Ця книжка призначається для любителів гостросюжетної літератури, які знайдуть в ній ґрунтовну хроніку бурхливого, сповненого пригод, всіляких несподіванок і жахів життя морських авантюрників протягом двох тисячоліть. Тут ідеться про тих, хто викликав гнів бога Діоніса, на кого обрушували свої кари Александр Македонський і Цезар, хто нишпорив у водах Балтики в часи середньовіччя і грабував кораблі, ще везли золото Південної Америки для королів Іспанії. І водночас тут є цікаві сторінки про мрійників-утопістів XVII та XVIII століть, про піратів, засновників «ідеальних республік».
©
Якщо спробувати встановити вік піратського ремесла, то не обійтися без оглядки на інші давні професії, поряд з якими воно існувало, соками якого живилося. Найбільш стислу формулу для визначення точки відліку, на мій погляд, дає людина, порівняно близька нам у часі, — Й. В. Гете. Його пекельний герой Мефістофель зазначає: «Війна, торгівля і піратство — три види, але суть одна». Та якщо мова йде про морське піратство, то до цього варто додати ще один чинник — мореплавство.
Коли люди вийшли в море? На спеціальному мореплавному засобі, ставлячи перед собою певну подорожню мету… Точно відповісти на це запитання, мабуть, неможливо, бо зразу ж виникає ціла низка супутніх запитань: що можна вважати мореплавним засобом? Яке віддалення від берега можна кваліфікувати як мореплавство?..
Якщо бракує точного наукового знання, у пригоді стають міфи. Бог Усір конкурував зі своїм братом Сетом за верховну владу над Єгиптом. Сет виготовив прекрасний саркофаг і запропонував Усіру приміряти його. Коли Усір довірливо у нього приліг, Сет швиденько закрив кришку, забив саркофаг і скинув його разом із живцем похованим Усіром у води Хапі, тобто Нілу, які винесли його в Середземне море і далі в Бібл. Таким чином, згідно з міфом, і винайшли перший у світі корабель, який з людиною на борту проклав першу у світі трасу. Правда, перший мореплавний засіб мав суттєвий недолік: він був некерований.
Як би там не було, але вітрило давні єгиптяни знали ще за часів «правління богів». На скельному рельєфі VI тисячоліття до нашої ери, знайденому в Нубійській пустелі, ним оснащено корабель, який несе на своїй спині священний бик Хапі, в майбутньому земне втілення Усіра.
Хоча події і явища, пов'язані з Давнім Єгиптом, здаються нам запаморочливо далекими, все ж наші культурні витоки простежуються саме там. Як повідомляє давньогрецький Історик Геродот, єгиптяни будували вантажні судна з акації та аканфа, схожого на кіренський лотос. З інших джерел відома і їхня назва — бар-іт («бар» — по-єгипетськи судно, з «іт» — його тип). Греки переробили цю назву в «баріс» (звідки пішло «барка», «баркас»). Через середньовічне арабське слово «баріджа» в наш лексикон увійшло — «баржа».
Підраховано, що єгипетські судна епохи Снофру були довжиною до 30 метрів, шириною до 8, осадку мали трохи більше метра і водотоннажність до 90 тонн. Кораблі фараонів будувалися, як правило, більшими.
Згідно з одним написом, єгипетські судна долали відстань від гирла Хапі до Бібла (850 кілометрів) при попутному вітрі і під веслами за чотири дні, або по 210 кілометрів за день. Якщо вважати, що світловий день — це 12 годин, то швидкість тогочасних єгипетських морських суден становила близько дев'яти з половиною вузлів на годину. Але цього аж ніяк не могло бути хоча б тому, що досконаліші бойові кораблі, збудовані Фемістоклом під час греко-перських воєн, розвивали швидкість у середньому до п'яти вузлів, а торговельні й транспортні були ще тихохіднішими. Наприклад, за Геродота їх середня швидкість не перевищувала трьох вузлів. Якщо змоделювати єгипетські судна, то легко переконатися, що вони були набагато тихохіднішими, ніж це здавалося літописцям фараонової слави.
І вже тоді цим тихохідним недосконалим суднам загрожував піратський напад, а мирні мешканці єгипетського узбережжя не забували сторожко позирати в море: чи не з'явилися на обрії чужинецькі кораблі?
Хто ж непокоїв упорядковане життя давньоєгипетської держави? Зазирнемо у Гомерову «Одіссею». Ось що розповідає головний герой поеми свинопасові Євмею:
І хоча в цьому випадку Одіссей розповідає Євмею «легенду», намагаючись приховати, хто він і звідкіля, вона не втрачає від цього реалізму, навпаки, підкреслює типовість, звичайність розбійних набігів на Єгипет.
Піратське ремесло тісно пов'язане з географічними умовами певних акваторій. Оскільки вони не мінялися впродовж багатьох віків, то можна вважати, що і при фараонах, і пізніше морські розбійники користувалися одними й тими ж прихистками і діяли подібними методами.
Ось як описує грецький історик і географ Страбон місцевість, де аж кишіло давніми піратами, — навколо острівця Фарос, на якому в елліністичний час спорудили одне з семи чудес світу — Фароський маяк.
«Фарос — це довгастий острівець, який майже дотикається до материка й утворює гавань з двома входами; узбережжя материка утворює бухту, оскільки воно видається двома мисами у відкрите море; між ними знаходиться острів, який зачиняє бухту, бо він витягнутий паралельно до берега. Східний кінець Фаросу лежить ближче до материка і до мису навпроти нього… Й звужує гирло гавані: на додаток до вузькості проходу в гавань там є ще й скелі, одні підводні, Інші ж виступають над поверхнею моря; ці скелі постійно перетворюють на буруни хвилі, які набігають на них з відкритого моря».
До опису Страбона варто додати й інші неприємності, які чигали на мореплавців. Це часті в східному Середземномор'ї міражі, які збивають з пантелику і досвідчених моряків наших днів. Несподівані шквальні припливи води на берег при тихій, ясній погоді. Страшні смерчі з, як правило, сильними гарячими вітрами (лівійський гіблі, єгипетський хамсин, ізраїльський самум, сірійський шаргіб). Це часті земле— і моретрясіння, які нараз міняють берегову обстановку. Пліній, наприклад, свідчив, що Фарос «знаходився на відстані дня плавання від Єгипту», тобто приблизно за 150 кілометрів.
Усі ці природні обставини і явища сприяли піратському промислу. Варто також пригадати про релігійне сприйняття світу давніми народами, підсилене традиційними забобонами моряків, щоб оцінити ситуацію, яка виникала раптом внаслідок міражу чи смерчу.
У давні часи, задовго до Страбона, в Єгипті, в районі нинішньої Александрії жили пастуші племена, яким фараони доручали охорону своїх морських кордонів від вторгнення іноземців. Але пастухи настільки широко зрозуміли свої повноваження, що невдовзі перетворилися на прибережних піратів-професіоналів і склали конкуренцію своїм морським колегам. Страбон називає цю сторожу «пастухами-розбійниками, які нападали на кораблі, що кидали тут якір».
Але превентивні заходи часто давали протилежний результат, сподіваного миру на морі не приносили. Середземномор'я кишіло піратами. Особливо ця зараза поширилася за часів правління XX династії фараонів, при Рамзесах. Стало небезпечно виходити в море. І все-таки єгиптяни виходили. На півночі можна було придбати такі товари, яких вони конче потребували, скажімо, кедр і мідь.
З метою безпеки плавання кораблі почали групувати у великі флоти: щоб один рейс виправдав не тільки свої витрати, а й багатьох одиночних, які могли б статися, коли б море було безпечнішим. До такої тактики через два з половиною тисячоліття вимушена була вдатися королівська Іспанія, щоб оборонити від піратів коштовності, награбовані в Центральній і Південній Америці. Але про це пізніше. І хоча давньоєгипетські джерела стверджують, що флот «не піддавався небезпеці» зі страху перед величчю фараона, зрозуміло, що можливих нападників відлякувала величина конвою. Бо якщо до кількості воїнів додати ще кількість мускулястих веслярів (судячи з малюнків у храмі Хатшепсут — по 15 чоловік з кожного борту), теж ладних боронити своє життя з усіх сил, то чи варто дивуватися, що такі рейси закінчувалися, як правило, успішно.
Головним об'єктом піратської уваги був давній Бібл — найбільше і найбагатше місто Благодатного Півмісяця, куди прямували єгипетські кораблі. Дійшло до того, що піратські племена, ігноруючи «велич фараона», блокували місто. Дарма правитель Бібла Ріб-Адді слав депешу за депешею фараону Ехнатону, вимагаючи воїнів. Фараон читав таблички і складав їх у архів, і це дає тепер нам змогу судити про криміногенність обстановки на цій ділянці середземноморського узбережжя. В листах повідомлялося, що пірати зробили своїми головними базами Беріт, Tip і Сідон — три міста-фортеці, розташовані приблизно на однаковій віддалі вздовж морських берегів країни Джахі. Це давало змогу повністю контролювати все узбережжя. На такій же віддалі на північ від найпівнічнішого з них — Беріта — стояла перлина Благодатного Півмісяця — Бібл з його Долиною Кедра.
І тут природа сприяла процвітанню піратського промислу. На північ від Бібла могли знайти собі надійний прихисток як морські, так і прибережні пірати. Тут багато віків підряд панував закон джунглів: горці («всі — розбійники», як твердив Страбон) нападали на селища прибережних землеробів, ті намагалися не втратити нагоди пограбувати кораблі, які приставали на ніч до берега або опинялися в скрутному становищі, одночасно відбиваючись від прибережних піратів. «Звідсіля розбійники робили набіги на Бібл», — зазначав Страбон. Таке становище, яке своєю складністю і заплутаністю нагадує змагання павуків у банці, тривало до воєн Помпея.
Коли ж він був, Золотий вік, вік миру і спокою?..
На межі VIII століття до н. е. в Егейському басейні в основному завершилося формування грецької народності, яка розділилася на три гілки. У Малій Азії виникли Еолія, Іонія і Доріда. Греки виокремили себе з навколишнього розмаїття племен і народів, розділивши людство на дві нерівні частини: власне греків і варварів.
Античні письменники розповідають про піратів без надмірних емоцій: проза життя, і тільки. Вони часто пов'язували з морським розбоєм діяння видатних осіб, напівбогів і героїв. Ці особи сильні (Геракл), винахідливі (Одіссей), мудрі (Мінос). Як правило, вони виступають у ролі правителів, які опинилися з волі богів у надзвичайних обставинах (Одіссей, Ясон). Інакше кажучи, несхвальне з нашого погляду заняття трактувалося як прояв розуму, сили і підприємливості.
Піратський похід — справа серйозна, до нього готувалися заздалегідь, бо часто доводилося вирушати в далекі землі, на край відомого грекам світу, за горизонт.
Такою, власне, піратською акцією став і знаний нами з дитинства похід аргонавтів, який пізніше віддзеркалився у романтичних міфах. Грецький ватажок Ясон разом з товаришами дістався на вітрильникові аж до берегів Колхіди, нинішньої Грузії, щоб добути золоте руно, яке висіло в священному гаю. Завдяки спритності, допомозі богів і закоханої в нього Медеї Ясонові вдалося здибати золоте руно і після багатьох пригод повернутися до Греції.
На думку вчених, насправді йшлося про дещо прозаїчніший трофей — золотий пісок, який зносився гірськими річками. Ще донедавна горяни шукали його за допомогою овечих шкур, занурених у воду. Дрібні самородки і часточки золота застрявали в овечій вовні. Звідси і пішла метафора — золоте руно.
Але розповідь про похід аргонавтів має ще й інше значення. Багатство, здобуте вбивствами і грабунком, не приносить щастя. Повернувшись додому, Ясон втратив право на царський трон, успадкований від батька, а після того, як довідався, що Медея з ревнощів убила обох його синів, і сам закінчив життя самогубством.
Герої «Іліади» й «Одіссеї» також не гребували піратським ремеслом: Ахіллес обібрав місто Сирос, Одіссей підступно напав на прибережне місто кіконів у Фракії. Піратські дії своїх героїв Гомер вважав гідними звеличення, особливо якщо нападники виявляли спритність і хоробрість, і, навпаки, якщо піратська затія не вдавалася, поет висловлював героям співчуття.
У ті далекі часи мореплавство і, звичайно, піратство вважалося суто чоловічою професією, особливо з огляду на ризик, який неодмінно супроводжував такі справи. В уяві тогочасних людей море було сповнене небезпек і таємниць. У його глибинах мешкали страшні потвори і не завжди прихильні боги. Один із міфів розповідає про піратів, яких бог Діоніс перетворив на дельфінів. На берегах на морських мандрівників чигали небезпеки від підступних циклопів, солодкоголосих кровожерних сирен, войовничих амазонок, жорстоких антропофагів, тобто людоїдів, чи просто ворожих племен.
Описаний Гомером напад грецьких піратів на дельту Нілу, напевне, е далеким відгомоном вторгнення «морських народів», які, починаючи з другої половини II тисячоліття до нашої ери, хвиля за хвилею обрушувались на Грецію, острови Егейського моря, Кріт, Сирію і, нарешті, в кінці XIII століття до нашої ери з'явилися в Єгипті.
Походження цих народів непевне, хоча відомо, що вони прибули з півночі і, як випливає з давньоєгипетських історичних джерел, серед них було багато людей із світлим волоссям і голубими очима. Нападники користувалися як кінними возами, так і морськими суднами. Вони чітко, реалістично зображені в святилищі фараона Рамзеса III в Медінет Хабу, де, зокрема, повідомлялося і про перемогу фараона над «морськими народами» у битві, яка відбулася на Нілі 1190 року до нашої ери. Історики стверджували, що серед переможених були також і прославлені пізніше Гомером ахейські греки.
Деякі вчені вважали, що Трою здобула і пограбувала ватага ахейських розбійників, які спокусилися скарбами цього квітучого міста. І вже пізніше, завдяки старанням Гомера та інших поетів, виникла драматична версія про лицарські герці під мурами Іліона, де доля кожного героя була заздалегідь визначена богами. Приводом до війни послужило підступне викрадення дружини одного з героїв і зрозуміле бажання ображеного чоловіка помститися.
Крім легенд і міфів, існування морського розбою в античному світі підтверджують також тогочасні письменники.
Фукідід, шанований серед сучасників за об'єктивізм при змалюванні історичних подій, писав про піратство так:
«Це заняття зовсім не принижує, а скоріше трохи прославляє. І нині це можуть засвідчити ті жителі суходолу, серед яких вправність у цьому ремеслі вважалася похвальною, а також і давні поети, у творах яких люди завжди запитують у подорожніх, чи не пірати вони; це свідчить про те, що ні ті, в кого запитують, не вважають це заняття ганебним, ні ті, хто хоче когось образити. Нападали один на одного також і кораблі. І досі так живуть велика частина Еллади, зокрема: локрійці, озолійці, етолійці, акарнанці та інші мешканці того суходолу. Звичай мати зброю залишився у тих мешканців з часів давнього грабіжницького життя».
Це свідчення, а також інші, відносно нечисленні джерела дають підстави зробити висновок, що, починаючи з другої половини II тисячоліття до нашої ери, піратство було поширене в багатьох районах Середземного моря.
За часів крітського панування сильний флот острівних царів дещо зменшив піратську активність, хоча його дії мало чим відрізнялися від звичайної піратської практики: флотоводці не проминали нагоди пограбувати приморське місто чи торговельний корабель.
Примітну піратську кар'єру зробив правитель Самосу Полікрат. Він, власне, третій після Міноса і Пріама, створив у Егейському морі піратську державу. Убивши старшого брата і вигнавши молодшого, він уклав договір про дружбу з єгипетським фараоном Амасісом. Дружба стала своєрідною, бо Геродот записав: «Полікрат розоряв без розбору землі друзів і ворогів». Завдяки своєму флотові, в якому була сотня пентеконтер, і війську з тисячі найманців він захопив багато островів і міст на материку. Після розгрому лесбоського флоту, який прийшов на допомогу обложеному Мілету, і взяття цього міста кораблі Полікрата крейсували від союзного Єгипту до дружнього Сігею, грабуючи всіх підряд.
Полікрат був упевнений, переказує Геродот, що краще «заслужити вдячність друга, повернувши йому захоплені землі, ніж взагалі нічого не забирати в нього». Це стало принципом його зовнішньої політики. Самос лежав на одній із найжвавіших торговельних трас, яка після розгрому конкурента — Лесбосу — давала сталі прибутки. Полікрата можна назвати винахідником злочинного бізнесу, який по-сучасному називається рекетом. Той, хто сплачував данину і присилав подарунки, міг розраховувати на його захист і навіть вважався «другом» і «союзником». Хто не поспішав розлучитися з частиною свого добра, іноді втрачав усе.
Полікрат управляв своєю розбійною державою з розкішного замку, побудованого на Астіпалейському плато. Замок той нагадував скоріше фортецю, ніж резиденцію. Напоготові завжди стояв флот у круглій гавані біля фортеці з сорокаметровими на глибину дамбами. Полікрат першим із самосців приймав сигнали, які передавали кораблі, що поверталися «з походу». А в тому місці гавані, куди вів із замку потаємний хід, постійно чергувала ескадра швидкохідних кораблів, готових у разі небезпеки пливти, куди накаже правитель-пірат. У цьому замку Полікрата потішав своїми віршами знаменитий поет Анакреонт, який жив при дворі самоського тирана, можливо, заради його багатої бібліотеки.
Але щастя не триває довго. В ескадрі, яку Полікрат послав у Єгипет, збунтувалися найманці, і кораблі повернулися з півдороги. Довідавшись про це, тиран надумав провчити недолугих недбальців та й потрапив у халепу: його флот розбили.
Найманці, переслідуючи Полікрата, вдерлися на Самос. Полікрат виступив тут як винахідник сучасної нам форми тероризму: загнав у трюм великого корабля всіх жінок і дітей та оголосив, що вони будуть спалені, якщо заколотники не відступлять. Власне, перетворив нещасних на заложників.
Це тільки відстрочило загибель пірата, який насолив по вінця багатьом мешканцям Егейського моря, зокрема нахабно перехопив посланий фараоном Амасісом дарунок спартанцям — унікальний лляний панцир. До його рук прилипла і чаша для змішування вина з водою, відправлена спартанцями лідійському цареві Крезу.
Спартанці — то були грізні суперники. Особливо коли йшлося про їхнє військове вміння. Полікратові греки із спартанцями обложили Самос, пограбували його, а невдовзі сам тиран загинув, одурений обіцянками, на які й сам був вельми щедрий. Перський сатрап Орот уклінно попросив захистити його скарби, на які, мовляв, зазіхають вороги. За це правитель Самосу одержав би частину набутку. Полікрата попереджали про підступність Орота, умовляли не зв'язуватися з персом. Казали про це друзі, дочка. Але… що то жадоба!
Коли корабель з Полікратом приплив у Магнесію, на нього чекала там засідка: жителі цього карійського міста, що не раз потерпали від його витівок, просто розіп'яли хитромудрого пірата, як раба.
Та на цьому піратство не втихомирилося. Як і раніше, на розбійний промисел виходив кожний, хто мав змогу спорядити корабель або захопити його.
У ті часи найбільше вславилися своїми подвигами ті ж карійці, які уподобали собі острови Егейського моря. На узбережжях Сицилії та Італії розкошували в розбоях іонійці та ахейці. В VI столітті до нашої ери вони умудрилися захопити й утримувати певний час Ліпарійські острови, заснувавши там свою базу. Етруски, тобто тірренці, довгенько-таки боронилися від них. Та… фокідські пірати захопили Корсику, й етрусько-карфагенська коаліція луснула. Морська битва, яка відбулася біля Алалії, хоч і брало в ній участь по 60 кораблів з кожного боку, усе вирішила. На той час — остаточно.
Піратські шляхи частенько збігалися з дорогами філософів. Скажімо, філософ-скептик Біон потерпав у піратському полоні, а як визволився звідти, ніхто й досі не знає. Сумно закінчилася морська прогулянка в Егіну і філософа-кініка Діогена: його захопили розбишаки Скірпала, відвезли на Кріт і продали в рабство корінфянину Ксеніаду.
Чим інтенсивніше діставалися грецькі колоністи на північний схід, тим густіше мережилася акваторія Чорного і Азовського морів торговельними трасами. Початок освоєння прямого шляху через Понт Евксінський відносять до середини VI століття до нашої ери, коли жителі Синопа заснували Гераклею Понтійську — торговельну факторію, яка спеціалізувалася на торгівлі в цьому регіоні оливковою олією і вином. Гераклея Понтійська була закладена в південній точці найкоротшого шляху через Понт. У першій чверті V століття до нашої ери на протилежному березі моря була заснована її колонія — Гераклея Таврійська, яка пізніше була перейменована в Херсонес. Поза сумнівом, 550–421 роки до нашої ери, тобто час між заснуванням обох Гераклей, був періодом жвавої торгівлі і частих рейсів за маршрутом Пафлагонія — Тавріда.
Біля берегів Малої Азії цілорічно панували бризи: морські — через кілька годин після сходу сонця, берегові — після його заходу. Тому кораблі рушали в дорогу вночі, а вдень їх підхоплював морський бриз, який дув у бік берега призначення. За ясної погоди з середини шляху можна було побачити обидва береги. Це нагадувало грекам плавання у рідному Егейському морі, де завжди на горизонті виднівся якийсь суходіл. Віддаль між двома Гераклеями греки долали приблизно за півтори доби. Взимку, з жовтня по травень, бризів у районі Криму не було, а в грудні-січні кораблі навіть обмерзали. Мабуть, на цей час пряме сполучення між північним і південним берегами Понту Евксінського припинялося.
Багатство грецьких колоній, жваве мореплавство не могли не привернути увагу варварських племен, для яких розбійництво, грабунок були природним заняттям.
Основний міжнародний торговельний шлях пролягав уздовж фракійських берегів. Навіть якщо кормчі обирали прямий шлях від південного берега Тавріди до Пафлагонії, вони не могли ухилитися від зустрічі з таврами. Ще в першій половині І століття римський географ Мела писав, що ці племена «мають жахливу славу, і звичаї в них найдикіші, вони зазвичай убивають і приносять у жертву чужоземців».
Область таврів починалася відразу за Феодосією, але головною ареною їхньої діяльності за часів Боспорського царства була Балаклавська бухта. Саме тут розходилися шляхи кораблів, які пливли на захід і південь. Жодне судно не могло проминути Сигнальну бухту.
Боспорські царі, які мали за взірець антипіратську діяльність афінянина Перікла, неабияк непокоїлися з активності сусідів. Херсонесці хоча й не влаштовували анти-піратських експедицій, але завжди чатували. Дельфійський декрет 194 року до нашої ери засвідчив про захоплення в полон священних послів якимось південнокримським племенем. Це були, напевне, таври, найближчі сусіди херсонесців. Російський дослідник О. Б. Снісаренко висунув припущення, що в сферу піратської діяльності таврів входила вся західна частина моря, а в період пізньої античності вони дісталися й Середземного моря, тоді як кілікійські пірати уподобали Чорне.
Піратство в Азовському морі, якщо й існувало на «племінному рівні», ослабло після включення меотських областей до складу Боспорського царства. Але ще століття по тому деякі племена виводили у море свої човни. У написі, який датують рубежем III і II століть до нашої ери, згадується меотське плем'я сатархів, або сатархеїв. Можливо, це сіттакени, про яких писав грецький географ та історик Страбон. «Сатархи, — зазначав римський географ Мела, — не знають такого великого зла, як золото і срібло; торгівлю вони ведуть, обмінюючись речами. Через сувору і дуже тривалу зиму вони живуть у підземних укриттях, печерах і підкопах, одягають усе тіло і навіть обличчя, залишаючи незакритими тільки очі». Здавалося, люди, байдужі до золота й срібла, мають жити в мирі. Та й Мела жодним словом не згадує про піратські нахили сатархів… Але що можна нині напевне стверджувати про шкалу цінностей, яку мало перед своїм духовним зором давнє плем'я?! Забігаючи наперед, варто згадати з цього приводу вікінгів. Так, вони охоче добували золото, коштовності, але скоріше для ритуальних потреб, аж ніяк не для розкошування чи там купівлі-продажу. Особливо на ранньому етапі норманської експансії.
Після того як скіфи в середині І століття обложили Херсонес, римляни розквартирували війська у найважливіших містах Криму і Кавказу. Иосиф Флавій наводив слова царя Агріппи II про те, що приазовські і причорноморські племена «тримаються в покорі трьома тисячами легіонерів, і сорок вісім військових кораблів повністю угамували раніше неприступне й суворе море». Ці кораблі крейсували вздовж узбережжя, охороняючи гирла суднохідних річок і короткий шлях через море. У важливих гаванях стояли гарнізони. Пірати вдавалися до берегового розбою. У Таціта є розповідь про те, як таври напали на римську ескадру, яку прибило до берега, і вбили префекта когорти і багато воїнів.
Але ця розповідь може бути віднесена й до пізніших часів, а подія відбутися в будь-якому місці Понту Евксінського за участю будь-якого варварського племені.
Римляни панували у Понті Евксінському до III століття. Потім прийшли готи. Вони стрімко заполонили Причорномор'я. Грецькі міста хиріли, римські гарнізони вантажилися на кораблі…
Залишки піратських ескадр, яких у морі тіснили римляни і на яких на узбережжі чигала небезпека від нового грізного супротивника — готів, шукали порятунку на півночі, у гирлах великих річок. Там вони поповнювали свій бойовий склад за рахунок розорених готами скіфів і знову страшними смерчами налітали на береги Понту. Вони навіть досягали Пропонтіди і борознили води Егейського моря, але з середини III століття сталося велике переселення народів, яке спровокували готи в нижній течії Дунаю. Піратство розчинилося у тій веремії.
Тож, виходить, ми, власне, не простежуємо як слід історію вітчизняних розбишак. Але усьому свій час…
Поступово піратство перестали поважати в античному світі. В романі Лонга (II–III століття нашої ери) «Дафніс і Хлоя» морських добичників зображено як жорстоких розбійників, що занапащають мирне життя селян. До рук цих лиходіїв потрапляє і героїня роману Хлоя:
Тональність у зображенні піратської «героїки» помітно змінилася, зникло славослів'я, навіть стриманість. І це мало історичні підстави.
Під час великої грецької колонізації VII–V століть до нашої ери морські розбійники тяглися за переселенцями, а нерідко й випереджали їх, займаючи вигідніші місця і перетворюючи їх на піратські гніздовища. Нестабільність політичного життя, а також усвідомлення того, що поряд існують розлогі простори, на які не поширюється жодна влада, призводили до того, що корабель, який вирушав з метрополії з колоністами, одразу ж за межами порту перетворювався на піратське судно.
Особливо страждали від піратства купці й жителі прибережних міст. На той час уже мало хто вважав морський грабунок почесним ремеслом. Пірати викликали дедалі більшу ненависть, їхні дії збуджували повсюдний острах і осуд.
Багато грецьких міст намагалися організувати сталу оборону проти піратських нападів. Конкретні досягнення були в Морського союзу, заснованого 477 року до нашої ери під егідою Афін після перемоги над персами.
Але невдовзі після поразки у Пелопоннеській війні і занепаду морської могутності Афін пірати знову з'явилися на торговельних шляхах Середземного і Чорного морів. Особливо рясно гніздилися вони в Понті Евксінському.
Географ Страбон писав про це так: «Морський берег там безлюдний, кам'янистий, без прихистку. Але якщо ти опинишся в цих місцях, то будеш пограбований фракійським плем'ям, яке там живе».
Морським розбоєм займалися не тільки фракійці. Це ремесло зводило до одного гурту представників найрізноманітніших народів, без огляду на те, у яких відносинах вони перебували. Одна мета і спільний ворог, яким були всі тогочасні флоти міст і держав, сприяли консолідації. Відмінності між народами і племенами істотного значення в середовищі піратів не мали.
Чорноморських піратів намагався викоренити сам Александр Великий, який насилав на них каральні експедиції та руйнував піратські бази. Але невдовзі його увагою повністю заволоділи походи суходолом, а передчасна смерть підірвала сильну й стабільну владу, здатну боротися із цим поширеним тогочасним лихом.
Найуживанішим судном у античних піратів стала хеміола — швидке, маневрене судно, винайдене, як твердить легенда, карійськими піратами. На ньому було два ряди весел і прямокутне вітрило, яке при попутному вітрі додавало швидкості, забезпечуючи перевагу над важким «товарним» судном.
До того часу на військових суднах вітрила використовувалися досить рідко. В бою кораблі рухалися тільки за допомогою весел, бо вітрила й оснащення ставали непотрібними, вони навіть перешкоджали маневруванню, заважали абордажу.
На хеміолах ці проблеми розв'язувалися так: вітрило, яким користувалися під час погоні, щогла і такелаж перед боєм складалися на кормі, на місце, яке перед цим займали веслярі верхнього ряду. А вони відкладали весла і кидалися в бій. Тепер корабель рухався тільки за допомогою весел — по півтора ряди з обох бортів. Через це піратська хеміола дістала другу назву — півторарядка.
В елліністичний період, який настав після смерті Александра Македонського, у східній частині Середземного моря війну піратству оголосив острів Родос. Для його жителів безпека морських шляхів мала життєве значення, бо головним джерелом прибутку родосців стала морська торгівля.
Для ведення війни острів'яни збудували флот. Основним типом корабля у ньому була невідома до цього треміола. Треміола конструювалася спеціально для боротьби з піратами, вона не поступалася їм у швидкості й маневреності. Додаткову швидкість забезпечувало вітрило, яке перед початком бою складалося на кормі, на місце, яке займали веслярі верхнього ряду. Корабель тоді перетворювався на дво— і півторарядний (відповідно до кожного борту).
У той час родоський флот фактично панував на Егейському морі, забезпечуючи розквіт торгівлі і збагачення своєї батьківщини. Тоді ж виникли й перші, ще не кодифіковані засади морського права, які римляни пізніше назвуть Родоським законом. Його візантійська компіляція VII століття «Родоське морське право» широко використовувалася європейськими мореплавцями, зокрема середньовічною Венецією.
Як на те, і могутній Рим тривалий час потерпав від піратів і виявляв безпорадність у боротьбі з ними. Як засвідчував Плутарх, у часи Цезаря і Помпея біля італійського узбережжя «крутилося» не менше тисячі розбійницьких кораблів. Більше того, пірати захопили до сотні міст. «Найчастіше, — писав Плутарх, — вони чинили злочини проти римлян; висаджуючись на берег, грабували на великих дорогах і плюндрували помістя поблизу моря». «Могутність піратів поширювалася на все Середземномор'я, воно стало зовсім недоступним для мореплавства і торгівлі».
Дивна безпорадність римлян мала свої причини.
Воєнну славу їм дали доблесні легіони, тобто сухопутні війська. На початку своєї історії римляни не мали досвіду морських дій, вони, власне, і в мореплавстві та суднобудівництві «плавали». Це негативно відбилося на ході війни, яку римлянам довелося вести з найбільшою морською державою того часу — Карфагеном.
Щоб хоч якось протистояти карфагенянам на морі, римляни наймали військові кораблі у сицилійців або в Південній Італії, а екіпажі вербували серед ліпарійських, лігурійських та іллірійських джентльменів удачі.
Перемогам на морі у трьох Пунічних війнах вони завдячують значною мірою винаходові, який змінив тактику морського бою, наблизивши його до сухопутного. Римляни першими застосували абордажний трап, який перекидався на палубу ворожого корабля. Трап закінчувався гаком, який чіпляли за палубу або борт судна противника. Його називали круком. Доля бою в таких випадках вирішувалася завдяки особистим якостям нападників. Правда, римляни чомусь нехтували флотом, взагалі мореплавством. Через погорду. Тим часом у II столітті до нашої ери в Середземному морі склалася ситуація, яка ускладнила торговельне мореплавство, загрожувала навіть приморським містам античного світу. Після розгрому Карфагену, який до цього панував у західній частині Середземномор'я, й Родосу, що контролював його східну частину, практично не існувало сили, яка могла б стримати активність морських розбишак.
Етруські пірати господарювали у північній Адріатиці. Їхні найближчі колеги біля південного «підбора» італійського чобота, де в давнину жили френтани, розкошували в опорних пунктах Буки і особливо Ортона. Аж до часів імператора Августа. Страбон так описав Ортону: «Це місто на скелях, де живуть пірати у помешканнях з корабельних уламків; щодо всього іншого це, як кажуть, звіроподібні люди».
Для морських розбійників настав золотий час. По берегах Маре Нострум («Нашого моря», як гордо називали римляни Середземне море), зокрема на Балеарських островах, Кріті, в Епірі і на Сицилії, виникли постійні бази, цілі міста і піратські фортеці. Ремісники — теслярі, ковалі, зброярі — виготовляли там для піратів зброю, кораблі. Як писав Аппіан, «пірати невтомно завозили для них сировину у вигляді дерева, бронзи і заліза». Близько 70 року до нашої ери у тих містах базувалося приблизно 1500 кораблів, на яких плавали 10 тисяч відчайдушних, здатних задля здобичі на все людей.
На той час уже ніхто не вславляв, як раніше, піратський промисел. Навпаки, ватажків скрізь ганили як ворогів людського роду. У прибережних містах зводили високі сторожові вежі. Багато з них існують і досі. Кассій Діон, автор «Римської історії», розповідав: «Піратством займалися здавна і займатимуться, допоки не зміниться людська натура. Але в давні часи розбишакували в певних місцях, невеликими групами, тільки влітку. Разом з тим у наш час дуже багато пристало до цього заняття, оскільки постійно точилися війни, часто в різних місцях, численні міста були знищені, кара загрожувала всім утікачам, ніхто не був позбавлений відчуття страху».
Піратські флотилії борознили Середземне море з краю в край. Попереду йшов, як казали римляни, «архіпірат». Його судно з чорними бортами і червоними вітрилами переливалося від срібних і золотих блях. Найвідомішими серед «архіпіратів» були Ісидор, який діяв у західній частині Середземного моря, Атенодор, господар Егейського моря, і найпідступніший сицилієць Ніко. У ті часи вони частіше нападали на прибережні міста, ніж на кораблі.
«Спустошували й палили не тільки господарства й поля, але й цілі міста. Вдиралися в необваловані міста, підкопували мури або розбивали їх, а ще, обклавши, потім грабували», — зазначав античний автор. Так було здобуто й пограбовано багато міст Греції й Італії. На острові Самофракія пірати відвели душу в святилищі, в якому знайшли тридцять тонн золота. Ще в 69 році до нашої ери Атенодор спустошив центр работоргівлі — острів Делос в Егейському морі. В Італії постраждали Сиракузи, Бріндізій і навіть Місен, римський воєнно-морський порт. Що казати, в Остії було знищено флот, який готувався до походу проти… піратів.
Скориставшись з паніки, вони піднялися вгору по Тібру, спустошуючи береги аж до мурів Вічного міста. Навіть узяли в полон двох преторів, Секстинія і Белліна, яких здибали на Віа Аппіа у супроводі лікторів з усіма символами влади.
А вже з претором налетіли на Кайєту, де пограбували храм Юнони Лацінії. Кілікійські шибайголови захопили по дорозі у приміський будинок біля Місена дочку Антонія Крітського, знаного воєначальника. Після тривалих переговорів вона була викуплена за значну суму. Їй пощастило: повернули «неушкодженою». Траплялися випадки, коли дівчат з аристократичних родин повертали після одержання викупу збезчещеними чи мертвими, якщо в угоді забували обумовити всі подробиці.
У II-І століттях до нашої ери пірати завжди зналися з недругами Римської республіки. Флот понтійського царя Мітрідата Евпатора (120-63 рр. до нашої ери) складався з кораблів, що брали участь у морських битвах, не цуралися грабунків прибережних міст.
У ті часи, та й пізніше, піратство було формою протесту проти суспільної несправедливості. Щороку склад шукачів щасливої долі поповнювався рабами-утікачами, розореними ремісниками й купцями-невдахами, безземельними селянами.
Усі когось ненавиділи, комусь хотіли помститися. Аж надто римлянам.
Та діяли вони неодностайно. Це стало причиною поразки повстання Спартака. Раби добряче посмикали легіонерів, та не дочекалися саме піратських кораблів, які мали переправити їх у Сицилію. Після невдалої спроби форсувати Мессінську протоку на плотах Спартак рушив до Бріндізія, сподіваючись, що пірати все ж прибудуть туди і приймуть його армію на борт, щоб переправити її до Іллірії (нинішня Далмація). Та… довелося вступити у битву з військами Красса. Римлянам пощастило: повсталих рабів було розбито, а Спартак загинув у битві.
Історики стверджують, що пірати не прибули в умовлене місце через підступну дипломатичну гру Риму, — вони спокусилися на золото. Тому й настало коротке перемир'я між піратами й Римською державою.
Взимку 75–74 року до нашої ери в піратському полоні побував навіть сам Юлій Цезар. Щоправда, почувався він на їхньому кораблі як владика, вимагаючи від екіпажу пошани», яку належить віддавати римському громадянинові. Він, мабуть, не знав чи не хотів знати про улюблену забавку піратів, які, полонивши римлянина, у відповідь на його пихате «Я римський громадянин!» поштиво вдягали його в тогу, просили вибачення і… викидали його за борт. У піратів було чимало підступних методів розправи. Так, аби зламати волю полонених, їх міцно зв'язували лицем до лиця з мерцями, протягували на канаті під кілем корабля або просовували головою назовні крізь шкіряні манжери нижнього ряду весел (звичайне покарання у військовому флоті, відоме ще Геродотові), «прогулювали» по фальшборту або на реях. Над Цезарем пірати змилостивилися, сподіваючись, мабуть, мати добрячий викуп, що його визначив сам Юлій. Вони збиткувалися над марнославцем, який, до речі, щодня займався гімнастикою, виголошував полум'яні промови і ганив усіх за те, що вони не цінили його ораторського хисту.
За казкову на той час суму в 50 талантів Цезар визволився з полону, тут же зібрав військо та й полонив захоплених зненацька піратів. Ще й розіп'яв усіх, як тоді велося. Правда, врахував, що з ним у неволі поводилися «лояльно»: наказав перерізати нещасним горлянки, аби довго не мучилися. Ще й промову при цьому виголосив.
Наприкінці II століття, знову ж таки до нашої ери, римляни спробували вирішити проблему піратства. На той час значну кількість приморських поселень і міст у багатьох провінціях імперії пограбували і знищили «роджери». В колись квітучих містах повіяло пусткою. Населення почало тікати у глиб суходолу, торговельне мореплавство майже занепало. Ще б пак! З Північної Африки і Сицилії припинилися поставки. Хоч помирай з голоду. І народ почав ремствувати. Що робити? 154 року до нашої ери Квінт Опімій узявся за гуж, очистив від піратів лігурійське узбережжя, повне різних закапелків, прекрасне місце для піратських сховищ. Вони звідти нападали на міста Великої Греції, а пізніше — й Римської республіки. Лігурійська цариця Теута на скарги послів різних держав з приводу піратства взагалі не звертала уваги, відповідаючи, що то внутрішня справа їхньої держави, тому зась сюди втручатися.
Та з підкоренням Іллірії римлянами і ліквідацією піратського царства морський грабунок у цьому районі не зник. Наприкінці І століття до нашої ери римляни під проводом Агріппи знову влаштували каральний похід проти іллірійських піратів. Похід цей вдався. Як на той час легкі, однорядні судна — лібурни, винахід яких, до речі, приписують іллірійським піратам, у битві при Акції (31 рік до нашої ери) принесли перемогу Октавіанові. І з того часу аж до занепаду Римської імперії оті судна були основним типом корабля військового флоту римлян.
Римський флот під проводом Квінта Метеллія 121 року до нашої ери знищив бази піратів на Балеарських островах. 102 року проти сицилійських розбишак виступив Марк Антоній. Щоправда, невдатний з нього вийшов флотоводець. Консул Публій Сервілій Ватіа 78 року до нашої ери на чолі сильного флоту вирушив на схід і переміг у вирішальній битві піратів, які відчайдушно боронилися. Римська армія пішла у глиб Анатолії, перейшла гори Тавру і здобула добре укріплені Ісаврію, Атталію і Фацеліс. Ватіа за це дістав почесний додаток до свого імені — «Ісаврійський».
Заспокоїлось після того морське узбережжя на кілька років. Але пірати швидко оговтались.
Як писав Плутарх, вони набили свої арсенали військовим знаряддям і машинами, де могли, розташували гарнізони, по всьому азійському узбережжю понаставляли маяків. Мали ж бо понад тисячу галер! Розкішних, з пурпуровими вітрилами, оздобленими сріблом веслами. До речі, ще ніколи в історії вони так не хизувалися награбованим.
І дочекалися. 74 року до нашої ери під проводом Марка Антонія, сина відомого оратора і батька майбутнього тріумвіра, грошовитого-таки римлянина, сильний флот рушив на піратів. Та… Антоній охочіше мав справу з мирними жителями прибережних міст, яких підозрювали у підтримці піратів, ніж із самими піратами. У вирішальній битві він втратив більшу частину свого флоту і з розпачу наклав на себе руки.
Становище згодом виправив Луцій Метеллій. Висадившись на Кріті, він успішно умиротворив острів. Пірати перебазувалися в Кілікію і написали там найвеличнішу сторінку в своїй історії.
67 року до нашої ери римський сенат ухвалив: вирішити нарешті проблему морського розбійництва. На чолі величезної армії і флоту став Помпей, якому надали надзвичайні повноваження, ще й 120 тисяч піхоти, 4 тисячі вершників, 600 кораблів. Помпей надумав розтрощити піратів по частинах, правда, усіх одночасно. З цією метою він розділив Середземне і Чорне моря на тринадцять секторів і в кожний з них направив флот, потужність якого залежала від завдання. Флоти тихенько розійшлися на місця бойових дій та у визначений час вдарили по головних піратських базах.
Як і передбачалося, найзапекліше боронилися пірати у секторі Метелла Непота, війська якого прочісували південне узбережжя Малої Азії, Кіпр і Фінікію. Римський гребінь був густий: піратів знаходили у невеличких архіпелагах, потаємних затоках і у відкритому морі. Ескадра Плотія Вара відрізала їх західну і східну частину моря одну від одної. Теренцій Варрон, який захопив Кріт, не дав піратам можливості заховатися у лабіринті островів Адріатики. Сам Помпей з 60 кораблями відігравав роль «вільного чистильника» 1 незмінно опинявся там, де була потрібна його допомога.
У західному Середземномор'ї морських розбійників було менше, і коли з ними розквиталися, це деморалізувало «колег» з інших регіонів. У наступній фазі боротьби було знято економічну блокаду з Апеннінського півострова. Помпей, забезпечивши собі тил, перекинув частину флоту і війська на схід, аби нарешті вирішити справу в Малій Азії на свою користь.
Після кількох сутичок пірати вирішили боронити тільки фортеці, облога яких забирала багато часу. Та римляни діяли наполегливо і послідовно. 10 тисяч піратів віддали богові душу, 20 тисяч підняли руки, 1300 їхніх суден забрав собі бог моря Посейдон, 400 стали трофеями переможців.
Як це не дивно, римляни повелися з полоненими цілком милостиво. Справедливо вважаючи, що більшість розбійників стали на злочинний шлях через скруту, Помпей подарував їм свободу і дозволив жити у нових колоніях. Але — подалі від моря, мовляв, скільки вовка не годуй, а він усе в ліс зиркає. Капітанів піратських кораблів, які виявили найбільший хист, зарахували в римський флот, яким командував син Помпея Секст.
Експедиція Помпея забезпечила Римові тривалий мир і безпеку на морі. Кілька десятиліть по тому на Середземному морі спокійно розвивалося мореплавство, особливо морська торгівля. Середземне море стало «нашим морем» для римлян. Як писав Страбон, «… мореплавці насолоджувалися цілковитою безпекою. Рим забув, що таке голод, а іспанські розбійні племена за Тахо навернулися до землеробства…»
Та… знову ж таки! Раз у раз морські розбійники нападали на судна і грабували, де могли, узбережжя. Так було при Августі. Так було при Тіберії, який 36 року знову посилав каральну експедицію проти кілікійців… Так було при Клавдії, який 52 року таку експедицію повторив.
Прибережні жителі Кіренаїки захоплювали кораблі, які ненароком сідали на мілину, і, пограбувавши, продавали їх. В III столітті кілікійці знову відродили піратську державність в Ісаврії. З часів Нерона до Александра Севера пірати, які гніздилися в Північній Африці, тероризували багате узбережжя Південної Іспанії, хоч у Тінгісі квартирував спеціальний гарнізон.
Два з половиною століття існували такі гарнізони. А ще слід згадати два антипіратські флоти, які могли взяти на борт легіон солдатів кожний. Італія заспокоїлася. Майже на всіх великих островах і в ключових пунктах узбереж чергували невеликі флотилії, які підтримували порядок у відведених їм водах. У разі необхідності з місць вирушали швидкісні кораблі зв'язку, і місцеві флотилії діставали необхідну допомогу з провінції чи від головного флоту. Ця схема нагадувала план Помпея Великого, який добився блискучого успіху у відновленні свободи мореплавства.
І все ж пірати були незнищенні. Вони, правда, не претендували вже на роль повелителів морів. Про це свідчить антична література: у романах і в більшості п'єс сюжети так чи інакше пов'язані з лихими пригодами, які переживали герої з вини морських розбійників.
У «Сазі про Гаральда Суворого» Сноррі Стурлусон («Коло земне») описує корабель свого героя. Він називає його гарним, хоч це, як кажуть, питання смаку.
«То був бойовий корабель розміром з Великого Змія, збудований з великим старанням. На носі вражала голова дракона, а на кормі — хвіст, і шия дракона і його хвіст — позолочені. А ще — тридцять п'ять пар лав для веслярів і багато місця між лавами. Корабель дуже красивий…»
Цю думку, мабуть, не поділили б середньовічні європейці Кілька віків сам вигляд норманських кораблів вельми страхав їх, бо викликав відчуття нагальної смерті, тортур, грабунків…
Мореплавський досвід, відвага, войовнича підприємливість скандинавів, або, як їх ще називали в той час, норманів, були широко відомі. Про вікінгів, тих, хто пішов у море здобувати багатство і славу, з подивуванням писали тогочасні хроністи. У Київській Русі їх, зокрема, називали варягами.
У VIII столітті предки нинішніх датчан, норвежців і шведів розпочали експансію в найвіддаленіші райони відомого, та й невідомого, їм світу.
Про причини цієї експансії є різні думки. Деякі історики вважають, що переконливо пояснити вибух активності й агресивності скандинавських народів взагалі неможливо. Дехто намагається їх звести до «нормальної активності епохи раннього середньовіччя». Згадується також роль торгівлі і мореплавства у їхньому житті, жадоба пригод і здобичі, яка раптом охопила північні народи.
Більшість західних дослідників зійшлися на тому, що основною причиною норманської експансії стало перенаселення Скандинавії. Норвезьке море не потерпало від нестачі риби, та за владарювання конунга Сніо (Ютландія) народ раптом почав пухнути з голоду. Тінг (загальні збори громадян) Вільборга прийняв закон, згідно з яким треба було умертвити старих, немічних і дітей. І нібито одна з нещасних матерів знайшла вихід: за допомогою жеребкування визначити тих, хто має поступитися місцем іншим у країні, що не спроможна прогодувати всіх, тобто покинути її. За іншими переказами, тоді діяв закон, що зобов'язував молодших емігрувати кудись бодай кожні п'ять років. Хоча не нехтуймо й зрозумілим бажанням збагатитися за рахунок вигідної торгівлі чи навіть грабунку. І слава, й гроші!
Хроніст тоді зазначав: «Нормани як птахи небесні: не орють, не сіють, а жнуть». Мабуть, і в цьому щось крилося. Адже вони сповідували войовничу релігію. Головний бог Одін вславлявся як убивця, винищувач народів, палій. Він наперед визначав воїнів, які мали загинути в бою, і посилав у вирву січі по їхні душі дів. Хоробрих чекали радощі Вал-галли: діви-валькірії напували їх донесхочу пивом з черепів убитих ворогів. Боягузам судилося конати в Наструді (царстві смерті), де Гела приймала їх у палаці Млості за столом Голоду і клала в ліжко Виснаження. Дванадцять богів і стільки ж богинь складали почет Одіна. Між цими божествами вирізнялася Фрея (або Фріга) — богиня кохання, Локі уособлювала зло, Тор був богом грому, Ніорд владарював у морі, що хотів, те й робив з бурями. Справді кровожерні божества, вони любили людські жертви, і кожні дев'ять років на острові Зеланд при урочистому зібранні народу їм складали подвійну гекатомбу — з людей і коней.
Войовнича релігія змалку прищеплювала норманам презирство до життя, кидала їх на леза мечів, бо ж смерть, за їхніми уявленнями, — то початок загробного життя. Воїни, які присвячували своє життя служінню вождю, проводирю, називалися кемперами, тобто бійцями. Таціт, наприклад, у своїх писаннях чудувався з незбагненної вірності давніх германців, сиріч норманів, повелителям, на заваді якій могла стати тільки смерть. У цього дохристиянського лицарства були свої закони: їм заборонялося викрадати жінок і дітей, шукати прихистку від негоди і перев'язувати рани, перш ніж закінчиться битва. Коли войовничий шал бійців виходив за будь-які межі, вони перетворювалися на берсерків, тобто несамовитих одчайдухів. Зіткнувшись віч-на-віч з ворогами, вони так лютували, що рикали, як дикі звірі, шматували зубами щити, зривали з себе кольчуги і верхній одяг та й билися оголеними по пояс. Недарма нормани вважали, що бер-серки — то обранці бога Одіна, який робив їх невразливими і сильними, як ведмедів, вовків а чи биків. Звичайно, конунги (конгари) намагалися навербувати у свої дружини побільше таких кровожерних і несамовитих людей. Для них морське розбійництво було, так би мовити, звичайними трудовими буднями.
Нормани слухалися тільки вищих начальників, тобто оверконгарів, і трохи нижчих за рангом данників, або інакше — васалів, унтерконгарів. Бо ж вони походили від самого Одіна. Успадкування таких «посад» залежало частково від виборів, частково від походження претендентів. Після нижчих начальників (згідно з феодальною шкалою титулів) ішли ярли — графи, у яких теж були васали, які збирали на війну вільних людей — бендсів.
Якщо у вищого начальства було багато синів і молодшим з них не діставалося у спадок земельного наділу, то вони ставали проводирями морських походів і називалися королями моря — зееконгарами. А тих, хто командував сторожовим постом на березі, нарекли вікінгами. Пізніше так звали всіх норманів, які обрали собі море для розбою чи торгівлі.
У багатьох рунічних написах, зроблених в ту епоху, слово «вікінг» вживалося для означення походу («загинув у вікінзі»). В одному з написів в Уппланді говориться про Ас-сура, сина ярла Хакона, який став «сторожею проти вікінгів». Скандинави тоді вживали це слово переважно щодо учасників грабіжницьких походів і наскоків, але інколи навіть з відтінком осуду, дедалі більшим у міру поширення християнства. Скандинави-язичники нехтували абстрактні поняття добра і зла. Поведінка людини у них підпорядковувалася єдиній вимозі: сприяти добробуту свого роду. Християнство ж висувало на передній духовний план Всеблагого Бога.
Нормани, які вирушали у морські походи, корилися, знаємо вже, одному проводиреві. Його корабель вирізнявся з-посеред інших особливими прикрасами. Конунг-проводир командував і на березі, коли всі ставали на герць з ворогом. Але під час відпочинку й бенкетів ранги зникали, й ріг тура, наповнений пивом, переходив з рук у руки на рівних. Коли повойовані в таких випадках запитували: «Хто у вас старший?», нормани гордо відповідали: «Немає серед нас старших. Ми всі рівні».
Німецький історик морського піратства Ф. Архенгольц не без пієтету описує «бойові традиції» норманів: «За вікінгом моря або битви скрізь ішли без розмов, йому корилися беззастережно, бо він вважався найхоробрішим серед хоробрих, який ніколи не спав під дахом, ніколи не перехиляв чарку біля домашнього вогнища». Втім, цей поетизм запозичений із саг.
Вікінг умів кермувати судном, як добрий вершник правує своїм конем. Він бігав під час плавання по веслах, що рухалися. Завиграшки кидав три списи на верхівку щогли й ловив їх при падінні, кидав знову і знову ловив, жодного разу не помиляючись. Під проводом такого вождя розбійники залюбки йшли «шляхом лебедів»[1] і не ремствували на тягар свого залізного озброєння, бо таку ж вагу золота вони мають здобути після походу. Часто сильні бурі розкидали їхні суденця, і не всі вони збиралися навколо головного корабля за сигналом. Але ті, хто вцілів, аж ніяк не втрачали сміливості та самовпевненості. Вони сміялися над бурями й океанами. «Сила бурі, — співали вони, — допомагає нашим веслам, ураган несе нас туди, куди ми хотіли йти».
