З історичного погляду Ґренада була однією з численних дрібних англійських колоній. У 1795 році про Ґренаду заговорили після того, як колишній раб Джуліан Федон, окрилений ідеями французької революції, організував на острові повстання, змусивши королівську владу кинути проти нього війська, які перестріляли, порубали, перевішали і покалічили безліч повстанців. Для колоніальних властей було несподіванкою, що до повстанців приєдналася навіть певна кількість білих бідняків, які знехтували етикетом і расовими межами. Повстання було придушено, але Федона так і не вдалося схопити, він переховувався в гірському масиві Ґранд-Етану і з часом перетворився на легенду на зразок місцевого Робін Гуда.

Двісті років по тому, в 1979 році, адвокат Моріс Бішоп підняв народ на нову революцію, натхненниками якої, згідно з путівником, були комуністичні диктаторські режими Куби та Нікарагуа. Проте у Лісбет після знайомства з Філіпом Кемпбеллом — учителем, бібліотекарем і баптистським проповідником, у будинку якого вона винаймала кімнату, — склалося зовсім інше враження. Суть його полягала в тому, що Бішоп насправді був популярним народним лідером, що повалив божевільного диктатора, а крім того, мрійником, який захоплювався пошуками НЛО і витрачав частину й так скромного національного бюджету для полювання на літаючі тарілки. Бішоп обстоював принципи економічної демократії, першим запровадив закон про рівноправ’я чоловіків та жінок і був убитий у 1983 році.

Після вбивства Бішопа та додаткової різанини, під час якої загинуло сто двадцять чоловік, включаючи міністра закордонних справ, міністра у справах жінок і декількох видатних профспілкових діячів, США ввели на острів війська і встановили демократію. У Ґренаді це викликало зростання безробіття з шести до п’ятдесяти відсотків, а також призвело до того, що торгівля кокаїном знову набула першорядного значення і стала головним джерелом доходу. Філіп Кемпбелл тільки похитав головою, заглянувши в путівник, яким користувалася Лісбет, і дав їй кілька корисних порад на тему, яких людей і кварталів слід уникати, коли стемніє.

Таких порад Лісбет Саландер не потребувала. Знайомства з кримінальним світом Ґренади вона уникнула в основному завдяки тому, що їй відразу впав в око пляж Ґранд Анс Біч, розташований на південь від Сент-Джорджеса, — малолюдна піщана смуга завдовжки з милю, де можна було годинами блукати, ні з ким не розмовляючи і нікого не зустрічаючи на своєму шляху. Вона переїхала до «Кейса» — одного з небагатьох американських готелів на узбережжі — і пробула там сім тижнів, знічев’я гуляючи пляжем та напихаючись місцевими плодами чінапами, які їй надзвичайно сподобалися і своїм смаком нагадували шведський аґрус.

Пляжний сезон ще не розпочався, і готель «Кейс» був заповнений тільки на третину. І саме тут її спокій та математичні вправи на дозвіллі раптово були порушені неголосними скандалами в сусідньому номері.

Як і всі, хто дивиться телевізор і читає вечірні газети, Нільс Б’юрман за останній рік заочно познайомився з Мікаелем Блумквістом. В обличчя він його не знав, але навіть якби й знав, то не звернув би уваги на його появу, позаяк йому не було відомо про існування будь-якого зв’язку між редакцією «Міленіуму» та Лісбет Саландер.

Крім того, він був дуже заклопотаний власними думками, щоб помічати, що відбувається навколо.

Після того як його відпустив інтелектуальний параліч, він потроху почав аналізувати своє становище і роздумувати над тим, як він може переграти Лісбет.

Усе впиралося в одну обставину. В розпорядженні Лісбет Саландер був дев’яностохвилинний фільм, знятий нею за допомогою прихованої камери, в якому було детально показано, як він її зґвалтував. Б’юрман бачив цей фільм. Його неможливо було витлумачити в якомусь схвальному сенсі. Якщо плівка потрапить до прокуратури або (ще гірше!) у розпорядження засобів масової інформації, його життя буде скінчене: це буде кінець його кар’єри і волі. Знаючи кримінальний кодекс, він сам підрахував, що за насильство в особливо жорстокій формі, використання особи, що перебуває в залежному становищі, заподіяння тілесних ушкоджень він загалом має дістати років шість позбавлення волі. Один з епізодів фільму досвідчений захисник може навіть подати як спробу вбивства.

Тієї ночі він ледь не придушив її від збудження, коли притиснув до її обличчя подушку. Зараз він шкодував, що не задушив її до кінця.

Вони ж ні за що не зрозуміють, що вона весь час грала зрежисовану виставу і заздалегідь усе спланувала. Вона його спровокувала, стріляла в нього дитячими оченятами і спокушала своїм тілом дванадцятилітнього дівчиська. Вона навмисне дала йому зґвалтувати себе. Це сталося з її вини…

Проте хоч як би він надумався діяти, він мусив спочатку дістати цей фільм і переконатися, що в неї не залишилося копій. Тоді проблему буде вирішено.

Можна не сумніватися, що така відьма, як Лісбет Саландер, упродовж років нажила собі чимало ворогів. Б’юрман мав одну велику перевагу. На відміну від усіх інших, хто з тієї або іншої причини міг затаїти зло на Саландер, у нього був необмежений доступ до її медичної картки, звітів до Опікунської ради і психіатричних висновків. Він був одним з небагатьох у Швеції, кому відомі її найсокровенніші таємниці.

Її особова справа, передана йому Опікунською радою, коли він був призначений її опікуном, була стислою і змістовною — всього п’ятнадцять сторінок, що змальовували картину всього її дорослого життя. Вона включала коротку виписку з висновку психіатричної експертизи, де викладено її діагноз, рішення стокгольмського суду про визнання її недієздатною та фінансовий звіт за минулий рік.

Він знову і знову вчитувався в її особову справу. Потім почав систематичне збирання відомостей про минуле Лісбет Саландер.

Як адвокатові, йому було чудово відомо, яким чином шукати інформацію в державних установах. Будучи її офіційним представником, він легко міг дістати доступ до засекречених папок, де зберігались медичні дані. Нільс Б’юрман належав до тих небагатьох людей, які мали право на отримання будь-якої довідки, що стосувалася Лісбет Саландер.

Та все ж йому знадобилося кілька місяців на те, щоб крихта за крихтою, через звіти соціальних служб, поліцейські розслідування і судове рішення відновити всю історію її життя, починаючи з найдавніших записів шкільних років. Він особисто зустрівся і обговорив стан її психічного здоров’я з доктором Єснером X. Льодерманом, психіатром, який у зв’язку з настанням її вісімнадцятиліття рекомендував для неї утримання в закритому лікувальному закладі. Він ретельно вивчив усі міркування, на яких ґрунтувалось ухвалене рішення. Всі надавали йому в цьому допомогу. Одна жінка із соціальної служби навіть похвалила його за незвичайну увагу, яку він проявив, не полінувавшись ознайомитися з усіма аспектами життя своєї підопічної Лісбет Саландер.

Але справжнім джерелом інформації виявилися два записники в твердих палітурках, що зберігались у картотеці в одного із службовців соціального відомства. У цих записниках були записи, зроблені попередником Б’юрмана, адвокатом Хольгером Пальмґреном, який, судячи з усього, пізнав Лісбет краще, ніж будь-хто інший. Пальмґрен сумлінно щороку подавав до соціальної служби належний короткий звіт, але, крім того, він ретельно записував свої власні міркування у формі щоденника, і про це, як гадав Б’юрман, Лісбет Саландер нічого не знала. Очевидно, це були особисті робочі записи Пальмґрена, які, після того як його уразив інсульт, потрапили до соціального управління і залишилися там лежати, ніким не прочитані.

Це були оригінали. Копій не існувало.

Чудово!

Із записів Пальмґрена поставав зовсім інший образ Лісбет Саландер, геть не схожий на той, що його малювали звіти соціального відомства. Він зміг простежити нелегкий шлях, який пройшла Лісбет Саландер, перетворюючись з некерованого підлітка в молоду жінку, що влаштувалася на роботу до приватної охоронної агенції «Мілтон сек’юриті», — туди її взяли завдяки особистим зв’язкам Пальмґрена. З дедалі більшим здивуванням Б’юрман переконувався в тому, що Лісбет Саландер зовсім не була розумово відсталою помічницею в офісі, яка сторожувала копіювальний апарат і заварювала каву: навпаки, вона виконувала висококваліфіковану роботу, що полягала в проведенні розслідувань для «Мілтон сек’юриті» за завданнями віце-директора Драґана Арманського. Б’юрман також переконався в тому, що Арманський і Пальмґрен були знайомі й обмінювались між собою інформацією про свою спільну підопічну.

Драґан Арманський — це ім’я Нільс Б’юрман узяв собі на замітку. З усіх людей, згадуваних в біографії Лісбет Саландер, тільки ці двоє могли вважатися її друзями, і обоє, судячи з усього, дивились на неї як на свою підопічну. Пальмґрен зник зі сцени. З тих, хто міг бути потенційно небезпечним, залишався тільки Арманський. Б’юрман вирішив триматися подалі від Арманського і не шукати з ним зустрічей.

Записники багато що йому пояснили. Б’юрман тепер зрозумів, чому Лісбет так багато про нього знає. Він як і раніше не міг збагнути, як їй вдалося дізнатися про його перебування в марсельській клініці пластичної хірургії, яке він тримав у секреті. Проте багато з її таємниць він уже розгадав. Її роботою було розкопування подробиць чужого особистого життя, і він одразу ж подвоїв обережність, з якою вів власне розслідування. З огляду на те, як легко Лісбет Саландер проникала в його квартиру, тут було найбільш непідхоже місце для зберігання документів, що містили відомості про її життя, і він, зібравши всю документацію, перевіз її в картонній коробці на дачу в районі Сталлархольма, де все частіше збував час у самотніх роздумах.

Що більше він читав про Лісбет Саландер, то більше доходив думки, що вона патологічно ненормальна, психічно хвора, асоціальна особа. Його кидало у дрож на саму згадку, як він лежав, цілком перебуваючи в її владі, прикутий кайданками до власного ліжка. Б’юрман не сумнівався, що вона виконає свою погрозу і вб’є його, якщо він дасть їй для цього хоч найменший привід.

У неї не було ніяких стримуючих понять про поведінку в суспільстві, ніяких гальм. Вона — паскуда, хвора і небезпечна для оточуючих божевільна. Граната із зірваною чекою. Шльондра.

Попиваючи каву, Лісбет уже заглибилася була в теорему Ферма, як раптом Фреді Мак-Бейн вийшов з-за конторки на середину зали.

— Прошу уваги! Я щойно отримав повідомлення, що шторм ураганної сили досяг Пті-Мартиніки. Попрошу всіх присутніх негайно спуститися в підвал.

Пті-Мартинікою називався маленький острівець, що належав до Ґренади і був розташований за кілька морських миль на північ від головного острова. Не заводячи ніяких розмов, припиняючи всі намагання розпитувати, Фреді Мак-Бейн рішуче спровадив своїх гостей до сходів у підвал, розташованих за стійкою адміністратора. Лісбет покосилася на Еллу Кармайкл і наставила вуха, побачивши, що та підійшла до Фреді.

— Як справи? Дуже кепські? — спитала Елла.

— Не знаю. Телефонний зв’язок обірвався, — відповів Фреді, стишивши голос.

Лісбет спустилася в підвал і поставила свою сумку на розстелену в кутку ковдру. Трохи подумавши, вона знову встала і пішла нагору, назустріч тим, що спускалися сходами.

Піднявшись у вестибюль, вона підійшла до Елли Кармайкл і запитала, чи не треба ще що-небудь допомогти. Елла подивилася заклопотано і заперечно похитала головою:

— Подивимося, що буде далі. Ця «Матильда» — ще та стерва.

Лісбет побачила, як з вулиці квапливо увійшли п’ятеро дорослих з десятком дітлахів. Їх зустрів Фреді Мак-Бейн і направив у бік підвалу.

Раптом Лісбет здригнулася від тривожної думки.

— Я правильно думаю, що зараз усі на Ґренаді ховаються до якого-небудь підвалу? — спитала вона приглушеним голосом.

Елла Кармайкл провела поглядом родину, що спускалася сходами.

— На жаль, у нас тут один з небагатьох підвалів, які є на Ґранд Анс. Прийдуть ще люди, щоб сховатися тут.

Лісбет тривожно заглянула Еллі в очі:

— А як же решта?

— Ті, у кого немає підвалу? — Елла гірко посміхнулася. — Засядуть у себе вдома або в якій-небудь іншій схованці. Більшість сподівається тільки на Бога.

Джордж Бленд!

Лісбет стрімко повернула до виходу і бігцем кинулася на вулицю.

Вона чула, як Елла її кликала, але навіть не обернулася.

Він живе в жалюгідній халупі, яка розвалиться від першого ж пориву урагану!

Вискочивши на дорогу, що вела до Сент-Джорджеса, вона відразу ж захиталася від рвучкого вітру, але вперто просувалася й далі вперед. Пориви зустрічного вітру ледве не збивали її з ніг. Їй знадобилося майже десять хвилин, щоб подолати чотириста метрів до житла Джорджа Бленда. На всьому шляху вона не зустріла ні душі.

Дивне почуття переживаєш, уперше за такий довгий час повертаючи ключ у замку власної квартири!

Увійшовши до передпокою, Лісбет поставила сумку і пакет з продуктами, а потім набрала чотиризначний код, що відключав електронну сигналізацію. Потім зняла з себе весь одяг і, кинувши його на підлогу в холі, роздягнена пішла на кухню, увімкнула холодильник, прибрала в нього всі продукти і відразу ж попрямувала у ванну, щоб наступні десять хвилин провести під душем. Підживившись яблучними дольками і розігрітою в мікрохвильовці піцою, вона відкрила коробку з речами, дістала подушку, простирадло і ковдру — після цілого року зберігання від них відгонило цвіллю. У кімнаті, суміжній з кухнею, вона розстелила на підлозі матрац.

Через десять секунд, ледве поклавши голову на подушку, вона заснула і проспала майже дванадцять годин, майже до півночі. Піднявшись, Лісбет увімкнула кавоварку, загорнулася в ковдру і, підклавши подушку, зручно влаштувалася з сигаретою біля вікна, з якого відкривався краєвид на Юргорден[29] і на море. Мов зачарована, вона дивилася вдалину, роздумуючи в темряві над своїм життям.

Через десять днів до квартири Лісбет привезли куплені нею меблі. Два дужих хлопці з фірми «ІКЕА» потисли руку білявій Ірене Нессер, та, нітрохи не бентежачись, шпарила норвезькою. Привітавшись, вони по частинах переправили меблі нагору за допомогою маломісткого ліфта і цілий день складали столи, шафи та ліжка. Вони працювали дуже вправно і, судячи з усього, проробляли все це не вперше. Ірене Нессер сходила до супермаркету «Сьодерхалларна», купила там грецької готової їжі і покликала робітників до столу.

Хлопці з «ІКЕА» справилися до п’ятої години. Зачинивши за ними двері, Лісбет Саландер зняла парик і стала повільно походжати квартирою, гадаючи, чи приживеться вона в новій обстановці. Кухонний стіл мав такий елегантний вигляд, що здавався ніби чужим. Кімната поряд з кухнею, з двома входами — одним з холу й іншим з кухні, — тепер стала її новою вітальнею з сучасним диваном і м’якими кріслами навколо кавового столу, який стояв ближчим до вікна. Спальня їй сподобалася: вона обережно сіла на краєчок ліжка і спробувала рукою матрац.

Заглянувши до кабінету з видом на море, вона сказала собі: «Єс! Це чудово. Тут мені добре працюватиметься».

Над чим вона працюватиме, Лісбет ще напевно не знала. Критично оглянувши меблі, вона відчула деякий сумнів, але врешті-решт вирішила: «Гаразд, поживемо — побачимо, що з цього вийде».

Решту вечора Лісбет провела, розпаковуючи і розбираючи своє майно. Вона розклала в шифоньєрі рушники, простирадла, скатертини і серветки, вийняла з мішків і розвісила в одежній шафі новий одяг. Хоча покупок була ціла гора, шафа не заповнилась і наполовину. Лампи і кухонне начиння — каструльки, сервізи і столові набори — Лісбет теж розставила по місцях.

Окинувши критичним поглядом голі стіни, вона подумала, що треба було купити постери, або картини, або ще щось подібне. У нормальних людей заведено, щоб на стінах висіли такі штучки. Не завадив би й горщик з квітами.

Потім вона відкрила картонні коробки зі своїми речами, привезеними із старої квартири на Лундаґатан, і розмістила в шафах книжки, журнали, кліпи і записи старих розслідувань, які, мабуть, краще було викинути. За одним заходом вона широким жестом викинула зношені майки і продірявлені панчохи. Раптом їй потрапив під руку фалоімітатор, визивний подарунок на день народження від Міммі, що так і лежав нерозпакованим у магазинній коробці, і вона скривила губи в посмішці. Лісбет геть забула про його існування і жодного разу так і не випробувала. Вирішивши, що виправить цю помилку, вона поставила фалоімітатор на комод біля ліжка.

Потім вона знову посерйознішала. Від думки про Міммі Лісбет відчула докори сумління. Цілий рік вони були нерозлийвода, а потім вона геть закинула Міммі заради Мікаеля Блумквіста, навіть нічого їй не пояснивши. Вона не попрощалася, не попередила, що їде з Швеції. З Драґаном Арманським і дівчатами з «Перстів диявола» вона теж не попрощалася і не повідомила про свій від’їзд. Мабуть, вони думають, що вона померла, а можливо, забули про неї: вона ніколи не відігравала помітної ролі в цій компанії. Вона немовби відвернулася від усіх. Раптом Лісбет пригадала, що і з Джорджем Блендом не попрощалася, їдучи з Ґренади, і подумала — раптом він там шукає її на пляжі? Їй навернулися на пам’ять слова Мікаеля Блумквіста: дружба ґрунтується на пошані й довірі. «Я розкидаюся друзями», — подумала Лісбет. Цікаво, де зараз Міммі і чи дасть вона про себе знати?

