терпіти приниження й образи, прощати підступні удари, тішачись надією, що все це окупиться сторицею такими хвилинами невимовного блаженства, як зараз… І чого тільки не стерпиш заради них, дітей останньої любові землі, теплих дощів і сонця — осінніх грибів…

— Ви не можете собі, Степане Володимировичу, навіть уявити, який мені, щез би у прірву, сьогодні сон приснився! — Із цими словами Голуб зайшов у кабінет шефа. — Ви не можете собі уявити! — повторив для певності й перехилився через письмовий стіл.

Шеф саме докінчив передову у завтрашній номер газети — з усього видно, матеріал йому вдався — був на вищому щаблі творчого піднесення й катав із клаптика паперу кульку.

— Уявіть собі, Голубе, не можу уявити, — саркастично змигнув бровою.

— Я так і знав! — безпорадно розвів руки Михайло. — Так ось уявіть: приїжджаю нібито додому, підходжу до обійстя, а назустріч мені ступає семимильними кроками… Хто б ви подумали? — Гігантський соняшник.

Шеф, одразу вловивши, що ось-ось Михайло явить на світ чергову абракадабру, відсунув кульку й зацікавлено нашорошив вухо.

— Голова соняшника хитається на півнеба, а перед собою в одній зеленій ручищі несе нашу хату, а в другій батька, — облизує пошерхлі губи Михайло і веде далі: — А над батьком ще й кружляє велетенська, завбільшки з коняку, бджола і весь час норовить вкусити. А батько, сарака, відбивається від напасті жердиною і так жалібно виє на все село… Прокинувся, тремчу від страху, ще й зараз не можу прийти до себе, а з голови не виходить думка: їхати, негайно їхати додому. Сьогодні вже, напевне, запізно, — дещо засумнівався, — але завтра — першим автобусом. А коли щось сталося?.. До кінця життя собі не прощу…

— Коли це у тебе, дорогий друже, прокинулися синівські почуття? Щось досі я не чував, аби з такою жалістю говорив про свого батька, — зауважив шеф. — Здебільшого згадував, як — щасливу долю би мав — лупив тебе ременем до посиніння, а наостанок вигнав з дому, напучуючи на дорогу: «Коли діти підростають, їх треба так лупцювати, аби світ за очі тікали з рідного обійстя, а коли надумають повернутися, то знову взятися за дрюк, питаючи, де так довго були?»

— Мій батько, хоч і лупив мене до сьомої шкіри, але все ж таки — рідна кров, і вона мене зове.

— Я мислю так, — шеф знову взявся за паперову кульку, — коли б насправді щось скоїлося вдома, уже б дали знати. Та й, коли вже по правді, твій батько, півроку, хоч і непоказний, але ще ого-го-й — як хорт, спритний…

— Та ви не дослухали мій сон. Так ось, після пригоди з батьком іду далі і раптом чую з-під землі благаючий крик. Обернувся — поруч колодязь, з нього і долинає той голос. Притьмом кидаюся до зрубу і бачу: із дна студні, замість води, на мене дивляться очі брата. І стільки в них болю, благання допомогти, — Голуб аж скреготнув зубами…

— Тут уже, дорогий мій друже, можеш бути і справді спокійний, — мирно порадив шеф. — Братові твоєму не загрожує біда. Від неї він надійно застрахований, — шеф рухом пальців ніби загратував віконце.

— Брат хоча й скоїв аварію, проте не по своїй вині, — офіційним тоном сказав Михайло, — і чужому горю нікому не личить радіти, а поготів вам.

— Чого ж ти від мене хочеш врешті-решт! — шеф схопився зі стільця.

— Аби ви були людиною, вміли біль ближнього прийняти як свій і відпустили мене завтра додому.

Шеф заплющив очі, набрав повні легені повітря й істерично закричав, плескаючи в долоні:

— Хоч і нині — на завтра, післязавтра, на скільки хочеш, тільки згинь з очей!

Відтак зі злості зігнув палець і щосили вдарив по паперовій кульці. Та потрапила в книжкову шафу й, одлетівши, рикошетом вдарила в око.

— Ось так би й давно, — спокійно сказав Голуб і вийшов з кабінету.

Михайло, озиваючись до грибів найніжнішими словами, чого з ним ніколи не траплялося в житейських буднях, обережно зрізував корінці й складав, шляпочку до шляпочки, в кошарку.

Найповажніші місця, звичайно, посідали нагодовані підосиновики, а біля них вже, як бідні родичі, підберезовички. Грибне Ельдорадо швидко опустіло, й Голуб помалу пішов поляною далі, вниз за сонцем. Це тільки початківець буде перти вранці супроти світла, коли воно молоде, сильне, оманливо грає, міниться сліпучими кольорами, серед яких гриба годі розгледіти. Справжній грибар знає: в таку пору щастя своє шукай у притемнених зворинах. Стань на споді улоговини і дивися пильно вверх. Сонце сюди ще не встигло заглянути, але його промені, що течуть зверху, розсівають рівномірне м’яке світло по її схилах. Ось тоді гриб, видурений згорішнім сяйвом, повніше являється на твою радість. Так і є! На кореневищі підстаркуватої берези, що трохи не дійшла верху звору, примостилися два підосиновики: один могутній, з капелюхом широкополим, а біля нього — зовсім дитя, невисоке, товсте, шляпка налізла на вуха… Ану лишень, манюні мої, до кошарки, тут вам веселіше буде у гурті! Ось один — дідусь, другий — його онука. А де ж родичі ваші — сестри, братове, вуйки, тітки. Нема? Печально, вельми печально.

Михайло повзає на колінах довкола берези, як натренований пес, винюхує кожну травинку, але весь час натрапляє на якісь загадкові здоровенні гриби попелястого, жовтувато-коричневого, блідувато-червоного кольору, що майстерно видають себе за підберезовики. Ось і біля стежини, що розкручується від звору, їх ціле багатодітне сімейство — більше десятка вкупі. Як глянеш зопалу — в очі плюнь, коли не приймеш за білі, а воно ж чорт зна що за порода. Голуб загалом ніколи не чіпає підозрілих йому грибів, і ті, яких не збирає — отруйні, їстівні чи умовно-їстівні, — хай собі животіють на здоров’я. Ліс — мудрий вуйко — непотріба, дармоїда у собі не потерпить. Коли вже привів кого на світ, то вже з потреби, тільки йому відомої доцільності. Але оце святе сімейство підозрілих грибів при стежині, трошки замаскованих під біляки, чомусь дико озлило Голуба. Він спирається на ноги, хапає корзину, підходить до грибної купи, люто копає і… з жахом помічає, як врізнобіч летять шапки й корінці здорових білих грибів.

«О, мама міа! — виривається здавлений крик із грудей. — Бодай ви повилазили, коли осліпли!» — лупить себе кулаками по зціплених очах і, не довго роздумовуючи, навкарачки збирає пошматовані тільця біляків — там надломлену шапочку, там понівечений корінець, там ще якусь частинку.

Це, певне, достеменна спокута за вчорашні гріхи — брехню про сон, батька, брата…

Вийшовши учора з кабінету шефа, Голуб, якщо по правді, відчував таки, як совість гризла, неприємно муляла. Ну, придумав би щось інше, аби спокійно вибратися у ліс, а то ж справді… Але що, що?! Шеф уже настільки звик до дірявого даху і стелі у Голубовій квартирі, поламаних замків, водопровідних кранів, які безперервно прориваються, затоплюючи його квартиру і сусідів, що здавалося, це вже стало і його щоденними клопотами. Тут треба було шукати якихось тонших, ніжніших струн душі…

«Мені справді страшенно хочеться навідати батька, і я це конче здійсню пізніше, хай простить мені. Жаль і брата, що з дуру зніс півбудинку краном, поламав ребра господині, яка поралась у цей час на кухні, розбив повністю машину, але чим йому зараджу?! Адже мені так не терпиться по гриби», — розраював себе Голуб, йдучи на базар. Справжній грибар завжди починає з ринку. Це найточніший барометр грибної погоди. Поважні, тлусті біляки, більш підтягнуті й допитливі підберезовики, скромні, непоказні сироїжки, літні моховички, непевні й зрадливоокі шампіньйони — все грибне військо вишикувалось між рядами перед своїми господинями. На недосвідчене око ці сільські жінки такі собі простачкуваті, наївно-добродушні, без лукавинки в погляді — ну, свята простота…

— Коли б знали, скіль ніг стерла, доки цю бідноту напитала, то й не торгувалися б, — скаржиться дебела тітка кілограмів сто двадцять й молитовно складає на грудях руки.

— Ваших би ніг, тітко, стачило кілька разів пішки земну кулю обійти, — зауважує Голуб.

— Ой, не смішкуйтеся, пане громадянине, — скорботно мовить жінка, — таке скажете чесній челядині, як би по серцю батогом луснув.

— А де збирали, в якому місці? — питає Голуб.

— У лісі, — відповідає уже без всякого інтересу холодно тітка, вмить збагнувши, що з Голуба покупець, як із неї балерина.

— Звісна річ, що не на асфальті, але в якому лісі?

Тут тітка повністю зриває із себе маску наївності й відрізує, як ножем:

— Звідси не видно!

Сердито схрещує досі молитовно складені руки й байдуже дивиться на базарну стелю. Ось тобі й свята простота! Її голими руками не візьмеш. Тут потрібна дипломатія, власне й не стільки вона, як підступна хитрість, вміння розговорити супротивника, збити його з пантелику і зловити на тій бистрині, де він найменше цього сподівається.

Базар гуде, вирує. Отже, вперед!

— Добридень, нанашко! — з радісно-бентежливим усміхом розкриває Голуб руки для обіймів перед невеличкою літньою жінкою — примостилася з кошаркою парадних біляків перед сходами на другий поверх.

— Добр-р-и-ий… — заплітає язиком з несподіванки жінка й дається повністю до стіни.

— Як поживає ваш Йосип? — в тому ж піднесеному тоні питає Михайло.

— Який Йосип? — піднімаються здивовано брови жінки й хутко підсуває до себе ближче кошарку.

— Син ваш, Йосип. Не пригадуєте, десь минулої осені гостили у вас дома, у Вільшанках?

— У мене, у Вільшанках? — жінка прикушує горішню губу й незмигно вставляється в Голуба.

— Чи пам’ятаєте, Йосип ще на дорогу троячку зайняв, — аж нетерпеливиться Михайло.

— Що ви, чоловіче, мені голову морочите! — сердиться тітка. — Ви щось поплутали. Я вже й не пам’ятаю, коли у Вільшанках була. Я ж із Туриці родом, там і живу.

— Ой-ой-ой! — хапається за чоло Голуб. — Я справді переплутав вас із одною жінкою. — І прожогом мчить в протилежний кінець базару, де над стрункими, мов ялиці, підосиновиками мудро зіперлась на прилавок натомлена бабуся.

— Як ся маєте, бабко, давно вас уже не видів? — щиро радіє Голуб.

Бабуся прохоплюється із дрімоти й цікавими очицями обдивляє Михайла.

— А як Марія поживає? — не дає отямитись ошелешеній бабці.

— Марія? — оговтується старенька. — Марія, слава богу, живе. Тільки в послідній час хворіє. А, перепрошую, звідкіля знаєте Марію?

— О Марію! Я ж, бабко, колись сватався до неї, — блукає мрійливий погляд Голуба по шеренгах червоноголовців.

— Свят, свят, — перелякано хреститься старенька. — Коли ж це ви могли свататися, коли Марії уже більше вісімдесяти год.

— Та ну, що ви говорите? — ображається Михайло.

— Ви питаєте про Марію, мою сестру?

— Ні, про доньку вашу!

— У мене три хлопці, а доньки бог не дав, — не без гордості виструнчується перед прилавком бабуся — якось аж помолоділа, зморшки згладились.

— Ая-я-я-й, — хитає розчаровано головою Голуб. — Майже я обізвався. Ви не з Ликицар часом?

— Точно ви помилилися! — аж зраділа бабуся. — Я з Порошкова.

— Вибачте, вибачте красно, — відкланюється Голуб й поспішає вже у протилежний кінець.

За кілька хвилин Михайло, таким чином, достеменно дізнається, що біляки в основному кинулися біля Туриці, Ликицар, Вільшанок, підосиновики пасуться на околицях Порошкова, Тур’я-Ремети. Курс, звичайно, накреслює на місця давно знайомі, роками ходжені, на Турицю.

