Нарешті я в Александрії. Це краплина роси, біла хмаринка, мереживо сонячних променів, окроплених небесною вологою, — криниця спогадів, у якій зійшлися радість і смуток.

Висока помпезна будівля — немов давно відоме тобі обличчя, яке з неприхованою погордою роздивляється довкола, не впізнаючи тебе, хоча ви вже давненько знайомі. Я дивлюся на стіни з облупленою від вологи фарбою, на хаотичну забудову шматочка суходолу, що широким рукавом випинається в море. Дахи будинків надійно прикриті розлогим гіллям апельсинових дерев та кучмами фінікових пальм, які зеленою шерегою простяглися до самої води.

Духмяне повітря змушує мою зсутулену спину випростатися, однак незабаром вона знову сутулиться під тягарем спогадів.

Маріанно, моя люба Маріанно… Аби лишень побачити тебе, мою мрію, надію, немає мені без тебе спокою на цьому світі. Ще трохи — і перед моїми втомленими очима виростають картини далеких днів.

Ось я й повернувся до тебе, Александріє…

На четвертому поверсі я натис кнопку дзвінка. Віконце на дверях розчинилось, даючи змогу побачити обличчя Маріанни. Вона дуже змінилася, рідна моя, й не впізнала мене в коридорних сутінках. Біла шкіра її та золотаве волосся світились в ореолі сонячних променів, що струменіли з вікна.

— Це пансіонат «Мірамар»?

— Так, пане.

— Мені потрібна кімната.

Двері розчинилися. За ними я побачив бронзову постать Діви Марії, відчув запах, якого мені давно бракувало. Ми зупинились у вітальні, розглядаючи одне одного. Вона була висока, струнка красуня із золотавим волоссям і здоровим кольором шкіри. Однак спина ледь сутула, жилаві руки, в куточках рота причаїлися зморшки — все це промовляло про невблаганні роки. Тобі ж бо вже шістдесят п’ять, моя рідна, хоча ти й тримаєшся бадьоро. А чи пам’ятаєш мене?..

Вона уважно розглядала мене, аж поки її сині очі засвітилися:

— Ах!.. Це ти!

— Мадам!..

Ми, сміючись, гаряче потиснули один одному руки. Моя виявилася все ж дужчою.

— Яка чудова несподіванка, Амір-беку… Пане Аміре!.. Ах!..

Ми сіли на диван з чорного дерева саме під Дівою Марією, й наші постаті відбилися в скляних шибках шафи, яка, видно, правила тут за оздобу.

— У тебе нічого не змінилося, все так, як і було, — мовив я, роздивляючись довкруж.

— Вигадуєш, — заперечила вона, — вже не раз усе переставлялося. Дивись — нова люстра, приймач, а ось опалювальна система…

— Я такий щасливий, Маріанно… Слава Богу, що ти в доброму здоров’ї.

— Та й ти нівроку, пане Аміре, тьху-тьху, щоб не наврочити… — вона торкнулася дерева.

— Нівроку… У мене хворий кишечник, а ще — простата. Добре, якщо лише це…

— Ти ще приїдеш до нас?

— Я приїхав сюди жити. Коли ми востаннє з тобою бачилися?

— Коли… коли?.. Ти сказав, що приїхав сюди назавжди?

— Авжеж, рідна. А востаннє я бачив тебе років двадцять тому.

— І весь цей час ховався!

— Та були різні клопоти…

— Можу побитись об заклад, що за ці роки ти не раз навідувався до Александрії.

— Бувало. Однак щоразу не мав ні хвилини вільної. Та ти сама добре знаєш, що таке журналістика.

— Я добре знаю також чоловічу невдячність.

— Маріанно, рідна, ти… сама Александрія!

— Одружився, звичайно?

— Ще ні!

— Коли ж ти зберешся? — засміялася вона.

— Немає ні жінки, ні дітей, — спохмурнів я. — Кинув роботу, все залишив, Маріанно… Мене завжди вабила Александрія, моя батьківщина. Оскільки ж тут, крім тебе, немає жодної рідної мені душі, звісно, я набрався сили розшукати свого єдиного старого друга.

— Як добре, коли людина шукає друга, щоб розділити з ним самотність.

— А пам’ятаєш, як було колись?

— Все найкраще залишилося в минулому, — гірко посміхнулася жінка. — Та нам ще рано помирати.

Настав час визначитись, Маріанна сказала, що пансіонат — єдине її джерело прибутку, тому вона взимку рада всім квартирантам, навіть студентам, хоча з ними не збудешся клопоту.

Щоб не лишитися без клієнтів, Маріанна змушена вдаватися до послуг маклерів і портьє.

Мені вона віддала кімнату під шостим номером, вікна якої виходили не до моря, а на подвір’я.

Ми домовилися про цілком помірну платню протягом року, крім, хіба що, літніх місяців: на жаль, улітку не обійдешся без додаткової оплати. Ми погодили також і решту питань, наприклад щодо обов’язкового сніданку. Маріанна показала мені, що вміє, коли потрібно, забути минуле й стати цілком сучасною діловою жінкою. Коли я сказав, що залишив валізи у камері схову на вокзалі, вона щиро засміялася:

— Отож ти не був певний, що я тут. — Відтак збуджено добавила: — Живи в мене постійно!

Я подивився на свої руки, вони нагадали мені кінцівки мумій у Національному музеї Єгипту.

Моя кімната була вмебльована гарними й зручними меблями в старовинному. стилі. Не було лише книжкової шафи, однак книжки можна тримати й у валізах. Якщо виникне потреба щось переглянути, книжку можна покласти на столі чи на тумбочці. Єдиний недолік цієї кімнати — постійна напівтемрява, — бо вікно виходило у вузький колодязь подвір’я.

На стіні протилежного будинку були східці для служок. На них завжди верещали коти й перемовлялися служки.

Я зазирнув до всіх кімнат — рожевих, бузкових, блакитних. Вони всі були вільні. В кожній з них я колись мешкав протягом місяця чи більше. Кудись зникли величезні пухкі килими, старовинні дзеркала, масивні срібні свічники, й увесь цей будинок з його пишними шпалерами й височенною стелею, розмальованою фігурками ангелів, здавалося, видихав останні рештки аристократичності.

— Колись це був пансіонат для панства! — гірко зітхнула Маріанна.

— Він і сьогодні цілком… — почав утішати я жінку.

— Більшість пожильців узимку — студенти, — не дослухала вона мене, скрививши ледь-ледь губи, — влітку змушена приймати всіх підряд.

— Амір-беку, закинь слівце за мене паші.

І я потім казав паші:

— Цей чоловік з неба зірок не хапає, однак утратив на війні сина. Я вважаю, він добра кандидатура на виборах.

Паша у всьому зі мною погоджувався. Він любив мене, завжди уважно перечитував мої статті. Якось навіть сказав:

— Ти — болюче серце вітчизни…

Однак паша мав проблеми з вимовою: кажучи «кяф», він вимовляв «каф», і тому в нього вийшло таке: «Ти собака вітчизни».

При нашій розмові були присутні декілька моїх старих друзів, які відтоді, ледве забачивши мене, радісно горлали: «Здоров був, собацюро!»

Однак то все були далекі дні слави, боїв і звитяги.

Більшу частину часу я сидів у своїй кімнаті, ввесь у полоні спогадів або читав чи куняв навсидячки. У вітальні слухав радіо або розмовляв з Маріанною. Коли ж виникало бажання змінити розпорядок дня, я спускався східцями донизу, де розташувалась кав’ярня «Мірамар». Зустрітися тут чи навіть в «Триаконі» з кимось із старих друзів було вельми проблематично: пішли вже мої друзяки, та й час їхній минув.

Упізнаю тебе, зимова Александріє: твої вулиці й майдани втихають, щойно зайде сонце, лише вітер з дощем почуваються на них по-домашньому. Однак у домівках весело — там довго дихають теплом щирі товариські бесіди.

Я сидів на вкритому попінкою стільці, поряд на дивані зручно мостилася Маріанна. З приймача лилась європейська танцювальна музика. Моя душа схилялася до зовсім іншої мелодики, однак я боявся потривожити Маріанну. Її повіки були опущені, як у замріяної дитини, а голова погойдувалася у такт акордам, зовсім як колись.

— Ми були і лишилися друзями, рідна…

— На все життя…

— Назавжди!

Маріанна голосно засміялася.

— Тобі бракує справжнього смаку. — Вона урвала сміх.

— Не заперечуй! Провінційний смак… Ти зрадив його лише один раз. Пам’ятаєш?

Маріанна знову довго сміялась, не в силах зупинитися.

— Справді,— Маріанна сяк-так оговталася, — ти прийшов тоді з європейськими дівками, і я примусила записати в реєстраційному журналі: «Амір Вагді зі своїм гаремом».

— Тоді нас розділяло зовсім інше — ти була сліпучою красунею і довкола тебе завше крутились аристократи…

На Маріаннинім обличчі майнула щаслива іскринка. Маріанно, як це для мене важливо, щоб твоє життя виявилося бодай на годину довшим від мого, щоб мені не довелося шукати нового притулку. Маріанно, ти живий свідок: історія від часів Пророка й до сьогодні — це не примха нашої уяви.

— До побачення, пане професоре.

Він роздратовано глипнув на мене. Так дивився щоразу, як бачив мене.

— Настав час залишити роботу, — сказав я.

— Це велика для нас утрата, — відповів він, не силий приховати втіху. — Що ж, хай щастить.

Отже, все закінчилось. Перегорнуто ще одну сторінку історії, без прощальних слів, без винагород, без застілля, навіть без статті на шпальтах газети. Які підлі, які ниці люди! У них немає жодної поваги до людини, якщо тільки вона не футболіст!

— Ти — Марія нашого часу, — мовив я, схилившись до неї.

Вона засміялася.

— Я оце досі сиділа й увесь час боялася, що знову почнуть боліти нирки, — сказала Маріанна.

— Хай Бог дасть тобі здоров’я. Однак скажи — де твої родичі?

— Всі роз’їхалися, — зітхнула Маріанна, скрививши зморшкуватого рота. — А куди мені податися? Я тут народилась. Навіть в Афінах ні разу в житті не бувала. А крім того, впевнена, що маленькі пансіонати не стануть націоналізовувати ні за яких умов.

Мені подобається правдивість у словах, щирість у справах, довіра між людьми, а не сліпа покірливість перед законом.

— Єгипет — це твоя батьківщина, ну, а Александрія — їй на світі немає нічого подібного.

За вікном шелестів вітер, раптово опустилась ніч. Маріанна піднялась і ввімкнула люстру з трьома світильниками у вигляді виноградних кетягів.

— Я була дамою, — мовила вона по хвилі, знову сівши на своє місце, — справжньою пані.

— Ти і зараз справжня пані, рідна.

— Ти п’єш, як і раніше?

— Не зовсім, один келишок за вечерею. І їм мало — лише дієтичні страви. Можливо, в цьому секрет моєї життєвої активності.

— Ах, пане Аміре, ти кажеш, немає другої Александрії, однак вона вже далеко не та, що була колись, у наші роки. На вулицях повсюди сміття.

— Рідна, — заперечив я палко, — ти повинна вже звикнути до цього.

— Але ж це ми створили її.

— Маріанно, а ти випиваєш, як тоді?

— Що ти, ні краплини! Я вже казала тобі — болять нирки.

Як було б чудово, щоб нас поклали рядком у могилу, однак, дай Боже, мені померти першому.

— Пане Аміре, перша революція відібрала у мене чоловіка, друга — гроші і рідних…

— Ти, слава Богу, чесна та багата, а світ щодень стає свідком подібних колізій.

— О, цей світ!..

— Тобі подобається європейська музика?

— Але ж усі арабські радіопрограми передають лише Умм Кальсум. Мені вона обридла.

— Як скажеш, рідна.

— Скажи мені, чому люди мучать один одного? Чому ми старіємо?

Я лише розсміявся.

Розглядав фотографії на стінах і бачив у них історію її життя. Ось портрет капітана в парадному строї з довгими вусами. Це її перший чоловік, напевне, перше й останнє кохання. Його вбили під час революції 1919 року. На стіні над столиком — портрет матері. Мати була вчителька. В глибині кімнати, за ширмою — портрет другого чоловіка, торгівця ікрою, власника палацу Ібралімія. В один день він лишився без мідяка в кишені і в розпачі звів на себе руки. 

— Коли ж ти почала тут господарювати?

— Скажи краще, коли мене примусили взятися за господарство! — Маріанна помовчала хвилину, потім відповіла: — 1925-го. В рік біди і поневірянь…

Вона обтерла обличчя лимоном і мовила в задумі:

— Я була панянкою, шановний Аміре, любила розкоші, шик, гарні сукні, модні салони. Серед гостей сяяла, мов сонце…

— Я це сам бачив…

— Ти бачив лише хазяйку пансіонату.

— Вона теж сяяла, мов сонце.

— Всі мої гості були шанованими добродіями, проте це не врятувало мій бізнес від загибелі.

— Але ж ти й зараз справжня дама.

Маріанна заперечно хитнула головою.

— Що ти знаєш про наших старих друзів? — спитала вона мене несподівано.

— Їхня доля склалася так, як було писано їм на роду.

— А чому ти й досі парубкуєш, пане Аміре?

— Доля! Ех, якби в нас були діти!

— Авжеж. На жаль, обидва мої чоловіки виявилися неспроможні їх мати! Більшість, однак, каже, що це ти неспроможна. На жаль, звичайно, коли вже ми живемо для того, щоб народжувати дітей.

Той великий будинок, який згодом став готелем і в огорожі якого зробили вхід до Хан-аль-Халілі, назавжди лишився в моєму серці символом палкого кохання й нереалізованих надій. З мороку пам’яті зринають давні спогади — велика чалма, біла борода, владні губи, що казали «ні», у сліпому фанатизмі вбиваючи кохання, яке людина мала ще за мільйон років до народження релігій.

— Володарю, я мрію породичатися з вами за законом Аллаха і його посланця.

Мовчанка. У чашечках поміж нами холонула неторкнута кава.

— Я журналіст, — не здавався я, — маю гроші. Я син шейха, батько служив свого часу у мечеті Абу-аль-Аббаса.

— Хай буде милосердним Аллах до нього! Він був добропорядна людина, справжній мусульманин.

Перебираючи пальцями чотки, він повільно кидав мені слово за словом:

— Сину мій, ти ж бо з нашого кола, навіть свого часу вчився в Аль-Азхарі…

— Я про це вже давно забув.

— Потім тебе вигнали звідти, еге ж?

— Мій володарю, це стара історія. Мало за що можуть вигнати студента. До прикладу, якось увечері грав у якомусь музичному ансамблі чи спитав про щось у когось…

— Розумні люди звинуватили тебе в страшному злочині, — як свічка, спалахнув старий.

— Мій володарю, хто, крім Аллаха, міг звинуватити людину в блюзнірстві, не відаючи, що в неї за душею?

— Той, хто в усьому виконує Божу волю!

Чортівня! Хто в змозі заявити, що зрозумів істинну суть віри? Коли ми намагаємось усвідомити своє справжнє місце в цьому великому домі, який називають світом, у нас іде обертом голова.

Я прожив довге життя, щедре на різні події, насичене розмовами й роздумами. Не один раз подумав викласти його на папері, як це зробив мій старий товариш Ахмед Шафін — паша, однак, так і не зробив цього — щоденні клопоти зв’язали мені руки. Зараз, коли тьмяніє пам’ять і слабіють м’язи, сама згадка про такий намір викликає в мене біль і сум.

Нехай залишаться зі мною всі ці спомини про Аль-Азхар, про дружбу з шейхом Алі Махмудом, Закарією Ахмедом і Саїдом Дервішем, про партію Аль-Умма, про все, що єднало мене з нею і що розділяло, про партію Ватан з її ентузіазмом і глупством, про партію Вафд з її революцією, нескінченними партійними чварами, котрі примусили мене стати на нейтральну позицію, про братів-мусульман, яких я не любив, про комуністів, яких не розумів. Вже в минулому мої любовні втіхи, мрії про щасливе сімейне життя. Я заходив до Асьюніса, Пасторідіса і Антоніадіса, гостював в «Надсорі» й «Сесілі», де зазвичай збиралися наші та іноземні політичні діячі.

Там завжди можна було дізнатися про все на світі, отримати будь-які новини. Еге ж, одні лише спогади…

У мене є два прохання до Аллаха: перше — допомогти мені вирішити проблему віри. Друге — не насилати на мене хвороб, які позбавляють руху. У мене ж бо немає нікого, хто міг би допомогти в такому горі.

Який чудовий портрет! Зображена на нім жінка — втілена юність. Вона сперлася правим коліном на сидіння стільця, поклавши обидві руки на бильце. Голівка повернута в бік об’єктива. Декольте її скромної сукні відкриває гнучку шию і верхню частину білих грудей.

Маріанна сиділа у вітальні, накинувши на плечі чорне пальто, зануривши підборіддя в синє кашне і чекала призначеної години, щоб вирушити до лікаря.

— Ти казала мені, що революція відібрала у тебе гроші? — спитав я.

Вона здивовано поглянула на мене, вигнувши підмальовані брови.

— Хіба ти нічого не чув про падіння курсу акцій?

Видно, відповідь вона прочитала в моїх очах, бо зразу докинула:

— Я втратила все зароблене в роки другої світової війни. Можеш мені повірити: надбала грошей лише завдяки власній сміливості, бо лишилася жити в Александрії, тоді як більшість городян кинулись утікати до Каїра чи в сусідні села, лякаючись німецьких нальотів. Я пофарбувала вікна в синє і завісила їх шторами. Танцювали ми при світлі свічок. Тоді ніхто не міг переважити столичних офіцерів щедрістю і благородством.

Коли Маріанна зрештою пішла до лікаря, я довго дивився на портрет її першого чоловіка. Хто вбив тебе і з якої зброї? А скількох юнаків мого покоління згубив ти, перш ніж настала твоя черга?

У вітальні лунала європейська музика. Це було єдине, що дратувало мене в цьому пансіонаті. Повернувшись від лікаря, Маріанна прийняла ванну й тепер сиділа біля приймача, закутавши плечі білим бурнусом. Своє руде фарбоване волосся зібрала на маківці, повтикавши туди безліч білих металевих шпильок. Забачивши мене, вона приглушила звук, налаштувавшися до тривалої бесіди.

— Пане Аміре, — почала Маріанна, — ти, звичайно, маєш якийсь капітал.

— Ти що, збираєшся щось розпочати? — обережно спитав я.

— Ні, однак ти в такому віці, та і я теж, коли людині загрожують усілякі хвороби та злигодні.

— Я прожив життя чесно й збираюся спокійно вмерти, — ще не оговтався я від здивування.

— Наскільки я пам’ятаю, ти ніколи не був вітрогоном…

— У тебе пам’ять нівроку, — засміявся я, — сподіваюся, мої гроші проживуть довше від мене самого.

Маріанна махнула зневажливо рукою.

— Цього разу лікар дуже підбадьорив мене, — мовила вона.

— Це чудово, коли не треба хвилюватися.

— Ми повинні добряче погуляти новорічної ночі.

— Якщо, звичайно, нам це дозволить зробити здоров’я.

— О, ці новорічні свята… — замріяно проказала Маріанна, хитаючи головою.

Схвильований спогадами далеких днів, що раптово заполонили мене, я вигукнув:

— Які вельможі ходили за тобою!

— Я кохала лише раз, — відказала вона, кивнувши пальцем на портрет капітана. — А вбив його студент, один з тих, які мешкають у мене й зараз! Авжеж, це був пансіонат для панів! — проказала з погордою Маріанна. — В мене працювали кухар з помічником, офіціанти, праля, служки. А зараз лише час від часу навідується праля!

— Багато законних городян сьогодні заздрять тобі.

— Хіба це справедливо, пане Аміре?

— Принаймні цілком природно, пані.

Маріанна розсміялася.

Я глибоко сидів у великому кріслі, випроставши ноги на подушку, і читав у Корані суру «Ар-Рахман», улюблену мною ще з часів Аль-Азхара. За вікном шуміла злива, дощові струмені стікали залізними східцями будинку навпроти.

В домі панував спокій, коли десь унизу почулися голоси. Я відірвавсь од книги й прислухався. Вирізнявся голос Маріанни, котра палко когось вітала. Таким тоном вона могла звертатися лише до щирого друга. Чувся сміх. Я виразно чув хриплуватий чоловічий голос. Хто б це міг бути? Гість чи новий мешканець? Надворі ще був Божий день, однак дощ лив мов з відра, і від свинцевих хмар у кімнаті панував морок. Я натис кнопку настільної лампи, одночасно зі спалахом блискавки, що сяйнула сліпучою ниткою, вдарив грім.

Він був низький, опасистий, із товстими, рум’яними, мов полуниці, щоками, синьоокий, на вигляд аристократ, дарма що смаглявий.

Маріанна познайомила нас пізніше ввечері, коли ми сиділи у вітальні.

— Талаба-бек Марзук, колишній заступник міністра вакуфів, — мовила вона. — Він з відомої аристократичної родини. — Для мене це було зайвим, бо я знав його давно.

Талаба-бек свого часу належав до однієї з придворних партій і тому був, звісно, ворогом партії Вафд. Я також згадав, що з рік тому майже все його майно конфісковано.

Маріанна почувалася чудово, старанно підкреслюючи свою давню дружбу з Талаба-беком. Я цілком розумів її ентузіазм, викликаний спогадами про юність, про кохання.

— Колись я читав усі твої статті, — зауважив гість.

Я посміхнувся.

— Твої слова завжди дихали такою міццю, особливо коли ти ставав на захист свого героя! — вів далі він, сміючись на повні груди.

— Талаба-бек — учень єзуїтів, — звернулася до мене Маріанна. — Зараз ми з ним послухаємо європейську музику, а тебе залишимо на самоті. Він тут житиме. Ти знаєш, у нього було тисяча феданів[1] землі. Він не знав грошам ліку!

— Цей час минув, — зітхнув Талаба-бек.

— А де ваша дочка, шановний?

— У Кувейті зі своїм чоловіком-будівельником.

Я знав, що його майно було конфісковано через спробу вивезти капітал, але він не хотів цього визнати.

— Я втратив маєток випадково, — сказав він.

— Ти не добивався розслідування?

— Немає сенсу, — роздратовано відказав колишній багатій, — їм були потрібні мої гроші.

Маріанна уважно поглянула на нього.

— Ти став зовсім іншим, Талаба-беку, — мовила вона.

Гість посміхнувсь маленьким ротом, що ховався серед товстих щік.

— Я ледь не врізав був дуба через кров’яний тиск, — відповів він і тут-таки схаменувся. — Але пити можу. Звичайно, в міру.

Під час сніданку нас було за столом лише двоє. Ми неквапом розмовляли. Спогади швидко навели між нами місток довіри. Нас поріднював дух спільного покоління, спонукаючи забувати давні чвари.

— А чи знаєш ти, яка причина всіх наших бід? — зненацька спитав Талаба-бек.

— Про які біди ти кажеш? — не зрозумів я.

— Ах ти, старий лисе! Невже не здогадуєшся, що я маю на увазі?

— Зі мною не траплялося нічого лихого.

Він здивовано звів брови.

— Ти втратив колишню популярність, як я — свої гроші.

— Слухай, ти повинен пам’ятати, що я вийшов з партії Вафд та з інших партій після четвертого лютого[2].

— Хай буде по-твоєму… Але ж яка втрата для честі й принципів нашого покоління…

— Ну і яка твоя думка? — спитав я, лаштуючись покінчити з цією розмовою.

— Я вважаю, що в усіх напастях, які випали на нашу долю, винна лише одна людина, зараз практично всіма забута.

— Хто це?

— Саад Заглул!

Я так і вибухнув сміхом, а він почав палко обстоювати свою думку.

— Коли вирішив розбурхати простий люд, він почав паплюжити короля, посіяв у ріллю погане насіння, яке стало гнатися вгору, розростатись, мов ракова пухлина, й ростиме доти, доки згубить нас всіх…

У кав’ярні «Пальма» не було ні душі. Талаба-бек Марзук замріяно дивився на непорушну гладінь каналу Махмудія. Він щонайзручніше вмостивсь у кріслі, випроставши ноги, купаючись у теплому сонячному промінні. Ми зазирнули в цей зелений закуток Александрії, щоб відпочити.

Я думав, що попри всю свою гарячкуватість мій новий товариш заслуговує принаймні деякого співчуття: йому ж бо треба було розпочинати нове життя на схилі років. Зараз він заздрив навіть рідній дочці й не мав сумніву в тому, що всі його власні знегоди є справжнісіньким підривом віри, законів Божих, стародавніх традицій.

— Коли я почув, що ти замешкав у цьому пансіонаті, то передумав сюди їхати… Власне, я вибрав був його тільки тому, що думав зустріти там лише хазяйку.

— А потім змінив свою думку про мене?

— Поміркував собі трохи й дійшов висновку, що світ ще не знав донощиків за вісімдесят років!

Я засміявся:

— То ти боїшся донощиків?

— Та навряд… не знаю причини їх боятися, хіба що інколи можу збрехати, — відповів Талаба-бек помітно схвильований. — У мене немає в селі маєтку, — вів він збуджено, — а каїрське повітря повсякчас нагадує мені про минуле. Й тоді я згадав свою колишню коханку і сказав собі: революція забрала в неї і чоловіка, й гроші, тож чи не нам двом знайти спільну мову? Чому Аллах відмовився від політики сили? — спитав він перегодом і, зрозумівши, що я не втямив запитання, пояснив: — Маю на увазі природні катастрофи — урагани, потопи, бурі.

— Ти вважаєш, торнадо може знищити більше люду, ніж хіросімська бомба?

Він гнівно замахав рукою:

— Повторюєш комуністичну пропаганду, старий лисе! Вся наша біда в тому, що Америка не наважилася стати над світом, коли одна володіла атомною зброєю!

— Ти що, збираєшся знову продовжити свій роман з Маріанною?

Він гучно зареготав:

— Чи ти з глузду з’їхав? Я старий, зігнутий віком і політикою, зрушити мене з місця може, хіба, диво. Щодо Маріанни, то жіночого в ній лишилася хіба що косметика.

Він знову розреготався:

— А ти що — святий? Я читав у якомусь журналі про твої витівки, про те, як ти мацав жіночок на вулиці Мухаммеда Алі.

Я теж розсміявся, нічого не спростовуючи.

— Ти повернувся зрештою до релігії? — спитав він.

— А ти? Мені інколи здається, що ти не віриш ні в Бога, ні в чорта.

— Як же мені не вірити в Бога, коли я горю в пекельному вогні! — відповів Талаба-бек голосом, повним зненависті.

Ти й тобі подібні створені для того, щоб горіти в пеклі. Аллах ніколи не пошле на тебе свою благодать. Ти відділений од чистого джерела віри, як шайтан — від Божої милості.

Годинник пробив північ, глухою луною покотившись по закутках подвір’я.

Я сидів у фотелі Лінь і домашній супокій розніжив тіло, відібрав останні сили, ліньки було навіть підвестися й лягти в ліжко. Відколи перетворився на рака-самітника, мені почала докучати самота, але я переконував себе, що на дев’ятому десятку років даремно ремствувати й чогось бажати.

Раптом двері відчинилися і на порозі виник незваний гість — Талаба-бек Марзук.

— Пробач, — мовив він, — я побачив світло у твоїй кімнаті й збагнув, що ти ще не ліг спати.

Я був до краю здивований його появою.

Хоча допіру ввечері Талаба-бек хильнув лишку…

— Ти знаєш, скільки я щомісяця витрачаю грошей на ліки, вітаміни, парфуми, бриття і таке інше?!

Я чекав, коли він сам відповість на своє запитання, але він заплющив очі й мовчав. Вочевидь, сили полишили його. Він з натугою доплентав до дверей…

На майдані, де завше відбувалися свята Різдва Пророка, вирувала юрба, немов у Судний день. Небо розривали феєрверки. Спалахувало світло, на мить проганяючи нічну темінь. Перед головним шатром зупинився «роллс-ройс». З нього вийшов Талаба-бек Марзук. До нього спішили, вклоняючись, якісь вельможі. Ця людини поєднувала в собі духовну і світську владу.

Господар «роллс-ройса» побачив мене й зневажливо відвернувся. Чи це не ти приходив до мене не раз п’яний мов чіп, як того вечора?

В домі, крім мене, не було ані душі, коли задзеленчав дзвоник. Я прочинив віконце в дверях, як це завше робила Маріанна, й побачив таке чудове обличчя, що мені перехопило дихання, — смагляве обличчя селянської дівчини з величезними блискучими очима.

— Ти хто?

— Зухра!

Дівчина відповіла так упевнено й просто, немов, проказавши своє ім’я, пояснила цим усе.

— Чого тобі треба, Зухро? — спитав я, не годний стримати посмішку.

— Мені потрібна пані Маріанна.

Я відчинив двері. Дівчина ввійшла, тримаючи в руці невеличкий пакунок. Чорна одіж огортала її від шиї до п’ят. Роззирнувшись, дівчина спитала:

— А де ж пані?

— Зараз прийде. Посидь…

Зухра всілася на стілець, поклавши пакунок собі на коліна. Я повернувся до свого крісла і заходивсь розглядати несподівану гостю. Милувався її доладною статурою, тонкими рисами обличчя, квітучим рум’янцем.

Усе це приносило мені справжню насолоду. Хотілося побалакати з нею і я спитав:

— Ти сказала, що тебе звуть Зухра?

— Авжеж, Зухра Саляма.

— Звідки ти, Зухро?

— Із Зіядії.

— Ти домовлялася з господинею?

— Ні.

— Але ти її знаєш?

— Еге ж.

Я зроду не зустрічав такої красуні.

— Ти давно живеш в Александрії?

— Я тут не живу, але буваю з батьком.

— А як ти познайомилася з пані Маріанною?

— Батько привозив їй сир, масло, курей. Інколи я допомагала йому.

— Зрозуміло. Отож, Зухро, зараз ти хочеш замінити батька?

— Ні.

Зухра дивилася повз мене, й складалося враження, наче вона боїться прохопитися зайвим словом.

— Завдяки твоїм молитвам, я став чоловіком, — сказав я, цілуючи її міцну руку. — Поїдьмо разом до Каїра.

— Хай благословить тебе Аллах і пошле тобі свою благодать, — відповіла вона, дивлячись на мене з ніжністю. — Я не покину цей дім. У ньому минуло все моє життя.

Старий дім з облупленими стінами, підбитими вітром, просякнутими бризками морських хвиль. Уздовж берега тяглися купи викинутої на суходіл риби, і її дух заполонив увесь будинок.

— Але як ти житимеш тут сама самотою?

— Зі мною творець дня і ночі!

У передпокої озвався знов дзвоник, і Зухра побігла відчиняти. Маріанна неабияк здивувалася, завбачивши гостю.

— Зухра?! Це неймовірно!

Дівчина поцілувала їй руку, геть зашарівшись від радісного збудження.

— Як чудово! Я рада тебе бачити, нехай Аллах буде милосердним до твого батька! Ти, певно, вже одружилася, Зухро?

— Ще ні!

— Та невже!

Маріанна розсміялася і сказала, обернувшись до мене всім тілом:

— У Зухри дуже гарний батько, пане Аміре.

Вони вдвох пішли до внутрішніх кімнат, залишивши мене самого. У мені прокидалися ніжні батьківські почуття.

Ввечері ми втрьох — я, Талаба й наша господиня — зібрались у вітальні.

— Нарешті я зможу відпочити, — мовила Маріанна. — Зухра працюватиме в мене, — пояснила вона по хвилині.

Я знітився, мене охопило якесь дивне почуття радості й разом з тим досада.

— Вона буде служницею? — спитав я.

— Звичайно. Що тут такого? Хоч би там що, а робота пристойна.

— Але…

— Вдома вона копирсалася в землі. Гадаєш, та робота більше пасує для дівчини?

— Але ж вона до неї звикла.

Маріанна довго дивилася на мене, потім мовила:

— Вона втекла!

— Втекла?!

— А я думав, вона поміщиця! — поглузував Талаба-бек.

