Я часто думала: чого дерево росте просто собі, з маленького роблячись великим, день за днем, рік за роком, на тому ж місці, тико розростаючись вширину й увись, аж до того чєсу, який відміряв йому Бог, – а людина має відмучитися з усіма хворобами, страхами мало не з самого дітоцтва? А потому подумала: та ж і дерево може зламати і людина, і буря, і вітер його січе, й дощ. І я ни знаю, скіко натерпілася та берізка чи вільха, перш ніж виросла.

Може, й людина тако живе?

Б’є людину, січе, вимочує, шматує і карає?

За що? Я ни знаю. За той гріх, що вона зробила? За гріх Адама і Єви, як батюшка кажуть? Али ж давно була та Єва. То за що? У мине чєсом таке ото питання поставало, як дивилася на зірне небо. Тамечки стіко то зірок, очей Божих. Кажуть, то янголи на нас дивляця. А як дивляця, то хіба ни бачать, як ме страдаємо, як тєжко робимо, скико то людей пропадає ни за що? Хрищусь і до Бога звиртаюся: прости, Боже, цеї грішни думки. Али ж воне до голови лізуть. Ти, Боже, їх дав. І Матір Божа казала: думайте, бо люде. То, кажіця, батюшка таке про Богородицю казав. І тут в мине душа терпне, тіло німіє од думки: а може, то я сама таке придумала? Господи, скажи, ци я листочок на твоїм дереві, ци хто я, просить тибе раба Твоя Палажка.

Ще мої бабуся покійні казали, що кожна людина має своє дерево. Я допитувалася: а яке моє дерево? Бабуся й казали: таке, яке тобі найбільше до душі. Я спитала: «А як узнати, яке до душі? Мині всіляки дерева подобаються». Бабуся сказали: «Підростеш – сама зрозумієш. І вибереш».

Чула я, що людині начебто призначене певне дерево. А я так думаю: душа все ж відчути повинна – яке. І коли збагнеш – то твоє дерево, сміливо приходь до нього, гладь, тулися тілом і душею, свої думки йому звіряй. І відчуєш, що тобі легшає, що тягар, який носила на серці, який ноги, як те кінське путо, спутував, зник, мовби донизу опустився. Легко стане йти, думати й захочеться всейкий світ пригорнути.

Не скупіться на ласку. Бо часом людина хоче добре слово сказати, а тут-таки згадує: він ци вона мине обідили колись, ци думає: ич, як вирядилася, яка краля, як пава шпацірує, хвіст розпустила, а куди б то? Чого я їй маю казати та за одяг або вигляд хвалити? Обійдеться! Не обійдеться, кажу я вам, теє слово, як дерево, що мало спалахнути, зігріти, – зітліє, зморщиться, стане обвугленим, а затим трухлявим. Бо ни сказане було, ни народилося, а мало би радість принести. А те нисказане слово забирає часточку з вас самих, людина меншає, сама того не помічає, і їй, гляди, їдне, друге ни вдається. Бо сили нима. Помаліла людина.

Приходжу в їдну хату, а там дитина плаче, аж заходиться. А мати сварить: «Чого розревілася, як тая корова? Ни плач, а то наб’ю». Оте «ни плач, а то наб’ю» ни раз чути доводилося. Дитина чєсом ще більше плаче, а чєсом аж зіщулюється, бо мати страх прикликала. За плечима в мішку незримому той страх сидітиме. А скажіте-но: «Чого тобі, моє маленьке?» Я було так мамі їхній порадила, а вона: «Так ни з того ні з сього ревисько зачала, з доброго дива». Нє, ни буває з доброго дива, значить, щось засіло в маленькім серденьку. А мо’, воно й каже тим плачем: «Мамо, я є, а ти мене не помічаєш». Помічайте маленьку дитинку. Людинку.

А то я дитинці їхній кажу, на яку мама насварилася: «А ти мамі сонечко подаруй, вона й усміхнеться й сваріння своє забуде, чого гнівалася». «Як то, – каже мала, – сонечко ж на небі, як його подарую мамі?» Я й раджу: підстав ручку, хай промінчик сяде на неї, а ти його мамі занеси, торкнися, на руку неїну той промінчик посади, побачиш, що буде. Дивиться недовірливо, а тоді відбігає. Другий раз я коло тої хати йду, а воно вибігає, саме вже як сонечко: «Бабусю, ви-те правду сказали, помогло, мама мине ще й по голівці погладила». «От бач, – кажу, – а ти не вірила».

Ни раз я чула од людей, як на Бога нарікають. Жаліються: чого ти, Боже, такую долю тєжкую дав, оно в сусіда й хата біліша, і все вдатніше, а я скіко жили не надриваю, нічогісінько ни виходить. А десь там, далеко, пани й паничі. Розкошують і їдєть калачі, а наша сим’я чорним хлібом та бульбою перебивається.

Я кажу чєсом: а Святе Письмо згадайте. Ісус казав, що шмидше верблюд пройде через вушко голки, ниж багатий до раю втрапить. А мині кажуть: багаті теї вушка обходять. Мо’, й обходять, тико хто скаже, що там у нього далий? В душі, серці й житті…

Якщо ж подумати, то хіба людина живе ни в раю? А рай може бути і в твоїй хаті. Тико посади собі те дерево, з якого райські яблука збиратимеш. На покуть снопа постав, якого кроме тебе нихто ни може вижати. І попробуй небо очима погладити, а воно тибе погладить.

Бог живе у траві й у вітрі, у листочку й тому клаптику неба, що до тибе крізь хмарку дивиться. Говорити з травою і листком – значить тоже говорити з Богом.

Батюшка ото до мине: «Чув, Пелагеє, кажете, що Бог скрізь? А Бог тільки єдин у трьох лицях. На небі він, тому й зветься наш Отець Небесний».

Я йому сказала: «Отче, я простая жінка, й вам видніше. Тико ж так хочиться, аби Бог був і з нами. Од того чогось тепліше стає».

Чула я од старших людей, що посилав Бог свого сина на землю ни тико тоді, як він Ісусом був. А ще ни раз, щоб людей випробувати. Нидарма ж на тих, хто жебрає, в лахмітті ходить, кажуть, що то Божі люди.

Мій старий таких ни любить, кричеть, то лидацюги, нироби. А я так думаю: хіба пуйшов би жебрати, як міг щось робети? То ж нищєсні люде, як то тєжко руку простягати. А як би ще міг Бог людину випробувати? Хіба сріблом-золотом?

Отой Іванька Полапський ходить, копієчку просить. Федько ни привічає його, то я, якось так виходить, що чую, коли він має на хутір прийти, копієчку ци там хліба на стежку виношу. Старий каже: «Ти от йому копійку даєш, а ти йому в очі поглєнь. То ж розумна людина. Хитрий і таких, як ти, дурить». Ой, ни дурить, чує моє серце.

Ще коли ми жили на хуторі, і вже в селі, я час від часу серед інших мандрівних жебраків, котрі навідувалися до села, бачив Іваньку Полапського, як його прозивали, бо був родом із сусіднього села Полапи. І взимку, і влітку ходив у старому суконному пальті, постолах, старій шапці. Завжди просив-співав: «Подайте Христа ради Іваньці копієчку». Брав справді тільки копійки, сердився, коли хтось давав паперового рубля чи й пару рублів. Плакав і казав: «Чого смієшся над Іванькою, хіба ти такий багатий?» Розповідали, що в юності був контужений на Російсько-японській війні і з того часу жебракував, ходячи від села до села. Потім, приїхавши якось у село, почув я, що, коли Іванька помер, нібито в старій хаті, до якої час від часу повертався, знайшли кілька мішків тих монет. Інші казали, що гроші забирала сестра й за них збудувала хату, а ще ходили чутки, що, вийшовши за село, Іванька викидав гроші в річку чи болото.

Я ж хочу сказати, що після тих дідових слів, переданих бабусею, я вирішив придивитися до Іваньки. Пам’ятаю, ранньою весною, ще не зійшов сніг, ми разом із покійним татом різали колоди на дрова. І тут на подвір’я зайшов Іванька. Мені таки вдалося заглянути йому в очі. То справді були розумні світло-сірі очі. Не хитрі, не насторожені, просто очі розумної людини, які дивилися трохи вивчаюче і начеб… Начеб співчутливо. Я (мені йшов тоді сімнадцятий рік, якщо не помиляюся) аж здригнувся. І цей погляд лишився в пам’яті назавше, як і лишилася загадка цього чоловіка. Божого чоловіка, як у нас казали.

Іванька Полапський згадується ще й з іншого приводу. На Поліссі існує легенда про старого-старого, сивого (чи білого) як голуб діда. Дід той не вельми акуратний, в нього вічно шмарклі течуть, зашудраний (розпатланий), ходить із костуром, бочком, ледь накульгуючи. Просить копієчку й пампушечку: хто дає, той знаходить потім під порогом чи біля воріт, або й ще десь пригоршню, чи й дві золотих чи срібних монет. Якщо ж йому відмовляють, то починають у хаті речі пропадати, хворіє і гине худоба, а то й трапляється пожежа. Можливо, не тільки із співчуття, а й знаючи цю легенду, Іваньці не відмовляли в копієчці або й годували. Часом діти дражнилися з Іваньки, то він грозив палицею, на яку спирався, іноді якось по-чудернацьки лаявся, а після того ставав і гірко-гірко плакав. Раз я чув цей плач, і він був дуже схожий на дитячий.

При тому чоловік повторював:

– Обідили, обідили Іваньку.

Це ж казав, якщо хтось зупинявся й питав, чого він плаче. І ще:

– Обідили, обідили Іваньку, сміються, ни дали копієчку.

Як це поєднати з розумним поглядом, з бесідами про життя, які він часом заводив з людьми, – не знаю.

В легенді ж про старого, сивого й шмаркатого діда розповідається, що він, зустрічаючи когось на дорозі (найчастіше найбіднішого), сміявся й обсипав монетами з латаної-перелатаної торбини, та не «копієчками», а справді золотими монетами. Часом казав:

– Ти позначений. Мушу обдарити.

Що означали ті слова – ніхто не знав. Позначений долею, Богом? І на чому та мітка? Може, то Дід-Доля?

Бабуся прожила перші неповні 33 роки свого життя в селі Згорани, далі 41 рік – на краю лісу, за два кілометри від села, на хуторі, куди 1932 року переселився дід із сім’єю після дозволу польського уряду жити на хуторах. За своє життя бабуся була кілька десятків разів у місті Любомлі, раз у Володимирі-Волинському, ще, згадувала, в молодості на прощу до Почаєва ходили. Ну, і до родичів у сусідні села Полапи, Куснище, Перешпу, Сильно, Пехи, Положево навідувалася, зазвичай пішки, рідко на возі. Може, й ще десь була, про те не відаю.

Та тепер, згадуючи почуте від бабусі, від мами й інших людей про бабусю, я розумію, що, провівши головнішу частину життя на поліському хуторі, Пелагея мала своє вражаюче відчуття й того ж хутора як частини чогось невимірно більшого, може, світу, а може, й цілого космосу і світу в цілому, а чи не найголовніше – людини в ньому. Зрештою, можна сказати, що вона мала свій власний космос.

Отож, деякі міркування бабусі Пелагеї:

– Малою мені здавалося, що наше сило вельми велике. Що ото десь там, за крайньою хатою, світ уже кінчається. А потім зрозуміла, що там тико починається. Світ розбігатися став, і скіко людина б не бігла – не здожене.

– Великий Божий світ, у нім людина маленька, та часом здається, що теї всі зірки просяться погрітися до хати, а мо’, й у ній посвітити, як зігріються.

– Нащо людині багацько всякої всячини, так собі міркую, як у неї небо є, цілісінький світ, тико треба до себе впустити.

– Якби Бог людей ни жалів, то хіба дав би на таку красу подивитися? Хіба дав би з маленької людини великій вирости, щоб потому ще й дітей і онуків побачити, а то ж гинчий світ, і Божий знак на нім і той самий, і гинчий! Як щось у тебе пропадає – худобина ото загинула – то не за тим жалій, що добра нима, а за тим, що живе пропало.

– Малою питала: а хто то зірки на небі увечері запалює? Бог, казали мама. А я, мала: як то він успіває тико-во багацько засвітити? І то ж кожнісінького вечора. А мама Пріська, бувало: цить-но, а то Бозя почує, нагнівається й ще темніше стане. Ну, я принишкну, бо ж страшно без зірочок зустатися. А потому гадаю собі: як Бог мене таку маленьку почує, то подумає: воно ж мале, дурне, нащо його слухати? А коли слухає, то й пташку чує? І вийшла надвір, зорі таки світять, і чую: соловейко співає. Й так мені втішно на серці: я, маленька, чую, як то гарно тьохкає тая пташка, а десь там Боженько тоже соловейка слухає. Послухала, вернулася до хати, а мама питають: де ти була, Палазю, ой, чого ж така заплакана, геть щоки в сльозах? А й низчулася, що то як соловейка разом із Боженьком слухала, то сльози текти почали.

– Кажуть, зимля кругла, а я так думаю, що коли так, то, може, Бог неї на долоні тримає? Бо інакше б вона кудись котилася й котилася, а люди падали й падали б.

– Часом чути, як хтось далеко-далеко ни то плаче, ни то співає ци до себе кличе, так далеко, що аж на тім боці неба.

Бабуся була знаною в селі (і не тільки у своєму) повивальницею (повитухою). Правда, по-місцевому, по-поліськи, то називалося – бабити. Під цим малося на увазі – приймати пологи, перерізати пуповину й зав’язувати пупа, здійснювати той магічний обряд, дійство-з’яву, внаслідок якого людина й з’являється на світ. Ну, а жінку таку звали бабниця. Знали, що бабниця Палажка не просто приймає пологи, не просто перерізає пуповину, не просто дає дитинку в руки матері чи кладе їй на груди теплу й живу істоту, а при цьому промовляє заповітні слова, від яких і дитина перестає репетувати, налякана першим знайомством із цим незатишним світом, і мати також швидко приходить до тями і, як казала одна односельчанка, «наче засвічується».

Те, що прочитаєте нижче, я почув частково од бабусі, частково од мами (на жаль, вже теж покійної), частково від жінки, в якої бабуся бабила.

Пелагея готувала себе до бабиння. Казала, що передчувала, кому дитина (знала, до кого покличуть) має з’явитися на світ. Молилася, постилася і (цікаво й зворушливо) вдягала в ті дні світліший одяг.

Брала з собою на бабницю материнку, любисток, медівник і траву, яку називала лісниця живуща. Казала, що дух їхній сприяє, аби пологи були легшими.

Подумки промовляла при появі дитини молитву: «Зроби, матінко Божа, цеє дитятко цвіточком, який вбирає сонце, росу і дух Божий невловимий».

Матері казала: «Дитя перші три-штири мінути ваші думки чує. У світ з собою візьме. То перша блискавка, що їй путь осіяє».

– Мені теї слова здавалися дивними, якимись зумисними, а потому пойняла, що тітка Палажка знала щось таке, що нам не було дано, – то слова жінки, що у неї бабила бабуся.

Зараз я міркую про велику силу думки, а отже, підсвідомого в житті. Бабуся це відчувала, знала про це? І згадую біблійне: «Всіляке таємне стане явним». І далі бабусі Пелагеї: «Ти ще тільки зле подумала, а вже гаддя в лісі заворушилося».

Чи не тому вона твердила, що такі важливі перші хвилини в житті людини, перші слова, звернуті до маленької істоти, перші речі, які має робити жінка, звівшись на ноги після пологів:

– Подивися, ци хата заметена, як ни була, попроси, хай хтось теє зробить;

– Глєнь у вікно, навіть як вечір ци ніч надворі, шукай зірку або квітку;

– Зведи очі до образу Божого;

– Подєкуй матері, що тебе народила;

– Душа дитяти, що в хрещенні з’явиться, за тобою слідкує.

Звісно, тепер пологи приймають професіонали-лікарі, але чи не зводиться все до механічного, сказати б, процесу? З акту появи нової людини зникає душа, духовність, може, тому так багато травм, каліцтв, діти народжуються з вадами, що впливають на все подальше життя?

І нарешті ще один момент. Бабуся розповідала, що було кілька випадків, коли народжувалися мертві діти. Точніше, не мертві, а ті, що не закричали одразу, не подали ознак життя. Одним із таких був автор цих рядків. Коли в мами пізнього осіннього вечора розпочалися перейми, тато був відряджений з нашого Кусого хутора в село. Бо, за традицією, приймати пологи могла й мати породіллі чи сестра, а от бабити, проводити завершальну частину дійства могла тільки спеціально запрошена бабниця – жінка з іншої сім’ї. І тато поночі почимчикував у село, до нашої родички баби Наталки. Потім із гумором розповідав, як кілька разів потрапляв у болотяні пастки, як поспіхом із кладки зісковзнувся, отож прийшов у Кузли, куток, де жила баба Наталка, геть із замоченими ногами. Назад ішли удвох, а що ніч була темна, хмарна, до того ж вітряна, то хоч стежки були знайомі (від хутора до села – два кілометри), то теж обоє позамочувалися. Баба Наталка встигла на той час, як пологи вже почалися. Обоє й приймали дитя, яке не закричало.

– Господи, мертве, – зойкнула породілля, моя мама Оксана.

– Без паніки, – наказала баба Наталка.

І обоє бабусь (а їм тоді тільки трохи за п’ятдесят перейшло) взялися, кажучи по-сучасному, масажувати груди, серце новонародженого, а бабуся Палажка – вдихати повітря через ротик. І хлопець зарепетував, розриваючи повітря й ті хвилини, що поздавалися мамі вічністю.

Мені здається, я бачу, як стоять коло дерев’яного ліжка двоє жінок, що боролися за моє життя – статна красуня бабуся Наталка і невеличка, та завжди мовби сповнена якогось незримого сяйва бабуся Палажка. Царство їй небесне й велика подяка.

Бабуся згадувала ще одні такі пологи, коли – тепер уже дівчинка – не закричала одразу. І вона теж масажувала, дихала в рота. І вже охопив відчай, поклала поруч себе, щоб передихнути. Й тут почула слабенький поштовх, як виявилося, то ворухнула ніжкою новонароджена.

– Молода я тоді була бабниця, чуть з ума не зійшла од розпачу, – згадувала бабуся. – А як побачила – заворушилося дитєтко – світ раптом посвітлішав. І дитє ни заплакало, а заспівало, так мині здалося.

– А як заболіє маленьке дитєтко, тре’ матері перейти дві стежки, що разом сходяться, і сказати: «Матінко Божа, що всі стежки знаєш, подаруй отую їдну моїй дитині, вона ще її не сходила, ще ни ступала, ніжками ни зігрівала. Ни пошкодуй, Матінко, свеї стежки, ни забирай дитєтко нихожене, ниспіване, ниголублене. Хай летять болесті на штири волості й за вітром розвіються, прошу тибе, Богородице, як би за сина свого, то чув усей світ, а я тибе прошу, милостива, почути. Амінь».

Ставлення до батьків, до пам’яті предків, до родових традицій посідало особливе місце у світогляді й системі моральних цінностей бабусі Пелагеї.

Запам’яталося, з якою особливою, сказати б зворушливою ніжністю вона ставилася до своєї мами Пріськи. Її мама, а моя прабабуся прожила довге життя й померла на 96 році. Була вона за моєї пам’яті теж тихою й мовчазною, доброю до нас, правнуків, аж до останніх літ земного буття дуже працьовитою, лише в останнє п’ятиріччя, вже за дев’яносто, страждала тим, що тепер називають хворобою Альцгеймера – поступовою втратою пам’яті. Мене, вже підлітка на той час, дивувало й навіть лякало, коли прабабуся, як я приходив з села на хутір, питала: «А чий же ти будеш, хлопчику? А як тибе звати? А хто твоя мати, дитинко?» Бабуся в таких випадках казала:

– Не дивуйся, Володьку, бабина пам’ять у вирій полетіла швидше за неї. Пташки тоже чєсом летять і ни вертаюця.

Пам’ять як птах, що летить і приносить у дзьобі поживу для людини, – цей образ, на мій погляд, один із найбільш вражаючих серед багатого на образи, часом вельми парадоксального мислення бабусі Пелагеї.

А ось її думки щодо роду:

– Хто свій рід ни памнятає, того стежка у світ не пускає.

– Хто свій рід ни пам’ятає, в того й колодязь усихає.

– Рід як велике дерево.

– Скіко памнять про рід – такий широкий світ.

Якось я почув од бабусі:

– Мати і батько – два сонця, два корені, дві гілки.

Вона пояснила:

– Всяко буває. І мати з батьком часом злі й несправедливі. Тико ж сонце тоже за хмару ховається, а чєсом і затменіє лучається. Тико ж від того ни перестає гріти? Чого світло навіть у хмарний день? Бо десь там сонце. От вирушиш у світ, батько й мати все одно тибе гріти будуть.

І далі:

– Людина ни сама по собі, а з родовим корінням. Як дерево ни росте без кореня, так і людина. Два найбільших корені – то батько й мати. І крила, як у птахи, – два. Бо батько уму навчить, а мати – серцю, котре ни тико з лівого боку в людини, а там, де серце серце й чує – своє й чуже.

Оте «де серце серце чує» врізалося у пам’ять.

Шаноба до тих, хто дав тобі життя, казала бабуся, то не тільки те, як ти їх слухаєшся. То те, що ти про них у душі носиш, відсіюючи полову злості, щоб лишились зерна любові.

Суха пам’ять – ще один вражаючий образ пам’яті, пам’яті, де живе тільки злість, прикрощі, яких тобі завдали.

Така пам’ять, вчила бабуся, ніколи нічим добрим не проросте, особливо на ближніх, на твоїх дітях, що з того ж кореня пішли.

Суха, зла пам’ять – не родить.

Вона може ожити, як всохле дерево, на якім раптом пагінець з’являється. Він житиме, а от дерево – ні.

Особливо небезпечна суха пам’ять щодо батьків, казала бабуся.

Згодом я почув знамениту легенду про сина, якому його кохана, аби довів свою любов, наказала принести материнське серце. Й коли він вирізав серце й ніс до жорстокої коханої, то спіткнувся і впав, а серце, що покотилося по землі, спитало: «Ти не забився, синку? Тобі не боляче?»

Я згадав, що подібне чув і од бабусі.

Притча від бабусі Пелагеї звучала так:

– Полюбив раз хлопець дівчину, вдатну та гарну, тико вельми примхливу та серцем нидобру. І раз сказала: «Докажи, що любиш. Принеси те, що тобі у твоїй матері найдорожче».

Задумався хлопець. Ласка материна дорога, любов, те, як вона усміхається. Вся вона. А що найдорожче? І подумав: усе, що мені дороге, породило мамине серце. Коли мати спала, вийняв із неї серце й поніс коханій. Тико, йдучи, побачив, як небо потемніло. Темно-темно стало. З переляку упустив мамине серце.

А воно покотилось, викотилося на небо й стало замість сонця світити. Заплакав хлопець і назад вернувся. А там коло порога щось гарєче лежить.

– Пусти мене, хлопче, – каже, – я буду твоїй матусі замість серця.

Мені здається, суть цієї історії – притчі чи легенди – в тому, що без матерів, без їхньої любові й любові до них не може існувати світ. Як і без сонця.

Пам’ятаю, ще бабця казала, що гріх зобижати сироту, лишати без доброго слова.

Що хай би яка людина була невдатна в житті, ціну їй не складеш. Нещасні діти, матір’ю недолюблені. Нещасна матір, яку діти забувають, як одиноке дерево серед поля, на якім нічого не росте.

І ще одна коротка притча. Виглядала й виглядала мати сина, що в світи далекі подався. Геть зістарилася. Нарешті син приїхав. На золотій бричці, з жінкою-панею. Повно добра всякого навіз.

– То все вам, мамо, – каже.

