^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Переклад з угорської Георгія Андора}

_{Перекладено за виданням: Berkesi Andras. А 13. ugynok. Magveto konyvkiado. Budapest, 1972.}

25 липня тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятого року Оскар Шалго подзвонив по телефону своєму приятелеві полковнику Ерне Карі, одному з керівників служби контррозвідки.

— Що сталося, старий бродяго? — запитав Кара, впізнавши голос Шалго. — Звідки дзвониш?

— З Балатонемеда, — відповів Шалго. — Хіба ти не знаєш, що я ще з квітня тут, в Емеді?

— Як же мені знати? Пан Шалго не звик обтяжувати себе прощанням з друзями перед своїм від'їздом.

— Що ти кажеш! — здивувався Шалго. — А я був цілком упевнений, що попрощався. Видно, пам'ять починав зраджувати. Вибачай, шеф.

— Склероз, старино, — засміявся Кара. — Як там твоя Ліза?

— Спасибі, добре. Скучила за тобою. Турбується, чи по сталося чогось, бо вже й у неділю не заглядаєш до нас. Можна подумати — розсердився.

— Що ти мелеш, телепню! — закричав Кара і заходився лаяти свого приятеля. Шалго на другому кінці проводу тільки посміхався. Він добре знав: Кара не сердиться, а лише, як завжди, жартує з ним. Почекавши, коли полковник виговориться, він запитав:

— Ти чув щось про смерть Меннела?

— Якого Меннела?

— Віктора Меннела, — уточнив Шалго. — Комерсанта а Гамбурга.

— А, це той німець, що кілька днів тому втопився в Балатоні? — перепитав Кара.

— Еге ж, — промимрив Шалго.

— Щось чув про цей випадок. Наскільки мені відомо, справою займається обласна міліція. Ти що, через це мені й подзвонив?

— Так, а ще я хотів почути твій голос, — сказав Шалго. — Здається, ти охрип. Що, болить горло?

— Так.

— Випий відвару з ромашки і поменше сердься.

— Я не серджусь. Але мені здається, що ти хотів щось іще сказати про того німця.

Деякий час у трубці було чути лише тихе гудіння. Полковнику Карі здавалося, що він чує важке, переривчасте дихання Шалго. Він уявив собі цього старого огрядного малорухливого чоловіка, що стоїть оце, як завжди, вп'явшись поглядом в одну точку.

— Так, — сказав Шалго після невеликої паузи. — Я дійсно хотів іще сказати, що… Його вбили…

— Вбили? — В голосі Кари пролунали нотки сумніву. Адже в офіціальних донесеннях повідомлялося, що німецький комерсант утопився.

— Перед тим, як кинути його в воду, хтось скрутив йому в'язи. Було б добре, якби ти приїхав сюди.

— Думаєш, це політичний злочин? — запитав полковник. А про себе відзначив: «Дурниці питаю, коли вже Шалго подзвонив мені, то вбивство, безумовно, має політичний відтінок».

— А я нічого не думаю. Просто хотів би, щоб ти приїхав, — відповів Шалго. — Чекаю. Якщо не зможеш сам, то відряди сюди Шані Домбаї.

— Коли сталося вбивство? — спитав Кара, присуваючи до себе календар.

— Двадцятого. Між чверть на дев'яту і три чверті на десяту.

Кара глянув на календар. «Отже, це було вранці у неділю, — подумав про себе. — Але чому старий дзвонить так пізно?» Чекав, сподіваючись, що Шалго ще додасть щось, проте на другому кінці проводу було тихо. Чулося тільки дихання в трубці. Полковник погортав календар. У суботу після обіду він мав намір поїхати в Ташш на цілу добу порибалити. Отже, цю поїздку доведеться відкласти. І хто знає на скільки. Власне, це його й не дуже бентежило. Зрештою, однаково, де він проведе вихідний у кінці тижня… Порибалити можна і в Балатонемеді, у Шалго там чудесно прикормлені місця в затоці серед густого комишу. Про всяк випадок треба прихопити з собою свої снасті.

— Коли виїжджати? — спитав.

— Якомога скоріше. Ліза теж чекає.

— Вирушаю завтра на світанку, — сказав Кара.

Перед тим, як розпрощатися, вони ще перекинулися кількома незначними слівцями. Потім полковник викликав до себе свого заступника підполковника Шандора Домбаї.

— Завтра ранком виїжджаю в Балатонемед.

— Ти ж казав, що поїдемо в Ташш.

— В Емеді теж можна спіймати немалу рибу. — І він розповів про свою розмову з Шалго.

Домбаї закурив.

— Отой старий бродяга не вміє сидіти спокійно, — кивнув головою. — Ловив би собі рибку, насолоджувався б літом, так ні… Скажи, Ерне, невже й ми будемо такими непосидючими?

— Думаю, що так, — відповів полковник. — А ти б що робив на місці Шалго?

Домбаї затягнувся димом і замислився.

— Звичайно, я теж подзвонив би тобі, якби дізнався, що вбито німецького громадянина. — Та в даному разі, мені здається, справа не тільки в цьому. З матеріалів, рапортів мені відомо, що вже кілька днів цю справу веде майор Балінт, керівник відділу карного розшуку. Отже, якщо Шалго подзвонив саме тобі і просить приїхати її Емед, то це свідчить про те, що він знає більше за Балінта. Але, за старим звичаєм, про це йому не розповів. Отже, старий веде слідство без відома Балінта, як кажуть, на свій страх і риск. А це мені не подобається. На його місці я б не був таким недовірливим до Балінта. Розповів би йому все, що знаю, та й вийшов би з гри.

Полковник стояв біля вікна і дивився на освітлену сонячним промінням Замкову гору.

— Шалго ніколи не вийде з гри, — сказав він. — Крім нас, він нікому не довіряє. Знаю, що це дурниця, але факт. Якщо досі нам не вдалося його перевиховати, то зараз це були б уже марні намагання. Він довіряє тільки нам. — І посміхнувся до Домбаї: — Це мило з його боку, чи не так?

— Що ж він робитиме, коли й ми підемо на пенсію? — спитав Домбаї. — Тоді вже не доведеться йому розповідати нам про свої відкриття. Чи, може, він гадав, що ми відкриємо контору детективів-пенсіонерів? Він пригладив пальцями своє густе волосся, підвівся і підійшов до полковника. Домбаї був такого ж зросту, як і Кара, тільки ширший у плечах та кремезніший. — Поговорив би ти з ним, Ерне. Пояснив би, що своєю нерозумною недовірою він тільки собі шкодить. Адже його можуть неправильно зрозуміти, не так сприйняти його поведінку. Ми вже знаємо його двадцять п'ять років. Найважчі роки пройшли ми з ним у боротьбі пліч-о-пліч і знаємо, звідки він і чому став у наші лави. Наша дружба витримала випробування. Але є люди, які не знають його або знають тільки однобоко і все ще дотримуються погляду, що йому не можна довіряти, що він, мовляв, авантюрист.

Кара глянув на Домбаї. На його змарнілому, втомленому обличчі зібралися зморшки.

— Шалго все це добре знає, — сказав він. — Ми з ним про це не раз говорили. Востаннє, якщо не помиляюсь, це було в день його народження. Тоді він сказав: «Бач, Ерне, ти повинен мене розуміти. Хто-хто, а ти знаєш добре, що. моє місце тут. Повір, я не збираюся нікому нічого доводити або виставляти свою благонадійність напоказ. Нікому, навіть тобі. Ви, які мене добре знаєте, кажете: відпочинь, насолоджуйся життям пенсіонера, ти вже виконав свій обов'язок у житті. А я на це тобі, Ерне, відповів: ні, мною зроблено ще не все. Надто великі в мене борги. І важкі. Тягар цих боргів тисне на мої плечі. А я хочу полегкості. І мушу сплачувати свої борги. Щодня мушу щось списати з цієї заборгованості, щоб одержати право спокійно спати». — Кара запалив сигарету. — Дурниці? Самокатування? Мабуть, так. Ми знаємо, що він свої гріхи давно спокутував. Але що подієш, коли він сам цього не відчуває? — Кара повернувся до письмового столу, але не сів і стоячи почав невпевненими рухами перекладати на столі документи.

— Вранці вирушаю, — сказав він. — І Фелмері теж поїде зі мною. Запросіть докладну інформацію з Веспрема[1]. Хай хлопець візьме з собою всі матеріали в цій справі.

Ранком наступного дня разом з лейтенантом Іштваном Фелмері Кара виїхав у Балатонемед. Полковник любив вести машину. Це для нього було справжнім відпочинком. В такий час він забував про всі турботи, всю увагу віддаючи водінню. Червона, схожа на колорадського жука машина марки «фольксваген» плавно і швидко поглинала кілометри. Кара подумав: якщо в такому темні їхати всю дорогу, то на початку одинадцятої години вони будуть и Емеді. Було б непогано.

Лейтенант Іштван Фелмері мовчки сидів поруч. Цієї весни йому сповнилося двадцять чотири. Цей стрункий, тихий юнак був неговірким. Подейкували, що його небалакучість пояснюється зневажливим ставленням до інших. Але всезнаючі шептуни помилялися в оцінці цього чорнобрового хлопця. Лейтенант просто не любив говорити зайве. Правда, саме в цю хвилину йому дуже хотілося поговорити, та Кара не звертав на нього уваги. Може, й не помічав, що хтось сидить поруч. Серед молодих співробітників шеф вибрав саме його не випадково. Певно, він добре зважив свій вибір. Чи, може, то старий Шані Домбаї звернув увагу Кари саме на нього? Ну то й що? Домбаї чи сам шеф, хіба не однаково? Головне те, що він їде з шефом і кілька днів буде його правою рукою. А що шеф Мовчить, то, певно, про щось важливе думає. Правда, машину він веде трохи ліниво: мабуть, береже акселератор. Фелмері глянув на Кару. Полковник зосереджено стежив за блискучою бетонованою смугою шосе. Хлопець згадав про чутки, що ходили про полковника. Непогано було б дізнатися дещо від нього про те, що було постійною темою розмов серед хлопців. Наприклад, про… Раптом йому стало соромно. Дурниця! Навіщо йому знати, ким був Кара в цивільному житті? Що в тому дивного, що він залишив педагогічну роботу і пішов у органи? Шандор Домбаї колись сказав, що шеф не любить, коли його розпитують про це. На такій службі людина не повинна давати зайві запитання начальству. Та й іще дещо не до вподоби старому. Не любить брехні. Не дай боже сказати йому неправду. Щодо цього він дуже суворий. Брехня — це в його розумінні злочин. Та дарма! Шані Домбаї не звик брехати. І навіщо? Він шанує, Кару, може, навіть більше за інших. Шанує його, бо Кара не поблажливий з молодшими, як це часто буває у старших, навпаки, він ставиться до них зі всією серйозністю і повагою. А це дійсно так. Поважати для полковника Кари — це водночас бути і суворим. Він і сам до себе вимогливий, тому й має моральну підставу бути таким і до підлеглих. На відміну від більшості ветеранів він не любить просторікувати про минуле, вважаючи, що важливо не багато говорити, а працювати і цим подавати приклад самовідданості. В розмовах він не наголошував, наскільки важлива для контррозвідника особиста культура, але коли говорив про це з кимось із молодих, то завжди знаходив хвилиночку часу, щоб запитати про той чи інший новий роман, про останню виставу в театрі чи враження співбесідника про літературну полеміку, яка ведеться на сторінках журналів. Його співробітники швидко зрозуміли: той, хто хоче завоювати у Кари авторитет, має набиратися особистої культури. Для ближчого знайомства з молодшими Кара, як правило, брав їх з собою у відрядження на периферію. Під час поїздки викликав їх на щиру розмову. Здебільшого він тільки запитував. Ставив дотепні та доцільні запитання, які торкалися сімейних обставин: батьків, рідних, друзів. На цей раз Кара «зглянувся» над Фелмері. Він тільки попросив його розповісти про справу Меннела.

— Мабуть, ви ще звечора грунтовно ознайомилися з матеріалами?

— Так, — відповів Фелмері і попросив дозволу палити. Кара кивнув головою і сам закурив. Мотор працював, як годинник, бетонна смуга виблискувала в променях ранкового сонця. — Віктор Меннел, — почав розповідати лейтенант, — народився в тисяча дев'ятсот тридцятому році в Мюнхені. Якщо не зраджує пам'ять, десятого квітня. За документами керував відділом акціонерного торговельного товариства «Ганза». Мешкав у Гамбурзі. За адресою… — тут він зазирнув у блокнот. — Так, так, Гамбург-1, Шіллерплатц, будинок 3. Нежонатий. Прикмети: зріст 182 см, обличчя довгасте, волосся каштанове, очі карі, бороди й вусів не має.

— Які особливі прикмети? — спитав Кара, обганяючи «шкоду», що повільно сунула по шосе.

— Таких немає, — коротко відповів Фелмері. — П'ятнадцятого червня цього року, — повів він далі, — фірма «Ганза» за підписом свого директора Егона Брауна надіслала листа Угорській Торговій палаті. Згідно Браунового листа, вони мають намір налагодити комерційні зв'язки з угорськими промисловими та торговельними підприємствами. В разі сприятливого відгуку вони, з метою вишукування відповідного ринку, пообіцяли відрядити свого представника в Будапешт. Насамперед їх цікавить фармакологія, кольорова металургія, але готові поставляти також і лабораторне та приладобудівне устаткування й обладнання.

Нагадують, що вони — єдині уповноважені кількох всесвітньовідомих фірм. Палата тридцятого червня відповіла на лист фірми. Лист підписав начальник управління Бела Мартон. Це була звичайна формальна відписка: мовляв, охоче приймуть їх уповноваженого в Будапешті.

— А ви читали цей лист-відповідь? — поцікавився Кара, якого приємно вразила лаконічна і вичерпна відповідь молодої людини.

— Читав, товаришу полковник. Веспремці продиктував мені його текст. — Він очікувально глянув на Кару, чи не має той іще якогось запитання, але шеф мовчав, і він повів далі: — Між першим і десятим липнем вони знов обмінялися листами. Фірма Брауна повідомила, що їх представник, Віктор Меннел, п'ятнадцятого приїде на машині в Будапешт. Управління товариша Мартона відповіло десятого липня, що номер для нього замовлено в готелі «Ройяль». Як свідчать матеріали слідства, Віктор Меннел п'ятнадцятого об одинадцятій годині перетнув кордон у Гедєшгаломі на сірому «мерседесі-280» і без кількох хвилин о чотирнадцятій був у готелі «Ройяль».

— Не квапився, одначе, — зауважив полковник, подумавши, що на «мерседесі» він подолав би цю відстань за коротший час.

— Меннел уперше в Угорщині, — зауважив лейтенант. — Принаймні такі відомості у товаришів з Веспрема. Можливо, їхав повільно, щоб оглянути місцевість.

— Так, цілком імовірно, — погодився полковник. — Досі немає нічого підозрілого. Продовжуйте.

— Та й надалі нічого надзвичайного, — продовжував Фелмері, гортаючи аркуші блокнота, але не зупиняючи на них погляду. «Видно, що добре підготувався», — подумав Кара і про себе задоволено закивав головою. Він переконався, що зробив добрий вибір, узявши з собою Фелмері. — П'ятнадцятого відбулася вечеря в «Ройялі». Присутні: Меннел, Мартон, співробітник західнонімецької секції палати доктор Яраї і торговельний агент фірми «Хомолімпекс» — Тібор Ланц. Погодження програми зондування намірів. Шістнадцятого з дев'яти ранку до першої години дня відбулися переговори в палаті. Меннел докладно розповів, де його фірма хотіла б реалізувати свій товар. Повідомив і умови. Виявили готовність налагодити взаємовигідні торговельні стосунки. На їх думку, можна було б укласти п'ятирічну угоду між двома сторонами. Вони готові придбати угорські меблі класичного стилю, хутрові товари, деякі продовольчі товари, фармацевтичну сировину. Крім цього, виявили бажання під час мисливського сезону організувати групові поїздки. Мартон роз повів, що цікавило б Угорщину. Для початку запросили кілька таких найменувань товарів, на які Сполученим Штатами накладено ембарго. Після обіду відвідали деякі зовнішньоторговельні організації. Назвати їх?

— Ні, — відповів Кара. — Поки що ні.

— Сімнадцятого, на прохання Меннела, відвідали науково-дослідний інститут фармакології. Тут сталася цікава річ. — Фелмері якусь хвилину помовчав, потім повів далі: — В крайньому разі, я вважаю це вартим на увагу, хоча, може, це й не має ніякого значення.

— Побачимо, — сказав Кара. — Більше очей — більше побаченого.

— Гостей приймав генеральний директор Мате Таборі. До речі, Таборі того дня вже був у відпустці, тільки ще не виїхав.

— Ви знаєте цього Мате Таборі?

— Тільки з матеріалів. Був відомим планеристом, призером багатьох міжнародних та наших змагань.

— Так, так. Дуже славна людина. Брав участь і в русі Опору проти фашизму.

— Ви його знаєте, товаришу полковник?

Кара ствердно кивнув головою.

— Незабаром і ви з ним познайомитесь, — сказав він. — Заздалегідь звертаю вашу увагу на його дочку. Чудова дівчина. Вродлива. Тільки обережно: вона володіє дуже сильним ударом правою. Чемпіонка з теніса. — І тихо засміявся.

Фелмері теж посміхнувся.

— Кажуть, що мої подачі теж непогані, — відпарирував він. — І форгенди добре вмію приймати.

— Побачимо. — Полковник задивився на знайомий краєвид, що розгортався обабіч дороги. — То, кажеш, Таборі готувався у відпустку?

— Так, — коротко відповів лейтенант. — Обережно… — Якийсь «оппель» мчав їм назустріч, незважаючи на білу смугу посеред шосе. Кара з'їхав на обочину, щоб уникнути аварії. Тихо вилаявся.

— Не сердьтеся, що застеріг вас, — вибачився лейтенант.

— Навпаки. Спасибі за попередження. Я трохи замислився. Багато ще гангстерів їздить на автострадах. Людина мусить бути обачною. Продовжуйте.

— Під час переговорів Таборі і Тібор Ланц нагадали, що їхній Дослідницький центр реконструюється сучасним обладнанням вартістю до півтора мільйона доларів. Меннел зацікавився цим. А коли йому сказали, що розпочато переговори з англійською, французькою та шведською фірмами, висловив жаль, бо вони, мовляв, принаймні на десять процентів дешевше могли б постачати таке саме обладнання. Для більшої вірогідності витяг з портфеля прейскурант, в якому було зазначено саме це, потрібне для них, обладнання. Справді, воно коштувало на 10–15 процентів дешевше. Мартон здивувався. Швидко підрахували, що, прийнявши пропозицію фірми «Ганза», вони заощадили б до ста тисяч доларів. Та ще близько п'ятдесят тисяч на тому, що гамбуржці приступили б до постачання цього обладнання на чотири місяці раніше. Меннел мав відповідні уповноваження на підписання угоди, тому домовились негайно розпочати переговори і наступного ж дня продовжити їх у Балатономеді. Цікаво, товариші з Веспрема чомусь підкреслюють той факт, що пропозицію продовжити переговори в Емеді висунув сам Меннел: мовляв, щоб провести кілька днів на озері та й не заважати відпочинкові професора Таборі.

— Що ви в цьому вбачаєте цікавого? — запитав Кара і протяжно засигналив, бо легкова машина марки «трабант», порушуючи правила, перетнула перед ним білу смугу.

— Від кого Меннел міг дізнатися про зміст переговорів, що велися з іншими закордонними фірмами? — запитав Фелмері, поглядаючи на Кару. — З учорашнього вечора думаю над цим.

— Якщо не від Таборі, то це дійсно цікаво, — відповів полковник. — Варто взяти на замітку, а згодом і помізкувати над цим. «Добра у хлопця логіка, — відзначив він про себе. — Слід би його перевести в групу аналізу. Запитання ставить влучні». Якщо не помиляюсь, — проказав він уголос, — Таборі з Меннелом поїхали в Емед вісімнадцятого?

— Саме так, — сказав Фелмері. — Разом з ними їхав і Тібор Ланц. В готелі «Шелле»[2] вже не було вільних місць. Таборі запропонував свою віллу. Меннел прийняв запрошення. Звичайно, і Тібор Ланц теж. Протягом двох днів тривали переговори. За цей час підготували проект угоди, склали проект договору. Дев'ятнадцятого Ланц повернувся в Будапешт, щоб одержати згоду начальства на підпис угоди. За їхнім задумом, через три дні, тобто, двадцять другого, угода мала бути підписана. — Лейтенант закурив. — Дев'ятнадцятого Меннел з'єднався по телефону з Гамбургом, погодив умови договору і одержав дозвіл на його підписання. Наступного ранку, в неділю, десь у п'ятнадцять хвилин на дев'яту, Меннел узяв на прокатному пункті «Шелле» човен і поплив на середину озера. А о дев'ятій годині сорок хвилин човен знайдено за вісімсот метрів од берега порожнім. Негайно було піднято тривогу по береговій службі. О десятій годині десять хвилин за тридцять метрів від човна знайдено тіло Меннела. Але тут знову випливає щось дивне… — Лейтенант глянув на полковника.

— А що саме?

— Меннела знайшли у брюках, сорочці, туфлях. У кишені документи, чекова книжка, тисяча триста доларів, чотириста п'ятдесят західнонімецьких марок. На руці — золотий годинник «Цертіна».

— Годинник не зупинився?!

— Він був герметичний. На шиї висів золотий ланцюжок, на пальці — золотий перстень.

— Так, так, це цікаво, — замислено промовив Кара і насупив брови.

— За попередніми обстеженнями він утопився, — Продовжував Фелмері. — Перша доповідна підтверджує те саме. Тільки через кілька годин після ретельної судової, медекспертизи з'ясувалася дійсна причина смерті: Меннела задушено, до того ж з такою силою, що зламаної шийний хребець. Лікар каже: смерть настала в період між восьмою двадцять п'ять і восьмою п'ятдесят. Після лікарського обстеження група по вбивствах приступила до розслідування. Ото й усе, товаришу полковник.

— Дякую.

Фелмері, щоб розім'ятися, витягнув уперед свої довгі ноги, які вже зовсім затерпли.

— Дозвольте щось запитати?

— Будь ласка.

