^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Перекладено за виданням: John Gardner. The Revenge of Moriarty. — Berkley Books, New York, 1978.}

_{З англійської переклав Андрій Євса.}

Десь майже о другій годині по обіді, в п'ятницю, наприкінці прохолодного травня 1894 року, біля будинку 221-В на Бейкер-стріт зупинився двоколісний екіпаж, пасажиром якого був ставний чоловік з манерами, притаманними тим, хто присвятив своє життя службі у війську або в поліції.

Цей чоловік служив у поліції, то був інспектор кримінального відділу Скотленд-Ярду Ангус Мак-Криді Кроу.

Ще з годину тому Кроу стояв біля вікна свого кабінету й тримав у руках телеграму, відсутнім поглядом утупившись у берег річки.

В короткій телеграмі говорилося: «Буду радий, якщо відвідаєте мене сьогодні о п'ятій». Телеграма була підписана Шерлоком Холмсом, і Кроу думав про те, що є лише одне питання, яке він бажав би обговорити з видатним детективом.

Руки Кроу трохи тремтіли: плекаючи в душі надію, він хвилювався. Кроу не довіряв емоціям, особливо, коли їхньою жертвою ставав сам. Він вигравав чи програвав справу лише під тиском фактів, логіки й закону. Логіка зараз підказувала, що хоча Холмс і виявив бажання його бачити, та зовсім не обов'язково мова йтиме про Джеймса Моріарті.

Під час останньої зустрічі Холмс просто й досить категорично заявив: «З професором Моріарті я покінчив рахунки в Райхенбах-Фоллзі. Додати до цього мені нема чого».

Ця розмова відбулася кілька тижнів тому, до того, як Кроу довів: поза всяким сумнівом, Моріарті живий і далі собі керує з таємного штабу в Лаймгаузі; до того, як Кроу довідався про очолювану професором нараду злодійських лідерів Європи; до того образливо невдалого випадку в Сандрингемі, коли Кроу ось-ось мав посадити лихого професора за грати.

І ось Кроу став перед будинком на Бейкер-стріт, простягаючи руку до дерев'яного дверного молотка. Моріарті тоді зник, ніби випарувавсь, а думка, що через невдачу він, Кроу, мало не втратив слід злочинця, іноді витісняла всі інші думки, навіть думку про власне недалеке одруження.

Холмсова домогосподиня, щира місіс Гадсон, відчинивши йому двері, провела Кроу нагору, де на нього, видимо задоволений чимось, чекав великий детектив.

— Заходьте й сідайте, мій друже. Сюди, будь ласка, у це плетене крісло, — бадьоро говорив Холмс, ведучи Кроу до каміна через трохи безладно заставлену меблями вітальню.

Запитавши місіс Гадсон, чи не принесла б вона їм чаю, великий детектив почекав, доки за нею причиняться двері, сів на своє улюблене місце й зупинив на Кроу серйозний погляд.

— Гадаю, я не завдав вам незручностей, — почав він. — Бачу, ви приїхали прямо із Скотленд-Ярду.

Кроу, мабуть, мав здивований вигляд, бо Холмс, усміхнувшись, додав:

— Такий висновок зробити не важко. Я помітив у вас на рукавах рожеві волокна промокального паперу. Якщо мої очі мене не зраджують, саме такий папір можна побачити на службових столах столичної поліції. Завдяки таким дрібничкам, містере Кроу, ми й забезпечуємо злочинцям належну їм за законом долю.

— Правда, містере Холмс, — засміявся Кроу. — Я приїхав просто з Ярду. Як мені відомо, ви одразу по обіді відвідали міністерство закордонних справ.

Тепер черга здивуватися була за Холмсом.

— Чудово, Кроу. Прошу вас, скажіть, як ви це визначили?

— Боюся, сер, ніякої дедукції. Просто мій сержант, Теннер, проходив Уайтголлом і бачив вас. Коли я сказав, що їду до вас, він мені й розповів.

Холмс на хвилину замисливсь, але невдовзі бадьорий настрій повернувся до нього знову.

— Я навмисне запросив вас на цю годину. Мій добрий приятель і колега Ватсон зараз зайнятий продажем свого офісу в Кенсінгтоні й після цього має намір приїхати сюди. Ватсон, звичайно, завжди тут бажаний, але сьогодні, я знаю, він звільниться не раніш як о восьмій вечора й нас не потурбує. Бачите, мій любий Кроу, те, що я хочу сказати — тільки для ваших вух, крім вас, про це не повинна знати жодна жива душа.

Увійшла місіс Гадсон із чаєм. Поки вона наливала освіжний напій, чоловіки понакладали собі варення та взяли домашнього печива, і розмова припинилась.

Коли місіс Гадсон знову вийшла, Холмс повів розмову далі.

— Я лише щойно повернувся до Лондона, — почав він. — Ви, мабуть, знаєте — останні тижні я займався досить бридкою справою банкіра Кросбі. Гадаю, вас не дуже цікавлять глитаї? — Великий детектив помовчав, чекаючи, чи Кроу не виявить зацікавленості, а оскільки той не озвався, він зітхнув і серйозним тоном докинув: — Лише сьогодні я мав нагоду ознайомитися з тією жахливою сандрингемською справою.

Кроу здивовано підвів очі; він знав, що імені Холмса серед тих, хто мав на це дозвіл, не було.

— Справа цілком таємна, — почав він. — Гадаю… Холмс, нетерпляче махнувши правицею, зупинив його.

— Ваш сержант бачив, як сьогодні по обіді я виходив з міністерства закордонних справ. Я відвідував свого брата Майкрофта. З ним у цій справі радилась її величність королева. Майкрофт обіцяв поговорити зі мною. Мені бракує слів — я був просто вражений, більше, мабуть, ніж міг собі дозволити. Пригадую, під час нашої останньої зустрічі я казав вам, що в Райхенбах-Фоллзі звів порахунки з Моріарті. Хай усі так і вважають, Кроу, принаймні ще багато років. Але цей жахливий витвір анархії надає справі зовсім нового відтінку. — Шерлок Холмс помовчав, немов збираючись висловити важливу думку. — Я не маю наміру бути офіційно причетним до розслідування злочинів того негідника Моріарті, але конфіденційно вам особисто допоможу чим тільки зможу.

Ангус Мак-Криді Кроу, ледве вірячи почутому, кивнув.

— Крім того, — повів далі Холмс, — мушу застерегти вас: ви не повинні розголошувати ваше джерело інформації. Маю на те особисту причину, яку, звичайно, свого часу поясню. А тому зараз мені потрібно, аби ви заприсяглися, що приймаєте пораду й жодній душі не відкриєте, що маєте доступ до моїх очей, вух та думок.

— Звичайно, даю вам слово, Холмсе. Урочисто присягаюся!

Кроу був такий здивований раптовою зміною намірів Холмса, що ледве стримував бажання засипати його запитаннями. Але розумів, що робити цього не варто.

— Хоч яким це може здатися дивним, — знову заговорив Холмс, серйозно дивлячись на Кроу, — я опинився у скруті. Є певне коло людей, яких я маю захищати. В той же час повинен виконувати свої обов'язки як англієць… Прошу пробачення у вас, вихідця з півночі. — Він коротко посміхнувся власному зауваженню, і, зігнавши посмішку, докинув: — Таке грубе порушення закону та серйозна образа королівської особи залишають мені дуже невеликий простір для маневру. Отже, як ви добре розумієте, маю обмаль часу для офіційних розслідувань. Тим часом, любий Кроу, мої спостереження говорять мені, що ви, мабуть, найкращий серед найгірших, а тому, не маючи вибору, я звертаюся до вас.

Запала ніякова мовчанка, і Кроу вже розтулив був рота, аби дати відповідь на образливе зауваження Шерлока Холмса, але, перш ніж устиг убрати свою думку в слова, великий детектив рішуче заговорив знову:

— Тепер до справи. Маю запитати вас про дві речі. По-перше: чи доводилось вам перевіряти банківські рахунки? Й друге: ви бували в беркширському будинку?

— Я не знаю ніяких банківських рахунків і ніколи не чув про беркширський будинок, — збентежено відповів Кроу.

— Я так і думав, — посміхнувся Холмс.

Як з'ясувалось, Холмс мав багату інформацію про особу Моріарті та його звички.

— Гадаєте, я не знаю про його жебраків, преторіанську гвардію, боксерів, рекетирів та владу, яку він має над членами свого клану? — запитав він.

Беркширський будинок, про який він запитував, був великий особняк, відомий ще як Стивентон-Голл, побудований на початку минулого століття біля невеликого селища Стивентона, приблизно на півдорозі між Фарингтоном та Уоллінгфордом, містами, в яких бували великі базари. Холмс виявив, що кілька років тому будинок купив Моріарті з єдиною метою — мати, в разі потреби, схованку.

— Бувши вами, я організував би щось на зразок пошукової групи, — порадив Холмс без найменшого натяку на жарт. — Хоча припускаю, що птахи давно вже покинули це гніздо.

Докладно пояснив Холмс і своє запитання щодо банківських рахунків. Уже кілька років, як йому були відомі кільканадцять рахунків, відкритих Моріарті в Англії на різні прізвища. Крім того, чотирнадцять чи п'ятнадцять рахунків за кордоном, головним чином у «Дойче-Банку» та французькому «Кредит Ліоне». Подробиці про вклади були занотовані на фірмовому аркуші паперу з видрукованими вгорі словами: «Великий північний готель». Був цей готель на Кінгз-Кроссі. Холмс вручив аркуш Кроу, і той із вдячністю його прийняв.

— Негайно приходьте, якщо вам потрібна буде моя допомога, — сказав Холмс. — Але, благаю, будьте обережні.

