До першого тому вибраних творів українського радянського письменника, лауреата Республіканської літературної премії ім. Л. Українки ввійшли повісті про любов до Батьківщини, про мужність і безсмертний подвиг підлітків, які поряд з дорослими героїчно захищали Севастополь від навали гітлерівських загарбників.
©
Пригадую, як з'явилась друком у журналі «Україна» № 5 за 1945 рік «Повість про боцмана Смолу» Дмитра Ткача. Тепер, коли оповідання вже багато разів перевидавалося, мені приємно згадати, що в літературу воно пішло через мої руки. Добре пам'ятаю невеличкі, ощадно списані з обох боків аркушики паперу, ніде не зазначено навіть прізвища автора, лише звичайний підпис у кінці супровідного листа, зворотна адреса. Свій рукопис Д. Ткач надіслав мені у зруйнований після окупації Київ, можливо, тільки для того, щоб застрахувати його від різних випадковостей: адже війна ще тривала, і військовий корабель «Шторм» (не раз обстрілюваний і торпедований), на якому служив автор, кожної хвилини міг бути посланий на бойову операцію…
Оповідання захопило мене свіжістю матеріалу, якоюсь прозорістю форми, чистотою правди. У ньому дихало справжнє море, ніби лунав голос боцмана Смоли: «Краще, краще порайтесь, кноп фалрепний!», хлюпала штормова хвиля, коли моряки брали на буксир пошкоджений ворогом підводний човен. Кому показати рукопис? Хто поставиться до нього найбільш уважно? Ясно — Юрій Корнійович Смолич! Іду в редакцію «України», де Смолич працював тоді відповідальним редактором, розповідаю про автора, наважуюсь висловити й власну оцінку твору, і десь через місяць-півтора «Повість про боцмана Смолу» побачила світ.
Багато зробив для популяризації «Боцмана Смоли» своїм могутнім талантом народний артист Радянського Союзу Юрій Васильович Шумський. Українське радіо не раз передавало в його неповторному (хто не знає Шумського!) виконанні уривки з оповідання Д. Ткача. Якось у розмові зі мною (ми з Шумським були добре знайомі по спільній роботі в роки війни на радіостанції імені Т. Г. Шевченка в Саратові) Юрій Васильович висловив бажання особисто познайомитися з автором. Невдовзі Дмитро Ткач уперше після демобілізації приїхав до Києва, і я влаштував їхнє побачення. Шумського ми застали вдома, але він був зайнятий: позував скульпторові, який ліпив з нього погруддя. Однак це не завадило нашій розмові. Скульптор робив своє, а господар, ніби забувши про його присутність, всією увагою був з гостями. Пам'ятаю, скільки добрих слів висловив тоді знаменитий актор Д. Ткачу! Хвалив діалог, радив спробувати написати щось для сцени.
Ось так, заручившись батьківським благословенням двох видатних діячів української культури, і вступив на літературну ниву вчорашній моряк Чорноморського військового флоту Дмитро Ткач. Втім, була ще одна зустріч, котра на все життя залишила в свідомості глибокий слід. Тільки сталася вона далеко раніше, в Харкові, в тодішній столиці Радянської України.
У 1924 році Дмитро Ткач після недовгого періоду безпритульництва прибився до села Мачухи, що неподалік від Полтави, й деякий час жив у свого дядька Якова Панасовича Ткача, людини освіченої, сільського вчителя, який кохався в художній літературі. Дядько дружив з своїм земляком, письменником Григорієм Епіком, вони часто бували один в одного, і малий школярик Дмитро не раз чув, як Григорій Епік, завітавши до них у гості, довгими вечорами читав дядькові свої щойно написані червоні колядки. Можливо, саме ті читання, а також знайомство з творчістю улюбленого письменника Джека Лондона й пробудили в хлопця потяг до літератури. Невдовзі учень п'ятого класу Д. Ткач тут же, в селі Мачухи, написав своє перше оповідання на актуальну в ті роки тему — про вуркаганів. Життя цих знедолених дітей він знав добре, з власного досвіду.
Дядькові оповідання сподобалось, і він подався з племінником до Харкова, куди на той час уже переїхав Григорій Епік, щоб показати твір письменникові. Вдома Епіка не застали — він був у від'їзді. Зупинились на подвір'ї засмучені, не знаючи, що далі робити, коли це до них підійшов якийсь огрядний чоловік у майці, один з тих, що грали неподалік у волейбол, і чемно запитав, кого їм треба.
— Ось мій племінник написав оповідання, — відповів дядько, показуючи згорнутий дудочкою зошит, — хотіли почитати Григорію Епіку, але в Харкові його немає.
Чоловік зацікавився.
— Я теж письменник, звати мене Іван Сенченко. Якщо не заперечуєте, оповідання можу прочитати я.
Дядько і племінник радо пристали на це. Сенченко запросив їх до себе в квартиру і, сівши за письмовий стіл, одразу поринув у читання, а гості мовчки оглядали обстановку домашнього кабінету, барвистий килим на стіні, мисливську рушницю і шаблю часів громадянської війни, що висіли на гвіздку. Сенченко щось відмічав у тексті олівцем, кілька разів кинув невиразне «гм». Потім довго розмовляв з юним автором, особливо цікавився його мандрами в товаристві вуркаганів, а закінчив розмову приблизно так:
— Із тебе вийде письменник, я певен, В оповіданні є гарні описи зовнішності персонажів, багато руху, намічено сюжетну лінію. Але поки що старайся добре вчитись, більше читай художньої літератури. Це зараз для тебе найголовніше.
Відтоді минуло понад двадцять років, закінчилась Велика Вітчизняна війна. Прибувши до Києва, Дмитро Ткач у першу чергу завітав до редакції журналу «Україна», приніс новий матеріал — новелу «П'ять миль», і за секретарським столом раптом побачив людину, яка здалась йому дуже знайомою. Це був Іван Юхимович Сенченко.
Після того, як працівники редакції гуртом прочитали новелу й одностайно похвалили її, щасливий Дмитро Ткач звернувся до Сенченка:
— Іване Юхимовичу, а чи пригадуєте, ви, як колись до вас приходив хлопчик з оповіданням про безпритульних і ви консультували його? Це було влітку двадцять п'ятого року, в Харкові.
Сенченко подивився вражено.
— Так, так, пригадую. Навіть пам'ятаю зміст оповідання. Але невже то були ви, Дмитре Васильовичу?
— Я…
Друкуватися Д. Ткач почав рано, ще в тридцятих роках (у донецькому журналі «Забой» та криворізькій газеті «Червоний гірник»), однак то були перші спроби пера, хоч і досить пристойні. Динамічний сюжет, активні, схильні більш до дії, а не до безплідних розмірковувань характери, економна пружна фраза — такі прикметні риси виявлялися в ранніх оповіданнях письменника, риси, які потім не зникли, бо на них лежала печать особи самого автора, а, розвиваючись і поглиблюючись, стали визначальними у всій його творчості.
У 1948 році майже одночасно виходять дві книжки Д. Ткача: «Моряки» і «Плем'я дужих» (перша частина роману). Тепер він працює плідно, упевненіше. З'являються романи «Крута хвиля», «Арена», повість «Чергове завдання», книжки для дітей: «Гриць хоче стати моряком», «Хлопчик з берега», «Небезпечна зона» та інші.
Дмитро Ткач володіє різностороннім талантом оповідача. Його твори іноді такі не схожі один на одного, ніби писали їх різні люди. Письменникові дається нищівна сатира («Татко й дитятко»), жанр героїчного оповідання, часом близького до легенди («П'ять миль», «Комендант моря»), ліричні етюди («Біла лілея»), а також звичайні побутові й виробничі сцени, з яких, власне, й зіткано такі речі, як «Плем'я дужих», «Арена».
Читачі завжди цікавляться тим, що спонукало письменника взятися за перо. Це питання Д. Ткач висвітлив в одному з листів до автора передмови. Він зазначив: «Копи мене запитують: «Звідки у вас почалося письменство?», я відповідаю: «Від Джека Лондона». Так воно й було. Після «Мартіна їдена» я зрозумів, що мені треба писати. Та хіба тільки це? А його північні оповідання! А весь він — сильний і героїчний!»
Особисте життя автора, його людська індивідуальність. Чи не в цьому ключ до розуміння творчості кожного митця, її стильових особливостей, критеріїв авторської оцінки позитивних і негативних персонажів? Тож окреслю головні віхи біографії Д. Ткача, наведу деякі епізоди з неї, епізоди такі яскраві, що вони самі по собі можуть сприйматися, як новели.
Дмитро Васильович Ткач народився 11 вересня 1912 року в місті Орлику Полтавської області в родині столяра. Після закінчення семирічки працював на Дружківському заводі (Донбас) пресувальником, потім літпрацівником заводської багатотиражки. У 1932 році за відрядженням комсомолу вчився на курсах працівників, преси при ЦК КП(б)У в Харкові. По закінченні курсів працював у редакції криворізької міської газети «Червоний гірник», служив у Військово-Морському Флоті, після служби знову повернувся до редакції і навчався у Криворізькому вчительському інституті.
З перших і до останніх днів Великої Вітчизняної війни був на фронті, брав участь у боях на суші й на морі. За виконання бойових завдань нагороджений орденами Вітчизняної війни II ступеня та Червоної Зірки, медалями «За відвагу», «За оборону Кавказу» і «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.».
Щоб юні читачі уявили Дмитра Ткача на фронті, розповім про подвиг, за який він одержав одну з своїх нагород.
Корабель «Шторм», на якому відділенням радистів командував старшина 1-ї статті Д. Ткач, повертався з бойового завдання. Коли почало світати, радянських моряків атакували ворожі торпедні катери, відкрили вогонь з крупнокаліберних кулеметів.
Дмитро Ткач саме стояв у центральній радіорубці і спостерігав, як вахтовий радист приймає шифровку. Зненацька кулемет ударив по рубці, розбив ілюмінатор, поранивши радиста, і в цю мить Ткач побачив, що радіоапаратура завмерла, всі стрілки передавача й приймача зупинились на нулю.
Вискочивши з радіорубки, одразу помітив, що вершечок щогли відтято кулями, як ножем, а один кінець радіоантени лежить на палубі. Довго роздумувати не було часу, кораблеві загрожувала смертельна небезпека. Схопив кінець антени й подерся на щоглу. Трасуючі кулі — червоні, жовті, зелені — весь час супроводжували його, фашисти зрозуміли, що сталося, і намагались будь-що збити радиста. Та ось кінець антени закріплено, і Дмитро Ткач шугонув донизу.
Радіоапаратура запрацювала. Командир корабля наказав викликати по радіо літаки. Невдовзі прилетіли два наші штурмовики й допомогли розвіяти ворожу навалу.
Цей епізод письменник використав у повісті «Спокійне море».
А ось іще один випадок з війни. Він такий незвичайний, що можна подумати, наче це витвір фантазії а не реальний факт.
Сторожовий корабель «Шторм» супроводжував транспорта до лінії вогню. Нерідко його прикривали літаки з повітря. Менший брат Д. Ткача, Олександр, був льотчиком, але вони нічого не знали один про одного. «Я тільки знав, — читаємо у новелі «Мій брат», — що він десь ширяє в небі на літаку, сам я не розлучався з морем і кораблем. А море, як і небо, — безмежне: піди пошукай».
Цього разу на морі і в повітрі було спокійно, та раптом почулось у навушниках:
— Гей матрос! Що ти там робиш? — хтось питав з літака.
— Сиджу на вахті, — відповів йому Ткач. — Німців поки що не чути, то скучаю.
— А хочеш, я заспіваю тобі, щоб не скучав?
— Давай, послухаю.
І льотчик заспівав популярну пісеньку з фільму «Діти капітана Гранта». Чим далі Ткач вслухався в той голос, тим більше переконувався: він!.. Щосили гукнув:
— Шура, це ти?
Пісенька обірвалася, почулось у відповідь:
— Митя?!
Виявляється, брати разом вели транспорт до лінії вогню: один — з повітря, другий — з моря. Пізніше, уже наприкінці війни, Олександр загине в повітряному бою, захищаючи Мурманськ від нальоту фашистської авіації. Так їм і не судилось побачитися…
З цього факту й народилась новела «Мій брат».
Після війни Д. Ткач працював у редакціях газет «Червоний гірник» (Кривий Ріг), «Зоря» (Дніпропетровськ), заступником редактора журналу «Дніпро» та головним редактором видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь», директором видавництва дитячої літератури «Веселка». Зараз перебуває на творчій роботі.
Давно відгриміли запеклі битви на фронтах Великої Вітчизняної, а колишні моряки-чорноморці, — і ті, що знали Дмитра Ткача особисто, і ті, що знають його як письменника, — надсилають відгуки на книжки свого побратима по зброї, допомагають уточнити якісь події, підказують нові теми.
Не забув Д. Ткача і колишній командир корабля «Шторм» віце-адмірал Петро Васильович Уваров. У його книзі мемуарів «На ходовому містку» є такий епізод:
«А вітер дужчає. Усі, хто був на містку, одягають шкіряні реглани. Коли б вестовий вітер не нагнав тягунів. А тут ще й радіограма з штормовим попередженням: «У найближчі 4 години очікується посилення шквалистого вітру від весту до 6–7 балів».
Приносить її на місток командир відділення радистів старшина 1-ї статті Дмитро Ткач, сам спортивної комплекції, завжди чисто поголений і охайно одягнений. Від усієї його постаті так і віє енергією та здоров'ям.
Це він під час рейдових дій «Шторму» на аеродроми Анапи виліз на щоглу, коли осколком перебило антену, і під ворожим обстрілом відновив зв'язок.
А найбільше викликало повагу команди те, що Дмитро Ткач пробував писати морські оповідання і повісті. Це захоплення і визначило дальшу долю Дмитра Ткача: після війни Дмитро Васильович випустив дві перші книги «Моряки» та «Плем'я дужих», став письменником. Тепер він живе і працює в Києві, в його творчому активі близько двадцяти прозових книжок, більшість яких присвячено морю і морякам»[1].
Тема Великої Вітчизняної війни не втратила своєї актуальності в радянській літературі, провідною лишається вона і в творчості Д. Ткача. Після роману «Плем'я дужих», присвяченого відбудові Кривбасу, письменник одну за одною створює повісті для дітей «Єсть, стояти на смерть!», «Генуезька вежа», «Чорне сальто», ряд оповідань, у яких показав безприкладний ратний подвиг наших людей на війні, героїзм народу, що піднявся на боротьбу проти ненависного фашизму.
Через усю повість «Єсть, стояти на смерть!» проходить образ полум'яного патріота, піонера з українського міста Чернівців Валерія Волкова, який разом з бійцями 7-ї бригади морської піхоти боронив Севастополь від гітлерівської навали. У військову частину його привели з ворожого тилу наші розвідники Іліта Даурова та Ібрагім Ібрагімов. Комісар бригади Микола Єхлаков не дозволив хлопцеві залишитись на передовій, відіслав до школи, що містилась у штольні, але пізніше, коли обстановка ускладнилась і учнів мали евакуювати на схід, Валерик таки залишився в лавах оборонців. Залишився, щоб помститися (і помстився!) за свого батька, розстріляного гітлерівцями, за вчительку Клавдію Василівну, яка загинула під час нальоту ворожої авіації на обложений Севастополь.
Письменник показує, що подвиг — це не раптовий, тим більш не випадковий спалах мужності в людини, до нього веде тривала, зовні непомітна підготовка. Коли Валерик ходив з татарчуком Мамедом по хатах Нижнього Чургуна, покинутих мешканцями, і той спробував привласнити чийсь годинник, Валерик рішуче заборонив це робити. Він сказав: «Ти ж чужу хату грабуєш». Валерій Волков ріс дисциплінованим, чуйним хлопчиком, він завжди був готовий допомогти іншому. Такий хлопчик не міг не піти на подвиг в ім'я добра.
Батьківською увагою оточили дорослі юного бійця, оберігали його, як могли, перший кухлик води або зайвий шматок хліба давали йому, любовно називали севастопольським Гаврошем. І те, що сталося потім, глибоко потрясло всіх.
«Останнє, що промайнуло в його свідомості, то було обличчя Іліти Даурової, його Діки, його друга і матері… Вона нахилилась над ним, стоячи на колінах, обхопила руками, притиснула до себе й розпачливо та незв'язно викрикувала:
— Валерику!.. Вовчику!.. Ти чуєш мене? Глянь, он горять танки!.. Це я, Діка, Іліта! Ти чуєш мене?..»
Плаваючи на кораблі «Шторм», Д. Ткач не раз бував у Севастополі в ті місяці героїчної оборони міста, і це дало йому змогу намалювати картини, в які віриш.
«По бухті снували невеличкі судна, кудись щось перевозили, стогнучи від натуги моторами та лишаючи за собою збурунену воду з плямами мазуту і бензину… Багато катерів, буксирів, моторних човнів лежало боком на березі бухти з перебитими щоглами, з рваними дірками п бортах. Сіра, холодна хвиля лизала їхні мертві, заіржавілі тіла, і дивитися на них було сумно».
Повість «Єсть, стояти на смерть!» вражає тим, що її персонажі не вигадані, їх названо справжніми іменами. Колишній командир роти 7-ї бригади морської піхоти Микола Іванович Хомченко, теж діючий персонаж твору, в листі до письменника описує свою зустріч з Єхлаковим (у повоєнні роки той працював екскурсоводом Севастопольського екскурсбюро):
«При виході з панорами Єхлаков оглянувся, побачив мене і, накульгуючи, поспішив навстріч. Я кинувся до нього, мов до рідного батька. Ми обнімались, цілувались і плакали і ні на кого не звертали уваги. Так я зустрівся з моїм комісаром бригади Миколою Євдокимовичем Єхлаковим. Він мене нікуди не відпустив. У нього були екскурсанти — діти з Єнакієвого, Єхлаков пояснив піонерам, хто я, і ми прибули на Сапун-гору, на те місце, де під моїм командуванням 5 батальйон 7-ї бригади морської піхоти захищав Сапун-гору до 30 червня 1942 року до останнього патрона, до останнього матроса».
І далі:
«Валерика (ми його називали Валькою) я добре знав… про нього ви написали правильно, він був сміливий і рішучий хлопчина».
Д. Ткач листується також з колишньою розвідницею 7-ї бригади морської піхоти, славною дочкою осетинського народу Ілітою Дауровою. Про неї пише Хомченко: «Таких, як Даурова, забувати не можна».
Темі війни, зокрема участі дітей у всенародній боротьбі проти гітлерівських загарбників, присвячено і другу повість Д. Ткача «Генуезька вежа». На скелі у старовинній башті-фортеці засіли четверо сміливців — учитель місцевої школи та його сини, найменшому з яких було тільки дванадцять років. Довгий час вони витримували нерівний, але успішний бій з ворогом: нищили гранатами фашистські катери, розстрілювали з кулеметів живу силу противника. Повість звучить, мов легенда. Уже після того, як славні оборонці один за одним полягли смертю хоробрих і гітлерівські вояки нарешті видобулись на схил гори… вежа заговорила знову.
«Велетенська штормова хвиля вогню вдарила ворогам у груди. Здавалося, всі громи неба розкололись над їхніми головами. Вежа косила гітлерівців густою зливою куль, знищувала їх гранатами.
Приголомшені, засліплені, охоплені панічним жахом, фашисти покотилися з гори, залишаючи убитих і поранених.
А вежа стріляла й стріляла…»
Такий фінал повісті.
Герої сильні тим, — стверджує своїми творами Дмитро Ткач, — що їх підтримують інші люди, люди з народу. Такими помічниками у повісті «Єсть, стояти на смерть!» були проста радянська жінка Марія Іванівна, яка дала притулок Валерикові та його батькові, безіменна бабуся з севастопольської околиці, що, ризикуючи життям, носила воду для бійців нашої оборони, трудящі Севастополя, котрі виготовляли й ремонтували бойову техніку в підземних майстернях, а напередодні Першотравня послали своїх представників, з подарунками славним захисникам рідного міста. З-поміж тих подарунків була й свіжа вода в діжечках, а також барвиста хусточка з вигаптованою адресою: «Найхоробрішому захисникові Севастополя»; за згодою всіх присутніх її вручили Валерію Волкову. Такими помічниками героїв повісті «Генуезька вежа» виступають грек-кримчанин Мікос Фасулаті та його син Костас, які передали на скелю воду й продукти, інші рибалки селища. Лише після того, як гітлерівцям вдалося ізолювати гарнізон вежі від місцевого населення, позбавити його будь-якої підтримки ззовні, героїчні оборонці зазнали поразки. Так втрачав свою силу й міфічний Антей, коли його відривали од землі.
Повісті «Єсть, стояти на смерть!» і «Генуезька вежа» з повним правом можуть бути віднесені до кращих творів української літератури про Вітчизняну війну, написаних для дітей.
Широке визнання читачів здобула також мала проза Дмитра Ткача: оповідання «П'ять миль», «Комендант моря», «Повість про боцмана Смолу», «Мій брат», «Реквієм», «Урожай», «Біла лілея» тощо. У Німецькій Демократичній Республіці вийшла антологія українського радянського дитячого оповідання «Осине дерево», про яку перекладач і упорядник її, відомий німецький письменник Гюнтер Штайн, зокрема сказав, що тут «німецькі діти змогли прочитати такі блискучі твори малої прози, як «Пилипко» А. Головка, «На чужину» С. Васильченка, «Торт» І. Микитенка, «Дорога за хмари» О. Гончара, «П'ять миль» Д. Ткача та інші»[2].
Твори Дмитра Ткача, його повісті виходили також у Болгарії, Польщі, Чехословаччині, Канаді.
«Хіба є межа людському прагненню, людським можливостям? Якщо м'язи відмовляються працювати, то є мозок, є воля, яка навіть фізично безсильну людину робить велетнем», — стверджує автор в оповіданні «П'ять миль».
Після того, як ворожі торпедні катери потопили радянський сейнер, сигнальник Володимир Гейко доклав неймовірних зусиль, щоб допливти до берега, при цьому ще й допоміг врятуватися старому мічману Безбородькові, боцману потонулого судна. Він сказав: «Не дрейф, мічман! Удвох допливемо. Ну, держись за мене, клади руку на плече… Ось так…»
І сталося дивовижне. Відповідальність за порятунок іншого, яку Гейко з доброї волі взяв на себе, подесятерила сили самого рятівника, допомогла йому витримати двобій з такою грізною, невмолимою стихією, як море. В оповіданні так і сказано: «Коли б він відчув, що його плече звільнилося від тягаря, що мічмана більше немає біля нього, сила волі, певне, зрадила б йому і він пішов би на дно».
«П'ять миль» — це гімн високому благородству радянського воїна, ствердження всемогутності людського духу, що зневажає навіть деморалізуючий подих смерті, утвердження невичерпності можливостей людини у подоланні перешкод, натхненний гімн мужності, волі до перемоги.
Відособлено стоять у творчості письменника уже згаданий роман «Арена» і повість для дітей «Чорне сальто». Вони — про артистів цирку. Чи не випадково звернувся автор до цієї теми? Ні, не випадково. Захоплення цирком прийшло до письменника ще в юності, коли, навчаючись у школі, він займався гімнастикою, а ставши робітником Дружківського заводу, брав участь в акробатичному гуртку.
Перед тим, як приступити до написання роману «Арена», Д. Ткач подорожував кілька місяців з цирковою групою. Знань і вражень, винесених з дитинства, виявилося замало. Ця мандрівка подарувала йому знайомство з професіональним акробатом, який розповів незвичайну історію з свого життя, історію, що стала сюжетною канвою повісті «Чорне сальто». Як і герой твору Юра Любченко, той артист, бувши тоді хлопчиком, разом з батьками виступав у прикордонних містах, у перші дні війни під час нальоту ворожої авіації відбився од своєї групи, попав до фашистської Німеччини, і лише після численних поневірянь йому пощастило повернутись на Батьківщину. Так було в житті. Так усе це відтворено і в повісті «Чорне сальто».
Твір захоплює динамічним сюжетом, читач ніби стає співучасником описаних подій. Гостра боротьба між добром і злом — такий основний мотив «Чорного сальто». Носієм зла виступає зрадник Янчук, який служить фашистам, а після розгрому гітлерівської Німеччини потрапляє до рук наших органів безпеки як шпигун.
Коли з'явився друком роман «Арена» (1960 рік), автор одержав багато схвальних читацьких відгуків, котрі посвідчили заслужений успіх цього життєрадісного, повного експресії твору про людей цирку, про нашу радянську дійсність, яка всіх виводить на арену корисної діяльності для народу.
Ось один з тих листів, надійшов він з закордону — відгук на російське видання книжки: «Товаришу Ткач!
Звертається до вас циган з Болгарії. Я дуже захоплений вашим романом «Арена» і вирішив подякувати вам за нього.
Як правило, про циганів пишуть, що вони злодії, що обдурюють людей, а гарного мало помічають у них. Але в країнах соціалізму життя циганів пішло іншим шляхом.
Мене звати Демір Алієв. Я навчався на факультеті російської філології університету. Працював шкільним інспектором, тепер — заступник директора школи.
Мені дуже епод бався ваш роман, і я хочу перекласти його на болгарську мову, щоб твір читали цигани і в нашій країні…»
Гідним звітом Дмитра Ткача як дитячого письменника перед багатомільйонною читацькою масою школярів є дотепна, цікава, по-батьківски мудра повість «Я — шестикласник». Твір написано від першої особи, від імені учня Левка Лебедя; через його сприйняття читач і оцінює людей та явища навколишньої дійсності. Левко говорить про свою вчительку Марію Степанівну: «Вона може ні за що ні про що вилаяти, образити, принизити» або: «Краще не чути від неї ні похвали, ні докорів», і стає зрозуміло, що така вчителька не вміє працювати з дітьми. Через сприйняття Левка виписано образи його батьків, шкіпера Власа Микитовича, учнів Ілька, Маринку та голову піонерського загону, не в міру поважного й серйозного Павку.
Свавільної вдачі був Ілько, син шевця-інваліда. Це він умовив недосвідченого Левка вперше спробувати закурити, підбивав свого друга на різні пустощі, але їхня дружба, якій Левкова мати довго противилась, щоб син, бува, не перейняв од приятеля поганих звичок, — ця дружба зрештою дала прекрасні плоди. Ілько став дисциплінованим учнем, активним учасником шкільної художньої самодіяльності, почав добре вчитись, а в душі Левка пробудилася здатність відгукуватись на чуже горе. Виховання цієї риси в характері наших дітей — здатності відгукуватись на чуже горе — один з найважливіших елементів гармонійного виховання.
Серед персонажів повісті «Я — шестикласник» діють і дорослі, найколоритніший з них — капітан третього рангу Влас Микитович, герой Вітчизняної війни котрий «не просто демобілізувався свого часу з флоту, а увільнився в запас з правом носити флотську форму». Ставши квартирантом Лебедів, «дядько Влас» швидше знайшов стежку до хлоп'ячого серця, аніж Левкові батьки; «солідний» татусь Іван Панасович умів тільки зверхньо повчати, незмінно ставлячи себе у приклад, а сердобольну Поліну Іванівну з головою поглинула й обеззброїла сліпа материнська любов до сина. Влас Микитович говорив про себе: «Я — друг Левка», і це означало, що дорослий і підліток розуміли один одного, а звідси й ефективність впливу наставника на свого вихованця. Діти не сприймають нудного моралізаторства.
Гадаю, що коротка довідка перед початком повісті, — розповідь про те, як письменник, перебуваючи на шхуні «Зоря» в каюті шкіпера Власа Микитовича, побачив записки учня, озаглавлені: «Я — шестикласник», в потім ще й познайомився з автором тих записок і заручився дозволом опублікувати їх, — це тільки давно випробуваний літературний прийом. Адже на сторінках повісті подибуємо явно міркування дорослого, а не школяра. Про Власа Микитовича, наприклад, сказано: «Він говорив якось просто, з тією грубуватістю, яка властива людям одвертим, дужим і сміливим». Тонке спостереження, не віриться, щоб воно належало шестикласникові. А втім, подібні «прорахунки» зовсім не шкодять твору. Навпаки, за дитячою безпосередністю викладу відчувається присутність письменника, людини, щедро збагаченої життєвим досвідом.
У передмові до роману «Пригоди Тома Сойєра» Марк Твен писав:
«Хоч моя книга призначена головним чином для розваги хлопчиків і дівчаток, я сподіваюсь, що нею зацікавляться і дорослі чоловіки та жінки, адже в мої плани входило нагадати їм, якими вони й самі були давно, щб почували, думали, як розмовляли і в які дивовижні авантюри інколи встрявали».
Ці слова міг би повторити і Д. Ткач. «Я — шестикласник» — повість прямого призначення: для дітей, однак її залюбки прочитають і педагоги, і всі дорослі.
Чи не в цьому й криється секрет популярності «дитячих» творів.
Тяжке дитинство Дмитра Ткача, що припало на голодні роки після громадянської війни, привчило дванадцятирічного хлопця до самостійності, до того, щоб власними силами заробляти собі на хліб. А як саме він заробляв — про це читач довідається з повісті «Дорога в Ясне», виданої 1980 року.
Вона — «шматочок моєї біографії», — засвідчив автор при одній нагоді.
Чи не тоді в уяві майбутнього письменника й склався ідеал позитивного героя твору як хлопчика ініціативного, діяльного, витривалого, а не «мамусиного синочка», який боїться труднощів, лінується, не здатний обходитись без опіки дорослих.
Саме такі різні за характером персонажі — одеські підлітки Сашко і Генка — виступають у повісті «Небезпечна зона».
То була звичайна собі гра, яку запропонував Сашко. Він так пояснив її суть: «В штаб треба доставити пакет. Але це — не так просто. По шляху до штабу треба подолати багато небезпечних перешкод». Хто раніше здолає їх, той і виграв.
Усе було б гаразд, але на путі трапились Партизанські катакомби, і Сашкові збрело на думку показати їх своєму підопічному Генці. Сталося те, чого й можна було сподіватись: вони заблукали. Загроза виникла серйозна, адже відомо, що довжина одеських катакомб дорівнює відстані від Одеси до Ленінграда.
У критичні хвилини вирішальну роль відіграло те, що Сашко не розгубився, вперто продовжував пошуки виходу з катакомб, а тим часом назустріч їм ішли учні школи на чолі з учителем Федором Семеновичем…
Повість «Небезпечна зона» перегукується з епізодами уже згадуваного роману Марка Твена, а саме: коли в гірській печері шукали рятівного виходу, заблукавши. Том Сойєр і його маленька подруга Беккі, тільки суворі випробування, що випали на їхню долю, здається, нічому не навчили дітей, не зробили їх дорослішими.
Твір Д. Ткача примусить юних читачів задуматись над поведінкою Сашка і Генки, над питаннями дружби, взаємодопомоги, нагадає про потребу загартування власної волі, виховання мужності.
За роман «Шторм і штиль» Дмитру Васильовичу Ткачеві присуджено Республіканську літературну премію імені Лесі Українки 1981 року. У ньому показано, як в умовах служби на флоті формується і міцніє характер молодого воїна, захисника соціалістичної Вітчизни, спадкоємця революційних, бойових і трудових традицій радянського народу.
Жюрі відзначило, що твори письменника, зокрема його повісті «Генуезька вежа», «Єсть, стояти на смерть!», «Чорне сальто» та ряд інших, користуються широкою популярністю серед юних читачів, сприяють патріотичному вихованню підростаючого покоління.
З великим творчим доробком прийшов до свого сімдесятиліття Дмитро Ткач, він став одним з найпопулярніших авторів серед нашої дітвори. Прекрасні, зігріті серцем патріота, його твори вчать юних читачів любити нашу славну Батьківщину, віддавати всі сили для її процвітання, а якщо доведеться — то й життя, допомагають вирости надійними продовжувачами безсмертної справи Леніна, Комуністичної партії.
Воїну Радянської армії
синові Олександрові — присвячую
Сиза зловісна хмара на заході затулила половину неба. Вона розросталася і клала на обличчя землі важку холодну тінь.
Два літаки з чорними хрестами на крилах вискочили з-за тієї хмари несподівано.
Від одного відірвалася бомба, схожа на велику краплю, і з наростаючим пронизливо-гидким виттям полетіла донизу. Вибух оглушив землю, а сонце потонуло в червоно-чорному велетенському фонтані з каміння, осколків і диму.
Другий літак опустився майже до самісінької землі і застрочив з кулемета.
Люди, які довгою строкатою валкою тяглися вздовж дороги, шарахнулися в різні боки. Одні побігли в степ, прикриваючи голову руками, інші впали на землю, шукаючи порятунку в рівчаках та в ще низьких жовтавих хлібах.
Валерика схопив за руку батько. Обоє вони теж побігли подалі від дороги, на яку кидав хрещату тінь ворожий літак, упали в зарослу травою борозну. У батька від швидкого бігу ходуном ходили груди, з горла виривалося важке й хрипле дихання.
А хлопець прикипів поглядом до страшної картини. Край шляху в білому платтячку лежала жовтоволоса закривавлена дівчинка. Над нею гойдалася, як стеблина на вітрі, й ламала руки мати. Жінка щось кричала, але голос її тонув у ревінні моторів, у пострілах і в криках інших людей.
«Побігти до неї, допомогти чимось…» — промайнула у Валерика думка. Він уже звівся на лікті, але батько поклав руку йому на плече, придавив до землі й прохрипів:
— Куди ти? Лежи.
Жінка вже не боялася літаків. Вона взяла мертву дівчинку на руки й пішла саме туди, де кипіла злива куль. Над нею, ревучи залізною гарячою горлянкою, пролетів чорнохрестий коршак, і жінка впала, не випускаючи дитини з рук. Хлопцеві було видно, як шарпнулося її тіло, раз і вдруге, потім затихло і заспокоїлось.
— Тату! Таточку!.. Її теж убило! — несамовито закричав? Валерик, у нього тремтіло підборіддя, а очі налилися слізьми.
— Лежи, лежи, — знову наказав батько, лоб і щоки йому зрошував рясний брудний піт.
Ревіння моторів і стрілянина тривали з півгодини.
Потім літаки полетіли на захід, заховалися за темно-сизою хмарою, мов за велетенською скелею, а люди почали збиратися до гурту. Валерик з батьком теж підійшли до всіх, тупцювали розгублено на місці, не знали, що робити далі.
Колону евакуйованих очолював директор тієї школи, в якій досі вчився Валерик, чоловік уже старий, з густою сивою шевелюрою. Він теж був наляканий і розгублений. Але кричав, надриваючись і кашляючи сухими грудьми:
— Товариші!.. Тихіше, товариші!.. Більше спокою!.. Мертвих уже не повернеш, їх треба поховати. Поховаємо і запам'ятаємо це місце… А поранених кладіть на вози, і рушаймо в дорогу… Тільки візьміть себе в руки. Без паніки. Всяке ще може нас спіткати. Дорога довга…
Викопали братську могилу, поховали забитих. Жінки голосили на весь широкий степ, а чоловіки втішали їх як могли.
Знову сухо зацокотіли вози по курній дорозі, безладною валкою посунули люди. Пилюка сивила їхні обличчя, лягала на плечі, на густі кучеряві спориші обабіч шляху і плавала в гарячому повітрі.
Валерик знову йшов поруч з батьком, ніби мотузком до нього прив'язаний, похмуро й зосереджено дивився собі під ноги. Спину парив мішечок з харчами та одежиною, поспіхом напханою туди ще дома.
У батька в руках дерев'яна скринька з шевським струментом. Скринька важка, обриває руки. А нести треба, бо шевцювання — то його хліб. Як дістануться до Криму, одразу ж шило та дратву в руки і — за роботу.
Працював Валериків батько в Чернівцях на взуттєвій фабриці. А Валерик ходив до школи. Нічим не затьмарене було його життя. Школа, друзі-піонери, цікаві походи, екскурсії.
І раптом — горе. Тяжко захворіла мама.
Що тільки не робили, щоб врятувати її, — померла.
Залишилося їх двоє.
Батько став мовчазний, задуманий. Навіть у чарку заглядати почав. Не раз Валерик з острахом стежив, як він, сп'янілий, ворочається в ліжку і щось жалібно бурмоче-бурмоче сам до себе…
Але одного вечора здивував і порадував Балерина: прийшов додому зовсім тверезий, підкликав до себе сина і, трохи ніяковіючи та збиваючись, сказав:
— Горе наше непоправне, Балерину, от… А жити треба. Треба, кажу… Ти — гарний учень і піонер гарний, був я оце в школі, питав. І треба, щоб ти справжньою людиною виріс. Такою, знаєш… — він підняв палець, потримав його високо над головою, додав: —Ну… людиною!..
Вдень батько був на роботі, Валерик — у школі. А довгими зимовими вечорами читали одне одному цікаві книжки. Начитавшись, роамовляли про те й про інше. А найчастіше — як гарно люди житимуть у майбутньому.
Валерик розповідав про далекі землі, про інші планети, а батько слухав, посміхався тихо й хвалив:
— Гарно мрієш, Балерину, аж заслухатися можна… А тільки скажу тобі, планети — то фантазія, от… А для тебе й на землі діла вистачить. Лиш розуму набирайся, щоб не бути зайвим серед людей. Велике щастя, коли ти потрібний людям. Найбільше щастя!..
Стали вони великими друзями. І в кіно разом сходять, і на річку — рибу ловити, і в ліс — пташок та гомону дерев послухати. І це робило їхнє життя радісним та цікавим…
Але несподівано на світанку 22 червня небо загуло ворожими літаками, і вибухи авіабомб розкололи звичну тишу.
Почалася війна.
Одразу все змінилося в житті. Люди знялися з своїх місць. Одні наділи шинелі та пішли на фронт. Другі в червоних довгих грімкотливих товарняках виїхали кудись у тил. А третім, як оце Валерикові з батьком, випало йти пішки на південний схід, у Крим, відомий хлопцеві досі тільки з книжок, бо ніколи Валерик там ще не бував.
Ішли…
Вже минули Хотин, Могилів-Подільський і Гайворон. Опинилися на станції Вознесенськ. Тут розташувалися під густими високими осокорами, що тужно шуміли. навіть у безвітряну погоду.
Директор школи подався просити у станційного начальства вагон для своїх людей, які вже геть зовсім вибилися з сил.
Батько прихилився плечем до холодного стовбура осокора й заплющив очі від утоми. Він так схуд за. останні дні, що його побуріла шкіра на щоках зморщилась, обличчя стало маленьким, як кулачок, а плечі загострилися й повужчали.
Валерик довго й мовчки дивився на нього, почуваючи, як гіркий жаль крає його серце. Далі сказав:
— Тату, я побіжу холодної водички пошукаю.
— Побіжи, Балерину, бо справді пити хочеться. Пилюка аж на зубах тріщить… Тільки не барись, швиденько збігай.
Але дарма Валерик сподівався, що воду можна дістати легко. На станції біля крана, який стирчав з червоної цегляної стіни, стояла юрба людей і лунав неймовірний лемент. Люди лаялись, кричали одне на одного, штовхалися — кожен хотів наточити у банку, у пляшку чи хоч у кухлик води. А вона бігла з жовтого мідного краника тонюсінькою цівочкою, такою тонюсінькою, як ниточка, і кожну мить здавалось, що ця прозора ниточка ось зараз перерветься зовсім.
Поштовхавшись трохи та подивившись, що тут робиться, Валерик виліз з натовпу і чкурнув подалі від станції. В одну вуличку пристанційного селища, в другу. Шукав водопровідну колонку чи двір з колодязем.
У дворах було глухо, ніби там усе повимирало. Чимало будівель було зруйновано. Виходить, що й тут уже побували фашистські літаки!..
Нарешті Валерик набрів на гурт людей, які щільним живим кільцем оточили колодязь з почорнілим від давності дерев'яним дашком. В середині цього кільця порядкував матрос у сорочці з синім смугастим коміром і в безкозирці, хвацько збитій на чорну веселу брову. Він роздавав людям воду, зачерпуючи її з відра здоровенним мідним кухлем.
— Тільки не лізьте одне на одного, як таргани! — покрикував він весело. — Не напирайте! Всім вистачить… Хазяйка тут добра. Каже: раз ти — матрос, твоє діло — вода, бери пий і людям роздавай. От я чесно й роздаю. Тільки не штовхайтесь, не напирайте!..
Тут він помітив Валерика, який стояв трохи осторонь в яскравому червоному галстуку і з цікавістю слухав, як матрос править теревені. Підкликав:
— Ей, піонере! Давай і твою посудину, наллю!
Валерика пропустили до колодязя. Адже — найменший серед інших, та й матроса не можна не послухати, якщо він тут завідує водою.
Моряк наповнив Валерикову пляшку, сказав:
— А тепер ще раз нап'юсь холоднячка та й баста… Бувайте здорові…
Він припав губами до вінця відра. Валерикові здавалось, що матрос навіть воду п'є якось по-особливому весело, ніби граючись. А напившись удосталь, крякнув з задоволенням, промовив:
— Ну от і все… Тепер без мене тут… Тільки щоб був морський порядочок! Чуєте?.. Ось ви… — показав він пальцем на якогось дідуся. — Ви будете старшим, папашо… Всім слухати папашу! Ясно?.. — вигукнув він і посунувся з натовпу.
Підійшовши до Валерика, моряк коротко запитав:
— На схід?
— Ага… — промимрив Валерик, а сам невідривно дивився на матроса цікавими, жадібними очима, бо йому ще ніколи в житті не доводилося бачити живих моряків, тільки в кіно та на малюнках.
— А мої паруси несуть мене на захід, старина. Своїх доганяю. Десь там, кажуть, на Дунаї і для мене путяща робота знайдеться… Ти з батьками чи з школою?
— З татком я… Він на вокзалі сидить.
— Ну, пішли… — І по-дружньому підштовхнув Валерика в плече. — А зовуть як?
— Валериком… Валерій Волков я… З Чернівців ми евакуюємось.
— Ясно, старина! — бадьорим голосом промовив матрос— А я — Аркадій Журавльов, водолаз за професією.
— Н-ну?! — здивовано і вражено округлив очі Валерик. — Невже водолаз? Справжній?..
— Найсправжнісінький!.. Був, браток, я і на Балтиці, і у Владивостоці, а тепер ось сказали: ще й на захід правуй. Ну що ж, правувати, так правувати, наше діло — служи трудовому народу!.. А ви ж з татом куди евакуюєтесь?
— Кажуть, що в Крим, — відповів Валерик.
— От де-де, а в Криму зроду не був, — відверто розповідав про себе Аркадій Журавльов. — А побувати хотілося б. Читав я, що там — рай земний. Кипариси, магнолії, гліцинії!.. Ну поживи, поживи в Криму, поки ми Гітлерові зуби повибиваємо, їж кримські лимони, персики всякі і бувай здоров!..
— Ти вже йдеш? — аж трохи злякався Валерик. Йому так хотілося ще побути з цим веселим балакучим моряком.
— Я — людина військова, — пояснив Журавльов. — Запізнюсь у частину — всиплють!
Він міцно потис Валерикові руку і застрибав через колії, метляючи чорним кльошем і зеленим речовим мішком за плечима.
А Валерик повернув до осокорів.
Ще здалеку побачив, що там щось діється. Ніхто не сидів на землі, а всі стояли, збившись в одну купу.
Батько теж тиснувся до всіх. А побачивши Валерика, кинув сердито:
— І де тебе носить так довго?
— Ледве воду знайшов. На, напийся…
Але батько не став пити, а знову почав уважно слухати. Говорив директор. Розповідав невеселі речі:
— Що ж я можу зробити?.. Ледве вламав начальство на один товарний. Поїдуть жінки з дітьми, старі та хворі… А решта?.. Ну, що ж, товариші, доведеться і далі йти пішки… Що я більше можу?..
У нього було страдницьке обличчя, нібито саме він винен у всьому. Навіть руки розвів безпорадно, мовляв, оце що хочете, те зі мною й робіть!..
Люди не розходились, не квапились в дорогу.
Ждали до вечора.
Ждали всю ніч.
Все ще надіялись на щось більше. А може ж, начальство розщедриться ще хоч на один вагон?
Але на ранок наступного дня директор школи приніс приголомшливу звістку: навіть обіцяного вагона не буде!
Жінок з дітьми, старих та хворих порозсовували по вагонах якогось випадкового ешелону. Він постояв на станції лише кілька хвилин і знову загуркотів у невідому далечінь. Адже затримуватись не можна. Так і дивись, з'являться фашистські літаки. Вони пильно стежать за станціями. Тільки де збереться два-три ешелони, так і починають бомбити.
Чоловік з тридцять не потрапили до вагонів. Серед них і Ва-лерик з батьком.
А коли зажеврів обрій, люди знову були вже в дорозі.
Ох, і важка ж та дорога в невідоме! Ідеш та й ідеш, ковтаєш суху й гірку пилюку, б'єш задерев'янілі ноги, умиваєшся солоним потом, а коли й куди прийдеш — хто знає?..
А тут іще й південні херсонські степи почались. Які ж вони сухі та гарячі! Хоч ще тільки початок липня, а вже вигоріло все на них і посіріло. Сонце пече немилосердно. Ллє спекоту сиве, без жодної хмаринки, небо. Німо стоять ріденькі трави й невисокі хліба. Навіть цвіркунів та жайворонків і тих не чути. Все живе придавила спека.
Але налетить суховій, жбурне сірою колючою пилюкою, закрутить нею, понесе по степу, ламаючи сухі трави та убогі безбарвні квіти. І тоді — заплющуй очі, затуляй рукавами чи полою піджака обличчя, стій і жди, поки пересвистить вітер та знову замре, засне вся оця убога природа, придавлена гарячим сонцем.
І хоч би де якесь деревце з тінню. Хоч би маленький струмочок. Ні, цього й не питай у херсонських та північнокримських степах! Ковтай собі пилюку, умивайся потом та облизуй пересохлі, шерхлі губи. Тобі навіть балакати не хочеться, бо й голосу не видобудеш без зусилля.
Та й про що балакати?..
Про те, що оця клята війна підняла з своїх місць мільйони людей та розжбурляла по всіх усюдах? Так уже говорено про це й переговорено. Кожне слово слізьми полите… Чи знову й знову запитувати одне в одного, чому наші війська відходять, залишаючи міста і села? Так ніхто ж не може відповісти на це.
Лишилося тільки вірити. Вірити в те, що цей відступ триватиме недовго, що наші війська врешті-решт зупиняться на якомусь рубежі, дадуть бій лютому ворогові, розгромлять його дощенту і поженуть рештки геть з нашої землі.
Вірить в це і Валерик. Хоч і йде оце в невідомі краї, хоч і тяжко йому на серці, а вірить! Он, бач, і той моряк, Аркадій Журавльов, сказав, що ми все одно переможемо. Поживи, каже, в Криму, поїж персиків та лимонів…
Як то воно буде в тому Криму? Де жити доведеться?.. Тато надіється на якогось родича в Бахчисараї, брат двоюрідний, чи що, ніколи раніше Валерик про нього не чув. Ну що ж, хай і так…
І Валерик на якийсь час забуває про війну та починає мріяти про Крим і Бахчисарай. Мабуть, справді красиво там. Недарма ж туди влітку всі відпочивати рвуться. Гори, море!… Буде потім що хлопцям розказувати…
А в батька свої думки. Видно, важкі вони й болючі, бо вириваються протяжним зітханням:
— Ех… Взяв би оце і я гвинтівку, та ба…
Він не доказує до кінця.
Валерик знає, що його тата не можуть взяти в армію. Він повернувся з фінської війни з роздробленим лівим плечем, так що чогось важкого навіть підняти не може. Через те й шевцювати став. Ця робота вимагає не сили, а вміння. А тато — умілий швець. Уже як пошиє черевики або чоботи, то замовник не нахвалиться…
З кожним днем гурт ставав меншим.
Одні по дорозі знаходили родичів та знайомих і залишалися в них. Інші влаштовувались на роботу на заводах і в колгоспах. Брали охоче, бо молодь пішла в армію, робочих рук не вистачало. І взагалі люди без зайвих розмов давали притулок — війна зріднила всіх.
Міг би вже десь влаштуватися й Валериків батько, але в нього була мета — дістатися до Бахчисарая.
А йти ставало дедалі важче. Що — перетомилися, а тут ще й друга біда — з грошей вибились. На евакопунктах дають стільки їсти, що цілоденного пайка ледве на один раз вистачає. Та й то — іржавий оселедець та кусень чорного хліба. А щоб купити щось, то добре вивертай кишені, — за буханець хліба півтораста карбованців правлять. А їхні кишені вже порожні.
У Джанкої вирішили виміняти хліба за нову батькову сорочку, яку він беріг на свята. Давали за сорочку дуже мало хліба, та що поробиш? Бери, скільки дають.
Тут, у Джанкої, знову зібрався чималий гурт евакуйованих. Ширилася чутка, що увечері до Севастополя піде товарняк.
— Спробуємо й ми вчепитися, Валерику, — сказав батько. Швидко темніло.
Станція вогнів не засвічувала. Люди снували в темряві, як привиди. В темряві маневрували й паровози, брязкаючи буферами.
Десь опівночі підігнали состав.
І вже тоді, як люди почали заповнювати вагони, тривожно завила сирена. Чорне небо розтяли довгі блискучі мечі прожекторів. Вони сходились і розходились у різні боки, шукаючи ворожі літаки. Перетомлені люди не розбігалися, а ховались під вагонами, тиснулися до стін залізничних будівель. Кожне боялося відстати од ешелону.
Нікуди не побігли й Валерик з батьком. Виглядали з-під коліс угору і тулилися одне до одного, щоб не було так страшно.
— Мабуть, полетіли мимо, — висловив припущення батько, бачачи, що прожектори марно шастають по небу і ловлять тільки поодинокі хмаринки, схожі на шматочки прозорого серпанку.
Але в цю мить Валерик закричав:
— Он він!.. Он, дивись!..
У схрещенні двох вогняних мечів вони побачили невеликий блискучий літак. Він нічим не нагадував тих чорнохрестих велетенських коршаків, які їх бомбили та обстрілювали. Такий собі маленький літачок, що прямує кудись своїм курсом.
Але цей літачок, схожий на метелика з прозорими крильцями, поводився досить дивно. Він раптом шугонув донизу, потім стрибнув убік, намагаючись вирватися з яскравого світла прожекторів. Та втекти йому не вдавалось.
Застрочили кулемети, прошиваючи темний простір неба різнокольоровими трасами куль, дружно почали стріляти зенітні гармати, яких вдень не було видно, і навколо літака з'явилися білі бульбашки розривів.
А потім сталося таке, чого Валерик ще ніколи в своєму житті не бачив. Літак задимів і спалахнув. Вогонь потягся за ним, як хвіст комети. Літак стрімко перекреслював навкіс небо, опускаючись все нижче й нижче, і вже десь над самою землею вибухнув.
Батько вискочив з-під вагона, забігав біля колій туди й сюди, якийсь нестримно-радісний, вкрай збуджений, і закричав:
— Ага!.. Ага!.. Долітався, бандите!..
Очі його аж наче світилися в сутінках, а заросле щетиною лице нервово смикалося.
— Дивись, дивись, Валерику! Наші теж їх б'ють, от… Відступаємо, кажеш?.. Поки що, ненадовго! Так і знай, що ще й наступати будемо… На фінському не легше було… І тепер вистоїмо!.. Це ще не все, що відходимо. Війна є війна — всяке буває, от… А ми — вистоїмо. Ще вмиються фашисти гіркими сльозами!.. Ще якийсь час прожектори краяли небо вогняними мечами.
Але ворожих літаків уже не було. Пролунала команда:
— По ваго-онах!
І люди знову почали давитись у дверях.
Ось уже у вагоні й Валерик з батьком. Тісно, душно, але то нічого. Хай би швидше вагон рушав. Валерика палить нетерплячка…
Ожили колеса, застукотіли по рейках. Валерик, затиснутий аж у самий куток, притулився до стіни, підмостивши під бік мішечок, і поплив-поплив у дрімоті — і в сні, і не в сні…
Уже він не чує перестуку коліс, а бачить свою маму — живу, веселу й гарну, таку, якою завжди знав її. Мама каже:
— Валерику, ти не бійся отих чорних хрещатих павуків, що повзуть на нашу землю. Ти бий їх, знищуй!..
— Я не боюся, мамо, — говорить їй Валерик.
— А де твій піонерський галстук? Покажи його, синку.
— Ось він, на грудях, — показує Валерик, і в очах у нього червоно-червоно, наче він дивиться на схід сонця…
Вагон рвонуло так, що Валерик прокинувся, злякано розплющив очі. Але йому на голову лягла турботлива батькова рука, і почувся хриплуватий теплий голос:
— Спи, Валерику, спи. Нам ще їхати…
Ось і Бахчисарай. Давнє-предавнє місто, що розкинулося в долині серед химерних велетенських скель, усе в густих садках і чорно-зелених струнких кипарисах, нерухомих і загадкових, ніби вони оберігають якусь велику таємницю.
Батько йде повільно, намагаючись угадати, в яку вуличку повернути. Їх тут так багато, отих вузеньких кривулястих вуличок з глухими глиняними та кам'яними парканами, що, здається, й місцевій людині в них важко розібратися.
Валерик зазирає батькові в очі: чи так ідемо? Але батько — неквапливий і спокійний:
— Якщо вже сюди добрались, то тут знайдемо. Люди направлять.
А людей мало… Тільки іноді оддалік промайне струнка дівоча постать у картатій спідниці, з-під якої виглядають шаровари.
Валерик дивується:
— Глянь, усе не так, як у нас.
— Не дивина, — пояснює батько. — Татар тут найбільше.
Назустріч біжать, лопотять босими ногами хлоп'ята. Лиця у них наче присмажені, очиці, мов чорні жаринки, горять. На Валерика і його батька вони не звертають ніякої уваги, їм тепер щодня доводиться бачити нових людей у своєму місті, — приїжджають з окупованих німцями земель. Але батько зупиняє їх:
— Хлоп'ята, чи не знаєте, де тут живе Волков?
Хлопчики швидко перемовляються між собою по-татарськи, гаряче сперечаються, потім один з них, найстарший, каліченою російською мовою відповідає, що такого вони не знають.
І приїжджі йдуть далі. Нарешті наткнулись на якогось дідуся.
— Знаю Волкова, — каже він. — Технік по виноградарству… І жінку його знав, медичною сестрою була в нашій лікарні. Вона мені ще уколи робила, як захворів…
— Чому «була»? — трохи збентежено питає батько. — А зараз хіба немає?
— Немає, немає… — глухо покашлюючи, каже дід. — Обох на фронт узяли — і її, і його… А хата їхня онде стоїть, займайте й живіть, якщо ви родичі чи знайомі. Сюди німець не дійде.
Подякували дідові, пішли до тієї хати. Вона така ж, як і інші — присадкувата, під червоною черепицею, двір огороджений глиняним парканом. Хвіртка не замкнена, батько тільки натиснув на неї рукою, сама відчинилася, сумовито привітавши їх скрипом іржавих завісів. І від того звуку у Валерика чомусь защеміло серце.
На дверях — маленький замочок, про людське око, крутни його рукою — скрутиш. Заглянули у вікна. Стіл, шафа, канапа, стільці попід стінами і навколо столу. Кухня з посудом на мисничку. Видно, господарі, прощаючись з своєю хатою, ретельно прибрали її.
— Що ж будемо робити, Валерику? — питає батько. — Жити будемо. Куди ж нам діватись?
— І то правда… Ось тільки сходимо ще в міськраду, щоб узяти дозвіл, та й заживемо.
У міськраді татарин у синьому галіфе, у зеленій гімнастерці, підперезаній широким жовтим поясом, довго розглядає евакуаційні папери. Все правильно: батько і син Волкови евакуюються до Криму, в Бахчисарай. Міськрадівець навіть радий, що йому не треба піклуватися про житло для прибулих.
— Оселяйся, дорогий, оселяйся, живи на здоров'я, — каже він до батька. — Цей папірець тобі вже не потрібний. Мені потрібний.
Він ховає в шухляду свого столу довідку про евакуацію й питає:
— Що робити будеш?
— Швець я, — пояснює батько. — Майстер першої руки.
— Дуже добре, дорогий! Буде робота. Ось скільки роботи!.. — І він проводить ребром долоні по своїй шиї.
Тепер Валериків батько щоранку йде на роботу в майстерню.
Шиє взуття для фронтовиків — грубі кирзові чоботи для солдатів і міцні, мов залізні, черевики з клапанами для матросів. Скільки того взуття треба — й сказати важко! Тому батько часто лишається й на другу зміну.
Валерик сам варить перлову або пшоняну кашу в чавунці, обгортає чавунець ганчіркою, щоб каша не прочахла, і несе батькові у майстерню.
Там його вже всі добре знають і радо зустрічають:
— Он твій помічник іде, — кажуть батькові.
Вітаються з Валериком, як з дорослим, розпитують, де буває, що робить.
А йому є що розповісти.
Він устиг побувати в Бахчисарайському палаці, який колись належав ханові Гирею та його нащадкам. Правда, цей палац з перших днів війни закрили і навіть у двір не пускають, але для Валерика замків не існує. Він знає, як таємними ходами пробратися у двір, заставлений химерними, мов у казці, будівлями. А якщо ти вже у дворі, то тут тільки ширше розплющуй очі — надивишся таких див, що й уві сні не присниться.
Тут і зброя всяка, і заморські коштовності, і живописно розшиті килими… Звісно, всередину, палацу Валерика ніхто не пустить, але він і крізь вікно все добре розгляне…
Одного разу, отак розповідаючи, Валерик побачив дівчинку, яка слухала його разом з іншими. Та так слухала, що й очей не зводила. Тільки дугами вигнулися її білі бровенята. І сама вона вся біла, як степова ромашка. Коротенькі, мов хвостики, кіски — білі.. Худеньке личко — біле. Платтячко на ній — теж біле, а рукава гаптовані червоною заполоччю. Навколо білої шийки — разок червоного простенького намиста. Де вона тут така взялася?..
Ну, хай слухає та заздрить йому, Валерикові. Бо сама вона нічого такого не побачить, мабуть, тільки й знає, що маминої пелени триматися!..
Але коли Валерик з порожнім чавунцем вийшов з цеху і опинився за ворітьми майстерні, дівчинка підбігла до нього:
— Ой, як ти гарно розповідав!.. Невже ото скрізь бував і все те бачив?
— А що ж я вигадувати буду? — підкинув голову Валерик.
— Візьми й мене з собою, — попросила дівчинка.
Валерик критично окинув поглядом її худенькі плічка, тендітну, якусь легеньку, як пір'їнка, фігурку й відповів:
— Куди тобі!..
Сині очі дівчинки блиснули образою.
— Подумаєш!… Та ти спробуй мене наздогнати. Ану — наввипередки!..
І вона зірвалася з місця та залопотіла босими ногами по дорозі. Валерик кинувся за нею. Він біг щодуху, але справді не міг догнати дівчинку. Вона так легко, спритно й швидко перестрибувала з каменя на камінь, що, здавалось, не бігла, а летіла, як пташка. Довго вони так змагались, поки дівчинка сама зупинилась і переможно сказала:
— Ага, наздогнав?.. Отож!..
Вона сіла на камінь. Біля неї примостився й Валерик.
— Як тебе звуть?
— Галя.
— А чого ти була в майстерні?
— Там моя мама працює закрійницею. Заготовки робить… А живемо ми аж он на тому кутку. Я теж дома їсти варю, так як і ти. І мене мама хвалить так, як тебе тато…
Галя сподобалась Валерикові, і він сказав:
— Ну, гаразд. Давай разом підемо в ханський палац.
Очі в дівчинки спалахнули радістю.
— Коли?
— Хоч зараз. Я тільки по дорозі чавунець додому занесу.
— Пішли, — одразу ж погодилась Галя.
Валерик знав легший і простіший хід у двір палацу, але він навмисне повів Галю крученим і заплутаним ходом. Хай знає, що все те, що він розказував, — правда!
Уже в дворі він наказав Галі голосно не розмовляти і дивитись у всі боки, щоб не пійматися комусь у руки, і запропонував:
— Давай виліземо на отого дуба і звідти подивимось, що там у горішніх кімнатах. Я й сам ще не бачив.
— Давай…
Дуб був старезний, гіллястий. Валерик підсадив Галю до першої гілки, а потім і сам, підстрибнувши, вчепився та подерся вгору… Але не встигли вони заглянути у вікно, як почули розмову кількох чоловік і причаїлися.
То були, мабуть, якісь вчені. Вони довго сиділи під деревом на лавці і розмовляли, гортаючи товсті книги та розглядаючи малюнки і креслення. А Валерик і Галя трималися серед густого листя на гілляці, затамувавши подих. Боялись, щоб не хруснула суха галузка, щоб не шелеснуло листя. Уже руки й ноги в них поніміли, а люди все розмовляють.
Потім один з них звів голову, оглядаючи будівлю, і раптом помітив дітей.
— А що це за мавпи на дереві?! — здивовано вигукнув він. — Ану, злазьте звідти!
Замість того щоб злізти, Валерик подерся ще вище, а Галя за ним.
Одна товста гілка відхилилася вбік і майже лежала на кам'яній стіні, з якої можна було стрибнути вниз і втекти. Ось цією гілкою Валерик та Галя й скористалися, вони подерлися по гілляці, лякаючи тих, що стояли внизу.
— Та куди ж ви? — тепер уже тривожно гукали вони. — Упадете, розіб'єтесь!.. Злазьте сюди, ми вам нічого не зробимо!..
Але хлопець і дівчина спритно й швидко дісталися до стіни, перемахнули через неї і — тільки їх і бачили. Ще почули, як один сказав:
— Справжні тобі мавпенята!
І всі засміялися, радіючи з того, що діти не попадали.
Ця пригода і зовсім здружила Валерика з Галею. Тепер вони всі дні проводили разом. Побували і в печерному місті Чуфуткале. Місто це розташоване на високому плато, на крутих обривах якого в кілька ярусів видовбані отвори, що ведуть до колишніх жител. Спершу Валерикові та Галі навіть страшно було туди заходити. Але жодне з них нічим не виявило страху… Лазили вони і в печеру біля Старосілля, в якій жили люди більше як п'ятдесят тисяч років тому. Там і серед літа було холодно й темно. Але Валерик і Галя вже нічого не боялися.
Нерідко блукали вони й поза містом, по берегах річок Качі та Альми, а іноді доходили аж до Верхнього та Нижнього Чергуна.
Траплялося так, що часом Галя не приходила в майстерню, поралася по домівці. Тоді Валерик мовчки слухав, про що розмовляють між собою дорослі.
А розмови їхні здебільшого були невеселі. Та й де їм узятись веселим, коли становище на фронтах щодня гіршало. Вимотуючи ворога в тяжких кривавих боях, радянські війська відходили. А фашисти наступали, просуваючись углиб нашої країни на півночі, на заході й на півдні. Уже вороги обложили Одесу, і звідти щодня приходили тривожні вісті.
Батько повертався з роботи все похмуріший і задуманіший. А одного разу прийшов просто-таки пригнічений, аж ніби зігнуло його. Довго сидів мовчки, звісивши голову, і нарешті спитав:
— Ти сьогодні радіо слухав?
— Ні, я в замку Тепе-Кермен був. Там тих печер так, мабуть, штук із двісті! А церква в печері! Як її тільки видовбали?..
Але батько перебив Валерика:
— Погані наші діла, синку. Страх які погані… По радіо передали, що наші залишили Одесу… Подумати тільки, Одесу залишили! Після таких боїв, після таких жертв!.. Що ж це робиться?..
— Та хіба ж таки їх не можна зупинити, тату? — з болем запитав Валерик, пройнявшись гострою тривогою за те, що сталося.
— Зупинимо, сину… Але хто думав, хто думав?..
Батько говорив сповільна, видобуваючи з своїх запалих грудей слово за словом. Надовго змовкав. І тоді Валерикові здавалось, що він чогось ще не сказав, дуже важливого. І — не помилився.
— Завтра я вже в майстерню не йду…
— Чому це? — аж кинувся Валерик.
— Все населення посилають на окопи… Будемо оборонні рубежі будувати.
Ці тихо сказані слова приголомшили хлопця. Він ступив до батька і, ніби все ще не вірячи почутому, спитав:
— Тут… оборонні рубежі?! Та сюди фашисти ніколи не дійдуть!
— Коли б то… — сумно похитав головою батько, і в голосі його Валерик вчув непевність. — Пошукай там у сараї, може, лопата яка, лом чи кайло… Все знадобиться. І я піду на окопи?
— Всі підуть, синку, і старі, й малі. Я ось теж… Щось та допоможу.
Він заходився розпалювати грубку, щоб приготувати на завтра їжу на двох на весь день.
А Валерик пішов нишпорити по сараю. Тут він справді знайшов дві лопати і лом. Все це заіржавіло, мабуть, струментом користувалися ще тоді, як будували хату…
Не спалося Валерикові тієї ночі. Він часто прокидався, дивився в темні вікна, в яких вимальовувались піраміди кипарисів, дослухався, чи не йдуть люди по вулиці.
Чув, що не спить і батько, — під ним увесь час поскрипувало ліжко.
Схопився рано. Вибіг на подвір'я, оглянувся довкола. У вузькій долині, де стоїть хата, ще плаває ранковий морок і від кам'янистої землі тягне холодом. А верхівки скель на горах уже ясніють в промінні невидимого сонця. І гострі шпилі нерухомих, ніби закам'янілих кипарисів теж спалахнули тьмяним світлом.
День у Криму настає швидко. Не встиг Валерик налити води в цинковий рукомийник, прибитий до вкопаного в землю стовпчика, та вмитись, як уже і в двір сонце бризнуло теплим ласкавим промінням, пригріло оголену засмаглу спину.
«Жаркий день буде», — подумав Валерик і пішов шукати якусь посудину, щоб набрати в неї води.
Поки йшли до батькової майстерні, де було призначено збір, до них приєдналися ще люди. Віталися і затівали розмову про те саме — про війну, про ці окопи…
Валерик спершу дослухався до розмов дорослих, потім влився в гурт підлітків, які теж ішли працювати разом зі своїми батьками. Серед них була й Галя.
— І ти — на окопи? — здивувався Валерик.
— А що? — підвела вона на хлопчика великі сині очі.
— Та… нічого, — знітився Валерик, згадавши, яка Галя спритна та витривала. — Важко там… Це — чоловіча робота.
— А я буду мамі допомагати, — сказала Галя. — Удвох ми більше зробимо.
На її худеньких плечах висіло дешеве в синеньких квіточках платтячко, голову покривала від сонця легенька хустинка, зав'язана по-сільському вузликом на підборідді. В руках вона тримала жовтий чемоданчик, мабуть, з їжею. А її мама стояла в гурті дорослих з лопатою.
Біля майстерні людей чекали вантажні автомашини з дерев'яними лавками поперек кузова.
Всілися потісніше. Вирушили.
А коли прибули на місце, то здивувалися. Тут було вже нарито чимало окопів. Як дула гармат, стирчали в один бік закопані в землю дерев'яні колоди, що мали зупинити ворожі танки. І навіть уже стояли загороди з колючого дроту.
Все це зробили солдати. Солдат було багато. Розстебнувши коміри, а то й зовсім роздягтись до пояса, вони працювали дружно, копали хитрі, заплутані ходи сполучення, будували доти і дзоти.
До приїжджих підійшов високий і ще зовсім юний командир, теж з розстебнутим коміром і закачаними по лікті рукавами.
— От спасибі, що приїхали допомагати, — просто і зовсім не по-воєнному сказав він. — Тут роботи вистачить та ще вистачить. Мартинов! — гукнув до одного з бійців. — Бери в своє розпорядження двадцять чоловік! І — он туди, на північний схил тієї висоти… Савченко, ти з рештою людей роби хід он до того дота.
Наказував він, незважаючи на свою молодість, чітко, твердо, як і належить командирові.
Валерик з батьком потрапили до Савченка. Це був білочубий і білобровий хлопець з на диво чистими, ясними й лагідними, як у дівчини, очима. У нього й обличчя було дівоче — кругленьке, рожеве й ніжне, з ямочками на щоках, здавалось, що зараз воно так і заллється соромливим рум'янцем.
Однак він теж, як і його командир, вигукнув зовсім не лагідним, а, навпаки, аж наче трохи сердитим і дужим голосом:
— Ставай по чотири! Швидко!
І всі прибулі заворушилися, заметушилися, шикуючись у шеренгу. Шеренга мала строкатий вигляд. Чоловіки, жінки, а з-поміж них і діти. Кожне одягнене по-своєму. Стоять, трохи розгублені, незграбні, й дивляться запитливо на Савченка.
А він несподівано посміхнувся рожевими губами і ямочками щік:
— Чом не армія?..
А потім знову сердито й голосно:
— Слухай мою команду! Тепер я для вас і командир, і комісар… Хворі або ледарі є?
— Веди вже, — кинув хтось із гурту. — Ніколи тут про хворих та про ледарів теревені розводити.
— Іншої відповіді й не ждав, — знову посміхнувся Савченко і скомандував: — Кроком руш!..
Човгали ногами по жовтій кам'янистій землі, по сухій і сірій від пилюки траві.
Валерик не відставав од батька. Оглянувшись довкола себе, побачив, що в їхній шерензі іде й Галя з своєю мамою. Обличчя в її мами сумне-сумне, ніби вона ось-ось заплаче. Але очі сухі, дивляться перед себе суворо й зосереджено.
— Стій! — командує Савченко. — Ось тут намічено, де треба копати. По цій мітці і давайте. Глибина — щоб дорослому було по шию.
Задзвеніли лопати. Вдарили ломи і кайла.
Земля тут не така, як у Чернівцях. Там вона м'яка, податлива, її можна різати лопатою, як масло ножем. А тут — суха, тверда, пополам з камінням. Заганяєш лопату, а вона не лізе, не копаєш цю землю, а шматками відламуєш.
А з зовсім безхмарного білуватого неба немилосердно пече сонце. Так пече, що аж ніби придавлює до землі. З Валерика в три ручаї котиться піт, але він не припиняє роботи. Недалеко від нього Галина мама з виразом упертості на худому сірому обличчі кидає й кидає землю важкою грабаркою. І Галя, насунувши хустку на лоба, зосереджено копає. І його тато, незважаючи на своє покалічене плече, працює та й працює, хоч видно, що йому дуже важко. Валерик певний, що тато навіть не сказав начальникові майстерні про своє каліцтво…
Не чути розмов. Кожний про себе щось думає…
Десь опівдні підійшов той високий молоденький командир, що зустрів їх, коли приїхали.
— Ну як, натомилися?.. Робіть перепочинок. Поїжте в кого?що є. А в кого нічого немає, то ось наш кухар зараз прибуде.
Справді, до самих окопів під'їхала зелена польова кухня. Біля неї враз утворилася черга.
— Сходи й ти, Валерику, — порадив батько. — Бо воно хоч і пече зверху, а при такій каторжній роботі гаряченького посьорбати не завадило б.
Валерик приніс у бідончику пахучого жирного борщу, в якому плавав чималий шмат м'яса.
— Я сказав кухареві, що нам — на двох, от він і розщедрився, — похвалився Валерик.
— А там на всіх вистачить?
— Ого! Кухар сказав, що як поїдять, то ще привезе.
— Ну й гаразд. Бо народ зараз їжею не розбалуваний. Лише встигли вмоститися на землі, як раптом почулися тривожні голоси:
— В окопи!.. Швидше ховайтесь в окопи!..
— Що сталося? — ще не розуміли люди і неохоче, сповільна тяглися один за одним до окопів.
Але ось усі почули гудіння літака. Близько, майже поряд, вдарили зенітні гармати, затріщали кулемети, в небі з'явилися круглі димки розривів снарядів.
А потім всі побачили літак, який швидко наближався з-під сонця. Знизу, з землі, здавалось, що снаряди вибухають біля самісінького літака, здавалось, що трасуючі кулі влучають прямо в його блискуче черево, в чорні хрести на крилах, але літак чомусь не падав, а летів далі.
Він зробив півколо, зник з очей, але з'явився знову і сипонув бомби просто на окопи. Неймовірної сили вибухи один за одним хилитнули землю…
Валерик не встиг збагнути, що з ним сталося. Перед очима в нього сяйнули сотні сонць, його стусонуло в груди, кинуло на землю і накрило чимось важким і м'яким…
Коли розплющив очі, то побачив батька і почув його голос, вкрай зляканий і наче аж не схожий на звичайний:
— Валерику!.. Валерику!.. Ти цілий? Що тобі?..
— Мені… нічого… — тихо проказав хлопець. — Трохи груди чомусь болять.
— Груди… Ох, лихо, груди… — повторював батько і хапливо обмацував Валерика. — Нічого… нічого… Ану стань на ноги…
Валерик звівся, почуваючи, як тремтить усе його тіло і як він ослаб.
— Що зі мною було?
— Тебе кинуло вибуховою хвилею… Але живий, живий!.. А Галю… осколком у голову… На смерть… Іще багатьох убило й поранило.
— Де ж Галя?.. Де вона? — Валерик відчув, що йому знову стало млосно.
Батько кивнув головою:
— Там… Їх уже на машини…
Долаючи кволість, Валерик побрів до великого гурту людей, які обступили вантажну автомашину. Звідти виривалися крики, чулося голосіння. А коли Валерик підійшов зовсім близько, то переконався, що то тужить Галина мама. Вона билася в руках кількох чоловіків, мов тяжко поранена птиця, і то голосила нестямно, то щось примовляла захриплим голосом, аж поки не знесиліла зовсім.
А самої Галі Валерик так уже й не побачив.
Машина загуркотіла, підстрибуючи на нерівній землі, повезла й мертву Галю, і її ледь живу від горя маму.
А тих, хто залишився, зібрав командир. Був він тепер блідий і говорив глухо, наче йому раптом забракло голосу.
— Товариші!.. Дорогі товариші, самі бачите — немає у нас окремо фронту і тилу. Є одна війна і єдиний фронт. А ми з вами — фронтовики. Тож давайте працювати далі. Ця оборонна лінія потрібна вже зараз — тут приховувати нічого. Жорстокі бої точаться на Перекопі. Якщо фашисти прорвуться в Крим, тут їх будемо перепиняти. Бо за нами — вже Севастополь…
І знову задзвеніли заступи, загупали ломи та кайла.
Важко Валерикові. Здається, болить кожен м'яз і кожна кісточка, але він намагається не думати про це. Навіть не хоче, щоб хтось помітив криваві мозолі на його долонях. Мовчки витре кров, скривиться нишком від болю й працює далі.
З заходом сонця сіли перепочити трохи. Батько сказав:
— Ось що, Валерику. Я тут і на ніч залишусь, а ти йди додому. Переночуєш, а завтра вранці прийдеш.
— Не хочу я додому, — заперечив Валерик. — Тут буду, а тобою.
Голос у батька посуворішав:
— Ти слухай, що кажу. Он хоч руки в гарячій воді попариш та перев'яжеш… Думаєш, я не бачу?.. І пайок на карточки одержати треба. Не пропадати ж йому.
Валерик скорився.
Ішов додому повільно, поспішати немає чого. Перед очима на тлі ще синього, але вже темніючого неба вимальовувались застиглі хвилі гір. Були вони або зовсім голі, або вкриті чорними плямами лісів. У низинах в кам'яній непорушності підпирали небо гостроверхі кипариси, а між ними кучерявилися садки, з яких визирали хатини в червоних черепичних шапках. Вогнів у вікнах не видно. Їм би й час засвітитися, та вже і з Криму оголошене світломаскування. Війна й тут погасила живий вогонь людських осель.
Краса кримської природи зараз не вабила, не чарувала Валерика. В голові засіла одна думка: невже фашисти, почавши свій кривавий похід на далеких західних кордонах, прийдуть аж сюди? Невже й звідси доведеться тікати?.. Але куди втечеш? Адже Крим — це півострів, оточений з трьох боків морем і з'єднаний з материком лише вузеньким Перекопським перешийком. А он командир каже, що вже й на тому перешийку тривають запеклі бої. Виходить, що дороги назад, на Велику землю, немає. Виходить, що Крим відрізаний!..
Ця думка вжахнула Валерика. Бої ось зовсім поряд!
І, ніби на підтвердження того, що це таки правда, десь за обрієм протяжно загуркотіло. Ні, то не далекий грім озвався, небо було зовсім чисте і дивилося на землю мерехтливими зорями-очима… То артилерійська канонада на Перекопі. Там зараз іде бій. Гинуть люди так, як оце загинула Галя…
Валерик не пішов додому. Повернув на протилежний кінець міста, до Галиної хати. Він хоче побачити дівчину, ще раз, хоч мертвою.
Але, на його велике здивування, в хаті і на подвір'ї було тихо й темно. Жодної людини. Жодного звуку! Валерик стояв біля воріт і не знав, що робити далі.
Із сусіднього двору, спираючись на ціпок, вийшов дід. Якийсь час він мовчки дивився на Валерика, потім озвався:
— Чого тобі, хлопчику?
— Галю поховали? — спитав Валерик.
— Всіх поховали. І Галю… А ти хто — товариш, може?
— Я ще на окопах лишався і не встиг… — ніби виправдовуючись, тихо промовив Валерик.
— Еге ж, нема Галі, — похитав головою дід.
— А де її мама?
— Люди взяли до себе. Її тепер не можна саму лишати… А ти ж де живеш?
— Там… — невиразно махнув рукою Валерик і пішов.
Знову докотився гул далекого бою. І Валерик подумав: «Це ж тут тільки за один наліт — стільки смертей, а що ж там робиться, на передовій!..» Він почував себе якимсь самотнім, нікому не потрібним, спустошеним. Тяжка туга облягла його серце, здавила до болю, і на очі йому навернулися сльози. Отак би зараз, здається, й заголосив, як Галина мама, але що це допоможе?.. Хто почує біль його серця?
Він ішов навмання, не думаючи, куди йде й навіщо. Може, була вже північ, коли відчинив хвірточку до свого двору. Зайшов у хату, не роздягаючись, ліг на канапу, знесилено заплющив очі. І перед його уявним зором попливли картини з пережитого, одна за одною, трохи неясні, маревні, переплутані…
Довга і важка дорога від Чернівців до Бахчисарая, моряк Аркадій Журавльов…
Живе Галине обличчя, вона дивиться на нього великими синіми очима.
Літак з чорними хрестами на крилах…
Галина мама борсається в руках у людей…
І знову до вух долинув гомін канонади.
Це вже не картини спогадів, а дійсність. І Валерик аж здригнувся.
Від наступного гуркоту шибки у вікнах тонко й тривожно заспівали.
Тепер він лежав і тільки дослухався до того зловісного грому, який то затихав, то наростав, ніби його сюди заносило подувами вітру.
Десь на світанку Валерик ненароком заснув.
А може, то йому лише здалося. Бо коли брязнула залізна клямка дверей, він уже схопився й стояв на ногах.
Увійшов батько. В сутінках його обличчя було невиразне. Але з усього видно, що він дуже схвильований. Рухається по хаті якось рвучко, нерівно, тикається з кутка в куток, ніби хоче щось робити, але не знає, за що хапатись.
— Що таке, тату? Чого ти прийшов?
— Біда, Валерику… Зовсім біда… — уривчастим голосом промовив батько. — Німці прорвали на Перекопі фронт і наближаються. Нас, усіх цивільних, відіслали з окопів… Лагодься швиденько, лаштуйся в дорогу… Знову в дорогу…
— Та куди ж нам тепер? — Валерик відчув, що його починає бити дрож.
— Такий наказ… Щоб хто чим зможе і як зможе. Підводами, машинами, пішки. Ми — пішки. Бо де ж та машина чи підвода?..
— Але ж куди? — допитувався Валерик. Він ще ніяк не міг до кінця збагнути того, що сталося.
— Куди ж, як не на Севастополь. Іншого шляху немає. Батько хапливо складав у скриньку шевський струмент, щось клав у мішечок, який Валерикові вже довелося пронести не одну сотню кілометрів, час від часу зупинявся, дослухаючись, що робиться на вулиці.
А досі спокійна вулиця вже ожила, загомоніла тривожно, зацокотіла колесами візків…
І знову йдуть вони на південь.
Знову — плач маленьких дітей, яких так несподівано розбудили серед ночі.
А дорослі йдуть мовчки, міцно стиснувши у великому горі уста.
Мовчить і Валерик. Йому все ще не віриться, що він знову тікає від німецьких фашистів і шукає притулку. Не віриться, бо не міг же він знати точно, що справді сталося.
А сталося таке: 28 жовтня фашисти прорвали Ішунські позиції і розтеклися, як чорна каламуть, в кількох напрямках одразу — на Феодосію, Керч, Євпаторію, Сімферополь і Севастополь. Тисячі танків і літаків кинув ворог у бій. Сотні тисяч солдат і офіцерів, мов скажені собаки, рвонулися вперед. Гітлер наказав їм узяти Севастополь з ходу, за кілька днів.
Ще не знав усього цього Валерик. Він ішов отупілий, пригнічений, сповнений горя і ненависті, і думав лише одне: «Що ж буде далі?..»
По дорозі їх догнали наші війська.
Сталося це несподівано. Ззаду, спереду, ліворуч і праворуч загуркотіли танки і танкетки, закушпелили автомашини з людьми і різним військовим спорядженням. А за ними невеликими підрозділами, а то й по кілька чоловік та поодинці сунули солдати і матроси. На них жаль було дивитись: розхристані, брудні, неголені, з запаленими очима і сірими перетомленими обличчями — так і видно, що це — армія, яка не перемагає, а відходить.
Поранені тяглися окремо, збившись у гуртки. Той шкандибає, спираючись на милицю чи на плече товариша, у того рука на підв'язці, а ще в іншого обмотана голова закривавленими бинтами. Тяжкопоранених везли на підводах та автомашинах. Сумнішої картини Балерин ще не бачив.
Швидко світало. Попереду чіткіше вимальовувалися круті гори, вкриті лісами та жовто-сірими валунами. Схил однієї гори забілів цяточками хат.
— То Чоргун, — показав Балерин. — Я там був.
— Підемо разом з військом, — промовив батько. — Щоб нас не наздогнали німці.
Але в Чоргуні всіх цивільних зупинили, наказали розташовуватись, хто де зможе.
Хати в селі в одному місці розкидані, в іншому — тісно туляться одна до одної.
Батькову увагу чомусь привернула та, що на горбочку. Вона й не окремо, але й не в отій тісняві дахів та стін.
Двір огороджений низеньким, до колін, парканчиком, викладеним з дикого каменю, якого тут навколо скільки завгодно. Воріт немає зовсім. А в проломі, де мали б бути ворота чи хоч би хвірточка, стоїть жінка із складеними на грудях руками і мовчазно та сумно дивиться на військо, що проходить мимо.
— Драстуйте, — привітався батько, ставлячи на землю свою скриньку. — Скажіть, чи знайдеться у вас місце для нас двох?
Жінка не розпитувала, хто вони й звідки, співчутливо відповіла:
— Куди ж вам діватися? Заходьте.
Уже в хаті вона сказала, що зовуть її Марія Іванівна і що вона навіть рада людям — буде з ким хоч душу відвести.
— А ви ж звідки самі будете? — аж тепер поцікавилась вона.
— Та як вам сказати? Самі-то ми з Чернівців, а війна закинула аж у Бахчисарай… А тепер і там не всиділи.
— Ой, доле ти наша… — скрушно похитала головою жінка. Голос у неї лагідний і жалісливий. — І коли воно все оце кінчиться? Невже ж і ми під німцем опинимось?
— А ви наперед не млійте душею, Маріє Іванівно. Бачили вже і японців, і фіннів, і німців. Незугарні вони з нами воювати… Кажуть: «Бере, бере вовк, та й його візьме».
— Дай боже, дай… — жалісливо промовила жінка. — А ви ж що робити будете?
— Я — швець за професією. Так що взуття різне шитиму. І полагоджу, коли хто принесе. І вам пошию та підлатаю, що треба.
— Гаразд, гаразд, — видно, жінці зовсім байдуже, хто в неї житиме, швець чи кравець, аби людина була добра. Вона попереджує: — Тільки ви тут не дуже розбалакуйтесь, як до вас приходитимуть, всякі є… Ось біля нас живе Абдула, татарин, боюсь я його. Лихий чоловік…
— А мені що? — каже батько. — Мені з ним дітей не хрестити. Він собі живе, а я собі житиму.
Показавши, де умиватись, де спати, жінка пішла у своїх справах. А батько, діставши аркушик паперу та хімічний олівець, написав великими літерами:
«ШИЮ І РЕМОНТУЮ ВЗУТТЯ З ТОВАРУ ЗАМОВЦЯ».
Потім подумав трохи і ще дописав:
«З ГАРАНТІЄЮ».
Витяг з своєї скриньки чотири цвяшки, взяв молоток і прибив оголошення до стовпа, вкопаного над дорогою біля паркану.
— Тепер ми з тобою, сину, кустарі. Кустарі-одинаки, — невесело посміхнувся, повернувшись до хати.
— А може, й тут майстерня є? — спитав Валерик, бо слово «кустарі» прозвучало для нього образливо, він звик, що його тато — передовий робітник взуттєвої фабрики.
— Нічого, не сумуй, — батько погладив Балерина по голові. —?Коли б це було найбільше горе… Сам бачиш, що робиться…
Валерик промовчав. Ще б не бачити!.. Наші війська виявилися затиснутими в Криму. Відходять до Севастополя. Створюють оборонні рубежі. А фашисти насідають великою силою. Бої точаться вже недалеко від Чоргуна.
Марія Іванівна дома майже не жила. З ранку й до пізньої ночі вона бігала по сусідах, по знайомих і незнайомих людях, прала білизну, топила в печі, доглядала дітей, знаходячи в цьому для себе втіху й розраду.
Валериків батько, навпаки, нікуди з хати не виходив, сидів на розкладному низенькому стільці, якого сам змайстрував, сукав дратву та стукав молоточком.
Маленьке оголошення на дерев'яному стовпчику зробило своє. Люди зупинялись, читали, а потім приносили роботу, бо надходила ж зима і кожному взуття було потрібне. За шиття та ремонт батько брав недорого, а шив швидко й добре.
Не забарився прийти і татарин Абдула, про якого згадувала Марія Іванівна. Це був невисокий, дуже товстий чоловік з великим горбатим носом на темно-червоному широкому обличчі і з круглими, як у бика, сердитими очима. Переступивши поріг, він привітався:
— Салам алейкум.