— Чому ви гадаєте, товаришу полковник, що вбивство вчинено з політичних мотивів?

— З чого ви взяли, що я так гадаю?

— Як з чого? То чого ж ми тоді їдемо в Емед?

— Так, я знаю, що це вбивство має політичну підкладку, — відповів після недовгої паузи полковник. Потім знову повторив: — Знаю.

Фелмері стурбовано глянув на шефа.

— З учорашнього вечора я шукаю сліди, які б довели, що вбивство має політичні мотиви, — сказав лейтенант. — Але в матеріалах нічого такого не знайшов.

— Звичайно, в матеріалах слідства і я не знайшов цього, — відповів полковник. — На підставі донесення я можу висловити думку, що це не було вбивство з метою пограбування.

— Може, вам, товаришу полковник, відомі деякі факти, що свідчать про політичний характер вбивства?

— Ні, більше, ніж знаєте ви, і мені нічого не відомо про цю справу. Адже про подробиці я сам щойно довідався від вас. До цього я знав тільки те, що Віктора Меннела вбито.

— Але ж ви запевняєте, що це було зроблено з політичних мотивів?

— В цьому в мене немає жодного сумніву. Це було політичне вбивство. Даю собі голову відрубати, коли це не так.

Фелмері почухав потилицю і скорчив таку гримасу, що Кара не міг утриматися від сміху.

— Але чому ви все-таки переконані в цьому? — настирливо допитувався лейтенант.

— А тому, що це сказав Шалго, — відповів Кара. — А до того, що говорить Шалго, треба прислухатися. Певно, ви ще не зустрічалися з ним?

— Не довелося, — відповів молодий офіцер. — Але я багато вже чув про нього. І про його дружину. Якщо вірити підполковникові Домбаї, то у тіточки Шалго світліша голова, ніж у її чоловіка.

— Ну, це вже, може, й занадто, — сказав Кара, і в його уяві постала ця старіюча жінка. — Безумовно, вони дивна пара. Особливо для тих, хто знає їх тільки поверхово. Мало не забув. Не ображайтеся, якщо Шалго трохи глузуватиме з вас.

— З мене?.. Глузуватиме? Але за віщо?

— Улюблений його прийом. Та він має на це підстави. А втім, він нічого не робить без причини. Тому сторонній людині здається, що старий завжди просто блазнює.

Шалго саме тоді найнебезпечніший для ворогів, коли верзе перед противником казна-що. Це робочий метод, притаманний тільки йому. Він спрямовує події в таке русло і створює таку ситуацію, коли злочинець змушений виказати себе. Зрозуміло? В людини, яка на підозрі, просто не залишається іншого виходу, бо Шалго з якоюсь дивною настирливістю, завчасно, геніально перекриває всі шляхи для відступу. Ось ви постежте за ним. Багато дечого можна в нього навчитися. Пригляньтесь і до тітки Лізи. Як вони розуміють одне одного з півслова! Наперед знають, що скаже один із них.

«Завівся старий» — промайнуло в голові Фелмері. — Про своїх старих друзів говорить, мов молодий парубок про кохану». Проте він радів і з великою увагою слухав полковника, який уже говорив про Лізу. Про тиху Лізу, вчительку, що до німецької окупації жила в якомусь польському селі. Минуло кілька місяців після початку війни, а вона все ще не знала, що її чоловік, капітан Єжі Задарські, бореться проти німецьких окупантів на чолі одного партизанського загону. Згодом і Ліза включилася до руху Опору і стала в Кракові зв'язковою партизанів. Її чоловіка зрадили. Після арешту його допитували, катували. Але капітан мовчав. Незабаром заарештували і Лізу. На її очах закатували чоловіка та Лізину сім'ю. Тоді вона, — й поклялася все своє життя присвятити помсті. Хто знав її тоді, гадав, що жінка збожеволіла. Це, звичайно, міг казати тільки той, хто знав її до окупації. Після війни Лізі хотіли доручити відповідальну справу. Але вона зникла, їздила по країнах Європи і гарячково шукала фашистів, що ховалися від правосуддя. Не раз потрапляла в скрутне становище, бо фашисти, які ховалися, захищались організовано. В інтересах самозахисту Ліза мусила навчитися найвитонченішим прийомам конспірації. В середині п'ятдесятих років у Бразілії вона зустрілася з Оскаром Шалго. Знайомство спочатку мало характер дружби, а потім дружба перейшла в кохання і шлюб. Вони разом продовжували боротьбу, разом повернулися в Європу. Шалго почав співробітничати з контррозвідником Ерне Карою. Кара в Будапешті, Шалго у Відні. Потім переїхав до Угорщини. Працював разом із Карою, доки три роки тому не пішов на пенсію. Але боротьбу проти фашизму продовжує й по сьогодні.

— Скільки років Шалго? — запитав Фелмері.

— Шістдесят сім, — відповів Кара. — Але він виглядає набагато старшим. Нечепурний, мало уваги звертає на свою зовнішність. Хто його не знає, зустрівши на вулиці, приймає мало не за старця.

За розмовою вони й не помітили, як із заходу насунулися чорні хмари. В місті Полгарді їх захопила буря. Дощ линув мов із відра. Небо краяли блискавки, вдарив грім. Шлях перетяла суцільна дощова завіса. Кара змушений був звернути на узбіччя й стати.

— Оце-то буря! — вигукнув лейтенант.

— Може, хоч задуха трохи спаде, — відповів Кара.

Оскар Шалго сидів у затінку на терасі — спиною до Балатону. Фелмері примостився на плетеному з лози стільці й поглядав то на полковника, то на старого. У насиченому вологою повітрі Шалго почував себе зле. Кара мав рацію. Шалго виявився саме таким, яким він його описував: на ньому була старенька сорочка й зім'яті, всі в плямах бавовняні штани. Сандалі розтоптані й завеликого розміру. Старий сидів нерухомо і навіть не витирав поту, що ряснів на високому лобі, на лисині.

І справді, спека її задуха стояли неймовірні. Сорочка на Фелмері теж змокріла від ноту. Найліпше було б піти на озеро і пірнути у воду. Але треба чекати майора Міклоша Балінта. Лейтенант глянув на годинник. Минула вже третя година. Він звернув увагу, що Кара час від часу позіхає. Мабуть, погода впливає і на нього. Шалго вже куняв.

Молодий чоловік витер піт з лоба. Годину тому він сподівався, що дощ приборкає спеку. Та сталася ще гірша задуха. Згадав про обід — смачну риб'ячу юшку, чудові локшини із сиром, смачне кислувате вино. Не вірилося, що обід приготувала тіточка Ліза: гадав, поляки не розуміються у таємниці приготування рибної юшки по-угорськи. Проте, виявляється, тітка Ліза, крім правил конспірації, добре освоїла ще й тонкощі угорської кухні. Фелмері згадав дівчину, яка на кухні розмовляла по-польськи з Лізою. Ілонка Гудак. Мабуть, словачка. Хоч обличчя її анітрохи не словацького типу. Таких карооких брюнеток можна зустріти поблизу Тиси, в районі Сольнока. Ця молода дівчина сподобалась йому з першого погляду. І він подумав, що з задоволенням прогулявся б з нею на човні. Будинок Шалго стояв на хорошому місці, майже на вершині пагорба. Шум автостради сюди ледве долинав. І озеро близько: варто лише трохи спуститися схилом, і вже тобі набережна. Лейтенант звернув увагу, що майже всі садиби мають вихід до озера. Від кожної хвіртки вели стежки до зарослого зеленим очеретом берега, де були майстерно вибудувані штучні затоки, канали, стояли пришвартовані до причалів човни, парусники. Подумки вирішив, як тільки закінчать розмову з Балінтом, попросити в старого човна, щоб трохи повеслувати. Поглядом окинув узбережжя. За схилом, на відстані менше кілометра, вимальовувалися контури десятиповерхового готелю «Шелле». Скло вікон виблискувало в сонячному промінні. Фелмері вирішив повечеряти сьогодні в ресторані, що при готелі.

З кухні вийшла дівчина. На ній була біла блузка, темно-сині шорти, волосся перехоплене голубою стрічкою. Почувши кроки, Шалго підняв на неї сонні очі.

— Вже йдеш? — запитав він, витираючи хусточкою спітніле обличчя.

— Мушу йти, — ласкаво відповіла дівчина. — Я вже з самого ранку тут. — Вона зиркнула на Фелмері. — А ви чому не йдете до води? — спитала вона.

— Бо немає кому його провести туди, — відповів Шалго за лейтенанта. — Потім спитав: — Ще не повернувся Казимир з Будапешта?

— Не знаю! — відказала дівчина. — Хіба я йому нянька? — її голос пролунав різко.

«Казимир? — подумав лейтенант. — Це, мабуть, племінник професора, Казимир Таборі, про якого я вже читав у доповідній про вбивство». Не обминуло його уваги й те, що дівчина сердито зиркнула у бік огрядного чоловіка.

— Ну чого б це я сердився? — тихо й лагідно промовив Шалго і звернувся до полковника: — Ач, як вона язик розпустила!

— Як же мені не сердитися?! Вже другий день тільки й чую від вас: де Казимир! Врешті-решт, звідки я маю знати, де він?!

З кухні вийшла Ліза й сказала щось дівчині по-польськи. Та так само тихо щось відповіла і, не попрощавшись, вийшла. Фелмері ще довго проводжав поглядом її постать, доки вона не зникла за кущами.

— І навіщо ти задираєшся з нею? — з докором промовив Кара.

— Підозріває її, — вставила Ліза і, витерши руки об фартух, присіла на ослін поруч з Шалго. — Він згадав, що в ніч на двадцяте Ілонки не було вдома. А Казимир приїхав з Будапешта десь о десятій ранку.

— Боїтесь, що вони були цілу ніч разом? — спитав Кара. — Розумію. Але що в цьому підозрілого? Ілонка гарна дівчина. Чи не так? — звернувся він до Фелмері.

— Я теж би не відмовився побути з нею ніч-другу, — пожартував лейтенант і затнувся, помітивши, що його відповідь не сподобалась дружині Шалго. Він зніяковів і ще раз глянув услід дівчині. Шалго стиха сказав щось дружині, але та не слухала його. Її увагу привернув шум автомашини, що наближалася. Це був «мерседес-280», номерний знак його не було видно за кущами. Срібляста машина безшумно котила по алеї і зупинилася перед віллою Таборі.

— Я її не підозріваю, — сказав Шалго, — але хотів би знати, де був Казимир двадцятого ранком.

Кара мовчав. Фелмері не міг збагнути, чому полковник і досі жодним слівцем не прохопився про вбивство Меннела. Це для нього було загадкою. В академії вчили інакше. Мабуть, старий Шалго знає чому… Ось і зараз теревенять про щось зовсім стороннє. На біса полковникові знати, який очікується врожай винограду? Зрештою, Шалго не голова радгоспу і не виноградар. Якщо судити з його немічного тіла, то можна зробити висновок, що й збір винограду він бачив тільки в кіно.

Ліза підвелася, поправила сивіюче волосся і розв'язала барвистий фартух.

— Здасться, до Таборі приїхали гості, любий, — сказала вона. — Піду гляну, хто це.

— Іди, іди, любонько, — згодився Шалго і, піднявши свої важкі повіки, з любов'ю глянув їй услід.

«Як ніжно й грайливо це у них виходить: любий, любонько… Може, й Ромео, доживши до старості, розмовляв би так з Джульєттою? Але Ромео було вбито, а Оскар Шалго живе і дрімає», — подумав Фелмері й осміхнувся.

Ліза попростувала садовою стежкою між кущами смородини. Лейтенант лише тепер помітив, що в огорожі, яка розділяла дві вілли, була невелика хвіртка. Отже, слід зробити висновок: Шалго в добрих стосунках з Таборі. Здається, хвіртка навіть не замикається. А це свідчить про те, що вони можуть вільно переходити один до одного. Він спустився сходами тераси ї підійшов до старого горіха. Звідси добре було видно двоповерховий будинок Таборі. Терасу не бачив, бо вона була повернута в бік озера. Легкова машина уже стояла на подвір'ї навпроти гаража. Будинок Таборі був чималий. В ньому розташувався б цілий пансіонат для колективу якогось підприємства. Вісім кімнат, не менше. Бач, який заможний цей Таборі. Лейтенант пройшовся уздовж огорожі вниз, до дороги. Приємне враження на нього справив порядок у саду. Зупинившись біля нижніх воріт, він глянув нагору і помітив на схилі вхід у винний підвал. «Навіщо їм підвал, якщо в саду всього десять-п'ятнадцять кущів винограду? Невже колишній власник вілли вирощував тут виноград?» — майнуло в гадці.

Сонце пекло немилосердно, Фелмері весь спітнів і незабаром повернувся на терасу. Міклош Балінт уже був там. Вони потисли один одному руки. Лейтенант відійшов у куток і звідти розглядав молодого, але вже огрядного офіцера. На вигляд йому було років зо тридцять п'ять. Загоріле обличчя, мускулясті руки, волосся біляве. Одягнений він був у суконні брюки й теніску.

Кара, ніби господар, пригощав гостей вином. Налив склянку і Фелмері.

Цокнулися, випили. Кара говорив з майором як з давнім знайомим. Поцікавився про сім'ю. Раптом з дружелюбним докором зауважив:

— Чому ви не слідкуєте за собою, Міклоше? Незабаром розповнієте, як Шалго.

— П'ять років на периферії, товаришу полковник, — посміхнувся майор. Посмішка його була приємна, лукаво-пустотлива. Фелмері подумав, що співробітники, мабуть, люблять його. — Багато буваю на повітрі, а це викликає вовчий апетит. Та й нема в нас такої гонитви, як у Будапешті.

Шалго витер піт з обличчя і тихо вставив: З того часу, як у нас працює Міклош Темплар[3] злочинці десятою дорогою обходять всю область. Так що майор може спокійно жити життям відлюдника. Бавиться рибальством, полюванням, бува, і «козла» вполює, а вечорами ріжеться в підкидного. От і жирнішає собі та огряднішає.

Фелмері стежив за виразом обличчя майора. Очі його сміялися. Отже, не образився. Тільки відповів старому:

— Але таким вайлуватим, як ви, я не стану.

Тінь поволі пересувалася по терасі. Сонце заглянуло в усміхнене обличчя полковника. Фелмері тільки тепер помітив, який стомлений вигляд у шефа.

— Ну що ж, Міклоше, може, розповісте нам, як справа Меннела?

Балінт запалив сигарету і спокійним тоном розповів усе те, що й без того було вже відомо.

— Отже, причина вбивства мені зовсім не зрозуміла, — сказав на закінчений майор. — Не можу собі уявити, кому була потрібна смерть Меннела. Пограбування? Ні. Адже в нього нічого не відібрали. Припустимо, що це політичне вбивство. Але й тоді неясно: хто й чому його вбив? За нашими відомостями, Меннел в Угорщині вперше. Якщо його вже вбили, то чому не пограбували?

— Бо так прийнято, Міклоше, — втрутився Кара. — Хто вбиває з політичних міркувань, той не хоче вводити в оману слідчі органи. Навпаки…

— Хіба що вбивця мислив би головою Міклоша, — сонно вставив Шалго.

— Годі вам блазнювати, — перебив Балінт, сердито зиркнувши у його бік. — Та й взагалі дайте мені спокій, я виходжу з цієї гри.

Шалго ліниво пошкрябав собі груди.

— Гадаю, Міклоше, ти дуже образився б, якби тобі не доручили брати участь у цій грі. Просто-таки образився б. І тоді по суботах не мав би з ким ходити на рибалку. Ні, синку, цю партію гратимемо разом, до кінця.

Зморшки на лобі Кари поглибшали і наче закам'яніли. «Підсумовує почуте», — подумав Фелмері. Він чекав, що скаже полковник. Однак шеф не виявляв ніякого бажання щось сказати.

— Може, його вбито з ревнощів? — запитав лейтенант.

Балінт скоса зиркнув у його бік.

— Про це вже ми думали. Відверто кажучи, ця версія здається найбільш імовірною. — Він кілька разів підряд невміло затягнувся димом і нігтем мізинця збив тютюнову крихту, що прилипла до нижньої губи. — Хоч, мушу зізнатися, матеріали слідства свідчать, що за час перебування в Угорщині він не зустрічався з жодною жінкою.

— Або ж вам про це просто не відомо, — вставив Шалго і зі спритністю ілюзіоніста вийняв з кишені сигару.

Відкусив кінчик, запалив і всміхнено глянув на Балінта.

— Саме так, — відповів майор. — Може, ми просто не знаємо про це. Але сьогодні вранці ми натрапили на цікавий слід.

— Який саме? — запитав Кара, повільно походжаючи по терасі.

— Є така Магда Цапик, офіціантка з кафе, — відповів майор. — Так от вона каже, що ввечері дев'ятнадцятого Меннел пив каву з якимось ровесником за столиком у закутку. Потім вони ще випили по чарці коньяку й пішли.

— Ввечері, кажете? О котрій годині? — спитав Шалго.

— О восьмій.

— Це дійсно цікаво.

— Нарешті і вам щось здається цікавим, — засміявся Балінт.

Кара досить суворо запропонував їм відкласти свої жарти й дотепи на час рибалки і запитав, чи не напали вони на якийсь новий слід з учорашнього дня. Серйозний тон полковника пішов їм на користь. Балінт перестав сміятися і посерйознішав. Фелмері здалося, що зауваження полковника вкололо його самолюбство. Шалго ж не звернув уваги на слова полковника і продовжував сидіти на лаві з нудьгуючим виглядом, ліниво посмоктуючи сигару.

— Магда Цапик казала, — повів далі Балінт, — ніби вона точно пам'ятає, Що Меннел і його приятель розмовляли французькою мовою. Пам'ятає й те, що за каву і коньяк розрахувався незнайомець. Хоч вона не розуміє французької мови, але їй здалося, що обидва чоловіки були чимось занепокоєні. Вони просиділи в кафе хвилин двадцять — двадцять п'ять. За її словами, незнайомець був нижчий на зріст і огрядніший за Меннела. Свідчення офіціантки ствердив і Адам Рустем, касир платного пляжу, який зустрів їх того вечора близько дев'ятої години. Каже, що вони прогулювалися по набережній і, здається, розмовляли теж по-французьки.

— А Рустем знає французьку? — поцікавився Кара.

— Крім французької та угорської, володіє ще чотирма європейськими мовами, — відповів Шалго, — і до того ж досконало.

— Якщо так, то чому він не працює у відділенні «Інтурист»? — запитав Кара, повторюючи у думці прізвище касира.

Балінт пояснив, що Адам Рустем працював бібліотекарем неподалік у монастирі. У п'ятдесят шостому році організував якусь партію, керував контрреволюційною зграєю. Його засудили на десять років. Два роки тому звільнився. Взимку працює бібліотекарем, а з весни до пізньої осені в готелі. Цей спритний і розумний старий може виконати не одне доручення.

Кара ствердно кивнув головою, а про себе подумав, що дійсно варто було б познайомитися поближче з цим Адамом Рустемом.

— Отже, ви шукаєте того незнайомця? — запитав він Балінта.

— Так, — відповів майор. — З прикмет уже встановлено, що серед персоналу готелю його ніхто не пригадує, і що ні в готелі, ані в пансіонаті такий чоловік не зупинявся, а вісімнадцятого взагалі ніхто звідти не вибував.

— А чи є тут поблизу якісь кемпінги?

— Авжеж, є, — кивнув головою майор. — Я надіслав туди наших людей. Звичайно, цікаво було б хоч знати, якої національності був той незнайомець…

— Це не має особливого значення, — перебив його Кара, — і не полегшить нам розслідування. Відбитки пальців не знайдено?

— Знайдено багато, але дактилоскопи свідчать, що з них користі мало.

— Човен теж обстежено? — поцікавився Шалго.

Балінт ображено глянув на Шалго, потім на полковника.

— Ось бачите, товаришу полковник, він знову глузує з мене. Шість днів тому вбито людину. Його скинули у воду з човна. А Шалго на сьомий день питає, чи було нами оглянуто човен. Що ж можна сказати у відповідь на таке дурне запитання?

— Ще більшу дурницю, — відповів Кара.

— А я на цей раз не жартую, — сказав Шалго, пошкрябуючи груди. — Навпаки, питаю на повному серйозі і не без підстави.

— Звичайно, човен ретельно перевірили, — відповів Балінт. — Крім весла, дерев'яної решітки на дні та миски тухлої води в ньому нічогісінько не знайдено.

Кара зійшов на сходи тераси і глянув у далечінь. Сонячне проміння уже висушило пару над озером, на поверхні води вигравали сонячні зайчики. Він подякував Балінтові за ґрунтовний виклад справи і запитав, чи в прямий зв'язок із Будапештом. Якщо є, то нехай переключать квартирний телефон Шалго на один з вільних каналів і потурбуються у місцевому відділенні зв'язку про неможливість підслуховування.

— Ви надовго до нас, товаришу полковник? — спитав Балінт.

— Ще не знаю, — відповів Кара і на прощання потис майорові руку. — Зробіть усе можливе, аби знайти цього незнайомця.

Ще перед відходом Балінта Шалго запитав, чи не знайдено в машині Меннела чогось вартого на увагу.

Балінт з підозрою глянув на старого. Йому здалося, що той знову лукавить. Але обличчя Шалго залишалося серйозним, у погляді теж не видно було хитринки. Та саме це знов-таки не сподобалося йому. Він уже вивчив старого настільки, щоб знати: коли він питає про елементарні речі, то робить це не для того, щоб поглузувати, а тому, що має на це дуже поважну причину. Майор не сумнівався, що Шалго теж оглянув і човен, і машину, ба навіть знайшов там щось. І знайшов саме те, що він і сам міг знайти. Але що ж там таке могло бути в машині? Адже вони ретельно все обшукали. Настільки ретельно, що зняли навіть відбитки пальців. Зроблено висновок, що це найбільш сучасний тип легкової машини. Щоправда, таку цілком автоматизовану модель він ще не бачив, але це нічого не міняє. Адже фірма «Мерседес» випускає не менше тридцяти типів легкових автомобілів. В Угорщину ж із них потрапляє всього кілька моделей.

— Оглянули, — відповів він невпевнено, — але нічого підозрілого там не знайдено.