– Чую ніби знакомий голос, – одказує мати, – тико ж никого коло брички ни бачу. Повна бричка, тико без хазяїна.

– Сім верстов пройшов, а долі ни найшов, бо вона коло воріт лежала.

– Кричеть, як сорока, а з ділом їдна морока.

– То такей пастух, що од сну опух, а бидло [1] всеньке жито столочило.

– На печі їдєть калачі, а за дверима з них голодні миші сміються.

– Сонце, ни дивеся у віконце, бо тута дівка до обіда не вмивана.

– На городі верба груші вродила, бо Химка клялася, що перед чоловіком чиста.

– Дід беззубий, як пеньок, а дівку поцілував, то молодицею стала.

– Наш котик умивається – видно, Параска в гості збирається – три дні тарандіти.

– Наша Маруся до вечора краля, а як стемніло, хлопци всю красу покрали.

– То того хазяїна кінь, що чужим вівсом потилицю чухає.

– Одягай, Мотрунко, запаску, пуйдеш гусей пасти, хай хоч гусак на тебе подивиться, як така стидлива.

– Корова у нас молочниця – цілий день на вигоні вибрикує.

– Ще комар ни вкусив, а вже відро сліз назбирала.

– Виглядала кума, а він псиська прислав, щоб на куму погавкав за вчорашні пироги.

– Візьму-но я лозину, піду сама дочку сватати.

– Гаврильцю, чого в тебе писок став, як рильце? Мо’, гороху чужого наївся?

– У неї коса така, що й мурахи цілують.

– Покличу місяця, щоб у відро заглєнув, ци я води принесла.

– Так пити хочеться, що й добрий кусок сала з’їла б.

– Розсокоталися, ніби Феську язикату побачили.

– Як півень ни встереже, то курка і два яйця зразу знесе.

– Так глєнула, що на другім силі горщики заторохтіли.

– Така криклива, що й ворота дрижать.

– Така гнівлева, що й двері бояться рипнути.

– Посватався на чуже сило, а типер у свему на дівок заглядаєця.

– Якби хто приніс пирога, то вона, може, й розчесалася б.

– Сім верст до небес, та на восьмім додом дорогу все їдно згадаєш.

– Чого то, кумо, ваш кум на вас вашим голосом вчора кричєв?

– Ліпше прийдіть взавтра, бо сьогоднє ще не всі пироги доїли.

– Жінка як тичка, зате чоловік у неї як бричка.

– Сідайте, Параско, бо, певно, вже у вас язик стомився.

– Та Явдоха така пройдоха, що й у болоті не замочиться.

– Така пролаза, що й крізь мишачу нірку пролізе.

– То ж так: хто за долею плаче, той сонця й літом ни побачить.

– Як дівка ни на ту ногу встане, то парубок на неї ни так гляне.

– Щось ви-те, куме, ни з того берега прийшли.

– Як був квас, то й не було вас, а тепер квасило, то де вас носило?

– Як наварив, Омельку, так і їж.

– Принесіте, куме, риби, то й хліб до неї буде.

– Кажеш, ти добрий? А ти-но руку пчолі настав.

– Ліпше самому по дорозі йти, ніж удвох із гицелем.

– Ранок – ото тобі й панок, як ни вспієш наробитись, будеш ввечері журитись.

– Зимою день, як літом у комара ніс.

– Робить, як комар, а їсть, як віл.

– У нас стики того сіна, що коза за день з’їла.

– Та так робить, що й мокре ліпше горить.

– Йшов свататися, та об гарбуза спіткнувся.

– Наївшися, напившися – гвавтоньки женитися. А як я зголодію, де ж я жінку подію?

– Ганька за Грицем сохне, а Гриць і не охне.

– Скіко м’яко ни стели, а самому твердо спати.

– Скоріше ожениться солом’яний парубок, як вийде замуж ота кам’яна дівка.

– Поле бачить, а ліс чує, де й Гаврило заночує.

– Поволочився за багатою, а у вбогої та любої – уже дитей трійко.

– Приніс відро чужого розуму, а хто пити буде?

– Такеї буйні вітри у нього в голові, що сусідські ворота обломилися.

– Дурного Гаврила й Параска побила.

– Скільки б воду решетом ни носив – ни порозумнішаєш.

– Порадив, як озеро ложкою вичерпати.

– Надіявся циган на пироги, то й борщу ни схотів.

– Лисиця і в сні курей бачить.

– Вівсяна каша себе хвалить, а люди – гречану.

– Сідайте, бо в ногах правди нима, у нас лавка чисто заметена.

– Чоловік з Кукурік, а прожив із маслом цілий вік.

– Ой, дорогеї гості, куди ж вас посадити, хіба горох перебирати.

– Добрий кіт, тико мишам часом підморгує.

– Ще кіт ни нявкнув, а вже миші танцюють.

– Конику-соколику, ни брикайся, бо циган хвоста вкраде.

– Пишається, як засватана на дисяте сило.

– Мій Федько курить бакун [2], а бакун його їсть.

– Старий чоловік глибоко ни вигоре, а борозна все їдно його жде.

– Кури, кури, їжте хоч дулі [3], як пшона нима.

– У глибокім колодязі найдальшу зірку видно.

– Повзеш як рак, то й рачайся.

– На свому полі і стерня ни так ноги коле.

– Ни той кіт, що мишей багацько наловив, а той, що кицю лапкою погладив.

– Як світ зранку тако сіріє, то й весілля звечора ни буде.

– На службу спізнишся, то батюшка ще простить, а спізнишся на поле – то ноги поколе.

– Як спішила до стола – ни вдягнула й постола.

– Чорний кінь пусля обіду буланим ни стане.

– Чула, що грім, а казала, що дзвін.

– На городі дичка, як та молодичка – сама файна, а яблучко кисле.

– Ни дивися сизим оком – голубом ни станеш.

– Допався, як Харитин до паранини [4].

– Скілько б ни бив кобелу, а кінь ліпше горати ни буде.

– Той хлопець, як теплий вітер, – приголубить і втече.

– Сонце собі ни забереш, а подивитися мона.

Бабуся Палажка, як я вже казав, була, попри її знання народної, більше язичницької міфології, дуже релігійною людиною, ревною парафіянкою, знала Біблію, біблійні оповіді, на які часом посилалася і цитувала. Та, як згадувала сама, колись, ще в юності, її дядько («дєдько» казала) Марко прочитав їй Соломонові приповідки, й вони їй вельми сподобалися, а що мала добру пам’ять, то й запам’яталися назавжди. Потім, казала, читав їй батюшка Стаховський з Любомля, з яким була знайома, а познайомилися в місті, де на якесь свято побувала й зайшла до храму (казали, що церква міська вельми хороша) і щось у священика спитала, а той здивувався, що вона знає Святе Письмо. Хоч як дивно, той священик потім приїжджав до бабусі на хутір. І вони разом, згадувала бабуся, про Святе Письмо бесідували.

Отож, улюблені бабусині біблійні приповідки. Не знаю, чи чиню правильно, бо передаю довільно. Перечитавши Соломонові приповідки, переконався, що такі вислови (чи схожі) там є:

– Шукатимеш Бога, як срібло ци золото, то узнаєш Бога.

– Бог стежку пильнує й од чоловіка з лихим язиком рятує.

– Шануватимеш Бога, то й клуня буде повна.

– Як син розумний, то й батька звеселяє, а як дурний – то матері на горе.

– Замруживши очі на світ, собі зробиш прикрість.

– Правдою й ненависть закрити мона.

– Що зубам оцет і очам дим, те ледачий тим, що їх насилають.

– Хто ближнім гордує, той розуму ни має.

– Хто поле своє оброблєє, той і хлібом ситий буде.

– Мудрий хату будує, а дурень своїми руками руйнує.

– Ліпше трохи в Господньому страсі, ніж великі скарби в тривозі.

– Любе слово, що до речі сказане.

– Дух людський при недузі помагає.

– Хто батька й матір проклинає, у того свічка погасне, як уночі запалить.

– Добре ім’я й великі багатства переважить.

– Не завидуй багатим і злим, бо то в них ни од Бога.

– Скіко дурного ни товчи у ступі – ни порозумнішає.

– Жадібний біжить за багацтвом, а якби озирнувся б, то побачив би, що його злидні здоганяють.

– Хто із злодієм паює, той свою душу ни чує.

– Гординя чоловіка й принижує.

– У п’явки дві дочки, обидві «Давай!», «Давай!» звуться.

– Двох речей проси в Бога: щоб умів правду од неправди одділити й щоб, наситившись, Бога ни забував.

– Добра жінка підперезується міцно, як береться до роботи.

– Краса обманить, врода – марнота, та, що Бога й людину похвалить, – то розумна.

– Не дивися, ци поле велике, а дивися, як доглянуте.

– Діти батьків шанують – і Бог їх годує.

Матінко Богородице Пресвятая, яко ти Сина Божого породила, подай милосердя й добре здоровля цій дитині, дитяті Божому, Богом сотвореному, у ласці й мирі, простели щиру доріжку, ногам теплу, а очам світлу, на чотири сторони, куди б не пішло дитя, простягни свою руку на неїну голівку, яко ти є Матір Божа і мати велика усіх дітей.

Молитву цю, казала бабуся Пелагея, треба промовляти три рази.

Святий Угоднику Миколаю, уздоров рабу (раба) Божого (ім’я) десницею своєю, і оком своїм, і помислом своїм, і тим, що для людей своїх дарував із щедрої душі, до Бога наближеної, без гріха до Отця Небесного і людей повернутої, обдаруй милостями своїми, крихтою добра з великого Божого хліба. Хай буде здоровим і щасливим раб Божий (ім’я) на ті літа, що суджено прожити. Амінь.

Свята Варваро великомученице, що натерпілася за віру Господню, що на добру дорогу людей благословляєш, благослови дорогу (промовлялося – й стежку) раби Божої (ім’я), хай ноги не знають втоми, хай ни камінь, ни звір, ни лиха людина ни стрітеться на тій дорозі, а приведе до того порога, що й належить. В ім’я Отця, й Сина, і Святого Духа во віки вічні віків. Амінь.

Святая Пелагеє, заступнице людей кротких і смиренних, до тебе звертаюся я, раба Божа, ім’ям твоїм наречена, зверни свій погляд і послухай слово, що йде од душі моєї, смиренної і кроткої. Од серця, що видить тебе незримо, молюся, бо за стражденного і нужденного раба (раби) Божого (ім’я), яко за себе, свята заступнице (далі йшло прохання).

За словами бабусі, всі можуть звертатися до святої Пелагеї, називаючи своє ім’я.

– Всяка дорога починається од порога і до порога вертається. А чия ни вертається, то в безвісті пропадає.

– Весна приходить на молодих подивитися, а старим осінь пуд ноги золотеї монети кидає, та тєжко до них нагинатися.

– Скільки стежок ни сходив би, а тико їдна тобі ноги поцілує.

– У кого десять правд у хаті, в того чорт на покуті сидить.

– Прийде сивий дід, то йому вже не поморгаєш; от він прийшов, а так хочеться гинчим його побачити.

– Життє як поле: як зореш, так і вродить, що посієш, такий і сніп буде.

– Сій зерно, а думай, що золото, то й хліб тобі солодким буде.

– Із двох зол вибереш менше – виросте й покусає.

– Хай благословляє мати на благословенне, бо од слова доброго зранку до вечора жити хочеться, а од недоброго до ранку ни заснеш.

– Дослухайся до крику, в ньому тоже слова знаходяться, навіть якщо їх не почуєш.

– Людина, що вертається з півдороги, як дерево, що раптом рости перестало. Тико що ми знаємо про дерево, чого воно тремтить, бідолашне, за літньої погоди?

– Сиділо, кажуть, на слові двоє слів, присіло третє, затим четверте, п’яте, а де слів забагацько, тісно їм, падають і розбиваються, а об теї скалки раняться люди.

– Що забув ізранку – увечері вже згадаєш по-новому, озирнешся й згадане ни побачиш.

Складник із найхарактерніших слів західно-поліського діалекту, які вживала Пелагея Кусько, а також її слова-новотвори.

Аліганцький – інтелігентний, панський, вельми делікатний, особливий.

Бабити – приймати пологи, перерізати пуповину.

Бабниця – повитуха, жінка, що перерізує пуповину.

Бакунник, бакунщик – той, хто садить (вирощує) тютюн (бакун), завзято палить тютюн («Ото мій Федько вже бакунщик!»).

Баранець – хлопець із волоссям, що дрібно в’ється.

Бахур – позашлюбний хлопець.

Бидло – корови, худоба.

Блимуха – та, що часто моргає.

Блізірувати – удавати, задарма пишатися («Що вона з сибе блізірує велику цяцю?»).

Блутало – той, хто говорить невиразно, заплутано.

Боцюнець – маленький лелека (бусол, чорногуз).

Бристальовий – вартісний.

Бульбовище – поле, з якого зібрали бульбу (картоплю).

Бурчєк – вічно незадоволений, буркотун.

Валькуватий – непоспішливий чоловік.

Ведмеді – ожина.

Вердзігіль – непосида, вертун, постійно в русі.

Вирискуха – сварлива жінка.

Вихур – непосида, швидкий хлопець.

Воробцюх – горобець.

Ворожайка, ворожниця – жінка, що вміє ворожити.

Воропаха – бідний чоловік, жінка, дитина, яких треба пожаліти (близьке до горопахи).

Ворохба – тривога.

Ганина – промова з ганьбою когось.

Ганити – соромити.

Гвавтоньки – дуже нетерпеливо, поспішно.

Годзікало – базікало, говорун.

Голчатниця – сосна, а також маленька сосонка, рясно всипана голками.

Гомачка – страва, сир із сметаною і молоком.

Гора – горище.

Горох – квасоля, горох же – стручник.

Груба – вагітна.

Грумічати – гидувати.

Дєдина – тітка (відповідно: дядько – дєдько, не плутати з дідьком).

Диньки – гарбузове насіння.

Диня, динька – гарбуз.

Довгарати – мучитися чимось невизначеним («Щось мині довгарає»).

Довозька – бричка.

Дома – хата, оселя.

Дрикало – чоловік-провокатор.

Друбняк – хмиз («От принесла цілу радюгу друбняку»).

Жабуринник, жабуринниця – людина, що шукає в комусь, в подіях, в житті тільки погане («Хіба мона таким жабуринником бути!»).

Жвандіти – наполегливо повторювати свої думки, бурчати.

Жипола – любитель дорікати.

Жиполити – набридливо дорікати.

Затменє Боже – втрата пам’яті, стан, близький до божевілля («Ото затменє Боже!»).

Збаданий, збадана – оглянутий, обстежений з усіх боків («Ото вже Димка коло церкви була збадана»).

Здерубок – вчинок, частіше – про вчинок несподіваний, який викликає здивування (вар’ятський здерубок).

Здоровий – великий.

Злидня – слизька, непевна людина («Що вже злидня той Хома, то злидня»).

Знебощений – такий, що вдає з себе нещасного, вдавано нещасний.

Зорабити – спокусити («Як вже той Гартем тую Пріську зораблює, аж зорі цвітуть»).

Кабан – великий гарбуз, огірок («Ото вродив кабанисько!»).

Кал – грязюка.

Камар-Комаровський – великий комар, взагалі велика комаха.

Карамида – набридлива, докучлива дитина (і людина взагалі: «Ото вже карамида!»).

Качанка – капуста.

Клецьок – малий огрядний хлопець, котрий чимало важить.

Кобилячі пичі – шипшина.

Корчуватий – непевний, прихований.

Косогриз – невправний косар.

Кривуля – дитина, що гримасничає, показує, робить «криве лице».

Криж – хрест (полонізм).

Крикень – селезень, що голосно кричить.

Крипа – човен.

Круцюх – непосида, вертлявий хлопець.

Кукурікати – довго чекати («Цільну годину на дорозі прокукурікала»).

Куфир – скриня для одягу.

Лагодзінки – цукерки, смачні речі.

Лапацони – великі букви, великі намистини, великі помідори, великі ґудзики.

Лахмітник – бідний.

Ликавий – ласий на дармове пригощання.

Лідавий (лядовий) – кепський, поганий («Вибачєй, лідаву вістку принесла»).

Лущити – обговорювати, переговорювати («Ото вже Настю що облущили, то облущили»).

Любилиз – той, що вельми любить цілуватися.

Любовальниця – жінка, щедра на почуття, закохана.

Майтки – труси (полонізм).

Марака – надокучлива людина («Марака гірше того пса»).

Маруда – докучлива, плаксива дитина (і людина взагалі), яка сама не знає, чого хоче.

Мацюлька – маленька.

Мохулі – журавлина, бруслина.

Навощений – вельми прибраний, блискучий, а ще в значенні – на щось налаштований.

Навроки, зуроки – слова з потаємним змістом.

Неїн – її.

Ничка – дитина, яка не хоче спати.

Ногавиці – штани.

Опецьок – те, що й клецьок.

Оцибенська – фальшива, несправжня людина.

Пампуха – рожевощока, пишна жінка.

Пацьори – намисто.

Петрусь – комаха – божа корівка, сонечко, бедрик.

Пиркальовий – цінний в уяві когось більше, ніж насправді, той, що пишався собою («Пиркальовий парубок»).

Питлювати – молоти зерно (пшеницю) лише на біле борошно.

Плентало – той, що повільно ходить, не поспішає («На цілий куток плентало»).

Плентух – той, що розповсюджує чутки, плітки («Гіршого плентуха, як Хома, у селі нима»).

Політок – підліток.

Поплава – сіно, залите водою (дощами).

Попова свинка – замурзана людина, дитина («Чистий, як попова свинка в дощ»).

Попруга – пасок, ремінець.

Прадьонки – вечорниці (на них пряли).

Пражанка – кип’ячене молоко.

Присипана – засніжена (дорога, вулиця).

Пумнєтуха – товчена варена картопля, пюре, а ще так казали про людину, котра довго кудись збирається.

Радюга – ряднина.

Рахмана – довірлива, така, що дається в руки, зворушливо слухняна («Рахмана, як курка-сидуха»).

Рипиця – жіноче лоно, ще – дупа.

Рогатниця – відьма, а також погана жінка.

Роз’яснитися – поліпшити собі настрій.

Розвезяний – хворобливий, розклеєний, а ще – непевний у собі («Що ти розвізся, як кисіль по мисці?»).

Розобраний – роздягнутий.

Ропуха, ропшина – вельми товста жінка, котра не слідкує за собою.

Росавиця – русалка, а також жінка чи дівчина, котра йде кудись надто рано.

Рубель – пристрій для прасування, може бути те, що й качалка, ще – замашний предмет.

Ружок – острівець, урочище серед болота.

Сабанити – сварити за щось дітей, швидше добродушно.

Сагонити – швидко йти, майже бігти.

Сенди-тенди – туди-сюди, робити щось періодично, безцільно («Так і совається цільний день сенди-тенди»).

Сидуха – курка, що висиджує яйця.

Смирдюха – самогонка, переважно з буряка («Знов налигався смирдюхи?»).

Стіменний – скупуватий (скупувата), прижимистий.

Сцикуха – зовсім мала дівчина, котра прагне здаватися старшою («Вже тую сцикуху на прадьонки потягло»).

Тарабанька – жінка, що передає всілякі недостовірні звістки, балакає задарма («Ота вже Манька – на ціле село тарабанька»).

Тарапата – сварка одразу кількох жінок, шум, гамір.

Тиховіз – непоспішливий.

Товкач – геть лисий чоловік.

Тук – рідкий, розтоплений смалець.

Укоськатися – заспокоїтися, прилаштуватися до чогось.

Хазяїн, хазяйчик, дідок – домовик.

Хата – кімната.

Хоріша – краща, вродливіша.

Цвіруха – синиця.

Чибуристий – задерикуватий.

Швайкатий – той, що вліз не в своє, чуже діло.

Шмидко – швидко, дуже поспішливо.

Шудратий – з непричесаним волоссям і взагалі розхристаний.

Щавух – щавель.

Щирий – не скупий, демонстративно щедрий.

Ябедина – отримана від когось неправдива звістка.

Ядуха – тривалий кашель, а також хвороба – сап у коней.

Ясниця – гарна погода.

Слова «медитації» тоді, зрозуміло, на Поліссі не знали.

Полісся жило за своїми законами, невідомо ким писаними, в якім лісі чи на хуторі виплеканими, а швидше передаваними з роду в рід, з вуст в уста, з хутора на хутір. Гадаю, поліський кодекс складався століттями, і авторів у нього було, як у нас казали, цимало.

Та поки що про поліські медитації.

Бабуся вічно була у клопотах по господарству – коло живності (корови, телиць, свиней, курей, качок, гусей), на городі, полі, в садку. «Щось ряба не так ремигала, як з паші йшла, піду-но я подивлюся», «А ота зозуляста, чую, третій день яєць не несе, чого б то півень неї минав, насварюся на холєрника», «Хоть би вижило те тилєтко, доси ж од вітру хитається, піду-но, тої травички, що з осені заготовила, дам понюхати, може, й молочка захочеться, а то ж од цицьки коровичої одвертається, як кіт од цибулі», «Піду-но я в сило, казали, хрещена моя Харитинка щось низдорова, мо’, помолитися коло дитини тре’, неїну зірочку за здоровлє попросити…»

То тільки кілька висловів, що запам’яталися і характеризують бабусю.

Але випадали такі моменти, що й бабуся відпочивала.

– Ходи-но, внучку, посидимо та на світ Божий поглядимо…

– А де той світ? – питався я. – То ж тико наш хутір?

– Там він ген за тею стежкою, за тою берізкою, до нас проситься.

Дивна то була мова у нечасті сидіння з бабусею – на порозі хати, на колоді коло погреба, на узвишші – пагорбку коло ковбані, в якій прали одежу, на лавочці при виході з хутора – дід неї змайстрував на вимогу бабусі – іноді присісти, щоб стежку оглянути перед тим, як кудись іти, в те ж село, наприклад.

Ми сиділи, бабуся думала щось своє, я – своє, доки не починав діймати запитаннями.

І слова її пам’ятаю:

– Треба, як думати сідаєш, пострушувати те, що ни хотів би далі з собою брати. У думці пострушуй, то воно й на душі не останеться.

Медитативні думки Пелагеї:

– Сидячи, стежку розмотай, що перед тобою, хай поведе тебе сама, куди вона знає.

– Пригорни в думці того, кого хотів би пригорнути – так удвох і сидіте, доки не зігрієтесь.

– Сонце поклич, навіть як його не бачиш, посади промінчик на долоню, хай посидить, доки хочеш, щоб сидів.

– Між деревами небо знайди, хоч у маленькій щілинці, найди місце таке, щоб воно бачилося, стань перед ним у думці й постій так, а за тобою світ, що тебе обіймає – разом із ним пливи в думці.

– Часом варто подумати – я сама (сам) єдина, тико я сиджу серед хутора, серед лісу, повторюй – сама я, більш никого нима, то все моє, тико я серед всього, ходи по тому, що твоє, доки ни захочеться вийти, піти до світу, до людей.

– Хоть раз посидь у думці на хмарі, десь там у небі, й ни про що ни думай, хай буде просто добре тобі.

– Складай свою молитву своїми словами, тули ті слова до грудей, думай тими словами, тико щоб було то од щирого серця – і звалиться з серця каміння, що там приросло.

– Три слова вибери, які б тобі хотілося найбільше повторяти, й повторяй їх, мовби виспівуй у думці, доки не стануть одним словом, тим, що ти хотів би почути.

– А прийде час, коли думати ни хочеться, – ни про що ни думай, посидь собі, мовби вся робота пороблена і никому нима до тебе діла, й тобі нима ні до кого, заплющ очі й проганяй думки, і полетиш серед чогось тобі невідомого, де тико ти й никого нима, сама й вернешся.

– Кота поклич і гладь його, а як нима кота, то думай, що є і що ти його гладиш, сидиш собі й гладиш, і кіт той до тибе муркоче, вам удвох добре.