Далекі походи для норманів стали нормою життя, що дивувало інші європейські народи, які давно осіли на землі. Нормани подорожували іноді без будь-якої мети, просто задля самої подорожі. Залежно від обставин вони поводилися як мирні купці, найманці на чиїйсь службі, а могли й перетворитися на жорстоких розбійників.
Їхні кораблі — довгасті дракари і снеккари, а також міцні, добре пристосовані для далеких океанічних переходів кнари, — оснащені веслами й вітрилами, оздоблені в носовій частині міфічними тваринами, з рядами лискучих по бортах щитів, не на жарт лякали прибережних мешканців середньовічної Європи. Мілка посадка кораблів (до одного метра) допомагала вікінгам далеко запливати вверх по течії річок і грабувати міста, розташовані за сотні кілометрів від моря.
Червоні чотирикутні вітрила, виготовлені з вовни й підсилені моржевими шкурами, а також довгі весла, що ними вправно володіли члени екіпажу, які добре знали свою мету, давали змогу кораблям нападників розвивати феноменальну як на той час швидкість — до 10 вузлів. Для норманів їхній корабель був воістину і домівкою, і фортецею, і транспортним засобом.
У далекі походи вони рушали, як правило, навесні, коли ночі ставали дедалі коротшими. Перед цим скликалися досвідчені бійці, ярли (вожді), які вирішували, куди йти на «вікінг», тобто в збройний грабіжницький похід.
Учасник далекого походу мав відповідний до його гідності й набутої слави обладунок. Меч, скажімо, у нього не просто меч, а, як у казці чи в пісні тих часів, — «кривава блискавка», «кусаючий кольчуги» або «кусаючий жорнові камені». Чи бойова сокира. Вона в руках умільця за своєю «результативністю» часто переважала меч. А захищали воїна шолом, прикрашений рогами, і округлий міцний щит. Фізична сила і майстерність у володінні зброєю серед вікінгів цінувалися насамперед. Ще й хитрість і спритність.
Придворний поет франкського короля Людовіка Набожного Гельмольд Нігель писав: «Народи Півночі раніше і зараз називаються данами або датчанами. Їх також називають норманами франкською мовою. Вони жваві, верткі, хоробрі до неймовірності, слава їхня сягла найвіддаленіших країн. Живучи біля моря, вони шукають собі споживку на суднах. Високий зріст, вродливість і благородство рухів змушують зробити висновок, що франкська нація походить від них».
Можна було б сказати і навпаки. Бо як франки, так і нормани належали до однієї групи народів і, безумовно, мали спільні риси в культурі, мові, звичаях. Бажання походити на своїх переможців і наштовхнуло придворного поета IX століття на думку про спільне германське походження.
У морських битвах, зокрема на їх початковій стадії, вікінги послуговувалися також луками. В сазі, яка розповідає про битву 1184 року, говориться:
«Побачили, що на них наступає флот короля Магнуса і що море перед ним виглядало, як під час зливи в безвітряний день. Злива та швидко наближалася, і була вона зі стріл. Тоді знадобилися щити».
Але головною зброєю вікінгів була все ж несподіванка. На своїх швидких кораблях вони прагнули непомітно наблизитися до берега. За кілька миль, щоб їх не помітили завчасно з суходолу, складали щогли і йшли на веслах, часто з боку сліпучого сонця або в темряві. Якщо їм вдавалося висадитися без перешкод, вони швидко опановували становищем. Добра зброя і вмілі дії забезпечували вирішальну перевагу над мирними мешканцями прибережних поселень. Вікінги намагались залякати суперника, спонукати його швидше позбутися коштовностей. Питання, так би мовити, ставилося руба: гроші або життя! Ті, хто надто довго думав, що обрати, часто втрачали і те, і друге.
У книзі «Діяння Карла Великого» Ноткера Заїки (840–912) розповідається така історія:
«Трапилось якось Карлу, мандруючи, несподівано прибули у якесь приморське місто Нарбонської Галлії. У гавані того порту несподівано (під час сніданку Карла) з'явилися розвідники норманських піратів. І коли, побачивши кораблі, одні стали говорити, що це європейські купці, інші — що африканські, ще інші — що британські, наймудріший Карл, дізнавшись про спорядження і швидкохідність кораблів, визначив, що це не купці, але вороги. І сказав: «Ці кораблі не товарами заповнені, а напхані злими ворогами». Почувши це, всі наввипередки побігли до тих кораблів. Але марно: нормани, довідавшись, що тут Карл Молот, як вони самі його зазвичай називали, і непокоячись, щоб їхня зброя не притупилася об нього або не розлетілася на друзки, кинулися навтікача з небаченою швидкістю й уникли не тільки мечів, але навіть поглядів (переслідувачів). А побожний, справедливий і богобоязкий Карл підвівся з-за столу, підійшов до вікна, яке виходило на схід, та й гірко заплакав, що ніхто й не посмів підступитися до нього; нарешті він заспокоївся і сам пояснив своїм войовничим вельможам причину розпачу і сліз: «Знаєте, друзі мої, чому я так плакав? Не того я боюся, — говорив він, — що ці невігласи і нікчеми можуть у чомусь нашкодити мені, але побиваюсь я так тому, що вони ще за мого життя наважилися дістатися цього берега; і гнітить мене велика печаль тому, що я передчуваю, скільки зла принесуть вони моїм нащадкам і їх підданим».
Приписувані імператорові Карлу віщування справдилися. По його смерті північні пірати стали справжнім лихом для багатьох християнських країн.
Початком майже трьохсотлітньої експансії вікінгів у Європі вважається 793 рік. Тоді вони вперше напали на широковідомий і багатий монастир на острові Ліндісфарн біля східного узбережжя Англії.
Місцеві ченці традиційно надавали притулок морським подорожнім, отож спокійно чекали, коли пристануть до берега кораблі, що виринули на обрії. Але коли моряки ступили на земну твердь, виявилося, що це — скандинавські погани, і прийшли вони далеко не з добрими намірами. Але боронитися було вже запізно. Вікінги штурмом заволоділи абатством, кладучи трупом кожного, кого можна було дістати мечем чи бойовою сокирою. Потім швиденько пограбували монастир, завантажили трофеї й полонених на кораблі та підпалили сплюндровані будівлі. Через кілька годин тільки попелище свідчило, яке тут було жорстоке побоїще.
Через два роки вікінги вигулькнули вже біля узбережжя Ірландії. Їм неначе сподобалося грабувати монастирі й катувати ченців. За кілька десятиліть під їхніми ударами геть-чисто розпалася культура християнської Ірландії, яка своїми витоками сягала давньоримських часів. Те, що вберегла християнська Ірландія у чварах раннього середньовіччя, знищили північні варвари. 820 року ірландський літописець з Ольстеру писав:
«Море викинуло на Ірландію потік чужинців. Не було жодної затоки, жодної пристані, жодної фортеці, схрону чи замку, які б не затопили вікінги і пірати».
Тогочасні хроніки переповнені описами злочинів і підступів морських розбійників, які дедалі частіше шматували Англію та Ірландію. Мало того, починаючи з середини IX століття вони захопили значну частину Британських островів і залишалися там, аби перебути зимову негоду. З часом в Англії почали навіть утворюватися самостійні скандинавські держави, які підтримували досить нерегулярні зв'язки зі своєю північною батьківщиною, ставши цілком незалежними від місцевих англосаксонських королів. Ці новітні держави успадкували ті ж суперечності, що існували тоді між окремими групами вікінгів. Наприклад, датчани, які заснували на сході Англії свою державу Данелаг («країна данів»), вступили в союз із місцевими володарями, аби спільно боронити Англію від норвегів.
Часи були непевні, і ніхто нікому не вірив. Одного дня король Етельред, прозваний пізніше Безпомічним, наказав вирізати «з допомогою Всевишнього і всіх святих» союзників, які ні сном ні духом не передчували чогось лихого. «Нехай для різноманітності датчани відчують ніж на горлі», — розпорядився король.
Все було зроблено в ніч з 13 на 14 листопада, коли датчани спокійно спали. Найнебезпечніших лицарів замикали в їхніх будинках і спалювали живцем. Кого вдалося схопити, закопували в землю. Жінок, наприклад, — по пояс, а потім цькували собаками. В Оксфорді, де нещасні сховалися в церкві, їх спалили разом з «Божим домом», «щоб не плямувати кров'ю святого місця».
Масове вбивство, яке вчинили англійці, свідчило про їх розпач, ненависть до загарбників. А ті невдовзі помстилися: спустошили майже всю країну. Обтяжені награбованим добром, хизуючись один перед одним бойовими подвигами, нормани бенкетували просто «на животах забитих ворогів», і їх не бентежив навіть запах трупів, що розкладалися.
Від остаточної поразки англійські королі рятувалися щораз більшими викупами. Відомі «дангелд» (дослівно: «гроші данів») становили запаморочливі суми. Їх збирали з усього населення, і це призводило до граничного зубожіння країни. Наприклад, 994 року вікінгам сплатили 24 тисячі фунтів срібла, а 1007 року вже 36 тисяч.
Часто, навіть одержавши викуп, нормани все одно проходили землю, як писав хроніст, «у супроводі заліза і вогню». Так сталося 994 року, коли весняні вітри принесли в Темзу 80 кораблів під проводом Олафа з Норвегії і Свена з Данії.
Для тогочасних мирних жителів набіги вікінгів, їхня підступність і жорстокість були чимось незбагненним: справжня тобі кара небесна за людські гріхи. Середньовічний вчений і радник Карла Великого Алкуїн для обгрунтування цієї тези посилається навіть на пророцтво Єремії: «З півночі прийде сатана, щоб мордувати мешканців землі». Далі Алкуїн говорить: «Ніколи терор, який запанував у Британії, не вражав у минулому цю країну. Ніколи ми не потерпали так від поганів. Не можна було уявити, що можливі такі нещастя».
На європейському континенті велося не краще, ніж в Англії. Вже наприкінці VIII століття датські вікінги грабували багаті купецькі міста Фрізії. «Ці морські дракони (дракари мали спереду різьблені голови драконів) роздирають на шматки моє королівство», — скаржився Карл Великий.
Після смерті Карла Великого спустошливі набіги вікінгів на Францію почастішали. Вони пограбували три найбільші порти королівства: Руан, Квентовіц і Дорестад. Останнє місто було захоплене 833 року, і це на тривалий час паралізувало торгівлю на значній частині велетенської держави. Дорестаду не пощастило ще раз. 864 року хвилі Північного моря затопили цей багатий фрігійський порт, зруйнували більшість його будівель, і сьогодні на тому місці зміяться лише піщані дюни.
845 року вікінги сплюндрували Гамбург і ледь не позбавили життя біскупа Ансгара, майбутнього апостола Скандинавії. Пізніше морські розбійники кілька разів нападали на Париж. Річками, як ми вже знаємо, вони практично могли дістатись будь-куди.
«Чотири річки: Рейн, Скальда, Секвана і Луара служили скандинавам битим шляхом у глиб каролінгської[2] держави», — писав тогочасний літописець. Більшість значних міст вони пограбували, вся країна запанікувала.
«Погани здобули Бордо, Перужо, Лімож, Тулузу, — продовжував літописець. — Анжер, Тур і Орлеан знищені. Незліченний флот пливе по Секвані, і зло множиться в усій країні. Париж, Бове і Мец впали… Всі повтікали, і немає нікого, хто б заволав: зупиніться, бороніть ваші ниви і ваших дітей! Не розуміючи, що діється навколо, постійно ворогуючи між собою, всі відкуповувалися грошима там, де треба було братися до зброї, і таким чином зраджували божу справу».
І довго ще по тих жахливих часах побожний люд молився в церквах, відбудованих після норманських набігів: «Від несамовитості норманів порятуй нас, Господи!»
Пік експансії вікінгів на Францію припадає на 879–892 роки. Спустошено всю північну частину країни. Скандинави захопили навіть Аквізгран, колишню столицю королівства Карла Великого. Міський собор вони перетворили на стайню для своїх коней. Від Парижа, жителі якого боронилися з останніх сил на острові Сіте за мурами старої римської фортеці, нормани відступили, остерігаючись хвороби, яка вибухнула в цій вогкій, багнистій місцині.
Нещасливилося франкам до половини X століття. Пізніше прийшло полегшення. Під впливом вищої французької культури варвари поступово перетворилися на осілих власників землі. На Норманському півострові утворилася їхня держава (звідки й теперішня назва півострова). Нові господарі стали оружно виступати навіть проти своїх одноплемінників, які все ще шарпали Францію. Їхні інтереси стали вже близькими до інтересів місцевих феодалів, і вони затято почали боронити свої маєтки, промінявши розбійницьке ремесло на спокійне, мирне життя.
Сучасні дослідники, вивчаючи середньовічні скарби, встановили, що загальна кількість срібла, стягнута норманами з європейських народів у так звану «добу вікінгів» (793-1066), становить приблизно 7 мільйонів марок. Як на ті часи це величезне багатство. (Зазвичай рабиня коштувала одну марку срібла або дві корови, а за одного раба або двох коней давали півтори марки).
Жадоба здобичі кидала вікінгів аж у води Середземного моря, і вони грабували заможні міста мусульманської Іспанії і Північної Африки, які переживали тоді період розквіту.
Вікінги пройшли Гібралтар і проникли в Середземне море 850 року. Дивно, але це тепле море виявилося для них, переможців туманів, крижаних гір і гігантських хвиль Північної Атлантики, загадковим і небезпечним. Місцеві бурі здавалися їм несподіваними, вітри — надто нестійкими. Ці суворі люди, як усі блондини, погано витримували довге перебування під сонцем і часто потерпали від сонячних ударів. Коли їхня шкіра від сонячних опіків червоніла й лускалася, вони вважали, що захворіли якоюсь невідомою хворобою. Різка зміна харчування також далася взнаки. Вони страждали від дизентерії і малярії. Хворих було нікуди діти, а батьківщина надто далеко. Поповнення теж не надходило.
844 року жертвами атак скандинавів стали Лісабон, Кадікс і Севілья. «Здалося, що море вкрили чорні птахи, а серце покраяли страх і розпач», — писав арабський літописець.
Вікінги не розрізняли християн і мусульман, вони сповідували свою жорстоку релігію. Якщо місцеві жителі пробували чинити опір, їх убивали. Якщо вікінги зустрічали добре організовану оборону і регулярні війська (як, наприклад, у Кордовському еміраті), вони виводили свої дракари в море і вирушали грабувати в інші місця.
Араби славилися відвагою, у них було багато кораблів з добре муштрованими екіпажами. Часто траплялося, що чимало північних розбійників «зависало» на пальмах або позбувалося голови від кривої арабської шаблі. Емір Абдаррахман, щоб показати свою могутність, послав африканському союзникові 200 аль-маджус, тобто невірних. Таким чином він підкреслював, що не боїться навіть «світловолосих», які наводили тоді жах на морські узбережжя.
859 року флот вікінгів у складі 62 кораблів пройшов Гібралтарську протоку і пограбував узбережжя Північної Африки, Іспанії і Балеарські острови. Зимувати нормани залишилися в дельті Родану, серед боліт, де вони почувалися безпечніше. Наступного року пірати попливли вгору по річці, грабуючи прибережні міста. Потім повернули і взяли курс до берегів Італії. Величні мури і багатство міста, яке вони першим побачили, вразили їх. І тут стався випадок, що засвідчив, яке велике у вікінгів було марнославство і яка безстрашна гординя охоплювала їхні душі. Проводир норманів Гастінг вирішив повторити легендарний подвиг короля вандалів Гензерика і також здобути Рим. Бо йому здалося, ідо перед ним саме Рим. Коли кораблі пристали до берега, вікінги зраділи: добра буде здобич! Та не так сталося, як гадалося. Заскочити жителів міста зненацька не вдалося. Вони успішно відбили атаку. Оскільки міські мури вражали своєю товщиною, а мешканці вміло боронилися, то треба було лаштуватися до тривалої облоги, яку нападники просто не полюбляли. І тоді вони надумали так здобути «Вічне місто»: до обложених послали послів, які сповістили, що вождь Гастінг тяжко занедужав, власне, лежить на смертному одрі й волів би перед тим, як покинути земну юдоль, хоч охреститися. З дозволу біскупа вождя в труні та відповідний почет пропустили в місто. Труну встановили в церкві, почали службу. Та яке ж було здивування учасників урочистого поховання, коли перед опущенням труни в могилу небіжчик раптом ожив, і, скориставшись із загальної паніки, на чолі своїх поплічників заволодів містом.
Але вікінги недовго тішилися перемогою. Невдовзі з'ясувалося, що до рук їм потрапив не Рим, а порівняно скромне містечко Луна.
Починаючи з X століття нормани все частіше починають навідуватися у Середземне море. Вони міцно закріпилися у Південній Італії і в Сицилії і вже звідтіля робили набіги на східне Середземномор'я, грабуючи візантійське й арабське узбережжя. Їхні кораблі з'явилися навіть перед брамою Константинополя.
У Київській Русі скандинавів прозивали варягами. З Балтійського моря притоками вони досягли Волги і по ній спустилися у Каспійське море. Як писав арабський літописець Аль-Масуді, 912 року з дельти Волги в Каспійське море випливло 500 кораблів, на кожному було по 100 варягів. Вони здобули Баку, вже тоді відоме нафтовими джерелами, і спустошили Азербайджан.
Скандинавські воїни дісталися і до Афін. На мармуровому зображенні лева в Піреї вони залишили рунічний напис (нині це зображення зберігається у Венеції). Про походи шведських вікінгів у Сьоркланд (Абарський халіфат) розповідає сага про Інгвара-морехода. На багатьох пам'ятних каменях у Швеції є рунічні написи, які передають імена воїнів, що ходили в похід під проводом Інгвара.
Наведені факти дають можливість уявити собі спосіб життя середньовічних вікінгів. Одразу ж спадають на думку негативні риси. Нестримні у своєму марнославстві та гордині, підступні, мстиві, ласі до жінок і коштовностей, вікінги були типовими розбійниками і грабіжниками. Вони зазвичай насаджували на списи немовлят у захоплених поселеннях.
Ненависного противника, який потрапляв їм до рук, вікінги нерідко піддавали вишуканим тортурам: розтинали спини, вивертали ребра і витягували легені. Вони завжди були ладні пролити чужу кров, про що свідчив факт, що кривава помста побутувала в Скандинавії ще довгі століття по тому, як зникла в християнській Європі.
Але варто пригадати, що не меншою підступністю відзначалися чи не всі тогочасні народи. В Англії, наприклад, з полоненого вікінга живцем здерли шкіру й прибили її до дверей церкви Христа. А Христос, як відомо, закликав усіх рабів Божих до милосердя.
Не забуваймо і про позитивні риси вікінгів: вірність у дружбі, гостинність, повагу до старших, відвагу і готовність до самопожертви в ім'я товариства… Щоб образ став повнішим, варто, мабуть, нагадати, як за сприятливих обставин ці професійні розбійники перевтілювалися на працелюбних селян, розважливих купців і відважних першовідкривачів нових земель.
Особливим було ставлення вікінгів до золота і коштовностей. Захоплені багатства й удача у військових справах не просто примножували заможність і силу воїна. Передусім він турбувався про свою славу і славу роду. Слава і шана, які випадали людині та її родові, за його уявленнями, звеличували «душу роду», яка перебувала в його главі і переходила з покоління в покоління. Для того щоб забезпечити щастя роду і передати його в матеріалізованому вигляді наступним поколінням, здобуті коштовності часто закопували в землю. З епохи вікінгів до нас дійшло багато скарбів. На думку деяких вчених, їх не викопали раніше через те, що, згідно з легендою, бог Одін повелів, аби кожний воїн, який загинув у битві, поставав перед ним з багатством, що його складали до поховального вогнища або ж закопували у землю.
Мабуть, були різні причини, через які нормани закопували коштовності в землю. Про те, що їх ховали назавжди, свідчать саги. Батько скальда Егіля Скалагрім утопив у болоті скриню зі сріблом. Сам Егіль, який перед своєю смертю одержав від англійського короля дві повні срібла скрині, заховав їх з допомогою рабів, а потім усіх їх повбивав, щоб ніхто не довідався про місце знаходження скарбу. Буї Товстий, вождь вікінгів з Йомсборга, смертельно поранений у морській битві, стрибнув за борт разом з двома ящиками, повними золота. Отож для вікінгів благородні метали та інші коштовності становили цінність передусім не як засіб обміну, а самі по собі, як втілення особистого і родового благополуччя, як гарантія комфорту на тому світі. Природно, згідно з їхніми релігійними уявленнями.
Давні слов'янсько-скандинавські взаємини були складні: то контактували між собою у торгівлі, а чи навіть військові питання вирішували разом, селилися і жили разом, а то… один на одного війною йшли, вряди-годи по-піратському скубли один одного.
Це факт — вікінги упродовж століть експансували в усі боки, де тільки могли. Не проминули і слов'ян. Та от біда: не було у слов'ян таких заможних, як у Західній Європі, міст і храмів. Хіба що… Хоч і сусіди, та… де знайдеш таке збіжжя, м'ясо, мед, пиво, яких у суворих північних землях не дуже-то й багато.
Отож і слов'яни впродовж кількавікової конфронтації з норманами-вікінгами мали можливість щось та и дізнатися про силу і тактику своїх супротивників. Вони давали їм збройну відсіч і не раз влаштовували несподівані пастки, засади. А потім, скориставшись з того, що активність зовнішньої експансії скандинавів підупала, ще й між ними виник розбрат, слов'яни в X–XII століттях самі почали зазирати у «лігво звіра».
На відміну від своїх північних сусідів, слов'яни південних берегів Балтики вирушали в море тільки по здобич, не маючи на меті заселити якусь місцину чи влаштувати там постійну базу. Найактивніше тут діяли поморці (нині територія сучасної Польщі). Чи були вони піратами? Гирла таких річок, як Одра і П'яна з їхніми численними затоками і мілинами, слугували природними криївками для розбійників та втікачів від людського і Божого закону. Німецький літописець Гельмольд у своїй «Хроніці слов'ян» писав, що біля гирла невеличкої річки Кремпіни «була звична криївка морських розбійників». Там оселився навіть християнський священик, який правив службу Божу «серед голоду, спраги і наготи». Гніздом морських розбійників став і Волін, вщент зруйнований 1034 року королем Данії Магнусом Добрим.
Окрім поморців, морським розбійництвом «бавилися» також ободричі та рановичі, які мешкали в Рузі.
Найчастіше на «пошуки щастя» йшли заможні піддані слов'янських князів, які власним коштом споряджали кораблі та екіпажі. Проте траплялося й так, що на чолі такої «експедиції» ставав сам князь, і тоді було важко визначити, чи це воєнний похід, корсарський набіг, чи піратська вилазка. Власне, всіма мовами це одне й те ж. Тобто князями рухала в таких випадках жадоба здобичі, а «побічним продуктом» була ще й воєнна слава.
Як і вікінги, слов'яни діяли несподівано. Вони намагалися до вирішального моменту підкрастися до своїх жертв непомітно. Тим паче, що на свої кораблі вони часто брали коней. Адже потім на узбережжі можна було якось маневрувати, швидше досягти міст у глибині суходолу. Пересічний слов'янський корабель брав на борт 44 воїни і двох коней. Військові кораблі мало чим відрізнялися від звичайних торговельних суден. Тільки у бойових були вищі борти, які мали захищати екіпаж від ворожого обстрілу.
Тогочасна тактика морського бою полягала в тому, щоб спочатку таранити корабель противника, а потім іти на абордаж. Вороже судно зачіплювали довгими гаками під безперервною зливою стріл і списів. Це мало деморалізувати противника, позбавити його волі до боротьби.
Сакс Граматик, автор хроніки «Геста данорум» і секретар біскупа Абсалона, відомого своєю настирливою і досить успішною боротьбою зі слов'янами, так описував одну з морських битв:
«Рузькі слов'яни відтяли ар'єргард датського флоту… На сім кораблів, що відстали, вони нападали з великим галасом, упевнені в своїй численності… Та, налякані стрілами, не насмілювалися наблизитися, хоч невдовзі й почали духопелити оголеними мечами в щити, гадаючи, що цим приборкають датчан. Втретє, щоб застрашити ворога, вони на їх очах почали знову готувати зброю до бою: поливали висохлі на сонці щити[3] і, поклавши на коліна, розмотували їх, готуючись таким чином до бою і ніби показуючи, що мають намір дати нашим відкритий бій».
Але зазвичай слов'янам, які рушали в грабіжницький похід, вдавалося «без пригод» досягнути мети і, скориставшись з паніки, пограбувати прибережні міста і поселення. Таким чином слов'яни здобули й пограбували столицю Данії Роскіл, а також міста Рібе, Оденсе та інші. Найчастіше вони непокоїли острови Фюа, Лолланн, Зеландію, Фальстер, досягали навіть західного узбережжя Ютландського півострова.
Кількість набігів зростала, щодалі більше датських міст і сіл перетворювалися на руїни, лани дичавіли. Під час таких наскоків грабувалося геть усе, що мало хоч якусь вартість, а що не можна було забрати на корабель, спалювалося. Особливо непокоїли слов'ян полонені, тому їх продавали в рабство або вимагали за них великі викупи.
Як повідомляють датські хроніки, після кожного такого походу ціни на невільників на слов'янських ринках різко падали, що свідчить про велику кількість захоплених у полон. Серед них особливо цінувалися родовиті, заможні бранці. Аби якийсь із них ненароком не втік, його добре стерегли. Датський літописець з природним обуренням згадував, що одного із його співвітчизників-вельмож, захопленого Міславом із Хоцкова, прикували до палі за шию, ноги і груди.
Найвідомішим розбійницьким походом слов'ян вважалося упокорення міста Конунгахелі, розташованого в глибокому фіорді поблизу нинішнього кордону Норвегії і Швеції, яке належало датському королю Еріку II. Короля нібито попереджали, що хтось десь готується до походу. Чи не слов'яни? Тому він і застеріг містечкових. Та ті не повірили. І коли 9 серпня 1136 року великий флот слов'ян у складі близько 650 кораблів з'явився на рейді Конунгахелі, скандинави роти роззявили й встигли хіба що сховатися за мурами. Нападники без перешкод висадилися на суходолі, захопили порт і передмістя, підпалили усе навколо, а в сазі з цього приводу сказано гранично чітко (перебільшується?), нібито на суходіл зійшло тоді 35 тисяч слов'янських воїнів і 1600 коней. Подумаймо про щільність тогочасного заселення Помор'я. Але повірмо літописцям, вони теж люди і виконували, певно, соціальне замовлення.
За кілька днів новоприбульці під проводом поморського князя Рачибора І штурмували місто. Конунгахельці добре зрозуміли, що на них чекає, якщо фортеця впаде. Запеклий опір городян певною мірою збив з пантелику слов'ян. Вони, як і нормани, не звикли до тривалих облог. Тому й заремствували. Аж тут воєвода Унібор, який пильно стежив за перебігом подій, сказав:
«Придивіться уважніше. Спочатку вони кидали в нас списи і стріли, потім каміння і стовбури, а тепер кидають в нас палицями, як у псів. І я відчув, що зброя у них от-от закінчиться».
І справді, оборонцям невдовзі забракло «набоїв», і вони капітулювали з умовою, що їм буде збережене життя. Але…
«Узяли вони всіх, — нарікав літописець, — чоловіків і жінок. Багатьох убили, а саме тих, хто був поранений або замолодий для перевезення. Потім забрали все, що було в місті. Закінчивши грабунок, пустили місто з димом. Після того зробили огляд свого війська і забрали весь народ, як здобич, розподіливши по човнах».
Сплюндрування Конунгахелі було одним з останніх успіхів поморських князів. 1153 року датчани створили своєрідний орден для приборкання слов'янського піратства. Він успішно обороняв датські береги. А через кілька років після сходження на трон Вальдемара І (1157) почався датський наступ на слов'янські міста і порти. 1168 року датські війська під проводом лицаря-біскупа Абсалона здобули Рузу і її столицю Аркону, де була відома у всьому західнослов'янському світі язичницька святиня.
Поморці довго відбивали атаки датчан. Але нарешті і вони змушені були підкоритися. 1185 року князь Богуслав І разом з родиною склав присягу датському королеві Кнутові IV. З чого й радів датський літописець: усе князівство Богуслава було сплюндроване. Вціліло лише кілька міст у глибині суходолу.
На підступність і жорстокість датських, а особливо німецьких нападів уже й раніше нарікали західнослов'янські, зокрема поморські князі. Їх вони вважали однією з головних причин морського розбою своїх підданих. Згаданий Гельмольд наводить слова одного з них, князя вагрів Пшибислава: «А що нам залишається, як тільки покинути землю і в морі серед негод шукати пристановища? І чи наша вина буде, якщо, вигнані з вітчизни, непокоїтимемо море й братимемо здобич у данів і купців, що плавають морем?»
Хто з них більше винен? Ті, хто полюбляв розбій, чи ті, хто подейкував про мир?
Необхідність спільної боротьби з піратами, серед інших причин, привела до виникнення союзу німецьких міст, що вели морську торгівлю. Тут ще не забули про набіги вікінгів і грабіжництво слов'ян, коли 1241 року в любецькій ратуші укладали угоду, де, зокрема, записали:
«… Хай знає нинішнє покоління і пам'ятають нащадки, що ми з любими друзями нашими з Гамбурга уклали таку угоду: якщо раптом розбійники або інші злі люди виступлять проти наших або їхніх городян, починаючи з того місця, де річка, звана Травою, впадає в море біля Гамбурга, а звідти через усю Ельбу аж до моря, і на наших або їхніх городян нападатимуть вороги, то всі кошти й витрати, пов'язані зі знищенням і придушенням цих розбійників, однаково ми разом з ними, як і вони разом з нами, повинні порівну ділити».
Цей документ мав велике значення для середньовічної Європи, бо він заклав правові підвалини північноєвропейського союзу міст, який назвали Ганзою. В XIV–XV століттях Ганза практично монополізувала торгівлю на Балтиці і в Північному морі, водночас створивши і могутню військову політичну силу в Північній Європі. Ганза вела тривалі й успішні війни з багатьма державами і перемагала в них.
Дедалі зростаюче багатство ганзейських міст не пом'якшувало, однак, суспільних контрастів серед городян. Все частіше в конфлікти з правом, яке в основному обслуговувало заможних патриціїв, вступали представники посполитства, плебсу. Розорені дрібні ремісники, челядники, найманці, що на них зменшився попит, безробітні моряки, кріпаки, що втекли у місто, — усі вони створили неспокійне середовище, представники якого рідко знаходили справедливість у міських судах Ганзи. У душах багатьох із них пломеніла жадоба помсти, дехто хотів уникнути несправедливого вироку, інші думали тільки про визволення від важкої праці і легший роздобуток засобів до існування.
Усіх їх об'єднувала ненависть до спільного ворога — Ганзи. Власне, з таких людей і складалося піратське братство, яке виникло в XIV столітті. Його члени називали себе «ворогами людей і друзями Бога». Їхня опорна база була на острові Готланд. Там ховали вони свою скарбницю, звідтіля готували напади на кораблі Ганзи.
Сила і життєздатність братства випливала із суворої дисципліни, яка панувала в ньому, і підтримки, яке воно знаходило серед бідних мешканців портових міст. Значна частина здобичі йшла у спільну скарбницю і потім витрачалася на потреби усіх членів братства. За рахунок скарбниці купували нові кораблі, оплачували шпигунів, виділяли допомогу бідним, робили запаси провізії на зиму, коли навігація припинялася.
Окрім традиційно піратської діяльності — нападів на окремі торговельні кораблі, балтійські пірати брали також участь у частих тоді війнах. Пристаючи до однієї з воюючих сторін, вони користувалися з трофеїв, захоплених на суднах противника. В таких випадках вони вважалися корсарами, і їм гарантувалася безпека в портах держави, якій вони надавали свої послуги.
Особливо посилилася піратська активність у другій половині XIV століття, коли впродовж багатьох років морська торгівля і мореплавство на Балтиці взагалі були паралізовані внаслідок нападів морських розбійників. Саме в той час на Готланді з'явився чоловік, який незабаром став найславетнішим проводирем піратського братства.
Про особу Клауса Штьортебекера порівняно багато відомо з народних переказів, в яких він змальовується як справедливий і спритний пірат, а також з документів Ганзи. В них про нього можна прочитати як про людину хитру й підступну.
Невідомо, яка версія ймовірніша: народна чи офіційна, але очевидно, що Штьортебекер походив з Ростока (давня слов'янська назва Розтоки) і плавав на кораблях, що належали місцевим багатіям. Скривджений в міському суді, він підбив до бунту екіпаж, викинув за борт шкіпера і пристав до «ворогів людей і друзів Бога».
Досвідчений моряк і вмілий організатор, він швидко завоював серед піратів визнання і став їхнім ватажком. Спроби Вульфлема зі Штральзунда на вимогу Ганзи захопити небезпечного пірата нічого не дали.
Але скоро Ганза змінила своє ставлення до піратського братства. В повітрі запахло новою війною, і пірати знову знадобилися. 1389 року Маргарита, королева Данії і регентка Норвегії, стала також регенткою Швеції після того, як повстала шляхта вигнала попереднього володаря держави Альбрехта. Шведське дворянство й запросило на регентство Маргариту. Але Альбрехта підтримали кілька прибережних шведських міст на чолі зі Стокгольмом. У них мешкало багато ганзейських купців німецького походження, яким протегував Альбрехт. І от шведська шляхта і датські війська взяли в облогу Стокгольм, а флот Маргарити заблокував порт.
Ганза, бажаючи допомогти купцям, пообіцяла відкрити свої порти «всім, хто захоче на власний ризик вийти в море, щоб шкодити Датському королівству».
Легкі на підйом готландські пірати швидко відгукнулися на цей заклик. Як корсари Ганзи і з її підтримкою вони атакували датські кораблі, грабуючи їх і пускаючи на дно.
В ганзейських портах вони діставали прихисток, лагодили такелаж, набирали екіпажі, ділили здобич після вдалих походів.
Саме в цей час і виникла нова назва балтійських піратів — «віталієнбрюдер», тобто брати-віталійці. Походить вона, зокрема друга частина слова, від французької назви військового підрозділу, в обов'язки якого входило забезпечення солдатів провізією. На морі так називали кораблі, що постачали споживком («вітейор») флот і порти. На Балтиці цю назву перебрало на себе піратське братство. Брати-віталійці цілком заслужено носили це ім'я. Їхня діяльність на боці Ганзи не обмежувалася боротьбою з флотом Маргарити. Вони мали постачати харчами Стокгольм. Не маючи змоги прямо пробитися крізь сильну датську блокаду, корсари вдавалися до хитрощів. Частина їх кораблів зав'язувала з ворожим флотм бій, а решта, скориставшись зчиненим рейвахом і ранковими сутінками, прослизала до стокгольмського порту з провізією на борту.
Але дружні стосунки піратів з ганзейськими містами швидко минули. 1395 року ворогуючі сторони уклали мир, внаслідок якого Стокгольм став ганзейським містом. Від послуг корсарів відмовились, їх, як і раніше, знову почали переслідувати. Купецькі з'їзди ганзейських міст закликали до винищення морських розбійників. Та це не так просто було зробити: колишні віталієнбрюдери ще не роззброїлися, ними командували здібні, загартовані в численних боях проводирі.
Широкого розголосу набуло на Балтиці здобуття Вісмара піратами Штьортебекера і Міхельса. Місто захищали високі мури. Брати-віталійці нагодилися якраз вчасно, щоб звільнити своїх товаришів, ув'язнених у міській тюрмі. Ця подія послужила сюжетом легенди, у якій оспівується піратська солідарність.
Ще раніше, 1393 року, пірати знищили Берген, де квартирував багатий кантор Ганзи, а також спалили кілька менших міст.
Ганза відреагувала на цю зухвалість каральною експедицією на піратські сховиська і зимівники на Готланді. Але цей похід, у якому взяло участь 35 кораблів і 3 тисячі солдатів, закінчився невдачею. Так само невдало закінчилася й експедиція, послана королевою Маргаритою. Але королеві вдалося схилити до участі у наступному поході великого магістра ордену хрестоносців Ульріха фон Юнгінгена. Орден був тоді у розквіті сили, і гордий магістр роззирався, куди б спрямувати подальшу експансію хрестоносців. У Данцігу (нині Гданську, Польща) хрестоносці зібрали флот із 34 кораблів, на які завантажилося 4 тисячі солдатів. Цього разу карателі легко здобули опорний пункт піратів Вісбю і вибили братів-віталійців із Готланду (1398). Розпорошені розбійники стали легкою здобиччю ганзейських кораблів, і через два роки Балтику було практично очищено від них.
Ті, кого не схопили й не стратили, втекли в Північне море, де на острові Гельголанд зробили спробу закласти нову базу і відновити свою діяльність. Але цей район, що сусідував з найсильнішими містами Ганзи Гамбургом і Бременом, виявився несприятливим для піратського промислу. 1400 року пірати зазнали поразки під час нападу на Фрізію. Наступного року їх розбили остаточно, а проводирів Годеке Міхельса і Клауса Штьортебекера стратили на ринку в Гамбурзі.
Але, як писали німецькі історики, північне піратство не вмерло разом із Штьортебекером, воно відродилось під новою назвою. Морські розбійники стали називати себе «лікенделерами», тобто людьми, що ділять все порівну.
Ще Плутарх зазначав, що піратство спокушало багатьох римських громадян: «Вже багато людей, заможних, знатних і, на загальну думку, поміркованих, почали сходити на борт розбійницьких кораблів і брати участь у піратському промислі, ніби він міг принести їм славу і пошану. В багатьох місцях у піратів були якірні стоянки і міцні спостережні вежі. Флотилії, що їх вони висилали в море, вирізнялися не тільки прекрасними, як на підбір, матросами, але також мистецтвом керманичів, швидкістю і легкістю кораблів…»
Пізніше таке ж лихо спіткало країни Західної Європи. Їх стали шарпати «свої», місцеві пірати, криївки яких були розпорошені по скелястих берегах Південної Англії, а також на узбережжі Нормандії і Бретані. Піратським промислом займалися представники всіх суспільних верств. Він зазвичай успадковувався з діда-прадіда і поєднувався з іншими заняттями — рибальством, торгівлею. Часто феодальні володарі використовували піратські клани у своїх війнах. Але самі пірати дотримувалися правила: грабувати можна тільки в сусідніх районах, а не в своєму, якщо хочеш мати спокій у власному гнізді. Весь період пізнього середньовіччя в Північному морі та в Ла-Манші точилася безперервна піратська війна: англійці грабували узбережжя Франції і Португалії, а французи й португальці спустошували береги Англії. Наприклад, Джон Холі з Дартмута 1399 року захопив 34 кораблі з вином, які належали купцям з Нормандії і Бретані, і, як писав хроніст, «важко було знайти в місті тверезу людину, і багато днів поспіль ніхто не думав про працю, а всі їли, пили і розважалися».
Лиху славу мав на французькому узбережжі Гаррі Пей з Пуля. Він пограбував і спалив місто Гійом, забравши дивотворне розп'яття з місцевого храму святої Марії. Такі «подвиги» він здійснював і під французьким прапором, запливаючи далеко у верхів'я Секвани і грабуючи захоплених зненацька жителів прибережних міст. Його набіги сягали аж до берегів Іспанії. Звідтіля й прийшла заслужена кара. Кастільський пірат Педро Ніньйо, скориставшись із того, що Пей захопився грабунком іспанських поселень, поплив тим часом до Пуля і сплюндрував його так, що він уже ніколи не зміг піднятися до колишньої величі й краси.
У баладах і легендах увічнили шотландського розбишаку й купця Ендрю Бартона, який разом з трьома синами на кораблях «Ліон» і «Дженет Певін» шарпав узбережжя Фландрії, грабував іспанські й португальські кораблі, що прямували в нідерландські порти. Це викликало численні протести посланців цих держав при англійському королівському дворі.
Протести зазвичай залишалися без наслідків і лише зрідка приводили до короткочасного затишшя в піратській діяльності. В Уелсі віце-адмірал сер Річард Баклі приймав піратів у себе вдома. Прибережний острів Бадсі пірати перетворили на склад для зберігання здобичі та військової амуніції. Такі бази розбійники влаштували в Корнуеллі й Кенті.
У Корнуеллі це дике плем'я слухалося віце-адмірала узбережжя, за що останній, вимагаючи пильної охорони підпорядкованого йому району, забезпечував їх зброєю і порохом. Це відіграло винятково важливу роль під час походу іспанської Непереможної Армади на Англію.
Коли небезпека минула і потреба в піратах відпала, королівські урядовці, а також представники Ліги п'яти міст, яка діяла на узбережжі Суссекса і Кента й була створена для охорони мореплавства і торгівлі, почали ставитися до морських добичників вороже. Багато англійських і французьких піратів «емігрували» в Середземне море і налагодили «ділові» зв'язки з мусульманськими корсарами Північної Африки.
Одним з «емігрантів» був Джон Уард, який, намовивши кількох приятелів, захопив у Портсмуті французький торговельний корабель, змінив його назву і, діставшись до Тунісу, вступив на службу до місцевого бея. Через кілька років він став відомий як адмірал флоту, що складався з десяти добре озброєних кораблів, і нещадно грабував узбережжя Іспанії і Франції. Джона Уарда також звинувачували у захопленні англійських кораблів і знищенні їх екіпажів. У популярному в той час памфлеті Уард фігурував разом з іншим, не менш відомим християнським ренегатом на магометанській службі Симоном Дансером. З памфлета можна довідатися, що Уард «мав у Тунісі дуже заможний будинок з мармуру й алебастру, який більше пасував князеві, а не піратові», що він сам «постійно пильно охороняється двомастами турецькими яничарами», які й «виявляють йому почесті, як турецькому паші». Як стверджує переказ, адмірал перед смертю попросив помилування у короля Англії і провів останні роки життя на батьківщині. Але є також свідчення про те, що він помер у Тунісі 1622 року.
Королівської ласки шукав і пірат Генрі Мейнворін. Він одержав її з рук Якова І. Свою розбійницьку кар'єру розпочав з придбання й оснащення корабля «Резісменс», на якому замість того, щоб податися до Західної Індії в ролі королівського капера, поплив до Марокко і в порту Сале заклав піратську базу. Звідтіля Мейнворін нападав на торговельні кораблі (головним чином іспанські), що проходили Гібралтарську протоку, виходив на полювання у широкі води Атлантики, сягаючи у своїх походах аж до Ньюфаундленду. Пізніше він перебазувався до французького порту Вільфранш і відіграв активну роль в обороні цього піратського гнізда від іспанської каральної експедиції. Коли Мейнворіна викликав король Англії, він слухняно поплив у Дувр, дістав високе помилування, а двома роками пізніше — і шляхетський титул: «володар замку Дувр». Високо цінуючи королівську ласку і, напевне, бажаючи продемонструвати королеві свою вірнопідданість, Мейнворін написав твір «Міркування про започаткування, практику і спроби викоренення піратства», у якому категорично висловлювався проти помилування піратів (хоча й сам був із таких) і рекомендував використовувати полонених розбійників як невільників у королівському морському флоті.
Пізніше, в епоху флібустьєрів (XVI–XVII ст.), такі спалахи «вірнопідданості» серед піратів англійського походження становили колоритну рису морського розбою і ще дужче заплутали картину віковічного протистояння піратів і мирних мореплавців.
У Корані море згадується лише чотирнадцять разів, що загалом дуже мало для такого великого тексту, в якому існування людини розглядається в історичному, філософському і моральному планах. Араби — діти пустелі. Але попри це 791 року вони перемогли візантійський флот біля Кіпру, а в XII столітті вже панували в Середземному морі.
Разом з мореплавцями арабських халіфатів, тобто держав, біля берегів Азії, Африки і Європи з'явилися й арабські пірати.
Але спочатку про низку важливих історичних подій, що передували появі мусульман на морі.
Після занепаду Римської імперії південне узбережжя Середземного моря стало ареною бурхливих і кривавих подій. 439 року східне германське плем'я вандалів захопило Карфаген та іншу провінцію колись могутньої імперії — Іфрікію (територія нинішнього Тунісу). На цих землях вони утворили державу, до якої ввійшла також і раніше захоплена Ну-мідія. Загарбники, незважаючи на те, що були нечисленні, владарювали над місцевим населенням досить жорстоко. Єдине ремесло, на якому вандали розумілися, була військова справа. Тому задля здобичі вони не гребували і морським піратством у прибережних водах.
Найвищого розквіту германська держава в Африці досягла за правління Гензеріка (428–477). Під його проводом вандали учинили таке, що їхнє ім'я стало відтоді синонімом безглуздого варварства. 455 року вони спорядили великий флот і з Карфагена взяли курс на північ до берегів Італії. Після короткої облоги вандали здобули, пограбували і дощенту сплюндрували Вічне місто. Це був не тільки формальний, але разом з тим і глибоко символічний акт остаточної руйнації тисячолітньої римської цивілізації.
Але переможці не довго раділи з пограбованих скарбів. Приємне життя у лагідному кліматі Північної Африки розслабило колишніх завойовників. Через вісімдесят років після знищення Риму держава вандалів упала під ударами візантійських військ, якими командував великий Валізарій, і вже ніколи не піднялася.
Іфрікія перебувала під владою візантійців понад сто років. У другій половині VII століття в цьому районі з'являються нові грізні пришельці — араби. 666 року на завоювання Північної Африки з Єгипту, поневоленого раніше, рушило арабське військо під проводом Окба ібн Нафі. З Тріполітанії вони пройшли в Іфрікію, окремі загони заглибилися навіть у Сахару. Але боротися араби мали на два фронти, оскільки окрім візантійців, які засіли в приморських містах, їм також протистояли войовничі кочові племена берберів. Тільки 695 року арабам вдалося розбити конфедерацію берберських племен. Того ж року вони здобули Карфаген і в наступні два роки зовсім витіснили візантійців з Іфрікії.
У наступні століття битви між фанатичними сповідачами ісламу і християнами перенеслися на море. Араби, як вихідці з пустель, спочатку з недовірою й осторогою пускалися в плавання. Але пізніше, захопивши багато портів разом із кинутими християнами напризволяще кораблями і бажаючи продовжити газават (священну війну) на морі, вони швидко оволоділи мореплавським мистецтвом і навіть внесли в нього багато новацій.
У IX столітті араби вже успішно конкурували на морі з християнами. На той час припадають і їхні перші піратські спроби. Головними базами у них стали порти нинішнього Тунісу і Алжиру, яким правила династія Аглабідів.
846 року араби несподівано атакували і захопили Рим. Місто пограбували, а базиліку Святого Петра опоганили. Дійшла черга і до Генуї, яку не тільки пограбували, а й, на ганьбу християнам, окупували на багато тижнів. 848 року араби вщент зруйнували Марсель, а в наступні роки перетворили на суцільну руїну весь Лазуровий берег. У пошуках здобичі вони проникли в глиб Провансу, полюючи на людей і грабуючи церкви. Роздроблена Франція не могла дати відсіч нападникам. Прованс поступово знелюднювався. Ті, хто залишився живим, ховалися в лісах або в гірських фортецях. Ніхто не обробляв землі і не рибалив. Над краєм нависла примара голоду.
Не кращі були справи в Лігурії, де мусульмани заклали свої постійні бази. Такі піратські осередки виникли і в багатьох інших місцях. Сицилія, Сардинія, Корсика і Мальта, втрачена візантійцями 870 року, набули особливо недоброї слави. Арабський історик Ібн Фадлан, який жив у XIV столітті, писав про ті часи, що «навіть найменше суденце християнського флоту не могло уникнути уваги мусульманських піратів».
Така розстановка сил тривала до X століття. У наступний період, на який припадає найвищий розквіт ісламської культури, войовничість арабів дещо підупала. Їх світ роздирали не тільки внутрішні проблеми, а й помітне зростання сили християнської Європи. Тому наступні кілька років відзначалися відносною стабільністю і політичною рівновагою, на які суттєво не вплинули навіть хрестові походи, організовані Войовничим європейським лицарством. Найкращим прикладом мирного співіснування віруючих різних релігійних конфесій може служити Королівство обох Сицилій, засноване 1130 року Роджером II. У ньому жили в злагоді нащадки римлян, візантійців, готів, норманів і арабів.
За пізнього середньовіччя, коли політична ситуація змінилася, відродилися піратські осередки на узбережжі Північної Африки. Найбільшою силою в ісламському світі була на той час Оттоманська Порта, якій у Середземному морі протистояли флоти Іспанії, Франції та італійських республік. У Північній Африці утворилися невеличкі феодальні держави, якими правили місцеві династії, підтримувані Туреччиною. Там, де розкинулася територія Магрібу аль-Акси (по-арабському це означає «найдальший захід»), кілька століть поспіль існували республіки піратів, яких називали берберійськими, хоча й не бербери (корінні мешканці Магрібу) відігравали в них провідну роль.
У кінці XV століття іспанські араби, яких прозивали маврами, були витіснені християнами в Африку. Ті, хто не зміг влаштуватися в Магрібі і палав ненавистю до іспанців, подалися в море. Тим більше, що маври добре знали своє донедавна рідне узбережжя Піренейського півострова.
Дехто з вигнанців мав гроші. Вони спорядили кораблі, і знову розгорілося полум'я «священної війни».
Але тепер ситуація змінилася. Християни уже навчилися давати відсіч, використовуючи як бази острови, захоплені європейськими державами: Балеарські, Сицилію, Корсику, Сардинію, Мальту. Звідти у море вирушали кораблі і грабували мусульманські торговельні судна, спустошували магрібські береги.
Піратство стає взаємним.
Варто зазначити, що деякі пірати-християни майже не звертали уваги на релігійну приналежність жертви. Морських розбійників Майорки однаково боялися як християни, так і мусульмани. Траплялося, що сицилійські та катадонські корсари повністю блокували морську торгівлю в Адріатиці.
Після кожного мавританського наскоку іспанські та португальські королівські двори організовували каральні експедиції на узбережжя Північної Африки і в глиб суходолу. 1399 року іспанці дійшли до Тетуани і знищили місто і все його населення, за винятком працездатних чоловіків, яких обернули на рабів. 1415 року португальці зробили те ж саме в Сеуті, 1471 року — в Танжері. Але всі ці операції не зменшили полум'я піратського газавату. Його підживила ще одна подія, яка відбулася на протилежному березі Середземного моря: 1453 року під ударами турків-османів упала християнська твердиня — Константинополь.
XVI століття було бурхливою добою для Північної Африки. На її узбережжі утворилися великі піратські бази, які пізніше набули державних форм і стали осередками турецької колонізації.
Помітну роль у цьому процесі відіграли, як не дивно, не корінні мусульмани, а, так би мовити, навернуті — два бра-ти-греки.
… Улітку 1504 року дві добре озброєні галери, які належали до папського флоту, пропливаючи біля острова Ельба, здибали чужий корабель. Капітан передньої галери Паоло Віктор, не сподіваючись на присутність піратів у цьому районі, бойову готовність не оголошував. Але коли кораблі зблизилися, італійці помітили, що на щоглі чужинця майорить прапор з півмісяцем. Повертати було запізно, і довелося ставати до бою. Кораблі зчепилися, й пірати кинулися на абордаж. Невдовзі екіпаж папської галери, добре проріджений кривими широкими шаблями нападників, зайняв лавки галерників.
Але це виявився не останній успіх піратів. Вони перевбралися в одяг італійців, захопили їхню зброю і кинулися наздоганяти другу галеру, яка не підозрювала про небезпеку. Підступ удався. Через кілька днів мешканці Туніса спостерігали, як у порт входив піратський корабель, буксируючи за собою дві галери, повні полонених.
Так розпочав свою кар'єру організатор берберійського піратства Аруй (Хорук) Рудобородий (Барбаросса). Разом з братом він прибув на африканське узбережжя з острова Лесбос, що в Егейському морі. Брати походили з християнської родини грецького гончаря, але ще в дитинстві, після того, як островом оволоділи турки, прийняли іслам. У юності вони займалися морським розбоєм в Егейському морі, але з часом його акваторія видалася затісною для їхніх амбіцій, до того ж вона була надто близько від центру імперії. Отож, вирушили на захід, в напрямку міст і шляхів, часто відвідуваних «невірними». Своєю базою спочатку обрали острів Джерба, пізніше перебралися до Тунісу, правитель якого охоче їх прихистив за п'яту частину здобичі.
Сила Рудобородого швидко зростала, і через кілька років після прибуття на африканське узбережжя він здобуває Алжир (1510 рік) і влаштовує там свою головну резиденцію. Аруй Рудобородий загинув під час пізніших боїв з іспанцями на суходолі, прикриваючи відхід своїх товаришів після поразки під Тлемсно у 1518 році.
Владу перебрав його брат, Хайр ад-Дін, відомий серед християн теж як Барбаросса, хоча, як свідчать письмові джерела, у нього була не руда борода. Він підфарбовував її хною, щоб підтримувати родинну традицію. З самого початку свого командування піратами ад-Дін цілком добровільно вчинив те, чого уникав його старший брат. Він прийняв підданство султана Туреччини й дістав за це титул бейлер-бея (бея над беями) і під свою оруду тисячу (інші джерела свідчать, що дві, навіть чотири тисячі) яничарів, які стали його гвардією.