— Спасибі, Міклошку, — сказав Шалго, — ти мене цілком заспокоїв.

Шалго випростався, підійшов до краю тераси і, примруживши очі, подивився вслід майорові, що віддалявся. Коли Фелмері обернувся, йому здалося, що на вустах старого грала лукава посмішка. Потім Шалго почвалав до столу, налив повну склянку вина й залпом вихилив її до дна.

— Що, старий бродяго? — запитав Кара і теж підсів до стола. — Над чим сушиш голову?

— Підсумовую почуте, — відповів Шалго, зручно вмощуючись на лаві. — А ви, молодий чоловіче, чому так багатозначно мовчите?

— Не люблю зайвих слів, — відповів Фелмері.

— Але я хотів би почути вашу думку.

Лейтенант глянув на полковника. Кара дружелюбно кивнув йому. В його погляді можна було вловити підбадьорення. Не бійся, мовляв, висловлюйся. Фелмері розгублено вагався. Його охопило таке почуття, ніби він перед атестаційною комісією.

— Складна справа, — нерішуче сказав він. — Багато чого мені не зрозуміло. Передусім те, чому Меннел хотів навідатися саме до науково-дослідного інституту фармакології і звідки йому стало відомо, яке саме лабораторне обладнання потрібне цьому інститутові. Насторожує й те, що він без попереднього вивчення відразу запропонував вигідніші ціни. На мого думку, ці факти не можна залишити поза увагою.

— Отже, — вставив Кара, — тебе цікавить, як і від кого міг довідатися Меннел про реконструкцію заводу? — Кара звернувся до лейтенанта на «ти», і це було ознакою того, що він задоволений ним.

— Саме так, — ствердив лейтенант.

— Отже, на вашу думку, існує зв'язок між переговорами з інститутом та вбивством, — констатував Шалго.

— Мабуть, так, — задумливо відповів Фелмері. — Але може бути, що Меннела вбив хтось інший, ну, припустімо, за дорученням фірми-конкурента. Хоч, звичайно, це звучить надто романтично. Проте все одно — це злочин.

— Таким чином, ви вважаєте, що і мови не може бути про політичні мотиви вбивства? — спитав Шалго.

— Досі нічого не свідчить про те, що Меннела вбито з політичних мотивів, — рішуче відказав лейтенант.

— Фелмері мас рацію, — підтримав його Кара. — Звичайно, тільки в тому разі, якщо у твоїй кишені не затаївся якийсь неспростовний аргумент.

Попіл з сигари Шалго посипався на стіл. Він незграбно витер його долонею, глянув на полковника і сказав:

— Машину Меннела я теж оглянув.

— Коли? — спитав Кара.

— Одразу після того, як було знайдено труп. Усі кинулися до озера, а я пішов у гараж. — Старий сьорбнув вина ї витер рота. — Я не розуміюся в техніці, але як тільки відкрив капот, одразу зметикував, що «мерседес» Меннела не серійна машина. Двигун виготовлений на окреме замовлення. Оглянувши ретельніше все під капотом, я знайшов хитро вмонтовану мініатюрну, але потужну рацію.

— Ти що, жартуєш? — скрикнув полковник.

— На цей раз ні. З моїми пізнаннями в радіотехніці я лише зміг встановити, що рація живиться не від акумулятора.

— А від чого ж іще вона може живитися? — заперечив Фелмері.

— Не від акумулятора, — вперто повторив Шалго. — Можете мені повірити, синку.

— Це цікаво! — Кара вже радів, що приїхав сюди на прохання Шалго. Здається, Оскар правий, твердячи, що вбивство Меннела не звичайний злочин.

— Знайшов я і пістолет з шумовловлювачем, — додав старий. — Натисканням на один з клавішів рація приводиться в дію за десять секунд. Звідси виникає законне запитання: навіщо мирному західнонімецькому комерсантові такі знаряддя?

«Запитання резонне», — подумав лейтенант, з цікавістю чекаючи на те, що скаже полковник. Але Кара мовчав, замислено втупившись в одну точку на підлозі.

Фелмері вже кілька хвилин стежив за довгастим, худорлявим обличчям жінки Шалго, за її теплими карими очима. Йому здавалося неймовірним, що все те, про що розповідав полковник, трапилося саме з цією жінкою. Сиве волосся Лізи, її мила, відверта посмішка нагадували лейтенантові рідну бабусю, яка ще й досі ходить у костьол з молитовником. Було таке відчуття, ніби вона ось-ось відкриє рота і промовить улюблену фразу бабуні: «Синку, людей треба любити!» Як могла ця ніжна, мила жінка роками переносити важкі незгоди та ще й боротися пліч-о-пліч з партизанами?

Однак Ліза повела мову не про любов до ближнього, а про те, що в сусідів Табор дуже напружена атмосфера, всі чомусь знервовані, хоч це врешті-решт і зрозуміло: адже Віктор Меннел зупинився на квартирі саме в них.

— Не це зараз важливе, люба, — перебив Шалго. — Краще скажи щось про їхнього гостя.

— Про нього я знаю небагато, — відповіла жінка. — Відрекомендувався доктором Отто Губером. Йому десь за п'ятдесят п'ять років. На зріст такий, як Ерне, але, здається, більш плечистий. У чорному волоссі вже багато сивини. Справляє враження тихої, серйозної людини. Добре володіє угорською мовою.

— Він розмовляє по-угорськи? — підвів брови Шалго і глянув на полковника. — Не люблю німців, які добре говорять по-угорськи. — Згадавши про щось, він аж здригнувся.

Очі жінки посміхалися.

— Звичайно, не так добре, як я, — посміхнулась вона, — але чітко вимовляє слова і, наскільки я зрозуміла, намагається точно формулювати свої думки. Проте відчувається, що мислить по-німецьки. — Вона глянула на Шалго, обличчя якого сховалося за хмарою диму, і сердито сказала: — Знову забруднив брюки попелом! Ти неможливий тип, Шалго…

— Хай тебе зараз не турбують мої брюки, люба. Тут у нас важливіші справи.

— Для мене і це важливо. Гидко дивитися на тебе. Краще переодягнувся б.

Шалго лише махнув рукою:

— Добре, добре, потім переодягнуся!

— Лізо, скажіть, будь ласка, — запитав Кара, — Губер сам приїхав з Будапешта?

— Ні, з якимось молодим чоловіком. Мабуть, то був представник Торгової палати. Але він уже повернувся в Будапешт.

— А Таборі знав, що Губер приїде?

— Певно, знав.

— Мав знати, — ствердив і Фелмері. — В донесенні я читав, що Торгова палата повідомила про смерть Меннела фірму «Ганза». Якщо не помиляюсь, фірма відповіла, що направляє сюди свого представника.

— Безперечно, мусив знати, — сказав Шалго. — Але чому це тебе цікавить?

— Тільки тому, — відповів Кара, — що ми приймаємо гіпотезу, ніби Меннел хотів налагодити торговельні зв'язки з інститутом фармакології. Знахідка Шалго дала зовсім інший напрямок пошукам. Відтепер, мабуть, правильно буде говорити про те, що, крім переговорів, завданням Меннела було ще щось інше. А про це інше нам нічого невідомо.

— Нам ще багато чого невідомо, — зауважив Шалго. — З висновками не треба квапитися.

Погладжуючи кінчиками пальців лоб, Ліза дивилася то на свого чоловіка, то на полковника і раптом сказала:

— А якщо Віктор Меннел мав на увазі встановити зв’язок не з дослідним інститутом, а особисто з професором Таборі чи ще з ким-небудь?

— Саме про це думав і я, — підхопив Кара. — Якщо це так, то справа стає ще цікавішою.

«Дивно, — подумав Фелмері. — Вбили людину, а старий зі своїм приятелем сушать голови не над тим, хто вбивця і чому сталося вбивство, а з якою метою приїхав Меннел в Угорщину».

— Ви слухаєте, товаришу Фелмері? — перервав його думки полковник. — Чи мрієте про щось?

— Слухаю, уважно слухаю, — відповів Фелмері.

— То як же, на ваш погляд, наша справа?

— Кепсько! — Й він розгублено глянув на Лізу, ніби шукаючи в її теплому погляді підтримки. — На мою думку, — продовжив уже значно бадьоріше, — треба знайти вбивцю. Тоді й матимемо відповіді на всі запитання.

Шалго підвів брови. Вираз обличчя його показував, що відповіддю він не вдоволений.

— А мене, хлопче, — сказав, — жертва цікавить більше, ніж сам убивця. Я вважаю — нам треба відповісти на всі запитання ще до того, як знайдемо вбивцю. Адже може статися й таке, що між завданням Меннела і його вбивством немає ніякого зв'язку.

— Може бути, — погодився Фелмері. — В такому разі передусім потрібно з'ясувати, чи причетна фірма «Ганза» до рації, знайденої в машині. Бо наявність рації свідчить про те, що Меннел був агентом однієї із західних розвідувальних служб.

— Оце вже розумніші слова, синку, — з ноткою поваги в голосі мовив Шалго. — Саме оте і є найголовніше.

— Невже й справді машина належить фірмі «Ганза»? — спитав Кара.

— Ні, — заперечно кивнув головою Шалго. — І номерний знак теж не підтверджує цього.

— У такому разі, машину взято напрокат, — підсумував Кара і звернувся до лейтенанта: — Нагадайте мені, щоб перевірили технічний паспорт машини. — Фелмері кивнув головою. — Якщо машину справді взято напрокат, то всі наші припущення ні до чого. Може, Меннел і не знав про рацію!

— На цей раз правда за Ерне, — кивнула Ліза. — А може, ми помиляємося, любий? — звернулась до чоловіка.

— Хто зна… — зітхнув старий. — Аж не віриться. Ну й соромно мені було б, аби сталося саме так. Міклош Балінт до самої смерті сміявся б наді мною. Як же я досі не подумав про це»! — Він важко підвівся з лави і пішов у кімнату.

Невдовзі почулося, як розмовляв з кимось по телефону. Через якийсь час старий повернувся і з кислим виглядом проказав:

— Легкова машина належить прокатній фірмі Фрідріха Мессера. Фрідріх Мессер, Гамбург, Кенігплатц, будинок три.

Десь через півгодини Кара звернувся до лейтенанта:

— Товаришу Фелмері, підіть у селище до майора Балінта. Подзвоніть у Будапешт підполковникові Домбаї і передайте йому: хай зберуть відомості про фірму «Ганза» та про підприємство Фрідріха Мессера, про професора Мате Таборі, а також про Бланку й Казимира Таборі. Передайте йому мій наказ, щоб організував у своєму відділі цілодобове чергування. Матеріали мені потрібні ще сьогодні ввечері. Поки що все. Ідіть.

До вітальні увійшов Казимир.

— Ви самі, дядьку?

Шалго схаменувся.

— Як Бєляєв у космосі.

Казимир підійшов ближче і зупинився біля стола. Погляд його був колючий, голос різкий і холодний, паче лезо ножа.

— Ваш приятель підозрює мене?

— Всіх, — відповів Шалго і підвів очі. — Може, навіть і мене.

— Він ставить дурні запитання.

— Дурні балачки породжують дурні запитання. Це цитата з вибраних творів Шалго.

— Мені не до жартів. Я серйозно питаю.

— Я теж. Те, що я сказав, серйозно, навіть геніально. Воно має глибокий філософський зміст.

— Ви й мені підкидаєте принаду? Я не клюну на неї. — Голос Казимира став лагіднішим.

— Ти сказав неправду, що їздив у столицю.

— Не вірите, що я був у Будапешті?

Шалго позіхнув, прикривши рот. Потім почав шукати в кишені сигару, але не знайшов. Важко підвівся, та Казимир випередив його: підійшов до буфета, вийняв шкатулку з сигаретами і подав старому. Той відкусив кінчик сигари, виплюнув його, навіть не глянувши куди. Запалив.

— Так про що ти? Ага, згадав. Ні, не вірю. Але це зараз не так і важливо. Кара просто задав тобі кілька звичайних, стандартних запитань. Якщо справа ускладниться, він ще багато про що тебе питатиме. Ти розумний хлопчина, Казимир, і я переконаний, що в майбутньому твої відповіді будуть дотепніші.

— Невже ви можете повірити, що я прикінчив того донжуана?

— Синку, це не залежить від того, віримо ми чи ні. Ти ж інженер. І теж не просто віриш законам фізики, а знаєш їх. І знаєш тому, що тобі їх довели. Кара теж хоче знати, хто вбив Меннела. І він це доведе. Гадати тут не можна. Ось через те його і цікавлять усі подробиці.

— Ну й хай собі запитує. Мене він може питати про що завгодно. Я відповів йому. А решта — то його справа. На вашому місці я не в цьому будинку шукав би вбивцю.

— Його треба шукати серед знайомих Меннела, — пояснив старий.

— А я б на місці вашого друга поцікавився, хто має спорядження для підводного плавання.

— Ти маєш на увазі, що… — Шалго замовк, закінчивши речення в уяві: Меннел сидить у човні, загоряє. Вбивця підпливає під водою і…

— Мабуть, убивця схопив його за шию ззаду, — продовжував Казимир. — Меннел не зміг захиститися. Той задушив його, стяг у воду, а сам по дну виплив на берег. В очереті можна зникнути безслідно.

— Цікава версія. Але полковникові ти про неї не говори.

— Чому?

— Тому, що й ти маєш таке знаряддя.

— Ет, відчепіться від мене, дядьку, — спалахнув Казимир, підвівся і вийшов з кімнати.

Із саду долинув голос Лізи. Шалго підійшов ближче до відчиненого вікна.

— Якась симпатична дама шукає Меннела, — стиха повідомила Ліза, кивнувши головою в той бік.

— Ти сказала їй, що його вже немає в живих?

— За кого ти мене маєш, любий? — образилась жінка, але повела далі: — Вона приїхала з якимось мужчиною на машині. Автомобіль залишила перед кафе-кондитерською. Сама вийшла, а чоловік залишився.

— Хай увійде, — сказав Шалго. — А ти запиши номер машини. І не сердься. Я ж не хотів тебе образити.

Ліза вийшла. Шалго поправив комір сорочки, пригладив волосся.

— Заходьте, заходьте, — почувся голос Лізи. — Собака не кусається.

— У вас є собака, тітко?

— Ні, немає. Тому й кажу, що не кусається.

Шалго всміхнувся. «Вже не сердиться», — подумав задоволено. Зупинившись на порозі, він стежив з тераси за вродливою стрункою дівчиною з рудим волоссям.

— Пан Шалго, — відрекомендувала Ліза свого чоловіка дівчині. — Менеджер[5] Віктора Меннела.

— Добридень! — вклонилася дівчина і піднялась на терасу.

— Цілую ручки, панночко. — Старий легким елегантним рухом показав у бік крісла, що стояло у тіні під великим кольоровим зонтом. Потім, паче якийсь англійський лорд, звернувся до Лізи: — Спасибі, Лізо, можете бути вільні. — Дівчина сіла в крісло, коротенька спідниця задерлася, відкривши її засмаглі пружні стегна. Вона почекала, поки Шалго вмоститься, і заговорила:

— Мене звуть Беатою Кюрті. Я б хотіла бачити пана Віктора Меннела.

— А в якій справі, коли дозволите?

Дівчина вийняла з сумочки сигарету і запалила. Закинувши ногу за ногу, сперлась на спішку крісла і зробила спробу поправити коротку спідницю, та марно. Від цього вона не подовшала. Проте це її анітрохи не бентежило.

— Я двоюрідна сестра Віктора, — заявила вона.

Шалго від несподіванки захлинувся димом і закашлявся. Обличчя почервоніло, все тіло вкрилося потом. На цей раз він навіть зрадів кашлю, який дав йому змогу приховати своє збентеження і зібратися з думками. «І після цього хай ще хтось скаже, що в розслідуванні не треба мати щастя! Чорта лисого! Адже кілька днів він силкується зрушити справу я мертвої точки. А тут тобі раптом з'являється гарна рудоволоса дівчина (її надіслав, певно, сам бог контррозвідників) і просто собі заявляє, що вона сестра Меннела. Оце так, прямо в яблучко! Ось тільки Ліза… Не треба було їй втручатися, рекомендувати мене як менеджера. Щоправда, дівчину це анітрохи не здивувало. Мабуть, вона вважає за природне, що в Меннела є менеджер. Що ж, доведеться дотримуватися цієї версії. Виправити Лізину помилку встигну і згодом. Отже, я менеджер». Шалго вибачився перед дівчиною: мовляв, клята сигара підвела.

— Вибачте, повторіть ваше ім'я.

— Беата. Беата Кюрті. — Вона з цікавістю оглядала кімнату, ніби шукаючи когось, — мабуть, Меннела, — а тим часом розповідала: — Я одержала від нього листа. Він просить, щоб сьогодні по обіді я приїхала до нього.

— Сьогодні? По обіді?

— Двадцять шостого, — всміхнулася дівчина. — Сподіваюсь, я не переплутала дату? Сьогодні двадцять шосте, чи не так?

— Так, ви не помиляєтесь. Сьогодні дійсно двадцять шосте, субота. Цікаво. — Він замовк, замислено втупившись перед собою. — Таким чином, Віктор і ви… — Товстун говорив навмисно повільно, зупиняючись. Чекав, щоб дівчина сама розплутала клубок її родинних зв'язків з Меннелом.

— Батько Віктора і моя мати — рідні брат і сестра, — пояснила Беата. — Прізвище моєї матері теж Меннел.

— О, так, так. Тепер пригадую. Правда, Віктор не дуже охоче розповідав про свої родинні зв'язки.

В очах дівчини промайнула якась тінь.

— Хіба його немає дома? — спитала стурбовано.

— На жаль, немає, — відповів Шалго. — Я хотів повідомити вас, але не знав вашої адреси. Адже конче потрібно було з вами поговорити.

— Невже він виїхав?

Шалго пустив кільце диму і співчутливо, сумно глянув на дівчину.

— Він помер.

Беата злякано округлила очі. Від несподіванки навіть забула закрити рот.

— Помер? — тихо перепитала вона, і пальці її почали нервово обмацувати сумочку.

— Його вбили. Вранці двадцятого. Тобто тиждень тому.

— Благаю, не жартуйте! — Обличчя дівчини пополотніло.

— Зі смертю не жартують, — відказав старий, слідкуючи за кожним рухом дівчини. — Його вбили, — повторив він ще раз. — Його хтось задушив, один або двоє, точно не встановлено. Нам ще невідомо, хто і за що це зробив.

Зіниці в очах дівчини спочатку розширились, потім звузились. Вона хотіла щось сказати, але не могла вимовити жодного слова, забула навіть про сигарету, що диміла в неї між пальцями.

— Може, шановна Беато, ви чимось допоможете нам? Можливо, вам щось відомо? Та й похорони…

— Вбили?.. — розгублено повторювала дівчина, безтямно дивлячись перед собою. Говорила вона пошепки, ледве чутно. — О боже милосердний! — скрикнула раптом і кинула в попільницю недокурок, потім дістала із сумочки носову хусточку й почала витирати очі.

Однак старий помітив, що очі в неї залишилися сухі. Так навіщо ж їх витирати?

— Прийміть наше щире співчуття.

— Спасибі, — прошепотіла дівчина. — Бідолашний Віктор!

— Чи не треба повідомити матір? — запитав Шалго. — Я охоче міг би відправити їй телеграму.

— Матір? Мою матір?

— Так. Органи слідства вже дозволили забрати тіло.

Дівчина ніби отямилась. Згадка про матір, здавалось, заспокоїла її.

— Ні. Матір повідомляти не треба.

— Я запропонував це тільки тому, що з Гамбурга приїхав шеф Віктора, пан Отто Губер. Отже, можливо, ваша мати домовилась би про похорони або про те, куди перевезти тіло.

— Прошу вас, пане, — зніяковіла дівчина, бгаючи хусточку. Її обличчя поволі почало набувати природного кольору, з очей зійшов страх. Вона вже дихала спокійно, рівномірно. Шалго здалося, що вона набралася духу, оволоділа своїми почуттями. Ніби зрозуміла, що смерть її двоюрідного брата — незаперечний факт, який треба сприймати тверезо, як реальність.

— Прошу вас зрозуміти моє химерно становище. Навіть не знаю, як вам пояснити… — Вона важко зітхнула і провела язиком по губах. — Спробую, може, зрозумієте. — І взяла сигарету, але не запалила, а тільки покрутила в пальцях. — Ви знаєте, відносини між моєю матір'ю та батьком Віктора дуже погані. Можна сказати, вони ненавидять одне одного. Матері навіть не відомо, що Віктор поїхав в Угорщину.

— Ви ж казали, що одержали від нього листа?

— Так, але він надіслав його на адресу мого нареченого. Мати не знає, що я хотіла зустрітися з ним. Я сказала їй, ніби одержала путівку на три дні в будинок відпочинку нашого підприємства. Збрехала, що з нервами в мене не гаразд. Отже, тепер три дні не можу з'являтися вдома.

— Зрозуміло, — промовив старий. У нього склалося таке враження, неначе дівчина вигадала все це на ходу, тільки тепер. Не сподобалась йому й вигадка з будинком відпочинку. Але все-таки він був радий такому поворотові подій.

— В який будинок відпочинку ви одержали путівку? — поцікавився він.

— Та немає в мене ніякої путівки! Кажу ж — збрехала матері. Я розраховувала, що ми три дні погостюємо у Віктора, що він нам забезпечить номер…

— Де?

— В готелі чи десь в іншому місці. Адже для іноземця це не проблема…

— Тільки не тут. Готель переповнений. Хіба що десь на приватній квартирі…

— Так що ж тепер нам робити? — запитала дівчина, нервово запалила і глянула на старого.

— Ну, що ж. Якщо підкинете мене в селище, — запропонував Шалго, — то спробую допомогти вам. У готелі в мене є кілька хороших знайомих. Ваш наречений теж залишається з вами?

— Звичайно.

— Тоді вам потрібні дві кімнати.

— Навіщо? Ми ж заручені! — Вона показала обручку на пальці.

— Правда, правда, зрозуміло, — сказав Шалго, посміхнувшись. — Будь ласка, зачекайте мене на вулиці. Я мерщій.

— Спасибі, — подякувала дівчина і теж підвелася з крісла.

Шалго почекав, поки дівчина вийде за ворота, і мовчки поманив Лізу.

