Тор Сандерс відчував, що вони припливуть. Старий норвежець міг скільки завгодно заспокоювати себе, нібито спускався в таку ранню годину до розхитаного вбогого причалу за кілька метрів від своєї хатини, просто щоб набрати води, та насправді він знав, що сьогодні вранці мусить їх побачити.

Тор боявся. Чоловіка сковував благоговійний жах, а руки і спину обсипало пухирцями завбільшки з мурашині яйця (і такими ж моторошно білими) від однієї короткої думки про те, що невдовзі пропливе повз нього вниз по течії Ріки Каменів, Ріо-де-лас-П’єдрас, або, як називають її місцеві, Такуатіману. Скільки їх спустять сьогодні? Двох? Чотирьох? А раптом більше? Норвежець здригнувся. Бувало і таке. У 2005-му, якщо йому не зраджувала пам’ять. Тоді він встиг нарахувати семеро мерців.

Як подумати, Тор Сандерс багато чого віддав би, аби лежати зараз на невигадливому лежаку в спальні на другому поверсі своєї хатини, закутавшись улюбленою легкою ковдрою, зітканою з вовни лами (її подарувала індіанка з селища Ойянтайтамбо), відмежувавшись від усього світу: від Ріо-де-лас-П’єдрас, від болісних спогадів, котрим начхати на відстань і час (сорок років… сорок довбаних років!), що відділяли його від давно вже не рідної Норвегії, і, звісно, від плота, що от-от мав вималюватись у тумані. Водночас Тор не міг не дивитися. Темна сторона свідомості, що поруйнувала йому все життя і яку він зміг упокорити, лиш усамітнившись у найбільш неприступних джунглях Південної Америки, насправді прагнула видовища. Не так багато трапляється у цій глушині (якщо бути відвертим, то взагалі нічого не трапляється… роками), щоб гребувати такою подією. Ті люди й так мертві, він ніяк не допоможе їм, вони пропливуть повз хатину і повз пляж, що відтісняє хащі від води на протилежному березі річки, незалежно від того, стоятиме Тор на причалі чи ні. То яка, в біса, різниця? Зате побачене дасть харч для мозку (байдуже, що бридкий), виштовхне з голови інші, ще більш гіркі спогади, і не дозволить з’їхати з глузду безкінечними вечорами протягом сезону дощів. Крім того, було ще дещо. Тор Сандерс не дурень (так завше казав його батько, дубасячи Тора обрубком швабри по ногах і спині через якусь дрібну провину, а часто і без неї). Норвежець усвідомлював: хай там хто готує пліт до спуску, він витрачає на це купу зусиль. Треба нарубати дерев, обтесати і зв’язати колоди докупи, розсадити «пасажирів». Це цілий ритуал, марудний і нелегкий, а тому ніхто не вдаватиметься до нього без вагомої причини. Мерців спускають з певною метою. Їх виставляють напоказ. Покійники демонструють, засвідчують собою грізне попередження: НЕ ЙДІТЬ ВАМ ТУТ НЕ РАДІ ВАС СЮДИ НІХТО НЕ КЛИЧЕ. А значить, на них треба дивитися. Дивитись і показувати, що розумієш послання.

Тор вступив на причал, що видавався в річку лише на кілька кроків. Дошки жалібно скрипнули, примусивши літнього норвежця неприємно скулитись. Сандерс глибоко вдихнув і роззирнувся. Річку Каменів і мангрові зарослі, що заповзали у воду на його боці, застеляв нерухомий туман. За молочною імлою не було видно пляжу на іншому березі (Тор іноді перепливав річку і засмагав там, недовго, наскільки витримувала ніжна скандинавська шкіра, бо тільки там не було комарів). Джунглі довкола хатини стояли мертвотно тихими, так, наче здогадувались, що має незабаром статися. Такими тихими, аж у вухах дзвеніло. «Знову піднявся тиск, — зміркував Тор, прислухаючись до монотонного, майже нестерпного гулу у вухах. — Старію». Він зиркнув скоса на порожнє відро і подумав, що варто було б набрати води (або хоча б вдати, що набирає), проте не зміг примусити себе зігнутися.

У тумані над серединою річки безгучно, наче привид, промайнув птах.

Чоловік вичікувально (і в той же час із мукою) вгризався очима у вигин Ріо-де-лас-П’єдрас. Спливло п’ять хвилин, за ними ще п’ять, потім десять, а Тор стояв з відром у правій руці і телющився на північний захід. Нічого не змінювалось. Здавалося, нетрища залило не туманом, а клеєм. Невже цього разу помилився? Але ж тиша… Така безмовність приходить рідко, раз на кільканадцять місяців, щоразу тоді, коли з півночі спускаються небіжчики.

Ще п’ять хвилин — і все так само тихо…

Тор Сандерс не вірив у привидів, духів померлих, віщі сни та іншу окультно-містичну маячню. Він багато недоброго накоїв у житті і, якби вірив у пекло, вже вкоротив би собі віку або принаймні покаявся б. Норвежець знав, що мерці пропливуть сьогодні, але не через те, що вони йому привиділися чи загадковий голос нашептав про них уві сні. Відучора в сельві запанувала тиша: затихли цикади, змовкли птахи, щезли ледь вловні (хоча зазвичай постійно присутні) шерехи щурів і пугикання мавп, що продираються крізь гілля. Гігантські річкові видри, які облаштували кубло під уривистим схилом вище за течією, також не показувалися. Джунглі принишкли, а це означало одне: десь вище по Ріо-де-лас-П’єдрас, можливо, за милю чи дві від хатини Тора Сандерса, хтось валить молоді дерева чупа-чупа[13] і робить із них пліт. Норвежець ніколи не намагався дізнатися, хто це (татусь мав рацію: він же не дурень), але усвідомлював, що ті істоти поряд. Такуатіману страшенно звивиста; щоби пліт досягнув того місця, де вона впадає в Ріо-Мадре-де-Діос, а потім доплив до пристані в Пуерто-Мальдонадо, його слід спускати низько за течією, а не з глибини лісів. Гнітюче передчуття не дозволяло старому заснути протягом ночі, проте це передчуття було наслідком спостережень і аж ніяк не голосом інтуїції, що линув ізсередини. Тор був певен: вони прийдуть.

І мерці з’явилися…

Тор здогадався про наближення плоту, бо туман почав рухатися. Спершу це скидалося на банальне мерехтіння в очах, проте згодом з-за вигину річки (над самою поверхнею води) посунули перші виразні клубки. Невдовзі крізь них проступив плескатий обрис, що повільно плинув за течією.

Пліт.

Він наближався.

Тор Сандерс зробив крок уперед, ставши на край підмостя, ризикуючи впасти, якщо подасться тулубом вперед, і дивився, широко розплющивши очі. По спині забігали мурашки, дихання прискорилось. Пліт насувався, як завше ще свіжий (колоди не встигли розбухнути від води і навіть не всюди намокли), коли зненацька норвежець помітив другий силует, що безшумно виринав з-за вигину.

«Ого, то сьогодні їх двоє… Брати-близнюки», — подумав Тор. Насправді він не надто здивувався (раніше таке траплялося), просто прикинув, що мертвяків цього разу буде більше. Більше ніж чотири.

На першому плоту їх було троє. Попри густий туман Тор Сандерс роздивився, що всі небіжчики — індіанці мачігуенга. Одного з мерців розіпнули зірочкою, припнувши руки й ноги по кутах прямокутного плота. Голову бідолахи відокремили від тіла і прибили кілком через горло до живота. Понівечена голова була аж чорною від засохлої крові. Двоє інших тіл лежали з боків від розіпнутого мачігуенга. Одяг пошматований, замащений брудом і кров’ю; у кожного покійника не вистачало лівої руки.

Якраз навпроти будинку норвежця річка Такуатіману петляла: надходячи з північного заходу, вигиналася спершу на південь, а трохи далі за течією повертала на захід. Кілька секунд Тору здавалося, що каламутні води женуть пліт акурат до його причалу. Він перестав дихати, відчуваючи, як між пухирцями на шкірі вибруньковуються краплі холодного поту. Скручені мотуззям колоди повільно, але невідворотно насувалися на Сандерса, та, щойно він зібрався ступити крок назад (щоб потім плигнути на берег і панічно дременути геть), відбійна хвиля спинила пліт і виштовхала назад, на середину річки.

Тор видихнув.

Другий пліт сунув повільніше, бо глибше сидів у воді. Покійників на ньому накидали абияк. Тіла скоцюрбились, переплелися, нагадуючи клубок товстих неоковирних змій. Вниз за течією пливла безформна кучугура з людського м’яса, з котрої то тут, то там витикалася нога, рука, чиясь потилиця… Витріщившися, Тор став рахувати.

«Один, два, три, чотири, п’ять… — Пліт рухався, норвежець збився. — Прокляття! Один, два, три… п’ять… сім… — Зробив паузу, пожираючи небіжчиків вицвілими очима. — Вісім?» Скільки ж їх там? Семеро? Восьмеро? Тіла були покалічені, на похідному одязі, наче візерунки на зміїній шкірі, проступали криваві патьоки. Найбільше познущалися з голів. У всіх, які Тор Сандерс зміг вирізнити з кучугури, невідомі кати повідрізали вуха, губи й носи, викололи очі. На місці очних яблук полискували гладенькі й чорні річкові камінці. Либонь, ті вставлені камені жахали найбільше. Норвежець думав, що мав би відчувати жаль до нещасних, проте чомусь ненавидить їх і боїться. Чорні камені замість очей перетворювали безжально закатованих невинних жертв на кровожерних демонів, людиноподібних монстрів з іншого світу, які не заслуговують на співчуття.

Більшість небіжчиків, як і на першому плоту, були бронзовошкірими чорноволосими мачігуенга. І тільки тоді, коли пліт проминув причал, Тор помітив бліде обличчя, притиснуте до колод чиєюсь розбухлою литкою. Також без носа, вух і очей.

Отже, принаймні один із них білий.

Тор не встиг відійти від першого потрясіння (десятеро… цього року спустили мінімум десятеро!), коли йому в горлянку вчепилося друге. З північного заходу насувався третій пліт.

Покремсане зморшками лице норвежця збіліло, а порожнє відро випало з рук. Лунко вдарившись, воно затрималось на крайній дошці, гойднулося, наче роздумуючи, падати чи залишатись, а тоді шубовснуло у воду. Тор відступив на крок і вперше за ранок подумав, що краще було не виходити. Краще було лежати, нехай і без сну, втупившись у стелю і нервово смикаючи закладеними одна на другу ступнями, тільки б не спускатись до води і не бачити цього пекельного параду.

На третьому плоту було лише двоє тіл. Вони сиділи, повернувшись обличчям одне до одного і по-турецьки склавши ноги. Обидва — білошкірі.

