У повістях «Підземний факел» і «Зелена пастка» та в кращих оповіданнях письменника розповідається про мужніх радянських людей — прикордонників, чекістів, підпільників, яким за незвичайних обставин, у фантастично складних ситуаціях доводиться вести тривалий поєдинок проти ворогів миру й прогресу.
До книги увійшли:
ПІДЗЕМНИЙ ФАКЕЛ.
ЗЕЛЕНА ПАСТКА.
ОПОВІДАННЯ
©
У кожного письменника є свої творчі уподобання, своя прихильність до того, що назавжди залишається серцю найближчим, — є своя провідна тема. Анатолій Стась відомий сучасному читачеві як прозаїк, схильний до пригодницько-фантастичного жанру. Та в першооснову його творів покладено реальну дійсність: незвичайні сюжетні колізії поєднуються з драматизмом людських доль; зображувані герої — чи це персонажі історично достовірні, чи витворені письменницькою уявою — люди реальні, які прийшли до нас, як писав Юрій Збанацький, не з легенди, а з виру боротьби проти фашизму.
Анатолій Олексійович Стась народився 5 травня 1927 року в степовому хуторі Стасівці на Полтавщині. З ранніх років привабив його чарівний світ книжки, з яким познайомив рідний дід, колишній учасник російсько-японської війни, малописьменний селянин бідняк, котрий мав великий потяг до художньої літератури. А згодом, уже в м. Градизьку, юному учневі дарувала свої скарби шкільна бібліотека. Дитинство і юність Анатолія Стася, як і його однолітків, минали в епоху великих соціальних перетворень у Країні Рад, коли час був украй заповнений подіями, радісними й величними. Подвиг відважних папанінців, освоєння Арктики, героїчний переліт Чкалова, прорив у стратосферу, грандіозні новобудови, переможна хода соціалізму — цим жила радянська юнь, це формувало її свідомість, будило мрію.
Та у світі неспокоєм зависло передгроззя, — на арену класових боїв висовується кривавий фашизм.
Події на Хасані, на Халхин-Голі були пересторогою для радянських людей, сигналом, що імперіалізм активно готується до нападу на нашу країну. Врешті фашизм віроломною навалою ринув на радянську землю. Разом з усім народом і молодь, ще недавні старшокласники, стала на захист рідної Батьківщини. Війна була для неї школою випробувань і найсуворішим екзаменом на зрілість. У сімнадцять років одягнув безкозирку й бушлат моряка і Анатолій Стась.
Після Великої Вітчизняної війни майбутній письменник, молодий комуніст, був комсомольським працівником на Полтавщині, комсоргом Українського поліграфічного інституту, де він навчався на редакційно-видавничому факультеті, секретарем райкому ЛКСМУ у Львові. На початку 50-х років у комсомольській пресі а згодом у «Робітничій газеті», в журналах та збірниках він друкує нариси, статті, фейлетони. Як кореспондент республіканських газет Анатолій Стась багато їздить по західних областях України. То був складний період зміцнення тут партійних та комсомольських організацій, становлення молодих колгоспів, що проходило не без класових зіткнень. На шляхах Волині, Полісся, на Прикарпатті і за Карпатами блокнот журналіста заповнювався живими фактами соціалістичних перетворень на оновленій землі. Згодом цей матеріал ліг в основу повісті «Підземний факел» (1960). Водночас письменник видає оповідання та нариси про мужніх радянських воїнів-прикордонників.
Помітний слід у творчості А. Стася як публіциста і нарисовця залишила робота в журналі «Огонёк». Письменник багато подорожував по країні і часто виступав на сторінках журналу із статтями, нарисами, розповідями про дружбу українських та грузинських колгоспників, про моряків Дунаю і шахтарів Донбасу, про творців штучних алмазів, про славні діла наших сучасників. В цей же час Анатолій Стась у своїх художньо-документальних творах розповів читачам про багатьох невідомих солдатів народної війни — партизанів і підпільників, котрі іноді далеко від Батьківщини, в тилу ворога вели нерівний бій з фашизмом. Так народилася нова книжка — «Таємниця «Ардельт-верке»». На її титулі автор зазначить — «нариси», хоч чимало творів, що склали збірку, — «Четвертий пасажир», «Архів «чорної дивізії»» та інші, — за жанровими ознаками належать до новелістики.
Від художнього нарису та оповідань А. Стась переходить до героїко-пригодницьких повістей, у яких торкається морально-етичних проблем, часом вдаючись до елементів фантастики як художнього засобу. Відомо чимало творів, де герої штурмують простори Всесвіту на фотонних ракетах, здійснюють кругосвітні подорожі на небачених підводних кораблях, долають тяжкі недуги, перетворюють дрімучі ліси на квітучий сад, порушують неймовірні проблеми, розв'язання яких справа далекого майбутнього. Але в жанрі фантастики є також твори, присвячені завтрашньому дню, в них йдеться про ще не вирішене, не знайдене, але те, що вже настійно стукає у двері дослідницьких лабораторій, в саме життя. До них слід віднести і згадану повість «Підземний факел».
Події у творі розгортаються з кінематографічною швидкістю. Інженер Крилач, а за ним — молодий вчений Іван Бранюк відкривають спосіб добувати з надр так звану залишкову нафту, якої, за свідченням спеціалістів, мільйони тонн. Земля, виявляється, віддає людям поки що лише половину своїх глибинних запасів чорного золота. Верховоди однієї зарубіжної фірми, що звикли гріти руки на прибутках від нафтовидобутку, не можуть змиритися з втратою пріоритету і вдаються до авантюри. Для здійснення свого злочинного задуму вони знаходять виконавців — колишнього есесівця та бандитів з оунівського кубла. Пригодницька канва допомагає авторові надати динамічності всім сюжетним розгалуженням твору.
Історія з винаходом термоінжектора — апарата для видобутку залишків нафти — межує з реальністю. Науково-технічна проблема, якої торкається А. Стась, — справді в полі досліджень вчених та інженерів ряду країн, і письменник, як стверджують знавці, виявив передбачливість у міркуваннях про засоби її технічного вирішення. Проте не це виступає на передній план. У повісті передусім наголошується на людинознавчих, моральних проблемах. Приваблюють образи Арсена Петришина, прикордонника Гейка, полковника Шелеста. Вони захищають мирну працю і здобутки радянських людей, але цим їхня діяльність не обмежується. Не дати ворогові скалічити душу чесного трудівника, який колись, замолоду, зробив хибний крок у житті — і з цього намагаються скористатися пройдисвіти, — це теж вони вважають своїм обов'язком і виконують його з успіхом. Письменник сатиричними штрихами змальовує постаті гітлерівців; мерзенними і підступними тінями зринають із небуття колишні націоналісти-сокирники, такі як Гандзя-Мацюк, нелюд з психікою душогуба.
Як і в повісті «Підземний факел», у пригодницьких оповіданнях, жзокрема в «Сріблястому мареві» та «Вулиці Червоних Троянд», також поєднується героїчне з незвичайним, чи навіть фантастичним. Письменник вдало користується цим прийомом, і хоч подекуди не уникає традиційних мотивів, однак відмовляється під усталеної схеми, де «міцно закручений» сюжет — в основі оповіді із «загадкою», яку необхідно розкрити. В його письмі загадок немає. На тлі незвичайного він розкриває людські характери, виразно окреслюючи конфлікт між протидіючими силами. Здебільшого герої творів Анатолія Стася діють або ж безпосередньо на війні, або в час війни; позитивні персонажі так чи інакше стикаються віч-на-віч з фашизмом, в той або інший спосіб, залежно під обставин та ситуацій, ведуть проти нього безкомпромісну боротьбу. Особисто для цих героїв боротьба не завжди завершується щасливо, письменник не спрощує життя, трагічна доля деяких персонажів лише зміцнює в художньому матеріалі емоційний струмінь реальності. Ось герой оповідання «Сріблясте марево» Юрко-ленінградець, молодий науковець, що став солдатом. Він потрапив у село, захоплене гітлерівцями, але й тут не припиняє роботи, розпочатої ще до війни в ленінградському інституті. В цьому романтично виписаному образі втілено високі моральні якості молодої радянської людини. В ім'я перемоги над ворогом Юрко віддав все — світлий розум, знання і врешті життя. Для Андрійка, хлопця з українського села, з яким товаришував Юрко-ленінградець, справжнє прізвище молодого вченого назавжди залишилося невідомим. В Андрійка зостався лише його зошит з розрахунками електромагнітного пульсатора, того невеликого апарата, з допомогою якого Юрко-ленінградець на очах у враженого хлопця зненацька зупиняв мотори німецьких машин на курному шляху за селом, сіючи розгардіяш і паніку серед гітлерівців. Фантастика? Так. Але в ній свій «пульсатор» — биття юного серця, сповненого ненависті до фашистів, реальна мрія хлопця про ту силу, яка спопелить чорний хрест свастики, зупинить і розчавить фашистських варварів. Центральний герой «Сріблястого марева» — людина відваги й мислі.
Ясність мети, за якою безмежна любов до Батьківщини, вчинки від переконань — ось живодайні джерела сили й міці духу позитивних персонажів повістей та оповідань письменника. У творчості А. Стася незмінно присутня власна концепція героїчної людини, хай це буде дорослий чи юний герой. У звичайних життєвих обставинах і середовищі письменник ніби збільшує довкола того чи іншого персонажа напругу ситуацій і таким чином створює умови для вияву характерів міцних, сильних, підкреслюючи, що характери героїв є віддзеркаленням їхнього внутрішнього світу, а не якоюсь винятковістю.
Високою напруженістю сюжету характеризується і оповідання «Вулиця Червоних Троянд». Відтворюється коротка й трагічна історія колишнього учасника руху Опору в одній з європейських країн, вченого, в руках якого страшна зброя. Усвідомлюючи, що його витвір може посіяти смерть не тільки серед ворогів, а й принести лихо всьому людству, вчений відмовляється від звабливої можливості застосувати проти ворожої країни вивільнену рушійну енергію згустків космічної матерії, рішуче відкидає її заради гуманної мети. Яка ж то перемога, якщо вона здобудеться ціною загибелі всього живого хай навіть у ворожій країні…
Низкою незвичайних пригод захоплює Анатолій Стась і в повісті «Зелена пастка». В цьому творі відчувається прагнення автора до освоєння складнішого, ніж у попередніх творах, матеріалу. Географія дії розширюється, письменник переносить героїв твору за океан, у вигадану країну Сені-Моро, що загубилася серед безмежжя зелених джунглів. Невгамовні сміливці в необжитому закутку планети виконують нелегку роботу на благо людства, дбаючи про його завтрашній день. Та саме тут, де радянський біолог Вовченко і Його колеги-іноземці відвойовують у природи її багатства, знайшли собі притулок нащадки розгромленої фашистської зграї есесівців. Те, з чим зіткнувся в джунглях Ігор Вовченко, було водночас неймовірним і… цілком вірогідним. В лісових нетрях причаїлися послідовники зловісновідомого доктора Менгеле. гітлерівського «медика»-ката, нащадки воєнного злочинця Бормана.
У пресі не раз повідомлялося, що чимало недобитих нацистів, рятуючись від розплати, знайшли собі схованку в Латинській Америці. Отже, те, що вразило Ігоря Вовченка, для нас — реальні й можливі факти життя. Хто може гарантувати, що й через роки вже наші правнуки не можуть зіткнутися з нелюдами, які успадкували під своїх попередників-фашистів расистську ідеологію? Нинішнє молоде покоління не бачило війни, про злочини гітлерівців знає з розповідей батьків, з книг, кінофільмів. Але вже зараз, за життя цього покоління, знову підводить голову фашизм — до речі, в тій же Латинській Америці, в Чілі.
Можна по-різному ставитись до змальованих у повісті пригод Ігоря Вовченка, його матері та інших персонажів, та незаперечне основне: повість-застереження актуальний антифашистський твір.
Фантазія немислима без того реального грунту дійсності, що дає крила для злету художньої думки. В основу творів А. Стася, як уже говорилося, покладені дійсні факти, іноді точні й реальні передбачення, і в цьому принадність його оповідань і повістей. Пригодницька фантастика в літературі соціалістичного реалізму, насамперед досліджуючи духовний світ радянської людини, стверджує високі комуністичні ідеали. Тому цей захоплюючий для читача жанр відіграв велику роль у вихованні молодого покоління. Недавно льотчик космонавт, Герой Радянського Союзу Георгій Гречко в статті «Книга моєї мрії» писав: «Я з тих, хто любить фантастику і не просто любить. Їй я зобов'язаний тим, що обрав шлях, який привів мене в космонавти. Саме такі книги, як «Аеліта», «Боротьба світів» та інші створили у мене свого часу настрій душі, що допоміг виникненню мрії про космос. Фантастика потрібна, вона багато чого може навчити, до багато чого психологічно підготувати».
Творчість А. Стася в жанрі героїчної, пригодницької фантастики виховує патріотичні почуття, кличе до освоєння ще нерозкритих таємниць природи, вчить боротися з ворогами прогресу на землі, за перемогу високих людських ідеалів.
Перу Анатолія Стася належать художньо-документальні повісті, оповідання, нариси про героїв Великої Вітчизняної війни, інтернаціоналістів, бійців-антифашистів.
Документальна повість «Товариш Олекса» присвячена легендарному Олексі Борканюкові, керівникові революційного руху на Закарпатті, гуцулові з Ясенів на Рахівщині. Про Борканюка вже були дослідження, поеми, повісті. Але А. Стась створив свій художній образ героїчної людини, зробивши це по-своєму лаконічно, документально точно і романтично. Постать товариша Олекси окреслюється в повісті на фоні складного переплетіння подій у Європі напередодні другої світової війни, в ореолі великих справ, що їх вершили в тяжких умовах капіталістичного світу самовіддані бійці за свободу — комуністи. Письменник створює цілий ряд портретів-образів революціонерів-закарпатців, нескорених, несхитних борців за пролетарську справу, які в одному інтернаціональному строю з чеськими, словацькими, угорськими комуністами та комуністами інших країн на далеких рубежах вели бій з класовим ворогом, намагалися перепинити шлях фашизму. Документальна повість «Товариш Олекса» належить до кращих зразків нашої публіцистики.
Широкого розголосу набула на початку сімдесятих років збірка оповідань і нарисів А. Стася «Таємниця «Ардельт-верке»», у якій розкриваються нелегкі долі, тернисті шляхи солдатів без мундирів — народних месників, підпільників, розвідників — незламних борців проти фашизму. Герої збірки — люди реальні, не вигадані, але їхні вчинки настільки незвичайні, до неймовірності сміливі, що можуть здаватися фантастичними пригодами.
Підпільники в оповіданні «Таємниця «Ардельт-верке»» добре усвідомлювали небезпеку проникнення в лабораторію замаскованого заводу в районі Вроцлава, щоб добути креслення таємної зброї ворога. Та вони, як показує письменник, відзначались не тільки особливою сміливістю й витримкою, а й володіли потрібними знаннями, неабияким життєвим досвідом, хоч раніше ніколи не були розвідниками. Завдяки зусиллям цих безстрашних людей — вчителя, лікаря, інженера — та їх побратимів, в'язнів гітлерівського концтабору, які працювали на військових об'єктах, було виявлено, що на заводі «Ардельт-верке» виготовляють деталі реактивних двигунів для літаючих снарядів ФАУ, якими фашисти руйнували Лондон.
Розповідь про творчість А. Стася буде неповною, коли не згадати про активну роботу, здійснювану письменником в галузі літературного запису.
Колишній секретар Ровенського підпільного обкому Компартії України, доктор історичних наук А. Кизя справедливо зазначив, що спогади «бувалих людей» в літературному записі Анатолія Стася стали в ряд кращих творів нашої мемуарної літератури, присвяченої вічно живій темі героїзму радянського народу у Великій Вітчизняній війні.
Творча позиція письменника знаходить відбиття і продовження в його активній громадській діяльності. Анатолій Олексійович Стась очолює Комісію радянського фонду миру Української PCP, його обрано заступником голови Республіканського комітету захисту миру, він брав участь в роботі Московського Всесвітнього конгресу миролюбних сил. Спілкування з представниками багатьох країн, з людьми доброї волі, які борються за зміцнення миру і дружби між народами, обстоюють ідеї гуманізму, співробітництва і прогресу, — джерело нових тем і нових образів для творчості письменника.
Тонко забряжчали шибки. Люстра під стелею гойднулася, заграла мелодійним передзвоном кришталю. Приглушений гуркіт увірвався в кімнату крізь темні світломаскувальні штори на вікнах.
Гриміти почало ще звечора. Перші вибухи долітали здалеку, були ледве чутні, наче притамоване зітхання землі. Тепер канонада лунала розкотисто і погрозливо, з точно розрахованими інтервалами…
Сухі пальці звично ковзнули по ґудзиках кітеля. Клацнувши пряжкою ременя з маленькою, як іграшка, кобурою браунінга, оберштурмбанфюрер[1] Людвігс тривожно прислухався. Презирливо глянув на шести ламповий «Імперіал», що тьмяно виблискував лаком біля неприбраного ліжка.
Радіо брехало безсоромно. В останньому зведенні про події на Східному фронті не було навіть натяку на ті місця, де перебував оберштурмбанфюрер СС Роберт Марія Людвігс зі своїм штабом. За словами берлінського диктора виходило, що ця ділянка окупованої території усе ще залишається глибоким тилом, а бої точаться значно далі на південний схід, принаймні кілометрів за сто п’ятдесят від міста. Та Людвігс з деякого часу почав досить скептично ставитися до повідомлень, що їх посилали в ефір радіостанції рейху. В розпорядженні начальника загону особливого призначення, загону, що десь в канцелярії резиденції рейхсфюрера СС значиться під шифром «Шварцапфель» — «Чорне яблуко», було чимало інших каналів, якими надходила інформація про справжнє становище на фронті. І все ж, навіть для нього, оберштурмбанфюрера СС, зміни, що сталися за ніч, були несподіванкою.
Людвігс нервував. Йому здавалося, що ад’ютант занадто повільно пакує речі. Неквапливість штурмфюрера, біловолосого офіцера років тридцяти, який завжди тішив Людвігса своєю педантичністю, підкресленою акуратністю і догадливістю, тепер дратувала.
Офіційного наказу залишити місто, щоправда, не надійшло. Про всякий випадок оберштурмбанфюрер не висловлював своїх намірів уголос. Та мусить же цей Гольбах нарешті сам розуміти, що коли снаряди рвуться майже на околиці… Проте ад’ютант наче мав насолоду пакувати комплекти уніформи та цивільні костюми оберштурмбанфюрера повагом, без поспіху. Схиливши набік розчесану на проділ голову, він дбайливо розгладжував долонями чорне сукно, змахував щіткою невидимі порошинки з оксамитових комірів, любовно вирівнював кожну складку, перш ніж заховати мундир або шинель у чемодан.
«Порпається, як стара економка», — неприязно подумав Людвігс, поглядаючи на годинник. Наближався світанок, а штурмфюрер не зібрав ще й половини речей, які складали досить-таки громіздке похідне господарство начальника. Дорогі персидські килими висіли на стінах. Кілька полотен знаменитих російських майстрів живопису і дві картини Рубенса, що їх беріг Людвігс, як зіницю ока, ще стояли біля столу у важких позолочених рамах. Невеликий металевий сейф — у кутку, хоч його давно треба було пересунути ближче до дверей. З-під ліжка визирали масивні дерев’яні ящики. Невже ад’ютантові слід втлумачувати, що перед транспортуванням порцеляну необхідно перекласти, надійніше обмостити стружкою та ватою…
— Облиште ви, нарешті, одяг. Вкладайте що цінніше, Гольбах. І швидше, будь ласка, не зволікайте з цим, — намагаючись приховати роздратування, сказав Людвігс.
— Слухаю, оберштурмбанфюрер!
Ад’ютант ледь помітно знизав плечима: він добре вивчив звички начальника і не пам’ятав випадку, щоб той залишав будь-що з свого гардероба на старих квартирах.
Зрозумівши рух ад’ютанта, Людвігс виплюнув собі під ноги недопалену сигару. Йому захотілося сказати штурмфюреру щось образливе, їдке, зігнати на ньому злість, що тупо підіймалася в грудях після кожного вибуху… Саме в ту мить настирливо затріщав телефон.
Людвігс швидко підняв трубку.
— Алло! Алло! Оберштурмбанфюрер Людвігс? Я добиваюсь до вас майже годину. Де ви запропастилися?
Фамільярний тон начальника гестапо не подобався Людвігсу завжди, але цього разу він вирішив не звертати уваги: Веллерман міг повідомити про новини. Оберштурмбанфюрер лише скривився, згадавши, що чергові офіцери штабу «Чорного яблука» за встановленим порядком тільки у виняткових випадках з’єднували когось телефоном з його квартирою після дванадцятої ночі. Обстановка тривожна, слід було скасувати своє давнє розпорядження, але Людвігс забув це зробити. Що начальникові гестапо, мабуть, добре-таки попсували нерви, доки він додзвонився сюди, то наплювати, але ж телефоном могли передавати спішний наказ про евакуацію загону Людвігса з міста…
«Чорт!» — вилаявся подумки Людвігс і сказав у трубку:
— Я був зайнятий справами. Що сталося, Веллерман?
— Оберштурмбанфюрер, у місті неспокійно. Активізувалися радянські партизани. На залізничному вокзалі якийсь невідомий, переодягнений у німецьку форму, вистріляв пістолетну обойму у натовп офіцерів. Серед забитих — полковник із штабу танкової армії… Ви слухаєте, Людвігс? В районі Високого Замку годину тому підірвано гранатою легкове авто з чиновниками гебітскомісаріату… У підвалі комендатури сапери виявили міну уповільненої дії, тільки щасливий випадок…
Веллерман говорив, а обличчя оберштурмбанфюрера хмурнішало. Його насамперед цікавило, чи близько підійшли радянські війська до міста. А Веллерман, як видно, знав про становище на передових позиціях армійського угруповання фельдмаршала Моделя стільки ж, скільки й він, Людвігс. І все ж, слухаючи схвильовану скоромовку гестапівця, оберштурмбанфюрер зробив для себе певні висновки.
«Тікають, — подумав він. — Вокзал переповнений офіцерами — отже, тилова служба поспішає вислизнути, доки не пізно. Гебітскомісаріат — теж…»
Усе ясно, і на розмову з начальником гестапо далі не варто було витрачати дорогоцінні хвилини.
Людвігс різко перебив його:
— Веллерман, для чого ви мені все це розказуєте?
— У мене бракує людей для енергійних каральних заходів. Я хочу, щоб ви послали у моє розпорядження хоча б взвод своїх солдатів. Вони потрібні негайно!
— На жаль, це неможливо. Ви мусите знати, що мої солдати та офіцери мають свої обов’язки, і немає потреби відривати їх від справ, особливо тепер.
— Оберштурмбанфюрер, — Веллерман підвищив голос, — майте на увазі, що гестапо…
— Знаю, що таке гестапо! — наливаючись кров’ю, закричав Людвігс. — За офіцерів фюрера відповідатимете ви, а не я! Не звалюйте своєї роботи на чужі плечі. Я поки що не маю щастя вважатися вашим підлеглим і радив би вам не вказувати мені, Веллерман! — не слухаючи начальника гестапо, який почав був щось пояснювати, Людвігс жбурнув трубку. Та ледь вона торкнулась важеля, знову тенькнув дзвінок. Цього разу доповідав командир підрозділу особистої охорони Людвігса. Щойно прибув офіцер, відрекомендувався як представник ОКХ[2], пред’явив відповідні документи і наполягає на терміновій аудієнції з оберштурмбанфюрером. Що накаже оберштурмбанфюрер?
— Відберіть у нього зброю і проведіть до мене. Попередьте, що я можу приділити йому не більше п’яти хвилин.
Штаб загону містився у будинку напроти. Не встиг Людвігс подумати над тим, які справи могли привести до нього посланця верховного командування сухопутних сил, як двері без стуку відчинилися. Поріг переступив огрядний немолодий офіцер. Його припухлі, почервонілі очі дивилися втомлено. Мундир, козирок високого кашкета, навіть густі темні брови, були припудрені жовтуватим пилом. Сіро-зелений кітель з вузенькими смужками срібних погонів і петлиці свідчили про те, що це звичайний армійський майор, грубуватий, у погано припасованому обмундируванні, схожий на тих призваних запасників, яких чимало з’явилося останнім часом у прифронтовому місті. Прибулий підкинув угору руку.
— Хайль Гітлер!
— Хайль, — недбало відповів оберштурмбанфюрер, з відтінком легкого презирства і розчарування змірявши поглядом незграбну постать майора.
Останнього не збентежила холодність прийому. Він пройшов на середину кімнати, мовчки простяг оберштурмбанфюреру пакет і, всупереч усім правилам військового етикету, спокійно вийняв з кишені портсигар.
Ад’ютант Гольбах розгублено кліпнув білими віями. Губи Людвігса здригнулись від обурення. Проте, стрівшись поглядом з майором, він не загорлав, не затупотів ногами, не витурив нахабу геть. Було щось в очах прибулого таке, що змусило Людвігса простягти руку до столу, до коробки з сірниками, забувши на мить, що він не жовторотий лейтенант, а старший офіцер СС, зобразити на обличчі щось на зразок ввічливої посмішки. Людвігс міг би присягтися, що вже бачив цю людину раніше, зустрічав у такому оточенні, де погони оберштурмбанфюрера мали не більше ваги, ніж нашивки фельдфебеля…
Випереджаючи начальника, ад’ютант Гольбах запопадливо креснув перламутровою запальничкою.
— Розкрийте пакет, оберштурмбанфюрер, я привіз його для вас, — з посмішкою сказав майор, жадібно затягтись димом сигарети. — У нас мало залишилось часу.
Печатки зламалися. Сургуч посипався на паркет. Обличчя Людвігса витяглося.
— Ви сьогодні… з Берліна?
— Ні. Учора. Я вилетів літаком, але нашого «хейнкеля» обстріляли російські винищувачі. Пілот ледве дотяг до першого ж аеродрому по цей бік Карпат. Далі довелося добиратись на автомашині.
Людвігс сам підсунув майорові крісло. Ще раз перечитав вийнятий з цупкого коленкорового конверта папір. Майже з острахом ще раз глянув униз, на підпис.
Ні, він не помилився. Під коротким текстом машинопису стояло розмашисте: Гіммлер.
Одне це слово наче витіснило з паперу всі інші слова. Розхвилювавшись, Людвігс не міг вникнути у суть наказу. Від думки, що рука «всесильного Генріха» ще вчора торкалася папірця, якого він зараз тримає пальцями, в оберштурмбанфюрера на скронях запульсувала кров.
Нарешті він зосередився. Рядки, що стрибали перед очима, стали на місце. До свідомості Людвігса дійшов зміст написаного. Брови поповзли догори.
Діяльність солдатів та офіцерів загону «Чорне яблуко» на окупованій території виходила далеко за рамки функцій звичайних військових, навіть есесівських частин. Коли було одержано шифровку про вилучення будь-якими засобами золота і коштовностей у населення — це не викликало у Людвігса ні роздумів, ні подиву. Добре розумів він і наказ, згідно з яким відправив у Німеччину десятки рідкісних художніх полотен і скульптур, що зберігалися у місцевих музеях та картинних галереях. Пригадалася таємна директива про розкопки на пустищі поблизу міської цитаделі. Люди Людвігса вночі вийняли з рівчака кілька десятків трупів львівських учених, розстріляних батальйоном «Нахтігаль»[3] ще в 1941 році. Бензин та вогонь зробили своє, а у виконавців цієї «делікатної» операції з’явилися на грудях нові нагороди.
Загін «Чорне яблуко» для того й існував, щоб виконувати те, чого не довіряли іншим. Дріб’язковими справами Людвігса не завантажували.
І раптом — якийсь Крилач, інженер з місцевих, чиє ім’я ні про що не говорить. Що ж то за персона така, з приводу якої гінці з Берліна привозять спеціальні накази, і не від кого-небудь, а від самого рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера? Дивно.
Незрозуміло.
— На вашому обличчі я бачу здивування, оберштурмбанфюрер. Накази не підлягають обговоренню, їх треба виконувати. Але я можу задовольнити вашу цікавість. З ім’ям людини, названої у наказі рейхсфюрера СС, пов’язана робота, що може надати фатерлянду величезні потенціальні переваги над ворогом. Йдеться про відкриття… — майор затнувся, виразно поглянув на Гольбаха.
— Це мій особистий ад’ютант, — пояснив Людвігс.
Хитнувши головою, майор повторив:
— Йдеться про відкриття, в якому зацікавлена наша військова промисловість. Ви знаєте, якою дорогою ціною дається Німеччині кожен грам пального. А цей маловідомий інженер добився того, про що можна лише мріяти. Здається, він сам не знає справжньої вартості своєї праці. У мене особисто склалося таке враження. Ми тримаємо його у полі зору давно, але не чіпали раніше, щоб дати можливість спокійно закінчити роботу. Агент, який слідкував за кожним його кроком, повідомив, що інженер нібито завершив останній етап своїх досліджень. Для певності варто було б зачекати ще з місяць, але події на фронті… Отже, оберштурмбанфюрер, за виконання наказу, з яким ви ознайомились, відповідаємо ми удвох. Я керуватиму операцією. Виділіть мені офіцера і трьох-чотирьох солдатів. Ми мусимо поспішати.
Людвігс простяг руку до телефону.
— Хвилинку, — майор жестом зупинив його, — мені здається, штурмфюрер Гольбах цілком годиться для такої справи. Чим менше людей знатиме про операцію, тим краще.
Людвігс з жалем поглянув на речі, яких не встиг зібрати ад’ютант, але поспішив запевнити:
— О, так, звичайно. На Гольбаха можете розраховувати, ви не помилились.
— Ви розумієте, штурмфюрер, яка роль покладається на вас? — підводячись запитав майор.
— Так точно, гер майор! — виструнчився Гольбах.
— Даю вам сім хвилин. Підготуйте людей і машину. Чекайте мене внизу… Ідіть!
Клацнувши закаблуками, Гольбах вибіг з кімнати.
Над містом нависла передранкова імла. Небо світилося на сході тьмяними блукаючими спалахами. Канонада гуркотіла, вже не змовкаючи.
Вузькі вулиці були забиті військами. Повзли тупоносі важкі грузовики. Над кабінами темніли ребристі стволи кулеметів. Закутані у плащі з пелеринами офіцери і неголені, чорні від пилюки й кіптяви солдати, насунувши каски на очі, тулилися один до одного, неспокійно поглядаючи на небо. Обганяючи колони грузовиків, в’їжджали колесами на тротуар верткі легкові авто, розмальовані плямами камуфляжу. З підворіть злодійкувато витикали круглі очиці притушених фар нові машини, доверху завалені меблями, тюками з одягом та іншим скарбом, круто розверталися, вклинювалися в колони і котили разом з ними на захід. Над тюками погойдувалися пілотки солдатів тилових команд і чорні кашкети шуцманів.
У повітрі стояло невгамовне ревіння моторів, безладні вигуки, лайка; над лементом і брязкотом тут і там лунали постріли. За гостроверхим шпилем костьолу і далі, десь у районі вокзалу, здіймалися вгору волохаті стовпи диму. Тхнуло бензиновим чадом і порохом.
Відступ, що почався вночі, над ранок перетворився на панічну, безладну втечу, і ніщо вже не спроможне було зупинити її.
Шлях відкритому есесівському «хорхові» з броньованими бортами перетяла група мотоциклістів. Гольбах, сидячи за кермом, вилаявся. Обличчя майора перекосила гримаса досади і нетерпіння. Крім них, у машині було ще троє — двоє солдатів з автоматами і невисокий вилицюватий унтер-офіцер.
З будинку, під яким вони спинились, десь із вікна вихопився розпачливий жіночий крик і миттю обірвався. З брязкотом посипалося скло на тротуар.
— Прокляття! — струшуючи дрібні скалки з кашкета, Гольбах повернувся до унтер-офіцера. — Шарфюрер[4], ви краще знаєте це кляте місто. Де тут об’їзд?
— Я знаю тут кожен камінь, гер штурмфюрер, — ламаною німецькою мовою відповів унтер-офіцер і випростав неприродно довгу руку, вказуючи на темний провулок за рогом. — Заверніть сюди, потім прямо і праворуч.
Машина, петляючи бічними провулками, вибралась із скупчення військ, що запрудили центральну частину міста, помчала вздовж зеленого бульвару. Рух тут був менший, Гольбах збільшив швидкість, і за чверть години «хорх» зупинився на темній глухій вулиці з побитими газовими ліхтарями на металевих стовпах.
За дерев’яним парканом виднівся невеликий одноповерховий будинок з широкими вікнами. Хвіртка була зачинена зсередини. Солдати навалились плечима, засув не витримав.
Першим ускочив у двір довгорукий унтер-офіцер. Майор, розстібаючи на ходу кобуру пістолета, важко затупотів слідом за ним широкими бетонованими сходами, що вели до котеджу.
Гольбах загупав кулаком у двері. У вікні блимнуло світло. Клацнув замок.
Бліда перелякана жінка із свічкою в руці відсахнулася в коридор. Гарячий віск капав їй на руку, але вона не відчувала болю, розширеними від жаху очима дивилася на чорні постаті, що виникли перед нею.
Гольбах відсторонив жінку, швидко пройшов у квартиру.
У спальні стояв напівроздягнений чоловік. Над високим чолом вихрилося м’яке волосся. Короткозоро мружачи очі, він шукав окуляри, що лежали поруч, на нічному столику.
— Інженер Крилач? — ставши на порозі з парабелумом в руці, різко запитав Гольбах.
— Так, я — Крилач. Прошу пояснити, пане офіцере… — хвилюючись, інженер перекинув на столику якийсь слоїк, у кімнаті запахло парфумами.
— Одягайтесь. Залишайтесь на місці. Хто ще є у квартирі?
— Крім мене, дружина і він, — Крилач показав на суміжні двері, що вели до вітальні.
Унтер-офіцер виштовхнув звідти заспаного худенького хлопця років п’ятнадцяти. Посмикуючи, наче від холоду, по-дитячому гострими плечима, хлопець м’яв у руках картату сорочку, зиркав спідлоба на есесівців. Жінку завели теж у спальню. Рябий солдат, підминаючи чобітьми килим на підлозі, сів на низенький м’який стілець, поклав автомат на коліна і байдуже почав роздивлятися фотографії, що висіли над канапою.
Коли Гольбах зайшов у кабінет інженера, майор уже копався у купі паперів, виваливши їх з дубової шафи на підлогу.
— Допомагайте, штурмфюрер, — сказав він, гортаючи товстий рукопис. — Я буду відбирати, що треба, а ви вкладайте у папки і в’яжіть шпагатом. Тягти з собою весь архів немає потреби. Нас цікавлять лише деякі матеріали досліджень…
Архів був чималий. Та по нього, як видно, не випадково відрядили з Берліна цього майора. Обличчя його було зосереджене, наче у мисливця, який натрапив на дичину. Гольбах зрозумів, що він добре орієнтується в тих численних колонках цифр, формулах та розрахунках, якими рясніли сторінки. Майор швидко пробігав їх очима, час від часу тер перенісся, стиха вдоволено бурмотів щось, звіряючи нумерацію паперів, і, не підводячи голови, впевнено передав їх штурмфюрерові.
Через годину все, що містилося в шафі, було відсортовано. Залишився письмовий стіл. У шухлядах лежали акуратні згортки ватману. Майор розгорнув один з них, глянув на креслення, звів на Гольбаха очі, що жадібно заблищали.
Крізь розчинені навстіж двері Крилачеві зі спальні було видно все, що відбувається в кабінеті. Спочатку він спокійно спостерігав за майором, думаючи, мабуть, що німці ведуть звичайний обшук і, безперечно, не виявивши в квартирі нічого такого, що загрожувало б неприємностями йому та родині, підуть геть. Та коли Гольбах вніс з коридора чемодан, витрусив на паркет старе взуття і почав укладати в нього папери та зібгані вчетверо аркуші з кресленням, інженер захвилювався, встав з ліжка.
— Панове, там мої записи. Навіщо ви?.. — Він кинувся до дверей. — Для чого вони вам?.. Пане офіцер!..
Солдат схопився з стільця, коротким помахом руки вдарив інженера в обличчя. Той поточився, з розсіченої губи бризнула кров.
Жінка глухо зойкнула, вхопилася за серце. Хлопчик мовчав, забившись у куток.
Гольбах притиснув коліном кришку чемодана, хряснули мідні защіпки.
— Все в порядку, гер майор!
Ще раз зазирнувши у шафу та в шухляди столу і переконавшись, що там нічого вартого уваги не лишилося, майор витер хусточкою руки, зайшов до спальні.
— Мадам, ви даремно плачете. Вашому чоловікові передбачається цікава подорож і тільки… Пане інженер, ви поїдете з нами!
Крилач непевною ходою підійшов до вішалки, взяв капелюха і пальто.
Вулиця з газовими ліхтарями залишилась позаду. Машина мчала містом. Крилач сидів між двома солдатами, схиливши голову. Напроти, обличчям до інженера, на відкидному сидінні примостився унтер-офіцер, біля його ніг стояв чемодан з паперами.
Сонце вже піднялося над дахами, його диск криваво червонів крізь пелену диму, що висіла у нерухомому повітрі. Десь недалеко чулися татакання кулемета і автоматна стрілянина. В небі прогули невидимі літаки, гримнуло кілька гучних розкотистих вибухів.
Гольбах і майор перезирнулись.
До штабу Людвігса залишилося кілька кварталів.
Назустріч вихором промчав «цундап». Скуйовджений офіцер без кашкета щось прокричав з коляски мотоцикла, та голос потонув у тріскотняві мотора. Сірий «хорх» есесівців, обминувши перекинутий трамвайний вагон, круто завернув за ріг поштамту.
— Цурюк![5] — несамовито загорлав майор, хапаючи Гольбаха за плечі. — Цурюк, доннерветтер!..
Серед вулиці, викрешуючи з бруку іскри і брязкаючи гусеницями, розвертався приземкуватий, захисного кольору танк. Зваливши афішну тумбу, танк плюнув вогнем, разом з гуркотом гарматного пострілу по землі біля коліс «хорха» вдарив свинцевий струмінь. На башті танка виднілася цифра «17» і біліли виведені фарбою три російських слова: «Вперед, на Берлин!»
Гольбах оскаженіло завертів кермом. Хвилин через десять біля монастиря бернардинів машина вискнула гальмами і стала.
Майор повернув біле, як папір, обличчя.
— В чому справа?
— Оберштурмбанфюрер Людвігс залишився у місті, чекає нас. Я його ад’ютант і і зобов’язаний…
— Ви — ідіот! — засичав майор, захлинувшись слиною. — Оберштурмбанфюрер давно накивав п’ятами… Та й яке мені діло до вашого Людвігса! Їдьмо негайно! Чи вам хочеться ще раз зблизька помилуватися російськими танками?
Гольбах дав газ.
За міською околицею пролягало широке шосе. Знову потяглися машини, обліплені солдатами, зблискували на сонці каски; по шосе рухалися розрізнені артилерійські запряжки, налягали на педалі велосипедисти, обабіч дороги, здіймаючи куряву, тряслися на вибоїнах фургони обозів. Сигналячи і маневруючи, швидкохідний «хорх» обганяв цю сіру масу, що нестримно відкочувалась на захід.
Незабаром замиготіли дерева. Починався ліс. Дорога поповзла вгору. Подолавши підйом, «хорх» зупинився — мотор чхнув кілька разів і затих.
Доки один із солдатів, засунувши голову під капот, міняв свічку, Гольбах, майор, а за ним і унтер-офіцер вийшли з машини розім’ятися.
— Ви не догадуєтесь, штурмфюрер, що сьогоднішній день внесе деякі приємні доповнення до вашого офіцерського мундира, — поблажливо доторкнувшись до плеча Гольбаха, майор простягнув портсигар. — Гадаю, залізний хрест буде достатньою компенсацією за ті кілька годин, що їх вам доведеться провести зі мною.
Гольбах виструнчився.
— Дякую» гер майор! Я радий був познайомитися з Еами і виконувати ваші накази.
— Іншим учасникам нашої операції теж не завадить наше знайомство, — сказав майор. — Унтер-офіцер, здається, не арієць. Проте він мені подобається.
— Шарфюрера я знаю два роки і насмілюсь рекомендувати його, гер майор, як вірного солдата фюрера.
— Що ж, через кілька днів він зможе нашити собі погони унтерштурмфюрера… Підійдіть сюди, шарфюфер! Ви чули, що я сказав, — Майор вийняв з портсигара і простяг йому двома пальцями сигарету.
Гольбах подав унтер-офіцерові свою запальничку. Довгорукий есесівець, запитливо дивлячись на офіцерів, швидко підніс запальничку до рота і раптом поточився на майора, ледве не збивши того з ніг. Стрибаючи з машини, Крилач втратив рівновагу і всім своїм тілом стусонув унтер-офіцера в спину.
З тієї хвилини, коли його вивели з квартири, інженер не сказав ні слова, сидів нерухомо, мовчазний, зломлений і безпорадний. Ніхто не міг би й подумати, що він наважиться тікати. Вдаривши з несподіваною силою солдата-есесівця у скроню, Крилач незграбно перевалився через борт «хорха» і, пригинаючись, кинувся до лісу.
— Стій! Сті-і-ій!..
Гольбах рвучко висмикнув з кобури пістолет, вистрілив угору і кинувся за інженером. Та перш ніж Гольбах зірвався з місця, солдат, який порався біля мотора, почувши постріл, злякано випростався, вдарився об капот потилицею і, не розуміючи, що сталося, але вгледівши постать інженера вже біля густих заростей, гарячково схопився за автомат.
— Не стріляй, дурню! Не стріляй! — закричав майор, зриваючи голос. — Догнати його!..
Та було вже пізно. Лунко гримнула коротка черга. Крилач спіткнувся, обхопив голову руками, зробив ще кілька кроків і впав на бік.
Важко дихаючи, майор підбіг до лежачого. Над ним стояв Гольбах. Відкриті очі інженера дивилися в небо. Він був мертвий…
Далі їхали мовчки. Щоки майора смикались від люті. Гольбах намагався не дивитись у його бік. Згадуючи, як півгодини тому довірений рейхсфюрера СС несамовито горлав, сипав прокльони і затягненим у рукавичку кулаком товк солдата у перелякане обличчя, Гольбах з жалем думав про те, які прикрі несподіванки чекають людину на кожному кроці. От і до його, Гольбаха, грудей вже майже торкався залізний хрест, а тепер той хрест від нього був так далеко, як ніколи раніше. І навряд чи допоможе вже його кар’єрі так вдало зав’язане знайомство з цим берлінським птахом… Хоч папери Крилача лежать тут, у машині, проте кулі, випущені з есесівського автомата, наполовину перекреслили успіх операції. Наказ, скріплений підписом Гіммлера, Гольбахові не читали. Та з розмови у кімнаті Людвігса і з настрою майора не тяжко було догадатися, що Берліну потрібні не тільки папери, а й сам інженер…
Так думав Гольбах. І, можливо, якби його голова не була зайнята цими думками, штурмфюрер, обганяючи якийсь подряпаний осколками бронетранспортер, звернув би увагу на те, що солдати на ньому гарячково крутять маховики зенітної установки, націлюючись здвоєними стволами кудись у верхівки високих сосон. Може, він також на секунду раніше почув би і той низький вібруючий звук, що виник десь позаду за лісом. Та коли Гольбах почув його, звук вже переріс у ревіння і розплатана тінь літака накрила машину.
— Русіше шліхтфлюгцайген![6] — крикнув майор і відкрив на ходу дверцята «хорха».
Гольбах побачив не по-людському роззявлений рот майора і його чобіт, який махнув чомусь перед очима. В наступну мить сліпучий вогненний сніп охопив усе: дорогу, ліс, небо — дивовижна сила підхопила Гольбаха і жбурнула у чорну прірву.
Під колесами машини шаруділи дрібні камінці та листя. Від перевалу стрічка шосе падала круто в долину, назустріч барвистій стіні високих ялин та розлогих смерек. Ліворуч над дорогою нависали скелі; рудуваті, вкриті плямами моху, вони кидали на шлях густі скрадливі тіні.
Дорога була нев’їжджена. Прокладена багато років тому в передгір’ї, вона так і залишилась майже забутою в глухому закутку краю. Навіть війна не наклала свого відбитку на навколишню місцевість. З-поміж камінців шорсткого бруку витикався шпориш. Сухий хмиз, пожовкле листя і нанесена дощами з гір глина вкривали шосе тонким шаром, що потріскував під гумою грузовика.
Важкий «студебекер» мчав назустріч сонцю, що хилилося до обрію. Пронизавши віти дерев, сонячні промені падали на вітрове скло кабіни, сліпили, і водій, хлопчина років дев’ятнадцяти, з погонами сержанта на новенькій, ще не злинялій гімнастерці, мружив очі від дотику колючих яскравих зайчиків.
У низині стало ще темніше. До шосе впритул приступили хащі. В кабіну повіяло пахощами дубової кори, смоли, прілим корінням та ще чимось п’янким, як хміль, терпким, ледве вловимим. Водій кинув на сидіння пілотку, розстебнув комір, притримуючи рукою стерно, висунув голову з кабіни. Вітерець тріпнув білявим чубом, приємно залоскотав щоки. Сержант з цікавістю поглядав уперед. Йому вперше довелося проїжджати цим шляхом. Навколо все нове, незнайоме. Зовсім іншою була ця прикарпатська земля, ніж та, рідна йому, в степах поблизу Дніпра. Дика краса гірського краєвиду на деякий час витіснила думки, що роїлися в голові сержанта з самого початку рейсу.
Якийсь великий птах, сполоханий шумом машини, тріпнув широкими крилами, шугнув у височінь до скель. Слідкуючи за його льотом, водій лише на мить відвернув погляд від дороги, а коли знову глянув уперед, мимоволі натиснув на педаль гальма. «Студебекер» різко стишив хід. Рука сержанта потяглася назад за спину, до карабіна, а очі вп’ялися у невеликий темний клубок, що швидко перекочувався через дорогу. Щось дуже знайоме було в незграбній постаті звірини. Вона поспішала зникнути, бігла перевальцем на куцих лапах, схиливши голову і ніби принюхуючись до землі.
На обличчі водія майнула усмішка. «Карпатський ведмідь! Ех, шкода, карабін десь під сидінням… А втім, навіщо стріляти? Нехай живе, гуляє, клишоногий…»
Гучний автомобільний сигнал розітнув тишу і покотився до скель. Незнайомий звук штовхнув ведмедя. Звір перелякано рявкнув, присів на задні лапи і, ламаючи гілля, кинувся у придорожні хащі.
Несподівана зустріч з рідкісним мешканцем Карпат, мабуть війною загнаним у лісове передгір’я, знову збудила недавні думки сержанта. «Занесло мене. Справжній ведмежий куток. Катаюсь. Пташок слухаю. А інші в цей час… Та що там, не пощастило, ні!..» Брови у хлопця зійшлися, на чолі лягли зморшки.
Кожного разу, коли сержант починав думати про те, як склалося його армійське життя, у нього псувався настрій. Ще б пак! Його друзі-ровесники, з якими разом переступив поріг військкомату, як тільки Полтавщину було звільнено від окупантів, тепер десь крокують по чужій землі, з своїми частинами посуваються все далі і далі на захід, б’ють фашистів, нестримно наближаються до Берліна. А він, невдаха, навіть пороху не нюхав, хоч уже стільки часу носить військове обмундирування. Раніше він пишався своєю шоферською посвідкою, а останнім часом вона ніби муляла йому кишеню. Він не міг пробачити собі тієї хвилини, коли ще до війни, семикласником, записався до шкільного мотогуртка. Не було б того гуртка, все склалося б інакше. Зарахували б в артилерію чи в сапери, нехай навіть у піхоту, і був би тепер, як інші, на фронті. Правда, і з його спеціальністю не всі ось так, як він, возять на інтендантський склад оберемки солдатської білизни, ящики з концентратами та діжки з оселедцями, ганяють машини через перевали, що давно вже залишились за сотні кілометрів від переднього краю. Є, звичайно, водії — не йому рівня, у мотомехчастинах, у фронтових автобатах. А його служба? Так собі, не служба солдатська, а звичайнісінька робота, як у шофера райпромкомбінатівської півторатонки. Тихо. Спокій. Одне слово — тил.
Сержант жбурнув недокурок у вікно кабіни. Пильніше почав вдивлятися вперед.
Сутеніло. Навколо залягав туман, хитався біля скель, наповзав на дорогу. І скелі, і дерева під ними, здавалося, повисли в синюватому вечірньому повітрі, підняті чиєюсь дужою рукою.
Машина залишила позаду дерев’яний місток, перекинутий через гірський ручай, посвічуючи фарами, пірнула у вузький коридор-ущелину. Дві розпливчасті нечіткі постаті виникли спереду несподівано. По одягу сержант упізнав військових. Один, з автоматом на грудях, стояв на середині шосе, широко розставивши ноги; другий, високий, у довгій плащ-палатці та в офіцерському кашкеті, махав рукою.
«От і супутників зустрів. Веселіше буде».
Не заглушаючи мотора, сержант відхилив дверцята кабіни. Офіцер ступив чоботом на підніжку. Сержант розгледів широке засмагле обличчя, з-під козирка кашкета темніли глибоко запалі очі.
— До Верхокуття підкинеш, приятелю?
Солдат у ватянці, з автоматом мовчки стояв осторонь, крутив цигарку. Одяг на обох був мокрий від роси, заляпаний глиною, на чоботях налипли шматки грязюки та гниле листя. Випадкові стрічні пройшли, видно, не один кілометр, на їхніх неголених обличчях лежала втома.
Водій з готовністю посунувся.
— До Верхокуття можна. Сідайте. Зашелестіла плащ-палатка, офіцер важко опустився на сидіння. Солдат примостився скраю, поставив автомат між колінами.
Їхали мовчки. Сержант зрідка поглядав на пасажирів, чекаючи, доки хтось із них заговорить, але ті сиділи мовчки, не звертаючи уваги на водія, ніби його і не було поруч у кабіні. Офіцер дрімав, втягнувши голову в плечі. Його кашкет з червоною околичкою піхотинця похитувався, коли машину гойдало на вибоїнах. Другий пасажир теж затих у кутку кабіни.
Відчувши, що пасажири не мають наміру починати розмову, сержант ображено стулив губи, підкреслено уважно став стежити за білою смужкою світла, що бігла спереду машини. Поступово він знову повернувся до своїх думок…
Грубий дотик важкої руки повернув водія до дійсності. Не дивлячись на нього, офіцер сказав:
— Зупини.
— Що? — здивувався сержант. — До Верхокуття ще…
— Зупиняй машину, кажуть тобі! — в голосі пасажира вчулася злість.
Він різко всім тілом повернувся до водія. Плащ-палатка на його грудях розкрилася. Під нею сержант побачив заяложену сіро-зелену куртку і незвичну трикутну чорну кобуру на животі. З-за спини офіцера солдат ткнув водія дулом автомата в бік.
— Гальмуй, собако! Ну-у-у!
Ще не усвідомлюючи як слід усього, що діється, але якимось внутрішнім відчуттям зрозумівши небезпеку, водій рвонув машину вперед. В ту ж мить тверді пальці стиснули шию, наче кліщами. Важкий удар в груди відкинув сержанта назад, на спинку сидіння, голова стукнулась об металеву стінку кабіни. Перед очима попливли рожеві кола. Машина втратила управління, смикнулась убік.
Перехилившись через офіцера, навалюючись на його коліна, солдат перехопив баранку, крутнув щосили. «Студебекер», ледве не врізавшись у дерево, чиркнув бортом стовбур ялини, вихопився на шосе і став. Мотор захлинувся. Солдат швидко вистрибнув з машини, клацнув запобіжником автомата.
Не розчіплюючи твердих кістлявих пальців, чоловік у плащ-палатці озвіріло стискав шию водія, лаючись крізь зуби, тяг його обм’якле тіло. Сержант відчував, що втрачає сили, тикав кулаком у схилене до нього перекошене люттю обличчя. В тісній кабіні чулося хрипке дихання і стукіт важких чобіт об метал. Раптом офіцер завив по-звірячому, смикнув до себе ліву руку: зуби сержанта вп’ялись йому в кисть. Напасник зойкнув, конвульсивно хапнув ротом повітря і вивалився з кабіни вниз головою на брук, — випроставшись, сержант вдарив його ногою в живіт.
Ламаючи на пальцях нігті, водій гарячково смикнув догори тепле шкіряне сидіння, просунув під нього руку, намацав приклад карабіна, рвонув затвор.
Послати патрон він не встиг. Гарячий спалах пострілу війнув у вічі. Скелі збоку захиталися, полетіли шкереберть.
— Готовий! — перекинувши автомат у ліву руку, солдат відступив на крок від кабіни, повернувся до напарника.
Той сидів під колесом, зігнувшись і притискуючи до живота руки.
— Вставай, ти… нікчемо! Тобі борошном гендлювати, а не… Бери його, тягни он туди, в кущі. Хутко!
Лейтенант Петришин бігцем продирався крізь зарості, на ходу позирав на компас, з тривогою думаючи про те, що сонце от-от заховається за верхівки дерев, згасне. Гімнастерка на спині лейтенанта потемніла від поту. Гарячі краплини солоно в’їдалися у вічі. В скронях стукотіло. Халяви м’яких хромових чобіт були пошматовані сухими колючками та гіллям. Ноги налилися свинцем.
Петришин не спав третю добу. За весь цей час він не присідав ні на хвилину. Без сну і відпочинку поспішали і прикордонники — двадцять шість бійців, які ланцюжком просувалися услід за лейтенантом, обминали скелі та урвища, переходили вбрід через гірські ручаї, чіпляючись за кущі, підіймалися і спускалися крутими схилами ярів. Коли б лейтенант наказав зупинитись, перепочити — бійці поснули б, наче вбиті. Кожен з них ліг би там, де стояв. Але такого наказу Петришин дати не міг. Він вів прикордонників все далі й далі, намагаючись будь-що не послабити темпу переслідування.
Бандити йшли паралельним маршрутом. Взвод Петришина, рухаючись уздовж кордону, відрізав їм шлях, не давав вислизнути, прорватись на той бік.
Два десятки недобитків з розтрощеної під Бродами дивізії «СС-Галичина», група головорізів-бандерівців та кілька німецьких прихвоснів-поліцаїв, що служили гітлерівцям, сповзлися докупи, пересиділи в прикарпатських лісах та схронах, причаївшись, наче вовки, доки посувалася на захід лінія фронту. І ось тепер вони виповзли з своїх нір, намагаючись вислизнути з радянської землі.
Бандити були непогано озброєні, рухалися на парокінних підводах, віднятих у місцевих селян. Вів зграю один з керівників оунівського «проводу», невисокий, присадкуватий чоловік з довгими до колін руками, котрого бандити звали «Гандзею».
Все це було відомо командирові взводу прикордонників Арсенові Петришину. Добре знав він і ті місця, якими поспішав із своїми бійцями, вперто відтісняючи Гандзю від кордону. В цих краях Петришин народився, тут проминуло його дитинство, звідси в 1941 році пішов він, хлопчина-гуцул, на схід разом з відступаючими червоноармійцями і повернувся сюди через чотири роки вже офіцером-прикордонником.
Бандитам важко було замітати сліди. Не могли вони відірватись від взводу Петришина. Кожен яр, скелю, кожну дорогу і глуху стежку знав лейтенант, як свої п’ять пальців, кожна гуцульська оселя, що притулилася бодай у найглухішому закутку, була знайома Петришину.
Гандзя метався, як зацькований вовк. Огризався вогнем, люто кидався на прорив до кордону, втрачав людей, добивав своїх поранених, на хуторах міняв коней, але прикордонники не випускали банду з поля зору, передбачаючи кожен її маневр. Щоразу Петришин відкидав зграю назад, не пускав за рубіж, вимотував з неї сили, очікуючи зручного моменту, щоб одним ударом покінчити з бандитами.
На четверту добу, після коротких нічних сутичок, взвод Петришина примусив бандитів залишити низину в районі Трьох Скель, погнав їх уздовж двадцятикілометрової смужки непролазного болота, лісом, повільно притискаючи до Гнилого Яру, заганяючи в пастку.
Петришину було відомо й те, що Гандзя — не хто інший, як Федір Мацюк. Батько його до 1939 року був власником каменярень на Прикарпатті. Під час фашистської окупації він виказував гестапівцям радянських людей, за що й опинився з зашморгом на шиї на воротах власної оселі в ті дні, коли проходили тут рейдом партизани генерала Ковпака.
Син Мацюка займав видну «посаду» в бандерівському кублі і не без задоволення одяг мундир есесівського унтер-офіцера в дивізії, сформованій гітлерівцями на Західній Україні з куркульських синків, кримінальних злочинців та посивілих петлюрівських вовків, які сповзалися на радянську землю слідом за фашистами.
Одного не міг збагнути поки що Арсен Петришин: чому зграя так міцно тримається купи, не розпорошується, не вдається цього разу до відомої бандитської тактики — по одному, по двоє розбрестися, зникнути, щоб згодом, зализавши рани, пробиратися за кордон двійками, трійками, невеликими групками. Головорізів зв’язувало щось міцним вузлом. Але що?
— Товаришу лейтенант, попереду — хутір, — доповів молодий боєць Гейко з передового дозору.
— Знаю, — хитнув головою Петришин. — Старшину Кузьміна — до мене!
Високий, кремезний Кузьмін з орденом Червоного Прапора на гімнастерці виринув з кущів.
Крізь стовбури дерев з вечірнього присмерку виступали будівлі.
— Кузьмін, поставити навколо хутора дозори з кулеметами. Бійцям відпочивати. Даю сорок хвилин. Ясно?
— Ясно! Ви куди, товаришу лейтенант?! Одному небезпечно, зачекайте, бійці оглянуть…
— Виконуйте наказ! — не оглядаючись, Петришин пішов уперед ледве помітною стежкою.
Хутір був маленький, кілька дерев’яних хатинок, що загубилися в глушині передгір’я. Оточені лісом хатки тулилися одна до одної. У дворах — ні душі. Здавалося, все навколо вимерло. Трохи осторонь хутора, за парканом з довгих необтесаних колод, дотлівало згарище. На місці спаленої оселі стирчав закоптілий чорний димар. Вітер ніс звідти солодкуватий чад і різкий запах смоли. Годину тому хутором пройшов Гандзя.
Петришин крокував, зціпивши зуби. Обличчя, ще майже юнацьке, відкрите, було похмуре, смертельно втомлене. Незбориме бажання стулити повіки відлетіло геть, наче відігнане димом спаленої бандитами оселі.
За хвилину лейтенанта наздогнав старшина. Вони завернули у двір з високим горіхом біля перелазу. З хатини, ще з зими обкладеної сухим сіном, що притримувалося біля стін жердинами, вийшов сивий дідусь у полотняній сорочці. Мовчки, жестом запросив до хати.
Петришин сів на лавку, витяг натруджені ноги, дивився, як Кузьмін жадібно п’є воду з мідного кухля, поданого літньою хазяйкою в киптарику.
Дід сидів напроти, смоктав коротеньку саморобну люльку.
— Давно пройшли вони, батьку? Старий звів на лейтенанта вицвілі очі, поправив гніт у каганці, похитав білою головою.
— Недавно. Перед заходом сонця.
— Кого спалили?
— Старого Тимоша Проця хату спалили. Казали: за те, що газети з району носить.
— А сам Тиміш?
— Господь милував, встиг вихопитись. І донька з ним пішла. Сказав, у район подасться, за підмогою… — зморшкувате обличчя з жовтими, прокуреними вусами наблизилось до Петришина, з-під сивих волохатих брів суворо поглянули старечі очі.
— За старшого ти будеш, сину?
— Я, батьку.
— Поговорити з тобою маю.
— Говоріть.
— З тобою одним.
Петришин глянув на старшину. Той насупився, закинув за спину автомат, нерішуче потоптався на порозі і вийшов, тихо причинивши двері.
Старий понизив голос.
— Знаєш, за ким ганяєшся?
— Знаю.
— Знаєш, та не все, — дід, не поспішаючи, розкурював від каганця згаслу люльку. — Були ті сокирники[7] і в моїй хаті. Стару мою, — він кивнув на жінку, що витирала квітчастим рушником дерев’яні ложки, готуючи вечерю, — виштовхали надвір, а я на печі лежав, то так і залишився, не помітили… Ну от. Чую, внесли вони з собою щось важке, грюкнули, поставили на лаву, дзенькнуло потім, наче замок відкрили. Один запитує: «Якщо не проб’ємося, куди тоді скриню? В болото?» Другий вилаявся, гримнув: «Здурів, чи що? Що б не сталося, а повинні доставити… А донести не зможемо — щось придумаємо. Тільки не знищувати, ні в якому разі…»
Старий подумав.
— Я міркую, що Гандзя скарб несе. Золото, гроші… Награбоване несуть, певно. Що ж інше? А йти вони умовлялися до Гнилого Яру. Так що, сину, поспішай.
Повідомлення діда про шлях банди лише підтвердило думку Петришина. Та Гандзі і не залишалося іншої дороги. Тільки до Гнилого Яру лісом, що тягнеться між горбами та болотом.
А почута дідом розмова, загадковий вантаж? Що могли нести бандити? Невже справді коштовності? Може, вони і тримають усю зграю вкупі, наче магніт, а може…
Ні, Арсен Петришин так і не стулив повік за сорок хвилин відпочинку. Він лежав на лавці, на постеленому бабусею кожусі, закинувши руки за голову. Думати мав про що. В його розпорядженні були люди, бійці-прикордонники, і він відповідав за життя кожного з них. А ще був наказ генерала ліквідувати банду, не дати їй перебратися туди, за кордон, до сусідів…
За вікном нависла ніч, тиха, сповнена пахощів. Проте вона не могла бути спокійною, доки десь поряд у лісі бродила зграя недолюдків.
З Гандзею треба було кінчати.
Перед ранком наповзла з півночі хмара, згасила світло місяця. Зникли синюваті тіні, дерева, кущі, відроги скель втратили загадкову фантастичність.
Петришин нетерпляче поглянув на зеленкувате світло циферблата. Десять хвилин на четверту… І ніби заспокоюючи лейтенанта, з темряви долинув різкий крик сови. Кузьмін подав сигнал. Значить, усе в порядку. Тепер над схилами яру — ліворуч і праворуч — у кущах завмерли прикордонники, готові по сигналу окропити гарячим свинцем непроглядне провалля внизу.
А тут, де починався пологий спуск до яру, більмом на оці сіріла віддалік стара повітка. В повітці, здавалося, не було ознак життя. Та гострий зір лейтенанта вже давно помітив під стіною темну постать. Ось вона ворухнулась, зрушила з місця, почулося потріскування хмизу…
Сумніву не було. Біля повітки маячив бандитський вартовий. Доки він стовбичитиме там, шлях до яру з цього боку закритий. Найменша необачність — і постріл вартового гримне вночі, підійме всю зграю на ноги, зіпсує справу. Вихід бандитам з яру Петришин залишив на протилежному боці, поблизу дороги. Там лейтенант виставив засаду з двома кулеметами. А тут треба зробити все тихо, без шуму.
Рука лейтенанта злегка доторкнулася до плеча солдата, який лежав поряд. Той хитнув головою, звівся на лікті, притис до плеча приклад автомата.
Петришин поповз. Він просувався поволі, сантиметр за сантиметром, обмацуючи перед собою траву. Пальцями випростаних рук лейтенант обережно відсував набік сухе листя, бур’ян, крихке гілля. До повітки залишилося якихось п’ятнадцять метрів. Вартовий стояв, притулившись плечем до дерева, гойдав затиснутою під рукою гвинтівкою. Його постать виділялася чітко, наче намальована чорною тушшю.
Петришин лічив хвилини, чекав… Бандит ступив крок убік, затупцював біля дерева, стиха щось замугикав. Тепер лейтенант уже лежав під самою стіною повітки. З-за стіни ясно долинуло хропіння. Там спали. Отже, цей, що вартує, тут не один. Що це — пост, засідка?
Рішення виникло раптово. Петришин відповз од повітки, почекав, доки вартовий повернувся до нього спиною, і м’яко, немов кішка, скочив на ноги. Смачно позіхнув, хруснув суглобами пальців.
— А-а-а, зимно… Котра година, не знаєш?
Вартовий неквапно повернувся, наблизив ся, простудженим голосом запитав:
— Не спиться, колего?
— Ні, — відповів Петришин.
— А я б з радістю подрі…
Він проковтнув півслова, клацнув зубами. Голова його шарпнулася назад. Удар кулаком у підборіддя звалив бандита на землю; шорстке, пропахле потом сукно його ж власної шапки затиснуло йому рота.
Єфрейтор Гейко і рядовий Коцюба напружено вдивлялися в темряву. Вони лежали у рівчаку, біля вивернутого з землі кореневища старої сосни. Сторожко прислухалися до шарудіння на дорозі. Глуха, вторована дорога півколом огинала Гнилий Яр.
Гейко і Коцюба одержали від командира наказ перевіряти кожного, хто проходитиме чи проїжджатиме тут. Але на дорозі ніхто не з’являвся.
Була по-весняному тепла ніч. Лише з гір віяло свіжістю. Земля віддавала пахощі трав, над головою шелестіли смереки, уві сні попискували птахи. І не вірилося, що десь тут, майже поряд, причаївся ворог — лютий, озлоблений невдачами, готовий на все. До-бандитів рукою подати. Ось там, між двома скелями, де дорога круто завертає в ліс, починається густий чагарник, непролазні хащі. Туди націлений ствол Гейкового «Дегтярьова», туди звернені погляди прикордонників. А навкруги — темрява.
Коцюба розправляє під собою шинель, зручніше вмощує автомат між кореневищем, кладе поруч запасний диск.
— Що, зібрався тут тиждень жити, — пошепки запитує Гейко, і Коцюба знає, що єфрейтор у цю мить посміхається в темряві поблажливою посмішкою. Вже немолодий, по-господарському неквапний Коцюба лише місяць тому став прикордонником. Воював у саперному полку, під Тернополем був тяжко поранений, пролежав кілька місяців у шпиталі, а потім його направили в прикордонний загін. У взвод Петришина Коцюба приніс із собою фронтові звички всюди влаштовуватись як слід, без поспіху, з розсудливістю бувалого солдата.
А Гейко молодий, гарячий. Йому не терпиться дізнатись, що робиться в ці хвилини над проваллям, де розтанула, завмерла група бійців. Хоч він знає, що саме йому і мовчазному Коцюбі та ще двом прикордонникам, які лежать з кулеметом під скелею, доведеться завершувати операцію, розроблену лейтенантом, проте Гейкові здається, що головне відбувається зовсім не тут, біля дороги, а десь там, де залишився Петришин, де залягли над яром усі прикордонники.
Гейкові хочеться поділитися думками з товаришем, він знову порушує мовчанку.
— Коцюба, слухай…
— Не бубони, єфрейторе, — обриває його сусід. — Наша справа-мовчати. Вони близько… Це тобі що, жарти?
— Знаю, що близько… То й що? Банда як банда, не вперше бачимо таких. А ти, Коцюба, мабуть, вперше, може, тобі боязко, га?
— Зачекай, сміливцю, — Коцюба підвівся. — Чуєш?
Десь близько глухо загув мотор. Раз, вдруге блимнуло світло підфарків і згасло. З обличчя Гейка зникла посмішка, він поклав руки на кулемет. Машина йшла на підйом, наближаючись до прикордонників.
Гейко підхопив кулемет, вийшов на середину шляху. Важкий «студебекер» спинився.
Коцюбі з рівчака було добре видно, як блідий промінь Гейкового ліхтарика ковзнув по кабіні, вихопив з темряви широке обличчя солдата з квадратним підборіддям, у низько насунутій на чоло пілотці. Поряд з ним у кабіні сидів ще один — у напнутій на плечі плащ-палатці і в офіцерськім кашкеті…
— Прикордонний патруль. Прошу ваші документи! — наказав Гейко.
Водій у пілотці мовчки висунув з кабіни руку з паперами. Єфрейтор швидко проглянув їх і, повертаючи, порадив:
— Не затримуйтесь. Приготуйте про всяк випадок зброю. Тут небезпечно.
Через кілька хвилин «студебекер» зник у темряві ночі.
— Чия машина? — поцікавився Коцюба.
— Все в порядку, — відповів Гейко. — З полку зв’язку, їдуть до інтендантських складів по продовольство. А документи…
— Зачекай, — швидко перебив Коцюба. — З полку зв’язку? А чому на офіцерові кашкет… Ти не звернув уваги, яка в нього околичка на кашкеті? Хіба не червона, не піхотинська? Ти в офіцера документи перевірив?
Він не встиг закінчити. В темряві над яром замигтіли швидкі спалахи, гримнули автоматні черги. Вроздріб, гучно застукотіли постріли з гвинтівок, і відразу ж один за одним струсонули повітря кілька вибухів.
Гейко ліг щокою на приклад кулемета.
— Не поспішай, не час, — зупинив Коцюба. — Підпустимо… Он вони, бачиш? Спокійно, єфрейторе, спокійно!..
З яру на дорогу вискочили темні постаті. Із засідки ліворуч по них вдарили довгою чергою. Постаті метнулись від скелі, побігли прямо на Коцюбу і Гейка.
— Давай!
Кулемет єфрейтора дрібно затремтів, заглушив сухий тріск автомата Коцюби. В траву посипались теплі гільзи, запахло порохом.
Кілька бандитів лежали на землі темними плямами, решта повернула назад до яру.
— За мною! — почувся здалеку голос лейтенанта Петришина.
Гейко схопився на ноги. Коцюба смикнув його за полу шинелі.
— Назад!
Опам’ятавшись, єфрейтор знову ліг, стиха лаючи себе за те, що не стримався, кинувся на голос командира, хоч йому і Коцюбі наказано залишатись у засідці до кінця операції.
Єфрейтор впав у рівчак вчасно. Тонко цвіркнули кулі, підсікли над головою кілька гілок, із стовбура поваленої сосни полетіли тріски.
На шосе замиготіли сірі постаті.
Бандити бігли, пригинаючись, намагалися прорватись через відкрите місце, пірнути в ліс.
Твердий приклад ручного кулемета ніби злився з Гейковим плечем. Натискаючи на спуск, єфрейтор посилав короткі черги, не шкодував патронів. Люто захлинався кулемет і ліворуч. Під перехресним вогнем бандити швидко залягли, притислися до брівки шосе, не маючи змоги переметнутись через дорогу.
Вони підводилися тричі і тричі лягали, мляво огризаючись пострілами. А позаду, за їхніми спинами, наростала стрілянина, іржали перелякані коні, чувся крик. Бійці Петришина вже прочісували дно яру. Для недобитих бандитів був єдиний порятунок — перебратися через дорогу. Вони звелися вчетверте, оскаженіло кинулись вперед і заметались під кулями, затиснуті з обох боків.
Сірів світанок. На дні яру пахло пліснявою, гаром вибухівки. В кущах лежали трупи коней, виднілося кілька перекинутих возів. Прикордонники зносили докупи залишені бандитами чорні, німецького зразка автомати, гвинтівки, парабелуми, патронні сумки.
Шестеро бандитів у обідраній, забрудненій одежі збилися докупи під деревом, тримаючи над головою руки. Старшина Кузьмін з двома солдатами обшукував полонених. Це було все, що залишилось від зграї Гандзі.
Петришин сидів на подряпаній осколками голоблі, поклавши на коліна похапцем перев’язану руку. Крізь бинт проступала кров, рана нестерпно нила. На лобі Петришина рясніли краплини поту, біляве пасмо вибилося з-під зеленого кашкета.
Худий бандерівець у сіро-зеленому френчі, перетягнутому ременем з пряжкою-тризубом, стояв перед лейтенантом. Давно не стрижене волосся спадало брудними патлами на плечі. Руки бандита тремтіли, він щосекунди оглядався, ніби чекав, що його схоплять ззаду.
Петришин дивився ворогові у вічі. Під його важким поглядом той щулився, втягав голову в плечі, починав дихати важко і часто.
— Та-а-ак, — протяг лейтенант і підвищив голос. — Де Гандзя?
Бандит ворухнув губами.
— З Довбнею вдвох, ще вчора увечері… зник він. Вночі приходив, потім знову пішов з яру…
— Куди?
— Не знаю… Я нічого не відаю, пане… — він запнувся, не знаючи, як назвати лейтенанта. — Богом клянусь…
— Помовч із своїми клятвами! За чим повертався Гандзя вночі?
Бандерівець мовчав, нервово смикав плечима.
— За скринькою? Що несли в ній? Ну!
— Золото, прошу вас… Золото несли, каблучки, годинники, браслетки… Самоцвіти були. Казали хлопці, я не бачив. Довбня, охоронець Гандзі, завжди при тій скриньці був, невідлучно…
— Куди тягли цей свій… скарб?
— Туди, на захід… Гандзя обіцяв поділити все порівно, коли доберемося… до німців. Жити, казав, будемо… якщо коштовності… донесемо…
Петришин відвернувся, хитнув головою солдатові, що стояв поруч з автоматом напоготові.
— Давай другого!
До лейтенанта підвели невисокого парубійка років дев’ятнадцяти. Він дивився широко відкритими очима на офіцера-прикордонника з перев’язаною рукою, і його веснянкувате обличчя смертельно зблідло.
— Ну, Грицьку, розповідай, все викладай. Як у банді опинився, як людей наших вбивав, як хати палив, — Петришин до болю стиснув пальцями здорової руки коліно, переборюючи нестримне бажання висмикнути з кобури пістолет. — Говори і дивись мені у вічі. Дивись! Ми з тобою на одній вулиці росли, в одній школі вчилися, разом корів пасли. А ти он ким став…
Грицько замотав головою, зашепотів.
— Не вбивав я. І не палив… Як-то можна — своїх людей… Я тут з ними ледве не збожеволів… Арсене, не стріляй! Ти ж знаєш, твій батько з моїм однаково спини гнули на старого Мацюка, тягали каміння. Ми ж» з тобою… Арсене… Не віриш?
— Не бійся, не стрілятиму, рук об тебе бруднити не хочу.
— Не віриш? — повторив Грицько. — Я й на думці не мав… Працював у ліспромгоспі. Прийшли вночі, вивели з хати, поставили під клуню… Гандзя автоматом у живіт: ходи з нами, а ні — і тебе, і старих твоїх живцем… у криницю… Злякався я, то правда, — він схилив голову, по брудних, давно не вмиваних щоках потекли сльози. — Десять днів я з ними, і все думав, як утекти… Гандзя помітив, пригрозив: утечеш — дома дістанемо, кишки вимотаємо…
Грицько заплакав, витираючи кулаком очі. Він теж нічого нового про Гандзю сказати не міг. По-дитячому схлипуючи, твердив:
— Утік… І Довбня, його підручний, втік… А скриня була, так, невелика, у мішку з парусини… Де поділася — не відаю…
Нічого нового не могли додати й інші четверо а банди, захоплені під час короткого бою в яру. І Петришин бачив, вони кажуть правду. Вони чіпляються за життя, кожен сказав би все, що знає. Та знали ці шестеро не так вже й багато. Верховоди-бандерівці не любили ділитися з підлеглими своїми таємницями.
Наступного дня, кілометрів за тридцять від Гнилого Яру, біля самого кордону, було виявлено зелену вантажну машину. На неї наткнулися в хащах поблизу болота сільські пастушки.
Хлоп’ята прибігли в село. Вислухавши захеканих пастушків, голова сільської Ради подзвонив в Остудів. Працівники Остудівського райвідділу міліції негайно зв’язалися з Верхокуттям.
Через дві години лейтенант Петришин, єфрейтор Гейко і рядовий Коцюба прибули на місце.
«Студебекер» стояв у густій тіні дерев, загрузнувши колесами в болоті. Машина була порожня. Лише пробита кулею солдатська пілотка з п’ятикутною зіркою лежала на дні кабіни.
Арсен Петришин обійшов навколо машини, постукав чоботом по тугому колесу, скривившись від болю, що обпікав вогнем прострілену руку, похмуро запитав:
— Вона?
Гейко зітхнув, винувато відвів очі.
— Вона, товаришу лейтенант… Та сама машина…
— У залі кінотеатру «Глобус» знайдено шкіряну сумочку. В ній сто одинадцять марок і документи на ім’я Ельзи Поппель. Фрау Поплель викликана на десяту ранку.
— Далі.
— Зіткнення мотоцикла з легковим авто на Цейтунгштрасе. Мотоцикліст з переламом руки доставлений у клініку. Шофер авто неушкоджений.
— Розслідувати. Далі!
— Затриманий о дванадцятій ночі Пауль Артц, вісімнадцяти років, слюсар заводу друкарських машинок. Був напідпитку, добивався в жіночий гуртожиток хімкомбінату…
— Оформити справу. Далі! Оперативний черговий кримінальної поліції Баннер нерішуче кашлянув.
— Я вважаю, можна обмежитись листом в організацію спілки вільної німецької молоді заводу. Вчинок сам по собі…
— Робіть, як наказано. — Комісар поліції Гельмут Кюнт різко крутнувся в кріслі. — Далі!
— Останнє найголовніше. Справа незвичайна і, як мені здається…
Кюнт вколов Баннера поглядом сірих холодних очей, неголосно сказав:
— Без вступу і коментарів, Баннер. Якщо з неба звалився місяць, так і доповідайте: він звалився; розкололась земля, кажіть: розкололась. І не більше. Мене цікавить суть подій, Розумієте? Важливі події чи дріб’язкові — це будемо вирішувати потім. Продовжуйте!
— Слухаю. Отже, суть. Ротенплац, 9. Пограбування ювелірного магазину. Забито сторожа. Вартість викрадених цінностей визначається, Рослідування веде група Гошке.
— Все?
— Яволь! Так точно!
— Дякую, Баннер. Матеріали про ювелірний магазин лишіть у мене. Можете йти.
Рожевощокий черговий приклав руку до кашкета і вийшов з кабінету.
Кюнт повільно відкрив пачку сигарет, розім’яв одну, ретельно струсив крихти тютюну з темного піджака. Відкинувся на спинку крісла і з насолодою вдихнув запашний дим. Здавалося комісара поліції зовсім не обходить усе те, що виклав у ранковому рапорті оперативний черговий. Навіть звістка про нічне вбивство та пограбування магазину не викликала на обличчі Кюнта ніяких емоцій. А подія, слід сказати, була незвичайною. Таких подій за останні чотири-п’ять років у місті Гранау не траплялося.
Докуривши сигарету, комісар поліції сховав залишені Баннером папери в шухляду письмового столу, легко підняв важкувате тіло з крісла і підійшов до вікна. Кюнт мав свої звички і не любив відмовлятися від них. Так було вже кілька років. Вислуховування рапорту про події минулої ночі. Сигарета. Чверть години біля вікна. Потім — справи.
З п’ятого поверху відкривалася широка панорама міста. Над ним здіймався легкий, прозорий серпанок. Сонячні промені лили позолоту на вкриті черепицею дахи будинків, іскрилися на политих водою тротуарах та брукованих вулицях, грали на шпилі високої кірхи. Поблискуючи лаком, склом та нікелем, внизу безшумно котилися «опелі», «БМВ», поспішали пішоходи, снували трамваї.
Відразу ж за зеленою стіною молодого парку починалися нові квартали. Чепурні котеджі з палісадниками та асфальтованими двориками вишикувалися рівними, як під шнур, рядами аж ген до залізниці, де в синюватій далині виднілися маленькі іграшкові вагони й паровози на запасних коліях.
Коли Кюнт вперше поглянув з цього вікна, перед ним відкривалася тоді зовсім інша картина. Тут і там стирчали закіпчені стіни зруйнованих будівель, сумно темніли мертвими провалами вибитих вікон, знесених дахів. Брудними латками рябів поколупаний асфальт. Купи цегли, шматки бетону і понівечені кістяки арматури лежали там, де стоять тепер будинки з мансардами і диким виноградом, на місці зеленого парку.
Тоді місто ще носило на тілі незагоєні рани. Після бурі, що пронеслася над Німеччиною, від старого Гранау з його готичними похмурими замками, баштою ратуші і кам’яними фігурами рицарів-мечоносців на площі залишилася тільки південна частина, де сірі-ли корпуси двох заводів, що належали концернові «І. Г. Фарбеніндустрі». В години повітряних тривог і завивання сирен жителі Гранау сахалися, наче від зачумлеиого, саме від цього району міста. Із заводських воріт і вдень, і вночі гітлерівські офіцери виводили на схід колони критих брезентом машин із смертоносним вантажем…
Проте, бомбардуючи місто з повітря на протязі трьох діб, змішавши північні квартали з землею, екіпажі американських «літаючих фортець» чомусь «не помітили» головних об’єктів — заводів «І. Г. Фарбеніндустрі», не скинули на них жодної фугаски. Щоправда, в ті дні ще невідомо було, чиїм військам — радянським чи американським — першим доведеться увійти в Гранау.
Але сталося так, що на вулицях Гранау з’явилися танки з червоними п’ятикутними зорями на баштах; в одному з уцілілих будинків розмістилася радянська військова комендатура. Згодом місто увійшло до складу Німецької Демократичної Республіки, і плани заокеанських опікунів концерну «І Г. Фарбеніндустрі» щодо заводів у Гранау пішли шкереберть.
Війна скінчилася давно. Відколи одгриміли останні вибухи бомб і снарядів, минуло чимало років. За цей час місто встигло поновитися. Поступово день за днем воно вперто скидало з себе страшне вбрання війни, зеленіло, свіжішало, поверталося до життя, не подібного до старого. Нове життя міста, що встало з руїн, дзвеніло на всі голоси повнокровно, бадьоро, по-весняному пульсувало воно під триколірним прапором вільної республіки, що майорів на вежі заново спорудженої ратуші…
Кюнт глянув на стінний годинник. Було п’ять хвилин на десяту. Чітким військовим кроком він вийшов у коридор, почав обхід відділів.
У невеликій кімнаті з примхливим візерунком на стелі та бронзовою люстрою, з-за столу, заставленого телефонними апаратами, при появі комісара підвелося двоє — низенький чоловік у рогових окулярах, одягнений у скромний сірий костюм та розстебнутий легкий плащ, і худорлявий юнак у мундирі працівника народної поліції з відзнаками лейтенанта. Смагляве, з м’якими рисами обличчя його було заклопотане, стомлене.
— Доброго ранку! Прошу сідати, — промовив Кюнт. — Як справи, Гошке? Я бачу, ви погано спали вночі. У вас є новини?
— Так, є. — Лейтенант пригладив чорне волосся, провів долонями по виголених до синяви щоках. Голос у нього був басовитий, густий, що ніяк не гармоніювало з тоненькою, наче дитячою постаттю і голубими гарними очима. — У ювелірному магазині трапилось ось що. Грабіжники зайшли з головного входу, відкрили замок відмичкою. їх було двоє. Сторож, як завжди, знаходився всередині приміщення і, мабуть, спав, бо навіть не встиг натиснути на кнопку сигналізації. Діяли злочинці швидко і нахабно, вітрина магазину була весь час освітлена, на розі, за тридцять метрів — ресторан, могли надійти люди. Але ніхто нічого не помітив. Вбивство і викрадення цінностей сталося не пізніше дванадцятої. Та хоч грабіжники, як видно, не з новачків, проте на місці злочину дещо залишилося.
Лейтенант обережно вийняв пінцетом з картонного футляра невелику блискучу річ.
Кюнт глянув, здригнувся. Рука його смикнулася до столу, в очах на мить промайнули розгубленість, подив, тривога. Але тільки на мить. Наступної секунди обличчя комісара поліції стало, як і раніше, холодним і непроникливим. Лише пальці закладених за спину рук вп’ялися нігтями в долоні, вкрилися холодним потом.
Ні Гошке, ні чоловік в окулярах не помітили мимовільного збентеження Кюнта. Вони обидва уважно розглядали металевий предмет, затиснутий пінцетом.
Це була звичайна запальничка-«автомат» австрійського виробництва, трохи менша від сірникової коробки, оздоблена перламутром, що переливався ніжно-зеленими барвами. На одній з пластинок матово біліли літери та цифри «КГ-42». Вони ніби прикували до себе погляд Кюнта.
— Знайдено цю іграшку на підлозі, біля сторожа, — після короткої паузи вів далі Гошке. — Але дружина забитого посвідчила, що покійний такої запальнички ніколи не мав і взагалі таких цяцьок при собі не носив. І відбитки пальців, їх добре видно навіть без лупи, сторожеві не належать. Це перевірено, є висновок експертизи. А ось ще одна виписка з лабораторії, — лейтенант показав на синій папірець, підшитий до справи, розгорнутої на столі. — На одязі забитого і в його кишенях не виявлено слідів бензину, а в запальничці бензину повно… Отже, знахідку напевно загублено кимось із нічних «гостей», які побували в магазині і, забивши сторожа, взяли цінностей не менш як на двісті тисяч марок. Тепер ще одне: літери та цифри на запальничці не інакше як чиїсь ініціали. Цифра «42» може бути датою. До речі, поряд з маркою фірми на запальничці позначено рік її виготовлення — 1941. Подряпини на поверхні перламутру старі, мабуть, більш як десятирічної давнини. Та все ж відбитки пальців нас цікавлять зараз куди більше, ніж літери. Чи не так, Вольф?
Чоловік в окулярах схвально нахилив голову.
— Поспішаєте, Гошке, з висновками. Так не годиться, — насупив брови Кюнт. — Ініціали! Насамперед — ініціали. Не часто трапляються при розслідуванні такі докази. Майже візитна карточка. Беріть за основу їх… Здається, моя порада вам не до вподоби?
Співбесідники комісара швидко перезирнулися.
— Справа в тому, що о дев’ятій годині тридцять хвилин ранку Вольф знайшов коштовності з ювелірного магазину, — сказав Гошке, стежачи, яке враження справлять його слова на Кюнта.
— О! Цікаво. Де ви їх знайшли, Вольф? — пальці Кюнта знову стали холодними, як лід.
Чоловік у плащі ввічливо підвівся з стільця, коротко пояснив:
— У будинку № 6 по Цейтунгштрасе, на горищі, під купкою старих газет та журналів, у двох брезентових ранцях.
— Гадаю, Гошке, ви не розпорядилися чіпати ранці?
— Ні в якому разі. Вольф, як завжди діяв обережно, все, що знайдено, залишилось на місці. За будинком встановлено постійний нагляд. Той, хто заховав на горищі награбоване, прийде по нього рано чи пізно. Тоді й допоможуть нам відбитки пальців на запальничці.
— Гаразд, — перебив Кюнт. — Як виявлено, речі, вкрадені з магазину, — прошу доповісти мені письмово. Вас, Гоїнке, і вас, Вольф, я представлятиму в міністерство республіки за оперативність у розслідуванні справи. Про наслідки нагляду за будинком інформуйте мене через кожних півгодини. На завершення операції я виїду разом з вами, Гошке.
Він спокійно, не кваплячись, вийшов з кімнати.
Від напруження у Вольфа починали сльозитися очі, він раз у раз зсовував на лоб окуляри, тер перенісся картатою хусткою і знову припадав то правим, то лівим оком до маленького круглого отвору в дверях.
Примостившись у темному коридорі, Вольф та Баннер не залишали свого поста ось уже четверту годину. Десь позаду, мабуть у вітальні, годинник мелодійно пробив раз, потім ще двічі… Баннер кілька разів пропонував змінити Вольфа біля дверей, та той лише тряс головою, відмахуючись від товариша.
Нудьгуючи, Баннер сидів на табуретці і слухав, як розмірено цокає газовий лічильник над головою. Відчув, що дрімає, і зусиллям волі відігнав сон.
У квартирі давно затихли. Старий лікар та його дружина, здогадуючись, що працівники кримінальної поліції не випадково попрохали дати їм притулок на ніч у коридорі, спочатку ходили по кімнатах навшпиньки, розмовляли пошепки, чекаючи загадкових подій. Проте минали години за годинами, а нічого незвичайного не сталося. Гості скромно сиділи на своїх місцях біля вхідних дверей, нікого не турбували, поводилися так, ніби їх взагалі в квартирі немає. Лікареві нарешті набридло чекати, І він попрямував до спальні. Згодом пішла відпочивати і його дружина. Лише їхня двадцятирічна донька, з білим, як льон, волоссям, усе ще шелестіла сторінками книги у вітальні. Двічі вона проходила на кухню, а потім з’являлася в коридорі з тацею в руках, пропонувала Вольфові та Баннеру по чашці чорної кави. Баннер був не від того, щоб підбадьорити себе пахучим напоєм, але Вольф тихо відмовлявся:
— Дякую, фрейлейн. І пробачте, будь ласка… Ми стільки завдали вам клопоту. Не зважайте на нас. Відпочивайте. Вірте мені, нічого захоплюючого та романтичного не передбачається…
Крізь кругле вічко у дверях Вольф добре бачив тьмяно освітлену площадку третього поверху, половинку дверей сусідньої квартири з блискучою мідною табличкою і круті сходи, що вели вгору. Але нагорі вже ніхто не мешкав, третій поверх — останній. Круті ж сходи впиралися в квадратний металевий люк, що зяяв під самою стелею. Там був хід на горище.
Баннерові набридло сидіти. Він підвівся, зробив кілька кроків по вузенькому коридору, ледь поскрипуючи паркетом. З вітальні пробивалася вузенька смужка синюватого світла. Баннер обережно відхилив портьєру, стукнув зігнутим пальцем по одвірку, кинув у кімнату пошепки:
— Фрейлейн, вибачте. З вулиці не видно світла?
— Ні, ні, штори спущені, — заспокійливо і теж напівголосно відповіла дівчина. — Все в порядку, я ж знаю…
В цей час Баннер відчув за спиною рух і швидко обернувся. Не відриваючись від дверей, Вольф подавав застережливі знаки.
Баннер схилився до товариша, той хитнув головою, вказуючи на двері. Баннер припав оком до круглого вічка і побачив постаті двох людей. Вони нечутно, один за одним, підіймалися крутими сходами. Ось задній зупинився, швидко оглянувся. У Баннера закалатало серце. Але чоловік на сходах відвернувся. Тихо ступаючи товстими гумовими підошвами черевиків, він поспішав нагору, до свого напарника.
У ту ж мить Баннер вже стояв у вітальні. Він з’явився там на цей раз несподівано, без стуку. Донька лікаря розгублено схопилася з кушетки.
— Фрейлейн, спокійно. Підійміть штору. Швидше, швидше!
Голос Баннера був не такий люб’язний, як кілька хвилин тому, в ньому бриніли сухі нотки наказу.
Дівчина кинулась до вікна, смикнула шовковий шнур. Темний оксамит шугнув догори. Баннер повернув вимикач. Яскраве світло залило кімнату.
Притиснувшись лобом до холодного віконного скла, Баннер напружено вдивлявся в темряву. Вікна вітальні виходили у вузенький провулок. Внизу біля під’їзду будинку тьмяно відбивалося на блискучому від дощу тротуарі світло ліхтаря. Напроти темнів стіною парк. Погойдувались од вітру верхівки дерев. Десь далеко, по той бік парку, мигтіли електричні вогні центральних вулиць сонного міста. Та ось за металевою загорожею парку між стовбурами високих сосон блимнула червонувата цятка. Блимнула раз, вдруге, на секунду спалахнула втретє і згасла… — Фрейлейн, можете загасити верхню люстру, — повернувся Баннер до розчарованої дівчини і вислизнув у коридор.
Чорний «мерседес» повільно проплив уздовж металевої загорожі парку, в’їхав колесами на тротуар і став. Лейтенант Гошке виринув з сіруватої пелени дощу, смикнув ручку передніх дверцят авто, нахилився і не без здивування помітив на шоферському місці комісара поліції. Той завжди їздив з водієм, і Гошке ще жодного разу не доводилося бачити за кермом самого Кюнта.
Кюнт звичним рухом вимкнув запалювання, скинув шкіряні рукавиці. З високого кашкета лейтенанта хлюпнула вода, кілька крапель впало Кюнтові на коліна.
— Прошу пробачення. Клята негода!
— Що нового? — неголосно поцікавився Кюнт.
— Хід з будинку через двір та брама, що веде на вулицю, під постійним наглядом наших людей. Баннер і Вольф чергують всередині. Поки що нічого підозрілого.
Після затишку кабіни на Кюнта війнуло сирою прохолодою, пронизливий вітер тріпнув полами пальта. Піднявши комір, комісар ступив кілька кроків слідом за лейтенантом, і гущавина парку поглинула їх. Назустріч з кущів виринула постать поліцейського з групи Гошке.
— Ну як? — запитав лейтенант.
— Тихо, — відповів поліцейський. — Жодної живої душі біля будинку…
Густий чагарник підступав упритул до масивної чавунної загорожі. Кюнт розсунув слизьке гілля, мовчки дивився на фасад будинку, що темнів по той бік брукованого провулку на віддалі якихось п’ятнадцяти метрів. Ліворуч височів кам’яний мур старого замку. Мур відділявся від будинку № 6 на Цейтунгштрасе вузькою вуличкою-тунелем з навислими округлими арками та темними нішами дверей у прибудовах-баштах, що похмуро виступали з товстої двометрової стіни.
Провулок і тротуар біля будинку були порожні. Вже зникли останні перехожі, не з’являлися машини. Лише якийсь запізнілий проїжджий у блискучому від дощу плащі промайнув уздовж паркану на моторолері, залишивши у сирому повітрі ледь відчутний запах бензину.
І знову — тиша та одноманітний шум дощових крапель у гіллі.
— За всяку ціну, лейтенанте… — глухо промовив Кюнт і замовк: яскравий сніп світла раптом прорізав темряву, блиснув у скісних струменях дощу і впав на брук, на мереживо чавунної загорожі.
Сріблом блимнули ґудзики на шинелі Гошке. Світлим квадратом дивилося одне з вікон на третьому поверсі.
— Сигнал! — рвучко повернувся Гошке до поліцейського.
Той підняв руку. Зашумів механічний ліхтарик, блимнув червоним світлячком, раз, вдруге, втретє…
— «Гості» з’явилися. Вольф засвітив люстру в квартирі, — швидко пояснив лейтенант Гошке Кюнтові і ривком насунув кашкет на чоло.
— Але ж біля під’їзду ми нікого не помітили. Вони пройшли з двору?
— Так. Або вийшли з якоїсь квартири, де сиділи весь час. Дозвольте, комісаре…
— Я з вами, Гошке!
Пригнувшись, Кюнт кинувся слідом за лейтенантом на вулицю. Гошке повернув за ріг будинку. Комісар не відставав. Він помітив, як кілька поліцейських, з’явившись ніби з-під землі в безлюдному кварталі, забігли у браму. Тут Кюнтові здалося, що лейтенант Гошке зник у провулку тунелі, але той тихо покликав від затіненого кам’яного муру:
— Товаришу Кюнт, сюди!
Тієї ж миті у будинку приглушено пролунали постріли. Хтось закричав. На брук з дзенькотом посипалося скло, Кюнт підвів голову, смикнув з кишені пальта пістолет: прямо над ним, угорі, на вузенькому балконі другого поверху з’явилася людина. Закинувши ногу через перила, невідомий повис на руках, на якусь секунду завмер і важко плигнув на брук, чорним птахом майнувши проти глухої стіни.
— Руки вгору! Не рухатися!
Спалахнув електричний ліхтар; владний голос лейтенанта Гошке вивів Кюнта із заціпеніння. Світле коло впало на кам’яну нішу, засліпило втікача, який завмер з піднятими руками, залило мертвим зеленкуватим світлом його зігнуту постать, обличчя. З-за плеча лейтенанта Гошке Кюнт побачив це обличчя чітко, як на екрані. Цього було досить. З грудей комісара вирвався радісний хрип. Не цілячись, майже впритул Кюнт вистрілив лейтенантові в потилицю. Гошке хитнувся, схопив повітря руками і м’яко повалився на брук.
Невідомий шарпнувся від несподіванки вбік, вдарився плечем об мур. Кюнтів пістолет вперся йому в груди.
— Спокійно, шарфюрер, ще один рух, і я покладу вас поруч з оцим… Не впізнаєте? — схопивши з землі випущений лейтенантом ліхтарик, комісар поліції на мить освітив себе.
— Гольбах, ви! — здавлено скрикнув чоловік у ніші. — Ви?!
— Тихо! За мною!
Схопивши за руку невідомого, Кюнт кинувся з провулка назад, до парку. «Мерседес» стояв на місці. Машина різко осіла під вагою двох тіл.
— Візьміть! — Кюнт ткнув у руки тому, кого він назвав шарфюрером, свій пістолет і натис на педалі.
Кілька сірих постатей, вистрибнувши з під’їзду, кинулися навперейми автомобілю і злякано розскочилися на обидва боки, ледве не збиті «мерседесом», що рвонувся з місця.
Машина помчала по Цейтунгштрасе. Кілька пістолетних пострілів тріснуло їм вслід. Кюнт різко загальмував на перехресті, крутнув кермо. З-під коліс віялом бризнула вода.
Не зменшуючи швидкості машина пірнула у бічну вулицю, зробила широке півколо біля міської ратуші, вирвалась на автостраду і, не вмикаючи вогнів, помчала на захід.
Обабіч миготіли підстрижені сосни. Стрічні авто, що зрідка траплялися на шляху, освітлювали кабіну Кюнта, що сидів за кермом, і пасажира поруч, який так несподівано опинився в машині. Стрілка спідометра завмерла на цифрі 90. Кілька разів здавалося, що «мерседес» злетить на поворотах у кювет. Сусід Кюнта нервово хапався за ручки дверцят, але комісар поліції майстерно вів машину і, видно, знав трасу непогано. Лише проскочивши залізничний переїзд, Кюнт стишив ходу, полегшено відкинувся на спинку сидіння.
— Куди ми їдемо, Гольбах? — не витримав мовчанки пасажир. — Це щось неймовірне… Чому ви мовчите, Гольбах?
— Шарфюрер, мене слід називати Кюнтом. Проте ви маєте рацію, Кюнта вже немає… Отже, ви здивовані? — комісар поліції посміхнувся, змахнув рукавом краплини поту, що рясніли на його високому чолі, і кинув швидкий погляд на свого пасажира. — Дайте зброю, шарфюрер, здається, вона поки що не знадобиться.
Пасажир, повагавшись, сунув пістолет у Кюнтову кишеню.
— Не бійтесь, кладіть, — заспокоїв той. — Від мене вам оборонятися не доведеться. Ви мали можливість переконатися в тому, що я, а не хтось інший, став цієї ночі вашим ангелом-охоронцем. Дякуйте мені, шарфюрер.
— Я нічого не второпаю… Все трапилося, наче уві сні. Де ви взялися, Гольбах, у ту хвилину?..
— Коли вас майже застукала поліція? Справді, вам доведеться молити за мене бога… А тепер скажіть: той, другий, що був з вами, його схопили?
— Здається… Не знаю напевно. Коли з’явилася поліція, я кинувся сходами з горища вниз. Встиг забігти в квартиру на другому поверсі, в якій ми чекали до ночі… У двері почали ломитися. Довелося через балкон з кухні стрибнути в провулок. Та говоріть же, Гольбах…
— Хвилинку терпіння. Зараз усе зрозумієте. Отже, рюкзаки з коштовностями залишилися на горищі?
— Ви знаєте і про це? — шарфюрер отетеріло дивився на свого рятівника, наче той справді був чаклуном, здатним творити чудеса.
— Слухайте, милий мій! Невже ви справді думаєте, що я спустився з неба в ту мить, коли вас притиснув у закуток лейтенант народної поліції? Мені було все відомо, шарфюрер. Адже я керував операцією по затриманню бандитів, які пограбували ювелірний магазин. Власне, до будинку, де ви заховали рюкзаки, я приїхав заради вас, шарфюрер. Щасливий випадок допоміг мені нарешті натрапити на ваш слід через стільки років.
— Але як же ви дізналися, що на Цейтунгштрасе, 6, повинен з’явитися якраз я?
— Бачите цю штуковину? — Кюнт-Гольбах зняв правицю з керма, вийняв з бічної кишені запальничку а зеленим перламутром. — Яка необачність, шарфюрер! Залишати після себе такі докази…
— Святий Ісусе, ви впізнали її?
— Ого, не впізнати власних речей! Я, наче сьогодні, пам’ятаю той липневий день сорок четвертого року на Україні, коли ми з вами, шарфюрер, мчали ось так, як зараз, у машині. Потім під час короткої зупинки один майор пообіцяв вам офіцерське звання за участь у виконанні не дуже ризикованої, але досить цікавої операції… У майора був чудовий настрій, він розщедрився і почастував вас сигаретою, а я простяг вам цю перламутрову іграшку. Здається, ви не встигли прикурити. У мене непогана пам’ять, чи не так? І все ж у ту хвилину сталися події, які змусили мене забути про свою запальничку. Вона так і залишилася у вашій руці. Але не думайте, шарфюрер, що я такий скнара. Я давно забув про неї, та на запальничці видряпано мої ініціали. Я побачив літери, тїль-ки-но мені показав запальничку лейтенант Гошке — той, що залишився лежати під муром замку. Треба йому віддати належне, він був молодий, але енергійний слідчий, і вам, шарфюрер, без мене довелося б скрутно… Ви тепер дещо зрозуміли?
— Он воно що! Значить, ви служили у них…
— Так, ще годину тому я був комісаром кримінальної поліції міста Гранау. Як бачите, зустріч з вами змусила мене добровільно відмовитися від непоганої посади. Тепер залишилося головне: з’ясувати, чи недаремно я пішов на таку жертву і ризикував, рятуючи вас від тюрми за грабунок магазину та вбивство сторожа. Адже кастетом стукнули його ви, я не помиляюсь? Чи ваш напарник?
— Не має значення.
— Взагалі, ви маєте слушність. Тепер це дрібниці. До речі, як у вас з документами? До Берліна залишилось двадцять кілометрів. Скоро машину доведеться кинути, підемо пішки. Куди підемо, би вже, певно, здогадалися. Але тепер не сорок шостий рік. Міжзональний кордон посилено контролюється, можна натрапити на патруль.
— Документи в порядку.
— Це добре. Я дещо приготував для вас, але коли ваші надійні — ще краще. Як вас величати тепер, шарфюрер?
— Коленда. Тадеуш Коленда. Переміщений з Кракова.
Кюнт-Гольбах вправно перемкнув швидкість. Починався крутий підйом. За кілька хвилин попереду на нічному небосхилі спалахнуло мерехтливе намисто вогнів. Згори вогні засяяли раптово, як у казці, тисячами електричних зірок. Розкинувшись на десятки кілометрів, там лежав Берлін.
«Мерседес» на мить блимнув фарами, він наближався до залізничного мосту.
— Отже, з’ясуємо головне, — повторив Кюнт-Гольбах.
Шарфюрер почув у його голосі нервовий дрож і сухі нотки наказу. Він весь насторожився, чекав.
— Майте на увазі, шарфюрер… пробачте, пане Коленда, — після короткої паузи вів далі Кюнт-Гольбах з притиском, наче йому забракло повітря, — від вашої відповіді залежить і моє, і ваше майбутнє. Чуєте? Кажіть тільки правду. Я хочу знати, що сталося з паперами інженера Крилача після того, як ви залишили мені записку в шпиталі і зникли з горизонту в сорок четвертому році.
Шарфюрер швидко відповів. Машина в цю мить пірнула в бетонований тунель. Вгорі з гуркотом промчав пасажирський поїзд.
Кюнт-Гольбах, ризикуючи розбити автомашину, повернув до супутника сполотніле обличчя, з страхом і надією майже закричав:
— Що?! Що ви сказали? Повторіть, хай вам чорт!..
— Не знаю, Вентріс, що примусило вас так настирливо домагатися сьогодні прийому. У мене, як бачите, не так уже й багато часу. Проте добре, що ви прийшли. Це добре! Завтра я сам мав викликати вас. Мені хочеться сказати вам кілька слів!
— Пробачте, Уррен, але у мене…
— Не перебивайте, майоре, слухайте мене уважно. Я не впізнаю вас, слово честі, не впізнаю! Ще років десять-дванадцять тому вапіій енергії можна було позаздрити. Вас знали тоді зовсім іншим… Зрештою, не будемо згадувати минуле. Головне — сьогоднішній день, хай йому біс.
— Дозвольте мені…
Уррен, не слухаючи, досадливо махнув рукою, кинув у попільничку згаслу сигару, вихопив з ящика другу. У нього нервово смикалася щока. Широкі плечі спортсмена і вся зібрана постать надавали Уррену бадьорого, свіжого вигляду, тільки обличчя, яке кривилося від неприхованого роздратування і бралося глибокими зморшками, показувало, що йому вже за п’ятдесят.
Напроти Уррена в глибоких шкіряних кріслах сиділо двоє. Похмурий блондин у костюмі кольору нестиглого лимона уважно вивчав свої випещені, підфарбовані нігті. Другий, огрядний військовий з темною щіточкою вусів над припухлою рожевою губою, вимушено посміхався. Виразом свого обличчя він нагадував школяра, який накликав раптом на себе гнів учителя, і, не знаючи іще своєї провини, болісно напружує пам’ять, щоб здогадатися, в чому ж справа.
На круглому столі стояли пляшка з барвистою етикеткою і три високі чарки. За широчезним вікном із суцільного скла мерехтіли, гасли, розсипались і спалахували знову вогні нічних реклам. Повільно падали перші, ранні сніжинки. Зелені, рожеві, мертво-фіолетові тіні блукали фантастичними привидами по стелі кімнати, слабо освітленої матовою лампою на високій металевій підставці.
— Ви страшенно змінилися, майоре, і, здається мені, починаєте втрачати відчуття гумору. Так, так, я не жартую!
— Бачу, змінився не тільки я, — в очах майора Вентріса заграла в’їдлива посмішка; він почав опановувати себе. — Ви стали нервувати, Уррен. Отже, постаріли теж. Проклятий час не щадить нікого.
— А на вас, майоре, час діє просто згубно. Ви розмагнітилися і зів’яли від лінощів. Ображаєтесь? Даремно! Друзям слід говорити все, це піде на користь. Невже, Вентріс, вам не зрозуміло, що шеф поки що терпить. Але потім в один прекрасний день терпеїгь може увірватися… Скажіть, що ви дали нам за останні два-три роки? Що? Сандерс, папери!
Блондин з нафарбованими нігтями услужно подав портфель з крокодилячої шкіри.
— Прошу вас, містер Уррен.
На столі з’явилося кілька журналів, товстий блокнот і тека з паперами.
Уррен начепив окуляри, глянув на Вентріса і заговорив роздратовано, швидко.
— Може ви, майоре, вважаєте своїм активом отих кількох дегенератів, які попалися, не встигнувши ступити ногою туди, на їхню землю? Ви їх маєте на увазі? Вони не варті ста доларів усі разом, хоч шеф, здається, платив більше. Чому ви на мене так дивитесь, Вентріс? Я чекаю ваших пояснень, я вимагаю…
— Уррен, ви, як завжди, гіперболізуєте, — спокійно сказав майор. — Навіть ті, кого ви щойно назвали дегенератами, дещо зробили корисне. їхня інформація…
— Плювати на таку інформацію! — від різкого стуку долонею на столі дзенькнули чарки. — Я доведу вам, що Сандерс добув більше матеріалів, вивчаючи науково-технічні видання росіян, не виходячи з свого кабінету в Берліні! Виникає питання: заради чого ж було кидати кругленькі суми на вітер, готувати і споряджати ваших… е-е-е… підопічних? Для чого? Хочете знати — справа не у витратах. Шеф платив і платитиме, але не за ваші вуса, майоре, а за діло. Фірмі потрібні не наївні дитячі казки, відомі першому-ліпшому інженерові-недоуку. Фірма мусить мати ясну картину. В якій стадії зараз роботи в їхньому інституті, що нового на дослідній ділянці… З відомостями про результати лабораторних досліджень ви, Вентріс, провалилися. Тепер залишився один шлях: добути матеріали про випробування апаратури. Я розумію, вам не все під силу. Але хоча б мінімум відомостей, окремі дані, від яких могли б відштовхнутися консультанти Сандерса, ви можете здобути чи ні? Розумієте, що далі чекати не можна. Не можна! — голос Уррена зірвався до шепоту.
Він схопив зі столу журнал, перегорнув його, ткнув пальцем у сторінку.
— Ось дивіться. Це радянський журнал. Тут опубліковано статтю Бранюка. Не думайте, що Бранюк розкриває карти повністю. Від росіян цього діждешся! Вони лише повідомляють деякі теоретичні обгрунтування нового методу. Але навіть те, що опубліковано… Візьміть переклад, вдумайтеся в цифри. Та ні, боже мій, куди ви дивитесь! Інтеграли для вас — темна ніч… Читайте ось це. Висновок. Економічний ефект. Ну що?
Вентріс наморщив лоба, вп’явся очима в тоненькі напівпрозорі сторінки з віддрукованим на машинці текстом перекладу статті. Уррен нахилився до його обличчя, махнув журналом.
— Це ж мільйони! Що мільйони — мільярди! До вас доходить, Вентріс? Ви теж маєте акції нашої фірми і повинні знати ціну таким речам. Нафта потрібна нам, як повітря. Обмеженість сировини, події на Близькому Сході… Вам треба пояснювати, чому впали акції фірми після інцидентів з арабами? Ви знаєте, скільки нафти щороку давала нам Венесуела? Сорок чотири мільйони тонн, чорт габирай! Провал Переса Хіменеса збив компанію «Креол петроліум корпорейшн» з ніг, наче влучний удар правицею в підборіддя. А по нас з вами не грюкнуло? Наша фірма — не «Креол петроліум». Ви не дитина, майор. У сорок два роки вам час розумітися ла таких питаннях… Можу нагадати вам дещо з минулого. Нам уже довелося йти до росіян з поклоном, просити ліцензію на турбобур. Знаєте, хто винайшов його? Інженер з Баку — Капелюшников. А ліцензії за спасибі не даються, потрібне золото!..
Вентріс ствердно кивнув головою. Це ще більше розпалило Уррена. Він широкими кроками міряв кімнату.
— Знаєте? Геніально! Хоч це вам відомо, слава Всевишньому… То що ж, накажете чекати, доки нам знову доведеться платити росіянам валютою за ліцензію, цього разу иа апарат Бранюка? Чи, може, ви вірите базікам, які волають про неперевершеність нашого технічного та наукового мислення і про Росію, що плентається на рівні дев’ятнадцятого століття? Кажіть, не бійтеся, ми з Сандерсом не поскаржимося на вас комісії по розслідуванню антидержавної діяльності… Ні, ви постаріли, милий мій, не заперечуйте! Де ваші справжні агенти? Де вони? їх немає! Є дрібнота. Двох заарештовано, четверо самі віддалися в руки радянської контррозвідки. Здається, такі результати вашої діяльності у зв’язку з роботою Бранюка? Годі, нарешті, виставляти себе на посміховисько всьому світові. На кого ви розраховуєте? На якусь дівулю-психопатку, дочку попа-уніата. Чого варта вона? А крім неї, у вас немає на радянському боці нікого. Ви перестали реагувати на темпи життя, майоре, і воно, боюсь, віддячить вам неприємностями.
— Це ваші особисті передбачення? — насторожено запитав Вентріс.
— Так. І вони цілком збігаються з передбаченнями шефа. Ми працювали з вами давно, і мені дуже не хотілося б, щоб деякі події стали для вас неприємною несподіванкою. Останнім часом шефа дратує ваше прізвище, майор. Лише тому я витрачаю стільки дорогоцінних хвилин на бесіду з вами.
Майор ліниво потягся до пляшки, хлюпнув у чарку іскристої рідини, ковтнув, глянув Уррену у вічі.
— Містер Уррен, передайте шефові, що його висновки про мою діяльність трохи передчасні. Інтереси фірми — мої інтереси, хоч я всього-на-всього непомітний власник скромного пакета акцій. Але я високо ціную виявлене шефом довір’я, адже мене удостоїли честі очолювати відомство, яке, безумовно, вносить свій вклад у нашу спільну справу. Насмілюсь повідомити, мною дещо зроблено, і якраз те, про що йшлося, — майор злегка вклонився. — У моєму відомстві з’явилися нові постаті. Вони варті уваги, запевняю вас… Ось моя доповідна, прошу познайомитись.
Мружачись, Уррен взяв поданий Вентрісом папір. Чим більше він заглиблювався у зміст написаного, тим помітніше змінювалося його обличчя. Уррен хвилювався. Прочитавши перші рядки, сів у крісло. Ззаду, через його плече, напружено вивчав папір мовчазний Сандерс.
Майор чекав. З виглядом переможця він закинув ногу за ногу і попихкував сигарою.
— Вентріс, поясніть… Чому ж ви мовчали? Як могли ви мовчати, тримаючи в кишені такий сюрприз! — пальці Уррена дрібно тремтіли, його голос, манера триматись, навіть постать в одну мить втратили гордовиту зверхність, він весь обм’як і наче постарів на очах. Перед Вентрісом стояв другий Уррен, приголомшений несподіваною новиною старий ділок, який ще не може усвідомити собі, що саме він тримає в руках — справжній виграш чи папірець з міфічною сенсацією.
— Я прийшов, щоб порадувати вас новиною, але ви так накинулись на мене, містер Уррен, — примирливо розвів руками майор, задоволено посміхаючись. — Цікава історія, чи не так?
— Якщо все, що написано тут, правда, ви станете багатою людиною, Вентріс, ваша кар’єра забезпечена. Але як потрапили до вас такі відомості, хто ці Гольбах, Коленда… Розповідайте, майоре, я слухаю вас. — Уррен швидко наповнив чарки, підсунув своє крісло до майора. — Прошу! Ваше здоров’я… Сандерс, скажіть секретареві, щоб нікого сюди не пускали.
Через хвилину Сандерс повернувся до кабінету. Відчувши себе в центрі уваги, Вентріс витримав паузу, недбало запитав:
— Ви чули про місто Гранау, Уррен?
— Гм… Дивне запитання. Там же залишилися заводи «Фарбеніндустрі».
— Правильно. Якраз інтерес до цих заводів колишнього концерну і змусив нас тримати свою людину в місті, що лежить поза межами володінь пана канцлера… Прізвище цієї людини — Гольбах. В Гранау він був комісаром кримінальної поліції. Непогано, правда? Нас це в усякому разі влаштовувало, та й його теж. Під час війни Гольбах служив у головному управлінні безпеки рейху, підпорядкованому покійному Гіммлерові. Служба його, правда… теє… ну, як би сказати… мала свою специфіку. Ви це знаєте. Отже, за Гольбахом водилися гріхи, майже чотири роки він провів на окупованих територіях, останнім місцем його діяльності була Україна; Після капітуляції «Третьої імперії» Гольбах опинився в одному з наших таборів для військовополонених. Хтось його впізнав. Почалося розслідування. З’ясувалася його належність до СС. Бідоласі загрожували серйозні неприємності, його от-от мали передати радянській військовій адміністрації. Довелося втрутитись. Він знав багато чого корисного для нас і міг ще стати в пригоді. Як не є, досвідчений розвідник, правда, іншої школи, але… Отже, Гольбаха не стало, і з’явився Гельмут Кюнт, «політв’язень», ніби звільнений нашими військами з гітлерівського концтабору… Ми допомогли йому перебратися до Гранау. Згодом місто відійшло до Демократичної Республіки. Голь-бах акліматизувався, повівся як слід, його помітили, і він опинився на керівній посаді у кримінальній поліції. Людина, треба сказати, обережна. Але це вже деталі.
— Розумію, — кивнув Уррен. — Далі, майоре, продовжуйте.
— І ось уявіть собі, вчора вночі Гольбах дзвонить до мене на квартиру з автомата. Його поява в Західній зоні Берліна не могла мене не здивувати. Що трапилося? Його викрили і він змушений був спішно тікати з ен-де-ер? Самовільно кинув обжите місце в Гранау, без дозволу й попередження? Але у нашім відомстві за таке не виписують додатковий чек, він знає… Я відчув, що пахне чимось серйозним і зустрівся з Гольбахом негайно. У Західну зону вони перейшли вдвох — Гольбах і той другий, він назвався Тадеушем Колендою. Я впевнений, що він такий же Коленда, як я Бісмарк, але зрештою, не це було важливо. Хто він насправді — дізнаємося. Правда, Гольбах відверто рекомендував його як колишнього унтер-офіцера дивізії «СС-Галичина». Вони познайомилися на Україні, шарфюрер Коленда був у Гольбаха правицею в справах, про які тепер обидва вважають за краще не згадувати. Тільки-но Гольбах почав розповідати, що змусило його так спішно мчати сюди, я вже зрозумів — тут клює всерйоз… Тієї ж хвилини була викликана стенографістка. Розповідь Гольбаха та Коленди фіксувалася дослівно. Стенограми я захопив з собою… Але чи я часом не відбираю у вас дорогоцінних хвилин, Уррен, — не без в’їдливості запитав Вентріс.
— Добре, добре, майоре, ваші жарти зараз недоречні, — сухо промовив Уррен. — Не зловживайте моєю відвертістю, ви бачите, що я сиджу, наче на голках, і пробуєте іронізувати. Читайте, хай вам грець, не тягніть!
— Ага… Тоді слухайте.
Вентріс неквапно почав читати стенограму.
«У 1943 році мене було прикомандировано до ейнзацштабу[8] загону «Шварчапфель» оберштурмбанфюрера Людвігса. Штаб містився у Львові. Функції його були особливо засекречені. Вказівки та інструкції надходили безпосередньо з Берліна. Людвігсові були по суті підпорядковані всі зондеркоманди СД[9] та підрозділи так званого «батальйону Ріббентропа»[10], які діяли на території Західної України.
Як ад’ютант Людвігса я майже весь час був біля нього. Наприкінці липня 1944 року вночі, напередодні прориву радянських військ у місто, мені довелося почути розмову оберштурмбанфюрера з офіцером, який прилетів літаком з Берліна. Дальший хід подій показав, що прибулий — довірена особа рейхсфюрера СС Гіммлера, один з чиновників його канцелярії, а мундир армійського майора на ньому — лише ширма…
Майор вручив Людвігсу наказ про арешт якогось інженера Крилача та про конфіскацію його особистого архіву. Прибулий натякнув, що інженер зробив надзвичайно важливе відкриття, в якому зацікавлена військова промисловість Німеччини. Людвігс доручив мені супроводжувати майора під час операції. Я взяв з собою шарфюрера Коленду, двох солдатів, і ми поїхали на вулицю Мохнацького.
О шостій ранку рукописи та креслення інженера уже були вкладені нами в чемодан. Захопивши Крилача з собою, ми вирушили до резиденції Людвігса, але вулиці вже прострілювалися з російських танків. Довелося повернути назад. Було вирішено пробиватися на Дрогобич. По дорозі Крилач зробив спробу тікати, і один з солдатів нашої охорони застрелив його з автомата…»
Вентріс замовк, поглянув на співбесідників і взявся читати далі.
«На шосе за містом Самбором несподівано налетіли радянські штурмовики, перед машиною вибухнула бомба.
Свідомість повернулася до мене в госпіталі. Я лежав у палаті серед поранених армійських офіцерів… Госпіталь містився у передгір’ї Карпат, у якомусь містечку, назви вже не пам’ятаю… За вікнами бахкали зенітки, чулася кулеметна стрілянина. Ні майора, ні шарфюрера у госпіталі не було. Ніхто з медичної обслуги не хотів мене слухати, пояснювати, як і коли я потрапив туди. Починалася паніка. Поранених спішно евакуювали. Якийсь гауптман, мій сусіда по палаті, сказав мені, що два дні тому зі мною намагався поговорити унтер-офіцер СС, але пішов ні з чим: я лежав непритомний.
До мого ліжка підійшли санітари. Я чув, як лікар підганяв їх: «Швидше, не затримуйтесь, росіяни близько…» Мій кітель висів на стільці. Одягаючись, я намацав у кишені папірець. То була записка від шарфюрера Коленди. Пам’ятаю зміст і тепер:
«Валізу мені пощастило врятувати. Папери вціліли. Спробую доставити їх куди треба, але не певен, що вони вже комусь потрібні. Справи на фронті погані».
— Як бачите, Уррен, на цьому Гольбах кінчає спогади, — відкладаючи стенограму набік, сказав Вентріс. — Якщо бажаєте, продовження історії з архівом Крилача ви почуєте в розповіді шарфюрера, названого Ко-лендою. Вона викладена у другій стенограмі. Читати?
— Обов’язково! — Уррен знову потягся до пляшки.
— Коленда починає з того, на чому зупинився Гольбах.
«Коли з-за лісу вихопилися штурмовики росіян, майор хотів вистрибнути з машини, але не встиг. Вибухом йому відірвало ногу і розчавило череп. Обидва солдати загинули теж. Одному знесло півголови осколком, а другому розпороло живіт. Я потім бачив його кишки, перемішані з землею, мабуть, солдат ще трохи жив і повз кудись у бік від дороги…»
— Ці мальовничі деталі мають пряме відношення до винаходу інженера Крилача, — скорчив гримасу Уррен.
Вентріс знизав плечима.
— Кожен по-своєму сприймає навколишню дійсність, і в кожного свій стиль. Зрештою, деякі враження колишнього шарфюрера дивізії «СС-Галичина» можна пропустити. Так… Продовжимо звідси:
«Мене контузило, проте легко. Гольбахові дісталося більше: у нього були переламані ребра і прострілені груди. Нас підібрали солдати з бронетранспортера, що проїжджав мимо. Очунявши, я зрозумів: валіза лишилася біля розбитої машини. Прохав повернути бронетранспортер назад. Солдати думали, мабуть, що я божевільний. Довелося взятися за пістолет. Командир транспортера, слинявий лейтенантик, у якого ще молоко на губах не обсохло, пообіцяв викинути мене геть, якщо я не втихомирюсь. Я з задоволенням розрядив би пістолет у нього, але солдати сиділи навколо і скоса поглядали на мій есесівський мундир.
Нас привезли до шпиталю, у містечко, яке лежало в низині кілометрів за тридцять від шосе. Гольбаха поклали на операційний стіл, а я майже силоміць примусив начальника шпиталю дати мені санітарний автофургон і через сорок хвилин дістався до місця, де упала бомба.
Шосе було запруджене військами. Артилерія червоних уже обстрілювала підступи до Самбора. У лісі і на шляху вибухали снаряди. Горіло кілька німецьких танків. Те, що залишилося від нашого «хорха», відшукати було не легко. Все ж я знайшов розбиту бомбою машину. Біля неї лежав майор. Забризкану кров’ю валізу я витяг з-під коліс.
Я повернувся до шпиталю, залишив непритомному Гольбаху записку, забрав валізу з паперами і разом з мінометною ротою єгерського полку відходив у Карпати. Потім єгерів затиснули у кільце, я опинився в тилу більшовиків. Довелося пробиратися назад, у знайомі місця. Там я переховувався кілька тижнів у лісі, а згодом встановив зв’язок з боївкою ОУН. До нас приєдналася група стрільців з дивізії «СС-Галичина», у списках якої формально рахувався і я, хоч майже весь час перебував у Людвігса. їх розбили під Бродами, вони теж не змогли відійти з німецькою армією.
Незабаром обставини склалися так, що я змушений був заховати архів Крилача на радянській території, а сам подався на захід».
— От і все, — закінчив Вентріс і з паперами в руках пройшовся по кімнаті.
Спинився біля приймача. Доторкнувся до важеля. Полилася тиха, сумна мелодія. Майор вдав, ніби музика поглинула його, і прикрив замріяно очі.
Вентріс тріумфував. Тепер йому кортіло почути Уррена, послухати, що говоритиме цей напомаджений, наче облизаний, Сандерс. Майор бачив — його несподіваний сюрприз вивів з рівноваги обох довірених шефа, «референтів» у особливих питаннях. Вентріс не любив цих платних збирачів чужих думок і добре знав, яка їхня роль у справах фірми. Прикриваючись званням технічних спеціалістів, вони нишпорили всюди — в Європі, Латинській Америці, Азії, на Близькому Сході, винюхували, випитували, копалися в газетах, журналах, у наукових вісниках, з ножицями в руках добували ті ж самі відомості, що їх збирало відомство Вентріса іншим шляхом. Вони і Вентріс — одного поля ягоди. Правда, останнім часом його спіткали невдачі. Але ось ці дві стенограми, складені зі слів Гольбаха та шарфю-рера, о, вони варті сотень Урренів і Сандерсів! З такими матеріалами можна не думати про вчорашні промахи.
— Як же вони зустрілися знову через стільки років? — похмуро запитав Сандерс, вгадуючи настрій майора.
— Випадково. Шарфюрер тинявся по Німеччині, кілька разів переходив із зони в зону, перебивався абияк. Згодом зіткнувся з організацією націоналістів у Мюнхені. Ви чули, що Коленда був унтер-офіцером дивізії «СС-Галичина»… Організація склала широкі плани, а ось із цим, — Вентріс виразно потер пальцями, — справи у них дещо ускладнилися. Здається, провідники-оунівці в Мюнхені, щоб набити собі ціну, не зовсім сумлінно стали виконувати інструкції наших центрів… А втім, це вже сфера політики, і мене вона не обходить. Отже, колеги доручили Коленді і ще одному з колишніх бойовиків-націоналістів поповнити касу організації. Ті двоє вирушають в НДР, роблять напад на ювелірний магазин у Гранау, і їх накриває східнонімецька поліція. Отут Гольбах і впізнав старого приятеля, вихопив його з рук «своїх» підлеглих. Ризикував Гольбах, звичайно, не з Любові до шарфю-рера, а заради паперів Крилача.
— А як Гольбах довідався про відкриття інженера? — насторожився Уррен.
Вентріс посміхнувся.
— О, у вас починає прокидатися недовір’я, Уррен. Але ви забуваєте, що Гольбах пройшов школу Гіммлера. Згадайте, що Гольбах почув під час бесіди оберштурмбан-фюрера Людвігса з майором: «Відкриття, в якому зацікавлена військова промисловість Німеччини…» Чи ж могла така інтригуюча заява не збудити професіонального інтересу розвідника? До того ж він брав участь в арешті Крилача. Гольбах переглядав папери інженера разом з майором і, не сумнівайтесь, у нього вистачило здорового глузду прочитати дещо і дізнатися, що йдеться про нафту. Зметикувати тепер, що наша фірма за кожен аркуш з архіву Крилача заплатить аркушем з чекової книжки шефа — на не у Гольбаха теж вистачило розуму, будьте певні?
— А шарфюрер? Знає він, чим заповнена валіза?
— Здогадується. Можливо, не уявляє собі чітко цінності паперів, проте, як бачите, де заховано архів Крилача, він так і не сказав. Шарфюрер — хитра бестія. Він встиг зорієнтуватися.
— І, мабуть, не без допомоги того ж вашого Гольбаха. Вас не здивував, Вентріс, підозрілий провал у пам’яті обох? Коленда не називає містечка, в якому розташувався тоді госпіталь, Гольбах теж «забув», як воно зветься. Вони приховують від нас навіть приблизні координати, де заховано папери.
— Та й правильно роблять, побий мене грім! Не думайте, Уррен, що ми маємо справу з наївними простаками, які підставляли голови під кулі поліцейських у Східній Німеччині тільки тому, що їм не терпілося відкрити нам свою схованку. Я знаю Гольбаха не один рік. Він розуміє, що ми з вами не проминемо випадку обійтися і без нього, і без шарфюрера. Визволяючи Коленду, Гольбах ставив на карту своє життя, і цілком природно, хоче зірвати крупний банк.
— Він обрав роль посередника між нами та шарфюрером?
— Ні, Гольбах претендує на роль компаньйона в цій справі і постарається не спускати шарфюрера з своїх очей. Адже Гольбах теж не знає, де лежить чемодан.
— Отже, вони діятимуть удвох?
— Про це слід подумати. Можливо, доведеться навіть… той… усунути Гольбаха з гри. Ви мене розумієте, Уррен?
— Так. Але, крий вас боже, Вентріс, не варто поспішати. Якщо шарфюрер тільки помітить, що з Гольбахом сталося негаразд, він відразу зрозуміє, що і з ним самим також може статися все, що завгодно, після того, як архів Крилача лежатиме у нас. Коленда ще чого доброго сюди не повернеться, а там, у Росії, піде з повинною прямісінько до комуністів, прикриваючись своєю дорогоцінною валізою.
— Не піде. Він розуміє, що колишнього есесівця комуністи навряд чи приймуть з розкритими обіймами, навіть коли б він спробував відкупитися скарбами царя Соломона. Коленда боїться опинитися в Росії не менше, ніж ви, Уррен, але… У нього немає іншого виходу. Він хоче добре заробити, одержати за папери готівкою. От і все. Що ж до Гольбаха, то справді, з ним треба бути обережним, поки що варто дати йому спокій. Зараз він не заважає, а потім побачимо. Я згоден — один необережний крок, і шарфюрера можна сполохати. Тоді — пиши пропало, архів вислизне від нас назавжди.
Уррен раптом стрепенувся, всім корпусом повернувся до Вентріса.
— Вислизне? А чи існує архів взагалі? Чи не морочать нам голову, майоре? Таке вам не спадало на думку? Може, вся ця історія не більше як плід фантазії авантюристів, щоб погрітися біля шефових грошей?
— Це неможливо, — впевнено сказав Вентріс. — По-перше, ніхто не дасть Коленді та Гольбаху ні цента, доки вони не покладуть папери нам на стіл. їм це ясно, як божий день. По-друге, я зв’язався з Бонном і навів деякі довідки. Оберштурмбанфюрер Людвігс, кавалер рицарського Золотого хреста з мечами та діамантами, і сьогодні почуває себе непогано. За рішенням федеральних властей йому доручено командувати дивізією новоствореного бундесверу. Крім того, на дозвіллі оберштурмбанфюрер захоплюється рибальством і пише мемуари. На моє прохання, з Людвігсом говорили. Він ствердив, що справді під час війни одержав наказ за підписом Гіммлера доставити у Берлін одного львівського інженера, який створив якесь чудо в галузі нафтової справи, але, на жаль, ні інженера, ні його матеріалів не захопили, бо здійсненню операції перешкодив наступ росіян… З вас цього досить, Уррен?
Мовчазний Сандерс блиснув золотими зубами, посміхнувся.
— Ви даремно вергали громи і блискавки, містер Уррен. Майор, здається, не втратив своїх старих якостей.
— Слово честі, Вентріс, ви й справді не дуже змінилися за останні роки, — обличчя Уррена розпливлося в добродушній посмішці. — Я дещо погарячкував, старина, не варто згадувати. Пийте, майоре, це чудовий ром… Не відлучайтеся завтра з свого кабінету до мого дзвінка. Шеф побажає особисто зустрітися з вами, я певний. Не поспіть ніч, попрацюйте. Ви ж знаєте, шеф любить, коли до нього приходять з конкретними планами.
— Не турбуйтесь, Уррен, я готовий. План уже є, і непоганий план, клянусь богом, — Вентріс задоволено потер руки.
Що ближче Гейко підходив до військового містечка, то більше сповільнював крок, хвилювався.
«Впізнає чи не впізнає?» — вкотре запитував себе старшина. На серці було і радісно, і ніби сумно, як буває іноді перед побаченням з давнім хорошим другом, який хто знає, чим зустріне тепер, після довгої розлуки. Може, зрадіє, кинеться назустріч, а може, змінився, став чужим і байдуже відверне голову, не впізнає. Адже стільки часу вже минуло…
Скільки?
Під ногами порипує сніг, повітря тихе, морозне й п’янке, високі ялини вкриті іскристим інеєм.
Ранкова паморозь огорнула ліс чарівною казкою, і думки летять швидко, одна за одною. В пам’яті виникають давно минулі дні, події, епізоди, на які багате життя прикордонника надстрокової служби.
Скільки ж минуло часу?
Гейко пригадує весняну тривожну ніч, похмурі схили Гнилого Яру. Бандити лізуть на кулемет, однак лягають під кулями… Потім Гейко біжить уперед, притискаючи важкого «Дєгтярьова». В яру стихли постріли, тільки пороховий гар б’є в ніс, лоскоче в горлі. На землі — трупи коней, перекинуті вози, осторонь юрмляться купкою, піднявши над головами руки, обірвані зарослі «лісовики». Молода вівчарка, прив’язана коротким ремінцем до колеса, люто кидається на бійців, хтось із прикордонників зводить пістолета… «Не треба!» Гейко відводить руку товариша, підходить до собаки, підставляє лікоть. Вона стискає зубами грубе сукно шинелі, і Гейко хапає за ошийник. Вівчарка гарчить, крутиться, але відчувши міцну руку, смирнішає. А згодом уже не відстає від Гейка ні на крок…
Невже це було стільки років тому? Як швидко лине час. От і недавно вчетверте прийняв він, старшина Гейко, нове поповнення. Давно відслужили на кордоні старі друзі, демобілізувалися, їх змінила молодь післявоєнного призову. Потім і ті молоді увільнилися в запас, а Гейко так і залишився на надстрокову, відчуваючи, що не може розстатися з неспокійною службою, з заставою, яка стала рідним домом, з оцими лісами, полонинами, де кожен кущ, кожна скеля, кожна стежка і камінь стали знайомими за роки, проведені на кордоні. Пробігли дні, скінчився час надстрокової, і знову не зміг старшина полишити заставу, скинути свого зеленого кашкета.
У пам’яті старшини постає ще один ранок, осінній, холодний. Тоді в лісі було помічено чужі сліди. Виявлено так, як десятки разів до цього.
Хтось обережний, хитрий залишив на землі неглибокі відбитки ніг, ледь помітні, невловимі для недосвідченого ока прикмети, що свідчили: тут пройшла людина, крадькома, ховаючись, як звір.
Не вперше робив Гейко таке відкриття. Але вперше за кілька років того ранку Гейко пішов по сліду чужака сам, бо підібраний Гейком у Гнилому Яру Аргон, що став у руках старшини службовим шукачем, раптом заскиглив, затоптався на місці, схилив голову, побрів убік і ліг під деревом, винувато відвернувшись від провідника. Аргон не просто втратив слід, ні. Гейко добре знав, як поводиться собака в таких випадках. Це було щось інше. І не хворість. Навіть не та безпорадність, коли вівчарка відчуває отруту, завбачливо розсипану по сліду рукою ворога. Гейко пильно подивився на Аргона і зрозумів: вірний друг відслужив службу. Як і два роки тому, лапи його були пружно-сталевими, як і раніше, ударом своїх грудей він міг збити з ніг людину, але нюх свій вівчарка втратила назавжди. Вже ніхто і нічим не міг зарадити Аргонові. До нього непомітно підкралася старість…
Спереду на узліссі вже виднів високий паркан військового містечка. Гейко поправив шапку, обсмикнув шинель і, насупивши брови, наче хтось міг прочитати його думки, попрямував до смугастого шлагбаума. Молодий солдат з розчервонілими на морозі щоками підкреслено уважно перевірив перепустку, відкозиряв старшині.
По той бік паркана було своє, невидиме зовні, життя. Солдати поралися біля вантажних машин, до цистерн під’їжджали і від’їжджали важкі бензовози, віддалік на плацу марширувало відділення.
За ворітьми під парканом походжали сторожові собаки. Вони бряжчали ланцюгами, грізно гарчали, поглядаючи на незнайомця.
Гейко кинув уздовж паркана швидкий погляд і завмер. Велика широкогруда вівчарка дивилася на нього маленькими, налитими люттю очима.
«Аргон! Невже не пізнає?» Ніби стверджуючи побоювання старшини, посаджений на ланцюг старий шукач ліниво звівся на лапи, вишкірив зуби, немов застерігав: «Не підходь!» Так він стояв кілька секунд, потім захвилювався, вдарив хвостом об сніг, в очах його промайнуло щось тепле, радісне. Вівчарка раптом рвонулася вперед, кинулася старшині на груди, тихо заскавчала, залащилась.