— Справа в тому, що дід задумав віддати її за такого ж, як сам, старигана, щоб доглядала… Ну, вона й утекла…

— Справді, таке трапляється не часто. — Мені стало прикро. — Серйозна справа. Селюки не дадуть їй спокою.

Талаба-бек теж не на жарт стривоживсь:

— А, бува, справді, довідаються, що вона тут?..

— Може статись. Але чому це хвилює тебе? — обернулась до нього Маріанна.

— А ти хіба не боїшся?

— Я вже не маленька. До того ж не зробила нічого лихого — тільки дала притулок бідолашній дівчині, знайшла для неї добру роботу… Пан Амір теж подбає про неї, — докинула вона по хвилі.

Поки в моєму тілі тече кров, я ні на крок не відступлю від свого обов’язку, навіть якби спробували примусити мене до цього силою.

Маріанна навчала, що та як слід робити, а Зухра все миттю схоплювала.

— Чудова дівчина, пане Аміре, — радісно проказала Маріанна, — розумна, спритна, все розуміє з першого слова. Мені страшенно пощастило.

Іншого разу вона почала зі мною радитися:

— Як, на твою думку, їй вистачить п’яти гіней платні, не рахуючи їжі й одягу?

Я ствердно кивнув головою.

— Тільки не одягай її занадто яскраво.

— Хочеш, щоб і далі ходила, як селючка?

— Ні, рідненька, проте вона така красуня, зважай на це…

— Я ж не сліпа, пане Аміре, дівчинка справді гарненька.

Невдовзі Зухра вешталася будинком у новій доладній сукні, яка підкреслювала її форми, раніше приховувані широкою і довгою до п’ят чорною джалабією. Своє пишне волосся дівчина ретельно розчесала на проділ і заплела в дві товсті коси.

Талаба Марзук довго слідкував за нею хижим поглядом, а коли вона вийшла, нахилився до мене і стиха мовив:

— Не я буду, якщо наступного року її не побачать у казино «Жанфуаз» чи в Монте-Карло.

— На все воля Божа.

Коли дівчина знову ввійшла, Талаба-бек грайливо спитав у неї:

— У тебе, певно, в жилах тече трохи європейської крові?

Зухра вражено сіпнулась і запитливо подивилася на мене. Я бачив, що вона не полюбляє колишнього багатія.

— Він пожартував, Зухро. Думаю, хотів тебе похвалити. — Я всміхнувся: — Я ж бо теж один з твоїх прихильників.

Дівчина зраділа.

Коли Зухра закінчувала поратися по господарству, Маріанна щоразу кликала її посидіти з нами разом у вітальні. Зухра слухняно сідала дещо оддалік від нас — під ширмою і починала уважно прислухатися. Поволі я почав прилучати її до наших бесід.

Того вечора вона нарешті переповіла нам свою історію, яку ми загалом знали й раніше.

— Мене хотів заарканити сестрин чоловік, — сказала вона. — Але для чого це мені — я сама давала собі раду.

— Хіба тобі було не важко, Зухро?

— Та ні, я, слава Аллахові, здорова. Ще жоден чоловік не спромігся перебороти мене в роботі — ні в полі, ні на базарі.

— Але ж чоловіки не лише торгують чи орють ниву, — засміявся Талаба Марзук.

— Я можу робити будь-яку чоловічу роботу, якщо треба, — впевнено відповіла дівчина.

Я вірив кожному її слову.

— Зухра не маленька, — відізвалася Маріанна. — Вона часто супроводжувала свого батька в місто.

— Я дуже любила татка, — гірко зітхнула Зухра. — Ось дід мій, той лише думає, як би мене використати для свого гаманця.

Однак Талаба Марзук не збирався складати зброю, він підшукував ще один аргумент:

— Якщо вже ти все вмієш робити по-чоловічому, то скажи — чому втекла звідти?

Я вирішив прийти дівчині на допомогу:

— Послухай, Талаба-беку, чи тобі розповідати про те, що в селі панують усталені звичаї, суворі традиції, там належить без слів підкорятися волі старших. Дівчина або повинна була одружитися з дідуганом і стати його служницею, або втекти.

Зухра вдячно поглянула на мене.

— Довелося кинути землю, — з жалем промовила вона.

— Однак тепер базікатимуть усяке, мовляв, ти втекла зовсім з іншої причини, — закинув раптом Талаба Марзук.

Зухра метнула на нього гнівний погляд. Її лице аж пополотніло. Вона розчепірила два пальці й рішуче заявила:

— Я виштрикну очі кожному, хто хоч слово скаже криве.

— Зухро, ти не зрозуміла: це був жарт! — вигукнула Маріанна.

— Він справді жартує, — мовив я і обернувся до Талаби Марзука: — Не блазнюй з дівчиною, шановний!

— А це вже дурниці! — відповів зневажливо Талаба Марзук.

Бурштинові очі, міцні щічки-полунички, ямочка на підборідді. Ця дівчина могла б бути моєю онукою.

— Ти, пане, ще довго тут житимеш? — питає Зухра. Вона принесла мені в кімнату пообідню каву.

— Я тепер тут завжди житиму.

— А де твоя сім’я?

— В мене нікого немає, крім тебе, — відповідаю я, сміючись.

Дівчина віддячує мені щирою радісною усмішкою.

В Зухри маленькі мозолясті долоньки й широкі ступні.

Якось вона сказала мені:

— Талаба Марзук — дуже важка людина.

— Він відома людина, — відповів я, — нещасна і хвора.

— Не складе собі ціни, мов паша якийсь, а їхній час давно минув.

Ці слова викликали в моїй пам’яті спогади про давноминулі роки.

Зухра пам’ятала навіть горілку, яку купувала колись давно.

— Щоразу коли питаю в магазині спиртне, — казала вона, — всі дивляться на мене й посміхаються.

«Хай береже тебе Аллах», — думаю я.

Що за гамір? Голоси неначе знайомі, однак надміру крикливі. Що там коїться за дверима? Годинник показує п’яту пообіді.

Я виліз із постелі, накинув халат і вийшов з кімнати. Відчиняючи двері вітальні, я встиг помітити, як Талаба зайшов до своєї кімнати.

У вітальні сиділа, ледь не плачучи, похмура Зухра. Біля неї стояла вкрай розгублена Маріанна. Що тут трапилося?

Побачивши мене, Маріанна стрепенулася:

— Зухрі здалося щось негарне, пане Аміре.

Дівчина схлипувала.

— Він хотів, щоб я йому зробила масаж! — пояснила вона мені.

— Ти нічого не зрозуміла, — перебила її Маріанна, — чоловік хворий і йому необхідний масаж, про це всі добре знають. Щороку він їздить до Європи. Але якщо ти проти, ніхто не змушує тебе це робити.

— Я ніколи не чула про таке, — агресивно відповіла Зухра. — Побачила його на ліжку напівголого, коли зайшла в кімнату прибрати!

— Послухай, Зухро, він стара людина, старіша за твого батька. Ти нічого не зрозуміла. Піди причепурися й викинь це з голови.

Ми сиділи з Маріанною на дивані з чорного дерева. Віконні шиби дрібно бряжчали під ударами вітру. Нас тішила важка мовчанка.

— Він чіплявся до неї, я в цьому ніскільки не сумніваюся, — перервала мовчанку Маріанна.

— Що ти!.. — пробурмотів я докірливо.

— А ти що, не віриш? — розсердилася вона.

— Та він просто бавився!

— Але ж він стариган!

— Але й у старих є свої забави!

Прийшов Талаба Марзук і всівся поруч з нами, ніби нікуди й не ходив.

— Селюк живе селюком і селюком помре, — сказав він.

— От і дай Зухрі спокій, — роздратовано буркнув я.

Талаба-бек аж засичав:

— Дика кішка! Нехай не заводить тебе в оману її фасониста одіж. Дика кішка.

Я співчуваю тобі, Зухро. Лише допіру збагнув усю глибину твоєї самотності. Цей пансіонат — не найкраще для тебе місце.

А ще ця пані-опікунша. Вона не буде вагатися, коли настане сприятливий момент, і залюбки продасть тебе.

Тим часом Талаба Марзук вихилив гранчак вина й пішов філософствувати далі:

— Хто мені скаже, як відбилась мудрість Аллаха на його витворі?

Маріанна зраділа можливості змінити тему розмови.

— Годі блюзнити, Талаба-беку! — вигукнула вона.

— Скажи мені, моя зверхнице, чому Господь дозволив людям розіп’ясти на хресті свого сина? — спитав він, тицяючи пальцем у бік статуї Діви Марії.

— Якби не це, — на повному серйозі відповіла господиня, — то нас наздогнало б прокляття.

— А хіба воно нас іще не наздогнало? — зареготав Талаба Марзук.

Він потайки підлесливо позирнув у мій бік, але я вперто цього не помічав. Зрештою Талаба Марзук не втримався і штовхнув мене ліктем під ребро:

— Послухай, старий лисе, ти повинен помирити мене з Зухрою.

Новий квартирант?

Це був невисокий худорлявий чоловік, з пронизливим поглядом, тридцяти років на перший погляд. У його смаглявому з різко окресленими рисами обличчі проглядало щось селянське.

— Це пан Сархан аль-Бухейрі, — відрекомендувала нам незнайомця Маріанна.

— Я заступник головного бухгалтера компанії, що виробляє пряжу, — повідомив він нас упевненим голосом, у якому виразно почувсь акцент сільського жителя.

Коли він пішов до себе, попередньо отримавши від Маріанни запрошення до сніданку, вона весело повідомила:

— Він теж тут житиме.

Минув ще тиждень, і до пансіонату прибув черговий мешканець — Хусні Алам. Він був молодший від Сархана й зовні відрізнявсь від нього — світлошкірий, міцної статури, мов борець. Маріанна не забарилась повідомити, що він із поважної родини з містечка Тамта.

Зрештою в нас з’явився Мансур Бахі, диктор Александрійського радіо, молодий, років на двадцять п’ять, витончений, з тонкими аристократичними рисами обличчя. У всьому його вигляді було щось дитяче, проте зовсім не жіноче.

Отож кожна кімната пансіонату знайшла свого мешканця, й Маріанна була як ніколи щаслива.

Я теж тішився. Звісно, молодості притаманні радість і веселощі, одначе, може, нові пожильці не погребують інколи посидіти і в колі стариганів?

Маріанна раділа по-своєму.

— У всякому разі, вони не студенти, — задоволено проказувала вона.

Якось радіо передавало концерт Умм Кальсум. Маріанна закликала всіх мешканців пансіонату провести цей вечір укупі. Це будуть приємні посидінки з музикою та бесідами.

Ми скинулись, купили горілки й приготували спільну вечерю — смаженю. Всі повсідалися біля приймача, а Зухра метеликом пурхала по кімнаті, обслуговуючи поважне товариство. Надворі стало прохолодно, однак вечір мав бути тихим, спокійним, безвітряним.

— Небо чисте, — оголосила Зухра, — можна зірки лічити.

Вечірка була у розпалі, дзвеніли келихи, всі весело гомоніли. Лише Талаба Марзук нервував. Ще напередодні він поділився зі мною своїми побоюваннями.

«Пансіонат став для мене справжнім пеклом, — сказав він, — я не маю сумніву, що невдовзі всі мешканці знатимуть подробиці моєї біографії — якщо не газети, то диктор Мансур Бахі постарається».

Маріанна давно все знала про всіх своїх квартирантів.

— Пан Сархан походить із знатної родини аль-Бухейрі! — сказала вона.

Я нічого не чув раніше про цю родину.

Талаба Марзук, до речі, теж.

— Один його товариш, — розповідала Маріанна, — дізнався, що панові Сархану набридло жити в старій незручній квартирі, й порекомендував переїхати до мого пансіонату.

— А Хусні Алам?

— Пан Хусні — з сім’ї Аламів у Танті, володіє сотнею феданів землі.

Вона повідомила це таким тоном, наче земля належала особисто їй:

— Саме сотнею, не більше й не менше, і революція не зачепила їх. — Маріаннине обличчя променилося радістю, немов їй неабияк пощастило в житті.

— Він завітав до Александрїї, щоб налагодити тут свій бізнес, — закінчила вона оповідь.

— А ти пораєш свою земельку? — відгукнувся Сархан.

— Здав її орендарям. — Хусні Алам був лаконічний.

Сархан насмішкувато поглянув на нього.

— Скажи краще, — мовив він, — що не засіяв у житті жодного клаптя землі!

Всі троє розреготалися, а Хусні — найголосніше.

— А ось, — Маріанна кивнула в бік Мансура Бахі, — брат мого старого товариша, який вважається одним з найкращих поліційних офіцерів у всій Александрії.

Мені здалося, що Талаба Марзук занервував ще більше. Улучивши хвилину, коли всі схилилися над тарілками, він тихо сказав мені:

— Ми потрапили на шпигунську малину!

— Годі! Облиш це, часи репресій давно минули, — прошепотів я у відповідь.

Тим часом розмова перейшла на політичні теми.

— На селі відбулися величезні зміни, виникли нові виробничі відносини, — безапеляційно заявив Сархан. — Нові часи настають і в місті, серед робітників. Я ж бо ввесь час із ними, знаю. І ви теж при нагоді зможете впевнитися.

Мансур Бахі, який досі мовчав, раптом розреготався.

— А ти що, серйозно цікавишся політикою? — спитав він.

— Я зараз член адміністративної ради, мене обрали службовці,— відповів Сархан.

— А раніше політикою займався?

— Ні.

— Я повністю підтримую ідеї, проголошені революцією, — приєднався до розмови Хусні Алам, — і тому виступаю проти свого класу, який революція взялася почистити.

— Тебе, здається, вона не зачепила? — кинув Мансур Бахі.

— Це не має значення. Бо навіть найбідніші представники нашого класу не вітали революцію.

— А я вважаю, що революція занадто м’яко повелася зі своїми ворогами, треба було б навпаки!

Талаба Марзук подумав, що коли він і далі гратиметься в мовчанку, то це вилізе йому боком. Тому, діждавшись слушної миті, теж увійшов до розмови.

— Я втратив ледь не все добро, і я був би нещирим, якби сказав, що це нічого не значить для мене. Але я був би не меншим егоїстом, коли б став казати, ніби того, що вже зроблено, не слід було робити.

Коли над ранок я доплентав до своєї кімнати, слідом за мною ввійшов Талаба Марзук: спитати мою думку з приводу отого його висловлювання за столом.

— Ти добре сказав, — відповів я йому, виймаючи штучну щелепу.

— Як думаєш, вони мені повірили?

— Звичайно…

— Напевне, доведеться шукати інший пансіонат, поки не пізно.

— Дурниці.

— Щоразу, коли я чую похвали революції, яка вбила мене, в мене починається загострення ревматизму!

— Ти повинен навчитися його вкоськувати!

— Як це робиш ти?!

— Ми з тобою зовсім різні люди, ти це добре знаєш, — відповів я зі сміхом.

— Бажаю тобі страхітливих сновидінь, — відповів Талаба-бек і пішов геть.

Маріанна не торкнулася до алкоголю, їла лише смаженю, запиваючи її теплим молоком.

— Погано, що концерт Умм Кальсум починається так пізно, — сказала вона.

Проте молодь на це не дуже зважала — їла, пила і весело проводила час.

— Я дуже багато про вас чув, — несподівано звернувся до мене Мансур Бахі.

Я зрадів, неначе на мить повернувся в дні своєї юності.

— Готуючи радіопередачі, я часто переглядав старі підшивки, — пояснив він. — У вас цікава біографія. Виявляється, ви брали активну участь у політичному житті країни, були членом спочатку партії Аль-Умма, потім партії Батан, а в революцію…

Я просто вчепився у слушну нагоду пройтися дорогами історії. Ми розмовляли про визначні події, розібралися з позиціями різних партій, згадали партію Вафд, непослідовність її політики в принципових питаннях, заодно з’ясували, чому я вирішив перекинутися до партії Устікляль, а пізніше підтримав революцію…

— Але чому в статтях ви так мало уваги приділяли головним соціальним проблемам?

Я розсміявся.

— Почав свою кар’єру з Аль-Азхара, тому немає нічого дивного в тому, що я все робив, як маазун[3], котрому відвели роль примирника Сходу із Заходом!

— А чи не здається вам дивним те, що ви виступали і проти братів-мусульман, і проти комуністів — їх-бо партії протилежні?

— Був час вагань. А потім почалась революція.

— Й тоді ви перестали вагатися?

Я кивнув головою. Однак знав, що мої сумніви, які не могла спростувати ні партія, ні революція, залишилися зі мною, і тому мовчки проказав собі молитву, яку не знає жодна душа на світі.

Ці блискучі, дотепні молодики додали клопоту Маріанні. Та й для Зухри прибавилось роботи, хоча вона не скаржилася. А Талаба Марзук заявив:

— Мені жоден з них не подобається.

— І Хусні Алам? — спитала Маріанна.

— Найнебезпечніший серед них Сархан аль-Бухейрі, — вів своє Талаба-бек. — Він використовує революцію в особистих цілях. Каже нам, що він з родини аль-Бухейрі, про яку ніхто не знає. Кожен, хто народився в провінції аль-Бухейрі, вважається Бухейрі, навіть Зухра може називатися Зухрою аль-Бухейрі.

Ми з Маріанною засміялися: щойно повз нас пробігла Зухра, прекрасна, мов свіжа троянда, — вона поспішала у своїх справах. Вже здаля майнула її блакитна хусточка і сірий костюм, подарований Маріанною.

Я знову взяв ініціативу до рук:

— Мансур Бахі — розумний хлопець. Мені здається, він з тих, хто мовчки робить свою справу. Він же вийшов з революції…

Виходячи з ванної, я побачив у коридорі Зухру й Сархана аль-Бухейрі — вони про щось між собою шепотілися. Угледівши мене, Сархан почав казати надміру голосно, неначе відповідав на запитання дівчини. Я пройшов до своєї кімнати, вдавши, що не помітив їх. Однак насправді мене охопило хвилювання: як уберегти Зухру, коли довкола неї крутиться стільки парубків?

Щойно дівчина принесла мою ранкову каву, я спитав у неї:

— Куди ти ходиш недільними вечорами?

— В кіно, — відповіла вона весело.

— Сама?

— З пані.

— Хай вбереже тебе Аллах, — задоволено промовив я.

— Не хвилюйся за мене, — посміхнулася Зухра, — я вже не маленька.

— Ти ще дівчинка, Зухро.

— Кажу — ні! Коли доведеться, я зможу себе вести по-чоловічому, побачиш.

Я підійшов до неї впритул:

— Зухро, ці молодики не знають міри в своїх бажаннях. Ну, а наскільки вони серйозні…

Я клацнув пальцями, шукаючи відповідного слова, однак вона випередила мене:

— Батько мені про все розповідав.

— Я справді люблю тебе й боюся за тебе.

— Розумію. Я не знаю кращої за тебе людини. Я теж тебе люблю.

А я зроду не чув, щоб ці слова казалися так щиро і ніжно.

Ми були у вітальні вдвох. Маріанна, як завжди, сиділа на дивані під фігурою Діви Марії в глибокій задумі. Небо затягло важкими хмарами, шаліла злива, що почалася ще опівдні. Раз у раз блискало й бив грім.

— Пане Аміре, — озвалася Маріанна, — передчуваю щось негарне…

Я сторожко поглянув на жінку.

— Зухра! — з обуренням у голосі мовила вона й, помовчавши хвилину, докинула: — Сархан аль-Бухейрі!

У мене стисло груди, але я стримався.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я якомога простодушніше.

— Ти добре знаєш що!

— Але дівчина…

— Я ніколи не помиляюся!

— Вона чесна й щира дівчина, рідненька Маріанно.

— Мене це не обходить, але я не люблю, коли за моєю спиною хтось робить свої справи. Зухра або повинна залишитися невинною дівчиною, або слухатися тебе. Я добре розумію, чого ти домагаєшся, стара вороно…

Мені наснилася демонстрація на майдані Аль-Азхар, яку колись розігнали були англійці. Я прокинувся, а в вухах не стихали крики та постріли. Однак це виявилося зовсім інакше — гомін наших мешканців за моїми дверима. Я накинув халат і, стурбований, вийшов. У вітальні зібралися всі, хто, як і я, хотіли дізнатися, що сталося.

Розлютований Сархан аль-Бухейрі пов’язував краватку на білій сорочці, сполотніла від гніву Зухра, важко дихаючи, обсмикувала складки своєї сукні. В цей час Хусні Алам у халаті відчиняв двері, тягнучи за собою якусь жінку, що репетувала й лаялася, навіть спромоглася плюнути в обличчя Сархана аль-Бухейрі, перш ніж Хусні витурив її за двері.

— Який жах! — вигукнула господиня. — Це що ж твориться в моєму домі?! Ні! Ні! Ні!

Вітальня спорожніла. Ми залишилися втрьох — я, Маріанна і Талаба Марзук.

— Що тут трапилося? — Я прийшов остаточно до тями.

— Я бачив не більше, ніж ти, — відповів Талаба Марзук.

Маріанна подалася до Сархана з’ясувати подробиці.

— Наш друг аль-Бухейрі виявився бабієм, — кинув Талаба Марзук.

— Чому ти так думаєш?

— А ти хіба не бачив оту жінку, що плюнула йому в пику?

— Хто та дивна особа?

— Це жінка — цього досить! — засміявся Талаба-бек. — Жінка, що хоче повернути додому свого чоловіка, — додав він весело.

До вітальні зайшла все ще збуджена Зухра й, не чекаючи запитань, почала розповідати:

— Відчиняю двері панові Сархану, коли гульк — за ним слідком ота: він навіть її не помітив. І що тут почалося — справжнє побоїще…

Маріанна, що повернулася допіру, пояснила:

— Ця дівчина — його наречена чи хто там. Я добре не второпала.

Отож все стало на свої місця, як я й думав.

Однак Талаба Марзук підступно спитав:

— А як там опинилася Зухра?

— Я хотіла їх помирити, а вона кинулася з кулаками на мене! — відповіла дівчина.

— А ти справжній боксер, Зухро! — похвалив її Талаба Марзук.

— Годі вам, — утрутився я. — Давайте змінимо тему розмови.

Я саме сидів у кріслі, закутавшись халатом, підтягши до себе лампу, і читав Коран, коли почувся легенький стукіт у двері.

— Ввійдіть.

До кімнати ввійшла Маріанна й усілася переді мною на стільчику. За вікном знову лив дощ, у кімнаті панував морок, і було важко збагнути, котра година.

— Я хочу тобі дещо повідомити, одну дивовижну новину, — мовила Маріанна, ледве стримуючи сміх.

Я відклав Коран і буркнув:

— Ну, кажи хутчій, рідненька…

— Зухра вирішила вчитися…

Я дивився на жінку, нічого не тямлячи.

— Справді, вона хоче вчитися. Допіру повідомила мене, що буде щодень ходити до школи, на одну годину.

— Це справді дивовижа…

— У нашому будинку живе вчителька, що на п’ятому поверсі, і Зухра домовилася про все з нею.

— Справді, дивовижне рішення!

— Особисто я нічого не маю проти. Шкода лише її грошей — муситиме платити за уроки вчительці.

— Це дуже шляхетно з твого боку, Маріанно, але я однаково здивований!..

Коли Зухра принесла мені післяполудневу каву, я спитав:

— Лисичко, чого ти ховаєшся від мене з такими новинами?

— Я нічого не приховую від тебе, — зашарілася дівчина.

— Ти захотіла вчитися? Скажи, як це спало тобі на думку?

— Зараз усі дівчата вчаться. Таких, як я, багато.

— Але ж раніше ти про це й не думала? — я життєрадісно засміявся. — Раніше ти казала мені, що гарніша від інших, хоча й не така освічена… Було таке?

Зухра світилася радістю.

Я витримав паузу.

— Але це ще не все, — по хвилі докинув я.

— Про що ти?

— Про нашого друга Сархана аль-Бухейрі…

Вона почервоніла.

— Я вітаю твоє чудове рішення, — піти вчитися, — мовив я ласкаво, — а ось Сархан…

— Що — Сархан?

— Ці молодики — терті калачі!

— Всі ми діти Єви й Адама, — відповіла вона з досадою.

— Звичайно так, одначе…

— Світ змінився. Може, це неправда?

— Світ справді змінився, але вони залишились, якими були.

Вона пильно дивилася на мене, видно було, як пульсувала її думка.

— Коли навчуся грамоти, то стану вчитися якоїсь професії, наприклад кравчині, — сказала вона.

Боячись образити її, я спитав обережно:

— Він справді кохає тебе?

Зухра кивнула головою.

— Хай збереже тебе Аллах і пошле тобі щастя.

Час від часу я допомагав їй — навчав писати й читати. Вже всі знали про те, що Зухра вчиться. Й ніхто в пансіонаті не насміхався над нею, у всякому разі — їй у вічі.

Я був певен, що кожен з нас тою чи іншою мірою схвалює її вчинок. Особливо пильно спостерігав за розвитком подій Талаба Марзук. Від його чіпкого ока неможливо було сховатися. Якось він сказав мені:

— Який же буде фінал в історії з Зухрою? Як ти вважаєш: можливо, одного чудового дня ми отримаємо кіносценарій?

Я послав його якнайдалі.

Якось увечері я зазвичай потьопав до вітальні, де застав Зухру в компанії незнайомої і дуже гарної дівчини.

Вони сиділи поруч на дивані. Я здогадався, що це та сама вчителька. Вона завітала сюди, бо в неї дома не було можливості провести урок, — до батьків саме завітали гості. Відтоді вона неодноразово приходила до пансіонату і не могла нахвалитися своєю ученицею.

Якось, коли Зухра принесла мені каву, я побачив, що вона надто похмура. Й спитав, чи вона здорова.

— Здорова, як корова!

— А як заняття?

— Все в нормі.

— Отож уся справа в нашому другові аль-Бухейрі? — здогадався я.

Ми трохи помовчали, вслухаючись у жебоніння дощу.

— Мені боляче бачити тебе такою пригніченою, — мовив я.

Вона вдячно поглянула на мене. Я спитав:

— Що трапилося?

— Щастя залишило мене.

— Я вже давно кажу тобі, що…

— Все це не так просто, як ти думаєш, — перебила вона мене. — Що мені робити? Я його кохаю.

— Що робити? — вона сумно дивилася на мене.

— Ти вважаєш, він обманює тебе?

— Ні, він теж любить мене, але повсякчас каже про якісь труднощі, якісь проблеми.

— Але якщо людина кохає…

— Він любить мене, — повторила вона вперто, — однак постійно каже про труднощі.

— Але якщо ви кохаєте одне одного, ти сама повинна знати, що робити.

— Авжеж, я звичайно знаю, що треба робити, але не можу цього зробити.

— Ходімо, — прошепотіла Маріанна, — прийшли родичі Зухри.

Ми пройшли вдвох до вітальні. Там сиділи сестра Зухри зі своїм чоловіком. Посередині кімнати стояла Зухра і дивилася на них рішуче.

Першим тишу порушив чоловік.

— Це добре, що ти прийшла до пані, але ганьба, що ти втекла! — мовив він.

— Ти зганьбила нас на все село! — підхопилася сестра.

— Я вільна і нікому нічого не винна! — гнівно сказала Зухра.

— Якби твій дід зміг приїхати сюди!

— У мене немає нікого після смерті батька.

— Посоромся казати таке. Дід хотів віддати тебе за поважну людину.

— Він хотів мене продати!

— Аллах тобі простить… Їдьмо додому…

— Я не повернуся.

Чоловік хотів щось сказати, однак Зухра випередила його.

— А твоє взагалі тут не кується й не мелеться! Я працюю тут, а не гуляю, й живу на зароблені гроші!

Мені здалося, що вони ладні виказати своє ставлення й до пані, і до її пансіонату, і до фігурки Діви Марії, однак не стали цього робити.

— Зухра — дочка людини, яку я поважала. Я її маю за рідну дочку, — озвалася Маріанна. — Якщо вона захоче залишитися, буду рада.

Вона подивилася на мене, шукаючи підтримку.

— Подумай, Зухро, і вибирай! — мовив я.

— Я ніколи не повернуся туди, навіть якщо воскреснуть мертві! — рішуче заявила дівчина.

Прихід родичів Зухри закінчився для них невдачею. Вже перед дверима сестрин чоловік кинув їй у вічі:

— Тебе вбити мало!

Вони пішли, а ми ще довго не знаходили собі місця.

Зухра тихо звернулася до мене:

— Скажи, лише чесно: ти вважаєш, що я зробила неправильно?

— Я б хотів, щоб ти повернулася додому.

— Повернутися… з ганьбою?!

— Я кажу «хотів би», Зухро, тобто я був би радий, коли б ти, повернувшись, знайшла там своє щастя!

— Я справді люблю свою землю, село, але я не люблю свавілля!

Коли господиня вийшла, Зухра поспішила скористатися сприятливим моментом.

— Тут я маю кохання, навчання, надію! — сумно визнала вона.

Я зрозумів, що її гнітило. Колись, як і вона, я залишив своє село, яке любив, але жити в ньому не міг. Лише завдяки каторжній праці зміг здобути освіту. Як і цю дівчину, мене звинувачували в усіх гріхах, казали, що вбити мене мало. Як і вона, я знайшов тут кохання, радість пізнання, надію. Нехай Аллах пошле тобі, Зухро, щастя більше, ніж мені!

Стояла пізня осінь, але в Александрії цього не відчувалося — дні були такі ж сонячні, блакитні, без єдиної хмарини.

Одного такого погожого дня я потрапив на майдан ар-Рамль, під кіоском, заваленим книжками та журналами в яскравих обкладинках. Серед них мені посміхався торговець Махмуд Абдельаббас.

— Шановний пане! — сказав він.

Я вирішив, що помилився, розраховуючись за книжки, і тому поглянув на нього з німим запитанням.

— Ви живете в пансіонаті «Мірамар»?

Я кивнув.

— Прошу пробачення. Чи є у вас в пансіонаті дівчина, яку звуть Зухра?

— Звичайно, є, — відповів я.

Ситуація складалася інтригуюча.

— А де живуть її родичі?

— Чому це тебе цікавить?

— Прошу пробачення. Я хочу посвататися до неї.

Я трохи подумав.

— Її рідні живуть у селі, але мені здається, що вони посварилися. А чи знає сама Зухра про твій намір?

— Вона інколи приходить сюди по газети, та я ще ні разу не набрався духу заговорити з нею.

Того ж таки вечора він завітав до Маріанни, аби попросити руки Зухри. Після того ж як хлопець пішов, господиня перемовилася з Зухрою.

Дівчина без вагань відмовила невдасі.

Це все чув Талаба Марзук.

— Ти, Маріанно, зіпсувала дівчину, — сказав він. — Відмила її, одягла в модну сукню, тепер вона спілкується з міськими юнаками і в голові в неї суцільна каша. Боюсь, усе це закінчиться погано!

Коли Зухра принесла мені каву, я сказав їй:

— Тобі треба добряче все обмізкувати…

— Але ти все добре знаєш! — неохоче обізвалася дівчина.

— Тобі не зашкодить ще раз подумати, а то й порадитися…

Вона докірливо поглянула на мене.

— Ти бачиш у мені нікчему, якій на роду написано бабратись у землі!

— Справа в тому, що я вважаю Махмуда Абдельаббаса цілком придатним для тебе чоловіком, і тому…

— Він поверне мене до того життя, від якого я втекла!

Я не знав, що заперечити.

— Якось я чула — він казав про жінок, — вела вона своє,— що жінки різняться лише зовні, але вони схожі в одному: жінка — це просто красива тварина. Єдиний спосіб її приборкати — лозина.

Вона подивилася на мене задирливо.

— Невже це погано — хотіти кращого життя?

Я знову змовчав. Не надокучуватиму тобі своїми дідівськими порадами. Хай береже тебе Аллах, Зухро.

— Таке твориться довкола, а ти, старий лисе, нічого не знаєш, — єхидно посміхнувся Талаба Марзук.

Ми сиділи вдвох у вітальні. На вулиці лив дощ.

— Щось трапилося? — спитав я, передбачаючи якусь прикру звістку.

— Наш бабій аль-Бухейрі таємно готує переворот.

— Про що ти? — спитав я, зразу подумавши про Зухру.

— В нього нова пасія!

— Не мороч голову!

— Добре… Настала черга вчительки!