– А вночі захочеться побути самою, то зірку свою шукай, вона до тебе безпремінно озветься, перед тобою стане, приголубить, і тривогу їй свою розкажи.

– Коли вставати і йти до світу, ноги самі підкажуть, – сказала якось бабуся.

Відоме одвічне питання: «Що було раніше – курка чи яйце?» Якщо курка, то звідки вона взялася? Віруючі люди скажуть, що створив Бог. А тоді вже яйце. Хоча спершу могло бути і яйце, з якого вилупилася курка. Пробило курчатко шкаралупу, просячись на світ. Отже, яйце було запліднене? Втім, Божий промисел нам не осягти. І все ж питання, як те курча об шкаралупу, стукає до мозку.

Одного разу запитання про те, що було раніше, я, почувши таку розмову в школі, поставив бабусі Палажці. Поставив, примруживши око.

Бабуся відповіла:

– Те знає тико Бог.

Але після паузи додала:

– Знаєш, внучку, яйце – то не просто Боже творіння, така собі кругла штука. Господь у яйце велику мудрість заклав. Воно не просто кругле, воно ж без кінця й краю. І їжу нам дарує, і лікує, і багато чого підказує.

Справді, на той час я вже знав чимало бабусиних дійств із отим самим яйцем. Що цікаво, у господарстві на хуторі водилися й качки, й гуси, а під кінець шістдесятих іще й індики з’явилися. Але для своїх лікувальних ворожінь і передбачень бабуся обирала саме куряче яйце. В усякому разі, я так бачив. Отже, яйце.

Яйцем можна викачувати, виганяти вроки – тобто коли на людину вплинуло чуже недобре око. Або ж людина була загіпнотизована. Тоді треба сирим яйцем поводити довкола голови, покачати по скронях. Тоді тримати на долоні перед очима і поступово відводити руку далі й далі. Якщо голова не перестає боліти й слабкість не проходить, то процедура повторювалася ще двічі, вже з іншими яйцями. Потім яйця відносилися далеко від дому й викидалися або ж закопувалися в землю. Та існувало повір’я, що таке яйце може знайти звір (особливо лисиця) й принести до домівки хворого. Це означало, що хвороба не пройшла, тільки заховалася. Якщо ж яйце приносилося до знахарки, значить, воно очищене.

Лікувала яйцем і застуду (тепле яйце прикладала до грудей), і зубний біль та закладання носа (нежить і, очевидно, гайморит). При цьому яйце замотувалося в хустку (бажано білу) і трималося прикладеним до носа чи зуба. Лікували яйцем і вавки (висипки на губах).

На яйці бабуся ворожила. Розкручене на столі, воно мало показати, де дівоча чи жіноча доля (гострішим кінцем) і звідки небезпека (тупішим).

Яйце використовувала поряд із виливанням воску од переляку. Та й від вроків. Ще один спосіб. Яйце на очах зівроченого (а зіврочували, пригадую, переважно дітей) розбивала, виливала в миску, причому повільно. При цьому жовток мав би збитися, забираючи недобру силу.

Одне із замовлянь, яке зберегла жінка з нашого села від бабусі:

Яйце ще клалося на стежку, й до нього обов’язково мав прийти кіт або курка і покотити в якийсь бік. То вже при гаданні, чим закінчиться сварка з сусідкою чи з кимось із родини. Якщо в другий бік од того, звідки з’явився кіт чи курка, то мине сварка й неприємності швидко забудуться, а в той бік, звідки прийшов, то ще не раз повториться.

Ще бабуся берегла шкаралупу від свячених яєць. Потовчена, вона помагала од гикавки і при запаленні й висипках довкола очей (ячменю). Шкаралупа таких яєць зберігалася до наступного Великодня і тільки після цього розсіювалася по полю. Бабуся розказувала, що коли розговітися свяченим яйцем з добрими думками, то на тому полі, де шкаралупу посіяли, виросте три колоски, по яких можна визначити, чи буде добрий урожай і яка в людини доля. Але як те робилося, не знаю.

Кіт умивається – гості будуть. Куди лапкою при тім показує – звідти й жди гостя. Як на схід при тім мордочкою повернутий – чекай гостя зранку (сьогодні або наступного дня), якщо на південь дивиться – опівдні й прийде гість, на захід – увечері, а коли на північ – нічний, несподіваний, тривожний гість.

Пташка сідає на підвіконня – до звістки. Синичка – добра звістка. Темна пташка (іноді на хуторі й шпак підлітав до вікна) – трапиться щось недобре. Коли пташка стукає дзьобом у вікно – просить вийти, подивитися на світ, піти за собою. Як приклад наводився випадок, коли підлітала синиця, потім горобець, стукав у скло, і виявилося, що телиця загрузла в болоті.

Людина, часом не помічаючи того, як у гості йде, в чорне геть удягається – а то ж біду несе або винести з хати хоче. Як винести, то буде на ній прикмета – біла нитка до одежі приліплена, або ж ув одежі вплетена.

Од злої сили тре’ часник тримати на підвіконні, а в снопі, що на покуті стоїть, хай буде квітка золотавка, та то вельми рідкісна квітка, ни на всякім лугові росте, маленька така, начеб золото блистить, навіть засушена і мовби всміхається (яка наукова чи загальноприйнята назва – не знаю. – В. Л.). А як ни знайдеш золотавку – ромашку поклади, встроми до снопа, тико ни менш як із див’ятьма пелюстками. Нечисть подумає, що то сонячне дитєтко, а з сонцем вони знатися ни хочуть.

Щоб на полі добре вродило, тре’ на краю його, по чотирьох вуглах його, мак дикий посіяти, тоді нечиста сила, що у колосся силу забирає, налякається, бо подумає, що то кров виросла, вона тико з людей п’є кров, а та, що із зела, то для неї – смерть.

Ни став рогача в хаті держаком доверху, бо то знак, що нима ляку тут для недоброї сили.

Бабуся вміла «читати» шум дерев і раптом казала: «Цієї ночі піде сніг» чи «Буде через день велика шура-бура».

Сорока близько біля хати – щось хоче сказати, що інші про тебе говорять: подумай, що б то могло бути?

Поліна в печі тріскотять – хтось на тебе сердиться. Якщо падав вогонь – «стріляв» – з печі чи грубки, мають передати од когось здалеку неприємну звістку. Ніби гуде піч – до чогось підштовхує, нагадує щось.

Коли людина хворіє, казала бабуся, заглянь їй за вуха. Навіть як вельми хвора, а там нема жовтизни – виздоровіє. Те, що за вухами жовтіє, називала воском смерті, прогнати його можна хіба, коли, помолившись, зішкребти й викинути у мутну воду, болото, приказуючи при тім: «А ще не пора тобі, осоружнице, цюю людину до себе кликати». Якщо після того вернешся до хати й погляд хворого посвітліє – таки не пора.

Щодо знаків на руці бабуся казала: якщо людині довго жити – поперечні й поздовжні лінії на обох долонях мусять тричі перетинатися, а більше – то ще ліпше. Дві лінії перетину – сім десятків, не більше одміряно. Притому між поздовжніми лініями мусить бути віддаль, не менша, ніж на крайній (малий) палець.

Бабуся казала: «У неї голуб в оці сидить». Або: «Ой, вороняка примостилася». Якось я спитав: «Хіба птах може сидіти в оці?» «Може», – відповіла бабуся. І пояснила: не всім дано то бачити. Та як би людина ни ховала те, що в неї всередині, яка душа – того птаха побачиш, така й людина. Добра чи зла, щира чи підла. Я довго сприймав це просто як образ. Але зараз думаю: а раптом бабуся справді щось особливе бачила в погляді людини?

Якщо дерево саме коло хати ламається – знак, що хтось із родини помре. Молоденьке – хтось молодий, старе – старший, далеко од хати – з далекої родини, близько – з близької.

Сови завше відчувають, що людина умре, за два тижні (часом за вісімнадцять днів) прилітають до тої хати, де має бути небіжчик, і починають кричати. Крик сови може й означати, якщо жінка груба (вагітна), що роди будуть неблагополучні. Мама розповідала, що за тижнів три до того, як мала народити мого молодшого брата Івана, на хуторі почала кричати сова. Мама затривожилася в недоброму передчутті. Та за два тижні перед народженням брата помер дід Григорій, брат прабабусі Пріськи.

Існувало повір’я, що коли людину вдарила блискавка, то її треба по шию закопати в землю, і тоді земля забере паралізуючу силу блискавки. Бабуся ж розповідала, що їй передала жінка з іншого села: таку людину треба негайно обмотати липовим ликом, а на ноги натягти й через кілька хвилин швидко зняти гумові чоботи.

Прикметою смерті од блискавки є бажання людини попрощатися з рідними без видимої причини й відчуття вини перед родиною й тими, кого колись образив, ще за тиждень-два до смерті. Якщо таке з’являється, той чоловік чи жінка в грозу має не йти від дому, а застала гроза в полі – лягати в траву, накриватися зіллям, листом і повикидати все залізне. Так можна спробувати обдурити ту силу, що вже йде до людини.

Кіт знає, коли людина боліє, приходить, тулиться, хворобу мовби собі забирає. У нас казали: потому односить за село й викидає. А мо’, кіт і знає щось таке, що людині ни дано. Перед смертю кіт тулиться, чує, що має одійти людина, що баба в білій рядюжці десь близько ходить, одганяє неї, хоче захистити людину, шкода йому, а сказати ничого ни може. Али ни лякайтеся – од всякої хвороби кіт може врятувати, у нім тая мудрість, що нам ни доступна.

Свербить права рука – до зустрічі, потиску, ліва – до прибутку, хтось щось покладе в руку.

Ніби «горять» щоки, тимчасово, без температури – хтось про тебе говорить, обговорює, вуха «горять» – добре, якщо лоб – дуже добре.

Ніби гуде піч – до чогось підштовхує, нагадує про щось.

Якщо вперше побачив навесні боцюна (лелеку) в польоті – буде дуже щасливим рік, стоїть на гнізді – рік так собі, не вельми вдалий, а якщо сидить вперше побачений – важкий рік, із втратами.

Знайти гроші з першого разу в пиріжках, спечених на Сорок святих (22 березня), – а клали лише у кілька пиріжків (їх, до речі, завжди пекла бабуся) – на щастя, прибуток, знайти просто за другим, третім разом – теж прибуток, але менший, як і удача.

Побитий посуд, особливо череп’яний, – на щастя, фарфоровий («панський», казала бабуся) – на втрату, скляний – до віддаленої удачі.

Прокльони завжди були невід’ємною частиною сільського життя, особливо сільського жіноцтва, охочого до сварок, – за межу, що раптом од сусіда почала з’їжджати, за сусідську курку, що забрела в город, за недобре око й чутку, з третьої чи четвертої хати принесену…

Скільки пам’ятаю, бабуся кляла дуже рідко. Дивні то були прокльони. До курей, котрі розгребли грядки:

– А щоб вам чоботиська на ноги повдягало.

До кішки, що до тарілки полізла:

– Киш, окаяна! А щоб до тебе щурисько посватався.

Часом нишком щось кидала на адресу діда, який на неї руку підняв:

– Та хай руки тобі патичками стануть.

Взагалі ж не сприймала бабуся прокльонів. Доньку не раз стримувала й того ж діда:

– І Бога ни боїшся, а чорта кличеш? Прийде й на плечі сяде, то згорбишся.

Кілька її думок:

– Од прокльонів душа в’яне, як стебло од жари.

– Слово, спересердя кинуте, – язик виплюнутий, ни його, ни доброго слова ни найдеш, скіко б не говорила.

– Як проклясти хочеться, вщіпни сибе і раз, і другий, доки сльоза ни з’явиться – вона лихе слово змиє.

– Найліпше хай буде – поклєв і забулося. Щоб ни було так – вороняки літають коло хати й літають, каркають і каркають.

– Хочеться нидобре слово мовити – поклади в рот дрібку солі. Як затрусить – клін виходить з тебе.

– На тибе кленуть – повернися лицем до того боку, куди вітер віє.

– Прокльони ж знімаються, казала бабуся, білою ниткою, довкола голови обв’язаною, на яку сім квіток нанизуються, треба нанизати бажано різних, походиш, так і кожна квітка лихе слово зніме.

– Ще прокльони знімає тепла вода, над якою треба провести громничною свічкою три рази (свічка, освячена й запалена на Громниці, тобто Стрітення, яке святкується 15 лютого. – В. Л.). Можна проказати: «Лихе слово хай обходить, тепле слово припливає, припливає і сідає на місце своє, у душу й губи». Пам’ятаю, бабуся вмочала в ту воду руки, проводила перед обличчям того, кого лікувала, і струшувала руки, мовби проганяла все зло.

Коли ми перебралися в село, пригадую, як сварилися дві наші сусідки. Та прийшла бабуся, стала між ними, повернулася спочатку до одної, потім до другої. І раптом одна з тих, що сварилися, почала сміятися, та все голосніше, аж до сліз. А висміявшись, сказала:

– А за що то ми з тобою сварилися?

І згадалося бабусине: хто проти зла стає – Боже діло робить, хто між двома злами – благодатний.

То були прості поліські жінки, та зло, проявлене у слові, вчила бабуся, з малого починається і великою блекотою проростає. І, до тебе вертаючись, засмічує душу.

Коли хтось із нас, дітлахів, ходив розхристаний, бабуся казала:

– Спинися, закрий душу.

Тому я довго вважав, що душа десь там, поверх грудей, коло горла.

А може, так і є, бо ж поруч серце…

А серце, за наукою бабусі, мусить із душею розмовляти.

Щирими ніжними словами.

За кілометрів п’ять-сім од села в лісі знаходяться кілька горбиків, для нашого низовинного Полісся – гір. Називаються вони Тучі гори. З давніх-давен існує легенда, що в тих горах пан чи пани, можливо і знамениті в наших краях графи Браницькі, закопали скарби, як мусили у Європу од царського гніву втікати. Золото, срібло, дорогі речі.

За іншою версією, там ховала награбоване банда розбійників. А як половили їх, то скарби зосталися закопаними.

Хай там як було, та час від часу на моїх односельчан, як і жителів інших сіл, нападала сверблячка – знайти ті скарби. І поодинці, а то й гуртами, озброюючись лопатами та іншим інструментом, скарби шукали, перериваючи нещасні горбики та землю біля них. Нічого не знаходили (ходили чутки, що й знаходили), та спокуса час од часу оживала. Дід Федір якось признався, що в молодості теж ходив шукати. Дуже вже розбагатіти хотілося.

Цікаві вислови бабусі Пелагеї про скарби Тучих гір і багатство в цілому.

– Той, хто скарб знаходив, одразу ставав нещасним, – якось сказала вона. – Бо хотілося йому більше й вертався на те місце. Бо боявся, що гинчі знайдуть. Боявся, що вкрадуть скарб, кожної ночі у вікно йому хтось стукав.

– Шукай скарб ни десь, а поруч сибе. Що нажив – то твій скарб. Більшого у світі нима.

– Багацтво як вода: як ни крізь пальці, то крізь розум витече.

– Сів багач на торбу із золотом, думав – нихто ни вкраде. А миша дірку проробела й сміялася.

– Усе на світі мона купити, кажуть. Може, й мона. І дівку красну купиш. А от серця неїного ни купиш, скіко ни старайся.

– Серед усіх плачів найжалькіший той, коли серце за проданим тілом плаче.

– Де твоє багацтво, чоловіче? Та ни оглядайся, ще нихто його ни вкрав.

– Жебрак і багач по їдній землі ходять. Тилько жебрак копійку, а багач душу свою жебрає, та нихто ни подає.

– Як нажився – то вже не гонися.

– Той гріш найдорожчий, що потом вельми його чути.

– Чесна хата злагодою багата.

– На дорозі гроші ни валяються, а котрі валяються – то ни ти згубив.

– Їден півсвіту купив, а другий – півсвіту пропив. Чого ж обоє плачуть?

– Що заробев, приніс до хати – то вже назавше і багатий.

– Кожен день починай з молитви й після «Отченашу» проси Бога на новий день тильки те, що дійсно хотів би, аби сталося – не лукав і не вимагай більшого.

– Почни з того, що ни закінчив учора, і день пробачить ни зроблене і додасть часу, аби зробити намічене.

– Чого не вдалося щось – питай тилько у себе. Нихто ліпше не порадить, ніж твоє щире слово, до себе звернуте.

– Проганяй навіть думки про підлість. Підлість – то хитрий звір, який потім тебе підстереже на життєвій стежці.

– Подавай тим, хто просить. Хто руку тобі за подаянням простягає – вже тим нещасний, навіть як хоче обманути.

– Заздрість, як скалку у нозі ци руці – заженеш, а потім дустати тєжко – гноїть і болить довго. Тому щасливий той, хто не заздрить.

– Радій малому, що трапляється зробити. Воно як зерно, що у велике стебло виростає.

– Не стримуй сльози й сміх. Зі слізьми горе й біда витікає, зі сміхом, як у нас кажуть, тепліше стає.

– Смійся, али не насміхайся, бо людина, що насміхається, з себе сміється.

– Не суди інших, а як судиш, то так суди, як би себе за те судив. Ти не суддя своїм батькам, сусідам і дітям. Вони чинять ни для тебе – для себе.

Бабуся ці життєві правила формулювала ще й коротко:

– Проси тільки те, чого насправді хочеш.

– Починай день тим, що не закінчив учора.

– Питай із себе за свої невдачі.

– Не чини підло, проганяй думки про підлість.

– Подавай тим, хто просить, просять од бідності ци бідної душі.

– Не заздри іншим, бо заздрість – то гнійник для твого тіла й душі.

– Вмій радіти малим удачам – і тоді прийде більша.

– Не стримуй сльози і сміх, печалься й веселій, не приховуй почуттів.

– Не насміхайся над іншими.

– Не суди інших, а як судиш, то так, як би себе судив.

Були в бабусі думки, про які вона казала: «Трапилося щось, з язика й злетіло». І поради, про які мовила: «Та що то за порада? Дрібна, як макове зернятко».

Все ж, гадаю, що «дрібні поради» й «випадкові думки» теж цікаві. Подаю, як пригадувалися мені й іншим:

– У людини життє оборонєють три тини: дитина, хатина й родина.

– Хто ніг перед домою ни витирає, того дома ни всього й приймає.

– Ни пийте в жару вельми холодної води, як би ни хтілося. Як вельми вже хочеться, дрібку цукру або й солі перед на язик покладіте, посмокчіте, а тоді й запийте. Воно й побереже горло.

– Хліб, як кладете верхом донизу, – сердиться.

– Ніж покладеш гострим догори – колись і вріже.

– Нима чистішої комахи, як павук і оса.

– Забігався, внучку? Візьми когось за ручку.

– Як укусить пчола, стисни те місце, потім відпусти, не три, не розтирай.

– Бумага у взуванці гріє ліпше за шкарпетки, як шкарпеток нима.

– Приснилося щось тривожне – зразу подивися у вікно, сон і забудеться.

– Не дивися на місяць – зуби болітимуть.

– Де болить на спині – натисни пальцями на те місце, трохи так потримай.

– Бійся ни холоду зимою, а щоб ни протягло літом.

– Як скупаєш ноги у росі, то злякаються болячки всі.

– Те, що забув зразу, за вітром полетіло.

– Чєсом перед сном мона й подумати, що ти пташкою стала. Легше й заснеться.

– Ни вставай з ліжка схарапудженою. Цільний день та харапуда за тобою бігатиме.

– Переступай поріг із правої ноги. З лівої – загупає серце.

– Щось я забула сьогоднє зробети. Тре’ забувачку забути.

– Чєсом і поплакати мона, щоб до дурного ни тягло.

– Дупа платить за дурну голову. А за що заплатить дурна голова?

– Ни йди на чуже весіллє набурмосеним.

– Як кума обминає хату кума, то в неї нихороша дума.

– Навесні й вітатися з чужим добре.

– Чогось воно все якось до голови приходить.

– Не розтуляй рота проти вітру.

– Ни картай никого у тому, в чім ни певен.

До бабусі на хутір часто приходили з села жінки. Як вони казали – на душевні бесіди до баби Палажки. Дід не любив цих приходів («Що ти там знов блутала?»), тож бабуся йшла із навідувальницями (пацієнтками?) кудись за хутір. Про що вони говорили – не знаю. Дещо розповіла бабуся, а ще більше одна з сільських жінок.

Бабуся:

– Приходять, бо хочуть людське слово почути. Просто говорю з ними. Ат, бабські теревеньки. Кажуть, що вроки душевні знімаю. Може, й так, ни відаю. Та як їм те слово треба – хай приходять. Чєсом і я до когось зайду. Як покличуть, а то щось і само поведе. Що людині треба? Ласку, добре слово, тико ж людина чує – ти одбувальщину кажеш ци душа тоже горниться.

Я чєсом руки до тіла прикладаю, просто прикладаю, кажуть, легшає, ну, там живіт перестає боліти ци й голова. Руки холод мої відчувають, а потим тепліють. Значить, полегшало людині.

Одна з бесідувальниць:

– Я тогді молодою ще була. Ну й дурною по-дівоцьки, само собою. Впав у око хлопець, що ж, скажу – мій покійний чоловік. Він любив гинчу, й що я тико ни робела, щоб нього добетися! Довго розказувати. І таки добелася свого. Діти пуйшли. Тико ж що більше – то бачила, що мине ни любить, а там і взнала, що до коханки заходить. Крепко обпичалилась, сама ни своя, кричу на чоловіка як дурна й на дитей сабаню. Марніти почала. Ну, мої дєдина й кажуть: ти-но до баби Палажки сходе, теї, що на хуторі живе коло Нирєжі. Вона слово як би до рани прикладає, радить. А що, спершу, думаю, буду ходети, то ж тре’ щось розказувати. Встидно. Та припікає – чоловік уже й пити почав, і руку на мене пудняв.

Ну, пушла на той хутір. Баба мене за хутір, на якийсь острівець вивела. Я було почала казати, чого прийшла, а вона: «Знаю, каже, яка в тибе низгодиця-біда. Давай-но ліпше поговоримо». Ну, про те, про се зачала. Про діток моїх розпитує, про те, що я на обід варю, про мою сестру двоюрідню. Ну геть простий розговор. А сама тихенько так за руку бере, пальци мої перебирає. І говорить якось так, що мене нібито заколисувати починає, вже й кудись нібито лечу. Тоже так тихо, ледь над землею. Чую, як каже баба – ти-но звари свему чоловікові взавтра, що він найбільше любить. І хай дочка твоя тата погладить. А ти в люстро при нім подивися. Ни кажи ніц, а тико подивися, а потим на нього.

– І що? – всміхаюся. – Причарується?

– Та нє, – каже ваша баба. – Тико з серця лід тронеться. До весни далеко, та ти той лід розтоплюй потроху. А я помогу…

Ну й помогла. Потому за днів пару баба Палажка до нас вступила, ну так, за чимось нібито зайшла. До чоловіка мого говорить, хвалить його, який хазяїн, які в нас дітки ладні та доглянуті.

Пуйшла баба, а на мене щось як накотило. Сиджу, реву, хлипаю. А тут чоловік заходить.

– Ти чого? – питає.

І тут – диво-дивне, на пличко мині руку поклав, а другою – по волоссі погладив. Притулився і зразу вийшов. Я озираюся – а на порозі з другої хати мале моє, дочка, виглядає, й отакенними очицями блимає. Ну, стало пусля того случаю наладжуватися, а потому взнаю – одвернувся мій чоловік од тої вирви.

– Як ви гадаєте, бабуся знала щось таке потаємне? Чи, може, гіпнозом володіла? – спитав я.

– Ни думаю, – відповіла жінка. – Вона якось так говорила з людьми… Нібито душу свою дарила чи що. От якось так виходило, що душа тая ци просто неїні слова помагали. Я з тих пір на світ трохи гинчими очима дивлюся.