Вона засиділася за північ, розбираючи папери в кабінеті, налагоджуючи комп’ютер, а потім блукаючи по Інтернету. Перевіривши, в якому стані її вклади, вона побачила, що за рік її багатства ще зросли.

Провівши рутинну перевірку комп’ютера, що належав адвокатові Б’юрману, вона не виявила нічого цікавого в його кореспонденції і вирішила, що він поводиться сумирно і не висовується.

Їй не потрапило на очі ніяких ознак того, що він поновив зв’язок з марсельською клінікою. Судячи з усього, Б’юрман звів свою професійну і приватну діяльність майже до нуля. Він рідко користувався електронною поштою, а виходячи в Інтернет, в основному відвідував порносайти.

Тільки о другій годині ночі вона вимкнула комп’ютер. Спочатку Лісбет пройшла в спальню, роздяглася і повісила одяг на стілець, потім попрямувала митися в ванну. У кутку біля передпокою були два великі дзеркала від підлоги до стелі, розташовані під кутом один до одного. Вона зупинилася і довго себе роздивлялася, уважно вивчила своє з різкими рисами іронічне обличчя, свої нові груди і татуювання на спині. Це був красивий малюнок — довгий дракон, зроблений червоною, зеленою і чорною тушшю, що починався від плеча і протягнувся через усю спину. Його вузький хвіст, спустившись по сідниці, закінчувався на правому стегні. За рік подорожей вона відпустила волосся до плечей, але наприкінці одної гарної днини перед від’їздом з Ґренади взяла ножиці й обстригла їх. Короткі пасма знову стирчали їжаком у різні боки.

Раптом Лісбет усвідомила, що в її житті відбулась або почала відбуватись якась дуже важлива зміна. Можливо, виною тут було несподіване придбання мільярдного статку, завдяки якому вона перестала лічити кожну копійку. Можливо, вона нарешті здобула собі місце в світі дорослих, а може, смерть матері підвела остаточну риску під її дитинством.

За рік, проведений за кордоном, вона позбулася багатьох татуювань. У генуезькій клініці з медичних міркувань у зв’язку з операцією довелося ліквідувати чорне кільце навколо соска на грудях. Потім вона прибрала пірсинг з нижньої губи, а на Ґренаді — і пірсинг на лівій частині статевих губ — він їй заважав, і вона сама не розуміла, навіщо колись його вставила.

Широко відкривши рота, вона вигвинтила клинець, який проносила там сім років, і поклала в мильницю на поличці над умивальником. У роті стало якось порожньо. Тепер, якщо не брати до уваги кількох сережок у вухах, у неї залишилося тільки два пірсинги: одне колечко на правій брові і друге в пупку.

Нарешті вона пішла до спальні і вляглася під новеньку, щойно куплену ковдру. Придбане нею ліжко здавалося величезним, Лісбет займала в ньому лише маленьку частину простору — ніби лежиш на краю футбольного поля. Лісбет щільніше загорнулася в ковдру і довго ще не спала, поринувши в думки.

Лісбет Саландер зупинилася перед дверима, на яких було написано прізвище By. З вулиці вона бачила, що у вікні горить світло, а зараз до неї з-за дверей долинали звуки музики. Прізвище залишилось колишнє. Тому Лісбет Саландер зробила висновок, що Міріам By як і раніше живе в тій же однокімнатній квартирі на Томтебуґатан біля площі Санкт-Еріксплан. Діло було увечері в п’ятницю, і Лісбет з надією думала, що Міммі, напевно, не виявиться дома, що вона подалася куди-небудь шукати розваг і, коли вона прийде, у квартирі буде темно і порожньо. Тепер залишалося з’ясувати, чи не образилася Міммі на неї остаточно, чи сама вона зараз і чи захоче взагалі розмовляти.

Лісбет подзвонила в двері.

Міммі відчинила і здивовано скинула бровами. Потім вона притулилася до одвірка і взялася руками в боки.

— Ти, Саландер! А я вже думала, що ти, може, скопитилася чи як там ще!

— Чи як там ще, — відповіла Лісбет.

— Чого прийшла?

— На це питання одним словом не відповісти.

Міріам By обвела поглядом сходовий майданчик і знову подивилася на Лісбет:

— Спробуй на перший раз сказати хоч слово.

— Ну, наприклад, щоб дізнатися, чи сама ти живеш як і раніше і чи не потрібна тобі компанія на ніч.

Міммі здивовано втупилася в неї і за кілька секунд вибухнула гучним реготом.

— Ну, ти справді єдина людина серед тих, кого я знаю, хто може спочатку пропадати півтора року, а потім раптом подзвонити в мої двері і запитати, чи не хочу я потрахатися!

— Ти хочеш, щоб я пішла?

Міммі перестала реготати. Кілька секунд тривала мовчанка.

— Лісбет! Боже мій, та ти, здається, це серйозно!

Лісбет чекала.

Нарешті Міммі зітхнула і розчинила перед нею двері.

— Заходь! Філіжанку кави, принаймні, я можу тобі запропонувати!

Лісбет увійшла за нею до квартири і сіла на один із стільців біля обіднього столу, який Міммі поставила в передпокої, майже впритул до вхідних дверей. Квартирка була площею двадцять чотири квадратних метри і складалася з тісної кімнатки та абияк обставленого передпокою. За кухню правив закуток у кутку передпокою, куди Міммі провела воду, протягнувши туди шланг із туалету.

Поки Міммі наливала воду в кавник, Лісбет роздивлялася її. Мати Міммі була родом з Гонконгу, батько — з Будена.[36] Лісбет знала, що батьки Міммі досі одружені і живуть у Парижі. Міммі вивчала соціологію в Стокгольмі, і в неї була старша сестра, яка вивчала антропологію в США. Материнські гени наділили Міммі чорним як вороняче крило прямим волоссям, яке вона коротко стригла, і дещо східними рисами обличчя, а батьківські — блакитними очима, завдяки чому зовнішність Міммі була вельми своєрідною. Великий рот і ямки на щоках дісталися їй не від мами і не від тата.

Міммі був тридцять один рік. Вона любила, вирядившись у лаковий одяг, тусуватися по клубах, у яких давалися перформанси, вона й сама іноді виступала в таких шоу. Лісбет перестала ходити в клуби, відколи їй сповнилося шістнадцять років.

Разом із заняттями в університеті Міммі один день на тиждень працювала продавчинею в «Доміно фешн» на одній з бічних вулиць у районі Свеавеґен. У «Доміно фешн» придумували і шили вбрання для оригінальної публіки, що жадала одягатися у форму санітарки, виконану з гуми, або в наряд відьми з чорної шкіри. Разом з кількома подружками Міммі була співвласницею цього магазину, що давало їй скромну щомісячну добавку у вигляді кількох тисяч крон. Лісбет Саландер вперше побачила Міммі кілька років тому на фестивалі геїв і лесбіянок, де та виступала в незвичайному шоу, після чого вони вже пізно ввечері зустрілися в пивній ятці. Міммі прийшла в яскравому лимонно-жовтому костюмі з пластику, в якому вона здавалася швидше роздягненою, ніж одягненою. У Лісбет були деякі проблеми із сприйняттям еротичних нюансів цього вбрання, але вона була досить п’яна, щоб раптово відчути бажання помацати дівчину, що вирядилася фруктом з роду цитрусових. На невимовний подив Лісбет, цитрус стрельнув у неї очима, засміявся, без найменшої сором’язливості розцілував її і заявив: «Хочу тебе!» Вони пішли до Лісбет додому і всю ніч займалися сексом.

— Я така, яка є, — сказала Лісбет. — Я поїхала, щоб утекти від усього і від усіх. Але треба було спершу попрощатися.

— Я думала, з тобою щось сталося. Але останнім часом ми з тобою нечасто бачились і тоді, поки ти ще не поїхала.

— У мене було багато справ.

— Ти така таємнича. Ти ніколи не розповідаєш про себе, і я навіть не знаю, де ти працюєш і кому мені телефонувати, якщо твій мобільник не відповідає.

— У даний момент я ніде не працюю, а крім того, ти така самісінька. Ти хотіла шістьох, хоча була зовсім не зацікавлена в постійному зв’язку. Правда ж?

Міммі скоса подивилася на Лісбет.

— Так, правда, — відповіла вона нарешті.

— Ось те ж саме було й зі мною. Я тобі ніколи нічого не обіцяла.

— Ти змінилася, — сказала Міммі.

— Не дуже.

— Ти стала старша. Доросліша. Ти інакше вдягаєшся. І ти щось напхала у свій бюстгальтер.

Лісбет не відповіла, але посовалася на стільці. Міммі зачепила болючу для неї тему, і вона не знала, як пояснити їй, у чому річ. Міммі вже бачила її голою і тепер неодмінно помітить різницю. Врешті-решт Лісбет опустила очі і буркнула:

— Я зробила собі груди.

— Як ти сказала?

Лісбет підвела очі і заговорила голосніше, не усвідомлюючи, що в її тоні з’явилася вперта нотка:

— Я з’їздила до італійської клініки і зробила там операцію, щоб у мене були справжні груди. Ось чому я пропала. А потім я стала подорожувати. І ось я повернулася.

— Ти жартуєш?

Лісбет подивилася на Міммі без жодного виразу.

— Яка ж я дурепа! Адже ти ніколи не жартуєш!

— Я не збираюся ні перед ким вибачатися. І я кажу правду. Якщо ти хочеш, щоб я пішла, так і скажи.

— Ти справді зробила собі нові груди?

Лісбет кивнула. Міммі By раптом голосно розреготалася, і Лісбет спохмурніла.

— В усякому разі, я не хочу відпускати тебе, не подивившись, як це виглядає. Ну будь ласка! Please!

— Міммі! Я завжди була рада зайнятися сексом з тобою. І тобі не було ніякого діла до того, як я живу, а якщо в мене не було часу, ти знаходила когось іншого. І тобі абсолютно наплювати, що про тебе подумають люди.

Міммі кивнула. Ще в старших класах школи вона зрозуміла, що народилася лесбіянкою, і після довгих боязких пошуків у сімнадцять літ нарешті була посвячена в таємниці еротики, коли випадково пішла з однією приятелькою на свято, що його проводила в Ґетеборзі РСФЛ.[37] 3 того часу вона ніколи не думала про те, щоб якось змінити свій стиль життя. Тільки одного разу, коли їй було двадцять три роки, вона спробувала зайнятися сексом з чоловіком. Вона механічно проробила все, що було потрібно і чого від неї чекав її партнер, але не дістала ніякого задоволення. Крім того, вона на додачу належала до тієї меншини серед меншини, яка нітрохи не прагнула до міцних стосунків, взаємної вірності і затишного домашнього сюсюкання вечорами.

— Я повернулася до Швеції кілька тижнів тому. Я хотіла дізнатися, треба мені вирушати на пошуки когось іншого чи ти ще мене не забула.

— Сьогодні я збиралася гризти граніт науки.

Міммі розстебнула на Лісбет верхній ґудзик блузки.

— Тоді якого біса…

Вона поцілувала Лісбет і розстебнула ще один ґудзик.

— Це я неодмінно повинна побачити.

Міммі знов поцілувала її.

— Ласкаво просимо додому!

О восьмій годині вечора в п’ятницю Еріка вимкнула комп’ютер і потягнулася. Майже весь день вона працювала над остаточним варіантом березневого числа «Міленіуму», а що Малін Ерікссон була дуже заклопотана редагуванням тематичного числа Даґа Свенссона, то більшу частину редактури їй довелося зробити самій. Їй допомагали Хенрі Кортес і Лотта Карім, але вони в основному звикли самі добувати матеріал і писати статті, а редактура була для них справа не дуже знайома.

Після такого дня Еріка Берґер дуже втомилася, у неї боліла спина, але в основному вона залишилася задоволена і цим днем, і життям взагалі. З фінансами все йшло гаразд, усі криві йшли вгору, матеріали надходили у призначений час, у крайньому випадку з невеликим запізненням, серед співробітників панували бадьорість і дух задоволеності, який не покидав їх після справи Веннерстрьома.

Спробувавши сама помасажувати занімілу шию, Еріка незабаром зрозуміла, що краще б прийняти душ. Вона могла б скористатися душовою кабіною за буфетною, але йти було ліньки, і вона просто поклала ноги на письмовий стіл. Через три місяці їй мало сповнитися вже сорок п’ять років, і так зване майбутнє значною мірою для неї вже позаду. Незважаючи на тонку сіточку зморщок і глибокі лінії навколо очей і рота, вона як і раніше мала непоганий вигляд. Двічі на тиждень вона незмінно відвідувала гімнастичний зал, але стала помічати, що їй усе важче стає підійматися на щоглу, коли вони з чоловіком ходять у плавання під вітрилом. А дертися на щоглу було її обов’язком: Ґреґер страждав від страшних нападів запаморочення.

Еріка сказала собі, що її сорок п’ять років, незважаючи на чорні і білі смуги, в основному минули щасливо. У неї були гроші, гарне становище в суспільстві, чудовий будинок і улюблена робота. У неї був чоловік, що ніжно кохав її і після п’ятнадцяти років шлюбу, а понад те ще й невтомний коханець, який хоч і не зігрівав їй душу, зате цілком задовольняв її фізичні потреби.

Пригадавши Мікаеля Блумквіста, вона всміхнулася. Цікаво, коли він нарешті зважиться утаємничити її у свої стосунки з Харієт Ванґер. Ані Мікаель, ані Харієт жодним словом нікому не обмовилися про свій зв’язок, але Еріка не була сліпа. Те, що між ними щось відбувається, вона помітила на одному засіданні правління в серпні, перехопивши погляд, яким обмінялися Мікаель і Харієт. Спересердя вона спробувала увечері зателефонувати на мобільники їм обом і не надто здивувалася, переконавшись, що вони вимкнуті. Зрозуміло, це не можна було вважати переконливим доказом, проте і після наступного засідання правління Мікаель знову виявився недоступний. Еріці було навіть забавно спостерігати, як поквапливо Харієт покинула обід після зборів, присвячених підбиттю підсумків за рік, пояснивши, що їй треба повернутися в готель і лягти спати. Еріка не була ревнива і не стала шпигувати, але вирішила про себе, що при нагоді треба буде їх подражнити.

Вона ніколи не втручалася у стосунки Мікаеля з іншими жінками і сподівалася, що роман з Харієт не викличе надалі ускладнень у правлінні. Проте вона не дуже хвилювалася з цього приводу. Мікаель, як правило, зберігав дружні взаємини з колишніми коханками, і лише дуже рідко справа кінчалася неприємностями.

Сама Еріка Берґер була дуже рада мати такого друга і надійного товариша, як Мікаель. У чомусь він був абсолютним простаком, зате в інших випадках виявляв проникливість оракула. Наприклад, Мікаель ніколи не розумів, за що вона кохає чоловіка. Він просто не міг зрозуміти, що вона цінує Ґреґера як чудову людину, теплу, привабливу, великодушну, а головне — вільну від тих недоліків, які так дратували її в багатьох інших. Ґреґер був для неї тим чоловіком, поряд з яким вона хотіла зустріти старість. Колись вона мала намір народити від нього дитину, але тоді не було можливості, а потім виявилося запізно. Але в ролі супутника життя вона не уявляла собі нікого кращого і надійнішого, на нього вона могла покластися без будь-яких застережень, і він завжди був поруч, коли вона його потребувала.

Мікаель був зовсім іншим. Маючи дуже мінливий характер, він справляв враження людини, в якій уживаються кілька особистостей. У роботі він часом проявляв маніакальну впертість: узявшись до якої-небудь справи, він працював над нею, доки досягав досконалості, зібравши в один вузол усі розрізнені нитки. У кращих випадках він давав блискучі результати, в гірших — принаймні, вище середнього рівня. У нього був талант угадувати, в якій історії таїться щось цікаве, а які належать до звичайного, другосортного товару. Еріка Берґер жодного разу не пошкодувала про те, що колись вирішила співпрацювати з Мікаелем.

Вона також жодного разу не пошкодувала про те, що стала його коханкою.

Свої потреби вона обговорювала з чоловіком, і він з розумінням ставився до її сексуальної захопленості Мікаелем Блумквістом. Йшлося тут не про зраду, а про бажання. Секс із Мікаелем Блумквістом давав їй таку втіху, якої не міг дати ніхто інший, навіть Ґреґер.

Секс відігравав важливу роль у житті Еріки Берґер. Вона втратила невинність у чотирнадцять років і більшу частину своєї юності провела в пошуках задоволення. Дівчиськом вона спробувала все — від примітивного флірту з однокласниками і таємного зв’язку з немолодим учителем до «сексу по телефону» й «оксамитового сексу» з невротиком. В еротиці вона перепробувала все, що тільки могло її зацікавити. Вона не визнавала ніяких забобонів і побувала членом клубу «Екстрим», що влаштовував такі свята, які широка громадськість навряд чи схвалила б. У сексуальні зв’язки з жінками вона вступала не раз, але мала від того лише розчарування, переконавшись, що це не для неї: жінки не викликали у неї і десятої частки того збудження, яке вона відчувала з чоловіком. Або з двома. Разом з Ґреґером вона спробувала секс із двома чоловіками — другим був славетний власник художньої галереї. Тоді їм відкрилося, що в її чоловіка була сильна схильність до бісексуальності, а сама вона мало не впадала в нестяму від блаженства, коли відразу двоє чоловіків насолоджувались нею і задовольняли її. В той же час вона відчувала задоволення, яке важки передати словами, коли бачила, як інший чоловік насолоджується її чоловіком. Для повторення цього експерименту вони з Ґреґером потім обзавелися двома постійними прихожими партнерами.