— Вчительки?

— Еге. Я вже бачив, як вони дивились одне на одного. Хто-хто, а я в таких справах дока, ти мене знаєш!

— Ти все бачиш довкола лише в чорних барвах.

— Дідусю Аміре, — знову всміхнувся Талаба-бек зі зловтіхою, — я запрошую тебе на чудову виставу в театрі «Мірамар»!

Я не йняв йому віри, однак у груди щось кольнуло. А ще ця розповідь Хусні Алама про бійку між Сарханом аль-Бухейрі та Махмудом Абдельаббасом…

— Вони чубилися доти, доки люди їх розборонили, — розповідав Хусні Алам.

Талаба Марзук вирішив перепитати:

— Ти сам бачив?

— Ні. Я почув про це пізніше.

— Втрутилася поліція? — спитала Маріанна, в якої були свої причини тривожитись.

— Ні ж бо, погиркалися трохи й розійшлися.

Сархан не прохопився й словом про бійку, ми теж не стали нагадувати йому про неї. Мені не йшли з голови Талабині слова про Сархана та вчительку.

Мені наснився батько. Я бачив, як його винесли з галереї мечеті Абу-аль-Аббаса, де його спостигла смерть, як принесли додому. Я не ховав сліз і чув материне голосіння. Воно лунало в мене в голові, коли я розплющив очі.

Боже праведний, що там твориться? Гамір, як і того разу. Здавалося, пансіонат перетворюється на поле битви. Та не встиг я вийти зі своєї кімнати, як усе скінчилося. Назустріч мені кинулася Маріанна:

— Годі з мене, годі, хай усі йдуть до дідька!..

Я ще не зовсім отямився після сну, коли вона розповідала мені, що трапилось.

А трапилося те, що Сархан аль-Бухейрі побився з Хусні Аламом. Маріанна побачила це, коли вийшла в коридор, почувши гамір за дверима.

Тут я прокинувсь остаточно.

— З Хусні Аламом?

— Уяви собі! Кожен божеволіє по-своєму!

— Чого це вони утнули таке?

— Еге ж. Аби дізнатися причину, треба було бачити, з чого все почалось, а я в цю мить спала, так само як і ти…

— А Зухра?

— Каже, Хусні Алам повернувся додому п’яний і намагався…

— Ні!..

— Я вірю їй, пане Аміре.

— Я теж, але Хусні… З його вигляду я б ніколи не сказав, що він…

— Усе побачити неможливо… Сархан прокинувся від галасу, вийшов за двері, ну й…

— О Боже!

Маріанна потерла шию, неначе хотіла зняти біль, що заважав їй говорити.

— Ні, хай вони всі йдуть до дідька…

— У всякому разі, нехай туди йде Хусні Алам, — мовив розлючено я.

Маріанна пішла до себе в кімнату, ніяк не зреагувавши на мої слова.

Коли наступного ранку Зухра принесла мені каву, я подивився на неї зі співчуттям.

— Я дуже жалкую, Зухро.

Дівчина аж зблідла.

— Немає совісті у людей, — сказала вона.

— Для тебе тут не найкраще місце…

— Нічого, я себе скривдити не дам! Хіба мені вперше?

— Я хотів сказати, це не те місце, в якому має жити порядна дівчина.

— Негідники є всюди, навіть у селі, — відповіла вона вперто.

Нарешті небо проясніло. Я вперше за багато днів вимушеного ув’язнення вийшов на вулицю й побачив зовсім іншу Александрію — чисто вмиту дощами, зігріту золотим сонячним промінням.

Я з насолодою вдивлявся в безмежжя синьої води, милувався маленькими білими хмаринами серед небесного огрому.

Міг насолоджуватися кавою з молоком, сидячи на терасі кав’ярні, як колись це робив з Гураблі-пашею, шейхом Гавішем, пані Лібрескою.

Зненацька до мене підійшов Сархан аль-Бухейрі. Він привітався і сів поруч.

— Як добре, що я вас зустрів, — мовив він.

— Я прийшов попрощатись — вибираюся з пансіонату.

— Ти їдеш звідси? — здивувався я.

— Звичайно. Однак не можу цього зробити, не побачивши вас, аби потім не шкодувати все життя.

Я подякував. Мав багато що спитати у нього, але він не дав мені сказати й слова — простягнув руку й пішов.

Повернувшись до пансіонату, я побачив у вітальні Маріанну, Талабу Марзука й Зухру. Вони були пригнічені. Я мовчки сів.

Першою обізвалася Маріанна.

— Нарешті Сархан показав, ким він є насправді, — сказала вона.

— Я бачив його годину тому в кав’ярні. Він повідомив, що йде з пансіонату.

— Це я вигнала його.

— Він домігся її, — Маріанна тицьнула пальцем у бік Зухри, — а потім оголосив, що одружується з учителькою!

Ми перезирнулися з Талабою Марзуком.

— Тепер зрозуміле його ставлення до родинного життя, — з іронією сказав Талаба-бек.

— Я ніколи не довіряла йому, — й далі міркувала господиня. — Я зараз збагнула його підлу натуру. Тільки пан Мансур Бахі хотів про щось у нього спитати, як він знову поліз битися. Ось тоді я сказала йому, щоб він вимітався геть з мого дому.

Я ласкаво дивився на Зухру. Всьому кінець — негідник утік безкарно. Мене палив гнів.

Зухра підвелася й пішла до дверей.

— Паскуда не заслуговує того, щоб за ним плакатися! — сказав я їй услід і обернувся до Талаба-бека.

— Краще б вона одружилася з Махмудом Абдельаббасом!

— Послухай, діду, — сказав він мені насмішкувато. — Який Махмуд! Хіба ти не розумієш, що вона втратила таке, чого вже не поновити?

Я насупився, ледь стримуючись, а він гнув своєї.

— Де твій розум, старий, де твоя мудрість?

— Зухра не така, як інші. Хай буде милосердним до неї Аллах.

Мене почали бороти сумніви, хоча я не хотів вірити Талаба-бекові, злився на нього. «Яке нещастя», — казав я собі.

Коли Зухра принесла мені каву, нам не було весело. Вона прохала не нагадувати про поради, які я давав їй раніше, й не сварити. Я сказав лише, що вона повинна мужньо зустріти удари долі.

— Ти вчитимешся далі?

— Звичайно. Але з іншою вчителькою, — рішуче відповіла Зухра.

Вона нахилилася до мене й поцілувала в плече, потім прикусила губи, стримуючи сльози. Я торкнувся її чорного волосся своєю зморшкуватою рукою й прошепотів:

— Нехай вбереже тебе Аллах, Зухро.

Того вечора я не виходив з кімнати. Хвороба здолала мене після стількох хвилювань, які я пережив останніми днями. Тим часом надходило Різдво, й Маріанна агітувала мене не здаватися — їй хотілося, щоб я брав участь у святі.

— Де ми святкуватимемо: в ресторані «Монсеньйор», як хоче Талаба-бек, чи тут? — раз по раз питала вона в мене.

— Краще тут, рідненька, — ледве тягнув я голос. Якими веселими були новорічні свята в ресторані «Гронні», в казино «Тисяча й одна ніч», у саду «Ліптон»! Одначе якось мені довелося зустріти Новий рік на гауптвахті.

Вранці третього дня, відколи я прирік себе на добровільну самоізоляцію, до мене в кімнату влетіла геть червона Маріанна і, заледве перевівши подих, викрикнула:

— Ти чув новину?! Вбили Сархана аль-Бухейрі!

Вона просто впала в крісло.

— Як?!

— Його знайшли мертвим на вулиці дорогою до «Пальми»!

У кімнату ввійшов, жмакаючи в руці газету, Талаба Марзук.

— Приголомшлива новина! Ось тепер ми дізнаємося, почім фунт лиха!

Ми довго обмізковували цю новину, розібрали безліч можливих варіантів смерті Сархана, згадали його першу наречену, обговорили «кандидатури» Хусні Алама, Мансура Бахі, Махмуда Абдельаббаса.

— Напевно, це вбивство — справа рук когось, хто поза підозрою, чи навіть ми його просто не знаємо, — вирішила Маріанна.

— Можливо, — погодився я. — Якщо подумати, ми ж бо нічого не знаємо про цього хлопця, ні про його родину, ні про друзів.

— Тільки б швидше схопити вбивцю і щоб він виявився не з наших мешканців, — сказала Маріанна. — Мені тільки бракувало тут поліційної пики.

— Я теж так вважаю, — підтримав її Талаба Марзук.

Я згадав про Зухру.

Маріанна важко зітхнула.

— Зовсім занепала духом, сердега, — відповіла вона.

— Чи можна її побачити? — спитав я.

— Вона замкнулася зсередини й не виходить із кімнати.

Коли Маріанна пішла, я заплющив очі й поринув у роздуми.

Не дорікай мені, Фрікіко!

Реве й стогне знавісніле море. В нестямі б’ються, киплять, піняться хвилі. Революція. А що власне?.. Нехай вона зіб’є вам пиху, дасть трохи розуму, рабські підніжки! Правда, я не кращий за вас, але така Божа воля. Одна синьоочка вишпетила мене, сказавши, що мої сто феданів землі — то нічого не варта дурниця, і взагалі в мені мало інтеліґентності. Одне слово, вирішила чекати кращої партії.

З балкона готелю «Сесіль» узбережжя не видно. Зате якщо перехилитися через поруччя, перед тобою, неначе з корабельної палуби, відкривається панорама затоки, затиснутої між набережною та кам’яним молом, що витягся довгим рукавом у море. Важкі хвилі перекочуються через нього, змінюючи колір від синього до чорного.

Моє нове помешкання нагадує мені кімнату в нашій родинній садибі в Танті, тож мене гнітять спомини. Минулися часи сільських феодалів, настала пора дипломів, якими хвастають всілякі негідники. Нехай так. Хай буде революція. Вона не буде з вами церемонитися. І я зрікаюся вас, уламки старого світу. Мене чекають справжні справи.

Не дорікай мені, Фрікіко!

Зупиняючись у якомусь готелі, я ніколи не зраджую своєї давньої звички — налагоджувати приятельські стосунки зі слугами.

І ось коли нубієць Мухаммед одного ранку приніс мені в номер сніданок, мене смикнуло сказати йому:

— Як незатишно і нудно мені у вашому чудовому палаці.

Служник спитав:

— Ти надовго до Александрії?

— Надовго.

— То чи не краще тобі змінити готель на пансіонат?

Мене це зацікавило.

— Я знаю один нічогенький пансіонат, — вів далі Мухаммед, — тобі там буде краще: більше розваг і менша платня. Тільки нехай це залишиться між нами, — закінчив він.

Ото вже веселун, слухняний і зрадливий. Як і більшість моїх дорогих земляків, служить одним, а працює на інших. Насправді в цьому пансіонаті виявилося дуже гарно — добра родинна атмосфера, що якнайкраще пасує тим, хто надумався починати нове життя.

А в «Сесіль» мене привели саме закорінена звичка і несосвітенне марнолюбство!

У дверному віконечку я побачив дуже вродливе личко. Значно вродливіше, ніж буває в служниць. Навіть гарніше від того, що має личити господиням пансіонатів. О чудова юносте! Вона зачарувала мене вмить!

— Тобі чого?

Селючка?!. Дивно. Нехай згине «Сесіль» у морській безодні.

— Я за рекомендацією Мухаммеда Кеміля з готелю «Сесіль».

Вона запросила мене до вітальні, а сама сховалася у внутрішніх покоях. Я почав розглядати портрети на стінах. Хто ось цей англійський офіцер? А ця красуня, що поклала руки на бильце крісла? Теж гарненька, однак занадто старомодна. Крій її сукні свідчить про те, що вона сучасниця Діви Марії!

Незабаром до вітальні ввійшла стара жінка, вся у блискучих золотих прикрасах. Певно, господиня. Портрет цей мальовано з неї — звісно ще до того, як її зруйнував час. Яскравий тип іноземки-звідниці на пенсії. А може, й не на пенсії, як того мені б хотілося. Отже, потроху все стає на свої місця: Мухаммед Кеміль по-своєму зрозумів мою хандру. Що ж, тим краще. Бо коли є хтось, хто піклується про полегшення твого життя, в тебе лишиться більше часу обмізкувати серйозні начинання.

— Чи маєте вільну кімнату, пані?

— Ти щойно з «Сесілі»?

Я кивнув. Вона посміхнулася. Якби скинути їй років сорок…

— На скільки днів хочеш?

— Не менш як на місяць, а можливо, й на рік.

— До літа. На літо потрібна особлива угода.

— Нехай буде по-вашому.

— Студент?

— Із шанованої родини.

— Ім’я? — Маріанна записувала всі дані до книги.

— Хусні Алам.

Неінтеліґентний, однак з сотнею феданів землиці і загалом задоволений життям, бо ще не знав кохання, про яке складають пісні.

Кімната виявилася дуже пристойною, стіни бузкові. Фіранки на вікнах напинає осінній вітерець. За вікнами — море. Морська синява простягнулася до виднокраю, в небі — мереживо білих хмарин. До кімнати увійшла дівчина заслати постіль. Струнка сільська красуня. Схоже, ще не народжувала й не робила абортів. Треба буде про все розпитати.

— Як тебе звати, красунечко?!

— Зухра.

— Хвала тому, хто дав тобі це ім’я.

Вона стримано кивнула.

— Тут багато народу?

— Двоє чоловіків і такий хлопець, як ти.

— Як тебе можна називати ласкаво?

— Мене звати Зухра.

Ввічлива, але надміру сувора. Ну, та нічого. Прикрашатиме мою майбутню квартиру. Вона значно красивіша від моєї дурної родички, яка ніяк не вибере собі пару.

Фрікіко… не дорікай мені…

— Це ти серйозно?

— Звичайно, кохана.

— Але ж ти, певно, не любиш!

— Я ж хочу одружитися з тобою!

— Мені здається, ти не здатен кохати.

— Я хочу одружитися з тобою, хіба це не означає, що я кохаю тебе? — сказав я. Мене душила досада: — Чи ти вважаєш, що я негоден бути твоїм чоловіком?

Зухра завагалася.

— Скільки коштує зараз твоя земля? — спитала вона. Я відповів і рушив до дверей.

— Я іду, а ти спокійно подумай про все.

Трохи пізніше, за сніданком, я перезнайомився з рештою пожильців.

Найстаріший серед них — Амір Вагді — журналіст, уже на пенсії. Це високий худорлявий дід під вісімдесят років, нівроку здоровий, зі зморшкуватим обличчям і глибоко запалими очима. Здається, смерть не один зуб на ньому зламала. Я його зненавидів. Мене обурювало, що він досі живе, тоді коли багато молодих хлопців гинуть щодня.

Про Талаба Марзука я чув раніше: про нього співчутливо розповідав мені мій дядечко. Я, звісно, змовчав.

— Ти, часом, не з тих Аламів, що в Танті? — спитав мене Талаба Марзук.

— Саме з тих.

— Я знав твого батька. Ото був добрий господар.

Він підвівся з-за столу і, звертаючись до Аміра Вагді, мовив:

— Слава Аллаху, він недовго залишався під впливом заколотників.

Я не зрозумів, про кого йдеться.

— Маю на увазі вафдистів, — пояснив Талаба Марзук, помітивши моє здивування.

Тоді я недбало сказав:

— Знаю лише, що він був вафдистом, коли вся країна була такою.

Талаба Марзук погодився, однак розпити не припинив.

— Маєш брата чи сестру?

— Мій брат служить консулом в Італії, а сестра вийшла за нашого посла в Ефіопії.

Він аж затрусився.

— А ти?

У цю мить я зненавидів його, навіть побажав йому скоріше згоріти чи втопитись, однак якомога збайдужілим тоном відповів:

— А що я?

— Не працюєш на землі?

— Я здав її в оренду, ви вже знаєте це, думаю зайнятися чимось іншим.

За нашою розмовою уважно слідкував третій мешканець пансіонату — Сархан аль-Бухейрі.

— Чим ти займешся? — раптом спитав він мене.

— Я ще не вирішив.

— Може, хочеш підшукати собі таку-сяку посаду?

Я і його зненавидів. Він розмовляв із чіпким селюцьким акцентом. Він — тварина. Навіть Мерват не змогла б уплинути на нього, бо він справді грубий, некультурний, невихований.

Якщо йому заманеться спитати мене про мій атестат, я лисну йому в пику чаєм.

— Чому ти так палко підтримуєш революцію?

— Бо певен у її необхідності…

— Непереконливо.

— Повірте, я кажу серйозно.

Він посміхнувся.

— Видно, отримавши відкоша од Мерват, ти втратив розум.

— Годі вам, думка про одруження спала мені лише на мить, — відповів я з досадою.

— Нехай Аллах буде милостивим до твого батька — він дав тобі впертість, але не передав своєї мудрості! — теж не стримався Талаба Марзук.

— Чому б тобі не розповісти нам про свої задуми? — спитала пані.

— Я ще сам не вирішив, на чому спинитися.

— То ти багатій?

Я лише значуще всміхнувся, й господиня з цікавістю поглянула на мене.

Я зайшов до ліфта разом із Сарханом. Він весело дивився на мене, немов запрошуючи познайомитися тісніше, і моя злість потроху вляглась. Неначе бажаючи згладити різкість недавніх своїх слів, він сказав:

— Звичайно, посада сьогодні — це сила, але і вільне підприємництво, та ще коли добре підготуватися…

Перш ніж він закінчив свої речення, я вийшов з ліфта. Однак його тон промовляв більше, ніж самі слова. Ми розійшлись. Він подався до трамвайної зупинки, я — до гаража. На першому поверсі будинку одна кав’ярня «Мірамар», де я колись був зі своїм дядечком, — про це мені згадалося, коли я минав її. Дядечко приходив сюди часто викурити нагріле, він сидів, закутаний у м’яку абу, неначе султан у шатах серед юрби придворних. Що казати, минуле назад не повернеш, одначе дядько заслуговує кращої долі.

Мій «форд» котився безцільно вперед, і я був у ньому пасажиром. Думав, що буде краще не лаятися з Сарханом аль-Бухейрі, а скористатись його досвідом, знанням міських звичаїв і ситуації. Від швидкої їзди збуджені нерви потроху попустило. Я проминув квартали забудови Азарета, Шатибі та Ібрагімії. Переді мною розляглось зовсім голе й порожнє в цей час узбережжя. Якщо я поїду в Танту, — рішуче заявив я собі, — то тільки забрати орендну платню чи зовсім продати землю, й тоді нехай ідуть до дідька всі спогади про неї.

У Суйюфі я звернув на головну вулицю Абу-Кір. Натискуючи на акселератор, питав себе: «Де ж ті європейки? Де їхня славетна краса? Де ті золоті розсипи?»

У кінотеатрі «Метро» взяв квиток на ранковий сеанс. Під час перерви заглянув до буфету, де здибав нічогеньку діваху. Потім ми перекусили дещо з нею в ресторані «Омар Хаям» і переспали в її маленькій квартирці. Коли ввечері я повернувся до пансіонату, її ім’я геть вивітрилося з голови.

У пансіонаті панувала тиша. Ні в вітальні, ні в коридорі — ані душі. Я зайшов у душ і під струменем води згадав про вродливу селючку.

Коли повернувся до своєї кімнати, то насамперед попрохав чаю, щоб знову побачити її. Зухра принесла чай, і я запропонував їй шоколаду. Вона відмовилася.

— Ну чому ти так? — не здавався я. — Ми ж бо віднині живемо однією сім’єю! — щосили посміхався я. — Зухро, скажи лишень, чи багато в селі таких дівчат, як ти?

— Без ліку… — вона спокійно витримала мій погляд.

— І всі такі ж гарні?

Зухра вийшла. Боїться мене? Хитрує? Правду кажучи, зараз вона мені не потрібна. Зараз їй можна трохи покомизитися і пококетувати, а мені можна визнати, що вона дуже гарна.

Не дорікай мені, Фрікіко…

— Подобається? — засміялася пані, побачивши, як я уважно розглядаю її портрет, що висів на стіні.

Вона розповіла мені історію своїх обох шлюбів.

— А який у мене вигляд зараз?

— Ви така ж гарна, як і тоді, — відповів я, дивлячись на її вузлуваті руки й зів’ялу шкіру, що нагадувала риб’ячу луску.

— Мене завчасу зістарила хвороба, — сказала лагідно господиня і раптом перемінила тему розмови: — Я чула, ти хочеш укласти гроші в нову справу? Ти все продумав?

— Звичайно.

— А якщо уряд прибере їх до рук?

— Є цілком гарантовані підприємства.

Мені здалося, ніби вона має якусь ідею, але вагається, тому я сказав перше що спало на думку:

— Було б чудово нам разом придумати щось прибуткове!

Вона здивовано поглянула на мене і розсміялася:

— Разом?! Що ти… пансіонат вже на ладан дихає!

Тут до нас підійшов колишній журналістський блазень, увесь загорнутий у товстий халат. Він мав зовсім непоганий вигляд, незважаючи на гидку старечу зовнішність. Не встиг умоститись, а вже втрутився в розмову:

— Юність шукає пригод, старість прагне до стабільності.

Я побажав йому доброго здоров’я.

— Ти приїхав до Александрії, щоб прикласти рук?

— Атож!

— Ти справді цього хочеш?

— Не люблю скніти без діла.

— Молодість, неробство і новизна розбещують, — продекламував він.

Я взагалі не переношу віршів, а також не переварюю кар’єристів з дипломами в кишені. В мені живе вищість шляхтича, що опинився серед скотарів. А зовні я схожий на людину, яка силкується завести автомобіль без акумулятора…

Якийсь молодик проминув нас у вітальні, прямуючи до дверей. Господиня покликала його і запропонувала сісти з нами.

— Це наш новий мешканець, пан Мансур Бахі, — відрекомендувала вона його.

Він — диктор Александрійського радіо. Має диплом про вищу освіту. Має тонке аристократичне обличчя. Однак йому бракне мужності. Мансур теж із селюків. Коли він пішов, я повернувся до господині:

— Він приїхав надовго чи ні?

— Надовго, мій любий. У мене тимчасові не зупиняються.

Невдовзі повернулася Зухра з повною сумкою продуктів. Ця дівчина хвилює мою плоть, хоча в місті доволі жінок.

Не дорікай мені, Фрікіко…

— Ти врешті закохався?

— Не знаю… Це не кохання й не жага. Одначе вона чудова дівчина… і я хочу одружитися з нею…

— Що не кажи, а ти хлопець, за якого піде будь-яка дівчина.

Кожен вечір, коли радіо передавало концерт Умм Кальсум, ставав святом, особливо в пансіонаті «Мірамар». Ми їли, пили, сміялися, обговорювали різні проблеми, серед них і політичні. Особливо відзначався Амір Вагді, — він розповідав різні героїчні історії, вірогідність яких викликала сумнів.

Цей пустий стариган старався нас переконати й у своєму геройстві. Отож немає в триклятому світі просто нормальної людини, немає жодного, хто не був би прибічником революції, навіть Талаба Марзук, навіть я, хто веде цю оповідь. Я особливо повинен бути на стороні. Сархан хоче скористатися революцією для своєї кишені. Мансур? Певно, стукач. А старий — хто його знає?

Та й сама господиня. Цілком може статися, що органи держбезпеки доручили їй спостерігати. Коли я спитав Зухру, яка щойно налила мені з пляшки содової: «Чи любиш ти, Зухро, революцію?» — пані ледь не вискочила з крісла.

— А ти поглянь, лишень, на картину, що висить у її кімнаті!

Це можна розуміти, як дозвіл пробратися в Зухрину кімнату? Горілка швидко створила атмосферу дружби й злагоди між нами, однак я відчував, що це ненадовго. В мене не може бути справжньої дружби — ні з Сарханом, ні з Мансуром. Ця приязнь зникне так само швидко, як зникла ота діваха з буфету кінотеатру «Метро». Я сказав собі, що мені конче необхідно знайти для себе справу, до якої міг би докласти рук і витратити ввесь свій час, інакше може статися всяке — зроблю якусь дурницю чи навіть скою злочин. Цілком може трапитися, що я парубкуватиму до скону, аби вдруге не почути «ні», і лише тому, що в нашому молодому суспільстві не існує дівчини, яка відповідала б моїм ідеалам. Але вважатиму, що всі жінки — це мій гарем, у тім числі й наша красуня-служниця, яку я намірився поселити в моєму майбутньому домі. Сама Зухра буде задоволена і вдячна мені за це. Вона вивчить мистецтво господарювання, до того ж їй не доведеться мучитись вагітністю, пологами й вихованням дітей. Вона гарна, а її плебейське походження привчить зносити мої забаганки й численні походеньки. Одне слово, життя цілком пристойне, хоч би там хто що казав.

Сархан був неабиякий мастак травити анекдоти — ми аж тряслися від сміху.

Слухайте… читайте… це смертний вирок…

Невже англійці сидітимуть крячкою, поки комуністи переб’ють нас?!

Концерт розпочався. Всі — цілковита увага. Я слухаю одну, потім другу пісню, а далі мене бере нудьга. Від співів всі ледь не казяться, а я нудьгую на самоті. Найбільше мене дивує, що господиня теж любить Умм Кальсум. Певно, моє обличчя виказало здивування, бо пані сказала мені:

— Я завжди її слухаю.

Талаба Марзук теж уважно слухав співачку, потім нахилився до мене і прошепотів:

— Слава Богу, що вони не конфіскували мої вуха!

Журналістський блазень заплющив очі й перетворився ввесь у слух; чи, може, заснув? Я поглянув на Зухру, яка сиділа на стільці під ширмою.

Ох і гарна! Але чи слухає вона музику? Про що думає? Зненацька вона підвелася й пішла у внутрішні покої. Всі сиділи, мов п’яні. Тоді я теж підвівся й подавсь до ванної, розраховуючи перестріти Зухру дорогою. Я пірнув пальцями в її волосся і прошепотів:

— Немає нічого прекраснішого від співу: лише твоє обличчя…

Вона уникнула мене. Я хотів був обхопити її за спину, але не наважився, мене зупинив її холодний рішучий погляд.

— Я стільки чекав тебе, Зухро!

Вона повернулася до вітальні. Стривай лишень. У нашій садибі в Танті таких, як ти, десятки. Хіба ти не бачиш, що потрібна мені? Чи гидуєш мною, коров’яча балабухо?!

Я повернувся до столу. Охи та ахи від співу, якого я не чув, дратували мене ще більше. Непереборно хотілося виказати їм усе, що я про них думаю, щоб бути правдивим із собою бодай раз у житті; однак я стримавсь. У перерві, коли всі повставали, я полишив пансіонат.

Машина довезла мене до району Клеопатри. Вулицю пронизував холодний вітер, та мені, зігрітому горілкою, було байдуже. Я поправував до будинку одної кремезної мальтійки, яку не раз відвідував улітку. Вона неабияк здивувалася, побачивши мене опівночі та ще в таку гидку пору року.

— Дома нікого, крім мене, — сказала вона. — Та й запросити зараз вже пізно.

Це була п’ятдесятирічна крутобока вдовиця зі спраглим тілом і легким пушком над верхньою губою. Вона стояла в однім спіднім, і я заштовхав її назад до кімнати.

— Ти що? Я не чекала… — бурмотіла вона ошелешено.

— Не має значення, — сміявся я. — Все пусте. — Потім ми годину базікали про те та се, в тому числі й про мої плани в Александрїї.

— Багато хто кидає все й утікає звідси, — застерегла вона.

Я солодко позіхав.

— Не збираюся ні створювати компанію, ні будувати завод, — відповів я сонно.

— Отож тобі треба купити контору в якогось іноземця, що нагострив звідси лижі.

— Непогана думка. Але треба все гарно обмізкувати.

Коли я вертався до пансіонату, пішла справжня злива. Видимість була зовсім погана, хоча «двірники» працювали без упину. Я був злий на себе — стільки часу йде на пусте.

Хоча смердить кухнею, а чарівна.

— Мені дві грудочки, будь ласка.

Я попрохав цукру, щоб затримати її ще на хвилину.

— Ти занадто непривітна зі мною, Зухро.

— Нічого подібного, просто ти так себе поводиш.

— Я виказую свої почуття.

— Я тут тільки працюю, — пояснила вона.

— Добре. Залишимо це.

— Ти, здається, не віриш мені?

— Це ти мені не віриш, Зухро!

— Якщо ти порядний хлопець, то будь таким і зі мною.

Вона вийшла. Я встиг гукнути їй у спину:

— Я вічно тебе любитиму!

Я бачив вас разом. У коридорі біля ванної. Тебе і його, тобто Сархана. Він ласкаво торкався твоєї щоки. Ти не заперечувала. Твоя чарівна пичка, без тіні обурення, посміхнулася, світилась уся, а коса звабливо розгойдувалася. Джигіт випередив мене на пару днів, та нічого. Моя ще візьме.

Я довго сміявся, вмощуючись у «форді», потім вигукнув:

— Не дорікай мені, Фрікіко!

Я повіз Талабу Марзука до кав’ярні «Триатон». То була його ініціатива. Коли ми йшли між столиками, я раптом побачив Сархана — він розмовляв з якимось чолов’ягою. Ми привіталися. Талаба Марзук спитав мене, чим я займаюся. Я відповів, що їжджу машиною і обмізковую варіанти.

— Маєш досвід у якійсь галузі? — спитав він.

— Не маю.

— Не викидай гроші котові під хвіст.

— Я вважаю…

— Одружуйсь, берися за розум!

— Але я твердо вирішив парубкувати й зайнятися ділом, — відповів я, ледь стримуючи роздратування, що зростало в душі.

Талаба Марзук кивнув у бік Сархана аль-Бухейрі:

— Розумаха!

— Ви щось знаєте про нього? — зацікавився я.

— Один мій приятель має деякі зв’язки з компанією, де той працює. Там його знають, як прибічника революції. Цього цілком досить…

— Він щира людина?

— Ми живемо в джунглях, тож повинні підкорятися звірячим законам. Звірі вбивають один одного, щоб не вмерти з голоду, щоб вижити… Ми, люди, відрізняємося від звірів лише тим, що хочемо не просто вижити, а жити в розкошах…

Я був задоволений, бо мені пощастило розбалакати Талабу Марзука.

Я підвівся й попрямував до дверей. Біля виходу мене наздогнав Сархан. Я запропонував підвезти його, засміявся й штовхнув у бік:

— Як це тобі так пощастило?

Він посміхнувся, хоча нічого не второпав.

— Із Зухрою, — не стримався я.

Його густі брови поповзли вгору.

— Ти добрий господар і не скупишся на…

Він похмуро глянув не мене.

— Не розумію, про що ти.

Я посміхнувся.

— Буду з тобою щирим, як належить поміж друзями: ти гроші даєш їй чи платиш господині?

— Ні! — заперечив він. — Що ти вигадав! Усе зовсім інакше.

— А як?

— Вона добродушна селянка, вона не… повір мені…

Що ж, промашка. Здається, я намагався спинити приватний лімузин, узявши його за таксі…

Фрікіко, не мороч мені голову. Це була моя помилка — я доброзичливо повівся з ворогом, вважаючи його за приятеля. Але я вільний, і в цьому моє щастя. Мій клас кинув мене в річку. Човен ось-ось затоне, але я радий своїй свободі. Мені не знайома вірність. Її немає в мені, — ні класу, ні родини, ні обов’язку. І я радий — я вільний. Про іслам я знаю одне: Аллах — він всепрощаючий і всемилосердий.

Не дорікай мені, Фрікіко…

Мій пообідній сон порушили якісь незрозумілі звуки. Я відчинив двері й вийшов у коридор. Здається, у вітальні билися. Я виглянув з-поза ширми й побачив цікаву картину: якась жіночка вчепилася в нашого друга аль-Бухейрі, щосили лупить його й сипле прокльонами. Зухра щось белькоче, намагаючись їх розборонити.

Раптом жіночка кидається на Зухру, але та й не подумала відступати: так уперіщила нападницю, що бідолаха відлетіла до стіни. Що за диво, ця Зухра, та й кулаки в неї нівроку — залізні. Я хотів якомога більше насолодитися цією незвичайною виставою, тому не поспішав утручатись. Лише коли почув поряд рипіння сусідових дверей, то вийшов до вітальні. Міцно вхопивши незнайомку за руку, я вивів її геть за двері, на сходи, хоча сам був у піжамі та халаті. Вона аж тремтіла від гніву, сипала прокльонами й, здається, нічого не помічала. Була гарненька. Ми зупинилися на другому поверсі, і я нагадав їй прибратися, перш ніж вийти на люди.