— Скучив, упізнав? Молодець, Аргон, молодець… — Гейко гладив його коротку руду шерсть, трусив за лапи, ухиляючись від шорсткого гарячого язика, тер перехоплену ремінним кільцем міцну шию Аргона.
До них підійшли солдати.
Низенький єфрейтор у хвацько зсунутій набакир шапці, обережно обходячи Аргона, промовив:
— Ач як крутить хвостом. Звір звіром, нікого до себе не підпускає, а тут, дивись… Чим ви його задобрили, товаришу старшина?
Гейко неприязно подивився на єфрейтора.
— Задобрив, кажеш? Ми з ним, щоб ти знав, сотні кілометрів пробігли поряд, він мені життя рятував не раз. Бачиш у нього цей шрам на голові? Підходь, не бійся. Аргон, тихо!
Єфрейтор ступив крок уперед, не наважуючись наблизитись до собаки, витяг шию. Солдати засміялися.
— Корольов, ану погладь, погладь цуцика!..
— Простягни йому палець.
Гейко показав на товстий рубець на грудях вівчарки.
— Це його один тип у сорок восьмому ножем полоснув… А ось на боці і біля вуха — сліди від куль. Впритул стріляли. Бандитські кулі мені призначалися…
З облич солдат зникли посмішки. Молоді хлопці в пропахлих машинним маслом бушлатах дивилися на вівчарку та її колишнього господаря з неприхованою цікавістю, чекали, що ж розповідатиме далі прикордонник. А Гейко мовчки струшував з шинелі сніг, не звертав уваги на солдатів.
— Як же вівчарка опинилася тут? — запитав єфрейтор.
— Відслужила своє, — серйозно сказав старшина.
— А ви, товаришу старшина, тепер іншого собаку-шукача маєте чи як? — єфрейторові, видно, хотілося продовжити розмову.
Гейко ствердно кивнув головою, ласкаво поплескав Аргона по шиї, дав йому грудочку цукру і попрямував до казарм.
За деревами стояли танки. Присадкуваті, теж вкриті інеєм, і тому непомітні здаля, грізні машини виструнчилися вряд, сторожко націлившись стволами.
— Кінчай перекур! — голосно пролунало в морозному повітрі, і в ту ж мить біля машин заснували люди в ребристих шоломах.
Солдати, які щойно розмовляли з Гейком, обганяючи його, наввипередки побігли на плац. Знову загуркотіли мотори.
Відшукавши свого давнього знайомого сержанта-радиста, що другий рік служив тут, у військовому містечку танкістів, поговоривши з ним хвилин десять про те про се, Гейко розпрощався і вийшов за ворота.
Він був задоволений. Давно збирався подивитись, як живеться Аргонові на новому місці, та все щось перешкоджало.
Власне, навряд чи вдалося б і цього дня навідатись до Аргона, якби не ялинкові прикраси для підшефних. Застава давно дружить із школою-семирічкою сусіднього села Горошків. Почалася ця дружба ще з того часу, коли старшина прикордонник Іван Павлович Кузьмін скинув сіру шинель та зелений кашкет і став у горошківській школі директором, взявши з друзів слово, що вони не забудуть старого солдата у відставці», допоможуть йому у цивільних справах.
І прикордонники допомогли. Полагодили напіврозвалене, запущене за роки фашистської окупації приміщення школи, виклали печі, засклили вікна, своїми руками виготовили зо два десятки столів, що на перших порах замінили дітям парти, дістали дещо для фізкабінету, завезли і напиляли на зиму дров…
Коли настав перший післявоєнний Новий рік, на заставу завітала піонерська делегація. Школярі запрошували шефів до себе на ялинку.
Бійці прийшли і принесли пишне зелене деревце з маленькими шишками, встановили його в просторому класі і разом з малюками прикрашали ялинку вирізаними з картону та кольорового паперу зайцями, лисичками, зірочками, прапорцями.
Давно вже немає тих бійців на заставі. Давно вже стоять у класних кімнатах не грубо обтесані столи, а справжні фарбовані парти, справжні, а не саморобні прилади вже заповнили полиці фізкабінету. Але приносити в школу під Новий рік свіжозрубану ялинку і прикраси до неї стало у прикордонників традицією. Щоразу, за день-два до новорічного вечора, приходять до школи молоді хлопці в шинелях з зеленими погонами, приносять малюкам подарунки.
Іграшки доводиться доставляти з районного центру. За ними відряджають когось із застави, і посланець привозить кілька ящиків з сліпучо-привабливим, сяючим всіма кольорами райдуги скарбом, від якого захоплено блищать дитячі оченята. І гучно лунає навколо ялинки тупіт дитячих ніг, дзвенять веселі голоси під акомпанемент баяна, що виспівує у руках молодшого сержанта Ісаєнка. Років два тому під ялинкою сидів рядовий Ігор Чуханов, тепер він грає десь дома на Уралі, а тут його замінив чорнявий Ісаєнко…
Цього разу по ялинкові прикраси в Осту-дів начальник застави послав Гейка.
Від Горошок до райцентру курсує рейсовий автобус. Але далеко заїхати на ньому старшині не довелося. Майже весь минулий тиждень без упину сипав густий сніг, дорогу замело, і автобус забуксував відразу за селом. Гейко махнув рукою і пішов навпростець лісом. Він розраховував скоротити шлях, а коли вже так трапилося, то завернути і до Аргона.
Вузенькою стежкою, що вилася між деревами, недавно хтось проїхав саньми. Гейко намагався ступати по сліду, залишеному широкими полозками. Так іти було трохи легше, чоботи менше вгрузали у сніг.
Старшина скинув рукавиці, зсунув на потилицю шапку з п’ятикутною зіркою і прискорив крок. Йому хотілося добратися до районного центру раніше, ніж магазини закриваються на обідню перерву, а залишалося ще кілометрів десять.
З кущів вибігла лисиця і стала мов укопана, не помічаючи Славка.
Хлопчик махнув палицею, закричав:
— Е-ге-гей! Я ж тобі! Е-ге-гей!..
Лисиця зневажливо повела гостроносою мордочкою і, ніби здогадуючись, що, крім свого дзвінкого голосу, нічим іншим не може загрожувати їй маленький лижник, повільно пішла в кучугури, тягнучи за собою довгий пухнастий хвіст.
Спереду, скільки сягав зір, височіли хвилясті горби, їх білі схили спалахували на сонці міріадами іскор, сліпили очі. Збоку тяглася аж до обрію лісова смуга і танула вдалині, зливаючись з голубими обрисами високих Карпат.
Далеко внизу між деревами видно було верхівки нафтових вишок. Курився димок над дахом невеликої будівлі.
Десь біля вишок у цю хвилину походжає і Славків батько. Останнім часом він навідується додому тільки в неділю, а потім знову повертається до своєї бригади на цілий тиждень. Славко знає: у батька багато роботи, бо на дільницю, де він працює, в оте маленьке селище нафтовиків, що загубилось серед лісу та гір, з міста приїхали інженери, привезли з собою якісь дивні металеві труби, і всі нафтовики пораються з ними ось уже третій місяць, не відходять від вишок ні вдень ні вночі.
Цікаво, що ж воно задумали оті інженери? Запитував батька — не каже, тільки посміхається: «Все знатимеш — рано постарієш».
Ну, та тепер Славко дізнається. Почалися зимові канікули, уроків готувати не треба, і мати відпустила його з умовою, що завтра на новорічний вечір він повернеться додому разом з батьком.
Славко став на лижви. Не проминуло й двох годин, а він уже біля промислу. Ото батько здивується!
Проте так тільки здається, що нафтові вишки поряд, рукою подати. До них ще йти та йти. Он вони, аж ген у долині, оточені лісом…
Славко відштовхнувся щосили, нахилився вперед і помчав з гори. Морозне повітря перехопило подих, замиготіли кущі… Йому не вперше. Ніхто з шостого «Б» не наважувався пірнути на лижвах по крутизні Гнилого Яру чи з стрімкої кручі, що біля річки, а він з’їжджає, і хоч би що!
Але тут треба бути обережним. Он унизу починається ліс. Між деревами та в чагарникові не розженешся. Присівши навпочіпки, хлопець різко загальмував палицями. У лісі стояла тиша. То там, то тут потріскувало на морозі гілля. Іней падав на віти, і сніг, м’який, як пух, сипався з дерева, огортав його сріблястою туманною хмаркою. Високо на ялині майнув руденький клубочок. Під ноги Славкові упала шишка. Білка! Хлопець зупинився, закинув голову. Кумедне звірятко швидко перебирало лапками, чистило своє золотаве хутро.
Постріл тріснув зненацька, і десь зовсім близько. Білка блискавично шмигнула в гілля. Славко здригнувся. В ту ж мить щось застукотіло часто, раз по раз, і знову настала тиша.
Славко напружено прислухався. Йому стало моторошно. В різких сухих пострілах було щось грізне, застережливе, вони зовсім не скидалися на знайомий гуркіт мисливського дробовика.
Хлопчикові захотілося швидше опинитися у нафтовиків, побачити людей, батька, почути живу мову. Він пересік вузеньку галявинку і побіг уздовж густих заростей дикої ожини. Тут Славко і помітив сліди. Глибокі відбитки на снігу вели в хащу, вони були свіжі, щойно прокладені. Але не це змусило Славка зупинитись і завмерти. Поряд із слідами рожевіли плями, наче на снігу роздавили перестиглу малину.
Хлопець на секунду завагався і завернув в ожинник. Обережно розсунув кущі і відсахнувся. За кущем біля поваленої вітром сосни лежала людина в шинелі. Осторонь виднілась на снігу сіра шапка-вушанка. Чорнявий солдат, незручно повернувши голову в сторону хлопчика, прихилився спиною до трухлявого стовбура, стискав лівою рукою автомат.
На Славка дивилася пара очей. Поранений над силу посміхнувся, хрипло сказав:
— Не бійся, хлопчику. Підійди ближче…
На його шинелі Славко розгледів зелені погони. Відкинувши лижви, став на коліна в сніг, обережно доторкнувся до пораненого. Зуби у Славка цокотіли.
— Дядю, що з вами? У вас стріляли?.. Я чув… дядю, я зараз, побіжу… покличу… На плечі у вас кров!
— Зачекай… кликати, — прикордонник облизав пересохлі губи. — А кров — то нічого, не бійся, ти ж мужчина… Тебе як звати?
— Славко… Горішній…
— Ну от, Славко, допомагай мені… Та ні, не підіймай, я важкий. Я сам… Ось так, на живіт повернуся. За спиною сумка. Розстебни… Я пробував, та пальці не слухаються, а лівою не достану. Розстебнув? Тягни оту металеву штуковину… А тепер дістань патрони, картонні… Знаєш, що це таке?
— Ракетниця.
— Точно! Молодець… Ану натискай ось тут, збоку, переломи ствол. Тепер патрон вкладай… Ні, не цей. Давай другий, що з зеленим обідком… Так, правильно… Закривай. О, бачиш, усе гаразд…
Важка ракетниця холодила Славкові руки. Він запитливо глянув солдатові у вічі, і той знову підбадьорююче посміхнувся;
— Ну, чого ж ти? Відтягни курок — ї вгору… Стріляй, Славко, пали!..
Хлопчик випростав над головою руку, зажмурився, натиснув на спуск. Ракетниця боляче штовхнула в долоню. Звуку пострілу він майже не почув. Коли розплющив очі — побачив: високо в небо шугнула яскрава зелена зоря, затрималась, наче повисла над головою, і розсипалася білими димовими краплями.
Голова прикордонника безсило впала в сніг. Славко безпорадно оглянувся. Ковтаючи сльози, схопив сіру шапку-вушанку, обережно одягнув її на голову пораненому. Згадав, що в солдата в сумці лежить пакет з бинтом і ватою. Як же він не подумав раніше? Треба перев’язати… У пораненого ж кровоточить плече.
Позаду затріщали кущі. Славко злякано обернувся.
Перед ним стояв високий, розшарілий від бігу старшина-прикордонник. Він був без зброї, в руці тримав рукавиці.
Славко не встиг опам’ятатись — старшина вправно розстебнув на пораненому шинель, приклав вухо до його грудей. Прикордонник тихо застогнав, розкрив очі.
— Гейко… ти?
— Я, я, не підводься, лежи. Хлопчику, потримай, — Гейко передав Славкові індивідуальний пакет. — Зараз я зроблю перев’язку. Рана в плече, навиліт, кістка ціла… Скільки їх було, Ісаєнко?
— Один… З-за дерева пальнув… Не барися, старшина, я потерплю… Біжи слідом, треба догнати. Він далеко не зайшов, минуло, може, півгодини… Мене залиш. Славко допоможе. Скоро наші примчать, Славко ракетою дав сигнал… Візьми мій автомат.
Гейко завагався. Як же залишити пораненого Ісаєнка? Але ж той, що стріляв… Дозволити йому безкарно зникнути, заглибитись на нашу територію. Ні, так не годиться! Що ж робити?
— Він у кожусі і в шапці. Чуєш, Гейко. Кожух білий… дублений… Пішов у бік залізниці, — морщачись від болю, Ісаєнко підвівся. — А мені вже краще… До весілля заживе. Не гай часу, старшина!
Гейко кивнув головою, поклав Славкові на плече руку.
— Хлопчику, через півгодини приспіють бійці з застави. Розумієш? Там у нафтовиків, у селищі, теж ракету побачили, і вони прийдуть… Ти побудеш з Ісаєнком, правда? Візьми ось сірники, розпали вогнище.
— Дядю, не хвилюйтеся, все буде як слід, — Славко схопився на ноги. — А ви візьміть мої лижви, вони нові, добре пливуть…
— Ех, друже, малуваті вони для мене, — мимоволі посміхнувся Гейко. — Ну, Ісаєнко, тримайся, потерпи.
— Поспішай, старшина, та будь обережний. Вовк пішов стріляний, — сказав Ісаєнко.
Гейко оглянувся, махнув автоматом і зник у чагарниках.
Ісаєнко не помилився. Порушник кордону, видно, був справді досвідчений. По слідах на снігу Гейко бачив, як він петляв між кущами, потім попрямував до горбів, різко завернув убік, до лісу, і повернувся назад, хитро, наче лисиця, намагаючись заплутати слід, збити з пантелику.
Старшина біг розмірено, як на тренуванні. Сили треба було берегти, бо хто знав, скільки триватиме переслідування. Ноги провалювалися в сніг по коліна. Ватяні штани змокріли, чоботи стали наче дерев’яні.
Пройдені навпростець, по бездоріжжю, кілометри давалися взнаки. Ноги робилися важкі, ніби налиті свинцем. Сильно калатало серце. Морозне повітря, раніше таке п’янке, свіже, тепер, здавалося, шматувало легені. Шинель сковувала рух, била заледенілими полами по колінах.
Хвилин через тридцять далеко попереду, на сліпучо-білому схилі, майнула на мить і знову зникла темна цятка. У Гейка сльозилися очі, він потер їх рукавом і, напружуючи зір, кілька хвилин не відводив погляду з віддаленого схилу горба, що відокремлювався яскравою плямою на тлі голубих гір. Темна крапка з’явилася ще раз і зникла. Та це додало старшині сил.
«Брешеш, ти теж стомився… Брешеш, не втечеш!» — подумав Гейко, поглянув на годинник і захвилювався. Було пів на дванадцяту. Незабаром пасажирський поїзд Чоп — Москва підійде до невеликої станції, зупиниться на дві хвилини і рушить далі, в глиб країни. Двох хвилин утікачеві досить, щоб скочити у вагон, загубитись серед десятків людей, зникнути.
Старшина спинився. Швидко скинув шинель, шпурнув її на пеньок. Тіло стало легким, невагомим. Мороз в ту ж мить заповз під гімнастерку, вколов холодом змокрілу спину, гарячі груди. Зате відстань між старшиною і втікачем помітно скорочувалася. Гейко вже бачив того, за ким гнався.
Теж високий, у легкому кожушку втікач кілька разів появлявся між рідкими деревами і біг далі, оглядаючись.
Взята у пораненого Ісаєнка сумка з гранатами та запасним диском боляче штовхала під бік, висіла на плечі тягарем, що важчав з кожним кроком.
Старшина скинув сумку у сніг.
Білий кожушок уже майорів зовсім близько.
— Стій!..
Гейків вигук покотився над кучугурами луною. Білий кожушок наддав ходу, спіткнувся, з голови злетіла руда шапка. Він не встиг підхопити її й біг, пригинаючи лискучу голову.
— Так ти, значить, лисий… Он ти який!.. — зловтішно прошепотів старшина, не спускаючи з ворога очей.
Коли між ними залишилося метрів сто, лисий на бігу крутнувся, викинув уперед правицю. Близько біля старшини кулі вирвали із снігу кілька сухих іскристих фонтанчиків.
Гейко заліг. Лисий теж впав і поповз, швидко підтягаючись на руках, звиваючись тілом, як ящірка. Чергою з автомата старшина вдавив його в сніг, змусив не ворушитися.
— Слухай, солдате, — глухо, не підводячи голови, гукнув лазутчик. — Кладу десять тисяч ось сюди, під камінь… А ти відстань. Чуєш? Одчепись!
Гейко не відповів.
Лисий махнув рукою — блискавично, різко. Вибух гранати струсонув повітря. На прикордонника посипались шматки мерзлої землі, перемішаної з снігом.
Коли старшина підвів голову, ворог перебігав до кущів. Новою чергою Гейко притиснув лисого, примусив його знову лягти в сніг, а сам схопився, кинувся вперед, на кілька кроків скоротив відстань.
Тепер їх розділяв лише сніговий замет, По один бік його, зціпивши зуби, у легенькій гімнастерці лежав старшина надстрокової служби Валентин Гейко. По другий бік причаївся приблудний вовк. Він уже зрозумів, що цей напівроздягнений прикордонник загнав його на слизьке, але вовк ще не втрачав надії врятувати свою шкуру.
Кілька разів він вдавав, ніби хоче підвестися, і щоразу покірно лягав, чуючи над головою тонкий загрозливий посвист куль. У себе дома, в лісах під Тюменню, Валентин Гейко міг без промаху вцілити білці в око. Тепер він ледве стримувався, щоб не піймати в розріз прицільної рамки круглу безволосу голову і не натиснути на спусковий гачок. Тоді все минуло б швидко — і ниючий біль в ногах, і лютий холод, що сковує груди, морозить у жилах кров… Та мертві вже не говорять, а до такого, як оцей у кожушку, запитань ще буде чимало.
І все ж старшина припустився помилки. Розгадав маневр ворога тільки тоді, коли лисий поворухнувся знову, а автомат лише сухо клацнув затвором.
Патронів більше не було. Гейкова рука смикнулася до пояса, та він згадав, що запасний диск лишився позаду в снігу. Старшина відчув, як на холодному чолі виступає гарячий піт. Він чітко уявив собі: поруч за кучугурою єхидно, вдоволено всміхається лисий… «Так от ти який… Ти й справді вовк!..» — подумав Гейко і відклав набік тепер уже непотрібний автомат. Подмухав на закляклі пальці, намацав у кишені гранату.
А лисий, певно, почав здогадуватися, що досяг мети. Спробував повзти — прикордонник не стріляв. Обережно підвів голову — черга не гримнула. Солдат не подавав жодних ознак життя.
Тримаючи пістолета напоготові, лазутчик повільно, спираючись лівою рукою в сніг, став на коліна. В ту ж мить щось невелике, темне вилетіло з-за кучугури, вдарилося об твердий сніговий наст, покотилося лисому під ноги. Горло йому перехопили спазми, тваринний жах обхопив мозок: «Граната!» Він ткнувся обличчям у колючий сніг, обхопив голову руками, зіщулився, чекаючи вогненного спалаху, грому…
І тут щось важке впало на нього згори; сильні пальці здавили руки, викрутили за спину, видерли парабелум.
Лисий задихнувся, захрипів, напружив тіло для стрибка. Різкий біль у суглобах змусив його завмерти.
Гейко зв’язав лазутчикові руки тонким ременем, перевернув обличчям догори. Вгрузаючи у сніг ногами, ступив крок назад, підняв гранату, обтер рукавом налиплий на ребристий метал сніг.
Лисий стежив за кожним рухом старшини очманіло, як божевільний. І Гейко не витримав. Тремтячи від холоду, спокійно сказав:
— Коли з гранати виймають запал, вона ніколи, йолопе, не вибухає…
Зелений всюдихід викинув з-під коліс бризки іскристого снігу і, хитнувшись уперед, спинився біля свердловини. З машини вискочив молодий кремезний чоловік у шкіряному пальті і пухнастій шапці. Розминаючи затерплі ноги, він підійшов до робітника-оператора, який порався біля металевих труб з гайковим ключем у руках.
— Скажіть, будь ласка, де можна бачити інженера Бранюка?
Оператор витер рукавом спітніле чоло, вправно впіймав губами сигарету з нагрудної кишені спецівки, одягненої на ватянку, показав ключем на низенький дощатий будиночок, що виднівся віддалік серед зеленого молодого сосняка.
— Он туди проїжджайте. Іван Сергійович щойно пішов до себе… А ви часом не з області, не товариш Бутенко? — розглядаючи приїжджого, поцікавився оператор.
— Ні, я не Бутенко, — посміхнувся юнак. — Дякую.
Махнувши шоферові, щоб їхав слідом, він широким кроком попрямував до будинку, з неприхованою цікавістю оглядаючись навколо.
У небо здіймалися нафтові вишки. Безшумно хиталися, наче вклоняючись, електропомпи. Морозяне повітря було трохи насичене різкуватим ароматом, відчувалася близькість нафти. Вишок було менше десятка, весь невеликий нафтовий промисел ховався в глибокій долині, оточеній звідусіль густим лісом.
Стояла тиша. Тільки далеко попереду, біля однієї з вишок, що тулилася під самим гірським схилом, чувся металевий брязкіт; там, пересилюючи сонячне світло, спалахували блакитним сяйвом вогні електрозварки; кілька людських постатей здаля здавались маленькими, наче мурашки, поряд з багатометровим тілом вишки, що націлилася в безхмарне, прозоре небо.
Приїжджий зійшов на ґанок, змахнув шапкою з чобіт сніг, взявся за ручку дверей.
У кімнаті було тепло, чисто і затишно. Червона металева грубка палахкотіла вогнем, соснові дрова потріскували, сичали смолою, тонко виспівував великий алюмінієвий чайник.
Худорлявий юнак у кожушку наопашки сидів за дубовим, грубо збитим столом. Темно-синій світер щільно облягав його статуру. Нахиливши русяву скуйовджену голову, юнак тримав біля вуха телефонну трубку, а другою рукою швидко крутив ложечку в склянці з чаєм.
— Починайте підйом ліфта. Так, так… Обсадна колона і труби на цей раз витримали, я впевнений… Чудово! Я скоро прийду.
Трубка з брязкотом лягла на важіль. Юнак повернув голову на скрип дверей, його молоде з правильними, трохи суворими рисами обличчя застигло від здивування. Енергійним рухом плечей він струснув з себе кожушок, випростався на весь свій високий зріст і кинувся назустріч приїжджому.
— Юрій, друже! Яким вітром, звідки? Невже ж це ти, розбишако, мандрівна твоя душа… Ти?!
— Ага, нарешті! А то стою, чекаю, а він бубонить у телефон, і ніякої тобі уваги до гостя. Ну, брат, покажись, дай глянути на світило науки. Та обережніше, ребра потрощиш, карпатський ведмедю, — сміявся чоловік у шкірянці, обіймаючи юнака. — Та тобі не нафту добувати, тобі штангу підкидати треба! А я грішним ділом гадав: інженер Бранюк у паперах запорпався, канцеляристом став, а він… Ну, кажи, скільки ми з тобою не бачилися? П’ять?
— П’ять, Юрію. П’ять років, а здається, ніби вчора… Та що ж ти стоїш? Скидай шкірянку, сідай. Чай питимеш? Де ж ти взявся в наших краях? І так зненацька! Хоча б попередив.
— От тобі й маєш! А коли зненацька, то хіба що, ти не радий?
— Ех, Юрію… І як у тебе язик повертається! Ну ж бо, розповідай… Хоча ні, одну хвилину. Зараз я зв’яжуся з містом. Розумієш, повинен сьогодні один ваш брат, теж журналіст, до мене завітати. Дзвонили з інституту, просили познайомити газетяра з роботами на промислі. То я оце уточню, коли він прибуде. Якщо затримується, ми з тобою, друже, підемо до мене й поговоримо про все…
Інженер простяг руку до телефону. Хитро примружившись, Юрій перехопив його рух.
— Зачекай. Щоб не гаяти часу, покінчимо спочатку з першою справою без уточнень. Отже, шановний кандидате технічних наук, дозвольте взяти у вас інтерв’ю з таких питань… А втім, вибачте, забув відрекомендуватися: Юрій Калашник, кореспондент республіканського журналу, до ваших послуг.
— Так це ти… Про твій приїзд мене й попереджали, — Бранюк, вражений, дивився на приятеля, а той, посміхаючись, спокійно підтвердив.
— Абсолютно точно. Це я. Правда, прізвища свого я просив тобі не називати. Хотілося з’явитись несподівано, подивитися, чи не зазнався інженер Бранюк.
— Ну от, вигадав… І давно ти повернувся з мандрів?
— Два тижні, як живу в Києві. Трохи поїздив по Сибіру, заглянув на Сахалін, поплавав з китобоями на «Славі»… Тепер, як бачиш, майже вдома.
— І надовго?
Юрій знизав плечима. їхні погляди зустрілися, і вони знову не могли втриматися від усмішок — двоє давніх друзів, щирих приятелів, стежки яких нарешті зійшлися тут, на Прикарпатті, на маленькому нафтовому промислі.
Скільки не придивлявся Бранюк, ніяк не міг збагнути, чи змінився за цей час Юрій Калашник. Погляд такий самий, як і раніше, насмішкуватий, веселий, такі ж неслухняні вихри на голові, той же кирпатий ніс, ті ж темні густі брови… Хіба що дві глибокі складки з’явилися на чолі та кілька сріблястих ниток на скронях. А в усьому іншому — не змінився, такий же, як був у роки їхньої недавньої комсомольської юності.
І чим пильніше придивлявся Бранюк до друга, тим більше здавалося йому, що вони начебто тиждень тому потисли один одному руки, прощаючись на львівському вокзалі.
Іван Бранюк закінчив тоді політехнічний інститут і виїжджав на роботу, одержавши призначення в далеке місто Баку. Юрій з сумом розставався з цим розумним, трохи задумливим хлопцем, який став йому щирим, задушевним другом.
Вони познайомились давно, ще 1949 року, в дещо курйозних для Юрія обставинах. Якось в оперному театрі відбувалася міська студентська науково-технічна конференція. Серед доповідей майбутніх медиків, філологів, поліграфістів, агрономів доповідь Івана Бранюка, тоді студента третього курсу нафтового факультету, спочатку не справила особливого враження на молодого працівника обласної комсомольської газети. Примостившись у ложі, він старанно занотовував у свій блокнот те, що, на його думку, було найбільш варте уваги. Тихий голос студента-нафтовика, який до того ж пересипав свою мову виразами «призабійна зона», «дифузійне горіння», «нафтове середовище», що здавалися молодому журналістові зовсім не захоплюючими, викликав у нього легку досаду. «Ну й сухар», — подумав він і глянув на доповідача. І тут Юрія вразила одна деталь. Студент стояв за трибуною, перед ним лежали папери, але жодного разу він не подивився на них. Легко, без напруження він оперував безліччю цифр, складними формулами, говорив упевнено й переконливо, з якимось внутрішнім запалом. Видно було, що його доповідь — це результат кропіткої праці, він живе нею, вона заполонила його всього.
Молодий газетяр був людиною допитливою, вмів відчути важливе. Він дивився на студента вже іншими очима. Вдумуючись у те, що говорив Бранюк, Юрій Калашник починав розуміти, що доповідь студента важить значно більше, ніж звичайний студентський реферат.
І не помилився. Голова наукового жюрі, професор з світовим ім’ям, довго тис руку розгубленому Бранюкові. Потім він підвів Бранюка до рампи і сказав у принишклий зал:
— Молоді друзі, я радий за вашого товариша. Так, радий! Проблема видобутку залишкової нафти давно хвилює наукові уми людства. Те, що ми почули сьогодні з уст цього молодого чоловіка, заслуговує на високу оцінку. Своїми дослідами він зробив сміливий крок уперед, а його теоретичні висновки просто захоплюючі… Дякую, колего! — професор ще раз потис руку хлопцеві.
Наукову роботу Бранюка було відзначено першою премією.
Через день в обласній комсомольській газеті з’явилася кореспонденція про підсумки науково-технічної студентської конференції. Значне місце в ній було присвячено Іванові Бранюкові та його праці. Під кореспонденцією стояв підпис: «Ю. Калашник».
Увечері до редакції прийшов високий худорлявий юнак і запитав, чи можна бачити автора кореспонденції. Його підвели до Юрія. Той впізнав Бранюка.
— Я прочитав статтю. Гм… Так же не можна, слово честі, — з докором сказав студент.
— Чим ви невдоволені? — стривожився Юрій.
— Усім, — різкий голос Бранюка був зовсім не таким, як там, у театрі. — І тим, що ви зробили мене майже академіком, і тим, що в статті занадто багато сенсаційності. Мені соромно дивитися у вічі своїм однокурсникам.
— Це ти, друже, даремно, — трохи почервонівши, сказав Юрій. — Давай внесемо ясність.
— Та що там ясність! — наступав Бранюк. — Сьогодні я переглянув також інші матеріали на науково-технічні теми, які друкувалися у вашій газеті. В них є неточності, ваші товариші часом плавають на поверхні. Так не годиться. Наукова інформація не терпить верхоглядства.
— Зажди, зажди, — Юрій розгорнув підшивку газети. — Покінчимо спочатку з моєю кореспонденцією… Скромність — риса хороша, але даремно ти на мене накинувся. Перш ніж здавати кореспонденцію до набору, я прочитав її професорові, голові жюрі. Не думаю, що він погодився б з текстом, якби я справді приписав тобі неіснуючі заслуги.
Бранюк мовчав.
— А що ми подаємо деякі матеріали неглибоко, припускаємося неточностей — це правильно. Тут я з тобою згоден. І знаєш, що я тобі скажу, — Юрій довірливо схилився до студента. — Було б чудово, коли б ти допоміг нам… Справді, чому б тобі не стати нашим консультантом з деяких науково-технічних питань? Газетярі ми молоді, людей з технічною освітою в редакції немає… А ти раз чи два на тиждень завітаєш сюди, познайомишся з матеріалами, які готуються до набору відділом робітничої молоді, що треба — підкажеш, порадиш. Ну, як? Оце було б по-діловому, слово честі!
— Часу у мене обмаль, і взагалі я…
Та Юрій вже не слухав його. Підхопивши Бранюка під руку, не давши йому опам’ятатися, він швидко повів розгубленого студента до редакторського кабінету.
— Не здумай відмовлятися! З редактором поговоримо — та й годі. Будеш консультувати, будеш… А хлопці у нас, знаєш, які? Тобі й самому сподобається в редакції, от побачиш, — гримів у коридорі Калашників голос.
Відтоді вони заприятелювали. Юрій Калашник не помилився. Будинок на одній з стародавніх вулиць міста, де була редакція, скоро став для Івана Бранюка місцем, куди він залюбки поспішав вечорами після лекцій і втомливої роботи в інститутських лабораторіях. Серед говірких, метушливих журналістів, що не любили за словом лізти до кишені, в редакційних кімнатах, завжди переповнених молодими відвідувачами, Іван відпочивав після напруженого дня. Йому приносили і клали на стіл вузенькі гранки, що пахли друкарською фарбою. Він уважно вчитувався у лаконічні, по-газетному скупі фрази репортажів про нові машини, що сходили з конвейєрів львівських заводів, знайомився з кореспонденціями, де розповідалося про роботу молодих науковців, спеціалістів, сидів над статтями, в яких порушувалися різноманітні питання з життя комсомольців численних підприємств міста, і часом, «вивудивши» з гранок неточність чи помилкове твердження, докоряв зніяковілому працівникові редакції за поспішність, радив, з якою літературою слід познайомитись, у який довідник заглянути… Поступово Іван став у редакції своєю людиною.
Так проминуло два з половиною роки.
Жаль було Юрію розставатися з Іваном. Та що вдієш! Кожен з них обрав своє місце в житті і пішов своїм шляхом.
Бранюк працював на великому нафтовому промислі в Азербайджані. А незабаром виїхав зі Львова і Юрій. Заочно кінчив факультет журналістики в університеті, і йому запропонували роботу в редакції одного з київських журналів. Йому не сиділося на місці. Іноді Іван натрапляв на сторінках журналу на його нариси, і щоразу вони були написані з різних міст і сіл країни. Об’їздив Юрій Калашник половину Союзу — побував у Середній Азії, в Заполяр’ї, на Далекому Сході. Вони довго листувалися. Іван встиг поділитися з Юрієм своїми новинами, написав, що захистив кандидатську дисертацію, що переводять його з Баку в рідні краї, на Прикарпаття, де в науково-дослідному інституті геології та нафти він продовжуватиме давно розпочату роботу, про яку Юрій згадував колись у статті, надрукованій у молодіжній газеті.
Потім Бранюк писав ще кілька разів, та все тяжче було Івановим листам летіти наздогінці за непосидючим журналістом. Усе частіше листи поверталися назад з поміткою на конверті: «Адресат вибув».
Останній раз Іван Бранюк одержав від Юрія листівку рік тому. Була вона незвично барвиста, з чудернацьким штемпелем, дивною маркою і надійшла з далеких країв. Юрій пішов у рейс на недавно спущеному з стапелів флагманові китобійної флотилії, і коли Іван роздивлявся на листівці малюнок незнайомого краєвиду, океанські хвилі гойдали його друга десь по той бік екватора.
І ось, через стільки років, така несподівана зустріч! Не звик Іван виявляти свої почуття. Та в душі він був зворушений приїздом Юрія.
Бранюк мешкав у гуртожитку нафтовиків, мав окрему кімнату, що була одночасно і робочим кабінетом, і спальнею. Ліжко, накрите ковдрою з верблюжої шерсті, тумбочка, два стільці, у кутку — важкий металевий сейф, на стіні — патронташ і мисливська рушниця-безкурківка з примхливим мереживом насічки на темному прикладі.
— Розташовуйся і почувай себе як дома, — Бранюк енергійно потер розчервонілі від морозу вуха. — Живемо ми по-похідному, місто звідси далеко, кругом — ліс, гори, проте не нарікаємо. Головне, працювати ніхто не заважає.
— Людей тут зайвих не видно, це я помітив, — Юрій зняв зі стіни рушницю, зважив на руці, обережно почепив на місце, замилувавшись тонкою інкрустацією, сплетеною умілим майстром. — Твоя двостволка?
— З Азербайджану привіз, подарунок… Людей дійсно тут небагато: п’ять операторів, геолог, технік, шофер, куховарка, ще один інженер і я. Оце і всі робінзони. Спрацювалися ми як слід, майже рік разом, розуміємо один одного з півслова.
— Цікаво. А я, сказати правду, трохи іншим уявляв собі цей промисел, — сказав Юрій, задумливо дивлячись у вікно.
— Отже, про нашу роботу тобі відомо? — насторожився Бранюк.
— Чув лише краєм вуха, Іване. Натякнули дещо в Києві, і тільки. А я нетерплячий, ти ж знаєш. До того ж роботою керує давній друг… От і вирішив ризикнути, першим серед журналістів розпочати розвідку «володінь» інженера Бранюка. Не поспішив, — серйозно, без посмішки Юрій глянув у вічі Іванові.
Бранюк сів на ліжко, вдарив долонею по ковдрі.
— Сідай сюди. Давай закуримо.
По кімнаті попливла хмаринка диму. Кілька хвилин вони мовчали. Бранюк був зосереджений і серйозний, наче обдумував, з чого починати.
— Добре, — сказав він нарешті, — добре. Тільки домовимося так: після відрядження на Прикарпаття ти не подаєш до редакції жодного рядка. Не треба ніяких повідомлень у пресі. Зайві розмови навколо дослідів зможуть лише пошкодити нам. Розумієш?
— Але ж до тебе…
— Знаю, що хочеш сказати. Адже на промисел було офіційно відряджено кореспондента, я все одно мусив би давати йому інтерв’ю. Ти це мав на увазі? Так от. У пресі вже були опубліковані деякі теоретичні викладки моєї роботи. Повторюю — деякі. Отже, кожному, хто звернувся б до мене, я лише повторив би те, що вже друкувалося. Ні слова більше. А опубліковані відомості мають всього-на-всього інформаційний характер, і навояд чи зацікавили б вони масового читача. Та коли кореспондент, якого послали сюди, виявився Юрієм Калашником, це вже міняє справу. Тебе я познайомлю з роботою ширше. Тільки дай слово, що бесіда наша до певного часу залишиться тут, у стінах цієї кімнати.
— Коли настане цей «певний час»?
— Після закінчення промислового випробування нового методу нафтовидобутку і мого звіту Академії наук.
— Це буде скоро?
Бранюк задумливо похитав головою, тихо сказав:
— Не знаю, Юрію. Якби я знав!..
— Ясно! Вважай, що за порогом цього будинку я забуду все, про що почув від тебе.
— Навіщо забувати? — засміявся Бранюк. — У нас не таємна лабораторія за сталевими дверима. Запам’ятовуй все, що тебе цікавить, можеш навіть записну книжку не ховати. Але про нашу умову не забувай. — Інженер примружив очі, збираючись з думками, на хвилину замислився, потім різко повернувся до Калашника.
— Уяви собі таку картину: по промислах усього світу розкидані численні мертві нафтові свердловини. Життя біля них завмерло давно. Ці дорогоцінні артерії, прокладені руками людини на сотні метрів у глиб землі з такими труднощами, — стоять забуті, вони обвалюються, засипаються, зникають з економічних карт, а під ними недоторканим скарбом розливаються нафтові моря, і ніщо не може порушити їхнього спокою, примусити ожити, підняти з надр на поверхню!
У чому ж справа? Все пояснюється просто. Існує природна енергія нафтоносних пластів — це фізичний тиск підземних вод, газу. Природна енергія допомагає нам добувати рідке паливо, наче виштовхує його з піщаника на поверхню.
На жаль, сили підземні діють не безконечно. Минають роки, тиск у пласті поступово падає, його енергія згасає. Настає період, коли видобуток нафти припиняється. Але можна штучно продовжувати життя пласта, застосовуючи, як кажуть нафтовики, повторні методи видобутку. Експлуатація родовищ відновлюється, але ненадовго. Незабаром вихід нафти падає знову, хоч у глибинах залишаються похованими 50 процентів, а то й більше нафтових родовищ.
Якби вдалося підібрати ключ до нафти, що залягає в змертвілих пластах, наша країна одержала б додатково мільйони тонн пального і сировини для хімічної промисловості. Майже без затрат ми знову ввели б у дію багато свердловин. З промислів Азербайджану, Башкирії, України, Півночі, Сахаліну хлинув би новий потік «чорного золота», держава одержала б мільярдні доходи… Так, кількість залишкової нафти подекуди становить половину загальної кількості в родовищах. Ти збагнув, що це означає для економіки Союзу? Для світової економіки? Для економіки малорозвинутих країн, основним багатством яких є нафта? Я не хочу втомлювати тебе цифрами, але повір мені, вони разючі Візьмемо хоча б Іракську республіку. В 1955 році там одержали тридцять чотири мільйони тонн пального. Запаси нафти в Іраку оцінюються майже в чотири мільярди тонн. Подумай, скільки б могли добувати щороку нафти іракські промисловики, якби поруч з діючими свердловинами вони раптом відновили експлуатацію старих, згаслих пластів!..
Очі молодого інженера загорілися. Він стояв серед кімнати, спершись рукою на спинку стільця, високий, ставний, з розшарілим обличчям і говорив, не поспішаючи, чітко, переконливо, з якимось внутрішнім запалом, наче перед ним була численна аудиторія. Його збудження передалося Юрію. Спочатку Калашник похапцем робив помітки в блокноті, потім відклав його і слухав, ловив кожне слово приятеля.
Бранюк дістав з кишені ключ, зробив крок до металевого сейфа, але тут же повернувся до Юрія:
— Проблема залишкової нафти привернула до себе увагу багатьох учених і промисловиків. Науковці Африки, Європи і Азії шукають, досліджують, вивчають… Недавно в Римі відбувся спеціальний конгрес. Гарячково ведуться роботи в Америці. Висловлюють свою думку англійці. Пошуки, звичайно, йдуть різними шляхами, проте майже всі вчені після тривалих теоретичних розвідок зійшлися на одному: щоб узяти залишкову нафту, необхідно довести температуру нафтоносного пласта до певної точки, штучно підігріти, «запалити» пласт, висловлюючись мовою нафтовиків. Але як розв’язати це практично?
Ідей було висунуто чимало. Пара, гаряча вода, газоповітряна суміш, електроенергія… Та нафтовий пласт не піддався.
Недавно двоє науковців одного з наших дослідних інститутів запропонували оживити пласт за допомогою атомного реактора. Проект сміливий, це так. Однак нафтовиків треба озброїти простою й дешевою апаратурою, таким обладнанням, яке можна було б легко встановити і освоїти на кожному промислі, на кожній ділянці. Ось над цим, Юрію, ми й б’ємося у прикарпатській глушині. Я міг би поскаржитись тобі на свої невдачі, що не раз підстерігали мене, міг би розповісти і про хвилини радості, коли щастило нарешті знаходити ті крихітки, що мали згодом утворити золотий зливок. Та облишимо це. Вам, журналістам, подавай відразу зливок, я знаю!
Жартома посварившись на Юрія пальцем, Бранюк повернувся до сейфа. З тихим дзвоном клацнув замок. На стіл ліг туго скручений аркуш паперу. Звичним рухом інженер розгорнув його.
Юрій нетерпляче глянув на білосніжний квадрат ватману. Поступово на його обличчі з’явився вираз щирого здивування. Навіть йому, малообізнаному у секретах технічного креслярства, відразу упала у вічі скупість малюнка, нанесеного тушшю на шорстку поверхню паперу. Там не було хитромудрого плетива ліній, не збивали з пантелику обриси численних деталей — незнайомих, загадкових своєю мовчазною таємничістю. Креслення вражало простотою, ясністю задуму, втіленого в ньому.
— Це дванадцятий, останній варіант мого забійного пальника-термоінжектора. Апарат несе підземний вогненний факел і дозволяє регулювати температуру з поверхні, — вказуючи на креслення, сказав Бранюк.
— Пробач, але здається мені, що тут… у цьому кресленні все занадто просто, — Юрій хвилювався, щоки його вкрилися густим рум’янцем, — Може, я помиляюсь, не розумію…
Бранюк засміявся, поклав приятелеві руку на плече:
— Ти, мабуть, гадав, кожен винахід — це щось обов’язково карколомне, недосяжне розумові простого смертного? В тому й справа, що все дуже просто… тепер, після шести років шукань…
Оцей агрегат циліндричної форми виконує роль термокамери, своєрідної форсунки, чи що. Він — серце апарата, у принципі його дії — вся суть винаходу, — пояснював інженер, водячи олівцем по кресленню. — У решті ж деталей ніяких таємниць немає, вони відомі першому-ліпшому технікові, знайомому з нафтовою справою. Апарат випробовувався у шостій свердловині. Он вона, бачиш, біля підніжжя гори, — Бранюк показав рукою у вікно. — Це було у жовтні. Ми пустили термоінжектор зранку, він працював бездоганно. Безперервно на протязі тридцяти шести годин під ногами глухо стогнала земля, парувала. Навколо піднявся туман — було холодно, стояла осінь… Півтори доби я і мої помічники не відходили від приладів ані на хвилину. Потім я наказав перекрити газову магістраль. Живлення факела припинилося. Але полум’я не згасло, ні! Горіння тривало. Ти розумієш, що це означало? Ну, а на третю добу оператори підняли на поверхню дворядний ліфт. У мене похололи руки. Обсадна колона, труби і навіть термокамера виявилися безформними шматками металу та цегли — вони розтопилися. Температура піднялася настільки, що порода попливла, як віск. Я стояв біля свердловини, наче вкопаний. Оператори кинулися мене обіймати. Я бачив їхні радісні обличчя. Всі щось кричали, сміялися, махали кашкетами. Тільки тоді я збагнув усе… Так, це була перемога. Пласт нарешті не встояв. Ми запалили його!
— Не збагну все ж, якого дідька треба мовчати… І чому, власне, ти сказав, що сам не знаєш, коли доповідатимеш Академії наук про свою роботу?
— Не слід поспішати, Юрію. Конструкція термоінжектора проста. Але газ, газ… Ось що не дає мені спокою. Принцип дії термоінжектора ще має білі плями. На жаль, так. Після прогрівання шостої свердловини ми билися над поліпшенням конструкції. Вже готовий новий апарат. На цей раз взято спеціальний сплав жаростійких металів. Тепер апарат витримає хоч і пекло… На завтра планувалося спустити термоінжектор у свердловину № 3. Вона мертва вже понад чотири роки. Але я вирішив відкласти випробування. Відчуваю, що існує інший варіант. Розумієш? Учень ламав голову і розв’язав задачу. Все нібито як слід. Результат зійшовся з відповіддю. І все ж учитель ставить четвірку. Тільки четвірку. Чому? Тому, що шлях, яким ішов учень, не найкоротший. Мене не задовольняє саме горіння, факел, який несе термоінжектор. І це не просто примха невдоволеного винахідника. Ні. Горіння — наука складна, широка, у неї свої відхилення, винятки і закони…
— Ти починаєш здалеку, — сказав Юрій.
— Ні, ми дійшли якраз до того, про що я й хотів тобі сказати. Апарат для підігрівання нафтового пласта було винайдено набагато раніше, ніж це зробив я.
Юрій високо звів брови. Застережливим рухом Вранюк не дав йому заговорити і вів далі:
— Я гадаю, що конструкція того термоінжектора подібна до моєї, проте дещо інша. У ній повинна бути врахована та остання ланка, що для мене залишається поки що невідгаданою, і якої немає на цьому кресленні, — кивнув у бік столу інженер. — Гадаю, справа в удосконаленні процесу горіння, у принципі дії апарата. Я поставив собі за мету будь-що відтворити те, що вже існувало, але, на жаль, втрачене для нас.
— Нехай так, термоінжектор сконструювали до тебе. Але хто? Звідки тобі відомо про технічні дані, якості того апарата? Адже ти сам кажеш, що винахід втрачено.
Інженер задумливо дивився у вікно, де тихо пливли у блакиті неба білі хмарини. Юрій обережно сів на ліжко, чекав. Він розумів, що зараз, можливо, почує щось таке, про що друг його, мабуть, не розповідав раніше нікому.
— Я народився і виріс у Львові, ти знаєш, — почав Бранюк. — Батько мій був столяром. Пам’ятаю, іноді він приносив мені цукерки, від нього пахло клеєм і свіжими стружками. Він брав мене на коліна і завжди посміхався, весело, безтурботно, — голос Бранюка змінився, став глухішим. — Веселий був батько… Так принаймні мені здавалося тоді. А пізніше, коли підріс і почав більше розуміти, побачив, що радіти батькові, власне, не доводилося. Він завжди ходив заклопотаний, думав, де б знайти якийсь заробіток, принести додому кілька злотих на хліб. Тяжкі були роки. Робітники страйкували. По вулицях роз’їжджали кінні жандарми. Траплялося, мати не пускала мене на подвір’я — в місті гриміли постріли. Батько в такі дні з’являвся додому на кілька хвилин, заспокоював матір і знову йшов кудись надовго. Кілька разів у нас у квартирі нишпорила поліція. Що шукали — не знаю. Потім батько зник. Мати казала, ніби йому пощастило надибати якусь роботу на селі. їй не хотілося, щоб я знав правду: у «Бригідки» — була така у Львові тюрма — вона носила передачі батькові потай від мене… Одного разу вночі, це було у тридцять восьмому році, до нас постукали у вікно. Мати впустила у кімнату чоловіка з перев’язаною рукою. Я прокинувся і упізнав його. Він працював ковалем на Підзамчому, часто приходив до батька, і вони надовго замикалися в кухні. Мати в такі години тривожно поглядала у вікно і злякано хапалася за серце, коли у передпокої тенькав дзвінок або коли в коридорі біля наших дверей чулися чиїсь кроки… Так от. Нічний гість передав матері невелику фотокартку. Мати глянула на неї і заплакала. Коваль сидів у нас до світанку, цілу ніч тихо розмовляв з матір’ю. Через кілька днів я випадково натрапив на фотографію, вкладену в книгу, і упізнав на ній батька. Таким він і запам’ятався мені чомусь найбільше: у круглому береті, у картатій безрукавці, з пістолетом на поясі, з карабіном через плече. Поряд з ним стояли люди, теж у незвичному, напіввійськовому одязі, обвішані зброєю. Один з них тримав у руках прапор, на розгорнутому полотнищі чітко виділялися слова: «За нашу і вашу свободу!» Минули роки, і лише тоді я довідався, що то був за прапор і через скільки земель промандрувала фотокартка разом з пораненим під Гвадалахарою бійцем Інтернаціональної бригади, львівським ковалем з Підзамчого, якому чудом вдалося минути концтабори і повернутися у рідні краї. А батько не повернувся… В Іспанії в Інтербригаді він був командиром взводу і загинув під Гвадалахарою. Через рік не стало й матері. У неї було хворе серце. Мене взяв до себе її рідний брат. Дітей у дядька не було. Він, його дружина — от і вся сім’я. Жилося мені в них непогано. Дядько працював спочатку в Бориславі на нафтопромислі іноземної компанії «Стандард ойл», а згодом — у Львівській політехніці. Свого часу йому поталанило закінчити Варшавську академію з відзнакою. Українцеві, та ще й з бідняків, академія могла ввижатися хіба що уві сні. Дядькові пощастило. На його неабиякі здібності звернув увагу професор Пілляр, поляк, відомий хімік і знавець нафтової справи. Його протекція відіграла вирішальну роль у житті материного молодшого брата. Згодом професор зробив дядька своїм асистентом. Реакційні польські газетки почали дике цькування викладача-українця, але змушені були проковтнути пілюлю. Пілляр взяв асистента під захист. А старого професора знав увесь науковий світ, з ним доводилося рахуватися… Я не раз бачив Пілляра у дядька вдома, він був людиною високої культури, його наукові праці друкували в багатьох країнах. Жаль, що мені в студентські роки вже не довелося слухати його блискучі лекції. Гітлерівці розстріляли старого професора під стіною міської цитаделі в 1941 році разом з групою львівських учених…
Коли фашисти вдерлися у місто, дядько майже перестав виходити з квартири. Просиджував дні і ночі у своєму кабінеті. Здавалося, він не хотів помічати, що робилося навколо. Зрідка до нього навідувалися знайомі, особливо один його давній колега ще по навчанню у Варшаві. Але тільки-но хтось з них заводив мову про становище на фронті чи то про той «новий порядок», що його впроваджували гітлерівці на окупованій території, — дядько хмурнів і повторював одне: «Я політикою не цікавлюсь, дайте мені спокій, у мене свої турботи». Справді, він поринув з головою в роботу. Ще в Бориславі, задовго до 1939 року, почав якісь досліди, потім продовжував їх, уже працюючи у Львові, час від часу виїжджав на нафтові промисли. Іноді його супроводжував Пілляр. Точно не знаю, але я гадаю, що саме ця робота і спонукала професора запросити дядька до інституту… Дядькові погляди на життя були дещо дивні, а вдача важкувата. Не дуже говіркий, відлюдкуватий взагалі, в роки окупації він геть замкнувся у собі. Він багато дечого не розумів. Та що й казати. Людина була далека від боротьби, від усього того, чим жив мій батько, його Друзі. Дядько тішився думкою, що наука є наука, і за будь-яких обставин його хатня фортеця — кабінет залишиться недоторканним, варто лише ні в що не втручатися. Навіть загибель Пілляра не розвіяла його ілюзій. Він вважав її лише трагічним непорозумінням, тяжкою випадковістю війни, та й тільки.
Працював дядько по шістнадцять годин на добу. Щоранку я носив йому в кабінет сніданок і каву. Увійду, поставлю мовчки все на столик і тихенько вийду. Я не заважав йому, і він був задоволений. Та одного вечора я все ж порушив давно встановлений порядок. Приніс йому чай з бутербродами і раптом запитав, що він креслить І пише ночами. На мій подив, дядько не розгнівався. Можливо, він стомився, і випала нагода перепочити, а може, йому просто захотілося поділитися з кимось своїми думками. Так чи інакше, дядько не вигнав мене. Тільки поглянув спочатку якось здивовано, тоді посміхнувся, взяв мене за плечі й підвів до креслярської дошки…
Історія загадкових покладів пального, їхня фантастична недоторканність — о, це було цікаво, воно не на жарт стривожило мою дитячу уяву. Дядька в ті хвилини наче підмінили. Він розбалакався, малював мені все такими яскравими фарбами, з такою пристрастю і захопленням, що я сидів, наче зачарований. Передо мною відкривався новий, незвіданий світ підземного, наче з казки, мертвого царства, що чекає свого хороброго Івана-царевича. Не знаю, може, якраз у ті хвилини я й став нафтовиком, — посміхнувся Вранюк. — Потім дядько довго і терпляче пояснював мені креслення, втлумачував, як буде діяти кожна деталь апарата, якого він конструював багато років, почавши ще там, у Бориславі. Правда, далеко не все з того, що я почув, було мені ясно, але я зрозумів, відчув одне: таємниці нафтових пластів для дядька вже не існує, він розкрив її, апарат, що пожене нафту з надр, уже є… Після цього вечора у мене час полинув скоріше. До школи я не ходив, водиться ж з такими ж, як сам, хлопцями дядькова дружина мені забороняла. Вона всього боялася, тримала мене майже всі дні у квартирі. А тут раптом знайшлося заняття. Я вже сміливо відчиняв двері дядькового кабінету і сидів там, скільки хотів. Іноді мовчки спостерігав, як він працює. Іноді допомагав йому — застругував олівці, розчиняв туш, різав папір… Так проминув ще один рік. Місто голодувало. З квартири винесли майже все, що було цінного, і продали. Хазяйка бідкалася. На щастя, якийсь дивак визнав, що меблі у дядьковій квартирі рідкісної стародавньої роботи, і взяв кілька крісел, пообіцявши протягом місяця носити за це по півкілограма м’яса. Спочатку цей тип перешіптувався з дядьковою дружиною на кухні, потім почав пхати ніс у всі кімнати, винюхував, що б ще прибрати до рук за безцінь… А дядько, як і раніше, не звертав ні на що уваги. Настрій у нього був піднесений, він завершував роботу, якій присвятив дванадцять років життя.
Німці у місті почували себе непевно. Вночі вже чутно було далеку канонаду. Наближалася лінія фронту. І тут, як грім з неба, на нас звалилося нещастя… Одного разу вдосвіта у квартиру вдерлися гітлерівці. Почався обшук. Папери, чернетки, рукописи з розрахунками і формулами — все, що зберігав дядько, двоє офіцерів уважно переглянули, перебрали і склали у валізу. Дядькові наказали одягатися. Відтоді ми про нього нічого не чули. Вдень після короткого бою місто визволили наші радянські танкісти, лінія фронту відсунулась на захід, а інженер Ростислав Захарович Крилач — так звали дядька — і його папери зникли безслідно, ніякі розшуки…
Бранюк раптом замовк, прислухався.
У кімнату долинув приглушений тріск. Короткий, різкий, посилений луною в горах звук почувся ще раз і зненацька увірвався.
— Стріляють, — з тривогою в голосі сказав Бранюк. — Чуєш, Юрку? На кордоні стріляють…
Полковник Шелест знизу вгору подивився на Петришина, невиразно хмикнув і відвернувся. Незрозуміло було, задоволений він чи, навпаки, розчарований і не схвалює майорових думок.
— Терентію Свиридовичу, з Вепром помилки не може бути, ручуся головою, — вперто мовив Петришин, — це він, тільки він! І записку адресовано йому. Але він про неї нічого не знає. Я не можу повірити, щоб ця людина…
— Не вірите? На психологію натискаєте? Ви мене фактами переконайте, фактами. — Полковник помахав перед майором маленькою записною книжкою в синій палітурці. — У мене факт ось тут, у руці. З ним рахуватися треба, від нього й танцювати. Так чи ні, питаю вас?
Вони стояли один проти одного. Низенький, в сірому габардиновому костюмі, Шелест ледве діставав майорові до плеча. В цьому кабінеті полковників костюм і краватка в сіру крапку здавались якимись хатніми, недоречними. Своєю «цивільною», трохи вайлуватою постаттю Шелест зовсім не схожий був на людину суворої професії. У ньому важко було впізнати військового. Тільки чотири рядки орденських планок на лацкані піджака говорили про те, що перше враження про людину не завжди відповідає дійсному станові речей.
За що і коли одержував Шелест нагороди, знали не всі. А майор Петришин знав. Вони працювали разом уже кілька років. І Петришин не ображався на старого полковника за його манеру висловлюватися дещо різкувато.
Шелест ще раз хмикнув, узяв зі столу і зважив на долоні перев’язаний шпагатом тугий пакунок.
— Скільки тут?
— Двадцять дві тисячі, — відповів Петришин, сідаючи в крісло. Його ліва рука, обтягнута чорною шкіряною рукавичкою, глухо стукнулась об стіл.
Шелест звів на майора очі.
Петришин знітився, щоки його вкрилися рум’янцем досади. Майора завжди дратувало, коли хтось звертав увагу на його протез.
Після бою з бандитами в Гнилому Яру Арсен Петришин повернувся з госпіталю з порожнім рукавом гімнастерки. Писав рапорт за рапортом. Просиджував у приймальнях. Двічі їздив до Москви. Надсилав листи в ЦК комсомолу. І домігся свого: його залишили на кордоні. Правда, характер служби довелося змінити. Він просився на заставу, але генерал, прийнявши безрукого лейтенанта, похитав головою. «Ні. Пошлемо вас на іншу роботу. Справа буде нова, та не святі ж горшки ліплять. Увійдете в курс, взнаєте, що і як. Нічого страшного немає. Досвіду наберетеся, було б бажання».
У ті дні й зустрівся Петришин з своїм новим начальником Терентієм Свиридовичем Шелестом. Той щойно прибув на Прикарпаття з Берліна, де після виходу з ворожого тилу працював в апараті радянської військової адміністрації.
Якось, побувавши на квартирі в Шелеста, Петришин побачив на вішалці випрасуваний мундир з відзнаками полковника Війська Польського. На чотирикутному кашкеті з високою околичкою відсвічував сріблом одноголовий орел.
Перехопивши лейтенантів погляд, Терентій Свиридович трохи зніяковів.
Уже пізніше Петришин довідався, що Шелест десь у лісах Келецького воєводства командував партизанським з’єднанням польських патріотів. У цьому нічого дивного не було. Старий член КПЗУ[11], коваль з залізничної станції Підзамче у Львові, Терентій Шелест був людиною з незвичайною біографією. Його добре знали у партійному підпіллі ще за часів панування пілсудчиків. Спочатку він керував комсомольськими осередками на Волині. Потім був одним з секретарів підпільного окружкому партії. Коли фашисти підняли заколот в Іспанії, Шелест утік з варшавської в’язниці і вирушив у далеку путь. В Інтернаціональній бригаді генерала Лукача[12] комуніст із Західної України став комісаром батальйону, що входив до складу частин полковника Вальтера[13]. Мав Терентій Свиридович серед поляків багатьох давніх друзів. З одними підпільно друкував у Львові листівки, відвідував нелегальні збори, з іншими ходив не раз в атаку під пекучим іспанським сонцем, з третіми організовував на Волині страйки і демонстрації, сидів у казематах люблінської фортеці.
Петришин у душі заздрив цьому посивілому, старому бійцеві, гадки не маючи про те, що і його, Петришина, біографії теж давно заздрять інші — молоді юнаки-офіцери, які прийшли у відділ Шелеста після війни. Вони дивилися на молодого майора такими ж зачарованими очима, якими він дивився на Терентія Свиридовича.
Полковник зняв телефонну трубку, набрав номер.
— Затриманого — до мене! — кинув трубку на важіль, повернувся до Петришина. — Що ж, побачимо, який з тебе психолог, Арсене Тарасовичу.
Черговий сержант ввів високого на зріст чоловіка в чорній сатиновій сорочці, козирнув і вийшов.
Полковник вказав на стілець. Чоловік у сатиновій сорочці сів, поклав руки на коліна.
Майорові збоку видно було його м’ясистий, великий ніс, волохату брову, зарослу щоку. Кругла лиса голова міцно сиділа на плечах. Коротка шия і м’язи, що випиналися під сорочкою, говорили про неабияку фізичну силу.
— Прізвище? — не відриваючись від паперів, спокійно запитав полковник.
— Панас Михайлович Кібець.
Затриманий відповів поквапливо, з готовністю. Він погладив долонею своє лискуче безволосе тім’я, товсті короткі пальці помітно тремтіли.
Це було не зовсім зрозуміло. Майор Петришин чекав Іншого. А на Шелеста розгубленість лисого, здавалося, не справила особливого враження.
— Будемо вважати, що Кібець, — сказав полковник. — Рік народження?
— Тисяча дев’ятсот четвертий, пане слідчий. Старий вже, помирати скоро, а я ще плекав надію… — Він затну вся, злякано зиркнув на полковника, гадаючи, що той переб’є його. Але Шелест мовчав. Він слухав. На його обличчі промайнула цікавість. Кібець помітив це, зарипів стільцем, похнюпився.
— Завинив я, знаю… Судіть. Зате дома тепер, на своїй землі. Може, ще повернуся, поживу трохи… Пане слідчий, я вам, як на сповіді, нічого не втаю. Не міг більше, змучився душею. Рідний край уві сні бачив щоночі, бог тому свідок.
Полковник зморщився, як від зубного болю.
— Авторитетний свідок, нічого не скажеш… Облиште, Кібець. Кажіть, куди прямували, звідки, що привело вас сюди.
— Додому йшов, пане слідчий, на рідну Гуцульщину. В селі Верхокутті народився, там і виріс, батьківські могили залишились там. Мене в селі, мабуть, не забули, можете спитати людей, вони скажуть…
— Спитаємо, не сумнівайтесь, — Шелест підпер рукою щоку, повторив: — Верхокуття, Панас Кібець, народився 1904 року. Так? А тепер давайте домовимось ось про що, — полковник випростався, звузив очі. — Про свої сновидіння будете розповідати потім. Зараз кажіть по суті, не відхиляйтесь. Я слухаю.
Кібець скорботно схилив голову.
— Добре, добре… Тепер. все одно… Записуйте, пане слідчий. Рідне, село я зоставив ще в двадцять другому році. На заробітки подався, на чужину. Жив спочатку в Чехії, потім у австрійців… Якщо накажете, опишу все, кожен свій день від народження. Вони у мене ось тут, у печінках, сидять, ті дні… Тяжко було. Перебивався з хліба на воду. Тому й поїхав шукати щастя. Тільки не здибав його. В Чехії мив вагони, в Австрії фарбував дахи, працював землекопом, по фільварках наймався. А роки йшли… Почалася війна. Стало ще гірше. Відправили мене німці в Саарбрюкен на ливарний завод. Вдень тягаєш чавунні зливки на спині, падаєш з ніг, а на ніч — за колючий дріт тебе… Били. Картопляне бадилля — ось і весь харч був. Вітер подме, хитаюся, наче билина… Не буду брехати — погрішив. Не витримав. Сказав, що згоден записатися до їхнього війська, добровільно… Одягли на мене зелений мундир. Був у зенітниках, підносив снаряди, Цього не втаїш, ні. Був. Аж два з половиною роки. Нашивку носив унтер-офіцерську, навіщо критися… Під кінець війни стояв у Берліні. Почала підходити російська армія — втік на захід, в американську зону. Зайнявся комерцією. Але ким я був там для всіх? Зайдою, чужинцем приблудним, безбатченком. Кому лише не ліньки, той і штурхне тебе. Придушили податками. Поліції щодня хабара давай. А де набереш… Одному не дав, другому — біда! Інспекторів наслали, крамницю опечатали. Звинуватили, що торгую зіпсованою ковбасою» Почали ганяти по судах… Тоскно було на серці. Часто згадував рідний край, зелені полонини. Потягло на старість в рідну сторону, йой, як потягло, пане слідчий! Ходив сам не свій. А як повертатись? Якби не ота служба у німців… Але що було, то було, подітися нема куди. І вирішив перебиратися через кордон тихцем, щоб ніхто не чув і не бачив. Перейду, думав, на радянський бік, переб’юся десь рік-два, а потім і додому, до своєї хати… Рідні у мене немає, один, як палець, хто там спитає, де блукав по світу. Отак і вирішив. Та глупства припустився. Прихопив з собою оцього пістоля… Кібець подивився на парабелум, що лежав на столі. Журно похитав головою.
— За триста марок купив у одного німця. Про всяк випадок запасся. Додому ж не близько, через три кордони йти довелося… Важив, тільки ступлю на свою землю — викину до дідька зброю, не потрібна вона буде. Ну, а як наткнувся вже на радянському боці у лісі на солдата — злякався. Криміналу злякався, пане слідчий… Вистрелив кілька разів.
— Гранату теж кидав з переляку? Потім, ви забули про гроші. Двадцять дві тисячі радянськими карбованцями. До того ж вони фальшиві. Ви їх теж купили в одного німця?
— Не у німця, пане слідчий. У американця купив. А що фальшиві, не знав, бог свідок, не знав… На чорному ринку там усе є: і карбованці, і долари, і франки… Не міг же я повертатися додому жебраком.
Кілька хвилин Шелест сидів, наче заглибився у свої думки. Здавалося, він забув про чоловіка в сатиновій сорочці, але Петришин бачив, як з-під примружених повік очі полковника уважно вивчали того, хто назвався Кібцем, обмацували з голови до ніг, оцінювали.
— Так… Ви скінчили? — Шелест встав, вийшов з-за столу. — Все це було б дуже цікаво, Кібець, якби не одна дріб’язкова деталь. Про неї ви забули згадати. Давайте внесемо ясність. Скажіть, будь ласка, що це таке?
З невеличкої записної книжки в синій палітурці полковник обережно двома пальцями вийняв маленький шматочок цигаркового паперу. Тоненький, завбільшки з поштову марку папірець дрижав, колихався від подиху в полковниковій руці.
Шелест, ступивши крок до Кібця, підніс паперовий квадратик.
— Ось вона, ця деталь. Бачите? Кібець сидів непорушно, наче статуя.
Винуватий, принижений вираз обличчя розтанув, зник. Воно стало кам’яним, наче затверділо. Очі сховалися кудись вглиб, на кінчиках рота з’явилися жорстокі складки. Замість убитого горем старого, на стільці сидів зовсім інший чоловік, той самий стріляний вовк, якого бачив перед собою старшина Гейко в снігових кучугурах, де свистіли кулі.
Розглядаючи папірець крізь лупу, Шелест повільно прочитав уголос:
— «Прийми і допоможи. Виконуй усе, що накаже тобі пред’явник цього. Зв’язок надалі підтримуватимеш через нього. Вепр, ти повинен будь-що залишитися на старому місці. Додаткові інструкції одержиш. Привіт»… Незрозумілого багато. По-перше, хто такий Вепр?
Крива посмішка з’явилася на Кібцевому обличчі. Він нахабно глянув на Шелеста, відкинувся на спинку стільця, заклав ногу на ногу, злегка похитав важким чоботом.
— Вепр — дикий кабан, водиться в лісах і ласує жолудями. Йому й адресовано листа. Зрозуміти це неважко.
Полковник кивнув головою.
— Дякую. Я теж такої думки. Де ж міститься лігво цього письменного вепра?
— Колись, є… не знаю вашого звання, пробачте… колись у цих краях жив вельможний пан граф Бадені. Він любив полювати. За те, що селяни бралися вказати йому стежки, якими дикі кабани ходили на водопій, граф платив гроші. Здається, таке правило існує й досі. Мисливці обіцяють провідникам винагороду. Звичайно, ціна буває різна. Одна річ, якісь там куріпки чи миршавий заєць, а коли йдеться про кабана… Вепри зустрічаються не часто. Ціна буде висока.
— А ми торгуватися не збираємось, — сухо кинув полковник. — Не звикли, щоб нам ставили умови. Викиньте таке з голови раз і назавжди. Говоритимете відверто — на суді це врахують. Слухайте, Кібець, чи як вас, — уже спокійно вів далі полковник. — Ми ж дізнаємося про все, що треба. Нам буде відоме ваше справжнє прізвище, ми встановимо, хто ви, звідки, чого прийшли сюди, дізнаємося про кожен ваш крок за ваше життя. Правда, для цього потрібен час. Може, не слід чекати? Подумайте. Зважте все. Ви мовчите?
— Так. Згадка про графа вам не до смаку. Мені доведеться помовчати.
Полковник знизав плечима.
— Дивіться. Але мовчанка не на вашу користь. З кожним днем ви втрачатимете шанси на пом’якшення вироку. Один шанс ви вже втратили сьогодні, щойно. Вепра ми знаємо, Кібець. Вепр — це Грицько Горішній, учасник бандерівської зграї Мацюка в минулому. Йому ви й несли листа.
Майор Петришин був готовий до всього. З самого початку допиту чекав тієї хвилини, коли Шелест назве ім’я Горішнього.
Крім зброї та фальшивих грошей, у затриманого було відібрано кисет з тютюном, коробку сірників «Комета», скла даний ніж і огризок олівця. Огляд речей нічого не дав. Не знайшов Петришин чогось вартого уваги і в одязі Кібця, хоч довелося перемацати кожен рубець, кожну складку. Залишалися пістолет і дві обойми патронів. Ледве помітна подряпина на одній кулі здалася Петришину підозрілою. Він придивився уважніше, побачив, що слід на чорній лакованій поверхні кулі дев’ятиміліметрового калібру залишено якимось інструментом з дрібною насічкою, можливо плоскогубцями. Можна було думати, що кулю виймали.
Не дуже надіючись на успіх, майор розрядив патрона. Разом з крупинками зеленого пороху на стіл випав згорнутий у трубочку шматочок цигаркового паперу, покраплений дрібними літерами…
ІІетришин прочитав текст, і його охопило хвилювання. Він добре пам’ятав, кому належало колись прізвисько Вепр, Але це було давно. Відтоді багато води стекло. По-іншому склалося життя і у колишнього Вепра — селянського хлопця з бідної родини, якого бандити силоміць затягли було до своєї зграї. Невже Петришин помилився в ньому?
Невже його односельчанин і ровесник, якому він, Петришин, допоміг знайти своє місце в житті, всі ці роки вміло прикидався, вів подвійну гру, вдавав, що давно порвав з минулим, а насправді залишився ворогом, готовим щохвилини вдарити в спину?
Ні, Петришин не хотів вірити, що саме Горішньому лисий ніс листа, захованого в пістолетному патроні.
Майор вирішив ще раз навести довідку. Підняв старі архіви. Переглянув десятки документів, перевірив картотеки. Але якогось іншого Вепра не знайшов. Під таким прізвиськом в документах зустрічався лише один — Грицько Горішній, про нього йшлося у справі про націоналістично-терористську групу есесівця Федора Мацюка, що діяла на Прикарпатті і була розбита взводом Петришина в 1944 році при спробі пробитися за кордон.
Документи стверджували те, що майорові було добре відомо. А нового знайти не вдалося.
Правда, міг існувати ще один Вепр, про якого досі чекісти не мали відомостей. Але таке припущення було маловірогідним. Серед недобитків з бандерівського охвістя двох з однаковим «псевдо», як правило, не зустрічалося. У своїй практиці майор не пам’ятав такого випадку. Та, може, тут виняток…
Відповісти на це міг лише той, у кого знайшли листа Вепрові — сам Кібець. Та ні Петришин, ні Шелест не тішили себе думкою, що затриманий викладе одразу все, як тільки переступить поріг кабінету. І вони вирішили пустити пробну кульку — назвати ім’я Горішнього.
Під час допиту кожен нерв Петришина був напружений, наче струна. Як реагуватиме затриманий, чи влучать вони з полковником у ціль?
Майор ніколи не передбачав, що останні слова Шелеста вдарять Кібця наче обухом, виведуть з рівноваги. Знаючи, як поводився затриманий при переході через кордон, Петришин приготувався до зустрічі з хитрим ворогом, наділеним витримкою, натренованими нервами, вмінням володіти собою. Сполотніле, злякане обличчя лисого викликало у майора здивування, огиду і… розчарування.
Кібець судорожно ковтнув повітря, розм’як. Згадка про Горішнього була для нього цілковитою несподіванкою. Петришин побачив це відразу, зрозумів чуттям розвідника, якому не вперше доводилося стикатися з ворогом, притиснутим до стіни.
Мляво махнувши рукою, Кібець промовив крізь зуби, як у лихоманці:
— Дайте зібрати думки… Я стомився, мені погано. Завтра… даватиму свідчення. Сподіваюсь, не буде пізно?
— Що ж, відкладемо до завтра. Полковник натиснув кнопку дзвінка.
У лисого підгиналися ноги. Він пішов до дверей, похитуючись, як п’яний. З порога хотів щось сказати, оглянувся, та тільки пожував губами і відвернувся. Петришин перехопив його погляд.
Це був погляд зацькованого звіра, сповнений безсилої люті.
Оббиті темно-вишневим дерматином двері м’яко причинилися.
Шелест обійшов навколо столу, спинився напроти майора, заклавши руки за спину.
— Сидіть, сидіть… Ну, що тепер скажете, психолог? Не змінили своєї думки?
— Ні, Терентію Свиридовичу. Кібець мав завдання зустрітися з Горішнім, не сумніваюся. Але повторюю: останній посланця не чекав. Органічного зв’язку з такими, як Гандзя-Мацюк, Горішній не мав ніколи. Змолоду виявив легкодухість, заплутався, це так. Але… Не думайте, Терентію Свиридовичу, що я захищаю Горішнього…
— Я так не думаю, Арсене Тарасовичу. Продовжуйте.
— Коли він стояв переді мною в яру, зарослий, у лахмітті, плакав і клявся, що його силоміць затягли в бандерівське багно, я не вірив жодному його слову. В дитинстві ми сиділи з Горішнім за однією партою, разом лазили в чужі садки… Мені хотілося розрядити в нього обойму. Я пожалкував, що не зіткнувся з ним на півгодини раніше. Але він не брехав мені. Потім велося слідство. Матеріали збереглися. Було встановлено, що Грицько Горішній, або Вепр, як охрестив його Гандзя-Мацюк, потрапив до бандерівців не з власної волі. Його привели в ліс, погрожуючи зброєю. Він перебував у групі Мацюка недовго, на його совісті злочинів не було. Більше того. Горішній, як виявилося, врятував від розправи старого листоношу та його доньку з хутора Вербців. Банда завернула на хутір, коли ми вже доганяли її. Мацюк наказав повісити листоношу, а хату його спалити. Горішньому вдалося попередити старого, і той з донькою встиг зникнути. Зафіксовано в документах слідства ще один епізод. Його записано від міліціонера Кушніра. Бандити схопили міліціонера в лісі, підстреливши під ним коня. Вночі він розплутав на руках і ногах дріт, яким його скрутили, і поповз у кущі. Зненацька наштовхнувся на бандерівця. Той глянув на міліціонера і відвернувся, вдав, що спить. Потім на очній ставці з Горішнім Кушнір впізнав його і підтвердив, що той дав йому утекти. Горішньому простили провину. Все це теж факти, на які слід вважати, Терентію Свиридовичу.
— Я й не казав вам, що ми братимемо до уваги тільки те, що не на користь Горішньому, — Шелест постукав зігнутим пальцем по палітурці синьої записної книжки, в якій лежав квадратик цигаркового паперу. — Заводій банди звичайно знав, що Горішній не належить до вірних йому головорізів. І все ж через стільки років старі «друзі» згадали про Вепра, вирішили зайти з ним у контакт. Чому?
— Бо їм стало відомо про дальше життя Горішнього. Після ліквідації банди він незабаром повернувся у своє село. Отже, який могли зробити висновок ті, хто спорядив лисого до нас? Висновок простий: Вепрові вдалося вислизнути з-під куль прикордонників у Гнилому Яру, про його зв’язки з бандерівцями органам державної безпеки невідомо, Горішній зумів замести сліди, приховати минуле. Звичайно, свого минулого він боїться. Він не хоче, щоб його викрили. Варто нагадати йому про старе, пригрозити, він виконуватиме все, що від нього вимагатимуть… Як видно, Гандзя-Мацюк десь на Заході сплив знову на поверхню і простягає свої щупальця сюди. Жаль, ми проґавили його в сорок четвертому… Те, що Вепр якийсь час перебував у банді, дозволяє Мацюкові робити на нього ставку. Йому потрібні на радянській території свої люди. От і довелося згадати Горішнього. Природно, зникнення Кібця викличе в його хазяїв за кордоном тривогу. Вони можуть здогадуватися про його провал. Та навряд, щоб вони відвернулися від Горішнього. У них впевненість, що Вепр відомий тільки їм, а ми про нього нічого не знаємо. До Горішнього ще раз можуть завітати з «привітом».
— Логічно, — погодився полковник і стомлено запитав: — Які ж ваші пропозиції?
— Послухаємо, що скаже завтра затриманий. Поки що ми не знаємо головного: для чого йому потрібен був Вепр. Ну, а тоді доведеться поговорити з Горішнім відверто, підготувати його на випадок появи нових «гостей».
На обличчі Шелеста промайнула тінь. Він міцно стулив губи, замислився. Сива голова схилилася на бік, сперлася щокою на твердий кулак. Оголилося зап’ястя руки. Рожевий широкий рубець спускався від долоні вниз, ховаючись в рукаві білої сорочки.
Було пізно. Кабінет поринув у сутінки. За вікном на небі проплив тремтливий трикутник барвистих зірок, почувся розмірений гуркіт моторів. Розвертаючись над містом, рейсовий пасажирський літак ішов на посадку.
«Десята година», — подумав Петришин і тихо підвівся. Хотів викликати для полковника машину.
Зарипіло крісло. Шелест неголосно заговорив:
— Був у мене друг. Столяр зі Львова. В один день приймали нас в партію. Сиділи в одній камері в «Бригідках». Хороший товариш був, кришталевий комуніст… Під Гвадалахарою франкісти викинули білий прапор. Сергій і я пішли до їхніх окопів як парламентери. Йшли без зброї, на повний зріст, відкрито. Фашисти вдарили з кулемета за якихось сорок кроків. Я приповз назад, обливаючись кров’ю, а Сергій залишився лежати на кам’янистій землі. Ми були молоді. Ми тоді ще не розпізнали до кінця підлоти тих, хто стоїть по той бік барикад. За довірливість розплатилися дорогою ціною, втратили такого бійця… Людям треба вірити. Але спочатку варто переконатися, що вони люди. Ви слухаєте мене, Арсене Тарасовичу? — в голосі полковника забриніли металеві нотки. — Почуття свої кладіть на одну полицю, а тверезий розсуд — ка другу. Я розумію вас. І я не маю нічого проти Горішнього. Спіткнувся хлопчисько в юності, що ж, на смітник його, чортом на нього дивитися все життя? Неправильно! Але не поспішайте, майоре, з відвертістю. У Горішнього ще все попереду. А перевірити його доведеться. Доручіть лейтенантові Валігурі…
Настирливий дзвінок перебив полковника. В темряві клацнув важіль.
Секунду Шелест слухав спокійно. Потім рвучко встав.
— Що?! На мосту? Та не мимріть, ви! Доповідайте як слід…
Тривога в голосі Шелеста передалася Петришину. Він відчув — сталося щось неприємне. Мимоволі майор теж підвівся, прислухаючись до кожного слова.
— Комендант піде під суд, — тихо кинув у трубку Шелест. — Треба було попередити мене. Значить, жодної надії? Так… Буду. Чекайте.
На столі спалахнула лампа. Світло впало на полковникове обличчя. Очі його палали гнівом. Кинувши трубку, він пішов до. вішалки, взяв пальто. Глухо пояснив:
— Кібець розбився на смерть. Проїжджали мостом, він викинувся з п’ятнадцяти-метрової висоти. Його везли у відкритому газику. Комендант, бачите, спецмашину розпорядився фарбувати… Завтра, майоре, Кібець уже нічого нам не скаже. Одягайтеся, їдьмо.
Кожен, хто подорожував залізницею через Київ і далі, на південний схід від Дніпра, неодмінно проїжджав невелику станцію Даньки. Охайний будиночок вокзалу потопав у зелені пишних акацій, у густому плетиві дикого винограду, а взимку, одягнувши біле вбрання, дерева і виноград ховали будиночок напівпрозорою ніжною пеленою. Тільки фасад вокзалу весело сяяв уночі квадратами широких вікон, що кидали на перон яскраві пучки світла.
Вдень на станції майже завжди було безлюдно. Життя починалося тут звечора. З першими вогнями затишний зал заповнювали пасажири з валізами, рюкзаками, кошиками. Три швидкі поїзди далекого напрямку проходили Даньки вночі, робили тут короткі зупинки, брали пасажирів і мчали далі, тривожачи пітьму перестуком коліс і вогнями вагонів.
Майже до ранку не гасло на станції світло, відкривалися і закривалися важкі скляні двері, миготіли у віконцях руки касирів, працювали поштове відділення, книжковий кіоск і буфет.
У буфетному залі всі місця були зайняті ще звечора. Цівки диму пливли під стелю, повивали круглу яскраву люстру. На прилавку пихкав пузатий самовар. Метка чорноброва офіціантка снувала між столиками, подавала круто заварений чай, кухлі пінястого пива, пляшки лимонаду.
У залі стояв приглушений гомін, тихо лилася з репродуктора мелодія вальса, приємний голос м’яко наспівував:
— Марусю, можна голосніше? — вказавши на репродуктор, попрохав офіціантку чоловік років тридцяти трьох з темним, обвітреним обличчям і хвилястим білим чубом. Він сидів за столиком у кутку, обережно тримаючи в загрубілих руках із слідами машинного масла тонкий фужер з пивом.
Офіціантка посміхнулася, метнулась до репродуктора. Далекий дівочий голос раптом поплив, майнув птахом по залу, заповнив його:
— Гарно співає, ой, як гарно… — замріяно промовив білявий. — Чуєте, дядьку Пилипе? Голос, як у Степанидиної Оксанки… Правда?
— Душевно, по-нашому, — погодився сусід напроти, сухенький дідусь з пухнастими, звислими донизу вусами. На сірій сорочці старого, перехопленій вузеньким ремінцем, тьмяно поблискував орден «Знак пошани». Обережно відсунувши склянку, дідусь з насолодою слухав пісню, похитуючи в такт стриженою головою.
— Люблю гарну пісню. Послухаєш її… Ти чого смієшся? — повернувся раптом старий до третього за столом — ставного юнака в темно-синій матроській фланельці з жовтим трафаретом літер «ЧФ» на чорних погончиках. — Думаєш, тільки вам, молодим, пісня душу гріє, а як вуса посивіли, то вже й ні?
— Та вони ж у вас ще, як смола, — розпливаючись в білозубій посмішці, моряк підняв пляшку: — Налити, батьку?
— Цур йому, тому пиву, — відмахнувся старий. — Що ви в ньому знайшли? Гірке, солоне. Ти краще Кирилові наливай, він он, бач, як прицмокує… Та піди довідайся, як з місцями на харківський, а то аж дві пересадки доведеться тобі робити до Севастополя.
— Встигнемо, батьку. Ще є час. Білявий сусід старого раптом відставив кухоль з пивом убік. Спершись руками на столик, він пильно дивився в зал. До його засмаглого обличчя повільно приливала кров.
У буфет щойно зайшла група пасажирів. На чоботях та валянцях білів сніг. Обличчя людей розчервонілися з морозу. Бачачи, що вільних місць немає, пасажири, не роздягаючись, юрмилися біля входу. Вони нічим не відрізнялися від тих, що сиділи за столиками або розташувалися в залі для чекання напроти. Дві літні колгоспниці, запнуті в теплі хустки, з кошиками в руках; молоденький лейтенант у хвацько зсунутій набакир шапці; високий чоловік у просторому драповому пальті, з шкіряною текою під пахвою; присадкуватий товстун в окулярах з гострою, клинцюватою борідкою; дівчина років дев’ятнадцяти в короткій заячій шубці.
— Кого ти там вгледів, Кириле, не наречену, часом? — поцікавився дідусь.
— Хвилинку, хвилинку, — голос білявого тремтів, зривався до шепоту. Він повільно підводився з-за столика. — Зачекайте, дядьку Пилипе. Або я зараз сплю, або… це така наречена, що я… з неї… душу витрясу!
Не встигли старий з сином-моряком второпати, що й до чого, як Кирило швидко пробрався між столиками до буфету. Чоловік з гострою борідкою, помахуючи довгими руками, підійшов до стойки, простягнув буфетниці гроші, взяв пачку «Казбека» і повернувся до виходу.
Кирило загородив товстунові шлях. Схопивши лівою рукою за барки, він рвонув його до себе. їхні обличчя зблизились, наче вивчали одне одного. В ту ж мить у повітрі майнув важкий кулак. З дзенькотом впали на підлогу окуляри. Чоловік з борідкою, глухо скрикнувши, повалився спиною на столик. На кахлі посипалися пляшки.
Злякано зойкнула офіціантка. Всі посхоплювалися з місць. Пасажири, які щойно зайшли в зал, повернули до дверей. Чоловік з текою під рукою сіпнувся було до гурту, де зчинилася бійка, та, наче роздумавши, крутнувся на місці і з байдужим виразом на довгастому обличчі теж зник за дверима, війнувши полами пальта.
— А, попався, падлюко… Думаєш, забув тебе? Та я й через сто років тебе, гада… — захлинаючись від люті, зціпивши зуби, Кирило навалився на товстуна.
Моряк схопив Кирила ззаду за поперек, хтось повис у нього на руках. Чоловік з борідкою вирвався, бризкаючи слиною, закричав:
— Як ви смієте! Хуліган! Товариші, ви бачили. Пустіть мене, я… я…
Ріденьке пасмо волосся впало йому на очі, з розбитої губи на руду борідку капала кров.
Пасажири з обуренням підступали до Кирила, загомоніли голосно всі разом. Енергійно розштовхуючи натовп, на місце події поспішав кремезний міліціонер у червоному кашкеті.
— Отже, так… Сірченко Кирило Дмитрович, місце роботи — колгосп «Перемога». Ай-я-яй! Відома в районі людина, механік передового колгоспу, і на тобі, маєш. Що ж це ви, громадянине Сірченко? Негарно, несолідно.
Сержант докірливо похитав головою, насупив широке, покраплене густим ластовинням обличчя і, зітхнувши, поклав на стіл аркуш паперу. Вийняв з кишені авторучку, акуратно почав витирати перо шматочком газети. У кімнаті чергового по станції запанувала гнітюча тиша.
Білявий механік, важко дихаючи, слідкував за кожним рухом чоловіка з борідкою. Той сидів на краєчку дубової лави, нервово посмикував плечима, притримуючи хусточку біля спухлої губи.
— Товаришу міліціонер, я прошу прискорити… Через якогось нахабу, хулігана, — губи його тремтіли від обурення, — я можу спізнитися на поїзд. Моє прізвище Харпій. Я залишу свою адресу. У мене немає часу…
— Ушитися хочеш? — криво посміхнувся механік. — Не вийде! Поїзд тобі приготують, не турбуйся!
— Громадянин Сірченко! — застережливо підвищив голос сержант.
— Облиш, Бровко, ти ж мене знаєш. Заторочив одне: громадянин, громадянин… — заспокоюючись, сказав механік. — Краще запитай цього типа, — він кивнув на Харпія, — чому він у сорок четвертому по мені з автомата полоснув. Запитай його, хто він такий!
Харпій повільно звівся з лави, закліпав очима. Вся його постать наче говорила: «Ну от, маєте! Що ти скажеш йому, божевільному?»
Сержант відкинувся на спинку стільця, розгублено запитав:
— Як це — з автомата?
— Не знаєш, як стріляють? — насупився механік. — Було це біля Карпат. Я шофером служив тоді. їхав якось на склад, гірською дорогою, надвечір. Ну, «проголосували» мені двоє. Оцей, що на поїзд рветься — на ньому тоді було солдатське обмундирування — та ще один з ним, під нашого офіцера одягнений, в плащ-палатці. Бачу — свої, військові. Чому ж не підвезти? Посадив у кабіну. А вони пальці мені давай ламати. Карабін не встиг вихопити — вдарили в упор з автомата, бандюги. Майже три місяці в госпіталі відлежувався потім…
Харпій рвучко схопився з лави, торкнув міліціонера за рукав.
— Сержанте, у мене немає жодного бажання слухати марення п’яного. Накинувся з кулаками, тепер верзе казна-що! Яка машина, який офіцер? При чому тут я? Зрештою, я вимагаю, і це моє право — закличте до порядку хулігана. Я не дозволю!
Міліціонер швидко відсмикнув руку, наче дотик пальців чоловіка з борідкою міг забруднити його новий, старанно випрасуваний мундир, і, намагаючись приховати збентеження, суворо постукав авторучкою по столу.
— Громадянине, спокійно! Розберемося. З’ясуємо. Давайте не будемо. Скінчить один, вислухаємо другого.
— Так от, сиджу я в буфеті, — вів далі Сірченко, — зустрівся випадково на вокзалі із старим Машталіром, він був у. нас головою сільради, а тепер на пенсії. Сина проводжає в Севастополь, моряка. А я в район зібрався. Чекаємо поїзда. Взяли на трьох дві пляшки «Жигулівського». Оце і вся пиятика… Раптом бачу — він, той самий, що в солдатській фуфайці був одягнений тоді, в сорок четвертому. Заходить до залу, купує цигарки. Борідку відростив, начепив окуляри… Та я його, негідника, не те що в окулярах — дьогтем вимазаного впізнав би. На все життя запам’ятався, до смерті не забуду! У мене все заклекотало всередині, незчувся, як і з-за столу вискочив… Зустрілися, довелося. Не чекав? — механік звернувся до Харпія, глухо пообіцяв: — Тепер ти від мене не вислизнеш, перевертню проклятий!.. Трохи повагавшись, міліціонер, не дивлячись на потерпілого, сухо сказав:
— Громадянине, ваші документи! Глянувши на механіка співчутливо, наче на хворого, Харпій знизав плечима, повагом розстебнув підшите хутром пальто.
— Прошу дуже. Ось паспорт, ось відрядження. Військового квитка немає — невійськовозобов’язаний. І в армії, до речі, не служив.
— Звідки приїхали?
— Із Дрогобича. Я — науковий працівник. Відряджений, як бачите, до вашої області. Півгодини тому зійшов з поїзда. У мене тут пересадка, їду в село Устимівку. Може, чули? Там є Ботанічний сад. Старий сад, вирощений ще до революції. Мене як біолога давно цікавила рідкісна рослинність, особливо тропічна, в степовому українському селі… Що вам ще потрібно, сержанте?
Міліціонер не відповів, глянув на біолога спідлоба і продовжував уважно вивчати папери.
Документи були в порядку. Десь у глибині душі у сержанта Бровка почав закрадатися сумнів. Чи не поспішив він занадто прийняти на віру розповідь Сірченка? Механік, правда, людина серйозна, в районі його добре знають, чого б ото Сірченко плів нісенітниці. І не п’яний, це ясно. Тоді чому він так розходився? Може, помилився, погарячкував?.. Не вийшло б осічки в цій історії. Затримаєш біолога нізащо-халепа буде, догани йому, Бровкові, не минути. Науковий працівник, з відрядженням інституту. Його побили і його ж… затримали. Не клеїться… Які докази, що він справді мав відношення до тих загадкових напасників? Поважний, інтелігентного вигляду чоловік, а втім… Дещо все ж збігається з розповіддю механіка. Випадок під час війни, як твердить Сірченко, трапився в Західній Україні, поблизу Карпат. Місто Дрогобич…
Якби в паспорті Харпія стояла харківська, дніпропетровська, ленінградська, навіть хабаровська прописка — тоді інша річ. Але прописка була дрогобицька. Дивно склалися обставини, що й казати. Чому увагу механіка привернув не хтось інший, а саме той, що прибув з прикарпатського міста? Цей збіг насторожив Бровка відразу, як тільки він узяв у руки паспорт Харпія. Одна-єдина деталь, але…
Хід сєржантових думок не важко було прочитати на його відкритому обличчі, Він вагався. Він ще не вирішив, як діяти далі.
Голос Харпія не дав Бровкові як слід зосередитися. Біолог заговорив, уже не так сердито, навіть примирливо.
— Цей чоловік помилився. Перехилив чарчину, другу і теє… Буває. Здається, сержант, ви знайомі з ним? Розумію. Неприємний інцидент. Що ж, я не наполягаю, не хочу роздувати… Але погодьтесь — не можна ж пробачати такі дикі вибрики!
— Знайомство тут ні до чого, — твердо сказав Бровко. — Кожен відповідатиме за свої вчинки по закону. Громадянине Харпій, вам доведеться на деякий час відкласти виїзд зі станції Даньки. Не хвилюйтесь, ви затримаєтесь тут ненадовго, — ввічливо закінчив він і сховав документи біолога в кишеню.
Харпій стрепенувся.
— Що? Хто вам дав право? Це свавілля! Майте на увазі, сержанте, я буду скаржитись. Замість того, щоб вгамувати хулігана, ви… ви… Як ви смієте!
— Я сказав: кожен відповідатиме за свої дії по закону, — з кам’яним виразом на обличчі повторив міліціонер і додав, звертаючись до механіка: — Ану, Сірченко, покличте чергового по станції!
Чорний, як жук, чоловік у цигейковій безрукавці поверх залізничного кітеля, з порога обвів веселими, хитруватими очима присутніх:
— Отже, п’ятнадцять діб забезпечено? Давай його сюди, Бровко, цього боксера-чемпіона. На станції снігу намело, а відкидати нікому.
— Жарти потім — перебив його сержант, підводячись з-за столу. — Ти мене з областю по селектору можеш раз у житті з’єднати? Будь ласка, зроби послугу. Треба, розумієш?
Глянувши на нього, черговий по станції погасив посмішку, мовчки підійшов до апарата.
Через кілька хвилин червоний кашкет міліціонера схилився над мікрофоном.
— Алло! Доповідає сержант Бровко із станції Даньки. Хто слухає? Ага, от добре! Товаришу підполковник, тут така справа…
За вікном пропливала ніч, миготіла вогнями роз’їздів і станцій. Матовий плафон лив згори блідо-зелене світло. У купе панував дрімотний присмерк. Вагон злегка здригався. На столику тоненько видзвонювала об пляшку порожня склянка.
Світло падало на Харпія, темні тіні залягли під очима, обличчя здавалося неживим. Біолог лежав на нижній лавці в костюмі й черевиках і, здавалося, дрімав. Але Бровко бачив, Харпій не спить. Він лише заплющив очі, а повіки його ледве помітно здригалися.
Сержант дивився на лежачого і тупе роздратування підіймалося в грудях. За кілька годин поїздки сержант зненавидів біолога із Дрогобича.
У купе вони були удвох. Харпій вимотував з Бровка нерви з неприхованим смакуванням, з виглядом людини, яка добре знає, що відповісти тим же їй не можуть.
Сержантові часом хотілося встати, схопити за плечі цього в’їдливого типа, тіпонути ним об стінку вагона. Як би змінилося це єхидне обличчя, яким іншим відразу став би рипучий, нудний, з нотками зверхності голос. Але…
Доповівши по селектору в лінійне відділення міліції про дивну сутичку в буфетному залі на станції Даньки та про заяву механіка Сірченка, Бровко ніколи не передбачав, що цієї ночі йому доведеться сидіти в м’якому купе пасажирського поїзда разом із затриманим.
Підполковник, з яким розмовляв сержант, попросив трохи зачекати. В репродукторі заклацало, зашуміло, потім почулася приглушена, нерозбірлива скоромовка. Бровко догадався, що там, в області, не відходячи від селектора, дзвонять комусь по телефону.
Через кілька хвилин у кімнаті чергового по станції з репродуктора пролунав голос: «Сержанте, ви слухаєте?»
— Я слухаю, товаришу підполковник! Бровко отримав наказ першим же поїздом доставити підозрілого пасажира в область. Свідчення механіка Сірченка коротко занотувати і взяти з собою. «Із затриманим поводитися чемно, щоб ніяких потім претензій і скарг… Ви відповідаєте за нього, чуєте, сержанте?»
Попередження підполковника вчувалося тепер сержантові щоразу, коли вже, здавалося, от-от мав увірватися терпець. Бровко тільки зціплював зуби, терпів, вдавав, що йому байдужі вибрики Харпія.
Склянка на столику тенькала дрібно, співуче…
Сержантова рука потяглася до столика, він з серцем відіпхнув пляшку. Біолог відкрив очі. З глибоких впадин вони світилися по-котячому.
— Мені нічим дихати, — вимогливо сказав він. — Сержанте, у купе спека. Відчиніть вікно!
Бровко мовчки встав, крутнув нікельований важіль. З щілини війнуло холодним, колючим струменем, тріпнулися і заворушилися фіранки.
Харпій відвернувся до стінки, збив під щокою подушку.
Тихо насвистував у вентиляторі вітер. За чорною шибою вікна пливла ніч. Вагон спав, Лише зрідка на коротких зупинках грюкали двері купе, чулися в коридорі приглушені килимом кроки.
Обважнілі повіки злипалися, очі наче хтось засипав дрібним піском. Бровко потряс головою, трохи попустив ремінь, розстебнув верхній ґудзик кітеля, привалився спиною до стінки і з насолодою вдихнув свіже повітря.
Сержант нервував. Несподівана поїздка з Харпієм вкрай вимотала його, вивела з рівноваги. За три з половиною роки служби у міліції Бровкові ще не доводилося конвоювати таких затриманих. Іноді траплялися на вокзалі заїжджі злодійчики; підверталися під руку любителі зазирати до пляшки; скидав з підніжок безквиткових «зайців», закликав до порядку бешкетників. Як правило, такий люд поводився зовсім інакше. Потрапивши в кімнату чергового по вокзалу, винуватець робився смирним і тихим, наче ягня, запопадливо зазирав у вічі.
А тепер у Бровка був напружений кожен нерв, протягом чотирьох годин, відколи поїзд одійшов від Даньків, він почував себе, наче на голках.
— Холодно, — сказав Харпій. — Я можу застудитися. Зачиніть вікно. Потім, я хочу пити. Майте на увазі, в дорозі вживаю тільки крюшон або мінеральну.
— Може, забажаєте шампанського? — буркнув сержант, тягнучись до вікна.
Фіранки застигли. Морозний вихор уже не залітав у купе, бився надворі об металеві стінки вагона. Сірники у Бровкових пальцях ламалися, він ніяк не міг запалити цигарку. Нарешті запалив, жадібно затягнувся.
Обличчя біолога скривилося, він замахав долонею, роблено закашлявся.
— Не виношу, гидкий тютюн. Тхне смаленою ратицею. Ви забули, що мене мучить спрага?
— Послухайте, ви, — на шиї у Бровка здулися жили, він почервонів. — Я вам хто, лакей? Проживете до ранку і без мінеральної!
— Не грубіяньте, сержанте. Вам наказано поводитися зі мною чемно.
Харпій нахабно посміхався.
Через чверть години його стало «морозити». Бровко покликав заспаного провідника. Невдоволено бурмочучи щось, той приніс сукняну ковдру. Не розгортаючи, біолог запхнув її під подушку. Сержант стримався і на цей раз, лише до болю у щелепах зціпив зуби.
Невдовзі поїзд зупинився.
Крізь вікно видно було освітлений фасад вокзалу. На пероні працював кіоск. Взявши із столика порожню пляшку, сержант відсунув двері, виглянув у коридор.
З відкритого тамбура тягло холодом. Провідника у вагоні не було. Тьмяно відсвічував нікелем і лаком довгий коридор. Якийсь одинокий пасажир, високий, худорлявий, у довгому драповому пальті, з шкіряною текою в руках стояв біля вікна.
— Товаришу, вас можна на хвилинку? Пасажир здивовано повернув до міліціонера довгасте обличчя.
— Пробачте, що турбую. Моєму сусідові по купе стало погано, — стиха мовив Бровко. — Ви не змогли б купити пляшку лимонаду? Ось гроші і порожня пляшка.
Власник жовтої теки швидко повернувся. Винувато розвів руками.
— На жаль, у кіоску — тільки яблучний напій. Влаштує?
— Спасибі.
— А що з вашим сусідом? Може, покликати лікаря?
— Ні, не треба. Йому вже краще. Пробачте за турботу.
Харпій відкоркував пляшку, підніс до носа, понюхав.
— Кисле пійло… Пийте його самі. А я побережу шлунок.
— Як собі хочете, — сержант наповнив склянку, двома ковтками осушив її, замкнув двері на защіпку і ліг горілиць на м’який диван, притримуючи рукою кобуру пістолета.
В купе запахло димом. Харпій курив демонстративно, цигарку за цигаркою, спорожняючи пачку «Казбеку».
— Майте на увазі, по цигарки я нікого не посилатиму, — похмуро мовив Бровко.
— Треба буде — пошлете, — зловтішно пообіцяв Харпій, пускаючи вгору сизі кільця.
Вентилятор під стелею не встигав поглинати задушливе, насичене нікотином повітря. У Бровка обважніла голова, дивна слабість розлилася по тілу. Він прикрив очі, проклинаючи ту хвилину, коли вперше побачив на станції Даньки цього біолога…
Одноманітно постукували десь унизу колеса, погойдувався, навіваючи дрімоту, вагон. Тихенько виспівував у вентиляторі вітер. Вгорі клубочилися солодкуваті хмарини цигаркового диму, заступали сіруватою завісою вікна, зеленкуватий плафон…
Сержантові здалося, що він лежав із заплющеними очима якусь коротку мить. Неясне, тривожне передчуття блискавкою спалахнуло в розслабленій свідомості. Похоловши, Бровко різко повернув обважнілу, наче затерплу голову, хотів схопитися і не зміг. Біль, тупий, нестерпний, здавив скроні залізним обручем, туманив думки, паралізував волю. Світло кололо в очі тисячами голок, пекло, пронизувало мозок. «Що це? Що зі мною діється?»
Скреготнувши зубами, сержант безсило стулив повіки, але, засинаючи, все ж встиг побачити, що диван напроти — порожній. На ньому лежала подушка і зім’ята ковдра. Харпія в купе не було.
Біолог ще раз глянув на міліціонера, різко. відкинув ковдру, спустив ноги на килимок, обсмикнув зім’ятий піджак. Сержант лежав з посірілими губами, важко, переривчасто дихав уві сні, наче його мучило марення.
Біолог швидко витер хусточкою склянку, з якої пив сержант, оглянув проти світла. Переконавшись, що в склянці не залишилося ні краплини, поставив на стіл. Зняв з гачка пальто. Взяв у руки пляшку з яблучним напоєм.
Усе це він робив спокійно, впевнено, без метушні, не боячись розбудити, привернути увагу конвоїра. Він добре знав — сержант прокинеться не скоро.
Майже нечутно відійшли вбік дзеркальні двері купе. Пасажир з борідкою, в пальті наопашки, позіхаючи і мружачись спросоння, попрямував у кінець вагона.
У затемненому тамбурі жеврів вогник цигарки. Чоловік з жовтою текою під пахвою схопив Харпія за руку, прошепотів:
— Ну як?
— Хлопчисько спить, як немовля. Ще раз спасибі за яблучний напій. Ви молодець…
— А міліціонер?
— Навіщо зайвий шум? Його щастя… Двері відкрили? Ну, скоріш!
У тамбур увірвався вітер і голосний перестук коліс. Далеко внизу миготіла, нестримно линула у темряву ночі засніжена земля.
— Чорт! — вже вголос вилаявся Харпій. — Високий насип!
Напарник не почув. Напружившись, нагнувши голову, він рвучко кинув своє тіло вперед по ходу вагона і зник у сніговому вихорі.
Втягнувши в легені повітря, біолог глибше насунув шапку, вхопився за холодні поручні і стрибнув слідом.
Зігнуті ноги спружинили, але якась страшна сила жбурнула Харпія вниз. Перевернувшись через голову, він покотився з насипу і боком ударився об щось тверде.
Червоний вогник заднього вагона віддалявся, блимав маленькою підсліпуватою цяткою. Вдалині завмирав шум поїзда. Навколо було порожньо. Вітер зривав з землі дрібну снігову крупу.
Тупо нило плече. Харпій поворушив пальцями» зігнув ліву руку, зморщившись, обмацав голову і полегшено зітхнув. Напружено вдивляючись у темряву, провалюючись у сніг, він побрів уздовж насипу назад.
Чоловік у драповому пальті сидів на снігу, широко розкинувши поли, наче підстрелений птах.
— Гольбах, що з вами?
— Дайте руку, шарфюрер. І не кричіть… А, тисячу дияволів! Я не можу підвестися. Нога… Здається, я звихнув ногу.
— Цього ще бракувало! Ану покажіть, — «біолог» Харпій, він же шарфюрер Коленда, нахилився і грубо потяг Гольбаха за ногу. Той скрикнув.
— Обережніше, тисячу дияволів! Болить же…
— Нічого, потерпіть, це скоро минеться, — забурмотів Коленда і, здригаючись, подумав: «Перелом кістки!..»
Руки Гольбаха безпорадно човгали по снігу. Не маючи змоги встати, він безсило ліг на бік, на лікоть, стиха вилаявся по-німецькому.
«У нього не вивих, у нього — перелом». Від думки, що з ним теж могло статися таке, у Коленди неприємно похололо під серцем. Опинитися з перебитою ногою тут, біля залізничної колії, в степу… Підсипане Гольбахом в яблучний напій снотворне через годину-півтори перестане діяти, міліціонер очуняє. По залізниці, від станції до станції, полетять накази, почнуться розшуки. Хіба втечеш з Гольбахом, який не ступить ні кроку? Вони далеко не відійдуть від залізниці, їм не вдасться сховатися. їх накриють, схоплять, як тільки розвидніється. Тоді — кінець!
«Кінець… кінець… кінець… — настирливо стукотіло в голові шарфюрера. — Невже Гольбах не розуміє, в якому становищі ми опинилися? Здається, він таки не підозрює, що справді з ногою. Думає — посидить, і минеться… Йолоп!»
Схиливши голову до землі, Гольбах жадібно, по-собачому хапав ротом сніг.
— Перепочину трохи і підемо. Ще встигнемо, до ранку далеко, — винувато промовив він. — Нога, здається, вгамовується… А скажіть, шарфюрер, якого біса все ж присікався до вас на станції отой навіжений? Чому вас не відпустив міліціонер? Вас обшукали? Але ж я на власні очі бачив, як ви кинули свій вальтер в урну для сміття, коли проходили через пасажирський зал. Вам пощастило. Натовп і міліціонер — усі в ті хвилини були більше зайняті чолов’ягою, який стусонув вас кулаком, аніж вами. Проте вас затримали і, здається, всерйоз. Я ледве встиг оформити квиток і сісти у вагон слідом. Що ж трапилося, шарфюрер?
— Стара історія, про це потім, — відповів Коленда. — Надало вашому Вентрісові обрати місце для висадки в тому задрипаному ліску під Даньками. Якого біса треба було летіти аж сюди, не уявляю!
— Далі від кордону — менше небезпеки. Хто ж міг знати, що у вас і на півдні України стрінуться старі знайомі. А Вентріс… О, хотів би я бачити його тут, під насипом, послухати, що заспівав би на моєму місці цей красень з підстриженими вусами! Підставте плече, шарфюрер. Ось так. Зараз я підведуся. А, прокляття! Болить нога. Підтримайте мене збоку. Ну, ходімо…
Гольбах повис на плечі Коленди всією вагою свого тіла. Кожен крок давався йому нелегко. Але він теж починав розуміти, що чекає їх, якщо вони не зуміють вибратися якомога далі від залізниці, знайти десь притулок, притаїтися. І це надавало йому сил.
Пленталися степом з півгодини. Чіткого плану ні у шарфюрера, ні у Гольбаха не було. їх гнало почуття самозбереження, бажання бути далі від залізниці, а там вони надіялися на якийсь випадок. Головне: поспішати, відійти якомога далі, десь пересидіти.
Гольбах дихав тяжко, уривчасто, піт заливав його лице. Біль гостро відчувався у всьому тілі, але він не скаржився, ішов з упертістю звіра, що поспішає в барліг, щоб зализати рани.
— Ви молодець, шарфюрер. Я двічі рятував вам життя. Бачу, ви не залишаєтесь у боргу, — стомлено бурмотів Гольбах. — Ми ще попрацюємо, чорт забирай. Головне — без паніки. Виборсаємося. Голими руками нас не візьмеш.
— Виборсаємося, Гольбах. Обов’язково! — повеселівши, погодився шарфюрер.
Він зручніше обхопив супутника рукою. Коленді щось заважало, муляло у бік. Всунувши руку в кишеню, він доторкнувся пальцями до пляшки з яблучним напоєм.
— Ви чому спинилися? — підозріло повернув до нього обличчя Гольбах. — Шарфюрер, майте на увазі, мій пістолет…
Не роздумуючи більше, Коленда рвучко смикнув руку з кишені, щосили вдарив Гольбаха пляшкою по голові. Той похитнувся, схопився руками за тім’я і впав лицем у сніг.
Колійний обхідник Сорока в роздумі стояв під насипом. Світло невеликого ліхтаря падало вниз. Глибокі сліди тяглися ланцюжком, чітко виднілися на незайманому, прибитому вітром снігу. Той, хто залишив їх, брів, по коліна провалюючись у кучугури.
Може, сліди і не привернули б уваги обхідника, але дивна річ! Вони з’явилися зненацька, начебто людина упала з неба. Сорока уважно оглянув місце, звідки починався слід. Тут сніг був утоптаний, прим’ятий. Обхідник зрозумів: хтось плигнув з поїзда на ходу.
Годину тому пройшов пасажирський з Києва. Плигали з нього.
Ділянка Сороки кінчалася через якихось півтораста метрів. Підхопивши ліхтар, він вибрався знову на насип, пройшов по шпалах до контрольного стовпця, пильно придивляючись до колії. Все було в порядку. Тепер Сорока знову міг повернутися до дивних слідів.
Скоро обхідник натрапив на нові відбитки на снігу, яких не помітив раніше, і зробив висновок: з поїзда вистрибнуло двоє.
Що не примусило людей глупої ночі, взимку, далеко від станції покинути затишний вагон, ризикуючи скрутити в’язи, кидатися з високого насипу? Хто вони? Якби сліди вели від колії на схід, залізничник ще міг би припустити, що хтось з «безквиткових», проїхавши на підніжці від найближчої станції, скочив тут, щоб дістатися навпростець до села, воно лежить за насипом, кілометрів за шість звідси. Але ці двоє вирушили у протилежний бік, до невеликого ліска. Там житла немає. Відразу ж за ліском пролягає засніжений степ. Ні, щось тут не так. Незрозуміла історія…
Цікавість усе більше розбирала Сороку. Помахуючи ліхтарем, він неквапно почав віддалятися від колії, пірнаючи валянками в пухнастий, свіжий сніг. Дві пари слідів, перепліталися, збочувались, залишаючи нерівний візерунок. Здавалося, тут пройшли обнявшись двоє п’яних або вкрай стомлених, знесилених людей.
Стояла тиша. Вітер ущух. З-за хмар визирнув місяць. Сніг заіскрився в блакитному сяйві. Мороз над ранок міцнішав.
Темний горбок Сорока вгледів здаля — на снігу лежала людина.
Чоловік у розхристаному пальті застиг непорушно, витягши на снігу довгі ноги. Біля його голови темніла велика пляма. В руці він стискав шапку. Осторонь валялася жовта шкіряна тека, виблискуючи проти місяця нікельованою застібкою.
Сорока скинув рукавиці, нахилився, взяв лежачого за плечі. Той тихо застогнав, заворушився. Обхідникові почулося невиразне бурмотіння.
Шістнадцятирічним юнаком Сорока воював з гітлерівцями. У партизанському загоні, що діяв поблизу цих місць, він був підривником-мінером. Не раз стикався з окупантами віч-на-віч, не раз чув їхню мову. Кілька слів, що злетіли з уст невідомого, змусили обхідника насторожитися. Він розібрав: «Шарфюрер… шіссен… зо махт айн феретер…»[14] Значення деяких слів Сорока не зрозумів, але сумніву не було: чоловік на снігу говорив по-німецькому.
Підхопивши лежачого під пахви, Сорока спробував посадити його. Обхідникові пальці намацали холодне зап’ястя і не відчули пульсу.
Муштаков пройшовся напівпорожнім фойє, кілька хвилин постояв на виході, з цікавістю оглянув дві металеві статуї обабіч важких дубових дверей. Ліворуч, злившись з цегляною стіною, стояв триметровий воїн-танкіст у шоломі, комбінезоні, підперезаний широким офіцерським ременем. Біля його ніг височіла гірка гостроносих снарядів. А праворуч від дверей — теж металева, мужня постать. Та віяло від неї не подихом недавно минулих днів, а сивою давниною. Важкі чоботи-ботфорти, сталева кіраса, рукавиці і напівспущене забрало. Внизу — пірамідка круглих гарматних ядер. Над обома постатями напис: «1709–1945».
Стародавнє місто, пропускаючи крізь свої ворота, нагадувало про свою оспівану славу. Обличчя Муштакова стало задумливим. Він повільно зійшов східцями на привокзальну площу і попрямував до зупинки таксі.
Авто мчало засніженими вулицями. Залишився позаду новий міст, перекинутий через сковану кригою ріку. ІІопливли будови нових кварталів.
Муштаков невідривно дивився у вікно машини. У 1943 році він з передовими частинами своєї дивізії проходив цими вулицями. Навколо диміли згарища, було моторошно від запустіння, від пожеж — з міста того дня вибили гітлерівців…
«Відбудували. Всі квартали поновили», — з хвилюванням думав пасажир таксі, милуючись красивими балконами будинків, зверненими на південь скляними верандами, рівними тротуарами.
В кінці центральної магістралі золотом спалахнув проти сонця ширококрилий орел — пам’ятник незабутньої битви з полками іноземців, що знайшли собі могилу біля редутів та траншей під стінами цього міста. Висока кругла колона та сковані ланцюгами чавунні гармати тьмяно відливали гранітом і металом.
Доріжками парку каталася на санчатах дітвора. Веселою юрмою, з лижвами на плечах, кудись поспішали юнаки і дівчата в спортивних костюмах. З кінотеатру напроти вихлюпнувся гомінкий натовп школярів. «У них тепер канікули», — подумав Муштаков.
Він зупинив машину на розі, розрахувався з водієм і пішов неквапною ходою, заклавши руки в кишені.
У високому будинку з стрілчастими вежами над дахом, вузькими вікнами, обрамленими кольоровою керамічною мозаїкою, гостя з Москви вже чекали. Про свій приїзд Муштаков попередив телефоном, але ні номера поїзда, ні вагона не вказав. Він не любив, коли його зустрічають, і завжди намагався з’явитися непомітно, тихо, щоб не завдавати зайвого клопоту людям, зайнятим своїми справами.
Сіроокий юнак з погонами молодшого лейтенанта відчинив двері і застиг, виструнчившись, пропускаючи Муштакова у кабінет начальника.
— Доброго ранку, Карпе Романовичу, — сказав Муштаков, простягаючи руку високому худорлявому підполковникові років тридцяти п’яти, який швидко підвівся з-за столу, обсмикнувши за звичкою кітель. — Заздрю тобі, слово честі. Живеш у такому місті, серед такої краси… Одне повітря чого варте. Дихаєш і не надихаєшся… Як цілющий бальзам.
— А ви залишайтесь у нас, Фроле Максимовичу, — весело мовив підполковник. — Поселимо вас над річкою. Влітку риби, аж кишить. Під боком — ліс, печериці.
Муштаков посміхнувся. Скидаючи куртку, докірливо похитав головою.
— На відставку натякаєш? Отак ви, молоді, завжди. Гадаєте, що ми, старики, годимося вже тільки на те, щоб з вудочкою проти сонця дрімати. А може, я до тебе у помічники зібрався. Чи не захочеш такого підтоптаного?
— Не захочу, — погодився підполковник. — Дуже невигідно мати такого помічника. Турбот буде багато. Спокою не дасте.
— От бачиш, вже й злякався, — примружився Муштаков. — Гляди, не дуже запрошуй, а то й справді подам начальству рапорт і стану в тебе правою рукою. Тоді наплачешся. І грибами не відкупишся… А тепер я тебе слухаю, Карпе Романовичу.
Є новини?
— Є, Фроле Максимовичу. Ось донесення, одержане о дев’ятій ранку.
Муштаков швидко одягнув окуляри, прочитав папір, різко підвіе голову. Ще мить тому добродушні хитруваті очі строго поглянули на співбесідника крізь скельця.
— На місце виїжджав хтось?
— Так точно, товаришу генерал-майор!
За останні три дні підполковник Логвиненко стомився, мало спав. Але йому хотілося довше посидіти з Муштаковим, ось так, просто, невимушено поговорити про звичайні людські справи. Однак Логвиненко поспішив подати Муштакову свіже донесення, хоч добре знав, що тільки-но погляд гостя впаде на скупі рядки шифровки, м’якого жартівливого старика не стане, в свої права вступить генерал. Та підполковник не міг зволікати. Події насунули несподівано, одна за одною, вимагали швидкого втручання, негайних дій. Та й не заради товариських бесід терміново приїхав з Москви генерал-майор Муштаков сюди, в українське місто, куди збігалися нитки поки що заплутаної справи.
— Капітан Рева повернувся годину тому, — доповідав Логвиненко. — Знайдені в лісі поблизу станції Даньки два парашути, про які йдеться в останньому донесенні, він привіз з собою. Бажаєте оглянути, товаришу генерал?
— Обов’язково. Але спочатку давайте розберемося по порядку, що і як. Наскільки я зрозумів, капітану Реві доручено вести попереднє розслідування?
— Так, він очолює оперативну групу.
— Запросіть Реву сюди. Підполковник зробив крок до дверей і нерішуче зупинився.
— Може, спочинете з дороги, товаришу генерал?
— Дякую. Я не стомився. Номер в готелі, гадаю, ви мені замовили? От і добре. А зараз попрацюємо. До речі, до вас на моє ім’я може надійти шифровка з Берліна. Попередьте товаришів, щоб подали її мені негайно, як тільки шифровку приймуть.
Через кілька хвилин в кабінет увійшов капітан Рева. Муштаков прискіпливо зміряв поглядом постать молодого офіцера. Його рожеві, наче дівочі, щоки, кучеряве темне волосся, що неслухняно спадало на високе чоло, акуратно запрасовані гімнастерка та галіфе, сніжно-білий комірець і до блиску наглянцовані чоботи — весь зовнішній вигляд капітана справив на генерала приємне враження.
Рева вийняв з офіцерського планшета карту, розгорнув на круглому столі. На карті виднілися помітки червоним олівцем. Станція Даньки була обведена кружечком, від нього йшла чітка червона лінія, спочатку в напрямі обласного центру, вперлася кінцем у вузлову станцію Синє Озеро, що в двадцяти кілометрах на схід від Даньків, і розбилася на кілька пунктирних стріл, завершених знаками запитання.
— Шляхів у злочинця багато, це ви правильно позначили, капітане, — розглядаючи карту, сказав Муштаков. — І все ж, пішов він якимось одним шляхом… Але не будемо забігати наперед. Після ваших донесень, Карпе Романовичу, я в основному в курсі справ. Проте хотілося б дізнатися про окремі деталі, яких, можливо, мені не вдалося вловити, читаючи папери. Я прошу вас, капітане, зробити ще раз короткий виклад матеріалів, що є у вашому розпорядженні. По-перше, мене цікавлять подробиці сутички колишнього військового службовця Сірченка з переодягненими бандитами під час війни. Попередній протокол, складений міліціонером на станції, скупо говорить про це. Сподіваюсь, ви зустрічалися з механіком Сірченком?
— Зустрічався, товаришу генерал. Все, що стосується Сірченка, я прилучив до справи: копію довідки з госпіталю, що зберігалася у механіка, висновок медичної комісії при сто дванадцятому запасному полку, де він перебував після видужання, витяг з військового квитка. Його розповідь не викликає жодного сумніву.
— Як почуває себе міліціонер?
— Сержанта Бровка зняли з поїзда у тяжкому стані. Загальне отруєння організму великою дозою сильнодіючого снотворного. Він погано чує, скаржиться на біль у голові. Але лікарі вважають, що загрози немає. Я показав йому фотокартку чоловіка у коричневому пальті, який помер на руках у колійного обхідника. Бровко відразу впізнав пасажира, якого він попросив купити на зупинці пляшку напою.
— Оце мені й хотілося почути, — вдоволено сказав Муштаков. — Отже, встановлено, що Харпій і той, якого знайшов обхідник, діяли спільно. Як же зрозуміти смерть одного з них? З усього видно, він допоміг Харпієві в критичну хвилину. Знайдені парашути свідчать, що їх обох викинули з літака на нашу територію в районі залізничної станції Даньки. Вони летіли сюди не для того, щоб приземлитися і померти. Щось воно не так… Капітане, ви уважно прочитали висновок медекспертизи про причини смерті невідомого? Де цей протокол?
Рева знітився, спішно почав гортати папери.
— Ось він, товаришу генерал-майор! Так… Смерть сталася від крововиливу у мозок. У двох місцях глибоке пошкодження черепа… Травми заподіяно тупим знаряддям… Ага, ще є таке: внутрішній перелом лівої гомілки. Але це, мабуть, не стосується…
— Досить, досить, капітане, — трохи сердито спинив його Муштаков. — Ви були не зовсім уважні. Не можна нехтувати деталями. Якраз деталі допомагають скласти чітке уявлення про події. А часом якась, на перший погляд дріб’язкова, деталь, залишившись непоміченою, може відіграти роль цеглини, від якої валиться міцно зведений будинок. Спільник Харпія загинув від ран. Стрибаючи з вагона, він міг вдаритись об щось тверде. Правда, під насипом лежить сніг. Треба було ретельно оглянути місце падіння. Та, зрештою, нехай так, будемо вважати, що він вдарився. Це перша версія. Друга постає з того, про що далі говориться у протоколі: перелом ноги… Поміркуйте, товаришу Рева. Закони капіталістичних джунглів диктують: бий, ріж, пали хоч рідного батька, аби врятувати власну шкуру. А хіба не так мислитиме шпигун, коли на чужій землі, ледве уникнувши провалу, відчує небезпеку, бачить, як стискається кільце, а йому раптом чомусь заважає спільник, стає тягарем? Спільник зламав ногу, він не в змозі рухатися. Рано чи пізно його схоплять, йому не втекти. Великих надій на нього покладати не варто. При нагоді викаже, розкриє всі плани, скине все, що можна, на іншого, аби лиш вигородити себе… Що у такому випадку зробить представник зграї, де гроша ламаного не варті такі поняття, як честь, совість, товариська взаємовиручка, чуття ліктя? Він швидше ховатиме кінці у воду. Той, хто назвався Харпієм, спробував сховати їх ціною життя свого спільника. Він ліквідував свідка, який вже заважав йому, хоч і був, так би мовити, компаньйоном по роботі. От і все. Що? Ви хочете заперечити, Карпе Романовичу?
— Навпаки. Гадаю, що цей варіант найвірогідніший, — погодився Логвиненко. — Не тільки сама природа розвідок, з агентурою яких нам доводиться стикатися, зумовлює логічність цього варіанта. У нашому розпорядженні є незаперечні факти. На снігу біля вмираючого знайдено скалки розбитої пляшки. На шийці пляшки залишилися відбитки пальців. Напарник Харпія не пошкодив черепа, стрибаючи з поїзда, він зламав ногу. Решту зробив Харпій. Спочатку приголомшив компаньйона пляшкою, потім взяв у нього пістолет і двома ударами рукоятки довершив справу. Свій власний пістолет Харпій непомітно викинув з кишені, коли йшов у супроводі міліціонера у кімнату чергового на станції Даньки. Боявся, що на випадок обшуку у нього знайдуть зброю. Прибиральниця натрапила на пістолет системи «Вальтер» в урні для сміття. До речі, на рукоятці пістолета теж є відбитки пальців. У нашій лабораторії їх зіставили з відбитками, виявленими на шийці пляшки. Знімки показують, що і пістолет, і пляшку тримала одна рука. Чия рука — сумніву немає. Але наших особистих переконань до справи не підколеш. Зате відбитки пальців, залишені Харпієм, зроблять своє під час судового засідання у майбутньому.
Муштаков слухав підполковника і дивився у вікно. Старий клен простягав до шибок своє пишне віття. Вкрита тонким шаром прозорої криги кора на дереві переливалася під промінням сонця, наче кришталь. Відривалися, падали вниз прозорі краплини. Весело вовтузилися в гіллі горобці. На дахах танув сніг.
Генералові захотілося вийти з добре напаленого кабінету надвір, побродити алеями парку, подивитися зблизька на новий театр. Кожне місто, в якому доводилося бувати йому, завжди вабило до себе чимось своїм, неповторним…
Але думки Муштакова мимоволі поверталися до справ. До пістолетів і снотворних порошків, до злочинців та вбивць з фальшивими паспортами, до парашутів невідомого походження та дволиких привидів, які никають під чужими іменами, забувши власні прізвища — до всього того мотлоху й нечисті, що з’являється час від часу, вповзаючи крізь щілини на радянську землю, і плентається під ногами, заважаючи людям спокійно жити, працювати.
Куди подався Харпій, відчувши небезпеку? Оперативній групі, яку очолив капітан Рева, вдалося дещо встановити. Від місця, де Сорока побачив пораненого, Харпій кілометри чотири брів снігом, прямуючи до лісу, потім, мабуть передумавши, завернув круто ліворуч. Почало розвиднятися, і він, помітивши віддалік телеграфні стовпи, зорієнтувався, що там дорога. Степовий тракт вів на вузлову станцію Синє Озеро. Яким транспортом — випадковою машиною чи підводою — добрався туди Харпій, з’ясувати не пощастило, проте близько дев’яти ранку чоловіка з борідкою бачила біля елеватора вчителька місцевої школи. Згодом присадкуватий чоловік з борідкою з’являвся на пероні — його запам’ятав стрілочник. Він попросив у пасажира прикурити, але той щось невиразно буркнув і відійшов. Свідчення сержанта Бровка про одяг, зовнішність, зріст Харпія повністю збігалися з розповіддю стрілочника, який досить детально змалював портрет відлюдькуватого пасажира.
Того ранку станція Синє Озеро прийняла і відправила три пасажирських состави — на Москву, Одесу і Львів, їхні маршрути й позначив на карті капітан Рева.
Який же шлях обрав утікач?
На залізничні станції полетіли телеграми, були попереджені начальники поїздів, провідники вагонів, прикмети Харпія стали відомі працівникам залізничної міліції, керівникам штабів добровільних дружин по охороні громадського порядку. Члени оперативної групи капітана Реви роз’їхалися трьома напрямками — на північ, південь і на захід. Але ні з кінцевих пунктів, ні з проміжних станцій по шляху руху поїздів відомостей про утікача не надійшло. Сліди Харпієві загубилися.
Рева був переконаний, що «біолог» із Дрогобича подався в глиб країни, щоб зникнути, як голка в сіні, загубитися серед тисяч людей. Схилявся до цього і підполковник Логвиненко. Муштаков не заперечував, але не висловлював і власних припущень. Ще у Москві, познайомившись з одержаними від Логвиненка матеріалами й аналізуючи поки що розрізнені факти, генерал замислився. Серед документів була також фотокартка невідомого, який помер поблизу залізничного насипу. Муштаков довго вдивлявся у випещене обличчя. Але фотокартка нічого сказати не могла. Зате коротка німецька фраза, почута обхідником Сорокою з уст вмираючого, будила чимало надій. Можливо, клубок почне розмотуватися саме з цього кінця…
Коли вже в кишені був квиток до південного українського міста, в якому працював підполковник Логвиненко, а машина чекала генерала біля під’їзду, щоб відвезти на вокзал, у нього виникло вирішення, внаслідок якого помічник Муштакова терміново одержав наказ теж збиратися в дорогу. Муштаков вручив йому фотознімок людини, котра знайшла собі смерть під залізничним насипом, коротко проінструктував, і вони розпрощалися.
Через півтори години після того, як поїзд Муштакова одійшов від перону московського вокзалу, з одного з московських аеродромів вилетів у відрядження його помічник.
Генерал Муштаков не був чарівником, та він мав за плечима тридцять років служби в органах безпеки. Через його руки пройшли десятки простих і складних, зрозумілих і заплутаних справ. Кожна професія має свою специфіку, свої ази і закони. Багаторічний досвід контррозвідника нерідко дозволяв Муштакову розв’язувати те чи інше завдання майже з математичною точністю за допомогою логічно осмислених речей. Коли Логвиненко показав йому останнє донесення, генерал, ще не читаючи його, вже міг би сказати, що в донесенні йдеться про парашути. Вони повинні були знайтися рано чи пізно. І вони знайшлися. Донесення тільки підтвердило хід генералових думок. Харпія та його напарника закинуто на територію СРСР якоюсь іноземною розвідкою. Це не викликало сумнівів. Але з яким завданням? Яку мету мали ті, хто спорядив своїх агентів у далеку небезпечну «подорож»? Якби вдалося пролити світло на цю темну пляму, то шлях Харпія скоріше б перетнувся з шляхами чекістів.
Поки що Муштаков не ділився своїми міркуваннями. Він не хотів поспішати. Тим більше, що ні підполковник Логвиненко, ні капітан Рева все одно не змогли б внести ясність, з якою «місією» прибули парашутисти у віддалену від кордону область, що треба було тут «гостям», один з яких у свою останню хвилину згадав не рідну матір, а якогось есесівського шарфюрера.
Логвиненко пішов проводжати генерала до готелю.
Вони обійшли парк, попрямували бульваром між двома рядами тополь. Над головою синіло небо. Двірники згортали з дахів сніг, він з шумом хлюпав на перегороджений канатом тротуар. Десь згори, з квартири верхнього поверху, чулися м’які акорди рояля. Напроти під’їзду з вивіскою «Облпрофрада» височіло бронзове погруддя письменника, який створив безсмертний образ веселого, кмітливого козака, мандрівника в далекі заморські краї. Муштаков узяв Логвиненка під руку, підійшов до постаменту. Тут їх і наздогнав молодший лейтенант з приймальні підполковника. Стишивши голос, він сказав, що десять хвилин тому одержано телеграму з Берліна.
— Повертаймося, Карпе Романовичу, — в голосі Муштакова вчулося нетерпіння, він хвилювався.
Широким кроком вони рушили назад.
Телеграма була адресована особисто Муштакову. Видно, той, хто передав її, добре знав, де перебуває генерал. Муштаков читав шифровку, І його обличчя дедалі світлішало. Догадуючись, що одержано важливі відомості, Логвиненко чекав, поки генерал заговорить перший.
— Ну, Карпе Романовичу, от крига й зрушила з місця. Навіть не гадав, що нам так пощастить. — Муштаков енергійно потряс телеграмою. — На, прочитай сам!
Логвиненко швидко проглянув шифровку.
«Працівники державної безпеки Німецької Демократичної Республіки, вивчивши фотокартку невідомого, який помер біля залізниці в районі станції Синє Озеро, засвідчили, що на фото — колишній офіцер СС і член націстської партії Карл Гольбах. Скориставшись документами розстріляного антифашиста Гельмута Кюнта, Гольбах після війни видав себе за жертву гітлерівського режиму і пробрався на посаду комісара кримінальної поліції міста Гранау (Східна Німеччина).
У листопаді минулого року у місті Гранау було пограбовано ювелірний магазин. Поліція натрапила на слід злочинців, але Гольбах допоміг одному з грабіжників утекти і зник сам, тяжко поранивши поліцейського офіцера.
Другого грабіжника заарештовано. На допиті він посвідчив, що його напарник, який втік разом з Гольбахом, видає себе за переміщеного поляка Тадеуша Коленду. Насправді ж, як показує затриманий, Коленда — не поляк, він є членом ОУН і належить до одної з груп терористів-бандерівців, що засіла в Мюнхені. Справжнє прізвище Коленди невідоме. Його прикмети: йому за п’ятдесят, низький на зріст, огрядний, довгорукий, має рудувату борідку…»
— Низький, з рудуватою борідкою… — повторив Логвиненко. — Харпій, це він! Саме так його змалювали сержант Бровко, Сірченко і всі, хто бачив «біолога» на станції Даньки.
— Дуже схоже, що Харпій і Коленда — одна особа, — кивнув Муштаков. — Тепер ми можемо зробити деякі підсумки. Харпій, чи Коленда, — оунівець із стажем. Діяв на Прикарпатті ще в роки війни, про це свідчить шофер Сірченко. Я гадаю, сліди бандита потягнуться знову до тих місць… Річ у тім, що на Прикарпатті недавно затримали порушника кордону. Він кінчив самогубством, але наскільки я пам’ятаю з донесення полковника Шелеста, затриманий ніс листа колишньому членові бандерівської банди, розгромленої у районі Карпат. Мені здається, Харпій-Коленда та невідомий, якого схопили прикордонники з листом, мають щось спільне. Можливо, я помиляюсь, але так чи інакше, доведеться мені, Карпе Романовичу, помандрувати від вас до полковника Шелеста. У нього повинні зберегтися відомості про діяльність Харпія-Коленди в тих краях у минулому. Залишилися ж якісь сліди… Якщо у вас будуть новини, зв’яжетеся зі мною телефоном. Від вас ще немає прямого авіасполучення з заходом країни?
— На жаль, немає, товаришу генерал. Найближчий аеропорт у Харкові.
Генералові Муштакову так і не випало того дня ні відпочити в готелі, ні оглянути місто. Через годину він сидів у кабіні машини, що мчала по широкій асфальтованій дорозі. Під тихе шелестіння коліс і тонке посвистування вітру, Муштаков непомітно задрімав, а коли розплющив очі — побачив перед собою сірі обриси харківського Держпрому.
Грицько Горішній сидів за столом на покутті. Славко примостився на лавці біля батька, зазирав у його загрубіле на морозі та вітрі обличчя, у веселі, усміхнені очі. У батька — великі, дужі руки, широкі груди. Біла сорочка, яку він, умившись, щойно одяг, приємно лоскотала Славкові щоку.
Славко любив зимові вечори, коли випадало ось так, як сьогодні, сидіти у теплій затишній кімнаті, відчувати плечем тверді м’язи батькової руки, слухати його розповідь про те, як проминув тиждень у роботі на нафтовому промислі. Там все здавалося Славкові незвичайним, захоплюючим і… незрозумілим. Він знає, що загублені серед лісу та гір свердловини, де батько працює ось уже понад два роки — то не простий промисел, на якому добувають нафту, ні. Звичайні промисли розкинулися набагато далі, за кілька десятків кілометрів, у Бориславі та навколо нього. Туди Славко їздив з батьком влітку на великій вантажній машині по якісь металеві апарати, що виблискували проти сонця міддю важелів та труб. У Бориславі все інакше, там багато вишок, вони видніють всюди: на схилах гір, у вибалках, на околицях міста і навіть на вулицях, у дворах, на городах. І людей біля них майже не побачиш. Тільки хитаються, як живі, безшумні качалки. Вниз — угору, вниз — угору, наче заведені хитаються вдень і вночі, без упину висмоктують з-під землі чорну нафту…
А на батьковому промислі — зовсім не так, як у Бориславі. Інженер Іван Сергійович та його помічники майже не відходять від свердловин, чаклують над приладами, щось вимірюють, вивчають. Усі завжди заклопотані, зосереджені. Вдень не стихаючи стукотять мотори. Часто прибувають машини. Приїжджають з міста незнайомі люди. У невеликому дерев’яному будиночку з телефонами, де живе старший над усіма Іван Сергійович, приїжджі розвішують на стінах великі аркуші паперу, покреслені чудернацькими лініями, списані цифрами та позначками, і вечорами, обступивши ті аркуші, довго щось доводять один одному, сперечаються… Не так давно, під час канікул, коли після випадку з пораненим прикордонником він знову побував у батька на роботі, Славкові довелося побачити неймовірну картину. Навколо свердловини, що стояла осторонь під схилом гори, вкритим кущами та деревами, на кілька десятків метрів лежала земля без снігу. Земля була зелена, на ній пробивалася трава! Так, стояли міцні морози, по кілька разів на добу падав сніг, зривалася заметіль, а на маленькому острівці навколо свердловини густо пробивалися стеблини трави.