— Алейкум салам, — відповів тато по-татарському.
— Значить, взуття шиєш? — запитав Абдула, безцеремонно озираючи всі кутки, заглядаючи під стіл та під ослінчик, на якому лежав шевський струмент.
— Шию, — коротко відповів батько, тягнучи дратву.
— Звідки прибув?
— З Бахчисарая. Наказали виїхати.
— І там шив?
— Шив.
Валерик насторожено слухав цю розмову, схожу на допит. Вона лякала його. Чи не прийшов Абдула з якимись лихими намірами?.. Але батько був спокійний.
— А татарські черевики зможеш пошити?
— Чому ж ні? Зможу… Тільки копили зробити треба. А дерева немає.
— А яке дерево потрібне?
— Граб, береза, бук, — пояснює батько так спокійно, ніби веде розмову з якимсь добрим знайомим.
— Тут у лісі є і граб, і береза. Зроби копили й поший. Я щедро заплачу, якщо добре пошиєш.
— Гаразд, — не відмовився батько. — А за дерево ніхто нічого не скаже? Може, ще відповідати доведеться?
— Перед ким відповідати? — засміявся Абдула, і його обличчя стало кругле, як решето. — Тепер війна. Де хазяїн? Немає! Все нічиє!.. Я тобі сам дерево принесу. Бо мені кілька пар черевиків треба, для себе і для сім'ї.
Другого дня він справді приніс кілька обрубків березового кругляка, і батько заходився вирізати копили. За мірки і за зразок правили старі розбиті черевики, які теж приніс Абдула.
До хати Волкових почав забігати і син Абдули, чотирнадцятирічний Мамед, смаглявий, з такими ж круглими, як і в його батька, очима. Розмовляючи, він російські слова пересипав татарськими, був дуже балакучий і самовпевнений.
— А хто твій тато? — спитав його Валерик. Мамед одразу ж почав хвастати:
— Мій тато продуктовим складом завідував. Великий був склад!.. А тепер його немає.
І став розповідати те, що, видно, говорилося в його хаті:
— Ми нікуди не виїдемо звідси, як німці прийдуть. Вони нам нічого не зроблять. Мій тато не комуніст.
Валерик гостро глянув на Мамеда:
— Німці сюди не прийдуть! їх зупинять наші.
— А от і прийдуть, — наполягав Мамед. — У них сила! Танки, літаки!..
— І в нас сила, — не здавався Валерик, злостячись, що не знає, якими доводами підкріпити свої слова. — Знаєш, які матроси? Їх фашисти, як чортів, бояться!..
І все ж хлопці дедалі частіше бували разом. Вони блукали по селу, Мамед розказував, хто де живе, а хто жив, та виїхав, заходили в пусті покинуті хати. Ці пустки викликали у Валериковому серці жаль і смуток… Ось тут жили люди. За оцим столом їли. На цьому ліжку спали, А тепер поневіряються десь так само, як оце й вони з татом…
А Мамеда радувала кожна пустка. Потрапивши до неї, він одразу ж відчиняв шухляди столів, порпався в шафах, нишпорив у хижах, все щось шукаючи, щоб взяти собі. Зажерливість до чужого була в нього якась хвороблива. Стару ложку знайде, і ту в кишеню пхає.
В одній хаті Мамед знайшов щось загорнуте в цупкий папір. Розгорнув і радісно скрикнув:
— Глянь, годинник!..
Він уже ховав свою знахідку за пазуху, як Валерик спокійно, але твердо наказав:
— Поклади на місце.
Мамед засміявся:
— Аякже! Спішу покласти!..
Валерик стиснув щелепи, кров ударила йому в лице.
— Поклади, кажу! То не твоє!
— Тепер воно нічиє, — заперечив Мамед, повторюючи слова свого батька. — Не мені, так комусь іншому дістанеться.
Мить — і Валерик підскочив до Мамеда, вирвав з його рук годинника, заховав у шухляду.
— Посмій тільки взяти, ребра порахую… І взагалі більше ти нічого брати не будеш.
В його очах і в тоні було стільки рішучості, що Мамед не на жарт злякався і тільки пробубонів:
— Тобі що, шкода?..
— Ех, ти! — обпік його презирливим, повним зневаги поглядом Валерик. — Хіба те, що шкода? Ти ж чужу хату грабуєш!
Вони вийшли на вулицю, але до іншої хати вже не зайшли. Мамед, насуплений і мовчазний, повернув до свого двору.
Жив Абдула у добротному великому будинку, який ховався від людського ока за височезною кам'яною стіною. Не стіна, а справжній мур без єдиної шпарочки, і тільки в одному місці від дороги була щільно вмонтована і завжди зачинена хвіртка з вузеньким поперечним прорізом, схожим на амбразуру. Але й ця амбразура затулялася зсередини заслінкою.
Валерик, ідучи вже сам, нервово бив носками камінці, які потрапляли під ноги. Все ще не міг заспокоїтись після сутички з Мамедом. Думав: «І чого я з ним злигався?.. Ні, більше з ним нікуди не піду. Й знати його не хочу!..»
Батько — незмінно на своєму розкладному стільці. Але, забачивши сина, звівся:
— Добре, що прийшов, бо куліш холоне… Правда, без картоплі, але смачний куліш вийшов. Сідай їсти.
За обідом Валерик розповів про свою сутичку з Мамедом. Батько мовчки й похмуро слухав. Далі порадив:
— Не гуляй з ним… Якийсь непевний цей Абдула. А Мамед — одного поля ягода.
Батькові ніколи ходити в ліс. Та й рубати йому важко, бо плече ж покалічене. Валерик сам напросився:
— Я тобі дерево з лісу носитиму.
— То добре буде, — погодився батько.
І ось Валерик з сокирою в руці ходить від деревини до деревини, приглядається, постукує обухом. Нарешті знайшов грабину таку, як треба, — не дуже товсту, не дуже й тонку. Зрубав. Відтяв найкращий шматок стовбура.
Вже можна й додому йти. Але Валерик не поспішає. Хочеться йому побути на самоті. І він сідає на той зрубаний стовбур, замислюється…
Це ж коли б не війна, то жили б вони в Чернівцях. Тато, як і раніше, працював би на фабриці, а він ходив би до школи, читав цікаві книжки, бігав на спортивні заняття. Фізкультуру Валерик любить, недарма й тіло в нього туге та м'язисте. Як стисне кулак, ніхто з хлопців не розчепить.
Гарно було йому в школі! Як хочеться, щоб усе те швидше повернулося!
Але не видно ні кінця ні краю цій клятій війні. Уже весь Крим у німців. Лише на підступах до Севастополя зупинили їх наші війська. Чи втримають же зайняті позиції?.. Дуже вже часто літають на Севастополь ворожі літаки. Люди гомонять між собою, що палає місто вдень і вночі. А може, то й неправда. Подивитися б своїми очима…
Ех, коли б хоч трохи старший був, попросився б у армію, сам би, своїми б руками знищував фашистів!.. Так не візьмуть же. Та й інше: як тата самого залишити? На очах він марніє, зовсім зігнуло його над отими чобітьми та черевиками, а голова вже аж біла від сивини…
Надворі смеркає. Тіні ворушаться в гущині дерев, і хмари пливуть над верхівками грабів, дубів та кленів, які ще не встигли скинути на зиму свого зеленого одягу. А Валерик сидить та думає. Йому не страшно в лісі. Він знає тут кожну стежину. Не раз забирався в такі хащі, що, здається, й виходу з неї не знайти. А Валерик із зав'язаними очима з дороги не зіб’ється…
І раптом всі думки вмить розлетілися. Як сидів Валерик, так і впав на землю. Серце його швидко-швидко забилося. Хтось пробирався кущами осторонь від нього. Але не в бік Чоргуна, а, навпаки, від села в гори. Хто б же то міг бути?..
Невідомий не йшов навпрошки. Він обігнув галявину, хоч нею було йти легше й ближче, і знову пірнув у кущі та почав обережно просуватися вперед, розгортаючи гілля руками, як воду.
Ось він уже порівнявся з Валериком, і тут хлопець трохи не скрикнув: упізнав присадкуватого, товстого Абдулу.
Але чому він так одягнений? Замість черевиків з гострими загнутими носками, чоботи з низенькими халявами. Замість жилета, з-під якого завжди біліла сорочка, звичайний піджак. На голові не тюбетейка, яку Абдула, мабуть, не скидав і вночі, а звичайнісінький картуз.
«Що ж це за переміна така? — здивовано думав Валерик. — І куди це він квапиться, скрадаючись, проти ночі?..»
Валерик пішов за ним назирці, низько пригинаючись та обережно ступаючи, щоб не тріснула під ногами гіллячка.
Один раз Абдула зупинився, може, для того, щоб перепочити, бо шлях його лежав увесь час на гору, а може, щоб зайвий раз переконатись, що за ним ніхто не стежить. Валерик прикипів до землі і тільки чув, як шалено б'ється в грудях серце. Ніде правди діти, йому було страшнувато, але водночас гостра цікавість змушувала його йти за Абдулою, забувши про все на світі.
Вже майже зовсім стемніло. Хмари, які купчилися над деревами, почали сіяти дрібний повільний дощ. Невидимі краплини монотонно зашелестіли по листю, вбираючи в себе всі інші звуки.
Абдула йшов довго. А Валерик не тільки не відстав, а навіть наблизився до нього, щоб не згубити з очей.
Дома, напевне, вже турбується тато. Але Валерик вирішив не повертатися додому, поки не дізнається, куди йде його сусіда проти ночі і що він робитиме тут, у лісі. Адже тато сам сказав, що Абдула — людина непевна.
А Абдула все йде та йде. Пробирається хащами. Та так упевнено, ніби йому тут доводилося бувати вже не один раз.
Нарешті він зупинився й присів під величезним крислатим дубом.
Валерик ліг на живіт серед кущів, розгорнув гілля й завмер. Краплини дощу скочувалися з листя йому на шию, зрошували чуба, сповзали по щоках. Сорочка теж уже намокла й неприємно липла до тіла. Але хлопець не ворушився. Навіть важко уявити, що зробив би з ним Абдула, коли б виявив його недалеко від себе в кущах і спіймав би!
Посидівши трохи навпочіпки та впевнившись, що він в цілковитій безпеці, Абдула встав, підійшов упритул до товстого дубового стовбура і зовсім злився з ним.
Довго нічим себе не виявляв. Так довго, що Валерик навіть злякався: чи не зник він непомітно, вдавшись до хитрощів?..
Від такого припущення хлопцеві стало душно. Він, майже не дихаючи, проповз трохи вперед. Потім — ще трохи. Вглядався в темряву до болю в очах.
Зненацька здригнувся. Десь недалеко — чи осторонь, чи над головою, Валерик так і не розібрав до пуття, — крикнув якийсь птах. Цей несподіваний живий звук у темряві, яка досі тільки шелестіла нудним дощем, навіть злякав хлопця. Однак він заспокоїв себе: «Чого боятись? Ну, крикнув птах спросоння, таке буває в лісі».
Але, на своє велике здивування, одразу ж почув ще один такий самий пташиний крик. І тепер уже він міг побитися об заклад, що той крик долинув саме від дуба, за яким ховався Абдула. Ось його темна постать відокремилась од дерева.
«Ага, — догадався Валерик, — то не птах уві сні озвався, то якась людина крикнула по-пташиному, а Абдула так само по-пташиному їй відповів, даючи знати, що він тут!»
Валерик не помилився. Незабаром від куща до куща майнула темна постать. Потім зникла. І раптом опинилася поряд з Абдулою. Обоє вони сіли на землю, і їх майже не стало видно.
Тамуючи страх, Валерик змусив себе підповзти ближче. Ще ближче… Може, пощастить хоч що-небудь почути. Хоч кілька слів, хоч одне слово!..
Добре, що земля мокра і гілля на землі мокре — не тріщить. Добре, що шелестить дощ по листю… Але краще б він оце зараз перестав шелестіти. Заважає слухати.
Валерик уже чує голоси: бу-бу, бу-бу… Тепер треба тільки напружити слух…
Хлопець аж шию витягує, але жодного виразного слова вловити не може. Який жаль!..
Зустріч Абдули з невідомим тривала недовго.
Ось вони звелися на ноги, потиснули одне одному руки і розійшлися в різні боки. Невідомий швидко зник з очей, а Абдула повернув на ту дорогу, що вела до Чоргуна.
Валерик знову йшов назирці.
Він зупинився тільки на узліссі, щоб на голому місці не виявити себе. А Абдула не пішов звичайною дорогою, а подався, понад узліссям в обхід. Валерик теж пішов узліссям, але в протилежний бік, — він вирішив зайти в село з іншого кінця.
Трохи заспокоївся тільки тоді, коли опинився в своєму дворі.
Батько не спав, чекав Валерика, сидячи біля вікна. А вздрівши, навіть ступив йому назустріч.
— Що це за витівки такі? — спитав, сердячись. — Де ти блукаєш до півночі? А дерева приніс?..
— Зрубав, але не приніс, — сказав Валерик схвильовано. — Я тобі таке розкажу!.. Я за Абдулою стежив у лісі!..
— Нічого не розумію, — знизав плечима батько. — Говори ясніше, де ти був? Що сталося?
— Та я ж ясніше… — квапився Валерик розповісти одразу все. — Тільки зрубав грабок, дивлюсь — Абдула. Крадеться, пробирається кущами. Я — за ним. Він — у гори. Я — далі за ним… Дивлюсь, якийсь чоловік до нього підходить. Погомоніли і розійшлися. А от про що саме гомоніли, не розібрав. — Не чутно було…
— Що ж то за чоловік? Де він подівся? — тепер уже й батько збентежився. Було ясно, що Валерик став свідком незвичайної події.
— Вони попрощалися, і невідомий зник у лісі. А Абдула тільки що повернувся додому… Я думаю, що той чоловік звідти, з-за лінії фронту… Шпигун він, це точно!..
— Оце так новина! — вже зовсім збентежений, промовив батько. — Таки виходить, що Абдула — продажна шкура!.. Ну, от що, Валерику, поки що про це нікому ні слова. Чуєш? Ні пари з уст.
— Та я ж розумію, — трохи ображено протяг Валерик. — Не піду ж я всім і кожному розповідати.
— Отож, отож, — перейшов батько на інший тон. — Треба, щоб про це знали тільки там, де слід… Це вже я сам… А ти, Валерику, дивись за ним. Тільки будь дуже обережний, бо такі виродки, як цей Абдула, на все здатні. Совість у них чорна.
Хоч було вже й пізно, Валерик ніяк не міг заснути. Думав: «Як же це так — стати зрадником? Та це ж все одно, що піти супроти своєї матері, стати її ворогом! Це — ненавидіти землю, на якій ти виріс, ненавидіти людей, серед яких живеш, з якими щодня бачишся, розмовляєш, яким дивишся у вічі!..»
А втім, хіба Абдулі потрібні люди? Він ховається від них за високим муром і ні з ким ніяких справ не має. Як звірюка в лігві. Тепер ясно, що не заради черевиків він зайшов і до них у хату. Просто хотів дізнатись, що за люди прибули в Чоргун і оселилися з ним по сусідству…
Поки Валерик отак лежав та думав, у небі весь час чулося гудіння літаків. Здалеку долинав важкий гул вибухів. І тоді у вікнах світлішало, ніби від далекої пожежі.
То палав Севастополь.
На початку грудня різко похолодало.
З півночі прилетів сильний поривчастий вітер і приніс з собою перші заморозки, а потім і сніг. Правда, сніг довго не лежав. Удень він танув на сонці, яке часом пробивалося крізь густу запону хмар, і входив у землю водою. А невеличкі крижані озерця холодно поблискували, відбивали в собі, як у мутному дзеркалі, те сонце, схоже на блискучу пляму, що розповзалася по хмарі, і сухо хрустіли під ногами.
Валерик повертався додому з лісу, тягнучи на плечах березу. Він навмисне не обчухрав її. Стовбур піде на копили, а гілля — на паливо. Ноги плуталися в полах довгого піджака, яким недавно один замовець розплатився за пошиті батьком черевики. Піджак був без ґудзиків, але Валерик замість них пришив дерев'яні цурочки. На голові у нього була шапка-ушанка, подарована незнайомим бійцем. На шапці ще можна було помітити слід від п'ятикутної зірочки, і Валерик дуже пишався нею.
Деревина давила плечі, гнула Валерика до землі. Йому стало душно, і він навіть розстебнув комір свого піджака та розмотав старенький синій шарф на шиї, і тоді на грудях зачервонів галстук, з яким хлопець ніколи не розлучався.
Не доходячи до села, він наздогнав якогось чоловіка, що тяг двоколісну тачку, навантажену дровами. Коли порівнявся з ним, чоловік зупинився й запитав:
— То як, хлопче, може, спаруємось?
— А що? — спершу не зрозумів Валерик.
— Дуже просто, — посміхнувся чоловік. — Покладемо твою деревину., кхм, кхм… на мої дрова; та й повеземо вдвох. І тобі буде легше, і мені.
— Гаразд, — погодився Валерик.
Чоловік був у великій заячій шапці, в старенькому вузькому пальті з облізлим котиковим коміром і в благеньких черевиках, які, мабуть, не дуже гріли ноги. Взагалі, якщо не брати до уваги великої й теплої заячої шапки, то одягнений він був легенько як на такий холод.
Та й вигляд у нього був якийсь хворобливий. Обличчя худе, здається, аж просвічується, а на запалих, ретельно поголених щоках двома плямами лежав нездоровий рум'янець. До того ж він ще й покашлював тихенько і часто. Тому, жаліючи чоловіка, Валерик налягав на тачку з усієї сили, щоб швидше дістатися до місця.
По дорозі розмовляли.
— Щось я тебе не пригадую, — сказав чоловік, повернувши до Валерика своє худе з рум'янцями обличчя.
— А ми з татом недавно тут, — пояснив Валерик. — Евакуйовані… Може, чули, швець — мій тато. У Марії Іванівни живемо.
— А-а, то ти — Волкова синок?.. Тепер знаю. А я — вчитель тутешній, Федір Петрович… Правда, я теж тут недавно. Ось, хвороба в Крим загнала… Легені підкачали… Коли б школа працювала, то я б тебе знав. А то — закрили школу, і я тепер, так би мовити, безробітний… Ти в якому класі вчився?
— Мені б у шостому вже треба бути, — розповідав Валерик, пихтячи і тужачись біля тачки. — А я тільки в четвертому, бо теж хворів змалечку. З ногами у мене щось було, а жили високо в горах, до школи ні дійти, ні доїхати, от і відстав… А вчився я добре.
— Бачу, піонер, — гарно усміхнувся Федір Петрович. — Звуть тебе як?
— Валериком.
— Молодчина, Валерику, — за щось похвалив учитель. — То не біда, що відстав трохи. Наздоженеш… Твердіші знання будуть. Ось як фашистів проженемо з своєї землі та розіб'ємо зовсім, знову школи відкриються, і засядеш ти за науку з новими силами.
— А скоро війна кінчиться, Федоре Петровичу?
Учитель помовчав трохи, мабуть, не наважуючись одразу відповісти на таке пряме запитання, потім кашлянув тихенько й сказав:
— Важко вгадати. Але я думаю, що не скоро… Звісно, вороги не зможуть нас здолати, це — як два по два — чотири. Не такі наші люди, щоб їх можна було завоювати і на коліна поставити… Але повоювати ще доведеться.
Він раптом зупинився, повернувся всім тілом до Валерика і майже весело сказав:
— І знаєш що, Валерику? Фашисти почали цю війну, а кінчати її будемо ми. Ми їх відучимо воювати. Отож і треба з силами збиратися.
— А які ті сили? — підняв голову хлопчик. Йому подобалось те, як учитель спокійно і ясно говорить про війну та про нашу перемогу.
— Є такі, Валерику, є… Ти не думай, що силу тільки на фронті видно, там, де б'ються із зброєю в руках. А та сила, що на Уралі воєнну техніку робить! А ті, що в колгоспах хліб вирощують!.. Сила наша, Валерику, це — і ти, і я, і твій тато…
Він знову тихенько кашлянув, приклавши до грудей руку.
— Так ми ж нічого не робимо! — аж вигукнув хлопець, і в цьому його вигукові було й заперечення, і невдоволення людини, яка хотіла б щось робити, а їй не дозволяють. — Я хоч і зараз на фронт пішов би! А то що ж?.. У чому тут моя сила?..
— А ось саме в цьому вона й є… Що ми ненавидимо фашистів. Що завжди готові до боротьби з ними. А нас таких — мільйони, вся держава!.. Та й ще я тобі скажу: в такому ділі, як війна, не все напоказ робиться…
І він, як здалося Валерикові, якось загадково посміхнувся, викликавши тією посмішкою ще більшу до себе цікавість.
— А ти книжки любиш читати? — несподівано спитав учитель.
— Ще й як! — охоче відповів Валерик. — Я багато книжок перечитав. І вірші напам'ять знаю.
— Ну, то давай зайдемо до мене, вибереш, що сподобається. Хата, в якій жив Федір Петрович, нічим не відрізнялася від інших, хіба тільки тим, що двері з сіней виводили не на звичайний поріг, а на дерев'яний невеличкий ґаночок з кількома східцями.
Але те, що Валерик побачив усередині, просто-таки приголомшило його. Книжки, книжки й книжки… І в шафах, і на столі, й на етажерках — аж очі розбіглися!..
Учителева дружина, привітна й лагідна жінка, почастувала Валерика смачними яблуками, ще й у кишеню поклала кілька штук. А тим часом Федір Петрович витяг із шафи книжечку в білій палітурці.
— Про Павлика Морозова читав?
— Ні, тільки знаю, що його куркулі вбили.
— Ага… кхм, кхм… Ну от і прочитай. А як закінчиш, іншу візьмеш.
Валерик обережно взяв книжку. На обкладинці був намальований акуратно зачесаний хлопчик, піонер з червоним галстуком на грудях.
Федір Петрович усміхнувся:
— Дивись, Павлик на тебе схожий. Тільки в тебе чуб — їжачком, а в нього — набік лежить.
Валерик засунув книжку за пазуху, сказав:
— Гарно у вас… Я б ще побув, та треба поспішати — в хаті не топлено. Тато дров жде.
— А ти, як будеш вільний, так і приходь, — запросила дружина Федора Петровича. — І нам веселіше буде.
Додому від учителя недалеко, треба пройти лише дві вулиці і повернути праворуч. Захоплений несподіваним і таким гарним знайомством, Валерик і незчувся, як опинився у себе в дворі. Навіть деревина здалася йому не такою важкою, як спершу.
Ще з порога похвалився батькові:
— А я в учителя був! Ось він мені й книжку дав…
І заходився розповідати з усіма подробицями, як наздогнав його, як разом тачку тягли, про що розмовляли, а потім дістав з кишені яблука.
— Бери посмакуй. Я вже наївся в учителя.
— Мабуть, гарні люди, якщо так з тобою повелися, — підтримав Валерикове захоплення батько, а потім ще й ще розпитував, як учитель говорив про війну. На кінець розмови сказав задумано: — Треба буде й мені з ним познайомитись…
Коли вечеряли, батько несподівано запитав:
— Скажи, ти зараз часто Мамеда бачиш?
— Давно вже не бачив, та не дуже й хочеться, — відрубав Валерик.
— А доведеться зустрітись…?Валерик здивовано округлив очі:
— Навіщо він мені? Ти ж сам казав, що він з Абдулою — одного поля ягода!
— От через це й треба зустрітися… Щось підозріло тихо стало у дворі в Абдули. Раніше за його високим муром все-таки чулися балачки, а зараз там — наче всі вимерли. Треба було б дізнатися, в чому річ…
Після Валерикової нічної пригоди в лісі батько побував у коменданта, розповів йому про таємну зустріч Абдули з невідомим. Комендант подякував і пообіцяв, що його люди простежать за Абдулою.
— Гаразд, — сказав Валерик. — Мамеда я сьогодні ж здибаю.
І справді, йому пощастило зустрітися з своїм ненависним сусідою.
Перед вечором хвіртка з щілиною-амбразурою відчинилася, і Мамед вийшов за ворота. Валерик побачив його у вікно і миттю вибіг на вулицю.
—. Салам, Мамеде. Що це тебе ніде не видно? — запитав таким дружнім тоном, ніби йому страх як кортіло побути з Мамедом…
— А навіщо я тобі? — насторожено блиснув Мамед круглими чорними очима.
— Та… так. Нудно самому. Пішли б куди, чи що…
— Ніколи мені ходити.
Було видно, що він не мав наміру довго розбалакуватися з Валериком. Але й Валерик не хотів втратити нагоду для розмови і тому запитав:
— А чого це твій батько по черевики не приходить? Готові вже. Гарні черевики вийшли.
— Батька немає вдома, — відповів Мамед і тут же помітно знітився, спохватився, що зайве сказав: — Поїхав до родичів.
— Далеко? — Валерик запитав це так байдуже, ніби його зовсім і не цікавила відповідь.
Але Мамед явно нервував, вираз його обличчя наче говорив: «От іще, прилип!..» І він відповів непевно:
— Та ні… Скоро й повернеться…
— То, може, я, вам черевики принесу?
— Ні, ні, — злякано заперечив Мамед. — Краще я якось сам зайду…
Він уникав розмови, квапився йти.
Але тепер він уже й не потрібний був Валерикові: проговорився, що Абдули дома немає. Треба зараз же сказати про це татові.
І Валерик, вдаючи розчарування, протяг:
— Ну, якщо ти так поспішаєш, то що ж, бувай…
За Мамедом зачинилася важка глуха хвіртка. А Валерик за якусь мить був у хаті.
— Тату, Абдула десь зник.
— Як то — зник? — підвів голову батько від колін, на яких лежала шевська дошка з шматком шкіри.
— Мамед каже: поїхав до родичів. Але… якось загадково. Не захотів довго зі мною розмовляти.
— Он воно що… — задумливо промовив батько. — А може, його… вистежили і взяли?.. Треба дізнатись.
І сходив ще раз до коменданта. Та вісті приніс погані.
Виявилось, що Абдули таки справді не стало в селі. Зник — і все. Коли до нього додому прийшли наші солдати, його дружина зустріла їх з закутаним обличчям, так що було видно тільки щілинки очей, і на всі запитання відповідала одноманітно:
— Не знаю, де він… Нічого не знаю… У нас чоловік не звітує перед жінкою…
Отже, Абдула зник!
А його рідня ще міцніше замкнулася за високим муром і звідти — ні звуку. Батько сердито і скрушно похитав головою:
— Проґавили! Шпигуна з рук випустили! Зрадника!.. Як же можна? Виходить, відчув, що треба тікати. А тут, у Криму, є де заховатись — ліси, печери… Погано вийшло. Вовка лютого проґавили.
Батько сидів за роботою, а Валерик читав йому вголос книжку про Павлика Морозова. Відірвався од книжки, запитав замріяно:
— А пригадуєш, тату?.. Це — як у Чернівцях. Там ми теж часто отак книжки читали…
— Як не пригадувати, синку!.. Тільки тепер інші часи настали…
І, наче на підтвердження його слів, глухо і важко загули гармати.
Батько й син лише переглянулись на те гримотіння, але навіть зі своїх місць не посхоплювались. Звикли вже до артилерійських канонад, які несподівано починались і так само несподівано кінчались.
Але ця гарматна стрілянина була набагато потужніша, ніж попередні. Шибки у вікнах почали тонко й жалібно співати.
Зненацька вибух велетенської сили струсонув усе довкола, шибки з дзенькотом вилетіли, вся хата затріщала й задвигтіла, немов під час землетрусу, а зі стелі посипалася штукатурка. Батько схопився з стільця:
— Швидше надвір! Придушить!..
Він схопив Валерика. за руку, потяг у сіни. Там з переляканими очима на білому, як стіна, обличчі метушилася Марія Іванівна. Вона вибігла з іншої кімнати і не знала, що їй робити.
Зупинилися біля порога, розгублені й безпорадні. Нарешті Марія Іванівна догадалася:
— Сюди, в погріб!
Погребом жінка давно не користувалася. Під час осінніх дощів він наповнився водою, під ногами хлюпало і чавкало, але ніхто на цю дрібницю не звернув уваги. Всі троє напружено дослухалися до того, що коїться там, нагорі.
А там бій наростав. Снаряди і бомби вибухали і зовсім близько — в сусідніх дворах, на вулицях, у садках та виноградниках, і десь далеко по всій лінії оборони.
— Це, мабуть, німці знову пішли в наступ, — висловив припущення батько.
Кілька разів він намагався виглянути з погреба, але одразу ж опускав ляду. Земля й небо палали вогнем. Чути було, як по дахах порощать осколки, падає звихрене вгору каміння, а потім все це тонуло у нових вибухах бомб і снарядів.
Часом здавалось, що гуркіт бою затихає, і тоді, мов крізь шар вати, пробивалися людські голоси. Не окремі вигуки, а густе тисячоголосся котилося над землею і зливалося в один протяжний звук: «А-а-а!..» То могли бути крики ворогів, що наступають, і могли бути крики захисників Севастополя, що атакують…
Нарешті вогняний шквал почав згасати, відкочуватися кудись убік, і тоді стало чути окремі вигуки та стогони.
А ще трохи згодом Валерикові вчулося щось нове, ніколи досі не чуване. Що то було, він спершу й не втямив. А коли, нарешті, збагнув, то вжахнувся: чужі голоси, чужа мова!
— Німці, тату! — вирвалося мимоволі в хлопця.
— Чую…
Марія Іванівна заломила руки:
— Ой, лишенько ж наше!..
Батько сидів навпочіпки, якось неприродно зігнувшись і притулившись до мокрої стіни. Плече у нього теж було мокре, але він того не помічав.
— Чую, Валерику, німці… — ще раз тихо промовив він і зітхнув, ніби застогнав. Але раптом випростав спину і зовсім іншим тоном, з докором і люттю в голосі вигукнув комусь невідомому: — От тобі й довоювалися!..
— Що ж тепер робити, тату?
— А що ж робити… Треба вилазити з цієї ями, бо коли тут застукають, то ще й перестріляють без усякого, як курчат… Блукали ми, блукали з тобою по світу та прямо фашистам у лапи й потрапили.
Але ще якийсь час не наважувалися вилізти. Зачекали, поки в дворі і навколо стало тихо. Тоді батько першим подерся з погреба, за ним — Валерик та Марія Іванівна.
Стояли посеред двору, дивилися навколо себе і нічого не впізнавали. Були й уцілілі хати, але від багатьох лишилися тільки стіни та обгорілі димарі. Навіть дерева стоять обсмалені. Важкий смердючий дим стелиться по землі, заповзає в глибокі воронки і там угнізджується, влягається сірою подушкою. Не видно людей — може, ще сидять, оглушені, по своїх схованках. Не чути пташок — може, вимерли від диму та гуркоту…
А три постаті стоять серед двору і очманіло дивляться окіл себе, не знаючи, що робити далі. На стовпчику, вкопаному біля двору, біліє папірець з написом: «Ремонтую і шию взуття з товару замовця».
Батько зупинив свій погляд на тому папірцеві, щось подумав і махнув рукою:
— Ат… хай висить. А там воно покаже… Ходімо до хати.
— Я піду по сусідах, подивлюся, що де робиться, — озвалась Марія Іванівна. — Може, комусь допомогти треба.
Ця жаліслива жінка, сама ще не встигла оговтатись після пережитого, уже думала про те, що, може, хтось десь потребує її допомоги, може, у якійсь хаті лишились діти без матері, може, ще якесь горе…
Вона лише на хвилинку забігла в хату, накинула на плечі велику вовняну хустку і гайнула з двору.
А Валерик з батьком зайшли в свою кімнату. Тут хлопчик несміливо запитав:
— А може б, у гори, тату?.. В ліси, до партизанів?
— Зачекай трохи… Давай розберемось, що й до чого… А сидіти та ждати смерті, як віл обуха, не будемо, звісно. Якщо вже таке сталося, то щось придумаємо, от…
Весь день і всю ніч становище на Севастопольському напрямку лишалося ще не цілком ясним. То там, то там виникала стрілянина. Знову в повітрі ревли літаки, вибухали бомби і рвалися снаряди.
І тільки наступного дня вранці прибігла Марія Іванівна з сумними новинами:
— Німці захопили не тільки Чоргун, а й Інкерманські висоти… — розповідала жінка, тужно похитуючи головою і тулячи руки до щік і до грудей. — До Чорної річки вийшли… Але ж і їх, кажуть, перебито видимо-невидимо!.. Зараз тільки те й роблять, що мертвих носять та закопують. І оборону будують…
— Оборону будують? — жваво перебив батько. — То це ж добре!.. Виходить, що непереливки їм… Бояться нашого контрнаступу, якщо до оборони взялися!..
Він помітно повеселішав.
У розбиті шибки залітав пропечений морозом вітер і обпалював холодом обличчя та руки, дубив стіни, підлогу, мертвив людську оселю.
— Ні, тут і собаки не вдержиш, — поскаржився батько, хукаючи на скоцюрблені пальці. — Хоч би одне вікно засклити. А тільки де ти його візьмеш, того скла…
— Я дістану, — напросився Валерик. — Тепер битого скла скільки завгодно. Побігаю по селу, назбираю.
— Спробуй. Але дивись, не встрянь там у якусь халепу. Валерик пішов.
Біля зруйнованих хат йому справді пощастило знайти кілька шматків скла. Нерівні, косі, але то нічого, можна стулити, аби тримались.
Ходив, збирав скло, а сам приглядався, що робиться в селі.
Люди повилазили з своїх схованок, длубались у завалах, витягали різні хатні речі, одяг, уцілілий посуд. В кількох місцях з-під руїн витягли мертві тіла. Жінки тужили, припадали до мертвих, билися головою об землю. А чоловіки похмуро й мовчазно робили важку й страшну роботу — відкопували забитих, відносили й клали осторонь.
Зустрічалися й німці. Одні їхали на мотоциклах, на машинах, інші йшли кудись пішки, не звертаючи ніякої уваги на те, що робиться в селі. Правда, Валерик наткнувся на трьох німецьких солдат, які нікуди не йшли й не їхали, а стояли й дивилися, як люди копаються в руїнах. Але ніякого співчуття в їхніх очах не було. Обличчя під сірими квадратними касками кам'яні, очі байдужі, ніби у гіпсових статуй.
Біля приміщення школи й сільської лікарні стояли автоматники. Сюди під'їжджали автомашини, підвозили поранених солдат і офіцерів. Поранених везли не тільки до лікарні та школи, а й до кращих хат у селі, які вціліли. Мешканців безцеремонно викидали, виштовхували з двору прикладами автоматів, покрикуючи, мов на скотину: «Век! Век!..»
Валерик приніс додому скло. Сяк-так постулявши уламки, вони засклили одне вікно. Решту забили дошками та затулили ганчір'ям.
— На таку хату фашисти не зазіхнуть, — сказав батько. — А нам і так добре буде.
Батько розкладав черевики на ослінчику. Готові пари — окремо, заготовки — окремо. Робив це повільно, механічно, аби не сидіти склавши руки. А сам думав зовсім про інше. Важко думав — дві глибокі борозни пролягли на його чолі.
За вікном почулися кроки, долинув гомін.
Не встигли Валерик з батьком словом перекинутись, як двері з гуркотом відчинилися. Увійшов німецький офіцер, а за ним Абдула. Це було так несподівано, що Валерик і його батько заніміли, не знаючи, що робити.
Та й було чого розгубитися. Вони вперше в житті так близько побачили фашиста. І — Абдула! Зник перед наступом німців, а тепер ось з'явився. Та не просто з'явився, а з усього видно, що вже служить у них. Навіть одяг на Абдулі міг викликати здивування: був він з голови до ніг у святковому татарському вбранні, на розцяцькованому сріблом поясі висів кинджал, а на правому стегні — пістолет.
— Здрастуйте, пане Волков, — привітався зверхньо, наголосивши на слові «пане», щоб було ясно, що тепер настали інші часи.
— Добридень, пане… Абдула, — невиразно видушив з себе Волков.
— Пане старосто, — поправив його Абдула. — Я тепер староста, і мене саме так треба називати. Зрозумів?
Батько мовчки кивнув головою: зрозумів, мовляв.
А Абдула вже улесливо вертівся навколо німецького офіцера, розтягуючи товсті губи на круглому червоному обличчі в якусь винувату посмішку:
— Зовсім погано, пане офіцер. Шлехт!.. Тісно, брудно. Офіцери і солдати великої армії фюрера повинні жити в хороших домах.
Німець мовчки водив очима по хаті, переповзаючи поглядом з Абдули на батька, потім — на шевський струмент, на Балерина, на убоге ліжко з старою постіллю, на холодні сірі стіни й забиті дошками вікна.
Очі в нього безбарвні, холодцюваті. Над тонкими губами нервово здригалася смужечка вусиків. Сам він худий, довгий, як жердина, і тому дивився на товстого й низького Абдулу зверху вниз. Об його коліно терся здоровенний бульдог. Найменший рух хазяїна змушував собаку насторожуватись і підіймати тупу морду на товстій м'язистій шиї. Бульдог і Абдула чимось були схожі між собою, тільки в бульдога ніс дерся вгору, а в Абдули згинався гаком униз.
— Ваші черевики готові, пане старосто, — сказав батько, щоб не мовчати.
— Ти єсть сапожнік? — ткнув німець у батькові груди стеком, який тримав у руці.
— Так, я — швець…
— Зер гут… Ти будеш пошийть мені сапогі, — сказав німець і пішов з хати. За ним кинувся і його бульдог.
— Черевики принесеш додому, — наказав Абдула, виходячи за офіцером.
Коли відлунали їхні кроки, батько сумно похитав головою:
— Ось так… Абдула — пан староста… А черевики — «принесеш». Виходить, тепер він не боїться, щоб до нього заходили.
Надвечір батько поніс Абдулі черевики. З ним хотів піти й Валерик, але батько не пустив:
— Посидь краще дома. Нам двом там робити нічого.
Хвіртка в глухому високому мурі була відчинена — це вперше, відколи Волкови оселилися в Чоргуні. Над нею звисав криваво-червоний прапор з чорною свастикою.
Волков обережно заглянув у двір. Він був вимощений цеглою. Понад стіною-муром ріс виноград. Зараз листя на ньому не було, і тільки довга лоза, як гаддя, звивалася по товстому дроті, натягнутому між вкопаними в землю залізними трубами.
Несміливо ступаючи та озираючись на всі боки, Волков пішов до порога. Постукав. Двері відчинив Мамед. На грудях у нього поблискував фашистський значок із свастикою, що нагадувала чорного павука.
— Я приніс черевики, — сказав Волков.
— Заходь! — почувся зсередини голос Абдули.
Волков зайшов, окинув швидким поглядом кімнату. Велика, світла, заставлена гарними меблями. По кутках і на етажерці — різні бронзові й дерев'яні фігурки. До стіни притулився важкий стіл з товстими різьбленими ніжками. Над столом на стіні — портрет Гітлера.
«Мабуть, добре ти вислужився перед фашистами, коли вони не тільки нічого в тебе не відібрали, а ще й старостою призначили!» — подумав Волков.
Абдула засміявся самовдоволено:
— Ну ось, пане Волков, і прийшла справжня влада… Совецька була тимчасово, вона більше вже ніколи не повернеться. Німецькі війська — під Москвою. Незабаром весь Крим буде в наших руках…
Він пильно подивився в обличчя Волкова, ніби пронизав його коротким гострим поглядом.
— Тобі боятися нічого. Навпаки, тобі треба радіти приходу нової влади. Шевцюй вільно, заробляй добрі гроші, живи спокійно. Адже сам пан офіцер замовив у тебе чоботи. Постарайся зробити так, щоб йому сподобались. Для тебе ж краще буде… Ось я зараз напишу тобі папірця, що ти маєш право вільно шити взуття. Це й буде тобі документ…
Він справді щось написав на аркушику паперу та ще й поставив круглу печатку з свастикою.
— На і шевцюй… Тільки без мого дозволу нікуди з села не відлучатись. Зрозумів?
— Так…
Валерик ждав батька нетерпляче.
А той повернувся ще похмуріший і пригніченіший, ніж був досі.
— Маємо право шевцювати, — сказав глухо, важко опускаючись на стілець. — Ось документ… Каже Абдула, що німці вже під Москвою, що весь Крим буде в їхніх руках.
— Бреше собака Абдула, — аж на виду змінився Валерик. — Не вір йому, тату. Наші переможуть фашистів, ось побачиш!
— Ой, сину, сину… — скорботно подивився на нього батько. — Як тяжко все оце переживати!..
Дедалі ставало холодніше. Сіяло небо снігом, і він уже не танув, а замерзав на колючому вітрі, брався крижаною шкуринкою і рипів під ногами. Днями й особливо ночами, ніби невидиме живе створіння, квилив і стогнав у великій і безнадійній жалобі вітер, бився в полатаних вікнах, у захололому димарі.
Ні у Валерика, ні в його батька теплого одягу не було. Той піджак, який звисав Валерикові аж до колін і рукава якого треба було закочувати, зовсім порвався, бо хлопець у ньому лазив по горах, ходив у ліс, порався в хаті й біля хати. Шапка теж уже таки добре пошарпалась, з неї повилазила вата, а сліду від зірочки не лишилося зовсім. Та воно й краще, бо навколо ж вороги, напевне причепилися б.
Протопити в хаті нічим було, бо тепер і в ліс іти небезпечно, німці поставили патрулів на околиці села і хапали кожного, хто потрапляв їм на очі.
А терпіти холод далі вже не було змоги. І Валерик сказав батькові:
— Я все-таки спробую дістатись до лісу. Хоч сухого галуззя назбираю. Що мені, малому, зроблять?
— А хто їх знає, що вони можуть зробити, — непевно промовив батько. — У них розмова коротка — автомат до грудей і… Страшно мені, Валерику, щоб ти йшов. Краще вже якось перебудемо.
— Та не бійся. Коли щось таке, то я вернусь, — намагався заспокоїти його Валерик. — Я ж… не дорослий ще, по мені стріляти не будуть… А я знаю такі лазівки до лісу, що їм і на думку не спаде.
Батько промовчав, і Валерик зрозумів це як згоду.
Він вийшов на вулицю, кутаючись у свій драний піджак. Глянув в один бік, у другий — ніде нікого. Пішов обережно, вдаючи, що тиняється так собі, знічев'я.
Зненацька зупинився і застиг із злякано округленими очима. Звідкись нагло вирвався людський зойк, змішався з іншими невиразними й несамовитими криками, з тупотом ніг та брязканням зброї. Дослухався…
Та то ж у хаті вчителя щось коїться!.. Гостра й болюча піка вість потягла його ближче до знайомого двору.
Крізь паркан він побачив, як німецькі солдати витягли на поріг закривавленого Федора Петровича. Одяг на ньому геть подраний, а обличчя важко впізнати.
За ним, падаючи і зводячись, тяглася дружина і нестямно кричала.
Серед солдатів Валерик уздрів і того цибатого офіцера з холодцюватими очима, який приходив до них з Абдулою. Побачив і самого Абдулу. Цей стояв осторонь, стежив мовчки за тим, що коїлось.
Дружина вчителя кинулась до Абдули, заломила перед ним руки, заголосила тоскно у невимовному розпачі. Але він безжально й грубо відштовхнув жінку, ніби цим хотів показати німцям, що в нього ніякого співчуття до неї немає, і ступив ближче до офіцера.
Жінка впала на сніг, і волосся її, теж біле, як сніг, розсипалося під ноги солдатам, а вони топтали його чобітьми.
Та вона знову звелася на ноги, вчепилась руками в свого чоловіка, закричала в розпачі з новою силою:
— Не дам!.. Не дам, іроди!..
Тоді офіцер щось коротко й різко наказав солдатам. Вони схопили її, шарпаючи й терзаючи, заломили за спину руки і поволокли по снігу вслід за чоловіком.
Їх було багато, цих фашистських громил. Всі відгодовані, червонопикі, в зелених шинелях з блискучими ґудзиками, в сталевих квадратних касках, у великих важких чоботях. Здається, раз наступить таким чоботом, і тобі вже не встати повік. А вчитель і його дружина були легенько, по-хатньому одягнені, обшарпані, кволі й беззахисні перед цією дикою, бездумною й жорстокою силою.
У Валерика завмирало серце від пекучої люті до ворогів і від невимовного жалю до Федора Петровича та його дружини, але чим він міг допомогти? Нічим. Зовсім нічим!.. Тільки стояв і дивився, як їх виволокли з двору і потягли кудись вулицею, підштовхуючи прикладами, чобітьми та кулаками.
Він довго ще не рушав з місця, забувши про дрова, по які йшов, забувши й про холод, і про весь білий світ.
Нарешті прийшов до тямку: «Іти дали чи ні?..» Якщо отаке коїться, то справді небезпечно ходити по селу. Можуть схопити. А тим більше в лісі. Хіба їм, цим звірам, поясниш, що в хаті холодно, що тато став зовсім кволий і все частіше кашляє та хукає на закляклі руки, замість того щоб працювати?..
Ні, таки треба хоч в'язочку хмизу принести. Для цього й не обов'язково заглиблюватись далеко в ліс, і на узліссі можна назбирати.
І Валерик пішов далі, хоч серце в нього прискорено билося, а очі боязко бігали туди й сюди.
Та не минув він і кількох вулиць, як змушений був шмигнути за стіну зруйнованого будинку. Назустріч йому мчав грузовик. У ньому, тісно притулившись одне до одного, стояли люди із зв'язаними руками, здебільшого простоволосі, розхристані. По бортах стояли німецькі автоматники. Машина промчала і зникла, залишивши за собою клуби диму.
Десь іще ревіли мотори. Звідкись іще лунали крики…
Тепер Валерикові стало ясно, що не тільки вчителя взяли фашисти. Вороги розпочали суцільну облаву на людей.
Але звідки вони знають, кого саме їм брати?
Ясно, це Абдула наводить. Тут зараз прифронтова смуга, і німці ладні всіх винищити, особливо тих, на кого зрадник покаже пальцем. У, гад!.. Ну, зачекай же, прийде й на тебе час!.
Холод, який дошкуляв дедалі дужче, знову нагадав Вале рикові про те, що в хаті не топлено, а на ніч стане ще холодніше якщо він не принесе дров. Хлопець вийшов зі своєї схованки і подався на околицю села, до лісу.
Наче ж пильно дивився і вперед, і окіл себе, але незчувся, як на узліссі перед ним наче із землі виріс німецький автоматник і різким голосом вигукнув:
— Хальт!
Валерик мало не впав од несподіванки. Широко відкритими очима дивився, як до нього підходить солдат, тримаючи автомат перед собою. Чорна цівка гострим загрозливим оком встромилася просто Валерикові в груди.
Хлопець ледве спромігся вимовити:
— Дровець трохи… хмизу назбирати…
Він навмисне робить на обличчі страдницький вираз, показує, як йому холодно, тре руки, хукає на них, нагнувшись, бере з землі галузку й показує, що, мовляв, йому тільки дрова потрібні й більше нічого.
Але солдат дивиться на нього не блимаючи, не виявляючи ніякого ставлення до його просьби й пояснення. Коротко, скрипучим від морозу голосом наказує:
— Век! Век!.. — І водить дулом автомата туди й сюди.
Та він і не один. Он на узліссі ще сіро-зелені шинелі й квадратні каски. Тут таки справді і миша не проскочить ні в ліс, ні з лісу. Треба повертатись, бо, чого доброго, ще пальне з автомата. Йому не довго!..
І Валерик задкує, задкує, не відриваючи погляду від страшної цівки автомата.
А солдат все дивиться на нього нерухомими очима, наче вони її нього скляні…
Нарешті Валерик не витримав, повернувся й побіг, метляючи полами піджака. Побіг назад, до села.
І тоді, наче автоматна черга, пролунав, покотився регіт. То реготався фашистський солдат навздогін Валерикові. І той регіт обпік хлоп'яче серце гарячіше, ніж куля. Йому навіть стало душно. Тяжка образа здушила груди. Він ладен був розірвати себе на шматки за те, що побіг.
Не витримав і побіг на потіху ворогові. Який сором! Яка ганьба!..
Ніхто того не бачив із сторонніх, але навіть перед самим собою соромно. Треба хоч татові про це не розказувати…
Коли Валерик зайшов у двір, то почув, що в сараї лунає звук сокири. Заглянув туди. Батько рубав якісь старі ослони, дошки. Глянув на Валерика, сказав зніяковіло, ніби виправдовуючись:
— Оце бач?.. Марії Іванівни немає, так я сам, без її дозволу… А ти з порожніми руками? Я так і знав. Он що в селі коїться!..
Розпалили в печі.
Світла не світили, хоч уже й смеркало. З печі вогонь кидав червоні відблиски на протилежну стіну, на вікно й на ослінчик, де лежав шевський струмент. Батько грівся в тих відблисках, простягав закляклі руки в челюсті печі і промовляв задоволено:
— А-а, гарно… Одразу дух пішов. Зараз ще окропу нагріємо та гаряченького поп'ємо… Десь у нас і сухарик завалявся…
Валерик поліз на піч. Черінь уже теж дихала теплом.
Ліг на живіт, притулився щокою до черені і одразу ж поринув у дрімоту. Очі самі заплющились, і вже ніби здалеку-здалеку чув, як батько говорив про окріп, про сухарика… Його голос то затихав, то знову виринав у Валериковій свідомості. Хлопець чує ще чийсь голос — ляскітливий і грубий… Але він розуміє, що то — марення, то — відголос пережитого за день.
А тепла черінь заколисує, розливає солодку млість по всьому тілу. Давно вже Валерик не почував такого лагідного, приємного тепла в кожному м'язі, в кожній кісточці. Отак би вік лежав і насолоджувався. Не хоче він ні окропу, ні сухарика.
Однак що це за крик?..
Це вже не марення, це йому не вчувається!
У хаті — німець!.. Той самий високий, плоский, як дошка, фашист з мертвими холодцюватими очима. Він чогось лютує, кричить на тата… А поряд з ним — Абдула. Цей теж кричить, навіть ногами тупає, як навіжений.
Валерик схоплюється, зіскакує з печі. Дивиться ще затуманеними очима, хоче збагнути, що відбувається, і ніяк не може.
Нарешті втямив. Не можна розтоплювати піч. Не можна, щоб з димаря йшов дим, щоб у вікно падали відблиски вогню.
Батько хапає відро з водою, заливає вогонь. Дим бухкає з печі аж у кімнату, вогонь гасне. Але цього зайдам мало.
— Ти вогнем і димом сигналив партизанам! — кричить Абдула.
— Партизан!.. Партизан!.. — повторює цибатий німець.
— Що ви? Який партизан?.. — розводить батько руками. — Ви ж знаєте мене, пане старосто, — звертається він до Абдули. — Я ж — швець… Просто собі швець. Ось ви мені й довідку дали…
Він похапцем витягає з кишені папірець, показує Абдулі та німецькому офіцерові.
Абдула вихоплює ту довідку з батькових рук, рве її на маленькі шматочки, кидає на підлогу й топче ногами. Німець щось кричить по-своєму. Бульдог біля його колін аж давиться лютим гарчанням, шкірить широкого ікластого рота…
А далі відбувається таке, що у Валерика темніє в очах. Фашист піднімає руку з пістолетом.
Валерик кидається вперед, повисає в нього на руці.
— Не треба! Не треба!.. Татко не сигналив!.. Нам було дуже холодно!..
Один різкий рух німця, і Валерик полетів у куток, боляче вдарився скронею об стіну. Голова йому пішла обертом, перед очима попливли сизі кола…
Однак знайшов у собі сили, схопився, щоб знову захищати батька. Захищати, як тільки може!.. Та раптом — постріл.
Постріл!..
Валерик уже більше нічого не бачить і не чує. Він тільки ошелешеними очима стежить, як батько зігнувся, далі якимсь неприродним рухом ухопився рукою за лавку з шевським струментом і рухнув на підлогу разом з лавкою.
— Таа-ату!.. Та-аточку!.. — закричав несамовито Валерик.
Він рвонувся до батька, але люта собача морда перегородила шлях, дихнула гарячим смородом йому в обличчя. В цю ж мить важкий удар кинув Валерика до відчинених дверей. Хлопець розплатався на порозі, застогнав від болю. Ще один удар, і він опинився за порогом.
Тоді, зібравши останні сили, кинувся тікати…
Почув позад себе постріли — один і другий, — подумав, що зараз упаде, скошений кулею, але не впав: фашист промахнувся у вечірніх сутінках.
Забіг навмання у якийсь двір, аби тільки швидше заплутати свої сліди, заховатися від озвірілих ворогів. У глибині двору стояла хата з перекошеним дахом і з чорними проймами неживих вікон. Ускочив у ту хату, забився в темний куток, причаївся. Боліли нестерпно бік і груди, пашіло обличчя. До вух долітали якісь невиразні звуки, схожі на далекі крики, на густий людський гомін…
Тіло Валерика бив дрож, зціплені зуби нервово дріботіли, а по щоках котилися теплі сльози, яких він не витирав од безсилля і невимовної туги, а може, навіть і не відчував.
Він ще не уявляв і не міг уявити, що з ним буде далі. Мозок його отупів, відчуття теж притупилися. Сковане холодом тіло крижаніло, і йому несподівано захотілося спати.
То не був звичайний, природний сон. Його оповила поступова непритомність, з якою він не міг боротись…
… Кинувся зненацька, наче його хтось штовхнув. Якось зовсім по-новому, уже цілком свідомо оглянув чужу темну хату. Хаотично навалені меблі. Невиразним чотирикутником висить на стіні перекошена картина. В кутку боком лежить великий листатий фікус…
Що ж робити далі?..
Ясно що — перейти лінію фронту і дістатися до своїх. Будь-що, тільки до своїх. Тата вже до життя не повернеш, Марія Іванівна поховає його, але самому треба жити для того, щоб відплатити за його смерть, за смерть і муки тисяч людей. Потрапити знову на очі Абдулі чи тому офіцерові, це означає — поставити і себе під кулю. Але зараз набагато трудніше вижити і всього себе віддати помсті…
Знову застрочили автомати. Десь близько і трохи далі. Почувся собачий гавкіт.
Невже той офіцер шукає його зі своїм звірюкою-бульдогом?..
Валерик занімів, затамував подих, прислухався.
Собаки ще повалували й затихли…
Комісар 7-ї бригади морської піхоти Микола Євдокимович Єхлаков стояв посеред землянки, широко розставивши ноги, і запалював коротку флотську люлечку. Дим клубком огортав його худорляве, але міцне з коричневою смагою обличчя.
Він махнув рукою, розігнав дим і крізь прозорий його серпанок глянув примруженими уважними очима на двох розвідників, що сиділи на його дерев'яному ліжку, застеленому сірою солдатською ковдрою.
— Ну, то як, відважні мої слідопити, завдання ясне?
— Ясне, товаришу комісар, обізвалася з дуже помітним східним акцентом Іліта Даурова, невисока дівчина, чорноволоса, чорноока і вродлива.
— Не вперше нам, — приєднався до неї другий розвідник, Ібрагім Ібрагімов.
— Не вперше, це так. Певен, що завдання виконаєте добре, — пихнув маленькою люлечкою Єхлаков. — Але все ж хочу нагадати: обережність і ще раз обережність… Не дай вам боже попасти до фашистських лап.
— Досі не попадали, — усміхнулась Іліта Даурова, показуючи білі, аж блискучі, зуби.
Їй було лише двадцять три роки, але життя вона зазнала всякого. Дівчина виросла в Північній Осетії, в селі Фарн. Там же стала комсомолкою і прославленою ланковою. Односельчани любили цю розумну, моторну і вдалу дівчину і обрали її своїм депутатом до Верховної Ради республіки та делегатом Надзвичайного з'їзду Рад Радянської країни, на якому була затверджена Конституція будівників соціалізму.
Здавалося б, чого ще треба дівчині з гірського села Фарн? І так обов'язків стільки, що лише встигай їх виконувати! Вона — депутат, комсомолка, ланкова. Але неспокійне серце в юної горянки. Поставила Іліта перед собою ще одну мету — літати!
Навіть ті, хто дуже близько знав її, висловлювали сумнів:
— Не твоє це діло, Іліто, бути льотчиком. Та й не зумієш ти, тільки час змарнуєш.
Але Іліта Даурова не з тих, що шукають легкого життя. Напередодні війни вона таки закінчила льотне училище. А коли німецькі фашисти напали на нашу країну, сіла за штурвал літака.
Мало тоді в нас було літаків. Мало їх було й на Севастопольському фронті. Тоді Іліті, як і іншим льотчикам, відсиджуватись на аеродромі не доводилось. Вона не раз вела бій з ворогом, доставляла захисникам Севастополя зброю, продукти, медикаменти.
А одного разу… Це було під Новий, 1942, рік. Іліті доручили виконати незвичайне завдання: доставити севастопольським дітям ялинку. Вона мала сісти біля самої лінії фронту, де ріс сосняк, зрубати деревце, піднятися з ним у повітря і скинути його разом з іншим вантажем оборонцям міста.
Вже коли вибрала місце посадки, де не взялися три «месершміти». Застрочили з кулеметів…
Здавалося, не виплутатись літаку з трасуючого мережива ворожих куль. Але Даурова різко натиснула на важіль, знизилась майже до самої землі, і «месери» промчали мимо, загубили літак з очей. А Іліта щасливо сіла на галявину між соснами.
Скидаючи ялинку над містом, прив'язала до стовбура записку:
«Дорогі севастопольці! Сьогодні, напередодні Нового року, ми хочемо сказати, що пишаємося вами і віримо у вашу стійкість. З вами — увесь народ! Діка».
Севастопольці, звісно, не знали, хто це — Діка. Так Іліту звали її друзі. Дехто вважав, що ця кличка — від перших літер, якими починаються її прізвище, ім'я та по батькові — Даурова Іліта Кирилівна. Але Ібрагім Ібрагімов запевняв, що «діка» по-татарському означає — «лісова тигриця».
Та як би там не було, а севастопольські діти мали на Новий рік ялинку і дякували невідомому пілотові з дивним ім'ям «Діка».
Літала б і далі Іліта, але сталося те, від чого ніхто не застрахований у жорстокій війні: фашисти збили літак Іліти Даурової над Чорним морем. В останню мить вона вистрибнула з парашутом і довго плавала в крижаній зимовій воді.
Її підібрав наш підводний човен і висадив на севастопольську землю…
Після госпіталю Іліта Даурова потрапила в 7-у бригаду морської піхоти. Командир бригади підполковник Євген Іванович Жиділов, побачивши депутатський значок на кітелі в дівчини, запитав:
— Ви з Осетії?
— Так, з Осетії, — відповіла Даурова і ще пояснила: — Досі воювала в повітрі, а тепер ще й на землі повоюю.
— Гаразд, приймемо в нашу сім'ю, — погодився Жиділов. — У нас тут багато ваших земляків, вони добре б'ють ворога.
Опісля дізнавшись, що це вона скинула під Новий рік ялинку для севастопольських дітей, навіть обняв дівчину:
— Та ви знаєте, яку радість принесли нашим малятам!.. Війна, бомби, кулі, а тут раптом — ялинка!.. А записку вашу ми переписали на великий аркуш паперу і вивісили як лозунг. Це було дуже, дуже до діла!..
Іліта Даурова стала безстрашною розвідницею. Вона пробиралася в тили ворога непомітно, справді як лісова тигриця, приносила цінні відомості і навіть не раз приводила ворожого «язика».
Казанський татарин Ібрагім Ібрагімов був моряком, служив на кораблі. А коли вороги опинилися в Криму, попросився в морську піхоту. Тепер він ходив в атаки, підбивав ворожі танки, пробирався, як і Даурова, у ворожі тили і жодного разу не повертався з розвідки з порожніми руками.
Ось цих двох відважних людей і викликав до себе комісар Єхлаков.
Невисокий на зріст, кремезний, дужий, рухливий і непосидючий, він то зупинявся, щоб запалити люлечку, то швидко ходив туди й сюди по землянці.
— Дізнайтесь, що там за військо, скільки його. Чи є танки. І теж, хоч приблизно, скільки їх… Є відомості, що ворог саме на нашій ділянці оборони скупчує головні сили. Але відомості ці неточні. Треба їх перевірити… Тільки будьте обережними. Самі розумієте, ідете в саму гущу ворогів.
Майже всю ніч розвідники провели в Чоргуні. Їм пощастило виявити ворожі укріплення, дізнатись про розташування вогневих гнізд, про кількість танків, які фашисти мали намір кинути в бій.
Вони вже вирішили повертатися в частину, як раптом наткнулися на ворожий патруль.
Ні, розвідники себе не викрили. І, може, навіть фашисти їх і не побачили. Але одному з патрульних здалося, що в темряві промайнула якась тінь, і він зопалу чесонув із свого автомата, не цілячись. Цього було досить, щоб в іншому кінці села застрочив ще автомат, а вже до них приєдналося й багато інших.
Це була та безладна стрілянина, яку чув Валерик, сидячи в напівзруйнованій хатині.
Переполошені німці стріляли навмання. Але Іліта Даурова та Ібрагім про всяк випадок шмигнули у найближчий двір та кинулися до розбитої халупи.
Валерикові з кутка було видно, як дві темні постаті, ніби дві тіні, одна за одною вималювалися на мить в сірому отворі дверей і причаїлися біля стіни, злившися з темрявою.
Хлопець зіщулився, втяг голову в плечі й перестав дихати, щоб нічим не виявити себе. Так і сидів якусь хвилину, дослухаючись.
Але потім йому спало на думку, що ці двоє не можуть бути німцями, бо чого б це фашисти ховалися в зруйнованій хаті? Ці двоє могли втекти з фашистської катівні, а їх тепер оце, мабуть, ловлять і стріляють… Треба якось обережно дати їм знати про себе. Адже йому тут знайомі всі входи й виходи, він зможе й з Чоргуна їх вивести, якщо вони самі не знають, якою дорогою краще тікати.
І Валерик ледь-ледь заворушився в своїй схованці.
Ібрагім і Даурова почули той шурхіт, разом обернулися й виставили пістолети.
— Хто тут? — тихо й стривожено запитав Ібрагімов.
— Це я… Валерик… — обізвався хлопець, не знаючи, що в такому випадку треба відповідати.
Розвідники почули, що голос належав не дорослій людині, але про всяк випадок Ібрагімов скомандував:
— Жодного руху! Інакше — стріляю!..
— Не треба стріляти, — сказав Валерик. — Я свій…
— На якусь коротеньку мить блимнув ручний електричний ліхтарик в руці Ібрагімова. Промінець вихопив з темряви маленьку зіщулену фігурку Валерика. Він сидів, підібгавши під сей і ноги, засунувши руки в довгі рукава драного піджака. На блідому й худому личку виразно виднілися широко розплющені очі, які дивилися назустріч Ібрагімову злякано, але водночас нібито й радісно.
— Ану вилазь, — озвалася Даурова, яка досі мовчала. — Хто ти?.. Чого тут сидиш?..
Жіночий голос і зовсім підбадьорив Валерика. Він виліз із свого кутка, підійшов до двох незнайомих. Тут тільки побачив на них шапки-ушанки й зелені бушлати, які солдати часто носять замість шинелей, і одразу догадався, з ким має справу.
— Ви звідти? — запитав він радісно й довірливо.
— А ти хто і звідки тут узявся? — знову повторила своє запитання Іліта Даурова.
— Я тутешній. Мого тата застрелив фашист… — голос у Валерика затремтів, і він змовк. Але оволодівши собою, додав: — Він і по мені стріляв, та не поцілив, я втік…
Стало тихо. Тільки десь по селу нічну темряву ще прошивали автоматні черги. Всі троє мовчки дослухалися, вгадуючи, в якому кінці стріляють. А ще кожен думав про цю зустріч. До чого вона зобов'язує їх, Ібрагімова та Даурову?.. І чим закінчиться для Валерика?..
— Тепер я піду з вами, бо мами у мене теж немає, ще перед війною померла… Зовсім нікого немає… — знову озвався Валерик. Йому хотілося одразу ж пояснити цим двом людям усе, щоб вони зрозуміли його становище і не суперечили його бажанню.
— Куди ти підеш з нами? — суворо запитав Ібрагімов.
— Туди… за лінію фронту. Я битимусь проти фашистів, нищитиму їх…
— Ну вже ж і вояка з тебе! — мимоволі посміхнувся Ібрагімов. — Ти краще скажи, як легше до лісу пройти, щоб не попастись.
Валерик охоче взявся пояснювати:
— Осюди, праворуч не ходіть, тут живе староста Абдула. Він — зрадник, виказує наших людей. А треба йти дворами, щоб не стріти патруля, і вийти біля скелі, що нависає над шляхом. Там поміж камінням та кущами легко на животі до лісу доповзти. Близько. Та ви не бійтесь, я вас виведу. Я тут усі закутки знаю…
Розвідники якийсь час мовчали. Потім Даурова лагідно сказала:
— Ось що, Валерику… За те, що вказав дорогу, спасибі. Але тобі з нами йти не можна. Розумієш? Не можна… Ти ще малий воювати…
— Я вже не малий, — з благанням у голосі промовив Валерик. — Я в розвідку ходитиму, робитиму все, що треба…
— Чому ти не розумієш, що тобі кажуть? — втрутився й Ібрагімов. — Не беремо дітей в армію. Не можна!
Валерик ладен був заплакати. Але хіба ж можна плакати в такій ситуації? Навпаки, треба їм довести, що він — людина доросла і має міцні нерви. Тому, як міг твердо, сказав:
— Мені вже чотирнадцятий пішов!
— Ото ж то й є, що тільки тринадцять сповнилось, — уточнила Даурова, вибиваючи грунт з-під Валерикових ніг.
Тим часом стрілянина зовсім ущухла. Не стало чути й гавкоту собак та тупоту ніг. Видно, фашисти врешті заспокоїлись, переконавшись, що тривога була даремна.
Тепер тільки затаєна ніч пливла над землею. Вона ховала в собі всілякі несподіванки. Але розвідникам і ніч треба було перехитрити. І навіть не перехитрити, а зробити її своєю помічницею.
— Ну, щасливо тобі… — тихо сказав Ібрагімов.
Він обережно визирнув з дверей і швидко зник у темряві. За ним, не сказавши більше й слова, метнулася й Даурова.
Валерик і незчувся, як залишився сам. Наче й не стояли тільки що біля нього розвідники. Наче й не було ніякої розмови з ними. Хлопець знову відчув тяжку самотність. Може, тяжчу ніж та, що гнітила його до появи розвідників. Йому навіть стало страшно. Але цей страх додав і рішучості. І Валерик подумав: «За ними… Тільки за ними!..»
Він теж вислизнув за двері і, скрадаючись, пішов у тому напрямку, про який щойно розповів.
Розвідників він запримітив невдовзі. Вони не йшли, а, мов привиди, зовсім нечутно сковзали над землею від будівлі до будівлі. Кілька разів губив їх з очей, і тоді його брав сумнів: чи справді вони були, чи йому тільки здалося?
А вже на виході з села, де тіні хат зливалися з тінню скелі, що велетенським темним козирком нависла над дорогою, загубив їх зовсім.
Що робити? Лежати й чекати?..
Ні, треба швидше дістатися до лісу, а там він їх, може, знайде.
А якщо й не вдасться зустрітися з ними, то все одно в село він не повернеться. Що йому тепер там робити?.. Він піде лісом, поки не натрапить на партизанів або поки не перейде лінію фронту і не опиниться серед своїх. Хай його й не візьмуть в армію, але він житиме серед захисників Севастополя» Та ще видно буде, візьмуть чи не візьмуть!..
Валерик, мов вуж, поповз серед невисоких кущів, якими починався ліс на схилі крутої гори. Хоч було дуже холодно, він підняв навушники своєї драної шапки, щоб краще було чути. Трісне гілочка на морозі, і він уже принишкне, впаде грудьми на мерзлу землю, дослухається…
І раптом знову побачив розвідників. Його охопила безмежна радість. Тепер уже вони від нього не втечуть!
Він не знав, що Іліта Даурова та Ібрагімов увесь час не спускали з нього очей і тільки тому не зупинилися раніше, що це було ризиковано для них і для нього.
Зараз вони ждали Валерика. А тим часом Ібрагімов тихо лаявся.
— От кляте хлоп'я!.. І де воно взялося на нашу голову?..
А Даурова мовчала. Вона думала про те, що таки треба було б взяти хлопчика з собою, бо справді, що він робитиме сам, без батька, без матері, в лігві ворогів? Загине ж! А хлопчик уже чимось їй сподобався.
— Ми не можемо взяти його з собою. Його будь-що треба повернути назад, — знову заговорив до неї Ібрагімов. — Ти уявляєш, що нам Єхлаков скаже?.. Ні, ти уявляєш?.. Скаже: валянки ви, а не розвідники, я вас не по дитину посилав! А ви мені дитсадок влаштовуєте…
Тут, у густому лісі, на півдорозі від Чоргуна до своєї оборонної лінії, він уже не боявся, що його можуть почути, він звівся на рівні ноги і покликав Валерика.
— Ей, малий! Не ховайся. Іди сюди…
Той навіть у землю вкляк від несподіванки. То виходить, що розвідники його бачать?.. Оце так здорово!.. Але раз кличуть, треба підходити.
Наблизився до них і мовчки став, схиливши голову.
— Ти таки йдеш за нами? — сердито спитав Ібрагімов.
— Іду… — покірно згодився Валерик. — Але ж я сам іду… без вас.
— Ти чуєш?.. Він сам іде, — обурено звернувся Ібрагімов до Даурової. — А я наказую тобі повернутись! — голос Ібрагімовь став твердий, тон — незаперечний.
— Я не повернусь, — уперто промовив Валерик. — Вони вбили мого тата…
— Ну що мені з тобою робити? — стенув плечима Ібрагімов.
— З собою взяти, — порадив Валерик таким безневинним током, ніби між ним і розвідниками досі й не було ніякої суперечки і оце стоять собі та просто-напросто радяться.
Ібрагімов і Даурова перезирнулися й мимоволі посміхнулись сдне одному. Усміхнувся й Валерик здерев'янілими від холоду губами. В серці його зажевріла надія: а може ж таки, візьмуть?.. Бач, уже й усміхаються!.. Отже, не такі вони й суворі та невмолимі, як здавалось досі.
— Скажи ще ти йому, Діка, — звернувся Ібрагімов до Іліти. — Бо мене цей вишкварок погано розуміє.
Дівчина помовчала трохи, вагаючись.
— Ібрагіме, а може, справді давай візьмемо хлопчика? Куди йому діватись? Та й не один він буде в Севастополі, там у нього однолітків багато. А перед Єхлаковим якось викрутимось.
Тепер уже довго мовчав Ібрагімов. Далі махнув з одчаєм рукою:
— Ну, що буде, те й буде. Пішли… Ех, і нагорить же нам за тебе!
— Не нагорить! Чесне піонерське, не нагорить! — швидко заговорив Валерик. — Я сам усе розкажу…
— Він ще втішає нас! — спалахнув новим обуренням Ібрагімов. — Що з тебе візьмеш, з недолітка?.. Мовчи вже краще!..
Тепер усі троє йшли на повний зріст, хоч і дотримувались обережності: мало розмовляли, ступали так, щоб під ногами не тріщало сухе гілля, пильно оглядали дорогу попереду.
Ліс стояв принишклий і загадковий. Снігу лежало небагато, він затримався попід кущами, занесений туди вітром, та де-не-де білів латочками в низинах галявин. Здебільшого ж земля темніла сухою торішньою травою та старим листям, яке від морозу подзвонювало під ногами, мов тонке скло.
Десь уже вгадувався світанок, але в лісі серед дерев було ще темно, і Валерик досі не зміг розглянути до пуття облич своїх супутників.
Ліс нарешті закінчився. Потяглись переліски. Вся місцевість довкола була нерівна, хвиляста, горбатіла горами та узвишшями, темніла звивистими ущелинами, чорніла мертвими валунами. Природа здавалася предковічною, де можуть жити лише первісні люди в звірячих шкурах та велетні тварини — бронтозаври, динозаври, про яких Валерик учив у школі. Хлопець дивувався, що розвідники хоч і дотримувались обережності, але йшли впевнено вперед і жодного разу не збилися з дороги в оцій закам'янілій місцевості.
Однак природа оживала на очах. Почуваючи наближення ранку, дерева прокидалися і починали перешіптуватись, спершу сонно, невиразно, а згодом їхній шепіт став схожий на тиху розмову. Десь обізвалися й якісь пташки, може, омелюхи, снігурі чи синички, що не бояться ні зими, ні морозу, і картина мовчазної закам'янілості зникла. Природа стала ближчою, зрозумілішою.
Зненацька майже одночасно ліворуч і праворуч пролунали голоси:
— Стій! Хто йде?
— Свої, — відгукнувся Ібрагімов.
— Пароль?
— «Ракета».
— Проходь…
Валерик так і не побачив тих, хто до них звертався, але зрозумів, що німецькі позиції і лінія оборони лишились уже позаду, а вони йдуть серед своїх, і тут уже немає чого боятися. Його охопило таке велике почуття радості, що він ладен був зараз танцювати, кричати, сміятись, але зрозуміло, що всього цього робити не можна було, і він тільки спитав, не стримавшись:
— Ми вже серед своїх? Правда ж?..
— Правда-то правда… — невдоволено пробубонів Ібрагімов. — Та ось послухаємо, якої нам Єхлаков заспіває…
Знову — Єхлаков!.. Що це за Єхлаков такий, що його бояться навіть оці відважні розвідники?.. Валерик намагався уявити собі Єхлакова. Мабуть, здоровенний, грізний, дужий, кричить на всіх і карає за найменшу провину!..
Але що він може зробити, коли Валерик уже тут, на своїй землі, серед своїх людей? Не поверне ж його назад, до фашистів?.. Звісно, що ні. А коли — ні, то хай кричить, лається, карає, хай робить, що завгодно, Валерик все стерпить, він на все згоден, аби тільки бути серед своїх.
Тепер уже Ібрагімов та Даурова повели Валерика поміж окопами, бліндажами та землянками. Їх зустрічали бійці, віталися з ними по-дружньому. Одягнені вони були хто як. Одні — в чорних флотських бушлатах, інші — в зелених солдатських, а дехто — в шинелях. На ногах — то чоботи, то робочі матроські черевики з великими клапанами. В того на голові зелена каска, її іншого — шапка-ушанка, а ще в іншого — безкозирка. Дехто застебнутий на всі ґудзики, оперезаний кулеметними стрічками навхрест та обвішаний гранатами. А он в того — груди розхристані, і смугастий тільник видніється. Мерзне ж на холоді, а хоче показати, що він належить до матроського племені і мороз йому не дошкуляє.
Над сивою від паморозі землею стелився пахучий, якийсь домашній димок — то в землянках і бліндажах топили грубки, готували нашвидкуруч немудру страву, кип'ятили чай. Пахощі їжі лоскотали ніздрі голодному Валерикові.
Нарешті зупинилися перед землянкою, яка нічим особливим не виділялася, хіба, може, тільки тим, що була трохи вищою за своїх сусідок.
— А тепер стій тут і хрестись, — з сумним жартом наказав Валерикові Ібрагімов і звернувся до Даурової: — Пішли, Діка.
Валерик зрозумів, що саме в цій землянці й живе отой страшний Єхлаков і що оце зараз вирішиться його доля.
Та не встигли розвідники відчинити дверей, як із землянки вийшов чоловік з накинутою на плечі плащ-палаткою, невисокий на зріст і кремезний. Очі у нього, як здалося Валерикові, були справді дуже сердиті й червоні, мабуть, від безсоння.
Ібрагімов ступив два кроки вперед, підняв руку до скроні і чітко та голосніше, ніж говорив досі, доповів:
— Товаришу комісар, ваше завдання виконано!..
«Оце й є Єхлаков!»-тепер уже остаточно переконався Валерик, і в грудях у нього похололо.
Комісар скосив суворі очі на Валерика, перебив Ібрагімова густим басовитим голосом:
— Бачу, що не тільки виконали, а й перевиконали.
— Так точно! — розгублено підтвердив Ібрагімов. — Хлопчика ось привели з собою. У Чоргуні в розбитій хаті сидів… Сирота він… як є сирота, товаришу комісар…
Даурова поки що мовчала. Тільки стояла, виструнчившись, та вичікувала, коли й собі можна буде докинути слово на виправдання того, що сталося.
Мовчки стояв і Валерик. Він теж випнув груди та витягнувся, силкуючись показати себе вищим і дорослішим, ніж був насправді. Але все одно мав жалюгідний вигляд. Завеликий, драний, з довгими рукавами піджак висів на його схудлих плечах, як на кілочку, маленьке личко від холоду стало ще меншим, ніжні дитячі губи посиніли й здригалися в куточках, наче вони ось-ось скривляться в нестримному плачі.
Якусь хвилину Єхлаков оглядав його, нічого не кажучи, і ця мовчанка наповнила Валерикове серце новою тривогою. Потім у суворих, уважних очах комісара ніби промайнула якась думка чи зринув якийсь спогад. Це зробило лице і всього його простішим, доступнішим. Він наказав коротко Ібрагімову та Дауровій:
— Ідіть у землянку.
Потім звернувся до бійців, що вже збиралися тут, щоб подивитися на несподіваного гостя:
— Нагодуйте хлопчика і хай нагріється.
Вслід за розвідниками в землянку по крутих дерев'яних східцях спустився й Єхлаков.
А Валерика одразу ж оточили бійці. Гурт швидко більшав. І несподівано з гурту пролунав молодий, високий голос:
— Постривай! Постривай!.. Та я ж його знаю. Це ж мій давній знайомий!
Валерик не одразу втямив, що це саме він і є — «давній знайомий», але голос щось нагадав йому, і його очі шаснули по обличчях.
А високий юнак у шапці і в сірій шинелі вже протискувався всередину кола до Валерика і одночасно говорив, радісно блискаючи зубами:
— Хіба не впізнаєш?.. Та й не дивно. Я тоді не в цій робі був, а в матроській формі…
Губи і все посиніле від холоду обличчя Валерикове раптом розпливлося в широку нестримно-радісну посмішку, і він вигукнув:
— Та ти ж — Аркадій Журавльов!.. Водолаз!..
— Точно, старина! — вдарив Журавльов хлопчика по плечу. — Я тобі ще допоміг води набрати на станції Вознесенськ… То як же воно сталося, що ми оце з тобою під Севастополем зустрілися? Оце так номер!.. Як же тебе звати, я забув?..
— Валерик…
— Точно, старина, Валерик! — радо підхопив Журавльов. — От як буває! На станції ж ми з ним зустрілися! — звернувся він до бійців, що оточили тісним кільцем і його, і Валерика. — Я ще йому допоміг води набрати! — повторив він і раптом спохватився: — Ну, потім все про себе розкажеш, а зараз — в землянку, бо зовсім задубів…
У землянці перед Валериком поставили величезний металевий кухоль з гарячим міцним чаєм, який аж парував, поклали добрячий кусень хліба, щедро намазаний маслом. Валерик схопив його обома руками. Він давно вже не мав і рісочки в роті і тепер аж затремтів усім тілом, вп'явшись голодними зубами в хліб.
Бійці не чіпали його, поки він трохи наївся. А тоді Аркадій Журавльов знову підсів:
— То як же ти опинився тут, під самісіньким Севастополем? Де твій тато? Ти ж з ним їхав.
Валерик перестав жувати. Розповів про себе. Журавльов протяг журливо:
— Та-ак… Не солодко тобі довелось… Але кріпись, старина. Тепер не тільки в тебе горе. Полоснуло воно всіх нас через усю спину. Ось і в мене… Батьки на окупованій території лишилися. А чи живі ще — хто його знає… Ну, а ти ж як тепер? З нами будеш?
— А Єхлаков не прожене? — Валерик обвів бійців сповненими тривоги темно-карими очима.
Навколо засміялися:
— Куди ж він тебе прожене? Тут проганяти нікуди. Кругом стріляють.
— А я не знаю…
В цей час прибіг розсильний:
— Новенький! До комісара! Серце у Валерика впало:
— Ну ось… Нагодували, нагріли і — бувай здоров…
— Та не дрейф! Не журись передчасно, — заспокоювали Валерика навперебій його нові друзі. — А коли що, самі підемо до комісара, вмовимо. Він у нас дядько добрий, хоч і суворий… Тільки ти — бадьоріше, бадьоріше тримайся! Комісар наш любить бравих хлопців. А макух, які носа вішають, не терпить. Просто ненавидить!..
Переборюючи острах, що все-таки холодив йому груди, Валерик пішов за розсильним, спустився в землянку.
У невеликому, обшитому зсередини свіжими дошками комісаровому житлі нічого зайвого не було. Пашіла жаром чорна блискуча «буржуйка». До стіни тулилося наспіх збите невтомними солдатськими руками дерев'яне ліжко, застелене сірою ковдрою, поряд стояв стіл, а біля столу — єдиний стілець, на якому й сидів Єхлаков, упершись міцними, жилавими кулаками в коліна.
— Під'їв трохи? — запитав він звичайним спокійним тоном.
Очі його не були вже такі сердиті, як під час першої зустрічі, а навіть світилися якоюсь теплотою, добрістю.
— Ага, поїв, — механічно відповів Валерик, намагаючись з виразу комісарового обличчя догадатись, яка буде розмова.
— Ну й добре…
На ліжку сиділи Даурова та Ібрагімов. Але вони мовчали, приховуючи в очах ніяковість. Мабуть, Єхлаков таки дав їм доброї прочуханки.
— А тепер давай подумаємо, що з тобою робити, — промовив комісар, витягаючи з кишені люлечку. — Сідай он на ліжко, біля своїх доброчинців.
— Ви нічого зі мною не робіть, — попросив Валерик. — Я хочу залишитися тут, з вами.
— Тут іде війна, братику, — примружився від диму Єхлаков. — Земля під ногами горить…
— А я не боюся, товаришу комісар. Я саме й хочу воювати, — щиро висловив своє бажання Валерик, щоб Єхлаков не мав ніякого сумніву з приводу цього. Єхлаков пошкріб скроню, пильно глянув Валерикові в очі:
— Ти-то, може, й не боїшся, хлопче, бо ще не знаєш, що це таке і з чим його їдять… Але я за тебе боюсь. Уб'є, а то й покалічить на все життя. А тобі жити треба… жити…
Він нічого не наказував категорично, нічим не виявляв своїх великих комісарських прав, а сидів і роздумував, розмірковував, як добрий і мудрий батько. І Валерикові трохи одлягло від серця, хоч воно й стискалося тривогою в грудях.
— Як розіб'ємо фашистів, тоді й будемо думати про життя, — відповів комісарові Валерик зовсім по-дорослому. — Ви не думайте, я й стріляти навчусь, і в розвідку ходитиму… Ви ж ще мене не знаєте. А я такий, що скрізь пролізу і нічого не побоюсь… Бачите, ось і галстук у мене, бо я — піонер…
Валерик розстебнув піджак, розмотав синій шарф на шиї, і на грудях у нього зачервонів піонерський галстук. Він був пом'ятий, але Валерик показував його всім присутнім — комісару Єхлакову, розвідникам Ібрагімову й Дауровій.
— Ти що ж, і там… серед фашистів галстука не знімав? — украй здивований, запитав Єхлаков, і в його очах затанцювали гарячі іскорки.
— Авжеж що ні!.. Я його носив так, щоб не бачили.
— Молодчина, — не міг стриматися від похвали Єхлаков. — Справжній піонер!..
І надовго змовк. Сидів задуманий, з трохи примруженими очима, які дивилися вбік чи, може, в самого себе, із схиленою головою, обтяженою думками. Зненацька рішуче поклав руку на стіл:
— І все-таки не можна тобі тут залишатись, ти повинен це зрозуміти… Відведу я тебе в школу. Вчитимешся, як і інші діти вчаться.
— У школу?! — здивовано вигукнув Валерик. — Де ж тут та школа?
Єхлаков, думаючи, що порадував Валерика, задоволено усміхнувся:
— А є така… Не школа, а справжній підземний палац! Всі шкільні приміщення у Севастополі вже розбиті, то тепер школу під землю перевели, в штольню. Там і живуть діти, і вчаться… І для тебе місце знайдеться. А ми будемо тебе навідувати.
Діло обернулося так, що Валерик не знав, що й казати. Звісно, і в школу — непогано було б, але хіба ж до науки зараз, коли місто в облозі, коли йому не про уроки думати хочеться, а про те, щоб помститися за тата, за те горе, яке принесли людям фашисти!.. А горя цього він надивився вдосталь і коли йшов безкінечно довгою дорогою евакуації, і коли наїв у Чоргуні… У нього вже серце обкипіло кров'ю від люті та ненависті до фашистів. Йому просто не терпиться побачити, як від його кулі падають ті, що принесли сюди, на нашу землю, руїни, смерть і каліцтво. То про яку ж школу, про яке навчання зараз тут говориться?..
І Валерик благально глянув Єхлакову в очі:
— Товаришу комісар…
Але той перебив його твердо і владно:
— І не проси більше, бо нічого тобі не допоможе. Де ти бачив, щоб діти… — тут він затнувся і ніби аж розсердився чи на Валерика, чи на самого себе. — Словом, усе ясно: до обіду ляж поспи, а після обіду підемо разом… Тебе вчитиме хороша вчителька, моя добра знайома, Клавдія Василівна… — несподівано закінчив він розмову і встав.
З землянки Валерик вийшов невеселий. Він знову опинився серед бійців. Вони, мабуть, ждали наслідків переговорів, бо Аркадій Журавльов зараз же запитав:
— Ну, про що домовились?
— Погано… — поскаржився Валерик. — Комісар хоче віддати мене в підземну школу.
— А чого ж тобі ще й треба? — радісно вигукнув моряк, ніби щойно не він обіцяв умовити комісара. — Вчитись будеш!.. Ти в якому класі?
— У четвертому оце був би.
— Аж у четвертому? От здорово!.. Ну, старина, бажаю тобі добре вчитись, щоб тільки четвірки та п'ятірки хапав!.. Війна, скажу я тобі, війною, а вчитись треба. А ми вже тут і за тебе фашистів на той світ переправлятимемо. Вважай, що кожний третій убитий мною фашист — твій! Так і думатиму: оці два від себе, а оцей один — від мого друга Валерика. Ніби твоєю рукою їх битиму!..
— Щедрий ти… — сказав Валерик, криво посміхнувшись. Але на душі в нього від такої справді щедрої обіцянки веселіше не стало.