Так що їхнє з Ґреґером сексуальне життя аж ніяк не було нудним чи безрадісним. Просто Мікаель Блумквіст давав щось особливе.

Він був талановитий. Він давав їй справжній СКС — Страшенно Класний Секс.

Ці двоє — Ґреґер як чоловік і Мікаель як коханець — робили її сексуальне життя повним і гармонійним. Вона не могла жити без них обох і не збиралася робити між ними остаточний вибір.

Її чоловік зумів зрозуміти головне: у неї є й інші потреби, крім тих, які він може задовольнити, пропонуючи їй найвигадливіші акробатичні комбінації в джакузі.

У Мікаелі Еріка над усе цінувала те, що він майже не намагався її контролювати. Він не був ревнивий, і хоча в неї самої двадцять років тому, коли їхні стосунки тільки починалися, кілька разів траплялися напади ревнощів, вона скоро зрозуміла, що це ні до чого. Їхні взаємини ґрунтувались на дружбі, і як друг він виявився винятково вірним. Такі стосунки могли пережити найтяжчі випробування.

Еріка Берґер усвідомлювала те, що її спосіб життя навряд чи міг бути схвалений християнською організацією домогосподарок із Шьовде, але це її не хвилювало. Ще в далекій юності вона вирішила: все, що вона робить у ліжку, і те, як вона живе, нікого, крім неї, не стосується. Але її все ж таки дратувало, що багато хто з її знайомих перешіптувалися і розпускали плітки за її спиною про її стосунки з Мікаелем.

Мікаель — чоловік. Він міг скільки завгодно переходити з одного ліжка в інше, ніхто навіть бровою не поведе! А вона — жінка, і тому, маючи одного коханця за згодою свого чоловіка і зберігаючи вірність йому протягом ось уже двадцяти років, вона стає улюбленим предметом застільних світських балачок.

Та ну вас усіх до дідька!

Подумавши трохи, вона зняла слухавку і зателефонувала чоловікові.

— Привіт, любий! Що ти робиш?

— Пишу.

Ґреґер Бекман був не тільки художником; найперше він викладав, читав лекції з історії мистецтва, а також написав декілька книжок на цю тему. Він часто брав участь у публічних дебатах, і по його допомогу зверталися відомі архітектурні бюро. Весь нинішній рік він працював над книгою про значення художнього декору будівель і про причини того, що люди добре себе почувають в одних будинках, а в інших ні. Книга поступово перетворювалася на пристрасний памфлет проти функціоналізму і, як гадала Еріка, повинна була викликати деякий галас серед естетів.

— Як тобі пишеться?

— Чудово. Без затримок. А як твої справи?

— Щойно закінчила наступне число. В четвер ми здаємо його до друкарні.

— Вітаю.

— Я зовсім видихалася.

— Здається мені, ти щось задумала.

— У тебе вже були які-небудь плани на сьогоднішній вечір чи ти будеш дуже незадоволений, якщо я не прийду сьогодні ночувати?

— Передай Блумквісту, що він дражнить долю, — сказав Ґреґер.

— Думаю, його це не налякає.

— Гаразд. Тоді передай, що ти чаклунка і тебе неможливо задовольнити, отож він постаріє передчасно.

— Це він і без того вже знає.

— У такому разі мені залишається тільки накласти на себе руки. Писатиму, доки мене зморить сон. Бажаю весело провести час.

Вони попрощалися, і Еріка зателефонувала Мікаелеві. Він був у гостях у Даґа Свенссона і Міа Берґман в Енскеді і цієї хвилини якраз підсумовував обговорення деяких складних деталей у книзі Даґа. Вона запитала, чи зайнятий він сьогодні вночі, чи в нього знайдеться час, щоб помасажувати чиюсь натомлену спинку.

— Ключі в тебе є, — відповів Мікаель. — Так що будь як дома.

— Гаразд, тоді через дві години побачимося.

Пішки до Белльмансґатан було всього десять хвилин. Вона прийняла душ ї приготувала каву еспресо, а потім, роздягнена, вляглася в Мікаелеве ліжко і стала нетерпляче чекати, коли він прийде.

Оптимальне задоволення вона, мабуть, дістала б від сексу утрьох — з чоловіком і Мікаелем відразу, але можна було із стовідсотковою впевненістю сказати, що цього ніколи не буде. Для цього Мікаель був дуже правильний. Вона навіть сердилася на нього і звинувачувала в гомофобії, але чоловіками він абсолютно не цікавився. Проте не можна ж мати все.

Лісбет Саландер провела у Хольгера Пальмґрена дві години. Тричі вона його обіграла, але тут у самому розпалі чергової партії увійшла доглядальниця і сказала, що йому час на післяобіднє заняття лікувальною фізкультурою. Лісбет зібрала фігури і сховала дошку в сумку.

— Чи не могли б ви розповісти мені, як справи з лікувальною фізкультурою? — спитала вона доглядальницю.

— Ми робимо вправи для розвитку сили і координації і вже досягли успіхів, правда ж?

Питання було звернене до Хольгера Пальмґрена. Той кивнув.

— Ти вже можеш пройти кілька метрів, а до літа почнеш самостійно гуляти в парку. Вона твоя дочка?

Лісбет і Хольгер Пальмґрен перезирнулися.

— Прмм доча. — «Прийомна дочка».

— Як добре, що ти прийшла його навідати!

Іншими словами: «Де ти, чорт забирай, до сього часу пропадала?» Лісбет зробила вигляд, що не помітила прихованого докору. Вона нагнулася до старого і поцілувала в щоку:

— В п’ятницю я знову прийду тебе навідати.

Хольгер Пальмґрен заледве підвівся з інвалідного крісла, вона провела його до ліфта, і там вони розсталися. Як тільки двері ліфта зачинились, Лісбет попрямувала до адміністратора і запитала, чи можна побачити лікаря Пальмґрена.

Її направили до доктора А. Сиварнандана, якого вона знайшла в кабінеті в кінці коридору. Лісбет назвалася і сказала, що вона прийомна дочка Пальмґрена.

Доктор А. Сиварнандан, власник рябого обличчя і тоненьких вусиків, розгорнув карточку Хольгера Пальмґрена і став читати перші сторінки. Лісбет чекала, все більше дратуючись. Нарешті він підвів голову і заговорив, на її подив, з помітним фінським акцентом:

— У паперах нічого не сказано про дочку або прийомну дочку. Згідно із записами, з найближчих родичів у нього є тільки вісімдесятишестилітня двоюрідна сестра, що проживає в Емтланді.[42]

— Він піклувався про мене з того часу, як мені сповнилося тринадцять років, і до того дня, як у нього стався удар. Тоді мені було двадцять чотири.

Вона попорпалася у внутрішній кишені куртки і кинула на письмовий стіл доктора А. Сиварнандана ручку.

— Мене звуть Лісбет Саландер. Запишіть моє ім’я в його карточку. Я його найближча родичка на всім білім світі.

— Можливо, — строго відповів А. Сиварнандан. — Але якщо ви його найближча родичка, то щось надто довго ви збиралися його навідати. Досі його лише зрідка навідувала одна людина, що не є його родичем, але записана як та особа, з якою слід зв’язатися у разі погіршення стану хворого або його смерті.

— Мабуть, це Драґан Арманський.

Доктор А. Сиварнандан здивовано звів брови і задумливо покивав:

— Правильно. Бачу, ви знаєте його.

— Ви можете зателефонувати йому і переконатися, що він теж мене знає.

— У цьому немає потреби. Я вірю вам. Мене повідомили, що ви дві години просиділи з Хольгером Пальмґреном за шахами. Проте я не можу обговорювати з вами його здоров’я без його дозволу.

— А такого дозволу цей упертий чорт ні за що не дасть, бо він убив собі в голову дурницю, ніби не повинен обтяжувати оточуючих своїми нещастями, а ще ніби як і раніше він відповідальний за мене, а не я за нього. От як було діло: два роки я була певна, що Пальмґрен помер. Тільки вчора я дізналася, що він живий. Якби я знала, що він… Це важко пояснити, але я хочу знати, який прогноз і чи може він видужати.

Доктор А. Сиварнандан узяв ручку й акуратно вписав ім’я Лісбет Саландер у карточку Хольгера Пальмґрена, з’ясувавши до того ж її ідентифікаційний номер і телефон.

— Гаразд. Тепер ви офіційно його прийомна дочка. Можливо, я роблю не зовсім за правилами, але, беручи до уваги, що ви перша людина, яка навідала його після Різдва, коли до нього приїздив пан Арманський… Ви бачили його сьогодні і самі спостерігали, що в нього проблеми з координацією рухів і негаразд з мовою. Він переніс удар.

— Я знаю. Це я його тоді знайшла і викликала «швидку».

— Он як! У такому разі ви знаєте, що він три місяці пролежав у лікарні і довгий час був непритомний. Часто пацієнти в таких випадках не виходять з коми, але іноді все-таки приходять до тями. Очевидно, його час ще не настав. Спочатку його перевели до відділення для хронічних хворих з порушеною розумовою діяльністю, абсолютно не здатних обходитися без сторонньої допомоги. Всупереч очікуванням у нього раптом почали з’являтися ознаки поліпшення, і тоді його дев’ять місяців тому перевели до реабілітаційного центру.

— Що чекає його в майбутньому?

Доктор А. Сиварнандан розвів руками:

— Можливо, у вас є магічний кристал, сильніший за мій? Я справді не маю про це ніякого уявлення. Він може вмерти від крововиливу в мозок хоч сьогодні вночі. А може прожити ще двадцять років у порівняно доброму стані. Не знаю. Тут, можна сказати, все від Бога залежить.

— А якщо він проживе ще двадцять років?

— Реабілітація проходила в нього важко, і лише в найостанніші місяці ми справді змогли відзначити помітні поліпшення. Шість місяців тому він ще не міг їсти без сторонньої допомоги. Всього лише місяць тому він заледве міг устати з інвалідного крісла — почасти через те, що його м’язи атрофувались від довгого лежання. Але тепер він, у всякому разі, трохи може ходити.

— Йому стане краще?

— Так. Причому навіть набагато краще. Важко було спочатку, а зараз ми щодня відзначаємо нові успіхи. З його життя випало два роки. Я сподіваюся, за кілька місяців, на початку літа, він зможе гуляти в нашому парку.

— А мова?

— Його проблема полягає в тому, що в нього були уражені мовний і рухові центри. Довгий час він був мішок мішком. Відтоді ми добилися, що він знову навчився управляти своїм тілом і розмовляти. Йому буває важко пригадати потрібне слово, і довелося заново вчитися говорити. Але в той же час він вчився не як дитина — він розуміє значення слів і лише не може їх вимовити. Почекайте кілька місяців, і ви побачите, що його мова в порівнянні з сьогоднішньою стала кращою. Те саме стосується і здатності орієнтуватись. Дев’ять місяців тому він плутав, де права рука, де ліва, де верх і де низ.

Лісбет задумливо кивнула і дві хвилини роздумувала. На її подив, їй сподобався доктор А. Сиварнандан з його індійською зовнішністю і фінською вимовою.

— Що означає «А.»? — спитала вона несподівано.

Він подивився на неї з підозрою, але відповів:

— Андерс.

— Андерс?

— Я народився у Шрі-Ланці, але мене всиновили і вивезли в Турку, коли мені не було ще й року.

— Добре, Андерсе! Чим я можу вам допомогти?

— Навідуйте його. Йому потрібні інтелектуальні стимули.

— Я можу приходити щодня.

— Мені не потрібно, щоб ви приходили щодня. Якщо він вас любить, то я хочу, щоб він чекав ваших відвідин і заздалегідь радів. Мені не треба, щоб вони йому набридли.

— Чи потрібна йому допомога яких-небудь фахівців, щоб він скоріше видужав? Я оплачу їх, якщо це знадобиться.

Він швидко посміхнувся, але відразу ж знову став серйозним:

— Боюся, що ми і є ці фахівці. Звичайно, мені хотілося б мати більше коштів у своєму розпорядженні і щоб нам не урізали забезпечення, але можу вас запевнити, що він отримує найкраще лікування.

— А якби ви не боялися скорочення коштів, що б ви тоді могли йому запропонувати?

— Ідеальним варіантом для таких пацієнтів, як Хольгер Пальмґрен, був би, звичайно, особистий тренер на повний робочий день. Проте такі можливості в Швеції давно вже нікому не надаються.

— Найміть йому тренера.

— Що ви сказали?

— Найміть персонального тренера для Хольгера Пальмґрена. І виберіть найкращого з усіх. Завтра ж! І простежте за тим, щоб у нього було все необхідне устаткування і решта, що там потрібно. Я влаштую так, щоб уже на кінець нинішнього тижня були виділені гроші на оплату тренера і покупку устаткування.

— Ви жартуєте?

Лісбет прямо і жорстко подивилася в очі докторові Сиварнандану.

Даґ Свенссон сидів за письмовим столом, тимчасово відведеним йому в куточку редакції «Міленіуму», коли почув, як раптом скрипнув ключ, повертаючись у замку вхідних дверей. Поглянувши на годинник, він побачив, що вже дев’ята вечора. Мікаель Блумквіст, здавалося, здивувався не менше за нього, заставши когось у редакції.

— Полум’я старанності і все там таке!

— Здоров, Мікке! Переглядав книжку і засидівся. А ти що тут робиш?

— Забув одну книжку і от зайшов. Ну як, усе гаразд?

— Так, тобто як сказати, не зовсім. Я витратив три тижні на розшуки цього клятого Бйорка із Служби безпеки. Таке враження, що його викрала іноземна розвідка — він мов крізь землю провалився.

Даґ розповів Мікаелю про свої невдалі пошуки. Мікаель підсунув до себе стілець, сів і задумався.

— А ти не пробував застосувати трюк з лотереєю?

— Це як?

— Вибираєш собі навмання яке-небудь прізвище, пишеш листа, в якому повідомляєш, що він виграв мобільний телефон з GPS-навігатором або ще щось подібне. Роздруковуєш лист так, щоб він мав пристойний і переконливий вигляд, і надсилаєш на його адресу, в даному разі на його поштову скриньку. Ніби він уже виграв мобільний телефон, а крім того, увійшов до числа двох десятків гравців, серед яких розігрується приз у сто тисяч крон. Усе, що від нього вимагається, це взяти участь в маркетинговому дослідженні кількох продуктів. Дослідження забере одну годину, опитування проводитиме професійно підготовлений фахівець. Ну і от…

Даґ Свенссон тільки рота відкрив від здивування:

— Ти це серйозно?

— А що? Ти ж спробував решту всіх способів, а тут навіть спец із Служби безпеки зміркує, що обіцяний виграш у сто тисяч не такий уже певняк, якщо там беруть участь двадцять чоловік.

Даґ Свенссон розреготався:

— Ти з’їхав з глузду! А це взагалі-то законно?

— Не бачу нічого незаконного в тому, щоб подарувати людині мобільник.

— Ні, ти просто божевільний!

Даґ Свенссон усе реготав і ніяк не міг зупинитися. Мікаель трохи подумав. Узагалі-то він збирався додому і рідко ходив до пивної, але товариство Даґа йому подобалося.

— Хочеш, підемо і вип’ємо пива? — запропонував він, скоряючись несподіваному пориванню.

Даґ Свенссон поглянув на годинник.

— Гаразд, — сказав він. — Я із задоволенням. Пропустимо по кухлю. Тільки спочатку я зателефоную Міа. Вона пішла поговорити з дівчатами і по дорозі назад має заїхати по мене.

Тієї ж ночі, о пів на третю, Лісбет уставила ключ у двері будинку на Уппландсґатан поблизу Уденплана, де мешкав адвокат Нільс Б’юрман. Обережно відхиливши поштовий отвір, вона просунула всередину надзвичайно чутливий мікрофон, куплений у лондонському магазині шпигунської техніки. Вона ніколи не чула про Еббе Карлссона[46] і не знала, що в цьому ж магазині він купив техніку для прослуховування, використання якої в кінці 1980-х років стало причиною поспішної відставки міністра юстиції. Лісбет вставила у вухо навушник і відрегулювала гучність.

Вона почула глухе гурчання холодильника і дзвінке цокання принаймні двох годинників, один з яких висів на стіні у вітальні зліва від вхідних дверей. Вона ще раз відрегулювала звук і, затамувавши подих, стала слухати. З квартири доносилося різне потріскування і скрипіння, але нічого, що свідчило б про людську діяльність. Збігла хвилина, перш ніж вона вловила слабкий звук важкого рівномірного дихання. Нільс Б’юрман спав.

Вона витягла з отвору мікрофон і сховала його у внутрішню кишеню шкіряної куртки. На Лісбет були темні джинси, на ногах — спортивні черевики на ґумовій підошві. Вона безшумно вставила в замок ключ і обережно трохи відхилила двері. Перш ніж відчинити двері ширше, вона дістала із зовнішньої кишені куртки електрошокер. Іншої зброї вона з собою не брала, вважаючи, що цього їй вистачить, щоб упоратися з Б’юрманом.

У передпокої вона зачинила за собою вхідні двері і, безшумно ступаючи, пройшла в коридор, з якого вели двері до його спальні. Побачивши слабке світло, вона завмерла, але тут же почула хропіння. Вона пройшла далі й опинилася в його спальні. Увімкнута лампа стояла на вікні. Що це ти, Б’юрмане? Чи побоюєшся темряви?

Зупинившись перед ліжком, Лісбет кілька хвилин спостерігала за сплячим. Б’юрман мав постарілий і занепалий вигляд. Запах у спальні говорив про те, що він перестав стежити за собою.