Того дня, коли Славко приїхав на лижвах на промисел, теж був снігопад. Хлопець широко відкритими очима дивився на сніжинки. Вони тихо осідали, не встигали долітати до землі і танули біля дивної свердловини на льоту, лягали на траву сльозинками прозорої роси. Під землею щось глухо гуло, стогнало, наче лютував і сердився роздратований звір.
Як жалкував Славко, що в ті хвилини не було поряд хлопців з шостого «Б» і вони не бачать такого дива. Почнеш потім розповідати, хіба повірять? Ще й глузуватимуть: «Таке вигадав! Трава на морозі… Тобі це приснилося, Славку?»
Що діялося в гірській долині того дня, Славко як слід не второпає й досі. Спробував розпитати батька, та той хитрувато підморгнув, посміхнувся: «Кругом зима, а в долині літо. От і зазеленіло». — «А чому літо?» — «Бо земля нагрілася». — «Чому нагрілася?» — «А ми під землею піч натопили». — «Як же це — під землею?» — «Дуже просто: дров нарубали і натопили». — «Ти, тату, жартуєш, а я серйозно… Розкажи!» Батько скуйовдив Славкові чуба і вже без посмішки сказав: «Ну, тоді слухай». А потім, наче згадавши щось, підозріло глянув на нього, простяг руку. «Тільки давай спершу свій учнівський табель». Славко засопів носом, проте діватись було нікуди… Батько водив пальцем по розгорнутому табелю, читав уголос: «Арифметика — чотири, географія — теж четвірка, іноземна мова… гм… трійка… історія — п’ять, фізика… Еге, голубе, погані твої справи! Слабенькі. Трійка з фізики. Виходить, і пояснювати тобі про те, що бачив на промислі, не варто». — «Чому не варто?» — схопився Славко. «Все одно не зрозумієш», — позіхнув байдуже батько. «Зрозумію! — закричав Славко. — От побачиш, усе зрозумію. Ти тільки розкажи». Але батько був невблаганний. «Домовимося так, — сказав він, — як тільки у тебе в журналі з’явиться з фізики перша четвірка — дізнаєшся про все. Розповім. А раніше не проси. Згода?»
Славко зазирає батькові в обличчя, чекає, може, все ж він змінить своє рішення, може, вже забув про їхню розмову і сьогодні пояснить, як ото могло статися, що взимку біля свердловини з’явилася зелена трава, чому стугоніла під ногами земля і сніг перетворювався на краплини дощу.
Та батько, видно, і не думає про це згадувати. Він розповідає матері, чому останнім часом рідко навідується додому, пояснює, що зараз багато роботи, всі на промислі зайняті з ранку до ночі, і хіба що через два-три тижні, не раніше, можна буде відпроситися в інженера днів на кілька у відпустку, щоб зробити дещо по господарству. А потім знову вільного часу буде обмаль. Можливо, доведеться навіть їхати у відрядження до Москви, в Академію наук…
Запашний борщ лоскотав ніздрі, гарячі вареники апетитно парували на столі. Грицько Горішній підсунув синові ложку, покликав дружину:
— Сідай, Марійко. Годі тобі там поратися. Сідай, а то ми з сином зголодніли.
Марія, ставна, з важкими косами, туго заплетеними на голові, вдавано нахмурила тонкі чорні брови.
— Вечеряйте, приблуди… Один — тижнями додому не навертається, а другий — тільки на поріг із школи — і за лижви, не догукаєшся його.
В цей час у вікно хтось постукав. Горішній підвівся.
— Сиди, Грицю, сиди, — Марія напнула на плечі хустку. — Це, мабуть, сусідка сито принесла.
Через хвилину вона повернулася до кімнати, знизала плечима.
— До тебе, Грицю. Жінка якась, з вашого нафтопромислу. Запрошувала до хати — не хоче, каже, що машина біля сільради чекає.
— З нашого промислу? Жінка? — здивовано перепитав Горішній.
— Та йди, йди, не примушуй людину мерзнути.
Двір був залитий сріблом місячного сяйва. Незнайома жінка в гаптованому кожушку стояла біля ґанку, притулившись спиною до стіни. її кругле обличчя було наче з мармуру. Чорні горошини очей пильно дивилися на Горішнього. Дивна посмішка кривила куточки пухлих губів, щось було в тій посмішці нещире. Може, так здавалося Горішньому, а може, тому відразу не сподобалося гарне, молоде обличчя, що сказала вона Марії неправду. На промислі ніяких жінок не було, крім старенької куховарки, цю нічну гостю Грицько бачив уперше в житті.
— Грицько Горішній? — спитала незнайомка і, не чекаючи відповіді, стиха додала: — Добрий вечір, Вепре. Привіт тобі від Гандзі.
Руки Горішнього мимохіть смикнулися вгору, наче він хотів затулитися ними від жіночих очей, що свердлили його. Він відступив на крок, під чоботом дзвінко хруснула бурулька, що впала з даху.
— Тихо будь! — попередила жінка. — Не чекав? Гадав, забули про тебе? Слухай уважно. В п’ятницю об одинадцятій ночі прийдеш до лісникової хатини, що поблизу вашого промислу. Запам’ятай: об одинадцятій, у п’ятницю. Тебе там зустрінуть і скажуть, що мусиш робити. А зараз візьми ось це. І йди до хати. — Гаптований кожушок майже торкнувся Грицькових грудей, він відчув на своєму обличчі гарячий подих. — І не здумай грати у піжмурки, чуєш? Інакше…
У руці в жінки блиснула воронована сталь пістолета. Горішній стояв, наче загіпнотизований. У грудях похололо, думки плуталися в голові. Гостя нетерпляче махнула рукою, і він згадав, що вона дала йому якусь річ. Підійшов до вікна. На долоні лежав папірець. Горішній підніс його до тонкого променя світла, що пробивався крізь ставню, ледве розбираючи дрібні літери, повільно прочитав… Різко оглянувся. Жіноча постать промайнула біля воріт і зникла, наче її і не було. Горішній хотів кинутися навздогінці, і не міг зрушити з місця, приголомшений.
— Грицю, де ти там? — гукала Марія.
Стримуючи дрож у тілі, Грицько зайшов до хати. Пояснив, що посильна з промислу привезла розпорядження, щоб завтра вранці з’явився на роботу. Інженер просить прибути, бо треба виконувати термінове завдання.
Марія сіла поряд з чоловіком, дбайливо застебнула його розхристану на грудях сорочку, співчутливо похитала головою.
— Біда мені з тобою. У вихідний — і то з дому тікаєш.
Мляво пожувавши вареника, Грицько відсунув миску, встав.
— Голова щось розболілась, Марійко. Я краще ляжу.
— От тобі й маєш! Я готувала, варила… Твої ж улюблені, з сиром. І борщ з курятиною. Що це з тобою, Грицю? Може, застудився? То чаю нагрію, з малиною сушеною вип’єш.
— Не треба. Минеться й так. Стомився трохи.
Дивуючись з різкої зміни в батьковому настрої, Славко тихо пішов у спальню, швидко роздягся і пірнув під ковдру.
Вранці Горішній похапцем поснідав, постояв біля ліжка, де, розметавшись, уві сні прицмокував Славко, попрощався з дружиною і пішов до автобусної зупинки.
Рейсовий автобус, яким найзручніше було добиратися на роботу, мав прибути хвилин через сорок. Але Горішній не чекав його. Він сів у машину, що йшла в протилежний від промислу бік.
У той час, коли оператор Грицько Горішній задумливо сидів у автобусі, що-віддалявся від Карпат, майор Петришин підходив до будинку, де жив полковник Шелест.
Двері відкрила Олеся, полковникова небога, вона жила у нього вже понад рік, була тут повновладною господинею. Петришин пам’ятає, як у квартирі Шелеста вперше з’явилася скромна, по-сільському одягнена дівчина. Вона приїхала з Волині, звідки був родом полковник, щоб поступати до медичного інституту. У Терентія Свиридовича сім’ї не було, він жив одинаком і не відпустив Олесю в студентський гуртожиток.
Відтоді у квартирі все змінилося. Не дуже затишна, напівпорожня, куди господар не з’являвся по кілька днів, виїжджаючи в службових справах з міста, квартира стала невпізнанною. Натерта паркетна підлога блищала так, що по ній боязко було ступати. Сліпучо-білі гардини звисали з вікон. Крісла заховалися в охайні полотняні чохли. Якось інакше стали під стінами меблі, кімнати набрали веселого і привітного вигляду. У вітальні пахло парфумами і тютюном «Золоте руно».
Шелест на роботі ніколи не курив, а дома іноді набивав коротку люльку, що завжди лежала на письмовому столі.
Кожного разу, коли Петришин приходив сюди, він мимоволі думав, хто ж відчинить йому — сам Терентій Свиридович чи Олеся.
В таку мить Петришин трохи червонів і сердився сам на себе, боячись, що не зможе приховати своїх думок.
— Добрий день, Олесю. Терентій Свиридович дома? — майор старанно витирав чоботи об в’язаний килимок.
— Дома. Заходьте, — Олеся взяла у нього шапку, обережно, наче це була якась крихка річ, почепила на вішалку.
— А ви… не в інституті? — невлад запитав Петришин і подумав, що ось зараз вона вислизне з передпокою і не вигляне з своєї кімнати, аж поки він не стане прощатися з Шелестом.
Олеся тріпнула довгими віями.
— Вихідний сьогодні, — тихо сказала вона, опустивши очі.
— Я й забув. Пробачте, — силкуючись говорити невимушено, махнув рукою Петришин.
Олеся вказала очима на двері, що вели до вітальні.
— Дядько теж часто забуває про вихідні дні. Хіба так можна, Арсене Тарасовичу? Вам нічого, а йому відпочивати треба, у нього хворе серце.
— То ви невдоволені, що я сьогодні до вас завітав?
— Що ви… Навпаки, — схаменувшись, вона захитала головою. — Навпаки, коли ви з дядьком удвох, мені чомусь здається, що він завжди почуває себе хороше. Він вас…
Голос Шелеста з-за дверей не дав їй скінчити.
— Заходьте, майоре, заходьте!
Шелест сидів на канапі, обклавшись газетами. Шовкова теніска і вузькі спортивного крою штани молодили його. На обличчі не видно було втоми, наче полковник відпочивав перед цим принаймні з тиждень.
— Вітаю, Арсене Тарасовичу. Сідайте. Сьогоднішні газети читали? Ще ні? Мені щойно принесли. Цікаві новини є, багато цікавого відбувається на білому світі… — Шелест підвівся, пройшовся по кімнаті, і Петришин, знаючи його вдачу, зрозумів, що на цьому «передмова» вичерпалася, бо полковник не мав звички довго зволікати. Він одразу ж переходив до діла — зайві балачки для нього були обтяжливими.
— Я вас слухаю, Терентію Свиридовичу, — сказав майор.
— Турбувати вас сьогодні не мав наміру, але довелося, бо новини є і у нас. — Очі Шелеста стрілися з очима Петришина. — Годину тому надійшло донесення. Минулої ночі до Грицька Горішнього завітала гостя, жінка. Вона викликала Горішнього з хати і мала з ним коротку розмову. Наші проводжали її потім аж до Остудова. Як виявилося, це донька уніата Квітчинського. Під час окупації він мав тісні зв’язки з гестапо та «службою безпеки» оунівців. Видно, донька йде батьковим шляхом. З нею розберемося. Зараз основне — Горішній.
— Як же він?.. — приховуючи хвилювання, спитав Петришин.
— Ранком він залишив дім, сів у автобус на Ранів. Настав час, майоре, зустрітися нам із Горішнім.
— Я прошу зачекати, Терентію Свиридовичу, хоча б до вечора.
— Ви певні, що він прийде до вас сам?
— Думаю — прийде. Не може він не прийти.
— Зачекаємо. До вечора., — сухо погодився Шелест. По обличчю майора пробігла тінь. Полковник поклав йому на плече руку, вже м’якше заговорив: — Розумію, Арсене Тарасовичу. В людині розчаровуватися важко. Але інакше ми не можемо, не маємо права. Якщо Горішній не прийде сьогодні сам, доведеться нам навідатися до нього. Зараз без чверті друга. В розпорядженні Горішнього півдня, сьогодні він вільний від роботи, їхати йому до нас автобусом години дві з половиною. Можливо ваш земляк у цей час уже наближається до міста… Будемо сподіватися. А тепер обідати, юначе, — раптом закінчив Шелест, міняючи тему розмови.
— Дякую, Терентію Свиридовичу. Я щойно…
— Облиште. Знаю, як було щойно. їдальня, сніданок на ходу, склянка кефіру, вінегрет. По собі знаю. А тепер у мене господиня в домі, вона нас борщем почастує, а може, і ще чимось смачненьким. Не раджу відмовлятися.
Повернувшись додому, Арсен Петришин кілька разів підходив до телефону. Набирав номер службового комутатора.
— Про мене ніхто не питав?
— Ні, товаришу майор. Ніхто, — відповідав черговий офіцер.
Горішній так і не з’явився.
Увечері, коли у місті загорілися вогні, машина Шелеста спинилася на розі вулиць Першотравневої та Горького біля під’їзду триповерхового будинку. Петришин, у шинелі, з пістолетною кобурою на поясі, вже чекав, стояв на тротуарі. За хвилину автомобіль пірнув у вузькі вулиці, вирвався за місто і помчав, набираючи швидкість, по дорозі на Самбір.
— Ранів! Стоятимемо сорок хвилин. Потім автобус повертається назад тим же маршрутом! — оголосила жінка-кондуктор. Пасажири заспішили до виходу. Горішній застебнув ватянку, поправив шапку і пішов брукованою площею, постукуючи підковами важких робочих чобіт.
Сліпуче сяяли проти сонця вітрини магазинів. Віддалік, за стінами старовинної фортеці, виднівся сірий гостроверхий костьол. Над шпилем з карканням літали ворони. Під ногами темніли калюжі. Вуркочучи, зграйками походжали площею голуби, дзьобали щось на бруці.
Горішній трохи знав Ранів. Колись давно, в дитинстві, приїздив сюди із старшою сестрою. Майже в кожному домі цього містечка з давніх-давен ткали барвисті килими. Багаті кольорами, з тонким орнаментом витвори ранівських килимарниць розходилися по всій Галичині, Закарпаттю, перепродувалися агентами-гендлярами у магазини Праги, Відня, Будапешта. Сестра була на виданні. Батько тягнувся з останнього на посаг доньці. Сестра хотіла придбати в Раневі килим. Довго ходила по базару, тримаючи за руку малого Грицька. Прицінювалася. Вибирала. Хитала головою. Не вистачало грошей. Ледь виторгувала маленький килимок з червоними трояндами на жовтому полі. Зморена конячина повезла їх додому…
Довго висів той килимок в сестриній хаті, над ліжком. Потім прийшли фашисти, спалили хату. Сестру, яка стала депутатом районної Ради, розстріляли за селом, під скелею, її чоловік, колгоспний бригадир, загинув десь на фронті.
Спогади раптово стисли серце. Горішній витяг цигарку, закурив. А думки линули в минуле, бентежили.
… Тільки й зажили по-людському Горішні, коли в 1939 році прийшла Радянська влада. Сестра працювала в колгоспі ланковою. Батько збирався віддати Грицька після школи в технікум. А склалося інакше… Все обірвалося зненацька. Спалахнула війна. Ледве врятувався Грицько від фашистської каторги, з якої майже ніхто не повертався. Ховався то в лісі, то в клуні, взимку спав у соломі на сусідньому подвір’ї. Батька тягали щодня в поліцію, били, допитувалися, де син. Посивіла, згорбилась мати. В 1944 році, здавалося, всі страхіття лишилися позаду — Радянська Армія прогнала окупантів. Почав Грицько працювати в ліспромгоспі, збирався на осінь їхати до міста, вчитися хотів, уже й документи відіслав. І, як сніг на голову, звалився той проклятий Гандзя-Мацюк. Прийшов уночі зі своїми головорізами, погрожував зброєю, потяг за собою до лісу. Тяжко сказати, чим би все скінчилося для Грицька, якби прикордонники не розбили банду Гандзі. Спасибі Арсенові Петришину — не відвернувся в біді, розібрався, що Грицько не своєю волею в багно потрапив. Допоміг стати на ноги, на роботу влаштував. Почалося у Грицька справжнє життя. Оператором став на нафтовому промислі, в Бориславі. Згодом на дослідний промисел до інженера Бранюка узяли його. Працював чесно, сумлінно. Люди поважали. Чорнокоса Марійка запала в серце. Побралися. Син підростає. Будинок новий недавно поставили. Хоч і пізнувато трохи, а все ж і за навчання взявся, на заочне відділення нафтового технікуму поступив. Разом з інженером Бранюком до Москви збирався… Та ось на ж тобі! Не забули, через скільки років згадали про нього, прийшли. Думав, Гандзі давно й живого немає, а виявилося — вцілів, ще вештається по світу. «У п’ятницю, біля лісникової хатини…» Що вони затівають? Чого хочуть від нього?
Замислившись, Горішній ледве не зіткнувся на тротуарі з юнаком у сірому капелюсі. Запитав:
— Скажіть, будь ласка, як пройти до міліції?
— Ви проминули вже. Он позаду провулок за гастрономом, третій будинок ліворуч.
У просторій, напівпорожній кімнаті з дерев’яним бар’єрчиком посередині, двоє міліціонерів грали в шашки. Один з старшинськими нашивками на погонах обернувся на скрип дверей.
Горішній запитав, чи працює в ранівській міліції Петро Кушнір та де його можна бачити.
Міліціонери переглянулися.
— Старший лейтенант Кушнір — заступник начальника райвідділу. Але його зараз немає, — Помітивши, що відвідувач розгубився, старшина співчутливо поцікавився: — Вам до нього особисто? Ви, мабуть, приїжджий? Здалеку?
— Не те щоб здалеку, але й нетутешній… Поговорити мені з Кушніром треба.
— Якщо в службовій справі, доведеться зачекати до завтра. Неділя сьогодні, самі розумієте. Старший лейтенант відпочиває. Законно. Вихідний день.
— Не можна мені чекати. Сімдесят кілометрів їхав, щоб з Кушніром зустрітися, — тихо сказав Горішній. — Покличте його, товаришу старшина, або дайте його домашню адресу. Кушнір мене знає…
Старшина рішуче зсунув долонею шашки на стіл.
— Побіжи, Приходько. Тут недалеко. Побіжи, — повторив він. — А ви, громадянине, сідайте. Якщо Кушнір дома, то через десять хвилин буде тут.
Чекати довго не довелося. Незабаром у коридорі почулися важкі кроки. У двері боком протиснувся кремезний офіцер у міліцейській шинелі. На широких плечах біліли погони, чорна шапка-вушанка з кокардою була хвацько зсунута на потилицю. Звислими вусами, всією постаттю, що дихала силою і здоров’ям, він схожий був на запорожця з картини Рєпіна.
— То хто ж тут хотів мене бачити? — густий розкотистий бас заповнив кімнату. — Ви, громадянине? Ну, прошу, прошу, заходьте ось у ці двері, в червоний куток. Тут і поговоримо.
Кушнір розстебнув шинель, відсунув ліктем підшивку газет, що лежала на вкритому кумачевою скатертиною столі, неквапно покрутив рудуватого вуса.
— Що сталося, чоловіче?
— Не впізнали мене, товаришу старший лейтенант? — запитав Горішній.
— Чекай, чекай… Десь я тебе справді бачив. Чекай…
— У яру біля хутора Вербці у сорок четвертому. А вдруге — у слідчого…
— Горішній? Невже ти? Отак змінився… Був хлопчисько, зелений, а тепер як вимахало тебе… Здрастуй, друже, здрастуй! — Кушнір тряс Грицькову руку з щирістю людини, що зустрілася з давнім знайомим. — Сідай сюди. Розказуй. Як живеш, що поробляєш? На нафтопромислі оператором? Вже одружився? Ну, молодець. Давненько ми з тобою не бачилися, давненько… А яр під Вербцями пам’ятаю, — волохаті Кушнірові брови зійшлися на переніссі, погляд став колючий, чіпкий. — Не пощастило мені там, застукали-таки виродки. Коли коня підо мною вбили, не встиг з сідла скочити, ногу кінь притис. Поки виборсався, вже мене автоматами в спину штурхають. Накинулися, як вовки. Колючим дротом руки скрутили. Вночі я той дріт… — Кушнір склав докупи важкі, наче гирі, кулаки, поворушив ними. — І поповз у кущі… Бандити хропуть біля багаття, а вартовий їхній стовбичить майже поряд. Все одно, думаю, втечу, дідька лисого тепер ви мене втримаєте. Тільки подумав — тебе вгледів. Сидиш під деревом, гвинтівка в руках. І дивишся на мене, ніби закоханий. Правду кажучи, похололо в грудях. Ну, думаю, зараз закричить, шмаркач, або просто торохне впритул. А ти молодчина. Виручив.
— Яке там виручив? — знітився Горішній. — Промовчав, відвернувся, та й тільки. Ви повзете, руки в крові, а у мене серце завмерло: невже вартовий помітить, невже загине людина… Та коли ви в кущі шугнули, наче камінь з пліч звалився.
— Було, було… Хай йому грець. А на слідстві я за тебе переживав, — похитав головою Кушнір. — Не вірилося, що у тебе чорна душа сокирника.
— Виправдали мене, товаришу старший лейтенант.
— Знаю. Правильно зробили. Не тебе одного та бандерівська гидота у болоті втопити хотіла. Всіх під один гребінець стригти нічого. От і з тобою розібралися по справедливості. Зважили, що немає великих гріхів за хлопчиськом, жити повинен, людиною буде. Бачиш — і не помилилися. Радий я за тебе, Грицю. І що заїхав — спасибі. Підемо зараз до мене, з дружиною познайомлю, пообідаємо разом.
Горішній замотав головою, схопив Кушніра за рукав.
— Зачекайте, товаришу старший лейтенант. Не до обіду зараз. Я приїхав… розумієте… тут така справа. Одним словом, ось, маєте. — Вийнятий з кишені гаманець тремтів у руці Горішнього. Він поклав перед Кушніром клаптик паперу, похмуро сказав:
— Прочитайте. Вчора принесли мені вночі.
Кушнірові вуса схилилися вниз.
«Виконуй розпорядження. Чекаю тебе в умовленому місці. Не з’явишся — всі відомості про минуле Вепра будуть передані енкаведистам. Ти знаєш, що чекає кожного, хто зраджує нашу організацію. Пам’ятай Гнилий Яр. До зустрічі!»
Прочитавши записку, Кушнір тихо вилаявся. Важко встав із стільця, підійшов до дверей, щільно причинив їх.
— Розповідай усе по порядку.
Стрілка годинника показувала пів на дванадцяту ночі, коли машина Шелеста спинилася біля подвір’я Горішнього.
Марія ще не спала. Несподіваний приїзд невисокого, літнього чоловіка і худорлявого військового з чорною рукавичкою протеза стурбував її. Молода жінка розгублено стояла серед кімнати з квітчастим рушником через плече, притискаючи до грудей щойно вимиту тарілку.
У зовнішності військового Марії здалося щось знайоме, наче вона вже бачила колись цей темний чуб, сині очі, тонкий з горбинкою ніс. Та й Петришин, напруживши пам’ять, пригадав, що на околиці села бігало колись під хатою босоноге дівча з тоненькими кісками, чимось-таки дуже схоже на Грицькову дружину. «Невже донька старої Стефанії?» — подумав Петришин.
Горішнього дома не було. Марія розповіла, що вчора пізно увечері приходила до чоловіка посильна з промислу, і Грицько вранці спішно зібрався, поїхав на роботу. Що поїхав з дому у вихідний — це Марію не здивувало, таке траплялося і раніше. А от те, що він наче трохи занедужав, непокоїло її. Жалівся, голова болить, не вечеряв навіть. Вночі не спав, усе ходив по хаті. Стурбувалася Марія. Коли б ще на роботі не занеміг. Не втерпіла, сина Славка на промисел відрядила. Нехай узнає, як там батько, може, зліг. То й Марія туди поїде. Наказала Славкові завтра повернутися, бо йому після обіду до школи треба. А що привело гостей так пізно до них? Може, щось трапилося, може, щось із Славком? Малий же він ще та й пустун, а дорога, як не є, не близька…
Шелест заспокоїв господиню. Ні, нічого не сталося. Просто вони їдуть на Верхокуття і вирішили завернути до свого знайомого Грицька Горішнього, довідатися, як він живе. Що Грицько працює на промислі, вони знають, от і хотіли підвезти його по дорозі на роботу, щоб вранці не вставати йому вдосвіта, не трястися в автобусі. Та коли господаря немає, то нехай вона вибачить їм за такі пізні відвідини.
Порадившись на подвір’ї, Шелест і Петришин вирішили, не відкладаючи, дістатися до дослідного нафтового промислу. Причина поганого настрою і раптового від’їзду Горішнього їм була зрозуміла. Але де він тепер? Може, вирішив негайно повідомити про все інженера Бранюка? Молодий інженер — людина серйозна, оператора Горішнього він поважає, і було б не дивно, коли б той поділився з інженером недоброю новиною, знаючи, що Бранюк зуміє прийняти вірне вирішення або підкаже, що треба робити… У всякому разі, якщо так, то нічого поганого не станеться. Петришин знав інженера, розмовляв з ним ще тоді, коли Бранюк оформляв на роботу Горішнього. Та могло бути, що передбачення Петришина і Шелеста не виправдаються, і Грицька Горішнього вони на промислі теж не застануть. Тоді… Де ж шукати його тоді? Куди він зник?
Мовчки сідали в машину. Невисокий молодий чоловік, — Петришин впізнав лейтенанта Валігуру, — виринувши тінню з саду, опинився в кабіні зненацька. Нахилившись до Шелеста, він тихо запитав:
— Мені залишатися тут, товаришу полковник?
Шелест подумав, скоса глянув на майора.
— Ні. Поїдете з нами. Стежити за будинком Горішнього немає потреби.
Перед очима Петришина знову попливли повиті темрявою сади, паркани, будинки рідного села. Тут Арсен Петришин народився, тут проминуло його дитинство… Он над дорогою сіріє присадкувата будівля старої крамниці. Не раз бігав туди Арсен з затиснутою в гарячій долоні срібною монеткою, щоб купити коробку сірників. А потім, увечері, схилившись біля каганця, батько акуратно розчеплював кожен сірничок надвоє, щоб надовше вистачило…
Якось прямуючи до крамниці, Арсен зустрів на вигоні хлопців з сусідньої вулиці. Щось там він з ними не поділив, і ті кинулися на нього, як молоді півні. В запалі Арсен забув про монету з одноголовим орлом, не вгледів, де вона й поділася, і з горя втік з села. Два дні не навертався батькові на очі…
А там, відразу за церквою, — ставок, зарослий вербами і ряскою. Ловилися в тому ставку золоті карасі та слизькі в’юни, тільки часом доводилося розплачуватися за них подертими штанцями та покусаними до крові литками. За ставком біліють стіни маєтку, що належав власникові каменоломень Мацюку — першому багатієві на всю околицю. Його син, довгорукий гімназист, приїжджаючи влітку зі Львова, нацьковував свого клишоногого пса на сільських хлоп’ят, як тільки помічав їх біля ставка. Давним-давно нема вже петлюрівського сотника Мацюка, а в маєтку відразу після війни обладнали будинок відпочинку для лісорубів, розваливши Мацюків кам’яний мур, що закривав від людей широке подвір’я.
Давно не навідувався сюди Петришин. Намірявся якось, їдучи на Верхокуття, завернути в село, та щось тоді перешкодило, а вдруге нагоди не трапилося. Та й чого їхати? З рідних нікого не лишилося. Друзі дитинства, ровесники, майже всі розлетілися хто куди. Один Грицько Горішній… Хто він? Невже ворог? Невже не розгледіли його, не розкусили?
Так думав майор Петришин, не знаючи, що заляпаний бризками підталого снігу кремезний мотоцикліст, який промчав по шосе, розминувшись з їхньою машиною, був не хто інший, як заступник начальника Ранівської міліції Петро Кушнір. У кишені його кітеля лежало коротке донесення про появу невідомої з запискою до Горішнього. Кушнір поспішав в обласне управління КДБ.
Не знав Петришин цього. Не здогадувався і Горішній про те, що його розмова у райвідділі повністю підтвердила сподівання майора Петришина. І вже зовсім не передбачав Григорій, які несподівані події чекають його наступної ночі.
Іван Бранюк уже був одягнений. Надворі під вікном чекав зелений «газик». Бранюк ще раз оглянув кімнату, стіл, зазирнув у сейф, щоб часом чогось не забути.
Завтра починала роботу об’єднана виїзна сесія двох науково-дослідних закладів — Інституту рідкого палива та Інституту нафти, створеного кілька років тому. Перед численною аудиторією науковців Бранюк мав робити доповідь про результати промислових випробувань нового методу нафтовидобутку з застосуванням свого пальника-термоінжектора. Перше засідання сесії розпочнеться о десятій ранку. Бранюк вирішив не гаяти часу, виїхати до міста звечора. В готелі ще раз перегляне тези доповіді, спокійно відпочине ніч. На сесії будуть гості з Москви, Баку, з Сибіру, Далекого Сходу… На кафедру треба вийти із свіжими силами, ясним розумом, щоб чітко, стисло викласти думки, обгрунтувати кожне положення, логічно ув’язати все те, що з’явилося наслідком роботи і пошуків на протязі багатьох років. Бранюк не був красномовним, перед аудиторією завжди трохи губився, соромлячись своєї молодості. Хоч у наукових колах ім’я Бранюка вже було добре відоме і спеціалісти посилалися на нього як на визнаний авторитет у нафтовій справі, проте завжди, коли доводиться йому бачити звернені до нього десятки очей, він почував себе студентом, що прийшов на екзамен до вимогливого викладача.
До того ж треба буде увечері відправити з міста телеграму Юрію Калашнику. Коли прощалися, він дав слово Юрію, що заздалегідь повідомить його, коли робота на дослідному промислі наблизиться до кінця. Якщо Юрій так запалився, нехай приїздить. Вже можна познайомити його з результатами випробувань термоінжектора останньої конструкції. Можна! Через тиждень після виїзної сесії Бранюк виступатиме з повідомленням у Академії наук. Зрештою, зустрічей з представниками преси не уникнути. То нехай уже Юрію належить право першості розповісти читачам про народження нового методу. Розповісти не про нього, Бранюка, ні. Завершена справа — це плід копіткої праці всього колективу невеликого нафтопромислу, а також десятків інших радянських людей, численних Бранюкових помічників і товаришів — учених, робітників, що так само, як і Бранюк, прагнули збагатити свою країну, дати в руки своєму народові ще одну могутню силу, що служитиме його процвітанню й прогресу.
Бранюк подивився у вікно. На прозорій синяві вечірнього неба різко вималювалися обриси вишок. Мовчазні ялини підступали до них звідусіль, наче надійна сторожа.
І Бранюк, і всі, що прийшли свого часу на промисел, незабаром покинуть цей обжитий куточок. На зміну їм прибудуть нафтовики-експлуатаційники. Маленький, колись закинутий промисел не тільки дасть ще тисячі тонн дорогоцінного палива — це місце стане школою, де молоді оператори, майстри видобутку, інженери освоюватимуть нову апаратуру, вивчатимуть технологію добування залишкової нафти з надр земних… На місці, де стоїть нині оце дерев’яне приміщення, виростуть двоповерхові будинки — лабораторії, лекційний зал, гуртожиток, їдальня, кінотеатр.
А поки що робота на промислі не припиняється. Діють вимірювальні стенди, контрольна апаратура. Ретельно фіксуються всі процеси в нафтоноснім середовищі після збудження його вогненним факелом термоінжектора. Оброблені і систематизовані дані перетворюються на чіткі лінії кривих на поверхні ватману; вони відобразять тривалість періоду, за який збільшується вихід нафти, покажуть, на який час — на рік чи два, може, на десять — повернено свердловини до життя; дадуть повне уявлення про потенціальну силу кожної свердловини, промислу, кожного родовища «чорного золота» після впровадження нового методу.
— Іване Сергійовичу, можемо їхати, — на порозі з’явився водій «газика».
— Добре. Одну хвилину, — Бранюк простяг руку технікові Закірову. — Вам, Ашере Раззаковичу, доведеться особисто простежити сьогодні за свердловиною номер три. Занотовуйте дані про кількість виходу нафти кожні дві години. Буде прикро, якщо ми припинимо фіксацію даних хоча б на добу. Згодом у розрахунки може вкрастися неточність. То ви вже, будь ласка, займіться цим самі.
— Буде зроблено, Іване Сергійовичу. Не турбуйтеся. — Білозубий, засмаглий Закіров енергійно потряс інженерові руку. — Зичу вам успіху.
— Дякую. Щасливо залишатися. Бранюк попрямував до дверей. Раптом двері відчинилися, увійшов Грицько Горішній. Обличчя оператора за ніч змарніло, у нього був вигляд вкрай стомленої людини, проте очі збуджено блищали.
— О, Григорій Олександрович! — зрадів Бранюк. — Дуже вчасно повернулися. Ви з Ашером Раззаковичем залишаєтесь на господарстві. Допоможете йому вести спостереження за третьою свердловиною. Мінятимете один одного біля стенда що дві години. Трохи важкувато доведеться, але я прошу вас відетояти цю вахту, доки поз’їжджаються на промисел наші оператори. Не заперечуєте?
— Що ви, Іване Сергійовичу… Почергуємо, аякже.
— От і чудово. Ну, друзі, до побачення.
— На все добре.
Машина з Бранюком пірнула в гущавину лісу. Закіров і Горішній попрямували до схилу, де виднілася вишка третьої свердловини.
Поїздка в Ранів автобусом, а звідти, — на промисел на випадковому самоскиді, що трапився на шляху, майже без сну проведена ніч, нервове напруження — все це стомило Горішнього. Вгледівши знайомі вишки, він мріяв скоріше подолати ті кілометри лісом, що відділяли шосе від долини, де розкинувся промисел. Думав — прийде, ляже в гуртожитку на ліжко і спатиме як убитий. Та тепер, коли неприємності вже позаду, бажання залишитися на самоті зникло. На серці було легко, як ніколи, від гнітючого настрою не лишилося й сліду. Розмова з Кушніром наче зняла з Грицька щось неприємне, бридке. Коли віддав Кушнірові злощасну записку, було таке відчуття, немов звільнився від стопудового каменя, що висів на шиї.
Горішньому хотілося бачить поряд людей, розмовляти з ними, щось робити. Але у вихідний промисел обезлюднів. Оператори роз’їхалися по домівках. Крім не дуже говіркого Закірова, сьогодні біля свердловини нікого не було.
Вимірювальний стенд на пересувній платформі випромінював у темряві зеленкувате холодне світло. Воно лилося з невидимих, вмонтованих у панель електроламп. За круглим склом захисних щитків пульсували стрілки дозиметрів, покажчиків тиску, температурних фіксаторів з напівпровідниковими термічними опорами, автоматичних кондиціометрів з електричними фазочутливими посилювачами. Панель стенда вигравала чарівним мерехтінням тіней, наче хто зібрав докупи міріади лісових світлячків. Закіров занурив руку з годинником у це тремтливе сяйво.
— Через чотири хвилини зробимо запис. Через дві години — знову. І так аж до ранку. Звіримо, Грицьку, годинники. Котра на твоєму?
— Двадцять сім на десяту.
— Постав двадцять шість. Твої поспішають.
Ніщо не порушувало передранкової тиші. Спорожнілий будинок мовчав, оточений зеленню молодого сосняка, сліпо дивився в темряву чорними шибками вікон. Над ранок приморозило. Свіже повітря відганяло сон, бадьорило. Трохи промерзши біля стенда, Горішній відчинив двері, з насолодою відчув тепло, що дихнуло з приміщення. В коридорі стояв присмерк. Маленька лампочка під стелею кидала на стіни червонувате світло. Дві кімнати гуртожитку були в кінці коридора, одразу за Бранюковим кабінетом.
Не повертаючи вмикача, Грицько тихо пройшов до свого ліжка, скинув ватянку, стягнув з ніг важкі чоботи. Закіров спав, розкидавши м’язисті, сильні руки. Глибоке дихання коливало широкі груди, обтягнуті білою майкою. Напроти на ліжку спав Славко. Горішній схилився над сином, обережно поправив ковдру, що сповзла на килимок. Славко щось забурмотів крізь сон, повернувся на бік і затих.
Випливши з-за хмар, у вікно на мить зазирнув щербатий місяць. Графин на тумбочці, приймач на столі, килимок, простелений на підлозі — вся кімната спалахнула сріблом, стала просторою. Срібло заблищало на металевих спинках ліжок, на підвіконні, заіскрилося в кучерявому смоляному волоссі Закірова.
Доторкнувшись до технікової руки, Горішній тихо сказав:
— Вставай, друже. На чергування… Мовби чекаючи дотику, Закіров миттю розплющив очі, солодко потягся. За кілька хвилин він уже стояв одягнений. Закурив. Смикнув догори застібку-«блискавку» на пілотському комбінезоні.
— Ну, я пішов.
Рипнули двері. Кроки Закірова стихли за вікном.
Грицько сів на пружинистий матрац. Ще раз глянув на сина, тепло посміхнувся. «Набігався… Домовлявся теж іти чергувати біля приладів і заснув. Вигадала таке Марія — посилати хлопця на промисел. Об одинадцятій ночі приїхав… Каже, мати хвилюється, чи не захворів часом, провідати треба… Нічого не сталося з ним, а Славкові довелося в таку далечінь… А втім, нехай звикає. Вже не маленький. Хлопчина кмітливий, боятися за нього нічого. Та й прокататися в автобусі йому залюбки… Навіть на лижвах узимку добирався сюди. І нічого. Не заблукав. Не лобурякою росте… Шкода тільки, рано будити доведеться. Щоб на автобус не спізнився, бо до школи йому… А Марійка хороша, турбується, помітила, що настрій у чоловіка зіпсувався, — вже й захвилювалася… Може, він, Грицько, не так як слід зробив? Може, треба було розповісти Марії про ту… що вночі… з запискою… сказати правду? Але ні, навіщо… І чи мав він право…» Приємний туман огортав свідомість, зморене тіло розслабло, загойдалося на теплих хвилях.
Він міг би ручитися, що задрімав лише на кілька секунд і відразу ж прокинувся. Звідкись від стіни віяло холодом. По кімнаті гуляв вітерець. Горішній встав, здивувався: вікно було чомусь відчинене. Простяг руку і здригнувся. Хтось міцно взяв його за лікоть. Горішній оглянувся. Невиразна чоловіча постать з’явилася за спиною, наче виросла з-під землі. Горішній спочатку подумав, що це ввижається йому уві сні, але холодна рука знову ще міцніше стисла лікоть.
Григорій мимохіть втяг в плечі голову, інстинктивно пригнувся, ніби ухиляючись від удару, — у сутінках було погано видно, але він впізнав звернене до нього обличчя.
— Одягайся. Вийдемо звідси! — голос був глухий, і хоч пролунав тихо, ледве чутно, Грицька вколов під саме серце.
Руками, що раптом задерев’яніли, він взяв одяг із спинки стільця.
В освітлений коридор Горішній вийшов першим. Позаду чулися скрадливі кроки. Випередивши його, до вхідних дверей майнула постать у короткому пальті. Клацнув гачок на дверях. Незнайомий різко повернувся. У Горішнього вже не було сумніву, хто саме стоїть перед ним, і все ж він міцно, аж занили щелепи, зціпив зуби, вгледівши при світлі постаріле, заросле, якесь землисто-сіре обличчя Гандзі.
Гандзя вказав на двері.
— Якщо нагодиться отой зизоокий, що пішов до вишки, відчинятимеш йому ти… Зрозумів? Крім вас двох, тут нікого більше немає? — не чекаючи відповіді, він криво посміхнувся. — Ну от, здибалися… Листи мої одержав?
Горішній мовчав. Він уже опанував себе. Тепер гарячково думав, як повестися. Вдавати, що зрадів — ризиковано. І він стояв, схиливши голову, з виглядом пригніченої людини, яка тоскно чекає, що ж буде далі. На пальті в Гандзі налипла, рудувата глина, соснові голки. «Лісом блукав навколо промислу… Слідкував. Знає, що ми з Закіровим удвох. І що Бранюк поїхав — теж знає», — промайнула думка.
— Одержав листи, питаю? — зіниці Гандзі вп’ялися Грицькові у вічі.
— У мене сім’я, дитина, — мляво, над силу мовив Горішній. — Я листа спалив. Жити хочу. Дайте мені спокій.
— Дурень! — засичав Гандзя, не без вдоволення помітивши стан Горішнього. — Гадаєш, знову примушу гвинтівку взяти? У ліс потягну? Не бійся, цього не буде. Але й хвостом крутити не дозволю, — погрозливо шепотів він. — Був з нами в сорок четвертому? Був! Не з ким-небудь — з Гандзею був. Отже, і вбивав, і вішав, і палив. А як же інакше? Зумів замести сліди — добре зробив, не заперечую. Та знай: досить одного слова, застебнуть тебе чекісти на всі ґудзики. Все взнають, якщо закомизишся… Думаєш, жартувати будемо з тобою? Тут жарти короткі. Або до кінця разом, або…
Грицько важко зітхнув, похнюпився.
— В тім і біда, що зв’язали ви мені руки та ноги. Подітися нікуди. Ех…
— Нічого, все буде ліпше, ніж ти гадаєш, — поблажливо заспокоїв Гандзя. — Коли Довбня передав тобі першого листа?
«Чому Довбня? Що він верзе?» — Горішній насторожився. Гандзя зрозумів його секундне збентеження по-своєму.
— Не впізнав Довбню? Це ж керівник нашого районного «СБ»[15]. Я послав його сюди заздалегідь, — поспіхом додав він.
Лисого, як пень, з квадратним підборіддям Довбню Грицько пам’ятав, хоч минуло вже стільки років. Там, у банді, Довбня був у Гандзі правою рукою, помічником у всіх темних справах. Вони з Гнилого Яру і втекли удвох, кинувши своїх людей напризволяще.
«Та при чому тут Довбня? Адже листа принесла жінка і ніякого Довбні…» Горішній відчув, що говорити Гандзі про це не треба і що вести розмову слід в такому ж тоні, в якому вона почалася.
— Не впізнав, то правда, — погодився Горішній. — Він з’явився до мене вночі, темно було… і відразу пішов.
— Пішов? Гаразд. Я йому… — Шия Гандзі витяглася, пальці нервово смикали комір пальта. — Наші справи, Вепре, йдуть як слід, як бачиш, ми живемо і боремося. Настав час діяти і тобі. На промислі є людина, яку треба негайно… — Він зробив виразний рух рукою. — Ясно? До речі, Бранюк надовго поїхав?
— Не… знаю. Не казав…
— Гм… А втім, це не має значення. Так от. Покінчити з Бранюком доручено тобі. Ось візьми, — Гандзя простяг Горішньому маленьку пластмасову трубочку. — Там кілька таблеток. Кинь одну у воду або в страву — і все. Ніяких слідів. Серце зупиниться, лікарі не встановлять причини смерті… Боїшся? — процідив він крізь зуби, побачивши, що Горішній зблід. — Боятися пізно. Зробиш усе, що треба. Чому мовчиш?
— Але ж я… потім… мене…
— А, ти он про що… Даремно хвилюєшся. Все передбачено заздалегідь. Наступної неділі я чекатиму тебе вночі біля колодязя, що поблизу шосе на Верхокуття. Знаєш це місце? Ми підемо звідси так, щоб уже ніколи не повертатися. Не здогадуєшся куди? За кордон підемо.
— Це… правда? — Горішній схопив його за руку. — Ви візьмете мене з собою?
— Ми не розкидаємося своїми людьми. — Відчувши, що слова його пролунали занадто пишномовно, Гандзя додав: — Ти не уявляєш навіть, яке життя чекає тебе попереду. Гроші не рахуватимеш. Ресторани, кафе, машина… Не пошкодуєш, хлопче. А поки що, на всяк випадок, тримай, — Горішній побачив у його руці тугу пачку грошей. — Може, знадобляться. Сховай. Отже, домовилися?
Грицько кивнув.
Гандзя наказав вимкнути в коридорі світло. Знову клацнув гачок на дверях. Постать Гандзі на мить вималювалася на тлі засірілого неба і зникла.
Горішній кинувся був услід, та спинився на порозі. «Закричати, покликати Закірова? Бігти навздогін? Що робити?» Чоло змокріло від поту, по тілу розлилася млосна слабість. Повернувшись, він наштовхнувся на стіну, в темряві навпомацки шукав дверей. Смикнув за ручку. В сусідній з Бранюковим кабінетом кімнаті на столі стояв телефон. Перекинувши стілець, схопив з важеля холодну трубку. Відразу ж почув приємний, наче рідний, голос:
— Станція слухає.
— Дайте негайно… Чуєте? Алло, станція! З’єднайте… Чуєте?
— Громадянине, я вас чую. Кажіть спокійно. З ким з’єднати?
— Заставу… Скоріш!
— Хвилинку зачекайте. Зайнято.
— Алло, станція, станція! Я вас прошу… Чуєте?
Що сказала телефоністка, Горішній почути не встиг — тупий удар в потилицю кинув його грудьми на стіл. З брязкотом грюкнув на підлогу телефон, з руки вирвалась трубка. Сірий квадрат вікна захитався перед очима.
— Так ти он як, собако… Пощаду вимолити хочеш? Продаєш, наволоч, — Гандзя хлипнув, хапаючи ротом повітря, замахнувся ще раз. Шорстка рукоятка пістолета обпекла Грицькові щоку, гострий біль вп’явся в плече. Горішній застогнав, хитнувся і головою вперед, наосліп кинувся на темну постать, що відсахнулася вбік. Гандзя зачепився ногою за телефонний шнур. Білою плямою майнуло перед Горішнім його лице. Грицько вдарив кулаком по цій невиразній плямі і, перехопивши руку з пістолетом, щосили здавив її пальцями. Обидва повалилися на підлогу.
Горішній був молодший і дужчий, але правицею він тримав ворога, не давав йому звільнити руку, що стискала зброю, а ліве плече нестерпно нило. Щось гаряче, липке повзло по потилиці за комір, піт заливав очі, голова наче розколювалася навпіл…
Славко прокинувся від стуку за стіною. Здавалося, на підлогу впало щось важке. Батькове ліжко порожнє. Чорнявого Закірова в кімнаті теж не було. «Що воно гримить?» Хлопець підвів голову з подушки, прислухався. За стіною чувся глухий тупіт. Хтось неголосно скрикнув.
Славко схопився на ноги. Босоніж, роздягнений, вибіг у коридор, повернув вимикач. Двері до кімнати, де звичайно вечорами збиралися нафтовики, були розчинені навстіж. Славко позадкував… Світло впало з коридора в кімнату, вихопило з темряви двох чоловіків. Стискаючи один одного в обіймах, вони качалися по підлозі, важко дихаючи, натикалися на перекинуті стільці, на скинутий зі столу телефон.
«Тату!» — хотів крикнути Сашко, впізнавши знайому батькову ватянку, та з горла вирвався лише розпачливий шепіт. За порогом діялося щось незрозуміле, страшне. Незнайомий чоловік, без шапки, з роздертим коміром зім’ятого пальта, люто борсався, силкувався вирватися з батькових рук. У кулаці незнайомого виблискував чорний пістолет.
Майже не думаючи, що робить, Славко відскочив назад, щосили смикнув двері кабінету Бранюка.
«Рушниця! — тільки тепер, глянувши на килимок над інженеровим ліжком, хлопець усвідомив, що саме штовхнуло його сюди. — Рушниця!»
Двостволка висіла на місці. Поряд — важкий патронташ. Дома в кутку за скринею стояла майже така, як ця, — безкурківка шістнадцятого калібру. Правда, батько ще не дозволяв Славкові стріляти, і лише одного разу брав його з собою на полювання. Зате скільки разів, коли матері не було в хаті, безкурківка потрапляла Славкові до рук. Густа насічка приклада лягала на плече, око ловило маленьку білу мушку між стволів, він прислухався до металевого клацання бойків, цілився, закидав рушницю за спину, із завмиранням серця уявляючи себе в ту хвилину, коли сидітиме десь під стіжком, чекаючи тихого шурхотіння качиних крил або підперезаний патронташем ступатиме першою порошею, вдивляючись у мереживо заячих слідів.
Звичним рухом Славко вклав у казенник два забиті пижами патрони. Стрибаючи через поріг, почув різкий, як ляскіт батога, тріск і дзенькіт розбитого скла. В коридорі солодкувато запахло порохом.
Від легкого протягу шелестіли на столі сторінки розгорнутої книги. Під вікном блищали скалки. Чоловіка у брудному пальті в кімнаті не було. Батько силкувався підвестися з підлоги, притискав долоню до грудей.
Ковтаючи сльози, Славко висунув рушницю у висаджене вікно. Два постріли злилися в один, громом прокотилися по гірській долині.
Телефоністка у Верхокутті, клацнувши штепселем комутатора і переконавшись, що лінія звільнилася, заспокоїла настирливого абонента:
— Зараз говоритимете. Даю заставу.
Десь на протилежному кінці лінії, звідки секунду тому лунав схвильований чоловічий голос, почувся нерозбірливий шум, щось стукнуло, і трубка замовкла.
Рука телефоністки потяглася знов до комутатора, щоб висмикнути штепсель з гнізда, і повисла в повітрі. Ні, щось не схоже, щоб на промислі кинули трубку на важіль. Не схоже… На мить завагавшись, телефоністка ковзнула пальцями по нижніх штепселях, пересмикнула шнури.
— Застава… Застава… Застава…
— Черговий по заставі слухає, — загуло у мембрані.
— Застава, щойно вас викликали з господарства Бранюка. Настирливо просили з’єднати, дуже наполегливо. Абонент хвилювався, ледве зрозуміла, що він хоче. Під час розмови зв’язок раптом обірвався.
— Ви впевнені?
— Немає навіть індукції. Можливо, пошкодження на лінії. Або ж там розбили телефонний апарат. В останню секунду в трубці почувся дивний шум, начебто крик, Оскільки дзвонили на заставу, вирішила вас попередити.
— Той, хто дзвонив, не назвав себе?
— Ні. Але говорив не Бранюк, його голос я знаю.
— Добре, — поспішно сказав черговий, — дуже дякую вам.
Тільки-но черговий по заставі вислухав телефоністку з верхокутської телефонної станції, під рукою знову протяжно загув зуммер. Доповідав старший наряду єфрейтор Цибульников. У районі дії наряду в квадраті 2–13 щойно пролунало два постріли. Били з дробовика, дуплетом. Наряд поспішає на місце, звідки стріляли.
Цибульников не робив ніяких висновків, не висловлював якихось припущень. Він лише доповідав про подію, неначе флотський «впередсмотрящий», який інформує командира корабля про все, що помічено в морі під час бойового походу.
Постріли з дробовика, почуті Цибульниковим, самі по собі не були чимось особливим, незвичайним. Зрештою, стріляти міг якийсь фанатик-мисливець, з тих, що ладні на протязі доби сидіти, причаївшись, десь у хащах, очікуючи на появу дичини. Проте доповнене дзвінком телефоністки повідомлення вже набирало реального змісту. «Господарство Бранюка», як іменувався один з об’єктів прикордонної зони — дослідний нафтопромисел, містилося не деінде, а саме в квадраті 2–13, де чулися постріли. А такий збіг вимагав приймати рішення, і негайно.
Рівно через дві хвилини після того, як єфрейтор Цибульников передав донесення, черговий подзвонив начальникові застави. Йому не хотілося будити начальника, той лише дві години тому повернувся десь аж з-під Остудова, але турбувати треба було. А ще через п’ять хвилин група прикордонників — два солдати і сержант, — швидко розібравши зброю, вишикувалися на подвір’ї. Начальник застави, капітан, одягнений у просту солдатську ватянку, коротко пояснив завдання, і прикордонники, похрускуючи плямистими маскхалатами, вибігли на подвір’я. Вартовий відчинив ворота. Прикордонники нечутно пройшли повз вартового, і їхні постаті розтанули у передранковому тумані, що напливав з гір.
Біля шосе ліс розступився. Далеко внизу, праворуч, крізь молочну завісу туману заблимало кілька світлих цяток.
— Промисел, — сказав Петришин.
Машина м’яко спинилася. Водій запитав:
— Де звернемо в долину, товаришу полковник?
— Прямо давай, прямо, — сказав Петришин. — Промисел близько звідси тільки для пішоходів. Вниз, гірським схилом спуститися — і там. А на машині треба в об’їзд, через перевал. Іншого шляху немає. Кілометрів вісімнадцять з гаком.
— Вісімнадцять так вісімнадцять, — байдуже повторив водій, вдивляючись у освітлене фарами порожнє шосе.
Полковник Шелест мовчав, за всю дорогу не промовив ні слова. Мовчав і Петришин, похитуючись у такт легким ривкам машини, що йшла вгору.
Дорога огинала високі горби, звивалася аж до перевалу, а там почала круто падати вниз, то відступаючи, то наближаючись упритул до скель, що гнітили стрімкою неприступністю. Проміння фар хиталося на темному граніті. Потріскані скелі спалахували іскристими крупинками кварцу, тоненькими струмками води, що застигла, скута передранковим морозом.
Невдовзі гранітний коридор залишився позаду. Близькі дерева тьмяніли, міняли забарвлення. Ніч відступала повільно, знехотя. Та все ж з кожною хвилиною ставало світліше. Наближався ранок.
Не доїжджаючи кілометрів шість до Верхокуття, Петришин торкнувся водієвого плеча, показав рукою праворуч. Машина круто завернула в ліс. Кілька разів між стовбурами мигнули вже знайомі вогники на вишках. Попереду розкинувся промисел. Машина востаннє чиркнулася дашком об низько нависле гілля і спинилася, освітивши фасад дерев’яного будинку.
З-за молоденької ялинки несподівано виступила постать солдата з автоматом і загородила прибулим шлях.
Повертаючи Шелестові службове посвідчення, прикордонник приклав руку до шапки, тихо доповів:
— Товаришу полковник, годину тому на промислі тяжко поранено робітника…
Вони поспішили до гуртожитку. Через плече Шелеста Петришин глянув у яскраво освітлену кімнату: «Він! Горішній…»
Грицько лежав на ліжку. На засмаглих щоках проступала блідість. Голе плече біліло широкою марлевою пов’язкою. Поруч на стільці з кухлем у руках сидів чорнявий вилицюватий чоловік, одягнений у пілотський комбінезон. Молодий прикордонник, вгледівши прибулих, повернувся до Петришина.
— Товаришу майор, старший наряду єфрейтор Цибульников. Накажете доповідати…
Шелест зупинив його жестом.
— Пораненого в машину, негайно! Лейтенант Валігура, будете супроводжувати його до міста. В першому ж населеному пункті, що трапиться на шляху, захопіть з собою лікаря або фельдшера, хто буде. — Глянувши на Петришина, він з німим запитанням вказав поглядом на ліжко. Петришин зрозумів полковника, тихо сказав:
— Так, це Горішній.
Валігура, шофер Шелеста й технік Закіров обережно підняли пораненого. Майор вийшов за ними слідом. Шелест опустився на стілець.
— Я слухаю вас, єфрейторе. Коли це трапилося?
— Годину тому. Наряд закінчував обхід, ми почули постріли з мисливської рушниці і завернули сюди. Як виявилося, вночі на промисел пробрався невідомий і пострілом з пістолета поранив оператора. Коли в сусідній кімнаті між ними виникла сутичка…
— Заждіть, єфрейторе, — нетерпляче звів брови Шелест. — Перш за все, яких вжито заходів?
— Спочатку з застави сюди направили групу бійців. Вони зараз прочісують ліс. Коли я вдруге подзвонив і доповів про напад на Горішнього, заставу підняли по тривозі.
— Тут є телефон?
— Апарат розбито. Я зв’язувався з заставою через телефон спеціального призначення, з лісу. — Негайно подзвоніть на заставу, щоб вислали собаку-шукача.
— Інструктор службового собаководства старшина Гейко вже виїхав сюди разом з начальником застави. Через двадцять хвилин вони прибудуть.
Шелест кивнув головою, встав.
— Подробиць замаху на Горішнього не знаєте?
Єфрейтор показав рукою на ліжко в кутку, біля вікна. Полковник оглянувся і тільки тепер помітив хлопчика, що лежав калачиком, обличчям у подушку. Його худенькі, гострі плечі здригалися.
— Син Горішнього, Славко, — пояснив єфрейтор. — Він знає більше, ніж я. Це він стріляв з дробовика. А коли побачив, що батька поранено, ну от…
Шелест підійшов до ліжка, поклав долоню хлопчикові на голову.
— Заспокойся, не треба плакати. Все буде добре. Скоро батько вилікується. А ти, виявляється, сміливий. Стріляти з рушниці не побоявся. Ну, розкажи ж, як усе було. Ти бачив того бандита?
Славко схлипнув, сів на ліжку.
Коли Петришин повернувся до кімнати, полковник Шелест і Славко Горішній сиділи поруч. Розмазуючи по щоках сльози, шморгаючи носом, хлопець розповів про все, що сталося після того, як він прокинувся від шуму за стіною.
Єфрейтор Цибульников залишив у кімнаті все так, як застав, нікому не дозволив торкатися речей. На підлозі валялися перекинуті стільці, біля відсунутого убік столу чорнів розбитий пластмасовий телефон з круглим диском без цифр. Біля порога лежав великий мідний сифон, з відкрученого краника стікали останні краплі газованої води…
Пес Сигнал крутнувся кілька разів на місці, обнюхуючи підлогу, смикнувся до стіни і, дряпнувши лапами підвіконня, вискочив у вікно. Гейко ледве встиг попустити поводок і слідом за вівчаркою плигнув з підвіконня.
Невидимий слід повів у ліс, прямо на схід, а потім почав круто забирати до гірського кряжа, петляючи між деревами, кущами дикого глоду та валунами, що все частіше траплялися на шляху.
Уже зовсім розвиднілося. За провідником та вівчаркою поспішали кілька прикордонників.
Піднявшись на високий горб, старшина побачив вдалині село. Воно тулилося до гірського схилу, маленькі дерев’яні хати здалеку здавалися іграшковими. Тоненькими рисками виднілися придорожні телеграфні стовпи. По дорозі повзло кілька машин.
«Кепсько… Якщо Сигнал поведе на дорогу, доведеться повертатися ні з чим», — подумав Гейко. Але Сигнал не добіг до села з кілометр, різко повернув убік і повів старшину вздовж дороги, понад ланами скошеної кукурудзи. Через півгодини обминув їх, вискочив на ріллю. Тут Гейко сам побачив сліди. На чорній підмерзлій ріллі відбитки були великі, глибокі — втікач поспішав, біг широким кроком, ламаючи ногами шар мерзлоти, вгрузав у вологий грунт. Кілька разів зупинявся, зчищав з підошов налиплу землю.
Прикордонники давно відстали. Зрідка оглядаючись, старшина ще деякий час бачив постать єфрейтора Цибульникова, але скоро і той не витримав темпу. Нелегко було змагатися з Гейком. За роки роботи з Аргоном старшина навчився без віддиху долати великі відстані, звик, рівномірно розподіляючи сили, залишати за собою кілометр за кілометром, встигати за нетерплячою вівчаркою, даючи їй можливість вільно йти по сліду, не відчувати скутості. Аргон не любив, коли його стримували. Сигнал наче перейняв звички свого попередника. Нагнувши голову до землі, він легко ніс дуже тіло, на спині і грудях під сірою шерстю перекочувалися м’язи. Варто було провідникові на мить затриматися, відстати, як Сигнал нервував, смикав поводок із рук старшини.
Не уповільнюючи бігу, вони вибралися на берег вузенької безіменної річки і зупинилися. Слід зник. Незамерзаюча гірська річка вирувала і пінилася, каламутна вода билася об каміння. Невідомий, очевидно, пішов убрід.
Лише вибравшись на протилежний берег і пройшовши з кілометр за течією, старшина полегшено зітхнув. Вівчарка впевнено кинулася у прибережні кущі — вона знову натрапила на слід.
Біля порожньої овечої кошари Гейко вирішив кілька хвилин перепочити. Коли переходив річку, вода налилася за халяви. Ноги промокли. Чоботи почали муляти. Ломило спину. Від повідка боліли руки. Стомився й Сигнал. Висолопивши язика, жадібно хапав повітря, наче в спеку. Але треба було йти далі. Старшина поправив ремінь автомата, полою шинелі обтер мокрі собачі лапи.
— Вперед, Сигнал! Вперед!
Незабаром Гейко з подивом помітив, що той, за ким вони поспішають навздогін, зробивши дугу кілометрів на дванадцять, поступово змінював напрям і тепер вже ішов назад, з кожним кроком наближаючись до кордону. В пам’яті сплив малюнок карти, що висить за темною ширмою в кабінеті начальника застави. У навколишньому краєвиді було щось на диво знайоме… Місцевість, що оточувала провідника та його вівчарку, не входила в зону їхньої застави. Однак старшина дедалі більше переконувався, що не вперше бачить і отой густий, ще мертвий ліс, масив якого простягся ген до синіх гір, і ті два гострі горби, схожі один на одного, наче близнюки, і шматочок хвилястої, вкритої сухими бур’янами рівнини, що жовтіє острівцем між горбами та лісом, упираючись у безкрає море очерету. І тут Гейко раптом згадав…
«Очерет… А далі — низина, купини, баговиння…»
Сліди ворога вели до болота. До того болота, де давно, ще під час війни, пастушки натрапили на залишену бандитами автомашину! Зелений «студебекер», пробита кулею пілотка в кабіні. Гнівний голос лейтенанта Петришина… Скільки разів дорікав собі Гейко за те, що пропустив машину тієї ночі біля Гнилого Яру!
«Невже Сигнал піде до болота? Якщо піде, тоді…» Що буде тоді, Гейко пояснити не зміг би, проте думки вже роїлися в голові, а рука стиснула приклад автомата. Якесь внутрішнє чуття підказувало йому, що тут може статися щось дуже важливе, несподіване. Здавалося, ніби чиясь невидима рука починає зводити докупи розірвані кінці напівзабутих, майже стертих часом подій.
Але Сигнал до болота не пішов. Уже виднілися голі верби, чутно було шелест очерету, та вівчарка, всупереч сподіванням Гейка, взяла напрям до лісу.
Ліс почався наче зненацька. Ріденький, чахлий скраю, він щодалі густішав. Від землі повіяло сирістю, зимовою прохолодою. Молоденьких зелених сосен, що тішили зір біля вишок нафтопромислу, тут не було. Непорушно стояли дуби, затуляючи гіллям прозору синяву неба. Зрідка траплялися ялини — стрункі, високі, мовчазні. Вивернутий з корінням бурелом щоразу перепиняв шлях, ніби не пускав сторонніх до похмурого, повитого присмерком лісу. Тоненьким голосом виспівував угорі птах, і пташина мелодія здавалася дивною в цих німих хащах.
Сигнал захвилювався. Гейко приготував зброю. Вони вибігли на просіку, що коридором пролягла між деревами. Виткнувшись з-за куща, вівчарка завмерла, нашорошила вуха, наче злякалася раптової порожнечі перед собою.
— Слід, Сигнал, слід! Шукай! Підбадьорливий провідників голос не вплинув на собаку. Здавалося, їй набридло коритися наказам. Стрибнувши вбік, Сигнал кинувся до трухлявого, позеленілого від моху пенька, тихо загарчав. Зовсім не їжак або якась інша дрібна лісова звірина привернула увагу вівчарки. В її очах спалахнула лють. Вона не хотіла йти далі.
«Що з ним?» — здивовано подумав Гейко і вийшов на галявину. Під ногами пружинило, чавкала вода. У повітрі висіла сива імла, тремтливо гойдалася, підіймалася вгору і танула розірвана промінням сонця. Ніщо не порушувало лісового спокою. А Сигнал весь час тяг до трухлявого пня і настовбурчував шерсть.
Старшина зупинився біля старої похиленої ялини. її висохлий, потемнілий стовбур виділявся серед інших дерев. Гейко злегка стукнув по ялині прикладом. На шапку, за комір дощем посипалися голки. Підвівши голову, старшина побачив угорі на стовбурі кілька широких поздовжніх щілин, кора навколо них була вкрита язиками кіптяви, блищала патьоками застиглої, твердої смоли.
Здогадка спалахнула блискавично. Старшина зрозумів, звідки взялися на стовбурі закіптявілі отвори. Але він не встиг обернутись — Сигнал люто смикнув повідок. І в ту ж мить пролунало кілька пістолетних пострілів. Кулі дзьобнули стовбур ялини, жбурнули Гейкові в обличчя огризки кори. Старшина впав за дерево, притис до себе тремтячу вівчарку. Знову тонко свиснули кулі.
Обережно висунувши ствол автомата, прикордонник, не цілячись, пустив довгу, віялом, чергу і швидко глянув на галявину. Пенька, до якого щойно рвався Сигнал, на старому місці не було. Повалений набік, він лежав осторонь, а натомість темнів у землі круглий отвір.
Комусь це, можливо, здалося б неймовірним, але не Гейкові. Вкритий кіптявою та смолою стовбур ялини вже розповів йому багато чого. Старшина прицілився, чекав. Сигнал нетерпляче повискував. В отворі біля пенька щось майнуло. Гейків палець натис на спуск. Піднята з-під землі на палиці шапка, прошита кулями, відлетіла геть. Зрозумівши, що становищем оволодів прикордонник, той, хто ховався в норі, став обережним.
Не відриваючи погляду від круглого отвору на галявині, старшина висмикнув лівою рукою дві гранати. Подумав. Поклав їх перед собою і дістав пістолет-ракетницю.
Перша ракета з шипінням пронеслася мимо цілі, вдарилася об землю, бризнула синіми іскрами й шугнула, догоряючи, в кущі. За другим пострілом Гейко влучив точно: круглий отвір біля пенька оповився сизим димком. Старшина поквапно вклав у ракетницю новий патрон. Третій вогненний клубок, залишивши в повітрі білуватий слід, теж пірнув у нору. Четверта ракета звилася високо над лісом, прокреслила ранкове голубе небо.
Тепер Гейко зірко поглядав навколо. Ворог міг вискочити зненацька десь позаду через запасний хід. Але, видно, у підземному лігві запасного ходу не було. Слідом за задушливим фосфорним димком, що курів з нори, з-під землі спочатку з’явилася на палиці брудна біла хустка, потім вилетів, стукнувшись об пень пістолет і слідом вистромилися дві руки.
Невисокий огрядний чоловік у заяложеному пальті, без шапки, виповзав з нори. Скорчившись, хрипів від кашлю, конвульсивно шкрябав пальцями холодну, вогку землю. З налитих кров’ю вирячених очей текли сльози, фосфорний газ спазмами стискував йому горло.
Гейко стояв над ним, чекав. А поряд біля ніг старшини застиг, напружившись, Сигнал, з першого слова готовий стрибнути на ворога.
— Старий бандитський схрон — тайник з димарем, виведеним у стовбур трухлявого дерева і з входом, замаскованим пеньком… Гм, штучки знайомі, — полковник Шелест обійшов навколо круглого отвору, що зяяв у землі. Нора була викопана давно. Напівзотліле плетиво лози утримувало стіни від обвалу. Спеціально зрізаний, підтесаний пеньок, наче корком, затуляв отвір, оберігав тайник від дощів та від талої води. З нори тхнуло кислуватим чадом і пріллю.
Зелений всюдихід стояв на галявині. З машини визирало неголене, давно не мите обличчя Гандзі-Коленди. Він сидів між двома прикордонниками, жовтий, як лимон, блукаючим поглядом стежив за тим, що діється біля його останньої схованки. Сигнал лежав під колесами, поклавши голову на лапи, і, здавалося, дрімав, наче хотів сказати людям: «Я своє зробив, тепер у ваші справи не втручаюся».
— Хвилюєтесь? — глянув Шелест на Петришина. — Сказати правду, мені теж не терпиться. Заінтригували ви мене, хоч і не дуже вірю в існування скарбів… Старшина, що там? — схилившись, гукнув униз полковник.
З-під землі долинув глухий голос. У чорному проваллі отвору загойдалося проміння і ліхтарика.
… Гейко прихилив голову, освітив низенький триметровий тунель. Із стін, обплетених лозою, капала вода. Важке, як у склепі, повітря підземелля дихнуло в обличчя болотом і залишками невивітреного фосфору.
В кінці тунель розширявся у простору нішу. Тут уже можна було випростатися, рука ледь діставала до земляної стелі. Збоку під стіною стояв збитий дерев’яний тапчан з залишками гнилого сіна. Під ноги потрапив розбитий ліхтар «летюча миша». Мокре, зіпріле гілля, яким колись застелили підлогу, було слизьке, липло до підошов. По стінах повзали мокриці. Дві іржаві німецькі гвинтівки стояли біля викладеної з каміння грубки, забитої холодним попелом. Над пічкою в стіні виднілася глибока нора димоходу. Ліхтарик освітив перетрублену мишами землю. Димар, що вів у стовбур старої ялини, обвалився. Видно, не одну ніч довбалися в землі, як кроти, бандерівські головорізи, доки збудували це таємне лігво в глухому лісовому закутку. Що бачили ці стіни, свідками яких похмурих сцен були вони, ховаючи бандитів від світла та сонця, від людських очей? Все дихало тут запустінням і тліном.
Кривлячись від дотику холодних крапель, що падали на руки, за комір шинелі, Гейко востаннє повів ліхтариком навколо себе, взяв іржаві гвинтівки під руку і хотів уже повертатися до виходу. Та його увагу привернула купа гілля під тапчаном. Старшина штурхнув ногою притрушений землею хмиз. Чобіт стукнувся об щось тверде.
Від поштовху тапчан затріщав і розсипався. Гейко намацав під гіллям схожий на ящик предмет, загорнутий у шматок брезенту. Зотліла тканина розповзлася в руках. Старшина побачив коричневу валізу. Латунні замки позеленіли, не відкривалися.
Сховавши ліхтарик у кишеню, Гейко обережно підняв важку знахідку і пішов на світло, що падало згори.
Ліфт безшумно спинився на четвертому поверсі. Петришин відчинив ґратчасті двері і вийшов у вестибюль, що виблискував скляними дверима, оксамитовими доріжками та натертим паркетом. Слідом за ним ішли генерал Муштаков і полковник Шелест.
У приміщенні інституту було тихо. Десь одноманітно гудів чи то вентилятор, чи електромотор. Уздовж стіни, на засклених поличках лежали сотні різноманітних мінералів, величезна колекція зразків, яка займала половину вестибюля. «Лабораторія», «І сектор», «Геологічна група», «II сектор», «Нафтова група» — світилися таблички на дверях, що розходилися ліворуч і праворуч.
Під розлогою пальмою дрімав сивий швейцар. Дізнавшись, до кого прийшли відвідувачі, коротко пояснив:
— Кабінет номер сімнадцять. Петришин постукав у високі різьблені двері.
— Зайдіть!
Бранюк очікуюче дивився на групу незнайомих людей, на погони і шинель Петришина, на валізу у руках Шелеста, на високу постать Муштакова і, видно, губився в догадках, хто вони, ці люди, в яких справах завітали.
— Ви до мене, товариші? Чим можу служити?
— Іван Сергійович Бранюк? Дуже приємно. Моє прізвище Шелест. Я дзвонив вам годину тому. Знайомтесь, будь ласка. Генерал Муштаков, з Москви. А це — майор Петришин. Даруйте, що відірвали вас од роботи.
— Нічого, нічого, — Бранюк, знітившись, потис гостям руки, швидко зняв зі спинки крісла піджак, поправив краватку, винувато сказав: — У нас тут сторонні рідко бувають, працюю по-домашньому… Ви прийшли, товаришу Шелест, напевно, у зв’язку з тією неприємною історією з оператором Горішнім?
— Так, саме ця історія, вірніше її закінчення привело нас сюди.
— Жаль, я не зможу внести жодної ясності.
— А цього й не потрібно, Іване Сергійовичу. Все вже стало на своє місце.
— Отже, злочинця піймано.
Шелест ствердно кивнув. Муштаков сидів осторонь, мовчав. Рука Петришина напружено стискала шапку на колінах.
— Не дивуйтесь, Іване Сергійовичу, але історія з Горішнім стосувалася безпосередньо вас, точніше — вашої роботи.
— Не розумію…
— Злочинець намагався вас знищити і зробити це чужими руками. Проте він не врахував багато чого… Та про деталі поговоримо потім. Нас привело до вас інше. Куди дозволите поставити цю річ? — полковник підняв валізу. — Сюди на стілець можна? Прошу, Іване Сергійовичу!
Шелест жестом запросив інженера підійти ближче, відкинув кришку. Бранюк з неприхованим подивом схилився над валізою. Там лежали папери. Інженер з цікавістю взяв кілька пожовклих крихких аркушів, видно, вони були вологі, їх висушили недавно. Краї, що затекли, осипалися від дотику. Бранюк прочитав першу сторінку, весь раптом подався вперед.
— Це ж… Це… Звідки? Товариші, де ви взяли?! Це ж архів інженера Крилача, мого дядька! Як він до вас потрапив?
— Ще під час війни націоналісти-бандерівці намагалися переправити ці папери на захід, але не змогли. Бандити залишили валізу у своїй старій схованці в лісі. Тепер архів комусь знадобився знову. По нього прийшли. Злочинець, який стріляв у Горішнього, мав завдання добути папери і повернутися за кордон. Як бачите, задуми його не увінчалися успіхом.
— Але ж дядька схопили есесівці, це було на моїх очах. Чому ж папери опинились у бандерівців?
— Заодно діяли. І ті й інші разом творили свої темні справи. Можу додати: по архів їх так і прислали сюди, у парі — нациста, колишнього офіцера СС, та бандита-оунівця, що теж носив колись есесівський мундир. Вони давно знайшли спільну мову. А дядько ваш загинув ще у сорок четвертому, в день арешту… Якщо ці папери допоможуть вам у роботі, ми будемо раді. Не думаю, щоб іноземна розвідка споряджала своїх агентів по архів, який немає ніякої цінності.
Бранюк швидко перебирав папери.
— Так… Хвилину… Зараз перевіримо. Цікаво… Ці викладки повинні бути відразу ж за… Ось тут. Ага, так і є!..
Він знайшов те, що шукав. Обличчя його засяяло.
— Пробачте, що я… Все так несподівано. Ще зовсім недавно ці папери позбавили б мене багатьох безсонних ночей; Справа в тому, що для завершення роботи над винаходом мені бракувало останньої ланки. Вона ось, — інженер потряс затиснутим у руці аркушем. — У цих записах! Я не помилявся, гадаючи, що дядько застосував у термоінжекторі якраз такий принцип… Не суміш газу та повітря, а нафта, розумієте, сама нафта — ось що є найкращим живленням підземного вогненного факела! Ми з друзями нарешті знайшли цю вирішальну ланку самі. Сьогодні архів Крилача вже не відкриває нам нічого нового, ця праця тільки стверджує правильність шляху, якими ішли я та мої помічники.
— Отже, товаришу Бранюк, ваш винахід є повним відтворенням винаходу Крилача, так би мовити, є точною його копією? — запитав Муштаков.
— Копія не точна, проте схожа. Не знаю, що тут іще є з дядькових паперів, але вже бачу — загальний принцип дії апарата той самий.
Муштаков глянув на Шелеста.
— Зрозуміло. Архів Крилача притяг їх, наче магніт. Очевидно, вони давно знали ціну винаходу. Тим краще, що папери не потрапили знову до чужих рук. Хоч ви, товаришу Бранюк, і розв’язали завдання самостійно, все ж вважаємо своїм обов’язком передати архів у ваше розпорядження. Він належить вам.
— Дякую. Я збережу ці папери як згадку про людину, яка віддала життя в ім’я науки. У дядька була інша мета, заради якої він працював роками. Здається, він мріяв одержати багато грошей, щоб мати змогу без перешкод займатися науковою роботою. Він замкнувся в собі і, можливо, це згубило його. Але мені жаль, що його тепер немає з нами. Він міг би ще багато зробити…
— Правильно. Ростислав Захарович Крилач знайшов би своє місце в житті. Він був порядною людиною і неабияким вченим, — задумливо сказав Шелест.
— Хіба ви… знали мого дядька? — підвівся Бранюк.
Полковник неголосно заговорив.
— Я знав не тільки Ростислава Крилача, я знав його сестру, а твою матір, а ще більше знав її чоловіка, свого кращого друга, товариша по підпіллю Сергія Бранюка — твого батька. Я знав і тебе, Іване, ще ось таким маленьким хлоп’ям…
Куточки інженерових губ здригнулися. Він дивився на Шелеста пильно, наче впізнавав цього вже немолодого чоловіка з твердими руками робітника. Не спускаючи з полковника погляду, Бранюк швидко підійшов до столу, смикнув шухляду, вихопив невелику фотографію. Теплий клубок підкотився до горла.
— Ви… Ви принесли матері це фото?! Ось тут… поряд з батьком… біля прапора… Як же я не впізнав вас відразу!
Шелест міцно стулив губи. Глянув на старе фото.
Розгорнуте полотнище прапора. «За нашу і вашу свободу!» — вишиті шовком слова. І, обхопивши древко рукою, стоїть він сам, Терентій Шелест, коваль з Підзамчого, комісар Інтернаціонального батальйону. А поруч — у береті, з пістолетом на поясі, друг незабутньої молодості Сергій Бранюк і ще багато друзів, обпалених іспанським сонцем…
Майорові Петришину здалося, що полковник похитнувся. Та, мабуть, йому тільки здалося. Шелест стояв прямо, твердо тримав фото у руці, обличчя його було спокійне, тільки десь у глибині очей лежав затамований смуток.
Про що думав він? Може, йому вчувався стукіт кулеметів в оливкових гаях Гвадалахари чи грім снарядів на вулицях Мадріда; може, він бачив у цю мить відважного полковника Вальтера, що йшов на весь зріст в атаку, вів на окопи франкістів молодих, гарячих серцем юнаків з Варшави, Києва, Ленінграда, Праги?.. А може, бачив він той шматочок скелястої іспанської землі, на якій схилилась голова львівського столяра-комуніста Сергія Бранюка?
І, наче підкоряючись невідомим думкам полковника Шелеста, відчуваючи їх, генерал Муштаков та майор Петришин встали.
Минуло півтора місяця.
Якось відразу зацвіли каштани. Розпустився бузок. Зелене листя шуміло за вікнами палати, хиталося над скляною верандою. Зранку іскрилася на газонах роса. Потім травневе сонце бризкало в сад промінням, там, де йому вдавалося пробитись крізь густозелену стіну каштанів — на посипані піском доріжки, на траву, на стіни двоповерхової клініки, наче хтось стелив сліпучі, золоті килимки.
Стояли теплі дні. В небесній блакиті плавали хмаринки. Без угаву тріщали коники, співали птахи. І не вірилося, що відразу за огорожею, за садом вирує багатолюдне місто.
Одного такого дня невисокий русявий чоловік у смугастій піжамі сидів у тінистій альтанці в глибині саду, схилившись над книгою. На його стриженій голові пробивалося їжачком світле волосся. На потилиці виднівся рожевий загоєний шрам. Заглибившись у читання, чоловік у піжамі не помітив двох військових, що вийшли з-за кущів бузку.
Полковник Шелест, у гімнастерці, туго перетягнутій ременем, у зеленому кашкеті прикордонника, штовхнув майора Петришина плечем.
Той посміхнувся, гукнув:
— Хворий, час на процедури!
Чоловік із шрамом різко підвів голову. Це був Грицько Горішній.
Вгледівши Петришина, він радісно схопився, випустив з рук книгу. Від хвилювання бліді щоки налилися рум’янцем, губи здригнулися.
— Арсене…
Майор невміло простяг Горішньому пакунок, потис руку.
— А ти вже, як кажуть, зовсім у повній формі, геройський вигляд, а Марія все непокоїться… Ну, здрастуй, здрастуй, земляче! Медики кажуть, скоро додому збираєшся?
— Давайте познайомимося, товаришу Горішній, — Шелест узяв Грицька за лікоть. — І не ображайтесь, Григорію Олександровичу, за те, що не відвідали вас раніше. Спочатку лікарі не дозволяли турбувати, а потім часу обмаль було у нас з Арсеном Тарасовичем.
Горішній ніяково притискав до грудей пакунок з помаранчами, йому забракло слів від хвилювання.
Скинувши кашкета, Шелест витер спітніле чоло, підштовхнув Горішнього і Петришина до альтанки.
— Ховаймося, друзі, в холодок. Спека, нехай їй грець, дихати нічим… А тут, як в оранжереї. Затишний куточок, тільки… бодай до нього не потрапляти.
Всі троє розсміялися. Горішній вже опанував себе і запитливо, з неприхованим нетерпінням поглядав на полковника. Шелест зрозумів його погляд, став серйозний.
— Бачу, Григорію Олександровичу, вам кортить дещо взнати. Що ж, запитуйте.
— Гандзя згадував про Довбню…
— Розумію. Довбня справді ніс вам записку з-за кордону. Він мав встановити з вами зв’язок, примусити вас переховувати Гандзю, як тільки той з’явиться на нашому боці. Бандитів приваблювало ваше становище на дослідному нафтопромислі. Плекали надію, що з вашою допомогою їм легше вдасться здійснити свої злочинні наміри. Та пам’ятаєте, ваш Славко натрапив у лісі на пораненого прикордонника? Того дня Довбню і було затримано.
— А жінка?..
— Не зустрівши Довбні, Гандзя не наважився йти до вас, і з’явився до неї, де і знайшов притулок. Потім послав її до вас з запискою. Прізвище цієї особи — Квітчинська. Звичайно, Гандзя забрів до неї не випадково… Але будьте певні, ні вона, ні Гандзя ніколи вже вас не потурбують. Незабаром вони стануть перед судом.
Горішній помовчав і, наче відганяючи від себе тяжкі спогади, трусонув головою. Нахилився, підняв з трави книгу.
— До державних іспитів готуюсь. Кінчаю технікум цього року. Майже два місяці прогаяв у клініці, лікарі не дозволяли ні читати, ні писати. Тепер надолужую… Набридло вже байдикувати. Прошуся, щоб виписали, — не пускають. «Рано ще», каже головний лікар. Чому рано? Та я хоч зараз можу до свердловини! Наші на промислі працюють, мабуть, і випробування апарата скінчили, а тут — відлежуєшся та ковтаєш манну кашу…
Шелест і Петришин весело глянули один на одного.
Майор вийняв з кишені газету. Мовчки розгорнув перед Горішнім. Грицько побачив підкреслений червоним олівцем заголовок:
Відкриття інженера Бранюка
«Після кількох років роботи,
— читав Горішній, —
молодий інженер, кандидат технічних наук І. С. Бранюк сконструював апарат, названий винахідником «Підземний факел». Під час промислових випробувань апарат показав разючі результати на нафтових родовищах Сахаліну, Башкирії, України, Азербайджану. Свердловини, оброблені «Підземним факелом» Бранюка, збільшили дебіт нафти пересічно втроє. На окремих ділянках, де експлуатація свердловин була раніше майже припинена через виснаження природної енергії пласта, кілька свердловин забило потужними фонтанами…»
Далі в статті йшлося про те, що вчені кількох країн Європи, Азії, Африки звернулися до Академії наук СРСР з пропозицією скликати найближчим часом міжнародний конгрес нафтовиків, щоб всебічно ознайомитися з новим у галузі нафтовидобування та намітити перспективи використання відкриття. Представники ряду іноземних фірм та компаній надсилають термінові запити з проханням придбати ліцензії на апарат-термо-інжектор радянського винахідника. Такі запити вже надійшли із США, Франції, Індії, Італії, Венесуели, Іраку, Об’єднаної Арабської Республіки… Більшість ділових іноземних кіл, розуміючи всю важливість нового відкриття, ведуть переговори на основі існуючих норм міжнародних взаємовідносин.
«Проте не можна замовчати і того, — читав Горішній, — що певні кола однієї з капіталістичних країн дозволили групі авантюристів, яка діяла від імені та за дорученням крупної нафтової фірми, вдатися до ганебних методів. Злочинці намагалися перешкодити роботі інженера Бранюка та оволодіти винаходом. Але підступна авантюра зазнала провалу».
Над нічним містом стояла задушлива спека. Вентилятор не справлявся з гарячим повітрям, насиченим випарами бензину, воно струмувало знизу, з темних вулиць та площ у вікно чотирнадцятиповерхового будинку.
Хиталися нейлонові штори, мерехтіли кольорові вогні реклам. Матова лампа на високій підставці кидала притамоване світло на похмуре, непорушне обличчя Уррена.
Напроти Уррена сидів у кріслі чоловік років тридцяти п’яти, його одяг наче зливався з сутінками кабінету, тільки строката, недбало пов’язана краватка та комір сорочки виділялися плямами. На тонкому носі блищали краплини поту, вузько поставлені очі дивилися Уррену в перенісся. Він делікатно двома пальцями тримав авторучку над розкритим блокнотом.
— Заховайте свого «паркера», Чілз, — проскрипів Уррен, не повертаючи голови до співбесідника. — Я не люблю, коли людина не покладається на свою пам’ять. Якраз цього бракувало вашому попередникові майору Вентрісу, він занадто вірив у силу паперів та стенограм і мало тривожив свій мозок. Це з ним кепсько пожартувало… Тепер скажіть мені, Чілз, вам не доводилося чути про нафту, густота якої досягає одиниці? Не поспішайте з відповіддю, я ще не скінчив… І друге запитання: ви цікавилися коли-небудь явищами, що виникають на великих морських глибинах у зв’язку з величезним тиском води?
З хвилину Чілз зосереджено думав. Уррен бачив, що він підбирає потрібні слова.
— Здається, я розумію хід ваших думок, містер Уррен, — голос Чіл за був тихий, вкрадливий, він скромно опускав очі, коли починав говорити. — Ви маєте на увазі фізичні властивості деяких речовин, здатних змінюватися під високим тиском?
— Так, саме це я мав на увазі, — пробурмотів Уррен.
— Відповім коротко. Глибоко цим питанням не займався. Обізнаний лише в межах істин, відомих людині, яка має певне відношення до науки, точніше — до фізики. Гази, наприклад, занурені у воду, зринають на поверхню. Проте при певних умовах спостерігається протилежне. Якщо взяти інертний газ ксенон, то під тиском у шістдесят атмосфер він перетвориться на рідину, важчу від води. Звідси висновок: на глибині шістсот метрів, де тиск дорівнюватиме шістдесяти атмосферам, ксенон затоне, спуститься на дно. Те саме можна сказати про радон, пропан, ізобутан… Уррен зупинив його.
— Не захоплюйтесь. Не відхиляйтесь від головного. Мене цікавить нафта, не газ.
Чілз витер хусточкою спітнілий ніс, заздро глянув на коробку з сигарами.
— Поміркуємо, — сказав він. — Насамперед, нафта теж легша від води. Звичайна нафта. Але є нафта, густота якої близька до одиниці. Коли таку нафту піддати, як і ксенон, тискові у шістдесят атмосфер, тобто, коли вона опиниться на глибині шістсот метрів під водою, то повинна… Гм, ви задали цікаве запитання, містер Уррен. Нафта, густота якої близька до одиниці, теж не спливе на поверхню, вона… затоне. Так, затоне! Слово честі, містер Уррен, ваша думка гідна уваги спеціалістів. Дивуюся, чому досі ніхто не висунув проблему…
— О! Чілз, ви далеко підете. Ви дивуєтесь. Ви сказали — «проблему», — Уррен схопився з крісла, підбіг до стіни. — Поверніть лампу сюди!
Світло впало на велику карту. Там, де голубів океан, виднілася позначка олівцем. Уррен тицьнув сигарою в карту.
— Бачите? Те, що, на вашу думку, ніким не висунуте як проблема, вже стало для декого роботою. Місце, позначене на карті, — це координати радянського судна «Супутник». Ви знаєте, Чілз, як сколихнула світ звістка про відкриття інженера Бранюка. Газети ще й досі кричать про «Підземний факел». Це нафта, Чілз. А нафта — в нафта. Тут жарти короткі… Недавно Бранюкові присвоєно докторську ступінь. Після його виступу на Міжнародному конгресі нафтовиків він став почесним членом наукових товариств кількох країн, і за останніми, поки що неофіційними даними, Бранюк очолив відділ великого інституту. З усім, що стосується Бранюка, ви познайомитесь детально, матеріали зібрано в картотеці в сейфі номер чотири. Ви, Чілз, кінчили коледж, людина технічно підкована, у вашій особі щасливе поєднання розвідника і фахівця певного профілю, чого, на жаль, був позбавлений бідолаха Вентріс. Ви ловите думки на льоту. Це добре… То слухайте далі. Шість днів тому «Супутник» ліг у дрейф ось тут. На борту знаходиться Бранюк та члени його експедиції, не рахуючи команди. «Супутник» — своєрідна плавуча науково-дослідна лабораторія з найновішим обладнанням для глибоководних розвідок. Мета експедиції — розшуки підводних покладів нафти. Росіяни, як бачите, раніше, ніж ми з вами, врахували властивості деяких речовин. Якщо їм пощастить здійснити свій намір… Чілз, вам треба втлумачувати, що означатимуть у руках Радянського Союзу ті мільйонотонні підводні цистерни, якщо вони існують, плюс нафта, добута за допомогою їхнього «Підземного факела»?
— Не треба, містер Уррен.
— Отже, нас цікавить «Супутник» і все, що пов’язане з роботою експедиції на його борту. Коли я кажу «нас», то насамперед маю на увазі шефа, ви розумієте. Йдеться не тільки про практичний бік справи, а також про наш престиж. Шеф, як мені відомо, висуває свій план дослідження підводних глибин паралельно з експедицією Бранюка, але поки ми зберемося… Знову нас можуть випередити росіяни, Чілз. Чекати ніколи. Ми з вами повинні вжити заходів своїм шляхом. Думайте, Чілз, сушіть голову, від вас вимагається поки що одне: не випускати «Супутника» з поля зору, домогтися, щоб до нас надходили точні відомості про хід роботи експедиції Бранюка…
Чілз підвівся, мовчки вклонився.
Уррен залишився сам. Він стояв біля стіни і довго дивився на обведений олівцем кружечок, на блакить географічної карти.
Десь на океанських хвилях гойдалося радянське судно «Супутник». Уррен наче хотів розгледіти крізь полотно карти та сигарний дим, що робиться на борту «Супутника», в його каютах, наче хотів почути, про віщо розмовляють і чим зайняті люди, які взялися розкрити ще одну таємницю природи.
Та карта німа. Вона нічого не могла сказати.
Екран зненацька затуманився. На панелі кодового покажчика засвітилося золотаве вічко, в ньому застрибали, замигтіли червоні цифри. Почувши мелодійне теленькання зумера-фіксатора, я навіть не поцікавився, на якій саме комбінації припинився танок цифр, упевнений, що за мить побачу Єржі.
То була не Єржі.
Ледь не на весь екран мружилося веснянкувате обличчя Рудого Зайця. Я підхопився з ліжка, ковзнув поглядом по жовтій панелі. Цифри, завмерши, показували складний незнайомий код позивних. А голос Рудого Зайця вже наповнив кімнату:
— Ледарюєш, спиш? Годі вилежуватися, вмикай скоріше телевізор!.. Там його знову показують, а він… Канал ВХ-301-А. Нова серія «Трагедії в джунглях»! Транслюють через супутник «Оріон». Та вмикай же, не лови гав!..
Я машинально простяг палець до клавіша з написом ВХ-301-А, й одразу ж стіна зникла, перетворилася на величезне вікно, за яким виросли стоголосі лісові нетрі. Вереск і метушня мавп нахабно увірвалися в кімнату, приголомшили після звичної тиші. Давно вже я не чув такого лементу.
Під деревами, з яких звисали ліани, колихнулася густа трава. Мавпи щось вгледіли внизу, принишкли і зненацька, як вжалені, порснули врозтіч. Трава захиталася дужче, зашелестіла. Нарешті з неї виткнулася розкуйовджена хлоп’яча голова. Сполохані очі напружено стежили за галявиною, що виднілась попереду. Хлопець — я вже догадався, що бачу себе — тримав невеликий сріблястий предмет, схожий на шмат труби.
Тим часом на галявину вийшли два чоловіки. Одяг на них був подертий, крислаті капелюхи насунуті низько на очі, халяви високих, неначе у мисливців, чобіт — у багнюці. Передній, молодий і смаглявий, помітивши хлопця, відсахнувся, трохи не збив з ніг свого супутника. А той, розхристаний, незграбний здоровань, озирався, як зацькований, стискаючи в руках куций автомат. Як тільки він угледів хлопця, його лискуче від поту обличчя перекосилося з жаху. Чоловіки, пригинаючись, стрімголов кинулися назад, під захист розлогого товстелезного дерева.
Мої руки, що байдуже лежали на спинці крісла, залишалися нерухомі, а там, на п’ятиметровім екрані, вони блискавично піднесли металевий предмет на рівень грудей. Зелені хащі спалахнули сліпучим сяйвом. Над галявиною майнув рожевий вітер. Могутній стовбур, за яким причаїлися двоє, підсічений страшною силою, здригнувся, затріщав і повалився на бік…
Все це промайнуло на екрані за якихось дві-три хвилини. Я поглянув на Рудого Зайця. Він захоплено прилип до свого телевізора — десь там, далеко від мене і від моєї кімнати, напевно, за тисячі кілометрів від нашого міста. Комбінація коду його позивних свідчила, що між нами — велика відстань.
— Агов, Жак, очуняй! — гукнув я. — Де ти зараз?
— Замовкни, Ігоре! Не заважай! — відмахнувся він. — Дивись, дивись… Ти що, справді ледве на крокодила не наступив?
— Та облиш! Звідки підключився до мене?
— З дому. В нас, у Ріо, шкварять страшенні дощі. Носа надвір не виткнеш… — І тут обличчя Рудого Зайця раптом набуло аж занадто чемного виразу. Він вклонився з екрана і промовив: — Доброго ранку, сеньйоре!
Я ледве не зареготав, та вчасно озирнувся. Позаду стояв Володимир Степанович. З тих пір, як він лікує мене, його портрети не раз з’являлися в газетах та журналах. Рудий Заєць упізнав професора Синицю.
— Це що ж таке, га? Я свідомо порушую його режим, здаюся на його слізне благання, вмикаю на хвилину відеофон, щоб він побачився з Єржі та нарешті заспокоївся, а замість симпатичної дівчинки в екран вривається… Гм!.. Хто ви, молодий чоловіче, із яких земель? Як сюди потрапили? — гримів професор, наступаючи на екран.
Моргнувши Рудому Зайцеві, я пояснив:
— Та він випадком, Володимире Степановичу. Мабуть, Єржі не встигла з’єднатися, от він і вклинився, доки канал був вільний. Познайомтеся. Це той самий Жак, з Ріо-де-Жанейро.
З-під волохатих професорових брів на обличчя виповзла усмішка.
— Та знаю, знаю. Він уже не вперше намагається пробитися до тебе, оцей Жак з Ріо-де-Жанейро. Ну, хлопці, перемовилися словом, побачилися? А тепер годі! — Володимир Степанович кивнув Рудому Зайцеві. — Всього вам найкращого, молодий чоловіче!
— Вибачте, сеньйоре професор. Усього два слова. Ігоре, мої позивні в тебе на панелі, запиши. Викликай, коли захочеш. Хутчій видужуй. Вітай Єржі. Тисну лапу, ледарю!
Екран відеофона повільно згасав, знову вкриваючись матово-білим глянцем. Я вимкнув телевізор. Хащі щезли, перетворившись на звичайну стіну кімнати.
Брови професора лукаво зламалися.
— Чому ж не милуєшся «Трагедією в джунглях»? Адже зовсім недавно тобі це подобалося. І не тільки тобі. Он Жак з Ріо-де-Жанейро мало не влізе в телевізор. Та загалом проти телевізора я нічого не маю. Але до відеофона навіть не наближайся, увімкнеш — на екран пхатимуться всі підряд, кому треба і кому не треба. Забороняю! Що? Вже насупився? А, я ж забув… Поговориш з Єржі, поговориш. Через годину. Там у неї зараз шановний старійшина хірургів.
— А що, хіба?..
— Ніяких «хіба»! Другу операцію зроблено вдало, ти ж знаєш. Тепер для дівчинки треба виробити комплекс фізичних вправ, щоб рука зміцніла. А твоя… програма поки що залишається без змін. Спокій і ще раз спокій. Можеш потроху читати. Можеш думати. Дозволяю. Корисні думки ще нікому не зашкодили, навіть кіногероям з нам’ятими ребрами.
— Які ребра? Які ребра? — підхопився я. — Володимире Степановичу, слово честі… Не болить аніскілечки… Чому ви так довго тримаєте мене в ліжку? Погляньте, яка гарна погода, а я… навіть своїх хлопців ще не бачив.
— Отакої! Я його тримаю в ліжку… Не перебільшуй, друже, ліжко давно вже позаду. Ще трохи потерпи. Я і сам витурю тебе на вулицю. Не поспішай. Зате потім вибіжиш з кімнати прямісінько на волейбольний майданчик.
Скуйовдивши мені чуба, Володимир Степанович зник за дверима.
Крізь розчинене навстіж вікно в кімнату долинало спокійне дихання міста. Пахло квітами, що, немов барвистий килим, застилали дах сусіднього будинку. В блакиті, над дахами й терасами, беззвучно метеликами пурхали барвисті аеротаксі, на фюзеляжах, на крилах грайливо бавилися промені гарячого полудневого сонця.
Я замислився.
Перше повідомлення про «зелену пастку», передане по радіо з мало кому відомого суденця, прийняли безліч радіостанцій. Того ж дня вечірні газети принаймні десяти країн вийшли з разючими заголовками. Люди поставилися до сенсаційної звістки по-різному. Одні знизували плечима, гадаючи, що їм підкинуто нерозумний жарт якогось легковажного радіоаматора, іншим все це здалося новою витівкою бразільських або ж парагвайських журналістів. Та коли фотографії й кінокадри, зняті на місці подій, облетіли майже всі закутки Землі, тоді знялася справжня буря. А після того, як у пресі з’явилося кілька моїх слів з приводу
В той час я вже повернувся додому. Багатомовні голоси дикторів та радіокоментаторів з ранку до ночі без кінця повторювали моє ім’я. Мої портрети друкували на сторінках газет та журналів. Щодня я бачив себе на екрані панорамного телевізора. Моє зображення красувалося навіть на пляшках з прохолодним напоєм виробу якоїсь венесуельської фірми.
Якісь меткі режисери з американців навіть зліпили телефільм, що називався «Трагедія в джунглях». Обірвавши першу передачу на тому, як мене живцем замуровують у скелю, вони скоро почали вистрілювати в ефір наступні серії: другу, третю, четверту, п’яту… Мені могли б позаздрити усі розбишаки з кінобойовиків минулого століття. Те, що було насправді, в телефільмі вилилось неймовірними картинами, від яких у глядачів, мабуть, волосся на голові ставало дибки. Позираючи на екран, професор Синиця спочатку лише розгублено кректав. Потім я все частіш перехоплював на собі насмішкуваті погляди Володимира Степановича. Та поступово поблажлива іронія зникла з професорового обличчя. Як тільки на екрані з блискавичною швидкістю починали мінятися кадри чергової серії «Трагедії», він похмуро кидав: «Трюкачі! Фальшивомонетники! Ні, вони не такі наївні, як це декому здається. Тут розрахунок з далеким прицілом…»
Не скажу, що я відразу ж зрозумів професора Синицю. Лише з часом, коли мені вже самому наоскомило оте «Ігор Вовченко… Ігор Вовченко… Ігор Вовченко…», впала в око досить дивна обставина. У закордонній пресі, здебільшого в західній, про мене дзвонили в усі дзвони, про Єржі, хоч і стриманіше, шуміли також, а тих, з ким довелося нам зіткнутися в джунглях, неначе хтось навмисне відсував у затінок. Ще місяць тому Брендорфа, Кносе, фрейлен Труду називали злочинцями, лиходіями, піратами сельви, тепер про них згадують все менше або взагалі майже обходять мовчанкою. Чому? Хіба ж не ця трійця готувала людству нечувану катастрофу?
І я вирішив розповісти про все. Розказати, як було насправді, не перебільшуючи, але й нічого не замовчуючи.
Великі, сірі з зеленавим відтінком очі — це перше, що запам’яталося, коли я побачив її того дня. Вона з’явилася в замку через тиждень після того, як радиста Купічку нагально відправили у столицю Бразілії, де ним зайнялися медики. У літнього чеха Купічки виявилося хворе серце, дався взнаки тутешній клімат.
Спека стояла неймовірна. Бамбуковий дах веранди сонце пропікало наскрізь. Сеньйора Росіта покликала старого Катультесе. Індіянин неквапно пройшов повз нас, лагідно усміхаючись. Він швидко налагодив великий вентилятор, що вчора увечері чомусь перестав крутитися. Електроопахало знову зашелестіло крилами, з-під стелі, замість прохолоди, війнуло гарячим сухим повітрям.
Ми всі — Рудий Заєць, мала Меро — донька сеньйори Росіти, і я — перші хвилини за обідом намагалися тримати себе чемно, сиділи із серветками на колінах і не дивилися одне на одного. Так тривало недовго, доки не підкрався і не вмостився під столом улюбленець Меро — кудлатий песик Приблуда. У руці капловухого Жака, якому Меро причепила прізвисько Рудий Заєць, бо у нього ще й волосся аж лисніло червоним золотом, я побачив соломинку. Він тихцем лоскотав Приблуду. Зморений спекою песик, що одразу задрімав біля наших ніг, уві сні кумедно відбивався лапою від надокучливої «мухи». Меро засовалася в кріслі й пирснула в кулачок. Та ось соломинка поповзла до чорного собачого носа. Приблуда злякано гавкнув, підстрибнув і закружляв, силкуючись укусити свого хвоста. Меро заверещала, задриґала ногами; глек з ананасовим соком, що стояв на столі, перекинувся, на білій скатертині розпливлася пахуча рідина…
І ось, якраз тієї миті, на веранді з’явився сеньйор Аугустіно. Він тримав за руку дівчину років тринадцяти. Дзеркальне скло темних окулярів затуляло їй пів-обличчя. На дівчині були короткі сірі шорти, такого ж кольору безрукавка, на ногах — індіянські мокасини з барвистим візерунком. Коротке пшеничне волосся здавалося аж білим.
— Познайомтеся. Це — Єржі, — сказав сеньйор Аугустіно, витираючи чоло картатою хусткою.
Ми з Рудим Зайцем, як личить, підвелися з місця. Незнайома гостя мовила кілька незрозумілих слів.
— Що вона сказала? — пошепки запитав Рудий Заєць.
— Не знаю. Здається, привіталася, — півголосом відповів я.
Дівчина опустилася на крайок плетеного крісла, скинула окуляри. Мені ще ніколи не доводилося бачити таких величезних зеленкуватих очей. Водночас погляд дівчини збентежив мене, очі в неї були занадто серйозні чи то стомлені, а може, стривожені.
Я подумав: «Напевно, вона щойно прибула до Пері. Видно, приїхала здалеку. Ніколи в житті не бачила сельви, не смажилася на такому сонці… Їй трохи не по собі. Цікаво, звідки ж вона?»
Я по собі знав, як впливає на людину перша зустріч із тутешнім краєм. Коли два місяці тому ми з батьком ступили на висушену, цупку, як дріт, траву аеродрому на східній околиці містечка Пері, мабуть, і моє обличчя не світилося радістю. Відчуття було таке, що все навколо — рудуватий п’ятачок аеродрому, будівлі, люди, яких я побачив, навіть небо над нами — навіки загубилося серед зеленого одноманіття лісів, що підступали звідусіль. У польоті, в салоні літака, панорама джунглів розпалювала мою уяву. Та ось ми приземлилися, неначе потонули в сельві. Я стояв тоді на аеродромі маленький і самотній. Про місця, що оточували нас, мені доводилося читати чимало. Зелений океан, крізь який пробивається ріка Вачуайо, в книгах був звабливо-романтичний, сповнений таємниць і чудес. Зблизька сельва постала іншим, навдивовижу незрозумілим світом зеленого мороку, німотного нагромадження рослинності, царством боліт, їдких випарів, загрозливих нічних звуків. Ще не поринувши в цей світ, лише відчувши його подих, я був пригнічений відчуттям власної безпорадності і безсилля…
Пам’ятаю, сеньйор Аугустіно і мене, точнісінько як оце Єржі, за руку привів на веранду з бамбуковою стелею. Я також привітався. Привітався рідною мовою, забувши, що тут мене ніхто не зрозуміє. Тоненьке в’юнке дівчатко, аж чорне від смаги, — то була Меро, — по-англійськи запитало в рудого хлопця, що ж ото я мовив. Рудий наморщив носа, буркнув: «Він сказав, що все життя мріяв зустрітися з тобою». Чорне дівча дзвінко розсміялося і тицьнуло мені теплу міцненьку руку.
Меро виявилася веселою пустунею, не кажучи вже про мого ровесника Жака, який також не любив нудьгувати і, видно було, зрадів моїй появі у «замку». Вже того дня я знав, що Жак з Бразілії, з міста Ріо-де-Жанейро, його батько працює інженером на заводі, де виробляють синтетичні тканини, а мати — артистка естради, відома співачка. Сеньйора Росіта доводиться Жакові рідною тіткою по матері. Він приїхав до неї на ціле літо і почуває себе в «замку» як удома.
Власне, ніякого замку поблизу містечка Пері не було. То ми з Жаком жартома назвали так оселю сеньйори Росіти. Старий двоповерховий будинок зовні чимось нагадував фортецю з гравюр стародавніх художників. Дім стояв за дві милі від Пері, в густому парку, на березі ріки. Жак розповів мені, що ця оселя — родинна маєтність покійного чоловіка сеньйори Росіти, вчителя, який викладав природознавство в місцевій гімназії. Він помер чотири роки тому, мала Меро навіть не пам’ятає батька. Родичі небіжчика кликали вдову з донькою до себе у Болівію, та вона не захотіла полишати край, де народилася і прожила все життя. Господиня «замку» і мати Жака були індіянками з племені каджао, колись великого і могутнього, яке володіло чималою територією сельви на лівобережжі Вачуайо.
В домі сеньйори Росіти розмістився «штаб» наукової експедиції, яку очолює мій батько. Тітка Жака поступилася кімнатами нижнього поверху. В будинку просторо, місця вистачає, старий Катультесе всюди підтримує чистоту, порядок, сеньйора Росіта вміє готувати дуже смачні страви і догоджати людям. Навіть завжди насуплений, невдоволений канадець Тім Уїллер, батьків помічник, відомий спеціаліст-хімік, останнім часом уже не бубонить про «клятий край світу» та про свою квартиру, залишену в Торонто.
До того ж «замок» віддалений від Пері з його курними вуличками, облупленими стінами, із галасливим базаром. Повертаючись із далеких мандрів по хащах та болотах сельви, члени експедиції почувають себе в будинку як у тихім закутку, тут їм ніхто не заважає працювати, вони спокійно обробляють зібраний матеріал. Та й від спеки є де рятуватися в години відпочинку — поряд несе свої хвилі повновода широка Вачуайо.
О, ця Вачуайо!.. Нічні тумани, піщані мілини, тунелі-затоки серед непролазних заростей тропічного лісу. А новачкові до ріки краще не наближатися. В день нашого прибуття сюди я вийшов надвечір на берег у супроводі Рудого Зайця. Миттю скинув черевики і вже ладен був з розгону шубовснути у воду. Та не встиг кроку ступити, як Рудий Заєць застережно схопив мене за руку. Він копирснув патиком, з землі вистромились тонкі гострі шпичаки.
— Риба арайя, — пояснив мій новий знайомий. — Має звичку закопуватися у вологий прибережний пісок. Наступиш ось на такий шпичак — проткне навіть шкіряну підошву, днів зо три нога буде як колода, від болю на стіну дертимешся.
Того вечора я довго не міг заснути. З вікна дивилися на мене волохаті ясні зорі, та серед них я знайшов на небі лише сузір’я Південного Хреста. Я лежав на прохолодних простирадлах, розісланих сеньйорою Росітою, згадував наше місто, і мені вчувався його рідний гомін…
Місто, де промайнули всі мої чотирнадцять років, також розкинулося на узбережжі. Тільки наша ріка зовсім не схожа на каламутну жовту Вачуайо. З вікон нашої квартири видно далекий розсип вогнів, вночі вони зливаються із зорями, з горизонтом, міріадами іскор віддзеркалюють у прозорій блакиті води. Вранці в нас будинки оповиті легким серпанком, а в міру того, як сходить сонце, — їхні обриси вимальовуються поступово, неначе виступають з імли казкові диво-велетні. Спершу сонячні промені бризкають на пласкі майданчики дахів, на тераси, що полум’яніють квітами, потім сонце ллє золото вниз, на стрічки тротуарів-ескалаторів, що розносять у всі кінці міста строкатий натовп людей. Навісні дороги поміж громадь будинків сплітаються в безліч прямокутників, і здається, що в повітрі зависла величезна сітка, по якій без упину сновигають невеличкі кабіни-павуки. За кермо цих «малят» може сісти будь-хто, навіть таке дівча, як Меро, бо ведуть їх по маршруту слухняні автомати.
Щоранку я похапцем ковтаю сніданок. Вікно в моїй кімнаті — на всю стіну. Видно, як злітають з дахів-майданчиків, з дахів-стадіонів, з дахів-садів червоні, сині, білі, жовті метелики-аеротаксі. Варто мені натиснути біля дверей вітальні четверту згори кнопку, ступити на смугастий килимок ліфта, і за піхвилини я буду на даху. А там уже чекає на мене один з кольорових «метеликів». Від нашого дому до школи політ триває якраз чверть години.
Наше місто колись будувала молодь, тому воно й зветься Комсомольськ-на-Дніпрі. Батько зберігає крихкі пожовклі фотографії та старі газети — дивні, надруковані на сіруватому папері, які тепер побачиш хіба що в музеях. На знімках — схожі, як близнята, п’яти- й дев’ятиповерхові коробки будинків, чорний асфальт, металева щетина над дахами — то були такі перші телевізійні антени. В газетах є кілька заміток, обведених уже ледь помітними рисками вицвілого чорнила. В них розповідається, як зводили оті приземкуваті будівлі побіля Дніпра хлопці та дівчата п’ятдесятих та шістдесятих років минулого століття. Мій дідусь також будував ті, давно вже знесені споруди, було йому тоді сімнадцять…
Я люблю своє місто. Мені найбільше подобалось, коли ми вдвох з батьком зручно вмощувалися в прозорій кабіні таксі, і я вів «метелика» над Дніпром, над плавнями, а потім приземлялися серед степу. А степи в нас!.. Влітку там блукають тремтливі марева, шугають у небі яструби, і все перед тобою як на долоні, куди не кинь — всюди степ, рівнина, ласкаве небо, сонце. Простір! Може, тому оксамитова стіна джунглів і здалася мені з першого погляду тісною, задушливою…
Та нудьгувалося мені тут недовго. Рудий Заєць, а надто маленька Меро швидко призвичаїли мене до нового місця. Ми часто блукали вуличками Пері, зазирали в безлюдні крамнички та кафе, де дрімали бармени і продавці, зупинялися біля гомінкої дітвори, що збиралася навколо невеликого басейну з фонтаном, навпроти напіврозваленого католицького собору. Потім прямували до міського майдану. Там височіли залишки стародавньої арки з висіченим на граніті якимось дивним календарем. За аркою починався базар — мальовничий живий калейдоскоп облич, рук, барвистого одягу, дивовижної всячини. На землі рядами стояли фантастичні ідоли, птахи та звірі, витесані з чорного, твердого, як сталь, дерева; в повітрі вчувалися пахощі меду; гули бджоли; іграшки та посуд із пропаленої глини дзвеніли від дотику, як порцеляна.
На базарі до Меро підходили індіяни, неквапні, спокійні, як старий Катультесе. Чорноволосі неговіркі люди охоче вели нас до себе, в ліс, пригощали запашним какао, млинцями, спеченими на багатті, скибочками наперченого солодкуватого м’яса, плодами манго та в’яленою рибою. Іноді ми залишалися в індіянських хижах на ніч. У темряві палахкотіли багаття, освітлювали золотаво-бронзові постаті юнаків; дівчата в білому вбранні, похитуючись, тихо співали журних пісень; уранці хтось із юнаків проводжав нас до «замку», перемовлявся з сеньйорою Росітою кількома фразами і зникав. Згодом я збагнув, що серед індіян у господині «замку» було чимало родичів.
Траплялося, ми й самі, без провожатих, заглиблювалися в сельву, йшли, пробираючись крізь зарості, аж доки не закінчувалася стежка, протоптана людьми. В гіллі стрибали чудернацькі папуги ара, невловимі колібрі зграйками пурхали над нами і поринали в гущавину, сповнену шереху, пташиного крику; на деревах бавилися мавпи, здаля помічаючи нас, змовкали і ховалися в густих кронах. Меро весь час кудись зникала, ховалася в кущах і не обзивалася, дратуючи Рудого Зайця. У відповідь на його погрози більше ніколи не брати її на прогулянку, вона заходилася сміхом. Дівчина нічогісінько не боялася, джунглі були її рідним домом. Меро могла любісінько підійти до дерева, що називалося «пало санто». В його стовбурі аж кишіло вишневими мурахами, кровожерними створіннями, які люто накидалися на людину. Навіть трава не росла під цими деревами. Всі обминали їх десятою дорогою, а Меро хоч би що — підбіжить, поплескає долонями по м’якій корі, і як тільки із стовбура, з усіх щілин висиплять мурахи, з реготом відскакує назад.
Двічі на тиждень старий Катультесе будив мене та Рудого Зайця до світ сонця, і ми вирушали рибалити: сідали у вузький гостроносий човен, в молоці туману пливли по Вачуайо. Потім завертали в дрімотну затоку. Катультесе запалював смолоскип, ми тихо брели вздовж берега, стискаючи в руках короткі остроги, пильнуючи, чи не промайне у воді, як тінь, спина сома…
Що не день, дивовижний чужий світ все менше здавався мені похмурим і непривітним. Він розкривався поволі, як ті нічні квіти, що траплялися на березі ріки, на узліссі. Удень я проходив повз них і не помічав їх, а з настанням сутінків квіти прокидалися і вражали казковою красою.
З батьком я бачився нечасто. Він з’являвся в «замку» весь у багнюці, неголений, одяг на ньому звисав шматтям. Відпочивав дві-три доби, і знов — у джунглі. Роботи в нього вистачало. Мій батько — головний експерт Комітету продовольчих потреб при ООН. На початку нашого XXI століття кількість населення земної кулі швидко зростає. Це кожному школяреві відомо. Але не всі знають, скільки нині турбот у вчених, у спеціалістів-природників. Вони б’ються, щоб відшукати на планеті, як каже батько, «нові гамазеї з харчем». Шукають не тільки на землі — і під землею, і в морях-океанах, навіть в атмосфері. Батько вважає, що сама природа виявила велику мудрість, створивши джунглям славу недоступності, неначе передбачала, що люди колись скажуть їй за це велике спасибі. Адже природа неначе притримала про запас справжні скарби, не давши розтринькати їх передчасно. Тепер настала черга й цього, недоторканого досі, «запасу». Моєму батькові випало очолити дослідницьку групу, яка на початку літа прибула до містечка Пері. Звідси експедиція розпочала обстеження тропічних лісів, вивчаючи райони сельви на південь від Вачуайо, де ще не ступала нога людини.
Батько узяв мене з собою. Рік тому наша квартира в Комсомольську-на-Дніпрі спорожніла. Мати моя була океанологом, брала участь у спорудженні першої на планеті підводної колонії в Атлантиці й загинула під час страшної катастрофи, що сталася на п’ятикілометровій глибині. Вулканічний вибух знищив людей і всі підводні споруди Експериментальної глибоководної бази, або ЕГБ-1, як її називали.
Дізнавшись про своє тривале відрядження за кордон, батько не наважився залишити мене самого в домі, де оселився смуток. Я радий був далекій подорожі в незнані краї і, готуючись у дорогу, довго водив пальцем по карті Латинської Америки, шукаючи загадкову країну Сені-Моро. Батько пояснив менї, що це марна робота: молода республіка зовсім недавно добилася незалежності, на географічні карти її ще не встигли нанести. Сені-Моро мовою одного із стародавніх індіянських племен означає «Земля одвічного лісу».
… По обіді сеньйора Росіта забрала Єржі і повела в дім. Мала Меро показала нам язика і пострибала на одній нозі за ними услід. І мені, і Жакові не терпілося взнати, хто ж вона, ця зеленоока дівчина, як і чому опинилася в «замку». Та ми вдавали, що нам до цього байдуже. Потинявшись по парку, майнули до річки. Стрімка покручена стежка вела вниз, на піщаний берег.
Рудий Заєць зненацька вигукнув:
— Катер! Поглянь, який дивний катер!
Неподалік піщаної коси з-за стіни дерев випливала біла яхта. То була справжня, тепер уже рідкість, моторно-вітрильна яхта, а не звичайний катер або човен-всюдихід на повітряних подушках. У нас на Дніпрі такі старі суденця трапляються нечасто, їх ще зрідка водять оті вперті диваки, які ніяк не можуть змиритися з думкою, що вітрила, лопасні гвинти, дерев’яна палуба давно відійшли в минуле. І я також серед «диваків». Мені перехоплює подих від лопотіння парусини на вітрі, від пружного тремтіння туго напнутих вантів, від запаху нагрітої сонцем смоли та фарби. Влітку, під час шкільних канікул, я з хлопцями залюбки ладнав «Чайку», що давно вважалася «ветераном» міського яхтклубу, до нових рейсів. Ми ходили на яхті аж до Чорноморського узбережжя, в Одесу, Очаків, у Скадовськ. У морі нас завиграшки випереджали електроходи і гідрокаюти, біля борту вітрильника зринали прозорі підводні гондоли і, як ті летючі риби, проносилися в повітрі над хвилями, щоб за мить знову зникнути в глибинах. Та ми нікому не заздрили. Велика премудрість у наш час — підводна гондола, в ній перший-ліпший ледар зуміє подорожувати і під хвилями, і над водою — сиди собі склавши руки, хоч куняй, усе зробить за тебе автоматика. Інша річ — напружувати м’язи біля вітрил, своїми руками запускати мотор, відчувати босоніж тепло вологої палуби, вдихати солоні бризки… Справжня насолода!
Жовтаві хвилі Вачуайо колисали стрімкий корпус із скошеною спереду рубкою. Сліпучо сяяла латунь ілюмінаторів, посилала в гущавину берега сонячні зайчики. Вітрила були згорнуті, долинало тихе стукотіння двигуна. Яхта повільно обминала косу.
Ми помчали вниз, до води. Рудий Заєць горлав, що було духу, я вторив йому, теж не шкодуючи горлянки. За нами біг кудлатий Приблуда, намагаючись вхопити то одного, то другого за стегна.
На кормі яхти стояв високий худорлявий чоловік, розглядав у бінокль «замок». Почувши наші вигуки, він рвучко повернувся. Я добре розгледів сухе, засмагле, вже немолоде обличчя з тонкою смужкою сріблястих вусів.
За кормою закипала, пінилась вода, суденце набирало швидкість. Чоловік з біноклем усміхався, махав нам корковим шоломом, сиве волосся ворушив вітер. За хвилину яхту заступили густі чагарі побережного папороття, лише верхівки щогл ще якийсь час виднілися над зеленню. Та ось зникли й щогли.
— Дивний катер. А красивий, правда ж? — проговорив Рудий Заєць. І додав: — Можу побитися об заклад, що
— Хто — вона?
— Ота дівчина, Єржі.
— То не катер. Яхта… А чому ти так думаєш?
— Тому що пасажирський літак прибуває сюди один раз на десять днів. Вона не могла прилетіти. Єржі припливла на яхті, а сеньйор Аугустіно зустрів її на березі.
Ми дивилися в той бік, де зникло суденце.
На пісок накотилася запізніла хвиля, лизнула ноги і знову відповзла в ріку. Чи міг я думати в ті хвилини, що дуже скоро розгорнуться дивовижні події, які зіткнуть мене із сивим незнайомцем з яхти і принесуть стільки несподіванок і тривог?
Сходячи по стежці до «замку», ми ще раз, згори, побачили яхту, її білий корпус уже маячив на широкім плесі ріки. Судно пливло за течією, швидко даленіло.
Кудлатий Приблуда вгледів старого Катультесе, радісно замахав хвостом і побіг до нього, забувши про нас. Індіянин стояв над урвищем. Він пильно дивився на річку, туди, де яхта виднілася вже маленькою білою рискою.
Нерухома постать Катультесе здавалася викарбуваною на діамантовій блакиті неба. Він не звертав уваги на Приблуду, який лащився до нього, ставав на задні лапи. Сонце світило в лице, і старий тримав долоню біля очей, дивився на ріку, не відводячи погляду.
Почувши наші кроки, Катультесе оглянувся, зморшки навколо очей розгладилися, але не склалися в знайому нам усмішку. Старий узяв мене за плечі, повернув до будинку і легенько підштовхнув, швидко і неголосно мовивши кілька слів своєю мовою.
— Чого ж ти стоїш? — здивувався Рудий Заєць. — Він каже, що з джунглів вернувся твій батько…
Далі я вже не слухав, помчав через парк.
Батько сидів на веранді. Випроставши ноги у важких зашнурованих черевиках, він тримав між коліньми сифон, цідив содову і пив маленькими ковтками, кидаючи в рот шматочки льоду. Крізь розпанахану сорочку на спині видно було засмагле тіло, на широкій рожевій подряпині біліла наклейка з пластиру. Сині штани, злинялі від води та сонця, давно втратили свій колір, були ще й подерті в кількох місцях — він їх так-сяк залатав грубою ниткою. Одяг на батькові мав саме той жахливий вигляд, від якого сеньйорі Росіті щоразу робилося млосно. Батько ще не встиг перевдягтися й поголитися, густе волосся шапкою спадало на очі, що поблискували весело, без найменшої втоми — ніби він щойно повернувся з прогулянки.
Я нерішуче спинився коло веранди, помітивши там незнайомого чоловіка. Він примостився в куточку. Крізь зелень, що заплітала веранду, пробивалося сонце, світлі плями падали на його обличчя. Батько, видно, вів далі розмову:
— Значить, кімната вас влаштовує? Чудово. Ваш попередник Купічка розмістив там радіоапаратуру, щоб усе необхідне було напохваті. Можу запевнити вас, Чанаді, що апаратура у чудовому стані. Чого, на жаль, не скажеш про здоров’я самого Купічки. Хтозна, скільки часу його протримають лікарі. Ви прибули вчасно. Буду вам вдячний, Чанаді, якщо вже сьогодні станете до виконання своїх обов’язків і приймете депеші від Тіма Уїллера.
— Я готовий, докторе.
— Ми з Уїллером поперемінно працюємо з нашими людьми в джунглях. На зв’язок зі мною або з Уїллером ви будете виходити двічі на добу. Розклад радіосеансів у вашій кімнаті. Тут у нас є старенький вертоліт, буває, що він нам знадобиться в джунглях. Тоді ви передасте пілотові Аугустіно координати нашої групи і простежите, щоб він без затримки вилетів. Вертоліт завжди стоїть напоготові, а до аеродрому звідси близько. Це одне. Ну, а крім того… Та ви ж з дороги, то спершу як слід відпочиньте. Про все інше поговоримо завтра. Не заперечуєте?
— Як накажете, докторе.
— Не треба так офіціально… Це зайве. Ми тут усі по-товариському один з одним. Почувайте себе вільніше.
Чоловік, якого батько називав Чанаді, встав. Кругловиде обличчя його наче промовляло: даруйте мені, я тут нова людина, а тому, може, що й не так. Східці веранди заскрипіли під вагою кремезної постаті нового радиста.
— Хвилинку, Чанаді, — зупинив його батько. — Мені сказали, що з вами дівчинка. Це ваша донька?
— Моя двоюрідна сестра, докторе. Так склалося, змушений був приїхати з нею. Але якщо ви заперечуєте…
— Ну що ви! Я тільки хотів би, щоб дівчинка трималася гурту дітей, котрі мешкають у домі сеньйори Росіти, нашої господині. З ними також і мій син. Для вашої сестри тут усе незнайоме, навкруги ліс, джунглі. Обачність не завадить.
— Спасибі, докторе. Я скажу Єржі. — На обличчі Чанаді промайнула усмішка.
Ми з батьком попрямували у парк. Услід нам з вікна сеньйора Росіта гукнула:
— Сеньйоре, куди ж ви? Ванна вже нагрілася!
— Дякую, сеньйоро! Через півгодини я з задоволенням поніжуся у вашому чудовому мармуровому кориті. Гадаю, цього разу там не буде хвостатого гостя?
— О, сеньйоре доктор! Мої руки ще й тепер тремтять, як згадаю про той день. Я цього ніколи не подарую сеньйорові Аугустіно!..
Так, то була прекумедна історія! Одного разу Рудий Заєць і Катультесе вирушили порибалити без мене. Я схопив нежить (уперше в житті!), і господиня «замку» не відпустила мене на ріку. Повернулися рибалки з несподіваним уловом — на дні човна лежав зв’язаний молодий крокодил. Його пустили в басейн, що на подвір’ї, поряд з верандою. А вночі вода збігла крізь якусь шпарину, і в басейні залишилася лише невеличка калюжа. Жак був у розпачі. Сеньйор Аугустіно заспокоїв його, пообіцяв зацементувати тріщину, а крокодила порадив поки що тримати у ванній. І Жак послухався тієї поради. На лихо, сеньйора Росіта зайшла до ванної кімнати, не ввімкнувши світла. Відкрутила кран з гарячою водою. Ошпарений крокодил люто захрипів, щосили гепнув хвостом об ванну і ледве не вхопив своєю пащею жінку за лікоть. На крик переляканої сеньйори збіглися всі, хто був на той час у будинку. Дісталося тоді Жакові на горіхи. А пілотові сеньйора Росіта задала такого перцю, що він кілька днів боявся навертатися їй на очі…
З півдня насувалася хмара. У повітрі повисла густа задуха. Дощ от-от мав упасти на землю суцільним потоком води. Тутешні дощі ллють, не припиняючись, по кільканадцять діб, перетворюючи величезні простори сельви на грузьке непролазне болото.
Батько помітив Катультесе. Зупинився дослухаючись.
Старий сидів на тому ж місці, де стояв недавно, скраю урвища, над рікою. Обхопивши руками коліна, він тихо похитувався з боку на бік і виводив протяжну мелодію, що нагадувала пісні, які я чув у селищах індіян каджао. Поруч сидів Рудий Заєць, зрідка жбурляв униз камінці, стежив, чи долітають вони до води. Перед зливою Вачуайо потемніла, небо відбивалося у воді чорнотою хмар.
Батько подав Жакові знак, щоб він не потривожив старого.
Заплющивши очі, Катультесе півголосом співав:
Голос у старого був приглушений, лився неначе з грудей.
Я ще слабо знав мову каджао, не все зрозумів, тому пісня здалась мені без змісту, якимось довільним набором слів. Дивно було, чому ці слова так зацікавили батька.
Старий замовк. Поглянув через плече, кивнув, запрошуючи нас сідати. Батько простягнув індіянинові сигарети. Сивий димок поплив у нерухомому паркому повітрі.
— Катультесе, про що розповідає твоя пісня? — запитав батько, — Розтлумач мені, що означають слова.
— Я допоможу тобі зрозуміти мою пісню, бо ти її уважно слухав, — з гідністю сказав старий.
— Ти співав про мертвих, які принесли лихо в джунглі. Я не помиляюся?
— Ні, ти не помиляєшся. Пісня про тих, що принесли нам велику біду, а самі були мертвими. Це слова мого батька, його разом з багатьма чоловіками нашого племені погнали у далекі ліси, і він не повернувся звідти.
— Мертві нікуди й нікого не в змозі забрати. Ти це добре знаєш, Катультесе. І я це знаю. Навіть діти знають. — Батько кивнув на мене та Рудого Зайця.
— Так, ти говориш правду. Наші люди і в давнину не вірили забобонам, тепер не вірять і поготів. Але мій батько сказав: за?йди в чорному вбранні — плем’я мертвих, з ними до нас прийшло горе, та все одно вони мертвяки. Мого батька люди поважали за мудрість.
— Їх було багато, тих зайд в чорному?
— Цього я не знаю.
— Ти сам їх бачив?
— Бачив так, як оце зараз тебе… Вони мали зброю, палили наші житла, старих убивали, а молодих, дужих, а також дітей забирали з собою у далекі джунглі. Ось, глянь сюди, — Катультесе висмикнув сорочку. На спині, нижче лівої лопатки, був глибокий слід від рани. — Я тікав, а вони стріляли. Один довго гнався за мною, але він погано знав джунглі.
— То були білі люди?
— Так…
— А потім? Що сталося потім?
— Мертві щезли без сліду. І не стало тих, кого вони силоміць захопили з собою.
— Чому ти заспівав цю пісню, Катультесе?
Індіянин довго не відповідав. Нарешті твердо промовив:
— Ти не повіриш, я знаю, та коли запитав — скажу. Сьогодні я бачив мертвого. Того самого, який залишив рану на моєму тілі, вона й досі ниє на дощ. Я дивився на нього з цього місця, де ми сидимо.
Жоден м’яз не ворухнувся на батьковому обличчі. Він спокійно дивився в очі старому.
— Розкажи все по порядку, Катультесе.
— Мертвий стояв на білому човні. Човен недавно відчалив од берега. Білий човен із скляними круглими вікнами, що плаває без весел.
Ми з Жаком перезирнулися. Батько й бровою не повів.
— Скільки ти прожив років, Катультесе?
— Відтоді як я народився, на твою землю вісімдесят три рази лягав білий холод, котрий ваші люди називають снігом і якого мені зроду не довелося бачити.
— Скільки ж тобі було, як тебе поранили?
Старий подумав, сказав:
— П’ятнадцять.
— Білий чоловік, той, що стріляв, був молодший од тебе?
— Я знав, ти про це запитаєш… Він був набагато старший, ніж я о тій порі.
— Виходить, тепер йому близько ста літ, може, і всі сто?
Катультесе заперечно похитав головою.
— Ні, він сьогодні значно молодший за мене. Він не змінився, залишився таким, яким був тоді. Так, то був він, на білому човні. Я його запам’ятав на все життя. В нього сиве волосся і вуса, а шкіра потемніла від нашого сонця. Але він не змінився анітрохи, не помолодшав і не постарішав.
— Цього не може бути, — м’яко проговорив батько. — Людина не владна над часом, вона не здатна зупинити його біг і зберегти свою зовнішність на десятиліття. Роки завжди роблять своє.
— Він не постарів, тому що він мертвий.
Запала мовчанка.
З виразу батькового обличчя я не міг догадатися, про що він думав у ту хвилину. Він запалив нову сигарету.
— Не ображайся, Катультесе, але ти помилився. Трапляється, не розгледиш людини як слід, от і…
Індіянин поглянув на батька, лукаво усміхнувся.
— Очі старого орла не гідні очей молодого папуги — ти це хотів сказати? Добре. Он там, на піску, біля води, зламана гілочка. Ти її бачиш? Вона поряд з каменем. Скільки на ній листочків?
Внизу на березі, поряд з уламками граніту, щось темніло. Але годі було розгледіти, що то таке — чи гіллячка, чи, може, тріска, винесена хвилею.
Батько признався, що не може полічити листя.
— Там шість листочків, сьомий надірваний, — сказав індіянин.
Рудий Заєць миттю побіг униз і, вернувшись, поклав ще не зів’ялу гілочку до ніг старого. На гілочці зеленіло шість листочків, сьомий був надірваний. Та індіянин навіть не поглянув на неї. Чорні очі Катультесе в ту мить націлилися вдалину, за ріку, де прослався до виднокраю зелений оксамит лісів. По той бік Вачуайо, десь далеко, струменів у небо сизий дим.
Старий устав із землі, голос втратив попередній спокій.
— Сьогодні тяжкий день. У джунглях людина підняла руку на людину.
— Бару-орчете? «Дим, що розмовляє»? Ти прочитав сигнал, Катультесе? — батько схвильовано дивився на тоненьку цівку диму, що витяглася вгору. — Багато я віддав би, щоб зрозуміти, як це вам вдається…
— Колись у нас навчали цього з дитинства. Каджао запалюють бару-орчете лише тоді, коли треба сповістити інших про дуже важливе. Зараз вони повідомляють людям про вчинений злочин.
— Але чому злочин? Людина могла стати жертвою хижака…
— Ні, бару-орчете розповідає мені: удосвіта в джунглях знайдено молодого чоловіка, він при смерті, на нього вчинила напад лиха людина. Ті, хто запалив багаття, не помиляються.
В траву упали важкі краплини, залопотіло листя. Крізь шум дощу долинув голос сеньйори Росіти. Вона кликала у дім малу Меро. За мить ми змокли до нитки. Здавалося, саме повітря перетворилось на воду, її потік заступив джунглі, ріку, в імлі зник і дим бару-орчете, загадкова «пошта» індіянських племен. Мені вже доводилося бачити стовпи диму над лісом, та не вірилося, щоб у такий спосіб люди могли передавати свої думки іншим. Та поряд, під зливою, стояв Катультесе, він уміє читати далекі дими джунглів, як сторінку книги. Я поглянув на індіянина із затаєним острахом і повагою.
Вода заливала землю. Дощ періщив удень і вночі, зливі не було кінця. Вода вирувала навколо «замку», шукала шляхів до ріки, змивала пісок, траву, з корінням виносила з парку кущі та дрібні дерева. Вачуайо вийшла з берегів.
Ось уже третій день, як ми з Рудим Зайцем знічев’я тиняємося туди-сюди по будинку. Злива загнала нас під дах. Час від часу ми зазираємо у хол, там настінний телевізор. Але сеньйора Росіта заполонила його, надибавши якусь довжелезну концертну програму. На екрані — молоді й підстаркуваті співаки, задумливі скрипалі, симфонічний оркестр… Жак безнадійно махнув рукою.
— Тепер про кіно забудь. Тітонька впиватиметься клацанням кастаньєт та отим вищанням хоч до ранку. Все їй здається, що до мікрофона от-от підійде моя мати. Тітонька вважає, що жоден концерт у світі не може відбутися без її улюбленої сестри.
Одноманітний шум дощу та тиху музику, що долинала з холу, іноді перекривав пронизливий крик або нестримний сміх — то Меро нагадувала про себе з різних кутків дому. То вона ходила назирці за нами, вимагала, щоб розважали її, й ображено кривила губи, коли ми втікали від неї, то, махнувши на нас рукою, гасала в коридорі та в кімнатах за Приблудою, який аж шаленів з радощів, що його впустили в помешкання.