І я пригадав бабусині слова: увага й те, що ти в чужі слова вслухаєшся, що вмієш особливу струнку шукати – то порятунок.

Для тебе й іншої людини.

Для світу, який довкола.

Для людського спілкування.

Для…

Може, для того, що й є нашим життям?

А «душевні бесіди» бабусі Палажки – то особливий вид психотерапії? Основа якої – справжня зацікавленість людиною і її долею? Якщо так, то методика цієї простої психотерапії (чи як її назвати?) ховається передусім у щирому бажанні допомогти саме цій людині. Сприйняти чуже як своє. Розумію, що це дуже нелегко. Не кожному дано. У кожного свій світ. Та, може, варто спробувати провести свою «душевну бесіду»…

Чєсом у житті так припече, що, здається, на край світу втекла б. Та з роками урозуміла, що найбільше розраджують три штуки.

Перша – робота. Займися чимось, хай маленьким. Пери, прибирай, чисть, на городі роби, в хаті. Час і робота заберуть погане. Тико ни думай про злецьке, просто роби.

Друга – дорога. Погано – пройдися. На поле, на луки. У селі – вулицею. Думай про щось приємне. Хмара, що насунула, кудись і повіється.

Третя – пісня. Кепсько на душі? А ти заспівай. Хоть у думці. Або й роблячи, стиха співай. Пісня – як подорожник, якого до рани прикладають.

Буває: ну нияк з людиною не порозумієшся. Геть про тебе кепської, злецької думки. Такій не нав’язуйся. То чужа людина. А як вельми вже хочеться спілкуватися, при зустрічі заговори про себе. Розкажи щось душевне. Дай знати, що хочеш того самого од неї. Як ни поможе, то вже ніц ни поможе. Чужа тобі людина. А з чужими тико здоровкаються, у життє своє ни впускають. Спілкуйся з тими, з ким добре, затишно. То тоже рятунок!

Молодая я була такою дівчиною, як усі, – до роботи беручкою, то правда, али й любила поспівати, потанцювати, на прадьонках пожартувати. Задумуватися над життєм почала, як двоє синів малими повмирали.

«Чого так? – роздумувала. – Ци я найгірша? Ци за гріх якийсь? Ци Бог випробування посилає? Що я маю зробети?»

З тої пори думки й ни покидають голову. Тико от думаю – ни тре’ біди ждати, ни тре’ випробувати Бога. Думайте про життє. Найбільше про своє. Ни судіте инших. Хай Бог судить. Він же ни тико на небі, а й на зимлі, як у молитві кажеться.

Збираю траву і ягоди на ліки. Щось і людям раджу. І трава, і пташка, і кіт, і пес, і дерево – на їднім світі живем. Того й кажу – ни випробовуйте, шануйте Бога.

Жила в їднім селі дівчина краси неписаної, з лицем як молоко паране, з довгою косою, аж до п’ят, та така, що ни тико хлопци, а й гинчи дівки та й діди задивлєлися. Їдні кажуть – Марусею звали, а другі – що Ганкою. Та як би там ни було, вдатною дівка та виросла.

От пуйшла вона в ліс по ягоди. Збирає, збирає, а там неї вуж побачив, та такою вона йому любою, красивою здалася, що вуж у неї залюбився. Повз за нею, доки дівка збирала ягоди, а потім одстав. Та з тих пір життє йому нимиле стало без неї. Сумує, мишей ни ловить ци яку комаху й ту ни хоче.

І рішив до села поповзти, тамечки знайти тую дівчину, щоб на неї ще хоч раз подивитися. Повзав од хати до хати, все виглядав, котра дівчина на двір вийде, та все ни та. Але до крайньої хати приповз, дивиться, а там волоссє миє, та таке пишне – вона. Глядить на неї вуж, од любові мліє. А дівка взяла відро, до сусіцького колодязя пушла води набрати, щоб волоссє, в любистку скупане, пополоскати. Та там подружку стрітила, та про хлопця свого стала розказувати, то й заговорелисє.

А тим часом неїн молодший брат, теї дівчини, надвір вийшов та змію побачив. Схопив дрючка і ну того вужа бити. Як зовсім забив, до хати побіг, кричить: «Мамо, мамо, я гадюку вбив!» Мати вийшла, дивеця та й каже: «То, синку, ни гадюка, а вуж, онде й корона вужача на голові». А в нього й справді корона на голові намальована, бо то був ни простий вуж, а син вужачого царя.

Коли чують якийсь крик наче на вулиці, а тоді щось шелестіти стало. Дивляться, а на двір другий вуж заповзає та до того першого, мертвого, пудповз, голову на него поклав і собі вмер.

– Ой, синку, що ж ти наробив, то ж, певно, його вужова наречена! – закричала мати.

Рішили однести тих вужів на край лісу. А як вернулися, дивляться, а дівчини їхньої ніде нима. Скіко ни кликали – ни озивається. Тут мати й врозуміла – то ж їхня дочка була, що на вужє голову поклала. Заголосила, заплакала. Отака сильна любов у тех змій, кажуть люде.

Та ни супся, внучку, чого ж ти дрижеш, моє маленьке? У лісі ожив той вужик, бо батько-цар траву таку знав, що оживлєти вміє. Тико вуж дівку-вужицю, що тоже ожила, ни одпустив – що правда, то правда.

А то казка про другу любов. Жив собі на світі селезень. І тоже вельми красивий вдався. Пір’я зверху ни сіре, а синє, переливається, а збоку – зелені пір’їни. На голові – чубчик такий, трохи на гребінь схожий, хвіст – ніби й не селезень, а півень.

Тож не дивно, що як підріс, то переміг старого селезня й став ватагом, мовби царем цілої стаї. І всі качечки його, й усі од нього умлівають. Та тико в качок так повелося, що мусить бути одна, найлюбіша. Ну, качки подивляються – котру то вибере, щоб була йому як царівна-королівна.

Тико селезень нияк не міг вибрати. І та не така, і та, і третя, й десята. Бо ж вважєв, що він парубок ого-го, а всі качки якісь незавидні. Став до сусіцького гурту придивлєтися. Там качки як побачили такого красеня – їдна, друга за ним полетіли. Пробував їхній селезень вернути назад, та де там. Наш як дзьобне, та як крякне – переміг.

Тико ж й нові качечки до великого смаку отаманові не прийшлеся. Не такі і все – то та пір’ям не така, то кряче, ніби каркає, то ряску з води не вміє як слід витягати.

Та їдного разу зобачив той селезень на березі річечки дивну пару. Їден птах такий красний та пишний – на дзьоба червоний кетяг звисає, а як хвоста розпустить, то, здається, на цілий світ. І ходить він за ни вельми й гарною пташиною. Та вже так перед нею хвоста розпускає й ґелґоче.

І подумав селезень: «Раз такий красень за той птицею упадає, значить, вона того варта». Рішив: моєю вона буде, і на берег вибрався, та ну перед тою кралею походжати, покрякувати, за собою кликати. А то були гиндик з гиндичкою. Ну, в них так прийнято – гиндик пишний такий, я в пана бачила нашого, а гиндичка – вона ніби сіра, та я видила, як вона ото ходить…

Ну, та гиндичка, як зобачила селезня, здивувалася – ніякий такий птах перед нею досі не походжав. Воно низенький, али ж яке піря, тако блищить, то тобі не гиндичий червоний блискіт, ну око геть дивує і сліпить.

Їдне слово, гиндичка влюбелася у того селезня. За ним уже дибає. Ну, гиндик попробував одбити неї, тико ж селезень тоже не дурний, зметикував – та як підстрибнув, та як злетів і на гиндика приземлився, на спину вакурат. І ну зверху дзьобати! Гиндик – а він же був цар у свему гиндичому царстві – не звик, що на нього нападають, розгубився, заґелґотав і геть із соромом одступив. Тут селезень перед гиндичкою поклонився і повів неї до води. Зайшов у воду та й поплив. А тая закохана гиндичка берегом ходить, щось по-свему ґелґоче, то ступить у воду, то назад – бо ж боїться, як всякий гиндик ци курка, води.

Селезень проплив туди-сюди. Подивився на берег. А там гиндичка ходить, по-свему ще гучніше ґелґоче, аж до землі припадає. А у воду зайти не одважується. Селезень так і сяк, то по воді плаває, то до берега підпливає, а все ни може збагнути, чого його нова подруга у воду не одважиться ступити.

Зрештою вийшов він на берег, тико гиндичка якося так горделиво на нього глєнула. Ну, й він на неї так само. Поґелґотали, покрякали, покричєли по-своєму та й розійшлися.

Тико кажуть люде, що не повів той селезень свою зграю у вирій. Гиндичка ж до свого першого коханка ни вернулася. А як осінь прийшла, ни полетів селезень у теплі краї, а гиндичка з-пуд ножа вирвалася. І як випав перший сніг, то селезень по річці підплив до того берега, де стрітив кохану, а гиндичка на берег пришкандибала, бо хтось (мо’, гиндик, а мо’, хазяїн) ногу їй підбив. Ну й пришкутильгала якося.

Він тико плавав, а вона по берегу ходила. Ну геть-чисто люди. Він кря-кря, і вона щось по-своєму. Він пір’я розпустить, і вона присідає.

Чого ти слізоньки рониш, онучку? Полетіла тая гиндичка, бо ж селезень їй крило їдне позичив… Ну, мо’, й не їдне, а цілих два. Вона полетіла, а він остався. Ой, Господи Боженьку мій, обоє полетіли. Та так далеко, що хіба на другу весну вернуться.

(Тут я спитав бабусю: «А як же качки, а гиндик?» Бабуся: «Качки полетіли, бо хіба мало селезнів на світі? А гиндик… Та ба, який у нього хвіст? Що йому найти другу гиндичку…»)

Досі пам’ятаю, як зітхала бабуся.

Колись давно, як ото хлопци пудростали й мали вже на повних правах вечорничниками ставати й дівчину собі обирати, а там і весіллє справлєти, то мали воне пройти випробування. Гуртом пусля Великодніх свят, а чєсом пусля Петрівки, як ото косовиця уже пройшла, а жнива ще не настали, вирушали до лісу. Тре’ було там доказувати, що ти вже чоловік: і стежки лісові читати, і дерево зрубати, й силу та кмітливість показати. Їдне слово – чоловік.

На теї походеньки хлопци межі собою обирали головного, начальника, що хлоп’яцьким царем звався. Був йому особливий почот, ну і як з лісу верталися, то мав право дівчину собі вибрати, а тая ни сміла одказувати.

Був серед хлопців їден, Тимошем звався. Такий собі ни вельми завидний хлопак, смирний, боязкий, про таких кажуть, що й з мишею вітається. Та який ни був, залюбевся у вельми гарну дівку та ще й з багатої симні, Улясею звали. Зітхав, як стрічався, ци на гульбищах за тином ще стояли, бо ж малі, то норовив поруч стати і тоже тильки зітхав.

А вельми йому хтілося, щоб Уляся його була. Щоб він, як з лісу вийдуть, мав право неї вибрати. А вона тоді йому ни одкаже, чоловіком і жінкою стануть. Думав-думав, як то зробити, і надумав. До ворожки пуйшов, грошей поніс, у батька випросив, нібито на нові чоботи, та курку сусідську крадькома зловив, та бабусині пацьори з куфира дістав.

Прийшов до ворожки: так і так, дєдинко, хочу вельми царем бути серед хлопців, поможіте, я от вам дарунків за те приніс.

– Добре, – каже ворожка. – Так і бути, поможу. Шкода мині тибе, горопашного. Дарунків твоїх ни треба, знаю, як їх дустав. А от як станеш царем, обіцяй, що десять ночей підряд служити мені будеш, як покличу.

– Обіцяю, – сказав Тимошик.

Днів два потому на зборі хлоп’яцькому радилися, кого ж царем обрати. І тут на диво всім – їден, і другий, і третій, ну геть усі кажуть, що Тимошик на царя найліпший. Самі з себе дивувалися хлопци, що так рішили. Ни знали, що до хати кожного перед тим ворожка вночі навідалася та перед порогом зілля ворожільного насипала.

Пішли хлопци до лісу. І тут виявилося, що ни вельми чого Тимошик-цар знає. Ни стежок мисливських ци грибних до пуття, ни через рів ни перестрибне, ни вогонь швидко ни розпалить. Про силу, щоб поборотися, то й ни кажи. Хлопци сміються, з себе дивуються – як такого плентуха царем вибрали, що за наваждєніє таке?

Настало останнє випробування. До лісового Святого озера треба було різними стежками крізь хащі прийти. І найбистріше мав прийти цар, іначе буде йому прилюдна ганьба.

От рушили, кожен по своїй стежці. Тимошик ішов і скоро відчув, що заблудився. Став і думає, що робети, кудою далі йти? Коли рушив, тико ногу пудняв, а гля – стежину маленька ящірка золотиста переповзає. Він ногу підняв, щоб не наступити, переждав, поки відповзе. І тут чує людський голос:

– Спасибі, хлопче, що не наступив, пожалів. Чим тобі помогти можу? Бачу, заблудився.

Здивувався Тимошик, а потім збагнув, що то ж ящірка до нього каже.

– Заблудив я й справді, – одказує. – Мині б до Святого озера швидше потрапити.

– Підніми ногу повище, – каже ящірка. – Тепер другу. Не бійся – не впадеш. І руками змахни, ніби летиш.

Зробив Тиміш як веліла. І вмить на березі Святого озера опинився. Першим.

Ну, хлопци прийшли і здивувалися. Визнали – таки в чомусь перший їхній цар.

А як у сило вернулися, то хлопци дружно сказали, що він був хорошим царем. Зрозумів Тимошик, що й тут помогла золота ящірка. Тилько стидно стало йому й признався він, яким був невмійком. І дівчини собі ни вибрав, а тут ще й ворожка нагадала, що служити обіцяв.

Мусив парубок увечері до неї приходити, а ворожка та відьмою була, то сідлала хлопця, як коня, вмощувалася на плечі й поганяла. А він мусив бігти, аж летіти. Тая ж відьма на відьомські шабаші їздила. Ото приїдуть у ліс, на галявину, де всілякі свої розваги нечиста сила справлєла, ворожка-відьма прив’яже Тимошика до дерева, як правдешнього коня, й мусить він, горопашний, ждати, доки там не нависелється. А тоді назад їдуть.

От їдного разу, за п’ятим ци шостим приїздом, стоїть Тиміш, тєжко йому на душі, аж чує голосок тоненький. Глєнув на те місце, а там – золота ящірка. Геть світиться.

– Бачу, – каже, – ни солодко тобі, Тимошику. Та дарма. Я тобі поможу. Тико поцілуй мене.

– Добре вже, – зітхнув Тимошик. – Поцілую. Ти ж мені помогла.

Ящірка по нозі на нього вилізла. Він і поцілував. І тої ж миті в лісі геть посвітліло. Перед хлопцем стоїть дівчина-краса в золотій короні. А на галявині вереск здійнявся, нечисть у різні боки розбігається.

А то була царівна з царства світла, яку злий ворожбит зачарував, як вона спала. Тепер уже вона знов царівною стала.

Тимошик дивився на неї – не міг надивитися.

– Що би ти хотів ще? – питає та царівна.

– Щоби ти моєю стала, – несміливо прошептав Тимошик.

– Стану я твоєю, – сказала царівна. – Бо знаю, що ти правдивий чоловік будеш, раз не зміг брехню про себе прийняти.

Женились вони й став Тимошик – хлопський цар – правдивим царем у великім золотім царстві.

В їднім лісі за царя був, як і ведеться, Ведмідь. Тико злий був, недобрий, ричав на звірів, а то й на стежці ци дорозі, як стріне яку звірину, хапав і їв. Ну, зібралися звіри на раду, що ж робети, бо життя ни стало, всі бояться, рикне: «А йди-но сюди», – то навіть Вовк або Лисиця мусять іти.

Радились-радились і рішили послати до Ведмедя-царя посла. Щоби прохання подав: так, мовляв, і так, просимо милосерднішим бути, бо геть з лісу підемо, царюй сам над собою. А кого послати? У Вовка заболіла лапа, Лисиця хитрюща ягід об’їлася, геть живіт рознесло, Борсук каже, що глухий, ничого ни чує, то як пойме, що йому цар скаже, яку таку відповідь дасть… Одним словом, у всіх знайшлася причина, щоб ни йти. І всі дружно на Зайця показали, всі його хвалять: от хто в посли годиться. І швидко бігає, і шерсть м’якенька, а що вже вушка!

– Та він же мине з’їсть, – труситься Заєць. – А я й говорити ни вмію. Як побачу лисицю ци вовка, одразу німію, а що вже про Ведмедя казати!

– Нічого, щось скажеш, – хитра Лисиця хвостом меть-меть до Вовка:

– Кажи, сіроманцю, хай іде до Ведмедя.

Той як загарчить! Заєць злякався – піду я вже, піду. І потопав. Йде, сльозами заливається, хлипає. Та так голосно, аж Сова проснулася, з дупла висунулася та пугукнула. Заєць аж присів з переляку.

– Чого рюмсаєш? – питає Сова.

Заєць й розказав про свою біду.

– Не бійся, – сказала Сова. – Йди сміло й скажи Ведмедю, що ти сам прийшов, бо вельми царя свого любиш і хочеш, щоб він тебе з’їв.

Заєць іще більше затрусився, що ж ти радиш, питає.

– А ти далі послухай, – Сова каже. – Ти скажи, що як ішов коло мого дупла, то Сова з дупла щось викинула, на тебе попало і в тебе геть усе свербить. Та тіло дери весь час.

Пуйшов Заєць до Ведмедя й сказав усе, як Сова веліла. Ведмідь хтів би з’їсти Зайця. Тико подумав: а що там та баньката таке викинула, може, зараза яка. Зайця ще вспію з’їсти, думає, піду-но спитаю, що то таке.

Пуйшов, ревом Сову збудив та питає. А Сова:

– Та то ми, сови, луску таку викидаємо. Ой, прости, царю, ни знала, що в твого вухатого вцілю. Мо’, ти з’їв його, то тепер і ти будеш весь час чухатися та ревіти.

– Не з’їв я його і їсти ни буду, – сердиться клишоногий.

З тих пір ведмеді й не їдять зайців. Малину збирають та рибою ласують. Та ще корінці викопують.

Звірі знайшли золотий горішок і вирішили, що він чарівний і виконає будь-яке бажання. Мудра Сова сказала, що бажання повинно стосуватися когось іншого – така вже натура в цього горішка.

Звірі загадували бажання, але кожному хотілося щось попросити насамперед для себе. Бажання здійснювалися, але після того від кожного звіра лишалася тільки його половина.

– Так і ходять по тому лісі чудернацькі звірі з одним боком і двома лапами – півмідь, пів-вовк, півсиця, півниця, всіх по половинці. І не знають, як свою другу половинку назад повернути, – закінчила бабуся.

Мав Бог колись пташку, маленьку, співучу, ну, може, як соловейко ци ще ліпшу. Тико трохи більшу. І білу-білу, за голуба білішу ци лебедя. І сказав якось: «Хочу, щоб ти полетіла далеко-далеко, на землю, що я сотворив. Абись там життє засіялось, усе, що має бути на тий землі, з’явилося. На от тобі маленьку зернину, тримай неї у дзьобі. Як прилетиш, у землю загорни. З тої зернини й ростиме все живе. Спершу трава, потому квіти, дерева. І всяка всячина. Рай на землі буде. А ще потому я людей сотворю, щоб у тім раю жили. Ну, лети та назад вертайся».

Полетіла тая біла пташка. Довго летіла, доки землі не дісталася. Як наказував Бог, зернину в землю посадила. Перепочила й хотіла злетіти, щоб назад вернутися, в далеку свою другу землю, звідки неї Бог послав. Та, піднявшись трохи й пролетівши пару верстов, зрозуміла, що нима у неї сили, щоб назад летіти, не долетить і півшляху, а мо’, й менше, геть усе забрав шлях сюди.

І тоді пташка зібрала решту сили, піднялася вище й заспівала. То була пісня, в якій переплелися і радість, і біль, і журба, і щось таке, що й словами не описати. Кажуть люде, що досі мона почути тую пісню. І хто її почує, буде по-особливому щасливим, несучи в собі таємницю свого щастя, і щось йому відкриється таке, що цей світ у собі криє.

(В. Л.: Мені тепер здається, що бабуся Палажка почула цю пісню.)

Через наше село Згорани протікає річка Нережа, єдина річка, яка впадає у Велике Згоранське озеро. Та то тепер. А раніше одні кажуть, що губилася у приприп’ятських болотах, інші – що впадала у Прип’ять, найбільшу праву притоку Дніпра, котра починає свою течію з маленького джерела за 8-10 кілометрів од села. У тридцяті роки, за другої Польщі (Друга Жеч Посполита, Польська держава, що існувала в 1918–1939 роках), русло Нережі повернули до озера, а колись навіть вважали, що то сама Прип’ять протікає через село. Все ж шаноба до великої річки існувала в поліщуків із давніх-давен. Вона й породила легенду про народження Прип’яті, яку розповіла, а мо’, й сама створила бабуся.

Отож колись у сиву давнину жила у наших краях жінка-вдовиця. Чоловік десь на війні загинув, лишивши неї бездітною. Сваталися до вдовиці чоловіки, та тільки берегла вона пам’ять про коханого й вірність йому. Але дуже їй хотілося дитину мати. Донечку. Аж марила тим. Тико як же народиш дитину без чоловіка?

Підпустила таки до себе парубка, що в неї був залюблений. І змилостивився над нею Бог, почув неїні просьби. Через дев’ять місяців народилася донечка, та таке красиве голубооке дитєтко. Мати не натішиться. Та й дід з бабою ни вельми сварили – і їм утіха.

Так тривало, доки не приснився одної ночі сон. Мовбито чує вдова стукіт у вікно, підходить, а там лице чоловіка неїного. І злякалася, і зраділа жінка. Двері вже відчиняє, а чоловік до неї припадає, і вона до чоловіка. Обціловує чоловіка, а сама думає: «Як же ж я йому про дитину скажу?»

Та зайшли до хати, вона й промовила:

– Таке і таке діло, довго тебе ни було, згинув, казали, а мині дитинки вельми хотілося, то й согрішила.

– То нічого, – відказує чоловік. – Діло житейське, ти й так довго терпіла. Показуй дитинку. Як хлопчик – то за сина мені буде, а як дівчинка – то за дочку.

– Дівчинка, – каже жінка. – Ганнусею назвали.

Підвела жінка чоловіка до колиски, місяць личко донечки освітив, коли дивиться тая жінка – а там зовсім ни дочка лежить. Ни то кошеня, ни то цуценя, а потим геть на чортика маленького схожа.

– Що ж ти мені народила? – питає чоловік.

Закричала тоді з розпуки жінка й… прокинулася. І з тої ночі напала на неї тривога. Ночами довго заснути ни могла, все чудилося, що чоловік от-от у вікно постукає. Стала ждати-виглядати, за село виходити. Дитина їй немилою зробилася. А потім думка прийшла: чоловік ни вернеться, доки не позбудеться чужої дитини. Тико ж як позбутися? Вбити – гріх та й шкода. Комусь оддати? Та кому ж…

Раз літом пуйшла за пару верстов од сила сіно згрібати. А там за ровом люди з другого сила згрібали, низнакоми. От і надумала їм дитину підкинути.

Так і зробела. Тихенько поза корчами пробралася, поклала дитинку на покіс. Побачать, думає, то заберуть. Хутенько додом пуйшла.

Та тико мучити стала совість. Все чудилося, що чує, як дитина плаче, маму кличе. Побігла до тої сіножаті. Та людей з чужого сила вже нима, й дитини ниде ни видно. Сіла й заплакала.

Коли чує тоненький голосок:

– Ни плач, матінко, ни горюй. Ось же я, твоя донечка.