«Живі?» — тьохнуло у норвежця під серцем.

Аби ж то. Як і в попередніх мерців, з облич було видалено губи, вуха, носи і навіть повіки. На місці очей — відполіровані камені. На біцепсах — незрозумілі поздовжні розрізи, що вже почали гноїтись. Одне з тіл, схоже, належало жінці. Сандерс не був упевнений на сто відсотків, адже обидва мерці мали короткі стрижки, а лиця були такими понівеченими, що годі розрізнити стать, але на сорочці, на грудях покійниці, проступали багряно-чорні плями овальної форми — так могла виглядати лише жінка, якій відрізали молочні залози.

Перші два плоти трохи розігнали туман, тож, коли третій порівнявся з причалом, Тор роздивився чоловіка й жінку напрочуд чітко. І зрозумів, чому вони сидять. Голова чоловіка була закинута назад. Шия надрізана й розчахнута, чимось нагадуючи другий рот — зухвало усміхнений, і крізь розрив витикався кінець загостреної палиці. («Немов олівець із пеналу, — подумав Тор і тут-таки здригнувся: — Прокляття! Паскудство! Про що я думаю?!») Чоловіка й жінку настромили на затиснені між колодами палі і в такому положенні пустили в недовге плавання до Пуерто-Мальдонадо.

Останній пліт беззвучно зник за поворотом річки.

«І це вже вшосте за останні десять років…» — якось відсторонено відзначив Тор. Так астроном проводжає комету, яку давно дослідили.

Одинадцять років тому, взимку 1997-го, вперше побачивши пліт з мерцями, Сандерс страшенно перелякався і… зробив велику помилку. Норвежець приїхав у Перу сорок років тому, покинувши батьківщину з причин, про які він уже чотири довбані десятиліття намагався забути. На той час Республіка Перу була цілковито вільною країною. Чи не найвільнішою у світі. Ти міг прожити сорок, п’ятдесят, шістдесят років, зрештою — все життя, і ніхто за цей час жодного разу не попросив би тебе показати паспорт. Звісно, якщо жити по-людськи. Тор осів у невеликому містечку Трухільйо на півночі країни, сподіваючись почати все спочатку, але жити по-людськи у нього не вийшло. Причини були різні: зовнішність (перуанки штабелями падали до ніг синьоокого блондина), запальний характер, хороші товариські стосунки з віскі тощо. Після п’яти років у Трухільйо молодий Сандерс влипнув у чергову неприємну історію, що поставила його перед вибором: дістати свій паспорт і повернутись у Норвегію, де на Тора чекало довічне ув’язнення, або ж тікати ще далі. Так він опинився у Пуерто-Мальдонадо, а згодом в амазонських нетрях, де безвилазно киснув уже протягом тридцяти чотирьох років. Часом Тор підсміювався над собою: він тікав, не бажаючи скніти до смерті у в’язниці, а загнав сам себе в глушину, стократ гіршу за одиночну камеру. Сидів би зараз у Норвегії, міг би хоч телевізор подивитися… Так ось, узимку 1997 року совість напосіла на норвежця з особливим завзяттям. Побачивши мерців, він поплив навздогін, пригнав пліт до причалу, переконався, що серед них немає живих, і тільки після того сам приволік тіла до Пуерто-Мальдонадо. На той час навіть у такій країні, як Перу, без паспорта вже не можна було. Тора півтора тижні протримали у буцегарні, протягли через кілька виснажливих, але безглуздих допитів, після яких він почав думати, що вбивства повісять на нього, а потім… відпустили. У нього не було паспорта, не було візи, не було дозволу на проживання, а йому дозволили піти. Відчиняючи камеру, старший офіцер майже благально подивився на норвежця і промовив: «Не встрявай. Хай буде як є». Сандерс довго не міг збагнути, в чому річ, поки у 1998-му не наштовхнувся на новий пліт. Він помалу почав розуміти. Мерці спускаються з лісів, їх ховають, і… на тому все закінчується. Історії, звісно, лишаються, їх потай передають із уст в уста, часом вони навіть вислизають за межі країни, але без печаток і підписів свідків ці історії — лише міфи. З 1998-го Тор ніяк не реагував на покійників (певна річ, якщо не брати до уваги перестрах). Поки його не чіпають, і він не чіпатиме…

Хатина Тора Сандерса і пляж на протилежному березі Ріо-де-лас-П’єдрас — супутникове зображення з «Google Earth»

Старий норвежець постояв ще трохи, зі щемом у серці вдивляючись у мряку (а що, як буде четвертий?..), потім розвернувся і, переборюючи ниючий біль у суглобах, почовгав до хатини. Ввечері він напився до безтями.

Через три тижні, скуповуючись на ринку в Пуерто-Мальдонадо, Тор натрапить на старий номер «El Comercio», з якого довідається, хто саме пропливав повз його причал того моторошного туманного ранку.

Зайшовши до майстерні, Ґуннар відчув, що в кімнаті хтось є. Він здогадався по запаху: серед звичних ароматів акрилових фарб, полотнищ, деревини для рам і старих меблів пробивався легкий чужорідний аромат. Ні, не парфуми, запах був надто слабким. Радше гель для душу чи піна для гоління.

У голові старого крутнулась думка про втечу, але він відкинув її. Куди тікати? Навіть якби він був на двадцять років молодшим і в животі не хлюпав вміст двох пивних кухлів, у нього все одно не було б шансів. Якщо хтось із них наважився прокрастися до нього в дім, значить, йому кінець. Вони його не відпустять.

Час настав.

«Сумно…» — подумав Ґуннар Іверс і переступив поріг.

Ввімкнувши світло, він завмер, тримаючися спиною до решти майстерні. Стараючись не робити різких рухів (тим самим виторговуючи кілька додаткових секунд життя), старий почав повертатися. Розвернувшись впівоберта, зміг окинути поглядом майстерню.

— Ти? — Можливо, в голосі й було здивування, але його цілком заглушив страх. Іверс раптом усвідомив, що помиратиме довго, та ще й у таких немилосердних муках, що відхід до пекла здаватиметься йому визволенням.

На кріслі-качалці в центрі кімнати сидів рудий, тримаючи в руках чорну гелеву ручку «Tizo». Він був одягнутий у нейлоновий спортивний костюм (блискавка на куртці застібнута до шиї), спортивне взуття ховалось під світло-синіми целофановими бахілами, натягнутими на штани й обмотаними скотчем. На руках були тілесні гумові рукавички, а голову вкривала гумова, схожа на плавальну шапочка, під яку рудий старанно заправив пасма свого вогненно-червоного волосся. Густа борода була намащена таким товстим шаром гелю, що полискувала у світлі ламп. Він виглядав до неможливого потішним, немов актор якогось придуркуватого ситкому про інопланетян, але Ґуннар не сміявся, розуміючи, що цей маскарад влаштований з єдиною метою — не залишити слідів. Рудий вирядився наче клоун, щоби бути певним, що на підлогу Ґуннарової майстерні не впаде жодної волосини, жодного шматка шкіри чи краплини поту з його тіла.

— Як поживаєш, Ґуннаре? — Рудоволосий промовляв з окресленим шотландським акцентом, ледь кривлячи при цьому губи.

Старий художник продовжував стовбичити впівоберта біля вимикача, витріщаючись на небажаного гостя. І мовчав.

— Холодно у вас тут у березні. — Рудий крутив між пальцями гелеву ручку. — Я досі не можу втямити, чому ти перебрався в такий клімат. Хіба це не шкодить твоєму старечому тілу?.. Чи ти перед смертю захотів дихнути рідним повітрям?

Ґуннар нарешті віднайшов сили, щоб повернутись обличчям до чоловіка, який вб’є його в найближчі кілька хвилин.

— Можна я… — почав був художник, але затнувся. Хотів виблагати хвилину часу, щоб подзвонити дочці в Бостон. Він не розмовляв з Ліндою понад два роки, а вона, схоже, тим геть не переймалась — вони втратили контакт дуже давно, ще коли Лінді було сімнадцять. За два останні роки їй жодного разу не закортіло зателефонувати, її навіть не цікавило, чи живий він, а тому дзвінок від нього… за хвилину до смерті… просто щоб попрощатись… виглядатиме щонайменше дивно. З однаковим успіхом Ґуннар може подзвонити оператору call-центру з «Tele2»[63] чи порозмовляти з випадковим перехожим на вулиці. Найбільше, чого він доб’ється, — це налякає її. Хоча головна причина полягала в іншому — художник замовк, бо знав, що рудий не дозволить.

— Ти комусь розповів? — спитав рудий.

— Ні, — опустивши голову, відповів Ґуннар.

— Я знайшов у тебе фотокартку. — Чоловік кивнув у бік порожньої банки з-під фарби, всередині якої згорнулись почорнілі рештки спаленої фотографії. — Хтось її бачив?

— Ніхто. — «А навіть якщо й бачив, що з того?»

Рудий зітхнув. Він не вірив старому, але розумів, що перевірити інформацію ніяк не може. Так само як не здатен нічого змінити. Лишалось останнє запитання.

— Вчора у тебе були студенти… — Почервонілі очі примерзли до обличчя старого.

Ґуннар без поспіху звів голову.

— Вони заходили подивитись на картини, більше нічого.

Червоний колір очей згустився до багряного, повіки завмерли, не рухаючись.

— Тим краще для них. Ти ж знаєш, вони пожалкують, якщо їм щось відомо.

— Я нічого не розповідав. — Художник з усіх сил старався говорити твердо. — Вони ще надто юні.

Рудий зняв ковпачок з ручки, і навіть із відстані трьох метрів Ґуннар Іверс побачив, що заряду з пастою немає. На кінчику замість гострого пера чорнів триміліметровий отвір.

Рудий випростав руку, спрямувавши ручку на старого.

— Джейсон просив передати вітання, — посміхаючися, сказав чоловік.

Щось сухо клацнуло, і Ґуннар відчув, як п’ятисантиметрова стальна голка ввігналась у шию. Зазвичай червоноокий витрачав на розправу більше часу, подеколи катуючи жертв по вісім, десять, дванадцять годин (а то й цілу добу, якщо у бідолах витримувало здоров’я), але сьогодні він не міг собі такого дозволити. Художник жив у самісінькому центрі Стокгольма, і один достатньо гучний зойк міг підняти на ноги поліцію в цілому Остермальмі. Тікати по вузьких хаотичних вуличках буде зна-а-ачно важче, ніж якби Ґуннар жив на околиці.

— Що… — Ґуннар поводив рукою по шиї, але голка ввійшла на всю довжину.