Сьогоднішній грибар не рівня тим архаїчним дідусям з мудрими бородами і добродушним бабусям з не менш древніми і досвідченими палицями, яких ми звикли бачити у лісах нашого дитинства. Сучасний грибар значно помолодів: у вишуканих суперкуртках, джинсах, різнокольорових кросовках і костюмах спортивного крою — з ніг до голови модернізований і механізований. Ще й на світанкову годину не благословляється, а він уже мчить, летить на легковиках, різних автолавках, рейсових автобусах, електричках і поїздах. Якщо в лісі ще темно — не біда. На поміч являються потужні акумуляторні ліхтарі. Як доісторичні гідри, голодними очиськами вони жадібно об’їдають кущі, обмацують опале листя. Мов зірвані з ланцюгів пси, бігають полянами. Де тут сховатися бідному, безпомічному грибові. Щоправда, сучасний гриб теж не дрімає у дитячих казках, а сторожко тримає ніс на запахи часу, щорік мудрішає, цивілізується. Раніше, як бувало: чим далі в ліс — причому, глибокий, дрімучий — тим більше грибів: товстокоренників, міцних, як дзвони. Нині ж гриб пішов якийсь розманіжений. Йому ліньки йти у непролазні хащі, закинуті дебрі, повні таїнств, вогкого й задушливого мороку і правічної тиші. Не завдаючи собі великого клопоту, підберезовики, підосичники, сироїжки, моховики біжать назустріч погибелі своїй: кидаються по невеличких березняках, полянках, ліщинових острівках, при битих дорогах. Навіть у чистому полі чи на сінокосі, де ніколи духом грибним не пахло, вибіжать собі, граючись у піжмурки, дві-три осичини, берізки — і, вже диви, біля них вигулькує тут як тут червоноголовець, післяк, моховичок. Уже який гоноровий біляк — і той втратив всяку гордість: зрання вийде собі з кількома найближчими приятелями на сотні разів витерту ногами лісову стежину й ловить гав. Що ж сталося із лісовим людом? Одні, бувалі грибарі, чухаючи потилиці, розпросторікують: великий ліс почав заростати травою, ожиною, а гриб охайний, чистоплотний, не терпить у своєму домі сміття — йому б сонця побільше, лагідного й теплого дощу… Інші, сердито перебиваючи перших мудрагелів, твердять — і впевнені в цьому, хоч ти їх ріж, — що з великого лісу, внаслідок непродуманих часом робіт по меліорації, втекли підземні води. Он чому нині повсюдно у глибокій хащі бачиш цілі кладовища мертвих дубів! І гриб теж дав драла. На чистополі, де трапляються березові острівки, як-не-як, щовечора і ранком спадають пахучі грибні роси, а там десь посеред дня й дощ здобриться і пробіжить. Щоправда, під глибоку осінь гриб починає мудрішати: із відкритих, промерзлих від холодних вітрів і дощів галявин неохоче знімається й переселюється до глибокого лісу: тут йому, звісно, тепліше, сухо й, головне, по-домашньому затишно. Догадки догадками, але правді бути: сучасний гриб багато в чому відрізняється від своїх древніх предків. Чому? Вічна таїна природи! І чи не вона так нестримно з початком сезону тягне Голуба у ліс?

Після відвідин базару Голубові цілу ніч в очах ростуть гриби, а вранці — який там ранок, коли ще жодне вікно в сусідніх будинках не позіхнуло, — не встигає заверещати будильник, а він уже прожогом мчить із хати на автостанцію. Тут не з вельми великою радістю відмічає про себе чималий натовп явних супротивників з рюкзаками, кошарками, відрами, поліетиленовими пакетами. Набите око притьмом відрізняє досвідчених грибарів від «варягів». Перші, набурмосені, замкнуті у собі, відчужено сидять поодинці на лавицях або вичікують до приходу автобуса у притемнених закутинах станції. Це народ загадковий, бувалий, він добре знає собі ціну. Його не докличешся в однодумці. Кожен битий грибар — таємний світ із своїми давно вислідкуваними грибними місцями, галявинами, хитро переплетеними стежками, до кожного кущика вивченими зворами, поточинами… Він достеменно відає, в котрий період весни, літа, осені під яке дерево у його володіннях піде біляк, підберезовик, червоноголовець, підліщаник… Варто такому грибареві пройти всього кілька кроків по облюбованих місцях, як по тільки йому відомих запахах, десятках інших прикмет відразу визначить: урожайним буде день, чи одразу вертати ноги додому, або шукати поживи по запасних варіантах. Цей досвід передається під найсуворішою таємницею від батька синові, від сина онукові, правнукові або здобувається самотужки, ходінням роками за грибами. В довгі зимові ночі найблаженнішою утіхою для грибаря-фаната є ті хвилини, коли йому насняться літні або осінні галявини, переліски, зворини, заквітчані породистими грибами. І немає, певне, для нього болючішої образи, як зрада кимось із ближніх секрету грибних, так тяжко досліджених стежин.

Задля цікавості, вірніше б мовити — розваги, Голуб підсідає на лавицю до огрядного дядька у формі залізничника й просить припалити. Дядько інстинктивно підсуває ближче до себе рюкзак з кошаркою й неохоче виймає з кишені сірники.

— Куди зібрались за грибами? — питає між іншим Голуб, припалюючи цигарку.

— За якими грибами?! — невдоволено бурмоче залізничник. — За сливами до сестри їду…

— А я думав, у ліс, — повертає сірники Голуб. — Вчора їздив за грибами, сімдесят одних тільки білих знайшов, а червоноголовців — і не рахував.

— Де? Де? — спохвачується дядько, вмить струшуючи із себе рештки сонливості й замкнутості.

— Та-а-а в лісі, — інтригує Голуб. — Звідси не видно…

— Може, на пару махнемо? — підморгує дядько.

— А як же сливи?

— Які там сливи! — ледь не кричить дядько. — По гриби я! — киває заспокійливо й уже по-приятельськи підсувається ближче.

— Ах, та ви по гриби? — здивовано питає Голуб.

— Звичайно! — бадьоро випростується дядько.

— Радий би з вами поїхати, але я за сливами, — мовить розчаровано Голуб. — До сестри і матері за сливами їду, — додає із жалем Михайло, піднімається із лавиці й підходить ближче до білетної каси, де, як правило, цілими громадами товпляться голосисті «варяги». Так вельми влучно прозвали жителі гірських сіл грибарів «від нічого робити» — здебільшого молодий міський люд. Скажімо, побачить «варяг», як досвідчений грибар тягне від автобусної наповнену доверху породистими грибами корзину, й присвисне від здивування.

— Дивись, Чара, — звертається до прищуватого дружка, — яких грибів старік набацав. Казав же тобі: дьорнемо на природу.

По кількох хвилинах Чара набирає номер телефону знайомої Люсен.

— Прівєт.

— Хело, — озивається шістнадцяти-сімнадцятилітня старушенція.

— Скажу — ноги відкинеш, — мовить таємничо Чара. — Ми з Джонійом таке виділи: один старік такі гриби ніс — закачаєшся. У тебе як з часом?

— Я, Чара, — вільна птиця. Учора предки до своїх пошпарили.

— Люксово! Давай завтра у ліс…

А вранці Джонії, Чари, Люсени і їм подібні збираються на автостанції в умовленому місці.

Галаслива юрба шаленіє під магнітофонну музику Люсен. Побачене вчора Джонієм і Чарою малює в уяві «варягів» картини королівського полювання. У найсоковитіших барвах вони уже бачать, як заходять у ліс, а назустріч їм чинно виходять отари вгодованих грибів. Насправді ж «варяги» гелготанням, писком, вереском так і пруть напролом пагорками, зворами, не володіють жодною із премудростей, яких так багато у житейському набутку справжнього грибаря.

Під обід, розчарована і втомлена, як після танців у диско-клубі, компанія плюхається під перше-ліпше дерево, «роздавлює» кілька пляшок і закушує наготовленим «предками». Опісля, підбадьорені хмелем, «варяги» починають облави на розкидані по горах приватні і колгоспні царини й сади. Тереблять картоплю, обчмихують невизрілі яблука, потрошать ледь припалені сливи — аби тільки з пустими руками не вертатись.

Саме через «варягів» останнім часом навіть у справжнього грибаря підупала репутація серед гірського населення. Ще кілька років тому його зустрічали у селах з якимось благоговінням, повагою, причаєною радістю і захопленням. Зійде, бувало, ранком з автобуса, а назустріч статечний горянин. Чемно привітається, розпитає про міські новини, ціни на базарі, охоче розкаже про грибну погоду навкіл села, порадить куди ліпше податися і неодмінно навіншує купу здоров’я і великої удачі. Вже від однієї такої прихильності стає тепло на душі, а село і люди здаються рідними, наче тут на світ явився. Нині ж ті дні вже списані в архів. Після нашестя «варягів» сільський люд навіть не приховує своєї невдоволеності. Замість сердечних привітань і добрих побажань де-не-де почуєш слідом явну роздратованість:

— Он уже несуться, нероби! Як їм тільки не стане поперек горла наша бульба й садовина!

Це, звичайно, вельми печально. І, гамуючи образу, мусиш терпіти, бо ж не повісиш на себе плакат: «Люди добрі, я чесний грибар!»

Тут у роздуми Голуба вривається із-за повороту світло фар. Натовп сполошився, закипів і рвонув до стоянок. Найпружніша хвиля мотнулася до автобусів на Анталовці, Ярок, Кібляри… Голуб підійшов до найбільш скромного гурту, що лаштувався на маршрут Ужгород — Лумшори. Кілька літніх людей, бабусь, зграйка дівчат, що, певне, спіхували на роботу в Перечин, швидко заповнили салон.

Автобус сердито забубонів, потім зі злістю гаркнув і, вже змирившись із незавидною долею своєю, загудів рівно й нудно. Писнули двері, й маршрутний потягнувся вузькими вуличками від автостанції, намацуючи, наче заспаний дід ціпком, булькатими фарами дорогу. Тільки-но минули місто, водій виключив у салоні світло, і обличчя пасажирів вмить розчинились у пітьмі. Сидячі постави набули якихось химерних, грубих, неотесаних контурів. Реальними зостались тільки голоси. З настанням темряви вони ожили, заворушилися й побігли по салону. Голуб обожнював цю мить. Він чекав на неї з якимось радісно-бентежним відчуттям. У таку хвилину люди розкривали, здавалося, найпотаємніші, приховані від чужого ока, думки, ділились маленькими радощами і болями. Салонна темрява якось мимоволі зливала пасажирів в одне ціле, робила їх рівними, однаково щасливими й нещасливими перед вівтарем прийдешнього дня.

— А в мене, свашко, най ся не приказує, така в цім році картопля вродила, що горобець би ковтнув — не подавився, — почувся зажурений голос літньої жінки. — А в колгоспі, подумайте лишень, поле — доплюнеш від мого городу, — така висиділась, нівроку, бульба, як баранячі голови.

— Га, надумалась хрін з яблуком рівняти, — відповів їй незлобливий голос бабусі… — Ти садиш насіння, яке ще, прощена би була, твоя мати у землю клала, а в колгоспі кожної весни здалеку нове завозять. Та й землю, як на грядці, вироблять, і гною не шкодують. А в тебе хіба три курки його багато нанесуть…

— То все дурниця, бабські казочки, — раптом сердито зірвався неопохмелений, грубуватий голос дядька.

— Правда би реклась із ваших уст, а чому? — насторожився зажурений голос.

— А тому, бо літо хворе було і дощі больні! — грюкнув неопохмелений голос.

— Так, так, — підсунувся незлобливий голос. — У мене яблінки так мудро були зацвіли, як пави — всі у молоці купалися, а тепер яблук — за псом нічого кинути. Чи зле око їх зурочило?..

— Я вам кажу, — не на жарт озлився неопохмелений голос, — літо хворе було і дощі больні. Холодні, мерзлякуваті — все під корінь випалили.

— Ви б, свашко, продали свій сад, хату й переїхали до дочки в Ужгород, — порадив зажурений голос. — А то надриваєтеся коло обійстя і все нажите заодно несете до неї.

— Ей, Анночко, на біду добре дивитися тільки збоку, та й то коли вона чужа, — зітхнув незлобливий голос. — У доньки в хаті здорових, молодих рук треба. А мені вже осінь, небога, відчинила двері, перевела через поріг та й веде, веде за собою без оглядки.

— А я про то й кажу: літо — зима, літо — зима, й чоловіка нема, — холодно відрубав неопохмелений голос. — Ось так і пишіть: літо — зима — й чоловіка нема… Хворе літо, больна зима — і чоловіка тю-тю… нема.

На мить стихло, а далі зашелестіли голоси двох сільських жінок, що сиділи позаду Голуба. Спершу невиразно, глухо, а потім, наче хвилі на бистрині гірського потоку, почали випрозорюватись:

— Кажете, Гафійко, що бачили мою Рітку, як нарозвидні злізали із Плескачовим Петром з оборога? — спитав ображений голос.

— Аби лиш так сонечко ясне виділа, коли брешу! — мовив з причаєною радістю торжествуючий голос.

— Коли, Гафійко, так усе красно видите, то хай вам кожного ранку очі на потилицю сходять, а увечері на сідниці заходять, — тепло побажав ображений голос.