Озирнулася, та никого ни побачила. Тико джерельце з-пуд землі б’є, якого тут раніше ни було, а з джерельця струмочок тоненький витікає.

– То я, твоя донечка, джерельцем стала, річку нову зачала, – чує голос. – Ни хтіла ти, матусю, мине доглянути, то хоч людям послужуся.

Жінка ни знала, що й думати, що робити. Рішила, що, може, як путь перетне цій річечці, припне її до чогось, то вернеться вона назад і зновика стане дівчинкою, донечкою. Стала йти за річкою, а та все ширшає й ширшає. Та зрештою таки дійшла до краю течії, перетнула дорогу, каменем припнула. Али річечка з-пуд каменя витікати почала. Так робила килька разів, доки голос не почула:

– Ничого вже ни вернеш, матінко. Ліпше дорогу мині показуй. До води більшої я хочу, може, нею дустанусь того краю, де твій чоловік, що міг би мені батьком бути, лежить. Оживлю його цією живою водою, тоді обоє до вас, мамо, повернемося.

Що діяти? Рушила вдова, стала дорогу показувати. А води в неї за спиною все більшало, доки вона вже не пушла, а попливла. Так до більшої річки добралися. І уподобав красень Дніпро дівку Прип’ять, до себе взяв. А жінка на крипі [6] дісталася до моря, де на березі ждав неї чоловік. Удвох додому верталися. Не відпустив Дніпро свою наречену. Ни до землі, ни до каменю – до нього Прип’ять припнулася.

Бог як роздавав людям землю й те, що на ній, то поліщуки запізнилися.

– Уже все роздав, – каже Бог. – І землю добру, врожайну, і гори, і там, де трави ростуть великі, і де золота-срібла багато. Остались тико болото та ліс. Та річок і озер трохи.

Чухають потилиці поліщуки.

– Та вже як є, пане Боже, то хай так і буде.

Зрадів Бог, що воне такеї покірнії. У ріки та озера рибу запустив та раків. А в ліси – ягід та грибів. Так і живуть. Хоть земля й бідна, й мало неї, на ягодах та грибах і рибі перебиваються. Траву косять на болотах та з лози кошики плетуть. Ще й Богу дєкують, що так усього в нех багацько.

Їдне слово – поліщуки.

Пушов чоловік на базар, ходить, придивляється, али ничого не питає. Вже продавці й самі почали питати – а чого вам, дєдьку, тре’? Курку, гуску, коня, а мо’, одежину яку?

– Та от, – каже, – сказали мені їдні знаючі люди, що долю мона купити. Будеш тоді щасливим. Дивлюся – ниде нима.

– Хе, долю, – одказують йому. – А як вона хоть виглядає?

– Та якби я знав. Казали, що сам повинен побачити й здогадатися, що то твоя доля.

– Ну-ну, шукай…

Шукав-шукав, ни знайшов. Може, те й те – нє. Може, тая жінка його доля, так у нього своя є. І вже як з базару виходити зібрався, побачив – коло одного воза лежить маленьке цуценя. Таке вже нещасне, тремтить.

Стало йому шкода песика, він і питає:

– А що, продаєте?

– Та от, – каже той, що коло хурманки. – Таке воно непотрібне, хтів продати, так нихто ни бере. Прийдеться втопити.

Стало чоловікові шкода песика, питає, за скілько продаєш?

– Та хоть за півгроша.

Дав чоловік цілий гріш, приніс додом. А жінка в крик:

– Самим нема чого їсти. Думала – долю купиш, а ти шолудивого пса купив.

– Та якось воно буде, – каже чоловік. – Хай-но виросте.

А як виріс пес, то таким здоровецьким став, та гавкає так. Тико що худий, бо ж їсти ни вельми. Самим нима чого.

– Піду-но я, – рішив чоловік, – до лісу, мо’, зайця якого зловить. Все ж пожиток буде.

Пуйшли. Ще перед лісом заєць вискочив, а пес як поженеться – зловив. А потім іще, й іще. Цілих п’ять зайців.

Приносить радий чоловік додом, і тут голос каже:

– Усіх не вари, не смаж, їдного остав і продай. Тико їдного – ни два.

Чоловік оглєнувся, никого нима.

«Ну, – думає, – нивже мій пес такий розумний, що й говорити вміє?»

Послухався, пушов на другий день на базар. Пішака йде, бо ж коня ни мав, бідака.

Коли зновика голос чує:

– Як прийдеш на базар – проси тисячу рублів. Проси, ни бійся. Кажи, що то заєць ни простий, а такий, що щістя приносить і долю щасливу.

Чоловік і другий раз послухався. На базарі, правда, сміялися, як ціну казав – що за вар’ята грає?

Аж тут пан іде. Почув ціну – лаятись почав. Та як довідався, що заєць, коли з’їси, щастя-долю приносить, – купив. Тико спитав: чого ж сам його не з’їв?

– А того, – каже чоловік, – що в мене щістя є – жінка моя і пес, а грошей ни хватає.

«Ото дурний», – подумав пан.

Чоловік, як отримав тищу рублів, додом мало не вистрибом побіг. І коня собі купив, і земельки трохи. Пса м’ясом уже годує.

Аж тут зновика чує голос:

– Скоро до тебе пан приїде, то ти мене продай за десять тисяч. Не бійся, продавай. Побачиш, що буде.

На другий день гля – карета під’їжджає, а в ній пан той самий. Узнав, бач, де той чоловік живе. А приїхав того, що удача йому велика випала в карти та ще й женився на вдовиці з великим приданим. То він думає – раз заєць таку удачу приніс, то куплю й пса, якого чоловік щастям називає.

Як є – сторгувалися за десять тисяч, чоловік і радіє, бо ж гроші є, і сумує – бо ж пса шкода. Та ще й такого, що удачу приносить.

Та через пару днів чує гавкіт. Виходить, а там пес його стоїть. І в золотім ошийнику.

Зрадів чоловік, тико питає:

– А тибе пан шукати ни буде? Бо ж знає, де живу.

– Не бійся, пан типер далеко, його до самого царя покликали служити. То я сказав, що як мине одпустить в золотім ошийнику, то стане першим помочником у царя. Він зрадів і одпустив.

Став чоловік жити та багатіти. Раз тико й подумав: «Нивже доля моя у тому маленькому зачуханому щеняті була?»

Наш Кусий хутір знаходився на краю лісу, або, як у нас казали, приліска, бо вважалося, що справжній ліс починається за річкою Нережею, десь за півкілометра чи трохи більше од хутора, на полапськім (за назвою сусіднього села Полапи). З іншого боку, зразу за хутором, на південний захід, простяглося досить велике поле, колись дідове, а на час мого дитинства вже колгоспне. Дід часом підходив до того, вже не свого поля й зітхав: «Чого ж вони так рідко жито посіяли, зас…нці?»

У тому житі, як і в приліску, жили русалки, або навки. До речі, слова «мавка» я жодного (у нас кажуть «жєдного») разу від бабусі не чув. Часом казала «навка», та найчастіше просто «русалка». На запитання, хто ті загадкові істоти, бабуся пояснила:

– То дивчєта такеї, майже як люди, тико ни зусім по-нашому вбрані. Тонка вельми на них одіж, хоть і хороша. Чєсом на голові вінка з польових к’ят носять. Привітні воне, та хто за ними далеко зайде, можуть і залоскотати.

– А чого вони на селі, як усі люди, не живуть? – питав малий Володька Кусий (моє прозвисько в дитинстві – од хутора і від дідового й бабусиного прізвища).

– Бо то ни зувсім люде. То ті, хто маленькими вмирає, дивчєтка, а хто й більшою дівчиною, то русалками стають, тико николи не старіють. А ще мої бабця казали, що якось воне, теї русалки, в лісі як грибе ростуть або од дерев. От росте-росте верба ци береза, а на русальський тиждень од дерева одділяється і стає русалкою.

Русальський тиждень наставав після Трійці, Зелених свят, на початку літа чи наприкінці весни, і тоді нам, дітлахам, внукам, категорично заборонялося заходити в жито, де росли волошки й маки, і відходити далеко від хутора, особливо дорогою, що тяглася мимо того поля. Бо із жита могли з’являтися русалки. Ну, а далі заберуть із собою, кілька чи й одна, і якщо не залоскочуть, то зоставлять у себе й заставлять збирати для них квіти. І так буде, поки не виростеш, а тоді зроблять блукальцем, людиною, котра сама не знає, чого вона хоче. Або заставлять згадувати всіх померлих. І так щодень, доки голова не замакітриться.

Знаючи, що заборона посилює цікавість – а які ж вони, ті загадкові русалки-навки (ми, хлопці, сміялися, що то нявки, від няв-няв, певно, схожі на кішок), бабуся якось дістала з-під образка маленьку свічку й вручила її, а на додачу – коробку сірників.

– Як побачиш русалку, то запали свічку, вона й злякається.

І тоді бабуся пояснила, що русалки хреста не бояться, то чорти, відьми й інша нечиста сила Божого знамення лякаються, трусяться й зникають, а русалки – нє. А от вогню бояться, ще здалеку зобачивши, починають тремтіти й маліють на очах. Або й тануть, ніби справді згорають.

Особливо небезпечним вважався Русальський, або Навський, Великдень. У селі згадували й шанували (в той же час остерігалися) Мерлих (мертвих) Великдень, який відзначався в перший четвер після справжнього, людського Великодня. А от Русальський (Навський) Великдень був теж у четвер на русалчиному тижні. Цікаво, що в сусідніх селах, як я потім довідався, Русальський Великдень і Мерлих Великдень припадав на один день – перший четвер після Пасхи. У нас же вважалося, що на могилках (кладовищі) мертві (чи їхні душі) збираються у Мерлих Великдень, а от русалки мають особливий привілей.

Того дня вони збираються й теж рушають на могилки. Є спеціальні години, коли їх могли побачити, як туди йдуть, – вранці, особливо удень, коли небо затягнуте легкими тонкими хмарами й повітря «бринить». Відразу після опівдня, «коли сонце набік перекочується», й надвечір, як от-от сонце сяде – тоді русалки вже з могилок вертаються. Там вони печаляться про померлих і просять підземного духа, який раз на рік їм і являється, щоб вони не вмерли. Розповідають, що іноді після того Навського Великодня на могилах знаходять принесені русалками вінки й букети з польових квітів.

А ось русальні історії від бабусі Пелагеї, які запам’яталися. Їдному хлопцеві дівчина одмовила, то він ходив сумний. А як раз із сіном йшов, то перестріла русалка й спитала, чого печалиться. Коли хлопець одповів, то почув, що вона може бути його дівчиною, а затим і жінкою. Хлопець пушов за нею в ліс, тико потім вернувся, бо русалки ни любляться, як люди, й дитей у них нима. Хіба чєсом вкрадуть людську дитину.

А то дівчина побачила русалку й звідтоді сама схотіла стати русалкою. Ворожка сказала їй, що тре’ або вмерти, тико ні в якім разі ни губити себе, або обходити поле, де русалку стрітила, до тих пір, доки ни стрітиш вдруге й не пройдеш крізь неї. Дівчина пуйшла до поля й ходила довкола нього, а русалка ніяк ни з’являлася. Коли ж іде довкруг поля нивидимо в який раз дівчина, аж бачить: жито геть пожовтіло, а на краю жінки з’явилися та жати почали. Стала дівчина, й спала в неї полуда з очей. «Нивже ж я так довго ходела?» – подумала. І пушла собі до села. Хтіла помогти жати, тико завстидалася.

Русалки особливо люблять квіти синього кольору, а найбільше – волошки. Тож як стріне русалка хлопця з синіми очима, то або за ним довго ходитиме, або зорабить й за собою поведе. Коли ж хлопець переходитиме межу поля чи лісу (а як в лісі стріне русалку, то як коло дуба проходитиме), має очі заплющити й хитнути головою. То як розплющить – русалка зникне.

Як лоскотатиме русалка, треба сказати, як сміятися захочеться: «Сміху, сміху, звідки приїхав, туди й вертайся, а з мною ни знайся». Або постукати зубами, то русалка й подумає, що то вовк. Бо воне вовків бояться – вовки їх ни їдєть, тико заставлєють перед ними танцювати. А як русалка танцює перед вовком, то вельми марніє, і неї ни видно, тико ледь-ледь світиться.

Ще бабуся лякала, що русалки можуть дітей, особливо хлопчиків, перетворити у потерчат (якось сказала – потерят). А то такі істоти, що галайкують (галасують), роблять людям шкоду, перекидають усе надворі, а як двері відчинені й нікого нема, то й у домі. Правда, іноді, як дізнаються, що когось несправедливо засудили чи обмовили, то помагають. Бо хоч малі й люблять повеселитися, а справедливі, особливо до родичів. Взагалі ж потерчата – то діти, котрі вмерли малими.

Можуть вони поставати перед людьми і в образах дорослих. Розповідала бабуся, як один чоловік віз до млина жито молоти. Їде і журиться, що так мало вродило, всього пару мішків. Коли бачить – чоловік іде дорогою. Наздоганяє його, давай, каже, підвезу. Той сів, чоловік і питає, куди він ішов. А той мовчить. Ну, думає, певно, німий. Коло млина той німий і зійшов. Чоловік заїжджає у двір до млина, дивиться й очам своїм не вірить – віз повен мішків. Здивувався вельми, а як додом вернувся – матері розказав про те диво.

– Прости, сину, – каже вона, – ни хтіла тобі казати. Дівкою я на заробітках була, там дитя нагуляла. Тико воно нидовго прожило. Никому про те ни казала, як вернулася у своє сило. Ой, тож, певно, твій бідний брат і був.

Існували поради, як уберегтися від русалок.

Про те, що треба запалити свічку, я вже казав.

А ще треба подивитися на сонце і рукою ніби покликати його до себе. Тоді русалка злякається і втече. Або побігти напроти сонця.

На русалчиному тижні треба на лавці чи ліпше за межею двору класти хліб, ставити молоко або свіжу воду. Русалка, якщо навідається, зрозуміє, що ти до неї зла не тримаєш, або прийме дарунок, дасть знак, що була й гостину схвалила. Тим знаком може бути квітка, кинута у воду. Тільки ту квітку не можна брати руками, а воду тре’ вилити на той бік, де стежка чи дорога до поля веде.

Русалка ж у сні віщує скору смерть або борг пам’яті, який не віддав мертвому.

Та русалки, казала бабуся, не тільки зле роблять чи ману наводять. Один чоловік все бідкався, що поле не родить, бо бідна там була земля. От раз ішов по тому бідному полю, коли бачить – дівчина навстріч.

Низнакома, ніби ни з його сила. Заговорив до неї, скаржиться на свою біду, а вона й каже – ніби ни каже, а співає: візьми та посади кущики волошки по штирьох вуглах поля й сіль по полю посій. А як з поля йтимеш – ни оглядайся. Він так і зробив. І почало те поле родити, а чоловік розбагатів.

Я, звісно, не міг не спитати, чи сама бабуся бачила русалок.

– Їдного разу, здається, бачила. Йду полем, по тій дорозі, що од Саратувцевого хутора. Коли бачу – дівчина навстріч іде. Я до неї подобриденькала, а вона одказала, стала й дивиться. «Звідки ти, дівко, питаю, мо’, з Полап ци самого міста? Мо’, дорогу загубела, то скажу. До кого йдеш?» А вона все дивиться. Тут мині здалося, що я тоже молоденька стою, тико чогось зимно стало. Ну я на сонце і глєнула. А вона й пушла, бистро-бистро так. Я й врозуміла, хто то був. Кажуть, русалки ни люблять, як старші люди згадують, як були молодими. А то щось як підказало. А може, й вона хотіла якусь ману наслати.

Розказувала бабуся, що в часи молодості її матері Пріськи в селі ще існував звичай. Перед русалчиним тижнем у полі збиралися дівчата. І найкрасивіша дівчина роздягалася геть догола. Її прикрашали квітами й танцювали довкола неї. Називали ту дівчину русалкою, і вважалося, що житиме вона довго і щасливо. Такий обряд, як я зрозумів, був своєрідним оберегом і для самої дівчини, й для тих, хто брав у ньому участь. Може, згадували таким чином свою причетність до природи, свою єдність із нею, яка з часом забулася…

А в мені, як спомин про щось бентежне й таємниче, живе русалія бабусі Пелагеї. І поле, на яке заборонялося ходити в дні русального тижня. Шкода, що після меліорації на ньому нічого не росте, хіба невисока трава.

Розметена – це урочище і дві невеличкі гірки за кілька кілометрів від села. Поруч перехрестя двох лісових доріг. Саме на цьому місці, на перехресті, за давньою сільською легендою, похована чи, точніше, закопана відьма. Трапилося це в другій половині XIX століття, за іншою версією – ще у XVIII столітті. Про найвідомішу згоранську відьму якось розповіла бабуся, дещо – інша односельчанка старшого віку.

Жила в селі родина, про яку ходила недобра слава. І в цій родині, в сім’ї Марка й Ганни, народилася дівчина Гафія – Гапка. Про її бабусю Варку казали, що теж відьма. Що вміє і вроки наводити, і молоко забирати від корів, і на зіллі ворожити, зробити так, аби дівчина заміж не вийшла, або навпаки – помогти вийти заміж за хлопця, котрий подобається. На неї, як у нас кажуть, люди мали око, якось невідомий уночі сильно побив бабу. Тико й остерігалися, бо побоювалися старої.

– А Гапка мала волосся чорне, як вороняче, очі темні якісь, – казала бабуся.

Ну й ще гордячкою «відьма» була. На вечорниці чогось не ходила, до хлопців ніби байдужа. То й поговір пуйшов – відьма. А то пропала корова, в того овечка, то ніби молока в хазяйських корів поменшало. У когось дитина захворіла. А потому селом мор пушов, хвороба якась, то їден чоловік умре, то другий, діток почала забирати моровиця.

Люди й рішили, що то відьма винна. Розказували геть про неї всяке, про тую Гапку: і як приворожувати вміє хлопцив, а потому над ними сміється, і як дівчат од парубків одвиртає. І як знаки відьомські на хатах та на дворах находили.

От і зібралися, хату оточели, дівку за коси виволокли. Признавайся, кричєть, що відьма. Вона спершу одпиралася, а потому тихо так сказала: «Я відьма», а тоді закричєла, що вона відьма, що всю ту шкоду в селі робела, що й мор вона наслала.

Ну й люде закричєли, що тре’ кілок їй осиковий у серце забети та поховати на перехресті доріг. Як те сказали, то відьма закричєла, що хай Митро заб’є їй кілка, бо як хтось гинчий, то вона й з могили вилізе й ще ни їдну шкоду зробить, ни їдну смерть приведе.

А Митро то був такий хлопець з багацької родини. Ну, дали йому в руки кулка й сокиру. Він було пудступив, хоть і весь тремтів. Та раптом як закричєв ни своїм голосом і беркицьнувся прямо до ніг відьми-Гапки. В запаморок упав, тико людям спершу здалося, що ниживий. Ще більше розізлилися, на відьму накинулися, хтось сокирою по голові, а тоді й кулка забили. Ну й одвезли на Розметену й там на перехресті закопали.

То вже потому чутка пушла, що тая Гапка в Митра залюблена була, а він ни одважився на ній женитися. Навіть гуляти ни одважувався. Бо ж відьма.

Все ж, додам від себе, відьма так, кажуть, там і лежить. Хоча існує легенда, що все ж встає по ночах у сприятливий для неї час, виходить і перетворюється то в лисицю, то у вовчицю, а потім назад мусить у могилу вертатися. Деякі мої земляки досі бояться того місця.

Мабуть, сама природа Полісся сприяла тому, що в наших краях відьом та іншої нечистої сили – упирів, водяників, вовкулак, перевертнів, інших звірів, русалок, потерчат, чаклунів, чаклунів-ворожбитів, болотяних чортів тощо на один квадратний кілометр водилося набагато більше, ніж в інших краях України. Судіть самі. Як не з’явитися таємничій силі у місцевостях, де густі ліси й бори, маса боліт, річок і озер, а серед тих лісів де-не-де вечорами блимають людські оселі в селах і хуторах, містечок негусто, та й то вони переважно чужі для місцевого люду, єврейські?

Усе це сприяло народженню поезії, але й страхів, моторошних історій і легенд. Існувала й легенда про Велику Відьму. Супервідьму, котра збирає час од часу всю нечисть. Котра командує тою зловорожою силою й дає вказівки. Яка періодично насилає на ту чи іншу частину Полісся якусь біду.

Але то вже, як кажуть, зовсім інша історія.

Бабуся Пелагея називала відьом нещасними жінками. Твердила, що нечистої сили серед людей не буває. Хіба що коли змусить зла сила людину в когось перекинутися. Що світ нечисті – то зовсім інший світ.

Проти нього помагають молитва, хрест, свячена вода, свічка. А ще – певність у тому, що людина сильніша за нечисть. Бо з нею Бог. Бо з нею, казала, сонце і небо. Вони й помагають також. Не бійся відьми. Хрестися і дивися їй в очі. Од чесної людини сама відступить, бо зрозуміє, що то не її людина.

Віра в різноманіття цього світу, наявність у ньому таємничих, незбагненних сил, віра в перемогу добра над злом – то також частина світогляду бабусі Пелагеї. Він, цей світогляд, сам по собі був гармонійним, і в той же час складним і певною мірою загадковим. Сам був скарбом, як і особистість тієї, якій належав.

Восени 1955 року біля нашого села Згорани виникло загадкове явище. Людей, котрі верталися з поля, біля мосту через невеличку Бригадєрову річку перестрівала лисиця. Траплялося це ввечері, коли вже сонце сідало за сільські тополі, але було ще трохи-трохи видно. Або ж рано-вранці, коли ледь сіріло. Свідками зустрічі з незвичайною лисицею були зо два десятки людей. Могло бути й більше, та лисиця перестрівала тільки одиноких перехожих, котрі верталися з колгоспного поля, з лісу, до якого ходили за грибами чи журавлиною або йшли туди. А згодом, коли чутки про лисицю посіяли в селі легку паніку, люди старалися вернутися до заходу сонця або ж не виходити з села рано-вранці.

Як ви, певно, здогадалися, лисиця була незвичайна. Тих, кого перестрівала, вела за собою. Наче з’являлась якась невидима сила, що наказувала йти за нею. В декотрих виникало бажання зловити лисицю, котра була зовсім близько і наче дражнилася: «Ану ж бо, спіймай!» І люди пробували ловити або ж покірно йшли за звіром, доки не отямлювалися. А приходили до тями, скидали полуду з очей далеко в полі чи в лісі або ж на кладовищі, розташованому на краю села, метрів за триста-чотириста од мосту. У двох випадках люди (в одному – чоловік, в другому – жінка) виявилися зовсім без одежі.

Лисиця, казали, повертала голову й начеб посміхалася. Пішли чутки, що, відвівши від мосту, вона перетворюється у вродливу дівчину, яка веде-манить за собою. Коли ж чоловік чи хлопець наближався до неї, дівчина сміялася, а далі знову ставала лисицею і зникала. Наче гіпноз (навада) одразу на людей напав.

Бачив ту лисицю і мій покійний батько Сава Потапович Лис. Ще й посміявся, мовляв, Лис зустрівся з лисицею. Працював він тоді ковалем у Згоранській МТС (машинно-тракторній станції, яка технікою обслуговувала польові роботи і перевезення вантажів у колгоспах). Ходив на роботу й з роботи пішки з нашого Кусого хутора, розташованого за два кілометри од села.

– Я з дому виходив раненько, – розповідав тато. – Щоб на дев’яту годину на роботу вспіти, бо йти дві верстви до села та ще селом, по шосейці, версту чи й півтори. А часом директор просив на восьму прийти, бо роботи було багацько. Ну й врем’я тоді було в нас московське, то ще у вісім годин темно, ледь-ледь сіріє.