Це не викликало у Лісбет ані найменшого жалю. На мить в її очах спалахнула іскра нещадної ненависті. На нічному столику стояла склянка — нахилившись і понюхавши, вона вловила запах алкоголю.

Нарешті вона вийшла із спальні. Швидко обійшовши кухню і не виявивши там нічого вартого уваги, Лісбет зайшла у вітальню і зупинилася на порозі кабінету. З кишені вона дістала щіпку крихт хрусткого хлібця і, не запалюючи світла, розсипала їх на підлозі. Якщо хто-небудь крадькома піде через вітальню, вона почує, як захрустять крихти.

Розташувавшись за письмовим столом адвоката Нільса Б’юрмана і поклавши перед собою електрошокер, щоб весь час був під рукою, вона почала методично переглядати шухляди і кореспонденцію, пов’язану з банківськими кредитами і фінансовою документацією. Вона відзначила, що він став неохайнішим і менш педантичним у веденні своїх справ, але нічого цікавого не знайшла.

Нижню шухляду столу було замкнено на ключ. Лісбет Саландер спохмурніла. Рік тому, під час її попередніх відвідин, шухляди стояли відчинені. Нерухомо втупившись у порожнечу незрячим поглядом, вона подумки уявила собі вміст цієї шухляди. Там лежали тоді фотоапарат, телеоб’єктив, маленький касетний плеєр, альбом фотографій у шкіряній оправі, коробочка з намистом, коштовними прикрасами і золотим перснем з написом «Тільда і Якоб Б’юрман. 23 квітня 1951 р.». Лісбет знала, що так звали адвокатових батьків, уже покійних. Вона вирішила, що перстень, мабуть, шлюбний і зберігається як пам’ять.

Значить, він тримає під замком речі, які вважає цінними.

Вона перейшла до переглядання шафки позаду письмового столу і дістала звідти дві папки з документами щодо її власних справ, якими він відав як опікун. За п’ятнадцять хвилин вона уважно переглянула там кожен папірець. Звіти були бездоганні і говорили про те, що Лісбет Саландер — доброчесна і працелюбна дівчина. Чотири місяці тому він подав висновок про те, що, на його думку, вона є розумним і корисним членом суспільства і це дає підставу наступного року переглянути питання про необхідність подальшого опікування. Висновок був елегантно сформульований і мав стати першим кроком на шляху до скасування судового рішення про її недієздатність.

У папці була написана від руки пам’ятка про зустріч Б’юрмана з якоюсь Ульрікою фон Лібенсталь з управління опіки для попередньої розмови про загальний стан Лісбет. Слова «потрібний висновок психіатра» були підкреслені.

Лісбет стисла губи, прибрала папки на місце і роззирнулася.

На перший погляд вона не побачила нічого вартого уваги. Б’юрман, здавалося, поводився відповідно до її інструкцій. Вона покусала нижню губу. Чомусь у неї було таке відчуття, що назрівають якісь події.

Вона вже встала із стільця і збиралася погасити лампу, як раптом передумала і знову дістала папки. Щось не давало їй спокою.

У папках чогось бракувало. Рік тому там лежав короткий опис її розвитку, починаючи з дитячих літ і до призначення опіки. Тепер цього папірця не було на місці. Чому Б’юрман прибрав документ з поточної справи? Лісбет насупила брови, не в змозі підшукати цьому пояснення — якщо тільки він не тримає ще якісь документи в іншому місці. Вона обвела поглядом шафку і нижню шухляду столу.

Позаяк у неї не було з собою відмички, вона обережно зайшла до його спальні і витягнула з піджака, що висів на вішаку, в’язку ключів. У шухляді виявилися ті ж речі, які були в ній минулого року. Але тепер до них додалася пласка коробка із зображеним на кришці револьвером «Кольт-45 Маґнум».

Подумки вона перебрала дані про Б’юрмана, які зібрала про нього два роки тому. Він займався стрільбою і був членом стрілецького клубу. Згідно з опублікованим списком власників зброї, у нього була ліцензія на володіння револьвером «Кольт-45 Маґнум».

Вона знехотя визнала, що замкнути цей ящик було цілком природно.

Їй не сподобалося те, що вона знайшла, проте вона так і не придумала ніякого приводу розбудити Б’юрмана і поговорити з ним по-свійськи.

Зрозуміло, у відповідь не надійшло ані слова.

Повернувшись додому на ранок після пригоди на Лундаґатан, він відкрив її сумку і виклав вміст на кухонний стіл. Там були гаманець, у якому лежала поштова квитанція за грошовий переказ, приблизно шістсот шведських крон готівкою і двісті американських доларів, а також місячний квиток Транспортних ліній Великого Стокгольма. Ще там лежала почата пачка «Мальборо лайт», три запальнички «Віс», коробочка пігулок від горла, почата пачка одноразових носових хустинок, зубна щітка, зубна паста і в окремій кишеньці три тампони, початий пакет презервативів з етикеткою, з якої було видно, що його куплено в лондонському аеропорту Ґетвік, блокнот у чорній твердій палітурці формату А5, чотири кулькові ручки, балончик із сльозоточивим газом, невелика сумочка з губною помадою і косметикою, радіо-FM з навушником, але без батарейок і вчорашній номер газети «Афтонбладет».

Найбільш інтригуючим предметом у сумці виявився молоток, який лежав у легкодоступному зовнішньому відділенні. Проте напад стався так несподівано, що Лісбет не встигла дістати ані молоток, ані балончик із сльозоточивим газом. Очевидно, вона скористалася тільки в’язкою ключів, яка придалася їй замість кастета: на ній залишилися сліди крові і здертої шкіри.

На її в’язці висіло шість ключів. Три з них були типовими ключами від помешкання — від парадних дверей, від квартири і від французького замка. Проте до замків на Лундаґатан вони не підійшли.

Блокнот Мікаель розгорнув і переглянув сторінку за сторінкою. Він відразу впізнав її гарний акуратний почерк і з першого погляду зрозумів, що це зовсім не схоже на звичайний дівочий щоденник. Приблизно на три чверті блокнот був заповнений математичними значками. У лівому верхньому кутку першої сторінки було написано рівняння, знайоме навіть Мікаелю: х³+у³= z³.

Мікаель ніколи не мав проблем з математикою. Гімназію він закінчив з відмінними оцінками; добрим математиком він не був, але спромігся засвоїти шкільну програму. Проте на сторінках записника Лісбет Саландер траплялися значки, яких Мікаель не розумів і навіть не намагався зрозуміти. Одне довге рівняння зайняло цілий розворот, у ньому було багато закреслень і виправлень. Мікаель не міг навіть визначити, чи були це серйозні математичні формули і розрахунки, але, добре знаючи Лісбет, він вирішив, що рівняння це справжні і в них приховано якусь езотеричну суть.

Він довго гортав цей блокнот. Рівняння були зрозумілішими не більше, ніж вервечки китайських ієрогліфів. Але він здогадувався, задля чого вона записала рівняння (х³ +у³ = z³). Вона захопилася загадкою Ферма, про таку класику Мікаель Блумквіст усе-таки чув. Він глибоко зітхнув.

На останній сторінці блокнота виявилося кілька зовсім коротких і загадкових записів, що не мали ніякого відношення до математики і абсолютно не схожих на формули:

(Блондин + Маґґе) = НЕБ

Це було підкреслено і обведено кружечком, що нітрохи не прояснювало суті. Десь аж унизу сторінки був записаний телефон фірми «Автоексперт», розташованої в Ескільстуні, що здавала в оренду автомобілі.

Мікаель навіть не став намагатися розшифрувати ці записи. Він вирішив, що це просто карлючки, які вона написала, задумавшись про щось інше.

— Дуже коротке повідомлення, — сказала Малін і зменшила звук. Потім вона розплакалась.

Еріка підійшла до неї і обійняла за плечі.

— От чорт! — вилаявся Крістер Мальм у простір.

— Сідайте! — твердо розпорядилася Еріка Берґер. — Мікаелю…

Мікаель ще раз розповів про події цієї ночі, монотонно, сухою мовою газетної статті описав, як він знайшов Даґа й Міа.

— От чорт! — повторив Крістер Мальм. — Це ж якесь божевілля!

Малін знову не справилася з хвилюванням, але вона й не намагалася стримати сліз.

— Пробачте мені! — тільки і сказала вона.

— Я почуваю те ж саме, — сказав Крістер.

Мікаель здивувався, що сам не може плакати. Він тільки відчував у душі величезну порожнечу і був немов оглушений.

— Отже, на цю годину нам відомо дуже небагато, — почала Еріка Берґер. — Потрібно обговорити дві речі. Перше: залишилися три тижні до здачі матеріалів Даґа Свенссона. Чи збираємося ми як і раніше робити цю публікацію? Друге ми з Мікаелем обговорювали по дорозі сюди.

— Ми не знаємо, чому сталося вбивство, — сказав Мікаель. — Можливо, причиною стало щось із приватного життя Даґа й Міа, або це міг бути якийсь божевільний. Проте не можна виключати, що це якось пов’язано з їх роботою.

За столом запала мовчанка. Нарешті Мікаель відкашлявся:

— Як уже сказано, ми готуємося опублікувати дуже непростий сюжет, де будуть названі імена людей, які менше за все хочуть подібної слави. Два тижні тому Даґ почав зустрічі із згадуваними особами. Тому я подумав, чи не міг хтось із них…

— Зажди, — сказала Малін Ерікссон. — Ми готуємо викриття трьох поліцейських, двоє з яких працюють в таємній поліції і один у відділі моралі, кількох адвокатів, одного прокурора й одного судді, а також парочку неохайних щодо порнографії журналістів. Невже ж хтось із них скоїв подвійне вбивство задля того, щоб не допустити публікації?

— Мгу, не знаю, що й сказати, — задумливо протягнув Мікаель. — Звичайно, їм є що втрачати. Але, сказати правду, на мій погляд, з їхнього боку було б великою дурницею думати, ніби можна відвернути викриття, просто вбивши журналіста. Але крім них в матеріалі фігурує ціла низка сутенерів та їх клієнтів, і навіть якщо ми будемо описувати їх під вигаданими іменами, неважко вичислити, про кого йдеться насправді. Декотрі з них уже мають судимості за злочини, пов’язані з насильством.

— Гаразд, — втрутився Крістер. — Судячи з твоїх слів, це вбивство більше за все схоже на розправу. І якщо я правильно зрозумів, то герої нарису Даґа Свенссона якраз не відзначаються високим інтелектуальним рівнем. То чи здатні вони скоїти подвійне вбивство і при цьому не попастися?

— Чи багато треба розуму, щоб зробити два постріли? — спитала Малін.

— Зараз ми з вами міркуємо про такі речі, про які нам нічого не відомо, — зауважила Еріка Берґер. — А ми повинні розглянути інше питання: якщо Даґові статті чи, можливо, дослідження Міа стали причиною вбивства, то нам потрібно посилити заходи безпеки нашої редакції.

— І ще третє питання, — додала Малін. — Чи йти нам до поліції з цими іменами? Що ти сьогодні вночі сказав поліцейським?

— Я відповів на всі їхні питання. Я розповів, над яким сюжетом працював Даґ. Але мене не розпитували про деталі, і я не називав ніяких імен.

— Очевидно, нам слід було б це зробити, — сказала Еріка Берґер.

— Не так уже це й очевидно, — заперечив Мікаель. — Припустімо, ми дамо їм список імен. Але що ми будемо робити, якщо поліція почне розпитувати про наші джерела? Адже ми не можемо видавати їх, якщо вже вони захотіли залишитись анонімними. А це стосується багатьох дівчат, з якими розмовляла Міа.

— Ну й каша у нас заварилася! — вигукнула Еріка. — Це повертає нас до першого питання: будемо ми це публікувати?

— Стривай! Ми можемо поставити це на голосування, але я як-не-як відповідальний редактор і збираюся вперше за всю свою практику прийняти рішення цілком самостійно. Моя відповідь буде «ні». Ми не можемо опублікувати цей матеріал в наступному числі. Було б зовсім нерезонно робити все по-старому, ніби нічого не сталося.

Над столом повисла мовчанка.

— Я дуже хочу опублікувати цей матеріал, але нам, очевидно, потрібно буде багато що в ньому змінити. Вся документація була у Даґа й Міа, і Міа збиралася подати до поліції заяву осіб, чиї імена будуть названі в публікації. Вона спиралася на свої професійні знання. А у нас вони є?

У цей момент грюкнули вхідні двері і на порозі з’явився Хенрі Кортес.

— Це були Даґ і Міа? — мовив він, ледве переводячи дух.

Усі кивнули.

— От чорт! З глузду можна з’їхати!

— Звідки ти про це почув? — поцікавився Мікаель.

— Ми з моєю дівчиною поверталися додому після свят і в таксі почули розмову по радіозв’язку. Поліцейські розпитували про рейси на цю вулицю. Я взнав знайому адресу і не міг не прийти.

У Хенрі Кортеса був такий приголомшений вигляд, що Еріка підійшла й обняла його, перш ніж запросити за стіл. Після цього вона знову повернулася до обговорення.

— Мені здається, Даґ хотів би, щоб ми опублікували цей матеріал.

— Я теж так вважаю, і ми це зробимо. Книгу — обов’язково. Проте з публікацією статей за нинішньої ситуації нам поспішати не слід.

— То що ж ми будемо робити? — спитала Малін. — Адже проблема не в тому, щоб замінити одну статтю. Це тематичне число, і тоді доведеться міняти весь зміст журналу.

Еріка трохи помовчала і раптом слабо усміхнулася — це була перша людська усмішка за весь час.

— Ти сподівалася, що на Великдень будеш вільна від справ, Малін? — спитала вона. — Забудь про це! От як ми вчинимо: ти, Малін, разом зі мною і Крістером засядеш за складання абсолютно нового числа без матеріалу Даґа Свенссона. Подивимось, чи не можна буде підготувати для нього кілька текстів з тих, які повинні були увійти до червневого числа. Скажи, Мікаелю, скільки матеріалу ти встиг отримати від Даґа?

— В остаточному варіанті у мене лежить дев’ять розділів з дванадцяти; крім того, Даґ збирався надіслати мені десятий і одинадцятий — треба подивитись мою електронну пошту. Але від дванадцятого, завершального, розділу я отримав тільки частину. Там він збирався підсумувати розслідування і зробити висновки.

— Але ж ви з Даґом обговорювали разом усі розділи?

— Якщо ти маєш на увазі, чи знаю я, що він збирався там написати, то так, я це знаю.

— Гаразд, ти засядеш за тексти. Візьмеш і книжку, і статті. Я хочу знати, скільки залишилося недопрацьованого і чи зможемо ми відтворити те, чого не встиг доробити Даґ. Чи можеш ти дати приблизний висновок ще сьогодні?

Мікаель кивнув.

— Я хочу також, щоб ти продумав, як нам поводитися з поліцією. Що можна сказати, а чого не можна, не порушивши прав тих, хто повідомив нам відповідну інформацію. Ніхто із співробітників журналу не буде нічого говорити, не порадившися з тобою.

— По-моєму, це буде правильно, — схвалив її рішення Мікаель.

— Ти серйозно думаєш, що Даґова праця могла стати приводом до його вбивства?

— Вона або дослідження Міа… Не знаю. Проте таку можливість не можна виключати.

Еріка Берґер трохи подумала.

— Ні, цього ми не можемо зробити. Доведеться тобі взяти це на себе.

— Що взяти на себе?

— Розслідування.

— Яке розслідування?

— Наше розслідування, чорт забирай! — Тут Еріка раптом підвищила голос. — Даґ Свенссон був журналістом і працював на «Міленіум». Якщо його вбили через роботу, то я хочу це знати. Доведеться нам самим докопуватися до того, як було діло. Ця частина роботи лягає на тебе. Почни з перевірки всього матеріалу, який Даґ подав у видавництво, і подумай, чи міг він стати приводом до вбивства.

Потім вона звернулася до Малін Ерікссон:

— Малін, якщо ти допоможеш мені сьогодні скласти приблизний план абсолютно нового числа, то ми з Крістером візьмемо на себе чорну роботу. Але ти дуже багато працювала з матеріалом Даґа Свенссона і рештою текстів для поточного числа. Тому я хочу, щоб ти разом з Мікаелем простежила за ходом розслідування.

Малін кивнула.

— Хенрі, ти можеш сьогодні попрацювати?

— Звичайно, можу.

— Обдзвони решту співробітників «Міленіуму» і повідом про те, що сталося. Потім зателефонуєш до кого треба в поліції і дізнаєшся, що зроблено за цей час. Довідайся, чи не намічається якої-небудь прес-конференції або чогось подібного. Нам потрібно бути в курсі подій.

— Добре. Спершу я обдзвоню співробітників, а потім заскочу ненадовго додому, щоб прийняти душ і поснідати. Повернуся за сорок п’ять хвилин, якщо тільки не подамся прямо з дому до Кунгсхольма.

— Підтримуй з нами постійний контакт!

У кімнаті запала мовчанка.

— Гаразд, — сказав нарешті Мікаель. — Обговорення закінчено?

— По-моєму, так, — відповіла Еріка. — Ти кудись поспішаєш?

— Авжеж. Треба зателефонувати одній людині.

— Добре.

— За словами сусідів, постріли пролунали один за одним з інтервалом у кілька секунд. У Міа Берґман вистрелили з холу. Ймовірно, вона стояла на порозі спальні й намагалася втекти. Куля увійшла нижче лівого вуха і вийшла над правим оком. Сила пострілу відкинула її в спальню, де її і було знайдено. Вона вдарилася об спинку ліжка і впала на підлогу.

— Це був досвідчений стрілець, — підтвердив Фасте.