Під новим керівництвом пірати з подвійною енергією рушили в бій і захопили нарешті іспанську фортецю на острові Пеньйон, яка блокувала вхід до алжирського порту. Нечисленні, відрізані від постачання захисники фортеці довго не боронилися. Її коменданта Мартіна де Варгаса привезли в місто і забили насмерть батогами на центральному майдані Алжира. Фортечні мури розібрали християнські невільники і з добутого таким чином каменю виклали портову набережну, яка збереглася донині.
Піратські кораблі сіяли страх, доходячи до Адріатики і грабуючи там маєтності найбагатшої італійської республіки Венеції. 1534 року флот Хайр ад-Діна, що мав у своєму складі 60 галер, несподівано атакував Реджіо в Мессінській протоці. Головною метою була славна своєю вродою княжна Траєтто — Юлія Гонзага. Пірат хотів її подарувати Сулейманові Пишному, щоб завоювати більшу прихильність султана. Але Юлію попередили, і вона в останню мить утекла.
Розгніваний пірат віддав місто на розграбування своїм поплічникам. Занепокоєні активністю розбійників іспанці організували проти них черговий похід. У Барселоні було сформовано флот із 600 кораблів, яким командував генуезець на іспанській службі Андреа Доріа. 1536 року іспанці за участю мальтійських лицарів захопили Туніс, незважаючи на шалені контратаки одного з капітанів ад-Діна — Сінана Єврея. Переможці-християни влаштували «карнавал смерті». Кілька днів вони плюндрували місто і мордували його мешканців, хоча в основному це були мирні жителі.
Самі пірати, втікши з міста, затаїлися за мисом Боне. Звідтіля вони попливли в напрямку Балеарських островів. Жителі Мінорки, вважаючи, що це повертається з переможного походу іспанський флот, скупчилися на березі… Як і передбачав ад-Дін, несподіванка була цілковитою. Пірати взяли в полон шість тисяч чоловік і відіслали їх до Стамбула. Мабуть, подарунок сподобався Сулейманові, бо Хайр ад-Дін дістав звання головного адмірала турецького флоту.
Кількома роками пізніше (1538) турецький флот, якому допомагали берберійські пірати, завдав відчутної поразки християнам у битві під Превезою (Іонійське море). Це забезпечило на кілька десятків років турецьке панування на Середземному морі. На цю битву християнське воїнство спорядило 80 венеціанських, 36 папських, 30 іспанських галер, а також 15 галеонів. Загалом на суднах зібралося близько 60 тисяч чоловік. Але доля не всміхнулася християнам. Насамперед нібито через бездарність адмірала Андреа Доріа і бурю, що розігралася наприкінці битви. (Щодо Андреа Доріа свідчення сучасників суперечливі. Інші стверджують, що це був досвідчений і обачливий флотоводець).
1541 року Доріа організував новий похід. У ньому взяло участь 12 тисяч солдатів і 500 кораблів. Метою походу було здобуття Алжира. Але справі перешкодили осінні шторми. Іспанський флот був розпорошений і пристав до берега невеликими групами. Несподіваний напад піратів на одну з них закінчився розгромом відділу мальтійських лицарів, які теж брали участь у поході. З експедиції повернулося заледве чотири тисячі чоловік. Більшість уцілілих потрапили в полон. З того часу християни стали називати Алжир «Томбо де Шевальє» — могилою лицарів.
Вершиною кар'єри Хайр ад-Діна став його візит до Тулона і Марселя. На чолі свого флоту він офіційно репрезентував Туреччину, яка на той час вважалася союзником Франції у війні проти Іспанії. Сам король Франції віддавав почесті великому адміралові Порти, найвищому реїсу (капітану) піратів і синові християнського гончаря з Лесбосу.
Хайр ад-Дін помер у Стамбулі 1546 року і був похований у спорудженій його коштом мечеті над берегом Золотого Рогу. Йому виповнилося тоді вісімдесят років. За три роки перед цим він одружився з дочкою іспанського губернатора Юлією, і, як стверджує легенда, кохання було взаємним. Багато років по тому мореплавці, пропливаючи повз мечеть, віддавали належну шану найвідомішому ісламському піратові.
А за народними переказами, його смерть була такою ж незвичайною, як і життя. Ще кілька років по смерті він уставав із могили і непокоїв живих. І лише коли, за порадою грецького священика, його перепоховали разом з чорним собакою, пірат остаточно вгомонився.
Хайр ад-Дін мав чимало послідовників. І хоч жоден з пізніших ватажків берберійських піратів не зрівнявся з ним славою, вони теж були непересічними особистостями. Їхнє походження свідчить, як суперечливо й неоднозначно жилося в ті часи. Багато піратських капітанів народилося в християнських родинах. Замолоду потрапили в полон, а інколи їх просто продали в неволю, та вони «дослужилися» до капітанського звання в піратських республіках.
Приблизно так складалася кар'єра Улюка Алі (або Алі ель-Улуйї). Він правив церковну службу в Кастелло (Калабрія), коли його захопили в полон пірати і прикували дэ галерних весел. Але незабаром він заслужив їхню довіру й повагу, коли прийняв мусульманську віру і виявив блискучі стрілецькі й навігаційні здібності. В його піратському послужному списку значилися здобуття Нікозії на Кіпрі (на той час вона належала Венеції) і спустошення Кріту. Багато років поспіль він наганяв страх на мешканців італійських узбереж.
1570 року Алі зненацька напав на чотири мальтійські галери і захопив три з них. Четверта, на борту якої зберігалася скарбниця, спромоглася прибитися до берега. Екіпаж відступив у глиб суходолу. Ця поразка глибоко вразила мальтійських лицарів. Після повернення на острів командира ескадри Сен-Клемента розлючений натовп ледве не розідрав його на шматки. Негайно було скликано суд, який виніс вирок: смерть. Вирок виконали, а тіло нещасного Сен-Клемента викинули в море.
Піратського ремесла Улюк Алі навчався у Драгута, безпосереднього наступника ад-Діна. Ще за життя Рудобородого в Драгута був власний флот із 12 галер, який тероризував східну частину Середземного моря. На запрошення ад-Діна Драгут охоче пристав до берберійських піратів.
Якось, під час розподілу здобичі на узбережжі Корсики, на розбійників Драгута зненацька напали іспанці і взяли їх у полон. Але капітана не впізнали. Чотири роки він веслував на галері Джанеттіне Доріа як звичайний раб. Піратського реїса упізнав під час свого візиту в Тулон Жан Парізот де ла Валет, який пізніше вславився як організатор оборони Мальти і великий магістр мальтійських лицарів. Майбутній магістр поневірявся колись кілька років у піратській неволі.
— Що, пане Драгут, — вигукнув Парізот, — залишило вас воєнне щастя?..
— Фортуна кружляє по колу, — відповів пірат.
Втім, щастя у нього все-таки було. Незважаючи на ненависть до нього з боку християн, останні не позбавили його життя. Перемогла корисливість іспанців: Хайр ад-Дін викупив Драгута за три тисячі золотих корон.
Після смерті Рудобородого товариство капітанів піратських кораблів (так звана Тайфа) обрало Драгута своїм ватажком. Під його проводом пірати захопили багато портів нинішнього Тунісу, зокрема Габес, Сфакс, а також острів Джерба, що майже два століття був власністю родини Доріа з генуезького роду, який робив кар'єру на іспанській службі.
З метою увічнення перемоги Драгут наказав звести на острові вежу з черепів забитих християн. Цей жахливий пам'ятник ліквідували лише 1846 року на вимогу консула Франції.
1550 року проти Драгута рушила іспанська армада під проводом згадуваного вже адмірала Андреа Доріа. Іспанцям вдалося заблокувати піратський флот у глибокій острівній затоці. Впевнені в успіхові, вони чекали на вході в затоку, коли розбійники підуть в атаку. Та даремно. Почекавши багато днів, іспанці пропливли в глиб затоки й здивувалися: піратських кораблів там немає…
Драгут прийняв несподіване рішення: прокопати канал у низькій південній частині острова. Власне, це був і не канал, а канава, по якій пірати вийшли у відкрите море. І поки іспанці терпляче очікували біля входу в затоку, вони несподівано атакували генуезький флот, який ішов на допомогу іспанським галерам.
Проміжок часу між битвами під Превезою і Лепанто був найсприятливіший в історії берберійського піратства. Могутність турецького флоту сягала тоді узбережжя Італії. Під його надійним прикриттям пірати вдавалися до сміливих авантюр, вони витіснили іспанців з багатьох баз на північно-африканському узбережжі. Алжир перетворився в найбільшу піратську твердиню. Життя прибережних мешканців західного Середземномор'я опинилося під постійною загрозою. Пірати не боялися навіть могутньої на той час Іспанії.
«Каталонія і Валенсія вмирають з голоду», — нарікав у червні 1559 року віце-король Сицилії.
«Все це відбувається тому, — писали генуезькі власті своєму посланцеві в Іспанії, — що моря забиті галерами, що й жоден християнський човен не пропливе».
І це не було перебільшенням. Християни зазнавали щораз відчутніших поразок. 1561 року сицилійська ескадра із семи галер потрапила в пастку, влаштовану Драгутом біля Ліпарських островів. Командував ескадрою мальтійський лицар Гемеран. Добрий воїн на суходолі, він не вмів боротися з підступністю в морі.
Небувале поширення піратства, зростання могутності Отаманської Порти, яка підтримувала морських розбійників, консолідували християнські сили. Почалося приготування до спільного походу.
Вступом до вирішальної битви стала облога Мальти турецьким флотом при підтримці берберійських піратів. Понад три місяці малочисленні сили (9 тисяч) мальтійських лицарів під проводом Жана де ла Валета стійко відбивали атаки 180 кораблів і 38 тисяч турків і берберійців. Обидві сторони зазнали величезних втрат, а під час однієї з атак загинув Драгут. Головнокомандуючий турецьким флотом Піалі-паша після того, знехочений безрезультатністю атак і звісткою про те, що наближається іспанський флот, наказав зняти облогу.
Наступного року християнські держави уклали святу лігу під проводом короля Іспанії і папи Пія V. Кілька років тривали приготування, і нарешті 1571 року дійшло до вирішальної битви під Лепанто (на південь від Пелопоннеського півострова) між військово-морськими силами християнської Європи і мусульманського світу. Перемога святої ліги виявилася більш ніж переконливою: з понад 200 турецьких кораблів уціліло лише 30 галер. Морську потужність Порти було підірвано.
Під Лепанто загинуло або потрапило в полон багато піратів. Найбільше відзначився Улюк Алі, який захопив флагманську галеру мальтійських лицарів. Це ледве не позначилося на загальному перебігові битви. І все ж пірати програли. Але наслідки їх двобою з ворогами виявилися не такими вже й катастрофічними. Жодне з піратських міст не було захоплене, навпаки, розбишаки остаточно вкоренилися в Тунісі. Не зменшилася й активність мусульманських корсарів, хоча тепер вони уникали безпосередніх сутичок з військовим флотом християн.
Окрім згаданих уже Улюка Алі і Драгута, серед берберійських реїсів вирізнялася постать Сінана Єврея, якого за спритність і відвагу називали також Мурадом Реїсом. Він перший поширив свою піратську діяльність на Атлантику.
Велику славу здобув також Айдін, прозваний християнами «Пекельним пострахом». Улюбленим місцем його «роботи» було узбережжя Іспанії.
Якось, патрулюючи в районі Балеарських островів, він довідався, що в порту Оліва перебуває 200 родин морісків, потомків іспанських мусульман, які переслідувалися християнами. Не вагаючись Айдін завантажив морісків на галери і взяв курс на Алжир. Його кинулися переслідувати дев'ять іспанських галер. Помітивши це, Айдін встиг висадити морісків на острові Форментера і приготувався до бою. Іспанці, впевнені у своїй перевазі, зажадали 10 тисяч дукатів викупу за захоплених людей. Пірати, вдаючи, що роздумують над пропозицією, зволікали. Раптом вони, «скажено веслуючи, кинулися, як орли, наперед і заволоділи сімома кораблями противника, перш ніж він усвідомив, що сталося». Втекти змогли тільки дві іспанські галери. Інші, на яких поміняли веслярів, повернулися до Алжира.
У кінці XVI — на початку XVII століття тактика мусульманських морських розбійників зазнала певних змін. Замість масованих набігів вони дедалі частіше почали вдаватися до далеких експедицій, з'являлися там, де їх ніхто не знав і не чекав: 1617 року пограбували острів Мадейра, 1637 року спустошили береги Ірландії.
Два з половиною століття після Лепанто християнський світ не раз був подивований і вражений морськими «подвигами» маврів. Саме тоді, після битви під Лепанто, пірати почали виходити через Гібралтар в Атлантичний океан і полювати там на іспанські галеони, що перевозили скарби з Нового Світу.
На початку XVII століття в північноафриканських портах з'явилися невідомі раніше прибульці — голландці, що вели на морі проти Іспанії партизанську війну, яка, втім, мало чим відрізнялася від піратства. Берберійські корсари стали природними спільниками цих борців за свободу своєї батьківщини, тому голландські кораблі часто гостювали в портах Північної Африки. Дехто з голландських капітанів назавжди приставав до піратської братії, забувши свою північну батьківщину і цікавлячись переважно можливостями здобути багату здобич. Сюди також прибували авантюристи з усього Середземномор'я, а також англійці, датчани. Ренегати (так називали їх християни за відступництво від віри) легко погоджувалися на обрізання, переходили в мусульманство, якому, втім, теж легко зраджували.
Один з них, Симон Дансер, ознайомив мусульман з будівництвом океанських суден, на яких європейці пускалися в кругосвітні подорожі й відкривали нові землі.
Дансер почав свою кар'єру звичайним матросом у Дордрехті, пізніше став корсаром на службі Об'єднаних провінцій і діяв проти католицької Іспанії. Потім його патріотичне корсарство поступово перетворюється на відверте піратство вже в Середземному морі. Опинившись у Марселі, Дансер сформував цілу ескадру, флагманський корабель якої мав на борту 60 гармат і 300 чоловік екіпажу.
На чолі цього невеликого, але потужного флоту Дансер з'явився в Алжирі.
— Якщо мені дозволять заснувати тут базу, я навчу вас будувати сучасні кораблі. Ваші застаріли. Вони низько сидять у воді, їм важко нападати на європейські високобортні судна…
На алжирських корабельнях закладаються кілька нових вітрильників. Дансер постійно в клопотах: треба міняти форму стапелів, шукати добру деревину, такелаж…
Дансер вербував робітників серед полонених християн і добровольців-ренегатів, обізнаних з новими конструкціями кораблів. Марсові, керманичі, лікарі, писарі, гармаші набиралися тільки з ренегатів. На це у Дансера були свої міркування. Особливих труднощів не виникало, бо в Алжирі перебивалося багато греків, мальтійців, сицилійців, корсиканців і навіть уродженців Півночі. Солдатами, бійцями «абордажних рот» були турки або магрібці… Деякі компаньйони-реїси заперечували проти такої «національної спеціалізації», але Дансер не відступав. Як ділова людина, він умів використовувати кожного на його місці, де той міг показати найкращі результати.
Дансер жив у привілейованому кварталі Алжира Фахс. Підприємці-пірати мали чудові оселі, збудовані в арабському стилі, з внутрішніми двориками, де милували око струменисті фонтани і вишукані керамічні підвищення для музикантів. Замість меблів — килими і подушки. Інколи на очі потрапляли предмети, незвичні для східного інтер'єру: венеціанські дзеркала, серванти, англійські і голландські дзиґарі… До речі, всі магрібські багатії прагнули мати годинники. Європейські речі були піратськими трофеями. З мусульманськими декораціями часто не гармоніювала мова дійових осіб: люди в тюрбанах нерідко розмовляли не арабською чи турецькою, а своєю рідною — андалузькою, італійською, французькою, англійською, фламандською… Це були реїси-ренегати.
Високобортні вітрильники мали ще одну перевагу: вони не потребували гребців-невільників, а отже, заощаджувалися гроші на їх харчування. Звільнилися трюми, де зберігався провіант. Туди можна було завантажити більше здобичі.
Поступово мусульманські пірати переконалися в слушності пропозицій Дансера. Посипалися замовлення на будівництво та переобладнання суден. Довелося навіть встановити черговість. Але це не вирішило проблем. Піратські реїси почали замовляти вітрильники нової конструкції у самій Голландії. Там приймали замовлення, хоча й знали, для чого призначалися ці кораблі.
З прибуттям Дансера в Алжир берберійське піратство перейшло на індустріальну основу. Перед кожним походом враховувалися всі наявні дані і лише тоді приймалося рішення, куди і скільки спорядити кораблів. Мала кількість невеликих суден могла проґавити вигідну здобич. Послати великий флот означало збільшити кількість претендентів на здобич. Щоб підприємство залишалося рентабельним, давало прибуток, треба було шукати оптимальні варіанти.
Історія зберегла своєрідну статистику: з 1566 по 1630 роки в Алжир щороку привозили здобич 60–80 разів.
Гігантський мол, який захищає порт і сьогодні, збудовано руками християнських рабів за часів Рудобородого (Барбаросси). В порту юрмилися кораблі звичних «мусульманських» конструкцій: галери, бригантини, тартани, пінаси… І новинки Дансера — «круглі судна». На той час вони вражали розмірами і оснащенням: 30–40 метрів у довжину, з двома-трьома щоглами, квадратними вітрилами.
З піратських галер, які входили в порт, лунав гарматний постріл — сигнал про вдалий похід. А за галерами йшли захоплені судна з приспущеними прапорами.
Як тільки кораблі кидали якорі, торговці піднімалися на борт, і починався розпродаж захоплених товарів. Розподіл здобичі відбувався інколи ще до заходу в порт. Продавалося все, і на все знаходилися покупці. Полонених за певну ціну віддавали в рабство. Пірати ретельно з'ясовували заможність полонених за одягом, випещеністю рук, за документами, які знаходили при них. На підставі таких даних і вирішувалося, який саме викуп можна здерти за того чи іншого бранця. 1575 року в Алжирі як полонений побував Сервантес. У нього при собі був рекомендаційний лист до губернатора Нідерландів дона Хуана Австрійського. Мабуть, через це знаменитий письменник залишався в неволі дуже довго, поки його не викупили за величезну суму.
Набуток від продажу здобичі розподілявся таким чином: 9-11 відсотків належало віддати урядові, тобто деям; реїси та їхні компаньйони ділили між собою половину того, що залишалося; командам віддавали решту. Гроші в командах ділили так: одна частка кожному матросові; по дві — боцманам, конопатникам і гармашам; три частки — офіцерам, старшому гармашеві, керманичу і хірургу. Веслярі-раби не одержували нічого, хоча вони були тією рушійною силою, яка гнала піратські галери вперед.
Протягом півтора тисяч років галера залишалася найпоширенішим типом судна в Середземному морі. З античності й до XVIII століття її форма, такелаж і спорядження вдосконалювалися, і тільки умови життя гребців не змінювалися. Напівголі, вони стояли обличчям до корми і вп'ятьох рухали одне весло, сідаючи на лаву після кожного гребка. Живу машину підтримували в робочому стані за допомогою батога.
На носовій платформі галери встановлювали гармати. На християнських галерах з натягнутих тканин на кормі влаштовувалося щось схоже на каюту, де жили капітан і офіцери — люди, як правило, шляхетного походження. Команди гребцям передавалися через галерного старосту (боцмана), в розпорядженні якого були помічник і наглядачі. Довгий вузький поміст від носа до корми ділив галеру навпіл. По ньому ходили помічник старости і наглядачі й стежили за роботою гребців.
Галера оснащувалася рейовим вітрилом, яке відігравало лише допоміжну роль. Довжина середньовічних бойових галер сягала 50 метрів, а водотоннажність — 200 тонн. Головна вада цього типу кораблів — невелика осадка (не більше двох метрів) і низька надводна частина. Центр ваги всієї конструкції був надто високо, що позначалося під час плавання у відкритому морі при високій хвилі.
Життя рабів-веслярів з усіх історичних описів постає як неймовірно тяжке, виснажливе й криваве. Все їхнє тіло вкривали рубці від шмагання батогами. Вони спали між лавами валетом, тут же їли, відбували фізіологічні потреби. Тому граційні галери пахли так, як бочки золотарів. Інколи їх мили, поливаючи з відер морською водою.
На мусульманських галерах поневірялися раби-християни. На християнських суднах їх склад урізноманітнювався. Інколи за мізерну плату на цю каторгу добровільно зголошувалися християни. Звичайно, не від доброго життя. Траплялися й мусульманські раби, куплені королівськими чиновниками на спеціальних невільничих ринках Європи (у Венеції, Палермо, Генуї); були злочинці й звичайні волоцюги, які «наривалися» на жандармів саме тоді, коли флот потерпав від нестачі веслярів і в провінції розсилалися циркуляри: «Його величності потрібні осуджені на галерну працю».
Після Нантського едикту, що заборонив протестантське віросповідання у Франції, на галерах з'явилося багато гугенотів, їх засуджували на довічне галерне життя, до них ставилися на французьких кораблях особливо жорстоко: не дозволяли відправляти свій культ, принижували, в той час як католикам служили меси.
На мусульманських галерах рабам дозволяли молитися згідно зі своїми віросповіданнями.
Раби-християни в Північній Африці завжди могли сподіватися на викуп. Хоча б теоретично. До XVI століття в Магрібі бракувало робочих рук, і ціни на рабів підскочили так високо, що родичі бранців часто не могли їх викупити. В таких випадках остання надія покладалася на «викупні товариства», зокрема на найстаріше з них — орден Святої Трійці, що був заснований ще в XIII столітті. Членів ордену називали рінітаріями. Їх могли зустріти на всіх невільничих ринках Магрібу і впізнати по білому вбранні з каптуром і голубими або червоними хрестами на грудях. Мусульмани не зачіпали ченців, бо вони регулярно привозили їм гроші й викуповували рабів.
Набагато надійнішими у відкритому морі при високій хвилі були менші за розмірами піратські галери, так звані фелюки. Ширші від європейських галер, вони краще витримували негоду. Але головна їх перевага полягала в тому, що судно мало дві, трохи похилені наперед щогли зі скошеними вітрилами. Це дозволяло фелюкам проходити значні відстані без весел, а також забезпечувало високу швидкість, що мало істотне значення в піратському ремеслі. Вітрила доповнювалися веслами (по 16–24 з кожного борту), за якими просто на палубі сиділи веслярі, спустивши ноги в прорізані в ній отвори.
В руках піратів фелюки стали прекрасним знаряддям лову. Вони легко наздоганяли здобич і так само легко втікали від погоні. А дві рушійні сили — весла і вітрила — забезпечували їм маневреність у бою і практично «усякопогодність». Наприклад, у безвітряну погоду, коли вітрильники змушені були чекати сприятливої нагоди, фелюки продовжували рух на веслах.
Але ні великі галери, ні менші за них фелюки все ж не могли здійснювати трансокеанські подорожі. Аби успішніше діяти на нових і набагато важчих для них просторах, тобто в Атлантиці, берберійські пірати були змушені будувати «округлі. нави»— кораблі з високими бортами, низькою осадкою і кілем, обтяженим баластом, з трьома щоглами, оснащеними вітрилами у кілька ярусів.
Але практично аж до кінця свого існування берберійські пірати плавали на дещо удосконалених фелюках або бригантинах, так і не опанувавши західноєвропейського мистецтва кораблебудування. Втім, це не заважало їм робити сміливі набіги.
Особливого розголосу в піратському середовищі набула діяльність реїса Мурада, голландця, справжнє ім'я й прізвище якого було Ян Янц. Він тривалий час полював у Середземному морі і східній Атлантиці, користуючись базою в марокканському порту Сале. 1627 року Янц здійснив один з найсміливіших походів в історії берберїйського розбійництва. Маючи на борту лоцмана-датчанина, він вирушив в Ісландію, несподіваною атакою здобув Рейк'явік, але трофеї виявилися незначними. В оселях рибалок знайшлися тільки риба та сіль. Втім, реїс Мурад прихопив з собою кількасот ісландців: чоловіків, жінок, дітей.
У Середземному морі під час одного з походів його захопили мальтійські лицарі. Але невдовзі за нез'ясованих обставин він знову опинився на волі і найнявся на службу до султана Марокко. Як помер чи загинув цей розбишака морських просторів, ніхто не знає. Але іспанці поширювали легенду про його безславний кінець.
Пірати непокоїли своїми нападами й узбережжя Великобританії. Так, 1625 року вони спустошили околиці Плімута. Запливали й у гирло Темзи, загрожуючи самій столиці Англії. Щоб гарантувати безпеку, англійці певний час навіть платили викупне. Інколи траплялося, що вони порушували умови. Ось що писав у своєму донесенні один з перших англійських консулів у Алжирі: «Тут кажуть, що коли не поспішите з виплатою викупу, то підуть і займуть ваші місця в ліжках побіля ваших дружин, як це вони зробили в Іспанії».
Приблизно в той час берберійські пірати захопили острів Ланді біля південного узбережжя Англії, і вражені тамтешні мешканці щодня слухали спів муедзина, що долинав із острова. Але Англія, морська могутність якої зростала на очах, швидко звільнилася від такої напасті. 1655 року до порту Ла Гулет несподівано ввійшла ескадра під проводом адмірала Блейка. Скориставшись з паніки, англійці гарматним вогнем знищили всі кораблі, які юрмилися в порту. Цю операцію 1671 року повторив Едвард Спрег, який на всіх вітрилах зайшов у порт Бужі і розшматував там усі судна. Шістьма роками пізніше жертвою чергової атаки англійців став піратський флот у Тріполі.
Енергійну війну з морськими берберійцями вела також Франція. Її флот тричі (в 1682, 1683 і 1688 роках) бомбардував Алжир.
В історії мусульманського піратства є кілька епізодів, що в них узяли участь і слов'яни, зокрема поляки, держава яких мала на той час найбільше контактів із західним світом. Спочатку головною метою слов'янських подорожей була Свята земля, бажання познайомитися з далекими країнами. Пізніше до побожних пілігримів і молодих шляхтичів, які йшли по науку в італійські університети, долучилися і купці, головним чином із Гданська. Про небезпеки плавання по морю згадує Миколай Кшиштоф Радзивілл, прозваний Сиріткою, в реляції про свою подорож у 1583–1584 роках. По Середземному морю плавав і сам Ян Кохановський, але нотаток про це він не залишив.
Піратської неволі спізнав відомий ботанік Мельхіор Жуландіс з Мальборка. Корабель, на якому він подорожував з Італії до Лісабона, пірати захопили біля Сардинії і відконвоювали до Алжира. Тільки завдяки клопотам друзів, котрі зібрали значну суму на викуп, Жуландісу вдалося уникнути веслярської лави на галері.
Численні пригоди описує анонімний автор спогадів про подорож по Середземному морю і країнах Західної Європи в 1595 році. Біля берегів Сицилії його корабель атакували пірати, але капітан звичайним на той час маневром просто повів свій фрегат до берега, і екіпаж з пасажирами сховався в найближчому лісі.
З другої половини XVI століття багато поляків воювало з «невірними» у військах Мальтійського ордену. Найзнаменитішим з них був Прокоп Одровонж-Пеньонжик, який за численні перемоги над маврами як на морі, так і на суходолі удостоївся звання адмірала Мальтійського флоту.
Велику славу у битвах з мусульманами на Середземному морі заслужив на початку XVII століття шляхтич Бартоломей Новодворський. Через участь у дуелі при дворі короля Стефана Баторія він був змушений залишити Польщу. Кілька років тинявся у Франції, звідки подався на Мальту. Разом з мальтійськими лицарями брав участь у походах на африканське узбережжя і відзначився під час штурму важливої фортеці, яка пізніше належала ордену (напевне, йдеться про Тріполі).
Усю Європу облетіла звістка про вчинок шляхтича Марка Якимовського з Подолії (нині Україна). Під час війни з Туреччиною він потрапив у полон і був проданий в Єгипет на галеру. Коли судно з прикутим до лави Якимовським перебувало в Мітілені на Лесбосі, він здійняв там бучу, і, знешкодивши сторожу, невільники прорвалися з порту у відкрите море, а буря, що невдовзі зірвалася, дала їм змогу втекти від погоні. Через п'ятнадцять днів плавання бунтівники під вмілою орудою поляка дісталися до Мессіни, а звідтіля через Палермо і Неаполь прибули до Рима. Там вони піднесли папі римському здобуті турецькі прапори. І там же Марко Якимовський одружився з бранкою на ймення Катажина, яка теж поневірялася на повсталій галері.
У минулому багато європейських країн не мали достатньо могутніх флотів, здатних протистояти об'єднаним силам піратів. Тому європейці були змушені платити данину. Але й це не гарантувало цілковитої безпеки для їх торговельних кораблів.
У Сполучених Штатів Америки, які тільки спиналися на ноги, теж виник гострий конфлікт з берберійськими піратами.
Молода держава ще не мала військового флоту, і саме з цього скористалися корсари, раз по раз скубучи американські комерційні судна. Тому зрозуміло, що американці теж платили піратам відкупне, аби відкараскатися від нахаб. Але гроші не убезпечили їх кораблі. Бей Алжиру, якому вони «подарували» значну суму золотом і 24-гарматний фрегат, погодився укласти мир. Та тут же зголосилися король Марокко і бей Тріполі: і нам давай! Не дали. І почалася веремія. Пірати частіше навідувалися до берегів Америки.
Варто згадати, що майже всі європейські держави були змушені так чи інакше задобрювати північноафриканських морських шибайголів. 1770 року Данія після невдалої військової експедиції купила мир у алжирського бея за 100 тисяч талерів і два кораблі з військовим спорядженням. Королівство Обох Сицилій підносило Алжиру данину в розмірі 24 тисяч піастрів щорічно; окрім того, на подарунки бею йшло ще до 20 тисяч. Так само робила Португалія. Тоскана данини не платила, але кожен новий консул, який призначався в Алжир, мусив дати бею подарунок на 25 тисяч піастрів. Сардинія і папська консисторія при посередництві Англії і Франції обмежилися подарунками. Подарунки слала й Англія, вже після бомбардування Алжира в 1816 році вона була змушена присилати подарунки на 600 фунтів стерлінгів при кожній зміні консула. Нікуди не могли дітися від такої напасті Голландія, Ганновер і Бремен. Швеція і Данія, хоч круть, хоч верть, а виплачували значну щорічну данину у вигляді військового спорядження. Окрім того, всі держави кожних десять років при поновленні мирної угоди дарували щось на 10 тисяч піастрів, і консули приступали до виконання своїх обов'язків лише після того, як догодили всім алжирським міністрам.
Все це підштовхувало до думки, що проблему можна розв'язати тільки застосувавши зброю. На американських корабельнях почали терміново будувати військові судна. Нарешті весною 1803 року у Середземне море рушила ескадра, що складалася з двох шхун — «Наутілус» і «Віксен» (кожна з 12 гарматами на борту) і двох фрегатів — «Філадельфія» і «Констітусьйон» (кожен мав по 44 гармати). Останній і став флагманським кораблем ескадри, якою командував адмірал Едвард Пребл.
Літо сприяло американцям. Пребл звелів «Філадельфії» і «Віксену» заблокувати порт Тріполі. А з іншими кораблями пішов на пошуки піратів, підвладних королю Марокко. Під час патрулювання марокканського узбережжя американці затримали два піратські кораблі, один з яких саме повертався з розбійницького походу, тягнучи на буксирі захоплений купецький бриг.
Демонстрація сили та успішна блокада портів невдовзі переконали володаря Марокко, що з мріями про американське золото і фрегат треба розпрощатися. Укладений мирний договір зобов'язав обидві сторони до обміну полоненими і повернення захоплених суден.
По цьому Пребл рушив зі своєю частиною ескадри на Сицилію, щоб у Сіракузах закласти зимову базу. Там він довідався про драматичні події на рейді Тріполі. «Філадельфія», переслідуючи один із ворожих кораблів, несподівано наскочила на скелі, що не були зазначені в лоціях, і після запеклого бою склала зброю. Пірати відбуксирували її в Тріполі, зняли гармати і зміцнили ними і без того сильну артилерійську батарею на портових мурах. Екіпаж корабля (303 чоловіки), попередньо обдерши до нитки, пірати ув'язнили в колишньому будинку американського консулату.
Володар Тріполі баша Юсуф тріумфував, повторюючи, що «невірні пси ніколи не переможуть захисників віри». Вигідний мир, який мав намір невдовзі укласти Пребл, став ідефіксом. Американці втратили понад третину своєї артилерії, і на стільки ж зросла вогнева потужність суперника. До того ж виникло побоювання, що пірати використають «Філадельфію» для розблокування Тріполі, а то навіть почнуть будувати кораблі такого типу. Хоча останнє було малоймовірне. Пребл вирішив: якщо судно не можна повернути, його треба знищити!
Для реалізації задуму скористалися недавно захопленим піратським судном «Мастіко». Поширений в Середземному морі силует корабля, тип вітрил не міг викликати тривоги в портової сторожі, а мальтійський лоцман знав акваторію, як своїх п'ять пальців. Здійсненню плану сприяла також пора року: настала зима, традиційне мореплавство завмерло, більшість кораблів витягли на берег.
31 січня 1804 року «Мастіко» з 70 добровольцями на борту підготувався до походу. Двома днями пізніше він залишив сіракузький порт і через п'ять днів став на рейді Тріполі. Шторм заніс «Мастіко» далеко на схід, і тільки 16 лютого команда змогла узятися до діла.
Спокійної зимової ночі невідомий корабель повільно зайшов у порт. Ніч була місячна. Як описував один з учасників походу, він виразно бачив обриси мурів, на яких чітко окреслювалися батареї гармат, кілька кораблів, пришвартованих неподалік, білі будинки міста. На їх тлі вирізнялася темна брила корпусу «Філадельфії».
На середині бухти чужий корабель помітила сторожа. З мурів запитали про походження судна і мету його прибуття. Лоцман, який вів «Мастіко», не розгубився і відповів, що вони йдуть з Тунісу. Мовляв, хоче перебути шторм, бо втратив усі якорі й хотів би пришвартуватися до борту «Філадельфії». А вже коли на палубі фрегата хтось розпачливо заволав: «Американос!», йому ніхто не повірив. Намагаючись не здіймати зайвого галасу, діючи лиш ножами й індіанськими томагавками, американський десант забив, «зняв» з цього світу близько двадцяти чоловік, які були на борту «Філадельфії». І хоч вогнепальна зброя тоді не застосовувалася, все ж усі дізналися про атаку, оборона порту і міста сколихнулася. Нападників піддали артилерійському обстрілу одночасно з портових мурів, суходолу і кораблів. Але кинджальний вогонь в замкнутому просторі більше зашкодив оборонцям, ніж нападникам. Його припинили тільки тоді, коли снаряди з портових батарей почали долітати до палацу баші.
Тим часом американці за якихось двадцять хвилин відбуксирували «Філадельфію» до цього ж палацу і там, на очах у безпорадних і розгублених піратів, демонстративно підпалили.
Підвела риску в боротьбі з одержавленою формою піратства смілива акція американців, внаслідок якої був спалений розбійницький флот, а тріполійський порт майже вщент знищений. Цю операцію здійснили через півроку з допомогою брандера. Вже знайомий нам «Мастіко» завантажили стома бочками пороху (близько 5 тонн) і вночі відбуксирували шлюпкою в порт. Вибух брандера призвів до страхітливих руйнувань. Вранці, як описує один із свідків та учасників подій, «тільки рештки корабельних корпусів, які плавали в каламутній воді, свідчили про існування піратського флоту».
Але мало хто знав, що ще 1900 року раби-європейці працювали в заможних маєтках у Мекнесі, Марракеші та інших містах. Великі пасажирські судна спокійно проходили через Гібралтарську протоку біля скелі, наїжаченої британськими гарматами, а в морі, як і раніше, нишпорили пірати з племені сафі в пошуках невеличких суден. Вони викрадали чоловіків і жінок та продавали їх на невільничих ринках. Захопивши Марокко і Алжир, Франція остаточно покінчила з північноафриканським піратством. Середземне море відтоді стало європейським.
Відкриття Америки Христофором Колумбом 1492 року ще більше активізувало діяльність морських піратів. Потужний потік коштовних каменів і благородних металів безперервно плив до Європи в трюмах іспанських і португальських галеонів. Європейські корсари простягали до них свої пожадливі руки. Ще Колумб під час третьої подорожі змушений був сховатися від них на острові Мадейра і перечекати, поки розбійники відпливуть у пошуках іншої здобичі.
В руки французьких піратів з Дьєпа, над якими верховодив італієць за походженням Джованні де Ферразано (іспанці звали його Жуаном Флорентіно — Флорентійцем), потрапила значна частина величезного скарбу, награбованого Кортесом у Мексиці і призначеного королю Іспанії Карлу V. Французи заскочили зненацька іспанські кораблі біля Азорських островів.
Король Франції Франциск І сприяв волонтерам моря. З його неафішованого дозволу в Ла-Рошелі виник осередок розбишак і єретиків, який тільки 1628 року з немалим зусиллям ліквідував кардинал Рішельє. До цього міста, знаного у Франції як «покидьок морів», прибивалися пірати з Англії, Голландії, Гасконії, Нормандії, Бретані… Найвідомішими серед них були Жак де Сір і Франсіс де Клерк — Дерев'яна Нога. Це він 1555 року умудрився порозкошувати на Кубі в самій Гавані, попалити там церкви, позабирати жінок і злупити з населення величезний викуп.
Королева Англії Єлизавета І, як і владар Франції, неофіційно підтримувала діяльність морських розбійників. Згідно з її політикою вони мали чітке завдання — грабувати кораблі Іспанії, щоб, таким чином, ослабити грізного суперника і збудувати свою морську імперію. Розбійництво ж, спрямоване проти кораблів своєї країни, як в Англії, так і V Франції суворо каралося. Обидві держави залишилися поза угодою 1494 року, що затвердила поділ нововідкритих земель між Іспанією і Португалією. Згідно з нею всі землі й моря (відкриті й не відкриті), що лежали на захід від 46-го меридіана, належали Іспанії, а східніше — Португалії.
Для Франциска І ця угода не мала ніякої вартості, ні Божого авторитету. Саме король Франції кинув історичне запитання: «В якому це місці Біблія говорить про поділ світу між двома державами?» І його все частіше повторювали в Англії, Нідерландах і Франції.
Тим часом іспанці вкорінювалися в своїх колоніях. У першій половині XVI століття в Центральній Америці виникли багаті, красиві міста з міцними мурами і численними гарнізонами, зручні порти, широкі плантації, на яких білі збиткувалися по-чорному над індіанцями, а пізніше й африканцями.
У портах і прибережних містах скупчувалися великі багатства Нового Світу, які в трюмах галеонів найхристияннішого короля Іспанії перевозилися до Європи. Транспортувала ці скарби спеціальна компанія з резиденцією в Севільї. Компанія вважалася абсолютним монополістом на торгівлю з іспанськими колоніями, без її дозволу жоден корабель не міг зайти до портів Нового Світу.
Королі Іспанії суворо наказували своїм віце-королям і губернаторам за океаном винищувати або виганяти чужих з їхніх володінь. Всі, хто не був підданим іспанського короля, не мали права перебувати в Новому Світі. Особливо жорстоко переслідувалися єретики: лютерани, кальвіністи, гугеноти й англіканці.
Королівські піддані намагалися якнайретельніше виконувати накази володарів. Розголос про їхні жорстокості докочувався до берегів Європи, викликаючи обурення і жадобу помсти.
На Антільських островах іспанці захопили два англійських кораблі. Багатьом з екіпажів повідтинали руки, ноги, носи, викололи очі. Але на цьому не зупинилися, вигадали ще жорстокіші тортури: облили полонених медом і прив'язали до дерев, залишивши їх на поживу мухам та іншим комахам.
Англійці не залишилися в боргу: захопивши біля берегів Європи іспанський галеон, повідрізали полоненим носи, гукаючи: «Тепер почхайте трохи золотом!» У численних сутичках, нападах, грабунках, переслідуваннях з обох боків зростала ненависть, підсилена релігійними амбіціями. Іспанці вважали для себе Божим заповітом завоювання поганських земель і охорону їх від єретиків. Французи і англійці не сумнівалися, що скарби, завантажені в трюмах іспанських кораблів, є дарунком природи, посланим їм Богом, а війна з папістами — то найкраща вдячна молитва.
На кінець XVI століття припадає новий спалах морського розбою. Це явище мало політичне підґрунтя: боротьба за панування на морі між Іспанією і Англією загострилася і наближалася до вирішальної фази.
На правління королеви Єлизавети І (1558–1603) припадає початок морської та економічної могутності Англії. Після ганебної поразки Непереможної Армади 1588 року колоніальна Іспанія зазнала дошкульного удару. Її флот перестав панувати на морях, дедалі важче доводилося іспанцям боронити свої заморські володіння і монополію на зв'язки з ними.
Англійці тим часом мали намір скористатися з плодів своєї перемоги. Вони рішуче нагадували про свою частку в колоніальному розподілі світу. Англійські купці прагнули мати нові ринки збуту, джерела дешевої сировини, дворянство сподівалося на нові маєтності, прості люди вбачали в Новому Світі можливість розбагатіти, а панівна верхівка мала на прикметі щедрі поклади благородних металів, таких потрібних у війні і в політиці.
Ще перед кризою морської могутності Іспанії англійці пробували урвати трохи багатств з її розкішно накритого колоніального столу. Але, не маючи змоги протистояти іспанцям у відкритій війні, піддані королеви Єлизавети провадили своєрідну партизанську війну на морі. Її характер виявився досить складним. Вирушаючи в море, англійці були одночасно: піратами, якщо нападали і грабували кораблі країни, з якою Англія перебувала офіційно в мирі; корсарами, якщо робили це за наказом королеви Єлизавети І і на підставі її каперських листів; купцями, якщо торгували невільниками, що їх охоче купували іспанські плантатори на Антілах, незважаючи на сувору заборону їхнього короля.
Цих здатних на все авантюристів дошкульно називали «морськими псами». Портом-базою, звідки вони вирушали в далекі походи і куди поверталися зі здобиччю, було місто Плімут у південно-західній Англії. Найбільшої слави серед «морських псів» зажив Френсіс Дрейк, син англійського пастора. Молодий Дрейк набув піратського досвіду під проводом Джона Хокінза, найбагатшого громадянина Плімута, сміливого мореплавця, контрабандиста і торговця рабами. Уникаючи іспанських військових кораблів, англійські розбійники транспортували чорних невільників з Гвінеї на Еспаньйолу (Гаїті), маючи з цього величезний зиск.
1567 року в Карибське море зі сміливими намірами вирушила ескадра із шести кораблів під командою Джона Хокінза. Окрім торгівлі невільниками її учасники хотіли спробувати і воєнного щастя. Хотів цього і Френсіс Дрейк, капітан одного з кораблів. Негрів англійці спродали швидко, уторгували чималенькі кошти: золотом, сріблом і перлинами. Та й між іншим пограбували порт Веракрус.
Але експедиція закінчилася невдачею. Іспанці знищили кораблі нападників, в тому числі і найбільший з них, що належав самій королеві Єлизаветі — «Ісус із Любека». Врятувалися тільки два невеликі суденця Хокінза і Дрейка.
Френсіс Дрейк (його пізніше називали «Залізним піратом») був людиною владною і суворою, мав справді скажену вдачу і в той же час відзначався марнославством і забобонністю, навіть з огляду особливостей його епохи. Якось під час бурі він волав на всю горлянку, що це підступи ворога, який перебуває на кораблі, що цей ворог — «чаклун, і буря вирвалася з його скрині».
Щоб покрити завдані негодою збитки, Дрейк у наступному поході напав на караван мулів, що транспортували срібло з копалень Потоші до Панами. Кілька місяців Дрейк готувався до нападу із засідки. А коли караван підійшов, пірати у білих балахонах, щоб легше відрізняти у темряві своїх, кинулися з укриття. Іспанську охорону швидко знешкодили, і Дрейк став власником понад 200 мулів, навантажених золотом, сріблом і перлинами.
Зустрічати розбійників у порту Плімут вийшло все місто. Церкви і таверни блискавично спорожніли. Англія вперше побачила такі багатства. Переможця привітала навіть Єлизавета І.
Францисканець Педро-Симон, свідок тих подій, писав: «Після першого вдалого походу і грабунку він [Дрейк] прибув до Лондона, де його зустріли з ентузіазмом, якого ніколи не шкодують багатству. Навіть королева взяла участь у тих» небуденних маніфестаціях, приділяючи йому стільки ґречності, скільки дозволяла її королівська гідність, бо врешті вона була тільки жінкою. Напевне, її привели також жадібність і бажання по лікті запхати руки у здобич, що її привіз протестант».
15 листопада 1577 року Дрейк знову вийшов у море. Цього разу в ескадрі було п'ять кораблів. Похід тривав близько трьох років, тільки одне судно, прославлений флагман-галеон «Голден Хайнд» («Золота лань»), повернулося до Плімута, оперезавши земну кулю.
Спочатку Дрейк діяв в Атлантиці, пізніше поплив до Америки і 20 серпня пройшов протоку Магеллана.
У Тихому океані іспанці аж ніяк не сподівалися зустріти англійських піратів. Дрейк легко грабував прибережні міста Чилі, Перу, Мексики. Неподалік Калао в його тенета потрапив наповнений скарбами корабель «Нуестра сеньйора де ла Концепсьон». Далі Дрейк добрався аж до берегів Каліфорнії, яку оголосив власністю англійської корони. Звідтіля вирушив на захід до Індії. Завдавав клопотів іспанцям на Філіппінах. На Молуккських островах навантажив своє судно прянощами, які тоді вважалися такими ж цінними, як і золото. Потім, обігнувши Африку, повернувся до Англії.
Скарби, привезені в трюмах «Голден Хайнд», оцінювалися в півтора мільйона дукатів і дорівнювали шестирічному прибуткові португальців від їхніх колоній. Оскільки Англія перебувала тоді в мирі з Іспанією, посол Філіппа II рішуче наполягав на покаранні Дрейка і поверненні награбованого.
Реакція англійської королеви була знаменною. Єлизавета І спокійно вислухала докори посла, визнала їх справедливими і наказала скласти докладний список багатств, що їх привіз Дрейк, аби повернути королю Іспанії те, що в нього буцімто вкрали. Наказ виконали, королева у супроводі почту прибула на борт «Золотої лані», де її навколішках чекав Дрейк.
— Дрейку, — промовила Єлизавета І, — король Іспанії домагається твоєї голови. Я прийшла сюди по неї.
І підвела пірата на ноги, поцілувала й оголосила про надання йому шляхетського титулу…
1585 року в Карибське море вирушила найбільша піратська експедиція. Під командою Френсіса Дрейка зібралося 2300 чоловік і 25 кораблів. Щоб уникнути претензій короля Іспанії і не поставити королеву в незручне дипломатичне становище, Дрейк офіційно оголосив себе піратом, який вирушив у море проти волі Єлизавети для здобуття розбійницьких трофеїв. У його флоті пливло два судна, що належали королеві, на спорядження ескадри склалися кілька багатих лондонських банкірів.
Спочатку англійці пограбували іспанське місто Віго, потім напали на острови Зеленого Мису, звідкіля вирушили до Америки. Першою їх здобиччю там стало одне з найстаріших, найбагатших і найкультурніших (мало університет) міст Нового Світу Санто Домінго на Гаїті. Дрейк узяв там 25 тисяч дукатів викупу і вирушив на Картахену — столицю Нової Гренади. Легко здобув місто і почережно підпалював його райони, поки нарешті вичавив з населення 110 тисяч дукатів відступних.
Піратська експедиція повернулася до Англії зі здобиччю, яку оцінювали тоді в шалену суму — понад 400 тисяч дукатів. Але Дрейк був змушений тимчасово припинити розбійництво. Іспанський король вирішив остаточно поквитатися зі своєю нахабною єретичною супротивницею.
12 липня 1588 року на Англію грізно пішла Непереможна Армада, що складалася з 130 кораблів і 31 тисячі солдатів. Та ба!.. Поразці іспанського флоту сприяли і «морські пси», в тому числі й Дрейк, тоді вже віце-адмірал королівського флоту. Розгром іспанців довершили несподівані шторми, які розігралися в Північному морі й Атлантиці. До Іспанії повернулося тільки 65 кораблів і близько 10 тисяч людей.
Дрейк і далі продовжував піратський промисел. Паніка знову охопила мешканців Антіл, Панами та Нікарагуа. Знову «найбільший злодій морів» — так називав Дрейка іспанський посол при англійському дворі — кружляв біля узбережжя.
І раптом Бог почув настійливі молитви іспанців. 1596 року під час чергового походу Дрейк несподівано помер. Його тіло поглинули води Карибського моря. А легенди залишилися. І дарована королевою Єлизаветою І шпага з написом: «Хто піднесе на тебе, Дрейку, руку, той піднесе її і на нас».
Кар'єру Дрейка успішно наслідував інший «морський пес» — Томас Кавендіш. Його грабіжницька «прогулянка» в Тихий океан протягом 1577–1580 років закінчилася з приємністю. Казкова здобич дісталася англійцям, коли вони захопили біля берегів Каліфорнії іспанський галеон «Санта Анна», що йшов з Філіппін. У листі, надісланому своєму покровителеві лорду Хендсону, Кавендіш писав: «Учинив великі спустошення на узбережжі Чилі, Перу, Нової Іспанії. Спалив і потопив 19 кораблів, великих і малих, усі села і міста, де приставали до берега, спалив і знищив».
Після повернення до Англії Кавендіш, як і Дрейк, на відзначення заслуг перед королівством одержав шляхетський титул. Слава про нього розійшлася по всій Англії. Більшу частину награбованого Кавендіш виділив на будівництво чудового корабля, який назвав «Дезіре» («Прагнення»). Його борти виблискували мідними кутими прикрасами, верхівки щогл сяяли золотою бляхою, а вітрила були пошиті з китайського шовку.
На цьому судні Кавендіш вирушив у новий піратський похід, який, проте, закінчився невдачею. Іспанці добре пильнували свої скарби, і Кавендішеві не допомогли ніякі хитрощі, навіть молитва, складена ще моряками Дрейка: «О господи! Зроби нас багатими. Ми повинні оволодіти золотом перед тим, як побачимо Англію…»
Пригнічений поразкою, оточений незадоволеними членами екіпажу, Кавендіш помер у морі по дорозі до Англії. В історії мореплавства він став другим після Дрейка англійцем, що здійснив кругосвітню подорож.
Серед піратів, що діяли в морях Центральної Америки, були представники всіх національностей. За винятком хіба що іспанців. Вони не дуже жалували це ремесло. Але й серед них траплялися шукачі легкого хліба. Ненависть до королівської Іспанії, її колоніальної політики єднала кілька поколінь карибських розбишак. Але й між ними простежувалися певні відмінності.
Зі смертю Дрейка закінчилася епоха піратів шляхетського походження, таємно підтримуваних урядом. Прийшли нові часи. Тепер найширшого розголосу набувають дії піратів з простого люду, які не визнають над собою жодної влади і джерело своєї сили вбачають тільки у власній згуртованості, влучності пострілів, хитрості й досвідченості ватажків.
Наприкінці XVI століття королі Англії і Франції дещо охололи до справ на далеких континентах. Міжнародна обстановка в Європі ускладнилася, точилися релігійні війни, відбувалися безконечні воєнні сутички. Зміна політичних обставин вела до того, що давні вороги раптом ставали спільниками.
Пірати не завжди виявляли обізнаність з перебігом високої політики. І часто дорого за це платили. Так, Уолтер Рейлі, якому відрубали голову за наказом короля Якова І, вважався заслуженим мореплавцем, який своїми географічними відкриттями в Північній Америці підготував континент до англійської колонізації. Він виявився у числі найхоробріших захисників Англії під час іспанського нашестя 1588 року. Але в 1595-му він пограбував острів Трінідад, і на вимогу іспанського посла його, незважаючи на колишні заслуги, покарали на горло.
На початку XVII століття в Центральній Америці виникла нова сила — голландці, які з купецькою системністю підривали морську могутність Іспанії. 1625 року голландські пірати атакували Пуерто-Ріко і Ямайку. Трьома роками пізніше Піт Хей, який пройшов шлях від юнги до ватажка розбійників, а пізніше став адміралом і народним героєм своєї країни, в затоці Матанзас на Кубі атакував іспанську Срібну Флотилію, що возила до Європи скарби іспанських колоній, і награбував дорогоцінностей на 12 мільйонів флоринів.
Але голландці, як раніше англійці й французи, на Антільських островах лише гостювали. Вони нападали на іспанців, продавали контрабандний товар і поверталися до Європи. І тільки пізніше облаштували собі постійну базу в Гаяні.