Торжествуючий голос, ошелешений таким сердечним зиченням, з несподіванки вдавився, проте одразу ж оговтався:

— Такого, як ви, Маргаретко, мені повіншували, і лютому ворогу не пожадаю, — мовив — щоправда, з пригаслим запалом, — торжествуючий голос. — За це я лише крихту зичу: так би вам велося, аби-сьте все життя догори ногами ходили.

— А ви за мною слідом, — вторив ображений голос…

Гірко вражений прикрою пригодою із сімейством біляків, Голуб, як не гамував ноги, почав мчати через пагорки до вершини, що спиною гнідого коня чинно вигнулась над Турицею. Швидко оббігати давно облюбовані місця, доки не нахлине люд із пізніших автобусів, — перша заповідь Голуба. Відтак можна не поспішати. Йти помаленьку, гострити чимдалі очі на кожен підозрілий колір серед трави, бо гриб, хоч і пішов лінивий, проте напрочуд хамелеонуватий: із завидним вмінням переймати барви трави, листя, стовбурів дерев. І, головне, не лізе у хащу. Гриб нині полюбляє вертітися довкола березових, осикових, грабових зарослів — все більше у траві чистополя. Ось і зараз — два здорові підберезовики, малюсінький білячок. Голуб обмацав купину моху і витяг ще трьох його братиків: невеличкі шляпки, проте із тлустими черевцятами. Враз перед очима спливла зелена стіна густого грабнику. Михайло обігнув її і вже зупинився на самій вершині. Сотні разів він піднімався сюди, однак завжди німів перед гордою величчю туринських овидів.

Сонце червоним жеребцем обскакало навколишні горби, нагорки й, досхочу накупавшись в грибних росах, неохоче знялося у височінь. Туман на верховинах пов’яв й білими сувоями стік у висохле річище долини, сховавши на дні під собою ледь дихаючі у тиші села. Варто озватися ледь чутно вітру — і хвилі туману починають закипати, пінитися велетенськими габами й тоді синьо-лілові вершини гір то занурюються, як острівки, у білу стихію, то спливають і велично, як древні кораблі аргонавтів, борознять океан примарного молока. Минає час, туман помалу висихає, річище туринської долини міліє, повітря випрозорюється, і в блакитній юзі все зримішими постають гори. Старші й поважніші чомусь стороняться людей й відходять чимдалі від багатоголосих шляхів у заобрійні далини, а молодші й ще менші пагорби, вигріваючись, як діти, під їхніми грудьми, так і норовлять схопитися старим горам за шию й вискочити на плечі.

Голуб, уважно обстежуючи хребет, спустився у звір, прозваний місцевими Чортовою ямою. Тут завжди тепло, волого, затишно, й не було випадку, аби вертався звідси з порожніми руками. Сьогодні, щоправда, грибів тут теж не вельми густо. Ще лишень перша половина вересня. Літні гриби відходять, а осінні тільки-но дозрівають. Голуб найбільше вподобав саме цю пору. Бо яка то радість серед повного літа чи осені, коли гриб піде масово? Тоді бігаєш, вертишся неугамовно горами, як пес за своїм хвостом. Не встигаєш зрізати один гриб, а очі вже зловили наступний, а той, аби не залишитися в боргу, наведе на багатодітне сімейство підосичників. І, ввійшовши в азарт, забуваєш про світ білий, гасаєш то навпочіпки, то на колінах, захеканий, обливаючись сьомим потом, по таких кручах, що потім, коли вже вгамуються грибні пристрасті, диву даєшся: який чорт мене туди підсадив! Ні, косіння грибів — то, люди добрі, не мистецтво. Найбільша утіха, коли наміряєш добрячий кавалок лісу, а потім, як викуп за тяжкі ноги, несподівано явиться десь посеред галявини викоханий біляк, підосичник або ж, принаймні, підберезовик. Оце радість! Тиха, нечутна, вона аж пробирає, просочується у кожну клітину єства. Ти зупиняєшся, ставиш кошарку і починаєш вивчати всі підступи до гриба, вимірюєш його з різних віддалей, кидаєш оком з несподіваних ракурсів, а відтак стаєш перед ним навприсядки і з якимось благоговінням милуєшся, ніяк не взмозі прийти до себе від щастя — якогось світлого, і м’яко печального. Вся твоя увага ніби присіла біля гриба, але мимоволі чуєш, як десь далеко внизу, на автострадах, вже протяжно, по-осінньому заклично сурмлять машини, бачиш, як розкидані, мов сироти, по горах, банують за літом хати-зимівки, як зримо гуснуть-нагнітаються на деревах кольори, обіцяючи одної прекрасної днини всесвітній спалах. Це і є пора грибної печалі, справжнє грибарське щастя.

Враз уражений недалеким улюлюканням, Голуб схоплюється, зрізає тлустий біляк й прислухається. Зрозуміло: посунули «варяги». Шануючий себе грибар у лісі ніколи не надриває горлянку. Він обожнює тишу, ходить легко й нечутно, як по ваті. А «варяг» що? Ломиться зосліпу через хащі, змітає на шляху все, що лежить під ногами: пташині гнізда, непевні гриби, кетяги невизрілих ягід.

Навіть лісове джерело після того, як нап’ється з нього «варяг», не може кілька годин заспокоїтись. Усе сердиться, мучиться, гнівається стовпцями піску і чорного шуму аж доки не заплаче чистою сльозою. У помсту за сподіяне природа віддячує «варягові» тим же дукатом — рідко коли подарує мить грибної радості. Це вже хіба якийсь зовсім сліпий гриб з необачності потрапить до нього у кошарку. А справжній грибар іде після такого нашестя — і тільки встигає лічити.

Михайло обійшов низом лисий схил і вже, було, хотів датися березнячком уверх, коли праворуч, у грабовій гущавині, затріщав хмиз. Із величезною корзиною за плечима, або ж, як її називають горили, гатикошаркою, на галявину випорхнула з цупких обіймів зеленого густолісся жвава сільська бабуся. У чорній хустині, пов’язаній над самі очі, довгій вибляклій спідниці, колись розмережаній веселим квіттям, взута у добряче підтерті кросовки та ще й з важкою поліетиленовою сумкою у руках, на котрій збереглося півобличчя якоїсь голівудської кінозірки, бабуся нагадувала дивовижний гібрид казкової героїні із персонажем теперішньої цивілізованої літератури.

— Добридень вам, бабко! — гукнув Голуб, простуючи до неї. — Чи є щастя?

Бабуся випросталася, глянула лагідними очима, повними сільської добродушності, й жваво заговорила:

— Як красу ділили, то спала, а як щастя роздавали — то встала. І таке отримала, що з ним тільки по гриби ходити…

І відкрила назустріч Михайлові сумку, майже доверху наповнену благородними грибами.

— Скажу вам одверто: доля вчасно вас розбудила, коли ділили щастя, — мовив Михайло, відчуваючи, як його починає точити черв’ячок заздрості.

— Аякже. Доля — не собака, палицею не відіб’єш, — відповіла з хитринкою бабуся.

— А де знайшли ці біляки?

Михайло вийняв з сумки два білі гриби, що зросли на корені, й аж-присвиснув від захоплення.

— На порошківському боці, — охоче поділилася бабуся. — Але там ниньки гриба не густо. А людей! Під кожним кущем по двоє чекають, коли бідний гриб вистромиться із землі. Йду я ліпше у Добрин. Там народу, видиться мені, менше та й грибам любляться ті місця більше…

— Може, і я з вами? — несміливо попросив Голуб, мало сподіваючись на згоду.

Та, на превеликий подив, бабуся махнула рукою й повіла:

— А чому ж і ні? Як то кажуть люди: удвох і плачеться веселіше. Я, знаєте добрий чоловіче, собі завжди кажу, йдучи по гриби: «Олено, щастя не курка, решетом не накриєш. Що тобі суджено — і на печі знайдеш». Моїх грибів, були би-сьте здорові, ніколи не знайдете.

— Спасибі за утішливе слово, — сказав з полегшенням Михайло і, ненароком глянувши під ноги бабусі, ледь не скрикнув: зовсім поруч, біля лівої ступні жінки, переплетений пожухлою травою, крадькома роззирався низькорослий білячище. Бабуся поправила лямки на гатикошарці й почала підніматися уверх. Михайло, затамувавши подих, підійшов до місця, на котрому щойно стояла жінка, й зрізав гриб.

— Ось він! — промовив розгублено сам до себе.

Бабуся оглянулася й спокійно сказала:

— Богу дякувати. Це вам суджений.

Не встиг Михайло пройти за бабусею десяток кроків, як за її спиною ледь не розчавив трійцю чепурних підосичників.

— Богу дякувати, — мовила знову. — Таку маю радість, як би сама знайшла.

Ще через хвилину Голуб підібрав два білі.

— «До всього треба мати щастя», — так зайці казали, як їм шкуру здіймали, — прорезюмувала навдивовиж спокійно бабуся. — Богу дякувати… А мені щось очі заволокло…

Тільки старенька звернула із стежини, як Голуб майже з-під її носа зрізав молоденький підберезовик.

— Богу дякувати, — на цей раз уже трохи стриманіше сказала бабуся і по хвилині додала: — Добре той ся має, кому доля на сопілці грає…

І коли Михайло знайшов прогавлений бабусею підосичник, старенька недобрим поглядом зміряла свого напарника й зовсім невдоволено промимрила:

— Не карай, боже, нічим, як другом лихим…

Надалі ж почалося щось неймовірне. Не встигала бабуся ступити й кілька кроків, як Михайло знову знаходив за нею то білий, то підберезовик, то підосичник. По одному, по два, по три… Старенька давно уже змовкла. Від колишньої добродушності на її обличчі не залишилось й сліду. Насупившись й міцно стуливши вуста, вона піднімалася хоч і повільно, але з якоюсь злою впертістю уверх. І тут Михайло вийняв з-під березового кущика, який щойно проминула, високий, із шляпою, завбільшки з тарілку, підосичник. Бабуся вельми підозріло подивилася на свого супутника, з яким, за її словами, і веселіше плачеться, хутко перехрестилася, злякано роззирнулася і закричала:

— Люди добрі, диявол у людській подобі!

І, спльовуючи у бік Михайла, раптом закрила руками очі й кинулася притьмом у густу хащу…

Михайло від здивування не міг дотямити, що йому чинити: розсміятися від душі чи гукнути за бабусею й пояснити, що це чиста випадковість. Але останнє було надаремним, бо мчала бабуся так прудко, що лиш верхівки молодого густолісся зеленаво пінилися.

«Ну й пригода, розповіси комусь — нізащо не повірить», — подумки сміявся Голуб, виходячи на прогалину, вкриту буйним різнотрав’ям.

Не встиг Михайло, як слід її роздивитися, коли помітив: з тамтого краю галявини, збиваючи з трави жовтий кушпил, пливе назустріч псяча голова. За кілька кроків до Голуба вона раптом пірнула у траву, і почувся закличний гавкіт. Із ліщинової гущавини вийшов високий чоловік і попрямував на собачий голос. При його появі Михайло аж розгубився.

І вразила не сама з’ява грибаря, як його незвичне для лісу вбрання: у вишмуляному чорному фраці, ковбойському капелюсі, старомодних окулярах, непевного кольору сорочці, жовто-ядучим метеликом на шиї, незнайомець ішов галявиною якось плавно, граціозно, немов породистий кінь на аукціоні, і старомодною тростинкою гнав попереду себе хвилі перезрілої трави.

«Ось тобі ще один „варяг“, — роздратовано подумав Михайло. — Цей, правда, із особистої когорти — нудних пенсіонерів. На одміну від молодих вони не ганяються, улюлюкаючи, лісами і перелісками. Однак за таким гриб довго не наважиться вистромити із землі голову: „варяги“-пенсіонери такі пильні, що не тільки найдрібніші грибенята визбирають, а й ще матір-грибницю під корінь вичистять… Як би його провчити?» — думав, уже зі злістю, Голуб.

— Бонді, Бонді, де ти, дитино моя, запропастилася? — покликав чоловік інтелігентним голосом з ледь манірним відтінком.

— Я тут! — озвався із трави собака.

— Ану покажи, що знайшов?

Чоловік зацікавлено нахилився біля собаки.

— Ах ти моя киценька, пустунчик, ну й молодчинка! — ніжно лебедів. — Аж три підборезовички…

Завбачивши Михайла, незнайомець з несподіванки спершу відкинув голову, а потім короткозорим поглядом зацікавлено вдивився у Голуба і піднявся.

— Ох, даруйте, молодий чоловіке! Добрий день. Я вас навіть не помітив, — сказав м’яко й поправив на шиї безглуздий метелик.

— Чого в лісі не трапляється, — відповів Михайло. — Як з урожаєм сьогодні? — кивнув на досить пристойного вигляду шкіряну сумку.