Трохи згодом, коли Кроу вже зібрався був іти, Холмс, якось сумно дивлячись на нього, додав:

— Притягніть негідника до відповідальності, Кроу. Це моє найбільше бажання. З яким задоволенням я зробив би це сам!..

Природжений поліцай, Ангус Мак-Криді Кроу глибоко поважав великого детектива й схилявся перед його талантом. Тому ця зустріч додала йому рішучості, й відтак вони обидва працювали в таємному союзі до остаточного краху професора Моріарті.

Хоча Кроу був заклопотаний думками про майбутнє одруження, та часу не гаяв. Того ж вечора він зайнявся банківськими рахунками, а також зв'язався з поліцією Беркшира.

Два дні по тому він, на чолі великої групи детективів та поліцаїв, здійснив облаву Стивентон-Голлу. Але, як і передбачав Шерлок Холмс, облава спізнилася. Свідчень того, що тут недавно перебував сам професор, не було, але після старанного огляду будинку та опитування місцевого населення не лишилося ніякого сумніву в тому, що дехто з прибічників професора мешкав тут зовсім недавно. Жили вони безтурботно, не криючись, а з Лондона до них часто приїжджали підозрілі відвідувачі.

В результаті, Кроу дійшов висновку, що принаймні п'ять осіб перебувало в Стивентон-Голлі постійно. Двоє з них навіть одружилися там, відкрито назвавши свої імена. Це були Алберт Джордж Спір та Бриджит Мері Койл. Церемонія шлюбу відбулась у місцевій церкві за всіма приписами. Ще про двох мешканців Стивентон-Голлу говорили: «великі й дужі», «модно вдягнені, але з грубими манерами» або «мов два брати». П'ятим був китаєць: він запам'ятався всім у цьому затишному сільському куточку ввічливістю та веселою вдачею. Не важко було здогадатись, що китаєць — то вже відомий Лі Чао. Алберт Спір також не був загадкою — високий, з перебитим носом і кривим рубцем на правій щоці від ока до рота. Кроу знав, що Лі Чао та Спір належать до четвірки, яку професор Моріарті любить називати своєю «преторіанською охороною». Слідів ще двох із цієї елітної четвірки — великого Піпа Пейджета та маленького Ембера — не було. Кроу гадав, що Пейджет після розгрому клану в квітні, можливо, десь принишк, але його непокоїло місцеперебування Ембера.

Двоє «великих і дужих» могли бути ким завгодно з прибічників професора, що лишалися з ним до його останньої зухвалої втечі мало не з-під носа в Кроу.

У коморі Стивентон-Голлу знайдено великі запаси харчів, з чого Кроу виснував, що цей добре злагоджений квінтет покинув будинок поспіхом. Більше жодних вартих уваги слідів не виявлено, крім, хіба, клаптика паперу з недбало надряпаним розкладом руху пароплавів з Дувра до Франції. Подальші розпитування показали, що китайця бачили на пароплаві за три дні до облави.

Майже всі банківські рахунки Моріарті в Англії було закрито, гроші з них знято протягом останніх двох тижнів. Залишився відкритим лиш один рахунок на ім'я Бриджмена в Національному банку Сіті: 3 фунти, 2 шилінги, 9 і 3/4 пенса.

— З усього видно, команда Стивентон-Голлу відбула до Франції, — сказав Холмс, коли Кроу розповів йому про наслідки облави. — Закладаюсь: вони приєдналися там до свого лідера. І всі вже надійно влаштувались у Гризомбра.

Кроу здивовано підвів брови, й Холмс утішено всміхнувся.

— Мені відомо про лондонську зустріч Моріарті з його континентальними друзями. Гадаю, ви знаєте, кого я маю на увазі?

— Ну… — ніяково буркнув Кроу. Він згадав, що ці відомості — виключна прерогатива Скотленд-Ярду. Тими, кого мав на увазі Холмс, були: парижанин Жан Гризомбр — ватажок злочинного світу Франції, Вільгельм Шляйфштайн — лідер берлінського «дна», Луїджі Санчіонаре — найбільш небезпечна людина Італії та Естебан Бернадо Сегорбе — чорна тінь Іспанії. — Схоже, всі тепер справді в Гризомбра, — погодився Кроу. — Хотілося б лише знати, чому головні злочинці континенту зустрічалися в Лондоні.

— Певен, це «священний союз», — замислено мовив Холмс. — А їхня зустріч — провісниця нових чорних подій. Відчуваю, маємо справу з першим наслідком сандрингемської справи.

Кроу інстинктивно відчував, що Холмс має рацію. Це справді було так, але, щоб знайти Моріарті, Кроу мусив негайно їхати до Парижа, а можливості одержати на це дозвіл не мав. Наближалося його весілля. І Комісар розумів, що певний час багато з Кроу не візьмеш, тож тиснув на раніше доручені тому справи.

Отже, Кроу мав багато роботи, як у своєму кабінеті в Скотленд-Ярді, так і за його межами, і, навіть повернувшись додому на Кінг-стріт, 63, він разом із своєю домовласницею, майбутньою дружиною, Сильвією Коулз, крутився у весільних приготуваннях.

Кроу вважав, і небезпідставно, що Комісар поставиться до його ідеї розшукувати професора в Парижі не прихильніше, ніж поставився б до прохання поїхати на аудієнцію до самого папи римського.

Кілька днів упертий шотландець Кроу обдумував проблему і, нарешті, якось по обіді, коли над Лондоном сіявся не за сезоном дрібний дощ, прийняв рішення. Попросивши пробачення в свого сержанта, молодого Теннера, він найняв візника й поїхав на Ладгейт-Серкус, зайшов до контори туристичної фірми «Кук та Син» і пробув там майже годину. Наслідок візиту не був негайним; найдужче він мав зворушити Сильвію Коулз, але трохи згодом, коли вже стане місіс Мак-Криді Кроу.

Хоча багато їхніх знайомих знали, що Ангус Кроу давно винаймає помешкання в Сильвії Коулз, але мало хто відверто натякав на дошлюбні забави цієї пари. Правда, дехто таку можливість припускав і, звичайно, мав рацію. Та, попри все це, друзі, колеги й родичі прийшли по обіді в п'ятницю 15 липня на Ковент-Гарден, до церкви святого Павла, подивитись, як, за висловом одного жартівника-поліцая, Ангус та Сильвія обкрутяться.

Задля пристойності, за два тижні до свого шлюбу Кроу переїхав од Сильвії до готелю «Термінал» на Лондон-Бриджі. До свого дому на Кінг-стріт молодята повернулися відбути весільну учту, а ввечері знову залишили дім, аби провести першу шлюбну ніч у комфортабельному готелі «Вестерн-Каунтіз» на Паддингтон-стріт. Молода місіс Кроу мріяла про те, як уранці вони поїдуть залізницею до Корнуелу й щасливо проведуть там свій медовий місяць.

До самої ночі Кроу дозволяв своїй Сильвії думати, ніби медовий місяць вони справді проведуть на південно-західному узбережжі. Поки він непоспіхом попивав із склянки портвейн, молода дружина, готуючись до ночі, прийняла ванну і, коли він нарешті ввійшов до спальні, Сильвія сиділа на ліжку в чудовому, оздобленому мереживом, нічному вбранні.

Хоча вони вже й знали близько одне одного, Кроу густо почервонів:

— Ти примушуєш свого чоловіка тремтіти, моя люба Сильвіє!

— Ну, тоді йди й тремти разом зі мною, любий Ангусе, — озвалась вона грайливо.

— Я маю для тебе сюрприз, моя дружинонько, — перепинив її Кроу.

— Ніякого сюрпризу не буде, Ангусе, якщо ти нічого не позбувся після нашої останньої зустрічі в ліжку.

Почувши таку непристойність, Кро здивувався й образився.

— Послухай, це важливо, — перебив він дружину ще рішучіше.

— Але ж, Ангусе, це наша шлюбна ніч, і я…

— А я хочу сказати про наш медовий місяць. Це приємний сюприз.

— Про наші вибрики на корнуелському узбережжі?

— Корнуелського узбережжя не буде, Сильвіє.

— Не буде?..

Він сам собі всміхнувся, передчуваючи її приємне здивування.

— Ми не поїдемо до Корнуелу, Сильвіє. Завтра від'їжджаємо до Парижа.

Новоспечена місіс Кроу не була в захваті. Вона доклала багато зусиль, готуючись до свого весілля, й, відверто кажучи, завдавала тон у всьому, сама обирала й місцевість для медового місяця. До Корнуелу в неї було особливе, сентиментальне ставлення. Ще малою батьки вивозили її кілька разів на це узбережжя. Завдяки тим рожевим спогадам вона й вибрала Корнуел і навіть винайняла будинок у містечку Новий Причал.

І раптом перед ніччю, що мала бути найщасливішою в житті, її мріям чиняться перешкоди.

Коли ввійшли в гирло Мерсі, ліпша частина дня вже минула, і все-таки Моріарті відчув запах Англії. Запах лоскотав ніздрі, а все тіло здригнулось від хвилювання. Застебнувшись на всі ґудзики й відкотивши комір, він зіперся рукою в рукавичці на рятувальний круг з червоним написом «Ауранія. К'юнард», перехиливсь через поруччя й задивився на блискуче простирадло спокійної води. Він був без гриму, і багато хто здивувався б, дізнавшись, що цей кремезний чоловік легко міг зробитися виснаженим, сутулим, з безбарвними запалими очима, професором математики, хто, на загальну думку, став найбільш небезпечним серед учених свого часу злочинцем — справжнім Наполеоном злочинного світу.

Важко було повірити, що цей гарний ставний чолов'яга водночас був і рудим сером Джеймсом Мадісом, і кремезним французом Жаком Муніром.