— Я поїду з ними в готель, — тихо сказав старий. — Це Беата Кюрті, двоюрідна сестра Меннела. Скажи полковникові, щоб група Домбаї якомога скоріше роздобула всі дані про неї. Номер машини записала?

— Так.

— З'ясуй, будь ласка, чия це машина. А ще передай полковникові, що е кілька обставин, які мені не сподобались. Про наслідки перевірки нехай Ерне повідомить мене. Я буду в кафе. Єва знатиме, де мене можна знайти.

— Зрозуміло. — Ліза побачила, що машина марки «оппель» уже стоїть перед будинком. — Скажи тільки: чи встановити «клопа»[6] в кімнаті Губера?

Важко пересуваючи ноги, Шалго попрямував до виходу.

— Та біс його зна. Боюсь, перепаде нам від Ерне.

— А йому не обов'язково про це знати.

— Ну що ж, підемо на риск?

— А що? Ми нічого не втрачаємо.

— Гаразд, спробуй. Але будь обережна.

— Покладись на мене.

Ліза провела старого до воріт. Почекала, доки він умостився в машині, і підморгнула йому на прощання. Потім ще трохи постояла, дивлячись услід машині, яка від'їхала.

Ліза стояла біля радіатора центрального опалення, коли до кімнати несподівано увійшов полковник Кара. Жінка перед тим чула його кроки, але вийти вже не мала часу і змушена була вдавати, ніби поправляє на вікні тюлеві завіси. Ліза розуміла, що треба триматися спокійно, природно, і тоді Кара ні в чому не запідозрить її. Тому вдала, ніби й не почула, що хтось увійшов. Хіба вона обов'язково має чути кроки?

— Невже вам холодно, Лізо? — спитав Кара, підходячи до столу.

— Та що ви! Сонце так палить, що цей тюль просто перегоряє. Ось подивіться, Ерне. — Вона підняла кран завіси і показала йому. — Вже дірки. Ще раз випрати — і зовсім розлізеться.

Полковника не цікавили фіранки. Він сів на диван і солодко потягнувся.

— А Шалго де?

— О боже, яка я неуважна! Зовсім вилетіло з голови. — Вона сіла поруч з полковником і тихо розповіла про все, що їй наказав передати Шалго.

Почувши новину, полковник, так само як і раніше Шалго, розхвилювався. Якщо у Меннела в Угорщині родичі, слідство доведеться розширити. Але чому про це не знають співробітники майора Балінта? Чому вони не заглянули до в'їзних анкет Меннела? Правда, він міг і не вказати там своїх рідних.

— Цікаво! — вигукнув Кара. — Досі ми нічого не знали про двоюрідну сестру Меннела… А де Фелмері?

— Купається з Ілонкою..

— Он який спритний! Пошукайте його, будь ласка, Лізо.

— Що йому сказати?

— Хай подзвонить у Будапешт товаришеві Домбаї, щоб той зібрав усі відомості про дівчину та власника «оппеля».

Ліза кивнула головою на знак згоди і вийшла. Вона вже була в саду, коли до кімнати увійшов Отто Губер.

Кара дивився на щойно поголене стомлене обличчя німця, і на мить воно здалося йому знайомим. Напружено шукав у своїй пам'яті, де він міг бачити його або на кого він схожий. Та всі намагання полковника були марними. «Це ще нічого не значить, — заспокоював себе. — Певно, кожна людина має десь двійника».

— Ну от, пане, — звернувся Кара до німця, — тепер ми з вами наодинці.

— Спасибі, пане полковнику, що дали мені змогу поговорити з вами, — сказав Губер, виймаючи з кишені шкіряний портсигар і пригощаючи полковника сигарою. — Палите?

— Тільки сигарети, — відповів Кара і закурив. Складалося враження, що Губер вагається: хоче щось сказати, але ще не вирішив, говорити чи промовчати. Він явно тягнув час, то поправляючи брюки на колінах, то пересуваючи попільницю. Нарешті він таки, мабуть, наважився.

— Пане полковнику, — почав він, — ходімте зі мною в гараж, і я покажу вам спеціальну рацію, якою обладнана машина Меннела. Передам вам і його безшумний пістолет.

Кара, звичайно, вже знав про рацію, і все ж повідомлення Губера застало його зненацька. Всього він чекав від Губера, тільки не цього. «Он як, — майнуло в гадці. — Ця людина не звикла вагатися, вона бере одразу бика за роги».

— Рацію? Пане, ви жартуєте! — продемонстрував удаване здивування полковник.

— Цілком серйозно, — посміхнувся німець. — Я знав, що це буде для вас несподіванкою.

— Це дійсно сюрприз, — кивнув головою Кара. — Такі заяви — рідкісне явища в нашій практиці.

Губер з полегкістю зітхнув. Мов дитина, яка після тривалого вагання зізнається в своїй провині батькам.

— Отже, головне я вже сказав, — повів далі німець. — Зізнаюсь, це були важкі роди. Без перебільшення — ці хвилини були важливими кроками в моєму житті. До кращого чи гіршого — сам не знаю. Зрештою, людина повинна постояти за себе. — Він крутив між пальцями сигару. Вираз його обличчя був заклопотаний. — Проте перед тим, як піти в гараж, нам треба з'ясувати ще одне питання.

— Я слухаю вас, пане.

— Пообіцяйте, що все сказане мною тепер і після цього не буде розголошено.

— Коли ви так бажаєте…

— І ви не використаєте того, що я скажу, проти мене.

— Що ви маєте на увазі?

Губер глянув у вічі полковникові. Його погляд був відвертий, як у людей, які не заперечують, щоб їм заглянути в Душу.

— Тобто ви не будете вимагати, щоб згодом працював на вас.

— Даю вам слово. Можете сказати лише те і лише стільки, скільки вважаєте за потрібне. Ваша таємниця не буде розголошена.

— Дякую, пане полковнику, — Він опустив повіки і здушив пальцями скроні, неначе хотів зібратися з думками. Потім налив повні чарки коньяку і перший випив — швидко і жадібно. — Я мушу дещо вам розповісти. — Розповідь його була уривчаста, схвильована, як у злочинця у хвилини щиросердного зізнання. — Я з сім'ї військових. Дід, батько були військовослужбовці. Може, чули колись про генерала Отто фон Губера? Він був штабним офіцером Гінденбурга. Я теж став офіцером. До того ж переконаним нацистом, гітлерівцем. Молодим офіцером штабу прибув я в Угорщину. Налагодив добрі відносини з офіцерами угорського штабу, вивчив угорську мову. Згодом потрапив на фронт. Вбивав, щоб перемагати. Вбивав, щоб вижити. Норвегія, Східний фронт, Москва, Курськ, Орел, Воронеж… Потім Нормандія. Коли довідався, що мій батько причетний до замаху на Гітлера, я зрікся його. Навіть вимагав смертної кари для нього. Батька повісили. Мати покінчила життя самогубством. Такий мій автопортрет. Груди в мене всі в орденах і медалях. А потім — полон у Франції. Культурні французи були до нас нещадними. Я організував заколот. Не знаю, чому мене не пристрелили. Зачинили на цілий рік у камеру-одиночку. Я мав час прочитати на стіні написи багатьох учасників руху Опору, яких німці вели на розстріл чи на шибеницю з цієї камери. Ці написи примусили мене замислитися…

Кара уважно слухав німця. Це не перший випадок, коли переконані нацисти, нащадки прусських юнкерів, відмовлялися від свого минулого. Може, і Отто Губер з таких. Але Кара був навчений життям і досвідом, знав, що не можна вірити самим лише запевненням. Щоправда, Губер дещо вже довів своїми діями, але однаково треба бути обережним.

— Повірте, пане полковнику, — переконував Губер, — я сам собі став огидним. Але бракувало мужності накласти на себе руки. Я не комуніст і ніколи ним не стану. Багато чого розділяє нас. Тільки одне, — те, що ви проти війни, — єднає нас. Я зненавидів війну. Але я німець. Живу непогано. Ветерани-фронтовики у пас у великій пошані. А я ветеран. Користуюся певними пільгами. На мою користь і те, що мій батько — жертва гітлерівців. І все ж, незважаючи на це, я по можу примиритися з посиленням реваншизму в нашій країні. Знаю, це і вам завдав багато турбот. Уже двадцять років, як я відчуваю: треба діяти. Двадцять років ненавиджу своє боягузтво. Сьогодні я зробив перший крок. Не хочу вам пропонувати свої послуги. Просто йдеться про те, що хотілося б хоч трохи спокутувати свої гріхи. Хотів би, щоб ви мені вірили.

— Поки що не бачу підстав для недовіри, — відповів Кара.

— О ні! Підстави є. Недовіра, — це не тільки ваше право, але й обов'язок.

— До деякої міри це так, — підтвердив Кара. — Але ж, пане Губер, нам відомо, що в Західній Німеччині проживають мільйони прихильників миру. Ми ніколи не ототожнювали народ з деякими вашими керівниками. Ми хочемо торгувати з вами, а це можливо тільки в атмосфері взаємного довір'я.

— Ви мене цілком заспокоїли, — з полегкістю зітхнув Губер. — Але перш за все я хотів би повідомити вас, що за спиною фірми «Ганза» стоїть Центральне розвідувальне управління Федеративної Республіки Німеччини.

— Отже, Меннел був розвідником?

— Так. Ще й неабияким.

— А ви?

— Рахуюся в штатах, дав присягу, але фактично я не розвідник.

— Поясніть, будь ласка, це мені неясно.

— Прошу. Про розвідувальну діяльність цієї фірми знають тільки ті, які служать у секторі «Б» східного відділу.

— Ви працюєте саме в секторі «Б»?

— Так, я два роки служив у східному відділі, бо відносно непогано володію угорською мовою. Потім як колишнього штабного офіцера мене призвали в армію. Хтось із центру розвідуправління звернув на мене увагу Егона Брауна. Це він очолює сектор «Б». Браун був розвідником абверу в Сполучених Штатах, наскільки мені відомо. Він хотів мені доручити керівництво угорським «фронтом». Я відмовився: сказав, що старію, хочеться забути минуле. Здалося, повірив. Але він багато чого вже розповів мені, а тому примусив прийняти присягу і прикріпив мене до секції «Б». Там я був у нього в полі зору. Доручав тільки такі завдання, з яких я не міг багато дізнатися. Я робив аналіз деяких матеріалів, що надходили від агентів. Проте з того «небагато» теж можна було зробити певні висновки. Особливо щодо організації розвідувальної мережі.

— А саме?

— Я переконався, що Браун вибудував досконалу систему шпигунської служби в Угорщині. На жаль, прізвищ агентів не можу назвати. Ця служба збирає компрометуючі дані про тих, хто за своєю посадою може бути цікавий для розвідуправління. Розпуста, корупція, таємні борги, пристрасті і тому подібне. Сюди ж належить і продаж прихованих від митників форинтів, привезених з туристських подорожей, купівля західної валюти тощо. Люди цієї служби не мають права нікого вербувати. Вербування агентури, як правило, відбувається на Заході. Без усякого риску. З агентами Меннел здебільшого зустрічався теж на Заході. Я знаю, ваше становище не з легких, пане полковнику. Торік, наприклад, Меннел зустрічався зі своїми агентами в Італії, Австрії та Югославії.

Кара задумливо кивав головою. «Він має рацію, нелегкий хліб у контррозвідника», — думав він про себе.

— Чи могли б ви сказати, з яким завданням приїхав Меннел в Угорщину?

— Це я знаю цілком точно. Меннел був зі мною в дружніх стосунках. Шанував мене і тому часом міг бовкнути трохи більше, ніж це було дозволено. Одним з його завдань було, безсумнівно, налагодження торгівлі з угорськими підприємствами. Але це було потрібно лише для того, щоб надати певної легальності його перебуванню в країні. Другим його завданням було зустрітися з кількома агентами. Але, гадаю, третє завдання буде для вас найбільш цікаве. Торік в Італії він познайомився з однією угорською жінкою та її дочкою.

— Це ви знаєте від самого Меннела?

— Як експерт, я читав його доповідну. Пізніше і розмовляв з. ним на цю тему. Мені було доручено дати оцінку його доповідній. Заключення я дав позитивне. Ота угорська дівчина стала коханкою Меннела. Її мати якось розповіла, що під час війни була коханкою німецького офіцера, який заволодів цінними трофеями.

— Якими саме? — поцікавився Кара, подумавши, як ухильно висловлюється Губер, називаючи награбоване майно просто «трофеями».

— Точно не можу сказати. Здасться, ювелірні вироби, дорогоцінні камені, золоті монети, валюта, — долари, фунти стерлінгів та ще бог знає що. Судячи з доповідної, величезний скарб. Я зробив висновок, що це може відповідати дійсності. На жаль, наші солдати не тільки воювали, а й грабували, пане полковнику. На мою думку, будь-який нейтральний суд легко довів би, що не одна процвітаюча фірма в Західній Німеччині грунтується на награбованому під час війни. Але це, мабуть, загальновідомо. Суть справи в тім, що той німець заховав свої трофеї на віллі цієї жінки. Пообіцяв, що після війни повернеться, забере жінку, дорогоцінності і десь у Південній Америці вони удвох почнуть нове життя. Проте офіцер зник, як у воду впав. А жінка боялася торкнутися отих цінностей.

— Чому?

— Це могла б пояснити лише вона сама. — Губер помовчав, потім знизав плечима. — Мабуть, і у вас не так просто збути коштовності. Вважаю, що в цій історії важливий сам факт. Адже коштовності все ще знаходяться в Угорщині, бо Меннел домовився з жінкою, що приїде в Угорщину і забере скарб на Захід. А жінка, в свою чергу, виїде з дочкою туди, якщо не помиляюсь, з якоюсь туристською групою. Там вони попросять притулок, реалізують коштовності й поділяться. Половина припаде Меннелу, тобто фірмі «Ганза», а друга половина залишиться жінці. На мою думку, смерть Меннела пов'язана саме з цими коштовностями.

— Може, й так, — відповів Кара. — Але якщо вбивство заподіяно з матеріальних мотивів, то чому в самого Меннела нічого не взяли?

— Саме тому, щоб вас заплутати.

— Ця гіпотеза логічна тільки в тому разі, якщо, крім Меннела, про сховані коштовності знав ще хтось.

— Так. Знав про них і наречений дівчини. Бачите, я забув сказати, що в Італії він разом з нею був. Наречений також знайомий з Меннелом.

— Це вже цікаво. Та й логічно. А що ви знаєте про жінку?

— На жаль, дуже мало, — знизав плечима Губер. — У доповідній вона згадується під псевдонімом Сільвія. Справжнього прізвища її Меннел не вказав. Знаю одне: її чоловік загинув під час війни. Ставши коханкою німецького офіцера, вона була вже вдовою.

— Чи можете назвати якісь її прикмети?

— Ні. — Губер хвилинку напружено думав. — Здається, жила вона не в Будапешті, а десь у провінції. Це я знаю із завдання, яке одержав Меннел. Небагато, але все ж краще, як нічого. Ну що, оглянемо автомашину?

— Давайте, — погодився Кара, але вставати не квапився.

— Якщо машина вас цікавить, я охоче передам вам її. Можете її вивчати. Це варто, бо рація в ній — справжня технічна досконалість. Спільне виробництво фірми «Сіменс» і якогось японського радіозаводу.

— А не буде у вас через це неприємностей? — посміхнувся Кара, подумки радіючи пропозиції Губера. — На місці вашого шефа я б не дозволив віддати машину.

Губер хитро примружився:

— Це правда, пане полковнику. Але я міг і не знати про рацію. Браун направив мене сюди підписати угоду, а про основне завдання Меннела не йшлося. Я повідомлю, що машина згоріла, ви підтвердите це довідкою, і Браун буде задоволений. Він буде певний, що машину знищив сам Меннел. Справа в тому, що там є пристрій, за допомогою якого за кілька хвилин її можна спалити. Його вмонтували, щоб рація не потрапила до ваших рук. Подібний випадок стався торік на польському кордоні. Один я прикордонників хотів ретельно оглянути машину, агент лише натис на кнопку, і машина згоріла.

— Спасибі, — випростався Кара. — Хотілося б задати вам ще кілька питань, але це можна й іншим разом. А зараз…

Губер занурив пальці в своє густе волосся і пригладив його назад. Він зробив кілька кроків до тераси, але в дверях зупинився:

— Я розумію вас, пане полковнику. На вашому місці в мене теж було б багато запитані, до Отто Губера. Адже я був офіцером штабу, маю певну уяву про діяльність розвідки та контррозвідки. Але зрозумійте мене: я німець. Зі своєї шкури вилізти не можу. З етичних міркувань я не можу сказати вам більше. Скажу тільки щиро, що, якби Віктор Меннел був живий, цієї розмови не відбувалося б. Почекайте трохи, може, згодом я й без спонукання розповім більше. — Його погляд затьмарився. У полковника склалося враження, що німець намагається перебороти самого себе. — Важко відважитися, пане полковнику, виказати живих людей, а потім жити з думкою, що через тебе хтось із них потрапив у в'язницю.

— Я розумію, — кивнув головою Кара. — Вам не хочеться здаватися собі зрадником. Не примушую. Ви й так розповіли мені багато цікавого. — Полковник вийняв з кишені візитну картку і записав на ній номер. — Будь ласка, сховайте, це мій місцевий телефон. Може, вам удасться перебороти себе, тоді терміново подзвоніть.

Губер поклав візитну картку в кишеню.

— Дякую.

І вони пішли до гаража. В саду було тихо. Пекуче сонячне проміння, паче вогнем, дихнуло на полковника. Розмова з Губером дуже вразила і схвилювала його. Забув навіть про риболовлю. Всі думки зосередились на подіях, що сталися тут. Він робив спробу ще раз логічно продумати, проаналізувати все, але марно. Проте інтуїція підказувала: незабаром повинна знайтися та нитка, за допомогою якої можна буде розплутати невідомий досі клубок фірми «Ганза». Часом він впадав у розпач, усвідомлюючи, що справа набагато складніша, ніж спочатку йому здавалось. Хвилину він стояв, задумливо погладжуючи кінчик носа.

— Якщо ваш шеф Браун не посвятив вас у завдання Меннела, то це має значити, що вони відмовились, від скарбу?

— Ви мене запитуєте? — Сонце світило Губеру просто у вічі, і він приклав до лоба свою широку долоню.

— Ні, не запитую, а просто думаю вголос, — відповів Кара і зробив кілька кроків.

— Якщо дозволите, — посміхнувся німець, — я буду вголос відповідати. Тільки так, про себе. Оскільки Браун не посвятив мене у ці справи, то з цього можна зробити висновок, що, крім мене, в Угорщину приїхав або приїде ще хтось. В цьому я не сумніваюся. Цікаво тільки, хто це буде? Уповноважений від Брауна може прибути сюди не обов'язково з Німеччини…

Директору торговельної акціонерної фірми «Ганза» Егону Брауну нещодавно виповнилося шістдесят. Проте виглядав він молодшим, бо вже кілька років вів урівноважений спосіб життя. Взагалі Браун в усьому знав міру. Любив смачно поїсти, хоч їв рівно стільки, аби лише вгамувати почуття голоду. Від природи не схильний до ожиріння, залишився струнким, до того ж регулярно плавав, їздив верхи, грав у теніс, ходив на лижах, тому його м'язи зберегли пружність і свіжість. М'яке, зовсім сиве волосся його вже рідшало, проте на овальному обличчі майже не знати було зморщок. Усі мали його за тиху, ввічливу людину. Спочатку він вивчав медицину, але згодом зацікавився фізикою, особливо електрикою. Після захисту диплома лікаря, у тисяча дев'ятсот тридцять другому році, за згодою своїх батьків прийняв запрошення свого дядька, що жив у Сполучених Штатах Америки, і став студентом Каліфорнійського університету. Через кілька місяців після приходу Гітлера до влади Браун попросив політичного притулку. Такий крок завдав багато прикростей його батькам у Німеччині.

Інженер-електрик Егон Браун з допомогою свого дядька, що був досить впливовою людиною в Сполучених Штатах, почав працювати на одному з електротехнічних заводів. Виконуючи службові обов'язки, часто їздив у відрядження. Побував не тільки в Сполучених Штатах, а й у Південній Америці, Канаді, в усіх містах, де завод мав свої філіали, станції технічного обслуговування, зв'язки та ін. Згодом налагодив стосунки з німецькими емігрантами — як прихильниками, так і противниками рейху. Проте Браун утримувався від будь-яких публічних виступів. У товаристві поводився скромно, був дуже ввічливим, ніколи не прагнув стати центром уваги. Браунова тітка мріяла одружити його, проте племінник з притаманною йому люб'язністю відхиляв подібні пропозиції. Не бажаючи зв'язувати себе сім'єю, він так і не одружився. Звичайно, в його житті були жінки, коханки, але в товаристві він з ними ніколи не з'являвся. Ніхто не знав, що Браун що з університетських років є одним з найактивніших агентів німецької розвідки, готових заради перемоги рейху на будь-які жертви. З неабиякою витримкою стежив Браун з-за кордону на діями Гітлера, за бурхливим розпитком подій, не піддаючись упливові масової істерії. Він бум достатньо розумний, а тому подумки критично оцінював промови й статті Гітлера. Для нього важливою була не особа фюрера, а перемога рейху. Гітлера він вважав тільки знаряддям для досягнення цієї мети. Він належав до тих небагатьох німців, які не ототожнювали Гітлера н рейхом. Браун був переконаний, що німецька нація, як це, на його думку, випливає з історії, стане керівною сплою в Сиропі. Під час багаторічного перебування в Сполучених Штатах грунтовно ознайомився з американським способом життя, добре пізнав американців і не був у великому захопленні від них. Після поразки гітлерівців Браун не розгубився. Зваживши співвідношення сил, він добре усвідомив, що Німеччина незабаром воскресне, бо західним країнам потрібна сильна Німеччина. Він міркував так: для відродження Німеччини не слід гребувати будь-якою допомогою, проте діяти треба так, щоб не перетворитися в колонію Сполучених Штатів. Він підтримував у міру тісні зв'язки з провідними діячами американської військової промисловості. Мав навіть кілька приятелів серед американських сенаторів. Ці політики і в гадці не мали, що є тільки знаряддям у тій грі, яку вже роками так хитро проводить Браун. На перший погляд він здавався проамериканцем. Його шпигунська діяльність під час війни не була викрита. Офіцер абверу, з яким Браун підтримував зв'язок, після відсторонення Канаріса від своїх обов'язків утік. Лише згодом він розповів Брауну, що за розпорядженням адмірала особисті справи агентів, які діяли в Сполучених Штатах, знищені. Отже, гестапо ніколи не дізнається з донесень, що за підписом агента «Студент» ховається Егон Браун. А трохи пізніше, коли цей офіцер абверу став жертвою автомобільної катастрофи, Браун остаточно заспокоївся. Він так спритно підтасовував з-за куліс події, що американські приятелі запропонували йому переселитися в Німеччину і взяти участь у відбудові країни. Після тривалого «вагання» він дав згоду на переїзд у Німеччину і на початку сорок шостого року став радником штабу американських окупаційних військ. Співробітничав з «Сі-ай-сі», завжди залишаючись, правда, на задньому плані, тому мало хто здогадувався, яка велика влада зосереджена в його руках. Незабаром друзі Брауна звернули увагу Аденауера на скромного, але, за їхніми словами, талановитого і перспективного інженера. Старий політик з радістю прийняв допомогу Брауна і в сорок дев'ятому році, ставши канцлером, узяв його до себе. За короткий час Браун став одним з найближчих його радників і експертів, проте не вступив до жодної партії, мотивуючи це тим, що хоче служити не партіям, а Німеччині. Як довірена особа канцлера, він мав змогу ознайомитися з діяльністю щойно створеного федеративного розвідувального управління, завів знайомство з самим генералом Геленом. Це знайомство згодом переросло в дружні стосунки. На початку п'ятдесятих років за пропозицією Егона Брауна було створено торговельне акціонерне товариство «Ганза», директором якого став він сам. Наполегливою працею, з великими обережностями Браун організував у межах фірми секцію «Б» східного відділення, що стала одним з органів розвідуправління.