Ні, не знаходив Валерик підтримки ні в кого. Всі наче змовились, щоб відіслати його подалі від передової. А ще обіцяли поговорити з Єхлаковим!..
Валерик щиро вірив, що він був би один з найхоробріших захисників Севастополя. І воював би не гірше за інших, і в розвідку ходив би… Ех, не розуміють його і не хочуть зрозуміти!
Серце хлопця краяла пекуча образа. Зараз ні Єхлаков, ні Аркадій Журавльов, ні Даурова з Ібрагімовим не здавались йому такими хорошими та симпатичними, як ще недавно. Всі вони не захотіли, щоб він, Валерик, воював разом з ними. Вони не вірять у нього, думають, що він справді ще малий…
Розсильний привів його ще в одну землянку (видно, багато їх тут нароблено, на підступах до Севастополя!). На нарах спали бійці. Мабуть, це ті, що змінилися з вахти або виконували завдання, як Ібрагімов та Даурова.
— Отут лягай і дави комарика, — порадив розсильний, показавши на затемнений куток. — Спи, поки не розбуджу.
Сказав це й пішов.
Валерик постояв якусь хвилинку, озираючись довкола. Потім поліз на нари. І тільки поклав голову на тверду, набиту сіном подушку, як очі самі заплющились. Йому здалося, що його підхопило якоюсь теплою хвилею, загойдало легко і понесло у безвість.
Він міцно заснув.
До Інкермана можна дістатися й коротшим шляхом, але Єхлаков мав побувати в штабі оборони Севастополя, тому змушений був іти чи їхати в обхід. Взяв з собою й Валерика.
— Подивишся, що зробили фашисти з нашого міста, — сказав він.
Спершу вони йшли глибокими кривулястими траншеями, з яких Валерик майже нічого не бачив. Потім видерлися на Сапун-гору. Звідси, навпаки, стало видно все навколо, як на долоні. Почали спускатися по Лабораторному шосе, вузькому й покрученому, захованому від ворожого ока серед скель та густої рослинності.
Цією шосейною дорогою туди й сюди снували вантажні автомашини.
На передову лінію вони везли гармати, міномети, снаряди, міни, зроблені руками севастопольців у майстернях, які тепер теж перебралися у ті ж самі штольні. А на Севастополь машини йшли з пораненими, з відстріляними гільзами, з розбитими гарматами і мінометами, що потребували ремонту.
Одну з попутних машин Єхлаков зупинив.
— До міста? — коротко спитав у водія.
Той відчинив дверцята кабіни:
— Сідайте швидше.
Але комісар не сів у кабіну. Підсадив Валерика в кузов, наповнений відстріляними гільзами, а потім і сам туди вскочив, спритно перекинувши ногу через високий продірявлений кулями та осколками борт.
Машина помчала далі.
Зустрічний лютневий вітер завихрював у кузов відпрацьовані гази і дрібний пісок, обпікав обличчя, руки, забирався під одяг. Валерик і Єхлаков тулилися одне до одного боками, спинами, вбираючи голову в плечі. Однак Валерик часто висовувався, щоб подивитись, що робиться навколо.
Невеликі хатини на Корабельній стороні, схожі на ті, які він бачив і в Бахчисараї та Чоргуні, були здебільшого ще цілі, хоч і тут уже виднілися сліди тяжких бомбардувань — глибокі воронки, обгорілі кістяки будівель, запустілі двори.
Але коли почали спускатися до залізничної станції, розміщеної в кінці Південної бухти, їхнім очам відкрилася справді жахлива картина. Тут що не будинок, то й руїна, що не метр землі, то й глибока вирва від ворожої бомби. Ніби щойно стався небувалої сили землетрус.
По бухті снували невеличкі судна, кудись щось перевозили, стогнучи від натуги моторами та лишаючи за собою збурунену воду з плямами мазуту і бензину. На палубах чорніли поодинокі постаті матросів, і Валерик мимоволі подумав: «І їм нелегко, летить ворожа бомба, а тобі й заховатися нікуди!..» Багато катерів, буксирів, моторних човнів лежало боком на березі бухти з перебитими щоглами, з рваними дірками в бортах. Сіра, холодна хвиля лизала їхні мертві, заіржавілі тіла, і дивитися на них було сумно.
Тут і там націлилися в небо тонкі й довгі стволи зенітних гармат. Деякі з них ховалися під маскувальними сітками, які кз давали змоги ворожим розвідникам і бомбардувальникам виявити їх з повітря.
Обігнувши залізничну станцію, теж розбиту вщент, машина швидко помчала вгору вузеньким шосе, з одного боку якого лежала свинцевого кольору холодна бухта, а з другого тяглася міцна кам'яна стіна, збудована ще за часів Нахімова і Корнілова.
— Це дуже небезпечний шматок шляху, — сказав Єхлаков Валерику. — Його часто обстрілюють німці. А іншого немає…
І тільки він це сказав, як справді попереду машини гримнув вибух, але не на самій дорозі, а трохи осторонь, на схилі, що веде до колишньої Царської пристані.
Шофер не зупинив машину, а, навпаки, наддав газу так, що вона стрибнула уперед, мов жива істота. І поки вибухнув ще один снаряд, а за ним — ще один, вискочила на невелику круглу площу. Аж тут грузовик різко загальмував, з'їхав на рештки колишнього тротуару під велике обгоріле дерево. Шофер вискочив з кабіни, гукнув у кузов:
— Швидше в укриття!.. Знову налетів, гад! Не встигли проскочити!..
Справді, над містом уже шугали ворожі літаки. Вони не шкодували патронів: строчили з кулеметів по зруйнованих будинках, що зяяли мертвими чорними дірками вікон і дверей, стріляли по вулицях, по дворах.
Шофер, Валерик і Єхлаков кинулись до найближчого під'їзду і зупинились під сірою кам'яною аркою, важко дихаючи.
— За кожною машиною ганяються, — пояснив шофер швидше Валерикові, ніж Єхлакову, який не міг цього не знати, — за кожною людиною. Наче почманіли!.. Та головне, що й наші зенітки нічого не можуть зробити. Летить, сволота, над самісінькими дахами і сипле кулями, ніби густим градом. Поки зенітку розвернуть, а його вже немає.
— А з того боку, здається, бомблять, — промовив Єхлаков, дослухаючись до важких вибухів.
— Бомблять… — зітхнув шофер. — Так бомблять, що часом і світу білого не видно. Ех, нам би авіації хоч трохи більше. Не гуляв би він так вільно над Севастополем!..
Єхлаков промовчав.
Валерик і раніше знав, що фашисти вдень і вночі б'ють по Севастополю, палять, руйнують місто, але не думав, що побачить його смертельно пораненим, майже мертвим. Не сподівався, що ворожі літаки шугають понад дахами так безкарно… І знову відчув себе тяжко скривдженим за те, що йому не дали до рук зброї, а ведуть в якусь школу, яка зараз і зовсім нікому не потрібна!..
— Вам куди далі? — запитав водій, коли нарешті літаки зникли, а бомбардування припинилося.
— До штабу, — відповів Єхлаков.
— Доведеться добиратися самим, бо я — до майстерень.
— І за те, що підвіз, спасибі.
Тепер Єхлаков і Валерик ішли по місту пішки. І перед їхніми очима розгорталася ще жахливіша картина руйнувань. Фактично не було вулиць, не було тротуарів і дворів, мало вже стояло й уцілілих будинків. Лежать лише гори битої цегли, стирчать обгорілі стіни, а з них звисають скособочені балкони, віконні рами, валяється всяке домашнє начиння. А над усім цим плаває важкий смердючий дим, якого навіть поривчастий пронизливий лютневий вітер не може розігнати.
«Мертве місто… мертве… — увесь час крутиться в голові у Валерика. — Це вже й не місто обороняють севастопольці, а пустельну територію, шматок мертвої землі…»
Але він помилився.
Серед зруйнованих будинків на уявних тротуарах з'явились військові і цивільні. Кожне кудись поспішає, у кожного якісь справи. На обличчях — ні розпачу, ні приреченості, а тільки сувора зосередженість, зібраність, яка буває в людей, що знають свою мету і з непохитною твердістю йдуть до неї.
Звідкись взялися й діти. Всій теж кудись поспішають, у кожного з них своя турбота. Видно, бомбардування, кулеметна стрільба з ворожих літаків для них звична річ, і їх уже нічим не здивуєш і не злякаєш.
Ні, не мертве це місто!
Воно тяжко поранене, покалічене, але — живе!
І в нього є сила, щоб боротись!..
— А ти ж як думав? — несподівано озвався до Валерика Єхлаков, ніби прочитавши його думки. — Думав, що тільки там фронт? На оборонних рубежах?.. І тут — фронт, може, ще тяжчий. Бо там ти бачиш перед собою ворога і йдеш на нього в атаку. А тут — тільки дивишся та ховаєшся…
— А де ж наші літаки? — запитав Валерик. — Он і шофер каже: коли б були…
Єхлаков глянув на Валерика, зустрівся з ним поглядом — і відвернувся:
— Гм… Де?.. Я, братику мій, і сам думаю: де? Звісно, в руках фашистів майже вся Європа. Це — сила! Заводи, фабрики, шахти, все вони загарбали, так що є чим воювати… Ну і несподіваний напад — теж… Ми-то ждали, але не так швидко. Гадали, що це пізніше може статись… Словом, не підготувались як треба до цієї війни. Хтось про щось не подумав вчасно, чогось не врахував. Інакше так не було б… А перемогти нам треба. І переможемо. Дорогою ціною, звісно, але переможемо. Бо сила не тільки в танках і літаках, а в людях. А люди наші міцніші за танкову броню.
Валерик якийсь час мовчав. Потім озвався несміливо:
— А може, ви не віддасте мене в школу, товаришу комісар?
Єхлаков раптом розсердився:
— Ну, це ти вже облиш! Здається, ми з тобою домовились!..
Вони перейшли центральну, гористу частину міста і почали спускатися в Артилерійську бухту.
Будинок штабу ховався між скелями й деревами, що висвистували на вітрі голим віттям. Біля штабу стояло кілька легкових і вантажних машин. Водії розмовляли, курили, зібравшись до гурту біля стіни, яка захищала од вітру. У дверях раз у раз з'являлися заклопотані люди, здебільшого одягнуті по-фронтовому, по-окопному, і одразу ж зникали, не затримуючись і на мить.
Поки Єхлаков вирішував свої справи, Валерик грівся в коридорі біля теплої стіни. Тепер він уже остаточно переконався, що пороття на передову йому немає і треба себе готувати до якогось нового життя в тій невідомій підземній школі… Підземна школа — яка вона? Як там живуть школярі?.. Ну, це він ще побачить. Але якщо така школа є, то це свідчить, що твердо стоять наші під Севастополем і не думають здавати місто!..
Потім вони сіли в старий обдертий «газон», що деренчав і стогнав усіма своїми важелями, тягами, колесами, і знову поїхали розбитими вулицями, перестрибуючи через купи каміння та обминаючи ями. Валерик знову бачив тільки руїни, але тепер вони вже не пригнічували його так, як спершу. Він на власні очі побачив, що серед цих руїн живуть люди. Їм тяжко, так тяжко, що й не сказати, але вони не впадають у розпач, а роблять що кому належить.
За містом дорога петляла серед гір і долин. Вона то круто бігла вгору, то спускалася вниз. А обабіч неї, знову ж таки під маскувальними сітками, приховувались зенітні гармати, мінометні батареї і кулеметні точки. Тут порались бійці в плащ-на-латках і касках — копали, щось кричали в трубки переносних польових телефонів, вимахували маленькими прапорцями, розмовляючи тільки їм відомою німою мовою сигналів.
«А мене в школу везуть!… — знову хлюпнула образа в серце Валерика. — Як же я можу сидіти за партою, спокійно слухати, що розповідає вчитель, готувати уроки?.. Та й взагалі, про яке навчання може бути мова, коли під самим Севастополем точиться кривава битва за кожен метр землі, за кожен камінь, за кожен кущик?.. А може, ніякої школи й немає, а Єхлаков везе мене кудись подалі від передової, аби тільки позбутись мороки?..»
Але виявилось, що школа є. Тільки зовсім не така, якою уявляв собі її Валерик.
— Ну, ось ми й приїхали, — сказав Єхлаков, коли машина зупинилася біля велетенської гранітної скелі, вкритої багаторічним рудим мохом та кущами. Це була навіть не скеля, а гора, в якій чорніли квадратні й довгасті отвори.
Валерик дивився окіл себе, нічого не розуміючи. Єхлаков посміхнувся загадково:
— Не вгадаєш, де школа?.. Пішли, — він навіть взяв Валерика за руку, але хлопець не захотів, щоб його вели, як маленького першокласника, вирвав руку і пішов поряд з комісаром.
Зайти в штольню виявилось не так уже й просто. Треба було видертися вгору по східцях, вирубаних у тому ж таки гранітному камені, минути невеличкий майданчик, схожий на капітанський місток на кораблі, і тільки після цього людина опинялась перед входом у штольню.
Схлакова тут знали. Вартовий, червонощокий юнак у теплому ватнику, розтяг повні рожеві губи в привітній посмішці й хвацько підкинув руку до шапки:
— Здрастуйте, товаришу комісар! Новенького привели?
— Як бачиш… Клавдія Василівна є?
— Так точно, є! — відрубав юний солдат підкреслено чітко і наче аж хизуючись своїм умінням говорити мовою військового статуту. — Клавдія Василівна проводить заняття. Але зараз буде перерва… рівно через п'ять хвилин! — уточнив він, щоб комісар не подумав, що він доповідає надто вільно.
Справді, невдовзі пролунав дзвінок — звичайний шкільний дзвінок — почувся різноголосий дитячий лемент, і звідкись, із самого нутра гори, вибігли діти — хлопчики й дівчатка різного віку. Були тут і такі, як Валерик, були й старші, й менші. У багатьох, так само як і у Балерина, на грудях ясніли піонерські галстуки. І він одразу ж загубився серед дітей, злився з ними.
Єхлаков погукав його:
— Пішли, Валерику!
Протиснувшись крізь дитячий гурт, вони попростували довгим підземним коридором з невисокою струпуватою стелею, до якої, підстрибнувши, Валерик міг дістати рукою, повернули у вужчий і коротший коридорчик, відчинили дерев'яні нефарбовані двері і опинилися в підземній кімнаті. В ній, окрім столу з купами зошитів та журналів на ньому і кількох домашніх різноманітних стільців, більше нічого не було.
Від столу їм назустріч пішла вже немолода жінка, взута у звичайні солдатські кирзові чоботи і одягнена в захисного кольору гімнастерку. Густе і пишне волосся її сріблилося сивиною, і здавалось, відбивало світло єдиної матової електролампочки, що звисала з стелі. На обличчі лежали помітні зморшки.
— Добрий день, Клавдіє Василівно, — шанобливо привітався до неї Єхлаков.
— Рада вас бачити, Миколо Євдокимовичу, — відповіла вона, міцно тиснучи йому руку.
«Оце й є моя вчителька», — подумав Валерик і теж привітався:
— Драстуйте, Клавдіє Василівно.
Вона і йому потиснула руку, пройнявши наскрізь поглядом великих виразних чорних очей. Рука у неї була міцна, потиск — твердий, чоловічий.
— До нас?
— Так, до вас, Клавдіє Василівно. Як кажуть, прошу любити й поважати. Валерій Волков, учень четвертого класу.
— Ти — севастополець? — звернулася вчителька до Балерина.
— Тепер уже — севастополець.
— А раніше де жив?
— З Чоргуна я… Тобто не з Чоргуна, а з Чернівців. Ми евакуювалися.
Клавдія Василівна уважно вислухала історію короткого, але сповненого поневірянь та горя Валерикового життя, сказала:
— Сумно все це слухати. Але в нашій школі ти не один такий будеш. Тут багато дітей, які залишилися без батьків, без рідні. Війна… Війна, якої ще не знав світ… Але не печалься, в тебе будуть хороші друзі…
— Мені б краще на передову, — вставив Валерик. Клавдія Василівна посміхнулася докірливо, але м'яко.
— І ти — тієї ж!.. Всім вам хочеться на передову. А вчитись за вас хто буде? Хто після війни наш Севастополь відбудовуватиме? Ти був у Севастополі? Бачив, який він став?
— Бачив.
— Ото ж бо й воно!.. А скільки ще міст і сіл зруйновано німцями! їх усі відбудовувати треба буде… Ти думаєш, мені не хочеться власними руками ворогів бити? Хочеться, Валерику, не менше, ніж тобі. А тільки я розумію, що зараз у мене є важливіший обов'язок — вчити таких дітей, як ти. Ось я і вчу. І ти — вчись. Так разом з тобою ми й будемо робити корисну справу для Батьківщини…
Говорила вона неквапливо і якось так просто, що Валерик мимоволі заслухався, підкоряючись її голосові, її словам. У ньому зринали ще неясні, але дивовижно хвилюючі почуття минулих літ раннього дитинства. Серце огорталося відчуттям тепла рідної оселі, відчуттям дотику ніжних материнських рук. До болю яскраво він пригадав свою маму… Вона була така ж спокійна, лагідна і мудра, як Клавдія Василівна. Ніколи не кричала на нього, навіть не підвищувала голосу, а коли щось говорила, то так переконливо, що її не можна було не послухатись… Валерик дивився Клавдії Василівні в обличчя, а ніби бачив свою маму, образ якої трохи було ніби стерся, затуманився у вихорі війни, а зараз так яскраво вималювався перед ним…
А ще здалося Валерикові, що Єхлаков — не просто випадково зустрінута людина, не просто комісар, який для того, щоб позбутися його, привів оце і здав на руки Клавдії Василівні, а теж ніби його тато, справедливий і добрий, і він піклується про нього, Валерика, хоче йому щастя…
Там, за багатометровою товщиною стін цієї підземної кімнати, ревуть літаки, вибухають бомби, гримлять гармати, з останніх сил відстоюють свої позиції оборонці Севастополя. Серед них зараз мусили б бути і комісар Єхлаков, і Клавдія Василівна, а вони ось сидять і розмовляють з ним, Валериком. Не наказують, як це могли б зробити дуже просто і легко, а саме розмовляють, умовляють, доводять. Чим він заслужив цю увагу? Яке він має право відбирати у них такий дорогоцінний час?!. Валерик навіть здивувався сам собі: як він про це раніше не подумав? Хіба ж не ясно, що він повинен учитись так, як вчаться і оці всі діти, яких він тільки що бачив?
І коли Клавдія Василівна змовкла, він сказав тихо:
— Я все зрозумів… У мене й раніше тільки п'ятірки та четвірки були. І з поведінки завжди — п'ять…
Єхлаков обняв Валерика за плечі, притиснувся неголеною щокою до його лоба:
— Я знав, що ти — розумний хлопець, справжній піонер. Учись, Валерику, а я буду навідуватись до тебе… Звісно, не часто, сам розумієш, але буватиму.
* * *?
У березні в Криму цвітуть підсніжники — маленькі квіточки з двома довгастими листочками і ніжно-білою голівкою. Голівка схилена донизу, ніби в смуткові, і як її не піднімай, вона все хилиться.
Валерик сидить на землі і задумливо гладить пальцями білі зажурені голівки. Їх тут багато в низині серед кущів. Хочеться нарвати пучечок, але шкода. Хай ростуть.
Та все-таки треба нарвати трохи — для Клавдії Василівни. Їй буде приємно. Хай стоять у неї на столі в склянці з водою. Подивиться на них і, може, всміхнеться їм радо. Вона так гарно усміхається. Тільки рідко. Клопоту в учительки повна голова. Біля кожного учня ходить, як мати. І біля нього, Валерика, теж. Аж незручно якось. Коли вона спить, — невідомо. Уклавши своїх вихованців, сідає до столу в своєму маленькому підземному кабінетику і перевіряє зошити. А коли діти вранці прокидаються, то вже стоїть серед них — умита, свіжа, акуратно зачесана й підтягнута, в своїй військовій гімнастерці.
У Валерика сьогодні, можна сказати, щасливий день. Нарешті знайшов роботу своїм рукам…
Спершу в нього нічого не виходило. Пішов до штольні, в якій розмістився «Спецкомбінат», щоб дали якусь роботу (можна ж хоч кілька годин працювати після занять у школі!), але його туди навіть не підпустили, і він лише збоку спостерігав, як із штольні вузькоколійкою на низеньких платформах вивозять та навантажують на автомашини протитанкові і протипіхотні міни, ручні гранати, автомати, міномети і навіть авіабомби. Спостерігав і згадував Єхлакова, Іліту Даурову, Аркадія Журавльова, Ібрагімова. Це ж їм виготовляють севастопольські жителі зброю та боєприпаси!.. І без кінця думалось те саме: «Хай би вже й не фронт, хай би його послали працювати в оцей «Спецкомбінат», щоб і він робив міни та гранати для фронтовиків. Знав би, що і його руки фашистів знищують. А то що ж — стій оддалік і дивись на те, що зроблено іншими! Хіба не ятритиме серце образою?..»
Ні, не вдалося Валерикові потрапити в «Спецкомбінат».
Тоді він пішов у іншу штольню, в якій був розташований «Побутовий комбінат». Сюди його пустили вільно. Він надивився, як жінки шиють і латають обмундирування та звичайний одяг, як перуть, прасують… Це — теж нелегка робота, але, звісно, не хлоп'яча. Та навіть цим жінкам він заздрив. Може, оту фланелеву сорочку, яку так ретельно і вправно латає жінка з задуманими скорботними очима, надіне Аркадій Журавльов, і йому в ній буде зручно й тепло. Отже, виходить, що й ота жінка допомагає фронтові. А він чим допомагає? Що він робить, щоб швидше перемогти фашистів?.. І знову гірко на серці.
Сьогодні Валерик потрапив у підземний госпіталь. Коли підійшов до штольні, машини саме підвезли поранених. Валерик допоміг переносити їх. Почув, як поранений матрос, що не міг і головою поворушити, ледве чутно повторив кілька разів: «Води… води… води…» Напоїв його. Заклопотаний санітар попросив принести бинтів, і Валерик приніс. Далі вже робив, що наказували.
Його не питали, хто він і звідки. Тільки швидкий, вертлявий лікар у непомірно великих окулярах прикрикнув:
— Чому без халата?
Санітар шепнув:
— Он там, у ящику, халати, надінь.
Валерик не пішов з госпіталю, аж поки не закінчили обробляти партію поранених.
Коли стало трохи вільніше, санітар поцікавився:
— Тепер розказуй, де ти тут узявся?
— Я з сусідньої штольні, з школи.
— Прислали, чи що?
— Ні, сам прийшов… Я щодня після занять приходитиму. Можна?
— Людей у нас не вистачає, так що можна, — дозволив санітар.
І ось тепер Валерик повертається з госпіталю у свою штольню з хорошим настроєм. Він знайшов для себе діло.
Вже вечоріє. Небо сіре й холодне. Так часто буває в Криму у березні — вдень пригріває сонце, а ранки і вечори вологі й непривітні.
Валерик нарвав пучечок підсніжників і попрямував до своєї штольні.
Ще здалеку його побачили хлопці, загукали:
— Де ти ходиш? Іди швидше! Тебе ждуть!..
«Що сталося?..» — з тривогою подумав Валерик.
Але коли зайшов у штольню, то його тривога змінилася несподіваною радістю. Серед дітей сидів комісар Єхлаков.
Він прийшов не з порожніми руками, а приніс подарунки від фронтовиків і зараз роздавав дітям хліб, печиво, цукерки, яблука. Діти гризли ласощі і весело пустували навколо нього. Клавдія Василівна не зупиняла їх. Хай побавляться, не часто ж бувають такі гості!
Єхлаков сидів, скинувши картуз, розстебнувши зелений ватник, у якому його Валерик ще не бачив, і вигляд у нього був зовсім не комісарський, навіть якийсь невійськовий. Може, саме тому Валерик і дозволив собі привітатися з ним запросто, як з цивільною людиною:
— Драстуйте, Миколо Євдокимовичу.
— О, та ти, бачу, мене квітами зустрічаєш! — засміявся Єхлаков, побачивши в руці Валерика підсніжники…
Валерик почервонів, розгубився:
— Це я… Клавдії Василівні нарвав. Але й вам дати можу.
— Ні, спасибі. Якщо вже Клавдії Василівні, то хай так і буде. Бо я, братику мій, од квітів уже відвик. Забув, як вони й пахнуть. Увесь порохом пройнявся.
Учителька взяла квіти, подякувала і зашарілася від задоволення.
— Де ж ти їх знайшов, Валерику? Такі гарні!..
— А отам, недалеко від госпіталю… Там їх багато росте.
— А чого це ти був біля госпіталю?
— Я і в госпіталі був, — похвалився Валерик. — Допомагав носити поранених, перев'язувати. Мені дозволили ще приходити.
— А вчишся ти як? — запитав Єхлаков.
— Добре вчиться, — відповіла за Валерика Клавдія Василівна. — Він у нас відмінник. Ще й іншим допомагає.
— Радий почути. Розкажу твоїм добрим друзям — Іліті, Ібрагіму, Журавльову. Вони про тебе часто згадують… У нас там зараз тихо. Але хіба ж такі хлопці, як Журавльов, усидять без діла?.. Що придумали, розбишаки! Ні, ви тільки послухайте, що придумали! Зарядили порохом залізну бочку, обмотали її бікфордовим шнуром, облили бензином, запалили і пустили з гори прямо на німецькі окопи!.. Уявляєте, що було?.. — Єхлаков весело засміявся, пригадавши ту картину. — З гуркотом і громом мчить на фашистів вогняний клубок, а вони не можуть зрозуміти, що воно таке. Спершу було почали стріляти по тому вогняному клубкові. А потім — урозтіч!.. Але не багато їх утекло. Бочка як ухне просто в самій гущі фашистів, ну, скажу вам, було на що подивитись!..
Він розповів ще кілька цікавих історій з фронтового життя, глянув на годинник, заспішив:
— Засидівся у вас. Буду прощатись… А ви не нудьгуйте тут. Я ще приїду. Може, й Журавльова з собою прихоплю. Просився.
Гостя провели до машини і ще довго привітно махали вслід руками.
Уже дзвінок покликав учнів до їхнього підземного класу. Але Клавдії Василівни не було. Такого ще ні разу не траплялося. І відсутність учительки породжувала всілякі невеселі здогадки й тривогу.
Учні якийсь час сиділи, чекали. Потім один за одним почали виходити з штольні, щоб подивитись, що там робиться, та послухати, про що говорять між собою дорослі. Вибіг і Валерик.
Вибіг і, вражений, зупинився. Біля штольні, в якій містився госпіталь, він побачив десятки автомашин. Поранені вже або сиділи в кузовах, або чекали своєї черги. З усього було видно, що увесь госпіталь евакуюється.
Валерик хотів уже було побігти туди, щоб уточнити, чи справді госпіталь виїздить, як раптом вздрів Клавдію Василівну. Вона вилізла з кабіни вантажної машини, що саме підійшла, і швидко попрямувала до штольні. Незважаючи на холод, який ще таки добре допікав, шинеля на ній була розстебнута, а схвильоване обличчя вражало блідістю.
— Валерику! — побачила вона хлопчика. — Ти чого тут стоїш?
— Ми ждемо вас, Клавдіє Василівно, а вас нема й нема…
— А де всі?
— Хто де… Одні — в класі, інші — розбрелись…
— Клич усіх. Давай ще раз дзвінок.
Говорила і рухалась вона нервово, голос її трохи хрипів, переривався, ніби від швидкої ходи.
Поки дзеленчав дзвінок, а учні збігалися на його поклик, Клавдія Василівна роздяглась у своїй кімнатці, зайшла до класу більш-менш врівноважена, привіталася, як завжди, але всі звернули увагу, що в руках у неї не було учнівських зошитів і навіть класного журналу.
— Сідайте, — сказала вона, а сама не сіла, так і стояла, дивлячись журливими очима на своїх вихованців.
— Щось трапилось, Клавдіє Василівно? — не стримався Валерик.
Вона повела на нього очима, губи її ворухнулись:
— Так, трапилось, діти… Таїти від вас нічого не буду. Та й навіщо? Від того, що є, не втаїшся, не заховаєшся… Ви вже знаєте, що німці знову захопили Керч. Не змогли наші втриматись на тому п'ятачку. Тепер фашисти стягують свіжі сили під Севастополь. Нагромаджують танки, літаки, гармати. Є відомості, що почнеться новий наступ. Нічого й казати, що він буде куди більший за попередні… Готується до боїв і наша армія. Солдати і матроси грудьми стануть на захист нашої чорноморської столиці. Але зайві жертви не потрібні. Тому вже зараз із Севастополя вивозять стариків і дітей, які досі ще там лишалися. Виїдемо з Севастополя й ми. Всією школою…
Серед учнів прокотився невиразний гомін. Учителька підняла руку:
— Спокійно, діти… Виїхати нам треба обов'язково. Бо ми тепер тут тільки заважатимемо своєю присутністю. Ви повинні це зрозуміти: зайвий клопіт… Машини нам дадуть одразу ж, як тільки закінчать вивозити госпіталь, я вже домовилась. Тому ніхто з вас не повинен нікуди відлучатись. Часу в нас дуже мало. Зараз приготуємо все, що треба взяти з собою..
У школі закипіла робота.
Ув'язували й упаковували зошити, підручники, географічні карти, глобуси, класні журнали — щоб школа одразу ж могла продовжити навчання, як тільки прибуде на нове місце, десь у глибокому тилу.
Разом з іншими лагодився в дорогу й Валерик.
Але метушня й робота не тамували думок. Навпаки, мозок працював гарячково, гостро. Ось який крутий поворот ще раз стався в його житті! І року не минуло, як почалася оця несподівана й жорстока війна, а скільки вже довелося йому перебачити й перетерпіти. Куди не кидала його доля, з якими людьми не зводила!..
Гарячий вітер війни котить його, мов відірваний від дерева листочок. А він, безсилий зачепитися, виявити опір цьому вітрові, чимось зарадити собі, котиться й котиться… Чиясь могутня воля керує ним, керує всіма іншими людьми — дорослими й дітьми. Все підкорено законам війни, жорстоким і невмолимим.
Але, мабуть, і той, кому дано творити ці закони, не завжди змушений робити те, що йому хочеться. Бо хіба ж з доброї волі наші війська залишили Керч і оце тісняться біля Севастополя? Хіба з доброї волі виїздить з міста населення, щоб поневірятись потім по невідомих і тяжких шляхах? І хіба з доброї волі виїздить оце зараз їхня школа?..
Та невже ж таки фашисти справді візьмуть Севастополь і увесь Крим? Хіба-таки в нас немає сили, яка зупинила б їх і розгромила?
Ні, не вірив цьому Валерик. Є в нас така сила. Вона дужча за фашистську. Тільки ще не звелася на увесь зріст, не показала себе. Але надійде час. Вдарять наші по гітлерівцях так, що під них тільки погана згадка залишиться!
Шкода ось, що йому, Валерикові, не доведеться докласти і своїх рук. Шкода, що його пекуча ненависть до ворогів марно згоряє в грудях. Він поїде разом з усією школою в глибокий тил, на Велику землю, і лише по радіо та по газетах стежитиме за полем жорстокої битви. Ой, як шкода!..
— Машини! Машини прийшли!.. — пролунали звідусіль голоси і одірвали Валерика від його нерадісних думок.
— Не затримуйтесь, діти! — гукнула до всіх Клавдія Василівна. — На нас у бухті чекає корабель.
Поки готувалися до виїзду, увесь час не припинялася стрілянина. Там зататахкає кулемет. Там гримне гармата. Там зчинять перепалку автомати. Але того всього якось начебто вже й не помічали. Вуха, мозок і нерви звикли, прижилися, пристосувалися. Ніби так і треба. Навіть дивно було б, якби запанувала суцільна тиша.
Та зненацька повітря над горами задрижало від реву літаків і пронизливого свисту бомб. Здригнулися і самі гори. Одна за одною впали важкі бомби, здійнявши вулкани вогню і диму. На той час учні були вже біля машин, деякі навіть сиділи в кузовах з напнутими брезентовими будками.
Валерик ще стояв на землі. Крізь гуркоти вибухів він почув одчайдушний крик Клавдії Василівни:
— В штольню! Швидше в штольню!..
Але чийсь чоловічий голос заперечив:
— Куди — в штольню?.. Лягай!..
Валерик упав на землю, придавлений залізним ревом пікіруючих літаків. Лежав, притулившись грудьми і щокою до землі. Йому здавалось, що гори зрушили з місця і насуваються одна на одну, б'ються важко грудьми, як казкові велетні, вибухають вогнем, залізом, камінням, димом і смородом. Навіть старі віковічні дерева, вирвані з коренем, летять у насиченому гаром повітрі, підкинуті вибуховою хвилею.
Вуха Валерикові ніби забило тугою ватою, але очима він бачив не тільки вогняні стовпи вибухів, велетенські чорні фонтани землі та каміння, але й окремих людей, своїх однокласників.
Одні з них лежали так само, як і він, а інші кудись бігли, може, навіть не тямлячи куди…
І раптом недалеко від себе вздрів Клавдію Василівну. Спершу й не впізнав її. Жінка билася під великим сірим каменем, як підстрелений птах. Вона зводилася на коліно і одразу ж падала, безсило тріпочучи руками, мов крилами. Зводилась і знову падала. Сріблясте волосся її звисало на обличчя й на плечі, вся права щока й права скроня були червоні від крові, плече оголене і теж червоне, аж чорне… Власне, плеча не було. Тільки тепер Валерик втямив, що Клавдія Василівна вимахує лише однією рукою, а замість другої гойдається відірваний рукав. Спотворене тіло борсалось, чіплялось за життя, з останніх сил боролося зі смертю.
Валерик схопився, вмить опинився біля вчительки.
— Клавдіє Василівно! Клавдіє Василівно!.. — закричав він надривно. — Я допоможу вам… допоможу…
— Доп-поможи…
Підтримана Валериком, вона справді зіп'ялася на коліна, але тут же безсило вронила голову і, дивлячись на хлопчика широко відкритими очима, в яких уже згасала свідомість, ледь чутно прошепотіла:
— Не забудь… цього… Валерику… не прости…
— Не прощу, Клавдіє Василівно, не прощу, мамо!.. — з відчаєм у голосі вигукнув Валерик. І раптом заплакав нестримно й гірко: — Не треба, не треба вмирати! Вставайте, я допоможу вам!.. Дивіться, он машина, ми зараз відвеземо вас до лікаря…
Він все ще намагався підняти жінку, забувши про вибухи і про смерть, якд безжально косила людей навколо і кожну мить могла скосити й його. Йому тільки хотілося врятувати Клавдію Василівну, його вчительку, його матір…
Та нічим він уже не міг зарадити. Тихими й теплими очима Клавдія Василівна востаннє глянула Валерикові в обличчя, і тільки по її губах він прочитав, як вона сказала:
— Си… ноч… ку мій…
Потім ще якось тяжко й протяжно зітхнула, наче від нестерпного болю:
— О-о-ох!..
І вже нежива затихла на землі. Кров холонула у неї на плечі, гусла на скроні і на щоці…
Тоді Валерик встав і пішов.
Він пішов униз, до бухти, не думаючи про те, що йому треба ховатись від осколків і що йому взагалі треба чогось боятись. Він знав, куди йде…
Його самотня постать у довгому драному піджаку з простоволосою головою з'являлась то серед скель, то серед чагарників. Незабаром він опинився на протилежному схилі Північної бухти і подерся на гору. Гора була посічена, мов велетенськими шрамами, глибокими ущелинами, які позаростали густою, ще без листя, ліщиною.
Хапаючись руками за каміння та за оголене коріння дерев, він видерся на гору. Але й тут не зупинився. Тільки глянув праворуч, де за широким простором степу виднілися низенькі будиночки околиці Севастополя.
А ліворуч (Валерик це добре знав) тяглися оборонні лінії. Ось до них хлопець і повернув. По дорозі кілька разів його зупиняли бійці, питали, хто такий і куди йде. Тоді він називав ім'я комісара Єхлакова, і його пропускали та навіть показували найближчу дорогу.
Була вже надвечірня пора, коли Валерик опинився на знайомому місці, серед землянок і окопів.
Він не знав, що з ним буде далі і як його зустрінуть. Але не прийти не міг. Його привела люта ненависть до ворогів, бажання поміститися за все те, що він бачив і пережив за час війни. Його привело тверде рішення — не зійти з цієї землі, де кров'ю политий кожен камінець, навіть якщо йому доведеться померти.
Біля першої ж землянки зустрівся з Ілітою Дауровою. Вона була в пілотці, з-під якої виглядало густе чорне волосся, в чоботях і маскувальній плащ-палатці. Дівчина наче з-під землі виросла перед Валериком і зупинилася, просто-таки приголомшена цією несподіваною зустріччю:
— Валерику!.. Невже ти?..
— Я, Діко, — аж кинувся до неї хлопець, переповнений раптовою радістю.
— Де ж ти тут узявся? — все ще не вірила своїм очам Даурова.
— Прийшов ось…
— Сама бачу, що прийшов. Навідати, чи що?
— Ні, назовсім я…
— Тобі дозволив Микола Євдокимович?
— Я його ще не бачив…
Даурова замислилась:
— Маємо новий клопіт… Ну, ходімо до комісара, хай мені ще раз за тебе шию намилить.
— Ходімо, — невесело сказав Валерик. Він подумав, що зараз комісар знову щось вигадає, аби тільки відправити його з передової, або ж запропонує евакуюватися. Та що б він не казав, що б не пропонував, Валерик уже нізащо звідси не піде. І хлопець міцно стиснув губи та внутрішньо зібрався увесь, готуючись до важкої розмови.
Єхлаков стояв спиною до дверей і комусь кричав у телефонну трубку:
— Ну, ще що?.. Та не мовчіть же!.. Так, так… А ще?.. Все розповідайте, я не кисейна баришня!..
Потім довго слухав, усе нижче й нижче опускаючи голову і круті плечі. Тихо промовив «Ясно…» і повільно поклав трубку на рогачики.
Він, мабуть, не чув, що до землянки зайшли, бо поводився так, наче був сам. Щось пробубонів невиразне, опустився на стілець біля столу, повернувся боком до дверей і тільки тепер побачив Даурову та Валерика. Рвучко схопився з стільця:
— Валерик?.. Живий?.. Ну, сідай. Розказуй, як там все це сталося… Я вже дещо знаю. Ось дзвонили… Одна тільки машина з школярами прорвалася до бухти. Як же ти врятувався?
— Клавдію Василівну вбило… — глухо промовив Валерик, дивлячись прямо в очі Єхлакову.
— І її?.. — аж застогнав Єхлаков. Відвернувшись, сам до себе сказав:
— Скільки смертей!.. Ніколи, ніколи фашистам не буде виправдання! І через тисячу років люди не забудуть!
Потім він сів і сперся грудьми на ріжок столу. Довго сидів так мовчки, мабуть, забувши про Валерика й Даурову. Лице його взялося глибокими зморшками і мов закам'яніло.
Валерик не наважувався поворухнутись. Нарешті спитав нерішуче:
— Як же тепер зі мною?..
Єхлакова наче розбудило це запитання, він одірвався від столу, ступив кілька кроків по землянці.
— А що ж з тобою?.. Все ясно. Лишайся з нами.
Валерика викликав до себе Єхлаков:
— Малювати вмієш?
— А навіщо мені малювати? — здивувався хлопець.
— Було б добре, коли б умів. Нам до Першотравневих свят потрібні плакати, карикатури на фашистів, лозунги.
Тільки тепер Валерик згадав, що справді наближається Перше травня, подумав: «Хіба його святкуватимуть в таких умовах? Хіба до свята зараз, коли щодня точаться бої і гинуть люди?..» Але своїх сумнівів комісарові не висловив, а лише сказав:
— У школі я був редактором класної стіннівки… Бувало, що й заголовки малював. А статті часто сам складав. І навіть вірші…
Комісар щиро зрадів:
— Ну, от і добре!.. Ось тобі перше бойове завдання — напиши Першотравневі лозунги і розвішай по землянках та на бойових постах.
— Яке ж це «бойове»?.. — розчаровано й кисло посміхнувся Валерик.
— Аякже! — навіть обурився Єхлаков. — Це ж — зброя проти фашистів!.. Ти думаєш, що по ворогах тільки кулями бити треба? Ні, брат, влучне слово не менше за кулю важить…
Він уважно глянув на Валерика, ніби хотів перевірити, чи переконав його? Але тут же заговорив знову, вже спокійніше і лагідніше:
— Важко нам, сам бачиш. Люди перетомилися. І не секрет, що не всі однакові. Одні вже з ніг падають, але дух у них міцний. А в інших, як кажуть, гайка слабне. Ось тут і потрібне слово, та таке, щоб вогонь викрешувало!.. Цей Першотравень ми будемо по-особливому відзначати. Піднесемо такого гостинця гітлерівцям, що вони наше свято на все життя запам'ятають… Звісно, ті, що живими залишаться.
Він посміхнувся коротко своєму дотепові.
— Тепер ясно, яке завдання я тобі даю? Справді бойове. У нас тут небойових завдань немає. Не в тилу живемо, а на передовій лінії, під бомбами і снарядами…
— Я розумію, товаришу комісар, — сказав Валерик. На його високому, гладенькому лобі пролягли дві зморщечки. — Давайте, що робити.
Єхлаков узяв зі столу скручений у трубочку папір, фарби і пензлики. Показав раніше заготовлені тексти лозунгів та плакатів.
— Ось… Що з газет узяв, а що сам видумав… Ти до мого столу й сідай. Заважати не будеш. А я піду по траншеях та окопах, так що повернусь не скоро.
Валерик взявся за роботу.
Спершу поклав на папір легенькі лінії олівцем, розбив на клітинки, полічив і симетрично розставив літери, як це він робив, малюючи газету в школі, потім почав наводити їх фарбами — то червоною, то чорною…
Згадалась чернівецька школа. Піонервожатий і класний керівник хвалили його за гарні стіннівки.
А одного разу стінна газета посварила його з товаришем. У вільний час їхній клас збирав металолом, а Вадик Синицький, з яким Валерик дружив, відмовився збирати, заявивши, що цей металолом нікому не потрібний, і навіть глузував з тих, хто працював. Тоді Валерик намалював на нього карикатуру в газеті…
Тепер Валерик пригадав, як після виходу газети Вадик підійшов до нього і, презирливо мружачи очі, сказав: «Так оце ти такий мені друг? Га?.. Непотрібні мені такі друзі!..» — «І я не хочу дружити з такими, як ти, бо не люблю ледарів!..» — відповів йому тоді Валерик, і вони довго не розмовляли між собою… Але увесь клас став на бік Валерика, і Вадик змушений був попросити пробачення перед класом та помиритися з Валериком. А вже наступного разу вони разом носили різний металевий непотріб, якого було чимало в глухих закутках дворів…
Де він зараз, Вадик?.. Казали, що виїхав з батьком на Урал, батько в нього — відомий інженер. От, мабуть, і живе десь на Уралі і зовсім не знає, що його друг — на передовій лінії оборони, під Севастополем…
Валерик одійшов трохи від лозунга, глянув збоку: чи гарно виходить?.. Красиво! Комісар, мабуть, задоволений буде. Треба так намалювати, щоб був задоволений. Коли це — бойове завдання, то його треба виконати на «відмінно»!
У Валерика навіть піт на лобі виступив, так він ретельно працював. Готові лозунги відкладав убік і з завзяттям брався за нові.
А коли вже всі понаписував, то став і замислився: чим би їх прикрасити, щоб вони одразу кожному в око впадали?.. Ага, отут у лівому кутку кожного аркуша треба намалювати прапора, а над ним — червону зірку… Тепер на всіх лозунгах він обов'язково малюватиме прапор і зірку, щоб знали, що це — його робота…
Коли повернувся Єхлаков, то побачив, що стіл і підлога в землянці застелені готовими лозунгами. Він навіть очам своїм не повірив:
— Оце стільки встиг зробити!
— Всі написав, як ви й наказали, — пишаючись своєю роботою, відповів Валерик. Його темно-русе волосся стирчало їжачком, кінчик носа і щока були вимазані червоною фарбою, а очі блищали переможно й задерикувато.
— Здорово! — похвалив комісар. — Та ти ж просто молодчина!.. За успішне виконання цього першого бойового завдання висловлюю тобі подяку.
— Служу Радянському Союзу! — голосно, ніби перед строєм, відповів Валерик, виструнчившись і приклавши руку до скроні.
— Ну, а тепер от що: бери лозунги і — гайда по землянках. Ось тобі цвяшки, молоток. Розвішаєш, доповіси.
— Єсть, розвішати й доповісти!? — Виконуй.
Валерик спершу побіг у свою землянку. Тут він вирішив причепити найкрасивіший лозунг. Йому хотілося похвалитись перед Дауровою, Ібрагімом, Аркадієм Журавльовим. Але застав він тільки Іліту Даурову. Дівчина сиділа й пришивала до сірої солдатської сорочки ґудзика.
— Де це ти був, Балерину, так довго? — запитала вона. — Я вже думала, чи не сталося чого… Он там твій обід у котелку стоїть. Ще, мабуть, не прочах. Я його в простирадло загорнула.
— Спасибі, Діко, — подякував Балерин, але зараз же й забув про обід. — Я виконую бойове завдання нашого комісара…
— Бойове завдання?.. — повела чорними густими бровами Даурова. — Яке ж?..
Він розгорнув найяскравіший лозунг:
— Ось гляньте… Комісар навіть подякував мені.
— Ой, як гарно! — не стрималася й Даурова, щоб не похвалити. — І оце все сам?
— Сам.
— Так ти ж — справжній художник!.. Давай допоможу повісити.
Вони разом прибили на стіні лозунг так, що кожен, хто зайде в землянку, одразу ж його побачить. Даурова вголос прочитала:
— «Тисячі знищених ворогів — такий наш подарунок Першому травню!» Здорово!.. Ой, як добре!.. Ну, а зараз сідай їсти.
— Ні, я ще побіжу інші розвішаю. Комісар наказав, щоб я йому доповів.
— Розвішаєш і доповіси… А поки не пообідаєш, я нікуди тебе не пущу… Хіба ти не знаєш, що виконувати треба в першу чергу останній наказ? Ось я тобі й наказую: сідай їсти.
Балерин справді відчув, що таки дуже зголоднів. Коли малював, то й про їжу забув, а зараз живіт підтягло.
У погнутому солдатському котелку ще парувала смачна й апетитна перлова каша. Біля котелка лежав кусень тривного чорного хліба… Якийсь час Балерин їв мовчки, жадібно ковтаючи кашу та перемелюючи хліб міцними зубами. Але раптом перестав їсти й повернув голову до Даурової:
— Діко, а Павлик Морозов писав вірші?
Вона здивовано глянула на нього. Запитання було дуже вже несподіване. І тому в свою чергу запитала:
— А що?..
— Ну, писав чи не писав?
— Я думаю, що… писав. А навіщо тобі це знати?
— Та… так… — почервонів Балерин і заходився вигрібати з дна котелка рештки каші..
— Спасибі… Я побіг…
І його постать, незграбна й кумедна в драному піджаку з довгими рукавами, швидко зникла за дверима землянки. Іліта Даурова провела його теплим поглядом.
Балерин біг від землянки до землянки.
Скрізь його зустрічали радо. Уже всі знали, що в бригаді морської піхоти з'явився хлопчик, і кожен хотів познайомитися з ним, поговорити. Він приніс солдатам спогади про довоєнне життя, про власні домівки, про своїх таких самих хлопчиків — синів чи менших братиків…
В одній землянці Балерин застав високого, стрункого і вродливого капітана з тонкими чорними вусиками. Той зустрів його дуже привітно, заговорив з грузинським акцентом:
— Захади, захади, дарагой. Гостем будеш.
— Я не гість, — з гідністю відповів Балерин. — Я виконую завдання комісара.
— Яке завдання? Гавари, дарагой.
— Ось лозунг до Першого травня у вас повісити треба, — показав Балерин.
— Повісимо лозунг. Аякже, обов'язково повісимо. А зараз давай познайомимось: капітан Гобаладзе, колишній кавалерист, а нині — командир взводу морської піхоти.
— А я — Валерій Волков.
Вони міцно потиснули одне одному руки.
— Дуже добре, дарагой, що ти — Вовк, — поблискуючи надзвичайно білими зубами під чорним шнурочком вусів, говорив Гобаладзе. — Хай фашисти бояться Вовка!.. Ану, давай твій лозунг, дарагой, що тут у тебе написано?..
Він розгорнув один аркуш, другий і поклав на стіл.
— Оцей давай нам, дарагой Вовк… Тут добре сказано і «Де лиш фашиста побачиш, там ти його і убий!» Це — саме для моїх морячків-піхотинців! Хай читають і убивають фашистів, як скажених собак!..
Коли Балерин біг до іншої землянки, його хтось покликав:
— Ей, Балерину! Греби сюди!..
Хлопець оглянувся. Побачив кілька замаскованих гармат і біля них — солдата в касці, якого було видно тільки до пояса, бо нижня частина тіла ховалася в окопчику.
— Та підходь, не бійся! — махав рукою артилерист. Балерин підійшов.
— Що це в тебе? — запитав солдат, кивнувши головою на згорток, який хлопець тримав під рукою.
— Лозунги…
— Ану, дай… Та ти не бійся. Хіба ти мене ще не знаєш?
— Ні…
— Та я ж — Іван Петруненко! Молодший лейтенант, артилерист. Ясно?.. Мене не тільки свої, а й фашисти добре знають, бо як ото заллю їм сала за шкуру, то вони мов на гарячій сковорідці шкварчать!.. — І він зареготав на повні груди, які видималися з-під плащ-палатки, як бочка.
В плечах він був широкий і міцний, як скеля. Руки теж — широкі, м'язисті, такими руками тільки підкови гнути. А лице відкрите, добре. Сині очі під рівними білявими бровами світилися лагідністю і весь час трохи мружилися в усмішці. Людині з таким лагідним і добрим обличчя, здавалося б, не воювати, а зерно сіяти, дерева саджати і співати гарних пісень. А він ось сидить біля гармати, щодня стикається з смертю… Та все ж, видно, не черствіє його серце, все найкраще, людяне живе в ньому.
— Ти сам не з Києва будеш? — запитав Петруненко.
— Ні, я з Чернівців.
— А я, брат, з Києва… — повідомив він замріяно, скинув каску, і біляве хвилясте волосся розсипалося по скронях і по лобі. — От місто, так місто, скажу тобі!.. Такого в усьому світі не знайдеш. От же скільки я там прожив, а не намилувався. Вулиці — то вгору, то вниз, то вгору, то вниз, а на вулицях — каштани, куди не глянеш — кругом каштани. Листя в них, як оця моя лапа з п'ятьма пальцями. Як зацвітуть весною — ну тобі білі свічки горять і більше нічого не скажеш!.. Ну, про Дніпро ти чув і пісні, мабуть, знаєш. Куди цьому морю?.. Та таких берегів, як на Дніпрі, ти й уявити собі не зможеш, поки не побачиш!..
Він раптом спохватився, що забалакався, пообіцяв:
— Ну, це я тобі ще колись розкажу. А може, і в гості в Київ приїдеш після війни… Покажи, що там у тебе за лозунги…
Але він глянув тільки на один, а іншими вже й не цікавився. Сказав, задоволено сміючись:
— Оце сюди наче й писався. Спасибі. Ач, як здорово: «А бісяка-Гітлеряка з горя виє, як собака, бо найкращі його сили чорноморці покосили!» Оце так точно! Як в око вліпив!.. — І він знову зареготав, розкотисто й нестримно, чимось нагадавши Валерикові одного з запорожців на картині Рєпіна, де вони пишуть листа турецькому султанові.
— Передай комісарові спасибі, — щиро подякував Петруненко. — Від мене й від усіх моїх хлопців.
Валерикові хотілося сказати, що це він малював лозунги, але не посмів. Тільки пообіцяв:
— Передам.
А Петруненко ще висловив свою думку про Єхлакова:
— Комісар наш — вогонь-людина! Під час бою у саме пекло лізе і ніякої тобі кулі не боїться! Люблять його матроси… Так ото передай спасибі від усієї нашої батареї…
Так несподівано для себе Валерик познайомився на бойових постах і в землянках з сержантом Богомоловим, з танкістом Василем Паукштіте, з лейтенантом Енвербеком Азієвим і багатьма іншими оборонцями міста. Всіх їх він одразу й не запам'ятав.
Рознісши та розвішавши лозунги, Валерик побіг до землянки комісара доповісти, що завдання виконано. Відчинив двері і зупинився. У землянці було багато людей, ішла якась нарада. Єхлаков побачив Валерика, кинув коротко:
— Ти зачекай трохи.
Валерик вийшов із землянки. Сів на камінь відпочити. Бо набігався таки добре. Земля дихала теплом, яке їй вдень дарувало ще не жарке весняне сонце. Увагу привернув клинець молодої зеленої трави. Валерик оглянувся довкола. Схили гір уже теж зеленіли травою. Здивувався: не помітив, коли й виросла. І кущик дикого терну он уже забрунькував. І мигдаль цвіте, наче світиться тихим рожево-білим вогнем. Весна!.. А з весною, може, все піде на краще. Недарма ж комісар обіцяє фашистам добрий першотравневий «подарунок»!
Замріявся Валерик і аж кинувся, почувши гомін голосів. То виходили від комісара учасники наради. Разом з ними вийшов і Єхлаков, покликав Валерика:
— Заходь.
Уже в землянці задоволено сказав:
— Знаю, завдання ти виконав добре… А тепер іди в баталерку і одержуй військову форму. Доки тобі в цьому драному піджаку ходити. Ти тепер — боєць 7-ї бригади морської піхоти.
— Єсть, одержати військову форму! — не тямлячи себе від радості, вигукнув Валерик, і його з землянки наче вітром видуло.
Єхлаков тільки посміхнувся йому вслід.
У баталерці Валерика зустрів низенький на зріст і дуже товстий командир:
— Валерій Волков?.. Є такий у списку…
Він дуже повільно й довго водив товстим пальцем по аркушу з прізвищами бійців, потім так само неквапливо витяг з шухляди ручку, умочив перо в чорнило, спробував, як воно пише, далі, ніби насолоджуючись своєю немудрою роботою, вивів проти Валерикового прізвища красиву «галочку» і вже аж після цього сказав:
— Отут і розпишись.
Валерик швидко розписався. Але товстому командирові, мабуть, не сподобалась така прудкість, і він довго розглядав підпис, ніби хотів зайвий раз упевнитись, що це розписався саме Валерик, а не хтось інший.
Потім, ліниво переставляючи короткі товсті ноги, поплентався за дерев'яну перегородку і витяг звідти шинелю, важкі, мов залізні, чоботи, такі, як шив у Бахчисараї Валериків батько, солдатські штани й сорочку, флотський тільник і все це подав Валерикові:
— Переодягайся.
Поки хлопець переодягався, командир ніби знехотя розповідав:
— Ми хоч і бригада морської піхоти, а з флотського видаємо лише тільники, все інше — солдатське. Бо чорне флотське далеко видно, а зелене — добре маскує… Е-е, та ти ж ще не знаєш, тут у нас справжній бунт був. Як наказав командир бригади Жиділов усіх переодягти в солдатське, так моряки й здійняли гармидер: «Не хочемо! Не будемо переодягатись! Фашисти навіть нашої морської форми бояться!..» І пішло, пішло… А Жиділов тоді візьми та й пошли двох у засідку: одного в матроському, а другого — в солдатському. «Ану, дивіться, — каже, — кого з них видно, а кого — ні». Дивляться: в солдатському не видно, а в матроському — ось він, бери і стріляй по ньому, не промахнешся. Тоді всі назад: «Давай солдатську робу, не хочемо живою мішенню бути!..» А все-таки безкозирки ховають, сучі діти! Де вони їх беруть, і сам не знаю. А тільки, як ідуть в атаку, то каску з голови — геть, а безкозирку на голову і «ура!». Одним словом, орли!.. — несподівано закінчив баталер похвалою свою довгу розповідь.
— А мені… можна безкозирку? — несміливо запитав Валерик.
— Тобі безкозирку?.. — здивувався товстий командир і аж голову відхилив назад, оглядаючи вже переодягнутого у військову форму Валерика. — А навіщо тобі безкозирка?.. Ти в атаку не ходитимеш, малий ще… У тебе служба буде — куди пошлють. По-нашому, по-флотському тобто, юнгою ти називаєшся.
— А от і ходитиму! — образився Валерик. — Ви думаєте, як я малий, то побоюсь?
— Ну, якщо ходитимеш, то бери, — на диво добродушно сказав баталер. — Он там у купі вибирай, яка по твоїй голові. Тільки нікому не кажи, що я тобі дав. Чуєш?..
І поскаржився сам до себе:
— Горе мені з вами, моряками!..
Ледве підібрав Валерик безкозирку. Яку не надіне — велика. Але нарешті знайшов таку, як треба. Видно, вона вже побувала в бувальцях, але то нічого. Головне те, що на чорній муаровій стрічці горить золотом напис: «Чорноморський флот».
Валерик почував себе щасливим. Він біг у свою землянку, плутаючись у полах шинелі, й не помічав, що вона довга на нього і що рукава навіть пальці закривають. Мабуть, тому не помічав, що звик до свого довгого піджака. А може, й не хотів помічати. Велике діло — довга шинеля!.. Головне, що вона є і що тепер вона його! Його власна, законно по списку одержана в баталерці!
А безкозирку під шинеллю на груди заховав. Ну й хитрющий же отой баталер! Каже: «Не знаю, де вони й беруть ті безкозирки». Ще й як знає!..
У землянці застав Даурову, Журавльова й Ібрагімова. Побачивши Валерика у військовій формі, вони дружно взялися жартувати:
— Ну, пропав Гітлер з усіма його гітлеренятами!
— Не солдат, а гроза фронтів!
А найбільше дошкуляв Аркадій Журавльов:
— Хіба це наш Валерик? Та ні, їй-богу, не вірю! Це ж — головнокомандуючий усього Севастопольського фронту!..
Потім став струнко, підняв руку до скроні і гаркнув:
— Товаришу головнокомандуючий, дозвольте звернутись!.. Усі сміялися. Сміявся й Валерик, рожевий від радісного збудження. А коли натішились, Іліта Даурова сказала:
— Давай, товаришу головнокомандуючий, твою шинелю, я її підшию трохи, бо он аж по п'ятах б'є. Тепер такі не модні.
Вона підшила поли й рукави, і Валерик став схожий на справжнього солдата.
Вантажна машина мчала на великій швидкості, залишаючи за собою сірий і довгий хвіст сухої пилюки, що повільно осідала на тверду землю.
— Підтягнись, хлопці! Либонь, начальство їде! — гукнув Аркадій Журавльов, стоячи по груди в окопі і невідривно стежачи за машиною, яка наближалася од Севастополя.
— А що нам начальство? — обізвався Богомолов, і собі висовуючись з окопу та вглядаючись примруженими очима в залиту сонцем далечінь. — Ми навіть кулі та бомбі давно вже відвикли кланятись, не те що начальству.
— А начальству й не кланяються, нерозумна голово! Перед начальством навитяжку стоять! — цілком резонно уточнив Журавльов, глузливо дивлячись на Богомолова карими з молодим полиском очима. — А то ось зараз як з'явиться начальник штабу чи, може, й сам командуючий, то нагадає тобі, що таке військовий статут.
Аркадій Журавльов застебнув ґудзики на грудях і, вдаючи з себе оте саме «начальство», грізно дивлячись на Богомолова, зненацька суворим басом гаркнув:
— Рядовий Богомолові Що це у вас за вигляд? Ви хто — боєць чи перекупка з базару? Як стоїте? Струнко! Не розмовляти!..
Все це він випалив так несподівано голосно і значливо, що Богомолов виструнчився.
В окопі розлігся регіт. А Богомолов, збагнувши, що пошився в дурні, сердито махнув рукою й вилаявся:
— А йди ти до біса!..
— Ото ж бо й є! — вже сміючись та граючи очима, сказав Журавльов. — Така наша служба, старина: німця не бійся, а перед начальством стій струнко і їж його очима!.. Боєць Волков, біжи до комісара в землянку і скажи, що машина йде.
Валерик охоче побіг. Він з задоволенням виконував накази Аркадія Журавльова, бо таки по-справжньому любив його за відчайдушність у бою, веселі жарти і вміння дружити.
З землянки вийшов Єхлаков, спираючись на ціпок і налягаючи на одну ногу. Кілька днів тому його було поранено. Міна, що розірвалася поблизу, обсипала його дрібними осколками, з десяток їх застряло неглибоко в правому боці і в нозі. Лікар повитягав осколки, але Єхлаков помітно кульгав і часом кривився від болю. Недалеко, замаскувавшись у низинці біля невисокого вільшаника, зупинилася машина.
Виявилось, що ніякого начальства в ній не було. Навпаки, з кузова висипали зовсім не військові люди, а звичайні собі чоловіки й жінки, хлопці й дівчата в цивільному одязі.
Єхлаков зустрів їх радісно:
— А-а, дорогі гості!.. Ласкаво просимо. Раді вас привітати!
Тепер уже всі матроси й солдати зрозуміли, що це напередодні Першотравневих свят до них завітали гості — представники трудящих Севастополя, і з цікавістю потяглися до гурту.
В руках у багатьох прибулих — пакуночки, згорточки, торбинки. Відкривши борти автомашини, скотили на землю кілька діжечок з водою і одразу ж закопали їх у землю, щоб не нагрівалися на сонці.
Серед севастопольців найвільніше трималася невисока на зріст дівчина з гарним кругловидим, хоч і схудлим обличчям, розкішним білявим волоссям і веселими сірими очима. Цю вродливу дівчину, комсомолку-активістку Ліду Нефьодову, виявляється, тут добре знали всі. Вона й раніше з'являлася в окопах, приносила газети й журнали, часом привозила воду.
Зараз дівчина верховодила, до всіх забалакувала, сміялась, розпитувала і взагалі почувала себе вільно й незалежно. Валерик намагався бути ближче до неї, послухати, що вона говорить, та подивитись на дівчину.
А Ліда вже поралася біля пакуночків та згорточків.
— Оце трудящі міста передали вам святкові подарунки. Розбирайте.
Вона роздавала бійцям вишивані хусточки, кисети, різні домашні ласощі, випечені, може, з останніх запасів. Ласощі бійці тут же повертали — нехай передадуть від їхнього імені севастопольським дітям, а інші подарунки охоче брали та ще й жартували при цьому. А найохочіше накинулися на листи. Від рідних і знайомих листів нікому не було, але кожен коротенький аркушик з теплим словом привіту навіть від незнайомої людини викликав зворушливу радість.
— До вас багато хто хотів їхати, — розповідала Ліда, — але не можна. Верстати не повинні зупинятися ні на хвилинку. В тому й свято, щоб більше для перемоги зробити… Слухайте всі, що написано в цьому листі!
«Дорогі товариші, оборонці славного міста Севастополя! До вас зараз прикована увага не тільки народів нашої Вітчизни, а всього світу. Ви добре, б'єте ворога, і ми пишаємося вами, нашими мужніми героями! Бийте і далі клятих фашистів. Ні кроку назад! До останньої краплини крові захищайте нашу чорноморську столицю!.. Стійте на смерть на цій священній землі!..»
Комісар Єхлаков був поряд з Лідою. Коли вона закінчила читати листа, він, звертаючись не тільки до неї, а до всіх прибулих, сказав:
— Передайте трудящим Севастополя нашу матроську і солдатську відповідь: єсть, стояти на смерть! Єсть, відстоювати Севастополь до останньої краплини крові!.. Серед нас немає боягузів і маловірів. Ми — один міцний кулак, сталевий кулак, і здолати нас ніхто не зможе, бо ми зневажаємо смерть!.. Так і передайте своїм друзям по роботі… Перше травня ми теж відзначимо по-нашому, по-фронтовому. Про це ви ще почуєте…
Йому, мабуть, боліли рани, він поморщився несподівано, але зараз же знову його обличчя стало суворим і твердим, і він ще сказав:
— За подарунки спасибі. Цієї уваги до нас ми ніколи не забудемо.
Ліда підняла над головою гарно вишиту хусточку.
— Ось тут ще один подарунок. Він адресований найхоробрішому. Так і вигаптувано: Найхоробрішому захисникові Севастополя». Це вже ви самі дивіться, бо для мене — ви всі хоробрі!
— А що ж тут довго дивитись? — обізвався Аркадій Журавльов, і всі повернули до нього очі, ждучи якогось чергового жарту. — Якщо найхоробрішому, то це — мені.
В очах у нього витанцьовували лукаві й веселі бісики.
— Тю! — обурився Богомолов, геть-чисто позбавлений почуття гумору. — Ви бачили таке? Сам себе у герої висвячує!..
— А що? — незворушно запитав Журавльов. — Чи, може, ти — отой самий найхоробріший?
— Я й не кажу про себе, — промимрив Богомолов, збитий з пантелику таким поворотом розмови.
— От бачиш — ти не кажеш, бо й казати нічого. А я про себе кажу! Адже давно відомо: говори про себе найбільше гарного, а погане про тебе такі, як Богомолов, скажуть!..
І тут уже всі гримнули веселим сміхом. Сміявся й Богомолов, зрозумівши, нарешті, як дотепно покепкував з нього Журавльов.
Ліда вже кілька разів зиркала на Валерика, який стояв близько від неї у червоному галстуку, з автоматом на грудях і з гранатами за поясом.
— Ось кому ми вручимо цю хустину, — сказала Ліда. — Воїнові-піонерові…
— Валерію Волкову, — підказав Єхлаков.
— Валерію Волкову! — повторила Ліда. — Він ще он тільки піонер, а разом з вами, дорослими, захищає наш Севастополь!
Валерик почервонів, дуже зніяковів, але, намагаючись показати, що він не такий уже й малий, діловито сказав:
— Мені ще ні за що… Іліта Даурова у нас найхоробріша — ось хто!.. — Потім повів поглядом по обличчях. — І Аркадій Журавльов теж… І Ібрагімов… І комісар наш…
— Правильно, Валерику! — радо сказала Ліда. — Виходить, що я не помилилася: всі ви тут найхоробріші. Тому я передаю хустину вашому комісарові, а він уже вирішить, кому її вручити.
Підійшли Іван Петруненко, Енвербек Азієв, лікар Мамедов. Перший — богатирського складу, з могутніми грудьми, що так і випиналися вперед, білочубий і синьоокий. Другий — невисокий, з тонкими рисами гарного обличчя. Мамедов — стрункий, мов явір, гнучкий, чорноокий… Ліда Нефьодова, зустрівшись з ним очима, зашарілася, а він, ступивши кілька кроків їй назустріч, взяв за руку, і вони відійшли трохи осторонь.
Гості і фронтовики розбилися на окремі групки, і потекла щира та дружня розмова.
Штурм висоти намічено на ніч. А поки що матросам і солдатам дозволено відпочивати.
Однак ніхто й не подумав про відпочинок. Одні чистили гвинтівки і автомати, інші набивали диски патронами, підготовляли гранати, а дехто писав листа додому. Знали, що бій буде гарячий, а для багатьох, може, й останній.
Ібрагім Ібрагімов сидів просто на підлозі, встеленій сіном. На срібній рукоятці свого кинджала, з яким ніколи не розлучався, видряпував слова: «Фашистам під ребро — людям на добро», а тим часом вголос повторював німецькі слова, раз у раз зазираючи в підручник з німецької мови. Хлопці сміялися:
— Ти, Ібрагіме, вже й уві сні по-німецькому балакаєш. На це він незворушно відповів:
— Цього за плечима не неситні А мені, розвідникові, ще не раз знадобиться.
І бубонів по-німецькому далі.
У Валерика теж був автомат, були й гранати, і він готувався до бою разом з іншими. В серці ворушилася тривога. Та й не дивно: перший для нього бій!.. До того ж він бачив навколо себе зосереджені обличчя і знав, що за тією зосередженістю ховається тривога. Не чутно було жартів, якими фронтовики уміли прикрашувати своє нелегке, сповнене щоденними боями життя. Не вгавав тільки Аркадій Журавльов. Тручи до блиску свій автомат, він мугикав пісню: «Была бы только ночка, да ночка потемней…»
Десь о десятій прибіг розсильний, покликав Валерика до комісара Єхлакова.
У комісаровій землянці тьмяно жевріла шестивольтова лампочка від акумулятора. Сам він, схилившись над столом, водив олівцем по польовій карті. Глянувши на Валерика в піонерському галстуку, на його автомат і гранати, усміхнувся:
— Отже, в бій налагодився?.. Від одного лише твого вигляду німці розбіжаться в усі боки, як зайці.
Валерик вловив у словах і в тоні комісара поблажливо-жартівливі нотки, густо почервонів і трохи ображено, але твердо сказав:
— Товаришу комісар, я не гірше за інших буду…
— Ну-ну, не ображайся, — вже серйозно промовив Єхлаков. — Знаю, що ти — хлопець сміливий і моторний. Тому призначаю тебе зв'язковим. Нелегке це діло. Від твоєї кмітливості та від уміння багато залежатиме… А поки що ляж ось на моєму ліжку й відпочинь. Поспи трохи. Як треба буде, розбуджу…
Валерик нічого не міг заперечити Єхлакову, та й не хотів. Лише коротко відповів:
— Єсть відпочити…
Скинув з себе автомат, поклав під бік, ліг на сіру ковдру й заплющив очі. Але й не думав спати. Почував себе ображеним. «Це комісар не хоче, щоб я разом з усіма висоту атакував, — думав він. — Оберігає мене… Так можна і всю війну прожити — то лозунги малювати, то зв'язковим! Був на війні — і не був. А навіщо ж тоді мені солдатську форму видали? І автомат, і гранати?.. На сміх людям?..»
Комісар шелестів картою, водив по ній олівцем. Потім вийшов, і його довго не було. В землянку не долинали ніякі звуки, наче й справді усе навколо заснуло. Але Валерик уже знав, що бійці і командири на ногах, готуються до бою. Хто може спати у такий час?..
Валерик устав, підійшов до столу, щоб глянути, що то комісар креслив на карті. Але карти не було, мабуть, Єхлаков пішов з нею до командира бригади Жиділова.
Валерик уже був і в землянці Жиділова, навіть говорив з ним. Командир бригади розпитував, хто він, звідки, радив бути обережним, слухати старших, досвідчених фронтовиків. І цей теж, як і Єхлаков, чомусь особливо про нього піклується. Наче він, Валерик, не такий, як усі!..
Хлопець знову ліг. І саме вчасно. Бо зайшов Єхлаков у супроводі двох командирів рот. Валерик знав їх. Отой, білявий, — Сивохін, а отой, схожий на Чапаєва, — Хомченко.
— Відпочив? — обізвався Єхлаков до Валерика, помітивши, що той не спить, а прикидається.
— Я не спав, — звівся Валерик на ліжку.
— Ну й даремно, — зауважив Єхлаков. — Треба спати, коли наказують… А тепер вставай. Старшого лейтенанта Хомченка знаєш?
— Знаю.
— Будеш біля нього. Він тобі накаже, що й коли робити.
— Єсть…
— Пішли, час…
Усі гуртом вийшли з землянки. Ніч була зовсім темна, аж чорна. Ступивши крок від порога, Валерик спіткнувся об камінь і мало не впав.
— Дивись під ноги, зв'язковий, — суворо промовив Єхлаков, і Валерик чомусь не впізнав його голосу, був він якийсь чужий, без тої теплоти, яка завжди бриніла в ньому.
Мовчки йшов услід за командирами, намагаючись тепер бути ближче до Хомченка. Не бачив, але відчував, угадував, що в пітьмі навколо щось діється — якийсь рух, якісь приглушені розмови, тихий брязкіт зброї, шурхіт ніг по твердій кам'янистій землі. Ще трохи — і очі виловили з темряви шеренги бійців, а вуха — короткі й чіткі команди. Зупинились на хвилинку.
— Ну, щасливо, — сказав Єхлаков. — Ще раз нагадую: Хомченко, починаєш о другій. Рівно о другій. Ти, Сивохін, о другій п'ятнадцять. Постарайтесь підійти непоміченими якнайближче. Головне — раптовість удару, і потім уже — ні кроку назад, тільки вперед і вперед!..
— Єсть! — відповіли командири і розійшлися в різні боки. Валерик мовчки ішов трохи ззаду і з правого боку за Хомченком. Він раптом відчув якусь дивовижну порожнечу в грудях і навіть легкий острах, ніби його морозило. Чому?.. Мабуть, тому, що біля нього не стало комісара Єхлакова, до якого справді вже звик, як до рідного батька, а був лише малознайомий командир роти Хомченко, що йшов і, здається, зовсім не помічав його, Валерика.
Хомченко несподівано зупинився серед кущів і каміння. Тут сиділи й лежали на землі темні фігури бійців.
— Лейтенант Кривов'яз!
— Єсть…
Вони постояли, поговорили тихо.
Хомченко пішов далі. Знову група бійців. І знову — коротка розмова. Так було кілька разів… Валерик зрозумів, що рота піде в атаку не вся разом, а окремими підрозділами, взводами. Ці підрозділи покотяться на висоту один за одним, як морські розлючені хвилі.
Нарешті Хомченко сів на землю і почав пильно вглядатися в густі сутінки. Було тихо. Тільки часом шелесне десь осторонь кущ чи покотиться камінець. В глибині ворожих позицій, які були зовсім недалеко, іноді здіймалися вгору ракети, і в їхньому світлі здавалось, що каміння, кущі й дерева ворушаться і повзуть кудись убік. Але таке було невдивовижу. Німці пускали ракети, коли їм заманеться. Може, цим хотіли показати, що ми, мовляв, не спимо і нас не захопиш зненацька. А може, оглядали освітлену ракетою місцевість.
— За мною, — тихо промовив Хомченко, і земля зашурхотіла під колінами, ліктями і животами.
Поруч з командиром повз і Валерик. Він не вмів до пуття цього робити, бо ніколи не вчився повзати по-пластунському, і через те кілька разів мало не засичав від болю, коли ліктем або коліном натрапляв на гостре каміння. Одначе він намагався не відстати від Хомченка ні на метр. Бійці повзли праворуч і лі поруч, чути було тільки, як важко дихають їхні груди та як шарудять під ними камінці.
Попереду раптом виросла висота, яка на тлі темного неба здалася Валерикові величезною горою. На вершині висоти стирчали в небо дула гармат. Але там було тихо, спокійно. Вороги навіть не догадувались, що ось зовсім близько, за кілька десятків метрів від них залягли і лише ждуть сигналу атаки ті, кого вони вважали майже знищеними, знекровленими, не здатними до серйозного опору.
Але чому зволікає Хомченко?.. Чому не подає отого останнього сигналу?.. Адже німці можуть викрити їх, і тоді не буде раптовості, про яку говорив комісар!..
Балерина палила нетерплячка. У нього не було годинника, але він чомусь був певен, що друга година ночі давно вже минула, і він насторожено-запитливо поглядав на командира… А може, комісар Єхлаков дав йому ще якусь іншу вказівку?..
І раптом Хомченко підняв руку. Різко махнув нею вниз. Одночасно з цим помахом руки почувся і його голос, не гучний, але тугий, пружний:
— За Батьківщину! За Севастополь! Вперед!..
Простір здригнувся, виповнився рухом і багатоголосим криком.
— Ура-а-а!.. Ура-а!.. — грізними валами покотилося над землею, і темна лавина людей нестримним прибоєм вдарилась обгору. Злилися в один суцільний гуркіт постріли гвинтівок, автоматів, кулеметів, вибухали гранати. Все, що було навколо Балерина, мчало вперед. Здається, рушили вперед і дерева, й каміння.
Балерин не втямив, як сталося, що й його підхопила ота всеперемагаюча нестримна хвиля. Він теж скочив на ноги і, зовсім забувши про Хомченка і свої обов'язки біля нього, закричав на повні груди:
— Ура-а-а!..
Але його зупинив сердитий голос:
— Куди тебе несе?
Валерик схаменувся, побачив, що Хомченко не побіг разом з усіма вперед, а стояв і владним голосом підганяв тих, що відстали.
Тоді поряд з ним став і Валерик, згадавши, що йому від командира нікуди відходити не можна, що в нього є свої обов'язки, і комісар Єхлаков після бою спитає, як він з ними впорався.
У спалахах вибухів і пострілів він побачив, що робиться попереду, на схилі висоти. Оборонці міста з ходу легко взяли перші окопи ворога і навально просувалися вперед, підминаючи під себе вогневі точки, кулеметні й мінометні гнізда, якими фашисти зараз ніяк не могли скористатися.
Але майже на самій вершині висоти лави наступаючих зламалися, севастопольці груди в груди зіткнулися з ворожими солдатами, які встигли вже оговтатись і кинулись в контратаку.
Спалахнула жорстока рукопашна бійка.
Чулися крики, стогони, якесь нелюдське виття, і все це зміщувалося з брязкотом зброї, з безладною стріляниною, з вибухами ручних гранат. Дике ревище стояло на полі бою…
Валерикові здавалось, що саме ось зараз треба кинути на під-м, ргу другий і третій ешелони атакуючих, щоб переважаючою кількістю остаточно задавити ворога. Але Хомченко знову чомусь не квапився, а тільки стежив за боєм, водячи головою туди й сюди та іноді викрикуючи слова лайки чи підбадьорення.
Та ось покотилася нова лава севастопольців. Свіжа хвиля штурму вдарила по висоті, і могутнє «ура!» зринуло над землею аж до самого неба.
Швидко рукопашний бій пересунувся на самісіньку вершину висоти, і видно було, що фашисти знесилюються й відступають.
Тоді пішов у наступ і третій ешелон свіжих сил. А вже разом з ним побіг і Хомченко, кинувши Валерикові:
— Зв'язковий, за мною!
Аж тепер Валерик зблизька побачив поле бою. То тут, то там ворушилися живі клубки, які то розросталися, наче велетенські мурашники, то розпорошувалися на дрібніші групи, то витягувалися в довгий нерівний ланцюг, то рвалися на окремі ланки… Поміж живими, що стялися в несамовитому смертельному поєдинку, на землі лежали в страшних, неприродних позах забиті, корчились і кудись повзли поранені, одні — мовчки, а інші — стогнучи та просячи допомоги…
Гармати, які досі своїми дулами були спрямовані на лінію оборони севастопольців, уже були повернуті атакуючими бійцями в протилежний бік і гриміли, розстрілюючи прямою наводкою німців, які, покидавши зброю, тікали з висоти.
— Зв'язковий! — вигукнув Хомченко захриплим, але гучним і вдоволеним голосом.
— Єсть, зв'язковий! — аж підкинуло Валерика.
— Давай на КП. Передай: висота в наших руках! Захопили гармати, багато іншої зброї і до біса полонених! Так і скажи! Потім полічимо, скільки їх…
— Єсть! Все ясно! — відповів Валерик і кинувся бігти.
Тепер він навіть у темряві легко знаходив дорогу до командного пункту. Біг, сповнений ще ніколи раніше не переживаною радістю. Хай він сам ще й не вбив жодного фашиста, але вже був у справжньому бою і біжить з бойовим донесенням. Та ще ж яке донесення! Про перемогу! От що здорово!
На КП було кілька командирів і серед них Жиділов. Навіть не передихнувши після швидкого бігу, Валерик випалив:
— Товаришу полковник, висота в наших руках! Німці тікають!
— Гаразд, — сказав Жиділов таким тоном, наче йому вже все було відомо. Та зараз же знову повернув голову до Валерика. — Жертви великі?
— Схоже, що невеликі, — відповів Валерик. — До біса полонених!
— До біса? — посміхнувся Жиділов. — Точність вражаюча. Впізнаю Хомченка.
— Я думаю, що до нього треба піти, Євгене Івановичу, — озвався Єхлаков. — Там зараз скрутно.
— Прошу, йди. І обов'язково йди. Ще до ранку німці можуть контратакувати. Треба закріпитись якнайкраще, окопатись… Мене турбує висота Симохіна. Там може бути гірше. Я, мабуть, сам туди підскочу…
— Пішли, — сказав Єхлаков Валерикові.
На висоті, яку захопив Хомченко, бій затихав. Десь по той бік вершини ще чулася стрілянина, вибухали гранати, але то, мабуть, севастопольці знищували рештки фашистів.
Назустріч уже несли на носилках тяжкопоранених, легкопоранені тяглися в санпункт самі або з допомогою товаришів.
Раптом з темряви виступила валка людей, оточена кількома автоматниками. То брели полонені німці. Валерик з цікавістю втупився в них очима. Всі вони були простоволосі, обірвані, розхристані і без зброї. Мовчки дивилися навколо себе і тиснулися одне до одного, як вівці.
Старший в охороні Аркадій Журавльов впізнав у сутінках Єхлакова, зупинив колону, підійшов, відрапортував:
— Товаришу комісар, ведемо сто чотирьох полонених!.. — Потім уже тихіше, якось глухо додав: —Хоменка поранено… Але він на ногах.
— Куди його?
— В руку. Вище ліктя.
— Був же цілий! — вигукнув Валерик таким тоном, ніби почував особисту вину за поранення командира роти.
— Війна… — одне лише слово сказав Єхлаков.
Тим часом увагу Валерика привернула цибата висока постать у першому ряду полонених. І в ту ж мить хлопець аж кинувся, ніби від несподіваного поштовху, й закричав:
— Він!.. Ось він, товаришу комісар!..
— Хто? — не зрозумів Єхлаков.
— Той, що мого тата застрелив!.. Офіцер! Я впізнав його!..
Єхлаков і Журавльов теж підійшли до цибатого. Він горбився, ніби хотів стати нижчим, не таким помітним серед інших, але все одно виділявся своїм високим зростом. Офіцерських погонів на його плечах не було, на грудях — ніяких значків і відзнак, мабуть, він позривав їх і повикидав, потрапивши в полон. Не було й високого картуза на голові. Розкуйовджені пасма чуба падали на лоб і на очі.
— Ви знаєте цього хлопця? — спитав Єхлаков офіцера, показуючи на Валерика.
Той подивився пильно, але ні в обличчі, ні в очах його не відбилося ніякого спогаду.
— Я не знайт хлопшик… — покрутив головою. — Хлопшик єсть зольдат…
— А в Чоргуні!.. — не міг стримати обурення й люті Валерик. — З пістолета… в хаті!..
— Я не знайт хлопшик… — знову повторив фашист.
— Не знааа-айт?.. — ревнув Журавльов, хапаючись за автомат. — Ось я тобі зараз покажу «не знайт»!..
— Постривай, Журавльов, — зупинив його Єхлаков. — Цього окремо. У нас з ним буде люб'язна розмова… Він уже не втече, Валерику, можеш не турбуватись…
І швидко пішов, майже побіг. Валерик поспішив за ним. Чув, як Єхлаков важко дихає, піднімаючись на висоту. Може, йому боліли рани, а може, й від люті.
На північному схилі висоти бійці вже рили окопи, працюючи коротенькими шанцевими лопатками, встановлювати кулемети і міномети. Хомченко переходив від однієї вогневої точки до іншої, хрипло лаявся. Ліва рука висіла на марлевій пов'язці.
— Іди в санчастину, — наказав йому Єхлаков.
— Потерплю, Миколо Євдокимовичу… До ранку треба все оце закінчити. Нам би ще мін, гранат, патронів.
— Трофейні гармати справні?
— Як одна. І снарядів чимало. Вони нам ще послужать… — він раптом посміхнувся так, ніби скривився від болю. — Ми ци-ми гарматами наклали їх… Хай тільки збирають. Прямою наводкою били. Іван Петруненко тут відзначився.
Світало. На сході, над Козачою бухтою, небо стало бузковим. На ньому лежали нерухомо сірі хмарини, наче небо було полатане. Чіткіше вималювалися гори, німі й пустельні.
На висоту теж лягло світло бузкового неба. І тепер Валерик побачив забитих, яких ще не встигли прибрати. Він намагався когось із них впізнати, але не міг. Смерть спотворила їх. А може, серед забитих були і його знайомі…
Поки зовсім розвиднілось, усі роботи закінчили. Тепер це була вже не просто висота, а міцний оборонний рубіж, який новою перепоною став ворогам на шляху до Севастополя. З висоти було далеко видно, і гітлерівці знали, що за ними стежать найпильнішими очима.
І все ж, незважаючи ні на що, вони вирішили повернути втрачене.
Спершу важко заревли ворожі гармати. Снаряди лягали густо, але відчутної шкоди не завдавали. Оборонці вкопалися, врилися в землю надійно. Після артилерійського обстрілу фашисти пішли в атаку, маскуючись за камінням та за кущами. Це було безглуздя, це була явна авантюра, але вони пішли. Може, фашистське командування цієї ділянки боялося доповідати вищому начальству про втрату вигідної висоти і вирішило зробити спробу повернути її назад.
Ось вороги вже зовсім близько. Уже видно їхні розгарячілі обличчя, очі. Здавалося, що чути навіть їхнє важке дихання…
І тут висота ожила.
Разом ударили кулемети й автомати. Полетіли гранати — їх було дуже зручно кидати згори вниз. Валерик теж застрочив з свого автомата. Він цілився в купу фашистів, які обходили висоту зліва. Важко сказати, чи то саме Валерикові кулі досягли цілі, чи ще чиїсь, але кілька фашистів упало. Одні так і лишились лежати, а інші почали відповзати та скочуватись униз, наче ті кулі соломи, що їх жене вітер. А ще інші кинулись тікати, петляючи туди й сюди.
Висота ревла голосами:
— Бий їх, гадів!
— Їж землю, давись нею, собако!
А хтось навіть зареготався переможно і крикнув:
— Передай привіт Гітлерові!..
Кричав і Валерик. Що саме, потім пригадати не міг. Але були в тому крикові і ненависть, і радість, що розпирала груди.
Атака фашистів захлинулася. Вони відійшли, тягнучи за собою поранених і забитих.
Так день Першого травня було відзначено чималою перемогою.
Опісля стало відомо, що й Сивохін взяв висоту.
Виявилось, що в нічні атаки оборонці міста ходили й на інших ділянках. Ворога потіснили в багатьох місцях і закріпилися.
Однак фашисти з цим не змирились. У небі заревли їхні бомбардувальники, які несли свій вантаж на Севастополь. Два з них спалахнули, запалені зенітниками, і впали, вибухнувши, на пустинній місцевості між Сапун-горою і Севастополем. Але чимало прорвалось до міста.