Першими, хто почав міняти політичну карту Антіл, видираючи з іспанських рук спочатку маленькі, а щодалі все більші шматки земель, були не регулярні флоти й армії європейських держав, а стихійно зорганізовані, готові на все групи контрабандистів, мисливців і піратів, які здебільшого були підданими королів Англії і Франції.
Особливо багато прибуло їх на Антіли в середині XVII століття в зв'язку зі зміною політичної ситуації в Західній Європі. Після тривалих релігійних воєн настав мир. Без занять залишилися натовпи найманих солдатів, усяких авантюристів. З другого боку, представники пануючих віросповідань безжалісно переслідували у своїх країнах «єретиків». Від загрози тортур і спалення на вогнищі з Франції втікали гугеноти, із Англії — католики… Багато з них рушили на Захід, на пошуки легендарного Ельдорадо, де могли б вірувати у свого Бога і не боятися королівської влади. Не бракувало серед них і звичайних злочинців, бідних дворян, шукачів щастя й пригод.
Першим був заселений невеликий острів Сан-Крістобаль, захоплений ще 1625 року за наказом кардинала Рішельє для влаштування французької морської бази. Невдовзі цей острів став першою колонією Франції. Її губернатором призначили магістра Мальтійського ордену Філіппа де Лонвільєра. Так само англійці зайняли острів Невіс.
Іспанці розкошували тільки на двох найбільших островах: Кубі і Гаїті. І вони рішуче перешкоджали англо-французькому заселенню Антіл, навіть послали проти колоністів сильну експедицію. Французам і англійцям не вистачало сил для відкритого бою. Вони залишили Сан-Крістобаль і Невіс та переселилися на острів Черепах (Тортуга), біля північного узбережжя Гаїті.
Під час постійних воєн з іспанцями, які вперто прагнули «очистити» острови, сформувалося унікальне суспільство. Утворили його мисливці на диких буйволів на острові Еспаньйола (пізніше Сан-Домінго). Їх називали буканьерами. Пізніше до них приєдналися мисливці, що «спеціалізувалися» на кабанах і ведмедях. Назва поширилася і на них.
Мисливий подовгу жили в лісах, не навідуючись додому по кілька місяців. Свою здобич вони продавали на острові Тортуга. Місцеві колоністи купували у буканьєрів шкури, копчене і солоне м'ясо тварин, натомість продавали їм порох, свинець. Звичайно, мисливці по-своєму розважалися на острові, пропиваючи гроші, що «не вкладалися» у їхній кошторис.
Варто зазначити, що буканьєри і флібустьєри це не одне й те ж. Вони діяли спочатку нарізно. Тільки потім, під тиском зовнішніх обставин, їхня спілка стала нероздільною.
Буканьєри Антільських островів являли собою досить своєрідну спільноту людей. Свою назву вони одержали від місць, де були їхні невеличкі поля і житло. Тут вони солили і коптили м'ясо, сушили шкури тощо. Ці місця називалися буканами. За іншою версією, назва «буканьєр» походить від індіанського слова «букан», що означало спосіб приготування м'яса, а саме копчення в диму вогнища. Втім, обидві версії швидше доповнюють одна одну, ніж заперечують. Житла буканьєрів являли собою курені, вкриті зверху, але без стін. Вони захищали від дощу й сонця, але продувалися з усіх боків. Це «життя на природі» пізніше сприяло виникненню міфу про можливість гармонійного розвитку людини.
Буканьєрів і флібустьєрів знали в Європі як людей напівдиких, розбійників, аморфну суміш різних народів. Втім, їхні напади і грабунки, спочатку не такі вже й поширені, тільки підтверджували право сильного в тих місцях. Але пізніше вони привернули до себе увагу, коли правильною системою своїх дій, стратегією і тактикою вивищилися над рівнем звичайного піратства.
Буканьерами стали переважно французькі поселенці (найчастіше з Нормандії), але траплялися серед них і вихідці з інших європейських країн, яких доля загнала за океан. Як правило, вони не знали, що таке сім'я, жили по двое в повній злагоді та приязні, володіючи всім нехитрим добром спільно, називали один одного «матросами», а життя своє «матроством». Той, хто переживав свого товариша, успадковував його майно. Тут стосунки між буканьєрами мали ще одну особливість: кожен, хто чогось конче потребував, міг, не питаючи, взяти необхідне в будь-якому букані. Ховати майно вважалося у них за злочин проти громадянських прав. У товаристві, де майже не розрізняли слів «моє» і «твоє», сварки між його членами траплялися досить рідко, а коли й траплялися, то швидко вщухали, з допомогою товаришів.
Закони, за якими жили буканьєри, були дуже прості. Вони визнавали тільки взаємні умови. Якщо хто-небудь радив ввести якісь удосконалення, буканьєри стримано відповідали: «Це не заведено на березі». Певною мірою вони визнавали субординацію і вважали в окремих питаннях своїм начальником губернатора Тортуги. Визнавали себе також християнами, хоча приписів якоїсь конкретної конфесії не дотримувалися.
Кожен, хто вступав у товариство буканьєрів, мусив забути всі звички і звичаї цивілізованого суспільства і навіть відмовитися від свого прізвища. Йому давали нове прізвисько, часто жартівливе, яке нерідко переходило у спадок нащадкам. Інші тільки під час шлюбного обряду оголошували своє справжнє прізвище. На Антілах побутувало прислів'я, що «людей пізнають тільки тоді, коли вони одружуються».
Після шлюбу мінявся не тільки спосіб життя буканьєра, а й припинявся будь-який зв'язок з колишніми товаришами. Одружений ставав «жителем», колоністом і формально підлягав губернаторові.
Одяг буканьєра являв собою сорочку з грубезного полотна, просякнуту кров'ю забитих тварин і через це шкарубку як дошка, такі ж панталони і черевики з свинячої шкіри. На шкіряному паску висіло кілька ножів і коротка шабля. Голову вкривала шапка. Чи не кожен з буканьєрів мав вогнепальну зброю — рушницю, що стріляла дволотовими кулями. Мав і служок. У котрогось їх було й декілька. Ну, звичайно, і мисливські собаки на одного до тридцяти. Головне заняття буканьєра — полювання на буйволів, а полювання на кабанів вважалося розвагою.
Харчувалися мисливці м'ясом забитих тварин. Причому сирий мозок їли на сніданок. Хліба й вина зазвичай не вживали. Жили, висловлюючись мовою сучасної медицини, в антигігієнічних умовах, як первісне плем'я. Не знали ні столів, ні лав. Відпочити і поїсти сідали на голу землю біля якогось пенька чи кореневища.
Втім, такий дискомфорт не турбував буканьерів. А коли здоров'я після багатьох років дикого життя починало підупадати, поміркованіші прощалися з товаришами і переходили в категорію поселенців. Але було багато й таких, що й чути не хотіли про більш-менш влаштоване життя і залишалися буканьєрами до скону, часто відмовляючись від значного спадку.
Головні букани були на півострові Самана, на невеличкому острівці в Байязькій гавані, на північному березі Сан-Домінго, в гавані Марго, на острові Тортуга в так званій Опаленій Савані, в Мірбалеті й на Коров'ячому острові, що його іспанці звали Вакка, а французи Аваш.
Власне, ініціатива воєнних дій походила не від буканьєрів. Вони жили, нікому не заважаючи. Іспанці ж, хоч і мали певний зиск від їх практичної діяльності, надумали прогнати поселенців з острова Сан-Домінго, а то й взагалі винищити.
Після досить тривалого періоду дрібних сутичок і спроб заскочити буканьєрів зненацька іспанська сторона перейшла до серйозних каральних акцій. 1663 року на Сан-Домінго висадився іспанський загін у складі 500 чоловік. Командував десантом досвідчений, випробуваний у нідерландських війнах офіцер ван Дельмоф. Загін пройшов форсованим маршем у Савану. Буканьєри довідалися про карателів занадто пізно. По тривозі їх зібралося близько сотні. Ще можна було відступити до іншого букана, але горді мисливці не пішли на цей, як вони вважали, «ганебний крок», а вирішили виступити назустріч іспанцям і дати нещадний бій. Вороги зустрілися біля гірської ущелини. Подив іспанців, які були впевнені у своїй чисельній і технічній перевазі, посилився ще й тим, що буканьєри напали першими. Обидві сторони билися відчайдушно, і доля перемоги довго залишалася неясною. Та врешті іспанці не витримали. Загін був розбитий вщент. Хто вцілів, повтікали в гори. Сам ван Дельмоф віддав богові душу.
Це справило на іспанців сильне враження, але до миру не привело. Колонізатори знову вдалися до тактики переслідування окремих мисливців. Буканьєри відповіли контрзаходом: перенесли свої букани на маленькі острівці навколо Сан-Домінго і вирушали полювати тільки сильними групами. Тоді іспанці почали нападати на ці групи і вбивати кожного буканьєра, який траплявся на їхньому шляху.
Смерть товариша збуджувала весь букан: полювання припинялося, усі волали про помсту. І мстилися як могли.
Упевнившись, що винищити буканьєрів неможливо, і прагнучи очистити від них хоча б Сан-Домінго, іспанці спланували і здійснили акцію, яку можна вважати першим свідомим порушенням екологічної рівноваги: вони влаштували тотальне полювання на буйволів, і воно тривало доти, поки на острові не залишилося жодної тварини.
Це вибило з-під буканьєрів саму основу їхнього життя. Не стало чого їсти і чим торгувати. Треба було міняти спосіб життя. Дехто перейшов у «жителі», тобто став колоністом на Байязі, Тортузі, інших дрібних островах. Але багато поставилися з презирством до спокійного, безпечного життя і подалися до флібустьєрів, своїх добрих знайомців, які на той час вже розкошували в морях. Там вони сподівалися помститися своїм ворогам і переслідувачам. Поєднання цих двох сил — первісно мисливської і морської вольниці — викликало в іспанській Америці справді вибуховий ефект.
Слово «флібустьєри» походить від голландського «vri buiter», «фрі бутер», тобто пірат, а у французькій — «flibustiers» з таким же значенням. Та вони охочіше називали себе береговими братами.
Попри жорстокість свого ремесла флібустьєри, як італійські мафіозі, відзначалися релігійністю. Перед битвою вони ревно молилися, били себе в груди кулаками, мирилися один з одним, прощаючи образи.
Сучасники, які жили поміж флібустьєрів і залишили свої нотатки, одностайно свідчили, що в жорстокості й запеклості їм не було рівних. Хіба що серед них не траплялося випадків канібалізму, тобто людоїдства. Втім, ці свідчення досить однобічні, і про це далі йтиме мова.
Вирушаючи за першим покликом у похід, кожен флібустьєр мав при собі певну кількість пороху і свинцю, свинини й солоного м'яса. Часто запаси продовольства поповнювалися завдяки звичайному грабункові в тій місцевості, де вони жили. Колоністи мовчали, побоюючись помсти.
Перед походом флібустьєри зазвичай складали заповіти. Майно і гроші загиблого успадковував побратим. А якщо в небіжчика залишалася родина, то частку спадку заповідали товаришеві, а решту — сім'ї.
Усі молоді й гарні жінки, які потрапляли до флібустьєрів у полон, незважаючи на їхнє подружнє і суспільне становище, вважалися здобиччю. Ніщо не могло їх порятувати від грубої чоловічої пристрасті. Винятки траплялися дуже рідко. Бувало, що жінка потрапляла до рук одразу кільком флібустьєрам, тоді вони кидали жереб. Той, хто виграв, мав право взяти її з собою і поводитися як з дружиною, що, втім, не позбавляло й інших права відбувати свою чергу. Обходилося зазвичай без ревнощів і сварок. Цей різновид групового шлюбу називався на манір буканьєрів матроством.
Повернувшись із вдалого походу, флібустьєри «гуляли» з неміщанським розмахом: одягали розкішне вбрання, трощили все, що потрапляло під руку, демонструючи своє презирство до благополуччя, до того, що чекає на них завтра. Власне, така поведінка йшла від їхньої життєвої філософії. «Що наша доля? — казали пірати. — Сьогодні ми живі, а завтра вбиті. То навіщо скупитися?! Треба швидше прожити життя, яке дісталося нам поза нашою волею, і не зазирати у майбутнє».
Найпопулярнішою розвагою флібустьєрів була пиятика. Часто невеличка група купувала бочку вина і не відходила від неї, поки там залишалася бодай краплина. Кожен пив зі своєї посудини, а як не мав такої, то лягав під цівку і глитав так.
Їли в основному черепашаче м'ясо, смачне й поживне. Тим більше, як тоді вважалося, воно виганяло з тіла дурні соки і лікувало від усіх хвороб, у тому числі й від застарілих венеричних.
Один із перших морських нападів на іспанців організував француз П'єр ле Гранд. 1635 року він разом з 208 товаришами довго й безуспішно розшукував, де б чим поживитися. Нарешті, біля мису Тібурон (західна частина Гаїті) він здибав біля берега галеон, що стояв на якорі. В голові де Гранда народився сміливий план. Він переконав товаришів, що вони повинні за будь-яку ціну захопити судно. Присягнулися, що під час бою ніхто не відступить, не виявить легкодухості. Вночі, в абсолютній тиші, підпливли до іспанського корабля. Перед тим, як кинутися на борт, ле Гранд, за прикладом Цезаря і Кортеса, наказав потопити своє суденце, щоб упокоїти будь-які наміри до відступу. Залишалося одне: перерізати варту, захопити корабель. Капітан у той час грав у карти. Коли йому тицьнули пістолетом у живіт, тільки вигукнув: «Господи! Та це дияволи!..»
У трюмах галеона ле Гранд знайшов чимало дорогоцінних каменів і благородних металів. Він переконав команду, що така велика здобич не для Тортуги і що вони тепер досить багаті, щоб залишити піратське ремесло і повернутися до рідної Франції, в Дьєп, звідкіля вони були родом.
Найбільший розквіт буканьєрського розбійництва припадає на початок другої половини XVII століття. Після тридцяти років запеклих боїв між іспанцями, французами й англійцями за владу над Тортугою перемогли нарешті французи західноіндійської компанії. Її ставлеником став губернатор Бернар д'Орегон. Дев'ятьма роками раніше англійці захопили Ямайку, де збудували відоме всій Америці місто Порт-Ро-ял, прозване Вавилоном Антіл.
Флібустьєри, як правило, не зачіпали кораблів, що пливли з Європи, навантажені по зав'язку скарбами, які вони й самі не знали, куди подіти. Натомість морські розбійники вистежували судна, що поверталися в Європу, з більш «транспортабельними» золотом, сріблом та іншими коштовностями.
Іспанці скаржилися Парижу й Лондону на порушення мирних трактатів, але ті офіційно відповідали, що французькі й англійські розбійники не грабують, як піддані королів чи урядів, а діють на власний розсуд, їм ніхто не давав каперських патентів, і губернаторам островів суворо наказано ні в чому не допомагати цим «піратам». Щоб ще краще прикрити цей політичний фарс, вряди-годи відкликали губернаторів, яких іспанці звинувачували в пособництві флібустьєрам. На їхнє місце приходили нові, які продовжували справу попередників, часто з ще більшим жаром і цинізмом.
Цікаво, що, роздобувши каперські патенти, флібустьєри тлумачили їх дуже широко, не звертали уваги на замирення в Європі або удавали, що про них не чули. Каперський патент, який потрапив до рук флібустьєрів, залишався у них назавжди, його не можна було відібрати, бо він надавав морському грабіжництву законного вигляду.
Між Францією та Іспанією постійно точилися приховані й відкриті чвари. Французькому урядові було особливо вигідно мати у віддаленій частині світу боєздатні загони, які до того ж нічого йому не коштували, а ще й давали прибутки. Пірати виділяли губернатору Тортуги десяту частину своєї здобичі. Щоб збільшити реальний обсяг цієї десятини і надати своєму покровительству вигляд законності, французькі чиновники виготовляли флібустьєрам португальські каперські патенти. Ця країна теж часто воювала з Іспанією.
Заохочувані надією на велику здобич, веселе життя і в той же час перебуваючи під негласним сприянням французького уряду, флібустьєрські загони перетворилися на подобу війська. Їхні грабіжницькі походи мали таку ж саму офіційну оцінку, як військові дії. Це надавало їх ремеслу своєрідного шарму, відносної популярності серед поселян. Багато плантаторів залишали свої землеробські заняття, купували невеличкі суденця й приєднувалися до флібустьєрів. Попит на кораблі дуже зріс, і якщо добути пристойне судно не вдавалося, використовувалися вутлі човни: новобранці рушали на них у море на власний ризик за примарою багатства.
Майже всі перші спроби були однакові: іспанців підстерігали біля мису Альварес, куди вони привозили товар на невеликих кораблях для торгівлі з Гаваною. Напади здебільшого були вдалі. Добре, коли вдавалося захопити якесь судно і з переможним галасом відвести на Тортугу, спродатися європейським купцям, підрихтували свою флотилію. Але часто шукачі щастя поверталися злі й знервовані, з порожніми руками. Та все ж знову вперто виходили в море. І чогось таки домагалися на загальному тлі повального грабіжництва.
Зрозуміло, пірати для проформи визнавали владу королів і губернаторів, які ставилися до них терпляче, задовольняючись десятою частиною здобичі і фантастично наживаючись на торгівлі награбованим добром. Лихварство, контрабанда, продаж алкоголю годували більшість постійних мешканців Порт-Рояла і Тортуги. У Порт-Роялі третина будинків перетворилася на таверни й бари. Найпопулярнішим товаром, який пізніше продукували вже на місці, стали коньяк і ром (відомий і нині ямайський ром). Пірати, як правило, не відзначалися ощадливістю і після кожного вдалого походу легко спускали награбоване.
«Серед піратів можна зустріти і таких, — писав сучасник, — які увечері мали дві й три тисячі песо, а на ранок у них не залишалося на тілі путньої сорочки…»
Багатство розбещувало всіх. Перший транспорт з жінками із Франції, який привів д'Орегон, усі зустріли з почестями. Кожна жінка відразу знайшла собі чоловіка, який, до речі, спочатку мусив заплатити досить значну суму в скарбницю губернатора. А ті, хто прибули пізніше, вже не поспішали в обійми волоцюг, вважали за краще трохи «погуляти», без обмежень звідати радощів життя.
Окрім Тортуги і Ямайки у буканьєрів було ще одне улюблене місце — так званий Коров'ячий острів (Іль-а-Ваш) приблизно на половині дороги між Тортугою і Ямайкою. Найчастіше там збиралися перед тим, як рушити в похід, а потому, якщо щастило, ділили здобич. х Серед піратських ватажків раннього періоду (1640–1660) не знайшлося сильної особистості, яка зуміла б об'єднати різношерстий люд. Та ніхто й не намагався зробити це. Тоді ще вистачало одиноких галеонів з цінним вантажем. Але пізніше іспанці почали гуртувати свої кораблі у великі сильні конвої, щоб успішно боронитися від нападників.
У цей час відомою постаттю в піратському світі став П’єр Франсуа. На чолі 27 шибайголів він навіть атакував корабель якогось віце-адмірала й оволодів ним. Невдаха-адмірал на судні з вісьмома гарматами і командою з 60 чоловік узявся охороняти «перлинний флот», що добував дорогоцінності біля гирла ріки Ла Плата. Коли пірати намірилися атакувати й інші іспанські кораблі, адміралові пощастило. На розбійників рушило добре озброєне військове судно. Франсуа швидко зрозумів, що не зможе вистояти проти нього, і розвернувся для втечі. Але в поспіху втікачі поставили забагато вітрил, внаслідок чого грот-щогла зламалася. Не залишалося нічого іншого, як приготуватися до нерівного бою. Боронилися пірати стійко і вміло, але врешті-решт були змушені пристати до пропозиції: віддати захоплені на віце-адміральському кораблі перли і забиратися на всі чотири сторони.
Щось таке сталося і з іншим піратським капітаном Бартоломео Португесом. Після запеклого бою він з тридцятьма поплічниками захопив іспанський галеон, озброєний двадцятьма гарматами. На борту перебувало 70 чоловік добре екіпірованої команди. Але коли на узбережжі Куби Португес разом з товаришами лагодив захоплений корабель, його заскочили зненацька іспанці і захопили в полон. Ув'язнених перевезли до міста Кампече, поблизу якого раніше Португес здійснив багато розбійницьких «подвигів». Там швидко звели шибеницю, але в ніч перед стратою пірат утік із корабля, що стояв на якорі на рейді міста. Варто згадати, що плавати він не умів і дістався до берега, користуючись порожніми діжками як поплавками; так-сяк дістався до Кабо дель Гольфо Трісте і здибав там корабель колеги з Ямайки. Той позичив йому шлюп і двадцять чоловік супроводу, разом з якими Португес повернувся до Кампече і хитрістю захопив корабель, на якому ще недавно чекав страти.
Життя Португеса, як і багатьох інших піратів, цілком залежало від примх фортуни. Отож, пливучи на захопленому кораблі в напрямку Ямайки, він з товаришами потрапив у лабети урагану, який поніс їх на скелясте узбережжя Куби. Пірати порятувалися: в невеличкому човні дісталися суходолу. Але вся здобич опинилася на дні моря.
Незвичними вчинками привернув увагу також уродженець Голландії Роше Бразильяно. Його вигнали з Бразилії португальці, і він щиро їх зненавидів. Жорстокість пірата щодо них не мала меж. Усіх, хто потрапляв йому до рук, він підсмажував на гратчатці, змушуючи нещасних виказувати місця, де переховувалися скарби.
Одного дня корабель, яким командував Бразильяно, зазнав катастрофи поблизу Кампече. Іспанці, пам'ятаючи про його нелюдську жорстокість, вислали проти нього загін із ста вершників. Але коли дійшло до вирішального бою. Іспанці не змогли здолати тридцяти готових на все людей. Бразильяно закликав своїх товаришів до стійкості, гукаючи:
«Брати-солдати! Краще нам обрати смерть в бою, як належить мужнім людям, ніж піддатися іспанцям, які, якщо нас переможуть, і так відберуть у нас життя, до того ж з жорстокими муками».
Після годинного бою іспанці відступили, а пірати подалися в напрямку Гольфо Трісте, де невдовзі захопили корабель, на якому повернулися на Ямайку. Скоро Бразильяно знову з'явився в околицях Кампече, маючи намір напасти на котрийсь корабель, що мав вийти з порту. Цього разу йому не пощастило, його полонили і заледве не повісили.
Порятувався пірат завдяки хитрому маневру: написав лист губернаторові, нібито від імені колег, що перебували в морі, з погрозою жорстоко помститися, якщо Бразильяно і його товариші будуть страчені. Оскільки пірати вже не раз спустошували околиці Кампече, губернатор провінції злякався і помилував в'язнів, відіславши їх до Іспанії у складі корабельної команди. Але там пірати швидко зібрали необхідну для зворотного плавання суму і повернулися на Антіли, щоб знову взятися за «солодке ремесло».
Згромадження іспанських кораблів у добре ескортовані армади позбавило буканьєрів їхньої головної здобичі. Дедалі важче стало зустрічати й захоплювати несподіваною атакою одинокі кораблі з цінним вантажем. А невеликі, збудовані за індіанськими зразками човни виявилися непридатними для відкритого бою з ескадрами галеонів. У другій половині XVII століття карибські пірати змінили тактику. Вони вже рідко нападали на іспанські кораблі у відкритому морі. Натомість почали об'єднуватися у щораз більші ватаги, що налічували по кілька тисяч чоловік, і кидалися на багаті прибережні міста Центральної Америки.
Цю стратегію придумав, як пише Есквемелін, пірат Лівайз Скотт, який захопив і пограбував уже згадуване місто Кампече на узбережжі Юкатану. Його справу продовжив Едвард Менсфілд, який ходив походом на Гранаду і дістався аж до Південного моря, тобто Тихого океану. На зворотному шляху він захопив острів Санта Каталіна (нині Ісла де Провіденсія) недалеко від берегів Нікарагуа, звідкіля його все ж потурили іспанці.
Сміливий рейд здійснив також ямайський пірат Джон Девіс. Разом з 70 товаришами він захопив місто Нікарагуа, розташоване за 40 миль від узбережжя. Вдаючи із себе рибалок, розбійники пограбували багато заможних домів і церков і, уникнувши бою, повернулися на свої човни. Вартість здобичі сягала 50 тисяч песо.
Але жоден з них не міг зрівнятися славою з Франсуа Но з французького містечка Ле-Сабль д'Олон, а тому й прозваний Олоне. Як і більшість буканьєрів, Франсуа Но прибув на карибський острів як переселенець, завербований Західноіндійською компанією. За перевезення через океан переселенці зобов'язувалися задарма працювати в маєтках компанії. Через три роки вони одержували свободу, також рушницю з відповідною кількістю набоїв і пороху, сто фунтів тютюну. З того моменту вони вважалися господарями своєї долі і зазвичай прилучалися до веселого товариства буканьєрів. Такий спосіб заселення колоній на островах Барбадос і Ямайка практикували й англійці.
Упродовж трьох років, обумовлених у контракті, Олоне працював у губернатора Тортуги, який, віддаючи належне відвазі та підприємливості свого службовця, присвоїв йому звання капітана і надав у його розпорядження корабель. «Вам варто спробувати щастя в морі!» — сказав він.
Але спочатку море цуралося Олоне. Під час шторму його корабель розбився біля берегів Юкатану, а іспанці перебили більшість тих, хто порятувався з морської стихії. Олоне вижив тільки тому, що удав із себе мертвяка — вимазав обличчя кров'ю, змішаною з піском. Вночі він дістався до міста Кампече, де були ув'язнені його товариші. Там намовив до спілки чорних невільників, пообіцяв їм свободу, якщо викрадуть човен і допоможуть йому втекти. Разом з неграми Олоне після багатоденного плавання і нерівної боротьби з підступними течіями та вітрами дістався на Тортугу, подолавши майже 1200 миль.
Невдовзі французькі буканьєри організували новий похід. Їхній корабель вже багато днів борознив Карибське море, але на обрії не було жодного суденця. Нарешті вони опинилися в Гондураській затоці й, оскільки їм уже не вистачало споживку, вирішили атакувати невеликий порт Пуерто Кавалло, де були розміщені склади товарів, призначених для перевезення в Європу.
Напад удався, і заохочені успіхом пірати вирішили здобути багатше місто Сан Педро Сула, що лежало далі від узбережжя. Але під час маршу пірати потрапили в засідку іспанців, яких, проте, після короткого бою вдалося розбити. Остерігаючись наступних пасток, Олоне наказав по черзі приводити до себе полонених іспанців і розпитував їх про безпечніші шляхи до Сан Педро Сула. Всі полонені твердили: існує тільки одна дорога, що з'єднує місто з узбережжям. Піратський ватажок страшенно розгнівався.
«Вихопивши палаш, він розрубав груди одного з іспанців, руками вирвав серце, почав його кусати і рвати зубами, як кровожерний вовк, гукаючи до інших полонених:
— Так учиню і з вами, якщо не покажете іншої дороги!»
Вражені іспанці, порадившись, вказали кружну дорогу через джунглі й гори, але застерегли, що жодному білому ще не вдавалося нею пройти. Пірати теж її не здолали і пішли головною дорогою. І їм посміхнулося щастя. Вони дісталися Сан Педро Сула, захопили місто, здерли з населення великий викуп і пограбували їх.
Найсміливішим вчинком Олоне було захоплення 1668 року двох багатих міст на березі озера Маракайбо. У цей похід з Тортуги рушило 660 розбійників і вісім кораблів. Після тригодинного бою вони захопили форт Де ла Барра, що прикривав вхід до озера. Попереджені заздалегідь мешканці однойменного міста Маракайбо, не сподіваючись на удачу, втекли в лісові хащі. Частину своїх скарбів вони сховали, решту забрали з собою. Пірати увійшли в безлюдне місто і тих, кого вдалося все ж захопити, піддали жорстоким тортурам, щоб довідатися, де сховано цінності.
Багато бранців, не витримавши мук, зізнавалися. Але це не вгамувало піратів. Вони перепливли на другий бік озера й атакували місто Гібралтар. Зламавши відчайдушний опір іспанців, розбійники захопили поселення і вщент його розграбували. Але цим справа не вичерпалася. Пообіцявши мешканцям не чіпати їх, пірати взяли з них величезний викуп — 260 тисяч песо і відпливли на Коров'ячий острів ділити здобич. Потім подалися на Тортугу, куди прибули два французькі кораблі, навантажені вином і коньяком.
Наступний похід під проводом Олоне відбувся на узбережжя Гондурасу. Буканьєри вдерлися у місто Сен П'єр, але здобичі там не знайшли. Розчаровані, вони рушили до берегів Нікарагуа. Але через навігаційну невправність Олоне їхній корабель розбився у прибережних скелях. Пірати опинилися в тропічних джунглях, де на них чигали індіанці. Там Олоне і спіткала смерть. Як повідомляє історик, «індіанці взяли його в полон і живцем роздерли на частини, кидаючи його тіло, шматок за шматком, у вогонь. Попіл розвіяли з вітром, аби й сліду не залишилося в пам'яті про цю нікчемну людину».
Ми вже згадували про заздрість європейських держав до іспанських колоніальних надбань. Не схвалювали у християнському світі й жорстоке ставлення завойовників до корінного населення в Америці. Всі пам'ятали про спустошення, якому іспанська корона піддала Нідерланди нібито в ім'я збереження християнської релігії. На цьому відтинку історії коли щось і об'єднувало європейців, то це ненависть до іспанців, у загальному уявленні — жорстоких і зарозумілих. Тому до флібустьєрів, що перебували на передовій лінії боротьби з іспанською гегемонією, інколи прилучалися люди вже немолоді. Їх спонукало до цього не прагнення розбагатіти чи трохи побешкетувати, а бажання помститися ворогам.
По-різному складалося у флібустьєрів і в ставленні до індіанців. Ось цікавий випадок, що трапився з капітаном флібустьєрів Александром, французьким дворянином. Його прізвища ми, певно, так і не взнаємо, добре, що хоч прізвисько дійшло — Залізна Рука, бо мав той дворянин незвичайну фізичну силу. Його судно «Фенікс» під час походу пошматувала буря. Вітер розірвав вітрила, поламав щогли… Ще й блискавка влучила в порохову камеру, розполовинивши вибухом корабель. Врятувалося чоловік сорок, добре, що земля була недалеко. Уцілів і Александр Залізна Рука.
Потерпілі вибралися на острів неподалік від Бокас-дель-Драгон, на якому жили ще невпокорені індіанці. Флібустьєри не наважувалися віддалятися далеко від берега, сподіваючись дочекатися якогось судна чи зібрати щось із решток власного. Становище пікове: нема найнеобхіднішого, ще й «дикуни» місцеві дошкуляють. Під час одного масового нападу флібустьєри, перебивши багатьох індіанців, залишили кількох на всяк випадок. Александр надумав настрахати їх, продемонструвавши силу білих людей, одягнув панцир із буйволової шкіри на китову кістку і наказав кидати в нього стрілами. Індіанці залюбки виконали це вправно і сильно, та лишень подряпали ту шкіру своїми стрілами. А Александр відійшов на 60 кроків далі — і вистрелив. Куля пробила не тільки панцир, але й кістку. Індіанці зачудовано оглядали пробоїну, попросили кулі, щоб вчинити так само. Та куля, покладена на тятиву, випадала тут же до ніг.
Александр пояснив індіанцям, як міг, що такою силою володіють усі пришельці, і відпустив полонених. Відтоді напади «дикунів» припинилися.
Однією з найпомітніших піратських акцій було захоплення і пограбування 1683 року багатого міста Веракрус. Сам напад на таке велике місто став можливим завдяки єднанню трьох піратських ватажків: ван Хорна, Грамона і Лорана де Граффа.
Ван Хорн був звичайним матросом, досвідченим керманичем. Заробивши кілька сотень піастрів, він поїхав у Францію і виклопотав собі каперський патент, облаштував невеличке судно, яке майже не відрізнялося від рибальської барки, і з 25 чоловіками команди подався на полювання. На кораблі гармат не було, і пірати покладалися тільки на абордаж.
У той час Франція воювала з Голландією. Ван Хорн, з походження голландець, не минав і земляків. Він невдовзі захопив кілька кораблів, які продав в Остенде, і, щоб розширити справу, купив військовий корабель. Щастя йому посміхалося, і невдовзі під командою ван Хорна був уже невеличкий флот. Успіхи так переповнили пірата гордощами, що він почав нападати на судна всіх націй, навіть на французькі. Французькому урядові посипалися скарги. І нарешті, аби зробити ван Хорна поміркованішим, спорядили проти нього військовий корабель. Капітан того корабля таки здибався з піратом у відкритому морі, наказав йому спустити вітрила й досить сміливо ступив до нього на борт, де й оголосив, що має наказ відвезти ван Хорна до Франції. Після недовгих і млявих виправдовувань пірат сказав: «Невже ви думаєте, що мої люди спокійно дивитимуться, як у них на очах мене забирають? Вони не бояться смерті, а лейтенант — найвідчайдушніша людина в світі. Невідомо, на чиєму боці буде перемога. Тому, якщо ви маєте твердий намір виконати наказ, раджу приготуватися до бою».
Капітан, який вже багато чув про рішучість і бойову вправність розбійників, вирішив за краще відпустити їх ватажка.
Ван Хорн зрозумів, що французький уряд не залишить його у спокої і знайде більш рішучого виконавця своєї волі. Тому він не став чекати нового наказу про арешт і подався до узбережжя Центральної Америки. В Пуерто-Ріко саме збиралися іспанські галеони, щоб пливти до Європи. Ван Хорн, якого вже тоді знали всі моряки, урочисто увійшов у гавань і оголосив про свої нові, тобто ворожі, стосунки з Францією. Іспанці боялися виходити в океан без надійного ескорту (якраз точилася війна) і охоче прийняли пропозицію ван Хорна супроводжувати їх. Пірат досить довго плив разом з іспанцями, поки не вирішив, що настав слушний момент. Він захопив два найбагатші галеони. Інші розсіялися в морському просторі. Ван Хорн щедро винагородив найхоробріших сподвижників, а боягузів власноруч знищив у бою. До речі, ван Хорн не був позбавлений певного марнославства: на березі одягався надзвичайно розкішно, носив на шиї величезну низку великих східних перлів, а на пальці — перстень з коштовним рубіном.
І все ж він опинився поза законом усіх великих морських держав: Англії, Франції, Голландії, Іспанії… Йому не залишалося нічого іншого, як об'єднатися з колегами-флібустьєрами. Ті, знаючи про хоробрість, багатство і досвідченість ван Хорна, з радістю прийняли його до своєї веселої компанії.
Грамон народився у Парижі. Він утік на Тортугу після того, як убив надто наполегливого залицяльника своєї сестри. Грамон здійснив чимало сміливих піратських походів. Але на одному з них варто зупинитися докладніше тому, що флібустьєри витримали тиск набагато переважаючих сил противника.
1679 року Грамон на чолі загону в 180 чоловік висадився на берег поблизу Кумана й штурмував Пуерто-Кабельйо. Він захопив два форти, зрівняв їх із землею і заклепав усі гармати. Але тут піднялося навколишнє населення. На виручку місту рушило дві тисячі чоловік. На Грамона, який перебував у Пуерто-Кабельйо з 47 флібустьєрами, напало 300 іспанців. Пірат наказав залишити форти і відступати на кораблі. Сам він, б'ючись в ар'єргарді, прикривав відступ. Його двічі поранили в шию. Але флібустьєри билися з такою запеклістю, що іспанці не змогли скористатися зі своєї чисельної переваги, знітилися і врешті розгублено спостерігали, як Грамон, прихопивши 150 полонених, завантажився на кораблі. Здобич виявилася невеликою, але розбійники сподівалися на викуп полонених. Ці розрахунки не справдилися. Кораблі стояли на Гоавському рейді, коли піднялася буря і викинула їх на берег. Загинув і головний корабель з 52 гарматами на борту і всім майном ватажка. Грамон одужав від ран, але залишився бідний як старець і був змушений проситися в похід на Веракрус як звичайний флібустьєр. Та ван Хорн не погодився з таким «пониженням у чині» й призначив його командиром загону.
Третім проводирем походу на Веракрус був Лоран де Графф, який вславився не менше ван Хорна і Грамона своєю підприємливістю й мужністю. Він довго служив у іспанському війську, зарекомендував себе прекрасним артилеристом, брав участь у сутичках з флібустьєрами, вони часто потрапляли до його рук як полонені. Зрештою де Графф сам потрапив у полон, і флібустьєри, знаючи його натуру, запропонували приєднатися до них. Де Графф ходив разом з ван Хорном у походи, і невдовзі його ім'я стало наводити жах на іспанців.
Якось його невелике, але добре озброєне судно здибало два 60-гарматні іспанські лінійні кораблі. Обставини виявилися несприятливими, але піратові було нікуди дітися. Зрозумівши це, де Графф закликав флібустьєрів захищатися до останнього. Він нагадав їм про те, яка доля чекає на них, якщо вони потрапляють у полон. В кінці промови Лоран підкликав одного з найвідчайдушніших головорізів, наказав узяти підпалений гніт і стати за два кроки від порохової камери, мовляв, на випадок аж надто великої скрути за сигналом ватажка рішуче висадити вітрильник у повітря.
Де Графф розраховував на прицільний мушкетний вогонь своєї команди і наказав витримувати курс між іспанськими кораблями. Пірати справді прослизнули між важкими лінкорами, десятками розстрілюючи іспанських моряків, які товпилися на шканцях.
Лорана поранило у стегно, але він, уже в ролі звичайного гармаша, власноруч наводив приціли, поки нарешті не збив головну щоглу на ворожому флагмані. Це збентежило іспанців, і піратам вдалося з честю вислизнути у відкрите море.
1683 року де Грамон разом з Лораном де Граффом і ван Хорном влаштував похід на багате, засноване ще Кортесом місто Веракрус. І в цьому випадку пірати скористалися з найбільшого свого козиря — раптовості. Вночі, досить далеко від міста, пристали до берега. Коли зійшло сонце, розбійники несподівано з'явилися під його стінами. Без опору захопили браму і пішли «гуляти» містом, надумавши, до речі, ув'язнити найзнатніших жителів у церкві й обкласти її діжками з порохом, погрожуючи, що коли місто не сплатить викупу, то всі без винятку злетять до Бога. Погроза подіяла, і пірати отримали 200 тисяч песо. На зворотному шляху на Тортугу вони захопили ще два іспанські кораблі.
Трьома роками пізніше де Грамон і де Графф так само захопили і місто Кампече. Але тут виникли деякі ускладнення.
Перед походом 1200 флібустьєрів зібралися на велику раду на Коров'ячому острові. Багато з них уже все прогуляли.
І хоч напад на Кампече уявлявся таким же небезпечним, як і на Веракрус, а сподівання на здобич прогнозувалися значно менші, все ж вирішили спробувати щастя. Свої наміри нападники умовилися тримати до часу в таємниці.
Звернулися до губернатора Тортуги де Кюссі по каперський патент, заявивши, що нібито збираються рейдувати проти іспанців. Кюссі відповів, що французький уряд невдоволений флібустьєрами і має намір невдовзі прислати кілька фрегатів, щоб змусити їх до послуху. Отже, ніякого каперського свідоцтва губернатор не дав.
Це дещо збентежило піратів, але Грамон дипломатично відповів, що король, мабуть, не знає їхнього становища, а губернатор з гуманних міркувань хоче утримати їх від небезпечного заходу.
Де Кюссі наполягав, щоб флібустьєри відмовилися від своїх планів, а Грамону, знаючи його вплив на розбійників, навіть пообіцяв нагороду, якщо той залишить своє товариство. Грамон і на це відповів значною мірою дипломатично: «Якщо мої товариші по зброї згодні відмовитися від своїх намірів, я зроблю те ж саме». Але всі одностайно загули, що тепер уже пізно, назад тільки раки лазять. Тож перемови закінчилися нічим.
На початку липня пірати все ж пристали до берега неподалік від Кампече. 900 чоловік перейшли з кораблів на 22 човни. Вони гребли весь день і надвечір підпливли до міста на гарматний постріл. Переночували в човнах, твердо намірившись не повертати назад. До цього їх, до речі, спонукала не тільки жадоба здобичі, а й нестача споживку.
Наступного ранку флібустьєри на очах в іспанців спокійно вийшли з човнів, вишикувались і неквапом рушили вперед. Городяни й гадки не мали, як на таке велике місто можна напасти, припливши на човнах, і подумали, що то йде якийсь іспанський підрозділ. Тим більше, під захистом фортечних гармат у порту стояв їхній фрегат.
І тут не обійшлося без воєнного щастя: після перших пострілів на фрегаті зайнявся такелаж, вогонь проник у порохову камеру, і корабель вибухнув. На флібустьєрів кинулися із засідки 800 іспанців. Проте вони не змогли скористатися з раптовості. Нападники швидко оговтались і з такою люттю накинулися на розгублених вояків, що на їх плечах увірвалися в місто. Та жителі вже встигли укріпитися на вулицях і зустріли флібустьєрів гарматним вогнем. Грамон наказав своїм кращим стрільцям негайно піднятися на дахи і тераси й розстріляти гармашів.
Скоро в руках розбійників опинилося 40 гармат, і вони повернули їх проти городян. Ті викинули білий прапор. За кілька годин місто, укріплене за всіма правилами фортифікаційної науки, з сильним гарнізоном, здалося на милість погано озброєних нападників.
Втім, залишився ще форт з 400 вояками і 24 гарматами. Грамон дав своїм трохи відпочити, а потім почав правильну облогу. Коли з кораблів підвезли порох і ядра, батарея з трофейних гармат почала трощити стіни форту. Бомбардування тривало дев'ять годин. 600 флібустьєрів, вишикувавшись на узвишші, обстрілювали форт з мушкетів, щоб жоден його захисник не міг виткнутися на валу. Пробити стіну гарматним вогнем не вдалося, і Грамон призначив на ранок штурм. Але ввечері стало відомо, що іспанці залишили форт. Флібустьєри не повірили в таке боягузтво, та на ранок побачили там тільки двох чоловік: англійського артилериста на іспанській службі і молодого офіцера, який з почуття честі вирішив краще загинути, аніж ганебно втекти. Грамон поставився до них з повагою, наказав підлеглим не чіпати їхнього майна і відпустив на всі чотири сторони.
Флібустьєри провели «пристрасний» обшук у місті. Здобич виявилася незначною, а дорога деревина, що вони її знайшли у великій кількості, видалася для них покидьком. За звичкою пірати почали ганятися за окремими жителями, аби вичавити з них зізнання, де вони сховали свої цінності.
Одного разу наскочили навіть на засідку. Та через те, що були верхи, тобто в становищі для себе незвичному, відразу повтікали в місто, втративши двадцять чоловік убитими. Але ще більше їх засмутила втрата двох полонених.
Грамон спробував виторгувати у мерідського губернатора викуп за іспанців, що потрапили до нього в полон. Але це не вдалося, незважаючи на те, що п'ятьох з них публічно стратили і спалили кілька будинків.
Настав день Святого Людовіка. На честь французького короля флібустьєри спалили на 200 тисяч піастрів отієї цінної деревини, відсалютували гарматними і мушкетними залпами. 29 серпня, після семитижневого володіння Кампече, відпустивши решту полонених, пірати рушили на Сан-Домінго.
Так закінчився цей невдалий, але звитяжний похід морських розбійників.
Губернатор де Кюссі, який поважав Грамона за мужність і здібності, зобразив його перед французьким урядом у вигідному світлі й запропонував кандидатуру колишнього парижанина на посаду губернатора в південній частині Сан-Домінго. Уряд погодився, Грамон теж не відмовлявся, але зажадав повноважних грамот на ще один похід. Він відплив на судні з 180 поплічниками у невідомому напрямку. І досі ніхто не знає, куди подівся корабель і сам Грамон. Море уміє зберігати свої таємниці…
Жорстокістю вславився гасконець Монбар, якого прозвали Естермінатором — винищувачем. Він полюбляв оргії, які влаштовував на борту захоплених кораблів. Розваги у нього були садистські: полоненому розтинали живіт, витягували нутрощі й прибивали до щогли. Або, припалюючи бранцям сідниці, змушували їх бігати по палубі.
Серед англійських буканьєрів, які гніздилися в Порт-Ро-ялі на Ямайці, поза сумнівом, найвідомішим був Генрі Моргай. Він був сином заможного фермера з Уельсу, до Америки прибув зовсім молодим хлопцем. Кілька років тяжко працював у плантатора на Барбадосі, куди його продала англійська Західно-індійська компанія. Хазяїн виявився упертим і не поспішав звільнити хлопця в умовлений час, вимагаючи повернути йому сплачені за нього гроші. Врешті-решт Генрі стягся на потрібну суму, здобув свободу і подався на Ямайку. Там його прийняли в команду піратського судна, а 1666 року він і сам став його капітаном. Після смерті ватажка англійських флібустьєрів Едварда Менсфілда Морган висунувся на передній план. Невдовзі він доводить, що гідний звання проводиря. На чолі 700 чоловік Генрі вирушає на Кубу. Імітуючи атаку з боку моря, він несподівано нападає з суходолу на місто Пуерто-Прінсіпе (нині Камагуей). Оборонці не сподівалися такого викрутасу, і нападники сплюндрували будинки, церкви, палац єпископа, забили сотні людей, забрали понад тисячу голів худоби і відпливли на кораблях, вщерть завантажених здобиччю.
Так само вони захопили важливе іспанське місто на узбережжі Панами Портобело, в якому перуанське і мексиканське срібло завантажувалося на королівські галеони. Цей порт надійно захищали з боку моря дві фортеці. З боку суходолу місто прикривалося джунглями й болотами.
Провідником піратів зголосився бути англієць, який ледь вирвався з іспанської неволі. На човнах вони пройшли через мережу каналів, що оточували Портобело, на світанку підкралися під його браму і несподіваним ударом захопили місто. Іспанці заперлися в одній із башт, успішно відстрілювалися від нападників, ще й на всі заставки ображали їх. Не маючи артилерії, Морган наказав погнати перед атакуючими місцевих ченців. Захисники башти розгубилися і зрештою здалися. Генрі Морган послав президентові панамського трибуналу свій пістолет з супровідною запискою: «Ваша вельможність, збережіть його впродовж одного року, поки я не прибуду по нього особисто».
Заохочені успіхом, пірати невдовзі почали готуватися до нового походу. Цього разу їм впало в око одне з найбагатших міст Америки Картахена. Морган оголосив збори англійських і французьких буканьєрів на Коров'ячому острові. Але похід не відбувся. Як стверджують іспанці, завдяки покровительству Святої Діви. Флагманський корабель Генрі Моргана, що стояв на якорі неподалік від берега, несподівано злетів у повітря. Серед багатьох, хто вцілів, виявився і піратський ватажок. Але він, як то кажуть, запопався у своєму рішенні, тільки змінив напрям походу.
Цього разу пірати ударили по Маракайбо, яке вже відбудувалося після попереднього візиту Олоне. У запеклому бою розбійникам вдалося захопити форт, який захищав прохід в однойменне озеро. Відступаючи, іспанці приготували пастку: залишили в пороховому погребі підпалені ґноти. Але пірати вчасно помітили підступ і ліквідували небезпеку. З форту вони попливли до міста Маракайбо, захопили його і сплюндрували. Власне, в місті повторилися події, що відбулися тут кілька років тому. Морган також наказав піддати тортурам мешканців, аби змусити їх виказати багатства. Про жорстокості тих днів повідомив учасник походу: «Оскільки іспанець не давав жодних пояснень, його прив'язали тонкими шнурами за великі пальці рук і ніг, а шнури натягли так, що тіло зависло на чотирьох пальцях. По натягнутих шнурах били киями, і, здавалося, тіло нещасного ламається від кожного удару, він помре від лютого болю. До того ж йому на живіт поклали камінь вагою щонайменше двісті фунтів, ніби наміряючись його розчавити, і в той же час прикладали йому до обличчя запалене пальмове листя, обсмалюючи бороду й вуса». Жах!
Після місячного перебування в Маракайбо Морган поплив на протилежний бік озера, щоб захопити Гібралтар (місто у Венесуелі, засноване 1597 року). Іспанці стійко боронилися з фортів, спеціально споруджених у зв'язку з «прибуттям» піратів. І знову допомогли хитрощі й рішучість в атаці. Розбійники обдерли місто як липку, ще й взяли великий викуп. © http://kompas.co.ua
Коли в трюмах їхніх кораблів накопичилося на 250 тисяч песо здобичі, Морган наказав відчалювати. Але тут на нього чекала прикра несподіванка: вихід з озера іспанці заблокували. Вони встигли відбудувати форт, озброїли його гарматами, на рейді поставили військові галеони.
Та Морган, як кажуть, народився в сорочці. І цього разу схитрував: послав на іспанського флагмана брандер, нашпигований легкозаймистими матеріалами, ще й на палубі закріпив дерев'яні опудала, вбрані в піратські шати. Брандер зчепився з галеоном, виникла пожежа. На що і сподівався Морган.
А гарнізон форту підманули іншим робом. Пірати імітували атаку з боку суходолу. Іспанці перетягли туди свої гармати, вовтузилися всеньку ніч, аби убезпечитися від сподіваного нападу. Та вранці, прикриваючись туманом, розбійники на своїх невеличких суднах пройшли перешийок — і на нове перетягування гармат у захисників форту не залишилося часу.
1671 року Морган організував найбільший похід у своєму житті. У поході взяло участь близько півтори тисячі чоловік на 38 кораблях. Та й мета була спокуслива — багате місто Панама на узбережжі Тихого океану. Передусім пірати захопили форт Сан-Лоренцо, що прикривав гирло річки Чагрес, хоч його оборонці заприсяглися краще загинути в бою або у вогні, ніж потрапити до рук нападників.
Кораблі Моргана пливли по течії Чагресу так довго, наскільки це було можливо. Потім їх команди форсованим маршем подолали в неймовірних умовах тропічні джунглі: забракло харчів, з'явилися хворі, іспанці й індіанці чигали на кожному кроці, тільки й чулося з нетрів: «Виходьте на рівнину, ви, бісові англійські собаки!»
І пірати вийшли на відкритий простір. Удалині біліли мури одного з найкрасивіших і найбагатших міст Америки. Неподалік від нього губернатор Панами дон Хуан Перес де Гусман готувався дати бій. Він небезпідставно покладав надії на кавалерійський підрозділ, який прямою атакою мав змести піратів. До того ж замішання в їхніх лавах мало викликати стадо биків, гнаних пастухами-індіанцями.
Але щастя знову всміхнулося флібустьєрам. Наполохані стріляниною бики розбіглися, не завдавши нікому шкоди. Кавалерія не змогла розгорнути лаву на болотистій рівнині і була вибита прицільним вогнем. Ще й піхота заховалася за міськими мурами. Після навальної атаки місто впало. Три тижні його «трусили» на совість. Величезну здобич пірати завантажили на двісті мулів і повезли на східне узбережжя. Що від міста залишилося, можна тільки здогадуватися. Морган, прагнучи злупити з городян додатковий викуп, наказав підпалювати квартал за кварталом. Руїни цього колись прекрасного поселення й досі збереглися, бо іспанці не стали його відбудовувати, а просто перейшли в інше місце.
Після пожежі в Панамі флібустьєри залишилися в розвалинах церкви. Морган послав сильний загін в Чагрес, щоб повідомити його гарнізон про перемогу. Одночасно два загони по 150 чоловік кожний кинулися на розшуки біженців. Спорядили й корабель навздогін за суднами, що евакуювали панамські цінності та жінок.
Через два дні той корабель повернувся із трьома захопленими іспанськими суднами, але галеон, навантажений коштовним церковним начинням, золотом і сріблом, зник в океанському просторі. На борту того галеона стерегли дружин найзаможніших городян з усіма їхніми прикрасами. За баласт для судна правили золоті й срібні злитки. Галеон мав усього шість гармат і нечисленний екіпаж. Флібустьєри могли захопити його залюбки.
Так спочатку і здавалося. Ще ввечері галеон виднівся на обрії. Капітан піратів Шарп потирав руки у передчутті удачі. Він не захотів брати «іспанця» на абордаж вночі, бо його команда запаслася на невеличких острівцях поблизу Панами вином і жінками і втратила «бойовий настрій». Шарп вирішив почекати до ранку. А вранці не побачив галеона. Важке то похмілля — усвідомлювати, що через легковажність з рук вислизнула за вітром добряча здобич!
Морган розлютився. Такий ласий шматок! Ще й на судні тому майже не залишилося питної води, провіанту, бракувало оснащення, навіть вітрил. Куди ж воно поділося? Сховалося в якійсь затоці неподалік від Панами? Морган послав на пошуки чотири кораблі. Але й вони, прорейдувавши тиждень, повернулися ні з чим.
Остаточно знищивши Панаму, пірати подалися назад, піймавши облизня з жаданим галеоном. Знову йшли джунглями до річки Чагрес, де на них чекали кораблі. Як зафіксовано в легенді, Морган повертався не сам, поряд прошкувала високорідна панамка, прихильності якої він домагався. Хоч і міг узяти жінку силою, та удався до джентльменських манер: повернув прекрасній полонянці свободу.