Закинувши голову, рудий гигикнув:

— Це шпилька з кількома міліграмами отрути острівного ботропса[64], змії, яка водиться винятково на острові Кеймада-Ґранде, що в Атлантичному океані, неподалік Бразилії. Одна з найотруйніших гадюк у світі. На острові немає поживи, крім птахів, тому, щоб вижити, острівний ботропс навчився вбивати швидко, смерть від укусу настає скоріше, ніж поранена жертва встигає відлетіти. В результаті еволюції у цього унікального виду змій сформувалася найбільш швидкодійна отрута серед усіх, відомих на планеті, через що я підозрюю, що кінця цієї фрази ти вже можеш не чути…

Так і було. Занімівши, Ґуннар Іверс повалився ницьма на підлогу. Через десять секунд у старого зупинилося серце.

Ховаючи ручку із замаскованим усередині пусковим механізмом для голок за пазуху, рудий підвівся й озирнув небіжчика. Переступивши мерця, підійшов до вимикача і завмер.

Якого біса? Хоча б у цьому він собі не відмовлятиме.

Так і не вимкнувши світла, рудий схилився над тілом, легко перевернув його і поволік до центру майстерні. Натягнув гумову рукавицю на правій долоні на рукав кофти і примотав її скотчем. По тому дістав з бокової кишені складного ножа і вправним рухом розпоров живіт Ґуннара. Засунувши руку в черевну порожнину, розштовхуючи нутрощі, він заглиблювався, поки не дістав пальцями ще тепле серце. Кров заливала підлогу, розповзаючись безформною плямою. Обхопивши занімілий орган, рудий потягнув його на себе. Спершу вени та артерії не пускали, втримуючи розм’якле серце на місці, але згодом чоловіку вдалося вирвати його і видобути на поверхню.

Вдруге обдивившись мертвого старого, рудий виколов осклянілі очі і видряпав кілька позначок на опалих грудях. При цьому він милувався роботою, неначе скульптор, що виковує статую вродливої жінки.

Серце він поклав у пакет і забрав з собою. Ніякого зашифрованого послання в тому не було; символи, вирізані ножем на грудях, теж нічого не значили. Рудий розважався, тішачись від думки про те, як ламатимуть голову над його безглуздою витівкою шведські поліцейські. Підсвідомо він підбадьорював себе, що чинить так через необхідність, посилаючи послання студентам, які відвідували Ґуннара в переддень смерті. Сюжет про таке вбивство покажуть по телебаченню, про нього, певна річ, напишуть у газетах, і рудий небезпідставно сподівався, що після влаштованого ним спектаклю шмаркачі, якщо вони щось знають про Паїтіті, різко захочуть забути те, що почули від Ґуннара Іверса. Якби Джейсон спитав у нього, на дідька він розпанахав художника, видер серце і вимазав кров’ю півмайстерні, рудий так би й сказав: щоб налякати. Та це була лиш відмовка. Насправді чоловік отримував задоволення від того, що робив.

Перед тим як вийти на вулицю, рудий сфотографував тіло Ґуннара на мобільний. Тоді зняв рукавиці і стягнув гумову шапочку. Хутко перетнувши дорогу, він сів у припарковане неподалік «Volvo» і поїхав геть…

Ніхто з хлопців, кому адресувалось «послання», не бачив новин. Вони були молодими безклопітними студентами, і стокгольмські кримінальні новини цікавили їх найменше. Ян Фідлер, який прожив у Швеції найдовше, щоранку передивлявся шведські новинні сайти, але, наштовхнувшись на замітку про дикунське вбивство на Остермальмі, ніяк не пов’язав його з розповіддю про загублене місто Паїтіті, яку почув від Левка й Семена. Четверо друзів продовжували готувати подорож, не підозрюючи, що людину, яка дала їм карту, відправили на той світ.

Літак, що виконував рейс 7268 «American Airlines» із Маямі до Ліми, знижувався, заходячи на посадку до міжнародного аеропорту Хорхе Чавеса, що в Кальяо, на одинадцять кілометрів південніше від перуанської столиці. Вітер налітав поривами з південного сходу; широкофюзеляжний «Boeing 767» робив коло над океаном, щоб наблизитись до посадкової смуги з північного заходу. На сході над горами займалась зоря, з іншого боку — на заході — чимала частина Тихого океану ховалась у темряві.

Лайнер порівнявся зі смугою, випустив закрилки і, здригаючись на неспокійному вітрі, сунув до землі.

Левко прокинувся першим (під час сну вони не розщібали поясів безпеки, і стюардеси не будили мандрівників перед зниженням) і побудив товаришів.

— Ну що? — забуркотав Семен.

— Дивись.

Хлопці й дівчина сиділи з правого боку «Boeing’а». З ілюмінаторів відкривався вид на сонне безмежжя найбільшого світового океану. У кволому передсвітанковому світлі його гладінь нагадувала шерехатий лист сталі. Вдалині над водою проблискувала трійка вогників — навантажений контейнерами корабель сунув до порту Кальяо.

— Що це? — Росіянин тер очі, не розуміючи, де він.

— Тихий океан, — прошепотів Левко, вткнувшись носом в ілюмінатор. — Сідаємо.

Лайнер труснуло. Сьома несвідомо торкнувся пряжки на ремені безпеки, перевіряючи, чи вона застібнута.

На кріслах попереду них Ґрем, Сатомі і Ян також прихилились до ілюмінаторів. Друзі заворожено спостерігали, як темна водяна поверхня насувається, витісняючи з ілюмінаторів горизонт. Літак опустився достатньо, щоб розрізняти пінисті буруни на хвилях.

— Який же він великий, — позіхнув українець, коли водяний обшир закрив більшу частину його вікна.

Сьома знизав плечима, мовляв, а що ти хотів?

Троє з них бачили цей океан уперше. І дехто — востаннє.

— Це вона. — Левко обома руками стискав «Garmin GPSmap», дивлячись на притоку, що відгалужувалась ліворуч. — Координати збігаються.

— Атаучі, — окликнув човняра Семен, — туди! — І показав пальцем на поворот.

Замість спрямувати синій гумовий «BRIG Falcon 570» у притоку, мачігуенга спинив двигун і подивився на росіянина з дивним виразом. На обличчі проступала суміш переляку й образи.

— Я туди не поїду, — прогугнявив він іспанською.

Сьома отетерів.

— Ми ж домовились. Ми заплатили тобі, Атаучі!

— Далі не поїду, — мотав головою індіанець.

— Що він каже? — Сатомі обернулась.

Вона сиділа в носовій частині човна перед рульовою тумбою, і за десять годин дороги її почало нудити від монотонного полотна мангрових заростей, що лише зрідка поступались піщаним пляжам. Єдине, що запам’яталось на тлі зелено-бурого переплетіння тонких стовбурів і листя, — це двоповерхова халупа Тора Сандерса, котру загін проминув, не зупиняючись, о пів на восьму ранку. Малахітові зарості рясно обліпили хатину, здавалося, її готовою втулили в непробивну масу джунглів. Колись давно зелень, схоже, підчищали: то тут, то там проступали сліди сокири й садових ножиць, проте нині подвір’я виглядало занедбаним. Левко пропонував спинитись і зазирнути, хоча б переконатися, що норвежець іще живе у хижі, але Сьома наполіг на тому, щоб прямувати до скелі Голова Папуги, не гаючи часу. Проти течії «Falcon 570» розвивав швидкість 20—25 км/год, і росіянин небезпідставно сподівався дістатись місця висадки ще до смерку. Часу зупинятись біля житла Тора не було.

Сьома відмахнувся і знов заговорив іспанською до човняра:

— Я не розумію, Атаучі…

— Туди не можна, — різко відповів індіанець, блиснувши дірою між зубами.

— Чому?

— Не можна, і все. Або виходите тут, або пливемо назад.

Росіянин, який сидів на високому кріслі зліва від Атаучі, повернувся до Ґрема, Левка і Яна, котрі розмістились на задній лаві.

— Він відмовляється везти нас далі.

— Чому? — скинув брови українець.

— Не говорить. Каже, туди просто не можна.

Левко окинув човняра презирливим поглядом.

— То скажи йому, що ми не віддамо другу половину платні.

Сьома переклав, Атаучі ображено плямкнув губами, після чого завів мотор і… став розвертати човен за течією.

Хлопці попідстрибували.

— Ей!

— Агов!

— Ти що робиш?

— Стій. — Росіянин схопив індіанця з руку. — Почекай. — Мотор заглух. — Що ти хочеш?

— Ти не казав, що ви пливете далеко, ти не казав, що треба звертати з Такуатіману, ти обманув мене — у протоки ніхто не плаває! Ніколи.

— Ми докладемо зверху двісті песо, — запропонував Семен.

Він би ніколи не зробив такої пропозиції, не порадившися з товаришами, якби знав, що Атаучі вимагає надбавки. Але хлопець бачив по очах індіанця, що той думає не про гроші, він боїться.

Атаучі завагався і невдовзі промовив:

— Ні.

Голос був достатньо тихим, щоб росіянин продовжував:

— Триста песо зверху, сімсот за всю поїздку.

Цього разу — довша пауза, але в кінці та ж відповідь:

— Ні.

Сьома знову обернувся до хлопців, заговорив англійською:

— Я хочу запропонувати йому чотириста песо.

— Понад ті, що ми вже заплатили? — розкрив рота Ян.

— Так.

— Ти здурів! — обурився Левко.

— Інакше він не погодиться.

— Скажи йому, що ми не мільйонери. — Українець безпардонно тицьнув пальцем на Атаучі. — Скажи цьому здирнику, цьому чорнопикому сучому сину, що…

— Не в тому суть, Лео. Він не вимагає, він боїться їхати до Голови Папуги.

— Зрештою, це не так і багато — вісімдесят песо з чоловіка, — порахував Ян.

— Нічого собі небагато, — фиркнув українець, — майже тридцять баксів!

Левко, Ґрем і Ян швидко обговорили пропозицію Сьоми і нехотя погодились.

— Вісімсот песо, — коротко промовив Семен. Двісті шістдесят доларів за один день. Хлопець тупо руйнував економіку регіону, такого одноразового вливання готівки за банальне перевезення вантажів і людей вгору по річці тут не знали з часу появи іспанців.

Атаучі подивився на Сьому промовистим поглядом «за що ти зі мною так?», узявся за кермо і повернув моторку проти течії.

Через хвилину вони вже мчали по протоці на захід.

Двері рипнули, з приміщення війнуло солодкавим запахом цвілі. Левко протиснувся першим і ширше розкрив вхід, пропускаючи всередину інших.

Вони опинилися у квадратній вітальні, що нагадувала залу невеликого ресторанчика. Більшість простору займали довгі столи з незграбно обструганих дощок, оточені плетеними стільчиками. З боків під стінами стояли лави, накриті барвистими перуанськими ковдрами, а біля дальньої стіни розташувався чи то кухонний стіл, чи то імпровізована барна стійка. За столом — дві шафи, що висвічували пустими, але чистими полицями. Під стелею на грубому дроті висіла електрична лампочка. Попри запустіння і дух мертвечини, яким просякнув кожен куток, відчувалося, що в хатині хтось живе. Столами і кріслами користувалися — на них не було ні пилу, ні павутиння.