Вона зачесала волосся, шпилькою сколола розірвану полу. Я дав їй носовичка, щоб вона втерлася.

— Біля будинку — моя машина. Якщо бажаєте, можу відвезти вас додому.

Жінка вперше поглянула на мене, похапцем подякувала. Ми вийшли з дому й сіли в машину. Я спитав, де вона живе.

— Азарета… — хрипко відповіла вона.

Небо було в хмарах. Як водиться цієї пори, швидко насунула темрява. Я сказав, намагаючись почати розмову:

— Гнів вам не личить…

— Жалюгідний нікчема, — прохрипіла вона.

— Він здається добрим селянином.

— Жалюгідний нікчема…

— Ви мали одружитися? — спитав я, приховуючи посмішку.

Вона змовчала. Гнів ще кипів у ній. Дуже непогана жіночка і, певне, тямуща…

Я зупинив машину біля будинку на вулиці Лідо.

— Дякую. Ви чуйна людина, — мовила вона, відчиняючи двері.

— Поки не переконаюсь, що все гаразд, я не можу залишити вас саму.

— Дякую. Все гаразд.

— Отже, прощаємося?

Вона простягла руку.

— Я працюю в казино «Жанфуаз».

Назад я їхав увесь під враженням події. Та не встиг доїхати додому, як мій настрій упав. Усе ясно. Кохання, потім збайдужіння, а далі — традиційний скандал. Але мій сусіда зустрічає Зухру, й починається новий роман…

Жіночка гарненька і, може статися, я незабаром загляну до неї. Однак для чого я морочив собі голову цією нерозумною поїздкою?!

Не дорікай мені, Фрікіко…

Темним асфальтом вулиць шастали машини, а назустріч неслись дерева та ліхтарі. Шалена швидкість освіжила голову, тішила серце. Вітер свистів, проносились, розлітаючись навсебіч, гілки. Інколи ішов дощ. Він зволожував землю, і вона по-новому зеленіла яскравими пасмами. Від Кайтебая до Абу-Кіра, від Бахри до Суйюфа, від однієї околиці до іншої неслася вулицями моя машина.

Час спливав, а я ще не придумав, до чого прикласти руки й голову. Якось надумався був зробити розвідку боєм деяких веселеньких контор.

Заїхав до однієї старої відьми в Шатибі. Вона привела мені нічогеньку дівоньку. Потім я відобідав у другої відьми, що живе біля спортивного клубу. Вона запропонувала мені вірменку. А третя — з Сіді Габера — нагородила мене чудовою дівчиною — напівсирійкою-напівіталійкою. Я майже силоміць усадив її в машину: не хотіла кататися, мовляв, небо геть укрилось хмарами й може початися злива. Я сказав, що це моя найбільша мрія. І, як мені й хотілося, дорогою до Абу-Кіра линув справжній потоп. Я позачиняв у машині вікна й почав дивитися на патьоки води, на дерева, що гнулися під вітром, на пустелю довкруж.

— Це безумство, це безумство, — повторювала моя перелякана красуня.

Я сказав їй:

— Уяви собі: двоє подібних нам, зовсім голі, цілуються в машині при світлі блискавок, під гуркіт грому.

Вона відповіла, що це дурниці.

— Невже ти не хочеш тицьнути дулю стихії, перебуваючи в епіцентрі цього планетарного безумства?

Але вона торочила:

— Дурниці… дурниці…

Я заявив, що за хвилину все це однак трапиться, і допив пляшку горілки нахильці.

Щоразу, коли простір здригався від громових вибухів, я закликав грім гриміти ще гучніше, а небо — відкрити всі до решти шлюзи. Красуня почала нервувати, мовляв, зіпсується машина.

Я відповів їй:

— Амінь… амінь.

Вона переживала, що нас поглине нічний морок. Я відповів:

— Нехай він буде вічно!

— Ти божевільний! — вигукнула вона. Я ще голосніше закричав:

— Не дорікай мені, Фрікіко!..

За сніданком ми почули дивовижну новину: Зухра вирішила вчитися. Це повідомлення викликало різні коментарі. Хоча всі вони були протилежні, більшість відзначалася прихильністю до такого рішення. Ця новина глибоко вразила мене, роз’ятрила стару рану. Справа в тому, що я виріс без особливого догляду й тільки те й робив, що гуляв. Я ні про що не жалкував, а лише згодом збагнув, що час — нам не друг, як ми завше собі уявляємо, а справжній ворог. Ось ця селючка вирішила вчитися. Господиня розповіла мені, як Зухра потрапила в Александрію. Тоді я зрозумів, що вона справді лише служниця в цьому домі і, можливо, ще дівчина, якщо лише Сархан з тих, хто не любить незайманих.

Однак я вирішив хитро закинути пані:

— А я вже був подумав, що Зухра… — і зробив виразний жест руками.

— Ні, ні… що ти! — відповіла господиня.

— Може, ми все ж таки вирішимо питання про спільне дільце? — згадав я нашу недавню розмову.

— Бог з тобою, звідки в мене гроші? — запручалася та з хитрістю старої шльондри.

— А якщо я захочу запросити сюди дівчину? — спитав я майже пошепки.

Вона похитала головою.

— У пансіонаті стільки мешканців. Якщо я дозволю тобі, як бути з іншими? Але, якщо хочеш, я маю одну адресу…

Побачивши у вітальні Зухру, я привітав її з таким важливим кроком і жартома докинув:

— Старайся! Коли я розпочну свій гендель, мені буде потрібна секретарка.

Вона радісно посміхнулася і від цього ще більш погарнішала. Я відчув, що мій потяг до неї не зник.

Машина летіла вулицями й завулками. Чисте повітря, ані вітерцю. Я хотів отримати задоволення від швидкої їзди без перешкод і тому спрямував автомобіль до дороги, що перетинала пустелю. Тут я видобув з «форда» все, на що він був здатний. Пообідав у кафе «Бам-бам». Перехопив дівулю, що саме вийшла з перукарні. В пансіонаті був надвечір. У вітальні сиділа Зухра з якоюсь дівчиною, і я відразу здогадався, що це та вчителька. Господиня познайомила нас. Зазвичай повідомила про мене докладно, не забула й про сто феданів землі, й про гендлярські помисли.

Я сів поряд з нею й упівока почав роздивлятися вчительку. Гарненька. Трохи сутулиться, однак це майже непомітно. Ледь кирпатий ніс не псує обличчя, навпаки — робить його навіть привабливішим.

На жаль, такі дівчата не стрибають у гречку. Їм треба міцні, довготривалі взаємини. Та й цього їм замало — вони дивляться далі, їхня мета — одруження.

Однак, починаючи з наступного дня, я почав прогулюватися в районі Мухаррам-бека, де стоїть їх школа. Невдовзі мою настирливість було винагороджено: якось пополудні я побачив її на автобусній зупинці. Підвівши «форда», я запропонував їй сісти. Вона трохи повагалася, подивилася на важкі хмари, що затягли небо, і вирішила скористатися нагодою. Я довіз її додому, скаржачись дорогою на самотність в Александрії і розповідаючи про свої прожекти.

Прощаючись, я зробив останню спробу:

— Мені здається, нам треба зустрітися ще раз.

— Будь ласка! Запрошую вас у гості! — відповіла вона прихильно.

А й справді, Фрікіко, мої статки й мій вік роблять з мене добру кандидатуру для одруження. А тому маю пильнуватися, починаючи роман з учительками, лікарками, дикторками чи ще з кимось. Якщо я хочу чогось досягти тут, то повинен з допомогою обручки приваблювати захланних кандидаток.

До вечора ще був час, і я надумався поїхати до крутобокої мальтійки, що з району Клеопатри, де замовив їй зібрати якомога більше дівчат. З ними ми закрутили таку гулянку, якої ще не знала історія з часів нашого халіфа Гаруна ар-Рашида.

— Він ніколи не бачив матері, а батько кинув його шестирічним, тому до нього треба ставитися поблажливо… — Він говорив тихо, спокійно, а мій брат аж мінився від люті.

Я ніяк не звикну до цього газетного хробака. Мене дратує навіть його вигляд, а він ще лізе до мене зі своїми пришелепкуватими порадами.

Талаба Марзук не цікавився моїми успіхами.

Я принюхавсь — у вітальні чимось смерділо.

— Це все наша господиня, — засміявся Талаба Марзук, — дивись-но — ходить кімнатами з кадилом.

Коли вона повернулася до вітальні, я не стримався і сказав:

— Отож ви любите Умм Кальсум і не байдужі до фіміаму.

Господиня розтягла губи в посмішці, однак відповідати не стала, бо саме в цю мить по радіо передавали якусь грецьку пісеньку.

Тоді я сказав Талабі Марзукові:

— Хочу підшукати якогось іноземця, який намірився виїжджати і хоче продати свою справу.

— Непогана думка, — відповів Талаба Марзук. — Що ти на це скажеш, Маріанно? — звернувся він до старої.

— Стривай, стривай, здається, власник «Мірамара» саме думає про це… — сказала вона, прислухаючись до приймача.

— Про що ця пісня? — спитав я.

— Про молоду наречену, — лукаво подивилася на мене господиня. — Вона відповідає матері і перераховує якості, якими повинен володіти наречений!

Господиня поглянула на портрети вздовж стін вітальні й зітхнула:

— А я ж досі могла бути панною…

— Ви й зараз справжня пані.

— Я не про те — панною в палаці Ібрагімія! — заперечила вона.

Журналістський блазень повернувся до мене.

— Не гай часу!

Я мовчки вилаявся. Вечір стояв тихий і погідний. У мене було побачення з напівсирійкою-напівіталійкою в будинку старої відьми з Сіді Габера. Не дорікай мені, Фрікіко!..

За сніданком я почув про прихід Зухриної сестри та зятя.

— Вона остаточно вирішила залишитися з нами, — задоволено повідомила господиня.

— Треба подякувати Аллахові, що зустріч закінчилася без крові, — сказав я. — Тобто без замаху на вбивство.

Потім я обернувся до Сархана аль-Бухейрі й насмішкувато зауважив:

— Здається, аль-Бухейрі вже не та!

— Не та?!.

— Кажуть, сусідство Александрії порушило суворі сільські традиції.

— Це означає, що аль-Бухейрі значно культурніша від інших сільських районів! — задзвенів збудженим голосом Сархан.

Талаба Марзук вирішив зустрітися зі своїм старим товаришем у готелі «Віназор», і я викликався підвезти його. Цей чоловік — єдиний, до кого в мене залишилися дружні почуття. Він мені здавався таким собі пам’ятником султанської влади: плинуть роки, падають, змінюються устрої, а він зберігає свою самобутність.

— Краще б наша селючка повернулася зі своїми родичами назад в село, — мовив я лукаво.

Він посміхнувся:

— Найкраще було б, якби вона взагалі звідти не з’являлась.

— Певно, існує чимало причин, чому вона не повертається, навіть якщо дуже цього хоче!

— Ти кажеш про цього хлопчину, Бухейрі?

— Не тільки, але й про нього теж!

— Цілком можливо, — засміявся Талаба-бек. — Звичайно, може, він взагалі тут сторонній і вона втекла з села через когось іншого… однак…

Я ще більш упевнився в своїх підозрах, коли за кілька днів почув про відмову Зухри одружитися з Махмудом Абдельаббасом, продавцем. Перед тим як піти до нашої господині женихатися, Махмуд радився зі мною, бо вже давно мене знав як свого стабільного клієнта. Наступного дня, коли Махмуд уже отримав одкоша, я прийшов до кіоскера, впевнений у неминучості словесної дуелі з цього приводу, до якої був готовий.

Кіоскер був злий. Ми розуміюче обмінялися поглядами.

Я був саме співчуття:

— Отакі вони, дівки, всі.

— Нехай пошукає іншого дурня.

— Аллах подарує тобі ще достойнішу, і, якщо бажаєш знати правду, то я признаюся тобі, що пансіонат — найкраще місце для пошуків наречених.

— Я вважав, що вона порядна дівчина…

— Я тобі не казав, що вона непорядна, але…

— Що «але»?

— Та зараз тобі це ні до чого.

— Ні ж бо, коли вже почав, то кінчай, аби душа була спокійна.

— Чи твоя душа буде спокійна, коли я скажу, що Зухра любить Сархана аль-Бухейрі?

— Здуріла!! Хіба пан Сархан візьме її до себе?

— Я ж кажу про кохання, а не про шлюб! — відповів я, прощаючись.

Я не зносив Сархана з самого початку. Правда, моє ставлення до нього трохи покращало, коли він відкрився мені, однак це тривало недовго. Й причиною цього була не Зухра. Може — нікому не потрібна його відвертість, а можливо — постійне вихваляння революції — при першій же нагоді. Я змушений був або мовчати, або погоджуватися з ним. Одного разу моє терпіння луснуло, і я йому заперечив:

— Ми раді революції, ми вітаємо її, але й до неї не було пустки.

— Була пустка, — рішуче відповів Сархан.

— До революції було й узбережжя, і Александрійський університет.

— Але ні узбережжя, ні Александрійський університет не належали народові! — рішуче відказав він. Потім спитав підступно: — А скажи-но, чому ти один володієш сотнею феданів землі, а вся моя родина — лише десятьма?

— А чому твої мають десять, тоді як мільйони селян не мають жодного? — розізлився я.

Невдовзі почув приємну новину про бійку між Махмудом Абдельаббасом і Сарханом аль-Бухейрі. Я не став розпитувати його про це, і він мовчав. Якось, коли ми зустрілися з ним у вітальні, я розповів про свої плани. Він вислухав з великою увагою і раптом заявив:

— Не вигадуй дурниць про кав’ярню чи щось подібне, ти людина з народу і повинен вибрати собі відповідний шлях…

— Який, наприклад?

— Будь ласка — розведення худоби. Це прибуткова справа…

Він трохи подумав і докинув:

— Можна отримати дозвіл на орендування землі. Тут я міг би посприяти тобі допомогти своїм досвідом, діловими зв’язками, а може, навіть увійти до тебе в частку, якщо трапиться нагода.

Мені набридла та Александрія, котру я бачив лише з вікна автомобіля. Я носився з нею, мов вітер. День уперто щоразу переходив у ніч, але нічого, геть нічогісінько не траплялося. Хіба що погода без упину блазнювала і неможливо було вгадати, що вона втне наступної години. Та ще жінки змінювали фасони та кольори суконь. А більш нічого.

Я згадав про казино «Жанфуаз». Воно було на узбережжі й щодень боролося з морем і негодою. Ввійти до нього можна було лише з боку вузького завулку. Казино мало естраду, а посередині залу — майданчик для танців. Сам зал нагадував примарне лігво: стеля і стіни ледь червонястого кольору, ліхтарі — яскраво-червоні. Щоправда, при спогляданні тутешніх завсідників, особливо жінок, виникав сумнів — чи не бордель це часом.

У казино я побачив дівчину Сархана аль-Бухейрі, яка вигиналася в фривольному народному танці. Я запросив її до свого столика. Спочатку вона мене не впізнала, а згадавши, почала вибачатися за свою поведінку того злощасного дня. Ми потроху розговорилися, і вона призналась мені, що вже давно чекала мого приходу. Я послався на брак вільного часу. Дівчина сказала, ніби звати її Сафія Баракат, але, я думаю, лиш Аллах знає її справжнє ім’я. Вона значно гарніша за вчительку, однак її псує повнота і професійний вираз обличчя.

Я добряче хильнув, напився по вуха. Потім запросив Сафію в машину і повіз до її дому — на вулицю Лідо. Я вже зібрався був зайти до неї, однак передумав, пробачився і поїхав до пансіонату — п’яний і злий.

Вже біля своєї кімнати я побачив Зухру, що допіру вийшла з ванної в одному спідньому. Я розчепірив руки і загородив дорогу. Вона спинилася, вороже споглядаючи мене. Я ступив до неї. Вона рішуче мовила:

— Відійди!

Я мовчки тицьнув пальцем на двері своєї кімнати.

— Відійди! Геть з дороги!

Шаленіючи від бажання, несповна розуму від вина, я кинувся на неї. Вона сильно вдарила мене в груди. Цього я ніяк не сподівався, розлючений, кинувся на неї з кулаками, вирішивши помститися за все. Раптом мені на плече лягла чиясь рука.

— Хусні… ти що… з глузду з’їхав? — прожебонів Сархан.

Я зробив спробу відштовхнути його, однак марно — його рука ще міцніше вп’ялася в моє плече.

— Піди до ванної й строми в рот пальця…

Я випручався й щосили затопив йому в пику. Він одскочив, сиплючи прокльонами, і відповів тим же. В цю мить з’явилася господиня.

— Що таке? Що трапилося? — закудкудакала вона стривожено. Розбороняючи нас із Сарханом, тітонька верещала:

— Це неподобство! Це так вам не минеться!

Стелею танцювали, а чи просто пливли янголи. Дощ забарабанив по карнизах. Гуркіт моря долинав здаля, немов відгомін запеклого двобою. Біль раз по раз пронизував голову, і я морщився, стогнучи й проклинаючи все на світі. Лише вранці зрозумів, що спав у костюмі, плащі і черевиках. Я згадав минулий вечір і знову заходився клясти все на світі.

Почувся стук у двері — ввійшла господиня. Вона зупинилася, розглядаючи мене впритул, і я став важко підводитися, схопившись за бильце ліжка.

Господиня сіли в крісло.

— Оце тобі гулянки… — Ми глянули одне на одного, й вона посміхнулася. — Ти взагалі хлопець нівроку, одначе для гулянок заслабкий.

Втупившись у стелю, розмальовану янголами, я промимрив:

— Вийшло погано… Треба вибачитися перед Зухрою. Вибачтеся ви за мене, а я це зроблю згодом.

— Добре, але дай мені слово, що це було востаннє.

Невдовзі ми помирилися з дівчиною, однак мої стосунки з Сарханом на цьому ввірвались. Що там казати — все це було гидко. Тепер я не міг ні з ким перемовитися й словом. Щодо Мансура Бахі, то я його практично не знав. Наші розмови закінчувалися пустими словами, якими ми нагороджували один одного за сніданням. Мені були ненависні його пиха, манірність, зверхність і вдавана добропорядність. Якось я чув його по радіо. Цей голос видався мені таким фальшивим, як і він сам. Цікаво, що дружні стосунки він мав лише з нашим газетним пацюком — ця обставина ще більше переконала мене в тому, що старий парубок замолоду був педерастом.

Мені б краще не виходити на люди, але там щось трапилося. В кімнаті Бухейрі?! Авжеж. Сварка? Ні, лайка… навіть бійка поміж Ромео Бухейрі і Джульєттою Бухейрі. То що ж там трапилось? Може, вона хоче, щоб він виправився? Чи він спробував дати дьору, як це вже зробив із Сафією? Мене брала сверблячка, однак вийти не вистачило духу.

Слідкуй уважно, Фрікіко, й не прогав чудову мить…

— Я вільний! — задзвенів голос. — Одружуся, з ким захочу… з Алією!

— Що таке? Алія? Вчителька?! Ти вже встиг побувати в неї? Перебіг від учениці до вчительки?

Фрікіко, який чудовий день в Александрії! Хай живе революція! Хай живуть липневі декрети! О, ще голоси… ось пані… а ось і шановний диктор — нарешті спустився з небес. Ось хто вирішить цю плебейську проблему. Хай живе битва!

Послухай, Фрікіко, годі відсиджуватись. А то так можна й пропустити нагоду.

За хвилину пані все докладно мені переповіла.

— Я витурила його, — закінчила вона свій монолог. — Не варто було його впускати сюди!

Я похвалив її за рішучість і спитав про Зухру.

— Замкнулася в кімнаті й лежить, — зітхнула господиня.

— Що ж, історія стара як світ, однак щоразу повторюється, мов пори року. Отож привітаймо Бухейрі з вигнанням. Має підвищення на п’ятий поверх. Ніхто не знає, де він завершить свою дорогу.

— Власник «Мірамара» серйозно намірився продати свою кав’ярню, — сказала мені господиня.

— Треба поговорити з ним, — відповів я й вийшов, охоплений жагучим бажанням перейти Александрію вздовж і впоперек.

Не дорікай мені, Фрікіко…

Я вперше побачив її в такому стані. Потьмарилися яскраві барви, очі, мов бджілки колись, тепер утратили блиск і красу. Вона принесла мені чай і хотіла вже вийти, та я попрохав її лишитися. За вікном шаленів вітер. В кімнаті — напівморок.

— Зухро, в світі є багато бруду, однак немало й доброго…

Було важко вгадати, слухає вона мене чи ні.

— Ось дивися, як було зі мною. Коли мені стало несила сидіти в моїх родичів у Танті, я втік до Александрії.

Її обличчя лишалося непроникним, — ані жаринки зацікавленості.

— Я тобі кажу, що ні розпач, ні радість не можуть тривати вічно. Людина має знайти свій шлях. І коли зайде в безвихідь…

— У мене все гаразд. Мені ні про що жаліти.

— Ти в розпуці, Зухро. Я розумію тебе. Але ж не можна повсякчас думати про одне. Давай поговоримо про твоє майбутнє.

Вона трохи не розплакалася.

— Послухай мене уважно, Зухро. Маю до тебе справу. Зараз не потрібно нічого відповідати, я зачекаю…

Я по хвилі сказав:

— Невдовзі розпочну свою справу і тоді, якщо ти захочеш, звісно, я зможу дати тобі пристойну роботу!

Вона недовірливо зиркнула в мій бік.

— Це місце не для тебе. Гарна дівчина серед усіляких охочих побавитися. Хіба не так?

Вона не чула жодного мого слова. Це було ясно, як Божий день.

— У мене тобі буде безпечно. Добра робота, чудове життя.

Вона щось буркнула, схопила тацю і подалася геть.

Мене охопила досада, та я не знав, на кого сердитися більше, — на себе чи на неї.

Вечір я просидів поміж блідо-червоних стін «Жанфуаза». Сафія запросила мене до себе на ніч, і я погодився, бо вже добре налигавсь.

Я розповів їй про свої задуми. Коли викладав плани на майбутнє, вона зненацька вигукнула:

— Ох, везунчику!.. «Жанфуаз»… — проказала по хвилині, випустивши струмінь цигаркового диму. — Господар лаштується його продати.

— Оте задрипане казино? — я ледь ворушив неслухняним язиком.

— А ти краще помізкуй, у якому чудовому місці воно стоїть. Тут можна таке придумати… налагодити добру кухню…

Вона швидко переконала мене, що це казино неабияк прибуткове навіть зараз, а що буде потім, коли дати йому лад…

— Ти ж з народу, — казала вона мені, — і поліція зважить на це, я знаю, в мене тут досвід будь-будь. Влітку — повний аншлаг, та й потім не прогоримо — лівійці дадуть нам прибуток, у них стільки грошей від нафти, що вже й кури не клюють.

— Гаразд, підготуй мені зустріч з господарем.

— Ось трохи звільнюся і почну підбирати дівчат.

— Згода.

Вона поцілувала мене і спитала:

— Слухай, чому б тобі не жити зі мною?

— В цьому щось є, але ж ти ще мене до ладу не знаєш, а без цього не буває плідного співжиття. І взагалі — я не розумію оцього, що зветься коханням.

Годині о десятій ранку я повернувся до пансіонату. Внизу, біля ліфта, стояв Сархан. Ми вдали, ніби не побачили один одного. Напевно, прийшов у гості до сім’ї нареченої. Раптом він обернувся до мене:

— Це через тебе я зіткнувся з Махмудом.

Я змовчав.

— Він сам сказав.

Я — ані пари з уст. Сархан заревнував.

— Одне слово, ти зробив негідно, чоловіки так не роблять.

Я нарешті не витримав:

— Замовкни, сучий сину!

Ми зчепились, але підскочив сторож із дружками й нас розтягли по кутках. Бійка згасла, але ми й далі перекидались прокльонами.

— Я тебе навчу ума-розуму!..

— Стривай лишень! — горлав він щосили.

— Ходи сюди, я випущу з тебе твій мерзенний дух… — не здавався я.

У вітальні, біля приймача, сиділи господиня й Талаба Марзук.

— Іди до нас, — радо посміхнулася пані,— ми говоримо про новорічний вечір. Талаба-бек запропонував податися до казино «Монсеньйор», тоді як Амір-бек хоче залишитися тут.

— А де Амір-бек?

— Сидить у кімнаті, тут йому прохолодно.

— Ну й грець із ним, а ми підемо до «Монсеньйора». Гульнемо до самісінького ранку!

Трохи згодом я оголосив:

— Нарешті моя справа зрушилася!

Вислухавши мене уважно, пані розчаровано промимрила:

— Не квапся… подумай краще…

— Годі думати.

— Наш «Мірамар» кращий, — мовила вона й, повагавшись, докинула: — Я справді хочу ввійти до тебе в пай.

Я розмовляв з нею про «Мірамар», про «Жанфуаз», а сам розмірковував, як краще і веселіше провести новорічну ніч.

Того ж вечора познайомився з власником «Жанфуаза». Ми зустрілись у його кабінеті і досить швидко про все домовилися. Вирядивши останніх гуляк, він запросив мене до себе додому. Там я здибав Сафію. Розмова знову зайшла про Новий рік, і ми домовилися з нею зустріти його разом в «Жанфуазі». Я привітав себе, що відпала необхідність відзначати Новий рік у гурті стариганів.

Коли зранку ввійшов до вітальні, застав там господиню і Талаба-бека. З їхнього похмурого вигляду я зрозумів, що трапилося лихе.

— Чув новину? — відразу спитав мене Талаба Марзук. — По дорозі до «Пальми» знайшли тіло Сархана аль-Бухейрі.

Якусь мить я ошелешено мовчав. Потім мене охопила тривога, що було цілком природно.

— Мертвий? — перепитав я.

— Убитий.

— Але ж…

— Ось глянь газету, — озвалася господиня, — жах! Нас чекають неприємності — серце мене не обманює.

Я згадав про нашу останню сутичку біля ліфта і подумав, що неприємності, про які просторікувала стара пані, — не минуть мене.

— Знайшли вбивцю? — спитав я навмання, відчуваючи, що бовкнув дурницю.

— Однак це… — почала була господиня.

— Чи були у нього вороги, ось головне… — перебив її Талаба Марзук.

— Що там думати, — озвався я, — тут у нього не було друзів.

— Невже він ворогував з кимось?

— Рано чи пізно все з’ясується… А де Зухра?

— В кімнаті, геть змарніла, — відповіла господиня.

Йдучи сюди, я збирався повідомити пані, що намірився їх покинути, однак зараз це було б нерозумно.

Коли підвівся, щоб вийти з вітальні, мене зупинив Талаба Марзук:

— Можливо, нас викличуть до поліції.

— Нехай допитують.

Я вирішив трошки розім’ятися і рушив вулицями Александрії. Низько над землею купчилися хмари, легкий вітерець сипав піском.

Це була остання днина старого року. Мені ще більш закортіло поринути з головою в новорічну гулянку. Кому написано на роду — нехай помирає, а живим треба жити.

Я ввімкнув запалення і підморгнув своєму відображенню в шибі.

Не дорікай мені, Фрікіко…

Прощаючись із братом, я повідомив, що мене засудили до тюремного ув’язнення в Александрії.

Приїхавши до міста, я відразу подався до пансіонату «Мірамар». Двері відчинила стара жінка, однак іще струнка і доладна. Я спитав її:

— Пані Маріанна є?

— Атож. А, Мансур Бахі?.. Заходь, будь ласка, — привітно всміхнулася вона. — Твій брат мені дзвонив. Розташовуйся по-домашньому.

Вона зачекала біля дверей, поки швейцар приніс мої валізи, відтак запросила до вітальні. Сама сіла на дивані під статуєю Святої Діви.

— Твій брат жив у мене, аж поки одружився. Це ж треба, ледь не все життя пробув в Александрії, а потім перебрався до Каїра…

Ми посміхнулися один одному, і господиня уважно оглянула мене:

— Ви жили разом?

— Звичайно.

— Ти хто, студент… службовець?

— Диктор радіостанції в Александрії.

— Але ж ти каїрець?

— Авжеж.

— Почувайся по-домашньому і мовчи про гроші.

Я мотнув, сміючись, головою.

— Дякую. Платитиму за кімнату, як усі.

— Скільки ти збираєшся жити в мене?

— Довго, напевне.

— Платити будеш небагато, за літній сезон я теж не буду з тебе дерти. Ти ще не одружений? — перескочила вона на іншу тему.

— Ще ні.

— Коли плануєш одружуватися?

— Зараз ні, а там буде видно.

— Про що ж ти думаєш? — засміялася вона.

Почувся дзвінок, господиня підвелася. На порозі з’явилась дівчина з сумками, повними харчів. Певне, служниця, й, між іншим, гарненька. Потім я дізнався, що її звуть Зухра. На вигляд студентка…

Господиня провела мене до кімнати, вікна якої виходили до моря.

— Цей бік узимку не дуже привабливий, — мовила вона, — але маю ще єдину вільну кімнату.

— Я люблю зиму, — сказав я недбало.

Я вийшов на балкон. Від будинку і ген до виднокола видніло море. Лагідні хвильки мерехтіли під сонячним промінням, далечінь ясніла соковитою блакиттю. Небом пливли поодинокі хмарки. Легенький вітерець ласкаво торкався мого обличчя. Мені було сумно… Я почув за спиною рух і повернувся: Зухра стелила постіль. Вона робила це старанно, не звертаючи на мене уваги. Я тихцем милувався її чарівною селянською вродою. Мені закортіло, щоб ми стали друзями, і я мовив:

— Дякую, Зухро.

Вона посміхнулася.

— А можна чашечку кави?

За хвилину-другу вона повернулася з кавою.

— Зачекай, поки я вип’ю…

Я повільно смакував напій, поклавши блюдце на бильце балкона. Вона підійшла до дверей і задивилася на море.

— Ти любиш природу? — спитав я.

Вона змовчала, ніби й не чула мене. Хто знає, про що вона думала?

— Я приніс у великій валізі книги, однак тут немає шафи виставляти їх.

Вони озирнулася на кімнату і сказала просто:

— Хай будуть у валізі.

Я посміхнувся:

— Ти давно тут працюєш?

— Недавно.

— Тобі тут подобається?

— Нормально.

— Чоловіки не докучають?

Вона стенула плечима.

— Інколи таки втрачають розум?

Вона мовчки забрала порожню чашку і вже від дверей одповіла:

— Я нікого не боюся!

Дивна впевненість… Я почав розмірковувати про сутність людську та про те, якою повинна бути людина. Мене знову охопив сум.

Тоді я вирішив зробити ревізію меблів і дійшов висновку, що треба купити невеличку книжкову шафу. Щодо письмового столу, то його функції міг взяти на себе круглий стіл, який стояв у кімнаті.

Записуючи в студії чергову тижневу передачу, я затримався там на кілька годин. Після цього перекусив у кав’ярні на вулиці Сафії Заглул. Потім подався до кафе «Грець із вами!». Смакуючи кавою за столиком біля вікна, я милувався майданом, котрий покривала зверху, немов парасолькою, товща хмар. Раптом серце тривожно стислося.

Мене всього аж тіпнуло — попід вікном пройшов чоловік. Фавзі!.. Я хотів краще розгледіти його і ледь не вперся лобом у шибку. Ні, це був не Фавзі, однак неабияк схожий на нього. А ще Дарія… Я згадав про неї, бо вона була невіддільна від Фавзі. Отож Дарія. А якби це був справді Фавзі? Якби я зустрів свого друзяку, то мусив би перш за все обняти його. Запросити на чашечку кави і взагалі не приховував би своєї радості від зустрічі.

— Привіт, привіт… що це ти тут робиш восени?

— Вирішив навідати родичів.

Отож він приїхав у справах, одначе за звичкою приховував їх од мене. Але я себе не виказував.

— Бажаю тобі гарно погуляти!

— Ми вже років два тебе не бачили. Власне, відтоді, як ти закінчив навчання.