– А про лисицю вже чули? – питав я.

– Аякже, – всміхнувся тато. – Ну, щитав, що то так, бабоцькі сплєтні. Та все ж ломачку з собою брав, а потому, як од їдного сурйозного чоловіка те почув, то прихопив із емтеесу штира залізного й ходив із ним на роботу.

– І таки зустріли?

– А то! Йду я раненько шосейкою, моста минаю, тут і бачу збоку од дороги руду. Ніби пляма якась засвітилася. А потім на дорогу вийшла. Хвостом пометляла. Я на неї замахнувся, а вона хоч би що. Кинувся до неї, одбігла трохи. Я тоді й кинув у неї штиря. Та тико промахнувся. А лисиця ще одбігла. Став я шукати своє оружиє – ніде ни бачу. А лисиця мовби за собою кличе. Ну, я пуйшов. Повело мине. Аж на Ланках [7] отямився. Стою серед поля, вітер свище, ніде нікого – ні лисиці, ні якоїсь другої звірини. Тико вітер і вогники звіддалік у селі блимають. Ну, я перехрестився й до села, в бік емтеесу направився.

– А лисиця перед вами в дівчину не перетворювалася?

– Чого ни було – того ни було, брехати ни буду, – відповів тато.

– Після того випадку на роботу ще ходили? – допитувався я.

– Ну аякже? У колхози тоді ж ніц ни платили. Тико хіба жита мішок на трудодні дадуть, ну там сіна для корівки мона було заробети. А в емтеесі живу копійку, цілих п’ятсот рублів [8] на місяць зароблєв. А ще як комусь щось підрихтуєш – серпа чи копачку зробиш, то щось перепаде. То й ходив. Страшно стало після того случаю, то я з собою лома носив. Тико лисиці більше жєдного разу ни стрітив. Казали, що никому вона два рази дорогу ни переходила. Такі от діла.

Тоді, розповідали, чутки про загадкову лисицю дійшли до райцентру Головного, а звідти повідомили в місто Любомль, де були військові частини. І коло мосту поста виставили. Та постояв той пост пару днів, бо як лисиця повела за собою солдатика в чисте поле, варту зняли. А через кілька місяців лисиця перестала з’являтися. Казали, як сніг випав і Пилипівка настала, піст.

Десь через років сім-вісім я спитав бабусю про лисицю. І вона сказала, що тоді, в п’ятдесят п’ятім році, лисиця з’являлася не вперше. Що таке було колись – до війни, за Польщі, а старі люди розказували, що й за царських часів. Лисиця начеб з’являлася ще й в іншому місці – на дорозі з села Полапи до Згоран.

– Люди кажуть, – мовила бабуся, – що то відьма, котра похована на Розметеній, час од часу оживає. Виходить із землі, перетворюється спершу в лисицю, а потому в дівчину, якою колись була, й зваблює людей. Одні кажуть, що то буває, як минає стико літ, скіко було тій дівці, як неї відьмою признали, забели та на Розметеній, на тім перехресті, закопали. Другі – що вона оживає тоді, як повний місяць над тим місцем, де неїні кістки лижєть, спинєється.

Признаюся, досі пам’ятаю, як у мене волосся заворушилося та холодок по спині пробіг, як я уявив цю картину: ніч, місячна, як у пісні співається, хоч голки збирай, по небі тільки пливуть де-не-де хмарки, і ось місяць спиняється над тим місцем, і з-під землі… Б-р-р! Але ще не раз уявляв, як місяць, навпаки, з’являється з-за хмари й спиняється над могилою відьми, як ворушиться земля… Тричі – бр-р-р!

А потім страшна відьма при світлі місяця стає лисицею…

Втім, про відьму, поліських відьом взагалі поговоримо далі, а зараз хочу переповісти іншу красиву й трагічну легенду про дівчину-лисицю, яку почув од бабусі. Отож…

Ото, кажуть, в нашім селі колись, мо’ ще й за панських часів, була собі дівчина вельми вдатна, їднеї кажуть, що Гальою, а другі – що Марусьою звалась. Очі як два озерця, руки як два крила, на губах ружі цвітуть, сама як тополя, а йде, то кожне окно заглянється, а колодязь води випити припрошує. Ну, парубки на неї вочі, як садки на рибу, накидали. А вона хіба глєне, з-під вій перлами сипне і тико всього. Бо була в хлопця їдного, тоже в силі найхорішого, залюблена. І він до неї хилився. Та на біду в того хлопця, Іванка, гинча дівчина закохалася, Ганною звалася. Сохла геть по ньому. І так сохла, що надумала суперницю зі світу звести.

А була в тої Ганки дєдина – знахурка і наврочниця. От до неї й кинулася Ганка, до ніг припала – так і так, дєдинко, ни можу без Івана, або приворожіть него, або Гальку зі світу зведіть.

Наврочниця тая любила небіжку, то й камінці та карти розкинула й каже:

– Приворожити ни можу, бо вже сам собою до гинчої приворожений, а як переворожу, то всохнути може, по лісах бродетиме. А от тий окаянници, що силу над ним має, можу щось зробити.

– То зведіте неї зі світу, дєдинко, – просить сама ни своя небіжка Ганка.

Відьма-наврочниця люстро взяла, глєнула й отвічає:

– Ни можу звести, бо в неї між цицьками знак особливий, родниця, на серце схожа. Як зведу, то в мене в хазяйстві усе пропадати почне.

– То що робети, дєдинко? – заглядає у вічі капосна Ганка.

– Можу хіба у звірину якусь перетворити.

– Ой, перетворіть, перетворіть, дєдинко, – Ганка аж в долоні заплескала. – Перетворіть неї в свиню. Знатиме тоді, як порєдних парубків зораблювати.

– Добре, бути по-твоєму, – сказала тая відьма.

Тико сама вона перетворєти ни могла, мусила покликати знакомого ничєстого, з яким шури-мури крутила. Ну, той прислужити кумасі-відьмі завсіди готовий. Тико щоб зробити дівчину свинею, мусив на неї глєнути. А як зирнув вечором у вікно, так і онімів з тої краси. Хоть і чорт, а тоже чоловічого роду.

Шкода йому стало такую дівку свинею робети. Али й з відьмою-наврочницею боїться дружбу та любов утратити. Приплентався – так і так, бреше, ни виходить у свиню, давай у якусь гинчу звірину.

– Тоді перетвори в мишу, – каже відьма.

– Добре, – одказує ничєстий.

Пуйшов, та як зновика глєнув – жалко й усе. Бо ж стане мишею – диви якийсь котяра і вполює. Задумався він. Думає, як би так, щоб і супроти любки-наврочниці не пуйти і в якусь добру звірину дівицю-красу перетворити. Став пригадувати, яких звірив знає. Та те й те ни пудходить. Зайчиху може вовк з’їсти. Лебідка, диви, у теплий край полетить й ни побачить він її. Синичка надто маленька. І тут лисицю згадав. Яка в тої гарна шубка та пишний хвіст, мордочка хитра – ніде не пропаде, вушка як дві китички, а очі – пацьоринки.

Одним словом, перетворив тую Галю ци Марусю на лисицю. І з тих пір по лісах вона бігає, а чєс од чєсу до нашого сила вертається. Нібито коли хтось із родини тої Ганки, що таки вийшла за Івана, зновика замуж виходить. Тоді от лисиця-дівчина й собі хоче весіллє справити. Того й чоловіків зманює. Казали мині покійні бабця, що хоче вона, абись як дівчиною перед чоловічим зором постане, поцілував неї той хлопець ци й чоловік, тоді вона навсігди вже стане в людській подобі.

Бабуся тут примружилася й сказала, що її бабця розповідала: було таке раз у селі, що до їдного хлопця стала навідуватися коза. Прийде, постоїть коло хати ци на город або сінокос навідається. Стоїть і дивиця. Хлопець проганяв неї й питав людей, чия то коза. Тико нихто не признавався. Коза зникла, перестала появлятися, а стала синиця раз по разу до вікна прилітати. У шибку стукає, заглядає. Ци то просить впустити, ци кличе вийти.

Раз хлопець таки відчинив окно, впустив пташку. Вона сіла на долоню, крихт, які їй хлопець дає, ни бере, в очі заглядає. Та така гарна й начеб повадки людські. Ну хлопець ни витримав і поцілував пташину тую у дзьобика. І враз перед ним дівчина постала. Він упізнав неї. Колись він був на заробітках у далекого пана. Там із дівчиною стрічався, та тико покинув неї, бо була надто бідна. От вона і з’явилася – то козою, то пташкою. І хлопець зрозумів – то його доля.

Так і лисиця хтіла зновика дівчиною стати. Тико ж чоловіки того ни знають, як дівчину замість лисиці побачать – бояться, сахаються та втікають. Навада, думають.

Отак і ходить по світу тая лисиця. Мо’, й ще коли людям на очі появиться.

Того ж 1955 року, тільки влітку, на самому нашому хуторі трапилася історія, пов’язана зі ще одним звіром. Старші були зайняті роботою на хуторі чи на полі біля хутора або йшли на роботу в колгосп: мама й бабця – в ланку, дід, який був конюхом, – пасти тепер уже колгоспних коней, а тато – ковалем в МТС. Лишалися прабабуся Пріська, котра гляділа мого молодшого братика Івана, і я. Коли мені набридало бути з бабусею і ще маленьким братиком, я грався сам або ж ішов досліджувати хутір та закутки довкола нього, де росли малина й суниці.

Одного літнього дня на краю хутора коло клуні я побачив незнайомого звіра. Він був доволі великим, сірим, і коли я наблизився, зацікавлено повернув морду.

– Бака, – сказав я. – Песьо.

Треба сказати, що собаки в нас на хуторі не було. Дід Федір не любив собак, на відміну од котів (ті хоть мишей ловлять), вважав їх дармоїдами. До того ж казав: «Де ті злодії? А як прийде, то як схоче, і з псом украде». Собак у селі називали псами, іноді хтось, йдучи в поле, брав свого пса, і коли заходив на хутір напитися води, то заходив і пес. Отож, що таке пси, я, малий, знав. Перед тим на якесь свято, здається Трійцю, ми були у родичів у селі, й там я побачив чималого рудого пса й навіть гладив його. І вперше почув, що пса, окрім як псом, називають ще й собакою.

Мені здалося, що «бака» дивиться не зле, навіть приязно, отож наважився підійти й погладити. Тут я зрозумів, що його тре’ погодувати, наказав «ти тут стій» і пішов до хати та крадькома від прабабусі виніс кілька бульбин і шкварок. Звір «бака» це схрумав. Ще й облизався. Потім глянув, як мені здалося, вдячно і зник у гущавині. Я навіть помахав йому рукою.

«Бака-песьо» приходив ще кілька разів. І я виносив йому бульбу, шкварки й хліб, вмочений у тук – розтоплений смалець. Балакав з ним і гладив. Я підгодовував свого звіра, доки одного разу не побачила бабуся Палажка, котра того дня лишилася на хуторі (а може, була неділя). Досі пам’ятаю її розпачливий крик, що пролунав несподівано:

– То ж вовк, дитино!

Бабця почала казати до вовчиська щось лагідно-докірливе. Чи то докірливо-лагідне. Йди, мовляв, сірячисько, своєю дорогою, у лісі є багато смачненьких зайчиків, а хлопчики тобі ні до чого. Бо хлопчика не тре’ чіпати, нашо він тобі малейкий, він не з вашої породи. Вовк глянув якось тужливо й погрозливо водночас. І таки пішов, поплентався, щоб більше не приходити. Якось я подумав, що, може, й справді з цього епізоду виросло те, що складає основу всієї моєї творчості – людина прагне до гармонії зі світом, з природою – й не може цього досягти, бо відчуває в них підсвідому загрозу й недовіру.

– То ж вовк, дитино!

Я не раз потім думав, чому вовк не зачепив мене, навіть дався погладити. Може, відчув довіру до малого, будучи самотнім, потребував спілкування чи просто був по-літньому ситим? Хтозна. Того вовка, певно, давно нема на світі, щоб запитати, чого так сталося.

Бабуся тоді подорікала, поойкала, взяла слово, що остерігатимусь сам далеко заходити, а потім розказала історію про вовка. Потім були ще й іще, бо чогось ця тема мене зацікавила. Швидше за все, тому, що то були таємничі історії про зустріч людини й вовка. Про пригоди вовчі. Про вовкулаку. Чи вовкуна, як бабуся казала.

Зрозуміло, що ми питали бабусю, хто ж такі ті страшні вовкулаки-вовкуни? Як ними стають? Вона й розповідала. Казала, що є люди, які вміють перетворюватися у вовка – то люди-чарівники, ворожбити. Такі зло приносять. А є й гинчі вовкуни, котрих силоміць перетворили у вовків ті ж ворожбити. Або й самі вовкулаки. То нещасні вовкуни. Особливо як їх перетворюють надовго. Щоб їм знов стати людьми, треба пройти іноді багато випробувань. Буває, що люди просять ворожбитів зробити когось вовкулакою. То гріх великий – людину звіром зробити.

З усіх почутих історій про вовкулаку подам кілька найцікавіших, в котрих і сюжет цікавий, і є своя повчальна філософія.

Їхав їден чоловік крізь ліс в друге сило. Їде тою лісовою дорогою, аж глянь – посеред самої дороги вовк сидить. Чоловік спершу злякався, а тоді подумав: тож день, а вовк їден, то чого маю боятися? Став і почав на вовка сабанити: уступи дорогу, бо наб’ю. А не вступиш, то у мене на возі сокира є, зарубаю. Сказав так, а вовк морду повертає і людським голосом каже:

– Нє. Нима сокири з тобою.

Чоловікові стало зновика страшно, бо сокири з ним і вправду ни було. Ну, він і здогадався, що перед ним вовкунисько. А вони чєсом, як ото у вовка обертаються, на перших порах ще яке слово сказати можуть. Раз так, думає, поговорити спробую.

– Чого тобі тре’? – питає. – Коня хочеш узєти?

Вовк зувсім по-людськи головою хитає.

– Мене хоч задушити?

Вовк зновика головою хить-хить.

– То чого ти хочеш?

І тут вовк задер голову та завив. Довго так, аж мороз по спині в чоловіка побіг, хоть і літо було. Зрозумів, що вовк просить із ним повити. Хай вже, думає, аби одчепився.

Ну, він і повив. Коли глєнь – а вовка на дорозі нима. Чоловік поїхав далі, погостював у тому силі, купив, що тре’ було, і додом вернувся.

Та з тих пір відчув, що чєс од чєсу, особливо як місячні ночі, стало йому хотітися вити. Як уже зувсім ставало нестерпно, то крадькома од жінки з хати виходив, йшов за хлів і вив. І чув, як десь далеко тоже виє вовк.

Та їдного разу пусля такого виття глєнув, а шкіра в нього геть густою шерстю покрилася. Тико ще лице й пальци та долоні чисті. Зрозумів чоловік – скоро обернеться у правдешнього вовкуна.

І от настали місячні ночі, місяць повний, як великий пляцок. Чує чоловік, що вельми вити хочеться. Він попросив жінку міцно його до ліжка прив’язати. Та здивувалася, али зробела як просив. Тоді чоловік каже:

– Запхни мені до рота шматину.

Жінка, хоч у ній усе трусилося, і те прохання сповнила. Бився чоловік, бо так вити хтілося, аж ліжко за собою до дверей посунув. А потім успокоївся. Тико наостанок почув далеке вовче виття. А ранком дивиться – а на тілі шерсті нима. Як з хати вийшов, бачить – на дворі клапті шкури вовчої валєються. Перехрестився, зібрав їх й у вогонь вкинув. Вдень дізнався ж, що їден чоловік у їхнім силі помер, про якого нидобра слава ходела. Казали, що й у вовкулаку перетворюватися вміє. Зрозумів чоловік – замість нього мав вовкуном стати. Тико не вийшло у вражої сили.

– Нидарма люди кажуть: як би трудно ни було – ни вий як вовк, – закінчила бабуся.

Їдна дівчина вельми любила хлопця. А він на неї зувсім увагу ни звертає, на гинчих поглядає. То дівчина та й пуйшла до ворожбита, подарунків йому нанесла й просить, абись того хлопця у вовкулаку перетворив.

– Бачу, нещасна ти, – каже ворожбит. – Добре вже, уважу. Тико надовго ни можу, до Великодньої ночі. Там уже моя сила пропаде.

– Хай хоч так, – дівчина каже. – Може, побувши вовком, він образумиться.

Ото й став хлопець вовком. А для того, кажуть, у ворожбитів є різні способи. Їдні замовлєння такі знають, другії йдуть у ліс і землі з вовчих слідів набирають та клапті шерсті, що вовк по деревах та корчах зоставлєє, а потому ворожать. Ще їдні мусять у вовчі очі глєнути. А четверті то давній спосіб пробують. Тре’ на землі шість осикових кілків забити й самому між них упасти. А потому, щоб по тім місці чоловік, котрий має стати вовком, вовкуном, пройшов. А як хто сам вовкуном хоче стати, то мусить через ті кілки стрибати.

– А для чого шість кілків?

На таке запитання бабуся пояснила:

– То мали значити штири лапи, голову й хвоста.

Той ворожбит так і зробив. І хлопця на те місце заманив. Хлопець і став вовком.

По лісі бродив, місця собі не знаходив, до села пудходив і шкоду людям робев.

А дівчина замість радості щораз сумнішою ставала. І нияк Великодньої ночі не могла дуждатися.

А в ніч ту до церкви пушла. Тико правиться, а вона ніц ни чує. Аж раптом почула, як співають, як до неї христосуються. Зраділа, тико як додом ішла і до дівчат удень на святешні гульбища, то боялася того хлопця стріти. Так і на другий день було.

Вертається додому, а мати неїна каже:

– Радість у нас, доню. Василько Рубцівський сватів прислав.

То хлопця того так звали.

– Василько? – Дівчина вся аж засяяла. – То чого ж ви-те мине не покликали, щоб я рушники подала?

А мати й одвічає:

– Так ни до тебе сватався, а до старшої твеї сестри, Гандзі.

А в тої дівчини і вправду старша систра була. Нигарна, ряба, то довго нихто й замуж ни брав.

А той хлопець узяв. І вельми неї любив. Дівчина ж та замуж так і не вийшла, дівкою старою осталася. І симня, й усеньке сило чудовалося – чого замуж нихто ни бере. Бо й лицем, і станом удатна. Тико вона їдна знала – чого. Сохла, сохла, правда, як діти у систри та неїного коханого пуйшли, то вельми їх гляділа, тішилася як своїми. Така от історія.

Їдна дівчина ни послухалася матері й таки вийшла замуж за того парубка, котрого любела. Ну, ясно, що теща ни злюбила, все їй було ни так, нияк догодити не міг. І прийме ни так, як у гості завітає. І поле згоре ни так, і дрова на завеликі поліна рубає. Сварилася, а що зять більше мовчав, то ще більше сердилася.

Знала тая теща всякі чарування, то й перетворила зятя у вовкуна. Вночі вовком стає, краде овечки та тилєтка в людей і до тещиної хати приносить. А вдень чоловіком зновика робиться. А що вночі ни спить, то й марніти почав. Тико ж вдень ничого, що вночі було, ни помнить.

Вже й дочка замітила, що з чоловіком щось нидобре. До матері прийшла:

– Мамо-голубко, ни робіте зла мому Грицеві, геть марніє, дивиться й на мене як вовк, чую, що то ваших рук діло.

– А тре’ було матері слухатися, кого собі за чоловіка вибирати, – каже їй мати.

Хтозна, як би довго теє тривало, та пуйшла восени теща в ліс по гриби, коли дивиться – вовк перед нею став. І глядить так сумно-сумно.

– Ану геть, окаянцю, – свариться на нього.

Вже подумала було, ци то ни зєть-вовкулака. Та згадала, що той тико вночі вовком стає.

А вовк подивився ще й став іти. І тут тая жінка чує, що ноги мовби за ним самі йдуть. Усе далі й далі в ліс. Хоче спинитися, та ни може. Привів вовк у саму гущавину, а там маленькі вовченята лежать.

І раптом теща чує, як каже вовк людським голосом:

– Будеш глядіти моїх дітей, раз свеї дочки глядіти ни вмієш. Замість вовчиці будеш, бо неї забили люди. З лісу цього ти вже ни вейдеш.

– Відпусти мине, вовчику-братику, я все збагнула. Зроблю так, що николи вже зять мій дорогий вовком ни буде. От присяй-Бо, що правду кажу.

Тико мовила те, глядь – стоїть на стежці, що до сила веде. І ни вовка, ни вовченят.

Перехрестилася й хутко пуйшла. А там наварила-напекла всього. До зятя з дочкою зайшла та так солодко:

– Діти мої дорогеї, прошу на вечерю.

Здивувалися теї, бо николи матір-тещу такою доброю ни бачили. Та й пуйшле до неї.

А як до хати підходили, почули тихеньке вовче виття. Здригнулися, перехрестилися, а теща тихенько так сказала: «Тримаю я своє слово, вовче, тримаю».

З тих пір зять уже николи вовкуном ни був. А вовк йому того поміг, що ж на його даремщину зводили за тих овечок і тилєт, що мусив зять ночами для тещі душити. І вовчицю того люди забели.

Бабуся казала, що людина може вовком стати не тільки на довгий час чи ніч-другу або на один день, а й всього на пару хвилин, а то й на мить.

Раз, казала, йшов чоловік увечері, коли на нього пес чужий напав. От-от вкусить. Став чоловік одбиватися якось. Коли бачить – пес зачєв одступати, заскавучав і побіг геть. Чоловік здивувався. Коли мац – а на нім шерсть. І запах ніби вовчий. Злякався. Та голос чує:

– Заплющ очі.

Заплющив, а як розплющив – стоїть собі на дорозі, як і перше, чоловіком.

А то їдна жінка все допікала чоловіка, така вже жвандлива [9] була. Ну, раз посварилися, вона на нього кляне та все задаремне, з норову злого. Він раптом як загарчить! Гля – у вовчій шкурі. Та як укусить неї! Вона закричєла. А чоловік зновика людиною став. Жінка зиркнула на нього і вже більше николи даремно ни сварилася.

Вовкун, який хоче стати людиною, дуже мучиться, скидаючи вовчу шкіру. Часом приходив до людей, до родини й сам просив ту шкіру здерти. Якщо люди розуміли, що то вовкун, який хоче скинути шкіру, то помагали. Ніби зсували ту шкіру або й десь надрізували, а тоді здирали, а вовкун усе те терпів. А ще ставили на стежці близько один до одного два загострені товсті кілки, й коли вовкун проходив, точніше пробирався між них, шкіра й злазила.

– А вовкуна жаліти тре’, – казала бабуся. – Бо мало таких, що з доброї волі ними стають. Вовкуни хіба як злі сили їм накажуть – то роблять зле. Та й то нехотя. А більше вовкун, як той пес, до людей тулиться, лащиться. Як простягнеш руку, погладиш, може знов людиною стати.

І тут я думаю: а раптом у дитинстві теж не вовка, а неприкаяного вовкулаку, вовкуна біля нашого хутора зустрів? Чи все-таки звичайного вовка, влітку ситого й доброго, якому теж чогось не вистачало у його вовчій самотності? А бабуся закричала, бо просто за мене злякалася…

А вовк із дитячої пам’яті досі дивиться сумно, повертає голову і йде в ліс.

Бабуся Пелагея вміла готувати. На жаль, рецептів її страв я не запам’ятав, просто ласував ними. Як ми, внуки, любили гарбузову кашу чи щавлевий борщ! Бабуся називала їх – динькова каша і щавушний борщ. До щавуха додавалася ранньої весни молода кропива. А ще нарізана кропива поливалася олією – смакота! То були особливі за смаком страви. Бабуся сміялася: секрет у тому, що в горщику (гладишці) полив’яному вару кожну просинку (до каші) й щавусинку (до борщу) прошу, щоб смачною для вас була, а ще мені дідок помагає.