Менш шляхетно він повівся зі своїми товаришами. Зокрема, з французькими буканьєрами з Тортуги. Перед розподілом здобичі наказав таємно перенести на англійські кораблі більшу частину скарбів і несподівано відплив, залишивши французів з носом і без кораблів.
Пізніше Морган давав своїм давнім товаришам чимало підстав для ненависті. Але слава його настільки зросла, що пірата викликали в Лондон, де його приязно прийняв сам король та й зробив його віце-губернатором Ямайки. Відтоді Морган від імені короля ретельно наглядав за буканьєрами, караючи на свій розсуд «неслухняних».
Помер славетний пірат на 53-му році життя (1688) у Порт-Роялі від сухот і цирозу печінки: останні роки життя він частенько зазирав у чарку. Але його тіло не зазнало спокою.
1692 року землетрус стер з лиця землі Порт-Роял. Море проковтнуло міський цвинтар з могилою Моргана.
Смерть Моргана завершила блискучу епоху карибських буканьєрів. Для колоніальних імперій Англії і Франції вони перестали бути корисним знаряддям у боротьбі з Іспанією.
Губернатори Тортуги і Ямайки дедалі неприязніше дивилися на нікому не підлеглих джентльменів удачі, які жили за власними законами. «Самодіяльність» буканьєрів обмежувалася ще дужче. Їх прагнули врешті-решт перетворити на слухняних підданих своїх королів.
Пірати ще ширяли в пошуках щастя в Тихому океані. 1680 року вони під проводом Бартолом'ю Шарпа і Джона Коксона вирушили з Ямайки і, пройшовши пішки Панамський перешийок, опинилися біля іспанських міст Південної Америки. На південному узбережжі знову сіли в човни. Біля острова Періко, за дві милі від Панами, стояли на якорях п'ять великих і троє менших іспанських суден. Меншими орудував Іацинт де Барагон, старший адмірал Південного океану. Його вимпел майорів на кораблі, екіпаж якого складався з 86 біскайців — кращих на той час моряків іспанського флоту. Всі вони вважалися добровольцями і прагнули якомога швидше показати, на що вони здатні. Другим кораблем з екіпажем із 77 негрів командував дон Франціско де Перальта, а третім з 65 мулатами — дон Дієго де Карабахаль. Ці капітани уславилися хоробрістю й мали суворий наказ: флібустьєрів не милувати ні за яких умов.
Протистояли хоробрим воякам човни з всього 68 джентльменами удачі, втомленими нічним переходом і негодою — вночі йшов дощ.
У флібустьєрів не було вибору. Корабель з мулатським екіпажем першим атакував піратів. Але вони поранили лише кількох флібустьєрів у човнах. Між тим підходив адміральський корабель. І тут пірати продемонстрували свою майстерність у стрільбі. Їхні залпи перетворили палубу іспанського корабля у криваве місиво. Матроси не могли навіть підступитися до керма: хто наближався, падав від прицільного пострілу. Судно з мулатами спробувало допомогти адміральському, та верткі човни нападників опинилися між ними. Сильний вітер не давав змоги піти на абордаж, залишалося вести тільки прицільний вогонь. Тож серед мулатів заледве кілька людей управляли судном, і дон Дієго вирішив вивести його з битви. Тоді піратські човни оточили адміральський корабель і запропонували біскайцям здатися. Ті відмовилися, хоч дві третини екіпажу були перебиті, решта майже всі поранені. А коли впали адмірал і старший керманич, бісканці здалися. Пірати тут же піднялися на корабель і перенесли на нього своїх поранених товаришів.
Негри ще трималися. Дон Франціско відбивався від ватажка флібустьєрів Сокінза, якому втретє не вдалося взяти «іспанця» на абордаж. На допомогу підоспіли два піратські човни і з двох боків відкрили вбивчий вогонь. На кораблі вибухнула діжка з порохом. Багато негрів згоріло, інших викинуло за борт. Все ж дон Франціско продовжував бій. Вибухнуло ще кілька діжок з порохом. На палубі виникло сум'яття. І тут пірати кинулися на приступ, за кілька хвилин заволодівши судном. І їх вразило страшне видовище. З усього екіпажу не залишилося жодного, хто б не був небезпечно поранений або обпалений. Чорна шкіра негрів різко контрастувала з білими місцями опіків і кістками. На адміральському кораблі з 86 чоловік команди в живих залишилося 25, з яких 17 були важко поранені.
Битва тривала майже дев'ять годин. Пірати втратили 18 убитими і 22 пораненими. Вони дуже жалкували за капітаном Гаррісом, уродженцем Кента. Куля пробила йому ноги і пошкодила кістки, але він, стікаючи кров'ю, видряпався на ворожий корабель і там віддав Богу душу.
Після битви флібустьєри підійшли до острова Періко, де без опору заволоділи п'ятьма більшими кораблями, екіпажі яких перед битвою перейшли на три менші судна. Найбільший «Ла Сантіссіма Трінідад» («Свята Трійця») спалахнув наче свічка і мало не затонув, бо іспанці ще й дно йому пробили. Та флібустьєри порятували цей 400-тонний корабель. Вони перенесли на нього своїх поранених. Одне іспанське судно було завантажене вином, шкурами і милом, друге — залізом, третє — цукром, четверте — мукою, а п'яте виявилося порожнім.
Нападники вдовольнилися цією здобиччю і від штурму Панами відмовилися. Там, окрім жителів, за морським побоїщем спостерігали 1400 чоловік гарнізону.
На «Ла Сантіссіма Трінідад» пірати попливли на південь. Іспанці вже приготувалися до їхніх «відвідин» і дали рішучу відсіч. Але флібустьєрам вдалося захопити корабель «Санта Розаріо» з 400 злитками олова на борту. Шарп подумав, що це срібло. Як згадували учасники походу, він зацікавився насамперед 620 дзбанками бренді й жінкою, яка була на судні. Як описує один з піратів, «це була найвродливіша жінка, яку я коли-небудь бачив у Південному морі».
Потім флібустьєри обігнули мис Горн і, долаючи сильні шторми, в січні 1682 року припливли в Карибське море. Там на них чекала холодна неприязна зустріч з боку королівських урядовців. Біля Барбадосу їх обстріляв військовий фрегат, а губернатор не дозволив зайти в порт. Так приймали їх і в інших місцях, аж нарешті дозволили пристати до острова Невіс. Звідтіля Шарп і Рінроуз попливли до Англії, прихопивши з собою частину здобичі, і зокрема, за твердженням Шарпа, найціннішу — «іспанський манускрипт величезної цінності, в якому описано всі шляхи, порти, затоки, мілини, скелі й миси, розповідається, як належить входити й виходити з окремих портів. Під час бою іспанці хотіли викинути його за борт, але це їм не вдалося. Вони плакали з жалю, коли побачили, що мені потрапила до рук ця книжка».
У Лондоні, завдяки головним чином цьому манускриптові, інакше кажучи, лоції, Шарпові не тільки подарували піратські провини, а й присвоїли звання капітана корабля, завданням якого Стало викоренення піратства в Карибському морі. Королівська політика відзначалася послідовністю і розважливістю. Так само, як і Морган, Шарп, уже на той час підтоптаний, виявився надійним знаряддям у боротьбі з колишніми поплічниками. Але іноді він піддавався спокусі й знову брався за старе ремесло. Відомо, що Шарп ще двічі ставав перед судом, звинувачений у розбої. Потім про нього чули як про «губернатора» Зміїного острова, де він заснував державу «без уряду і релігії», підданим якої міг стати кожний, хто тікав від насильства і влади.
Серед землепрохідських подвигів піратів варто згадати їхній вихід до Карибського моря після сухопутного походу 1688 року. Варто згадати хоча б тому, що вони мимоволі започаткували справу, яка пізніше, в XX столітті, стала небезпечним спортом: сплавляння по бурхливих річках. Докладні нотатки про це залишив французький дворянин і активний учасник походу Равено де Люсан.
На шістнадцятий день походу флібустьєри прийшли на берег Магдалени, річки, що бере початок у горах Колумбії і впадає в Карибське море. Вона пробила дорогу серед гігантських скель, її бурхливий плин переривався численними водоспадами. Здавалося, що дістатися по річці до моря неможливо: не було спорядження, канатів тощо. Про кораблі або човни не йшлося — за таких умов вони не придалися б. Був потрібний особливий «плавзасіб», щось схоже на діжку чи короб, де людина могла б поміститися по пояс. І про харчі не слід забувати. Адже дорога випадала довгою.
І флібустьєри взялися до діла. Зарізали багато коней, зробили з них солонину, решту тварин відпустили на волю. У прибережному лісі нарубали дерев і з лика насукали канатів. Потім взялися за виготовлення «плавзасобів» — коробів, які могли взяти «на борт» двох пасажирів і занурювалися у воду всього на 2–3 фути. Довга жердина, щоб пригальмовувати на швидкій течії і відштовхуватися від скель, — ото і вся екіпіровка «плавзасобу», такого собі човника.
Флібустьєри звільнили усіх полонених і пустилися в плавання по бурхливій річці. Могутня течія зразу ж підхопила легенькі суденця. Їх раз у раз покривало хвилями й піною. Щоб не опинитися за бортом, люди трималися за човники. Але це заважало орудувати жердинами і запобігати ударам об скелі. Тоді вирішили прив'язуватися до човників. Але й цей спосіб не став оптимальним: коли човник перекидався, людина захлиналася, не встигаючи виринути на поверхню.
Гігантські водоспади, в яких вода падала зі страшної висоти, лякали наймужніших. Тому флібустьєри в таких місцях відразу приставали до берега, витягували свої човники з води, розвантажували їх і несли майно на собі скелястими путівцями вниз, до тихішої води. Не залишали нічого. Бо з собою взяли найнеобхідніше. Потім відправляли кількох чоловік назад, щоб вони зіштовхнули «плавзасоби» у воду. Інші пірати «зустрічали» їх унизу — виловлювали вплав. Інколи суденця впіймати не вдавалося. Підхоплені швидкою течією, вони миттю проскакували повз плавця. Тоді доводилося лаштувати з прибережних дерев новий засіб.
Спочатку флібустьєри трималися разом, але в цьому була певна незручність. Інколи один короб налітав на другий і обидва вони «пускали бульки». Тож на третій день плавання «флотилії» Равено де Люсан запропонував пливти нарізно, тим паче, ідо ворог не переслідував, небезпеки нападу не було. Умовилися, що передні подаватимуть сигнали про небезпеки, що виникають попереду, і позначатимуть місця, зручні для висадки. Незважаючи на всі запобіжні заходи, щодня тонуло по кілька чоловік.
Здавалося, пірати так-сяк пристосовувалися до цього випробування, але тут додалося ще одне, страшніше — голод. Солона конина від постійного перебування у воді зіпсувалася. Вже наступного дня її не можна було їсти. У прибережних лісах дичини вистачало, та рушниці заіржавіли, а порох, як його не уберігали, став вогким. То й споживали тільки банани. А яка з них реальна користь для дорослих здорованів? Та ще й виснажених від постійної боротьби з природою…
Надія здибати людей, що спокусилися б на золото й срібло, штовхнула кількох піратів на злочин проти товариства. Шестеро флібустьєрів-французів, які раніше програли свою частку здобичі, вирішили пограбувати багатших товаришів. При розрізненому плаванні це легко було зробити. Змовники із засідки напали на п'ятьох колег-англійців, убили їх і забрали коштовності. Закривавлені трупи знайшли на березі, а вбивці вже ніколи не з'являлися в піратському середовищі.
На п'ятдесят п'ятий день експедиції річка стала ширшою, а течія спокійнішою — водоспади закінчилися. Та річковий фарватер виявився забитим плавучим лісом, крізь який на вутлих човниках важко було пробитися. Флібустьєри розбилися на загони й почали споруджувати більші човни, кожен з яких міг би взяти чоловік тридцять.
Нарешті 9 березня 1688 року передові човни досягли гирла річки і вийшли у відкрите море. Таким чином, було подолано 300 французьких льє надзвичайно важкого шляху.
Німецький історик морського піратства фон Архенгольц вважав, що цей похід цілком можна порівняти із знаменитим відступом найманого грецького війська під проводом Ксенофонта — анабазисом[4]. Але самим піратам успішне завершення походу мало що дало, за винятком хіба що морального вдоволення. Більша частина їх втратила свою здобич під час плавання по річці. На фініші вони виглядали не краще за тубільців. Втім, зігрівала ще думка, що скоро вони опиняться в рідних місцях. Через кілька днів флібустьєри досягли островів Перлів і в кінці квітня 1688 року англійські й французькі кораблі переправили їх на Вест-Індійські острови.
Дедалі дужче переслідувані буканьєри в кінці XVII століття вимушено залишили свої давні бази на Тортузі та Ямайці. Частина з них перебралася на Нью-Провіденс, один з Багамських островів. Тут була головна піратська база на початку XVIII століття. 1716 року англійський губернатор Вірджінії писав у звіті королеві Англії: «Нью-Провіденс став піратським гніздом…. яке може зашкодити британській торгівлі, якщо його вчасно не знищити».
Тоді в головному місті острова Нассо (Нассау) перебувало вже близько двох тисяч чоловік, які стояли поза правом і чиєю кар'єрою опікувалися такі капітани, як Олівер де Буше, Едвард Тіч (пізніше прозваний Чорнобородим), Генрі Дженнінгс, Чарльз Вейн і Бенджамен Хорнінголд. Місто будувалося переважно з прибитого морем дерева, пальмового листя і сґарих вітрил, а його визначними місцями були таверна, де подавали грог, і дім розпусти, повний чорношкірих дівчат. Але улюбленим напоєм різношерстих відвідувачів залишався рамфастіен — суміш пива, джину, шері і багатьох гострих приправ. Стриманість у вживанні міцних напоїв видавалася підозрілою, тому всі члени піратської республіки не цуралися чарки. Незважаючи на те, що в Нассо не було ніякої влади, серед міської громади панував відносний порядок, бо всі дотримувалися неписаних піратських законів. Острів мав чимало природних переваг: чиста джерельна вода, різноманітні плоди, отари здичавілих корів і свиней, що блукали навколо, і, нарешті, порт, споруджений самою природою, — просторий, аби прийняти якнайбільше піратських кораблів, але мілкий для завеликих військових суден. Усі ці переваги спричинили до того, що Нью-Провіденс став ідеальною розбійницькою базою.
У Тихому океані пристойними криївками на той час вважалися Галапагоські острови і острів Хуан Фернандес неподалік від узбережжя Чілі. Побував там, до речі, Ліонел Уейфер, пірат, відомий своєю медичною освіченістю, сміливий першовідкривач і автор цікавих подорожніх нотаток. Раніше він багато років розбишакував в Атлантиці, відбув строк у в'язниці міста Джеймстауна, що в штаті Вірджінія, і знову повернувся до свого ремесла. Саме тоді Уейфер написав твір, високо оцінений згодом Самюелем Піпсом та Ісааком Ньютоном, — «Нові подорожі й описання Панамського перешийка». Найцікавіші моменти у творі — запис побуту та звичаїв індіанців куна, зокрема, як професійний хірург, автор приділив багато уваги індіанському способові лікування шляхом кровопускання. Уейфер доброзичливо поставився до індіанців, відзначив їх лагідність, довірливість і справедливість, а також багатство їхньої землі на лісову звірину, цитрусові тощо. Мова аборигенів племені куна здалася Уейферові подібною до мови давніх галлів, що викликало пізніше тривалі наукові дискусії.
Відомим землепрохідцем і першовідкривачем став Уїльям Дамп'є, пірат і мандрівник. Син бідного сомерсетського фермера, він у молодості втік на море. Любив ризик і далекі подорожі, які ретельно описував у своєму щоденнику. Щоденник цей зберігався у бамбуковій тубі, залитій воском. 1675 року на кечі, який віз цукор і ром, Дамп'є дістався до узбережжя Москітів, а там прилучився до буканьєрів, що сповідували, як ми вже згадували, просте, природне життя. Його романтична захопленість тривала досить довго, і весь час він докладно описував світ буканьєрів.
У наступні роки, вже як досвідчений мореплавець, Дамп'є здійснює кілька походів у Тихому та Індійському океанах. Походи ці були і піратські і науково-дослідницькі водночас. Саме нотатки про ці подорожі (в чотирьох томах) і вславили його. Портрет Дамп'є й понині висить у Національній портретній галереї в Лондоні. Під ним підпис: «Пірат і гідрограф». Тобто офіційно засвідчувалася діяльність Дамп'є в обох іпостасях. До речі, він — єдиний пірат, з якого написали портрет.
Барвисті описи далеких країв, які залишив по собі Дамп'є, дали Джонатанові Свіфту матеріал для його «Мандрів Гуллівера», а інший епізод з бурхливого життя пірата-першовідкривача надихнув Дефо описати пригоди Робінзона Крузо. 1702–1704 років під час полювання в Тихому океані на іспанські галеони, які йшли з Філіппін з далекосхідними товарами, один з членів піратської команди Александер Селькірк, розчарований невдачами і гнітючою атмосферою на судні, попросив висадити його на безлюдному острові Хуан Фернандес. Чотири роки по тому Дамп'є, уже як лоцман на кораблі капітана Вудса Роджерса «Дюк», анову відвідав цей острів. Він побачив там одягнутого в козячі шкури, зарослого чоловіка, який виглядав «набагато дикіше, ніж кози, що жили на острові разом з нмм».
І все ж, незважаючи на певні успіхи, на початку XVIII століття всі зрозуміли, що романтичний світ карибських буканьєрів відходить у минуле. Їх переслідували з усе більшою послідовністю, інколи намагалися досить підступно використати. Так було, наприклад, під час походу на Картахену 1697 року, коли окрім 650 буканьєрів у ньому взяв участь і флот Франції (з Іспанією ще не помирилися). В руки переможців потрапив скарб, що оцінювався сучасниками нібито в 20 мільйонів фунтів. Але коли дійшло до поділу здобичі, адмірал барон де Пуанті забрав усе собі, порадивши буканьсрам удовольнитися тим, що він не запроторив їх у в'язницю як звичайних авантюристів. Можна уявити собі, як збурилася піратська кров. І ображені вирішили нагадати про свою недавню славу. Вони повернулися до Картахени, аби взяти свою частку здобичі своїми руками. Заскочених зненацька городян зібрали в храмі, щоб вислухали вони про-мову-звернення одного з піратів. Записана присутнім ченцем-єзуїтом, вона була приблизно такою:
«Побачивши зброю у наших руках, ви злякалися нашої помсти, про що свідчить блідість ваших облич. Але ви не повинні непокоїтися. Ви переконаєтеся, що ваші прокляття падають не на нас, а на проклятого барона де Пуанті.
Ця гидка людина ошукала нас, хоча саме нашій відвазі й сміливості завдячує здобуттям вашого міста. Він не виплатив нам належної частки здобичі, і тому ми змушені прибути сюди ще раз. Це не дало нам задоволення, але ми були змушені це зробити. Даємо вам урочисте слово, що, не завдавши найменшої шкоди, відступимо, як тільки ви виплатите нам п'ять тисяч ліврів. Але якщо ви цього не зробите, то немає такого нещастя, на яке ви не могли б від нас сподіватися, і звинувачувати в цьому можете тільки себе і барона де Пуанті».
Відповідь на цей ультиматум можна було легко передбачити. Досвід кількох сторіч підказував поселенцям, що шибайголови не кидають слів на вітер. Віддаючи перевагу життю, а не грошам, городяни зібрали потрібну суму. Для піратів, власне, пролунав «останній дзвінок»: до них дійшла звістка, що на допомогу Картахені поспішає англійський флот. Захопивши з собою сто двадцять невільниць-негритянок, вони відчалили. На кожного пірата випадало по три тисячі піастрів золотом і коштовностями.
Під час перебування флібустьєрів у Картахені її жителі стали свідками піратського правосуддя. Двоє розбишак порушили наказ утримуватися від грабунків і насильств і зґвалтували кількох дівчат. Родичі потерпілих насмілилися поскаржитися. Скаргу було прийнято, порушників схопили і поставили перед судом. Судді, обрані з середовища самих піратів, ухвалили: розстріляти. Потерпілі не сподівалися на таке суворе рішення і почали просити про пом'якшення вироку. Але на очах у жителів міста вирок виконали без зволікань.
Пірати вийшли із Картахени на дев'яти кораблях і майже зразу нарвалися на англійську військову ескадру. Сили виявилися нерівними. Два найбільші піратські кораблі, завантажені здобиччю більш ніж на мільйон піастрів, були захоплені англійцями після шаленого опору. Третій загорівся і викинувся на берег Сан-Домінго, але гроші флібустьєри врятували. Четвертий опинився на березі тільки що пограбованої Картахени, й екіпаж потрапив до рук іспанців. Втім, вони дарували життя флібустьєрам, використавши їх працю на відбудові пошкоджених укріплень. Решта — п'ять кораблів — благополучно досягли Сан-Домінго.
Французький уряд поставився несхвально до дій барона де Пуанті і став на бік флібустьєрів у тяганині про здобич. Мало того, баронові наказали видати їм один мільйон чотириста тисяч ліврів, але, як тоді велося, наказ залишився на папері.
Це була одна з останніх «милостей» французького уряду щодо флібустьєрів. Все свідчило про те, що в Карибському морі «береговим братам» стало занадто тісно.
Але їхній славі ще довго заздрили різні волоцюги, які, незважаючи на повну залежність від своїх урядів, прикривалися цим ім'ям. Так звані флібустьєри були знаряддям королівських дворів. Їх саджали на королівські кораблі й відправляли в експедиції, попередньо проінструктувавши, як треба діяти. Флібустьєрами називали себе і солдати, які виконували особливі завдання уряду. Але їхня належність до «берегового братства» обмежувалась тільки назвою.
Захоплюючись флібустьєрами, Вольтер відзначав, що якби між ними з'явилася геніальна людина, яка зуміла б об'єднати в одне їхні розрізнені сили, вони завоювали б Америку від одного полюса до другого і зробили б переворот в історії Європи та Америки.
У XVIII столітті піратська діяльність, принципи її організації зазнали чималих змін. Часи буканьєрів і флібустьєрів, яких підтримували ворогуючі з Іспанією європейські держави, відійшли в минуле. Закінчився тривалий період розподілу Нового Світу, і Англія, Франція, Голландія вживали заходів, аби закріпитися на нових землях. Тепер вони були зацікавлені в підтриманні мирних стосунків з Іспанією і ще дужче — в розвиткові торгівлі та мореплавства. «Лицарі» моря, скажемо так, втратили свій авторитет, їхня присутність на Антільських островах уже заважала сильним світу того. Утрехтський мир, укладений між Англією, Іспанією і Францією 1713 року, мав пункт, де говорилося, що ці держави не користуватимуться послугами корсарів у воєнних діях і суворо засуджують морське піратство, зобов'язуються його викорінювати.
Символічною постаттю у цей «невдячний» період став французький джентльмен удачі Жан Дюлен. 1728 року йому вдалося уникнути гарматного обстрілу з французьких і англійських лінійних кораблів, що полювали на піратські суденця в акваторії Карибського моря. Ще б пак! Обидва його кораблі «Сан Піті» і «Сан Карте» (назви означають по-французьки те ж саме: «без жалю») того року пограбували п'ятнадцять кораблів різних країн.
Але Дюлен відчував, що він останній буканьєр і для нього нема місця на Антілах. Коли його товариші йшли на Тортугу на «Сан Карте», він на «Сан Піті» відплив до Франції зі скарбами, за які сподівався отримати від короля амністію. Своїм товаришам, що стояли на березі, він крикнув: «Прощайте, каналії! Пливу до Франції і більше не буду піратом».
Але ця подія не зробила Антіли лагідною і вільною від насильства Аркадіею. Місце буканьєрів зайняли ще жорстокіші авантюристи. Пірати нової генерації не створювали якихось там братств, їхні флоти формувалися вже з кількох кораблів, а базами їм слугували не просторі острови чи багаті міста, а потаємні криївки у прибережних хащах і на мілинах.
їхніми ворогами, а водночас і здобиччю стали всі судна, що борознили води Карибського моря і Мексиканської затоки. Чи друг, чи ворог — байдуже. Англійські пірати нападали на прапори королів Франції, Іспанії, Англії. І діставали навзаєм кулі земляків. Все одно, мовляв, висіти їм на шибеницях.
Серед капітанів з'являються одіозні постаті. У деяких випадках реальність перевищувала найфантастичніші, найнеймовірніші вибрики уяви. Сучасник з недовірою читає про справжні їх пригоди, німіючи перед підступністю, жорстокістю, відвагою та кмітливістю піратських верховодів. Подиву гідне також їхнє легковажне ставлення до свого і чужого життя.
Блискучі кар'єри тих часів були недовгі. Вони спалахували яскравим світлом, а через кілька років від них не лишалося й сліду. Зазвичай пірати гинули наглою смертю, і тільки легенди, що народжувалися ще за їхнього життя, нагадували про їхні «подвиги».
Яскравою ілюстрацією до вище сказаного може служити життя і діяльність Едварда Тіча, прозваного Чорнобородим. Він народився в Англії, в Брістолі, звідкіля ще дитиною потрапив до Західної Індії. Там, ледь зіп'явшись на ноги, пристав до відомого пірата Бена Хорнінголда, в якого набирався премудрощів розбійного ремесла, аж поки не почав діяти самостійно, приєднавшись до переслідуваних королівськими губернаторами буканьєрів з Ямайки, які облюбували собі базу на острові Нью-Провіденс.
1713 року Чорнобородий захопив французький корабель, що йшов з Гвінеї на Мартініку, і перейменував його на «Куїн Енз Рівендж». П'ять років по тому новоявлений пірат уже тероризував узбережжя Америки від Північної Кароліни до Трінідаду і Гайяни. Грабував усіх: англійців, французів, голландців, іспанців… І поселення, і кораблі.
Як свідчать сучасники, Едвард Тіч відзначався високою і міцною статурою, мав розкішну вугільно чорну бороду, яку заплітав у кіски. Портрет довершували дикі, палаючі вогнем і несамовитістю очі. Через плечі спадали перев'язі з трьома парами пістолетів, за халявами чобіт стриміло кілька ножів, що їх він умів кидати з надзвичайною вправністю, а з-під крис капелюха ще й виглядали тліючі ґноти, надаючи його обличчю диявольського шарму. Хочете вірте, хочете — ні, але так свідчать сучасники ватажка піратів.
У бою Чорнобородий відзначався нечуваною жорстокістю. Рідко брав у полон, охоче піддавав бранців пекельним тортурам, відтинаючи у живих пальці разом з перснями. Мав насолоду від стрілянини всліпу в своїх компаньйонів під час пиятики. Ще й «філософську» базу під це підводив, мовляв, коли б вряди-годи не відправляв до праотців когось із них, то його б перестали шанувати як ватажка. Чорнобородий надто полюбляв і жіноче товариство. Упродовж свого не дуже тривалого життя він мав 16 дружин. Офіційний церемоніал шлюбів і розлучень проводив його перший заступник.
1717 року пірати перебазувалися на північ, заклавши спочатку базу в Нассо (Нассау) на Багамах, а пізніше в порту Бат, у Північній Кароліні. Звідтіля Чорнобородий виходив у море, підстерігаючи кораблі, які йшли з Європи в порти Мексиканської та Гондураської заток. Його підступність і сміливість були такі безмежні, що він наважився серед білого дня напасти на порт Чарльстон (Північна Кароліна) і пограбувати на його рейді дев'ять торговельних кораблів. Оскільки губернатор Північної Кароліни перебував на утриманні піратів, занепокоєні за своє життя й прибутки купці вирішили звернутися зі скаргою на Чорнобородого до губернатора сусідньої Вірджінії.
Восени 1718 року той вислав проти розбишак два шлюпи «Пеел» і «Лайм» під проводом поручника Роберта Мейнарда. Одночасно було опубліковано прокламацію під назвою «Акт щодо заохочення до захоплення і знищення піратів», де визначалися такі винагороди:
«… За Едварда Тіча, звичайно званого капітаном Тічем або Чорнобородим, — 100 фунтів; за кожного старшого піратського корабля — шлюпа або брига — 40 фунтів; за кожного поручника, офіцера, квартирмейстера, боцмана або корабельного теслю — 20 фунтів».
Бій розгорівся поміж піщаних мілин, що тягнуться вздовж узбережжя Північної Кароліни. За однією з них затаївся Чорнобородий. Але Мейнард його відшукав і пішов в атаку. Тіч, який усю ніч до цього пиячив, хотів уникнути бою, та його корабель наскочив на мілину. Щоб якнайближче підійти до піратського судна, Мейнард наказав викинути за борт усі запаси води й провіанту. Тоді й відбулася відома розмова між капітанами обох кораблів, яку відтворив Чарльз Джонсон, автор «Історії найславетніших піратів»:
— Біс вас знає, волоцюги, хто ви і звідкіля йдете? — закричав Тіч.
— З прапора видно, що не пірати, — відповів Мейнард. Тіч, вихиливши келих на очах в англійця, прорік:
— Нехай мене пекло візьме, якщо я тебе помилую або сам попрошу пощади.
— Не сподівайся на пощаду від мене, а я не сподіватимусь від тебе, — сказав холодно Мейнард.
Англійці наблизились на відстань гарматного пострілу. І тоді Тіч «відсалютував» їм таким залпом, що позбавив життя половину команди «Пеел». На біду, в англійців не було на борту гармат, і вони намагалися зійтися з піратами для абордажного бою. Остерігаючись наступного залпу, Мейнард наказав залишкам команди сховатися під палубою, а сам став за штурвал. Ця завбачливість і принесла перемогу. Коли кораблі зчепилися бортами, на англійців чекав наступний сюрприз Чорнобородого: пірати закидали палубу англійського шлюпа гранатами власного виробництва. Коли розвіявся дим від вибухів, Тіч, оглянувши палубу ворога, вигукнув:
— Всі одержали в лоб, за винятком трьох чи чотирьох. Вперед, на палубу, порубаємо їх на шмаття!..
У цей час з укриття вискочили матроси Мейнарда. Зав'язався запеклий бій. Чорнобородий бився, як скажений, хоча й одержав 25 ран. Нарешті він упав на палубу, і за хвилину його відтята голова з чорною закривавленою бородою зависла на бушприті корабля переможців.
Зазирнувши в трюм піратського судна, англійці зрозуміли, що Чорнобородий намірився дорого продати своє життя. Біля бочок з порохом стояв із запаленим ґнотом чорношкірий хлопець, який за наказом капітана мав висадити корабель у повітря. В метушні бою Тіч не зміг подати останню команду.
Увесь екіпаж «Куїн Енз Рівендж», за винятком двох чоловік, засудили на горло. У знайденому після бою записнику Тіча були нотатки такого змісту: «Весь ром сьогодні випитий, наша компанія твереза… Виглядаю якого-небудь приза».
Цікавою особистістю, якщо не диваком, був і Стід Бонет. Він займався морським розбоєм біля узбережжя Вірджінії та Нью-Джерсі. І хоча його діяльність і смерть не були такими драматичними, як у Чорнобородого, незвичайними виявилися самі мотиви, що змусили його вдатися до піратства. На початку XVIII століття Стід Бонет жив на острові Барбадос, і його знали як заможного, освіченого і шанованого всіма громадянина. Але нещасливе подружнє життя, розчарування і депресія спричинили до того, що він вирішив «розвіятися» в морі. Стід утік від дружини н повністю віддався повному пригод, небезпеки й жорстокості ремеслу.
Він купив корабель, який назвав «Рівендж», і навербував сімдесят чоловік команди. Оскільки Стід не розумівся на мореплавстві, обов'язки капітана виконував Річардс, який поступово повністю перебрав владу собі 1717 року Бонет зустрів Тіча і разом з ним став полювати біля узбережжя Кароліни і Вірджінії. Наступного року полковник Уїльям Рет з Південної Кароліни захопив «Рівендж», і Бонеіа запроторили до в'язниці у Чарльстоні, Після невдалої спроби втекти суд присудив його до страти.
По дорозі на ешафот смертельно переляканий Стід. благав про помилування. Він зрозумів, що небезпечні розваги закінчуються разом із життям. Жертву нудьги й неперевірених філософських теорій сьогодні, можливо, назвали 6 ніцшеанцем.
Сучасній людині важко уявити в піратському товаристві жінок. Але насправді там їх не бракувало. Історія зберігає свідчення про деяких з них, хоча за справжність імен поручитися важко.
Деякі історики першою жінкою-піратом вважають… Сфінкс[5]. З нею пов'язаний давньогрецький міф про Едіпа. У відомому варіанті легенди Сфінкс задавала перехожим загадку і тих, хто не міг її відгадати, безжалісно вбивала. Едгп знайшов відповідь, і Сфінкс кинулася зі скелі й загинула.
Але є й інший варіант міфу, який наводить Павсаній. Сфінкс мала військо і флот і чинила морський розбій. Її резиденція була на неприступній горі поблизу міста Анфедон, де в прибережних водах стриміло багато скель. Едіпу і його корінфському війську довелося добре попотіти, щоб порятувати місцевих жителів від цього чудовиська і забезпечити відносно вільне плавання в акваторіях острова Евбея та півострова Пелопоннес, особливо у протоці Евріп. Як свідчать давні джерела, протока «вирізняється швидкою течією: сім разів на день і стільки ж уночі тут чергуються припливи і відпливи, сила така велика, що переважає силу вітру і зупиняє кораблі, які йдуть з розгорнутими вітрилами». Але, не зважаючи на примхи природи, саме тут греки проклали собі чи не найважливіший торговельний шлях.
Таким чином, за туманною загадковістю міфу криється зрозуміла боротьба за контроль над морськими торговельними шляхами.
Давнім римлянам дошкуляли напади піратських суден королівни Теути, якій належала держава на адріатичному узбережжі колишньої Югославії.
У середньовічній Франції славилася відома своєю вродою Жанна де Кліссон. 1343 року король Франції Жан Добрий скарав на смерть її чоловіка Олівера, звинувативши його в зраді. Втручання впливових друзів не допомогло — вирок було виконано. Тоді вдова разом із синами замислила криваву помсту. Продала все майно і купила кілька суден, з яких сформувала піратську ескадру. Багато років Жанна тероризувала атлантичне узбережжя Франції, щасливо уникаючи рук влади. Ще сто років після її таємничої смерті ім'ям цієї жінки в прибережних селищах страхали дітей, складали про неї пісні. Час виглянцював образ Жанни-піратки. Зникли жорстокі, похмурі риси. І тепер її згадують як месницю, що повстала проти феодальної сваволі.
Через два століття у водах Ла-Маншу з'явилася нова «мадам Кліссон». Це була горда і безстрашна Граїна Бурке — молода княгиня з ірландського роду О'Малеїв. Ще до шлюбу з лордом Річардом Бурке, якого прозивали Залізним Річардом, юна Граїна мала певне уявлення про розбійне ремесло, бо ним споконвіку займався клан О'Малеїв, чиї кораблі, над якими майоріли прапори з білим морським конем і написом «Могутні на суші й на морі», добре знали нещасні жителі Шотландії та Ірландії.
Коли Граїна ще не вміла ходити, її, за феодальним звичаєм, віддали заміж за нащадка іншого піратського клану О'Флаєртів з метою об'єднання сил обох родів. Відтоді могутність ірландських піратів неймовірно зросла. Граїна разом зі своїм першим чоловіком не раз ходила в грабіжницькі походи. Одночасно вона не цуралася своїх прямих жіночих обов'язків: добре вела й родинні справи, народжуючи і виховуючи дітей. Піратському промислові княгиня повністю віддалася тоді, коли за наказом губернатора своєї ровесниці королеви Єлизавети І стратили її старшого сина Овена — «білу ворону» клану, бо, на відміну від родичів, він полюбляв спокійне сільське життя. Приблизно тоді ж помер і перший чоловік Граїни. Вона не довго нудьгувала: вийшла заміж вдруге, за Залізного Річарда, якого називали так через те, що він ніколи не знімав з себе залізної кольчуги. Разом з новим чоловіком тепер уже леді Бурке стала поводитися ще сміливіше. Шокувала всіх, одягаючи чоловічі штани, що на той час вважалося надзвичайним явищем. Перекази про її життя стверджують, що під час атаки на турецьке судно леді була змушена спуститися в каюту, оскільки перебувала «в цікавому стані». Народивши дочку, вона одразу кинулася в бій, і це відіграло вирішальне значення, бо поки вона виконувала богодану жіночу місію, турки почали брати гору. Після повернення з плавання, незадоволена поведінкою команди, леді наказала повісити всіх на реях.
Граїна Бурке високо цінувала власну незалежність і не піддалася на умовляння Єлизавети І вступити на королівську службу. Власне, через це вона відбула півтора року у в язниці на підставі антипіратського закону. Її звільнили за умови, що вона залишить своє злочинне ремесло і, як висловився суддя її королівської величності, «сприятиме наведенню порядку в Ірландії». Піратка відповіла, що за тієї несправедливості, яка панує в країні, про спокій годі й казати. Тож і не полишила піратства аж до смерті в 1603 році. Цього ж року, на диво, померла і її ровесниця королева Єлизавета І.
Леді Бурке мала серйозну конкурентку в особі місіс Конгрів, дружини пірата і дочки не менш відомого морського розбійника Філіппа Фолверстона. Але «кар'єра» цієї зловісної неординарної родини закінчилася досить швидко. Доля жорстоко позбиткувалася над ними. Якось ці шукачі пригод напали в Ла-Манші на іспанський корабель і, захопивши його, геть вирізали всю команду. Та не помітили капітана, який сховався в трюмі. Той, коли пірати покинули напризволяще розграбований і змертвілий корабель, оговтався, виліз на закривавлену палубу й вирішив помсти-тися кривдникам. Написав скаргу губернаторові тієї дільниці узбережжя, де втрапив у криваву халепу, і якимсь робом таки спромігся стати перед ясні очі можновладця. І… мало не впав з подиву а чи з ляку, коли побачив, що губернатор і його дружина — не хто інші, як ватажки банди, що напала на його корабель. Іспанець, — той, мабуть, бував у бувальцях, — удав, ніби помилився дверима, й — прямісінько до королеви! Як і годиться, слідство викрило піратську мафію, яку очолювали Джон Конгрів і його дружина. Колишній губернатор наклав головою під сокирою ката, а його дружина звікувала свої дні, позираючи на «небо в клітинку».
Імена жінок фігурують і в історії карибського піратства.
Тут нам хотілось би скористатися з ефектного виразу «пірати в спідницях». Та ба! Ці слова мають хіба що метафоричне значення, оскільки послідовниць славнозвісної леді Бурке там вистачало. Чоловіче вбрання, в крайньому разі — вузенька пов'язка на стегнах, і маєте, як на ті часи, паніку у лавах суперника!
Незвичайною силою і жорстокістю прославилась Кривава Мері Кабхем. Вона ламала руками підкови і вміла поцілити з відстані 25 ярдів у підкинутий іспанський дублон. Про її життя відомо небагато. Хіба що… Віддаючи належне її дивовижним «якостям», не обтяжені загальнолюдськими нормами поведінки і заповідями Христа, пірати визнали авторитет цієї жінки, усупереч морським законам тих часів, коли всі визнавали, що жінка на кораблі — то нещастя, і все ж дозволили Кривавій Мері командувати своїм судном. Вона скористалася цим довір'ям сповна, награбувала чимало багатства і… таке вже життя джентльменів удачі, — в одній із розбірок у таверні на острові Ямайка віддала Богові душу. А чи дияволу?..
Були ще, окрім Мері Кабхем, хоч і не такі колоритні, але все ж цікаві з погляду піратського ремесла жінки — Мері Рід, Анна Боні, Анна Блюс.
Мері Рід замолоду виховувалася і вбиралася як хлопець і так вподобала собі чоловічі заняття, що добровільно вступила до війська, приховавши свою справжню стать. Не раз виявляла мужність і хоробрість.
«Але сталося, — пише історик, — що закохалася вона в свого товариша по зброї — молодого, пристойного фламандця і з того часу дещо занедбала службові обов'язки…»
Молодята залишили військову службу, намірившись присвятити себе звичайним сімейним радощам. Але ті радощі невдовзі сплили за туманом. Чоловік Мері раптово помер, а вона, залишившись без засобів до існування, вирішила знову вступити до війська. Цього разу їй не вдалося приховати свою стать. Тоді Мері сіла на голландський корабель, що йшов до Західної Індії. Під час подорожі на нього напали англійські пірати з Нью-Провіденса, її земляки.
Тоді й почалася кар'єра Мері Рід. Вона плавала на багатьох кораблях, змагалася з чоловіками, виявляючи чудеса відваги й мужності. І ніхто не второпав, що вона жінка. Та знову ж на заваді стало оте осоружне кохання. Якось пірати взяли в полон приємного юнака, який на додачу виявився ще й артистом. Мері освідчилась, відкрила йому свою таємницю. Артист той, сп'яну, чи що, розповів усе екіпажеві. А серед команди знайшовся «лицар», який звинуватив служителя Мельпомени й коханця в брехні, та й викликав його на дуель. Мері, прислухаючись до свого серця, все ж тверезо оцінила шанси дуелянтів і, оскільки артист був дорожчий для неї, стала на прю з тим «лицарем», поклавши його трупом у новій «законній» дуелі за дві години до початку раніше наміченої. Невдовзі відбулося бучне весілля, і молодята відбули в шлюбну подорож — наступний піратський похід.
А чого варта Анна Блюс! Цю високу (190 сантиметрів зросту!) даму-ірландку захопив у полон під час морської подорожі на одному з кораблів відомий вже нам хижак у людській подобі Чорнобородий. Анна… стала його дружиною. Він навчив її свого ремесла і навіть довіряв інколи командувати судном. Анна (що то незбагненна жіноча натура!) кидалася до бою, вбрана тільки у вузеньку пов'язку на стегнах і взута у високі чоботи. Після загибелі Чорнобородого вона впевнено прибрала до своїх рук командування екіпажем. І чорнороті розбишаки, які дивилися в очі самому дияволу, скорилися їй. На борту захоплених кораблів Анну цікавили лише красиві чоловіки і коштовні камені. Вона приховала десь сім скринь коштовностей, і жодну з них не знайдено й досі. З переказів знаємо, що в одному з походів на Багами довготелеса піратка-ватаг захопила в полон молодого іспанця, та й щиро в нього закохалася. Він і намовив її облишити своє злодійське ремесло і розпочати спокійне життя. Вночі, потай від команди, яка, напевне, не прийняла б «відставки» капітана, закохані втекли на сушу й оселилися в Перу, подалі від морського берега… А далі ви самі можете домислити, хто на що здатний.
Історія капітана Девіса мало чим відрізняється від життєписів інших піратських ватажків XVIII століття. Він був молодшим офіцером на кораблі «Кедоган», який перевозив живий товар — чорних невільників. Одного дня під час плавання з Нассо (Нассау) на Мадагаскар «Кедоган» захопили пірати Едварда Інгленда. В запеклому абордажному бою капітан «Кедогана» був убитий, але Девіс виявив неабияку відвагу і стійкість. Це відзначив піратський капітан: запропонував Девісу пристати до нього з командою. А ні, то йдіть під три чорти на всі чотири сторони! Інгленд (не дурний же був), побачивши вагання амбіційного офіцера, наказав йому везти невільників, які були в трюмах «Кедогана», у Бразилію і вигідно продати живий товар в одному з піратських портів. Прибуток мав бути поділений порівну між Інглендом і Девісом та його людьми.
Але Девіс потому зробив по-своєму. Повів корабель у порт призначення — Барбадос. Урядовцям його показання видалися підозрілими, і Девіса на всякий випадок запхали у буцегарню. Нібито за порозуміння з піратами. Коли через кілька місяців його звільнили, то в серці ображеного честолюбця вже палало багаття помсти. Він одразу ж подався на відомий усім Нью-Провіденс, тодішню базу карибських піратів, і, порадившись там з вождем піратської республіки Вудсом Роджером, поступив на службу на шлюп «Бак». Шлюп той здійснював торговельні рейси у французькі та іспанські порти Карибського моря.
Під час стоянки на Мартініці Девіс підбив команду «Бака» на бунт, захопив там владу і став капітаном. Перед командою він урочисто оголосив війну всьому світові. Що то значить амбіції скривдженого!
Невдовзі Девіс здобув два французькі призи, а потім, маючи в команді 35 одчайдухів, пішов на схід, в район Островів Зеленого Мису. Щоб ввести в оману тамтешніх португальських мешканців, він наказав підняти на щоглі англійський прапор. І вгадав! Португальці гостинно прийняли прибульців, забезпечили їх провізією і питною водою, зав'язали з ними дружні стосунки. Це, мабуть, і врятувало їх від лиха. Після кількох тижнів стоянки пірати зрозуміли, що острів'яни не вельми заможні люди, й вирішили піднімати якорі, рушати на пошуки перспективніших знайомств.
Під англійським прапором вони побували на рейді португальського порту в гирлі річки Гамбії. У супроводі кількох офіцерів туди зійшов сам Девіс і відрекомендувався як капітан англійського торговельного корабля, який пливе до Сенегалу. «Англійські джентльмени» були приязно прийняті губернатором колонії, на їх честь влаштували обід. Тоді й відбувся непередбачений інцидент. Коли проголосили тост на честь гостей, ті вихопили пістолети і, приставивши їх до животів господарів, зажадали всіх грошей і коштовностей. У цей час пірати, які привезли «офіцерів» на берег, захопили караульне приміщення в замку і спустили з башти португальський прапор. Це стало умовним сигналом для команди корабля, яка пішла на штурм форту. Опору майже не було.
Здобич вантажили недовго, і за кілька годин розбійники зникли у відкритому морі. Через деякий час вони побачили, що до них на всіх вітрилах наближається корабель, з усього видно, англійський, військовий. Девіс дав команду приготуватися до бою. Бій цей, напевне, мав би закінчитися поразкою піратів, бо супротивник явно переважав у озброєнні. Але сталося непередбачене. Отой атакуючий англійський корабель наблизився на відстань пострілу і дав залп з усіх бортових гармат, одночасно викинувши піратський прапор і сигнал до негайної здачі. Девіс відповів аналогічно. Зустріч двох «колег» із Нью-Провіденса відбулася.
Шлях Девіса перетнувся якось із морською дорогою французького пірата ла Буса (чи ла Буша?). До них приєднався Томас Коклін, теж з Нью-Провіденса. Пірати деякий час діяли разом. Старшим обрали Девіса з умовою, що «коли надмір пиятики викличе дух незгоди і сварок, то коли вже ми зустрілися в приязні, то й розійдемося в приязні, бо не може бути згоди серед трьох, хто сперечаються».
Впродовж кількох наступних місяців піратський тріумвірат діяв злагоджено: здобули сім призів з невільниками, золотом і слоновою кісткою. Девіс навіть перейшов на захоплений ним корабель «Роял Ровер» («Бак» виявився за-маленьким). По дорозі на Княжі острови він захопив англійський корабель «Прінсес» з невільниками. Як і раніше, ці духопели видавали себе за англійську ескадру, що полювала в Атлантиці на піратів. Просигналізувавши, що вони мають потребу у питній воді й провізії, без совісті стрибали на борт своєї жертви…
Розбійник є розбійник. Підступ є підступ. У будь-які часи. Але подивіться, як у ті часи самі пірати, вирішивши пограбувати французький корабель, звинуватили його команду у нелегальній торгівлі з піратами. «Француз» стояв у порту португальського острова, і його губернатор особисто подякував Девісові за службову старанність.
Така увага до своєї діяльності навела Девіса на цікаву думку. Він вирішив влаштувати званий обід на борту свого корабля і запросити на нього губернатора разом з вищими урядовцями острова. А потім несподівано, але за своєю логікою, ув'язнивши їх, зажадати за звільнення великий викуп. Задум, між тим, не вдався. Його викрив один з невільників, який перебував на піратському кораблі. Вночі він переплив на берег і розповів усе португальцям. Наступного дня, коли Девіс зі своїми людьми зійшов на берег, щоб супроводити губернатора разом з почтом на корабель, його зустріли залпом із мушкетів. Одна з перших куль влучила в Девіса, але й смертельно поранений він спромігся видобути пістолет і зробити кілька пострілів у ворогів…
Автор «Історії найславетніших піратів» Чарльз Джонсон порівнював його з тренованим бойовим півнем, який мстиво завдає супротивникові останнього удару і тільки потім падає сам.
Після смерті Девіса оруду взяв його земляк з Пембрукширу тридцятишестирічний Бартолом'ю Робертс. Його стаж розбійника на той час був невеличкий. Ще донедавна він служив молодшим офіцером на згаданому кораблі «Прінсес», і коли його захопив Девіс, Робертс вирішив змінити ремесло.
Його кар'єра у розбурханому морі піратського щастя тривала досить довго і на диво щасливо. Наступники ставили його поряд з такими розбишаками, як Кідд, Еврі і Чорнобородий. Згідно з переказами, Робертс був високий, вродливий, гордий з виду. Вбирався завжди вишукано й ніколи не пив напоїв, міцніших за чай. Як кажуть, не з піратського поля ягода. Загадкова особистість. Тим паче, що свою діяльність він почав незвично. Проблукавши майже три місяці в морі у пошуках здобичі, команда «Роял Ровера» нудьгувала від невдач. Нарешті біля африканських берегів пірати зустріли португальську армаду, яка складалася з 42 кораблів. Робертс наважився підійти до одного з найменших суден і від його капітана дізнався, що найбільші цінності є на борту корабля «Саграда Фаміліа» («Святе сімейство»). Але там 40 гармат і 150 чоловік команди! Пірат ризикнув. Узяв курс на «Саграду Фаміліа». Дарма що військових кораблів навколо повно. Захоплена зненацька команда португальського корабля опиралася недовго, а два військових кораблі, які стояли неподалік на якорях, не встигли прийти на допомогу. «Саграду Фаміліа» пірати зуміли вивести у відкрите море. Разом з кораблем до їхніх рук потрапили 40 тисяч золотих і багато інших коштовностей, серед яких попався і золотий хрест з діамантами, призначений королю Португалії.
Перепочивши два тижні на Диявольському острові, Роберте рушив до Західної Індії, але по дорозі наскочив на англійський морський патруль і, рятуючись, покинув «Роял Ровер».
Після цієї втрати про пірата нічого не було чути кілька місяців. У червні 1720 року про нього заговорили знову. Губернатор Спотсвуд повідомляв, що в затоці Трепанів (Ньюфаундленд), де в той час ставало на якір багато купецьких кораблів, з'явився озброєний десятьма гарматами шлюп, на борту якого нарахували не менше 60 чоловік команди. Він зухвало напав на кілька суден, пограбував їх і знищив, а екіпажі полонив. Бостонська газета «Нью-Летте» писала, що «шлюп Робертса з'явився під дзенькання в казани, звуки сурм, з розгорнутим англійським прапором і піратським вимпелом на щоглі, на якому був зображений череп і бойовий тесак».
Пізніше, продовжуючи полювання біля узбережжя Північної Америки, Роберте захопив французький корабель, озброєний 36 гарматами, і, привласнивши собі, назвав «Роял Форчун». Цей корабель прислужився піратам у багатьох діяннях. Скажімо, на ньому вони захопили англійський корабель «Самюель», на борту якого перебувало чимало заможних пасажирів. Кореспондент «Нью-Летте» звинуватив Робертса в тому, що він дозволив своїм людям знущатися з пасажирів шляхетського походження. Але щодо Робертса загальне стереотипне уявлення про його людожерність було б далеким від дійсності. Роберте, як ніхто інший з піратських капітанів, підтримував на кораблі дисципліну. Не жорстокістю, а власним прикладом. Переказують, що коли Роберте убив п'яного матроса, який його ображав, він сам собі призначив кару шмагати батогами. Покарання припинили на прохання офіцерів, аби не підірвати авторитет свого ватажка.
Влітку 1720 року Роберте подався в Карибське море, сподіваючись знайти там більше здобичі. Як повідомляв французький губернатор Навітряних островів, того літа пірати захопили, спалили або потопили 15 французьких і англійських кораблів, а також голландське військове судно з 42 гарматами на борту. Невдовзі мореплавство в тій акваторії майже завмерло. Англійці та французи спробували об'єднати сили й організувати спільну протипіратську експедицію, але на більшості кораблів почався бунт, і «дисципліновані судна» з їхніми лояльними до влади командами повернулися в порти.
Наступного року губернатор Вірджінії наказав встановити в стратегічно важливих пунктах вздовж узбережжя 54 гармати, що мали захистити мешканців колонії від «грізного пірата Робертса». Вже дев'ять місяців він з 150 бандитами тероризував Карибське море на двох кораблях («Роял Форчун» і «Рейнджер»). Але того року Роберте вирішив податися до Африки. Перехід, який через шторми і негоду тривав несподівано довго, виявився нещасливим. Багато людей померло через нестачу питної води і провіанту. По дорозі зник другий корабель, «Рейнджер», під командою Томаса Енстіса. Пізніше з'ясувалося, що його капітан вирішив залишити розбійне ремесло і добровільно здався, розраховуючи на помилування офіційної влади.