— Більше того. Після нього не залишилося слідів, що ведуть у спальню, він не пішов перевіряти, чи мертва вона. Він знав, що вбив її, і відразу повернув назад і пішов з квартири. Отже, два постріли, двоє вбитих і зникнення з квартири. Крім того…

— Що?

— Не хочу випереджати висновок технічної експертизи, але підозрюю, що вбивця користувався мисливськими боєприпасами. Смерть, очевидно, настала миттєво. В обох жертв наявні жахливі ушкодження.

За столом ненадовго запала мовчанка. Нікому не хотілося заглиблюватися в дискусію із цього приводу. Звичайні мисливські кулі складаються із свинцевого осердя, поміщеного в оболонку з твердішого матеріалу, — вони проходять крізь тіло наскрізь, заподіюючи порівняно невеликі ушкодження. Але існують так звані експансивні, інакше розгорнуті кулі, які, потрапляючи в ціль, розкриваються, дуже швидко віддаючи енергію жертві, при цьому завдають важких ушкоджень, розриваючи м’язи і руйнуючи кістки. Є дуже велика різниця між ураженням від кулі діаметром дев’ять міліметрів і ураженням від кулі, яка розгортається до двох і навіть трьох сантиметрів. Боєприпаси останнього типу мають завдання викликати широку внутрішню кровотечу — для лосиного полювання це вважається гуманним, позаяк убиває здобич досить швидко і безболісно. Використання мисливських боєприпасів у військових діях заборонено міжнародними угодами, бо людина, поранена експансивною кулею, майже завжди гине, незалежно від того, куди її поранено.

Проте шведська поліція два роки тому прийняла мудре рішення ввести ці кулі до свого арсеналу. Навіщо це було зроблено, так і залишилося неясним, зате було цілком очевидно, що якби знаменитий учасник демонстрації в Ґетеборзі Ханнес Вестберґ був поранений у живіт кулею такого типу, вижити йому не вдалося б.

— Таким чином, постріли були зроблені з метою вбити обох, — сказав Курт Свенссон.

Його слова стосувалися пригоди в Енскеді, але в той же час висловлювали його думку в тій дискусії, яка безмовно велася за столом.

Аніта Нюберґ і Освальд Мортенссон дружно кивнули.

— Звідси і ця неймовірна часова схема, — додав Бубланськи.

— Саме так. Зробивши постріли, вбивця негайно покинув квартиру, спустився сходами, кинув зброю і зник у пітьмі. Відразу після цього — очевидно, йдеться про кілька секунд — машиною прибули Мікаель Блумквіст і його сестра.

— Гмм… — промимрив Бубланськи.

— Можливий такий варіант, що вбивця утік через підвал. Там є бічні двері, якими він міг скористатися; вийшов на задній двір, а звідти через лужок на паралельну вулицю. Але в цьому разі він повинен був мати ключі від підвалу.

— Чи є ознаки того, що вбивця зник цим шляхом?

— Немає.

— Таким чином, у нас немає навіть приблизної схеми, на яку можна було б спертися, — сказала Соня Мудіґ. — Але навіщо йому було кидати тут зброю? Якби він забрав її з собою або викинув десь подалі від будинку, знадобилося б більше часу, щоб її відшукати.

Всі знизали плечима — на це питання ні в кого не було Відповіді.

— Як ставитися до Блумквіста? — спитав Ханс Фасте.

— Він був вочевидь приголомшений тим, що сталося, — сказав Мортенссон. — Але діяв правильно й адекватно і справив враження чесної людини. Його сестра підтвердила факт телефонної розмови і поїздки машиною. Не думаю, що він тут замішаний.

— Він — знаменитість серед журналістів, — зауважила Соня Мудіґ.

— ЗМІ ще влаштують нам цирк, — погодився з нею Бубланськи. — Тим більше причин для нас розібратися з цією справою якнайшвидше. Гаразд… Ти, Єркере, займешся, звичайно, дослідженням місця злочину і сусідами. Ти, Фасте, разом з Куртом збереш інформацію про вбитих: хто вони такі, що робили, яке в них коло знайомих, у кого міг бути мотив для вбивства? Ми з тобою, Соню, переглянемо отримані вночі показання. Потім ти складеш почасовий графік того, що робили Даґ Свенссон і Міа Берґман останньої доби перед смертю. Наступну нашу зустріч призначимо на чотирнадцяту тридцять.

Привітавшись за руку з Ерікою Берґер і Мікаелем Блумквістом, Бубланськи всівся в третє крісло біля столу, розташованого перед вікном. Уважно подивившись на Мікаеля Блумквіста, він відзначив його запалі очі і відрослу за добу щетину.

— З’явилося щось нове? — спитав Мікаель Блумквіст.

— Можливо. Наскільки мені відомо, це ви знайшли в Енскеді вбитих і викликали поліцію.

Мікаель утомлено кивнув.

— Я знаю, що ви ще вночі відповідали на питання чергового слідчого, але хотілося б уточнити деякі деталі.

— Що вас цікавить?

— Чому ви такої пізньої пори приїхали до Свенссона і Берґман?

— Це вже не деталь, а цілий роман, — утомлено посміхнувся Мікаель. — Я був у гостях у сестри на званому обіді, вона живе в районі новобудов. Даґ Свенссон зателефонував мені на мобільник і сказав, що не зможе, як ми з ним домовлялися, зайти до редакції у Великий четвер, тобто сьогодні. Він збирався занести туди фотографії для Крістера Мальма. Річ у тім, що вони з Міа вирішили з’їздити на великодні вихідні до батьків Міа, для цього їм потрібно було виїхати дуже рано. Він запитав, чи не можна йому замість редакції заглянути завтра вранці до мене додому. Я відповів, що перебуваю зараз не так далеко і, повертаючись назад від сестри, можу сам заїхати до нього.

— Значить, ви поїхали до Енскеда по фотографії?

Мікаель кивнув.

— Ви не уявляєте собі, який міг бути мотив убивства Свенссона і Берґман?

Мікаель і Еріка перезирнулись, але промовчали.

— Ну то як?

— Ми, звичайно, обговорювали сьогодні це питання, але не прийшли до єдиної думки. Точніше, у нас немає впевненості. Тому нам не хотілося б говорити про припущення.

— Розповідайте!

Мікаель пояснив, про що йдеться в майбутній книзі Даґа Свенссона і що вони з Ерікою підозрюють можливий зв’язок убивства з її змістом. Бубланськи помовчав, перетравлюючи отриману інформацію.

— Значить, Свенссон збирався викрити поліцейських.

Розмова набувала дуже неприємного характеру. Бубланськи виразно уявив собі, в якому контексті по засобах масової інформації піде гуляти інформація про «поліцейський слід».

— Ні,— заперечив Мікаель. — Він збирався викрити злочинців, серед яких, можливо, є поліцейські. До речі, він також збирався згадати про кількох представників тієї професійної групи, до якої належу я, тобто про журналістів.

— І ви маєте намір зараз розголосити цю інформацію?

Мікаель поглянув на Еріку.

— Ні, — відповіла вона. — Сьогодні ми якраз займалися весь день тим, щоб замінити зміст чергового числа. Найпевніше, ми опублікуємо книгу Даґа Свенссона, але тільки якщо дізнаємося, що сталося. І за нинішніх обставин книгу доведеться значно переробити. Можу вас заспокоїти: ми не маємо наміру ускладнювати роботу слідства у справі про вбивство двох наших друзів.

— Мені потрібно подивитись робоче місце Даґа Свенссона, а позаяк це редакція журналу, то, можливо, знадобиться також провести обшук у приміщенні.

— Весь матеріал у настільному комп’ютері Даґа Свенссона.

— Зрозуміло, — кивнув Бубланськи.

— Я вже розбирав його письмовий стіл, — сказав Мікаель. — Я прибрав з його матеріалів деякі записи, в яких були вказані імена джерел, що побажали залишитися анонімними. Все решта у вашому розпорядженні. Я поклав на стіл записку, щоб там нічого не чіпали і не перекладали. Але проблема в тому, що до виходу з друку зміст книги Даґа Свенссона повинен зберігатися в таємниці. Тому нам би дуже не хотілося, щоб рукопис ходив по руках у поліції, тим паче що ми збираємося викрити кількох поліцейських.

«От чорт! — подумав Бубланськи. — І як же я раніше не здогадався послати сюди кого-небудь ще вранці». Проте він тільки кивнув і не став розвивати цієї теми.

— Гаразд. Є одна особа, яку ми хочемо допитати у зв’язку з убивством. У мене є підстави вважати, що ця особа вам знайома. Я хочу знати, що вам відомо про жінку на ім’я Лісбет Саландер.

Першої миті Мікаель Блумквіст від несподіванки став схожий на живий знак питання. Бубланськи відзначив, що Еріка Берґер кинула на нього пронизливий погляд.

— Я щось не розумію!

— Ви знайомі з Лісбет Саландер?

— Так, я знайомий з Лісбет Саландер.

— Що це за знайомство?

— А чому ви питаєте?

Бубланськи досадливо махнув рукою:

— Я вже сказав, що ми хочемо поставити їй деякі питання у зв’язку з убивством. То якого роду ваше знайомство?

— Але ж це… це цілковита бридня! Лісбет Саландер ніяк не пов’язана з Даґом Свенссоном і Міа Берґман.

— От ми й займемося тим, щоб спокійно і без поспіху з’ясувати цей факт, — терпляче відповів Бубланськи. — Але моє питання не скасовується: як ви познайомилися з Лісбет Саландер?

Мікаель почухав щетину на підборідді, протер очі, намагаючись зібратися з думками, і нарешті зустрівся поглядом з Бубланськи.

— Два роки тому я наймав Лісбет Саландер для збирання матеріалу щодо зовсім іншої справи.

— Що це за справа?

— Дуже шкодую, але це питання порушує конституційні гарантії, захист приватного життя і таке інше. Повірте мені на слово, це не мало ані найменшого стосунку до Даґа Свенссона і Міа Берґман. Це було зовсім інше розслідування, яке давно закінчене.

Бубланськи зважив почуте. Йому не подобалося, коли йому заявляли, що є таємниці, які не можна розкривати навіть у зв’язку з розслідуванням убивства, проте вирішив до певного часу не наполягати.

— Коли ви востаннє бачили Лісбет Саландер?

Мікаель помовчав, обдумуючи відповідь:

— Так от: востаннє я спілкувався з Лісбет Саландер восени позаминулого року. Того року до Різдва всі наші справи були закінчені, і після цього вона зникла з міста. Понад рік я її ніде не бачив, і так було до минулого тижня.

Еріка Берґер звела брови, і Бубланськи зробив висновок, що для неї це новина.

— Розкажіть, як ви зустрілися.

Набравши в груди побільше повітря, Мікаель коротко описав те, що відбулося біля її будинку на Лундаґатан. Бубланськи слухав його з усе зростаючим здивуванням, намагаючись зрозуміти, правда це чи Мікаель усе вигадав.

— То ви з нею не розмовляли?

— Ні, вона сховалася за будинками у верхньому кінці Лундаґатан. Я прочекав досить довго, але вона більше не з’являлася. Я написав їй листа і попросив, щоб вона дала про себе знати.

— І вам нічого не відомо ні про які зв’язки між нею і парою з Енскеда?

— Ні.

— Гаразд. Ви можете описати чоловіка, який, за вашими словами, напав на неї?

— Навряд чи. Він відразу накинувся на неї, вона захищалася, потім утекла. Я бачив його приблизно на відстані сорока або сорока п’яти метрів. Діло було вночі, на вулиці було темно.

— Ви були п’яні?

— Я був трохи напідпитку, але не п’яний як чіп. Це був блондин з волоссям, зібраним у кінський хвіст, з товстим пивним животом, одягнений у коротку, до пояса, куртку. Піднімаючись сходами на Лундаґатан, я бачив його тільки зі спини, але потім він обернувся, щоб ударити мене. Мені здається, у нього було худе обличчя і світлі, близько посаджені очі.

— Чому ти не розповідав про це раніше? — втрутилась Еріка Берґер.

Мікаель Блумквіст знизав плечима:

— Спочатку завадили свята, і ти поїхала до Ґетеборга брати участь у цих клятих дебатах. У понеділок тебе не було, а у вівторок ми тільки мигцем бачились. І ця подія якось відійшла на задній план.

— Але після того, що сталося в Енскеді… Ви нічого не сказали про це в поліції, — уточнив Бубланськи.

— А з якої речі мені було говорити про це в поліції? З таким же успіхом я міг би розповісти про те, що зловив на місці злочину злодюжку, який місяць тому спробував обікрасти мене в метро на станції «Т-Сентрален». Між пригодою на Лундаґатан і тим, що сталося в Енскеді, немає ніякого зв’язку.

— Але ви не заявили до поліції про напад?

— Ні.

Мікаель трохи помовчав, не знаючи, на що зважитися:

— Лісбет Саландер дуже дорожить недоторканністю свого приватного життя. У мене була думка піти до поліції, але потім я подумав, що вона має право сама вирішувати, чи подавати їй заяву. У будь-якому разі я хотів спершу поговорити з нею.

— Але ви цього так і не зробили?

— Я не розмовляв з Лісбет Саландер від другого дня Різдва минулого року.

— Чому ваші, якщо можна так сказати, стосунки були перервані?

Мікаель спохмурнів і відповів, ретельно добираючи слова:

— Я цього не знаю. Вона несподівано перервала зі мною всі контакти.

— Що-небудь сталося?

— Ні. Тобто ніяких сварок або скандалів, якщо ви це маєте на увазі. Тільки-но у нас були дружні взаємини, як раптом вона перестала відповідати на телефонні дзвінки. Так вона зникла з мого життя.

Зваживши Мікаелеву відповідь, Бубланськи вирішив, що, мабуть, він говорить правду, тим паче що це підкріплювала і майже ідентична розповідь Драґана Арманського про те, як вона раптом перестала з’являтися в «Мілтон сек’юриті». Очевидно, минулої зими у Лісбет Саландер щось сталося. Бубланськи звернувся до Еріки Берґер:

— Ви теж знайомі з Лісбет Саландер?

— Я бачила її тільки одного разу. Ви не могли б пояснити, чому у зв’язку з тим, що трапилося в Енскеді, ви ставите питання про Лісбет Саландер?

Бубланськи заперечливо похитав головою.

— Вона має деяке відношення до справи. Ось усе, що я можу сказати. Але мушу признатися, що чим більше я чую про Лісбет Саландер, тим більше вона мене дивує. Що вона за людина?

— Тобто? — не зрозумів Мікаель.

— Ну, як би ви, наприклад, її описали?

— У професійному плані вона один з кращих пошуковців, яких я будь-коли зустрічав.

Еріка Берґер покосилась на Мікаеля Блумквіста і закусила губу. Бубланськи був переконаний, що для цілісної картини не вистачає якоїсь деталі і що їм, здається, відомо щось таке, чого вони не хочуть йому говорити.

— Ну а в особистому плані?

Мікаель мовчав досить довго, перш ніж відповів:

— Вона дуже самотня і незвичайна людина. Вона дуже нетовариська і не любить розповідати про себе. В той же час у неї дуже сильна воля і тверді моральні принципи.

— Моральні принципи?

— Так. Свої власні переконання. Неможливо змусити її вчинити наперекір своїм переконанням. У її світі всі речі діляться, так би мовити, на правильні і неправильні.

Бубланськи подумки відзначив, що, описуючи Лісбет Саландер, Мікаель Блумквіст знову вжив ті ж самі слова, що й Драґан Арманський. Двоє людей, що знали її, висловили про неї абсолютно однакову думку.

— Ви знаєте Драґана Арманського? — спитав Бубланськи.

— Ми кілька разів зустрічалися. Торік, коли я намагався з’ясувати, куди поділась Лісбет, ми з ним посиділи разом у пивниці.

— І ви кажете, що вона чудовий пошуковець, — нагадав Бубланськи.

— Кращої за неї я нікого не зустрічав, — повторив Мікаель.

Якийсь час Бубланськи тарабанив пальцями по столу, повернувшись до вікна, з якого виднів безперервний людський потік, що рухався по Гьотґатан. Його враження були дуже суперечливі. З документів психіатричної експертизи, здобутих Хансом Фасте в Опікунській раді, випливало, що Лісбет Саландер хвора на глибокі порушення психіки, що вона схильна до насильства і мало не розумово відстала. З відгуків же Арманського і Блумквіста поставав цілком інший портрет, який різко відрізнявся від висновку психіатрів, що ґрунтувався на багаторічних спостереженнях. І Блумквіст, і Арманський описували її як дуже незвичайну людину, але в голосі обох при цьому чулось захоплення.

Блумквіст на додачу сказав, що у них із Саландер «були стосунки», що, мабуть, указувало на зв’язок сексуального характеру. Бубланськи подумав, що цікаво було б дізнатися, які правила діють відносно осіб, оголошених недієздатними. Можливо, Блумквіст винен у якихось порушеннях, наприклад безвідповідально скористався довірою недієздатної особи, що перебуває в залежному становищі.

— А як ви ставились до її обмежених соціальних можливостей? — спитав Бубланськи.

— Обмежені можливості? Що це означає?

— До того, що вона перебуває під опікою, і до її психіатричних проблем?

— Під опікою? — здивовано повторив Мікаель.

— Психіатричні проблеми? — спитала Еріка Берґер.

Бубланськи здивовано переводив погляд з Мікаеля Блумквіста на Еріку Берґер і назад. Вони нічого не знали. Вони справді нічого не знали! Раптом Бубланськи відчув велику досаду на Блумквіста й Арманського, а найбільше на Еріку Берґер з її елегантним убранням і розкішним кабінетом з видом на Гьотґатан. Ач! Сидить тут і повчає людей, що вони мусять думати про те чи про інше! Проте своє роздратування він спрямував проти Мікаеля.