Єржі ми майже не бачили. Вона з’являлася лише у сніданок та в обід, тихо сідала до столу, мовчала. Якось я спробував заговорити до неї, а вона зиркнула своїми великими очима на Чанаді, який байдуже жував салат із помідорів, і, крім короткого «так» та «ні», нічого ми від неї й не почули. «Подумаєш, теж мені принцеса», — буркнув собі в миску Рудий Заєць. Радист усміхнувся, нахилився до Єржі, неголосно щось їй сказав. Дівчина опустила голову, куточки губів тремтіли. «Зараз заплаче. Цього ще бракувало», — подумав я. А вона і не збиралася плакати. Єржі сміялася. З якого б ото дива?
Батько також зачинився в своєму кабінеті — просторому помешканні з вікнами у парк, де раніше, до нашого приїзду, сеньйора Росіта влаштувала щось на зразок гардеробної. Тепер з кімнати винесли старі шафи з одягом та зайві меблі, натомість тут з’явилися письмовий стіл, кілька крісел і батькове похідне ліжко. Батько працював. З-за високих масивних дверей не долинало ані звуку. Та я знаю, що він міряє кімнату кроками, чітко вимовляючи короткі фрази, міркує вголос перед диктофоном. Упорядковує записи в щоденнику, зроблені нашвидкуруч на коліні в лісових хащах, серед боліт.
Моя спальня була суміжна з кабінетом. Іноді, прокидаючись уночі, я чув поряд батьків голос і, не розплющуючи очей, уявляв, що ми дома, в своїй квартирі на вулиці Перших Космонавтів; за стіною порається мама, зараз вона погукає нас вечеряти або зайде і скаже, щоб ми збиралися на прогулянку по вечірньому місту чи, сміючись, обох нас підштовхне до ліфта, і за хвилину ми стоятимемо на даху нашого сорокаповерхового дому, під вишнями солярію, а за тонкою прозорою плівкою купола, що обіймає дах, переливатимуться мерехтливі намиста вогнів.
Згадка про матір приносила сум, я намагався притамувати його, зосередитися на батьковому голосі, і тоді малював картини, яких поки що не існувало, але які — так міркував батько та його колеги — мали незабаром перетворитися на дійсність. Ось із туману виступає металеве плетиво мосту, що звівся над Вачуайо. Від мосту розбігаються автостради, перед ними розступаються джунглі. В нетрях, де зараз не зустрінеш навіть хиж індіян, виросло гомінке місто; сюди здалеку, аж з океану, пливуть по Вачуайо каравани суден, на аеродромі приземляються повітряні лайнери. Зелене безмежжя оживає, розбуджена сельва служить людям. Цікаво, що ж тоді станеться із старовинним містечком Пері? Чи залишиться на березі ріки «замок» сеньйори Росіти?..
Рудий Заєць хвалькувато заявив, що має намір виграти партію в шахи, давши мені «фору» — слона і пішака. Грав він справді добряче, змагатися з ним було тяжко, я радів, коли щастило уникнути розгрому і звести партію бодай на нічию. Але ж так хизуватися!..
Ми піднялися на другий поверх, у бібліотеку. Покійний господар дому був не байдужий до книг. Дві просторі кімнати, облицьовані червоним деревом, із шкіряними кріслами та з кришталевими люстрами, аж до стелі заставлені полицями. Рівними рядками вишикувалися корінці атласів, наукових видань з ботаніки, зоології та географії. Цупкий папір, палітурки із золотом. Лише в одному місці я надибав на полиці сиротливий томик: Сервантес, «Дон Кіхот». Та ще дві-три книги поезій… З усього було видно, що викладач гімназії і його дружина ніколи не цікавились художньою літературою. Не тримали в «замку» і звичайних фільмотекстів. Правда, на круглому столі, в кутку, сеньйора Росіта розіклала купу журналів з безліччю фотографій своєї сестри-співачки, Жакової матері. Та ці журнали нам скоро набридли.
Одне слово, читати не було чого. Отож у бібліотеку ми з Жаком навідувалися тільки за тим, щоб посидіти над шахівницею. Кілька разів я зустрічав тут сеньйора Аугустіно. Та і його, здається, не захоплювали оті наукові трактати, пілот здебільшого гортав книги, розглядаючи ілюстрації.
У бібліотеці ми шахів не знайшли. Я пригадав, що минулого тижня ми з Тімом Уїллером грали партію «бліц» у батьковому кабінеті. Залишивши Рудого Зайця нагорі, я збіг сходами на перший поверх, тихенько натиснув ручку важких дверей.
— Вибач, тату, я на секунду…
— Зайди. Я тобі потрібен?
— Хочу взяти шахи.
— Розумію. Невесела погода. — Батько кивнув на заплакані вікна. — Ми тут хоч в затишку, а Уїллеру з людьми в джунглях зараз скрутнувато доводиться. Надіслав годину тому радіограму, повідомляє, що місцевість, де його група, перетворилася на грузьке болотяне море.
— Чому ж Уїллер вчасно не повернувся з людьми до «замку»?
— Нас підвели синоптики. Дощі розпочалися на два дні раніше, ніж передбачалося. Посилати вертоліт у джунглі в таку зливу ризиковано. Доведеться їм потерпіти. Уїллеру не вперше…
У двері постукали.
— Прошу! — гукнув батько.
На порозі з’явився сеньйор Аугустіно. Спершу я навіть не пізнав його. На ньому був чорний лискучий плащ, високі гумові чоботи.
— Вертоліт у повній готовності, шеф! — з незграбним поклоном доповів пілот і відкинув башлик. Він чомусь весь час називав батька «шефом»; спочатку мене це тішило, згодом я звик і вже не дивувався.
— Спасибі, сеньйоре Аугустіно. Скоро розгодиниться. Добре, що ви сьогодні зайнялися машиною. Як виткнеться сонце — негайно ж у політ. Хоч працювати на аеродромі під таким дощем приємного, звичайно, мало. Чарку коньяку?
— Не відмовлюся. — Пілот скинув плащ. — Не дощ, а кара божа, я такого давно вже не пам’ятаю. У місті вода доходить ледь не до колін, вулиці позаливало, ні пройти, ні проїхати. Дорогу розквасило. Всюдихід ледве доповз сюди.
Батько дістав пляшку, чарки. Запитав:
— Які новини в місті?
— Одна балачка, шеф: про випадок у джунглях.
— Є якісь подробиці?
— Вчора забитого привезли до Пері. Два поліцейські ледве не потонули, доки перепливали річку в човні.
— Версія про злочин підтверджується?
— Не знаю. Якщо вірити індіянам… Забитий був молодим хлопцем, років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти. Хто він — встановити не пощастило.
— Тобто він нетутешній?
— Саме це найдивніше, шеф. Він належав до індіянського племені галу, про це свідчить його зовнішність. Плем’я мешкає миль за п’ятнадцять від міста, униз по Вачуайо. Там у галу два селища, ці люди добре знають один одного, тримаються разом, їх і водою не розіллєш. Така в них звичка від тих часів, коли вони ворогували та вели війни з племенем каджао. Крім селищ на Вачуайо, більше ніде галу не живуть. Так от, поліція показала фото загиблого вождеві племені. Він заявив, що людина на знімку, без сумніву, галу, однак цього юнака бачить уперше… Дивна історія. На хлопця натрапили в лісі мисливці каджао. Він начебто був ще живий, опритомнів перед смертю і встиг сказати дещо, хоч його слова більше схожі на марення. Поліція передала інформацію в пресу. В газеті вміщено невелику замітку. Ось вона, погляньте.
— Прочитайте, що там написано, — попрохав батько пілота. — Я все ще спотикаюся на тонкощах тутешньої мови.
— З охотою, шеф. Юнак нібито сказав таке: «… Вони підкоряються, бо смерть… Скільки вже разів їх усіх… Проклята пастка! Якби я знав, що вони і тут… Треба обережно… Я тікав, але вони… У них довгі руки…» І жодної фрази, яка б щось пояснювала напевно. Він тікав. Від кого? Чому тікав?
— То що ж ви про все це думаєте, сеньйор Аугустіно?
Пілот знизав плечима.
— Важко сказати, шеф. Можливо, хлопець розмовляв у гарячці. Якщо вже індіянам несила встановити картину вбивства, то навряд, щоб це вдалося комусь іншому. Тубільне населення сельви чудово відчуває найпотаємніший порух навколишнього життя. Колись індіяни рідко помилялися, відгадуючи таємниці своєї землі. Люди були часткою природи й гостро реагували на найменше відхилення від звичного, усталеного. Якби навіть дерево засохло раніше, ніж воно мало зачахнути за законами природи, і то індіянин знайшов би, в чім причина. В наш час люди принесли навіть сюди, в джунглі, до біса такого, перед чим інтуїція бідного індіянина просто безпорадна, а його досвід часом зводиться нанівець.
Батько мовчав, наче прислухався до стукоту дощових крапель у вікно. Ще раз налив чарки.
— Ви збираєтеся йти, сеньйоре Аугустіно? Я хочу попросити вас затриматися на півгодини. Мені потрібна ваша консультація.
— Я до ваших послуг, шеф.
— Моє запитання може здатися вам нетактовним, але повірте, це важливо. Чи ви добре обізнані з історією цього краю?
Обличчя пілота на мить напружилося, а в очах промайнула цікавість.
— Шеф, я більше знаюся на тому, як підняти в повітря машину. Великої освіти я не здобув, та я до неї і не рвався. Закінчив авіаційну школу в Лісабоні. От і все. Мене носило по Африці, я літав на Середньому Сході і над Європою. Сюди повернувся недавно, так що де в чому можу й помилитися. Але я тут виріс, у джунглях провів юнацькі роки. Якщо не сягати в нетрі історії…
— Ні, сеньйоре Аугустіно, нетрями хай займаються інші. Ми поговоримо про ближчі часи. Оглянемося на півстоліття назад. Точніше: що відбувалося тут шістдесят вісім років тому? Як ви гадаєте, чи зберегла пам’ять місцевих людей якісь особливі, може, навіть трагічні події тої пори?
— Що мається на увазі, шеф: землетруси, повалення уряду, пожежі, падіння каучукових акцій? — Коньяк, видно, злегка розігрів пілота, він помітно повеселішав.
Батько усміхнувся.
— Не думаю, щоб паніка поміж власників каучукових плантацій коли-небудь так хвилювала індіян, що вони навіть пісні склали про таку подію. А от героїзм людей, їхня гордість чи біль, навіть їхня образа — це могло їм запам’ятатися на довгі роки.
— Образа? Здається, я дещо кумекаю, шеф. Очевидно, ваше запитання так чи інакше має зв’язок з подіями минулого, до яких причетні оті, як ви їх називаєте, колонізатори. Мій батько був португальським чиновником тутешньої адміністрації, гвинтиком колоніального механізму Особисто я проти насильства і всіляких неподобств. Приблизно в той період, що вас цікавить, тут за півтора року змінилося чотири диктатори, а скільки їх було перед тим! І кожен намагався спиратися на якусь силу, на чиїсь плечі. В різні часи на цій території господарювали ми — португальці, потім прийшли іспанці, тут побували англійці, німці, навіть японці поглядали час від часу на сельву. Кожен по-своєму прокладав шлях до джунглів.
— Знаю. Тутешні колонізатори нічим не відрізнялися від «знаменитого» Стенлі, котрий вогнем та кулями прокладав собі дорогу через екваторіальну Африку і там, де йшов, залишав трупи та згарища, — промовив батько. — Усім відомо, з якою жорстокістю поводилися з місцевим населенням різні зайди-авантюристи. Золото, діаманти, олово, рідкісні руди… Ось що їх вабило сюди. Проте на території теперішньої Сені-Моро цих багатств ніколи не було й немає. Хіба що каучук та кофе. Однак тубільців і тут майже винищили. Візьміть плем’я галу. Ви ж кажете: їх залишилася жменька. Усі, хто вижив, тримаються разом не тому, що галу ворогували колись із каджао. Коли дим бару-орчете сповіщав про появу нових непроханих гостей, озброєних гвинтівками чи кулеметами, навчені бідою індіяни поспішали якомога далі в глиб сельви, тримаючись гурту, бо розуміли просту істину: зостанешся з ворогами та з джунглями сам на сам — загинеш… Однак, сеньйоре, ми відхиляємось. Ви ще подумаєте, ніби я збираюся втручатися у внутрішні справи вашої країни, — усміхнувшись, сказав батько. — Недавно я почув індіянську пісню, вона вразила мене якимось прихованим змістом. Пісні не виникають з нічого, вони мають живе коріння, хоч і не завжди зрозуміле, особливо сторонньому, як я.
І батько розказав сеньйорові Аугустіно про все, що ми почули від Катультесе.
У кімнаті запанувала тиша. Пілот замислився, і мені здавалося, що він от-от пригадає важливе, несподіване, завіса над таємницею підніметься, і я дізнаюся про щось неймовірно цікаве.
Та цього не сталося. Сеньйор Аугустіно відсунув стілець, його постать затулила вікно. Стоячи посеред кімнати, він заговорив:
— Катультесе ніби і не здатний вигадувати небилиці, а все ж… Може, ви не зрозуміли старого?
— В тому й річ, що зрозумів.
— Тоді варто як слід у всьому розібратися.
— Звичайно. Поміркуймо тверезо. Відкинемо містику, забудемо про людину, яка начебто здатна протягом десятиліть зберігати свою зовнішність незмінною. Спробуймо поглянути на події з іншого боку. Все, про що твердить Катультесе, сталося шістдесят вісім років тому. Зараз старому вісімдесят три, в той час було п’ятнадцять… Вам про щось говорять ці цифри, сеньйоре Аугустіно?
— Гм… Виходить, йдеться про перший рік після другої світової війни?
— О! Саме туди веде нас арифметика. А що підказує логіка? В той період вже були вщент розгромлені фашистські війська, кривава, найтяжча за всю історію людства війна щойно закінчилася. Настав мир. За нього було заплачено дорогою ціною: міста лежали в руїнах, мільйони людей — у могилах. Старі й малі проклинали Гітлера, нацистів. У Нюрнбергу вже засідав Міжнародний трибунал, воєнних злочинців чекала справедлива кара… Я ось що хочу сказати, — батько підвищив голос. — У ті дні ще не вивітрився дим крематоріїв над концтаборами, людям ще вчувався стукіт есесівських автоматів і ввижалися рови, заповнені трупами розстріляних. А тому, одразу по війні, вияв масового насильства викликав би в народів усіх країн бурю гніву та обурення. О тій порі найзапекліші колонізатори, расисти, душителі свободи принишкли і сиділи тихо, як миші. Вони розперезалися згодом. Конго, В’єтнам, Португальська Ангола, Греція, Ізраїль… Що ж до перших років після приборкання фашистів — мерзота не наважилася б знущатися з людей і в найвіддаленішому закутку планети. Вдатися тоді до варварських методів гітлерівців могли б хіба що недолюдки, яким уже не було чого втрачати. Виникає запитання: хто саме і з якою метою шістдесят вісім років тому влаштовував облави, вбивав, нищив тутешні племена індіян?
— Ваші міркування, шеф, мені зрозумілі, — сказав сеньйор Аугустіно. — Можливо, що декотрі епізоди того часу вдасться розворушити. Я готовий допомогти вам. Треба пошукати серед індіян людей, які були свідками подій і знають, може, навіть більше, ніж Катультесе… Що ж до чоловіка з яхти, про якого розповів старий… Шеф, адже ж на яхті приплив сюди новий радист з дівчинкою. То, може, він щось корисне скаже вам?
— Хіба Золтан Чанаді дістався до нас не літаком? — запитав батько здивовано.
— Ні, не літаком. Напередодні вашого повернення з джунглів їх висадили на берег з тої самої яхти. Суденце належить панамським іхтіологам[16].
— Я цього не знав. Що ж, Чанаді кілька днів провів разом з екіпажем яхти, якщо поряд із простими смертними на її борту перебуває привид, то й радист мусив же з ним бачитись. Я запитаю в Чанаді. А вас, сеньйоре Аугустіно, прошу не забувати про нашу бесіду. Дивна історія, що й казати… Значить, вертоліт напоготові? Добре. Якщо синоптики вдруге не збрешуть, скоро полетимо до Уїллера, в джунглі.
— Я буду чекати вашої вказівки, шеф.
Захопивши свій чорний плащ, пілот вийшов з кімнати.
Батько поглянув на мене.
— Отакі-то діла, козаче. Працювати треба, своєю справою займатися, а тут всякі тобі дива заплітаються… І чого б ото їм саме тепер заплітатися? — Він звертався до мене, а думав про щось своє, я бачив це, бо добре знав батька.
Я узяв пластмасову скриньку з шахами і попрямував до дверей. Батько попрохав услід:
— Стукни, Ігоре, до радиста, скажи йому, щоб зайшов до мене.
В коридорі було порожньо. Згори, з другого поверху, линули уривки якоїсь мелодії. Рудому Зайцеві, напевно, вже увірвався терпець чекати. Я таки довгенько затримався. Але якби він почув усе те, що почув я в батьковому кабінеті! Виходить, Єржі таки справді припливла на білій яхті… Пливла разом із загадковим чоловіком-привидом… Скоріш би дощ перестав лити. В мене виникла одна думка, я скажу про неї Жакові, він запалиться. Як тільки злива припиниться, ми вирушимо до індіян, у селища. Батько заклопотаний своїми справами, в нього немає вільного часу, він поспішить у сельву, на зміну Уїллеру. А ми з Жаком і без нього про все дізнаємось! Розпитаємо в старих людей про отих напасників-чужинців, котрих згадав Катультесе. Не могли ж «мертві» зникнути, не залишивши по собі жодних слідів. Хоч минуло відтоді майже сімдесят років, та це не так уже й багато…
Кімнати Золтана Чанаді та його сестри містилися ліворуч по коридору, за колонами, що підпирали стелю, оздоблену ліпленим візерунком. Прямо переді мною виднів прямокутник широких скляних дверей, що вели на подвір’я. Погожої днини крізь ці двері яскраво світить сонце, оживляє збляклу позолоту стелі, кольорову мозаїку на стінах, до блиску натерті бронзові поручні, що огороджують східці на другий поверх. Тепер, під дощем, двері ледь сіріли, і в коридорі стояв півморок. Виткнувшись із-за колони, я побачив маленьку постать Єржі, що стояла під стіною.
Війнуло протягом. Двері були трохи відхилені. На підлозі від порога тяглася вузенька мокра доріжка, і там, де вона закінчувалася, ворушився темний шмат мотузки. Ворушився і тихо сичав, звиваючись, повз до ніг дівчини. Якби зненацька не пересохло в горлі, я не зміг би стримати крику. Здається, то була водяна гадюка-болотянка. Напевне, злива занесла страхітливу мешканку боліт на подвір’я «замку», і вона заповзла крізь прочинені двері в коридор, залишивши за собою темну доріжку…
Єржі не бачила мене, бо не зводила очей з гадюки. Наступної миті гнучка постать дівчини випросталася, пружиною майнула від стіни. Її руки неначе вхопили повітря біля самої підлоги. Здалося, вона падає і, щоб утриматися, мимоволі зробила різкий рух руками. Я аж заплющив очі. Та коли знову глянув на дівчину, вона вже спокійно стояла під стіною. Гадюка, затиснута її пальцями нижче голови, скручувалася в бублик і випрямлялася, била хвостом об підлогу.
Вперше я зрозумів, яке ото бридке почуття, коли тобі ось-ось буде млосно. А Єржі, ніби то звична для неї річ, чіпко тримаючи гадюку, побігла в кінець коридора, ногою штовхнула двері і вискочила надвір під зливу. За хвилину повернулася, пригладжуючи мокре волосся. На обличчі дівчини не було й тіні переляку. Вона нарешті побачила мене. Довгі вії сполохано тіпнулися. Моя присутність у коридорі збентежила її дужче, ніж поєдинок із болотянкою.
Я ледве зібрався з силою, щоб приховати, свій переляк. Мабуть, мені-таки це вдалося. Дівчина попрямувала до мене і хотіла щось сказати. Позаду почулися важкі кроки. По сходах згори спускався Золтан Чанаді. Аж тепер мені впало в око, що радист — зовсім молода людина, йому років двадцять п’ять, не більше. Єржі метнула в мій бік запитливий погляд. Радист наближався, насвистував веселий мотив.
— Батько просить вас зайти до нього, — сказав я майже бадьорим голосом.
— Гаразд. Я буду в доктора через три хвилини. Там, — Чанаді кивнув у бік холу, — почали передавати великий концерт з Відня. Раджу послухати. Запрошуй Єржі, щось вона сьогодні занудьгувала.
— Чого ж ти стоїш? — Єржі нетерпляче смикнула мене за рукав. — Ходімо! Концерт з Відня. Там Дунай… Ми також живемо на Дунаї.
— Хіба ти з Австрії? — запитав я.
— Яз Будапешта. А ти і доктор… твій батько, ви з Радянського Союзу?
— Так.
— То ми близькі сусіди, правда ж?
Її неначе хтось підмінив. Де й поділося те мовчазне дівча, яке нещодавно з’явилося в темних окулярах на веранді. Єржі розмовляла зі мною просто й невимушено, як із давнім знайомим. Ще про щось запитала. Я відповів майже механічно і, здається, не до ладу. Бо мене раптом вразила несподівана думка. Не моргнувши оком, кинутися на гадюку, схопити руками оте страхітливе, отруйне… Ні, тут одної сміливості мало. В селищах, де мешкають родичі Меро та Рудого Зайця, мені вже доводилося бачити, як червоношкірі хлопці точнісінько так, голіруч, приборкували розлючених зміюк. Хто ж навчив цього дівчину з Будапешта? Єржі не вперше в сельві! Але приховує це… Чому? Вона і наш новий радист Чанаді припливли на білій яхті разом із сивим чоловіком, якого пізнав Катультесе. Дивно, підозріла випадковість…
Східці вивели нас на другий поверх. З холу чулася мелодія Штраусового вальса. Єржі розвела руки, плавно крутнулася і зробила якесь хитромудре на.
— Ти любиш танцювати? Якщо хочеш, можеш запросити мене… Який чудовий вальс!
— Зачекай, — буркнув я, махнувши шахівницею в напрямку бібліотеки, — Зараз повернуся. Ось тільки покличу Рудого Зайця…
Єржі засміялася.
— Рудий Заєць? Хто йому дав таке влучне прізвисько? Він не тутешній? — І знову легко крутнулася, відкинувши голову.
У бібліотеці на вікнах були спущені штори. Стояла півтемрява. Я проминув першу кімнату, знаючи, що тут Жака немає. Чого б йому ото сидіти без світла, на самоті, серед полиць та шаф. Хіба що заснув. Я ступив через розчинені двері в сусіднє приміщення. Глибокі зручні крісла, низенький столик поміж ними, лампа на високій бронзовій ніжці з порцеляновим абажуром у вигляді троянди… «Жак давно в холі, біля телевізора», — подумав я і простяг руку до порцелянової квітки, щоб засвітити її.
У першій кімнаті рипнув паркет — до бібліотеки хтось увійшов. «Ага, Зайчисько таки шукає мене…»
Гукнути Жака я не встиг, бо почув клацання замка. Той, хто увійшов, замкнув за собою двері. Це насторожило мене. Відсмикнувши руку від лампи, я позадкував і присів за кріслом на килим.
Що мене штовхнуло не виказувати своєї присутності? Напевно, то йшло від пустощів, мною керувало бажання пожартувати з Рудого Зайця, гавкнути на нього зненацька з темряви, чи що. Хоч у ту мить, власне, я вже не вірив, що то увійшов він. Навіщо б ото Жак замикався на ключ.
Я сидів за кріслом і не ворушився. Майже поряд почувся легкий шерех кроків. Відразу ж шерех віддалився. Хтось, кого я не бачив із схованки, зайшов у цю кімнату і неначе пересвідчувався, що й тут людей немає. Потім, уже за стіною, пролунав глухий звук, неначе на підлогу упала книга. Долинуло сердите бурмотіння. Вуха вколов тонкий комариний писк і обірвався. Несподівано навколо мене, з обох боків крісла, освітився килим, на півсекунди спалахнула пройма розчинених дверей — у суміжній кімнаті увімкнули і тут же загасили люстру.
Моя поведінка вже здавалася мені не дуже розумною. Сидіти за кріслом, зігнувшись, було дуже незручно. Ще хвилини дві-три, і я не втерпів би, підвівся б і вийшов із схованки. Якби не голос, на диво знайомий голос, що раптом промовив:
— Грати нам у піжмурки немає потреби. Мені відомо, хто ви такий насправді…
То заговорив мій батько. Заговорив якось незвично, холодно. Перші слова досить гучно увірвалися в кімнату, а закінчилася фраза зовсім тихо. Другий голос, не батьків, після паузи відповів:
— Тим краще, докторе. Тепер ви знаєте, хто я. Це звільняє мене від пояснень, чому саме мені доведеться сьогодні здійснити тут конче неприємний, однак необхідний захід.
Цей голос належав радисту Золтану Чанаді.
Секунду я сидів вкрай розгублений і нічогісінько не розумів. Та ось по той бік дверей знову ще тихіше заговорили. І мене вмить пронизав здогад. Ні батька, ані Чанаді не було в бібліотеці! За стіною щойно увімкнули радіотранслятор і регулювали його на притишене звучання. Батько навіть гадки не мав про те, що в нього у кабінеті десь встановлено замаскований мікрофон і що хтось крадькома, за три кроки від мене, потай підслуховує його розмову з радистом.
Обережно підвівшись, я став за шафу, притулився вухом до стіни. Ще раз почувся голос Чанаді:
— Але, слово честі, докторе, мені більше подобалося перебувати у вас на посаді радиста експедиції, ніж у ролі інспектора Служби розслідування…
Усе здавалося якимось химерним: голоси батька і Чанаді, темна кімната, таємний радіотранслятор… Таке буває уві сні — ти бачиш яскраві картини, переживаєш, хвилюєшся, а як прокинешся — не можеш зібрати докупи щойно бачене. Ота година в бібліотеці також була зіткана із шматків незрозумілого, несподіваного.
Зараз доводиться добряче напружувати мозок, щоб пригадати всі подробиці діалога в батьковому кабінеті. Адже я ніколи не передбачав, що виникне потреба викладати усе це на папері.
Отож, Чанаді сказав:
— Але, слово честі, докторе, мені більше подобалося перебувати у вас на посаді радиста експедиції, ніж у ролі інспектора Служби розслідування.
Затим — батько:
— А мене, інспекторе, більше влаштовує ваша справжня роль, хоч і радист ви, скажу прямо, непоганий. Тепер у мене гора з плечей… Не вмію копирсатися в усякому чортовинні, не маю покликання. Тож займемося кожен своїм ділом.
Голос Чанаді:
— Комплімент за комплімент, докторе: про «чортовиння» ви зібрали надзвичайно цікавий матеріал, а вашим точним висновкам із спостережень позаздрить будь-хто з моїх колег. Ваша шифровка була для мене просто несподіванкою. Передаючи її в ефір, я насмілився продублювати цю інформацію і на адресу своєї Служби, попрохавши моє начальство негайно повідомити вас радіограмою про те, хто я такий. Ви отримали таку радіодепешу. Тож дозвольте доповісти вам, що? саме спонукало міжнародну Службу розслідування скористатися з вакансії радиста у вашій експедиції. Буду відвертий, докторе: мені нелегко вести цю розмову. Мушу починати з трагічних подій, які, на жаль, безпосередньо торкаються вашої сім’ї, йдеться про катастрофу в океані, біля острова Арпа-Нау, про загибель ЕГБ-1, і ви мене розумієте…
Я не пам’ятаю випадку, коли б батько за будь-яких обставин не стримав себе. Він умів володіти собою, і я, при нагоді, намагався бути схожим на нього, силкувався, що б не трапилося, не втрачати самовладання. Правда, мені це не завжди вдавалося, іноді я забував про власні обіцянки тримати в шорах свій характер і контролювати кожен свій крок.
Як повів себе батько там, у кабінеті, почувши про Експериментальну глибоководну базу, мені невідомо. Але я, згадавши свою загиблу матір, на мить забув, де перебуваю. Ноги самі винесли мене з-за шафи. Ненароком я зачепив лампу, вона захиталася, порцелянова квітка-абажур ледве не звалилася на стіл. Я встиг підхопити її й опам’ятався. Завмер, чекаючи кроків за стіною.
Хто знає, як усе склалося б, яким шляхом пішли дальші події, якби тої хвилини розкрилася моя присутність у бібліотеці. Та легкий шум, видно, не долинув до сусідньої кімнати. Як і перед тим, динамік транслятора бездумно передавав чужі слова і думки.
Очевидно, я пропустив кілька фраз або вони випали із моєї свідомості, бо коли зосередився знову, Чанаді вже відповідав на якесь батькове запитання:
— … Ні, докторе, ні! Причини катастрофи ще далеко не з’ясовано. На скелястім дні западини, де стався вибух, знайдено уламок деформованого металу, над його походженням ми довго ламали голову.
— Не розумію! — втрутився батько. — Ви кажете: над його походженням? У матеріалах комісії, що вивчала залишки зруйнованої бази, зареєстровано кожен уламок і визначено, звідки він. Я знайомився з документами.
Настала пауза. За стіною почувся кашель, шарудіння. Та ось радіотранслятор знову порушив мовчанку. Говорив Чанаді:
— Бачите, докторе, в документах комісії одна із знахідок названа уламком батискафа, що ним користувалися працівники ЕГБ-1 під час підводних розвідок за межами бази. Але… Є речі, про які не варто передчасно патякати на весь світ. Усі матеріали про катастрофу поблизу Арпа-Нау заздалегідь переглядало керівництво Служби розслідування. З тактичних міркувань було зроблено деякі поправки. Погодьтеся: заявити одразу вголос про те, що в океані виявлено не уламки батискафа, а рештки міни чи торпеди величезної вибухової сили, було б необачно з нашого боку.
— Міна чи торпеда?! Інспекторе, ви натякаєте на те, що в океані вчинено диверсію? Кому ж заважала перша на планеті наукова глибоководна колонія, в складі якої були вчені понад десяти країн?
— Якби я міг відповісти на це запитання, докторе, мені не треба було б годувати тут москітів.
— Не можу збагнути, товаришу Чанаді… це жахливо. Після звістки про загибель Оксани, моєї дружини, та її товаришів, дехто з моїх знайомих поставив під сумнів версію про підводний вулкан. Значить, у них були підстави сумніватися… Не природа — люди тут доклали рук…
— Так, природа не винна.
Батько сказав:
— Отже, ви маєте намір з’ясувати причини катастрофи?
— Мене уповноважено розшукати злочинців.
— Це вас і привело сюди, в Сені-Моро?
— Так.
— Спасибі за щирість, Чанаді.
— Мені нема за що дякувати. Вас повідомили про мої повноваження, мені відомі ваші міркування стосовно деяких незрозумілих подій у цьому закутку сельви. Отже, між нами немає таємниць. Признатися, докторе, історія, почута вами від Катультесе, це для мене нове… У мене виникла думка: чи не пов’язана часом ця майже невірогідна історія із справою, якою я займаюся?
Тут голос Чанаді пропав. За секунду знову почувся із попередньою чіткістю:
— … Знаю, знаю, ви хочете почути про мою подорож на яхті «Зігфрід» від порту Хармю. Вас цікавлять люди з того суденця? Про це, докторе, трохи пізніше. А зараз скажіть, що ви знаєте про Алі Акхара?
— Афганістанця, відомого вченого-металурга?
— Саме про нього мова. Цей молодий вчений має світлу голову. Приміром, йому не складає труднощів узяти пробу золота, з якого три тисячоліття тому майстри Причорномор’я виготовили прикраси для вашого предка скіфа, і незаперечно довести, що цей жовтий метал добуто на Уралі… Ми консультувалися з Акхаром. Він зробив аналіз того загадкового уламка з океану і заявив, що монополію на вироби із надтвердої сталі такої марки тримає західноєвропейський концерн «Крон». То була перша ниточка, за неї ми й ухопилися обома руками. Наші експерти перегорнули купу паперів і з точністю до одної гайки вивчили все металеве спорядження підводної колонії. Вони дійшли висновку, що знайдений уламок якоїсь кулястої штуковини — то чужорідне тіло на базі, бо така куляста річ ніколи не значилася в оснащенні ЕГБ-1. А тоді ми й узялися за концерн «Крон». Виявилося, що шмат сталі, піднятий з глибин, донедавна був часткою стінки батискафа, виготовленого в цехах одного з бельгійських заводів концерну на замовлення чілійського товариства «Друзі дельфінів».
— Припустімо, батискаф не належав підводній колонії і невідомо яким чином потрапив на базу. Але ж батискаф — не торпеда?
— Докторе, під сталеву стінку батискафа неважко закласти будь-що. Встановлено, що руйнівна сила діяла на апарат зсередини. Незаперечно, батискаф був носієм вибухівки, якою знищено глибоководну базу та людей. Під час розслідування ми натрапили на цілу низку замовлень, що їх багато років підряд виконували підприємства концерну «Крон» тому ж самому товариству, яке палає любов’ю до дельфінів. Перед нами лежав довжелезний перелік найрізноманітнішого обладнання, приладів, апаратури, матеріалів. Консультанти розводили руками: кому й для чого десь у Чілі знадобилося стільки добра? Здебільшого вироби та матеріали навантажувалися на кораблі, порт призначення вказувався завжди один — Хармю. Іноді обладнання посилалось на літаках. Якщо вірити підрахункам, то порт на Вачуайо давно мав перетворитися на величезний склад справжніх скарбів або ж там містився якийсь потужний науково-технічний центр. З такою думкою я й вирушив до Хармю. І потрапив у таке собі зачухане містечко — зо три десятки халуп, один-однісінький причал, кілька старих портальних кранів…
Ми з Єржі подорожували як туристи, їх тепер чимало блукає всюду в пошуках екзотики. Єржі допомагала мені, дівчинка добре володіє португальською, знає кілька тутешніх діалектів. Моя двоюрідна сестра народилася в цій країні. Її батько, вчений-соціолог, майже півжиття віддав джунглям. Він досліджував причини вимирання давно зниклих індіянських племен, зібрав безліч фактів, які свідчили, що горезвісна «Охорона індіян», створена на початку двадцятого століття, по суті була інструментом колонізаторів для знищення тих же індіян. Три роки тому вчений з дружиною та донькою повернувся додому, в Угорщину. Єржі залюбки погодилася разом зі мною відвідати місця, де проминуло її дитинство…
«Ось воно що! Вона й народилася в сельві. Тепер усе зрозуміло», — подумав я, і почув голос батька:
— Дівчинка знає про справжню мету вашої подорожі?
— Наша подорож для неї — мандрівка в світ її перших дитячих вражень. Насамперед ми побували в Чілі. Там я з’ясував, що товариство «Друзі дельфінів» справді існує, складається з кількох невеликих груп, переважно з молоді, студентів. Звичайно, це товариство не мало жодних зв’язків з китами промислового капіталу Західної Європи. Люди, які вели справи з концерном «Крон» від імені товариства, були підставними агентами, хтось стояв за їхньою спиною.
Відтоді як було проголошено незалежність Сені-Моро, загадковий потік вантажів у порт Хармю припинився. Зникли також уже портові документи, з яких можна було б дізнатися, для кого надходили вантажі.
Я вже було схилявся до того, що ми натрапили на брудну аферу якихось гендлярів, котрі гріли руки, перепродуючи сировину та цінне обладнання. Але батискаф… Ось що не давало спокою. Я готувався до тривалої роботи, вирішив розвідати узбережжя океану, зазирнути в порти кількох південноамериканських країн. І саме в той час отримав депешу. Служба розслідування нарешті натрапила на одного підставного замовника. Його запримітили в Бельгії, коли він домовлявся про виготовлення фізичної апаратури. Якийсь клерк з адміністрації концерну «Крон» посвідчив, що саме ця людина два роки тому оформляла термінове замовлення на батискаф спеціальної конструкції з надтвердої патентованої сталі.
За підозрілим замовником почали стежити. Невдовзі він залишив Європу, пересік кілька кордонів і опинився в Сені-Моро. Мені передали наказ прибути в Пері і взяти на себе обов’язки радиста вашої експедиції, щоб зблизька придивитися до нашого «підопічного». У Хармю я випадково дізнався, що там заправляється пальним яхта «Зігфрід» і що судно має далі пливти по Вачуайо. Я познайомився з капітаном і попрохав узяти нас на борт і висадити в Пері. От ми дійшли і до суденця, докторе.
— Як вам подорожувалося на яхті? — запитав батько.
— Все було добре. Яхта застарілого зразка, але у чудовому стані. Трохи незвична для цих місць у неї назва «Зігфрід», та нікому не забороняється давати суднам ймення на свій смак. Згідно з документами, яхта належить панамському інституту іхтіології.
— А хто на судні отой сивий чоловік з вусами?
— То капітан яхти, Рохас Верейра. Крім нього, на судні є моторист і двоє матросів. Та ще плавають два іхтіологи, панамці, досліджують рибне господарство Вачуайо за контрактом з приватною рибальською фірмою Сені-Моро. Єдине, що я помітив: капітан суденця не тільки з матросами, навіть з іхтіологами поводився якось зверхньо, і всі вони начебто побоювалися його.
— Яка ваша думка про вбивство у джунглях, інспекторе?
— Поки що нічого певного сказати не можу. А, газета… Не треба, докторе, повідомлення в газеті я вже прочитав.
— Гаразд. Так хто ж, коли не секрет, отой ваш «підопічний», заради якого ви були змушені завернути в Пері? Ви його мали на увазі, сказавши, що повинні вжити заходів?
— Не догадуєтесь, докторе, про кого мова? — Чанаді помовчав. Затим сказав: — Я маю повноваження місцевої влади заарештувати людину, яку ви знаєте як сеньйора Аугустіно…
Поряд за стіною почувся брязкіт, ніби наступили ногою на скло. Транслятор замовк.
Кроків за стіною я не почув, мене вивело із заціпеніння клацання замка. Я стрімголов вискочив із своєї схованки…
Десь близько гудуть тисячі джмелів, від одноманітного нудного дзижчання розколюється голова. Я силкуюсь розплющити очі і не можу поворухнути важкими повіками. Щока притулилась до чогось теплого, гладенького, пахне нагрітою штучною шкірою. І джмелі гудуть, гудуть…
Через силу розплющую одне око. Разом із світлом у мозок шпигає нестерпним болем. Та я примушую себе дивитися, бачу, як мерехтять зелені цятки; поступово вони розпливаються, світло гасне, потім знову спалахує прозорим сяйвом, що розливається переді мною. Моя голова відкинута на спинку крісла. Перед очима — сухорлява спина, чиїсь розставлені лікті.
Погляд встромлюється в потилицю… сеньйора Аугустіно. Він зрідка ковзає пальцями по зеленаво-прозорому аркуші, що висить на рівні його грудей. Трохи осторонь, в кріслі праворуч, зіщулилась Єржі.
Я відчуваю легке погойдування, іноді тіло провалюється кудись униз, неначе втрачає вагомість. Гуде мотор. Аркуш перед сеньйором Аугустіно — то дошка з приладами, підсвічена невидимими лампами. Я півлежу в кріслі в просторому салоні вертольота.
Ми летимо.
Перед моїм обличчям — кругле темне віконце. На чорному небі яскріють великі зорі. Значить, злива припинилася, надворі вигодинилося. Куди ж летимо серед ночі?
Зціпивши зуби, стримую стогін. Пілот озирається, уважно, ніби вперше, розглядає мене. Кидає через плече:
— Очуняв?
Я мовчу. Переводжу погляд на Єржі. Мені не видно її обличчя. Обмацую очима підлогу. Якби що-небудь важке, замашне, гайковий ключ чи молоток. Голова пілота — на відстані моєї випростаної руки. А потім… Але на підлозі, що злегка вібрує, не видно нічого, в сеньйора Аугустіно в машині завжди порядок.
Мене душить лють.
— Очуняв, дурню? — пілот оглядається знову.
Обличчя в нього вже зовсім не таке, яке я звик бачити. На нього наче напнули машкару, чи, може, то його попереднє обличчя було лише машкарою добродушності, а зараз повернулося до власного природного виразу?
Погойдуючись, вертоліт летить у пітьмі ночі.
Як же все сталося? Тут я пригадую…
… Біжу через кімнату, де ще хвилину тому хтось потай сидів біля транслятора. Смикаю двері. Вони розчиняються навстіж. У коридорі віддаляється постать. Сеньйор Аугустіно…
— Стій! — волаю на весь будинок. — Стій!
Пілот уже біля сходів.
— Стій!
З холу вибігає Єржі, за нею — перелякана сеньйора Росіта, і з’являється Катультесе. Рудий Заєць кидається до мене, не втямкувавши, чому я кричу. А Катультесе робить кілька кроків пілотові навперейми. Не зупиняючись, той замахується кулаком. Схопившись за груди, старий осідає на підлогу.
На сходах — стукіт пілотових чобіт. Я лягаю животом на бронзові поручні, ковзаю вниз, і вже внизу, не втримавшись, падаю на бік. Єржі ледь не звалюється на мене, також на поручнях з’їхавши в коридор. А сеньйор Аугустіно вже біля вхідних дверей. Єржі доганяє його. Я чую, як з грюкотом розчиняються важкі двері батькового кабінету. Пілот раптом різко повертається боком, щось кидає — маленька кулька котиться по підлозі, повз мене. Чую вимогливий, як наказ, окрик Чанаді:
— Ігоре, не зупиняйся! Біжи!..
Розгублено озираюсь. Чорна кулька скаче попід стіною, наближаючись до дверей, де стоять батько і Чанаді. Кулька губить синюваті іскри, вони розлітаються на всі боки й гаснуть, залишаючи десятки сизих хмаринок. Щось шорстке дряпає легені, шпигає в ніс, я інстинктивно затуляю обличчя руками. І Чанаді затуляється. Задкуючи перед сизим клоччям, що заповнило коридор, він відтісняє батька в кімнату. У Чанаді від натуги обличчя аж червоніє, він хитається, махає рукою, ніби хоче відігнати від себе зловісну імлу…
В мене підгинаються ноги. Намагаючись не вдихати повітря, роблю зусилля і, долаючи млявість у тілі, не вибігаю — вивалююсь із дверей надвір. Чомусь болять м’язи і кінчики пальців. Я обіймаю стовбур пальми і конвульсивно хапаю ротом вологу густу прохолоду. В голові прояснюється, притуплюється біль.
Де Аугустіно? Куди поділася Єржі?
У темряві, за верандою, блимають два ока, чути підвивання й скрегіт. Спотикаючись, біжу туди, з розгону наскакую на дерево, падаю, підхоплююсь. «Машина… Він заводить машину!» Приземкуватий всюдихід стоїть осторонь будинку, під навісом. На передньому сидінні дві постаті. За кермом… Єржі. Пілот силкується відірвати руки дівчини від керма, і в ту мить машина поволі рушає з місця, реве, смикається — Єржі не дає Аугустіно увімкнути швидкість, а він, відпихаючи її плечем, люто шарпає важелі.
Мені залишається зо два кроки до машини, до постатей, що вовтузяться в ній, як з-під коліс в очі, в обличчя летить мокре груддя. Всюдихід робить стрибок, підминає під себе кущі і зникає в темряві парку.
Я кидаюсь назад, до будинку. Над головою з тріском розчиняється освітлене вікно, сиплються склянки розбитої шибки. Звісившись з підвіконня, батько важко дихає, люто тре кулаками скроні.
— Ти молодчина, проскочив, а ми наковталися… — він через силу вимовляє слова. — Ноги як ватяні, і в голові… Чорт! Усе перевертається. Золтану ще гірше. Ігоре, в коридор не заходь, розчини вхідні двері… І на веранді розчини. Нагорі всі також очманіли. Хай протяг вивітрить сизий туман. Хто ж міг думати, що він, негідник, газовою гранатою… Це минеться, за годину. Ти не бійся… Він узяв машину?
— Він підслухав вашу розмову з Чанаді. В бібліотеку з твоєї кімнати виведено транслятор, — випалив я й зайшовся кашлем.
— Он як!..
— Єржі не давала йому виїхати і залишилася в машині. Я не встиг підбігти… Треба подзвонити в Пері. Його затримають у місті.
— У місті? Йому не потрібне місто, сину. Цей мерзотник хоче скористатися з вертольота. За двадцять хвилин він буде на аеродромі. Дзвонити пізно.
«За двадцять хвилин? У темряві, після зливи, по грузькій дорозі… Йому потрібно не менш як півгодини, може, й більше».
Я відступив на крок від стіни, обличчя батька біліє вгорі у вікні невиразною плямою.
— Тату, ти тільки не заперечуй… Подай мені пояс.
Батько мовчав.
— Я ж умію, ти сам навчив мене… Я встигну до вертольота. Ну, дозволь мені, тату!
Батькове обличчя на секунду зникло і знову з’явилося у вікні.
— Що ж, ти вже не маленький… Спробуй. Тільки пам’ятай, весь час пам’ятай: акумуляція ракетного заряду має свої межі, стеж за червоним сигналом. Після сигналу в тебе залишиться про запас лише півтори милі. Не більше! І враховуй свою вагу, особливо при злеті. Будь обережний!
Швиденько порозчинявши двері будинку, я повернувся під вікно, став навшпиньки; батько подав мені ракетний пояс і шолом.
Пояс трохи нагадував мисливський патронташ з великими гніздами для набоїв. Я підперезався, перевірив застібки наплічних ременів, надів шолом. На грудях тьмяно вилискував довгастий щиток з рядком кольорових кілець, що переливалися фосфористим світлом. Пересунувши крайнє фіолетове кільце, я відчув легкий поштовх і зрушив червоне та біле кільця. Ракетні касети діяли безшумно. Ноги відірвалися від землі. Піді мною промайнули темні верхівки дерев, похилий дах «замку». Ліворуч засіріло плесо ріки. Освітлені вікна будинку швидко віддалялися, провалювалися в чорну безодню.
І раптом якась сила кинула мене стрімко вгору, в небо. Острах скував тіло. Це на старті я все-таки забув про поправку швидкості на вагу тіла. Мене піднесло занадто високо. Отямившись, я почав маніпулювати кільцями, різко знизився і перейшов на горизонтальний політ. Знову побачив ліворуч тьмяно-дзеркальну стрічку Вачуайо, а праворуч — вогні Пері.
Холодний повітряний потік омивав лице, плечі, заповзав під сорочку. Я зробив кілька різких рухів руками, щоб розігріти кров. Та ось щось важке, пружне, як боксерська рукавиця, ударило в шолом і ковзнуло до грудей. Мене перекинуло на спину, тіло втратило рівновагу, і я шугнув униз. Пояс наче ошалів. Дивовижний вихор закрутив мене, як тріску, і я вже падав униз головою. Рука панічно стискає щиток на грудях, метушливо смикає кільця, та вони не піддаються, щось зрушило їх і заклинило. Пальці натрапляють на якісь м’які стеблини, вони застрягли в щитку. Обережно висмикую їх і поновлюю попереднє положення кілець. Земля та зорі повертаються на своє місце. Танок у повітрі припиняється. Але я збочив з курсу. Вогнів Пері не видно зовсім. Тричі описую велике коло, аж тоді помічаю внизу смужку ріки.
Підношу до очей жменю з стеблинами — між пальцями стримить кілька пір’їн. Зі мною зіткнувся якийсь птах-невдаха. Нічна зустріч у повітрі коштувала птахові життя, а мені — не менше як п’яти хвилин марно згаяного часу. Переводжу ракетні касети на повну потужність.
Аеродром з’являється зненацька. Пронісся над ним і гальмую із запізненням — аж ген над міською околицею. З землі мені махають руками, щось гукають. Уявляю собі, яке враження справляє на жителів Пері людина, що летить над деревами. Ще раз описую коло. І знову необачність: приземляючись, не посвітив прожектором. Здіймаю водограй бризок і падаю в каламутне озерце після зливи. Гарячково бовтаюся, пнуся на сухе, замість того щоб одразу увімкнути касети і злетіти вгору. Опам’ятавшись, корком вихоплююсь із озерця і вже без поспіху, на малій висоті, лечу над аеродромом, шукаючи на землі силует вертольота. Та що це?
Із землі долинає гуркіт. Низкою яскравих плям засвітилися круглі віконця машини. Не встиг… Аугустіно випередив мене. Що ж робити? Гуркіт мотора посилюється. Вертоліт на мить повисає над землею і швидко шугає у височінь. Гаснуть бортові вогні, машина розчиняється в нічному мороці. На аеродромі темніє кинутий всюдихід. У кабіні нікого немає…
Знову навколо шолома свистить вітер. Змокрілий одяг, як холодний компрес, зуби невпинно цокотять. Збільшую швидкість. Десь попереду, в чорнильній порожнечі, гуде мотор. Ще кілька хвилин польоту, і на тлі чорного неба виступають обриси машини. Тримаюся на відстані, аби лишень не випустити вертоліт з поля зору. Вачуайо зосталася далеко позаду. Землі не видно, та я знаю, що підо мною вже стелиться німотна глушина сельви.
Намагаюсь заспокоїтися, підбадьорити себе. Адже ж ще не все втрачено. Ні, не все! Аугустіно не знає, що я в нього «на хвості». Нумо ж сміливіше! Тільки не боятися, не боятися… Треба виринути знизу, з-під машини, вхопитися за ручку дверцят і одночасно згасити власну швидкість.
Тугий струмінь завихрюється від лопатей гвинта, б’є в груди, кидає мене униз. Перший захід не вдався. Ще раз підлітаю до машини, і тепер уже не зменшую, навпаки — поволі збільшую швидкість. Відчуваю, як тіло долає опір повітряної хвилі, сила ракетних касет переборює її. Обшивка фюзеляжу слизька, холодна. Задерев’янілі пальці ковзають по металу. Я чіпляюся за ручку дверцят обома руками, смикаю, шарпаю. Ручка не піддається. Дверцята не відчиняються.
Може, пощастить з лівого боку? Зовсім оглухнувши од ревіння мотора, відштовхуюсь од вертольота, даю повітряному вихору збити мене униз і підлітаю до машини з протилежної сторони. Та марно! І тут дверцята як приварені. Аугустіно поруч, за тонкою стінкою фюзеляжу, та хіба розірвеш нігтями метал… Невже доведеться відступити, повернутися ні з чим до «замку»? Я зо зла розмахнувся ногою, щоб гепнути у дверцята, і, перекинувшись через голову, вхопився за тверду гуму колеса. Повертатися назад? Ні! Мусить же пілот десь посадити машину. Я не відстану від вертольота. Хай летить, приземляється, і я разом з ним теж приземлюся. Чи вистачить на політ ракетного заряду касет? Як тільки касети спорожніють — тоді все, смерть. Але я не дам їм спорожніти. У мене ж є можливість заощадити заряд. Якщо вмоститися отут, між колесами, та міцніш триматися за шасі…
Вітер продуває мене наскрізь, ніби тисячі голок пронизують тіло. Долоні обдерті до крові. Тупо ниє шия, бо сиджу скоцюрбившись, пригнувши голову. Шолом упирається в якісь гвинти, затиснуті гайками-«баранцями». Для чого ці гвинти? Ага, тут люк… Він задраєний зовні. А що, як відгвинтити «баранці»? Тільки б вистачило сили в задубілих негнучких пальцях…
Кришка люка падає, ледь не зачепивши обличчя, погойдується на завісах. З отвору дихнуло теплом. Не роздумуючи, єдиним поштовхом посилаю тіло у чотирикутний люк, виважуюся на руках. У салоні машини — присмерк, затишок. І з цього присмерку виринає раптом бліде перекошене обличчя, воно нависає наді мною, наближається. Я бачу нерухомі розширені очі Аугустіно і хапаю його за барки. Цуплю на себе, в отвір. Пілот чіпляється руками за край люка, я підсвідомо притискаю ліктем його пальці до поріжка отвору. Він гарчить від болю. Ми от-от удвох пірнемо в порожнечу. Саме цього я й хочу — витягти його з машини.
На весь салон — зляканий зойк. Єржі?! То її голос… Вона у вертольоті?..
Мимоволі розслабляються м’язи. На якусь мить. Удар в обличчя туманить свідомість. Голова смикається назад, натикається на щось тверде, мені здається, що тріснув шолом. Перед очима спалахують райдужні кола. Мене тягнуть за комір, опиратися немає сил. Останнє, що встигаю, — розстебнути ракетний пояс. Не можна, щоб він потрапив до рук цього негідника — це зовсім недавній винахід наших інженерів. Пояс сповзає униз, в отвір люка. Я вже нічого не бачу і не відчуваю.
… Ще й досі тягнеться ніч? Скільки ж часу я у вертольоті?
Спина Аугустіно. Єржі забилася в крісло. Пробую підвестися. Ноги припнуто ремінцями до ніжок крісла. Гуркіт мотора стишується. Чи то мені так здається? Ні, мотор таки працює приглушено, вже навіть чути шелестіння лопатей. Зорі у віконці зрушують з місця, пливуть у височінь. Аугустіно тричі засвічує і тут же гасить бортові сигнальні ліхтарі.
Вертоліт приземляється.
Знесилено спираюся плечем на стіну, долоня натрапляє на тверду шорстку поверхню. Бетон. Високий мур зливається з темрявою, сягає у височінь, під крони дерев. Шелест листя. Дрімучий ліс. І стіна.
Мене зупинили під муром. Вони чогось чекають. Я чую поруч їхнє дихання. У одного в зубах сигарета; коли вогник жевріє дужче, відблиск лягає на широке підборіддя, на кінчик носа. Другий провожатий маячить збоку.
Зненацька на стіні з’являється тонка смужка світла, вона поволі ширшає, ніби росте рівна вертикальна тріщина. Більше нічого не встигаю розгледіти — на очі лягає чорна пов’язка. Пальці, від яких тхне тютюном, ковзнули по обличчю, вп’ялися мені в плече.
Ми йдемо. Під ногами твердо, теж схоже на бетон. Через кілька кроків — трава, вкрита нічною росою. Лице заливає піт, нестерпно хочеться пити, кожен рух віддається в потилиці болем.
Десь попискують птахи, хрумтять під підошвами сухі стебла, вчуваються пахощі лісу. Стусан у спину. Брязкіт металу. Уривчастий короткий дзвінок. І я стоячи стрімголов падаю неначе в колодязь. Ліфт? У лісі, в джунглях? Нісенітниця! А стіна з бетону?
Вертоліт приземлився чверть години тому. Розчинивши дверцята, пілот потурив мене з машини, але мені не дали впасти — чиїсь руки підхопили й поставили на землю. Я встиг лише подумати, чому ж не висаджують слідом Єржі?
Тепер ось — ліфт.
Падіння припиняється. Знову брязкіт, дзвінок, і мене випихають із тісної кліті. Кроків чомусь не чути, відчуття таке, що я перебуваю в просторому приміщенні, а всі звуки зосталися десь за порогом.
З мене зривають пов’язку. Стою серед кімнати. Вікон немає. Білосніжні стіни, світлий лінолеум підлоги. Через круглий отвір на стелі вливається холодне сяйво. У кутку низеньке ліжко, столик, стілець із м’яким сидінням.
Чоловік, що скинув з моїх очей пов’язку, розглядає мене. Йому, мабуть, за тридцять. Широкий крислатий капелюх кидає тінь на повновиде білоброве обличчя. На чоловікові коричнева сорочка, заткнута під пасок чорних бриджів, кобура на поясі. Він посміхається.
Помітивши кров, що засохла в мене на голові, чоловік співчутливо хитає капелюхом, показує на ліжко і прямує до дверей. Я тисну на двері коліном. Вони замкнені.
Куди я потрапив? Де Єржі? Звідки тут, у дрімучому тропічному лісі, ця кімната? Чи не приверзлося мені все — і погоня за вертольотом, і бійка в повітрі, і лінолеум на підлозі? Думки розбігаються. Мене тягне до ліжка, як магнітом, бажання впасти на подушку відтісняє все. Але я обминаю ліжко — у ніші, за шторою, видніє край умивальника.
Підставляю голову під холодний струмінь, що б’є з крана. Кімната гойдається, світло, що ллється зі стелі, перетворюється на мерехтливий диск. То описують коло лопаті вертольота. Вони січуть повітря перед моїм обличчям. Диск насувається на мене, ще мить — і лопаті пошматують тіло, розкраять череп… З жахом хапаюся за щиток на грудях, а щиток вибухає синіми іскрами. І все зникає. Тільки вітер з пронизливим посвистом оглушливо стугонить, реве і підхоплює мене, як пір’їну…
Відчуваю, що біля мене хтось є. Пахне ліками і… парфумами. Розплющую очі. Не можу второпати, де я, чому лежу. Бачу молоде жіноче обличчя. Але що це за темна смужка, через чоло навскіс, затуляє її ліве око? Смужка ж псує красиве обличчя… На білий халат, недбало накинутий на плечі, спадає хвилясте волосся. В тонких пальцях виблискує шприц. Жінка помітила, що я розглядаю її.
— Лежати! Спокійно! — голос у жінки різкий, непривітний.
Щось пекуче розливається по тілу. Шприц лягає на столик. Тонкі пальці притискають до моєї руки вату.
— Куди мене привели?
Жінка поправляє волосся, ніби й не чула мого запитання. Говорить сама до себе:
— Гм… ідеальна побудова черепа. Аномалія, парадокс природи. Зовсім не схоже на слов’янський тип…
— Куди мене привели? — я намагаюся встати з ліжка. Владний окрик примушує втягти голову в плечі.
— Лежати! Хто дозволив? — і недбало: — Ти в надійному місці. З твоїм здоров’ям усе гаразд.
Вона все ще поправляє зачіску, а я дивлюся на круглий медальйон, що висить у неї на шиї. Дивний павучок причепився до золотого кружальця, павучок-хрестик з відігнутими кінчиками лапок. Та це ж… Це ж свастика! Огидна емблема фашистів, найганебніший знак з усіх, які тільки існували будь-коли.
Жінка догадалася, що саме прикувало мій погляд. Граючи медальйоном, промовила:
— Тебе зацікавила ця емблема? Ти знаєш, що вона означає? Герб з таким знаком прикрасить наймогутніше місто на землі, з якого розпочнеться нова історія людства! Ти хотів би жити в такому місті?
— Яке місто? — белькочу я, мимоволі відсуваючись до стіни. — Ви про що?..
— Лежи, лежи! — знову різко кидає жінка. — Тобі скільки років? О, з тебе можна зліпити добрячого солдата! Шкода тільки — слов’янське походження… А може, ти не слов’янин? У твоєму роду напевно були вихідці з арійських районів. Ти знаєш що-небудь про своє походження?
«Божевільна! — подумав я. — Вона не при своєму розумі. Хто пустив її в кімнату? Звідки в неї шприц?..»
— Фрейлейн Труда, як завжди, в ролі філософа. Навіщо поспішати, фрейлейн? — почувся муркотливий басок. У кімнату нечутно увійшов низенький натоптуватий чоловік. Усе на ньому якось дивно вилискувало: лаковані черевики, сріблясті нитки, вкраплені в тканину синього костюма, оправа окулярів, рожева лисина. Він тримав під рукою щось опукле, загорнуте в папір. Поклавши пакунок на ліжко, до моїх ніг, кивнув: — Як наш гість почувається?
Жінка всміхнулася своїм єдиним оком.
— Вже цілком здоровий, щоб…
— Зрозуміло. Ти можеш сісти, — сказав мені лисий. — Розведи руки. Так. Нахили голову. Ще раз! Чудово. Після струсу мозку… Ви таки вмієте лікувати, фрейлейн.
— Ви хотіли, щоб я скоріше поставила його на ноги. — Вона узяла мене за підборіддя. — Скільки буде сім помножити на шість? Відповідай!
Я відштовхнув її руку. Обличчя жінки пересмикнулося.
— Фрейлейн! — застережно підвищив голос лисий. — Йому треба дещо пояснити… Ти в лікарні, хлопче. Я хочу поговорити з тобою. А для цього мені треба переконатися в психічній повноцінності співрозмовника.
— У такому разі швидко відповідайте: скільки буде чотири поділене на два? — буркнув я. Він пильно глянув мені в обличчя крізь скельця окулярів. Не міняючи інтонації, повчально промовив:
— Ти був у тяжкому стані, за тобою доглядали, тобі повернули здоров’я. Мусиш дякувати, а не поводитися, як дике індіянське щеня.
Я ковтнув слину і поглянув на фрейлейн Труду, на медальйон із свастикою.
— Лікарня… У лікарню не тягнуть із зав’язаними очима. Я не дурник. Вертоліт спустився в глухому лісі. Де я зараз?
Не відповівши, він запитав сам:
— Виходить, ти летів на вертольоті? Що ж то за вертоліт?
— Вам це відомо не гірш, ніж мені. Машина належить міжнародній науковій експедиції. Аугустіно — злодій, він украв вертоліт. Ви мусите повідомити в місто Пері про машину і про мене. З нами також летіла дівчинка, Єржі. Що з нею?
Лисий слухав, схиливши голову набік.
— Звичайно, звичайно! Ми можемо повідомити про тебе. Але тоді виникне безліч запитань. По-перше: як же ти опинився у вертольоті? По-друге: як пояснити твоє врятування? Фрейлейн Труда, скажіть, щоб принесли газету.
За хвилину на порозі стояв дебелий парубійко — крислатий капелюх, коричнева сорочка, кобура на поясі, — схожий на того, що привів мене вночі в кімнату. Лисий вихопив з його рук газету.
— Гадаю, ти зрозумієш, що тут надруковано. Адже ти непогано засвоїв тутешню мову. І німецькою розмовляєш досить пристойно.
Мене чомусь зовсім не здивувало, що ці двоє — одноока Труда і чоловік у всьому блискучому — звертаються до мене німецькою мовою. Мабуть, не здивувало тому, що коли вільно володієш якоюсь мовою, то при нагоді починаєш вживати її непомітно для себе.
Я глянув на газету. «Популярна хроніка», що видається в Пері. На видному місці виділявся заголовок:
Повітряна катастрофа
«Позаминулої ночі місіонер-протестант Гуго Ларсен був очевидцем жахливого видовища. Неподалік місії в повітрі над лісом загорівся вертоліт. За хвилину машина вибухнула. Це сталося над розбурханою після дощів безіменною притокою Вачуайо, в районі Великих боліт, на відстані близько 200 миль від Пері. Місіонер негайно послав в ефір звістку про катастрофу.
Як виявилося, аварію потерпіла машина, що обслуговувала експедицію Продовольчого комітету ООН. Члени цієї експедиції на чолі з вченим біологом доктором Андрієм С. Вовченком з Радянського Союзу проводять на території країни науково-дослідницьку роботу.
Напередодні катастрофи за досить загадкових обставин зник син доктора Вовченка. Якщо вірити чуткам, ця вельми прикра подія має прямий зв’язок із загибеллю вертольота».
Лисий не приховував задоволення.
— Бачиш, як воно склалося… Навіщо ж доказувати тепер, що на болотяній притоці Вачуайо ненажера крокодил не посмакував твоїм підсмаженим тілом. Поки що хай все так і залишиться: вертоліт згорів, ти загинув…
— Кому потрібна ця брехня? Якщо ви не випустите мене з цієї… з цього…
Похитавши головою, лисий проговорив, стримуючи роздратування:
— Слухай, голубе! П’ять хвилин тому ти заявив, що вертоліт приземлився в лісовій глушині. Тобі відомо, що таке оазис? Маленький острівець життя серед пустелі. Ми також в оазисі. Тільки нас оточують не піски, а дещо страшніше — зелене пекло, джунглі, що простяглися на тисячі миль. Будь ласка! Йди звідси на всі чотири вітри. Ми тебе не тримаємо за поли. Але перед цим… — він узяв принесений пакунок, розгорнув папір. — Ти мені скажи, що це таке.
Лисий тримав шолом. Мій шолом. Від ракетного пояса. Скло прожектора розбите. Збоку гладенька поверхня увігнута. Це я ударився об гострий край люка. Якби не шолом, мені було б зовсім кепсько.
Я простягнув руку до шолома і тієї ж миті відсмикнув її. Щось мене стримало, мабуть, очі лисого, що жадібно загорілися.
— Чому ж мовчиш, голубе?
— Хіба ви не бачили спортивних шоломів?
— Спортивних? Гм… Гаразд. Як ти опинився у вертольоті?
— Так і опинився! — відрубав я. — Чому ви вчиняєте мені допит? Я не хочу відповідати на ваші запитання.
— Ні, голубе, ти будеш відповідати! Я тебе примушу! Для чого ти надівав шолом, звідки він у тебе?
— Не кричіть на мене. Ми ж у лікарні. З переляку я забуду таблицю множення і перетворюся на неповноцінного співбесідника.
В нього на лисині проступили червоні плями, він наближався до мене короткими скрадливими кроками, поблискуючи скельцями окулярів.
— Ти жартівник, голубе! Але ти не знаєш, на кого перетворишся, якщо не скажеш усе, що мені треба…
Одноока Труда ліниво вкинула:
— Кносе, не нервуйтесь. Я вам допоможу як слід порозмовляти з ним.
— Не треба, фрейлейн! — роздратовано відмахнувся лисий. — Хлопчисько думає, що з ним жартують. — Заклавши руки в кишені, він уже спокійно мовив: — Ти ще ніколи не носив на плечах сталевих рейок? А батогів куштував коли-небудь? Не носив і не куштував, звичайно. Так от, доведеться провчити тебе. Сьогодні ж. Негайно!
У дверях з’явився крислатий капелюх.
Чотирикутник денного світла віддаляється. Під склепінням тунелю жевріють закурені електричні ліхтарі. Чим далі в глиб велетенської нори, тим важче дихати, повітря густішає, змішується з їдкою парою. Сльозяться очі, солоні краплі падають з підборіддя на груди, ятрять шию.
Рахую кроки. Десять… сімнадцять… сорок чотири…
Щоб хоч на кілька хвилин звільнитися від ноші, треба подолати сьогодні двісті шість кроків. Позавчора, під вечір, я лічив сто сімдесят два, учора — сто дев’яносто шість. Тунель поглиблюється.
Ми носимо двометрові стояки з бетону. Важкий брус вдавлює в землю, ноги заплітаються. Мій напарник — індіянин, хлопець років шістнадцяти, звати його Ву. Він іде попереду. На спині темніють рубці, тонкі жилаві ноги ступають пружно, твердо. Ву на півголови нижчий від мене, але він міцніший, і вправності в індіянина більше. Для нього тягар — і стояки з бетону, і такий невмілий носій, як я. Рухаємося в мовчазній процесії червоношкірих привидів. Голі до пояса тіла людей при світлі ліхтарів вилискують від поту. Одні несуть на плечах стояки, інші згинаються від сталевих рейок. Я плентаюсь за Ву, ноша зв’язує нас ярмом. Стояк от-от потрощить мої кості. Плече заніміло. Нога зі збитими до крові пальцями натрапляє на щось гостре. Спотикаючись, силкуюся втримати брус обома руками, але стояк сповзає з плеча, здираючи шкіру. Ву відскакує убік. Стояк важко гупає на землю.
— Працювати не хочеш, смердюча індіянська свиня?!
Наглядач у крислатому капелюсі шмагає хлопця батогом. Ву випинає спину, звивається від болю. Я кидаюся на наглядача, волаю:
— Не чіпайте його! Як ви смієте?
Вишкіривши зуби в посмішці, крислатий капелюх відкидає мене, як кошеня. Так щоразу. Я спотикаюся, гублю ношу, а шмагають мого напарника. Нещасний Ву, напевно, зненавидів мене за ці дні, але він мовчить.
Квапливо хапаюся за кінець стояка. Ву нахиляється, бере з протилежного боку. Наглядач вгамовується. Повз нас бредуть індіяни, голови схилені на груди, здається, їм немає діла до мене, до Ву, до всього, що відбувається навколо.
У глибині пащека тунелю відлунює стукотом пневматичних молотків, там засліплюють сині спалахи металозварювальних апаратів, час від часу лунають короткі глухі вибухи. Землекопи вгризаються в товщу піщаника, просуваються вперед, з кожним днем збільшуючи ту кількість кроків, що відділяє нас, носіїв, від входу в тунель. Довбають землю і монтують кріплення також індіяни, але вони не з нашого барака. Я бачу їх лише під час роботи. Ми наближаємося до землекопів, скидаємо біля них тяжку ношу і без перепочинку повертаємося назад. Бігцем, під окрики крислатих капелюхів та під виляск батогів. Там, де сіріє чотирикутник денного світла, на нас чекає купа стояків і рейок. І все ж там сонце, чисте повітря, легкий вітерець хоч на хвилину остуджує тіло.
Ось уже п’ятий день, як я працюю в тунелі.
Що тут будують? Невідомо.
Нас приганяють сюди вдосвіта. Перед тим нам дають горіхи кастанейро, в обід — затірка з кислуватого борошна та боби. На ніч ми розташовуємося в приземкуватій будівлі з необтесаних грубих колод. Знадвору на стіні жовтіє цифра «6». Шостий барак, або блок, як сказав Кносе. Неподалік поміж гущавиною видно ще кілька блоків. Над дахами звисають розлогі крони пальм. Височіють вежі, на них чатує варта з кулеметами. Праворуч, на пагорбі, вкритому лісом, поміж дерев проглядає високий сірий мур.
Ранком, коли індіяни в колоні по чотири прямують на роботу, все навколо оповите тишею, лише десь недалеко, на болотах, то гучнішає, то затихає жаб’яче кумкання. У тумані ледь бовваніють будівлі, вежі, з дерев на землю безшумно падають краплі роси. Залишаємо тунель у сутінках. Я здаля щоразу спостерігаю за якоюсь строкатою юрбою людей. Схоже, там самі жінки. Охоронники виводять їх із лісу. Юрба зникає в гущавині біля барака, що стоїть осторонь інших, з жовтою трійкою на стіні.
У пальмовім гайку, повз який ми йдемо, маячить двоповерхова споруда під ребристою металевою покрівлею. Звідти часом долинає чи то сміх, чи дитячий плач. Там вештаються постаті в білому. Вчора я зненацька зупинився: здалося, ніби серед білих халатів промайнула навдивовижу знайома постать… Вечірній присмерк заважав роздивитися її як слід. То була жінка. Вона повільно сходила на ґанок. Я чекав, що жінка оглянеться. Когось нагадували її плечі, хода… Але тут мене підштовхнули ззаду, я стрепенувся і пішов, та все ж раз по раз оглядався, позирав на будинок серед пальм, однак на ґанку вже не було нікого.
У бараці з написом «6» — два яруси нар, збитих з дощок, напнуті сітки від москітів. Коло дверей — бак з водою, кухоль. Світла немає. Індіяни як німі, майже не розмовляють між собою. Мовчать у тунелі, мовчать, ідучи з роботи, мовчать у бараку. Лише серед ночі чути сонне бурмотіння стомлених людей. Сторожа навідується в блок нечасто. Іноді зазирне хтось із крислатих капелюхів, посвітить ліхтариком, пройдеться туди-сюди поміж нарами, ляскаючи батогом, і зникає.
За постіль нам служать оберемки сухого листя. Моє місце — на верхньому ярусі. Ліворуч мене постіль Ву, праворуч — молодого, похмурого на вигляд індіянина. В нього статура атлета: могутні груди, м’язисті руки, сідаючи на нарах, він дістає головою стелі. Я не знаю його імені, йому до мене байдуже. Після роботи велетень лягає горілиць, кладе руки під голову і миттю засинає, не зронивши й слова.
Мої намагання заговорити з Ву не мають успіху. Може, він боїться порушити гнітючу тишу барака, може, не розуміє мене. Але ж він мусить розуміти! Я вже остаточно упевнився, до якого племені належать і Ву, і мій сусіда праворуч, та й усі ці міднотілі люди, які тягають на собі сталь та бетон у тунелі. В них видовжені обличчя, чорно-синє пряме волосся, карі, ледь скошені очі… Ні, це не випадкова схожість.
От і цього вечора я намагаюся примусити себе зібрати в пам’яті якомога більше слів, чутих від Катультесе, від гостинних господарів хиж в індіянських селищах поблизу Пері, і роблю ще одну спробу розбуркати хлопця.
Пошепки запитую його:
— Чому ти не хочеш розмовляти зі мною?
Ву лежить нерухомо, в темряві не видно обличчя. Та відчуваю, що він затамував подих.
— Ти мене не бійся. Я ж не винен, що через мене тобі доводиться терпіти побої. Вони хочуть, щоб ти мене ненавидів. Не знаю, для чого їм це потрібно. Хто вони, ці лихі люди? Звідки взялися в джунглях? Що вони тут роблять?
Ву не відповідає. Та я вирішив не відступати.
— Даремно ти мовчиш, Ву. Може, вони вам забороняють розмовляти? Хіба каджао були коли-небудь боягузами?
Мої слова таки зачепили його. У відповідь чую тихе:
— Ти білий. Хто навчив тебе мови мого племені?
— Цією мовою розмовляють люди з берегів ріки Вачуайо. Там, серед каджао, у мене чимало знайомих. Їх не шмагають батогами і не тримають ось у таких клітках-бараках.
— Ти сказав неправду, білий. Каджао живуть тільки тут, біля Кам’яного муру. Більше ніде їх не лишилося.
— Чому ж не лишилося?
— Їх знищили ворожі племена. На каджао полюють всюди, нас розшукують у джунглях, щоб убивати. Металеві птахи ворогів літають над лісами, вистежують нас. Ми, останні каджао, також давно загинули б, якби Кам’яний мур не захищав нас.
— Кам’яний мур… Це що, ота сіра стіна з бетону? Нісенітниця! Звідки ти взяв, що каджао винищені? Їх дуже небагато, це так, але вони живуть у своїх селищах, а також у містах… Ти чув про місто Пері?
— Не вигадуй. У джунглях немає міст. Тут існує лише одне місто, за Кам’яним муром.
— Хтось тобі наплів дурниць, Ву, а ти й повірив.
— Могутні не плетуть дурниць, вони знають більше, ніж ти.
— Хто вони, ці могутні? Де вони?
— Там, за Кам’яним муром. Вони володарюють у джунглях і боронять нас від ворогів.
— Вони боронять вас? Ти з глузду з’їхав! Ці негідники знущаються над вами! Може, вони і мене боронять?
— Ти білий.
— То й що з того? Мене вони також ганяють у тунелі з одного кінця в інший. Чому ви так покірно все зносите? З вами поводяться, як з… невільниками. Ти знаєш, що це таке — невільник? Я читав про них, але ж то було дуже давно. Вас багато, Ву! І ви дозволяєте їм кривдити себе, навіть не заступаєтесь товариш за товариша. Як же це?
Постіль зашаруділа, Ву повернувся на бік.
— Ти нічого не знаєш, — почувся шепіт хлопця. — Досить про це. За нічні розмови карають, на три дні залишають без їжі.
Задуха обручем стискала скроні. Чулося нерівне уривчасте дихання десятків людей. Тіло боліло, як побите. Я спробував вмоститися зручніше, та й принишк. До барака зайшов охоронник. Сухий, як тріск зламаної гілки, виляск батога, чийсь пронизливий зойк, люта лайка. Масний морок. Примарна ніч…
«Могутні боронять нас». Хто задурив голови індіянам вигадками про давно знищених каджао, про ворогів, які ще й досі розшукують стародавнє плем’я в лісах? Невже ж ці люди не розуміють, що вони в рабстві? «Кам’яний мур охороняє нас»… Може, так думає лише Ву, а інші думають інакше? За стіною з бетону — ліфти, підземні коридори, кімнати, облицьовані пластиком. Там ціле місто. Може, про нього й говорила фрейлейн Труда. Напевно, індіянам туди входу немає. Їх тримають по цей бік стіни, в блоках-бараках, вони гнуть спини в підземній норі або ще десь там, де потрібні їхні плечі та руки. Індіян тут не вважають за людей, для тих, хто причаївся за муром, вони лише робоча худоба, та й тільки.
Як сталося, думав я, що Ву — а він, здається, зовсім не дурень — не знає про існування міст і селищ, літаки називає «металевими птахами», не вірить, що побіля Вачуайо мешкають каджао? Невже хлопець не має уяви про інший світ, крім клаптя лісу, де стоять бараки?
Моторошна думка раптом ошелешила мене. А що, коли ці люди-раби — не хто інші, як нащадки тих самих індіян, котрі згинули безвісти в нетрях, заполонені зайдами-чужинцями сім десятиліть тому? Якщо це так, то Ву і його товариші й народилися в неволі. І за своє життя не бачили нічого іншого, крім бараків, веж з кулеметами, Кам’яного муру, каторжної праці… Невже ж навіть їхні батьки день від дня, з року в рік тільки й чули, що виляск батогів та лайку озброєних охоронників?
Сумовита пісня Катультесе наче випливла з темних закутків приміщення.
Я доторкнувся до гарячого плеча Ву.
— Ти не спиш, знаю. Більше не буду розпитувати тебе ні про що, тільки скажи: оті, що за Кам’яним муром, вони… мертві?
Хлопець ледь чутно відізвався:
— Мовчи! Якщо хочеш жити… Не називай їх цим словом. Нам не можна знати того, що знали наші діди.
Стало моторошно. «Тікати! Тікати з цього клятого місця, будь-що тікати!»
Наступного ранку в тунелі до мене підійшов мій сусіда з барака, похмурий велетень. Підхопивши з одного краю стояк, він очікуючи зирнув через плече. Я оглянувся. Ву неподалік нас підіймав шмат рейки удвох з незнайомим сивим індіянином. Велетень помінявся з Ву місцями.
Ми заглиблюємося в земляну нору. Тунель подався вперед ще на кільканадцять кроків. Похнюпившись, волочать ноги індіяни. Передні зникають у мороці нори, ті, що бредуть позад нас, рухаються безсловесними тінями.
Минає година, друга. Стояки начебто легші, ніж учора, коли я носив їх з Ву. Призвичаївшись до червонуватої імли підземелля, з подивом помічаю, що мій напарник тримає на плечі стояк ледь не посередині. Тому ноша вже не так тисне на мене. Виходимо з тунелю, я кидаю індіянинові:
— Візьміть ближче до краю, вам дуже важко.
— Загбі сильний, — тихо відповідає індіянин. — Загбі трохи допоможе тобі. Ти не звик.
Тепер я бачу дещо таке, чого не розгледів раніше: індіяни, котрі дужчі, міцніші, як і Загбі, тримають стояки та рейки так, щоб більший тягар прийняти на себе і полегшити ношу товаришеві. Крислаті капелюхи не розкумекали цих хитрощів, мабуть, їм не спадає на думку, що невільники здатні підсобляти один одному.
За широкою спиною Загбі я почуваю себе якось спокійніше, не так самотньо. Мені легше, тепер я довше протримаюсь. Як знесилюся, жбурну кляту ношу на землю, і край. Що вони мені заподіють? Нехай! Он під ногами грудка цементу, схоплю, відбиватимуся, хоч одному крислатому капелюхові розкраю голову.
Не зупиняючись, індіянин раптом запитує:
— Це правда, що каджао живуть на березі великої ріки?
— Авжеж, правда.
— Загбі вірить тобі, твої слова щирі. Загбі розуміє, ти надумав тікати…
— Ну, це ви вигадуєте, — розгублено заперечив я, та він, не слухаючи, продовжував:
— …І хоче тебе попередити: вирватися звідси майже неможливо. Втікачів завжди наздоганяли. Останнім відважився Чульпаа — Гостре Око. Обдурив сторожу, пробрався через дріт з колючками і зник. Чульпаа прудкий, як вітер, уміє заплітати сліди, наче лисиця, він не знав утоми. Обіцяв привести людей, які допоможуть нам позбавитися влади могутніх. Чульпаа сказав те ж саме, що сказав ти: каджао не щезли із землі, вони мешкають на березі великої ріки… Тільки люди так і не прийшли, щоб порятувати нас. І ніхто не знає, що сталося з Чульпаа.
— Коли це було? Коли втік Гостре Око?
— Давно, ще до великих дощів.
З півсекунди я не розплющував очей. По той бік Вачуайо в далину пролягло зелене море. Дим, що струмочиться вгору, дим бару-орчете, неймовірний, як сон. Тривога в очах Катультесе: «Людина спричинила смерть людині…»
Чульпаа — Гостре Око! Ось хто не дійшов до Пері. Подолав безмежні простори сельви і загинув майже біля людей, до яких поспішав за поміччю.
— Він з племені галу? — запитав я і помітив, як у Загбі напружилася спина.
— Так, Гостре Око — галу. Звідки тобі це відомо? Люди його племені працюють он там, — вільною рукою індіянин показав у глиб тунелю, де пульсувало синє сяйво. — Він також копав землю.
— Загбі, я все поясню потім. Ви не помилилися. Я хочу втікати. Люди нічогісінько не знають про цих бандитів, які засіли тут, у джунглях, і знущаються з індіян. Вони тримають вас у рабстві. Не розумієте? Нічого, настане час — зрозумієте… Допоможіть мені. Удвох нам буде легше, ми доберемося до великої ріки. Там мій батько. Він повезе вас до президента… Не розумієте? Ну, до верховного вождя усіх племен вашої країни. Ви розкажете йому про все. Вождь має металевих птахів, у нього багато воїнів, вони прийдуть сюди і покарають тих, що засіли за Кам’яним муром.
Індіянин помовчав. Потім неголосно промовив:
— Загбі не може піти звідси, не попрощавшись із своєю дружиною.
— Ви одружені, Загбі? Де ж ваша сім’я?
— Наших матерів та жінок тримають окремо, у великій хижі, яку ти називаєш бараком. Нам дуже рідко дозволяють зустрічатися. Своїх дітей ми не бачимо зовсім, їх віднімають у матерів ще немовлятами.
— Хоч убийте мене, не розумію! Хіба ж можна терпіти таку наругу, Загбі? Адже вас багато, чоловіків, молодих хлопців. Напасти на сторожу, забрати зброю, а потім… До Кам’яного муру! Могутнім доведеться несолодко. Чого ж ви чекаєте?
Загбі уповільнив крок.
— Ми про це думали. Каджао та галу думали разом. З могутніми дуже важко боротися. Вони убивають людей здаля, їхня зброя спалює вогнем. Та найстрашніше, що в них…
Він замовк. Почувся близький гуркіт, і болісний зойк забився під склепінням тунелю. Попереду заметушилися напівголі постаті, забігали крислаті капелюхи. Ми наблизились до землекопів і зупинилися. На землі корчився закривавлений чоловік. Купа стояків, яка накопичувалася з самого ранку, зненацька розвалилася, придавивши індіянина. Він стогнав, не міг вибратися з-під важких залізобетонних паль.
Загбі ступив крок уперед. У цей час із-за високого металевого резервуару вийшов Кносе. Він був одягнений у робочий комбінезон, збоку на поясі метлявся протигаз — у тупику, де тунель закінчувався, завжди клубочився їдкий дим від вибухівки. Підбігли крислаті капелюхи. Кносе щось різко наказав їм. Високий сутулий наглядач вихопив у робітника пальник зварювального апарата. Синій палахкотливий струмінь із сичанням увіткнувся в землю, лизнув стояки і на мить затримався на тілі лежачого. Несамовитий крик заморозив кров.
Я ще ніколи не чув, щоб так кричала людина. Індіяни кидали стояки та рейки, бігли геть до виходу з підземелля. У Загбі на шиї напнулися жили. Ми жбурнули свою ношу під ноги, відступили до стіни, з якої тихими ручаями осипався пісок. З нами порівнялася група індіян. Троє раптом зупинилися, круто повернули назад і накинулися на крислатих капелюхів. Я вгледів Ву, з ним був юнак у подертих трусах і ще один, широкоплечий, високий каджао. Наглядачі не встигли вихопити зброю, трійця налетіла на них. Сутулий упав, збитий з ніг кулаком широкоплечого індіянина, випустив з рук пальник. Синій струмінь затанцював, закрутився на землі, зачепив когось із наглядачів… Біля резервуару сплівся клубок тіл, хтось хрипів, лаявся, мигтіли кулаки, спітнілі закривавлені обличчя.
Рвонувшись уперед, я відчув міцну руку Загбі.
— Туди не можна! — видихнув він, притискаючи мене до стіни. Я пручався, кричав, не в силі звільнитися з його обіймів. Індіянин затулив мені рота долонею, повалив на землю.
Кносе, тримаючи руки в кишені комбінезона, з хвилину мовчки спостерігав за бійкою. В нього на поясі, поруч з протигазом, жовтіла кобура з пістолетом, але він наче забув про зброю.
— На місця! Геть на свої місця, червоношкіре поріддя! — загорлав раптом Кносе, зриваючись з голосу. — Кому кажу, брудні мавпи! Ну!
І клубок тіл, що секунду тому звивався на землі, миттю розпався. Крислаті капелюхи з лайкою обтрушували мундири, один скімлив, волочачи ногу. Останнім підвівся, хитаючись, сутулий наглядач. Високий каджао, який тримав його за горлянку, опустив руки, і вони в нього обвисли, як неживі. Виструнчившись, індіянин винувато дивився на Кносе, а той посміхався вдоволеною презирливою посмішкою.
Інші два хлопці, що встряли в бійку, також зів’яли. З розквашених губів Ву цибеніла кров, він стояв весь зіщулившись, наче заворожений, запобігливо дивився в очі Кносе. Його рухливе, розумне лице ніби закам’яніло і втратило власні риси. То було лице недоумка, ладного виконати все, що йому накажуть. Широкоплечий індіянин теж непевною ходою рушив до Кносе. Понуро згорблена постать, безвільні рухи. Кносе поманив пальцем.
— Усі — до мене! Ближче! Ще ближче, гидюча наволоч!
Троє, безмовно підкоряючись, ішли на його голос. Широкоплечий по-дитячому схлипнув, упав на коліна перед Кносе. Той відіпхнув його від себе, штовхнув чоботом у груди. Ву робив якісь дивні рухи руками, присідав, неголосно бурмотів щось і зненацька заспівав. Юнак у подертих трусах підбіг до нього, заплескав у долоні і зайшовся сміхом, закотивши під лоба очі.
— Лупцюй його! — Кносе кивком голови показав юнакові на широкоплечого. Юнак стрибнув, як кішка, і повис на здорованеві, вчепірився йому у волосся. Високий дужий каджао навіть не захищався, стояв на колінах, розмазував по щоках сльози. Ву кружляв навколо у скаженому дикому танку.
Все, що я побачив, було для мене незбагненно. Подумав — божеволію. Опам’ятався вже на повітрі, біля входу в тунель. Індіяни поспіхом розбирали стояки та рейки, по двоє, підтюпцем пірнали в підземелля. Очі людей були сповнені жаху.
Нахиляючись, щоб узяти стояк, Загбі прошепотів мені:
— Вони тримають у руках наші душі. Хто виходить з покори, в того забирають розум… Загбі дотримає слова, допоможе тобі тікати.
— Ні, — сказав я, — тепер треба думати не про втечу. До великої ріки далекий і небезпечний шлях. Якщо не дійдемо, загинемо, то люди так і не взнають про те, що тут діється.
Саме тоді виникла в мене думка… Але не варто забігати наперед. Скажу тільки, що після роботи, вночі, я поділився своїм планом із Загбі. Він уперто не приставав на мою пропозицію. Насилу мені вдалося умовити його.
Наступного дня за мною прийшли два крислаті капелюхи. Мене вивели з тунелю й повели крутим схилом вгору, туди, де виднівся Кам’яний мур.
Я ішов і жував корінець. В останню мить Загбі тицьнув мені його в руку, прошепотів: «З’їж цей корінь. Обов’язково з’їж, він надасть тобі сили». Корінець був пахучий, гіркуватий, після нього на зубах залишилася оскома.
Бетон розсунувся, відкривши вузький прохід. Нарешті я мав можливість поглянути на вулиці таємничого міста, що причаїлося за бетонною стіною.
Вулиць не було, за муром буйно спліталася зелень. Неподалік між заростей поблискувала невелика скляна альтанка. Під деревами, в густій нетолоченій траві, виднілися якісь круглі диски, що зблизька виявилися металевими люками. На галявах я побачив масивні півкулі, вкриті маскувальними плямами. Півкулі ці неначе росли із землі, як величезні печериці. На маківках «печериць» з довгастих щілин витикалися вороновані стволи, націлені в небо. Осторонь їжачились антени. Далі, десь над хащами, тремтіло прозоре повітря, здавалося, що то дихають дерева. Було тихо й безлюдно. Місцевість за Кам’яним муром нагадувала забутий, покинутий парк з випадковими й недоречними спорудами. Я зрозумів, що перебуваю над містом, а саме місто лежить підо мною, закопавшись у землю.
Альтанка була не справжня, в ній на поверхні приховувалась кабіна ліфта. Тільки-но охоронники причинили за собою дверцята, теленькнув уже знайомий дзвінок, і кабіна блискавично шурхнула вниз.
За хвилину я потрапив у довжелезний коридор. Світло невидимих ламп лилося на глянець пластика, у нішах на молочно-білій поверхні стін в’юнилися квіти. Ліворуч вишикувалися двері — безліч зачинених, щільно припасованих гладеньких дверей без ручок, з поріжками, що виблискували нікелем. Прямо по коридору, неначе в кінці вулиці, світився дивовижний прозорий циліндр, в якому вимальовувалися обриси людини у жовтому вбранні. Гуляв слабенький вітерець, розносив приємну прохолоду.
Охоронники висадили мене і повернулися в ліфт. Кабіна шугнула кудись далі вниз. «Скільки ж тут підземних поверхів?»
У коридорі на мене чекав молодий чоловік з білобровим безтурботним обличчям. Я упізнав його: один із тих двох, котрі «зустрічали» мене біля вертольота.
І кімната, в яку він привів мене, була вже знайома — в ній я, очунявши, побачив жінку з медальйоном-свастикою на шиї.
Білобровий підморгнув мені і вийшов. Я звалився на ліжко, як підкошений. Втома скувала тіло. Засинаючи, згадав, що весь, з голови до п’ят, забруднений глиною, а постільна білизна аж хрумкотіла свіжістю. «Начхати на їхню постіль…»
Добу, а може, й довше — не знаю, скільки часу минуло відтоді, як я заснув — мене не турбували. Потім з’явився Кносе. Костюм з блискітками, черевики сяють. Навіть не вірилося, що зовсім недавно на ньому був грубий парусиновий комбінезон з протигазом.
Кносе наказує іти за ним. Я не поспішаю. Довго плескаюся під краном. Він не підганяє, мовчить.
Ми поминаємо ліфт. Завертаємо убік. Ще один коридор, вужчий. На підлозі пухнастий килим. Кносе зупиняється перед дверима з голубого пластику, обсмикує піджак. У нього пісне обличчя.
На середині півкруглої зали зеленіє розлога пальма, лапате листя звисає на білий письмовий стіл. Стіна із суцільного скла, за нею видно кущі, гіллясті дерева та ліани. Під стіною наскрізь просвічується великий акваріум: тихо гойдаються водорості, зграйками сновигає риба, спалахуючи усіма кольорами райдуги.
Біля акваріума походжає із сачком у руці немолодий сухорлявий чоловік. Струнка постать, сиве коротке волосся, засмагле обличчя, тонка смужка вусів. На чорнім мундирі плетиво сріблястих погонів, в одній петлиці золотяться дві гостро зламані блискавки.
Мундир змінив зовнішність, але не змінив обличчя того самого незнайомця з біноклем, який з борту яхти махав мені та Рудому Зайцеві корковим шоломом.
Кносе стукнув підборами лакованих черевиків.
— Наказ виконано, штандартенфюрере!
Чоловік у мундирі поклав сачок, витер хусточкою кожен палець, грубувато й добродушно сказав:
— Ти сідай, не бійся…
Він звертався до мене, та я не зрушив з місця. Байдуже розглядав портрети, що висіли над акваріумом. Там було три портрети. На одному мружився чолов’яга з невиразним брезклим обличчям і подвійним підборіддям. Десь я вже його бачив… Ну, звичайно! Це обличчя мелькало в кадрах кінохроніки, що залишилася від днів давно минулої світової війни. Старі кінострічки ми переглядали в школі, на уроках історії… Поруч — збільшене фото людини, яка щойно годувала рибок. Правда, голова ще без сивини, лице без зморщок, але, як і зараз, на ньому військове вбрання, та ще два хрести на мундирі. Далі — осоружний тип на портреті: сплеснутий ніс, запалі щоки, старечі бездумні очі…
— Чому ж стоїш? Не личить чекати, поки старші запросять вдруге. — Він уже уважно розглядав мене. Я знизав плечима.
— А мені байдуже до ваших запрошень.
— Сказано не дуже чемно, але розумію… Твердість і презирство? Хвалю! Сваритися ми не будемо.
— З якої речі мене тримають тут силоміць?
— Ми вип’ємо зараз чудової смачної кави та й поміркуємо удвох над примхами життя. Водночас і відповімо один одному на всі запитання. Згода? Мовчання — вже згода. — Він поглянув на Кносе: — Скажіть, щоб нам подали закусити.
Перші хвилини я почував себе як на голках. Та нерви вгамувалися якось непомітно. Після всього, що я бачив у тунелі, після шостого блоку, мене вже нелегко було чимось настрахати. «Ну, що ж буде далі?» — подумав я і сів у крісло. Чоловік з яхти, якого Золтан Чанаді називав Рохасом Верейрою, а Кносе — штандартенфюрером, схвально кивнув мені і посміхнувся.
За спиною почулися легкі кроки. Оглянувшись, я уп’явся пальцями у власні коліна. До стола наближалася Єржі. Вона тримала в руках велику тарілку, накриту серветкою.
— Не треба дивуватися, юначе, — сказав штандартенфюрер. — Ти хотів цієї зустрічі? Як бачиш, Єржі жива і здорова. В неї вже є свої обов’язки, подавати їжу та мити посуд не обтяжливо. Адже так, Єржі? Ну, гаразд. Ти поки що вільна, дівчинко.
Єржі пройшла повз крісло похнюпившись. Мимохіть зазирнула мені в обличчя. У мовчазливому погляді ані сплеску паніки. Вона зраділа, побачивши мене. Була стривожена, я бачив, але в очах спалахнула рішучість. «Я не хнюплю носа, а ти, як ти?» — без слів питала Єржі.
Мені стало ще спокійніше.
Штандартенфюрер подав чашку.
— Пий. Ось бутерброди. Жуй, не соромся. Після харчування з індіянами, напевно, слина котиться?
Я накинувся на їжу. Помовчавши, він задумливо проговорив:
— Взагалі, хлопче, тобі не варто було встрявати в цю історію. Пригод закортіло? От і маєш. Добре, що хоч з вертольота не шелеснув. Пан Кносе гадає, що ти примостився між колесами машини вже в повітрі. На таку думку його наштовхнув шолом, що був у тебе на голові. Отож одразу й без вигадок: де ти дістав той шолом?
Проковтнувши кусень бутерброда з сиром, я відповів:
— Спитайте про це в Рудого Зайця.
— В якого зайця?
— Ви його бачили. Він справді рудий. Пам’ятаєте, ви стояли на палубі яхти, дивилися в бінокль, а ми в той час бігли до берега?
— Ти мене упізнав?
— Авжеж! Як тільки зайшов сюди, подумав: це ж той самий сеньйор з яхти. А шолом… Рудий Заєць привіз його з Ріо-де-Жанейро. І подарував мені. Я не питав, звідки він у нього. Шолом мені подобався, там був сильний прожектор з мікроакумулятором. Знаєте, на яку відстань сягав уночі промінь? Ого! Коли ми з Рудим Зайцем ловили рибу…
— Зажди, голубе! — встряв Кносе. — Поясни, як сталося, що ти водночас із пілотом опинився на аеродромі. Може, ти такий спритний, що умієш бігати із швидкістю автомобіля? — в його голосі чулося глузування.
Я узяв ще один бутерброд. Сказав:
— Чого б ото мені бігати за машиною? Причепився до всюдихода ззаду і спокійно їхав собі аж до аеродрому.
Штандартенфюрер засміявся.
— Я ж вам казав, Кносе, що все значно простіше, ніж ви намудрували. Ідіть, займайтеся справами.
— Я хотів ще запитати його…
— Годі! Ви мені заважаєте. Залиште нас удвох.
— Слухаю, штандартенфюрер!
Кносе зник. Чоловік у мундирі голосно сьорбав каву, мружився від насолоди. Та ось він відсунув чашку. Підвівся. Попрямував до акваріума, але не дійшов, повернувся до мене. Заговорив:
— Кносе зробив не те, що треба. Без мого дозволу поспішив спровадити тебе у блок. Ти побачив там дещо таке, про що не слід знати стороннім. Гадаю, тобі не треба розжовувати, що там, де ти побував у нас, туристам робити нічого? Доведеться тобі тут затриматися. На який час — про це ми ще поговоримо. Але якби не лихо, то щастя не було б — здається, так кажуть у тебе на батьківщині? Помилка Кносе дозволяє нам з тобою тепер бути щирими до кінця. Шостий блок вважатимемо твоїм екзаменом на стійкість. Ти його витримав. Це добре. Тепер я можу навіть запропонувати тобі залишитися з нами назавжди. Хіба в нас погано? — його рука описала півколо, ніби демонструючи пишний затишок зали-кабінета. — Нам потрібні молоді хлопці з характером. Ні, не для того, щоб тягати бетон і рейки. Хто не слинько, у кого є мужність, на таких у нас чекає цікава робота.
— Шмагати батогами індіян? — вихопилося в мене. Він похитав головою.
— Я забув, з якої ти країни… Рівність, братерство і таке інше? Нічого, ми допоможемо тобі викинути все це з голови. Що індіяни? Вже коли шмагати, так половину людства, щоб аж пір’я летіло! Ти любиш мандрувати? Хочеш відвідати будь-який закуток планети, побувати в далеких краях? Тебе ваблять Африка, Тібет, Індія, Аляска, Гавайські острови?.. Будь ласка! Твої маршрути сягатимуть без меж. Мандруватимеш собі на втіху. І не просто вирушатимеш у подорож — перед тобою розчиняться усі двері, всюди, де ступиш ногою, все буде твоє: бери, порядкуй, наказуй. І ніхто тобі не посміє перечити. Ніхто! Заманеться тобі заради розваги рознести на друзки якийсь там Емпайр білдінг[17] чи іржаву Ейфелеву башту[18], наведеш отаку штуковину, натиснеш на цей гачок, ось він знизу, — і від нікчемних споруд залишиться купа смердючих уламків…
У штандартенфюрера в руках з’явився довгастий предмет, що нагадував відрізок труби з блискучого металу. Він вийняв його з шухляди столу, граючись, підкидав на долонях.
— Захочеш пустити на дно океанський лайнер, розвалити греблю, зіпхнути цілу скелю — натискай на гачок, не роздумуючи, натискай і трощи! Ветху земну кулю давно вже час потрясти як слід та очистити від шкідливого накипу! Ну як, до душі така робота? Через рік або два я призначу тебе комендантом Сінгапура або гауляйгером островів Фіджі. Сімнадцятирічний гауляйтер чи губернатор, назва не має значення, — адже це справляє враження, правда ж?
— Сеньйоре, ви жартуєте, але так і не сказали мені…
— Жартую, звичайно, жартую, хлопче!
Він схопив мене за плечі, повів у глиб зали. Частина скляної стіни зненацька попливла вгору, під стелю. Запахло лісом. Я опинився на терасі, що приліпилася до стрімкого урвища. Навкруги буяли хащі. Далеко внизу, на дні глибокої западини, поблискували на сонці плеса озерець. Майже на рівні тераси, на протилежнім схилі мальовничого каньйона, пролягав гребінь узвишшя, стіною стояли дерева.
Він підняв металевий циліндр. Тугий згусток повітря безшумно ударив у вуха. По той бік каньйона, на гребені, схопилося блідо-рожеве сяйво. Я встиг побачити, як миттєвий спалах вихору закружляв там злизане гілля. Промайнув оголений стовбур, вирваний з корінням, гучний тріск докотився до тераси. Дві чи три секвойї сповзли з гребеня униз, у прірву. Дерева, що стояли поряд, хиталися як під час бурі. За мить на тому місці, де були хащі, зяяла темна просіка.
— Бачиш, як можна жартувати? А ти кажеш — шмагати індіян…
Зіщулившись, я знову сидів у кріслі. Сива голова маячила перед очима. У петлиці сяяли зламані блискавки. Від збудження в штандартенфюрера сіпалася щока, він гладив її долонею. На столі лежав довгастий предмет — обрізок металевої труби з чорною рукояткою. Зброя, страшну дію якої я щойно бачив.
Пальці похолонули, я навіть не дивився на зброю, але від напруження аж замерехтіло в очах — так близько від мене лежала ця блискуча труба. Я міг вхопити її вмить. «Натискай на гачок! Ось він, внизу»…
Ще й тепер не з’ясовано, чи існує телепатія. Диспути точаться вже не одне десятиріччя. Хто знає, як воно насправді з читанням чужих думок, тільки в ту мить, коли я вже знав, що моя рука зараз смикнеться до стола, блискучий предмет зник із його поверхні. Штандартенфюрер узяв трубу і заховав у шухляду. Він випередив мене, мабуть, несвідомо, бо йому і в голову не могло прийти, що я насмілюся схопити зброю. Та я майже певний, що якась клітина чужого мозку відчула порух моїх клітин і забила тривогу.
Мене скувала млява байдужість до всього, повернулася втома. Я сказав, що не хочу ані трощити хмарочоси, ані топити лайнери і нізащо не зостанусь у підземному кублі, а якщо мене відведуть назад у блок, то працювати вже не буду. Не буду, хоч би там що!
Чоловік у мундирі, неначе й не чув моїх слів, запитав, чи мені відомо, що мене вважають загиблим.
— Мені показували газету, — відповів я.
— І тут Кносе трохи переборщив. Та нічого. Тим більшою буде радість твого батька, коли довідається, що син живий-живісінький. Воскресають з мертвих нечасто. Можеш подати батькові звістку про себе. Не заперечую. Напиши йому листа.
Мені весь час здавалося, що наша розмова мусить дійти тієї межі, за якою почнеться найголовніше, і до цього я внутрішньо готував себе, хоч і не розумів, що ж саме треба від мене цьому штандартенфюреру. Згадка про батька стрепенула мене, втоми як не було. Я нашорошив вуха.
Штандартенфюрер помітив, яке враження справила на мене його несподівана пропозиція. І обеззброїв мене відвертістю.
— Не думай, що мені не терпиться втішити твого батька. Сентименти не про мене. Просто ситуація так склалася, що ти маєш реальні шанси викрутитися. Нам конче потрібно повести з твоїм батьком серйозну розмову. Твій лист до нього допоможе розпочати її.
— Ви можете обійтися і без мого листа.
— Певно, що можемо. Але коли батько буде знати, що від результатів наших переговорів залежатиме дальша доля сина, ми скоріше з ним порозуміємося.
— Йому також запропонуєте посаду губернатора?
На обличчі штандартенфюрера з’явилася вдоволена посмішка.
— Ти метикуватий хлопчисько. І сміливий. Летіти навздогінці за вертольотом вночі, ледве не пробратися в кабіну… У Кносе лише підозра, а я переконаний: шолом був приналежністю літального апарата, яким ти скористався. Але Кносе даремно до тебе присікався. Апарат ти встиг скинути з себе, а його конструкція тобі невідома. Так що забудьмо про це. Ні, твоєму батькові я не збираюся пропонувати якоїсь посади. Я запропоную йому інше. Навіть не пропонуватиму, а поставлю вимогу, щоб він негайно відмовився від роботи по освоєнню тутешніх джунглів. Усі зусилля твого батька — лише на користь всіляких недорозвинених істот, які тільки й думають, аби напхати шлунок. Щоб сельва не перетворилася на прохідний двір… Одне слово, я змушений вдатися до тверезого глузду доктора Вовченка. Заспокойся, хлопче. Твоєму батькові ніщо не загрожує. Доктор Вовченко потрібен нам живий, а не мертвий. Потрібен не тут, у джунглях, а там, де він може стрічатися з багатьма своїми колегами чи виступати перед аудиторіями різних роззяв. Він мусить прилюдно визнати помилковість, або можна й так — поспішність власних висновків і зробити заяву про те, що тропічна рослинність цього континенту не виправдала сподівань, що її неможливо використовувати як поживну речовину. Хай вигадає неіснуючі бацили, хай скаже, що від продукту сельви усі показяться — таку заяву ми навіть допоможемо підкріпити прикладами, — хай, зрештою, перенесе роботу в джунглі Індонезії, В’єтнаму, будь-куди. Мене це не обходить. Я хочу тиші й спокою в тутешніх джунглях. Доктор Вовченко — визнаний авторитет у наукових колах, з ним рахуються. Якщо сьогодні він навіть висловить міркування, протилежні вчорашнім, йому це мало зашкодить. Невдачі в кожного трапляються. Трохи пошумить преса, зацікавлені фірми покрутять носом, банки припинять фінансування проектів — на тому все й скінчиться. Твій батько складе в архів матеріали, розпустить свою експедицію, і ви з ним спокійно повернетеся додому. Крім того, вас чекатиме велика радість, ти навіть уявити собі не можеш… Чим скоріше доктор Вовченко погодиться на мої умови, тим швидше й ти залишиш це місто, в яке прибув без запрошення. Зрозумів? Безумовно, про все, що бачив тут і чув, доведеться мовчати. Насамперед, щоб не підвести свого батька. Мовчатимеш рік-півтора, а потім можеш розказувати будь-кому про свої пригоди… Між іншим, з інспектором Чанаді, думаю, ми також домовимось. Адже ж він не захоче загубити свою сестричку Єржі.
— Що я мушу написати в листі?
— Чистісіньку правду! Живий, скучаю, чекаю на скору зустріч… Можна додати ще щось, на твій розсуд.
— Ні, сеньйоре, такого листа не буде.
— Чому? Дивак ти, хлопче. Що ти виграєш від твоєї упертості? Колупання в тунелі до самої смерті? Подумай як слід.
— Уже подумав. Листа не напишу. Навіть якби й написав, батько ніколи не погодиться на підлість.
— Він тебе рятуватиме, хлопче. Яка ж це підлість? Присувайся ближче, ось папір.
— Сказав — не напишу, так і буде.
У штандартенфюрера знову затіпалась щока. Він не без зусиль стримував себе. Однак усе ще прикидався добрим дядечком.
— Ех, молодість, молодість… На що ти надієшся? На втечу? Сподівання марні, запевняю тебе, хлопче. Не віриш? Зараз переконаю.
На білій поверхні стола клацнув перемикач мікрофона.
— Приведіть його до мене!
Не проминуло й хвилини, як до зали, увібравши голову в плечі, увійшов… Загбі.
— Розказуй! — кинув штандартенфюрер, не дивлячись на індіянина. Тіло Загбі переломилося в низькім поклоні. Він показав на мене пальцем, швидко заговорив:
— Білий юнак намовляв Загбі тікати до великої ріки. Він хотів напасти на вартового серед ночі. Загбі розповів про це білому воїну, який охороняє сон каджао після роботи. Білий воїн пообіцяв Загбі стільки цигарок, скільки пальців на руках.
Губи штандартенфюрера скривилися. Він зиркнув на індіянина.
— Ти вчинив розумно. Тобі дадуть цигарок. Тепер ти щодня будеш мати цигарки. У блок не повернешся. Я накажу, щоб тебе залишили тут, будеш прибирати в кімнатах або в коридорі. Тебе одягнуть як білого. Я задоволений тобою. Іди!
Загбі, кланяючись, притискаючи руку до серця, позадкував до дверей.
Я одвернувся. Боявся, що штандартенфюрер відгадає мої думки. Та він уже, видно, не цікавився тонкощами мого настрою, був упевнений, що зрада індіянина доконала мене.
— От тобі й бра-тер-ство, — притискуючи на кожному складі, засміявся штандартенфюрер. — Воно варте кількох сигарет. Червоношкірий продав тебе з гамузом. Кинь навіть думати про втечу. Роби, як я кажу, і все буде гаразд.
Я не відповідав.
Моя мовчанка починала дратувати його.
Перехилившись через стіл, він схопив мене за підборіддя, аж голова відкинулася назад. Підпухлі очі перетворилися на вузькі щілини.
— Бачив у тунелі індіян, які спробували показати свої вибрики? Досить було ворухнути пальцем, щоб позбавити їх розуму! З тобою станеться те ж саме, якщо комизитимешся. Забудеш власне ім’я, друзів, не пам’ятатимеш, хто ти, звідки, втратиш усе людське, навіть мавпа в порівнянні з тобою здаватиметься дивом природи. Але я терплячий. Перш ніж покарати, влаштую тобі приємне побачення. Комендантська! Алло, комендантська! — гримнув він у мікрофон. — Як там у вас?
— Наказ виконано, штандартенфюрер! — пролунало у відповідь десь із динаміка.
— Коменданта до мене!
За кілька хвилин у залі з пальмою з’явився білобровий, той самий, що прийняв мене з рук у руки від крислатих капелюхів біля ліфта.
— Проведіть його до неї! — кивнув на мене штандартенфюрер.
Білобровий пропустив мене вперед. Знову знайомий уже коридор. Ми завернули праворуч. Матовий глянець пластика змінився похмурою одноманітністю бетону, стеля понизилася, повисла над головою. В безлюдді підземелля розливалося мертве синювате світло. Шлях перетнула густа металева решітка — від стіни до стіни. За нею стовбичить крислатий капелюх. Гримить засув, решітка відходить убік.
Важкі двері із заклепками. Табличка з написом «Комендант». «Невже їм вдалося залякати Єржі? Що ж вона мені скаже, радитиме написати листа? Може, повірила, що це нас врятує?..»
Яскравий потік світла зненацька б’є в очі, зупиняє мене на порозі. На стільці під стіною сидить жінка, сидить спиною до дверей. Раптом голосом штандартенфюрера заговорив динамік:
— Я вирішив показати вам, фрау, одного упертого хлопця. Йому все ще здається, що він перебуває в таборі юних піонерів, чи як там у вас це називається… Можете говорити з ним про що завгодно, вам не заважатимуть. Комендант, залиште їх на самоті.
Жінка рвучко повернулася.
— Мамо! — закричав я. — Мамо!..
То була моя мати.
… Вона обсмикнула пухнастий светр, тріпнула хвилястим волоссям. Випростала руки. Їй допомогли одягти скафандр. Еластичний, у кільканадцять разів міцніший од металу, він зручно облягав тіло і водночас витримував неймовірне тиснення водяної товщі. У скафандрі жінка була схожа на казкову морську істоту. Власне, так воно й було. Ця жінка і всі, хто мешкав тут, у з’єднаних вузькими галереями-переходами приміщеннях, уже звикли до підводних просторів океану. Лише півметрові стіни відмежовували їх од вічно безмовного царства глибин.
Безшумно відчинилися щити проміжної камери. Жінка в скафандрі переступила через високий поріг. Двері-щити стали на своє місце. З отворів вдарили піняві струмені, заклекотало, завирувало. Камера швидко наповнювалась водою. Відкрився півкруглий люк — вікно в океан. Відштовхнувшись ластами, жінка випливла назовні.
Її оточувала непроглядна чорнота. Сліпучий промінь прожектора насилу розтинав темінь. Світла доріжка лягла на бугристе дно, в ній промайнула зграйка риб. Жінка увімкнула радіомаяк. «Ті-у-у, ті-у-у-у…» — ЕГБ-1 подавала чіткі позивні. Жінці треба було плисти на південний захід понад дві милі, щоб дістатися океанської западини поблизу острова Арпа-Нау. Там, у глибинах, були встановлені прилади. Вони мали дати відповідь на одне запитання: яке походження кулястих предметів, що, неначе м’ячі, встелили дно западини. Понад двадцять років тому вчені зробили припущення: загадкові кулі — не що інше, як колонії мікроорганізмів, котрі живляться металами, розчиненими у морській воді. Кулі виявилися згустками цінних руд: марганцю, кобальту, нікелю, міді.
Щодня, в один і той же час, жінка вирушала з Експериментальної глибинної бази в напрямку до Арпа-Нау. Вона перевіряла покажчик спеціальних апаратів, що фіксували процеси утворення отих м’ячів-рудоносів, яких, за попередніми підрахунками, в глибинах Атлантичного океану зібралося мільйони і мільйони тонн. Подекуди кулі поспіль вкривали дно, і ця підводна «бруківка» мала неоціненну вартість.
Позаду давно зникло, розчинилося в мороці світло ілюмінаторів бази. На глибинах понад п’ять тисяч метрів тривала вічна ніч. Промінь прожектора зрідка натрапляв на знайомі орієнтири — на верхівки підводних скель, на залишки давно затонулого корабля. До западини, де стояли прилади, залишилося плисти хвилин десять. Зненацька вода незвично і миттю ущільнилась, жінка відчула поштовх у спину. Здалеку донісся важкий гуркіт. Радіомаяк замовк. Зв’язок з ЕГБ-1 обірвався.
В разі затухання пеленга кожен, хто перебував в океані, мусив негайно повертатися на базу. Так передбачалося в інструкції. Не роздумуючи, жінка попливла назад. У розкотистому спалахові грому вчулося щось тривожне, зловісне. Жінку охопив неспокій.
Закута в скафандр постать розтинала воду, набираючи швидкість. Вода все більш каламутнішала, здавалося, дно океану застилала хмара, в якій застрявало навіть лезо електропроменя. Жінка рухалася майже наосліп. І незабаром наштовхнулася на хаотичне нагромадження уламків. Навколо безладно височіли безформні брили бетону, їжачилась пошматована, кручена металева арматура. На місці, де ще півгодини тому стояв комплекс підводних споруд, де пульсувало життя, залишилися німі руїни.
Жінка в розпачі сновигала поміж потрощених, розчавлених будівель. У неї жевріла надія — може, хтось із товаришів урятувався, може, десь уцілів якийсь закуток серед страхітливого спустошення… Та живих не було. Пекельний вибух змів усе, не витримав навіть надтвердий моноліт фундаменту, розколовся, розповзся; величезні уламки стали дибки, потрощивши приміщення лабораторій, складів, житлових відсіків.
Каламуть повільно осідала. Прибита горем жінка не помічала над головою величезної металевої конструкції, що, закинута вибухом на скелю, сповзала схилом униз. Ще мить — і кам’яний град посипався на мандрівницю у скафандрі, закрутив її, поволік у чорну безодню.
Скафандр витримав. Аварійні реле, як їм належало, увімкнулися і зробили своє. Непритомну жінку винесло на поверхню океану. Хвилі бавилися нею, як тріскою. Вона очуняла. В обличчя світило пекуче сонце. Прозоро сяяло блакитне небо. Перед очима злітали прозорі бризки. І зовсім близько, майже поряд, плив корабель, швидкохідний багатопалубний велетень.
Жінка зробила зусилля, намагаючись покласти руку на сигнальний блок скафандра. Застогнала від нестерпного болю, що обпік тіло. Ракети так і не злетіли в небо, не розпустилися палахкотливими гронами вогнів. Корабель віддалявся і незабаром зник за білими гребенями хвиль.
Вітер надвечір зміцнів. Заштормило. Скафандр то злітав угору, то провалювався в клекотливий вир. Жінка знесилилася, часом впадала у забуття. Вона мріяла про те, щоб заглибитися під воду, знаючи, що там панують тиша і спокій. Але не було сили впоратися із скафандром — від найменшого поруху туманилася свідомість.
Дві доби штормовий вітер носив її по океану. На третій день знесиленій жінці почулося кигикання чайок. Птахи пролітали низько над водою, ледве не зачіпали крилами скафандр. Вона подумала, що хвилі принесли її до скелястого пустельного острова Арпа-Нау. І побачила раптом широкий, схожий на пліт, бамбуковий човен.
Бронзовотілий юнак довго кружляв човном навколо дивовижної істоти, доки наважився підвеслувати ближче. Вже з човна жінка розгледіла білу смужку прибою, зелені пальми і зрозуміла, що то не острівний берег.
Так вона потрапила в маленьке селище на узбережжі океану. Селище, кілька індіянських хиж, загубилося в нетрях, що підступали до води, в гирлі великої невідомої ріки.
Кілька місяців жінка нерухомо пролежала в хижі, сплетеній з гнучкої лози. Дівчинка років дванадцяти, сестра юнака, котрий натрапив на жінку в океані, та сива стара індіянка напували хвору настоєм трав, натирали тіло духмяним відваром листу. Сили поверталися до хворої поволі, знехотя. Вже як і підвелася, то ще довго не відчувала рук і ніг, вони здавалися їй чужими, неслухняними. Бабуся з дівчинкою виводили жінку на галявину, вчили ходити, як малу дитину. Потім її лікував мовчазний літній індіянин, примушував дихати ядучим димом, що курівся з горщика, в якому тліли якісь пагінці та шматочки кори. А тим часом жінка з кожним днем відчувала полегкість, м’язи набули пружності, тіло наливалося силою.
Вона не раз думала над тим, як подати звістку про себе людям, котрі вважали її загиблою разом з іншими підводними колоністами ЕГБ-1. До селища долинав безугавний шум океану. Десь на його широких просторах пропливали кораблі. Може, з палуби помітили б вогнище, якби його розпалили на березі? Або димом подати сигнал, коли над лісом загуркоче перший-ліпший літак?..
Але як пояснити це жителям селища? Вона не знала їхньої мови, вони не розуміли її. Як тільки жінка починала хвилюватися, індіяни заспокійливо посміхалися, жестами показували, що їй ніщо не загрожує. Одне їй вдалося з’ясувати: ріка зветься Вачуайо, впадає в океан в глухому необжитому місці, ніхто, крім індіян, не знає, куди ведуть та звідки беруть початок численні затоки, як глибоко вклинилися вони в тропічні ліси, що сягали виднокраю.
Незабаром жінка все ж зуміла порозумітися з вождем племені. Він терпляче, довго прислухався до її слів, стежив за її мімікою. І збагнув, що саме непокоїть жінку.
Одного разу їй показали човна, налаштованого в плавання. На дні лежав її скафандр, стояла корзина, повна овочів та сушеної риби. Біля човна порався стрункий довгоногий хлопець, її рятівник.
Наступного ранку усі мешканці селища вийшли на берег проводжати її в дорогу. Вождь племені спокійним строгим голосом мовив щось до людей, які стояли навколо, махнув рукою в бік сонця і кілька разів повторив слово «Хармю». Індіяни схвально загомоніли. Юнак кинув у човен весла. Жінці було прикро від того, що вона нічим не могла віддячити добрим щирим людям, які так піклувалися про неї.
Вони пливли проти течії, залишаючи позаду океан, все далі заглиблювалися в джунглі. На ніч зупинялися десь у тихій заводі. Юнак розпалював вогнище, швидко зводив маленький курінь для супутниці, сам влаштовувався в човні. Ледь сірів світанок, вирушали в путь. Інколи жінка сама бралася за весла, і хоч веслувала недовго, бо швидко стомлювалася, проте вела човен вміло, чим дуже дивувала індіянина.
На яку відстань сягає ріка? Цього жінка не знала. Ріка розгалужувалася на безліч рукавів, робила петлі, то звужувалася так, що до схиленого над водою гілля можна було дістати рукою, то знову розливалася широким повноводдям. Через кілька днів подорожування течія помітно прискорилася, незабаром човен виплив на простір. «Вачуайо», — сказав юнак, показуючи на жовтуваті хвилі.
Та їм не довелося довго мандрувати після того, як вони дісталися до основного русла ріки. Того ж дня по обіді жінка і юнак несподівано розлучилися.
… З тінистої затоки раптом вихопився швидкий електрокатерок. За кермом сидів чоловік у парусиновій тужурці. Він щось гукав, розвертаючи катер. Погасив швидкість і порівнявся з човном. Ввічливо скинувши берет, водій катера назвався Ларсеном, місіонером. Говорив він по-англійськи. Сеньйора, напевно, іноземка? Її спіткали неприємності, адже так? Ні, ні, він не має наміру надокучати розпитуванням. Його обов’язок — допомагати ближнім, а сеньйорі, йому здається, допомога якраз і не завадить. Вона вже мандрує давненько, кудись поспішає, це видно. Чим він може послугувати їй? Боронь боже, хай шановна сеньйора просто не зважає на його недоречні запитання, кожен мандрує куди йому треба. Але якщо сеньйора має намір дістатися порту Хармю, то він все ж повинен попередити її: вхід у порт закрито, виникла підозра на епідемію лихоманки, і тутешня влада розпорядилася оголосити карантин. Звичайно, через місяць-півтора карантин буде знято, а поки що доведеться змиритися, таке тут трапляється частенько…
Дізнавшись від балакучого місіонера про те, що до порту понад двісті миль, жінка з вдячністю поглянула на юнака, який непорушно сидів у човні. Адже він збирався подолати цей шлях заради неї. Скільки ж ото бідному хлопчині довелося б ще махати веслами!.. Тепер цей карантин. Що ж їй робити?
Вона призналася Ларсену, що справді потрапила в складне становище. Знайомих у тутешнім краю не має, якби не гостинність індіян, їй, мабуть, довелося б загинути. Близькі та друзі давно вважають її мертвою. Та про все довго розказувати.
Місіонер замахав руками. Не треба, нічого не треба розказувати. Він запрошує сеньйору до себе в місію. Комфорту не обіцяє, проте найнеобхідніше вона там знайде. В нього своя радіостанція. Він підтримуватиме зв’язок з Хармю, вони будуть знати, коли скінчиться карантин. Якщо сеньйора забажає, можна також налагодити зв’язок з містечком Пері, його радіостанція — до її послуг, його дім — відкритий для всіх.
Жінці нічого іншого не залишалося, як тільки пристати на пропозицію гостинного місіонера. «Добре, що зустрілася така людина», — подумала вона.
Хлопчина неохоче переклав скафандр із човна на катер. Місіонер з цікавістю поглядав на дивне спорядження, що лежало біля ніг жінки, але нічого не питав. Він щось швидко сказав індіянинові. Юнак відповів одним словом. Жінка простягла хлопцеві руку, він обережно торкнувся до неї і, не дивлячись на Ларсена, сильними ударами весел погнав човен назад, за течією.
Катер мчав на великій швидкості, робив карколомні викрутаси у плетиві приток Вачуайо. Жовтаві хвилі омивали стовбури дерев, що росли у воді. Звивисті рукави перетворювалися на заболочені озера, часом дно катера скрипіло, чіплялося за коріння, суденце шматувало носом яскраве латаття, білі орхідеї. Згодом озера злилися в мальовниче болото, лише нерівна вузенька стежка чистоводу простяглася вдалину і губилася в зеленому мороці.
Деінде на мілині темніли напівзатоплені колоди. Ось одна вигнулася, заворушилася. Жінка мимоволі вхопилася за цупку полу тужурки Ларсена — «колода» виткнула з води потворну роззявлену крокодилячу пащеку. Над водою хмарами висіли москіти, билися об лобове скло кабіни, заважали дивитися вперед. Та місіонер вів катер упевнено, все далі зглиблюючись у джунглі.
Вже сутеніло, коли з імли на пагорбі виступили обриси невеликого будинку. Катер причалив до хисткого помосту. Поряд темніли мовчазні дерева. У віконці хатини сиротливо блимав вогник.
У будинку місії разом з Ларсеном мешкала стара згорблена служниця-індіянка. Для гості відвели напівпорожню кімнату, в якій висів гамак. Після вечері місіонер увімкнув радіостанцію. Бідкався, що апаратура слабенька, і якби пощастило встановити зв’язок з містом Пері, то тамтешні радисти вже «транзитом» перекажуть в ефір усе, що потрібно, від імені сеньйори.
— Мені небагато треба, пане Ларсен. Тільки послати повідомлення про те, що океанолог Оксана Вовченко жива і перебуває у вашій оселі, — сказала жінка.
Місіонер був вражений.
— Ви — Оксана Вовченко? З підводної бази? Дружина відомого вченого-біолога? Про вас стільки писала преса! Про вас і про всіх, кого спіткало лихо на дні океану… Неймовірно!
— Так, це я, — кивнула мати.
Місіонер почав гарячково крутити ручку радіостанції.
Ранком мати вгледіла у вікно білу яхту. Вона стояла біля причалу поряд з електрокатером Ларсена. На берег зійшло двоє в крислатих капелюхах.
У кімнату вбіг місіонер потирав руки, всміхався.
— Сеньйоро, уявіть собі, наше повідомлення прийняв радист на яхті, що прямувала в Пері. Капітан усю ніч пробивався в цю глушину, щоб узяти нас на борт. Як бачите, прізвище Вовченко дещо значить. Я радий за вас, післязавтра ви будете в Пері, а туди прибувають літаки… Ну, кілька ковтків кави для бадьорості! Тутешня кава — справжній еліксир життя, запевняю вас, сеньйоро.
Напевно, в каву підсипали чималу дозу снотворного. Жінка очуняла в незнайомій кімнаті без вікон, стіни біліли пластиком. Вона й гадки не мала, що то одне з помешкань підземелля в джунглях.
… Все, що я почув від матері, виразно уявлялося мені в ті хвилини: гуркіт підводного вибуху, зруйновані споруди на дні океану, жінка в скафандрі серед розбурханих хвиль…
Я сказав пошепки:
— Мамо, це вони, ті, що засіли тут, знищили вашу підводну колонію!
Вголос, не криючись, мати відповіла:
— Я знаю. Догадалася згодом, коли зрозуміла, куди потрапила та хто порядкує в цьому гадючому кублі.
— Тут усі фашисти, мамо. Фрейлейн Труда носить медальйон із свастикою…
Мені здалося, що мати зблідла. В неї раптом змінився голос.
— Ти знаєш фрейлейн Труду?
— Вона мене лікувала… Коли я побачив у неї медальйон із фашистською емблемою, подумав, що це якась божевільна. А в залі з пальмою висить портрет цього самого, з вусиками, сивого. На портреті він з гітлерівськими хрестами і звання в нього, як колись у фашистів, штандартенфюрер. Мамо, війна ж скінчилася ще в першій половині минулого століття! Фашистів давно розгромили. Де ж вони тут узялися, воскресли, чи що?
Під стелею неголосно клацнуло, в кімнаті почувся глухуватий голос:
— Фрау Вовченко! Не гайте часу в зайвих балачках з сином. Востаннє раджу подумати над моєю пропозицією. А тобі, хлопче, нагадую: від твоєї поведінки тепер буде залежати не тільки твоя особиста доля. Не забувай про матір, ти ж мужчина.
Мати кинула з ненавистю:
— Слухайте, Брендорф! Здається, ви обіцяли, що нашій розмові ніхто не заважатиме. Отож ми маємо бажання подихати чистим повітрям.
Замаскований динамік відповів тихим шипінням. Потім пролунало коротке:
— Не заперечую.
Увійшов білобровий, провів нас до ліфта. Кабіна понеслася вгору. Я з насолодою вдихнув терпкі пахощі лісу.
Нас ніхто не супроводжував. Мати тримала мене за руку. Ми повільно йшли попід деревами. З плескатих «печериць» загрозливо стриміли чорні стволи.
Я говорив поспіхом, ковтаючи слова, хотів скоріше розказати про все — про батька, про експедицію, про те, як сам опинився в таємній зеленій пастці.
— … Ти помилився, Ігорочку, — сказала мати. — Я вже давно серед цих негідників і багато дечого знаю про них. Ти помилився. В кабінеті з пальмою немає портрета Отто Брендорфа, володаря цього підземного міста. Ти бачив на портреті його батька, Ганса Брендорфа. Фрейлейн Труда запевняє, що вони схожі, як дві краплі води. Це збило з пантелику і твого знайомого індіянина, як його?
— Катультесе.
— Отож Катультесе вгледів на яхті Брендорфа-сина і вирішив, що перед ним той самий білий зайда, з яким індіянин зіткнувся багато років тому в лиху годину… Ганс Брендорф під час війни був офіцером СС. З історії ти знаєш, що фашисти добирали есесівців з найжорстокіших головорізів, вони вбивали дітей та жінок, катували військовополонених, палили села, руйнували міста. Коли наша армія вже добивала гітлерівців у Берліні, в ті дні Ганс Брендорф із загоном есесівців висадився з військового корабля на берег Вачуайо. І повів своїх бандитів у джунглі. Знав, що таким, як він, люди не подарують злочинів. Тому й шукав собі схованку в глухих нетрях цього краю. Щоб не було свідків, есесівці нищили всіх, хто траплявся їм на шляху, багатьох індіян захопили з собою, перетворили на невільників і їхніми руками збудували тут поселення, де й отаборилися. Ані краплі містики немає в тому, що індіяни називали прихідців «мертвими». Вони відчували, що купка озброєних напасників — то недобитки якоїсь уже знищеної зграї, приречені, духовно мертві нелюди… Ти запам’ятав на портретах ще двох чоловіків? Одного звали доктор Менгеле. В роки війни, у Польщі, він робив у концтаборах жахливі досліди на в’язнях, у його катівні-лабораторії загинуло безліч людей. На цього фашиста молиться тепер фрейлейн Труда. Другий — то Борман. Помічник самого Адольфа Гітлера. Військовий злочинець номер два, як писали про нього наші попередники. Борману також вдалося чкурнути з Німеччини. Тим же шляхом, що й Менгеле, він пробрався до Латинської Америки і приєднався до есесівців Брендорфа. Цю трійцю тут вважають засновниками нового бастіону гітлерівців. Отто Брендорф у себе в кабінеті почепив портрети колишніх фашистів, вже й кості їхні зотліли в землі. Та син есесівця давно випередив свого татка. Молодший Брендорф, цей штандартенфюрер-самозванець, небезпечне, жахливе чудовисько. За його проектом на кістках індіян потай від людей збудовано підземну фортецю, до його рук потрапила пекельна зброя…
— Я знаю! — півголосом вигукнув я. — Рожевий вітер… Секвойї валяться, як підкошені, я сам бачив.
Мати похитала головою.
— Секвойї, синку, то пусте в порівнянні з тим, що затіває Брендорф…
… Тут я мушу перервати свою розповідь про несподівану зустріч з матір’ю, про нашу розмову.
Ці сторінки пишу після того, як переглянув чимало книг, старих газет і журналів, декотрі були майже сторічної давності. Власне, гортати книги та підшивки особисто мені не доводилося. Це робили електронні «бібліографи» нашого міського архіву, а я лишень уважно перечитував кожний рядок, що виникав на екрані відеофона. Професор Синиця щось бурмотів про «повну відсутність дисципліни» та про «надмірне й шкідливе напруження», однак його протести були не дуже рішучі, бо сам Володимир Степанович підказав мені, в який спосіб перекинути місток від фактів минулого до подій, котрі розгорталися перед моїми очима.
Вчора мені пощастило. На екрані з’явилася шпальта газети, внизу в куточку значилась дата — 1969 рік. Я прочитав:
«Як відомо, Мартін Борман був помічником Гітлера по нацистській партії. Багато хто вважає, що Бормана давно немає на світі. На жаль, це не так. Він живий і переховується в джунглях Парагваю, поблизу кордону з Бразілією. Його «фортеця» — схожі на казарми будівлі на лісовій просіці. Поселення в джунглях можна розгледіти згори, якщо летіти від бразільського містечка Фос-ду-Ігуасу в напрямі кордону».
З такою заявою виступив поліцейський детектив Еріх Ердштейн. Він твердив, що власноручно застрелив гітлерівця Йозефа Менгеле, того самого «доктора медика», який у роки війни в концтаборах робив варварські експерименти на живих людях.
Своїм сенсаційним інтерв’ю кореспондентові газети «Піпл» Ердштейн наробив чимало шелесту. На це інтерв’ю посилається преса багатьох країн. Зі слів детектива, Борман, якому на той час було 69 років, почуває себе непогано під охороною своїх есесівців та під крильцем у парагвайського диктатора Страсснера.
Займаючись розслідуванням у Бразілії та в Парагваї, Ердштейн провів там майже два роки і добув цікаві документи та фотографії. «Я п’ять разів пролітав над просікою, — розповідає Ердштейн, — бачив групи людей у темній формі, вони тримали на повідках вівчарок. Без сумніву, то була не форма парагвайської армії. Одяг не відрізнявся від обмундирування колишніх військ СС, це видно на збільшених фото, які я зробив з літака під час повітряних розвідок. Коли пілот знижувався над загадковою просікою, нас зустрічали кулеметним вогнем з бліндажів, що розташовані навколо казарм. Я зрозумів, що під нами не якесь там кишло контрабандистів, а військовий табір, який посилено охороняється».
Детектив натрапив на слід Бормана, але пробратися до його лігва не зміг, писалося далі в газеті. Ердштейн розповів про трагічну загибель кількох своїх агентів, які намагалися ближче «познайомитися» з поселенням нацистів у лісах Латинської Америки.
«Я ліквідував Йозефа Менгеле, цього доктора-вбивцю, — каже Ердштейн, — саме тому мені доводиться остерігатися. Я змушений був покинути джунглі, не виконавши завдання спіймати відомих злочинців-нацистів. Замість того щоб полювати далі на Бормана та його спільників, я сам став «дичиною», за якою ходять «мисливці», і тепер переховуюся в Лондоні».
Ось звідки брало початок лігво Брендорфа…
Одного я не міг втямкувати. Якщо й раніше було відомо про те, що на землі причаїлися фашистські недобитки, злочинці, то чому ж люди не вдарили на сполох? Чому вони ще тоді, в минулому столітті, не стерли на попіл бандитське кубло?..
Я з острахом запитав:
— Що ж він затіває, мамо?
Вона зупинилася, поглянула мені в очі.
— Ігорочку, ти з книг знаєш про таких віком, як сам, хлопців і дівчат, вони колись давно жили й боролися проти фашизму. Вони свідомо йшли на смерть і на тортури, бо розуміли, що фашисти несуть людству загибель. Молодь того часу добре усвідомлювала небезпеку, що нависла над землею, і це надавало їй сил та мужності. Іспанська комуністка Долорес Іббарурі свого часу сказала: краще умерти стоячи, аніж жити на колінах. Я хочу, щоб ти зрозумів, сину… Щоб ти знав усе і був готовий до будь-яких несподіванок, що можуть спіткати нас. Ми з тобою потрапили в пекельну кухню. Тобі не треба пояснювати, що таке генетичний код спадковості. А втім, у школі ти не дуже полюбляв біологію, хімію…
— Не дуже полюбляв, але… Я пам’ятаю дещо. Здається, француз Ламарк понад двісті років тому зробив припущення, що перший живий організм на землі виник з неживої матерії. Пізніше було виявлено: віруси та живі клітини мають у своєму складі основне — нуклеїнові кислоти та білки. Нуклеїнові кислоти, їх ще називають ДНК та РНК, неначе запрограмовують порядок розташування білкових сполук, тобто надають живим формам тих чи інших особливостей. Ще в минулому столітті вчені-мікробіологи розшифрували цей генетичний код.
— Так, то було велике відкриття. Відтоді людина успішно поліпшує живі види, покращує їх, усуває з них шкідливе; зникають тяжкі захворювання, середній вік людини становить нині майже сто років. Та це досягнення науки, як і чимало інших, має дві сторони медалі — чорну і світлу. Брендорф скористався з чорної. В лабораторіях його підземелля виведено нову культуру «С-17» — бактерії, що блискавично розмножуються й здатні за неймовірно короткий час знищити все живе — людей, тваринний світ, рослинність. Цю страхітливу зброю Брендорф готується пустити в хід.