— А й справді. Я отримав призначення на Александрійське радіо. Хіба ти не знав?

— Отож ти покинув нас?

— Напевне, всілякі проблеми… тобто, я хочу сказати, що в мене виникли деякі ускладнення.

— Було б краще, якби людина займалася справами, що їй до снаги.

Мене охопив гнів.

Так само, як треба займатися справою, в яку віриш сам.

Він витримав паузу, щоб надати словам більшої ваги:

— Кажуть, твій брат…

— Я не хлопчик.

— Я тебе образив? Пробач, — засміявся він.

Мої нерви нап’ялися. Пішов дрібний дощик. Оце б зливу, щоб розігнала всіх з майдану. Люба моя, не вір.

Якось мудрець сказав, що ми можемо збрехати, щоб переконати інших у своїй щирості… Я знову зайшов у розмову зі своїм товаришем-ворогом.

— Ти ще чимось цікавишся? — спитав він.

— Я завжди чимось цікавлюсь.

— Наприклад?

— Хіба не бачиш, що я навчився чисто голитись і хвацько в’язати краватку?

— Ну а ще? — не вгавав він.

— Ти бачив новий фільм у «Метро»?

— А це ідея! Ходім подивимось, що новенького там вигадали капіталісти.

Пані Маріанна зробила візит чемності до моєї кімнати.

— Якщо тобі чогось бракує, ти не мовчи. Згода? Не соромся. Твій брат тут не пас задніх, він був справжній чоловік — дужий, хоробрий. Ти теж сильний, хоча на вигляд елеґантний, вишуканий. Знай, що пансіонат — твій дім, а я — твій товариш.

Насправді вона прийшла до мене не з чемності, тобто чемність була лише формою. Пані Маріанна завітала поговорити по душах — розповісти про своє кохання, про першого чоловіка — англійського капітана, про другого — ікорного короля, про палац в Ібрагімії, про наступний крах. Власне, про що мова? Її ж бо пансіонат — дня панів, для білої кістки.

Вона намагалася викликати мене на відвертість, засипавши лавиною запитань. Дивна жінка, весела, настирна, жінка після цвітіння.

Я не знав її королевою салонів, побачив її лише зараз, коли вона стала уламком минулого, що з останніх сил чіпляється за подоли життя, — але легко міг уявити її серед сильних світу цього, в компанії таких, як вона, чарівних жінок.

Невдовзі я перезнайомився з усіма мешканцями пансіонату. Досить різношерста ватага. Я завжди охочий пожартувати. От якби міг тримати себе в руках, то зміг би знайти навіть тут приятеля чи товариша. А що хіба? Хай Амір Вагді й Талаба Марзук — це вже діди. Але ще є Сархан аль-Бухейрі і Хусні Алам. Перший, на мою думку, непоганий хлопець, приємний, привітний, хоча не вміє говорити вишукано. А Хусні Алам? Він діє мені на нерви. В усякому разі, тепер. Задерикуватий, пихатий. Мене дратує його міцна статура, високо піднята велика голова й ця манера сидіти на стільці, мов на троні. Напевне, він має себе за султана, хоча ввесь його маєток — нікчемний клапоть землі, а підданих взагалі не має.

Я не раз казав собі, хто хоче втекти з монастиря, повинен змиритися з мирським життям. Але незважаючи на це завжди, коли зустрічаюся з незнайомими людьми, я ховаюся в собі, мов черепашка. Для мене завжди важило, що кажуть люди, що надумають. Певне, тому мені не фортунить у житті.

Я був неабияк здивований появі Сархана аль-Бухейрі на студії. Він увесь сяяв.

— Оце проходив повз тебе і вирішив заскочити в гості! — мовив він, палко стискаючи мені правицю.

Я запросив його сісти й звелів принести кави.

— Спробую якось випитати в тебе секрети роботи на радіо, — сказав він.

— Будь ласка, — відповів я.

Він розповів швиденько про свої справи, про те, що є членом адміністративної ради й комісії фундаторів. Сказав:

— Ми повинні докладати сил для побудови нового суспільства.

— Ти що — віриш у соціалізм як наслідок революції?

— Я певен, що лише так його можна досягти.

Мене тягло на суперечку, однак я погамував це бажання. Розмова перейшла на наш пансіонат.

— Добра компанія, — сказав він. — Нудьгувати не доводиться.

— Як тобі Хусні Алам? — спитав я, трохи повагавшись.

— Цікавий хлопець.

— Трохи дивний…

— Ні, корчить з себе декого, задерикуватий, однак цікавий.

Ми розсміялися.

— Він із шляхетної родини, хоча не має посади, взагалі не має освіти, — повів Сархан повчальним тоном. — У нього є сто феданів землі, і він вважає, що можна жити й так, без атестата… Тож висновки роби сам.

— Чому ж тоді оселився в Александрії, а не в Каїрі?

— Він метикуватий хлопчина, хоче вдатися в комерцію. Тут це зробити легше.

— Спочатку нехай поборе свою пиху, бо так можна розігнати всіх клієнтів:

Тоді я спитав Сархана, чому він живе в пансіонаті, хоча в Александрії вже давно.

Сархан трохи подумав і сказав:

— Мені тут веселіше, — я повсякчас серед людей, а на квартирі був би ввесь час сам та й сам.

Вечір пісень Умм Кальсум. Вечір вина й сміху. В такий вечір спадає запона з таємниць душі. В тому переважно полягала заслуга Сархана аль-Бухейрі, хоча грошей він у загальну скарбницю фактично й не вклав. Я позирав на Талабу Марзука, який безвільно кутуляв щелепами і сидів з виглядом кволого дідка, неабияк дивуючи мене. Він був змушений запевняти всіх у своїй любові до революції, хоча належав до тих, чиї статки були зібрані на чужих кістках і крові. Тепер носить маску. А от Хусні схожий на знесиленого коршака. Правда, коршак не махає крилами і, можливо, колись полетить.

— Повір, усі старі протиріччя давно в минулому. Та ні… замість них виросли нові протиріччя. Ти ще в цьому пересвідчишся.

Сархан аль-Бухейрі був душею нашого товариства. Щирий, добрий, цілеспрямований. Він здавався живим символом революції.

Але невдовзі я дійшов висновку, що серед усіх присутніх найбільше симпатії і поваги заслуговує Амір Вагді. Я вже знав, що саме його статтю використав, готуючи радіопередачу «Покоління революції». Мене захопили прогресивні, хоча дещо хаотичні ідеї. Припав до душі публіцистичний стиль, який відзначався простотою і вишуканістю. Старий неабияк зрадів, коли дізнався, що я читав ту статтю, — це свідчило, як болісно переживає свою відставку.

Це мене несамохіть засмутило. Він немов схопився за соломинку, кинуту мною, і міг годинами розповідати про безперервну боротьбу, про фракції, з якими зіткався, про героїв, яким лишався вірним.

— А Саад Заглул? Минуле покоління обожнювало його.

— Яка ціна цим кумирам?! Він ударив революцію в спину, коли вона тільки народилася.

Що приховує Талаба Марзук, чому дивиться на світ з острахом? Ось і я впіймав його ворожий погляд у дзеркалі шафи. Та бог з ним. Такі, як він, завше бояться навіть власної тіні. Я налив йому. Талаба Марзук подякував. Тоді я спитав, що він думає про Аміра Вагді та його погляди на історичні події.

— Що було — те минулося, — відповів він ухильно. — Краще послухаймо пісень.

Я милувався Зухрою, що поралася біля столу. Вона інколи посміхалася на жарти. Коли підійшла до Хусні Алама, той спитав:

— А ти, Зухро, любиш революцію?

Вона зашарілася, посміхнулась, одійшла від столу з вином і, сівши біля ширми, почала звідти дивитись за нами.

Напевне, Хусні хотів своїм запитанням прилучити її до товариства, а вийшло навпаки. В його очах я помітив приховану досаду.

— Вона любить її по-своєму! — сказав я. Однак Хусні не почув мене чи вдав, ніби не чує. Через деякий час узагалі зник.

Амір Вагді слухав музику й цілу ніч жартував, чим неабияк здивував мене. Коли ми почали розходитися по кімнатах, я спитав у нього:

— Чи вам раніше доводилося чути голос, як у Умм Кальсум?

Він посміхнувся:

— Це єдине, чому немає аналога в минулому.

Зухра стояла, прихилившись до шафи, дивлячись через вікно на небо, вкрите свинцевими хмарами, і чекала, поки я доп’ю свій чай. Сісти відмовилася. Тоді я запропонував їй плитку шоколаду, який завжди тримаю про всяк випадок. Вона взяла шоколад на знак нашої міцніючої дружби. Її щире серце відчувало мої симпатії до неї, і я був радий з цього. Закрапав дощик. Я почав розпитувати Зухру про село, де вона виросла. Зухра відповідала знехотя. Я здогадувався про справжню причину її приїзду сюди, але сказав:

— Якби ти залишилася біля землі, то напевне тобі б зустрівся гарний чоловік.

Тоді вона розповіла мені дику історію про свого діда й про старигана, за якого її збиралися віддати, і про свою втечу з села. Це неабияк схвилювало мене.

— Ти не боїшся пересудів?

— Це не таке страшне, як те, від чого я втекла!

Зухра зачарувала мене: така самотня, вона була втіленням упевненості в собі. Дощ заливав патьоками вікна, і невдовзі за шибами неможливо було нічого розгледіти.

Що це? Бомба? Ракета? Ні всього-на-всього машина того шайтана, Хусні Алама. Що примушує його так гасати? Це, певно, таємниця, відома лише йому. Та ні, біля нього сидить дівчина. Схожа на Сонію. Невже справді Сонія? Сонія чи хто там — нехай іде до дідька!

Не встиг я всістися в своєму кабінеті, як до мене зайшов товариш.

— Вчора забрали твоїх друзів, — повідомив він.

У мене потемніло в очах. Я не міг вичавити з себе й слова.

— Кажуть, що…

— Мене це не цікавить, — перебив я його.

— Кажуть…

— Я тобі сказав: це мені не цікаво…

Він сперсь обома руками об мій стіл і сказав:

— Твій брат виявився мудрим.

— Авжеж, — погодився я, — мій брат мудрий.

А сам подумав, що Хусні Алам уже десь за тридев’ять земель, і Сонія тремтить від страху й насолоди.

— Ні пари з вуст! Я витягну тебе з цього лігва!

— Але ж я не хлопчик.

— Ти вже загнав свою матір у могилу.

— Ми ж домовились не чіпати минуле.

— Але воно повторюється сьогодні. Ти поїдеш зі мною в Александрію, я силою примушу тебе зробити це.

— Будь ласка, поводься зі мною, як із чоловіком.

— Не будь дурником. Ти думаєш, ми нічого не бачимо? Даремно! — Він заглянув мені в вічі. — Ти за кого їх маєш? Невже за героїв? Я їх знаю краще за тебе, і ми поїдемо разом, бажаєш ти цього, чи ні.

Вона відчинила мені двері. Моє серце несамовито калатало, в горлі пересохло. У коридорній пітьмі її обличчя видавалося блідим і змученим. Погляд збайдужіло втупився в мене, не впізнаючи. Однак за мить в очах засвітилося, і вона прошепотіла:

— Пане Мансур!

Вона пропустила мене в дім.

— Як справи, Даріє?

Ми зайшли до вітальні. Сумний вигляд господині лише підкреслював похмурість, що панувала в кімнаті. Ми повсідалися на стільцях. Зі стіни навпроти на нас дивився з чорної рамки портрет. Ми обмінялися з нею сумними поглядами.

— Ти коли приїхав до Каїра?

— Я щойно з вокзалу…

— Ти все знаєш?

— Еге ж. Мені сказали в студії, і я зразу сів на двогодинний поїзд.

Я дивився на його портрет. У кімнаті стояв дух тютюну, який він курив і який ще не встиг вивітритися.

— Їх усіх заарештували?

— Думаю, що так.

— Куди повезли?

— Не знаю.

Вона була непричетна, вимучені безсонням очі погасли.

— А ти?

— Як бачиш…

Сама-саменька, без грошей. Він був викладачем на економічному факультеті й, звісно, не мав ніяких заощаджень.

— Даріє, ми ж старі друзі з тобою, а він був мій найкращий товариш, хоч хай там як…

Я секунду повагавсь і сказав те, що готувався сказати:

— Я службовець, у мене добра платня, я нічим нікому не зобов’язаний…

Вона похитала головою:

— Не треба, ти ж знаєш, що я…

— Думаю, що ти не відкинеш мою скромну допомогу, — перебив я її.

— Сподіваюся підшукати собі якусь роботу.

— Це вже як вийде, до того ж потрібен час.

У кімнаті все нагадувало про нього. Диван, письмовий стіл, магнітофон, телевізор, приймач, альбом із фотографіями. Але де той знімок, зроблений в «Обреж-Фаюм»? Певне, він викинув його в гніві.

— Ти щось думаєш робити?

— Ще нічого не вирішила.

Трохи повагавшись, я спитав:

— А ти не думала написати мені?

— Ні, — відповіла вона не зразу.

— Хіба не спало на думку, що я можу приїхати?

Вона не відповіла, вийшла з кімнати і невдовзі повернулася з чаєм. Ми запалили. Я неначе потрапив у минуле. Старий біль схопив за серце. Не витримавши, я мовив:

— Ти, напевне, знаєш про мої невдалі спроби повернутися до організації?

Вона знову змовчала.

— Але ж мені не було ніякої підтримки… Що можна ще страшніше придумати?

— Годі про минуле, — сказала вона.

— Навіть Фавзі мене уникав!

— Я тебе вже попрохала: годі про це!

— Ні ж бо, Даріє,— відповів я. — Чудово, чудово знаю, що казали про мене. Казали, нібито я хочу повернутися тому, щоб бути «сексотом» у брата.

Вона роздосадувано покосила на мене:

— Мені й без цього вистачає болю!

Однак я не здавався.

— Даріє, тобі ж добре відомі мої почуття, — майже вмовляв я її.

— Спасибі тобі.

— Але я повинен був бути зараз із ними! — ледь не закричав я.

— Не побивайся…

— Я хочу… хочу знати, що ти про мене думаєш.

Запала важка мовчанка, потім Дарія відповіла:

— Я запросила тебе в свій дім — у його дім, — цього тобі мало?

Я тяжко зітхнув. Серце ще було в тривозі.

— Приїздитиму до тебе, але ти мусиш писати мені, якщо трапляться новини.

Ця подорож обійшлась мені дорого, тому я вирішив на студію не вертатись, а поїхати зразу до пансіонату. На щастя, у вітальні виявилися лише симпатичні мені люди: Амір Вагді, господиня й Зухра.

Я так глибоко поринув у свої спогади, що не зразу почув, як господиня сказала мені:

— Ти в думках завжди витаєш десь далеко від нас.

— Це звичка мудреців, — зауважив Амір Вагді. Потім він пильно поглянув на мене своїми вишневими очима й докинув: — Можливо, обмізковуєш план своєї чергової передачі?

— Думаю саме про те, — почав вигадувати я, — щоб зробити передачу про історію зради в Єгипті!

— Зрада!.. Оце так тема! — засміявся він. — Тоді ти просто мусиш звернутися до мене, маю для тебе важливі факти…

— Я кохаю тебе, а ти — мене. Хочеш, побалакаю з ним?

— Ти з глузду з’їхав!

— Він поважна людина. Все зрозуміє й пробачить нас.

— Але ж він любить мене, а тебе вважає своїм найкращим другом, хіба ти не бачиш?

— Він ненавидить фальш. Я йому все поясню…

— Зрада… Чудова тема, — вів далі Амір Вагді. — Але я хочу, щоб ти написав книгу, інакше люди забудуть тебе, як забули мене. Від тих, чиї думки не лягли на папір, нічого не зосталося. Окрім Сократа.

Господиня насолоджувалася грецькою піснею, що на прохання радіослухачів линула з приймача.

В пісні дівчина перераховувала ті достоїнства, які воліла бачити в хлопця своєї мрії. Господиня слухала пісню з заплющеними очима.

— Сократ став безсмертним, — сказав Амір Вагді, — завдяки учневі Платону. Дивно лише, що він відмовився втікати й вирішив випити отруту!

— Справді, — мовив я гірко, — він це зробив, хоча не знав за собою ні провини, ні помилки.

— А скільки роблять зовсім навпаки!

— То — зрадники.

— Є реальність і є леґенди. В житті, синку, є справді те, від чого легко втратити голову, інколи ж воно веде до прірви.

— Але ж ви з того покоління, яке вірить?

— Віра… сумнів… це як день і ніч.

— Про що ви?

— Я кажу, що їх неможливо роз’єднати. А ти, синку, з якого покоління?

— Сенс є лише в тому, що ми робимо, а не в тому, про що думаємо.

— Думаємо… робимо… — засміялася господиня, — про що це ви тут?

Старий теж засміявся:

— Молодим філософам дуже часто спадає на думку, що найцінніше в нашому житті — це смачна страва і гарна дівчина.

— Чудово… чудово!.. — зареготала пані Маріанна. Тут уже й Зухра не стрималася. Її сміх я почув уперше, й мої сумні думки на якийсь час відійшли геть. У тиші, що запала після сміху, було добре чути, як вітер з грюкотом шарпає стіни будинку, терзає міцно зачинені вікна.

— Вірити й робити — це було б найкраще, — сказав я Аміру Вагді. — Не вірити і робити — це вже інше, й називається воно безвихіддю. А вірити і не мати можливості робити — суще пекло.

Я подивився на Зухру. Гнана, самотня, однак увесь її вигляд свідчив про впевненість і надію. І я позаздрив їй!

За тиждень я подався до Дарії. Її будинок знову став затишним, яким був за Фавзі, і вона сама змінилася, хоча в очах причаївся щем. Сама, без грошей, без роботи і, напевно, без будь-якої надії знайти роботу.

— Ти не проти моїх візитів? — спитав я.

— Хоч би там як, ти не даєш мені забути, що я ще живу.

Ці слова відгукнулися в мені болем. Я ясно уявив її становище. Порятунок для неї був лише в роботі — це ми розуміли обоє. Але де ту роботу… взяти? Хоча Дарія мала ступінь ліценціата з літератури й стародавніх мов, однак існували проблеми, від яких годі було втекти.

— Не ховайся в чотирьох стінах.

— Я вже думала про це, однак не можу себе передужити.

— Якби я міг щодень приходити до тебе!

Вона усміхнулася. Задумалась.

— Нам краще зустрічатися не тут, — мовила згодом.

Я погодився.

Втретє ми зустрілися в зоопарку. На мене дихнуло красою й спокоєм минулих днів. Лише веселощів і радості не було. Ми прогулювались алеєю вздовж стіни, яка виходила до університету.

— Ти дуже багато на себе береш, — сказала Дарія.

— І ти не можеш уявити, як я цьому радію. Самотність, Даріє, вбиває людину.

— В зоопарку я не була ще з інститутських часів.

Не звертаючи увагу на її слова, я сказав:

— Я теж самотній і знаю, що це за штука.

Мені здалося, Дарія не слухає мене, її думки ширяють десь далеко. Раптом вона озвалася.

— Мені здається, це дуже несправедливо — гуляти тут з тобою, тоді як він… — Дарія повернулася до мене: — Що з тобою?

— Я повсякчас думаю, що дуже завинив перед ним.

— Боюся, що дружба зі мною принесе тобі лише розпуку.

— Та ні… Хоча ця думка справді мучить мене.

— Ми повинні знаходити в наших зустрічах якусь утіху…

— А відчай веде до непоправного…

— Що ти хочеш цим сказати?

Я трохи повагався, однак відповів:

— Хочу сказати, що… люблю тебе, як і раніше… Пробач.

Й аж тепер мовби прийшов до тями. Яка дурниця! Яке безглуздя! Що я кажу! Напевне, таке ж відчуває людина, що, не вміючи плавати, кидається в воду, щоб загасити на собі палаючий одяг.

— Мансуре! — Дарія подивилася на мене докірливо. Я зіщулився, неначе отримав ляпаса.

— Не знаю, чи правду ти мені сказав. Знаю лиш одне: я не маю права на щастя!

Коли я сідав у поїзд, мені спало на думку, що про все це написати листом набагато легше, ніж сказати.

Мене збудив якийсь гамір. Я був подумав, що це гримить побоїсько в моїй душі, та виявилося щось буденніше: сварка. Вийшовши з кімнати, я застав уже її останні акорди. Змагалися Сархан, Зухра та якась незнайома жінка. Хто вона? й чого тут вештається Зухра?

Принісши мені згодом чай, вона розповіла й про те, як та жінка вдерлася^: слідком за Сарханом до будинку, як між ними почалася бійка, як сама вона, Зухра, і спробувала їх розборонити.

— А хто та жінка?

— Не знаю.

— Я чув од нашої господині, ніби то наречена Сархана.

— Можливо, — промовила непевно Зухра.

— Чому ж тоді кинулася на тебе?

— Кажу ж тобі: я хотіла їх розборонити.

— А чи між тобою й?..

Зухра відвернулася до дверей. Я схопив її за руку.

— Не ображайся. Я твій друг і питаю по-дружньому… Отож ти?..

Вона кивнула.

— Ти — наречена і ховалася з цим від мене?

Зухра похитала головою:

— Заручин ще не було.

— А коли?

— Встигнеться, — відповіла вона рішуче.

Мене шпигнула несподівана думка:

— Але ж він уже кинув одну!

— Сархан її не любив, — простодушно відказала дівчина.

— І не збиравсь одружуватися з нею?

— Вона була не справжня наречена, вона пропаща жінка, — сказала Зухра, але в її погляді я побачив співчуття.

— Зрада є зрада!

Від цієї розмови в мене залишився гіркий присмак. Я сердився на Сархана, на себе, на цілий світ…

Минуло декілька днів, і якось до моєї кімнати зайшла Зухра, збуджена, щаслива.

— Пане… можна сказати тобі один секрет?

Я непорозуміло подивився на неї, чекаючи почути щось новеньке про її взаємини із Сарханом, однак вона сказала інше:

— Я буду вчитися!

Я не второпав.

— Я домовилася з нашою сусідкою, — пояснила Зухра, — вчителькою Алією Мухаммад, вона навчить мене читати й писати.

— Невже? — неабияк здивувався я.

— Справді… ми вже все узгодили.

— Чудово, Зухро. Хто це тобі підказав таке?

— Ніхто, сама надумала, — гордо відповіла вона. — Не хочу бути неграмотною. А крім того, у мене є й інша мета!

— Яка?

— Отримати професію.

Я радів за неї і пишався нею.

— Чудово… молодчина, Зухро!

Я ще довго не міг прийти до тями. За вікном моєї кімнати шумів дощ, гуркотіли хвилі прибою, що котились до берега і розмовляли поміж себе своєю чудернацькою мовою…

Ми сиділи за столиком у відкритому кафе на березі Нілу. Пополудневе сонце заливало нас гарячими променями. Дарія подивилася на мене й мовила:

— Даремно я приїхала.

— Але ти зробила це, чим звільнила мене від сумнівів.

— Нікого я не звільняла.

Вона сказала це так, що в мене виникло бажання кинутись у воду.

— Я думаю, твій приїзд…

— Просто я не могла більше залишатися наодинці з твоїми листами!

— Хіба там є щось нове?

— Але людини, якій ти їх посилав, не існує!

Я доторкнувся до її руки на столі, неначе хотів переконати себе в її існуванні, але вона прибрала руку.

— З ними ти запізнився на чотири роки!

— В них є те, що не підвласне часові.

— Я ж бо зараз настільки слабка й нещасна…

— Я теж. На думку наших друзів, я шпигун, на мою власну думку — зрадник. Ти — єдиний мій притулок.

— Точніше — ліки!

— Мені нічого іншого не лишається, окрім смерті чи безумства.

— Я вже давно зрадниця, — важко зітхнула Дарія.

— Ні, ти завжди була зразком хибної відданості.

— Це просто інша назва зради. Я змучилась…

— Ми самі мучимо себе, неначе в цьому ввесь сенс життя! — вигукнув я. Ми мовчки дивилися, як Ніл повільно котить каламутні хвилі. Простягнувши під столом руку, я торкнувся її долоні і ніжно стиснув її.

— Ми обоє в гонитві за забобонами, — прошепотів я.

— Ми опустилися значно нижче, ніж ти можеш собі уявити, — з сумом відгукнулася вона.

— Але ми вийдемо з цих випробувань, як чистий, без домішок, метал.

Мене розпирала непереборна жага, яка підштовхувала до краю прірви.

На каїрському вокзалі, виглядаючи поїзда, я зустрів свого старого товариша — журналіста з досить прогресивними поглядами. Він зустрічав знайомого з каналу. Ми зайшли до кав’ярні.

— Як чудово — я давно хотів тебе побачити…

Цікаво, що йому треба? Ми не бачилися відтоді, коли я отримав призначення до Александрії.

— Що ти робиш у Каїрі? — зненацька спитав він.

Я здивовано блимнув на нього.

— Ми друзі,— мовив він, — і я буду щирим із тобою. Кажуть, ти приїздиш до Каїра лише заради пані Фавзі!

Він, певно, чекав, що його слова збентежать мене, але я відповів спокійно.

— Їй потрібна підмога — ти це добре знаєш.

— Але я знаю й інше…

— Ти знаєш, — спокійно перебив я його, — що я давно кохаю її!

— А Фавзі?

— Він благородніший, ніж ти вважаєш.

— Мені, твоєму товаришеві, важко слухати все, що кажуть про тебе! — зітхнув він.

— Що кажуть?

Він змовчав, і я не витримав:

— Кажуть, я шпигун, що вчасно втік, а ось зараз занадився ходити в дім старого товариша!

— Я лише хотів…

— Ти цьому віриш?!

— Ні… ні… Як ти можеш так думати про мене?!

Їдучи в Александрію, я силкувався розібратися в тому сумбурі, що панував у мені. Це виявилося марним.

Мені закортіло трохи посидіти в кав’ярні «Трианон», але ще з вулиці я побачив там Сархана аль-Бухейрі і Хусні Алама. Я їх обох не зносив, тож повернув назад. Небом неслися нечисленні хмарки. Дмухав рвучкий вітер. Я йшов уздовж узбережжя. Хвилі розбивалися на березі, розлітаючись навсебіч бризками, заливали тротуар. Я казав собі, що треба зібратися, може, тоді душевна рівновага повернеться до мене.

Зухра принесла мені чаю і ще від дверей вигукнула:

— Приїздили мої родичі, щоб забрати мене, але я відбилась.

Хоча настрій у мене був препоганий, її справи не обходили мене, і тому я її підтримав:

— Це ти добре зробила!

— Ти знаєш, навіть Амір-бек порадив мені повернутися в село…

— Він просто боїться за тебе.

— А чому ти не посміхаєшся, як завше? — спитала вона, уважно дивлячись мені в вічі.

Я всміхнувся понад силу.

— Зрозуміло! — вигукнула вона. — Ці твої мандрівки щотижня і задума… Вірно? — Я й далі посміхався, і вона радісно сказала:

— Я хочу побувати на твоєму весіллі!

— Хай почує тебе Аллах, Зухро…

Між нами було повне взаєморозуміння.

Зухра весело сміялася. Але я сказав:

— Є одна людина, яка бентежить мене…

— Хто це?

— Чоловік, що зрадив свій обов’язок, зрадив свого товариша й вчителя!

Вона спохмурніла.

— Чи можна пробачити його провину, якщо він кохає? — спитав я.

— Кохання зрадника нечисте, як і він сам! — мовила вона з відразою.

Я ввесь поринув у роботу. Але щоразу, коли здавали нерви й у голові починався сумбур, їхав до Каїра. Там було кохання. Я справді був щасливим, коли Дарія, полишивши сумніви, не стала висмикувати свою долоню з моєї. Та однак тривога не полишала мене.

Дивні думки жили в мені. Якось я сказав їй:

— Давно тебе кохаю, ти це знаєш. То чому ти одружилася з іншим?

— Мені здавалося, що ти не маєш певності, — сумно відповіла вона. — Я зустріла Фавзі, й він вразив мене силою свого характеру. Як ніхто інший, заслужив найбільшої поваги.

Довкола нас сиділи закохані.

— А ми хіба щасливі? — спитав я.

Вона здивовано поглянула на мене:

— Про що ти питаєш, Мансуре?

— Може, ти сердишся, що стала через мене об’єктом пліток? — спитав я.

— Це мене не хвилює, а щодо Фавзі…

Вона, певно, хотіла повторити мої слова, які я не раз казав про широту поглядів Фавзі, про його великодушність, але змовчала.

— Даріє! — вирвалося в мене. — Ти теж в глибині душі не віриш мені, як і інші!

Вона насупилася. Я неодноразово був нею попереджений, щоб не починав подібних розмов, однак цього разу мене годі було зупинити:

— Ти не думай — якби ти сумнівалася в мені, я б тебе зрозумів.

— Не роз’ятрюй рану! — сказала вона.

— Я вже давно питаю себе: чому ти не погоджуєшся з людською думкою про мене? — спитав я, посміхаючись.

— Бо ти, за своєю природою, не можеш бути зрадником! — твердо мовила вона.

— Що означає за «природою»? Я слабак, брат верховодить мною — а це ще гірше… Подібні мені найчастіше й стають зрадниками.

Дарія взяла мою руку й міцно стиснула її.

— Годі знущатися над собою… над нами…

А я подумав: ця людина навіть не здогадується, що саме вона і є головною причиною моїх мук!

Тільки-но господиня зайшла до мене в кімнату, як я вже зрозумів, що слід чекати новини. Вона завше метеликом літала від кімнати до кімнати із свіжими новинами.

— Пане Мансуре, ви чули? Махмуд Абдельаббас, це той продавець газет, сватався до Зухри, але отримав відкоша! Вона з’їхала з глузду, я вам кажу, пане Мансуре!

— Зухра не любить його, — відказав я простодушно.

— Вона пішла манівцями! — вигукнула господиня, й очі її спалахнули.

«Начувайся, Сархане, якщо кинеш її, — подумав я. — Сам придумаю тобі кару, якої ти заслуговуєш!»

— Поговори з нею, будь ласка, — зашепотіла господиня, нахилившись до мене, — вона послухається тебе… вона тебе любить…

Я ледве стримався…

Холодний вітер жбурляв у вікна дощові хвилі, шторм наповнював будинок безперервним стогоном. Я не почув, як увійшла Зухра, й помітив її лише тоді, коли вона поставила переді мною чашку. Я неабияк зрадів, бо Зухра примусила мене на час забути про свої думки, посміхнувся й простяг їй плитку шоколаду.

— Ось і другий парубок, якого ти нагородила гарбузом! — засміявся я.

Вона сторожко поглянула на мене, і я закинув:

— Хочеш знати мою думку, Зухро? Махмуд мені більш симпатичний від Сархана.

— Ти не знаєш Сархана, — спохмурніла дівчина.

— А ти хіба знаєш Махмуда?

— Ми з Сарханом ніби створені одне для одного, — відповіла вона рішуче.

Вона кохає його й кохатиме, аж поки він візьме її або зрадить, подумав я й сказав:

— Зухро, я дуже поважаю тебе і хотів би, щоб ти була щаслива.

Я ніяк не міг вибратися до Каїра, — було багато важливих і термінових справ. Тоді Дарія, виснажена самотністю, сама зателефонувала мені.

Коли за тиждень ми зустрілися, вона нервово промовила:

— Ну ось, тепер я ганяюся за тобою!

Я поцілував їй руку. Ми сиділи в казино «Флорида», в окремій кабінці. Я розповів про свою справу, через яку не міг приїхати до Каїра.

Дарія безперервно палила — певно, нервувала. Я теж почувався зле.

— Я з головою поринув у роботу й тільки цим тримаюся, — признався я.

— А я вже не витримую самотності.

Ми обоє потрапили в зачароване коло і нічогісінько не робимо, щоб виборсатися з нього.

Я намагався всього сягнути розумом.

— Якщо мислити логічно, — мовив я, — то ми повинні або розійтись, або домогтися розлучення…

Її сірі очі потемніли.

— Розлучення?! — закричала вона.

— …Й почати нове життя… — докінчив я спокійно.

— Це так несподівано!