— Не знаю, що сталося з вами і з Арманським! — заговорив він.

— Даруйте?

— Лісбет Саландер майже не виходила з психлікарні, коли була підлітком. Спираючись на результати психіатричного обстеження, цивільний суд ухвалив рішення, що вона не може сама вести свої справи. Її було оголошено недієздатною. Документально підтверджено, що вона страждає на схильність до насильства і в неї все життя були непорозуміння з властями. І зараз вона підозрюється в… причетності до подвійного вбивства. А ви з Арманським говорите про неї так, мовби вона якась принцеса!

Мікаель Блумквіст сидів не ворухнувшись і не зводив очей з Бубланськи.

— З вашого дозволу, я б висловив це так, — вів далі інспектор. — Ми шукали зв’язок між Лісбет Саландер і вбитою в Енскеді парою. Сполучною ланкою виявилися ви — людина, яка знайшла обидві жертви. Ви хочете це якось прокоментувати?

Мікаель відкинувся на спинку крісла. Заплющивши очі, він намагався розібратися в ситуації. Лісбет Саландер підозрюється у вбивстві Даґа й Міа. Це неправильно. Цього не може бути. Хіба вона здатна на вбивство? Зненацька перед внутрішнім поглядом Мікаеля постало її обличчя і той вираз, з яким вона кинулася на Мартіна Ванґера з ключкою для гольфа. Вона, безперечно, убила б його. Вона не зробила цього тільки тому, що їй треба було поспішати рятувати його, Мікаелеве, життя. Він машинально поторкав шию в тому місці, де її стискав зашморг Мартіна Ванґера. Але Даґ і Міа? Ні, в цьому немає ніякого сенсу.

Мікаель усвідомлював, що Бубланськи пильно спостерігає за ним. Так само як Драґанові Арманському, йому довелось вибирати. Рано чи пізно йому все одно треба вирішити, на чий бік йому стати, якщо Лісбет Саландер буде притягнута до суду за обвинуваченням у вбивстві. То винна вона чи не винна?

Перш ніж він устиг відкрити рот, щоб відповісти, на столі Еріки задзвонив телефон. Вона зняла слухавку, потім простягнула її інспекторові Бубланськи.

— Вас питає людина, яка назвалася як Ханс Фасте.

Бубланськи взяв слухавку й уважно вислухав, що йому говорили. Мікаель і Еріка помітили, як поступово мінявся вираз його обличчя.

Вони мовчки чекали.

— Так яку ти говорив адресу? Лундаґатан… Гаразд. Я тут поблизу і зараз під’їду.

Бубланськи квапливо підвівся з крісла:

— Вибачте, я мушу перервати нашу розмову. Нинішнього опікуна Лісбет Саландер щойно знайдено застреленим. Тепер її оголошено в розшук як підозрювану в трьох убивствах.

Бубланськи і Фасте зустрілися з прокурором Екстрьомом в його службовому кабінеті о пів на сьому, відразу ж, як тільки повернулися з Лундаґатан. Курт Свенссон отримав по телефону вказівку відправитися до Стокгольмського університету і переговорити там з науковим керівником Міа Берґман. Єркер Хольмберґ залишився в Енскеді, а Соня Мудіґ відповідала за огляд місця злочину на площі Уденплан. Минуло десять годин з тієї миті, як Бубланськи був призначений керівником слідства, і сім годин з того часу, як Лісбет Саландер було оголошено в розшук. Бубланськи коротко доповів те, що вдалося з’ясувати на Лундаґатан.

— І хто ж така ця Міріам Ву? — спитав Екстрьом.

— Поки що ми знаємо про неї дуже небагато. У поліцейських списках правопорушників вона не значиться. Хансові Фасте доручено почати її пошуки завтра з самого ранку.

— Але Саландер не було на Лундаґатан?

— Наскільки нам вдалося з’ясувати, там ніщо не вказує на її мешкання в цій квартирі. Принаймні, весь одяг у шафі був не її розміру.

— Та ще який одяг! — додав Ханс Фасте.

— І який же? — поцікавився Екстрьом.

— В усякому разі, не такий, який дарували на День матері.

— У цей час ми нічого не знаємо про Міріам Ву, — сказав Бубланськи.

— Та що тут ще, чорт забирай, знати! У неї ж повний гардероб нарядів для повії.

— Для повії?

— Еге ж! Шкіра там, лак, корсети і фетишистські дурниці, а в комоді набір іграшок для сексу До речі, схоже, що все недешево коштує.

— Ти хочеш сказати, що Міріам Ву повія?

— Зараз ми нічого не знаємо про Міріам Ву, — повторив Бубланськи наполегливішим тоном.

— Розслідування, проведене кілька років тому соціальною службою, показало, що Лісбет Саландер займалася проституцією, — сказав Екстрьом.

— Соціальні служби зазвичай нічого не говорять просто так, — уставив Фасте.

— Звіт соціальної служби не ґрунтується ні на затриманні, ні на розслідуванні, — зауважив Бубланськи. — Коли Саландер було шістнадцять-сімнадцять років, її одного разу застали в парку Тантолунден у товаристві чоловіка, який був набагато старший за неї. Того ж року її затримали за появу у п’яному стані. І теж у товаристві чоловіка, який був значно старший за неї.

— Ти хочеш сказати, щоб ми не поспішали з висновками, — зрозумів Екстрьом. — Гаразд. Але я відразу згадую, що дослідницька робота Міа Берґман була присвячена темі трафіку секс-послуг і проституції. Таким чином, існує можливість, що в ході своєї роботи вона контактувала з Саландер і цією Міріам Ву і чимось їх спровокувала, а це могло стати мотивом для вбивства.

— Можливо, Берґман контактувала з опікуном Саландер і це призвело до того, що закрутилася якась карусель, — припустив Фасте.

— Можливо, — погодився Бубланськи. — Слідство якраз і має це з’ясувати. Зараз важливо знайти Лісбет Саландер. Цілком очевидно, що на Лундаґатан вона не живе. А це означає, що нам потрібно відшукати Міріам Ву і розпитати її, як вона опинилася в цій квартирі і яке відношення має до Лісбет Саландер.

— І як же ми знайдемо Лісбет Саландер?

— Вона десь тут. Вся трудність у тому, що нам відома тільки одна адреса, за якою вона мешкала, а саме квартира на Лундаґатан. Зміна адреси офіційно ніде не зафіксована.

— Ти забуваєш, що вона лежала в клініці Святого Стефана і якийсь час жила в різних прийомних батьків.

— Я нічого не забув, — сказав Бубланськи і звірився з паперами. — На той час, як їй сповнилося п’ятнадцять років, вона вже змінила три прийомні сім’ї. З ними в неї щось не складалося. З шістнадцяти до вісімнадцяти років вона жила в Хегерстені у подружньої пари, їх звали Фредрік і Моніка Гулльберґ. Сьогодні ввечері до них сходить Курт Свенссон, коли закінчить розмову з науковим керівником в університеті.

— А як буде щодо прес-конференції? — поцікавився Фасте.

Кінчивши писати, Мікаель узяв слухавку і зателефонував Еріці.

— Привіт, Ріккі! Ти щойно дала інтерв’ю газеті «Афтонбладет».

— Он як?

Він швидко прочитав їй своє коротке повідомлення.

— І чому?

— Тому що тут кожне слово — правда. Він десять років працював як незалежний журналіст, і однією з його провідних тем якраз була тема інформаційної безпеки. Я неодноразово розмовляв з ним про це, і ми навіть збиралися опублікувати його матеріал на цю тему, після того як закінчимо з історією про трафік секс-послуг.

Він помовчав секунд п'ять.

— Ти знаєш ще кого-небудь, хто працював би над питаннями проникнення в чужі комп’ютери? — спитав він потім.

Еріка Берґер трохи подумала. Нарешті вона зрозуміла, що задумав Мікаель.

— От так Мікке! Молодчина! Добре. З Богом!

Ніклассон перетелефонував через хвилину після того, як отримав Мікаелеве повідомлення електронною поштою.

— Не дуже багато те, що ти мені надіслав.

— Більше все одно не отримаєш, іншим газетам і того не дісталося. Або ти друкуєш усю цитату цілком, або взагалі нічого.

Еріка Берґер зателефонувала Маґнусу Берґшьо, голові правління «Свенська морґонпостен», щойно він у вівторок увійшов до редакції.

— Мене зацікавила ваша пропозиція.

— У цьому я не сумнівався.

— Я хотіла повідомити про своє рішення відразу ж після великодніх свят. Але як ви розумієте, тут у редакції вибухнув хаос.

— Убивство Даґа Свенссона. Співчуваю. Неприємна історія.

— У такому разі ви самі розумієте, мені незручно оголосити своїм, що я тікаю з корабля саме цієї хвилини.

Він якийсь час помовчав.

— У нас виникла проблема, — сказав Берґшьо.

— Яка?

— Коли ми розмовляли минулого разу, було сказано, що почати роботу потрібно першого серпня. Але річ у тім, що в головного редактора Хокана Морандера, якого ви повинні замінити, дуже слабке здоров’я. У нього проблеми з серцем, і йому потрібно зменшити оберти. Кілька днів тому він поговорив зі своїм лікарем, і у вихідні я дізнався, що він збирається йти першого липня. Спочатку ми гадали, що він залишиться у нас до осені і ви з ним працюватимете паралельно в серпні і вересні. Але зараз складається критичне становище. Еріко, ви потрібні нам уже з першого травня, і ніяк не пізніше п’ятнадцятого.

— Боже! До цього залишилися лічені тижні!

— Ви як і раніше зацікавлені в нашій пропозиції?

— Так, звичайно. Але це означає, що у мене є тільки місяць на те, щоб перед тим, як іти, довести «Міленіум» до остаточного ладу.

— Знаю. Мені дуже шкода, Еріко, але вам доведеться напружити свої сили. Та й одного місяця має вистачити на те, щоб довести до ладу справи редакції, де всього якихось півдюжини службовців.

— Але мені доведеться піти саме у розпалі хаосу!

— Вам довелося б піти так чи так. Ми всього лише пересунули терміни на кілька тижнів уперед.

— У мене є декілька умов.

— Кажіть які.

— Я повинна залишитися в правлінні «Міленіуму».

— Мабуть, це буде не дуже зручно. Звичайно, «Міленіум» значно менший, до того ж він виходить тільки раз на місяць, але з суто технічної точки зору ми з ним — конкуренти.

— Нічого не вдієш! Я не братиму участі в роботі редакції «Міленіуму», але й не продаватиму своєї частки. Таким чином я залишаюся в правлінні.

Вони домовилися зустрітися з правлінням у перший тиждень квітня, з тим щоб обговорити деталі й підписати контракт.

Літак, яким летів Паоло Роберто, приземлився в аеропорту Арланда в четвер о дванадцятій годині дня. Більшу частину шляху з Нью-Йорка він проспав, так що цього разу, як виняток, не відчув зміни часових поясів.

У США він пробув місяць, обговорюючи проблеми боксу, відвідуючи показові матчі та обмірковуючи проект шоу, яке збирався продати до «Стрікс телевіжн». З професійного боксу він пішов під впливом ненав’язливих умовлянь сім’ї, а також тому, що починав даватися взнаки вік, але думав про це з прикрістю. Із цим уже нічого не можна було вдіяти, залишалося тільки підтримувати себе в спортивній формі, займаючись інтенсивними тренуваннями бодай раз на тиждень. Його ім’я як і раніше мало великий авторитет у світі боксу, і він збирався, поки ноги носять, виконувати роботу, так чи інакше пов’язану із спортом.

Він зняв з транспортера свою сумку. На митному контролі його зупинили і ледь не відправили на огляд, але один з митників упізнав його.

— Здоров був, Паоло! У тебе, я гадаю, немає з собою нічого, крім боксерських рукавичок.

Паоло Роберто запевнив, що не везе ніякої контрабанди, і його пропустили до Швеції.

Він вийшов у залу для прибуваючих пасажирів і попрямував до спуску, що вів до арландського експреса, але раптом зупинився і приголомшено застиг, побачивши перед собою обличчя Лісбет Саландер, яке красувалося на перших сторінках вечірніх газет. Спершу він нічого не второпав і подумав, що все-таки це дається взнаки різниця часових поясів. Потім прочитав текст:

Ніклас Ерікссон зупинився біля Центрального вокзалу і зайшов у «Джордж» випити кави. На душі в нього було сумно як у домовині. Весь тиждень він сподівався, що цю Саландер от-от упіймають А якщо вона почне чинити опір під час затримання, то, дивись, пощастить ще більше і який-небудь добросовісний поліцейський її застрелить.

Уявляти собі цю картину було приємно.

Але Саландер усе ще перебувала на волі. А тут ще до всього лиха Бубланськи почав подумувати про альтернативного підозрюваного. Такий розвиток подій ніяк не можна було назвати успішним.

Мало того що Нікласові не поталанило потрапити під зверхність Сонні Бомана, найвузьколобішого зануди в усьому «Мілтоні», а тут ще його начальником стала Соня Мудіґ!

Вона найбільше сумнівалася у винності Саландер, і, швидше за все, через неї почав сумніватися Бубланськи. Ніклас навіть подумав: «Може, Констебль Бубла крутить роман з цією нікчемною шльондрою? Я б не здивувався. Він же в неї просто під каблуком. З усіх поліцейських, що входять до слідчої групи, тільки у Фасте вистачає духу висловлювати власну думку».

Ніклас Ерікссон задумався.

Вранці вони з Боманом їздили до «Мілтона» на коротку нараду з Арманським і Фреклундом. Цілий тиждень пошуків не дав ніяких результатів, і Арманський був дуже засмучений тим, що ніхто, певно, не з’ясував причин, чому сталися ці вбивства. Фреклунд пропонував гарненько подумати над тим, чи потрібно «Мілтону» і далі провадити це розслідування: в агенції вистачає іншої роботи, та й Боману з Ерікссоном є що робити і крім того, аби задарма працювати на поліцію.

Поміркувавши трохи, Арманський вирішив продовжити завдання Бомана й Ерікссона ще на тиждень. Якщо і тоді не з’явиться ніяких результатів, це доручення буде скасовано.

Іншими словами, у Нікласа Ерікссона залишався один тиждень, після чого доступу до розслідування у нього більше не буде. Він не знав, що йому тепер діяти.

Через деякий час він узяв мобільник і зателефонував одному випадковому знайомому — незалежному журналістові Тоні Скале, який писав усяку нісенітницю для якогось чоловічого журналу. Привітавшись, Ерікссон сказав, що в нього є інформація у зв’язку з розслідуванням убивства в Енскеді. Він пояснив Тоні, як мимохіть опинився в самому центрі найбільш сенсаційного розслідування останніх років. Скале відразу ж клюнув на приманку. Ще б пак! Це могло дати йому вибуховий матеріал, котрий можна запропонувати якій-небудь великій газеті, і вони домовилися зустрітися через годину за філіжанкою кави в «Авеню» на Кунгсґатан.

Головною характерною особливістю Тоні Скале була його унікальна опасистість.

— Якщо хочеш отримати від мене інформацію, ти маєш пообіцяти мені дві речі, — сказав йому Ерікссон.

— Валяй кажи!

— По-перше, у тексті не повинен згадуватися «Мілтон сек’юриті». Ми залучені до слідства тільки в ролі консультантів, і якщо «Мілтон» буде згадано, мене можуть запідозрити у зливанні інформації.

— Взагалі те, що Саландер працювала в «Мілтоні», це вже само по собі новина.

— Подумаєш, працювала прибиральницею, — угамував його запал Ерікссон. — Яка ж це новина!

— Гаразд.

— По-друге, подаючи текст, ти повинен створити враження, що інформацію зливає жінка.

— Це ж для чого?

— Щоб відвести підозри від мене.

— Добре. І що ж ти можеш розповісти?

— Знайшлася подружка-лесбіянка нашої Саландер.

— Оце так! Та дівуля, яка була зареєстрована на Лундаґатан і якої там не виявилося?

— Її звуть Міріам Ву. Ну як, цінна інформація?

— Ще б пак! І де ж вона пропадала?

— За кордоном. Вона стверджує, що нічого не чула про вбивство.

— Її в чому-небудь підозрюють?

— Зараз — ні. Її викликали сьогодні на допит і випустили три години тому.

— Ага! Як ти гадаєш, їй можна вірити?

— Думаю, що вона бреше на всі заставки. Вона щось знає.

— Так.

— Покопирсайся в її минулому. Ця дівуля займається садомазохістським сексом з тією самою Саландер.

— Ти це напевно знаєш?

— Вона сама призналася на допиті. Під час обшуку ми знайшли в її квартирі кайданки, шкіряну збрую, батіг і все, що в таких справах належить.

Щодо батога він трохи загнув. Гаразд, нехай він збрехав, але ж напевно ця китайська шльондрочка бавилася і батогами теж.

— Ти жартуєш? — вигукнув Тоні Скале.

Діагнози, поставлені Лісбет Саландер в різних журналах і газетах, не завжди збігалися. Десь її називали психопаткою, а десь шизофренічкою з дуже вираженою манією переслідування. У всіх газетах її описували як людину розумово відсталу, адже вона не здолала навіть програму початкової школи, а після дев’ятого класу не отримала атестата. В її неврівноваженості і схильності до насильства громадськість могла не сумніватися.

Після того як засоби масової інформації виявили, що Лісбет Саландер була знайома з відомою лесбіянкою Міріам Ву, газети вибухнули цілим потоком інформації. Міріам Ву колись виступала на гей-параді в перформансі Беніти Костас, що мав досить провокаційний характер, одягнена лише в шкіряні брюки на підтяжках і лакові чоботи. Крім того, вона друкувала статті в гей-журналі, які засоби масової інформації тепер старанно цитували, і кілька разів давала інтерв’ю у зв’язку зі своїми виступами в різних шоу. Поєднання серійної вбивці-лесбіянки і БДCM-сексу, дражливе для цікавості читачів, чудово сприяло збільшенню накладів.