Та справді, й Мадіс, і Мунір, і багато інших вигаданих образів, несхожих один на одного, були витвором підступного розуму і вправного тіла саме Джеймса, одного з трьох братів Моріарті, відомого в злочинному світі Європи як Професор.

Дерев'яна палуба ледь хиталася під ногами, коли стерновий на містку повертав судно на один-два румби. Моріарті подумав, що, ступивши на британську землю, теж мусить трохи скоригувати своє життя.

Це сталося швидше, ніж він гадав. Ще один рік — і його багатство подвоїлося б, але особливих причин для нарікання він не мав, бо суму, зняту з банківських рахунків в Англії та Європі, він уже збільшив учетверо: спочатку за рахунок компанії Мадіса в Нью-Йорку, а потім — шахраїв Сан-Франциско.

Моріарті знову вдихнув на повні груди приємної вільгості. Після райхенбахських подій 1891 року, вдруге врятувавшись утечею, він нудьгував за Англією, а особливо — за Лондоном з його звичними запахами диму, викриками візників, газетярів та вуличних торгівців; знудився за жаргоном, яким розмовляли в його «сім'ї».

Але проведений за кордоном час був того вартий. Глянувши на обрій, Моріарті подумав, що якоюсь мірою міг би порівняти себе з мешканцями морських глибин, можливо, акулами. Дужий і мовчазний, він пантрує здобич.

Хвиля гніву заполонила його на згадку, як обійшлися з ним його чотири європейські товариші, котрих він так гостинно вітав у Лондоні два з половиною роки тому.

Тоді на його запрошення приїхали були високий німець Шляйф-штайн, француз Гризомбр, з ходою вчителя танців, гладкий італієць Санчіонаре й зловісно мовчазний іспанець Естебан Сегорбе. Привезли навіть подарунки, лестили йому, вихваляючи його задум про велику європейську злочинну мережу. А потім, через одну невелику помилку та втручання отого негідника Кроу, все раптом змінилося. Вже за тиждень після врочистої клятви в дружбі ті четверо зрадили його.

Так, Гризомбр допоміг йому вибраться з Англії, але натякнув, що ні сам, ні його друзі з Німеччини, Італії та Іспанії не готові надати йому, професорові, притулок чи визнати його зверхність.

Отже, мрія не стала дійсністю. Багато доброго було вже досягнуто, хоча Джеймс Моріарті ще тоді знав про дрібні межисобні чвари й нарікання.

Саме коли Моріарті, спочатку як сер Джеймс Мадіс у Нью-Йорку, а потім як Жак Мунір у Сан-Франциско, вправно накопичував багатство, в нього визрівав новий план дії. Було б легко просто повернутися до Лондона й звідти організувати чотири вбивства одночасно: в Парижі, Римі, Берліні й Мадриді. Далі так само легко покінчити кулею з Кроу, а ножем — із Шерлоком Холмсом. Моріарті давно збагнув, що все залежить від того, буде жити Холмс, а чи ні. Але така примітивна помста не відповідала б його здібностям.

Був кращий спосіб, вишуканіший. Якщо він, Моріарті, хоче підпорядкувати собі злочинний світ Європи, йому потрібен на континенті квартет однодумців. Ті четверо мають затямити, що він лишається серед них єдиним справжнім генієм. Діючи обережно й не шкодуючи грошей, цього можна досягти.

Крім того, Моріарті часом подумував не усувати Кроу й Холмса, а цілком дискредитувати їх в очах громадськості. Він сам собі посміхнувся. Ці два символи сталого авторитету мусили зазнати краху; іронія полягала в тому, що ті мали бути повалені завдяки вадам власної вдачі.

Провівши рукою в рукавичці по буйній кучмі, Моріарті перевальцем пішов до своєї каюти на шлюпковій палубі. Там на нього чекав Спір.

Майже щодня по вечері спільник Моріарті непомітно пробирався зі своєї каюти третього класу нагору, до каюти хазяїна. Тепер він теж стояв біля ліжка професора — міцно збитий велет з переламаним носом та рисами обличчя, які могли б бути гарними, коли б не рубець, що нагадував блискавку, на правій щоці.

— Я затримався на прогулянковій палубі, Спіре. Допоможи мені зняти пальто, — владним тоном м'якого, майже ніжного голосу, звернувся до нього Моріарті. — Тебе ніхто не бачив?

— Мене ніколи ніхто не бачить, якщо я сам цього не бажаю, ви повинні знати. У вас усе гаразд?

— Я не можу сказати, що жалкуватиму, коли під ногами не стане хиткої палуби цього клятого пароплава.

— Могло бути гірше, — коротко засміявся Спір. — Нескінченні дні за гратами — річ значно гірша, запевняю вас.

— Ну, тобі краще знати, Спіре. Я радий, що не був близько знайомий з подібною одноманітністю.

— Не були. Якби вас були схопили, то пов'язали б вам краватку, вибили б підніжку — і крапка.

— Ніякого сумніву, те саме спіткало б і тебе, — кволо посміхнувся Моріарті, знімаючи пальто. — Як там себе почуває Бриджит? — запитав він тим самим тоном власника.

— Ніяких змін, погано від самого Нью-Йорка.

— Це скоро минеться. Вона хороша дівчина, Спіре. Гадаю, ти дбаєш про неї.

— Я поводжуся з нею ласкаво, — нещиро засміявся Спір. — Іноді їй здається, ніби вона вмирає. В нутрощах цього корита не тільки вона мучиться. Повітря там би могло бути й кращим. У всякому разі, сьогодні вночі я наповнив їй черево божим соком, та й пестив, як належить.

— Ну, мій друже, шлюб — це більше ніж чотири голі ноги в ліжку.

— Можливо, — зам'явшись, зітхнув Спір. — Але, коли сідниці сверблять, краще їх почухати.

Професор поблажливо всміхнувся.

— Ти бачив Лі Чао в останні два дні? — запитав він, різко змінивши напрямок розмови.

Каюту першого класу Моріарті займав під вигаданим ім'ям Карла Нікола, як було сказано в підроблених рекомендаційних листах професора права одного з нічим не уславлених університетів Середнього Заходу Америки. Спір з дружиною подорожували третім класом, не демонструючи свого знайомства з хазяїном, а Лі Чао, з волі професора, найнявся на час подорожі матросом, отже, опинився в найгіршому становищі.

— Бачив, — озвався Спір. — Учора вранці він драїв шваброю палубу й мав вигляд пацюка в бочці з-під дьогтю. Справжній тобі син пароплавного кухаря або один з піратів Стивенсона. Пам'ятаєте, ви нам читали книжку? Я навіть подумав був, чи не послати йому, задля розваги, чорний знак.

— Мені не до вподоби ідіотські забави, — відрізав Моріарті. — Чорного знака заслуговує багато хто, але жартувати зі своїми негоже.

Спір потупив очі. Збиткуватися з Лі Чао було його пристрастю. Запала мовчанка.

— Я прийшов до вас востаннє, — нарешті озвався він. — Завтра ми зійдемо на берег і будемо в безпеці.

— Хай усі чекають сигналу, — кивнув Моріарті. — Моли Бога, щоб Ембер дістався щасливо й передав Джекобсам мої вказівки. Ти зможеш поговорити з Лі Чао до прибуття в порт?

— Звичайно.

— Якщо все буде гаразд, Ембер його зустріне, тільки-но той розрахується й зійде з пароплава. Хай їдуть просто на Грейт-Смоук. Поки що збір — там.

— А ми?

— Один з Джекобсів зустріне мене. Другий — тебе й Бриджит. Відпочинемо ніч у Ліверпулі. Потім треба поговорити, перш ніж робити перші кроки й перш ніж Джекобси роздобудуть свіжу інформацію.

— Добре повертатись.

— Багато що змінилося, Спіре. Будь готовий до всього.

— Я готовий, але дивно, як можна нудьгувати за бруківкою та смогом. Щось є в Лондоні таке, що…

— Я знаю. — Моріарті на мить поринув у задуму й, здавалося, відчув вуличні звуки та запахи столиці. — Гаразд, — мовив він тихо. — До завтра в Ліверпулі.

Спір пристав на порозі й, повагавшись, запитав:

— Здобич у безпеці?

— Як в англійському банку.

— Вас можуть запитати, що везете.

— Можуть. — Професор мигцем блимнув на шафу, де лежала велика шкіряна валіза, яку вони везли від самого Сан-Франциско.

Коли Спір пішов, Моріарті відімкнув шафу, стримуючи бажання дістати валізу й подивитися на сховане в ній багатство. Щодо багатства він добре все відав: воно давало владу й захищало від багатьох пасток, що оточують людину в цьому падолі сліз. Якщо його витрачати з розумом, багатство приносить ще більше багатство. Пустити зараз гроші в діло — ризиковано: в Лондоні Кроу. Але вміст оцієї шкіряної валізи допоможе професорові відновити мережу своєї імперії, притиснути непокірних іноземців. А тоді, мов якимись чарами, капітал подвоїться знову й знову.

Зверху шкіряної валізи лежала ще одна герметична японська валіза, якими користуються офіцери й урядовці в Індії. Сам собі посміхнувшись, Моріарті поклав руки на цю валізу. В ній були його маскувальні речі: одяг, перуки, взуття, корсет та інше спорядження, яке він використовував, прибираючи подобу свого давно померлого старшого брата. Були там також фарби, пудри, лосьйони тощо.

Зачинивши шафу, професор випростався й глянув на свою третю, найбільшу валізу, в якій були повсякденно необхідні речі. Підійшовши до валізи, він вибрав з в'язки на ланцюжку потрібний ключ, уставив у латунний замок і підняв віко.