Це було якесь божевільне, ошаленіле бомбардування. Бомби сипалися сотнями. Над містом повис, мов хмара, важкий чорний дим. З нього виривались язики полум'я. Заграва пожеж розлилася на півнеба… А ворожі літаки летіли й летіли. Гітлерівці мстили за втрачені вночі позиції.
Опівдні літаків не стало. Зате вдарили крупнокаліберні гармати. Важкі снаряди, свердлячи гаряче повітря, перелітали через голови оборонців і вибухали в палаючому Севастополі. Артилерійський обстріл припинився тільки під вечір.
І тоді стало якось надзвичайно тихо. Так тихо, що боляче було вухам. І не вірилось, «що на світі існує тиша…
На висоту прийшли інші бійці, залягли в траншеях і окопах. А ті, що брали висоту, нарешті, дістали відпочинок. Повертався до землянки й Валерик. Він ішов, нерівно ступаючи, знесилений боєм, вибухами бомб і снарядів і тривалим безсонням.
Раптом хтось узяв його за плече:
— І ти тут, Вовчику?
Це був артилерист Іван Петруненко. Валерик ледве впізнав його. Обличчя закіптявлене, очі червоні, запалені, губи потріскані, щоки заросли густою щетиною. Валерик не знав того, що й сам він має не кращий вигляд.
— Тут… А де ж мені бути?..
— І не боявся?
— Я й з автомата по них стріляв… І зовсім не страшно було.
— Вірно, — підтвердив Петруненко, стомлено усміхнувшись потрісканими губами, — ніколи боятись… Та й що поможе? Самому ж гірше. Всю силу в страхові втопиш. А от коли не боїшся, тоді ти дужий. Так собі й запам'ятай…
І, ніби йому було стільки ж років, як і Валерикові, зовсім по-хлоп'ячому похвастав:
— А ти бачив, як я з їхніх же гармат по них полосував?.. Ой, було ж! Нагодував фашистів гарячими галушками так, що їм аж гикавка напала. Нехай і їхньому Гітлерові кров'ю тикнеться!..
Все це він говорив з якоюсь веселою люттю, і посмішка в нього була люта, страшна.
А Валерик слухав, мов крізь сон. Голова йому наморочилась, і чомусь нудило. Ноги були ніби ватяні, плечі тягло донизу, і автомат на грудях та гранати за поясом здавались аж надто важкими.
У землянці його хтось покликав їсти. Але він доплентався до своїх нар, упав на них і одразу ж заснув.
Під час нічного бою за висоту сержанта Богомолова поранено в праву руку. У санпункті йому зробили перев'язку і хотіли відправити в госпіталь. Але залишити лінію оборони він рішуче відмовився. І тепер лежав у своїй землянці, благаючи долю, щоб рану швидше затягло.
А ще отак, лежачи, згадував Ленінград. Там жив і працював до війни. Там, ідучи на війну, залишив дружину і маленького сина… Воював одчайдушно. Спершу — рядовим піхотинцем, потім — сержантом. Ідучи в атаку, не боявся ні багнета, ні кулі, ні гранати.
Але і йому разом з іншими довелося залишати місто за містом та відходити на схід. У тяжких боях він втрачав друзів, а його самого ворожі кулі і осколки поки що обминали.
Так, відступаючи, він дійшов до Криму, опинився під Севастополем. І тільки ось тепер осколок ворожої міни вгризся йому в руку і лікарям довелося його вирізувати.
Та навіть тоді, коли лікарі різали живе тіло, він не кричав, не стогнав, а мовчки перетерпів біль, зціпивши зуби. А зараз, лишившись наодинці і знаючи, що його ніхто не бачить і не чує, сержант Богомолов застогнав протяжно й тужливо:
— О-хо-хо-хо!..
Він застогнав не так від фізичного болю, як від розпачу, що ніби залізними обценьками стиснув йому серце. А розпач прийшов разом з думками, з ними не було змоги боротись…
Великою силою сунуть фашисти, беруть міста і села: їх відігнали від Москви, але в їхніх руках вся Білорусія, вся Україна, великий шматок російської землі. Вони стоять під Севастополем і щодня й щоночі руйнують місто, хоч воно вже й так зруйноване дотла.
А що переживає його рідний Ленінград, то й сказати важко! Протягом усієї минулої зими в обложеному ворогом Ленінграді люди щодня мерли сотнями і тисячами від голоду та холоду. Чи вижила його сім'я, того він не знає. Коли траплялась хоч маленька нагода, писав листа в блоковане місто, але відповіді так жодного разу й не одержав. Може, й відписувала дружина, та хіба легко знайти його, Богомолова? Минає день-два, і він знову на новому місці.
Може, звідси ще написати дружині та синові?..
Написав би, та рука ж забинтована і пальці не ворушаться.
А якщо спробувати лівою рукою?..
Богомолов звівся, понишпорив у своєму речовому мішку, дістав аркушик пом'ятого паперу й шматочок олівця. Олівець був зламаний, і Богомолов почав гризти кінчик дерева зубами. Кусав, поки не виткнувся графіт. Тоді підсів до низенького столу, витесаного з сирих соснових дощок, і лівою рукою почав писати.
Виходило щось неймовірно потворне. Нерівні каракулі тікали одна від одної або налізали одна на одну, лягали на папір косо и криво, наче їх виводила зовсім неписьменна людина, яка вперше взяла до рук олівця.
Богомолов навіть упрів, поки написав одне слово «Драстуйте». Від надмірного зусилля у нього ще дужче заболіла й поранена рука. Тоді він знову ліг і заплющив очі.
Гірко, дуже гірко було в нього на серці. Душили сльози… Хоч би одна жива душа була зараз біля нього. Поговорити б, розвіяти пекучий смуток!..
Та де вона візьметься? Мало людей лишилося в обороні. Кожен при ділі. Одні день і ніч пильнують ворожі позиції, щоб фашисти не напали зненацька. Другі, ризикуючи життям, ідуть у розвідку, підповзають до ворожих окопів і бліндажів, забираються у ворожі тили. Треті будують нові укріплення, доти і дзоти, роблять хитрі заплутані ходи в землі, щоб можна було ударити ворогам у спину, якщо вони прорвуть лінію оборони. Адже війна, і до всього треба бути готовим!..
Але ось почулися чиїсь швидкі кроки. Наближаються… Зараз прогупають мимо землянки й затихнуть. То, мабуть, розсильний кудись поспішає або з якоїсь ділянки оборони — боєць з донесенням… Тільки пізніше повернеться на короткий відпочинок чергова вахта і принесе поїсти. Тоді на якусь чверть години в землянці стане гамірно і навіть весело, бо моряки такі люди, що не люблять сумувати. Той кине солоненьке слово, той докине ще солоніше і почнуть змагатися в дотепах, поки не поснуть як убиті…
Та ні, ці кроки не затихають. Вони лунають ближче й ближче. Ось уже скрипнули двері — і на порозі став Валерик.
— Здрастуйте, сержанте! — виповнює землянку дзвінкий хлопчачий голос. — Як рука?..
Його солдатські штани й сорочка давно втратили свій новенький попередній вигляд. Чоботи — побиті, аж білі від пилюки. Безкозирка хвацько зсунута набік. Надворі вже припікає, тому комір розстебнутий і з-під нього рябіє флотський тільник. Глянеш на Валерика — чим не бравий вояка! Тільки малий ще, але то нічого.
І Богомолов особливо радісно усміхається йому назустріч:
— Заходь, заходь, Вовчику, бо занудьгував я зовсім.
Він усміхається всім своїм неголеним обличчям, а очі в нього сумні-сумні і аж ніби просять, благають хлопчика: «Побудь довше зі мною, ти ж бачиш, як мені тяжко!..»
Він киває на стіл, де лежить чистий аркуш паперу:
— Ось… — каже зніяковіло. — Хотів було листа написати, та не зміг. Каліки якісь замість літер виходять.
— А ви продиктуйте мені, я напишу, — пропонує свої послуги Валерик.
— Ай справді! — жвавіше блискає очима сержант. — Ото було б добре!..
Валерик сідає до столу. Богомолов довго думає, тре високого бурого лоба, хмурить брови, бо не звик свої думки іншим диктувати. Далі каже:
— Отак і пиши… Добрий день чи вечір, мої рідні Люда і Сергійко… — І тут же пояснює: —Люда — це дружина моя, а Сергійко — син… Трохи менший за тебе. Тільки ти темно-русий, а в Сергійка волосся зовсім біле, як льон. Він ще тільки в першому класі, а читає, як дорослий. А скільки тих віршів знає напам'ять! Якось навіть зі шкільної сцени їх розказував…
Богомолов замислюється, і знову в його очах плаває сива туга, а обличчя навіть блідне.
— Чи живий він, мій Сергійко?.. Я тобі скажу, Вовчику: якщо вже прийшла до нас оця війна, хай вона буде тричі проклята, і якщо хтось має в ній загинути, то краще — я, а Сергійко нехай живе… І ти щоб жив. І всі такі діти, як ти і мій Сергійко. Бо хіба ж це справедливо? Тільки-тільки очі почали на світ дивитись, а смерть приходить і закриває їх навіки! Справедливо, Валерику?..
Богомолов гаряче дихає, на скронях і неголених щоках проступають плямами густі рум'янці.
— Нікому не треба помирати, — суворо каже Валерик. — Ні вам, ні Сергійкові… Хай Гітлер здихає з усіх своїм кодлом!..
— Він-то здохне, це — факт, але скільки ж і нашого люду виляже!.. Ну, нічого, жодна краплина нашої крові не минеться йому марно!..
В землянці зависає тяжка мовчанка. Валерик нагадує:
— Та що ж писати далі?
— Ага, — спохватився Богомолов, — пиши…
І він знову диктує сумним голосом. Розпитує дружину та сина, як живуть, передає поклони родичам і знайомим. Нехитрий лист, але весь зітканий з тривог і печалі.
А про себе — лише кілька слів:
— Воюю… живий-здоровий… тільки дряпнуло трохи праву руку, тому й не пишу оце сам, а сиджу та диктую, а записує мій фронтовий друг…
Неправду сказав про себе Богомолов, не дряпнуло його, а цілий шмат тіла вирвало з руки. Але не хоче засмучувати своїх рідних. Не хоче!.. А в самого в очах така туга, що аж через край хлюпає. Бо він же знає, що й листа цього пише про всяк випадок. Звертається до дружини й до сина як до живих, а сам, певне, думає, що їх уже й на світі немає. Пише на стару домашню адресу, а може, той будинок давно вже розтрощила ворожа бомба! Повідомляє, що воює, але й словом не заїкнувся про те, що перебуває біля самого Севастополя, де вдень і вночі земля горить під ногами.
Валерик почуває жаль до цього дужого і мужнього чоловіка. Йому хочеться чим-небудь втішити його, але не знаходить слів… Та й незручно якось втішати старшого…
Хлопець несе лист-трикутничок, щоб передати з попутною машиною до порту, на корабель, який повезе його на Велику землю, а сам все думає про Богомолова…
Та й не тільки про нього. І навіть уже не про нього, а про інше, що, правда, все-таки з ним зв'язане…
І сам не збагне до пуття Валерик, коли в нього те бажання народилося. Зринуло якось несподівано і тепер не дає спокою. І чому воно народилося? Звідки взялося?..
Та звідки ж?.. Мабуть, від комісара Єхлакова. Бо це ж він сказав, що ворога треба бити і кулею, і словом! А може, — від учителя в Чоргуні… Чи від школи, від прочитаних книжок? Важко сказати. Але Валерикові хочеться й самому щось написати…
Ні, не «щось». Він добре знає, що саме йому хочеться писати. Він напише, щоб не піддавалися ні страхові, ні смуткові, бо смуток, як і страх, паралізує людину. Він закличе своїх друзів бути до кінця стійкими, не боятися навіть смерті, якщо вона потрібна для перемоги.
А може, Єхлаков, Даурова, Журавльов та інші тільки поглузують з нього? Скажуть: «Дивись, який письменник знайшовся! Ще по-справжньому й пороху не понюхав, а вже нас учить!..»
Але ні, ось же Богомолов бач як щиро розмовляв з ним, всю душу свою розкрив. І, мабуть же, йому від цього хоч трохи легше стало. Не глузував він, а говорив, як з рівним. Інші теж не глузуватимуть…
От візьме Валерик і напише таку листівку, щоб усім на серці легше стало. І ще й вірш складе!
Вірші йому складати неважко. Вони самі так і зринають у думці. Отак приляже в хвилини затишшя між боями і думає-думає. Наче ж просто так думає, а воно віршем виходить…
А тільки як же назвати свою листівку? Це ж не просто — лист у конверті, а як газета, наче щ стіннівка, що він у школі випускав. Тільки там, у школі, її справді на стіну вивішували, а тут вона по руках ходитиме. Прочитає один і іншому передасть. Окопна газета.
То навіщо ж тут довго думати? Хай так і зветься — «Окопна газета». А ще краще — «Окопна правда».
Воно нібито трохи й не те… Уже ж в і «Правда», і «Комсомольская правда», і «Пионерская»… Ну й що ж? У тих газетах про все пишеться і про всі фронти, а він у своїй писатиме тільки про свій Севастопольський фронт, для своїх друзів, що воюють з ним разом в одних окопах!..
Валерик наддає ходи. Йому хочеться вже зараз сісти і писати, писати…
Хоч і настав нібито якийсь перепочинок, хоч і немає щоденних атак та контратак, але неспокійно живе сім'я оборонців міста.
По всій лінії фронту день і ніч чатують захисники Севастополя, вглядаються в розташування ворога, помічають кожен його рух.
Німці час від часу стріляють то з гармат, то з мінометів, а то й з автоматів строчать куди попало. В небі увесь час висять ворожі літаки. Іноді то бувають розвідники. Покрутяться, покрутяться у височині — та й зникають. Бомбардувальники здебільшого несуть свій смертоносний вантаж на Севастополь. Штурмовики зненацька нападають на наші колони, що пересуваються з місця на місце, ганяються за автомашинами і навіть за окремими бійцями, що, маскуючись зеленим гіллям, перебігають від висоти до висоти.
Але Валерик уже давно звик і до стрілянини, і до літаків. Коли від літака відривається бомба і летить на землю, виючи так, що недосвідченого аж холодом пробирає, Валерик тільки проводжає її очима: де впаде?.. І знаходить собі найбезпечніше місце.
А зараз він сидить, схилившись над аркушиком паперу, і малює прапорець з серпом та молотом навхрест. Біля прапорця п'ятикутну зірочку. А нижче виводить великими літерами:
«ОКОПНА ПРАВДА № 1»
Потім довго думає, не наважуючись написати перші слова, йому аж на місці не сидиться, аж дихання перехоплює.
Але зібрався з думками, опанував себе, і вже на папір лягає рядок за рядком:
«МАТРОСИ І СОЛДАТИ!
Наші люті вороги — фашисти дійшли майже до Севастополя. Це їм вдалося, бо в них тисячі танків, літаків і багато всякої іншої зброї.
Але ми тут стоїмо, щоб не пропустити гітлерівців у Севастополь. Нас поставили Батьківщина і Комуністична партія. У нас мало зброї. Ми відірвані від Великої землі. Але все одно переможемо ворога, бо захищаємо свою рідну землю!
Нам важко. Багато хто з нас не знає, де його рідні і чи живі вони. Але хто нас розлучив з нашими сім'ями та відірвав від наших мирних осель? Фашисти! Вони вдерлися на нашу землю і змусили нас воювати. Тому не думайте про те, що важко, а бийте ворога ще з більшою люттю та ненавистю!
То нічого, що фашисти стоять під Севастополем, що так по-звірячому бомблять місто і вбивають людей. Всіх нас не вб'ють! Наша сила невимірна! Ми піднімемось і розіб'ємо фашистську силу, хоч вона й закована в броню! У нас міцніша броня. Наша броня — це ми самі!..
Не падати духом! Забути про труднощі! Бити ворога нещадно! Не шкодувати себе заради Батьківщини! Ось що нам треба робити, щоб перемогти ворогів. А перемогти нам обов'язково треба. Цього від нас чекає наш радянський народ.
І ми переможемо!
Валерик «поет (Вовк)»
Закінчивши, Валерик глибоко зітхнув. Витер з лоба росинки поту і заходився переписувати вже готовий текст на новий аркуш.
Так він переписав свою «Окопну правду» кілька разів. І на кожному примірнику — п'ятикутна зірка та прапорець з серпом і молотом.
Нарешті, роботу закінчено. Аж рука заболіла. Але Валерик дуже задоволений. Потягся так, що кісточки хруснули, звівся на ноги, пішов до найближчої землянки, в якій жив лікар-узбек капітан Мамедов. Велика землянка Мамедова була не тільки житлом, а й санітарним пунктом. Тут робили перев'язки, нескладні, а часом і складні операції, звідси ж тяжкопоранених відправляли в бухту на кораблі.
В землянці, окрім Мамедова, було кілька бійців, серед них і сержант Богомолов. Одні сиділи навпочіпки, інші стояли, обіпершись плечима об стіни. Перев'язки робили дві сестри, дуже схожі одна на одну в своїх білих халатах і косинках.
Трохи ніяковіючи, Валерик поклав аркушик на стіл:
— Читайте нову газету… «Окопна правда»…
— Що за нова газета? — озвався заклопотаним голосом Мамедов, оглядаючи тим часом пораненого бійця.
— Зовсім нова… — не знав, як пояснити, Валерик.
А щоб не пояснювати, він вирішив не затримуватися в землянці, а шмигнув за двері і побіг далі розносити свою газету. Мамедов невдоволено сказав йому вслід:
— Тут ще дітей не вистачало!.. І чому його не відправили в тил?
— Такого не відправиш! — з гордістю за Валерика промовив Богомолов. — Сам комісар відводив його в школу, так повернувся. Побачили б ви його в бою, товаришу капітан, то не питали б так… Нічого не боїться!..
— Що це за «поет Вовк» у нас об'явився? — озвався один боєць, розглядаючи аркуш, залишений Валериком.
— Та це ж він і є, — посміхнувся Богомолов. — Прізвище в нього таке — Волков, звідси й Вовк… Ану, дай, що він пише в своїй «Окопній правді»?
І Богомолов почав читати вголос.
У землянці стало тихо. Мовчки пораючись біля пораненого, слухав Мамедов. Мовчки робили перев'язки сестри. Затихли й поранені — уважно слухали…
Здається ж, прості, відомі слова написав на пожмаканому папірці Валерик, а кожного тут вони схвилювали. Жвавішали, оживали очі в людей, стискувалися губи в суворому мовчанні, твердішали обличчя, наливались рішучістю і внутрішньою силою. Кожен був ніби сам з собою в ці хвилини читання, але коли погляди випадково схрещувались, то в них була німа й сувора розмова, в них був крик, що шукав собі виходу, дії…
— І оце так пише отой… хлопчик? — аж не повірив Мамедов.
— Той хлопчик уже стільки пережив за своє коротке життя, що іншому й на довгий вік вистачить, — сказав Богомолов. — Поговоріть з ним, він вам розкаже… Але не дуже й розкаже, бо мовчазний трохи… Сяде й мовчить, все щось думає… Може, й про цю газету.
— Да, такого, мабуть, справді не можна відправляти в тил… — задумливо, ніби сам до себе, промовив Мамедов.
Пісня линула з сусіднього окопу.
Народилася вона якось непомітно, ніби випрялася з променів гарячого сонця, як тонка шовкова нитка, й попливла, поснувалася над сухим степом, над кам'янистою жовтою землею, будячи сонні трави і розворушуючи людські душі.
Валерик і не втямив, коли саме впіймав ту пісню у свою свідомість, але, вже впіймавши, занімів, нагострив слух і увагу, щоб не пропустити жодної нотки.
Йому хотілося розібрати й слова, але намагання його були марні, жодного слова він не міг зрозуміти, бо Іліта Даурова співала осетинською мовою.
Він ще ніколи досі не чув, щоб вона співала. Але тепер, почувши, нітрішки не здивувався, бо коли вона навіть просто щось говорила, то й тоді голос її так і просився в пісню. Він був м'який і теплий, а вимова в неї лагідна й співуча.
Спершу Валерик сидів не рухаючись, тільки слухав. Але йому мало було самої мелодії, хотілося знати, про що ж співає Іліта Даурова, і він пішов до її окопу, наче та пісня потягла його тими невидимими, випряденими з сонячних променів нитками.
Іліта не переставала співати, коли Валерик підійшов і сів поблизу неї. Вона тільки всміхнулася йому чорними, дуже виразними очима, ніби заохотила: сиди слухай…
Валерик не відривав од неї погляду. Вираз його обличчя здивував Даурову. Їй здалося, що він розуміє зміст пісні. Вона змовкла й запитала:
— Вовчику, ти знаєш осетинську мову? Він покрутив головою:
— Ні, не знаю.
— Але мені здалось, що ти зрозумів, що я співаю. Тепер уже він кивнув головою ствердно:
— Так, зрозумів… Мені здається, що це — воєнна пісня. Перекажіть мені її по-нашому.
— Спробую…
Іліта Даурова взялась переказувати, але почувала, що в неї не вистачає російських слів, щоб точно висловити те, що співалось осетинською мовою, і пісня наче блідла, затуманювалась, ставала не такою змістовною, не такою значущою в її переказі.
Дівчина аж ніби розсердилась на саму себе, на своє безсилля і махнула рукою:
— Ат… Не те виходить… Погано виходить!..
— Зовсім не погано, а добре! — захопився Валерик. По його темно-карих очах, які раптом запалали живим полиском, було видно, що його заполонила якась нова й цікава думка.
Іліта тільки встигла переказати пісню, як фашисти знову розпочали артилерійську пальбу. Валерик заховав списаний аркуш у кишеню, побіг до свого окопу.
Цього разу гітлерівці особливо жорстоко обстрілювали одночасно і лінію оборони, і Севастополь. Вони, звісно, знали, що жителів у місті вже майже немає, але, мабуть, вирішили розтерзати його дощенту, зрівняти з землею.
Жиділову передали з штабу, що німці ввели в дію дві 24-дюймові мортири, в яких кожен снаряд важив понад дві тонни.
Але й цього фашистам здалося замало. Після артилерійського обстрілу вони пустили ще й авіацію. Раніше ворожі літаки літали на Севастополь десятками, тепер вони сунули туди сотнями. Здавалось, що то не літаки, а чорна галич застилає небо.
Полковник Жиділов і комісар Єхлаков то вдвох, то поодинці з'являлись на всіх ділянках своєї оборони. Обох їх важко було впізнати. Схудли, почорніли. Але трималися твердо, упевнено.
Жиділов здебільшого мовчазний — більше слухає і коротко наказує. Запалі й засмаглі щоки крупного мужнього обличчя завжди ретельно поголені. Над густими вольовими бровами — глибокі зморшки, які вже ніколи не розгладяться. Рідко можна побачити усмішку на його обличчі, але коли вже усміхнеться, то це для бійців — як нагорода. Така в нього хороша усмішка з хитринкою в раптом потеплілих очах. Бувало, він підходив до землянки непомітно. Стане трохи осторонь, слухає, як співають фронтових пісень, що швидко ставали популярними та улюбленими. Послухає й піде, щоб не заважати.
Єхлаков, навпаки, завжди балакучий і навіть часом по-хлоп'ячому пустотливий. Він міг підсісти до матроського котелка з кашею і розповісти свіжий анекдот, жваво працюючи ложкою, яку завжди, ніби рядовий боєць, носив за халявою своїх рудих від пилюги, побитих чобіт. А то мимохідь запитає:
— Ну що, хлопці, весела музика?
Це він — про ворожий артилерійський обстріл.
— Нічого, ми йому теж не сумної граємо! — відповідав котрийсь із присутніх.
І тут, коли була змога, починали згадувати, як раптовим наскоком захопили ворожого кулемета, як знищили гармату, як збили ворожого літака…
Було про що розповідати. Гітлерівцям дорого коштували оті авіаційні нальоти, артилерійські обстріли та атаки!
Прийшов комісар і на ту ділянку оборони, де був Валерик.
— Ага, ти мені й потрібний, — звернувся він до хлопця роблено-суворим голосом. — Що ж це ти, брат, без мого дозволу тут газету випускаєш?
— А хіба не можна? — наївно спитав Валерик.
Єхлаков знизав плечима:
— Гм… не можна… Хто ж тобі каже, що не можна робити добре діло? Можна! А тільки — граматичні помилки не до лиця такому хлопцеві, як ти, учневі четвертого класу, та ще й поетові!..
Валерик густо почервонів, хотів щось сказати на своє виправдання, але Іліта Даурова виручила його з біди:
— Нам, Миколо Євдокимовичу, немає часу ті граматичні помилки бачити, якщо вони й трапляються… А Валерикова газета для нас — як свіжа вода з джерела.
— Які помилки, товаришу комісар? — втрутився й Ібрагім Ібрагімов. Він витяг із-за пазухи фланелевої сорочки складений учетверо аркушик чергового номера «Окопної правди», розгорнув. — Які помилки, питаю? — знову звернувся він до комісара і почав вичитувати: — «Серця севастопольців палають одним бажанням — знищити ворога! І ми не пошкодуємо сил, а якщо треба буде, то й життя!..» Правильно написано? Правильно! Ніяких помилок тут немає, товаришу комісар!..
Єхлаков усміхнувся, кивнув головою на знак згоди:
— Тут справді помилок немає. Це що, вже нова газета? Ану, дай, дай…
Він взяв до рук аркуш:
— Ого, вже п'ятий номер! Молодчина, Валерик. І знову вірші? Прочитаємо…
І голосно, для всіх присутніх, продекламував:
— Так ти ж — справжній поет! — вигукнув Єхлаков, дивлячись на хлопця якимсь нібито недовірливим, але й захопленим поглядом.
— Це не мій вірш, — пояснив Валерик, знову червоніючи і ніяково посміхаючись. — Його Діка співала по-осетинськи і мені переказала. А я тільки підправив трохи…
— Виходить, колективна творчість? Це — добре! — похвалив комісар. — Разом ворога б'єте, разом пісні та вірші складаєте — просто чудово!..
І раптом обличчя його посмутніло, і він промовив журливо та замріяно:
— Вчитись би тобі, Вовчику-поете, а не лежати в окопах під кулями та снарядами…
— А він і вчиться, — знову заступилася за Балерина Даурова. — У нього й книжки є. Про Павку Корчагіна, про Павлика Морозова і ще всякі… Він їх читає, як тихо…
— Та ну! — здивувався комісар. — Де ж ти їх узяв?
— А он в тих хатах знайшов, — Балерин кивнув головою через плече.
Всі глянули туди, куди він показав. На схилі гори до лісу тулилося кілька халуп. Всі знали, що там уже ніхто не живе, господарі, може, евакуювалися, а може, перекочували в штольні, як тут пролягла лінія оборони, але халупки стояли ніким не захоплені — ні фашистами, ні нашими, бо вони прострілювалися з усіх боків.
— Ти що ж, буваєш там?
— Буваю… Але ви, товаришу комісар, за мене не бійтесь. Я нишком, як вуж, в будь-яку щілину пролізу.
— Дивись мені, вуж, — попередив Єхлаков. — Накриють тебе там німці, не подивляться, що малий.
— Так то ж, як накриють! — блиснув зубами Балерик. — Я…
Він ще хотів щось сказати, але в цю мить у розташуванні німців гримнули гармати і недалеко від окопів вибухнув снаряд, здійнявши високо в небо чорний стовп землі, каміння, осколків і пилюки. Мимоволі всі пригнулися до землі.
— Схоже, що нас набачив, гад, — сказав артилерист Іван Петруненко. — Я, буває, по них теж як лупону несподівано. Часом і накриєш з першого снаряда… Сидять фрици, на губній гармошці цигикають, а тут — р-раз! — і пиши фрау Марті, що твій доблесний Фріц загнувся смертю хоробрих…
Але цього разу Петруненко помилився. Не спеціально їм призначався той снаряд. Чорні фонтани вибухів здійнялися вгору в різних місцях. Фашисти одночасно ударили по всій лінії оборони.
— До бою! — пролунала команда і покотилася над окопами. — До бою!.. До бою!..
Де хто не був, що не робив, миттю все полишив і стрімголов пустився на своє бойове місце. На вогонь ворога одразу ж треба було відповісти вогнем.
Валерик, пригинаючись до землі, побіг за Іваном Петруненком. Якось так сталося, що він влився в бойову обслугу цього лагідного в житті і лютого в бою артилериста і, коли гармата стріляла, подавав снаряди. До Валерика звикли. Тим більше, що був він швидкий, моторний і з своїми обов'язками справлявся добре. Не встигне гармата зробити постріл, як уже в руках у піднощика Валерія Волкова — новий снаряд.
Зблисків у ворожому таборі було так багато, що Петруненко спершу навіть трохи розгубився — по якому з них бити?.. Та це була лише мить. Досвідчений артилерист, він швидко навів свою гармату на ціль, і вона ожила.
Над рудою й сухою землею поплив чорний дим, перемішаний з густою пилюкою. Вибухи і постріли заглушували, але все ж Валерик почув торжествуючий Петруненків голос:
— Є одна!.. Накрили!..
І він швидко переставив приціл.
Час минав, але артилерійська дуель не припинялася. Уже майже нічого навколо не можна було розгледіти. Дим і пилюка відгородили сонце від землі, і його червоне мертве кружало було видно мов крізь закіптявлене скло. Падали вбиті й поранені.
Мимо Валерика проповз поранений солдат. Йому треба було б допомогти, але не можна лишати гармату й на мить.
«Хтось інший допоможе», — подумав хлопець. До того ж він добре знав, що й сам поранений не погодився б скористатися допомогою бійця, який залишив гармату в хвилини бою.
І Валерик одразу ж забув про солдата. Всі його думки знову зосередилися на одному: швидше і влучніше стріляти, більше знищити ворогів!..
Настав час, коли артилерійська дуель почала стихати, як поволі затихає громовиця в чорному захмареному небі.
А згодом стало й зовсім тихо.
Валерик випростався, оглянувся навколо себе майже безтямними, засліпленими спалахами та люттю очима. На його сірому обличчі лежав такий вираз, ніби він не розумів, де перебуває і що взагалі діється на світі.
Тремтячи всім тілом від збудження, яке ще не згасло, чи від перевтоми, він сів на землю, кинув погляд на Івана Петруненка, на інших гармашів і… засміявся.
Це не був той звичайний людський сміх, яким виявляється радість чи вдоволення. Це була гримаса сміху, яка лягла на обличчя незалежно від його волі, тому лягла, що всередині в нього щось клекотіло, бурунилось нестримною хвилею торжества: «А ми все-таки живі… Живі!.. І ще стрілятимемо, і ще битимемо ворогів! Бо ми — живі!..» Піт стікав брудними цівочками по щоках, по шиї, по грудях, лоскотав і повертав Валерика до реального сприйняття світу. Він провів рукою по обличчю і цим рухом ніби зітер рештки того затуманеного буйно-торжествуючого почуття, що клекотіло в ньому, спитав, дивлячись на Петруненка:
— Все?..
— Тепер уже не скоро обізвуться, — прохрипів гармаш, теж витираючи рясний і брудний піт з обличчя. — Скуштували морського вогника!.. Біжи, Вовчику, на КП, ти серед нас найшвидший… Скажи, що всі живі-здорові, чого й їм бажаємо, і готові хоч зараз до нового бою.
І не стримався, щоб не похвалити хлопця:
— Ох, і молодчина ж ти!.. Вважай, що медаль «За відвагу» уже в тебе на грудях. Мені вчеплять, свою тобі віддам.
Але не пробіг Валерик і півдороги, як почув важкий потужний гуркіт, що з кожною секундою наростав. Навіть і не гуркіт, а рев, від якого дрижало повітря. Він зрозумів, що то летять ворожі літаки, їхній звук він легко відрізняв від звуку своїх. Але скільки їх і куди летять? Цього визначити не міг, бо над землею ще висіла непроглядна хмара диму й куряви. День був схожий на вечір. І Валерик міг би подумати, що це справді вечір, коли б не сонце, яке висіло вгорі мертвим і холодним червоним диском.
В наступну мить він почув виття бомб. Мабуть, їх було кинуто одразу дуже багато, а може, всі вони летять просто на нього, бо ще ніколи те виття не краяло так душу, ще ніколи так не всвердлювалося в мозок. Він стрибнув у найближчий окопчик і притиснувся спиною до землі, намагаючись все-таки розгледіти бомби.
Гримнули вибухи. Злилися в один протяжний гуркіт. І захиталася земля…
Майже підсвідомо він зрозумів, що земля всією своєю масою валиться на нього і ось зараз засипле зовсім, з головою, навічно…
Але дивно: голова чомусь лишається зверху. Тіло — придавлене, закопане, скуте, а голова — вільна. У всякому разі, є чим дихати.
Валерик не знепритомнів, але й не повною свідомістю сприймав те, що діялось навколо.
Літаки з'являлися в небі ешелонами. Не встигав звільнитися від свого смертоносного вантажу один ешелон, як прилітав інший з новим запасом бомб. Вибухи шматували землю, знищували укріплення, вбивали, калічили, присипали ще живих людей.
А Валерик лежав, придавлений землею та камінням, приглушений, засліплений, з закривавленим обличчям.
Зненацька стало тихо.
Але знову ж ненадовго. Валерикові здалося, що він чує людські голоси і що долинають вони з самої глибини землі. А може, ті голоси народжувалися тільки в його запаленому, притупленому вибухами мозку.
Ледь ворухнувши головою, він прислухався.
Ні, таки справді то — людський гамір, крики. І серед криків — постріли, брязкіт зброї.
«Це німці пішли в атаку, — подумав Валерик. — Але чи лишилося в нас кому зустріти їх?.. Може, вже немає серед живих ні Івана Петруненка, ні Аркадія Журавльова, ні Ібрагімова, ні Даурової, ні комісара Єхлакова?.. І німці ось зараз будуть тут, затопчуть і його ногами і посунуть без будь-якої перешкоди на Севастополь!..»
До Валерика повернулася цілковита свідомість. Тепер він усе чув, розумів, оцінював, але безсилий був зарадити самому собі, вивільнитися з-під землі, якою його придавило. Він застогнав голосно від тягаря, що лежав на ньому, від власної безпорадності. Спробував поворушити плечима, щоб витягти хоч одну руку. Але марно.
Коли б хто нагодився та допоміг!
Але нікого немає й близько. Всі там, на передовій, де лунає людське ревище, де брязкає, викрешуючи іскри, зброя…
Часом йому здавалося, що бій наближається, і тоді він у відчаї мотав головою, скрипів зубами, смикався усім тілом, стогнав протяжно. Лице його змокріло від гарячого поту. Боліла щока. Видно, її розрізало осколком чи гострим камінцем. Але то — дрібниця…
Та ось нарешті йому пощастило висмикнути праву руку.
Тепер — швидше, швидше. Не втрачати жодної секунди!.. Валерик горне долонею землю, скидає з себе каміння. Дедалі легше стає дихати, і він жадібно хапає насичене гаром та густою пилюкою повітря…
Уже й друга рука звільнена. Гарячково працює обома. Як легко дихати!.. Як гарно жити, знати, що ти знову можеш рухатись, бігти, стати поруч з своїми друзями до бою.
Валерик побіг.
Та не зробив він і кількох кроків, як знову впав, спіткнувшись об мертве тіло. Це був моряк. Він лежав на лівому боці, одна рука його заломлена за спину, ніби він ще намагається обіпертися на неї й звестися на ноги, а друга, з затиснутим у задубілих пальцях автоматом, простягнута вперед. Очі відкриті, і в них застигли біль та докір.
Потрібний був якийсь час, щоб Валерик отямився. Він зняв з голови моряка туго натягнуту безкозирку й накрив йому нею лице. Витяг із захололих пальців автомат, відчепив запасний заряджений диск і знову пішов туди, де, за його припущенням, точився бій.
По дорозі йому ще попадались мертві. Він нахилявся над ними, щоб забрати патрони чи диски. «Ці кулі — ваша незавершена помста, — думав він. — Ви вже не зможете, то я за вас…»
Тим часом зрозумів, що той бій, який він чув раніше, уже затих, і тепер лунають тільки окремі постріли. Він навіть зупинився, роздумуючи, куди йти?..
Та раптом почув знайомий голос:
— Вовчику! Сюди, до мене!..
Голос належав Аркадію Журавльову. Моряк висунувся до пояса з окопчика, навколо якого лежала розворушена свіжа земля, і махав Валерикові рукою.
Дим потроху розвіювався, щезав, як туман. Валерик побачив довгий ланцюг кривулястих нерівних окопів, у яких працювали бійці — копали, встановлювали кулемети і міномети, накладали гірки з каміння, втикали гілочки дерев для маскування.
Він поволі підійшов до Журавльова, здивовано запитав:
— Чого це ми тут?.. Адже висоту тримали.
Губи Журавльова зламалися в невеселій посмішці:
— Тримали, та не втримали… Відійшли, як пишуть у газетах, на нові оборонні рубежі… А ти де був?
— Як же це так, відійшли? — все ще не вірив Валерик.
— Як? Дуже просто: одні ногами, другі — ногами й руками, а треті — на череві, — сердито пожартував Журавльов. — Бери лопату та окопуйся.
Журавльов кілька разів кинув землю, але, бачачи, що Валерик не рухається, приголомшений такою звісткою, відставив лопату, тяжко зітхнув:
— Да-а-а, діла наші невеселі.
І раптом знову схопив лопату і з усього розмаху рубонув нею землю.
— А тільки не взяти їм Севастополя!.. У власній крові втопляться, а не візьмуть!.. Ні, ти тільки зрозумій… Ех!.. — І не сказав того, що хотів.
Низько, майже над окопами, несподівано проревів літак. Він не кинув бомб і не прострочив з кулемета, а сипонув листівки. Гойдаючись у повітрі, мов сухе листя, вони осіли на землю. Кілька листівок упало біля Журавльова та Балерина. Аркадій підняв одну:
— Подивимось, що нам Гітлер пише… — І почав читати: — «Севастопольці! Ви мужньо б'єтеся, але вас уже майже не лишилося, а ми щодня одержуємо нові підкріплення. Тому даремно ви проливаєте кров, даремно вмираєте. Німецьке командування пропонує вам скласти зброю і за це збереже вам життя…»
Далі Журавльов не читав. Обличчя його потемніло й пересмикнулося. Він гостро блиснув лютими очима:
— Чуєш, чого захотів, гад?.. Чуєш?..
— Чую…
— Каже: «даремно»! Ні, не даремно! Ми вас тут стільки перемелемо, що вся ваша гадюча Німеччина кривавими слізьми плакатиме… Подумати тільки: він нам пропонує скласти зброю! Ах, паскуда!.. — скреготав зубами Журавльов. — Та ти раніше подумай, як своє власне життя зберегти. Ще на колінах плазуватимеш та пощади проситимеш, не помилую!.. За все оце… за наругу над нашою землею, за всіх убитих і покалічених — не помилую!..
Він пошматував листівку, а потім ще й розрубав її лопатою.
— Я теж їм не прощу, Аркадію, — промовив Валерик. — Ніколи!.. Нізащо!..
Почувся цокіт коліс, зафоркала коняка, — під'їхала польова кухня. Кухар, молоденький білявий солдат у новій і чистій формі, хлоп'ячим голосом вигукнув:
— Обід!.. Швидше підходьте, одержуйте, бо ніколи. Солдати і матроси обступили кухню, підставляючи котелки, алюмінієві миски і навіть каски, в кого не було нічого іншого. Кухар щедро насипав кожному великою чумичкою гречану кашу, заправлену м'ясними консервами, і давав по невеличкому шматочкові чорного сухого хліба.
— Каші можна й добавки, — пояснив він, — а хліб оце весь і то — вчорашній. Сьогодні на Лабораторному шосе німці будку з хлібом розбомбили… Не доїхала.
— Вистачить і цього, — похмуро озвався високий, худий, широколиций солдат у низько насунутій на очі касці. — У нас у животі давно кишки позросталися… То не дуже й їжа в горло лізе.
Однак усі їли швидко, майже не пережовуючи, та позирали то в небо, то в бік німецьких окопів. Кожен квапився до свого окопу.
У Валерика ні котелка, ні ложки не було, він і сам уже не пригадує, коли й де їх подів, тому стояв і тільки дивився, як їдять інші.
Аркадій Журавльов зненацька глянув на нього:
— А ти ж чого стоїш, як засватана дівка?
— Нема з чого їсти, — показав Валерик руки з розчепіреними пальцями.
— Чи й не біда! Підсідай до мого котелка. Не поб'ємося… Хлопці, в кого вже ложка звільнилася?
Одразу ж кілька чоловік простягли свої ложки:
— Бери.
Валерик взяв у широколицого бійця і почав їсти з одного котелка з Журавльовим. Каша була пахуча й смачна. Проковтнувши кілька ложок, Валерик відчув справжній голод. Журавльов подивився, як його напарник, обпікаючи губи, жадібно глитає кашу, пішов з котелком до кухаря:
— Ану, підсип ще цього варива, та побільше.
Але, повертаючись від кухні з повним котелком, раптом зупинився, звів обличчя догори і скрушно сказав:
— І поїсти не дає, гадюка!.. Знову летить…
І, поставивши котелок на землю, побіг до свого окопу.
Побігли всі. Валерик, забувши про кашу, теж вкляк у землю біля Журавльова. А поряд з Валериком примостився молоденький білявий кухар. На видному місці лишилася тільки кухня з конем.
— Ти ж хоч коня відведи звідси! — гукнув високий широколиций солдат. — Демаскує ж!..
Кухар схопився, стрибнув на передок кухні, смикнув віжки, і вона заторохтіла по камінню, спускаючись трохи вниз, в улоговину. Літак був уже зовсім близько. Він кинув одну бомбу і одразу ж другу. Вибухи стрясли повітря.
А коли підняті вгору смерчі осіли, то ніхто не побачив ні коня з кухнею, ні білявого кухаря.
Широколиций солдат, кліпаючи очима, з стогоном промовив:
— Та це ж я його на смерть послав!.. Хлопці!.. Ну, як це я?.. Але голос його потонув у нових вибухах, і над землею знову стало темно…
Почавши третій наступ на Севастополь, гітлерівці ввели в дію всю свою авіацію, артилерію і все, що мали на цій ділянці фронту. Протягом лише одного дня 17 червня вони скинули на передній край севастопольської оборони близько десяти тисяч авіабомб. Після кожного такого бомбардування та артилерійського обстрілу знову й знову кидалися в атаку.
Але тільки ціною величезних жертв їм пощастило в окремих місцях просунутися трохи вперед. Змушена була відійти й частина, в якій воював Валерик. Вона опинилася на крутому схилі Ушакової балки, біля невеличкого одноповерхового приміщення школи, яке було вже зруйноване.
Млосна, нездоланна втома валила з ніг. Та й не дивно: протягом усієї ночі Валерик не склепив очей. У голові ще гули вибухи, у вухах вчувалися крики, а перед очима спалахували вогні пострілів.
Отепер би лягти й поринути в цілковиту тишу. Щоб нічого не чути — ні отих поодиноких пострілів та коротких кулеметних черг, ні людських голосів, ні навіть шерхоту трав.
І поспати б хоч трохи. Небагато — п'ять, десять хвилин — і досить. Але так міцно, щоб сам себе не пам'ятав.
Валерик приліг на землю.
Був той час, коли ніч ще володарює, але вже підкрадається світанок. Він ще не наблизився, не прийшов, та в чомусь уже вчувається, вгадується. Може, то щось змінилося у барвах неба. Може, по-іншому, втомлено замиготіли зорі. Може, прокинувся і зашепотів до сухих трав свіжий вітерець. Щось невловиме наближує світанок… І стільки було таємничого, загадкового в цьому народженні дня, що Валерик забув і про сон, та й занімів, затих у дивовижному заціпенінні, чутливою, завороженою душею вбираючи в себе чарівне перетворення природи… І ось саме в цю благодатну мить тишу нагло розпанахав постріл.
Там, у лігві ворогів, гострим гадючим язиком вирвалося з жерла гармати полум'я, повітря пронизав, прошив снаряд і вибухнув недалеко від того місця, де сидів Валерик.
Цей постріл ніби став сигналом.
Враз озвалися ще гармати, і вибухи снарядів заглушили, засліпили, придавили до землі все живе. Світанок, що вже надходив на зміну ночі, злякано шарахнувся, заховався, і знову стало темно, аж чорно.
Нічого не видно. Тільки гухкає й гухкає навколо. Брудним шматтям звисає важкий дим, а невидиме небо схлипує в тяжкій тузі…
Так тривало довго.
А коли, нарешті, громовиця вщухла, сталося несподіване. За кілька десятків кроків від свого окопу Валерик побачив фашистських солдат. Ранок таки переміг ніч, і ворогів було дуже добре видно. Вони в сіро-зелених мундирах з блискучими ґудзиками, у чоботях з низенькими халявами, у квадратних сірих касках, з-під яких видніється тільки нижня частина обличчя.
Виявилось, що цього разу гітлерівці вдалися до хитрощів. Поки била артилерія, вони непомітно заповзли в канави і рівчаки і майже впритул наблизилися до оборонців міста.
Їх було багато. І йшли вони не рядами, як завжди, а сунули навалою, котилися безладною юрбою, маючи намір переважаючою кількістю прорвати лінію оборони й розчистити собі шлях на Севастополь. Вони горлали щось войовниче, широко роззявляючи чорні роти.
Валерик інстинктивно натиснув гашетку автомата, випустив довгу чергу куль. Кілька фашистів упало, і вся юрба на якусь мить загаялась, відсахнулась назад. Але саме ота мить і потрібна була Валерикові. Він вихопив із-за пояса гранату і кинув її в саму гущу ворогів. Вибух змішався з криками і зойками поранених.
І тільки тепер крізь дим і куряву Валерик побачив, що стріляють та кидають гранати і його друзі зліва та справа.
Зненацька майже поряд з ним над окопом звелася постать матроса. Безкозирка з довгими стрічками. Смугастий тільник. В одній руці автомат, в другій — граната…
Валерик у першу мить навіть не зрозумів, хто це — такою неприродно високою й могутньою видалася йому та постать.
Але зараз же впізнав: Аркадій Журавльов!.. І почув високий протяжний голос моряка:
— За мно-ою, браточки!..
На бруствері виросли ще постаті матросів, і всі вони своїм нестримним рухом уперед, могутністю і красою були схожі на Аркадія Журавльова.
Валерик миттю рвонув з себе сорочку, теж залишився в самому тільнику і кинувся за Журавльовим.
Бій був жорстокий.
Матроси і солдати всіма силами намагалися відтіснити фашистів подалі од своїх окопів, а гітлерівці просочувалися крізь ряди оборонців, ламаючи й вигинаючи ці ряди то тут, то там. Лінія оборони швидко перетворилася на поле бою. В одному місці група оборонців билася з фашистами багнетами й прикладами. В іншому — вибухали гранати. А ще в іншому — і фашисти, й наші бійці залягали і вели автоматну перестрілку.
І тоді як окремі групи ворогів ще кидалися на наші окопи, інші вже тікали або падали на коліна і здіймали руки, шукаючи в цьому порятунку від наглої смерті.
Загін фашистів, на який так несподівано й сміливо кинувся Аркадій Журавльов, повівши за собою й інших бійців, швидко був розпорошений, і рештки його почали відходити.
Валерик не бачив та й не міг бачити всієї картини бою. Він тримався Аркадія Журавльова та Ібрагімова, що бились пліч-о-пліч, мов два богатирі. У сутичці хлопця кілька разів збивали з ніг, один міцний удар дістався по голові, але не настільки сильний, щоб Валерик знепритомнів, і він знову бився поруч з своїми друзями, дивуючись, що досі лишається живий і навіть не поранений.
Коли від тебе в паніці тікає смертельний і жорстокий ворог, який тільки що повинен був тебе вбити, трудно втриматись, щоб не погнатися за ним і не розплатитись раз і назавжди. І Журавльов, Ібрагімов та Валерик в запалі бою, засліплені лютою радістю перемоги, вже не оглядалися назад, а доганяли та знищували гранатами і кулями тих, що не встигли втекти або заховатися.
Лише тоді, коли войовничий запал трохи згас, вони зрозуміли, що опинилися далі, ніж треба, від своїх окопів, що можуть бути відрізані ворогами й оточені.
— Лягай і відповзай! — крикнув Журавльов, сам він одразу ж упав на землю й заховався від ворожих куль за великий камінь.
Біля інших валунів притулилися Валерик та Ібрагімов. Мабуть, спершу гітлерівці не втямили, що зовсім близько від них лежать, замаскувавшись, троє радянських бійців. Але ось уже одна група фашистів поповзла просто на них, а друга перебіжками кинулася в обхід.
— Відходьте, я вас прикрию! — не повертаючи голови, наказав Журавльов. — Не вистачало ще в лапи їм попасти!..
Він скотився в рівчачок, висунув дуло автомата і послав довгу чергу куль. Фашисти вклякли в землю.
— Відходь і ти! — гукнув Журавльову Валерик. — Бо відріжуть!
Аркадій теж почав відповзати. Але сталося дивне й незрозуміле: він раптом повернув убік і зник серед валунів.
— Осліп, чи що? — стурбовано запитав Ібрагімов Валерика. Звівшись на лікоть, щосили крикнув: —Куди ж тебе понесло?.. Сюди давай, ми тут!..
Але біля Ібрагімова віялом розсипалися кулі, пилюкою запорошило йому очі, і він припав щокою до землі.
Аркадій Журавльов знову вигулькнув із-за каменя.
Але що це?..
Він був не сам. Поруч з ним повз німець — без зброї, без каски, в драному й закривавленому солдатському френчі. Руки у ворожого солдата були вільні, і він підтягався на них, допомагаючи ногами.
Мабуть, фашисти помітили, що разом з радянським моряком повзе І їхній солдат, посилили вогонь по Журавльову. Але Ібрагімов і Валерик простежили, звідки стріляють, послали туди кілька автоматних черг.
А Журавльов і німецький солдат просувалися дуже повільно, може, поранений не міг швидше. Ібрагімову урвався терпець, і він уже сердито крикнув:
— Та на біса ти його тягнеш? Покинь!..
«Справді, навіщо він волочить німця за собою?» — думав і Валерик і теж уже сердився на Журавльова за те, що так необачно ризикує собою.
Та ось нарешті Аркадій Журавльов і німець опинилися майже біля Валерика та Ібрагімова. Лікті в Журавльова були закривавлені, порізані об гостре каміння, тільник розпанаханий, обличчя мокре від поту і чорне від порохового диму. З останніх сил він допомагав німцеві повзти. А той стогнав, корчився від болю, але все ж тягся за Журавльовим, і видно було, що боявся, аби його не покинули.
І вже тоді, як усі четверо, здавалось, вийшли з-під прямого обстрілу, ворожа куля прошила Журавльову руку. Він випустив автомата, тицьнувся щокою в руду землю й процідив крізь стиснуті зуби:
— А-а, чо-орт!!..
— Аркашо, що з тобою? — злякано вигукнув Ібрагімов.
Той крик ніби підстьобнув матроса. Він підвів голову і, дивлячись на Ібрагімова та Валерика якимись винуватими очима, промовив:
— Це нічого… нічого. Я — зараз…
І справді взяв автомат здоровою рукою і боком почав повзти. Німець теж рушив за ним, в його сірих очах блищали сльози.
Уже в окопчику Ібрагімов розірвав Журавльову рукав, нашвидку туго перев'язав рану:
— Тримайся, Аркашо. Зараз ми тебе на медпункт.
— Німця не залишайте, — заворушив важким язиком Журавльов. — Він до нас добровільно повз.
— А може, заблудився з переляку? — з ненавистю глянув на солдата Ібрагімов. — Чи розумом помішався…
Солдат щось швидко заговорив, притискаючи руку до поранених грудей, на обличчі його лежав вираз благання.
— Та вже дотягнемо твого трофея, — незадоволено пробубонів Ібрагімов. — Допоможи, Валерику…
Рана в Аракадія Журавльова виявилась нестрашною. Лікар Мамедов швидко промив її, перев'язав, ще й пожартував звично:
— До весілля заживе.
А з німецьким солдатом було гірше. Куля роздробила йому ребро, довелося робити операцію. Після операції з ним розмовляли Жиділов та Єхлаков. Він охоче розповів, що служив у 22-й піхотній дивізії, що здатися в полон надумав уже давно, бо воювати за Гітлера зовсім не хоче, назвав кількість танків і гармат, показав на карті, де які війська розташовані. Це були дуже цінні дані.
— Саме наша дивізія й прориватиме вашу лінію оборони, — розповідав він, облизуючи язиком сухі губи. — Але солдати неохоче йдуть у бій. Тут кругом смерть. У вас тут кожен камінь стріляє… Командування надіється на танки…
Полонений не збрехав. Опівдні знову почався наступ. 22-й піхотній дивізії, підтриманій танками, вдалося вклинитися між наші третій і четвертий сектори. Фашисти рвалися до станції Микензійові гори, щоб потім вийти до Південної бухти.
Щоб перетяти шлях гітлерівцям, посилили артилерійський вогонь. Гармати били безперервно. Але Єхлакову, як завжди, здавалося, що можна стріляти швидше й влучніше. Він бігав від гармати до гармати і вже зовсім захриплим голосом кричав:
— Давай, давай, орли! Підсипте їм вогника! Підсипте!.. Артилеристи майже поглухли від пострілів, не чули слів комісара, але бачили його біля себе, розуміли, чого він від них вимагає, і не давали собі й секунди спочинку.
А через якісь півгодини Єхлаков був уже на мінометній батареї.
— Чому не стріляєте? — лунав його сердитий голос. — Чи фашистів жаль?
— Фашистів нам не жаль, хай вони на живому вогні горять! — відповідали мінометники. — Але міни економимо, зовсім мало в нас їх залишилось…
Не час зараз економити!.. Ось я підскочу на спостережний пункт і вкажу вам, куди бити треба…
Але він недалеко відійшов від мінометників.
Вороги несподівано відкрили вогонь по батареї, і осколком першого ж снаряда Єхлакову роздробило ногу. Він упав, не скрикнувши, не ойкнувши. Мовчав і тоді, коли його несли в санчастину, хоч тіло його зводили корчі болю.
Після операції комісара поклали на носилки.
— Куди мене? — білими, мов папір, губами спитав він.
— На корабель… Вивеземо на Велику землю, в тиловий госпіталь, — відповів йому Жиділов.
— Невже ти мене відправиш?.. — не повірив Єхлаков, він борсався, кидався на носилках. — Не смій мене відправляти, Євгене Івановичу. Не хочу евакуюватися!.. Чуєш, Женю?.. — благав командира.
Жиділов узяв його за руку:
— Я розумію тебе… Я б теж не захотів… Але рана серйозна, з цим не жартують… А там ти швидше видужаєш і тоді знову повернешся в бригаду.
Єхлаков зціпив зуби, немічно заплющив очі.
І носилки з тяжко пораненим комісаром загойдалися, попливли над землею в руках двох бійців…
Валерик ще не знав, що скоїлось з Єхлаковим, з людиною, яка стала для нього другим батьком. Він навіть у думці не припускав, що комісара може поранити або вбити.
Не знали нічого й Петруненко та Журавльов, не знала й Іліта Даурова. Всі вони були певні, що комісар цілий і неушкодже-ний. Тільки що він був серед гармашів, а зараз, мабуть, на КП. А невдовзі знову з'явиться тут і загримить своїм грубувато-веселим голосом:
— Молодці, матроси! Добре б'єте фашистську нечисть. Але можна ще краще!..
Поранені тяглися до бухти групами і поодинці. Хто міг, ішов самотужки. В кого не вистачало сили, того вели під руки, везли на машинах і підводах, несли на носилках.
Ніхто з поранених не був твердо переконаний, що йому пощастить сісти на корабель і дістатися до Великої землі. Тепер уже лише поодинокі судна могли прорватися до Севастополя, та й то під прикриттям ночі. А шлях до Великої землі небезпечний. Тут і міни, і ворожі підводні човни, і літаки.
І все ж поранені тяглися до бухти. У кожного жевріла надія: а може ж таки, пощастить!..
Валерик довго стояв на горбочку і мовчки, з смутком та болем в очах дивився на покалічених людей, що проходили й проїздили повз нього. Може, серед них і комісар Єхлаков?.. Побачити б його ще раз, почути б його голос. Та хіба ж упізнаєш когось отут? Всі забинтовані, зарослі — якісь однаково незнайомі…
Ось наближається хлопчина в солдатському, здається, ненабагато й старший за Валерика. Дибає однією ногою, спираючись на милиці, а друга… другої й не видно зовсім, забинтована вся.
Зупинившись, стоїть, хитається на милицях, видно, геть зовсім знесилів, і усміхається якоюсь жалісливою, безпорадною усмішкою.
— Чи далеко ще до бухти, браток?
— Я проведу, — каже Валерик.
Досі він і гадки не мав іти до бухти. У нього було інше завдання: дістати для своїх друзів води. Ось він і бідон у руці тримає. Але то нічого. Спершу допоможе пораненому бійцеві, а тоді вже й піде шукати воду.
Солдат справді був дуже молоденький, може, ще й не голився зроду-віку, бо на верхній губі і на підборідді лише жовтавий м'який пушок росте. А голос у нього басовитий, ламається, ніби шматками виривається з грудей:
— Допоможи, браток, якщо зможеш… Повік не забуду…?Тепер пораненому йти легше, Валерик підтримує його та ще й узяв собі на плечі речовий мішок. Але солдат раз у раз зупиняється і вже зовсім мокрою пілоткою витирає лице. Сорочка на ньому теж — хоч викрути. Він важко дихає, аж груди ходуном ходять, і скрипить зубами. Нарешті, зовсім немічний, він говорить:
— Не можу далі… упаду…
— А ти посидь. Спочинь трохи.
— Як сяду, то вже не встану… Краще ходімо.
І вони знову йдуть. Валерикові теж важко й незручно йти, але він радить:
— Дужче на мене спирайся, я нічого… Ззаду заторохтіла підвода. Доганяє.
Юнак з надією повертає до неї обличчя:
— Може, візьме?
І зненацька вибухає люттю:
— А не візьме — під колеса ляжу!..
На підводі поранені — одне на одному. Але все ж знаходиться краєчок і для Валерикового супутника. Він боком падає на полудрабки, стогне. Здорову ногу підігнув під себе, а забинтована стирчить убік і вгору, як дуло гармати. Однак він радий, навіть щасливий, що йому вдалося притулитись на підводі, потрапити в гурт таких, як і сам.
— Спасибі, браток… — прощається з Валериком. — Завжди пам'ятатиму про тебе.
Кінь аж горбиться, але тягне підводу далі.
Валерикові відпала потреба йти до бухти. Але він стоїть, дивиться вслід підводі, вагається: а може, таки піти? Уже ж недалеко лишилося. Он вона видніється. Власне, бухта внизу, за отими крутими берегами. А видніється море, над яким висять червонуваті від призахідного сонця шматинки хмар.
Вдень, коли немилосердно палить сонце, ті хмари пливуть у високому сивому небі, як привиди. Вони тонкі й прозорі, мов серпанок, ледь вловимі оком. Не жди від них дощу!..
А він же такий потрібний! Хоч би трохи примочив порепану землю. Може б, налив калюжки. Тоді солдати і матроси напилися б удосталь. Без їжі ще сяк-так терпиться, а от без води — хоч пропадай!..
Валерик думає про дощ і про воду, а ноги несуть його до бухти.
Ось і вона. Зупинився на крутому обриві, дивиться вниз. Від пологого берега тягнуться дерев'яні, наспіх зроблені причали. До них можуть підходити лише невеликі судна. Два катерки і зараз стоять. Але це не ті, що підуть на Велику землю. Вони тільки перевозять людей на кораблі. Та поки що жодного корабля не видно, мабуть, і не буде, аж поки не стемніє зовсім. Евакуація відбувається в суцільній темряві.
А Валерик ніби приріс ногами до одного місця. Стоїть і не може відірвати очей від сумної картини. Скільки тих людей зібралося на березі. Військові, цивільні, старі, малі… Стоять, сидять, лежать, пересуваються з місця на місце. Гомін, гамір. Той плаче, той лається… Раніше ніж дістатися сюди, вони не одну добу провели в окопах, пережили не одне бомбардування і вистояли не в одній атаці…
А он — жінки й діти. Не такі, як Валерик, він себе за дитину не вважає, а справжні діти — маленькі й безпомічні. Плачуть, просять їсти, пити — аж серце Валерикове надривається.
А як ще й фашисти налетять? Що тоді?..
І Валерик тривожним поглядом окидає небо і море.
Ні, не налетять. Вечір уже ховає береги від ворожого ока. І місяця не буде. Настали темні ночі. А там, дивись, і кораблі підійдуть, заберуть всіх оцих людей, що з'юрмилися біля моря.
Подивитися б, як це буде. Знати б, що їх справді заберуть.
Але йому не можна вже й хвилини затримуватись. І так багато часу згаяв. Друзям в окопах потрібна вода. Серед тих, що лишилися на передовій, теж є поранені. Вони ясдуть води.
І Валерик уже біжить степом, поспішає до крайньої хати на Корабельній стороні, або, як кажуть, «на Корабелці». Він не дуже вірить, що там є люди. Бо хто ж усидить в отій халупі на белебні, коли над тобою й навколо тебе шугає смерть?..
Він стукає в чорну диктову дощечку, вставлену у вікно замість шибок, що повилітали. Стукає, не вірячи, що хтось обізветься.
І все ж обізвалися.
Живий людський голос. Схоже, що то шамкотить бабуся:
— Хто там?
— Це я… з передової. Води хлопцям. Може, скажете, де взяти?
Зашаркали повільно ноги в хатині, у непроглядній темряві сіней. Двері виявилися незамкненими, тільки напівпричиненими. З'явилася маленька згорблена постать.
— Як же ти дізнався, що до мене треба йти? Тебе направили? Я тебе ще не знаю.
— Я так, навмання…
— А попав, куди треба. До мене багато хто тепер по воду ходить.
— У вас колодязь, бабусю? — зрадів Валерик.
— Який колодязь… Колодязь — аж там, унизу. Це далеко звідси. А воду я в діжку зливаю. Ношу та й ношу помаленьку. Для вас, для фронтовиків…
— Важко ж вам, бабусю! — поспівчував Валерик, оглядаючи її зовсім маленьку і, видно, кволу постать.
— Хто ж каже, що легко?.. А я потроху. Сяду перепочину, та й знову за відро… Всім важко… То куди тобі наливати?
— Ось сюди, в бідон.
— Давай… Малий ти який, а теж воюєш?
— Воюю, бабусю.
— Бережи тебе, доле! — ніби проспівала стара жінка зворушливо й молитовно. — Наливай ось черпачком. Вода в мене свіжа, не застоюється.
В кутку темніла чималенька діжечка. Валерик зняв кружок, дерев'яним прадідівським корячком зачерпнув воду, почув, як вона м'яко ллється, плескає, і від цього звуку в нього покотилася по горлу суха слина. Він припав губами до корячка. Пив жадібно, солодко й досхочу. Не сказати б, що досхочу. Уже й напився, а ще пити хочеться. Але схаменувся: не заради себе прийшов. Обережно, щоб не розхлюпати жодної краплини, налив води в бідон, закрив його ретельно кришкою:
— Від усіх наших бійців спасибі вам, бабусю… То ще можна буде прийти?
— Авжеж, приходь. Не собі ж ношу.
— А ви не боїтеся тут жить? Убити ж може.
— Ти он хлопчик, а й то не боїшся. А мені, старій, який страх?..
Він ніс бідон, припадаючи на одну ногу. Йому було важко, але йшов швидко. Його підганяла радість. Ось зараз хлопці нап'ються і повеселішають, і сили у них додасться…
Права рука в Богомолова ще забинтована, але він допомагав їй лівою і загалом почуває себе добре. Зараз він лежить в окопі з автоматом на грудях, а гранати поклав біля себе. Навіть у сутінках видно, як схудло й витяглось його і без тог довгасте обличчя. Щоки запали, ніс загострився. Він облизує язиком порепані губи.
Спершу навіть не зрозуміли, що Валерик приніс воду. Даурова запитала:
— Де це ти був, Вовчику?
— По воду ходив, — діловим тоном відповів Валерик.
— По яку воду?.. Куди?..
— Он туди… Хатина там… І бабуся… Воду для нас збирає.
— І приніс?..
Валерика оточили.
— Ти диви!.. Справді, вода!
— Оце так удружив!..
— І догадався ж!..
Богомолову першому налили води в котелок. Він пив її довго і жадібно, гучно ковтаючи. Передавали з рук у руки алюмінієвий кухлик, напивалися досхочу. Всі враз ожили, стали балакучішими, а Журавльов уже жартував, а може, й правду казан:
— Просто-таки чудасія, браточки, що вода з люди пою робить. Аж очима бачити став краще! А то — наче туман якийсь в очах, наче куряча сліпота напала… Ну, старина, від душі тобі спасибі. Колись я тебе виручив з водою, тепер — ти мене. Тоді про таке й не подумалося б…
Даурова по-материнському спитала:
— Втомився, либонь?
— І не втомився зовсім. Тільки плечі заболіли.
— Ну, лягай отут, — вона підтрусила купку сухого бур'яну в окопі, щоб Валерикові було м'якше лежати. — До світанку ще далеко, відпочинеш.
— Оце б ще закурити, — мрійливо сказав Журавльов.
— Не смій і думати, — почувся владний голос збоку.
— А я й не смію… тільки кажу.
— А ти й не кажи!
— Єсть, не казати.
Ділянка оборони в них не широка, але дуже важлива. Вони окопались на вершечку висоти. Перед ними — крутий схил, а далі — балка, вірніше, низина, що заросла молодим дубняком. У тій низині німці. Позиція в них невигідна. Для того, щоб іти в атаку, треба дертись на гору, а це не так просто.
Правда, вузькою асфальтованою дорогою, прокладеною ще до війни, можуть пройти танки, але й для них це нелегко, надто вже вузька дорога, а обіч неї круті обриви.
Оборонці міста добре розуміють, що коли б фашистським танкам вдалося видертися на гору, то тоді вже важко було б їх зупинити.
Далі, аур до Севастополя, лежить рівнина, є де розійтись і танкам, і піхоті. Тому так пильно й стежать вони за ворогом, чатують, щоб не вдарив зненацька, не обдурив якимось хитрим маневром.
А фашисти, звісно, будуть щось вигадувати, бо в лоб їм висоти не взяти. Скільки вже було атак, але жодна з них не завершилася успіхом. Вороги втратили тут десятки танків, тисячі солдат і офіцерів.
Але ж і нашим бійцям нелегко!
Гармат, кулеметів, мінометів стає дедалі менше. Старі вибувають з ладу, а нові не надходять. Не вистачає й боєприпасів — снарядів, патронів, мін, гранат. Часом прорветься якийсь корабель до Севастополя, підкине трохи зброї та набоїв, але того ненадовго вистачає. Тому й змушені захисники підніматися в контратаки. Гвинтівку — в руки, безкозирку — тугіше на голову» груди — розхристані, і кидаються на ворога!
Фашисти не витримують штикових ударів, відкочуються, залишаючи на полі бою своїх забитих і поранених. Але ж і захисників Севастополя стає все менше. Нелегко їм відбиватися від багатотисячного осатанілого ворога.
«Та й скільки нас, власне, залишилось на цій ділянці оборони?» — раптом зринає у Валериковій голові. І він, лежачи на сухій траві та дивлячись у простір безсонними очима, починає лічити: Даурова… Журавльов… Мамедов…
Наслідки підрахунку вражають Валерика. Він не тільки не може заснути, хоч втома сковує його тіло, а навіть не може лежати спокійно. Йому хочеться рухатись, щось робити, з кимось говорити… Не з кимось, а з усіма оборонцями міста, з своїми друзями.
Він зводиться, йде до розбитої школи, сідає там під стіною на камені, дістає з кишені шматок паперу, олівець і пише. В темряві майже не видно літер, та все ж ледве розібрати можна. Тож не варто чекати ранку, поки розвидниться зовсім, бо тоді буде не до писання.
Ніби для того, щоб ще раз переконатися, як мало їх залишилося на цій ділянці оборони, він переписує своїх друзів:
«Ось хто ми тут, біля школи:
Командир Жиділов — росіянин.
Капітан, кавалерист Гобаладзе — грузин.
Танкіст, рядовий Паукштіте Василь — латиш.
Лікар, капітан Мамедов — узбек.
Льотчик, молодший лейтенант Іліта Даурова — осетинка.
Моряк Ібрагім Ібрагімов — казанський татарин.
Артилерист Петруненко з Києва — українець.
Сержант, піхотинець Богомолов із Ленінграда — росіянин.
Розвідник, водолаз Аркадій Журавльов — із Владивостока.
Я, син шевця, учень четвертого класу Волков Валерій — росіянин.
Наша десятка — це міцний кулак, який ворог вважає за дивізію, і ми будемо боротись, як дивізія. Немає сили в світі, яка перемогла б нас, Радянську державу, бо ми самі господарі, нами керує партія комуністів. Подивіться, який міцний кулак ми створюємо і скільки фашистів нас б'ють, а ми скільки їх побили. Подивіться, що коїлось навколо цієї школи вчора, скільки ворогів лежить, а вони, сволота, думають, що нас тут тисяча, і йдуть на нас тисячами. Ха-ха, страхопуди! Навіть залишають тяжкопоранених і тікають!.. Ох, як я хочу жити і розповісти все це після перемоги! Всім, хто буде вчитись у цій школі.
Дорога десятка!
Хто з вас залишиться живим, розкажіть усім, хто в цій школі буде навчатись, де б ви не були, приїдьте і розкажіть, що відбувалося тут, у Севастополі. Я хочу стати птахом і облетіти увесь Севастополь, кожний дім, кожну школу, кожну вулицю. Це такі могутні кулаки, їх мільйони, нас ніколи не переможуть сволота Гітлер і інші… Нас мільйони, подивіться. Від Далекого Сходу до Риги, від Кавказу до Києва, від Севастополя до Таш-кента таких кулаків мільйони. І ми, як сталь, непереможні!
Валерик «поет» (Вовк) 1942 р.»
Він поставив крапку і задумався, дивлячись перед собою. Може, й не так сказав, як хотілося, але немає часу обдумувати кожне слово. Головне, сказав те, що хотів!
Як розвидниться і якщо німці одразу ж не почнуть бомбити та не полізуть в атаку, він пошукає в школі паперу і перепише в кількох примірниках свою чергову «Окопну правду», роздасть бійцям…
На світанку матроси захопили німецького розвідника, який заблудився і набрів просто на наші окопи. Це був єфрейтор, високий на зріст, з тонкими рисами випещеного обличчя, з красивими і хижими, як у кібця, очима.
Він спершу відбивався, коли його схопили, а потім, уже обеззброєний, із зв'язаними руками, ішов, виструнчившись, випнувши груди, презирливо скрививши губи, удаючи з себе героя, який готовий померти за свою справу.
— Це — справжній гітлерівський вилупок! — сказав Аркадій Журавльов і штовхнув фашиста в спину прикладом. — Ей, ти! Не корч із себе героя, якщо тебе бандюгою виростили! А будеш маніжитись, заплачеш гіркими слізьми. Ти мене зрозумів?
— Так, зрозумів, — несподівано російською мовою відповів єфрейтор, глянувши на Журавльова налитими ненавистю, глузливими очима.
— Ну й ну! Пташка!.. — засміявся Аркадій. — Але приборкаємо.
На допиті єфрейтор теж поводився зухвало, зверхньо, на запитання відповідати не хотів. Нарешті Жиділову це набридло, і він рішуче махнув рукою:
— Кінчайте з ним.
Фашист цілком зрозумів і слово «кінчайте», і твердий красномовний жест. І враз його наче підмінили. Він обм'як, зігнувся, змокрів на обличчі і залепетав, як дитина:
— Не треба «кінчайте»! Я розкажу, розкажу…
Справді, став розповідати. Про нові німецькі частини, які прибули на севастопольський фронт. Про озброєння. Йому можна було вірити й не вірити, бо розповідав він плутано, сам себе поправляв, стверджував одне, потім — інше.
Але той факт, що розвідника, який добре знає російську мову, послано саме на цю ділянку оборони, свідчив сам за себе.
Треба було негайно, не чекаючи ночі, проникнути у вороже розташування, перевірити те, що розповів полонений, уточнити його плутані дані.
Зробити це добровільно взялися Ібрагім Ібрагімов, Іліта Даурова і Валерик. Жиділов був задоволений: таким розвідникам можна доручити цю дуже небезпечну вилазку. Одразу трьом з'являтися в Чоргуні не можна. Тому домовились, що Ібрагімов піде поки що окремо, але чекатиме Іліту та Балерина в лісі.
… Надвечір у Чоргуні з'явилося двоє жебраків — жінка й хлопчик.
Жінка була в довгій полатаній спідниці, в якомусь шматті на плечах і в хустці, що закривала лоб і підборіддя, залишаючи невелику щілину для очей. В руках у неї був ціпок, на який вона спиралася правою рукою, повільно переставляючи ноги і кульгаючи. Вигляд у жінки був жалюгідний. Подивишся на неї та тільки й скажеш: «Нещасна!.. Це одна з тих тисяч, які залишилися без покрівлі і без шматочка хліба».
Хлопець був одягнений не краще. Обличчя брудне, мабуть, давно не бачило не тільки мила, а й звичайнісінької води. З-під низько натягнутого на лоб картузика з переламаним і зшитим товстою ниткою козирком байдуже і втомлено дивилися темно-карі очі.
Навіть близькі знайомі не змогли б упізнати в цих двох жебраках Іліту Даурову та Балерина. Наче й не вона ще сьогодні вранці була у військовій формі з відзнаками лейтенанта і в пілотці з зірочкою. Наче й не він був у матроському тільнику і з червоним піонерським галстуком на шиї, який носив навіть у бою.
Та ніхто не звертав на них ніякої уваги. Жителі села були заклопотані і збентежені якоюсь подією. Вони тяглися до центру села із заплаканими, згорьованими очима, смутні й тихі, як привиди.
Там на майдані виднівся натовп. Звідти долинав приглушений гомін, ніби гув рій бджіл.
— Нам треба загубитися в натовпі, — тихо сказала Даурова.
Пройшли недалеко від тієї хати, в якій Валерик жив з батьком, і серце у хлопця защеміло тугою. Немає тата. Його, звісно, поховала Марія Іванівна, і вже ніколи він не дізнається, що його син Валерик живе й воює проти ненависних фашистів, що зараз він близько біля його могили. А могилу Валерик після війни розшукає, покладе плиту, на якій викарбує ім'я та прізвище свого тата.
А он і дворище Абдули. Той німецький офіцер, який застрелив тата, давно вже смердючим трупом лежить у землі, його розстріляли зараз же після засідання воєнно-польового суду.
А Абдула, мабуть, ще живе… Ех, коли б оце можна було кинути гранату в оце гадюче кубло і рознести його вщент! А ще щоб і самого Абдулу з його виродком Мамедом пощастило впіймати!..
Але настане час, настане!..
Люди стояли великим півколом, обличчям до майдану. Перед ними в два ряди вилаштувалися фашистські автоматники. Але майдан був порожній, якщо не брати до уваги кількох офіцерів, що стояли невеличкою групою трохи осторонь.
Біля офіцера з'явився Абдула. У фесці з китичкою, у жилетці, з-під якої виглядала біла сорочка, в довгих, аж до п'ят, чорних штанях і в черевиках з загнутими вгору носками. Він ще дужче розтовстів, і ніс перед собою черево, як бочку. Широке обличчя його з великим горбатим носом стало ще червонішим і блищало масним потом.
Але поводився він перед офіцерами по-лакейському, низько кланявся, щось говорячи і розтягуючи товсті губи в улесливій посмішці.
І в цей час натовпом прокотився зляканий шепіт:
— Ведуть… ведуть…
— Глянь, зв'язані колючим дротом…
— А он один, бідолашний, і йти вже не може… тягнуть…
Тепер Іліті Дауровій і Валерикові стало цілком ясно, що тут має відбутися. Німці зігнали жителів села, щоб показати розправу над радянськими людьми. Серед приречених на смерть були цивільні, солдати і матроси — мабуть, ті, що пораненими потрапили в полон.
Абдула читав якийсь папір швидко й невиразно. Але Ва-лерик і не слухав його, а невідривно вглядався в приречених, які стояли впритул одне до одного, зв'язані колючим дротом, і мовчазно дивилися перед себе. Хоч автоматники вже виставили вперед дула і чекали команди, обличчя полонених лишалися суворо-спокійними, і тільки дехто з них водив очима по натовпу.
В юрмі людей, серед яких стояли й Даурова з Валериком, то тут, то там чулися схлипування, плач, якась жінка не витримала страшного видовиська й знепритомніла, і її підтримували під руки два старих чоловіки, боячись винести з гурту, щоб не привернути уваги фашистів.
Нараз Валерик аж похитнувся, ніби його вдарило струмом. Обличчя пополотніло, а очі округлились та так і застигли, як мертві.
— Що тобі? — злякано глянула на нього Іліта.
— Тато… — ледве чутно прошепотів самими лише губами Валерик. — Он перев'язані груди…
Даурова вірила й не вірила. Адже сам Валерик сказав, що його батька застрелив офіцер… Але може бути й таке, що він тоді не вбив його, а тільки поранив… Може бути… Вона притулилася всім тілом до хлопчика:
— Мовчи… мовчи, Вал єрику!..
Однак, не надіючись, що він стримається, обхопила його й затулила йому рот долонею. «Тільки б не закричав… тільки б не озвався, бо тоді — провал!..» — гарячково думала вона. І ще міцніше притиснула до себе хлопця, ніби хотіла цим мовчазним рухом злитися з ним в єдиний організм, передати йому свою силу, свою волю.
Знову шепнула:
— Мовчи…
Але він відкинув її руку й закам'янів на одному місці. Обличчя його і губи теж закам'яніли, помертвіли.
Пролунали автоматні постріли.
Ще й ще…
А Валерик дивиться й дивиться туди, де тільки що стояв його тато.
А може, то був і не він?
… Ніколи більше Валерик не згадував про цей випадок. Нікому нічого не розповідав. Став ще мовчазніший, замкнутіший, а в очах залягла тяжка печаль.
Лише одного разу Іліта обережно спитала:
— Ти тоді… не помилився, Валерику?
І тільки їй, найближчій людині серед усіх, він коротко ще раз підтвердив:
— То був тато…
Поки Іліта з Валериком ходили по селу і пильно приглядалися та запам'ятовували все, що їх цікавило, Ібрагім Ібрагімов теж не гаяв марно часу. Він проповз на животі вздовж усього узлісся з боку Чоргуна і очима досвідченого розвідника зафіксував до найменших подробиць і скупчення ворожих військ та техніки, і укріплення, і окремі вогневі точки.
День у нього минув без особливих пригод, а коли стемніло, то мало не напоровся на німецький дозор, місце якого було хитро замасковано на крутому косогорі серед густих дерев.
Може, був би й напоровся, та почув кроки і завмер, припавши грудьми до землі в кущах. До нього наближалися три постаті. Дві йшли одна за одною, а третя — збоку. Ібрагімов одразу ж визначив, що це йде нічний дозор. Але куди саме?..
Ібрагімов навіть зіщулився мимоволі і стиснув у руках автомат — так близько вони зупинилися біля нього. Вирішив: коли що, стрілятиме, не роздумуючи. Не даватися ж їм живим у руки!..
Фашисти зникли в засідці. Тепер можна було швидко й нечутно відповзти в безпечніше місце. Але Ібрагім уже й не мав наміру відповзати. Навпаки, він ще ближче підсунувся до засідки, щоб послухати, про що вони розмовляють. Підсміюються з нього хлопці, що з німецьким підручником не розлучається, а ось зараз і знадобиться йому та наука. Звісно, може, й не все він зрозуміє, але щось та второпає…
Однак з глибини засідки чутно було тільки невиразне бубоніння. Та ось один з трьох, мабуть розводящий, пішов до села, двоє лишилися стояти біля входу до своєї схованки. Ці розмовляли між собою досить голосно.
Ібрагім затамував подих, напружив слух… Ага, ясно: радіють, що їх лишили на цій ділянці фронту, а не послали в район річки Чорної. А чого б це їм радіти?.. Чи, може, їм відомо, що від річки Чорної почнеться черговий наступ їхніх військ?.. Ага, чекай, чекай… щось один розказує, що там сьогодні побував сам командуючий фронтом. Оце так здорово!.. Коли побував, то там щось готується, це вже напевне!.. Ібрагім дослухається ще дужче, із знайомих слів уловлює зміст розмови… Тепер уже фашисти лають руських, згадують, як гарно їм було у Франції, клянуть Крим на всі заставки… І Ібрагімов мимоволі сам до себе посміхається: «Лайте, лайте, це вам справді не Франція, по якій ви пройшли переможним маршем!.. Тут ми вас ще нагодуємо кримською землею, яку ви хотіли так легко захопити!..» Далі солдати почали згадувати спільних знайомих, хто на якому фронті, а хто вже загинув. Все це Ібрагімова не цікавило. До того ж ручний годинник з світним циферблатом показував, що треба квапитись на умовне місце, щоб зустрітися з Ілітою та Валериком.
Ібрагім виждав, поки фашисти знову зайшли до своєї схованки (здається, вони домовились поїсти), і тихо відповз у гущавину кущів…
Тепер, надійно замаскувавшись, чекав на Даурову й Валерика. Чекав довго. Аж хвилюватися почав… Згадав автоматні черги, які перед вечором пролунали в селі, і гостра тривога охопила його.
Звісно, Іліта й Валерик — умілі, досвідчені розвідники, але в такому ділі ніяк не можна поручитись, що все буде гаразд.
Зненацька почув тоненький посвист:
— Сю-їть…
Радісно здригнувся. Відповів таким самим тихим посвистом. Але з місця не рухався. Через якусь хвилину знову обмінялися умовним звуком. І тільки після цього зійшлися.
— Все гаразд? — спитав Ібрагімов пошепки.
— Все… — кинула Даурова.
Валерик промовчав.
— Пішли…
Вони вирушили в путь. Просувалися серед дерев і кущів нечутно, мовчки. Ібрагімов розумів: якщо він набрів на один ворожий дозор, то цілком можливо, що можна наткнутися і на другий, і на третій…
Нараз всі троє одночасно зупинилися. До їхніх вух долинув гул моторів. По звуку легко було догадатися, що десь недалеко — танки.
Обережно пішли в тому напрямку. Скоро їхнім очам відкрилася велика галявина. А в непевному світлі місяця, який ледь угадувався за негустими, але суцільними хмарами, вони справді побачили танки. Схоже було, що машини недавно звідкись прибули. Вони вилаштовувались у два ряди одна до одної. Розвідники налічили їх вісімнадцять штук.
— Нові, — шепнув Ібрагімов. — Поповнюються…
Трохи осторонь утюжили землю тягачі, переставляючи важкі гармати. А ще далі пересувалися невеликі колони військ. Одні — туди, другі — сюди.
— І нових фриців підкинули, — додала Іліта.
Це було дуже важливе відкриття. Про те, що фашисти скупчують свої сили саме тут, досі ніяких даних не було. «Виходить, що квапливо посилюють всі ділянки севастопольського фронту!» — подумав Ібрагімов, а вголос сказав:
— Тепер — у частину. І якнайшвидше…
Там, де кінчалось розташування ворожих військ, починався не високий, але густий ліс. Чагарники надійно ховали розвідників від ворожого ока. Тому Ібрагімов тихо й неквапливо розповів про розмову двох німців, яку йому пощастило підслухати.
Несподівано ззаду зататахкав кулемет. По кому він бив, невідомо.
Десь ліворуч обізвався другий. Праворуч — третій. І зчинилася така перепалка, ніби розпочався справжній великий бій.
Однак Ібрагімов зовсім спокійно сказав:
— Ліс прочісують. Це в них «сітчатим» вогнем називається. Нічого страшного немає, постріляють хвилин десять та й припинять. Перележимо.
— Перележимо, то перележимо, — неспокійно промовила Даурова, — але он уже небо сіріє.
Небо справді вже блідло, зорі ховались, світанок був недалеко. Але ж і йти небезпечно. Шалена й безладна стрілянина триває. Кулі люто сичать над головами, трощать кору на стовбурах дерев, дзенькають у кущах.
Але Ібрагімов не помилився: хвилин через десять стрілянина почала вщухати. Тишу порушували тільки поодинокі короткі черги.
Ібрагімов звівся з землі:
— Пішли…
В цю ж мить він поточився і впав. Упав, не проронивши жодного звуку, наче його підкосило. Вже лежачи на землі, вигнувся всім тілом, спитав:
— Що це… Діко?.. © http://kompas.co.ua
— Ібрагім!.. — кинулась до нього Даурова.
Вона стала на коліна, підсунула руки йому під плечі, підняла і, дивлячись у заплющені очі, повторювала:
— Ібрагіме, встань… Встань, Ібрагіме!..
На губах в Ібрагіма з'явилася кров. А дівчина ніби не помічала її, все говорила, наче марила:
— Встань, встань… якось дотягнемо тебе…
Але Валерик бачив, що говорила вона вже з мертвим. Нарешті зрозуміла це і Даурова, сіла на землю, безсило сперлася на кволі руки і, тупо дивлячись перед себе, запитала:
— Як же це?.. Що ж будемо робити?
Валерик мовчав, трусився, мов у лихоманці. Він уже не раз бачив смерть, але ця була найпідступніша, найбезглуздіша з усіх бачених. Вона забрала Ібрагімова не у відкритому бою, де він міг би поборотися з нею і перемогти, а в темному лісі, по-розбишацькому…
— Його треба поховати, — сказав Валерик. — Але у нас навіть немає чим вирити могилу.
— В Ібрагіма є ніж, — нагадала Іліта.
Землю довбали ножем і гребли руками. Раз у раз зупинялися, слухали сторожко і гребли та довбали далі. З кожною хвилиною наближався світанок. Коли розвидниться, важче буде добиратися до Чорної річки — обоє це чудово розуміли.
Перед тим, як поховати Ібрагіма, Іліта відчепила пояс з піхвами, простягла Валерикові:
— Візьми… Нехай цей ніж послужить тобі, як йому служив. Собі взяла Ібрагімів автомат.