— Агов! Є хтось живий? — крикнув Ґрем англійською.

Віконце було одне, рясно заліплене зеленню, тому в залі царював півморок. Левко пошукав вимикач біля дверей. Безрезультатно.

— Hay alguien aquí?[93] — повторив Семен іспанською.

Тиша.

Ян Фідлер, відсунувши одне з крісел, скинув наплічник і присів. Сидіння рипнуло під його вагою.

— Можемо продовжити спуск по річці і спробувати досягнути Пуерто-Мальдонадо до темряви, — запропонувала Сатомі.

Місцина не здавалась аж такою похмурою, разом з тим відсутність жильців і відносний порядок у вітальні наштовхували на думки про привидів, що ночами виходять із лісів і засідають у цій кімнаті.

— Спробувати, звісно, можемо, — згодився Левко, — та я сумніваюсь, що до заходу сонця ми догребемо до Пуерто. Більше схиляюсь до думки, що перед настанням темряви ми будемо знайомитися з кайманами десь посередині шляху між цим фешенебельним котеджем і селищем, оскільки наші плоти розлізуться до дідькової матері.

— Він має рацію, — сказав росіянин, опускаючи свої манатки на дерев’яну долівку. — Плоти геть кепські. Здуваються через годину. Ми не допливемо. Треба відпочити, а завтра подивимося, що можна зробити.

Ян поглянув на Семена й Левка і вдячно кивнув.

— Цікаво, де Тор Сандерс? — уголос міркував Левко. — Може, він уже склеїв ласти?

— Хто тут хоче моєї смерті? — Голос долинув настільки несподівано, що всі п’ятеро скрикнули, Ґрем і Сьома інстинктивно відскочили до виходу, а Ян хапнув повітря з таким звуком, наче вдавився персиковою кісточкою.

Від однієї з шаф біля дальньої стіни відколовся силует дебелого чоловіка з геть білою чуприною. Він ступив крок уперед, поклавши ліву руку на стіл, праву тримаючи під столом. Між передпліччям і стегном витикався приклад мисливської рушниці.

«Він стояв там увесь час, а ми його не бачили», — відзначив Левко.

— Ти о’кей, брате? — спитав Семен, тремтячою рукою торкнувшись Янового плеча.

Той кивнув, хоча колір обличчя свідчив про протилежне.

— Хто такі? — долинуло від силуету.

— Ми мандрівники з… зі Швеції, — відповів українець, вирішивши, що зараз не час підкреслювати, хто якої національності.

Заразом він роздивлявся чоловіка. Вище середнього зросту, з овальним нордичним обличчям, що досі не звикло до тропічного сонця, довгим, але не занедбаним волоссям, яке при більш прискіпливому огляді виявилося сивим, і колючими світлими очима, котрі, мов дві люмінесцентні цятки, світились у мороці вітальні. Левко гнав геть пронозувате питання про те, що могло загнати симпатичного здоров’яка у таку глушину. Загнати навіки.

— І що ви тут мандруєте?

— Ви ж чули, — спокійно провадив Левко, — ми вертаємось до Пуерто-Мальдонадо після походу в джунглі.

Хлопець очікував запитання про те, куди конкретно вони ходили, але помилився. Люмінесцентні цятки покруглішали і стали виразнішими — чоловік вирячив очі й перепитав:

— То ви повертаєтесь із лісів?

— Так, — підтвердив Левко.

— А скільки вас було, коли ви йшли в ліси?

— П’ятеро, а що?

— П’ятеро пішло, п’ятеро повернулось? — У голосі чулася недовіра.

— Саме так.

Чоловік ковзнув непривітним поглядом по ватазі, спершу затримуючись на кожному з хлопців. На кінець його погляд дістався Сатомі, і старий трохи потеплішав.

— Ви — містер Сандерс? — ніяково посміхнувшись, спитала японка.

— Тор Сандерс, до ваших послуг. — Він відставив рушницю до стіни.

Хлопці безгучно видихнули.

— Ми хотіли б переночувати у вас, — озвався українець.

— Вам пощастило, ще хвилин двадцять — і ви б мене не застали.

— Чого?

— Сьогодні неділя, я їду в Пуерто дивитись футбол і осушити кілька кухлів пива. Хай хтось із вас дасть паспорт, я занотую дані, достатньо одного.

В Куско перемовини в хостелах вів Сьома, оскільки лише він знав іспанську, а тому зазвичай саме Семен давав паспорт. Цього разу Левко вирішив дати свій документ. Хлопець підступив до стола і, порившись у натільній сумці, що висіла на поясі, витягнув закордонний паспорт.

— Ось, будь ласка. Скільки берете за ніч?

— П’ятнадцять баксів з людини.

Забагато як для Перу, та ще й для такої відлюдної глибинки, вирішив Левко. Разом із тим, беручи до уваги, що конкурентів у Тора було аж нуль, ціна виглядала людською.

Тор дістав із шухляди замотаний у целофан зошит для запису пожильців (який, судячи з того, як злиплися аркуші, востаннє відкривали щонайменше кілька років тому), а іншою рукою розгорнув паспорт. В українських закордонних паспортах ім’я та прізвище пишуться спочатку українською, а потім у тому ж рядку через слеш (косу риску) англійською:

— Що шукаєш? — надриваючи горлянку, поцікавився Лео.

Останні півгодини Сьома щось прискіпливо видивлявся на правому березі Ріо-де-лас-П’єдрас, час від часу звіряючись то з GPS-навігатором, то з припасеною ще у Стокгольмі і до цього часу геть розлізлою картою.

Росіянин відповів, але Левко не розібрав ні слова. Після семи з лишком годин поряд із «Tohatsu», який працював майже безперервно, вони всі нівроку так оглухли.

Левко і Сьома сиділи на носі човна, Ґрем кермував, а Сатомі, розіславши на пласкому днищі спальник, вклала голову на задню лаву й куняла.

— Шукаєш де заночувати? — Українець підсунувся ближче, щоб краще чути Семена. — Ще рано.

Сьома зиркнув на товариша.

— Хочеш до смеркання дістатись Голови? — Хлопці підрізали важковимовне Parrot’s Head Cliff до «Голова Папуги» чи вже зовсім короткої версії — «Голова».

Українець, опустивши долоню в потік води за бортом, смикнув плечима.

— Не вийде, — заперечив Сьома, — у темряві проскочимо притоку.

Двоциліндровий «Tohatsu» працював надійно, але його потужності (п’ятнадцять кінських сил) вистачало, щоб розігнати човен максимум до 20 км/год. При такій швидкості вони в кращому разі допливуть до Голови о першій ночі (і це за умови, що їм на голову впадуть прилади нічного бачення).

— Та все одно рано, — подивився на годинник Левко.

Притримуючись рукою за нагрітий на сонці гумовий борт (дощ ущух іще до полудня), Семен перебрався на корму.

— Давай я покерую, — запропонував Ґремові.

Перші три години американець кайфував від руління «BRIG’ом». За останню годину він тричі замислювався над тим, чи не виштовхати мотор за борт. Шум кислотою роз’їв вуха, вібрація, передаючися через руку на плече, розтрусила нутрощі. Мулат із радістю погодився на пропозицію Семена.

Сьома присів біля «Tohatsu», швидко освоївся з керуванням (у всіх моделях навісних моторів «Tohatsu» лише три передачі: вперед, нейтраль і реверс) і зменшив газ, одночасно спрямовуючи човен ліворуч — до правого берега річки.

«BRIG» помалу сунув уздовж стіни з тропічної рослинності — дерев, кущів, повзучих рослин, — що нависала над каламутною водою. Коли траплялися чистини, Сьома спиняв мотор і, притримуючи ручку коліном, продивлявся їх у бінокль. Левко остаточно впевнився, що його приятель щось вишукує.

О 16:05, востаннє звірившись із навігатором, росіянин повів «BRIG» навпростець до берега.

— Що там? — Левко ненавидів моменти, коли Семен обкутував власні дії сакральною таємничістю, напускав на себе поважнючого вигляду і нікому нічого не пояснював — поки не настане час. Але не спитати не міг.

— Стаємо на ночівлю, — незворушно розтовкмачив Семен.

— То ти на сонці перегрівся чи від шуму в очах потемніло? — поцікавився Лео.

— Знайдемо місце, розіб’ємо табір і відпочинемо, — наче й не чув товариша.

— Чувак, ти оглух? Ми тринькаємо час. — Сонце не пройшло й половини шляху від зеніту до горизонту на заході. — Ми спокійно відмотаємо ще півсотні кілометрів, перед тим як ти перестанеш розрізняти, де вода, а де земля, і, я впевнений, знайдемо місце, краще за це.

Перед носом моторного човна росло хаотичне переплетіння гілок і рослин-паразитів, що тільки на вигляд здавалися тонкими і кволими, а насправді без мачете їх було не розірвати.

Сьома міг пояснити причини свого рішення, але вирішив зіграти нечесно:

— Давайте проголосуємо. Хто за те, щоб знайти чистину, поїсти і полежати?

Дві руки в центральній частині човна метнулися вгору. Левко скрипнув зубами. Сьома переможно посміхнувся:

— Навіть якщо я утримаюсь, ми стаємо на нічліг, брате.

Вони заштовхали «BRIG» у мангрові зарості і прив’язали його там. По тому, орудуючи мачете, стали розчищати дорогу до берега.

Коли після десяти хвилин махання здоровенними ножами під ногами все ще хлюпала вода, Ґрем спинився, витер піт рукою і сказав:

— Можна відкликати свій голос?

Семен не зреагував. Смішно вимахуючи ножем, він уперто врубувався у прибережні зарості.

— Семе, я з тобою розмовляю, — підвищив голос мулат. — На біса ми сюди полізли? По дорозі було повно місць, де можна причалити до берега.

Раптово Сьома зник, наче провалився під воду.

— Се’ем? — насторожено покликав американець.

— Він упав? — визирнула з-за Ґремового плеча Сатомі.

— Сплеску не було, — промовив Левко, витріщаючись туди, до щойно стояв Семен. — Його наче… джунглі наче проковтнули його… Сьо-о-ома!

У кущах заворушилось, і крізь гілля долинув спокійний голос:

— Ідіть сюди, плаксії.

Відхиляючи руками незрізані гілки, Левко, Ґрем і Сатомі заспішили до того місця, де востаннє бачили росіянина.