— Але природно і, коли ласка, людяно…

Вона остаточно розгубилася.

Тоді я спитав у неї, трохи помовчавши:

— Скажи, якщо б Фавзі опинився на моєму місці, як би він повівся?

— Він любить мене, — швиденько відповіла вона.

— Але не залишився б із тобою, коли б дізнався, що ти кохаєш іншого.

— Це все балачки.

— Це правда! Кого-кого, а Фавзі я добре знаю.

— Уяви собі… уяви лише, що з ним буде…

— Ти найбільше мучишся через те, що покинула Фавзі, коли він сидить у в’язниці. Але ж ти полишила тільки його, а не принципи…

Я побачив перед собою Фавзі, — ось він сидить на дивані, курить кальян і дивиться на мене своїми чорними, мов сливи, очима. Його терзають постійні сумніви, голова гуде від проблем і тільки думка про сімейний затишок повертає йому впевненість.

— Про що ти думаєш? — спитали вона.

— Справжній чоловік жертвує собою лише заради того, що варте цієї жертви… — сказав я і взяв її за руку. — Давай вип’ємо і не будемо більш про це думати…

Я ледве не згорів од гніву, коли почув про напад Хусні Алама на Зухру. Трохи пізніше, сидячи у вітальні, я дізнався від Аміра Вагді й господині про бійку між Сарханом і Хусні.

Я хотів би, щоб вони повбивали один одного. Було б добре провчити Хусні. Я не мав ні найменшого сумніву в тому, що він зігне мене в баранячий ріг, однак зненависть брала гору над страхом. Господиня пішла. Несподівано мені впало в очі, що Амір Вагді прихильно дивиться на мене.

— Про що ти думаєш? — спитав він.

— Мені здається, я не маю майбутнього.

Він посміхнувся, як це може зробити лише людина, що багато зазнала на віку.

— Вся справа в тому, що молодість і самозаспокоєння — вороги.

— Минуле тисне на плечі. Воно заважає йти вперед, а скинути тягар — несила.

— Все може статися — невдачі, врази, — мовив він серйозно, — однак ти заслуговуєш кращого життя.

Ця тема налягала мені на душу, тому я спитав:

— Про що ви мрієте?

Він засміявся:

— Про те, щоб в останню мою годину поряд зі мною була подруга.

— Хіба вам не все одно, як померти?

— Найщасливіша людина — це та, яка навіки засинає після добрячої гулянки!..

Я люблю Александрію. Не в ясну годину, коли дні пронизані теплими золотавими променями сонця, а коли стихія стає дибки, коли чорніють важкі хмари, застилаючи видноколо, коли все довкруж стихає в передчутті біди і раптова буря розриває передгроззя, згинаючи віття, шалені удари вітру несамовито шматують крони дерев, здіймаючи, в сп’янінні переможців, хмари куряви. Мереживо блискавок сліпить очі, громові вибухи шарпають серце, а дощові потоки неначе єднають небо з землею, наче відбувається сотворіння світу. А потім ураган угамовується, морок розсипається, місто відкриває своє дбайливо вмите обличчя і тоді постає яра зелень, лискучий асфальт, легенький вітерець, ранкова блакить.

Почав бити годинник. Я затулив пальцями вуха, щоб не знати, котра година. Потім почулися дивні голоси. Вони ставали дедалі гучнішими. Сварка? Бійка? Хай йому грець, у цім будинку пригод вистачить на все життя. Я мав передчуття, що й цього разу причиною сварки була Зухра. Голоси чулися дедалі краще. Зухра й Сархан. Я підбіг до дверей, відчинив і побачив обох у вітальні. Вони билися, мов півні, а господиня намагалась припинити сварку.

— Я вільний! — мов навіжений, горлав Сархан.

— Візьму, кого захочу… візьму Алію!

Зухра кидалась, мов тигриця. Отож Сархан зробив по-своєму і тепер хоче накивати п’ятами. Я підійшов до нього, взяв за руку й повів до своєї кімнати. Його піжама висіла клаптями, губи були розквашені.

— Дикунка! — не вгавав він.

Я намарне прагнув привести його до тями.

— Уяви собі… ця принцеса хоче одружитися зі мною! Придуркувата шлюха!

Мені набрид цей галас.

— А чому, власне, вона хоче одружитися з тобою?

— Про це ти спитай її.

— Я тебе питаю.

Зненацька Сархан перестав мордуватись і вп’явся поглядом у мене:

— Що ти цим хочеш сказати?

— Я хочу сказати, що ти негідник!

— Ти розумієш, що кажеш?

Я плюнув йому межи очі й загорлав:

— Ненавиджу тебе, всіх негідників ненавиджу, всіх вас!..

За мить ми вже чубилися, однак до кімнати заскочила господиня і кинулася до нас.

— Перепрошую, — мовила вона, ледь переводячи подих, — мені все це страшенно набридло, з’ясовуйте стосунки на вулиці, а не в моєму домі!

І повела Сархана геть.

Голова гула, серце кололо, коли я поплентав до будинку радіостанції. У студії за столом побачив жінку. Дарія? Справді, це була вона. Я закляк від подиву й мить стояв перед нею, неспроможний сказати й слово.

— Даріє!..

Я взяв її за руки. В душі моїй росла величезна вдяка. Страх і непевність, що гнітили мене досі, зникли безслідно.

— Яка приємна несподіванка, яке щастя, Даріє.

— Я не змогла дочекатися тебе, сил просто не вистачило, — мовила вона. — Телефонувала до тебе, однак ніхто не відповідав.

Я відчув якусь непевну тривогу. Підставивши стілець до неї, я сів поруч і поцілував її.

— Маєш якісь новини, Даріє?

— Я отримала листа від Фавзі. — Вона опустила очі долу. — Його допіру приніс один знайомий журналіст.

Моє серце заходило ходуном. Знайомий журналіст? Це не могло означати нічого доброго.

— Фавзі дає мені вільний вибір.

Здавалося, я чую стукіт власного серця.

Все було зрозумілим, однак я хотів насолодитися до межі. Найдивовижніше в цьому було те, що від неймовірного хвилювання я не відчував ні задоволення, ні радості.

Що це має значити? — спитав я.

— Певно, він усе про нас знає!

— Яким чином?

— Поняття не маю. Та хіба в цім суть?

Мені здалося, ніби потрапив у кам’яну клітку, а я ж мав бути на сьомому небі!

Що це зі мною?

— Ти думаєш, він ображений?

— Хоч хай там як, він зробив по-твоєму!

Розгублений, я опустив голову.

— Чому ти мовчиш?

Отож мені лишилося дати тільки знак… Я так хотів мати Дарію за дружину. Моя мрія ось-ось могла стати реальністю. Однак я не відчував щастя, — треба було сказати собі правду — був розгублений і наляканий.

У мене не було за душею ні сорому, ні каяття. Все відбувалося неначе без мене. Але якщо я не хочу взяти в руки своє щастя, то чого ж хочу насправді?

— Ти так довго збираєшся відповідати, що я починаю почувати себе страшенно самотньою! — мовила вона в тривозі.

Однак мені ще треба було гарненько подумати. Я не міг здобутися навіть на слова співчуття, такий був наляканий і розгублений. Що це зі мною?.. Її чари зненацька пропали, і я вийшов з-під її влади. Десь глибоко в мені зростала чорна хвиля спротиву, відчуженості й навіть жорстокості. Я не годен був усе це до ладу пояснити.

— Чому ти мовчиш? — втрачала вона терпіння.

— Даріє, — мовив я, — не треба приймати його шляхетного подарунка.

Мій голос був на диво байдужий.

Вона заглянула мені в очі, ще не вірячи в це, нещасна. Але я вже пустився берега.

— Відмовся без вагань! — жорстоко провадив я далі.

— І це кажеш ти?!

— Отож я.

— Але це дивно, смішно, я взагалі відмовляюся щось розуміти.

— Поки що не треба пояснень… — у відчаї промовив я.

— Як ти можеш казати таке мені?

— Але я не можу нічого тобі пояснити.

Її сірі очі сяйнули вогнем.

— Я починаю сумніватися — чи ти сповна розуму! Авжеж, ти досі дурив мене?! — вигукнула вона.

— Даріє!

— Скажи правду… ти брехав мені?

— Ніколи!

— Може, розлюбив?

— Ніколи… ніколи…

— Годі прикидатися…

— Я не маю чого казати, я зневажаю себе, а тобі не треба знатися з чоловіком, який зневажає себе.

Вона відвернулась од мене, помовчала, не знаючи, що зробити, а потім почала казати, ніби сама собі:

— Яка я була дурна! І зараз мушу за це відповідати. Я не мала до тебе ні довіри, ні надії. Чому цього не бачила? Ти зачарував мене своїми навіженими думками. Справді, ти зайдиголова!

Я мовчав, неначе капосний хлопчак, шукаючи в мовчанні порятунок. Я намагався уникати її погляду, не помічати стуку її пальців по стільниці, гарячого подиху. Моє тіло захолонуло, мов труп.

— Ти не маєш чого мені сказати? — долинув до мене десь здалеку її голос. Однак я мовчав. Дарія різко підвелася. Я теж звівся на ноги. Вона вийшла на вулицю, я — слідком. Ми перетнули вулицю, й Дарія наддала ходи, бажаючи показати мені, що не хоче, аби я йшов поруч. Тоді я зупинився і ще довго стояв, проводжаючи її поглядом. Вона йшла знайомою мені легкою ходою… Мені було сумно, в душі — пустка. Я думав, що це моє перше і, напевно, останнє кохання.

Коли Дарія розтанула вдалині, я, незважаючи на страждання, відчув щось подібне до полегшення.

Спокійна та гладенька морська широчінь сяяла первісною блакиттю. Куди подівся шалений шторм? До самісінького виднокола простягайся яскраві стріли призахідного сонця. Де нагромадження хмар? Лише поодинокі хмаринки-пушинки. Легенький вітерець ласкаво торкався пальм. Де отой скажений ураган?

Я дивився в бліде обличчя Зухри, на сліди від висхлих сліз, дивився в її безбарвні очі, й мені здавалося, ніби дивлюсь у дзеркало.

Зухра тривожно поглянула в мій бік:

— Лише без докорів і повчань, прошу.

— Слухаю й скоряюсь, — сумно пожартував я.

У мене не було часу поміркувати про те, що сталося допіру, — я ще до ладу не відійшов після гіркої розмови з Дарією.

Однак у душі я був певен, що все тільки починається, всі найголовніші події попереду.

— Можливо, все на краще, Зухро?

Вона не відповіла.

— Що тепер думаєш робити? — спитав я.

— Я жива, бачиш сам…

— А як твоє навчання, Зухро?

— Вчитимуся далі.

— Сум лише, мов сон. Ти одружишся, матимеш дітей…

— Мені краще якнайдалі триматись од чоловіків, — гірко мовила вона.

Я засміявся — вперше за весь останній час! Вона ж бо не знає, що творилося в моїй душі допіру, не знає про те безумство, що охопило мене. Раптом у голові мені сяйнуло. Чи це трапилося зненацька? Ні, до цього мали бути підстави. Думка була дивна, цікава і гарна. Це було майже те, чого я шукав. Нагорода для моєї змученої душі.

— Зухро, — звернувся я до дівчини, ніжно дивлячись на неї, — життя не голубить мене і тобі не вельми весело…

Вона сяйнула мені вдячною посмішкою, й мене затопила нова хвиля ентузіазму.

— Зухро, прожени геть сум, будь сильною — ти ж бо завжди була такою. Скажи мені, коли я побачу посмішку щастя на твоєму обличчі? — Вона схилила голову, її вуста сіпнулися. Ось дівчина, потрібна мені, — самотня, покинута, полишена.

— Зухро, — мовив я схвильовано, — ти, напевне, сама не знаєш, скільки важиш для мене… Зухро… будь мені жінкою!

Вона різко повернулася до мене, розгублена і насторожена. Вуста розтулилися, щоб промовити щось, однак з них не злетіло ані слова.

Ще не в змозі контролювати себе, я вперто провадив далі.

— Давай одружимося, Зухро. Я знаю, що кажу.

— Ні, — зрештою відповіла вона, трохи прийшовши до тями.

— Ми поберемося щонайшвидше…

— Ти кохаєш іншу!

— То не кохання, це все твої вигадки. Відповідай, Зухро!

Вона зітхнула і подивилася на мене.

— Ти чесна, шляхетна людина, але твої почуття змушують тебе чинити зараз похапцем. Ні, я не хочу, та й ти не годен на те, про що кажеш.

— Отож відмовляєш мені, Зухро?

— Дякую тобі.

— Повір мені, Зухро, пообіцяй хоча б… обнадій і я чекатиму!

— Ні, — рішуче відказала вона. — Я вдячна тобі і поважаю твої почуття, але згодитися не можу. Повертайся до своєї дівчини. Якщо ви посварилися, то, найпевніше, в цьому завинила вона сама, однак ти повинен пробачити їй.

— Зухро… повір мені…

— Ні. Годі про це, будь ласка, — відповіла вона твердо.

Я побачив в очах дівчини втому, неначе наша розмова пригнічувала її. Подякувавши мені кивком, вона вийшла.

І знову довкруж мене пустка. Я роззирнувся, неначе шукаючи звідкись допомоги. Коли станеться землетрус? Коли вибухне буревій? Що я сказав? Як я сказав? Чому? І як я зможу покінчити з цим усім?

Яким чином зможу з цим покінчити? Повторюючи це запитання, немов сновида, я вийшов з кімнати. У вітальні вгледів Сархана, який розмовляв по телефону. Біля дверей стояла валіза. Я подивився йому в спину з ненавистю. Сархан, виявляється, займає в моєму житті значно більше місця, ніж я думав. А якщо він зникне звідси, як далі житиму? Як його розшукаю? Сархан вабить мене, неначе світло метелика. Він немов краплина отрути, яка може мене вилікувати.

У цю хвилину Сархан голосно проказав у телефонну трубку:

— Добре… о восьмій вечора… Я чекатиму на тебе в казино «Пелікан»!

Це доля. Він сам запросив мене на побачення, сам назвав місце зустрічі, сам примусив мене йти слідом.

Я повернувся до кімнати. Коли намірився покинути пансіонат, Сархана не було й сліду. Я пішов до кав’ярні, збираючись написати листа Дарії, але вогонь почуттів, що горів у мені, не дав цього зробити. Тоді я зайшов до казино «Пелікан» і сів за столик у глибині приміщення. Лише тут, схований за спинами від сторонніх поглядів, зміг трохи розслабитися. Замовив чарку коньяку, потім ще дві, тримаючи повсякчас в полі зору вхідні двері. За чверть до восьмої нарешті з’явився мій герой. Попереду нього чимчикував Талаба Марзук. Напевне, це з ним розмовляв Сархан по телефону. Коли це вони встигли стати друзями? Обидва сіли столиків за десять від мене. Офіціант приніс їм коньяк. Я згадав, що вранці під час сніданку я погодився з пропозицією Талаби Марзука провести новорічну ніч у казино «Монсеньйор». Справді, думав я собі, слідкуючи за ними, ще вранці я збирався відсвяткувати Новий рік.

Хоч як я старався проминути їх непомітно, та Сархан, однак, угледів мене в дзеркалі. Я вийшов надвір, клянучи своє невезіння.

Вулиця темніла пусткою. Аж ось за спиною почулися кроки. Я ще стишив ходу. Наздогнавши мене, Сархан насторожено заглянув мені в обличчя і теж пішов повільніше, щоб не підставляти мені беззахисну спину.

— Ти слідкуєш за мною, — мовив він, — я тебе зразу побачив.

— Звичайно, — відповів я крижаним голосом.

— Чому? — стривожився він.

— Щоб убити тебе, — відповів я і витяг з кишені пальта ножиці.

— Ти здурів… — Сархан не відводив очей од ножиць.

Кожен з нас приготувався до оборони чи нападу.

— Ти ж бо не опікун її! — промовив він.

— Не через неї… Не лише через неї.

— Тоді через що?

— Мені не буде життя, поки я не вб’ю тебе!

— Ти забув, що тебе теж уб’ють!

Я змовчав.

— Як ти дізнався, що я тут? — зненацька спитав він.

— Я чув твою розмову по телефону в пансіонаті.

— І тоді вирішив убити мене?

— Тоді.

— Ти й раніше хотів мене вбити?

Я не відповів.

— Але ж насправді ти не хочеш мене вбивати? — не здавався Сархан.

— Хочу і вб’ю…

— А якби ти не бачив і не чув мене в ту мить…

— Але я бачив і чув, і я вб’ю тебе.

— Але чому?

Я не знав, що відповісти, та жага вбити його остаточно розвіяла всі сумніви.

— Тому, що я вб’ю тебе! — вигукнув я. — Ось тобі… ось тобі…

У глибині залу линув сміх Сархана, який розмовляв із Талабою Марзуком. Я кляв Талабу на чому світ стоїть, бо його поява сплутала мені всі карти. Але десь за годину він встав з-за столу, попрощався з Сарханом і вийшов з казино.

Сархан залишився сам. Він і далі пив, але став часто поглядати на двері. В його поведінці відчувалася тривога. Можливо, чекав ще когось? Але якщо той хтось прийде, це означатиме для мене кінець усіх планів!

Офіціант покликав його до телефону, і Сархан заспішив до кабіни. По якомусь часі повернувся насуплений.

Що трапилось? Він не став сідати на місце, а розплатився і вийшов. Через вікно я слідкував за ним. Він зайшов до бару. Можливо, вирішив ще випити?

Я зачекав, поки він вийде, і тоді розважливо піднявся і попрямував до дверей. Він уже перетнув вулицю. Я щільніше закутався в пальто, рятуючись від вітрюгану. Довкола не було нікого. В тумані тьмяніли ліхтарі. Я обережно подався назирці, майже зливаючись зі стінами та парканами. Сархан йшов, не помічаючи нічого, ввесь поглинутий власними думками. Він навіть не одяг пальта, а ніс його, перекинувши через руку. Що трапилося? Ще недавно жваво розмовляв і весело сміявся. Що так змінило його? Несподівано він повернув до вузького завулка, що тягся через квартал Баліма, в цю пору темний і пустельний. Що йому тут треба?

Я наддав ходи, торкаючись частоколу садової огорожі, боячись у темряві згубити його. Не звертаючи очей з його постаті, почав готуватися до кидка, коли зненацька він зупинився. Я теж зупинився, тремтячи від збудження. Напевне, зараз щось трапиться. Може, сюди хтось має прийти? Треба зачекати. Раптом почувся якийсь звук. Він комусь сигналить! Чи, може, його нудить? Сархан важко ступив кілька кроків вперед і впав на землю. П’яний. Хильнув через край і ось гепнувся без пам’яті. Я зачекав ще хвилину, прислухаючись довкола, однак було тихо. Тоді посунув уперед і ледь не наступив на нього. Я нахилився й хотів покликати його, однак голос не підкоривсь мені. Тоді я торкнув його. Він не ворушився. Нехай він піде з цього світу без болю і страху, так як мріє старий Амір Вагді. Я злегка струснув його — ніякої реакції. Струснув сильніше — знову анічичирк. Тоді я щосили смикнув його за плече — ніяких проявів життя. Я випростався, в шалі кинувся рукою в кишеню за ножицями, однак не знайшов їх. Даремно обшукав всі свої кишені. Напевно, я забув їх взяти. Перед тим як піти сюди, я був надміру схвильований, знервований, а ще прийшла господиня домовитися про зустріч Нового року. Звичайно, я забув їх взяти. Я був не в собі через те, а ще більше — через нього, п’яного, що зараз лежав у солодкім забутті. Я копнув його ногою, потім ще раз, сильніше, і ще… Мене охопив сказ, і я почав лупити його носаками. Невдовзі гнів минув і збудження розсіялося. Ввесь у знемозі, хитаючись на ходу, я підійшов до частоколу, промовляючи собі: «Я вбив його». Дихання сперло, в душі відраза — до нього і до себе. Я почувався безумцем. Мені згадалася Дарія — вона дивилась мені в очі і щезала серед вуличної юрби.

До пансіонату я повернувся пішки. Вже зайшовши до своєї кімнати, я подумав про Зухру — як вона зараз спить тяжким, похмурим сном.

Проковтнувши таблетку снодійного, я кинувся на ліжко і відразу заснув.

Він вперто штовхнув мене, вчепившись рукою за плече.

— Ти зрештою прикінчиш мене! — закричав я люто…

Торговельні ряди. Розмаїття форм і кольорів, що бентежать, розпалюють уяву і підводять голодний шлунок. У сонячному шумовинні — джерела спокуси. Коробки з прянощами та солодощами, м’ясні вироби на будь-який смак — свіжина, солонина, копчене, в’ялене м’ясо. Пляшки з винами будь-яких сортів — круглі, квадратні, плоскі, гранчасті, вигнуті.

Мої ноги несамохіть загальмували біля грецької крамнички — очі вгледіли селяночку, яка зупинилася щось купити собі. Нехай буде благословенна земля, що народила тебе. Я розглядав вина, походжав поміж діжками з оливками, принюхувався до в’яленого м’ясива, а сам не зводив очей з її повненького смаглявого обличчя. В руці вона тримала сумку, плетену з соломи, повну продуктів, угорі стирчала пляшка.

Я підійшов до селянки в ту хвилину, коли вона саме виходила з крамнички. Її допитливий погляд зустрівся з моїм — веселим і зачудованим. Відтак вона пішла своєю дорогою, а я подався слідом за нею. Якоїсь мети не мав — лише бажання намилуватися дівочою красою, що будила в душі запах сільських стежок, який я так люблю. Ми йшли набережною, розімлілою в купелі призахідних сонячних променів, заколисаного осіннього вітерцю. Дівчина ступала сягнисто, по-солдатськи. Невдовзі дорога вивела нас за ріг будівлі, де на першому поверсі була кав’ярня «Мірамар», озирнулася на мене і шаснула в під’їзд, та я, однак, встиг спіймати погляд її медвяних дитячих очей.

Мені згадався сезон бавовника в моєму селі…

Я відчув той запах, коли наприкінці тижня знову побачив її. Вона саме купувала газети в Махмуда Абдельаббаса. Я поспішив до неї, поки вона не зникла:

— Доброго ранку!

Махмуд відповів, а вона лише поглянула мигцем на мене і подалася геть, залишивши по собі запах сільських манівців.

— Вітаю тебе! — сказав я газетяреві. Він привітно засміявся. — Що це за дівчина?

— Працює в пансіонаті «Мірамар», — відповів він байдуже.

Я віддав йому гроші, які позичав раніше, і подався до водограю, де мав зачекати на інженера Алі Бакіра. Гарна селяночка. Просто пречудова, я просто закохався в неї.

І знову згадався сезон бавовника в моєму селі.

О десятій ранку прийшов Алі Бакір. Ми зайшли до мене в дім — на вулиці Лідо, що в районі Азарета. Сафія була напоготові, і ми всі гуртом пішли до кінотеатру «Метро». Після фільму вони повернулися додому, а я тим часом збігав до крамниці за пляшкою кіпрського винця. Там я знову вгледів ту селяночку. Це був поцілунок долі, сон наяву. Щось таке змусило її обернутися, й вона розгледіла мою щасливу пику. Повернулася назад, і я встиг помітити посмішку, що майнула на її яскравих вустах. Я живо уявив собі, як живу в пансіонаті, насолоджуючись теплом, турботою, коханням. Прегарна селяночка наповнила щастям моє серце, як це вже траплялося зі мною раніше. А її посмішка чого варта — яскрава, немов весняний сонячний ранок!

— Якби зараз був вечір, я б провів тебе, — сказав я.

— Красно дякую! — відповіла вона іронічно, насупивши умисне брови.

І знову на згадку прийшли мої сновидіння, напоєні запахом сільських просторів і щирим коханням.

Коли я прийшов додому, Алі Бакір лежав на канапі, Сафія поралася в кухні. Поклавши перед собою торбину з пляшкою, я мовив:

— Це не ціни, а кінець світу!

Він штурхонув мене в спину і сказав:

— Ти що, борешся з проблемами нового навчального року?

— Борюсь, однак не без крові.

Якось я розповів йому, що відмовився на користь матері та сестер від своєї частки прибутку, який давали чотири федани землі, і тому він знав, у яку скруту я потрапив.

— Ти лише на порозі життя, — підбадьорював він мене, — перед тобою блискуче майбутнє…

— Краще давай про сьогодення, — перебив я його роздратовано. — Скажи, будь ласка, що це за життя без грошей, без машини, без жінки?!

Він розуміюче засміявся. В цю мить до кімнати зайшла Сафія з тацею в руках. Вона почула мої останні слова і тому зблиснула на мене оком.

— У нього все є, йому просто завжди мало! — мовила вона, звертаючись до чоловіка.

— Авжеж, — погодився я зразу. — Маю жінку!

— Ми вже з рік живемо разом, — скаржилася вона далі,— і я намагаюся навчити його заощаджувати, однак він вміє лише тринькати.

Ми хильнули, попоїли і пішли відпочити. Надвечір вийшли на вулицю. Сафія пішла в «Жанфуаз», а ми з Алі Бакіром повернули до кав’ярні «Ді Лябія».

— Вона ще хоче одружитися з тобою? — спитав Алі, коли ми сіли до столу.

— Дурепа! Чого від неї чекати?

— Я боюся, що…

— Небесні зорі мені ближчі, ніж вона, а до того ж вона обридла мені!

Ми мовчки дивилися крізь шибу на рожеве надвечір’я.

Я відчув, що Алі Бакір утупив у мене погляд, і зрозумів, що має мені сказати щось важливе. По хвилині він справді сказав:

— Давай поговоримо серйозно.

Я обернувся до нього — віч-на-віч. Отак не сховатися, не втекти.

— Давай.

Отож ми добре вивчили питання.

Серце гупало в грудях, я дивився на Алі, хапаючи кожне його слово.

— Я інженер, фахівець, ти маєш справу із звітами відділу, водій вантажівки буде, охорона — теж. Отже залишилося зібратись усім гуртом і поклястися на Корані…

Я несамохіть розсміявся. Алі здивовано глянув на мене, але до нього дійшло те, що сам сказав, і він теж розреготався.

— Нехай буде так, — посерйознішав Алі. — Капітал є, а господаря немає. Ти можеш собі уявити, що це значить, — вантажівка ниток на чорнім ринку? Успіх операції гарантований. Таке можна буде крутити по чотири рази щомісяця.

Я ввесь поплив у мріях, а Алі Бакір торохтів і торохтів без угаву:

— По-чесному забагатіти — марниця. Підвищення на роботі, зростання зарплатні… Це все ніщо. Харчі дорожчають. А скільки коштує пристойний костюм?.. А ти — про віллу, машину, жінок… Сам подивись. Ось тебе обрали членом комітету — а пуття скільки? Обрали тебе членом адміністративної ради — то й що? Ти горбатишся з усілякими проблемами робітників — це що, відчинило тобі двері до раю? А ціни зростають, зарплата падає, життя минає. Звичайно, хтось десь помилився в чомусь. А ми що — дослідні миші?

— Коли почнемо? — спитав я, і мій голос видався мені самому чужим.

— Не раніше як за два чи й за три місяці, треба, щоб шанування стало основою нашого діла, і вже тоді ми заживемо, як Гарун ар-Рашид!

Хоча я давно вже з цим змирився, на душі було тоскно. Він, напевне, відчув це, бо суворо поглянув мені в очі.

— Ну, як?

Зненацька я зареготав. Я сміявся до сліз, дивлячись на його похмуре, холодне обличчя, обернене з німим запитанням до мене.

Перехилившись через стіл, я прошепотів:

— Не бійся, дорогий друже.

Він потис мені правицю і вийшов.

Я посидів ще трохи, збираючись із думками. Згадалася недавня розмова з Махмудом Абдельаббасом. Він сказав:

— Шановний, мені, напевно, невдовзі знадобиться твоя допомога…

Я спитав, що він має на увазі.

— Куплю кав’ярню «Баніотті», коли він виїздитиме за кордон, якщо на це буде Божа воля, — сказав Махмуд.

— Чого ж ти від мене хочеш? — Я знічев’я розглядав газети, журнали та книжки в його кіоску.

— Я зовсім не тямлюся на кулінарії.

— Допоможи мені в розрахунках.

Я пообіцяв. Згодом мені спало на думку, що я міг би продати свою землю й увійти до нього в частку.

— Ти хочеш мати компаньйона?

— Ні, що ти! — відповів він рішуче. — Я не люблю цього. Я не хочу, щоб мій заклад зростав, привертаючи увагу влади!

Я завітав до штабу Арабського соціалістичного союзу й прослухав доповідь про чорний ринок. Після цього почалася дискусія на тему земельної власності. Коли закінчилась і всі присутні попрямували до дверей, хтось покликав мене. Я озирнувся і угледів Рафата Аміна, якого не бачив ще з університетських часів. Ми щиро привітались.

Виявилося, Рафат прийшов на лекцію, бо, як і я, є членом секції Арабського соціалістичного союзу в об’єднаній компанії рудень. Йдучи понад берегом, ми говорили про минуле, безпричинно пирскаючи сміхом, перебиваючи один одного. Згадували наш гурток, студентів-вафдистів, гарячі суперечки, що точилися на зборах гуртка. Хіба це можна забути? Тоді ми були ворогами держави, а зараз держава — це ми.

— Не можу повірити, що ти покинув вафдистів, — мовив я.

Він знову розсміявся й стусонув мене ліктем:

— Ти теж не був щирим вафдистом. Але чи щирий з тебе соціаліст?

— Авжеж…

— Чому ти такий упевнений?

— Сліпі не можуть працювати задля революції, вони можуть або признавати її, або ні.

— А ті, хто добре бачить?

— Я знаю, що кажу, — багатозначно промовив я.

— Отже, ти революціонер-соціаліст?

— Звичайно.

— Вітаю. Скажи тепер, куди ми подамося ввечері?

Я запропонував відвідати «Жанфуаз».

Ми сиділи отам до півночі. Я хотів дочекатися Сафії, однак вона повідомила мене, що її запросив якийсь лівієць.

Біля кінотеатру «Стренд» я побачив прегарну селяночку. Вона чимчикувала вулицею Сафії Заглул у супроводі старої грекині, чарівна, смаглява, юна, сяйноока. На вулиці було повно народу, з моря дмухав свіжий вітерець. Високо в небесній блакиті виснули клаптями бавовника легкі хмарки.

Дівчина продиралася крізь натовп, і коли вона наблизилася до мене, підморгнув. Вона дещо насторожилась, однак посміхнулась. Авжеж, посміхнулася у відповідь. Це означало, що клюнула на мою наживку.

Я крадькома поглядав на обличчя Сафії, смакуючи вечірню каву. Після довгого сну її очі підпухли й почервоніли. Товсті губи відквасились, та й уся вона здавалася нечупарою.

— Сафіє, — промовив я засмучено.

Вона подивилася на мене.

— З’явилися нові ускладнення, на які ми повинні зважити, — почав я обережно розвивати думку, не відриваючи погляду від обличчя Сафії.

Вона покивала головою, закликаючи мене до більшої відвертості.

— Доведеться нам перемінити спосіб життя. Маю на увазі наше співжиття в одній квартирі!

Сафія спохмурніла, між бровами в неї пролягла сердита складка.

— Це жах, — мовив я, — житлова криза веде до повного фіаско. Один мій товариш недавно повідомив про поселенця адміністративного контролю… Я, здається, тобі вже казав про це. Думаю, тобі не все одно, що зі мною трапиться потім.

— Але ж ми живемо разом майже півтора року, — запротестувала вона.

— Це були найкращі часи в моєму житті. Хай би вони тривали до скону, якби про це знали лише ми двоє.

Я дивився на дно гранчака, неначе прагнув щось там прочитати.

— Але мене ось-ось спостигне лихо. Мушу негайно повернутися до своєї парубоцької квартири, а можливо, оселитися в якомусь паскудному готелі чи пансіонаті.

— Це можна було б зробити якось інакше! — вигукнула вона. — Але ж ти негідник і сучий син!

— Я людина щира, кохаю тебе по-справжньому й кохатиму до скону. Однак я від самого початку казав тобі, що не створений Богом для сімейного життя!

— Він просто не зробив тебе порядною людиною.