Позаяк у перший драматичний тиждень Міріам By ніяк не могли знайти, почали висловлюватися припущення про те, що і вона теж стала жертвою Саландер або, можливо, сама була співучасницею злочину. Проте ці міркування висловлювалися в основному в дурнуватому інтернет-чаті «Ексилен» і не поширилися у великих засобах масової інформації. Зате деякі газети висловлювали думку, що раз Міа Берґман писала роботу про секс-мафію, то саме через це Лісбет Саландер, повія, за даними соціальної служби, могла скоїти вбивство.

У кінці тижня стало відомо про зв’язки Лісбет Саландер з групою молодих жінок, які загравали з сатанізмом. Група мала назву «Персти диявола», що дало привід одному немолодому журналістові, котрий опікувався питаннями культури, написати статтю про втрату молоддю традиційних цінностей і про небезпеки, що їх таїть у собі все, починаючи від культури скінхедів до хіп-хопу.

До цього часу публіка вже була сита інформацією про Лісбет Саландер. Якщо скласти все опубліковане різними засобами масової інформації, виходило, що поліція ганяється за психопатичною лесбіянкою, яка входила до групи захоплених садомазохізмом сатаністок, зайнятих пропагандою БДСМ-сексу і сповнених ненависті до всього суспільства в цілому, а надто до чоловіків. Оскільки ж Лісбет Саландер весь минулий рік пробула за кордоном, то можливі також якісь міжнародні зв’язки.

Як ти мене знайшов?

У неділю ввечері Лісбет Саландер знову відкрила «Асфіксію 1.3» і ввійшла до дзеркального жорсткого диска «МікБлум/лептоп». Переконавшись, що він зараз не в Мережі, вона цілу годину читала те, що в нього з’явилося нового за останні два дні.

Читаючи журнал розслідування, який вів Мікаель, вона подумала, чи не задля неї він пише все так детально, а якщо так, то що б це могло означати. Він, звичайно, усвідомлював, що вона заходить у його комп’ютер, а отже, хотів, щоб вона прочитувала все ним написане. Але питання було в тому, чого він не пише. Знаючи, що вона переглядає матеріал, він міг маніпулювати потоком інформації. Мимохідь вона відзначила, що він, очевидно, не просунувся надто далеко, а тільки кинув виклик інспекторові Бубланськи, пообіцявши довести, що вона невинна. Це чомусь викликало в неї роздратування. Мікаель Блумквіст робив висновки на підставі не фактів, а емоцій. Наївний дурень!

Проте він усе-таки теж вийшов на Залу. «Правильно мислиш, Калле Блумквісте!» — похвалила його Лісбет. Вона запитувала себе, чи став би він цікавитися Залою, якби вона не підкинула йому це ім’я.

Потім з легким здивуванням вона виявила, що на сцені несподівано з’явився Паоло Роберто. Це була чудова новина, і Лісбет раптом усміхнулася. Їй подобався цей задавака — справжній мачо до кінчиків нігтів. Коли вони зустрічалися на рингу, він добряче давав їй духопелу. Тобто в тих випадках, коли йому вдавалося її дістати.

Зненацька вона так і підскочила на стільці, розшифрувавши і прочитавши останнє повідомлення, послане Мікаелем Блумквістом Еріці Берґер.

Гуннар Бйорк. Поліцейський із Служби безпеки, має інформацію про Залу.

Гуннар Бйорк знайомий з Б’юрманом.

Лісбет дивилася перед собою невидющим поглядом, подумки вибудовуючи трикутник: Зала — Б’юрман — Бйорк. Yes, that makes sense.[68] Досі вона ніколи не розглядала цю проблему в такому аспекті. Схоже, що Мікаель Блумквіст не такий уже дурень. Але він, звичайно, не розуміє, який між ними зв’язок. Вона й сама цього не розуміла, хоча знала про ті події значно більше, ніж він. Вона подумки оцінила значення Б’юрмана і зрозуміла, що коли вже він знайомий із Бйорком, це робить його набагато важливішою фігурою, ніж їй здавалося дотепер.

Лісбет подумала, що, мабуть, доведеться самій навідатися в Смодаларьо.

Потім вона ввійшла до жорсткого диска Мікаеля і створила новий документ у папці «Лісбет Саландер», назвавши його «Кут рингу». Треба, щоб він побачив його, коли наступного разу відкриє ноутбук. У ньому вона написала:

Мікаель Блумквіст був у такому розпачі і почувався таким безпорадним, що просто не знав, що йому робити. Врешті-решт він надягнув куртку і шарф і пішки почимчикував світ за очі. Безладно побродивши вулицями, він, сам не знаючи як, опинився в редакції на Гьотґатан. У знайомому приміщенні було темно і тихо. Не засвічуючи лампи, він увімкнув кавоварку і, підійшовши до вікна, почав дивитися на вулицю, чекаючи, коли вода пройде крізь фільтр, а тим часом намагаючись дати лад своїм думкам. Усе, що відбувалося зараз навколо вбивства Даґа Свенссона і Міа Берґман, уявлялося йому розсипаною головоломкою, деякі шматки якої були ясно видні, інших же взагалі не було. Десь у цій головоломці був прихований зв’язний малюнок, угадуваний, але невиразний для ока. Надто багато шматочків було загублено.

Його охоплювали сумніви. «Ні, вона не божевільна вбивця», — нагадав собі Мікаель. Вона написала, що не вбивала Даґа й Міа. Але якимсь незбагненним чином вона була пов’язана із загадковим убивством багатьма нитками.

Він помалу прийшов до необхідності переглянути свою теорію, яку відстоював з того часу, як побував у квартирі в Енскеді. Досі він вважав чимось само собою зрозумілим, що єдиним можливим мотивом убивства Даґа й Міа був його репортаж про трафік секс-послуг. Тепер він почав погоджуватися з думкою інспектора Бубланськи, що це не пояснює вбивства Б’юрмана.

Саландер написала йому, щоб він махнув рукою на клієнтів повій і сфокусував би всю увагу на Залі. Чому? Що вона мала на увазі? Дивна ти людина, Лісбет! Чому було не висловитися ясніше?

Мікаель пішов у буфетну, налив собі кави у філіжанку з написом «Молоді ліві», всівся на диван посеред кімнати, поклав ноги на кавовий столик і закурив заборонену сигарету.

Бйорк — це список клієнтів. Б’юрман — це Саландер. І ще зникле розслідування у справі Лісбет Саландер.

Чи можливо, щоб тут був замішаний не один мотив?

Він завмер нерухомо, намагаючись не пропустити цю думку. Погляньмо з іншого боку!

Чи могла Лісбет Саландер так чи інакше стати причиною вбивства?

Мікаель намацав ідею, яку ще не міг сформулювати словами. Це було щось зовсім не досліджене, він сам ще гаразд не розумів, що мав на увазі, підозрюючи, що Лісбет Саландер як особа могла виявитися причиною вбивства. У нього раптом з’явилося неясне відчуття, яке говорило йому: «Тут гаряче!»

Потім він зрозумів, що зараз дуже втомився. Він вилив каву, пішов додому і ліг спати. Лежачи в темряві в ліжку, він знов ухопився за цю ниточку і не спав ще дві години, намагаючись розібратися у власних припущеннях.

Паоло Роберто вилаявся. Батарея мобільника вичерпалася в ту мить, коли він проїздив Фіттью. Він натиснув кнопку, і телефон знову ожив.

Паоло Роберто набрав номер тривожного сигналу SOS, але щойно там відповіли, мобільник знову вимкнувся.

От дідько!

У нього був зарядний пристрій, який працював від розетки в панелі приладів, але він залишився вдома. Кинувши мобільник на пасажирське сидіння, він зосередив увагу на тому, щоб не випустити з очей габаритні вогні фургона, що рухався попереду. Він їхав на «BMW», заправленому під зав’язку, тож фургон ніяк не міг від нього втекти. Але для того, щоб не привертати уваги, він зберігав дистанцію в кілька сотень метрів.

Якийсь бісів монстр, накачаний стероїдами, викрав дівчину прямо з-під його носа, але цей мерзотник від нього не втече.

Якби зараз тут була Еріка Берґер, вона назвала б його мачо і нещасним ковбоєм. Паоло Роберто сказав інакше: «Хай мені трясця!»

Соня Мудіґ повернулася до кабінету, де вони з Нікласом Ерікссоном працювали з комп’ютером Даґа Свенссона. Їй було прикро, і вона ледь стримувала сльози. Ерікссон нишком поглянув скоса на неї, побачив, що з нею щось негаразд, але нічого не сказав, вона теж вдавала, що не помічає його. Вона сіла за свій письмовий стіл і втупила погляд у порожнечу. У кімнаті повисла важка тиша.

Врешті-решт Ерікссон вибачився і сказав, що піде випити кави. Він запитав, чи не принести їй теж, але вона заперечливо похитала головою.

Коли він вийшов, вона встала з-за столу, надягла куртку, узяла свою сумочку і подалася до кабінету інспектора Бубланськи. Він запропонував їй крісло для відвідувачів.

— Соню, в цій справі я не поступлюся, або нехай Екстрьом і мене усуває від слідства. Я не потерплю цього і дійду до суду. Поки що ти залишаєшся в слідчій групі за моїм особистим розпорядженням. Зрозуміла?

Вона кивнула.

— Ти не підеш додому і не братимеш вихідні до кінця тижня, як сказав Екстрьом. Я наказую тобі з’їздити до редакції «Міленіуму» і ще раз поговорити з Мікаелем Блумквістом. Ти просто попросиш його, щоб він допоміг тобі розібратися з жорстким диском Даґа Свенссона. У «Міленіумі» у них залишилася копія. Ми виграємо багато часу, якщо нам допоможе людина, яка вже знайома з матеріалом і може відокремити важливе від неважливого.

Соня Мудіґ полегшено зітхнула.

— Я нічого не сказала Нікласу Ерікссону.

— Я сам ним займуся. Працюватиме з Куртом Свенссоном. Ти бачила Ханса Фасте?

— Ні. Він пішов відразу ж після ранкової наради.

Бубланськи важко зітхнув.

Єркер Хольмберґ прибув одночасно з поліцейськими з Сьодертельє в ту хвилину, коли машина «швидкої допомоги» від’їжджала від будинку. Йому стисло доповіли обстановку.

Ні Лундін, ні Ніємінен не побажали пояснити, як вони тут опинилися, Лундін узагалі не міг розмовляти.

— Отже, два байкери в шкіряному одязі, один мотоцикл «Харлей-Девідсон», стріляна рана і відсутність зброї. Я все правильно зрозумів? — спитав Хольмберґ.

Начальник пікету Юханссон кивнув. Хольмберґ трохи подумав.

— Мабуть, слід припустити, що жоден з хлопців не приїхав сюди на сидінні для пасажира.

— Думаю, у їхньому колі це вважається негідним чоловіка, — погодився Юханссон.

— У такому разі тут бракує одного мотоцикла. Оскільки відсутня також і зброя, то можна зробити висновок, що третій учасник уже встиг зникнути з місця події.

— Звучить переконливо.

— Звідси виникає логічна проблема. Якщо ці панове зі Свавельшьо приїхали сюди кожен на своєму мотоциклі, то не вистачає ще одного засобу пересування, на якому прибув третій учасник. Адже третій з них не міг же поїхати одночасно на своїй машині і на чужому мотоциклі. Від стренґнеської дороги тут досить далеко.

— Хіба що третій учасник жив у цьому будиночку.

— Гм… — гмукнув Єркер Хольмберґ. — Але господар цього будинку — покійний адвокат Б’юрман, і він точно вже тут не живе.

— Можливо, був ще й третій учасник, і він поїхав на машині.

— А чом би їм тоді не поїхати на ній удвох? Я виходжу з того, що в цій історії угон мотоцикла «Харлей-Девідсон» не головне, хай би яким правдоподібним це не здавалося на перший погляд.

Трохи подумавши, він попросив у начальника пікету виділити двох поліцейських, щоб вони подивилися, чи не знайдеться де-небудь на лісовій доріжці залишеного засобу пересування, а потім порозпитували б сусідів, чи не помітив хто-небудь з них чогось незвичайного.

— О цій порі року народу тут обмаль, — сказав начальник пікету, але обіцяв, що зробить усе можливе.

Потім Хольмберґ відчинив двері літнього будиночка, що так і залишилися незамкненими, і відразу ж натрапив на кухонному столі на папки з документами про Лісбет Саландер, які зібрав Б’юрман. Сівши на стілець, він почав читати.

Хоча Лісбет Саландер уже знала напам’ять кожне слово, вона уважно перечитала матеріали про себе, знайдені в будиночку Б’юрмана. Потім вона сіла біля вікна, відкрила портсигар, дарований Міріам Ву, і, закуривши сигарету, дивилася на Юргорден. Вона дізналася деякі подробиці про своє життя, які раніше були їй невідомі.

Нові шматочки головоломки стали на свої місця, і в неї аж руки похололи. В першу чергу її зацікавило поліцейське розслідування, звіт про яке було складено Гуннаром Бйорком у лютому 1991 року. В неї не було повної упевненості, хто з дорослих, які з нею тоді розмовляли, був Бйорком, але їй здавалося, що вона його згадала. Він назвався тоді іншим ім’ям: Свен Янссон. Вона чудово пам’ятала його обличчя, кожне слово, яке він вимовив, і кожен його жест під час тих трьох побачень, які в неї з ним відбулися.

Тоді все було суцільним кошмаром.

Залаченко спалахнув у машині, мов факел. Йому вдалося відкрити дверці і вивалитися на землю, але одна його нога застрягла в ремені безпеки серед полум’я. Набігли люди, почали гасити вогонь. Приїхала пожежна команда і погасила палаючу машину. Примчала машина «швидкої допомоги»; Лісбет намагалася добитися від персоналу, щоб вони плюнули на Залаченка і пішли до її мами, але її відпихали вбік. З’явилася поліція, і знайшлися свідки, які вказали на неї. Вона намагалася пояснити, що сталося, але її ніхто не слухав, і несподівано вона опинилася на задньому сидінні поліцейської машини, і потім хвилини тяглися й тяглися, і минула майже година, перш ніж поліція нарешті спромоглася зайти до квартири і забрати маму.

Її мама, Агнета Софія Саландер, була без свідомості. Вона отримала черепні травми. Перша з подальшої серії дрібних мозкових кровотеч сталася внаслідок побоїв, і їй уже не судилося видужати.

Лісбет раптом зрозуміла, чому ніхто не читав звіт про поліцейське розслідування, чому Хольгеру Пальмґрену не вдалося його дістати і чому навіть зараз адвокат Ріхард Екстрьом, який керував полюванням на неї, не мав доступу до цього документа. Звіт був складений не простою поліцією. Він був написаний мерзотником із Служби безпеки і складений згідно з законом про державну безпеку. На документі стояла печатка, яка свідчила про те, що він засекречений.

Олександр Залаченко працював на Службу безпеки!

Це було не розслідування, а замовчування! Залаченко був для них важливішим від Агнети Саландер. Його особу не можна було відкривати і не можна було оприлюднювати його ім’я. Залаченко ніби не існував насправді.

Не Залаченко створював проблеми, їх створювала Лісбет Саландер — божевільне дівчисько, яке загрожувало розкрити державну таємницю першорядної ваги!

Таємницю, про існування якої вона тоді навіть не підозрювала і лише тепер замислилася. Залаченко зустрів її матір майже відразу ж, як тільки приїхав до Швеції. Він назвав їй своє справжнє ім’я. Тоді у нього ще не було ні шведського імені, ні шведських документів. Це пояснювало, чому вона жодного разу за всі ці роки не могла знайти його в жодному офіційному реєстрі. Вона знала, як його звуть насправді, але шведська держава дала йому нове ім’я.

Вона зрозуміла, про що тоді йшлося. Якби Залаченко був притягнутий до суду за заподіяння тілесних ушкоджень, адвокат Агнети Саландер почав би копатися в його минулому. Де ви працюєте, шановний пане? Як вас насправді звуть?

Якби Лісбет Саландер опинилася під опікою соціальних служб, можливо, теж хто-небудь почав би докопуватися. Вона була дуже молода, щоб проти неї могли висунути звинувачення, але якби до розслідування нападу і підпалу підійшли серйозно, це цілком могло привести до такого самого наслідку. Вона ніби бачила перед очима заголовки газет. Тому розслідування мало проводитися довіреною особою, щоб потім його засекретити і поховати так глибоко, щоб уже ніхто не міг довідатися. Тому і Лісбет Саландер треба було поховати так глибоко, щоб уже ніхто її не знайшов.

Гуннар Бйорк.

Лікарня Святого Стефана.

Петер Телебор’ян.

Це пояснення не на жарт розлютило її.

На закінчення Бубланськи повідомляв: якщо його вимоги не буде виконано, він буде змушений відмовитися від участі в розслідуванні, але не збирається робити це тихо. На це Екстрьом відповів, що Бубланськи може діяти на свій розсуд.

Ще більш несподівану інформацію Лісбет знайшла на диску Драґана Арманського. З короткого обміну посланнями з бухгалтерією «Мілтон сек’юриті» виявлялося, що Ніклас Ерікссон звільнений без попередження. Бухгалтерії належало виплатити йому вихідну допомогу і тримісячну зарплату як відшкодування за звільнення без попередження. Ще одне повідомлення, адресоване охороні, містило розпорядження зустріти Ерікссона на вході і супроводжувати до його робочого місця, де він повинен забрати свої особисті речі, а потім прослідкувати, щоб він покинув службове приміщення. Повідомлення, відправлене до технічного відділу, містило розпорядження про анулювання пропуску Ерікссона.