— Але ж він і сам загине, навіщо ж йому…
— В тому й суть, що не загине. Тримаючи в руках генетичний код «С-17», можна міняти структуру смертоносних бактерій, то посилювати їх дію, то знешкоджувати їх. Спільники Брендорфа сконструювали радіоелектронну апаратуру, за її допомогою бактерії «С-17» на будь-якій відстані нейтралізуються, миттю позбавляються нищівної сили. Як каже фрейлейн Труда, Брендорф називає себе «диригентом смерті». Вона любить побазікати, з її слів можна уявити собі ось таку картину. В якомусь районі земної кулі, обраному з примхи Брендорфа, зненацька, за добу чи, може, за годину, вмирають люди, щезають усі форми життя, залишається лише гола пустка, камінь, метал. Продемонструвавши в дії бактеріологічну зброю, «диригент смерті» тут же наказує ліквідувати свою аспидну «армію», не допускаючи поширення бактерій далі по планеті. Але паніка, жах, розгубленість уже посіяні. Над планетою, як меч Дамокла, нависла примара знищення, спустошення. Брендорф на це й розраховував. Страхаючи новими атаками бактерій, він диктує людству свою волю. Неважко догадатися, що саме вимагатиме авантюрист: те, чого свого часу не дали здійснити кривавому Гітлеру — володарювання над світом. Одним фрейлейн Труда невдоволена: вона вважає, що Брендорф занадто повільно веде підготовку до наступу. Як на Труду, то «С-17» вже сьогодні слід «випустити на волю»…
Я слухав матір, а перед очима попливли знайомі квартали далекого рідного міста. Знайомі і разом з тим якісь чужі, невпізнанні, неначе пронісся над ними зловісний ураган. Нерухомо застигли тротуари-ескалатори, смоляна темінь загусла в широких вікнах, сірими неживими острівцями видніються розлогі тераси, дахи, де ще вчора буяли квіти, зеленіли солярії. Як обвуглені, стоять безлисті дерева на тужливо-мертвих дніпровських берегах, лиш курява здіймається вітром і осідає на безлюдні пляжі, на дороги, на безплідні ниви. Над містом, над землею, де вже не існує життя, сходить байдуже, безрадісне сонце; куди не глянь — тільки два кольори: чорнота і багрянець пожеж… А з тієї чорноти, з диму та кіптяви виступає постать у мундирі із свастикою. Вона крокує над свинцевим степом, над громаддям спорожнілих будинків та палаців, тінь від неї повзе по землі, накриваючи мертві тіла людей. Тінь «диригента смерті».
Я відчув у собі наростаючий жах, стримуючи його, не підпускаючи до серця, видихнув:
— Все одно цей фашист не всидить у своїй схованці! Брендорфа викурять звідси разом із його бактеріями. Коли того вечора батько розмовляв із Чанаді… вони говорили про те, що в порту Хармю потай розвантажувалося всяке обладнання. Чанаді знає багато дечого, він догадується, що в джунглях не все гаразд…
Мати обняла мене за плечі.
— Я не хотіла приховувати правду від тебе. Людині легше боротися, коли вона бачить, яка перед нею небезпека. Ще не пізно запобігти лихові. Для обстрілу бактеріями віддалених пунктів землі Брендорфу потрібні спеціальні снаряди. Він гарячково будує ракетний полігон. Це той самий тунель, в якому тебе примушували працювати разом з індіянами. Раніше ніж за рік закінчити будівництво неможливо. Щоб виграти час і встигнути з полігоном, Брендорф будь-що хоче загородити людям шлях у джунглі. Він добре розуміє, що освоєння сельви призведе до загибелі його кубла. Схованка фашистів тільки тому й існувала протягом десятиліть, що тропічні ліси цього краю не чули людського голосу. Як тільки сюди прибудуть робітники, нетрі оживуть, і Брендорфу настане кінець. Тому він і задумав примусити батька згорнути роботу експедиції і заявити, начебто джунглі не виправдали сподівань. Ти добре зробив, відмовившись писати листа. Батько не з тих, хто піддається на шантаж, тож нехай Брендорф знає, що й син доктора Вовченка не з боягузів.
— Мамо, вони й тебе примушували написати батькові?
— Спочатку пробували. Потім побачили, що марно стараються.
— А фрейлейн Труда… Мамо, де ти з нею зустрічалася?
— Яз нею працюю.
— Ти? З нею?
— Не лякайся, хлопчику, — заспокоїла мати. — Працювати я погодилася тільки заради того, щоб хоч чим-небудь допомогти дітям, маленьким індіянам. Малюків забирають у матерів і віддають Труді. На виховання, — з притиском мовила вона. — Індіяни майже не бачать своїх дітей, вони не знають… — Ніби схаменувшись, мати додала скоромовкою: — Я біля малечі за няню. Беззахисні чорноокі хлопчики та дівчатка ростуть без батьківської ласки. Їх тримають у двоповерховому будинку під бляхою, в пальмовім гайку. То і є «інтернат», в якому порядкує фрейлейн з пов’язкою на оці.
Тут я пригадав. Постать жінки в халаті на ґанку. Постать, що так нагадувала когось… То ж була мама! Звичайно, вона. Та мені в той час здалася б неймовірною навіть сама думка, що я можу стрінути тут, у джунглях, свою матір, яку всі вважали загиблою.
Я запитав:
— Для чого ж зігнали туди дітей?
— Для чого? Щоб вони… Щоб підготувати з них покірних виконавців чужої волі. Брендорфу потрібні раби, які б слухняно, не замислюючись, робили все, що від них вимагатимуть. От фрейлейн і прищеплює їм змалечку рабські задатки. В неї свій метод. Але про це за кілька хвилин не розкажеш. Одне мені ясно: все, що тут діється, це модель у зменшеному вигляді того світу, про який мріє Брендорф у своїх планах.
Почувши дещо про дітей, голоси яких доносилися з двоповерхового будинку, я відчув, що мати сказала мені не все. Разом із холодком, що поповз по спині, виникла неясна тривожна догадка, обрамлена зловісною картиною. Тунель. Лезо голубого полум’я. Болісний крик. Міднотілі постаті, що кинулися на наглядачів і вмить поникли, зів’яли. В індіян наче помутнів розум. А за хвилину перед тим Ву і його друзі були люди як люди. Що ж сталося з ними?
У матері сполотніло обличчя, я бачив, що вона і чекала, і боялася мого запитання.
— Препарат ЛСД, — неголосно сказала вона. — Вдосконалення фрейлейн Труди…
В цей час як із-під землі біля нас виріс крислатий капелюх.
Перш ніж поновити в пам’яті дальші події, я хочу ще раз скористатися з поради професора Синиці.
Вчора по обіді відеофон знову з’єднав мене з міським архівом. З екрана посміхався сухенький сивий дідусь. Я подякував йому за попередні документи. Він вдоволено закивав білою головою.
— Приємно, дуже приємно, юначе, що наше тихе паперове господарство зацікавило вас. Ми запрограмували нову тему вашого замовлення. Будь ласка! Маєте цілу купу інформації. Ви готові працювати? Транслюю!
По екрану поволі попливли темні рядки друку. Газетні шпальти і журнальні сторінки змінювали одна одну, перебігали часом уже забуті назви видань — наші та іноземні, з’являлися та щезали фотоілюстрації, кольорові знімки. Старий архіваріус мав рацію. Преса минулого століття чимало гомоніла про те, що цікавило мене сьогодні. Матеріалів було вдосталь. Дещо я перезняв з екрана.
Ось стаття, що була надрукована в американському журналі «Лук», тобто «Погляд». Її автор, якийсь Бенджамін Г. Фредес, з багатьма подробицями змалював загадкову історію, що трапилася влітку 1951 року в невеличкому французькому місті Сент-Еспрі.
Усе почалося з дому фермера Тастевена. Там діялося щось дивне. Декілька дорослих людей, серед них син фермера, здоровань-парубійко, серед ночі раптом зчинили ґвалт: вся сім’я реготала до знеможіння, то плакала, то горлала пісень. На ранок залементували і в оселях сусідів Тастевена. Один поважний пан заповз під ліжко й голосив: «Дивіться, дивіться… Он скаче вогненна куля! Вона усіх нас спопелить! Рятуйте!» Другий, колишній льотчик, на ймення Пуше, вистрибнув з вікна другого поверху з криком: «Я літак! Я чудово літаю!» Він пошкодив ноги. Однак схопився і побіг. На вулиці два полісмени та кілька перехожих намагалися вгамувати його. В Пуше з’явилася нелюдська сила, він завиграшки розкидав усіх. Лише через годину вдалося відвезти його до лікарні.
Того дня десятки людей поводили себе як навіжені. Декотрі дерлися на стіни, трощили меблі, інші несамовито волали, ганялися за автомобілями, вривалися в чужі квартири. Містечко здавалося збіговиськом психічно хворих… Незабаром люди почали вмирати.
Місцеві лікарі з ніг падали, але не могли нічого вдіяти, бо навіть не зуміли поставити діагнозу масового захворювання. Чутка про трагедію в Сент-Еспрі поширилася по країні. Розслідуванням зайнявся професор Олів’є з криміналістичної лабораторії у Марселі. Незабаром у газетах з’явився його висновок: «Аналіз проб дає характерну токсикологічну і біологічну картину отруєння алкалоїдом ріжків». Спеціалісти тут же виступили з додатковими поясненнями. Ріжки — отруйний грибок фіолетового кольору, що іноді утворюється в зерні хліба. В часи середньовіччя траплялися випадки масового отруєння ріжками, гинули цілі села. В народі це явище називали «Антоновим вогнем». Відтоді ріжки майже не проявляли своєї страхітливої агресивності. Вважалося, що з піднесенням культури землеробства смертоносний фіолетовий грибок зник назавжди. Епідемія в Сент-Еспрі спалахнула після того, як люди поїли хліба з місцевої пекарні. Пекар дав свідчення поліції: він змолов зерно, яке, справді, було дуже засмічене.
При тому з’ясувалася цікава деталь. Троє жителів містечка, які також споживали отруєний хліб, не відчули на собі впливу алкалоїду. Очевидно, в окремих осіб виробився якийсь природний, можливо, спадковий імунітет проти алкалоїду ріжків.
Крім статті Бенджаміна Г. Фредеса, я натрапив також на одне повідомлення тогочасної швейцарської преси.
«Відомий вчений хімік Гофман нещодавно зробив заяву про те, що йому вдалося добути чи не найсильнішу з існуючих у природі отруту. Ця диявольська речовина не має запаху, не відчутна на смак, легко розчиняється у воді і нестійка в повітрі.
Як іноді трапляється, відкриттю вченого сприяв випадок, до того ж зовсім не з приємних. Одного разу Гофман після роботи їхав додому на велосипеді. Зненацька весь навколишній світ постав перед ним у кривому дзеркалі. Все змістилося, набуло дивовижних форм. Гофману здавалося, наче він бачить сам себе здаля, а його тіло блискавично виростає до велетенських розмірів, голова сягає ледь не до хмар, а руками він може обійняти вежу міської ратуші. Потім перед очима вченого виникли потворні химери, звірі з копитами та з лев’ячими гривами, риба з пащекою тигра, мурахи з будинок завбільшки. Хімік з пронизливим криком в’їхав велосипедом у вітрину ювелірної крамниці, дуже поранився склом і знепритомнів. Пам’ять і нормальне прийняття навколишнього поновилися лише наступного дня. Все бачене Гофман добре пам’ятав, власних вчинків контролювати не міг. Вже як галюцинації зникли, вчений пригадав, що того незвичайного дня він у своїй лабораторії мав справу з алкалоїдом ріжків. Якась мізерна частка речовини випадково потрапила йому на губи…
Згодом, під час експерименту, хімікові вистачило однієї чотиритисячної грама алкалоїду, щоб убити слона. Крапля отрути Гофмана, розчинена в басейні для плавання, перетворює всю воду на страшну рідину, яка викликає в людини неймовірні абсолютно непередбачені реакції.
Поки що не досліджено, які ж саме нервові центри вражаються алкалоїдом. Та й невідомо, чи справа тут у нервовій системі.
Препарат Гофмана отримав назву ЛСД-25. Важко відгадати його майбутнє. Нове відкриття, як та громовиця, може освіжити озоном, а може завдати немало лиха ударом блискавки».
Нарешті, кілька слів ще про одну публікацію.
Невідомий фоторепортер послідовно зафотографував на плівку дивовижні сцени. Ось група солдатів, сидячи в затінку, тихо й мирно попиває пиво. Далі на ілюстраціях усе змінюється. Солдати збуджено розмахують руками, жбурляють під ноги пляшки. Витріщені очі, роззявлені роти, розлючені обличчя. Злякано задкує офіцер. На нього наступають з кулаками. Зчиняється бійка. Кілька постатей корчаться на землі, солдати лізуть на дерева, один зірвав із себе одяг і ходить сторч головою на руках…
В коротких підписах під фото мовиться, що саме так подіяв на психіку людей препарат ЛСД, коли його неймовірно малу дозу підмішали в пиво. Автор фоторепортажу твердить, що солдати одного з підрозділів американської морської піхоти, побувавши в ролі піддослідних кроликів, через кілька годин набули цілком пристойного людського стану. Вони не пригадували, що було з ними.
Побачивши крислатий капелюх, мама стиснула мою руку.
— Ігорочку, нам не можна здаватися. Що б не трапилося, будь мужній!
— Я їм не піддамся, мамо!
Кносе, поблискуючи лисиною і скельцями окулярів, ходив туди-сюди по кімнаті.
— Штандартенфюрер довго з тобою панькався. Я не маю часу на це. Будемо кінчати. Відповідай: так або ні. Ти писатимеш батькові листа?
Я мовчав з півгодини, може, й більше. Кносе все бігав, дер горлянку до хрипоти. Мене вже нудило від червоної, як буряк, пики, від спітнілої лисини. Я чвиркнув слиною в куток і сказав, що не розумію, якого дідька треба йому від людини, котрої немає на світі.
— Вертоліт згорів, я загинув. Чого ви причепилися до мене?
Він неначе аж зрадів, зачувши нарешті мій голос.
— Ти не телепень, вмієш мізкувати. Повідомлення в газеті було для того, щоб не шукали вертоліт… Зараз твій порятунок — це подати про себе звістку. Скажімо, індіяни надибали на тебе в болоті й витягли напівживого. Таке могло статися? От і напиши: батьку, лежу хворий у чужих людей, забери мене…
— У джунглях є поштові скриньки?
— Лист дійде до адресата, не хвилюйся.
— Ви товчете воду в ступі.
— Що?
— Так у нас кажуть. Це коли якийсь дурень без кінця повторює одне й те саме. Краще кінчайте. Я згоден.
На рожевих щоках Кносе проступили білі плями. Він засичав:
— Ти згоден? Знаєш, що означає кінець для тебе? Такі сміливці, як ти, траплялися і серед індіянської погані! Бачив, голубе, що сталося з червоношкірими, які вчинили колотнечу в тунелі? Згадай, як вони гризли один одного зубами. Хіба їх хтось примушував? Ні, їх ніхто не лупцював, їм навіть не погрожували зброєю. Все значно простіше, голубе.
Він витяг із кишені щось схоже на сигаретницю. Поклав на край стола.
— Ми вміємо хоробрих перетворити на боягузів, із страхополохів робимо відчайдушних сміливців. Легкий укол голкою шприца, і нічого більше не треба. У кров потрапляє крихітна доза чудової речовини, яка так до вподоби фрейлейн Труді. Десяток нікчемних молекул цієї речовини за секунду вибиває дух із людини. Але кому потрібна така смерть? Звичайнісіньке варварство. Наша чарівниця фрейлейн збагатила науку геніальним відкриттям. Біс її знає, як вона цього добилася, однак тепер скажену отруту, що має назву ЛСД, можна сміливо їсти, пити і нічого не станеться. І після ін’єкції речовина спокійно дрімає в крові, з нею можна прожити до ста літ і померти від нежитю. Та варто мені пересунути ось цю пластиночку, — Кносе торкнув пальцем сигаретницю, — як слабенький такий радіоімпульс зчинить чудо. Препарат ЛСД в організмі почне діяти, миттю вразить клітини мозку, і тоді… Тоді буде те, що відбувалося на твоїх очах у тунелі. Ось таким способом ми тримаємо на прив’язі твоїх червоношкірих приятелів. Фрейлейн Труда обробляє їх своїм методом ще змалечку. Раніше з цією свинотою було чимало клопоту, а тепер індіяни тихіші від води, нижчі від трави. Працюють, крекчуть і мовчать, бо знають, що їхні нехрещені душі завжди можна зачинити в цю скриньку. Тут кілька позначок, бачиш? Посунеш платівку ось сюди — людина сатаніє, а якщо сюди — вона вже перед тобою, неначе ягня, покірна, тиха, й розуму в неї не більше, ніж у курки. Втямував, голубе? Зараз підберемо позначку тобі особисто. Хоч ти, мабуть, думаєш, що тебе це не обходить, бо ти не індіянин і ніхто тобі не робив ін’єкції препарата? Мушу тебе розчарувати. Того дня, коли ти очуняв у цій кімнаті, біля тебе сиділа фрейлейн Труда і тримала в руці шприц… Так, так! З тих пір молекули чудодійного ЛСД блукають і в твоєму тілі. Укол був зовсім не болісний, правда ж?
Жах, якого я ще зроду не відчував, затиснув мене в обійми. Кносе поглядав на мене з насолодою. Його голос чувся ніби здалеку. Мабуть, я зовсім не чув би його голосу, коли б він не промовив слова «мати».
— … Зараз її приведуть сюди. Твоя мати зможе полюбуватися синочком, в якого пропаде пам’ять, а від розуму лишиться рівно стільки, аби він міг коритися наказам, щоб виконувати найпростішу роботу. Втішне буде видовище, повір мені! На цьому й край, голубе! А ти, напевне, гадав, що тебе чекає героїчна смерть? Ні, твої м’язи нам ще знадобляться. Розум — цього нам не треба. Тільки м’язи.
Крізь мерехтливу сітку, що застилала очі, я бачив зігнутий палець Кносе на «сигаретниці». Вони приведуть сюди маму… А чого ж можна ще чекати від фашистів? Такі, як цей лисий, колись убивали дітей у матерів на руках, закопували батьків живцем у землю. Недарма так зблідла мати, коли почула, що фрейлейн Труда лікувала мене. Мати знає, яке то було «лікування», знає, але промовчала. Що ж робити? Накинутися на лисого? За дверима крислаті капелюхи, почують, прибіжать, скрутять… Що робити? Я готовий на все, аби це сталося без матері. Тільки щоб вона не бачила. Вона не повинна бачити, це ж жахливо для неї…
Палець Кносе лежав на «сигаретниці».
Десь у моїх жилах блукав, чекаючи свого часу, диявольський ЛСД. З кожною секундою час цей наближався. «Сюди приведуть твою матір…» Що ж, залишилося єдине. Доки матері тут ще немає. Доки в кімнаті нас двоє — я і Кносе.
Усе сталося дуже швидко. Я подався вперед і, перш ніж Кносе опам’ятався, всією долонею придавив і посунув його палець разом з пластинкою. «Сигаретниця» була холодна, гладенька. Пластинка легко ковзнула на пластмасовому корпусі. На мить завмерши, Кносе витріщився на мою руку, яка все ще лежала на «сигаретниці». Підхопився із стільця, з силою штовхнув мене в груди. За скельцями окулярів застиг переляк.
Я ударився спиною об щось тверде. Кров стугоніла в скронях, у голові гуло. Стривожений вигук Кносе запам’ятався мені назавжди:
— Штандартенфюрере, хлопчисько увімкнув пульсатор! Я не хотів, я тільки лякав… Він увімкнув сам!
З-під стелі з люттю пролунало:
— Як це — сам увімкнув?! Що ви таке базікаєте, Кносе?
— Мій пульсатор… Я його витяг і поклав…
— Ви що, жартуєте? Яка категорія? — гримнув динамік.
Кносе заговорив швидко, захлинаючись, витираючи з лисини рясний піт.
— Мінус два… Категорія мінус два, штандартенфюрере. Психічна депресія, крайня розумова обмеженість…
— Заткніть пельку, ви, розумова обмеженість! — горлав Брендорф. — Ви розумієте, що все зіпсували? Це зрада! Приведіть його до мене!
Я перебував немов у порожнечі. Не відчував під собою підлоги, мене хитало з боку на бік. Як у тумані, побачив зелену пальму, Брендорфа, якихось чоловіків. Усі повернули голови в мій бік. А мені було байдуже. Ледь тремтіли коліна, хотілося сісти на підлогу й не рухатися.
Мене врятував мій жалюгідний вигляд. Та ще й ідіотська гримаса-усмішечка доповнила картину. Не знаю, чим усе скінчилося б, якби не ота усмішечка, яку вичавило з мене відчуття, що страх зникає. На щастя, відчуття те прийшло не одразу. Спершу я не міг второпати, з якої причини в грудях спалахнула іскорка радості. Лише через кілька секунд збагнув, у чім річ. Як велике відкриття, я повторював про себе власне ім’я: «Ігор Вовченко, Ігор Вовченко…» Для певності пригадав автора останньої прочитаної книжки, безмовно гарячково перерахував усі вулиці, що вливалися в центральну площу нашого Комсомольська-на-Дніпрі…
Я думав! Я був здатний мислити! Мій мозок працював, як у звичайної нормальної людини, з пам’яттю було все гаразд. Зі мною нічогісінько не сталося! Крім переляку. Але хотів би я бачити кого-небудь на моєму місці, у кого б у душі не похололо в такі хвилини. Значить, тут розіграно комедію, щоб настрахати мене. То чому ж такими очима втупився в мене Брендорф? А Кносе, весь зіщулений, увібрав голову в плечі, як побитий пес. Ні, він не прикидається, цей лисий.
І тут я збагнув, що саме сталося. Від радощів ледве не зареготав. Та неначе хтось розсудливий вчасно затулив мені рота: «Мовчи!» Інтуїція підказала, що в кабінеті Брендорфа на моєму місці має стояти недоумок з тілом і подобою Ігоря Вовченка. Психічна депресія, розумова обмеженість… Там, де стояв я, мусила стовбичити істота з пригаслим розумом і зламаною волею. «Категорія мінус два»…
Вже свідомо я намагався зберегти на обличчі машкару тупої бездумності. Злегка підкотив очі під лоба, розпустив губи і, ні на кого не звертаючи уваги, колупався в носі. Брендорф люто поглянув на Кносе і відвернувся.
— Виведіть його геть!
Збоку вилискувала лисина Кносе. Він провів мене по коридору, штовхнув у напівтемну комірчину за ліфтом. З матраца, що лежав у кутку, підхопився кремезний темноволосий чоловік у чорній робі. То був Загбі.
— Ей ти, червонопикий! Твоєму приятелеві вкоротили розуму, щоб не думав про втечу. Він працюватиме під твоїм наглядом. Забудь, що він білий. Дозволяю вдовбувати йому кулаком, що й до чого. Зрозумів?
Кносе хряпнув дверима.
Індіянин кинувся до мене. Я дивився повз нього, мовчав. Нас могли підслуховувати.
У кабінеті Брендорфа я зрозумів, що отрута, введена мені фрейлейн Трудою, виявилася безсилою перед моїм мозком. Препарат ЛСД не діяв на мій організм!
Холодні білі стіни дихали, як живі. Стіни всмоктували повітря через маленькі круглі отвори, що рядками намиста тяглися майже при підлозі вздовж усього коридора. Вгорі, під стелею, через таку ж систему вічок у приміщення вливалися прохолодні струмені. Повітрообмінники працювали безшумно. Присівши навпочіпки, я водив щіткою по гладенькій поверхні пластика, і ледь помітний пил, що осів за ніч, миттю щезав крізь всмоктувальні отвори у стіні.
Там, де проходили круглі вічка, деінде вимальовувалися обриси прямокутників — неначе ви?різали шмат пластика і тут же акуратно припасували на місце. Прямокутники повторювалися через кожні десять-дванадцять метрів. По них я підраховував, скільки ще зосталося мені махати щіткою. Загбі посувався навстріч, теж зі щіткою в руках. Прямокутник напроти третіх дверей служив нам за межу. Там була середина коридора. Затим ми ще раз розходилися, а потім повільно наближалися один до одного — драїли лінолеум підлоги.
Прибравши коридор, ми прямували до лабораторій, що містилися в чотирьох просторих кімнатах. Далі порогу нас туди не пускали. Ми забирали з-під дверей великі ящики, наповнені битими пробірками, металевими ошурками, що нагадували окалину, дрібним сміттям. Крізь прочинені двері я бачив столи, якісь прилади, людей у напівпрозорих комбінезонах. Начебто нічого особливого. «Невже отут ці люди, — думав я, — сушать голову над тим, як отруїти землю смертоносними бактеріями, мізкують, як би побільше знищити, спустошити?»
Я намагався розібратися в лабіринтах одного із поверхів підземного лігва. Але то була тяжка справа. Коридор, завертаючи вбік, простягався невідомо куди. Далі металевої сітки-перегородки та комендантської мені не доводилося ступати. Побіля ліфта, ліворуч, був хід до розкішного кабінету Брендорфа. Запам’яталося троє дверей і в самому кабінеті. Куди вони вели?
Мою увагу все більше привертав протилежний від ліфта кінець коридора, де поблискував прозорий циліндр, в якому, наче у футлярі, виднілася постать вартового, одягненого в щось яскраво-жовте. Навіть крислатим капелюхам, поліції підземного міста, заборонялося наближатися до прозорої халабуди. Одного разу я помітив там Брендорфа в оточенні кількох чоловіків. Вони з’явилися зненацька, наче виринули з підлоги. Вся група, як і вартовий, була вдягнена у вбрання їдучо-жовтого кольору. А потім, скинувши на ходу гумові рукавиці, штандартенфюрер та його супутники зникли так, як і з’явилися. Напевно, біля халабуди з вартовим був хід кудись униз, і там є сходи, а може, й ескалатор. А внизу що?
Загбі також безпорадно озирався в цьому велетенському бункері, де перемішалися комфорт і зловісна загадковість. Останнім часом я ближче взнав індіянина. Все своє життя він стикався з жорстокістю, що вжахнула мене в тунелі, подібні картини бачив не раз. Вночі я чув, як він перекидався з боку на бік, не міг заснути. Напевне, Загбі почуває себе винним у біді, що спіткала мене, думав я. Там, у дерев’яному бараці, він довго не погоджувався на мій план — не хотів «виказувати» мене крислатим капелюхам, що я, буцімто, намовляв його тікати. Отож, індіянин, мабуть, тепер картав себе за те, що піддався на мої умовляння і «виказав». Йому й невтямки, що мій задум вдався: з глуздом у мене все гаразд, і ми обидва потрапили за Кам’яний мур, в саме серце таємного сховища новоявлених фашистів. А це вже дещо значить, коли нас тут є двоє і ми разом.
Працюючи в коридорі, я з усіх сил вдавав із себе телепня, до якого навіть найпростіші речі доходять ледь-ледь. Було совісно перед індіянином, але поки що доводилося прикидатися. Хто знає, з якої шпарини крадькома стежить за нами чуже око. Хоч після того, як Кносе передав «категорію мінус два» до рук Загбі, за нами ніхто не ходить назирці і в коридорі, в межах кільканадцяти метрів, ми начебто маємо свободу, все ж не вірилося, щоб нас залишили без нагляду…
Востаннє махнувши щіткою, я випростав спину. Стіна вилискувала, як наглянсована. В ній віддзеркалювалася кремезна постать індіянина. Зійшовшись біля третіх дверей, ми попрямували до комірки.
Біля матраців, на підлозі, стояли дві бляшанки. Суп із бобів, наша вечеря. Їжу нам приносить зранку й увечері висхлий, як мумія, сивий галу, людина з нерухомими, наче невидющими очима. Він не відповідає на запитання Загбі, мовчки залишає бляшанки і виходить, ніби й не помічає нас.
Загбі нахильці випиває суп, похмуро бубонить щось і вкладається на матрац. Під моєю бляшанкою біліє маленький шматочок паперу. Дивуючись, непомітно підношу його до очей. На папірці щось надряпано. Ледь розбираю слова при тьмяному світлі електролампочки, що жевріє над дверима. «У стіні пролягає канал, з’єднується із вентиляційною шахтою, що веде на поверхню». І в кінці ще одна літера — «Є». Це ж писала Єржі! Але про що вона, про який канал?
Озирнувшись, натрапив поглядом на розплющені очі індіянина. Підсуваюся до нього впритул, пошепки кажу йому:
— Вони не змогли відняти в мене розуму, їм це не вдалося. Не ображайся на мене, Загбі. Я змушений вдавати з себе дурника, інакше ти мене тут не побачив би. А тепер скинь пояс, дай мені.
На обличчі індіянина — жодного сум’яття. Він схоплюється на ноги, розперізує робу. На поясі тоненька металева пряжка. Вона мені й потрібна.
Підсунувши до стіни матрац, я провів долонею по круглих вічках пиловсмоктувача-вентилятора. Ось він, чотирикутник! Такий, як у коридорі. Тільки там їх кілька, а тут один. Чому ж я сам не замислився, для чого вони, яке їхнє призначення?
Встромляю в щілину пряжку, вона згинається, а чотирикутник не піддається. Натискаю дужче, і шмат білого пластика, відскочивши від стіни, м’яко падає на матрац. У стіні — квадратний отвір, за ним порожнеча. Рука занурюється в отвір ледь не до плеча, аж тоді пальці намацують тверду поверхню бетону. Вентиляційний канал у стіні досить просторий, але… Якщо в канал вмонтовано перетинки, сітчасті або на зразок ґрат, то на ньому все Й скінчиться. А коли він суціль порожній?
Єржі догадалася, яку роль відіграють чотирикутні щитки, що з рівними інтервалами повторювалися в коридорі, та й у помешканнях. Ними затулялися спеціальні люки, залишені в стіні на випадок, якби довелося прочищати внизу вентиляційну систему. Пиловсмоктувачі діяли в усіх приміщеннях, навіть у нашій маленькій комірчині. І повсюди були люки. Єржі зметикувала також, що канал десь з’єднується із вентиляційною шахтою, яка може вивести з підземелля на поверхню. Мені пригадалося тремтливе повітря, що прозорим маревом висіло над чагарниками. Чи не там виведено нагору горловину шахти?
Перетинок у каналі не виявилося. Обідравши на ліктях шкіру, я всунувся в отвір. Бетон здавив мене з усіх боків. Ліворуч з круглих вічок у канал падало світло з комірчини. Здавалося, що я запхав себе в кам’яний мішок, де можна було лежати, трохи розсунувши лікті і ледь підвівши голову. Дорослий тут не вмістився б, не кажучи вже про такого велетня, як Загбі. А я міг ще й рухатися.
Навколо тіла гуляв вітерець, повітря обдувало боки, спину. Перші метри далися легко, я повз залюбки, тільки разів зо два боляче стукнувся маківкою об бетон. Та чим далі посувався вперед, за повітряною течією, тим все відчутніше нила потилиця, зайвою вагою наливалися плечі, гучніше калатало серце. Доводилося час від часу відпочивати.
Гнітив морок. Було тихо, як у домовині. Бетон під животом, бетон нависає над головою. Я ледве утримався, щоб не порачкувати назад у комірчину. Вилаяв себе нікчемним боягузом і поплазував далі, обдираючи живіт та коліна шорстким дном бетонного пенала. Пригадав розташування кімнат і подумав, що десь близько мусила бути крайня лабораторія. За нею — ще три кімнати, в яких чаклують постаті в синтетичних комбінезонах. Далі по коридору низка дверей. Що за ними, хто за ними, цього я не знав.
Але ж вентиляційний канал пронизував усі приміщення, розташовані праворуч ліфта вздовж коридора… Значить, в кожне з приміщень я можу зазирнути! Навіть маю змогу пробратися в першу-ліпшу кімнату, виходячи із стін через люки.
Вентиляційна шахта, до якої я рвався, тепер уже не так зваблювала мене. Від хвилювання мені перехопило подих. Ось тут. Перша лабораторія. За стіною жодних ознак життя. Світло вимкнене, о пізній годині там уже немає ані душі. Рука натрапила в ніші на щиток люка. Досить натиснути зсередини, як щиток випаде — і хід у лабораторію вільний… А що буде потім? Потовкти, потрощити все, що тільки підвернеться під руки! Та чи важить що-небудь для Брендорфа саме ця лабораторія? Побувати в інших я вже не встигну. Нароблю шелесту, підніму на ноги крислатих капелюхів. Ну, а раптом десь, саме в цій кімнаті, зберігаються бактерії, оті кляті «С-17»? Вони уявлялися мені червоно-кривавими мурахами, що ворушаться в запаяних колбах. Удар, хрускіт скла — і смерть виповзе з підземелля, повіється по сельві, загуляє по землі.
Я відсахнувся від щитка, як вжалений. Довго лежав, поклавши голову на випростані руки. Примусив себе заспокоїтись. І не поспішати. Нехай підземне місто ще глибше порине в сон.
Коли мені здалося, що вже перевалило за північ, я ще раз прислухався і поволі посунувся вперед. Не зупиняючись, проминув лабораторії. Нуднуватий запах хімікатів, що вчувався весь час, доки я лежав, перебився раптом запахом міцного тютюну. Я порівнявся з якоюсь кімнатою. Біля мого обличчя з круглих вічок-отворів, неначе з маленьких ілюмінаторів, лилося світло. Незважаючи на пізню пору, за стіною сяяли плафони. В кімнаті неголосно розмовляли. Я припав до вічок.
Поряд, дуже близько від мене, сидів чоловік. Знизу було видно чоботи з товстою підошвою та ніжки крісла. Чоботи здавалися величезними й заступали всю кімнату. Я порачкував трохи назад. Тепер усе помешкання як на долоні.
На низенькій канапі, закинувши ногу на ногу, із сигаретою в зубах — фрейлейн Труда. Біля неї, навколо столика з пляшками, розташувалося троє. Збуджений, розшарілий Кносе. Поруч незнайомий вайлуватий товстун у парусиновій тужурці, з широким глевким обличчям, на якому бігали маленькі гострі очиці; коли товстун повернувся боком, я помітив, що в нього розірване вухо. І ще один — сухий, як жердина, високий дідуган, насуплений, чимось невдоволений. Одного разу я бачив його, коли він виходив з лабораторії. Люди в комбінезонах виструнчилися перед ним, як солдати перед генералом. Видно, він щойно скінчив промовляти і тепер зручніш вмощувався на канапі біля фрейлейн Труди, простягаючи руку до пляшки. Той, що в чоботях, четвертий чоловік, — білобровий комендант. Він сидів осторонь інших, тримався сковано, як гість у малознайомому домі. На столі в попільничці росла гірка недопалків, сизий тютюновий дим повз униз, поглинався вентиляцією. В мене вже сльозилися очі.
Звертаючись до сухорлявого, Кносе говорив:
— Не крутіть, Шумер! Ви боїтеся? То так і скажіть. Ми можемо обійтися і без вас. Зрештою, оператори зуміють зробити все, що треба, не чекаючи ваших консультацій.
— Не розкидайтеся словами, Кносе. Я за обережність. Вам би тільки рубати з плеча, — сердито підвищив голос дідуган. — Я повинен зважити все, перш ніж починати…
Його перебила фрейлейн Труда:
— Господи, стільки балачок! Докори, базікання — справжній тобі торг. Невже вам не досить того, що ми почули від Ларсена? Повторіть їм ще раз, шановний пане місіонер! — презирливо скривившись, вона пустила кільце диму, перевела погляд на товстуна в парусиновій тужурці. — Розжуйте їм, Ларсен!
Кносе рішуче махнув рукою.
— Фрейлейн, ми визнаємо ваші заслуги, але зараз, пробачте, не до жіночих емоцій. Прошу ближче до діла.
Фрейлейн Труда нервово зім’яла сигарету, швидко повернулася до Кносе. Вона була схожа на роздратовану кішку.
— Між вами тільки Ларсен міркує тверезо, а ви тюхтії, хоробрі лише на словах, — з викликом сказала вона. — Становище ускладнюється. За останній тиждень літаки тричі пролітали над нами. По-вашому, Кносе, це випадковість? Якби ж то! Президент Сені-Моро, цей слинявий батечко червоношкірих, перебуває під впливом всяких комуністичних радників. Він підняв військову авіацію, бо вже поінформований тими, хто має підозру про наше пристанище в сельві. Спокійно жити, як раніше, нам не дадуть. Чуєте, не дадуть! Та це навіть на краще. Ми без міри засиділися, закопалися, як кроти, і не дихаємо. Все очікуємо чогось, зволікаємо. І чинимо дурість за дурістю. Ця історія з вертольотом… Все одно
— Це вже ви занадто, мила Трудо! — проскрипів дідуган. — Докоряти штандартенфюреру за те, що агенти Служби розслідування повсюди тичуть свого носа…
— Ви забуваєте про одне, Шумер, — не вгавала одноока фрейлейн. — Неприємності почалися з того, що штандартенфюрер пішов у вас на повідку. Що нам принесла акція в океані? Скажете: ми знищили глибоководну станцію, споруджену за ініціативою комуністів з Росії. А я скажу інше. Ви, Шумер, і тільки ви дали харч Службі розслідування. Ви умовили штандартенфюрера випробувати силу плазмового конденсатора на підводній колонії, бо вам хотілося похизуватися своїм винаходом. Хто вас не знає, Шумер! Вам не давала спокійно спати успішна робота колег, які займалися «С-17». Але ж погодьтеся: плазмова вибухівка — дитяча забава в порівнянні з «С-17».
— Ваші бактерії завоюють нам простір, територію, та її доведеться чимось утримувати. Тоді ви всі вхопитесь за мій конденсатор, — кинув сухорлявий Шумер. Труда не слухала його.
— Штандартенфюреру бракує рішучості, це небезпечно, особливо тепер, коли
— Я згоден, — підвівся Кносе. Ларсен кивнув мовчки, ствердно. Той, кого вони називали Шумером, заговорив примирливо:
— В принципі я також не проти, я лишень хотів не загострювати стосунків із штандартенфюрером, адже ж він…
— Отже, домовилися, — вдоволено сказав Кносе. Видно було, що він почуває себе верховодою серед цих людей, які, без сумніву, потай від Брендорфа зібралися в кімнаті. — Контейнер винесено з камери. Ми вручимо його Ларсену. Через півгодини Ларсена тут не буде. Найближчим часом він переправить контейнер на одну з військових баз — звичайно, ця база не в Сені-Моро. В пана місіонера де з ким уже є домовленість… Операція відбудеться в ніч з десятого на одинадцяте серпня. Контейнер буде скинуто над… Гадаю, кожен з вас добре розуміє, про який саме об’єкт нашої першої атаки йдеться?
Труда поправила пов’язку на оці й порушила тишу, що раптом повисла в кімнаті:
— Двох думок тут не може бути.
Кносе обвів поглядом співрозмовників. Шумер засовався, хотів сказати щось. Очі Кносе нетерпляче свердлили його суху постать.
— Ні, ні, я не про те, з вибором об’єкта атаки покінчено, — замахав руками Шумер. — Все ж я думаю, чи не поставити до відома штандартенфюрера про нашу… домовленість. Скажімо, за день до операції? Або за кілька годин?
— Знову ви, Шумер… Це зайве! — рішуче заперечив Кносе. — До операції — нікому ані слова, а після операції штандартенфюрер сам про все взнає. І буде задоволений, от побачите. Переможців не судять! Цаар, ви повинні простежити, щоб Ларсену ніхто не перешкодив вийти звідси і залишити місто якнайскоріше. Ваша машина напоготові?
Комендант, який до того весь час мовчав, схопився з крісла:
— Усе буде як слід. Машина чекає. Мої люди попереджені. Не сумнівайтеся!
— Якщо ви здумаєте вести подвійну гру, Цаар… Глядіть мені!
— Я з вами, і ви це знаєте.
— Вам, Шумер, доведеться також засукати рукава. Сьогодні ж перевірте апаратуру. Запрограмуйте радіус дії «С-17» на двісті кілометрів. Точні координати об’єкта я вам скажу. Двісті кілометрів — цього вистачить. У визначеному нами районі атаки населення небагато, якихось сто двадцять тисяч чоловік, враховуючи три невеликі приморські міста. Простежте, Шумер, щоб бактерії не сягнули за радіус. Зайві жертви нам не потрібні. Через дві-три години після атаки ми пошлемо ультиматум світові. Над текстом поміркуємо зараз же, не відкладаючи…
В цю саме мить дим доконав мене. Я голосно чхнув. Білобровий комендант оглянувся.
— Що це? — насторожився Шумер.
Фрейлейн Труда засміялася і щось проговорила, здається, що в Шумера не все гаразд із нервами. Та я вже не слухав її. Звиваючись вужем, повз у темінь, напружував м’язи, щоб скоріше залишити позаду освітлені вічка-ілюмінатори.
Щока відчувала прохолоду бетону. Я вкрай знесилився, ще хвилину тому ладен був припинити мандри в лабіринті стін і поспішати до Загбі. Але тепер про це не думав. І забув про втому. Тільки серце стукотіло тривожно. Я лежав у стіні кабінету Брендорфа.
У слабкому зеленкуватому світлі, що лилося в залу з акваріума, вимальовувалися обриси пальми. Риба сновигала у воді, кидала на стіни блукаючі тіні. Під пальмою білів стіл. До нього — якихось десять кроків. А в столі, в шухляді…
Здавалося, крізь стільницю я не тільки бачу отой сріблясто-металевий шмат трубки, а навіть відчуваю його вагу на своїй долоні. Стіл звабливо маячів перед очима, не давав думати ні про що інше. В мене під носом проступив піт, а всередині все вібрувало, як струна, що ось-ось обірветься.
Я видавив пластиковий щиток і висунувся з стіни в моторошну тишу. Килим поглинав кроки. Наблизившись до стола, я щосили потягнув на себе ручку шухляди. Шухляда не висувалася. Смикнув ще кілька разів і зрозумів, що під білою поверхнею стола, яка створювала ілюзію легкості, приховано недоступну мені твердість металевого сейфа.
Я повільно задкував до стіни.
Вмить у залі засвітилися тисячі сонць, поглинули зеленавий присмерк. Із стелі на мене упав ясний день. У сліпучім світлі я побачив Брендорфа. Він стояв на порозі розчинених дверей.
— Як ти сюди потрапив? — постать Брендорфа погрозливо наступала на мене. На смаглявім обличчі ворушилися сиві вуса, колючі очі протинали наскрізь.
Тепер я добре знаю, що людина в безвиході часом здатна на таке, до чого нізащо не додумається за звичайних обставин. Напевно, тут вступають у дію якісь досі не віднайдені механізми мозку. Чим же інакше пояснити мою поведінку в ті секунди? Далі все відбувалося так, неначе я тільки й чекав появи штандартенфюрера.
Він наближався, застібаючи на грудях кольоровий, із шовку, халат.
— Хто тебе сюди впустив?
— Сам прийшов, — сказав я. — Прийшов при повному розумі і розмовлятиму з вами як нормальна людина. Не вірите? Будь ласка, можу назвати імена он тих, на портретах: Борман, доктор Менгеле, а посередині — ваш батько.
Брендорф ухопився за стовбур пальми, губи беззвучно ворушилися. Почуте так його вразило, що він, здається, навіть забув про загадковість моєї появи в кабінеті. Замість зловісної й таємної постаті в чорнім мундирі з дивовижними в наш час регаліями, переді мною стояв такий собі підстаркуватий, нічим не примітний чоловік у барвистому халаті, з «мішками» під очима. Я не дав йому оговтатись.
— Кносе обдурив вас. Я не вмикав пульсатора. Просто Кносе навчив мене вдавати з себе «категорію мінус два». От я і вдавав, як міг.
— Кносе? Ти сказав — Кносе? — Брендорф аж нахилився вперед. — Ну, хлопче…
— Сеньйоре, доки ми будемо розбалакувати, Ларсен встигне втекти звідси з
Мовивши це, я точно влучив у ціль. Обличчя Брендорфа набуло синюватого відтінку, засмаглі пальці вхопили мене за плечі.
— Що? Хто тобі сказав про контейнер? Де ти бачив Ларсена?
Я назвав усіх, кого бачив у кімнаті, повній тютюнового диму. Сказав, що вони радяться там і вже домовилися переправити з Ларсеном один
— Ларсену наказано залишити контейнер на базі і навзамін отримати там чек на кільканадцять мільйонів доларів. Затим він перебереться до Австралії, туди ж прилетять Кносе, фрейлейн Труда і Шумер.
Відштовхнувши мене, Брендорф підбіг до стола. Та щось його зупинило. Він оглянувся.
— Ти занадто багато знаєш, хлопче… Але поки що до тебе лише три запитання. Якого біса Кносе наплів про пульсатор?
— Запитайте про не в нього. Я не знаю.
— Гаразд, Чому ж ти признався мені про його витівку?
— Щоб насолити Кносе. Він негідник.
— Так… А навіщо розказав мені про розмову в кімнаті Кносе?
— Щоб завдати прикрощів вам. Для мене що ви, що Кносе — однаково.
— Хвалю за відвертість, — кисло посміхнувся Брендорф. — Я вже казав: ти мені подобаєшся. Що ж, зараз усе перевіримо!
Він заклацав перемикачами.
— Гертруда Вурм! Гертруда Вурм! Фрейлейн Труда!..
Мовчання.
— Шумер! Алло, інженер Шумер! Вольфганг Шумер, сто чортів!..
Знову мовчання.
Штандартенфюрер опустився в крісло. Сухо клацнув ще один перемикач.
— Кносе! Говорить Брендорф. Відповідайте!
Кілька секунд тиші — і раптом з динаміка роблено-бадьорий голос:
— Слухаю вас, штандартенфюрер! Пробачте, в мене завжди міцний сон…
— Теодор Кносе! Як ви сміли від’єднати мікрофон, всупереч інструкції? Що це означає? Чи не вважаєте ви часом, що на вас інструкції не поширюються і розмови у вашій кімнаті не підлягають контролю? Поясніть!
— Не розумію, штандартенфюрер. Мій мікрофон увесь час увімкнено, я ніколи б не дозволив собі…
— Киньте грати в піжмурки, Кносе! Хто у вас в кімнаті, що за пізні гості? Чому мовчите? Вам заціпило? Та-а-а-к… Продовжуйте вашу таємну асамблею, продовжуйте! Тільки ніхто з вас не вийде з кімнати. Забули на радощах, що магніти всіх дверей замикаються з мого кабінету? Я вже замкнув їх! Ви в пастці. Авантюра з контейнером дорого обійдеться вам, підлі зрадники!
— Штандартенфюрер, прошу вас, заспокойтеся…
— Замовкніть, Кносе! Я все перевірив. Гертруди Вурм і Шумера в себе немає, вони у вас. І Ларсен також у вас. Мені все відомо! Ларсен, хто вам дозволив поткнутися сюди, без мого виклику?
Динамік озвався — говорила фрейлейн Труда:
— Штандартенфюрер, ви пізно спохватилися. Ларсен уже піднявся нагору. Нам з вами треба серйозно поговорити.
— Ха! Ваша милість зволить зі мною поговорити? Про що ж? Про те, з ким знюхалися, кому продали контейнер! Кляті каналії, боягузи, зрадники! — заволав Брендорф. — Через рік до ваших ніг лягли б усі скарби світу, а вас купили за папірці, за нікчемні долари… Підлі душі! Ви хотіли встромити мені в спину ніж в той час, коли я стою на порозі мети. Та я із вас із живих вимотаю жили! Ларсен не втече, ні. Цього товстопикого дурня за ноги притягнуть до мене!
Рука Брендорфа простяглася до бічної стінки стола, пальці ковзнули по рядку кнопок. Пролунало протяжне виття сирени. Ліворуч на стіні одна за одною спалахували червоні лампочки, їхнє світло швидко зливалося в суцільне кільце. Сирена повільно вщухла.
Динамік забубонів збудженими голосами. В кімнаті Кносе виникла якась спірка. Зненацька на весь кабінет розлігся вереск Шумера:
— Мій штандартенфюрер, я не винуватий, я їм говорив, що без вас ми не сміємо… Мене не послухали! Відпустіть магніти, я вийду, все розкажу… А-а-а! Що ви робите, Цаар?! Кносе, захистіть… Рятуй…
Пролунав короткий сухий тріск, голос на півслові обірвався. Після паузи знову відгукнулася Труда.
— Штандартенфюрер, я відчуваю, що трапилася велика помилка. Ваші дивні звинувачення… До чого тут долари? Ми й на думці не мали… Вислухайте мене!
— Я був готовий вислухати, що скаже Шумер, — відповів Брендорф. — Здається, його мучила совість. Ви заткнули бідоласі пельку кулею. Тепер хочете вгощати мене побрехеньками? Не вірю бодай одному вашому слову! Ми поговоримо, як тільки до мене приведуть Ларсена. Не сумнівайтеся, поговоримо!
— Якщо ви не випустите нас з кімнати і не вислухаєте…
Труді не дав договорити густий бас, що загримів з динаміка, поглинаючи всі інші звуки:
— Штандартенфюрер! Доповідає командир головного патруля. Затримати втікача не вдалося.
— Ви там що, понапивалися?! Як це — не вдалося?
— Він знав нічний пароль, його випустили за кільцеву зону. А затим з ангара катапультував «Колібрі-3». Це машина коменданта охорони Цаара. Навздогінці вилетів черговий «Кондор». За шістнадцять хвилин сорок секунд він атакуватиме «Колібрі» і знищить над джунглями в квадраті М-63. Діємо згідно з інструкцією.
Брендорф сполотнів.
— Не треба! Я забороняю! Назад… заверніть «Кондора» назад, негайно заверніть, ви чуєте?! — Він горлав як несамовитий: — Чуєте? Це наказ! Ні в якому разі не збивати «Колібрі», не обстрілювати!
Тим же басом динамік твердо заявив:
— Штандартенфюрер, це неможливо! За вашою інструкцією, щоб не демаскувати місця нашого перебування, радистам суворо забороняється виходи в ефір на зв’язок з нашими електрольотами, котрі перебувають у повітрі.
— Викиньте з голови всі інструкції, я їх скасовую! Негайно налагодьте зв’язок із «Кондором»!
— Неможливо! З електрольотів знято радіоприймальну апаратуру. Зв’язок тільки однобічний — пілот «Кондора» може викликати нас, а ми його не можемо.
— Прокляття!
Аж тепер я зрозумів Брендорфа. Він краще, ніж хтось інший, знав і уявляв собі, що станеться, коли «Колібрі» впаде на ліс. У Ларсена в електрольоті був контейнер.
Володар підземного «бастіону» готував смерть іншим, а сам не збирався помирати. Він хотів жити. Жах близької загибелі від бактерій підстьобнув його, додав енергії. Не встиг командир патруля замовкнути, як рука Брендорфа вже люто шарпала за перемикачі. Я й не підозрював, що у фашистському «бастіоні» глухої ночі не змикало очей стільки люду. Десь неподалік, у таємному ангарі, пілоти чатували в кабінах електрольотів, завжди були напоготові патрулі якоїсь «кільцевої зони», круглодобово мусили не спати й ті, хто забезпечував місто електроенергією, світлом, чистим повітрям… Тепер Брендорф з’єднувався ще із якоюсь операторською. Він майже кричав, схилившись над столом, над мікрофоном:
— Негайно відповідайте! Скільки вам треба часу, щоб якнайскоріше налаштувати апаратуру дистанційної нейтралізації «С-17»? Об’єкт для обробки — квадрат М-63. Нейтралізація миттєва, знешкодження «С-17» абсолютне!
З операторської відповіли, що для цього потрібно не менш як годину. І додали: якщо за оператора буде сам інженер Шумер, то він, звичайно, впорається скоріше, хвилин за сорок.
— А без Шумера, без Шумера хто-небудь із вас здатний повернути мізками й підготувати апаратуру за чверть години? Обіцяю звання штурмбанфюрера, Залізний хрест і мандат гауляйтера в будь-якій частині планети, на вибір!
— За п’ятнадцять хвилин неможливо, штандартенфюрер.
Брендорф труснув головою. Здавалося, він змирився з безнадійністю становища. На губах з’явилася жорстока посмішка. Клацнувши перемикачем, він сказав:
— Ви все чули, Кносе? Тепер розумієте, що наробили? Без Шумера оператори не встигнуть нейтралізувати бактерії, коли «Колібрі» впаде над лісом. Шумер упорався б за чверть години, я знаю. Він мертвий?
— Цаар поспішив, я йому не наказував стріляти, — язик у Кносе заплітався. — Йому ніхто не наказував, він сам…
— Ви все добре обміркували, мерзотники! Цаар дає Ларсену пароль, готує для нього свій електроліт… Усе обміркували, крім одного — що самі сконаєте через десять хвилин. Виправдовуватися будете в пеклі, любий Кносе. Кінець наближається. Лічіть останні секунди вашого підлого життя! Тепер я можу вас випустити, тепер уже все одно… Патруль! Алло, патруль! Покажіть політ «Кондора»!
— Я «Кондор», я «Кондор»! Бачу ціль. Через п’ять хвилин відкриваю вогонь. Відстань скорочується. Я «Кондор». Атака через чотири хвилини сорок шість секунд…
На екран насунулася якась темна маса, за мить зображення проясніло, промайнуло обличчя пілота. І знову — хмари, зорі, невеликий літак у небі.
— Через три хвилини сорок секунд відкриваю вогонь…
Ще одна чорна рухома цятка — маленький джмелик-«Колібрі», що повз у піднебессі. За цим джмеликом мчав електроліт з ледве помітними виступами крил, схожий на летючу акулу. Пальці Брендорфа м’яли, жмакали халат, на стіл упав відірваний ґудзик.
— Прокляття!!!
А пілот, якого щойно показав екран, монотонно повторював:
— Я «Кондор», я «Кондор»! Бачу ціль візуально. Наближаюся до неї. На локаторі… — голос раптом змінився, завібрував: — «Бастіон», увага! Я «Кондор»! У мене ліворуч по курсу — два швидкісні винищувачі. Вони прикривають ціль, ідуть мені навперейми!
Два видовжені гостроносі літаки з’явилися на екрані блискавично. Акулоподібний «Кондор» провалився кудись у прірву, за ним шугнули гостроносі силуети, залишаючи в небі дві стрічки, що відсвічували блідим сяйвом. Неначе упав униз і чотирикутний екран, силкуючись утримати на своєму полі все те, що відбувалося в нічному небі над джунглями. Кілька мерехтливих ниток простягнулося до «Кондора» і схрестилися на ньому. І там, де вони перетнулися, спалахнув клубок вогню. Тривожна скоромовка пілота перейшла в розпачливе волання:
— Винищувачі… Пізнавальних знаків не розберу. «Бастіон», я «Кондор»… Допоможіть! «Бастіон», мене поранено. В кабіні полум’я, я осліп. Не можу! О-о-о-о…
Зі стіни палахнуло вогнем і димом. Крізь червоні язики проступило перекошене обличчя. За секунду ця картина змінилася на іншу: над хвилястим простором сельви падав, перевертаючись, палаючий смолоскип, губив у повітрі чорне шмаття. Торкнувшись верхівок дерев, смолоскип вибухнув снопом іскор.
По обличчю Брендорфа ручаями котився піт.
— Його збили, — прошепотів він, не розтуляючи зубів. — Слава богу, його збили!
Джмелик-«Колібрі» віддалявся. На тлі хмар востаннє промайнули темні тіні винищувачів. Екран погас. У залі знову спалахнуло світло…
Я пригадую уривчасті сцени тієї моторошної ночі, і спину лоскоче мороз.
Що таке три хвилини та ще сорок секунд? Коротка мить у житті. Пілотові «Кондора» не вистачило якраз цього часу, щоб розв’язати нечувану катастрофу. Сам «диригент смерті» не в змозі був відвернути її. Мені запам’яталися напівбожевільні очі Брендорфа. Мабуть, він таки встиг зазирнути на три хвилини й сорок секунд уперед і на власній шкірі вже відчував смертельний подих своїх «С-17».
Катастрофа не сталася тільки тому, що два невідомі винищувачі в останню мить перехопили «Кондора», давши змогу маленькому «Колібрі» з місіонером Ларсеном в кабіні спокійно продовжити політ.
Брендорф рукавом витер піт. Було тихо. Коли динамік знову подав голос, я аж здригнувся.
Говорила фрейлейн Труда.
— Штандартенфюрер, ми зайшли занадто далеко. Вимкніть, нарешті, магніти. Ми вимагаємо вислухати нас!
— Не поспішайте, милі пташки, тепер вам доведеться ще трохи посидіти в клітці. Я хочу знати, кому і з якою метою ви продали контейнер, хочу знати, хто тільки що прикривав Ларсена в повітрі.
— Досить! Ви казна-що верзете, Брендорф. Якщо не розмагнітите дверей і не випустите нас… У мене в руках пульсатор. Категорії мінус дев’ять буде більш ніж досить, щоб перетворити усіх індіян у блоках на скажене стадо. Воно все змете на шляху, його навіть мур не зупинить. Індіяни увірвуться й сюди, під землю!
— Ваша погроза, фрейлейн, не справила на мене глибокого враження. По-перше, скажене стадо не розбиратиме, де я, а де ви. По-друге, за півгодини я зітру це стадо на попіл, змішаю червоношкірих із землею. В мене є така можливість, ви це знаєте. Правда, в такому випадку я втрачу робочу силу. А мені вона конче потрібна. Доведеться компенсувати втрату. Насамперед, я перетворю на слухняних землекопів вас та всю вашу компанію. Накажу нашпигувати усіх чортівським зіллям вашого ж виробу, фрейлейн, і негайно пошлю в тунель…
Говорив Брендорф спокійно, однак поспіхом вийняв з кишені халата ключ, відімкнув і висмикнув шухляду стола.
Проти світла блиснула куца металева трубка з чорною рукояткою. Вона лежала на дні шухляди.
Я обома руками вхопився за спинку крісла і перекинув його разом з Брендорфом.
Він повалився на килим, та відразу ж з несподіваною прудкістю, лаючись, скочив на ноги. Стояв у позі боксера, виставивши кулаки, поводив білими од ненависті очима. Не побачив поряд нікого, крім мене, і на мить зрадів. Та то був короткий спалах самозаспокоєння. Його погляд прикипів до моїх рук, він видавив із себе:
— Це не іграшка, хлопче. Поклади плазмомет на місце.
Металева трубка не слухала мене, витанцьовувала на рівні його грудей.
— Одійдіть до стіни! Не рухайтеся, якщо не хочете вилетіти в каньйон разом із стіною.
Ще ніколи в житті я не тримав у руках зброї. Хіба що рушницю для підводного полювання. Я намагався зладнати з плазмометом, а він ходив ходуном. Саме від того обличчя Брендорфа закам’яніло, йому здавалося, що я ось-ось ненароком натисну на гачок. А я боявся, щоб Брендорф не підступив до мене, бо тоді довелося б натиснути… Від такої думки в мене пересохло в горлі. І все ж, якби Брендорф зрушив з місця, я натиснув би на маленький виступ біля рукоятки, що муляв палець дрібною насічкою на металі. Бо найменша нерішучість коштувала б мені життя. Та й хіба ж мені одному?
— Так. Значить, тебе підіслав Кносе. Шкода, я не розкусив вашого трюку… Гаразд. Кносе я випущу з кімнати.
— Начхати мені на вашого Кносе! І на вас усіх, — сказав я. — Через десять хвилин ось тут, біля мене, мусить стояти моя мати, а також Єржі та індіянин Загбі. Бо інакше… Натисну на гачок і водитиму вашим плазмометом на всі боки! Що буде з того — вам краще знати, бо я бачив лише, як падають секвойї. Але я зроблю так, як сказав!
Брендорф поглянув на мене. Кивнув.
— Мені треба підійти до стола.
— Підійдіть. Та не спробуйте що-небудь утяти.
Він віддав розпорядження в мікрофон. Чекати довелося недовго.
Першим увійшов до зали Загбі. З-за широкої спини індіянина визирала Єржі. Мружилася зі сну і, видно, силкувалася зрозуміти, що ж відбувається. Індіянин сторожко поглядав то на мене, то на Брендорфа. Низенький чоловік у крислатім капелюсі, який привів їх, доповів з порога:
— Штандартенфюрер! Жінки з двадцять другої кімнати в себе немає. Після денної роботи фрейлейн Труда залишила її на ніч у своєму питомнику. — На слові «питомник» капелюх нахабно вишкірився. — Які будуть накази?
— Зачекайте хвилину. — Брендорф повернувся до мене, наче хотів щось пояснити.
Дальші події розчленувалися в моєму мозку на кілька епізодів, котрі блискавично, один за одним, промайнули значно скоріше, ніж про це можна розповісти.
Мені слід було відігнати Брендорфа назад, до стіни, одразу ж після того, як він віддав наказ у мікрофон. Я цього не зробив, і він скористався з моєї помилки. Побачивши, що мої друзі стоять за якихось два-три кроки від нього, Брендорф зненацька кинувся до них і схопив Єржі за плечі. Її зляканий зойк злився з несамовитим криком штандартенфюрера:
— Стріляйте у нього! Якого біса топчетесь?!
Єржі намагалася випручатись із жилавих рук, та Брендорф прикривався нею і задкував до дверей, що вели в його покої.
Крислатий капелюх вихопив з кобури пістолет. Я підкинув металеву трубку, щоб не дати йому підбігти до Брендорфа та до Єржі. Кремезна постать Загбі затулила мені все. Перестрибнувши через крісло, індіянин метнувся вперед, стусонув важким кулаком Брендорфа по потилиці. Випустивши дівчинку, той осів на підлогу. Лунко ляснув постріл. Загбі випростався на весь зріст, вигнувся, схопився за обличчя, між пальцями зачервоніло.
Єржі підбігла до мене. І тут гримнуло ще раз. Щось креснуло об стіл, залишило на білій поверхні темний рівчачок і, ніби ножем, відтяло кілька перемикачів. На мене бризнуло пластмасою. На мить затуливши обличчя, я проґавив якусь секунду, а як глянув — крислатий капелюх стояв біля акваріума. Миршава постать здавалася приклеєною до підсвіченого зсередини скла, чорне вічко пістолета цілилося у мої груди.
Майже механічно я шарпнув за гачок. Плазмомет злегка здригнувся. Повітря навколо зарожевіло. Від гуркоту струсонулось приміщення, я ледь встояв на ногах. Дивний вихор, неначе зіткнулися стрічні повітряні потоки неймовірної сили, ударив в барабанні перетинки.
Чоловіка з пістолетом не стало. І не стало акваріума. Зникла, як розчинилася, частина стіни. Попереду зяяла порожнеча. Хвилями погойдувався блідо-рожевий туман. За серпанковою завісою виднівся шмат сірого передранкового неба. З підлоги здіймалася пара, обволікаючи нерухоме тіло Брендорфа, скрючене на килимі. Світло погасло. Клубки пари наповнилися дивовижним сяйвом, і великий отвір, який виник там, де щойно була стіна, світився скраю — то збігав розм’яклий, наче віск, бетон, чи скло, чи ще щось — не знаю. Розжарена рідка маса падала на підлогу вишневими краплями.
Загбі, затискуючи рану долонею, відступав до дверей. Я схопив Єржі за руку. Утрьох ми вибігли в коридор. Плафони на стелі ледь жевріли. Лише ліворуч яскравилась прозоростінна халабуда, в якій постійно маячив вартовий у жовтому вбранні. На секунду заголосила сирена і захлинулася. Наближалися стривожені окрики. Ми притиснулись до стіни. Десь біля ліфта в сутінках заблимав промінь ліхтарика, звідти загукали:
— Стій! Хто тут? Пароль?
Дзінь… Дзінь… Мигтіли короткі спалахи, кулі кришили пластик. Тінями перебігали темні постаті.
Мене охопило нестримне бажання скоріше вирватися з мурованої пастки: в джунглі, в ліс, у болото — будь-куди, аби на простір, на волю. Я озирнувся. Просторий футляр-циліндр загрозливо світився позаду, в кінці коридора. Попереду, в темряві, скрадалися постаті крислатих капелюхів.
— Ей, ви, там, біля ліфта! Забирайтеся геть! Бо звалю стелю на ваші голови!
Мені відповіли пострілами.
Ствол плазмомета ще раз дихнув рожевим вітром. Розчахнулася темінь. Я майже нічого не встиг розгледіти, тільки відблиск сяйва. Скрегіт, глухі удари бетону, що рушився в ліфтопідйомну шахту.
І вже ніхто не стріляв.
Та виходу нагору тепер не було. Єржі також зрозуміла це.
— Ігоре, ми спробуємо вибратися звідси, — сказала вона. — Я думаю… треба поглянути. Ходімо.
Вона повела нас назад і, на мій подив, розчинила двері зали-кабінету. Брендорф уже очуняв. Стояв, похитуючись, під пальмою, руками спирався на стіл. Мені здалося, неначе він щойно розмовляв з кимось і замовк на півслові, побачивши нас. Невже він встиг когось викликати?
Я підійшов до стола. Кілька перемикачів, в які влучила куля, було зірвано, ті, що вціліли, безладно стриміли на пульті. Я навмання клацнув одним. Й одразу ж загомонів динамік:
— … Аварійна обстановка! Щойно вийшов з ладу центральний ліфт. В операторській, а також на складі з продовольством підлога провалилася на нижній поверх. Пошкоджено вентиляцію, в третьому секторі припинився обмін повітря. В казармі задихається варта, звідти неможливо вийти, двері загерметизовано. На магнітних замках більшість відсіків… Штандартенфюрер, чекаємо ваших наказів… Алло! Алло! Чому не відзиваєтесь?
Вимкнувши динамік, я вилаяв себе за необачність. Брендорф із свого кабінету приводив у дію систему магнітних замків підземелля. Куля, що призначалася мені, напевно, заклинила перемикач системи, запечатавши Брендорфових посіпак у кімнатах-відсіках. Ненароком я міг розімкнути магніти і дати змогу зграї бандитів вирватися з помешкань. Міг накоїти ще щось собі на біду. Адже я не знав призначення перемикачів.
З отвору в стіні віяло п’янкою свіжістю. Єржі показала на розвалену стіну.
— Там урвище. Глибоке… Може, якось спустимося?
Як я сам не додумався! Знав же, що з кабінету можна вийти на терасу, оповиту зеленню. Серед мешканців підземного лабіринта, мабуть, лише один Брендорф мав привілей в будь-який час насолоджуватися свіжим повітрям та пахощами лісу. З цієї тераси, що ластівчиним гніздом притулилася до стрімкого схилу, він показував мені силу свого плазмомета.
— Я огляну терасу, а ти, Єржі, допоможи індіянинові. Його звати Загбі. Зумієш перев’язати рану?
Дівчинка швидко зникла за дверима, що вели в покої Брендорфа. За хвилину повернулася, тримала в одній руці шмат простирадла, в другій — комбінезон яскраво-жовтого кольору з цупкого щільного матеріалу.
— Де ти взяла це?
— Висіло в кахлевій шафі. Нам не знадобиться?
Єржі кинула жовтий жмут на підлогу. Ми посадили Загбі в крісло. Він нічим не виказував болю, хоч на щоці кривавила глибока рана. Індіянин усміхався, підбадьорюючи дівчину. Пальці Єржі обережно накладали пов’язку.
Жовтий комбінезон чимось непокоїв мене. Неначе вислизнуло з пам’яті щось важливе, а я не міг пригадати, що ж саме. Якісь слова, недавно почуті, причаїлися в голові і не піддавалися свідомості.
— Загбі, добре пильнуй його! — кивнувши на Брендорфа, я вийшов через отвір на терасу.
Просторий майданчик звисав над глибочезним каньйоном.
Вже згасли зорі. Розвиднялося. Вітерець ворушив під ногами чорне ламке листя, змертвіле від дотику рожевого туману. Я поглянув униз. На далекому дні каньйона тьмяно відсвічували маленькі озерця. Не схил — прямовисна стіна круто обривалася піді мною. Ні, годі й думати, щоб спуститися з такого урвища. Може, навпаки, піднятися нагору?
Вище, над терасою, крутизна, дрібні кущики, деінде чіплялися корінням за землю тоненькі деревця, між ними в’юнилися ліани. І неначе аж десь на небі темніли крони велетенських дерев. «Нізащо не видряпаємося, куди там…»
Єржі зустріла мене мовчазним поглядом. Я заперечно похитав головою. Навіть коли б ми якимось дивом не зірвалися в прірву й дісталися гребеня, то потрапили б на «дах» міста. Пастка за Кам’яним муром. «Печериці» з кулеметами; крислаті капелюхи, підняті ще з ночі на пошуки Ларсена і стривожені, як оси, після вибухів у підземеллі.
Ще раз глянувши на дивний одяг, кинутий Єржі, я раптом відчув, як мене кинуло в жар: пригадав слова, за які ніяк не міг перед тим ухопитися. Слова, що їх промовив Кносе.
Вираз мого обличчя насторожив Брендорфа. Він весь час стежив за мною. Моя рука лягла на перемикачі.
— Скажіть, сеньйоре, як ви з’єднуєтеся звідси з камерою?
— Не розумію, — буркнув Брендорф.
— Із камерою, де зберігаються контейнери.
Він примружився, майже заплющив очі.
— Яка камера? Ти щось наплутав.
— Не крутіть! Камера існує. Де вона?
Помовчавши, Брендорф змусив себе посміхнутися. Заговорив:
— Ти впертий хлопець. Хай буде по-твоєму. Камера міститься внизу, на першому поверсі, а тут — четвертий. Без ліфта туди не дістанешся. Та хоч би й дістався, то, мабуть, здогадуєшся, що контейнери — то не пакунки з цукерками… Послухай мене, хлопче. Не роби дурниць. Не хочу лякати тебе, але повір, що навіть із плазмометом не так легко вирватися звідси. А якщо й вирвешся? Загинеш у джунглях або здичавієш, забудеш людську мову. На сотні миль навкруг — ліси, болотяні нетрі. Не поспішай, не гарячкуй! Спробував силу справжньої зброї, зрозумів, на що вона здатна? От і чудово. Я тобі дарую плазмомет. Назавжди! Чуєш? Із самого початку я добре до тебе ставився. Адже ж так? Тут, у нас, твоя мати. Запросимо сюди твого батька. Слово честі, доктор Вовченко ніде не знайде кращих умов для наукової роботи. Він отримає все, що забажає: лабораторії, обладнання, помічників, необмежені кошти. Ви будете купатися в розкоші. Ми гуртом управлятимемо світом! Подумай тільки, ні, ти подумай, подумай!.. Не позбавляй себе такої нагоди. Могутність, влада, якої ще ніхто не мав на землі. Тобі до вподоби цей індіянин? Не перечу. — Він притишив голос: — Хочеш, я сьогодні ж дам йому звання шарфюрера і призначу комендантом замість Цаара. А тобі… тебе зроблю кавалером рицарського хреста з мечами та діамантами! Ти отримаєш найвищу нагороду у світі, такими орденами я відзначатиму тільки найхоробріших, найвідважніших. — Очі Брендорфа заблищали, він ще щось говорив. Та я вже не слухав його балаканини. Я сказав:
— Не грайте в «категорію мінус два», сеньйоре фашист. Хочете заговорити зуби? Мені вже й без вас відомо, де міститься камера з контейнерами. — Я показав на жовте вбрання, що лежало на підлозі. — В такому комбінезоні одного разу ви виходили з камери, і в ній зберігаються бактерії «С-17». Я зараз піду туди, це в кінці коридора.
— Не треба! — тихо, без блюзнірства промовив Брендорф — Там смерть! Смерть для всього живого. Не наближайся до контейнерів, заради господа бога…
Ще раз попередивши Загбі, щоб він не спускав з Брендорфа очей, я вийшов із зали-кабінету. В підземеллі було навдивовижу тихо. Скрадаючись попід стінами, я поволі наблизився до прозорої халабуди і опустив плазмомет. Як і раніше, циліндр яскраво світився. На його скловидній поверхні від маленької дірочки променями розбігалися тріщини. З циліндра німим, застиглим поглядом на мене дивився вартовий. Він був мертвий. Сліпа куля, послана від ліфта, пробила стінку й уп’ялася вартовому в перенісся.
Ліворуч униз збігали східці з поручнями. Повагавшись, я почав спускатися по східцях, доки не наткнувся на масивні металеві двері. На дверях посередині, в обрамленні заклепок, виднілась вузька щілина. За товстим броньованим склом я побачив освітлене приміщення. На гачках висіли жовті комбінезони, в стіну було вмонтовано з десяток матово-свинцевих дверцят, на них біліли написи: «С-17», «С-17-а», «С-17-б», «С-17-в»…
Важкі двері відділяли мене від камери, поріг якої я не наважився б переступити, навіть коли б і знав, як ці двері відмикаються. То було сховище смертоносних бактерій. Десь там лежали контейнери, в яких дрімала, чекаючи свого часу, невблаганна, нищівна «армія» Брендорфа.
Не торкаючись поручнів, я піднявся нагору, в коридор. Відступив якомога далі, за халабуду-циліндр. Так, я вже знав, яку саме зброю тримаю в руках, і усвідомлював її силу. Коротка трубка з чорною рукояткою не руйнувала, не крушила. Вона перетворювала матерію на згусток розжареної плазми. Як і все інше, що потрапляло в рожевий вихор, бактерії стануть лишень мізерною часткою плазмового спалаху.
Цього разу палець залишався на гачку довго, мабуть, з півхвилини. Навколишній простір наповнився стогоном, ревищем тисяч розлютованих звірів. Під ногами гойдалася підлога. Я не зрушив з місця, доки не щезли східці, металеві двері, уся камера разом із закутком коридора. Очі застилав рожевий туман. Він клубочився, кипів, вирував. Сліпуче сяйво пронизувало мозок. Плазмомет рвався з рук. Вже не краплі — вишневі ручаї збігали зі стін, вливалися в пащеку печери, що розросталася вглиб і вшир, спопеляючи нутрощі підземелля. У рожевім хаосі наче промайнула жіноча постать, на якусь мить з’явилася й зникла розпатлана голова з темною пов’язкою через обличчя, ще якісь постаті примарами вихопилися з імли й розтанули… Може, мені здалося?
А втім, кімната Кносе була поряд із сховищем бактерій.
Пронизливий крик вихлюпнувся в коридор, змусивши мене стрімголов кинутися до зали із пальмою. То кричала Єржі.
Кабінет Брендорфа заповнився гучним стрекотом, цей новий сторонній звук вривався через пролом у стіні разом із повітряним вихором, в якому чорною метелицею кружляло сухе листя.
На терасу плавно приземлявся електроліт. Вертикальні гвинти здіймали вітер. Єржі забилася в куток. Вперше я побачив на обличчі Загбі розгубленість, він безпорадно озирався, наче шукав порятунку.
«Брендорф встиг-таки з’єднатися з ангаром…» Я підняв плазмомет. А втім… Може, це наш порятунок? Погрозивши Брендорфу зброєю, я притулився до напівзруйнованої стіни. Стрекіт мотора затих. Глухо стукнули дверцята кабіни. В проломі з’явився високий чоловік у чорному. Він стояв спиною до мене, тримаючи в руках пістолет, видно, ошелешений розгардіяшем, що панував у залі.
— Киньте зброю, сеньйоре Аугустіно! — сказав я. — Інакше я спалю вас із плазмомета. Рахую до п’яти! Один. Два. Три…
Потилиця пілота налилася кров’ю.
— Чотири!..
Пістолет упав на килим. Аугустіно оглянувся. Побачивши, хто перед ним, аж захлинувся.
— Так це ти, кляте щеня?!
— Відійдіть он туди, до пальми, і лайтеся, скільки вам заманеться. Загбі, візьми пістолет!
Єржі підхопила з підлоги жовтий комбінезон. Сказала з тремтінням у голосі:
— Хай він одягне на себе… Рукави зв’яжемо за спиною. Не вирветься!
Пілот зустрівся поглядом з темними очима індіянина, зблід, неслухняними руками почав натягати комбінезон. Брендорфа підкинуло, наче пружиною. Він метнувся на терасу, до машини. Загбі кількома стрибками наздогнав його, згріб в оберемок. Та Брендорф, звиваючись вужем, вислизнув з обіймів велетня, шарпнувся вбік і, поточившись, хапаючи руками повітря, звалився в прірву. Короткий, сповнений жаху крик завмер у каньйоні.
— Загбі, ну чого ж ти? Скоріш! — відкривши кабіну, я чекав.
Загбі переминався з ноги на ногу. Казковий «птах», що поблискував фюзеляжем проти сонця, яке щойно зійшло над лісом, все ще здавався індіянинові якимось чудовиськом. Кабіна була тісна, розрахована на пілота й одного пасажира. Загбі ледь протиснувся на сидіння. Єржі вмостилася в нього на колінах.
То був звичайний мікроелектроліт, він майже не відрізнявся від аеро-«метеликів», що шугали в небі над Дніпром, над нашим містом. Я поклав долоні на важелі.
Стрімкі схили каньйону попливли під нами. За хвилину тераса вже виднілась ледь помітним кущиком, що притулився до урвища. Летіти над «дахом» міста я не наважився, пам’ятаючи про кулемети. Поклав машину на крило, розвернув за сонцем, обминаючи дерева на гребені та Кам’яний мур. Нога поволі тиснула на педаль. Електроліт набирав висоту. Внизу розкинулися застиглі хвилі зеленого океану, ранковий туман розливався в западинах.
Тепер я бачив, що фашисти збудували своє лігво в горі. З боку каньйона гора прямовисно обривалася, а з протилежної сторони похило збігала в долину, де стояли бараки. Ліс надійно маскував будівлі, з висоти польоту їх неможливо було розгледіти. Кам’яний мур також лишався непомітним. Легка імла випарів, що нависала над джунглями, як тільки витикалося сонце, неначе розмивала ландшафт. Внизу на землі все розпливалося, втрачалася чіткість обрисів. Брендорф це врахував.
— Ми будемо довго летіти? — спитала Єржі.
— Сядемо он там, у долині, — показав я. — Загбі, ти маєш надійних друзів?
— Усі каджао та галу — надійні друзі Загбі. Ти хочеш їм допомогти? Птах принесе нас до них?
— Хто ж виручатиме ваших людей із біди? Вони ж загинуть, їх знищать фашисти.
Єржі нахилилася до мене.
— Брендорф сказав… твоя мама… тут. Це правда?
— Правда.
— Ой, як же вона…
— Про це потім, Єржі. Я боюся за неї. Вона там, з дітьми.
— З дітьми?
— Потім… Ти ж усього не знаєш.
— Ти також усього не знаєш… — проговорив індіянин. — Тобі, Ігоре, здавалося, що каджао та галу, як ті ящірки, загнані в нори. Це не так. Юнаки та чоловіки наших племен поділилися на бойові групи. Каджао виготовляють луки та стріли, галу — списи і важкі палиці. Стріли ми змащуємо отрутою, яку добуваємо з убитих гадюк. Отрута, змішана з клеєм бджіл, довго не втрачає своєї сили. Наші воїни тримають у схованках ножі з гострого каменю, пращі із шкіри, сокири. Кров індіян давно кипить гнівом. Але вождь каджао і галу стримував їх, не подавав сигналу до бою. Він казав: ще не час розпочинати війну проти мертвих… Так, між собою ми звемо «мертвими» тих, хто засів за Кам’яним муром. Мертвими їх називали ще наші діди. Ми не боїмося загинути в бою. Але втратити розум… Один старий мудрий галу знайшов коріння чаре. Воно дуже рідкісне. Сік чаре оберігає мозок людини; хто скуштує цей сік, той може сміятися мертвим в обличчя, їм у нього вже не забрати розуму. Ти знаєш смак чаре, Ігоре. Того дня, як мертві повели тебе за Кам’яний мур, Загбі дав тобі корінь. Загбі знає, що ти послухав його і з’їв чаре. Адже ж мертвим не вдалося вразити твій мозок.
Вражений, я з докором сказав:
— І ти не попередив мене, Загбі!..
— Чаре — таємниця наших племен. Мертвим невтямки, що їм уже не підвладний мозок багатьох із нас. Ти сам догадався, як треба поводити себе в присутності мертвих. До таких хитрощів вдаються і каджао та галу. Щоб не виказати себе і нашу таємницю, вони також прикидаються безтямними.
— Значить, і Ву також?.. — зрадів я, пригадавши страшний танок у тунелі. Загбі з сумом похитав головою.
— Чаре в нас дуже мало, його поки що всім не вистачає. На корінь зрідка натрапляють наші жінки та дівчата, коли мертві виганяють їх у джунглі збирати зерна какао. Щоб дати відсіч мертвим, нам треба лікувати коренем чаре тих, хто здатний володіти луком, списом і сокирою. Так сказав вождь племен. Ще вчора його слова були розсудливі, сьогодні він вирішить інакше, — впевнено промовив Загбі.
— Ви зберегли мені розум… Але чому? Ви ж могли зберегти ще одного свого воїна.
Він скупо усміхнувся.
— Коли хто-небудь ризикує собою заради інших, про нього мусять усі піклуватися. Ти придумав, як нам з тобою потрапити за Кам’яний мур, щоб боротися з мертвими. Ми йшли до ворога, там усе могло трапитись. Єдине, що міг зробити для тебе вождь, це вкласти в твою руку шматочок дорогоцінного кореня.
— Ти сказав — вождь?
— Тобі не почулося. Загбі — вождь каджао та галу, — з гідністю промовив велетень.
Внизу під нами блимнуло раз, удруге. То віддзеркалилося проміння сонця, упавши на алюмінієву покрівлю двоповерхового будинку, що ховався під пальмами. Електроліт пронісся над верхівками дерев. Вимкнувши мотор, я повів машину до землі.
Ми приземлилися на галявині, неподалік «інтернату», в якому ще вчора порядкувала фрейлейн Труда — Гертруда Вурм, прихильниця «таланту» давно покійного доктора Менгеле.
До електрольота бігли крислаті капелюхи, розмахували автоматами. Я штовхнув дверцята і вивалився на траву, з другого боку з кабіни вистрибнули Загбі та Єржі.
… Наді мною розкинулася ясна голуба безкрайність. У чистім небі плив орел, широкі крила несли його по блакиті. Та ось небо заткала темна хмарина, вона повзла клоччям, що немов десь дуже близько, поряд, здіймалося із землі.
Я поглянув убік. У зламаному гіллі стримів понівечений хвіст електрольота. Язики полум’я облизували почорнілу кору. Самітна мавпа гойдалася на гілляці, втупивши сполохані очиці у вогонь. Машина догорала.
— Ігоре…
Голос, що кликав мене, був такий знайомий… Спершись долонями на землю, я спробував підвестися і закрутив головою. Пекучим болем пронизало тіло. Падаючи, побачив матір. Вона стояла на колінах, на ній тлів пошматований одяг. Єржі лежала біля неї, волосся розметане, очі заплющені.
— Ти чуєш мене, Ігоре?
Небо стало червоне. Орел перетворився на гостроносого літака, що вгвинчувався в піднебесся. Затим настала ніч.
У німій чорноті кружляли великі лапаті сніжинки. Я відчував їх холодний дотик на гарячому обличчі, і мені було радісно. «Як хороше, коли іде сніг… Що ж за новорічний вечір без снігу?.. Тепер усе добре… Ондечки, на площі біля нашої школи, вже засвітили ялинку. А вогнів скільки…» Темінь поволі розповзалася, вогні ялинки меншали, блідли, а сніжинки танули. Непевна хистка пелена обволікала мене. Ламалися думки…
Між приземленням електрольота поблизу будинку під пальмами і тою миттю, коли я знову підняв машину над джунглями, пролягла якась порожнеча. Я ніяк не міг заповнити її, хоч добре усвідомлював, що саме на цьому відтинку часу сталося чимало важливих подій…
Ще раз ясним букетом спалахнула ялинка. Згасла… Вгору злетів ліс оголених смаглявих рук, вони стискають тугі пружинисті луки, як струни, напнуті тятиви; наконечники списів хитаються щільним частоколом; гучний гомін натовпу прориває тишу…
І порожнеча раптом оживає.
… Електроліт під пагорбком, крило задерте догори. Постаті у мундирах, куці автомати. Я скошую плазмометом кілька височенних пальм, рожевий вітер шматує хащі. Крислаті капелюхи кидають зброю до ніг Загбі.
З грюкотом розлітаються половинки дверей на ґанку, мати біжить до мене, білий халат полощеться за спиною…
З тунелю виривається людський потік, плечі, спини вилискують проти сонця. Загбі владно вигукує накази, піднявши руку. Тісним кільцем індіяни оточують вождя. Група юнаків, яких Загбі кличе кожного на ймення, шикується осторонь. Дивна картина: стріли, списи, а поряд — такі ж, як і інші, мідно-бронзові хлопці, але вже з воронованими автоматами. «Ми давно готувалися дати бій мертвим…» Автоматники кидаються вперед, за ними котиться натовп, наближається до бараків. З веж відкривають вогонь. Здаля вежі скидаються на високе риштовання. Немов мурахи обліпили їх. Люди зриваються, падають, але це не зупиняє інших, під вагою десятків тіл хитаються вежі.
Мама поривається до «інтернату»:
— Треба взяти медикаменти, там же стільки поранених!
Троє індіян, майже хлопчики, яких Загбі залишив біля електрольота, не пускають її. Вони не пускають нас і до бараків, де то вщухає, то наростає знову стрілянина. За деревами здіймається дим. Горить шостий «блок». Від двоповерхового будинку з алюмінієвим дахом біжать жінки, пригортаючи до себе немовлят; старша віком чорноволоса дітвора, лементуючи, поринає в зарості; жінки передають малюків одна одній, розбирають дітей, плачуть. «Їм дозволяли побачення один раз на півроку», — каже мати. «Інтернат» уже охоплений полум’ям, і пальми палають, як смолоскипи.
Від курних згарищ бараків воїни повертаються в шеренгах. Ведуть поранених, несуть убитих. В кількох юнаків на плечах — важкі кулемети. Напевне, хлопці першими дісталися сторожових майданчиків на вежах.
До нас прямує Загбі. Пов’язка на голові розмоталася, глибоко посаджені очі горять, як вуглини. Його рука на моєму плечі.
— Тобі треба летіти, Ігоре. Тобі, а також їм, — він киває на матір, на Єржі. — Ти казав, що за Великою рікою каджао та галу мають свої міста і селища. Розкажи їм про нас. Вони наші брати.
— Загбі, але ж ми з тобою… я думав…
М’яким жестом він зупиняє мене.
— За Кам’яним муром зосталося ще немало гадюк. Ми їх розчавимо, відплатимо за все! А тобі не слід залишатися тут.
— Загбі, зачекай… Невже ти думаєш, що вам буде легко пройти весь шлях до ріки? Сотні миль, суцільні джунглі. З жінками, з дітьми…
Вождь повернувся обличчям на південь, простяг руку — до далекого виднокраю слалися вічнозелені ліси. Сказав:
— Ми не підемо до Великої ріки. Там своє життя, ми його не знаємо. Загбі поведе своїх людей у джунглі. Тут наша земля, наш дім.
Оглянувшись, він узяв у юнака стрілу, відломив наконечник.
— Візьми на згадку.
Гострий, як лезо бритви, осколок чорного каменю. Я поклав наконечник стріли в кишеню. Що ж подарувати взамін? В мене не було нічого. Я відриваю від безрукавки червоний пластмасовий ґудзик і простягаю Загбі. Ґудзик здається крихітним на широкій долоні індіянина. Велетень затискає кружальце в кулаці.
— Загбі збереже. Прощай!..
Стрекіт мотора. Закам’янілі обличчя юнаків. Висока постать Загбі швидко зменшується.
Під нами сельва.
Тримаю напрямок за сонцем. В отакій порі в «замку» сеньйори Росіти воно світить зліва, тепер сонце заливає кабіну з правого боку, засліплює мене, коли я повертаю обличчя до матері. Єржі калачиком зібгалася в неї на колінах. Неначе дрімає. Ми летимо вже понад годину. До Вачуайо ще не близько. Час від часу мамині пальці торкаються моєї руки, ніби вона хоче переконатися, що я справді поряд, біля неї.
— Ігоре, поглянь, поглянь!..
Ні, Єржі не дрімає. Приклавши долоню до очей, вона мружиться від сонця, пухнасті вії тремтять. І тривожний вигук матері:
— Літак!
З боку сонця на нас падає темна тінь.
Гарячково шарпаю важелі. Машина ковзає вниз, земля наближається. Підсвідомо кидаю електроліт майже в піке. Гостроносий силует проноситься над нами. На крилах — пальмовий лист, емблема військової авіації Сені-Моро. В мене відлягло від серця.
Та що це? Винищувач робить крутий віраж, позаду наростає пронизливе виття моторів. Різкий удар, брязкіт. В груди б’є тугий струмінь, вдавлює тіло в спинку сидіння. В прозорому ковпаку кабіни виникає дірка, в ній свистить вітер. Запізнілий звук кулеметної черги змушує мене схопитись за плазмомет. Але ж винищувач із листям пальми… Чому, чому ж він накинувся на нас?
Кінець. Для гостроносої блискавки електроліт — нікчемна іграшка. Скоріше згасити швидкість, увімкнути вертикальні гвинти і падати вниз, бо порятунок тільки на землі, в джунглях… За спиною — стукіт пострілів, кулі шматують фюзеляж. Силует винищувача промайнув збоку. Прямо на нас мчить зелена стіна дерев, я вже бачу верхівки. Єржі затуляє лице долонями. Електроліт валиться на крило. Під вагою машини з тріском ламається гілля.
Це останнє, що я чую в ту мить…
Сніжинки падають на щоки, на чоло. Тануть і збігають прохолодними струмочками за комір, на плечі. Я розплющую очі. Мати пригорщами бризкає на мене воду. Пробую сісти. Тупо ниє спина, але терпіти можна. А от нога…
— Мамо, що ти робиш?! Ой, боляче!..
— Лежи! Ти ж мужчина. Це звичайний вивих!
Її руки — вони чомусь червоні, наче з морозу — обхоплюють мою ногу вище ступні. Кому вправляли кості, той знає, що це таке. Тепер і я знаю. А тоді не знав. Мене штрикнули розпеченим залізом і гепнули в тім’я стопудовою гирею. Я заволав так, що сам злякався свого голосу.
Ми заночували в маленькому курені. Не маю поняття, коли мати встигла стулити його з гілля і накрити листям дикого банана. Єржі всю ніч не приходила до пам’яті, лежала тихо, іноді ледь чутно шепотіла запеченими губами незрозумілі слова.
— Здається, в неї роздроблене передпліччя. Та ще півбіди, коли тільки це, — сказала мати. Час від часу вона зникала, поверталася до куреня з мокрою ганчіркою, прикладала до гарячого чола Єржі.
Ніч реготала, зойкала, стогнала; таємничі голоси блукали в непрогляднім царстві мороку, ятрили нерви. Важкі краплі падали на курінь, лопотіло листя; в хащах бився крилами, розпачливо скиглив якийсь птах, неподалік чулося рикання пуми, лева джунглів, якого індіяни називають сасу-арана, вереск необачної мавпи, що конала в пазурах невблаганного хижака…
Вдосвіта я виламав патик і пошкандуляв до того місця, де впав електроліт. Мангові та ще якісь темнокорі дерева з гронами дивовижних кулястих червоних квітів на стовбурі, що звужувався догори, стояли мовчазною стіною. В гілля вп’ялося гостре колюччя в’юнкових пальм, жмуттям звисали ліани, щупальцями сторукого зеленого спрута заплітали хащі. Між гіллям чорніли металеві уламки.
Під ногами забулькало, осіло. Я позадкував. Від важкого пліснявого смороду застукотіло в скронях. Барвистий килим під деревами ховав грузьку трясовину, вона й поглинула залишки згорілої машини. Може, ще вгорі, серед пошматованих ліан та закіптявілого гілля, в охопленій полум’ям кабіні плазмомет перетворився на звичайнісінький кусень звугленого заліза; може, срібляста трубка, ціла й неушкоджена, так і лежала десь у баговинні. Хто знає… Драглиста пастка проковтнула зброю Брендорфа назавжди.
Біля знівеченого хвоста електрольота звисав обгорілий материн халат. Так ось чому її руки здалися мені червоними… Вони в неї попечені! Це ж мати витягла і мене, і Єржі з палаючого електрольота. Як же вона зуміла пронести нас над драговиною, крізь тенета з гілля, колючок, ліан?
Досвітній туман розвіювався. Трава, дерева, листя густо покроплені росою. Хитався вологий півморок, поміж високими кронами світилося вікно у небо. Хащі, хащі, хащі… Вони підступали похмуро і німотно звідусіль. Кричи — ніхто не почує, клич — ніхто не відгукнеться.
Дивне почуття огорнуло мене. Я стояв там, де ще не ступала нога людини. За кілька хвилин перед зустріччю з винищувачем мені здавалося, що до Вачуайо залишилось миль сімдесят. Та яке тепер це мало значення… І сімдесят миль для нас — безмежність.
Нам такого шляху не подолати. Ми були в полоні у джунглів.
«Полонені? Але ж ти був уже полоненим, у фашистів, у клятому «бастіоні». І знайшов дорогу звідти. Ні, ти мусиш іти, день іти, місяць іти, рік — і таки дістатися до людей. Ти мусиш, і ти підеш!» Я згадав про Катультесе. Ось хто міг би зараяти нам. Димом бару-орчете старий подав би звістку на простори сельви, і напевно хтось із індіян зумів би прочитати лісову мову предків.
— Єржі трохи покращало, — сказала мати. Вона нечутно наблизилася до мене.
— Ма, скільки людина може пройти в джунглях за день?
— У цій оранжереї? — мати намагалася говорити бадьоро. — Все залежить від того, хто сам мандрівник. Хіба тобі не до вподоби становище Робінзона?
— Я серйозно, ма.
— Якщо серйозно — дівчинка опритомніла, здається, жар спадає. В неї відкритий перелом, рану необхідно промити. В болоті повно різної нечисті, якби окропу…
В моїй кишені лежав наконечник стріли. Кленучи москітів, що нещадно жалили руки й обличчя, я через силу видерся на дерево. Серед уламків машини знайшовся шматок сталистої стрічки і клапоть дюралю. Кремінний наконечник та сталь висікли іскри. Висушений за пазухою пучок лишайника швидко закурів, я роздмухав ледь зажеврілий вогник. Скоро біля куреня палахкотіло багаття. З уламка дюралю вийшло щось схоже на коряк. Мати зливала туди росу з пальмового листя. Я навідався до Єржі.
— Тобі дуже боляче?
— Доки не ворушуся — не дуже. Я хочу попросити тебе… Пошукай пагінців такого низенького деревця, в якого листя знизу темно-зеленого кольору, а зверху неначе золоте. Це деревце — адука, його пагінці загоюють рани.
— Я пошукаю. І добуду м’яса. Ми вже запалили вогнище. Ти хочеш їсти, Єржі?
В неї на губах з’явилася легенька усмішка.
— Ти краще горіхів назбирай. В джунглях нелегко полювати на тварин. Рибу ловити легше, але ж тут немає ріки.
Лук, якого я змайстрував, був незграбний і дуже мало нагадував ті, що я бачив у індіян. Зігнута гілляка, за тятиву — тонка міцна ліана. Щоб не залишитися без кресала, я не пустив у діло наконечник, подарований Загбі, — зробив стрілу із сухого бамбука, прилаштувавши товсту, як палець, колючку.
— Далеко не відходь! — застерегла мати.
Перебравшись на той бік болота, я одразу ж занурився в тінь. В кущах колючої мімози вовтузилася пташина дрібнота. Руді великі бджоли роєм вихопилися з дуплистого стовбура, з дзижчанням кинулися в мій бік і прошуміли над головою. Кілька бджіл заплуталися у волоссі, але не жалили, лише кусали, як осінні мухи. «Може, в дуплі є мед?» Нахилившись, я простяг руку, щоб підняти суху палицю, і з жахом відскочив назад. «Палиця» стала сторч, виструнчилася, на трикутній голові хижо світилися краплини очиць. Я відсахнувся вчасно. Сурукуку промайнула в повітрі гнучким нагаєм і зникла в траві позад мене. Не чекаючи, поки змія стрибне вдруге, я кинувся навтьоки, заплутався в кущах і шелеснув на якесь різуче гостре бадилля. Навколо розлігся оглушливий вереск. Мавпи сміялися з неоковирності двоногої істоти, яка борсалася в заростях. Зграя метушливих створінь гасала в гіллі як навіжена. Пухнасті тваринки з очима-блюдцями перекидалися через голову, ганялися одна за одною, збігалися докупи і розліталися на всі боки, щоб через секунду знову збитися в галасливий веселий клубок. «Ноктурна! — сказав Рудий Заєць, коли я вперше вгледів окату мавпу. — В нас із цієї дурепи готують смачну печеню».
Ноктурни бавилися прямісінько над моєю головою. Мигтіли лапки, хвости, на мене сипалася кора та москіти. Одна мавпа чіпко тримала якийсь дивний предмет, друга щосили цупила його до себе. Те, за віщо так гаряче змагалися тваринки, звисало лискучими, ніби ремінними стьожками.
Придивившись пильніше, я кулаком протер очі. Не міг повірити… Мене охопив дрож, я був як у пропасниці. Хотів закричати, та щось застряло в горлі. Я не відводив жадібного погляду від предмета, навколо якого танцювали галасливі мавпи. Згадавши про лук, схопив стрілу. Але так і не встиг напнути тятиву. Великий чорний кіт згори, з гущавини, блискавично упав на мавп. Пронизливий зойк, оскалена пащека ягуара, шелест гілля… І все зникло.
Кинутий мавпами, на дереві тихо погойдувався мій ракетний пояс. Той самий, що його я встиг скинути з себе під час сутички з Аугустіно в повітрі.
Мати допомогла мені застібнути ремені. Рука відчувала гладеньку теплу поверхню металевого щитка на грудях. Із завмиранням серця я обережно доторкнувся до фіолетового кільця… Кільце повільно пересунулося від краю, щільно лягло в гніздо. Ледь чутне тремтіння віддалося в усьому тілі. І відразу ж вібрація посилилась. Ракетні касети працювали! Заплющивши очі, рішуче заглиблюю червоне та біле кільця. Ремені тиснуть на плечі. Легкий поштовх, і повз мене кудись униз пливе лапате листя. Закинувши голову, напружено дивиться мати. Із землі долинає:
— Щасти тобі, сину!..
Голубе вікно в небо швидко збільшується. Ще мить, і мене засліплює прозора, безмежна широчінь. Навкруги — сонце, неймовірно багато ласкавого, ніжного сонця. Внизу кучерявиться оксамит лісу.
Даю ракетним касетам навантаження. Трепетно шумить повітря. Від радості перехоплює подих. Джунглі розгладжуються, всі інші фарби поступово зникають, залишається одна — зелена.
На заході видніється нерівний кряж синюватих гір, прямо переді мною на зеленому тлі сельви іскриться на сонці далека нерівна звивиста нитка. Її початок і кінець розчиняються в імлі горизонту, там, де сходиться земля з небом. Ріка… Невже це Вачуайо?
Ще раз кидаю погляд униз. Над оксамитом розпливається темна пляма. То дим від вогнища біля куреня, маяк, що не мусить згаснути, бо саме там, на самоті з джунглями, залишилися мати та Єржі. Я наносив величезну купу хмизу, його вистачить на кілька діб.
Махаю рукою. Від цього руху мене заносить убік. Випроставши тіло, набуваю горизонтального положення і запускаю ракети на повну потужність. Та скоро доводиться гальмувати, бо повітря аж шматує легені.
Часом мені здається, неначе я нерухомо повис під блакитним куполом. Лише стрічний потік продуває наскрізь, від голови до п’ят, силкується зірвати з мене залишки одягу, хоч я і так не відчуваю його на собі. Навіть удома, узимку, мені ще не доводилося так мерзнути. Щелепи відбивають неслухняний танок, зуб не трапляє на зуб. Затуляюся ліктем, щоб хоч якось захистити обличчя. Очі повні сліз. Та я не можу не дивитися на сріблясту нитку, що простяглася на зеленому безмежжі, вона неначе гіпнотизує мене.
Ріка наближається повільно, майже непомітно. Нитка поволі перетворюється на вузеньку стрічку, між синню побережного лісу та водою виникає жовтувата смужка піску. На воді помічаю якусь крапку. Вона залишає за собою довгий світлий слід. Корабель? Якщо мене не зраджує зір — так, то корабель. Значить, це Вачуайо! Бо в цій місцевості немає інших судноплавних річок.
І тут на металевому щитку, над кільцями, загорається яскраво-червона зірка, спалахує тривожним пульсуючим сяйвом. Ось воно… Те, чого я найбільше боявся, про що намагався не думати в польоті. Сигнал попередження. У мене в запасі півтори милі. Ракетний заряд вичерпується. Я протримаюся в повітрі ще кілька хвилин. І все. Невже не дотягну до ріки?
Вітер висотав з тіла останні крихти тепла. Ноги як колодки, я їх не чую, в голові бомкають дзвони. Ракетні касети от-от спорожніють. Невже не долечу? Ріка ж так близько… Я вже бачу, як розбігаються на два боки гребенясті баранці. На середині широкої ріки пливе невелике судно.
Палуба вилискує, як помита. Під строкатим тентом, у кріслах — жінки в білому, смагляві чоловіки. Над водою лине музика.
Першим мене помічає матрос, кучерявий негр. Показує в небо рукою, вигукує щось і кидається до пасажирів. З-під тента вибігають люди. Голови задерті догори, на обличчях подив, замішання і переляк.
У ту ж мить відчуваю, як все зненацька перемінилося. Тіло наливається вагою. Смикаю на щитку кільця, але нездоланна сила тягне мене униз. Пояс вже не діє. Я падаю каменем. Перед очима проноситься борт судна. Я встигаю вдихнути в себе якомога більше повітря, і од міцного удару об воду паморочиться в голові.
Борсаюся, безладно товчу руками і, ледве не захлинувшись, вихоплююсь на поверхню.
На кормі судна з’являється тонконога постать, хтось невисокий у білому костюмі з розгону шубовснув у воду. За ним ластівкою зривається за борт негр-матрос.
Кучерява голова зринає побіля мене. У негра в зубах ніж, він перехоплює його в кулак, до пояса вискакує з піни та бризок. Чорна рука з лезом замахується. Панічно кидаюсь убік, захлинаючись теплою річковою каламуттю. Тут я відчуваю на грудях холодний дотик, щось слизьке обвивається навколо тіла, притискає правицю до ребер, аж хрумтять суглоби. Сталь ножа встромляється у воду, темна потвора відпускає мене, розгортається, тіпається у вируючій воді. Лускатий хвіст, зметнувшись над піною, шмагає мене навскіс по спині. Вжахнувшись, я роблю відчайдушну спробу відпливти від водяного страховиська. Кількаметрове тіло анаконди мляво здригається, зникаючи під водою. Білозубий негр востаннє, навздогінці їй, занурює руку з лезом у піну.
Ще одна голова витикається з хвиль. Вона лисніє справжнісіньким золотом. З моїх грудей виривається крик. До мене пливе наввимашки… Рудий Заєць.
Бризки летіли віялом з-під долонь Єржі. Вона кропила мене щосили, а я лише вдоволено муркотів, підставляючи плечі сонцю і прохолодним струменям, що падали на мене і на пісок.
— Вставай! Та вставай же! Я хочу ще поплавати, а він лежить…
— Пливи. Я тебе наздожену.
Вона ображено наморщила носа, не витримавши, засміялася, ще раз хлюпнула на мене водою. Відбігла, з розгону стрибнула з крутого берега. Засмагле тіло занурилось у прозору гладінь. Виринула Єржі далеченько, лягла на спину, і течія повільно понесла її вниз.
Десь вище над Дніпром нещодавно пройшов дощ. Синя хмара відступала в степ, а осторонь проти неба барвами вигравала райдуга. На протилежному боці, де фарватер пролягав понад берегом, з’явився електрохід. На палубі стояли люди, махали руками. Я заплющив очі.
… Чиїсь руки, мабуть, з десяток пар рук, підхоплюють мене, витягають на палубу. Жак, увесь мокрий, у прилиплому до тіла білому костюмі, щось питає, трясе мене за плечі. Нас обступають люди. Я силкуюся заговорити і не можу вгамувати стукоту зубів.
До мене підходить худенька тендітна жінка з хлоп’ячою зачіскою, полотняні сандалі м’яко ступають по палубі. Перед жінкою всі розступаються. Я дивлюся на неї і ніяк не втямкую, де вже бачив її раніше. А бачив же! Ця зачіска, це рудувате волосся, красиве смагляве лице… Відома співачка естради, мати Жака? Ну, звичайно, це вона. Правда, на фотографіях у журналах, що їх ревно зберігає сеньйора Росіта, ця жінка має зовнішність неземної істоти, з голови до ніг обсипаної коштовностями. А тут, на палубі, — простеньке ситцеве плаття, босоніжки з полотна…
Ось жінка владно мовила кілька слів, і молодий чоловік з капітанськими нашивками, вклонившись, віддав матросам наказ. Я опинився в розкішній каюті. Довготелесий сеньйор, що був у ній, попихкуючи сигарою, невдоволено насупився. Та як тільки помітив у гурті жінку в ситцевім платті, просяяв у догідливій усмішці, миттю вихопив з рота сигару і кинувся допомагати матросам вкладати мене на своє ліжко. Музика на судні замовкла. За ілюмінатором чути тихий плескіт. Я щосили змагаюся чи то зі сном, чи з напівзабуттям, притискаючи до грудей ракетний пояс, якого, на подив усім, так і не випустив з рук.
Згодом знову бачу Рудого Зайця. Він сидить біля мене, вже перевдягнений у сухе. Щось розповідає. Я розумію лише з його слів, що на судні всі ходять навшпиньки, а кок готує якісь особливі страви. «Це заради мене? — дивуюся я. — Чому заради мене треба ходити навшпиньки?» Очевидно, те, що подумалося, вимовив уголос. Бо Жак закивав мені, засміявся. І я вже добре чув, як він проговорив:
— З моєю матусею не загинеш, вона така… Ще б пак! У кожній газеті щодня галас: геніальна співачка, соловейко Бразілії! Це тобі не абищо! Де не з’явиться, всі корчать щасливі пики і наввипередки біжать виконувати будь-яку примху сеньйори Дуеньї Дегальдадо. Сміхота та й годі… Хочеш, мати кине слівце, і тебе в порту стрічатиме губернатор провінції? Або навіть сам президент?
— Ліпше буде, коли мене зустріне батько, — сказав я. — Поклич капітана, Жак. У джунглях залишилася моя мати з пораненою Єржі. Вони в курені, біля багаття… Їх треба рятувати… На цьому судні є радіостанція?
Жак схопився.
— Я миттю, я зараз!..
Через півгодини капітан продиктував радистові нагальну депешу. Її було передано в Пері, на ім’я мого батька, а також начальникові порту Хармю. Радіограму прийняли десятки станцій. Так люди вперше дізналися про таємниче місто в джунглях, яке газетярі назвали «Зеленою пасткою».
Пізніше Рудий Заєць розповів мені, як він потрапив на судно.
Перед тим сеньйора Дуенья Дегальдадо подорожувала з гастрольними концертами по Болівії та Парагваю. Викроївши кілька вільних днів, завернула до Сені-Моро, в Пері, щоб провідати сина. І почула там про дивні події, що як сніг на голову звалилися нещодавно на сестрину оселю. Стривожена співачка вирішила негайно забрати Жака додому, в Ріо-де-Жанейро. Рейсовий літак мав прибути не раніше як за тиждень. Сеньйора Дуенья не хотіла чекати, та й часу мала обмаль. Вони сіли на судно, що прямувало рейсом до Хармю. На другий день плавання Жак із матір’ю тільки-но розташувалися в затінку під тентом, як кучерявий матрос, тикаючи рукою в повітря, закричав: «Людина!.. Людина падає з неба!»
Жак божився, що відразу ж упізнав мене.
… Тихий посвист крил змусив мене підвести голову. Пролетівши над пляжем, неподалік приземлилася червоно-жовта машина. З аеротаксі неквапно вибрався професор Синиця. Постояв, позираючи на всі боки, попрямував до берега. Я усміхнувся. Нехай пошукає. На піску тьма-тьмуща засмаглих тіл, і всі вони схожі, як близнята.
Володимир Степанович уже зняв усі «табу» з мого режиму. Під кінець минулого місяця він, як і обіцяв, витурив мене нарешті з кімнати. Того дня я ледве діждався. Самотність уже надокучила страшенно. Мати зранку поспішає до свого інституту, в неї там весь час нові й нові досліди. З Єржі я також нечасто бачився, вона довгенько пролежала в лікарні. Хлопців, моїх приятелів із школи, до мене не пускали. Ото хіба телепередачі вносили в життя якесь різноманіття. Я вмикав екран, перебирав різні програми, особливо намагався не проґавити ранкову хронікальну передачу, що складалася з серії коротких репортажів про новини в світі.
Одного разу я побачив на екрані свого батька. Спершу з’явилася панорама дрімучого лісу, та ось об’єктив оператора з пташиного польоту шугнув униз і надибав на острівець землі, вільний від рослинності. Там, біля якихось споруд, юрмилися люди. Виднілися стріли підйомних кранів, що несли в повітрі величезні каркаси. Батькова постать виділялася з гурту. Він щось говорив худорлявому старому, якого я теж помітив одразу. Хіба ж я міг забути доброго дідуся Катультесе… Неначе витесаний з темного дуба профіль індіянина та батькова скуйовджена голова затрималися в кадрі лише на кілька секунд, доки диктор вимовляв коротку фразу про країну джунглів, яка на порозі освоєння своїх незайманих природних багатств. Роздивитися людей, котрі оточували дві знайомі постаті, я так і не встиг — на екрані вже виникла інша картина: показували відсіки космічного супутника-ракетодрома Земля — Марс.
Почуваючи себе цілком здоровим, я не раз нагадував про це Володимирові Степановичу. «Не заперечую, не заперечую! — погоджувався зі мною професор. — Ребра зрослися, все інше наближається до норми. Незабаром останній консиліум, ще раз покажу тебе нашим світилам медицини і — киш надвір». Дивак! Він гадав, що я справді вірю його наївним хитрощам. Ребра… Хіба багато треба, щоб у такого хлопця, як я, загоїлися якісь там тріщини в ребрах. За цей час он навіть Єржі звелася на ноги. Інше непокоїло професора. Він не позбавляв мене своєї опіки, бо хотів остаточно переконатися, що корінь чаре назавжди знищив у моєму організмі отруту препарата ЛСД. Я знав про це, але мовчав.
Єржі вибігла з води, побачила Володимира Степановича і помахала йому гумовою шапочкою.
— Он де вони обоє, а я їх шукаю! Ану, шибеники джунглів, бігом до машини.
— Що там скоїлось, Володимире Степановичу? Дайте ж хоч пісок змити. Мабуть, знову «останній» консиліум?
Я пірнув у воду. Та професор Синиця не дав мені довго плескатися. Єржі стояла біля нього вже одягнена. Цікаво, навіщо ми так спішно знадобилися йому…
Від Володимира Степановича годі було дізнатися про щось. Він загадково усміхався, зачиняючи дверцята аеротаксі.
Машина легко підстрибнула, пляж відлетів убік. Під крилом попливли вулиці міста, барвисті квітники на терасах. На даху нашої школи сновигали постаті в синьому та білому, там тренувалася шкільна збірна волейболістів. Іншим разом я хоч на хвилину причалив би до злітного майданчика, щоб перемовитися з хлопцями слівцем. Зараз за кермом сидів професор Синиця і вдавав, що не помічає моїх поглядів, звернених у бік хлопців, які пасували м’яч. «Метелик» облетів навколо шпиля Палацу Молоді й легенько опустився на пружну покрівлю нашого будинку.
Володимир Степанович поминув двері моєї кімнати, мовчки, все ще із загадковим виразом на обличчі, попрямував до батькового кабінету. «Батько приїхав!» — радісно подумав я, але мене випередила Єржі.
— Золтан! — вигукнула вона і повисла на шиї у високого дебелого чоловіка.
З-за розсипаного волосся дівчини на мене поглянули усміхнені очі Чанаді.
Ми сиділи під черешнями в солярії, пили каву, яку приготувала Єржі. Порцелянова чашечка в руках Чанаді здавалася наперстком, він обережно брав її двома пальцями.
Щойно я спробував поговорити з матір’ю, щоб сказати їй про приїзд гостя. З’єднавшись з інститутом, я побачив на екрані грізного на вигляд дядечка з бородою. Не підводячи голови від паперів, він буркнув: «Оксана Петрівна годину тому вилетіла до Севастополя. Повернеться увечері. А що?» Вгледівши мене, бородань раптом вигукнув дзвінким молодим голосом: «Ти — Ігор? Правда ж, Ігор? Стій, не роз’єднуйся, хочу тебе спитати…» Я скорчив кислу гримасу і роз’єднався. Знаю, про що він збирався питати.
— Не турбуйся, до вечора похазяйнуємо самі, — заспокоїв мене Володимир Степанович. — Та й нашому гостеві треба відпочити з дороги.
Чанаді покрутив головою.
— Що ви, професоре. Яка може бути втома після польоту з Будапешта. Не встиг оглянутися, як опинився у вашому аеропорту.
— Але ви подолали не одну тисячу кілометрів учора та позавчора, — сказав Володимир Степанович. Чанаді щиро здивувався.
— Невже це написано на моєму обличчі?
— Бачите, мій дорогий інспекторе, відгадувати — не тільки обов’язок вашої служби, — усміхнувся професор. — Медицина також здатна дещо кумекати. Саме на вашому обличчі так і написано: ви перебували в польоті близько доби.
Чанаді жартома підняв руки.
— Здаюся, здаюся! Але я справді не стомився. Та й Ігореві, бачу, не терпиться розпочати серйозну розмову. Я вгадав, Ігоре?
— Вгадали, Золтане Йосиповичу. Без вас я не зможу до кінця зрозуміти багато чого. Що сталося з місіонером Ларсеном? Коли я у порту Хармю сказав англійському репортерові про зникнення Ларсена та про те, який вантаж він прихопив із собою, репортер од страху почав заїкатися. Наступного дня зарубіжна преса захлиналася в паніці. Потім з’явилося офіційне повідомлення: «Заява сина доктора Вовченка з приводу контейнера з бактеріями, вивезеного невідомо куди, відповідає дійсності. Однак підстав для тривоги немає». Як же так?
— В опублікованій заяві уряду Сені-Моро все було правильно, — кивнув Чанаді. — Щоб з’єднати події в один ланцюг, нам доведеться поглянути трохи назад.
Після того, як ти та Єржі зникли, в газеті, що видається в Пері, було надруковано замітку про вибух вертольота над джунглями в районі боліт. Там згадувалося і про тебе. Ось від цієї замітки і потяглася вервечка… Вірніше, ще одна вервечка, — продовжував Чанаді. — Бо перша повела до Ларсена трохи раніше, в той час, як на лівобережжі Вачуайо мисливці підібрали смертельно пораненого молодого індіянина. Ти сказав журналістам, що його звали Чульпаа — Гостре Око. Як видно, хлопець був сміливою людиною. Пройти понад триста миль через джунглі — це справжній подвиг… Помираючи, Чульпаа встиг сказати трохи більше, ніж про це повідомили потім у газеті. Він уже не мав сили пояснити, звідки прийшов, з чиїх рук вирвався. І все ж в останню хвилину життя хлопець назвав якогось білого, людину, невисоку на зріст, в якої начебто розсічене вухо. Чульпаа твердив, що зустрів цього чоловіка в лісі і той підступно накинувся на нього, ударив чимось важким по голові. Поліція Пері свідомо не допустила розголосу цих свідчень індіянина, щоб не сполохати вбивцю. Прикмети, вказані Чульпаа, швидко навели на слід злочинця. Ним виявився місіонер Гуго Ларсен.
У мене були добрі стосунки з тамтешньою поліцією, мене поінформували про підозрілого місіонера. І раптом саме від цього Ларсена надходить радіограма про трагічний випадок з вертольотом! Такий збіг обставин насторожував. Я домовився з поліцією, щоб Ларсена поки що не чіпали. Треба було простежити за ним, з’ясувати, які в нього зв’язки. Одне слово, навколо протестантської місії ми розставили сіті. В цім ділі багато допомогли індіяни. Ларсена вони давно недолюблювали.
Спершу місіонер нічим не виказував себе. Сидів тихцем у будинку на болоті, його електрокатер зрідка з’являвся на Вачуайо. Та одного разу мені доповіли: пізно увечері біля місії приземлився мікроелектроліт типу «Колібрі», забрав Ларсена і зник. Десь опівночі машина повернулася, висадила місіонера і знову щезла в західному напрямку. Тепер відомо, що то був один із звичайних польотів агента Брендорфа в лігво фашистів. А в той час ми, звичайно, цього не знали.
Через кілька днів — нове донесення. Місіонер придбав квиток на пасажирський літак, що вирушав у Сполучені Штати. Мій колега, із сеніморців, полетів тим же рейсом, що й Ларсен.
Як подорожував місіонер — не так важливо, скажу лишень, що він майже без пригод прибув до невеликого міста на півночі Америки. Чимось особливим місто не відзначалося, щоправда, було заповнене офіцерами та солдатами — там розташована велика військово-повітряна база.
Ларсен одразу ж накинув оком на молодого майора, командира екіпажу надзвукового ракетоносця. Вдаючи з себе безтурботного моряка-гультіпаку, який щедро сіє грішми, Ларсен, ніби випадково, познайомився в кафе з льотчиком. Кілька вечорів вони допізна засиджувалися за пляшкою віскі й вели розмови. Ларсен мав щось своє на думці, обробляючи американського офіцера.
Треба віддати належне Джіму Кетлі, так звали того майора, він виявився порядною людиною. Якось після чергової вечері в кафе місіонер попрямував до готелю, а мій колега перестрів Кетлі і викликав його на відверту бесіду в присутності двох місцевих поліцейських. То була дуже цікава бесіда!
Очі Чанаді весело заіскрилися. З його дальшої розповіді між льотчиком та його співрозмовниками відбувся приблизно такий діалог:
— Майор Кетлі, як ви поставитесь до того, щоб поділитися з нами змістом ваших розмов із своїм новим приятелем?
— З приятелем? Гм… То такий приятель, що я йому незабаром з великою насолодою розквашу пику!
— Чому ж — незабаром? Вам ніхто не заважав зробити це навіть сьогодні.
— Е, ні! Спершу я хочу поглянути на сувенір, що його збирається підкинути мені цей тип.
— Ви з ним про щось домовилися?
— Так, домовилися. Я йому сказав, що за двадцять тисяч можу жбурнути з літака під час польоту не тільки якийсь там огризок олівця, а й його самого.
— Нам дуже шкода, містер Кетлі, але вам доведеться потримати кулаки в кишенях.
— Значить, цьому типові пощастило… Добре, хлопці. Ближче до діла. Вам треба знати, з якою пропозицією звернувся до мене товстун з надірваним вухом? Ви підоспіли вчасно. Щось і мені не подобається ця історія, від неї чимось смердить…
Майор Кетлі, продовжував Чанаді, розказав, що йому обіцяно чималу суму за досить дивну послугу. Вночі з 10 на 11 серпня його ракетоносець мав здійснювати патрульний політ. Кетлі, нібито помилково, мусив відхилитися від курсу й заглибитися в повітряний простір Радянського Союзу. Над прикордонним районом радянської території майор повинен викинути з ракетоносця маленьку штуковину, не більшу від звичайного олівця чи авторучки. Оце й усе. «Сувенір» разом з чеком на двадцять тисяч доларів Ларсен вручить льотчикові напередодні польоту.
На хвилину Золтан Чанаді замовк. У Володимира Степановича було напружене похмуре обличчя. Єржі широко розкритими очима дивилася на брата.
— Невже… той самий контейнер? — вихопилося в мене.
— Той самий. З бактеріями «С-17», — кивнув Чанаді.
— З олівець завбільшки… А я думав, контейнер — це щось таке…
— Звичайна металева капсула, що розкривається від удару об землю. Такий собі безневинний циліндрик, його можна затиснути у кулаці, носити в кишені… Тобі, Ігоре, краще відомо, як у фашистському звіринці виникла група змовників та чому вони намагалися прискорити здійснення варварських планів Брендорфа. А для нас у ті дні свідчення майора Кетлі були несподіванкою. Тож з місіонера ми вже не спускали очей, розуміючи, що це не просто кримінальний злочинець. Він закінчив переговори з льотчиком і негайно вирушив назад, на узбережжя Вачуайо. Після повернення Ларсена було перехоплено шифровку, відправлену його радіостанцією невідомому адресатові. В депеші мовилося: «Пташка може сісти на моєму дереві». Як і першого разу, електроліт «Колібрі» узяв на борт Ларсена поблизу місії і щез у тумані. Такі машини не розраховані на далекі рейси. Не було сумніву, що Ларсен на «Колібрі» приземлиться десь у джунглях Сені-Моро.
Залишалося одне: чекати, доки машина знову з’явиться над сельвою. Мусив же Ларсен вибратися з лісу, щоб доставити свій загадковий «сувенір» на базу американців. До його умовленої зустрічі з Джімом Кетлі залишалося три доби. Рейсовий лайнер у Сполучені Штати відлітав з порту Хармю через день. Якби місіонер запізнився на цей рейс, то наступного йому довелося б чекати майже тиждень.
Авіація Сені-Моро вдень і вночі вела розвідку над джунглями. Пілоти були попереджені: ні в якому разі не чіпати «Колібрі», виявити квадрат, у якому він зрине, але не перешкоджати польотові «пташки». Хто ж міг передбачити, що за машиною Ларсена кинеться навздогінці невідомий літак… Лише в останню мить пілоти двох винищувачів, прийнявши правильне рішення, атакували і збили «Кондор». Сьогодні нам добре відомо, що сталося б, якби вони розгубилися.
Удосвіта Ларсен потай висадився з «Колібрі» поблизу порту Хармю. Через кілька годин він уже підіймався по трапу лайнера. Після цього президент Сені-Моро віддав наказ збивати літаки без розпізнавальних знаків, якщо вони будь-де з’являться над територією країни.
— Ми з Єржі та мама відчули це на собі, — сказав я. — Електроліт, який нам пощастило захопити, також не мав розпізнавальних знаків.
— Важко докоряти сеніморським авіаторам. Вони виконували наказ. Добре, що для вас хоч так усе скінчилося. Могло бути гірше.
— Коли мене привезли з Хармю у Пері, зі мною розмовляв пілот, який обстріляв нашу машину. Він ледь не плакав з досади, довго вибачався, — додав я. — Згодом цей самий пілот перший помітив у джунглях димок від багаття і передав координати місця, де залишилися мама та Єржі… Що ж було далі з Ларсеном?
У Чанаді на чолі збіглися зморшки. Він потягся за сигаретою.
— В той час нічого несподіваного з ним не трапилося. Він прилетів у США, зустрівся з майором Кетлі, вручив йому чек і капсулу з бактеріями, і там же, в кафе, на місіонера одягли наручники, як на запідозреного у вбивстві індіянина. Усунули Гуго Ларсена з гри пізніше, у федеральній в’язниці штату Аляска. Вже після того, як спеціалісти розібралися з начинням капсули. Досліди показали, що «С-17» — невідома раніше білкова сполука штучного походження, генетично «запрограмована» на знищення всього живого. Нині страхітливим витвором підземних лабораторій Отто Брендорфа займається група вчених. Вони заявили, що капсулу Ларсена знешкоджено, а щоб запобігти всяким несподіванкам, проти цих бактерій виробляється надійний захист. Їх генетичний код перепрограмовано на самознищення, «С-17» гинуть у мить свого зародження.
— Капсулу знищено, і Ларсена — також… Цікава історія! — буркнув Володимир Степанович.
— Він був лише дрібною постаттю серед збіговиська нащадків гітлерівців, — промовив Чанаді. — Однак і такий свідок декому заважав. Місіонера за ґратами спіткала раптова смерть, є підозра, що його прикінчили. Власті штату Аляска запевняють нас, що ведеться слідство. Та не дуже віриться, щоб там були зацікавлені докопатися до правди. За океаном, на жаль, живуть не тільки Джіми Кетлі. Лігво Брендорфа само по собі не виникло, авантюристам хтось допомагав обладнати й утримувати його. То й не дивно, коли ці «хтось» намагаються тепер кинути кінці у воду. Саме тому, професоре, таким непосидам, як я, хочеш не хочеш доводиться миритися з деякими незручностями подорожей на десятки тисяч миль. — Чанаді обернувся до мене: — То як, Ігоре, може, прогуляємося по місту? Твій батько запевняв, що ваше місто напрочуд гарне, особливо о цій порі року. Що ти скажеш, сестричко?
— Мені тут так хороше, місто чудове! — гаряче мовила Єржі.
Я з вдячністю поглянув на неї.
Півгодини тому мама, Володимир Степанович і я повернулися з аеропорту. Ми проводжали Єржі та Золтана Чанаді. Вони полетіли додому, в Угорщину.
Мені трохи сумно. Я стою біля розчиненого вікна. Вечірнє небо застилається синню. На ньому не побачиш Південного Хреста, сузір’я, що горить над далекими джунглями.
Джунглі… Де ти зараз, Загбі, чорнявий велетень, вождь галу і каджао, мій друже? Куди повів людей, які зазнали стільки лиха? Їхній шлях — глухі нетрі безмежних лісів…
Невже ми ніколи не зустрінемося з тобою, Загбі?
Прислухаючись до тиші, що огортала мене, я довго не наважувався розплющити очей. У роті пересохло. Хотілося пити. Плече неначе припікали вогнем.
Я повільно розтулив важкі повіки. Прямо переді мною, на стіні з дерев’яних колод, товстих і необтесаних, висів ручний кулемет. Здається, землянка. Двері розчинені навстіж. За дверима вітрець погойдує зелені крони гінких верб. Сивий бородатий дід і два молоді хлопці проїхали повз землянку верхи на конях, у діда за спиною висів автомат. І ще я вгледів за дверима блакитне й глибоке небо і яструба, що непорушно висів у прозорій далині.
І я пригадав усе…
— Де зошит?! — Крик, вихопившись із моїх грудей, ударився об стелю землянки.
На мою голову лягла чиясь шорстка, велика й тепла рука, від неї пахло тютюном і наче металом. Я скосив очі. Побачив молоде, засмагле обличчя, родимку на щоці й чорні, як тернини, очі. Зелена сукняна гімнастерка перехрещена ремінною портупеєю, над кишенею — орден Червоного Прапора.
— Що тобі, хлопчику? Очуняв-таки… Болить плече? А ти лежи, не ворушися. Потерпи. Рана в солдата — діло почесне. Твоє щастя, що наші партизани, розвідники, попливли тієї ночі на лівий берег, — неквапливо заговорив чоловік з орденом, вкриваючи мене шинелею. — Витягли з води біля бакена ледь живого. Рука у тебе прострілена. Як не втопився — просто диво.
— Де зошит? — прошепотів я, намагаючись скинути з себе шинелю.
— Який зошит, дурненький? Дякуй, що хоч сам живий лишився. Фашисти таку стрілянину зчинили… Ти з того берега? Що там сталося, чого вони тоді вночі як показилися? Розвідники доповідали мені про пожежу…
Мене почало тіпати, як у пропасниці. Я хотів скочити з нар, борсався під шинелею, й одна думка невідступно свердлила мозок: «Зошит… Де зошит? Де?..»
І тут, усвідомивши нарешті, що зошита у коленкоровій палітурці біля мене немає, що його вже немає взагалі, бо він зник у розбурханих хвилях, я закричав не своїм голосом і захлинувся — пінястий водяний вал накотився зненацька з чорнильної темряви, підхопив мене і поніс у безвість…
Він вийшов з очерету несподівано і став, дивлячись на мене великими сірими очима. На вибіленому сонцем чубі блищали краплини роси і рудів очеретяний пух. Короткий і глибокий шрам над лівою бровою трохи перекошував його обличчя, і, мабуть, тому воно мало дивний вираз. На парубкові була сіра полатана сорочка, сині у смужку закочені вище колін штани. І скринька. Невеличка дерев’яна скринька, що висіла на ремінці через плече.
Ще мить, і я чкурнув би геть, не розбираючи дороги, бо граната обпекла мою долоню. Я з жахом згадав, що тримаю її у руці, не встиг сховати за пазуху. І якби я дременув, то так ніколи й не став би свідком тих дивних подій, що неждано розгорнулися і приголомшили багатьох людей своєю незвичайністю.
Не втік я тільки тому, що зрозумів: хоч він і дивився на мене, яле не моя постать привернула його увагу. Погляд його був спрямований поверх моєї голови, у бік дороги, туди, де щойно спинилися три машини — одна низенька, легкова, вкрита, наче жаба, сіро-зеленими плямами, та ще два грузовики, навантажені якимись ящиками. Видно, щось трапилося, бо німці сновигали біля машин і горланили. Аж сюди, до річки, долинали їхні сердиті голоси. Здавалося, він прислухався до тих голосів і перебирав пальцями, що лежали на дерев’яній скриньці. Я помітив, що його очі стали раптом холодні й непроникливі.
Аж тепер він угледів і мене. Точніше, побачив гранату у моїй руці.
— На повозці взяв? — Він кивнув у бік очеретів. — З цим не жартують, бовдуре!
Гранату, зелену і замашну, з густим мереживом сталевого чохла, я й справді узяв на повозці, там, в очеретяних зарослях. То була «моя» повозка, я натрапив на неї випадково, шукаючи качині гнізда, а тепер навідувався туди щодня. Ніхто не знав, що вона там стоїть, загрузнувши в намулі, — новенька військова хура з кованим обіддям. В очеретах залишили її під час відступу червоноармійці.
На повозці лежав автомат без диска, замащена солдатська ватянка, парусинова торбинка, а в ній — кілька гранат. На дні хури під сіном я знайшов білу бляшанку, повну красивих, пофарбованих рожевим лаком запалів для гранат.
Ще була на повозці радіостанція. Важка, металева, з безліччю важелів, вимикачів та шкал, ця знахідка, якби раніше, була б для мене справжнім скарбом. Ще в п’ятому класі я майстрував детекторні приймачі у шкільному радіогуртку, яким керував наш учитель фізики Федір Іванович. Але з якими труднощами діставали ми у своєму глухому селі всілякі гвинтики, клеми, дріт, не кажучи вже про навушники.
Зараз усе те вже було непотрібне. Гранати цікавили мене тепер більше.
Проте «моя» повозка була вже не зовсім моєю — про неї знав і він, цей білявий парубок у латаній сірій сорочці.
— З цим не жартують, — повторив він, — ступив крок уперед і миттю вихопив у мене гранату. Не встиг я рота відкрити, як вона зникла в кишені його смугастих штанів. І тієї ж миті він наче забув про мене. Його погляд, як і хвилину тому, прикували машини, що стояли біля містка.
Глянувши туди, я побачив, що у машин задерті капоти, а біля них вовтузяться і сваряться німці, мабуть, ніяк не можуть завести мотори. Потім почулося гудіння. Спочатку воно було якесь нерівне: то посилювалося, то завмирало. Нарешті, мотори завелися. І відразу ж якась дивна, сірувата, ледь срібляста хмарина попливла над машинами, повільно танучи й переливаючись сліпучим сяйвом. Вже легкове авто і грузовики переповзли через міст і зникли за деревами, а тремтливе марево усе ще висіло у повітрі, виблискуючи, граючи проти сонця міріадами дивовижних сніжинок.
Я оглянувся. Парубок щось бурмотів собі під ніс і обережно крутив на скриньці пластмасовий диск.
В його сірих очах тепер танцювали веселі бісики.
— Ти де живеш? — підвів раптом він голову і глянув на мене так, ніби щойно помітив.
— Коло лікарні, — збрехав я.
— Ага, — байдуже кинув він. І додав: — Друже мій, навіщо так примітивно маскуватися? Ти живеш дуже далеко від лікарні, у будинку під бляшаним дахом. Там стоїть висока груша, а на ній стримить жердина, до якої ваша милість чіпляла колись радіоантену. Ти вмієш складати детекторні радіоприймачі, адже так?
У мене, напевно, був розгублений і дурнуватий вигляд. Та це не потішило його. Він нахмурився.
— А гранат, друже мій, тобі поки що не треба. Деякі «цивілізовані» типи, — голова його хитнулася у бік дерев, за якими щезли німецькі машини, — не розуміючи нашої юної психології, дарують за такі речі шибеницю або кулю. Помирати ж, уяви собі, нам з тобою немає ніякої потреби.
Я дивився на нього так, як тільки міг дивитися тринадцятирічний хлопчисько на людину, що вже пройшла крізь вогонь та воду і про яку наші сільські хлопці часто говорили, захлинаючись від захоплення.
Минулої осені, коли німці раптово прорвали фронт і на дорогах, розквашених дощами, ревіли їхні танки, машини й тяглися обози, якось надвечір ми побачили групу наших бійців. Люди говорили, що фашисти захопили їх у полон десь під Оржицею. Фашисти гнали бранців через село. Майже всі поранені, у пошматованому одязі, а то й зовсім роздягнені, вони місили босими ногами багнюку, йшли, хитаючись, підтримуючи один одного. Кількох, уже зовсім безсилих, фашисти пристрелили недалеко від річки. Йому ж наша річка врятувала життя. Він кинувся з мосту вниз головою. І поплив, швидко, наввимашки. По ньому били з гвинтівок, а він плив, раз по раз пірнаючи у воду, дістався до очеретів і зник у гущавині. Там його, пораненого в голову, і знайшов пасічник Данило Різниченко, хата якого стоїть над самим урвищем…
Незабаром старий заговорив, начебто до нього з Донбасу небіж прийшов. І хоч у селі добре знали, що то за небіж, уже взимку сільський поліцай, п’яничка, на прізвисько Тади, бо він говорив «тади я пішов», «тади я сказав», приплентався якось до Різниченка на подвір’я і почав прискіпуватися, що то за парубок з’явився в нього, звідки він та хто. Пасічник виніс йому глечик самогону і макітерку меду. Тади нахильці видудлив півглечика, медом закусив, заспівав, почав стріляти граків на деревах і загубив десь затвор від карабіна. Коли повертався додому, було вже поночі, послизнувся та й загув з урвища вниз, на лід. Ранком наткнулися на нього, а поліцай уже не дише. Подейкували потім люди, нібито воно трохи не так було, що не дідько кинув п’яного Тади з кручі, а таки старий пасічник підсобив йому. Проте, зійшовшись на тому, що «собаці — собача й смерть», односельці припинили непотрібні балачки, і про Тади вже ніхто не згадував. На його місце призначили глухуватого і сумирного діда Самійла. Йому теж не поталанило: гранатним запалом відчикрижило пальці. Після того новий «шуцман», як вогню, боявся гвинтівки, яку йому видали в районі, і навіть іржаві бляшанки з-під консервів обминав. Ще й інших повчав: «Врем’я воєнне, де вгледиш металічеське щось або ж, к приміру, жилізо, руками не торкайся. Там, де хронт пройшов, всюди розкидано різну амуніцію, тобто супризи…»
Той самий пасічників «небіж» і стояв зараз за крок від мене з дивною скринькою на ремінці.
— Тебе як звати? — спитав він.
— Петько, — ще раз збрехав я. Він засміявся.
— Дивак-чоловік! Який же ти Петько? Ти ж справжнісінький Андрій. Боїшся, мабуть, за оцю іграшку? — Він ляснув себе по кишені, що віддувалася від моєї гранати. — За це будь спокійний, я мовчатиму, як риба.
Так я познайомився з Юрком-ленінградцем, як називали його на кутку, де жив Данило Різниченко.
Я сидів під грушею і клепав тітчину сапу. Над парканом виткнулася білява голова. Юрко-ленінградець помахав мені рукою.
— Що збираєшся робити увечері? — запитав він, і я помітив, як пульсує у нього над бровою червонястий шрам.
Що я міг робити увечері? Дивне запитання! Що ж робитимеш, коли у хаті немає й краплини гасу і, як тільки смеркне, доводиться одразу вкладатися спати.
— Знаєш що? — сказав я Юркові. — Як стемніє, сходимо за міст, на баштан. Кавунів притягнемо хоч цілий мішок. На баштані вони гниють, а староста людям не дає. А нам що, його питати? Плювали ми на старосту.
— По кавуни сходимо іншим разом. Сьогодні серйозна справа є.
Я навіть чуба пригладив. У Юрка-ленінградця є до мене діло! Почули б хлопці таке, від заздрощів луснули б. Юрко не зважав на них, та й що вони йому? Певне, Юркові давно вже за двадцять, а моїм приятелям — кому, як і мені, тринадцять, а кому ще менше. Був найстарший серед нас, навпроти жив, Володька Нечитайло, тому сімнадцять тільки сповнилося, так у Німеччину забрали…
Я очікуючи дивився на Юрка-ленінградця, ладен зробити все, що тільки він забажає.