Смерть Меннела застала Егона Брауна зненацька. Перш за все він, звичайно, розпорядився провести розслідування. Завідуючому відділом Йозефу Шлеззігу було доручено з'ясувати, що криється за кулісами цієї справи. Та з часу вбивства минуло вже три доби, а Шлеззіг усе ще нічого певного сказати не міг.

Цього дня Браун пізно повертався додому. Прийнявши ванну, він повечеряв, прочитав кілька сторінок з найновішого роману Генріха-Белля і ліг. Уже дрімаючи, він чув, як у кімнатах порається стара домогосподарка Ельвіра. Майнула думка хутенько встати, щоб зачинити вікна, але почував себе таким утомленим, що зненацька заснув. Опівночі його розбудив телефонний дзвінок. Говорив Шлеззіг. Він вибачився за таку пізню розмову і сказав, що має доповісти про щось серйозне. Браун позіхнув і протер очі.

— Приходьте до мене, — наказав він керівникові відділу.

Не пройшло і півгодини, як Шлеззіг приїхав. Це був огрядний чоловік років за сорок, в окулярах, з зачесаним набік білявим волоссям. Елегантний костюм, пошитий з легкого матеріалу «тропікал», свідчив про те, що його власник полюбляє модно вдягатися. Рухався Шлеззіг швидко, але говорив повільно, обережно добираючи слова, тримався трохи зарозуміло.

— Що раз прошу вибачити, пане, — звернувся він до Брауна, — але мушу доповісти про дуже важливу справу.

Браун терпляче всміхнувся:

— О господи! Годі вже вибачатися, кажіть зрештою, що сталося.

— Сьогодні увечері ми одержали по телетайпу від Губера повідомлення. Зміст його дуже дивний. Якщо дозволите, прочитаю.

Браун ствердно кивнув головою, думаючи між тим, чи по запропонувати Шлеззігу випити чарку. Потім подумав — обійдеться.

— У повідомленні говориться про те, що тіло Меннела знаходиться у цинковій труні і його буде відправлено до Франкфурта рейсовим літаком угорської авіакомпанії «Малев» у вівторок. Перевезенням тіла займається вантажно-транспортне агентство «Машпед». Залишки машини непридатні для ремонту, і Губер їх реалізував. Проект угоди вивчає і наступного тижня підпише.

Шлеззіг передав шефові надрукований на машинці текст. Браун пригладив назад своє м'яке волосся і пробіг очима рядки. Якби тут не було Шлеззіга, його підлеглого, в усіх відношеннях зразкового співробітника, він би вилаявся. Проте довелося стриматись.

Шлеззіг кахикнув, даючи знати, що це ще не все. Браун запитливо підвів на нього очі.

— Мені не зрозуміло, пане, про які залишки машини каже Губер. Адже наш угорський колега повідомив, що Меннела вбито на воді.

— А якщо я скажу, що все розумію, то вас це заспокоїть? Принаймні мені, здається, ясно, в чому справа, — відповів Браун.

— Тоді дозвольте ще запитати.

— Будь ласка, любий мій Шлеззіг. Викладайте відверто свої сумніви.

— Чи знав Губер, що Меннел поїхав на спеціально обладнаній машині?

— Про це в нас із ним розмови не було. Але він знав про призначення подібних «мерседесів».

— Якщо не помиляюсь, ви маєте на увазі те саме, що і я.

— Так, саме те, шановний Шлеззіг.

— А чи відомо вам, що син Отто Губера зараз у Гавані?

Браун різко підвів голову. Як він не силкувався оволодіти собою, проте відчув, що полотніє. Десь півроку тому секретна повірна служба донесла йому: якийсь студент Марек, в дійсності Ернест Губер, є одним із керівників створеної анархістської молодіжної організації імені Че Гевара[8]. Незабаром з'ясувалося, що згаданий у донесенні юнак — син Отто Губера. Браун довгий час вагався, але нарешті встановив стеження за Отто Губером. Через тижнів шість після цього Губер помітив, що його кореспонденцію перевіряють, а телефонні розмови підслуховують і що навколо нього крутяться провокатори різного гатунку, стежачи за кожним його кроком. І він вирішив поговорити про це з Брауном. Спокійним, мирним тоном Губер запитав у нього, навіщо це все потрібно. Браун знав, що має справу з досвідченим розвідником, тому вирішив, що немає сенсу кривити душею чи заперечувати незаперечні факти. Тому говорив з ним щиро. Зізнався, що стеження встановлено через сина Ернста, якого, як це було всім відомо, він гаряче любить. Потім Браун повів про те, що Губер, мовляв, досвідчений розвідник і добре знає, що будь-яка пристрасть, хай то буде схильність до спиртного, вживання наркотиків чи захоплення жінками, — є тією слабкою ланкою ланцюга, яка щохвилини може порватися. Звичайно, Губер погодився з ним і визнав, що все сказане Брауном — правда, що йому це теж добре відомо і він розуміє, які з цього робляться висновки. Але чому вони тоді не подумали, що Губер не дурний і не захоче лізти головою в петлю? Тоді він говорив Браунові, що усвідомлює свій обов'язок перед батьківщиною, службою, особисто Брауном і що син теж знає свій обов'язок. Слухаючи Губера, Браун на хвилину засумнівався: як, власне кажучи, треба розуміти ці високі слова Губера? Про яку батьківщину, про яку службу він говорив і про що думав, згадуючи його ім'я? Потім він одігнав ці сумніви, вирішивши, що Губер почуває себе в залізних лещатах і мусить беззаперечно підкорятися їм. І відмінив стеження за ним. І ось тільки тепер Браун зрозумів, що програв. Губер обійшов його по всіх статтях… Не треба було припиняти стеження.

Шлеззіг не здогадувався про причину такого довгого мовчання Брауна. Виждавши ще кілька секунд, він продовжував:

— Я довідався і про те, що Губер таємно продав свою віллу і придбав на свої збереження банківські акції однієї швейцарської туристсько-екскурсійної фірми.

— Що ж, це природно, — сказав шеф уже зовсім спокійно. — Було б дивно, якби він цього не вчинив. — Браун підвівся, випини з бара пляшку і наповнив чарки коньяком. — Ця мить, здається, не підходить до того, щоб пити за здоров'я Губера? — Він зробив ковток. — Скажіть, будь ласка, шановний Шлеззіг, скількох наших агентів Губер може провалити в Угорщині?

— Точно я не підрахував, пане, — відповів Шлеззіг. — Десь із п'ятнадцять.

— Тоді ще одне запитання: як ви гадаєте, чому він став зрадником?

Шлеззіг запалив сигарету.

— Не знаю. Ввечері, збираючи оцей матеріал, я звернув увагу на кілька фактів, яким раніше ми не надавали значення. Губери походять зі Східної Пруссії. Дехто з них і зараз живе на радянській території. Батька Губера після замаху на Гітлера було страчено. На Сході, звісно, це зарахується як великий плюс для Губера. Можна висловитись і так: це до певної міри є квитком для вступу у їхній світ. З рідні Губера дехто посідає важливі пости в комуністичній Німеччині. Отже, поміркуйте, пане: Отто Губер жив тут, серед нас, а його родичі на Сході. Можливо, умовили його чи щось подібне. А взагалі точно відповісти на це питання міг би тільки він сам.

Браун схвально кивнув головою. Гаразд, так гадатиме тепер у них кожен.

— Передайте йому по телетайпу, — наказав Браун, — щоб машину не продавав. Хай підпише угоду і негайно повертається. — Хвилинку помовчавши, продовжував: — Правда, Губер уже не повернеться. Саме тому треба вам організувати його ліквідацію. — Все це він проказав таким байдужим тоном, ніби йшлося не про смертний вирок людині, а про щось буденне. З такою ж інтонацією Браун міг сказати: «Ох і душно, Шлеззіг! Не пийте холодної води, бо простудите горло». — Ще трохи коньяку?

— Не заперечую, — згодився Шлеззіг. Узяв чарку і жадібно випив, проте з обличчя його не сходила стурбованість.

Браун помітив метушливий і заклопотаний погляд Шлеззіга.

— Може, у вас є для мене ще якась хороша звістка, шановний друже?

— Боюся, пане, що так. Меннел узяв із собою код «К-6». Ми доручили йому приєднати агентів мережі «К» до Сільви. Якщо Губер знайде цей код серед документів Меннела, він зможе все розшифрувати. Губер знав шифр мережі «К»?

— На це теж міг би відповісти тільки він сам, — неохоче промовив Браун. — Згідно інструкції Губер не мав його знати. Але це ще не доказ.

Браун устав і пройшовся по кімнаті. Він міркував напружено над тим, як виправдатись перед начальством за таку відчутну втрату.

Тібор Сюч стояв на балконі й спостерігав за вогниками, що мерехтіли в нічній далині. У глибокій тиші чути було тільки монотонний плюскіт хвиль, що розбивалися об граніт набережної. На обрії тьмяно світилися вогні шомодського берега. Вікна багатоповерхових готелів блищали наче зірки на небі. Десь, може, в якомусь барі, ледве чутно лунали звуки музики. В кімнаті, рівномірно дихаючи, спала глибоким солодким сном дівчина. Він витяг з кишені сигарети і запалив. Раптом його пронизало якесь химерне передчуття: щось ніби підказувало мерщій зібрати речі й тікати звідси. Та хіба можна покинути на прнзволяще Беату? Якщо Адам Рустем сказав правду, то справи кепські. Правда, винен і він сам. Не можна було в усьому покладатися на Беату. Помилкою було й те, що по обіді не поговорив з нею.

Беата раптом прокинулась і ввімкнула настільну пампу. Смуга світла впала на балкон.

— Що з тобою, Тібор? — сонно запитала. — Не спиться?

Сюч увійшов. Ковзнув поглядом по її звабливому оголеному тілу. «Господи, яка вона гарна і жадана!» — подумав.

— Нічого, люба, — заспокійливо промовив, сідаючи на край ліжка і цілуючи дівчину в шию. — Просто забув прийняти снотворне, оце й усе.

— Налий мені чогось, будь ласка!

— Що тобі, люба?

З готельного вікна третього поверху Шалго оглядав у бінокль пляж. Там сила-силенна людей. Тіснота, що й трави не видно. Пекуче проміння сонця яскраво засвічувало барвисті парасольки, сліпило очі.

— Знайшли вже? — нетерпляче спитав лейтенант Фелмері, що стояв біля старого, долонею затуляючи очі. — Чи ви просто насолоджуєтесь дівчатами?

— Не без того, — відповів Шалго, передаючи бінокль.

— Ну й стовпотворіння сьогодні! Ага, знайшов. Он він — трохи праворуч від причалу, на синьо-червоній строкатій ковдрі. Лежить і читає якийсь ілюстрований журнал.

— У вас добрий зір, — схвально зауважив старий. — Не зводьте з нього очей. Якщо покине пляж, дайте мені знати. — Він показав рукою на радіотелефон, що стояв біля лейтенанта.

— Можна піти з вами, дядечку Шалго? Звідти теж можна стежити за ним.

— І то правда, — погодився товстун. — Але ж у вас, синку, немає ордера на обшук.

— А у вас є?

— Звідки? Я ж цивільна особа, — буркнув і почвалав до виходу. — Тримайте язик за зубами. Як не прикро, але шеф ваш уже встиг обюрократитись.

— Я нічого не чув і не бачив, — по-змовницьки усміхнувся Фелмері, продовжуючи стежити за молодим чоловіком на пляжі.

Шалго пройшовся по коридору, зупинився перед одними з дверей, вийняв з кишені ключ, відчинив і зайшов до номера. Зачинивши за собою двері, зупинився в передпокої й уважно оглянув кімнату. Прибрано в номері нещодавно. З ванної пахло одеколоном. Зазирнув туди. На поличці — речі туалету, над ванною стікала щойно випрана нейлонова сорочка. Під умивальником шість пляшок пива і кофеварка. Чорно-білі кахлі що де-не-де блищали від вологи. Зазирнув за двері. Там висіли махровий халат і купальник. Увійшов до кімнати. Ліжка заправлені, з під одного визирали кімнатні туфлі. На столі — креслярська дошка, готовальня, лінійка, цілий блок сигарет «Уїнстон». Зверху — дві пачки сигарет «Марллборо», одна в них розпочата. Поруч пляшка коньяку «Секвін», з якої вже випито кілька чарок. На краю стола зошити, спеціальні журнали з архітектури і самовчитель англійської мови. На одному стільці двотомний англо-угорський і угорсько-англійський словник і якась товста книга. Поцікавився назвою: «Під покровом Тріумфальної арки». З книжки виглядала закладка. На креслярській дошці ескіз фундаменту якогось будинку, далі формули, розрахунки. На них він не розумівся та й не дуже те його цікавило. Проглянув і зошити. Розрахунки, калькуляції, журнал виконання робіт, кошторис. У двох зошитах — англійські тексти і чернетка перекладу, третій ще чистий. Відчинив шухляду в столі. Там лежав ще один блок сигарет «Уїнстон» і запасна готовальня. Втомлено засопів, примружив очі, не бажаючи бачити в дзеркалі своє старе, одутлувате обличчя. Нарешті таки наважився і глянув. «Постарів ти, хлопче, — промимрив про себе. — Ще й як постарів». Замислився. Цікаво: якби спитати в цього натомленого старого, що дивиться на нього з дзеркала, для чого він жив і чи варто було так жити, що б він відповів? Мимоволі завмер, чекаючи відповіді. «Ну, чого мовчиш? Невже схибив на схилі літ? — запитало його відображення. «Ще побачимо, старино! В мене факти. Не хочеш визнавати їх? А доведеться таки глянути просто у вічі». — Шалго засунув шухляду. «Іншим разом поговоримо, — промимрив сам до себе. — Зараз у мене інший клопіт. Ось, порушую закон. Увірвався в номер пана Салаї, шукаю речові докази. Якби довідалися про це наші шановні гуманісти, охоронці закону, то зчинився б грандіозний скандал…» Почав оглядати всі валізки, костюми, але не знайшов нічого, що б свідчило про причетність Салаї до вбивства Меннела. Розчаровано повернувся до стола і заходився перегортати сторінки одного з журналів. Раптом з нього випала поштова листівка. Важко нахилившись, підняв її з землі. На лицьовому боці — кольоровий знімок панорами Будапешта. Перевернувши, прочитав на звороті: «Панові Гейзі Салаї, Балатонфюред, готель «Маріна». Дозволь, хоч і з запізненням, передати вітання і найкращі побажання від Едмунда з Арпадом з нагоди твого дня народження. Сільвія. Сімнадцятого липня шістдесят дев'ятого року». Почерк учнівський, старанний, ніби кожну літеру виводили, дотримуючись правил каліграфії. Це відразу кинулося йому у вічі. Проте помітно було, що літери виведено тренованою, впевненою рукою, не так, як це роблять школярі. Очевидно, автор тексту навмисно хотів створити враження, ніби лист написано якоюсь ученицею. Глянув на штемпель відділення зв'язку. Листівку відправлено з Будапешта п'ятнадцятого липня. «О, ця Сільвія, мабуть, дуже розсіяна дівчина, — подумав старий. — Написала листівку сімнадцятого, а п'ятнадцятого кинула її в поштову скриньку. Чудасія». Він ще раз пробіг очима текст. «Едмунд з Арпадом… — мимрив під ніс. — Чому не Едмунд і Арпад? І що це за молодці?» — Шалго переписав текст на клаптик паперу і сховав у потайну кишеню брюк. Потім почав вивчати робочий щоденник. Мусив визнати, що в Салаї чудовий, каліграфічний почерк. «Сьогодні закінчено закладку фундаменту. Закладено дві тонни бетону». На наступній сторінці. «Не вистачає трьох теслярів, двох бетонщиків і чотирьох каменярів». А внизу по-французьки, з гіркотою: «Ну й пройдисвіти оті каменярі! З учорашнього дня працюють на будівництві приватної дачі Сегварі. Доведеться гнати їх під три чорти». Оце цікаво! Виходить, Салаї відмінно полодіє французькою мовою. Нотатки без помилок, та й речення побудовано типово у французькому стилі. Гортав сторінку за сторінкою, і все частіше зустрічалися гіркі записи французькою мовою. Мабуть, для того, щоб часом хтось інший не зрозумів. Далі, на одній із сторінок, уже інший почерк, і чорнило не такого кольору. Глянув на дату. Вісімнадцяте липня, п'ятниця. Перегорнув сторінки. До двадцять другого, тобто до вівторка, щоденник вела інша особа. А з двадцять третього — знову почерк Салаї. Шалго вже шкодував, що не прихопив із собою фотоапарат. Добре було б сфотографувати нотатки. А що, як узяти щоденник з собою? Кара лютуватиме напевно. Знизав плечима. Поки що не скаже йому нічого. Засунув зошит у внутрішню кишеню піджака, поклав усе на свої місця, з порога озирнувся, чи не залишив чогось на столі…

Через кілька хвилин Шалго розмовляв з лейтенантом.

— Наш приятель саме прохолоджується в озері, — доповів йому Фелмері. Лейтенант сидів на балконі, оголений до пояса, і загорав. — Знайшли щось цікаве?

— Для старту вистачить, — відповів старий. — Є одна річ, від якої можна відштовхнутися. — Він зняв телефонну трубку. — Будь ласка, з'єднайте мене з директором готелю. — Доки чекав на відповідь, запитав у Фелмері, чи той не пам'ятає випадково, коли народився Салаї.

— Хвилинку. — Лейтенант хутко витяг із кишені піджака блокнот і знайшов потрібну сторінку: — У тисяча дев'ятсот сорок першому році, сьомого березня, в Будапешті. Прізвище матері — Жужанна Аготаї.

— А чи не має він іншої дати народження?

Фелмері підозріло глянув на старого:

— Ви маєте на увазі, чи не народжувався він двічі?

— Щось подібне. Якщо він народився сьомого березня, то чому його вітають з днем народження сімнадцятого липня?

— Може, в цей день його хрестили?

— Можливо. — В трубці почувся голос директора. — Нарешті! Я вже гадав, що за тобою бігали аж у Шіофок. Будь ласка, Мартоне, піднімися до мене на хвилинку!

— Біжу!

— А заразом розпорядись, щоб нам принесли дві порції коньяку і дві чашечки доброї міцної кави.

— Слухаюсь, ваше благородіє, — жартома. відгукнувся директор.

Шалго поклав трубку.

— Ну, то як ви собі все це уявляєте, дядьку Шалго? — запитав Фелмері.

— Треба, певно, ще поговорити з цим типом — з допомогою Мартона. Викличемо Салаї в його ж номер, потім чемненько, як слід, постукаємо у двері й попросимо, щоб пожертвував для нас кілька хвилин свого дорогоцінного часу.

Салаї зустрів їх непривітно. Особливо спохмурнів, коли Фелмері показав своє посвідчення. Шалго, не пред'явивши документа, втомлено опустився у крісло.

— Зважаючи на роки, крісло належить мені, — промовив старий, скоса стежачи за інженером. Салаї повернувся до нього і неприязно запитав:

— А ви ким будете? Теж міліціонер?

— Так. Так. Інспектор Шалго.

Салаї витер спітнілого лоба й уважно оглянув руку, вдаючи, що його надзвичайно цікавить, скільки на ній краплинок поту.

— Вип'єте щось? — підняв він очі на гостей.

— Ні, спасибі, — відмовився Фелмері. — Але ви на нас не зважайте. Пийте на здоров'я.

Вони почекали, доїш Салаї відкоркував пляшку охолодженого пива, налив склянку і жадібно випив. Потім поклав три непочаті пляшки в раковину умивальника і пустив холодну воду. Повернувшись, запалив сигарету і сів на ліжко, спершися спиною об стінку.

— Ви знаєте Віктора Меннела? — раптом спитав Фелмері. Вони наперед домовилися з Шалго, що інженера допитуватиме він. Очевидно, це запитання застало інженера зненацька, бо він помітно розгубився. Потім удав, начебто недочув прізвища.

— Кого, ви сказали?

— Віктора Мен-не-ла, — повторив Фелмері по складах.

— Меннела? Віктора Меннела? — Салаї зосереджено зсунув брови і втупився у стелю, ніби очікуючи підказки з неба.

«Поводиться досить непрофесійно, — подумав Шалго, з цікавістю чекаючи на відповідь. — Якщо відмовиться, можна одразу взяти його з собою, з ним не буде багато клопоту: надто примітивно бреше».