Першим крізь зарості пробрався Левко і несподівано усвідомив, що нетрі скінчилися, він стоїть на початку довжелезної просіки, обабіч якої здіймаються високі дерева. Росіянин тупцяв поряд, витираючи хусточкою (сраний інтелігент, механічно зауважив Лео) обличчя.

— Ух ти, — лаконічно виразив здивування українець. — Що це?

— Ти не здогадуєшся?

На початок просіки видерся Ґрем, за ним — Сатомі.

— Злітна смуга? — тихим від невпевненості голосом припустив Левко.

Збивала з пантелику висока, майже по пояс трава, що встеляла розчищену ділянку.

— Тобі пора на шоу «Розумник», — підколов Ґрем, роззираючись. — Он літак.

Під деревами, в іншому кінці посадкової смуги, вткнувшись носом у зарості, стояла біла «Cessna» з червоними смугами на боках і пофарбованими у червоне кінчиками крил та рулів висоти.

Семен не відповів, прискіпливо вивчаючи вільну від рослинності смугу.

— Ти навмисно йшов сюди, правда? — спитав Левко.

— Так.

— Гадаєш, тут є люди? — Українець кивком показав на одномоторний літак за кілька сотень метрів від них.

— Не думаю. Той літак покинутий і, мабуть, давно не літає.

— Тоді що ми тут робимо?

— Тут бувають люди, — скоса зиркнувши на Ґрема і Сатомі, Сьома різко перейшов на російську: — Если вдруг мои запломбированные в навороченной парижской клинике зубы окажутся среди тех, что мы нашли в Расщелине Черепов, я не хочу, чтобы это сошло им с рук, тем, кто завалил Расщелину черепами. Если вдруг со мной… с нами что-то произойдет, я не хочу, чтобы это произошло напрасно. Понимаешь? — Семен помарширував уперед, розсовуючи траву руками. — Поставите намети, о’кей? — попросив японку й американця, повернувшися до англійської. — А ми з Лео назбираємо дров на багаття.

Левко підсів до Сатомі. Дівчина ворухнулася, посуваючись убік, але очей не підвела.

Перед ними шкварчало багаття, пережовуючи в’ялими язиками вогкі гілки. Українець зачерпнув пригоршню мокрого листя і кинув його у вогонь. Полум’я ображено засичало, але, підігріте знизу палаючим брикетом твердого розпалювача, не загасло. Листя, чадячи сірим димом, чорніло. Лео закашлявся, Сатомі теж бухикнула, проте від багаття не відсунулась. Навпаки — обнявши коліна руками, дівчина горнулася до вогню. У джунглях, обираючи між уїдливим димом і хмарами ще більш уїдливої мошви, перевагу зазвичай віддають першому.

— Привіт, — дурнувато бовкнув хлопець. — Ти як?

— Нормально, — дисонуючи з відповіддю, Сатомі знизала плечима.

— Втомилася?

— А ти хіба ні?

Левко кинув швидкий погляд за спину, переконавшися, що Ґрем відпочиває у наметі, а Сьома ввіткнув у вуха навушники, і підсунувся ближче.

— Не знаю. Не так, щоб дуже.

Дівчина не стала підтримувати розмову. Їй кортіло спитати, як довго їм ще тинятися цим смарагдовим пеклом, але вона змовчала, гадаючи, що наперед знає відповідь. Українець не відступиться, поки припаси не дійдуть до кінця. (Насправді Сатомі помилялася; Лео давно подумував про те, щоб повернути назад, але через гордість не хотів озвучувати це першим.)

Хлопець присунувся ще на кілька сантиметрів і пошепки промовив:

— Сатомі, знаєш, я… ем… ну… давно хотів з тобою поговорити.

Він спробував надати голосу еротичної хрипоти, натомість прозвучав так, наче благав шпаргалку на екзамені.

— Кажи. — Сатомі незворушно дивилася на вогонь.

У ній не було байдужості, радше підкреслена апатія. Левко знітився і прикусив язика. Після хвилинної паузи він демонстративно відсунувся й озвався знову:

— Як буде японською вогнище? — штрикнув пальцем у вогонь.

— Ти маєш на увазі багаття чи конкретно вогонь?

— Багаття.

— Можна говорити takibi, але це означає швидше «вогнище у будинку», тобто камін, як «багаття» воно не вживається.

— Тоді як краще?

— Kyanpufaia.

— Кі-ян-пух… Ні… Кі-ян-па-хуря?

Японка посміхнулась і нарешті повернула голову. В мерехтливому відсвіті вогнища ямки на її щоках стали запаморочливо рельєфними. Левка кинуло в дрож від одного погляду на них. Йому страшенно захотілося її поцілувати.

— Та ні! Kyanpufaia.

— Кіампіфайя.

— Ось так правильно! — Посмішка поширшала. — До речі, ти маєш знати це слово. Воно запозичене з американської — від camping fire[104].

Українець вирячив очі, а тоді, подумки прокрутивши слово, і собі засміявся.

— Не може бути! — Комизливе kyanpufaia виявилося вимовленим на японський манер англійським словосполученням «camping fire».

— Так. Я не обманюю!

— Справді? Дивина. Ніколи не думав, що японці щось запозичили в американців.

— Ми багато чого запозичуємо. — Сатомі на мить замислилась і виправилася: — Ми багато вчимося.

— Зрозуміло. — Лео задер голову. — А як по-вашому буде… небо?

— Hoshi.

— Хоші.

— Ага.

— А як… як будуть зорі?

Небо над табором було гнітюче-чорним. Де-не-де Левко ще розрізняв віття високих дерев, проте понад ним, хай як напружувався, бачив лише розжирілу масу пітьми; крізь неї з космосу не пробивалося (та й не могло пробитися) жодного промінчика. Ані сліду від зір. Хмари були грубими й товстими — такими, що навіть із гармати не прострелити.

— Sora.

— Сора, — повторив він. — Майже як українською — зорі.

Сатомі затихла. Левко не знав, як далі вести розмову, за що зачепитися, як повернути діалог у потрібне русло. Його ледь не тіпало від власної незграбності. Раптово він усвідомив, що мимоволі повторює неоковирні дії головного персонажа стрічки «Той, що пройшов крізь вогонь» — пластмасового фільму, в якому за неперервною чергою режисерських ляпів було важко не те що насолодитися, а навіть простежити за сценарієм. Режисер Іллєнко двічі за фільм втягував свого героя у лінгвістичні дискусії штибу «а переклади мені…» з героїнями: спершу із закоханою в героя росіянкою, а згодом, у Канаді, з так само закоханою індіанкою. На думку Михайла Іллєнка, така «любовна» бесіда мала неминуче закінчитися надзвичайним, приголомшливим сексом. Левко розумів, що в житті воно трохи інакше, через це нітився ще більше, а проте… продовжував дурнувату гру в слова.

— А «зоряне небо»?

Якщо Сатомі й набридла забава, вона тактовно цього не показувала:

— Hoshizora.

— Хошісора, — папугою повторив українець.

— Чудово, Лео. Майже без акценту. — Звично по-японському — без жодного виразу на лиці прокоментувала дівчина.

Нарешті хлопець наважився і, відчуваючи, як холонуть руки, видихнув:

— Як буде «я тебе люблю»?

Японка змінилась на обличчі. Ворухнула бровами і кокетливо зиркнула на хлопця.

— Японці не кажуть «я тебе люблю». Слово «тебе» у нас майже не використовується. Ми говоримо просто «люблю» — aishteimasu.

Багаття відбивалось у її чорних очах. Вона була гарною, запаморочливо гарною, хоча в той момент смолянисті зіниці практично зливались із чорнотою лісу, що оточував табір. Завдяки цьому Сатомі скидалася на героїню фільму жахів, у яку вселився злий дух. Не надто романтично, та Левку було байдуже. Зараз або ніколи!

Він прохрипів:

— Айштеймас… — і наліг на дівчину.

Його порух вийшов смиканим і майже хамським, він більше нагадував лобову атаку, а не обійми. Сатомі різко подалась назад. Розпаленілий Левко, вирішивши не здаватися, викотив очі, висолопив язика і посунувся слідом, аж поки не притисся губами до губ японки. Втім… язик наштовхнувся на непробивний мур із міцно стулених зубів.

Форкаючи, дівчина сховала підборіддя. Затим відпихнула українця і з розмаху врізала по писку долонею. Водночас з гучним «лясь!» із боку намету долинуло:

— Хей! Мазефакер! Ти що там робиш?! — Ґрем стояв на ногах. — Ану відлипни від моєї дівчини!

Від ляпасу Левко ледь не заточився у вогонь. Йому почулося?

— Що значить «відлипни»? Що… що значить «твоєї дівчини»?!!

Сатомі розгублено кліпала. Ґрем безшумно ковзнув у темряві і затулив її, нависнувши над українцем. Семен нічого не чув, із заплющеними очима слухаючи музику.

— Тільки спробуй ще раз до неї наблизитися!

Левко випростався і розвів руки, демонструючи, що не мав на думці лихого. Шкіра на вилиці палала, витискаючи з правого ока пекучі сльози. Проте гірше за щоку паленіло серце. Дівчина… То йому почулося чи ні? Спитати він боявся. У шлунку, мов чорнило, розтікалося недобре передчуття.

— Охолонь, друже. — Вони стояли ніс до носа з Ґремом. Левку це не подобалося. Він відступив. — Ти сказився?

— Ти більше не торкнешся її, бадді.

— Це не тобі вирішувати.

— Заткнись! Вона моя дівчина.

І знову: girlfriend. Тепер уже без сумнівів. Виходить, перший раз теж не почулося.

— Яка, в біса, дівчина? — вигинаючи брови, пирхнув Левко. — Ти ж довбаний педик!

Ґрем кинувся вперед і грубо схопив Левка за футболку. Правий кулак підняв до щоки, наготувавшися до удару.

— Ще раз назвеш мене геєм, я тебе поб’ю!

— Ґреме, будь ласка… не треба, — одним порухом вуст попросила Сатомі.

Ощирившися, Левко відірвав від себе руку американця. Ґрем не розтиснув кулак, і футболка затріщала.

— Та ти… — Українець за малим не гарчав від люті. Безперечно, він був слабшим за мулата, але не думав про це, готовий будь-якої миті кинутись у бійку.

— Я спав з нею, бадді!

— Що?

— Ґреме, ні, — застогнала японка.

Левко хитнувся. Кістки ніг ніби розтанули, а в тілі раптово утворилася порожнеча. Здавалося, внутрішні органи зникли, розчинилися самі у собі, хлопець почувався як мертвий жук, усі нутрощі якого виїли мурахи.

— Цього не може бути… ти ж…

— Я тебе зараз точно відлупцюю!

— Та пішов ти!

— Сам пішов! Ми з Сатомі зустрічаємося.