Тим часом Роберте, перепливши Атлантику, захопив корабель «Онслоу», власність Королівської Африканської компанії, і перейменував його в «Роял Форчун», залишивши свій старий, пошарпаний бурями і ворогами корабель під тією ж назвою. Потім його ескадра збільшилася ще на два менші кораблі: «Грейт Рейнджер» і «Літл Рейнджер».
Зухвалість Робертса, здавалося, сягнула межі. Капітанам пограбованих суден він писав повні зарозумілості довідки, які звучали приблизно так: «Засвідчую тим, кого це стосується, що ми, Лицарі Фортуни, отримали сім фунтів золотого піску як викуп за корабель «Харді» під командою капітана Дітвіта, в зв'язку з чим ми й звільнили згадане судно».
Ніхто не сподівався, що кінець піратського промислу, який, здавалося, досягнув вершини процвітання, вже близький. У Гвінейську затоку був посланий англійський військовий корабель «Сволоу» під командою досвідченого капітана Шалонера Огла. Через кілька днів після прибуття в затоку англійці помітили піратську ескадру, яка стояла на якорях біля острова Перрот. Пірати не розпізнали «англійця», гадаючи, що це португальське торговельне судно. Сподіваючись на легку здобич, Роберте вислав услід за «Сволоу» свій корабель «Грейт Рейнджер». І надаремно! Після короткої сутички останній був розтрощений гарматами противника.
Наступного дня «Сволоу» зненацька атакував піратів. Ті, виявляється, понапивалися донесхочу, а сам капітан Вобертс саме снідав. В «Історії найславетніших піратів» Джонсон пише, що Роберте був одягнений у дорогий пурпуровий плащ, його капелюх прикрашало червоне перо, а на грудях висів важкий золотий ланцюг з діамантовим хрестом.
Незважаючи на раптовість ворожого нападу, він і не думав про відступ, намагався організувати оборону. Англійська граната, яка вибухнула на піратському кораблі, важко поранила Робертса в шию. І смерть капітана, якого пірати вважали майже за безсмертного, підірвала їх дух. Вони здалися на ласку переможця, і капітан Огл привів 169 в'язнів у форт на мисі Корсо, де місцевий капелан намагався навернути морських розбійників на праведну путь. Але, як пише Джонсон, це була нелегка справа, оскільки більшість із них думала тільки про те, як би втекти у море і надалі вдатися до «солодкого ремесла».
А капітан «Сволоу» Огл за перемогу над Робертсом домігся-таки шляхетського звання. Кому що…
Історія мореплавства в Аравійському морі й Перській затоці така ж давня, як і в Середземному морі. Можливо, навіть давніша, оскільки відомо, що вже п'ять тисяч років тому у відкрите море виходили кораблі шумерів і аканців.
З плином часу в акваторії Аравійського моря і Перської затоки з'явилися представники інших народів, які замешкували інколи далеко від згаданого району. В третьому тисячолітті до нашої ери води Червоного й Аравійського морів борознили флоти єгипетських фараонів: з таємничої країни Пунт вони возили в Єгипет золото, прянощі й слонову кістку. На початку першого тисячоліття до нашої ери у водах цих морів з'являються кораблі фінікійців, яких біблійний цар Соломон посилав у країну Офір, багату на золото й коштовні камені. З половини першого тисячоліття до нашої ери цю акваторію освоюють греки, а пізніше також римляни, які вели жваву торгівлю з Індією.
У середньовіччі Індійський океан і його прибережні моря стали ареною мореплавної активності арабів. Їхні стрімкі, зі скошеними вітрилами і навісним стерном кораблі доходили до Індії, Індонезії і Східної Африки. Араби засновували на узбережжях торгові факторії, які пізніше, траплялося, переростали в міста. Наприклад, в нинішній Кенії і Мозамбіку.
Розвиткові мореплавства і торгівлі в гігантській акваторії Індійського океану сприяв напрям вітрів. Їх сезонна сталість давала змогу купцям без особливих труднощів долати океан і повертатися назад. Півроку віяв з північного сходу зимовий монсун, а наступні півроку в протилежному напрямку віяв літній мусон. У трюмах арабських кораблів перевозилися коштовні камені, перли; цінні тканини: єдваб, муслін; дорогі породи дерев: сандалове, ебенове.
Ці багатства приваблювали багатьох, і, як і в інших морях, в Індійському океані поряд з торговельним мореплавством розвивалося й піратство. Невідомий давньогрецький автор І століття нашої ери навів цікаві дані про східне узбережжя Африки. Зокрема, він писав, що мешканці портів Азанії (напевне, йдеться про територію нинішньої Кенії і Танзанії) були людьми з розбійницькими нахилами, відзначалися зростом і гарною поставою, беззастережно підкорялися своєму вождеві.
Відомий європейський мандрівник Марко Поло, який у XIII столітті відвідав Індію та Китай, у подорожніх нотатках згадував, що особливо сильне піратське гніздо було на острові Сокотра. Про морських розбійників писав також у своїх нотатках найвизначніший арабський мандрівник, який жив у XIV столітті, Ібн Баттута. До речі, він також здійснив морську подорож з арабського порту до Індії, бував у Криму, на півдні сучасної України.
Розквіт арабського морського розбійництва припадає на другу половину XVIII і першу половину XIX століть. Головні їхні бази виникли на території нинішніх Об'єднаних Арабських Еміратів, в основному в районі «воріт» Перської затоки — в Ормузі. Історична назва цієї території так і звучить — Узбережжя піратів.
Найзловіснішу славу на той час здобуло місцеве плем'я йовасні. Люди цього племені вважали морське розбійництво своїм професійним заняттям. Йовасні не робили винятку ані для кораблів арабських купців, ані для суден, які перевозили в святі місця побожних мусульман. Вдаючись до різних «воєнних» хитрощів, йовасні нападали навіть на добре озброєні кораблі англійської Східно-індійської компанії.
1797 року жертвою їхнього нападу стало лінійне судно «Вайпе». Пірати підпливли до корабля, що стояв на якорі, нібито для закупівлі пороху. Спочатку вони поводилися мирно, але потім, скориставшись тим, що англійці не звертають на них уваги, стрімко атакували екіпаж. Половину його — 32 чоловіка — тут же знищили. Загинув також капітан «Вайпе». Решті команди вдалося відбити напад, витіснити нападників з корабля і вийти у відкрите море. Там пірати вже не насмілилися повторити атаку, знаючи згубну силу гармат європейців.
Прагнучи гарантувати безпеку мореплавства, англійці спорядили проти племені йовасні каральну експедицію. Її очолив капітан Девід Сетон. Окрім англійських підрозділів у експедиції брали участь і війська оманського султана. Карателі дійшли до головного міста племені, але здобути його не змогли. 1806 року було досягнуто перемир'я, яке невдовзі самі ж пірати і знехтували. Практична безкарність призвела до того, що вони підступно захопили султана Оману і вбили його за те, що підтримував англійську акцію.
1808 року йовасні кинулися на абордаж військового корабля «Ф'юері», але були відбиті. Того ж року вони захопили військове судно Східно-індійської компанії «Сільф», яке супроводжували ще два судна. На борту «Сільфа» подорожував новопризначений посланець Англії у Персії сер X. Д. Бріджес. Знищивши екіпаж, пірати потягли корабель на свою базу, але по дорозі наскочили на англійський фрегат «Нірйд», який і відбив у них ласу здобич.
Діяльність арабських розбійників інколи перетиналася з діями їхніх європейських колег. Так, невдовзі після згаданих подій французький пірат Лемем захопив англійський бриг «Флай». Але капітан брига Мейнворін встиг викинути за борт корабельну касу і ще ціннішу кур'єрську пошту. Місце затоплення позначив на карті. Французи, пограбувавши корабель, відпустили команду, затримавши тільки капітана і двох офіцерів.
Звільнена команда одразу ж подалася на пошуки затопленої каси і пошти. Але тут доля остаточно відвернулася від англійців. На них напали йовасні, захопили в полон і ув'язнили у своєму головному місті. Араби розраховували на значний викуп. Та час минав, а викупу не було. Англійці, намагаючись порятувати своє життя, все ж відкрили їм таємницю затопленої каси, уклавши своєрідну джентльменську угоду: ми вам — касу, ви нам — свободу.
Обидві сторони виконали свої умови. Касу підняли, виявляється, з досить мілкого дна, а команда «Флая» була звільнена, власне, покинута напризволяще на безлюдному пустельному узбережжі Аравійського півострова. Врятувалися лише двоє з команди, решта померли від спраги.
На початку XIX століття активність арабських піратів досягла свого апогею. На той час вони мали 70 великих суден, багато з яких були озброєні потужними гарматами, і практично паралізували морський зв'язок між Європою та Індією.
1809 року проти арабів вирушила наступна, вже набагато сильніша, каральна експедиція. Очолив її полковник Лайонел Сміт. З боку моря столицю йовасні бомбардували вісімнадцять лінійних кораблів, з суходолу атакували війська вірного союзника англійців оманського султана. Пірати запекло боролися, але врешті-решт їхні бойові порядки багнетною атакою прорвали набагато переважаючі сили ворога.
Ця війна суттєво підірвала могутність племені йовасні. Загинуло майже три тисячі піратів, тисячі потрапили в полон. Йовасні втратили також 120 суден різного класу. Їхня столиця, а також друге за величиною місто були зрівняні з землею.
Залишки племені перебралися на Червоне море і там почали нападати на кораблі, що везли з Мекки мусульманських пілігримів.
За кілька років йовасні відновили свої сили і знову з'явились в Індійському океані. Вважалося, що 1817 року їх налічувалось близько семи тисяч і що в їхньому розпорядженні перебувало тоді 64 великих суден.
Остаточно розтрощила розбійників і очистила від них узбережжя експедиція під проводом сера У. Гранта. Плем'я було майже повністю винищене. Злякавшись, що така ж доля спіткає і їх, інші арабські племена того регіону (які теж зналися на цьому ремеслі) 1820 року підписали з Британською імперією вічний мир.
Але не тільки арабські пірати заважали діяльності Східно-індійської компанії. В самій Індії англійці зіткнулися з не менш грізним і завзятим противником — мешканцями малабарського узбережжя.
Про малабарських піратів повідомляли китайські мандрівники, які відвідували Індію у VIII столітті. Арабські хроніки зафіксували, що в X–XI століттях раджі західного узбережжя плоскогір'я Декан — від Бомбея до Гоа — спорядили розбійницьку флотилію. Починаючи з середини XVI століття головним противником малабарців і водночас метою їхніх нападів стала держава Великих Моголів у північній і середній Індії.
Найбільшої могутності й слави тамтешні пірати досягли за часів правління династії Ангріа, наприкінці XVII століття. Главою династії був діяльний раджа Канаджі Ангріа. Під його владою перебувала 500-кілометрова смуга узбережжя на південь від Бомбея. Він зводив обваловані фортеці й будував» кораблі. В його флоті разом з родовитими малабарцями служили також індуси, араби і навіть європейці. Флот складався головним чином із двощоглових суден зі скошеними вітрилами.
Канаджі регулярно нападав на кораблі Великих Моголів і спустошував їх державу. В той же час малабарці завзято полювали за суднами Східно-індійської компанії. На початку XVIII століття вони паралізували європейську торгівлю в районі західного узбережжя Індії, в якій брали участь ще й португальці та голландці.
Для охорони мореплавства в цій акваторії англійці спорядили в Бомбеї ескадру, названу «Бомбей Маріне». Вона не раз намагалася знищити флот Канаджі, але безуспішно. В 1724 і 1728 роках такі спроби робили голландці, але також марно.
Боротьбі європейців з піратами заважав брак взаєморозуміння. Навіть воюючи зі спільним ворогом, вони ставилися один до одного з підозрою і ненавистю, переносячи в ці далекі краї ті упередження і антипатії, які виникли ще в Європі. Неузгодженість у діях європейців сприяла малабарцям, рятувала їх від поразки. Саме завдяки цьому піратам вдалося відстояти фортецю Алібаг, до якої підступали з'єднані сили англійців і португальців. Під час облоги головнокомандуючий англійським флотом командор Томас Метьюз звинуватив португальського адмірала в боягузтві й уперіщив його хлистом по обличчю. Обурені португальці залишили поле бою, а вслід за ними змушені були зняти облогу й англійці.
На щастя для європейців, 1729 року глава династії Ангріа і засновник могутнього Малабару раджа Канаджі помер. По ньому залишилося п'ять синів, які майже двадцять років боролися один з одним за батьків скіпетр. Нарешті переміг талановитий наймолодший син Туледжі.
Невдовзі англійці мали нагоду познайомитися з обдаруваннями нового владаря. 1749 року в морській битві вони зазнали поразки і втратили свій найбільший в індійських водах військовий корабель «Ресторейшн». Голландці й португальці, чиї колоніальні володіння в цьому регіоні у той час почали зменшуватися, зазнали ще більших втрат.
Війна з піратами ставала дедалі запеклішою. Англійці намагалися будь-що приборкати їх. 1755 року проти Туледжі вирушила експедиція під проводом Уїльяма Джеймса. Після дводенного безперервного бомбардування «Золотої фортеці» — найпотужнішої твердині династії Ангріа — пірати здалися.
Наступного року англійці вирушили в похід на їх столицю Герію. Там зібралася більшість вояків на чолі з Туледжі, там перебував і їхній флот з 58 суден, серед яких був і раніше захоплений «Ресторейшн». Завдяки технічній перевазі та бездоганній організації англійці здобули цілковиту перемогу. Прицільним вогнем своїх далекобійних гармат вони потопили більшість суден Туледжі. Протягом дня англійці трощили оборонні мури Герії. Вранці наступного дня в атаку пішли сухопутні війська під проводом капітана Роберта Клайва, який пізніше прославився підкоренням Бенгалії. Оборонці не витримали навальної атаки. На фортах з'явилися білі прапори. У захопленій фортеці переможці знайшли здобич на 130 тисяч фунтів.
Але не це найбільше їх потішило. Морські шляхи навколо Індії нарешті звільнилися від морських розбійників, а в глибині суходолу на англійців чекали набагато більші скарби.
Піратської напасті не уникнули також моря Південно-Східної Азії. Китайські літописи повідомляють про японських, корейських і малайських морських розбійників. Пізніше до них прилучилися ще й індонезійські шукачі легкого хліба.
Починаючи з XIII століття узбережжя Китаю постійно спустошувалося японцями. В одному з китайських поетичних творів говориться про їх справді фантастичну кількість — десять мільйонів. Для мешканця китайського узбережжя тих часів (XIII–XVI століття) слово «пірат» асоціювалося з поняттям мореплавця, оскільки будь-хто, хто плавав Жовтим, Східно-Китайським чи Південно-Китайським морями, напевно мав якусь здобич.
Японські розбійники відзначалися організованістю, мали численні, добре озброєні судна, їхні екіпажі були добре вимуштрувані і зодягнені в однаковий червоний однострій. З XVI століття дійшли до нас відомості про японського ватага Яїро, якого пізніше навернув у християнство місіонер Франціск Ксав'ер із Португалії. Пізніше Яїро став навіть главою католицької церкви у себе в країні. Але коли португальські місіонери зазнали невдачі, він тут же облишив християнське віровчення і повернувся до «доброго» розбійницького ремесла.
Безжальне спустошення китайських берегів тривало й надалі. 1523 року було захоплено і розграбовано один з найбільших китайських портів — місто Нінгпо. 1553 року, як повідомляють хроніки, зрадники Китаю сприяли проникненню піратського флоту — кількох сот японських кораблів — річками в глибину країни. Аби протистояти навалі загарбників, китайські імператори почали використовувати тактику спаленої землі. Вони наказали закрити всі порти імперії, заборонили своїм підданим будувати кораблі й виходити у море. Всі жителі узбережжя мусили залишити свої оселі й перебратися в глибину країни. «Серединна імперія» відвернулася від моря. Узбережжя спустіли, колись багатолюдні й гамірні порти завмерли.
Але бажання скористатися з дарів моря було надто великою спокусою. До того ж морем прибували прекрасні товари і невідомі творчі ідеї. Імператори вмирали, а їхні повеління забувалися чи відмінялися наступниками. І поступово узбережжя знову почали оживати. На це тільки й чекали пірати. До них поверталися золоті часи.
У другій половині XVI століття внаслідок певних внутріполітичних процесів у власній країні японські пірати значно обмежили свою активність біля берегів Китаю. Та їхні місця зайняли місцеві колеги по ремеслу — китайські. На початку XVII століття найвідомішим серед них став Ко Ксінго. Його величезна флотилія джонок у Південно-Китайському морі контролювала всю торгівлю Китаю з Індією і Малайзією.
Сила піратів була така велика, що їхньої підтримки шукав навіть імператор правлячої династії Мін, який у цей час воював з маньчжурами. Ті також загравали з Ко Ксінго, пропонуючи йому за спілку з ними титул імператора Південного Китаю. Спокушений Ко Ксінго пристав до маньчжурів. Але коли династія Мін упала, то маньчжури, які захопили увесь Китай, і не подумали ділитися з колишнім союзником. Вони плекали надію на власну династію. Ко Ксінго став небезпечним суперником. Тому його підступно заманили в пастку, і він сконав від вишуканих тортур.
За смерть батька присягнувся помститися син. Двадцять років він спустошував узбережжя Китаю, поки безпомічні імператори маньчжурської династії не наказали своїм підданим залишити узбережжя і переселитися в глибину суходолу. Тоді Ко Ксінго-син «звернув увагу» на європейців. 1661 року флот, який налічував 600 джонок, захопив острів Формоза (Тайвань), який належав тоді голландцям.
Європейці з'явилися в цих водах на початку XVI століття і теж вписали в історію далекосхідної акваторії власний розділ. Спочатку португальці й іспанці, які прибули сюди як купці, за сприятливих обставин не гребували й морським розбоєм, скубли китайські порти і джонки.
Така поведінка білолицих зайд стурбувала китайські власті, і вони невдовзі вигнали португальців з відведених їм раніше факторій у Кантоні і Нінгпо. Ще й на морі не давали їм спокою. 1522 року китайці розгромили ескадру Альфонсо де Мелло, а взятих у полон португальців стратили як піратів.
У Нінгпо, де була майже тритисячна колонія португальців, обурені постійними нападами китайці взяли приступом мури форту і знищили всіх оборонців, котрі не встигли втекти на кораблі, що стояли на якорі в затоці. Виразом ненависті до європейців стало надане їм прізвисько «ян куейці», тобто «заморські дияволи».
Найвідомішим серед європейських піратів був португалець Фернандо Пінто. Перекази свідчать, нібито він першим з європейців прибув до Японії 1543 року й ознайомив місцевих жителів з невідомою їм доти вогнепальною зброєю. Пінто залишив нотатки, де описав свою діяльність на Далекому Сході. Зокрема, він розповідав, як у союзі з своїми китайськими «колегами» воював проти малабарців — найсерйозніших їхніх конкурентів у районі Індостанського півострова. Від рук малабарських розбійників португальський пірат і поліг. Коли «португальський вампір» (так мала-барці прозвали Пінто) потрапив їм до рук, вони спекли його разом з товаришами на гратчатці.
Через сто років після розбишак з Піренеїв до Китаю прибули голландці й англійці. Вони теж не відзначалися вишуканими манерами, поводилися як звичайнісінькі злодії і немилосердні грабіжники. Китайські хроніки повняться ненавистю і зневагою до білих прибульців. Наприклад, 1607 року намісник імператора Фу Кіену доповідав дворові, що одинадцятого місяця Ху Сюці «хун-мао» («червоноволосі», так китайці прозивали англійців і голландців) убили кількох китайських купців і пограбували їхні судна, після чого висадилися на берег, маючи намір оселитися на континенті.
Голландці, заснувавши постійну базу на Тайвані, раз у раз нападали на купецькі джонки, що ходили в Індію і на Яву. Через кілька років жвава торгівля у Південно-Східній Азії завмерла. Одночасно на Яві голландці винищили китайців. Такий же злочин в той же час вчинили й іспанці на Філіппінах. В обох випадках ішлося про безумовне підкорення населення захоплених регіонів та усунення торговельного конкурента.
Відродження китайського піратства відбулося на початку XIX століття, чому сприяло ослаблення імператорської влади і голод, що спіткав південні провінції країни. Серед ватажків того часу наймогутнішим був Чін ї, який 1807 року командував флотом з 800 великих і 1015 малих джонок і армією в 70 тисяч чоловік. Пірати мали добре організовану систему продовольчих складів у різних місцях узбережжя і широко розгалужену розвідувальну мережу.
Але тоді ж під час тайфуну флагманський корабель Чін ї зазнав катастрофи, а сам піратський адмірал загинув. Наступницею на посаді головнокомандуючого флотом пірати обрали його дружину пані Чін Цінсікай. Це була незвичайна жінка. Вона нібито походила з Японії і ще за життя чоловіка командувала однією з ескадр його флоту.
Пані Чін поділила свою армаду на шість ескадр, які називалися залежно від кольору вимпела: червона, жовта, зелена, чорна, голуба і біла. Кожна ескадра діяла в різних районах китайського узбережжя. Вона також запровадила сувору дисципліну, заборонила на власний розсуд нападати на села, що регулярно платили піратам данину або перебували з ними в приязних стосунках. Своїм підлеглим пані Чін заборонила самовільно залишати судно і чіплятися до жінок. Уся здобич вважалася спільною власністю, її належало здавати на склади, звідкіля вона потім видавалася для вдоволення потреб піратської громади. За привласнення цих припасів кодекс пані Чін передбачав кару від проколювання вух до смерті.
Завдяки чіткій організації пірати практично контролювали все південно-східне узбережжя Китаю. Навіть мешканці прибережних поселень, які сплачували їм данину, не ремствували. Бо вперше з давніх-давен у них не відбирали все, що вони мали, прирікаючи на голодну смерть. (Саме так часто робили імператорські урядовці). Селяни віддавали піратам точно визначену частину продовольства, а коли траплявся голод, то вже зі складів пані Чін їм надходила якась дещиця для животіння.
Таке становище викликало занепокоєння в Пекіні, і «сьомого місяця тринадцятого року» (1808) за повелінням імператора адмірал Куо Лянлін вийшов у море, аби покарати порушників спокою, і тут же потрапив у хитромудру пастку. Долю битви вирішила атака запасних піратських суден у тил противника. Імператорський флот був розгромлений, а сам Куо Лянлін покінчив життя самогубством.
Імператор не міг змиритися з поразкою і того ж року послав проти піратів ще один флот під проводом адмірала Лін Фа. Коли ворожі флоти стали один супроти одного, готові до бою, вітер ущух. Підлеглі пані Чін наважилися на незвичайний вчинок: вони вплав кинулися до кораблів Лін Фа і почали звідусіль дертися на їх борти. Імператорські вояки, як то кажуть, вилупили очі з ляку і припинили опір. Пані Чін знову перемогла й дістала прізвисько Непереможна.
Двічі імператор звертався по допомогу до англійців і португальців, які мали свої факторії на китайському узбережжі. Але ті, боячись, що це зашкодить їхньому мореплавству, відмовляли йому. Деякі, щоб порятувати своє життя, навіть загравали з піратами. Як, приміром, Річард Гласпул, морський офіцер Східно-індійської компанії. Його корабель «Маквіс оф Ілі» пірати захопили восени 1809 року. Гласпул взяв участь в одній з переможних битв пані Чінг з імператорським флотом. Відробляючи викуп, він служив розбійникам як воєнний і морський спеціаліст. Навіть не скаржився, що з ним погано поводилися, хвалив чуйність пані Чін і в своїх нотатках писав:
«… Поза все вони не мають наміру вести війну з європейцями, а тільки з жовтими собаками» (тобто китайцями).
Гласпул наводить цікаві дані з буденного життя одчайдухів Чін. В той час розбійництво вважалося заняттям сталим, певною мірою безпечним, і, що найважливіше, воно забезпечувало мінімальний прожитковий рівень. Вважалося, що це ремесло не вирізняється особливо з-поміж інших. У Китаї здавна певні категорії населення постійно проживали на воді, маючи за домівку сампан — вузький човен. Ось що з цього приводу писав Гласпул:
«У них немає постійної оселі на землі, вони живуть на борту своїх суден. Корма призначена для капітана та його жінок, яких у нього зазвичай 5–6. Кожен член екіпажу має невеличке місце, близько чотирьох квадратних стоп, де тулиться разом з родиною. Небагато інших мешканців [судна] проживає на ще менших надзвичайно забруднених ділянках».
Гласпул плавав в ескадрі фаворита пані Чін адмірала Чан Пу. Як писав англієць, адмірал той визначався сентиментальністю і меланхолійністю. Його улюбленим заняттям було складання віршів.
Сентиментальність і меланхолія не перешкоджали, однак, Чан Пу старанно виконувати свої обов'язки. Гласпул часто бачив, як на реях кораблів адмірала-поета висіли, підвішені за плечі, люди, які відмовилися платити викуп.
Неспроможний перемогти флот пані Чін, імператор знешкодив її за допомогою почестей. Повіривши в запевнення імператора, пані Чін згодилася демобілізувати свій флот і перейти до більш спокійного життя. Невдовзі вона вийшла заміж за губернатора провінції і заснувала торговельно-митну контору. Як писали в хроніках того часу, «в історії Китаю настав щасливий час. Солдати продавали зброю, з цього моменту вже непотрібну, і купували засоби пранці».
На початку XVII століття активізується піратська діяльність в акваторії Індійського океану. І для цього виникли сприятливі обставини. Розбійницькі бази розгорнулися на узбережжі Адена і Сомалі, на загублених у просторах океану Сейшельських і Коморських островах, на Мадагаскарі. Особливо цінувався останній великий острів. Тут можна було знайти чимало затишних заток, на суходолі пульсували джерела чистої питної води, а в лісах росло багато цитрусових дерев — природних ефективних засобів проти цинги. Племена, які заселяли острови, перебували на низькому рівні розвитку, ворогували між собою і не знали вогнепальної зброї, що давало європейцям велику перевагу і дозволяло практично вільно займати вподобані місця.
Ще 1616 року лондонець Роберт Річ разом з якимось італійським купцем спорядив у Індійський океан піратське судно. Прибутки з цієї акції заохотили інших, і в наступні роки багато капітанів стали просити в короля дозволу здійснювати такі мандрівки. 1637 року після дворічного плавання до Англії повернулися кораблі «Роубак» і «Семерітен», які привезли з Індійського океану здобич, оцінену в 40 тисяч тодішніх фунтів.
У 80-ті роки XVII століття спорадичні, фінансовані окремими власниками і правителями походи переростали у стихійний і дедалі активніший рух справжнього розбійництва, не санкціонованого властями. Започаткували його пірати, що прибули сюди з Карибського моря. Витіснені зі своїх тамтешніх баз, дедалі наполегливіше переслідувані, вони були змушені шукати нове «поле» для своєї діяльності.
Спочатку прибульці спробували щастя біля західного узбережжя Африки. Але невдовзі виявилося, що вибір невдалий: район занадто віддалений від пожвавлених морських шляхів, клімат важкий, тропічний, до самого моря підступають джунглі, ще й неподалік наїжачені гарматами португальські та англійські форти. Тож ці обставини швидко знеохотили морських розбійників. Багато з них рушило далі на схід, і, обігнувши мис Доброї Надії, вони вийшли в Індійський океан. Там ситуація виглядала обнадійливішою. Влада європейських держав і торговельних компаній тут ще не закріпилася, а мореплавство дедалі більше розвивалося, пожвавлювалося.
Формально острів Мадагаскар належав Франції, але відтоді, як 1674 року мальгаші перебили там гарнізон форту Дофін, він практично не підлягав нікому. Приблизно такі ж умови були й на близьких Коморах і Маскаренах. Із закладених там криївок пірати нападали на кораблі, що йшли з Індії до Європи, грабуючи цінні далекосхідні товари. Ще багатша здобич траплялася в арабських та індійських купців, які тримали зв'язки з портами Індії та Червоного моря.
Найбільшу активність у тому районі світу виявили пірати, які походили з англійських колоній у Північній Америці. На пошуки додаткових прибутків часто вирушали шановані капітани й купці. Вони не гребували й контрабандою товарів, торгівля якими була заборонена англійським колоністам. Та останні вважали цю справу навіть патріотичною. Історики Сполучених Штатів оцінювали її як прелюдію до пізнішої події — війни американських колоній за незалежність. У той час в портах Нової Англії спішно будували кораблі, призначені для «великого об'їзду», або «піратського об'їзду», — так називали тоді плавання в Індійський океан. Губернатор колонії за 300 фунтів видавав каперські посвідчення з дозволом на похід до узбережжя Гвінеї, аби тільки насолити французам, позбавити їх можливості більш-менш спокійно торгувати із заморськими країнами.
Едвард Рендольф, який понад двадцять років був генеральним контролером митниці в Новій Англії, писав у своєму рапорті у вищі інстанції «Роздуми про піратів з успішним способом їх приборкання»:
«1670 року я спостерігав, як споряджали 60— і 70-тонні кораблі і, назвавши їх корсарськими, висилали без повноважень в Іспанську Західну Індію, звідкіля вони привозили велику кількість срібних монет, дорогих тканин, церковне начиння та інші багатства в таких кількостях, що іспанський посланець щоразу висловлював своє обурення… Однак тепер пірати знайшли ще прибутковіший і менш ризикований район. Це Червоне море, де вони грабують у маврів усе, що ті мають, без найменшого їхнього опору, а потім привозять це в кілька місць американського континенту або на ближні острови, де в них є порти і звідкіля вони вирушають у далекі плавання… Род-Айленд був упродовж багатьох років головною криївкою піратів. У кінці 1694 року Томас Тью привіз 100 тисяч фунтів у золоті, сріблі й слоновій кістці. Всі ці товари були куплені бостонськими купцями… Він сам швидко повернувся в Червоне море, а заохочені таким багатством три інші капітани спорядили свої кораблі і рушили слідом за ним».
Багато американських піратів залишалося в Індійському океані довше, ніж на один сезон. Саме для них і створювалися відповідні бази. Найвідоміша з них прикривалася офіційним статусом торговельної факторії на острові Святої Марії. Керував нею купець і пірат в одній особі Едем Болдрідж — представник губернатора Нової Англії і не-афішований покровитель морських розбійників регіону. Він збирав з них частину здобичі, яка призначалася для влади, і милостиво дозволяв їм перебути певний час у зручному порту факторії, де піратів «обслуговували» з добре забезпечених складів, у тому числі питною водою і провіантом.
Упродовж своєї так званої благодійницької діяльності на цьому поприщі (1690–1697) Болдрідж вів щоденник, де з особливою старанністю описував рух піратських суден і вартість їх здобичі. В жовтні 1691 року він, наприклад, записав:
«Прибув «Бачелез Ділайт» під командою капітана Джорджа Рейнера — 180 тонн, 14 гармат, 80 чоловік команди. Він захопив корабель, який належав маврам. Узяв там так багато грошей, що на кожного члена команди припало 1100 фунтів. Цей корабель затримався на острові Св. Марії довше, і я передав для його команди биків на харчування… Отримав навзамін величезну кількість бісеру, п'ять гармат для оборони факторії, трохи пороху і набоїв, чотири бочки борошна і сімдесят залізних злитків. Корабель, рідним портом якого була Ямайка, підплив до форту Дофін на Мадагаскарі для поповнення провіанту… 9 грудня вирушив у напрямку Кароліни».
Розповідав Болдрідж і про візит відомого пірата Тью, який завернув на острів Св. Марії в листопаді 1693 року на кораблі «Еміті». Тью походив з Род-Айленду, свою діяльність почав з походу проти французьких колоній у Гвінеї, виконуючи «замовлення» англійської Африканської компанії.
Придбавши судно за гроші багатьох купців та урядовців Нової Англії і навербувавши команду в основному з колишніх карибських буканьєрів, він вийшов у море. З самого початку Тью не приховував, що метою його подорожі є не узбережжя Західної Африки, а «великий об'їзд», тобто він намірився спробувати щастя в Індійському океані.
Воно йому посміхнулося, і після повернення до Америки кожен член команди, який брав участь у поході, одержав свою частку здобичі — 1200 фунтів. Значну частину награбованого пірат презентував губернатору Нью-Йорка. Останній влаштував на честь Тью бучний прийом, запросивши на нього також дружину і дочок удатного «бізнесмена»-мореплавця. Жінки прийшли на прийом пишно вбрані в шовкові сукні, що засліплювали очі гостей губернатора надміром золотих прикрас і коштовних каменів.
1694 року Тью знову вирушив у Індійський океан, де знайшов собі спільника в особі ще відомішого розбійника Джона Еврі, якого прозивали також Довгим Беном. Сам він підписувався як Генрі Еврі, що англійською мовою означає «кожний» або «хтось невизначений». Згідно з переказом, Еврі був сином хазяїна прибуткової таверни в Плімуті. Замолоду з нього хотіли зробити вченого, але швидко з'ясувалося, що хлопця тягне більше в море, ніж до книжок. Коли Джон тинявся в порту, його прихопила з собою п'яна матроська компанія, а потім продала на американському узбережжі якомусь чоловікові, досить, як виявилося, пристойному, бо він хотів віддати юного невдаху-мандрівника до школи, а потім відіслати в Плімут. Проте, відчувши солоний смак моря, Еврі не схотів ошиватися на суходолі. Він вступив до Королівського військово-морського флоту. 1694 року про нього вже почули як про капітана корабля «Чарльз II», портом приписки якого був Бостон. Найнятий королем Іспанії, «Чарльз II» мав боротися з французькими контрабандистами в Карибському морі. Але ця боротьба виявилася недовгою, бо того ж року команда судна збунтувалася й обрала Еврі капітаном. Судно змінило назву на «Фенсі». Це сталося після виходу з іспанського порту Ла Корунья. Звідтіля пірати подалися прямо в Індійський океан, де до них приєднався Тью зі своїм «Еміті». При посередництві одного з капітанів Англійської Східно-Індійської компанії Еврі передав листа в Лондон, в якому повідомляв, що в Індійському океані з'явився новий піратський корабель «Фенсі», який раніше називався «Чарльз II». Він озброєний 46 гарматами і має 150 чоловік команди. Еврі запропонував колишньому своєму начальству мир і описав навіть знаки, за допомогою яких його корабель могли б розпізнати англійські моряки.
Невдовзі по тому «Фенсі» та «Еміті» подалися на полювання в район Сурату (Індія), де в бою з індійським кораблем «Фетех Мохаммед» Тью був убитий гарматним ядром (так повідомляв у своєму щоденникові Болдрідж), а «Еміті» відразу повернулася на острів Св. Марії. Бій з індійцями все ж закінчився на користь «Фенсі». Потім до рук Еврі потрапила набагато цінніша здобич: величезний, озброєний 62 гарматами корабель «Ганг-і-савай» з 400 солдатами на борту, який належав самому Великому Моголу. Незважаючи на свою вогневу потужність і численний екіпаж, це судно чинило слабкий опір і стало піратським трофеєм. Як описував індійський історик Кхахі Кхан, розбійники поводилися на захопленому кораблі жорстоко й брутально. Вони ґвалтували жінок і піддавали тортурам пасажирів, які не хотіли зізнаватися, де заховали свої коштовності. Так само нібито обійшлися і з однією з дружин Великого Могола, яка поверталася з Мекки. Очманілі від розбою і легкої перемоги нападники навіть не зважили на її похилий вік, позбиткувалися над старою, зґвалтували і потім вбили. Трофеї, добуті на «Ганг-і-савай», перевершували найсміливіші піратські сподівання. «Ми взяли величезну кількість коштовностей, — зізнався пізніше перед королівським трибуналом один з членів команди «Фенсі», — а також оздоблені рубінами сідла й упряж, призначені Великому Моголові».
Пограбування найбільшого корабля Великого Могола і вбивство його дружини призвели до значних ускладнень у стосунках Англійської Східно-Індійської компанії та індійських властей. У Сураті й Агрі натовпи обурених індійців обложили будинки англійських резидентів. Одного з торговельних агентів убили, багатьох запхали до в'язниці. В Бомбеї війська Великого Могола блокували склади компанії і зняли облогу тільки тоді, коли англійці виплатили вартість награбованого піратами добра. Англійський уряд призначив 500 фунтів нагороди за голову Еврі, а Східно-індійська компанія подвоїла цю суму.
Тим часом «Фенсі» подався в Карибське море, аби реалізувати в його портах здобич. Найзручнішим з митного погляду був острів Святого Томаса, що належав Данії. Єзуїт отець Лабат, який перебував тоді на острові, писав у своєму щоденникові: «Сувій гаптованого золотом мусліну коштував тільки 20 солі… Багато купців Св. Томаса набили свої склади індійськими товарами і продавали їх потім дешевше, ніж купці з Мартініки… Витратив усі свої гроші, щоб набрати якомога більше цих товарів».
З острова Святого Томаса пірати подалися на Багамські острови, де за великі гроші губернатор Ніколас Тротт дозволив їм кинути якір в одному з портів. Джентльмени удачі хотіли заприятелювати і з губернатором Ямайки, та нічого з того не вийшло. У своєму рапорті можновладець повідомляв: «Пірати, які вирушили з Ла Коруньї і награбували в Червоному морі величезні багатства, прибули в Провіденс (порі на Ямайці) і намагалися випросити прощення, пропонуючи 20 тисяч фунтів».
Небезпека чатувала звідусіль. Коло звужувалося. Еврі вирішив розпустити команду. Частина подалася в Кароліну і Нову Англію, де знову завербувалася на кораблі, що збиралися у «великий об'їзд», інші залишилися у пошуках щастя на островах. Сам Еврі, змінивши прізвище на Бріджмен, ризикнув заявитися до Англії на борту «Сіфлауера». Далі його слід зник. Одні стверджували, що, висадившись на батьківщині, він подався до Шотландії, інші вважали, що він повернувся до Плімута або осів у Лондоні. Дописав історію славетного розбишаки історик Чарльз Джонсон: Еврі, мовляв, помер у злиднях у містечку Вайдфорд, неподалік від Брістоля, пограбований двома нечесними купцями. Спочатку останні погодилися дати щось за його коштовності, але потім, довідавшись про його колишнє ремесло, почали шантажувати бідолаху. Як кажуть, від смішного до трагічного й кроку нема.
Славний був парубок Еврі. Та йому не поступався й Уїльям Кідд, який народився у Шотландії приблизно 1645 року в сім'ї пресвітера. Про його молодість і початок «трудової» діяльності ми нічого не знаємо. Хіба що є вірогідна інформація 1689–1691 років про те, що Кідд ніби капітанствував на корсарському судні в Карибському морі. З французами зводив рахунки. Вигідно одружившись з вдовою, він став власником пригожого будинку на славетній Уолл-стріт у Нью-Йорку. Потім подружився з губернатором Белломонтом, наступником знаного Бенджамена Флетчера. Новий губернатор і партія вігів призначили Кідда капітаном «Едвенче Гелі», що намірився йти в Індійський океан.
Корабель відплив у лютому 1696 року, але з самого початку він потрапив у смугу невдач. У Плімуті королівські комісари зняли з нього кращих членів команди і перевели на інші судна. Кідд повернувся у Нью-Йорк, знов укомплектував команду і у вересні вийшов у відкрите море. За три місяці ледве не повторилася та ж історія, що в Плімуті. Біля мису Доброї Надії Кідд здибався з королівською ескадрою. А у вояків завжди не вистачало людей у штатному розписі. Кідд якось виплутався з халепи, та, на біду, третина його команди врізала дуба від цинги і холери, поки добиралася на вдатні з їх погляду простори.
Команда була на грані бунту, коли судно дісталося до острова Мадагаскар. Але і тут невдачі! Першим призом виявився хирлявий французький рибалка з сіллю і рибою. Потім «Едвенче Гелі» устряв у нерівний бій з двома португальськими кораблями «гварда костас» — берегової охорони, і його добряче пошарпали. Команда від такого невезіння накинулася на англійське судно «Лоел Кептін». Та Кідд рішуче заборонив робити це. Гармаш Уїльям Мур красиво обклав Кідда відповідними словесами, а той уперіщив кривдника по голові цебром. Та так, що нещасний віддав Богові душу.
Здавалося, усі заспокоїлися. Тим паче, що вдалося захопити три невеличких судна: французьке, голландське і арабське, де знайшлися вода й провіант. Уже в лютому 1698 року до їхніх рук потрапив набагато цінніший приз — індійський корабель «Кветта Мерхант», капітаном якого був англієць з французьким паспортом. Корабель цей перевозив товари вірменських купців, і після бою обидва кораблі пішли на Мадагаскар. І треба жі Кідд нарвався на фрегат «Моуке» під командою піратського капітана Роберта Кліффорда. За кілька років до цього саме Кідд ганявся за ним у Карибському морі як капітан королівського флоту. І з цього скористався: виявив свою лояльність до королівської влади, наказав заарештувати Кліффорда. А той, маючи 40 чоловік команди, зрозумів, що сили надто вже нерівні, і втік на берег, у хащі. Кіддові дісталася чимала здобич соратника по ремеслу.
Та його команда вирішила інакше: обчистити «Едвенче Гелі» та «Кветту Мерхант» і перебратися на «Моуке». Кідд забарикадувався у капітанській каюті, аби не дістати кулю в лоба. Порозумілися усі так: Кідд разом з вірною частиною команди спалив «Едвенче Гелі» і пішов до Америки на «Кветті Мерхант». У листопаді він уже борознив Карибське море. Там довідався, що партія вігів, яка його підтримувала, потерпіла поразку, а в Лондоні створено новий урядовий кабінет із торі. Це віщувало додаткові політичні клопоти. І справді, король Англії оголосив чергову амністію для всіх піратів, за винятком «огидного Кідда». Губернатори Нової Англії та Ямайки одержали накази схопити його, тільки-но він з'явиться у їхніх портах. Газети здійняли галас, мовляв, Кідд злочинець і грабіжник, нахапав чимало багатства, ще й заховав скарби у різних місцях — від Ньюфаундленду до перешийка Дар'єн.
Через таку веремію Кідд вирішив продати «Кветту Мерхант» і розпустити частину своєї команди, виплативши їй належне. Сам же разом з 20 моряками на борту шлюпа «Антоніс» подався до берегів Нової Англії, сподіваючись на підтримку давніх приятелів. По дорозі він зайшов на Лонг-Айленд, де залишив кілька скринь награбованого під наглядом якогось Джона Гардінера. У Бостоні виявилося, що ті приятелі зі зміною урядового кабінету в Англії змінили і свої погляди. Губернатор Белломонт наказав запроторити колишнього протеже у «холодну» й оголосив, що «не було на світі більшого наклепника і злочинця, ніж капітан Кідд.
Закутий у важкі кайдани, Кідд півроку просидів у вогкій камері бостонської в'язниці, а потім, у лютому 1700 року, його відправили до Англії на борту корабля «Едвайс» і відразу заховали у стіни Ньюгатта аж до травня
1701 року. Звинуватили Кідда, як не дивно, не в піратському промислі, а у вбивстві отого самого Уїльяма Мура. Пізніше, правда, приписали незаконне привласнення скарбів, захоплених на «Кветті Мерхант» та інших кораблях. Кідд усе заперечував, та 23 травня 1701 року його на чорному возі привезли на місце страти у Вопін. Уже на ешафоті колишній капітан королівського флоту знов удав із себе безневинне ягня, та судді не прислухалися до його мекання. Тіло пірата виставили для публічного огляду, «щоб своїм страшним виглядом воно відлякувало інших від здійснення подібних злочинів». Разом з Кіддом повісили також шістьох членів команди «Едвенче Гелі». Напевне, всі вони стали жертвами політичної помсти партії торі і заздрощів суддів, котрі сподівалися вирвати у Кідда таємницю награбованих скарбів, про які вже тоді поширювалися фантастичні чутки.
У другій половині XVIII століття між Англією і Францією розгорнулася боротьба за панування в Індійському океані. Англійці поступово все ж витіснили свого колоніального конкурента з Індостанського півострова, і Франція, чіпляючись за залишки своїх заокеанських володінь, використала випробуване віками знаряддя — корсарство. І подарувала світові Робера Сюркуфа, уродженця Сен-Мало, міста, яке англійці прозвали осиним гніздом. Він походив із давнього ірландського роду, який емігрував від усіляких напастей у Бретань. Ненависть до англійців була у нього спадковою. Про юні роки Сюркуфа знаємо мало, але зробити висновок можемо: характер жвавий, так би мовити, з «важких підлітків». Навчання у семінарії закінчилося у нього зразу, як тільки він вкусив викладача. У тринадцять років Робер потрапив юнгою на бриг. У двадцять — став капітаном судна, маленького швидкого вітрильника «Креол», що перевозив чорних рабів. Тоді це була прибуткова справа.
У Порт-Луї Роберу запропонували очолити вже більш тоннажну «Емілі». Він одержав патент озброєного торговця, тобто корсара.
У першому ж бою Сюркуф показав, на що він здатний: точно оцінив обстановку, хитро й безжально повівся з переможеними, з гармат стріляв упритул, абордаж — справа техніки.
Маючи на борту вісімнадцять одчайдухів і лише чотири гармати, він у першому ж плаванні захопив англійський корабель «Тритон» (150 чоловік екіпажу і 20 гармат). Скористався, правда, із сигналу англійського лоцмана Ганга на фок-щоглі. Та ще й пострілом із рушниці убив англійського капітана. Треба ж: мав усього двадцять один рік, а здобичі набрав на двісті тисяч фунтів стерлінгів!
Не обійшлося без фокусів. Губернатор Порт-Луї завважив, що ота здобич належить не Сюркуфу, а державі. То пірат подався по правду в Париж. Там саме правила республіканська Директорія, скарбниця якої безнадійно спорожніла. Сюркуф швиденько домовився з новою владою, віддав дві третини здобичі.
Він на той час командував кількома кораблями, а захопив і знищив набагато більше на шляху в Індію. Англійці навіть ходили під чужими прапорами, аби уникнути «дружньої бесіди» з ним. Дарма! Сюркуф розбирався у типах суден, їх такелажі, особливостях ходу. Він постійно хитрував: переодягав команду, удавав, що його корабель ускочив у халепу, вночі залишав у морі порожні човни з ліхтарями на щоглі, щоб погоня відстала. Та найбільше полюбляв абордажний бій.
Як на той час, він був високим на зріст чоловіком — 180 сантиметрів. Міцний, з округлим веснянкуватим обличчям і хижими очицями, тонкими губами і ледь приплюснутим носом. Та матроси його любили, хоч дисципліну на борту Сюркуф підтримував залізною рукою.
Найяскравішим епізодом його корсарської діяльності стало захоплення 7 серпня 1800 року англійського корабля «Кент» (1500 регістрових тонн, 38 гармат). «Конф'янс» Сюркуфа виявився чи не в шість разів меншим, та ще й мав лише шість гармат з кожного борту.
Матрос, який сидів у бочці на фок-щоглі, помітив «англійця» і сповістив про це Сюркуфа. Здавалося, бій суперечив здоровому глуздові, настільки супротивник переважав силою.
Та ба! Путі господні, як кажуть, несповідимі. Відбулося чи органічне поєднання геніальної інтуїції, знання і духу корсарського капітана, чи щось інше, але на борту «Конф'янса» закипіла робота: біля бортів укладалися лантухи й мішки, аби заховатися від картечі, до гармат підтягувалися ядра і порох, тут же ставилися діжки з водою на випадок пожежі… Вітрильники відносно повільно зближалися. Команди обох суден мали час, щоб залагодити ще багато справ… Матроси одягали чисту білизну, чекали… Що кому поведеться?
На «англійці» вже й гармати видно, а на корсарі роздають ром і каву.
З «Кента» пролунав постріл. Традиційний запит: «Хто ви?» Ніякої відповіді. Головне — виграти час.
Сюркуф звернувся до своєї команди по-флотському, міцно. І на «англійця» посипалися прокльони, лайка. У відповідь — залп із тридцяти восьми гармат. Мимо!
На «Конф'янсі» піднімають французький прапор і стріляють з гармати. Ритуалу дотримано. Бою не уникнути.
Сюркуф командує: «На абордаж!», підводить своє судно з підвітряного боку кормовою частиною правого борту до «Кента». Там спохопилися, відкрили вогонь у відповідь, та запізнилися. Правда, брам-стеньгу «Конф'янса» знесло залпом, та корпус судна залишився неушкодженим. Хоч англійці подумали, що «француз» накрився, заволав про допомогу. Вони зацікавлено перегнулися через борт, аби глянути, що там сталося, але тут раптом вибухнули гранати, і перша хвиля корсарів опинилася на палубі англійського судна. Як містки для переходу на високу палубу «Кента» пірати використали нижні реї свого корабля. Кращі стрільці, які повсідалися на марсах, відразу ж почали «знімати» офіцерів. А далі вже «техніка» — гранати, сокири, ножі…
Сюркуф завбачив і можливість наявності слабкодухих у своїй команді. Позаду атакуючих він поставив списоносців, аби ті своїми кпинами заохочували атакуючих до активних дій. От звідки, певно, загороджувальні загони сучасних «смершів»!
Луї Гарнере, художник-мариніст, який був тоді у поході Сюркуфа, назвав цей бій «грандіозною бойнею».
Капітан «Кента» загинув від вибуху гранати, чимало моряків попадали за борт і були розчавлені корпусами суден, що зчепилися, але бій узяв на себе старший помічник капітана. Англійців стало ніби більше.
Пірати заволали:
— Чорт забирай! Вони воскресають!
Уже потім Сюркуф дізнався, що на борту «Кента» було ще двісті п'ятдесят лобуряк, яких зняли з іншого англійського судна.
І все ж старпом «Кента» спустив прапор.
Сюркуф дав своїй команді дві години на «відведення душ» — грабунок, але темпераментним французам цього виявилося замало — пасажирок подавай! Та слово капітана незламне:
— Залиште дам у спокої!
Сюркуф привів англійське судно в Порт-Луї. Як і чотири роки тому, його викликав губернатор:
— Захоплені злитки і діжки із золотим порошком ви повинні передати державі.
Корсар не став сперечатися:
— Якщо золото не дістанеться мені і моїм людям, воно не дістанеться нікому! Викинути злитки і діжки за борт!
Розгнівані матроси начебто підкорилися. Підтвердження цьому фактові нема. Але надто усе це схоже на Сюркуфа, девізом якого було: «Ніхто і ніколи не може мені перешкодити!»
На відміну від більшості піратів і корсарів, Сюркуф жив у благополуччі. У Сен-Мало, що у Франції, він здивував мешканців казковими багатствами. Сам Наполеон, який посвятив його в кавалери ордена Почесного легіону, консультувався з ним. Барон нової імперії, батько двох синів, трьох дочок і ватаг корсарського флоту, який наповнював його скрині золотом, сном-духом не знав злигоднів. Навіть написав Наполеонові, який утік з острова Ельба: «Сір, моя рука і шпага належить вам». Колишнього корсара призначили командиром загону на чотири тисячі чоловік…
Помер він 1822 року у п'ятдесятидвохрічному віці у власному замку Ріанкур, неподалік від Сен-Мало. Його везли в останню путь на кораблі, затягнутому чорним крепом. І ескорт — п'ятдесят шлюпок. Ото вже шана!
Третім серед найвідоміших піратів Мадагаскару був провансалець Міссон. Щодо його кар'єри є певні сумніви: чи не була вона вигадана уже згадуваним Чарльзом Джонсоном під впливом творів Жана-Жака Руссо? Чи справжнім був документ, який нібито випадково потрапив до його рук? Якщо врахувати твердження окремих дослідників, що під псевдонімом «капітан Джонсон» ховався сам Данієль Дефо, то сумніви зростуть ще більше. Цьому сприяє також факт, що про Міссона жодним словом не згадується в щоденникові Белдріджа, хоч останній приділяв увагу і набагато скромнішим постатям. Все ж фігура Міссона видається цілком імовірною. В молодості він ходив на французькому кораблі «Ла Віктор». У Римі познайомився з домініканцем Карачоллі, який мав на нього великий вплив. Міссон захопився ідеями свободи і деїзму, познайомився з теорією ідеального суспільства Томаса Мора. Обидва — і Карачоллі, і Міссон — надумали заснувати республіку, де люди жили б по справедливості і задовольнили усі свої прагнення.
Невдовзі для цього виникли сприятливі обставини. Під час бою біля Мартініки з англійським кораблем «Вічелсі» загинули всі офіцери «Ла Віктора», за винятком Міссона. За порадою Карачоллі, який також був на борту корабля, Міссон вирішив звернутися до членів команди, що залишилися, як кажуть, на плаву, з пропозицією «бути вільними людьми, жити добре, справедливо, невинно і шляхетно, у злагоді з Богом і Природою». Моряки пристали на таку ідею, обрали Міссона капітаном і згодилися стати «бійцями за свободу». На щоглу свого корабля підняли прапор з написом: «За Бога і свободу!»