Зверху лежав автоматичний пістолет Борхардта, одна з найперших моделей, подарована йому німцем Шляйфштайном під час зустрічі лідерів злочинного світу континенту. Під зброєю лежали два товсті зошити в шкіряній оправі, у маленькій дерев'яній скриньці були невеликі аркушики з назвами різних готелів та торговельних фірм — поштовий папір, накрадений принагідно про всяк випадок, вимочки, конверти й дві авторучки «Вірт» із золотими перами.

Моріарті взяв один зошит та ручку, опустив віко валізи й, ледве помітно балансуючи, пішов до крісла, пригвинченого до хиткої підлоги.

Зручно всівшись, він розгорнув зошит. Сторінки були охайно заповнені каліграфічним почерком, подекуди із схемами та діаграмами. Зошит був на три чверті списаний, але стороння людина небагато б зрозуміла з написаного. Були, наприклад, пропуски в тексті, написаному виключно великими літерами. На відміну від цих текстів, звичайним письмом іноді йшло два або й більше рядків без поділу на окремі слова. То не була англійська чи якась інша мова. То був особистий шифр Моріарті — багатолітерна система, основана на доробку французького дипломата й криптолога М. Блеза де Віженера, — система, до якої професор уніс і свої хитромудрі зміни. Зараз ці записи професора не цікавили. Аркуші вільно перегорталися з-під пальця, аж поки не лишилось десяток чи два. Як і на початку зошита, тут сторінки теж були списані, часом не до кінця, а кожна третя чи четверта мала вгорі ніби заголовок. Розшифровані й записані звичайною абеткою, вона б означали прізвища: Гризомбр, Шляйфштайн, Санчіонаре, Сегорбе, Кроу, Холмс.

Дві години сидів Моріарті, заглибившись у ці записи, додаючи риску тут, роблячи невелике креслення чи діаграму там. Більшість часу він оддав сторінкам, відведеним Гризомбру, і той, хто володіє мистецтвом дешифрування, помітив би, що в записах раз по раз повторюються слова Лувр, Джоконда, П'єр Лаброз. Були там і якісь підрахунки та низка записів, що начебто нагадували навчальну програму:

— Шість тижнів для виготовлення копії.

— Підмінити на восьмому тижні.

— За місяць зв'язатися з Г.

— Г. має впоратися за шість тижнів.

У кінці професор зробив ще один запис. Розшифрувавши, ми прочитали б: «Якщо Г. впорається, відкрити йому правду протягом одного тижня. Мати під рукою С. і Д.»

Згорнувши зошит, Морйарті посміхнувся. Посмішка перейшла в тихий сміх, а затим — і в голосний, у якому вчувалися лиховісні нотки. План повалення Гризомбра було складено.

Північний Кенсінгтон був поцяткований острівцями бідності. Брудні й убогі, вони ховалися за розкішними будинками, що виросли протягом останнього півстоліття. На Гай-Роуд, що тяглася від Ноттінг-Гіллу до Шепардс-Бушу, з'явилося багато великих майданів і фешенебельних кварталів, які змінили вигляд усього району.

Найбільше враження серед них справляв Ладбрук-Істейт, або, як його ще називали, Зелений Ладбрук, — спокійний, з церквою святого Йоана в центрі, оточений симетрично розташованими віллами з розкішними фасадами, палісадниками та великими садками. Цей стиль забудови, природно, поширився й далі на схід, перетворивши квартали навколо Голланд-парку та Ноттінг-Гіллу в престижний житловий район.

В саме серце цього респектабельного району, на Алберт-сквер, теплого надвечір'я в середу 30 вересня 1896 року два екіпажі привезли Моріарті та його компаньйонів.

З Ліверпуля вони прибули залізницею, а коли проїжджали вулицями Лондона, душу Моріарті заполонили асоціації та спогади. Знайомі запахи підсилювали тугу за минулим. На вулицях було гамірно, як і в давнину, навіть більше — з'явилися самохідні екіпажі. На тротуарах головних магістралей товклася різномаста публіка; магазини, хизуючись своїми товарами, дратували тих, хто не мав змоги їх придбати, і можна було справді повірити, що саме тут б'ється пульс імперії. Моріарті мав таке враження ніби чує також биття пульсу й своєї, ще не померлої, імперії.

Стомлений, але з почуттям великої втіхи, побачив він свій дім на Алберт-сквері, 5, — одну з десяти вілл, що симетрично розташувались навколо невеликої площі з припорошеними деревами й травою, відгородившись від неї парканами й тротуаром, уздовж якого росли ясени. Приємне сусідство. Маленький, замкнений, самовдоволений і холодний світ, що тримався на кволих плечах покоївок та підлабузництві кухарів, лакеїв і няньок, такий же далекий від справжнього світу Моріарті, як Віндзорський замок від якогось підприємства з потогінною системою, злодійської харчівні чи пивниці.

Особняки Алберт-скверу багато в чому були з претензіями на розкоші. Не такі великі, як у кварталі Ладбрук-Істейт, вони, проте, хизувались ширшими, ніж у більшості лондонських будинків, фасадами, а парадні під'їзди та всі п'ять поверхів мали аж надто ошатний вигляд.

— Багаті резиденції бідних лордів, — мовив сам до себе Моріарті.

Всього на відстані милі звідси були квартали без жодного деревця, з одним водяним насосом на десяток халуп. Але шановні мешканці Алберт-скверу не любили, щоб їм нагадували про існування цього, відмінного від їхнього, іншого світу.

Якби хто, причаївшись, спостерігав, він би побачив, що серед прибулих цього вечора були дві модно вбрані жінки: одна — з мідно-золотавим, старанно підібраним під великий літній капелюх волоссям, висока, друга — трохи нижча. Вони вийшли з кеба й не вагаючись піднялися східцями до дверей. На тротуарі лишилися стояти два чоловіки, які, обмінюючись короткими репліками, всміхаючись та схвально покивуючи, дивилися на чоло будинку.

Один з них, у всьому чорному, з довгим, зачесаним назад волоссям, з капелюхом у руці, був американський професор, який вселявся в будинок № 5. («Кажуть, чудова людина, але трохи відлюдько. Подорожує Європою, а в Лондоні займається важливими науковими справами. Мабуть, професор медицини».) Другий чоловік, трохи вищий, кремезний, із синювато-багровим шрамом на засмаглому обличчі, очевидно, був його супутник або ж помічник.

А тим часом двоє дужих юнаків допомагали візникам розвантажувати й підносити до порога багаж, де його приймав низенький азіат у сорочці з короткими рукавами. Серед інших речей у багажі були маленька японська валізочка та дві великі валізи; зі шкіряною валізою хлопці обходилися так обережно, ніби в ній лежали коштовності. Це певною мірою відповідало дійсності.

На стінах прохолодної вітальні вигравали райдужні сонячні зайчики, що відбивались од вітражного скла дверей. Кланяючись та запобігливо всміхаючись до професора, прибулих зустрічав Лі Чао. Жінки, знаючи своє місце, зникли в будинку.

— Ваш кабінет отут, — показав китаєць на двері праворуч.

На маленькому столику під протилежною стіною стояла ваза з квітами, поодинокими жовтими листочками нагадуючи про наближення осені. Професор подумав, що Лі Чао ніколи не перестає дивувати. Китаєць без вагання чи докорів сумління міг піддати когось важким тортурам, навіть убити, і після цього спокійно виспатись, а вмів також готувати страви не гірше від будь-якої жінки, а особливо гарно добирав букети квітів.

Професор Джеймс Моріарті ввійшов до свого кабінету, звідки мав планувати падіння чотирьох континентальних суперників та двох охоронців закону.

Це була довгаста кімната з високою стелею та двома великими вікнами, що виходили на площу. Над каміном, у стіні супроти дверей, здіймалася різьблена рама, в яку, між полицями та дерев'яними візерунками, було вправлено сім чи вісім дзеркал. Обабіч каміна стояли високі книжкові шафи з рядами шкіряних книжкових корінців. Над шафами висіли картини. На підлозі лежав темно-брунатний, з бежевим відтінком, килим. Чільне місце в кімнаті займав масивний письмовий стіл червоного дерева. Біля нього стояв зручний стілець з підлокітниками. Були й ще чотири легкі стільці, теж з підлокітниками, в застебнутих на ґудзики шкіряних чохлах. Над столом висів портрет молодої жінки, що сиділа, зіпершись головою на руки, — робота Жана-Батиста Грьоза. Це була улюблена картина Моріарті.

Добрих три хвилини професор не зводив погляду з картини, якої не бачив з 1894 року, коли Ембер сховав її перед утечею з Лаймгаусу.

Селлі Годжес принесла письмове приладдя, потім, разом із Спіром, вони годину оглядали будинок — їдальню, кухню в підвальному приміщенні, де Бриджит Спір, як економка професора, вже складала для Вільяма Джекобса список необхідного; зазирнули до вітальні на другому поверсі, до дев'яти спалень, двох ванних кімнат, гардеробної та інших службових закапелків. Оглянули також теплицю та нижню вітальню — велике світле приміщення на першому поверсі, — а потім повернулися до кабінету.

— Все буде добре, — сказав Моріарті до Спіра, помовчав, прислухаючись до дитячого сміху на площі, й додав: — Якщо нас не турбуватимуть сусіди або їхні шибеники.

Він зажадав, щоб о восьмій годині всі зібралися в цьому кабінеті, а тим часом попросив покликати Бриджит.

Півгодини Моріарті розпитував Бриджит про кухонні справи та про те, яка допомога їй потрібна у веденні хатнього господарства. Потім годину він та Селлі Годжес розпаковували багаж. Тільки велику шкіряну валізу, вже перенесену до спальні, не відчиняли.

— Хочеш, щоб я прийшла сьогодні? — запитала Селлі.