Незнайомець аж засвітився худорлявим обличчям й з тою ж, в міру інтелігентною, погордою сказав:

— Ми майже ніколи не вертаємось з лісу без урожаю. Звичайно, моя заслуга в цьому вкрай бідненька. Зір у мене, можливо, самі здогадалися… зате Бондіко — будь у лісі єдиний гриб, неодмінно відшукає.

При цих словах чоловік витяг за нашийник із трави приземкуватого собаку з довгими відвислими вухами й широкими міцними грудьми, поставив біля ніг і кинув шоколадну конфету. Собака спритно розгорнув передніми лапами рожеву обгортку, одразу проковтнув й, прилігши, вдячними очима подивився на господаря.

— Ви, молодий чоловіче, навіть уявити собі не можете, скільки мені коштувало сил надресирувати Бондіка збирати гриби. Зате тепер надлюдське терпіння окупилося стократною утіхою.

— Ніколи б не подумав, що собака може гриби знаходити, — з щирим здивуванням признався Голуб. — Чув, що французи дресирують свиней для шукання трюфелів, але собаки…

— Причому, замітьте собі: мій Бонді ніколи не зупиниться біля непевного гриба… Сам я все життя пропрацював у цирку, вже на пенсії переїхав до дочки, самі знаєте, на своїм віку мав справу з різними звірами, але такої відданої тварини, даруйте, не зустрічав… Більш вірного друга не мав у житті…

І тут Михайла підштрикнула зненацька якась нечиста сила. Згадалось, як в дитинстві міг поглядом підкорити собі найлютіших собак у селі. А чи не спробувати звести відданого Бондія? Просто так, для потіхи…

— А коли я загадаю собаці пошукати гриби для себе, — весело запропонував Михайло. — Як гадаєте, послухає, побіжить?

На обличчі чоловіка майнула поблажлива посмішка.

— Даруйте, молодий чоловіче, я вас не зовсім зрозумів… Мій Бондіко — послухатися вас? Вибачайте, але це щось фантасмагоричне…

— Але ви не заперечуєте?

— Будь ласка, — чоловік милостиво зробив жест і відійшов на кілька кроків.

Собака нерозуміючо глянув на господаря й повзком підсунувся знову до його ніг. Михайло схилився навпочіпки перед Бондієм й пильно подивився йому у вічі. Собака спершу злякано забігав очима то на господаря, то на Голуба, потім вкляк під Михайловим поглядом.

«Бонді, дивись на мене, у вічі, вічі дивись. Так, правильно, молодець, Бонді… Ти впізнаєш мене, Бонді?.. Я твій хазяїн… Ти впізнав мене, правда?..»

У насторожених очах собаки спалахнули зелені вогники, зіниці почали розширюватись, голова поволі лягла на лапи.

«Ти, Бонді, голодний, голодний… Тобі їсти хочеться… Ось я тобі дам зараз шматочок ковбаси. Вона так смачно пахне…»

Собака заскімлив, висолопив рожевий язик й облизався.

Михайло, не зводячи пильного погляду із Бондія, витягнув з кишені бутерброд, а з-поміж скибок хліба дольку ковбаси.

— Ви що, ви що, молодий чоловіче, Бонді ніколи з чужих рук не прийме їжі! — підняв застережливо руки колишній цирковий артист.

У його голосі почулась тривога, непевність…

— Ви намарне стараєтеся. Бонді не візьме з ваших рук…

Чоловік поклав поруч себе сумку, тростинку, зняв капелюх й схвильовано витер залисину…

— Признаюся, не було такого випадку, аби Бонді з рук стороннього прийняв подачку… Аби там що, але собака визнає тільки мене…

«Ти голодний, Бонді, голодний. А ковбаса пахне так смачно, смачно… Ось слюнки в тебе вже потекли…»

Михайло незмигним поглядом пропікав собаку. Бонді знову заскімлив, облизався, потім потягнувся на животі до Голуба, повагавшись, схопив шматок ковбаси, вмить проковтнув й нетерпляче затеребив передніми лапами.

— О боже, що я бачу! — скрикнув перелякано чоловік й різко дався вперед. — Бонді, дитино моя люба, що з тобою скоїлося?!

— Хвилиночку, — підняв палець Михайло. — Хвилиночку потерпіть.

— Це щось неймовірно, та-а-кого не… не може бути, — промимрив розгублено хазяїн собаки.

«А зараз, Бонді, ти побіжиш шукати гриби… Недалеко помчишся. Знайдеш для мене гриб. І тільки для мене… А я тобі знову вділю ковбаси. Правда, смачна ковбаса? Ось слюнки потекли від смачного запаху…»

Собака задоволено завертів головою, зірвався з місця й, поспішливо обнюхуючи поляну, поплив по траві.

Хазяїн, тулячи до грудей капелюх, з розкритим ротом і очима, повними жаху, спостерігав за собакою.

Бонді підбіг до розлогого березового куща, пірнув під нього й подав голос. Першим зреагував хазяїн — величезними стрибками підбіг до куща і нагнувся. Але тут… собака попереджуюче загарчав…

Хазяїн відсахнувся й благаюче подивився на Голуба.

Михайло розгорнув березняк. Склавши догідливо лапки, Бонді стеріг чималий підосичник. Тільки схилився за грибом, собака покірно відсунувся й радісно гавкнув. Голуб тут же вийняв обіцяну дольку ковбаси й кинув… Собака підхопив її на льоту, мигцем ковтнув й вдячно гавкнув, навіть не глянувши на хазяїна. Той, схопившись лівою рукою за спітніле чоло, а правою тримаючи біля грудей капелюх, очманіло роздивлявся навкруги, а потім, повільно, заточуючись, наче сліпець, підійшов до сумки, безсило опустився на землю.

— Бонді, невже ти мене зрадив? — зітхнув глибоко, і голос його надірвався від болю.

Собака, почувши хазяїна, стріпонувся, очунявши, миттю підбіг до чоловіка й винувато опустив перед ним голову.

— Бонді, іди, геть іди, аби мої очі тебе не бачили, — шепотів хазяїн. Неслухняними пальцями зняв окуляри, краєчком сорочки протер скельця і спробував натягнути знову. В цю хвилину він був таким безпорадним, до щему одиноким і немічним. І Михайло збагнув, що накоїв непоправне, безжалісно розтоптав ілюзії цієї, з усього видно, побитої життям людини. Але ж як зараз допомогти, як врятувати становище, повернути чоловікові бодай крихітку його примарного щастя.

— Це був, по-вашому, цирковому, невеличкий фокус, — посміхнувся ніяково Голуб, пробуючи перевести все до недоладного жарту.

— Моє серце розбите, — трагічним голосом сказав колишній артист. — Я зраджений. Мій Бонді, якого я вирвав з рук малих бешкетників, коли хотіли нещасного втопити, мій Бонді, якого стільки років леліяв, наостанок мене зрадив…

Від душевного болю шия його почервоніла, набрякла, а жовто-ядучий метелик на комірі ніби побляк і, наче в пастці, опустив зів’ялі крила. Собака покірно стояв за кілька кроків перед хазяїном і вибачливо скавулів.

— Ти невдячний, Бонді. Ти забув людську доброту, мою ласку до тебе. За шмат ковбаси погнався чужому за грибом, — з гіркотою вичитував чоловік і ніяк не міг отямитися.

— Господи, віддам я гриб, зовсім й не потрібен він мені! — Михайло радо простягнув підосичник.

— Ні; молодий чоловіче, — сумно похитав головою колишній цирковий артист, — коли бажаєте, радо віддав би усі свої гриби. Тут справа далеко глибша… Вам не зрозуміти моєї одинокої душі і розбитого серця…

— Ну пожартував я, — почав нервово виправдовуватись Михайло. — Згадав, як у дитинстві гіпнотизував різних тварин… Ось і напоумило мене й зараз. Вирішив спробувати. Ви ж, як цирковий артист, повинні це зрозуміти. Нічого страшного не сталося… Я думаю, це аж ніяк не завадить вам з собакою залишитись і надалі вірними приятелями.

— У нас, циркачів, молодий чоловіче, побутує така приказка: «Ніколи не вір тому коневі, який спіткнувся під тобою», — сказав глухо чоловік, піднявшись знесилено із землі. — А мій Бонді… мій колись такий вірний Бонді… Ех, нічого ви не зрозумієте.

— Ну вибачте, я вас дуже прошу, вибачте…

— Та про що говорити, — безнадійно махнув рукою чоловік, зібрав пожитки й охлялою ходою поплівся униз. За ним, жалібно скімлячи, поволікся собака.

Під обіднє сонце кошарка Голуба вже аж сміється, викладена підберезовиками, червоноголовцями, ліщаниками, моховичками — це все, звичайно, на споді, а зверху, на почесному місці, чинно пишаються мудроголові біляки. Гріючись тихенькою радістю, Михайло у рожевій уяві бачить себе уже на вулицях міста, чує захоплені вигуки зустрічних, ловить їх заздрісні погляди — і солодко, щемно стає на душі. Йдучи ледь помітною стежкою краєчком стрімкого звору, Голуб мимоволі глянув униз, і серце ледь не скрикнуло: під ногами двох сплетених у братських обіймах буків зухвало дивиться уверх самовпевнений білячище.

«Ах ти, нахаба, золотенький, гордуєш нами, а ми тебе зараз під корінь, під корінець, золотенький, і в корзинку, ти у нас будеш за царя», — мурличе про себе Голуб, і спускається вниз.

І тут ляснула під ногами мокра гілка, Михайло посковзнувся і полетів сторчма… Корзина світло-жовтим колосом — в один бік, Михайло ведмедем — у другий. І вкляк перед вищербленим пнем, до всього добряче вдарившись наостанок у підборіддя… О великий боже! Де справедливість, де око твоє недремне?! Від стежини до самого дна звору різнобарвним шлейфом тягнулися покалічені гриби. Крехтячи, йойкаючи, Михайло піднявся і, бубнячи щось дуже колоритне, проте не вельми бажане для слуху людського, підняв зовсім порожню кошарку і почав визбирувати своє побите військо — безногі підберезовики, безголові червоноголовці, безвухі моховички, пошматовані біляки… Все це годилося більше не для захоплення зустрічних, а для щирого сміху. Все ж, відібравши чудом уцілілі гриби, Михайло якось прикрив сором у кошарці і, тяжко вражений горем, уже не роззирався довкола, як корова у вівсі, а стрімко піднявся знову наверх.

До автобуса зосталось більше години. Іншим разом Голуб до останньої хвилини чигав би кущами, галявинами, але зараз, вражений таким нещастям, підійшов до височезної ялини — одна самотньо журилася на хребті, — поставив на землю кошик, скинув куртку, чоботи і в’яло приліг, обіпершись об дерево. Було по-обідньому тихо, сонячно, парко. Схилами навколишніх гір неохоче бігали, вже, певне, відполуднувавши, ситі вітри, і березові ліси, здавалося, знімались із насиджених місць, щоб політати собі по крутосхилах. Від вранішніх вільшанських хмар у небі не зосталося й сліду — тільки ледь видима, немов збита пилюка на даленіючій дорозі, сивувато-голуба юга стелилась над головою. Проте на південних овидах припараджувалися на дощ молоденькі хмарки. Дощу і насправді зараз було б вельми потрібно. Пішов би понадвечір — густий, теплий — і хай цілу ніч не спить… Промочив би до кісток землю, розм’якли б, подобрішали матері-грибниці, і через два дні привели б на світ цілі юрби дітей-грибенят… І вже не тих різнополих, біднуватих — літніх, а здорових, міцних осінніх дітей, що народжуються від останньої любові довірливої землі, теплого дощу і мудрого сонця. В цей час далеко у горах загуркотів поїзд. Від запахів прив’ялої трави, лісного духу, від кольорів старіючого листя повітря було густим, в’язким, і звуки поїзда відбивались-глушились у навколишньому просторі, як у ваті… Але потяг настирливо пробивався крізь тунелі осені, і чимдалі ставав чутнішим, весь час вбиваючи в голову рейкам чиїсь дуже знайомі слова.

«Чиї вони, — натужував пам’ять Михайло, — де і коли я їх чув? Господи, такі ж знайомі слова! Ах, згадав! Літо — зима, літо — зима, й чоловіка нема… Це ж було ранком в автобусі. Але де ж підслухав цю розмову поїзд? Літо — зима, літо — зима… Кому ж потяг так гаряче доводить? Літо — зима… літо — зима… А може, це тільки слуху причулося? Від перевтоми?

Літо — зима… Літо — зима…»

За дверима попереджуюче затьохкав електричний соловейко — голоси в квартирі одразу вмовкли. Минула хвилина, друга… Голуб знову натиснув на дзвінок. На цей раз довше затримав палець на червоному гудзику, і соловей залився сердито й роздратовано. Почулися скрадливі кроки, перед порогом призупинились, прислухались, відтак у вічку майнула тінь. Сухо клацнув ключ — двері трохи відчинились. Із щілини спершу виглянули пишні чорні вуса, смикнулись багатозначно уверх-униз. За ними вигулькнув ніс — гострий, худющий, знервований. І тільки потім зволіла з’явитися й вся акуратно причесана голова Миколи Чедрика — обличчя відкрите, добродушне й сяюче. Оця зовнішня, загадкова радушність найбільше насторожила Голуба.