— Отож немає чого знову починати безпредметні розмови…

Сафія пильно заглянула мені в вічі й сказала:

— Ти мене хочеш кинути…

— Сафіє, — перебив я її, — я людина щира, якби в мене виникла така думка, я чесно сказав би про це й пішов би… — Її обличчя скривилося, ставши зовсім негарним. У глибині душі я хотів, щоб вона зненавиділа мене, відчувши відразу, тоді ми б просто розійшлися в різні боки.

Деякі чоловіки відверто експлуатують своїх коханок, використовують їх для своїх цілей. Я, чесно кажучи, не звик тратитися на жінок, хоча ніколи не грубив їм. Свою першу жінку я замав ще в університеті. Вона була красуня і з перспективами. Дочка лікаря, в якого кури грошей не клювали. Але чого згадувати про це зараз? Я зробив дурницю, втратив щасливу нагоду.

І ось тепер б’ється серце знову. Справді, я закохався в селяночку. Хоча це не якесь там романтичне кохання — просто жага, яка нещодавно тягнула мене до Сафії з «Жанфуаза».

— Мені потрібна на чималий термін кімната.

В її погляді синіх допитливих очей майнула втіха. Господиня недбало відкинулася на спинку дивану під статуєю Діви Марії. В її рухах — витончені манери, що лишилися з минулих щасливих часів. Золотаве фарбоване волосся свідчить про надмірне бажання затримати це минуле. Вона сперечається зі мною по-гендлярськи, добиваючись особливої плати за літній сезон.

— Ти щойно приїхав до Александрії?

Я зрозумів, що це не просте запитання, а ланка в цілому ланцюзі хитромудрого допиту. Бажаючи у всьому їй догодити, я зголошувався з усім, хоч би про що вона казала, пнувся відшукати спільних знайомих, розповів про свою роботу, про вік, місце народження та соціальне походження. Поки ми розмовляли, знадвору прийшла селяночка. Угледівши мене, вона зашарілася. Певна річ, відразу збагнула, чому я опинився тут, і, оступаючись від хвилювання, втекла на кухню. Та господиня не зрозуміла, чому збентежилася дівчина, й не помітила, як почервоніли її щічки.

Господиня відвела мене до кімнати, останньої ще не зайнятої кімнати з вікнами на вулицю.

Ми з нею вже була друзями, і наша дружба починалася ще з давніх-давен.

Я розглянувся в своєму новому домі — непогано. Потім у чудовому настрої всівся в крісло. В цю мить дізнавсь ім’я селяночки, навіть не питаючи нікого, — це господиня покликала її. За хвилину дівчина ввійшла до моєї кімнати, тримаючи ковдру і постільні лахи, і стала поратися над ліжком. Я з великою втіхою розглядав її щонайпильніше. Справді, пане Махмуде Абдельаббас, дівчина гарна. Та що там — чудова, ще й з перцем. Вона крадькома поглянула на мене, однак я перехопив її погляд і посміхнувся.

— Я радий, Зухро…

Вона поралася, ніби й не чула мене.

— Хай Аллах дасть тобі здоров’я. Я неначе повернувся в рідне село… — Вона нарешті посміхнулася. — Твій покірний слуга Сархан аль-Бухейрі, — мовив я.

— Бухейрі? — здивувалася вона.

— З Фіркаси, що в Бухейрі.

— А я з Зіядії.

— Отаке! — вигукнув я на радощах, неначе ця оказія, що ми обоє виявилися з одного району, повинна зробити нас щасливими.

Зухра заслала постіль і зібралася виходити.

— Посидь трохи зі мною, — попрохав я. — Мені ще треба стільки тобі розповісти.

Однак вона хитнула головою і вийшла.

Справді, вона — стигла вишня, й мені лишилося її зірвати. Я закохався в неї, хоч би там що. Мені хочеться втекти з нею кудись якнайдалі від цього пансіонату, в якому, напевне, ніде сховатися від настирних очей.

Під час сніданку я познайомився з двома цікавими стариганами. Найстаріший з-поміж них Амір Вагді — живий труп, мумія, але ще досить життєрадісний. Він, як я дізнався, колись був журналістом.

Другий — Талаба Марзук. Це ім’я я вже десь чув. Він один з тих, чиє майно було конфісковане. Однак не зрозуміло, чому його занесло до цього пансіонату. Він розбурхав у мені цікавість, бо мене завжди манили до себе всілякі яскраві особи, нехай навіть злочинці.

Крім того, Талаба Марзук належав до того людського роду, якому ми прийшли на зміну.

Ось він утупився поглядом в чашку, крадькома підглядаючи за мною. Щодо нього в моїй душі живуть непевні почуття. З одного боку — зловтіха, з іншого — жалість. У той же час в мені народивсь якийсь підсвідомий страх, коли я лише думаю про можливість конфіскації добра. Я згадав слова про те, що хто хоч раз скоїв убивство, той може звикнути вбивати!

Якось Амір Вагді, бажаючи зробити мені приємне, сказав:

— Це добре, що ти економіст. Сьогодні економісти й інженери — головний підмурок держави.

Я згадав Алі Бакіра і посміхнувся.

— У наш час, — вів далі старий, — найбільшим успіхом користувалися пустодзвони.

Я насмішкувато мугикнув, уважаючи, що таким чином викажу нашу спільну думку з цього приводу, однак старий несподівано розсердився, і тоді я зрозумів, що він не ганив минувшину, а лише констатував її прояви.

— Наша мета була, синку, розбурхати народ, — вів він далі. — І завдяки нам, а не інженерам чи економістам народ таки прокинувся!

— Якби не ваше покоління, що до кінця виконало свій обов’язок, то ми не були б тим, чим є зараз, — промовив я, намагаючися виправити помилку.

Талаба Марзук уперто мовчав.

До мене знову повернулося грайливе відчуття свіжості. Мене заполонила любов до життя, вона розпалила мою душу, немов ясний сонячний ранок чиста морська блакить. Удень я працював, потім переобідав із Сафією в нашій старій квартирі. Вона насторожено слідкувала за мною, а я корчив меланхолічну гримасу, нудив про незручності пансіонату, про холоднечу в кімнаті.

— Таке життя не для мене, кохана, тож я попрохав посередника підшукати мені кращу квартиру.

У відповідь Сафія повторювала одне — я, мовляв, негідник і сучий син. Тим часом я думав про своє — коли вже мені пощастить здихатися її.

Повернувшись до пансіонату, я побачив Зухру, що несла каву до кімнати Аміра Вагді. Великий годинник пробив п’яту, і я її попросив принести чаю. Зухра з’явилася, мов яскрава квітка. Коли подавала мені чашку, я торкнувся її руки і прошепотів:

— Лише задля тебе я заточив себе поміж цих чотирьох стін…

Вона похнюпилася, боячись виказати почуття, і повернулась, аби вийти з кімнати. Однак перш ніж це зробила, я встиг сказати їй:

— Я кохаю тебе… Не забувай цього ніколи.

Наступного дня ми зустрілися знову в цю ж годину. Я хотів дізнатися про неї більше.

— Що привело тебе сюди аж з Зіядії? — спитав я.

— Хліб, — відповіла вона своєю сільською вимовою.

Вона розповіла мені про своїх родичів, про причину втечі з дому, про те, як знайшла притулок у пансіонаті.

— Однак господиня наша — іноземка, а пансіонат, якщо ти знаєш, — базар!

Я ледве стримував свої почуття.

— Я знаю і поле, і базар, — впевнено відповіла Зухра.

Дивно. Спочатку вона не здалася мені такою вже рохлею. Можливо, не варто брати на віру все, про що розповідає?

Всі ті, хто тікає з села, біжить для… Гм!

— Зухро! Це все склалося так, щоб ми тут зустрілися! — жаско промовив я. Вона з недовірою поглянула на мене.

— Я кохаю тебе, Зухро… Оце й хочу тобі сказати.

— Досить! — буркнула вона.

— Ні, не досить, — відповів я, — поки я не почую таке з твоїх вуст, поки не обніму тебе…

— Ось про що ти мрієш!..

— Ніколи не дізнаєшся про смак плоду, поки не скуштуєш його.

Вона вийшла від мене цілком спокійна й на її обличчі годі було побачити бодай тінь гніву чи бентегу. Я привітав себе з першим успіхом і зненацька знову відчув новий приступ туги по сімейному затишку. Всім серцем хотів би цього, якби не… Справді, якби не… Геть, геть осоружні думки.

До нас прибилося ще двоє молодиків — Хусні Алам і Мансур Бахі. Я був радий познайомитися з ними, бо від народження схильний шукати собі все нових друзів та знайомих і завжди на новачка дивлюся мов якийсь дослідник. Хусні Алам походить з древньої родини міста Танти. Шляхетного роду, володіє сотнею феданів землі, міцної статури красень, такому гріх не позаздрити. Хоча я ненавиджу клас, до якого він належить, однак був би неймовірно радий, якби щаслива доля звела мене близько з кимось із його представників. Легко уявити, яким життям живе такий парубок.

А ось Мансур Бахі — хлопчина іншого штабу. Він — брат великої шишки з держбезпеки, сам працює диктором на Александрійській радіостанції. Зовні немов вишукана статуетка з тонкими рисами гарного юного обличчя. Як підшукати ключ до нього, як знайти шлях до його серця?

Сидячи в глибокому кріслі, я дивився, як Зухра поставила на стіл чашку з чаєм, потім узяв дівчину за руки й притяг до себе. Втративши рівновагу, вона впала на мене. Я міцно обхопив її й поцілував у щоку. Зухра відштовхнула мене своїми сильними руками, вислизнула з обіймів і підвелася, спохмурнівши. Я сторожко глянув на неї, потім ласкаво всміхнувся. Здається, вона зуміла перебороти себе, і її обличчя засяяло, немов море тихим осіннім ранком. Я поманив її до себе, однак даремно. Тоді кинувся на неї, охоплений шаленим бажанням, схопив в обійми й притис до себе, не відчуваючи опору. Наші вуста зійшлися в довгому поцілунку, мене п’янив запах її волосся.

— Приходь уночі до мене, — прошепотів я їй на вухо.

— Чого тобі треба? — враз наїжачилася вона.

— Я хочу тебе, Зухро… — Її обличчя закам’яніло. — То ти прийдеш? — не здавався я.

— Чого ти хочеш? — знову спитала вона.

— Побалакати. — Я вже трохи оговтався і обережно сказав: — Я хочу розповісти тобі про своє кохання!

— Але ж це ти робиш зараз…

— Квапливість і страх псують усю радість!

— Мені не подобається те, що ти кажеш.

— Ти погано про мене думаєш.

Вона похитала головою, неначе показала мені, що їй усе зрозуміло, й, посміхнувшись, вийшла.

Мене охопили туга й розчарування, і я гірко вигукнув: «О, якби вона була з доброї родини… якби була освічена й з грошима!»

Настав вечір, коли передавали концерт Умм Кальсум. Я мав можливість прогуляти його в домі Алі Бекіра, крім того, мене запрошував до себе Рафат Амін, та після недовгих роздумів я вирішив нікуди не йти, щоб, лишившись у пансіонаті, краще роззнайомитися з його мешканцями.

На столі вже стояла велика таця із смаженею. Я швиденько хильнув, щоб набратися духу.

За столом усі розмовляли. В свою чергу я розповів леґенду про рід аль-Бухейрі, про свою посаду завідувача звітного відділу. Я не збирався наганяти собі ціну, просто хотів, аби поява великих грошей, які я збирався отримати після авантюри Алі Бекіра, не викликала надмірного інтересу.

Потім — і це справжня пошесть — почалися розмови про політику. «Чи ви чули?» — «Що скажете?» — «Хочете, я скажу, що думаю про це насправді?» Ось коли я зрозумів, що сам є представником революційних сил і що, напевно, мій тут союзник — Мансур Бахі. Ми обмінялись тостами.

Я подивився на Зухру і вирішив, що вона — найсправжнісінька представниця революційних сил.

Пані Маріанна мені подобається не лише тому, що кохається в наших піснях, але й тому, що має веселу вдачу.

Амір Вагді — тінь з минувшини. Він жив у найцікавіший відтинок нашої історії, про який ми майже нічого не знаємо.

А ось Талаба Марзук. Коли він розхвалює досягнення революції, я можу лише дивуватися його блискучому мистецтву мімікрії.

— Отже, ти не віриш ні в рай, ні в пекло?

— Рай — це місце, де людина є в безнадії і користується повагою; пекло — де все навпаки.

Коли Мансур, мов хлопчак, сміявся моїм дотепам, у мене зростала надія, що я зможу знайти дорогу до його серця, а ця гулянка стане першим кроком до нашої дружби. Хусні Алам — це зовсім інше. Дай, Боже, йому здоров’я! Він єдиний приніс вина. Мов тамада, сидячи в своєму кріслі, наливав чарки й гучно реготав. Десь біля півночі Хусні Алам несподівано зник, чим значно збіднив нашу компанію.

Зазвичай, я не дослухався до співу Умм Кальсум і не підспівував їй. Хоча був добряче напідпитку, однак повсякчас хтозна-як відчував присутність Зухри. Достеменно бачив, як вона заходила й виходила, як сиділа під ширмою, спостерігаючи з веселим подивом за нашими пустощами.

Колись я бачив цього чоловіка, сумніву тут не може бути. Він наближався до кав’ярні «Триатон» від вулиці Саада Заглула, а я йшов туди ж, тільки з боку майдану.

За мить я впізнав Талабу Марзука! Вперше бачив його так ошатно одягненим.

Я чемно привітався й запропонував випити по чашечці кави. Він погодився, і ми сіли за столик біля великого вікна, за яким ясніло море. Легенький вітерець грався з пальмовим листям довкола пам’ятника Саадові Заглулу. В блакитній височині з рідкими жаринками сяяло сонце, і його промені виблискували діамантовим переливом. Ми базікали про всяке таке, однак мені дуже хотілося заприятелювати з ним. Десь глибоко в душі я розумів, що така особа не може зостатися без мідяка в гаманці. Цілком можливо, що він не супроти того, щоб якось це використати, однак на заваді стоїть страх.

Тому, варто було розмові повернути до теми про існування, я мовив:

— Хлопцеві, такому як я, неможливо прожити на саму лише зарплату.

— І який із цього вихід?

— Комерція. Я саме думаю про це.

Я почав говорити майже пошепки, немов розповідаючи таємницю.

— Де візьмеш гроші?

— Продам декілька феданів землі — й матиму. А тоді підберу собі партнера, — відповів я.

— Але як тобі вдасться сполучати службові справи з торгівлею?

— Моє гендлювання зостанеться для всіх цілковитою таємницею! — засміявся я.

Він побажав мені успіхів, узяв газету і заглибився в читання, немов і не розмовляв допіру зі мною. Можливо, й справді не надавав особливого значення нашій розмові, а можливо — це була лише гра. Однак я зрозумів достоту, що з ним пива не звариш.

Зненацька Талаба Марзук показав мені великий заголовок — щось про Східну Німеччину.

— Ти, вочевидь, чув про жебрацький стан цієї країни, що особливо впадає у вічі при порівнянні її з Західною Німеччиною.

— Звичайно, — відповів я.

— Росія нічого не може дати своїм сателітам, а ось Америка…

— Однак саме Росія дуже допомогла нам!

— Це зовсім інше. Ми ж бо не її сателіти, — швиденько відказав Талаба Марзук. Він видався мені якимось наляканим, і я навіть пожалкував, що заперечив йому.

— Це факт, — вів далі Талаба Марзук, — що вони обидві — і Росія, й Америка, — пнуться до світового панування, тому наш принцип неприєднання дуже доцільний…

Жаль, що він вислизнув з моїх тенет, і найближчим часом навряд чи трапиться нагода повернути втрачені позиції.

— Страшно подумати, — мовив я, — що сталося б, якби не липнева революція, — жахливе повстання знищило б країну дотла.

Він кивнув головою.

— Слава Богу, — відгукнувся він. — Мудрість Аллаха врятувала нас.

— Де тебе носило? «Мене не було три дні!» — Як це ти згадав про мене? Хіба я не казала тобі, що ти — негідник і сучий син? Годі забивати мені памороки своїми дурними вибачаннями. Краще помовч про свою важливу роботу в компанії. Навіть міністр, якщо він має коханку, не буде поводитися з нею так, як ти зі мною!

Мої губи розтяглися в посмішці. Я налив у дві чарки вина, хоча всередині мене все кипіло од відрази. Сафія продовжує зі мною цю гру — корчить із себе тирана. Треба вирішити остаточно, як бути. Настав час покінчити з цим.

З цією думкою я поїхав до пансіонату.

Однак варто було зустріти Зухру, як усі мої сумніви вмить розвіялися. Ми міцно обнялись. Я цілував її губи, щоки, шию. Вона теж. Потім трохи вгамувалася, зітхнула і жалібно прошепотіла:

— Інколи мені здається, що вони все знають…

— Не бійся! — недбало відповів я, сп’янілий від бажання.

— Тебе нічого не хвилює, однак…

— Мене хвилює лише одне, Зухро, — почав я, пильно дивлячись їй у вічі, щоб вона змогла побачити в моїх очах те, що я збирався сказати.

— Я хочу жити з тобою десь далеко звідси, — шаленіючи, промовив я.

— Де?

— У нашому будинку.

В її мовчанні відчувалося нестримне бажання почути щось більше. Однак я теж мовчав. У Зухриних очах була розпука. Зрештою вона спитала:

— Про що ти кажеш?

— Про те, що ти не любиш мене так, як я тебе.

— Я тебе кохаю. Це ти не кохаєш мене, — промовила вона безбарвним голосом.

— Зухро!

— Ти дивишся на мене скоса, як інші…

— Я кохаю тебе, Зухро! — щиро мовив я. — Усім серцем кохаю, Аллах свідок!

Вона почувала себе непевно.

— Ти вважаєш мене рівною собі?

— А ти маєш у цьому сумнів?

Зухра похитала головою. Я розумів, що твориться в її душі.

— Є такі проблеми, які годі вирішити…

Вона вдруге похитала головою, гамуючи гнів.

— Таке в мене було, коли я тікала з дому, — мовила Зухра. — Однак я зуміла дати собі раду.

Я навіть не міг раніше уявити собі, що вона така самовпевнена і горда. Відчував: коханка тягне мене до прірви — коли вже ковзають над самісіньким краєм. Я взяв її руку і, міцно поцілувавши, прошепотів:

— Я кохаю тебе, Зухро.

Щоразу, коли я дивився на мужнє обличчя Хусні Алама, мені уявлялися веселі хмільні гулянки. Але потім я довідався про його плани, задля яких він власне й приїхав до Александрії, відтоді почав дивитися на нього по-іншому. Талаба Марзук — людина незрозуміла, і його краще не брати до уваги, а ось Хусні Алам — це рішучий хлопець, і я повинен увійти до нього в спілку. Справа навіть не в його задумах, а в тому, що це врятує мене від жахливих авантюр Алі Бекіра. Та, на жаль, Хусні Алама важко схопити за полу — він невловний. Інколи розповідає про свої заміри, однак частіше гасає на шаленій швидкості в своїй машині, і поруч нього, зазвичай, сидить жінка.

Якось я сказав йому:

— Ділова людина не гайнуватиме час на дурниці.

— На що ж вона витрачає свій час?

— Вивчає, роздумує, потім здійснює задум, — відповів я, як людина, що піклується про інших.

— Усе це чудово, однак я не лише вивчаю та обмізковую, але й гуляю!.. Ми живемо напередодні Божого суду! — сказав він, сміючись. Коли ми попрощалися, я думав: «Боже, як стати в пригоді іншим і собі? Яким чином цього досягнути?»

Квартира на вулиці Лідо аж розлягалась од лайки та прокльонів. Я репетував:

— Щоразу цей бруд!

Махмуд Абдельаббас, котрий прийшов до мене за третім уроком бухгалтерського обліку, спішно зібрав свої зошити. Я рішуче підвівся й попрямував до дверей. Махмуд — за мною. Вже на сходах я попрохав його повернутися й сказати Сафії, що я йду від неї назовсім і вже не повернусь.

Я поїхав до пансіонату. Лише коли Зухра відчинила двері, зрозумів, що за мною стежила. В цю мить мене схопили ззаду, і я почув грубий голос Сафії:

— Захотів утекти від мене? Я тобі що — дівчинка чи іграшка?

Мені коштувало неабияких зусиль випручатися з її рук, однак вона вдерлася в дім.

— Геть звідси! — просичав я. — Люди вже сплять!

— Обікрав мене, — верещала вона. — Їв, пив, одягався, а зараз вирішив утекти, сучий сину?

Я ляснув її по щоці, вона відповіла тим самим. Ми зчепилися, гамселячи одне одного. Зухра намагалася нас розборонити, та марно.

— Прошу тебе, йди собі, — сказала вона Сафії. — Це пристойний дім.

Побачивши, що її прохання залишилося без відповіді, Зухра закричала:

— Іди звідси, бо викличу поліцію!

Від несподіванки Сафія позадкувала. Відтак зверхньо кинула:

— Ти, служнице, хто тобі…

Зухра затулила їй рот. Сафія накинулася на Зухру, однак міцні кулаки дівчини ледь не збили її додолу. Між тим шум побудив мешканців: зарипіли двері, почулися кроки. Першим підскочив Хусні Алам. Ухопивши Сафію за руку, він повів її геть за двері.

Шаленіючи від гніву, я зайшов до своєї кімнати. Слідком увійшла схвильована господиня, намагаючись вивідати, що сталося. Я вибачивсь, однак цього їй було мало.

— Хто ця жінка? — спитала вона.

Довелось мені рятуватися брехнею:

— Вона була моєю нареченою, однак я розірвав заручини.

— Дивлячись на її поведінку, твоє рішення можна лише вітати.

Господиня якусь мить мовчала, неначе підшукувала влучне слово, потім докинула:

— Проте я змушена прохати тебе — влаштовуйте свої справи десь в іншому місці! Мій пансіонат існує завдяки добрій репутації! — сказавши це, вона вийшла з кімнати.

Коли наступного дня Зухра принесла мені пополудневий чай, її обличчя ще нагадувало про минулу бійку. Я подякував і вибачився за халепу, до якої втяг дівчину.

— Я розірвав з нею заради тебе, — сказав я.

— Хто вона така? — суворо спитала Зухра.

— Ница жінка… була. Я збрехав господині, що Сафія була моєї нареченою, сама розумієш…

Я на знак примирення поцілував її в щічку.

За вікном шаліла буря, раз у раз гуркало. В кімнаті ставало темніше, хоча до вечора було ще доволі часу. Коли прийшла Зухра, я ввімкнув лампу. Ввесь цей час нетерпляче чекав на неї, і коли вона з’явилася, я поспішив сказати:

— Ходімо звідси, Зухро!

Вона поставила на стіл чайник із чашками й докірливо поглянула на мене.

— Ми житимемо разом усе життя, завжди…

— І не буде ніяких клопотів? — саркастично посміхнулася Зухра.

Мені стало сумно, я щиро відповів:

— Мої клопоти — від шлюбу!

— Отож мені лишається пошкодувати, що закохалася в тебе, — не стримавши почуттів, прошепотіла вона.

— Не кажи так, Зухро. Ти повинна мене зрозуміти. Я тебе кохаю й не бачу ні сенсу в житті, ні мети в ньому без твого кохання. Однак одруження поставить переді мною надскладні проблеми. Воно зробить проблематичним моє майбутнє.

Зухра ледь стримувала гнів.

— Я досі не знала, що можу стати причиною таких клопотів, — мовила вона.

— Не ти, а невігластво, дикість, забобони. Але що зробиш?

Вона примружила очі.

— Ти питаєш, що тобі робити далі? Зроби мене такою ж, як та жінка, що приходила вчора!

— Зухро! — Я був у відчаї. — Якби ти мене кохала так, як я тебе, тоді ти все б зрозуміла б.

— Я кохаю тебе, — наполягала Зухра, — і моя біда в тому, що я не вмію прикидатися.

— Кохання — найсильніше, найсильніше…

— Однак не сильніше за клопоти, — відповіла дівчина скептично.

Ми мовчки дивились одне на одного. Я був у розпачі, вона — розгнівана й несхитна. Я в паніці шукав шлях до порятунку, коли зненацька в голові блискавкою сяйнула ідея.

— Зухро, — мовив я, — є ще один вихід — справжній мусульманський шлюб!

Вона недовірливо зиркнула на мене.

Однак я сам мав про цей шлюб найтуманніше уявлення, ледь згадуючи старі оповіді сільських дідів.

— Ми візьмемо шлюб, як це робили перші мусульмани.

— І як же вони одружувалися?

— Казали одне одному: «Я беру тебе за законом Аллаха і його посланця!»

— Тобто без свідків?

— Лише один свідок — Аллах!

— Всі довкруж поводяться таким чином, немов не вірять в існування Аллаха…

Вона похитала головою і рішуче відповіла:

— Ні!

Вона несхитна, мов скеля. Владнати справу виявилося не так просто, як здавалося. Я вже не знав, що робити, кидався від однієї думки до іншої. Навіть збирався назавжди пов’язати себе з Зухрою, пожертвувавши вигідним шлюбом, тільки б вона згодилася жити зі мною без будь-яких умов. Через хвилину виникла нова думка — мені треба негайно покинути пансіонат, і це сприятиме забути Зухру. Наші стосунки не змінилися. Певного часу вона приносила мені чай і не сахалася, коли я цілував її і обнімав.

Якось я не повірив своїм очам, побачивши її у вітальні над шкільним підручником для початкових класів. Ну, диво! Господиня, як годиться, сиділа на дивані під статуєю Діви Марії, Амір Вагді — в кріслі.

— Подивись на цю ученицю, пане Сархане! — посміхнулася господиня і, ласкаво поглянувши на Зухру, докинула: — Вона домовилася з нашою сусідкою — вчителькою, та давала їй уроки… Що ти думаєш про це?

— То була справді подія. — Я ледве не зареготав, однак зумів стриматися й захоплено вигукнув: — Молодець, Зухро! Молодчинка!

Старий Амір поглянув на мене з-під важких брів і мені стало ніяково. Я швиденько вийшов на вулицю. Незрозуміле хвилювання охопило мене. Внутрішній голос підказав, що, коли ошукаю дівчину, Аллах покарає мене. Однак я не міг примиритися з жахливою думкою про шлюб. Кохання — це хвороба, на яку зрештою знайдуться ліки, а ось шлюб — це компанія, подібна до тієї, де я працюю. В шлюбу свої закони, свої обов’язки, завдання. Якщо після одруження я не сягну більших висот — який тоді в ньому сенс? Якщо наречена не має хоча б якоїсь пристойної посади, то яким чином я відчиню для себе нові двері? А в наш час це просто необхідно! В чому причина мого непринадного становища? В тому, що я кохаю дівчину, яка не відповідає моїм вимогам до шлюбу. Що робити?

— Ти мене вразила! — сказав я дівчині, захоплено дивлячись на неї. — Але ти занадто багато витрачаєш сил і пускаєш за вітром зарплату!

— Я не хочу лишатися неграмотною, — гордо відповіла вона.

— Яка тобі користь від цих уроків?..

— Опаную потім якусь професію і вже не буду наймичкою.

Серце мені стислося, язик занімів, а Зухра тим часом доказувала своє якимось новим тоном:

— Сьогодні до мене приїздили родичі. Хотіли повернути мене в село!

Я дивився на неї з німим запитанням, намагаючись приховати хвилювання за посмішкою.

— І що ти відповіла?

— Пообіцяла повернутися додому на початку наступного місяця.

— Це правда? — похопився я. — Ти повертаєшся до діда?!

— Ні. До мене посватавсь інший чоловік, і я погодилася.

Я міцно стис їй руку:

— Ходімо зі мною! Завтра… сьогодні, якщо хочеш…

— Я дала слово повернутися на початку місяця.

— Зухро, невже твоє серце з криці?

— Зате ніяких клопотів!

— Але ж ти кохаєш мене, Зухро!

— Кохання — це одне, а шлюб — інше, ти сам учив мене цього, — відповіла вона зухвало. Але далі не змогла витримати свою лінію, й на вустах промайнула посмішка.

— Ах ти, бісова дівко! — вигукнув я, відчуваючи, як мене охоплює радісне збудження. В цю хвилину двері кімнати відчинилися, на порозі з’явилась господиня з чашкою в руці. Вона сіла на краєчок ліжка й, сьорбаючи чай, розповіла про той візит Зухриних родичів і про її відмову повернутися в село.

— А чи не краще було б їй таки повернутися? — спитав я вдавано щиро.

Обличчя господині розпливлось усмішкою людини, що знає істинну суть подій:

— Її справжня родина тут, пане Сархане!

Я відвів погляд, ніби не зрозумів сказаного. Та однак здогадався, що тут нічого приховати не можна, і спитав себе: коли зрештою я наберуся мужності полишити цей пансіонат?

У вітальні я уздрів звичну картину. Господиня сиділа біля приймача, поклавши на нього голову й насолоджуючись європейською музикою. Амір Вагді щось розповідав Зухрі. Зненацька задзеленчав дзвінок. Увійшла вчителька Зухри. Вона вибачилася, мовляв, до неї завітали гості, тож чи не можна провести урок із Зухрою тут. Її зустріли надзвичайно люб’язно. Вона трималася невимушено, з гідністю. Я несамохіть порівняв обох дівчат. Одна — молода, вродлива, бідна й темна, друга — витончена, вихована, освічена. Ех! Якби була можливість поєднати в одній найкращі якості обох!

Господиня сиділа на уроці — звичайно, без запрошення — задовольняючи свою ненаситну цікавість. Вона ж після уроку повідомила нам усе, що знала про саму вчительку, про її сім’ю, навіть про брата, який майнув працювати до Саудівської Аравії. Я спитав:

— А чи не зміг би він надіслати звідти дещо з дефіцитів?

Господиня стримано відповіла, що довідається.

Я вийшов з Алі Бекіром. Алі був утілена довіра.

— Нюанси враховані на всі сто! Успіх справи гарантований, — оголосив він.

— Добре. Утнемо дільце, яке зробить наше існування на цьому світі більш значним і логічним.

— Я зустрів Сафію Баракат, — сказав Алі Бекір. — Ото все правда?

— Хай їй біс!

Він розсміявся. Потім уважно глянув мені у вічі і спитав:

— Це правда, що ти кинув її через?..

— Не вір їй, ради Бога! Хіба їй можна вірити?

Алі спохмурнів.

— Май на увазі, — суворо проказав він згодом, — у нас така таємниця, що нею не можна ділитися ні з жінкою, ні з сином!

— Аллах тобі суддя! — закричав я від досади.

Жінка часом може так поглянути на чоловіка, що в того серце замре. В цьому погляді ні тіні посмішки, вії застигли, але він проникає до глибини душі. Й ось учителька, зненацька відвівши очі від книжки, кинула на мене саме такий погляд. Зробила це таємно від Зухри й Аміра Вагді. Це тривало якусь мить. До цього я відчував на собі десятки таких поглядів, однак вони мене не бентежили і я не надавав їм ніякого значення. Проте цей погляд виявився незвично сильним, неначе в ньому було ціле послання.

Тепер я довго сидів за вікнами кав’ярні «Мірамар», дивився крізь скло на вулицю й чекав. Чекав без будь-якої мети, байдуже, просто чекав пригоди, бодай якоїсь інтрижки. Я був би нещирим, коли б стверджував, ніби вчителька полонила мене з першого погляду. Та мені чомусь видавалося, ніби вона хоче запросити мене кудись на вихідні. Й було цікаво впевнитись у своїх здогадах.

Якось я побачив її, коли вона проходила повз мою кав’ярню, сховавши руки в кишенях сірого пальта. Я вийшов і подався за нею. Вона зайшла до сусідньої кав’ярні «Афіни» і замовила собі пундика.

Я привітався. Вона відповіла мені й запропонувала чашку чаю. Ми стали розмовляти. Я дізнався дещо про її роботу й про сім’ю. Ми домовилися ще раз зустрітись у буфеті кінотеатру «Амір».