— Якщо не завадять справи, — відповів професор, розкладаючи по шухлядах гримувальне приладдя.

— Я могла б деякі свої справи відкласти на завтра.

— Завтра в нас у всіх будуть справи. Дехто вийде на вулиці уже з ночі, — посміхнувся Моріарті, ледь похитуючи по-зміїному головою. — Але не ми, Сел, не ми.

О восьмій вечора в кабінеті позапинали завіси, запалили газові світильники й розлили дорогий херес для учасників наради.

Моріарті стримано похвалив братів Джекобсів за вибір будинку й відразу перейшов до справ.

— Я вже говорив про боксерів, — нагадав він Спірові. — Треба їх знайти. Але вдень хай сюди не приходять: я поговорю з ними завтра о десятій вечора. Пам'ятайте, зайва метушня викликає цікавість сторонніх. Діятимем обережно, не поспішаючи, але й не черепашачими темпами. Часу обмаль. Його всім бракує.

Потім, віддавши Емберові розпорядження перевербувати жебраків, Моріарті розтлумачив:

— Це завдання чи не найважливіше, бо ми не можемо працювати, не маючи скрізь очей та вух. Вони матимуть заробіток, а я — відомості. Мені потрібна не кількість, а передусім — якість. Вони звітуватимуть вам, Ембере, тільки вам. А ви, як завжди, мені. І ще: я не бажаю, щоб згадувалося моє ім'я, розумієте?

— Вони будуть на вулиці вдень і вночі, — пирхнув Ембер, плюгавенький чоловічок, але один з тих, кому Моріарті довіряв.

— Лі Чао!

Мовчазний китаєць підвів голову, мов дресирований пес, реагуючи на поклик господаря.

— На Орчард-стріт до нашого від'їзду був корисний нам аптекар…

— Добрий друг містера Шерлока Холмса, професоре? — показуючи золоті зуби, всміхнувся маленьким ротом китаєць.

— Саме він, Лі Чао. Гравець-мрійник. Один з ваших людей. Ви його пам'ятаєте?

Китаєць завжди був радником Моріарті в примарній царині ліків, тютюну та дурманного зілля, так необхідного сотням лондонських наркоманів.

— Чарлз Біг-налл, — повільно, по складах, вимовив Лі Чао.

— «Кокаїновий Чарлі», — посміхнувся Моріарті.

— Ви завжди його так називали.

— Так його називали всі. Він, мабуть, вирішив, що тепер працює на інших чи навіть на самого себе. Відрадьте його від цієї думки, Лі Чао. Трохи грошей чи трохи болю… Ні на те, ні на те не скупіться. Я хочу знати, чи він ще допомагає мудрому містеру Холмсові. Хай там хоч як, треба, щоб ми й далі могли користуватися його послугами. Саме його, розумієте?

— Розумію. А інших підшукувати?

— Дуже обережно.

— Гаразд. Почну з цієї хитрої бестії, містера Бігналла.

— Почніть з Бігналла. Він мені потрібен, щоб здійснити задум проти Холмса. А щодо боксерів та жебраків я маю інші плани.

Десь на Алберт-сквері загавкав собака. Моріарті невдоволено похитав головою.

— А тепер прошу до уваги всіх. Ми повинні знати все про Кроу. Про чорного інспектора Ангуса Мак-Криді Кроу.

— Він ще не повернувся з Америки, — самовдоволено засміявсь Ембер.

— Цього мені не досить, — без усмішки відреагував професор. — Я маю знати, — загинав він пальці, — коли Кроу повернеться, подробиці його сімейного життя, взаємини з начальниками й підлеглими. Мене цікавить його минуле, його якості поліцая і людини. Гадаю, розумієте, що я маю на увазі.

Селлі Годжес раптом посміхнулась, але нічого не сказала.

— Мені доведеться мати справу з суб'єктом, який вважає, ніби з минулого йому приховувати нічого. А моральна нестійкість наших супротивників — це найсильніша зброя, яку маємо. Вона варта сотні бойовиків і двохсот стволів вогнепальної зброї. Вартість її дорівнює жіночій невинності й значно вища від вартості рубінів.

— Я знаю одну Рубі, повію з площі Чепел, — кинув репліку Вільям Джекобс. — Цей рубінчик коштує зовсім не дорого.

— Знайдіть мені слабину Кроу, — холодно глянув на нього Моріарті.

Вільям Джекобс похнюпився, жінки коротко перезирнулись. Селлі кахикнула.

— Ми вже пасемо того Кроу, ви самі це швидко помітите, — дивлячись на Моріарті майже зачіпливо, сказала вона.

— Гаразд, до Кроу повернемось пізніше. А тепер згадаймо нашого далекого німецького друга, Вільгельма Шляйфштайна. Як я зрозумів, він шукає добрячого крадежу зі зломом. Ну що ж, я завжди намагався бути корисним для друзів. Треба знайти для нього щось таке. Захланність — велика людська вада. Підчепи захланного на гачок — і він твій навіки. Запам'ятайте, Ембере: ваші жебраки мають вивідати, де переховується Шляйфштайн.

Ембер кивнув, і Моріарті перейшов до інших справ. Спочатку попросив Селлі підібрати двох пристойних дівчат на допомогу Бриджит Спір.

— Але не з-поміж отих твоїх брудних голубок чи обскубаних курочок. Запам'ятай: дівчата повинні бути без минулого й без великих сподівань на майбутнє, але піддатливі для виховання.

— Завтра матимете рабинь, — відгукнулася Селлі. До подібних доручень вона звикла.

— Добре, — кивнув Моріарті. — І завтра ж, Бертраме, займемося підготовкою місця для схову здобичі. Вільям допомагатиме Спірові чи Емберу, залежно від обставин… Нарешті, хочу згадати ще одне ім'я — Ірена Адлер. Певно, ви про неї вже чули: це та дама американського походження, якою я цікавився у Нью-Йорку. Можливо, тепер вона десь у Європі й живе під прізвищем свого чоловіка, Нортона, хоча її заміжжя було й недовге. Їй років тридцять вісім. Колись співала в опері, контральто, але має й інші таланти. Отже, всім винятково важливе завдання: Ірена Адлер!

Нарада закінчилась. Жодних запитань до Моріарті не виникло. Його вказівки були короткі й чіткі. Всі залишили кабінет, щоб приготуватись до вечері, яку за півгодини мала подати Бриджит Спір.

Лишившись на самоті, Моріарті непоспіхом узяв принесену китайцем вечірню газету. Виступ Гладстона в Ліверпулі. Професор усміхнувся. Цього разу старий політик говорив про вірменську різанину й виправдовував деякі дії Британії. «Старий дурень», — подумав Моріарті.

Однак газету він швидко відклав, повернув крісло й кілька хвилин дивився на свою улюблену картину, втішений і нею, й тим, що, повернувшись до Лондона, відразу почав снувати нову павутину.

Картина Грьоза надихала Моріарті до дії. В уяві професор уже бачив іншу картину, всесвітньовідому й безцінну. Чи, може, вона має ціну? Моріарті написав на клаптику паперу якісь цифри. А зберігалася та картина в Парижі, там де жив Жан Гризомбр. Жадібність могла обійтися Гризомброві досить дорого. Підсунувши до себе аркуш поштового паперу, Моріарті почав писати. Закінчивши, він двічі перечитав написане, вклав до конверта, заклеїв і адресував його П'єру Лаброзу, вулиця Габріель, Монмартр, Париж.

В сітку було вплетене ще одне вічко.

— Звичайно, можу. А хто ж би ще? В Європі немає нікого, хто міг би зробити копію так, як я. Навіщо б ви мене викликали, якби це не було так?

П'єр Лаброз мав вигляд ляльки-маріонетки, якою з-за лаштунків, посмикуючи за ниточки, керує п'яний ляльковик. Лаброз, сидів навпроти Моріарті, розвалившись на стільці, тримаючи склянку абсенту в одній руці й велично жестикулюючи другою.

Вони щойно повечеряли, і тепер Моріарті хотів збагнути, чи не помилився, виписавши сюди Лаброза. В Європі було багато художників, які могли б скопіювати картину не гірше, а може, й краще, ніж цей. Наприклад, постійний боржник, честолюбний академік, портретист Реджиналд Лейфтлі.

Після довгих роздумів професор зупинив свій вибір таки на Лаброзі. Він зустрічався з ним лише раз, у Європі, після райхенбахських подій. Тоді відзначив його незібраність і водночас розпізнав талант. Лаброз, відверто кажучи, у своїй справі був генієм і, якби присвятив себе створенню оригінальних полотен, міг би зажити неабиякої слави. Тепер же його ім'я було відоме хіба що в Сюрте[2].

Лист, якого професор йому написав, повернувшись до Лондона, мав лише легенький натяк на те, для чого він тут потрібний, але й цього було досить, щоб Лаброз приїхав до Англії. В листі професор підкреслював талант художника й говорив про якусь можливість добре заробити. І все ж, навіть тепер, коли Лаброз уже був на Алберт-сквері, Моріарті не міг не завагатися. Незібраність Лаброза нині здавалася ще помітнішою, а манія величності — виразнішою, немов отрута абсенту з кожним днем все глибше проникала в мозок художника.

— Бачите, мій друже, — говорив Лаброз, — у мене талант унікальний.

— Якби це було не так, я б вам не писав, — спокійно відказав Моріарті, зовсім не вважаючи, що це й справді так.

— Це воістину божий дар, — вів далі Лаброз, перебираючи пальцями барвисту шовкову краватку. — Не треба бути детективом, щоб сказати: це художник. Якби Бог був художником, він би передав людству правду через мене. Я напевно був би художником-Христом.

— Я теж так вважаю.