Свіжу могилу притрусили травою, прикрили галуззям. А на дубі, який стояв у головах, Валерик зробив ножем позначку.
Пішли.
Схід уже яснів, рожевів. Витикатися з чагарників було небезпечно. До берега лишалось метрів з п'ятдесят, але ця відстань була голою, стирчали лише поодинокі кущі.
Перебігали від куща до куща. Ось і берег. Тут річка виявилася ширшою, ніж сподівалися. Чорна вода свідчила, що було глибоко. Але ж не шукати вужчого броду!..
Валерик сказав:
— Дайте мені автомат, я добре плаваю. А ви візьміть Ібрагімів ніж. Без зброї не можна лишатись.
Вона взяла, не розуміючи, навіщо їй ніж. Взяла механічно, майже не думаючи про це й нічого не перепитуючи, бо Валерик з автоматом був уже у воді.
Він справді плив добре, енергійно вимахуючи руками.
Вже біля протилежного берега оглянувся, і його очі налилися жахом. На узлісся вийшли три німецькі солдати із здоровенною вівчаркою. Іліта Даурова не бачила їх. Вона повільно входила у воду і стежила за Валериком. Вся її увага була спрямована на нього.
— Німці ззаду! — щосили вигукнув Валерик. Дівчина оглянулась, рвонулася вперед.
В цю ж мить вівчарка кількома стрибками досягла берега і метнулась Дауровій на спину. У спіненій воді закипіла боротьба. Але ось Іліта махнула ножем. Собака заскавучав пронизливо і зник під водою.
Іліта кинулась пливти. Ще побачила, як німці схопилися за автомати, і пірнула з головою. Крізь нетовстий шар води почула автоматну чергу. Але не виринала, а пливла-пливла під водою далі, поки вистачило повітря в легенях. На мить висунула голову і знову занурилась, гарячково працюючи ногами й руками… Швидше, швидше від того берега!..
Вона захлиналася водою, майже непритомніла від перенапруження, вибивалася з сил.
Ось уже й рятівний берег, зовсім близько…
А коли дістала ногою дна, то, зовсім занесилена, впала. Так і лежала не рухаючись — тіло на березі, а ноги у воді, тільки хапала ротом повітря. І дивувалась: чому німці більше не стріляють?.. Чому так тихо навколо?..
Валерик підхопив Даурову під руки, витяг з води, поклав під найближчим кущем, сам сів поряд.
Іліта нарешті відпочила трохи, звелася, кинула погляд на ворожий берег і заніміла від подиву: троє автоматників лежали на землі в найрізноманітніших позах — всі вони були мертві.
— Валерику! — вона нічого не розуміла. Хлопець посміхнувся:
— Це я їх…
— Ти?.. Але ж вони стріляли…
— Не встигли. Це я їх… — знову повторив він. — Однією чергою всіх поклав… А здорово ви з собакою розправилися. Я так злякався, як він кинувся на вас!..
Іліта все ще не вірила:
— Так то не вони стріляли, а ти?..
— Коли б вони встигли раніше за мене, то не бути б вам на цьому березі!
Іліта знову лягла на землю і так, лежачи, дивилась на Балерина, щасливо і вдячно посміхаючись.
А він відвернув зніяковіле обличчя…
Вузька ділянка оборони з шосейною дорогою, яка зв'язує Ялту з Севастополем. Дорога, вщент розбита бомбами і снарядами, ледве вгадується. А обіч неї — стрімкі схили Ушакової балки.
Там, внизу, темніють острівці чагарника, невеликі гайочки. І там, мабуть, не так давить спека.
А тут, на горі, просто-таки нічим дихати. Температура повітря вже зранку — сорок градусів. А вдень з безхмарного неба ллється, як розтоплений метал, сонячна спека. Земля дихає жаром, мов велетенська черінь. Навіть протягом ночі вона не встигає прочахнути. Ні кущика, ні цяточки трави — навколо гола земля. Гола й гаряча, аж дзвенить.
І — ні краплини води!..
Вал єрик висунувся по пояс з окопу, шукає ту хатинку, в якій колись брав воду. Але ні хатини, ні доброї бабусі, що жила в ній, немає. Ніхто й не бачив, коли саме зрівняла халупу з землею ворожа бомба. Там, де вона стояла, тепер тільки глибока вирва, а навколо неї — уламки стін і даху та ще якісь немудрі хатні речі. Видно, фашистський льотчик ретельно цілився. І — попав… А чи була в хатині на той час бабуся, невідомо. Мабуть, була. І загинула разом з своєю халупою. Бо коли б не загинула, то, може, сюди, в окопи, принесла б води…
Правда, сюди тепер дістатись нелегко. Щодоби гітлерівці атакують по п'ятнадцять-сімнадцять разів. Спершу вони пускають літаки. Потім б'ють з артилерії. А вже після цього кидають у бій живу силу. П'яні солдати в сіро-зелених мундирах, як сарана, повзуть на гору, стріляють, галасують, мов навіжені. Гинуть вони тут теж, як сарана, сотнями й тисячами.
Але ж і оборонців стало зовсім мало.
Валерик виліз з окопу, сів біля сухої гілляки, встромленої в землю його ж руками для маскування, і задумався, дивлячись в одну точку…
Не стало Ібрагіма Ібрагімова, тільки ніж з написом на рукоятці висить у Балерина на поясі, нагадуючи про бойового друга… Не чути й Івана Петруненка — тяжко пораненого в хребет, його відправлено в тиловий госпіталь… Учора вдруге тяжку рану одержав Андрій Журавльов, немає тепер у Балерина ще одного близького друга, який умів розважити веселим жартом і повести за собою в бій… Убито лікаря Мамедова… Та хіба тільки його? Багатьох учора поховали на схилі Ушакової балки.
Їх немає — Ібрагімова, Петруненка, Журавльова, Мамедова, комісара Єхлакова, але вони незримо стоять пліч-о-пліч з тими, хто ще лишився в окопах.
Стоїть бойова дорога десятка!
До Валерикових вух долітає пісня, тиха і мрійна. То знову співає Діка, Іліта Даурова. Співає осетинською мовою. У неї багато пісень. Безліч… Бо вона сама їх складає.
Не сильний, але чистий грудний голос пливе мов на хвилях прозорого серпанку, що тече й гойдається над гарячою землею. Про що вона співає зараз?.. Може, знову про те, що кожному на цій севастопольській землі треба бути до кінця відважним. А може, згадала свою гірську красуню Осетію і розмовляє з нею щирою піснею…
Підійти б до Іліти та попросити, хай перекаже. Вона це завжди робить охоче, коли Валерик попросить. Але ні, не треба їй заважати, бо то співає саме серце відважної і ніжної горянки. Може, в тій пісні вона знаходить нову силу та наснагу…
Але як же хочеться пити!
Хоч би ковточок води! Хоч би відчути її смак у роті!..
Та про це й думати зараз не варто. Ніхто не має права залишити свій окоп навіть для того, щоб дістати води. Капітан Гобаладзе зібрав в один загін усіх, хто лишився і хто ще може тримати зброю. Тепер нема вже ні рот, ні взводів. Кожна людина — і взвод, і рота…
Всі думки відлетіли геть. Валерик примружує очі, вглядається в далечінь. Мариться йому, чи що?.. Якась постать бовваніє там, де стоять на околиці самітні мовчазні хатки. Іде, наближається…
Валерик приклав долоню дашком до лоба. Постать усе ближче й ближче. Ось уже й обличчя розрізнити можна…
Та то ж — Ліда Нефьодова! Вона і вчора приходила, допомагала евакуювати поранених. А коли назавжди прощалася з Мамедовим, гірко і тяжко плакала, ні від кого не ховаючи сліз і свого горя. Та й навіщо ховати? Хіба не знали, що вони кохали одне одного? Знали і раділи тому коханню… Мабуть, вона й зараз іде, щоб побути на могилі Мамедова, походити по тій землі, де ступали його ноги…
— Здрастуй, Балерину, — привіталася тихо.
— Здрастуй, Лідо…
На плечі в неї на мотузку висить автомобільна камера.
— Води вам принесла, — втомлено сідає Ліда на землю і спускає ноги в окоп, витирає косинкою лоб, щоки й тоненьку засмаглу шию.
— Ох ти!.. — очі Валерикові наливаються живим радісним світлом. — Товаришу лейтенант, Ліда води принесла!..
Підійшла Даурова:
— Спасибі тобі, Лідо. Бо гинемо від спраги.
Від окопів потяглися хлопці, почувши про воду. Але Даурова зупинила їх:
— До гурту не збирайтесь. Зараз усі нап'єтесь.
Бійці слухняно повернули до своїх місць. Поки відсутній Гобаладзе, його заміняє лейтенант Іліта Даурова.
— Напийся сам і понеси всім, — каже вона Валерикові.
— А ви ж… Діко?
Вона сумно посміхнулась до хлопця:
— Вистачить і мені… Небагато нас залишилось…
Але Валерик не пішов від Даурової, поки вона не напилась. А тоді вже й сам напився, повісив камеру на плече і з алюмінієвим кухликом у руці пішов уздовж окопів.
Та не встиг обійти всіх. Знову — ворожі літаки. Кинувся до свого окопу.
Коли прибіг, Ліди вже не було, мабуть, одразу ж і пішла. А Даурова кричала Валерикові:
— Швидше ховайся! І не висовуйся!..
Зверху пілотові важко розгледіти вузенькі зигзаги окопів, замасковані гілляччям, сухим бур'яном та камінням. Тому бомби лягали не точно, осторонь, але все ж так близько, що земля двиготіла, а осколки та каміння лопотіли по землі убивчим дощем.
Буде, як завжди: авіаналіт, артилерійський обстріл і — чергова атака. Треба приготуватись. Валерик перевірив гранати, автоматний диск з патронами… Гранат — дві. Диск лишився один. Мало!..
Та хіба тільки в нього мало?.. Он Богомолов нарікав, коли Валерик приніс йому води:
— Краще б патронів оце нам підкинули.
— Може, тільки на один бій і вистачить, — підтримав його інший боєць, що був поблизу. — А як добрий бій, то… — І скрушно покрутив головою.
Гобаладзе пішов на КП. Ясно, чого пішов. Просити мін, патронів, гранат. Та, мабуть, даремно. Жиділов і сам знає, що голими руками багато не навоюєш. Знає. Але де він візьме той боєприпас?
І раптом зринула думка. А що, коли?.. Що, як справді?.. І Валерик, пригинаючись, біжить окопом до Іліти Даурової.
Присів біля неї навпочіпки, намагається перекричати гуркіт вибухів:
— Товаришу лейтенант! Дозвольте спуститися вниз, патронів назбирати!..
— Що? Що? — Даурова не дочула чи не зрозуміла.
— Туди, вниз! — показав Валерик. — Патронів немає! А там у мертвих забрати можна…
Даурова якийсь час думає, зімкнувши, на тонкому переніссі густі чорні брови. Потім сердито відповідає:
— Смерті собі шукаєш?.. Не дозволяю!
Валерик спершу навіть не повірив. Чому-«не дозволяю»? А як же без патронів атаку відбивати? Хіба він тільки для себе? Для всіх! І для неї — теж!..
— Якої смерті, товаришу лейтенант?.. Тут, в окопі, гірше сидіти… Поки їхні літаки відбомблять та артилерія відстріляється, а я й обернусь кілька разів… Бо коли в атаку підуть, то пізно буде… А стріляти чим?..
«Справді, чим стріляти?» — думає й Даурова. У неї ж у самої тільки два набитих диски лишилося. Хіба їх надовго вистачить?..
Але ж і Валерик ризиковане діло задумав! Фашисти сидять у своїх окопах напоготові і тільки помітять хлопця, одразу ж на мушку візьмуть.
— Боюсь я за тебе, Валерику, — сказала вже не так твердо.
— Та ви не бійтесь, Діко, — перейшов на інтимний тон Валерик. — Я, як миша, прошмигну. Хіба ж я не розумію?..
— Ну, гаразд… Тільки дивись, будь обережним.
Валерик поклав біля Даурової свій автомат, гранати, схопив дві порожніх сумки від боєприпасів, перекинув легке гнучке тіло через бруствер і покотився вниз з крутого схилу. Його друзі в окопах тільки охнули: що ще придумала ця гаряча голова?!
А Валерик уже внизу, серед мертвих. Переповзає, відстібує повні патронташі, кладе в сумки й за пазуху, набиває патронами кишені. Бере у своїх і в фашистів. Адже в багатьох оборонців є й трофейні автомати.
Літаки ще скаженіють угорі. Одні відлітають, інші прилітають. І не шкодують бомб.
Валерик дереться вгору до своїх. Повзти незручно, важко, бо, мабуть, з пуд металу на собі тягне. Не тільки патрони та автомати, а ще й кілька дисків прихопив. Він важко дихає, тільник на ньому мокрий, прилип до тіла. Але на серці радісно.
Ось він уже в окопі. Висипає свої трофеї на землю:
— Беріть, хлопці, розбирайте. А я зараз ще…
— Може, досить? — уже не наказує, а ніби радить, ніби просить Даурова. Вона й сама не сподівалась, що Валерикова вилазка буде такою врожайною. А тепер побачила, скільки боєприпасів приніс, то аж повеселішала. Всі бійці теж хвалять хлопця:
— От герой! Справжній Гаврош наш севастопольський!
Тим часом літаки відбомбились. Вдарила ворожа артилерія. Німці не зраджують себе, як виробили тактику: авіація — артилерія — атака, так її й тримаються, незважаючи ні на що, здійснюють її з дивовижною точністю.
В одному тільки вони не можуть добитись точності: ніяк не візьмуть висоту. Кинуться на наші окопи, залишать на схилі трупи солдат і офіцерів і відкочуються в своє розташування як пес, що ховається після бійки зализувати рани.
— Оце, поки їхня артилерія б'є, я ще раз… — каже Валерик?І вже знову котиться вниз. Ворожі снаряди падають в районі оборонних ліній, і Валерикові вони не страшні. Йому треба боятись тільки ворожих снайперів… Ось уже, видно, якийсь помітив його, бо куля вдарила об камінь зовсім рядом і зафурчала відлетівши рикошетом.
Але Валерик знає, як обдурити снайпера. Він бере з землі каску, кладе її на камінь так, щоб вона ледве виднілася, а сам не підводячись, відповзає вбік. На цей раз снайпер не промахнувся. Збита кулею каска покотилася по землі. Це — добре Снайпер подумає, що влучив у живу ціль.
А Валерик уже порається в іншому місці, тугіше набиває сумки зарядженими дисками, пхає за пазуху наповнені патронташі, гранати. Але треба поспішати. Артобстріл ось-ось закінчиться. А до того, як німці підуть в атаку, треба бути на місці.
І він, хитруючи, петляючи рівчаками та ущелинками, щасливо дістається до своїх окопів.
Там уже тривога: довго немає Валерика! А коли побачили його біля себе, — товстого, незграбного й такого рідного, — то аж обнімати почали. Лають за те, що так одчайдушно ризикує собою, але та лайка на похвалу схожа.
Розібрали патрони, диски, гранати, знову кожен зайняв своє місце.
Прийшов з КП Гобаладзе. Похмурий, лютий, аж з лиця чорний. Він нічого не приховує від своїх бійців. Навпаки, говорить всю правду, хоч вона й дуже гірка.
— Просив у Жиділова поповнення, але поповнення не буде. Наказав тримати рубіж тими силами, що є… Людей зайвих немає. Ясно?..
— Ясно… — Бійці іншого й не чекали. — Самі розуміємо…
— Боєприпаси витрачайте економно. Але й себе бережіть. Не забувайте, що кожен з вас за взвод воює… За роту!..
Вже цілу годину кипить бій.
Фашисти наступають колонами. А відкочуються, як перелякана отара овець. Одначе атак не припиняють. Видно, вирішили будь-що вибити захисників міста з окопів.
Севастопольці маневрують, швидко й непомітно для ворогів перебігають з місця на місце, стріляють то поодинці, то групами, і ворог ніяк не може збагнути, де в них найслабше місце оборони, щоб саме туди вдарити.
Не стало мін. Мало, зовсім мало залишилось патронів і гранат. Тому кожен стріляє тільки тоді, коли твердо переконаний, що не промахнеться. Жодна куля не повинна пропасти марно!.. А гранати притримують. Вони ще знадобляться!..
Бійці вже ледве тримаються на ногах від перевтоми. Очі у всіх хворобливо блищать. Обличчя чорні від гару і пилу. Голоси захриплі. Та вони вже й на людей не схожі — обірвані, чорні, закривавлені, обмотані брудними бинтами, з зарослими обличчями.
Але — стоять!
Поранені не просять допомоги, бо знають, що ждати її немає звідки. Іліту Даурову вдарило осколком у голову. Вона сама собі перев'язала рану. Але невдало. Кров просочується крізь марлю, і на неї густо осідає гарячий пил. Біль туманить їй мозок, сліпить очі. Але вона не залишає окопу, а разом з іншими перебігає з місця на місце, ретельно цілиться, стріляє і щось викрикує по-осетинському, може, сама того не помічаючи.
Нарешті атака фашистів знову захлинулась.
І тоді знесилене тіло відмовилось підкорятися мозкові. Даурова лягає грудьми на бруствер, і здається, що вираз обличчя у неї до всього байдужий. Вона мовчить, тільки водить запаленими очима туди й сюди… Вона бачить, що там, унизу, фашисти перешиковуються. Виходить, знову будуть атакувати. В котрий це раз?… Давно вже й лік загублено тим атакам.
Лежать і бійці, відпочивають, важко хапають гаряче повітря широко відкритими ротами. Ждуть… Кожен знає, що тут, на оцьому місці, йому треба битися до останнього патрона. А якщо доведеться загинути, то в жорстокому бою.
Кожен це знає. Але ні в кого в очах не видно страху.
Ніякого страху не відчуває й Валерик, хоч йому теж добре відомо, який його тут може чекати кінець. Він відкрив диск і лічить патрони. Один, два… п'ять… двадцять… тридцять два… На цій цифрі його рахунок обірвався. Тридцять два патрони в дискові. Отже, він мусить знищити ще тридцять два гітлерівці.
Жодної кулі не випустить повз ворога. Стрілятиме так, щоб бу» ло напевне, без промаху.
А ще є три гранати. Це, як кажуть, буде на закуску. Як уже не лишиться жодного патрона. Гранатами він теж не промахнеться. Кожну з них кине в саму гущу ворогів…
Дивно, чому ж гітлерівці не йдуть в атаку? Чому не з'являються в небі їхні літаки і не б'є артилерія?..
Гаряче кримське сонце, хоч і повернуло з обіду, але палить нещадно. Від розбитого приміщення школи на землю лягла тінь — єдина тінь на увесь широкий степ навколо! — і до неї, в її прохолодний захисток, уже потяглися деякі поранені.
Важко звелася з землі Іліта Даурова. Нетвердо ставлячи ноги та погойдуючись, вона теж попленталася до школи.
До неї підійшов Енвербек Азієв, узяв за руку:
— Допоможу тобі, Діко. Ти ледве на ногах стоїш.
Вона відмовилась:
— Я сама… Фашистів пильнуй.
З надією поглядали в бік Севастополя: може, з'явиться Ліда Нефьодова чи ще хтось з водою? Як вона зараз потрібна, ота вода! Хоч би для поранених!..
Але сухий і жовтий степ — пустельний. Тільки гаряче прозоре марево — схоже на воду хвилями перекочується по ньому. Вщерть наповнена спекою тиша нависла над землею. Здається, що оця гаряча важка тиша окутала весь світ.
Її нагло розколов рев моторів.
Залізний, брязкітливий рев народився ніби з самої тиші і швидко наближався, дужчав, поглинаючи її.
Три танки з чорними хрестами на сірих броньованих бортах повним ходом мчали по вузькому розбитому шосе.
Так ось чому німці не полізли в чергову атаку! Вони вирішили спершу послати оті залізні потвори, які б з ходу прорвали лінію оборони і розчистили піхоті шлях на Севастополь.
Танки мчали не в ряд, а один за одним, бо дорога була дуже вузька, а обіч неї спадали круті схили.
У оборонців не було протитанкових рушниць — мабуть, про це вже знали й фашисти, — тому броньовані страховиська нічого не боялись.
Валерик швидко оглянувся довкола, оцінюючи ситуацію. Він був найближче до шляху, танки йшли просто на нього!..
Валерик вихопив із-за пояса свої три останні гранати. Глянув біля себе туди-сюди: чим би зв'язати їх? Від порожнього дерев'яного ящика з-під «лимонок» відірвав шматок дроту, міцно скрутив ним гранати докупи.
Він не став ждати, поки танки підійдуть близько до окопів, а кинувся їм назустріч.
Зненацька на передньому танку задрижало дуло кулемета, сліпучо-білі вогняні жала пронизали повітря…
Валерик упав, ніби зачепившись за щось ногою. Пальці випустили гранати. Уже лежачи на землі, він відчув вогняно-пекучий біль у правому плечі, побачив кров на тільнику і зрозумів, що куля пронизала йому груди біля правого плеча.
А танки тим часом наближались. Від їхнього гуркоту стугоніла й дрижала земля.
— Не пройдете, я ще живий… — хотів вигукнути Валерик, але голосу свого він не почув, бо груди його хлипко хапали повітря, а губи вже не слухались.
І все-таки він ще звівся на ноги. Затиснув гранати в лівій руці, пішов назустріч танкам. Тут же зрозумів, що лівою рукою не докине або кине не точно. Тоді він, стогнучи від болю й люті, підняв і праву руку, обхопив гранати всіма десятьма пальцями і, зібравши останню силу, кинув в'язку під гусениці переднього танка.
Гримнув вибух.
Підбитий танк завертівся на одному місці.
Валерик уже не бачив, як його друзі запалили пляшками з горючим і два інших танки, не бачив, як брали в полон танкістів.
Останнє, що промайнуло в його свідомості, то було обличчя Іліти Даурової, його Діки, його друга і матері… Вона нахилилась над ним, стоячи на колінах, обхопила руками, притисла до себе й розпачливо та незв'язно викрикувала:
— Валерику!.. Вовчику!.. Ти чуєш мене? Глянь, он горять танки!.. Це я, Діка, Іліта! Ти чуєш мене?..
До неї підступив Гобаладзе, торкнувся плеча:
— Він уже не чує, Іліто… Заспокойся…
Вона глянула на капітана якось дивно — недовірливо й вороже. Здавалось, зараз крикне: «Як ви смієте? Це ж — Валерик!.. Наш Валерик!..» Але він не дав їй нічого сказати, а тихо і виразно промовив:
— Іліто, він уже мертвий.
Даурова, нарешті, збагнула, що сталося, і нестримно заридала. Біля неї стояли Гобаладзе, Енвербек Азієв, її бойові друзі, солдати і матроси, але ніхто не втішав її. Хай виллє слізьми своє горе. І їхнє горе.
Вони бачили, як Іліта стала розв'язувати піонерський галстук на грудях Валерика. Акуратно розгладила його долонями і почала складати вдвоє, вчетверо…
— Що ти хочеш робити, Іліто? — запитав Азієв.
— Я збережу Валериків галстук.
— Його галстук належить усім нам, — промовив Азієв, м'яко поклавши руку Дауровій на плече. — Ми його вивісимо на найвиднішому місці, і він буде для нас як прапор.
Вона подумала трохи й віддала галстук Азієву:
— Ти правильно кажеш, Енвербек… Он у вікні школи вивісь. Його буде всім видно…
Увечері, як стемніло і настало коротеньке затишшя, Валерика поховали тут же, біля школи, де вже майорів його червоний галстук. Могилку обклали кам'яними плитами і на одній з них написали:
«Тут похований піонер-герой
ВАЛЕРІЙ ВОЛКОВ».
Ще кілька діб билися севастопольці за своє місто, показуючи безприкладний героїзм і самовідданість. І весь час у вікні школи негаснучим вогнем палав Валериків піонерський галстук, надихаючи бійців на нові бойові подвиги.
А коли за наказом Верховного командування наші війська тимчасово залишили Севастополь, його оборонці пішли на інші фронти, влилися в партизанські загони, які діяли в Криму. І всі, хто знав Валерика, хто воював з ним пліч-о-пліч, назавжди понесли у своєму серці світлу пам'ять про юного героя.
Давно відгриміла Велика Вітчизняна війна, і події, зв'язані з нею, стали історією.
Непереможна Радянська Армія звільнила всю нашу землю, в тому числі й Севастополь, від фашистської нечисті, розгромила ворога в його лігві, і колишні воїни повернулися до мирної праці. Люди залікували рани на власному тілі і на тілі нашої землі. Всі ми єдиною дружною сім'єю будуємо комуністичне майбутнє.
Але ніколи не забудуться ті, хто поліг у жорстоких боях.
Не забудеться і Валерій Волков.
Іліта Даурова, яка тепер живе і працює в Північній Осетії, завжди пам'ятала те, що писав Валерик у своїй «Окопній правді»: «Хто з нас залишиться живим, розкажіть усім, хто в цій школі буде навчатись, де б ви не були, приїдьте і розкажіть, що відбувалося тут, у Севастополі…»
І Даурова поїхала в Севастополь, щоб виконати заповіт героя. Вона побувала в багатьох школах і розказала, як це було.
Тоді піонери Севастополя почали розшуки матеріалів про Валерія Волкова. До них приєдналися піонери Москви, Осетії, Вірменії та інших республік.
Знайшлося чимало людей, які близько знали юного героя, воювали з ним в одних окопах. Так з колективних спогадів, з документів і свідчень вималювався образ піонера Валерія Волкова, який показав приклад мужності і відданості Радянській Батьківщині.
Тепер школа в Севастополі, у вікні якої висів Валериків піонерський галстук, зветься «Школа-інтернат № 4 ім. Валерія Волкова». У ній створено музей юного героя. Музей весь час поповнюється новими експонатами.
Біля школи любовно оберігається могила героя.
Валерія Волкова посмертно нагороджено орденом Вітчизняної війни І ступеня, а його ім'я назавжди вписане в Почесну книгу Всесоюзної ордена Леніна піонерської організації імені В. І. Леніна.
Герої не вмирають!
Разрушен замок величавий,
В себе он мрачное таил…
Он смерть, и ненависть, и славу
Под серым камнем схоронил.
Риба не ловилася.
Коли ранок висинив безхмарне небо і велике рожеве сонце загойдалось на далеких мінливих хвилях, рибалки один за одним потяглися до причалу.
Вони кликали й Мікоса Фасулаті:
— Гей, правуй до берега! Даремно море скородимо!
Але Мікос ніби й не чув їх. Він знову пустив свого баркаса вздовж стрімкого, скелястого берега і закинув старенькі в'ятери.
За стерном сидів його син Костас, такий же, як і батько, крутогрудий, широкоплечий та коротконогий. Йому теж хотілося вже до берега, але він не насмілювався сказати про це батькові, бо знав його гостру, запальну вдачу.
Нічого путнього не витягли й цього разу. У в'ятерах бився та виблискував під сонцем якийсь дріб'язок, що його соромно було й людям показати. Але це, як видно, не бентежило Мікоса Фасулаті.
Костас помітив, що батько сьогодні взагалі байдужий до лову. Він більше поглядав на крутий берег, власне, на верхівку скелі, що тримала на своїх бурих, порепаних і оголених плечах стародавню вежу, збудовану генуезцями ще у тринадцятому столітті.
Раніше ця вежа ніколи й нічим не привертала уваги місцевих жителів. Хіба що хлопчаки часом діставалися до неї, щоб там влаштовувати свої грища, та й то — рідко. Але відтоді, як прийшли німецькі фашисти, тільки й розмов було, що про вежу.
В ній засіли невідомі сміливці і обстрілювали бухту та причал, завдаючи окупантам чималої шкоди.
Якось сталося так, що вежа замовкла і довго не озивалась. Комендант селища Гюнтер Бахман вирішив, що під прикриттям темної кримської ночі гарнізон її втік. Він спорядив ватагу своїх молодчиків, наказав їм добутися до фортеці, оглянути її ретельно й доповісти йому про все побачене.
Ватага вирушила дружно і навіть весело.
Але коли до вежі лишалося ще якихось тридцять-п'ятдесят метрів, вона враз ожила, зустріла ворогів густою зливою куль, перебила майже всіх і знову замовкла.
Тоді стало ясно, що гарнізон і не думає нікуди тікати, і між ним та окупантами зав'язалася жорстока боротьба.
Гюнтер Бахман посилав до вежі досвідчених розвідників, але їх наче земля поглинала — вони не поверталися.
За вежею невідривно стежили найкращі Бахманові снайпери, але ніякісінького руху там їм виявити не пощастило.
Комендант звертався до населення, обіцяв велику винагороду тому, хто допоможе проникнути у вежу, але бажаючих не знайшлося.
Уже й самим жителям селища кортіло дізнатися, хто ж там сидить. Хто ті сміливці, що не побоялися залишитись у глибокому тилу, у ворожому оточенні, та ще й ведуть активну війну проти окупантів?..
Отож Мікос Фасулаті й вирішив ще трохи порибалити і простежити за вежею з моря. Може, хоч якась постать промайне. Може, якийсь знак буде подано…
Ні, ніякого руху. Нічого такого, що свідчило б про існування людей на скелі…
Нарешті Мікос не втримався, озвавсь до сина:
— А мабуть, там справді нікого немає… Ось уже два тижні, як нічого не чути.
Костас не чекав, що батько заговорить з ним саме про це. Радо підхопив розмову:
— Побувати б там…
Але Мікос Фасулаті раптом розсердився:
— Дурне патякаєш!.. Поткнись тільки, так і проковтнеш кулю… Правуй до берега!
Човен круто розвернувся, сковзнув чорним насмоленим бортом по зеленкуватій хвилі.
Море і бухту з'єднувала вузька покручена горловина. Коли проходиш нею, з обох боків нависають важкі зубцюваті скелі. Тут треба знати, де й коли повернути, якого боку триматися, бо отак з ходу і в каміння можна врізатись. Але як уже проминеш отой лабіринт, відкривається велика, кругла, як миска, бухта з багатьма причалами, оторочена крутими горами, на схилах яких серед віковічних дерев і чагарників розкинулося рибальське селище.
Юний Костас причалив так вправно, що Мікосові лишалося тільки вхопитися рукою за велике залізне кільце на пірсі та просунути в нього ланцюжок.
Вартовий німецький солдат одразу ж причепив до ланцюжка замок і заховав ключа до кишені. Човен можна було взяти тільки з дозволу окупантів.
Раніше, до окупації, все чоловіче населення цього глухого рибальського селища вечорами подовгу засиджувалось у чебуречній, що стояла над самою водою серед розвішаних для сушіння в'ятерів. Засиджувалися, бо тут усі. без винятку любили поласувати смачними, пухкими й пахучими чебуреками чи випити склянку саморобного вина, а то й просто хотілося потеревенити.
Говорилося тут про те, хто, коли й скільки вловив риби, що гітлерівські головорізи безкарно крокують по Європі, хто з ким одружився чи має одружитися; старіші згадували революцію і громадянську війну, а молоді затівали гарячі суперечки на свої теми та на столах мірялися силою.
Тепер же за наказом німецького коменданта після дев'ятої вечора ніхто не мав права і носа з хати виткнути. О дев'ятій усе навколо завмирало, тільки чулася лунка карбована хода фашистських патрулів. Часом десь несподівано зблисне промінець кишенькового ліхтарика — то патруль освітлює підозріле місце.
Мікос Фасулаті добре вивчив поведінку патрулів та їхні маршрути. Знав, що вони ходять головним чином по Набережній. Тому вибрав хвилинку, коли фашисти затрималися біля човнів, і прошмигнув між хатами до скелі.
Дертися йому було важко: все-таки п'ятдесят з гаком літ — це не двадцять. Та ще й страх давав про себе знати. А що, як уб'ють оті, що сидять у вежі?..
Це могло статися кожну мить. Подумають, що ворожий розвідник добирається, і — поминай, як звали.
Однак Мікос Фасулаті повз та видряпувався все вище й вище. Припадав до землі, затримувався біля кам'яних валунів, перепочивав і знову просувався вперед.
«А може, гукнути тихенько, щоб не стрельнули? — міркував він. Але одразу ж відкинув цю думку: — Ні, треба ближче підповзти до вежі, щоб ті, що внизу, не почули… Гукнути ще встигну…»
І обдирав до крові лікті та коліна об гострі камінці, важко дихав, час від часу витираючи рукавом з чола рясний піт.
Раптом йому здалося, ніби десь зашурхотіло. Серце в нього завмерло й захололо. Подих перехопило. Весь він вкляк у землю і навіть прикрив руками голову, намагаючись захистити її від удару.
Минула хвилина, дві, може, й п'ять, а ніде більше ніщо не шурхотіло. Може, то якась звіринка зачепила камінець?
Ніби й справді ніде нікого, але Мікос Фасулаті міг заприсягнути, що десь поблизу хтось таки є. Отой хтось бачить його, стежить за кожним його рухом.
І тоді він ледве видобув голос, хрипкий та благальний.
— Не стріляйте в мене… Я — Мікос…
— Впізнав я тебе, Мікосе, — зненацька почулося звідкись, ніби з нічного неба, що мерехтіло далекими дрібними зорями. — Чому ти опинився тут?
Мікос Фасулаті довго мовчав, ошелешений. Не йняв віри своїм вухам. Далі озвався:
— Я теж ніби упізнав вас, але не наважуюсь назвати… Не віриться ще… Справді, це ви чи не ви?..
— І не називай. Вставай і підходь ближче. Я вже давно бачу, що ти сам… Що ж тебе привело сюди, Мікосе?
— Тепер уже хоч убийте, не повернусь донизу, поки не поговорю з вами… То це ви стріляєте з вежі?
І раптом він почув тихий сміх. Отой знайомий усьому рибальському селищу сміх, яким умів сміятися тільки Левко Пилипович — учитель з їхньої школи. І знову його голос:
— Та ти не бійся. Нічого тобі не буде заподіяно. Я певен, що ти прийшов сюди з добрими намірами. Я ж тебе добре знаю, Мікосе…
Давним-давно, ще хлопчаком, бував Мікос у цій вежі. Яка вона тоді була всередині, вже й не пригадує. Але те, що він побачив тепер, просто-таки приголомшило його.
В тисняві важких сірих стін стояв низенький круглий стіл. До стін притулилося чотири ліжка, застелені грубими солдатськими ковдрами. У нішах — бідони, дерев'яні та металеві скриньки, ще якесь начиння, одразу й збагнути важко, що до чого. Біля входу переносна похідна радіостанція.
Та найдужче вразили Мікоса Фасулаті мешканці вежі. Їх було четверо: старий учитель Левко Пилипович і три його сини — Василь, Грицько та найменший, дванадцятирічний Андрійко.
Ліхтар «летюча миша», такий, як на човнах у рибалок, освітлював їх, і всі вони, озброєні гвинтівками, гранатами, підперезані патронташами, здавалися схожі й не схожі самі на себе і аж нібито якісь чужі. Але це таки були вони. Мікос їх добре знав.
Він недовірливо й запитливо оглянувся довкола, і в його погляді можна було прочитати: «Може, тут іще хтось є?.. Може, решта десь за потаємними дверима?..» Він навіть нашорошив вуха, щоб уловити звуки за стіною. Але марно. Тільки цих четверо, і більше нікого.
Тоді він здивовано стенув плечима і, переводячи великі чорні очі з одного на другого, запитав:
— І оце ви всі?..
Левко Пилипович знову тихо засміявся.
— А хіба нас мало?
— Та ні… якщо полічити, скільки ви вже убили фашистів, то — багато. Але ж чи надовго вас вистачить? Усе-таки лише четверо…
— А ти, Мікосе, краще придивися до кожного з нас, тоді й не будеш такого питати, — порадив Левко Пилипович.
Мікос Фасулаті сміливіше повів очима. Побачив те, що й раніш: сірі стіни вежі, наспіх, грубо зроблені стіл, ліжка, ослінчики, різні скриньки, радіоапаратура і серед усього цього — вони вчотирьох. Троє дорослих. Андрійко — ще зовсім дитина. Про що ж каже вчитель? До чого йому треба придивлятися?.. Але не став перепитувати, не насмілився. Тільки зауважив:
— А там, унизу, думають, що вас багато.
— Ну й добре, що так думають, — вдоволено сказав Левко Пилипович. — Сідай та поговоримо. Я радий, що ти прийшов.
Мікос сів навпочіпки і притулився спиною до холодного каменя, а з амбразури на нього війнуло нічним вітерцем.
— Частуйте гостя, — звернувся Левко Пилипович до синів.
Тільки тепер Фасулаті звернув увагу, що на столі стоїть велика череп'яна миска з якоюсь стравою і лежать ложки — видно, поки батько чатував на схилі гори, сини вечеряли.
— Дякую, не треба, — відмовився Мікос, дивлячись на убогий стіл. — Я не голодний.
— Поїси, тоді дякуватимеш, — звично промовив Левко Пилипович. — Сідай до столу, та й поговоримо заодно.
Чорними, потрісканими від солоної води пальцями взяв Мікос Фасулаті дерев'яну ложку, дістав нею розмоченого й присоленого сухаря, пожував трохи й запитав:
— Як же ви влаштовуєтесь у цьому піднебессі з хлібом та водою?
— Критися не будемо — погано, — спохмурнів Левко Пилипович. — З хлібом ще сяк-так — сухарями запаслись, а ось з водою… Скоро доведеться краплинами вимірювати.
— Я принесу вам води. Скільки треба буде.
— Як же це ти зробиш?
— Отак, як зараз, темною ніччю. Ми удвох з Костасом прийдемо… Ех, шкода! Коли б знаття, то й сьогодні не прийшов би з порожніми руками.
— А як піймаєшся?
— Про це хай у мене голова болить. Будемо так робити, щоб не піймавсь. Німці поставили свої пости під самою вашою горою, але ж і я не сьогоднішній, знайшов, як до вас дістатися. І ще знайду.
— Спасибі, Мікосе… Велике діло зробиш.
Фасулаті відчув, як щоки його спалахнули від тої похвали. В серце хлюпнуло теплом. Здалося, ще ніколи досі не був він такий близький з учителем, як зараз. А ще йому здалося, що він справді виконає свою обіцянку легко й просто.
— І харчів підкину. Сухариків, бичків можна, ще чогось.
— Не відмовимось, нам усе згодиться… Що робиться в селищі? Нам звідси всього не видно, хоч і високо живемо.
— У вашій хаті комендант живе, Гюнтер Бахман. Справжня звірюка. Багато людей вивіз до Німеччини, грабує населення, і в кожному його наказі тільки й читаєш: «розстріл», «розстріл», «розстріл»… А в школі — комендатура.
— Це я знаю, звідси добре видно їхнього прапора, — Левко Пилипович помовчав трохи, зібравши зморшки на лобі в якійсь зосередженій думці. Несподівано запитав: — Тебе не чіпають?
— Досі ні… Тримаюся тихо, на очі не попадаюсь. А коли що, то в мене є чим від брикатись… — Мікос Фасулаті хитрим, по-змовницьки скошеним поглядом глянув на вчителя. — Я ж колись виступав проти колгоспу. Пригадуєте?
Левко Пилипович усміхнувся:
— Було таке, не забув.
— Ото, може, й згодиться про всяк випадок.
— А люди як?
— Дехто в гори втік. Чутно, ніби там партизанський загін діє. А всі сподіваються на поразку німця під Севастополем. Ой як сподіваються!..
Ще через кілька хвилин Левко Пилипович звелів синам:
— Добре обдивіться довкола. Мікосу повертатися час.
І, дотискаючи Фасулаті руку, ще раз глянув у його великі чорні виразні очі.
— Гляди ж, не попадись їм до рук, бо вони в тебе спитають, де був і з ким бачився… А за хліб та за воду, якщо зможеш принести, будемо дуже вдячні.
Коротконогий, кремезний і швидкий Фасулаті тінню вислизнув з вежі.
За твердим розкладом, який ще жодного разу не був порушений, на вахту мав заступати Андрійко. Але батько сказав:
— Поспи, синку, а я початую.
Хлопець здивовано глянув на батька:
— Чого це, тату? Мені належить вахту стояти…
Та Левко Пилипович перебив його:
— Подія така… подумати треба.
Андрійко сів на низеньке дерев'яне ліжко, зняв з плеча гвинтівку, витяг із-за пояса гранати, розстебнув комір і поклав свою давно не стрижену голову на подушку — мішечок, набитий травою. Він швидко, по-дитячому міцно заснув.
Вклалися й Василь та Грицько.
А Левко Пилипович пішов з вежі. Не одразу ступив у чорноту ночі. Якийсь час ще стояв біля стіни, злившись з нею. Дослухався… Спала земля під зоряним небом, і в її сонне дихання іноді вплітався легкий шелест висушеної сонцем трави та монотонно-ритмічний плюскіт води біля підніжжя скелі. Левко Пилипович добре знав ці нічні звуки, зжився з ними, і будь-який інший сторонній звук неодмінно привернув би його увагу.
Він одірвався від стіни і швидко опинився біля найближчого великого кам'яного валуна, причаївся в його тіні. Вдень звідси добре видно всю бухту з її причалами, суднами і суденцями, з химерними цегляними котеджами та низенькими халупами під плоскими глиняними дахами. А зараз усе те лише вгадувалось у непроглядній темряві чи, може, й просто уявлялося, як із заплющеними очима уявляється вся до дрібниць власна хата. Час від часу далеко внизу зблискували сині вогники і одразу ж гасли. То німо перемовлялися між собою фашистські торпедні катери та портові суденця.
«Чи щасливо дійшов додому Мікос Фасулаті? — тривожно думав Левко Пилипович. — Ні, все гаразд. Бо коли б він наткнувся на німецьку варту, коли б його схопили, то й сюди чути було б. Уночі далеко чути. А так все тихо. Мабуть, Мікос уже дома…»
А тим часом смуток усе відчутніше огортав його серце. Це був навіть не смуток, а печаль, що нила в грудях, як рана. Йому справді до фізичного болю захотілося хоч кілька хвилин побувати у власній хаті, де минуло майже все його життя і життя його синів. Забаглося походити по рідних вулицях, зустрітися з односельчанами і, як колись, повести з ними щиру розмову на найрізноманітніші житейські теми…
Всі ці бажання досі лежали в серці, придавлені подіями й турботами кожного дня. А тепер Мікос Фасулаті своєю появою розворушив їх.
І розворушив спогади.
… Отакої ж самої темної ночі врангелівці вели його на розстріл. Дружину і шестирічного Василька вони зв'язали і залишили в хаті, щоб не бігли слідом і не кричали. А його вели на розстріл.
Врангелівців троє, а він — один. Годі й думати, щоб якось втекти.
Та Левко Пилипович утік. Він несподівано для ворогів кинувся з пірса у чорну воду і зник у ній. Білогвардійці стріляли туди, де, як їм здавалося, мав бути втікач. Але він так більше й не показався з води. Вирішили — втонув.
А Левко Пилипович випірнув тільки недалеко від протилежного берега бухти. Потім, вибиваючись із останніх сил, виліз на берег і подався в обхід бухти чагарниками та перелісками в гори.
Довго в рибальському селищі про нього нічого не було чути. Аж тоді, коли скинули в море останніх білогвардійців і Крим став радянським, Левко Пилипович прийшов у будьонівці і в поношеній червоноармійській шинелі, зовсім сивий…
… З вежі хтось вийшов.
Наблизився найстарший, Василь.
— Тату, іди поспи вже… Що це ти за всіх нас?
— Не спиться, Василю. А коли не спиться, то й силувати себе не треба. Іди, я покличу.
Василь не одразу повернувся до вежі. Нечутно ступаючи, спустився ще нижче, пірнув у темряву, як у густу чорну хмару, і його довго не було. Потім несподівано з'явився поруч з батьком, тихо сказав:
— Мертво в селищі.
Батько промовчав. Тоді син озвався знову:
— Ну хоч убий, не бере сон. Качався, качався, та оце й вийшов.
— Іди ще покачайся, візьме, — з доброю усмішкою порадив Левко Пилипович. — І не хитруй. Ти мене звідси не виманиш, поки сам не піду.
Василь мовчки рушив до вежі.
А Левкові Пилиповичу знову пригадався Мікос Фасулаті…
… Еге ж, було з ним і таке. Стояв, як чорний корч, на коротких і кривих ногах, люто вимахував коричневими від сонця руками й знущально викрикував:
— Аякже! Риба тільки й мріє про те, як би їй за нашим колгоспним планом у в'ятери попасти! Чули, люди добрі? На рибу план! Такого ще зроду-віку не було!..
— А в колгосп навіщо записався? — запитав його тоді Левко Пилипович. — Ну й ловив би собі рибу одинаком. А колгосп — планове господарство.
— То випишіть мене з цього планового! Випишіть!.. — сікався до Левка Пилиповича Мікос Фасулаті. Його горбоносе хиже обличчя пересмикувалося, тонкі губи були покусані, а чорні вогнисті очі ладні були вискочити з орбіт.
— На жаль, не маю права, — глухо, ледве стримуючи вибух гніву, сказав Левко Пилипович. — Я — тільки вчитель. А виключати з колгоспу можуть лише загальні збори.
І з докором та жалем докинув:
— Ех, Мікосе, Мікосе! Не думав, що ти такий!..
Очі Фасулаті на мить пригасли, але раптом знову люто блиснули почервонілими білками:
— Що ви мене сльозою проймаєте?.. Мене не проймеш, я весь пересолений і морськими черепашками обріс!..
Тоді він таки виписався з колгоспу. Сам по рибу ходив. Іноді брав з собою маленького Костаса — привчав до моря. Але довго не витримав. Попросився знову до гурту. Його прийняли. Чого ж не прийняти? Поколобродив чоловік та й розуму набрався. А рибалка він добрий!..
І став Мікос Фасулаті знову колгоспником. Тільки часом за кухлем «аліготе» рибалки з жартом та сміхом згадували ту давню історію.
… Зненацька гострий яскравий велетенський меч прожектора розітнув чорну темряву ночі, розтяв навпіл бухту, майнув угору й швидко сковзнув по велсі. Левко Пилипович мимоволі щільніше припав грудьми до сухої кам'янистої землі.
«Дати б по тобі чергу з кулемета!» — подумав він, але це бажання так і лишилося нездійсненим. Спали сини, і чи варто тривожити їхній сон? Та й прожектор уже погас. Ніч стала ще чорніша.
Сини… Дивно, як воно в житті буває. Наче навмисне звела їх усіх доля до рідної хати напередодні війни. Ну, Грицько — цей завжди при ньому. Відтоді, як під час шторму баркас кинуло на камінь і Грицькові поламало ногу, його назавжди знято з військового обліку, бо кульгає. Андрійко малий іще, школяр. А Василь приїхав у відпустку з Кривбасу та й застряв тут, відрізаний лінією фронту, яка швидко наближалася до Криму. Ось так і зібралися всі докупи в час лихоліття.
… Не одразу Левко Пилипович втямив, що десь запрацював мотор. Приглушене рокотання його оддалік схоже на гудіння джмеля над сухими травами в гарячий серпневий день. Невдовзі в це рокотання вплелося ще одне, потім — ще… Наче вірьовочка із звуків звивалася.
Левко Пилипович дослухався. Звідки це?.. Та звідки ж, як не з бухти, як не від стінки, біля якої стоять ворожі катери!
Вийшов із своєї схованки і спустився трохи нижче. Воно хоч і не видно нічого, але чутніше… О, ще один катер запрацював… Що ж вони затівають? Навіщо серед ночі запустили мотори? Невже лагодяться вийти в море?
Це неспроста. Може, наш корабель десь хочуть перехопити та пустити на дно. Мабуть, пронюхали, що якийсь наш транспорт іде на Севастополь, везе зброю, одяг, медикаменти, людей. А може, наліт на якусь нашу базу вирішили зробити? Всього сподівайся. Не на прогулянку ж вони налаштовуються глупої ночі!
І Левко Пилипович побіг нагору, у вежу.
На порозі захекано сказав:
— Вставайте, сини!.. Чуєте? Бойова тривога!
Враз заворушилося, зашамотіло, забрязкало зброєю в кутках древньої вежі. Василь, Грицько і Андрійко одразу ж схопилися на ноги, ніби тільки й чекали цього наказу.
Андрійко так швидко підбіг до батька, що з розгону ткнувся обличчям йому в груди. Левко Пилипович провів долонею по голівці, пальці відчули тепло м'якого ще, дитячого волосся. Щось на мить згадалося домашнє, затишне, обпекло вітерцем спогаду й не стало… І волоссячко вже прохололо після сну. Андрійко стояв і діловито поправляв на собі гранати за поясом, гвинтівку на плечі.
— Що сталося, тату?
— Думаю, що їхні катери хочуть вийти в море. Давайте їх тут переймемо. Мотори запустили.
— А може, просто прогрівають? — поміркував Грицько.
— Не зима, навіщо ж їх прогрівати?.. Ні, щось вони мають собі на меті. Приготуйте, хлопці, зв'язки гранат. По три штуки зв'язуйте.
Всі четверо подалися на скелю, що козирком нависла над горловиною бухти. Залягли на ній. Звідси добре чути, як далеко внизу сонно треться об скелю море сірою спиною хвиль і дихає нерівно й важко, ніби йому сняться тривожні сни. Німує протилежний берег, теж високий і стрімкий, але значно нижчий за той, на якому стоїть вежа, тому вдень його так само добре видно, як і бухту. Ліворуч у безкраїй і неосяжній темряві глухо й невиразно гомонить море, а праворуч, не стихаючи, рокочуть мотори.
— Значить, так, хлопці, — повчає Левко Пилипович, — як тільки передній катер опиниться під нами, так і бий… Та — прицільніше. Марно гранат не шпурляти.
— Зараз ми їм влаштуємо ілюмінацію, — нахваляється Андрійко, кивнувши головою в бік бухти.
— Отут, у вузькому проході, вони неодмінно збавлять хід, — міркує вголос Грицько. — Не промахнемось.
— Якби нижче трохи, — з жалем додає Василь, — а то все-таки височенько.
— Коли б ми були нижче, то нас би вже давно звідсіля викурили. В тому наша й перевага, що до нас не дістати, — зауважує Левко Пилипович.
Мотори заревли дужче, потужніше — наче грім прокотився чорною бухтою, і раптом усі майже одночасно замовкли.
— От тобі й на! — розчаровано промовив Грицько. — Я ж казав — прогрівають.
— Ще почекаємо… — в голосі Левка Пилиповича теж чулося розчарування, а ще нібито якась вина перед синами: наробив, мовляв, шелесту даремно.
— Звісно, треба почекати, — приєднався Василь.
— Хоч до ранку, — додав і свого голосу Андрійко. — Я вже зовсім виспався.
Однак чекати довго не довелося. Загадкову тишу знову розітнуло дружне ревіння моторів, і за якусь хвилину в темряві можна було вгадати силует торпедного катера, що відірвався од берега. Посеред бухти він зупинивсь і загойдався на дрібних хвилях. Довго не затримуючись, до нього підійшов ще один, за ним — другий, третій… Катери шикувалися в кільватерну колону, наближаючись до виходу з бухти. За ними, ніби хвости комет, тяглися довгі фосфоруючі буруни, і це давало змогу Левкові Пилиповичу та його синам чіткіше, виразніше бачити кожен катер зокрема.
— Не кваптеся, не гарячкуйте, — напучував батько синів, — бийте по передньому, по флагманові!
Він чув, як напружено й рвучко дихав Василь, бачив, як ближче до краю скелі підсунувся Грицько і майже звісився з неї, а Андрійко нетерпляче переклав зв'язку гранат з правої руки в ліву, потім — з лівої в праву.
— Спокійніше, спокійніше… — попередив ще раз.
Катери наближалися. Флагманський ішов чомусь не прямо, а рискав туди й сюди, ніби до чогось приглядався, принюхувався, як собака-шукач. Але перед самим виходом з бухти, перед горловиною-лабіринтом вирівняв хід і повільно увійшов у тінь двох скелястих берегів. Тут, у густішій темряві, вода під гвинтами фосфорувала ще дужче, і в її світінні стало навіть видно постаті командира катера, гармаша біля гармати та двох матросів — на носі й на кормі.
Не відриваючи очей від переднього катера, Левко Пилипович повторював чи то до синів, чи до себе:
— Ще рано… рано… рано…
І його живий голос у ці хвилини напруженого чекання ніби з'єднував їх чотирьох в один організм, зливав в одне почуття ненависті до того ворожого катера, який, ведучи за собою інших, повільно наближався, не знаючи, що над ним нависла небезпека.
— Приготуйтесь, — звелів Левко Пилипович, несподівано відзначивши про себе, що в роті в нього пересохло, а долоня, яка затиснула зв'язку гранат, стала вологою й гарячою. Він знову кинув швидкий погляд на синів — як вони?
Але про це вже ніколи було думати. Ось та мить, яку не можна проґавити. І Левко Пилипович скомандував:
— Давай!
Одночасний ривок уперед чотирьох тіл…
Одночасний змах чотирьох рук…
Жоден ще не встиг подумати, вдало чи невдало кинуто гранати, як стрімкі стіни скель сяйнули сліпучо-яскравим спалахом і прокотився грім, відлунюючись далеко в горах праворуч і далеко в морі ліворуч.
У першу мить всі четверо відсахнулися, але одразу ж знову кинулися до краю скелі. На катері вже не було ні командира, ні інших членів команди, — їх змело вибухами.» А саме судно, нахилившись набік, швидко зробило на воді півколо й з розгону врізалося носом у великий гострий камінь, що чорним зубом стримів за кілька метрів від берега по той бік бухти. Мабуть, гострим краєм каменя катеру розпороло підводну частину, бо він на очах став осідати, наповнюючись водою.
Інші катери кинулися-до нього, щоб рятувати, але виявилось, що їхня допомога була вже не потрібна. Палуба флагманського катера, командирський місток, а потім і невисока щогла швидко зникли під водою.
Решта ворожих катерів трохи покружляла навколо того місця, де тільки що загинув флагман, і повернула до причалу.
— Ось так, сини, — промовив Левко Пилипович, підсумовуючи зроблене.
— Фашисти подумають, що катер наскочив на міну, — висловив припущення Андрійко.
— Не такі вони дурні, — посміхнувся батько. — Хіба не видно було, як вибухали гранати?.. Та міна ж і діє інакше. Завтра по видному підіймуть катер, і їм усе стане ясно, якщо сьогодні ще не зрозуміли. Подивимося, що вони робитимуть. А поки що не забувайте, ми не в обороні, а в наступі.
Мікос Фасулаті тремтячим пальцем тихо постукав у вузеньке віконце, приглушено погукав:
— Маріє, це я!.. Відчини швиденько. У чорному вікні майнула біла тінь.
— Слава богу, — сказала дружина, пропускаючи Мікоса, — я вже що тільки не передумала. Узяв і зник, нічого не сказавши.
— Не богу молись, а їм… — Фасулаті підняв пальця, показуючи на верхівку гори.
— Кому «їм»? Про кого це ти?
— Їм, — ще раз ткнув пальцем на гору Мікос. — Дай мені склянку вина.
Марія мовчазно сходила в другу кімнату, поставила перед чоловіком обплетену лозою пляшку.
— Випий. Чому ти такий стривожений? Що з тобою?.. Але навіть випивши, Мікос не розбалакався, тільки звелів:
— Наготуй сухарів чим більше, сушених бичків і великий анкерок на воду.
Потім ліг і заснув.
Чи спав він, чи не спав, так і не міг збагнути. Щось верзлось таке, що й купи не трималося. Ніби ота вежа, котра височить на скелі під самим небом, потрапила в неймовірної сили шторм і її хитає, розгойдує, як величезний корабель, нахиляє набік, б'є важкими, чорними, запіненими хвилями. А на вежі, на самій її верхівці, широко розставивши ноги, стоїть Левко Пилипович і сміється так голосно, що навіть штормове ревище не може заглушити того сміху. А він, Мікос, начебто витає десь осторонь, як птах, і все це бачить, і не знає, чи йому радіти, чи боятись того несамовитого шторму і того розкотистого сміху… Зненацька гримнув тріскучий грім і над вежею, і над розбурханим, розлюченим, розгойданим морем. Грім ударив у вежу і Мікосові в груди. І Мікос застогнав протяжно, заметався на ліжку, безладно відмахуючись руками од того шаленого гуркоту…
Враз підхопився, сів, повів навколо себе безтямними очима й побачив поруч Марію. Обличчя її було біліше за полотно сорочки.
— Що це?.. Що це, Мікосе?..
— Це мені сон такий… жахний…
— Який сон? Що ти, бог з тобою!.. Вибухи!
— Вибухи? — перепитав Мікос, ще не вірячи.
— Авжеж. Здається, в бухті.
Обоє вони довго дивилися у вузеньке віконце, притулившись одне до одного, важко й нерівно дихаючи. Хряпнув дверима, прибіг з другої кімнати Костас, захриплим від сну голосом запитав:
— Що це воно?.. Де?..
— Хто його знає. Більше не чути… — Мікос відійшов од вікна, знову сів на ліжко. — Але якщо в бухті, то я здогадуюсь. Це Левко Пилипович щось утнув. Божевільний якийсь…
— Який це Левко Пилипович? — спитав син.
— Учитель твій колишній.
— Я щось нічого не второпаю, — сказав Костас, дивлячись на батька й не розуміючи. — При чому тут Левко Пилипович? Він же виїхав з усією родиною ще до того, як німці прийшли.
— Отож і виїхав… Не евакуювався він, а у вежі засів із своїми синами — з Василем, Грицьком та Андрійком. Ото він і не дає ворогам спокою. Зрозумів тепер?
— Що ти вигадуєш, Мікосе? Звідки ти знаєш? — підступила до Фасулаті дружина. — Може, тобі в цім сні приверзлося?
— А ти гадаєш, де я ввечері був?.. Там, у них, у вежі. Через те й наказав тобі сухарів та анкерок на воду приготувати. Сутужно вони там живуть, сам Левко Пилипович розказував. Та й своїми очима бачив…
— Які ж вони, хоч скажи? — допитувався Костас.
— А які можуть бути! Худі, стомлені. Але настрій бойовий, здаватися не думають.
Марія все ще не вірила:
— Та невже ж таки отой самий Левко Пилипович? Тихий же чоловік був, здається, і мухи не вб'є…
— Та кажу ж тобі, що сам бачив усіх! — уже почав сердитися Мікос. — Але — щоб губи на замок. Нікому ні слова, ні півслова… А ми з тобою, Костасе, якось уночі підемо. Харчі та воду понести їм треба неодмінно. Так домовилися…
А вранці від хати до хати полетіла чутка: «Оті, що сидять у вежі, потопили фашистського торпедного катера». Мікос Фасулаті аж руками об поли вдарив:
— Ну, не казав же я?.. Як же їм тепер допоможеш? Та гітлерівці після цього з них і очей не спустять!
Авіаційний наліт почався, коли сонце уже підбилося чоловіків у три. Літаки виринули з-за гори, із-за темного зубцюватого лісу, який на далекій відстані здавався кам'яним, змертвілим навіки.
Їх було два — літаки. Спершу вони покружляли над селищем, над бухтою, наповнюючи її залізним гуркотом, потім зникли за горою, лишивши після себе металеве відлуння, і несподівано знов загуркотіли під синім небом, порушуючи його одвічну мовчазність.
— Тримайтеся, сини, — сказав Левко Пилипович. — Це вони до нас прицілюються.
Він не помилився. Перші дві бомби вибухнули на схилі гори, але у вежу не попали. Тільки гидко завили, засвистіли осколки та дрібне каміння і затріскотіли по товстих сірих стінах, вириваючи шматки каменю.
— Може, давай спробуємо, тату? — показав Василь на кулемета. — А що, як пощастить…
Та Левко Пилипович не дозволив:
— Зіб'єш чи не зіб'єш, а з патронами у нас і так сутужно. Та й під бомби вилазити не слід. Мало що може статися.
Знову заревло над вежею, і знову пронизливо засвистіли бомби, проймаючи тим наростаючим свистом і душу, і мозок, ніби тонким, довгим сталевим лезом. Одна бомба впала у воду під скелею, а друга вибухнула біля вежі, просто-таки під самою стіною. Чи вибухом, чи вогнисто-чорним осколком відірвало шматок стіни, але всередину споруди не дістало. Вежа лише застогнала тяжко, як стогне стара людина, здригнулася всім тілом, але вистояла. Дивилася в небо своїми круглими зубчатими баштами й ніби запитувала в німому роздумі: «За віщо мене так?..»
А тим часом металеві хижаки описали в повітрі ще одне коло і знову кинулися на вежу. Перший прострочив по ній з кулемета, обсипавши металевим зерном і саму вежу, і землю навколо неї. А другому цього разу пощастило влучити у кам'яну споруду. Це було не пряме попадання, бомба зачепила тільки краєць башти, але від вибуху в стіні утворилася велика дірка, і в середину вежі загуркотіло каміння, полетіли осколки. І троє почули тяжкий зойк одного:
— О-ох!..
То застогнав Василь. Осколок ударив його просто в груди і звалив на землю.
— Василю!.. — кинувся до нього батько. — Васильку!.. Батько підвів його голову, глянув в обличчя. Бачив, як щоки і лоб швидко заливало сірою барвою, подумав: «Та це ж мій син!.. Краще б мені отак, а він щоб жив…»
— О-ох!.. — ще раз простогнав Василь, не розплющуючи очей. — Повітря мені…
Кульгаючи, припадаючи на хвору ногу, Грицько підхопив Василя під плечі. Але несила йому було підняти важке нерухоме тіло. Батько підставив руки під поперек, а вже Андрійко тримав під колінами. Коли несли, ноги стукалися об землю і в тому стукові вчувалося, що людина вже при смерті.
Не стало літаків. Не падають бомби. Люто палить сонце. Торохтять під ногами камінці, шурхотить суха трава. Навколо — гаряча тиша. І в бухті німо. І в селищі — ні руху, ні будь-яких звуків. На весь світ чутно тільки, як стогне поранений. Він уже навіть не стогне, а ледь видушує з себе один хриплий звук:
— О-о!.. О-о-о!..
А потім раптом затих і випростався, розплющивши очі.
— Зараз ми тебе перев'яжемо, — бідкався біля нього Левко Пилипович, — потерпи трохи, потерпи, синку… Андрійку, швидше давай бинти, йод, усе, що там є…
Василь, лежачи на сухій траві, дивився некліпаючими очима на яскраве сонце і на далеке безбарвне небо. Тоді батько, все зрозумівши, промовив:
— Прости мені, сину…
І закрив йому очі, поки ще не захолонули повіки.
Поховали Василя віддалік од вежі на найвищому пагорбі, щоб могилу видно було і з моря, поклали камінь і вирубали на ньому, хто тут лежить та за що загинув…
Кілька днів після бомбардування вежі у рибальському селищі було тихо й пустельно. Ніхто не з'являвся на вулицях і біля причалу. Сухими бортами терлися і жалібно поскрипували забуті баркаси та човни, припнуті на іржаві ланцюжки.
Нарешті рипнула хвірточка у воротях Мікоса Фасулаті. Вийшовши з двору, господар зупинився на коротких міцних ногах. Обережно глянув праворуч, ліворуч, кинув погляд уздовж вулиці. Одним кінцем вона упирається в підніжжя гори, другий веде до бухти. Сюди й пішов Мікос Фасулаті.
Тамуючи в серці страх і ненависть, він простував у комендатуру до Гюнтера Бахмана.
Його затримав патруль — три здоровила у квадратних касках, міцних чоботях, з автоматами на грудях.
— Хальт, Мікос!.. Хальт!..
Мікос Фасулаті навіть зрадів, що його зупинено: серед патрульних був і «знайомий» солдат, який видавав баркаси, а потім замикав їх на ланцюжки. Він знав Мікоса, тому й покликав на ім'я.
— Їх цу пан комендант, — сказав Мікос, як умів по-німецькому, і ткнув, себе в груди чорним порепаним пальцем.
Гітлерівці здивовано переглянулися: дивись, мовляв, який сміливий, сам до коменданта проситься! Проте видно було, що й вони задоволені такою подією — хоч чим-небудь порушено їхнє набридле човгання туди й сюди вздовж Набережної. До того ж якщо вже цей тубілець з великим горбатим носом і довгими, ніби в мавпи, руками проситься до коменданта, то, мабуть, неспроста. Щось він має сказати важливе.
І «знайомий» солдат підштовхнув Мікоса автоматом у плечі:
— Гут, Мікосе… Гут!..
Комендатура в колишній школі. Власне, в селищі дві школи поряд: одна стара, дореволюційна, трикласна, у ній ще сам Мікос навчався, а друга нова, десятирічка, з великими вікнами, з красивим фасадом, збудована за кілька років до війни. В ній навчався вже його син, Костас, і успішно закінчив би, коли б не прийшли фашисти.
Відколи гітлерівці захопили селище, Мікосові не доводилося тут бувати, і тепер його пильне око швидко схоплювало все довкола з жадібною цікавістю, хоч з кожним кроком у грудях наростав острах. Наростав ще й сумнів: чи правильно він оце зробив, що вийшов з хати та опинився тут, у самісінькому ворожому барлозі?.. Чим усе це може скінчитись?..
Уперше побачив і самого коменданта, досі лише потрапляли на очі його накази на стінах будинків, на телеграфних стовпах. Бахман був невисокий на зріст, майже такий, як і Мікос, тільки стрункий, з військовою виправкою, на грудях поблискував орден.
Комендант говорив каліченою російською мовою, але розумів її значно краще, і тому взявся розмовляти з Мікосом Фасулаті без перекладача.
— Ти хочеш іти в море?.. — ворухнув він рудуватою бровою.
— Так, пане комендант, — шанобливо схилив чорну патлату голову Мікос. — Уклінно прошу дати дозвіл.
Бахман надів пенсне в золотій оправі, мабуть, для того, щоб краще роздивитися дивака-відвідувача.
— А навіщо тобі в море?
Мікос Фасулаті звів голову й здивовано округлив очі:
— Як можна таке питати, пане комендант? У мене — сім'я. Ми тільки рибою й живемо. Ми — одвічні рибалки, з діда-прадіда. До іншого діла в нас і руки не стоять… Так що дуже прошу вас, пане комендант, дозволити.
Гітлерівець перекинув праву ногу через ліву, помахав нею, дивлячись на Мікоса підозріло й з неприязню. Звісно ж, він не може вірити цьому грекові. Хто знає, що криється за його проханням, за його бажанням вийти в море. І чи не зв'язаний цей тубілець з тими, що у вежі… А може, це — один з них? Може, підісланий ними з якоюсь метою?..
Це раптове припущення підкинуло Гюнтера Бахмана в кріслі, поставило на ноги. Він близько, майже впритул підійшов до Мікоса Фасулаті і, люто, аж навіть хижо поблискуючи золотом та скельцями пенсне, різко запитав:
— А у вежі хто сидить, знаєш?
Фасулаті ще дужче округлив і без того великі чорні очі, подався назад і з непідробною щирістю вигукнув:
— Хай бог милує!.. Звідки мені знати, пане комендант? І навіщо мені знати?.. Ми — люди мирні, не стріляємо. Рибалки ми та й годі. Нам — аби нас ніхто не чіпав…
— Ви — мирні люди… мирні люди… — тонкі рухливі губи у коменданта стали в куточках вологими, він раптом тонко й верескливо зайшовся сміхом. — Тепер уже ніхто у вежі не сидить. Ніхто!.. Розбита вежа. Бомбами розбита. Там уже й миші живої не знайдеш!..
— Ну й слава богу, пане комендант. Бо й нам життя від неї немає. То стріляють, то ще щось… А тепер — слава богу…
Комендант справді міг гадати, що з вежею покінчено. Для цього він мав підстави. Кілька днів минуло після авіаційного нальоту, і за цей час вежа нічим про себе не нагадала, хіба що своїм існуванням на тому височенному скелястому березі, своєю наявністю. Але мертвий камінь — є тільки мертвий камінь, а все, що було живе, загинуло під тим камінням і під бомбами. Два дні тому в море спокійно вийшли торпедні катери. І благополучно повернулися, пройшовши вузьким лабіринтом. Ніякого замаху на них не було. Хоч міг бути, коли б у вежі хтось іще жив…
Але що робити з цим греком, який стоїть перед ним, у покорі й просьбі схиливши голову, і боязко переступає з ноги на ногу?.. Краще все-таки, коли ніякого дозволу. Він, комендант, сам накаже, коли треба буде йти на рибну ловлю.
— Підеш у море, коли буде дозволено, разом з усіма, — вирішує Гюнтер Бахман.
І Мікос Фасулаті знову сполохано зиркає на орден, що виблискує на мундирі, запобігливо дивиться комендантові в очі:
— Артільно, пане комендант, я ніколи не любив. За совєтів тікав з артілі. Кого завгодно запитайте…
Комендантові очі за скельцями оживають, аж наче веселішають. Хижими бісиками витанцьовують іскорки на самих скельцях і на золоті оправи.
— Ти справді був проти колгоспу?
— Навіть агітував проти нього… А потім таки примусили, примусово повернувся. І навіщо він мені, той колгосп? Я сам рибалити вмію. І вам буде риба, і мені трохи…
— Гут, іди, — коротко наказав Гюнтер Бахман.
Мікоса Фасулаті викликали до комендатури через два дні. Ішов у супроводі конвоїра, а в самого підкошувалися ноги. Навіщо звуть?.. Може, сам собі лиха накоїв?..
До коменданта Мікос не потрапив. Інший начальник вручив йому папірця, що він має право самотою виходити в море на риболовлю, але не раніше як зі сходом сонця, і не пізніше як із заходом повертатися. А ловити не далі як за півкілометра від берега.
Може, справді перевіряли й таки переконалися, що Мікос Фасулаті не збрехав: кидав риболовецький колгосп, агітував проти нього.
— З бухти вийшов баркас! — доповів Андрійко батькові.
Хлопець лежав животом просто на землі, яка після цілоденного пекучого сонця за ніч не встигла прохолонути. Лежати було незручно, в лікті врізувалися гострі камінці, перед очима стирчала висхла руда трава, власне, вже й не трава зовсім, а якісь колючі шпичаки. Можна б щось підстелити, та не залишати ж йому заради цього вахту!
Після того пам'ятного авіаційного нальоту, коли загинув Василь, батько наказав якнайпильніше стежити не тільки за підступами до вежі з сухопуття, але й за морем. Гітлерівські бузо-віри можуть прислати свої кораблі, щоб несподівано ударити по вежі з моря. Та мало що зони ще придумають!.. Отож треба пильно стежити.
З того боку, від селища, дивиться Грицько, а звідси, від моря, — Андрійко.
Воно, може, й краще, що нічого не взяв підстелити, бо коли камінці колються і незручно лежати, то сон не бере. А останнім часом Андрійка дуже хилить на сон. Чи то від голоду кволість така, чи від постійного недосилання.
Та ще й море заколисує. Коли воно бурхливе, тоді спати не хочеться, бо дивишся на нього й не надивишся… Он покотилися, побігли білі баранці, наздоганяючи один одного, і зіштовхуються лобами так, що аж бризки розсипаються іскрами у всі боки. Он важко сунеться «дев'ятий вал». Прямо на скелю, ще мить — і він накотиться, навалиться на неї тисячами тонн свинцевої води. Аж застогне скеля від того удару. І чайки стривожено літають над розбурханою пінявою веремією та кигичуть жалібно. Бо вони теж голодні, як і Андрійко, — в час такого крутиводдя риби не спіймаєш…
Це все — коли шторм.
А зараз тихо. Море котить свої синьо-зелені хвилі незлостиво, спокійно. Вони труться об скелю в якомусь одноманітному заколисуючому ритмі й наганяють сон.
Отож Андрійко навіть радий, що той баркас з'явився і розігнав дрімоту.
Що воно за баркас, невідомо. І з якою метою він вийшов у море, теж невідомо. Андрійко з нього очей не спускає.
Підійшов тато, підняв бінокля:
— Що за баркас, Андрійку?
Останнім часом Левко Пилипович теж став почувати себе негаразд. Давалися взнаки недоїдання і перевтома. Буває, настане така мить, що аж голова запаморочиться і все перед очима попливе. Але він не каже про це синам. Хай не знають.
Ось і зараз: вдивляється Левко Пилипович у те маленьке, самотнє суденце, що гойдається на хвилях, підладжує лінзи бінокля і так і сяк, а розпізнати не може. Мовби на очі хтось павутину накинув.
«Погано, погано… — скрушно думає Левко Пилипович, — але треба боротися з цією кволістю. Трьох синів на свої плечі взяв, на свою відповідальність… Одного вже не стало. Але ж зі мною ще двоє. Ні, мені аж ніяк не можна показувати свою неміч, бо що ж тоді буде?..»
Приглядається до баркаса, розмірковує вголос:
— Дивно, що він один. Як же це німці його випустили?
— І в бінокль не видно, хто в баркасі? — питає Андрійко.
— Сонце б'є в очі. Якраз проти сонця… Ану візьми ти, в тебе очі молодші.
Андрійко підносить бінокля до очей і раптом вигукує:
— Та це ж Мікос Фасулаті з Костасом!
— Мікос, кажеш? — не хоче вірити Левко Пилипович. — А ти добре роздивився?
— Та точно ж — Мікос!
— Гм… — хмурніє батько. — Тоді ще дивніше… Чому він до них у таку довіру ввійшов? Нікого не випустили з бухти, а тільки його…
Левко Пилипович згадує, як домовлялися з Мікосом, що той принесе харчів і води. Наче ж домовились як слід… А після цього на другий день фашисти кинули на вежу свої літаки. Чи немає тут якогось зв'язку? Чи не розказав Фасулаті гітлерівцям, хто саме у вежі, скільки людей? Може, за це й ласку від них має?..
Ще далі йде в думках Левко Пилипович: цілком можливо, що то німці й послали Мікоса до вежі. Піди, мовляв, розвідай.
Не хочеться йому так думати, не хочеться вірити, щоб Мікос зрадником став, але він каже Андрійкові:
— Що ж, простежимо. Подивимося, що він робитиме… Збігай до Грицька, передай, нехай пильніше чатує і, коли що, одразу ж сповістить. Може, це гітлерівці нам якусь хитру пастку ставлять? Роззявимо тут рота, а вони звідси полізуть. Ну, гайда!
Андрійко побіг до Грицька. Розповів про баркас у морі, про батьків наказ пильнувати та й затримався трохи біля брата. Грицько добре тут замаскований. З якого боку не зайди, його не видно. Навіть хоч з літака дивись, то й звідти його вогневу точку не помітиш. Лише дике каміння та галуззя хаотично розкидано по землі. Наче так споконвіку було.
А звідси добре видно крутий схил гори з кам'яними валунами, иіби посіяними недбалою рукою велетня, ліворуч — бухта, праворуч — котеджики та глинянки, що вилаштувалися в кілька рядів. Понад бухтою півдугою вигнулася Набережна вулиця, а вже в кінці її, там, де кінчається бухта, стоять різні адміністративні будинки і школа.
Якраз посередині до Набережної прилягає невелика площа. До війни на Жовтневі свята і на Перше травня там будували дерев'яну трибуну, оббивали її червоною матерією, прикрашали лозунгами та плакатами, й повз неї проходила демонстрація. Ішов зі своєю школою і Андрійко, ніс у руках прапора або портрета і кричав «ура!» у відповідь на привітання, які вигукували з трибуни. А на трибуні поряд з керівниками селища стояв і його тато, бо туди запрошували знатних людей. А його тато — знатний не тільки в селищі, а й на всю область, його портрет було вміщено на першій сторінці обласної газети.
Тепер площа перед бухтою німа й порожня, тільки іноді по ній промарширують німецькі патрулі, і гупання їхніх важких чобіт, здається, відлунюється аж тут, у вежі.
Одного разу гітлерівці викотили на площу кілька гармат і, мов оскаженілі, почали бити по вежі. Тато сказав: «Тими снарядами вони нашій вежі нічого не зроблять». І справді, у стінах лишилися тільки неглибокі дірки…
Грицько бачив, що Андрійко задумався, поринув у якісь спогади, і не озивався, не хотів сполохати тих думок та спогадів. До того ж і шкода було відпускати брата од себе. Чимдалі Грицько проймався до Андрійка все більшою ніжністю. Аж хотілося обняти його, пригорнути до грудей, погладити по русявій голівці, по блідих щоках — ця блідість проступала навіть крізь золотаву сонячну засмаглість. Але не забув, що батько послав Андрійка лише на якусь хвилинку, і нагадав про це:
— Тато жде. Мабуть, іди вже. Андрійко побіг.
Тато стояв на тому ж місці, лицем до моря.
Баркас скородив море, висипав в'ятери, витягав рибу. Підходив усе ближче й ближче до скелі, до того боку її, якого не видно від виходу з бухти.
Тепер уже легше впізнати і Мікоса, і Костаса. Було видно, як Мікос зняв з шиї косинку й махав нею над головою.
— То він нас викликає, тату. Бачиш?
— Бачу. Але навіщо? Чого він хоче?
Та чи здогадаються ж вони, що треба спустити троса? — бідкається Мікос Фасулаті. — Адже не було про це мови. Хто ж міг подумати, що гітлерівці й останню щілину затулять?
— А ти певний, що комендант повірив тобі? — питає Костас. — Може, він зумисне пустив нас у море, як принаду. Тільки почнемо підвішувати передачу, а нас і накриють.
— Може бути… — згоджується Мікос. — Усе може. бути… Але харчі і воду треба передати, бо помруть вони там. Та й нашу записку хай прочитають, щоб знали, що сталося.
Звісно. Вони ж на нас надіються.
Костас сидить на носі баркаса, механічно тре пальцями корок від в'ятера, а сам теж не відводить очей од скелі. Відколи батько розповів йому, що був у вежі, бачився і розмовляв з Левком Пилиповичем та його синами, він тільки про це й думав, цим тільки й жив. Був готовий до будь-яких труднощів, на будь-який риск, аби допомогти отим сміливцям.
А бач же, що вийшло! Фашисти ніби здогадалися про їхній намір і перегородили шлях до вежі. І як вони знайшли ту потаємну стежку?..
— А який він тепер, тату? — запитує Костас.
Батько зрозумів, що син знову питає про вчителя.
— Я ж тобі вже розказував. Заріс бородою і зовсім посивів. Ні однієї волосинки чорної… Всі вони худі, виснажені. А як на Андрійка глянути, то серце кров'ю обливається. Ніби аж наскрізь просвічується… І як тільки Левко Пилипович відважився на таке?..
— Герої, — одним словом оцінив Костас.
Батько і син розмовляли вільно, ніхто їх тут не чує.
— Чи бачать вони нас, як ти думаєш?
— Повинні бачити.
— То чому ж не показуються?.. Ану ще раз подивись гарненько, чи ніде нікого? Зараз я посигналю.
— Не видно… З лівого боку можуть стежити, але ж ми вже за цим мисом заховані, ніхто нічого не побачить.
— Я обережно…
Мікос Фасулаті знову махнув над головою картатою косинкою, яку він носив, як портові вантажники чи корабельні кочегари.
Батько і син до болю в очах дивляться на верхівку скелі, чи немає звідти сигналу-відповіді?
Ні, немає.
Мікос махає ще й ще, нехтуючи обережністю, ризикуючи, що його сигнали може запримітити й вороже око.
— А що, як справді їх там побило?.. Такий наліт був, аж згадувати страшно.
— Не може всіх побити, — заперечує Костас, — хтось же та лишився. І вежа стоїть, не взяли її бомби.
— Висиплемо ще раз в'ятери, — пропонує Мікос.
Костас швидко-швидко перебирає мережі вправними, засмаглими до чорноти руками. Він лише в безрукавці та легких білих розкльошених штанях. На плечах і на грудях у нього грають, перекочуються тугі мускули. Мабуть, такі ж були у його прадавніх легендарних предків — воїнів Еллади.
В'ятери стеляться на воді, ділячи її на дрібненькі піняві квадратики, і поринають під вагою грузиків, а замість них лишаються коричневі корки, що весело підстрибують і витанцьовують на хвилях.
Якийсь час батько і син ловлять рибу, хоч не забувають поглядати й на вежу.
Несподівано Костас радить:
— А давай їм анкерок покажемо, щоб здогадалися. Батько забув і про рибу.
— Ай справді!.. Як же це ми одразу не додумались? Ось зараз. Витягай в'ятери…
Він помітно повеселішав, став жвавіший, швидкий у роботі. Допомагав синові вибирати снасть. Риби було небагато, хоч упіймалося зо два десятки й досить-таки величеньких кефалей та лобанів. Рибу кидали просто під ноги на дно баркаса, і вона там в'юнко підстрибувала, розбризкуючи в усі боки срібні скалочки луски.
Мікос підняв дерев'яну бочечку, спершу сидячи, потім звівся на ноги, щоб його було краще видно.
Але знову вежа не озвалася.
Левко Пилипович усе ще не наважувався відповісти баркасові, хоч бачив, що Мікос Фасулаті робить усе можливе в його становищі, щоб привернути до себе увагу.
Знову баркас ходив туди й сюди, та чимдалі ставало ясніше, що не заради риби. Інше було в Мікоса на меті. І коли він підняв над головою анкерок, Левко Пилипович сказав Андрійкові:
— Вони хочуть передати нам воду.
— Як же це можна зробити? — Очі в хлопчика засвітилися надією. Він уже давно не напивався вдосталь, а зараз, коли побачив той анкерок і уявив собі, що він повний холодної, свіжої води, відчув нестерпну, пекучу спрагу. — Придумай щось, тату. У нас же буде вода…
— Зміни на вахті Грицька, а він хай швиденько йде сюди. Щось придумаємо…
І поки змінювалася вахта, Левко Пилипович вийшов на видне місце і помахав Мікосові хустиною, підкликаючи його до скелі.
— Глянь, глянь! Вони озвалися! — вигукнув Костас. Так, над самим урвищем виднілася людська постать.
— Хто це з них? — жадібно вдивлявся Костас. Йому так хотілося хоч здалеку глянути на свого вчителя, на Грицька, з яким разом учився в школі, на Андрійка — отого невгомонного бешкетника, що отаманував над хлопчиками всієї вулиці. Найменше він знав Василя, бо той давно, ще юнаком, виїхав із селища, але й на нього кортіло подивитись. Зрештою, бажав просто пересвідчитися, що це — саме вони, а не хтось інший.
— Не впізнати звідси, далеко.
Мікос уже гнав баркаса до скелі. Тепер він пустив мотор на всю потужність, і вітер бив рибалці в груди, в обличчя так, що аж очі взялися сльозою, обвіював гаряче чоло й ворушив чорними кучерями нічим не покритої голови.
Тримаючись однією рукою за стерно, другою він показував то вгору, то вниз, аби на скелі зрозуміли, що треба спустити вірьовку, чи трос, а вже вони з Костасом швиденько прив'яжуть анкерок і вузлик із харчами. Добре ж, як у них знайдеться, що спустити… Та, мабуть же, щось придумають. Умілий і на шило рибу ловить!
Постать на скелі зникла, але незабаром з'явилася знов, і тепер уже Мікос і Костас упізнали в ній учителя. А до нього підійшов ще хтось… По тому, як він припадав на ліву ногу, легко було догадатися, що то — Грицько.
Біля самої скелі Мікос заглушив мотора і звелів Костасові сісти на весла. Причаїлися під скелею. Настали найтривожніші хвилини…
Чекали мовчки. І обоє шастали очима по стрімкій, зубцюватій скелі, щоб не проґавити місце, де спустять трос. А тим часом поглядали й на мисок, чи не вирине звідти ворожий катер? Хто знає, чи повірили фашисти Мікосу Фасулаті, а чи випробують його?.. А може, уже й зараз стежать за кожним його рухом?
Ой, як же лячно було Мікосу Фасулаті!
І як довго тягнуться оті хвилини, поки ждеш!..
А може, Левко Пилипович не зрозумів його? Тоді навіщо було підкликати баркас? Навіщо було з'являтися на скелі? Не відповідали б — та на цьому й скінчилося…
Тобто як це — «скінчилося»? А як же вони житимуть без харчів та води? Ні, однак треба було б щось придумати. Та й він, Мікос, не всидів би спокійно дома склавши руки. Який там уже спокій, коли свої люди в біді! Та ще й які люди! З власної волі пішли на смертельний риск, а тим часом он уже скільки лиха гітлерівцям заподіяли. Справжню ЕІйну ведуть з Гюнтером Бахманом…
Але чому ж так довго нічого не чути згори? Хіба вони не розуміють, як небезпечно отут стирчати?..
Може, ще раз одійти на якусь відстань та показати їм, що він жде, жде!..
І раптом Мікос аж затремтів. Високо над головами загойдався трос. Він опускався все нижче й нижче, а Мікос увесь час повторював пересохлими від хвилювання губами:
— Швидше ж бо, швидше…
Нарешті кінець троса опинився перед очима, і аж тоді побачили, що до нього щось прив'язано, коробочку якусь, чи що… Жадібними пальцями схопив ту невідому річ Мікос. Звичайна собі коробочка з-під галет, а в ній аркушик паперу — записка.
— Читай, читай швиденько! Що вони просять?
— Вони нічого не просять, — відповів Костас, глянувши в той папірець. — Вони дякують. Ось… «Велике вам спасибі. Ніколи не забудемо вашого подвигу».
— Подвигу? — Мікос здивовано дивився на сина. — Який же це подвиг?.. Вони справжні герої!
Він навіть забув, що треба квапитись, так був вражений запискою Левка Пилиповича. Але спохватився:
— Прив'язуй анкерок. Тугіше, щоб не відірвався… Давай я, морським вузлом. Намертво. А зверху оцей ворочок з харчами й запискою…
Мікос працював гарячково, важко дихав, наче то була робота, зв'язана з 'великим фізичним зусиллям.
А Костас навіть не звернув уваги на те, що батько мимоволі образив його, не довіривши прив'язати передачу, бо і сам він умів в'язати морські вузли не гірше за батька.
Хоч підпису під тими кількома словами в записці й не було, Костас добре знав той почерк, якийсь м'який, округло-довгастий, але водночас і твердо чіткий. Тим почерком Левко Пилипович робив помітки та виправлення у Костасових зошитах, ставив п'ятірки, коли робота вже справді на це заслуговувала, і безжально виводив двійки, коли на те були незаперечні підстави. Він був суворим і добрим учителем. Не добреньким, якого можна було розжалобити, а саме добрим непідкупною і справедливою добрістю…
Костас ніколи не ображався на нього, навпаки, приглядався, дослухавсь — хлопцеві хотілося бути схожим на свого вчителя. Цей папірець, який він тримає у руці, ніби ще дихає теплом учителевих рук, і Костас ховає його до кишені морської курточки, що лежить у баркасі.