«Ла Віктор» пішов до Центральної Америки, але Міссон раптом вирішив повернути в Індійський океан. По дорозі пірати затримували зустрічні кораблі, але брали у них тільки те, що було їм потрібно, і нікого не вбивали. Джонсон писав: «Шкіпер англійського шлюпа казав, що йому ще ніколи не доводилося зустрічати такого лагідного пірата». До капітанів та офіцерів суден, що транспортували невільників, Міссон ставився безжально, вішав їх на реях, а рабів зараховував до своєї команди або відпускав в Африку.
Надумався він внести і зміни у морські звичаї: заборонив вживання грубезних виразів, особливо в присутності жінок. Порушників просто шмагали. Вийшло так, що під час бою «Ла Віктора» з англійським військовим кораблем загинув його капітан. Міссон наказав поховати його з почестями, а на могилі встановити камінь з написом: «Тут спочиває мужній англієць». Цей камінь ще в першій половині XIX століття бачили біля гирла річки Івіндо у Західній Африці.
В Індійському океані пірати влаштували собі базу на острові Анжуан (Комори). Жителі острова нічого не мали проти прибульців, а тому вдячні розбійники влаштували просто-таки каральну експедицію проти сусіднього острівця Могілі, царьок якого виявився запеклим ворогом королеви острова Анжуан.
Міссон знайшов собі там дружину, сестру королеви. Але не довго розкошував у подружньому житті. «Ла Віктор» подався у Червоне море, а після його повернення Міссон і Ка-рачоллі — два пірати-філософи — вдалися до здійснення свого давнього наміру: на північному окрайці Мадагаскару знайшли затишну і зручну для оборони затоку Дієго-Суарес і заснували там Лібертатію (в інших джерелах — Ліберталію), республіку демократії та справедливості, як у Томаса Мора.
Послідовники вчення утопічного соціалізму навіть проголосили маніфест до всіх шибайголів і закликали в ньому до будівництва «ідеального справедливого суспільства». Маніфест почули. Стати громадянином Лібертатії зголосився Томас Тью, який саме прибув з Америки. У новій республіці захотіли жити і кілька моряків «Едвенче Гелі», яким орудував капітан Кідд.
Устрій Лібертатії був абсолютно демократичний. Група з десяти громадян, які офіційно звалися ліберами, мали свого представника в парламенті. Парламент обирав президента, секретаря та адмірала. Спочатку на три роки обрали Міссона президентом, Карачоллі — секретарем, Тью — адміралом.
Невдовзі лібертатці звели на березі моря оборонні редути, які прикривали порт з кораблями. Побудували й домівки, де сподівалися щасливо жити. Подружилися вони і з аборигенами, особливо з племенем бетсімісарака, певно, заради їхніх жінок. Почали торгувати без грошей, бо останні були заборонені як «диявольський винахід».
Кораблі колишніх піратів часто виходили на пожвавлені морські шляхи на полювання за кораблями «несправедливих» держав. Для цього навіть заклали невелику корабельню, зі стапелів якої невдовзі зійшли на воду два шлюпи: «Енфанс» і «Ліберте».
Лібертатія, було таке, успішно відбила атаку португальської ескадри. Гармати потопили на мурах форту два ворожих кораблі, решта утекли. Але Тью і Міссон наздогнали їх і потопили ще один.
Ніщо не віщувало нещастя. Та однієї ночі (ймовірно, 1701 року) вороже плем'я мальгашів з глибини острова несподівано напало на сонних ліберів. З боку суходолу небезпеки не існувало, там не було оборонних споруд. Нападники вдерлися у поселення. Загинула більшість мешканців Лібертатії, в тому числі Карачоллі і дружина Міссона. Останній порятувався і кинувся на пошуки Тью, який зник у морі. Новообраний адмірал знайшовся. Розділивши скарби, що залишилися після розгрому Лібертатії, пірати розійшлися. Відтоді про засновника Лібертатії нічого не чути. Як стверджував пізніше Тью, його корабель затонув під час несподіваного шторму.
Жоден з уцілілих товаришів Міссона не намагався відбудувати нову державу. Тью, подальша доля якого мало відома, згідно з одним переказом, поселився на острові Родос (Середземне море), де кілька років жив як шанований громадянин. Врешті-решт спокійне життя йому набридло, він знову набрав піратську команду і вирушив у Червоне море. Там і загинув під час атаки на один з кораблів Великого Могола.
В іншому переказі, який чомусь плутає Тью з Еврі, розповідалося, що адмірал Лібертатії захопив корабель Великого Могола і полонив його доньку. І з нею подався на Цейлон (Шрі Ланка), де намірився воскресити свою Лібертатію.
Ще кілька десятків років по смерті Міссона узбережжя Мадагаскару було зручним прихистком для піратів, яких приваблювало легке життя у товаристві жінок і великої кількості дітей. Вбранням і зовнішнім виглядом вони так нагадували аборигенів, що це вводило в оману європейських мандрівників, які вряди-годи навідувалися в ті краї.
Одним з останніх мадагаскарських піратів, що жив згідно з приписами Жана-Жака Руссо, був Пелентейн, який прибув туди з Ямайки. 1712 року його здибав командор Томас Метьюз, який командував англійською «протипіратсь-кою» ескадрою в Індійському океані. Пелентейн уже давно полишив морський розбій і жив спокійним родинним життям у своєму гаремі. Для дружин він придбав у англійців бісер і дешеві тканини.
У двадцятих роках того ж століття активно розбійничав у водах Індійського океану пірат з. Франції А а Бус, знаний ще як Ле Васер. З групою розбишак з Карибських островів під проводом капітана Тейлора він захопив судно віце-короля Португальської Індії. При розподілі здобичі кожен пірат одержав 42 діаманти.
Але й Ла Бус погано закінчив. Спокушений обіцянкою амністії, він приплив на острів Іль-де-Бурбон (нині Реюньйон), який був тоді власністю французької корони, і за наказом губернатора його там повісили. Перед смертю він виплюнув жмут пергаменту з таємним планом на ньому. Та схема так і залишилася нерозшифрованою. Легенда твердить, що на ній Ла Бус позначив місце, де заховані його скарби.
Після 1730 року активність мадагаскарських піратів підупала. Але пам'ять про них, про їхню діяльність жила ще довго. Легенди значно перебільшували кількісний склад розбійницького корпусу, та факт залишається фактом: дружби з ними шукали найбільші владарі тодішнього світу, зокрема турецький султан, королева Швеції.
Варто згадати про спробу російського царя Петра І встановити дипломатичні стосунки з Міссоном. З цією метою за два роки до своєї смерті вінценосний прихильник піратської демократії спорядив морську експедицію на Мадагаскар, яка, втім, закінчилася невдачею.
Пам'ять про своїх предків підтримували також нащадки, народжені в шлюбі з жінками племені бетсімісарака. В першій половині XVIII століття вони заснували свою державу на східному узбережжі Мадагаскару. Її главою став син англійського пірата Томаса Уїта Ратсімілако. Аж до половини наступного століття громадяни цієї державки славилися як найбільші розбійники на сході Африки. Вони споряджали великі походи, грабували африканське узбережжя аж до Сомалі. Один з найбільших походів був на Комори. В ньому взяло участь 18 тисяч воїнів на 500 човнах.
У такий же спосіб діяли й пірати в Західній Африці у другій половині XIX століття. В дельті річки Нігеру влаштував собі прихисток пірат Абоккоко, який шматував тільки білих. До його рук потрапив, між іншим, Семюель Кроутер, перший африканський єпископ англіканської церкви. За звільнення Кроутера Абоккоко зажадав тисячу мішечків з мушлями каурі та кораловим бісером (на той час це була конвертована валюта в Західній Африці).
На півдні, в районі річки Конго, діяв інший пірат, португалець, колишній торговець невільниками Мануель Вакка. 1875 року він пограбував і спалив англійський корабель «Джералдін», що сів на мілину. У відповідь англійці вислали каральну експедицію, яка спалила сорок сіл, знищила сотні човнів і вирубала багато плантацій. Вражені жорстокістю білих, вожді місцевих племен зобов'язалися самі підтримувати порядок і мир на річці.
На початку XIX століття класичне піратство вже відійшло в минуле. Рішучі заходи морських держав, об'єднані зусилля їх флотів майже очистили від морського розбійництва більшість водних шляхів і акваторій.
Але багато морських добичників пристосовувалися до нових умов. Вони змінили, так би мовити, методи своєї роботи: знайшли нові прихистки, не нападали на прибережні міста чи на великі судна, які перевозили дорогі товари, переключилися на невеликі фрахтові кораблі, риболовецькі судна. Пірати не гребували контрабандою і на той час ще прибутковою торгівлею невільниками, забороненою на початку XIX століття (1794 року — Францією, 1807 року — Англією). Та американські плантатори жадали дешевої робочої сили, і нелегальна торгівля «чорним товаром» тривала ще кілька десятиліть. Піратська активність залежала від тодішніх соціальних заворушень, воєн і революцій.
У житті Центральної і Південної Америки неспокійним періодом була перша половина XIX століття. Там майже безперервно точилися громадянські війни, вибухали революції, виникали іноземні інтервенції, пов'язані з боротьбою американських колоній за незалежність. У той час уславився Жан Лафіт-контрабандист і торговець невільниками. Його базою став острівець Баратарія, загублений серед боліт і рукавів гирла Міссісіпі.
Лафіт народився у Франції, в Байоні чи Бордо. В молодості подорожував уздовж узбережжя Африки. На Мавріціусі (нині Іль-де-Франс) розбишакував на морі, торгував невільниками. Забагатівши, повернувся на батьківщину і кілька років удавав з себе благопристойного громадянина.
Та що то — гроші! Вичерпалися. І він вирушив на захід, на Гваделупу, яка тоді належала Франції. Але цей острів на той час зайняли англійці, і Лафіт перебрався на американсь кий континент, до Картахени, де саме спалахнуло повстання проти іспанського панування. Лафіт скористався цим, узяв у ньому активну участь, а після перемоги революції переїхав до Луїзіани, тоді французької території в Америці, яка охоплювала Мексиканську затоку. Там він узявся за старе — контрабанда і торгівля невільниками. У Баратарію навідувалися купці з недалекого Нью-Орлеана, столиці Луїзіани, аби набрати негрів або контрабандних товарів.
Лафіт часто бував у Нью-Орлеані, щоб розважитися, розтринькати гроші. У містечкових склалося про нього враження як про підприємливого, енергійного та великодушного джентльмена і купця. Своїм багатством, інтелігентністю і світською мішурою він приваблював багатьох, і мало хто задумувався над тим, звідки його статки.
Задумався губернатор Луїзіани Клейборн після того, як став на цю посаду як представник Сполучених Штатів, коли Наполеон 1803 року продав цей штат США. 1811 року він опублікував прокламацію, де закликав усіх громадян не підтримувати піратів з Баратарії, щоб «оберегти Луїзіану від поганої слави», мовляв, «вона дає прихисток організації, яка займається справою, що осуджується всіма народами світу». Губернатора, виявляється, непокоїла головним чином думка про торгівлю невільниками. Здогадався?.. Але прокламація не викликала співчуття з боку нью-орлеанців, адже більшість з них була зацікавлена у вигідній торгівлі з Баратарією.
1813 року в Луїзіану, власне, піратське гніздо, завітав якийсь відважний збирач податків, щоб зібрати згідно з законом належне державі. Його тут же відіслали… на той світ. Інцидент послужив причиною видання наступної прокламації. В ній губернатор прямо звинуватив громадян Луїзіани в боягузтві та корисливості, а також призначив нагороду за голову Лафіта (дійшов тями!) — 500 доларів. Лафіт, очунявши від блиску прийомів і підозр губернатора, нахабно оголосив про винагороду за голову урядової особи, яка нічого не зрозуміла, тобто за голову губернатора, аж 5000 доларів. Тобто у десять разів більше, ніж той за його голову.
Почалася веремія! Два шлюпи, що були послані властями на Баратарію, утрапили в халепу. Їх добряче пошматували, «процідили» екіпажі й відігнали геть.
Наступна каральна експедиція губернатора взагалі не відбулася, оскільки почалася визвольна війна американських колоній проти Англії. На Баратарію прибув англійський бриг, капітан якого Нікольс надіслав Лафіту листа такого змісту:
«Запитую вас як відважну людину, чи не хочете ви вступити на службу до короля Англії, за що вас підвищать у ранг капітана і ви одержите тридцять тисяч доларів винагороди. У разі відмови Баратарія буде бомбардована».
Лафіт зажадав годину на роздуми. І негайно послав гінця до губернатора Клейборна з пропозицією вступити на американську службу за прощення попередніх провин. Але губернатор, упертий у своєму гніві, рішуче відмовив Лафітові й послав… війська на Баратарію. Вони знищили тамтешні піратські склади, полонили багатьох розбійників, але сам Лафіт сховався у недоступному місці.
А тут невдовзі ситуація змінилася. Англійці підступилися до Нью-Орлеана. Туди прибув генерал Джексон, який мав керувати обороною міста. Кожний боєць був на вагу золота, а особливо такий, як відомий своєю відвагою Лафіт. Відбулася зустріч генерала Джексона з, як висловлювався Клей-борн, «пекельним піратом». За обіцянку амністії пірати приєднались до оборонців Нью-Орлеана. Їхній підрозділ особливо відзначився під час артилерійського обстрілу і контратаки, що її вони провели під проводом Домініка Йу і Белуша. Президент Сполучених Штатів після перемоги відзначив їхню «сміливість, відвагу і вірність» та урочисто проголосив акт амністії.
Лафіт на деякий час виїхав до Європи, а потім знову повернувся до Америки, де революційний уряд Техасу, який воював з Іспанією, призначив його губернатором Гелвкггена.
Подальша доля Лафіта слабко простежується. Деякі історики стверджують, що він заснував у місті, що лежить на березі Мексиканської затоки, піратську базу, звідкіля нападав на іспанські кораблі. Але з часом так знахабнів, що почав нападати і на кораблі під американським прапором.
1820 року до Гелвістена нібито зайшов військовий корабель Сполучених Штатів, який очистив порт від піратів. Лафіт подався до знаного ним гирла Міссісіпі, де й заховав свої скарби (не знайдені, до речі, й досі). Пірати, яких переслідувало військо, розділилися, умовившись про місце наступної зустрічі. Лафіт на ту зустріч не з'явився. Болота по Міссісіпі знані нам з багатьох фільмів…
Згідно з іншою версією, Лафіт жив собі у Гелвістені розкошуючи. Але одного разу, знуджений монотонністю, сів на свій корабель «Зе Прайд» і поплив до Європи, де довго займався благодійністю під чужим прізвищем. Між іншим, він нібито фінансував і видання перших творів Карла Маркса. На підтвердження можна навести такий факт: під час перебування у Сполучених Штатах Лафіт переказав 60 тисяч доларів золотом «на найкраще суспільство світу» Тобто США.
Уже тоді йшли розмови про ідеальний устрій світу. І пірати в ньому брали участь. То хто вони — романтики чи розбійники?
Не всі пірати XIX століття були такими, як Лафіт, джентльменами, що не опускалися до знущання з жінок і полонених. Як правило, траплялося навпаки. Пірати не визнавали, власне, ніяких законів, ні Божих, ні людських. Що хочу, те й роблю! Навіщо мені, та й таким, як я, ваші філософські роздуми про щось ідеальне.
Хосе Гаспар, якого побратими звали Гаспарілла, був іспанцем. Він командував королівським військовим кораблем, який зчепився з морськими розбійниками в Карибському морі. На нього поскаржилися (ми не знаємо, з якої причини: справжньої чи надуманої), і Хосе Гаспара викликали до Іспанії, до суду. Аби не «влізти» у в'язницю, Гаспар, разом з людьми, яких зустрів у портовій таверні, украв корабель та утік в Атлантику і приєднався до своїх колишніх супротивників з Центральної Америки.
Упродовж майже тридцяти років Гаспар пограбував близько 400 кораблів, переважно іспанських, бо мав зуб на своїх одноплемінників. Чи не пам'ятав він Чорнобородого з XVIII століття, який надто «поважав» жінок і тримав цілий гарем? В усякому разі Гаспар убивав тільки тих жінок, які йому набридли. Здобич продавав з допомогою Лафіта у Баратарії, де частенько з'являвся.
Але… ховався між мілинами і острівцями західної Флоріди. Коли 1819 року Іспанія поступилася Флорідою Сполученим Штатам, Гаспар швидко зрозумів, що його подальше перебування в цьому районі небезпечне. Американці докладали всіх зусиль, аби викоренити морське розбійництво з новонабутих територій, намагалися убезпечити мореплавство в районі Флорідської затоки.
До них приєдналися англійці (після закінчення війни за визволення), і все йшло на те, що для флорідських піратів б'ють останні склянки. Гаспар-Гаспарілла не чекав, коли військові кораблі обох держав оточать його у власній криївці. Він вирішив чкурнути звідти, сховавши скарби у різних місцях. Навесні 1822 року, коли він десь закопав останнє, що у нього було, раптом помітив на обрії судно і вирішив ще раз спробувати щастя: захопити несподівану здобич. Але цього разу він припустився фатальної помилки: зовні безпорадне судно виявилося замаскованим військовим кораблем Сполучених Штатів «Ентерпрайз». У бою з ним у піратів не було жодного шансу. Всі вони загинули або були полонені й підвішені на реях. Гаспарілла, рикаючи від люті, схопив якірний ланцюг і кинувся з ним у воду.
Пірати, яким вдалося вчасно залишити Флоріду, заснували нові гнізда на Кубі. Серед них був також Домініко Муньйос, колишній священик, який відійшов від служіння Богові заради кохання до світловолосої слов'янки Ванди. Він убив чоловіка і кількох залицяльників Ванди, захопив корабель, підняв на щоглі «веселого Роджера». Про нього казали, що він справляв на судні «чорну (диявольську) месу».
Далі ми нічого не знаємо. Знаємо ще дещо.
1832 року піратський корабель «Панда», на якому плавали антільські креоли, захопив американське судно «Мексікен» з двадцятьма тисячами доларів у сріблі на борту. Ті, кого капітан послав на борт захопленого корабля забрати здобич, забули якоюсь мірою його розпорядження: не залишати свідків! Адже всі знали: «Тільки мертві коти не нявчать». Та попри все нападники обмежилися псуванням такелажу і підпалом судна. Американцям вдалося ліквідувати пожежу на борту і дістатися до найближчого порту. Через два роки «Панду» спіймали і команду публічно повісили в Бостоні.
На Кубі була ще база португальського морського офіцера Беніто де Сото. 1827 року він захопив разом зі своїми друзями корабель «Дефенсор де Педро», на якому нелегально перевозили невільників. Беніто перейменував судно на «Зе Блек Джоун» і подався у напрямку Західної Африки, аби спробувати щастя на пожвавлених мореплавних шляхах між Європою та Індією. І «щастя» їм усміхнулося. Пірати здибали англійське судно «Морнінг Стар», яке йшло з Цейлону до Англії. На його борту був цінний вантаж, а також пасажири, англійці, які поверталися з колонії додому. Пірати дали попереджувальний залп, але капітан «Морнінг Стар», зрозумівши, з ким має справу, підняв усі вітрила і кинувся навтіки. Та виявилося, що розбійники набагато швидкохідніші. «Англієць» стишив хід, і капітан піднявся на піратський корабель домовлятися про величину викупу. Де Сото тут же убив його. На «Морнінг Стар» висадили головорізів, які мали знищити усіх чоловіків, що були на борту. Так, певно, і сталося. Не прибираючи трупів, переможці влаштували бенкет, який вряди-годи «розмішували» ґвалтуванням жінок, що виявилися на кораблі. Перевізши на свій корабель здобич, де Сото наказав продірявити «Морнінг Стар», потопити його, щоб не залишилося слідів.
Але нещасне судно не затонуло. Його врятували ті ж жінки, які залишилися живими. Два дні вони відкачували воду і доглядали кількох важко поранених чоловіків. Зрештою, їх корабель помітило англійське судно, що йшло, на щастя, в тому ж напрямку…
Дивні історії все-таки трапляються на лебединому шляху. Кілька років де Сото безкарно діяв на атлантичних шляхах. А погубила його жадібність і самовпевненість. З фальшивими документами він приплив до Іспанії, у Кадікс, де намагався продати награбоване. На рейді порту його корабель викинуло на скелі, і де Сото кілька днів перемовлявся з місцевими купцями щодо продажу залишків судна. І тут його хтось упізнав. Кількох піратів арештували. Де Сото встиг сховатися в Гібралтарі у невеличкій таверні. Але його і там знайшли. Доказом його вини стали речі, які належали колись капітанові «Морнінг Стар».
Судове розслідування тривало недовго. Судді одностайно ухвалили — смерть! Власне, він і не сподівався на інше. Його останнім бажанням було, аби стратили його на морському узбережжі. І це бажання задовольнили: шибеницю спорудили на крутій прибережній скелі. Беніто де Сото підійшов до неї сміливо, подивився у морську далечінь і сам одягнув собі зашморг на шию. Роззирнувшись ще раз навколо, він вигукнув: «До побачення, всі! До побачення всьому світові!»
У другій половині XIX століття рішуча боротьба з піратством, яку вели уряди цивілізованих країн світу, дала відчутні результати. Морські розбійники ніде не могли знайти підтримки і сховиська. На Паризькій конференції 1856 року держави, зацікавлені в розвитку мореплавства і торгівлі, засудили піратство як політичний засіб і спосіб ведення війни. Ця резолюція не стала новиною. Такі положення зазначалися у статтях Утрехтського миру 1713 року, який підбив підсумок війни за іспанський спадок. Тоді держави також домовлялися про спільну боротьбу з морським розбійництвом. Але, на відміну від Утрехтського миру, Паризька конференція таки поклала край піратству як соціальному злу.
Звичайно, пірати так собі не зникли. У багатьох регіонах світу, слабко досліджених або не контрольованих законними властями, вони існували. Але головні торговельні шляхи, зокрема в Середземному та Карибському морях, Індійському океані, були від них звільнені.
І в цьому заслуга не лише держав, які брали участь у Паризькій конференції. Піратів придавив технічний прогрес. У другій половині XIX століття весь світ практично був досліджений і розділений між колоніальними державами. Жоден з піратських ватажків не міг розраховувати на якесь сховисько неподалік від торговельних шляхів. А тут ще досконаліші, швидкі й добре озброєні військові кораблі. Довелося джентльменам удачі, як на те, швиденько вдатися до набутків технічного прогресу, зокрема до застосування засобів зв'язку.
Удосконалення парової машини спричинилося до того, що стрімкі вітрильники з піратськими вимпелами стали легкою здобиччю державних корветів і канонерок. А тут ще телеграф, за допомогою якого можна було швидко передати інформацію з одного кінця світу в інший, і не дати піратам можливості, як раніше, загубитися в просторах океану.
їхня відвага, спритність, раптовість уже нічого не важили з огляду на технічні засоби, які використовувались у військовій справі. В морському бою додатковий шанс на перемогу давали тепер і далекобійність артилерії, і товщина броні, якою покривали борти і палубу корабля, і потужність парових машин, що забезпечували швидкість руху.
Технічний прогрес не сподобався піратам. Під час «опіумних війн», скажімо, китайські пірати добряче шматували англійських купців, грабуючи каботажні судна. Англійці здійснили кілька акцій, щоб захопити чи розгромити розбійників. Але… ті користувалися негласною підтримкою властей і гласною — місцевого населення.
Під час однієї з каральних експедицій адмірал Джон Хей знищив 47 джонок і 17 тисяч піратів, якими орудував відомий своєю ненавистю до європейців теж адмірал Шап Нцай.
Та відчутних успіхів у боротьбі з морським розбоєм китайців англійці досягли лише в 70-х роках XIX століття, коли, зміцнивши свої позиції у Китаї, почали інтенсивніше патрулювати прибережні води.
Все ж відродження піратства в тому регіоні сталося у 20-х роках нашого століття. Базувалися духопели у Пакгої (біля Тонкіна), а також неподалік від Гонконга. Свою тактику і озброєння вони пристосували до вимог XX століття. Вбрані в одяг звичайних подорожніх, займали місця на пасажирських пароплавах. У відкритому морі під револьверами тероризували команду, змушуючи її вести судно до своєї криївки. В 1921–1930 роках пірати щороку грабували три — чотири пароплави, не беручи до уваги пасажирських джонок.
Каральні експедиції англійців не давали сподіваних результатів. Пірати швидко міняли бази, вчасно попереджені інформаторами або місцевим населенням. Отож каральні акції закінчувалися спаленням кількох сіл і ув'язненням невинних людей.
Американський журналіст Алеко Ліліус, якому вдалося все ж увійти в контакт з піратами, що діяли уздовж китайського узбережжя, писав, що їхня організація нагадує за своєю структурою італійську мафію. Обов'язкова вимога у них — безумовний послух і лояльність. Значне джерело їхніх прибутків становили регулярні виплати місцевих рибалок навзамін охорони від нападів інших злодійських груп. Усі піратські акції ретельно планувалися і готувалися.
Китайці й досі бавляться морським розбоєм. Під час другої світової війни вони, правда, дещо принишкли. Японці, які окупували — острови й узбережжя Південно-Китайського моря, Яви, Целебесу і Сулу, на тривалі з'ясування не мали часу: рубали голови команді будь-якої джонки, яка видавалася їм піратською.
І все ж один пірат міг спокійно займатися цим промислом — Вон Кункіт. Він став чиновником уряду Чан Кайші, а пізніше королем піратів на Янцзи. Його невловимість у японську окупацію пояснюють тим, що він нібито «за сумісництвом» став резидентом японської розвідки у Китаї.
По війні пірати під проводом Вон Кункіта вийшли у відкрите море і почали розкошувати в акваторії від Сінгапура до Гонконга.
Великого розголосу набуло пограбування в дельті річки Янцзи англійського судна «Хупей», на борту якого було кілька сотень пасажирів і 1500 тонн товарів. Коли корабель проходив неподалік від берега, до нього підпливла моторна джонка з 28 озброєними автоматичною зброєю чоловіками, «діловитими і ґречними піратами», як потім розповідав капітан. Вони, як тільки ступили на борт «Хупея», чемно запросили його на чай і взялися до пограбування пасажирів і перевезення здобичі на свою джонку.
Наприкінці 1946 року Вон довідався, що в Макао очікуються три джонки з великою партією контрабандного опіуму. Здобич мала бути дуже багатою, і Вон сам вирішив керувати операцією. Пірати вийшли в море на великих катерах, вистежили джонки і пішли на абордаж. Але зовні неоковирні суденця виявилися пастками. Вони зустріли нападників кинджальним кулеметним вогнем. Бій тривав двадцять хвилин, і хоча Вон зумів на маленькому моторному човні дістатися до берега, це не порятувало його: вистежений поліцією, він був смертельно поранений при спробі втекти.
Піратська імперія залишилася без проводиря. Але це тривало недовго. Невтішна у своєму горі вдова мадам Вон, пристреливши двох претендентів, очолила «фірму».
Невдовзі колишня танцівниця довела, що вона гідна спадкоємниця справи свого чоловіка. Від джонок, сампанів та іншої дрібноти вона перейшла до пограбування великих торговельних суден. Перелік її жертв поповнився голландським пароплавом «Ван Хойц», португальським суховантажним кораблем «Опорто», англійським судном «Меллорі», пасажирським теплоходом «Конг Фейт». Під час війни в Кореї «королева піратів» настільки знахабніла, що почала нападати на судна з військовими вантажами, які призначалися американським експедиційним військам. Це привернуло до мадам Вон увагу ЦРУ. Невдовзі на столі тодішнього шефа американської таємної служби генерала Уолтера Беделла Сміта лежало досьє з докладними даними про непогамовну мадам, з якою ніяк не могли упоратись поліцейські власті Гонконга, Макао, Філіппін і Таїланду. Здавалося, після цього злочинній кар'єрі мадам от-от настане кінець. Гай-гай! їй тільки дали зрозуміти, щоб вона припинила напади на торговельні судна СІЛА та їх союзників. Інакше… Мадам змикитила і переключилася на контрабанду.
У чому ж причина такої делікатності ЦРУ щодо піратського синдикату? Здається, американська таємна служба мала намір використати розгалужену злочинну мережу мадам Вон у своїх стратегічних інтересах. Приблизно так, як це було, приміром, з сицилійською мафією, яка «прислужилася» американським військам при наступі на острів і Південну Італію. Агентурні дані та диверсійна робота мафіозі сприяла тому, що американці захопили регіон блискавично і майже без втрат.
Але перекваліфікація мадам Вон не означала, що з піратством у далекосхідних морях покінчено. Цей «вигідний» промисел вирішила прибрати до рук так звана «Тріада», своєрідна китайська мафія, яка угніздилася в Гонконзі.
Таємне товариство «Тріада» (по-китайськи «Саньхехой») існує понад триста років. На нього зважали навіть японці: на окупованій території Південного Китаю вони дозволяли мафіозі утримувати будинки розпусти, гральні казино, торгувати наркотиками. Напевне, були й «зустрічні» послуги: розвідувальні дані.
Але особливо широко розгорнулася діяльність «Тріади» по війні. «Ось уже багато років «Тріада» тероризує населення… тих країн, де існують китайські земляцтва, — писав у книзі «Міста-гангстери» англійський письменник Ян Флемінг, — все, що вона робить, оповиває глибока таємниця, її членів зв'язує обітниця мовчання, суворіша, ніж навіть у сицилійських мафіозі».
У «Тріади» свої закони, суди і вбивці, які виконують вироки. Місцева поліція часто виявляла своє безсилля у боротьбі з далекосхідною мафією. Спроби укоренити в ній агентів-інформаторів часто закінчуються трагічно. «Таких донощиків багато, — розповідає французький журналіст Ів Нуші, — але видимих результатів немає, якщо не рахувати, що мало який день минає без того, щоб тут не знаходили одного з них із ножем у спині».
Восени 1953 року на нараді на вищому рівні «Тріада» вирішила відновити піратський промисел, який, залишений на самоплив, почав хиріти. Контрольовані «Тріадою» банки виділили гроші для придбання через американські військові склади списаного озброєння, потужних дизелів, рацій і навіть швидкісних торпедних катерів. Були навербовані досвідчені екіпажі. Гангстерську флотилію очолив відставний капітан Чен І.
Через кілька місяців морські власті Сінгапура, Гонконга, Маніли були завалені скаргами капітанів кораблів: у Південно-Китайському морі на них нападали пірати. У відкритому морі і в каботажі вони зупиняли судна, погрожуючи зброєю, укладали команди долілиць на палубі та влаштовували «ревізію» вантажів. Все, що являло цінність, перевантажувалося на катери і сампани, які швидко зникали з місця події.
«Починаючи з 1954 року в Південно-Китайському морі і морі Сулу, а також у ближніх до цього району водах знову почастішали випадки морського розбою, — писала сінгапурська газета «Стрейтс Таймс». — Як філіппінські, китайські і японські моряки, так і англійці та американці, які часто плавають у цих водах, змушені визнати, що піратство не тільки не знищене, а навіть зростає».
Театр злочинних дій Чен І розвернувся на великому просторі від Малаккської протоки на заході до островів Гілберта і Самоа на сході. «Ці бандити так знахабніли, що нападають на кого завгодно, — скаржилася газета «Малайя Мейл». — Величина судна не має для них значення. Навпаки, як це не парадоксально, але часто трапляється, що чим більше воно, тим легше його обчистити. Нагадуючи флібустьєрів минулого, з пістолетами і ножами вони беруть на абордаж своїх жертв. Інколи пірати віддають перевагу роботі тихцем і діють так швидко і вміло, що команда і пасажири довідуються про морських нальотчиків, коли їх уже й слід прохолов».
Як не дивно, гідну відсіч злодіям дали не офіційні поліцейські власті, до речі, часто корумповані, а приватна особа, відставний англійський розвідник Лінфілд Уїлсон. На гроші сінгапурських судновласників він навербував і озброїв охорону від піратських нападів. Його приватна група спочатку складалася з трьох пошарпаних моторних човнів і десь півтора десятка людей різних національностей, які раніше служили в британській армії. «Лінфілд-кулемет», як прозвали його друзі за неймовірну майстерність у стрільбі з усіх видів вогнепальної зброї, присвятив п'ятнадцять років свого життя полюванню на піратів і досяг у цій справі неабияких успіхів.
Газети із захватом описували операцію, яку провела фірма «Сек'юрітас» (так офіційно іменувалося протипіратське бюро А. Уїлсона).
… Агенти Чен І повідомили, що на рифи Конеллу за сто миль від саравакського порту Мірі сів грецький пароплав «Аекос» вантажопідйомністю 10 тисяч тонн. Невдовзі до нього підійшов сампан, Чен І гучно прокричав: «Ей, на «Аекосі»!» З іржавої сталевої громади ніхто не обізвався. Піратський капітан погукав ще кілька разів. Такий же наслідок. Видно, команда залишила судно.
Тим часом до другого борту «Аекоса» підійшли ще два сампани, на вигляд брудних і непримітних. На їх палубах метушилися невисокі смагляві люди з обв'язаними від сонця головами. Типові мирні рибалки. Та лише на перший погляд. У нефарбованих корпусах сампанів містилися потужні дизелі, які «переселилися» туди з військових кораблів. Такий незавидний. на вигляд сампан міг дати фори будь-якому патрульному чи поліцейському судну. Варто було пролунати команді, як відчинилися б палубні люки і за хвилину вся відносно численна команда сампана була б озброєна автоматами, бойовими сокирами і ручними гранатами. Звідтіля ж вилітали згорнуті шторм-трапи з гаками, абордажні багри та інше «спецспорядження».
Два сампани, що підійшли, з ходу приткнулися до носа і корми «Аекоса». На його борт полетіли шторм-трапи. По них нагору кинулися два десятки напівголих людей. Але тільки-но перший «гість» перестрибнув через фальшборт, як пролунав потужний вибух. Слідом за ним прогримів ще один на носі корабля. Пірати, що залишилися в живих, горохом сипонули у воду і на палуби сампанів. Ті, ревнувши дизелями, стали відвалювати від «Аекоса», навіть не підібравши на борт товаришів, які борсалися у воді.
А на «грекові», як і раніше, не було ніяких ознак життя. Чен І подумав, що корабель просто заміновано і небезпека минула.
Він спробував повернути своїх підлеглих назад. Але ті не підкорилися чи удали, що не зрозуміли команди. І тут по ходовій рубці сампана Чен І сіконула кулеметна черга. Розлетілося скло переднього ілюмінатора. Чен І кинув сампан назад, у море, подалі від проклятого «грека»!..
А на палубі «Аекоса», який ще кілька хвилин тому здавався покинутим, товпився гурт людей у білій уніформі. Серед них вирізнявся здоровань у зеленому береті — Лінфілд Уїлсон, командир приватного протипіратського з'єднання. Тепер воно було добре озброєне, мало власну форму, звання і навіть нагороди…
Значне пожвавлення піратства в Південно-Східній Азії відбулося під час в'єтнамської війни. Піратам стало вигідно нападати навіть на звичайних рибалок і відбирати у них рибу, ціна на яку у воєнних умовах підскочила в кілька разів. Озброєні сучасною зброєю, що її було легко дістати в тому регіоні світу, азіатські розбишаки діяли в Сіамській затоці, в Південно-Китайському морі та на Філіппінах.
Традиції філліпінського піратства такі ж давні, як і китайського. Його безуспішно намагалися викоренити іспанці, які кілька століть владарювали на островах архіпелагу. Практично іспанська влада не поширювалася за межі при-фортечних районів. Філіппінські злодії спеціалізувалися на викраденні людей. Вимагаючи від родини викраденого викуп, вони почергово посилали їй відрізані в родича частини тіла: вуха, носи тощо. Такий спосіб «впливу» застосовується й донині. За зраду піратських таємниць карають четвертуванням.
Філіппінський архіпелаг складається з кількох тисяч островів, і це, безумовно, сприяє злочинній морській діяльності. По-сучасному озброєні, маючи швидкісні моторні човни, розгалужену мережу навідників, пірати часто залишаються невловимими і безкарними, незважаючи на застосування проти них військ та авіації. Особливо активно діють вони у водах на південь від Філіппін. Кораблі, які йдуть з Японії до Індонезії, намагаються обійти небезпечну акваторію. Приблизно таким чином поводяться й туристські судна з Гонконгу і Таїланду, які перевозять відпочиваючих на відомий острів Балі.
Сучасні морські розбійники не менш підступні й жорстокі, ніж їхні попередники минулих віків. Вони грабують усе, що вдається. Найлегша здобич — це рибальські судна і пасажирські яхти, каботажні кораблі та пасажирсько-автомобільні пороми. Нападають вони також і на прибережні поселення, часто убиваючи їх мешканців.
Одним із випробуваних способів є знищення навігаційних знаків, через що судна сідають на мілину і стають легкою здобиччю. Виходячи з цього, уряд Філіппін рекомендує всім кораблям, які плавають у цьому районі, обирати тільки такі шляхи, які постійно патрулюються військово-морськими силами та авіацією.
Не розвіялася до цього часу зла слава Карибського моря. Щороку там гине багато малих суден і туристських яхт. Деякі зникнення пояснюють фатальним впливом Бермудського трикутника. Але багато ознак вказують на те, що це наслідки звичайного морського розбійництва.
Головним ремеслом сучасних карибських піратів є контрабанда наркотиків. Викрадені судна і яхти вони використовують без розпізнавальних знаків як транспортні засоби. Карибські контрабандисти є прямими спадкоємцями відомих бутлегерів — американських контрабандистів алкоголю в часи «сухого закону» (1920–1933).
Розроблена Інтерполом карта пограбувань у морі впродовж десятиріччя (1970–1979) показує, що найне-безпечніші з цього погляду такі акваторії: між Філіппінами та Індонезією, узбережжя Сіамської затоки, води на захід від Гібралтару, узбережжя Гвінейської затоки, море між Венесуелою, Трінідадом і Малими Антілами, а також на схід від Флоріди.
«Люди, які вирушають у море, можуть вважатися мертвими. Ті, ідо повертаються, народжуються вдруге», — говорили у Північній Африці.
Мореплавство завжди було небезпечним. І чим далі зазирати в минуле, тим більшою виявлялася небезпека. Малі, примітивні суденця, прості навігаційні прилади, низький розвиток мореплавської науки — все це спричинялося до того, що моряки рідко доживали до сивин.
Епоха великих географічних відкриттів стала також епохою швидкого розвитку кораблебудування і навігаційної науки. Але деякі океанічні плавання таїли в собі нові небезпеки. Часто з кількох сотень чоловік корабельної команди, яка вирушала в далекий морський похід, на батьківщину поверталося кілька десятків (наприклад, з експедиції Магеллана). Решта гинула від рук тубільців, екзотичних невідомих хвороб або в боротьбі з грізною стихією.
Але напади аборигенів та страшні шторми траплялися не щодня. Найбільше дошкуляли морякам епохи вітрильників умови життя на суднах. Аж до часів Кука від 30 до 50 відсотків команди, яка пускалася в далеке плавання, помирало від цинги. Одноманітне харчування, що складалося переважно з сухарів і солонини, не забезпечувало моряків потрібною кількістю вітамінів. Праця на високих щоглах, яка вимагала постійної готовності, була надто ризикованою за найменшого хвилювання в морі. Та ще й душні, тісні, вогкі кубрики, в яких, коли вдасться, моряк міг кілька годин поспати, не скидаючи просоленої роби. Його руки від постійного хапання за такелаж і натягування шорстких канатів не вигоювалися від ран, а від всюдисущої вологості дошкуляв ревматизм, дерев'яніли суглоби. За кожну провину на нього чекала тяжка кара. Однією з найм'якших була кара зануренням у воду або шмагання відомим в англійському флоті дев'ятихвостим котом, тобто канчуком, що складався з дев'яти окремих пасом. Якщо провину визнавали значною, — бідолаху карали протягуванням на канаті під кілем судна. Г. В. ван Лун, автор «Історії відкриття морів», так описує це Покарання:
«Це була досить складна операція. До рук і ніг засудженої на покарання людини прив'язували канати. Канат, прив'язаний до ніг засудженого, протягували під кілем корабля і пропускали через блок, розміщений на кінці однієї з рей. Потім його викидали за борт і витягували наверх з іншого боку корабля. Те, що залишалося від нього після цієї операції (осуджений часто бував покалічений мушлями та іржавими цвяхами, що стирчали з корпуса корабля, і помирав від втрати крові), віддавали корабельному лікарю, який промивав рани сумішшю води і рому й залишав нещасного на примху власної долі».
До речі, протягування винуватців а чи то полонених під кілем практикувалося піратами ще в античні часи. Це покарання (чи катування?) яскраво ілюструють малюнки на стародавніх вазах. Отже, питання — чи пом'якшувалися звичаї з плином часу — залишається відкритим.
Якщо моряк помирав, його тіло зашивалося в сувій полотна і, обтяжене кількома гарматними ядрами, викидалося за борт.
Найважчими провинами були: бунт, боягузтво, вбивство під час бійки, одночасне вербування на кілька кораблів одразу. В останньому випадку винуватців вішали. Під час плавання, яке тривало рік або й два, життям моряка гендлював капітан, який мав на кораблі абсолютну владу. Або Пан Випадок у вигляді грізного шторму чи хвороби.
Тому флотам багатьох держав завжди не вистачало охочих до морського ремесла. Новобранців, як правило, набирали з приморських міст силою. Часто покидьків суспільства або переслідуваних законом. Команда пересічного корабля, який ходив у XVI–XVIII століттях з Європи в заморські колонії, складалася зазвичай з людей, незадоволених своєю долею, вороже настроєних проти капітана й офіцерів. А ще найважливіше, вони не дуже цінували як власне, так і чуже життя. Це були жорстокі, позбавлені ілюзій щодо свого ремесла і разом з тим авантюрні, жадібні до пригод люди. В цьому, мабуть, крилися головні причини бунтів корабельних команд і, як наслідок, несподіваного розсміху «веселого Роджера» на багатьох суднах світового океану. Потім поглинала жадоба багатства, думка: хай йому чорт! — або померти від цинги, або під канчуками (дев'ятихвостими котами). Чи, дасть Бог, загинути в бою, але перед цим «порозкошувати». Для розбишак результат розважань був відомий.
Все залежало від конкретної організації, досвідченості ватажка змовників і конспірації. Бо на кожному кораблі капітан мав інформаторів, свої «вуха й очі». В документах британського Адміралтейства, які зафіксували корабельні бунти XVIII століття, прямо зазначається, що в більшості офіційно зареєстрованих випадків «причиною порушення субординації матросами була особлива жорстокість капітанів і відсутність турботи про команду з боку офіцерів».
Якщо змова вдавалася, капітана й вірну йому частину команди висаджували на безлюдному узбережжі або кидали в човнах у відкритому морі. Бунтівники ж на всіх вітрилах йшли в якийсь закапелок світу, де ще не чули про державну владу, аби присвятити себе «солодкому ремеслу». Там вони обов’язково обирали нового капітана, якщо старий не приставав до змови. (Хоча траплялося й навпаки. Пригадаємо Еврі, Кідда, де Сото). І, звичайно, новоявлені пірати підшукували собі криївку, де відпочивали після походів і влаштовували оргії. До речі, у пригодницьких романах описи цих оргій виходять за будь-яку межу. Нафантазоване бажане видається за дійсне. Залишмо це на совісті авторів.
У тих криївках пірати розробляли собі подальші плани, плани нових походів. Їхні ватажки чудово розуміли, що насамперед їм повинна «світити планида» — щастя. Все залежало від щастя. Будь-хто із шукачів цього щастя міг діяти безкарно упродовж багатьох років, але й міг тут же загойдатися на реях королівського корабля. Отож, насмілившись на бунт, моряки одразу ставали поза законом, згідно з яким їх переслідували власті. У боротьбі з піратами дозволялося все. І навпаки. Ніхто, окрім хіба деяких піратів, не дотримувався правил чесної боротьби. З самого початку велася нерівна і безжальна війна, в якій ніхто не мав надії на перемогу.
В таких умовах морські розбійники виробили специфічну, пристосовану до їхнього ремесла, мораль. Багато її засад, які колись викликали здивування й обурення, сьогодні видаються прийнятними. Скажімо, ідеологія анархізму. Національна приналежність у піратів майже не відігравала ролі. Якщо хто й цікавився нею, то тільки для того, щоб не пограбувати зненацька корабель однієї держави з дозволу іншої.
З цього приводу виникла своєрідна філософія піратського життя. Морські розбишаки рідко замислювалися над своїм майбутнім і взагалі не думали, що буде взавтра. Бог дав день, Бог дасть хліб! Живи, як можеш! Життя — одне! Задля хвилинного, ба навіть секундного задоволення вони ладні були віддати своє життя. Хай їм грець, з отим «дармовим» багатством. Пірати щохвилини навдивовиж були готові до смерті, сміялися з неї, без вагань ідучи на нерозважні вчинки. Вони гордо називали себе «пропащими людьми» або «людьми, у яких немає майбутнього». Мали час між боями — пиячили, влаштовували поєдинки, змагаючись, хто краще володіє зброєю. І, звичайно… знущалися з жінок і полонених, маючи від цього садистське задоволення.
Описи жорстоких сцен часто повторюються в літературі, присвяченій піратським діям. Багато з них вигадані авторами. Звичайно, наші герої були жорстокими людьми. Серед них траплялися й садисти: Монбар Екстермінатор, який підсмажував іспанців на рожні, Чорнобородий, який збиткувався над полоненими, а потім убивав їх, або капітан Лоу, який розтинав своїм жертвам животи, відрізував вуха, носи і губи, а потім наказував жертвам їсти їх з сіллю і перцем.»
Але подумаймо! Піратська жорстокість блідне, якщо зіставити її з типовим «набором» знущань, що їх застосовувала свята інквізиція. Піратська затятість здається дитячою примхою, якщо порівняти її з немилосердною затятістю релігійних воєн. Пригадайте паризьку Варфоломіївську ніч і «замирення» цілих міст з іновірцями під час Тридцятилітньої війни. Мабуть, Монбар мав рацію, коли казав: «Здається, провидіння послало піратів, щоб вони покарали іспанців, які пролили стільки крові індіанців». Читаючи жахливі описи піратських жорстокостей, варто пам'ятати, що не менш жорстокі сцени тортур і вбивств розігрувалися у королівських володіннях, але набагато частіше, ніж у піратських криївках і на борту піратських суден. Суспільство часто ставилося поблажливо до садистів і підступних людей, котрі на «законних засадах» злодіювали, і злочини піратства вже не здавалися неймовірними. Про це говорила відома морська розбійниця Мері Рід:
«І якби не загроза зашморгу, то всі боягузи захотіли б стати піратами і так запаскудили б моря, що відважні здихали б з голоду. Отже, якби пірати це вирішували, вони не захотіли б скасувати для себе ув'язнення і кару смерті, страх перед якою примушує деяких боягузів та гультяїв дотримуватися засад пристойності. Бо багато таких, що зараз кривдять удів і сиріт, захотіли б грабувати на морях, і води були б забиті негідниками, як суша».
Відома піратка напевне перебільшила, але привернула увагу до важливої проблеми. В несправедливих класових суспільствах піратство було останньою, розпачливою формою громадянського протесту. Людина, яка не могла знайти справедливості в урядових установах, намагалася добитися її неправовим шляхом. Для властей це був небезпечний злочинець, а для знедолених — герой, про якого складали пісні й легенди.
Сьогодні, через століття, важко однозначно оцінити піратство. Трактувати його тільки з погляду права чи покластися на наше почуття справедливості? Чи піддатися чарам романтизму? У будь-якому разі не забуваймо, що для більшості морський розбій став таким же ремеслом, як інші, тільки ризикованішим і престижнішим водночас. Один з героїв книги Чарльза Джонсона «Бартолом'ю Роберте», якого запитали про мотиви, з яких він подався в пірати, щиро визнав, що не спускав, коли ним розпоряджалися зверху начальники, а в морських мандрах він призвичаївся до гонитви за новизною і до непостійності долі. На звичайній службі стіл бідний, платня низька і праця тяжка. А тут щедрість і ситість, розкоші і вигода, свобода і сила.
Пірати, як усі морські народи, які постійно мали справу з грізною, сліпою стихією, були людьми забобонними. Монотонність корабельного життя, тривала відсутність контактів з людьми на суходолі сприяла споглядальності та роздумам. До того ж на морі траплялося стільки випадків і явищ, що їх важко було осягти розумом, якось витлумачити. Рідко хто з них мав бодай пристойну освіту, тому головним авторитетом для цих «дітей моря» залишалася Біблія або своєрідне зібрання давніх морських забобонів, що по-своєму тлумачили будь-які прояви життя.
На піратських кораблях розповідали про південні моря, де спека така велика, що дерев'яні корпуси кораблів спалахували, про Саргасове море, у водоростях якого знаходили погибель багато суден, згадувалися страшні морські потвори, які могли проковтнути цілий корабель… Легенди застерігали проти сирен — підступних дівиць з риб'ячим хвостом, проти магнітних скель, що витягували з дерев'яного корпусу судна всі залізні цвяхи, проти зустрічі із «Летючим Голландцем»… Коли траплялася небезпека, пірати молилися до Святого Кристофа — опікуна подорожніх і святого Еразма — патрона мореплавців.
Серед моряків побутувала думка, що успіх плавання залежить не тільки від мужності та спритності команди, але також від «щасливої аури» капітана і самого корабля. Після кількох невдач майже всі доходили висновку, що в когось із них «зла аура», і треба вибирати нового капітана або залишати «нещасливий корабель».
Як на те, практикувалися різні магічні способи зміцнення здоров'я, досягнення «щастя» в бою і коханні. Лео Кальтенберг у своїй цікавій книжці «Чорні вітрила сорока морів» зібрав чимало морських заклять і магічних приписів. Скажімо, він наводить спосіб, як досягти, щоб «у сутичці не бути пораненим».
«Викарбуй на семикутній пластині, гартованій із семи металів, напис, устроми її в ручку меча або в сам меч, тоді поранив свого неприятеля, а він тебе не зможе поранити. А слова напису такі: «Це меч Адонаї та Гідеона».
Важливим у піратській практиці був також ритуал, який виконувався для того, «щоб корабель по морю гарно йшов».
«На мідну семикутну бляшку після заходу сонця треба ці слова написати і через сім днів у той же час, коли вони були писані, бляшку обкурити. Восьмого дня, як корабель має вийти в море, покласти її наспід під велику щоглу, то свою подорож щасливо, без нещасть відбудеш. Слова напису: «Твоє провидіння, о Боже-Отче, хай править мною, щоб Ти мені дорогу в морі торував і впевнено пливти дозволиш серед хвиль».
Проявом віри в магію стала повсюдна звичка до різних амулетів. Вони призначалися для охорони здоров'я і життя власника, забезпечення йому щастя. Амулети виробляли з найрізноманітніших матеріалів: галузок шляхетного корала, шматків бурштину, золотих самородків. У мусульманських піратів дуже цінувався амулет, що зображав «руки Фатіми» на міді або золоті. Африканські розбишаки віддавали перевагу зображенню пантофлі Магомета, кожен з них носиш шкіряну торбинку зі згортком, на якому було написано кілька сур із Корану. Вікінги чіпляли на шию амулети, що символізували «молот Тора». А християни полюбляли різні хрестики і ладанки. Цінними амулетами вважалися уламки зброї, видобуті з ран. Їх, як правило, оправляли в дорогоцінний метал і носили на грудях, щиро вважаючи, що вони охороняють від кулі і шаблі у бою.
Кальтенберг писав:
«Особливий, магічний смисл мав піратський «побратимський» амулет. Найчастіше це була невеличка ампула з видовбаного, а потім висушеного малого кактуса. У ту кульку з надрізів на передпліччях зціджували кров тих, хто братався. До крові додавалася грудочка землі, на якій стояли під час урочистого акту обидва побратими. Потім кульки обліплювалися воском. Якщо один з побратимів одержував від другого — байдуже, за чиїм посередництвом — кульку, він мав кинути все і поспішити на допомогу товаришеві, що подавав таким чином йому знак».
Цей звичай нагадував індіанський спосіб братання. Він особливо поважався піратами. Взагалі, існувало небагато спільнот, де б так високо цінувалася взаємна лояльність і солідарність.
Магічне значення мав також піратський прапор. Спочатку він був червоний, як на бойових символах англійського і французького флотів. Червоний колір означав основну рису піратського ремесла — постійну готовність до бою, спрямованість на війну з усіма. Частенько пірати піднімали на щоглах і чорні прапори — символи розриву з усім світом, зв'язку з диявольськими силами. Зв'язок зі світом темряви, зла і гріха мали символізувати й чорні вітрила. Але водночас вони виконували також певну тактичну роль. Споряджений чорними вітрилами корабель довше залишався непоміченим на тлі темного моря, і це давало піратам більше шансів заскочити жертву зненацька або швидше щезнути.