— Роблячи копію, я не пропускаю найменших дрібничок. Здається, ніби художник намалював дві однакові картини. Це важко пояснити. Я наче стаю справжнім автором і, коли копіюю картини Тиціана, — стаю Тиціаном, коли Вермера — думаю по-голландському. Кілька тижнів тому я робив копії чудових сучасних полотен імпресіоніста Ван-Гога. В мене весь час боліло вухо. Ця влада — страшна.

— Бачу, ви боїтеся за себе. І все ж не від того, щоб робити це за гроші.

— Не хлібом єдиним живе людина.

Моріарті насупився, намагаючись прослідкувати за ходом думки француза.

— Скільки, ви сказали, заплатите за копію «Джоконди»?

— Про гроші мови не було, та коли ви вже запитали, скажу: я забезпечу вас харчами, помічником на час роботи, а по закінченні сплачу п'ятсот фунтів стерлінгів.

— Мені не потрібен помічник, — пирхнув Лаброз, немов кіт, якому наступили на хвіст. За п'ятсот фунтів я б не погодився копіювати навіть Тернера. А ми говоримо про Леонардо да Вінчі!

— У вас буде помічник. Він готуватиме вам їжу, а мені доповідатиме, як ідуть справи. Одержите п'ятсот фунтів. Та я вимагатиму високої якості. Розумієте, картина потрібна для дуже старанно розробленої містифікації. Робота має бути переконливою.

— Моя робота завжди переконлива. Якщо я зроблю «Джоконду», це буде «Джоконда». Навіть експерти не зможуть добачити різниці.

— В даному разі — зможуть. Буде прихована вада.

— Ніколи! Тим більше за якісь жалюгідні п'ятсот фунтів.

— В такому разі я змушений буду пошукати когось іншого.

— Тисяча фунтів. — Навряд чи Лаброз відчув холодні нотки, що з'явилися в голосі професора.

Моріарті підвівся і підійшов до шнура дзвоника.

— Я викличу покоївку, а вона приведе одного з моїх дужих хлопців, щоб викинути вас разом з вашими бебехами. А ніч — холодна, мосьє Лаброз.

— Можливо, я б погодився на вісімсот… Можливо…

— З мене досить! — Моріарті смикнув за шнур.

— З вами важко торгуватись. Хай буде п'ятсот.

— П'ятсот і доплата за додаткові дрібниці. В тім числі за надряпане на дошці одне слово. Стару тополеву дошку я маю.

— З одним я не згоден. Мені не потрібен помічник. Я мушу бути сам.

— Не буде помічника, не буде грошей. Не буде діла. Француз стенув плечима.

— Це забере багато часу, — зауважив він. — Щоб добре імітувати павутинку старих тріщин, треба намальоване довго сушити на сонці.

— Це забере не більш як шість тижнів.

Тепер уже художник відчув реальну загрозу. У дверях з'явилася Поллі Пірсон, і Моріарті звелів їй прислати Вільяма Джекобса, а потім розшукати ще й Гаррі і Аллена. Почувши ім'я Аллена, вона зашарілась. Не зважаючи на нелегку роботу в цьому домі, Поллі вже поповніла на доброму харчі.

Діставши вказівку простежити, щоб художник уночі не никав по будинку, Джекобс повів Лаброза до кімнати для гостей. А до вітальні з'явився Гаррі Аллен, і професор за зачиненими дверима пояснив йому завдання на час поїздки з художником до Парижа.

— Після закінчення цієї справи, професоре, якась інша робота для мене знайдеться? — запитав дипломований шкільний учитель.

— Коли все буде зроблено, ви станете повноправним членом нашої сім'ї. А для таких, як ви, в Берта Спіра робота завжди знайдеться.

Ввійшовши потім до свого кабінету, Моріарті дістав із шухляди столу давню тополеву дошку й повертів її в руках. Мине кілька тижнів, і цей шматок простого дерева перетвориться на безцінний портрет нестаріючої Мони Лізи, спокусу для француза Гризомбра.

А тим часом Спір з Ембером готували пастку для самовпевненого Вільгельма Шляйфштайна.

Брати Джекобси сторгували будинок у Бермондсі. Частина будинку раніше правила за склад, частина — за контору для кдлькох бакалійних крамниць, аж поки вони рік тому збанкрутували. Будинок пішов на продаж, але не одразу знайшов покупця, бо стояв у вологому місці, й не міг бути розширений. Він узагалі був не надто придатний для зберігання бакалійних товарів ще й тому, що поруч починалося звалище. Зате стояв осторонь від житлових котеджів, усі його замки та засуви виявилися цілі, а позаду були маленький двір та стайня.

Трохи поторгувавшись, Бертрам Джекобс виклав дві з чимось сотні фунтів стерлінгів із професорового гаманця, а далі справи пішли з навальною швидкістю. Лі Чао привів декого із своїх земляків, за кілька днів будинок був вишаруваний, підфарбований і аж сяяв чистотою. Кучер професора, Гаркнесс, найнявши биндюжника, привіз туди дешевих меблів.

За тиждень до того, коли Ембер мав іти в Едмонтон до Шляйфштайна, Спір прикотив спеціально сконструйованого візка й сховав його в дворику за новим будинком. У суботу сюди особисто навідався професор. Місце досить хороше, сказав він, за умови, що ті, хто тут перебуватиме, згодні нюхати сморід сусідніх чинбарень.

У Терреманта тим часом зросла кількість «боксерів». У будинку в Бермондсі було обладнано кухню й заготовлено продукти, яких мало вистачити надовго. Як і раніше, велося спостереження з магазину на Корнгілл-стріт, і Спірові пощастило сховати там поліцейську уніформу.

У понеділок, 16-го, пізно ввечері, тримаючи в руках поштову сумку з інструментами Боултона, Ембер вирушив двоколісним екіпажем до Едмонтону, трохи не доїхавши, відпустив візника й пішки здолав решту відстані до будинку Шляйфштайна. Дорогою перезирнувся зі Стрибунцем, далі — зі Слімом, що виставляв напоказ болячки; на своїх місцях були Сліпий Фред і Бен Таффнелл. Смикнувши брудний мідний ланцюг дзвоника, Ембер подумав про Боба Ноба в Сіті та невидиму мережу жебраків, які мали подати сигнал у разі небезпеки. Згадав Ембер і слова Моріарті, сказані йому сьогодні перед від'їздом сюди: «Якщо ви зумієте перехитрувати Шляйфштайна, то ніколи не знатимете безгрошів'я. А не зумієте — гроші вам узагалі більш не будуть потрібні».

Двері відчинив Франц.

— На цьому тижні? — запитав він.

— В ніч з п'ятниці на суботу, — відповів Ембер, коли двері за ним зачинилися.

У п'ятницю, 20 листопада, цілий день ішов дощ. Не дрібна мжичка, звична для Лондона о цій порі року, а справжня злива. Дощовиця клекотала на широких столичних магістралях і затоплювала вузькі провулки. Струмки перетворювались на маленькі швидкі річки, водоспади з дахів заповнювали стічні рівчаки й розливалися плесами на розбитих і ще не вимощених бруківкою вулицях. Вуличний рух уповільнивсь, на перехрестях утворювалися пробки, перехожі ходили пригинці, немов кинулись у багнетну атаку на воду.

Надвечір злива трохи втихла, але люди вже геть вимокли. Всі, крім Боба Ноба.

Боб Ноб, або ж Козирний Валет, мав багато вигаданих прізвищ, як-от Роберт Лем, Роберт Беттертон чи Роберт Річардс, — але люди з клану професора Моріарті знали його як Боба Ноба. Стрункий, шпакуватий, років на сорок, він нічим особливо не впадав у вічі й був завсідником шинків та харчівень у різних кінцях столиці, хоча ніде не був «своїм». Чаркуючи, приміром, у Брикстоні, він залюбки розводився про свої справи в Бетнал-Грині; збуваючи вечір за столиком пивнички в Кемден-Тауні, раз у раз згадував свій будиночок у Вуліджі; у пабах лондонського Сіті його знали як веселого хлопця, власника бакалійної крамнички десь на Клепгемвеї.

Насправді ж Боб Ноб мешкав на Клер-Маркеті, у двох кімнатах над лавкою різника. Розважливий, чепурний, справжній ферт, він мав цупку пам'ять, нюх на добру здобич і щодня вирушав на пошуки важливої інформації. У п'ятницю, 20-го, він майже цілий день пролежав у ліжку, слухаючи гомін дощу, що поливав вулицю, барабанив по його вікні та по дашку над ґанком крамниці внизу.

Саме він винюшив про ювелірну майстерню «Фриленд і Син». На сьогодні його завдання було просте: випити кілька склянок у «Замазури Дика», в шинку над старими винними підвалами на Бішопсгейті. Туди по п'ятницях після роботи заходили ювеліри — робітники з майстерні «Фриленд і Син», і з двома в нього була домовленість зустрітися там о восьмій вечора. На випадок, як щось буде негаразд, він мав повідомити молодого Сексбі, який чекатиме в одному з кубел у Вайтчепелі. Що той робитиме далі, одержавши повідомлення, Боба Ноба не обходило.

В останню суботу листопада крамарі на Оксфорд-стріт та сусідніх вулицях мали багато клопоту. Доводилося не тільки дбати про сьогоднішніх покупців, а й запасатися товарами на кілька наступних тижнів. Так було завжди з наближенням Різдва. «Здається, різдвяна торгівля починається щорік раніше», — казали вони один одному. Не нарікали — з поваги до великого свята, — але дехто виказував подив, що воно дедалі більше стає приводом до обжирання та пиятики, не кажучи вже про марнотратство.

Навіть аптекар Чарлз Бігналл з Орчард-стріт робив запаси тих повсякденно потрібних дрібничок, попит на які значно зростав за кілька тижнів перед різдвяними святами.