Мікос Фасулаті вузлуватою рукою, такою ж міцною, як і морські вузли, що він їх так уміло й надійно в'яже, смикнув тричі за трос — подав знак, щоб тягли. І хоч знав, що ніхто його там, на скелі, не почує, мовив по-морському:
— Віра!..
Дерев'яна бочечка з холодною джерельною водою і парусиновий ворочок з харчами попливли вгору. Батько і син проводжали свою передачу очима, забувши про все на світі. А коли вона зникла на скелі і стало цілком ясно, що тепер уже неодмінно потрапить до рук мешканців вежі, Мікос Фасулаті полегшено зітхнув.
— Слава богу…
І тут наче його підмінили: враз повеселілими й помолоділими та ще й якимись задерикуватими очима підморгнув Костасові, голосно сказав:
— Ну вже ж і половимо ми з тобою риби, синку! Готуй в'ятери, висиплемо.
Мотор завівся легко й теж загомонів весело, на повний голос. Баркас кинувся на хвилю, прудко взяв її і занурився носом у сріблясте шумовиння, яке сам же і збив.
Не говорили батько і син між собою про те, що сталося. Надто переповнювало їх щастя, щоб говорити. Та й слів не знайшлося б. Ту шалену, бурхливу радість можна було висловити тільки напруженими рухами, працею, фізичним зусиллям, таким, щоб аж м'язи боліли, щоб аж тріщало сухожилля! Може, людина саме тому й кидається у шалений, розвихрений, нестримний танок, що їй бракує слів для виявлення радості? В такому щасливому напівсп'янінні були зараз батько і син Фасулаті.
Вони зробили один захід, другий, обоє стали мокрі, але розкидали в'ятери й витягали, розкидали й витягали…
Їм іще й щастило. Риба ловилася велика, і її вже було півбаркаса.
Тільки коли поверталися з лову, сиділи тихі й стомлені і знову поглядали на вежу, вже як на свою рідну, з якою вони зв'язані не лише тим, що передали засилку, а значно більшим — одними думками, одним прагненням, одними діями в боротьбі проти фашистських окупантів. І Мікос не втримався, щоб не сказати хоч кілька слів:
— А все-таки ми обдурили гітлерівців!
— Ще й як! — радо відгукнувся Костас. — Вони на березі перекрили всі входи, а ми знайшли, як з моря…
Тільки надалі будемо обережніші, щоб не пронюхали.
— Авжеж. Тепер уже нам не треба домовлятися з вежею. Як прийдемо в море, вони вже й знатимуть. Та й трос загідь можна спустити.
Біля причалу вартував німець. Побачивши, скільки у баркасі риби, він вдоволено зареготав і захитав головою:
— Гут… гут…
— Бери свою пайку, Фріце, — цього разу ніскільки не шкодуючи риби, сказав Мікос і сам заходився наповнювати величезного кошеля, до якого скидали окупантам рибу після кожного улову.
— Варум Фріц? — запитав німець. — Їх бін Ганц.
— Ганц то й Ганц, хай тобі трясця…
Німець тих слів, звісно, не втямив і продовжував скалити зуби у задоволеній посмішці та хвалити Мікоса за добрий улов.
Левко Пилипович прочитав записку, яку одразу ж знайшов у мішечку серед продуктів.
«Всі сухопутні шляхи до вас фашисти перекрили, тому й не зміг виконати обіцянку своєчасно, — говорилося в ній. — Комендант поставив солдатів навіть на тій потаємній стежині, якою я пробирався. Передачі намагатимемося доставляти тільки з моря. Стежте за нами і швидко відсигналюйте, як тільки подамо знак…»
Тепер Левко Пилипович картав себе в думці: «Як же я міг запідозрити Мікоса Фасулаті у зраді? І як одразу не здогадався, що не заради риби вийшов він у море, а, головне, заради того, щоб передати воду та продукти?.. Звісно, фашисти теж не дурні, колись же вони повинні були повністю блокувати вежу. Вони добре знають, що зі скелі у воду не стрибнеш, відступати звідси можна тільки сухопуттям. Отож і відрізали вежу од усього світу, вирішили тримати нас на безхліб'ї та безводді, щоб ми померли голодною смертю, якщо не здамося на їхню милість. А Мікос Фасулаті знайшов, як їх обдурити, хоч і пішов на неймовірний риск… Так, це справді неабиякий риск, — думав далі Левко Пилипович. — Мікос кожної хвилини міг бути схоплений і тоді… Страшно навіть подумати, що було б тоді. Звісно, добре розумів це й сам Мікос, знав, на що йде, а все-таки ні перед чим не зупинився. Ось такі вони і є, наші люди…»
Левко Пилипович разом із Грицьком, хоч і з великими труднощами, витягай на скелю все те, що причепили до троса рибалки. А баркас знову ганяв по морю та ловив рибу, наче нічого й не сталося. Згодом попрямував до бухти і зник між скелями, беручи напрям до рибальського причалу. Самого причалу з вежі не було видно. Його ховали нагромадження будинків та густі дерева, що зависли своїми кронами і над тими будинками, і над самою водою, як темно-зелені хмари.
А тим часом Левко Пилипович розглядав одержані скарби. Найкоштовнішим скарбом, звісно, була вода.
Вже два тижні, як Левко Пилипович посадив і себе, і своїх синів на голодний водяний пайок. Та й не дивно: водою надовго не запасешся. Було набрано її в наглухо закупорені бідони, в каністри. Щоб вода довше зберігалася, в самій вежі видовбали для неї глибокі ями, в яких завжди холодно й вогкувато.
Але час минав, і води ставало все менше й менше. Порожні бідони й каністри стояли вряд уже не в ямах, а в глухому закутку, щоб не потрапляли на очі й не нагадували про своє призначення. А пити поклали в день лише по кухлику. Тільки Андрійка іноді присилювали до зайвого ковтка, хоч він і відмовлявся, не бажаючи бути винятком серед усіх.
Пробували докопатися до води то в одному, то в іншому місці, але хіба знайдеш її на оцій скелястій сухій горі? Тут навіть стійкі чагарники не тримають до осені свого хирлявого листя, гублять його в серпні. А потім ждуть-ждуть, щоб осінніми дощами погамувати спрагу та й заснути тихим сном до весни.
Ждали дощу і мешканці вежі. Навіть загодя видовбали у кам'янистому грунті жолобки, щоб по них стікала вода. Та липень видався сухий. У білому, вицвілому і наче мертвому небі не плавала жодна хмаринка. Зате люто палило сонце, нагріваючи каміння і всю землю так, що до них не можна було приторкнутися рукою. Дихалося важко, як у печі, пересихали й тріскалися губи, пересихали навіть легені…
Левко Пилипович налив з анкерка великий кухоль холодної води, сам поніс Андрійкові на вогневу точку.
— Напийся, синку. Вдосталь напийся. Ти такої води давно вже не куштував… Ми з Грицьком уже досхочу напилися.
Це була батькова хитрість, бо собі й Грицькові він дозволив випити значно менше. Але Андрійко повірив батькові (адже недаремно він такий бадьорий, навіть веселий став) і жадібно припав потрісканими губами до вінця кухля.
Хлопець пив великими ковтками, заплющивши очі, не дихаючи, закинувши голову назад. Він просто-таки вливав у себе воду, відчуваючи її кожною клітинкою змученого спрагою тіла. Вода холодила й оживляла його губи, горло, груди, наснажуючи все його єство новою силою, якої він давно вже в собі не відчував. Відірвався на мить од кухля, бо нічим стало дихати, глянув на батька трохи почервонілими від натуги очима і знову пив, тримаючи кухоль обома руками, що трохи дрижали.
— Ну як, легше стало? — батько дивився на сина справді радісно, наче частував його не звичайною водою, а ніколи досі не баченими ласощами.
— На все життя напився! — видихнув Андрійко.
— Ну, чому ж на все життя? Ось скоро наші поженуть фашистів від Севастополя, виб'ють і з нашого селища, ми спустимося вниз і знову заживемо, як раніш. І тоді — пий воду! Скільки хочеш пий! Купайся в ній!.. Здорово буде? Га?
— Ще й як здорово! — охоче згодився Андрійко, бо й сам інакше не мислив. Не можуть же німці бути тут довго. Ну, пощастило їм загарбати шматок нашої землі, ну, дійшли аж сюди, але однак їм не жити. Такого не може бути, щоб на нашій землі якісь чужинці, якісь зайди хазяйнували!.. — Ми їх, тату, ще так потуримо, що вони і в своєму Берліні боятимуться оглянутись!..
«Воїне мій любий, мій рідний! — подумав Левко Пилипович. — Може, я й недобре зробив, що взяв тебе з собою в цю вежу» У це пекло, на смертельний герць з ворогами. Може, краще було б, коли б ти виїхав разом з іншими школярами під наглядом старенького турботливого директора школи?.. А може, й навпаки, добре, що ти тут. Ця війна не пройде для тебе стороною. Ти на власні очі побачив фашистів, знаєш, які вони, сам знищуєш їх, як можеш, і це закарбується у твоєму серці на все життя. І твоя земля стане для тебе ще ріднішою, бо ти її захищав. А сам ти зростатимеш не якимось там пустоцвітом, а людиною загартованою, цілеспрямованою, людиною з великою метою…»
— Тепер чатуй, Андрійку. Пильно дивись довкола, бо сам знаєш, які вони підступні.
— Єсть, чатувати! — відповів хлопець по-морському й навіщось застебнув єдиного, що лишився, ґудзика на сірій, вицвілій і в багатьох місцях подертій сорочині та ближче до себе підсунув дві гранати й гвинтівку.
Поки Левко Пилипович повернувся до вежі, Грицько розіклав на купки все, що було в парусиновому ворочку.
А було тут усе-таки немало, якщо врахувати, що мешканці вежі останнім часом перебивалися самими сухарями. Свіжа хлібина ще пахла теплом черені, чотири пачки морських галет, два десятки сушених бичків, з кілограм грудкового цукру й кілька чудових запашних червонобоких яблук, якими не раз Марія частувала вчителя, коли він заходив до Мікоса Фасулаті в гості.
— Мабуть же, самі голодують, а бач — передали. Та ще й з яким риском, — задумливо сказав Левко Пилипович. — Ні, таких людей не зламаєш… Он Севастополь не можуть узяти. Тристатисячну армію кинув Гітлер, а не можуть…
Він помовчав трохи і несподівано запитав, ніби на уроці:
— А скажи, з якою армією ішов на Росію Наполеон?
— Шістсот тисяч, — не задумуючись відповів Грицько. — Ми ж учили, знаю.
— Так ото тепер і подумай: на всю Росію — шістсот тисяч, а тут лише під Севастополем — триста! А взяти не можуть. Перемолочують наші гітлерівську армію на полову. Он які в нас люди!.. Ти оце все заховай, — показав він на продукти, — а я полежу трохи. Відпочити хочеться.
Після пережитого у нього справді був вигляд дуже стомленої людини. Опустилися вже немолоді плечі, глибші пролягли борозни біля куточків губ під сивими вусами, що були довгі, як у кобзаря, і робили його старішим. Пригасли й очі, завжди жваві, пильні й допитливі.
— Авжеж, відпочинь, тату. Майже всю ніч вахту стояв. Звісно, важко.
Оте чергування в укритті на схилі гори у них називалося «стояти вахту», як на кораблі, і цей термін вносив у їхнє життя певну військову атмосферу і військову суворість та чіткість, хоч тут у першу чергу діяли чисто родинні стосунки і родинна підлеглість: сини беззаперечно слухалися батька.
Грицько знав, що за годину вже треба буде вмикати рацію, і так само добре знав, що батько не проспить. Хоч би там що, а рація буде ввімкнена вчасно.
Власне, з цієї рації все й почалося…
… Коли гітлерівці прорвали нашу оборону на Перекопі і розлилися мутними річищами в трьох напрямках — на Керч, Євпаторію і Севастополь, — стало ясно, що їх не стримати на голих рівнинах північного і середнього Криму. Надто вже великими силами йдуть. Суне багато бойової техніки.
Ось тоді й вирішено було лишити у ворожому тилу диверсійні групи та спостережні пункти, які б інформували наше командування по радіо про пересування живої сили й техніки, про рух ворожих суден по морю.
Безпосередньо з командуванням радянських військ Левко Пилипович не був зв'язаний, його викликав до себе секретар райкому партії. Коротка розмова відбулася під гуркіт канонади, що швидко наближалася. Заклеєні хрест-навхрест паперовими стрічками вікна без кінця дзвеніли тонко й жалібно. Повітря було насичене гаром і димом, що їх приносив вітер з місця боїв.
— Тебе в армію не взяли за віком, сам знаєш, — сказав Левкові Пилиповичу секретар райкому. — Але ти комуніст і не можеш стояти осторонь цієї війни.
— Я це розумію і прошу кудись мене призначити.
— Ти викладав у школі математику і фізику, керував гуртком радіоаматорів-короткохвильовиків, добре знаєш радіо.
— Добре знаю. Але що мені робити?
— Зараз скажу… Підбери собі двох-трьох надійних хлопців і засядеш з ними он в отій вежі. Якщо сюди прийдуть фашисти, ти вже мусиш бути там… Завдання: передавати по радіо все, що ти вважатимеш за потрібне, — про обстановку отут, у тилу, про ворожі кораблі, які проходитимуть мимо на Севастополь і з Севастополя; словом, тобі видніше буде, що саме передавати.
— Але ж якщо насправді фашисти прийдуть сюди, то й вони зацікавляться вежею. Їм вона теж стане потрібна як спостережний пункт. Дуже вже заманлива висота.
— Вірно. Було б дивно, якби не зацікавилися. Немає сумніву, що вони намагатимуться захопити вежу. Щоб не захопили, ти одержиш зброю — ручні кулемети, гвинтівки, патрони, гранати, пляшки з запалювальною рідиною. Наші бійці такими пляшками добре навчилися підпалювати танки, але ними можна й по живій силі бити. Добре було б ще й міномет, та де його взяти?.. Харчами та водою, звісно, теж забезпечимо. Тільки хлопців підбери добрих, щоб не скигліїв якихось там…
— Вважай, що хлопців я вже підібрав, — спокійно й несподівано для секретаря райкому сказав Левко Пилипович.
— Кого ж так швидко? — звів той густі брови.
— Моїх синів. Василя, Грицька та Андрія.
Коли б секретар райкому не знав Левка Пилиповича, то, може, навіть накричав би на нього за такий, здавалося б, легковажний підхід до вирішення відповідальної справи. Але накричати на літню, всіма шановану людину він не міг, а тільки запитав:
— Василь, здається, недавно приїхав до тебе з Кривого Рогу?.. У відпустку?
— Еге ж, у гості. Тут його й застукала війна.
— Грицько, пробач, з фізичною вадою?
— Так, він кульгає. Ти знаєш, звідки це взялося.
— А твоєму Андрійкові лише дванадцять?
— Тринадцятий, це правда.
— Ну і що ж ти на все оце скажеш?
— Скажу, звісно… Василь — комуніст, як і ми з тобою, гірник, людина доброго гарту, не з тих, що від труднощів за спину інших ховаються. Грицько — комсомолець і теж хлопець такий, що уміє боротися з штормами не тільки на морі. Ну, а найменший, Андрійко — піонер, якщо ще й не знає, почому хліб-сіль, то біля нас, дорослих, притреться. Та він у мене бідовий хлопчина, — усміхнувся Левко Пилипович. — Словом, скажу тобі так: вони — мої сини, і я за них поручусь, як за себе.
— А якщо доведеться відбивати ворожі атаки?.. Ти ж сам сказав, що тією вежею і фашисти зацікавляться.
— Відіб'ємо. Нам тільки боєприпасу більше.
— Так, боєприпасів треба якнайбільше, — підтвердив секретар райкому і вже нічого не сказав Левкові Пилиповичу про його синів, і нічого не спитав.
Обговорили, коли і як доставити все необхідне на вежу, визначили, коли Левко Пилипович зі своїми синами повинен зникнути з селища, щоб ніхто ні про що не довідався заздалегідь і щоб не знали, хто у вежі і з якої кількості людей складається її гарнізон.
На прощання секретар райкому сказав:
— Позивні, шифр і час роботи рації одержиш додатково… Тримайся до кінця, Левку Пилиповичу. Розумію, на що йдеш. Бажаю тобі успіху.
І вони міцно потиснули один одному руки.
Незважаючи на те, що гітлерівські війська підійшли до Севастополя, що там, під стінами чорноморської столиці, точилися тяжкі, запеклі бої, радіозв'язок між вежею і Великою землею не порушувався.
Кому саме передавав Левко Пилипович і хто йому відповідав, він не знав. Вистукував радіотелеграфним ключем «морзянку», сповіщав про ворожі торпедні катери, які зробили для себе стоянкою бухту в селищі, про те, що в портових майстернях гітлерівці ремонтують свої розбиті танки (внаслідок цього налетіли радянські бомбардувальники на майстерню і розтрощили її вщент, сталося це на другий день після передачі), коли і в якому напрямку пройшов ворожий корабель чи група кораблів. На всі ці передачі одержував коротку зашифровану відповідь: «Прийнято». А іноді той невідомий радист передавав ще й дві літери: «СБ», що мовою радіозв'язківців означало «Спасибі».
Потім радіозв'язок обірвався.
Левко Пилипович стукав і стукав ключем, просячи обізватися на його позивні, але ніхто так і не відгукнувся. Це сталося серед дня. Вдень радіоприйом взагалі гірший, багато перешкод. Тріскотнява в навушниках, розряди. Тому не дуже й стурбувалися, вирішили, що просто-напросто не почули відповіді.
Але не озвався радист з Великої землі і вночі. Промовчав він на одчайдушне вистукування Левка Пилиповича і наступного ранку. Тоді остаточно переконалися, що зв'язок втрачено. Правда, Левко Пилипович ніяк не хотів змиритися з тим, що сталося:
— Може, у нас батареї сіли? Спробуймо поміняти.
Змінили батареї, поставили запасні. Прилади, як і до цього, показували, що радіоапаратура працює бездоганно. Але відповіді на позивні вежі не було.
Тоді Левко Пилипович зібрав синів на коротку раду.
— Ви знаєте, що сталося. Лишилися ми без радіозв'язку. Тепер ми вже не можемо допомагати нашій армії радіоповідомленнями. А самі відрізані од Великої землі. Що будемо робити далі?
— Будемо воювати проти фашистів, тату, — відповів найстарший, Василь. — Цього шматочка землі, який ми обороняємо, фашисти не захопили досі і не захоплять. Не дамо.
Молодші брати підтримали його:
— Якщо треба буде, то помремо під стінами цієї вежі, а не дамо.
— Іншого від вас і не чекав, — сказав батько. — 3 радіозв'язком усе-таки легше було. Вважай, живий голос щодня. Вони — нам, ми — їм… А тепер доведеться воювати самотужки.
— Хоч і самотужки, але теж разом з ними, — докинув свого голосу Андрійко.
— Разом, це правда, — тепло глянув на хлопчика батько. — До того ж ми таки у вигіднішому становищі, ніж німці. Танки їхні сюди не видеруться, це — як два по два чотири, бо круто дуже. А гарматами?.. Ну, що ж, хай б'ють. Нашу фортецю не так легко взяти гарматою, пробували вже… От тільки з харчами та з водою у нас тугувато. Що ж, уріжемо пайок, іншого виходу немає. Підтягнемо животи… А тим часом, може ж таки, й з Великої землі обізвуться. Позивні ж їм відомі, як і нам, шифр теж відомий…
Левко Пилипович говорив це не для того, щоб заспокоїти синів. Він таки справді вірив, що зв’язок відновиться. Тому незмінно день у день у визначений час сідав до апаратури і вистукував повідомлення. Адже може бути й таке, що його чують, а не мають змоги відповісти.
Тож і тепер, полежавши та подрімавши якусь годинку на дерев'яному тапчані, він схопився, підсів до рації, осідлав голову навушниками і заходився передавати чергове повідомлення про два ворожих підводних човни, які, виринувши з води, якийсь час постояли проти вежі, а потім у надводному положенні пішли в напрямку Севастополя.
Грицько вже став на вахту замість Андрійка. Хлопець устиг поїсти свіжого хліба з яблуком, ковтнув ще трохи водички і тепер сидів поруч з татом, стежив за його рукою, що вистукувала крапки й тире, і німів у нерухомості, коли тато, облишивши радіотелеграфного ключа, притискав до вух чорні круглі черепашки навушників.
Андрійко вже й сам умів приймати та передавати азбукою Морзе. Адже в них у вежі був і «вільний» час. Тоді вони читали книжки (Левко Пилипович захопив десяток), а найчастіше вчилися приймати та передавати на слух. Мало що може трапитися, треба, щоб кожен умів у потрібну хвилину замінити тата.
Найлегше ця наука давалась Андрійкові. Він так захопився нею, що навіть змайстрував собі дерев'яного ключа і часто, відстоюючи вахту, вигадував якийсь текст і з пам'яті вистукував його, тренуючи руку та мозок.
Тепер, стежачи за татовою роботою, хлопець вільно читав усі цифри та літери шифру по стуку ключа, а коли в навушниках чувся писк «морзянки», його чіпка пам'ять без запису запам'ятовувала цілі колонки тексту.
Батько знав про неабияку синову здібність читати «морзянку» і тому повернув одне «вухо» мембраною до хлопця, щоб і йому було чути. А сам тим часом крутив лімби і верньєри приймача, дослухаючись до найтоншого, найтихшого писку далеких станцій та намагаючись спіймати серед них ту, яка йому потрібна.
Час зв'язку минув, але ніхто не озвався, ніхто не відповів і цього разу.
Тоді Левко Пилипович переключив приймача на «Останні вісті». З них дізналися, що гітлерівці просунулись до Севастополя ще ближче і після упертих, кривавих боїв захопили село Нижній Чоргун та вийшли на правий берег річки Чорної.
Ще двічі Мікос Фасулаті виходив у море одинаком. Але не помітно було, щоб він мав намір щось передати мешканцям вежі. Баркас його ніби навмисне борознив море якнайдалі від цієї скелі.
Андрійкові кортіло чим-небудь нагадати про себе, хоч знак рукою подати. Але батько суворо наказав нічим себе не виявляти, а тільки сидіти й стежити, чи не подасть якогось знаку сам Фасулаті.
Андрійко вже так вглядався, що аж в очах починало рябіти, але марно. Не звертаючи ніякої уваги на вежу, баркас щоразу зникав у лабіринті проходу до бухти, і море лишалося пустельним. Воно ліниво ворушило пологими хвилями, ніби сонний велетень плечима, і вигрівало їх під палючим липневим сонцем.
— Це неспроста, — казав тато. — Видно, за Мікосом стежать. Мабуть, він уже догадався, що в них на приміті, і відводить їм очі… Що ж, почекаємо, подивимося, що далі буде.
Жаль, що нам звідси не видно рибальського причалу, — поскаржився Грицько, — воно б, може, щось ясніше стало.
— А давайте, я спущуся нижче, он до того виступу, — запропонував Андрійко. — Звідти весь причал видно як на, долоні.
— Не вигадуй! — суворо глянув на нього батько. — Не встигнеш огледітись, як знизу підстрелять. Ти гадаєш, навіщо їх там поставлено? Щоб гав ловили? Вони тільки й чекають, щоб хтось із нас їм на очі показався.
— Та я ж не зараз хочу, а як почне сутеніти.
— Увечері тим паче не смій. Небезпечно.
«Звісно, — думав Левко Пилипович, — воно й добре було б глянути, що там робиться, але як можна заради цього ризикувати Андрійком? Коли з ним що станеться, то вже буде аж надто велика жертва, непоправне горе. Ще від недавнього не зажила рана в серці. Та чи й заживе коли…»
Андрійко наполягав з хлоп'ячою впертістю:
— Ти не бійся, тату. Я на тому виступі ого скільки разів бував. Ми з хлопцями як купалися, то навіть у море з нього стрибали.
— То було тоді, а це — тепер… — знову заперечив Левко Пилипович, а про себе подумав: «Невже й справді стрибали з такої висоти? От бісенята! А я й не знав, геть заборонив би… І ніколи ж не признавався раніше!»
«То було тоді, а це — тепер…»
Великий зміст уклав Левко Пилипович у ці прості слова.
Тоді був мирний час і ніщо вам, малюкам, не загрожувало. Грайтеся, розважайтесь, як вам хочеться, шукайте собі пригод та веселощів, аби якихось дурниць не накоїли («Як ото зі скелі стрибати!.. Ну й додумалися ж!»). А тепер війна. На кожному кроці тебе підстерігає несподівана, а, може, й смертельна небезпека. Он внизу причаїлись і, мов гаддя, снують серед каміння гітлерівські бандити, чатують на кожен твій рух, кожен звук і кожен шурхіт на скелі…
Тоді тебе, Андрійку, було вчасно й добре нагодовано, вчасно покладено спати, про тебе піклувалися дбайливі материнські руки і був ти дужий та спритний. А тепер он щоки твої позападали, тіло висохло від щоденного недоїдання та спраги…
Якщо навіть фашисти тебе не помітять на тій скелі, то ненароком можеш сам собі смерть заподіяти. Раптом посковзнуться ноги на крутосхилі, а ти слабенькими руками і не втримаєшся…
Ні, Андрійку, нізащо не пущу тебе туди, бо не можу навіть уявити, як би я міг залишитись без тебе…
І Левко Пилипович, щоб далі навіть не розмовляти про Андрійкову затію, повернувся й пішов, наказавши хлопцям пильно стежити за пониззям.
Хлопці якийсь час мовчки й зосереджено дивилися вниз, на селище. Нічого нового вони там не побачили, ніщо особливе не привернуло їхньої уваги. І, як завжди, в хвилини такого відносного спокою, нагадали про себе голод та спрага. Щоб якось забутися, Грицько повернув свої думки на інше:
— Тепер тато вже не дотримується колишнього розкладу вахти. І не згадує про розклад.
— А навіщо? — поважно, як дорослий, підтримав розмову Андрійко. — Вдень і так усе видно, а ось уночі, то й справді треба по двоє стояти.
— Будемо робити так, щоб ми більше були вдвох уночі, — порадив Грицько. — Важко татові, як-не-як — літа.
Обоє вони добре знали, що не тільки літа підкошують батькову силу, але не хотіли про це розмовляти, бо й самі відчували, як слабнуть від голоду, спраги та недосипання.
— Та він же такий, його ж не умовиш відпочити.
— Разом умовимо. Його берегти треба.
— Чуєш, ніби вітерець подув, — сказав Андрійко і звівся на ноги, аби пересвідчитися, що справді ворухнулося застояне гаряче повітря.
— Коли б то, — з надією в голосі озвався Грицько.
Тим часом Левко Пилипович самотньо сидів на скелі, недалеко від Василевої могили, і снував нерадісні думки.
… Вчасно підтримав їх Мікос Фасулаті харчами та водою, але всього того щодня меншає. Знову довелося урізувати пайок. Знову в них голодом світяться очі і тремтять руки, коли пересохлі губи торкаються вінчика кухлика з кількома краплинами води на денці.
Щоправда, переходячи у вежу, Левко Пилипович таки надіявся на односельчан, вірив, що знайде, як спілкуватися з ними, і вони підтримають його в найтяжчу хвилину. Так би воно й було. Хіба вчинок Мікоса Фасулаті не є свідченням того? Але фашисти блокували вежу, відгородили, відрізали її від селища.
Надіявся Левко Пилипович ще й на інше — що гітлерівські орди довго в Криму не втримаються. А вийшло теж не так, як гадалося. Все ближче й ближче підходять вони до стін Севастополя, з кожним днем жорстокішими стають бої. Оборонці міста б'ються за кожен метр землі, дивуючи й захоплюючи своїм героїзмом увесь світ.
«Такими й нам треба бути, як севастопольці, — думає Левко Пилипович. — Мабуть же, і в них не вистачає харчів та води. І в них мало зброї та боєприпасів, а стоять, стоять…»
Далеко внизу гомонить море. Воно вже не таке ліниво-сонне, як було досі. Воно ніби прокидається потроху і невдоволено бурмоче. Може, то його розбудила ота темнобока хмарина, що з'явилася вранці на небосхилі.
Хмарина не довго пливла по білому сухому небу. Вона зробила півколо і десь під обідню пору знову лягла на воду й ніби розтанула в ній. Від неї війнуло вологою, свіжим вітерцем, і море заворушилося, мовби ожило, покотило веселі хвильки та гучніше захлюпало біля скелястого берега.
Поки Левко Пилипович сидів та думав свою гірку думу, хмара знову виткнулася з-за обрію, але тепер вона була вже не одна. За нею чередою попливли купи хмар. Вони густішали, тугішали, зливалися одна з одною, змінювали свої форми, вимальовуючись то величезним драконом із задраним хвостом, то кораблем з розкриленими парусами, то Прометеєм, розп'ятим богами на вічні муки… Чого тільки не побачиш у хмарах, якщо в тебе є час постежити за ними та ще коли ти маєш хоч трохи фантазії!
Левко Пилипович спостерігає ті дивовижні забавки природи, але вони зараз найменше його цікавлять. Його радує те, що хмарами затягло вже півнеба, і він жде від них звичайного дощу. Може ж, таки піде дощ… Тоді буде вода. Багато води. Нею можна наповнити всі порожні бідони й каністри. Андрійко знову напився б досхочу. І всі вони пили б, скільки хотіли. Скупалися б під дощем. І до них повернулася б сила. А вона ж їм зараз така потрібна, така потрібна!..
У плюскіт моря вплелися ще якісь звуки.
Левко Пилипович насторожено глянув туди-сюди і не повірив своїм очам: на виході з бухти гойдалися баркаси. Виходить, комендант дозволив усім суднам ловити рибу!
А чи є серед них баркас Мікоса Фасулаті?
Притулив бінокля до очей… Так, є. Отже, з ним усе гаразд. Фашисти не дізналися, що він передав харчі та воду.
Але цього разу на якусь передачу сподіватися, звісно, не можна. Напевне, в одному з баркасів десь там сидить і представник фашистської влади.
Левко Пилипович переводив бінокля з одного суденця на інше. Поки баркаси були недалеко від берега, упізнавав рибалок. Он — Сергій Пшенишний із своєю дружиною. Вона завжди ходить з ним на лови. Міцна, дебела жінка, силою перед чоловіком не поступиться. Он — Іван Москалець, он — Петро Левада, он — Яків Холмогоров… Дивно: наглядача нібито немає. Невже комендант випустив баркаси без свого ока?..
Бригада попрямувала вздовж берега і висипала в'ятери.
Хмари все дружніше облягали небо. Сонце ледь угадувалося, воно розповзлося на тлі важкої темно-сизої запони холодною безформною плямою. Вітер став тугий і пружний. По морю побігли вже не поодинокі білі бурунці, а круті сердиті хвилі такого ж кольору, як і захмарене небо, — темно-сизого.
«Можна чекати шторму, — подумав Левко Пилипович. — А якщо розгуляється шторм, то нічого й сподіватися, щоб найближчим часом Мікосу Фасулаті пощастило ще раз передати харчі та воду… Добре, коли шторм з дощем, тоді обійдемось, переб'ємося. А якщо сухий шторм? І такі ж бувають на морі — висять хмари, вигарцьовує море, висвистує вітер, а дощу — ні краплини… Он воно як виходить: надієшся на краще, а йдеться на гірше. Навіть сили природи стають на перешкоді».
Далеко пішли рибалки. Тепер уже і в бінокль не розрізниш ні їхніх облич, ні баркасів. Гойдаються лише чорні силуетики, підстрибують на хвилях, то підіймаються, то опускаються, то сходяться, то розходяться. Їм, звісно, зараз і діла немає до того, хто на скелі у вежі і що тут зараз робиться. Їм аби тільки риба вловилася, бо дома ж — сім'ї, а їсти щось треба.
З давніх-давен селище годується рибою. Іншого промислу немає. Хіба ото ще виноградники, але їх мало. То — на любителя. Хочеш — розводь, а не хочеш — не треба, ніхто тебе не примусить. А риба — ремесло надійне. Її можна і насолити, і накоптити, і насушити. На це в селищі всі майстри, від малого до старого.
«Еге ж, їм зараз не до нас, — зі смутком у серці думав Левко Пилипович. — Тільки, може, Мікос та Костас поглядають на скелю, але вони зараз безсилі щось зробити…»
Не думав і не здогадувався Левко Пилипович, що про них знають уже не тільки Мікос, Костас та Марія.
Від хати до хати, як найбільшу, найсвятішу таємницю, передавали з уст в уста, що у вежі засів учитель із синами. Так-так, той самий учитель, що навчав їхніх дітей. Той, який завжди до кожного жителя селища ставився з повагою та ласкою. Той, з яким можна було просто поговорити і у важливому ділі порадитися…
Уже не тільки сім'я Фасулаті, а й інші готували передачу для вежі.
І перед тим як цього разу вийти в море, між Мікосом і його другом Сергієм Пшенишним відбулася дуже важлива розмова.
— Тепер, Мікосе, тебе одного в море німці навряд чи пускатимуть. Треба діяти разом, — сказав Пшенишний.
— Що ж будемо робити? — скрушно похитав головою Мікос. — Якщо я затримаюся, фашисти одразу помітять, що один баркас не повернувся до причалу.
— Так і помітять! — посміхнувся Пшенишний. — Хіба ти забув, що я бригадир? — Ну й що з того? Очі ти їм зав'яжеш, чи що?
— Зав'яжу не зав'яжу, а обдурити можна… Всі ми затримаємось у протоці, коли будемо вертати назад. А тим часом ти передаси все наготовлене… Тільки знак їм подай, щоб вони там швиденько. Ге-ге, це одному важко, а гуртом знайдемо, що і як робити, — додав Пшенишний.
— А по якій же причині ти затримаєш баркаси у протоці?
— Та по якій же ще? В'ятери висиплемо. Рибу ловимо та й край. Увесь прохід до бухти мережами пересиплемо. А захоче німець з бухти у море вийти, гвинтами в них заплутається.
— Це справді було добре придумано. І Мікос Фасулаті вже не мав сумніву, що все обійдеться гаразд.
Всього цього не знав Левко Пилипович. Однак і місця свого на скелі не залишав. Якась підсвідома надія ще змушувала його сидіти й стежити за рибалками, за морем, за хмарами, які клубочилися вже над головою.
«Якщо піде дощ, треба буде особливо уважно стежити за тими, що внизу стоять заслоном, — думав він. — Саме під час дощу вони й можуть підкрастися, сподіваючись, що тут пильність буде послаблена… Сам на вахту стану, а Грицько та Андрійко хай воду збирають. А потім, після дощу, суп зваримо з останньої порції консервів, щоб посьорбати гаряченького, бо зовсім уже охляли всі…»
Хмари затягли небо суцільною завісою. Море стало чорним і важким. По сухій траві, що стирчала окіл жовтими, мертвими стовбурцями, побіг тугий і вологий вітер. Трава зашелестіла, стовбурці загойдалися, вдарились одне об одне, викрешуючи тонкий, приглушений металевий дзвін.
Поряд з Левком Пилиповичем об суху землю вдарилася велика дощова краплина. Вона здійняла фонтанчик сірої куряви і загубилася в ній. Така ж велика краплина впала Левкові Пилиповичу на руку, і він злизав її язиком. Потім схопився, кинув швидкий погляд на баркаси, що наблизились до берега, і подався до хлопців.
Сини зустріли його радісно:
— Дощ, тату, дощ!.. Тепер у нас буде вода!
— Бачу, що дощ, — їхній радісний настрій передався і йому. — Ідіть до наших водозбірних споруджень. Зараз поллє як з відра. Це вже точно!
Справді, не встигли хлопці пробігти й десяти-п'ятнадцяти кроків, як дощ припустив, залопотів по землі, по камінню, зашелестів по сухих травах.
Левко Пилипович зник у своїй схованці, накрив кулемет ряднинкою, переклав гранати так, щоб не мокли і кожну мить були під рукою. А тим часом не забував підставляти долоні під дощ та сьорбати спраглими губами холодну воду. Він одразу ж відчув себе свіжішим, наповненим новою силою…
От як ллє! Хлопці зберуть чимало води, і тоді вже можна триматися. Сама природа пішла назустріч оборонцям вежі. Чигайте, чигайте отам унизу, ми ще й до вас доберемося. Виберемо зручний момент. Не одного з вас ще знайде наша куля!..
Дощ лив і лив. Уже рівчачками поміж камінням задзюркотіли струмки, і в Левка Пилиповича аж душа заболіла: як шкода, що стільки води пропадає даром!.. Він уже напився, потер водою обличчя, шию і груди, йому хотілося ще якось скористатися з цієї зливи, але не знав, як саме… Згадав, як у дитинстві разом з іншими хлопчаками в закочених по коліна штанятах стрибав на одній нозі в калюжах і приспівував:
Тоді це були пустощі, дитяча забава, і хіба міг він знати, що прийде час, коли вода стане для нього питанням життя або смерті? Десь глибоко в грудях війнуло дитинством, щось згадалося, щось промайнуло невловиме й неповторне, і Левко Пилипович раптом подумав: «Як же це давно було! Так давно, що й забуватися стало. Дитинство… Юність… Навчання… Робота… Повиростали діти… Довге життя пройдено…»
А кінчає він його отут, у вежі, у піднебессі, відірваний од людей і, може, забутий ними…
Але чому ж — забутий? Ніщо не забувається. Хіба ось він сам забуде те, що зробив для нього Мікос Фасулаті? Хіба люди не прийдуть до тієї могили, в якій вічним сном спить його Василь? Колись на ній, може, стоятиме ще й високий обеліск, що виднітиметься звідусюди, як маяк…
Несподівано біля нього наче з землі виріс Андрійко. Він забродився, змок від ніг до голови, густий чуб покрученими мокрими віхтиками лежав на лобі, сорочка прилипла до тіла — так і застудитися можна. Та не встиг Левко Пилипович зауважити це синові, як Андрійко схвильованим і задиханим голосом випалив:
— Мікос подає сигнал!
— Який сигнал? — спершу навіть не зрозумів Левко Пилипович. Він так заглибивсь у свої думки, що Андрійкове повідомлення прозвучало для нього справжньою несподіванкою.
— Той самий, що й тоді… Косинкою…
— Цього не може бути, — нахмурив покресленого зморшками лоба Левко Пилипович. — Ви відповіли йому?
— Ні, я оце прибіг, що робити?
— Лишайся тут… І на тобі мій сухий піджак. Скинь мокру сорочку. Стає холодно.
Вкрай схвильований, Левко Пилипович швидко пішов на скелю.
Дощ уже перешумів, але земля встигла напитися води, навіть в окремих місцях розкиснути, тому ноги сковзалися і йти було важко. На траві коштовними самоцвітами переливалися великі краплини. Хоч уже вечоріло, але в небі світлішало, хмари розступалися, показуючи клаптики синього, дуже чистого неба, наче і його вимито цим дощем. Десь на заході угадувалося сонце, хоч здавалось, що цього дня воно вже не повинне з'явитися.
Все це само по собі фіксувалося у свідомості Левка Пилиповича. Він ішов швидко, думаючи лише одне: «Як же це міг Фасулаті давати сигнал у присутності інших рибалок?.. Чим це можна пояснити? Хіба він і іншим розказав, хто у вежі та скільки тут людей?.. Але ж це — безголів'я! Хто йому дозволив? А якщо дійде до фашистів? Якщо вони дізнаються, що тут не справжній великий військовий гарнізон, а лише кілька чоловік? Тоді вони кинуть сюди всі свої сили, задавлять кількістю. Ні, це таки справді безголів'я, безголів'я!..»
Однак картина, яку побачив Левко Пилипович на морі, одразу ж охолодила його. Мікос Фасулаті давав сигнали не в присутності інших баркасів, не на очах у решти рибалок. Баркаси вже входили в бухту, а Мікос тим часом наближався до скелі, час від часу вимахуючи над собою знятою з шиї косинкою.
— Що ти скажеш на це? — звернувся Левко Пилипович до Грицька.
— Думаю, хай підходить. Заберемо передачу. Може, іншої такої нагоди скоро не буде. Йому ж там краще знати.
— Гаразд, — погодився батько.
Він став на таке місце, щоб було видно, і махнув кілька разів хустинкою. Одразу ж баркас наддав ходу. Левко Пилипович звелів синові:
— Опускай троса.
У протоці ще приглушено рокотали мотори. «Чому ж вони не входять у бухту? Невже чекають Мікосового баркаса?.. Можливо. Тоді все гаразд. Він наздожене їх, приєднається і лишиться поза підозрою… Але чи так це все повинно бути? Треба добре обдумати…»
Унизу невидимі руки щось чіпляли до троса, а батько з сином чекали, тремтячи від нетерплячки. Нарешті подано сигнал тягти — тричі смикнули за троса. Двоє на скелі вхопилися за нього руками…
І саме тоді сталося те, на що ніхто аж ніяк не міг сподіватися. Із-за великого мису ліворуч вигулькнуло три торпедних катери. Що вони — ворожі, сумніву не було, про це свідчили хрести на бортах і прапори на коротеньких похилих щоглах. З катерів було добре видно і тих, хто на скелі, і тих, хто під скелею у баркасі.
— Кидай трос! Ховайся! — вигукнув Левко Пилипович.
— Але ж там… Мікос… — хрипко й задихано проказав Грицько. — Треба тягти, щоб не було доказів…
Важко в ту мить зміркувати, що краще: кинути вантаж чи швидше його витягнути?
На катерах застрочили кулемети. Били фашисти не по баркасові — видно, вирішили, що він і так уже не вислизне! — а по скелі. Кулі відривали шматки каміння, впивалися в грунт, відскакували й фурчали в повітрі.
Грицько вперся здоровою ногою в камінь і з перекошеним зеленкувато-сірим обличчям перебирав руками трос, до крові обшморгуючи долоні. Йому допомагав Левко Пилипович. Він бачив, як один з катерів швидко попрямував під скелю, туди, де баркас («Мікосе, Костасе, що буде з вами?!»), а два інших продовжували вести вогонь по скелі, а може, хотіли збити й вантаж на тросі, який підіймався все вище й вище.
Гарячкові, гострі думки стрибали безладно, нелогічно, неорганізовано, бо все, що відбувалося, скидалось на марення, на страшний, поганий сон. Тільки від сну зусиллям волі можна прокинутись, а тут усе-таки була реальність, вона відчувалася кожним живим нервом, кожною клітинкою тіла й мозку. І від всього цього подітися було нікуди…
Грицько раптом шарпнувся, наче хтось штовхнув його в груди. Він якось неприродно закинув голову назад і випустив трос. Випустив його і Левко Пилипович, не маючи сили утримати. Він ступив до сина, щоб підхопити його, але посковзнувся на мокрій землі і впав, боляче вдарившись боком об камінь. А Грицько мовчазно опустився на коліна, притулився лобом до землі, ніби поклонився морю, потім так само мовчки перекотився через плече і полетів донизу…
— А-а-а!.. — вирвався мимовільний стогін з грудей Левка Пилиповича.
Він посунувся всім тілом до краю скелі, щоб хоч на одну мить ще побачити сина. Але вже не побачив. Лише далеко внизу почувся сплеск води, чи, може, то Левкові Пилиповичу тільки так здалося…
Він сидів над кручею, тупо дивився кудись у безвість повними розпачу та відчаю очима, поранений страшною подією у самісіньке серце. Тільки що вбито і поховано у морських глибинах і другого його сина… Та чи поховано ж? А може, фашисти встигли витягти тіло з води та ще знущатимуться над ним, уже мертвим?..
На стрілянину прибіг Андрійко. Спершу він навіть не втямив, що біля тата немає Грицька. Його вразив сам тато непорушним, мовчазним, закам'янілим виглядом.
Раптом гостра здогадка пройняла його мозок, а може, то була й не здогадка, а ніким не поясниме інстинктивне передчуття.
— Де Грицько, тату?.. Чуєш? Де Грицько?..
Левко Пилипович провів долонями по зморшкуватому, зарослому обличчі, судорожно вдихнув запалими грудьми повітря, наче схлипнув на повні легені, і перевів затуманені очі на Андрійка.
— Ти знаєш, синку, що сталося?..
— Він упав у море?! — скрикнув хлопчик.
— Він падав уже мертвий, — сказав батько, немов бажаючи втішити цими словами і себе, і свого маленького сина. — Спершу його було вбито… Там, унизу, ворожі катери. Вони захопили Мікоса… Я знаю… Я це добре знаю… Але, якщо вони захопили й Гришу, то він їм уже нічого не скаже… Він — мертвий… Це я теж добре знаю…
Левко Пилипович говорив цілком логічно, виразно, слова в'язалися докупи, але вимовляв їх однаково рівним голосом, не знижуючи й не підвищуючи тону, і це було схоже на марення.
— Не треба так, тату! Не треба!.. — ступив до нього Андрійко, тремтячи всім тілом.
— Не буду, — покірно сказав Левко Пилипович.
Помовчав трохи і тихо додав:
— Нас тільки двоє залишилося…
Андрійко плакав, а батько втішав його довго й терпляче.
Вже не чутно було, щоб працювали мотори баркасів, мабуть, баркаси з появою ворожих катерів одразу ж поспішили до причалу. Відгуркотіли потужними моторами й самі ворожі катери. Знову чисте небо клало свої надвечірні відблиски на далекі, мовчазні гори. Десь там, унизу, потроху заспокоюючись і засинаючи, шелестіло море. У природі знову наставало вечірнє безгоміння…
І тільки двоє людей — старий, сивий чоловік і хлопчик — сиділи поряд високо на скелі, серед безлюддя, біля стародавньої, потемнілої від часу вежі, яка бачила на своєму віку, може, й не тільки цю трагедію, і втішали один одного в горі.
Вони добре розуміли, що в коловороті подій їм доведеться зустрітися ще не з одним випробуванням. Тепер уже Мікос і Костас у лабетах фашистів, і кати змусять їх заговорити, розповісти про вежу все, що вони знають.
Вежа, яку фашисти блокували з сухопуття, не раз атакували, обстрілювали і бомбили з літаків, яка знищила не один десяток їхніх солдатів і офіцерів, потопила їхній торпедний катер, — ця вежа перестане бути для них таємницею.
І що вони надумають робити після цього?..
Ще коли були живі Василь та Грицько, Левко Пилипович не раз говорив синам:
— Нас лише четверо, але ми — справжній бойовий, повноцінний гарнізон.
І в нього були всі підстави, щоб так оцінювати свої сили. З моря їм нічого не загрожувало, бо ту стрімку, прямовисну скелю ніякими засобами взяти не можна. Фашисти змушені атакувати вежу тільки з сухопуття. Але й до гори їм не підступитися. Танки перекинуться на її крутизні, не дійшовши і до половини шляху. А коли б котрийсь і зумів утриматися, то він був би приречений на вірну загибель, на нього знайшлися б пляшки з запалювальною рідиною.
Чотири вогневі точки на такому крутому схилі — то була велика сила, практично неприступна. І Левко Пилипович у цьому відношенні був спокійний.
Тепер же, коли вони лишилися тільки удвох з Андрійком, обоє відчули, як їх мало на оцю таки чималеньку ділянку оборони, і обом стало ясно, що треба щось робити для зміцнення своєї позиції.
Треба було діяти негайно. Тому Левко Пилипович сказав Андрійкові:
— Цю ніч спати зовсім не доведеться, синку. Ні тобі, ні мені.
— Я розумію. Вони можуть напасти.
— Не тільки це. Будемо копати траншеї між усіма чотирма вогневими точками. Треба їх з'єднати, тоді нам легше буде маневрувати на випадок чого.
— Хіба нам першу ніч не спати, тату?
Після всього, що сталося, Андрійко ніби раптом подорослішав. Його худеньке личко набуло чоловічої твердості, сірі очі стали темнішими й глибшими, погляд їх посуворішав.
Ніч допомагала їм. У нерівно захмареному небі ледве пробивалися тонюсінькі, як голки, зорі і плив окраєць неживого, холодного місяця. Коли він випливав на плесо чистого неба і заливав землю своїм мутним, блідуватим світлом, роботу припиняли. Батько і син всю свою увагу зосереджували на бухті, на селищі, на схилі гори. Приглядались, дослухались.
Та як тільки місяць тонув у хмарі і землю окутувала густа темрява, яка буває тільки в Криму, вони знову бралися за заступи, копали землю, намагаючись працювати якнайтихіше.
Часом Левко Пилипович залишав свого заступа і підходив до сина.
— Ну як, Андрійку, дуже натомився?
— І зовсім ні, — бадьоро відповідав хлопчик, хоч уже і в голосі його чулася втома.
— Ти посидь трохи. Встигнемо до ранку.
Він відбирав у сина заступ і змушував його посидіти чи навіть полежати біля себе.
— А як полізуть гади? — не заспокоювався хлопець.
— Не схоже на це.
Справді, було на диво спокійно і тихо всюди. Так, ніби вдень і не сталося ніяких подій. Ніби не виходили в море баркаси, не падав зі скелі Грицько, не захопили німці Мікоса Фасулаті та його сина.
Посидівши трохи та побалакавши про те, чим жили обоє, і впевнившись, що їм поки що нічого не загрожує, вони знову брали до рук знаряддя. Чувся тільки шурхіт заступів, приглушено гупали ломи, кришачи кам'янисту землю, та з двох натруджених грудей виривалося важке, нерівне дихання.
Хто знає, про що думав кожен з них у цей час, але робота просувалася швидко, до того ж вона тамувала, пригашувала важкі думки і біль утрати найближчих, найрідніших їм людей. Обидва знали, що якою б важкою їхня робота не була, вона необхідна для того, щоб зберегти власне життя і знищити якнайбільше ворогів.
Коли вже зорі вкладалися спати, вгортаючись у блакитне простирадло неба, тато витер з Андрійкового лоба піт.
— Закінчили, синку. А тепер — відпочивати. Тільки ще збігай принеси поїсти. І водички захопи. Води тепер у нас вдосталь…
І мимоволі затнувся на останніх словах: «Ой, якою ж дорогою ціною дісталася та вода! Може, коли б не дощ та не було так слизько, то й не послизнувся б і встиг би підхопити Гришу… Може, він і не був убитий, а тільки поранений, і ми б його виходили? Адже є ліки, бинти…»
Але йому не хотілося вірити, що Грицько падав зі скелі ще при пам'яті, бо інакше він хоч щось крикнув би, чи хоч звук якийсь вирвався б з його грудей, а то ж падав зовсім мовчки. Мертвий уже падав…
Андрійко приніс галети і воду, мабуть, не так собі, як батькові. Бо в кожному рухові хлопчини було видно важку, непереборну втому. Сидячи на землі, він аж хитався з боку на бік, руки його безсило падали, очі склеплялися. Голодний був, але навіть їв неохоче. А тут іще й гаряче сонце викотилося на химерні зубці гір, пригріло, розморило геть зовсім. І Левко Пилипович, дивлячись на сина, сказав:
— Спи, поки не розбуджу. А обід я сам приготую.
До вежі було недалеко. Та поки Андрійко дійшов до неї, то вже нічого не бачив, брів наосліп. Ще промайнула затьмарена, в'яла думка: «Посплю трохи, а потім хай тато… він же теж ледве на ногах тримається…»
Левко Пилипович уважно вивчав у бінокль місцевість, що лежала внизу. Біля підніжжя гори не видно було жодного гітлерівського солдата, хоч вони там ховалися — це напевне. Під караулку вороги взяли собі старий клуб, біля якого раніше вечорами товпилася молодь, поки не поставили нового. Безлюдно було й на Набережній та на площі, що прилягала до неї.
Помітив Левко Пилипович лише кілька жінок. Боязко озираючись та пригинаючись, вони прошмигнули від хати до хати. Та ще дітвора рухливою купкою бавилася біля огради кам'яної церковці, збудованої хтозна-коли.
Населення в селищі навдивовижу різне. Українці, росіяни, татари, греки. Всі вони живуть тут з давніх-давен, всі вважаються корінними жителями. І звичаї, і мова, і умови життя теж у всіх однакові. Живуть як одна сім'я. Раніше, коли в церковці ще правилось, туди ходили бабусі всіх націй — і гречанки, і українки, і росіянки. Потім церковцю закрили, і вона так собі і стояла, забута і непотрібна. Тільки дітлахи, поробивши дірки-пролази в кам'яній огорожі, влаштовували там свої грища, раді, що їх ніхто й ніколи звідти не проганяє.
Обдивившись уважно все пониззя, Левко Пилипович пішов до вежі. Передусім він перевірив боєприпаси. Повністю набиті чотири диски. Крім того, дві скриньки ще не початі. На двох начебто й досить. Але якщо на добрий бій, то мало. Патрони треба економити. Чотири гранати. Та в нього дві при собі. Та в Андрійка дві. Вісім. П'ять пляшок із запалювальною рідиною. Вони призначені для танків. Але ними не менш успішно можна бити й по торпедних катерах. Знадобляться… Боєприпаси треба буде всі перенести на вогневі точки, розкласти по траншеях, щоб можна було, перебігаючи, бити по ворогах з будь-якого місця оборони. Бо якщо на тому вогневому рубежі гітлерівців не зупинити, то вежа не врятує. Вежа — то від авіабомб, від ворожої артилерії…
Наче сніг на голову, впали на Левка Пилиповича останні події — нагла смерть одного, а потім і другого сина. Серце завмирало від болю, але разом з тим було сповнене лютої рішучості. Він з небувалим спокоєм і з надзвичайною ясністю думки обмірковував, що і як йому робити далі.
Покінчивши з боєприпасами та зброєю, розклавши все це там, де він вважав за потрібне, знову повернувся до вежі.
Андрійко ще спав, широко розметавши руки. Ноги й живіт хлопця були вкриті піджаком, який батько дав йому ще вчора під час дощу, а сорочка на грудях розстебнулася, і часом його оголені худенькі груди з випнутими ключицями здригались і уві сні, хоч спав він усе ще міцно. Навіть шурхіт батькових кроків не розбудив його.
Левко Пилипович постояв трохи над сином. Болісна гримаса на мить скривила його заросле обличчя, м'язи щік пересмикнулися, в очі вдарило гарячою гіркотою. Але він опанував себе. Лице знову набрало суворо-кам'яного виразу. На сухі, запалені безсонням очі насунулись широкі кущуваті брови, і обличчя його стало навіть жорстоким.
Він повернувся і поволі пішов по території.
Знову дивився, в котрий уже раз прикидав, де гітлерівці можуть знайти щілину, щоб просочитися сюди, на гору.
Тепер їх тільки двоє — він і Андрійко. А проти них двох — оті, що внизу, в сталевих квадратних касках, в брудно-зелених мундирах, у важких кованих чоботях, з автоматами на грудях. У них, крім автоматів, є ще гармати, міномети, авіація…
«Ми своє робили як належить, — думав Левко Пилипович, — передавали інформацію на Велику землю, поки вона сама не замовкла… Звісно, той, хто приймав, знає, де ми і хто. І йому дуже добре відомо, що ми оточені ворогами, відрізані од світу. Але не має змоги допомогти нам. Та й не до нас зараз. Он Радінформбюро сповістило, що бої точаться вже на схилах Ушакової балки, оборонці міста тримають Сапун-гору… — Левко Пилипович часто бував у Севастополі і добре знає місцевість, ясно собі уявляє, де перебувають наші війська, а де — ворожі. — Ага, ось ще й сюди треба прокопати траншею, зробити гніздо для кулемета, про всяк випадок. Може, доведеться по літаках стріляти, то внизу ворогам не видно буде вогневої точки… Коли протягом дня все обійдеться спокійно, цієї ночі й тут прокопаємо, — вирішує Левко Пилипович. — Хай Андрійко добре виспиться, бо попереду тільки вдень і доведеться відпочивати обом по черзі, а вночі обоє стоятимемо вахту…»
Він знову повернув до вежі, але вже з іншою метою. Треба ще раз розподілити продукти та воду. На кожен день. На багато днів. А на скільки саме?.. Хто його знає. Якнайдовше. Оце і все мірило.
Той хліб, що передав Мікос, давно вже з'їдений. Лишилася ще пачка галет. У ній — двадцять штук. Отже, можна поділити на двадцять днів — по півгалети кожному на добу.
Далі Левко Пилипович дістав мішечок із сухарями. Порахував. Сорок сім. Виходить, що й по сухарю в день. Дев'ять сушених бичків. Один на двох щодня. І то — ненадовго вистачить. Чотири грудочки цукру. «Але це тільки Андрійкові, — поклав Левко Пилипович, — собі ні крихти».
Власне, він і заходився переглядати та ділити всі оті продукти наодинці, щоб не бачив Андрійко. Бо яка ж то мука — дивитися виснаженій голодом людині на їстівне і не мати права хоч трохи вгамувати свій голод. Звісно, це так тільки говориться, що оце мені, а це Андрійкові. Мабуть, настане час, коли він і свою мізерну пайку віддаватиме синові.
«Андрійку, Андрійку! Чи думала твоя мати, що тобі доведеться ось так жити на дикій скелі, в оцій старезній, напівзруйнованій вежі, тамувати лютий голод шматочком сухаря, побризканого водою, спати на мішку з травою, жити день і ніч у чеканні, що ось зараз ти віч-на-віч зіткнешся у смертельному бою з ворогом?.. Ні, таке їй і на думку ніколи не спадало. І зараз не уявляє вона собі всього цього. Таке їй і не примариться. Вона не знає, що сталося з двома синами, Василем та Грицьком. Нічого не знає про свого чоловіка і не уявляє, який він зараз…»
Раптом Левко Пилипович згадав, що обіцяв синові зготувати обід. На дні останньої баночки було зо дві ложки м'ясних консервів. «Всі вкинути чи поділити на двічі? — завагався: він, але тут же вирішив: —Звісно, поділити. Завтра теж їсти треба».
Він розклав вогонь, налив у казанок два кухлики води й повісив його на триногу. Вода швидко закипіла. Тоді вкинув у неї консерви й пучку солі. Солі теж лишалося тільки на дні невеличкої залізної коробочки. Погано. Скоро нічим буде й розмоченого сухаря задобрити. Правда, замість солі можуть піти сухі солоні бички. Так що бички треба розтягнути надовше, не можна по півбичка щодня. Лишаються на день півгалети й сухар. А може, тільки одна галета, потім — один сухар.
Чи довго проживе людина на таких харчах? Хто знає? Ніким це не випробувано. Мабуть, усе-таки це аж надто мало!
Але ж поки що є вдосталь води. Грицько та Андрійко встигли назбирати її кілька бідонів. А Левко Пилипович десь читав, що людина тільки на одній воді може прожити близько двох тижнів. Та йому з Андрійком треба не лише жити, не лише існувати, а ще й битися з ворогами.
То на скільки ж діб вистачить харчів? Якщо дуже економити, можна протриматися з півмісяця. А далі?..
Далі буде видно. За цей час напевне щось зміниться. Не може ж бути, щоб фашисти взяли Севастополь. А якщо й візьмуть, то ненадовго. Однак вони там не утримаються. Тоді прийде допомога і йому з Андрійком. Аби тільки в Андрійка вистачило сили. Дитина ж іще!
Згадка про Андрійка, як завжди, наповнила його серце хвилею невимовної ніжності. А разом народжувалось і дедалі утверджувалося каяття: навіщо лишив хлопчика в оцьому пеклі? Тисячі таких, як він, евакуювалися. Як би важко там їм не було, але для них ця війна пройде стороною. Вони потім повернуться до своїх домівок і знову житимуть мирним життям. Правда, лишаться сироти, багато лишиться сиріт, їм теж буде тяжко. Але мало кому з них випало таке випробування, як Андрійкові. Ні, таки не треба було лишати його біля себе!
Левко Пилипович погасив багаття, підняв казанок, відклав для Андрійка сухар, поставив кухлик води і пішов до траншей.
А коли повернувся, то хлопчика у вежі вже не було. Він виявився на скелі, на своєму постійному місці. Сидів, стежив за морем і жував стебельце трави, яке ще зберегло смак солодкої вологи після недавнього дощу.
— На морі спокійно, — доповів він, повернувши чубату, розкуйовджену голову до батька.
— В селищі теж, — поділився своїми спостереженнями Левко Пилипович. — І це мене дуже дивує. Наче вимерли всі там. Тільки на катерах нібито якесь пожвавлення.
Вони помовчали, дивлячись на ліниве, заколисане сонцем і тишею море. Далі Левко Пилипович сказав:
— Але з тими їхніми катерами у нас окрема розмова буде. Ми їх топитимемо отут під скелею. Ми їх закупоримо в бухті, як у пляшці. Хай тільки спробують вийти в море… Ну, тут справді спокійно. Йди поїж, поки не прочахло, там я приготував, а я в той бік ще подивлюся. Щось підозріла мені ця тиша…
Андрійко пішов до вежі, а Левко Пилипович знову вивчав бухту і селище, притуливши бінокля до очей.
Раніше в порту стояло вісім катерів. Одного з них потоплено. Фашисти так і не підняли його з води, може, в них не було чим, а може, боялися нових несподіванок. Отож стало сім. Тепер до них додалося ще три. Це ті, що убили Грицька і захопили баркас Мікоса Фасулаті. Мабуть, підкріплення прийшло. Очевидно, готується якась бойова операція.
«Стривайте, буде вам операція!..» — зловтішно подумав Левко Пилипович.
Тепер уже картина внизу де в чому змінилася. Стало помітно пожвавлення і в селищі. Кілька разів з'являлися групи гітлерівських солдатів. Вони перетинали площу і зникали серед котеджів та глинянок. Потім когось повели до комендатури, Лезкові Пилиповичу здалося, що то була жінка. Згодом площею, яка лежала між бухтою і церковцею, здіймаючи жовтаву куряву, промчали дві вантажні автомашини з гітлерівцями — їхні нерухомі постаті з чітко окресленими касками й рівними плечима мундирів здавалися чорно-чавунними.
Ні, не треба вводити себе в оману, що в селищі, у ворожому таборі, все спокійно. Щось відбувається. Але що саме?
Левка Пилиповича зараз над усе непокоїла доля Мікоса та його сина. Десь глибоко в свідомості знову закрадались негарні думки. Може, Мікос заздалегідь домовився з фашистами, що він виманить оборонців вежі на скелю, на видне місце? Може, і ворожі катери не випадково з'явилися з-за мису саме в ту мить, як Левко Пилипович з Грицьком тягли вантаж? Та, зрештою, може, Мікос і не харчі причепив до троса, а просто щось важке, аби тільки довше затримати оборонців вежі під вогнем ворожих кулеметів? І цілком можливо, що зараз Мікос Фасулаті спокійнісінько сидить собі вдома, одержавши від ворогів добру винагороду…
Та Левко Пилипович відганяв цю підозру. Бо могло ж бути й інакше. Поки він оце так погано думає про Мікоса, фашисти десь у своїх катівнях мордують і його, і Костаса. Може, вже й до смерті замордували і обох їх немає серед живих…
Чого тільки не передумав старий учитель, не знаючи й не відаючи, що ж робиться насправді.
Прийшов Андрійко. Вигляд у нього був куди кращий, ніж зранку. Блідою прозорою рожевістю взялися щічки, і живими, ясними вогниками блищали очі. Хлопець похвалився:
— От наївся! — і погладив себе рукою по животі.
— Ну й гаразд, — сказав, радо усміхаючись, батько. Коли він усміхнувся, шкіра на його запалих щоках розтяглася, зарясніла чорними старечими зморшками, а вилиці ще виразніше випнулися. — Лягай ще полеж, — порадив він синові. — Не бігай зря, не витрачай сил, бо вночі знову спати не доведеться. Будемо он туди траншею копати.
— То я й зараз можу. Я відпочив і наївся.
— Краще сходи принеси мені «Вахтовий журнал».
Андрійко не забарився, хутко приніс товстий зошит у коричневому коленкорі й подався на скелю. Тут він не одразу забрався на свій «марсовий місток», як назвали з самого початку цей спостережний пункт, а ще обійшов усю свою ділянку, обережно заглянув униз, туди, де горнулося до скелі вічно живе море, і вже тоді влаштувався на постійному місці та став стежити за морем.
Свої останні дні доживав липень. Останні шторми ще не розгулялися, вони майже завжди починаються у вересні. А поки що море по-літньому спокійне, лагідне. І в такий час спокою сюди особливо долинає безугавний гуркіт боїв з-під Севастополя. Вночі видно ще й криваву, бурхливу заграву пожеж над містом. З повідомлень радіо, яке незмінно вмикали тричі на добу, Андрійко знає, що вогняне кільце оборони дедалі звужується, та все ж не вірив, щоб фашисти могли топтати вулиці Севастополя.
А Левко Пилипович тим часом схилився над «Вахтовим журналом», який вів з такою ж ретельністю, точністю і лаконічністю, як це робиться на кораблі. З записів можна було дізнатися про всі деталі життя цього маленького «сімейного» гарнізону від найпершої хвилини, як він ступив на скелю, про всі події, що сталися за цей час.
Тепер він записував, як загинув Грицько, як уночі копали вони з Андрійком траншеї, скільки з'їдено харчів і випито, води і скільки чого ще лишилося.
Потім думав про те, що перед роботою треба буде дати Андрійкові ще поїсти.
Сам він особливого голоду вже не відчував. Спершу недоїдання доводило його навіть до легких памороків, віддавалося гострим пекучим болем у животі, але згодом тіло зсохлося, живіт запав, і йому вже не треба було стільки їсти, як їв раніше.
Правда, з кожним днем його все більше долала кволість, від найменшого фізичного зусилля йому перехоплювало подих, весь він вкривався гарячим потом, тремтіли руки й ноги, але після відпочинку сила знову поверталася, і він міг працювати.
«Викопаємо ще оту траншею і вже більше нічого робити не будемо, — подумав Левко Пилипович. — Треба зберігати силу. Зберігати до останнього…»
Вечір видався схожий на вчорашній.
Знову серед золотого розсипу зірок по небу блукали мінливі хмари. Поза тими хмарами тихо крався щербатий місяць. І знову Левко Пилипович та Андрійко копали. Працювали поволі, з перепочинками, певні, що до ранку роботу закінчать.
А десь за північ їх зупинив ледве вловимий стукіт молотка. Та хтозна, що воно й чулося: чи молоток стукає, чи сокира дзвенить об дерево, чи гупає дерев'яна «баба»… Але звуки долинали знизу від селища.
Обоє, затамувавши подих, вслухалися.
— Це, здається, на площі, — висловив припущення Андрійко, більше звіряючись на свої вуха, ніж на очі.
— Схоже, що справді на площі, — погодився батько. — Але що вони там будують? І чому опівночі?
— А може, це на причалі, біля човнів? — все ще намагався догадатися хлопець.
— І знову ж, чому глупої ночі?
— Мабуть, на ранок у море готуються.
Ще зо дві години били по нервах тривожною цікавістю ті незрозумілі звуки. Потім усе затихло…
А на світанку зненацька бовкнув церковний дзвін.
Не тільки малий Андрійко, а навіть літній Левко Пилипович уже й не пригадує, коли останній раз чув його мідний голос. Хоч, закривши церкву, дзвонів і не познімали, але ніхто ними й не користувався, бо не було на те ніякої потреби. Про них просто забули. На дзвіниці розкішно жили собі голуби та калгани.
А ось тепер, цієї ранньої пори, коли ще тільки ледь-ледь почали розповзатися сутінки, коли люди ще сплять, раптом обізвався і загув дзвін, і його давно забутий мідний, нерівний тремтячий звук поплив над селищем і над бухтою, покотився, завмираючи, далеко в гори.
За першим ударом почувся другий, третій… І вже важкий голос дзвона, набираючи сили, злився в один тривожний сполох, який розбудив тишу, розбудив жителів селища, розірзав, розпанахав і заполонив собою весь простір довкола.
Дзвін калатав хвилин з десять, без угаву, мов на пожежу.
А коли, нарешті, замовк і останній тремтячий відгомін його розтанув у повітрі, сюди, на гору, долинули звуки невиразного людського гамору…
Швидко, по-південному, світало. На сході зашарілося небо. І тепер досить добре стало видно, як з котеджиків і хат гітлерівці виганяли людей. Вони тяглися до площі кривулястими потічками. А на самій площі, ближче до центру, майже навпроти церковці, стояли вкопані в землю три високі хрести. Чорніли, мов примари, і лякали уже самою своєю появою на цьому порожньому просторі, під вранішнім небом, яке все світлішало від невидимого сонця, що підіймалося десь далеко за горою над морем.
— Що це, тату?.. Навіщо ті хрести? — допитувався Андрійко, дивлячись на них широко розкритими, стривоженими очима.
— Не знаю, синку, не знаю… — відповідав батько, хоч він уже здогадувався, що зараз має статися щось жахливе.
Отой зловісний дзвін, підняті з постелі й вигнані з хат люди, чорні хрести — все це було лише підготовкою до якоїсь трагедії.
Син і батько дивилися вниз невідривно, охоплені невимовною тривогою. Вони не могли чути, про що говорили між собою оті люди — жителі селища, яких зігнали на площу, не могли бачити всього, що діється біля комендатури (там теж щось відбувалося: бігали туди й сюди гітлерівці та поліцаї, під'їжджали автомашини), але загальну картину з гори було видно добре.
«Невже фашисти відважаться на таке?.. — з мукою в серці думав Левко Пилипович. — Триває війна, жорстока, може, ще небувала в світі, люди тисячами убивають одне одного, руйнують міста і села, навічно зникають у глибинах морів кораблі, вибухають у небі й розбиваються літаки, та все ж — це війна, якою б жорстокою вона не була. Але те, що готуються зробити гітлерівці, це не війна. Це — дикунство, варварство, мракобісся, наруга над беззахисними, беззбройними людьми!..»
«Але чому саме три хрести?… — пекла думка. — Один, напевне, для Мікоса Фасулаті, другий — для Костаса, а третій? Третій Грицькові призначений? Невже він у їхніх руках?..»
Левко Пилипович був блідий з лиця, наче аж просвічувався. Його посинілі губи нервово смикались, пальці рук ворушились, і, хоч сонце підбилося вже височенько, йому було холодно, мов у льоху.
Він поглядав на Андрійка і вагався: чи не відіслати його у вежу, щоб не дивився на те, що буде далі? Але й не міг цього зробити, бо знав: Андрійко не піде.
Та чи витримає його дитяче серце? І чи треба, щоб його очі бачили оце все? Що буде з ним після того, як він побачить?
Думки набігали одна на одну, як хвилі під час шторму, зливалися докупи, хаотично переплутувались, палили мозок, а вчитель не міг їм дати ладу і тільки чекав, чекав дальших подій.
Ще втішав себе надією, що, може, нічого й не станеться, все закінчиться оцією інсценівкою, в останню мить фашисти передумають, схаменуться, може, навіть злякаються отого натовпу, який темною стіною стоїть осторонь. Адже люди хоч і беззбройні, але можуть стати страшною силою, якщо в єдиному пориві підіймуться на помсту… А може, воно так і буде? Так і буде… Не можна припустити, щоб на очах у такої кількості людей чинилася дика розправа!..
Тим часом із-за будинку комендатури виїхали грузовики. Їх було кілька, і коли вони зупинилися, то з кожного посипались автоматники. Вони плечем до плеча стали між хрестами та натовпом і спрямували дула автоматів на людей.
Потім з комендатури почали виводити приречених на страту. Левко Пилипович і Андрійко прикипіли до них очима: хто ж вони?.. Хто?..
Важко було впізнати їх. Обшарпані, закривавлені, вони вже й на ногах не трималися — їх тягли, підхопивши під руки.
У першому батько і син упізнали Мікоса Фасулаті.
— Він їм нічого не сказав… — ледве чутно прошепотів Левко Пилипович ніби сам до себе.
І, як відлуння своїм думкам, почув голос Андрійка:
— Не сказав… з усього видно…
Далі вивели Костаса. Юнак теж не тримався на ногах, гнувся всім тілом, наче у нього були перебиті й переламані всі кістки. Коли його підвели до хреста, він обхопив дерево обома руками й повис на ньому, сунучись усе нижче й нижче до землі.
А хто ж третій? Хто?
Для кого приготовлене оте страховисько, отой високий чорний хрест, на якому має бути розп'яте живе тіло?..
І тут обоє побачили, що то була жінка.
— Марія?! — чи то запитав, чи то ствердив Левко Пилипович, ще дужче бліднучи.
Так, це була вона, дружина Мікоса і мати Костаса — Марія. Її, видно, теж по-звірячому катували, бо вона навіть ногами не перебирала, хоч і намагалась якось зачепитися ними за землю.
Підставивши драбини, їх прикручували дротом до хрестовин. Натовп гув, стогнав, гойдався на одному місці. Як закам'янілі, стояли фашистські автоматники, готові кожної миті розрядити свої диски у людей.
Було видно, як з ґанку комендатури зійшла група гітлерівців і наблизилась до хрестів. Від неї відокремився один з папером у руках і, повернувшись до натовпу, став щось вичитувати.
Сюди, на гору, слова не долітали, але було ясно, що то читався наказ коменданта про те, яку смерть мають прийняти приречені. Чи їх зараз прошиють кулями з автоматів і залишать висіти на острах іншим; чи, може, й не вбиватимуть, а змусять умирати повільною смертю під палючим сонцем, без краплини води.
Троє висіли на хрестах, звісивши голови, і серед них — жінка. Розвіяні коси її текли по грудях майже до колін, і вітер ворушив ними, ніби нагадуючи кожну мить, що вона ще жива, не мертва.
Той ще читав папір, раз у раз високо підкидаючи голову і вимахуючи рукою, а вже забігали, заметушились швидкі, напівзігнуті дияволи у низько насунених на голови квадратних касках. Вони розносили дрова і купами підкладали під кожен хрест.
— Тату, що вони хочуть робити?.. — В Андрійковому голосі були і сльози, і жах перед тим, що зараз має статися.
— Мовчи, Андрійку, мовчи… Дивись і запам'ятовуй на все життя.
Тепер уже все там відбулося дуже швидко. Одночасно хлюпнули вгору полум'ям троє вогнищ. Спершу густий дим вкутав хрести з розіп'ятими на них людьми, і їх не стало видно. Але ось у всі вогнища, мабуть, підлили бензину, бо вони враз вибухнули яскравими спалахами і загойдалися криваво-червоними язиками, облизуючи ноги й груди страчуваних.
Натовп сколихнувся, закричав, заголосив. Видно було, як декотрі кинулися кудись бігти, не знаходячи собі місця від жаху. Кілька чоловік рвонулося просто на шерегу автоматників, але тут же впали, скошені кулями.
Мабуть, терплячи невимовні, пекельні муки, кричали й розіп'яті Мікос, Костас і Марія, але їхніх окремих голосів не чутно було в суцільному ревищі сотень людей. Тільки, коли вітер відносив убік дим, видно було, як вони корчилися на хрестах, не маючи змоги рятуватись, чимось собі зарадити. Коси у жінки вже горіли, і полум'я на вітрі діставало їй до обличчя.
— Тату! — раптом вихопився в Андрійка одчайдушний крик. — Таточку рідний!.. Давай застрелимо їх!.. Давай застрелимо!.. Хай вони швидко помруть. Нехай не мучаться так!.. Вже все одно… все одно…
Андрійко хапав батька за поли піджака, за руки і знову спрямовував погляд туди, де горіли вогнища, й кричав розпачливо:
— Таточку! Ми ж — люди!.. Давай застрелимо їх!.. Навіщо ж їм такі муки?..
Левко Пилипович ніби закам'янів, обличчям він був схожий на мерця, який чомусь не падає, а тримається на ногах, і тільки беззвучно шелестів губами:
— Дивись, синку, дивись… На все життя дивись…
І раптом до його свідомості дійшло те, що говорив Андрійко. Він кинувся до кулемета.
— Ти правду кажеш, Андрійку, ми — люди…
Він довго цілився. Він розумів, що на такій відстані можна й промахнутися, і тому довго цілився… З подивом відзначив про себе, що цього разу очі не підводять його. Так, виразно видно і кожен хрест, і Мікоса, і Костаса, і Марію, охоплених полум'ям. Вони ще корчаться, звиваються і, мабуть, несамовито кричать, тільки голосів їхніх не чути, бо над площею, над селищем, над бухтою і над горами під високим небом пливуть і котяться стогін і плач, а над усім цим підіймається сліпучо-яскраве, гаряче сонце.
«Ага, — подумав Левко Пилипович, — це мені через те так і видно, що сонце… Простіть мені, Мікосе, Костасе, і ти, Маріє… навіки славна, прости…»
Він ще раз старанно прицілився і натиснув пальцем на гашетку.
Іще недавно сидів цей старий чоловік і перебирав кожен патрон, готуючи його на ворога. Тепер же цими кулями він б'є не по ворогах, а по своїх людях, по тих, за кого віддав би і власне життя, і зовсім не задумується, скільки ж він витратить цих куль…
І йому, і Андрійкові було видно, що Мікос, Костас і Марія враз стрепенулися й завмерли. Вогонь ще палив їхні тіла, але їм уже не. було боляче.
— А тепер за всіх… За тебе, Мікосе… За тебе, Костасе… За тебе, Маріє… І за синів моїх, Василя та Грицька…
Він спрямував вогонь кулемета на тих, що шеренгою стояли між хрестами і людьми, — на купку гітлерівців, які тепер уже одійшли від хрестів ближче До комендатури. І вороги падали, корчилися на землі. В першу мить вони не зрозуміли, що сталося, звідки і хто стріляє. І тільки тоді, коли перший переполох минув, фашисти зрозуміли, що то стріляє вежа.
Знову — вежа!
На площі коїлося щось неймовірне. Люди то збивалися в купи, то розтікались у різні боки. А коли їх не стало, то не стало й Мікоса, Костаса та Марії, і тільки три звалені хрести лежали на землі, біля них ще кучерявилися та розповзались сірі димки вогнищ.
Гітлерівці перенесли вогонь своїх автоматів і кулеметів на гору, де стояла ненависна для них вежа. Вони били наосліп: по камінню, за яким міг бути невидимий противник, по підозрілих висотках, що могли ховати кулеметні гнізда, по чагарниках. І в шаленій люті били по глухих, німих стінах вежі.
Та вона вже знову мовчала — загадкова для них і неприступна.
Місяць лише ковзнув ріжком по горі, що вигиналася по той бік бухти, та й заховався за неї. Був він уже зовсім тонюсінький, тонший за серп, і не світив, а лише вимальовувався сирітською скибочкою на тлі далекого неба. І саме небо згодом обгорнулося густими чорними хмарами. Усе навколо пірнуло в темряву.
Вже не видно ні гір, ні бухти, ні селища, ні тої площі, на якій кілька днів тому стратили Мікоса та його родину. Та ще й вітер розбурхався, прилетівши звідкись із-за моря. Теплий вітер, але пружнисто-тугий і підступний — то приляже, причаїться, ущухне, ніби його й зовсім немає, то зненацька схопиться, свисне по-розбишацькому і так ударить збоку, що аж поточишся.
А море й собі збурунилося, закипіло, загуло й кинуло на скелю свої мільйоннопудові піняво-сиві вали. Чи зміряв хтось коли-небудь оту страшну силу, з якою люте й розбурхане море б'є у скелясті береги? Мабуть, ніхто й ніколи, бо й виміряти її неможливо. Віковічні гори-скелі стогнуть під ударами моря, чинять йому опір, а потім таки здаються, розламуються, розколюються на шматки. І море входить у береги для того, щоб на якийсь час заспокоїтись, набратися сил і знову вдарити…
Реве море, бешкетує в якомусь п'яному буйстві, бурхає вітер. І Левко Пилипович напружує зір, нагострює слух, бо саме такої ночі й можуть проникнути вороги сюди, до вежі.
Таки нічого не сказали катам ні Мікос, ні Костас, ні Марія, бо ось уже скільки часу минуло після тої події на площі, а вороги не зробили жодної спроби напасти на вежу. Коли б вони справді знали, скільки тут людей, то пожертвували б, може, у десять разів більшою кількістю своїх солдатів, аби тільки знешкодити це кам'яне гніздо й забезпечити собі спокійне життя.
Левко Пилипович послав Андрійка у вежу записати чергове зведення Радінформбюро. Він слухає. Дуже уважно слухає. Все — те саме. Тривають тяжкі бої під стінами Севастополя. На окремих ділянках оборони наші переходять у контратаки. Збито ще три ворожих літаки. Наш корабель потопив підводного човна противника… Називаються все нові й нові імена героїв. 'А чи згадає хто оцю вежу, яка теж діє разом із Севастополем? Ніхто не знає, як загинули Василь та Грицько…
Андрійко крутить верньєр приймача, ловить «морзянку». Цифри — літери, цифри — літери… Невідомо, хто й кому їх передає. Але всі вони несуть у собі якийсь важливий зміст. І раптом… Раптом Андрійка аж підкинуло… Він чує свої позивні! їх викликають! їх просять відповісти… Невже ж, невже запрацювала рація, з якою вони втратили зв'язок?
Андрійка зросив гарячий піт. Хлопець похапцем увімкнув передавач, натиснув на головку радіотелеграфного ключа.
«Вас чую, — вистукали його пальці, — вас чую… Готовий приймати».
Схопив папір і олівець, перемикає рацію на прийом.
Так, і його почули. Знову його позивні. А тепер уже не тільки позивні, а й цифри. Групи цифр. Андрійко гарячково записує їх, боячись пропустити бодай одну крапку чи тире. Кілька рядків цифр лягли на папір. Радист просить підтвердити прийняте. Андрійко вмикає передавач.
«Радіограму прийнято», — підтверджує він і записує сигнал кінця радіозв'язку.
Майже не торкаючись ногами землі, мчить він з папірцем у руках до тата. Що в тих цифрах? Що передали з Великої землі? Зараз вони з татом розшифрують, і все стане ясно.
Андрійко вривається на спостережний пункт, як вітер:
— Тату, радіо!.. Нас викликали! Нас почули!?Левко Пилипович спершу теж не повірив:
— А ти не наплутав, хлопче? Ану, давай, давай… Нам, справді нам!..
У радіограмі говорилось: «Радіозв'язок за тим же розкладом. Усе, що відбулося на площі, знаємо. Ви знищили багато гітлерівців, убили коменданта. Захоплені вашою мужністю».
— Ти чуєш, Андрійку? Ти чуєш?.. — Левко Пилипович не знав, куди себе подіти від радощів. Він обняв сина, притиснув до грудей, поцілував у розгарячілі щоки. — Знають про нас. Не забуті ми!.. Але хто це? Хто? Коли б і нам знати… Та хто б не був, а це — наші. Ні, ти тільки подумай: скільки часу збігло, і — на тобі!.. Тепер ми знову не самотні. Ні, ми разом з ними! Є з ким поговорити, порадитись…
Відколи вони у вежі, Андрійко ще ніколи не бачив тата отакого радісного, важко було впізнати його, аж наче й голос змінився. І тим новим голосом він запитує:
— Як же тобі пощастило? От молодчина ти!
— Я думаю: дай послухаю на всяк випадок, — розповідає Андрійко, сяючи очима, — а вони якраз і викликають. Ну, я одразу ж переключився: «Чую вас, передавайте».
— От бачиш, як здорово вийшло! Тепер нам особливо треба сили берегти. Сам бачиш, не забули про нас, хоч і мовчали довго. Ми — потрібні.
— А звідки ж вони знають, що ми самого коменданта вбили?
— Хтось, мабуть, є в селищі. Бачили й доповіли. Ми ж — не на безлюдному острові. Навколо нас не тільки вороги, а й наші люди… Ну, йди поспи, бо я вже все одно не засну.
Андрійкові теж не хотілося спати. Навпаки, він говорив би й говорив про радіограму, дивився б і дивився на повеселілого тата, слухав би його й не наслухався, але скорився наказові й неквапливо побрів до вежі.
А батько знову вдивлявсь у темряву та дослухався до кожного підозрілого звуку.
Так само гуло й стугоніло море, кидаючи на берег важкі, розлючені хвилі. Поривчасто й з присвистом бив по землі невидимими крилами вітер. У темряві ночі десь там, унизу, лежала бухта і спало селище. І десь там же не спали вороги.
Левко Пилипович добре розумів, що знищення німецьких солдатів і самого коменданта так не минеться. З'явиться, напевне, уже й з'явився новий комендант. Замість забитих пришлють удвоє більше солдатів. І, може, на цю хвилину вже обдумано, як знешкодити вежу, як знищити її гарнізон.
Перша радість після радіограми погасла. Лишилася нерадісна дійсність, сповнена неймовірних труднощів і випробувань. Єдине, звісно, не датися фашистам у руки живими і триматися, триматися.
Зненацька Левко Пилипович здригнувся. Чорноту ночі прорізала біла ракета, випущена десь біля комендатури. Вона описала яскраво-сліпучу дугу, повисла над скелею, потрималася так трохи і, падаючи, розсипалась на дрібні блискучі крихти.
«Що б це мало означати?.. — з тривогою подумав учитель. А тим часом від комендатури вирвалася ще одна ракета і теж розсипалась над його головою. — Невже вони помітили нашу оборонну лінію?..» — думав він далі, все дужче тривожачись.
Його охопив раптом такий неспокій, що він не міг всидіти на одному місці і тому, засунувши гранати за пояс та взявши гвинтівку, обережно пішов траншеєю до сусіднього спостережного пункту, що був розташований трохи нижче. Може, ті ракети були сигналом атакувати вежу?
Ні, тихо навколо. Ніде нікого. Минуло і десять, і п'ятнадцять хвилин, але ніщо не свідчило про те, щоб німці вирішили атакувати.
Та й справді, чого він так розхвилювався? Коли б фашисти мали намір саме зараз затіяти якусь вилазку, вони б не пускали ракет, а, навпаки, зробили б це тихо й несподівано. Просто-напросто, комусь із них забаглося потривожити мешканців вежі, нагадати, що про них не забуто.
До самого ранку Левко Пилипович не сів, не відпочив, усе переходив з місця на місце, вслухався, придивлявсь, готовий кожну мить зустріти ворога кулями, якщо він несподівано поткнеться.