Після побачення настав час визначитися. Зрозуміло, вчителька хоче вискочити заміж. Я розглянув безпристрасно всі за і проти, зважив на її платню та приватні уроки й вирішив, що ця справа не заслуговує великих зусиль. Тому коли Алія запросила мене познайомитись із своєю сім’єю, я легко згодився. За візитом довідався про нові заманливі обставини: Аліїні батьки мали власний дім у Кармузі. Тоді я почав серйозно думати про шлюб з Алією не лише через гроші чи кохання, а швидше тому, що це одруження відповідало моїм вимогам. А що Зухра?! Мене не полишало почуття жалю, що я кидаю її, але було напоготові виправдання — одруження назавжди пов’язало мене з жінкою, яку я не кохаю. Одначе чи зможу я перемогти кохання, що палало в моєму серці?!

Я купив газету й уже збирався йти, однак кіоскер Махмуд зробив знак трохи зачекати — він саме розраховувався з покупцем.

— Пане, я збираюся заслати сватів до Зухри, — сказав мені Махмуд, щойно пішов покупець.

— Вітаю, — відповів я якомога спокійніше, — ви вже про все домовилися?

— Майже! — відповів кіоскер з погордою. Моє серце стислося від болю.

— Це як розуміти: «майже»?

— Вона — мій постійний покупець. Ми ще не розмовляли начистоту, але я добре знаю жіноцтво!

В цю мить я зненавидів його до глибини душі.

— Що ти думаєш, пане, про її характер і вдачу? — спитав він знову.

— Вона порядна дівчина.

— Я посватаю її в пані Маріанни, а потім і в рідних.

Я побажав йому успіхів і пішов своєю дорогою, однак він наздогнав мене:

— Ти щось чув про її сварку з родичами?

— А ти звідки про це знаєш?

— Старий Амір Вагді розповів…

— Все, що я знаю, — досить приблизно, — що вона дуже горда й дуже настирлива.

— Я маю ліки від усіх хвороб, — засміявся Махмуд хвалькувато.

З того сватання вийшов пшик. Це мене неабияк утішило й водночас піднесло почуття відповідальності. Неспокій знову запанував у моєму серці. Мене спалювало кохання. Алія відійшла на другий план.

Шаленіючи, я схопив Зухру за руку й вимовив:

— Порятуй мене… ходімо звідси негайно!

Вона випручалась:

— Годі, я про це більше не хочу слухати!

Ми вже ніколи не побачимося, мені доведеться забути про своє кохання. Зухра не визнає сексуальної революції, а одружитися з нею я не можу.

Аліїн батько запросив мене пообідати. Зі свого боку, я запросив усю їхню родину повечеряти в ресторані «Асторідіс».

Я торочив собі, що Алія — чудова дівчина: гарненька, вихована, освічена, має посаду, тож чи можна бажати більшого? Безперечно, вона любить мене, хоче одружитися, хоче бути коханою,

На вулицях господарював вітер, неначе тужився рознести місто вщент. А ми, сидячи в затишному залі, відчували себе в повній безпеці. Я картав себе за те, що вдерся до цієї родини, спонукуваний негарними задумами, тож мушу тепер чесно все розповісти про себе, про свої наміри, про погляди на сім’ю, а вони хай самі вирішують, чи варто Алії брати шлюб зі мною.

Розмова точилася довкола проблем одруження.

— В наш час, — казав Аліїн батько, — одружувалися дуже рано, і тому нам приємно бачити, що наші діти беруть шлюб, будучи цілком самостійними.

Я сумно похитав головою:

— Ті часи минулись. А наш час висічено з каменю проблем…

Старий схилився до мене і сказав ледь не пошепки:

— Порядна людина — золото, й чесні люди повинні допомогти їй подолати проблеми.

Яке похмуре, насуплене обличчя! Коли я підійшов до кіоска Махмуда Абдельаббаса, він кинув на мене такий гнівний погляд, аж я розгубився. Не пропонуючи, як годиться, газети, він кинув:

— Чому ти приховував від мене, що вона — твоя коханка?!

І ці слова, й тон, яким їх було мовлено, неабияк розлютили мене. Я гаркнув:

— Ти навіжений!

— А ти — боягуз!

Не зумівши стриматися, я відважив йому ляпаса. Махмуд кинувся на мене з кулаками. Ми люто чубилися, аж поки перехожі розборонили нас. Потім я тинявся й питав себе: хто вклав цю божевільну думку у його порожній казанок?..

Вже згодом, випадково заскочивши до забігайлівки «Баніотті», я знову вздрів Махмуда Абдельаббаса: він сидів на місці господаря за касовим апаратом. Я зібрався дати дьору, але він кинувся до мене, обняв і розцілував. Не відпускав мене, аж поки змусив повечеряти за його рахунок.

Вибачившись за минулу бійку, він признався, що Зухру обмовив Хусні Алам.

— Кохана… прошу тебе, не кажи Зухрі про мої взаємини з тобою!

Ми сиділи в казино «Пальма» на березі каналу Махмудія, гріючись у теплих променях сонця. Мене дуже бентежили Аліїні розмови з Зухрою. Вона ж нічого не знає про справжню мету, що стоїть за рішенням Зухри вчитися. А та ні сном ні духом не відає, що її вчителька накинула на мене оком.

— Чому? — здивовано подивилася на мене Алія.

— Вона багато базікає!..

— Та ж наші стосунки неможливо буде приховати.

— Інколи мені здається, — почав вдавати я щирого, — що вона дивиться на мене якось не так.

— Можливо, до того є якісь причини? — поцікавилася Алія, намагаючись усміхнутися.

— Всі мешканці пансіонату жартують з нею, — сказав я серйозно, — я теж так робив, ось і все…

Мене не дуже обходило, вірить вона мені чи ні. Треба було примусити її бути з Зухрою насторожі! Нам лишалось оголосити заручини, й це мало статися невдовзі.

Однак я все ще вагався й намагавсь відтягти цю подію, мовляв, мені ще треба поїхати в село і повідомити рідних — родичі ж бо повинні взяти участь у підготовці до весілля. Що ближче надходив призначений день, то сильніше палало моє кохання до Зухри й боліло серце через мою зраду. Я мучився. Ех! Якби вона послухалась мене… моє серце було б з нею назавжди…

Грім? Землетрус? Щось впало в кімнаті? Я вистромив голову з-під ковдри й розглянувся… Справді, я на своєму ліжку в пансіонаті «Мірамар»… Але що це? Боже праведний, голос Зухри. Я вискочив з кімнати. При світлі нічного ліхтарика побачив, як Зухра запекло бореться з Хусні Аламом. Я відразу ж зрозумів. Хотів без зайвого шуму визволити її і в той же час не зіпсувати стосунки з Хусні. Я дружньо поклав руку йому на плече і прошепотів:

— Хусні!

Проте в боротьбі він не почув мене. Тоді я сильніше стис його плече і повторив:

— Хусні!.. Ти збожеволів?!

Хусні грубо відштовхнув мене, та я міцно вхопив його за руку і рішуче проказав:

— Іди до ванної й строми в рот палець!

Зненацька він вирвався й зацідив мені в обличчя.

Я теж кинувся на нього з кулаками, й ми бились, аж поки вийшла господиня. Вона повелася з тим негідником так лагідно, як він аж ніяк не заслуговував. Я добре розумію стару ворону. Ми з нею обоє крутилися довкола Хусні, потай сподіваючись отримати якусь вигоду з його гіпотетичного бізнесу.

За кілька днів, десь о першій годині ночі, я побачив Хусні Алама, він виходив з казино «Жанфуаз» в супроводі Сафії Баракат. Спочатку я неабияк здивувався, але потім згадав, як він тоді повіз її з пансіонату. Що ж, вони люди однакової вдачі й напевне порозуміються.

Ми з Алі Бекіром і Рафатом Аміном довго сиділи в ресторані Джорджа. Зігріті винцем і задоволені гарною погодою, вийшли на узбережжя. Рафат Амін розводився лише про партію Вафд — це в нього траплялося завжди після доброї чарки. Зате Алі Бекір не бачив майже ніякої різниці між тією партією та спортивним клубом «Аглі». Я теж особливо не вдавався до політики, хоча сам активно займався нею.

— А ти не вважаєш, що партія Вафд уже дала дуба? — насмішкувато спитав я.

— Можеш казати про революцію що завгодно, я знаю її силу, але зі смертю Вафду помер би й народ.

Саме в цю мить я знову побачив Хусні Алама та Сафію, які спускалися до узбережжя.

— Ось він, твій народ, який продовжує боротьбу опівночі! — мовив я, сміючись, і кивнув рукою на тих двох.

Коли ми прощались, Алі Бекір прошепотів мені на вухо:

— Невдовзі ми маємо отримати сигнал!

Коли я повернувся з ресторану, пансіонат спав. Однак мені здалося, що за скляними дверима Мансура Бахі світиться. Я постукав і ввійшов до нього. Жодного приводу не мав, просто добряче хильнув, та й годі. Він здивовано поглянув на мене, і в його очах промайнув смуток.

— Вибачай, що прийшов до тебе напідпитку, — пробелькотів я, сідаючи на ближній стілець.

— Це я бачу, — відповів Мансур.

Я засміявся.

— Розумію, ти таких не поважаєш. Але чомусь ти дуже зажурився.

— В кожного своя вдача, — стримано відповів Мансур Бахі.

— Мені здається, ти потерпаєш через власний розум…

— Усі наші біди — від розуму! — проказав він загадково.

— Хай милує Аллах нас, нерозумних! — засміявся я.

— Не кажи цього. Ти такий діяльний!

— Хіба?

— Активний у політиці… революційно настроєний… а твої любовні походеньки…

Останні слова були зачепили мене, однак і це швидко потонуло в хмільному морі. Я тільки відчув, що цей чоловік не радий мені, як не радий нікому іншому. Я попрощався і вийшов.

Коли Зухра принесла мені чай, я забув усі свої злигодні. Але вигляд її суворого неприступного обличчя й похмурий погляд знову кинули мене в смуток. Я спитав:

— Зухро, що з тобою? Сьогодні ти не така, як завше!

— Якби не мудрість Аллаха, що вища від розуму, то я перестала б вірити, — відповіла вона сердито.

— Хіба до наших негараздів додалися нові клопоти?

— Я сама бачила вас удвох, — зневажливо промовила Зухра.

Я зрозумів, про що мова, і моє серце неначе провалилося в прірву. І спитав у відчаї:

— Це ти про кого?..

— Про вчительку! Крадійка і повія! — вигукнула Зухра гнівно.

Я засміявся. Що мені залишалося ще робити?

— Ех, ти… Я випадково зустрів твою вчительку, та й годі.

— Брехун! — перебила вона мене. — Нічого не «випадково»! Вона мені сама сказала!

— Ні!.. — Я вже не знав, що й казати.

— Ця свиня призналася, що гуляє з тобою.

Аліїних батьків це ніскілечки не здивувало, хоча вони подивувалися моїй настирливості.

Я сидів — ні пари з вуст, а Зухра зневажливо вела далі:

— І навіщо Аллах створив такого боягуза?

Я був розбитий, остаточно знищений, лише з безодні свого розпачу волав:

— Зухро! Все оте не має ніякого значення… Воно лише розширює прірву… Не втрачай голову, Зухро… ми мусимо разом піти звідси…

Зухра не слухала мене.

— Що робити??! — вигукнула вона. — Як я обманулася в тобі, жалюгідний негіднику! — і плюнула мені межи очі.

Я страшенно розізлився, крикнув:

— Зухро!

Вона плюнула ще раз.

Цього вже я не міг стерпіти й загорлав:

— Геть звідси!.. Геть — або я розвалю тобі голову!

Зухра кинулась на мене і з розмаху вдарила в обличчя. Я ледве втримався на ногах, тоді схопив її за руки, однак вона вирвалась і зацідила мені вдруге. Я остаточно втратив самоконтроль і почав гамселити її кулаками. Зухра теж лупила мене так, як годі сподіватися од дівчини.

Зненацька до кімнати залетіла господиня і, лаючись усіма їй відомими мовами, відтягла Зухру, а я, мов навіжений, горлав:

— Я вільний. Одружуся, з ким захочу… Візьму шлюб з Алією!

Ввійшов Мансур Бахі й повів мене до своєї кімнати. Не пригадую, про що ми з ним говорили, пам’ятаю лише, що він підступно кинувся на мене, й почалась нова бійка. Таке з його боку було цілковитою несподіванкою. Хоча, чому, власне, несподіванкою? Мені раніше й на думку не спадало, що він теж закоханий у Зухру! Отже я дізнався причину його нелюбові до мене.

Знову прийшла господиня.

Ця стара відьма вирішила все скинути на мене. Сказала, ніби не знає спокою відтоді, коли я з’явився в пансіонаті, ніби я перетворив пансіонат на справжнісіньке пекло.

— Шукай собі інше житло! — заявила вона наостанок.

Після всього цього мені вже нічого було лишатися в пансіонаті. Я вимагав лише не чіпати мене до завтрашнього вечора, до якого в мене було заплачено, та й гордість не дозволяла поступатись.

Я вийшов на вулицю й довго блукав під похмурим небом, щулячись від холодних завій, дивлячись байдуже на сліпучі вітрини магазинів з новорічними подарунками.

Потім пішов на побачення з Алі Бекіром.

— Усе підготував?

Я кивнув головою.

— Завтра вранці почнемо, — мовив він.

Вранці, йдучи на роботу, я повторював собі: «Настав ранок… почалася гра». Я хвилювався і чекав новин. Зателефонував на фабрику Алі Бекірові. Мені відповіли, що він десь на території. Отже, Алі все зробив, як домовлялися, все минулось гаразд. Але, не в змозі вгамувати нерви, я пішов з роботи, не досидівши до кінця. Коли проминав радіостудію, звідти вийшов Мансур Бахі з якоюсь гарною дівчиною. Хто це? Наречена? Коханка? Я з жалем згадав Зухру — ще не вилікувався від кохання до неї. В моєму серці це було єдине щире почуття.

Я пішов до Алії. Зустріли мене там насторожено. Як завжди, я вигадав декілька небилиць, однак це не зняло напруги.

— Хіба таке можна стерпіти — якась служниця вимагає від нас звіту! — ніяк не міг угамуватись Аліїн батько.

Коли настав час обідати, я розкланявся. Пішов, не збираючись туди повертатись, і це мене ніскілечки не бентежило. Всього декілька годин відділяло мене від багатства. Я знайду собі більш пристойну, шикарну жінку.

Пообідавши у «Баніотті», я пішов до Алі Бекіра, однак дома його не застав. Тоді я подався до пансіонату, зібрав свої валізи, поставив їх у вітальні й зателефонував Алі Бекірові. Коли почув його голос, хвиля радості затопила мене.

— Алло! Як справи?

— Все нормально… але я ще не бачив водія!

— Коли буде відомий результат?

— Давай зустрінемося сьогодні ввечері, годині о восьмій.

— Добре, о восьмій… У казино «Пелікан»?

— Гаразд.

Я переїхав у пансіонат «Єва». Після цього обійшов усі забігайлівки в окрузі, випиваючи в кожній по склянці вина, кидаючи гроші на вітер. Вино заспокоювало, притуплюючи жагу кохання.

До казино «Пелікан» я прийшов трохи раніше восьмої. Біля входу зустрів Талабу Марзука. Це трохи збентежило мене, але я привітався, зобразивши на лиці безмежну радість.

— Ти чого тут? — спитав він.

— У мене важливе побачення з товаришем.

— Посидьмо трохи, поки він надійде.

Ми всілися в зимовому залі.

— Бренді? — звірився Талаба Марзук. Я вже був добре напідпитку, але хотілося ще. Ми пили, розмовляли, сміялися. Раптом він спитав:

— Як думаєш, мені дозволять з’їздити в Кувейт до дочки?

— Звичайно. Ви що, хочете почати все спочатку?

— Ні. Однак доччин чоловік — мій небіж — дуже багатий.

— Може, хочете виїхати туди?

В його очах промайнуло збентеження.

— Ні, — відповів він, — я лише хочу відвідати дочку.

Я присунувся до нього ближче:

— Хочете, я дещо скажу вам?

— Що саме?

— Є чимало людей, невдоволених революцією. Але чим її можна замінити? Як не думай, а вибрати можна або комунізм, або ідеї братів-мусульманів. Хто вам більш до душі?

— Ні ті, ні ті! — поспішив відповісти Талаба Марзук.

— Я теж так думаю, — посміхнувся я йому довірливо.

Минула восьма, одначе Алі Бекір не з’являвся. Я ще півгодини чекав, але довше не витримав і зателефонував. Ніхто не знімав трубки. Можливо, саме зараз він їде сюди? Чого він затримується? Талаба Марзук подивився на годинник, сказав, що йому пора, й пішов. Я пив далі. Нарешті офіціант покликав мене до телефону. Я побіг до апарата, схопив трубку. Звідти почулося:

— Сархане… все пропало! — Слова Алі ледве доходили до мого запамороченого алкоголем розуму. Я перепитав:

— Що ти кажеш?

— Катастрофа!

— Яка?.. Кажи мерщій!

— Що там казати! Водій хотів поцупити все собі, але засипався. Певно, зізнається у всьому… якщо вже не зробив цього.

Я ледве пробелькотав:

— А що далі?

— Що підкаже шайтан! — Алі поклав трубку.

Мене всього трясло, ноги підламувались. Майнула думка — втікати! Однак, відчуваючи на собі погляди офіціанта, я повернувся до столу, нахильці випив ще вина й розрахувався.

Від розпачу та переляку я пішов до сусіднього бару, взяв нову пляшку.

Бармен насторожено слідкував за мною, а я мовчки, незважаючи ні на що, тут-таки, біля стойки, наливав і пив.

Допивши пляшку, підвів голову і звернувся до бармена:

— Лезо, будь ласка.

Він посміхнувся, не зводячи з мене очей, однак не зрушив.

— Лезо, будь ласка, — повторив я прохання. Він завагався, та, прочитавши на моєму обличчі несхитну рішучість, прикликав офіціанта і звелів йому принести лезо. Офіціант невдовзі повернувся зі старим відкритим лезом у руці. Я подякував і поклав його до кишені.

З бару я вийшов, ледь волочачи ноги. Квапився й, перетинаючи вулицю, думав тільки про те, як би не впасти.

Я був у розпачі.

Події, які не лишили в пансіонаті нікого байдужим, зачепили й мене. А я так розраховував сховатися в цій тихій оселі, щоб відновити душевний лад, необхідний на схилі років, утішитися після гірких розчарувань, що останнім часом терзали душу. Мені й на гадку не спадало, що навіть тут життя може перетворитися на поле смертельних двобоїв і завершитися кров’ю.

Я хотів побачити Зухру, однак варто було вийти й угледіти обличчя схвильованої Маріанни й похмурого Талаби Марзука, що сиділи у вітальні, як охота в мене пропадала, бо мої співчуття могли лише поглибити дівочу печаль.

Від них я почув, що Хусні Алам добру годину бідкався від почутої страшної новини, а потім кудись подався. Мансур Бахі, навпаки, встав з постелі дуже пізно, що було незвичним для нього.

— Ось він, останній день року, — зітхнула господиня. — Поганий кінець. Що ж нам готує рік новий?

— Багато всілякого, — відгукнувся роздратовано Талаба Марзук.

— Але оскільки ми з вами не причетні… — пробуркотів я.

— Твоя старість — твоє алібі, — перебив мене Талаба-бек, — тобі ніщо не загрожує.

В кімнаті Мансура Бахі рипнули двері: він подався до ванної. Вийшов звідти аж за півгодини.

Невдовзі він з’явився у вітальні в пальті. Був дуже блідий і похмурий. Маріанна запропонувала йому поснідати, однак він мовчки похитав головою. Нас неабияк збентежив його вигляд. Маріанна запросила його сісти й спитала:

— Пане Мансуре, ви себе добре почуваєте?

— Цілком, — відповів він, не сідаючи. — Просто сьогодні трохи переспав.

— Ти чув новину? — спитала вона, киваючи на газету, що лежала поруч.

Він не виявив зацікавленості.

— Сархана аль-Бухейрі знайшли вбитим неподалік «Пальми», — розтлумачила вона.

Мансур Бахі спокійно подивився їй у вічі, немов не чув її слів чи не розумів сказаного. Напевне, він захворів гірше, ніж нам спершу здалось.

Маріанна простягнула йому газету. Він байдуже поглянув туди, потім підвів голову, мовив:

— Справді, знайшли вбитим…

— Ти стомився — сядь, тобі кажуть! — збуджено вигукнув я.

— Я цілком здоровий, — спокійно відповів Мансур.

— Ми всі, як ти сам бачиш, неабияк схвильовані, — докинула Маріанна.

— Чому? — спитав він, дивлячись по черзі на кожного з нас.

— Напевне, з’явиться поліція…

— Не з’явиться…

— Але поліція, як тобі відомо… — почав Талаба Марзук.

— Це я вбив Сархана аль-Бухейрі, — спокійно перебив його Мансур і, перш ніж ми щось уторопали, подався до виходу.

Вже в дверях озирнувся й докинув:

— Я йду в поліцію…

Двері зачинилися. Ми мовчки перезирались. Нарешті Маріанна вигукнула нажахано:

— Він збожеволів!

Я заперечив:

— Він хворий.

— А може, то справді він його вбив? — промовив Талаба-бек задумливо.

— Це скромний вихований хлопчик! — вигукнула Маріанна.

Я повторив своє припущення:

— Він захворів. Це ясно.

— Для чого йому було вбивати Сархана? — озвалася господиня.

— А для чого признаватись у вбивстві? — зі свого боку спитав Талаба Марзук.

— Я нізащо не забуду його обличчя, — промовила Маріанна, — в ньому було щось божевільне.

— Він був останнім, хто чубився з Сарханом, — не здавався Талаба Марзук.

Я заперечив:

— Але ж бився з ним не лише він один!

Талаба Марзук кивнув на двері Зухриної кімнати:

— Ось причина всього.

Я стояв на своєму.

— Але ж він не виявляв до неї ніяких почуттів!

— Це ще не означає, що він не був закоханим у неї чи не хотів помститися своєму суперникові!

— Шановний, але ж Сархан покинув її й пішов…

— Забравши серце і честь!

— Краще помовч, не базікай дурниць, ти ж нічого до ладу не знаєш!

— Як ви думаєте, Мансур Бахі справді подався до поліції? — спитала Маріанна.

Так ми сперечалися ще довго, аж поки мені ввірвався терпець:

— Годі… досить… Побачимо, що буде далі!

Годинник пробив чотири рази. Я вийшов до вітальні.

— Це перший новорічний вечір, який нагадує мені похорон, — промовила Маріанна, відклавши в бік книжку.

— Ви знову за своє, знову повернулися до сенсаційної теми, — пробурчав Талаба-бек.

— Для нашого пансіонату настали невеселі часи, — сказала розсудлива Маріанна. — А Зухра нехай іде геть звідси і пошукає собі роботу десь-інде.

Я розізлився:

— Послухай, Маріанно, дівчина тут ні до чого. Вона ж прийшла сюди, шукаючи в тебе порятунку…

— Вона розчарувала мене…

Талаба-бек клацнув пальцями, мовляв, йому на думку спала чудова ідея.

— А що нам заважає відсвяткувати Новий рік? — сказав він.

Я здивувався:

— Як це?.. Ти про що?..

Однак Талаба-бек не зважав.

— Я запрошую тебе, рідненька: давай відзначимо свято, як домовлялися! — звернувся він до Маріанни.

— Ах, мої нерви, пане Талабо, мої нерви… — застогнала Маріанна.

— Тому я й пропоную гульнути.

Напруження трохи спало. Вони вдвох почали запально обговорювати деталі наступаючого свята. Тим часом повернувся Хусні Алам і повідомив, що переїжджає звідси. Господиня розповіла йому про Мансура Бахі. Він знизав плечима і подався вкладати валізи, а невдовзі розпрощався з нами.

Я сумно пробурмотів:

— Ось ми і залишилися самі, як і раніше…

— Слава Аллаху за це, — відізвався Талаба-бек.

Забувши про всі печалі, Маріанна з Талабою-беком почали готуватися до Нового року. Маріанна підмалювалась, напудрилася, вдягнула синю вечірню сукню, начепила сережки з діамантами й перлове намисто, накинула на плечі чорне пальто з хутряним коміром. Так вона здавалася гарною. Маріанна зумисне стала посеред вітальні й, даруючи нам змогу намилуватися собою, радісно, мов школярка, засміялась і подалася до дверей, кинувши Талабі-бекові:

— Я чекатиму на тебе в перукаря…

Я залишивсь у вітальні сам. За стіною бився вітер. Я покликав Зухру. Мені довелося кликати її тричі, поки вона з’явилася з-за ширми. На дівочім обличчі закарбувалася печаль. Мені навіть здалося, що Зухра змарніла, поменшала.

Я мовчки запросив її сісти на дивані, сам теж дочовгав до нього і примостився під статуєю Святої Діви. Зухра лишилася стояти, схрестивши руки на грудях і втупивши погляд у підлогу. Моє серце сповнилося співчуттям і ніжністю, а очі — слізьми.

Я спитав:

— Чому ти повсякчас сама, неначе не маєш нікого в світі? Послухай мене, я старий, дуже старий, сама бачиш. У моєму житті було три чи чотири випадки, коли здавалося, що всьому кінець. Але, як бачиш, я досі живу — мало хто може похвалитися таким довголіттям — і від усіх бід залишилася тільки бліда згадка, неначе вони траплялися не зі мною, а з кимось іншим!

Зухра слухала з цілковитою байдужістю.

— Годі сумувати, — вів я далі. — Мусиш думати про майбутнє. Ти, напевне, знаєш — господиня не хоче, щоб ти залишилася в неї.

— Мені однаково, — перебила вона мене.

— Яким ти уявляєш собі своє майбутнє?

— Як і минуле, поки не зроблю, що надумала, — відповіла Зухра, не відриваючи очей від підлоги.

В її словах я почув твердість, упевненість, і це неабияк порадувало мене.

— Добре, що не збираєшся кидати навчання й хочеш набути професію, але де ти знайдеш притулок і шмат хліба?

— Світ широкий.

— А село?.. Ти не думаєш вертатися туди? — спитав я, ще не втративши надію переконати її.

— Ні… там про мене склалася погана думка.

— А як Махмуд Абдельаббас? Він має свої хиби, однак ти дужа й могла б навернути його на своє.

— Він теж погано про мене думає…

— Я хотів би бути спокійним за тебе, Зухро. Люблю тебе й тому прошу: не переймайся занадто, спробуй спокійніше витримати це випробування. Я певний — тобі ще трапиться справжня людина! На світі багато доброго, і так буде завжди!

Зухра промимрила подяку й, вибачившись, зникла в своїй кімнаті.

Я знову зостався сам і непомітно задрімав. Збудив мене рип дверей. Увійшли, наспівуючи, п’яненькі Маріанна й Талаба Марзук.

— Ти чому сидиш тут сам, старий лисе! — закричав Талаба-бек.

Я позіхнув:

— Котра година?

— Минуло вже дві години Нового року, — відповіла Маріанна з притиском.

Раптом Талаба-бек схопив її і, цілуючи, потяг до своєї кімнати. Ледь опираючись, Маріанна підкорилася йому. Двері за ними зачинилися.

Снідали ми вдвох. Маріанни не було. Поставивши на стіл, Зухра пішла до себе. Я подивився на Талаба-бека і мені здалося, що вигляд у нього хворобливий.

Я спитав жартома:

— Як спалося?

Він трохи помовчав, потім пробурчав:

— Якщо справи не йдуть, то це вже надовго!

Я непорозуміло подивився на нього, і він не зміг стриматись, розсміявся:

— Принизлива і в той же час смішна невдача!..

— Це ти про що? — спитав я, роблячи вигляд, що й досі нічого не второпав.

— Ти все добре розумієш, старий лисе!

— Маріанна?

Він знову почав сміятися.

— Ми намагались, однак марно. Робили все, що можна було придумати! Але даремно. Коли вона роздяглася, то виявилася, як мумія, Це жах!

— Ти збожеволів!

— А тоді в неї почали боліти нирки. Уяви собі! Вона плакала й звинувачувала мене в тому, що я знущаюся з неї!

Після сніданку ми пройшли до мене. Він сів переді мною на стілець і сказав:

— Напевне, я скоро поїду в Кувейт. Небіжчик радив не відкладувати це…

— Небіжчик?

— Сархан аль-Бухейрі…

Талаба Марзук посміхнувся і сказав без видимої причини:

— Хотів примирити мене з революцією, але в досить дивний спосіб. Переконував: або революція, або прийдуть комуністи чи брати-мусульмани… Думав, що загнав мене в кут.

— Але ж то правда!

Талаба-бек засміявся.

— Є й третій варіант: Америка! — промовив він поблажливо.

— Ти хочеш потрапити під американський чобіт?! — закричав я в гніві.

— А що ж тут такого? Через розумну партію правого спрямування! — промовив він замріяно.

Я сказав:

— Їдь краще до того Кувейту, поки ще зовсім не здурів.

У газеті надрукували докладний репортаж про вбивство. Деталі були дивні й суперечні. Хоча Мансур Бахі добровільно зізнавсь у скоєнні злочину, однак його мотиви здавалися більш ніж маловірогідними. Мансур заявив, нібито вбив Сархана аль-Бухейрі тому, що той був вартий цього. А чому вартий? Через свою ницість? Але ж він не один такий. Чому саме на нього впав жереб? Випадково. З таким же успіхом убивця міг обрати й іншу жертву. Так він відповів. Ну, кого це могло переконати?

А може, Мансур Бахі просто несповна розуму?

Але ось надійшов висновок медичної експертизи. В ньому йшлося про те, що смерть настала від утрати крові (на зап’ястку лівої руки небіжчика лезом були перетяті вени), а зовсім не від ударів ногами, як стверджував Мансур Бахі. Отже, щонайпевніше, це було не вбивство, а самовбивство. І, нарешті, виявили зв’язок між померлим та контрабандою пряжі, що теж лило воду на версію про самовбивство.

Ми розмірковували про те, яка кара, можливо, чекає Мансура Бахі. Звичайно, вона буде символічною. Він розпочне нове життя, але з яким серцем, з якими думками? Я сказав із сумом:

— Він гарний хлопець, але має приховану хворобу, і йому треба визволитись од неї.

Зухра була така, якою я вперше побачив її, але дуже сумна. Останні дні змусили її подорослішати швидше, ніж кілька останніх років. Я взяв чашку від неї, під посмішкою ховаючи пригнічення.

— Я йду звідси завтра вранці, — промовила вона якомога буденніше.

Я вже не раз намагався вмовляти Маріанну відмовитись од свого рішення, однак господиня вперто стояла на своєму.

Зухра також заявила мені, що не змінить свого рішення, навіть якби господиня почала її вмовляти.

— Гірше, ніж тут, ніде не буде, — сказала вона.

— Слава Аллаху.

Вона ніжно посміхнулася мені:

— Я тебе ніколи не забуду.

Я поманив її підійти й поцілував у щічку. Сказав:

— Спасибі тобі, Зухро. — А тоді прошепотів на вухо: — Повір, що час, який ти прожила тут, не минеться даремне.

Перекладено за виданням: © Володимир Плачинда, 1997, переклад.

Нагіб Махфуз — відомий єгипетський письменник, видатний представник арабо-мусульманської літератури, лауреат Нобелівської (літературної) премії за 1988 рік. Народжений у Каїрі 1912 року, він зажив слави співця каїрської людності. Н. Махфуз — фундатор арабського роману, автор великого прозового полотна «Триптих» (1956–1957), де змальовано історію життя дрібнобуржуазної каїрської родини у період з 1917-го по 1945 рік, а також низки інших романів та повістей, таких як «Злодій і собаки» (1962), «Гомін ріки Ніл» (1966), «Божий світ» (1973). Його твори написані в реалістичному ключі, на конкретному життєвому матеріалі, персонажі радше типізуються, ніж подаються із прицілом на поглиблене розкриття внутрішнього світу індивіда.

Журнал "Всесвіт" №2 (818) 1997 р.

Федан — 0,42 га.

4 лютого 1942 р. керівники партії Вафд увійшли до складу уряду і практично дали згоду на співробітництво з Великобританією.

Маазун — особа, яку шаріатський суд наділяє прерогативами укладати шлюби.