— Доброго дня, — якомога стриманіше привітався він.

— Проходь! — Микола гостинно запросив рукою.

За порогом Михайло роздягнувся, повісив на вішалку пальто й зігнувся перед пухнастим килимом добротної персидської роботи, аби роззутись. Але тут…

— Ой, ні! — погрозливим тоном попередив Чедрик. — Проходь так, як єси!

— Ти що, жартуєш? — спробував усміхнутися Голуб. — Чоботи у грязюці. На дворі, хіба не бачив, як з відра цідить.

— Хто тут хазяїн?! — надибився Чедрик. — І кому я сказав: іти так, як єси, по килимові. Це в тебе, аби зайти за поріг, мусиш ще й труси зняти, а в нас по-простому, по-пролетарськи. Вперед! — гаркнув Чедрик й, схопивши Голуба за комір сорочки, силоміць потягнув у кімнату.

— Сідай, і почувайся у моїй хаті господарем своєї нещасної долі, — напучував Чедрик, міцно стискаючи пальцями шию Голуба.

Супроти Голуба Чедрик виглядав не вельми показно — середнього зросту, худющий, у димчатих окулярах… Як на перший погляд — хлопчисько. Проте хватка у Чедрика була міцна і зла.

— Виставляти напоказ свої невипрані носки нічого. Затям на все життя: це хата звичайного, рядового громадянина. Люди ми прості, скромні, — приговорюючи, Чедрик вштовхнув Голуба в кімнату.

І тут душа Михайлова обм’якла, а серце раптом стрепенулося й жалібно заскавуліло… За столом, біля вікна, зіпершись скронею на долоню сидів Голубів брат Стьопка. Розкуйовджений, давно не голений, він покурював, відсутнім поглядом дивився у глибину двору й лічив горобців — жалюгідні, мокли під безпросвітним дощем, мов нотні знаки, вистроївшись на гілці каштана.

Стьопка навіть не глянув на брата. При його появі тільки відставив у попільницю сигарету, і та сердито фиркнула їдкими кільцями диму. Навпроти Стьопки, ледве вміщуючись на табуретці могутньою поставою, сидів Юрко Фаркаш — начальник очисних споруд міста, рідний кум Чедрика. Він щиро вітав Михайла вдоволеною посмішкою.

— Таки не полінувалися прийти — рили би-сьте носом землю, — уїдливо прокоментував Фаркаш. — А ми вже думали: знову побігли пелюшки прати, аби, не дай боже, жінка руки не простудила… Хе-ха-ге-ге, — зайшовся сміхом після довгої паузи начальник очисних споруд, і тільки випнутий живіт, рівномірно коливаючись, вторив йому. Фаркаш, як на свої п’ятдесят, виглядав молодо, свіжо, проте живіт у нього був поважний. Випинався з-під самих грудей і нагадував добре вгодовану гору.

— Сідай туди! — Владно показав Чедрик на табуретку, що сиротливо тулилася в тісному куточку між холодильником і стіною.

«Ну й попався, ну й дурень! І який чорт мене нараїв іти сюди. О мамо моя рідна, поможи вибратися!» — кляв себе Голуб, покірно вмощуючись на стільці.

Чедрик підсів до компанії, демонстративно обернувшись до Голуба спиною.

На столі громадилась купа немитого посуду, огризки яблук, скоринки черствого хліба, недоїдена капуста, скелети копченої риби… І посеред цього яскравого натюрморта в гордій самотині й невимовній журбі витягла тонку шию щойно розпочата пляшка горілки.

— Може, пожаліємо, напала би на нього гикавка? — озвався Фаркаш й підмигнув на пляшку.

З торжествуючою посмішкою Чедрик зиркнув на приниклого Голуба, перевів погляд на Стьопку і той, не очікуючи одноголосної згоди, з якоюсь незрозумілою люттю схопив пляшку й почав щедро наповнювати чашку.

Вкрай безпорадно почував себе Голуб.

Із самого ранку мав таке відчуття, ніби виплеснули йому на душу відро багнюки, а тут, коли, до всього, почув сите булькання горілки, так занудило, так гидко-моторошно зробилось на душі, хоч бігти до умивальника.

— Можна, я не буду пити? — благально звів очі на Чедрика.

Від почутого той мало не їкнув.

— Чого, чого? — нахилив вухо у бік Голуба і встав.

— Коли дозволите, я пропущу, — забелькотів, давлячись словами, Голуб.

— Ти подиви на нього, — розвів руки Чедрик, підходячи до Михайла. — Ви бачили ангела? Святого, чистого, купаного у непорочних водах Тібру? Ви бачили?..

— Ні, не бачили, — одноголосно відповіли дружки.

— Так ось він перед вами, — милостиво простиг обидві руки Чедрик. — Геній! Незаплямована наша совість! Пригляньтеся, який німб сяє над його головою. Хвилинка — і всі ми померкнемо, згоримо у сяйві того німба… І рознесе вітер по білому світу наші спопелені мощі! І заридають вдови, і діти осиротілі заплачуть!..

— Не бачимо німба! — гримнули дружки.

— Ондечки він!

Чедрик схопив зі стінки друшляк й підніс над головою Голуба.

— Лицезріть, братове, німб святоші, бо все на землі суще блякне перед ним.

— О, низько кланяємось, великий наш падишаху! — дружки враз впали на коліна й, молитовно склавши руки, вдарили чолобитну в підлогу.

Начепивши Михайлові на голову друшляк, Чедрик взяв зі столу чашку й наказав:

— Пий! Тут газда я, будеш чинити, що накажу. Це тобі не вдома, де командує жінка.

Благаючи допомоги у всіх святих та грішних і, зібравши жалюгідні останки сил, Михайло, надлюдським зусиллям долаючи нудоту, влив у себе горілку, бо із самого початку гірко усвідомив: дороги назад немає, спалено всі мости. Ліпше мовчки скоритись, вичікуючи, чим усе скінчиться.

Надворі сніжило. Вітер хвилями налітав з опустілих полів, падав з розгону на дорогу і, розчавлений колесами автобуса, плакав від болю. Зима у цьому році прийшла нагально, нечекано. Ще вчора з ранку світило яскраве сонце і люди ніяк по могли начудуватись глибокій, на диво погожій осені, а під вечір небо зчорніло, потім враз посивіло і посипав сніг. Він гуляв цілу ніч, не спочиваючи ні на хвилину і на ранок повністю доконав лагідну стареньку осінь. Її останки тепер підчищував у полі вітер, замітаючи одразу за собою сліди.

В салоні було напівпорожньо, тепло, затишно, і Голуб думав про героя свого наступного нарису.

Івана Бронзея, голову одного із гірських колгоспів, Михайло знав давно. Здебільшого приїжджав до нього, коли справи в того йшли не вельми весело. Тоді з’являлися в ефірі гострі кореспонденції, дошкульні фейлетони. Бронзей, кремезний, з приємним відкритим лицем літній дядько, ніколи не сердився на критичні виступи.

— А, неборята, і вам треба на хліб насущний заробляти, — говорив спокійно при зустрічах, — тільки ось діти мої дуже сміялися, та й люди, не криючись, при мені довго показували зуби. І так нічого. Файно писали, мудро… Сам заслухався. — А потім, зітхнувши, додавав: — Ей, людкове добрі! Посиділи б на моєму кріслі, перехотілося би смішкуватись. В долині голова — це газда. А в горах? Хотів би я побачити, якої б заспівали. У нас, по раз собі думаю, небеса би більше вродили, коли б їх засіяв, аніж земля. Та й ту б у два міхи всю зсипав…

І ось кілька тижнів тому Голуб почув від свого колеги — районного радіожурналіста цікаву історію про Бронзея.

…Пізньої осені сорок четвертого в хату до Бронзеїв зайшов фронтовик-односелець і приніс матері поклін від старших синів-близнюків Юрка і Михайла. З ними, солдатами, він випадково зустрівся у щойно визволеному місті Міхаловце на Словаччині.

Материнське серце… У своїй любові воно сліпе, здатне на неймовірні поступки. Так сталося і на цей раз. Вислухавши фронтовика, мати довго сиділа на лавиці, загадково дивилася у вікно і мовчала. Потім різко встала, пішла на горище, нашкребла зі скрині останки муки, спекла хлібину і вирядила з ним у дорогу десятирічного сина Івана.

— Ти маєш, ти мусиш знайти своїх братів і передати їм хліб. Якщо вони його з’їдять, я знаю, ніяка куля їх не зачепить.

Відтак мати перехрестила малого, благословила, і хлопець рушив шукати під мозолястим небом війни братів, аби передати материнський хліб. На військових машинах, на підводах, пішки малий Іван їздитиме із солдатами фронтовими дорогами, розпитуючи про Юрка і Михайла. І по цих змучених шляхах його поводирем буде серце, сповнене любові до них. І вже тільки далеко по війні, зовсім недавно, Бронзей дізнався, що якогось дня він був майже поруч своїх братів — стояли на протилежних околицях одного села, — але так і не зустрілися. А через день опісля того брати-близнюки загинули майже одночасно, визволяючи невеличке чехословацьке містечко. А Іван ще довго, переживаючи неймовірні пригоди, міряв фронтові шляхи, несучи, як біль, у торбі материнський хліб. Він ще й досі відчуває себе винним у гибелі братів. Йому здається: аби шукав краще і знайшов тоді Юрка і Михайла, передав їм хліб, на якому мати поворожила, брати неодмінно залишилися б живими.

Голуб переповів цю історію шефу. Той саме був у меланхолійному настрої, уважно вислухав і крадькома витер сльозу.

— Дорога моя птахо Голубе. Я завжди вірив у твої здібності, твій тонкий журналістський нюх. Не помилюся і зараз, коли поїдеш і напишеш про цього душевного багатостраждальця чудовий нарис, — сказав лагідно. — В часі тебе не обмежую. Їдь на скільки захочеш, але матеріал має примусити заплакати. Їдь, дорогий мій…

І ось Голуб зійшов на зупинці гарненького гірського села й попростував до правління, яке знаходилось звідси метрів за двісті.

Тільки зайшов у приміщення, як тут…

— Допоможіть, ну, допоможіть мені чимось, Іване Михайловичу! — дівчина перетяла шлях голові колгоспу до кабінету і, ридаючи, припала до його рукава. — Не витримаю, розумієте, не витримаю! Допоможіть чимось! — благала таким голосом, що Голуб відчув, як у самого під серцем заболіло кожне її слово.

— Чим, скажи, чим я можу тобі зарадити, Олено?! — Голова у розпачі роззирався, не знаходячи потрібного слова.

— Вам вірять, вас у всьому слухають! — вела, тремтячи всією постаттю, дівчина. — Ви тільки поговоріть з ним, і він зрозуміє!..

— Дорога моя, душу віддав би, аби помогти тобі, але тут я безсилий, тут нічого вдіяти не можу, повір… — голос голови надірвався і, з усього було видно, давкий клубок застряв у горлі.

— А ви… ви… якби ви знали, як мені болить… що світ немилий. Для всіх сонце світить, а для мене чорне, — схлипувала дівчина, не помічаючи нічого довкола себе…

— Оленко, заспокойся, — голова боязко і ніжно погладив по щоці дівчину, — заспокойся, люба. Щось придумаємо… Он люди чужі, — кивнув на мене. — Як-не-як, ганьба.

— Вам легко сказати «заспокойся», а мені? — і не підводячи очей, обернулась і повільно пішла.

Середнього зросту, струнка, йшла безпорадна довгим коридором, весь час поправляючи на голові барвисту хустину, і в кожному кроці, чулося, відлунювали болем її останні слова.

Іван Бронзей понуро сидів за столом, машинально відповідав на запитання Голуба, але думками був, певне, біля дівчини. Зрештою, різко піднявся й почав нервово ходити по кабінету.

— Може, порадите чи підкажете, як бути? Ви, журналісти, розумієтеся на людських душах і в таких питаннях повинні тямити, — тепер уже він шукав ради і слово за словом почав розповідь.

— Геній в обмотках — безцінна реліквія для історії, — сказала незворушно Наталя, пакуючи у валізу Голубові сорочки. — І для міщан теж. Вони жах як люблять смакувати деталями житейської безталанності своїх кумирів. А мені потрібен звичайний трудящий чоловік… Без звань і титулів, але з пристойним заробітком. Аби нормальну квартиру отримав, допомагав по господарству… З дитиною займався, погуляв з нею, при потребі в магазин збігав. А від генія я втомилася… Терпіти більше несила… Ось тобі все нажите багатство і чимчикуй босяком в історію, а до нас більше не повертайся.