Червоні або чорні прапори прикрашалися різними емблемами. Найчастіше вживалися символи смерті: череп, перехрещені кістки, людський кістяк. Використовували також зображення драконів (що полюбляв Чорнобородий), різні типи зброї і символи минулого часу, що означало плинність людського життя, його недовговічність, марноту. Цим особливо захоплювалися карибські буканьєри. На їхньому чорному прапорі виділявся череп з перехрещеними кістками, а над ним — пісочний годинник. Такі прапори мали кораблі Бартолом'ю Робертса «Ройял Форчун» і «Гуд Форчун». На кожному з них була намальована смерть з клепсидрою в одній руці, зі списом у другій. Знизу — серце, з якого стікали три краплі крові.
Піратський прапор — вираз піратської філософії. Його кольори та емблеми привертали увагу до розбійного ремесла. Вони свідчили про війну з усім світом, постійну погрозу, низьку вартість людського життя. З часом емблеми смерті стали переважати над іншими символами, і піратський прапор уніфікувався. Залишилося чорне тло, перехрещені кістки і череп. Цей прапор стали використовувати практично скрізь як єдиний символ розбишацтва. Англійці жартома чи всерйоз прозвали його «джолі Роджер», тобто «веселий Роджер».
Піратський світ являв собою, так би мовити, альтернативу світові легальному. Це особливо проявлялося в організації. Упродовж багатьох століть це були безкласові спільноти, організовані на демократичних засадах. Більшість важливих рішень, що стосувалися всіх членів об'єднання, приймалася шляхом голосування. Вікінги робили це на тінгах — зібраннях вільних членів родів. У берберійських піратів вищою формою влади (перед тим, як Туреччина почала призначати деїв і беїв) вважалася так звана тайфа — рада реїсів (капітанів). Карибські буканьєри планували свої походи, ділили здобич, обирали ватажків на спільних зібраннях. Найвищим проявом піратської демократії було ідеальне суспільство Лібертатії, засноване Міссоном.
Рівність усіх членів піратської спільноти проявлялася у багатьох інших звичаях. Кожен з команди мав право зажадати для себе порцію провіанту, яка призначалася капітанові, якщо вважав, що вона хоч на крихту більша, ніж звичайна. Вільнолюбство проявлялося і в цілковитій зневазі до флотських порядків. На кораблях зазвичай не визнавали обов'язкових команд, ніхто не носив мундирів і знаків розрізнення, ніхто нікому не віддавав честі.
Піратські капітани, як правило, обиралися більшістю голосів, авторитет здобувався власними силами, досвідченістю, вправністю у володінні зброєю або навігаційними здібностями. Часом — жорстокістю і грубим дотепом. Абсолютна влада належала капітанам тільки на час походу, та й то лише з тактичних міркувань. Також під час плавання і морських баталій, коли треба було миттєво приймати рішення і ще швидше їх виконувати. Часу на наради й суперечки не вистачало.
Якщо капітан добре знав свою справу, він одержував значну частину здобичі, до його порад уважно прислухалися. Але коли він підводив у бою або під час шторму робив щось не те, його могли висадити на безлюдному острові або залишити в шлюпці у відкритому морі. Так сталося з капітаном Едвардом Інглендом, одним із останніх карибських розбійників, який 1720 року прибув з Нью-Провіденса на Мадагаскар. Так закінчив жорстокий капітан Лоу. Коли він знущався з полонених, його «колеги» ставилися до цього байдуже, але коли він убив одного з їхніх товаришів, розгнівані «джентльмени» викинули його в човен у відкритому морі без води, провіанту і весел.
Коли після смерті Г. Девіса пірати обрали своїм капітаном Бартолом'ю Робертса, останній уклав своєрідний кодекс, у пункті першому якого зазначалося:
«Кожен товариш має голос у важливих справах, має рівну частку у свіжій провізії і спиртних напоях, добутих в бою, і має право користуватися ними за своїм бажанням. Хіба що при їх нестачі доведеться обмежити споживання».
Рівність у розподілі всього фіксувалася на самому початку кодексу. Робертс діяв, скажімо, так, як король, що вступав на трон: гарантував давні привілеї і шукав підтримки підлеглих. Вживання алкоголю в необмеженій кількості належало до головних принад «золотої піратської вольності». Але далі у кодексі зазначалося, що «кожного, хто ошукав би товаришів хоча б на долар, укравши із запасів провіанту, коштовностей чи монет, чекає кара марунування».
Чарльз Джонсон пояснює, що «марунування» — це «варварський звичай залишити винуватця на пустельному березі, мисі або острівці тільки з мушкетом, кількома кулями, пляшкою води і рогом пороху, аби нещасний протримався або помер з голоду».
Ошукати товариша — найтяжчий гріх з погляду піратського кодексу. Суворо каралися зрада таємниць спільноти або ненадання допомоги товаришеві.
Виживання піратів у ворожому оточенні значною мірою залежало від солідарності й вірності її членів. Тому найсуворіше, переважно смертю, каралося порушення цих засад. На горло карали за дезертирство, самовільне залишення бойового порядку. За легкі провини передбачалося шмагання і штраф. Поширене покарання — так зване «право Мойсея»: винуватця сильно періщили дванадцять разів бичем.
Суперечки між окремими членами команди розв'язував капітан або спеціально скликаний суд.
Джонсон писав:
«Піратський суд визначав справедливість дещо інакше, ніж багато судів, обтяжених легальними актами. У піратському середовищі не наймали адвокатів, не практикували підкупів свідків, не перетягували на свій бік присяжних, не перекручували і не переінакшували духу права, не ускладнювали і не затемнювали справи недоречностями, фаховою термінологією і непотрібною класифікацією».
Усе вирішувалося в поєдинках. Билися зазвичай до першої крові, після чого заспокоювалися. Як писав Есквемелін, сутички траплялися не дуже часто, бо пірати «у своїх стосунках приязні, милосердні й запобігливі до того, що коли один з них захоче чогось, що має другий, той одразу віддає йому те щось».
Ділилися всім: харчами, ромом, навіть жінками. Найголовнішим для них залишалася спільнота. Що зі сльозою на очах підкреслювали мислителі XVIII століття, закликаючи повернутися до природи, до її простих, справедливих засад.
У той час, коли не існувало соціального страхування, карибські пірати гарантували кожному учасникові морського походу відповідну до його трудового та бойового внеску частину здобичі, а також матеріально забезпечували калік і родичів полеглих. Ось що писав з цього приводу Есквемелін:
«Під час… наради вони укладають письмову угоду, положень якої зобов'язуються дотримуватись… В угоді дуже докладно обґрунтовується, яку частку отримує кожний із фонду, який складе спільна здобич, згідно з правилом: немає здобичі — немає оплати. Передусім зазначається, скільки капітан матиме за свій корабель, а потім уже винагороди для корабельного теслі або корабела, який цей корабель каренував (очищав підводну частину. — Ред.), споряджав і лагодив такелаж… Потім відкладають з фонду близько двох песо на харчування, а також двісті п'ятдесят песо для винагороди досвідченому хірургові за його скриньку з ліками, а наприкінці писемно обумовлюють відшкодування для кожного пораненого або скаліченого під час походу. За втрату правої руки призначають шістсот песо або шість невільників; за втрату лівої руки — п'ятсот песо або п'ять невільників; за праву ногу — п'ятсот песо або п'ять невільників; за ліву ногу чотириста песо або чотири невільники; за одне око сто песо або одного невільника; за палець на руці таку саму плату, як за око».
Кожен буканьєр обирав собі товариша, який ставав його найближчим довірником, а в разі його смерті, якщо не було інших спадкоємців, перебирав після нього майно.
Удатність кожного походу значною мірою залежала від мужності і дисципліни його учасників. А особливо — від зневаги до смерті. Піратам не було чого втрачати, а одержати вони могли чимало. Сміливість — характерна риса піратів усіх часів. Друга після свободи. Як писав Есквемелін, капітан ван Хорн не прощав будь-якого прояву слабкості. Під час бою він оглядав свою команду і, коли бачив у когось прояви страху, тут же убивав його.
Так було і з дисципліною. Непідвладна жодному панові, вічно п'яна громада, що не визнавала будь-якої зверхності, під час походу перетворювалася в чіткий, підпорядкований одній особі підрозділ. Один з полонених, пригадуючи своє перебування на борту піратського судна, писав, що, всупереч поширеним уявленням, на їхньому кораблі панувала чітка дисципліна, а служба правилася краще, ніж на кораблях Індійської компанії.
Помилкові думки висловлювалися також про релігійність піратів. Вони самі у цьому винні, оскільки охоче уявляли себе особами, «проклятими людьми й Богом», «друзями диявола», «останніми людьми». Насправді, як і всі, вірили в Бога. Навіть більше, ніж хтось із сучасників. Серед них рідко траплялися такі вільнодумці, як Грамон, котрий не приховував своїх атеїстичних переконань. П. Лабат брав участь у месі, яку правили для буканьєрів, і став свідком характерного випадку: капітан Данієль застрелив одного з учасників меси за те, що той не зняв капелюха, коли підносили дароносицю. Зробив він це «на карб іншим» за мовчазною згодою піратської громади.
Основним знаряддям праці піратів був корабель. Кар'єра морського розбійника починалася із захоплення більш-менш пристойного судна. Найчастіше це відбувалося внаслідок змови, коли збунтована команда перебирала владу над кораблем. Карибські пірати починали з викрадання звичайного човна (піроги), а потім уже добували собі більші судна, аж поки не захоплювали бажаний корабель.
Ті, що мали постійні бази на березі, часто самі будували судна. Давні хроніки свідчать, що на потреби анатолійських піратів працювали організовані ними корабельні та зброярні. Будували собі кораблі й вікінги, берберійці, легендарні жителі Лібертатії.
З огляду на специфіку свого ремесла пірати найвище цінували легкі, маневрені й передусім швидкі судна. Ці якості відігравали вирішальну роль у їхній «роботі»: швидко наздогнати жертву, взяти її на абордаж і тут же втекти.
За античних часів улюбленими піратськими суднами були хеміоли і лібурни. В середньовічній Європі боялися «довгих кораблів» вікінгів, оздоблених різьбленими міфічними звірами дракарів і снеккарів. Берберійці успішно користувалися весельно-вітрильними фелюками, а також більшими кораблями: галерами, півгалерами, галеонами і шебеками. Карибські пірати полюбляли бригантини, які являли собою поєднання індіанського човна з європейським вітрильником. У XVIII столітті розбійники найчастіше використовували невеликі, але добре озброєні фрегати або ще менші корвети. В Індійському океані і китайських морях піратські кораблі мало чим конструктивно відрізнялися від типових для тих вод суден. Були це арабські дови, малайські прави і китайські джонки.
Захопивши якийсь корабель, пірати часто його переробляли, пристосовуючи до власних потреб. Нерідко нарощували борти, підсилювали артилерію, будували абордажні помости, вищили щогли, аби таким чином збільшити швидкість. Це, правда, призводило до втрати однієї або навіть усіх щогл під час шторму чи бурі.
Досить різноманітна у своїх проявах піратська тактика ведення бою зводилася, власне, до кількох основних положень. По-перше, вони рідко атакували сильно озброєні кораблі, зокрема військові. По-друге, намагалися маневром обманути намічену жертву, заскочити її зненацька і таким чином забезпечити собі додаткову перевагу. Щодо різних хитрощів пірати не мали собі рівних.
Особливо славилися цим карибські буканьєри. Нападаючи зненацька, вони не тільки захоплювали сильно озброєні кораблі, а й цілі міста, що їх обороняли численні військові підрозділи. Демонстрували, скажімо, фальшивий прапор, приховували можливості свого судна: пливли не на вибраних вітрилах або тягнучи за собою плавучий якір. У потрібний момент все ставало на свої місця: якір раптово піднімався, вітрила розгорталися; жертва потрапляла в пастку.
На прибережне місто пірати намагалися висадитися якомога непомітніше, вночі, щоб вранці несподівано атакувати його оборонців. Наближаючись до берега вдень, скажімо, вікінги і буканьєри ще в морі клали щогли на своїх низьких суднах, щоб якомога довше залишатися непоміченими. Підходили з боку сонця. Коли доходило до безпосередньої сутички, без вагань, відважно вступали в бій. Перемагали навіть численніші команди завдяки кращому озброєнню, рішучості та власному досвідові у бою.
Піратська атака починалася зазвичай з демонстрації. Перебуваючи уже в безпосередній близькості від жертви, розбійники «ахкали» з гармати і вивішували «веселого Роджера». Якщо атаковані тут же піднімали руки вгору, нападники дарували їм життя. Але якщо… то після короткого, але ураганного артилерійського обстрілу пірати підпливали до супротивника і зчіплювалися з ним. Потім кидалися у рукопашний бій, в якому завжди перемагали. Поміж такелажу вони розставляли відбірних стрільців, які полювали за найактивнішими оборонцями атакованих. А вже потім розбійники бралися за своє: грабували судно. Здобич складали під головною щоглою, не залишаючи собі бодай дрібної монети, бо це зазвичай суворо каралося. Траплялося, що й капітана ганили, вимагаючи, щоб той виказав, де сховано корабельну касу. Потім нещасливців геть усіх убивали або кидали в шлюпках у відкритому морі. Милували тільки тих, хто виявляв бажання прилучитися до піратської громади. Ну і, звичайно, ділили здобич, влаштовували велику пиятику.
Щонайбільше кожен пірат жадав мати гарну зброю. Він її щодень плекав, чистив, вправлявся у володінні нею. І дехто досягав певних вершин у цій справі. За гарну шпагу або два інкрустованих пістолети кожен готовий був заплатити найвищу ціну.
Пристрасть до зброї простежувалася у розбійників усіх часів і народів. І це зрозуміло: від зброї залежало їхнє життя, вона була мірилом престижу у злодійському середовищі.
Можливо, це й дрібниця, але досить цікава. Тому згадаймо зовнішній вигляд пірата, його вбрання й аксесуари. Читачі пригодницької літератури, певно, дещо знають, але ми все ж скажемо кілька слів.
Усупереч портретам, які представляли пірата, вбраного з фантастичною елегантністю або у вигляді напівдикої істоти, варто зазначити, що він врешті-решт одягався набагато простіше і скромніше, ніж сучасні військові. Не скуті приписами моди, етикетом, пірати значно спростили матроське вбрання, пристосували його до умов і потреб праці на кораблі. Наприклад, злодюги Карибського моря замінили матроський вовняний костюм на полотняний. Штани, аби убезпечити ноги від шорстких канатів, подовжили до п'ят.
Озброєння пересічного пірата різнилося від прийнятого в державному флоті. Типова холодна зброя являла собою поєднання шаблі і списа зі спеціально заточеним вістрям, аби відтяти металевий наконечник від древка противника. У ближньому бою незамінним був пістолет, дво— або чотиридульний з кремневим замком, а також вдосконалені короткі мушкети, до яких прилаштовували свого роду багнети, так звані абордажні шаблі. Це своєрідне поєднання вогнепальної зброї з холодною відігравало неабияку роль.
І татуювання. Воно стало елементом піратського фольклору. Деякі дослідники пов'язують звичай татуювання з намаганням прикрити пляму, тавро, яким «позначали» злочинців. З татуйованих набиралися зазвичай корабельні команди. І, щоб вони були однакові, «мітили» усіх по-своєму. Оригінально. З часом татуювання набуло магічного змісту — вважалося талісманом.
Усупереч досить поширеним уявленням вікінги, наприклад, не були байдужі до свого зовнішнього вигляду. Вони одягалися в блузи і довгі або короткі брюки типу «гольф». Верхнім одягом служив плащ, «імпортного виробництва»— франкський або англійський. Скандинави полюбляли пряжки, брошки, персні. Зважаючи на зображення, що дійшли з епохи вікінгів, воїни мали довге волосся, заплітали бороди. Скажімо, датського конунга Свейна так і назвали — Вилобородим. Арабський хроніст розповідав, що вії у Хедебю фарбували усі — і жінки й чоловіки, і це їм дуже личило. Марнославство воїнів удовольнилося володінням коштовною, гарно прикрашеною зброєю і золотими й срібними перснями.
Чи варто засуджувати піратів, що й вони тягнулися до тодішньої моди?
Окрім переказів і легенд про піратів наші часи успадкували і їхні скарби, відшукати які не так-то й просто. Успіх у цій справі викликає, як правило, велику сенсацію. Пірати добре ховали свої багатства, вміло маскували криївки, готували пастки для шукачів, робили це в найсуворішій таємниці, часто вбиваючи свідків-спільників. Через це тільки незначну частину розбійницьких скарбів знайдено. Про існування деяких з них багато хто знає, та не знає точного місця їх знаходження. Головна причина невезіння шукачів піратських скарбів полягає, мабуть, у тому, що морські розбишаки все ж керувалися власною філософією: живи сьогоднішнім днем, а взавтра щось придумаємо. Тому здебільшого вони не поділяли гобсекову теорію накопичення й приховування багатств. Як казав Довгий Джон Сільвер, що його процитував Олександр Гробіцький у захоплюючій книжці «Скарби на дні морів», «більшість здобичі йшла на ром і добру гру — а потім поверталися на корабель у самих сорочках».
Таку ж думку висловлював Есквемелін. Коли після чергового походу буканьєри поділили здобич, вони «подалися на острів Тортуга, де… Їхнє прибуття викликало велику радість жителів. Як завжди буває, рядові пірати вже через три тижні залишилися без шеляга за душею. Все витратили на непотрібні речі або програли в карти чи кості. Незадовго перед їхнім поверненням на Тортугу туди підійшли два французьких кораблі, навантажених винами, коньяками й іншими товарами такого гатунку. Безпосередньо після їх прибуття ці напої продавалися дуже дешево, але невдовзі ціни нечувано підскочили, і галон коньяку коштував уже чотири песо».
Піратське золото швидко переходило до глибоких кишень купців і власників портових таверн. Під час найбільшого розквіту карибського розбою багато портів, що знаходилися на поодиноких острівцях і затишних затоках, з нетерпінням чекали на прибуття піратського флоту. В тих місцях навіть важкий гаманець недовго залишався повним. Пили й розважалися, поки в кишенях не з'являлися добрячі дірки. Потім знову скликали похід, визначали мету, і все повторювалося спочатку.
У той час найганебніша слава йшла про Порт-Роял на Ямайці. Це була головна база і місце відпочинку англійських буканьєрів. Звідтіля рушали в походи, тут була резиденція Генрі Моргана, сюди прибували кораблі англійської Західно-індійської компанії. Там також чекали на піратів таверни, шинки, крамниці і будинки розпусти. Все місто працювало на потреби піратів і з цього процвітало. Навзамін за забезпечення алкоголем, їжею і розвагами в руки порт-рояльців текло золото морських розбійників. Але надбані завдяки насильству скарби не принесли щастя місту. За кілька хвилин 7 червня 1692 року карибську содом і гоморру поглинуло море. Внаслідок потужного землетрусу місто, розташоване на прибережному схилі, зсунулося в море. З восьми тисяч жителів уціліло небагато. Один з них так описував катастрофу:
«Небо почервоніло, як розжарена піч. Земля здійнялася, як морська хвиля, й луснула, поглинаючи людей. З тріском завалилася спочатку двадцятиметрова дзвіниця, потім сама церква… Резиденція губернатора і королівські склади, що були за ними, впали, і їх поглинула вода. Кораблі, зірвані з якорів, з тріском билися один об одного. Деякі, викинуті хвилями, падали на дахи будинків. Голови людей стирчали з землі, яка, ніби страшні щелепи, замкнулася на їхніх тілах. Вимиті з могил трупи плавали поряд з жертвами катастрофи».
Разом з усім містом пішли під воду і нагромаджені там піратські скарби. Не бракувало сміливців, які невдовзі по тому, як море заспокоїлося, намагалися до них дістатись. Але швидко виявилося, що залишки Порт-Рояла хоч і спочивають на глибині 5-15 метрів, проте покриті шаром мулу й піску. Піратські багатства стерегли також акули, особливо численні в тому районі. 1780 року англійський адмірал Чарльз Гамільтон оглядав з поверхні води дахи затопленого міста. 1835 року поручник англійського військового флоту Джеффрі також доповідав про затоплені руїни, які назвав «Атлантидою в мініатюрі». 1859 року в цей район послали команду нирців, які побіжно оглянули неглибоку затоку, в яку зсунувся Порт-Роял.
Враження від свого перебування серед залишків затопленого міста описав по тому професійний шукач скарбів, поручник американського військового флоту Г. Е. Райзенберг:
«Пливучи повільно й обережно, я заглядав у вікна будинків до таємничих приміщень. У них панувала непроникна темрява, і я не раз вражено відсахувався, коли до мене несподівано наближалися потворні маски, бо в закапелках цих руїн чатували гігантські краби-павуки або восьминоги. Дивлячись, як зачарований, на дивні брили руїн, що вимальовувалися в голубій фосфоричній морській воді, я усвідомлював, що перебуваю в тому багатому і розпусному місті Антіл, яке звалося Порт-Роялом і одного дня зсунулося в море разом з більшістю мешканців».
Тільки розпочате 1959 року системне археологічне дослідження дало докладні знання про місто. Але, незважаючи на всі зусилля підводних археологів, натрапити на легендарні скарби Порт-Рояла не вдалося. Єдиним їхнім трофеєм була металева скриня Філіппа IX з гербами Іспанії, наповнена срібними іспанськими монетами, карбованими в 1653–1691 роках. Вину за своє невезіння деякі шукачі скарбів покладають на… дух Генрі Моргана, якого поховали на цвинтарі Порт-Рояла. Його могила була затоплена разом з містом. Нібито це він вводить в оману непроханих гостей і стереже підводні скарби. Завдяки цьому дух Моргана користувався великою популярністю серед спіритів XIX століття, які під час своїх сеансів намагалися вивідати в нього таємницю. Але, як видно, не вдалося.
Переважна більшість піратських скарбів, ретельно захованих у потаємних закутках узбережжя або на безлюдних островах, походить з тих часів, коли залишилися в минулому веселі й гостинні порти на взірець Порт-Рояла. У другій половині XVII і у XVIII столітті розбійники діяли, як правило, автономно, а їхніми базами були не людні міста, а віддалені і добре замасковані криївки. Отже, у більшості випадків пірати були позбавлені можливості погуляти на широку ногу і витратити гроші. Їхні розваги зазвичай обмежувалися пиятиками у своєму товаристві, як, наприклад, на кораблі Чорнобородого. Але не всіх це влаштовувало. Були й такі, що розуміли піратство як прибуткову справу і мали намір, достатньо забагатівши, порвати зв'язок з розбійництвом і почати нове життя в нормальному суспільстві. Власне, саме такі й ховали свою здобич, сподіваючись скористатися з неї пізніше. Ця надія не завжди справджувалася, і таким чином утворювалися легендарні скарби, які до цього часу збуджують уяву багатьох шукачів.
Слави піратської скарбниці набув тихоокеанський Кокосовий острів. Там заховав свої багатства Едвард Девіс, який у 1683–1709 роках грабував іспанські судна і міста на узбережжі Чилі та Перу. Він нібито закопав на Кокосовому острові 300 тисяч срібних реалів, 737 злитків золота і сім бочок золотих дублонів. Через сто років цей острів став прихистком пірата Беніто Боніто, якого прозвали Кривавою Шаблею. Він заховав там величезний скарб, захоплений на двох іспанських галеонах, що везли золото й коштовні камені з Акапулько на Філіппіни. Свій скарб Беніто розпорошив у різних місцях острова, скориставшись з численних печер. Входи до них він завалив з допомогою вибухівки, а людей, що йому допомагали, убив. Найбільшим скарбом, захованим на Кокосовому острові, є так званий «великий скарб з Ліми» — золоті фігури, церковне начиння, золоті монети і злитки. Це багатство підступним чином захопив Уїльям Томпсон під час війн іспанських колоній в Америці за незалежність. Томпсон, найнятий 1821 року іспанцями, мав вивезти коштовне церковне начиння з Ліми, щоб порятувати його від жадібних рук генерала Мартіна. Але, вийшовши в море, Томпсон перебив охоронців скарбу і повернув корабель у бік Кокосового острова. Острів виявився ідеальною криївкою. Від початку століття він регулярно досліджується щораз краще оснащеними експедиціями шукачів скарбів. Але до цього часу не знайдено хоча б порошинку піратського золота.
І понині не відкрито таємницю скарбів Жана Лафіта. Вирушаючи з Гелвістена в Техасі, він нібито мав на борту корабля «Прайд» багатства вартістю 10 мільйонів доларів. Оскільки дальша доля пірата невідома, неясно, чи те багатство десь заховане, чи пішло разом з ним на дно моря, чи якимось чином розійшлося по руках. Незважаючи на це, сучасні шукачі скарбів намітили на березі Мексиканської затоки кілька місць, де сподіваються-знайти заховані Лафітом скарби.
Досі шукають і багатства, що належали капітану Робертсону. Цей пірат з «посмішкою акули», який діяв на початку XIX століття, місцем зберігання своєї здобичі обрав острів Гріган у Маріанському архіпелазі. Намагаючись уникнути розголосу, він перебив членів екіпажу і полінезійських жінок, які були з ним. Коли через деякий час капітан вирішив повернутися на острів по сховане, його оточили іспанці. Робертсон обрав смерть, але скарбів не віддав.
Не спадає інтерес до величезних нагромаджень Уїльяма Кідда. До цього часу знайдено тільки невелику частину, що зберігалася на острівці Гардінерс біля Нью-Йорка. За деякими даними, багатства Кідда заховано в одинадцяти місцях на західному узбережжі Америки. В той же час в Англії знайдено нібито оригінальні, виконані самим Кіддом, карти, що показують, де він заховав свої скарби на самотньому острівці на Далекому Сході. 1952 року японська преса опублікувала не підтверджену пізніше новину, що на безлюдному острові Йокоата, що загубився в морі поблизу Окінави, знайдено «стомільйонний» скарб капітана Кідда. Автор сенсаційної інформації, однак, не вказав, у якій валюті визначено цю суму: японських єнах чи американських доларах. Це суттєво підкорегувало б її вартість. Та, здається, меткий журналіст пустив звичайну «качку». Та й вона не розхолодила шукачів Кіддових багатств. Мабуть, недарма піратський капітан писав з камери ув'язнення голові палати громад британського парламенту:
«Відпливаючи до Індії, я заховав на 100 тисяч фунтів маєтності і хотів би, щоб з нього скористався уряд його Королівської Величності. Я не прошу в зв'язку з цим свободи, а тільки щоб мене утримували як в'язня на борту корабля, який буде призначений для цієї мети».
Чи буде колись знайдено скарби Кідда та інших піратів? Чи вони залишаться легендою, такою ж, як життя і пригоди моряків, які плавали під «чорним прапором»?
Ще в давні часи піратський промисел було визнано за один з найтяжчих злочинів проти міжнародного права. Перікл скликав у Афінах загальногрецький конгрес, на якому поряд з іншими розглядалося й питання: «Про море — щоб усі могли пливти, не остерігаючись нападу». Приборкавши Грецію, Філіпп II Македонський, батько Александра Македонського, на загальногрецькому конгресі у Корінфі 337 року до н. е. знову поставив питання про свободу мореплавства. Конгрес прийняв закон про повсюдну боротьбу з морським розбійництвом.
Але він залишився лише щирим побажанням. Стурбованість Александра завоюваннями, самоуправство намісників і командирів гарнізонів у всіх регіонах та містах велетенської держави, боротьба різних угруповань стали потужним стимулятором морського розбою. Піратська стихія ще дужче розбурхалася після смерті Александра і розпаду його імперії. Боротьба за владу претендентів-діадохів, що переросла в громадянську війну, стала живильним середовищем, у якому розросталося страховище піратства. Навіть мирні торговці при нагоді вдавалися до пошуків легшого хліба.
Пізніше джентльменів удачі охрестили «ворогами роду людського». Як світська влада законодавчо, так і церковна (наприклад, відома булла папи Александра IV проти іновірців і піратів) у посланнях до віруючих підтверджували це означення. Пірата кваліфікували зазвичай як людину, що займається грабунками на морі, не шануючи будь-якої влади.
Згідно з сучасним американським законодавством того, хто вдається до злочинного промислу на морі, треба переслідувати, і якщо його затримають американським судном або в територіальних водах Сполучених Штатів, він має бути засуджений на довічне ув'язнення. Міжнародне право покладає на кожну державу обов'язок переслідувати піратські кораблі і карати їх команди.
Утім, законодавчої одностайності було досягнуто тільки за останніх два століття. Раніше викоренення морського розбою як у мирний час, так і під час війни ускладнювалося інституцією корсарства. Межа між піратством і корсарством найчастіше була фіктивною. Відповідність терміна явищу насправді залежала від того, чи виникала потреба в джентльменах удачі в певний момент котрійсь державі як знаряддя її політики. Якщо так, то розбійники автоматично ставали корсарами й одержували королівські охоронні грамоти, що дозволяли грабувати судна держави супротивника. Часом уряд ще більше спрощував собі справу, дозволяючи, щоб на території держави легально існували відповідні бази і порти.
У першій половині XVI століття з дозволу короля Франції Франціска І виникла піратська республіка в Ля Рошелі. Її повсюди звали «покидьком морів». Мешканці Ля Рошелі, будучи підданими як короля Франції, так і короля Англії, розпочали тривале змагання обох держав з Іспанським королівством, заперечуючи його неподільний контроль над багатствами Нового Світу. Вже 1543 року триста розбійників з Ля Рошелі досягли Центральної Америки і пограбували одне з найбагатших на той час міст Картахену. 1555 року схожа група під проводом Френсіса Ле Клерка здобула величезні багатства в Гавані. Пізніше впродовж понад століття піонерами англійських і французьких колоніальних домагань були буканьєри і флібустьєри. Завдяки їм ці держави захопили й заселили свої перші колонії, завдяки їм іспанська колоніальна монополія зазнала перших значних втрат.
Але володарі обох держав добре знали, з якою неспокійною і «некерованою» стихією мають вони справу. Тому з самого початку робили все необхідне, аби загнати її в певні рамки. Вже 1536 року Генріх VIII видав суворі приписи, в яких наказував переслідувати й карати піратів, які діяли в англійських водах. З цією метою він організував спеціальну антипіратську службу під керівництвом віце-адмірала узбережжя. Його наслідувала в цьому Єлизавета І. За її часів розбійництво щезло з англійських вод. Пірати або перейшли на королівську службу, або на власний ризик грабували іспанців. Ця ситуація протрималася до кінця XVIII століття, коли французькі та англійські можновладці відчули в собі досить сил, аби відмовитися від піратських послуг. Подвійна політика змінилася відверто ворожою. Англійський акт» 1699 року передбачав, що розбійників належить осуджувати і карати в екстреному порядку, тобто позбавляти їх життя тут же, на місці злочину.
Таке тлумачення мав і французький указ 1718 року. За піратський промисел він передбачав смертну кару і конфіскацію майна. Але вбивати на місці (хіба що в бою) указ забороняв і вимагав судити спійманого згідно з законом.
З того часу, як піратство офіційно стало вважатися злочином, уряди обох держав вряди-годи оголошували амністії. Пірати охоче ними користувалися, але всерйоз не сприймали і чекали тільки зручного моменту, щоб повернутися до «солодкого ремесла». Одне слово, обидві сторони ставилися з недовірою одна до одної. Особливо грізні розбишаки, незважаючи на обіцяне прощення провин, закінчили своє життя на шибениці. Але багато з них назавжди залишили морський розбій і перетворилися на мирних поселенців. Помітною історичною подією стала присяга королеві Англії залишків піратської республіки, що існувала в Нью-Провіденсі. 1718 року дві тисячі піратів на чолі з капітаном Роджером Вудом скористалися там з амністії.
Способи боротьби з розбійництвом не обмежувалися каральними експедиціями й кривавими репресіями. Впродовж століть було вироблено й інші методи впливу на гультяїв. Стародавні мешканці Середземноморського узбережжя кидали свої оселі й перебиралися в глиб суходолу, не маючи змоги інакше боронитися від шукачів пригод.
Результативнішим засобом було знищення піратських баз. Його успішно застосовували англійці й французи проти берберійських розбійників Північної Африки. Французький флот тричі бомбардував Алжир: 1682, 1683 і 1688 року. Англійці 1655 року обстріляли Туніс, 1671 року знищили піратський флот у порту Бужі і 1677 року атакували Туніс.
Намагаючись запобігти піратських нападів і грабунків, цивільні власті інколи сплачували їм одноразові або регулярні викупи. Платили за дарування життя, за звільнення з неволі, за те, що не знищували будинки і судна. Значні суми виплачувалися ще в давнину. Величезні викупи одержували також вікінги за те, що залишали територію держави Карла Великого. Напади на іспанські міста і наступна погроза їх знищити були улюбленим способом карибських буканьєрів «витискувати» значні грошові суми. Аж до «кінця XVIII століття європейські держави, які провадили мореплавство в Атлантичному океані і Середземному морі, платили регулярну данину султанові Марокко, деєві Алжиру й беєві Тунісу. Навзамін флоти цих мусульманських володарів утримувалися від нападів на судна європейських держав. Правителю Марокко щороку сплачувалося 20 тисяч піастрів, що під кінець XVIII століття не складало значної суми, оскільки з часу її встановлення (початок століття) розмір данини практично зменшила висока інфляція. Це викликало незадоволення правителя, отож, незважаючи на офіційну домовленість, він підтримував грабіжницьку активність своїх підданих.
Боротьба з піратством має таку ж довгу історію, як саме піратство. Протягом багатьох століть йому «давали бій» законодавчо і збройно держави і монархи. Але навіть сучасне міжнародне право не поклало край цьому «бичеві морів». Піратський промисел, трактований як пережиток, ще існує в окремих акваторіях, у зміненій, пристосованій до сучасних умов формі. Звичайно, це вже не те романтичне й колоритне морське розбійництво, але воно ще є, і є люди, здатні його реанімувати.
Може статися, що, прочитавши цю книжку, буде важко створити цільний образ історичного явища, яким виявилося морське піратство. Справді, цей феномен розкладений тут на багато історичних епох і представлений різними людськими характерами, які важко привести до спільного знаменника. Це тим більше важко зробити, якщо врахувати, якими пристрасними і необ'єктивними є джерела, що інформують нас про діяльність морських розбійників. Багато істориків літератури, наприклад, твердять, що Чарльз Джонсон, автор не раз цитованої праці «Історія найславетніших піратів, їх злодійські вчинки і грабунки» — це не хто інший, як сам Данієль Дефо. Вони також вважають, що славнозвісний автор прикрасив і збагатив життєписи прототипів, приписавши їм багато вигаданих рис і, таким чином, перетворивши їх у привабливо-романтичних героїв. На підтвердження цієї думки наводять його новелу «Життя і піратські пригоди капітана Сінглтона», що побачила світ 1720 року. Прототипом її героя став відомий пірат Генрі Еврі. В літературному варіанті Сінглтон захоплює найбільший корабель Великого Могола, на якому перебувала прекрасна дочка самого владики. Невдовзі між ними спалахує кохання, яке закріплюється новонародженою дитиною. Сінглтон залишає своє ремесло, і закохані оселяються на березі однієї з найпривабливіших заток Мадагаскару, де живуть у злагоді з природою і вказівками Жана-Жака Руссо. Але ідилія швидко закінчується, бо дитина помирає, а невдовзі по цьому залишає світ і її мати, невтішна у великому горі.
Написати цю історію автора, мабуть, спонукали не тільки захоплюючі пригоди Еврі, але й романтична доля іншого розбійника, Джона Пелентейна, самозваного короля піратської держави в затоці Антогіл на Мадагаскарі. На початку XVIII століття разом з кількома колегами він провадив спокійне життя, в гаремі, оточений натовпом дітей. Клемент Доунінг, який відвідав Пелентейна, перебуваючи у складі англійської каральної експедиції під проводом командора Метьюза для боротьби з далекосхідним піратством, писав, що всі дружини Пелентейна носили коштовні вбрання з шовку і були обвішані низками перлів і діамантів. Фавориткою пірата була Елеонора Браун, дочка його суперника, убитого в поході. Вона могла, як гордо стверджував Пелентейн, по пам'яті цитувати святе письмо, і завдяки цьому ціла колонія жила згідно з приписами християнської релігії. Цей факт, мабуть, викликав подив сучасників, які звикли до стереотипного уявлення про пірата як про «ворога Бога і людства». Про те, що було інакше і що релігійність розбійників мало чим відрізнялася від аналогічних почуттів пересічних людей, хоча часом набувала й дуже експресивних, колоритних форм, свідчить також повідомлення отця Лабата, французького єзуїта, який прибув у Західну Індію наприкінці епохи буканьєрів. Він описав подячне богослужіння на прохання буканьєрів, які прибули на Мартініку після пограбування двох англійських суден.
«Месу, присвячену Божій Матері, було відслужено з великою урочистістю, я освятив три великі хлібини, принесені капітаном та офіцерами, які прибули в церкву в супроводі сурмачів і барабанщиків. На початку меси їхній корвет дав залп з усіх гармат. У момент Піднесення пролунав наступний залп, і під час Благословення — третій, а четвертий — коли ми співали Те Деум… Пірати зазвичай призначають частину своєї здобичі церкві, особливо коли церковне начиння знаходиться серед захоплених предметів».
Діапазон оцінок розбійницької діяльності дуже широкий. Серед багатьох переказів про Александра Македонського є також такий. Якось до нього привели захопленого в морі пірата, і цар запитав: «На підставі якого права ти займаєшся своїм злодійським ремеслом?» — «На підставі такого ж, як ти ведеш свої завоювання у всіх країнах цього світу», — сміливо відповів пірат.
Френсіс Дрейк вважався і вважається до цього часу в Англії великим патріотом, який показав своїй країні дорогу в океани, водночас в Іспанії його вважали кривавим розбійником. Так само оцінювалася й діяльність буканьєрів, які для іспанців стали тільки «лютеранськими корсарами», а з погляду урядів Франції та Англії становили авангард їх колоніальної експансії.
Починаючи з XVI століття мешканці середземноморського узбережжя Іспанії, Франції, Італії зі страхом вимовляли імена мусульманських головорізів з Північної Африки і вславляли в піснях земляків-мореплавців за їхню відвагу в боротьбі з поганцями. В портах Магрібу складалися такі ж пісні, їх героями були, як легко здогадатися, «нездоланні войовники ісламу», які сміливо протистояли іновірцям з Мальти, Калабрії і Далмації.
Сьогодні важко відтворити буденне життя пірата. Його затуманили численні романтичні легенди, книжки і фільми, починаючи з відомого «Острова скарбів» Р. А. Стівенсона. Його героїв не можна вважати справжніми представниками піратського світу.
Більше правди про морських шибайголів міститься в давніх документах-рапортах королівських урядовців, нотатках самих піратів. Спосіб життя, який випливає з ж, менш притягальний і не так уже й гідний наслідування. Голод і брак води під час тривалих морських подорожей, невигойні хвороби, роз'ятрювані морською водою рани, непевність у завтрашньому дні, пияцтво, чвари і дикі бійки, відсутність жінок, венеричні хвороби і гомосексуалізм — обов'язкові компоненти піратського життя. Нам важко зрозуміти, чому, незважаючи на всі життєві негаразди й небезпеки, розбійництво процвітало впродовж багатьох століть. Що гнало людей на «подвиги», що засуджувалися й переслідувалися? Можливо, це була жадоба скарбів, простого, повного розваг, хоча й небезпечного життя? Не виключено, що піратство було виявом суспільного бунту, відповіддю на несправедливі міжлюдські стосунки. Очевидно, воно було також побічним явищем великих воєн, піною, яка збивається на берегах великих історичних процесів. Але, можливо, разом з усім тим воно було й великою людською мрією, жорстоким анархічним сном, на який зважилися тільки найсміливіші, найнеспокійніші люди. Чи не було піратство різновидом вічного марення про боротьбу з організованим суспільством, про втечу від нього, про життя у злагоді з простими первинними засадами? Чи не сняться схожі сни сучасним анархічним терористам і звичайним волоцюгам, яким ніде не вдається знайти свого місця?
Безумовно, змальована картина морського розбою неповна. Не тільки з погляду морального і соціального, а й історико-географічного. «Невже це явище не зачепило східних слов'ян? — резонно може запитати хтось. — Невже і в цій галузі ми безнадійно відстали від Заходу?»
Відверто кажучи, укладачу й перекладачу хотілося поповнити книжку ще однією главою: «Морське піратство східних слов'ян». Але нерозробленість цієї теми, брак спеціальних досліджень відсувають реалізацію наміру у невизначене майбутнє.
Хоча саме по собі явище — морського піратства — в народному побуті східних слов'ян, безперечно, існувало. Далекі походи київських князів і їхніх воєвод принципово не відрізнялися від морського розбійництва балтійських слов'ян. Деякі історики — як польські, так і українські — багато морських походів запорозьких козаків кваліфікують як грабіжницькі, «добичницькі». З цим важко одразу погодитися, але, пригадавши перебіг мусульмансько-християнського протистояння в Середземному морі, в тому числі й на піратсько-корсарському рівні, замислюєшся: а чи не були набіги козаків регіональним, чорноморським проявом цього протистояння? А як трактувати морський похід Степана Разіна у Персію на чолі збірної «команди» з донців і запорожців? Чим він принципово відрізняється від походів флібустьєрів на іспанські міста Центральної Америки?
Залишмо поки що ці питання відкритими. Щоб відповісти на них, потрібна ґрунтовна розробка теми.
Краще досліджено російськими історіографами явище вітчизняного корсарства (каперства). Московська держава вдалася до каперства (як засобу ведення морської війни) за царя Івана Грозного. Для розладнання торгівлі між Польщею, Литвою і Швецією було створено каперську флотилію, що базувалася в Аренсбурзі на острові Езель і в портах датського острова Горнхольм.
Під час Північної війни (1700–1721) російський сенат видав каперські «паспорти», «чтоб каперить… шведские суда на шнявах «Наталья» и «Диана».
Відомо, що адмірал Д. М. Сенявін 1805 року з дозволу російського уряду видавав каперські свідоцтва жителям Іонічних островів для боротьби з французькими кораблями.
Одне слово, тему морського піратства і принагідно корсарства ще не вичерпано. І хоча східні слов'яни в минулому не створили морських держав, схожих за своєю могутністю, приміром, з Іспанією чи Англією, у їхній історії теж багато цікавих подій і колоритних постатей. І вони чекають на своїх дослідників і популяризаторів.
Абордаж — зчеплення двох суден бортами, спосіб ведення морського бою в епоху веслового і вітрильного флотів.
Акваторія — ділянка водної поверхні у визначених межах моря або порту; звичайно водна частина морського порту з внутрішньою гаванню.
Аргонавти — з грецької міфології — герої, які на чолі з Ясоном плавали на кораблі «Арго» в Колхіду по золоте руно. Переносно — сміливі мореплавці, першопрохідці.
Баласт — вантаж (вода, каміння та ін.) на дні судна, що поліпшує його морехідні якості.
Баржа — несамохідне або самохідне плоскодонне вантажне судно.
Барк — велике морське судно з косими вітрилами на кормовій щоглі й прямими на інших щоглах, яких може бути до п'яти.
Баркас — низькобортне самохідне судно, яке використовують здебільшого для перевезення людей і вантажів у порту.
Боцман — одна з посад молодшого командного складу корабля, людина, яка відповідає за порядок і чистоту на судні, керує вантажними роботами, навчає команду морської справи.
Брам-стеньга — рангоутне дерево, що продовжує щоглу у висоту.
Брандер — судно, призначене для спалювання і знищення кораблів противника. Під час бою його, навантаженого пальною сумішшю або вибухівкою, пускали за вітром чи течією на ворожі судна.
Бриг — двощоглове морське судно до 30 метрів завдовжки з прямими вітрилами. Озброєння — 16–28 гармат.
Бригантина — двощоглове морське судно, дещо менше за бриг, з прямими вітрилами на носовій і косими на кормовій щоглах. Озброєння — до 10 гармат.
Бриз — вітер на узбережжях великих водойм, що змінює свій напрям двічі на добу відповідно до змін температури і тиску повітря над суходолом і водним басейном. Удень дме з моря на узбережжя, вночі — навпаки. Вітер з моря називається морським бризом, вітер з берега — береговим.
Буканьєри — морські розбійники XVII ст. на островах Вест-Індії. Нападали на іспанські колонії в Америці, іспанські та інші торговельні судна. Те ж саме, що і флібустьєри.
Бушприт — горизонтальний або дещо похилий дерев'яний чи склепаний із сталевих смуг брус круглого розрізу, що випирає попереду форштевня (носова деталь, яка продовжує кіль). Слугує для кріплення носових трикутних кліверів (вітрил) і стакселів (різновид трикутних вітрил).
Вимпел — вузький довгий прапор з косицями, що піднімається на військових кораблях зі вступом їх у кампанію (період плавання в мирній обстановці або під час воєнних дій). У звичайних обставинах ніколи не спускається.
Вузол — водночас міра довжини і швидкості, точніше кількість відрізків, що дорівнюють 1/120 милі, що їх проходить судно за півхвилини, або, що те саме, кількість морських миль, подоланих за годину, тобто 1,852 км/год.
Гавань — захищена від хвиль, вітру і течій прибережна частина водного простору, призначена для стоянки суден. Гаванню називають також прилеглу до причалів частину портової акваторії.
Галеон — удосконалена велика галера, військовий корабель багатьох країн Європи у XVI–XVII століттях.
Галера — старовинне дерев'яне вітрильно-веслове військове судно, що вперше з'явилося у Венеції у VII ст. Тяжка праця веслярів на ньому стала синонімом каторги. Як правило, галера — це низькобортне судно з сильно підвищеною кормою 40–50 метрів завдовжки. За тихої погоди розвивала на веслах швидкість до семи вузлів.
Гармаш — спеціально підготовлена людина, яка опанувала артилерійську справу.
Грот-щогла — друга від носа, найвища щогла на дво- і трищоглових суднах.
Дава, дракара, кемпер, кнара, лібурн, манжера, нава, пентиконтер, пінас, права, снеккара, треміола, хеміола, шебека — різновиди дерев'яних старовинних веслових і вітрильно-веслових суден, що борознили моря переважно середземноморського водного басейну до нашої ери і в перші століття нашої ери.
Джонка — різновид дерев'яного вітрильного човна з широкими й високо піднятими кормою й носом. Поширена в Південно-Східній Азії. Має дві-три щогли, кожна з одним вітрилом, сплетеним з циновок. У тиху погоду ходить на веслах.
Ілюмінатори — вікна на суднах, що відчиняються або не відчиняються і слугують для освітлення або провітрювання внутрішніх приміщень. Бувають двох типів — бортові й палубні. Зазвичай робляться з товстого скла округлої чи прямокутної форми, аби витримати удари хвиль і не пропускати води.
Каботаж — судноплавство між портами, що належать одній державі і розташовані на одному (малий каботаж) або різних морях (великий каботаж). Ще — флот прибережного плавання.
Канонерка — артилерійський корабель, призначений для підтримки з моря (річки, озера) сухопутних військ, створення мінних загороджень. Давніше це було вітрильно-веслове військове судно різних розмірів на 7-15 пар весел, з однією-двома щоглами, що знімалися, озброєне двома-шістьма гарматами або однією-двома мортирами.
Капер, каперство — морський розбій. Іще — напад озброєного приватного судна воюючої держави з дозволу свого уряду на торговельні кораблі ворожої сторони чи нейтральних країн з метою захоплення або знищення їх. Каперство заборонене в 1856 році.
Каюта — окреме приміщення на судні для пасажирів або екіпажу, а також для різних службових потреб.
Кеч — двощоглове вітрильне судно з невеликою кормовою щоглою, розміщеною попереду осі керма.
Кіль — балка, що проходить посередині днища судна від носового де кормового завершення. Робиться з дерева чи різних сталевих конструкцій.
Конопатник — судновий майстер, який забиває конопляним прядивом будь-які щілини в корпусі корабля і просмолює їх, аби вода не потрапляла у внутрішні приміщення.
Корвет — у вітрильному військовому флоті найменше трищоглове судно з повним прямим оснащенням. Озброєння — 18–30 гармат, розміщених на верхній палубі.
Корма — заднє закінчення судна. Буває різної форми: пряма, закруглена, вельботна тощо.
Корсар — морський розбійник, пірат. Здебільшого це були моряки торговельного флоту, які в XVI–XIX століттях, озброївшись, нападали на судна з товарами, що йшли у ворожі порти.
Крейсер, крейсерство, крейсерська швидкість — військовий корабель, який діє самостійно, полюючи за ворожими суднами. Крейсерська швидкість — оптимальна швидкість корабля, за якої він може подолати найбільшу віддаль.
Кубрик — житлове приміщення для команди на суднах.
Лінкор — лінійний корабель великої тоннажності з переважно артилерійським озброєнням, який вів вогонь з гармат у кільватерній колоні (лінії морського бою).
Лоцман — особа, добре знайома з умовами плавання у певному районі моря, річки, порту тощо і здатна безпечно провести там судна.
Льє — старовинна французька одиниця відстані (4,444 км або 5,555 км), яка становить 1/25 градуса або 1/20 градуса дуги земного меридіана.
Марсовий — моряк, який чергує на майданчику, спеціально обладнаному на верхівці щогли, і спостерігає за видноколом або кріпить блоки вантажних стріл тощо.
Миля (морська) — довжина однієї мінути дуги земного меридіана (1852 метри).
Мол — споруда (вузька стінка), що примикає до берега з одного боку і захищає портову акваторію від хвиль, течій, наносів мулу й піску. На головній його частині, що виступає в море, як правило, встановлюють портовий сигнальний вогонь або маяк.
Рея — дерев'яний брус, що кріпиться до щогли або стеньги (подовження щогли у висоту). Слугує для кріплення прямих вітрил, щоб їх можна було піднімати й опускати.
Сампан — дерев'яне плоскодонне однощоглове судно, поширене у Південно-Східній Азії, що пересувається з допомогою весел і вітрил.
Стапель — прибережна споруда у вигляді похилого майданчика, на якому будують чи ремонтують кораблі.
Такелаж — загальна назва снастей на судні.
Фальшборт — продовження борту судна вище відкритої палуби для відгородження від хвиль, падіння за борт тощо.
Фарватер — безпечний у навігаційному відношенні шлях по водному простору. Позначається бакенами, буями та іншими засобами судноплавної обстави.
Фелюка — невелике безпалубне судно з косим чотирикутним вітрилом.
Флагман — корабель, на якому перебуває командир групи суден або з'єднання.
Флібустьєри — об'єднані в особливі організації пірати й контрабандисти (головним чином французи, голландці та, англійці), що діяли у XVII — на початку XVIII ст. переважно у Вест-Індії, яка була під владою Іспанії. У XIX ст. це були північноамериканські авантюристи, що грабували країни Південної і Центральної Америки.
Фок-щогла — перша від носа щогла на суднах з двома і більше щоглами.
Фрахт — плата за перевезення вантажів водним шляхом або за використання суден протягом певного часу. Іноді під фрахтом розуміють самий вантаж.
Фрегат — у вітрильному флоті швидкісний трищогловий військовий корабель з повним оснащенням.
Фунт — 1) колишня міра ваги (в Росії — 409,5 г; в Англії, Бельгії — 456,6 г); 2) грошова одиниця в деяких країнах.
Шканці — частина верхньої палуби між середньою і задньою щоглами. На військових кораблях — місце для парадів.
Шкіпер — у давньому вітрильному флоті командир комерційного судна.
Шлюп — військовий вітрильний корабель проміжного класу між корветом і бригом з трьома щоглами. Озброєння — відкрита батарея з 16–18 гармат.
Шлюпка — гребний човен, що висить на борту корабля і спускається в разі потреби на воду. В широкому розумінні — всяке гребне судно, що відрізняється від звичайних човнів міцнішим корпусом.
Шнява — вітрильно-гребне однощоглове безпалубне судно російських поморів.
Штормтрап — мотузяна драбина з дерев'яними східцями, яку спускають за борт судна, щоб підняти людей з катерів і шлюпок або навпаки — висадити на них.
Шхуна — судно, що має кілька щогл з косими вітрилами.
Щогла — вертикальне або ледь нахилене в корму рангоутне дерево, що править за основу для різних частин рангоута — стеньг, рей і т. ін. — і для постановки вітрил.
Якір — пристосування, що утримує судно на місці, коли воно перебуває на чистій воді, тобто не торкається берега чи пристані.
Шлях лебедів — переліт птахів на південь.
Каролінги — королівська (з 751 р.) та імператорська (з 800 р.) династія у Франкській державі (до кінця X ст.) Головні її представники: Піпін Короткий і Карл Великий.
Щити виготовлялися з шкіряних пасом.
Анабазис
Сфінкс — ймення, яке має два значення. У Стародавньому Єгипті — це статуя фантастичної істоти (духа-охоронця царської влади) з тулубом лева й головою людини або священної тварини. У грецькій міфології — потвора у вигляді крилатої жінки з тулубом лева. Саме про такого Сфінкса і йдеться у нашій розповіді.