Хлопець відступив ще на крок. Він не боявся, просто підсвідомо віддалявся від вогню, приховуючи власну розгубленість.

— Сьома… — Левко не повірив.

Спершу Семен не відреагував на поклик, зав’язнувши у хвилях класичної музики.

— Сьомо, твою мать!! — загорлав російською Лео.

Росіянин відкинув навушники і звівся на лікті. Зрозумів усе з першого погляду.

— Скажи мені чесно. — Левко тицьнув пальцем на Ґрема. — Він голубий?

— Чувак…

— Сьомо!

— Лео, все непросто…

Левко відмахнувся, повернув обличчя до Сатомі і перейшов на англійську:

— Це правда?

— Лео, я тобі не казала… — Дівчина стояла за спиною Ґрема, наполовину затуливши обличчя долонями. — Я не думала, що це важливо для тебе, я… — І затихла.

— Бляха, але ж я на власні очі бачив! Він був з Яном Фідлером у ліжку! Голий! Обоє голі!

Ґрем поблажливо посміхнувся.

— Того вечора у мене справді був секс. Тільки не з Яном, а з Сатомі. — Через відверто знущальний тон Семену нестримно закортіло зацідити Ґрему в писок. — За хвилину до того, як ти приперся, до мене заскочив спітнілий від бігу чех і переконав зробити те, що ти бачив: залізти під одну ковдру. — Американець зверхньо випнув підборіддя. — Це все твої друзяки придумали.

— Що придумали?

— Не говорити тобі. Не розповідати про мене й Сатомі. Не хотіли тебе травмувати.

— Але чому?!

— Боялися, що розсваримося і поїздці кінець. Думали, без тебе нікуди не виберемося.

— Краще б і не вибиралися… — розпачливо вставила Сатомі.

— Ян заштовхав Сатомі у ванну і вскочив у ліжко якраз перед тим, як ти ввалився. Я був проти, але змирився — та й то лише через те, що попросила Сатомі.

Лео позадкував глибше в тінь, гамуючи зрадливе тремтіння нижньої губи. Внутрішня порожнеча розширилася.

— Ти знав про це? — ледве ворушачи губами, спитав він.

Семен, похнюпившись, мовчав.

— Сьомо, відповідай… — зовсім тихо.

— Так, — іще тихше мовив росіянин.

— Як ти міг? Увесь цей час… — Левко боявся говорити, відчуваючи, що за кожним наступним словом може розридатися. Хапнувши повітря, він усе ж вичавив: — Я вірив тобі.

Семен знову змовчав, низько схиливши голову.

Постоявши кілька секунд, Левко рвонув уперед. Розкидав ногами вогнище, розтоптав головешки і кинувся геть із табору. Страшенно хотілося втекти, забігти кудись далеко, де він не чув би і не бачив своїх товаришів. Чи то пак тих, кого вважав товаришами. Проте Левко був у пастці. Всюди, куди б не поткнувся, його піджидали наїжачені гіллям і липким листям джунглі.

Через кілька метрів хлопець ускочив у сельву. Гілляччя боляче захльоскало по ногах, тулубу, обличчю. Пітьма була нестерпною, ще чорнішою за ту, що розрослась у його грудях, і Левко злякався. Бігти далі перехотілося. Власне, бігти не було куди. Ще кілька невпевнених кроків, і хлопець спинився.

У той же час повернутись він не міг. Вибравши місце, де гілки не штрикали під боки, Левко опустився на землю.

Ґрем, Сатомі і Семен лишились у темному таборі.

У теплому повітрі дотлівали рештки розкиданого вогнища.

Левко оговтався від тряски. Двоє перуанців, тримаючи під пахви, тягли його темним переходом углиб Твердині. Голова хлопця розгойдувалася з боку в бік, по черзі стукаючись підборіддям то в праву, то в ліву ключицю. Руки були туго стягнуті пластиковим фіксатором за спиною. Тонкий, але міцний білий пластик боляче врізався у шкіру. Українець відчував, що з порізів на долоні вже сочиться кров.

Ноги вільно волочились по підлозі.

Левко напружив шию, підняв голову і роззирнувся. Коридор мав незвичайну форму. Попід стелею через кожні три-чотири метри висіли видовжені, сполучені дебелим дротом лампи. Ліхтарі були в пилюці, заливали галерею слабким брудно-блакитним світлом. Деякі блимали. Стіни і стеля проходу були кам’яними — зі значно менших, ніж зовнішні, та все ж немалих блоків; більшість — завбільшки з шафу для одягу, хоча траплялися й менші — такі як телевізор. Долівка була ґрунтовою і горбкуватою (особливо у порівнянні зі стінами), але добре втоптаною. Вона полого здіймалась у тому напрямі, куди його волочили. Стеля була не пласкою, а ступінчатою: протягом кількох метрів проходила рівна, строго горизонтальна ділянка, після чого вона різко, уступом, «підскакувала». Через це під час просування вперед постійно здавалося, що стеля намагається втиснути тебе у підлогу; після винятково довгих (шість-сім метрів) горизонтальних відтинків перуанцям доводилося нахиляти голову, аби пройти до наступної «секції». Стеля змахувала на перевернуті догори ногами гігантські сходи, і, незважаючи на реактивний гул у голові, Левко здогадався, що цей конструктивний атрибут пов’язаний з особливостями спорудження цитаделі: переходи формувались завдяки тому, що будівничі певним чином розміщували мегалітичні гранітні блоки, лишаючи в «тілі» Твердині порожнечі. Щоб порожнечами можна було пересуватися, нижню частину коридору засипали землею і втрамбовували (таким чином, вирівнюючи виступи), а верхню — лишали такою як є.

Довго втримувати голову піднятою не виходило — шия боліла. Левко озирнувся через праве плече, але тут-таки вилицю заціпило від пекучих вибухів болю. Щелепа спалахнула, а з очей зацебеніли сльози. Втім, короткого позирку вистачило, щоб переконатися: його друзі поряд. Сьому тягли відразу за ним; росіянин тихо постогнував, намагаючись якомога вище підтягувати ногу. Судячи з придушених зойків, що прохоплювалися крізь стогін, це не завше вдавалося. Ґрем і Сатомі, оточені озброєним конвоєм, похнюплено плелися слідом за тими, хто ніс Семена.

Двічі після того, як Левко отямився, загін змінював напрям руху, проминаючи похмурі, слабко освітлені зали з кількома входами й виходами. Приміщення (наскільки міг розгледіти Левко) мали в плані форму рівносторонніх шестикутників, от тільки стіни були не гладенькими, як у галереях, а… хлопець чималий час не міг дібрати підходяще слово… якимись тривимірними. Вони складалися з відносно невеликих (площею не більше двох квадратних метрів у перетині) блоків, які витикалися зі стін на різну довжину: деякі — на ширину долоні, інші — на півметра і навіть більше. Виступи мали різну форму, через що стіна була схожа на кристал чи радше на спрощений тривимірний макет нью-йоркського кварталу, щільно забудованого хмарочосами. Ребра тих блоків, що виступали від стіни, були заокруглені.

Сходів не було. Конвой, як і раніше, простував нагору похилою ґрунтовою дорогою. Звідкись із надр Твердині пробивалося приглушене аритмічне гупання.

Третя зала виявилася суттєво більшою. Світла від розвішаних на стінах світильників не вистачало, конвоїри ввімкнули кишенькові ліхтарики. У цій залі «тривимірними» були не лише стіни, а й підлога. Єдиною відмінністю долівки було павутиння ходів. Поміж блоками, що піднімалися з долівки (деякі на два з половиною метра), розкинулася мережа сполучених «траншей» — загалом інтер’єр мав футуристичний вигляд, але разом із тим відгонив моторошною сірістю середньовічних замків. Ширина проходів не перевищувала метра, через що нести полонених було незручно. Левко спробував підвестися, показуючи, що здатен іти сам, але конвойникам це не сподобалося, котрийсь із них втихомирив українця стусаном у вухо.

Біля однієї зі стін блоки розійшлися, і Левко побачив освітлений вхід до суміжної зали. Вхідний отвір був затулений двома шматками товстого поліетилену, але завдяки світлу, що пробивалося з приміщення, хлопцю вдалося роздивитись обладнання. Сучасне обладнання: столи, крісла, стелажі з серверами, настільні лампи, комп’ютери. Здається, навіть мікроскоп. Із прилеглої зали долинали спокійний гул голосів і ледь вловиме фонове гудіння комп’ютерів, властиве офісам великих компаній. Левко вловив навіть характерний запах серверних кімнат: суміш озону та пригорілого пилу з вінчестерів і друкованих плат.

А тоді він здригнувся. Поліетилен розійшовся, випустивши смужку світла, і з кімнати вийшов чоловік — білий чоловік! — у блідо-зеленому лабораторному халаті, окулярах і гумових рукавичках.

— Ей! — не стримавшись, крикнув Левко.

Серце підскочило. Він білий, значить, він мусить зупинити цих перуанських варварів. Він допоможе їм!

Чоловік завмер і зацікавлено глипнув на Левка. А тоді зняв рукавички, заштовхав їх у кишеню халата, дістав цигарку і незворушно закурив.

Українець похолов. Він дивився на чоловіка у халаті, поки його не затягли за черговий поворот кам’яної «траншеї», а той лише курив, байдужим поглядом проводжаючи колону з полоненими.

«Що за чортівня? Куди ми потрапили?»

За хвилину перуанці зайшли у нову галерею і спинились. Підйом ставав крутішим, відтак тягти Семена і Левка буде важче, і вони вирішили перепочити. На ділянці коридору було зовсім темно. Конвоїри віддихувались у пітьмі. Хтось дістав цигарку, спалахнув вогник запальнички, і Левкові ніздрі защипав запах дешевого тютюну.

Вони зупинились навпроти ще одного підземного відгалуження. Левко здогадався про це через протяг, що зимним струмком споліскував ноги, а згодом, коли очі призвичаїлися до темряви, зауважив ліворуч і трохи вище хідник із трапецієвидним склепінням, подібним до видовжених арок на ритуальних спорудах у Чичен-Іці й Паленке (так зване ступінчасте, або фальшиве, склепіння в архітектурі Юкатану). В проході також царювала пітьма, та незабаром Лео помітив невиразні сплески світла. Спершу вони видалися відблисками ламп, що погано працюють, утім, придивившися, хлопець зрозумів, що помилився. Світло здавалося бляклим не через те, що було слабким, а через те, що його джерело розташовувалося надзвичайно далеко. Ступінчасте склепіння відкривало шлях не до бічної галереї, за ним поставав велетенський зал, стелі якого не було видно, а бічна стіна була метрів за тридцять від входу. Левко примружився, стараючися чіпкіше придивитися до світлових плям. Зіниці розширювалися, пристосовуючись до пітьми, очі кожної миті розрізняли все більше відтінків сірого. І тоді він розгледів: попід стіною зали похитувались причеплені на тросах платформи, точно такі, як ті, з яких прибиральники миють вікна хмарочосів. Левко розрізняв лише дві, бо через прохід йому відкривалась незначна ділянка стіни. На кожній платформі вовтузилось по чоловіку. Підсвічуючи лампою, встановленою на тринозі, вони фрагмент за фрагментом фотографували стіну.