Наталя силоміць втиснула Михайлові валізку і, різко обернувшись, пішла на кухню.

Голуб якимось приреченим поглядом окинув кімнату і зупинився на доньці. Світланка сиділа в ліжечку і, здивовано розкривши ротик, великими оченятами дивилася на батька. О господи! Тільки б не цей погляд — всерозуміючий, обпалюючий душу. В горлі боляче стиснуло.

— Татку, ти на лоботу? Повелтайся сколіше, мультики будемо дивитись, — попросила благально донька.

— Добре, Світланко, добре, дитинко моя золота, я скоро повернуся, — пообіцяв здавленим голосом Михайло й вийшов з хати.

Вітер переляканим псом шмигнув біля порога під ногами й кинувся, кушпелячи, на вулицю.

— Можемо собі подати руки, — сказав навздогін вітрові Голуб. — Тепер обидвоє бездомні. Отже, не дуже тікай, брате…

Було далеко до сьомої, кінець травня, і сонце вже трудилося високо над дахами лівобережної частини міста. А над правобережною, з півдня, нерухомо висіли важкі стоги хмар. Освітлені проміннями, вони то займались синьо-бузковим цвітом, то тьмяніли, німо давлячи на висотні будинки.

«Буде гроза, — подумав Михайло. — Оце й Наталю, мабуть, прорвало на дощ. У неї завжди нерви реагують на зміну погоди…»

Голуб ще якусь хвилину постояв біля будинку, прощаючись у думках з однокімнатною квартиркою, перекинувся кількома словами із двірником й попрямував до гомінкого базару. Тут, на старих ясенах, завжди висіли найрізноманітніші оголошення, в тому числі й про здачу в найми квартир.

Цей ранок починався так лагідно й мирно, що Голуб навіть позаздрив собі, з яким чудовим настроєм працюватиме сьогодні. Доки ніжився у ліжку й розказував доньці казку, Наталя приготувала сніданок, почистила йому туфлі й взялася пришивати до піджака гудзик. І тут з внутрішньої кишені випав лист із видавництва. Дружина ніколи не порпалася в Голубових речах, але тут нечистий підштовхнув… У конверті лежав договір на видання книги Михайлових оповідань. Наталя із радісним здивуванням оглянула його й ощасливлена подивилася на Голуба.

— Нарешті! Нарешті в нас будуть якісь гроші. Боже, я не можу повірити. А ти мені нічого й не говориш.

— Не казав, бо радості великої нема, — відповів із невдоволенням Михайло. — Я відмовився підписати договір. І взагалі від книги. Вони мені пропонують найнижчі розцінки. Платять не як за художні речі, а якусь сіреньку публіцистику. Зрозумій правильно — це принизливо для мене, соромно перед самим собою, що мої оповідання оцінили так дешево.

Наталя подивилася нерозуміюче, голка випала з її рук, відтак вона встала і підійшла до ліжка.

— Ти жартуєш? Сьогодні не перше квітня.

— З якої речі б я тебе зранку дурив. Говорю серйозно — відмовився категорично.

— Ні, ти просто хочеш мені трішки настрій попсувати, я ніколи в це не повірю, — сказала роздратовано Наталя. — У нашому становищі тільки подякувати долі за такий дарунок, а не хвицятися, як дурнуватий бичок на червону хустину.

Але, добре знаючи характер чоловіка, Наталя зрозуміла, що Михайло говорить правду. Почала нервово ходити по кімнаті й хрускотіти пальцями.

— Ні, це ж треба бути садистом, аби женитися і свідомо приректи жінку на довічні нестатки. Подумати тільки: п’ятий рік зимую в одному пальті. Про те, у чому вийти у вихідний день на люди, — вже нічого й говорити. Зустрічаюсь із своїми однокурсницями — ладна очима об землю кинути від сорому. Глянеш — всі у золоті, в імпортній одежі, модних туфлях, а я — як зачухана прибиральниця, — чимдалі навіженіла дружина. — А його, бач, образили. Геній!

— Ну, знаєш, є речі, які не вимірюються грошима, — запротестував Михайло. — А коли тебе так завидки гризуть до подруг, треба було заміж виходити не за журналіста, а за завмагом або завбазою, чи, в крайньому випадку, шофера міжнародних автоліній. А я ціну своїм оповіданням знаю!

Наталя якось зверхньо, зневажливо, навіть з презирством подивилася на чоловіка й мовила:

— Кому потрібна твоя писанина? Хто її читатиме? Вона не варта ламаного гроша, а не тої ціни, яку тобі пропонують.

— А ти хоч одне з оповідань читала?

— Я? На твоє превелике щастя, і не збираюсь. Тоді б втратив й ту крихітку поваги і терпіння, яке ще зосталось до тебе у моєму бідному серці.

— Оригінально. Ще більш мерзотне не могла придумати, аби сильніше в душу плюнути?

Наталя взялася за боки й суворим тоном сказала:

— Сьогодні ж зайдеш у видавництво і підпишеш договір! І більше на цю тему я не збираюся з тобою говорити.

— Ніколи в житті! — вигукнув Голуб. — Якщо я зраджу своїм принципам, не поважатиму сам себе.

— Ах так?! А сім’я? На сім’ю тобі наплювати? На мене, на дитину начхати? Босий, голий, зате великий, гоноровий ніс. Ану, вставай! — стягнула з Голуба ковдру й одразу почала лаштувати Михайлові валізку. — Під три чорти з дому! З людиною, для якої сім’я — нуль, жити під одним дахом не бажаю!..

Ранкова людська повінь швидко донесла Михайла до базару. Зупинився під найтовщим ясенем, з ніг до голови обліпленим різнокольоровими цидулками, й почав пильно вивчати оголошення. Старе дерево пропонувало Голубові найрізноманітніші послуги: купівлю, продаж, обмін…

«Здаетця комната для єдінственного музжчини со всемі удобствамі. Обращаться по адрезу уліця Проходняя, дом нумер 64», — вичитав серед іншого і подумав: «Це, либонь, мене влаштує».

Вулиця Прохідна знаходилась неподалік редакції у старому мікрорайоні, де ще збереглося, — мабуть, з початку століття — декілька кам’яних особняків. Переписав адресу, підняв валізку й невесело рушив.

«Надаремне так боляче образила Наталя, — думав, йдучи через пішохідний міст. — Могла б якось по-людяному, то, може, й переконала б. А так душу роз’ятрила, наплювала, принизила й, навпаки, ще більш озлобила. Це аж нікуди не годиться».

Оповідання давались Голубові неймовірно тяжко. Кожне з них виношував у собі місяцями, роками, продумував до найменших деталей сюжети, знав напам’ять діалоги персонажів, і коли герої уже являлись йому настільки зримими, що бачив їх до кожної рисочки на обличчі, чув у собі навіть голоси дійових осіб, сідав за папір. Але чистий аркуш завжди викликав у Голуба панічний страх і неймовірну безпомічність. Часто, закінчивши твір, впадав у відчай. Як правило, у думках кожне оповідання бачилось йому довершеним, найкращим з того, що написав досі. Якимось світлими, радісними передчуттями уже переживав успіх майбутнього твору. Однак, коли він уже був написаний, Михайлові здавалося, що такої безпорадної речі ще ніколи досі не творив. А чому так ставалося, що думалось набагато прекрасніше, глибше, аніж виходило з-під пера, Голуб не міг пояснити ні собі, ні ближнім, хоча ніколи не легковажив, а працював над кожним твором до крайньої знемоги. І хоч оповідання, повісті, які приносили йому стільки відчаю і болю, згодом друкувались і здобували чималий успіх, треба було ще багато часу, аби друзі, читачі, критики його переконали, що написані речі таки чогось варті. Але й після цього у Михайла не зникало якесь почуття вини перед кожним твором…

Із центральної магістралі міста Голуб повернув у бічну вуличку, пройшовся по ній і одразу за поворотом опинився на Прохідній. Через кілька будинків помітив шістдесят четвертий номер. Вигляд особняка подіяв на нього неприємно. Викладені із пористого каменю, стіни давно вже не ремонтувались, позеленіли од часу, дах, видно, прогнив і вже осідав на очі вікнам. Дерев’яна огорожа перед особняком теж місцями повалилася, штахети почорніли і струхлявіли. Двір запущений, порослий густо ожиною і терном. З вулиці до хатніх дверей вела вузенька стежина, по якій, видно, нечасто ходили. Голуб вертів в руках папірець з адресою і довго вагався, заходити йому чи пошукати щось ліпше. Але час квапив, і він наважився.

На стукіт довго ніхто не виходив. Михайло вже, було, зібрався повернути, коли в сінях почувся металевий грюкіт — видно, хтось посуд зачепив, — і неохоче клацнув замок. Двері відчинилися… З неспогаданки Михайло аж відсахнувся. Перед порогом стояла якась дивна істота — не то невідома науці мавпа, не то напівлюдина — карлик. Неймовірно велика голова, коротко підстрижене волосся, повісемце чорних вусиків під горбатим м’ясистим носом, невиразні, однак, якісь колючі очі, пом’яте, в глибоких зморшках обличчя — все насторожено дивилося і вивчало Голуба.

— Ви… ви б-будете хазяїном? — знічено спитав Михайло.

Карлик глибше втягнув у плечі голову — так, що половина її влізла у короткий, товстелезний тулуп, — і мовчав, продовжуючи промацувати пришельця гострим поглядом.

— Я прийшов по оголошенню, — пояснив Михайло. — Це, наскільки я зрозумів, ви здаєте квартиру для одинокого чоловіка?

— Я не хазяїн! Я домовий, — буркнув звичайним людським голосом карлик.

— А хто хазяїн?

— Хазяїна нема. Є господиня. Проходьте, — запросив домовий й пішов попереду в глиб сіней, перевалюючись на своїх невеличких товстих, як тумби, ногах.

Михайло обачно переступив поріг, призвичаюючись до потемків, і в обличчя йому вдарив важкий запах плісняви. Пообіч, на підлозі, лежав розкиданий старовинний посуд, майстерно плетені бронзові підсвічники, в кутках тьмяніли високі мідні вази, мережані ледь помітними візерунками.

— Дуріє стара господиня, розуму, що в малої дитини, — невдоволено муркотів домовий, прибираючи з-під ніг Михайла мотлох. — Ви заждіть, я трошки приберу, — звернувся вибачливо до Голуба й раптом лагідно усміхнувся. Михайло не міг уявити, що в цьому мавпоподібному карлику може жити посмішка. Усміх вмить змінив обличчя домового. Воно якось по-новому відкрилося, викликаючи вже не страх, а співчуття…

— Проходьте, — ласкаво запросив домовий, гостинно відчинивши двері на кухню. — Господиня зараз вийде.

Михайло зайшов у почорніле від диму, давно не білене приміщення і ніяково зупинився біля старомодного — теж чорного, як африканська ніч, кухонного шкафа.

— Хто це там до нас зайшов? — почувся дзвінкий, живий голос, і з бічних дверей вийшла жінка. У довгому, шовковому халаті, худа, середнього зросту, з папільотками, вся така рухлива — господиня належала до категорії людей, які у своєму житті зупиняються на певній часовій межі і залишаються далі незмінними до останньої судної хвилини. Подібним людям ніколи не потрапиш в роки. Побачивши Голуба, жінка радісно сплеснула руками і засокорила:

— Ах, це ви? Я вас так давно чекала. Знаєте, кімната пустує, пустує, а ви не з’являєтеся, не з’являєтеся…

Господиня говорила по-українськи, але з помітним угорським акцентом. Голуб придивився пильніше — на нього чекав новий сюрприз. Виявляється, він знав в обличчя цю жінку. Ось уже, здається, три роки, часто бачив її вранці і ввечері в центрі міста біля довідкової вітрини інформативної служби гідрометеобюро. Жінка зупинялася тут, уважно вивчала повідомлення, а потім щось старанно записувала у товстий зошит. Голуб якось уже запримітив, що вона приходила до вітрини вранці рівно о дев’ятій, а ввечері — о сьомій. По ній можна було звіряти годинник — взимку і влітку, за будь-якої погоди.

— Так ви здаєте кімнату? — спитав зніяковіло Голуб.

— Звичайно, звичайно, — проспівала господиня. — Атож, чого б вивішувала оголошення. Кімната пустує, багатьом тимчасово не влаштованим чоловікам нема де по-людськи й переночувати. Місто наше курортне, в готелях не розживешся. А я, будь ласка. Та й плати мені бозна-якої не треба.

— Я не надовго, — якийсь місяць-два, — почав виправдовуватись Голуб, гадаючи, що хандра у Наталі пройде швидко і через кілька днів вона прибіжить, слізно вимолюючи прощення. Проте, твердо вирішив, він на цей раз триматиме затяжну оборону. Нехай побігає, покрутиться і добре помізкує, як залишитися без чоловіка. Похникає, покусає лікті, швидко вивітряться їй з голови дорогі хутра, золото, імпортні плащі і модні туфлі.