— Ви, мабуть, маєте на увазі того німця, з яким ми торік познайомилися в Італії?

— Саме його, — кивнув Фелмері. — Що вам про нього. відомо?

— Про Меннела?

«Не такий уже він і примітивний, — подумав Шалго. — Повторює запитання, отже, має певний досвід: прагне виграти час. Ще не отямився від першого приголомшення і обмірковує своє становище. Обдумує, скільки і що саме нам може бути відомо про його стосунки з Меннелом.

— Так, про Меннела, — ще раз терпляче повторив Фелмері.

— Як вам сказати… Власне, майже нічого. Ви ж знаєте, як відбуваються подібні знайомства. Випадково в дорозі познайомишся з кимось, починаються балачки, теревені, анекдоти, хильнеш з ним по чарчині, приїдеш додому, і часом усе вилетить з голови.

— А ви з ним познайомилися випадково?

— Здається, так. Якщо не помиляюсь, ми зустрілися в Ліворно. — Він удавано посміхнувся. — От бачите, я й цього вже не можу точно пригадати.

«Йолоп ти, хлопче, — подумав Шалго. — Або ще не помітив, що листівки Меннела вже в тебе немає».

— Я інженер-будівельник. Будинки пам'ятаю краще, ніж людей. Меннел… Віктор Меннел… Стривайте, стривайте! Щось, здається… Так, так, щось пригадую. Це був такий готичний чолов'яга, з обличчям у стилі барокко. А що з ним? Чому вас цікавить Меннел?

Фелмері глянув на старого, немов просячи у нього поради: що робити, як поводитися далі? Шалго відповів ледве помітним кивком: «Продовжуй у такому ж дусі, синку. Так, як ми й домовились. Усе гаразд».

Лейтенант прикинувся, що не почув запитання Салаї.

— Коли ви зустрічалися з Меннелом востаннє?

Інженер уже зрозумів, що запитувати тут можуть тільки вони, а йому доведеться лише давати чіткі відповіді на питання слідчого. Не сподобалися йому і мовчазність старого, його пронизливий погляд, підозріло-глузлива посмішка. Все це й примушувало його напружено обмірковувати свою відповідь.

— Востаннє, кажете? — обмацував він своєю широкою долонею м'ясисте підборіддя. — Заждіть хвильку, зараз спробую пригадати. Коли ж це ми приїхали в Ліворно? Якщо не зраджує пам'ять, п'ятого або шостого червня, торік.

— З ким ви туди приїхали?

— Звісно, з нареченою та майбутньою тещею.

— Прізвище вашої нареченої?

— Беата Кюрті. Мати її — Петерне Кюрті. Доктор Петерне Кюрті.

«Трохи заспокоївся, — відзначив про себе Шалго. — Мабуть, із запитань лейтенанта зробив висновок, що ми про нього знаємо мало».

— А за яких обставин ви познайомилися з Меннелом? — вів далі Фелмері, запалюючи сигарету.

— Це трапилось ось як. Моя наречена з матір'ю пішли за продуктами. Справа в тому, що ми зупинилися в кемпінгу, і довелося задовольнятися самооблуговуванням: перед поїздкою нам обміняли всього по сімдесят доларів, а це небагато. Доводилось заощаджувати на харчуванні, щоб жінки змогли купити собі щось із одягу. Власне, ми жили на одних консервах, але часом хотілося поїсти чогось гарячого. Так от, після обіду того дня жінки поверталися з базару, а я порпався в моторі своєї машини. Щось барахлив двигун.

— Яка у вас машина?

— «Оппель-рекорд-67». Непогана модель.

— Отже, ваша наречена поверталася з базару, — перебив його Фелмері. — Продовжуйте.

— Так. По дорозі вона спіткнулася і пошкодила ногу. А тут Меннел саме проїжджав на машині, ото й підвіз їх додому. А ввечері запросив нас у ресторан.

«Ось тепер цей хлопчисько бреше спокійно, холоднокровно», — подумав старий і вже розсіяно слухав інженера, який заходився докладно описувати, що подавали в ресторані на вечерю. Дивно — спочатку не міг згадати випадкову зустріч із отим німцем з «готичною фігурою» та обличчям «у стилі барокко», а це вже пам'ятає навіть те, що подавали тоді на вечерю.

— Меннел розмовляв по-угорськи? — зненацька спитав Фелмері.

— Ні.

— Якою ж мовою ви розмовляли?

— Беата з матір'ю — по-німецькому, я по-французьки. Меннел досить поганенько володів французькою.

— Чому ви говорите про Меннела в минулому часі? — спитав Фелмері. — Хіба він тепер розмовляє по-французькому краще? Чи, може?.. — Лейтенант не закінчив, бо помітив, що його запитання збентежило Салаї.

— Власне, в чому справа? Чого вам треба від мене?

— Відповідайте на запитання, — спокійно повторив Фелмері. — Чому згадали прізвище Меннела в минулому часі?

— Тому, що востаннє зустрівся з ним минулого року.

— Після того чули щось про нього? Можливо, одержували від Меннела лист чи поштову картку? — наполягав Фелмері, обмірковуючи тим часом, коли перейти в наступ. Не без удоволення відзначив: присутність Шалго не бентежила його, навпаки, при ньому він почувався навіть упевненіше. Неначе практикант в автомобілі, коли поруч — інструктор. Хоч і припуститься помилки, інструктор натисне на педалі, загальмує і виправить. Судячи з посмішки старого, досі все йшло гаразд. Вони ще заздалегідь домовилися, що тільки запитуватимуть Салаї. Відповіді його просто прийматимуть до відома, а висновки робитимуть потім. Адже зі слів Салаї уже зрозуміло, що він намагається будь-що применшити значення своїх зв'язків з Меннелом. Певно, така його тактика має свої причини і підстави.

— Нічого я про Меннела не чув. Та й листів ніяких від нього не одержував.

— А ваша наречена? — з невинним виразом обличчя запитав лейтенант. — Чи, може, ваша майбутня теща?

— Не розумію, з якої речі Меннел мав би писати моїй нареченій? — з подивом глянув Салаї на лейтенанта. Шалго здалося, що в погляді інженера промайнуло занепокоєння. Запитання Фелмері явно стурбувало його. Старий схвально кивнув лейтенантові.

— З якої речі, кажете? — замислено повторив лейтенант. — Але ж відомі такі випадки, коли іноземці, що мали любовні зв'язки з угорськими жінками, згодом зав'язували з ними листування. Хоч би для того, приміром, щоб, приїхавши колись в Угорщину, не шукати нових знайомств…

Салаї наморщив лоба.

— Як накажете вас розуміти, пане лейтенант? — ображено промовив він.

— Здається, я висловився цілком зрозуміло. Чи, може, погано сформулював речення? — звернувся він до старого. — Ви теж не зрозуміли?

Шалго заворушився, дістав чергову сигару і, відкусивши кінчик, запалив.

— Якщо не помиляюсь, ти хотів сказати, що наречена пана інженера могла мати інтимні зв'язки з тим німцем, а той, бажаючи забезпечити себе дівчиною легкої поведінки на випадок приїзду в Угорщину, міг надіслати їй листа чи принаймні листівку. Тобто йдеться про Віктора Меннела та Беату Кюрті. Це ти мав на увазі?

— Саме це, — погодився Фелмері й глянув на Салаї.

Інженер випростався і засопів.

— Я протестую проти такого тону розмови, — промовив він зі стриманим хвилюванням. — Ви не маєте такого права. Розумієте? Вам не для того платять гроші, щоб розповсюджувати всілякі образливі вигадки про чесних людей. Ви відповідаєте за свої слова? Як смієте плямувати честь моєї нареченої! І після цього ще незадоволені, що чесні люди ставляться до вас із презирством! Знаєте, як слід назвати ваш учинок? Зловживанням владою! Я цього не потерплю!

— Справедливо сказано, — охоче погодився Фелмері. — Я б теж обурився, якби безпідставно обмовили мою наречену.

— Так чого ж ви тоді зводите наклепи на Беату? — почервонівши, запально вигукнув Салаї і нервовими рухами налив собі коньяку.

— Я не зводив ніяких наклепів на вашу наречену, пане Салаї, — спокійно пояснив Фелмері. — Вам це теж дуже добре відомо.

В руці інженера затремтіла чарка.

— Що мені відомо?

— Що ваша наречена була коханкою Меннела.

Салаї вражено глянув на лейтенанта, повільно опустив чарку з коньяком на стіл.

— Що за нісенітниця! — хрипко промовив, зробивши крок уперед. Сніп сонячних променів освітив його повне бліде обличчя, яке поволі почало червоніти, немовби якийсь потужний насос перекачував туди всю кров.

— Як не прикро, пане інженер, але все це правда. Якщо ви про це не знали, тим прикріше для вас. При нагоді розпитайте вашу наречену. Хоч би заради власного здоров'я. Лікарська експертиза встановила, що в Меннела була венерична хвороба. Так що направте вашу наречену у диспансер. Вам просто пощастило, коли ви ще не мали з Беатою статевих зносин. — Фелмері трохи помовчав, потім глянув на Шалго і додав: — Як ви гадаєте, чому ми відхилили ваше гостинне запрошення випити з вами склянку пива? В таку спеку?

В Салаї немовби відняло мову. Він сів на ліжко і втупився в одну точку. Розтуливши губи, хотів щось сказати, але тільки беззвучно ворушив ними, як риба, викинута на берег.

— Послухайте-но, пане інженер, — доброзичливо звернувся до нього Фелмері. — Ми вас розуміємо: вам не хочеться згадувати неприємні речі. Ми навіть не вважаємо це за брехню або спробу ввести нас в оману чи прагнення дати фальшиві свідчення. Адже будь-якому мужчині неприємно згадувати про гріхи своєї нареченої. А ми ж мужчини. Проте зараз ідеться про вбивство Меннела, а ми проводимо слідство в цій справі.

— Його вбито? — тихо запитав інженер.

— Ви хіба не знали?

— Ні. — Інженер опустив свої карі очі, в яких спалахнула лють. Впершись округлим підборіддям у груди, він стис у кулаки руки, що лежали на колінах.

Несподівано подав голос Шалго:

— Яким ви спортом захоплюєтесь, пане Салаї?

— Я взагалі не займаюся спортом. Немає на це часу. Роботи по самісіньке горло.

— Я поцікавився цим тому, що, бачу, у вас добре розвинені м'язи. Котрою рукою ви звикли бити? — запитав старий. — Лівою чи правою?

Фелмері насторожився: зараз почне діяти «стиль роботи» Шалго. Вони вже переконалися, що Салаї бреше, тепер настав час іти в наступ. Він нетерпляче очікував відповіді інженера.

— Я? Бити? — здивувався Салаї, повторюючи тактику зволікання відповіді.

— Так. Бити.

— Я взагалі не маю звички битися, — розвів руками інженер. — Хто твердить, що я бешкетник, той, звичайно, бреше.

— А якою рукою ви били Беату? І за що? За те, що дуже кохає вас? Чи, може, Беата сама собі надавала стусанів? Навряд. Мабуть, таки ви її побили. — Шалго дивився на почервонілого Салаї, а той мовчав. — Скажіть, пане інженер, чи не було б розумніше щиро зізнатися в усьому? З наших запитань час уже зробити висновок, що нам відомо про вас досить багато. Певно, здогадуєтесь і про те, що ми не випадково завітали саме до вас. Коли нам стало відомо, що Меннел приїхав в Угорщину?

Салаї зрозумів, що викручуватись уже даремно. Доведеться здатися.

— Коли Беата одержала від нього листа. Я відібрав у неї той лист і заборонив зустрічатися з німцем. Ми посварилися, і я… побив її.

— От бачте, це вже звучить цілком імовірно. Правда, цього ще замало. — Шалго витяг хусточку і витер лоба. — Ви коли зустрічалися з Меннелом?

— Та не зустрічався я з ним! — відчайдушно заперечив Салаї.

— Де ви були дев'ятнадцятого і двадцятого? — запитав Фелмері.

— Тут, у Балатонфюреді…

— Навіщо ж ви знову брешете, пане інженер? — з докором перебив Шалго. — У вашому робочому щоденнику записи за ці дні зроблено чужою рукою. Чи, може, у вас тоді боліла рука? Заперечувати безглуздо, Салаї! Вас бачили дев'ятнадцятого ввечері у кафе разом з Меннелом, а пізніше — на березі озера, там ви з ним гуляли. Ще й розмовляли в ним по-французьки.

— Ви що, мене звинувачуєте в убивстві Меннела?!

— Звідки ви знаєте, що його вбито? — запитав Фелмері.

— Від вас! Ви ж тільки-но сказали!

— Отже, до цього часу ви не знали?

Інженер нервово підскочив.

— Чого вам треба від мене? — завищав він. — Не вірите, так арештуйте мене! Адже влада у ваших руках! Вам вільно робити зі мною, що хочете!

Шалго спробував здмухнути з колін попіл сигари, потім почав стирати його долонею, внаслідок чого ще більше втер у тканину брюк. Мов доросла дитина, знизав плечима і глянув на Салаї.

— Якщо ви поводитиметесь так нерозумно, — спокійно сказав він, — може, ми так і зробимо. Послухайте-но, чоловіче. Торік ви в Італії познайомились із Віктором Меннелом. Ви довідались, що ваша наречена стала коханкою німця. Розлютилися, але згодом примирилися з цим. Правда, я особисто цього не розумію. Гадаю, що такої думки і товариш лейтенант. — Фелмері ствердно кивнув. — Приїхавши додому, ви не прогнали свою наречену, а, навпаки, домовилися з паном Меннелом, що, коли він цього літа приїде в Угорщину, ви знов зустрінетесь і «позичите» йому Беату.

— Хто вам намолов такі дурниці? — голос Салаї затремтів. — Як ви смієте! Що я вам, пройдисвіт якийсь, чи що?

— Саме так. Якщо не гірше. — Шалго бачив, як на вилицях пана інженера здригалися м'язи, а пальці стискалися в кулаки, але спокійно продовжував: — Мало того: Беата сама не хотіла зустрітися з Меннелом, і ви за це побили її.

— Навпаки! Я ще більше побив її за те, що вона хотіла зустрітися з ним!

— Стара казка, приятелю. Хочете по щирості? Я не вважаю, що Меннела вбили ви. Глибоко помиляються ті, які гадають, що ви вбивця його. Ні, ви не вбивця. Для цього ви надто боягуз, незважаючи на ваші кулачища. Ви нікчема! Подібні вам пройдисвіти рідко йдуть на мокре діло. Крім того, ви не мали достатньої причини до цього. Навпаки. Ви були зацікавлені в тому, щоб Меннел жив якомога довше і частіше навідувався в Угорщину. Зізнайтеся, приятелю, за скільки ви продали йому свою наречену?

— Годі вам уже! — тихо, але зловісно процідив крізь зуби Салаї.

— Ви що, погрожуєте нам, пане Салаї? Хочете залякати нас?. Знаєте, що я можу вам відповісти, молодий чоловіче? Ви звичайний звідник, сутенер. Аморальний тип. Вами повинен би займатися відділ у справах моралі. Завтра до обіду ми проведемо прес-конференцію. Мені відомо кілька запитань, які вам буде поставлено. Дехто вже цікавиться вами. Отже, маю намір детально розповісти про вас усе.

— Кажіть, що хочете.

— Гаразд, я розповім про Гейзу Салаї, про цього інженера-інтелектуала, який зводив вуличних дівок. — Про те, н к ще в Італії він вигідно продав свою наречену Меннелові. Розкажу і те, за що ви побили Беату.

«Ось він, метод Шалго, — майнуло в голові Фелмері. — Старик перегруповує факти». Він дивився на інженера, що стояв, мов прибитий громом. Можна було лише здогадуватися, що творилося зараз у його душі. Шалго, мабуть, розміркував так: якщо Салаї вбивця, то він скоріше, проковтне звинувачення у звідництві, згодиться з тим, що він продав Беату німцеві, ніж сяде на лаву підсудних як убивця. І навпаки, якщо не він убив Віктора Меннела І в нього ще є хоч крихта совісті, гордості й самолюбства, то він не скористається такою можливістю і захищатиметься. В такому разі він мусить довести, що обвинувачення безпідставні. Фелмері визнав, що хід старого дуже ризикований. Адже можливо й таке, що Салаї не вбивця, але настільки вже морально розклався, що заради спасіння своєї шкури усе стерпить. Шалго блиску імпровізував. Він викладав справу так, немов міліція з г мого початку підозрювала інженера у вбивстві. А ця прес-конференція… Може, це вже занадто?

Він дивився на приголомшеного інженера, і йому захотілося гукнути: «Зберіть свої манатки й негайно забирайтеся геть! Гидко на вас дивитись». Проте стримався, з інтересом чекаючи, що ж він чинитиме далі.

— Вислухайте мене, будь ласка, — тихо, хрипким голосом ввернувся нарешті Салаї до Шалго.

— Нас не цікавлять ваші пояснення, — закручував далі свої гайки старий. — Ганьба! І це технічна інтелігенція двадцятого сторіччя! Тип чоловіків атомного віку! Інженер-будівельник і піжон! Плюнути на вас і то огидно…

— Благаю, вислухайте мене, — повторив Салаї. Обличчя його то блідло, то червоніло. — Ви зобов'язані мене вислухати! Ви мене звинувачуєте в страшних речах. Є ж у мене право захищатися! Зрозумійте, що я не той, за кого ви мене приймаєте. — Шалго прикинувся, що не слухає його, та інженера вже не можна було зупинити. — Я не пройдисвіт! Єдина моя провина, що я кохаю Беату і не можу існувати без неї. Я визнаю, що дев'ятнадцятого дійсно їздив у Балатонемед поговорити з Меннелом. Коли знайшов у Беати листа, відібрав його в неї і заборонив плутатися з Меннелом. Ми посварилися. Так, я вдарив її. Втратив голову, навіть не пам'ятаю, як воно трапилося. Зізнаюсь навіть у тім, що в ту мить міг би вбити Меннела. Це правда. Вісімнадцятого я був у Будапешті і не знайшов Беату вдома. Мати її сказала, що вона кудись поїхала напередодні. Я був переконаний, що в Балатонемед. Одразу сів у машину…

— Стривайте, Салаї, — зупинив його Шалго. — Казками нам баки не забивайте. Сядьте до столу і напишіть усе до найменших подробиць. Почніть із самого початку: коли познайомилися з Беатою, з її батьками, що сталося минулого літа в Італії, що відомо вам про Віктора Меннела. Ясно? Докладно про все, аж до сьогоднішнього дня. Зрозуміло?

— Можна в цьому зошиті? — запитав інженер.

— Валяйте!

Салаї підійшов до стола.

— Ще одне, — згадав старий. — Не забудьте про Сільвію. Цікаво, чому саме в липні вам надіслано привітання з днем народження. І чому відправлений той лист п'ятнадцятого, а датований сімнадцятого.

— Не розумію, про що ви говорите, пане. Присягаюся, що не розумію!..

У ресторані вони вибрали столик біля пальм, навпроти входу. Це було досить далеко від оркестру, зате звідси можна було тримати в полі зору весь зал. Вільних місць не було, перед входом купчились люди, пильно стежачи, за яким столиком відвідувачі збираються вже розраховуватись. Оркестр під керівництвом Палі Мураї у фірмених синіх шовкових жилетах зачаровував іноземців чудовими народними мелодіями. Шалго витер салфеткою від жиру губи і глянув на задумливого Тібора Сюча. Густі темні брови нависали над його глибоко посадженими синіми очима. Овальне обличчя з обох боків прорізали глибокі зморшки. «Он як, — подумав Шалго. — Роки, проведені у в'язниці, не минають даремно».

— Скажіть, Тіборе, — звернувся до нього старий. — Вибачте, ви не заперечуєте, що я вас так назвав? — Сюч схвально кивнув, і Шалго повів далі. — Як ви собі уявляєте своє майбутнє? Запитую тільки тому, що у вас були прекрасні перспективи. Мені не дає спокою настирлива думка. Власне, у мене багато таких настирливих ідей, і це одна з них, про яку хочу вам розповісти. Я вважаю, що людина, котра за покликанням здобула якусь професію, переборювала труднощі, насолоджувалась успіхами, плодами своєї праці, — така людина ніколи не може зневіритися, що б там із нею не трапилось. Ви, синку, були лікарем. Стояли на сторожі здоров'я людей. Це чудово. Не можу повірити, щоб ви зрадили покликанню лікаря.

Сюч уважно слухав старого, а мимоволі згадувались слова, сказані сьогодні по обіді Адамом Рустемом: «Остерігайся, Тіборе, будь обережним з Оскаром Шалго, бо то сатана. Вовк в овечій шкурі. Не вір йому: кожне його слово — це пастка. Оскар Шалго не просто детектив, Тіборе, це найнебезнечніший цепний собака безбожної тиранії. Червоний інквізитор. Колись він стояв на нашому боці, був нашим солдатом, служив під нашим стягом. А потім зрадив. Зрадив друзів, наш прапор, якому присягав, і відтоді щохвилини прагне довести свою вірність сатані». Потім Сюч подумав, що і цей Адам тож старий, має свої примхи і дивацтва. «Нещасний старик. Гадає, що я солдат його армії. Але я не служу нікому».

Сюч дивився на щойно виголене повне обличчя Шалго з напівопущеними повіками і фіолетовим переплетенням жилок, які просвічувалися крізь тонку шкіру. Що потрібно від нього ньому товстунові? Чому він розмовляє з ним так ласкаво? Ні, Сюч не дасть себе в оману ні тому, ні тому. Він хоче спокійного життя. Про що запитав цей старий? Ага, про майбутнє.

Сюч глянув на Шалго.

— Ви запитуєте, як уявляю своє майбутнє? Невже це вас цікавить? — Узявши з посрібленої солонки зубочистку, почав розсіяно креслити якісь візерунки на строкатій скатерці. — Колись свої зусилля я спрямовував на те, щоб забезпечити своє майбутнє. День у день чув лише одне: учись, хлопче, без науки тепер нікуди не поткнешся. Це повторювали мені й мої батьки. Вони були фармацевтами. Колись батько мріяв стати лікарем. Не його вина, що з нього вийшов усього лиш аптекар. Мабуть, надіявся, що син, тобто я, здійснить мрію. Ет, якби я зараз вам розповів, що робив мій батько для досягнення своєї мети, ви б не повірили. Він ніколи не цікавився політикою, але вступив у компартію, пересварившись з усіма родичами. І зробив це тільки для того, щоб створити «класовий фон» для мого вступу в медичний інститут. Щоправда, партія небагато придбала, маючи такого члена, хоча й моєму батькові не доводилося червоніти, бо роки контрреволюції він витримав з честю, не розірвав свій партійний квиток, як дехто, хоч я тоді вже сидів у тюрмі.