Ні, не стіну, несподівано осягнув хлопець. Символи. Завдяки зблискам фотоспалахів Левко побачив, що бічна поверхня порожнини рясно всіяна невідомими письменами. Вони вкривали всю стіну, від долівки до стелі.

ПИСЬМЕНА!

Пересилюючи біль у щелепі, українець покосився на Семена. Проте Сьома, впершись підборіддям у груди, лежав із заплющеними очима і ні на що не реагував.

— Vamos![113] — Перуанець докурив і наказав рушати далі.

Утробне гупання стало віддалятися.

Розставивши ноги, Джейсон стояв посеред «нори». На ньому були широкі джинси, похідні бутси і легка вітрівка.

У коридорі спинився один зі стрільців.

— Сьогодні допомагатимеш Марко на кухні. — Чоловік показав пальцем на дівчину.

— Хто такий Марко? — підозріло зиркнула на чоловіка Сатомі.

— Наш кухар. Не бійся, красуне, кулінар буде чемним, обіцяю, інакше я використаю його яйця замість м’ячиків для гольфу. Можеш йому так і сказати. Головне, аби робила все, що він накаже по кухні. — Джейсон повернувся до мулата, оцінюючим поглядом ковзнув по мускулах на руках і грудях. Завдячуючи спеці і паршивому харчуванню (особливо в дні, що передували полону), вони здулися, та все ж вражали. Сивочолий задоволено гмикнув. — Тебе, ніґґа, сам Бог велів послати на плантацію.

— Яку плантацію? — так само насторожено, як і японка мить тому, поцікавився Ґрем.

Джейсон роздратовано клацнув зубами, з боків міцно стиснутих губ концентричними півмісяцями скупчились зморшки. Ніздрі віддулися, над ними проступили дві ямки, так його заціпило. Левко зміркував, що чоловік, мабуть, більш вибухонебезпечний, ніж нітрогліцерин. Спалахує від найслабшого непродуманого посмику. Спопеляючи поглядом мулата, Джейсон озвався, і звучав він так, наче проштовхує вгору по стравоходу печінкові камені завбільшки з перепелині яйця:

— Ви з мене знущаєтесь, шмаркачі? Ви гадаєте, у нас тут клуб «чомучок» чи зібрання дошкільнят, які можуть до безкінечності діставати запитаннями? — Очі химерно пульсували, переливались сріблом, але від цього чоловік не змахував на божевільного. Він помовчав, пройшовшись поглядом по хлопцях та дівчині, а тоді прогарчав, бризкаючи слиною: — Ви не ставите запитання — ви робите, що я наказую! Вдовбайте це в свої тупі казанки, бо, дупою присягаюся, двічі повторювати я не збираюсь. — Він тицьнув пальцем на Ґрема і промовив абсолютно рівним і спокійним голосом: — Якщо я сказав, що ти йдеш на плантацію, ти маєш викрикнути «з радістю, сер!» і почати збиратися.

Ніякої реакції. Хлопці мовчки витріщались на Джейсона, Сатомі прикипіла очима до долівки. Джейсон розвернувся впівоберта до ґевала, чий силует вимальовувався у галереї:

— Він якийсь загальмований. — Після чого ривком підлетів до Ґрема (Левко сахнувся, здавалося, сивочолий почне шматувати мулата голими руками) і знову перейшов на крик: — Я сказав: ти маєш викрикнути «з радістю, сер!» і почати збиратися!!

Ґрем спершу відсахнувся, як і Левко, але тут-таки поквапно підвівся і став ритись у наплічниках. Він безглуздо перебирав речі, не знаючи, що саме треба «збирати».

Джейсон повернув голову до українця:

— Лео, ти полетиш зі мною. — Назад до незворушного, стриманого тону. Складалося враження, що говорить зовсім інша людина, якої ще секунду тому в «норі» не було.

Левко здригнувся і тільки потім усвідомив, що озвучив запитання «куди?» подумки.

— Так, сер. — Пом’явшись трохи, він ледве ворухнув язиком: — Можна я спитаю?

— Ну, що знов?

— Мені щось брати з собою?

Х’юз-Коулман посміхнувся:

— Ні. Хіба візьми теплу сорочку чи легку кофту. В пустелі зранку прохолодно.

— В пусте… — почав українець, але прикусив язика, побачивши, як метнулись угору брови Джейсона, віщуючи близькість нового шквалу.

— Через п’ять хвилин чекаю нагорі.

Сивочолий розвернувся і вийшов. Стрілець посунув слідом, делікатно тримаючись на крок позаду.

Ґрем нарешті перестав ритись у наплічнику.

— Він не згадав про мене, — озвався Сьома, зиркаючи на друзів і безмовно питаючи: що це може означати?

— Ти через це комплексуєш чи що? — поставив риторичне запитання Левко.

— Я теж думаю, що це привід радіти, — долинув з кутка надломлений голос мулата.

Певна річ, Сьома не радів, але чомусь подумав, що мовчанка Джейсона прозвучала як запрошення. Запрошення повернутися до Білої кімнати.

Росіянин не спав усю ніч і на ранок страшенно змучився. В голові царював тотальний безлад: раз за разом у свідомості прохоплювались уривки фраз…

(мені начхати, про що ви ґелґочете з психом…)

(хочеш, я його приберу?..)

…а перед очима спливали яскраві палички, схожі на збудників смертельних хвороб під мікроскопом. Семена лякало не бажання залишитись на Паїтіті. Це він міг пояснити, він легко прийняв цей факт і знав, що зможе жити з ним, не шукаючи виправдань. Хлопець боявся іншого. Збрехавши Левку, своєму найкращому другові за останні два роки, він не відчув жалю, жодних докорів совісті. Страшно було, що він не відчув узагалі нічого.

(допоможи нейтралізувати… хоча б на годину…)

(…затія нереальна…)

(українець не здається…)

(хочеш, я його ПРИБЕРУ?)

Те, що не давало Семену спати, не мало нічого спільного з совістю. Химерне відчуття, від якого злегка млоїло у шлунку, було радше гіпертрофованою формою цікавості, змішаною з безжальним усвідомлення того, що він достеменно знає, як організувати втечу. Мабуть, йому вдалося б заснути, якби не спогад про заквітчане дерево, яке хлопець побачив того дня, коли вперше опинився перед Паїтіті. Триметрове кущоподібне деревце з жовтими квітками, що тулиться до прямовисної північної стіни Твердині приблизно на середині між основою і вершечком.

«Янгольські Сурми… без дурні… то були Янгольські Сурми».

Під ранок Сьома прийняв рішення допомогти Левку.

Росіянин підвівся і наскільки дозволяв гіпс швидко одягнувся. Потім дошкандибав до матраца, на якому похропував Левко, і поторсав українця.

— Лео…

Левко щось муркнув і відмахнувся.

— Лео, прокинься. — Сьома говорив російською.

— Чого тобі?

— Вставай.

Левко розплющив праве око. Темні кола під очима і стиснуті до білого губи Семена насторожили його, правда, не настільки, щоб розплющувати ліве око.

— На фіга? Ще ж рано.

— Я знаю, як нейтралізувати весь гарнізон.

Українець без жодного слова сів на ліжку. Сьома приклав палець до губів і поманив його за собою. Левко вскочив у джинси, натягнув кросівки і навшпиньки вислизнув з «нори».

Хлопці вийшли на терасу. Сонце щойно зійшло, розпластавши ковдру з променів над сельвою. Повітря було свіжим, а кольори настільки насиченими, що здавались нереальними, наче з картини. На стільчику біля бараків, задерши голову й висолопивши язика, схропував перший вартовий. Другого не було видно. Мабуть, досипав десь поміж ангарів.

Семен повів Левка до північної кромки і спинився на самісінькому краю платформи. Зазирнув униз і… переконався, що не помилився.

— Бачиш оте дерево?

Росіянин тицьнув на кущоподібне триметрове деревце, рясно всіяне блідо-жовтими видовженими квітами. Воно притулилось у розколині між каменями на три рівні нижче верхньої тераси. Площадки під ним не було — в цьому місці стіни різних рівнів майже дотикалися, — деревце росло з розколини, в якій протягом століть назбиралось достатньо ґрунту. Воно в буквальному сенсі висувалось із прямовисної стіни.

Левко позіхнув і перепитав:

— З жовтими квітками? — У тих квітах було щось до болю знайоме. Українець десь зустрічав їх, і то не один раз. Але де? Він же вперше у джунглях.

— Ага.

— Бачу.

— Це — Янгольські Сурми. Angels’ Trumpets.

— І що? — Українець знову позіхнув, аж щелепи хруснули.

— Наукова назва цієї рослини — Brugmansia candida, тобто бруґмансія деревовидна. Це дерево, а особливо його квіти, є одним з найсильніших галюциногенів у світі. Шамани багатьох народів Південної Америки використовували бруґмансію для ритуальних обрядів, спілкування з духами, пророцтв і тому подібної чорної магії.

Левко туго кліпнув і покосився на Семена. Він ще не відійшов від сну і не міг в’їхати, якого дідька Сьома потягнув його в таку рань дивитись на задурливі квіточки і розповідати про чорну магію.

— Не розумію…

Росіянин зітхнув:

— У журналі «Psychiatry and Clinical Neuroscience»[145] був описаний випадок, коли після однієї чашки чаю, завареного на пелюстках бруґмансії, хлопчина ампутував собі пеніс і язик.

— Та ти що… — сонно пробурмотав Левко. — Для чого він це зробив?

Сьома не витерпів і з силою ляснув товариша по лобі:

— Прокинься, Лео! Той хлопчина був у нестямі. Алкалоїди, які містяться у бруґмансії, настільки потужні, що внаслідок вживання настає цілковитий розрив з реальністю. Людина марить і не усвідомлює цього, все здається напрочуд реальним. Якщо галюцинації, викликані іншими наркотичними рослинами, описуються переважно як приємні й безневинні, то всі, хто вживав бруґмансію, в один голос твердять: видіння, спричинені Янгольськими Сурмами, неймовірно моторошні й бридкі.

— Відколи це ти став біологом? — спитав Левко і тут-таки зміркував, що «біолог», мабуть, не зовсім доречне в такому разі слово.

— Глянь уважніше на квітки. Вони тобі нічого не нагадують?