Це нервове напруження дало себе взнаки. Коли вже почало сіріти, Левко Пилипович відчув таку кволість у всьому тілі, що ноги в нього підкошувалися. Йому треба було хоч на хвилиночку лягти та забутися. Однак він не хотів будити Андрійка. Хай ще поспить хлопчик.
Останнім часом, а особливо після того, як гітлерівці закатували Мікоса, Костаса та Марію, в учителя з'явився якийсь страх за сина, і він усе частіше докоряв собі за те, що не відправив його в евакуацію, а взяв із собою у вежу на таке тяжке випробування чи, може, й на смерть.
День народжувався сірий і вітряний. Десь, мабуть, ішли дощі, а сюди приносило тільки вологу. Вона була важка, гнітюча, майже відчутна фізично.
Левко Пилипович знову переглянув боєприпаси, харчі і воду. Мало, зовсім мало лишилося патронів, а ще менше сухарів та води.
Він ще раз поділив сухарі на двадцять днів. Тепер уже кожному з них на добу припадало півсухарика. А води?.. Як її виміряти, скільки й коли треба буде?.. Ще збереглася грудочка цукру. Він підніс її до рота і навіть лизнув язиком, щоб згадати, який цукор на смак, але одразу ж поклав білу грудочку назад, до сухариків. Це — тільки Андрійкові.
Коли б він міг глянути на себе в дзеркало, то побачив би дуже старого чоловіка з довгими вусами, зарослого густою сивою бородою, побачив би зморшкуваті жовтаво-зеленкуваті щоки, вузенькі гострі плечі й запалі груди.
Не кращий вигляд мав і Андрійко. В нього лице стало ще менше, ніс загострився, шия тоненька і навіть руки зробилися як у п'ятирічної дитини. А коли він часом осміхався, то шкіра на його щоках і навколо очей морщилася, як у дідуся. Проте він жодного разу не поскаржився на голод чи спрагу, добре розуміючи, що це нічого не допоможе.
Поділивши сухарі, Левко Пилипович подумав про те, щоб сповістити по радіо про їхнє становище. Адже тепер уже радіозв'язок є, і хай дізнаються, що вежа сидить без харчів і без води. Може, скинуть з літака що-небудь. Це ж не так уже й важко. Надлетить літак і скине мішок з продуктами та водою.
Ллє він згадав останні повідомлення з Севастопольського фронту і вирішив, що не має права турбувати ще й своїми справами тих, які самі перебувають у скрутному становищі, І намір про радіограму відкинув.
Шторм бушував кілька діб, і протягом усього цього часу у вежі нічого особливого не сталося. Було дивно, що фашисти начебто змирилися з її існуванням.
До того як відновився зв'язок з тією невідомою радіостанцією, Левко Пилипович вирішив було розпочати полювання на кожного фашиста, який з'явиться на відстані пострілу. Інакше він уже й не уявляв мети свого перебування у вежі.
Тепер же, коли його радіостанція знову прислужувала, допомагала Великій землі, поклав зберігати боєприпаси лише для самооборони. А що вороги ще атакуватимуть вежу, в цьому він аніскілечки не сумнівався.
Ні, гітлерівці й не думали змиритися з існуванням вежі. На світанку одного дня, коли море ще бурхало штормом, Левко Пилипович звернув увагу на те, що у ворожому таборі почався якийсь рух. Більші та менші групи солдатів з'являлися на Набережній, переходячи в різних напрямках площу, сновигали туди й сюди.
Спершу вчитель подумав, що то відбувається зміна караулу, але швидко переконався: як для караулу, то солдатів аж надто багато. Він не бачив, де вони дівалися під горою, бо заважали будинки й дерева, але що вони нагруповувалися саме там, ніякого сумніву не було.
Охоплений раптовою тривогою, він швидко пішов до вежі.
Андрійко спав, припавши щічкою до подушки, набитої травою. Левко Пилипович якусь хвилинку постояв над ним, почуваючи, як безкрая печаль стискає його серце.
«Синку мій любий, навіщо ти тут? — подумав він уже в котрий раз. — Коли б ти знав, як я винен перед тобою, що взяв тебе сюди!.. Синку, синку!..»
Він ледь торкнувся його худого плічка і тихо промовив:
— Вставай, Андрійку. Чуєш? Тобі треба вставати. Хлопчик розтулив очі і за звичкою одразу ж схопився на ноги.
— Що, тату?
— Здається мені, що німці щось затівають. Давай разом подивимось. Заворушилися там, унизу.
— Хіба це вперше?
— Ні, не так, як досі… Заберемо все, що в нас є, — пляшки з запалювальним, гранати. — Він помовчав трохи і тихим голосом додав: —Великий може бути бій…
Із спостережного пункту вони довго й уважно приглядались до того, що робиться внизу. Батько розподіляв обов'язки, радив:
— Якщо їх буде небагато, кулемета в хід не пускай. Бий з гвинтівки. Кулеметом тільки тоді, як полізуть купою, щоб як найбільше їх набралося. Ну, сам знаєш… І підпускай ближче, не бійся… Не сиди довго на одному місці, перебігай і не висувайся з траншеї без діла, бережи себе. Нас же тільки двоє. А головне, живим у руки не давайся… І я так само…
Він одвернувся, щоб заховати сльозу, яка так несподівано й недоречно затуманила очі, і довго дивився в далечінь, думаючи: «Хоч би не помітив Андрійко. Негарно перед ним отак. І не потрібно зовсім… Здають нерви, здають. Ну що ж я за людина, що не можу триматися? Ні, Андрійко нічого не бачив. Він не помітив. От і гаразд. Ось уже й минулося…»
Якихось особливих ознак, що готується атака, не було. До Левка Пилиповича почав повертатися спокій, і він навіть уже картав себе в думці: «Ну чого я, власне, так збентежився? Все одно рано чи пізно, оте має статися. Було б дивно, коли б фашисти лишились байдужі до вежі, яка їм не дає спокою. Та ще й після того, як від наших куль стільки їх загинуло, як ми забили їхнього коменданта…»
Зненацька глухо й важко гримнув гарматний постріл, і водночас велетенський стовп землі, каміння й металу виріс майже біля самої вежі.
— Лягай! — крикнув Левко Пилипович і притис обома руками Андрійка до землі.
Цей постріл ніби послужив сигналом для багатьох інших гармат, бо не минуло й хвилини, як заварився справжній вогняний, кипучий шквал. Снаряди ревли, вибухали й трощили каміння. Воно з лютим, гострим свистом та виттям пролітало над головами, било по землі смертельним дощем. Кілька снарядів влучило у вежу, шматуючи її старезні посивілі стіни, але більшість з них вибухала на скелі, кілька розірвалося біля траншеї, в якій лежали Левко Пилипович й Андрійко. В околишнім просторі стояв такий гуркіт, що не можна було б почути людського голосу. Та батько з сином і не розмовляли. Вони лежали, приплюснувшись до землі, і тільки поводили округленими очима.
Було ясно, що фашисти намагаються зруйнувати в першу чергу саму вежу, але кожну мить снаряд міг упасти й поряд з траншеєю або й у траншею. Навколо вежі і по всьому схилу гори стало аж темно від куряви та гару. А німці били й били з гармат, не шкодуючи снарядів і не припиняючи шаленої канонади ні на хвилинку.
Андрійкові здавалося, що оті вибухи шматують не тільки вежу, не тільки землю, а і його мозок, бо в нього вже розривалася від болю голова. Дихати стало важко, і він хапав повітря сухими губами, сухими легенями, які теж, здавалось, нагрілися в грудях.
Ця вогневиця тривала з півгодини. Видно, фашисти вирішили не тільки зруйнувати вежу та її оборонний рубіж, а й знищити у ній все живе, щоб остаточно зламати будь-який її опір.
Канонада припинилася так само раптово, як і почалася.
Уже не вибухали снаряди, не стогнала і не свистіла розпеченими осколками та камінням гора, а в Андрійкових вухах ще чувся металевий виляск, і ще тяжко болів мозок, і розколювалася на шматки голова.
Він бачив, що тато поворушив губами, щось сказав йому, але самого голосу не почув. Тоді кілька разів придавив вуха долонями. Металевий виляск начебто послабшав, і він звернувся до тата:
— Я не почув, що ти сказав.
— Он вони… — промовив Левко Пилипович і кивнув головою до підніжжя гори.
Тепер Андрійко розібрав татові слова і глянув туди, куди він показував. З двох боків одночасно, видираючись крутими схилами, хапаючись руками за каміння та за кущі, до їхніх траншей повалили німці.
— На своє місце! — хрипло наказав Левко Пилипович. — І прицільно бий. Вибирай тих, хто ближче…
Тепер у його голосі не було й сліду тієї батьківської ніжності, тієї турботливої ласки, з якими він завжди звертався до Андрійка. Навпаки, голос у нього хоч і хрипів, але був дуже твердий і, може, аж надто суворий, якщо зважати на те, що він наказує не групі бійців, а одному-єдиному своєму синові, за якого сам кожну секунду ладен був піти на смерть.
Але ота суворість, отой короткий і чіткий наказ вплинули на Андрійка, ніби подув свіжого вітру. Хлопець враз зібрався, напружився весь, наче туга пружина, і швидко побіг траншеєю до своєї вогневої точки. Він якнайзручніше примостився за бруствером і одразу ж вистрелив. Добре бачив, як темна постать у низько насунутій на лоба касці змахнула руками й повалилася на землю.
Недалеко від Андрійка з своєї вогневої точки вистрелив і Левко Пилипович. Проте Андрійко зафіксував це якось підсвідомо, бо вся його увага була прикута до тієї групи фашистів, що рухалася на нього.
Він не рахував, скільки їх було, але дуже виразно й чітко бачив кожного зокрема і розумів, що деруться вони наосліп, зовсім не знаючи ні розташування траншей, ні того, звідки їх може зустріти вежа своїм вогнем.
Хлопець прицілився ще і знову не промахнувся. Потім ще й ще…
— П'ятий, — сказав він сам до себе, закладаючи в патронник нову обойму, хоч і не почув власного голосу.
Без угаву стріляли й гітлерівці. У них були не гвинтівки, а автомати, їхні кулі густо прошивали повітря, прострочували землю, здіймаючи віяла порохняви, але, на свою велику радість, Андрійко помітив, що стрілянина їхня була неприцільна, безладна. Може, вони були п'яні…
Більша група гітлерівців сунула на Левка Пилиповича. Але кам'яні валуни, що лежали на шляху атакуючих, не давали їм змоги розгорнутися в ланцюг чи кинутись на вогневу точку єдиним скопищем. Вони неодмінно мусили пробігти вузьким лабіринтом серед валунів, і Левко Пилипович, вибравши найвужче місце в тому лабіринті, клав гітлерівців одного за одним.
Та все ж вороги наближались. Уже було видно їхні обличчя під касками, роззявлені роти і навіть очі.
«Кулемет! — враз вирішив Андрійко. — Тільки кулемет. Гвинтівкою я їх не зупиню…»
Він глянув на тата. Той стріляв без упину, але чомусь лежав незручно, на боці, і обличчя його, заросле густою бородою, теж лежало однією щокою на витягнутій руці.
«Чого це він?» — стривожено подумав Андрійко.
Але тато продовжував стріляти, і хлопець заспокоївся.
Тим часом група ворогів, яка наступала на Андрійка, була вже зовсім близько. Йому здавалось, що фашисти його бачать, що вони могли б уже і вбити його, але чомусь їхні кулі лягали все осторонь, наче їх відводив од нього невидимий щит.
«Та це ж вони хочуть мене живим узяти! — майнула думка. — Ясно ж, що хочуть узяти живим!.. І мене, і тата!..»
Тоді, більше не гаючи й секунди, Андрійко схопився за ручки кулемета. Спершу сам не повірив тому, що сталося. Перед його зливою куль гітлерівці зупинилися, як перед невидимою стіною. Добрий десяток їх упав на землю. Одні корчились і кричали, безладно ворушачи руками й ногами, другі так і лишились лежати нерухомо, а треті, пригинаючись до землі і петляючи, кинулися тікати з гори, натикаючись один на одного і збиваючи з ніг.
Андрійко стріляв, намагався догнати кулями задніх. Тепер він уже бачив не обличчя, не роззявлені роти і не очі, а темні спини, плечі й квадратні каски над ними, наче то були не живі люди, а рухливі диктові мішені, які до війни стояли у шкільному стрілецькому тирі і по яких військкерівник учив стріляти з дрібнокаліберних гвинтівок.
Хлопчик припинив стріляти тільки тому, що раптово попереду і зліва від нього сяйнув яскравий вогонь, такий яскравий, що засліпив Андрійкові очі. Він на мить заплющився, наче глянув на сонце, а коли знову розплющив очі, то побачив таке, чого ще ніколи в житті не доводилося бачити.
Палав шматок землі, і разом палало багато ворожих солдатів. Охоплені полум'ям, вони, мов божевільні, стрибали, качались по землі, корчилися, щось незрозуміле кричали багатоголосо й дико, схоплювались і знову падали. Одні з них, упавши, більше не зводилися, догоряючи яскравим вогнем, а інші ще бігли кудись з одчайдушними криками й падали вже там, серед каміння, щоб теж уже більше не встати, бо вогонь доганяв їх.
І тільки тоді Андрійко здогадався, що то батько кинув у саму гущу ворогів пляшку з запалювальною рідиною. Тепер уже тато лежав грудьми на землі, права рука його була витягнута далеко вперед, а ліву він підклав під себе.
Андрійко знову подумав, що, мабуть-таки, тато поранений, і кинувся до нього, бо вже й стріляти було ні по кому.
Левко Пилипович лежав нерухомо, дивовижно спокійними очима дивився на наслідки своєї роботи. Лице у нього було зовсім біле, мокре й брудне від поту та пилюки, дихав він тяжко й нерівно, плечі «рвучко здіймалися і опадали.
— Хай горять, прокляті! — сказав він, побачивши біля себе Андрійка. — Це я їм… за все…
Потім стало неймовірно тихо навколо. Не гриміли постріли, не свистіли кулі, не горіла земля, і не кричали люди… Із-за великої білої хмари виглянуло спокійне сонце, і здавалося, що мир і тиша настали в усьому світі.
Левко Пилипович перекинувся з живота на бік і лише тоді відірвав ліву руку од грудей. Вона була вся в крові, і сорочка на грудях теж чорніла загуслою кров'ю.
— Я поранений, Андрійку… — тихо і якось ніби винувато промовив Левко Пилипович. — Мабуть, тяжко… Перев'яжи мене…
— Тату, тобі треба перейти у вежу. Там не так жарко, — сказав Андрійко, промивши та перев'язавши рану.
Левко Пилипович глянув на сина згаслими очима.
— Навпаки, мені треба бути тут. Вони знову можуть полізти… Та й повітря тут більше, просторіше якось… Сходи, Андрійку, послухай зведення і… передай про нас…
Ще жодного разу Левко Пилипович не інформував ту невідому станцію про становище у вежі. А тепер, коли вцілілий залишився тільки Андрійко, вирішив, що далі мовчати не можна.
«А може, наші знайдуть, як врятувати нас, — думав він, — може, вже хоч не мене, то Андрійка. Коли б тільки знати, що син буде врятований, то хай би вже я й помер…»
Куля застряла в нього в грудях під ключицею, він відчував її, коли б лікар, він би витяг кулю і врятував йому життя. А що може зробити Андрійко? То хай щось придумають, хай придумають…
Андрійко приніс із вежі несподівано страшну звістку:
— Рацію розбило, тату.
— Як розбило?! — аж сахнувся Левко Пилипович.
— Снарядом розвернуло вхід до вежі, а апаратуру просто-таки розтрощило осколком чи каменюкою.
— Та-а-ак… — видушив із себе Левко Пилипович. — Ще цього нам тільки й не вистачало.
Він довго мовчав, морщачи засмаглого, коричневого лоба, обдумував своє становище. Далі рішуче промовив:
— Я відремонтую рацію. Без неї нам ніяк не можна. Без неї ми зовсім глухонімі…
Левко Пилипович звівся на коліно. Голова йому наморочилась. Земля, небо, Андрійко, вежа — все гойдалося перед ним, ніби він був на палубі корабля в час великого шторму.
— Підтримуй мене, синку.
Андрійко підставив плече під батькову руку, і Левко Пилипович, зціпивши зуби, тамуючи стогін, що ось-ось мав вирватися з грудей, зіп'явся на рівні ноги. Ступив раз, удруге… Червоні кола попливли перед очима. Але він утримався на ногах і якось боком, з допомогою Андрійка повільно пішов до вежі.
«У мене є час, — думав він, — вони не можуть одразу ж напасти ще раз… А без рації як же ми будемо?..»
Тепер всі його бажання зводилися до одного: передати по радіо, хай врятують Андрійка. Хай врятують будь-що. Для цього ще є час… Як саме можна було б його врятувати, він не знав. Розумів тільки одно: це треба зробити. Не можна ж залишати хлопчика на поталу ворогам! Фашистські звірі вигадають для нього такі тортури, про які ще світ не чув.
Перед входом до вежі він зупинився. Стіну справді було розвернуто. Не вистояла. Та й дивно було б, коли б вона вистояла. Не на теперішні снаряди розраховували її генуезці.
— Давай сюди рацію, тут видніше.
Андрійко, силкуючись, витягнув апарат з вежі. І коли Левко Пилипович глянув на рацію, то в нього обірвалося серце. Вся передня стінка передавача була розтрощена й зігнута, батарея розколена надвоє. Батарею, правда, можна замінити запасною, але рація, рація!..
Тремтячими руками (власне, однією рукою, бо другою він майже не володів) Левко Пилипович почав знімати передню стінку. Андрійко допомагав йому, орудуючи викруткою та плоскогубцями. Він знав, що тато міг зібрати приймача чи передавача буквально з нічого, і вірив, що й зараз відремонтує рацію, тільки боявся, чи вистачить у нього сили на таку тонку й кропітку роботу.
Цього ж боявся й Левко Пилипович. Почував, що сили його тануть. Усе частіше змушений був переривати роботу й відпочивати. Рясний піт заливав обличчя, шию. Йому страшенно хотілося пити. Сухий і шорсткий, як щітка, язик ледве ворушився, у грудях пекло, але він шкодував для себе зайву краплину води, зберігаючи її Андрійкові.
Однак хлопчик помітив, що татові з кожною хвилиною стає гірше. Він налив у кухлик води і попросив:
— Випий, тату. Тобі полегшає.
Левко Пилипович не заперечував. Набрав у рот води, так потримав її, потім уже проковтнув. Справді, йому одразу стало краще, навіть але ніби в очах проясніло. Але такий стан тривав недовго. До горла підкотилася нудота. І тепер він уже сам попросив:
— Ще трохи…
— Всю випий, усю, — наполягав Андрійко. — У нас же є вода. А як тобі вже покращає зовсім, тоді потерпимо.
Левко Пилипович на диво покірно випив з кухлика всю воду. Знову взявся до роботи, переборюючи нудоту, що все ж таки підступала до горла. Своєї рани він начебто не почував. Був тільки тупий, гарячий біль у лівій половині грудей та в плечі, і йому здавалося, що коли б він оце мав змогу лягти грудьми чи спиною на щось дуже холодне, той біль минув би і він знову відчув би себе здоровим та цілком працездатним.
Але замість холоду навколо було розпечене сонцем каміння, жаром дихала наскрізь прогріта земля, в лице пашіло гаряче повітря.
Йому знову нестерпно захотілося пити, він ледве ворушив важким, розпухлим язиком, але подумав про те, що не попросить води ні краплини, а залишить її Андрійкові…
Раптом йому здалося, ніби він чує звук приймача, і губи його скривила квола, ледь помітна, якась неприродна усмішка.
— Слухай, Андрійку, слухай… Нас викликають…
Хлопець глянув на нього здивовано й злякано. Навушників ні в тата, ні в нього на голові не було, мертва апаратура лежала ще розкидана, і сам він ніяких звуків не чув.
— Хто викликає, тату?.. Що ти чуєш?..
— А хіба ти не чуєш?.. — цілком логічно й виразно спитав Левко Пилипович. — Ось ти слухай… слухай…
Андрійко затремтів усім тілом. Хоч батько говорив начебто цілком свідомо, не плутався і не збивався в словах, але вони аж ніяк не відповідали тому, що було насправді. Як же тато міг щось чути, якщо радіостанція не працює, а сам він дивиться кудись у простір невідривним, некліпаючим поглядом?
— Що з тобою, тату?.. Отямся!.. — майже закричав хлопчик у відчаї.
Він спробував приторкнутися рукою до татового плеча, але той несподівано грубим і сильним рухом відштовхнув його:
— Ти ж заважаєш!.. І оті заважають, що он там…
— Татусю!.. Тату!.. — тепер уже закричав Андрійко на повний голос, почуваючи, що його охоплює невимовний жах. — Там ніде нікого немає!.. Це я біля тебе, Андрійко!.. Та глянь же, це — я!..
Слова на устах Левка Пилиповича перетворилися на невиразне бурмотіння, з якого Андрійко все-таки зміг зрозуміти: тато дуже добре знає, хто біля нього, і що треба слухати радіо — воно скаже, як і що робити…
Плачучи та долаючи опір батька, Андрійко підхопив його під руки й потяг у вежу, в прохолодну тінь. Обережно поклав на суху траву, яку весь час наношували, щоб прикрити камінну підлогу, а під голову підклав подушку, набиту тією ж травою. Потім він намочив водою ганчірку, витер батькові розхристані груди навколо перев'язки, витер, обличчя і шию, знову намочив ганчірочку і поклав татові на лоба.
Левко Пилипович принишк і, здається, заснув. Дихати він став рівніше й спокійніше. Тут, усередині вежі, було не так жарко, як надворі, стіни повнилися одвічною вологою, яка бувай там, куди ніколи не проникає сонячне проміння.
Андрійко сидів над батьком, невідривно дивився йому в обличчя і тихо схлипував. Хлопчик ще не усвідомив того, що може статися далі, але гнітюча туга облягала його серце, і думав він не про себе, а про тата — як порятувати його, чим допомогти і чим зарадити?
Минула, може, година, може, дві, а тато все ще спав, рівно дихаючи.
«Гаряченьким погодувати його треба, як прокинеться, — подумав Андрійко. — Він же зовсім кволий став та ще й це поранення».
Тихо, щоб не розбудити батька, хлопець переповз у протилежний куток вежі, де зберігалися продукти, і… жахнувся. Розірваний мішечок з сухарями лежав осторонь порожній, і лише кілька сухарів валялося в пилюці, в сухій траві, серед камінців. Зовсім окремо валялась зігнута консервна банка, і коли він заглянув до неї, то переконався, що консервів у ній лишилося не більше як півложки.
Він зібрав сухарі, обережно й ретельно обдув та обтер кожен зокрема і загорнув їх у шматинку, що трапилась під руку.
«Татові не скажу, — вирішив сам собі, — хай не знає, що сталося. Хай навіть не догадується, що зникла половина і так убогого харчу. А там видно буде… Якось протягнемо…»
Великим гострим рибальським ножем він виколупав рештки консервів і вкинув у казанок. Налив туди води і недалеко від входу до вежі (щоб увесь час було видно тата) повісив казанок на вогонь.
Вариво швидко закипіло. Вже можна було б і їсти, але тато все ще спав. Та й не диво, йому ж останнім часом взагалі майже не доводилося спати, знесилів зовсім.
Нарешті Левко Пилипович глибоко зітхнув, розплющив очі. Побачив над собою сіре склепіння вежі й почув тихе шарудіння. Щось неясне й невиразне ворухнулося в його пам'яті. Ніяк не міг згадати, чому він тут лежить, що робив востаннє, що говорив… Відкинув здорову руку вбік, під пальцями зашелестіла суха трава. Спробував повернути голову, але його раптом пронизав гострий біль, і він у напівстогоні запитав:
— Андрійку, ти де?
— Я ось, тату, — одразу ж з'явився біля нього хлопчик, — Вже суп готовий. Давай поїмо?
— Там усе тихо?
— Весь час стежу. Спокійно.
— Що зі мною було? Я не все пригадую.
— Нічого не було, — знизав плечима Андрійко, бо йому й самому хотілося вірити, що це саме так. — Ти заснув…
— А радіостанції я ж не полагодив. Як же я міг заснути?
— Ще полагодиш. Поки що видно… А ні, то завтра.
— Авжеж, — згодився Левко Пилипович.
Андрійко, щасливий, що тато знову став такий, як завжди, швидко налив у глибоку емальовану мисочку гарячого варива.
— Поїж, тату, гарненько.
Вони разом сьорбали гарячий суп. Андрійко вдавав, що теж гризе сухарик, але всією силою волі утримувався від цього, бо знав, що цей сухарик буде йому ще потрібний. Може, доведеться ділити його начетверо, надесятеро, щоб зберегти надовше.
— Тепер іди подивися, що там… — звелів Левко Пилипович, — а я ще попораюсь біля рації.
Андрійко пішов на спостережний пункт. Він постояв трохи там, де поранено тата. Ось тут тато лежав… Он звідти лізли фашисти. Те місце, де вони горіли, чорніє великою голою латкою…
Чомусь згадалося, як кілька років тому дітлахи, пустуючи, запалили розлиту на воді мазуту. Вогнем охопило майже пів-бухти. Це було красиво й страшно. Вогонь на воді! Його нічим було погасити. Він розливавсь, повз червоними гадючками, котився разом із хвилями до берега. Ось-ось мали спалахнути баркаси та шлюпки. Але знайшлися сміливці, сіли в ті шлюпки й рушили назустріч вогню, одгорнули його від берега, від причалу. Серед них був і Мікос… Він врятував од вогню багато рибальських суден. А сам згорів на вогні…
Андрійко глянув туди, де стояли чорні хрести, де палали вогнища, де фашисти чинили страшну розправу. Тепер там було зовсім порожньо, навіть пустельно. Знову селище наче вимерло.
Але то тільки так здається. Щось там робиться… Насторожено причаїлися люди по хатах. Не сплять вороги. Після останнього бою вони, звісно ж, вигадають щось нове. Просто-таки неймовірно, щоб фашисти залишили вежу в спокої!
Хлопець пішов траншеєю, придивляючись до кожного каменя і до кожного кущика. Йти було важко. Хоч і поїв трохи, але цього не набагато вистачило. Кволий і немічний, він дуже повільно переставляв ноги й тримався за стіни траншеї руками.
Ось звідки він косив гітлерівців з кулемета. Йому й досі дивно: як він зумів зупинити їх і змусив тікати? І чому сам лишився живий? Адже кулі сипалися, як град…
Обійшовши всі траншеї та уважно обдивившись довкола, Андрійко повернувся на татів спостережний пункт. Він знав, що тато, як закінчить лагодити радіостанцію, неодмінно зажадає повернутися сюди, тому вирішив намостити йому місце, щоб зручно було лежати. Сходив нарвав свіжої трави та гарненько втоптав її, наламав гіллячок і зробив густий затінок. Потім оглянув татів кулемет, пересвідчився, що він порожній, і вставив новий, останній диск.
Раптом спохватився: «А що ж у мене там лишилося?»
Хутко пішов до своєї вогневої точки. Тут валялося багато вистріляних гільз, а в диску — лише кілька патронів.
«Повинні ще бути», — подумав він і вернувся до вежі.
Тато знову лежав нерухомий на спині. Безсилі руки його були широко розкинуті. На лобі, на шиї і на розхристаних грудях блищали великі, прозорі краплини поту.
— Тобі погано, тату? — підсів до нього Андрійко.
— Синку, — тихо обізвався Левко Пилипович, — радіостанція працювати не буде…
Андрійко навіть не знайшов, що відповісти на це. Сидів приголомшений, пригнічений, заціпенілий.
Довго мовчав і Левко Пилипович. Далі пояснив:
— Не можу відремонтувати. Не вистачає запасних деталей…?Я ось думаю й думаю…
Він раптом закашлявся тяжко й схопився рукою за груди. Це, власне, був і не кашель, а стогін, що тіпав його тілом. На посинілих губах з'явилася кров.
Андрійко кинувся до бідона з водою, налив у кухоль і підніс батькові до рота.
— Випий, тату, випий швиденько.
Не дожидаючись, поки той візьме кухоль, він сам линув йому води в рот і витер губи.
Кашель катував старого пораненого чоловіка ще довго. Нарешті тато заспокоївся і знову повторив:
— Я думаю… Як би тобі втекти…
Андрійко добре знав, що втекти звідси неможливо. Там, унизу, чатують німці (о, вони раді були б схопити когось із оборонців вежі!), а з моря — височенні обриви. Але Андрійко сказав батькові зовсім не про це:
— Мені з тобою не страшно, тату.
Левко Пилипович поводив туди й сюди притуманеними очима, змахнув з чола холодний піт і тихо промовив блідими, зламаними в куточках губами:
— Я не знаю, скільки мені ще жити… Та й який я тобі тепер помічник?..
— Ти видужаєш, ось побачиш.
— Авжеж, авжеж…
Надходив вечір. З моря війнуло благодатною прохолодою. За багряніли, розквітли червоними трояндами хмари на заході Вони з'являлися тільки вранці й перед вечором на небесно-земному прузі, наче тільки для того, щоб подратуватися. А весь день і всю ніч небо було геть чисте зовсім, ніби виметене дбайливою і недоброю господинею.
Вдень, як і досі, нестерпно палило сонце і нагрівало землю так, що на неї не можна було стати босою ногою. А вночі жили своїм таємним життям, загадково переморгувались далекі, до всього байдужі зорі.
Трохи пізніше над зубчатими обрисами гір, вкритих чорним і кам'яно-мертвим лісом, виткнувся язичок місяця, але він швидко заховався, наскрізь прозорий, млявий і безсилий.
Треба було знову переходити на бойові пости. Нічна прохолода полегшила біль, і Левко Пилипович, спираючись на Андрійкове плече, дійшов до своєї траншеї. Тут він зручно вмостився і попросив Андрійка:
— Тільки не давай мені спати… Щоб не заснув я…
— Гаразд, — сказав Андрійко, хоч сам подумав, що було б дуже добре, коли б тато справді заснув, бо кажуть, ніби сон — то найкращі ліки. А завтра вранці вони знову зварять суп… З чого суп?.. Ні з чого ж зовсім! Ну, можна просто попити окропу, погризти сухаря, і татові стане краще.
Сам Андрійко голоду вже не відчував. Тільки розумів, що йому треба було б поїсти. І навіть не поїсти, а добре наїстися, щоб у тіло влилася сила, щоб не тремтіли руки та ноги, щоб він став таким дужим, як був колись…
Тільки в хвилини гострого нервового напруження він почував себе дужим, здатним зробити що завгодно, а в інший час його хилило на сон. Йому й зараз дуже хотілося спати, але він собі сказав, що не засне, що змусить себе триматися хоч би там що, дасть відпочити таткові, а сам усю ніч якнайпильніше стежитиме за всією територією. Він розбудить тата лише тоді, коли гітлерівці знову підуть у наступ, і вони вдвох знову відбиватимуть їхню атаку.
Раптом Андрійком аж кинуло: чим же відбивати атаку? Він же так і не приніс сюди патрони. Вони там, у вежі.
Хутко пішов траншеєю до тата.
— У нас нічим перезарядити диска. Я тоді все вистріляв., Ти побудь, а я збігаю.
— Все забери, що там є.
Для боєприпасів у вежі була видовбана яма. Андрійко скочив у неї, помацав руками й похолонув увесь: руки наткнулися лише на одну коробку, та коли підняв її, то й вона здалася йому надто легкою.
«Невже не повна?.. І невже тільки одна й лишилася?..»
Черкнув сірничок. Вогник вихопив з темряви чорні, голі стінки ями і голе, порожнє дно. Перш ніж нести коробку, він відкрив її і полічив патрони. Їх було тільки сорок.
Тоді кинувся до інших коробок, що стояли під стіною. Може, в них щось лишилося?.. Відкривав їх одну за одною, переконувався, що вони таки справді порожні, і відкидав із злістю геть.
Так, більше немає жодного патрона.
Це злякало його дужче, ніж обмаль сухарів і води. На тих сухарях, що є, і на воді, яка лишилася, ще якийсь час можна триматись, але що робити без патронів?..
Андрійко приніс напівпорожню коробку до тата:
— Оце все, що є… — сумно і безнадійно повідомив він.
— Заряди свої диски повністю, — звелів Левко Пилипович. — І коли що, живий у руки не давайся. У тебе є ще дві гранати.
І знову голос його був хоч і кволий, але твердий і якийсь трохи чужий, надто офіційний.
Настала ще одна ніч. Літня, коротка ніч, але сповнена неспокою і тривожного чекання. Темніло небо у високості з далекими байдужими зорями, десь осторонь у сухій траві перегукувалися скрипалики-цвіркуни, шелестіли невидимі звірята, мабуть ховрашки, кілька разів просвистіли крильми над головою якісь нічні птахи.
А ще пізніше в небі загули мотори літаків. Самих літаків не було видно, але густа зірчата темрява тремтіла й стогнала, і здавалося, що коливалось розгойдане тим гулом повітря.
Андрійко слухав, силкувався вгадати: свої чи ворожі? Ні, то — чужі. Наші гудуть рівно, басовито, а ці — люто, з присвистом.
За кілька хвилин земля загула й застогнала вибухами. То бомби шматували Севастополь. Вночі особливо виразно чути, як гахкають бомби і стріляють зенітки, видно, як палахкотить небо, підпалене пожежами.
Знову те ж саме — вибухи і заграви…
Пригадалося, як літаки били по вежі. Але це — не те. Тут бомби падали на мертвий камінь, рвали його, вгризалися в нього, кололи його на скалки, нівечили, але це все-таки мертвий камінь. А в Севастополі стільки людей! І якщо гітлерівці б'ють по ньому, значить, він живе, живе і бореться!
Тепер у них у вежі немає радіо, вони з татом навіть не можуть послухати зведень Радінформбюро, але й так ясно з усього, що Севастополь не здався…
А чи заснув тато? Добре було б, коли б заснув.
Хлопець тихенько, навшпиньках пішов траншеєю до батькової вогневої точки, намагаючись зайвий раз не зашурхотіти камінчиком. Але, не дійшовши десь кроків за п'ять, почув голос:
— Що тобі, Андрійку?
Цей голос захопив хлопця зненацька.
— Я нічого… Чуєш, бомблять Севастополь?
— Чую. Чому ти залишив кулемета?
— Так… на хвилинку.
— І на хвилинку не залишай! — це був знову твердий, вольовий голос.
І Андрійко навіть зрадів йому: «Виживе тато, виживе!..» Уже зібрався іти, як раптом почув:
— Андрійку, іди сюди.
Він повернувся, став у нерішучості:
— Що, тату?
— Сядь посидь біля мене.
Андрійко притулився до гарячого батькового плеча. Чув, як гулко й нерівно б'ється у нього серце, густа борода лоскотала йому лоб і щоку. Згадав, що раніше тато ніколи не носив бороди. Він завжди ретельно голився, і щоки у нього були чисті, аж ніжні. Був завжди лагідний з людьми і ніколи не гримав на учнів, які могли навіть людину з залізними нервами вивести з рівноваги. Хоч він викладав фізику та математику, але знав безліч віршів і міг читати напам'ять цілі сторінки з прози Тол-стого, Коцюбинського чи Франка. Друзі казали Андрійкові: «У твого тата феноменальна пам'ять». Вільними вечорами він грав на піаніно, а мама співала так красиво, що збиралися сусіди, щоб послухати. Тоді в хаті ніби наставало свято.
А тепер ось вони з татом самотні сидять на горі, відірвані, одрізані від людей, і немає кому допомогти пораненому. А там, унизу, в селищі та в їхній хаті, де колись були мир і тиша, де лунав безтурботний сміх, де пливли чарівні звуки піаніно, безчинствують вороги. Як же це так?.. Як це так?
Левко Пилипович притулив сина до себе, поклав долоню на його теплу голову, і невидимі в темряві сльози котилися по його щоках. Мабуть, і він багато передумав за ці хвилини…
Зітхнув глибоко й важко, озвався:
— Що я хотів тобі сказати, Андрійку?..
Хлопець відхилився од батькового плеча, вражений глибиною і зворушливістю його голосу. Пройнятий трепетом, весь натягнутий, як струна, чекав дальших слів.
Але раптом тато знову зайшовся довгим, тяжким кашлем. Щось клекотіло у нього в грудях, виривалося назовні, він крутив головою з боку на бік, не маючи змоги боротися з болем, що катував і знесилював його тіло.
Андрійко ще збігав у вежу, приніс води. Левко Пилипович покірно випив, затих на хвилинку і знову тяжко застогнав від кашлю, що розтинав йому груди.
Коли, нарешті, кашель одхлинув, заговорив тихо:
— Нас не двоє з родини осталось, а троє… Ще десь є твоя мама… Її розлучила з нами війна, Андрійку, ти знаєш… Але я вірю, що вона є. Ти, коли зустрінешся з нею, то розкажи. Звісно, їй тяжко буде про все це слухати, але ти розкажи…
Він ще раз обняв сина, притулив до себе і довго не відпускав. Потім поцілував у розкудлану голову:
— Ну, а тепер іди… Чатуй… А я відпочину трохи, полежу… Важко мені…
— Ти засни, тату. Не бійся, я добре дивитимусь.
Тепер Андрійко, пильно оглядаючи місцевість довкола, думав про маму. Вона завідувала місцевою лікарнею, вела якусь наукову роботу, Андрійко не знав, яку саме, але розумів, що дуже важливу, бо її статті друкувалися навіть у медичних журналах та газетах. За кілька днів до війни її викликали до Львова на конференцію… Так і не вдалося вже з нею зустрітись…
«А чого це тато згадав про маму? Та ще так. Каже: «Якщо зустрінешся з нею». А сам він?.. Може, знову марить? Такий гарячий увесь… Але що ж я можу зробити? Що я можу?» — губи в Андрійка затремтіли, він міг би й заплакати, бо його ніхто не бачив, але закусив губи, зітхнув важко невиплаканими грудьми і знову став стежити за місцевістю.
Хоч з моря часом докочувалася прохолода, ніч була парка. Нагріта за день земля дихала теплом, і воно текло над нею, горнулося до неї невидимими хвилями.
«Шкода, що німці захопили своїх поранених та убитих, — подумав Андрійко, — можна було б позабирати в них патрони й автомати… А то що ж, тим, що є, багато не настріляєш. Але я буду так, як тато навчав; підпущу ближче, а тоді вже. Заснув він чи ні? От коли б заснув!»
Андрійко знову навшпиньках пішов траншеєю. Трохи не дійшовши, зупинився. Тато лежав боком, головою на подушці. Лежав зручно, мабуть, спав і не почув Андрійкових кроків.
«Хай поспить, — радісно подумав хлопчик, — як добре, що він заснув».
І все ж коротка ніч здавалася дуже довгою. Андрійко страшенним зусиллям волі боровся зі сном, поки нарешті не помітив, що небо ледь-ледь посвітлішало. Тоді йому стало легше. За ніч вороги не з'явились. Тепер уже не з'являться. Вони вже добре провчені і знають, як їх тут зустрічають по видному.
Хлопець почав стежити за тим, як приходить світанок. Бліднуть зорі… Десь ледве помітно рожевіє небо… Прокидаються і подають перші, ще сонні голоси ранні пташки… Все, все він чув і бачив надзвичайно виразно, чітко, яскраво, ніби все навколо просвічувалось і розкривалося перед Андрійковими очима, і його душа, як, може, ніколи досі, була вражена величчю й красою Всесвіту, незвичайністю і простотою тих змін, які відбуваються у природі…
«Тато ще спить. І нехай спить, — радів Андрійко. — Зараз я приготую йому сніданок. Один раз на день їсти — це для нього мало. Я годуватиму його і вранці і ввечері. А мені досить і одного разу…»
Він пішов до вежі, хутко закип'ятив воду і вкинув у неї останню грудочку цукру. Хай тато вип'є солоденького окропу з сухариком, це його підтримає.
Коли повернувся назад з казанком, тато ще спав.
Тоді тихо озвався:
— Прокидайся вже, тату, поснідаємо трохи. А тоді знову можна буде відпочити.
Левко Пилипович не поворухнувся.
— Тату, чуєш? — в голосі Андрійка забриніла затаєна тривога.
Знову ніякої відповіді не одержав.
Тоді кинувся до батька притьмом, упав перед ним на коліна і смикнув за плече, намагаючись заглянути в обличчя очима, що вже округлювались і наливалися жахом.
І раптом він нестямно щось скрикнув…
Левко Пилипович лежав мертвий.
Він довго копав яму, все ще не вірячи, що копає її для тата. Руки були мов чужі, не слухались його, не тримали заступа. Ноги тремтіли й підгиналися.
Іноді сідав біля ще неглибокої ями і затуманеним зором втуплювався кудись у далечінь. Щось думав, але що саме, не розумів, бо думки були, як клубки хмар — не чіткі, до кінця не оформлені й заплутані. Часом зусиллям волі намагався схопити якусь думку, зосередитися на ній, довести її до кінця, але вона несподівано виривалася, розповзалась, а замість неї уже туманом клубочилась інша, теж невиразна й нестійка.
Та коли він отак сидів, тіло його встигало трохи відпочити. Тоді знову брав заступ, дробив міцний, непіддатливий камінь, довбав віками злежану землю.
Кілька разів відкладав роботу, підходив до тата, відгортав ріжок білої простині, якою прикрив мертве тіло, і довго дивився йому в обличчя. Воно було воскове й холодне.
— Тату… Татусю… — пошепки кликав Андрійко, ніби боявся несподівано злякати його. — Це ж я, твій Андрійко… Почуй мене, обізвись до мене, бо мені страшно… Як же я тепер буду без тебе?.. Навіщо ти вмер?..
Він дослухався до власного голосу, схиливши розкудлану голівку на тоненькій, як стебельце, шиї, і з надією вглядавсь у мертве татове обличчя:
— А може, ти чуєш мене, тільки не можеш відповісти?.. Я підожду… Я тут посиджу біля тебе…
І довго сидів закам'яніло, ждучи якогось чуда, сподіваючись, що тато ворухнеться, обізветься, і тоді все буде так, як було досі.
Але спливав час, ніякого чуда не ставалося, тато мовчав, стуливши мертві губи, які так і захолонули з виразом муки та скорботи.
Андрійко закривав обличчя простирадлом і знову йшов копати яму. З учорашнього дня не взяв у рот ні крихти сухаря, ні краплини води, тому кволість дедалі дужче давалася взнаки. Все частіше він відпочивав, втупивши очі кудись у далекі гори, або в морське безмежжя, або в землю. А то й просто лежав із заплющеними очима та важко, уривчасто дихав.
Надвечір яма була готова.
Ледь переставляючи ноги, Андрійко почовгав у вежу, зняв з дерев'яного ліжка сіру цупку солдатську ковдру і вгорнув у неї тата. Тепер треба було дотягти його до ями. Сили не вистачало. Ступав кілька нерівних кроків і падав, ранячи руки та ноги гострим камінням.
«Так і до ночі не дістанусь до ями», — зринула думка. Але згадував, що уже з першою темрявою гітлерівці можуть атакувати вежу, і збирав останні сили.
Власне, він думав не про себе. Боявся, щоб вороги не захопили тата. Навіть мертвий він не повинен потрапити їм до рук, бо вони й над мертвим чинитимуть наругу. А це було б для Андрійка найстрашніше. І хлопець знову збирався з силами, тягнув свою ношу до ями, обливаючись потом, важко дихаючи кожною клітинкою розгарячілого тіла.
Червоне закривавлене сонце сповзало уже за гору, коли, нарешті, Андрійко опинився біля ями. Яма була неглибока, по пояс, і йому вдалося швидко покласти у неї тата. Спершу він обгорнув мертвого дрібними камінцями. Тоді сипнув землю заступом. Земля мертво заторохтіла по камінцях, і Андрійкові вчувся той самий холодний безнадійний звук, який чується, коли земля сиплеться на труну.
Хлопець випустив з рук заступа і затіпався у нестримному риданні. Тільки тепер, ось у цю хвилину, він до кінця зрозумів, що вже ніколи в житті не побачить свого тата, не почує його голосу і ніколи тепла татова рука не ляже на його голову. Так само з усією ясністю усвідомив, що лишився зовсім-зовсім один у цій вежі, на оцій пустельній скелі, серед дикого сірого каміння.
Він плакав довго й невтішно. Плакав, тулячись мокрими щоками та грудьми до землі, ніби просив у неї захисту й поради.
Нарешті, знесилений, затих. Мовчки і швидко загорнув яму, намостив могилку і пішов на те місце, де недавно лежав тато. Трава була тепла, наче ще зберігала тепло живого тіла. Осторонь так і стояв уже холодний казанок з перевареною водою. Біля нього валялися два сухарики.
Татів кулемет, добре замаскований, дивився чорним оком дула вниз, звідки кожну мить могли з'явитися фашисти. Поряд лежали, дві гранати і пляшка з запалювальною рідиною.
Андрійко перейшов до своєї вогневої точки. Біля його кулемета теж лежав заряджений диск. Обійшов ще й запасні траншеї. Тут ніякої зброї не було. Отже, два заряджених кулемети, один неповний диск, чотири гранати і одна пляшка з запалювальною рідиною. Це все, що він має…
А ще в нього є кілька сухарів і трохи води. Андрійкові раптом страшенно захотілося пити, ще ніколи так не хотілось. Його просто палило всередині. Він перехилив один кухоль, другий і раптом спохватився:
«Що ж це я роблю?.. Дощем і не пахне. Спека! Пропаду без води…»
Він закрив бідон, зібрав сухарі, взяв казанок і все це відніс у вежу, заховав. Ховав довго, наче від злодія, а не від самого себе. Потім вийшов з вежі й повів довкола очима.
Сам!..
Зовсім сам!..
Немає до кого обізватися, ні з ким порадитись, поговорити.
Що ж робити?.. Може, справді спробувати втекти звідси? Скористатися темрявою ночі і втекти, як радив тато. Але де та щілина, за якою не стежать фашисти? Вони півкільцем охопили гору від одного крутого берега до другого й вичікують, що хтось поткнеться з вежі, та час від часу пробують перевірити, чи міцно вона ще тримається?
Звісно, коли б вони знали, що лишився він один, Андрійко, дванадцятирічний хлопчик, то атакували б гору цю ж мить. Але їхня остання вилазка закінчилася для них тяжкою поразкою, і вони певні, що вежа ще має силу, тому не ризикують одразу ж напасти знову, Або ж готують артилерійський обстріл. А може, знову пустять літаки?
А що, як справді все-таки спробувати вирватись, прослизнути крізь їхній заслон?
Хлопець добре знав тутешню місцевість. Прямо на селище йти не можна. Там між останнім рядом хат і крутогір'ям жителі вирубали чагарники, розчистили й почали засаджувати землю та засівати хто чим хотів — і виноградом, і кукурудзою, і картоплею. Все це тепер викопане, витолочене, і там утворилася просто гола площина, на якій і зайцеві заховатися ніде. Туди потикатися не можна.
Ось коли взяти правіше, там чагарники ще лишилися, хай і не дуже густі, але в них таки можна заховатись. Не стежать же гітлерівці за кожним кущем!
А якщо він прорветься крізь ворожий заслон, то куди подінеться? Те вже не має значення. В першому ж селі йому дадуть притулок. І хто подумає, що він сидів у вежі, що то він разом з татом, разом зі своїми братами знищував фашистів? Нікому й на думку таке не спаде. Просто собі — хлопчик, який під час війни втратив усю рідню та й ходить безпритульний, шукає, де прихилити голову.
«А тато — тут… І Василь тут… І Грицько — він теж тут, у морі, в тих хвилях, які день і ніч обмивають оцю скелю… — раптом подумав Андрійко. — Оцю скелю й оцей шматочок не взятої ворогом землі. Вони ж загинули за те, щоб не віддати цю землю!.. А якщо я втечу звідси (до нього тільки тепер з усією повнотою дійшов зміст цього слова — втеч у!), то на кого лишу цей шматочок нашої землі? На кого лишу дві могили — татову й Василеву? І на кого лишу оті хвилі, що день і ніч б'ються об скелю, стогнуть і розповідають про те, як вони оберігають вічний сон Грицька? Ні, мені не тікати треба. То мене тато жалів, коли радив: «Утечи». Мені треба поквитатися і за тата, і за братів, і за тих, що їх замучено!..»
Щодня й щоночі Андрійко ждав атаки фашистів. Але дивно: гітлерівці не чіпали вежі, наче забули про неї. І хлопцеві вже хотілося, щоб вони напали на нього. Він знову побачив би, як від його куль падають вороги. Може, його і схоплять, може… Але він поки що має два заряджених кулемети, запасний диск, гранати і пляшку з запалювальною рідиною. Аби міг з усього цього скористатися!
Він жив дивовижним, примарним життям: не знав, який день — понеділок, середа чи неділя, яке число, навіть не знав, який місяць за календарем — червень, липень, чи серпень… Якось узяв до рук татків «Вахтовий журнал». Останній запис у ньому зроблено 12 липня 1942 року. А скільки днів і ночей минуло відтоді? Андрійко вже не міг цього порахувати, він втратив будь-який орієнтир. День приходив на зміну ночі, ніч — на зміну дня, а скільки їх було — хто його знає…
Іноді Андрійко засинав об обідній порі, наче падав у бездонно-глибоку прірву, а коли прокидався, сонце знову стояло в зеніті. Часом сон зборював його десь на світанку. Скільки він тоді спав, теж невідомо, може, добу, може, кілька хвилин, бо, розплющивши очі так само бачив світанок.
Можна було б рахувати дні по сухарях, коли б з'їдав по одному щодня, але кожен сухар він ділив: спершу надвоє, потім — натроє, а далі просто відгризав трохи сухарика й ховав його, обережно замотавши в ганчірочку, щоб не загубилася жодна крихта.
Тепер він до вежі вже не заходив, там йому робити було нічого. Все: і зброя, і боєприпаси, і їжа, і останні краплини води — були тут, на вогневій лінії. І він мріяв тільки про одне: аби швидше, поки він ще не вмер, напали фашисти, щоб можна було вистріляти по них усі патрони, викидати всі гранати, лишивши для себе тільки останню…
Одного дня Андрійко виявив, що в нього вже немає жодного сухаря. Лишилося тільки трохи води, яку він беріг особливо ретельно. Хлопець був приголомшений цим відкриттям, хоч і раніше знав, що рано чи пізно, а це повинно статися. Очманіло дивився перед себе невидющими очима і не рухався, впершись руками в землю.
Коли б він заплющив очі, то можна було б подумати, що це не жива людина, а мрець, мумія, витягнута з стародавньої могили під час розкопок. Тіло його зовсім висохло, орбіти очей провалилися і почорніли, обличчя зморщилося, і тільки, коли він розкривав рота, в червоних, запалених і пухлих яснах біліли живі зуби, які здавалися проти маленького обличчя непомірно великими. Ніхто б не міг визначити, скільки йому літ — це був маленький дідусь з кучмою брудного, скуйовдженого волосся на голові. Здавалось, що у ньому вже зовсім згасло життя.
(Однак Андрійко ще кріпився. Посидівши трохи отак нерухомо, кволо зіп'явся на ноги, допомагаючи собі руками, і поволі почовгав у вежу. Довго нишпорив по всіх закутках, шукаючи хоч чого-небудь поїсти. Знайшов давню поруділу й пом'яту пачку з-під галет, у ній збереглися сухі, зчорнілі крихти, схожі на макові зернята. Жадібно висипав їх собі в рот.
Більше нічого не було.
Тоді вийшов з вежі і поволік ноги схилом гори. Йому спало на думку пошукати їстівне коріння. І він справді знайшов його. У всякому разі корінь був не гіркий, а солодкуватий, і, крім усього, з нього видавлювалась така сама солодкувата рідина, а це для Андрійка було немало. З'ївши кілька таких корінців, відчув себе краще.
Фашисти не атакували.
Вони ніби знали, що брати вежу в лоб уже не потрібно, що в ній доживає останні дні її останній оборонець, і тільки чекали його кінця. З гори він бачив, як вони вільно ходять по Набережній і по площі, поодинці й групами, і не звертають на вежу ніякої уваги.
У грудях Андрійкових раптом спалахнула лють.
— Так чого ж ви?.. Чого?.. — вирвалось у нього, і він сам здивувався, бо вже давно не чув власного голосу.
Голос вихрипівся кволо й глухо. Але то був його голос, його живий голос. І Андрійко ще раз повторив, відчуваючи задоволення від того, що чує сам себе:
— Чого ж ви, гади?.. Ідіть сюди, я вас не боюсь!.. Ну, вб'єте мене, так і я ж вас покладу немало!..
Оті ворожі постаті на площі і на Набережній наливали його мозок і все його єство вогнем пекучої ненависті.
«Дістану ж я до вас!.. — раптом подумав він. — Ось зараз я вам!..»
Андрійко прикипів враз згарячілими пальцями до ручок кулемета і став вичікувати, поки гітлерівці підійдуть якнайближче.
Ось вони вже в прицілі. Стали. Розмовляють. Зараз повернуться, підуть назад, і тоді вже їх не дістанеш…
Враз кулемет ожив після довгої мовчанки й зататакав, вивергаючи полум'я і дим аж наче з якоюсь радістю. Упав один, другий… Інші кинулися врозтіч, у схованки. Але Андрійко ловив на мушку тих, що тікали, і, не шкодуючи патронів, строчив, аж поки порожній диск не зупинив кулемета.
Тоді хлопець відкинувся на спину і, щасливо усміхаючись, дивлячись радісними очима у високе небо, витер з обличчя гарячий піт.
Фашисти швидко переконались, що то знову ожила вежа, яка давненько вже не озивалася. Знизу застрочили автомати і кулемети, десь недалеко задзенькали об каміння кулі. Вони свистіли тонко й коротко, фурчали, відлітаючи рикошетом, цмокали смертельним поцілунком землю, але не могли знайти Андрійка в його надійному сховищі.
Тепер він уже й не хотів потрапити під якусь випадкову кулю. Він зрозумів, що ще може воювати. А якщо може, то не має права вичікувати чогось. Он там лежить його тато, і лежить Василь, і гомоном розгніваних хвиль обзивається до нього Грицько. Всі вони волають про помсту, їхня кров тепер бурунить у його тілі.
— Буде помста, буде!.. — шепоче Андрійко. — Тепер я знаю, що робити. Знаю, знаю… Треба тільки щось поїсти, щоб сила була… Мені б ще трохи сили, хоч трішечки!..
Коли він звівся, вийшов із свого сховища й глянув на площу, ворожих трупів там уже не було. І ворожі кулемети затихли.
Ніхто не нападав не вежу.
Він спустився нижче. Тут теж знайшов той бур'ян, у якого солодке коріння. Вирвав з десяток стеблин. І зненацька йому спало на думку, що це коріння можна зварити. Авжеж, зварити. Все-таки гаряча страва, а не сира жувачка.
Добре, що є ще трохи води.
Андрійко подерся на гору, до вежі, згадавши, що там лишився казанок. Кожен крок давався йому тяжко, він ледве пересував ногами по землі. Він уже не ступав ними, а якось дивно човгав. І, крім того, вони майже не згиналися в колінах. Чому це?
Андрійко підняв одну холошу, потім другу і побачив, що ноги в нього набрякли, роздулися. Власне, й не набрякли, а налились якоюсь жовтавою рідиною, що просвічувала крізь тонюсіньку, як плівка мильної бульки, шкіру. Андрійко ткнув пальцем у литку, але не відчув болю. Ткнув наче в чужу. А коли нахилився, то відчув, що й обличчя в нього стало важке. Він придавив пальцями щоки, але теж ніякого болю не було.
«Що ж це воно таке?.. — здивувався Андрійко. — Може, від коріння?.. Чи воно не отруйне?.. Але коли б воно було отруйне, то я б уже захворів, а то ж, бач, не хворію, ходжу, рухаюсь, і ніде нічого в мене не болить…»
Він не знав, що з голоду людина спершу худне, зсихається до кісток, а потім настає друга, передсмертна стадія, коли починав пухнути.
Повернувшись із вежі, Андрійко перелив усю воду з бідона в казанок, щоб знати, скільки її лишилося. Набралося майже три кухлики. Два він обережно вилив назад, у бідон, а третій лишив у казанку. До білого обчищав, обшкрябував ножем кожен корінець, щоб на ньому не лишилося землі, і кидав у воду. Розіклав вогонь. Вода швидко забулькотіла, розварюючи корінці, як картоплю. Вийшло щось схоже на кисіль.
Андрійко скуштував. Нудотно-солоденька гаряча рідина обпекла рот, потекла по горлу й гарячою кулькою зупинилася десь у животі… Йому стало млосно, голова запаморочилась, і перед очима сірими пасмами поплив туман. Організм його вже не хотів приймати їжі. Він був підготовлений тільки до того, щоб у тихому спокої заснути і більше ніколи не прокидатись.
Цього Андрійко теж не знав. Він думав лише про те, щоб виїсти все зварене й знову стріляти по фашистах. Адже не можна не стріляти, якщо в нього ще є татів заряджений кулемет, і ще є гранати… І ще є…
Голова його раптом упала на груди, права рука з ложкою зломилася в лікті, і він, в'янучи, ліг на землю… Його очі побачили високе синє небо, таке яскраво-синє, що дивитися було боляче, і він заплющився. Але одразу ж до його вух долинув гомін морського прибою. То був не плюскіт лагідних хвиль, не удари важкої води об каміння, а саме — гомін, з якого вирізнився згодом один голос…
«Чий же це голос?.. — ніяк не міг згадати Андрійко. — І де він узявся? Адже навкруги нікого немає…»
«Чому ж немає? Я тут, — цілком виразно почув Андрійко. — Я ось біля тебе, твоя мама. Хіба ти не бачиш?»
«Ні, бачу, — сказав Андрійко. — Де ж ти була, що так. довго не приходила?.. А ми з татком ждали-ждали… І Василь ждав, і Грицько.»
«А де ж вони всі? Чому ти сам?»
«Василь і Грицько сплять… А тато гасить вогонь на хрестах».
«На яких хрестах?» — спитала мама.
«А на отих, де горять Мікос, Костас і Марія… Глянь, яке пожарище. Аж сюди пече… Ти прикрий, прикрий своє волосся, мамо, воно в тебе гарне. Ти пригадуєш: я завжди любив, коли ти тулилася ним до моєї щоки?.. А зараз ти накрий його чим-небудь, бо і на тобі вогонь спалахне, як на Марії… Ти бачиш, як горить?.. І вітер гойдає вогонь… гойдає… гойдає…»
«Бачу, синку, бачу», — сказала мама.
Потім мамин голос потроху затих, ніби злився з гомоном моря.
І все десь поділося…
Не стало й мами.
Була лише темрява, гаряча й важка.
Ця темрява давила Андрійкові на груди, на мозок, і в ній теж чулися голоси, тільки хлопчик ніяк не міг розібрати, чиї вони. А тому й кликав у відчаї:
— Мамо, мамо!.. Де ж ти поділася?.. Я ж тобі ще не все розказав… Мені тато велів усе розказати, а ти так довго не приходила… Куди ж ти поділася, мамо?..
І знову темрява, важка й гнітюча.
Вона накотилася на Андрійка, як величезна хвиля, і накрила його з головою.
Але то ще не була смерть.
… Він розтулив очі, бо якісь мурашки лоскотали йому повіки.
Приторкнувся рукою до очей, щоб змахнути тих непроханих гостей, але переконався, що то не мурашки лазили, а сльозинки котилися одна за одною. Він плакав у маренні, у забутті.
Коли звівся і сів, побачив, що перед ним стоїть казанок з недоїденим варивом. Вогонь під ним давно вже погас, і попіл захолонув. І нікого навколо немає.
Була мама чи не було її?.. Розмовляв він з нею чи ні?..
Але ж він так ясно, так виразно чув мамин голос!
Так само він не знав, скільки минуло часу відтоді, як зварив коріння. Може, година, а може, й ціла доба. Бо сонце, здається, стоїть у небі там, де й стояло, і ніде нічого не змінилося. Тільки ось устиг погаснути вогонь і захолонув казанок зі стравою.
Андрійко знайшов ложку, яка випала з руки, і став поволі їсти. Він ковтав вариво з огидою, пересилюючи нудоту, що підкочувалася до горла. Але знав, що йому треба їсти. Треба будь-що! У нього ще був заряджений татів кулемет!
^ Поївши, відповз у тінь і знову ліг. Ждав вечора, одночасно відпочивав, набирався сили. Чому саме вечора? Він і сам не відповів би. Але йому здавалося, що цього вечора гітлерівці знову атакуватимуть гору.
Він дуже боявся заснути, і тому час від часу спинався на руки і так сидів, похитуючись з боку на бік. Неймовірно хотілося пити. Облизував сухим неповоротким язиком порепані губи і відчував, що рот у нього горить, як рана.
Тоді він, уже не задумуючись ні над чим, доповз до бідона і випив усю воду. Всю до краплини! На якусь хвилинку йому стало легше. Але він знову відчув, що голова наморочиться, а зір туманіє.
«Хоч би швидше вечір, хоч би швидше…» — думав він.
Та сонце пливло повільно й палило нещадно.
Андрійко звівся на ноги і, похитуючись, побрів до татового окопу. Засунув за пояс гранати, вчепився руками у татового кулемета і поповз… Раніше цей ручний кулемет він легко міг взяти на плечі й понести. Тепер же тяг його, наче важку гармату. Ставав на коліна, підсовував до себе, потім штовхав трохи вперед, ще підсовував, ще штовхав, але тільки вперед і вниз, туди, ближче до ворогів. Іноді він відпочивав, причаївшись за каменем чи густим кущем чагарника, і разом вишукував очима найкоротший і найбезпечніший шлях, щоб спуститися ще нижче.
Йому стало добре видно все селище, Набережну, бухту, рибальські баркаси і комендатуру. Тут він зручно вмостився і став вичікувати.
Якийсь час ніщо особливе не привертало його уваги. Але ось із будки вийшов німецький солдат і зупинився на причалі, біля якого погойдувались баркаси.
Андрійко прицілився і дав коротку чергу. Вартовий упав. Звідкись з'явилися ще гітлерівці. Тепер вони були в Андрійка мов на долоні, і він знову натиснув на гашетку. Він уже й не думав маскуватися. Навпаки, йому хотілось, щоб його помітили й атакували. Тоді він коситиме їх, як бур'ян.
Проте гітлерівці лише здійняли безладну стрілянину по схилу гори, посилаючи кулі кудись значно вище того місця, де лежав хлопець. А тим часом Андрійко вишукував нову й нову ціль. Він стріляв короткими чергами, без промаху.
Нарешті фашисти виявили його схованку. Почався нерівний поєдинок. Вони стріляли по ньому, він — по них. Але знову ж ворожі кулі лягали поряд, і Андрійко лишався неушкоджений.
«Тільки не давайся в руки живий», — згадав він татів наказ.
Ні, живий він не дасться. У нього ще є гранати. Одна з них — для себе…
Не бачив Андрійко, що з другого кінця селища на гору дереться група гітлерівців. Вони не стріляли, вони повзли поміж камінням мовчки, маскуючись і обходячи Андрійка ззаду.
Йому б оглянутися, та він і не подумав про те, що його можуть обійти. Ждав атаки в лоб…
… Його придушили до землі саме в ту мить, коли він знову натиснув гарячим пальцем на гашетку. Скрутили за спиною руки й звели на ноги. Але стояти хлопець уже не міг. Тоді його поволокли вниз, до комендатури. Одні волокли, а інші бігли поряд, радісно щось вигукуючи. Ще б пак! Нарешті їм до рук попався живий оборонець вежі!..
Андрійка тягли вздовж Набережної, понад бухтою, повз хати, повз приміщення школи, де він колись учився і де вчителював його тато. Однак усе це було для нього вже як у тумані. Ноги його билися об каміння, але він не відчував болю.
Уже в комендатурі, ніби крізь сон, чув, як хтось щось кричав, його шарпали, кілька разів ударили в обличчя, але все те майже не доходило до свідомості, і ніякого болю він не відчував. Єдине, що зрозумів, то були слова погрози:
— Ти все скажеш… Закатуємо!..
І тоді Андрійко спробував ворухнути язиком:
— Ні-ні… не закатуєте… я вже по-ми-ра-ю…
То були його останні слова. А може, тільки останній порух думки.
Чому хлопчик, а не справжній, дорослий солдат?.. Як він опинився у вежі?..
Може, він і не з вежі зовсім, а так звідкись прибився? А там, у вежі, як був, так і лишився гарнізон, готовий кожну мить знову відкрити вогонь?..
Мабуть, оці нерозгадані запитання й змусили гітлерівців якийсь час вичікувати та лише посилено стежити за тією таємничою спорудою, що височить он там, на скелі.
І все не настав вечір, коли фашисти великою кількістю знову атакували гору. Вони, мов навіжені, строчили з кулеметів та автоматів і навіть били з мінометів, повільно просуваючись уперед і дивуючись, що не зустрічають ніякого опору.
Вони вже добре знали той рубіж на найкрутішому схилі гори, якого досі не могли взяти, і залягли перед ним, ведучи й далі шалену стрілянину.
Але рубіж цього разу не озивався.
Гітлерівці підповзли ближче до нього, протягом години шматували його гранатами, руйнували мінами, поливали кулями.
У відповідь на все це не пролунало жодного пострілу.
Фашисти осміліли зовсім, звелися на повний зріст і з переможним галасом посунули до вежі.
І тоді раптом вежа знову ожила…
Велетенська штормова хвиля вогню вдарила ворогам у груди. Здавалося, всі громи неба розкололись над їхніми головами. Вежа косила гітлерівців густою зливою куль, знищувала їх гранатами.
Приголомшені, засліплені, охоплені панічним жахом, фашисти покотилися з гори, залишаючи убитих і поранених.
А вежа стріляла й стріляла…
Гена не прийшов обідати.
Його мама, Валентина Василівна, висунулась у відчинене вікно й погукала:
— Ге-ено! Генуєю!.. Синку!.. Але хлопець не озвався.
Тоді Валентина Василівна зачинила вікно і вийшла на ґанок.
Здалеку, з берега моря, долітали веселі дитячі голоси. «Мабуть, і Гена там», — подумала жінка і, підібравши поли свого картатого халата, пішла туди.
Але біля моря гралися лише дівчатка. Серед них не було жодного хлопчика. Та Валентина Василівна про всяк випадок запитала:
— Діти, Геночки не бачили?
— Бачили, бачили! — закричали дівчатка навперебій. — Вони вдвох пішли…
— Хто це «вони»? — не розуміла Валентина Василівна. — Я про Геночку питаю.
— Ваш Гена з Сашком пішов.
Очі у Валентини Василівни злякано округлились:
— Знову з Сашком?! Я ж йому наказувала, щоб він не грався з тим халамидником!
— А Сашко не халамидник, тьотю. Він цікаву гру вигадав. Хлопці пішли до Синього каміння, а ми — штаб.
— Який штаб? Що це ви верзете?
— Ні, не верземо, а — справжнісінький штаб. Ми в небезпечну зону граємо.
— Це що таке? — аж похолола вся Валентина Василівна, почувши слова «небезпечна зона».
Але дівчатка не змогли їй пояснити цього як слід, і Валентина Василівна, охаючи та лаючи затівану Сашка, повернулась додому, щоб розповісти про все своєму чоловікові.
— Ти ж тільки подумай, — скаржилась вона, — якусь небезпечну гру видумали. Так і зветься: не-без-печ-на! Ой, горенько моє! Що буде з моїм Геночкою, з моєю рибонькою?
— Та не стогни ти даремно, — спробував заспокоїти її чоловік, Ярослав Никанорович. — Нічого з нашим Геною не станеться. Граються собі діти, ну й нехай граються.
Але цим ще дужче роздратував дружину.
— Тобі байдуже! Ти тільки й знаєш, що мовчиш цілий день, уткнувшись у свої папери! А Геночка ж у нас слабенький. Хіба?йому в ту небезпечну гру гуляти?
Генин татко працював завідуючим місцевим архівом. Він саме вивчав цікаві стародавні папери. Йому шкода було й на хвилиночку відірватися від свого діла. А тому він тільки й сказав:
— Нехай грається. Бо ти аж надто вже нашого. Гену балуєш. А Сашко з Геною в цей час були так далеко, що нелегко було б їх знайти.
Сталося це ось як.
Спершу хлопці ганяли по витоптаній галявині саморобний футбольний м'яч, зроблений Сашком з парусини і набитий ганчірками та клоччям. Потім, набігавшись досхочу, спустилися з крутого берега до моря і там влаштували веселе змагання: хто далі «перевезе діда й бабу». Кидали плескаті камінці так, щоб вони підстибували на воді. Прозора зеленувата вода спалахувала під яскравим сонцем мільярдами іскорок. Сашко кидав камінці вправніше за інших — вони в нього летіли найдалі і підстрибували на воді найбільше разів.
А коли й ця забава набридла, Сашко вигукнув:
— Хлопці! А яку я гру знаю!
Такі самі, як і Сашко, босоногі сусідські хлоп'ята, цікаві до всякої нової гри, одразу оточили його тісним кільцем.
— Ану, розкажи, Сашко.
До них підсіли й дівчатка, які теж були не від того, щоб взяти участь у новій грі разом із хлопцями. Підійшов і Гена, але не сів на землю, як інші, а лишився стояти, боячись забруднити свій новий вельветовий костюмчик з блискучими перламутровими ґудзиками на грудях і біля колін.
Сашко окинув хлопчиків і дівчаток загадковим поглядом сірих задиристо-хитруватих очей і сказав:
— Оце недавно я бачив, як піонери з табору «Перлина» грали в небезпечну зону…
— А що це таке?.. Як це?..
— Та не перебивайте. Слухайте… В штаб треба доставити пакет. Але це — не так просто. По шляху до штабу треба подолати багато небезпечних перешкод. Хто раніше здолає ті перешкоди і принесе пакет до штабу, той і виграв…
— Ех, так у нас же й пакета немає, — розчаровано протяг Федько, хлопчик з кирпатеньким,' облупленим носом.
— Знайшов про що турбуватись! — скосив на нього очі Сашко. — Замість пакета у нас дерев'яні цурки будуть. Хіба в цьому річ? Небезпечну зону треба пройти — ось що головне!
— А штаб же наш де? — знову запитав Федько.
— Штабом у нас будуть дівчатка. Згодні?
— Згодні! Згодні! — заплескали в долоні ті, дуже задоволені з своєї ролі в такій небезпечній грі.
— Ну от, — сказав Сашко поважно. — А тепер ось що. Сине каміння знаєте?
— Знаємо! Це біля Партизанських катакомб.
— Точно… Так от. Розбиваємось на пари. Кожна піде туди й назад своїм шляхом. А яким саме, зараз розкажу.
— Мене теж візьмете? — запитав Гена.
Сашко зміряв очима товстого Гену у вельветовому костюмчику, який щільно облягав його кругле, налите тіло, і сказав:
— Куди тобі! Тут витривалому треба бути. А ти що?.. Як лантух. Ні, краще; вже дома посидь.
— Я хочу до Синього каміння, — наполягав-Гена. — Я там ще ніколи не був.
— Так тебе ж мама лаятиме, — глузливо заперечив Сашко. — Та не тільки тебе, а й мене. Скаже, що це я тебе збив… Ні, лишайся краще з дівчатками, бо мороки з тобою — не обберешся.
Гену образило те, що його лишають з дівчатами, і він почав проситись ще дужче:
— Візьми, Сашко. Я все робитиму, що треба. Сашко ще трохи повагався, а потім таки згодився:
— Ну, гаразд. Візьму. Тільки тоді не просись. Треба буде у вогонь — у вогонь! У воду — у воду! У нас це — закон.
Гена трохи злякався, але сказав:
— Не буду проситись… Там же, мабуть, дуже цікаво, біля Синього каміння!
— Ех, ти! — зневажливо скривився Сашко. — Не те, що цікаво, а просто — красота! А дорога яка!.. Будемо дертися по Крутих горах, перейдемо Чорну затоку, зайдемо в Партизанські катакомби… А знаєте що, хлопці? Давайте, як зберемося біля Синього каміння, всі зайдемо в катакомби. Я вам таке покажу, що; ну!..
— Давайте, давайте! — радісно загукали хлоп'ята. Почали розбиватись на пари.
Всі просились іти з Сашком. Але він категорично заявив:
— Ні, зі мною піде тільки Гена…
— Якби хліба взяти, — сказав Гена, — бо їсти ж захочеться.
— Пхи! — махнув рукою Сашко. — Можна й поголодувати трохи. На те ж і гра така, з труднощами… А втім, — додав він, подумавши, — дозволяю кожній парі взяти шматок хліба і пляшку води. Гайда додому, і щоб усі швидко були тут.
— Мене мама не пустить, як дізнається, — поскаржився Гена.
— От іще тюхтій! Як тільки що, зразу й «мама»!.. Я сам збігаю. Для тебе й для себе візьму…
Сашко повернувся швидше за інших. Кишені його стареньких штанів віддувалися. Проте одну кишеню Сашко зараз же спорожнив.
— На, ти хліб неси, — сказав він Гені. — А то обидві ноги тре… Я ось іще свічку та сірнички захопив, щоб у катакомбах посвітити…
Підійшли й інші хлопці з хлібом та водою в пляшках. Сашко ще раз розказав, як треба поводитися під час походу:
— Ніде не зупинятися. Ні з ким не розмовляти. У всьому один одного виручати… Костя і Вітька йдуть через Дикий яр на Бистрі броди. Федько з Василем доходять до Турецького шляху і повертають через Терновий гайок на Стару греблю. Наш з Геною маршрут уже відомий. Він найтяжчий. Але ти, Гено, зі мною нічого не бійся.
Гена схвально хитнув головою.
Якщо правду сказати, то Сашко ще й тепер вагався: брати Гену чи ні?.. Важкенько йому буде з незвички. Та й додому невчасно прийде, батьки лаятимуть. Не так батько, як мати. Дуже вже вона за Геною стежить!
Але, коли сам напросився, то хай іде.
І хлопці вирушили.
Хоч у Гени на лобі й на товстих, що аж масніли, щоках, давно вже виступив піт, чимчикував він на диво бадьоро. Їсти йому чомусь зовсім не хотілося. Пити — теж. Тільки трохи турбувала думка: «Що скаже опісля мама?..»
Але мама з кожним кроком лишалася все далі позаду, а попереду пролягав цікавий незвіданий шлях. І, взагалі, що б там мама не сказала, то буде увечері. А поки що тепло гріє у спину сонце, повіває веселий вітерець, вільно і легко дихається… Ідеш собі і знаєш, що ти — не сам, що з тобою надійний товариш, Сашко, і тобі нічого не страшно!..
А Сашко, справді, поводився так, ніби у нього в руках було принаймні півсвіту. Він розповідав Гені про все, що потрапляло на очі і спадало на думку: куди яка дорога веде, чому он та могила називається Козачою, а ота — Турецькою, чому зайці взимку стають білими, а влітку — сірими. І ще багато чого такого, що Гена тільки рот роззявляв від здивування.
— А оце знаєш, що за рослина? — спитав він Гену, зірвавши струнку стеблинку з жовтою голівкою.
Ніколи й не чув, — відповів Гена. Сашко здивовано свиснув.
Та це ж дивина! Якщо ти палець розріжеш чи, скажімо, цвях у п'яту заженеш, засип сухою дивиною і — як рукою зніме.
— А ти не брешеш? — округлив очі Гена.
— Чесне піонерське! — поклявся Сашко. — Хіба мені більше робити нічого, як тільки тобі брехати?
— А мені мама йодом палець замазувала, коли я голкою вколовся.
— А йод з чого? — гаряче підхопив Сашко. — Він же теж із трав. Ліки роблять і з жостеру, і з конвалії, і з шипшини… Темний ти, братику, як рак! Нічогісінько не знаєш… А за кілограм майок скільки в аптеці, дають?
— Яких майок?
— Ти що, й про майок ніколи не чув? Жучки такі є — довгасті, зелененькі. На ясені водяться. Я за них аж по півтора карбованця з кілограма одержую. В минулому році й підручники за майки купив… А липовий цвіт ти коли-небудь продавав у аптеку?
— Ні, не продавав. Мама колись сама на базарі купила. Це тоді, як у мене груди заболіли. Напувала мене липовим чаєм.
— Отож бачиш? Теж — ліки. Знати треба. А ти живеш на світі і нічого не знаєш. Тільки товстий, мов лантух. Розгодували тебе батьки, як на заріз. Ти хоч би голодовку оголосив, чи що…
— Я й так голодний часто буваю… Мені вже й зараз їсти захотілося, як ти нагадав, — несподівано додав Гена.
— Е ні, їсти я тобі не дам. Про той хліб, що у нас є, забудь. Ми його тільки так, для випробування характеру взяли, а їсти не будемо. І додому з ним повернемось. Ясно?
Перспектива була не радісна, і Гена раптом відчув, що йому аж під грудьми засмоктало. Але перечити Сашкові він не наважився.
«Як уже дуже-дуже захочеться їсти, то я таки випрошу, — вирішив він, — а поки що потерплю, може, он до тієї гори…»
— А скоро вже Круті гори? — запитав він.
— Он уже видніються. Ходімо швидше, бо так ми й до вечора не доповземо.
Хлопці прискорили крок, хоч і так ішли швидко. Вітер дедалі дужчав, ставав рвучкішим і підганяв їх у спину. Хмари ніби змовились: раптом дружно почали обступати небо з усіх боків темно-сизими валами. Сонце то з'являлося, то знов зникало, і тоді землю неначе огортала тінь, а бур'яни навколо починали шуміти голосно й сумовито.
Круті гори росли на очах. В їхніх химерних, навіть здалеку видних ущелинах темніли густі лісняки, які лякали Гену чимось таким, чого він і сам як слід не розумів.
— Може, перепочинемо? — спитав Гена обережно, щоб не роздратувати Сашка. — Адже доведеться на гори дертися.
— Навіщо тоді було і йти, якщо спочивати через кожні п'ять кроків! — відповів Сашко. — Дихай рівно і ніколи не втомишся… А все-таки ти, Гено, молодець, що зі мною пішов. Тут багато цікавого буде… А може, ще й якесь звірятко для нашого природничого кабінету піймаємо. От здорово було б!..
Гори то раптом лягали під ноги хлопцям невеликим плато, то ставали поперек дороги стіною, з якої легко було й зірватися. Хлопцям доводилось перестрибувати через наповнені водою рівчаки з густою і м'якою, мов вата, травою, чіплятись руками за гостре каміння. Сашко йшов і спритно перестрибував з каменя на камінь, як дика кізка. Його легке, жилаве тіло немовби пурхало в повітрі. А товстий Гена упрів, кректав, сопів. Раз він упав, не втримавшись на крутому й гострому шпилі, і покотився вниз, кличучи на допомогу Сашка.
Сашко швидко опинився біля нього, схопив за плечі, поставив на ноги й стурбовано запитав:
— Не дуже вдарився?
— Ду-уже, — протяг Гена, мало не плачучи.
Але Сашко, бачачи, що з Геною нічого особливого не сталося, розсердився:
— От іще вайло! Міцніше триматися треба. Давай руку…?Гена покаявся в думці, що напросився іти з цим невтомним і невгамовним Сашком. Краще було б уже піти з іншими хлопцями. Ті, може, й повернулися б, коли б побачили, що дуже важко. Та й шлях у них легший, не те, що цей.
Але робити нічого: напросився, то — йди! І Гена йшов.
Вони видерлися на вершину високої гори. З неї по один бік виднівся безкраїй степ, що в невимірній далечині з'єднувався з» посірілим небом тонкою голубою смужкою, а по другий — море. Воно здавалось хлопцям теж далекою сірою суціль гладенькою горою, ще вищою за ту, на якій вони стояли. Ближче до берега на ньому можна було відрізнити білі гребінці хвиль, які довшали, коротшали і повсякчас змінювали свою форму.
Довжелезною затокою, ніби вигнутим блискучим мечем, море врізалося в берег.
— Он ту затоку нам треба форсувати, — сказав Сашко, вжив ши слово, яке йому здавалося в такій ситуації особливо значним.
— Їсти хочеться, — сказав Гена у відповідь. Сашко глянув на нього суворо.
— Наїсися — який з тебе ходак? Тільки в животі важко стане… Сказав, що не дам, значить, не дам. Ти мене знаєш.
Якийсь час ішли мовчки. На очах у Гени тремтіли сльози. Час обіду для нього давно минув, і тепер йому справді-таки дуже хотілося їсти… І що йому, цьому Сашкові, варто дати шматочок хліба? Каже: «Для випробування характеру»! А навіщо той характер випробовувати, коли так їсти хочеться?.. Та ще й хліб лежить у його ж таки, Гениній, кишені, треться об ногу і весь час нагадує про себе…
Вони почали спускатися з гори до затоки. Хоч у Гени вже боліли набиті з незвички п'яти, але йти стало легше, і він трохи підбадьорився.
Проте їсти захотілося ще дужче.
«А що, коли непомітно відщипнути шматочок хліба і проковтнути?» — подумав Гена і боязливо зиркнув на Сашка.
Ця зваблива думка оволодівала ним все дужче й дужче, і кінець кінцем Гена зрозумів, що він уже не може боротися із спокусою. Він навмисне почав відставати від Сашка, спершу — на крок, потім на два… Злодійкувато блимаючи спідлоба очима, засунув руку в кишеню з таким острахом, неначе то була не його власна кишеня, а чиясь зовсім чужа, відщипнув шматочок хліба і швидко кинув у рот.
Але в цю ж мить Сашко озирнувся.
Озирнувся, і очі його холодно й гостро блиснули.
— Ти що? Їси? — запитав він, підходячи до Гени впритул. — Ану розкрий рота.
Вкрай розгублений, зляканий, Гена занімів з роззявленим ротом.
— Ах ти ж комаха нещасна! — вилаявся Сашко і різко та коротко наказав: — Віддай хліб! Ну?..
Гена покірно витяг з кишені загорнутий у газету шматок хліба й простяг його Сашкові.
— Тобі треба було б ще й надавати добре, та хай уже на перший раз буде так, — додав сердито Сашко.
Гена дожував хліб, який став чомусь зовсім несмачний, догнав Сашка, і вони знову пішли поруч.
Від затоки дихнуло прохолодою, морськими водоростями. Сашко любив цей запах. Любив море. Він часто сидів на березі годинами, не відриваючи очей від моря. Дивився й дивувався: в чому краса цього безмежного водяного простору? Наче ж нічого особливого — вода й вода. А погляд відірвати немає сили. Може, це тому, що море рухливе, живе, не схоже ні на що інше?.. Чи, може, тому що море таїть у собі вічну силу, якій немає рівної в світі? А може, ще й тому, що Сашко любив усе героїчне. А де ж ще можна показати героїзм так, як серед цих бурхливих пінявих хвиль, під тугим норд-остом? Гарно почувати себе здатним на боротьбу з будь-якою стихією. Гарно бути дужим?..
Ось і зараз: попереду труднощі, може, навіть, небезпека, а Сашко крокує бадьоро й весело. І настрій у нього з козиною хвилиною поліпшується. Він навіть на Гену вже не гнівається.
Хтось колись назвав затоку Чорною. Влучнішу назву важко було б для неї й придумати.
Затока лежала далеко від міст і селищ в безлюдній місцевості, на схрещенні всіх вітрів, відкрита всім непогодам. Під час скажених штормів, які бувають особливо часто восени на Чорному морі, кораблі й рибальські шаланди ховаються в порти та тихі бухти, щоб там перестояти непогоду. Але горе було б тому необачному кораблеві, який спробував би заховатися від шторму в Чорній затоці! З одного штормового пекла він потрапляв у друге, ще гірше, ще небезпечніше. Тут йому загрожували несподівані підводні каміння, жахливі водоверті, що всмоктували невеличке суденце, як легку тріску. Тут народжувались смерчі, і потім якась сила гнала їх в море високими чорними стовпами, один тільки вигляд яких навіває страх на людину.
Але мореплавці добре знають це місце. Жоден корабель сюди вже давно не заходив. Та й людину біля Чорної затоки зустрінеш рідко. Їй нічого тут робити. Бо навіть риба в затоці не живе, вона шукає води спокійнішої й теплішої.
Сашко поглядав круг себе оком досвідченого знавця всіх стихій природи. Від його уваги не заховалося те, що на зміну вітрові-низовикові прийшов норд-ост, який, як відомо, ще ніколи не приносив хорошої погоди.
Але це зовсім не лякало Сашка. Норд-ост так норд-ост! Не вперше зустрічати його розхристаними засмаглими грудьми!
Хлопці підходили вже до затоки, коли раптом над самісінькою водою попливли густі, як вовна, чорні хмари, ніби їх хтось горнув велетенською невидимою рукою. Затока під— ними посіріла, спузирилася, і по ній з холодним металевим полиском побігли хвилі. Серед хмар стривожено зашугали в усі боки пташки, які невідомо звідки взялися. Вони чорними живими камінцями падали до води, билися своїми маленькими грудьми об хвилю і знову блискавично здіймалися вгору, розповідаючи щось одна одній тоненькими й тривожними голосочками.
Зненацька ударив грім — раз і вдруге, потроєною луною озвався в горах, які лишилися позаду хлопців, і погуркотів десь по верхів'ї густого темно-сизого лісу, що відгороджував Чорну затоку з півночі від усього світу. Покривленим сліпучим ножем небо розтяла навпіл блискавиця. Об землю гулко вдарились крупні, як горошини, краплини дощу.
— Біжімо! — закричав Гена до Сашка. — Он під те дерево.
— Ну й дурень же ти, — відповів йому Сашко спокійно. — Хто ні під дерево ховається, коли гроза? Уб'є й не писнеш! Під скелю треба. Адже блискавка в дерево цілить.
І, наче на підтвердження його слів, сталося те, чого Сашкові й самому ще не доводилося бачити. Грім і блискавка вдарили разом. Високий кучерявий дуб, що стояв від хлопців не далі як за сто метрів, розчахнувся з нечуваним тріском і стогоном.
Гена, мов косою підтятий, упав на землю, затулив обличчя обома руками. Сашко занімів тільки на якусь мить. Але тут же він з усієї сили почав смикати Гену за плече.
— Вставай, вставай!.. Швидше до скелі!..
Гена схопився, як обпечений, і побіг за Сашком.
Тільки мокрим крилом зачепило хлопців. Вони встигли заховатися під скелю, яка козирком нависла над землею. Сюди залітали лише поодинокі холодні краплини, занесені рвучким вітром.