— Коли добре стемніє, приходь до повозки в очереті, — сказав він. — Чекатиму.
І пішов.
Я ледве діждався вечора, весь час думаючи про те, навіщо він покликав мене до річки. І думки все крутилися навколо гранат. Може, він тільки вдавав, що гранати його не цікавлять. Не знав мене раніше, тому й не хотів ось так, відразу на відвертість. А зараз має щось на думці. От коли б будинок коменданта — гранатами!.. Комендант, гадюка фашистська, бив палицею всіх, кого тільки стрічав серед дня на вулиці, а не на роботі. Він жив у школі, у сусідньому селі на березі річки. Якщо вночі взяти човна, то за течією — навіть веслувати не треба — можна дістатися за годину, а потім садками, повз клуб… Я ті місця знав добре.
У затоці тихо шелестів очерет, пахло ряскою й оситнягом. Скинувши штани, я намотав їх на шию й обережно ступив у теплу воду. Ноги грузли в замулене дно. Знизу забулькало. Сполохано пролетіла над головою дика качка.
Юрко-ленінградець сидів на повозці і, звісивши ноги у воду, смоктав цигарку. Я став на колесо, сів поряд з ним, одяг штани. Почорнілий від дощів брезент, яким було вкрито радіостанцію, лежав збоку жужмом. Металевий сірий ящик тьмяно відсвічував проти місяця скляними очицями незнайомих приладів.
— Ти, друже, тримати язик за зубами вмієш? — спитав Юрко і кинув недопалок у воду.
Я промовчав. Що я міг відповісти на таке образливе запитання?
— Зрозуміло, — хитнув він головою. — Зараз ми з тобою візьмемо цю річ, — його рука лягла на радіостанцію? — і перенесемо на берег. Я сам пробував, та важка, хай їй всячина.
— Для чого тобі радіостанція? До неї ж немає живлення? — розчаровано запитав я. — Я хотів відкрутити тут дещо, та шкода було псувати.
— Цього я й боявся, — в Юрковому голосі почулася стурбованість. — Зробив би, хлопче, найгірше, що тільки міг зробити в своєму житті. Ну, взяли?
Ми розгорнули брезент, поклали на нього металевий ящик — він таки був важкенький. Повільно побрели до берега.
Кілька разів відпочивали, доки піднялися вгору крутим схилом урвища. Біля подвір’я, де колись була колгоспна бригада, нас перестрів старий пасічник. Він стояв під кленом босоніж і без кашкета.
— Несіть у хату, — кинув старий і пішов до своєї мазанки, що тулилася край урвища. Звідси ми ще позаминулого року взимку злітали на лижвах униз, аж на кригу замерзлої річки.
Данило Різниченко жив тут самотньо, провівши на війну свою доньку, чорняву Варку, яка працювала фельдшером у нашій лікарні.
Старого ми трохи побоювалися. Високий, схожий на цигана, з чорними густими бровами, він завжди ганяв нас з подвір’я бригади…
Ми занесли радіостанцію у сіни. З сіней одні двері вели до комірчини, там горів каганець. Біля низенького тапчана, де, мабуть, спав Юрко-ленінградець, стояв широкий дубовий стіл. Він був завалений мотками дроту, купами блискучого металевого дріб’язку, неначе тут розпотрошили з десяток радіоприймачів. Гостро тхнуло бензином. Тим, добре вже відомим бензином, що його іноді вимінювали для запальничок у німців на сало та яйця. Рожевий і якийсь неначе сухуватий, він швидко випаровувався й охолоджував шкіру, коли потрапляв на руку. Мабуть, бензин було налито у пляшки, які я вгледів біля тапчана під стіною. На столі також стояв примус, лежав мідний паяльник, безладно було розкидано плоскогубці, викрутки, напильники — різний дрібний інструмент, яким я теж залюбки майстрував удома, завжди воюючи з цього приводу з моєю тіткою: ми з нею лишилися удвох після того, як батько пішов на фронт.
Доки я роздивлявся комірчину-майстерню, Юрко-ленінградець розпалив у сінях примус і нагрів паяльник. Присів біля радіостанції і наказав подати каганець. Я присвічував, а він швидко і вправно зняв задню стінку металевого ящика й занурив паяльник у хаотичне плетиво дротів. Відпаявши, вийняв із черева радіостанції близько півтора десятка різних деталей, серед яких мені були знайомі лише два опори та реостат, обережно розклав усе на столі. Витер піт з чола, сказав:
— А цей мотлох викинемо геть, — і недбало штовхнув ногою скалічену радіостанцію.
Я ні про що не розпитував. Ми знову поклали металевий ящик на брезент, спотикаючись у темряві, зійшли вниз до берега. Полетіли бризки, радіостанція булькнула у воду.
У траві цвіркотіли коники. Над степом висіло пекуче сонце, парило, як перед зливою. Дорога звивалася між Козацькими могилами, тяглася сірою стрічкою до далекого виднокраю. Юрко жував стеблину й задумливо дивився в небо. Перед моїм носом сновигали великі руді мурашки. Я спостерігав за їхньою метушнею. Біля нас стояла у траві дерев’яна скринька. Але то була вже не та, маленька, на ремінці, яку я бачив у руках Юрка-ленінградця в день нашого знайомства. Ця скидалася на велику поштову посилку, оббиту металевими пластинами. Зверху виднілося кілька перемикачів і блискучою мітелкою їжачилася антена, спаяна з безлічі тонких сталевих дротинок.
Ми прийшли до Козацьких могил ще вдосвіта. Скриньку Юрко ніс на плечах, у старому мішку. Я ніяк не міг зрозуміти, що він збирається робити тут, за селом, ради чого ми смажимося на сонці, яке нещадно припікає у липневому небі. І все ж я відчував, що між радіостанцією, кинутою в річку, Юрковою майстернею в хатині старого пасічника та нашим чеканням є якийсь зв’язок. Але який? Чим займався у тій комірчині Юрко-ленінградець? Чому він привів мене саме сюди, до второваного тракту, а не кудись в інше, затишніше місце?
Я лежав і думав. П’янкі пахощі трави й нагрітої землі заколисували, і, мабуть, я таки задрімав, бо, стрепенувшись раптом наче від поштовху, якусь мить не міг второпати, чому лежу тут, неподалік від дороги. Чувся недалекий шум. Він швидко наростав. Я звівся на лікті й поглянув на шлях. Довга колона вантажних автомашин, важких, тривісних, заповнених німцями, які рядками сиділи в кузовах, простоволосі, з розстебнутими комірами й засуканими рукавами мундирів, котилася трактом, виповзаючи з куряви, що здіймалася над могилами, над степом. Видовище було якесь фантастичне і вражало своєю неприродною, таємничою дивовижністю. Я весь зіщулився, боячись поворухнутися.
Машини зненацька зупинилися. Навіть не зупинилися — якось раптово зламався їхній стрій. Передня ще трохи котилася, а ті, що йшли за нею, врізалися одна одній радіаторами у кузови. Брязкіт металу чувся серед німотної тиші — мотори затихли, як по команді.
Я глянув на Юрка-ленінградця. Тримаючи руки на скриньці з щіткою-антеною, він напружено дивився на дорогу. Обличчя його зблідло, а сірі очі посміхалися зловтішно, з затаєною люттю. Шрам над бровою ще більше почервонів.
З машин стрибали солдати. Хряскаючи дверцятами кабін, на дорогу вискакували водії та офіцери. Біля автоколони зчинився лемент. Кілька німців підтюпцем побігли до переднього авто. Розмахуючи руками, вони щось кричали, вичитували водієві. Той стояв на дорозі, кулаком з затиснутою в ньому пілоткою показував на свою машину — мовляв, не з моєї вини це сталося. Та й справді, ця машина не заважала нікому, вона спинилася за добрих десять метрів від колони, завмерла пізніше, ніж інші…
Поступово німці вгамувалися. Солдати знову полізли у кузови, водії та офіцери зайняли місця в кабінах. Проте ненадовго. Жодна машина не зрушила з місця. Чути. було, як скрегочуть, завивають стартери. Машини ж стояли як укопані. Мотори мовчали. Німці збилися біля автоколони в юрбу і тихо, ніби злякано, гомоніли. Деякі водії засунули голови під капоти. Високий офіцер, поблискуючи проти сонця окулярами, йшов уздовж нерухомих машин і на ходу щось записував у блокнот. Лише кілька солдатів, байдужих до всього, поскидали мундири і розляглися осторонь на траві, прикладаючись до своїх баклажок.
Мені раптом пригадався той день, коли Юрко-ленінградець вийшов з очерету з дерев’яною скринькою на ремінці. Пригадалися три машини, що спинилися біля мосту, і Юрків погляд. Він дивився на них поверх моєї голови, не помічаючи гранати в моїй руці. На якусь мить мені стало трохи моторошно, по спині поповз холодок.
— Вони поїдуть? — запитав я пошепки. — Вони… поїдуть?
— Вони вже ніколи й нікуди не поїдуть з цими моторами, — відповів Юрко. Його рука, що лежала на перемикачах скриньки, злегка тремтіла. Він глянув мені у вічі, підморгнув, кивнув у бік села. Пригинаючись за кущами шипшини, ми побігли від дороги, від німців та від їхньої нерухомої автоколони.
За якийсь тиждень поблизу нашого села зібралася сила-силенна німецької техніки. На дорогах темніли важкі вантажні машини з причепами, чорними тінями застигло кілька танків, виднілися бронетранспортери та потужні артилерійські тягачі, рябіли камуфляжем всюдиходи й легкові автомобілі…
Першу автоколону, що захлинулася у сріблястому мареві, німці намагалися вивезти на буксирах. Вони підігнали трактори, причепили по три машини до кожного, але трактори, не здолавши й кілометра, раптом зачхали, огорнулися легкою, неначе з паморозі, хмариною, що іскрилася сріблястим сяйвом, і спинилися у вибалку. Довго бігали навколо них солдати у парусинових, забруднених мастилом мундирах, та як не силкувалися оживити, трактори, як і вантажні машини, вже не корилися їм.
Незрозумілі події, що відбувалися під нашим нічим не примітним селом, напевно, стривожили якесь високе німецьке начальство. Через село на двох легкових машинах, що виблискували нікелем, у супроводі мотоциклістів промчали офіцери, загортаючись від куряви у плащі з пелеринами. Але й цим офіцерам, і їхній охороні вже від містка довелося йти пішки — мерседеси так і зосталися збоку шосе, куди їх гуртом відкотили мотоциклісти. Останнім заглух поперек дороги приземкуватий бронетранспортер, що йшов слідом за мерседесами.
Усе, що рухалося за допомогою моторів, біля нашого села ніби наштовхувалося на невидиму стіну й не могло подолати її. Поміж людьми точилися різні балачки. Одні казали, що у німців не вистачає пального і вони змушені кидати свої машини де прийдеться, інші гомоніли, начебто фашистська техніка не витримує нашого клімату, треті натякали, що тут не обійшлося без радянських парашутистів-десантників, що висадилися у плавнях і якимось таємничим способом псують чужинцям-окупантам мотори…
А старий Данило Різниченко хмурився. Особливо спохмурнів пасічник після того, як за річкою упав і згорів літак. Ніколи не забуду тієї хвилини і того виразу обличчя Юрка-ленінградця. Ми з ним сиділи у розбитому вітряку, що стояв на пагорбі за колгоспним садом. Крізь дірку у покрівлі виднілися білі легкі хмари. «Рама» з’явилася о другій годині — вона прилітала вже кілька разів і щодня в один і той же час. Двохвостий літак майже застиг у небі, гув одноманітно й нудно. Юрко казав, що «рама» прилітає сюди не просто так, німці пробують розвідати небезпечний район з повітря і вивчають місцевість.
Поглядаючи на літак, Юрко з хвилину чаклував над своєю скринькою, крутив важелі. Поспіхом запаливши цигарку, поклав руку мені на плече, стиснув щосили. Та я не відчував болю — «рама» в ту мить гойднулася, гул у небі обірвався; літак став на крило й почав падати. Десь здалеку, з-за ріки, вітер доніс розкотистий грім, чорна квітка диму розпукла над зеленим оксамитом плавнів. Юрко, немовби статуя, і я теж стояв, боячись поворухнутися, вражений водночас і простотою, і неймовірністю того, що сталося за якусь долю секунди. Мені здалося, що це сон. Але над головою тихо рипіли поламані крила вітряка, над плавнями здіймався чорний дим, а Юрко-ленінградець стояв збоку з цигаркою в зубах.
Від протягу з цигарки посипалися іскри, я зойкнув, схопився рукою за припечену щоку — ні, все це мені не снилося. І я раптом уявив собі десятки сотні літаків з чорними хрестами на крилах. Вони пливуть на тлі білих, залитих сонцем хмар, і все навкруги замовкає від їхнього зловісного ревіння; не чути пострілів гармат, не лунають черги зенітних кулеметів, а фашистські літаки, зненацька перевертаючись у повітрі, падають один за одним униз, горять на землі безліччю смолоскипів… Я поглянув на Юрка, і мені здалося, що його сірі задумливі очі бачать у цю мить таку ж саму картину. А може, вони бачили те, про що я не міг і подумати…
Того вечора ми ліквідували майстерню у пасічниковій хатині. Все, що було в комірчині, перенесли до берега й закопали під урвищем. Коли повернулися до хати, у кімнатних сутінках я впізнав нашого фізика Федора Івановича. Він сидів на ослоні, затиснувши між колінами свої милиці, а навпроти стояв старий пасічник. Надворі шумів вітер, швидко хмарилося. Спалахували далекі блискавки.
— У селі з’явилися німці, переодягнені в цивільне, — сказав учитель. — Мені здається, Юрію Павловичу, ви були необачні, не слід було робити таке кладовище німецької техніки в одному місці.
Юрко-ленінградець промовчав. Потім заговорив:
— Сам не сподівався, Федоре Івановичу, що все так швидко прогресуватиме… В інституті, в Ленінграді, ми билися над пульсатором два роки. Рішення народилося тут і так раптово. З матеріалів, які ви передали мені, вдалося змонтувати лише модель пульсатора на одну сімдесяту потрібної практичної потужності. Сфера його дії була обмежена, але принцип залишався той самий: все залежало від складу синтетичного бензину, що його виготовляють німецькі фірми, чи іншого палива для двигунів внутрішнього згоряння плюс структури металу моторної групи машин. Коли я вперше випробував пульсатор на трьох машинах біля мосту, його потужності вистачило лише на те, щоб заглушити мотори на дві-три хвилини. Реакція металу на бензин швидко припинялася, пальне відновлювало свої хімічні якості. Німці трохи понервували й поїхали далі. Коли ж я натрапив в очереті на ультракороткохвильовий випрямлювач і зняв з нього кілька вузлів — модель перетворилася на потужний пульсатор з широким діапазоном дії. Звичайно, німецькі спеціалісти можуть добрати, в чому справа, але від того легше їм не буде. Докорінно змінити структуру бензину неможливо, а будь-які комбінації у складі металу для моторів ми завжди врахуємо і робитимемо потрібні поправки на молекулярне реагування пульсатора.
— У мене два класи церковноприходської школи, — обізвався Данило Різниченко. — Вашої мудрості не збагну, але знаю одне: як війна скінчиться, тобі, Юрію, живому пам’ятник поставлять у нашім селі на вигоні. А зараз треба до своїх якнайскоріше пробиватися. Кажуть, у плавнях партизани з’явилися. До них, звичайно, ближче, ніж до фронту…
— Чутки ширяться, але може статися, що у партизанів немає зв’язку з нашими за лінією фронту. Тоді як? — промовив Федір Іванович.
— Тоді знову до фронту… Чи дійду — ось заковика. Я не про себе думаю. Тільки б донести до наших і передати те, що зроблено, — Юрко заходив по кімнаті.
— Еге ж, — сказав пасічник. — Якщо по совісті, то тебе в таку далеку дорогу і посилати б не слід, берегти тебе треба. Та тільки компанія підібралася в тебе, Юрію, не стройова. Один костури тягає, — він кивнув у бік учителя, — другий хіба що біля бджіл дибати здатний, а третій — дитина ще…
— Хто, я — дитина? — Мене підкинуло, як пружиною. — Та я куди завгодно…
Гостре, як спалах блискавки, світло вдарило у вікна хатини й залило кімнату, комин печі, стіни, поглинуло в себе жовтуватий язичок каганця, вихопивши з мороку обличчя старого пасічника, Федора Івановича, Юрка-лекінградця.
— Німці! — скрикнув Федір Іванович і вхопився за милиці.
Різниченко відіпхнув Юрка від вікна, хрипло гукнув:
— Тікай, Юрію, це за тобою вони… Рознюхала-таки, сволота!
У мене почали цокотіти зуби. Наче крізь туман бачив: ставши на коліна, Юрко вихопив з-під припічка автомат і три гранати — ті три гранати, що лишилися на дні повозки в очеретах. І автомат був той самий, тільки вже з диском.
У двері загупали. Почулися голоси. Гримнув під вікном постріл, другий… На подвір’ї у світлі фар снували, метушилися постаті.
— Ось зошит… Чуєш? Візьми! — Чиїсь руки штовхнули мене в комірчину, до вікна, що виходило на городи. Голос Юрка-ленінградця, невидимого в темряві, заглушував стукіт прикладів у двері. — У цьому зошиті все, що треба… пульсатор… розрахунки. До фронту йди, передай… Там і моя адреса. І прізвище… Ну, стрибай! Скоріше!
Під хатою гримнув вибух, я присів, притискаючи зошит до грудей. Юрко підхопив мене, підняв, і крізь постріли, що краяли ніч, я почув брязкіт скла, щось боляче ударило в спину, і я зрозумів, що падаю надвір разом з віконною рамою. Відразу ж мою шию стиснули так, що перед очима попливли зелені кола. Чиїсь пальці, наче закостенілі від напруги, вгрузли у моє горло.
— Ферфлюхт… Русіше швайн!
Задихаючись, я рвонувся усім тілом і вп’явся зубами в ці пальці — вони на мить розм’якли. Ламаючи колючу дерезу, я покотився з кручі вниз до очеретів, не випускаючи зошита з рук. Все пішло обертом: і небо, і вода, в якій видно було відблиски кривавої заграви. Вже коли плив, почув скажений стукіт автоматів. Крізь очерети виднілося палахкотливе багаття над урвищем — то горіла хата старого пасічника. Хвилі котилися назустріч, ударяли в обличчя. Я плив, тримаючи зошит у зубах, загрібаючи лівою. Щось важке звалилося раптом на плече, права рука миттю отерпла. Темна стіна насунулась на мене і закрила грозове небо. Я відчув, що хвилі змикаються над головою, хотів ковтнути повітря, і тисячі голок укололи мої легені.
Рвучкий вітер напинає сорочку, приємно холодить щоки, шию, груди. Палуба пароплава злегка здригається, пінястий слід кипить позаду і розбивається об хвилі. Вітер несе дрібні, як пил, краплини. Юрко міцно вхопився за свого брилика, не відриваючись, дивиться на далеку лінію берега.
— Тату! Тату! — Юрко показує на оповиту імлою смужку землі. — Ти там жив, коли був маленький?
— Я був більший від тебе.
— А де ж річка?
— Річки вже немає. Бачиш — тепер тут море.
— А твоє село?
— І села вже немає. Тільки море. І кручі. І кручі…
Ми з Юрком стоїмо на палубі і дивимось туди, де видніється берег, І не віриться… Не віриться, що все те було: непорушні німецькі машини, «рама», що хилиться на крило, падає у плавні, хатина над урвищем, охоплена полум’ям, ніч, постріли і… зошит у коленкоровій палітурці. Може, мені примарилось тоді? Може, то був сон?
Ми прислухаємось до плескоту хвиль за бортом. Там, де море зливається з небом, підіймається густа хмара. Буде дощ. Я знаю — буде, бо кляте плече, в якому й досі сидить куля, завжди ниє на негоду.
Сині кручі віддаляються від нас. А низько над водою летять і кигичуть чайки.
З чверть години він топтався біля собору святого Антонія, присідав, клацав затвором фотокамери. Потім запалив сигару, неквапно перейшов на протилежний бік вулиці і попрямував униз, до набережної, де плюскотіли на гранітних приступках каламутні хвилі з райдужними плямами нафти.
Галей ішов за ним.
Капелюх із пером та синій плащ виднілися весь час попереду. Перехожих було небагато, Галей не боявся загубити з поля зору його приземкувату постать.
Біля кафе «Мідна підкова» він зупинився. Постояв, наче роздумуючи, а може, пригадуючи щось, — і рішуче штовхнув двері. Галей чекав на нього під каштаном на тротуарі. За склом широкого вікна видно було його обличчя: ніс із горбинкою, товсті губи, коротке сиве волосся.
Нічого, крім нетерпіння, Галей не відчував — ні злості, ні ненависті, почуття притупилися, пригасли. Одне нестримне бажання штовхало Галея: йти за ним слідом, йти, доки він, нарешті, прийде кудись. Про те, як буде діяти далі, Галей просто не думав.
Годину тому, проходячи повз колонаду оперного театру, Галей мимохідь поглянув на автобус якоїсь туристської фірми. Величезна, як вагон, машина щойно зупинилася. І Галей побачив його. Він виходив з автобуса. Чому виходив лише він, а більш ніхто з пасажирів, крім нього, не вийшов, Галею було байдуже. Вгледів його і одразу ж упізнав. Усе інше не мало значення. Упізнавши, рушив слідом за ним.
Біля готелю «Атлантик» Галей наздогнав його і майже порівнявся з ним. Прозорі двері закрутилися, розкидаючи снопи сонця. Доки Галей, мружачись, проходив через вестибюль, синій плащ уже замаячив біля ліфта. Хлопчик у піджачку з позументом відступив убік, пропустив Галея і на льоту вхопив чайові — за те, що затримав на кілька секунд кабіну.
Тепер вони стояли поряд. Він ковзнув по обличчю Галея байдужим поглядом. Його очі неначе вицвіли, він постарів, дуже змінився на виду за двадцять п’ять років. Дивуючись із власного спокою, Галей нібито збоку, як непричетна до всього людина, спостерігав за чоловіком у тірольськім капелюсі. І за собою також.
Ліфт зупинився на вісімнадцятому чи дев’ятнадцятому поверсі. Портьє подав ключа. Коли він відімкнув двері, Галей йому не дав зачинитися зсередини.
Побачивши Галея на порозі, він поблажливо усміхнувся, видно, чекав вибачення за помилкове вторгнення в чужий номер.
— Вас іст дас?[19]
Галей ступив крок уперед і сказав:
— От ми й зустрілися.
— Тут якась помилка, мосьє. Не маю приємності знати вас, — мовив він стримано.
Голос у нього залишився той самий, цей баритон запам’ятався Галею на все життя…
— Помилка? — Галей причинив двері. — Ні, не помилка. Просто випадковий збіг обставин та й тільки.
— Мосьє, ви заблукали. В цьому номері мешкаю я, я один і більш ніхто. — Він підвищив тон.
Галей кивнув.
— Тим краще. Ми поговоримо спокійно.
— Ага… Розумію. Але, мосьє, мушу вас запевнити, що ви даремно витрачаєте час. Я — іноземець, перебуваю у вашому місті як турист. Мої папери в порядку. Якщо ви із поліції, то можу додати: контрабандою не займаюся, вашому відомству немає підстав тривожитися…
— Заткни пельку, Штуленце! — сказав Галей і побачив, як він сполотнів.
— Не розумію, мосьє, чому раптом…
— Сядь!
Товсті губи вмить стали безбарвними, затремтіли. Галей узяв його за барки, — щось луснуло, — жбурнув у крісло.
— Мосьє, як ви смієте?..
— Замовкни! — Галей стояв перед ним. Уже не було байдужості, в тілі напнулися і забриніли тугі струни. Саме цього Галей боявся — щоб не розгулялися нерви, — але вгамувати їх не було сили. Глухо промовив, нахиляючись: — Уважно придивися, Штуленце, не дурій від страху. Ну то як, упізнав мене?
У чоловіка, якого Галей назвав Штуленцем, по щоках і підборіддю збігали краплини поту. Але він не впізнавав… Галей бачив, що той не пам’ятає його. Та не мав сумніву: пригадає, от-от пригадає.
— Я гукну портьє… Що вам треба від мене, хто ви такий?
— Два роки тому я прочитав у газеті про одного дивака, який начебто марить відкрити джерело «абсолютної енергії» і заради цього пускає на вітер величезні кошти. Його звати Мельцер. Чуєш? Мельцер! Так-от, Штуленц. Я хочу знати адресу Мельцера — місто, вулицю, квартиру, телефон. Повну, точну адресу! Маєш три хвилини на і роздуми. Три хвилини й ані секунди більше!
Аж тепер він по-справжньому відреагував на слова Галея. Такого обличчя, мертвого, без кровинки, Галей ще ніколи не бачив. Можливо, у нього було хворе серце. Йому забракло повітря, він його хапав, хлипаючи відкритим ротом, доки, нарешті, вичавив із себе:
— Ти… ви помиляєтесь, я не знаю ніякого Мельцера…
— Питаю востаннє: його адреса? — Галей випростався.
І в цю мить Штуленц упізнав…
— А-а-а-а!..
Короткий крик відчаю, крісло від’їхало вбік. Як бугай, головою вперед, він кинувся на Галея.
Майже інстинктивно Галей ударив знизу вгору. Капелюх з пером покотився по підлозі. Голова Штуленца смикнулася, він поточився, силкуючись ухопитися за що-небудь, і майже повис на шторі, що затуляла двері на балкон. Знадвору в номер війнуло свіжим повітрям.
Те, що було потім, Галей погано пам’ятав. Лише у коридорі, куди він, хитаючись, вийшов, до нього повернулося сприйняття навколишнього. Він бачив переляканого портьє, чув голоси людей, крутив телефонний диск, а перед очима, наче з туману, випливали й розгорталися панорамою картини давно минулого…
Вони сиділи в кафе «Мідна підкова». Поміж порожніми столиками походжав старий бармен, для годиться помахував серветкою. Віддалік, у кутку, без угаву торохтіли дві молоді німкені в армійських мундирах.
Дап’ю припалював сигарету, скоса поглядаючи на Галея. Неголосно промовив:
— Мені дещо про вас розповідали. Ви мене влаштовуєте.
«Хлопчисько! — подумав Галей. — Я його влаштовую… Гм». Цього кругловидого парубійка, який, мабуть, ще не торкався бритвою щік, Галей уперше бачив. На конспіративній квартирі йому сказали, що в кафе «Мідна підкова» з ним матиме розмову «лейтенант Дап’ю». І дали пароль. Він прийшов сюди у призначений час і не без подиву побачив молодого хлопця, майже юнака, у костюмі гольф та смугастій сорочці. Вони обмінялися кількома фразами, і Галей майже не приховував розчарування, яке виникло у нього з перших же хвилин їхньої зустрічі. Дап’ю смоктав сигарету невміло, вона погасла, і поки він ще раз прикурював, Галей сказав:
— Я хотів би взнати…
— Це не обов’язково, — перебив його Дап’ю. — Це той випадок, коли чим менше знаєш, тим краще для себе і для інших. Вас ніколи не приваблювала… астрономія?
Галей знизав плечима:
— Не захоплювався.
— А фізика?
— Тіло, занурене в рідину… — з невдоволеною посмішкою промовив Галей і різко змінив тон: — Облишмо витребеньки! За кого ви мене маєте? Мені сказали, що я отримаю нове завдання. До чого тут якась фізика-хімія?
Дап’ю опустив очі.
— Ще не пізно відмовитись. Не наполягаю. Пошлемо когось терплячішого.
Вони помовчали. Німкені реготали в кутку за столиком — вино зробило своє. Бармен куняв за шинквасом. Крізь вікно було видно зелені каштани, час від часу шибки жалібно тенькали від гуркоту німецьких машин. Галей відчув, що поводиться нерозумно, й знітився.
— Вибачте, лейтенанте. Я готовий. Отже, куди?
— Район Вернад, вулиця Червоних Троянд, двадцять сім. Дзвонити тричі. Вам відчинить мадемуазель Жермен, економка. Скажете: я від Дап’ю. Ви курящий?
Галей заперечно крутнув головою. Обличчя Дап’ю розпливлося в усмішці.
— От і добре. Там, куди підете, сигаретами не частують: у господаря дому запах нікотину викликає лють… Вас уже чекають за вказаною адресою. Бажано, щоб ваша поява в домі не привернула уваги сторонніх. Все інше вам скажуть на місці… Якого біса їм так весело? — Дап’ю кивнув на німкень. — До речі, що то за нашивки на мундирах у цих фей?
— Санітарна служба бошів, — пояснив Галей. Лейтенант Дап’ю або ж був короткозорий, або нічогісінько не тямив у військових відзнаках окупантів.
Того ж вечора Галей вирушив у район Вернад. Потрібну йому вулицю довго шукати не довелося. За чавунним литвом огорож принишкли котеджі; на вікнах спущено жалюзі, будинки здавалися покинутими. Комендантська година міцно тримала людей в чотирьох стінах, про неї нагадував стукіт чобіт німецьких патрулів, що лунав у всіх закутках міста. Галея цей стукіт майже не турбував, у нього в кишені лежала синя картка-перепустка, що їх видавали портовикам та залізничникам.
Він поглянув на годинник. Озирнувшись, швиденько звернув до затемненого двоповерхового будинку. Дім був розкішніший, ніж інші, — чималенька вілла, з усіх боків оточена деревами, оповита в’юнким плющем.
Галею відчинили зразу ж. Із чорноти коридора жіночий голос попередив:
— Обережно, тут сходи! Краще дайте руку.
Галей відчув на долоні дотик гарячих тонких пальців. Килим під ногами глушив кроки. Потім зарипіли сходи — його повели нагору. Зненацька в очі ударило яскраве світло. Галей стояв у просторій кімнаті, заставленій старовинними меблями, на всю стіну красувався мальовничий гобелен, сліпучо віддзеркалювалися вогні кришталевої люстри.
Струнка дівчина у спортивному костюмі, очевидно, економка Жермен, зміряла Галея допитливим поглядом чорних, як вуглини, очей. Він витримав її погляд, приємно вражений. Вона запросила його сісти.
— Ви прийшли вчасно. Про вас уже питав професор Кадіус. Зараз він з вами розмовлятиме. Не дивуйтеся і не зважайте на його манеру висловлюватись. У кожної людини свій характер. У професора він дещо незвичайний.
Кивнувши Галею, дівчина зникла за високими дверима, оздобленими золотою інкрустацією. Не поверталася вона довгенько.
Нарешті двері відхилилися, економка жестом запросила: «Заходьте!»
Спочатку Галей не міг втямити, куди потрапив. Величезну залу увінчувало кругле склепіння із скла, і, здавалося, на самій стелі висіли мерехтливі неясні зорі. Гвинтом закручувалися вгору легкі сходи, сягаючи за кілька метрів до майданчика на масивних підніжках, де навскіс цілилося в небо товстелезне тіло дивовижної гармати. Із цього нахиленого металевого циліндра гронами звисали важелі й жгути товстого кабеля.
«Схоже на обсерваторію, — подумав Галей. — Ну звичайно! Чомусь же запитував Дап’ю про астрономію… Але при чому тут я?»
— Задерши так голову, юначе, ви ризикуєте скрутити собі в’язи. Підійдіть-но сюди!
Галей обернувся на різкий голос, що пролунав у нього за спиною. Склавши руки на грудях, перед ним стояв низенький худорлявий чоловік. Вузьке аскетичне обличчя, високе чоло, під густими бровами ховалися глибоко запалі очі…
Галей вклонився.
— Добривечір, мосьє.
Не відповівши на привітання, Кадіус повторив:
— Підійдіть до мене і слухайте. Я не запрошував вас до себе. Нові люди в домі мені заважають. Але вашої присутності тут вимагають деякі обставини. Тож хай буде так. Виконуйте роль сторожа при мені. Якщо вам це до вподоби.
— Мені це не до вподоби, — не зрушивши з місця, кинув Галей. — Але я дав згоду прийти до вас. Однак мене не влаштовує будь-яка роль, коли я не знаю, заради чого вона грається.
— Хіба вам не сказали?..
— Не турбуйтесь, професоре, — втрутилася Жермен, сердито глянувши на Галея. — Наш гість буде проінформований, як належить, а поки що він…
Дівчина замовкла на півслові. У глибині зали із грюкотом розлетілися навстіж дві половинки дверей. На порозі виникла скуйовджена постать. Молодий чоловік з борідкою, у розстебнутій сорочці, як здалося Галею, вкритій плямами кіптяви чи сажі, безладно замахав руками.
Кадіус весь подався наперед, очі тривожно заблищали.
— Що з вами, Яне? Щось сталося?
— Четвертий конденсатор… Оболонка не витримує, метал як віск. Скажена температура! Неможливо підступитися, пекельний жар…
Професор кинувся до розхристаної постаті. Дівчина схопила Галея за руку, мовчки, майже силоміць потягла за собою із зали. Оглянувшись, Галей в останню мить помітив угорі, над гарматою-циліндром, рій вогненних танцюючих крапок; вуха вколов наростаючий тріск, що зливався в низьке вібруюче гудіння.
Жермен з докором похитала головою. Галей зрозумів: їй не сподобалося, як він розмовляв із професором.
— Добре. Не треба сваритися, — сказав Галей і запитливо глянув їй у вічі.
Вона відчинила дверцята шафи, вийняла автомат.
— Патрони на полиці, їх удосталь. Він виважив зброю в руці. То був невеликий чорний «стен-ган».
— Що ж далі?
— Про це вже можна було б і здогадатися. Вам доручено подбати про безпеку професора Кадіуса.
Галей пильніше оглянув кімнату, що служила за вітальню. Підійшов до вікна, злегка відхилив штору. Синювате проміння місяця заливало кущі та дерева саду.
— Чи багато мешканців у цьому домі? Жермен повела плечем.
— Крім нас із вами — професор Кадіус, Ян Тронковський та ще садівник. Його кімната внизу.
— Хто він, цей Тронковський?
— Чи не забагато допитливості, мосьє, для початку?
— Послухайте, мадемуазель, — неголосно мовив Галей, — мені не хотілось би бути сліпим щеням, яке навмання тичеться носом туди й сюди. Якщо я правильно зрозумів, то йдеться не про сторожування біля професорової вілли, для цього досить придбати вівчарку. Я догадуюсь також, що коли професора охороняємо ми, то напевно не від нічних злодіїв. Тож зрозумійте й мене, і допоможіть мені в цьому ділі.
Хвилину подумавши, дівчина зітхнула.
— Ви маєте рацію. З кого почнемо?
— Можна почати з вас.
— Будь ласка. До війни працювала репортером у газеті. Рік тому мене, як оце вас, послала сюди організація. З Кадіусом я була трохи знайома, колись надрукувала статтю про його погляди на роль жіноцтва в науці. Моє перше нікчемненьке інтерв’ю…
— Ви часто виходите з дому?
— Доводиться. Я ж веду тут усе хатнє господарство.
— Гм, вам не позаздриш… Тепер про Тронковського. Хто він?
— Уперта ви людина, — посміхнулася Жермен. — Можете бути спокійні, з цього боку домові також ніщо не загрожує.
— Здається, мені треба дбати не про дім, а про його господаря. Це не одне й те ж.
— Ян Тронковський — молодий учений, асистент професора і його помічник. Він із Польщі. Ви задоволені такою характеристикою?
— Ще одне запитання. Професор Кадіус… вірніше, його робота… Це не підлягало розголосу і раніше, до війни, чи лише тепер він змушений критися із своєю працею?
Обличчя Жермен замкнулося, вона дивилася на Галея насторожено.
— Вам що-небудь казав Дап’ю з цього приводу?
— Казав, що мені варто питати якомога менше. І я не горю бажанням втручатися не в своє діло. Однак мені потрібно знати, чи була робота професора таємницею для інших напередодні окупації. Це важливо, щоб розкумекати, з якого боку чекати несподіванок.
— Коли я скажу, що перед війною професор Кадіус вирощував шампіньйони, вас така відповідь влаштовує?
— Цілком. Це полегшить справу. Тільки якщо проблема шампіньйонів не містила в собі чогось такого, що з самого початку могло зацікавити німецьких агентів, — буркнув Галей.
Жермен підвелася.
— Допит закінчено, мосьє?
Не відгукнувшись, Галей знову підійшов до вікна. В саду, на освітленій місяцем доріжці, маячила невиразна постать. Галей підізвав Жермен.
— Садівник?
— Так, це Буардьє.
— Давно він тут мешкає?
— Близько п’яти років. Кадіус каже, що добряк Буардьє давно став приналежністю дому, як оцей гобелен чи люстра.
— Дякую. Поки що запитань немає.
— Слава богу.
Звичним рухом Жермен відкинула чорне волосся, пройшлася по кімнаті і раптом рвучко повернулася до Галея. Ще мить тому її трохи насмішкувате обличчя тепер було стурбоване. Вона промовила, ніби роздумуючи:
— Здається, ви таки досягли свого. Ваша прискіпливість хоч кого похитне. Я подумала… Але ні, просто ви умієте досить швидко натиснути на чужу психіку.
— І все ж, що саме вам спало на думку?
— Скажу, тільки попереджаю: у мене немає жодних підстав підозрювати в чомусь Буардьє. Садівник чесно виконує свою роботу, весь час перебуває на віллі, ні з ким не зустрічається. Єдина деталь, яка, можливо, вас зацікавить: Буардьє влаштувався на роботу до професора саме тоді, коли Кадіус розпочав дослідження над… шампіньйонами. Як бачите, я набралася від вас недовіри до людей, хоч і певна, що тут не більше ніж звичайний збіг подій, якщо появу садівника в домі можна назвати подією. Бідний Буардьє! Він і не здогадується, скільки уваги зараз приділено його особі.
— Тим краще, якщо не здогадується, — кинув Галей.
Малиновий звук зненацька порушив тишу, срібне дзюрчання переривалося короткими паузами і знову настирливо повторювалося десь близько.
«Телефон», — стрепенувся Галей і встав. Він прокинувся, як тільки засіріло. Сидів одягнений біля столу, барабанив твердими пальцями по гладенькій полірованій поверхні, приводив у лад думки, щоб зосередитись, перед тим як починати день на віллі Кадіуса.
Минулої ночі Жермен провела його вниз, показала відведену йому кімнату. І ось тепер, почувши дзвінок телефону, Галей смикнувся був до дверей, та стримав себе. Дзвінок його не обходив, той, кому треба, сам відізветься на нього, як відзивався й раніше. Галей лише злегка прочинив двері. Його очам відкрився розкішний хол: дубові панелі, картини у позолочених рамах, товстий килим на підлозі, широкий камін.
До каміна, де стояв телефонний апарат, поспіхом наближався високий чоловік у робочому комбінезоні та береті. Взявши трубку, він схилив голову й заговорив:
— Алло! Так, так… Ви не помилилися, мосьє. З вашого дозволу, якщо можна, — трохи голосніше. Дякую, тепер я чую добре. — Він помовчав, слухаючи, потім вибачливим тоном сказав: — Цим у нас займається економка, я їй усе перекажу. Не сумнівайтеся, мосьє, я вас зрозумів. На все добре, мосьє!
Пригладжуючи волосся, Галей вийшов у хол. Телефонна трубка лягла на важіль. Чоловік у комбінезоні оглянувся, на обличчі майнула німа цікавість, він зміряв Галея поглядом сірих очей з ніг до голови. Як видно, добре-таки поношений костюм Галея і черевики, що давно втратили глянець, справили своє. На грубуватому засмаглому обличчі не лишилося й сліду поштивості, якою воно повнилося, під час розмови по телефону. Пальці пірнули у глибоку кишеню комбінезона, висмикнули звідти пачку цигарок. Спалахнув вогник запальнички.
Галей зненацька зупинився.
— Ви — Буардьє?
— Так, я Буардьє. До ваших послуг, мосьє. — Садівник все ж про всяк випадок злегка вклонився. — Чим можу бути корисний, мосьє?
— Нічим. Я хотів переконатися, що ви — садівник, а не хтось інший, — мовив Галей, прямуючи до сходів.
І доки він підіймався нагору, запах сигаретного диму дражливо лоскотав ніздрі.
У вітальні з гобеленом нікого не було. Трохи збентежений, Галей озирнувся. «А Жермен?..» Упіймавши себе на думці, що сподівався побачити дівчину і, не зустрівши її тут, відчув досаду, Галей внутрішньо знітився. Кинувши погляд на оздоблені інкрустацією двері, Галей спустився назад у хол. Він вирішив оглянути сад, що з трьох боків упритул підступав до будинку.
Доріжки в саду були охайно посипані піском і ретельно розрівняні. Пахли квіти. Ще не нагріте, з ночі напоєне вологою повітря легко проникало в легені, бадьорило. Поминувши зелену галявину з тенісним кортом, Галей заглибився в гущавину і скоро наштовхнувся на високий паркан. Дубові, щільно припасовані дошки ряботіли плямами моху; вгорі їжачилися колючки іржавого дроту. Напевно, паркан звели водночас із віллою, він здіймався над землею міцним щитом, що надійно прикривав з тилу професорове обійстя.
Сюди не долинав міський шум, дзвінки трамваїв, клекіт моторів та сигнали авто — все це розчинялося, стихало на шляху до району Вернад, не порушуючи його давнього затишку, утвердженого часом та достатком тутешнього люду. Однак тепер спокій навіть аристократичного району здавався хистким, ненадійним; за цією непевною тишею вчувалася тривога. Відтоді як місто з його гомінкою веселою строкатістю затопила сіра лавина ворожих мундирів, підперезаних поясами з написом «Гот міт унс»[20], Галей уже не вірив тиші, він її остерігався, інтуїтивно відчуваючи подих небезпеки. Спокій тихого закутка, в якому несподівано для себе опинився Галей, міг обірватися зненацька і враз, наче до краю напнута струна. Галей перестрибнув обкладений камінням ручай, обминув зарості ожини і ледве не зіткнувся з Буардьє.
— Мосьє, я вас шукаю, ви потрібні професору. — Садівник вказав на кущі бузку. — Там чекають на вас, поспішіть. — На засмаглому обличчі Буардьє нічого не можна було прочитати, крім нещирої вдаваної поштивості.
Пройшовши по доріжці в глиб заростей, Галей натрапив на мальовничу галявину. Прямо перед ним на низеньких пнях, замість стільців, сиділи професор Кадіус і молодий русявий чоловік з борідкою, той самий, котрого минулої ночі Галей вгледів у розчинених дверях з плямами кіптяви на сорочці. На вкопаному в землю столі стояли пляшки та кошик з яблуками. Професор наливав вино у високі келихи. Його рука повисла в повітрі, поглядом колючих очей він втупився в Галея.
— Даруйте, професоре, не знав, що ви хотіли мене бачити.
Виразним жестом Кадіус показав на вільний пень біля столу, наповнив третій келих.
— Вам наказано піклуватися про мою персону, Галею, тож ви про це не забувайте. Я перебуваю тут, отже, і ви мусите бути поряд. Не сидіти ж вам потай за кущами. Ліпше ось так, по-людськи, за столом; склянка старого бургундського вам не завадить. Так за що ж ми вип’ємо? — В його словах, у голосі чулася глузливість, з чим Галей за інших обставин ніколи не змирився б. Але тепер змовчав, узяв із рук професора наповнений келих. Кадіус підняв свій, перевів погляд на чоловіка з борідкою. — Вип’ємо за те, колего Тронковський, щоб не випускати із рук спійману жар-птицю!
Тронковський келиха не взяв, промовив з помітним акцентом:
— Якщо жар-птиця має зуби та пазури дракона, то краще хай вона не вилуплюється з яйця.
— Чуєте, Галею! Мій молодий колега вважає, що іноді необхідно відступитися від мети, навіть якщо її вже досягнуто ціною неймовірних каторжних зусиль. Яне, друже мій, я вас не впізнаю. Ви перевтомилися, вам треба добре відпочити. Якось інакше не можу пояснити вашу дивовижну заяву.
— Облиште, професоре. Продовжимо нашу розмову потім.
Тронковський схопив келих, вихилив до дна, пальці його дрібно тремтіли.
Галей відчув себе зайвим, хотів підвестися, та Кадіусова рука лягла на його плече.
— Навіщо ж відкладати на потім? Гадаєте, Яне, що мосьє Галей — людина стороння, при ньому не слід ворушити наші справи? Свята наївність! Вчора наш шановний гість вдавав із себе простакуватого хлопця, якому невтямки, чим ото ми з вами тут займаємося. Не вірте, Яне! Підпільна організація Опору, дії якої я цілком поділяю, не могла довірити нас людині, котра поняття не має про те, що ж відбувається в цьому будинку. — Професор кивнув у бік вілли і поглянув на Галея.
— Не треба маскуватися, мосьє. Я навіть думаю, що якби покопатися в довоєнних архівах одного інституту, до якого я також мав відношення, то у списках студентів тої пори напевно виявилося б ваше прізвище. Отже, до якоїсь міри вам відомо про характер досліджень у моїй лабораторії. Вам відомо й те, що робота ведеться потай від німецьких окупаційних властей. Але ні ви особисто, ані ваші товариші з патріотичної організації ще не знаєте, яку новину повідомив мені сьогодні мій колега Ян Тронковський. Так-от, щоб ви знали: він дійшов висновку, що ми мусимо негайно згорнути нашу роботу, замести за собою всі сліди і на тому заспокоїтись. Якщо ви пожартували, Яне, то так жартувати не можна. Занадто серйозні у нас плани, щоб вдаватися до жартів.
Тронковський спідлоба зиркнув на Галея, затиснув у кулак борідку.
— Мені не до жартів, професоре. Зупинитися, тільки зупинитися і забути про все! Іншого виходу немає.
— Немає виходу? Це кажете ви, молодий фізик, якому з волі Всевишнього випало на долю вкласти частку свого розуму в розкриття одної з найвеличніших таємниць природи, тоді як всесвітньовідомі вчені усіх континентів ще не доторкнулися до цієї таємниці навіть на рівні наукових гіпотез!
Кадіусові щоки вкрилися червоними плямами; хоч говорив він зовсім тихо, здавалося, професор от-от втратить над собою владу. Та до цього не дійшло. Кадіус похопився, натиснув на внутрішні гальма.
— Даруйте старому, Яне, розхвилювався… Але погодитись з вами не маю права і не хочу. Прокиньтеся, юначе, погляньте, що діється сьогодні у світі. Ваша рідна Варшава лежить у руїнах. Мої вулиці топчуть чобітьми нелюди. Та якби ж то солдатський чобіт окупанта був найбільшою загрозою! Танки, літаки, гармати гітлерівців — і це ще не найстрашніше з того, що є і що може бути. Зрештою, танки можна зупинити танками, проти бомбовозів пускають винищувачів, гармати розтрощуються під час артилерійських дуелей… А якщо Гітлеру в руки вкладуть силу розщепленого атома? І мені, і вам, Яне, відомі імена: Гейзенберг, Вейцзекер, Гартек. В інституті кайзера Вільгельма, в Гамбурзі, в Берліні німецькі фізики гарячково ведуть ядерні дослідження. Не думайте, що цих людей зупинить заява Ейнштейна, начебто вивільнення атомної енергії неможливе. Вони довели протилежне і активно працюють на департамент озброєння рейху. Ось вам сумна дійсність, мій друже! її жахливі наслідки неважко передбачити. Тож скажіть мені: що протиставить розшматована Європа, та й усе людство, безжальній і жорстокій фашистській воєнщині? Що? Не ховайте очей, Яне Тронковський! Єдиний реальний засіб розчавити нацистів у їхньому кублі — це наші
Нервово погладжуючи борідку, Тронковський стомлено запитав:
— Розчавити… Як же ви собі це уявляєте практично?
— Точнісінько так, як і ви! — відрубав Кадіус. — Епіцентр удару — Берлін, радіальне розширення враженого поля на двісті або двісті п’ятдесят кілометрів. І на цьому буде поставлено крапку! Тіло нацизму та його отруйний дух зникнуть з лиця землі, як мара. Це буде найкоротша війна, яку тільки знатиме історія. Мільйони людей зітхнуть з полегшенням. Планета, як живий організм після втручання хірурга, позбавиться злоякісної пухлини. Звичайно, виникне рана, — Кадіус розвів руками, — але вона скоро загоїться і про неї забудуть, як забувають про висмикнутий зуб чи відтятий апендикс.
— Гаразд, професоре. Облишмо на хвилину те, що скажуть нащадки на адресу могильників цілої країни… Припустимо, що ваші порівняння заспокоять нашу совість. Припустимо також, що ми привласнимо собі право діяти від імені людства. І все ж ви не врахували одної важливої обставини. Кому ми вручимо наше відкриття? Армія вашої країни капітулювала, регулярні війська моєї батьківщини також потерпіли поразку. Військові штаби ліквідовано, і генерали, котрі уникли концтаборів, одягли цивільні костюми і розбрелися хто куди. Де ж їх шукати? Хто ж підготує і скерує удар трокад по території ворога?
— Згоден, друже мій Яне, тут є над чим подумати, — сказав професор. — Та це вже деталі, а з деталями завжди можна упоратися.
— З такими деталями упоратися неможливо. Саме тому, професоре, я не відступлюся від свого рішення. Мене непокоїть майбутнє відкриття. Один невірний крок чи прорахунок, і все обернеться великим лихом. Поки робота у стадії завершення, саме час згорнути її, бо може таке статися…
— На війні, Яне, без жертв не обходиться.
— До біса такі теорії, якщо вони межують із безглуздям! Ми з вами можемо зрівняти з землею міста, перетворити на пустелю цілу країну, а в бою, на фронті, застосувати відкриття ми не здатні. Тому я припиняю усякі дослідження. Припиняю раз і назавжди.
— Ви відступаєте, як боягуз, у передостанню мить, за п’ять кроків до фінішу. Будьте ж ученим і залиштеся ним ще на півтора-два місяці, а потім можете відцуратися від усього, якщо у вас дівочі нерви, і котіться під три чорти!
Тронковський здивовано звів брови.
— Даремно гніваєтесь, професоре. Кожен із нас не брав один перед одним жодних зобов’язань. Мої погляди на речі ви тепер добре знаєте. Однак для вас це не завада приймати власні рішення. Останні кроки до фінішу ви вільні зробити без мене.
Галею було ясно, що саме в цю свою фразу Тронковський вклав особливий зміст. Слова поляка ніби вирвали грунт з-під Кадіусових ніг, з нього сповзло все: притамована лють, силкування зачепити самолюбство Тронковського; залишилось одне — майже розпачлива безпорадність.
Галеїв мозок працював з великим напруженням. Не так-то легко було йому збагнути і дати пояснення тому, що він почув і про що дізнався.
Тонкі білі руки Жермен кілька разів промайнули біля Галеєвого обличчя. Вона поклала серветку, поставила перед ним тарілку. Галей злегка відсторонився. Він відчував на собі її погляд, це його непокоїло і сковувало, пальці, що тримали виделку, були незграбні й неслухняні.
— Мосьє чимось невдоволений?
Голос Жермен був якийсь не такий, як учора ввечері. І вона вся тепер здавалася йому іншою — щезла строгість і холодність. Він міг би дати їй років на п’ять менше, ніж у ті хвилини, як уперше її побачив. Зовсім молода дівчина. Мабуть, на віллі живеться не дуже весело, бо, залишившись наодинці з Галеєм, вона поводилася як людина, котрій хоч на короткий час трапилася нагода полишити всі турботи і стати такою, якою вона могла б бути вдома у сім’ї чи серед друзів.
Жермен вмостилася у високому кріслі і раптом запитала, скільки Галею років. Він пробурмотів щось собі під ніс, не підіймаючи голови від тарілки. Тихий сміх прошелестів у кімнаті.
— То ви влаштовуєте допити, а то з вас і слова не витягнеш. Вас наче підмінили.
— Мадемуазель, я хотів…
— Якщо ви хотіли щось, то не звертайтеся до мене так. Моє ім’я Жермен. Може, і ви скажете, як вас звати?
— Анрі.
— Тепер продовжуйте допит, Анрі. Вам же не терпиться запитати дещо. Розумію, завдання Дап’ю не з легких, та й самі ви, бачу, не збираєтесь зводити свою роль до сидіння внизу, в холі, з автоматом під пахвою. Чи не так?
Не відповівши, Галей пройшовся по кімнаті, щоб виграти кілька хвилин. Він думав, чи не рано зміцнювати першу ниточку відвертості, що вже заснувалася між ним та цією чорнявою дівчиною. Завжди обережний, він не покладався на почуття від перших вражень, однак цього разу — відчувалося — у нього було обмаль часу, щоб примірятися з усіх боків та все зважувати, перш ніж повірити людині. Він мав прийняти рішення не зволікаючи: або так, або ні.
Жермен немовби прочитала його думки.
— Не крайте свого серця, Анрі. Я допомагатиму вам, чим зможу, а вам не обов’язково посвячувати мене у свої наміри.
Він глянув на неї з вдячністю.
— Тоді мені буде легше.
— Ні, не дуже тіште себе надіями, я не всесильна в цьому домі.
— Якщо ви розкриєте мені зміст слова
Дівчина підперла щоку долонею.
— А ви не зрозуміли?
— Саму назву розшифрувати не важко. Тронковський — Кадіус. Тро-Кад… Але справа ж не в назві.
— Вам конче необхідно знати суть? А ви подумали, Анрі, чи варто в наш час обтяжувати себе чужими таємницями?
Він зрозумів її застереження.
— Лейтенант Дап’ю натякав мені на те ж саме. Я не збирався нехтувати його порадою. Але сьогодні… Ваш шеф і цей хлопець, поляк, зайшли у безвихідь. Вони далі вже не зможуть разом працювати, хоч, здається, одною ногою стоять на порозі мети. Тронковський сказав, що негайно припиняє роботу.
Жермен підхопилася з крісла.
— Не може бути! Між ними ніколи не виникало тертя чи суперечок. Звідки ви це взяли, Анрі?
— Мене покликав Кадіус. Здається, йому було потрібно щоб я почув їхню розмову, яка закінчилася конфліктом. Професору хотілося через мене повідомити нашу організацію про несподіваний саботаж Тронковського. Його розрахунок зрозумілий: антифашистське підпілля будь-що намагатиметься вплинути на поляка, переконати його довести роботу до кінця. Зі слів професора, йдеться про долю відкриття, що може бути використане як зброя у війні з гітлерівською Німеччиною. Тронковський категорично проти, він вважає їхнє відкриття занадто небезпечним і боїться, що воно принесе великі нещастя. Але він був не до кінця відвертий, його гнітить ще якась думка… Як бачите, Жермен, порада Дап’ю втрачає сенс. Слід би негайно доповісти нашим про все, та встановити зв’язок із штабом групи за два-три дні практично неможливо. Доведеться йти по ланцюжку явок не менш як тиждень, тут товариші перестаралися з конспірацією. Що ж залишається нам? Насамперед не втрачати контролю над віллою, Хтозна, яким боком воно повернеться, бо, крім нас, можливо, ще хтось цікавиться цим домом та його мешканцями. Буває, що вузол розсікають одним ударом. Тому я і не хочу блукати в тумані, Жермен. Щоб не помилитися у вирішальну хвилину, треба знати, якого звіра тримають у клітці Кадіус і Тронковський. Трокади… Що це? Газ, вибухівка, смертельне випромінювання?
— Повірте мені, Анрі, — дівчина приклала руку до серця, — мої відомості про їхню роботу більш ніж приблизні. Одного разу Тронковський був у піднесеному настрої, він сказав тоді: «Ми збираємо уламки неба і складаємо їх у кишеню. Та крий боже хоч один із них витрусити на землю». Там, у лабораторії, — Жермен звела очі догори, вказуючи на стелю, — вони досліджують якісь загадкові перетворення матерії, можливо, космічного походження. Більше нічого додати не можу, подробиці мені невідомі.
— Шкода, шкода… — Галей задумливо бгав серветку. — Чому Кадіус, як той реп’ях, тримається за Тронковського? Професор, відомий вчений… Ну, закомизився асистент, може, характер показати хоче. То й що з того? Професор, зрештою, мусив би і без нього поставити крапки над «і». Якщо все так серйозно, що ж заважає Кадіусу просто витурити впертого хлопця геть і самому засукати рукава? А він умовляє його, ледве не благає одуматися… Кадіус розгубився.
— Що ви цим хочете сказати? — насторожилася Жермен.
— Хочу сказати, що ваш професор без Тронковського… безпорадний. Оце мене й дивує.
— Це вже занадто, Анрі. Ви переборщили у своїх підозрах.
— Можливо. І все ж Кадіус запанікував. Я бачу. Він на мілині.
Садівник стояв біля каміна. Темна засмагла рука стискала трубку телефону.
— Так, так… З вашого дозволу, якщо можна, трохи голосніше… Дякую, тепер я чую добре, Я негайно ж перекажу ваше прохання економці…
Нечутно ступаючи по м’якому килиму, Галей позадкував і повернувся до їдальні, де Жермен усе ще прибирала посуд.
— Забув спитати, — причиняючи за собою двері, мовив Галей: — Хто це майже щоранку щось вам переказує по телефону?
— Не знаю, — смикнула плечем дівчина. — Може, дзвонив молочник? Мені ніхто не говорив. Через кого переказує?
— Ага. Про це потім. — Він кивнув дівчині і вийшов у коридор.
Нагорі у вітальні, що межувала із залою, де стояв телескоп, як і минулої ночі, панувала тиша. Маятник великих дзиґарів безшумно гойдався, лічив хвилини. Кришталь люстри, гобелен на стіні, поцятковані примхливим різьбленням старовинні меблі — все, що оточувало Галея, вже не вражало сліпучою розкішшю, як при електричному освітленні. Кольори набули пастельних відтінків, і від того речі неначе зливалися в одну гармонійну картину.
Трохи почекавши, чи не з’явиться хто-небудь у вітальні, Галей рішуче взявся за ручку дверей.
Бліде фіолетове світло вливалося в залу через скляну стелю. Навколишні предмети мали дивне неприродне забарвлення. Переступаючи сталеві рейки, Галей обійшов телескоп і на мить зупинився перед чотирикутником білих дверей, з яких уночі вибіг Тронковський.
В душу Галея раптом заповз сумнів, нібито він робив щось не так, як треба. Врешті, хто він, Анрі Галей, учорашній сержант-парашутист розгромленого німцями десантного полку, втікач із табору військовополонених, рядовий боєць підпільної групи Опору?.. Чи він має якесь моральне право встрявати у течію життя і турбот незнайомих йому людей в чужому домі? Його ж послали на вулицю Червоних Троянд не для того, ніхто не вимагав від нього сушити голову і копатися в справах, які його не обходять. Може, справді — автомат у руки, та й сиди собі унизу в холі або десь там, у гущавині саду, пильнуй і прислухайся, як і належить солдатові на чатах, а все інше — не твого розуму клопіт…
Від цієї думки Галея розібрала злість, злість на самого себе.
Він різко штовхнув двері.
— Це ви, Жермен?
Голос належав Тронковському. Він сидів спиною до дверей, обхопивши голову руками. На довгому вузькому столі — безладно розкидані, пожмакані папери. На підлозі темніла купа попелу, зверху він ще жеврів і ворушився. Смерділо димом.
— Це я, пане Тронковський, — обізвався Галей, окинувши поглядом просторе приміщення. Над столом в стіні виднілися вмонтовані панелі з кількома рядками електрорубильників. Товстий багатожильний кабель звивався на паркеті й зникав під підлогою. Приземкуваті кубічні скрині, у зріст людини заввишки, тулилися масивними боками одна до одної. Металеві куби, вкриті, наче шрамами, рубцями автогену, мали непривабливий, зловісний вигляд. На декотрих зелена фарба спучилася пухирями, на інших облущилась і потріскалася, неначе важкі тумби хтось обпалив добрячим вогнем.
Повернувши до Галея бліде обличчя, Тронковський сердито запитав:
— Ви прийшли умовляти мене?
— Де Кадіус? — перебив його Галей.
Поляк байдуже знизав плечима. Обминувши купу попелу, Галей присів на крайок столу. «Йому ще немає і тридцяти», — подумав він і нахилився до Тронковського.
— Якого біса, Яне, ви прикидаєтесь підмайстром Кадіуса? Адже трокади відкрили ви. При чому ж тут професор?
У Тронковського зарожевіли щоки, в очах спалахнув подив, він дивився на Галея з виразом людини, яка мусила розгадати неждано ускладнений ребус. Так вони сиділи кілька хвилин і мовчки вивчали один одного. Нарешті на губах поляка заграла ледь помітна усмішка.
— Схоже, що професор не помилився, мабуть, ви й справді навчалися в нашому Технологічному… Якщо ви догадалися про все, то навіщо ж ваші запитання? — Тронковський повів рукою навколо себе. — Це його лабораторія, його дім, тут зібрано все необхідне для роботи. А у мене, крім мого мозку, нічогісінько… От вам і відповідь на ваше «якого біса».
— Зрозумів. Ви починали ще там, в інституті?
— Так. Кадіус читав нам курс лекцій з теоретичної фізики. Ні, ні, невігласом його не назовеш, у нього аналітичне мислення, він жадібний до нових ідей, з ним почуваєш себе впевнено. Коли я прийшов до нього із своїми першими думками, що вже сформувалися в розрахунки, коли виклав йому свою гіпотезу… Він миттю вхопився за ці міркування, надав їм стрункішої форми, виступив з науковим повідомленням. Його ім’я замигтіло у пресі, про нього заговорили. Для мене, студента, професорів авторитет був імпульсом, що підігрівав кров. Я просиджував за роботою по вісімнадцять годин на добу, переді мною відкривалася така безодня новизни, такі вікна у дивовижне, що годі було помічати, як уміло і тонко Кадіус прилипає до моєї праці, втісується у мої думки, одночасно створюючи собі ореол глибокодумного першовідкривача, який щедро ділить власний досвід з улюбленим і таки не безталанним учнем… Робота посувалася навдивовижу швидко. Від теоретичних обгрунтувань я перейшов до експериментів. Результати приголомшили. Кадіус заборонив мені розголошувати отримані дані, все потрапляло за стінки сталевого сейфа, і я вже працював в атмосфері суворої секретності. І раптом — війна. Війська Гітлера вдерлися у Польщу. Я рвався додому, у Варшаву, але Кадіус довів мені, що пробиратися туди — безглуздя. Незабаром фашисти окупували і вашу країну. Ми з Кадіусом перебралися на його віллу. Тут я побачив цю лабораторію. Не знаю, коли він встиг її обладнати, але такого комплексу не було і в Технологічному… От вам і вся правда. А тепер ідіть. Раджу вам не затримуватися в цьому домі. Тут вам уже нічого робити.
Тронковський розправив плечі, випростався на весь зріст. Перед Галеєм стояла вже інша людина, зовсім не схожа на того зніченого чоловіка, який ще хвилину тому втомлено сидів за столом.
— Потерпіть мою присутність ще кілька хвилин, Яне! — Галей заговорив глухо, вимогливо. — Вам також треба якнайскоріше залишити віллу. Та перш ніж попрощатися, я прошу пояснити мені, що сталося б, якби ваше відкриття пустили в хід як зброю.
— Чоловіче, це несерйозно. Кадіус підтримує зв’язок із вашою підпільною організацією, і ви добре знаєте…
— Ви помиляєтесь, — похитав головою Галей. — Я і близько не бачив вашого Технологічного. Я навіть не закінчив гімназії. До війни я смикав важелі портального крана, вантажив барила з вином. Мені невідомо, про що доповідав та що обіцяв моїм товаришам по організації професор Кадіус. Але, якщо все це не містифікація, — він штовхнув черевиком шмат кабеля, — відкрийте мені очі, Яне Тронковський. Ви нічим не ризикуєте. Коли вже сам Кадіус ні дідька не тямить без вас, а він таки ж професор, то крановщика вам нема чого остерігатись і поготів.
На обличчі, обрамленому борідкою, знову промайнула усмішка.
— Не знаю чому, але я вам вірю… Гаразд. Хай буде по-вашому. Прошу!
Вони перейшли до зали і поринули у фіолетовий напівморок. Крутими сходами, що спіраллю вгвинчувалися у стелю, поляк підіймався вгору. Галей поспішав за ним, Під самим склепінням навколо кожуха гар-мати-циліндра нависали вузькі антресолі з поручнями. Підошви ковзали на металевому настилі. Поглянувши на скляний дах, Галей хотів спитати, чому шиби в ньому фіолетового відтінку, та в цей час заговорив Тронковський:
— Знаєте, як вам пощастило? Ви один із перших на землі бачите перед собою апаратуру, за яку уряди багатьох держав, не торгуючись, віддали б свої золоті запаси.
— За цей телескоп?
— Ні, це не телескоп. Хоч до небесних тіл, правда, таки має відношення. А взагалі — це капкан. Так, так, капкан. — Поляк поплескав долонею по металевій поверхні циліндра. — В його лабети потрапляють такі собі нікчемно малесенькі частинки, розмір яких не піддається людській уяві. Це і є трокади, як назвав їх професор Кадіус… Моя робота, пане Галею, полягала у дослідженні різного стану матерії. Мені вдалося відкрити такі її утворення, де ущільненість матерії перевершує 1094 грамів на кубічний сантиметр, тобто обсяг речовини стає менший від критичного радіуса, а це означає… — Тронковський помітив, як розгублено і безпомічно дивиться на нього Галей, і поспішив делікатно кинути: — А втім, розрахунки, певна річ, зараз ні до чого… Так-от: будь-яка маса матерії, — і велетенська зірка, і планета, і найкрихітніша її частка, — за певних умов здатні досягти неймовірного самоущільнення, речовина стискується до такого стану, що ламаються електрони, розчавлюються, як під пресом, ядра елемента. Утворений згусток конденсує в собі заряд енергії неймовірної сили, вона ніби дрімає, чекає свого часу. Трокади є повсюди — в рідині, в газуватому середовищі, у космосі; вони трапляються у вигляді безмежних океанів матерії і як її поодинокі краплинки. Звідси висновок: у природі існує невідомий науці вид енергії, що набагато могутніша за ядерну. Я йшов від цього. І ось результат, — Тронковський кивнув на «капкан». — Частки дрімотної матерії втратили свою одвічну свободу. Тільки не подумайте, ніби вони снують як бджоли у цьому циліндрі. Трокади перебувають там, де й раніше перебували, але декотрі з них, які ближче, потрапляють у мої сіті. Потім здійснюється досить складна операція, щоб утримати їх та перенести у потрібну нам точку простору, а там, якщо захочемо, перетворити згустки на звичайну матерію. Таке перетворення дає миттєвий потік шаленої енергії. Відбувається вибух. Його не треба уявляти, це жахливо… Силу вибуху можна збільшити або зменшити, все залежить від маси трокад, а керувати процесом вивільнення енергії поки що неможливо — тут постає нова проблема. Енергія розкутих трокад колись приведе до технічної революції, а сьогодні вона здатна хіба що вчинити руйнацію, знищення, хаос.
— Яне, ви не згустили барви?
— На жаль, не згустив. Лабораторія, Галею, — це модель того дослідного поля, де за бар’єрами гіпотез відкривається практична, часом страшна, реальність.
— На якій межі ви закрили перед Кадіусом ваші дослідження?
Я похопився вчасно.
— Можливо. І все ж ви працювали далі потай від Кадіуса, аж до кінцевого результату. Ви впевнені, що для професора кінцівка недосяжна?
— Якби було інакше, він би не марнував часу в розмовах зі мною, я йому був би непотрібен. — Рука Тронковського потяглася до дверцят, що чітко окреслювалися на металевому тілі циліндра. — Хочете зазирнути всередину капкана? Такої нагоди вам більше не трапиться за все життя.
— Не треба, нам слід поспішати, — зупинив його Галей. — Отож закінчимо нашу розмову. Облишмо Кадіуса як вченого, вам видніше, чого він вартий, але в його намірах повернути відкриття проти фашистів особисто я не бачу варварства. Ви сказали, що силу вибуху можна корегувати. Доведіть енергію трокад, скажімо, до потужності авіабомб чи торпед і розрядіть її там, де треба. Що ж вас лякає?
— Щоб ударити, треба знати, куди бити. У вас є карти німецьких аеродромів, схеми розташування їхніх дивізій, плани розміщення стратегічних об’єктів? Дайте їх мені, а тоді побачите… Але нічого такого у вас немає. Ви смілива людина, та вашою хоробрістю не примусиш гестапівців обминути подвір’я вілли, якщо вони дізнаються про лабораторію. Окупанти повсюди, а ми беззахисні. Відкриттям можуть заволодіти гітлерівці. Ось що лякає мене.
Те-л-л-ень… те-н-н… Телефон виводив настирливу трель. Галей розрахував заздалегідь, йому вистачило кількох секунд, щоб наблизитись до каміна. З-за спини садівника він вихопив у нього трубку. Буардьє крутнувся всім тілом, і вони майже зіткнулися грудьми. Садівникове обличчя зробилося землисто-сірим — дуло пістолета вперлося йому в живіт.
Галей очима вказав на стіну. Садівник позадкував, наштовхнувся на раму картини і закляк. Не спускаючи з нього погляду, Галей прикрив мембрану пальцями і видихнув коротке «Алло!». У трубці чийсь баритон спитав:
— Вулиця Червоних Троянд? — Баритон гув у вухо чітко і ясно, проте Галей відповів:
— Так, так… Ви не помилилися, мосьє. З вашого дозволу, якщо можна, трохи голосніше… Дякую, тепер я чую добре.
— Говорить Штуленц! Якого диявола, Беккере, ви там копаєтесь, як жуки в купі гною! — з люттю в голосі затараторив баритон. — Группенфюрер Мельцер уже втретє вимагає вичерпної інформації про становище на віллі. Сам Мельцер! Чуєте, ви? Скажіть тому йолопу професору, що коли голова поляка не запрацює знову, ми відкрутимо Кадіусу його власну, бо вона у нього набита половою. Нагадайте йому, хто такий Мельцер, старий телепень забув.
Настала пауза, але той, хто назвався Штуленцем, не поклав трубку. Він чекав. І Галей, не давши мовчанці затягнутися, по-лакейськи вишколено промовив:
— Я перекажу ваше прохання економці. Не турбуйтеся, мосьє, все буде гаразд.
— У мене все, Беккере! — гримнула трубка, ї почулися короткі гудки.
Галей підійшов до чоловіка, який стояв під стіною, тихо скомандував:
— Руки за спину! Вперед, до кімнати, і не оглядайся!
Перше, що привернуло увагу Галея в кімнаті садівника, — почата пачка цигарок на столі.
Він вийняв одну, понюхав.
— У цьому домі, Беккере, дивні порядки: слуга-садівник має привілей обкурювати димом господаря, — посміхнувся Галей. — Дайте мені вогню, зіпсую і я цигарку.
Німець проковтнув слину, однак зовні він тримався, не показував переляку.
— Сірники біля вас, на столі.
— Які сірники?.. Не будьте дурнем. Невже не розумієте, що мене цікавить ваша запальничка. — Галей постукав пістолетом об стіл. — Скоріше, Беккере, скоріше, нам ніколи розводити балачки. Ситуація занадто слизька, щоб грати у піжмурки. Або ви будете відразу ж відповідати на мої запитання, або… Ви не велика цяця, я також, нам один з одним нема чого панькатися. Запальничку!
Його слова подіяли на Беккера, німець швидко відповів:
— Візьміть у шафці біля ліжка.
Блискуча іграшка на долоні Галея здавалася випадковим і недоречним предметом. Він нею клацнув, дмухнув на вогник, клацнув ще раз і поклав у кишеню, промовивши:
— Штукарі ви, німці, завжди щось придумаєте. Вчора у холі ви мене цією запальничкою сфотографували. Плівку вже проявили?
— Ні, плівку не виймав.
— Так-от, мосьє Буардьє, чи пак Беккер. У мене немає жодного бажання пускати в хід пістолет. Все залежатиме тільки від вас. Із фотоапаратом ми покінчили. Підемо далі. Що ви можете сказати про Штуленца? Так він мені відрекомендувався по телефону.
— Штуленц — оперативний референт відділу В-У1 імперської служби безпеки…
— Чекайте, чекайте! Чим займається відділ В-У1, які його функції?
— Наукові та технічні проблеми, винаходи, патенти і таке інше. Дозвольте опустити руки?
— Опустіть… Тепер про Мельцера. Хто він, звання, посада?
— Группенфюрер СС доктор Мельцер очолює відділ В-УІ.
— Доктор? Якими ж науками він захоплюється?
— Фізика.
— Он як! То з якого ж часу Кадіус працює на вас?
Білі брови німця вигнулися дугою, він заговорив з відвертим самовдоволенням.
— Давня історія. Наші підібрали до нього ключа ще в той час, як поляк почав мудрувати в інститутській лабораторії. Я чув, що справа вдалася легко. Кадіус та доктор Мельцер знали один одного, здається, вони разом вчилися в Берліні. Коли наш агент передав кілька донесень про дослідження Тронковського, Мельцер ними зацікавився, приїхав сюди, до вас, і зустрівся з Кадіусом. Відтоді у Берлін від професора регулярно надходили повідомлення про все, що стосується роботи студента-поляка.
— Ну, а ви?
— Після повернення Мельцера мені вручили документи на ім’я Буардьє і переправили через кордон із завданням наглядати за Кадіусом…
Німець немов захлинувся і замовк, свинцеві очі спалахнули радістю, вона промайнула в них за якусь частку секунди, і відразу ж видовжене обличчя знову набуло виразу слухняної покірності. Та Галей це помітив і відчув — німець щось бачив за його спиною, те, чого не бачив сам Галей. Тої ж миті ззаду пролунало владно-спокійне:
— Що тут відбувається?
Галей метнув тривожний погляд через плече. На порозі стояв лейтенант Дап’ю. Тримаючи руки в кишенях штанів гольф, він нечутно ступив у кімнату. За ним у двері прослизнув професор Кадіус, блідий як мрець, весь наче зів’ялий.
Галею відлягло від серця. Поява Дап’ю звільнила його від гарячкових пошуків відповіді на запитання: що робити далі? Він з полегшенням підвівся із стільця, ступив навстріч Дап’ю і зненацька подумав, що зовсім недавно, ніби уві сні, чи що, йому десь вчувся лейтенантів голос, де саме — не встиг пригадати. Обличчя Дап’ю перекосилося, хлоп’ячі риси з нього неначе змило, натомість з’явився вираз холодної жорстокості. Його руки блискавично висмикнулися із кишень. Удар у сонячне сплетіння жбурнув Галея на підлогу. Падаючи, він бачив, як Беккер шулікою кинувся на нього, і гострий біль у заломленій руці обпік мозок, віддався у пальцях — їх ламали, видираючи пістолет. Обличчя лейтенанта Дап’ю ще раз виникло з туману запаморочення, новий спалах болю скорчив Галея, він задихнувся, йому здалося, що на тім’я звалилася стеля.
Мабуть, він лежав непритомний кілька хвилин. Коли відступила червона імла і мозок прояснів, Галей розплющив очі, вгледів біля обличчя два грубих черевики. Над ним розмовляли по-німецьки.
— Скажіть спасибі, Беккере, що після телефонної розмови з ним у мене виникла підозра… Я подам на вас рапорт. Як ви могли допустити, щоб він скористався з нашого пароля?
— Гер Штуленц, вислухайте мене, я поясню…
Владний баритон обірвав Беккера.
— Не треба пояснень! Ви ледве не провалили всю справу. Про це ми ще поговоримо. Де поляк?
Поспішно й догідливо подав голос Кадіус:
— Нагорі, гер Штуленц, в лабораторії.
— А та ваша… мадемуазель? О, ти вже очуняв! — носок черевика копирснув Галея під ребра. — Вставай, приятелю, досить відлежуватися на чужих килимах!
Галей скреготнув зубами, спльовуючи кров, повільно звівся на ноги, аж тепер зрозумівши, кому належав цей баритон та де він уже чув його сьогодні. Карі очі Дап’ю насмішкувато зиркали на Галея. Осторонь по-солдатськи виструнчився Беккер. Під стіною в кріслі скулився Кадіус, увібгав голову в плечі, дивився не кліпаючи на Галея, ніби вперше його бачив.
«Лейтенант Дап’ю» тикнув Галея кулаком у підборіддя, промовив буденно, без злості:
— Бачиш, ти не зважив на мою пораду і потрапив у м’ясорубку. Тебе дуже цікавило, хто такий Штуленц? Це я. І тут нічого не вдієш, Галею. Люди з вашої організації просто не уявляють собі, скільки існує методів та засобів у роботі професіоналів, котрим належить заганяти вашу братію в кут. Ти про дещо догадався, це так, але пізно, занадто пізно!
— Шкода, не розкусив я тебе там, у кафе, а то б засміявся ти на кутні. — Галей з тугою й безсиллям поглянув на відчинене вікно, звідки долинало галасливе й веселе пташине цвірінькання. Беккер догідливо зірвався з місця.
— Облиште його, Беккере, ще встигнете, — зупинив «садівника» Штуленц. — Подзвоніть, щоб прислали оперативну групу.
— Слухаю!
Довготелеса постать у комбінезоні метнулася до дверей, та раптом немовби наштовхнулася на невидиму перепону. Якась сила відкинула Беккера назад у кімнату, тіло його стусонулось об стіл, а руки безладно хапали повітря. Грюкіт перекинутого столу злився з оглушливим виляском пострілів.
І роззявлений рот Беккера, і несамовитий крик Кадіуса, прошитого кулями в кріслі, й акробатичний стрибок Дап’ю-Штуленца до вікна — все це замиготіло перед очима Галея, як гарячкове марення. Інстинктивно він сахнувся до стіни.
По той бік відчинених дверей у холі якось боком стояла Жермен. Автомат у невмілих руках здригався, трясся, випльовував у кімнату черги, а вона все тиснула на гачок. Від крісла, з якого сповзав, звісивши голову, професор Кадіус, відлітало шмаття. Беккер лежав на перекинутому столі, по ньому хльоскали черги «стен-гана», кришили поліроване дерево…
За мить теплий важкий автомат опинився в руках Галея. Він підскочив до вікна і випустив з десяток куль Штуленцу навздогін, але майже навмання, бо того вже поглинула зелена гущавина. Галей вхопився за віконну раму, наміряючись ривком вискочити надвір, щоб наздогнати, розрядити автомат в рожевощоке бридке обличчя перевертня…
Та тверезий глузд зупинив його.
Галей схопив Жермен за руку. Вони побігли через хол і, хоч не зронили жодного слова, одночасно повернули до сходів, що вели на другий поверх.
«Фіолетова» зала зустріла їх тишею. Лише згори, з-під склепіння, долинало сухе колюче потріскування.
— Жермен, погляньте!
Над циліндром «капкана» золотим пилом роїлися іскри, вони охоплювали металевий кожух палахкотливим німбом, і в цьому було щось загрозливе, як сигнал тривоги.
Жермен закинула голову, пошепки сказала:
— Він там, швидше нагору!
Але Галей бачив — до «капкана» їм не дістатися. Дві нижні спіралі гвинтових сходів лежали на підлозі безладним нагромадженням металевого пруття.
— Яне, що сталося? Чуєте, Яне? — Галеїв голос лунко забився під склепінням. На майданчику з’явилася полякова постать. Він перехилився через поручні, замахав рукою.
— Негайно залиште віллу! Йдіть звідси, скоріше, скоріше!
— Що з вами, Тронковський? Спускайтеся вниз!
Не слухаючи, Тронковський закричав щось по-польськи, схопився і гримнув несподівано гучним басом на всю залу:
— Пся крев, у вас є двадцять хвилин! Панно Жермен, Галею, прошу вас, тікайте звідси, доки не пізно! Невже ви не розумієте?..
Постать зникла, вгорі глухо брязнули металеві дверцята. Сухе потріскування посилилось, над циліндром усе яскравіше вимальовувалося вогневе кільце, по ньому перебігали жовті блискавиці.
— Яне! — розпачливо гукнула Жермен. Та відповіді не було. Вона безпорадно глянула на Галея. Той рішуче взяв її за плечі, підштовхнув до дверей.
Вони виштовхали з гаража чорний Кадіусів «ганомаг». Машина м’яко котилася по бруківці. Галей оглянувся, востаннє кинув погляд на віллу і різко, круто завернув у провулок. На протилежному кінці вулиці Червоних Троянд, з-за рогу вихопились мотоцикли. Люди в зелено-сірих мундирах на ходу стрибали з колясок, бігли до воріт, з яких щойно Галей вивів машину.
— Якщо нас не помітили — наше щастя, — пробурмотів Галей.
«Ганомаг» з відкинутим тентом проминув паркан, вгорі шуміли старі липи. Перевалюючись з боку на бік на нерівній дорозі, машина подолала підйом і помчала бульваром, мимо крамничок та поодиноких кафе передмістя.
Через кілька хвилин «ганомаг» виїхав на міст. Унизу на воді лунали свистки буксирів, уздовж берега темніли вугільні баржі, а далі, в сірій пелені, бовваніли обриси кранів річкового порту.
На середині моста Галей збавив швидкість автомобіля.
І саме в ту секунду позаду вдарив грім. Аспидно-чорний і гострий, як стилет, шпиль піднявся над будинками, проштрикнув небо. Здригнувшись, Галей щосили натиснув на гальма. У високій голубій безодні навколо димового стовпа обвилося світле кільце, на ньому схрещувалися блискавиці. Пружний вітер шквально пронісся над дахами, змітаючи черепицю, видавлюючи шибки і скляні вітрини. Жермен притулилася до Галеє-вого плеча, її тіпав дрож, розширені очі з жахом дивилися на чорну хмару, що поволі опадала над зеленим закутком району Вернад.
Слідчий поліцейської префектури ще раз проглянув аркуш, що лежав перед ним. Анрі Галей, п’ятдесяти двох років, безробітний… Має воєнну медаль «Знак хоробрих»… Був жонатий на Жермен Селуа, тепер удівець… Постійно мешкає… У поліцейській картотеці не значиться…
Слідчому було років двадцять шість.
Бездоганного крою новий костюм, трохи недбало зав’язана краватка, модна зачіска — увесь він дихав самовпевненістю і молодим здоров’ям.
Аркуш він відсунув поштовхом лакованого нігтя.
Видно, цей його жест уже належав до серії прорепетируваних, або ж він наслідував когось. Такі особи завжди когось наслідують.
Галей відвернувся.
— На попередньому допиті ви відмовилися відповідати, що, як вам відомо, не на вашу користь.
Слідчий явно милувався інтонаціями власного голосу.
— В готелі ви заявили, що іноземця, якого звали Штуленц, випадково зустріли на вулиці. Ви це підтверджуєте?
Галей кивнув. Слідчий примружив очі.
— Повторюю запитання: ви це підтверджуєте?
— Підтверджую.
— За вашою версією, людина вирушає в туристську подорож за кордон, аби лише не дома стрибати з дев’ятнадцятого поверху, — з посмішкою на губах вів слідчий. — Як же ви опинилися в номері німця? Що вас туди привело?
Галей поворухнувся на прикріпленому до підлоги стільці.
— Я вже сказав: на це запитання відповідати не буду.
— Так… Подзвонивши в поліцію, ви назвали прізвище загиблого. Отже, ви знали його раніше. Де, за яких обставин ви з ним зустрілися вперше, коли це було?
— Відмовляюсь відповідати.
— Тоді вам скажу я! — В голосі слідчого вже чулася погроза. — Під час обшуку у вашій кімнаті знайдено цю запальничку, знаряддя, яким користуються не фотоаматори. У ній збереглася плівка німецького виробництва часів минулої війни. Ми її проявили і маємо дуже цікаві кадри. На знімках бачимо вас, а також дівчину, — вона стала потім вашою дружиною, — бачимо якогось молодого чоловіка з борідкою, і — це вже несподіванка — бачимо відомого вченого, фізика Кадіуса. Професора знали як патріота, він таємниче загинув під час окупації. Вам, єдиному із членів підпільної групи Опору, якимось чином вдалося уникнути гестапівського підземелля і залишитися живим. А Штуленц — ми це встановили — був співробітником спеціальної служби нацистів, агенти якої багато років полювали на талановитого вченого професора Кадіуса. Тепер, коли минуло стільки часу, ви раптом приходите в готель, де зупинився Штуленц, ну і…
Він витримав паузу.
— Ні, Галею, вам не варто відмовчуватися, рано чи пізно доведеться заговорити!
Галей зміряв слідчого презирливим поглядом.
— Ми все одно докопаємося до правди, Галею!
«Спробуй докопайся, — гірка усмішка тінню лягла на зморшкувате неголене обличчя Галея. — Від правди, про яку ти ніколи не взнаєш, уже і ями не зосталося на вулиці Червоних Троянд…»
Спершу я не міг здогадатися, хто надіслав мені цього пухлого листа в синьому конверті, густо розцяцькованім іноземними марками. Та досить було глянути на зворотну адресу, як у пам'яті зринула корабельна каюта, здивований окрик чоловіка в картатій сорочці-безрукавці, дивна зустріч на пристані…
З конверта випало кілька списаних сторінок. Так, Отто Штогліц дотримав слова. Але перш ніж повідати зміст його листа, я хочу повернутися в уяві до того погожого серпневого ранку, коли білий, як чайка, теплохід «Богдан Хмельницький» розсікав форштевнем зеленкуваті хвилі Кременчуцького моря.
В каюті нас було троє.
Я лежав на верхній полиці, прислухаючись до плескоту хвиль. Крізь розчинений ілюмінатор залітав вітерець, лоскотав обличчя, обдавав приємною надвечірньою прохолодою.
Мої супутники тихо розмовляли. Молоді, в цупких діагоналевих гімнастерках і старанно начищених хромових чоботях, ці хлопці зійшли на пароплав поблизу колишнього Табурища, де тепер розкинулося молоде місто з високими білостінними будинками, зверненими балконами до моря. Ледь повернувши голову, я згори дивився на одного з них, вірніше, на його маківку, де стовбурчилося вихром вицвіле під сонцем волосся, на зелені погони зі смужками сержантських нашивок. Його товариш сидів під моєю полицею і був невидимий, я чув тільки його ламкий басок. Хлопці говорили про якесь село в горах, яке заливав протягом тижня рясний дощ, про ріку, що вийшла з берегів, про повінь…
Я лежав нишком, намагаючись не заважати їм. День уже кінчався. Рожеві відблиски блукали на хмарах. Зникав, зливаючись із водою, пруг далекого берега. Лише на сході за обрієм яскраво світилася тоненька сріблясто-біла смужка крейдяних круч. Пасажири поволі залишали палубу і лаштувалися до сну.
Четвертий пасажир з'явився в нашій каюті під час короткої зупинки теплохода поблизу Черкас. Високий, худорлявий, він обережно відхилив двері, переступив через поріг. В його руках висів старенький плетений кошик. Обличчя прибулого було аж чорне від загару, трохи грубувате, суціль посічене зморшками, але на подив молоді карі очі дивилися на нас спокійно, м'яко і якось несміливо всміхалися, неначе просили вибачення.
Сержант посунувся, вивільняючи місце для нового сусіди. Той спершу поставив кошик під столик, обережно сів на краєчок полиці і поклик на коліна важкі вузлуваті руки. Одна нога в нього не згиналася — з холоші визирала дерев'янка.
Невдовзі до нас заглянула меткоока провідниця з ковдрою під пахвою, кинула невдоволений погляд на дерев'янку і, нічого не сказавши, забрала четвертий комплект постільних приналежностей, стукнула дверима. Невидимий мені прикордонник сказав:
— Сердита тітонька… Розташовуйтесь, папашо, а я — нагору…
— Нагору мені квиток велить, — подав голос наш новий супутник.
— Внизу вам зручніше буде.
Зіскочивши з койки, я вийшов з каюти. В коридорі було порожньо й тихо. Лише десь глибоко в трюмі ледь чутно двиготіли корабельні машини. Тільки одного пасажира побачив я біля розчиненого ілюмінатора, за яким гусла серпнева ніч. Білявий, невисокого зросту, в картатій безрукавці із застібками-блискавками на кишенях, він замріяно дивився кудись у далечінь і механічно розминав пальцями сигарету. Я креснув запальничкою.
— Данке шен! — мовив блондин у безрукавці.
Мимохідь глянувши на німця, я ще трохи побродив по носовому салону, а затим повернувся до каюти.
Чоловік на дерев'янці викладав із кошика помідори, огірки, різав складаним ножиком паляницю домашньої випічки.
— Вечеряти будемо, — підвів він голову при моїй появі. — Я жінці кажу: не треба, не на місяць їду, а вона, бачте, скільки їстівного припасу накинули… Підсувайтеся ближче, прикордонники.
Хлопці перезирнулися. Сержант подав знак своєму товаришеві. Широкоплечий, весь у веснянках єфрейтор із глибоким шрамом над бровою хутко витяг із речового мішка консерви й ковбасу. Я теж потягся до свого чемодана.
— Потрошку… — І в руках безногого з'явилася пляшка.
Прикордонники нерішуче поглянули на мене.
— Спасибі, але нам вживати спиртне… Статутом заборонено!
Та чоловік ніби й не чув цих слів. Розлив палючу рідину по склянках, мовчки чарконувся з кожним. Зблизька він виглядав не таким уже й старим. Трохи зім'ятий піджак акуратно заштопаний на ліктях, розстебнутий комір білої сорочки оголював засмаглі дужі груди. Кругла, острижена під «нулівку» голова притрушена сріблом.
— Значить, на побивку пливемо, прикордонники, — сказав він, і мені вчулося в його голосі ледь помітне хвилювання.
— На побивку, — всміхнувся сержант.
— Даруйте, служите на Західному?
— Так.
— Зрозуміло…
Деякий час усі в каюті, немов змовившись, дружно мовчали. За бортом чувся притамований хлюпіт води, за стінкою в сусідній каюті хтось розкотисто сміявся. Протяжно загудів зустрічний пароплав, промайнув за бортом букетом веселих вогнів.
Чоловік на дерев'янці, підклавши піджак під голову, ліг, заплющив очі. Але я бачив: він не спить, його вії дрібно тремтять. Рантом рвучко підвівся, витяг коробку «Прибою».
— Хлопці, як воно там служба на кордоні?
— Звичайна служба, — відповів сержант. — А що вас цікавить, папашо?
Безногий кинув на столик цигарки, уважно глянув на сержанта:
— У Раві-Руській не доводилося бувати?
— Чому ж ні, доводилося. А ви звідки ті місця знаєте?
Той не відповів. Здається, він хотів ще про щось запитати, але не запитав. Знову ліг і відвернувся до стіни.
В каюті стало тихо-тихо. Прикордонники почали роздягатися. Єфрейтор клацнув вимикачем: у фіолетових сутінках обличчя безногого здавалося ще темнішим. Він довго не спав, перевертався з боку на бік. І щось недоговорене лишилося між нами, неясний, наче передчуття, смуток оселився в каюті, незримо плив крізь ніч.
… Прокинувся я на світанку. Теплохід стояв. В ілюмінатор зазирало ясне сонце. Койка внизу напроти була порожня. Я вийшов із каюти. За бортом виднілися стрімкі тополі, дерев'яний дебаркадер. На пристані височіла гірка поштових мішків, стояли великі корзини з огірками. Вусатий дядько в тільнику та рудій, вицвілій мічманці відв'язував човна. По трапу з кошиком у руці, кульгаючи, сходив наш сусіда по каюті.
Від парокінної підводи, що стояла в затінку під тополями, назустріч безногому дибуляв маленький дідусь із батогом на плечі, а поряд бігла дівчинка років п'яти в солом'яному брилі і в червоній у білий горошок кофтині. Чоловік на дерев'янці підхопив дівчинку на руки — вона сміялась, обхопила його коричневу шию рученятами.
Та ось дерев'яний дебаркадер, натовп, підвода, високі тополі — все гойднулося і тихо попливло назад. Теплохід безшумно відчалив од пристані. Зненацька перед моїми очима майнула картата сорочка. Відштовхнувши мене, пасажир, якому я ввечері дан припалити цигарку від запальнички, припав до поручні», по відриваючи погляду від пристані.
— Камрад!.. Камрад Мі-ко-ла! Цо я, Отто! Це я-а-а!.. — кричав німець, махаючи рукою безногому.
Наш недавній сусіда по каюті опустив дівчинку на землю і побіг понад берегом біля припнутих човнів, вгрузаючи в пісок дерев'янкою. Він теж щось кричав, махав рукою. Але теплохід набирав швидкість, пристань повільно віддалялася, зменшувалася, огорталася ранковим: туманцем.
Пасажир у картатій безрукавці стояв блідий, розгублений, подив і гірко розчарування водночас, підбивалися в його очах. З кают виглядали заспані люди. Прикордонники з рушниками через плече стояли в дверях каюти, запитливо поглядали то на німця, то на мене.
— Прошу вибачити, — сказав я, — чоловік, якого ви щойно кликали, всю ніч був ось у цій каюті.
— Як!? — мені здалося, що німець ось-ось заплаче. — Він був корабель… каюта? О камрад, ви… так негарно жарт!
— Я не жартую. Він справді плив на теплоході.
— Неймовірно… Я міг розмова… Ферштеен зі? Наш зустріч… Я буду пояснити…
— Вам відоме його прізвище? Адреса?
Він подивився на мене з докором, заперечливо похитав головою:
— О найн, найн! Його назіваль Мікола. Він може жити… той ляндунгашпляц, той… — німець показав рукою на пристань. — Ферштеен зі?
Я здогадався, що саме він хотів сказати.
— Мабуть, ви помиляєтесь. Вірогідніше, що він живе в тій місцевості, де сідав на теплохід. Бо говорив: дружина виряджала в дорогу…
Підвівши німця до розкладу руху на пасажирській лінії Херсон — Київ, я вказав на один із населених пунктів поблизу Черкас.
— Ось тут. Хоча це тільки припущення.
Ще раз вибачившись, я поцікавився, чому так схвилював німця чоловік на дерев'янці, звідки він знає його.
— О, зольдатен, грешивахтерн… Розумієте? Я погано вмію ваша мова. Але ви… треба почути моя історія.
… Його звали Отто Штегліц. Сяк-так він пояснив, що працює агрономом десь під Дрезденом, повертається оце додому після поїздки на Кубань, де побував на запрошення відомого селекціонера. Частину шляху вирішив здолати на теплоході, аби подивитися на нове Кременчуцьке море. Кілька разів Штегліц виймав сигарети, нервово припалював від моєї запальнички, намагався говорити спокійно. Та це йому не вдавалося. Від хвилювання він забував і ті окремі наші слова, які знав. Чим далі, то все менш розуміли ми з прикордонниками його уривчасту розповідь, пересипану німецькими фразами. Він повторював про якогось гауптмана, про концтабір, літаки, про польське місто Ченстохов, часто вживаючи ім'я Мікола.
Виходило, що німець зустрів, вірніше, побачив на пристані саме того Миколу, з яким були пов'язані в минулому якісь великі події. Я бачив: безногий теж упізнав німця. Але що могло бути спільного між ними? Історія ця всіх нас заінтригувала, та не було вже часу розібратися в ній до кінця. Наближалася моя рідна пристань; село мого дитинства, в якому я не був стільки років, вже біліло хатами на високій горі Пивиха, яка височіла колись над Дніпром, а тепер омивалася морем. Теплохід розвертався до причалу.
Почувши, що я буду сходити, Штегліц ухопив мене за руку:
— Їх шрайбе зіх. Ферштеен зі? Папір. Писати вам… — і простягнув мені блокнот.
Я написав йому свою адресу.
І ось із Німеччини мені надійшов лист.
«… Восени 1943 року полк, у якому я служив телефоністом, відступав степами України, — писав у ньому Отто Штегліц. — Ми відкочувалися за Дніпро. Полк наш входив до складу танкової армії. Незабаром залишилися тільки дві общипані роти. Радянські війська прикінчували нас. Чад «бліцкрігу» на той час уже вивітрювався з голів багатьох солдатів Третього рейху. Мені все частіше спадало на думку: яке майбутнє чекає німців? Я почав всерйоз думати про те, щоб кинути все до біса, доки не пізно, і чекав лише слушного випадку, аби здатися в полон. Звернення членів «Вільної Німеччини» — колишніх офіцерів та солдатів вермахту, — незважаючи на терор польових судів, не раз потрапляли до наших рук. Якось на одній із таких листівок я побачив підпис генерала, який півроку тому командував нашою дивізією. Генерал писав: «Гітлер кинув Німеччину в пекло, справа честі німців-патріотів наблизити кінець розв'язаній фашистами війні».
Я виріс у простій селянській сім'ї. Ні батько, ані старший брат, який загинув у Франції, ніколи не висловлювали симпатій до нацистів. Навпаки, батько завжди говорив про наці приблизно так, як заявляв тепер у відозві колишній генерал. Я вирішив здійснити свій задум якнайскорше. Але все склалося інакше. Я бовкнув зайве в присутності одного обер-єфрейтора, свого земляка. Він негайно доніс на мене. Мою «справу» розбирав військово-польовий суд. Через кілька днів я опинився далеко від фронту і став в'язнем концтабору.
І раніше мені дещо доводилося чути про страхітливі злочини есесівців у концтаборах, а після суду мені надали можливість пересвідчитись у правдивості чуток на власні очі. Мене привезли до концтабору вранці, а до вечора того дня похоронна команда закопала понад сто чоловік забитих та померлих з голоду. У концтаборі я зустрів чимало співвітчизників. Проте, відверто кажучи, уникав з ними розмов. Випадок із земляком-зрадником багато чого навчив. Тому вийшло так, що я почав тулитися до іноземців. Спочатку познайомився з поляками — поручиком Сігізмундом і робітником з лісопильного заводу Едвардом, а згодом з іспанцем Мануелем.
З часом ми добре-таки здружились. Поляки мріяли про втечу. Мануель сипав прокльони на голови французьких жандармів, які передали його гітлерівцям. Він воював в іспанській республіканській армії проти франкістів, потім із своїми товаришами перейшов кордон, маючи надію знайти притулок у Франції. Коли фашисти захопили Францію, маршал Петен видав їм іспанських антифашистів. Так Мануель потрапив за колючий дріт.
Одного разу Едвард підвів мене до високого, виснаженого працею й голодом чоловіка, якого в бараці всі звали «капітан Микола». Поляки розповіли, що він — радянський офіцер-прикордонник, — перебував у багатьох таборах для військовополонених, пробував тікати, але невдало, потрапив до тюрми, виніс нелюдські знущання, та якимось чудом залишився живий. Капітана знало багато в'язнів, вони з повагою ставилися до нього.
— Ти був на Східному фронті? — запитав мене при розмові капітан.
— Так, — відповів я і пошепки почав розповідати про відступ німецьких дивізій за Дніпро.
Він сказав мені, що народився й виріс на Україні, добре знає ті місця, якими мені довелося проходити, відступаючи на захід разом із своїм розгромленим полком.
— Ти хочеш, як мені сказали, тікати звідси. Припустимо, тобі пощастить, з табору вирвешся. А далі що?
Я не знав, що відповісти. В мене не було чіткого плану, я не задумувався, куди піду, якби вдалося подолати ті чотири ряди колючого дроту, що обсновували кілька гектарів землі під лісом.
— Треба не тільки про себе думати, Отто, — сказав капітан. — Ми повинні зробити все для того, щоб… — Він стиснув міцно пальці правиці в кулак і, не договоривши, пішов.
Тижнів за два прикордонник Микола знову зустрівся зі мною.
— Ти нам допоможеш, Отто?
— В чому?
— В одній небезпечній справі.
— Якщо я зможу…
Не знаю, де він та його друзі дістали німецький мундир. Мабуть, їм якось вдалося поцупити одяг на складі для охорони. Від мене вимагалося таке: одягнути мундир і вночі під виглядом солдата-есесівця наблизитися до вартового біля трансформаторної будки і за будь-яку ціну вимкнути струм високої напруги, пропущений через дротяну огорожу концтабору. Я дав згоду.
Тієї ночі сіяв холодний дощ із снігом. Було вітряно. Десь опівночі іспанець Мануель прошепотів мені: «Вперед, камрад!» Ми вислизнули з барака. Мануель простяг мені згорток. Я швидко натягнув мундир поверх мого лахміття. І пішов. Як наближався до трансформаторної будки, зараз уже не можу припам'ятати. Пригадую тільки, що вартовий зупинив мене вигуком. «Своїх не впізнаєш?» — лайнувся я по-німецьки. Той завагався, забачивши солдата. За хвилю я вдарив його шматком цеглини по голові, повалив з ніг. Підхопивши автомат, кинувся до будки. Та мене вже випередили: Сігізмунд і Мануель зробили все, що треба було. Поляк схопив мене на руку, потяг за собою.
За крайнім бараком я вгледів якісь постаті, що притискалися до землі. Люди повзли в прохід, зроблений у дротяній огорожі. Механічно я почав лічити їх. Скоро капітан Микола підштовхнув мене: «Твоя черга!» І я поповз, чуючи за собою дихання капітана. За огорожею на нас чекали вже товариші. Ми знову поповзли в темряву, потім бігли. Замість того, аби мчати до лісу, який розкинувся на відстані півкілометра від табору, ми чомусь відхилилися ліворуч, туди, до щоночі злітали сигнальні ракети і ревли мотори бомбардувальників.
Задихаючись, я наздогнав капітана. Він кинув мені: «Можеш повертати до лісу, тут недалеко… Тільки дай автомат!» Але я вирішив не відставати від інших. Віддалік видніло невелике село. Поряд із ним темнів дубовий гай, а ще трохи далі починалося поле аеродрому. З табору ми часто спостерігали, як «юнкерси», приземляючись, вникали за верхівками дерев або злітали над ними і розверталися, лягаючи на бойовий курс. Іноді в нічній темряві в гаю починали бити зенітки…
Пам'ятаю, капітан Микола наказав нам залягти. Взяв у мене автомат і зник у пітьмі. Через кілька хвилин почувся окрик по-німецькому: «Хто йде?!» І відразу ж тріснув постріл. Люди, які лежали поряд зі мною, схопилися із землі. Я теж побіг, не тямлячи як слід, що ж відбувається навколо. Породі мною виріс раптом якийсь горб, дерев'яні двері. То був бліндаж. У нього стрибали наші. В бліндажі хтось розпачливо скрикнув, сіконув автомат. Потім ми почали вибігати з бліндажа, тримаючи в руках гвинтівки. Аж тоді я вгледів на відстані кількох кроків стволи гармат, націлені в небо. Так от куди привів нас радянський капітан! Ми увірвалися в розташування зенітної батареї, що охороняла аеродром. Товариші, як видно, діяли за заздалегідь розробленим планом. Капітан зняв вартового пострілом з автомата, артилеристів ми накрили в бліндажі сонних.
Поряд, наче з-під землі, долинав знайомий мені зумер польового телефону. «Швидко в бліндаж! Відповідай їм!» — наказав капітан. Я кинувся в темінь. Хтось запалив сірник, я схопив трубку телефону. «Чому мовчите? Понапивалися, негідники! Говорить майор Фогель! Розбудіть лейтенанта Бруммера!» — кричав сердитий голос. «Один момент, гер майор! Лейтенант на батареї, зараз покличу». Я вибіг на повітря.
— Жвавіше, хлопці! — підганяв капітан. — Артилеристи, по місцях!
— Єсть, по місцях!
Зенітки повільно схилили свої стволи в бік аеродрому. Від несподіваного грому пострілів я аж присів. Короткі спалахи на мить освітили гай, низенькі хатини на околиці села, сріблясті силуети літаків на рівному полі. Один із «юнкерсів» загорівся. В кров'янистому світлі видно було людей, що бігли до літаків з протилежного кінця аеродрому.
— Ага, заворушилися! Вогонь!
Бензовоз, що стояв біля дороги, перетворився після чергового пострілу на вогняний стовп. Криваві відблиски лягли на хоботи гармат, на суворі обличчя змарнілих і виснажених людей, які тільки-но вирвалися з-за колючого дроту і вели вогонь прямою наводкою. Гармати гриміли раз по раз, із брязкотом відлітали вбік снарядні гільзи. Над аеродромом здійнялася хмара чорного диму. Та якийсь із льотчиків таки встиг добігти до своєї машини, сісти за штурвал, бомбардувальник, що стояв серед аеродрому, загуркотів раптом моторами й покотився полем. Капітан Микола відштовхнув наводчика крайньої зенітки, люто закрутив маховичком. Снаряд влучив у хвіст літака — «юнкерс» за кільки секунд розлетівся на друзки.
На аеродромі густо злітали чорні фонтани, гриміли вибухи, палахкотіло велетенське багаття. Кілька снарядів ми випустили по сірій коробці казарми, що виднілася на узліссі. Та фашисти вже здійняли тривогу. Неподалік у селі зчинилася стрілянина. Застукотіли кулемети десь у напрямі концтабору. Аеродромна обслуга почала обстрілювати батарею. Над нашими головами засвистіли кулі.
Скоро Едварда поранило в плече, ще хтось застогнав, схопившись за голову. Праворуч на шосе загули машини. Мабуть, було піднято на ноги якийсь військовий або жандармський підрозділ. А тут ще й снаряди кінчалися. Капітан послав кількох чоловік, озброєних гвинтівками, до околиці села, щоб прикривати батарею з тилу, поки артилеристи вистріляють увесь боєзапас.
А далі все перемішалося. Торохтіли автомати, бухали гранати. Ми кудись бігли, продиралися крізь кущі. Раптом перед нами вималювалися обриси грузовиків. Звідти вдарили кулеметними чергами. Я впав на землю поряд із капітаном Миколою. Він тихо лаявся і перев'язував шматком гімнастерки закривавлену ногу. «Біжи, біжи до лісу!» — сказав він крізь зуби. Я хотів допомогти йому підвестися, став на коліна, але цієї миті мене сильно вдарило в потилицю, вогні на аеродромі почали перевертатися в очах, закрутилися, затанцювали. Мануель підхопив мене під руки і кудись потяг.
… Очуняв я на підводі. Біля мене лежали трупи в сіро-зелених шинелях. На передку сидів німець, поганяв коней. Уже розвиднілося. Куди мене везуть? І тут я зрозумів, що мене підібрали разом із забитими, прийнявши за німецького солдата. У голові дзвеніло, гострий біль розколював потилицю. Все ж понад силу я підвівся і тихо звісив ноги з підводи. Візниця оглянувся. То був підстаркуватий німець в окулярах, мабуть, із «тотальників». Побачивши мертвяка, що раптом «ожив», він витріщив очі. Я схопив його гвинтівку і похитуляв у гущавину, думаючи про одне: тільки б не впасти! А через кільки днів мене підібрали в лісі бійці Гвардії Людової. Про захоплену в'язнями концтабору зенітну батарею, про спалені літаки на аеродромі поляки говорили повсюди.
Серед партизанів я зустрів пораненого Едварда. Що сталося з іншими втікачами, ніхто не знав.
І от через стільки років я побачив капітана Миколу на дніпровській пристані. Я не міг помилитися. То був він, капітан Микола. Він!..»
Нещодавно мені довелося знову плисти Кременчуцьким морем. Я стояв на палубі, з нетерпінням чекаючи знайомої пристані. Як і два роки тому, там зеленіли гінкі тополі, біля піщаного берега гойдалися на хвилі човни.
Як і того серпневого дня, під тополями в затінку стояла парокінна підвода. В мене завмерло серце, я був майже впевнений, що ось-ось побачу високого худорлявого чоловіка на дерев'янці, в простенькому піджаці. Я тримав напоготові синій конверт, з якого моя донька відклеїла іноземні марки. Я встигну передати конверт — «Богдан Хмельницький» стоїть там аж три хвилини.
Але три хвилини збігло, пристань почала віддалятися і скоро зовсім зникла в ранковій імлі. Я мовчки заховав синій конверт до кишені…
В двері затарабанили. З коридора долинув тупіт, лайка:
— Відчиняй, сто чортів!..
Кисельов миттю схопився з ліжка, натягнув чоботи. У двері загупали прикладами, аж посипалася зі стін штукатурка.
Не запалюючи світла, Кисельов кинувся до вікна. Смикнув шпінгалети — в кімнату війнуло нічною прохолодою й пахощами каштанів. Кисельов вибрався на підвіконня і, не роздумуючи, стрибнув із другого поверху в темряву.
Звестися на ноги не встиг — на нього навалилося кілька постатей. Різкий удар по голові — і все тіло начинилося нестерпним болем. Втрачаючи свідомість, Кисельов відчув на собі сліпучий промінь кишенькового ліхтарика. «Вони оточили дім…»
Опритомнів він у якомусь напівтемному приміщенні. Довкола купи безладно звалених під шафою книжок, пошматовані учнівські зошити, розчавлена куля глобуса. Щось гостро муляло в бік. Кисельов випростав руку, підняв мідний дзвоник, який мелодійно теленькнув. Школа…
За стіною ревіли мотори автомашин, світло фар танцювало на побитих вікнах. З подвір'я долинав гавкіт вівчарок, уривчаста чужа мова. Знадвору раз по раз вштовхували людей із скрученими за спиною руками. Скоро вони заповнили всю класну кімнату, збилися, як оселедці в діжці.
Тримаючись за стіну, Кисельов підвівся на ноги, глянув у вікно.
— Михайло Васильовичу, це ти? — пошепки запитав хтось невидимий.
Кисельов здивовано оглянувся і побачив Василя Бунелика. Вони довго сиділи мовчки в кутку. В приміщенні стояла неймовірна задуха. А заарештовані все прибували. Видно, німці розпочали облаву по всьому місту. Невдовзі за вікнами засірів світанок. Пролунала команда виходити на подвір'я і шикуватися в колону.
Тук-тук… Тук-тук… Вагон ритмічно здригається на стиках рейок. Із стіни, крізь нещільно причинений люк пробивається смужка світла. Тонкий сонячний промінь косо падає вниз, вихоплює із сірого мороку людські постаті на брудній підлозі.
Бунелик припав обличчям до шпарини в стіні. Давно пропливли Караваєві Дачі, зелені ворзельські бори, знайомі краєвиди Київщини… Вже шосту добу невільників везуть у переповненому вагоні. Там, за стіною, синіють ліси, квітнуть степи й низини, виблискують проти сонця плеса річок, а тут — сухий тріск вугільного пилу на зубах, нестерпна задуха й ані ковтка води, ні крихти хліба. Стогони й марення хворих. Тук-тук-тук… Тук-тук-тук…
Бунелик та Кисельов примостилися біля дверей вагона. Поряд щось бурмотів у гарячці старий залізничник. Під час арешту йому розбили прикладом голову, тепер він зривав із себе брудну пов'язку, весь час просив пити. Та чим зарадити людині, чим допомогти…
Здавалося, кожен із бранців думає про своє. Насправді ж думки переносили їх до далекого тепер Дніпра, в місто, де Василь Родіонович та Михайло Васильович зустрілися кілька років тому. Бунелик працював у Верхній Хортиці директором німецького педагогічного училища, виводив у люди молодих німців, які прибивались до Хортиці з півдня України та Поволжя. Бунелика зовсім випадково послали на цю роботу. Він довго відмовлявся: «Який же з мене буде директор, коли я не знаю німецької мови!» В райкомі сказали: з кадрами педагогів скрутнувато, так що він як комуніст зобов'язаний прийняти училище. І Василь Родіонович погодився. Навчаючи інших, одночасно вчився й сам, уперто студіював чужу мову, просиджував над книгами ночі і з часом оволодів німецькою незгірш, ніж його вихованці.
Там, у невеликому місті на Дніпрі, якось на зборах партактиву Бунелик побачив суворого з вигляду, мовчазного інженера-конструктора Кисельова. Виявилося, вони живуть на одній вулиці. Розговорилися і з того вечора потоваришували. Та незабаром довелось їм розлучитися. Михайла Васильовича перевели працювати в Ленінград. А 1939 року виїхав із Хортиці і Василь Родіонович, одержавши призначення в щойно визволений Львів. Чи ж думали вони, що їхня зустріч буде саме в загарбаному ворогом Києві, в якійсь сплюндрованій школі, перетвореній фашистами на похмуру катівню?..
Інженер коротко розповів про себе: служив в армії, виконував у Києві завдання командування, частина потрапила в оточення, він, поранений, залишився в місті. Мав намір іти до лінії фронту, але оця несподівана облава… Бунеликові теж не пощастило — від самого Львова пішки пройшов пів України, але так і не пробився до своїх, довелося осісти на захопленій гітлерівцями землі. Один знайомий сказав йому, начебто бачив у Києві його сім'ю. Кілька днів він бродив по місту, поки не потрапив до рук карателів…
Крізь щілину було видно, як змінювалися пейзажі вздовж залізниці. Не стало широких ланів, натомість з'явилися й зарябіли строкаті клаптики пив. Над селами й містами височіли шпилі костьолів. Зрідка ешелон з гуркотом проносився по настилу мостів. Усе далі мчить поїзд, а в ньому зголоднілі, змучені спрагою й спекою невільники. Куди везуть їх, з якою метою?..
За кілька місяців до того, як Василь Бунелик та Михайло Кисельов потрапили у невільницький поїзд, на різних ділянках фронту сталися події, що визначили подальшу долю у війні ще двох людей.
Старшого лейтенанта Олексія Бикова, двадцятирічного хлопця, який нічим не відрізнявся від молодих командирів свого полку, викликали раптом до штабу дивізії. Там його зустрів незнайомий полковник з густими запорозькими вусами й стомленим поглядом темних очей. У вибіленій селянській хатині, до пахло молоком та ромашками, відбулася в них розмова віч-на-віч.
— Вивчаєте німецьку мову?
— Так точно! — знітився Биков. — Коли випадає вільна хвилина.
— Вільних хвилин у нас зараз обмаль. Проте, якщо не помиляюся, ви вже непогано говорите по-їхньому. Адже так?
Биков розвів руками.
— Ось що, старший лейтенанте… Вам доведеться зникнути без сліду. І надовго. Не розумієте? Ви скинете військове обмундирування, одержите відповідні документи й підете на захід. На захід і на захід… Зробите все можливе, щоб дістатися ось сюди.
Полковник показав олівцем на цяточку на карті, що лежала на столі. Чим далі слухав полковника старший лейтенант, тим чіткіше вимальовувалася в його уяві картина: незнайоме сіре місто, гостроверхі дахи будинків, прапори із свастикою, стукіт чобіт поліційних патрулів на затемнених вулицях… І десь у тому далекому й зловісному, наче потойбічному світі блимає вогником у пітьмі чесна людська душа, з якою повинен з'єднати свою долю він, Олексій Биков, радянський офіцер, посланець країни, яка веде з фашизмом смертельну боротьбу. В заповненому гітлерівцями місті мусить розшукати він потрібний будинок, постукати в двері, промовити кілька умовних слів і зустріти там друга…
— Тяжкий буде шлях. Не заздрю. Хильнеш лиха вдосталь, — по-солдатськи відверто говорив полковник. — Та цей шлях комусь треба пройти. Обов'язково! Ти молодий, сильний, знаєш їхню мову… Якщо станеться непередбачено, приймай рішення і дій залежно під обставин. І пам'ятай: що б не трапилося, ніхто не повинен знати, хто ти, що привело тебе до їхнього міста. Що б не сталося!
Через кілька днів на ділянці Східного фронту, де тримав оборону полк, у якому служив Биков, почалися тяжкі бої. Коли дивізія, витримавши не одну танкову атаку ворога, змушена була все ж відійти, старшого лейтенанта Викова в частині не виявилося. Не було його ні серед поранених, ні серед забитих. Полкові писарі занесли його до графи «зниклих безвісти»…
Минуло три місяці.
Далеко від того села, де відбулася розмова полковника з Олексієм Виковим, на одній із вулиць окупованого Брянська поліцейський патруль затримав чоловіка в цивільному одязі. Схопили його «для круглого рахунку». Місцевим блюстителям нового порядку треба було виконати рознарядку ортскомендатури і вкомплектувати групу робітників для відправки до Німеччини. Молодий чоловік злегка накульгував, спираючись на ціпок. Жодних документів, які б свідчили його особу, при собі не мав.
Так військовий лікар Стефан Шредерс потрапив у поїзд, що вирушив тим же маршрутом, котрим промчав і ешелон, в якому були відправлені на каторгу з Києва Кисельов та Бунелик. Студент Першого Московського медичного інституту Шредерс, який достроково склав державні екзамени і пішов на фронт добровольцем, мав німецьке прізвище. Та він не був німцем. Народився й виростав у Білорусії, в дитинстві його звали Стефаном Жуковим. Чекіст Антон Шредерс всиновив хлопця, і з того часу Стефан став Шредерсом.
Разом із 886-м стрілецьким полком молодий військлікар потрапив в оточення на Сумщині. Контужений і поранений у ногу, він довго блукав глухими дорогами у ворожому тилу, намагаючись перебратися через лінію фронту. Та фронт відсувався все далі на схід. У якомусь із сіл колгоспники дали Шредерсу старенький костюм, підлікували. Після цього він вирішив іти в Брянськ. Блукали чутки, що там начебто починають діяти підпільники. Але в Брянську поблизу вокзалу Шредерс почув позаду сердитий окрик. Оглянувшись, побачив дні гвинтівки, спрямовані просто в груди…
Усього цього, звичайно, не знав Рейнгард Шварц, комендант Дурханцтабору, розташованого в Нижній Сілезії.
Дурханцтабір славився як величезний ринок невільників, був воротами в рабство для тисяч людей. Звідси брали безкоштовну робочу силу агенти концерну «І. Г. Фарбеніндустрі», уповноважені «короля сталі» Крупна, вербувальники «комітету планування» Альберта Шпейєра, представники канцелярії обергрупенфюрера СС Фріца Заукеля. Важкі грузовики та поїзди розвозили «живий товар» з Вроцлава в усі кінці гітлерівського рейху. Відомство Генріха Гіммлера продавало невільників групами і поодинці заводчикам, фабрикантам, землевласникам-бауерам, фірмам і трестам. Комендант табору Рейнгард Шварц добре розумів, кому і для чого поставляє рабів, і робив усе можливе, аби лиш високосановні клієнти-вербувальники бачили в його «господарстві», обнесенім колючим дротом, послух, покірливість і порядок.
У супроводі свого помічника Руді — істоти ліліпутського зросту з незмінним нагаєм у руці — Шварц робив черговий обхід. Оглянувши польський та чеський блоки, комендант завернув до бараків, у яких тримали росіян. На той момент у «руських» бараках чекала своєї долі партія невільників з України. Руді доповів: двоє новачків щойно відлупцювали (і це не вперше!) прибиральника сміття Клезовича. Той користувався довір'ям в охорони табору, залюбки роздавав своїм співвітчизникам стусани й запотиличники. Новачки накинулися на Клезовича з кулаками і порахували не лише зуби, а й ребра. Порядок було порушено, і Шварц ішов похмурий, як осіння ніч.
Біля барака хлопчина-перукар скріб щербатою бритвою щоки невисокому білявому чоловікові, який виконував у блокові обов'язки лікаря. Помітивши коменданта, перукар нахилився до лікарського вуха і скоромовкою закінчив свою розповідь:
— … Роз'юшили Клезовичу пику ті ж двоє, що провчили його й першого разу. Звати їх Василь та Михайло. Тепер хлопцям не минути карцеру. Я давно за ними спостерігаю. Михайло, як видно, обізнаний із технікою, хоча й приховує це. Василь — людина інтелігентна, знає польську й німецьку мови. Після того, як вони першого разу дали прочухана прибиральникові, Василь пояснював Шварцові, що прибиральник Клезович непоштиво відізвався про адміністрацію табору. Тоді їм вдалося обвести навколо пальця коменданта, а тепер хлопців треба визволяти.
Лікар погладив долонею підборіддя, кивнув перукареві й попрямував назустріч Шварцові та Руді.
— Доброго ранку, гер комендант! Прошу вділити мені хвилину уваги.
Шварц зупинився. Лікар із російського блока рахувався в табірних списках як фольксдойче. Комендант робив для нього виняток, дозволяючи безпосередньо звертатися до власної персони. Цей Шредерс, чимало років проживши серед росіян, дещо тямкував у їхній психології. Вважаючи себе знавцем «національних характерів», Шварц часом заводив розмову з лікарем про слов'янську впертість та про дикунський фанатизм більшовиків.
— В чому справа? — невдоволено буркнув Шварц.
— Гер комендант, двоє в'язнів змушені були провчити прибиральника сміття за те, що він ледарює, дуже погано виконує свою роботу. Повсюди бруд, на що я, як лікар, неодноразово вказував йому, пам'ятаючи ваше розпорядження про чистоту.
— Гут! — сказав Шварц. — Гут! Накази треба виконувати. Але й зачинщики колотнечі мають бути покарані.
— Смію просити, гер комендант, пом'якшити їм міру покарання. Вони діяли з метою дотримання ваших вказівок.
Шварц ледь хитнув головою і рушив далі, наказавши Шредерсу іти слідом.
Ввечері перукар зустрів Василя Бунелика біля приміщення медичного пункту. Озирнувся й пошепки заговорив:
— Клезович — наволоч. Ми знаємо, що він із власної волі перейшов до німців під Ленінградом. Певне, гадав, німці цілуватимуться із ним… З людей знущається, перед охоронниками вислужується. Це так. Але не зв'язуйтеся з мерзотником. Є справи важливіші. Перекажіть своєму товаришеві: для покарання вас обох відправлять на кілька днів у Бургвайде. То філіал Дурханцтабору в передмісті Вроцлава. Не вішайте голів, усе буде гаразд. А тепер, товаришу, давай познайомимося. Я — Олексій, — і простягнув руку Бунеликові.
Перукар назвав лише своє ім'я, бо з причин, добре зрозумілих, прізвища свого старший лейтенант Биков назвати не міг.
Олексій Биков, як і наказав полковник, дістався до далекого чужого міста, відшукав квартиру, господареві якої треба було назвати пароль. Але трапилося непередбачене; фашистський «новий порядок» порушив течію життя і в цьому тихому німецькому місті. Цей «порядок» чадом огорнув його вулиці, вдирався в будинки під личиною агентів таємної поліції. Можливо, десь в інших кварталах міста ще палахкотіли в непроглядній пітьмі вогники протесту, може, навіть десь поряд існували інші ланки підпільної організації, але про них Биков не знав, а вогник, на який він прямував, було загашено ворогом.
Старший лейтенант, пам'ятаючи пораду полковника, поспіхом залишив місто. Але тяжко було вберегтися на ворожій землі. Його схопили жандарми на вроцлавській залізничній станції. Товарняк, до якого Биков причепився на глухому роз'їзді, прибув туди вночі. З ешелону, що спинився поблизу, вихлюпнув натовп людей у цивільному. Лейтенант почув рідну мову. Коли його заарештували, він одразу ж «зізнався», що одстав від російського ешелону. Хотів тікати? Ні. Просто мав намір напитися води. Нагородивши Бикова кількома стусанами, жандарми без довгих розмов штовхнули його у натовп невільників, що юрмився на шпалах, оточений кільцем есесівців. Разом з іншими лейтенанта погнали на Магезінштрасе до знаменитого Дурханцтабору.
Кілька днів Биков придивлявся, намагався зрозуміти, куди потрапив. Пекло! Тисячі незнайомих людей, шалений голод, щоденні побої, звірства есесівців. Згодом він почав зав'язувати знайомства серед невільників. Однодумці знайшлися. То були люди, що, як і він, не збиралися сидіти склавши руки. Поступово лікар Стефан Шредерс, сержант Василь Шморгун і Биков налагодили зв'язки з сусідніми блоками, ввійшли в тісні зносини з в'язнями, які працювали в табірній канцелярії, а також із робітниками, яких уже відправили з табору на підприємства Нижньої Сілезії. Так виникло в Дурханцтаборі ядро підпільного антифашистського центру.
Смертельно небезпечною була та справа — сплітати в лігві ворога сіті розгалуженої організації, залучаючи до роботи нових людей. Не одразу розкрився перед Бунеликом та Кисельовим отой законспірований таємний механізм. Спочатку їм давали незначні на перший погляд доручення: сказати кілька слів в'язневі-полякові, який підійде у певний час до огорожі, що розділяє блоки; передати записку хлопчині, який працює на кухні; простежити, кого з перекладачів викликатиме до себе помічник коменданта Руді.
Їх перевіряли довго й ретельно. Потім одного вечора покликали до медпункту «на огляд». Там сиділи перукар Олексій, Стефан Шредерс і ще двоє. Лікар мовчки показав Бунелику й Кисельову на лаву біля стіни. Чорнявий хлопець із великими темними очима (пізніше вони довідалися, що то Василь Шморгун) та молоденька медсестра Марія за знаком перукаря вийшли з кімнати, щільно причинивши за собою двері. Бунелик та Кисельов пробули в медпункті з годину. Коли вийшли звідти, побачили в сутінках дві темпі постаті. Чорнявий хлопець і медсестра чатували надворі, аби попередити лікаря та його «пацієнтів» на випадок небезпеки.
Бунелик та Кисельов пролежали на нарах до ранку, не стуляючи повік. Здавалося, на весь барак голосно лунають слова клятви, яку вони пошепки повторювали в медпункті за перукарем Олексієм: «Присягаємося до останнього подиху служити Батьківщині! Присягаємося до останнього подиху боротися з фашизмом!»
… Похмурого осіннього папку на Гросмасельвітцштрасе зупинилася закрита поліційна машина. З неї вийшло двоє чоловіків у заношеному одязі. Під конвоєм есесівців вони попрямували до глухих металевих воріт, вмурованих у цегляну огорожу. За муром тьмяно вилискували дахи, змиті дощем. Розмальована жовто-зеленою фарбою плямиста черепиця зливалася з кронами дерев. Увесь квартал — і огорожа з цегли, і будинки за нею — мав би вигляд затишного закутка, якби не камуфляж на дахах. Там без вказівників та вивісок, замаскований і непомітний, розмістився завод, що має таємничу назву «Ардельт-верке».
Двоє у цивільному (то були Василь Бунелик та Михайло Кисельов) підійшли до вузенької хвіртки. На прохідній есесівці передали їх з рук у руки заводській варті. Ступивши на асфальтоване подвір'я, Бунелик спідлоба напружено визорював все довкола. Розуміючи, що Василь сподівається вгледіти щось фантастичне, Кисельов не втримався од посмішки. На подвір'ї таємного заводу стояли звичайні вантажні автомашини, в глибині території виднілися купи вугілля. Широкі вікна цехів зрідка освітлювалися зсередини вогнем електрозварки. Десь поблизу приглушено шуміли мотори. Та який би вигляд не мав цей завод, двоє в'язнів Дурханцтабору знали напевно: підприємство на Гросмасельвітцштрасе перебуває під пильним наглядом гестапо, в цехах «Ардельт-верке» виготовляється таємна зброя для гітлерівського вермахту.
Зараз просто неможливо назвати всіх учасників операції, розробленої підпільним центром Дурханцтабору. Чимало героїв, що залишилося невідомими й понині, взялося за ризиковану справу ще перед тим, як Бунелик та Кисельов опинилися на асфальтованому заводському подвір'ї.
Перша чутка про те, що на «Ардельт-верке» фашисти розпочали виробництво таємної зброї, дійшла до Олексія Бикова та його товаришів довгим навколишнім шляхом. Про завод звідкись довідався один військовополонений, прізвища якого ніхто не знав. То був молодий чоловік, за деякими, не досить точними, даними начебто колишній аспірант технічного вузу Москви. З Биковим та його друзями він зв'язку не мав, і вони навіть не бачили його. Якось у вроцлавській тюрмі (за віщо гітлерівці кинули туди юнака — невідомо) він повідав сусідам по камері: «Якщо хтось із вас, хлопці, вийде з цього кам'яного мішка, то запам'ятайте: Гросмасельвітцштрасе. Там є завод, невеликий такий, нічим не примітний… В його цехах розпочато виробництво зброї нового зразка. Зброя та недавно сконструйована, нею фашисти зможуть спричинити людям багато лиха. Не забудьте: Гросмасельвітцштрасе…»
Сталося так, що одного в'язня з тої камери згодом перевели до Дурханцтабору. Звідти він потрапив на фабрику по переробці шкіри поблизу Вроцлава, де познайомився з робітниками, які мали контакт із зв'язковим табірного підпільного центру. Про застереження аспіранта фабричні підпільники передали інформацію Бикову. «Перукар» негайно скликав своїх товаришів у медпункті.
— Перевірка показала, що на Гросмасельвітцштрасе справді є невеликий завод «Ардельт-верке». Підприємство зазначене в списках канцелярії коменданта Шварца серед тих, які поповнюються робочою силою за рахунок Дурханцтабору. Наше завдання: з'ясувати характер виготовлюваної там продукції. Якщо чутка про нову зброю ствердиться, добути якомога більше відомостей про виробництво замаскованого заводу. Це другий етап. А третій… Поки що не будемо поспішати. Насамперед треба вирішити, кому з нас доведеться пробиватися на підприємство.
І Стефан Шредерс, і Василь Шморгун, і сам Биков готові були негайно взяти на себе роль розвідників. Але безпосередні виконавці наміченої операції мали відзначатися не тільки сміливістю й міцними нервами, для цього потрібні були ще й технічні знання, виробничий досвід і та обізнаність, що дозволила б з побаченого й почутого відібрати потрібні зернята, узагальнити одержані відомості, зробити правильні висновки. Такі знання та досвід мав Михайло Васильович Кисельов, який не один рік працював на важливих ділянках оборонної промисловості. Але він не володів німецькою мовою. Для Василя Родіоновича Бунелика креслення найновішого обертового механізму танкової башти або гарматного прицілу було рівнозначне конструкції звичайнісінького водяного насоса: з технікою він ніколи не знався. Зате німецьку мову Бунелик знав чудово. На плечі цієї двійки й вирішили покласти основний тягар операції.
Після цього постала проблема: як потрапити Бунеликові й Кисельову за стіни «Ардельт-верке». Шлях туди був один: чекати, доки із заводу не надійде черговий запит на робітників, а вже тоді скористатися зручною пагодою і відправити на таємне підприємство двох сміливців. Ясна річ, здійснити цей план було нелегко. Адже невідомо, яких саме фахівців вимагатимуть з підприємства; тяжко передбачити, чи багато робітників потрібної спеціальності виявиться в Дурханцтаборі; ніхто не міг знати, на кому зупинить свій вибір комендант Шварц…
Далеко від Батьківщини, за кількома рядами колючого дроту, оточені ворогами радянські патріоти боролися й помирали під вигаданими іменами. Тому й не дивно, що не залишили про себе відомостей: хто вони, звідки — ті дівчата, які працювали в канцелярії табору. Їх не посвячували в план операції, вони не знали, чому саме Бунелика та Кисельова, а не когось іншого необхідно влаштувати на «Ардельт-верке». Та, виконуючи завдання підпільників, троє невідомих месниць зробили все, що змогли. І зробили чимало.
Як тільки з «Ардельт-верке» до табору надійшов черговий запит на робітників, Биков того ж дня дізнався про це. Запит із заводу трохи здивував: на підприємстві зажадали двох рентгенологів.
Рейнгардт Шварц у таких випадках власноручно відбирав потрібних спеціалістів, переглядаючи для цього картотеку, яку було заведено в таборі. До кабінету коменданта приносили з канцелярії купу карток. Якщо Шварц довго не міг підібрати потрібних людей, він втрачав рівновагу, нервував і зганяв зло на кожному, хто трапляв під руку. Биков знав про це. І, врахувавши особливості характеру коменданта, належним чином проінструктував дівчат із канцелярії.
… Того дня, коли Шварц взявся задовольнити ново замовлення «Ардельт-верке», комендантові особливо не щастило. Він ретельно переглянув першу сотню карток, за нею — другу, третю… Спалив з десяток сигарет, ні з сього ні з того вилаяв Руді, гарикнув на начальника табірної охорони, коли той поткнувся до кабінету, однак потрібних спеціалістів виявити і в четвертій сотні карток не вдалося.
Десь аж у сьомій чи у восьмій сотні карток, коли в Шварца вже ряботіло в очах від прізвищ, імен, дат народження, він, нарешті, відклав убік два сині папірці й полегшено зітхнув, відкинувшись у кріслі. А за чверть години до кабінету ввели двох чоловіків. Шварц упізнав їх одразу. Задоволений від того, що нудна процедура копирсання в паперах скінчилася, комендант зволив навіть пожартувати:
— О, порушники спокою! Ну як, у Бургвайде вас провчили палицями добро? Відбили охоту зчиняти бійки?
В'язні мовчали. Смикаючи скаліченою осколком рукою, помічник коменданта зловтішно поспішив доповісти:
— Не допомогла їм наука. Сьогодні вони знову побили прибиральника. — Руді показав на Бунелика. — Ось цей шпурнув черевиком йому в обличчя, а цей, — кивнув на Кисельова, — розірвав йому вухо.
Стефан Шредерс стояв за спиною Шварца: в його обов'язки входило оглядати в'язнів перед відправкою з табору на підприємство. Комендант повернувся до лікаря.
— Ви й тепер маєте намір заступатися за них?
— Ні, — насупився Шредерс. — Тепер бачу, гер комендант, ці типи безнадійно несправимі.
Шварц задоволено підняв палець.
— Ви починаєте набиратися розуму, лікарю. — Він холодно поглянув на Кисельова та Бунелика. — Будете працювати, то забудете про дурість. Ми вміємо укоськувати непокірних. Ви невдоволені?
— Ми заявляємо протест, — сказав Кисельов.
— Що він сказав? — підвівся Шварц.
— Він сказав, що ви вгадали, — переклав Бунелик. — Ми не погоджуємося працювати.
— Що?! Очі Шварца палилися кров'ю, обличчя повільно кам'яніло. — Російські свині!.. Ви відмовляєтесь працювати?
— Відмовляємось, — твердо проговорив Бунелик. — Нам невідомо, куди нас відправлять. Але більшість підприємств, куди примусово вивозять людей з табору, працює на військову промисловість. Якщо нас повезуть на одне з таких підприємств, цим буде порушено міжнародні угоди про військовополонених та інтернованих.
— Он як! Ви знаєте міжнародні закони? Чудово! Але ви, мабуть, ще не знаєте, що таке гестапо. Руді, в машину їх!
Бунелика та Кисельова повезли до міста. Штовхаючи їх пістолетами під боки, есесівці повели обох у мурований підвал якогось сірого будинку. Поставили там обличчям до бетонованої стіни. Товстопикий офіцер із значком-свастикою в петлиці посміхався:
— Чогось ліпшого запропонувати не можу. Прошу вас, не ворушіться, не розмовляйте. Руки тримати над головою. Носами мусите впиратися в стіну. Ось так…
За спиною Бунелика й Кисельова стукнули важкі двері. Офіцер вийшов, у підвалі залишився солдат-есесівець. Він сидів на лавці, мугикав пісеньку і час від часу нагадував про себе окриком:
— Вище руки! Не ворушитися!
Десь одноманітно капала з крана вода. Минали хвилини, години. Вони все стояли. Тіло наливалося свинцем, руки німіли. Есесівця змінив інший.
— Не рухатися! Вище руки!
Опівночі, скосивши очі на Кисельова, Бунелик, не оглядаючись, запитав по-німецькому:
— Можна звернутися до вас, пане солдат?
— Давай, — буркнув есесівець.
— Що чекає на нас, якщо ми не дамо згоди працювати?
Есесівець охоче пояснив:
— Саботаж — кугель. Ферштеен зі?
— Зрозуміло… Гм! Що ж, мабуть-таки підемо на завод. Краще робота, ніж смерть.
— Це розумно! — Есесівець клацнув телефонним важелем. — Шарфюрер?.. Вони погодилися йти працювати… Так! Слухаю! — Повернувшись до арештованих, сказав: — Можете опустити руки, відійти од стіни, сісти. Не варто одержувати кулю передчасно. На все своя черга.
