1955 р. я написав цикл сонетів, де під Торквемаду був загримований образ «вождя всіх народів» Сталіна, і — диво дивнеє! — мені вдалося надрукувати цей вірш у книжці «Правда кличе» (1958). В рецензії для видавництва «Молодь» на той цикл сонетів Максим Рильський написав, що не радить друкувати вірш про Торквемаду, а мені сказав, що я граюся з вогнем, хоч твір йому сподобався.

Під час з’їзду письменників України 1959 p., після того, як Павло Тичина делікатно покритикував книжку «Правда кличе», обійшовши мовчанкою згаданий сонет, Максим Тадейович запросив мене до столу, за яким сиділи класики літератури (а діялось це у приміщенні Верховної Ради, де й відбувався з'їзд), підняв чарку за моє здоров'я, а мені тихенько сказав: «Пронесло. Добре, що ви не послухали мене й опублікували свого Торквемаду». Проте невдовзі після цієї розмови книжку «Правда кличе» було заборонено.

Я був окрилений увагою до моєї сонетної творчості не лише старших, а й молодих письменників, з якими почав знайомитись. Іван Світличний написав мені вітального листа, а при зустрічі підбадьорливо говорив мені, щоб я набирав сили для нових сонетів.

Василь Стус запитував, чому я не продовжую писати в дусі збірки «Правда кличе». То було не випадкове запитання. В листі до Андрія Малишка 12.XII. 1962 р. Стус писав: «І знову — Павличко:

Це — пояснення до мого листа. Хотів би мати ці рядки своїм credo» .

Перечитуючи тепер свій сонетарій, я зауважив, що намагання сказати правду не прямо (як це було в творі про інквізитора Сталіна), — характерна риса багатьох творів, написаних за радянських часів. Я писав сонети, спрямовані начебто проти покійної Австро-Угорщини, але читач розумів, що йдеться про СРСР.

Я писав про те, що краще бути сліпим, ніж глухим, бо не чути рідної мови — означало б умерти. Читач розумів, що йдеться про русифікацію, сплановану партією повільну смерть української мови. Я писав про те, що «вмер господь», але читач мав розуміти, що йдеться про смерть кремлівського тирана.

Редагуючи тепер свої давні сонети, я повернув до них рядки й цілі строфи, які змушений був колись калічити на вимогу редакторів, щоб перехитрувати цензуру. Я не включив до цієї книжки декілька сонетів, які належать до зразків радянської поетичної публіцистики. Хай страшна данина, яку віддав я з наївною надією вплинути на свій жорстокий час, залишиться в тому часі. Без тих речей мій сонетарій, створений за різних соціальних і політичних систем життя, засвідчує певну цілісність, яку можна окреслити як пошук духовної істинності людини.

Зізнаюся, сонет не давався мені легкома. Ця форма вірша подібна до наркотичного зілля: хто скуштував перемогу над нею, не може позбутися бажання знову і знову долати труднощі, які вона передбачає. Тут панує закон драматургії, тому сонет — насамперед жанр, а не строфа. Сонет — «архітектурний принцип, а не декорація», — писав Микола Зеров, підказуючи, що одноманітність цієї структури повинна бути досконало схована у вражаючій, свіжій ідеї. Щоб наголосити на драматичній природі сонета, я наважився вперше в українській поезії за прикладом Пабло Неруди написати цикл неримованих, білих сонетів. Мій почин не знайшов розвитку в нашій літературі. Це — ще й знак того, що український сонет сильний не лише своєю драматургією, а й звуковою будовою, музикою точних і вибагливих рим, відмова від яких болісна і взагалі проблематична.

Мої перші сонети народилися з уклоніння Іванові Франкові. Мені здавалося, що саме сонет найбільше надається для того, щоб подати монументальний образ великого мислителя й борця за справедливість. Я писав про нього як про в'язня, який не може дійти згоди з позатюремним світом. Називаючи Франка своїм учителем, я натякав не на літературні справи, а на свою життєву, тюремну ситуацію, намагався показати, що ідеали нашого Мойсея нічого спільного не мають з радянською дійсністю. Мої сонети про Франка — це туга за проникливістю генія, якого українська нація народила, але не зуміла збагнути й належно оцінити.

Великим ударом для мене була смерть Максима Рильського, якого я любив за унікальну людяність, за благословення, що йшло від нього на всіх моїх ровесників і на молодших за мене українських поетів. У присвячених йому сонетах я намагався висловити особливу любов, яку викликають до себе поранені воїни. В тих віршах започаткована сповідальна лінія мого сонетарію. Щоразу, коли я вже хотів назавжди покінчити з немодною в наші часи класичною формою, тобто покинути своє сонетописання, у мене починався новий період закоханості в сонет. Так сталося 1968 p., коли я писав передмову до книжки «Сонети» М. Рильського, вивчаючи сонетну спадщину видатного поета, захоплюючись її позачасовою, філософською значущістю. Так сталося, коли в мене виник задум видати у власних перекладах твори найвидатніших європейських сонетарів.