Але найцікавішими були повідомлення, якими обмінялися Драґан Арманський та адвокат «Мілтон сек’юриті» Франк Аленіус. Драґан питав, як найкраще захистити інтереси Лісбет Саландер у разі можливого арешту. Аленіус спочатку відповів, що «Мілтон сек’юриті» не зобов’язана втручатися, коли справа стосується колишньої працівниці, що скоїла вбивство: за таких умов втручання може тільки зашкодити підприємству. Арманський обурено відповів на це, що причетність Лісбет Саландер до вбивства поки що залишається відкритим питанням і що в даному разі йдеться про надання підтримки колишній працівниці підприємства, яку особисто він, Драґан Арманський, вважає ні в чому не винною.

Лісбет відкрила жорсткий диск Мікаеля Блумквіста і побачила, що він нічого не написав і востаннє вмикав ноутбук учора вранці. Тут не знайшлося ніяких новин.

Приїхавши на роботу о пів на дев’яту, Малін Ерікссон на сходах зіткнулася з Паоло Роберто. Вона відразу впізнала його, представилася сама і впустила гостя до редакції. Він помітно накульгував. Почувши запах кави, Малін зрозуміла, що Еріка Берґер уже на місці.

— Добридень, фрекен Берґер! Дякую, що ви відразу погодилися мене прийняти, — сказав Паоло.

Розгледівши значну кількість синяків і ґуль, які прикрашали його фізіономію, Еріка наблизилася до нього і поцілувала в щоку.

— На це навіть дивитися страшно, — сказала вона.

— Не вперше я заробив перелом носа. Де тут у вас Блумквіст?

— Він десь бігає, вдає з себе детектива і шукає сліди. З ним, як завжди, неможливо зв’язатися. Окрім дивного листа по електронній пошті, який надійшов від нього сьогодні вночі, він не давав про себе знати з учорашнього ранку. Дякую, що ви… Загалом, дякую.

Вона показала на його обличчя.

Паоло Роберто засміявся.

— Хочете кави? Ви сказали, що збираєтеся щось розповісти. Малін, приєднуйся!

Вони влаштувалися в зручних кріслах для відвідувачів у кабінеті Еріки.

— Я щодо того блондина, з яким я бився. Я вже розповідав Мікаелю, що боксер з нього був нікудишній. Але найцікавіше, що він ставав у правильну стійку, закривався руками і кружляв, як кружляють по рингу справжні боксери. Створювалося враження, що він десь навчався боксу.

— Мікаель згадував це в телефонній розмові, — сказала Малін.

— Я ніяк не міг забути цю картину і вчора ввечері, прийшовши додому, сів за комп’ютер і розіслав листи в боксерські клуби по всій Європі. Я написав там, що сталося, і якомога докладніше описав цього хлопця.

— Гаразд.

— Схоже, деякий улов є.

Він виклав на стіл надісланий факсом знімок, зроблений, очевидно, під час тренування в боксерському залі. Два боксери слухали, що їм говорить немолодий товстун у шкіряному шоломі й тренувальному комбінезоні. Навколо рингу зібралося з півдюжини хлопців, які теж уважно слухали. На задньому плані виднівся чоловік дуже високого зросту з коробкою під пахвою, поголена голова робила його схожим на скінхеда. На знімку він був обведений кружечком.

— Хлопця на задньому плані звуть Рональд Нідерман. Це знімок сімнадцятирічної давнини, і йому тут вісімнадцять років, так що тепер має бути тридцять п’ять. Все збігається з даними того гіганта, який викрав Міріам Ву. Я не можу бути стовідсотково впевненим, що це він: надто старий знімок, і якість теж погана. Але я б сказав, що схожість вельми велика.

— Звідки вам надіслали цей знімок?

— З «Динаміка» в Гамбурзі. Старий тренер, якого звуть Ханс Мюнстер.

— І що?

— Рональд Нідерман виступав за цей клуб один рік наприкінці вісімдесятих. Вірніше сказати, намагався виступати за клуб. Я одержав листа сьогодні вранці і переговорив з Мюнстером по телефону, перш ніж іти до вас. Якщо викласти коротко те, що розповів Мюнстер… Рональд Нідерман жив у Гамбурзі і зв’язався у вісімдесяті роки з бандою скінхедів. Він має брата, на кілька років старшого за нього. Брат — дуже добрий боксер, він і привів його до клубу. Нідерманмолодший відрізнявся страшною силою і винятковими фізичними даними. Мюнстер сказав, що ще ні в кого не зустрічав такого жорсткого удару навіть серед еліти. Одного разу вони вимірювали силу удару, і в його випадку апаратуру зашкалювало.

— Тобто він, очевидно, міг би зробити в боксі чудову кар’єру, — сказала Еріка.

Паоло Роберто заперечливо хитнув головою.

— За словами Мюнстера, на рингу він був ні на що не здатним, причому з кількох причин. По-перше, він не міг навчитися боксу. Він стояв на місці і молотив кулаками абикуди. Він був феноменально незграбний, і те ж саме стосується хлопця, з яким я бився в Нюкварні. Але що найгірше, він не відчував міру власної сили. Іноді йому вдавалося вцілити в супротивника, і в деяких випадках це призводило до страшних травм під час тренувальних боїв. Тут були і зламані носи, і переламані щелепи, і взагалі аніскільки непотрібні травми. Вони просто не могли залишити його в клубі.

— Міг би стати боксером, та не зумів, — сказала Малін.

— Саме так. Але вирішальну роль зіграла причина медичного характеру.

— Це ж яка?

— Цей хлопець здавався просто невразливим. Як би його не побили, йому все було байдуже — обтруситься і продовжує бій. З’ясувалося, що він має рідкісну хворобу, яка називається congenital analgesia.

— Congenital… і як там далі?

— Analgesia. Я подивився в довіднику. Це спадковий генетичний порок, при якому передавальна субстанція в нервових синапсах не функціонує належним чином. Він нечутливий до болю.

— Господи! Так для боксера це ж, напевно, просто дарунок долі!

Паоло Роберто похитав головою.

— Навпаки. Ця хвороба, можна сказати, небезпечна для життя. Більшість хворих на вроджену аналгезію помирають у порівняно молодому віці, років у двадцять — двадцять п’ять. Біль — це тривожна сигналізація організму, яка попереджає: увага! щось негаразд. Якщо ти покладеш руку на розжарену плиту, біль змусить швидко її відсмикнути. А при цій хворобі ти навіть нічого не помітиш, доки не запахне паленим м’ясом.

Малін і Еріка перезирнулися.

— Ви це серйозно? — спитала Еріка.

— Цілком серйозно. Рональд Нідерман не відчуває абсолютно нічого і йде по життю немов під сильним місцевим наркозом. Йому вдалося прожити так довго, бо в його випадку цей недолік компенсується іншою природженою властивістю. Він має виняткові фізичні дані, у нього незвичайно міцний скелет, і це робить його майже невразливим. Його природна сила унікальна. І здається, на ньому все дуже швидко загоюється.

— Як я тепер розумію, матч із ним був дуже цікавий.

— Авжеж! Не хотів би я його повторити. Єдине, що на нього справило хоч якесь враження, це коли Міріам Ву вдарила його в пах. На кілька секунд він навіть упав на коліна… Ймовірно, це сталося тому, що такий удар викликає якусь моторну реакцію, оскільки болю він і тоді не відчув. Можете мені повірити, я на його місці взагалі упав би як мертвий.

— Але як же тобі вдалося його перемогти?

— Люди з його хворобою, зрозуміло, так само схильні до травм, як і решта. Хоча цей Нідерман справді, здається, зроблений з бетону. Але коли я свиснув його по довбешці дошкою, він звалився. Напевно, він отримав струс мозку.

Еріка поглянула на Малін.

— Я зараз зателефоную Мікаелю, — сказала та.

Лісбет помасажувала шию і спробувала встати.

— Сиди долі, — різко наказав Залаченко.

Нідерман перестав копирсатися з її пістолетом і спокійно на неї подивився. Підвівши одну брову, він посміхнувся їй в обличчя. Лісбет пригадала розбиту фізіономію Паоло Роберто, яку бачила по телевізору, і вирішила, що краще вже вона залишиться на підлозі. Вона перевела дух і притулилася спиною до дивана.

Залаченко простягнув здорову праву руку. Нідерман вийняв з кишені штанів пістолет і передав його Залаченкові. Лісбет помітила, що це був пістолет марки «ЗІГ-Зауер» — стандартна зброя поліцейських. Залаченко кивнув. Вони не перекинулися й словом, але Нідерман відвернувся, надів куртку і вийшов з кімнати. Лісбет почула, як відчинились і знову зачинились вхідні двері.

— Не здумай тільки робити ніяких дурниць! Як тільки ти спробуєш підвестися, я в тебе вистрелю.

Лісбет розслабила м’язи. Перш ніж вона до нього дістанеться, він устигне всадити в неї дві, а то і три кулі. Швидше за все, він користується боєприпасами, які викликають велику крововтрату, і вона помре за кілька хвилин.

— Вигляд у тебе страшний, — сказав Залаченко, показуючи на колечко у неї на брові. — Шлюха та й годі.

Лісбет спрямувала на нього пильний погляд.

— Але очі у тебе мої, — сказав він.

— Боляче? — спитала вона, кивнувши на його протез.

Залаченко подивився на неї довгим поглядом.

— Ні. Тепер уже ні.

Лісбет кивнула.

— Ти б з радістю вбила мене, — сказав він.

Вона не відповіла. Він раптом розреготався.

— Я багато разів згадував про тебе за ці роки. Приблизно стільки ж разів, скільки дивився на себе в дзеркало.

— Не треба було чіпати мою маму!

Залаченко засміявся:

— Твоя мати була шльондра.

Очі Лісбет зробилися вугільно-чорними.

— Ніяка вона не шльондра. Вона працювала касиркою в продуктовому магазині і намагалася прожити на зароблені гроші.

Залаченко знову засміявся.

— Можеш уявляти собі про неї, що тобі завгодно. Я ж бо знаю, що вона була шльондра. Вона постаралася скоріше завагітніти, а потім хотіла змусити мене одружитися з нею. Дуже треба мені було одружуватися зі шльондрою!

Лісбет нічого не відповіла. Вона дивилася в дуло пістолета і чекала, коли він хоч на секунду відвернеться.

— З підпалом це ти хитро зробила. Я тебе ненавидів. Але з часом це стало не важливо. Ти не варта була того, щоб витрачати на тебе сили. Якби ти залишила все як є, я про тебе б і не згадував.

— Дурниці! Тебе найняв Б’юрман, щоб ти порішив мене.

— Це зовсім інша річ. Тут була ділова угода. Йому потрібна була плівка, що зберігається у тебе, а я займаюся такими справами.

— І ти подумав, що я віддам тобі цю плівку!

— Так, донечко. Упевнений, що віддала б. Ти навіть не уявляєш собі, якими поступливими стають люди, коли їх про що-небудь попросить Нідерман. Особливо якщо він пустить у хід бензопилу і відпиляє одну з твоїх ніжок. До речі, в моєму випадку це був би обмін мах на мах: ногу за ногу.

Лісбет подумала про Міріам Ву, коли та була в Нідерманових руках на складі під Нюкварном. Залаченко по-своєму витлумачив вираз її обличчя:

— Можеш не хвилюватися. Ми не збираємося тебе розчленовувати.

Потім він поглянув на неї:

— Б’юрман тебе справді зґвалтував?

Вона нічого не відповіла.

— Треба ж, який у нього був поганий смак! У газетах я читав, що ти начебто шльондра. Мене це не дивує. Я можу зрозуміти, що на тебе не зазіхне жоден хлопець.

Лісбет так само не відповідала.

— Мабуть, треба б попросити Нідермана, щоб він тебе трахнув. По-моєму, тобі цього дуже бракує.

Він трохи подумав над цією ідеєю.

— Втім, Нідерман не займається сексом з дівками. Ні, він не гомик. Йому просто не потрібний секс.

— Тоді тобі самому, мабуть, доведеться мене трахнути, — з викликом сказала Лісбет.

«Ну, підійди ж ближче!»

— Е ні! Я не збоченець.

Обоє помовчали.

— Чого ж ми чекаємо? — спитала Лісбет.

— Мій компаньйон от-от повернеться. Йому тільки потрібно відвести звідси подалі твій автомобіль і виконати ще одне невеличке доручення. А де твоя сестра?

Лісбет знизала плечима.

— Відповідай, коли тебе питають!

— Не знаю, і, чесно кажучи, мене це не цікавить.

Він знову засміявся:

— Сестринська любов? У Камілли завжди були мізки в голові, а в тебе тільки труха.

Лісбет нічого не відповіла.

— Але мушу признатися, що подивитися на тебе отак, зблизька, дає мені справжню насолоду.

— Залаченко! — заговорила вона. — Який же ти все-таки зануда! Скажи, це Нідерман застрелив Б’юрмана?

— Звичайно. Рональд Нідерман чудовий боєць. Він не тільки виконує накази, але в разі потреби вміє діяти і за власною ініціативою.

— Де ти його розкопав?

Залаченко поглянув на дочку з якимсь дивним виразом. Він уже відкрив був рот, немов збирався щось сказати, але передумав і промовчав. Покосившись на вхідні двері, він з посмішкою подивився на Лісбет.

— Так, значить, ти цього не вичислила, — сказав він. — Адже Б’юрман говорив, що у тебе рідкісне вміння відшукувати відомості.

Потім Залаченко голосно засміявся.

— Ми зустрілися з ним в Іспанії на початку дев’яностих, коли я ще не встиг очуняти після твоєї запалювальної бомби. Йому було двадцять два роки, і він став моїми руками і ногами. Він не найманий робітник, він мій партнер. Наше спільне підприємство процвітає.

— Торгівля людьми?

Він знизав плечима:

— Швидше можна сказати, що ми займаємося різносторонньою діяльністю і постачаємо різні товари і послуги. Головна ідея підприємства завжди повинна ховатися на глибині і не маячити на поверхні. Але невже ти справді не зрозуміла, хто такий Рональд Нідерман?

Лісбет мовчала. Вона не відразу зрозуміла, на що він натякає.

— Він — твій брат, — сказав Залаченко.

— Ні! — видихнула Лісбет.

Залаченко знову засміявся. Але ствол пістолета був як і раніше загрозливо спрямований на неї.

— Принаймні, зведений брат, — уточнив Залаченко. — З’явився на світ в результаті того, що, виконуючи завдання в Німеччині, я одного разу дозволив собі розважитись. І коли мене не стане, він продовжить нашу сімейну справу.

— А він знає, що я його зведена сестра?

— Звісно, знає. Але якщо ти думаєш, що можеш зіграти на його родинних почуттях, я раджу тобі краще про це забути. Його сім’я — це я. Ти для нього тільки далекий відгук. До речі, можу тобі повідомити, що він не єдиний твій родич. У тебе крім нього є ще як мінімум четверо братів і три сестри в різних країнах. Один з цих братів — цілковитий ідіот, зате другий непогано вдався. Він керує талліннським відділенням нашого підприємства. Але Рональд — єдиний, хто по-справжньому успадкував мої здібності.

— Як я розумію, мої сестри не беруть участі у сімейному підприємстві.

Залаченко подивився на неї здивовано.

— Залаченко! Ти просто звичайна сволота, що ненавидить жінок. Чому ви вбили Б’юрмана?

— Б’юрман був дурень. Він не повірив своїм очам, виявивши, що ти моя дочка. Адже він був одним з небагатьох у цій країні, хто знав про моє минуле. Признатися, я трохи похвилювався, коли він раптом зв’язався зі мною, але потім усе закінчилось якнайкращим чином. Він помер, і провина лягла на тебе.

— Але чому ви його застрелили? — повторила Лісбет.

— Узагалі-то це не було заплановано. Я думав, що наша співпраця благополучно триватиме ще багато років. Мати знайомство в Службі безпеки — це завжди непогано, хоч би навіть і з дурнем. Але той журналіст з Енскеда якимось чином дізнався про його зв’язки зі мною і зателефонував якраз у той момент, коли Рональд був у нього в квартирі. Б’юрман запанікував і вийшов з-під контролю. Рональду довелося експромтом приймати рішення. І він вчинив дуже правильно.

Ґреґер Бекман крадькома поглянув на дружину. Еріка Берґер стояла біля вікна вітальні і дивилася на водну гладінь. У руці в неї був мобільник, і Ґреґер знав, що вона чекає дзвінка від Мікаеля Блумквіста. Вигляд у неї був такий засмучений, що він підійшов і обійняв її.

— Блумквіст дорослий хлопчик, — сказав Ґреґер. — Та якщо ти так хвилюєшся, то зателефонувала б краще до поліції.

Еріка Берґер зітхнула.

— Це треба було зробити вже кілька годин тому. Але не це мене так турбує.

— Мені слід про це знати?

Вона кивнула.

— Розкажи.

— Я приховувала від тебе. І від Мікаеля. А головне, від редакції.

— Приховувала?

Вона обернулася до чоловіка і розповіла йому, що її запросили працювати головним редактором до «Свенська морґонпостен». Ґреґер Бекман здивовано скинув бровами.

— Не розумію, чому ти про це не розповідала, — сказав він. — Це ж для тебе просто здорово! Подарунок долі!

— Напевно, тому, що я почуваю себе зрадницею.

— Мікаель зрозуміє. Для кожної людини колись настає час зробити наступний крок. І тепер цей час настав для тебе.

— Я знаю.

— Ти справді вже вирішила?

— Так, я вирішила. Але в мене забракло духу розповісти кому-небудь про це. І потім, у мене таке відчуття, що я йду у найневідповідніший момент.

Він міцніше пригорнув дружину.