— До речі, чому ви не втекли за кордон у п'ятдесят шостому році?

— Була в мене така можливість. Та ви все одно не повірите, як скажу.

— Може, й повірю.

— Через батька. — Незримі візерунки плелись на скатертині, а посмішка на овальному обличчі Сюча перетворювалась у гірку гримасу. — Породі мною розчинилися ворота в'язниці. Мені було сказано, що за звільнення треба віддячити: взяти до рук зброю і відстоювати свободу. Я пішов додому. Батько застеріг мене, щоб я не забував своєї провини. Щоб пам'ятав, що ми не контрреволюціонери і не маємо нічого спільного з цим заколотом. Після поразки контрреволюції спитав у батька, як мені бути далі. На той час мені ще залишалося відсидіти чотири з половиною роки. А після звільнення, згідно вироку, протягом трьох років мені заборонялося займатися лікарською практикою. Кордон був відкритий, десятки тисяч покидали країну. Батько сказав, що якщо я більше не хочу його бачити, то можу втікати тож. Але я залишився. Тоді батько порадив мені самому повернутися в тюрму, там зглянуться і скоротять строк. Він помилився: мені довелося відсидіти всі роки. В кінці четвертого року я вже не мріяв про майбутнє. Та й батько помер. Хоч я й не втік за кордон, а все одно його більше не бачив. Якось похмурого ранку я зрозумів: у людини немає майбутнього. Є тільки сьогодні. Є тільки ця хвилина. Правда, буде ще завтрашній день. Але я не впевнений, що він прийде і для мене. Тоді навіщо планувати, якщо не маєш уяви про завтра? — Сюч зламав зубочистку і закурив. — Покликання, обдарованість… То все пусте. Майбутнє залежить від інших…

— Ви говорите так, немов напилися жовчі, — сказав Шалго. — Дійсно, пережити стільки…

— Не втішайте мене. Не треба. Я почуваю себе цілком добре. Мені не потрібно багато від життя. Я не маю якихось особливих мрій, бажань. Працюю. Маю квартиру. Машину. Коханку. Акуратно сплачую квартплату і податки. Музика втішає мене. Замість завтрашнього дня я проектую ґудзики. Щоразу інші, кращі. І не потребую допомоги. Не хочу, щоб мене хвалили, щоб мені співчували. Оце й усе. Ні, ще одне: не бажаю, щоб за мою вечерю розраховувався хтось інший. Я сам…

Скатерка перед Шалго була вже зовсім сірою від попелу сигари. Він старанно дув на неї, зчищав пухкими пальцями, думаючи тим часом про себе, що цей Сюч твердіший горішок, ніж гадав. Цікаво: його песимізм щирий чи тільки награний, щоб приховати за ним свої справжні думки та наміри? Коли так, то треба віддати йому належне: грає добре. Така удавана розчарованість зараз у моді. Правда, якщо добре подумати, то Сюч має всі підстави бути саме таким — розчарованим і недовірливим. Життя його скалічене. Сьогодні вже важко сказати, хто і коли проґавив можливість спрямувати його на правильний шлях.

— Гадаю, що я зрозумів вас, — промовив Шалго.

Сюч лише махнув рукою:

— Не потрібне мені ваше співчуття. Краще скажіть, чого ви від мене хочете?

Шалго химерно всміхнувся:

— Хотів просити у вас допомоги. Але після того, що ви мені розповіли, це бажання мені здається смішним.

— Що ж це за допомога? — запитав Сюч, і в його запалих очах блиснула іскорка зацікавленості.

— Скільки років було вам у сорок п'ятому?

— П'ятнадцять.

— Так от, — почав Шалго. — Наприкінці сорок п'ятого компартія розпочала якусь акцію. Точно вже не пригадую, про що конкретно йшлося. Я працював тоді у контррозвідці. Ми брали в цій акції безпосередню участь. Якось у неділю, перед обідом, нам довелося ходити з квартири на квартиру, збирати підписи. Того тижня було винесено вирок у справі одного військового злочинця. Я добре його знав: то був нещадний, жорстокий садист. Комуністів, утікачів з армії не милував. Направо і наліво підмахував смертні вироки. Я був свідком на тому процесі. Не тільки свідком, а й звинувачем. До речі, злочинець був зразковим батьком, любив свою сім'ю. Незалежно від цього народний суд визнав його винним і засудив до страти. Вирок виконано. Отож дивлюсь я тієї неділі на свій список, і що б ви думали? Знаходжу в ньому прізвища дружини і сина страченого полковника. Виходить, мені треба зайти до них і просити, щоб вони поставили підписи під вимогами комуністів. Пояснив ситуацію своєму керівникові, а він відповів: «Нічого, нічого, піди до них і переконай». Одне слово, довелося таки умовляти їх поставити свої підписи під зверненням, котре було написано тими, які винесли вирок чоловікові і батькові сімейства. — Шалго глянув на Сюча. — Зрозуміли? Як же тепер мені просити допомоги від вас, од людини, якій ми «зіпсували» життя?

Сюч налив у склянки вина.

— Яка ж вам потрібна від мене допомога?

Старий ковтнув вина.

— В тюрмі ви зустрічалися з багатьма людьми, — продовжував Шалго, — Ви добре знаєте, що то за люди. Віктор Меннел був злочинцем. Це факт. В Угорщину приїхав не стільки для того, щоб укласти комерційні угоди, скільки для налагоджений контактів зі своїми агентами.

— З агентами? — Сюч здивовано глянув на Шалго. — Яких агентів маєте на увазі?

— Віктор Меннел був західнонімецьким розвідником.

— Не жартуйте! Це нагадує фільм про бойовиків.

— Можливо. Але це факт. І, звичайно, державна таємниця. Знаю, вас попереджувати зайве, нагадую лише для годиться. Ви, мабуть, у тюрмі зустрічали засуджених шпигунів?

— Так, зустрічав. Але то була все дрібнота.

— Віктор Меннел був не з тих. А нам потрібно не тільки викрити його вбивцю, а й розшукати його агентуру. А в цьому ви можете нам допомогти. Ось чому я вважаю своє прохання до вас смішним. Зрозуміли?

— Так. А якщо я пообіцяю допомогти вам, як ви на це подивитесь?

— Подумаю, що це суперечить логіці, та й психологічно пояснити важко. З якої речі ви б нам допомагали?

— Звичайно, не тому, що обожнюю вас, — промовив після деякої мовчанки Сюч. — І не тому, що серце моє розпирає соціалістичний патріотизм. Якщо я й допомагатиму вам, то зроблю це чисто з логічних міркувань. Коли все, що ви сказали про Меннела, правда, то ви знаєте щось і більше про нього.

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо він був розвідником, то всі, з ким підтримував зв'язки, теж на підозрі: Беата, Гейза Салаї, та й я сам. А це дуже неприємна річ. У тюрмі один англійський чи французький, а може, й американський шпигун пояснював: у подібних справах найприкріше те, що потім до смерті стежать за такими людьми. Цього можна позбутися тільки в такому разі, якщо людина зуміє довести свою непричетність до справи. Отже, я не хотів би, щоб за мною стежили, читали мої листи, підслуховували телефонні розмови. Тобто не хочу стати підозрілою особою. Що мені залишається робити? Мушу прийняти вашу пропозицію, бо хотілося б спокійно жити.

— Отже, допоможете нам?

Сюч відпив вина і знову наповнив склянку.

— Ви, старино, до біса хитрий, — відверто сказав Сюч. — Точно розрахували, як можна загнати мене в закуток. Не вдавайте з себе доброго дядечка, що безкоштовно вгощає цукерками. Говоріть зі мною, як з дорослою людиною.

— Згоден, — посміхнувся Шалго, запалюючи сигару.

А сталося так, що Ліза, почувши голос Герцога, мало не знепритомніла від несподіванки. Правда, вона щодня, щогодини чекала якихось цікавих і важливих новин, але вже, було, розчарувалася у здійсненні їхнього задуму. Бо Шалго був перекопаний: з Губером щось не все гаразд. Старий узяв собі в голову, що Губер є центральною фігурою в справі убивства Меннела і жодної хвилини не вірив у правдивість його зізнань.

— Гадаю, на цей раз ти помиляєшся, любий, — казала Ліза. — Зрештою, Губер міг і не знати про рацію Меннела. Навіть про те, що Меннел був розвідником. Ну подумай сам: адже фірма «Ганза» веде в нас законну, цілком легальну торгівлю. Губер міг підписати договір і організувати перевозку останків Меннела на батьківщину. Сам він у цьому разі був би поза підозрою. І якщо Губер справді виказав Меннела, то нам треба повірити і в те, що він дійсно хотів розірвати зв'язки з фірмою «Ганза».

Шалго, подумавши, заперечив:

— Але ж Губер знав, що ми знайшли рацію і, поки він буде в Угорщині, стежитимемо за ним. Ось чому цілком можливо, що своїм зізнанням хотів уникнути стеження за собою.

— Можливо, — погодилась Ліза й одразу ж запитала: — Але навіщо? Якщо його завданням було тільки підписати замість Меннела угоду, то йому байдуже, стелить за ним чи ні. Коли ж він мав виконати й інше доручення, то знову виникає запитання: яке саме?

— Може, того, котрого не зумів виконати Меннел, — розмірковував Шалго.

— Любий, одумайся: твоє припущення звучить просто кумедно, — лагідно зауважила Ліза. — В такому разі він не розкривав би перед нами завдання Меннела.

Проте Шалго не здавався:

— А звідки ти знаєш, яке завдання мав Меннел і чи воно дійсно таке, як нам розповів Губер? Це треба ще довести. А Губер нічого не довів, тільки розповів. Він сказав про агентів. А хто вони, ці агенти? Розповів про заховані коштовності. А де їх заховано? Згадав про одну жінку з донькою та нареченим. Це може бути дружина Кюрті. Але може бути й інша.

Так вони сперечалися, ставлячи одне одному запитання і шукаючи відповіді на них.

— Знаєш що, люба? — сказав раптом Шалго. — В нас в чудова японська апаратура. Може, випробуємо її? Чим ми рискуємо? Нічим!

Так Ліза встановила за радіатором у вітальні апарат для підслуховування з мініатюрним мікрофоном, і вони почали з нетерпінням чекати. Так була записана на плівку розмова Губера з полковником Карою. Після того Ліза сказала:

— Тепер визнай, любий, що ти помилявся.

Шалго похнюплено мовчав. Того ж вечора він двічі прокрутив ту розмову. «Може, я й помилявся, — думав, — але не завадило б перевірити минуло Губера». Було не зрозуміло, чому полковник Кара не зв'яжеться з органами безпеки Німецької Демократичної Республіки. Потім він почав підраховувати: Губер народився в тисяча дев'ятсот тринадцятому році. В тридцять третьому йому було двадцять, навчався він в офіцерському училищі. Десь у тридцять п'ятому міг стати лейтенантом. Училище штабних офіцерів закінчив скоріше всього восени тридцять дев'ятого року. Після того потрапив у Будапешт. Шалго перебирав у пам'яті події тих років. Тоді він досить добре знав майже всіх співробітників німецького посольства в Будапешті. Пригадав прізвище військового аташе, а ось про Губера нічого не міг згадати. Проте наступного вечора його чекало нове розчарування. Кара передав йому доповідну Домбаї: «З Берліна нами одержана інформація: піхотний генерал Отто фон Губер і його сім'я за походженням із Східної Пруссії. Генерал фон Губер був командуючим західним фронтом при оперативному штабі. Приєднався до руху офіцерів-антигітлерівців, брав участь в організації замаху на фюрера. Влітку сорок четвертого року його було арештовано і страчено. Дружина його Анна-Марія Губер покінчила життя самогубством. Два жінчиних брати — Рудольф і Хорст Крюгери, офіцери вермахту, загинули в Дахау. Отто фон Губер, майор військ СС, начальник штабу Бранденбурзької танкової дивізії, публічно відрікся від батька, і його не чіпали. За їхніми даними, Отто фон Губер мешкає з Західній Німеччині. Був співробітником розвідки ФРН. Тепер керівник гамбурзької філії торговельної фірми «Ганза». Є підозра, що і зараз він зв'язаний з розвідкою. Його дружина, Грета Губер, загинула в тисяча дев'ятсот шістдесят сьомому році в автомобільній катастрофі поблизу Кельна. Його син, Ернст Губер, студент університету. Інші родичі Губера — чесні громадяни Німецької Демократичної Республіки, зв'язків з Губером не підтримують».

Отже, Шалго ще раз пересвідчився у своїй помилці. Що ж, нічого не вдієш: людині притаманно помилятися. Підслуховування вони з Лізою продовжували, але все було марно. Вірніше, немарно, бо плівки щоразу стверджували чесні наміри Губера. Проте в душі Шалго зберігав іскорку підозри. Якось він сказав Лізі:

— Хіба він дурний видавати себе? Мабуть, знає про мікрофон і подумки підсміюється над нами.

— З тобою просто неможливо говорити, любий!

— Ну й не говори. Я повірю йому лише тоді, коли він «підкине» нам хоч одного живого агента. А доти з якої речі я маю йому вірити? Тільки тому, що так виглядає гуманніше?

Коли Губер заявив, що готовий назвати прізвища агентів Меннела і взамін цього попросив дипломатичний паспорт для виїзду з країни, Ліза з переможною посмішкою глянула на Шалго, ніби промовляючи очима: ось, любий, і збулась твоя мрія.

Шалго не знайшовся, що сказати з цього приводу. Кара був радий, а товстуна гризло розчарування. «Грім би побив мою сиву голову! І чому це мене завжди допікають сумніви? Чого так важко примиритися зі своєю поразкою? Власне, що я знаходжу підозрілого у поведінці Губера?» Сидячи в машині поруч з Карою, він спробував проаналізувати свої сумніви. Наприклад, Губер твердить, що десь у тридцять восьмому році вивчив угорську мову. За один рік? Неймовірно! Якби, скажімо, у розмові Губер пояснив це тим, що в нього змалку хист до вивчення мов, що угорську мову просто любить, систематично читає по-угорськи, намагається скористатися будь-якою нагодою, щоб порозмовляти з угорцями-емігрантами. Такі пояснення ще більш-менш вірогідні. Але він повірить у те тільки в тому разі, якщо почує таке з вуст самого Губера. Далі: навіщо Губер ходив у Балатонфюреді на кладовище? Цікаво, як би він це пояснив? Припустімо, сказав би: «Так, може, це й дивацтво, але ж є люди, що колекціонують етикетки сірникових коробок або граються на старості літ у зіпсований телефон, а я люблю читати написи на надгробних плитах. Це моя манера знайомств з кожним новим містом або селом, де я буваю». Але чому він у такому разі не був на кладовищі в Еміді? А й справді, чому він не був там? Адже весь день нудився! Далі… Однак дальший хід думок перервав Кара, зупинивши машину перед готелем. Та з машини не вийшов.

— Вибач, друже, я поспішаю назад. Сподіваюся, шеф погодиться задовольнити умову Губера.

— А чому б ні? — відповів Шалго. — Якщо Губер нас не обдурює, то це буде не така вже й погана справа. Навпаки, одна з найкращих у нашій практиці за останні роки.

Кара з підозрою скоса глянув на друга.

— Ти ще й досі не віриш йому?

— Не вірю, — щиро зізнався Шалго. — І не знаю, що зі мною діється; ніяк не можу повірити йому. Мабуть, старію. Химерне відчуття, Ерне. Я, що завжди вірив тільки фактам, тепер, всупереч фактам, прислухаюсь до інстинкту. Знаю, це безглуздо, і все ж таки… Ось, наприклад, зараз мені вже здається підозрілим, чому він попросив квиток саме на літак і саме на Кубу.

— Боїться помсти Брауна.

— Це мені зрозуміло. На його місці я теж боявся б цього. Але що він робитиме там, на Кубі?

— Цього я вже не знаю. До речі, запитай в нього самого. Наскільки мені відомо, літак цього рейсу робить посадку в Празі, в Канаді чи ще десь. Губер може зійти і там.

— Отже, в такому разі виходить, що він не боїться Брауна.

— Послухай, Шалго: не ускладнюймо справи. Ось одержимо прізвища агентів, вивчимо їх, потім побачимо. Адже не він убив Меннела, тож хай собі їде з богом. Врешті-решт, то його справа, куди він утече від браунів. О, мало не забув: панові Салаї треба б добре дати під зад. Ось дешифровка тієї листівки, в якій його вітали з днем народження. — Він вийняв з внутрішньої кишені піджака той самий папірець, на якому Шалго тоді записав текст листівки. — Читай, дуже проста шифровка. Зустріч призначено в Емеді. Тепер зрозуміло, чому на датованій сімнадцятим числом листівці стоїть поштовий штемпель за п'ятнадцяте число. Між цифрами п'ятнадцять і сімнадцять різниця два. Якщо цю двійку додати до сімнадцяти, буде дев'ятнадцять. Тобто автор листівки чекав нашого друга Салаї в Емеді дев'ятнадцятого липня. А з цього випливає, що Меннел не хотів один зустрічатися з Гейзою Салаї, там була присутня і третя особа. Можливо, це була Сільвія. Правда, не виключено, що Сільвія — це псевдонім Меннела. Потім з'ясується.

— Так, — промовив Шалго. — Можливо, й так…

— Цікаво, що на це відповість Салаї? — роздумливо проказав Кара. — Подзвони Балінту і Фелмері, нехай допитають Салаї про Сільвію.

Кара поїхав, а Шалго подзвонив Фелмері й передав йому наказ полковника. Балінта знайшов у селищній Раді, де він саме розмовляв із слідчим. Майор радісно повідомив, що їм пощастило натрапити на важливий слід. Вони ще раз уважно вивчили списки мешканців готелю і встановили, що п'ятнадцятого липня в готель прибув з Мюнхена торговець-антиквар Еріх Фокс. Він заплатив за номер по тридцяте включно, а двадцятого зник.

— І ви про це досі не знали? — обурився Шалго. — Адже твої співробітники доповідали, що після вісімнадцятого ніхто з готелю не виїжджав!

— Недогляд стався саме через те, що Фокс оплатив номер по тридцяте. Двадцятого увечері він покинув готель, сказавши, що за кілька днів повернеться, але не повернувся. Хвилин п'ять тому ми розмовляли по телефону з Гедєшгалмом. За даними прикордонників, Еріх Фокс перетнув кордон двадцятого близько опівночі. Отже, нам слід встановити, чи знався Фокс із Меннелом. Таким чином, Салаї, мабуть, говорив правду.

Шалго не хотів псувати добрий настрій Балінта. Зрештою, логічно можна припустити й таке, що Меннел оволодів коштовностями, а Фокс, скориставшись сприятливою ситуацією, вбив його і разом із скарбом поквапливо покинув країну. Цим можна пояснити і ту незвичну щедрість, з якою Фокс, західний комерсант, наперед виплатив вартість номера в готелі.

— Може, ви й маєте рацію, — промовив Шалго, — але тепер йдеться про важливіше. — І він повторив йому наказ полковника. — Звичайно, допитуючи Салаї, не забудьте розпитати його і про Фокса. — Шалго раптом прикусив язик, відчувши, що Балінт може образитись: старий пенсіонер дає йому, майорові, вказівки у присутності підлеглих.

— Не сердься, — лагідно промовив він, — я не збираюсь давати тобі поради, ти й сам добре знаєш, що робити.

Він зніяковіло кивнув головою і вже попрямував до виходу, коли майор гукнув йому вслід:

— Ви не маєте бажання проїхатись зі мною у Веспрем? Гадаю, моя дружина була б рада…

— Дякую, не можу.

— Збираєтесь кудись в інше місце? Чи прийшли сюди, щоб тільки передати наказ шефа? — Він махнув рукою своїм співробітникам, щоб ті залишили його самого з Шалго.

— Власне, я збирався у Фюред і навіть хотів і вас туди виманити.

— А що там у Фюреді? — запитав майор, співчутливо глянувши у стомлене обличчя старого, яке немов зів'яло від пекучого сонячного проміння.

Шалго довго поправляв свій галстук.

— Просто я хотів глянути, чим так зацікавився Губер у Фюреді. Я запам'ятав, по якому сектору кладовища він ходив. Проте розмова з Гейзою Салаї тепер важливіша.

Балінт розсміявся.

— Диваки ми з вами! — сказав щиро. — Суб'єктивісти-диваки. Я схибнувся на Тіборі Сючі й Беаті Кюрті, а ви на Губері. Давайте поїдемо туди завтра вранці, гаразд?

Старий знизав плечима.

— Може, в цьому вже й не буде потреби. Якщо Губер передасть список агентів, тоді вирішаться всі проблеми.

Через кілька хвилин майор Балінт заарештував Герцога і звільнив Губера з підвалу. Губер так боляче пережив усе це, що не схотів і вечеряти. Кілька разів розчулено подякував Лізі за допомогу.

— Навіть не уявляю, що було б зі мною, якби ви не виручили мене, пані. — На очі йому набігли сльози. — Життя моє висіло на волосині.

Шалго заклопотано обмацував свою хвору ногу.

— Нічого вам було так боятися, — сказав він. — Бачите, полковник про все подбав. Ми оберігали кожен ваш крок. Апарат для підслуховування теж було встановлено заради вашої безпеки.

Губер запалив сигару.

— Всього не передбачиш. У всякому випадку, на цей раз він виявився дуже до речі. — Німець вийняв з кишені список агентів і передав Шалго.

— Тут дванадцять прізвищ, дванадцять адрес і паролей. Якщо ваші люди з'являться туди з цими паролями, — вважайте, що агенти ваші. Ті, що підкреслені червоним, є керівниками груп. Кожна група складається з трьох осіб.