А першопричиною цього задуму була волею ЦК КПУ завдана моїй душі рана, коли мене звільнено з посади головного редактора «Всесвіту»: 22 червня 1979 р. мені було наказано подати заяву про те, що я «добровільно» йду з роботи в журналі, а ту роботу я любив такою мірою, що не уявляв свого життя без неї. Заяву я подав. Від завданої мені зневаги, від того, що ніхто голосно не заступився за мене, від ненависного упокорення я був близький до смерті. Мені пригадався 66-й сонет Шекспіра:

З цього мого перекладу, що рятував мене від думки про смерть і був нібито помстою радянському режимові, розпочалася моя праця над антологією «Світовий сонет», яка вийшла друком у видавництві «Дніпро» 1983 р.

Я перечитував сонети М. Зерова, задумувався над їхньою непоступливістю ні владі, ні часові, над їхньою широкою і спокійною, як зоряні небеса, масштабністю. Мені імпонував заклик великого неокласика до українських поетів — одійти від «сентиментальної кваші», підкорити собі не лише залізну чотирнадцятирядкову структуру вірша, а й спосіб мислення, характерний для європейських майстрів сонета. Почав збирати сонети зарубіжних авторів, уже перекладені мною для різних видань, і вирішив створити українською мовою світовий сонетарій. Я добирав до нього найвидатніших авторів з минулого, твори, що зберігаються в загальнолюдській скарбниці.

Першими були італійці Данте і Петрарка, які розвинули сонетну традицію, започатковану їхнім земляком, першим сонетарем Дж. да Лентіні (1220), геніально вплинули на всю поетичну культуру доби Відродження, коли сонет став основною формою поетичного вислову. Проте мені хотілося показати силу сонета, його таємничу невмирущість, тому я вибирав для своєї книжки твори з різних століть, але насамперед — із XX ст., яке принесло в поезію безліч формальних новацій, та не змогло знецінити сонет.

До антології було включено «Криваві сонети» великого словацького поета Павола Орсага-Гвєздослава, що їх я переклав, захоплений їхньою антивоєнною й антишовіністичною спрямованістю. У цих творах Гвєздослав торкнувся надзвичайно болісного питання про відносини між кількісно великими й малими націями, в тому числі й між слов'янськими народами.

До «Світового сонета» я включив одинадцять творів Шарля Бодлєра. З усіх поетів, яких я перекладав, Бодлер найбільше вразив мене нещадною скорботою за вбитою чистотою і красою життя, за втраченою здатністю повставати й боротися проти зла. Творчість Бодлєра, якого вважають родоначальником модернізму в європейській літературі, — надто складне явище, щоб його розгадати. Модернізм, однак, — це лише перший плід на «Квітах зла», а вони цвістимуть завжди, але не завжди і не для всіх будуть отруйними. Людський дух повинен пізнати не тільки свої вершини, а й своє дно, щоб дійти самоусвідомлення і по-справжньому зміцніти.

Моєю мрією було перекласти всі сонети Шекспіра. Проте лише тоді, коли я став головою Комісії в закордонних справах Верховної Ради України, коли майже щодня треба було спілкуватися з дипломатами зарубіжних країн англійською, я згадав про Шекспіра і просто задля мовної вправності почав розмотувати заплутані клубки його геніальних сонетів.

Ще раніше вісімнадцять сонетів Шекспіра у своєму перекладі я надрукував у примітках до шеститомного видання його творів українською мовою, яке з'явилося в «Дніпрі» 1986 р. Отже, беручись до роботи над перекладом повного сонетарію Шекспіра, мав уже певний досвід. Львівське видавництво «Літопис» видало мій переклад сонетів Шекспіра 1998 p., а готував я те видання в основному в Братиславі, де працював на посаді посла України.

Літературознавці багатьох країн намагаються розгадати, кому присвятив Шекспір перші 126 сонетів, хто така «чорнява леді». Однак читач уже майже чотириста років дивується з проникливості Шекспіра, який так змалював красу, доброту, моральну силу правди, що вони неодмінно актуальні за всіх часів.

Нарешті, вже бувши послом України в Польщі, я завершив переклад сонетарію Янки Купали, великого провісника білоруської свободи. Від його сонетів віє чимось рідним для нас, українців. Янка Купала писав 1918 р.:

Так усе моє життя формувалася ця книжка, де окремими розділами йдуть мої власні, а за ними — також не чужі, а пересотворені мною, отож певною мірою теж мої сонети, писані багатьма мовами, об'єднані загальнолюдськими боліннями й тривогами.

З усіх слов'янських мов, а також з англійської, іспанської, німецької я перекладав їх самостійно, а з інших мов — за допомогою підрядників, часом звертаючись і до перекладів тих творів іншими, доступними мені мовами. Моїм провідником у французьких і деяких іспанських текстах був Михайло Москаленко. Суворим критиком під час моєї роботи над книжкою сонетів Шекспіра була Марія Габлевич. За редакцією Світлани Жолоб виходили мої оригінальні та перекладні сонети, у тому числі й антологія «Світовий сонет». Я вдячний цим людям за почуття відповідальності перед оригіналом, яке я здобував разом із ними.

Про сонетарії Шекспіра, Бодлера, Гвєздослава, Янки Купали, про твори інших поетів, подані в цій книжці, скажу словами зі своєї передмови до «Світового сонета»: «Це сама вічність людського духу постає перед нами зі скаргами й внутрішніми боріннями своїми, з неподоланною жагою знищити рабство й ненависть, гармонізувати почуттям любові власну суперечливу природу і всю затиснуту екстремами безмірність світову».

Дмитро Павличко

21.III.2004