Дідок – то був домовик, який жив чи то в комині, чи за комином на горищі, та скільки не навідувалися на горище (гору), тоді як цікавість пересилювала страх, та дідка (маленького чоловічка з довгою бородою), котрий оберігав хату, так і не побачили. Правда, ми з братом Іваном хвалилися один перед одним, що поодинці бачили дідка, та, гадаю, брат, як і я, фантазував.

А бабуся казала, що дідок може й нашкодити, і помогти. Треба його розуміти, а часом і насабанити, то й послухається, ни шкодитиме, нічого в домі не перекидатиме. А ще любить, як із ним лагідно розмовляють. Отоді й підказує, коли горщика з печі виймати, а чєсом з коминка й травинку для смаку ци солодку крупинку кине. А як страва збігати має (той же борщ чи молоко), то дідок кректати починає, сердиться на недогадливу хазяйку.

Ми приходили обідати, іноді й снідати, до бабусі на хутір, навіть коли жили з батьками вже в селі. І бабуся часом приносила в село загорнуту в кофтину чи одіяльце страву. Не того, що вдома в нас не було чого їсти, а така вона вже була, бабуся. А ще, пам’ятаю, як, пасучи корів, коли приходила черга, не міг дочекатися, коли бабуся принесе на пашу кашу чи борщ. Чи, може, бульбу зі шкварками або затиранку з салом чи олією, млинці (млини, пляцки, казали в нас у селі, а згодом уже на російський манер – блюни), рибну юшку, борщ червоний (в нас казали – буряковий), яєшню на салі з квашеними огірками чи помідорами, квашену капусту з яблуками, грушки, запечені в тісті, граблівки (тонко порізані шматки сала, а між ними кісточки), житні хрустівки (чи хрустячки) – грінки, посипані часником, цибулею й петрушкою. А ще узвари (з яблук, слив, груш, калини), трав’яні чаї. Бабуся казала, що головне при приготуванні – вчасно всадити в піч й так само вчасно вийняти.

– То все дідок помагає, – усміхалася, – він знає, коли витягати.

Гадаю, що велику роль справді відігравало те, що страви (каші, борщі й інші) готувалися переважно в полив’яних горщиках, на особливій, виготовленій сільським майстром пательні, варилися і смажилися в печі на дровах або посеред жару на внутрішній пічній черінці. Ну, й не менше значила бабусина майстерність. І мабуть, багато важив отой бабусин кулінарний, хазяйський (хазяячий, як у нас кажуть) талант. Що кому дано…

Усе ж наведу поради бабусі Пелагеї, які вона давала іншим жінкам (захопленим її майстерністю) щодо приготування страв:

– Готуйте з любов’ю, як для себе, али й для тих, хто хоче смачної їжи.

– Усе має бути добре вимитим, чистим і добре в каструлю (горщик) ци на пательню положеним. Одна крупинка землі може зіпсувати всю страву.

– З поспіху ваша страва першою й посміється. З хазяйки тоже.

– У нас кажуть: варити добрі думки помагають. Пробуючи, заплющуйте очі, хай ваш язик вам скаже. І ніс.

– Добра хазяйка чує, чого скіко класти, а щоб почути, ни їдну дрібку солі за осінь, зиму, весну й літо тре’ вкинути. І ще за осінь, зиму, весну й літо. І ще…

– У сердитої хазяйки борщ завше пересолений, у скупої – як трава.

– Навчіться готувати щось своє, що нихто більше й ни готує. Вам і вашим гостям та сим’ї найбільше смакуватиме.

– Готуючи, перехрестіть страву.

– Кроме борщу та шкварок нищо на другий день ни смакує.

– Подавайте так, ніби золото на тарельці од всього серця підносите.

– Ліпше п’ять разів на день помалу з’їсти, ніж два рази побагато.

– Ни та людина довго живе, що багато й смачно їсть, а та, що споживає їжу, до якої звикла.

– Часник, цибуля й петрушка – найліпший вам друг і подружка.

– Хапком до рота ухоплене – одразу й загублене.

…Коли бабуся померла, мені здається, найбільше сумував отой дідок-домовичок, котрий помагав готувати. (А може, то була бабця-домовичка?) Який першим вдихав смачні запахи. З яким бабуся радилася.

Не спішіть посміхатися. Спробуйте завести собі такого порадника.

Ні, ви не їли такої смачної каші!

А ще були печені яблука й груші. Трав’яні котлети. Салати з кропиви і трав. Народна мудрість і майстерність, яка допомагала виживати в ті часи, коли та сама гомачка вважалася весільним делікатесом.

На Поліссі завжди надавали великого значення предметам, словам, явищам, котрі могли уберегти від злої нечистої сили село, рід, сім’ю, оселю, господарство, людину. Були такі обереги (в нас казали: береги, бериги, охроники) і на нашому хуторі. Великого значення надавала їм і бабуся Пелагея.

На покуті стояла свячена водохрещенська вода. Її пили при хворобі і як вирушали в далеку дорогу.

На Громниці (Стрітення) святили свічки. При тому вважалося, що свічка, принесена додому запаленою у храмі чи біля храму, яка не погасла дорогою, особливо помічна. Як і свічка, яку несли запаленою ввечері Страстного (Чистого) четверга. Оскільки від села до хутора було два кілометри, а з ходою селом – три, а то й більше, то бабуся якось сказала, що в неї за дорогу вигоряє дві, а то й три свічки. Тико трати, бурчав дід, але не дуже сильно. Тією свічкою випалювали хрести на стелі, бальках, над вікнами, над входом до сіней і власне кімнати (хати). Зробити те мусив чоловік. Вважалося, що як над дверима є хрест, то недобра людина (злодій, розбишака, відьма) обов’язково спіткнеться об поріг. До того, хто спіткнувся, зрозуміла річ, ставилися з підозрою. Громничні (стрітенські) свічки запалювали літом, у грозу, вони оберігали дім од попадання блискавки. Дітям цією свічкою ледь-ледь підпалювали чубчики, щоб грому не боялися.

Після Трійці частину освяченого зілля, зібраного в букетик, бабуся клала над входом із двору в сіни. Це теж був оберіг. На Спаса додавався букетик із жита й пшениці (більше жита, суто поліської культури).

Зберігалося й зерно, яким посівали на Старий Новий рік (Василя) – 14 січня. Тре’ було з’їсти хоча б три зернини, зловлені в долоню під час посівання, – на щасливий рік – і ще три зернини носити з собою.

Звичайно, найголовнішим оберегом був натільний хрестик. Той хрестик належало поцілувати перед тим, як робити якусь важливу справу. Хрестики ми носили тільки вдома, та й то з осторогою, бо були випадки, що хтось із піонерських активістів міг помітити й донести. Досі з трепетом пригадую жахливі шкільні обшуки (шмони), котрі мали виявити, який учень чи учениця носять хрестики, якщо не на тілі, то в кишені. О часи, о звичаї…

Від зіврочення, недоброго ока й слова помагали ладанка, а ще припнута до одягу шпинька (шпилька, булавка), котра защемляла біду, і зашита біла нитка. Ще нитку ж (не цю, просто нитку) належало тримати в зубах, коли щось на тобі зашивали, щоб «не зашити розум».

Оберегом був часник (од тої ж нечистої сили), якого клали на підвіконня.

Хоч землю в діда забрали, він таки ухитрявся розширювати город – на клаптик за хатою, в лісі, біля колгоспного поля. І обов’язково один городець засівався житом. Його зжинали серпом, а перед зажинками кликали нас, дітей, і першу жменю сипали на пострижені голови – на щасливе урожайне життя. А ось при обжинках вся родина перед тим, як бабуся мала спекти перший хліб з нового врожаю, їла сире зерно. Бабуся робила особливого снопа, молилася над ним. Сніп стояв у коморі, а на Святвечір перед Різдвом його вносили, прикрашали засушеними квітами й ставили на покуті, звідки перед тим виносили старого снопа. Слова «дідух» у нас не знали (чи не вимовляли), казали – дід, хазяїн, Різдвяний (Житній) пан. Він теж оберігав дім, символізував достаток.

У нас вважалося, що домовик (дідок, бородник) не тільки вміє робити шкоду, а й допомагає варити обід, вечерю (вранці він спить), попереджає про небезпеку (особливо пожежу), оберігає дім. Якщо йшли в гостину всією родиною, бабуся казала: «Дивися, дідочку, бережи дому, то принесу гостинця».

Якось я спитав:

– А де ж гостинець для дідка?

Бабуся хитро посміхнулася й відповіла:

– Він буде сердитися, коли я тобі покажу.

– Ви-те принесли йому цукерки? – не міг погасити цікавості я.

– Еге ж, – сказала бабуся. – Тико він любить особливі цукерки. З конюшинки і жмелевих к’ят.

Звісно, як було не спробувати після цього посмоктати квітку конюшинки чи пелюстки джмелівника (не знаю, яка правильна літературна назва цих квіток).

А ще бабуся казала, що дідок люльку курить, помагає димові з комина виходити. Коли ж тяги не було, бабуся сварилася:

– Зновика розходився? Ци тая відьмочка в гості прилетіла та на комині сидите?…

Оберегом був також віконник – маленька намальована фігурка в кутку головного найбільшого вікна. Фігурка нагадувала і людину, і птаха водночас. Віконник спиняв недоброго гостя і допомагав від зазирання в оселю «недоброго ока». Малися на увазі й таємничі сили, котрі могли навідатися вночі чи ввечері й заглянути у вікно (навіть завішене), й хтось чужий.

Оберегом, охронником хутора був і колодязь, який стояв якраз посередині величенького подвір’я. Бабуся казала, що він дивиться в небо, того на свята знімали з нього дерев’яну покришку. А на Водохреще вливали в колодязь свяченої води. Правда, дітей лякали, що в колодязі живе велика залізна жаба, яка тільки й жде, щоб дитина в нього зазирнула. Ухопить і понесе на дно, а там буде «двайціть днів марудити», тобто не давати спати, й добре, якщо відпустить, а не з’їсть. Зрозуміло, що таким чином нас берегли од зайвої цікавості й небезпеки, щоб дитина не впала в колодязь.

Ще існувало повір’я-прикмета: якщо влітку, коли сонце найвище, але збоку від колодязя зазирнути в нього, то можна побачити зорі. Хто побачить – буде щасливий. Так само перед Різдвом, якщо небо ясне.

Оберегом є дерево, яке людина собі вибрала. Під яким і біля якого почуваєшся найзатишніше – твоє дерево. Носи з нього палузку (гілочку), але брати вже засохлу чи яка відломилася – то тобі знак.

Бабуся промовляла й замовляння-оберіг: «На цим світі, на дорозі – ни бути тривозі, дойдеш, куди йдеш, і додоми вернешся, благослови, Матінко. Амінь». При цьому той, до кого промовляли перед дорогою чи значимою подією цей словесний оберіг, повинен був подумки проказати три слова, які од когось хотів би почути. А тоді тихо повторяв слова замовляння.

Ще одне замовляння-оберіг, яке промовляла бабуся: «Йду вже з хати, зо мною Господь і Божа Мати, пошліть сонця й зірочок стежку оберігати, ни посилайте грому до нашої доми».

Оберегом була і свячена на Великдень сіль, яку при тривозі клали на язика і ковтали. Але таке не можна було робити часто.

У нас на хуторі ріс великий ліщинник. Щедро дозрівали горіхи, і бабуся казала: «Як нарвеш горіхів, поноси пару в обох кишенях; Бозя од тебе болєсті забире, і на стежці не спіткнешся».

Оберегом для хлопця «од спокушання» не тими, з ким судилося поєднати долю, була китичка калини, яку новоявлений парубок чіпляв собі до піджака. А дівчині вартувало брати з собою на перші вечорниці квітку, живу чи засушену, яку зривала, коли «весна з літом цілуються», тобто десь на межі цих двох пір року, а ще маківку, щоб щастя й радості од коханого мати так багато, як макових зернят у маківці.

Оберегом є й дерево для маленької дитини. Якщо вона не могла заснути, дитину виносили в садок і заколисували під якимось деревом, просячи, аби дерево «взяло з вечора плач, а зранку принесло сміх моїй дитині, ще й калач і горіх». Під яким деревом дитина засинала, то її добре дерево, до нього мусила прийти, як стане дорослою, і подякувати.

– Казали люди, що помагає, – бабуся.

Оберегом дому була й «квітка», букетик, який прикріпляли на даху (кроквах) щойно зведеного будинку. Вважалося, що «квітка» має зберігатися, аж доки не розсиплеться; чим довше зберігатиметься, тим ліпше, треба тільки покропити свяченою водою, а другий раз – на перше Водохреще, і ще не забути постояти перед нею й поговорити, попросити доброго щасливого життя в оселі перед новосіллям.

Сніжак, засніжень, січовик, щиповець – січень.

Зимень, слизень, лютий-фирваль, бокогрій – лютий.

Марець, котик, боцюник, сорокасвятник – березень.

Лататник, пасовик, благовісник, жовтоцвітник – квітень.

Хрущовик, Юр’єв місяць, вабник, маєць, травник – травень.

Русальник, червеник, лисичник (перше з’явлення лисичок), липець (цвіла липа) – червень.

Ягудник, Іванув місяць (Івана Купала), зажнивень, золотець – липень.

Медовик, спасник, пожнивень, яблучник – серпень.

Журавник, бабник (від бабиного літа), бульбаш, жидовець (на вересень припадав єврейський Новий рік – «кучки»), отавник – вересень.

Жовтяк, покровник, лісохуд (ліс ставав без листя), жаринець (багряне листя), мохульник (дозрівали ягоди – мохулі) – жовтень.

Темник, дощовик, Дмитрів місяць (від свята Дмитра – храмового в селі) – листопад.

Загрудник, вовковий, кожушник, санник – грудень.

Вміла бабуся Пелагея трактувати й сни. Її визначення прості, значно відрізняються від тих сонників, до яких довелося, як то кажуть, заглядати. На мій погляд, її тлумачення ґрунтуються на селянській практичній логіці з домішками бабусиного значною мірою поетично-фольклорного бачення світу й життя. На прагненні звичайної і в той же час багатогранної людини пізнати цей світ, а також здивуванні перед ним і незвичними виявами дійсності, того, чого ми не можемо зрозуміти.

Втім, ось вони, ці визначення. Наводжу не в алфавітному порядку, а так, як пригадувалося, записувалося і як дізнавався від інших. Отож, якщо приснилися:

Дорога – доведеться зустрічатися з чимось несподіваним.

Вузол на шнурку, мотузці – будете вирішувати якесь складне завдання.

Потиски рук означають зустріч. Якщо сниться, що тиснете комусь руку, – зблизитесь із тим, до кого пристанете.

Вітер, вітряна погода – несподіване відлучення з дому, тривога у зв’язку із цим.

Корова, корови – вас чекає хвороба. Якщо одна корова – невелика хвороба, з якої швидко виберетесь, якщо багато – хвороба буде складна. Якщо корови проходять мимо – хвороба когось із ближніх чи знайомих, пасете корови – чекає хвороба на вас, доторкаєтесь до корови – можете щось втратити у хворобі (палець, руку).

Камінь – вирішуватимете щось важке, перешкода в житті, але піднімати камінь – відкидати біду.

Сонце – якщо бачите здалеку, то про вас говорять, вас мовби розглядають, прицінюються. Зблизька, сонце пече – дуже близьке спілкування з кимось, пропозиція від нього.

Насіння квасолі, соняшника – чекають дрібні, клопіткі проблеми, які можна вирішити.

Битися з кимось у сні – хтось до вас «приб’ється», тобто навідається до вашої оселі з пропозицією, побажанням.

Приснилися мертві, хтось із знайомих мертвих – на зміну погоди, на погодні сюрпризи.

Дощ – трапиться те, чого не ждали (добре або погане), принесе певні зміни в житті, означає також рясні, але щасливі сльози.

Град – вас прикро вдарить якась звістка.

Вікно – чогось дуже ждете, виглядатимете.

Лайно – очікують гроші, прибуток.

Вас обкидали грязюкою – кажуть про вас щось недобре, обмовляють.

Пляцки, млинці – довге життя на одному місці.

Сваритися з кимось – будете приємно вітатися з кимось, з ким давно не бачилися, вітання-сюрприз.

Птахи кудись летять – вам треба згадати когось, про кого забули, поцікавитися ним, інакше будуть неприємності.

Ластівка – відновлення стосунків із кимось.

Мати, мама – щось будете мати, якесь надбання чи звістку (можливі приємні й неприємні варіанти).

Старий дід – повернуть давній борг (грошима, речами чи моральний), про який ви й забули. Але дід із бородою – клопіт.

Вода – чекає біда, вода в мисці, відрі – невелика неприємність, багато води – більша.

Переходити річку, струмок – будете долати складнощі в житті, швидко перейдете – подолаєте швидко.

Пожежа – вам «влетить» од начальства, когось старшого, батьків, «нагорить».

Дівчина – будете чомусь дивуватися.

Дівчина у вінку – будете незабаром щось вирішувати, чого б не хотілося вирішувати.

Хлопець (малий, підліток) – приємний клопіт, турбота про когось.

Стара жінка – до вирішення задавненої проблеми, також означає, що хтось до вас придивляється.

Просо – хтось буде вас про щось просити або ви когось.

Віяти просо, сипати в щось – перепрошувати когось, сигнал, що це треба зробити.

Жито – вам треба щось змінити у житті, на що не відважуєтеся.

Незнайоме місце – чекають проблеми, їхнє розв’язання, але, можливо, позитивне, якщо в сні кудись прийшли.

Місце, де колись були – мандрівка, звістка звідси.

Яйце – хтось явиться з несподіваного боку, все ж не розпізнаєте його до кінця.

Розбити яйце – невигідно щось для себе вирішити, порвати з кимось стосунки.

Побити посуд – також на сварку, вияснення й припинення стосунків з кимось.

Дарунок у сні – втрата когось близького або чогось цінного для вас.

Заходити до хати, оселі – очікує нове життя або прояв чогось, чого не було у вашому житті.

Вас грабують – позбудетеся клопоту, турботи, яка вас мучила.

Місячна ніч – будете в незнайомому товаристві, компанії.

Сниться приємна вам людина – на спокій найближчим часом. Неприємна – на стривоженість чимось.

Знаходити у сні щось – знайти собі несподіваний клопіт, хтось звернеться з пропозицією, яка викличе турботи, можливі втрати.

Стрибати на одній нозі – обійдете якусь небезпеку.

Подвійний сон (вам сниться, що вам щось сниться, що ви перебуваєте уві сні) – несподівана нагорода за щось, але, можливо, означатиме, що й матимете подвійне навантаження.

Сваритися – примирення, яке вам вкрай необхідне; зробіть крок до цього примирення. Може означати, що хтось кидає вам виклик.

Цілуватися – не зможете когось чи чогось позбутися.

Картопля, горох – несподівані сльози. Варена картопля – радісні сльози, сльози очищення.

Перебирати квасолю – доведеться щось вирішувати.

Розсипані пацьори (намисто) – дрібні проблеми, які не можете вирішити, а треба.

Блукаєте у лісі – потреба вибирати між кимось, щось вирішувати.

Роздягатися – хтось вас у чомусь викриватиме чи запитуватиме про щось.

Впасти – проти вас задумано підступ, але якщо не впали всім тілом, підступ не вдасться.

Дзеркало – хтось вельми вами цікавиться, хоче дуже щось про вас узнати.

Граєте в щось – до змін у повсякденному (рутинному) житті.

Кіт – на щось потаємне, але приємне.

Сорока – вам передадуть чутки про когось.

Небо – хтось про вас думає чи турбується.

Собака гавкає – хтось вас обмовляє, недобре про вас говорить, якщо вкусить – завдасть горя, проблем.

Лисиця – бережіться, вас намагаються обдурити.

Кінь – хтось недалеко від вас помирає (конає), але може означати й закінчення давніх клопотів.

Кінь ірже – поганий сон, можете зазнати травм, існує небезпека смерті. Але їхати на коні – здобути успіх.

Сніг, ви серед снігу – до кращих змін, які прийдуть поступово, якщо сніг чистий, якщо брудний – вас чекають випробування.

Батько – хтось щось захоче у вас узнати, важлива, може, й нелегка зустріч з кимось суттєвим для вас; ви відчуваєте моральні докори собі.

Зірне небо – до дрібних прибутків.

Хустка – щось треба приховати, не розповідати те, про що знаєте.

Весілля – чекає похорон когось.

Вітання з кимось – до розлуки, може, недовгої.

Поцілунок – розрив із кимось.

Прати – негайно позбудьтеся боргів.

Півень – звістка про переміну.

Курка – докори вам од когось.

Зозуля – позбавлення хвороби, проблем, водночас чиєсь пророкування щодо вас.

Торгуватися – втрати перед змінами.

Розчісувати волосся – до майбутніх приємних стосунків із кимось.

Вітер – на несподівані події, велике збурення у житті.

Зароситися – хтось ширить про вас приємні чутки.

Співати – будете плакати, сумувати.

Біла сорочка – до добрих новин.

Щось віддаєте – отримаєте давно очікувану винагороду.

Подарунок – чекає якийсь підступ.

Опорожнятися – хтось буде за щось соромити.

Вмиватися – отримати нові враження.

Ходити босим – витрата, плата за щось.

Спрага – дуже чогось хочете, прагнете.

Зустріч – до розлуки.

Жадібно пити – у вас є потреба виправдатися чи будете виправдовуватися.

Колодязь – очікує згадка про давно забуте.

Біг – проблеми з диханням.

Шити – марудні клопоти.

Порвана нитка – втрата друга, подруги.

Прясти – узнаєте про когось правду.

Схід сонця – нова справа (захід – закінчення).

Наприкінці вісімдесятих років минулого вже ХХ століття я захопився хобі, як спочатку мені самому здавалося, дивним – прогнозуванням погоди. Віддав йому 23 роки, став навіть відомим як «народний синоптик» більше, ніж як письменник і журналіст. Видав і книжку «Таємна кухня погоди. Книга народного синоптика». Потім набридло, та й та увага, якої надавали моєму прогнозуванню читачі різних газет, слухачі радіо і глядачі телеканалів, журналісти, займала багато часу, бо могли навіть серед ночі подзвонити, щоб спитати, якою буде погода. Тепер маю спокій і час для літератури.

Метод, яким я користувався, ґрунтується на спостереженні за погодою з 26 грудня по 6 січня, тобто від дня Спиридона Сонцеворота, чи, як у нас казали, – присвятку, який припадає на 25 грудня, коли день починає прибувати, а ніч – убувати. Кожен день ніби проектує (прогнозує), яким буде місяць (26 грудня – січень, 27 грудня – лютий, 28-го – березень і т. д.). Про цей метод мені розповів загадковий дядько-волинянин, якого я зустрів у відрядженні, потім про цей же метод прочитав у нашій газеті «Волинь» у статті фенолога з чудернацьким (кажуть, що білоруське) прізвищем Вйотухна. Відомий етнограф-фольклорист (на жаль, уже покійний) Василь Скуратівський писав, що цей метод відомий ще з двадцятих років ХІХ століття.

Бабуся Пелагея теж передбачала, як у народі кажуть, «вгадувала погоду». Але користувалася при тому народними (і власними) прикметами.

Ось ті, що пам’ятаються:

– Якщо зранку з’являється райдуга після дощу – цілий день буде ясним і далі дощів не буде.

– У тому випадку, коли на вільсі навесні з’являється листя раніше, ніж на березі, літо буде переважно дощовим, якщо раніше на березі – сухим.

– Якщо восени листя з берези починає опадати з вершечка – зима буде холодною, якщо ж на верхівці берези тримається довго – зима очікується тепла.