У Сашка очі блищали, мов дві іскринки.
— Ти бачив? — вигукнув він, не тямлячи себе від захоплення. — Як торохне і — прямо в дуба! Дуб же, а — як сірник!..
— Бачив, — відповів Гена, і по тому, як очі його теж зажевріли, було видно, що і він пройнявся збудженим настроєм свого товариша. — Ох і вдарило ж! Аж в очах потемніло!
— Просто тобі — вогняна стріла! — не вгавав Сашко. — От хлопцям розкажемо! Вони такого ніколи ще не бачили… Тепер тобі ясно, як гарно подорожувати? Ти молодець, що не здрейфив грати в небезпечну зону. Ще й не таке можемо побачити.
Похвала зміцнила занепалий дух Гени. Він раптом відчув хорошу радість у серці, дивне тепло в грудях і якусь особливу, щиру й покірну приязнь до Сашка.
— Мені з тобою нікуди йти не страшно, — сказав він.
— Що — зі мною! — скривився Сашко, незадоволений таким поворотом розмови. — Треба, щоб і самому було не страшно. Сміливість у собі виробляти треба… Ти бачив, як я з вишки у воду стрибаю? Не бачив? Шкода. З десятиметрової, о!.. А спершу боявся навіть униз глянути. Вилізу було на вишку, постою, постою, а стрибнути ніяк не можу, боюсь. А потім одного разу сказав сам собі: «Не буду я Сашком, коли не стрибну!» Розігнався і шубовснув. І що ж ти думаєш? Нічого страшного. Тепер це для мене — дрібниця.
Поки хлопці говорили, дощ ущух. Серед суцільної темної пелени хмар вималювались білуваті з рожевими відтінками клубочки. Грім покотився на південь глухими відгомонами.
— Ну, а тепер часу не гаяти. Через затоку, — сказав Сашко. Гена запитливо глянув на свого супутника.
— А як же ми?..
— Вбрід. Я тут усі місця, як свої п'ять пальців, знаю. Знаю, де мілко, де глибоко, а де її водоверті є. Зі мною не бійся, все буде гаразд.
— А може, обійдемо цю затоку, Сашко? Хіба обов'язково треба брести?
Звичайно, це було зовсім не обов'язково. І затоку таки справді можна було обійти. Але не такий Сашко, щоб відступати від того, що раз уже вирішено. Ні, він не осоромиться перед хлопцями, а особливо перед Геною. Сказано було — через Чорну затоку, значить, іншого шляху не буде.
І Сашко твердо наказав:
— Скидай, Гено, свої вельветові штани та курточку, змотуй усе це в один вузол і прив'язуй на голову.
— А навіщо?
— Як навіщо? Кажу ж тобі, що брести будемо. Щоб одяг не замочити.
— Я не вмію зв'язувати у вузол.
— Ну й безрукий же ти, скажу тобі, — кинув докірливо і з почуттям зверхності Сашко. — Нічому тебе дома не навчили. Ось, дивись, як треба.
Сашко швидко скинув з себе нехитру одежину — старенькі штани, вицвілу на сонці сорочку з одним ґудзиком і флотський смугастий тільник без рукавів, який був його гордістю. Все це дбайливо почав згортати, приказуючи:
— Мені мого одягу не шкода, висохне, я навіть купаюсь у ньому. Коли дуже жарко. Головне, щоб сірники не намокли і свічка… А в тебе одяг дорогий. Та й дома лаятимуться, якщо мокрий та пом'ятий прийдеш. А навіщо це нам? Треба, щоб наші домашні й не знали, де ми були. Менше клопоту буде… Ну, давай допоможу…
Зв'язавши свій одяг, Сашко так само дбайливо та вміло зв'язав Генині штани й курточку, потім кожен закріпив пояском одяг на голові, і хлопці побрели, розгортаючи перед собою воду руками. Сашко був засмаглий, аж чорний. Його струнке худорляве тіло в тугих м'язах було звиклим до вітру, до води й до сонця. Гена ж, навпаки, був білий і зніжений. Від дотику води він зіщулився, згорбився і мав дуже смішний та жалюгідний вигляд. Проте він всіма силами намагався не відстати від Сашка, щоб, бува, чого не сталося.
Вода спершу сягала до колій, потім — до пояса, до грудей. Часом ноги раптом натрапляли на камінь чи на мілину, а потім враз провалювались. Але середину бухти хлопці вже прошили, і серце Гени радісно стукотіло. Він навіть уже радів з того, що Сашко не послухав його і вони не обійшли затоку, а перебрели її. Ще якихось двадцять-тридцять метрів і — вони на березі. Сашко, напевне, розкаже хлопцям, що Гена поводився в дорозі сміливо, був витривалий. Хай не думають, що він, Гена, уже ні на що не здатний!..
Зненацька він відчув, що ноги його втратили опору, а тіло занурюється у воду все глибше й глибше. Він злякано закричав:
— Тут глибоко!..
Сашко й сам не сподівався, що вони натраплять на підводну яму, і теж від несподіванки трохи злякався. Але одразу ж оволодів собою і гукнув до Гени:
— Не бійсь, не бійсь, пливи, скоро виберемось на мілке.
Але Гена плавав погано. Він безпомічно борсався на одному місці, вигукуючи щось незрозуміле і дивлячись на Сашка округленими, повними страху очима. Сашко підплив до нього.
— Хапайся за моє плече однією рукою, а другою греби…?Тільки не тягни донизу, ти ж важкий, чорт!..
Гена з переляку, справді, мало не всім тілом навалився на свого рятівника, забувши про те, що й самому треба гребти. Але сердитий голос Сашка привів його до тями, і він відчайдушно замотав ногами та вільною рукою.
Сашкові було важко. Його маленькі груди жадібно хапали повітря, м'язи тремтіли. Але він напружував усі свої сили. «Допливемо, — думав сам собі. — Аби тільки Гену судорога не схопила. Отаких зніжених та ненатренованих вона саме часто й хапає…»
Проте все обійшлося добре. Незабаром знову стало мілко, і хлопці щасливо вийшли на берег. Тільки Гена після цього хвилин з п'ять сидів на землі, відсапуючись.
— Нічого, назад підемо іншим шляхом, ближчим і легшим, — заспокоїв його Сашко. Гена з вдячністю глянув йому в очі.
Сашко добре знав, як складеться дальша їхня подорож. Зараз вони ідуть до Синього каміння, зустрінуться там з рештою гравців у небезпечну зону, пройдуть короткими катакомбами, які він обіцяв показати хлопцям, і тоді вже всі, кожен своїм шляхом, подасться додому.
Проте хлопців біля Синього каміння не виявилось.
— Хіба досі йдуть? — дивувався Сашко. — У нас же довший шлях і тяжчий, і то ми вже тут… Де ж це вони?
— А може, повернулися? — висловив здогадку Гена.
— Ну й дурні будуть, якщо повернулися, — відповів Сашко, — не побачать катакомб. Хай нам з тобою позаздрять.
У Партизанських катакомбах Сашкові й самому довелося бути лише один раз. Це тоді, як їхній клас разом з учителем, Федором Семеновичем, ходив туди на екскурсію. Але Сашко розповідав Гені про катакомби так, ніби знав їх, як власну хату. Він навіть хвастався, хизувався своєю обізнаністю.
— Ти думаєш, чого ці катакомби Партизанськими звуться? Ех, ти! Тут, брат, ціла історія… Ото, коли німецькі фашисти загарбали наше місто, люди в ті катакомби й повтікали. Але вони не просто ховалися, як ховрахи. Де там! Обрали собі командиром нашого вчителя, Федора Семеновича, дістали зброю і давай окупанців глушити. Піймають якогось гітлерівця — до стінки. А якщо цілий ворожий загін зустрінуть — розіб'ють, що з нього й тріски не лишиться. Бувало, що й поїзди під укіс пускали, їде-їде і раптом трах-тарарах! — полетів разом із ворожими солдатами, гарматами і танками… А одного разу, Федір Семенович розказував, виявили наші ворожий склад зі зброєю. Вибралися вночі з катакомб і туди. Охорона у німців була невелика. Як чесонули по ній з автоматів і гвинтівок! А потім гранатами, гранатами — так усіх і поклали. А тоді зброю захопили — й додому. Здорово?..
— Здорово! — аж головою покрутив Гена від цікавості. — А як же німці на катакомби не напали?
— Куди їм! Що тільки вони не робили, щоб викурити наших партизанів, та — слабо!.. Подивляться, подивляться здалеку, а ближче підійти бояться. Правда, одного разу якось-таки прорвався в катакомби їхній загін, так його там наче корова язиком злизала. Був — і не стало!..
І Сашко голосно засміявся.
— А де ж він дівся? — запитав Гена.
— Знищили наші. А може, заманили в таке місце, звідки ще ніхто живим не виходив. Тут і такі місця є, — пояснив Сашко. — Ти знаєш, які ці катакомби довгі? Мабуть, аж вісімсот кілометрів. Або ще більше.
— А ми там не заблудимось? — з острахом глянув на нього Гена.
— Чого б це ми заблудились? — підкинув голову Сашко. Потім подумав і додав: — У довгі катакомби не підемо. А в коротких я — наче у себе в дворі. Та в нас і часу вже мало лишилося, щоб багато ходити.
— І їсти хочеться, — підказав Гена.
— Мені теж уже хочеться, — признався Сашко, — але раз дали собі слово не їсти, значить, не будемо.
— Я не давав. То — ти.
— Це все одно. Зараз я — командир, а ти мій боєць, і діяти ми повинні заодно.
Ці слова прозвучали для Гени досить переконливо, і він примовк.
Місцевість навколо була похмура. Позаду лишилась Чорна затока. Вода в ній зараз справді була чорною, мабуть, тому, що над нею ще клубочились густі важкі хмари. Зліва й справа лежала руда кам'яниста земля, що де-не-де поросла убогою і теж рудою травою. Часом прошмигне польова миша чи ховрашок. Ховрашки поводились зухвало. Сяде на задні лапки, подивиться-подивиться на хлопців, потім свисне голосно і гулькне в нірку, ніби дражниться.
— Ну, що ж. Бачу я, що не діждемося ми хлопців. Ходімо самі..
— Ходімо, — радо погодився Гена. Йому вже не так цікаво було побачити катакомби, як швидше бути дома.
Вони пішли в напрямку до невисоких голих узгір'їв, які видулися на землі химерними горбами.
— Отам і починаються катакомби, — показав рукою Сашко. Справді, незабаром вони побачили довгастий темний отвір. До нього треба було дертися крутими схилами.
— Втомився я. Мабуть, не долізу… — почав було Гена, але в цю ж мить він зненацька шарпнувся вбік, упав, закричавши щось невиразне, і поповз на чотирьох, оглядаючись назад виряченими від жаху очима.
Сашко спершу нічого не зрозумів. Здивовано глянув на Гену, потім — округ себе, та раптом і сам мимоволі позадкував. Величезна гадюка водила головою туди й сюди за кілька кроків від нього. Її сіре в чорненькій лусці тіло з зигзагоподібною чорною смужечкою вздовж спини майже все лежало на землі, обвивши кілька невеликих камінців, а голова хиталася то вправо, то вліво. Тонкий роздвоєний язичок зникав у гострому відкритому роті і швидко з'являвся знов. Здавалося, ще мить — і гадюка блискавкою майне в повітрі.
Сашко, отямившись, наче підкинутий тугою пружиною, відскочив назад — блідий, але весь зосереджений. Не відриваючи погляду від гадюки, він миттю нахилився, схопив у руку камінь і що було сили жбурнув його навмання. Камінь упав поряд з гадюкою. Він не завдав їй ніякої шкоди, але, видно, роздратував, бо тварина зненацька витяглася всім тілом, зіперлася на хвіст і стрибнула чомусь не до Сашка, а до Гени, наче саме в ньому і вбачала свого найголовнішого ворога.
Гена заверещав несамовито, але з місця зрушити не зміг. Його жирне, завжди рожеве обличчя зробилося сірим від рясного холодного поту. А округлені очі застигли і стали ніби скляні.
Сашкові потрапила під руку суха гілляка. Він широко розмахнувся нею і, старанно цілячись в голову гадюці, кинув. В голову він знову чомусь не попав. Але й це було добре. Страшна голова прошипіла щось загрозливе, а лускате довге тіло в корчах обвилося навколо гілляки, сплелося з нею.
— Бий, бий її!.. — закричав Сашко і знову майже підсвідомо жбурнув великий камінь.
Хоч руки в нього тремтіли, тепер камінь влучив прямо в голову. Гадюка забила довгим хвостом об землю, здіймаючи куряву, спробувала підвестись, але безсило вивернулась і зів'яла на землі. Тепер здавалося, що серед сухої трави і сірого каміння лежить вірьовка, яку ворушить вітер.
— Ну, от і все, — сказав Сашко і знесилений сів на землю. Обличчя в нього було бліде, а очі кліпали переможно й весело. — Я думав, що вона тебе вкусить.
Гена не відповів. Він все ще не вірив, що ця страшна пригода скінчилася так щасливо. Йому ще ввижалась трикутна голова з пласким лобом, що погойдувалася в повітрі, як маятник, і гострий чорненький роздвоєний язичок.
— Та вбита ж вона! — нервово й радісно вигукнув Сашко. — Дивись-но сюди — мертва вже!..
Він підійшов до гадюки і підняв її на гілляці, довгу, гнучку, тепер уже зовсім не страшну. Раптом йому захотілося, щоб ось тут, близько біля нього, з'явилася ще одна така сама гадюка. Він би й ту вбив. І взагалі, що у цьому особливого — вбити гадюку! Треба тільки не розгубитись… І не тільки гадюка, — хай ще щось страшніше стане на його шляху, він з ким завгодно справиться.
Але боротись було ні з ким. На гілляці висіла лише безсила мертва гадюка.
І Сашко вирішив:
— Ми її ось тут, у кущі, заховаємо, а потім з собою заберемо і в школу віддамо. От буде здорово!..
— А вона не оживе? — недовірливо спитав Гена, який уже отямився трохи після пережитого і тепер стояв кроків за три від Сашка, не знаючи, що робити далі. Йому й підійти хотілося, але ляк ще тримав його в своїх пазурах.
— Тепер уже не оживе. А здорово ми її прикінчили… Та коли б і вкусила, то це нічого. Треба тільки швидко отруту висмоктати.
— Як висмоктати? — не повірив Гена.
— А так: висмоктуй і випльовуй. Аби не ковтнув. А ковтнеш хоч трохи — каюк!
— Ти звідки знаєш?
— Пхи! Звідки?! Скільки разів я висмоктував, — сказав Сашко і сам повірив у свою вигадку. — А скільки я вже тих гадюк убив — не злічиш. Ну, та досить про це. Пішли.
— Я не піду, — раптом заявив Гена несподівано твердим, не властивим йому голосом.
— Як це не підеш?
— А так: не піду і все. Ти йди, якщо хочеш, а я — додому. — Так ти ж без мене й дороги не знайдеш. Та й хлопці тебе затюкають. Скажуть: «От герой, ішов-ішов і вернувся».
Гена задумався. Дороги він таки не знав. І коли говорив, що не піде далі, то розраховував, що, може, й Сашко після події з гадюкою не буде таким твердим у своїх намірах, а погодиться повернутися додому.
Але, як видно, в Сашка такого наміру не було.
Що ж робити?
Гена ще трохи подумав і сказав:
— Ну, тоді дай поїсти.
— А цього вже не буде, — заперечив Сашко. — Ти чув, що я тобі сказав, коли в дорогу вирушали? Чув?.. Так отож і не забувай.
Гена схилив голову, посопів трохи.
— Ну, ходім. Тільки швидше. Бо буде мені дома.
Сашко подумав, що Гені таки справді перепаде на горіхи. Йому стало навіть жаль цього товстого хлопця, якому довелося за такий короткий час так багато пережити, і він милостиво сказав:
— Скоро вже повернемось. Пішли.
Він перший заліз у печеру й подав Гені руку.
В печері хлопці зупинилися в нерішучості. Тут, скраю, було добре видно, а трохи далі світло перетворювалось на сірий морок, який в глибині ще густішав і лякав хлопців.
— Хіба нам оце обов'язково сюди йти? — запитав Гена. Сашко переборов у собі нерішучість, яка охопила його в першу мить, і, бадьорячись, відповів:
— Звісно ж, що обов'язково. Я тобі покажу таке, що ти ще ніколи не бачив. Федір Семенович водив нас на те місце, де партизани жили. Ох, і цікаво ж!.. І нічого тут страшного немає. Катакомби не довгі.
Робити Гені було нічого. Хочеш не хочеш, а йди. Він повільно, нерішуче переставляв ноги, а сам уже каявся в думці за свій необачний вчинок.
І навіщо було напрошуватись на гру з цим завзятим Сашком?.. Зараз уже обідня пора. Коли б оце він, Гена, був дома, то прийшов би в хату, чинно сів би за стіл, застелив би коліна накрохмаленою серветочкою, взяв би в руку важку срібну ложку і сьорбав би смачний янтарний бульйон, такий гарячий, що аж обпікає губи, і такий пахучий, що аж ніздрі роздуваються… Гена так розфантазувався, що навіть побачив себе за столом, мов наяву. Йому й хочеться їсти, але він не поспішає, розглядає позолочений візерунок на тарілці. Потім намагається поділити ложкою картоплину на чотири рівні частини: вийде, чи ні?.. А ще йому хочеться, щоб мама і татко попросили: «Їж, любий синочку, їж!..» Але ось вони вже й попросили гарненько. Гена їсть, та ще й як їсть! В одну мить у тарілці нічого не лишається… А тоді починається метушня:
— Боже мій! — кричить мама. — Генуся ж наш голодний. Він усе виїв.
Вона підносить йому до рота шматок м'яса, що аж парує, і припрошує:
— Оце, синочку, з'їж за мамусю.
Потім кладе в тарілку ополоник гарячих макаронів:
— А оце, рибонько моя, з'їж ще й за татуся.
Звісно ж, що він, Гена, їсть і за мамусю, й за татуся. І його хвалять, що він такий славний синочок, що так гарно їсть. Потім він лягає спати. Ой, як гарно, солодко спиться після смачного обіду!..
— Ти що, отетерів? — чує Гена Сашків голос. — Швидше іди сюди. Бігом, бігом!..
Десь розлетілися спогади про смачний обід, про лагідних татка і мамку, про м'яке ліжко…
Гена знову побачив себе в суворих катакомбах, серед холодного непривітного каміння, від якого віє непорушною, мертвою байдужістю.
Сашко був кроків за п'ять попереду. Він махав рукою і кликав:
— Сюди, сюди давай! Ти тільки глянь, що я знайшов! Оце так знахідка!
Гена догнав Сашка і зупинився вражений та знову немало зляканий. Він побачив на землі якесь дивовижне створіння, все в довгих сердито розчепірених колючих голках.
— Що це таке? — вирвався в Гени здивований вигук.
— Хіба не бачиш? їжачок. Найсправжнісінький живий їжачок! — Сашко приклав палець до губів і пошепки додав: — Ану мовчи, почекаємо, що він робитиме.
Хлопці завмерли, не відриваючи очей від звіряти. А воно полежало трохи нерухомо, ніби мертве, потім довгі й колючі голки заворушились, і їжачок розгорнувся. Показалась маленька й кумедна гостра мордочка з гудзиками-очицями. Ця мордочка смішно і зовсім не страшно фуркнула. Але зараз же їжачок знову завмер і загрозливо насунув на лоб свій колючий панцир, бо Гена не втримався й засміявся від задоволення.
— Цс-ссс… — посварився на нього пальцем Сашко. — Замовчи!..
Переконавшись, що йому нічого не загрожує, їжачок побіг попід стіною. Пересувався він нешвидко, так що хлопці мали змогу добре його роздивитись.
— Що ж ми з ним зробимо? — пошепки запитав Гена.
— Спершу простежимо, куди він побіжить. Може, там ще один є. Їжачки парами люблять жити.
— А тоді?
— А тоді заберемо з собою. По черзі їх у себе дома триматимемо. Ти знаєш, що вони їдять?
— А що?
— Комах всяких, мишей, навіть вужів та гадюк.
— Ти звідки знаєш?
— Знаю, читав… А то ще вони молоко п'ють, хліб їдять, коли чогось іншого немає.
Тим часом їжачок завернув за темний ріг підземного коридора і мало не загубився з очей. Сашко швиденько витяг свічку, засвітив її і, прикриваючи долонею, знову пішов за їжачком. Гена, затамувавши подих, рухався за ним.
Дивно: маленький, колючий клубочок майже не реагував на світло. Він тільки зупинився раз, знову фуркнув сердито, потім, ніби принюхуючись, ткнувся гострим носиком у камінь, що лежав у нього на шляху, і знову побіг. Хлопці невідступно йшли за ним. Вони ще кілька разів повертали за їжачком то вправо, то вліво і раптом наткнулись на глуху стіну.
Тут їжачок обернувся до хлопців, фуркнув уже не раз, а кілька разів, скрутився в колючий клубочок і затих. Мабуть, він тільки тепер зрозумів небезпеку.
— От тобі й на! — розчаровано протяг Сашко. — Ішов, ішов і — прийшов… Ну, досить за ним ходити. Давай, Гена, твого картуза, я покладу в нього їжачка. Буде один на двох. Раз удвох знайшли його, значить, обом нам він і належить.
Гена й зрадів цьому, але разом і стурбувався: ще чого не вистачало — класти їжачка в його картуз!
Проте заперечувати він не став. Раз Сашко сказав, то треба йому підкорятись.
Поклавши їжачка в картуз, хлопці пішли назад, до виходу, щоб повернути в короткі катакомби. Сашко ніс їжачка, а Гена свічку. Так вони дійшли до розвилки: один хід вів праворуч, другий — ліворуч.
Хлопці завагались, куди ж іти? Ні там, ні там денного світла не було видно.
Печера, що вела ліворуч, здалася Сашкові вужчою й темнішою.
— Нею ми не йшли, — сказав він, — нам треба ось сюди, направо.
Але їм довелося повернути ще кілька разів. У Сашка раптом промайнула думка: «А чи не потрапили ми в лабіринти, про які розповідав Федір Семенович?..» І від цієї думки йому враз стало трохи страшно.
Він ішов уперед, натикаючись на кам'яні визубні, обминаючи їх, а сам все напружено думав, згадував, чи сюди вони з Геною йшли за їжачком, чи не сюди.
Еге ж, таки важкувато знайти тут дорогу. Це не те, що в степу чи на морі, де все видно, як на долоні. Це — підземелля. А тут хто завгодно заблудитися може. Навіть той, хто вже раніше бував. А якщо він, Сашко, одразу виходу не може знайти, то що ж тут дивного? Знайде… От тільки часу шкода. Затримаються вони довше, ніж слід, лаятимуть Гену вдома так, що тільки держись!.. Та й йому, Сашкові, мабуть, дістанеться від матері.
«Ну, нічого, я всю вину на себе візьму, — вирішив Сашко. — У мене мама хороша, якщо й поб'є, то не боляче…»
Він зупинився, уважно подивився круг себе й сказав:
— Гено, тепер я вже точно знаю, куди треба йти. Ось сюди.
— А ти правду кажеш, що знаєш? — перепитав Гена.
— Ну, звичайно ж!.. Ходімо.
Та все ж Сашко йшов не дуже впевнено. Він зупинявся через кожні десять-п'ятнадцять кроків. По дорозі з'явилися нові повороти, що вели у безвість, і нарешті хлопці знову наткнулися на глуху стіну.
— Ти диви! — здивувався Сашко. — Знову ми в цьому закутку. Я його вже добре запам'ятав. Тепер ясно: лівіше треба було брати.
Гена не відповів. Та Сашко й не чекав на його відповідь. Ці останні слова він сказав тільки для себе. Йому справді здавалося, що він запам'ятав цей закуток. Він був певний, що тепер, варто тільки повернути ліворуч, і їм відкриється шлях до виходу.
Але ця дорога знову чомусь повела вниз.
«Ну й нехай собі, — думав Сашко. — А вихід усе-таки попереду є».
І Сашко йшов, ішов. Гена важко чвалав за ним. Він боявся відстати від свого друга й на крок.
А Сашко все ще надіявся, що ось-ось попереду засіріє денне світло, закінчаться оці таємничі печери і він з Геною дихне свіжим повітрям. Йому так захотілося швидше виплутатись з катакомб, що він відчув прилив нової сили й майже весело обізвався до Гени, який раз у раз спотикався.
— Ну, що ти, як лантух з тирсою? Треба ж міцнішим бути. У нас дівчата і то… Куди тобі!..
Проте ще через якийсь час Сашко і сам втратив бадьорість, свічка вже наполовину згоріла, а попереду ніякого просвіту. Хоч би було з ким порадитись. А то цей Гена, справді, — лантух лантухом. Самому й то вже легше було б!..
— Сашко, давай посидимо трохи, — обізвався Гена. — У мене вже ноги болять.
На його велике здивування, Сашко одразу ж погодився:
— Гаразд, тільки не довго. Гена важко опустився на землю.
— Сашко, чи ми не заблудилися? — жалібно запитав він, боячись власного голосу.
— Що ти?.. І скаже таке, — заблудилися!.. Ось тільки спочинемо трохи й підемо далі. Не дрейф, до вечора будемо дома.
— А хлопці, мабуть, давно вже дома.
— Ну, то й що ж? Хіба у них такий маршрут, як у нас? їхнім шляхом і маля легко пройде… Поки сидимо, давай погасимо свічку.
Він дмухнув, і хлопців окутала темрява. Обом стало моторошно. Гена ближче присунувся до Сашка, щоб відчувати його весь час біля себе.
— Ти не тремти так, — сказав Сашко, намагаючись голосом заглушити в собі той страх, який почав оволодівати ним.
Власне, він боявся не темряви. Його лякала думка про те, що вони, мабуть, таки справді заблудились. А якщо це трапилось, то нелегко буде їм вибратися звідси. Федір Семенович розповідав, що в партизанів було багато ліхтарів не тільки звичайних, але й кольорових, зелених, синіх. Їх розвішували так, щоб по вогнях можна було визначити, куди треба йти. А що робити йому, Сашкові, з своєю свічечкою?.. Ех, наробив їжачок лиха!..
Хлопець сидів і пригадував, як вони з Геною увійшли в катакомби, куди потім повернули, які прикмети траплялися на шляху… Звичайно, зараз треба брати ліворуч і тільки ліворуч, а там уже й до виходу недалеко…
Сашкова мама повернулася з роботи, зайшла у двір, який заріс густим кучерявим споришем, ступила на ґанок, відчинила двері і дуже здивувалася, що син не зустрів її. Сашко, хоч часом і був хлопчиком пустотливим, але разом відзначався хазяйновитістю та працьовитістю. Його маленькі загорілі руки уміли звільнити маму від різної домашньої роботи: вони копали землю, рубали дрова, носили воду, пришивали ґудзики і навіть готували нехитру страву — пшоняний суп чи товчену картоплю до оселедця.
Знаючи, що мама дуже втомлюється на роботі, Сашко часто зустрічав її готовою вечерею. Їжа не завжди була смачною, але мама не сердилась, а, навпаки, хвалила Сашка і ніжно гладила його по білявій голівці.
— Отаким і рости, синку, до роботи радий, до людей щирий, — казала вона йому, і в такі хвилини обом їм було дуже гарно.
Тепер Сашка не було. З хати на неї повіяло незвичною і якоюсь порожньою тишею.
Проте Марія Павлівна, не довго думаючи, закачала рукава й почала готувати вечерю. Ось скоро прийде Сашко. Набігався, мабуть, за день і голодний.
Та нехай і побігає трохи. Незабаром вже і в школу. А він — то дома якусь роботу робить, то сітки в'яже, то з рибалками в море ходить. Допомагає заробити грошей. Бо скільки їх не заробляй, а все мало. І собі треба одяг придбати, і Сашкові. На ньому все просто горить. Купила чоботи минулої осені — зносив. Нові треба купувати. З пальта виріс. Штани геть витерлись. А ще ж і портфель потрібний для книжок та зошитів. Бо любить він, щоб книжки в нього завжди були цілі та чисті…
Ось уже й вечеря готова, а Сашка немає. Де ж це він гасає так довго?.. Може, піти до сусідських дітей та розпитати?
Еге ж, таки треба піти.
Марія Павлівна вийшла з хати.
Вечоріло. Попід будівлями і в кущах залягали перші сутінки. Море втратило свої чудові денні барви і лежало оддалік величезною темною масою та глухо гомоніло, немов велетень у неспокійному сні. Десь далеко на ньому плив вогник, який нагадував самотню зірочку. Марія Павлівна знала, що то — клотикова лампочка на якомусь невеличкому суденці, що, незважаючи на темряву, йде своїм курсом, розтинаючи важкі хвилі гострим кілем… Минуть роки. Сашко стане дорослим і, мабуть, теж буде моряком, як і його батько колись, і отак само, як ті невідомі їй мореплавці, вночі гойдатиметься в морі. А вона стоятиме на березі і бачитиме рухливий вогник та думатиме про сина…
Марію Павлівну охопило тужливе почуття самотності. Чомусь їй захотілось заплакати. Отак сісти на теплу, нагріту за день землю й заплакати, щоб ніхто не бачив. Але вона тільки зітхнула глибоко та важко й неголосно гукнула:
— Сашко-о-о!..
Ніхто не відгукнувся на її голос.
Жінка ще кілька разів покликала хлопця, а потім повернулася на найближче світло. Постукала в шибку.
— Ваш Федько дома? — запитала вона сусідку, яка вийшла з хати.
— Дома. А що таке?
— Щось Сашка мого й досі немає. Боюся, чи не сталося з хлопцем якогось нещастя.
— Федько, а йди-но сюди! — погукала господарка свого хлопчика.
Той вийшов, підсмикнув штани, шморгнув носом.
— Ви про Сашка питаєте?
— Еге ж, Федю, про Сашка. Чи ти не знаєш, де він може бути?
— А вони з Геною до Синього каміння пішли. І ми з Василем ходили, і Костя з Вітькою… Тільки ми вже всі повернулися, а їх ждали-ждали та й розійшлися.
— І ти оце, харцизяко, аж біля Синього каміння був! — нагримала мати, докірливо хитаючи головою. — Чого тебе туди носило?
— Та ні… Ми не дійшли… Як уперіщив дощ, то ми з дороги й повернулися… А Сашко, той не повернеться. Казав, що й у Партизанські катакомби зайде.
— Так оце він з Геною аж у Партизанські катакомби пішов? — злякано запитала Марія Павлівна і пригрозила: — Ну, я ж йому…
Федькова розповідь начебто й заспокоїла трохи Марію Павлівну. Тепер вона хоч знала вже, де ж саме Сашко з Геною. Але разом з тим жінка й стурбувалася. Ті Партизанські катакомби! Небезпечно туди потрапляти дітям. Можуть зайти в такі місця, що й не виберуться. І чого йому треба було в катакомбах?.. Та ще ж — подумати тільки! — і Гену з собою потяг…
За думками незчулася, як і до власної хати дійшла.
А тут знову морок ніби холодними руками обняв, здавив.
Смутком прищемилося серце. Пусто у хаті без Сашка. Один еін у неї лишився після того, як ворожа куля скосила чоловіка на війні. Єдина любов і єдина надія.
Багато є таких батьків, що мають звичку кожному зустрічному похвалити свою дитину. А вона, Марія Павлівна, не вихва ляється Сашком перед сусідами — в серці любов до своєї дитини носить. Вона не вміє ніжно пестити, цілувати на людях, та він би й не відповів їй на ті відкриті, показні ласки. Зате люблять вони одне одного глибоко…
Довго сиділа Марія Павлівна на самоті і багато думок передумала.
А потім її вже й острах узяв: де ж все-таки Сашко з Геною? Час би вже й повернутися.
І раптом знову пронизала гостра думка:
«А що, як заблудилися хлопці в катакомбах?..»
Так, це справді могло трапитись. Адже Марія Павлівна добре знає, як химерно покручені оті підземні коридори. Тягнуться вони і прямо, і вліво, і вправо, ніби вулиці та провулки у величезному місті. На кожному кроці — загадкові зигзаги, закручені петлі, глухі тупики. Ідеш наче сюди, а виходить, що треба було інакше йти. Марія Павлівна жила там під час війни. Спершу воду партизанам носила, потім у підземних майстернях працювала — шила, латала. Але й сама не всі входи та виходи знає. А Сашко ж тільки раз там був, та й то недалеко повів їх учитель, Федір Семенович…
Учитель добре знає катакомби. Командиром партизанського загону був. Але чи зручно турбувати його серед ночі?.. Тільки клопоту наробиш. А тим часом Сашко прийде, виявиться, що все гаразд, і — соромно буде перед Федором Семеновичем!..
І знову сидить Марія Павлівна, жде…
Уже й серце болить, а жде, надіється.
Ні, немає Сашка. Мабуть, таки заблудились хлопці.
Ага, нарешті! Знайомо рипнула хвірточка.
Марія Павлівна кинулася до порога.
Ні, не він.
У двір зайшов Генин батько, Ярослав Никанорович. Ото клопоту буде!
Ярослав Никанорович повільно переступив поріг і, дивлячись на Марію Павлівну печальними очима, промовив:
— Досі немає Гени. Це ж просто жах!
— І мого немає, — сумно сказала жінка.
Ярослав Никанорович сів на стілець, поскаржився:
— Дружина аж захворіла. Що його робити, я й сам не знаю. Марія Павлівна подивилася на його маленьку, зігнуту, придавлену горем фігурку й сказала:
— Чого ж так будемо сидіти? Ходімо шукати.
— Де шукати серед ночі? — в голосі чоловіка було чути справжній розпач.
— Ходімте, — твердо і коротко сказала ще раз і, накинувши на плечі жакетик, рушила до дверей.
Він пішов за нею, мовчазний і покірний.
Вона знала, куди йде. Біля школи жив Федір Семенович.
Вікна в його хаті вже не світилися, але Марія Павлівна постукала.
Виявилось, що Федір Семенович тільки ліг, ще не встиг заснути. Впізнав жінку, запитав:
— Що трапилось, Маріє Павлівно?
— Сашка і Гени немає. Кажуть, що вони в Партизанські катакомби пішли. Боюсь, чи не заблудилися хлопці.
Марія Павлівна не могла розглядіти в пітьмі обличчя вчителя, але добре знала його і уявляла, як стурбовано звелися у нього над переніссям широкі чорні брови.
— Погано, — промовив він. — Там є такі закутки, що й дорослому не під силу їх запам'ятати. А це ж — діти. Я зараз…
Швидко він вийшов одягнений, сказав:
— Самим нам важко буде шукати хлопців. Треба обійти і короткі катакомби, і довгі. А ви ж їх самі як слід не знаєте.
— То що ж робити будемо? — запитала Марія Павлівна ослаблим голосом.
— Підемо зараз в піонерський табір, хай директор дасть нам на підмогу хлопців старшого загону і вожатого. Я вже двічі водив їх на екскурсію в катакомби, там хлопці серйозні, надійні.
Через півгодини піонерський табір ожив. Перегукувалися голоси. Спалахували смолоскипи. Вожатий, стрункий чубатий юнак, готував піонерів до незвичайного походу.
Не було ще такого в таборі, щоб серед ночі підіймали з ліжка. Але й не знайшлося жодного піонера, який би відмовився піти до Партизанських катакомб.
Сашко з Геною посиділи трохи і знову пішли шукати виходу. Світло засвічували тепер лише на коротку хвилинку, а потім знову гасили і в темряві трималися руками за стіни. Від стін тхнуло теплою вологою, яка дурманила мозок.
Сашко йшов попереду, притискаючи до себе картуза з їжачком, з яким він, незважаючи ні на що, не хотів розстатися, а Гена плентався за ним і в думці нарікав на Сашка. Тепер він уже забув, як сам напросився на цю подорож, і йому здавалось, що у всьому винен тільки Сашко. Тому Гена кректав, сопів, спотикався, робив усе для того, щоб показати, як йому важко.
Сашко не звертав иа це ніякої уваги, думаючи лише, як знайти вихід з цих клятих катакомб. Він уже знав, що заблудився остаточно, і тепер розмірковував, як сказати про це своєму й без того втомленому та вкрай зневіреному супутникові. Просто зізнатися — це значить відібрати у Гени останню надію і останні сили. Але й мовчати далі не можна. Навіть перед самим собою соромно. І Сашко сказав:
— Гено, ми заблудилися.
Ці слова приголомшили Гену. Хриплим і глухим голосом він перепитав:
— Невже ж таки заблудилися?
— Це правда. Я не знаю, де вихід.
— А що ж ми будемо робити?
— Як що? Будемо шукати виходу. Тільки ти не бійся. Виберемось.
Але тепер уже ніякі слова, ніякі запевнення до Гени не доходили. Страх скував усе його тіло й мозок. Ноги підломилися. Він важко сів на землю й заплакав.
— Та хоч не плач ти, комахо нещасна, і так гірко! — роздратовано сказав Сашко. — Що допоможуть твої сльози? Вставай, ходімо далі.
— Я не піду, нікуди не піду. Ми ще дужче заблудимось, — говорив крізь сльози Гена.
— Ну, коли так, то сиди. Я сам піду, — рішуче промовив Сашко і, справді, зробив крок убік.
Цього було досить, щоб Гена схопився на ноги.
— Ні, ні, не лишай мене самого.
І вони знову пішли. Гена схлипував, але плентався за Сашком, хоч таки справді відчував величезну втому.
Сашко розумів, що Гені важче, ніж йому, розумів, що треба було б добре спочити, пожувати хліба (бо і в самого вже живіт підтягло), напитися водички, але йому шкода було витрачати на все це й хвилину часу. Він уже не міг сказати певно, що надворі: вечір, ніч чи, може, ранок. Якщо вже зайшла ніч, то гіршого й бути не може. Повернеться з роботи мама, ждатиме його, розпитуватиме, куди пішов. І як же вона хвилюватиметься, бідолашна! Та хіба тільки його мама? А Генині батьки!.. Що з ними буде?..
— Ану, чекай, — обізвався Сашко. Він витяг з кишені тепер таку дорогоцінну, як найбільший скарб, свічечку, запалив її і оглянувся довкола. Туди й сюди тяглася безкінечна печера. В кам'яній стіні темніла велика ніша, видно, вона була видовбана колись людськими руками. Біля входу до ніші на стіні білою фарбою було написано:
«Нашого народу фашисти ніколи не переможуть! Смерть фашистському звіру, хай живе радянський народ!»
Були ще написи, зроблені фарбою і видовбані чимось гострим. Але Сашко вже не читав їх, а радісно вигукнув:
— От бачиш! Тут жили партизани. Значить, вихід десь недалеко. Зараз посидимо, поїмо трохи і — далі.
Почувши це, Гена пожвавішав.
— Мені так їсти хочеться, що аж в животі бурчить. Я тільки мовчу, — сказав він.
— І правильно робиш, що мовчиш, — похвалив його Сашко. — Хліба в нас мало, тож треба економити.
Він відламав Гені більший шматок, а собі менший ї погасив свічку.
— Можна і в темряві їсти, мимо рота не понесемо, а свічку шкода.
Вони мовчки й зосереджено жували хліб. Такого смачного хліба Гена ще ніколи не їв. Він добре бачив, що Сашко дав йому більший шматочок, але все ж був незадоволенні! з того, що решту хліба Сашко заховав у кишеню.
«Навіщо його ховати? — думав Гена. — Наїлися б раз, і добре! А то, як іти, так «швидше, швидше», а як поїсти, то не дає вдосталь…»
Гена раніше ум'яв свою порцію і тепер сидів та з заздрістю слухав, як плямкає губами Сашко.
— На, води ковтни, — подав Сашко пляшку. — Тільки небагато.
Гена випив, зітхнув. Йому захотілося спати, але він боявся сказати про це Сашкові, Знову лаятиме. Але Сашко ніби вгадав його бажання.
— А тепер давай просто так посидимо. Схиляйся на мене, буде зручніше й тепліше. Тільки їжачка не придави.
Гена схилився, заплющив очі і швидко почав засинати. Йому здалося, що в головах у нього не Сашкове плече, а м'яка подушка, і що він не в катакомбах, а в своїй затишній кімнаті… Раптом йому примарилось, що він чує тиху музику з радіоприймача, і несподівано народилася думка: «От і добре, що я вже дома, що ця подорож так щасливо закінчилась». Потім йому почало снитися, що він п'є тепле смачне молоко… І зненацька всі видіння зникли. Гена заснув міцно, як сплять натомлені люди.
А Сашкові спати зовсім не хотілося. Хлопець знову й знову намагався по різних прикметах визначити, куди треба йти, щоб знайти вихід з катакомб.
Може, він з Геною йде невірно? Може, вони заглиблюються в лабіринти все дужче й дужче?.. Звісно, й це може бути. То що ж його робити?.. Ну, хоч би яка-небудь десь міточка чи вказівка була!..
Потім Сашко згадав про свого вчителя, Федора Семеновича. З ним би не заблудилися. Він швидко знайшов би звідси дорогу. Та чи треба про це мріяти? Все одно марно. Вчитель, звичайно, й не знає про те, що хлопці потрапили в таке тяжке становище.
Гена, заснувши, всім тілом наліг на Сашка, тому сидіти Сашкові було дуже незручно, одна нога отерпла, але він не ворушився, щоб не збудити Гену. Хай поспить трохи, хай набирається сил, бо ще — ой як тяжко може бути! Добре, коли швидко пощастить знайти вихід. А якщо ні?.. А коли взагалі вони його не знайдуть ні сьогодні, ні завтра — тоді що?.. Аж волосся заворушилося на Сашковій голові.
Йому захотілося зараз же схопитися і не йти, а бігти, аби тільки швидше вирватися з цієї пастки. Але він зусиллям волі переборов у собі страх. Подумав: «Треба хоч самому триматися як слід, щоб не бути схожим на Гену. Бо як удвох злякаємось, тоді — кінець».
Нарешті й Сашко, стомлений подіями та думками, схилив голову на плече. Незчувся, як заснув.
А прокинувся так раптово, неначе його різко штовхнули під бік.
— Гено! Гено! — закричав він спросонку. — Що ж це ми спимо?
— А що? — Гена схопився, як ужалений.
— Як що? Може, ми всю ніч проспали!
Справді, навіть Сашко не міг визначити хоч приблизно, скільки тривав сон. Могло бути — годину, а могло бути — й багато годин. Хіба вгадаєш, коли спиш?..
Але, незалежно ні від чого, тепер треба йти. Відпочили — і досить.
Загартований, звиклий до всіляких труднощів, Сашко справді був бадьорий, жвавий. Він міг іти скільки завгодно. А Гена, хоч і швидко схопився на ноги, раптом відчув, що вони в нього ніби налилися свинцем. Болів кожен м'яз, боліла кожна кісточка. Все тіло було, мов побите. Найменший рух коштував Гені великого зусилля.
І хлопець, зробивши кілька кроків, сказав:
— У мене підкошуються ноги. Натрудив дуже.
— Нічого, розімнуться, — заспокоїв його Сашко, щиро бажаючи, щоб вони справді якнайшвидше розім'ялися.
Але його обіцянка не допомогла. Гена не йшов, а буквально волік за собою ноги — кволо, важко, як стара конячина. Зробить крок, постоїть-постоїть на одному місці, потім робить другий. Горе та й годі!
А далі йшов, ішов і зовсім сів.
Сашко зупинився біля нього, постояв трохи й запитав:
— Ну, що мені з тобою робити?
В його голосі почулися нотки розпачу. Гена не відповів. Тільки тихенько, безнадійно плакав та раз у раз шморгав носом.
Сашко нахилився до Гени, поклав руку йому на плече й почав умовляти.
— Що ми висидимо отак, Гено?.. Хіба ж я не розумію, що в тебе дуже болять ноги і що тобі важко йти? Ще й як розумію. Але ж і сидіти не можна. Треба хоч помаленьку йти… Чуєш, Гено? Вставай. Ми не будемо спішити… А там згодом поїмо ще трохи, хліб же в нас ще є…
Гена перестав схлипувати, зітхнув. А Сашко заговорив знову:
— І дома ж нас ждуть, непокояться… Може, там уже й шукати нас збираються. Скільки клопоту завдали!.. Ні, Гено, нам не можна сидіти й чекати хтозна-чого… А ноги перестануть боліти. Це вони зразу, а потім перестануть. Я тобі точно кажу.
— Ну, давай руку, — промовив Гена.
І вони знову пішли. Сашко часом засвічував сірник, а інколи й свічку. Тоді хлопців обступало суворе каміння, темне й німе. В нього не спитаєш, куди йти. А якщо й спитаєш, то. воно нічого не відповість. Отже, надіятись треба тільки на себе. Хай важко, хай уже й ноги не несуть. А треба йти.
Сашко й сам уже почував велику втому в усьому тілі, йому дуже хотілося їсти, і він думав: «Якщо вже й мені аж живіт підтягло від голоду, то як же себе почуває Гена!» Але й про це Сашко мовчав. Намацував у кишені маленький шматочок хліба і сам собі в думці наказував: «Не чіпай! Хай на потім. Мало що може ще статися. Нехай хоч маленький запас буде». І він змушував себе забувати про той хліб.
Але, коли Гена почав просити їсти, як мала дитина, Сашко таки витяг з кишені той шматочок, відломив половину, простяг Гені і сказав:
— Більше не проси, бо оце увесь. Собі й крихти не беру.
Він обдурив Гену, що хліб увесь. Але добре знав, для чого це робить. Настане час, коли Гена знову буде скиглити, знову проситиме їсти, і треба, щоб було чим хоч трохи його погодувати.
Коли б Гена зараз відламав від свого шматочка трохи й Сашкові, той, звичайно, взяв би. Але Гена не зробив цього, і Сашко тільки проковтнув голодну слину, подумавши: «Нехай. Він же слабший за мене».
Федір Семенович, Марія Павлівна і Ярослав Никанорович йшли попереду.
За ними, освітлюючи дорогу смолоскипами, поспішали піонери. Ця група людей з рухливими вогнями в руках тримала напрямок понад морем до лісу. За нею по землі тяглися чорні, химерні тіні. З моря віяло нічною прохолодою. Скелі, об які бились неспокійні і невтомні хвилі, лише вгадувались. Вдень вони манили до себе, чарували око своєю суворою красою. А зараз — лякали темними невиразними формами. Здавалось, за кожною з них на тебе чекає щось таке, чого тобі ще ніколи не доводилося бачити.
Серед піонерів не чути було веселих розмов, сміху, які завжди супроводжують це юне бадьоре плем'я. Всі вже знали, що йдуть у катакомби не на прогулянку, не на екскурсію, а для того, щоб знайти двох хлопчиків, які так необачно потрапили в кам'яні лабіринти. Тому говорили між собою стримано, майже пошепки. Очі у кожного при світлі смолоскипів блищали тривогою й турботою.
Підемо через ліс, — сказав Федір Семенович, — тут є стежина, яку мало хто знає, але нею до катакомб найближче.
— Гаразд, — тихо відповіла Марія Павлівна, тамуючи ту величезну тривогу, яка весь час стискала її серце.
Ярослав Никанорович часто зітхав і все повторював:
— Ох горе, горе яке! Невже ж ми їх не знайдемо?
— Не вдавайтесь у відчай, — звертався до нього учитель, — з хлопцями нічого поганого не сталося. Просто заблудилися. В Партизанських катакомбах це навіть з дорослими бувало… Я Сашка добре знаю. Він хлопчик кмітливий і дужий, зуміє, коли треба буде, потурбуватися і про себе, й про Гену.
Федір Семенович й словом не натякав лише про те, що найдужче турбувало й непокоїло його самого. У катакомбах було кілька ям-колодязів, видовбаних колись партизанами для зберігання боєприпасів та продуктів. Якщо хлопці брестимуть у темряві, то, чого доброго, ще потраплять у таку яму. Можна покалічитись, а то й зовсім убитись. А коли й цілими лишаться, то скільки переживуть, бідолашні! Не всяке серце дорослої людини витримає…
Федір Семенович завбачливо захопив з дому шматок вірьовки, підперезавшись нею так, як рибалки підперезуються сіткою. Нехай буде, може, й знадобиться.
Почався ліс. Це був той самий ліс, який Сашко з Геною бачили з гори, коли спускалися до Чорної затоки. Він був високий і густий. Столітні дуби, клени, осокори переплелися вгорі старим, важким гіллям, заховавши від очей небо і далекі зорі на ньому. Між товстелезними стовбурами росли густі кущі ліщини, глоду, шипшини. Темрява ніби ховалася від смолоскипів, шарахалася від куща до куща. Перед очима вимальовувались дивовижної форми віти. Покручене гілля здавалось живим. Ліс шумів глухо, загрозливо. Час від часу в глибині його, — то далі, то ближче, — лунали якісь незрозумілі звуки. Так міг ревіти дикий звір, кричати на смерть перелякана людина, ламатися могутнє дерево.
Група людей з смолоскипами мимоволі зупинялася, мовчки дослухалась: чи то не Сашко з Геною кличуть на допомогу?.. Ні, той самий звук більше не повторювався. Лише згодом лунав інший, ще дивовижніший і незрозуміліший. Ліс жив своїм нічним, загадковим життям.
— Триматися гурту, — наказував Федір Семенович піонерам.
Але вони й без цього попередження тиснулись одне до одного: ліс лякав їх, і тільки думка про те, що він скоро закінчиться, змушувала їх тримати себе в руках.
А крім того, вони бачили перед собою постаті дорослих. Федір Семенович був високий, трохи сутулий, з гострими рівними плечима. Він розмахував довгими руками так вільно, наче йшов не лісом, а широкою, просторою степовою дорогою. Здавалось, густе гілля розступалося перед ним, так легко він знаходив нікому не відому стежку. Позаду всіх, час від часу роблячи короткі зауваження хлопцям, йшов піонервожатий. Марія Павлівна дивувала хлопців своєю витримкою. Смолоскипи вихоплювали з темряви її обличчя. Воно було бліде, а вуста міцно стиснуті. Тільки Ярослав Никанорович пригнічував дітей своїм виглядом. Маленький і ослаблий, він жалібними очима поглядав на своїх супутників і, здавалось, готовий був ось-ось заплакати.
Нарешті ліс закінчився.
А коли вийшли на узлісся, то з великим здивуванням побачили, що вже світає. Зорі згасли. Небо зблідло і набрало якогось лимонного кольору. На сході, над далеким горизонтом випурхнула хмаринка — легка і яснолиця. Вона швидко зарожевіла знизу, стала схожа на пелюсточку півонії. Потім розчервонівся схід і раптом запалав такими барвами, яких немає в жодному кольорі райдуги.
Піонери повеселіли, заговорили голосніше. Почулися розмови:
— Та невже ж таки хлопці заблудилися?.. — недовірливо питали одні.
— Та ні, не може бути. Це вони кудись далі пішли, — висловлювали припущення інші.
— А може, вони вже давно дома? — вставляли і своє слово треті.
— Ви ще не знаєте як слід тих катакомб, — обернувся до них Федір Семенович. — Ось скоро ви самі переконаєтесь, як легко там можна збитися з дороги.
Нарешті шукачі опинилися перед входом до катакомб. Учитель зупинив усіх, наказав, щоб сіли й відпочили трохи, а сам зі спритністю, яка здивувала присутніх, вистрибнув на кам'яний карниз біля круглого темного отвору.
— Трохи далі ще один вхід є, але вони увіходили сюди, — сказав Федір Семенович, уважно розглядаючи землю під ногами.
— Чому ви так думаєте? — запитала Марія Павлівна, підходячи ближче до вчителя і дивлячись на нього знизу.
— Перед тим, як вони сюди зайшли, був дощ, земля промокла, і на ній видно їхні сліди.
Марія Павлівна відчула, як серце її гулко і ще тривожніше застукало. Вона уявила собі самотніх, голодних Сашка і Гену десь там, у землі, в чорному лабіринті підземних тунелей. Що вони роблять зараз, у цю хвилину?.. Чи знають, що їх вирядилось шукати багато людей?.. Ні, не знають, звичайно. Ох, коли б знали! їм прибавилося б сили і легше було б чекати порятунку.
Але разом і радість ледь відчутним теплом зажевріла в грудях. Адже тепер уже точно відомо, що хлопці тут, а не десь в іншому місці. Федір Семенович не може помилитися. Він — досвідчений слідопит. Марія Павлівна ще не забула, як учитель, командуючи партизанським загоном, умів по найменшій, найнепомітнішій дрібниці визначити, де ворог і навіть скільки його та яка в нього зброя. Йому в пригоді ставали і земля, і дерева, і вітер. До всього він уміє приглянутись, прислухатись і в потрібну хвилину одержати необхідну відповідь… Марія Павлівна дивилася зараз на Федора Семеновича захопленими і вдячними очима.
— Тепер ми знайдемо хлопців? — запитала вона з надією в голосі.
— Знайдемо, обов'язково знайдемо, — твердо і впевнено відповів їй учитель.
Він знову легко, як спортсмен, зіскочив униз і зібрав навколо себе піонерів.
— Половина з вас піде зі мною, — сказав він, — а решта — з Марією Павлівною. Наказую дотримуватись суворої дисципліни і порядку. Завдання у нас нелегке. Хлопців треба знайти будь-що. Тільки з ними ми маємо право повертатись додому…? — Ви теж підете з Марією Павлівною, — додав учитель, звертаючись до Ярослава Никаноровича.
Піонери один за одним видерлися по стрімкому схилові до входу в катакомби. Тут вони зупинились, перевірили смолоскипи. Обличчя у всіх були зосереджені, очі палали настороженою цікавістю.
Федір Семенович звернувся до Марії Павлівни:
— Пригадуєте оці чотири розгалуження?
— Здається, не забула ще.
— Ця вузенька штольня робить кілька петель і виходить на той бік гори. В ній не заблудишся, хоч би й хотів. Ота, що он збоку, теж виведе тільки на схили Чорної кручі. Коли б хлопці нею пішли, то вже давно були б дома. А оці дві дуже покручені. Ви, Маріє Павлівно, якщо пригадуєте, ось сюди ходили у майстерні.
— Так, тепер я точно це пригадую, — підтвердила жінка. — Я знаю ці печери.
— От ними ви й підете з своєю групою. Там будуть бокові відгалуження, але вони короткі. Огляньте кожне з них і знову тримайтесь головної магістралі. Я з своїм загоном піду ось сюди. Тут справжні лабіринти. Тільки знаюча людина може з них вибратись.
Групи розійшлися.
Марія Павлівна поспішала. Та все ж вона намагалася міцно тримати себе в руках, уважно оглядала всі ніші та закутки, яких траплялося по дорозі справді-таки чимало.
Несподівано після кількох поворотів натрапили на велику круглу печеру. Смолоскипи вихопили з темряви високе склепіння і гладенькі чорні стіни. На одній із них був вирізаний череп і під ним — дві кістки хрест-навхрест. Вся група мимоволі зупинилася й заніміла. Тільки хтось із хлопців зляканим голосом прошепотів:
— Ох ти!..
— Не дивуйтесь, діти, — озвалася Марія Павлівна, — деякі катакомби існують сотні років. Було, що тут і пірати ховались, і бандити всякі… Хіба вам Федір Семенович про це не розказував?
— Говорив, говорив! — підтвердили деякі, — але ж тепер ми самі побачили.
— Ходімте, — повела піонерів далі Марія Павлівна, — кожна хвилина дорога.
Хлопці тепер ішли ще тісніше, кожен намагався триматися гурту. Але розмовляли між собою навмисне голосно, щоб затамувати той страх, який мимоволі охоплював їхні маленькі серця в цій дикій підземній порожнечі. А то й просто надіялись, що, може, Сашко та Гена, які заблудилися, почують їх. Іноді група зупинялась, і хтось із піонерів голосно гукав:
— Сашко-о!.. Ге-е-ено!
А потім йшли далі. Вони забрели у високу й простору печеру, де наткнулися на залишки домашнього начиння та господарських речей. Тут стояв почорнілий від давнини, перекошений ослін, зроблений грубо, самою сокирою. Боком лежала табуретка. Під однією стіною стриміли вкопані в землю стовпчики, на яких, мабуть, колись були покладені дошки для спання. Валявся маленький закурений казанок. А на землі ще можна було побачити залишки затверділого попелу.
Діти, мов зачаровані, зупинилися перед усім цим, Марія Павлівна тихо й задумливо сказала:
— Тут ми жили, коли партизанили. Такі стоянки нам траплятимуться ще. Уважно оглядайте їх. Може, Сашко з Геною саме в одній з таких і сидять десь…
Піонерів дедалі розбирала все більша цікавість до того, що вони бачили. Але Марія Павлівна розповідала й пояснювала мало. Вона була зайнята своїми думками. То їй пригадувалось, як жила тут, шила, прала, лікувала поранених партизанів… То знову думками оволодівали Сашко та Гена. Їй малювались всілякі жахи. Іноді здавалось, що з хлопцями сталося щось дуже серйозне, і тоді пекуча туга стискала її серце. Але трималася вона зовні спокійно, і це добре впливало на піонерів. Адже не годину й не дві потрібно було для того, щоб оглянути цю ділянку катакомб. Не можна затримуватись й на хвилину…
Ярослав Никанорович ледве. встигав за Марією Павлівною. Його худорляве обличчя зморщилось, постаріло, вузенькі плечі зігнулися, ніби під невимірним тягарем. Хоч тут катакомби були високі, просторі, вони гнітили його так, що навіть присутність інших людей не могла вивести його з стану якоїсь тяжкої заціпенілості.
У Федора Семеновича шлях був складніший, тяжчий. Його групі доводилось пролазити такими вузькими щілинами, що ставало моторошно. Але натикалися й на величезні хави, в кожній з яких, здавалось, міг би вміститись цілий будинок. Катакомби вели то вгору, то вниз, то закручувались несподівано. І коли б не учитель, хлопці давно вже опинилися б у такому ж самісінькому становищі, як Сашко з Геною.
Та Федір Семенович добре розбирався в хитрих лабіринтах ходів, знав, куди яке відгалуження цього підземелля веде і куди приведе. Він тільки іноді зупинявся, щось недовго обмірковував, робив крейдою лише йому зрозумілу позначку на стіні і простував далі. Траплялось так, що опісля група знову натикалася на одну з таких позначок: то шукачі перетинали свій же шлях, зробивши під землею коло, а може, й не одне. Федір Семенович і його супутники теж гукали Сашка та Гену. Але кожного разу їм відповідала лише недалека луна. Голоси билися об вузькі стіни і тут же завмирали. Смолоскипи не могли розігнати густої темряви. Від яскравого світла пітьма лише шарахалась у кутки, роблячи їх невидимими.
«Тільки б у яму не потрапили! — думав Федір Семенович про Сашка та Гену. — Тоді все буде гаразд…»
Звісно, ні Сашко, ні Гена нічого цього не знали.
Той шматочок хліба, що Сашко дав Гені, не дуже допоміг. Нездоланна кволість, ніби важка отрута, з кожною хвилиною сковувала Генине тіло. Він все частіше сідав на землю, щоб перепочити. Сашко дозволяв йому посидіти, бо розумів, що Гена зовсім знесилів, тіло у нього зніжене, м'язи слабі, не загартовані, не звичні до тривалого напруження.
Їх оточували тісні стіни і безкінечна темрява. Здавалось, скільки не йди, а буде все оте саме: чорна темрява і оці стіни — невидимі й безкінечні.
— Сашко, ну як вибратися звідси? Як?.. — в розпачі запитав Гена, і в голосі його було стільки горя, душевної муки, фізичного страждання, що серце Сашкове мимоволі здригнулося.
— Що я тобі скажу, Гено, — відповів Сашко. — Ми пішли не тією дорогою, яку я знав, і потрапили в лабіринти…
Він помовчав трохи й додав:
— Тепер тільки випадково ми можемо натрапити на вихід… Іти треба, Гено. Увесь час іти, хоч помаленьку.
— Я не можу… Зовсім уже не можу… — простогнав Гена, хитаючись на здерев'янілих ногах. — І… я, мабуть, упаду зараз…
«Впаде — гірше буде, — подумав Сашко, — краще хай ще посидить чи, може, й полежить». А вголос сказав:
— А почекай-но, зараз присвітимо.
Сашко зашарудів сірниками. Спалахнув слабенький вогник. Гойднулися по кострубатих стінах тіні, немов живі створіння.
І раптом хлопці побачили, що вони стоять біля великої печери, видовбаної в стіні. Вона своєю чотирикутною формою була схожа на кімнату. Видно було, що печера й справді правила колись людям за житло. Притулена до стіни стояла дошка, схожа на кришку стола. В кутку валялась стара ряднина, якими в кімнатах застеляють підлогу. Біля неї стояв кухлик з переломленою алюмінієвою ложкою.
Але увагу Сашкову одразу ж привернуло інше.
— Диви, сірники! — вигукнув він радісно і кинувся в куток, де лежали кимось акуратно складені коробочки.
Вони були повні, і Сашко знову не міг стримати своєї радості.
— Живемо, Гено! Тепер буде чим присвічувати. Він засвітив свічку і дав її Гені.
— На, подерж. А я зараз тобі таку постіль обладнаю, що закачаєшся.
Поки Гена стояв із свічкою в руці, Сашко швидко поклав дошку на землю, застелив її рядниною і весело сказав:
— Лягай, Гено, відпочивай. Звісно, не така постеля, як вдома, але все ж не на голій землі. Бачиш, як нам повезло!.. Тут жили колись партизани — це ясно. Значить, і вихід десь уже недалеко…
Гена важко опустився на коліна, на лікті і безвільно витягся на ряднинці, почуваючи, як у всьому його вкрай стомленому тілі пульсує гаряча кров.
— Давай я тобі в голови підмощу трохи, зручніше буде, — знову сказав Сашко і дбайливо підгорнув краєць ряднинки Гені під голову. — Ось так і лежи. А я зараз сірнички попробую, чи не відсиріли.
Проба виявилась невдалою. Сірнички справді не горіли. Та Сашко ще не втрачав надії.
— Ти знаєш, Гено, як вогкі сірники сушити?.. Об чуб. Ось дивись… Я завжди так роблю, коли сірник відсиріє.
Він почав обережно і м'яко терти головку сірника об власне волосся. Але головка одразу ж розсипалась. Тоді він спробував другий, третій… десятий сірничок. Нічого не виходило. Сірники були зовсім непридатні, і Сашко тільки чортихнувся зо зла. Згадав, що свічка горить даремно, погасив її.
Можна й без світла відпочивати.
— Сашко, лягай і ти біля мене, — обізвався Гена.
— Зараз ляжу, — відповів Сашко. — Я отут причеплюсь, а біля мене хай і їжачок наш відпочиває.
Сашко справді приліг, притуливши до колін картуза з їжачком, і затих. Його знову обійняли тяжкі нерадісні думки.
Що ж його робити далі?..
Легко запитувати. А як відповісти на це своє запитання? Що можна придумати, щоб урятувати і себе, й Гену?.. Адже треба все-таки знайти вихід з цих клятих катакомб. Треба!..
Хлопець довго лежав мовчки, напружено думав… Гена біля нього нерівно дихав. Навколо було темно і так тихо, наче на світі взагалі ніде нічого не існувало, наче й самого світу не існувало, а була тільки оця непроглядна темрява та ще — тиша, від якої дзвеніло у вухах.
Сашко звівся, кволими рухами витяг з кишені сірники, почав рахувати їх помацки. Налічив лише десять. Треба рідше запалювати, щоб розтягти надовше.
Потім він так само помацки зміряв свічку. В ній було, мабуть, сантиметрів п'ятнадцять.
Сашко почав пригадувати, скільки така свічка горіла вдома, коли, бувало, електростанція виключала світло, а йому треба було дочитати Трублаїні чи Джека Лондона. Він встигав прочитати з двадцять сторінок, не більше. Це — дуже мало. Значить, свічку треба теж зберігати. Може, ще трудніше буде.
«А що, якби залишити Гену тут, добре запам'ятати це місце і піти самому пошукати виходу? — раптом подумав Сашко, і ця думка вже не давала йому спокою. — Справді, а чому б і не піти? Гена спить. Він нічого не почує і навіть не знатиме про те, що на якийсь час лишився сам».
Сашкові здалося, що досі він діяв аж надто нерішуче. Його зв'язував Гена. А тепер він сам пошукає виходу. І знайде. Обов'язково знайде. Адже він не буде повзти, як черепаха, а швидко кинеться туди, сюди… Знайде вихід і прийде за Геною. Ото буде радість!..
Хлопець обережно звівся на ноги, боячись, щоб навіть кісточка якась не хруснула. Мацаючи руками стіни, вийшов з печери на магістраль, по якій вони з Геною йшли, і тут тільки знову засвітив свічку.
«Ясно, — подумав він, — треба йти так, як ми і йшли. Тільки тепер я ставитиму позначки. От дурний, і чого раніше до цього не додумався?.. По позначках легко буде до Гени повернутися. Аби тільки він не прокинувся, поки я знайду вихід. Бо ще кинеться мене шукати, розгубимось. А як розгубимось, ото вже справжнє лихо буде!..»
Затуляючи долонею слабенький вогник, Сашко швидко пішов уперед. Кроків через сто він зупинився, знайшов два величеньких камені, поклав їх один на одного й знову пустився в дорогу. Одного разу він зупинився в роздумі, бо дорога роздвоювалась, але думав він недовго. Поклав на розвилці каміння і знову пішов уперед.
Тепер його хвилювало й турбувало лише одне: надовше б вистачило свічки! І чого він не догадався взяти з собою ще одну?…
Та хто ж знав, що так все по-дурному складеться?..
І раптом Сашкові здалося, що вдалині засіріло денне світло. Серце йому забилося, голова запаморочилась від радості. Он він, он він, вихід!..
Але що це? Знову стало темно попереду. Сашко стріпнув головою, закліпав очима від здивування, уважніше подивився вперед і переконався, що там однаково темно, як і позаду. Просто ним бавилась його уява…
А свічка вже згоріла більше, ніж наполовину.
Хлопець жахнувся:
«Та я ж без світла й назад, до Гени, не доберуся! Якщо свічка догорить, то не побачу навіть того каміння, яке сам клав!..»
І він кинувся назад. Тепер уже не йшов, а біг. Піт котився з його обличчя. Груди дихали важко.
Ага, ось те каміння. Значить, він сюди біжить, ще не збився з дороги. А ось і поворот з гострим визубнем. Тільки чому ж каміння немає тут? Адже клав. Він точно пам'ятає, що клав!.. Що ж це таке?..
Сашкові стало так страшно, що він увесь зіщулився й заплющив очі, ніби це могло йому допомогти… Великим зусиллям волі оволодів собою і знову побіг назад, до попередньої позначки. Знайшов її і сам себе вилаяв у думці:
«Ну й дурень же!.. Та сюди ж треба було йти. А мене куди понесло!..»
Тепер уже він повертався до Гени вірною дорогою. Але з свічки лишився тільки куций огарочок. Тут вона горіла швидше, ніж у хаті на столі. А незабаром, спалахнувши на коротку мить яскравим вогнем, і зовсім погасла, догоріла. Сашко з розгону наткнувся на визубень, що виступав із стіни, і застогнав від болю. Він до крові розбив собі скроню й щоку.
Витяг пляшку, хлюпнув води в жменю, промив рану та і сам ковтнув трошки води. Це освіжило його, додало сил і навіть трохи заспокоїло. Ретельно закоркувавши пляшку з рештою води, він пішов наосліп, тримаючись руками за стіну.
І раптом до його вух долинув голосний протяжний і розпачливий плач. То прокинувся Гена і, не знайшовши біля себе Сашка, кликав його жахливим, якимсь нелюдським голосом. Той голос, наче ножем по серцю, різонув Сашка, і він що було сили закричав:
— Гено! Не плач, не бійся, я тут!..
Він добіг до Гени, натикаючись в темряві на невидимі стіни та гострі кам'яні виступи, і схопив його в обійми.
— Ну, чого ти? Чого?.. Хіба я покинув би тебе, дурний??Я тільки хотів пошукати виходу.
Гена весь тремтів, як цуценя, цупко тримався за одежину Сашка, все ще не вірячи, що його товариш тут, біля нього. Нарешті Гена заспокоївся трохи.
— Сашко, що з нами буде? — запитав він, перериваючи свої слова тяжким схлипуванням.
— А нічого особливого не буде, — відповів Сашко, хоч і сам мало вірив у свої слова. — Може, нас знайдуть. А коли ні, то якось і самі виберемось… Їсти хочеш? На, пожуй трохи хліба.
Гена аж затрусився від тих слів.
— Невже справді хліб? Де він у тебе взявся? Ти ж казав, що більше немає.
— Для тебе зберігав. На, держи.
Гена жадібно схопив тремтячими руками останній невеличкий шматочок хліба, підніс до рота. В першу мить ні з чим незрівняний смак хліба аж наче сп'янив його, затуманив йому мозок. Він забув, де сидить і хто з ним поруч, і хто дав йому той хліб.
Але швидко прийшов до тямку, немов прокинувся. Згадав, що біля нього Сашко, його вірний супутник, який сам ні крихти в рот не взяв, аби тільки трохи погодувати його, Гену. Захотілося чимось віддячити Сашкові за його добрість. І Гена перестав їсти. Переламав хліб надвоє, сказав:
— На й тобі. Ти теж голодний. Але Сашко відмовився.
— Їж, їж, я потерплю… Краще, знаєш що? Для їжачка дай маленький шматочок, зовсім, зовсім трошки. Може, їстиме… Ось я йому сюди в картуз вкину. У нього добрий нюх, швидко почує.
Сашкові страшенно хотілося хоч крихту вкинути в рот, але в той же час було приємно від того, що ось він може стримати себе, перебороти в собі спокусу взяти той шматочок хліба, який йому пропонує Гена.
І, щоб остаточно перемогти себе, Сашко почав розповідати:
— Кожен може звикнути голодувати, якщо захоче. Я в одній книжці читав про революціонера, який у царській тюрмі голодовку оголосив. Так знаєш, скільки він не їв? Сім діб!.. А таки добився свого.
— Чого ж він добився? — спитав Гена, смачно пережовуючи хліб.
— Його на прогулянки не випускали. А потім випустили, як він голодовку оголосив… А він тоді взяв та й утік. Ох і хоробрий же був! Розігнався та так через стіну й перелетів, мов на крилах. А потім по річці вплав. Жандарми по ньому стріляють, кулі так і дзижчать, як бджоли, — тільки — дзз!.. дзз!! — а він пливе. Пірне і — під водою. Вискочив на берег, а там — шука-ай вітра в полі…
— Сашко, що зараз — день чи ніч? — перебив Гена, думаючи щось своє.
— А звідки я знаю, — невдоволено відповів Сашко. Його образила неувага Гени до розповіді про революціонера, і він змовк.
Знову уявив собі, який переполох у матері та Гениних батьків викликало їхнє зникнення, і гостро відчув свою провину за те, що сталося. Йому знову здалося просто-таки злочином, що вони оце сидять і марнують час у розмовах.
Він раптом без всякого зв'язку з попередньою розмовою запитав:
— Поїв уже?
— Поїв.
— Тепер на ще й води, напийся.
Гена голосно смоктав воду з пляшки, поки вона не стала порожньою.
— А тепер вставай і підемо далі, — сказав Сашко таким твердим голосом, що Гена аж здригнувся.
— Знову йти?
— А що ж ти думав? Отак і будемо отут сидіти та хліб пережовувати? Вставай!
— Не піду я. Ти ж уже ходив, та повернувся.
— Через тебе ж і повернувся. А коли б сам, то давно вже на волі був би.
— Ми ще дужче заблудимось. Не треба йти, Сашко… — почав просити Гена.
Але цього разу Сашко був невблаганний. Він уже встав на рівні ноги і настійливо піднімав Гену.
— Вставай, вставай, кажу тобі.
Гена опинався, скиглив, що викликало в Сашка дедалі більшу злість і навіть якусь фізичну відразу до цього опецькуватого, важкого і по-дурному впертого хлопця.
— Підеш, чи ні? — важко дихаючи, спитав Сашко.
— Не… не піду, — заїкнувся Гена, почуваючи, що зараз станеться щось страшне.
— Шкода мені тебе бити, але доведеться. — Сашко схопив Гену обома руками і так трусонув, що в того аж голова заметлялася на плечах.
— Вставай, бо я тобі зараз не знаю, що зроблю!..
Страх перед Сашковим гнівом виявився дужчим за втому, і Гена знову поплентався, тримаючись за Сашка, спотикаючись та схлипуючи. Він уже майже не розумів, що з ним коїться, і не уявляв, що з ним буде далі. Йому тільки було ясно, що такого кошмару він ще ніколи в житті не переживав. Часом йому здавалось, що все це відбувається в якомусь страшному сні і що варто тільки прокинутись, як всі ці жахи зникнуть, а сам він опиниться дома, в теплій затишній кімнаті, в ніжних обіймах матері.
Як хотілося Гені цього всього зараз! Що б він тільки дав за це!..
Але дійсність була іншою. Треба йти за Сашком туди, куди він веде. Та хоч би він сам добре знав, куди веде. Так не знає ж. Шукає виходу. Але чи знайде ж його? Теж невідомо.
І Гена гірко плакав, нарікаючи на свою долю.
Вони йшли навпомацки. Двічі Сашко присвітив, кожного разу думаючи про те, що сірників стає все менше.
— Ти хоч свічку засвіти, — попросив Гена.
Але Сашко промовчав. Навіщо казати Гені, що свічки вже немає? Тільки й того, що ще дужче почне хникати. І так уже набридли його сльози та нарікання.
Але раптом він сказав:
— Свічка вся згоріла.
— Що ж ми без неї будемо робити?.. Тепер ми загинули, — заквилив Гена.
— Не загинули. Ось що будемо робити!.. На, подерж їжачка.
Сашко швидко скинув з себе сорочку і свій любимий смугастий флотський тільник без рукавів. Потім сорочку знову одяг, а тільника розірвав надвоє. Все це робив він з такою злою квапливістю, з такою рішучістю, що Гена навіть не наважився озватися до нього чи запитати щось. Він тільки тоді радісно охнув, коли побачив, як у Сашковій руці загорівся гніт, зроблений з флотського тільника.
— Ой, Сашко!.. Та це ж здорово! — вигукнув Гена.
— От тобі й здорово, — задоволено відповів Сашко. — Тепер пішли.
Гніт страшенно чадив і тлів не яскраво, але все ж це був вогник, який дозволяв хлопцям бачити одне одного і хоч як-небудь орієнтуватися в печері.
Згодом гніт догорів, але Сашка це вже не дуже лякало: тільник великий, ще не один гніт можна з нього зробити. А тільника не вистачить — сорочка є. Та зрештою й Генину курточку доведеться не пошкодувати, якщо потрібно буде.
Зненацька сталося несподіване. Хлопці наткнулися на якусь дерев'яну перегородку, схожу на перила. Сашко хотів заглянути, що там за перегородкою. Але тільки-но встиг взятися за ті перила рукою та нахилитися над ними, як вони повалилися кудись наперед. Невидима в темряві дошка зачепила Сашка за шию, ніби хтось ударив по ній долонею. Хлопець, випустивши картуза з їжачком, інстинктивно ухопився за слизьку стіну. Але втриматись було ні за що, і він полетів униз.
Гена скрикнув несамовито, нічого не бачачи, але розуміючи, що сталося найстрашніше з усього того, що було досі. Він почув, як Сашко впав десь унизу, вдарився об землю і глухо, протяжно застогнав.
— Сашко! Сашко! Де ти?.. — надривався Гена, боячись у темряві ступити й кроку.
Сашко намагався відповісти, але не міг. Він так ударився боком об якусь тверду річ, може, об камінь, що йому забило дихання, і він беззвучно качався по землі, зігнувшись та хапаючи ротом повітря, мов риба, яку витягли з води.
Минуло чимало часу, поки-таки Сашко, пересилюючи невимовний біль, зміг озватися до Гени:
— Тут якась яма. Я зараз присвічу.
Унизу метнулося ледь помітне нерівне світло, захиталися на мить німі суворі стіни, потім світло зникло, придавлене одвічною темрявою і, ніби з могили, долинув безнадійний Сашків голос:
— Мабуть, мені не вибратися звідси, Гено. Високо.
— Що ж я буду робити тут сам? — розпачливо запитав Гена. — Я бою-ю-юсь… Мені страшно, Сашко…
— А ти не бійся, не бійся, Гено, — вмовляв знизу Сашко, не знаючи, якими ще словами можна втішити Гену. — Ось трохи біль пройде, ми будемо балакати з тобою. Ти звідти, а я звідси… А ти знаєш, Гено, і їжачок тут. Теж сюди впав і живий, ворушиться.
Але Гені було не до їжачка.
Може, вперше в житті він опинився в такому становищі, коли треба турбуватись про себе самому. Тепер він сам повинен був вирішувати, що робити далі. В цих катакомбах його вже не підтримає добра і надійна Сашкова рука. Більше того, Сашко сам потребував допомоги, Його необхідно було якось виручити, витягти з ями. Але як?..
Тільки зараз по-справжньому оцінив Гена Сашкову турботу про нього, Сашкове щире, дружнє серце. Ні, тепер він і трішечки не сердився на Сашка за те, що той кричав на нього і мало не бив. Навпаки, Гена волів би, щоб Сашко навіть побив його, аби тільки був оце зараз біля нього і щоб вони знову пішли разом шукати виходу. Гена жодного слова не заперечив би Сашкові, а йшов би і йшов, куди той поведе…
Та цього повернути не можна.
Але й сидіти отак та чекати невідомо чого теж не можна.
То що ж робити?.. Може, спробувати якось витягти Сашка з цієї ями?..
А що, коли б Сашкові подати пояс?.. Ні, пояса не вистачить, короткий. А може, Сашко вилізе по цьому дереву, яким була загороджена яма?
І Гена, схвильований цією думкою, обізвався до ями:
— Сашко, присвіти, може, там у тебе яка дошка є?
— Нічим світити, — відповів Сашко, — немає вже жодного сірничка… Я ось так помацаю.
А через хвилинку повідомив:
— Нічого такого немає… А ти там у себе пошукай. Тільки дивись, щоб, бува, ще й сам сюди не гепнувся.
Гена обережно помацав навколо себе рукою, потім поповзом пересунувся ліворуч до стіни, з наміром знайти дошку чи довгу міцну тичку, по якій би Сашко міг вилізти з ями.
Раптом Гена занімів, завмер. Йому здалося, що він почув людські голоси. Справді, справді!.. Нікого не видно, але десь хтось говорить…
Та це ж люди! Живі люди з'явились у катакомбах. Он в далечині темний морок розсіюється ледь помітним світлом, що падає звідкись збоку…
— Сюди!.. Сюди!.. — закричав Гена і кинувся бігти, не тямлячи себе від радості.
— Що там сталося, Гено?.. — з подивом запитав знизу Сашко, нічого не зрозумівши з Гениного вигуку. Але ніякої відповіді не одержав і, до краю стурбований, високим голосом, що надривався і тремтів від хвилювання, запитав:
— Де ти, Гено?.. Чуєш?.. Ну, озовися, озовися ж, прошу тебе.
Він навіть забув про біль у боці, схопився на ноги, підняв у темряві обличчя догори і з завмиранням серця повторював:
— Гено!.. Гено!.. Що там з тобою сталося? Де ти?..
Але Гена не міг його почути. Він біг від ями назустріч тьмяному світлу, назустріч людським голосам.
Світло дедалі ставало яскравішим, а голоси — виразнішими.
І раптом з-за повороту вийшла група людей з смолоскипами.
Гена ще швидше побіг уперед, вигукуючи щось невиразне і незрозуміле. Його обличчя заливали рясні сльози, яких він не міг стримати. Несподівано спіткнувся об якийсь камінь і впав, боляче вдарившись колінами та грудьми. Тоді вже не плач, а голосне ридання розляглося в печері. Гена простягав руки в благанні, не маючи змоги звестися.
Тісним кільцем його оточили люди. Над головами в них гойдалися вогні смолоскипів. У їхньому світлі Гена впізнав тих, що нахилилися над ним. Ось учитель, Федір Семенович. А ось вожатий з піонерського табору «Перлина». Він бере Гену під руки, намагається поставити його на ноги. А ще навколо — багато піонерів. Декого з них Гена теж запам'ятав в обличчя. І він ніяк не може зрозуміти, як і чому всі вони потрапили сюди в таку тяжку для нього хвилину.
— Де Сашко?.. Сашко де? — питають його навперебій.
Гена показав рукою в темряву катакомб.
— Там… там… яма якась…
Федір Семенович одразу все збагнув. Сталося те, чого він найдужче боявся: Сашко упав у яму! Чи живий же він?.. Чи не покалічився, бува?..
Але роздумувати ніколи. Федір Семенович кинувся в тому напрямку, куди показав Гена.
— Сашко! Сашко! — гукав він, наближаючись до ями і високо над головою тримаючи смолоскипа. — Ти тут? Ти чуєш мене?..
Що сталося з Сашком, коли він почув голос учителя і впізнав його! Хлопець аж затремтів увесь, припав руками до холодної невидимої стрімкої стіни, ніби хотів здертися по ній.
— Це ви?.. Федоре Семеновичу, це ви?.. — голос його уривався.
— Я, Сашко, я… Хіба ж не чуєш? — учитель освітив смолоскипом яму. — Ноги, руки цілі? Рухатися можеш?
— Можу, Федоре Семеновичу. Але сам не вилізу звідси. Високо дуже. Якби мені якусь вірьовку подали або хоч жердину. Я б по ній…
— Є вірьовка, Сашко. — В голосі вчителя вже не було тривоги, навпаки, голос його звучав радісно й бадьоро. — На, прив'язуйся міцніше. Зараз ми тебе гуртом витягнемо.
— Подавайте вірьовку, прив'яжусь. Тільки я тут не сам. Зі мною ще їжачок.
— Який їжачок? — вкрай здивований запитав Федір Семенович.
— Звичайний, колючий, — відповів Сашко.
— Загорни його в сорочку чи в що-небудь і прив'язуйся…
За кілька хвилин Сашко стояв серед гурту піонерів. Який же він був не схожий на них своїм зовнішнім виглядом! Сорочечка пошматована, на обличчі темніли синці і плями крові. Але він не зважав на це. Блискаючи радісними і трохи зніяковілими очима, розповідав:
— Ох і находилися ж ми з Геною. За цим ось їжачком стежили та й заблудились.
Тваринка ніби зрозуміла, в чому її звинувачують, сердито фуркнула гострим носиком і згорнулася в клубочок.
— Еге ж, наробили клопоту, — докірливо похитав головою Федір Семенович.
Тим часом Марія Павлівна, Ярослав Никанорович і піонери, що були з ними, обійшли всю свою ділянку катакомб і повернулися ні з чим на те саме місце, з якого розійшлися з Федором Семеновичем.
Жінка була втомлена, діти — пригнічені, а Ярослав Никанорович — просто знесилений від горя. Він сів, притулився спиною до каменю і дивився на далеке море, яке під вранішнім сонцем переливалося то живим сріблом, то янтарем, то малахітом. Бідолашному чоловікові було не до краси моря. Очі його були невидющі, нерухомі, мов неживі. Тільки губи ворушилися, беззвучно щось примовляючи.
— Що ж будемо робити далі? — нарешті тихо промовила Марія Павлівна.
Піонери зараз же оточили її жвавою юрбою. Одні пропонували дочекатися тут Федора Семеновича. Другі радили піти йому назустріч. А треті доводили, що найкраще — розділитися на дві групи і знову піти шукати хлопців.
Поки точилася ця суперечка, пролунав голос одного з піонерів:
— Ідуть, ідуть!..
Всі повернули голови на той голос. І справді побачили Федора Семеновича та його супутників, які виходили з темряви катакомб. Сашко йшов сам, тримаючи в руках Гениного картуза з їжачком, а знесиленого Гену хлопці підтримували під руки.
Ярослав Никанорович кинувся до нього.
— Геночко, що з тобою зробили! Хлопчик припав обличчям до батькових грудей. Тим часом Марія Іванівна окинула швидким поглядом Сашка, пригорнула до себе.
— Як же ти міг, Сашко?
На очах у неї блищали сльози. Сашко втішав її:
— Не треба, мамо. Я тобі все розкажу. Це зовсім, зовсім само сталося…
— Само! — раптом високим фальцетом верескнув Ярослав Никанорович, почувши останні Сашкові слова. — Потягти з собою слабенького хлопчика — само?.. Завести його в катакомби — само?.. Вимучити, покалічити — теж само?..
Голос його дедалі лютішав, а очі аж палали.
І тут сталося несподіване. Завжди тихий і покірний у всьому Гена раптом підняв до батька обличчя і перервав його лайку голосним вигуком:
— Не смійте!.. Не смійте кричати на Сашка… Він гарний! Я люблю Сашка!
Ярослав Никанорович оторопіло подивився на нього. Такого зухвальства він ще не чув від свого власного сина.
— За що ж ти його хвалиш? Ти тільки глянь на себе.
— Не треба, не треба кричати на Сашка! — не вгавав Гена, навіть не звернувши уваги на батькове запитання. — Сашко, чого ти мовчиш? Розкажи… розкажи їм…
— Нічого, потім все розкажете, — заговорив Федір Семенович. — А зараз додому. Після такої екскурсії Сашкові й Гені треба добре відпочити.
Вже всі були вирушили в дорогу, як Сашко несподівано вигукнув:
— А гадюка! Ми ж тут гадюку заховали!
— Яка ще гадюка? — здивовано підняв брови Федір Семенович, а Сашкова мати зупинила зляканий погляд на своєму синові.
Сашко метнувся до куща, розгорнув його і витяг звідти мертву довгу, гнучку гадюку.
— Це ми її з Геною вбили, — пояснив він. — В школу віддамо, Федоре Семеновичу. Чучело з неї зробимо у природничий кабінет. Правда ж?!
— Правда.
Федір Семенович довгим задумливим поглядом дивився на хлопчика. Його губи здригалися в добрій посмішці. Може, в цю хвилину він згадав своє дитинство.
Єсть, стояти на смерть!
Генуезька вежа. Іл. А. І. Резниченка
Небезпечна зона. Іл. О. І. Мікори
П. В. Уваров. На ходовом мостике. Киев. Издательство политической литературы Украины, 1980.
Газета «Літературна Україна» від 17 жовтня 1980 р.