Наступного ранку гестапівська машина, в якій сиділи Бунелик та Кисельов, звернула на Гросмасельвітцштрасе, скрипнула гальмами й спинилася біля заводу «Ардельт-верке»…
Отже, ступивши на територію таємничого підприємства, Василь Бунелик не побачив там нічого незвичайного. Його охопило навіть розчарування. Чи варто було докладати стільки зусиль, щоб потрапити на цей нікчемний заводик? Чи не вигадка ота чутка про «Ардельт-верке»?..
Інакше міркував Кисельов. Він не поспішав із висновками, розуміючи, що перше враження може бути зрадливе. Старий німець у синій спецівці завів їх у просторе приміщення заводської лазні, сказав, що вони працюватимуть спершу тут. Залишившись наодинці з Бунеликом, Кисельов сказав:
— Спокій, Василю, і увага. Не гарячкуй! Навіть після ознайомлення з цехами не завжди одразу розумієш, що в них виготовляється. А ми з тобою поки що не бачили нічого, крім автомашин, купи вугілля та цієї лазні. Хвилюватися рано.
На кілька днів про двох новачків, здавалося, забули. Вони вставали вдосвіта, ковтали з бляшанки каламутну ерзац-каву, що видавалася замість сніданку, й до пізнього вечора старанно мили швабрами, не шкодуючи води, кахлеві стіни та підлогу лазні. В сутінках поверталися до барака, що стояв на території заводу, сьорбали юшку з брукви й лягали на нари. На серці було тоскно, тривожно.
На заводі працювало ще кілька росіян та українців. Молодий хлопчина, тезка Бунелика, водій грузовика, забігши якось до лазні, повчав новачків:
— Не переривайтеся, дядьки, квацяйте швабрами абияк, тільки б не сидіти. Німці побачать, що дуже ви трудолюбиві, примусять мити ці стіни по сто разів на день. Через тиждень із ніг впадете на таких харчах. А коли з розумом, то на цій роботі можна трохи протягти.
Але їм не довелося довго працювати в лазні. Незабаром прийшов німець у синій спецівці, запитав, чи розмовляє хтось із них по-німецькому?
— Я розмовляю, — відповів Бунелик.
— Ходи зі мною. А ти зачекай, — кивнув він Кисельову. — Я повернуся й виведу тебе в цех, де потрібні чорнороби.
Бунелик рушив за німцем до приземкуватої двоповерхової споруди, що сіріла осторонь заводських корпусів. Пройшли коридором, зупинилися біля дверей, на яких світилася скляна табличка: «Не входити! Апаратуру ввімкнено!»
Німець постукав:
— Алло, Шперлінг! Я привів його…
Табличка згасла, двері одчинилися. Бунелик переступив поріг і опинився в півтемряві. З глибини кімнати блимали фосфоричним світлом якісь прилади. На стелі загорівся плафон — у кімнаті заблищав нікель численних апаратів. На довгому столі стояли фарфорові ванночки, фотозбільшувач, з квадратового отвору в стіні тяглася стрічка портативного транспортера. У великій білій раковині під струменями води, що дощем лилася із сітчастих кранів, плавала фотоплівка.
Німця у спецівці в лабораторії вже не було. Перед Бунеликом стояв невеликий міцний чолов'яга, вже немолодий, з густою рудуватою шевелюрою. Сірі очі уважно вивчали Василя.
— З Росії?
— Так.
— Працював із рентгенапаратурою?
— Працював, — Бунелик намагався приховати хвилювання.
Про рентгенівську апаратуру він мав досить туманне уявлення: його знання в цій галузі обмежувалися тими відомостями, що їх встиг передати йому Кисельов перед їхнім приходом на завод. Вони розраховували на те, що працюватимуть разом, і Бунелик за допомогою Кисельова на місці зорієнтується, що й до чого. Тепер інженера поряд не було. Бунелик зрозумів: операцію майже провалено. Якщо цей, з копицею на голові, влаштує йому екзамен…
Але німця, здавалося, зовсім не цікавив рівень кваліфікації надісланого з табору рентгенолога.
— Мене звати Ріхард Шперлінг, — сказав він. — Ми зробимо так: ось канапа, можеш лягти й відпочити. Я дозволяю. Сюди ніхто не зайде без стуку, не бійся. А потім будеш допомагати мені. Роботи тут небагато, іноді я теж маю можливість подрімати з годину, коли не надходять деталі. Ти митимеш раковини, готуватимеш фотохімікати, стежитимеш, щоб була в порядку апаратура. От і все.
Він увімкнув рубильник. Мотор загув, і транспортер поповз із стіни. Стрічка його була порожня.
— Бачиш, деталей поки що не подають. Значить, маємо вільний час.
«Які деталі? Чому він пропонує мені відпочивати? Дивно… Хто ж він такий, цей Шперлінг? Що це за кімната? Фотолабораторія? Але до чого ж тоді рентген?» Та Василеві нічого не залишалося, як скористатися з поради німця. Він приліг на канапу. Плафон на стелі згас, знову настав півморок. Німець схилився над столом, у його руках, залитих червонуватим світлом, заблищав глянець фотоплівки.
Нервове напруження й хвилювання далися взнаки: Бунелик сам незчувся, як задрімав. Та скоро прокинувся, наче від поштовху: поруч тихо шумів мотор транспортера. Ледве розплющивши очі, Бунелик побачив, що Шперлінг здіймає з рухомої стрічки якусь металеву річ. Потім німець підійшов до рентгенапарата. Бунелик починав догадуватись, яке призначення цієї затемненої кімнати. Заводська лабораторія…
Тим часом Шперлінг узяв кілька щойно проявлених фотоплівок і вийшов. Два чи три негативи, ще вологі, мабуть, зіпсовані, залишилися лежати на столі. До них можна було доторкнутися, випроставши руку. Та Бунелик примусив себе не рухатись. За хвилину скрипнули двері. Шперлінг поглянув на канапу, сів до столу, вийняв із шухляди паперовий пакуночок. Розгорнув. У пакуночку було кілька варених картоплин, яйце і дві тоненькі скибочки хліба. Спочатку німець відклав убік одну скибочку і три картоплини. Подумав і одну картоплину забрав. Повернувся до Бунелика, торкнув за плече.
— Прокинься!
Той швидко підхопився. Шперлінг простяг йому дві картоплини і шматочок хліба. Розвів руками.
— Більше дати не можу. Продовольчі пайки зменшуються щомісяця. Дехто обідає, напевно, трохи калорійніше, хоч і війна, а нам залишається одне — апетит. Але про це не треба багато балакати. — Шперлінг приклав палець до вуст. — Ді венде габен орен…[21]
Що не день Бунелик все більше переконувався: Шперлінг не веде подвійної гри, не провокує його. Більше того, Ріхард ненавидить нацистів, їхні порядки, все те, що вони принесли Німеччині. Але Шперлінг не належав до тих своїх співвітчизників, які знайшли в собі мужність оголосити війну гітлерівському режимові. Таке відкриття зробив собі Бунелик, спостерігаючи за своїм «шефом».
Кисельов тим часом працював у цеху, де розкроювали аркуші алюмінію. Незважаючи на досвід, він ніяк не міг зрозуміти, для чого призначені ті заготовки. До сусідніх цехів входити було заборонено, тому всі надії він поклав на Бунелика: рано чи пізно, а їм вдасться-таки підняти завісу заводської таємниці.
Бунелик і Кисельов скоро вже знали, що в лабораторії за допомогою рентгену контролюється якість деталей. Очевидно, деталі, що їх подавали Шперлінгові на транспортері, вимагали особливої точності виготовлення. Рентгенопроміння виявляло найменші пошкодження структури металу, невидимі оком дефекти. Шперлінг виготовляв фотокопії виробів, знімки відносив комусь у сусідню кімнату. Мабуть, там ретельно вивчали їх, бо з кожного негатива він робив кілька фотокопій. Менш вдалі примірники недбало кидав на стіл, а під кінець роботи, залишаючи лабораторію, палив їх у газовій пічці. Здавалося, Шперлінг не веде обліку знімків. Але так могло лише здаватися.
Одного разу, як звичайно, Ріхард узяв кращі фотокопії і вийшов із кімнати. Бунелик наважився. Спритно засунув два знімки з тих, що залишилися на столі, під дерев'яну підставку фотозбільшувача. Шперлінг повернувся, згріб знімки зі столу і кинув у пічку.
Наступного дня, вибравши слушну хвилину, Бунелик вийняв із-під фотозбільшувача цупкі аркуші фотопаперу, мигцем поглянув на незрозумілі зображення і заховав фотознімки за пазуху. Тут же схопив зі столу ще два щойно виготовлені знімки. А ввечері передав у вбиральні здобич Кисельову. Той довго роздивлявся знімки при тьмяному світлі електричної лампочки, його руки дрібно тремтіли.
— Тут неоднакові деталі… — прошепотів Кисельов. — Усе залежатиме від того, скільки виявиться повторень, чи одержимо ми закінчений вузол. Треба зосередитися, подумати. Доведеться, Василю, брати все, що зможеш. У барак знімки не носи, передаватимеш мені тут.
І Василь Родіонович почав щодня виносити з лабораторії по дві, три, а то й чотири фотографії. Спочатку він брав їх без розбору, пізніше вже сам міг визначити на знімках нові деталі по малюнку і намагався не поповнювати колекції, яка накопичувалася в Кисельова, за рахунок повторних примірників.
Якось Шперлінг повернувся до лабораторії раніше, ніж звичайно. Бунелик ледве встиг заховати знімки під сорочку. Йому здалося, що німець поглянув на нього з ледве помітною хитруватою і трохи сумною посмішкою. Відтоді Василя невідступно гнітила думка: чи не занадто гладко все йде? Все частіше він думав про те, що Шперлінг не такий уже довірливий ти безтурботний, як це здасться, що німець усе бачить, тільки поки що не виказує себе.
Аби не тривожити Кисельова, Бунелик нічого не сказав про свою підозру. Вони жили в одному бараці, спали поряд. Не раз, прокидаючись серед ночі, Бунелик намагався пошепки розпитувати друга про цінність фотокопій, але інженер лише стискав у темряві його руку: потерпи!..
Якось у неділю, коли заводська охорони почала дудлити шнапс, відзначаючи якийсь черговий нацистський «ювілей», Кисельов по сніданку показав Василеві очима на двері. Той зрозумів товариша і підвівся з нар. Вони вийшли на подвір'я.
— На цьому, Василю, ставимо крапку, — тихо заговорив інженер. — Знімків більш не бери. Останнім часом йдуть деталі, відомі з попередніх фото… Вже можна зробити висновки. Довго пояснювати немає часу, та це й нелегко. Коротше кажучи, той невідомий хлопець із тюрми, що повідав про цей завод, мав світлу голову. Німці, справді, налагодили тут серійний випуск деталей, які дуже схожі на елементи реактивних двигунів. Уяви собі звичайну металеву трубу, яку штовхають гази, що утворюються від згоряння спеціального пального в суміші з повітрям. Деталі на знімках — це система клапанів для регулювання процесу всього циклу згоряння. В клапанах і приховане основне — принцип дії саморухомого реактивного двигуна. Конструкція, безперечно, розроблена на замовлення армії. Якщо до двигуна-труби приєднати заряд вибухівки, то весь агрегат можна закинути на величезну відстань, яка в десятки разів перевершуватиме дальність польоту артилерійського снаряда. Отже, перед нами нова зброя. І зброя серйозна… Знімки я заховав на складі, — Кисельов хитнув головою в бік купи вугілля під навісом. — Ми зробили б велике діло, якби передали ці знімки за лінію фронту. Там розберуться в усьому краще, ніж я. Треба негайно повідомити про все це центр. Один хлопець вчора підклав пальці під ножиці, його скоро відправлять назад до табору. Хлопець наш, з військовополонених. Треба спробувати поговорити з ним. Може, погодиться передати нашим записку.
— Що напишемо? Що знімки деталей таємної зброї дістали?
— Напишемо інакше. «Одяг подерли, вдалося добути мішковиння, але не знаємо, як вам передати. На заводі кравця немає, може, знайдеться в таборі…» Або щось подібне. Товариші зрозуміють.
— Згода. Але якщо й повідомимо центрові про результати, нам теж не слід гаяти часу. Треба спробувати вибратися із «Ардельт-верке» із знімками. Треба тікати, Михайле.
Хлопчина-шофер, який давав поради в лазні, іноді мрійливо шепотів, сідаючи до Бунелика на нари:
— Ех, дядьку Василю, залити б у бак побільше пального, проломити ворота цього клятого заводу, повернути б радіатором на схід… Ой і газував би ж! По сто двадцять кілометрів витискав би, кулею летів би…
— І далеко б ти залетів? До першого ж шлагбаума.
Хлопець зітхав.
— В тому-то й біда…
Хоча Бунелик добре розумів безглуздість такого плану втечі, іноді й самому спадало на думку захопити грузовик, вихопитися за місто й витиснути з машини оті сто двадцять кілометрів на годину. А потім… Що буде потім, Бунелик чітко уявляв. Тихо лаючись, він відганяв настирливу думку, навіть не натякаючи про неї Кисельову.
Далеко, ой далеко була рідна земля, що ввижалася уві сні цвітінням садків, блакиттю неба. Як тяжко було дістатися до неї, пройти через ворожі села, міста, крізь вогонь фронтів і пронести здобуту таємницю. Мільйони перешкод віддаляли Бунелика та Кисельова від Радянської країни.
Настала весна 1943 року. Відповіді на записку, передану членам підпільного центру в Дурханцтабір, не було. Доводилося діяти самостійно. Бунелик та Кисельов усе частіше поверталися до думки про втечу.
В цехах «Ардельт-верке» працювало кілька поляків. Ще раніше чули від них Бунелик та Кисельов про то, що в польських лісах створюються бойові загони Гвардії Людової, яка розгортає збройну боротьбу проти фашистських окупантів. До лінії фронтів далеко, до польських партизанів значно ближче. Якби донести отой дорогоцінний пакунок; що лежить під вугіллям на заводському складі, до районів, де діють загони польських патріотів! Можливо, вони підтримують зв'язок з Червоного Армією, можливо, в поляків с радіостанції… Але безглуздо вирушати в дорогу наосліп, навіть коли б і пощастило втекти із заводу.
Зрідка на заводському подвір'ї з'являлася білява молода жінка. Іноді вона приносила робітникам-в'язням трохи сухарів, кілька сигарет або ще що-небудь. Поговір ішов, начебто вона з Білорусії. Раніше жінка також працювала на «Ардельт-верке». Якомусь чиновникові із заводської адміністрації знадобилася робітниця в домі. Жінку забрали до міста. Але охорона пропускала її на територію підприємства. Бунелик та Кисельов почали придивлятися до білоруски. Розпитали в жіночому бараці: про неї ніхто не міг сказати поганого слова.
Вони познайомилися з жінкою. Одного разу, наче між іншим, натякнули їй, що потрібна карта Польщі. І це було їхньою фатальною помилкою. Можливо, в жінки знайшли карту, і вона не витримала тортур, зізналася, для кого дістала її. А може, білоруска була зовсім не тією людиною, за кого видавала себе. Все це лишилося загадкою. Та тільки одного дня біля заводських воріт зупинилася машина, з якої вистрибнули гестапівці, розділилися на дві групи і попрямували водночас до цеху і до будинку, де містилася таємна рентгенівська лабораторія.
При світлі плафона, що спалахнув на столі, Бунелик побачив бліде обличчя Шперлінга і чорні дула пістолетів.
— Рус, хенде хох!
Кисельова схопили в цеху. Закували в наручники, кинули в машину.
Допитували в тому ж похмурому підвалі, де колись вони стояли обличчям до стіни. Той же гладкий офіцер із значком-свастикою, жуючи ковбасу, задавав їм запитання. Росіянам потрібна була карта? Вони хотіли тікати? Хто підбурював їх до втечі? Вони комуністи?..
Бунелик та Кисельов заявили, що про карту вперше чують. Тоді в підвал привели білоруску. На очній ставці вона повторила зізнання. Та друзі зрозуміли: гестапівцям невідомо про головне.
Через кілька днів скривавлених, побитих їх штовхнули в якусь закурену кімнату із заґратованим вікном. За столом сидів сивий німець у темному костюмі.
— За підготовку до втечі з імперського підприємства, згідно законів воєнного часу, вас засуджено на довічне ув'язнення в концентраційних таборах, — не підводячи голови, завчено проговорив він. — Це трохи гірше, ніж теліпатися на шибениці. Все! Виведіть їх!
З дахів будинків падали дзвінкі краплини. Пригрівало весняне сонце, віяв теплий вітерець. «Прощайте, товариші…» Бунелик думкою перенісся до друзів, які залишалися в сілезькому місті й навіть не знали про те, що його й Кисельова спіткало нещастя. Гірко було визнавати, що таємниця «Ардельт-верке» разом з ними зникне в безвість.
З Вроцлава їх відправили в Маутхаузен, де вдень і вночі клубочився ядучий дим крематоріїв. Скоро доля розлучила їх.
Сліди обох загубилися…
Купа вугілля на подвір'ї «Ардельт-верке» поступово танула, пальне поглиналося заводськими печами. Підгрібаючи якось залишки вугілля, робітники натрапили на цупкий пакунок з клейонки, перев'язаний шпагатом. Німець-вартовий, що походжав поруч, вирвав із рук в'язня-поляка знахідку, розрізав тесаком шпагат. З пакунка посипались… фотознімки.
Ріхарда Шперлінга заарештували того ж дня. Його повезли до міста в гестапівській малині. Як тримався німець під час допитів, невідомо. Але ті, хто був свідками останніх хвилин його життя, розповідали, що помирав він достойно. Шперлінга розстріляли на подвір'ї «Ардельт-верке», зігнавши до місця страти всіх робітників — і німців, і іноземців.
Доцент Новосибірського медичного інституту Стефан Антонович Шредерс, повернувшись із роботи, відпочивав, гортаючи новий журнал «Прага — Москва». Шредерса зацікавила стаття чехословацького вченого Карела Гануша, колишнього в'язня табору Маутхаузен. Гануш писав про своїх друзів-антифашистів, про людей сміливих і мужніх, які в умовах гітлерівського табору-катівні не припиняли боротьби. Увагу Шредерса привернули в статті два слова: «Професор Василь». Доцент гарячково пробіг очима журнальну сторінку. «Професором Василем» товариші по підпіллю називали Бунелика. Слідом за псевдонімом Шредерс побачив у статті й повне ім'я людини, яку вважав давно загиблою.
Ще ніколи в житті доцент так не хвилювався, як того вечора. Давно працює він у сибірському місті. У відбудованому Волгограді очолює один із районних відділів народної освіти Олексій Биков. У Боровичах, поблизу Новгорода, трудиться на посаді заступника директора великого підприємства колишній член підпільного антифашистського центру в Сілезії Василь Шморгуи. Вони дожили до Дня Перемоги. А Бунелик та Кисельов…
Робітник із відсіченими пальцями правиці приніс від них із «Ардельт-верке» записку. Шредерс та його друзі зрозуміли її зміст: Василь Бунелик та Михайло Кисельов виконали завдання. Залишався останній етап операції — переправити добуті відомості про таємну зброю гітлерівців на Батьківщину. Биков, Шредерс і Шморгуи готувалися до цього. Але зв'язок із посланцями на «Ардельт-верке» обірвався…
Шредерс схопився, накинув пальто, вибіг на вулицю.
З Новосибірська до Львова того ж вечора полетіла телеграма. А через деякий час Василь Родіонович Бунелик обіймав Стефана Антоновича на львівському вокзалі. І не було кінця спогадам.
Шредерс провів у «воскреслого» друга цілий місяць. І про що б не говорили вони, перед очима стояв Михайло Васильович Кисельов.
Минуло ще два роки.
Думки про долю інженера не давали Бунеликові спокою. А може?..
Влітку, одержавши відпустку в школі-інтернаті, де він працював учителем, Василь Родіонович поїхав до Києва. Походив знайомими вулицями, побував на колишній Сінній площі. Почав пригадувати, як випадково зустрілися в заповненому арештованими шкільному коридорі з Кисельовим, як вони стояли біля шафи. Кисельов говорив тоді… Він же назвав тоді номер будинку, з другого поверху якого стрибнув уночі! Невже не згадається та розмова, невже?.. Бунелик напружував пам'ять. І раптом наче ще раз почув з уст інженера і номер дому, і назву провулка. Майже бігцем кинувся вниз, до Дніпра.
Старий будинок стояв у затінку дерев. Сивий дідусь сидів на ґанку, грів проти сонця ноги, взуті у валянки.
— Щось шукаєш, синку?
— Так собі, ходжу, дивлюся… Давно живете тут?
Старий мешкав у будинку з дитинства. Багато років працював двірником, тенор на пенсії. Почувши про одного з мешканців другого поверху, дід пожвавішав. Він пам'ятав того чоловіка. Суворий такий, мовчазний. А потім дідусь сказав таке, від чого Бунелик стрепенувся. Той самий мешканець із другого поверху, якого колись арештовували німці, одразу ж по війні заходив до двірника. Він і адресу свою залишив, просив дати її, якщо хтось питатиме про нього. Та води з того часу чимало збігло, давно вже загубилася та адреса…
Безліч листів і телеграм відправив Василь Родіонович у всі кінці Союзу, повернувшись до Львова. Надсилав запити в далекі й близькі міста, на заводи, новобудови, в установи та організації. Звертався до знайомих і незнайомих людей. І передчуття не зрадило його: Михайло Васильович Кисельов відгукнувся з Білорусії, з Мінського автозаводу, де, виявляється, давно працював конструктором. Слідом за своєю телеграмою Кисельов сам приїхав у Львів.
Так відбулася ще одна незвичайна зустріч.
… Коли вже було переговорено про все, а за вікном посвітліло небо, Бунелик запитав Кисельова:
— Скажи хоч тепер, Михайле, яку зброю виготовляли німці на «Ардельт-верке»?
Кисельов спохмурнів, тінь лягла на його посічене зморшками обличчя.
— Там виготовляли деталі реактивних двигунів для літаків-снарядів ФАУ-І. Для тих летючих торпед, якими згодом гітлерівці руйнували Лондон.
Він розповідав весь вечір, часом замислюючись, немов шукав у закутках пам'яті те, що вже згладилося невмолимим тягарем років. І розсуваючи завісу минулого, переді мною розгорталася незвичайна історія про те, як в роки війни двоє радянських людей, інженер і педагог, а також третій — німець, добували фотокопії деталей та вузлів таємної зброї гітлерівців…
Василь Родіонович Бунелик — а моїм співбесідником був він — сховав у шухляду фотографію Михайла Кисельова, звів на мене твердий погляд очей, яких я так і не бачив усміхненими, й сказав:
— Сам по собі епізод з фотокопіями деталей двигуна ФАУ-1, мабуть, так би й залишився в моєму житті всього лише епізодом, коли б не мав продовження. Річ у тому, що після «Ардельт-верке» був Маутхаузеи, а там… Словом, хочу розповісти вам про одного чоловіка. Коли я згадую його, то все, що довелося пережити в Сілезії, здається маленькою крихіткою, порошинкою, не більше. Кажу вам правду: так, я про цю людину думаю щодня, ось вже понад двадцять п'ять років. Іду на роботу — думаю, в кінотеатрі сиджу — думаю, книжку читаю — думаю… Хочу, щоб ви зрозуміли… тоді ви теж будете думати про нього. Вам не даватиме спокою, який він на зріст, які у такої людини можуть бути очі, який голос… Повірте, я не перебільшую. А втім, послухайте, як все було.
— Мабуть, не слід вдаватися до подробиць, коли йдеться про концентраційний табір Маутхаузен. Про такі місця багато вже сказано і написано. Голод, знущання, крематорій, есесівці, вівчарки, страшні досліди на людях, смерть…
З Михайлом Кисельовим мене скоро розлучили. Опинився я серед незнайомою люду в цьому самому проклятому Маутхаузені. Ув'язнені там, вважайте, з усієї Європи: росіяни, українці, чехи, французи, німці, югослави, поляки, іспанці. Бачив і англійців, з військовополонених. Осібно трималися. Посилки через Червоний Хрест частіше, ніж французи, отримували. Взагалі-то їм також не солодко жилося, однак з нашим життям не порівняти…
Спочатку придивлявся я до сусідів по блоку, вони — до мене. Згодом познайомилися ближче. Група у нас своя створилася, справжній Інтернаціонал, і всі з червоними «вінкелями» — нашивками. Октав Рабате, французький комуніст, командир макі. Після війни він працював у редакції «Юманіте», нещодавно помер… Гануш Карел, вчений з Праги, теж комуніст. Югослав Любіша, партизан.
Перші дні здавалися довгими, як роки. Страшно мені було і сумно від власного безсилля, від почуття безпорадності й жахливої табірної одноманітності. Якось начальник табору Бахмайєр наказав перевести кілька сотень в'язнів на будівництво тунелю у каменоломні. На той час вже вчастилися повітряні удари авіації, і нашої, і союзників, тож гітлерівці закопували свої заводи в землю, ховали в скелях. На одну з таких будов погнали й мене. Каміння ми тягали на спині. Носили метрів за триста, та ще й угору. Не багато з нас витримувало там, падали люди з такою ношею, вмирали від перенапруження. В кого не було сили камінь підняти, того есесівці добивали кулями. Так і тяглися тижні.
Одного разу вишикували нас на апель-плаці, чую — називають мій номер. Виходжу з шеренги. І мені пришивають до грудей та до спини шматки парусини, на кожному — червоною фарбою виведено літеру «К». Став я ламати голову, що б це могло значити. «Комуніст»? Чи, може, якщо по-російськи, — «красный» або «красноармеец»? А мої товариші кидають у мій бік стривожені погляди, перешіптуються. Вже у бараці Октав Рабате відвів мене в куток. «Ось що, Професор, — це у мене така кличка була табірна, — ти поздирай ці ганчірки, тільки обережно, щоб сліду не лишилося, і викинь їх кудись подалі».
Поки що я нічого не розумію, на серці тривожно, однак до поради прислухався — друзі вже мають досвід, вони у Маутхаузені «старожили», їм, звичайно, видніше. Зідрав я ці літери до бісового батька. На ранковій перевірці стою, і душа в п'яти. Раптом есесівці помітять, що у мене вже немає нашивок, або якийсь негідник, щоб вислужитися, заявить. Тоді — кінець. Сам Бахмайєр, начальник табору, або його помічник Штрайтвізер, та й перший-ліпший солдат з табірної варти за порушення наказу живцем у крематорій потягнуть.
Однак все обійшлося. Начебто не помітили. Я тоді ще не знав, не знав напевно, лише починав здогадуватися, що у Маутхаузені, в цьому пеклі, існує підпільна антифашистська організація, якій не один в'язень життям своїм завдячував. Переконався в цьому пізніше, вже коли й самому довелося виконувати завдання інтернаціонального підпільного центру…
Та ось настав день, сімнадцяте квітня. Цього дня я ніколи не забуду… Надвечір, коли ми закінчували роботу, зненацька з'явився в каменоломнях Бахмайєр в оточенні охоронників. Помітно збуджений, у піднесеному настрої, з-під козирка кашкета зиркає на нас якось незвично, з посмішкою, такого раніше ніколи не помічалося. Завжди зиркав на табірників, як звір, а тут — посмішка… Ми очі ховаємо, ніхто з в'язнів не хоче стрічатися з ним поглядом, бо стріляв він з парабелума в людей просто так, заради розваги, вбивав першого-ліпшого, хто на очі потрапить йому. Всі ми відчули шкірою, затіває щось Бахмайєр, не з доброго дива зуби скалить. А він походив перед строєм, розмахуючи шкіряною рукавичкою, зупинився, через плече поглянув — перекладач відразу ж до нього підтюпцем… Бачимо, той самий перекладач, який по-російськи тямкує.
— Зараз вам покажуть мальовниче видовище! — почувся голос Бахмайєра. І в сутінках, що швидко насувалися на каменоломні, миттю спалахнуло яскраве світло двох прожекторів. Було видно, як вдень. — Дивіться уважно! Всі дивіться, втішайтеся!
Ми перезираємося, нам ще невтямки, до чого він… А за хвилину й побачили. З темряви у смугу світла посувалася якась сіра маса, наближалася до нас згустком тіней, оточена щільним кільцем есесівців. Ми всі завмерли. Мені й раніше доводилося бачити таке, від чого волосся на голові ставало дибки, однак видовища, що постало перед нами в ті хвилини у каменоломнях, неможливо змалювати словами. Ми всі були виснажені, вкрай знеможені, та навіть нам здалося, що люди, котрих гнали охоронники, це мерці, які підвелися з землі. Їхні тіла й обличчя немовби наскрізь просвічувалися променями прожекторів. Вкриті ранами, закривавлені, напівроздягнені люди рухалися повільно й нечутно, густим натовпом, обіймаючи й підтримуючи один одного. Кожен з них сам по собі не зміг би триматися на ногах, вони тільки тому й трималися, що були разом, неначе злилися в одне ціле. З їхніх плечей звисало лахміття. Придивившись, я побачив наші, радянські, гімнастерки…
— Хальт! — аж захлинувся від крику Бахмайєр, і люди-привиди зупинилися. Ми з жахом поглядали на них. Табірники рідко коли плакали. А тут плакав не один із нас. Неможливо було не плакати, тому що ми не могли кричати.
Бахмайєр повернувся до нас обличчям — він втішався власним голосом, що гучно лунав серед мертвої тиші.
— Дозвольте, панове, відрекомендувати вам… Всім добре видно? Прошу підійти ближче! Ще ближче. Ось так. Чи вам відомо, хто стоїть перед вами? Які красені, правда ж? Кожним можна замилуватися. Так от, оце вони і є, ті самі знамениті більшовицькі комісари, ге-ро-ї, котрими пи-ша-єть-ся Батьківщина! — він зареготав, крутнувся на підборах, зробив крок уперед. Повільно, кілька разів махнув рукавичкою, навмання затримуючи свій погляд. на кількох подертих гімнастерках. Есесівці миттю висмикнули з натовпу тих, на кого він вказав рукою.
— У крематорій!
Чотири мовчазні постаті, повиснувши на руках дебелих охоронників, зникли за смугою світла. Їх поволокли в темряву, в табір, туди, де між кухнею та лазнею куріли димом зловісні печі.
Полонені мовчали. І ми мовчали також.
— Я хочу вас запитати, — хизуючись перед згустком тіл у гімнастерках, Бахмайєр грався вийнятим з кобури пістолетом, підвищив голос, — чи вам подобалося бути червоними комісарами? Адже ви були задоволені вашими зірками на рукавах, вашими званнями? Мовчанка — ознака згоди… Гаразд! Якщо так, то, може, серед вас знайдеться зараз хоч би один, котрому не відібрало мову зі страху, і він нам скаже прилюдно вголос, що був комуністом і більшовицьким комісаром? Що? — Блазнюючи, Бахмайєр приклав долоню до вуха. — Не чую! Ви мовчите? Отож-бо! Тепер ви забули навіть, як слово «комуніст» вимовляється, я розумію, розумію…
Бунелик заплющив очі, його пальці стиснули край столу.
— І раптом з натовпу, освітленого прожекторами, повільно вийшов чоловік. У блакитнуватому холодному сяйві добре видно було його загрубіле вилицювате обличчя. Він, шкутильгаючи, наближався до Бахмайєра і не відводив від нього погляду примружених очей. Підійшов майже впритул до німця, похитнувся, однак устояв на ногах й сказав хрипло, окаючи, чітко вимовляючи кожне слово:
— Маєш бажання познайомитися? Що ж, давай… Я — Морозов Олександр Дмитрович, член Комуністичної партії і більшовицький військовий комісар. — Злегка повернувши голову у бік розгубленого перекладача, додав: — Ти, падлюко, перекладай йому, щоб слово в слово. Я комуністом був, комуністом залишився і буду комуністом навіть після смерті! — І знову примружені очі — на Бахмайєра. — Що ще тебе цікавить, фашистська наволоч?
Бунелик пильно подивився на мене.
— Вам коли-небудь доводилося чути тишу, таку тишу, коли здається, неначе зупинився час? Я таку тишу чув. Вона в ту мить огорнула каменоломні, тільки пара немовби потріскувала, вихоплюючись з легенів разом із диханням сотень людей.
Чоловік, що назвався комісаром Морозовим, стояв, як і раніше, і дивився, не підриваючись, Бахмайєрові в обличчя. Позаду, за спиною у Морозова, заворушився натовп. Полонені розступилися, і вийшов ще один, молодий, високий, у пілотці й накинутій на плечі шинелі.
— Я — Пономарьов, комуніст і червоний комісар!
І за ним — ще двоє.
— Комісар Червоної Армії комуніст Федулов! Може, повторити?
— Тихонов, батальйонний комісар і, звичайно ж, комуніст! Чим і горджуся…
Бахмайєр не позадкував від несподіванки, ні. Він зробив лиш якихось півтора кроки назад, зробив помимо волі. Та цього було досить — навіть німці-охоронники зрозуміли, що саме сталося. Вони мовчки, із забобонним страхом дивилися на людей, котрі виступали з натовпу полонених, один за одним, навстріч стволам автоматів, і промовляли розбитими губами кілька слів, що розколювали тишу. Навіть на цих м'ясників у мундирах, на цих вбивців подіяв виклик, що його кидали радянські люди в обличчя офіцеру-есесівцю, спокійно і без вагань. Начальник табору озирнувся, немовби шукав підтримки у своїх солдатів. Він вже зрозумів: того, що сталося, виправити неможливо. Неможливо! Якби навіть він скосив чергами всіх, хто стояв перед ним, чи спалив їх, або живцем закопав у землю. І Бахмайєр загорлав, заволав не по-людськи, як тварина. Він кинувся в групу полонених, що зростала перед ним, хапав за гімнастерки, за плечі, силкувався заштовхати людей назад, у натовп.
І ось знову почувся хриплий голос Морозова:
— Чого сатанієш, гадино? Смерть страшна для боягузів, ти її боїшся, падлюко! Не ми, ти боїшся її!
Бахмайєр швидко опам'ятався, зумів зладнати з собою. Постояв кілька хвилин мовчки, стискаючи парабелум. Нарешті вичавив із себе:
— Сміливість — це добре. Сміливих буде розстріляно останніми. Ні, не зараз, не сьогодні. Це було б надто великою розкішшю для вас, панове сміливці!..
Їх залишили з нами в каменоломнях. Шістдесят вісім чоловік. То були наші армійські політпрацівники, вчорашні райкомівці та обкомівці, кадрові військові, декотрі, старші віком, справді мали комісарські звання, однак немало серед них виявилося і молодих офіцерів, випускників політучилищ. Та всі вони так і залишилися для нас комісарами. Інакше їх у таборі й не називали. Але недовго вони прожили разом з нами.
Була неділя, це я добре пам'ятаю. Якесь гітлерівське свято, якщо не помиляюсь, здається, то був день народження Гітлера… Есесівці зранку дудлили шнапс, горлали пісні. А потім… Бачимо — шикують усіх комісарів. Якийсь унтер-офіцер заграв на акордеоні, і під цей марш комісарів погнали до тиру. Там офіцери з табірної варти майже щодня тренувалися в стрільбі. Всі ми, хто де не був, принишкли в передчутті біди. І скоро справді почало діятися щось невимовно моторошне. Мені здавалося, що я втрачаю розум. На наших очах відбувалося таке, що перевершило всі жахи навіть в умовах Маутхаузену. Комісарів прикручували в тирі до стовпів дротом, і офіцери-есесівці, відійшовши від своїх жертв на кілька кроків, розряджали в них пістолети, стріляли майже впритул, билися в заклад, хто краще поцілить, і випускали в живі мішені по пів-обойми…
Морозова тримали в тирі окремо, руки в нього було скручено за спиною. Він бачив, як один за одним гинули під кулями товариші. Два есесівці тримали його. Бахмайєр тремтів, немов на нього напала падуча, й кричав Морозову:
— Ти бачиш, все бачиш? Дивись, комуніст, дивись! — Він перезаряджав пістолет, прицілювався в нову жертву, прив'язану до стовпа, і аж захлинався: — Тому я вліпив у перенісся, а цьому спершу прострелю вуха, а потім — горлянку… Спостерігай, комісаре, ти ж сміливий!
Лице у Морозова закам'яніло. Гриміли постріли, чулися стогони, навперебій ґелґотали фашисти, захмелілі від крові. А Морозов стояв і дивився. Вилиці випнулися ще гостріше, на чолі набрякли жили, його голова повільно біліла, немов вкривалася памороззю, із зціплених зубів на підборіддя цівкою збігала кров…
Кілька годин непорушно стояв Морозов. Не змовкав виляск парабелумів, «вальтерів», «зауерів», пороховий чад не встигав вивітрюватися з тиру, в'їдався в очі. В бараках табірники ридали, затуляли вуха, щоб не чути пострілів і зойків поранених, гатили кулаками в дерев'яні стіни.
Наостанок, на завершення кривавої оргії, Бахмайєр залишив чотирьох комісарів — тих самих, котрі першими вийшли з натовпу полонених при світлі прожекторів: Морозова, Федулова, Пономарьова і Тихонова. Через чверть години не стало і цих трьох. Залишився останній, Олександр Морозов.
— Ось ти й діждався своєї черги! — пістолет Бахмайєра вперся Морозову в груди. — Ану, до стовпа його!
Очі Морозова були прикуті до обличчя начальника табору, неначе він хотів запам'ятати це ненависне обличчя. Бахмайєр підкинув руку з парабелумом. І зненацька пронизливо закричав:
— Схили голову! Відвернися, будь ти проклятий, заплющ очі! Чуєш?!
— Тремтиш? — глухо запитав Морозов. — Я тебе примушу дивитися мені в очі! Вбивати беззбройних навчився, а дивитися прямо — піджилки тіпаються, стерво? Чого сполотнів? Не бійся, я прив'язаний. Стріляй!
Тричі підіймав пістолет Бахмайєр, і тричі обпікали його очі людини, котра міряла есесівця презирливим поглядом з-під суворо зведених брів. З-під кашкета німця струмками збігав піт, у нього ходуном заходили руки. Він раптом повернувся до Морозова спиною, тицьнув, як сліпий, пістолет у кобуру і пішов з тиру геть, прискорюючи крок. Потім майже побіг, зіщулившись, спотикаючись об каміння. Есесівці похмуро дивилися йому вслід, опустивши автомати, нервово курили. Один з них підійшов до Морозова й поспіхом почав розплутувати дріт.
— Сашкові Морозову у Маутхаузені сповнилося тридцять років, — продовжував Бунелик. — Він був комісаром окремого загону десантників. Виконував завдання в тилу ворога. В одному з боїв Морозова поранило в ногу, його підібрали й заховали колгоспники. Вночі скирду соломи, де він лежав без пам'яті, оточили жандарми…
Родом він з Кіровської області. У найпівнічнішому її закутку є лісове селище, Іма називається. Селище кілометрів за вісімдесят від залізниці, в тайзі. Там Сашко Морозов, лісоруб з діда-прадіда, жив і працював, там і комуністом став у нелегкий час, коли ще в лісах куркульня та банди блукали.
Він із свого життя нічого не приховував від товаришів по табору. Найвищу правду він сказав першого ж дня, стоячи перед Бахмайєром, і йому вже не було потреби щось замовчувати. Хочете — вірте, хочете — не вірте, але в таборі Морозова боялися есесівці. Вони поглядали на нього з якимось зачаєним страхом, замовкали, як тільки він з'являвся поблизу, іі відступали убік, коли він проходив біля когось із них. А комісар просто не помічав німців, не звертав на них уваги, йому на них було наплювати. То було навіть не презирство до смерті, було щось більше, чого я пояснити не в змозі…
Незабаром Сашко врятував мені життя. Ми довбали в скелях тунель. Кінчався день, сутеніло. Зміна, в якій був і Морозов, чекала біля входу в тунель, наша група мала передати їй кирки та лопати. Я плентався, ледве пересуваючи ноги після дванадцятигодинної каторжної роботи. Ось ми вийшли з тунелю, ковтнули свіжого повітря, порівнялися з табірниками, котрі мали нас заступати. Хтось обережно взяв мене за руку. Озираюся — Морозов. Він тихо сказав:
— Тобі не можна повертатися у барак. Залишайся в тунелі на нічну зміну замість мене. Вартові приймають групи за кількістю… Протримайся. Хлорці дещо комбінують, треба виграти час.
Ми швидко помінялися місцями. Морозов не встиг або й не хотів сказати мені все. Та її вже й сам знав, що приречений на смерть. Я вже казан про нашивки з літерою «К». Ця літера означала «кугель» — «куля». Будь-хто з варти, вгледівши в'язня з таким клеймом на грудях та спині, міг коли йому заманеться застрелити його. Нашивка «кугель» була вироком на знищення.
Звичайно, в ті дні я ще не міг знати про те, що гітлерівці виявили в котельні вроцлавського заводу знімки деталей ФАУ-1, що Шперлінга розстріляно, а нашу з Кисельовим приналежність до фотокопій розкрито. І все ж я вже про дещо догадувався, дізнавшись, що означає це «К».
Товариші з підпільної організації табору дізналися, що колишнього робітника з рентгенлабораторії на заводі «Ардельт-верке» гітлерівці мають намір «випустити на люфт» — кинути у піч крематорію, — і намагалися мене врятувати. Яким чином? Цього я не знав.
І ось трапилося майже невірогідне. Помінявшись місцем з Морозовим, я повернувся в каменоломні, і тої ж ночі мені вдалося втекти. Таке у Маутхаузені траплялося не часто.
Опівночі кількох в'язнів, і мене серед них, вартові вивели з тунелю, наказали розвантажити машину із залізобетонними стояками. Кругом — темінь. Вівчарок у есесівців не було. Вартові звиклися з думкою, що втекти з каменоломень неможливо, і, мабуть, тому, коли ми вовтузилися біля машини, навіть не поглядали в наш бік. Стояли осторонь, курили, базікали… Ми розвантажили машину, і я на хвилину затримався, трохи відстав від товаришів, котрі вже йшли назад, у тунель, скинув з ніг дерев'яні «грюкалки» й, пригинаючись, ховаючись за машину, скрадливо зробив кілька кроків у темряву. Потім побіг. Прів якоюсь мілкою річкою. Знову біг. Ліворуч в небо шугнула ракета — есесівці недорахувалися одного в'язня, здійняли тривогу.
Не одну ніч я пробирався по чужій землі, нарешті, сам того не знаючи, опинився в Югославії. Та це вже до справи не стосується… Я хотів розповісти вам про комуніста Олександра Дмитровича Морозова.
Яка його подальша доля? Уявіть собі, таке теж трапляється не часто… А втім, це також довга історія. Ось від нього лист, недавно отримав… Так, Морозов живий. Колишній комісар працює в рідному селищі Іма бригадиром лісорубів. У нього шестеро дітей, всі дівчата. Далекувато їхати туди, не близько вона, тайга. І вік мій вже не для мандрівок. Та ми мусимо зустрітися. Якщо про людину думаєш десятки років, то надія на побачення з нею ніколи не згасає в серці…
Ще тріщали постріли на західній околиці міста і горіли будинки, підпалені гітлерівцями; підрозділи армійців і загін Івана Музальова з партизанського з'єднання Антона Одухи, атакувавши Славуту, ще добивали ворожих автоматників, викурювали їх з підпоріть та садків, коли група партизанів-кіннотників, промчавши вулицями, завернула коней на безлюдне подвір'я міської лікарні. Скинувши автомати й гвинтівки, бійці почали довбати ломом тверду, вже мерзлу землю.
— Обережніше, хлопці, обережніше, — хвилюючись, повторював худорлявий сіроокий Музальов і не відривав погляду від неглибокої ями. — Не поспішайте, тихіше, спокійніше…
Партизани кинули лом, далі вже руками вигрібали глину та сміття. Скоро один з них відчув під пальцями напівзотлілу тканину одягу.
В ямі лежала людина. Сиве волосся, почорніле, притрушене землею обличчя, заломлені за спину руки скручені дротом.
Партизани загорнули тіло в плащ-палатку, підняли на край ями і поскидали шапки. Тричі прогримів залп на подвір'ї лікарні — останній залп у визволеному від ворога українському місті. Це було в лютому 1944 року.
Того дня Антон Одуха і його друзі віддали останні почесті людині, ім'ям якої вони назвали своє партизанське з'єднаний.
Хто ж він був, отой сивий чоловік, за труною якого до центрального майдану в Славуті, до пам'ятника Леніну, йшло в скорботі все місто, йшли роти автоматників-фронтовиків, крокували мовчазними шеренгами партизанські загони?..
Наприкінці червня 1942 року офіцерові СС, комендантові міста Славути, доповіли про незвичайну подію: із табору для військовополонених, розташованому в місті, втекла група радянських бійців та командирів. Незважаючи на колючий дріт, кулемети на вежах, на посилену охорону з вівчарками, військовополонені щезли, наче крізь землю провалилися. Есесівці кинулися на розшуки втікачів, та повернулися ні з чим.
Уранці коменданта ошелешили новою звісткою. Перш ніж зникнути з міста, втікачі побували в приміщенні міської лікарні й забрали там майже всі медикаменти. Завідуючий лікарнею Михайлов намагався чинити опір, і його поранено пострілом у шию…
Комендант висловив Михайлову подяку і своє співчуття, побажав скорішого одужання та запевнив його, що бандитам не уникнути жорстоко! кари.
Однак військовополонених так і не розшукали. Згодом німці з'ясували, що їм допоміг вирватися з табору Антон Одуха — партизан, за голову котрого гестапівці давно вже обіцяли сто тисяч рейхсмарок.
У комендатурі Славути серед гітлерівців та поліцайні зчинився переполох. Німцям не вперше доводилося чути про Одуху., Місяць тому він з якимось партизаном повалив міст поблизу залізничної станції Бадувка. Вибух стався в ту мить, коли через міст на великій швидкості проходив військовий ешелон, переповнений солдатами з танкової дивізії, яку перекидали на Східний фронт. Сімнадцять вагонів було потрощено вщент. На місці диверсії залишилися уламки, трупи й поранені.
Та не встигла ще влягтися паніка після цього випадку, як Одуха вдруге замінував залізничну колію. Він закопав вибухівку на ділянці, де мав проїхати спеціальний поїзд гауляйтера Еріха Коха. Щоправда, патрулям, які охороняли залізницю, в останню мить вдалося попередити катастрофу. А якби солдати випадково не виявили вибухівки? Комендант досить чітко уявляв собі, які наслідки мала б така диверсія…
Про Одуху гітлерівці в Славуті дещо знали. Мав деякі відомості про нього і комендант міста. За кілька кілометрів від райцентру, в селі Стригани, жив такий собі непримітний молодий учитель. Майже всім стриганівцям було відомо, що 1937 року вчителя раптом заарештували органи НКВС. Напевно, тому німці й призначили Одуху завідувачем початкової школи. Ні в стриганівського старости, ні в поліцаїв з навколишніх сіл вчитель не викликав жодної підозри. Як-не-як, людина за Радянської влади постраждала, тож тепер їй — і довір'я, і посада…
Лише потім виявилося, що в лісі, в таємному сховищі, Одуха зберігав гвинтівки, гранати та вибухівку. В школі, де він працював, виготовлялися листівки, в яких вояки фюрера називалися мерзенною зграєю, а про місцевих поліцаїв писалося, що найближчим часом кожен з них отримає кулю за зраду. Мав Одуха, звичайно, і спільників, але окупантам не вдалося викрити їх. Та й сам учитель вислизнув із рук гестапо. Він вискочив у вікно тої хвилини, коли до будинку, в якому мешкав, наближався офіцер із трьома солдатами, щоб заарештувати його.
Тепер Одуха нагадував про себе майже щодня. Та й не тільки він завдавав гітлерівцям клопоту. Неспокійно було в Шепетівці, в Проскурові, в Ізяславі і в Старокостянтинові… То тут, то там з'являлися радянські листівки. На залізниці все частіше чинилися диверсії. На Шепетівському вузлі гестапо будь-що силкувалося викрити підпільників, бо залізничний вузол мав важливе стратегічне значення. Агенти СД натрапили було на слід Івана Музальова, проте і його взяти не змогли. Також зникнути встиг. Підпільники та партизани все відчутніше дошкуляли окупаційним властям. Не допомагали ані арешти, ані розстріли.
Тепер ось випадок із Михайловим… Вже не де-небудь у лісі, а навіть у місті, під боком комендатури, ці «більшовицькі елементи» ледве не прикінчили завідуючого лікарнею, людину, яка віддано й сумлінно (так вважав начальник гестапо Славути) співпрацювала з німецькою адміністрацією. Комендант був переконаний, що лікар Михайлов — саме та особа, котра лояльного поведінкою по відношенню до окупаційної влади подає добрий приклад місцевому населенню. Навіть більше: поведінка вже не молодого, відомого в місті лікаря здавалася комендантові неабиякою особистою заслугою. Йому, офіцерові СС, вдалося залучити на свій бік радянського інтелігента, медика, якого в Славуті знає старе й мале. Тут, на окупованій радянській землі, подібні «знахідки» траплялися комендантові нечасто. Він це розумів і запропонував Михайлову крісло завідуючого лікарнею як винагороду за те, що той сам прийшов у комендатуру і добровільно виявив бажання трудитися «на благо Великонімеччини». Тепер навіть нічний постріл у лікарні і поранення Михайлова можна використати з розумом і не без певної мети, треба тільки більше пошуміти про цей випадок та добряче роздути його. Мовляв, бачте, як ото радянські комісари чинять розправу над чесними, поважними людьми…
Однак плани цього завойовника порушилися зовсім несподівано. Через кілька днів йому подзвонив розлючений шеф відділення гестапо і топом, що не віщував нічого доброго, повідомив: лікар Михайлов, якого так розхвалювали в комендатурі, не хто інший, як таємний радянський агент, керівник комуністичного підпілля коли не всієї Кам'янець-Подільської області, то кількох її районів напевно. Він підтримував найтісніші зв'язки з партизаном Одухою. А той постріл у потилицю і поранення — звичайнісінька інсценізація самого ж лікаря. Хотів відвести од себе підозру, бо сам заздалегідь готував і віддав медикаменти втікачам-військовополоненим. Михайлова заарештували. Поки що він мовчить, але йому розв'яжуть язика, і тоді з'ясується багато дечого…
Деякий час Федора Михайловича тримали в гестапо в Славуті. Одуха і його товариші намагалися було визволити лікаря, але здійснити задум їм не вдалося. Після того гітлерівці перевезли Михайлова в шепетівську в'язницю. Він заслаб від катувань на допитах і вже не міг ходити. До кабінету слідчого його тягли під руки двоє есесівців. Щоночі лікаря мордували в цегляному льоху, шмагали дротяними нагаями, ламали пальці, закладаючи їх між двері, кололи тіло розпеченим шомполом. Проте він мовчав.
Михайлов розумів, що чекає на нього. Зрадник, котрий пішов у гестапо і виказав його, небагато знав про діяльність лікаря у підпіллі, але й того, що було відомо зрадникові, цілком вистачило для смертного вироку штангеріхту[22].
Федір Михайлов працював у славутській лікарні чимало років що до війни. В минулому моряк-балтієць, він воював проти білогвардійців у громадянську. Добровольцем пішов на фронт, як тільки почув по радіо, що фашистські армії вдерлися на радянську землю. Одягнув форму військового лікаря, прийняв польовий шпиталь. Частина, в якій він служив, потрапила в оточення. Тяжко контужений у бою, Михайлов не зміг разом з іншими пробитися до своїх.
Повернувшися у Славуту, лікар усе добре обдумав, зголосився в німецькій комендатурі, одержав роботу. І почав групувати навколо себе надійних людей. Уже взимку 1941 року він створив широко розгалужену підпільну організацію, її бойові ланки діяли в багатьох містах і селах Кам'янець-Подільської області. Лікар очолив окружний підпільний центр, до складу якого увійшли Одуха, Захаров, Шорников та Яворський. Члени центру підіймали на боротьбу з фашистами радянських патріотів у Плужнянському, Ляховецькому, Старокостянтинівському, Шепетівському, Проскурівському, Тальпівському та в інших районах. Налагоджувалися також зв'язки з підпіллям Новограда-Волинського, Бердичева, Житомира.
Спочатку Михайлов розробив план масового збройного повстання в тилу ворога, на території кількох окупованих областей. Та коли все зважив, врахував складність обстановки, від цього наміру відмовився, зрозумівши його нереальність. Підпільники одержали наказ створювати партизанські групи, добувати зброю та боєприпаси, чинити диверсії на залізницях, на підприємствах, перешкоджати гітлерівцям вивозити зерно, худобу, сировину.
Безліч зв'язків, що пролягли від Славути до десятків бойових груп, до комуністів, комсомольців, тримав у своїх руках лікар. Отож життя й доля багатьох людей залежали тепер від того, як буде тримати себе лікар у гестапівській катівні. Його мовчанка була єдиною зброєю, що залишилась у нього. І він не склав цієї зброї до кінця. Не вирвавши у лікаря ні прізвищ, ні явок та адрес, німці привезли його в Славуту. Тут, поряд із лікарнею, де Михайлов провів половину життя, вже була споруджена шибениця. На шию зв'язаного, закривавленого лікаря есесівець накинув зашморг. Михайлов востаннє звів погляд на людей, яких фашисти зігнали до місця страти, кивнув їм головою, що посивіла за два тижні.
— Прощайте, товариші…
Гестапівці наказали поліцаям закопати труп страченого на подвір'ї лікарні. Так у Славуті люди дізнались, що Федір Михайлов, завідуючий лікарнею, ніколи фашистам не служив — служив він своєму народові.
… Шваленберг підняв руку. На ньому, як завжди, був мундир із погонами та відзнаками. Водій, різко загальмувавши, відкрив перед солдатом дверцята кабіни. Шваленберг, а за ним і Василь Шантар вмостилися на сидінні. Олександр Софієв і Максим Сідненко вибралися в кузов.
Штовхнувши водія парабелумом, Шваленберг наказав йому по-німецьки:
— Газуй прямо й сиди спокійно!
Водій вкрився холодним потом, скосив очі на пістолет і мовчки увімкнув швидкість. Машина наближалася до Славути. Вже видніли кулеметні вежі над табором для військовополонених. Біля огорожі з колючого дроту походжали есесівці-охоронники.
Зненацька водій кинув баранку і з криком вистрибнув }з кабіни. Шваленберг двома пострілами з пістолета звалив його на дорозі. Шантар ледве встиг перехопити кермо і дав повний газ. Машина, ревнувши мотором, помчала вперед.
Не втямкувавши, що ж відбувається, есесівці якусь мить розгублено дивилися на грузовик, що віддалявся, на дорогу, де, загрібаючи руками пилюгу, копав німець. Потім опам'яталися, ударили з автоматів по машині. Грузовик нісся вулицями міської околиці, здіймаючи за собою хмару куряви. Біля лісозаводу, на мосту через Горинь, партизанів намагався перехопити поліційний патруль. Ледве не збиті колесами, чорномундирники порснули з дороги врозтіч. Машина мчала далі, жителі міста проводжали її здивованими іі захопленими поглядами.
Надвечір четверо сміливців підкотили до лісового партизанського табору.
Загін в Антона Одухи був тоді ще невеликий. Разом з учителем до лісу прийшли його друзі з підпільної групи в Стриганах: старшина танкіст Олексій Іванов, вчорашні учні Одухи — Сашко Гіпс, Леонід Троцький, Віталій Кмитюк, а також Тоня Петричук, Василь Трегуб, вчителька Ганна Охман. Були тут і військові, котрим Одуха та Михайлов влаштували втечу з табору полонених у Славуті: армійський політпрацівник Гнат Кузовков, Олексій Манько, Олександр Софієв, Василь Шантар, Ібрагім Друян, Тенгіз Шавгулідзе та ще кілька бійців і командирів. Із Шепетівки Іван Музальов також привів у загін підпільників Микиту Гончарова та Івана Нищенка. З ними прийшов і Станіслав Шваленберг.
Солдат німецької армії Шваленберг давно чекав зручного моменту, щоб порвати з гітлерівцями, яких ненавидів не менш, ніж його радянські друзі. Іван Музальов теж був військовий, потрапив у полон, фашисти кинули його разом з іншими за колючий дріт у Шепетівці. Станіслав Шваленберг служив в охороні шепетівського табору. Він і допоміг Музальову та кільком його товаришам вирватися з неволі. Так виникла в Шепетівці підпільна група, яка здійснила чимало сміливих операцій на залізничному вузлі і в місті. Коли над групою Музальова нависла загроза провалу, він вирішив відправити декого з підпільників до Одухи в ліс. Залишатися в загоні сам не мав наміру — в Шепетівці в Музальова було кілька явок і надійних квартир, до міг переховуватися від гестапівців. Там, у місті, лишилося чимало товаришів, вони готували крупну диверсію на величезному німецькому військовому складі, де зберігалося понад шість тисяч тонн продовольства, і керівник групи мав повертатися до своїх людей.
Одуху непокоїла думка: як налагодити зв'язок зі своїми по той бік фронту. Командирові загону вже було відомо, що в лісах Брянщини та Білорусії народні месники розгортають боротьбу з окупантами. Чутки про це долинали і до Кам'янець-Подільської області — уривчасті відомості про лісовий партизанський край приносило радіо. Навіть фашистські газети час од часу писали дещо про «білоруських та брянських лісових бандитів», які, мабуть, добре-таки насолили гітлерівцям. Одуха задумав спорядити в район Брянська своїх розвідників. Він був переконаний, що там працюють партизанські радіостанції, штаби, які керують численними загонами народних месників, обмінюються з Великою землею радіодепешами, передають за лінію фронту розвідувальні дані, одержують звідти накази…
Та на Брянщииу лежала далека дорога. Ось тоді й виникла думка захопити у німців транспорт, щоб вирядити на ньому добровольців у небезпечну й нелегку подорож. Добути машину взявся Станіслав Шваленберг. У супроводі кількох партизанів він вийшов на шлях недалеко від Славути, де часто курсували німецькі грузовики…
Наступного вечора дев'ять партизанів на чолі з Максимом Сідненком, озброєні знятим із підбитого танка кулеметом, гвинтівками та гранатами, виїхали з лісу на трофейній машині. Перед ними пролягли сотні кілометрів, їх чекали на шляху десятки населених пунктів, заповнених гітлерівцями. Було складено маршрут: Берездів, Олевськ, Туров, Кончевичі, Бобруйськ, Гомель і — Брянськ.
Берездів проминули без перешкод. Але дістатися автостради на ділянці між Корцем та Новоградом-Волинським не пощастило. Серед степу біля села Селичів група Сідненка напоролася на загін карателів, поспіхом зібраний із солдатів ближчих гарнізонів та поліцаїв. Вогнем свого кулемета розвідники розігнали німців і запроданців-шуцманів. Та скоро довелося кинути машину — після дощу грузовик застряв у багнюці.
Далі партизани пішли пішки. За Олевськом їм вдалося проїхати кілометрів п'ятдесят по вузькоколійці. Прип'ять перепливли вночі на човні. Не раз і не два стикалися розвідники з гітлерівцями, поліцаями. Відходили, відстрілюючись, болотами й перелісками. Вже в Білорусії поховали Симона Кадакідзе, вбитого в одній із сутичок з ворогом під селом Альбін. Вони хиталися від утоми й голоду, йшли знесилені, витративши майже всі патрони й гранати. Але йшли вперед і вперед, не відхиляючись від маршруту.
Пробиратися аж до Брянська їм не довелося. В Поліській області, неподалік села Бобрик, українські партизани зустріли загін білоруських месників із з'єднання генерал-майора Константинова. Через кілька днів у Москві вже знали про те, що й у Кам'янець-Подільській області діють радянські патріоти — бойовий загін тієї величезної народної армії, яка розпочинала битву з фашистськими окупантами в глибокому тилу ворога.
Одержавши з-за лінії фронту автомати, гвинтівки-«безшумки», гранати та вибухівки, навантаживши цей дорогоцінний скарб на плечі, розвідники вирушили назад, на Україну. Лише одна трагічна подія спохмурила радість — радист із рацією, надісланий з Москви в розпорядження кам'янець-подільських партизанів, загинув через сліпий випадок під час невдалого нічного приземлення на парашуті.
В жовтні група Максима Сідненка повернулася на Поділля, до свого загону, що розташувався в ті дні поблизу села Хоровиця. З далекого походу привели партизани нового бійця. Звали його Михайло Петров. Штаб генерала Константинова відрядив хлопця в загін до Антона Одухи, щоб допомогти налагодити диверсійно-підривну справу. Саме йому, молодому сибірякові, випало в недалекому майбутньому, вже в не маленькому загоні — в кількамісячному з'єднанні кам'янець-подільських партизанів — очолити окремий батальйон диверсантів, який наганяв страх на транспортну службу гітлерівців від Волині до Київщини.
Восени 1942 року загін Одухи вже завдавав відчутних ударів на залізниці, палив військові склади, знищував деревообробні підприємства, мости, водокачки. Карателі, кинуті в партизанський район Поділля, без успіху прочісували невеличкі острівці лісу, розкидані там і тут. Добре розуміючи, що в тутешніх лісах з приходом зими партизанам буде скрутно, Антон Одуха після кожної нової операції саджав загін на коней та підводи і вів його в сусідню Ровенщину. Тактика маневру тривалий час збивала гітлерівців з пантелику. Організатори каральних експедицій — кам'янець-подільське СД та польова жандармерія — не передбачали, що за межами їхніх володінь, у селах Борщівка та Лідівка, які розкинулися на рівнині в Гощанському районі, Ровенської області, знаходять собі притулок партизани. Населення цих сіл надавало притулок бійцям у своїх хатах, ховало коней і підводи в повітки та клуні. Разом із партизанами селяни оточували села заставами та дозорами, піклуючись про те, аби ніхто із чужих, сторонніх не довідався, які гості з'їжджаються сюди вночі. Звідси, з Борщівки та Лідівки, не раз вирушали партизани до своєї області, робили блискавичні наскоки на окупантів.
Якось розвідка повідомила, що невеличке містечко Аннополь із деякого часу почало привертати до себе посилену увагу з боку німецьких військово-технічних спеціалістів. До Аннополя часто навідувалися чини окупаційної адміністрації з Рівного. Комендантом містечка і одночасно директором аннопільського спиртозаводу було призначено німця Зачика, нациста й гестапівського агента, засланого фашистською розвідкою на Україну ще до війни. Тепер він став повновладним господарем і підприємства, і всього Аннополя. Власноручно розстрілював людей, знущався над робітниками, тероризував родини радянських військовослужбовців. Містечко охороняли солдати жандармерії та поліція.
Одуха наказав своїм розвідникам з'ясувати, чим так зацікавив гітлерівців Анпополь. Скоро штаб загону одержав відомості: на аннопільському заводі зберігалося біля тридцяти тисяч тонн спирту. Німці готуються вивезти весь цей запас у Німеччину, на підприємства синтетичної гуми. Командир загону в більшості випадків особисто керував майже кожною бойовою операцією. Повів він бійців і цього разу. Партизани прикотили в Аннополь удень на підводах. Захопили приміщення телефонного комутатора, оточили будинок, в якому мешкав Зачик. Група бійців кинулася до величезних цистерн, наповнених спиртом. А тим часом Антон Одуха, Гнат Кузовков, Михайло Петров і Олександр Перепелицин увірвалися в цегляну казарму, де розмістилася охорона заводу. Командир загону вирвав із рук вартового поліцая ручний кулемет. У казармі загриміли постріли.
Кілька охоронників встигли забарикадуватися в одній із кімнат, відстрілювалися крізь двері. Партизани полоснули чергами з щойно добутого кулемета. Перепелицин вбіг у коридор з оберемком соломи. Затанцювало полум'я… Стрілянина стихла так же раптово, як і почалася. Партизанські підводи мчали вулицями Аннополя назад, коні неслися галопом. А над заводом вирувало моро вогню. Металеві цистерни вибухали, палаючий спирт розливався по землі рікою…
Скоро в кам'янець-подільському СД зрозуміли: власними силами їм не справитися з маневровим партизанським загоном. У край були викликані спеціальні частини СС. Вони прибули взимку, коли лютували шпаркі морози. Кінні есесівці нишпорили в селах, перекрили заставами дороги, блокували підходи до лісу. Розбивши один такий есесівській підрозділ, напавши на нього в тумані біля села Головлі Українські, Одуха повів загін за Случ.
Перед походом партизани вишикувалися на лісовій галявині.
— Федора Михайловича Михайлова, нашого старшого товариша, багатьом з нас не довелося бачити, — заговорив перед шеренгою Одуха. — Але серед нас немає людини, котра не чула б про лікаря Михайлова. Він загинув, та він залишився з нами назавжди! Бо справу, за яку віддав життя, продовжуєте ви. Я хотів сказати вам раніше… але тоді ми з вами ще не мали права. Тепер нами дещо зроблено. Ми заслужили право називати себе михайловцями. Віднині загонові нашому присвоюється ім'я загиблого героя Федора Михайлова!
З того дня вони називали себе михайловцями. І як михайловці ввійшли в історію народної партизанської війни, чесно пронісши крізь тяжкі випробування ім'я полеглого патріота.
Як тільки Одусі доповіли, що разом із групою розвідників у загін прибув з Білорусії досвідчений сапер, командир зразу ж викликав його до себе. Перед Одухою стояв невисокий хлопець, білявий і широколиций, одягнений у стару, витіпану негодами шинель. Йому можна було дати не більше вісімнадцяти. Дивлячись на командира загону стомленими, ледь примруженими очима, юнак приклав руку до шапки:
— Заступник політрука стрілецької роти Петров! Прибув у ваше розпорядження за наказом штабу поліських партизанських загонів.
— Стрілець, значить, — не приховуючи розчарування, кинув Одуха. — Мені доповідали: сапер прийшов, а ти із стрілецької…
— І сапер теж, — усміхнувся Петров. — Кадрову служив у саперному батальйоні. Потім — стрілецький полк у Тернополі. Війну починав як сапер, заміновував мости та греблі…
Обличчя командира посвітлішало.
— То сідай, сідай же. Я не генерал і навіть не заступник політрука, переді мною тягтися не треба. Звати тебе як, сапер?
— Михайло.
— Комуніст?
— Кандидат партії.
Петров коротко розповів Одусі свою загалом звичайну для того суворого часу історію — історію солдата, котрий не з власної волі, а з обставин, від нього незалежних, опинився на території, захопленій ворогом. Таких історій Одуха вже чув немало.
— Усе зрозуміло, — мовив він по паузі. — За те, що до нас прийшов, щире спасибі. А справі допоможеш, тоді спасибі скаже Батьківщина. Бачиш, як тут ешелони один за одним гуркочуть? Роботи вистачить, і бажаючих випробувати німецькі вагони на міцність теж немало. Шкода тільки, підривників у нас обмаль, кустарщиною займаємось. Ти познайомся для початку з одним парубійком, є тут такий Льонька Русак. Теж підривною механікою цікавиться. Побалакай із ним.
Знайомство Петрова із Русаком відбулося того ж таки дня. Петров розшукав його біля багаття. Чорнобровий юнак, усміхаючись, простягнув йому руку.
— Сибіряк? — запитав Петров, ледь почувши голос Льоньки.
— Точно. Новосибірські ми.
— Земляки, значить. Яким вітром занесло сюди?
Немолодий уже партизан у накинутому на плечі кожушку сидів навпочіпки перед багаттям і, помішуючи щось у закіптявілому відрі, неголосно проговорив:
— Вітер один для всіх — війна… Він на фронті в танку горів та сім разів із тюрем та концтаборів фашистських тікав, із самої люблінської фортеці вирвався, земляк твій Льонька. А ти йому допит вчиняєш. Його ми знаємо, а хто ти будеш, почути не завадить. Коли не секрет, звичайно.
— Які тут секрети? — Петров розумів, що назватися земляком чорнобрового Льоньки — цього надто замало тут, в осінньому лісі, пропахлому димом партизанських багать. — Біографія в мене куценька. Родом із села Талівки. Одинадцяти років пішов у теслі, бо батько хворів, а сім'я велика… Потім у Томську в гірничому технікумі вчився, але не закінчив — довелося йти працювати на завод. Звідти й до армії покликали. Два роки служив сапером у Кемерові. Війну зустрів під Тернополем. Прикривав відхід свого полку. Було нас дванадцять, а живих залишилося троє… Пішли ми на схід. Німці давно обійшли нас і праворуч, і ліворуч, і вперед далеко просунулися. Та всього не розкажеш… Сталося так, що залишився я сам. Вирішив пробиратися в Білорусію, до партизанів. У Єльському районі, на Поліссі, натрапив нарешті на один загін. Слабенький, малочисельний, він на значні операції не замахувався. Пострілювали ми в німців, котрі від своїх відставали, іноді дрібні обози захоплювали, поліцайню ганяли. А здебільшого в лісових хащах ховалися. Сумно було в такому загоні… Та якось запропонував командир мені і ще одному хлопцеві, місцевому партизану, на пошуки штабу поліських загонів вирушити, щоб зв'язок з ними встановити. Ну, пішов. Подалися ми за Прип'ять, довго блукали лісом, поки натрапили на партизанів. Ними наш генерал командує. Озброєні добре, одягнені, боєприпасів вистачає. В тих місцях — справжня партизанська армія. Подекуди в селах німців ще й не бачили, люди, як і раніше, в колгоспах працюють. Аеродроми там партизанські є, наші літаки з-за лінії фронту регулярно приземлюються… Доповіли ми про наш загін, і попрохав я генерала, щоб мене зарахував у партизанську бригаду, котра діяла поблизу залізниці. Якраз у ті дні ваші хлопці прибули до білоруських партизанів. У штабі мені кажуть: «На Україні воювати починав, там і продовжувати доведеться; подільським партизанам підривники потрібні, збирайся в дорогу…» Більше й розповідати немає про що.
— А коли немає, то присувайся ближче до нашого кулешу, якщо ложку маєш, — підморгнув партизан у кожушку, здіймаючи з багаття відро. — Земляк твій Льонька приволік до лісу он те залізяччя, — він показав на товстелезного дуба, під яким лежала купа артилерійських снарядів. — Нахваляється з них тол добути, якщо на вогні підсмажити. Вдасться фокус?
— А чого ж? — ковтаючи гарячий куліш, кивнув Петров. — За двісті сімдесят градусів температура сягне, і будь здоровий — бабахне, що й кісток не збереш.
— Як же тоді? Нехай добро пропадає? До нас поки що літаки не літають, а вибухівка потрібна, — вставив Льонька Русак.
— Подумаємо. Добровольців для такого діла треба.
— Добровольці знайдуться, тільки свисни, — обізвався партизан Сашко Гіпс.
Досить нескладна споруда, що її побачили через якийсь час партизани в лісі, була названа ними «чортовою кухнею». Та це вже було пізніше, тоді, коли про Михайла Петрова взнали в усіх загонах народних месників Поділля, коли про нього, а також про його земляка Льоньку заговорили в містах і селах, в німецьких комендатурах та в охоронних підрозділах, котрі тримали під своїм наглядом залізницю.
Згодом Петров та його друзі вдосконалили «чортову кухню», розтоплений тол стали виливати в заздалегідь приготовлені форми, перетворювати на важкі восьмикілограмові «паляниці», як казали жартома партизани. Скрізь, де тільки можна, шукали бійці снаряди, авіабомби, звозили до лісу. З'являлися в Петрова та Русака десятки учнів. «Чортові кухні» закуріли в багатьох партизанських загонах Поділля. І не було жодного випадку, щоб ця небезпечна справа закінчилась де-небудь трагічним феєрверком — жодна бомба, жоден снаряд не вибухнули на партизанських багаттях. Знаючи, що з вибухівкою не жартують, був Михайло Петров учителем суворим і причепливим, не терців безпечної хвацькості і нехлюйства. Та все було потім.
А того затуманеного ранку, коли задиміла перша «чортова кухня», кілька бійців, повертаючись до табору після нічної операції, вгледіли поміж деревами щось, дуже схоже на грубо складену піч. На ній стояв звичайний бідон, у яких на селах возять молоко. В бідоні кипіла вода, «виварюючи» підвішений на вірьовці і занурений в окріп чорний снаряд.
Майже тиждень чаклували біля тої печі Петров і Льонька Русак; Сашко Гіпс і Леонід Троцький, котрі ще зовсім недавно сиділи за партами в Стриганівській школі, залюбки допомагали саперові й танкісту, відганяли від «кухні» цікавих, які приходили глянути на дивну картину.
Якось Леонід Троцький запитав у Петрова:
— На амонал можна тол замінити?
— Вибухова сила амоналу слабша, звичайно, але теж для нашого діла годиться. А чому це тебе цікавить?
Виявилося, що Троцький узнав, що неподалік од Славути стояв будинок з мансардою, де до війни містилося лісництво. Згодом то приміщення гітлерівці напхали якимись ящиками чи мішками і охорону виставили з поліцаїв. Один із них, хильнувши самогонки, розбазікав у селі: мовляв, служба наша клята, сидимо, неначе на бочці з порохом, напхали німці в будинок лісництва амоналу. Дізнався Леонід про це від сільських хлоп'ят, з якими зустрічався час од часу, і розповів Петрову та Русаку.
Збігло кілька днів. Якось із партизанського табору виїхали три парокінні підводи. На передній сидів Сашко Гіпс. За ним, помахуючи батогами, їхали на підводах тринадцятилітній брат Леоніда Троцького Боря і Віталій Кмитюк. Хлопці ще здалеку помітили будинок лісництва, освітлений промінням сонця, що хилилося до обрію. Сашко махнув рукою — підводи завернули в придорожні зарості.
Наказавши друзям залишитися з кіньми й чекати, Сашко взяв свій автомат і зник у лісі. Наблизившись до лісництва, він завмер. Група німецьких солдатів, виринувши несподівано з-за дерев, теж прямувала до складу. Фашисти підганяли прикладами військовополонених, котрих брали із табору в Славуті й примушували працювати на лісорозробках. У Сашка шалено забилося серце. Адже в цю хвилину Михайло Петров, Льонька Гусак і Олександр Перепелицин роззброюють на складі охорону…
На щастя, німці проминули лісництво, не завернули до будинку. Покрикуючи на полонених, вони спустилися в долину. Сашко побіг чагарниками до складу. Прислухався. В будинку було тихо. Приготувавши автомат, він штовхнув ногою двері і… побачив у коридорі Льоньку Русака.
— Німців бачив? — прошепотів Сашко.
— Тебе теж бачив, як ти в кущі пірнув, — Льонька підштовхнув його до кімнати. — Чого пошепки говориш? Ось цих, чи що, боїшся?
На підлозі в кімнаті лежали два зв'язані поліцаї. Обидва були п'яні, як квачі. Один, заплітаючи язиком, просив:
— Братва, киньте жарти… Розв'яжіть. Ви ж поліція із Славути, я вас, мазуриків, упізнав одразу…
На столі стояли пляшки, в повітрі тхнуло сивухою й самосадом. Не звертаючи уваги на поліцаїв, Петров запитав Сашка, чи пригнав він підводи. Хлопець ствердно кивнув головою.
— Заїжджай у двір, — розпорядився Русак.
Але Сашко не встиг вийти з будинку. Перепелицин з коридора гукнув, що до лісництва наближається п'ятеро чоловіків у цивільному із гвинтівками, напевно, поліцайня. Може, йдуть до приятелів у гості, а може, просто зміняти оцих двох на посту.
«Гостей» впустили в приміщення. Вони ввалилися галасливою юрбою. І замовкли, побачивши чотири автомати, спрямовані на них. Підбираючи кинуті поліцаями гвинтівки, Петров запитав у Гіпса:
— Де ж твої підводи, Сашко?
Коли хлопці підкотили до будинку, вони аж роти пороззявляли од здивування. П'ятеро поліцаїв, крекчучи й умиваючись потом, тягали з приміщення у двір важкі, акуратно зашиті мішки. Потім поліцаї, піддаючи мішки один одному, перевантажили їх на підводи і пішли в караулку в супроводі Перепелицина. Вийшовши звідти через кілька хвилин, Перепелицин старанно закрутив двері знадвору дротом.
— Від'їжджайте! — наказав Петров партизанам. — А ти, Сашко, зачекай. Ми їх наздоженемо.
Провівши підводи поглядом, сапер закинув ремінь автомата за шию і розчинив двері складу. Гіпс переступив поріг услід за ним. У великій кімнаті, відгородженій стіною від караулки, ще залишилася купа туго набитих мішків.
— Розсипчастий амонал. Бачиш, скільки його тут? Навіщо ж німцям залишати? — Петров вийняв із кишені толову шашку і шматок бікфордового шнура. — Кресни, Сашко, запальничкою!
Шнур зашипів і закурівся димом.
Вони відбігли від садиби лісництва й попадали під товстим стовбуром липи. Від будинку долітали тупі удари, глухий крик. Видно, відчувши небезпеку, перелякані поліцаї гамселили чимось у двері, силкувалися вирватись із приміщення.
— Повискакують! Двері висадять і повискакують, — з жалем проговорив Сашко.
— Не встигнуть! Зараз… Ще дві секунди. Ну, хлопче, диви…
Петров не встиг закінчити. Зненацька покрівля будинку піднялася догори, відділилася від стін; вечірні сутінки пронизав блискавичний, сліпучий спалах, освітивши ліс, небо, білі хатини на далекій околиці Славути. Важкий гуркіт луною прокотився над землею. Вибухова хвиля відтяла верхівки дерев і помчала далі, видавивши на своєму шляху шибки затемнених вікон у місті. Будинок лісництва зник, наче розтанув. На тому місці, де він щойно стояв, клубочився жовто-багряний дим…
Підводи чекали Петрова і Сашка між молодими дубками. Русак схопив сапера за руку, очі його блищали:
— Оце так шарахнуло! Віриш, Михайло, як вдарило — коні з ніг попадали. Ми думали, вас обох теж накрило там.
Коні взяли з місця риссю.
— Тепер, друзі, ми з вами розбагатіли. Тільки б не застукали нас по дорозі, — сказав Перепелицин.
Хлопці цьвохнули батогами.
Начальник кримінальної поліції міста Шепетівки — Приймак, похмурий вайлуватий гевал у широченному галіфе, був обережний і передбачливий, серед ночі на вулицях не з'являвся, від своєї квартири до приміщення поліції їздив на бричці з охороною.
І цього разу, лише підкотивши під самий ґанок будинку, де мешкав, він відпустив візницю і двох шуцманів. Не поспішаючи, витягнув ключ, відімкнув двері. В квартирі на нього чекали троє. Глянувши на одного з них, високого хлопця з рідкуватою м'якою чуприною, Приймак сполотнів, конвульсійно дряпнув нігтями кобуру пістолета.
— Стій спокійно!
Блідий, як мрець, Приймак відступив до стіни, не в змозі відвести погляду від високого хлопця. Він добре знав його, цього Степана Діденка, колишнього військовополоненого, який потім працював на лісозаводі, котрого повсюди розшукує гестапо. У Приймака підламувалися ноги.
— Де Нейман? — підступив Діденко.
Та Приймак лише беззвучно ворушив губами.
— Де Нейман, питаю? — повторив Діденко і підняв наган.
За вікном світило сонце, була пообідня година. А на одній з вулиць міста, де можна було щомиті стрінути жандармів, шуцманів, німецьких солдатів чи офіцерів, у квартирі Приймака, того самого, котрим у Шепетівці лякали дітей, партизанські розвідники вершили справедливий суд. До Приймака тільки тепер дійшло, що йому кінець. Він упав на коліна, розпачливо заверещав. У кімнаті гримнули постріли.
…Іван Музальов перебував у лісі недовго.
Супроводжуючи в загін Антона Одухи підпільників, які вже не могли залишатися в Шепетівці, він мав намір разом із партизанами розпочати нове життя — взяти гвинтівку і воювати з ворогом, як десятки радянських людей, що прийшли до стриганівського вчителя. Однак скоро Музальов розпрощався з цією думкою. Він повернувся назад у Шепетівку.
Степана Діденка — під таким прізвищем Музальова знали в місті — гітлерівці вперто шукали. І все ж він знову пішов туди, не вагаючись, не думаючи про смертельну небезпеку, що чатувала на кожному кроці.
На шепетівському залізничному вузлі перехрещувалися важливі залізничні магістралі, Одуха аж ніяк не міг залишити це місто без своїх «вух» та «очей». Йому була потрібна рішуча й витримана людина, яка зуміла б налагодити в Шепетівці партизанську розвідку. Командир загону запропонував Музальову взятися за нелегку справу. Адже він мав у місті надійні зв'язки і знайомства, явки і квартири, там залишалися люди, на котрих він міг покластися. Ще першого року окупації лікар Федір Михайлов підтримував зв'язок із шепетівськими підпільниками, їх очолював комуніст Остап Горбатюк — директор лісозаводу, а правою рукою в нього був Іван Музальов. Організацію викрило гестапо. Зрадив Нейман, німець, який напередодні війни працював у Славуті в карному розшуку. Виказавши підпільників, він пішов служити в поліцію, його призначили заступником Приймака. Нічого не дізнавшись від Остапа Горбатюка на допитах, Нейман застрелив його в своєму кабінеті…
Повернувшись до міста, Музальов вирішив знищити запроданця. Але Нейман ніби відчув, що наближається година розплати, і зник. Тоді Музальов з партизанами Письменним та Федорчуком прийшли до Приймака.
Керівник міської розвідувальної партизанської групи мешкав на квартирі в Ганни Микитівни Котик. Там і познайомився з її сином, піонером Валею Котиком, котрий став його зв'язківцем і учасником багатьох ризикованих операцій.
Ще за життя Остапа Горбатюка підпільники спалили в Шепетівці нафтобазу. Пізніше здійснили диверсію на ливарному заводі, вивели з ладу залізничне депо. Тепер Музальов готував нову операцію.
В місті німці розмістили військовий продовольчий склад, де зберігалися десятки тонн борошна, цукру, масла, круп, консервів. Щодня від складу від'їжджали колони вантажних машин. Склад обслуговувала спеціальна інтендантська частина, його пильно охороняли.
Пожежа спалахнула вдосвіта. Спершу пролунало кілька вибухів, затим полум'я охопило всі приміщення. Гітлерівці підняли гарнізон, поспіхом підвезли саперні підрозділи. Та дарма. Вже неможливо були загасити пожежу. Над містом кілька днів висіла чорна масна хмара…
У загін Одухи з Шепетівки прибувала зброя та боєприпаси. То були трофеї ще одної операції, здійсненої Іваном Музальовим та його спільниками. Вони довідалися, що в цейхгаузі поблизу залізничної станції гітлерівці влаштували справжній арсенал. Пробравшись за дротяну огорожу, партизани ліквідували вартових, звалили собі на плечі кілька кулеметів, прихопили ящики з патронами й зникли в темряві, обминувши при тому паровоз німецького ешелону, переповненого солдатами, що якраз зупинився неподалік вокзалу.
Одного разу влітку до Музальова прийшов з лісу Станіслав Шваленберг. Колишній солдат вермахту вже був своєю людиною серед партизанів, Єдине, що нагадувало про його недавнє минуле, це сіро-зелений мундир, у якому Шваленберг завжди вирушав на завдання, пристебнувши для певності на кітель дві-три гітлерівські медалі. Шваленберг розповів Музальову про то, що в селі Полонному окупанти призначили старостою досить підозрілого типа: він знає стежку до СД, шпигує за односельцями, вказує фашистам на кожного, хто хоча б слово мовить проти «нового порядку».
Взявши з собою Григорія Письменного, вони вирушили в Полонне. Того вечора в сільському клубі було скликано сходку. На сцені стояв староста, погрожував кулаком у залу, де було повно людей, і вимагав негайно закінчити обмолот, «щоб германське військо скоріше прикінчило більшовиків». Помітивши при вході німця з медалями й бажаючи ще переконливіше продемонструвати свою відданість гітлерівцям, староста підвищив голос, погрожуючи здерти шкіру з тих, котрі послали синів та чоловіків воювати за Совєти…
Письменний піднявся на сцену і став поряд із «промовцем». Староста обірвав свою тираду, здивовано втупившись у незнайомця. Письменний голосно сказав:
— Іменем Радянської влади!.. — і вистрелив упритул.
Люди в залі на мить заніміли. Потім зчинився шум і гвалт. Скориставшись цим, Письменний, Шваленберг і Музальов вислизнули з клубу.
В навколишніх селах ще довго гомоніли про те, як сміливі хлопці-партизани прилюдно скарали фашистського попихача.
Загін на той час уже мав зв'язок із Великою землею. Партизанські радисти передавали повідомлення про пересування військових ешелонів через шепетівський вузол, про характер вантажів, про полки та дивізії, що їх перекидав ворог до Східного фронту. Та радисти навіть гадки не мали про те, хто саме забезпечує загін потоком дивовижно точної й цінної інформації. Екіпажі радянських бомбардувальників, що перехоплювали далеко від Шепетівки ешелони з технікою й живою силою гітлерівців, також не знали імені людини, котра наводила їх на ціль.
А Музальов передавав усе нові й нові відомості про маршрути стратегічних німецьких составів, про час виходу їх з шепетівського вузла на схід. І горіли вагони, палали бензоцистерни, вибухали під ударами бомб боєприпаси, падали під укіс танки, автомашини, гармати… Де і яким чином добував Музальов важливі дані, скопійовані з німецьких графіків руху, про те спочатку невідомо було і самому Одусі. Але Музальов знав сувору істину війни: сьогодні він живе, а завтра… І щоб не обірвався потік інформації, він доповів у штаб загону про її джерело. Відомості про рух німецьких ешелонів передавав Музальову заступник начальника Шепетівської залізничної станції. Він жив у місті під чужим прізвищем, свого справжнього ймення не відкрив і партизанові. Так і загинув залізничник невідомим… Коли його схопили жандарми й обшукали, при ньому знайшли папірець з позначками чергових військових маршрутів. Залізничника стратили на центральній міській площі.
Одне з повідомлень, одержане від Музальова, приголомшило навіть самого Антона Одуху. Музальов доповідав: у повному складі, в кількості п'яти взводів, до партизанів перейде шепетівська школа так званих «козацьких юнкерів»; коли взводи заглибляться в ліс, — вогонь не відкривати, «юнкори» мають намір боротися проти гітлерівців і змивати кров'ю свою провину перед Батьківщиною. Пояснювати докладно, що та як, у Музальова, видно, не було часу. Одуха це зрозумів. Але як вдалося партизанові порозумітися з людьми, котрі, здавалося, вірно слугують окупантам?
Школу «козаків» розмістили в Шепетівці на території колишнього військового місточка. Іноді «юнкери» з'являлися на вулицях, тримаючись купи, никали по місту. Придивляючись до «юнкерів» пильніше, Музальов склав про них власну думку. Гітлерівці навербували їх у таборах для військовополонених, більшість із них чокала того дня, коли їх повезуть на фронт, щоб перейти до своїх. Та фашисти і тут виявились єзуїтами: на фронт «юнкерів» не відправляли, тримали в тилу, готуючи з них командний склад для «легіонів» всіляких покидьків, що примкнули до фашистського війська. «Козацькі юнкери» засумували. Дехто пробував заїкатися про партизанів, але на рішучий крок не наважувався, боячись провокаторів.
Познайомившись з одним командиром «юнкерського» взводу, Музальов дістав через нього комплект «козацького» обмундирування й перепустку в розташування школи. І ось начальник школи, полковник, побачив раптом у своєму кабінеті молодого незнайомого «есаула». Той увійшов, не постукавши, мовчки поклав на стіл дві «лимонки» і парабелум.
— Як представник командування радянських партизанів я маю повноваження передати вам ультиматум: ви підіймете школу по тривозі, виведете людей маршрутом, який я вкажу, і вони ввіллються в один із наших загонів. Коли бажаєте, ви теж можете перейти до нас.
— Дозвольте! — підвівся полковник. — Ви так говорите, ніби це питання давно вирішене…
— Так! Усе вирішено, справу треба завершити негайно. Цієї ж ночі!
В ту хвилину, розтинаючи темряву світлом фар, у двір школи вкотив грузовик із солдатами. Полковник зблід.
— Тільки без паніки! — Музальов прочинив двері в коридор, де стояв напоготові знайомий комвзводу, наказав йому з'ясувати, в чому справа. Той скоро повернувся, пояснив: прибула з операції каральна експедиція, німці розташовуються в приміщенні школи, на нижньому поверсі.
Полковник нервово заснував по кабінету.
— Майте на увазі, — попередив його Музальов, — якщо не приймете ультиматуму, я вдамся до крайніх заходів, у мене немає іншого виходу. — І поклав руку на пістолет. — Даю п'ять хвилин на роздуми!
Через чверть години в школі пролупав сигнал бойової тривоги. «Юнкери» вишикувалися на майдані перед казармою. Вийшов полковник. Музальов крокував поруч. Варта на виході з містечка пропустила колону.
Вже за Шепетівкою, коли колона наблизилась до лісу, Музальов наказав полковникові:
— Скажіть людям, куди й для чого вони йдуть!
Почувши про те, що полковник веде свою школу до партизанів, «юнкери» радісно загомоніли. Іван Музальов провів п'ять «юнкерських» взводів до партизанських застав, передав їх у розпорядження Антона Одухи і, не затримуючись у таборі, цієї ж ночі повернувся до міста.
Новий 1943 рік Михайло Петров, Льонька Русак, Сашко Гіпс, Леонід Троцький та ще два партизани — Олександр Перепелицин і Микола Савченко — зустріли біля залізничної станції Кривий, лежачи в снігу неподалік від семафора. Хукаючи на змерзлі пальці, Льонька Русак ще раз обмацав наповнений амоналом рукав старої солдатської ватянки, прикріплений разом із толовою шашкою до шматка дошки. Петров розмотував тонку мотузку, прислухаючись до голосу земляка.
— Знайомі ці місця, — говорив Льонька. — Недалеко звідси, на мосту, ми удвох з Антоном Захаровичем Одухою перший ешелон із рейок зіпхнули до дідька. На другий націлилися, та не вийшло — патрулі вибухівку нашу помітили, стрілянину зчинили. А в поїзді, уяви собі, сам Еріх Кох їхав…
— Ти про що це? — повернувся Петров до нього. — Перший ешелон Одуха пустив під укіс з якимось Олексієм Івановим. Сам казав мені.
Льонька байдужим тоном пояснив:
— Правильно. Олексій Іванов — це я, а Льонькою Русаком хлопці в загоні охрестили мене.
— Чи ти ба! — здивувався Петров. — Тож я й подумав, коли ми знайомилися, що якесь дивне в тебе прізвище для наших країв. Тепер усе зрозуміло… Ну, Олексію, син Іванів, біжи вздовж полотна, і щоб усе було чітко, без поспіху. Помітиш порожняк — не звертай уваги, а справжній ешелон з'явиться — моргай ліхтарем.
Праворуч від семафора залягли Сашко Гіпс і Перепелицин, вони прикриють Петрова вогнем, якщо раптом німці з'являться з боку станції. Ліворуч чатує Микола Савченко. Олексій Іванов пильнує під насипом. Позаду — Леонід Троцький. Усе передбачено. Можна працювати спокійно. Міцніші приладнати до детонатора шнур, про всяк випадок замаскувати міну. Ось так…
Вклавши вибухівку під рейку, сапер відповз у припорошені снігом кущі. Тепер треба набратися терпіння, чекати, не думати про то, що на морозі дерев'яніють ноги, що холод заповзає під стару шинельку, хапає за боки, за спину. Перший ешелон Петров пропустив: Олексій не подав сигналу, і довгий гуркотливий ланцюг вагонів промчав по рейках, війнувши на сапера вітром і сніговим пилом. Потім ще один ешелон пронісся на захід. Його також Петров не чіпав, бо миготіли відкриті порожні платформи, лише на деяких сапер угледів купи знівеченого металу.
Та ось вдалині знову застукотіло. Попереду, в сіруватім мороці ночі, застережливо часто замигтів вогник. То сигналив Іванов-Русак. Шум поїзда гучнішав, наростав. Над семафором засвітилося зелене око. Ешелон йшов на великій швидкості, шлях йому було відкрито.
Петров увесь напружився. Ось чорна металева примара, розбризкуючи іскри, порівнялася з ним. Ривок за шнур — і спін полум'я, вихлюпнувшись із-під землі, обпік темне черево паровоза. Заскреготіли вагони. Ніч розкололася гуркотом, брязкотом. Партизани вдарили уздовж вагонів, що падали під укіс, довгими чергами з автоматів…
Група диверсантів Михайла Петрова нищила ворожі ешелони один за одним, то там, то тут з'являючись на залізниці. Щоб збити гітлерівців з пантелику, партизани-підривники сідали на сани, за ніч долали десятки кілометрів, аби над ранок зненацька знову сколихнути тишу. Вони полювали на військові ешелони з живою силою ворога, трощили платформи з танками, літаками, автомашинами, состави з пальним, продовольством, боєприпасами.
Влітку 1943 року Радянська Армія перейшла в наступ на широкому фронті. Коли розгорнулася жорстока битва за Україну, транспортна служба окупантів змушена була майже зовсім припинити просування ешелонів у нічний час на залізничних магістралях Поділля.
В години, вільні від операцій, Михайло Петров майстрував, вигадував різні пристрої, вдосконалював зброю, якою воювали диверсанти. Міни, а особливо детонатори-запальники його конструкції принесли успіх у багатьох операціях. Пізніше в з'єднання Антона Одухи почали прилітати літаки з-за лінії фронту, скидали на парашутах вибухівку, міни найновіших зразків та систем. Та до того, як було прокладено повітряну трасу з Великої землі, народним месникам Поділля часто допомагала невичерпна фантазія сапера-сибіряка.
Виряджаючи ешелони до фронту, німці змушені були вдаватися до всіляких хитрощів. Один час чимало клопоту завдавали підривникам порожні платформи, що їх чіпляли попереду паровозів. Партизанська міна скидала з рейок порожняк; ремонтні бригади розчищали залізничне полотно від уламків, лагодили путь, і состав ішов далі.
Як же занервували фашисти, коли партизанські міни почали вибухати виключно під паровозами, незалежно від того, куди їх ховали, — всередину ешелону чи в кінець. Здавалося, вибухівка сама для себе обирає ціль, залишаючи при цьому без уваги порожні платформи. А пояснювалося все дуже просто.
Цього разу в ролі «раціоналізатора» виступив Олексій Іванов. Із звичайного шомпола від трьохлінійки він прилаштовував до мін щось на зразок антен. Така міна не чіпала платформи, зате паровоз з його нижче опущеним черевом завжди натикався на «антену».
Вчителеві Антонові Одусі ніколи раніше не доводилося займатися тактикою та стратегією партизанської війни. І комісарові з'єднання, педагогу Гнату Кузовкову, теж не доводилося. Та вони добре розуміли, що розгортання битви на рейках завдасть найбільшої шкоди фашистським окупантам. Подільські партизани саме на цій ділянці в першу чергу зосереджували сили й завдавали ударів військовому механізмові гітлерівців.
Хитруватий, спокійний Одуха не любив поспішних вирішень. Спочатку він лише приглядався до дій перших ентузіастів підривної справи. Кілька сміливців, які займаються диверсіями на залізниці, — це, як вважав він, лише те ядро, навколо якого мусять гуртуватися інші. Треба було дати новій справі закріпитися, виявити її прихильників, тих, які прийдуть до Петрова та його помічників не за наказом командира, а добровільно. Так воно й сталося. Сім'я підривників зростала. Новачки починали з того, що допомагали Михайлові Петрову та його друзям добувати тол, ходили в розвідку до залізниці, вивчали систему охорони, а потім поступово й самі навчалися вправлятись із вибухівкою. На операції диверсанти вже вирушали трьома-чотирма групами одночасно, розходилися в різних напрямках. Їхні удари вороги відчували все дошкульніше.
Влітку 1943 року Антон Одуха підписав наказ, котрим підсумовував бойову діяльність підривників і нагадував партизанам про надзвичайну важливість операцій, задуманих і здійснених для сковування залізничного транспорту в тилу фашистських армій. Згідно наказу, Михайло Ларіонович Петров і колишній танкіст старшина Олексій Григорович Іванов призначалися командирами взводів підривників-диверсантів. Та вже через два місяці кожен такий взвод перетворився в роту. На початку ж 1944 року, коли з'єднання Одухи і Кузовкова вже мало у своєму складі тринадцять партизанських загонів, що становило близько п'яти тисяч бійців, у штабі вирішили створити окремий диверсійний батальйон. Очолив його Михайло Петров. Начальником штабу батальйону призначили Олексія Іванова, а його помічником — дев'ятнадцятирічного комсомольця із села Стригани Леоніда Троцького.
Ще зовсім молоді були вони, ці партизанські командири. Найстаршому з них не сповнилося тоді й двадцяти трьох. Серед шести сотень диверсантів, які були їхніми підлеглими, зустрічалися і літні вже бійці, і вчорашні військові з високими званнями. Та не віком і не колишніми заслугами визначалася міра поваги й визнання тої суворої грозової нори. Тридцять два ворожі ешелони, знищені особисто Івановим, шістдесят два состави, скинуті з рейок групою Петрова, принесли їм легендарну славу. Гвардія партизанів Поділля — диверсанти — стали їхньою ударною силою, їхньою гордістю.
Сашка Гіпса схопили жандарми…
Тяжку звістку про це приніс Леонід Троцький. Він примчав на Криловські хутори, ледве не загнавши коня.
Поблизу села Стригани здавна добували крупний чистий пісок. Ортскомендатура у Славуті віддала наказ поновити в кар'єрі роботу. Партизанські міни робили своє, і німці змушені були використовувати стриганівський пісок як будівельний матеріал, відвантажували на залізничній станції для ремонту шляхів, а також вивозили на спорудження військових об'єктів. Група підпільників, що діяла в Стриганах, вирішила знищити обладнання, завезене німцями в кар'єр.
Леонід Троцький і Сашко Гіпс знали про намір підпільників і прийшли своїм односельцям на поміч. До них приєднався також Віталій Кмитюк. Озброївшись гранатами, партизани та кілька підпільників прийшли вночі на кар'єр Вивели з ладу екскаватор, підпалили бочки з пальним, підірвали мотори та лебідки. Під час короткої перестрілки були вбито солдата-вартового, а військовий технік, який командував на кар'єрі, діставши кулю в ногу, прикинувся мертвим.
Після операції Гіпс, Кмитюк і Троцький забігли у Стригани провідати рідних. Домовилися зустрітися через годину біля будинку Сашка Гіпса, щоб разом повертатися в партизанський табір.
Наче передчуваючи небезпеку, Леонід Троцький удома не забарився. Перевзувся, запхнув у кишеню окраєць хліба, попрощався зі своїми і залишив дім. Це й врятувало хлопця. Напевно, поранений німець по телефону викликав жандармів. Вони примчали в село на машині. Поліцаї повели німців од хати до хати — туди, до жили родини підпільників і партизанів.
Вгледівши на вулиці гітлерівців, Леонід кинувся до Сашка Гіпса. Та було вже пізно. На подвір'ї Гіпсів затріщали постріли…
Сашко прийшов додому втомлений, приліг на ліжко і задрімав. Мати тихо вийшла надвір, узяла оберемок соломи, щоб розігріти синові вечерю. На ґанку її перестріли жандарми. «Шуро, тікай!» — встигла крикнути вона.
Прокинувшись од того крику, Сашко схопився і побачив на порозі німця. Смикнув з-під подушки наган. Жандарм поточився з переляку і впав. Та Сашків наган лише сухо клацнув курком: патрон дав осічку. До хати вскочив ще один жандарм, зриваючи з плеча гвинтівку… Торохнули постріли. Куля обпекла Сашкові живіт, друга влучила в голову. Обливаючись кров'ю, втрачаючи сили, хлопець висадив плечем вікно і вискочив на вулицю. Тут його звалили чергою з автомата.
Підбігли німці, перевернули хлопця догори лицем. Він лежав як мертвий, і його залишили під хатою. А Сашко Гіпс був живий. Опритомнівши за чверть години, він поповз, залишаючи на снігу кривавий слід, силкуючись доповзти до подвір'я Віталія Кмитюка, не знаючи, що Віталія тільки-но схопили…
Надвечір наступного дня партизанська розвідниця Нюся (так звали в загоні вчительку Ганну Охман) передала з міста через зв'язкових: заарештованих підпільників Віталія Кмитюка, а також тяжко пораненого Сашка Гіпса відправлено в Славуту. Посіченого кулями Сашка гітлерівці поклали в міську лікарню й наказали медикам зробити все можливе, аби він не помер. Партизан уже переніс кілька складних хірургічних операцій, його тримають в окремій палаті, де весь час чергують поліцаї.
Ледве затяглися на тілі Сашка рани, як почалися допити. Гестапівці заганяли хлопцеві голки під нігті, обіцяли життя й велику винагороду, якщо назове адреси зв'язкових, прізвища підпільників. Сашко втрачав свідомість, йому давали кілька уколів, приводили до тями, і все починалося спочатку…
Михайло Петров з Олексієм Івановим прийшли до командира з'єднання.
— У нас простий план, — сказав Петров. — Вночі ми йдемо до міста й забираємо Сашка Гіпса з лікарні. От і все.
— От і все… — задумливо повторив Одуха. — Складність уся в тому, що я не можу заборонити вам цього. Але прошу врахувати одне: в Славуті, в поліції, є наша людина, їй уже дано завдання влаштуватися на варту в лікарні біля пораненого. Якщо нашому товаришеві це вдасться… Підпільники організують у місті транспорт, усе підготують, щоб вирвати Сашка з міста. Ось що я хотів вам сказати. Ви повинні правильно зрозуміти мене. Хлопця я знаю давно, серце болить за нього… Та хіба легше мені ризикувати командирами підривників, ставити і ваше життя також на карту?.. Подумайте ще раз, а потім вирішуйте, заборонити вам не маю права. 6 речі, котрих не підведеш під накази.
— Так. Тому ми й вирішили йти в Славуту.
Одуха зітхнув.
— Вирішили — значить вирішили… Але підете не вдвох. Візьмете автоматників. На руках пораненого не донесете — беріть коней. І якомога обережніше, хлоп'ята. Ви ж для справ наших партизанських ще дуже потрібні. Не забувайте.
… Вони взяли з собою Степана Лагутенка, говоруна й сміливця, який добре володів німецькою мовою. З ними пішли також кілька бійців-диверсантів.
У місто група партизанів в'їхала на санях. Поганяла Ганна Охман. Вона залишилася з кіньми у дворі одного зв'язкового. Партизани заховали свої автомати під пальта й пішли нічними вулицями Славути. Місто спало.
Михайла Петрова та його товаришів не бентежила несподівана зустріч з патрулем, вони вже не раз стикалися з гітлерівцями віч-на-віч. Лише одне турбувало їх — така зустріч могла скінчитися стріляниною й зірвати їхній план.
Майже біля самої лікарні партизани наштовхнулися на якогось німця. Іванов засліпив його ліхтариком. То був єфрейтор із зморшкуватим старечим обличчям, у пожмаканій потертій шинелі. Він стояв мовчки і начебто спокійно, хоч видно було, що одразу догадався, які люди оточили його зненацька.
— Ваші документи! — сказав по-німецьки Лагутенко.
— Прошу. Я — писар інтендантства, — неголосно промовив німець, простягаючи свою солдатську книжку.
— Ідіть своєю дорогою і запам'ятайте: вас знищать тут, у місті, якщо базікатимете про цю зустріч.
— Розумію, — кивнув єфрейтор. — Я буду мовчати.
І його відпустили.
Стукіт у вікно підняв на ноги двох санітарок і лікаря, які чергували тієї ночі в лікарні.
— Відчиніть, пане, — попрохали з вулиці. — Людина покалічилась, перев'язати треба…
В коридорі почулися кроки. Двері відхилилися.
Вгледівши людей з автоматами, санітарка знепритомніла. Лікар зблід, мовчки опустився на стілець. Поліцая, котрий стовбичив у коридорі з піднятими догори руками, Лагутенко згарячу ледве не огрів прикладом по голові. Петров устиг схопити Степана за руку, упізнавши вартового. То був підпільник Сергій Мартишок, він влаштувався в поліцію за вказівкою партизанського штабу. Про нього і говорив Одуха. Тієї ночі Мартинюкові вдалося, нарешті, перший раз потрапити вартовим до лікарні. Мартинюка зв'язали, відважили йому кілька ляпасів і викинули з гвинтівки затвор.
Сашко Гіпс почув у коридорі тупіт, голоси і розплющив очі. Йому здавалося, що бачить дивовижний сон. Неначе відчинилися двері палати, і до ліжка підійшли Михайло Петров, Льонька Русак, Степан Лагутенко та ще кілька товаришів. Холодні руки Михайла доторкнулися до блідого Сашкового чола, і лиш тоді він зрозумів, що це не сон, що біля ліжка стоять його друзі-партизани. І він заплакав.
Його загорнули в кілька вовняних ковдр, підхопили на руки й обережно понесли на подвір'я…
Над Славутою почав падати сніг, замітав сліди людей, які швидко віддалялися від лікарні.
Ще ніколи з такою радістю не поверталися партизани до свого табору, як тієї зимової ночі. Сани легко летіли по засніженій дорозі, коні мчали галопом, пробиваючи грудьми білу заметіль.
… Віталія Кмитюка та чотирьох стриганівських підпільників уже навесні привезли гестапівці до піщаного кар'єру. Там височіло п'ять шибениць. Два взводи есесівців — усі в касках, з автоматами напоготові — висипали із спеціального поїзда, оточили місце страти.
Лише на годину, на одну годину запізнилися партизани. Жителі Стриганів сповістили їх про те, що фашисти споруджують шибениці. Та сповістили занадто пізно. Коли загін партизанів-автоматників, заганяючи коней, примчав до кар'єру, гітлерівців там уже не було. І не було вже серед живих Віталія Кмитюка і його товаришів. Їхні тіла лежали під шибеницями, припадаючи до них, тужили, ридали матері їхні та сестри.
У донесеннях, що надходили в штаб з'єднання з батальйону диверсантів, дедалі частино згадувалося ім'я Володі Юрчука. Підірвавши перший ешелон під Шепетівкою, цей партизан-новачок часто виходив на залізницю. Замінував і пустив під укіс другий состав, третій, четвертий… Володя був ще зовсім юним, коли став партизаном, йому тоді ще не сповнилося й п'ятнадцяти. Його мати і старша сестра Надія жили в лісі у маленькій дерев'яній хатині. Хлопчик сам, як зумів, стулив цю хижку, що ховалася серед хащ і дерев. Сімейство Юрчуків перебралося в лісову гущавину після того, як гітлерівці почали вивозити молодь на каторгу до Німеччини. Партизани завжди були бажаними гостями в загубленій серед лісу хатині. Юрчуки знали багатьох бійців, командирів, радо зустрічали їх у себе. Мати Володі — Ганна Юрчук — прала їм білизну, латала одяг. І партизани в боргу не лишалися. Бачили, що несолодко живеться жінці з дітьми, і час від часу залишали в хаті трохи борошна, або жменю солі, чи які-небудь «зайві» трофейні черевики. Сільські поліцаї догадувалися, що Юрчуки знаються з партизанами, але чіпати їх боялися. Бо якось двое фашистських прислужників намагалися схопити Володю та його сестру і дістали належне: партизани ліквідували поліцаїв у лісі з гвинтівок-«безшумок».
Одного разу комісар Гнат Кузовков та старшина Максим Сідненко мали зустрітися з радянськими десантниками-парашутистами, які приземлилися неподалік Славути. Але зустріч не відбулася, партизани розминулися з парашутистами. Поблукавши в лісі майже добу, голодні й стомлені Кузовков і Сідненко повернулися до Юрчуків, де залишили свою підводу і пару коней. Мати Володі зварила гостям картоплі, запросила до столу. Кузовков мимохіть зазирнув у віконце і побачив угорських солдатів. Вони щойно вийшли з лісу і прямували до хатини. Було їх чимало, може, чоловік тридцять, а то й більше.
Траплялося, що зустрічі партизанів з угорцями закінчувалися без кровопролиття. Зіткнувшись, обидві сторони розходилися, неначе за мовчазною згодою не відкриваючи вогню. Якщо ж десь поблизу никали німці, стрілянина розгорялася така, що аж стогнало в лісі. Та знову ж — траплялося, і досить часто, — що з одного і з другого боку ні забитих, ні поранених після такого запеклого «бою» не було. Радянські партизани і силоміць потурені фашистами на схід угорські солдати не хотіли вбивати один одного.
Але ці, що зненацька з'явилися перед хатиною, були справжніми бандитами; про них уже бродила недобра слава в навколишніх селах, де вони грабували й розстрілювали. Партизани теж добре знали цих карателів.
Кузовков розчинив двері, приклав до плеча автомат. Угорці, з'юрмившись перед хатиною, на якусь мить розгубилися. Воюючи із старими та дітьми, партизанів вони ще й у вічі не бачили. Високий широкоплечий молодий чоловік, одягнений у темно-синій костюм, чорну шовкову сорочку з галстуком, аж ніяк не скидався на того бороданя-партизана, портрет котрого, очевидно, малювала їхня уява.
Солдати, що йшли попереду, з криком відсахнулися, хапаючись за гвинтівки. Кулі партизанського автомата вдарили по карателях упритул. Між Кузовковим та угорцями не було й десяти кроків відстані. Довгою чергою комісар скосив багатьох. До нього приєднався Сідненко. Фашисти кинулися хто куди. Ті, що тікали, падали під кулями. Решта залягла і відкрила вогонь. Кузовкова поранило в руку. Забігши до кімнати, щоб замінити спорожнілий диск автомата, він побачив страшну картину. На підлозі лежали мати й сестра Володі. Вони були мертві. Обминаючи криваві калюжі, хлопець плачучи повз до дверей. Кулі карателів наскрізь пронизували тонкі стіни хижі.
Вискочивши надвір, Кузовков упав на землю. Прострілена рука задерев'яніла, пальці не згиналися, перед очима гойдався чорний туман. Він стріляв, доки не знепритомнів.
… Очуняв Гнат Кузовков від гучного пострілу над головою. Над ним стояв Володя Юрчук з угорським карабіном у руках. З партизанської підводи, торкаючись руками землі, сповзав фашист. Володя щойно застрелив його — видно, каратель хотів скористатися кіньми й підводою. На подвір'ї всюди виднілися трупи, чувся стогін поранених. Здавалося, над лісовою оселею пронісся вогневий вихор, зламавши й розкидавши по землі людей у мундирах.
— Чому вони не стріляють? — через силу підвівши голову, запитав Кузовков.
— Майже всі тут мертві… А ті, що лишилися живі, розбіглися…
Під стіною хатини, звівши нерухомий погляд у небо, лежав убитий Максим Сідненко.
Кузовков не міг устати. Хлопець ледве дотяг його до підводи. Один кінь був убитий, другий стояв, заплутавшись у посторонках, хрипів і здригався. Володя перепріг його. Треба було поспішати. Карателі могли повернутися щохвилини. Хлопець так і не встиг востаннє поглянути на матір і сестру.
Опівночі підводу з пораненим комісаром і Володею перестріла група диверсантів Петрова. На ранок Кузовкова привезли в партизанське село Борщівку. Володю Юрчука прийняли до себе диверсанти. Він підірвав чотирнадцять ешелонів. У свої неповні шістнадцять років уже носив на грудях орден Леніна.
Сашко Гіпс швидко одужував, молодість брала своє. Та ходити йому ще не дозволяли, він лежав на підводі на запашному сіні і нудьгував, заздрячи товаришам, які майже щодня вирушали на операції.
Якось до хлопця підійшов Степан Лагутенко.
— Не сумуй, козаче! Сили набирайся. Чув я розмову в штабі: представили тебе до нагороди. От і завернув поздоровити. А тепер бувай! Скоро не побачимось. Їду.
— Далеко?
— Та кілометрів за сто в один кінець буде.
Підморгнувши Сашкові, він пішов.
Розширивши зону бойових дій, штаб з'єднання імені Михайлова в ті дні збирав докупи невеликі загони месників, що виникали в усіх закутках Поділля. В один із таких загонів, у віддалений Теофіпольський район, і вирушав на зв'язок Степан Лагутенко. Його супроводжувала група бійців. Подолавши на тачанці стодвадцятикілометрову путь, Лагутенко розшукав теофіпольських товаришів, домовився з ними про все, що треба було, і, не затримуючись, поспішив назад, у з'єднання.
У селі Жемелинцях, у Ляховецькому районі, партизани зупинилися на спочинок. Селяни попередили командира групи, що неподалік від дому, де розташувалися партизани, мешкає ляндвірт, сільськогосподарський офіцер, якому підвладні навколишні села: він вимітає хліб до зернини, конфіскує худобу, не дає людям дихнути.
Лагутенко, недовго думаючи, попрямував до ляндвірта.
З чого в них там розмова почалася, за кого видав себе партизан, невідомо. Та коли поліцай, що прислуговував німцеві за денщика, зазирнув у кімнату офіцера, він остовпів. Ляндвірт і Лагутенко мирно сиділи за столом і закушували. Німець, уже добре напідпитку, розливав у склянки шнапс…
За годину офіцер ікав, ледве повертав язик. Вказуючи пальцем на портрет Гітлера над ліжком, Лагутенко з посмішкою порадив:
— І не набрид тобі цей негідник? Викинь його геть!
Ляндвірт, регочучи, подер лик фюрера на шмаття. Потім вони випили ще по одній за перемогу Червоної Армії. Лагутенко плескав німця по плечу і знову підсовував йому повну склянку. Ще через півгодини ляндвірт проміняв Лагутенкові свій пістолет на запальничку.
— Знаєш що? Поміняємося й одягом! — запропонував Степан. — Оскільки я радянський партизан, мені твій мундир може знадобитися, та й на зріст ми з тобою майже однакові.
— Міняюся з великим задоволенням! — кричав ляндвірт, стягаючи з себе френч і бриджі. — Ти партизан? Ти мене пух-пух? Не має значення! Ти жартівник і свій хлопець!
Онімівши від жаху, денщик вибіг із хати і помчав у поліцію. Тим часом Лагутенко одягнув на себе мундир офіцера, підперезався його поясом з кобурою, згріб у портфель папери ляндвірта і покликав своїх супутників. Партизани запрягли коней «сільськогосподарського коменданта» у фаетон, що стояв серед двору, на свою тачанку поклали очманілого німця, який посвистував носом уві сні, і так під'їхали до будинку поліції.
Староста села побачив у фаетоні незнайомого офіцера і кинувся до Лагутеика з благальним криком:
— Пане полковнику, партизани зарізали ляндвірта! Я вже подзвонив у районову поліцію.
До ґанку злякано тулилися місцеві шуцмани. Лагутенко зійшов з фаетона й оголосив: за зраду Батьківщини старосту буде скарано смертю. І наказав поліцаям виконати вирок на місці. Котрийсь із шуцманів замахнувся прикладом, староста звалився під ґанок з розтрощеною головою.
Роззброївши поліцаїв, захопивши із собою ляндвірта і його «канцелярію», партизани залишили Жемелинці. В путі, проїжджаючи через села, Лагутенко викликав до себе старост, лаяв їх по-німецькому і кожному вручав під розписку письмове розпорядження негайно роздати увесь хліб населенню. Накази ті були на офіційних бланках ляндвірта, ще й з печаткою. Старости скликали народ і розчиняли двері гамазеїв.
Ляндвірта завезли аж у сусідній район, у якомусь селі здали поліцаям. Пояснили, що цей п'яничка — спійманий партизан, як проспиться, йому треба всипати нагаїв, а затим відконвоювати його в найближчий пункт жандармерії.
На річці Случ з'єднання імені Михайлова зустрілося з партизанськими загонами Шитова. У цих загонах у той час перебував Кам'янець-Подільський обласний комітет партії на чолі із секретарем обкому депутатом Верховної Ради Союзу PCP Степаном Антоновичем Олексенком. Антона Одуху, а також комісара Гната Кузовкова було введено до складу обкому й затверджено членами обласного партизанського штабу. Незабаром згідно з рішенням обкому Одуха став першим секретарем, а Кузовков — другим секретарем підпільного Славутського райкому партії, їхньому з'єднанню доручили скувати рух залізничного транспорту гітлерівців між Шепетівкою і Новоградом-Волинським, в районі Ізяслава, Проскурова, Підволочиська. Таким чином перетиналася стратегічно важлива магістраль із заходу на Київ і відсікалися обхідні шляхи до неї на чималому терені окупованого Поділля.
З новою силою загриміли партизанські міни. Битва на рейках набула ще більшої жорстокості. На десятки верст навколо палали нічні заграви. Спіткнувшись на вибухівці партизанів-михайловців, перетворилося на купу уламків понад двісті ешелонів ворога. Не одна тисяча гітлерівських вояків знайшла свою смерть під уламками вагонів, від партизанських куль, не доїхавши до переднього краю, до фронту.
Точилися бої в Кременецьких лісах на Тернопільщині, були запеклі сутички з ворогом під Шумськом на берегах ріки Случ, побіля Горині. Було ще багато боїв і походів. Була радість перемог і біль втрат…
Недалеко від Володимира-Волинського, на узліссі, де струменить серед трав безіменна річечка, обірвалося життя Олексія Іванова. Вже наближалася Радянська Армія і артилерійська канонада гриміла не вщухаючи. Відступали німецькі дивізії. Партизанське з'єднання Одухи опинилося у прифронтовій смузі, до краю насиченій фашистськими військами, технікою. Вогнем із танків та бронетранспортерів зустрічали гітлерівці партизанів. Шлях на захід, у глиб ворожих тилів, був закритий. Залишався єдиний вихід: пробиватися назустріч частинам регулярної Радянської Армії.
Партизанський батальйон диверсантів розділився. Частину його комбат Петров повів попереду загонів, розміновуючи путь, оберігаючи фланги з'єднання від німецьких танків. Решта підривників прикривала партизанів з тилу, не давала гітлерівцям ударити їм у спину. Групи прикриття очолив Олексій Іванов. Партизанське з'єднання вийшло до своїх. Роту диверсантів, з якою йшов Іванов, відрізали фашисти.
Олексій Іванов та помічник начальника штабу Леонід Троцький з п'ятдесятьма трьома бійцями кілька діб відбивалися від есесівців та власовців. Потім з'явився ще один ворог — бандерівці. Вони силкувалися оточити групу партизанів, яка танула під кулями й осколками. Попереду шумів ліс, переповнений фашистами іі зрадниками з так званої російської визвольної армії генерала Класова.
Упав з простреленими грудьми Леонід Троцький. Падали інші. Загинули всі — лише Іванова та ще одного бійця поки що милували кулі. Та ось і боєць випустив з рук кулемет: його поранило в плече. Іванов поспіхом накидав на нього гілля. Сам ліг за кулемет, та магазини були порожні…
Через два дні на пораненого партизана, який лежав під купою гілля, наткнулися радянські солдати. Він і розповів згодом про те, як не стало начальника штабу батальйону диверсантів. Іванов відкинув трофейний «шмайсер», взяв у руки останню «лимонку». Висмикнув чеку і звівся на весь зріст, чорний від багнюки, у плямистій німецькій плащ-палатці, простоволосий. Підняв руки й повільно пішов на есесівців. Ті припинили вогонь. Потім поранений побачив — на тому місці, звідки ще хвилину тому бив німецький крупнокаліберний кулемет, виріс над землею фонтан вибуху, блиснуло полум'я. І злетів над кулеметом шматок плащ-палатки.
Йдучи з гранатою на ворожий кулемет, не знав Олексій Іванов про те, що в цей останній у його житті день у далекій Москві Михайло Іванович Калінін підписав Указ, в якому поряд з іменами Антона Одухи, Михайла Петрова, Івана Музальова назване і його, Іванова, ім'я, що він став у той день Героєм Радянського Союзу…
Лікар-підпільник Федір Михайлович Михайлов посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу в 1965 році — в дні 20-ї річниці великої Перемоги радянського народу над фашизмом.
— Колись ти мріяв, Сашко, посадити чоловік з півтораста на коней та й вдарити аж до самого Чернігова… Не забув?
— Було таке, — посміхнувся Сашко Шевирьов. — То й що?
Коломієць, озирнувшись, взяв його за рукав шкірянки.
— А те, що й справді е можливість створити в загоні групу кінноти, якраз момент накльовується…
— На моменті далеко не заїдеш, коні потрібні.
— Так я ж про це й кажу. Є коні. Та ще й які! Чистокровні рисаки. Не віриш? Даремно. Хочеш — покажу їх. Звідси, з лісу, йти недалеко.
Шевирьов гмикнув і насторожився. Він вже звик до того, що його заповітна мрія викликає в загоні веселі усмішки. Сашкові плани організувати свою партизанську кінноту хлопці частенько переводили на жарт, а найгостріші на язик, особливо молодь із Кобижчі, із взводу Михайла Дешка, подейкували: мовляв, хоч він і служив в армії сержантом кавалерії, та до кінноти потрапив тільки через те, що хтось у військкоматі записав його в донські козаки, маючи для того таку важливу підставу, як проживання Сашка в Донбасі.
Однак цього разу Коломієць не жартував. Він розповів, що до війни працював у Бобровиці, на державному кінному заводі. Евакуювати завод наші не встигли. І кілька днів тому бобровицькі підпільники повідомили: німецький комендант району віддав наказ вивезти всіх коней до Німеччини. Затримка лише з вагонами, але вагони, звичайно, знайдуться…
Очі у Шевирьова звузилися, він запитав:
— Скільки ж там коненят?
— Коненят… Та ці коненята на вагу золота. Скільки їх залишилося, точно не можу сказати, та, мабуть, сотня набереться.
— А ти не теє… не фантазуєш? — знову засумнівався Шевирьов. — Якщо правду кажеш, то це ж серйозне діло. Кінна сотня… Розумієш?
— Я-то розумію, та у Бобровиці італійський полк розташувався. Добряче наші на фронті поколошматили його, і з німцями італійці начебто не дуже ладнають, та, як не є, полк, і як себе солдати поведуть, коли доведеться там з ними зіткнутися, — біс їх знає… Та ще й невідомо, як у нас в штабі поставляться до такої операції.
Шевирьов, загорівшись, почав перекопувати Коломійця:
— Мені ж не треба багато бійців для такої справи. Хай десять, ну п'ятнадцять чоловік. Невже не дасть командир? Та ми ж вихопимо твоїх рисаків у коменданта з-під самого носа, їй-право, вихопимо!
— Чого ти мене агітуєш? Ти все це у штабі скажи. Однак врахуй, не так легко перегнати табун коней у ліс, тим паче, доведеться діяти майже під вікнами гітлерівської комендатури. Десятьма бійцями тут не обійдешся, проси у штабі чоловік тридцять, не менше, і таких, котрі до коней звикли. Поговоримо з хлопцями, охочі до такого діла знайдуться, не сумнівайся. Я перший піду. Словом, рушай до начальства, веди переговори.
Кінним заводом у Бобровиці в штабі загону зацікавилися. Шевирьову дозволили здійснити задуману операцію. При тому порадили: «Добровольців зголоситься чимало, а ти відбирай людей без поспіху й з розумом. Хто із взводу Дешка виявить бажання, не відмовляй, у нього більше сільських хлопців, з колгоспів, з кіньми їм не вперше…»
— Відберу кого треба, не сумнівайтеся! — запевнив Сашко, сяючи як іменинник.
Чутка про те, що Шевирьов готує якусь особливу операцію, миттю донеслася до кожного взводу й відділення. Бажаючих взяти в ній участь виявилося більше, ніж треба було. Йшов поговір, що Сашко таки домігся свого, Що тут пахне кіннотою, а хто ж із молодих партизанів відмовиться поміняти піхотне життя на сідло й стремена, на гарячого скакуна? Немов генерал, якому наказано сформувати чи не цілу дивізію, походжав Сашко Шевирьов по партизанському табору. За ним, як тінь, невідступно тяглися добровольці, по-приятельськи поплескували Сашка по плечу, і кожен намагався звернути на себе його увагу. Варто було Шевирьову простягти руку до кишені, як йому завбачливо пропонували кисети Із самосадом, не встигав Сашко скрутити цигарку — з усіх сторін спалахували вогники запальничок і «катюш». А він тримався суворо й непідкупно. Хлопців допитував довго й причіпливо і багатьох відсторонював безжально.
— Ні, ти не підходиш!
— А чим я гірший від інших? Та я, знаєш…
— Знаю. У обмотках ходиш.
— Ну то й що?
— Та більше нічого. Чоботи спершу добудь.
Кость Ляпков намагався триматися якомога ближче до Шевирьова і запобігав перед ним напрямки.
— Правильно, командир! Теж мені верхокінний знайшовся… Який же з тебе кіннотник, дивак-чоловік. Треба ж розуміти — обмотки коняці боки натирають.
— Так кажеш, знаєш коней? — нарешті повернувся Шевирьов до Ляпкова.
— Дивне запитання, командир. Я ж з дитинства…
— А сам ти звідкіля будеш?
Кость помітно зів'яв.
— При чому тут біографія? Ленінградець я.
— Де ж ти джигітував, на Невському проспекті, чи що?
На Костевому обличчі — відчайдушна рішучість.
— Ви, командир, мабуть, в Ленінграді не бували. Іподромчик у нас там знаєте, який? Ого! Як виїдемо, бувало, як вишикуємося, а коні під нами й не зворухнуться, як вкопані. Раптом — команда. Зліва, по одному, риссю! Арш-арш! Ша-блі!.. — підкотивши очі під лоба, несамовито заверещав зненацька Ляпков і тут же осікся, перехопивши на собі підозрілий погляд Шевирьова. Докумекавши, що переборщив, ленінградець миттю зорієнтувався й винувато посміхнувся. — Трішки прибрехав я, братці, які там шаблі. Звичайний гурток кіннотників був, так би мовити — юних ворошиловських вершників… Однак натренувалися ми там, дай боже кожному!
Михайло Чиж, Олекса Рог, Павло Жусубеков поблажливо спостерігали за метушнею кандидатів у кіннотники, їм не доводилося хвилюватися. Чи ж міг взагалі існувати в загоні ескадрон вершників без них? їхня приналежність до майбутньої сім'ї кіннотників була визнана без будь-яких застережень і сумнівів. Тепер всі, на кого ліг вибір Шевирьова, приєднувалися до цієї трійці, поповнюючи групу, а «відхилені» з незалежним виглядом намагалися по-скоріше затертися серед партизанів.
До ночі загін добровольців приготувався вирушати на Бобровицю. Шевирьов домовився в штабі, щоб хлопців підвезли до села Макарівки, а вже звідти до місця наміченої операції рукою подати.
Над лісом навис місяць, кріпнув морозець, у повітрі поблискували голубі сніжинки. Молодь гамірно всідалася в сани, щільніше загорталася в тонкі, що погано зігрівали, із залишками чужого духу німецькі шинелі. Їздові хльоснули батогами. Зарипіло полоззя.
Кілька кілометрів валка саней з партизанами рухалася вздовж узлісся. Ліворуч білів степ. На просторі гуляв вітерець, куріла поземка. Проминувши Біле болото, що й взимку клубочилося туманом, сани вихопилися на твердий шлях, що проліг на Макарівку. Коні побігли веселіш.
Опівночі зупинилися в сосняку, побіля яру. Їздові, про всяк випадок, хотіли зачекати партизанів до кінця операції, але Шевирьов наказав їм повертатися до табору.
Поки що безкінний «ескадрон» прослизнув через полотно залізниці. Розібравшись по двоє, партизани строєм увійшли в Бобровицю, тримаючись бічних завулків. Майже всі вони були зодягнені у трофейне, лише кілька чоловік, в тім числі Шевирьов і найстарший в групі за віком Коломієць, йшли у своєму звичайному одязі. Неначе допомагаючи партизанам, на небо насунула сіра імла, пригасила сріблясте сяйво місяця. В сутінках стало якось спокійніше.
Неподалік від стаєнь кінного заводу назустріч трапилося двоє з гвинтівками.
— Поліцайня! — тихо сказав Коломієць.
Поліцаї зійшли з дороги у сніг, пропускаючи партизанів. Мабуть, подумавши, що Шевирьов і Коломієць — також з поліції і супроводжують кудись німців, один запитав:
— Далеко тьопаєте, хлопці?
— Не твоє собаче діло. Який цікавий! — не підвищуючи голосу, кинув Шевирьов, ковзнувши пальцями по дерев’яній коробці маузера.
Промовчавши, двоє з гвинтівками побрели своїм шляхом.
Приземкуваті стайні темніли в глибині просторого двору. Від стаєнь несло запахом сіна, кізяків, за стінами чулося глухе фуркання коней. У невеликій прибудові, з тих, де звичайно відпочивають конюхи чи сторожі, над дверима світилося віконце, над дахом в'юнився димок.
Партизанів оточувала зрадлива безмовність ночі. Смерть блукала поряд. Вона гупотіла задубілими на морозі чобітьми німецького патруля, причаїлася в казармі гарнізону фашистів, проносилася по рейках близької залізниці у вагонах, переповнених гітлерівцями. По той бік паркану, де починалися хати, спали солдати італійського полку. Як виявилося, солдати цього полку були й тут, за три кроки від партизанів.
Двері прибудови розчахнулися навстіж. Знадвору в натоплене приміщення війнуло парою. Кілька роззутнх, скуйовджених солдатів у мундирах, притрушених соломою, покотом лежали біля пічки. На стіні блимав ліхтар. З порогу на солдатів війнуло морозом, вони підвели голови, з жахом побачили невисокого широкоплечого хлопця в шкірянці. Він стояв біля розчинених дверей і цілився з маузера, а його ліва рука, відкинута назад, стискала гранату. З-за спини хлопця, з морозної імли, виступали постаті людей в німецьких шинелях, на солдатів сліпо дивилися чорні вічка гвинтівок та автоматів.
Італійці вставали із соломи, швидко, наперебій, ґелґотали щось, показували жестами в куток, де безладною купою лежали їхні карабіни.
— Італяно нема війна. Ми — додому, їхати Сіцілія. Стріляти ні-ні, — приклавши руки до брудного кітеля з повідриваними ґудзиками, белькотів маленький худий солдат, до очей зарослий щетиною. — Італяно нейтралітет, Муссоліні — фе, фашисто — фе, русо партизане — добре…
Він тараторив не замовкаючи, мабуть, боявся, що як тільки перестане говорити, партизани почнуть стріляти. І вимучено посміхався, кивав патлатою головою, в якій стирчали остюки.
Шевирьов опустив маузер, засунув гранату в кишеню шкірянки.
— Вояки, матері вашій чорт! Хворі вони, чи що?..
Він не знав, та коли б і взнав, то не повірив би, що з цими, таки й справді хворими на дизентерію солдатами, їхні товариші, теж солдати і теж італійці, не захотіли ночувати в одній хаті, витурили їх надвір, на холод, і вони знайшли собі притулок в цій комірчині поряд із стайнею, де стояла пічка і був дах над головою. Для Сашка Шевирьова це були вороги, хоч і дивні, не схожі на тих, котрих він звик бачити за місяці партизанського життя. Таких ворогів, як ці, він зустрів уперше. Їхня поведінка знітила й здивувала Сашка.
— Значить, по домівках їдете, і Муссоліні вам вже не до вподоби? Якого ж ви дідька приперлися до нас? Щоб ось так здихати на прілій соломі? Ну то й здихайте, якщо вам так захотілося нашої землі! Тьху, гидко дивитися на вас, дурнів… Сидіть тут тихо, і щоб ні пари з уст. А то буде вам Сіцілія, вошиві синьйори. Збери, Рог, їхні карабіни.
Солдати неначе й справді розуміли, що говорить їм молодий партизан у шкірянці, дружно кивали головами, жестикулюючи, показували, що їм нічого, крім теплої пічки, не треба, і хотять вони лише одного — залишитися живими.
Через кілька хвилин партизани занурилися в теплий морок стайні. Відчувши людей, коні захвилювалися. Вони дзенькали вудилами, підводили голови, били копитами — дикуваті рисаки, що не знали упряжу.
У Шевирьова заблищали очі. Він не міг відвести погляду від стрункого красеня білої масті, з топкими, з одних сухих м'язів, йогами. Кінь стояв нерухомо, як статуя, вигнувши дугою круту шию. Прищулені вуха й насторожені тривогою очі говорили про то, що такому потрібен справжній вершник.
Коломієць, переступивши через поріг стайні, здивовано охнув і побіг у віддалений закуток приміщення. На бігу засвистів, зупинився за кілька кроків від сірого, в яблуках, рисака, на якого падало світло ліхтаря «летюча миша», причепленого під стелю.
Зачувши посвист, кінь стрепенувся, здригнувся тілом, під широкими грудьми затріщали дошки стійла. Рвучись із прив'язі, рисак тягнувся до людини, позираючи на неї великими, розумними, зволоженими очима, й тремтів оксамитовою губою, неначе силкувався заговорити. Руки Коломійця обхопили голову коня. Партизан гладив її долонями, зірвав з голови шапку, обережно витирав вологі трепетні ніздрі рисака, примовляючи:
— Орел, Орлик, Орлюша… От бачиш, і зустрілися. Скучив? Що ж це ти, милий, що? Ну, не треба, не треба…
Орел уткнувся теплими м'якими губами в неголену щоку партизана, заплющив очі, потім поклав голову на плече Коломійця і радісно тихо заіржав.
Шевирьов, відвернувшись, сказав:
— Чи ти ба, немов дитя…
— Та я ж тут, на заводі, жокеєм працював. Орла сам вчив, поїв і годував з рук, об'їжджав. Ми з ним і у Москві побували. Орел риссю добряче ходив, призову медаль отримав, про нас із ним навіть у «Правде» надрукували, — поспішаючи, розказував Коломієць і відв'язував коня.
Тим часом партизанам доводилося скрутно. Норовисті жеребці не давалися в руки, металися у стійлах, хропли, силкуючись схопити зубами людей і один одного. Притамовані сердиті окрики приглушувалися дзенькотом ланцюгів, іржанням, стукотом копит. Шевирьов через силу справлявся із уподобленим білим красенем. І не здивувався, коли повз нього гнідий високий жеребець на кінці повода проволік Костя Ляпкова.
— Під вуздечку хапай його, під вуздечку! — гукнув навздогінці Коломієць, бачачи розгублене обличчя хлопця. Тої ж миті гнідий стусонув ленінградця об одвірок, вирвався і затанцював по подвір'ю, пішов боком, відчувши волю. Ляпков обома руками вчепірився йому за гриву й безпорадно снував у повітрі ногами, взутими у драні черевики, тужився здертися на коня, та гнідий і не думав визнавати такого господаря й легким порухом, ніби граючись, скинув його з себе у сніг. Кость підтюпцем припустив за ним, не випускаючи повід з рук.
— Ну, тріпло, чекай же! Ти що ж робиш!? — гаркнув Шевирьов, гарцюючи у дворі на своєму Білому. — Павле, та підсоби йому, чого ж дивишся!
Жусубеков верхи кинувся гнідому навперейми. Кость приноровився, ухопився за вуздечку, потяг коня до фургона, маючи намір дістатися до кінської спини з колеса.
Жусубеков люто вертів очима, перехилившись з коня, за комір тяг Костя догори, шипів:
— Твоя такий кінь треба? Ходи крайній конюшня, там сумирний кінь стоїть, одні кістки та шкіра, італійський порода. Вибирай собі там кінь!
— Та хіба ж це кінь! Це ж диявол невгамовний… Стій, стій, бога ради, тварина клята, зв'язався я з тобою на свою голову. Стій, кажу ж тобі!..
Однак кінь, хропнувши, звівся раптом на дибки. Кость покотився на землю й блискавично пірнув під фургон.
Добра половина жеребців, вирвавшись із рук партизанів, засновигала між стайнями. Бійці безладно забігали, ганяючись за кіньми й заважаючи один одному. В руці у Шевирьова засвистів нагай, він крутився верхи сюди й туди, хрипло кричав:
— Пожену всіх пішки! Поклонцев, тримай он тих двох! Зв'язуй поводи! Передай Свешникову, чуєш?! Чиж, Кабанець, до мене! Виводь решту надвір, хутчій! Та не плутайся ти під ногами, Ляпков… Підсади його, Жусубеков!..