– Рясна роса зранку на траві – погода буде сонячною, сухою. Якщо ж роси зранку нема – під вечір обов’язково буде дощ.

– Півні дуже добре передчувають прихід теплої погоди і ще за два-три дні до її зміни починають співати ніби невпопад – серед дня чи навіть надвечір.

– Рясний урожай горобини свідчить про холодну зиму, але не завше. Точніше, якщо зима обіцяє бути холодною, ягоди горобини яскраво-червоні, якщо передбачається тепла зима – ягоди горобини тьмяного, швидше навіть не червоного, а брунатного бурячкового кольору.

– Готуючись до холодної зими, цибуля «вдягається» у товстий кожух, цибулиння на ній багато. А ось перед теплою зимою – лише один-два шари.

– Перед дощем часто каркають ворони, низько літають ластівки.

– Якщо опинилися в лісі й раптом здивовано відчуваєте: вітру нема, а ліс шумить, наче тихо стогне, – швидше вертайтеся додому, бо ліс передчуває дощ, а то й бурю.

– Перед великою бурею чи зливою (за кілька годин, а то й півдня і навіть день) по землі далеко від осель-гніздовищ повзають великі мурахи.

– На мурашнику перед тривалою теплою погодою мурахи відкривають ходи, рух їх на купі інтенсивний.

– Перед теплим днем дуже виспівують ввечері і вночі цвіркуни.

– Журавлі, лелеки, гуси летять високо – осінь буде теплою.

Є, безумовно, багато й інших народних прикмет від бабусі. Я навів лише ті, у справедливості яких переконався сам.

А тепер про дні, які визначають пори року:

– Якою буде Покрова (14 жовтня), такою й зима. Холодна Покрова – чекай морозів, з дощем – чекай сльоти цілу зиму, холодний дощ – будуть заметілі в ту пору року, коли він іде.

– Весну визначає Степан (9 січня), чи рано зійде сніг – Тетяни (25 січня): якщо є сніг – то рано, якщо нема чи мало – то пізно, будуть і в березні снігопади.

– На Громниці (Стрітення, 15 лютого) відлига, то рання весна, а морози – пізня. Вода стоїть – будуть щедрі трави, якщо на Громниці півень нап’ється, то на Юрія (6 травня) – корівка напасеться.

– Якою буде Явдоха (14 березня) – теплою, сонячною чи хмарною, дощовою – таким і літо.

– Якою осінь має бути, визначає Пантелеймон (Паликопа) – 9 серпня.

Ще, сказати б, астрономічні прикмети від Пелагеї:

– Зірно в ніч на Різдво – добре вродять жито й овес.

– Зірно перед Великоднем – на добрий врожай овочів.

– Сонце заходить велике, червоне – жди вітряної погоди.

– Сонце опівдні починає бриніти, наче затьмарюється, – до дощу.

– Викочується вранці яскраво-жовте сонце – погідний день і ще три дні.

– Якщо місяць взимку дуже яскравий – на холодну мокру погоду.

– Як правило, дощова погода припадає на ті періоди, коли місяць зменшується.

– Малий серпик місяця ніби надщерблений – до переміни погоди.

– Рання зірка (Венера) ніби побільшала, стала світло-блакитною – різко потепліє.

– Багато зір (без хмар) на сході – на морозну погоду.

– Білі хмарки над Возом (Велика Ведмедиця) на Трьох святих (12 лютого) – добре вродить гречка.

– Не видно зір на Святвечір (6 січня) – тривожний рік.

– Перша зоря увечері перед Водохрещем (18 січня) з півдня – добрий рік.

– Найвищу зорю (Полярна – В. Л.) побачив (побачила) на Благовіщення (7 квітня) – буде успіх у тебе і в роду.

З самого раннього дитинства людина, крім того що радіє, сміється, розмовляє, робить вчинки й кидає комусь виклик чи приймає виклик від когось, ще й боїться. Це теж природне почуття, адже людина – жива істота, до того ж наділена відчуттями, іноді гострими, а ще фантазією, часом неабиякою.

На нашому хуторі, за яким починався ліс, було чого боятися. Шум дерев, навіть шелест листя, тріск гілки під ногою чи лапою невідомо кого, зітхання, окрики звірів чи птахів, крик сови (пугача), далеке вовче виття – усе це наповнювало життя таємничістю. І страхом. Боялися ми, малі, часом і дорослі. Хоча коли довго живеш, скажімо, на хуторі, на те, що іншого лякає, вже не звертаєш уваги. Принаймні, великої уваги. Уявляю, що почувала б міська людина, яку б залишили ночувати саму на такому хуторі.

І весь час, скільки пам’ятаю, бабуся Палажка… проганяла страх. З хутора, а головне – з наших душ.

Ось деякі її настанови щодо страху:

– Не бійся – Бог знає, коли тебе захистити.

– Усе живе, яке тибе лякає, тоже боїться.

– Як замахнеться хто сильніший, подумай, що то він себе самого б’є, і мусить він одвести руку і другою помахає.

– Порозумітися можна і з мурахою, птахою, лисицею, вовком.

– Пес чи вовк чують твій страх. Али при зустрічі не замахуйся, крикни менше та голосніше, повторюй одні й ті слова, а ще кажи слова, які б сказав людині. Пес зрозуміє, як кажеш «песик», але ричатиме на твої чорні слова.

– Старі люди кажуть, що гадюка повзає, щоб, зустрівши людину, напитися неїного страху. Не нападай першим на змію, вона й ни зачепить. Забравши твій страх, поповзе далі. Кажуть люди: людину, яка стоїть, змія ніколи ни вкусить.

– Три найбільші оборони від нечистої злої сили – хрест, свічка і свячена вода.

– Хрест виставлєй, тико коли сила велика проти тибе йде. А ліпше, як чуєш небезпеку од чогось чи од когось, торкнися правою рукою, найліпше трьома пальцями, котрими хрестишся, натільного свого хрестика, а подумки молитву прокажи, яку знаєш, – «Отче наш» або звернися до свого святого, іменем якого наречений ци наречена. Казала мені жінка їдна, що помагає коротка молитва «Ісусе, поможи прогнати з дороги того, хто недобрим стрівся. Три зірки на небі, три дороги пройду, три рази молитву прокажу. Амінь».

– Свічка помагає проти русалок, проти дідка (домового. – В. Л.), котрий розходився. Кажи при тому: «Ти не спиш, і я не спатиму, тобі світитиму, доки ни заснеш». Він і сховаєця, стихне, бо тоже спати хоче. А ще від страху перед громом, тоді тре’ запалити свічку, освячену на Громниці (Стрітення – В. Л.). Кажуть, грім, таку свічку почувши, сили втрачає і до того місця ни йде.

– Свяченої води випий перед далекою дорогою, якої боїшся. Обмий губи і лоба, як ни хочеш іти, а треба.

– Четверта (а може, й перша) велика поміч од молитви. Ранок з неї починай, перед сном молися, перед дорогою помолися або хоч перехрестися. А нападе страх – кажи: «Не боюся, бо зо мною молитва».

– Ни варто боятися: темряви, бо тоді з неї ніхто не вийде; ворогів, бо як готуєшся, що хтось зіврочить, то й зіврочить; лихого слова, бо воно, як ни боїшся, до того, хто сказав, вернеться; прокльону, бо до доброї людини те ни пристане; грому, бо є громнична свічка; смерти, бо що судилося – те ни обминеш, а боїшся – кажи, що багато ще ни зробив на цим світі; звірів, бо вони тибе бояться; мертвих, бо вже пожили на цим світі…

– Страх вивітрюється, ще коли про щось добре подумаєш. Коли на сонце подивишся або вдалину. Погані думки, наляканість тоже зникають, як удалину дивишся, особливо на чисте безхмарне небо. Сон нидобрий приснився – глянь скоріше у вікно – забудеться.

– Трапиться увечері ци вночі поуз могилок [10] йти, боїшся – заздалегідь, при підході, перехрестися і при першому крижі [11]. А ще – не дивися в той бік, бо здаватиметься, що хтось виходить.

– Ни од звіра, ни од страху, що, здається, за плечима виріс – не біжи. Біг – то твій найбільший переляк. Втікай тико од далекої небезпеки.

– Не бійся при хворобі. Думай і говори про добре. Чують твої слова Бог, і Матір Божа, і Янгол твій. Думають: «Цяя людина ще хоче жити, послужити Богові на землі, цяя людина ще чогось ни зробела». І сам про те думай, чого ти ще не зробив. Ще дітей на ноги ни поставив. Ще ни добудував щось. Ни доглядів.

– Їдна жінка казала, що заболіла, щось у грудях тисне й тисне, дихати ни мона. От, думає, так трудно, мабуть, скоро вмру. Та чого, нажилася вже, дочок замуж оддала, син женився, онуків побачила – ну що ще? Та тут згадала, що корова тільна. І ни вродить, а як вродить, то мертве тилєтко, як у той момент коло неї ни будеш, слів їй добрих ни казатимеш… А ще любила тая корівка, ну, може, Лиска ци Ряба, як неї при тім коло вим’я гладили. Ну, думає жінка, хто ж неї типерка погладить, хто слово добре скаже? Нє, ни можу вмерти, тре’ ще пожити, бо на тамтім світі корову стріну, а як нє, то снитиметься і янгол мій журитиметься, що я так нидобре зробела. І тилєтко загубила. Нє, буду жити, з болєсті вишкребуватимусь. І що ви-те думаєте? Виздоровила тая жінка.

Ще бабуся казала про небезпеку од запізнілого страху, страху навздогін або страху, що за плечима носиш. Кому невідоме почуття страху, що було б, якби потрапив під машину, яка тебе ледь не зачепила, упав з хиткої кладки чи мосту, перестрів тебе бандит, який того вечора когось пограбував (чи ще страшніше – зарізав) на темній вулиці, якою мала йти, і т. д. Мені теж знайоме це відчуття, бо й машина, в кузові якої їхав, падала з високої дороги, і танк в армії ледь не роздушив, і… Але я якось заспокоював себе тим, що все обійшлося добре, нічого ж не сталося. І проганяв запізнілий страх. Але знаю, що особливо гостро реагують, піддаються такому страхові жінки. І зазнають стресів не менш, ніж від того, що з ними реально сталося.

Бабуся розповідала теж про такий страх. Траплялося так лякатися кілька разів, та особливим, найнебезпечнішим був той, повоєнний випадок.

Як відомо, перші повоєнні роки у Західній Україні, в тому числі й на Волині й Поліссі, були складними, тривожними. По суті, тривала війна, боротьба Української повстанської армії зі сталінським режимом. Як казала бабуся, боялися і тих, і тих. На хутір приходили за їжею, провіантом повстанці, пропахлі лісом, димом, просили – і їм не сміли відмовити. З села на хутір приїжджало сільське й колгоспне начальство, емгебісти, стрибки (члени «истребительных отрядов по борьбе с бандитизмом» – В. Л.). Теж вимагали пригощення, сала й самогонки, інакше грозилися знести хутір, переселити в село, а то й вивезти в Сибір. Мусили давати й тим.

Прийшли повстанці – в нас казали: бульбаші (за ім’ям отамана Тараса Боровця-Бульби) або Степанові хлопці (за ім’ям Бандери) – й того погожого надвечір’я восени 1948 чи 1949 року.

– Четверо їх було того разу, – розповіла якось «пуд секретом» бабуся. – Ну, двох ми знали – їден з нашого села, згорєнський, другий з Перешпи, а ще двоє низнакомих. Кажуть: їсти хочемо. Накрили стола, я сала нарізала, яєшню зготовила, цибулі нарізала. Їдєть, обідають ци й вечеряють. Ну, й блєшчина на столі. Балакаїмо про те, се. Насторога, бо ж таке время. І тут мені Федько мій каже:

– А йди-но, жінко, поглянь, щось нібито скрипеть, як віз їде.

Я й вийшла…

Бабуся підійшла до вільшняку, який ріс при в’їзді на хутір з боку шосейки, виглянула й обімліла. Справді під’їжджала хурманка [12], а на ній сиділи озброєні люди, притому один із них у формі. Прогнавши заціпеніння (ледь не скрикнула, пригадувала) притьмом кинулася до хати. Сказала – так і так, біда, хлопці. Один із тих прийшлих сказав, що якраз удача, зараз вони нежданих гостей зустрінуть, повбивають, а може, кого і в полон захоплять, то дізнаються, що треба. Дід, а головне бабуся, стали просити: ви-те їх повбиваєте й підете собі в ліс, а як нам бути? То ж в Сибєр вивезуть, а то й у тюрму посадять. Ще ж до нас приходитимете…

До речі, я не раз думав, як дід міг на такій відстані почути з хати скрип воза? Швидше за все, спрацювали селянська інтуїція та отой страх перед небезпекою. Страх, який щось підказав…

Повстанці послухалися. Їм порадили виходити не через сінешні двері, а через присінки, бо ж чути було, як ті, другі, під’їжджають, вже долинали навіть їхні голоси.

Треба сказати, що сіни в нашім хутірськім будинку мали четверо дверей. Одні вели надвір, другі – до єдиної в будинку кімнати, яка правила й за кухню, треті – до комори, а четверті – у невеличку прибудову збоку, присінки, з яких двері виводили на інший, північний бік хутора. Отож, непоміченими справді найліпше було в такій критичній ситуації зникнути через присінки, тим більше що до них близько підходили дерева й кущі.

Повстанці так і зробили. У хаті швидко прибрали зі столу. Зайшли непрохані гості, як виявилося, голови сільради й колгоспу, місцевий «стрибок» і чоловік у формі – емгебешний лейтенант з райцентру Головна.

Щось, певно, запідозрили, бо зразу спитали, а хто-то у вас був, кого годували. Господарі запевнили, що нікого ни було, тико що пополуднували й вас запрошуємо. Лейтенант сказав:

– А як зараз провіримо, обшук зробимо?

Дід: та шукайте, як треба, ми никого ни приймаємо й ни привічаємо. Казав упевнено, а бабуся тим часом на стіл ставила наїдки та пляшку «смирдюхи», як називала самогонку.

Приїжджі вдосталь напилися й наїлися, поагітували за колгосп, їм дали ще на дорогу сала, цибулі й, звісно, пляшку. А коли, вже провівши, йшли до хати, у сінях зіткнулися з одним із повстанців. Виявляється, троє їх пішли, а цей остався у присінках, щоб, мовляв, послухати, про що ті «совєти» говоритимуть.

Бабуся пригадувала, як її почало всю трусити, коли вона подумала, що могло б статися, якби таки стали чинити обшук і побачили озброєного, з автоматом напоготові повстанця… Швидше за все, він почав би стріляти, ледве відчинили б двері.

Дала волю емоціям, коли той чоловік, що знехтував проханнями й долею господарів хутора, пішов. Аж донька, мама Оксана, котра вернулася з села, мусила заспокоювати.

З тих пір, казала бабуся, дала слово не боятися страху, що минув, «учорашнього страху», «страху за плечима». А щоб його не було, казала, треба вдихнути й видихнути, знову ж таки глянути на небо, сказати: «Минулий страше, не зайди до хати, а йди на дорогу, забирай і тривогу».

Бабуся питала в людей, і ті розповідали, як усе холоділо від страху навздогін. Отож казала, що можна руки в теплій воді потримати, а ще випити чогось теплого й пахучого, наприклад м’ятного чаю. А найліпше просто не боятися, сказати собі, що «вчорашній страх», як і вчорашній день, не вернеш, що він поніс із собою все зле. І себе самого.

– Боятися тре’ тико Бога, – казала Пелагея. – А більше ни боятися, а любети Бога. Бо од страху людина, кажуть, меншає.

– Робота – на полі, коло худоби, в хаті, де б ни робив – то твоє життя.

– Роботящий – за світ говорящий.

– Хто до роботи був лінивий – умре розбитий, нещасливий.

– Поки робиш – доти й живеш.

Ці кілька згаданих бабусиних приказок якнайліпше характеризують її життєве кредо.

Якось я запитав бабусю: що її за життя найбільше вразило? Вона, подумавши, сказала, що два випадки.

Перший: під час війни у місті (Любомлі) облава. Тоді побачила, як німці ловлять людей, «як худобину, як курей, ціле полюваннє», довелося й самій втікати од людоловів.

І другий: перший день на колгоспному полі.

Я вже казав, що дід, допоки міг, доти й оберігав не тільки хутір, а й право бути на нім і на своїй землі господарем. Тому довго й не вступав до колгоспу, тягнув як міг. Вступив одним із останніх, коли вже побачив, що далі тягти, хитрувати й віднікуватися не можна, що справді можуть, як не раз погрожували, вивезти в Сибір.

Першою роботою, на яку вийшла бабуся, котру, як і мою маму, зарахували в польову ланку, було просапування цукрових буряків. Бабуся за звичкою взялася за діло швидко й ретельно. І тут почула від колгоспниці з кількарічним стажем, колишньої одноосібниці-біднячки, з тих, що, як казав дід, «йшли в колхоз із вискоком, висолопивши язика»:

– Палажко, ци ти дурна? То ж колхоз, тут ни так, як на свему полі, де ти, казали, нариваєшся. Тут аби одваландати до заходу сонця. Сяк-так. І виполювати ни вельми старайся, бо на нас сваритимуться, що так ни робимо.

– А хіба так мона? – не зрозуміла бабуся.

– Чого ж ни мона? – почула. – І ни рвеся впірьод, бо получиш!

Про цю сцену розповіла мені мама.

– Ти не повіриш, Володько, як ішли додом, на хутір, у мами меї цілу дорогу сльози текли. «Як то так мона, щоб робети й ни робети?» – все казала. Довго ни могла звикнути.

– Перш ніж винити когось, подумай, чи ти сам не винуватий перед ним, – ця фраза бабусі Пелагеї мені запам’яталася надовго.

На жаль, я не завжди, особливо в часи молодості, – тоді більшість із нас максималісти – дотримувався цієї мудрої поради, майже заповіді.

А проте тема вини людини, провин людських займала значне місце у розмірковуваннях бабусі. Ось деякі її думки.

Людина не винна в тому, що є такою як є. Бог знав, яким кого створити. Та людина винна, якщо ни хоче стати ліпшою. А ще більше, коли ни задумується – винна ци нє?

Обідити легко, так само, як чєсом пальця врізати. Загоїти рану од слова – тяжче.

Рана ни заживає довше, якщо той, хто її завдав, ни чує своєї вини.

Винні батьки за дітей, котрі такими стали, та ще більше діти, які батьків ни хотіли слухати.

Суддя, котрий людину засудив або й на смерть послав, навіть справедливо, має відчувати вину. Всі ми судді над собою, а хто ни суддя – в того душа сліпа й глуха.

Найстрашніше, коли наполовину добра душа є, чужих людей жалієш, а тих, кого обідив, – нє.

Нащо тобі багатство, як з нього кров тече? Нащо тобі слово, що злом обернулося?

Вина як думка: ни покаявся – полетіла й у вирії загубилася. Назад вже ни вернеться. Тінь од вирію у тебе за плечима стоятиме.

Ни питай: «Чого?», а питай: «За що?»

За що обідив, за що хтось страдає? Хто розкаже, кроме тибе самого?

Чого я дощу злякалася, худобину ни порятувала?

Хто вину з гинчого на себе скидає, тому іти легше.

Провина маленька і то, як колючка із будяка – нарвати може, нозі твоїй дошкулятиме.

Чого метаєш слова, як каміння вночі?

Хіба ни в себе цілишся, коли другому дошкулити хочеш?

Вину і словом, і вчинком добрим спокутувати можна.

Розповідала бабуся притчу про те, як один чоловік брата свого образив за щось. Посварилися й пішов той у світ широкий. Далеко був у світах, а перед смертю згадав про те, що брата образив задарма. Не зможе поїхати й вибачитися. Тоді він взяв клаптик паперу, написав слова вибачення, прикріпив папірець до лапки свого улюбленого голуба. Й став пояснювати, як до брата втрапити. Пустив голуба, той полетів.

Летів довго, бо щось ніби кликало його у чужі краї. І таки знайшов дім брата. Прилетів, сів на підвіконня. Вийшов брат, теж старий уже, дивиться – голуб сидить. І не боїться, в руки дається.

Взяв у руки. Тільки ж за дорогу далеку загубився десь папірець.

Та тут згадав чоловік, що брат його, котрого з молодості не бачив, голубів любив і розводив.

– То ж брат мені вісточку прислав, – каже.

Голуб враз завуркотів, мов підтверджував його слова.

– Не серджусь я на тебе, брате, – каже чоловік зі слізьми на очах. – Давно не серджуся. За що ми сварилися – забув.

Вирішив написати братові. Просив, якщо може, приїхати. Посидять, поговорять. Про життя, дітей і внуків.

Причепив того листа до ноги голуба. Голуб і полетів. І таки долетів назад. А братові геть зле, вже до смерті готується. Аж тут голуб до хати залітає. Сідає на постіль, у руки дається.

Прочитав листа і враз відчув – сили з’являються. Встав, одягся. Виходить до домашніх, а ті чудуються. Питають, куди він зібрався?

– Як же я міг померти, – каже чоловік. – Брат мені вісточку прислав. Поїду я до нього, чекає, як і я, побачитися хоче.

Поїхав. І зустрілися брати. Й довго наговоритися не могли.

Бабуся, пригадую, не раз першою мирилася і з дідом, і зі своєю мамою, і з донечкою, а моєю мамою. До зятя, мого тата, взагалі ставилася ніжно, захищала од нападок діда.

– Сварка як хмара, – казала, – пройшла, ни було дощу – то й добре. А пройшов дощ – скоріше словом добрим висуши. Перше слово пусля сварки, коли добре – золоте. Як подорожник на вавку.

Я любив бабусю Палажку. Не тільки її каші й борщі, але й розповіді, казки, просто коли клала на голову свою шкарубку долоню.

Та була в наших стосунках, мушу сказати, все-таки тінь. Її нелегке життя склалося так, що молодими, ще дітьми, померли двоє синів.

Одного з них, який був, як згадувала, дуже гарним і розумним хлопчиком, звали Іванком. І коли народився другий за ліком онук (я був у нашій сім’ї найстаршим нащадком), бабуся попросила назвати його Іваном. Іванком. Івасем.

Про молодшого брата якось сказала, що дуже їй нагадує сина. Звідтоді я дуже ревниво ставився до стосунків бабусі з моїм братом. Ревнував до зайвого доброго слова, вважав, що приділяє більше уваги й ласки братові. А одного разу, коли завважив, як бабуся крадькома дає братові ще «додаткові» цукерки, зчинив скандальчик.

Бабуся запевняла, що любить нас однаково, що наступного разу, як я так хочу, мені принесе зайвого. Мама тоді сказала, що я ж старший (між мною й братом була різниця в три роки й чотири місяці).

І мама ж після смерті бабусі передала мені її слова, що вона таки винна переді мною.

Слова, які бабуся сказала незадовго до смерті: «Передай Володьці, що я винувата перед ним, тоді таки цукерок більше дала Йванові. І ще було, що більше голубила. Вельми вже мині мого синочка Іваночка нагадував».

Мама казала, що бабуся при цих словах заплакала. А вона тоді вже не вставала з ліжка. Я ж тепер, хоч і запізніло, хочу попросити вибачення у бабусі за моє тодішнє нерозуміння її болю і її любові.

…Над хутором пливе хмарка. Одна-єдина у літньому сліпучо-блакитному бездонному небі.

– Може, на тій хмарці й сидить Бог? – питаю я бабусю.

– Бог на кожній хмарці, – каже бабуся.

– Як то? – не розумію. – Ви-те ж самі казали, що Бог їден і все бачить… Може, йому закортіло над нашим хутором на хмарці проїхатись?

– Де Бог, ми не побачимо, – відповідає бабуся після невеличкої паузи. – Али ти, внучку, таки правду кажеш. Бог на тій хмарці, бо ж гинчої нима, і мене питає, чого я ото без роботи сижу…