Левко закивав (хоч і не зміг пригадати), а Семен продовжив:

— Вони нічим не відрізняються від квіток дурману. Нашого звичайного дурману. Хіба що пелюстки дурману не такі яскраві, більш бліді.

— Точно! — Перед очима у Левка враз постали подібні рослини, які він не раз бачив у бабусиному селі на Кіровоградщині (тільки там вони мали вигляд великих трав, а не дерев).

— Так я дізнався про бруґмансію. Років два тому надибав у Мережі інформацію про види дурману з більшою концентрацією алкалоїдів, ніж у тих, що ростуть у Росії чи Україні. Зацікавився, став читати. Потім натрапив на згадку про інший рід рослин з тієї ж родини, що й дурман (пасльонові), але з іще більшим вмістом галюциногенів, які зростають переважно у Латинській Америці. Це й була бруґмансія. Здається, в тому самому «Psychiatry and Clinical Neuroscience» писалось, що за 1994 рік в одній тільки Флориді сто дванадцять підлітків потрапили до реанімації через споживання бруґмансії, деякі померли. Рослина спричиняла глибокий транс із кривавими й бридкими ефектами, що іноді призводили до тимчасового безумства. Дерево завдяки яскравим квітам я зауважив першого ж дня, як ми підійшли до Паїтіті. — Семен показав пальцем на деревце, а тоді розвернув Левка до себе: — Чувак, бруґмансія — це ключ до втечі.

Левко нарешті вхопив ідею, але вона йому не сподобалась. Ні разу.

— Як ти пропонуєш…

Росіянин недослухав і відповів, випереджаючи запитання:

— Підкинути в їжу перед обідом. Сатомі допомагає на кухні, вона зможе це зробити. І тоді ти… тобто ми… отримаємо день, щоб вшитися з Твердині.

— Цілий день? — не повірив Левко.

Семенові очі недобре зблиснули:

— Якщо правильно визначитись із дозою, наслідки інтоксикації відчуватимуться на третій день після отруєння. Бруґмансія «погасить» гарнізон мінімум на дві доби. Повір, Лео, ця рослина — страшна і небезпечна штука.

Левко закліпав (тепер значно швидше) і, витягнувши шию, став роздивлятись далеке кущисте деревце, завішане, мов ялинка новорічними іграшками, біло-жовтими квітами. Таке мирне й незагрозливе на вигляд.

— Бляха, до дерева двадцять п’ять метрів. — Українець остаточно проснувся.

— Я знаю. Але якщо ти не хочеш…

— Хочу. Що треба робити?

Сьома якось дивно (приречено?..) посміхнувся.

— Для початку нарвати квіток.

— Босе, дим. — Віктор повернув голову так швидко, що в шиї хруснуло.

Джейсон задрімав, прихилившись до перегородки, що відділяла кабіну від вантажного відсіку «Мі-17», але, розчувши крізь стугін двигунів і шум лопатей «босе…», стрепенувся.

— Що?

— Бачу дим над Паїтіті, — напружено повторив Віктор Шако.

На північному сході, прямо по курсу «Мі-17», в небо здіймались клубки густого смолянистого диму.

— Що за?..

Джейсон, двоє стрільців і четверо хлопців Амаро Кіспе тулились купи на ділянці вільного простору шириною не більше двох метрів, що лишилась після того, як вертоліт завантажили продуктами. Сивочолий скочив на ноги і протиснувся в кабіну. Гордон Лі Купер (другий пілот) і штурман Джим Ломбарді з тривогою косували на боса, відзначаючи, як губи чоловіка розплющуються в малопомітний ліловий шрам між носом і підборіддям.

— Хтось розпалив чимале вогнище на терасі, — ще раз сказав Віктор. Твердиню наразі не було видно, але він не сумнівався — курилось звідтіля, де вона розташовувалася. — Хтось… не знаю…

Дебелий стовп чорного диму наводив на думку про сигнал SOS, розпачливий заклик допомогти, запущений купкою вцілілих після корабельної катастрофи з безлюдного острова. Здавалося, він так і горлає: «Знайдіть! Знайдіть нас!»

— He’s god damn motherfucking stupid piece of shit[166], — прогарчав Джейсон, після чого зловісно додав: — And he’s already dead, whoever he is[167].

Вертоліт наближався. Проступив масив Паїтіті, поки що невиразний, нагадуючи обліплену зеленню гору. Невдовзі стало видно центральну піраміду.

— Босе, — покликав Віктор.

Джейсон стояв у нього за спиною вчепившись збілілими пальцями за спинку пілотського крісла, але нічого не відповів. Пілот правив далі:

— Я от що думаю: може, це не через недогляд, може… у них там щось сталося.

Гордон Лі і Джим закивали головами. Гнів миттю щез з очей Джейсона, змінившись настороженістю. В критичні моменти казанок у чоловіка працював як годиться.

— Опускайся. Спускайся, швидше! — загарячився він. — Пірнай у сельву!

Задерши ніс гелікоптера, Віктор погасив горизонтальну швидкість і став знижуватись, сторожко слідкуючи за тим, щоб не загнати ротор в режим кільцевих вихорів[168] і не втратити керування. Нерівна непроглядна поверхня джунглів швидко насувалась. Він спинив «Мі-17» тільки тоді, коли лопаті почали збивати листя й гілки з найвищих дерев.

— Що далі, Джейсоне?

Х’юз-Коулман зазирнув до вантажного відсіку.

— Приготувати зброю! Здається, у нас гості. — Повернувся назад до пілота: — Підберись якомога ближче до Твердині, а тоді на повній швидкості прошмигни з північного боку, щоб я оглянув усю терасу.

— Ми зараз заважкі для трюків вищого пілотажу.

В череві гелікоптера було понад три тонни продовольства.

— Вікторе!

— О’кей, о’кей, зроблю все, що можу.

«Мі-17» трохи піднявся і понісся до Паїтіті. Сельва розходилась хвилями (мов океан) під потужним потоком п’ятилопатевого гвинта. Часом гілки шкреблись по днищу.

— Подай М16, — наказав Джейсон.

Род Холмґрен передав босу штурмову гвинтівку. Х’юз-Коулман замотав головою.

— З гранатометом.

Довготелесий схилився і витяг з-під відкидної лави спеціальну гвинтівку з вбудованим підствольним гранатометом М203. Джейсон прийняв зброю, відсунув дверцята і став ліворуч від отвору.

Штурмова гвинтівка М16А2 з 40-міліметровим підствольним гранатометом М203

На підході до Твердині Віктор Шако знизив машину настільки, що стрільці Джейсона побачили крізь бокові ілюмінатори джунглі. Зустрінься на шляху міцніше дерево — і їх політ стане останнім. Дивлячись на мавп, що драпали, задравши хвости, вони лиш сподівались, що Віктор знає як діяти. За сотню метрів до південно-західного кута споруди пілот витиснув повний газ, але різко набрати висоту не вийшло. «Мі-17» розганявся, наче вагітна корова під гірку. Злетівши на вісімдесят метрів над землею, вертоліт посунув уперед. Перед самою Твердинею «Мі-17» пришвидшився до 145 км/год — далеко не гранична швидкість для машин даного класу, але більшого Шако з Купером витиснути не могли.

Джейсон вклав штурмову гвинтівку під пахву (палець на спусковому гачку), виставив ногу і, притримуючись плечем, щоб не вивалитись, визирнув крізь вхідний отвір. Віктор вів гелікоптер уздовж північного боку Паїтіті, на кілька метрів вище горішньої тераси.

Найперше Джейсон помітив тіла. Руйнувань у західній частині не було, зате на терасі в найрізноманітніших позах валялись індіанці. «Мертві?» — звів брови Х’юз-Коулман, хоча крові не примітив. Він шукав очима Амаро Кіспе, проте бачив одних мачігуенга.

Вертоліт промайнув повз піраміду. Джейсон аж рота роззявив, коли на очі трапилась нерівна чорна підпалина справа від лінії сходів. «Що це? По ній стріляли? Хтось намагався її підір…» Потік думок перервав дзвінкий викрик Гордона Лі, другого пілота:

— Там Роджер!

Сивочолий скрутив голову в напрямі руху. Під ногами проплила вщерть поруйнована їдальня і потрощені столи. В середньому бараку щось горіло, полум’я вже пробивалося крізь дах. У східній частині тераси з’явилася кров. Багато крові. Принаймні один із людей Кіспе — мертвяк, вирішив Джейсон, оцінивши розміри трав’яної латки під тілом, що змінила колір з насичено смарагдового на тьмяно багряний. А потім він побачив Роджера Зорна. Наполовину голий здоров’як стояв неподалік від входу в підземелля і дивився на вертоліт. Він не махав, що занепокоїло сивочолого більше, ніж усе побачене до цього. Зорн поводився так, наче не розумів, що з ним і де він знаходиться.

Неподалік Зорна, розпластавшися зірочкою, з відкритими очима лежав українець. З галереї на поверхню навкарачки виповзав один з науковців, здається, Метт Подольські. Водночас Джейсон не побачив нікого, кого можна було б ідентифікувати як ворога.

«Що ж це за хрінь така?»

Чоловік відступив на крок від отвору і крикнув у кабіну:

— Вікторе, чуєш мене?

— Так, босе!

— Розвертайся! Ми приземляємося. Саджай «Стегно»[169] навпроти піраміди.

— Буде зроблено.

«Мі-17», знову збавляючи горизонтальну швидкість, розвернувся і підлетів до центру тераси. Віктор вирівняв гелікоптер паралельно до лицьової грані піраміди і став його спускати в захищену з трьох сторін нішу.

— Ви четверо заляжете коло вертольота, — стуленими вказівним і середнім пальцями Джейсон тицьнув на перуанців, — хай двоє залізуть на менші піраміди. Нікого не підпускати до машини. Ви мене зрозуміли? НІКОГО.

Охоронці закивали головами і похапали автомати Калашникова.

— Лу і Роде, йдете зі мною.

Стрільці були напоготові, стискаючи в руках чорні штурмові гвинтівки.

Гелікоптер м’яко торкнувся землі, ледь не причавивши колесом мертвого індіанця, що зірвався вчора з вершини піраміди. Перуанці, згинаючись, пострибали на траву і розбіглись на позиції: двоє — на малі піраміди, і двоє — на стежку, попереду й позаду «Мі-17».

— Не вимикай двигуни! — наказав Х’юз-Коулман, востаннє схилившись у кабіну. У відповідь Купер показав «о’кей», склавши у формі літери «о» великий та вказівний пальці.

— Босе, — спинив Джейсона Віктор, стягнувши навушники і сівши впівоберта.

— Чого тобі?

— Хочу, щоб ти знав: у нас мало палива. Раптом що, без дозаправки ми не дотягнемо навіть до гір.

Сивочолий роздратовано відмахнувся і вистрибнув з вертольота.