— Мені все одно, — сказала байдуже господиня — живіть, скільки потрібно. Рік, два… До речі, звати мене Розалія. Розалія Людвігівна.

— Михайло, — простягнув руку Голуб.

— Ось і добре, познайомились. А тепер пішли, я покажу вашу кімнату.

Господиня провела Михайла у потемках довгим коридором і перед дерев’яними східцями на горище відчинила облізлі двері.

— Проходьте, — зайшла першою.

Голуб переступив через поріг, обдивився і перевів здивований погляд на Розалію Людвігівну.

— Ну, як вам, подобається? — запитала скоромовкою.

Михайло закліпав на господиню очима й знічено стенув плечима. Кімната була простора, проте стіни брудні, підлога струхлявіла, стеля заснована павутинням, застояне повітря давило на легені. До всього, коли не рахувати заіржавіле залізне ліжко, певне епохи австро-угорської монархії, трьохногий стіл-каліку, тут було зовсім пусто.

— Ну, квартира як квартира, — промимрив Голуб, — але де ж ті зручності, про які мовлено в оголошенні. Тут навіть світла немає, — показав на обірваний шнур, скручений черв’яком на стелі.

— Ах, дорогенький мій, — знову поспішливо заспівала господиня й взяла лагідно Михайла за руку. — Ви питаєте таке смішне — зручності. Ось дивіться, — показала через вікно на вуличний ліхтар. — Кожного вечора о дев’ятій годині він запалюється і світла цілком достатньо, повірте мені, аби поратись, а при біді навіть і книгу на підвіконні почитати. Далі — вода. Через вулицю стоїть колонка. Там вранці, доки нема черги, можна прекрасно помитися і заодно принести й мені води. Туалет, вибачаюся, на автобусній зупинці. Це ж зовсім недалеко — якихось півкілометра. А головне, у чому полягають всі зручності, — квартира майже в центрі міста. Ось так, молодий чоловіче! — сказала господиня й, з усього видно, залишилася вельми задоволена собою.

— Воно так, звичайно, центр є центром… Але в наш час, та й ще в місті, жити в таких умовах… Я знаю, що сказати? — белькотів Михайло.

— Ну що ж, я не нав’язуюсь вам. Це ваше право вибирати, — мовила розчаровано Розалія Людвігівна.

— Ні, ні, — запротестував руками Голуб. — Я не категорично проти. Але спробую, може, щось краще підшукати. А коли ні, обов’язково повернуся до вас, — сказав заспокійливо, аби якомога швидше відчепитись від господині й вийти на вулицю, на свіже повітря.

Тільки вийшли з кімнати, як в кінці коридорних потемків майнула приземкувата постать домового. Видно, він хотів, ховаючись від господині, тихцем чкурнути на горище. Однак, спійманий на гарячому, розгубився, ногою зачепив якусь залізяку і впав. З-під пахви домового випала пляшка плодоягідного міцного, ніжно прозвана в народі «бомбою», і лунко покотилася підлогою.

— Ой, матінко моя! — гаряче сплеснула руками господиня. — Він знову починає заливати горло із самого ранку. І де тільки встигає роздобувати цю погань, — підняла наполовину випиту пляшку. Домовий, потираючи набиту на чолі гулю, піднявся, відійшов у куток і винувато опустив голову.

— Вибачте, пані Розаліє, — мовив якось приречено. — Я спокутую вину — цілий день простою в кутку, тільки не нервуйте, це так шкодить вашому здоров’ю.

Незграбний, з потворною головою, обличчям, карлик у цю мить був настільки безпорадний і по-дитячому простодушний, що викликав у Михайла щире співчуття.

— Господь з тобою, — зітхнула господиня. — Раз завинив, то вже постій трохи в кутку, а коли будеш потрібен — покличу.

— Тільки ви, пані Розаліє, не баріться, — попросив жалісливо домовий. — Ноги крутить. Видно, погода зміниться.

— Ви уявити не можете, молодий чоловіче, до чого наш світ спростився і став прозаїчним, — сказала господиня, увійшовши на кухню. — В моєму дитинстві домові були огорнуті ореолом таємничості, опівнічного страху, загадковості. Вони жили у наших снах, кожної ночі спускалися з горищ і чатували до ранку біля ліжок. А зараз, подивіться, домові геть спилися. Вночі відсипаються, а вдень бормотуху дудлять.

— А звідкіля він у вас взявся? — спитав Михайло.

— Ей, ліпше не говорити, — махнула знервовано рукою господиня, — кілька років тому, тут, недалеко, знесли старезний особняк, де він і мешкав більше ста років на горищі. Почали зводити багатоповерховий будинок, а він припросився до мене. Я загалом не дуже поважаю нечисту силу, але цього пожаліла. Та й, зрештою, мати свого домового у наш невіруючий безбожний вік — це, погодьтеся, дуже спокусливо. А ви дуже спішите? — раптом різко спитала господиня.

— Вже пора, чекає робота, — глянув на годинник Голуб.

— Але навіть при всій поспішливості у вас, думаю, знайдеться п’ять хвилин. Хочу показати ще одну кімнату — повірте, не пожалієте.

При цьому господиня підійшла до внутрішньої стіни, застеленої шторами із старовинного, червоного бархату, розчинила їх і показала на голубі двері.

— Будь ласка, зайдіть на хвилиночку.

З якимось неприємним відчуттям, скоріше, острахом Михайло переступив за господинею поріг і зупинився. Він був знову вражений, але на цей раз — приємно.

Кімната була доволі простора. Вузька, високе вікно виводило в сад, звідки скрізь білосніжні занавіски текло м’яке зелене сяйво. Зліва, біля стіни, стояло старовинне дерев’яне ліжко, зроблене, видно, руками талановитого майстра із мореного дуба, і дбайливо застелене вовняним ліжником. У кутку, біля великої скляної шафи, всуціль закладеної книжками, стояла тумбочка. На майстерно вишитій салфетці лежав компас, пілотський шлем, планшет, заяложена карта і масивний морський бінокль. Посеред кімнати, здавалося, з-під землі здіймався важкий круглий стіл, застелений білою домотканою скатертиною. На ній стояла ваза із букетом дрібно-кучерявого червоного бузку і кругла, схожа на колбу, велика склянка, наповнена золотистим піском. Вся підлога була устелена дорогими килимами, а стіни дбайливо, зі смаком обвішані картинами — здебільшого портретами і пейзажами. З усього видно, роботи були написані талановитими руками. М’яке зеленувато-голубе сяйво ніжно лилося із саду в кімнату, і всі речі здавалися якимись нереальними, легкими і, бачилося, просвічуючись наскрізь, висять у повітрі.

Господиня, наче боячись потривожити зелений сон кімнати, обережно підійшла до столу, відсунула нечутно два стільці і запропонувала сісти.

— Ну, а як вам ця кімната? — спитала дзвінко, і її голос у цій на доторк відчутній тиші аж злякав.

Серед бедламу, який досі Михайлові довелось спостерігати в хаті, кімната нагадувала острівок умиротвореності, спокою і затишку серед розбурханої стихії. І він без усякого лукавства відповів:

— Ви знаєте, це як у казці із щасливим кінцем. Гарно тут у вас. Це, напевне, куток для дуже дорогих гостей.

Відповідь, видно, приємно вразила жінку. На її блідому, виснаженому безсонням чи хворобою обличчі спалахнув рум’янець, в очах засвітились іскорки, й господиня заспокійливо торкнулася Михайлової руки.

— Ах, любий ви мій, — мовила лагідно. — Всі мої дорогі давно уже на вічній гостині. Ось тільки їх відлуння залишилось зі мною, — обвела співчуваючим поглядом портрети молодих красунь — жінок, веселунів — кавалерів, задумані обличчя літніх чоловіків і дам.

Всі вони у цю мить, здавалося, насторожились на полотнах і чекали уважно, що повідає далі про кожного з них господиня. Навіть кольори на картинах — певне, від сонця, що пробившись крізь густі крони дерев, раптом сліпуче сяйнуло у кімнаті, — несподівано спалахнули якимось радісним блиском, свіжістю, і лиця дорогих жінці людей оживились бадьорістю.

— Це кімната мого чоловіка, — сказала господиня. — Він надзвичайно шанує чистоту і затишок. Йому їсти не подай, тільки аби вернувся з роботи в ідеально прибрану кімнату.

— А де ваш чоловік працює, коли не таємниця? — поцікавився Голуб.

Жінка сумовито усміхнулася, зітхнула втомлено, наче робота чоловіка була для неї непомірним тягарем, й мовила скоріше сама до себе:

— Він у мене льотчик. Довгий час пробув на пенсії. А потім раптом — й досі не прийду до тямки, що йому спало на гадку, — покинув мене й полетів… Вже пройшло чимало часу, а він і досі ще не повернувся з польоту. Напевне, в усьому моя вина. Я страшезно не люблю прибирати, а він дуже шанує чистоту і затишок… Все життя погрожував, що покине мене через безгосподарність. А я сміялась, бо знала, що чоловік мене до безтямки кохає і цього ніколи не вчинить. І, бачте, сталося. Але хіба моя вина у тому, що із дитинства мене ніхто не привчав до хатнього порядку? — спитала безпорадно жінка, шукаючи у співбесідника розради.

Потім встала, поправила на ліжку подушку, витерла рушником із підвіконня невидимий пил і, обернувшись до Михайла, весело сказала:

— Хочете, я вам розповім історію, в яку мало хто вірить? Але про те, що це було насправді, можу посвідчити якими завгодно документами і фотографіями.

При цих словах підійшла до шафи, відчинила нижню шухляду, витягла інкрустовану срібну шкатулку й поставила перед Голубом.

— Я народилась в одній із найбагатших родин Будапешта, — мовила притишено, чинно вмощуючись за столом. — Вся сім’я наша із древнього графського роду, а я вирішила стати актрисою. Ви не можете уявити, який переполох викликала моя неймовірна забаганка у титулованій родині. На той час, початок двадцятих років, актор вважався всього-на-всього клоуном, блазнем. Але я, наперекір усім забобонам, моралі, свому суспільному становищу, перемогла і стала-таки актрисою.

Останнє речення жінка вимовила рішуче, з неприхованою погордою, що вона таки принесла себе в жертву мистецтву, зуміла порвати з правічними законами роду, піднятися над ним духовно.

— Я грала у п’єсах Шекспіра, Мольєра, Шіллера, Чехова… Я кожного дня народжувалась, любила, страждала, вмирала, аби назавтра воскреснути знову. Я пережила сотні людських життів і доль. Ви уявити не можете, яке це велике таїнство — втілитися у чужу плоть і стати нею. І якщо я плакала, то справдішніми і чистими сльозами, і якщо любила… — тільки єдиний раз в житті так можуть кохати, коли страждала — такий біль зазнає лиш людина згорьована. Коли приходила вкрай знеможена зі сцени у свою акторську кімнатку, не могла туди увійти — від порога і аж до стелі все-все було викладено квітами. О боже! Мені здається, після того на землі не росло більше таких красивих і пахучих квітів.

Тут жінка на мить заплющила повіки, глибоко вдихнула повітря і вся просвітліла якимось бентежним щастям і натхненням. У цю хвилину, здавалося, вона знову, через пил давно зітлілих років, відчуває невмирущий запах букетів, дарованих шанувальниками її таланту. І цей запах був для неї не ефемерним, ілюзорним, а цілком реальним: він мав колір, своє обличчя, був відчутним навіть на дотик. Бачилося, кожна квітка знову розквітала в пам’яті жінки, розкривалася їй до останньої пелюстини, будячи такі прекрасні і водночас до сліз болючі і неповторні спомини.

Господиня неквапно провела долонею по очах, наче витираючи з них рештки тих спогадів, струснула головою і продовжила:

— І ось одного разу, увійшовши у свою кімнатку, я застала зовсім юного чоловіка із букетом польових ромашок. Пригадую, не так вразила поява незнайомця, як його букет. Мені дарували найвродливіші троянди, гвоздики, голландські гладіолуси… А тут — бідняцькі ромашки. Молодий чоловік назвав себе Імре… Добош Імре… Був одягнутий дуже скромно, але охайно, зі смаком. Про себе повідав, що він із сім’ї бідного ремісника, вчиться на льотчика і, в надії заробити якісь гроші, пише п’єси. Одну з них і приніс мені. П’єса називалась «За вікнами вічного смутку». Назва мене заінтригувала, і я того ж вечора прочитала, але твір був слабенький, ролі невиразні, сірі… Дуже вибачаючись, відмовила автору зіграти роль головної героїні — сентиментальної сільської дівчини, ошуканої підступним коханцем-городянином. До речі, подібних п’єс тоді ставилося у балаганчиках дуже багато, і вони мали успіх серед простих людей, а я грала на сцені одного із найзнаменитіших театрів Будапешта. На мій подив, автор зовсім не образився, а якось навіть зрадів. Зовсім безцеремонно освідчився мені в коханні і сказав, що це була єдина можливість зі мною познайомитися. Досі переді мною ставали на коліна графи, барони, високі військові чини, благали моєї руки і я це сприймала за належне, зовсім не дивуючись. А тут убогий юнак, значно молодший за мене, пропонує свою любов. Повірте, я вперше у житті розгубилась і не знала, як себе повести. Мені і в думку не могло прийти, що бідний хлопчина наважиться на такий рішучий, сказала б, самовпевнений, навіть нахабний крок.