Так-сяк все вгамувалося. З півсотні коней вдалося зібрати у табун. Поваливши паркан, ламаючи копитами дошки, загін вершників вихопився на сільські вулиці. З-під копит летіло шмаття снігу. Промелькнули хати, колодязі, дерева. Починався степ. Десь позаду, на околиці Бобровиці, стукнув постріл, другий… Ляпков упав з коня. Осадивши на скаку Білого, Шевирьов нахилився над ленінградцем.
— Кость, тебе поранено? — Та ні, не втримався…
Двічі Ляпкова підсаджували на гнідого, та він, проскакавши з верству, знову валився у сніг. Коли упав втрете, замотав головою, змолився:
— Братці, не треба. Краще я так, бігом, за вами…
— Дай сюди карабін, тримайся міцніше за гриву, не завалюйся на бік. Ще кілометрів зо три і підемо тихіше. Терпи!
Від'їхавши далі за полотно залізниці, партизани пустили коней шагом. Поклонцев раптом повернув до Володі Богданова усміхнене обличчя, кивнув на його коня.
— Володько, а чому він під тобою підстрибує? І весь час ти відстаєш, ми вже побоювалися, коли б ще не заблудився.
З ними порівнявся Коломієць, позирнув на коня, вхопився за живіт.
— Ой, не можу… Та він же у нього спутаний!
Дружній регіт покотився степом. Зіскочивши на землю, Богданов почав звільняти передні ноги коня від пут. За хвилину він наздогнав товаришів, незлобиво сказав:
— Ожили, герої, зуби скалите? А давно вас жеребці волокли по подвір'ю? А от у мене був повний порядок! Спутаний, він що… Стояв як після плуга. Якщо на спутаному скакав, то я тепер будь з ким можу позмагатися наввипередки. Мій не підведе!
Позаду виник і наростав віддалений тупіт.
— Невже погоня?
Шевирьов схопився за кобуру. Партизани поспіхом скидали гвинтівки та автомати.
— Спокійно, хлопці. Це нас жеребчики-втікачі наздоганяють. Вони від гурту не відстануть, звикли разом бути.
Коні без вершників, обганяючи один одного, закружляли біля загону, силкуючись вклинитися в нього. Білий, як і під Шевирьовим, кінь з хропінням налетів на Павла Свешникова, збив його разом із жеребцем. Вхопив зубами коня Жусубекова. Ледве його відігнали геть, як він знову, наче скажений, протаранив уже змішану в натовп групу вершників. Заіржали, заметалися розлютовані тварини. Озвірілий кінь зробив ще один захід, мчав прямо на Шевирьова. Сашко підняв маузер. Жеребець спіткнувся на скаку, важко звалився на дорогу. Сухий тріск пострілу охолодив бунтівних рисаків. Вони вгамувалися, затрусили услід загонові, штовхаючись гарячими боками.
Волога, нагріта сонцем земля дихала легеньким парком. Подекуди сіріли ніздрюваті плями останнього снігу. М'який, майже теплий весняний вітерець віяв в обличчя. Шевирьов розстебнув шкірянку, заткнув папаху за пояс. Потяг за повід, притримуючи коня.
Попереду розкинулася Лосинівка. За деревами виднілися хати. Був ясний тихий день, щебетали птахи, над дахами домів куріли ранкові димки. І здавалося, що ніщо тут не нагадує про війну, про те, що на цій землі, де все оживало й пробуджувалося під весняним сонцем, ллється кров, і вітер зненацька може донести чад недалеких згарищ.
Помахом руки Шевирьов покликав Коломійця і Дмитрієнка. Вони під'їхали мовчки, як і командир, уважно й насторожено вдивляючись у панораму сільської околиці. Насуваючи папаху на очі, Шевирьов показав нагаєм на дорогу. Рвучко кинув:
— Значить, так. Одним махом — до центру. Тобі, Григорію, спішитися біля школи й тримати фашистів вогнем кулемета. У школу не потикайся, твоє діло не дати їм вийти з казарми. І крапка! Ясно?
Дмитрієнко кивнув, скинув з-за спини свою СВТ, почепив ремінцем на шию. Коломієць повернув коня до ескадрону. Партизани в сідлах розтяглися уздовж ріденької придорожньої посадки.
Ось так, серед дня, вони могли і не рискувати, могли б полишити Лосинівку осторонь, прослизнути повз неї. Як не є, райцентр, з комендатурою, з невеликим, однак все ж гарнізоном, що розташувався у приміщенні ніколи. Та в чому ж тоді сенс рейду партизанського ескадрону, якщо всюди він пробиратиметься потай, перелісками та байраками, не наважуючись «потурбувати» ворога, ховаючись від людських очей? Ні, зовсім не заради того, щоб крадькома посуватися у нічній темряві, вів Сашко Шевирьов своїх кіннотників походом по районах Чернігівщини, захоплених окупантами. Не заради того!
— Впе-ррред! За мною!
Білий присів, смикнувся, вихопив Шевирьова на той бік посадки. За Сашковою спиною чувся важкий тупіт. Пальці стискали рукоятку маузера. Типи, рублені стіни, дерева садків швидко неслися навстріч. Партизани висипали із завулка. Група вершників, разом із Дмитрієнком, відділившись, круто завернула ліворуч і поскакала до школи, а ескадрон, не зупиняючій)., мчав по широкій центральній вулиці села до майдану.
… Постріли й кулеметні черги біля школи згасли. Над Лосинівкою в кількох місцях здіймався дим. Тупіт партизанських коней стихав вдалині.
І знову — степ, переліски, мовчазні села й хутори. Переходи і вночі, і вдень. Короткі сутички з гітлерівцями. Поліцайня, що розбігалася, охоплені жахом старости, всіляка нечисть. І молоді сільські юнаки, котрі хапають за стремена, з надією зазирають в очі Шевнрьову.
— Товаришу командир, візьміть до себе! Як батька рідного просимо, візьміть… Фашисти хати палять, людей вішають, на німецьку каторгу женуть… У нас і коні є. Візьміть…
— Гаразд! Із зброєю вмієте ладнати? Хай буде так, пристроюйтеся… Та глядіть мені, хто боягузом виявиться, хай не ображається. Гей, товаришу Коломієць, видай новеньким гвинтівки з трофеїв!
Поповнювалися в рейді людьми, посувалися хитромудро заплутаним маршрутом, змінюючи напрямок, перетинали межі районів, з кожним днем наближаючись до Ніжина.
План командування партизанського загону «За Батьківщину!» був нескладний. Ранньої весни 1943 року загін, що нараховував понад сімсот бійців і все ще не мав зв'язку з Великою землею, трьома групами вийшов з лісів Бобровицького району й розпочав рейд по території напівстепової південно-східної Чернігівщини, щоб з часом знову зібратися разом у наміченому пункті — в селі Кукшині. Група на чолі з молодим партизаном, колгоспником із села Кобижча Михайлом Дешком, вирушила в обхід Ніжина ліворуч. Другу групу повів командир загону капітан Іван Бовкун, кубанець, кадровий військовий, чоловік твердий і рішучий. Третя група, наймобільніша — кіннотники Шевирьова — як було домовлено, мала подолати найдовший шлях до Кукшина, обійшовши Ніжин праворуч. Шевирьов знав, що його вершникам доведеться пробиватися густонаселеним краєм, рейдувати майже на відкритій місцевості, на виду у гітлерівських гарнізонів. Крім того, перед ними пролягали залізниці на ділянках Київ — Бахмач і Яготин — Кобижча. Все вирішували швидкість, маневр і несподіваний наскок. І Шевирьов, ніде не затримуючись, вже залишив позаду Бобровицький, Носівський, Куликівський райони. Випереджаючи ескадрон, по селах котилася чутка: якась радянська кінна частина прорвалася через лінію фронту й наганяє жаху на фашистів, і командує тою частиною старий козак, генерал, і не сьогодні, так завтра він поверне на Чернігів.
А «генерал», якому щойно стукнуло двадцять п'ять, чуючи про все це, хмурився, щоб приховати знічення. Не дуже йому хотілося признаватися, що друзі-партизани, котрі жартували над ним в загоні, були близькі до правди. Хоча Саша й справді почав війну в сідлі і навіть носив сержантські «трикутники» та емблему кінноти в петлицях, однак в «козаки» він таки дійсно потрапив з волі й фантазії якогось армійського писаря, котрий уявив собі місто Краснодон, звідки Сашко був родом, тим привільним Красним Доном, де люди з дитинства стають відчайдушними рубаками.
До служби в армії Шевирьову жодного разу не довелося сідати на коня. Навчався в гірничо-ремісничому, потім працював на шахті… Смушкова папаха, шкірянка, ремінний нагай — все це для партизанського командира начебто й звичайне. Та якщо на відвертість, то зовсім не випадковий цей командирський комплект — адже були книги про громадянську війну, а скільки разів хлопчаки з шахтарського міста проривалися в кінотеатр, щоб подивитися «Чапаєва». Однак маузер в дерев'яній коробці — він вже не з книжок, його металева вага стала звичною для руки, і кулі, що тьохкають щодня, також справжні й разять на смерть. І он ті закіптявілі, чорні димарі, що вдалині видніють, то теж не з кіноекрана — страшна дійсність. Там стояв хутір, жили люди, а німці все дотла спалили, тільки димарі та печі й зосталися.
Білий пряде вухами, тремтить шкірою на загривку. Неспокійний. Розумний кінь. Раніш, ніж сам вершник, чує небезпеку. Шевирьов звичним рухом висмикує з-за пояса папаху. Так і є… Два вершники з передового дозору скачуть назустріч ескадронові.
— У вибалку ворожий обоз! Дванадцять фур. І шість верхами, здається, мадяри.
Папаха насунута на брови. Поводи — у лівій руці, маузер — у правиці. Шевирьов махає маузером в напрямку узвишшя.
— Кулемет — туди! Відтинати їх від переліску. Ескад-рр-о-он, за мною!
Втративши одного вершника, мадяри встигають щезнути в ліску. Німці-обозники заметалися, безладно відстрілюються. Партизанський кулемет притискає їх до землі. Падають в упряжці коні, б'ються в посторонках. Кілька фур, звернувши вбік, загрузли в піску. Автомати й шаблі кіннотників завершують сутичку.
Друга половина травня принесла нові випробування, звалилася на Шевирьова тягарем нових турбот. Він партизанив з перших же днів, як тільки фашисти захопили Чернігівщину. Не раз потрапляв у таку веремію, що сам потім дивувався, як вцілів. Якось Сашка і чотирьох його товаришів гітлерівці вдень застукали в селі, в хаті, живими хотіли взяти. Партизани вискочили надвір, під кулі, й відбилися гранатами. Іншого разу Шевирьов на вулиці села зіткнувся віч-на-віч з німцями. Їх було троє. Тут вже становищем опановує той, у кого нерви міцніші. Гітлерівці розгубилися й не встигли скинути з плечей гвинтівки. Він їх звалив пострілами з маузера впритул…
Дехто з партизанів, взнавши Сашка ближче, скрушно хитали головою — з таким відчайдушним характером йому не минути кулі. Та де ж та межа, яка б чітко розмежовувала: оце сміливість людини, а це начебто нестримна відчайдушність? її, цю межу поміркованості, визначити важко, а часом і неможливо. Якщо ворог навколо тебе й невідомо, за яким поворотом, на якій стежці він перед тобою постане, то при такій ситуації у боягуза утричі більше шансів загинути, ніж у сміливця. Сашко Шевирьов йшов на небезпеку грудьми, про власне життя, звичайно, думав, однак вже потім, опісля… А взагалі він тоді був сам собі голова. Тепер же, цього погожого травневого дня, Шевирьов, може, й уперше зазнав почуття неабиякої тривоги. Тому що тривога нависла не над ним. особисто, а над сотнями людей, котрі були його друзями, товаришами і вод ночас — його підлеглими. П'ятсот партизанів, цілий батальйон, командиром якого був тепер Олександр Шевирьов, виявився затиснутим у кільці карателів.
Загін «За Батьківщину!» виріс, він вже нараховував у своєму складі майже півтори тисячі бійців. Три партизанські батальйони контролювали кілька районів на межі Чернігівської та Київської областей. Вони руйнували мости, пускали під укіс залізничні ешелони, нищили гарнізони гітлерівців та інші осині гнізда. Окупанти змушені були кинути в зону партизанських дій крупні військові й охоронно-поліцайські частини. Під натиском есесівців, двох мадярсько-хортистських полків та багаточисленних жандармських спецкоманд партизани, відбиваючись, відступали до лісового краю, що розкинувся між Десною та Прип'яттю. На дорогах з'явилися ворожі танки, з гармат обстрілювали переліски. Не шкодували снарядів і батареї, придані карателям. В небі шугали літаки, коригували вогонь, засипали дрібними бомбами підозрілі місця.
Батальйон Шевирьова маневрував і поки що просувався без втрат. На третю добу після виснажливого маршу досвіток застав партизанів серед голого степу, неподалік від Олишевки. Майже поряд зеленіла невелика діброва, з кілометр завширшки й менше кілометра вздовж. Шевирьов наказав займати там кругову оборону. Він ішов на риск свідомо, розсудивши, що карателі, може, й не стануть шукати в такому маленькому гаю цілий партизанський батальйон.
Спочатку так воно й складалося. З'явилася колона гітлерівців, пройшла мимо. Потім проїхали машини з солдатами. За годину з боку Олишевки засіріли постаті мадярів, їх було небагато, чоловік п'ятнадцять. Однак вони, мабуть, вирішили прочесати діброву. З мадярами покінчили швидко. Але стрілянина привернула увагу німців — партизани виявили себе.
Тепер вже усе залежало від того, чи швидко підкинуть гітлерівці під Олишевку свої крупні частини. Партизани виграли якийсь час, однак до ночі ще було далеко.
Десь біля дванадцятої дня навколо острівця із заростей і дерев загуркотіло. Розгорнувшись в цеп, гітлерівці наближалися з півдня, із заходу, з півночі й зі сходу. Батальйон зустрів їх щільним вогнем. Не сподіваючись наштовхнутися на кілька кулеметів, карателі подекуди позадкували. Але до них приєднувалися все нові й нові підрозділи. Діброва прострілювалася наскрізь, розривні кулі сікли гілля, шматували кору, не давали підвести голову. Пригинаючись, Шевирьов перебігав від одної групи партизанів до іншої. Вже були вбиті, дівчата-партизанки перев'язували поранених, відтягали за дерева.
Скочивши в сідло, Шевирьов напролом через кущі поскакав краєм гаю туди, де між деревами вже мелькали постаті карателів. Куля вжалила його в ногу, в чобіт налилося крові, а він, зціпивши зуби, полосував нагаєм Білого. Бачив: між деревами вже зійшлися врукопашну, билися прикладами, ножами, розряджали впритул обойми пістолетів. Гітлерівці намагалися розітнути гай надвоє. Кинувши повід, Шевирьов стріляв з обох рук — в одній маузер, у другій наган. І раптом відчув, що падає з коня. Останнім зусиллям висмикнув із стремена поранену ногу й втратив свідомість…
Розплющив очі, побачив схилене над ним дівоче обличчя. Галя Данилко… Поряд гриміли постріли.
— Відігнали їх, — схлипуючи, проговорила Галя. — Лежи, не заважай, дай скинути чобіт…
— Та розріж халяву, біс із нею! — він простяг дівчині ніж, однак тут же сам, підібравши ногу, що заніміла, розпоров чобіт. — Замотуй тугіше. І не рюмсай…
Спираючись на піднятий з землі карабін, Шевирьов зашкутильгав на близькі постріли, що гуркотіли не змовкаючи.
До пізнього вечора карателі штурмували діброву, партизани відбивали одну атаку за іншою. Навколо гаю поміж стовбурами дубів лежали вбиті, стогнали поранені, по полю гасали коні без вершників.
В темряві ночі, вклавши на підводи своїх поранених та забитих, батальйон пішов на прорив, зім'яв застави карателів, на шляху захопив обоз із боєприпасами, що посувався до Олишевки, і зник у невідомому напрямку.
Партизанські батальйони дісталися за Десну, в ліси, і там з'єдналися. Розташувалися в кількох селах. З Ніжина приходили зв'язкові. Приносили звістки: карателі посуваються за партизанами вслід, їхні частини наближаються до межиріччя…
Через кілька днів нове донесення розвідки. На залізничних станціях вивантажуються регулярні підрозділи вермахту, на перегонах з'явився німецький бронепоїзд. Над лісами, між Десною й Прип'яттю, носилися літаки фашистів. Гітлерівці готувалися до вирішальної каральної операції.
В одній з радіограм, отриманій із Українського штабу партизанського руху за підписом генерала Строкача, висловлювалося передбачення, що гітлерівці будуть транспортувати по Дніпру військові вантажі. Генерал просив повідомляти про пересування барж та річкових вантажних суден в районі Чорнобиля.
В штабі з'єднання (загін «За Батьківщину!» вже зріс до кількох тисяч бійців) перед Шевирьовим розгорнули карту.
— Аж ось куди тобі йти доведеться. Понад сто кілометрів. Готуйся, Олександре Івановичу, до походу. Вирушиш завтра зранку.
Тепер Сашка вже звали на ім'я та по батькові. Командир Першого партизанського полку. Полк — не ескадрон, навіть не батальйон, це дві з половиною тисячі озброєного люду, свій штаб, своя розвідка, свій радіозв'язок, своє господарство. Однак, як і раніше, коли передбачалася серйозна справа, Шевирьов — папаху на брови, і: «Хлопці, за мною!»
От і зараз, залишивши за себе начальника штабу, досвідченого військового, полковника, Шевирьов на чолі батальйону лейтенанта Петра Дударя вирушив у район, вказаний начальником УШПР[23]. Генерал Тимофій Строкач в своїх радіограмах ніколи не наказував, однак його «прошу» завжди сприймалося партизанами як заклик до негайних дій. Шевирьов поспішав. Цього разу намагався навіть не встрявати в сутички з гарнізонами окупантів, хоч провести цілий батальйон між Ніжином та Черніговом без боїв було просто неможливо. І все ж партизани дісталися до Десни, зумівши відірватися від карателів й заплутати свій маршрут. На рибальських човнах та плотах батальйон форсував ріку й вийшов у гирло Прип'яті, на Дніпро.
Повноводний Дніпро здавався безлюдним. Не видно було ні пароплавів, ні барж. Дві доби чекання, і все та ж картина — на річці не помічалося руху, повсюди стояла тиша. Однак за деякими ознаками Шевирьов зробив висновок, що на протилежному, правому, березі щось-таки відбувається. Час від часу там з'являлися машини, видно було людей, котрі йшли поміж верболозу групами — схоже, що місцеві жителі, з ближніх сіл. Іноді проїжджали підводи, навантажені деревом…
Вночі на Правобережжі побували розвідники. Повернулися з важливими новинами. Як виявилося, річковий транспорт гітлерівців не доходив до місця, де розташувався батальйон. Судна та баржі розвантажувалися в Чорнобилі. Там всю пристань перетворено на величезний склад боєприпасів. Цілі штабелі ящиків із снарядами, мінами, сувої колючого дроту… А рух, помічений на тому березі, — то провадяться земляні роботи, німці зганяють із сіл людей, примушують копати окопи, будувати бліндажі.
Зваживши всі дані, партизани зробили неабияке відкриття. Та це ж Гітлер гарячково готує оборонний рубіж! Видать, кепське становище у фашистів, відчувають, що не втриматися їм на Лівобережній Україні!
В ефір полетіла корочка шифровка. Наступної ж ночі загули радянські бомбардувальники. Партизани спостерігали, як у районі Чорнобиля в небо здіймалися заграви. Бомбовий удар з повітря звалився на пристань, на склади, на баржі, що стояли біля берега. Гуркіт не стихав до ранку — вибухали снаряди і міни, засипані десятками авіабомб. На ранок у тихому безвітрі над Дніпром нависла чорна пелена диму.
Розглядаючи у бінокль правий берег, Шевирьов не знав, що промине зовсім небагато часу, і весь його полк у повному складі прискореним маршем пройде тим же маршрутом, що й батальйон Дударя. Перший партизанський полк з'єднання «За Батьківщину!» вийде на піщані мілини й у взаємодії з підрозділами фронтовиків-армійців, що вирвалися далеко вперед, на човнах, на плотах, на бочках та на колодах кинеться у хвилі, що плескалися в ранковому тумані, і у нестримному ривку форсує Дніпро. На прибережній смузі партизани захоплять кілька кілометрів оборонних укріплень цього самого «Дніпровського неприступного валу», на який гітлерівці покладали стільки надій. І коли услід за Першим полком перепливуть Дніпро і батальйони Другого партизанського полку й захоплять збудовані фашистами бліндажі та окопи поряд із підрозділами Шевирьова, тоді німецьке командування зрозуміє, що розроблений ним план тривалої оборони на Дніпровському рубежі порушено, всупереч всім військовим правилам ведення війни. Там, де супротивника, як вважали гітлерівці, не повинно було бути, він з'явився зненацька.
Гітлерівські генерали вміли складати схеми, вони, звичайно, розрахували час, коли саме мали наблизитися радянські регулярні війська до Дніпра. Однак в своїх розрахунках вони не передбачили ще одного війська — народ, що вів битву з фашистами на окупованій землі. Докумекавши, чим загрожує їм втрата майже десятикілометрової смуги укріплень на правому березі, фашисти поспішно почнуть кидати на партизанів авіацію, танки, піхоту, але так і не зможуть відбити у них свої ж бліндажі та окопи. Партизанам нікуди буде відступати. За спиною — Дніпро. І їм не треба буде пояснювати, що коли вони протримаються, не дадуть гітлерівцям закріпитися на березі, то війська Червоної Армії, не зупиняючись, зможуть переправитися на Правобережжя, і з цього плацдарма розпочнуть розгорнутий наступ на захід.
І партизани вистоять, не здригнуться… Наступить хвилина, коли багатьом із них здаватиметься, що вже немає сили відбиватися від оскаженілих атак гітлерівців, що надії на життя вже немає. Це тоді, як стрільці-петеерівці не зможуть зупинити лавину ворожих танків — залишиться по одному-два патрони на рушницю, а танки з хрестами на броні, обминаючи підбиті, палаючі машини, наблизяться до окопів й вже почнуть «прасувати» їх. Ревіння їхніх моторів і тріск кулеметів запам'ятається Шевирьову назавжди. І в ці тяжкі хвилини позаду, з лівого берега, вдарить артилерія. Снаряди з клекотом пронесуться над водою, над партизанами, що втиснулися у пісок, і фонтани вибухів накриють розпечену, смердючу від чаду вихлопів броню німецьких танків. То загримлять залпи гармат з радянських самоходок, що підоспіють до Дніпра.
Холодного зимового дня, першого дня Нового 1944 року, Шевирьов приїхав до Києва за викликом Українського штабу партизанського руху. Немолодий худорлявий полковник жестом запросив його сісти.
— Скидай-но, Олександре Івановичу, свою партизанську шкірянку, сховай поки що папаху й одягайся в сіру шинелю. Ось твоє призначення — штаб партизанського руху при Військовій раді Першого Українського фронту. Будеш служити у маршала Конєва. Запитання є, капітане?
— Сержант, товаришу полковник.
— Був сержантом, а тепер капітан. Чіпляй зірочки на погони, і — у Львів. А дірочку на гімнастерці, вище від інших, вже, мабуть, приготував? Поздоровляю від усього серця!
— За погони — дякую. А про дірочку щось не кумекаю, товаришу полковник.
— Та ти що, справді не знаєш? Сьогодні ранком Указ передавали, Героя ж тобі присвоїли…
Того ж морозяного дня Герой Радянського Союзу Олександр Шевирьов, вчорашній партизанський комполку, а тепер капітан, вилетів літаком на захід.
Ще гриміла війна…
Гарячого серпневого ранку 1941 року, коли над стривоженим Ніжином пролетіли німецькі літаки, обганяючи гуркіт скинутих над Дарницею чи Києвом авіабомб, а по бруку, дзенькаючи підковами, рухалися назустріч підводам з евакуйованими сірі від пилу ескадрони кавалерії і десь у вишневих садах бряжчали гусеницями танкетки, — ось такого ранку в двері кабінету ніжинського військового комісара впевненою ходою зайшов невисокий молодий чоловік років двадцяти двох. Біла вишивана сорочка відтіняла засмаглу шию, міцні загорілі руки. Від ставної постаті віяло здоров'ям і молодістю. Хлопець нічим не відрізнявся від мобілізованих і добровольців, що товпилися того дня в коридорах військкомату. Хіба що круглі темні окуляри надавали високочолому обличчю виразу суворого, не по літах твердого.
— На свої два рапорти я не дочекався виклику і вирішив ще раз прийти до вас, — помітно хвилюючись, промовив він.
Втомлений військком із шпалою в петлиці перезирнувся з членами мобілізаційної комісії, відхилився на спинку стільця. Він не спав уже кілька днів, перед ним пройшли сотні людей, він не встигав оформляти папери, відповідати на телефонні дзвінки. Відвідувач у темних окулярах відірвав військкома від невідкладних справ. Не без роздратування глянувши на годинник, комісар сказав:
— Ви домагаєтесь неможливого. Послати вас у діючу армію я не можу. Не можу! Як же ви будете воювати, товаришу Батюк, коли ви… — Він затнувся, не знаходячи відповідних слів, і помітив, як блідість проступила крізь смаглявість щік відвідувача.
— … коли я зовсім не бачу, бо сліпий. Ви це хотіли сказати? — Молодий чоловік доторкнувся до своїх окулярів. — Так, стріляти, на жаль, не зможу. Та й без очей можна виконувати обов'язки військового юриста, запевняю вас! Я нікого собою не обтяжуватиму, слово честі!
— Ні, не маємо права.
І військком твердо поклав на стіл олівець, даючи зрозуміти незвичайному відвідувачеві, що розпочата ним розмова марна і продовжувати її немає ні потреби, ні часу.
Тонкий слух сліпого вловив це. Точним, безпомилковим жестом молодий чоловік у темних окулярах простягнув руку, взяв олівець і акуратно опустив його в склянку на письмовому столі. Він зробив це невимушено, ніби між іншим, вразивши присутніх. Члени комісії перезирнулися. Обличчя військкома трохи потеплішало, та наступної миті він знову нахмурився.
— Не старайтеся, Батюк. Вас все одно завернуть із першого ж пересильного пункту. Ви це розумієте?
Постоявши ще з хвилину, Яків Батюк мовчки повернувся і вийшов, тихо причинивши за собою двері. Він крокував міськими вулицями на диво вільно, впевнено переходив дорогу на перехрестях, не зупиняючись, завертав у потрібний провулок, сторонився, даючи дорогу перехожим, по невловимих, йому одному тільки відомих прикметах тренованим чуттям вгадував навколишній світ. Хто не знав Батюка — не подумав би, що цю рухливу молоду людину огортає вічна темрява.
Та він умів не тільки ходити. Він умів багато дечого. Міг за звуками кроків вгадувати знайомих людей; один раз почувши чийсь голос, впізнавав його через кілька років.
Дитинство Яків провів у селі на Житомирщині. Однолітки визнавали його зверхність, він верховодив на вулиці, вигадував різні ігри, водив ватагу босоногих сільських хлоп'ят аж до місточка Горошок, у руїни фортів старої фортеці. Як і всі, Яшко лазив на дерева, плавав і пірнав у ставку, бігав наввипередки. Якось на шкільних спортивних змаганнях він вийшов переможцем на стометрівці і одержав приз — бронзову статуетку. Металеве тіло спортсмена застигло в стрімкому пориві. Сліпий бігун не бачив одержаної нагороди, але своїми чутливими пальцями він прочитав задум художника. З того часу хлопчика не залишала думка про неповторно прекрасне в людині, сповненій стремління йти вперед. Це відкриття, спочатку не зовсім усвідомлене, хвилювало, будило мрії, що поступово викристалізовувались у свідоме прагнення стерти до кінця образливу межу, яка багато де в чому відділяла його від інших людей. Зростало бажання почувати себе звичайною повноцінною людиною, здатною робити все, як інші, жити, як інші, вміти все так, як уміють інші.
І люди незабаром справді перестали помічати, здавалося б, невиправний фізичний недолік Яші. Зустрічаючись із ним, вони навіть не замислювалися, чому слово «сліпий» якось не в'язалося з його зовнішністю, ні з вчинками. Тільки сам Яша та його рідні знали, ціною яких зусиль вдавалося йому все те, до чого він ішов день від дня з недитячою впертістю. Вечорами він приходив додому подряпаний, увесь у синцях, з розбитими коліньми, в подертому одязі — зате в дванадцять років Якову вже неважко було робити багатокілометрові прогулянки в ліс чи в сусіднє село без сторонньої допомоги. Він сам безпомилково визначав дорогу, ніколи у нього в руках не бачили палиці.
Світ, спершу обмежений відстанню випростаної руки, розступався перед маленькою сильною людиною, роздавався вглиб і вшир. Перед Яшком відступала темрява, він не чув більше слів жалю та співчуття. І це було його гордістю.
Сталося так, що про міцного волею хлопчика з глухого українського села довідалися в Москві. Його долею зацікавився сам Михайло Іванович Калінін. Це багато в чому визначило подальше життя Якова. Він поїхав у велике сонячне місто над Дніпром, за рекомендацією М. І. Калініна був зарахований у спеціальний учбовий заклад.
Серед дзвінків трамваїв, автомобільних гудків та гомінкого людського виру Якову довелося ще добре тренувати свою волю й витримку, перш ніж вулиці Києва перетворилися для нього на доступні й зрозумілі, як і рідні місця на Житомирщині.
Спливали роки. Залишилася позаду школа. Свідоцтво відмінника дало Якову можливість вступити без екзаменів до індустріального політехнікуму. Він навчався кілька семестрів, перейшов на третій курс і… назавжди полишив думку про технічну освіту. Зрозумів, що зробив помилку, в запалі гарячої молодості не розрахував власних можливостей. Перед ним, з дитинства незрячим, виникли незборимі перепони: як не старався, не міг підкорити собі складні верстати, приборкати метал, холодною, чужою й загадковою залишилася для нього техніка…
Настали дні тяжких роздумів. «Що робити? Який обрати шлях? Чи не занадто багато взяв він на себе, насмілившись зрівнятися з іншими?» Яків викреслив з життя два роки навчання в технікумі, все почав спочатку. Подолав за рік програму робітфаку і восени 1936 року став студентом юридичного факультету Київського університету.
Все стало на своє місце. Швидко минав час. У будиночку по вулиці Рози Люксембург у Ніжині, куди переїхала родина Якова, часто одержували листи, написані нерівними літерами під лінійну, Яків писав багато й докладно. Розповідав про студентські будні, про нових друзів, з якими почував себе хороше, про гарячі суперечки в гуртожитку, про веселі прогулянки на Дніпрі, чудові концерти в Літньому театрі на Володимирській гірці, про безсонні ночі перед екзаменами та заліками…
В сім'ї Батюків, крім Якова, вчилося ще двоє дітей: молодша — школярка Женя і старший брат Якова — Павло, студент педагогічного інституту. Жила родина зі скромного заробітку батька, простого робітника, часом доводилося скрутно. Яків знав це. У кожному листі звертався з теплим словом до матері, просив не турбуватися про нього і ще трохи, зовсім недовго, потерпіти. От він закінчить вуз, повернеться додому, буде працювати, і життя піде інакше.
Не згадував Яків лише про те, що й у нього бували нелегкі днини. Улюбленець курсу, товариський, чуйний хлопець міг завжди отримати допомогу від друзів, але, звикнувши змалечку нікого не турбувати, ні від кого не бути залежним, він мовчки переносив незгоди. Заздрив товаришам лише в одному: всі вони мали необмежену змогу читати, читати, що тільки забажають, читати, скільки їм заманеться. А він не міг. О, якби міг, він читав би день і ніч, не виходив би з читалень та бібліотек, не відривав би погляду від сторінок.
На той час було ще небагато літератури, друкованої методом Брайля, і Яків змушений був щомісяця віддавати зі своєї куценької стипендії сто карбованців старій жінці, котра вечорами читала йому вголос Горація й Маркса, Діккенса й Коні, вірші Багрицького і праці з історії права, журнальні статті й нові книги, що виходили друком.
З якоїсь пори листи до батьків від Якова почали надходити не так часто, однак були ще життєрадісніші, сповнені веселого гумору й жартів. Їх писала під диктовку Якова чиясь інша, не синова рука, чого ніколи не траплялось раніше. Не раз згадувалося в листах ім'я Клари…
Через рік у студентському гуртожитку відгуляли весілля. На світанку усім курсом, обнявшись, ходили по Києву, вдихаючи пахощі весни, цвітіння каштанів, ранкову свіжість Дніпра.
Свою обіцянку Яків дотримав. Як найздібнішому випускникові факультету в Наркоматі юстиції йому запропонували працювати в столиці. Батюк попрохав призначення в адвокатуру периферійного міста і разом з дружиною, інженером-меліоратором, приїхав у Ніжин.
Невеличкий будиночок Батюків тулився до парку колишнього Ніжинського ліцею. Тісні кімнатки сповнилися молодими голосами, жартами, сміхом, у домі поселилося те щире пожвавлення, що завжди папуг, в дружній сім'ї, де не люблять самотності і радіють появі гостей.
У Якова в Ніжині з'явилося безліч знайомих. Після роботи та у вихідні дні в будиночку на вулиці Рози Люксембург, як метелики на світло, зліталася молодь з усіх кінців міста. Приходили подруги невгамовної Жені, веселим гуртом юрмилися в хаті студенти, товариші Павла, завертали до Батюків молоді подружжя — до Клари та Якова. На столі з'являвся самовар, яблука, домашнє печиво. Ділилися малими та великими новинами, закипали палкі суперечки; дискусія про долю героїв останньої книги «Тихого Дону» переходила в обговорення тривожних подій, що розгорталися в охопленій вогнем Європі, шахові битви та обмін думками біля радіоприймача часто закінчувалися колективною прогулянкою в старий парк. З розчинених навстіж вікон будиночка вечорами чувся передзвін гітар та мандолін, м'який баритон Якова, зливаючись із дзвінким голосом Жені, виводив улюблену:
Сусідки іноді казали господині дому:
— Не втомлюєшся, Миколаївно? В хаті в тебе, як у клубі…
— Хай веселяться, — відповідала Параска Миколаївна. — Дітям хороше, то й нам, старим, на серці легко. Життя для них — радість, то й слава богу. І я коло них молодію…
Все обірвала зненацька війна.
… Яків ішов з військкомату, прислухаючись до нових звуків, що чулися в місті. Виїжджали з дворів підводи, скрипіли ворота, стукали хвіртки, лунали збуджені голоси. Біля міського банку гурчав мотор, від садиби 1-ї середньої школи, де раніше вчилася Женя, а тепер розташувався військовий госпіталь, на вулицю долинали уривчасті окрики команди. В повітрі вчувався лоскотний запах паленого паперу. Вперше в житті Якову захотілося впасти в траву й заплакати. Один за одним друзі вирушали на фронт. У червні пішов найстарший брат Василь. Батько з матір'ю поїхали в соло під Києвом, щоб перевезти до себе заміжню дочку Ольгу, яка залишилася з малими дітьми. Після довгих умовлянь Якову вдалося вирядити в Харків Клару. Вдома залишалися Женя, Павло і він, Яків.
Будиночок спорожнів. Тиждень тому вручили повістку й Павлові. Вчора він, уже перевдягнений у військове, на хвилину забіг додому.
Провівши брата на вокзал, Яків погладив долонею його грубу шинель, потримав у руках пілотку із зірочкою, поторкав пальцями тугу шкіру патронних підсумків і гостро відчув власне безсилля.
Фронт підкочувався до міста, а він залишався осторонь усіх, осторонь боротьби, неспроможний довести, що в нього також є сила боротися: навіть найближчі люди, які завжди вірили в його розум, спритність, витривалість, ніби змовившись, твердили йому одне: «Виїжджай!»
Ні, Яків не збирався виїжджати кудись у тил. Старанно обмірковуючи кожне слово, він написав рапорт на ім'я військового комісара. Потім написав удруге. І ось йому відмовили. Залишилась єдина, нетривка надія…
Минувши свій двір, Яків завернув за ріг, попрямував вздовж парку і, вийшовши на центральну вулицю, пішов до двоповерхового будинку, повитого диким виноградом. На фасаді цього будинку червоніла скляна вивіска: «Ніжинський міський комітет КП(б)У». Намацавши в кишені комсомольський квиток, Яків Батюк рішуче штовхнув двері.
— … Прийняв мене того дня другий секретар міськкому партії. Він займався евакуацією міських установ, був заклопотаний, та все ж ми довго з ним розмовляли віч-на-віч. План створення в місті підпільної молодіжної організації він загалом схвалив, а коли мова зайшла про завдання підпільників, від моїх «прожектів» мало що лишилося. В порадах секретаря міськкому все було для мене нове: і методи конспірації, і шляхи залучення в організацію людей, і зміст усієї роботи. Різні там заочні вироки гітлерівцям та нічну стрілянину секретар нещадно відкинув, для початку запропонував мені терміново підібрати кілька чоловік — ядро майбутньої організації — і познайомити його з кожним, хоча б заочно, бо часу лишилося дуже мало. Вдруге я навідався у міськком дев'ятого вересня. Приніс список прізвищ хлопців і дівчат, з якими встиг переговорити… Секретар міськкому дав мені адресу одного товариша, через якого надалі я мав одержувати конкретні вказівки. Крім того, мені назвали пароль і явку в Києві, на випадок ускладнень чи непередбачених обставин. Тринадцятого вересня Ніжин захопили фашисти…
Капітан Коновалов слухав розповідь Батюка, зацікавлено розглядав співбесідника. Першого разу в хаті Лізи Пилипенко їхня зустріч була короткою. Батюк тоді завбачливо розмовляв із Коноваловим у темній кімнаті, представник партизанського штабу не розгледів його в обличчя. Тепер, прийшовши на запрошення Батюка до нього на квартиру, Коновалов з великим здивуванням довідався: його співбесідник — це той молодий адвокат у темних окулярах, якого він не раз зустрічав на вулицях міста ще напередодні війни.
Яків нечутно ступав по квітчастому килимку, на який крізь вікно падали промені сонця, і продовжував:
— Ще коли не відступили наші, я заздалегідь примітив для себе тихеньке місце. Знаєте, мабуть, артіль, де виготовляли вірьовки? З приходом німців артіль розпалася, довелося відновити виробництво. Нова влада раділа навіть таким кадрам, як я, — всміхнувся Батюк. — Мої помічники Сава Шварц та Павло Лавринець приступили до роботи. Де могли, діставали сирицю, коноплі, мотузки, інструменти. Нам допомагав мій батько, на той час він з матір'ю повернувся до Ніжина. «Підприємство» німці зразу взяли на замітку. З'явився якийсь офіцер-інтендант з перекладачем, заявив, що віднині артіль працюватиме виключно на потреби армії, брати інші замовлення забороняється. За порушення такого порядку — розстріл і все інше в їхньому стилі… Першу партію кінської упряжі наші лимарі виготовили на совість. Лавринець і Шварц запевняли мене, що продукцію хоч на виставку посилай.
В інтендантстві оцінили таку старанність. Наш «шеф», майор Кранц, зволив навіть потиснути мою руку. «Пану директору будемо видавати заробітну плату, хліб і махорку. Я обіцяю!» Тим часом Богдан та Афонін виготовили якусь скажену рідину, якщо крапля її потрапляла на руку, шкіра швидко червоніла і виникала виразка. З чого та рідина, я не знаю, то вже по їхній медичній лінії… Лавринець змочував рідиною упряж і просушував, потім ми відправляли вироби на інтендантський склад. Звідти хомути, шлеї, вуздечки німці відвантажували на фронт, у військові частини. Важко мені встановити, скільки було завдано шкоди окупантам. Ми знали лише, що шия коня від нашої упряжі за день-два вкривалася глибокими ранами, які довго не гоїлися. Майор Кранц прийняв від артілі близько чотирьохсот комплектів отруєної збруї. Поступово сировина вичерпалася, діставати її було все тяжче. Треба було зайнятися чимось іншим. Я вирішив розшукати товариша, про якого говорив мені секретар міськкому, й порадитися із ним. Але тут нас спіткала перша невдача. Розшуки нічого не дали. Пізніше з'ясувалося, що товариша схопили гестапівці. Звали його Федір Щітка. Орденоносець, здається, працював головою колгоспу. Напевно, загинув.
— Помиляєтесь, він не загинув, — перебив Коновалов. — З тюрми йому вдалося вирватися. Деякий час Щітка перебував у партизанському загоні, згодом вирушив за лінію фронту.
— Я цього не знав. Тільки довідались, що Щітка в тюрмі, — нова біда: заарештували Саву Шварца. Хтось доніс, що він єврей. Розстріляли його… Після розстрілу Шварца німці почали стежити за артіллю. Приставили до нас двох солдатів і поліцая. Та й працювати майже не було з чим. Сириця кінчалася, прядива не знайдеш. Я ще трохи покрутився і чкурнув з артілі. Прикинувся хворим. У нашій організації тоді нараховувалося щось із десять чоловік: Віктор Тищенко, Микола Шуст, Віктор Нелеп, моя сестра Женя, Рая Ороховатська, Панас Афонін, ще дехто із залізничників. Почали розклеювати листівки, малювали плакати-карикатури. В депо вивели з ладу два паровози. Дістали радіоприймач. Одно слово, робимо перші кроки. Одного разу Ороховатська, що була в армії медсестрою, приносить із базару листівку. Не наша! А перед тим згорів німецький склад на вулиці Московській. Тож ми і зрозуміли, що, крім нас, у місті діють також інші підпільники. Спробували зустрітися з ними, познайомитися. Не вдалося.
— То й добре, що не вдалося, — сказав Коновалов. — Засипалися ми тоді.
— Знаю, — кивнув Батюк. — У Ніжині було багато розмов про це. На площі вивісили списки розстріляних артистів театру; скрізь провадилися обшуки. З провалу ваших груп ми зробили для себе висновки. Я порадив товаришам влаштовуватися на роботу, хто де зможе, щоб не викликати підозри. Володя Черепанов і Володя Кузьменко пішли в депо, Вірі Смоленчук вдалося потрапити в німецький госпіталь, Нечай-Гумеи із допомогою Богдана влаштувався в поліклініку, Гриша Лопотецький працював на ремонтній шляховій дільниці. Пропхнули ми своїх людей і в міську управу, на біржу праці, а головне — на залізницю. Задумалися, як налагодити зв'язок з київськими підпільниками.
На мить Батюк замовкає, задумується, потім знову:
— Пароль та адресу київської явки знав тільки я. Отож і зібрався в дорогу. Наш товариш Тамощук, який працював провідником, посадив мене у поїзд, і я поїхав до Києва начебто лікувати очі. Два дні блукав вулицями міста, скрізь натрапляв на руїни, аж поки не розшукав на Подолі потрібну квартиру. «Чи не проживає у вас телеграфіст Сергій, високий такий, кульгає?» — «Телеграфіст звільнений, перебрався до тітки в Полтаву», — відповідає чоловічий голос, і я відразу ж упізнаю голос одного з інструкторів Ніжинського міськкому партії. Однак нічого втішного він мені не розповів. Якщо вірити йому, київські товариші, залишені в підпіллі, змушені були поміняти майже всі конспіративні квартири, бо почалися арешти. Допомогти нам він нічим не міг, сам збирався покинути місто, боявся, що за ним стежать. Тим моя поїздка до Києва й закінчилась. Уже по дорозі додому я зовсім випадково зустрів у Дарниці старого знайомого Івана Пилиповича Кочергу. Раніше він був викладачем Ровенського вчительського інституту, комуніст. Розговорилися. Кочерга поцікавився, що примусило мене подорожувати в такий час. Я візьми та й бовкни, що на думку спало: «Хотів побачитися в Києві з одним приятелем, телеграфістом». — «Це не з тим, що звільнений і поїхав до тітки в Полтаву?» — пошепки спитав Кочерга. Я вухам своїм не повірив. «Так, той самий, Сергій, кульгавий…» Виявляється, Кочерга також був залишений у Києві зі спеціальним завданням, знав ту явку на Подолі. Він тепер працював на Дарницькому вагоноремонтному заводі. Організувалася в них там невеличка підпільна група з робітників та службовців, дещо роблять вони, але Кочерга вважає, що товаришам із заводу конче необхідно зв'язатися з чернігівськими партизанами, бо становище групи хистке, можливо, доведеться всім перебиратися до лісу.
— По дорозі до Ніжина я весь час думав, що ж робити далі, — вів розмову Яків. — Паші хлопці збирають відомості про пересування німецьких військових частин, ми заготовили чисті бланки німецьких документів різних зразків, зібрали дещо із зброї та боєприпасів, вистежили квартири кількох таємних агентів гестапо, встановили їхні прізвища. Здобуток небагатий, але його можна використати, тільки ж кому передати ці відомості? Відпочив я трохи вдома, покликав за поводиря Федора П'явку, начепив через плече торбу, і вирушили ми удвох у напрямку сіл та хуторів на розшуки партизанів. Пройшли кілька районів, перш ніж натрапили на потрібну стежку. Серед партизанів я зустрів секретаря Носівського райкому Михайла Івановича Стратилата. Він не приховував, що на Чернігівщині діє підпільний обком, що сотні комуністів та комсомольців воюють у партизанських загонах і що підпільники багато чим допомагають їм. Повернувшись додому, я твердо знав, що робити. Наші хлопці почали добувати документи для військовополонених, які втекли із таборів, допомагали бійцям та командирам вибратися з міста. Одна група веде облік вантажів та ешелонів на залізниці. Дівчата дістають медикаменти. Афонін, Богдан і Нечай-Гумен організували було видачу фіктивних довідок про хворобу багатьом ніжинцям, зокрема молоді, рятуючи людей від німецького рабства на підприємствах рейху. Такі довідки допомагали протягом літа й осені сорок другого року. Зараз справа ускладнилась. Німці не вірять уже місцевим лікарям. Медичним відбором займається полковник санітарної служби гітлерівців. Нещодавно почалася нова кампанія по набору робочої сили до Німеччини, з агітацією німці покінчили, просто хапають людей на вулицях…
— Так, їм перешкодила епідемія тифу. А то багато хто попрощався б із рідним краєм, — сказав Коновалов.
Батюк повернувся до нього лицем.
— А вам не здається дивною така обставина: в місті лютує тиф, і поки що — жодного смертельного випадку?.
— Справді… Коли врахувати, що медична допомога населенню майже відсутня…
— У тому й справа. Відкрию секрет: якщо довідаєтеся, що в хаті тиф, не бійтеся, заходьте сміливо, ви нічим не ризикуєте. Тиф — це для німців.
— Тобто… як це?
— Наші товариші зробили в місті масові прививки, що викликають за зовнішніми ознаками симптоми сипняку. Цими днями в міській управі відбулася нарада всіх медичних працівників міста. Афонін був там, розповідав — комендант страшенно лютує.
— Все-таки ви з цим обережніше, Якове. Один необдуманий крок — і пиши пропало.
— Це правильно, — погодився Яків. — Боротьба є боротьба… Перекажіть товаришам у лісі, що в нас усе йде, як було намічено. Частіше присилайте людей за медикаментами. Наші хлопці, які з медициною пов'язані, в лікарні та в аптеці № 2 цілий склад медикаментів створили. Зброї також зібрали чимало. Одного не розумію: кажете, вам потрібні навіть невеликі авіабомби. Для чого? Ну, гранати, це ясно…
Капітан усміхнувся.
— З таких бомб ми в лісі тол витоплюємо. Вибухівки в нас малувато, а німецьких ешелонів удосталь. Бомбу-п'ятисотку ви ж нам не притягнете, а ті, що дрібніші, підбирайте, знадобляться.
— Будуть і бомби. А щодо головного: скажіть командуванню загону, людей розставлено і вони роблять своє діло.
Небо навколо Ніжина майже щоночі спалахувало червоними загравами. Вітер доносив грозові громи. Петро Іванович Батюк, батько Якова, довго простоював на подвір'ї, прислухався. То не громи гуркотіли — партизанські загони, що ходили від Бахмача до берегів Дніпра, заводили в темряві грізну музику, спопеляючи мости, перекидаючи ешелони, громлячи гнізда окупантів.
Петро Іванович вдоволено ловив вухом ці далекі звуки і весь насторожувався, як тільки скрипне в сусіда хвіртка або почуються в темряві чужі голоси. Ті ж хлопці та дівчатка, котрі в дні мирного життя весело юрмилися в Батюків, співали пісень і затівали спірки про нові кінофільми, тепер збиралися в квартирі на вулиці Рози Люксембург таємно, вирішували якісь свої, тільки їм відомі діла. В такі години старий Батюк звично займав свій «пост» біля паркана і залишався на сторожі, аж доки не згасав у кімнаті за затуленими вікнами бликунець. Ні про що не розпитував молодих, бо розумів: друзі сина та доньки не жартують; якщо Яків у них за старшого, то їхня таємна робота потрібна людям, Радянській владі, яка — Петро Іванович не сумнівався — рано чи пізно повернеться в місто. Старий як міг підсобляв молоді. Знадобилася їм друкарська машинка — роздобув. Удвох з Яковом обладнали схованку в повітці, радіоприймач поставили там, антену непомітно для ока попід дахом на горище вивели. Все, що мав у хаті — хліба окраєць, миску картоплі чи огірків квашених, — наказував дружині виставляти на стіл, як тільки приходили до Якова та Жені гості й засиджувалися допізна. Не все знав старий, та багато про що догадувався. Однак не підозрював він, що між нічними загравами та появою в його домі отих хлопців і дівчат існує прямий і тісний зв'язок. Існує вже давно, з того часу, як повернувся Яків з полотняною торбою через плече з кількаденних мандрів по селах та хуторах.
Люди, котрих доводилося бачити в своїй квартирі старому Батюку, складали лише невелику частку підпільної організації, яку очолював його син. Яків Батюк залучив до активної боротьби проти гітлерівців багатьох патріотів. Поліцаї не встигали здирати зі стін та парканів десятки листівок. Підпільники виряджали з міста в партизанські ліси радянських бійців та командирів, які потрапили в полон та в оточення. З Ніжина на партизанські бази підводами вивозили роздобуті підпільниками гвинтівки, гранати, патрони, підібрані в покинутих окопах і траншеях снаряди, авіабомби. Із розташованого під містом підсобного господарства німецької комендатури Михайло Колодій із групою підпільників вивіз уночі до партизанів кілька десятків відгодованих свиней. У ліс відправляли одяг, білизну, печений хліб, мішечки з дорогоцінною сіллю, яку пучками виносили з німецьких їдалень, з квартир, де мешкали гітлерівські солдати та офіцери. Навіть шапки шили в місті для партизанів. У лікарні та амбулаторії, де працювали Фанасій Афонін та Володимир Нечай-Гумен, накопичувалися медикаменти. «Перекачували» їх туди здебільшого з німецького госпіталю за допомогою Віри Смоленчук, дружини політрука, яка влаштувалася в госпіталь прибиральницею. Далі медикаменти потрапляли до Олександра Богдана в аптеку № 2, куди добре знали дорогу партизанські зв'язкові.
Але, крім усіх цих турбот, Яків і його товариші взяли на себе ще одну нелегку ношу. Вона й була тим головним, на що натякнув сліпий юрист при зустрічі з посланцем партизанського штабу капітаном Коноваловим. Для виконання цього головного Батюк залучив найсміливіших. Сестра Женя, Рая Ороховатська, Микола Кузьменко, Віктор Нелеп ішли тепер щоденно туди, де найчастіше чулася німецька мова, відвідували закутки міста, більше ніж інші заповнені ворожими солдатами, машинами. Особлива увага приділялася залізничній станції. Таке ж завдання виконував і Микола Фісюн, який працював провідником вагонів, але поле його діяльності поширювалося від Ніжина до Дарниці й далі за Дніпро, до Києва з його потужним залізничним вузлом. Люди Батюка тримали під наглядом залізницю і на інших напрямках — Бахмацькому, Чернігівському.
Ця діяльність організації зберігалася в найсуворішій таємниці. Тому що робота, доручена Батюком вузькому колу друзів, сягала далеко за межі Ніжина і навіть Чернігівщини.
Спершу розвідувальні дані, що їх передавав Батюк з рук у руки партизанським зв'язковим, служили допоміжним матеріалом при розробці операцій народними месниками. Відомості про наближення до міста каральних частин, їх чисельність і боєздатність, дані про формування підрозділів з поліції та жандармерії надавали можливість партизанському командуванню вчасно маневрувати, пересувати загони, виводити їх з-під удару або ж, розрахувавши сили, самим атакувати гітлерівців.
Пізніше, коли у партизанів з'єднання «За Батьківщину!», з якими найчастіше вступав у зв'язок Батюк, з'явилися радіостанції, підпільники отримали нове важливе завдання. Десь у лісах поміж Десною й Прип'яттю в тилу ворога приземлилися радянські парашутисти. Очолював їх полковник Кім. То були розвідники Генштабу Червоної Армії. Зустрівшись із партизанами, вони одну свою рацію перекинули ближче до Ніжина, і звідти в ефір линув потік шифрограм, Радіостанцію, що працювала під прикриттям партизанів, забезпечували розвідувальними матеріалами підпільники Якова Батюка. Відомості про ворога надходили у фронтові штаби. Яків добився того, в чому йому не міг допомогти змучений безсонними ночами воєнком.
Гестапівці довго, уперто винюхували сліди підпілля. Кілька разів їм майже вдавалося вхопитися за ниточку, по якій вони мали надію розмотати весь клубок. Першим заарештували Михайла Ткачова, колишньою військового з аеродромної обслуги, який утік з полону і працював на міському базарі бляхарем. У його халабуді серед шматків залізяччя та різного мотлоху гестапівці під час обшуку натрапили на розібрані гвинтівки. Ткачов не встиг передати зброю зв'язковому партизанів. Бляхаря жорстоко катували. Він мовчав. І мовчки помор під тортурами.
Згодом схопили Григорія Лопотецького. В його обов'язки входило тримати в порядку кілька кілометрів профільованого шляху Ніжин — Бахмач. Після нерясного дощу дорога раптом просіла в кількох місцях, закривши шлях німецьким грузовикам, що курсували з військовими вантажами до Бахмацького залізничного вузла. Викликаний гітлерівцями спеціаліст-інженер із військово-будівельної організації Тодта встановив: дорогу було пошкоджено навмисне, воду підвели вміло і досить хитро.
Батюк наполягав, щоб Лопотецький негайно перебрався в ліс, але той затримався в місті. І потрапив у гестапо. На допитах йому ламали руки, рвали волосся. Потім розстріляли. Після загибелі Ткачова і Лопотецького нікого із членів підпільної організації гітлерівці не чіпали, бо таємна поліція не одержала від закатованих жодних відомостей. Підпілля продовжувало діяти.
Чомусь ми іноді обходимо мовчанкою імена зрадників. А даремно. Люди повинні знати, чия підлість призводила До загибелі відважних патріотів. Два негідники зробили свою чорну справу і в Ніжині. Їх ніхто не катував. Вони самі прийшли в гестапо й виказали підпільників у дні, коли вже наближався гуркіт фронтової канонади. Один був лікар Єгоров, другий — якийсь Емануїлов, котрого звали Сашком. Вони знали багатьох підпільників. Знали і Якова Батюка.
Почались арешти.
Рая Ороховатська, Микола Шуст, Іван Шумай, Володя Черепанов, Микола Кузьменко та ще декотрі встигли залишити місто й дісталися до партизанів. Устиг і Віктор Нелеп. А Зіна, його дружина, вибиралася з Ніжина іншою дорогою, тікала з п'ятимісячною донькою на руках. За нею погналися, стріляли. Вже за містом вона упала, втратила Свідомість. Поблизу проїздив кіньми якийсь селянин, він поклав жінку на підводу, прикрив сіном. Розлютовані поліцаї, не розуміючи, куди поділася втікачка, видерли з рук селянина немовля й задушили ремінякою від гвинтівки…
У ті години, коли на ноги було піднято гестапо й СД, Яків Батюк із сестрою Євгенією, не знаючи про небезпеку, йшли Пролетарською вулицею, поверталися від кравця, котрий готував партизанам шапки. Хтось із товаришів перестрів їх і попередив, що до їхнього дому приходили гестапівці. Батько й мати Якова, на щастя, поїхали до старшої дочки, квартира стояла на замку. Гестапівці, видно, щоб не сполохати мешканців дому, потопталися біля порога й зникли. Женя вирішила пробратися на вулицю Рози Люксембург. Рідні мали от-от повернутися, вона хотіла перехопити їх, сказати, щоб не заходили до квартири. Яків чекав на сестру на Інтернаціональній, 16, в домі свого давнього знайомого Василя Мини. Та він її так і не діждався. Женю схопили неподалік від їхнього будинку.
Василь Мина довго умовляв Якова, пропонував свою поміч, хотів вивести його з міста. Яків відмовився. Сказав, що буде чекати до вечора, мусить з'ясувати, хто з підпільників уцілів, з ким доведеться продовжувати роботу.
Поряд із хатиною Мини жив помічник начальника тюрми Боярський. Напевно, він помітив Якова, коли той завернув у подвір'я на Інтернаціональній. Разом із гестапівцями тюремщик прикотив туди на легковій машині.
Побачивши у вікно машину, Василь Мина розпачливо проговорив:
— Десять хвилин тому ми ще могли б встигнути…
— Ні, я не мав права тікати, зрозумій, — м'яко відповів Яків. — Мій обов'язок — бути разом з товаришами, їх чекають тяжкі дні. Спробую взяти на себе все. Кажи німцям, що ти мене вперше бачиш, що я забрів до тебе випадково. Прощай!
Коли увійшли гестапівці, Яків стояв біля вікна. Офіцер вгледів темні окуляри, загорлав:
— Батюк? Ти — Батюк?
— Не треба нервувати, — спокійно сказав Яків. — Так, я — Батюк…
Йому не судилося бачити сонце й обличчя тих, з ким він ішов поряд у суворий час випробувань, але пітьми перед ним не було. Його очима було гаряче серце і друзі, з якими він розділив боротьбу й останні хвилини життя. Він і зараз з ними поряд, у Ніжині, на широкому майдані, в граніті пам'ятника. Їх розстріляли фашисти за дев'ять днів до приходу Червоної Армії.
Ось їх імена:
Фанасій Афонін
Євгенія Батюк
Яків Батюк
Ганна Борисова
Марфа Катан
Михайло Колодій
Григорій Лопотецький
Ксенія Могильова
Іван Могильний
Ліза Пилипенко
Віра Смоленчук
Ганна Солодовникова
Михайло Ткачов
Євдокія Чернишова
Навпроти імені Якова Батюка в граніті викарбуваиа Зірка Героя.
Серед відзначених урядовими нагородами на честь 50-ї річниці Великого Жовтня учасників громадянської війни зустрілося мені знайоме прізвище — Хахуда Омелян Петрович. І я мимовільно розгорнув свої старі журналістські блокноти…
Ще годину тому вони аж спотикалися від утоми.
Костюченко заснув одразу, притулившись спиною до теплої лежанки, але не випускав із рук гвинтівки. Жора Воловик і Сашко Шевирьов лежали поряд на соломі, з насолодою випроставши ноги. Симоненко поглядав на хлопців, боровся із важкою млявістю, що хилила на груди неслухняну, ніби чужу голову.
Ніч розпливлася туманом. Клята, холодна, зрадлива ніч, що тяглася нескінченною вервечкою верст, поки дісталися вони до села Червоні Партизани. Лісом, ярами та глухими байраками скрадалися вони повз темні, неначе мертві села і хутори. Шлях до рідного Миколиного села висотав із них усі сили, неблизький шлях по землі, де нишпорили тепер окупанти. А все заради кулемета «максима». І ризикували, і змокли до останньої нитки, і в животі бурчало від голоду. Кулемет стояв у клуні зв'язкового Клима Скотаря. Не раз збиралися вони забрати «максима» до лісу, та есесівські облави не давали й дихнути останнім часом. Гітлерівці блокували лісовий партизанський острів, перетяли всі дороги, що вели до нього. Але в своєму Носівському районі Микола Симоненко і старий Костюченко знали кожну стежку, кожен вибалок. І прослизнули-таки повз застави карателів.
До села дісталися, коли вже на сході засіріло небо. Хочеш — не хочеш, а мусили пересидіти десь до вечора. Симоненко привів їх до своєї двоюрідної сестри Ярини, самотньої горбатенької жінки. Вона нагодувала їх, стиха поплакала, дивлячись, як вони, зарослі й обідрані, жадібно давилися печеною картоплею, потім замкнула знадвору хату, а сама пішла попередити Скотаря, щоб, як смеркне, чекав на гостей.
Троє спали. Четвертий, чорнобровий юнак у старій ватянці, під якою смугастів матроський тільник, сидів біля Симоненка на лаві і не відводив очей од вікна, за яким вздовж тинів в'юнився вузенький провулок. Прізвища цього хлопця ніхто не знав, у загоні звали Гришею Моряком. Здавалося, лише Гришу не підкосив пічний перехід. Він неквапно жував сушені вишні, поблискував білими, як морська піна, зубами.
Серце Миколи Симоненка заходилося від туги. Думки спліталися, давили, ятрили мозок. Наче той камінь звалився на Миколу в рідному селі. Тут він гасав ще босоногим хлоп'ям, пас корів, ходив до школи. Все навколо було близьке, пам'ятне. І хоч Миколине напівсирітське дитинство склалося не так уже й радісно, але ті давні роки згадувалися тепер по-новому, випливали в куточків пам'яті світлими, чистими картинами, далекими, назавжди втраченими.
Рано пішов Микола на самостійний хліб — тяжко було матері прогодувати сім'ю. Прийняли його до себе радгоспівці, згодом пригріли залізничники. На станції Ніжин, де перегукувалися паровози і дзенькали буферами вагони, він потрапив до замурзаного племені ремонтників. Починав учнем, закінчив залізничну службу з бригадирським званням. З піснями під гармошку провела бригада Миколу до Червоної Армії, в знамениту Кремлівську дивізію.
… Симоненко трусонув головою, потер кулаками очі. Удосвіта його мати Катерина Трохимівна приносила йому сюди маленьку його доньку. Він посадив її на коліна, довго вдивлявся в усміхнене пухленьке личко, в нерозумні ще оченята-васильки. Пальчики дитини гладили зашкарублу шкірянку, тяглися до поголених щік, бавилися ремінцем маузера. Донька побула а ним недовго — мати забрала онуку, витираючи сльози краєчком злинялої хустки. Микола провів їх до порога, і щось гаряче підступило до горла. Дивився на дитину, а перед очима стояло обличчя дружини. В Ніжині, в місті, де вперше стрілися вони, її тепер мучили в гестапівському застінку. Схопили дружину окупанти за те, що чоловік її був у партизанах, били страшно, доскіпувалися: «Де переховується твій комуніст? Веди, показуй!..»
Гриша Моряк підвівся з лави, майже силоміць примусив Симоненка лягти на солому поряд із хлопцями. Микола мовчки заплющив очі. Й одразу ж скочив на ноги, підштовхнутий тривожним окриком:
— Братва, полундра! Нас застукали!
Кинувся до вікна. Сіро-зелені шинелі миготіли за тином. Німці неквапом наближалися до хати, з острахом зорили довкруж. Позаду рідкого цепу йшов офіцер з автоматом упоперек грудей, махав рукою, підганяючи солдатів. Поміж шинелей і пілоток деінде чорніли пальта й шапки. Поліцайня. Симоненко затримав погляд на одному. Він ішов якось боком, щомиті озираючись, довга чумарка плуталась між ногами. Симоненко упізнав його. Години дві тому цей, у чумарці, зіскочив біля воріт із велосипеда, довго слинив цигарку, спідлоба позираючи на хату Ярини.
Вони ще мали кілька рятівних хвилин, ще можна було вистрибнути у вікно, що на причілку, й тікати городами, поки німці не оточили садибу. Симоненко подумав про це і, спіймавши себе на такій мислі, зціпив зуби. Тікати?.. Скільки ж можна утікати від них, чути, як за спиною свистять їхні кулі? Скільки можна?! Він схопив зі столу свій автомат.
Костюченко став біля вікна. Старий партизан-щорсівець клацнув затвором, зручніше вмостив на підвіконні трьохлінійку. Шевирьов тримав у руках по гранаті. Гриша Моряк витяг з кишені сірий потертий наган.
У замкнені сінешні двері вже гамселили чимось важким. Кричали:
— Ей, Симоненко, чуєш? Знаємо, що ти тут, байстрюче! Здавайся, або живцем засмажимо, більшовицьке сім'я! Виходь, с-сучий сину!
Двері затріщали. В пролом з гарчанням рвонулася руда вівчарка, скалячи зуби, стрибнула із сіней у кімнату. Костюченкова трьохлінійка обпекла пострілом вишкірену пащеку. Дряпаючи й кусаючи глиняну долівку, пес заскавчав, посунувся під припічок. Тої ж. миті упали двері, зірвані з петель. Симоненко повів стволом ППД. Черга відкинула назад з'юрмлені біля порога сіро-зелені шинелі. Крик і стогін німців, лайка поліцаїв потонули в гуркотняві пострілів.
Старий Костюченко стріляв крізь вікно, а на підлозі перед ним розпливалася кривава калюжа. Біля другого вікна гримів карабін Воловика. Кулі карателів довбали стіни хатини, клювали розмальований синькою комин. Пригнувшись, відіпхнувши Гришу Моряка й Симоненка, Сашко Шевирьов жбурнув із сіней надвір дві «лимонки». Від вибухів зойкнули, сполохано задзенькотіли й посипалися шибки.
— Біжіть, хлопці! — хрипко мовив Костюченко. — Вони втікають, бачите, втікають… — Він повільно сповз на підлогу, випустив гвинтівку. Та нараз підвівся, тримаючись за лаву, витяг із-за халяви фінку.
— Та ви що, Іване Даниловичу? Проб'ємося!..
Симоненко хотів схопити його за руку і не встиг. Костюченко ударив себе ножем у груди, прошепотів, падаючи:
— Ноги мої прострелено… Прощайте, хлопці…
З хлипом вдихнувши згіркле від пороху повітря, Симоненко проминув сіни, переступив через забитих, вискочив на подвір'я, віялом розсипаючи кулі з тремтячого автомата.
Усе, що діялося потім, він бачив, як крізь мутний туман. Німців, які стрибали через тини, поліцаїв, що бігли до сусідніх хат, Гришу Моряка, котрий обома руками виривав автомат у офіцера і, присідаючи, бив його в обличчя головою… Щось кричав Жора Воловик, замахуючись на бігу гранатою; Шевирьов стріляв із коліна, а високий підстаркуватий німець в окулярах з підіткнутими під пояс полами шинелі, стріляв з гвинтівки від колодязя, цілячись у Шевирьова… Струснувши повітря, гримнув вибух — майже під ногами в Симоненка бризнула фонтаном земля. Приглушений і засліплений, він спіткнувся, чиїсь руки підхопили його.
— Тебе поранено?
Він покрутив головою, знову натиснув на спуск автомата.
Як опинилися вони за селом, Симоненко вже не пам'ятав. Близькою стіною темнів ліс. У селі гахкали поодинокі постріли. Гриша Моряк, заліплений багнюкою, з залитим кров'ю обличчям, мацав посічену осколками шкірянку Симоненка, тихо лаявся. Кульгаючи, позаду йшов Сашко Шевирьов. Жора Воловик випльовував на долоню покришені зуби.
Їх залишилося четверо. П'ятий остався там, на глиняній долівці, притрушений прив'ялим чебрецем.
На хуторі Сулак вони постукали у віконце до Груні Якименко, давньої Миколиної знайомої. Над землею нависла ніч, темна, без зір. Десь глухо, ліньки подавав голос собака, йому вторили неподалік інші. Десь на іншому кутку п'яно горлали пісню. Груия відчинила двері й сплеснула руками.
— Світла не запалюй, — сказав Симоненко. — Водички дай нам, горить усе всередині.
Кухлик із водою впав до Груниних ніг.
— Ой Миколечко, прости мені за погану вість, — тихо затужила вона. — Нема вже твоєї жони на світі, повісили вчора фашисти твою жону в Ніжині… в тюрмі…
У чорний куток відступив Симоненко. Стояв, не ворухнувшись. А пісня безжурно й хмільно вривалася знадвору в маленьку, огорнену пітьмою хату, тривожачи німотну скорботу тиші.
— Хто співає? — запитав Микола крижаним голосом.
— То в поліцая. Гості в нього: староста із Червоних Партизанів та ще якісь із гвинтівками… Ой Миколо, куди ж ти? Не треба, їх там багато, вб'ють же!
Тремтячі руки Груні обхопили шорстку шкірянку. Симоненко мовчки відсторонив жінку. Не зронивши й слова, партизани мовчки вийшли за ним услід.
Дім поліцая світився квадратами вікон. Симоненко притулився обличчям до шибки. Мліючи від самогонки й задухи, навколо столу сиділо кілька чоловіків. У кочергах стояли гвинтівки. Дебела молодиця у вишиваній сорочці усміхалася гостям, розставляючи перед ними миски з холодцем. Вусатий голомозий дядько в накинутому на плечі чорному френчі, певно, господар, притискав до живота обплетену лозинням сулію. Спітнілі, розхристані гості врізнобій голосили про те, як козак Сагайдачний проміняв жінку на тютюн та люльку. Сизим клоччям плавав по кімнаті тютюновий дим.
Симоненко тицьнув автомат Воловикові, з розгону вдарив плечем по віконній рамі. В хаті несамовито заверещала молодиця — невисокий молодий чоловік у подертій шкірянці й смушковій папасі стрибнув з підвіконня на стіл. Вусатий поліцай впустив сулію, упав на підлогу, по-собачому, на чотирьох, швидко метнувся до гвинтівок у кочергах. Куля наздогнала його біля порога. Грім пострілів гойднув почеплену до стелі лампу, на стінах затанцювали тіні. Розчавлюючи на столі миски з холодцем і чарки, Симоненко бив чоботом у червоні змертвілі пики, маузер у його руці плювався вогнем…
У землянці від вологого тепла змокріли стіни. Металева бочка стугоніла й викидала іскри. Партизани сиділи навколо бочки, тулилися один до одного, багряні відблиски вогню падали на змарнілі обличчя.
Застуджений голос Омеляна Хахуди долинав до Симоненка наче з підземелля. Омелян Петрович, не поспішаючи, вів свою оповідь:
— От, значить, виїхали ми з Уночі. Товарняк ледь-ледь сунеться, зупиняється на коліном у перегоні, вугілля немає, паровоз крекче на дрівцях. Пройдемо з кільканадцять верст — і знову ні тпру, ні ну, скінчилося, значить, паливо… Микола Олександрович першим стрибає на насип. «За мною, кіннота! — кричить нам. — Вперед, дрова добувать!..» Рубали сушняк, бурелом, а то й старі шпали цупили до поїзда. Потихеньку, та все ж просувалися. І з кожним дном — до Москви ближче. Нарешті, ось вона — Москва… Всюди на вулицях сірі шинелі, солдатські папахи, багнети, довжелезні черги за восьмушкою хліба. Дивимося на них — і серце щемить: німці з України хліб ешелонами вивозять, а тут свої люди за скоринку денно і нощно нидіють попід стінами… Зупинилися ми в якійсь казармі. Ввечері Щорс приніс перепустки в Кремль. Ми з Гарасимом Луганцем і не повірили. Невже сам Володимир Ілліч говорити з нами бажає? «Обов'язково говоритиме, — запевняє Микола Олександрович Щорс. — Завтра ранком і зустрінемося з Леніним, прийме нас о восьмій. Уже все домовлене».
Хахуда поворушив шомполом вогонь, дрова в бочці спалахнули, на мить освітивши притихлих людей із гвинтівками. Симоненко підвівся на парах, щоб краще чутно було.
— Удосвіта ми поголилися, погріли животи окропом з воблою вприкуску і — до Кремля. Приводять нас у приймальну Леніна. Навіть сісти не встигли, дивимось — він, Володимир Ілліч, на порозі свого кабінету, значить, стоїть. Усміхається. До Щорса підходить, запитує: «Товариші з України, не помиляюся?» Може, й не так, іншими словами запитав, ручатися не буду, бо розгубився я тоді дуже, шапку мну в руках, очей з Володимира Ілліча не зводжу. А Щорс виструнчився, відповідає, як годиться по-військовому: «Так точно, товаришу Ленін! З України ми. Представники червоних партизанів Чернігівщини!»
Вже в кабінеті Ілліча ми з Герасимом Луганцем трохи до тями прийшли, посміливішали. Ленін поряд із нами у крісло сів, злегка голову схилив до плеча й уважно, пильно поглядає на нас — очі стомлені, але веселі, якось так хитрувато примружені. Довго розпитував нас Ілліч, усім цікавився: як людові нашому українському живеться, чи селянство з бідою мириться, що робітники на думці мають, скільки вже партизанських загонів на Чернігівщині створено та чим озброєні вони, як дістають боєприпаси… Щорс візьми та й вкажи на мене: «Ось товариш Хахуда недавно з Києва, з підпілля прибув до нас, він про робітників більше скаже». Володимир Ілліч і почав питати мене про настрої київського пролетаріату. Розповів я Леніну, як підіймали ми повстання на заводі «Арсенал» та як билися наші робітничі дружини із січовиками, як налітали на кайзерівських солдатів…
Всі слухали Омеляна Петровича, не перебиваючи й словом. Слухав усе те й Микола Симоненко. Він знав, що в комісара загону Омеляна Хахуди за плечима життя неабияке. В партію вступив ще в сімнадцятому. Коли повстали арсенальці, командував робітничою дружиною. Працював у більшовицькому підпіллі. Й тут, на Чернігівщині, під Носівкою, партизанив у загоні Крапив'янського. Служив у Богунському полку. Разом із Щорсом витурював петлюрівців із Києва. Ганявся за бандами Зеленого, воював проти денікінців, білополяків, Махна… Багато цікавого знав про свого комісара Микола Симоненко. А про те, як він із Миколою Щорсом їздив до Москви, до самого Леніна, про це Симоненко вперше почув лише в цій партизанській землянці.
Голос комісара, як і до того, глухувато заповнював землянку:
— Бойовий був командир Микола Щорс. Знала його вся Україна. А як починав? Із жменькою кінних партизанів громив кайзерівські обози. Прийшов я до щорсівців, і до душі припала мені їхня тактика. Наскочимо, стрілянину зчинимо, німці — врозтіч, паніка страшенна серед них. Ото, значить, я трохи похвалився усім цим. Ленін примружився й запитує Щорса: а як він гадає, як оцінює такі дії? Микола Олександрович відповідає Іллічу: почали, мовляв, з невеликого загону, а тепер уже полк формуємо, щоб не жалити, а залізним кулаком бити ворога. Підвівся Володимир Ілліч, заходив по кабінету. Не зможу я точно повторити все, що сказав Ленін тоді нам, не зумію дослівно. Але зрозумів я добре Ілліча. Особиста хоробрість — свята справа, боєць революції й повинен бути відважним. Та лише однією відвагою ворогів не здолати. Народ підіймати треба, запалити в його серці ненависть, розгортати збройну боротьбу. І так розгорнути, щоб не десятки, не сотні взялися за гвинтівки, а тисячі…
Опівночі Симоненко застебнув шкірянку і пірнув із землянки в чорнильну прірву ночі. Хахуда йшов поряд із ним. Нічні пости вони завжди перевіряли вдвох.
— Ви розказували ввечері дій мене, Омеляне Петровичу, — тихо кинув Симоненко. — Я розумію.
— Для всіх розказував, — відповів комісар. — Ну, а якщо ти зрозумів усе, то продовжимо розмову. Не пояснюй, Миколо Дмитровичу, я тож людина. Горе в тебе невимовне. Та хіба в тебе одного? Скільки людей наших кругом стікає кров'ю! Скільки матерів наших, жінок, діток страчено! Почнеш рахувати — волосся сторч стане на голові. Батька мого що у вісімнадцятому німці повели на шибеницю. Теж у Ніжині. За те, що я партизанив. Тоді й я, як оце ти тепер, до нестями доходив. І якби не зустріч із Леніним… Ти — комуніст, командир загону, тебе партія залишила в тилу ворога не для того, щоб у вікна до запроданців ломився й мстився за своє лихо. Глибше міркуй, далі дивись, Миколо Дмитровичу. Зараз не вісімнадцятий рік, але те, що нам говорив Ленін тоді, й сьогоднішніх днів стосується однаковою мірою.
В ніч на 1 Травня 1943 року весняно небо розквітло червоними букетами. Гуркіт вибухів і стукіт кулеметів розбудили людей. Жителі Носівки, Плоского, Коробчан, Кропивної, Сулака, багатьох сіл і хуторів мовчки виходили з хат, спостерігали, як розливалися на всю широчінь виднокраю близькі й далекі заграви. Аж до ранку відлунював грім вибухів, чулася глуха стрілянина, не затухали пожежі. Коли настав день, всюди з'явилися машини, переповнені жандармами, заторохкотіли мотоцикли, замиготіли німецькі шинелі. Картина, що відкрилася поглядам гітлерівців, приголомшила їх: там, де ще вчора висіли мости, тепер виднілися лише скалічений, зім'ятий метал і обвуглене дерево…
За наказом коменданта гарнізону в Ніжині того дня було розстріляно перед строєм двох унтер-офіцерів угорського підрозділу, що охороняв міст через Остер. П'ят-десятиметровий міст біля самого міста був скинутий у ріку, лиш бики самотньо стирчали з води. Рух на дорогах припинився на кілька діб. Тупики залізничних станцій були забиті військовими ешелонами, що прямували на Східний фронт. Німці поспіхом підвозили саперні частини і військово-будівельні команди.
Якийсь Артур Дітц, штурмбанфюрер СС, у донесенні своєму начальству писав:
«У зоні Ніжин — Носівка знищено або серйозно пошкоджено 21 міст, у тім числі чотири великі залізничні. Це призвело до серйозних перебоїв рейкового, а також автомобільного транспортів, особливо в напрямках на Київ та Бахмач. Вчинені диверсії — результат дій радянсько-більшовицького емісара М. Симоненка та його поплічників. Акції, здійснені особисто Симоненком що в 1941–1942 рр., завдали чимало шкоди нашій армії, а також адміністрації ряду районів Чернігівської області. З часом ці акції переросли в організовані бойові дії на території кількох гебітів. Служба безпеки в м. Ніжині, а також шуцманшафт не припинили рішуче цих дій, хоч було досить підстав кваліфікувати їх як дуже небезпечні, що загрожують нашим окупаційним засадам. Маються на увазі диверсії, здійснені на ділянках залізниці Ніжин — Київ, Ніжин — Носівка, Київ — Ворожба та інших. Виведено з ладу полотно залізниці на перегонах Ніжин — Носівка, Носівка — «Дослідне поле», що спричинило до знищення п'яти зчеплених паровозів, а також військового ешелону, що транспортував зенітну артилерію. Два санітарні літаки протягом доби вивозили з місця диверсії забитих та поранених офіцерів і солдатів.
Симоненко не обмежується нападом на об'єкти залізниці. Ось перелік деяких наших втрат після його акцій. Вбито 24 учасники каральної експедиції з підрозділів СС та жандармерії. Під час наскоку на батальйон залізничної варти на 118-му кілометрі (під Ніжином) знищено 43 солдати угорського корпусу. В сутичці з кавалеристами СС поблизу села Червоні Партизани збройною бандою захоплено 35 стройових коней з амуніцією й ліквідовано 6 солдатів.
Донесення нашої агентури, а також численні факти свідчать про загрозливу обстановку. Спостерігається постійне кількісне збільшення груп, якими верховодить Симоненко. Внаслідок більшовицької агітації серед населення до лісу йдуть мешканці багатьох сіл, особливо молодь. Поповнюються групи Симоненка й за рахунок колишніх військовополонених, за що, безперечно, вина лягає на поліцейську службу. Сам Симоненко поводить себе вкрай нахабно і з демонстративним зухвальством. Дуже часто в супроводі малочисельної охорони з'являється в населених пунктах, виголошує перед жителями більшовицькі промови, тероризує чинів місцевої допоміжної поліції, відкрито, без перешкод роз'їжджає вдень на легковій машині «опель-капітан», захопленій в знищеного ним чиновника німецької цивільної адміністрації.
Потрібні термінові й суворі каральні заходи. Домогтися позитивних наслідків, спираючись при цьому на шуцманшафт і польову жандармерію, неможливо. Їхня слабка боєздатність не відповідає важливості завдання. Необхідне втручання армії, а також військ СС…»
Згадуючи в донесенні про знищені мости, штурмбанфюрер СС свідомо зменшив результати партизанської операції. Народні месники першотравневої ночі підняли в повітря й спалили набагато більше мостів, ніж про це заявляв штурмбанфюрер Дітц. Бо Микола Симоненко і його друзі діяли в одній, «відведеній» для них зоні, а, крім них, напередодні Першотравня в кількох районах одночасно нанесли удар по мостах що два партизанські загони, якими командували сержант-кавалерист Олександр Шевирьов та юнак із села Кобижча Михайло Дешко.
Та все ж, навіть напустивши добрячого туману в своїй інформації, Дітц мав підстави бити на сполох. І стривожився б ще більше, якби йому стало відомо й про те, чого він не знав. Саме в ті дні у тил ворога в районі Носівки прибув посланець ЦК КП(б)У Яків Овдієнко. З його допомогою комуністи Носівського району розгорнули роботу по об'єднанню розрізнених збройних груп і загонів. Під Ніжином народжувалося партизанське з'єднання «За Батьківщину!», штаб якого намічав здійснити найближчим часом ряд бойових операцій проти ворожих гарнізонів на комунікаціях, на залізничних станціях Ніжина, Бобровиці, Бахмача і навіть Києва.
Три загони молодого з'єднання, поповнюючись бійцями, що прибували з міст і сіл Чернігівщини, Київщини, зі степової Полтавщини, перетворювалися на міцно спаяні дисципліною, створені за армійським зразком батальйони.
Командиром одного із батальйонів було призначено Миколу Симоненка.
З'єднання «За Батьківщину!» діяло на бідній лісами, напівстеповій частині Чернігівщини, густо посіченій дорогами, насиченій населеними пунктами, залізничними станціями. Відчувши неабияку небезпеку, окупанти вирішили кинути в партизанський район спеціальні каральні частини. Вночі, крадькома, на станціях Ніжин і Бобровиця висадилися з ешелонів війська в складі кількох полків вермахту, полку фінських шуцкоровців і мотомеханізованого загону есесівців.
Під натиском карателів, що наступали у взаємодії з авіацією, танками й артилерією, партизани з боями відходили до лісової пустотні між Десною й Дніпром. Відбиваючись од гітлерівців, стріляли саморобними патронами. Снаряди переробляли на міни. Витоплювали тол з авіабомб.
Батальйони народних месників обростали пораненими. Медикаментів не було. Не було й продовольства. І не було зв'язку з Великою землею.
Капітана Пушкова вдосвіта викликали до генерала. Начальник УШПР стояв біля карти, що займала півстіни. Пушков простежив поглядом за рукою генерал-майора Строкача, яка, ковзнувши по карті, завмерла біля невеликого кружальця з написом «Ніжин». Тимофій Амвросійович Строкач коротко пояснив капітанові, в чому справа. З розвідувального управління Генштабу армії годину тому передали шифровку, яку армійські радисти прийняли з Чернігівщини. Послала шифровку в ефір рація офіцера-розвідника, який уже кілька місяців виконував завдання в тилу гітлерівців. Шифровка сповіщала, що крупне з'єднання радянських партизанів, яке налічує у своїх загонах кілька тисяч бійців і носить ім'я «За Батьківщину!», вже багато днів веде тяжкі, виснажливі бої з каральними військами фашистів. У партизанів не вистачає зброї, кінчаються боєприпаси, поранені вмирають, бо немає медикаментів. З'єднання прохає допомогти.
В Українському штабі партизанського руху про з'єднання «За Батьківщину!» чули вперше. Ускладнювалося все ще й тому, що, згідно відомостей військової розвідки, офіцер, який передав шифровку, начебто загинув за тиждень до того, як було одержано цю радіодепешу…
— Не виключено, що радіограма — провокація гітлерівців, — сказав генерал Строкач. — Таке може бути, не вам, капітане, це пояснювати. Ну, а якщо справді з'єднання «За Батьківщину!» існує, бореться, стікає кров'ю? Загалом ситуація досить неясна. Тому наказувати вам летіти я не маю права. І все ж летіти треба… Вирішуйте, але повторюю: може, доведеться летіти на вірну загибель.
— Я полечу, — сказав Пушков. — Не вперше.
— Одно можу обіцяти тобі, капітане, — Строкач поклав долоню на плече Пушкова, — коли зв'язок налагодиш із ними й повернешся, свій орден Червоного Прапора пристебну тобі…
Наступної ночі над лісом, що розкинувся побіля Десни, загув мотор літака. Розпустилися в чорнильному небі й попливли вниз куполи парашутів. Пушков і радист приземлилися вдало. Та не встигли вони поскидати автомати й рацію — їх оточили. Капітан розгледів у темряві німецькі мундири, смикнув з кобури пістолет. Озброєні люди кинулися до них, схопили і… почали підкидати вгору. Приглушене «ура!» прогриміло лісом і стихло. І Пушков зрозумів, що він — серед своїх, що німецькі шинелі то трофейний партизанський одяг. Люди, які обіймали його та радиста, сміялися й плакали.
Через кілька днів на аеродром, обладнаний партизанами з'єднання «За Батьківщину!», прибули перші транспортні літаки.
Генерал-майор Строкач дотримав слова. До нагород капітана Пушкова приєднався ще одип бойовий орден. Звістку про це він отримав по рації. В тій же шифровці начальник УШПР поздоровляв і партизанського комбата Миколу Симоненка, його тож було нагороджено орденом Червоного Прапора.
Ще перед тим, як прибув до партизанів Пушков, Микола Симоненко з групою бійців здійснив на залізниці Ніжин — Носівка операцію, про яку згодом через повідомлення ТАРС дізналися всі радянські люди… Він підстеріг фашистський бронепоїзд «Адольф Гітлср», збудований у Німеччині й переправлений по магістралях у район дій з'єднання «За Батьківщину!». Потужний сухопутний панцирник, оснащений артилерією, крупнокаліберними кулеметами, мінометами, курсував по залізниці, засипаючи навколишні села кулями й снарядами. Партизани заклали під рейки кільки авіабомб, і паровоз перетворився на купу металу. Сталева фортеця з пекельним гуркотом сповзла з насипу, розпорюючи землю й шпали, ламаючи, мов тріски, рейки. Гітлерівці з обслуги «Адольфа Гітлера», що лишилися живі, оборонялися довго й уперто. Падали під кулями партизани. Симоненко і командир підривників Микола Пісоцький повели бійців в останню атаку й заволоділи бронепоїздом. З нього зняли гармати, вивантажили боєприпаси, гранатами й вогнем знищили все, що можна було…
А ще раніше захопив Микола Симоненко з кількома партизанами состав із пасажирських вагонів. Стріляючи з маузера, комбат вскочив у купе. На підлозі лежав забитий оберст. Кілька автоматників, що охороняли його, відстрілювалися з тамбура. Їх прикінчили гранатами. Біля мертвого офіцера підібрали важкий шкіряний портфель. Той портфель було відправлено за лінію фронту з першим літаком, що приземлився на партизанському аеродромі. Капітан Пушков згадав, що в радіограмі, одержаній після тієї операції, генерал Строкач просив негайно повідомити прізвище партизанського командира, який очолив операцію по знищенню бронепоїзда «Адольф Гітлер», а також водив бойову групу на розгром состава, де було захоплено портфель з документами.
… Довго перебували Пушков та його радист у партизанів з'єднання «За Батьківщину!». Роботи в них вистачало. Падали під укіс ворожі ешелони, горіли на дорогах німецькі машини, палали склади, злітали в повітря мости. Одне донесення за другим посилала рація капітана на Велику землю. І щоразу згадувалося в тих донесеннях ім'я Миколи Симоненка.
Глухо стукотіли колеса, дзенькав метал, покрикували на коней їздові. Батальйони рухалися закуреним розбитим шляхом, витягуючись довгою звивистою стрічкою. Далеко попереду голова колони втопала у вечірніх сутінках, ніби розчинялася в сіруватій імлі.
Кінь під комісаром нетерпляче переступав ногами. Стримуючи Сірого, Хахуда спостерігав із пагорбка біля вітряка за рухом батальйонів, зрідка кидав з-під окулярів погляд у бік Симоненка. Звівшись у сідлі, той дивився на дорогу, на людей, обвішаних зброєю, на вози з кулеметами, на знайомі, обвітрені й засмаглі, наче дублені, лиця.
Ось крокує взвод підривників. Попереду — осанистий Михайло Іванов, їхній командир. Тепер цим хлопцям легше. Ось вона, вибухівка, на повозці, вкритій брезентом. А скільки довелося Михайлові та його друзям своїми руками переробити снарядів, скільки авіабомб, у яких чаїлася смерть, «підсмажували» вони на багаттях, добуваючи дорогоцінні кілограми толу… За підривниками йдуть партизанські ветерани — політрук Володимир Вовкогон, Микола Худолій, Клим Скотар, Микола Ярмоленко. І ще багато йде їх, тих, хто починав ще в сорок першому. Скрутно тоді було. Рідних, близьких розстрілювали, страчували гітлерівці, щоб зломити ніжинських, посівських, браницьких, кобижчанських, плосківських, бобровицьких, коробчанських партизанів, примусити кинути зброю. А вони продовжували свою тяжку справу. І лише назирці втирали скупу сльозу, коли випадало провідати могили й чорні попелища. Стали вони партизанськими командирами, політпрацівниками, сотні бійців ідуть за ними тепер. Заради цього варто було й голодувати, і вошей годувати в землянках, і страждати від пекучих ран.
Веде свій батальйон і Микола Пісоцький. Теж хильнув лиха вдосталь. У Дарницькому підпіллі, в Києві. Цей робітник із Дарницького фанерного заводу привів до Симоненка сміливих хлопців, яким уже не випадало залишатися в місті — гестапо свої щупальці простягало до них. Не один ешелон ворога залишився лежати під насипом, там, де проходив Пісоцький зі своїми партизанами.
Йдуть, тримаючись за полудрабок, Віктор і Зінаїда Нелепи, Рая Ороховатська. Вони завжди разом відтоді, як прийшли з Ніжина, з підпільної організації Якова Батюка.
Микола Симоненко зовні спокійний. Та Омелян Хахуда добре бачив: хвилюється. Тому, що найважчий екзамен чекає й на нього, і на всіх цих людей попереду. Думки командира 2-го партизанського полку з'єднання «За Батьківщину!» Миколи Симоненка, як і його, комісара Омеляна Хахуди, зайняті одним — радіограмою, що надійшла від Центральною Комітету Комуністичної партії України та Українського штабу партизанського руху. І хоч змісту шифровки в батальйонах і ротах не розголошували, всі партизани здогадувалися: полк розпочав цей похід не випадково. Поглядаючи на Симоненка, комісар мимоволі вгадував минулі дні. Багато води збігло відтоді, як глухої осінньої ночі розповідав він партизанам про зустріч із Леніним, як говорили вони з Симоненком наодинці, йдучи перевіряти пости. Жменька їх була тоді, в одній сирій землянці всі тіснилися. А тепер…
Випереджаючи піших, промчав обіч шляху кавалерійський ескадрон. Похитуючи стволами гармат, проїздить повз вітряк партизанська артбатарея. В хмарі куряви, налягаючи на педалі, промчав взвод велосипедистів.
Тепер вони вже зовсім не ті, якими були два роки тому!
— Рушаймо і ми, командире! — Хахуда ледь усміхнувся і відпустив повід.
Насунувши на лоба папаху, Симоненко махнув нагаєм. Копі з місця взяли риссю, торкаючись один одного гарячими боками.
Полк поспішав на схід, назустріч притамованому, як дихання землі, відлунню далекої канонади. А кілометрів за вісім північніше, в тому ж напрямку, рухалась ще одна партизанська колона. То вів свої батальйони командир 1-го полку з'єднання «За Батьківщину!» двадцятип'ятирічний краснодонський шахтар Олександр Шевирьов.
Обидва полки, виконуючи наказ Великої землі, прийнятий радистами, поспішали до німецьких передових позицій, щоб захопити з тилу переправи гітлерівців на Дніпрі, Десні та Прип'яті, захопити й будь-що утримувати ці переправи через водні рубежі доти, поки підійдуть війська Воронезького фронту.
Операція на переправах трьох рік, удари, нанесені партизанськими частинами регулярним німецьким військам, що мали танки, самохідні гармати, бронетранспортери, річкові бойові кораблі, бомбардувальну й штурмову авіацію, ще чекає на своїх літописців і воєнних дослідників. Командування німецьких дивізій добре усвідомлювало, що таке Дніпро, Десна та Прип'ять із стратегічної точки зору на одній з найважливіших ділянок фронту. До того ж у період розгорнутого навального наступу військ генерала Ватутіна. Під потрійним прикриттям водних перешкод фашисти готувалися до тривалої оборони. І коли в руках радянських партизанів опинилося більше десяти переправ з великим селом на Дніпрі — Сорокашичами, німці, схаменувшись, викликали з найближчих своїх аеродромів літаки-пікірувальники. Дніпровська вода завирувала й запінилася від вибухів бомб. Угору по річці рушили катери-панцирники, кроплячи берег зливою куль, шрапнеллю й осколками. Силкуючись відбити втрачені переправи, фашисти щогодини підіймали в атаку піхоту, тужилися зіпхнути партизанські полки в дніпрові хвилі. Здіймалося полум'я над Сорокашичами, горіли підпалені німецькою артилерією й літаками сусідні села…
Але вже підходили до Дніпра прискореним маршем радянські дивізії. Не затримуючись, форсували ріку, розширювали плацдарм, що його утримували партизани на Правобережжі, й могутньою лавиною ринули на захід.
У ті грізні дні витримав свій найтяжчий екзамен і 2-й полк партизанського з'єднання «За Батьківщину!».
«За ваш геройський подвиг, за вміле й мужнє керівництво бойовими операціями партизанських загонів по оволодінню переправами на ріках Дніпро, Десна і Прип'ять на північ від Києва і утримування переправ до підходу частин Червоної Армії Президія Верховної Ради СРСР Указом від 4 січня 1944 року присвоїла вам звання Героя Радянського Союзу…»
Так записано в Грамоті Героя, яку разом з орденом Леніна й Золотою Зіркою було вручено Миколі Дмитровичу Симоненку.
Понад сорок років тому пізньої осені в нашій пресі промайнуло коротке повідомлення: через кордон на радянську землю з боєм відійшла група західноукраїнських революціонерів-підпільників. Ні в газетах, що надрукували цю інформацію, ні по радіо не повідомлялося деталей цієї пригоди. Наводився лише факт, який із часом згубився у вирі подій тієї складної, передгрозяної доби.
А було це так.
Шістьох волинських комуністів кілька діб переслідували жандарми-пілсудчики. На межі східної Ровенщини, в Синяві, Курозвонах, Симоніві, селяни переховували втікачів на своїх горищах, у клунях чи стогах сіна, проводили їх із хутора на хутір, із хати в хату. Та кільце все тугіше змикалося — до жандармів приєднався батальйон прикордонної варти. Повсюди чинилися обшуки, прочісувалися ліси й переліски, по полях підпалювалися скирти, на дорогах і стежках чатували засідки. Для сміливців наближалася критична хвилина. Відстрілюючись, вони все ж пробилися до ріки Горинь. Командиром був у них невисокий мовчазний хлопець літ двадцяти трьох, член Ровенського окружкому партії, відомий у колі товаришів по імені Ятель. Перед тим ці люди здійснили напад на кримінал у містечку Гоща, де був ув'язнений секретар Гощанського райкому КПЗУ Григорій Гапончук та кілька гощанських комуністів-підпільників. Звільненим товаришам вдалося зникнути, а за групою Ятеля жандарми кинулися навздогінці. Їм перетяли шлях до Горині, притиснули до кордону, виставили по довколишніх селах спеціальні групи озброєних пілсудчиків.
Ятель поглянув на знесилених супутників, порахував патрони і суворо сказав:
— Залишилося нам, хлопці, або загинути, або ж прорватися на радянську землю.
Вона, та вимріяна земля, розкинулася поряд, за смугастими стовпами, що розмежували два світи. Земля ця вабила до себе, сповнювала серце надією, здавалося, що до неї можна дістатися рукою. Та якими ж тяжкими були оті декілька сотень заповітних кроків — останній рубіж, за яким кінчалася ніч і починалося сонце…
З того часу проминуло більше трьох десятиліть. Ми сидимо з Терентієм Федоровичем Новаком у його кабінеті в невеликому будиночку, що потопає в зелені затишної львівської вулиці. Господар подає мені щойно розкритий пакет. Там короткий лист і якийсь аж жовтий від часу аркуш паперу, заповнений нерівними великими друкованими літерами. Цей пакет щойно прибув з Рівного, з міста, до минула тривожна молодість Ятеля. Надіслала його Ольга Солимчук, або Пташка, як її колись називали.
«… Недавно в селі, в старій хаті Максима Костюрця, перекривали дах, — пише колишня підпільниця. — Коли почали розбирати стріху, натрапили на якісь папери. Розгорнули, а то — листівки КПЗУ… Симонівські колгоспники привезли знахідку в Рівне, просили передати в Історичний музей, де директорує наш Гринь Гапончук. А я вирішила надіслати одну листівку тобі. Адже ж це ті самі, що ви з Гринем удвох друкували! Пам'ятаєш? Аж не віриться, скільки часу пролежали в стрісі, а як збереглися. Коли я взяла листівку в руки, сльози самі покотилися з очей. Ти пам'ятаєш…»
Немолодий вже бритоголовий чоловік з люлькою в зубах обережно розправляє пожовклий напір. І здалося мені, що здригнулася його рука, очі стали задумливі. «Ти пам'ятаєш?..» Хіба ж таке забувається!
… Жовтень 1936 року. Ятель зустрівся з Гринем Гапончуком на конспіративній квартирі на хуторі поблизу Гощі. За вікном — осінній вечір, кімната виповнена сутінками.
Гапончук вийняв із кишені жмуток злотих.
— Ось гроші. Нам потрібна друкарня. Допоможи в цій справі. У тебе в Рівному є знайомства…
— Знайомства, звичайно, є, — кивнув Ятель. — І в окружкомі обіцяли щось придумати, але ж сам знаєш: нині окружкомівцям і без нас клопоту вдосталь. Доведеться нам самотужки справу ладнати.
В той неспокійний період пілсудчики вели повсюди арешти, кинули за грати багатьох комуністів Західної України, особливо червоної Волині. Польська реакція намагалася масовим терором задушити сили революційного підпілля. Треба було показати, що, незважаючи на жорстокі репресії, комуністи живуть і борються, що їх не залякати арештами й тортурами. Листівки з полум'яним словом до народу в такий час були потрібні як ніколи. Гощанська партійна організація прийняла ухвалу про видання нелегальної газети «Поклик», вирішила поновити випуск листівок. Комуністи, комсомольці, а з ними і члени МОДРу[24] провели збір коштів. Ось вони, гроші, на столі. Але де ж дістати друкарський верстат, фарбу, папір? Хто ж продасть підпільникам ці небезпечні речі, за які можна заплатити в'язницею, а то й головою? Повсюди повно шпигунів, у містах і селах нишпорять агенти дефензиви.
Треба було добре подумати, перш ніж обіцяти щось товаришеві.
Тієї ж ночі Ятель розпрощався з Гапончуком. А на ранок уже був у Рівному. Обминаючи пожвавлені квартали, попрямував до свого давнього знайомого комуніста Лернера, з яким колись разом сиділи у тюремній камері. Ще до арешту Лернер займався друкуванням листівок за завданням партійної організації міста, отож Ятель хотів порадитися з ним. Лернер мешкав в районі залізничної станції, у закіптявілому старому будинку. Довідавшись, що саме привело до нього товариша, він мовчки почав одягатися. Майстерня, де виготовляли печатки та штемпелі, містилася у тісному завулку неподалік базару. Господар майстерні, сивий старий у ярмулці, очікуючи, поглядав на занадто ранніх відвідувачів.
— Пане майстер, у вас можна придбати гумовий шрифт? — запитав Лернер.
— А чому б ні, прошу пана? Вибирайте, що вам до вподоби.
— Нам потрібен ось такий шрифт. П'ятдесят комплектів. Скільки це буде коштувати?
Скинувши окуляри, старий пильно поглянув на клієнтів, заперечно похитав головою. Ні, таке замовлення він прийняти не може. Один комплект, ну, два — ще сяк-так, а щоб п'ятдесят…
— Молодий чоловіче, у мене є діти. Так ви гадаєте, що їм буде приємно залишитися сиротами?
Лернер вийняв і поклав на прилавок жмут злотих. Старий кахикнув і завагався. Та грошей все ж не взяв. Сказав, що на таке велике замовлення «панство» мусить подати офіційний папір. Без документа він не має права виготовляти більше одного комплекту шрифту: це суворо заборонено.
Залишивши Рівне, Ятель закрокував у село Симонів. Там розшукав секретаря комсомольської організації Голюка. Кмітливий хлопець одразу зрозумів, у чім річ, і запевнив, що все буде гаразд.
Десь опівночі три постаті наблизилися до симонівської молочарні, невеликої фабрики-маслобійки. Сіяв нудний холодний дощ. Сторож, закутавшись у кожух, дрімав на прохідній.
Голюк прийшов з двома хлопцями. Залишивши одного стежити за шляхом, другому доручив «опікати» сторожа. Сам тихцем пробрався на подвір'я. Виставив скло з вікна фабричної канцелярії. Печатка лежала в шухляді столу. Хлопець кілька разів притиснув її до чистих аркушів паперу і поклав на місце. Акуратно вставив шибку. І три постаті миттю зникли, розчинилися в темряві.
Знову простяглася до виднокраю розбаюрена дорога. Благенький плащ не гріє, Ятель щулиться від холоду. Чавкає під чобітьми грязюка. Позаду зосталися кілометри, а вогнів міста все ще не видно. Скільки було вже відміряно тих верст, ось так, пішки, як цієї ночі, скільки шляхів сходжено, і осінніх, і зимових; скільки сікли в лице дощі і колючий сніг, і ноги дерев'яніли на пекучому морозі — вся земля волинська вздовж і впоперек, від тихої Горині до Пінських боліт, зміряна його кроками. Замість постелі — стіжок сіна або скирта соломи, замість миски борщу — черствий окраєць хліба, замість власного імені, котре дали тобі батько та мати, — тільки друзям відома кличка-псевдонім. Це чорнова робота рядового партії, його щоденний труд, звична праця.
Десь понад годину кружляв Ягель навколо знайомої вже майстерні. Начебто все спокійно, а втім… Пересвідчившись, що за ним не стежать, штовхнув скляні двері.
Прочитавши папір із печаткою, до було написано, що симонівська фабрика-майстерня замовляє 50 комплектів гумового шрифту, старий посміхнувся. Тепер справа інша. Для нього це документ, а решта його не стосується.
Через кілька днів Ятель приніс із Рівного шрифт, фарбу, гуміарабік і папір. У селі Синів зустрівся з Гапончуком. На подвір'ї Семена Бояра вони розібрали шрифт літера до літери. Ятель узяв гладенько виструганий шматок дошки, полив гуміарабіком.
— Диктуй, Гриню!
Гапончук з недовір'ям дивився на «друкарню». Почав диктувати:
— Пролетарі всіх країн, єднайтеся!…
Ятель наклеював шрифт на дошку. Повільно з'являлися рядки. Щоб скласти текст першої листівки, вони просиділи в клуні кілька годин. Нарешті все було готове. Гумові літери змащено чорною фарбою. На них ліг аркуш паперу. Ятель провів зверху саморобним валиком — на превелике здивування Гапончука, котрий усе ще скептично поглядав на маніпуляції друга, листівка вдалася на славу! Відбиток був чіткий, літери ясно виступали на папері.
«Пролетарі всіх країн, єднайтеся!
Селяни і робітники!
Дев'ятнадцять літ проминуло відтоді, як пролетаріат і бідне селянство царської Росії, згуртовані Комуністичною партією на чолі з вождем трудівників усього світу Володимиром Іллічем Леніним, піднялися на боротьбу проти гнобителів — поміщиків та капіталістів. Вони проголосили владу трудового народу, вигнали геть експлуататорів, розгромили іноземну інтервенцію. Росія перетворилася на Союз Радянських Соціалістичних Республік, на країну квітучого, щасливого життя, де всі народи-брати в одній родині будують своє майбутнє.
Зараз, коли в СРСР панує свобода і рівність, у нас все ще править капітал і робочий люд стогне під чоботом багатія. Польський фашизм останній гріш віднімає в бідноти, готуючи озброєння, виношуючи плани нападу на Радянську країну.
В річницю Жовтня ми повинні посилити боротьбу проти фашизму. Протестуйте проти кривавих намірів міжнародних бандитів перетворити Іспанію на палаючу руїну. Піднімайте свій голос проти утиску трудівників Польщі, Західної України, всіх пригноблених, котрі ще несуть на собі кайдани неволі. Виступайте проти сваволі пілсудчиків в окупованих ними західноукраїнських селах. Боріться за правду, за кращу долю!
Геть фашизм! Хай живе пролетарська революція!
Райком КПЗУ»
Того дня вони віддрукували понад чотириста листівок. Зв'язкові приходили до них, забирали листівки і несли в навколишні села. Майже тиждень всюди було спокійно, «друкарня» працювала з ранку до вечора. Та якось удосвіта, збираючись продовжити роботу, друзі почули кроки стривоженого Семена Бояра.
— Біда! Поліціянти!
Ятель кинувся до дверей, глянув у шпарину. Два поліцаї прямували до оселі від Старого села. Не дійшовши до двору, раптом завернули в сусідні ворота. Незабаром звідти почувся дитячий плач, крик.
— Зникай, Семене, і якскоріше! — сказав Гапончук, запихаючи шрифт і папір у мішок.
І ледве господар оселі встиг вислизнути з клуні, як поліцаї, тримаючи в руках гвинтівки, вийшли з двору сусіди. Виносити мішок було уже пізно. Ятель витяг з-за пояса пістолет, Гапончук схопив вила-трійчаки, став поряд.
Видно, Семен Бояр, тікаючи в дому, встиг почепити на двері хати замок. Потоптавшись попідвіконню, поліцаї підійшли до клуні. Ятель міцніше стиснув пістолет. Наче відчувши подих смерті, обидва зненацька зупинилися, закурили. Один сказав по-польськи:
— Нікого немає… Кляте бидло, куди вони розбіглися? Та на біса вони тобі, — протяг другий. — Все одно штовхаємося без користі, в котрій вже хаті все догори дном перевернули, і дарма. Хтось набрехав про тютюн, а пан капітан повірив…
Двоє в клуні чули кожне слово. Тютюн… Он що привело синьомундирників! Тютюн-самосад на Волині було оголошено «поза законом», польські власті суворо карали селян за підрив державної монополії. Постоявши ще кілька хвилин під клунею, поліцаї закинули гвинтівки за спини й попленталися з двору.
… Терентій Федорович згадує друзів, товаришів по боротьбі, перебирає старі фотографії.
— У найтяжчі хвилини ми знали, що в Радянській країні співчувають нашій боротьбі, що ми можемо розраховувати на підтримку і поміч братів на Сході. Велике це діло, коли відчуваєш, що ти в біді не одинокий. Ось і тоді, у тридцять шостому, пішли ми через радянський кордон, бо інакше — погибель. Ступили на радянську землю, і все, що позаду залишилося — поліцаї, тюрми, допити, злигодні, — здавалося страшним сном…
На Радянській Україні перед Ятелем і його товаришами відкрився звабливий світ, про який вони мріяли, писали в листівках, розповідали людям на мітингах, на маївках, за який мучишся в сирих казематах в'язниць. Дуже хотілося Ятелю вчитися, бо не мав такої можливості в себе вдома. У його батьків, селян з Гощі, було восьмеро дітей. Про яке там навчання могли думати волиняни, біднота українська за панської Польщі. Іншу школу проходив Ятель — нелегальні зібрання, конспіративні явки, партійні доручення. А тут, на вільній радянській стороні, гостинно розчинилися перед ним двері інститутів, технікумів, курсів. Що там казати, кортіло йому, ой як кортіло сісти на студентську лаву, взяти в руки книжки, конспекти і працювати без віддиху, надолужувати прогаяне…
Але по той бік Горині, як і раніше, господарювали пани. Там задихалися його земляки, бідувала рідна Волинь. Там друзі не складали зброю. Чи міг він залишитися осторонь. Ні, ще не настав для нього час змінити кличку Ятель на звичайне ім'я Терентій Новак.
… Літній поліцай, який походжав вулицями містечка Кременець, насторожено зиркав з-під чола, помітивши незнайомого чорноокого парубка, котрий розглядав вітрини магазинів. Поліцаєві, мабуть, здалося підозрілим, що той злегка тягне ногу, нібито щось заважає його ході. Проте юнак сам наблизився до «стража порядку» й чистою польською мовою ввічливо запитав:
— Прошу пана поліціянта, як мені дістатися до духовної консисторії?
Той показав дорогу. А молодий чоловік, проминувши кілька кварталів, круто завернув у протилежний бік. Терентія Новака менш за все цікавили справи духовні. Турбувало його інше. Повернення в рідні місця не обійшлося без прикрощів. На кордоні його обстріляла польська прикордонна варта, куля зачепила ногу. Поранення було несерйозне, однак мусив остерігатися, поліція уміє вгадувати рани від куль.
Він ішов містами й селами Волині. Поновлював обірвані зв'язки, зустрічався з товаришами по партії. Тепер, після тримісячного перебування в Радянському Союзі, ще дужче впадала у вічі навколишня бідність, ще убогішими здавалися обдерті хати, злиденними латками лежали повсюди на його шляху шматочки розкраяної землі.
На той час у Новака визрівав план, котрий незабаром здійснили комуністи-підпільники. Вони закликали людей розпочати бойкот волинських ярмарків. Відгукнувшись на заклик, тисячі волинян протестували в такий спосіб проти грабіжницьких дій поміщиків та польських осадників, які засіли у фільварках. Селянський бойкот увійшов в історію революційної боротьби на Західній Україні як «антиярмаркова акція», що вилилася у масові виступи хліборобської бідноти.
«Червона Волинь», як називали нескорений край пілсудчики, відзначала двадцяту річницю Жовтневої соціалістичної революції бурхливими мітингами, демонстраціями. В секретних донесеннях «дефи» відтоді все частіше згадувався Ятель. На нього точили зуби поліція і таємні агенти. Для Новака настали ще тривожніші дні. У нього не було домівки, він не мав сім'ї, постійно перебував на нелегальному становищі. Та уникнути арешту не вдалося.
Якось узимку в Рівному, біля казарм військового містечка, зчинилася паніка. Кілька взводів польських солдатів, серед яких було чимало і західноукраїнських селян, одягнених у мундири жовнірів, топталися на плацу, чекаючи шикування. Раптом над головами жовнірів з брязкотом розлетілося скло. На другому поверсі буднику, до містилася штабна канцелярія, на підвіконні з'явився закривавлений, в одній білизні чоловік. Розбивши вікно, він закричав:
— Солдати! До вас звертається комуніст, один із тих, котрими вас страхає папське офіцерство. Ми, комуністи, боремося за те, щоб вас не гнали під кулі пової війни, щоб людям краще жилося на нашій землі. За це мене ось вже кілька днів мордують тут, у підвалі військової контррозвідки. Погляньте на мої руки. Мене приковували ланцюгом до стіни, розжареним залізом припікали ноги, щодня моїх товаришів катують на допитах. Так знущаються польські фашисти над революціонерами. Подумайте, солдати, кому ви служите, кого начищаєте своєю зброєю! З вас готують братовбивців. Нам накажуть стріляти в робітників та селян! Не коріться панам! Поверніть гвинтівки проти поміщиків та капіталістів, проти буржуїв і пілсудчиків, вони пригноблюють і польський, і український, й інші народи! Чуєте, солдати? З вами говорить комуніст! Хай живе вільна соціалістична Польща!
Жовніри, занімівши від несподіванки, слухали закривавленого агітатора. На плацу заметушилися, заволали офіцери, розганяли солдатів, відтісняли їх від казарм. Чоловіка, який стояв на вікні, схопили за ноги, силкувалися втяті у кімнату. Він відбивався і кричав:
— Їм не задушити нас, народ неможливо задушити! Думайте, товариші! Думайте, солдати! Не давайте задурманити себе…
Тридцять один рік тюремного ув'язнення — такий вирок винесли «судді» панської Польщі комуністові Новаку. Хто зна, як склалася б дальша доля в'язня люблінської фортеці. Можливо, товариші влаштували б йому втечу і Ягель повернувся б у ряди підпільників, а могло статися, що в кам'яних казематах і карцерах так і згоріло б життя комуніста.
Як всі мужні, сильні волею люди, Терентій Новак не звик покірно схилятися перед долею. Чутки про напад фашистської Німеччини на Польщу, про наближення гітлерівців до Любліна просочилися крізь граніт кріпосних мурів. Новак та інші політв'язні підняли заколот, висадили фортечну браму, а за воротами тюрми почули грім канонади. То поспішали воїни Червоної Армії, щоб взяти під захист своїх єдинокровних братів, західних українців та білорусів.
Рідна Новакова Гоща вітала їх червоними знаменами. Волиняни обіймали визволителів, простих радянських хлопців у гімнастерках, з мозолястими робочими руками. Але ще немало довелося потрудитися Ятелю, перш ніж здійснилася, нарешті, його мрія сісти за книги. Він ділив поміщицькі угіддя, створював сільські Ради, організовував владу народну. Його бачили на робітничих зібраннях у Рівному, на сільських мітингах, у маєтках, що передавалися під клуби та школи.
В ті дні Терентій Федорович вперше побував у Києві. На Народних зборах, що відбулися у Львові в 1939 році, його і його друзів земляки уповноважили передати просьбу Верховній Раді УРСР прийняти їх, західноукраїнських трудівників, у радянську сім'ю. Повернувшись додому, він тепер вже міг подумати і про навчання. Його прийняли у педагогічний інститут. Та не судилося збутися давній мрії. Почалася війна.
В дерев'яному будинку, що й понині стоїть на околиці Новограда-Волинського, Терентій Новак передав свій партійний квиток, посвідку депутата Ровенської міськради та інші особисті документи секретареві Ровенського обкому Василю Андрійовичу Бегмі. Вони обнялися на прощання. Обком від'їздив на схід, а Новак повертався в Рівне, де вже кілька днів хазяйнували гітлерівці. Він ішов туди зі спеціальним завданням партії, з тією ж підпільною кличкою Ятель, котру носив раніше, з тим же пістолетом у кишені, що вірно служив йому у минулому. Було йому тоді двадцять дев'ять років.
… Двері кабінету розчинилися без стуку. На пором стояли гестапівці з автоматами напоготові. Молодий офіцер, стрельнувши швидким поглядом по кімнаті, запитав:
— Ви єсть Новак?
— Ні, пане лейтенант, ви помилилися, — спокійно відповів Терентій Федорович. — Он там, у кінці двору, будинок стоїть, бачите? — Він показав рукою у вікно. — Підійметесь на другий поверх, ліворуч будуть двері. То і є кабінет директора фабрики Новака.
Ні про що більше не розпитуючи, гестапівці поспіхом вийшли в коридор. Офіцер на ходу розстебнув кобуру. Будівля, до якої Новак спровадив гестапівців, не мала нічого спільного з фабрикою валянків. Там якісь новоспечені «підприємці» варили із меляси мармелад. У розпорядженні Новака залишалися лічені хвилини. Він вихопив із шухляди дві гранати «лимонки», запхнув у кишеню і швидким кроком попрямував на фабричне подвір'я. На його щастя, біля паркана стояв чийсь велосипед — скочив на нього, виїхав за ворога і щосили натиснув на педалі. Він знав у місті кожен дім, кожну вулицю. Ще підлітком працював у Рівному «тормінатором» — учнем лимаря в майстерні поляка Василевського, де виготовляли сідла та кінську збрую. Потім — комсомол… Партія… Явки і паролі… Слизькі стіни камери одиночки… Нічні допити, гумові палиці, холодний карцер…
Під боком у імперського комісара гауляйтера Еріха Коха, у заповненому гестапівцями, солдатами й офіцерами вермахту місті, розгортала бойову діяльність підпільна комуністична організація, створена Ягелем. Штаб підпілля містився на вулиці Хмільній, у приміщенні фабрики валянків, гребінців та щіток, куди зумів влаштуватися директором Новак. Він і його друзі, комуністи й комсомольці, згуртовували патріотичні ланки на підприємствах, в установах, а також у селах Гощанського, Клеванського, Корецького, Тучинського та інших районів.
Коли гестапівці увірвалися на фабрику з наміром заарештувати Новака, вони й гадки не мали, що він — керівник одного із загонів підпілля. Причиною «візиту» гестапо була випадковість: таємна поліція отримала відомості про те, що сестра Новака допомагала військовополоненим перебиратися в ліс до партизанів. Однак Терентій Федорович розумів: справа не обмежиться розшуками його сестри. Він передбачав, що прийдуть і за ним. Проте не думав, що прийдуть так скоро, і навідався на фабрику востаннє, аби знищити деякі папери. Витримка не зрадила його і тої миті, як побачив на порозі кабінету зловісні постаті в чорних мундирах.
Вислизнувши з рук гестапівців, Ятель щез у лабіринті ровенських вулиць. З фабрикою валянків було покінчено, Новак перейшов на нелегальне становище.
В окупованому Рівному знову зійшлися шляхи давніх товаришів по боротьбі, депутатів Народних зборів у Львові, Терентія Новака, Ольги Солимчук, Федора Кравчука, колишнього політв'язня люблінської фортеці Івана Луця, його мужньої подруги Настки Кудеші, Прокопа Кульбенка, Олександра Гуца. До них приєдналися командири й політпрацівники Червоної Армії — Микола Поцілуєв, Віталій Поплавський, Федір Шкурко, Володимир Соловйов. Ця група складала ядро підпільної організації, законспірований центр, що спрямовував і координував дії бійців невидимого фронту.
На вулиці Першого травня стояла збита з дощок невелика хижа, в якій раніше продавали печений хліб. З приходом фашистів хліб зник, хижа запустіла. Ось у цій «дачі», як називали підпільники халабуду, Новак і знайшов притулок на перший час. Звідси йшли в райони зв'язкові, сюди доставлялась інформація і добуті відомості про ворога, тут при тьмяному світлі каганця обговорювалися операції, які здійснювалися потім підпільниками.
… Якось уночі ровенчани почули грім вибуху, стрілянину, що долинала з боку військового містечка, де колись стояли польські жовніри, а під час фашистської окупації там розташувався один із тилових штабів гітлерівців, замаскований під вивіску «Рістунгінспекціон-Україне». Як потім стало відомо, підпільники простежили, що в двоповерховому будинку, який стояв скраю військового містечка, де кілька років тому закривавлений Новак в вікна промовляв до солдатів у конфедератках, щовечора збиралися німецькі офіцери і допізна засиджувалися над величезною картою.
Новак і керівник розвідки підпільної організації Федір Шкурко вивчили підходи до будинку, спланували, з якого боку завдати несподіваного удару. Наступної ночі Микола Поцілуєв пострілом з пістолета прикінчив вартового. Олександр Яремчук, який працював у місті шофером, жбурнув у вікно другого поверху протитанкову гранату…
Ще не стихли у місті розмови про цей випадок, як нова подія стривожила окупантів. У поїзді, що йшов маршрутом із Рівного в Польщу, стався вибух і спалахнула пожежа в поштовому вагоні. Вагон був напханий посилками, які відправляли у фатерланд фашистські вояки. Служба СД з'ясувала: у двох чи трьох посилках містилася вибухівка. Результати розслідування нагнали страху на чиновників міського поштамту. Там щодня накопичувалося безліч ящиків із награбованим добром, і в кожному з них гітлерівцям уже ввижалася «пекельна машинка». Відправку посилок гестапо припинило, кожен ящик розкривали, шукали міну уповільненої дії. По відомству зв'язку було віддано суворий наказ не приймати посилок ні від кого, перш ніж буде перевірено вкладання. Потік награбованого у Німеччину різко загальмувався. «Гостинці» із годинниковим механізмом, здані підпільниками на пошту в посилках на вигадані адреси в Німеччині, зробили свою справу.
В той час, коли Ятель був для всіх у місті, окрім найближчих друзів, «паном директором фабрики», довелося йому якось побувати на параді у крайового комісара Беєра. Звичайно, і сам оберштурмбанфюрер СА доктор Вернер Беєр, і його заступник Бот далекі були від думки, що на таємній нараді присутня людина, за арешт якої шеф ровенського гестапо обіцяв своїм підлеглим залізні хрести й позачергові звання. А тому крайовий комісар, заклопотаний проблемою поновлення роботи міських промислових підприємств, викладав свої міркування цілком відверто. Так Ятелю наперед стало відомо, що Веєр домовився з есесівцями, аби використати військовополонених радянських бійців і командирів як безкоштовну робочу силу на місцевих заводах і фабриках. Йшлося про людей з певним фахом. Як тільки у ровенський табір для військовополонених завітали вербовщики, «спеціалістів» виявилося чимало: підпільна група табору, попереджена заздалегідь, робила все необхідно, щоб якомога більше полонених вирвати з-за колючого дроту. І пізніше, коли сотні врятованих опинилися на підприємствах, коли підпільники почали виводити їх групами у партизанський ліс, так ніхто з них і не взнав, кому само мусить завдячувати своїм життям.
На тій же параді почув Терентій Новак ще дещо. Стояв у місті завод, котрий раніше не привертав до себе уваги підпільників, — в цехах там різали якісь цурки. Беєр оголосив, що бере цей завод під особистий нагляд, бо підприємство дає продукцію для армії. Виявилося, що дерев'яні цурки мали для транспортної служби гітлерівців вагу золота. Брак бензину змусив фашистів перевести значну частину військового автопарку на газогенераторні двигуни. Завод у Рівному став базою пального. Нікчемних, здавалося б, цурок військове інтендантство вимагало в необмеженій кількості.
Фабрика спалахнула вночі, як сірник. Велетенське багаття освітило довколишні вулиці, здійнялося до хмар. Через дві-три години на тому місці, де ще увечері височіли фабричні будівлі і стоси деревини, підготовленої для переробки, залишилася купа чорного попелу. Михайло Анохін, якому було доручено здійснити цю операцію, з групою підпільників залишив місто і перебрався на «зелений маяк». Так підпільники називали садибу, що загубилася в гущавині передлісся біля села Городок. Господар її, Йосип Чиберак, у минулому — червоногвардієць, учасник громадянської війни, в дні господарювання пілсудчиків на Західній Україні вступив у Комуністичну партію Польщі і весь час залишався активним її бійцем. В його домі ровенські підпільники зустрічалися з партизанами полковника Дмитра Медведєва, коли він привів свій загін в Цуманські ліси.
З появою під Рівним партизанів-медведєвців організація Терентія Новака запрацювала ще енергійніше. Командування загону і підпільний центр вели боротьбу проти гітлерівців у тісній взаємодії. З міста до лісу надходила цінна інформація, яку партизанські рації негайно пересилали в Москву. Друзі Новака виводили з Рівного десятки військовополонених, вони поповнювали бойові підрозділи медведєвців. Полковник Медведєв і комісар Стехов у свою чергу в боргу не залишалися: зв'язкові приносили з лісу у місто радянські газети, вибухівку, міни уповільненої дії, боєприпаси. Силами партизанів і підпільників йшла посилена підготовка до операції по знищенню фашистського ката Еріха Коха. На цього коричневого виродка полював невловимий Микола Кузнецов. Розставляли свої сіті на гауляйтера і ровенські підпільники. Залізниця, що розтинала місто навпіл і якою міг скористатися Кох у своєму бронепоїзді, за наказом Новака була замінована. До німецького військового аеродрому під селом Тинне, де завжди стояв напоготові особистий літак гауляйтера, пролягало шосе. Там також заклали вибухівку. Підпільники Поцілуєв, Шкурко і Соловйов з гранатами в кишенях чатували машину Коха на вулиці.
Та Еріх Кох обрав зовсім несподіваний транспорт: він утік з Рівного уночі на автожирі, що випурхнув з міського стадіону. Налякані наступом Радянської Армії, залишали місто й інші високопоставлені фашистські чиновники. У Рівному з'являлося все більше армійських частин, підрозділів СС, тут і там розташовувалися штаби. З наближенням лінії фронту робота підпілля ускладнилась. Почалися масові арешти, розстріли. Фашисти схопили й стратили Івана Луця, Федора Шкурка, Марію Жарську, політрука Миколу Поцілуєва. Під кулями оунівців полягли Прокіп Кульбенко, Федір Кравчук. Не в змозі схопити керівника підпілля, гітлерівці кинули в ровенську тюрму, а потім розстріляли Терентієвого батька — старого Федора. Жорстока боротьба не припинялась.
Василя Андрійовича Бегму партія теж послала в тил ворога, на окуповану Ровенщину. Він очолив підпільний обком і обласний партизанський штаб. Знаючи, як неймовірно тяжко підпільникам у прифронтовому місті, секретар обкому радив Новакові, не відкладаючи, виводити своїх людей в ліс і там чекати приходу наших військ. Обминувши застави гітлерівців, Ятель пробрався за Горинь, до партизанів. Та тільки за тим, щоб поповнити запас вибухівки. А потім знову повернувся в Рівне.
В одному з будинків, у самому центрі Рівного, німці відкрили їдальню. Там обідали штабники, есесівці, десятки гітлерівських офіцерів, вони приїздили прямо з передової. На другому поверсі цього ж будинку німецькі інтенданти обладнали готель, до також завжди було повно фашистів. Підпільниці Галина Гніденко і Ліза Гельфонд влаштувалися в їдальню офіціантками. Лите таким шляхом можна було здійснити ризиковану операцію.
Вночі в квартирі Галини Гніденко Ятель приступив до діла. У дві бляшанки з-під джему вклав по шість толових шашок, по три протитанкові гранати, додав у кожну бляшанку по кілька гранат Ф-1. Детонаторами мусили служити магнітні міни уповільненої дії з годинниковим механізмом. Очевидно, у напівтьмі Новак переплутав запали. Один чомусь не входив у протитанкову гранату. Ятель хотів вийняти його і замінити на інший. І тут вогневий спалах засліпив його. Десятки дрібних осколків ударили в обличчя, в руки — запал вибухнув. На щастя, не вибухнула граната.
Перебинтований, з обпаленими долонями й обличчям, він закінчив розпочате. Бляшанки із смертоносним начинням Галина і Ліза віднесли вдосвіта в офіцерську їдальню. Новак налаштував годинниковий механізм на 14.00, в цей час приміщення заповнюють гітлерівці на обід.
Міни не підвели. Розкотистий вибух пролунав над містом. Дім, де була німецька їдальня, вихлюпнув з вікон полум'я, шибки, дерев'яні рами й цеглу. Два вершники есесівці, що проїздили мимо, попадали на бруківку разом з кіньми. Згодом з'ясувалося, що від вибуху в залі провалилася у підвал підлога їдальні. Згори на голови гітлерівців упала стеля. Паркет, шматки дощок і цеглу впереміш з офіцерськими мундирами німецькі сапери вигрібали кілька годин із руїн.
… Похмурі Свентокшижські гори, на схилах — дуби й сосни. Гудіння німецьких літаків. Гуркіт бомб. Татакання кулеметів. Загони Армії Людової, розриваючи кільце оточення, вже кілька днів ведуть тяжкі бої з есесівцями та з кількома полками вермахту. Полковник Петер, молодий офіцер у довгополій шинелі і конфедератці, з біноклем на грудях, схилився над картою. На карті село Грушка — маленька крапка на польській землі, а в житті — це море вогню й диму, посвист осколків, вируючі пожежі, німецькі танки, що наступають, спалахи вогнеметів, скрегіт бронетранспортерів. Крізь це пекло, через бойові порядки гітлерівців треба будь-що пробиватися.
Палав ліс. Палали хати. Як смолоскипи, горіли машини. Сотнями ворожих трупів було всіяне мало кому відоме польське село…
Безмовним пам'ятником доблесті відважним стоїть тепер у Келецькому воєводстві біля села Грушка високий гранітний обеліск. Слова, викарбувані на камені, говорять: тут пліч-о-пліч з польськими воїнами Армії Людової на смерть стояли бійці-інтербригадівці під командуванням полковника Петера.
… Кілька років тому про полковника Петера я вперше почув у Варшаві. Проводжаючи мене, польські друзі просили передати йому вітання. Я знітився: якому полковникові?
— Полковник Петер — це ж Терентій Федорович Новак, — пояснили мені, — і живете ви з ним в одному місті.
Так я узнав ще про одну сторінку бойової біографії Ятеля. Потім мені багато розповідав про «келецький» період з його життя Василь Андрійович Бегма.
— Зустрілися ми з Терентієм через кілька днів після того, як наші війська і партизани визволили Рівне від фашистів. Пам'ятаю, сидів я в кабінеті, з якого ще дух гауляйтера Коха як слід не вивітрився. Вікна побиті, фанерою затулені, вітер гуляє, сніг мете. Відчиняються двері, на порозі — він, Терешко, на шиї замість шарфа рушник намотаний, обличчя в пухирях, обпалено. Обнялися ми й стоїмо, слів знайти не можемо… Послали ми його працювати в облвиконком. Був уже сорок четвертий рік, війна ще гриміла. Наші друзі, польські комуністи, звернулися з проханням допомогти їм. Польща тоді ще залишалася тилом гітлерівських армій на сході. Партизанам-полякам, загонам Армії Людової, скрутно доводилося. Потрібні були зброя, боєприпаси, а особливо — досвідчені командири, які вже пороху понюхали. До того ж на території «генерал-губернаторства», як нарекли Польщу гітлерівці, воювало чимало партизанів із числа радянських армійців, які із фашистських таборів вирвалися. Виникла необхідність об'єднати їх, координувати їхні дії з членами бойових підрозділів Польської робітничої партії. Адже й наші, і поляки билися за одну справу. Коротше кажучи, подумав я про Терентія. Завагався тільки спочатку: чи не занадто великий тягар на одні плечі, чи ж справедливо знову посилати у вогонь людину, яка щойно з полум'я вийшла? Але все залежало від нього самого, на таке йдуть добровільно. Запросив до себе, хотів здалеку почати: «Складна річ, Терентію, бути комуністом, ти це знаєш…» А він посміхається: «Нове завдання? Я, — каже, — по ваших очах бачу. Давайте відверто: куди?»
Так Ятель став полковником Петером. Він спустився на парашуті в ліс Сікерно-Ратає, що в Келецькому воєводстві. З ним були два радисти і його новий друг поляк Олександр Долецький. Вони приземлилися в районі розташування загонів Армії Людової, якими командував польський комуніст Мечислав Мочар, відомий у той час по імені Міток. Скоро полковник Петер став членом штабу партизанського обводу-округу і його призначили командиром з'єднання інтернаціональних бригад АЛ «Вольносць» і «Звіцєнство». То були загартовані в боях частини, що на своїх знаменах несли горді слова «За вашу і нашу свободу!». Батальйони бригад складалися з поляків, росіян, українців, білорусів, казахів, з ними поряд йшли чехи, французи, німці — сини й брати тих, кого вісім років тому в далекій Іспанії називали «кращими людьми землі». То були волонтери свободи, ненависть до фашизму зріднила їх. Слава бригад «Вольносць» і «Звіценство» та їхнього командира полковника Петера гриміла за Віслою і навіки залишилася там в обелісках та пам'ятниках.
… Листи, фотографії, ордени, медалі. Якимось дивом збереглося дві котушки фотоплівки того суворого часу, що хвилюють серце. Ось бійці-інтербригадівці над свіжою братською могилою, над своєю полеглою в бою четвертою ротою. Ось вони стоять у строю, спокійні люди з трофейними автоматами, у ватянках, конфедератках, пілотках — солдати і капрали, двадцятирічні поручники і капітани, юнаки із Кракова і Ленінграда, з Черкас і Любліна… Ось імпровізована трибуна в лісі, на галявині, і вони, ті ж самі люди, сидять на пеньках, на повалених деревах. Це інтербригадівці далеко від рідного дому святкують двадцять сьому річницю Жовтня… А ось бідна хатина. Стоїть біля неї стара полячка, скорботно дивиться услід молодим хлопцям, що йдуть кудись, стискаючи зброю. То партизанська мати Катажина Обель проводжає синів своїх, котрі залишили свої домівки в різних країнах, щоб грудьми прикрити від ворога її рідну землю…
Ще одно фото. Широкий майдан у Сандомежі. Військові грузовики. На них — воїни у польських мундирах. Махають пілотками, зі сльозами на очах прощаються з тим, з ким пройдені суворі партизанські дороги. І багато хто з них так і не знав тоді справжнього імені «полковника Петера», бо війна ще не скінчилася, шлях на Берлін був ще не близький і не всім судилося його здолати. Вони, його бойові побратими, від'їжджають на захід. А він? Куди проляжуть дороги полковника Петера? Про те і йому невідомо. В кишені кітеля лежить щойно одержана телеграма від Георгія Димитрова. Що криється за цим викликом? А може… Все може бути. Бо довкола гриміла війна…
Подвиг і мрія.
ПІДЗЕМНИЙ ФАКЕЛ. Повість
ЗЕЛЕНА ПАСТКА. Повість
ОПОВІДАННЯ
Сріблясте марево
Вулиця Червоних Троянд
Четвертий пасажир
Таємниця «Ардельт-верке»
Комісари вмирають першими…
Заграви над Поділлям
Операція «Кавескадрон»
Імена на граніті
Серце партизана
Полковник Петер
Оберштурмбанфюрер — чин у військах СС, що прирівнювався до звання підполковника (штурмфюрер — до звання лейтенанта; унтерштурмфюрер — молодшого лейтенанта).
ОКХ — верховне командування сухопутних військ вермахту.
«Нахтігаль» («Соловей») — батальйон гітлерівців та буржуазних українських націоналістів, що вчинив звірячу розправу над населенням Львова у 1941 році.
Шарфюрер — унтер-офіцер СС.
Назад!
Російські штурмовики!
Сокирники — так презирливо називало західноукраїнське населення бандитів-націоналістів.
Ейнзацштаб — спеціальний штаб.
Зондеркомаяди СД — загони, створені гітлерівцями для знищення населення окупованої території та військовополонених.
«Батальйон Ріббентропа» — загін міністерства іноземних справ гітлерівців, який грабував мистецькі цінності на окупованій території.
Комуністична партія Західної України.
Угорський письменник Мате Залка, командир Інтернаціональної антифашистської бригади республіканських військ в Іспанії.
Полковник, а згодом генерал Вальтер — польський комуніст Кароль Сверчевський, учасник Жовтневої революції, один з прославлених командирів інтернаціональних частин в Іспанії.
«Шарфюрер… пристрелити… зрадницький прийом…»
«СБ» — так звана «служба безпеки» націоналістів-бандер і вців, що відзначалася особливою жорстокістю в розправах над радянськими людьми у роки гітлерівської окупації західних областей України.
Іхтіологія — наука про життя риб.
Емпайр стейт білдінг — хмарочос у Нью-Йорку.
Ейфелева башта — знаменита металева башта, зведена в Парижі.
Що це означає?
Стіни мають вуха
Штангеріхт — суд, запроваджений гітлерівцями на окупованій радянській території.
Український штаб партизанського руху.
Міжнародна організація допомоги революціонерам.