Він саме переглядав одержане замовлення, коли до аптеки зайшла й зробила якусь невеличку покупку молода, досить приваблива жінка. Аж коли вона вийшла, Бігналл завважив ще одного покупця, китайця, одягненого майже як бізнесмен і зовсім не схожого на своїх земляків-хуліганів, яких іноді можна побачити у Вест-Енді.

— Покваптесь. Мені дуже ніколи, — різко кинув Бігналл.

— Доведеться знайти час, містере Бігналл. — Китаєць дивився на нього холодним поглядом блискучих, мов скло, очей. — Ви досі обслуговуєте добродія з Бейкер-стріт?

— Ви ж знаєте, що обслуговую. 1 інших, тих, кого ви прислали, теж.

— Гаразд, містере Бігналл. Ви будете винагороджені. Ми цілком задоволені вами. Ви платите вчасно й певен, маєте добрий зиск завдяки співробітництву з нами.

— Говоріть, що вам треба, поки ніхто не зайшов.

— Лише одне маленьке застереження.

— Ну?

— Згодом… — Китаєць, здавалося, добирає слова. — Згодом,, може, цими днями, а може, за кілька тижнів… чи навіть місяців… ви дістанете вказівку…

— Про що?

— Припинити постачання нашого спільного друга з Бейкер-стріт.

— Але ж це його ліки! — Тик під лівим оком виказував хвилювання Бігналла. — Йому може бути дуже погано, якщо…

— Якщо 6 нього не буде ліків» він стане дуже нервовим. У нього буде дуже поганий настрій. Він дуже страждатиме і за ті ліки зробить усе, що ми його попросимо.

Бігналл зблід.

— Не турбуйтесь, містере Бігналл. Вам заплатять добрі гроші, а ви зробите як вам сказано. Бо інакше… Інакше… — Китаєць мімікою показав, яким неприємним буде остаточне вирішення всіх земних клопотів Чарлза Бігналла. — Не турбуйтесь, містере Бігналл, — ще раз повторив він, — так уже робилося для цього добродія і раніше. Він дуже розумна людина, але кожен має свою ціну. Його ціна — білий порошок. Отже, коли дістанете вказівку, зробите як вам сказано.

Бігналл якимсь мимовільним рухом усього тіла виказав згоду й покору. Моріарті зробив ще один хід у смертельній грі.

Вночі Ембера перевезли з Бермондсі на Алберт-сквер. Тієї ж ночі сюди було викликано Боба Ноба. Його рука ще боліла й лежала на перев'язі.

Обидва вони лишалися в будинку тридцять шість годин, більшість часу провели з Моріарті в його кабінеті і покинули будинок, щоб виїхати на континент, до берегів озера Аннесі. Їхнім від'їздом Моріарті вбивав двох зайців: Емберові й Бобу було небезпечно лишатися в Англії, до того ж вони ще могли послужити його кінцевій меті. Відтепер Ірена Адлер буде під постійним наглядом, про її повсякденне життя професор щотри-чотири дні матиме докладну інформацію.

Селлі Годжес ремствувала, бо в будинку на Алберт-сквері поселили Карлотту, й тепер, будучи майже незмінною партнеркою господаря в ліжку, вона, Селлі, мусила навчати «латинську тигрицю», як називав Карлотту професор, моди й етикету.

Поллі Пірсон і досі зітхала за Гаррі Алленом. Щодень збільшувалася в розмірах Бриджіт Спір, виношуючи дитину. Спір був увесь у справах помолоділої злочинної імперії. Фактично ставши начальником її штабу, він про все регулярно доповідав професорові, а той приймав непомильні рішення й давав указівки. Шляйфштайнові з його бандою надали в Бермондсі відносного комфорту. Пізніми вечорами професор вправлявся у фокусах, запозичених з книжки Гоффмана «Новітня магія», часом годину просиджував перед дзеркалом, удосконалюючи грим, що мав у недалекому майбутньому надати йому зовсім іншого образу.

На другому тижні грудня з Франції повернувся Гаррі Аллен.

— Розрахувати час — дуже важливо, але про це подбає Спір. А я хочу знати, Сел, чи готова наша італійська тигриця.

— Звичайно, готова. — Селлі Годжес, удаючи, ніби їй байдуже до запитання професора, напіводягнена, розглядала себе у великому дзеркалі спальні. — Ці нові французькі панталони збуджують твою уяву, Джеймсе?

— Торт із глазур'ю, — завжди добре, Сел.

— Така ж смачна суміш, як і Карлотта?

— Ще пікантніша. Розкажи мені ще про Карлотту.

— Я все зробила — вона цілком готова. — Селлі підійшла до ліжка, де вже лежав професор. — Твої запитання свідчать про те, що ти збираєшся до Рима, Джеймсе?

— Великдень — єдиний час, коли успіх цілком гарантований, — відказав він.

— Дівчина добре вишколена. Дивись тільки, щоб ти не навчив її чогось іншого, поки вона буде з тобою.

— Хіба ж я не буду її татом?

— У такому разі це буде кровозмішення.

. — Вона — спокуса, Сел, і, коли вже заговорили про спокусу, підем далі. Ти кажеш, Кроу впіймався на гачок?

— Він заявив Гарріет, що не може без неї жити.

— Чудово. Отже, Кроу, — в тому стані божевілля, в якому чоловіки бувають раз у житті.

— Що ти надумав робити?

— Коли обставини позбавляють чоловіка того, до чого він звик, Сел, чоловік часто занапащає власне життя. Я знаю багато таких прикладів. Кроу сам посіяв це насіння, тепер він мусить зібрати врожай. Скажи Гарріет, щоб пішла звідти: нишком, мовчки, нікому нічого не пояснюючи. Негайно. Нам робити більше нічого не треба, за нас усе зробить людська натура.

— А ти поїдеш до Італії?..

— З двома масками, рубіновим намистом, що колись прикрашало шию леді Скоубі (здається, його називали спадщиною Скоубі), та нашою юною красунею Карлоттою.

— Можна погодитися, що Париж — чарівне місто, — сказав Холмс, коли вони яскравого сонячного дня їхали з Північного вокзалу.

— Я завжди так вважав, — відказав Кроу.

— Річ у тім, що це надто гарне місто разом з тим має славу міста втіх, а це веде до неробства. Неробство ж, сам знаю, призводить до лиходійства. Гляньте отуди! — Холмс кивнув на одну з бічних вулиць: — Отруйник Лакетт жив за чотири хвилини ходу звідси. Про те, що я приклав руку до його арешту, мало хто знає. Він використав як отруту зіпсовану японську рибу в білому вині.

— Ви справді гадаєте, ніби, розпитуючи, ми знайдемо схованку Моріарті? — спробував Кроу перевести розмову на справи.

— Не маю ніякого сумніву, — байдужним голосом, неначе це його мало цікавило, відповів Холмс. — Я дуже добре пам'ятаю пансіон, який ми щойно проїхали, — вказав він у бік невеликого будинку на розі. — Саме тут, утікши з Італії, зупинявся дорогою до Англії Риколетто. Цей удався до свого ціпка, коли ненависна йому дружина йшла попереду. Але все це було в дні моєї молодості» Кроу.

Холмс умовив інспектора особисто спізнати розкоші готелю «Крійон». Якщо хочеш розпитувати персонал, не викликаючи підозри, то краще замешкати в готелі, сказав він, хоча Кроу вважав, що для його кишені це буде трохи обтяжливо.

Коли ж вони справді влаштувалися в чудових апартаментах, Кроу відчув неабияку втіху. Єдиною хмаркою на обрії була Сильвія, яку він покинув удома саму. Під час його попереднього відрядження дружина вирішила була посісти вище місце у великосвітському товаристві. Тепер він молився, щоб їй не спала на думку ще якась подібна дурниця. Кроу боявся нового розладу з дружиною.

Коли він без поспіху прийняв ванну й одягся, Холмса в номері вже не. було. У вітальні під люстром лежала коротка записка. «Я попросив обслугу напружити пам'ять, — писав Холмс. — Як тільки будете готові показатися грішному місту, спускайтеся, будь ласка, разом повечеряємо». Кроу поспішив униз і знайшов Холмса в гурті елегантних відвідувачів готельного ресторану.

— А, Кроу, скуштуйте-но цієї чудової качки, — зустрів широким жестом його Холмс. — Це, безумовно, найкраща з усіх качок, які мені доводилося куштувати.

Під час вечері великий детектив рішуче уникав говорити про Морнінгдейла, але зі знанням справи розводився про Париж, а надто про французьку кухню та вина.

І лише за кавою нарешті сказав:

— Шановного Морнінгдейла тут добре пам'ятають: він явно не скупився на чайові. Тепер мені зрозуміло, що метою його приїзду був відомий керівник злочинного світу Франції Гризомбр.

— Ми це знали й раніше, — трохи розчаровано зауважив Кроу.

— Звичайно, знали, але після розмови з портьє і з деким із персоналу я ще раз пересвідчився: Морнінгдейл — це Моріарті. Більше того, цей Морнінгдейл заявив, що він родом з Бостона, штат Массачусетс, але, з відповідей на мої навідні запитання, я дійшов висновку, що він говорив з акцентом каліфорнійця. Як вам відомо, я певною мірою фахівець з американських діалектів. Кілька років тому я опублікував невелику монографію про вимову голосних звуків мешканцями різних штатів.

— І лише з цього ви робите висновок?

— Не лише з цього. Є й інші докази, але про них згодом. Кроу, нам час братися до діла. Здається, Морнінгдейл та його секретар перебули певний час на Монмартрі. Не найкраща частина міста, але доведеться побувати й там.