Згадуючи той випадок, господиня розводила руками, артистично жестикулювала, по-новому переживаючи свою давню розгубленість. Вона так щиросердно обурювалась, наче це відбувалось не півстоліття тому, а всього-на-всього півгодини назад.

— І що ви думаєте, молодий чоловіче? — сказала раптом з невимовною радістю. — Через рік ми побралися… Ви чуєте, ми побралися!

На останньому слові вона ніби видихнула із себе весь торжествуючий запал і враз умовкла. Підсунула до себе склянку із піском, зачерпнула його пучками пальців і довго дивилася, як дрібненькі піщинки, мерехтячи якимись зміїними жовто-голубими кольорами поволі осипаються в посудину.

— Я ні за чим не жалію, — сказала зі смутком, і дзвінкі переливи в її голосі одразу згасли. — Я не жалію, хоча нам неймовірно тяжко велося. Чоловік був комуністом, і можете здогадатися, що моя театральна кар’єра незабаром закінчилася. Я втратила велику сцену. Це треба тільки збагнути, що довелось мені пережити, якщо в театрі був весь смисл мого буття. Мені кожної ночі снилось, що я граю на сцені, а коли прокидалась, не могла заспокоїтись від плачу. А потім, у тридцять сьомому, ми таємно подались в Іспанію захищати республіку. Чоловік у небі, а я медсестрою. Ви чули про Гвадалахару? Це добре, що знаєте… Мій чоловік за два дні там збив трьох німецьких асів. Він був справжнім небесним майстром. Коли республіка впала, ми опинились в Тунісі, на самому його краєчку — у Форт-Сені. На превелике щастя, тут, у бога на задвірках, французька поштова авіакомпанія тримала своє відділення, і чоловікові вдалося під чужим паспортом влаштуватись льотчиком. Відірвані від своєї землі, закинуті на край світу у німі піски пустелі, перебиваючись із хліба на воду, ми жили, як тоді розуміли, вкрай гірко. Чоловік інколи тижнями не повертався із польоту і я кожного ранку, як божевільна, бігла на метеостанцію і сумлінно переписувала прогноз погоди. Ця звичка залишилась в мене на все життя.

Господиня нагнулася, відчинила тумбочку і, показавши на рівненький стос товстелезних зшитків, гордо сказала:

— Ось тут зібрані прогнози погоди за десятки років з багатьох держав світу, де нам потім доводилось бувати… Але я не закінчила, вибачаюся, про Форт-Сен. Так ось, коли чоловік довго не повертався, я виходила далеко за поселення, лягала горілиць між мертві піски і, дивлячись у розпечене аж до сивини небо, чекала його. В такі миті мені здавалося, що немає страшнішої муки у житті, аніж покара німими пісками. Мабуть, ніде у світі людина не відчуває себе більш одиноко і відчаєно, як у полоні мертвих пісків. Серед них ти просто перестаєш відчувати себе людиною. Вони, як злі духи, невідступно і водночас незримо ідуть за тобою, заповнюють душу, по вінця насипаються у серце, і в одну мить відчуваєш, що ти і сам уже піщинка, яка ще жевріє, щось мислить, але пройде небагато часу — зітліє, померкне, віддавшись на волю пекельним вітрам пустелі. Але минав час, і чоловік повертався з польоту. Ми наймали арабів, сідлали верблюдів і йшли на день-два відпочивати в оазиси.

Господиня встала із-за столу, вийняла із шафи альбом, оправлений телячою шкірою, добула кілька фотографій і простягнула Голубові.

Давні, пожовклі од часу знімки ошелешили Михайла. На кожному з них, в гурті арабів, стояв на фоні оазису симпатичний молодий європеєць з невеличкими вусами у пробковому шлемі, вишуканому костюмі, а верхи на верблюді, у легкому білому платті, у захисній широкополій шляпі, сиділа зовсім юна дівчина. Її незвичайна краса, не дивлячись, що знімки були потерті, вразила Голуба. Поглядом прикипів до фотографій і не міг відвести очей. Михайло ще не зустрічав у житті, аби природа виявилась настільки досконалою в образі людини. Все ще не отямившись, він безпорадно глянув на жінку, намагаючись знайти в її обличчі бодай відлуння цієї красуні. Ледь видимі риси — контури обличчя, ніс, чоло — все-таки збереглися, але вони були настільки хиткими, невиразними, як відбиток прадревнього листочка у скам’янілій породі. Це був, власне, вже тільки вигаслий попіл від величезного багаття, біля якого колись було так тепло, весело і радісно.

— Це ви? — спитав обережно Голуб.

— Впізнали? — аж просяяла господиня. — Звичайно, це я. Кому ж іще бути, окрім мене? — Підняла гордо голову. — А це пісок, який я, сама не відаючи чому, коли покидали Форт-Сен, набрала повний шкіряний мішечок і возила потім із собою по всій Америці, доки чоловік воював проти швабів. А потім, після війни, коли уже переїхали сюди, пересипала його у колбу і він зі мною, як спомин про щасливі райські дні.

— Але ж ви щойно говорили, якими страшними муками видавалися для вас тоді піски, — з ледь помітною іронією підкинув Голуб.

— Про що говорити, молодий чоловіче, — сумовито посміхнулась господиня. — Тільки у моєму віці можна судити, наскільки життя інколи буває жорстоким. І ця несправедливість, мабуть, полягає в тому, що людина ніколи не знає про те, коли вона буває щасливою. Потрібно чимало часу, аби на відстані років ми раптом збагнули, що в такий то й такий момент, коли й не помислювали про це, були найщасливішими на світі. Так сталося, як бачите, й зі мною. Ніколи й на гадку б не спало, що в той час, коли одинока, серед безмежних пісків, під розпеченим небом виглядала із польоту свого чоловіка, я була найщасливішою у світі. А знаєте чому?

— Не здогадуюсь, — стенув плечима Голуб.

— Бо я любила, вірила і мені було на кого чекати. А потім попереду було ще велике життя. І ми обоє з чоловіком у ньому — були такими молодими і красивими.

Останнє речення жінка вимовила майже пошепки, але з якимось блаженством, наче звірила співрозмовнику велику таємницю: вони були з чоловіком обоє молодими і красивими. Знову гордо підняла голову і повторила вже голосніше:

— Ми обоє з чоловіком були такими молодими і красивими, що тяжко повірити, а попереду нас ще чекало велике життя.

І очі жінки зблиснули невимовним щастям, наче цю земну утіху і блаженство — бути молодими і красивими — було суджено спізнати у житті тільки їм удвох з чоловіком.

— І я тільки зараз збагнула, що в тодішньому житті все було красиве, навіть біль, горе і біда, — мовила вона якось покірно, ніби змирившись з тим, що за житейські радощі їй треба ось тепер розплачуватися старістю. — Мені здається, що таких добрих, лагідних і квітучих пісків, як тоді, коли їх проклинала, не було і більше вже не буде на нашій землі.

Жінка знову зачерпнула жменьку піску, піднесла долоню до вуст і, заплющивши очі, глибоко вдихнула.

— О господи, як він пахне, як він пахне любов’ю, ніжністю і всіма таїнствами прекрасного життя, цей мертвий пісок! — простогнала вона. — Ви спробуйте, — підсунула склянку.

Голуб розгублено нагнувся над посудиною, втягнув у себе повітря, але, окрім якоїсь безбарвної сухості, нічого не відчув.

— Правда, як він пахне цей пустельний пісок! — сказала жінка й сама ж стверджуюче кивнула головою.

— Звичайно, прекрасно пахне цей пісок, — нещиро мовив Михайло. — Я ще в житті такого чудового запаху не чув.

— Ви знаєте, — витираючи руки, сказала господиня. — Мені щоночі сниться пустеля і що я чекаю в пісках на свого чоловіка. А вони, ці піски, знімаються довкола велетенськими сяючими колонами і сплітаються у небесах наді мною квітучими арками. Ах, якби хоча б на секунду побачили у моєму сні, яке це казкове видовище, назавжди б запам’ятали! Півжиття уже сняться і йдуть ці благодатні квітучі піски за мною. І ролі ще сняться. Ті ролі, які мені не суджено було зіграти…

Тут вона мигцем глянула на годинник і оторопіла.

— Ой, що це таке! — сплеснула перелякано руками. — Уже скоро дев’ята година, а я ще вдома. Мені ж прогноз погоди треба записати на сьогодні, — пояснила, метушливо спроводжаючи Голуба з кімнати.

— Мені конче треба знати, чи льотним буде нині небо. Хоча й покинув мене чоловік, але повинен колись повернутися з польоту. І нікуди не дінеться, бо кохає мене безтямно. Хіба я не правду говорю?

— Звичайно, звичайно, — промимрив Голуб, примірюючись, котрі двері ведуть у коридор.

— Карло! Чуєш, Карло! — крикнула господиня. — Іди сюди і проведи чоловіка.

У кімнату із глибини будинку увійшов перевальцем домовий і похнюплено зупинився на порозі.

— А ви коли будете мати вільну часинку, заходьте, — сказала ласкаво господиня. — Дуже приємно було познайомитись із таким культурним і ввічливим чоловіком.

На дворі домовий, ніяково мнучись, спитав:

— У вас є два карбованці?

— Здається, мають бути, — засунув руку в кишеню Михайло.

— Коли ласка ваша, дайте мені на пляшку вина і я щось розкажу.

Михайло відлічив два карбованці і простягнув карликові. Домовий уважно обдивився гроші і засунув за пояс.

— Ви не вірте господині, — мовив простодушно. — Ніякої квартири вона не здає. Баба часом розсудку лишається від самотності. У неї тут нікого нема. І ось, щоб когось заманити до хати і виговоритись, пише оголошення. Люди приходять, вона кожному розповість про своє життя, виговориться і на деякий час заспокоюється.

— Господиня зовсім молодо виглядає, про яку старість тоді мова? — спитав здивовано Голуб.

Домовий усміхнувся й сказав:

— Хочете вірте, хочете — ні, але моїй господині уже вісімдесят років.

Михайло, не вірячи, дивився на карлика.

— Так, так. Вісімдесят років… Це рідкісний випадок. Але, як бачите, вона постійно живе своєю молодістю і час пощадив її.

— Ну, а ви, хто ж ви такий? — спитав Голуб.

— Ніякий я не домовий, — відповів незворушно карлик. — Я брат її чоловіка. В дитинстві переніс тяжку хворобу і більше не зміг рости. А домового господиня собі видумала і охрестила ним мене.

— А чоловік, брат ваш, справді покинув її, полетів і досі не повертається? — допитувався Михайло.

— Е-е-е, — махнув рукою карлик, — слухайте її. Брат кілька років тому помер…

— Отже, все те, що розповідала — і про артистку, і про Іспанію, і про Туніс — це, м’яко кажучи, брехня? — спитав Голуб.

— Ні, то все правда, — сказав карлик. — Істинна правда, не сумнівайтесь. Вони прожили з братом тяжке, велике і славне життя. Вигадка тільки про квартиру, про мене і брата — кімната не здається, я не домовий, і брат мій уже ніколи не повернеться із свого вічного польоту.

Глибоко вражений, Голуб вийшов на вулицю. Хмари, що досі нерухомо й тяжко стигли над містом, раптом, прорвавши невидиму небесну греблю, завертілись шаленими колесами й ринулись вперед. З кожною хвилиною ставало паркіше, повітря стискувалося, в’язло, наче зверху давило гігантським пресом. Та враз попереду сплеснула блискавка, відтак сухо гуркотнуло, і Михайло побачив, як з тамтого кінця вулиці йому назустріч біжить дощ. Він був веселим і рясним, цей травневий дощ. Голуб не з вельми великою радістю чекав на нього, адже він був всього в одній сорочці, легких вельветових туфлях, без зонтика. Але раптом він згадав слова жінки: «Ми обоє з чоловіком були такими молодими і красивими, що тяжко повірити, а попереду нас чекало велике життя». І тоді подумалось: «Ясним вогнем хай горять ці житейські неув’язки. Все минеться, все пройде… І, може, через багато-багато років я згадаю сьогоднішній ранок, і хто зна, чи не збагну: цей дощ був найлюдянішим, найсвітлішим у моєму житті».

І Михайло, підхопивши валізу, легкою ходою рушив вперед назустріч благодатному травневому дощу.