Отже, перший вечір Кроу й Холмс провели в барах та кав'ярнях Монмартру. Марно. Хоч як розпитував Холмс, у відповідь йому дивилися відсутнім поглядом або заперечливо хитали головою.

Так само згайнували вони ще два вечори, і Кроу бачив, що настрій Холмса далеко не такий бадьорий, як у день приїзду до французької столиці. Холмс похмурнів і став дратівливий. Обнишпоривши з десяток злачних місць, лондонці вже ладні були відмовитись від дальших пошуків, коли Холмсові спало на думку відвідати «Мулен Руж».

— Охоти дивитися на жінок у тому дикунському танці в мене сьогодні немає, Кроу, — сказав він трохи кисло, — але, боюся, заради криміналістики нам доведеться себе цим обтяжити.

У «Мулен-Ружі» один з офіціантів нібито пригадав американця та його компаньйона, хоча й не дуже впевнено.

— Думаю, добрі чайові розв'яжуть йому язика, — кинув Холмс, — але до хабара я принижусь лише в крайньому разі.

Коли десь майже о першій вони, залишивши заклад, чекали на площі Бланш візника, до них підійшла одна з тих дівчат, що займалися своїм ремеслом на вулицях цього району.

Кроу хотів був відмахнутись від дівчини, як не раз уже робив у цьому місті, та Холмс притримав його руку.

— Можливо, ви зможете допомогти нам, шановна добродійко, — незвично привітно звернувся він до дівчини. — Ми розшукуємо нашого американського друга. Знаємо, що на початку року він тут проводив дозвілля. Чи ви або ваші подруги випадково не зустрічали його?

— Тут буває багато американців, мосьє, — відказала дівчина. — Я не маю часу розводитись про них на вулиці. Я тут, щоб заробляти гроші.

— Ви нічого не втратите, — запевнив її Холмс, вигрібши з кишені жменю срібла, — стривайте, я опишу зовнішній вигляд нашого друга.

Дівчина жадібно схопила монети й уважно слухала, поки Холмс малював словесний портрет огрядного, червонощокого Морнійгдейла.

— Та звісно, пригадую! — вигукнула вона потім. — Сволота! Турнув мене в канаву й трохи не зламав мені руку…

— Розкажіть, як це було. — Холмс пильно подивився на дівчину. Кроу помітив, що очі його потемніли.

Дівчина розповіла докладніше.

— І що дивно, — докинула вона, — говорив він нашим жаргоном, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

Холмс кивнув головою.

— Він був там, — кивнула вона в бік «Мулен Ружа», — розмовляв із циганкою Сюзанною. Один з офіціантів — мій приятель. Він розповідав мені — вони про щось розмовляли. Потім та пішла з його приятелем, — дівчина роблено засміялася.

— Хто, Сюзанна?

— Так.

— Де її можна знайти?

— Скрізь! — Дівчина розчепірила руки. — Сюзанна сама собі господиня. Я не бачила її два, а може, й три тижні…

— Вранці ми передусім почнемо пошуки циганки Сюзанни, — сказав Холмс, коли вони повернулися до «Крійона». — Слід стає теплим, Кроу. Циганка розмовляла з Моріарті, а мені здається, вона з тих жінок, чий язик заворушиться за невелику грошову винагороду. Як ви розумієте, настав час давати хабарі.

Але наступного ранку Холмс прокинувся не в гуморі. Вилежував довше, ніж звичайно, совався в ліжку, вкривався рясним потом і час від часу корчився, наче в агонії.

— Я змушений повернутися до Лондона, — ослаблим голосом мовив великий детектив. — Це те, чого боявся я сам і проти чого застерігав мене Мур Агар. Гадаю, Лондон — єдине місце, де я зможу знайти необхідні ліки. Вам, Кроу, доведеться вести далі пошуки без мене. Знайдіть Сюзанну й поговоріть з нею. Вам ще не скоро вертатися до Скотленд-Ярду. А я негайно додому.

З важким серцем Кроу провів детектива на перший потяг до Кале.

За тижні, що минули після купівлі будинку на Бермондсі, було багато зроблено. Навіть коли тут поселився Шляйфштайн, люди клану, передусім грабіжники й дрібні злодії, мов справжні будівельники, штукатури та маляри, впорядковували подвір'я та флігелі, ремонтували паркани, аби захистити садибу від цікавих очей.

Було добре обладнано кімнати й для самого Моріарті, й для головних членів його «преторіанської гвардії», підготовлено велику загальну спальню для приїжджих, а також склади для зберігання речей та камери для в'язнів.

Бриджіт Спір до пологів залишилося кілька тижнів, і вона, разом з акушеркою, переселилася до одного із закладів Селлі Годжес. Сама Селлі яка, за її ж таки словами, була також схожа на перевантажений корабель з піднятими вітрилами, згодом мала скористатися тією самою кімнатою й тією самою акушеркою.

Марта Пірсон, освоївшись у домі, тепер виконувала обов'язки Бриджіт Спір. Їй допомагала нова служниця. Закохану в красеня Гаррі Аллена маленьку Поллі, за розпорядженням професора, призначено економкою та куховаркою в Бермондсі, куди перебрався й Аллен. Карлотта більше не належала до найближчого оточення професора, а заробляла собі на хліб в одному з будинків Селлі Годжес, де стала за розпорядницю.

— Дозвольте розважити вас історією, що, можливо, декому з вас уже відома, — сказав Моріарті, звертаючись до тих, кому міг звірити свої найпотаємніші думки.

У залі будинку на Бермондсі зібрались Ембер, Лі Чао, Берт Спір, Гаррі Аллен та брати Джекобси.

— А потім я покажу вам маленьке диво, — вів далі Моріарті. — Ви, звісно, пам'ятаєте: невдовзі після повернення з Америки я просив повідомляти мене про все, що стосуватиметься жінки на ім'я Ірена Адлер. Так от, — Ембер може це потвердити, — місіс Адлер тепер у Лондоні, вигідно влаштована у невеличкому котеджі на Мейда-Вейлі.

Ембер кивнув. Його лисяче обличчя виражало самовдоволення людини, втаємниченої в найделікатніші плани зверхника.

— Ірена Адлер — жінка з минулим, якщо ви розумієте, що я маю на увазі, — чаруючим голосом говорив Моріарті. — Свого часу — відома співачка, мала чудове контральто, виступала навіть у Ла-Скалі й деякий час була примадонною Імперіал-опери у Варшаві. В той же час Ірена Адлер удалася трохи авантюристкою. — Професор побіжно посміхнувся. — Її не дуже важко привернути до нашого табору. Вона стала б гідним членом сім'ї.

Моріарті багатозначно помовчав, тоді сказав:

— Хочу, щоб ви знали: цю жінку я дуже поважаю за її сильне, подібне моєму, почуття власної гідності. Вісім чи дев'ять років тому вона перехитрувала містера Шерлока Холмса. Містер Холмс, хоча й відомий своїм стриманим ставленням до прекрасної статі, тут також перейнявся великою повагою. В той період, коли інтереси Ірени Адлер і Холмса зіткнулися, вона вийшла заміж. Її чоловік, Годфрі Нортон, був адвокат. Після того дещо квапливого одруження вони одразу переїхали до Швейцарії, тоді до Франції й прожили там три чи чотири роки. Потім сталася трагедія. На південних схилах Монблану їх зненацька захопила снігова лавина. Містер Нортон загинув, а його дружина кілька місяців була між життям і смертю, хоча газети повідомили, ніби вона теж загинула.

На жаль, містер Нортон залишив удову не дуже забезпеченою. Вона втратила свій винятковий голос, була майже зламана морально, жила останні роки дуже ощадливо й не мала бажання повертатися до вищого світу. Вам буде приємно почути, панове, — посміхнувся Моріарті до своєї аудиторії, — що все це змінилося завдяки старанням взірцево доброзичливої людини, холодного аналітика Шерлока Холмса.

Ембер порозуміло кивнув, інші здивовано втупились у Моріарті.

— Якщо ви не заперечуєте, — задоволений справленим враженням, вів далі він, — я хотів би відрекомендувати вас нашому гостю, який ушанував нас, скромних людей, своїми відвідинами. Я приведу його, але це забере двадцять-тридцять хвилин. Тим часом випийте по чарці. Будьте терплячі! — Вклоняючись, мов актор, професор подався до тієї частини відремонтованого будинку, де подовгу затримувавсь останнім часом.

Члени «преторіанської гвардії» розмовляли наповнювали свої чарки, намагалися випитати у Ембера додаткові подробиці до того, що їм розповів професор, але хитрий Ембер мовчав.

Минуло хвилин двадцять п'ять.

— Панове, — почули вони за дверима голос професора. — Маю честь відрекомендувати вам містера Шерлока Холмса з Бейкер-стріт.

Двері відчинились, і до кімнати ввійшов Шерлок Холмс.

Всім аж заціпило. Перед злочинцями справді стояв смертельний ворог Джеймса Моріарті — висока, худа постать, проникливий погляд, горбкуватий ніс, квадратне підборіддя, знайомі жести пещених рук.

— Ось ми й зустрілися, добродії. Бачу, Лі Чао, ви задоволені, щойно скуштувавши вашої національної страви. А ви, Спіре, якщо це ваше справжнє прізвище, потішені ранковою прогулянкою біля річки? А наші добрі друзі, брати Джекобси, здається, саме зіграли партію в більярд.

Бертрам Джекобс рвучко сіпнувся, ладний кинутися на гостя, але Холмс голосом Моріарті зупинив його:

— Спокійно, Бертраме, вам нічого не загрожує. — Голова Шерлока Холмса ледь хиталася, губи зламались в усмішці, притаманній професорові Моріарті. — Хіба це не вершина мого перевтілення? — запитав він гордо.