— Дякую, — сказав Шалго, пробігаючи очима прізвища. «Цікаво! — думав він. — Що це за люди? І чому вони стали зрадниками батьківщини? Невже продалися за гроші? Чи їх примусили? Через годину Фелмері виїде в Пешт, повезе з собою Герцога, Єллінека і оцей список. Ще сьогодні вночі управління полковника Кари приступить до арештів. А завтра Губер одержить паспорт і вилетить у Прагу…»

— Скажіть, будь ласка, пане Губер…

— Я слухаю вас.

— Ви не знаєте випадково, чий це псевдонім Сільвія?

— Сільвія? Як правило, кожна операція одержує умовну назву. Операцію Меннела було названо «Сільвією». Невже я про це не сказав панові полковнику?

— Звичайно, — розчаровано буркнув Шалго. — А я гадав, що Сільвія — це якась особа.

— У свою чергу дозвольте вас запитати, — озвався Губер і з тривогою глянув на Шалго.

Старий ствердно кивнув головою.

— Вже тут, в Угорщині, я багато чув про вас. Кажуть — ви незвичайна людина. А ще, здається, дружите з паном полковником. Це правда?

Ліза ще не спала, слухала радіо. Шалго вона зустріла стурбованим, докірливим поглядом:

— Я вже боялась, що не приїдеш. Бач, який стомлений, ледве тримаєшся на ногах. Невже не можна було поїхати завтра?

— Ні, любонько, — важко зітхнув Шалго і, сівши у крісло, відкинувся на спинку. Потім заплющив очі й почав розповідати дружині про поїздку.

— А де ж Фелмері? — перебила Ліза, вимикаючи приймач.

— Ну от, я розповідаю тобі про важливі речі, а тебе цікавить Фелмері. Він поїхав віддати машину, зараз прийде.

Ліза стала навколішки і почала стягати з чоловіка черевики.

— Поставити тобі на ноги компрес чи попариш їх?

— Краще попарю.

Вона принесла велику миску, налила в неї гарячої води.

— Не гаряча?

— Чудова, — сказав старий з насолодою. — Ну, люба, яка твоя думка про це?

— Навіть не знаю що й казати.

Увійшов Фелмері. Побачивши старого в такій незвичній позі, мимоволі посміхнувся.

— Оце ідилія! — Потім сів і стурбовано глянув на жінку. — Чому ви не лягаєте? Вже пізно.

— Поки цього старого волоцюги немає вдома, все одно не засну.

Фелмері потер сонні очі. Йому згадалася рідна матір. Мабуть, тітка Ліза така ж, як і вона. Та теж нізащо не ляже спати, доки батько не повернеться. Сидить на кухні хоч би й до ранку і чекає…

— Іштване, — звернувся Шалго до лейтенанта, — подзвони в Будапешт в управління, розкажи про результати нашої поїздки. Було б також непогано, якби вони зібрали відомості про адвоката Мейсароша. І про його брата каноніка.

— Чи не краще було б це зробити вранці? — запитав Фелмері.

— Вранці, вранці! — підхопила Ліза. — А тепер — спати! Ви обоє мов із хреста зняті!

— Гаразд, — буркнув Шалго. — Але перед сном я хочу ще раз прослухати плівку. — І почав масажувати хвору ногу.

— Я теж із задоволенням послухаю, — підтримав старого лейтенант, і сон умить зійшов з його очей..

Ліза принесла магнітофон і ввімкнула його. Всі з напруженою увагою слухали діалог Губера і Герцога.

— Стоп! У мене запитання, — вигукнув Фелмері.

Ліза вимкнула магнітофон і глянула на лейтенанта.

— Якщо не помиляюсь, Меннел мав радіозв'язок з Брауном. Усі їхні розмови записувались на магнітофон, — констатував лейтенант, одразу пожвавішавши.

— Правильно, — підтвердив Шалго.

— Отже, виходить, що запис останньої передачі Меннела зник.

— Виходить, так. І вони шукають його в нашого друга Губера, — і старий важко зітхнув. — От би довідатись, що там на цій плівці!

Ліза знову ввімкнула магнітофон. Почулися вже знайомі звуки ударів, одчайдушний голос Губера. Лейтенант здригнувся: йому раптом спало на думку, що він робив би на місці Губера.

«А що це за креслення?»

«Це план вілли, яку я хочу побудувати».

«Тут?»

«Ні, в Баварії».

«Таку велику?»

«Мені спало на думку через кілька років заснувати пансіонат».

«Ви самі проектували?»

«Так, бавився у вільний час».

Ліза зупинила плівку і тихо зойкнула.

— Лише тепер згадала, для чого тоді Губер заходив до мене.

— Для чого?

— Сказав, що саме впорядковував документи Меннела і йому здалося, що деякі записи зникли. Спитав, чи обшукали Герцога під час арешту. Він, мовляв, пам'ятає, що, коли я увійшла, Герцог поклав усі речі зі столу в портфель, її кий згодом забрала в нього. Казав, що був схвильований І не пам'ятає, чи не поклав Герцог деякі папери у кишеню. Я відповіла, що теж не помітила, а портфель віддала. «Так, так», — сказав він і знову забідкався, що, мовляв, у портфелі було не все. Тоді я навмисне сказала, що ніби бачила, як майор знайшов у Герцога кілька паперів, але що саме, не знаю. Здається, моє повідомлення дуже стурбувало Губера. Я спитала, які саме документи він шукає, і він відповів, що не знаходить копії угоди і креслення. Вигляд у нього був дуже заклопотаний.

Ліза чекала, що скаже на це Шалго, але той мовчки сидів, заплющивши очі. Жінка знов увімкнула магнітофон.

— Фантастично! — захоплено вигукнув лейтенант, коли плівка скінчилася. — Це була чудова робота, тітонько Лізо! Не заздрю Брауну, тим більше не хотів би бути в шкурі Губера. — І він замислено глянув на Шалго.

Старий саме витирав ноги і важко кректав, обличчя його розчервонілося. Тим часом Ліза винесла миску з водою, віднесла на місце і магнітофон. Повернувшись, стурбовано подивилась на чоловіка, не розуміючи, чому він так довго мовчить.

— Все-таки мені дивно, — промовив лейтенант. — Якщо Браун підозрював Губера, чому він направив його сюди?

— Доведеться запитати в нього самого, коли трапиться нагода, — пожартував Шалго, взуваючи домашні тапочки. — Причин може бути багато. Одна з них — та, про яку говорив Герцог: його хотіли позбутися тут, в соціалістичній країні.

— Знаєте, про що мені б іще хотілося запитати в Губера?

— А саме?

— Коли він знав про апаратуру для підслуховування, то чому мовчав або принаймні не вивів її з ладу?

Шалго докірливо похитав головою.

— Необдумане запитаня. Якщо Губер чесний і має щирі наміри, то апарат йому не заважав; коли ж ні, то це йому було на руку, бо давало можливість ввести нас в оману. Мені ж здається, що Губер якийсь час таки не знав, що його підслуховують. Тут важливіше інше: для чого він привіз із собою креслення вілли, яку хоче збудувати в Баварії? І навіщо йому була ота вілла, якщо він вирішив утекти?

— Так, це справді дивно. Та, може, це не Губерове креслення, а Меннела? Можливо, і знайшов його серед документів Меннела? — міркував уголос лейтенант.

— Тоді чому він сказав Герцогові, що то його креслення? Навіщо взяв на себе зайву брехню? Якщо ж це креслення Меннела, то можна припустити, що між цим є якийсь взаємозв'язок. Ну, скажімо, це креслення того будинку, де німецький офіцер сховав награбовані коштовності. Якщо це так, то зрозуміло, чому Губер збрехав Герцогові.

— В такому разі Губер бреше?

— Можливо. Завтра ми і на це запитання одержимо відповідь, — сказав Шалго. — Із самого ранку візьмемось до роботи. А зараз подзвони у Веспрем, щоб на вісім годин ранку надіслали сюди найкращого свого фахівця по дактилоскопії.

Після телефонної розмови з відділом кримінальних справ Фелмері поголився, прийняв ванну і ліг спати, але був такий збуджений, що заснути не міг. Стало душно, скинув з себе ковдру, але й це не допомогло. «Так не годиться, — подумав. — Якщо не висплюсь, завтра не зможу як слід працювати». Він тихенько встав з ліжка, навшпиньки підійшов до стола, взяв сигарети із запальничкою і вийшов на терасу. На превеликий подив, Шалго теж був там. Він лежав на розкладушці й курив сигару.

— Що сталося, сипку? Чому ви не спите? — запитав. Лейтенант сів у гамак і глибоко вдихнув свіже, п'янке повітря.

— Жарко, — поскаржився. — Скажіть, чому ви звертаєтеся до мене то на «ти», то на «ви»?

Шалго мовчки випускав з рота дим. Від озера долинало шелестіння очерету й ритмічний плюскіт хвиль.

— А біс його знає, — знизав плечима старий. — Як мені спаде на думку. Яке це має значення! Котра зараз година?

— Скоро світатиме. — Фелмері глянув на годинник. — Без десяти три. Вже й спати ніколи…

— Хто твої батьки?

— Батько поліграфіст. Спочатку був складальником, потім закінчив Червону академію, працював на різних посадах. Рік навчався у Лейпцігу. Тепер начальник виробничого відділу. Непоганий старик. Одну тільки має ваду: боліє за футбольну команду МТК. Ну, а мати працює на комбінаті «Медікор», що на вулиці Ваці. Економістом.

— А брати є в тебе?

— Ні, є молодша сестра. Цього року одержала атестат зрілості. В університет не потрапила, наступного року знову хоче поступати. Поки що працює в друкарні. Мріє стати журналісткою. Даремно це, я гадаю, але от вбила собі в голову, і ніяк її не переконаєш. Правда, пише вона непогано. І взагалі порядна дівчина, хороший товариш. Можна вас про щось запитати?

— Будь ласка, що за церемонії!

Фелмері обернувся до старого, намагаючись побачити його обличчя, але в пітьмі видно було тільки неясний силует.

— Коли ви надумали стати контррозвідником? І чому?

Вогник сигари на мить вихопив із темряви лице старого.

— Чому ти про це запитав?

Лейтенант розповів, як у розмові з Ілонкою і з Казимиром йому стало боляче, коли ті назвали його мисливцем за людьми.

— Не карайся цим, — відповів старий. — Є люди, яких однаково не переконаєш. Колись наша професія стане непотрібною. А поки що без таких, як ми, не обійтися. Ти запитуєш, чому я став контррозвідником? Просто у свій час іншої роботи не міг знайти. Спочатку виконував дрібні доручення, а згодом, через багато років, став «мисливцем за людьми». Коли було оголошено боротьбу проти комуністів, ми саме і були «мисливцями за людьми». Звичайно, я теж не відразу розібрався що до чого. Та згодом таки зрозумів. Ось так я й потрапив по той бік фронту.

— Як і Губер?

— У цьому я ще не певен. Я вже двадцять п'ять років працюю на соціалізм, а Губер лише зараз перекинувся до нас. Завтра у Фюреді постараємося в цьому розібратися. Доведеться знайти у відділі архітектури й будівництва креслення всіх вілл, збудованих перед війною, і порівняти зі схемою Губера. Потім обстежимо весь район вулиці Балваньош.

— Чимала робота, — зауважив Фелмері.

— Безперечно. Але ж ніщо не дається легко. Звичайно, тим, які сумлінно ставляться до роботи. Зрозуміло, «мисливцю за людьми»?

— Зрозуміло, — посміхнувся лейтенант.

— Біда в тому, синку, що втомився я страшенно, — поскаржився старий. — Та й мозок уже працює не так, як колись. Приміром, я й досі не розумію дечого в цій справі.

— Проте багато ми вже вияснили! — заспокоював його Фелмері. — А коли знайдемо креслення вілли, нам удасться вияснити ще більше. Ви розмовляли з Тібором Сючем?

— Так. Хлопець він з гумором. Я боявся, що й слухати це захоче про мою пропозицію.

— Але ж погодився, чи не так?

— Погодився. Мені, відверто кажучи, шкода цієї людини.

— Але що він там робить цілими днями з дівчиною?

— Напруж трохи свій мозок і догадаєшся сам, — відказав Шалго.

— Гм. З ранку до ночі? — здивувався лейтенант, — Що вона, та дівчина, залізна?

— Цього я вже не знаю. Помітив тільки, що Тібор Сюч не виглядає дуже втомленим. А втім, вони час від часу ходять на пляж.

— Треба було їх звести з Салаї. Чомусь мені здається, що то була б цікава сцена.

Шалго розплющив очі.

— Шкода, що не подумали про це раніше. Салаї хитрий. Він не все нам розповів. Приховав щось дуже важливе. Не завадило б і нам знати про те. Треба його примусити говорити. — Шалго позіхнув. — Давай спробуємо поспати. Іди до кімнати, бо ще простудишся. Холоднувато стало.

Фелмері підвівся.

— На добраніч, дядечку Шалго!

Наступного дня на дачу Таборі прийшли Тібор Сюч і Беата. Двері їм відчинив сам професор і провів до вітальні.

— Ми хотіли б поговорити з паном Губером, — сказав Сюч.

— Гаразд, зараз я скажу йому, — і Таборі показав на стільці. — Сідайте.

Увійшла Бланка. Сюч відрекомендував їй себе й Беату, і вони сіли.

Бланка довго вглядалася в обличчя вродливої дівчини.

— Я десь уже вас бачила. Ви були в нас раніше?

— Кілька днів тому, — підтвердила дівчина. — Я шукала пана Меннела.

— Отже, я не помилилась. Ви вже знаєте про нещастя?

— Так, — сказав Сюч і підсунув ближче до себе спортивну сумку.

— В день трагедії ми з ним разом снідали. Якби ви бачили, який у нього був чудовий настрій! — вигукнула Планка.

— І не гадав, бідолаха, що його чекає, — відказав Сюч.

Увійшов Губер, а за ним Таборі. Професор познайомив гостей з німцем і разом з Бланкою вийшов.

Губер підозріло поглядав на молодих людей.

— Сідайте, будь ласка, — сухо запропонував він і, почекавши, поки вони сядуть, сів і собі. — Я слухаю вас.

— Вибачте, що потурбували, — почав Сюч. — Але ми змушені були прийти до вас. — Він вийняв з кишені конверт. — Кілька днів тому одержали від Віктора Меннела лист. Ось він. Це офіційний лист від фірми «Ганза» за підписом Меннела.

Губер узяв лист і глянув на печатку та підпис.

— Так, — кивнув він головою, — це дійсно рука Віктора Меннела. — Він пробіг очима Лист, і на обличчі його відбилася напружена думка. — Мені нічого не відомо про викладену тут пропозицію, — сказав і глянув на Сюча. — Наскільки я зрозумів, ви ремісник і займаєтесь художніми виробами?

— Так, пане, — підтвердив Сюч. — Пан Меннел доручив мені виготовити колекцію ґудзиків за народними мотивами.

— Колекцію ґудзиків? — підвів брови Губер, вражено глянувши на Сюча.

— Чому це вас так дивує? Модні ґудзики — це зараз дефіцитний товар, особливо коли йдеться не про серійне їх виробництво.

— І ви підготували цю колекцію?

— Звичайно, пане. Кілька повних серій. — Він вийняв із сумки картонки з прикріпленими до них ґудзиками. — Будь ласка. Кожний зразок своєрідний, і в тому його цінність. Ось доручення фірми «Артекс», у ньому вказано, що я можу передати ці зразки особисто представникові фірми «Ганза».

Губер з цікавістю розглядав ґудзики.

— Неймовірно! — промовив він. — Я й гадки не мав, що наша фірма, крім усього іншого, займається ще й модними ґудзиками. Звичайно, вони гарні, зроблені зі смаком. Проте мушу вам сказати, що мені не доручали вирішувати це питання. Так, так. А яке у вас до мене прохання?

— Щоб, згідно з домовленістю з вашою фірмою, ви прийняли цю колекцію і розрахувалися з нами за неї.

— З задоволенням. Але я можу переказати ці п'ятсот доларів лише на рахунок фірми «Артекс».

— Вірно, пане. Повідомте «Артекс», що прийняли ґудзики від Тібора Сюча, і попросіть їх виплатити мені належну суму.

— Так, це, здається, буде найкраще. Почекайте, я дам вам офіційний документ про це.

— І ще п'ять тисяч доларів готівкою або чеком, — спокійно додав Сюч.

Губер вражено подивився на молодого чоловіка.

— П'ять тисяч доларів? Крім тих п'ятисот?

— Так, пане.

— За ці ґудзики? Ви жартуєте!

— Ці зразки, пане Губер, — упевнено промовив Сюч, — принесуть фірмі «Ганза» не менше, як сто тисяч доларів зиску.

— Облиште жарти, — перебив його Губер. — Вони що, з золота чи платини? Якщо не помиляюсь, ґудзики із звичайного бурштину, кераміки та скла. П'ять тисяч доларів! Ви що, молодий чоловіче! До речі, де ви живете?

— В Угорщині, — спокійно відповіла за Тібора Беата, яка досі сиділа мовчки. — Але сподіваємось, що вже не довго нам тут бути.

— Пане Губер, — проказав Сюч, підозріло поглядаючи на німця. — Невже ви й справді не знаєте, про що йдетеся?

— Я знаю лише те, що ви маєте мене за дурня, — сердито відрубав німець. — Я вам не американський турист і не збираюсь купляти у вас ні Балатону, ні абатства Тігань, ані цих гудзикив. Принаймні за п'ять тисяч доларів — ні.

— Вибачте, — сказав Сюч і взяв із стола картонку з поміткою «А-І». Лезом складаного ножа він зрізав з картону один ґудзик і роздвоїв його. Потім вийняв із сумки щось схоже на мікроскоп, видобув голкою з однієї полонини ґудзика якесь ледве помітне зернятко і поклав його під окуляр мікроскопа. Глянувши в окуляр, покрутив щось і сказав: — Будь ласка, пане Губер, придивіться! Якщо не досить чітко, покрутіть верхню рукоятку.

Губер схилився над мікроскопом.

— Якщо не помиляюсь, це база для запуску ракет, — промовив німець і ошелешено глянув на Сюча.

— Вірно, пане. Тепер уже ви розумієте, про що йдеться?

— О, так, — відповів Губер, розгублено переводячи погляд з молодого чоловіка на картонки. — І в кожному ґудзикові по мікрофільму?

— Тільки по картонках «А-І» та «А-2», — пояснив Сюч. — Це плівки з фотографіями локаційних баз, ракетних установок, аеродромів. Усе, що просив Меннел. Ви й досі вважаєте, що сума, яку я запросив, надто велика?

— Ні-ні, це небагато, — поспішно відповів Губер, знову перечитуючи листа Меннела і переконуючись, що він не підроблений.

— Щось там не так, пане?

— Ні, усе гаразд. Власне, в мене при собі немає такої суми. А чекова книжка в мого співробітника. Коли останній строк виплати?

— Негайно, — відрубав Сюч. — Я не можу рискувати… Де ваш співробітник?

— Дозвольте по відповідати на це запитання, — обережно відповів Губер і виглянув у сад. — Якщо пощастить, я його ще застану вдома. Вибачте. — Він підійшов до телефону і набрав якийсь номер. — Алло! Це Отто Губер, — сказав він по-німецьки. — Ти ще не спиш? Ні, я почуваю себе добре. Так, спав нормально. Знаєш, мені негайно потрібна досить велика сума. Принеси, будь ласка, чекову книжку. Що не зрозуміло? Чекову книжку, кажу. Так. Дякую, я чекаю. До побачення. — Він поклав трубку і неквапно повернувся до столу. — Ви, здається, розмовляєте по-німецьки? — Сюч ствердно кивнув головою. — В такому разі, немає потреби перекладати. Доводиться бути надзвичайно обережним, бо навкруги повно міліціонерів. — Він пригостив Тібора Сюча сигарою і сам теж запалив.

— Щодо міліції, то ми три дні тому мало не потрапили до її рук, — поскаржився Сюч. — Не завадить вам знати, що сусід ваш, Оскар Шалго, теж їхня людина.

— Це я знаю, — відповів Губер.

— Він запідозрив нас, — втрутилася дівчина. — Я, правда, сама винна, але Тібор спритно викрутився. Здається, нам удалося відвести підозру Шалго. Проте ми. не знали, яким чином передати вам мікроплівки. Скоріше всього, що і за вами і за нами стежать.

— А хіба за вами вже перестали стежити? Це я тому запитую, що ви наважилися прийти сюди, — пояснив Губер.

— А ми прийшли до вас за дорученням Шалго, — сказав Сюч. — Старий блазень завербував нас. Ні, ні, ви не лякайтеся, ми не провокатори. Пропозиція Шалго виявилася дуже вчасною. Звичайно, я погодився прийти до вас у ролі агента Меннела. Старому і не сниться, що саме він допоміг нам передати вам оці мікроплівки.

— Що ж ви тепер скажете йому?

— Скажу, що був у вас, але ви мене вигнали. Ви, звичайно, теж з обуренням розкажіть йому про наш прихід. Ми тепер повинні діяти синхронно.

— Хитро придумано, — похвалив його Губер.

Беата самовдоволено всміхнулася.

— Угорська поліція гадає, що вона розумніша за всіх. І не припускає навіть, що розум може бути і в інших. Оцю штуку з ґудзиками ми придумали ще торік в Італії, разом з Віктором Меннелом. Тоді ж ми домовилися і про шляхи зв'язку.

— Відколи ви з ним зв'язані?

— Третій рік. Я познайомилася з Віктором в Австрії. Приїхавши додому, завербувала свого нареченого, а минулого літа і Тібора. Він мав оце зустрітися з Віктором особисто, але не вдалося. Торік в Італії Віктор перевів мого нареченого в якусь іншу групу. Про нове завдання нічого мені не відомо, знаю лише, що він мав налагодити зв'язок з кимось іншим. Знаєте, мій наречений страшенно ревнивий, і це заважає!

Губер замислено слухав розповідь Беати. Дівчина, звичайно, говорила про все так відверто, бо переконана, що він — керівник Меннела. Але чому Меннел приховав оці свої зв'язки від Брауна? В доповідних Меннела про цих людей нічого не сказано. Дивно! Але факт залишається фактом: з ґудзиками придумано хитро.

— Це ви справді оригінально придумали, — перебив Губер Беату. — Однак мені здається, що ви недооцінюєте здібностей Шалго. Коли зізнатися щиро, я побоююсь його. Люди такого гатунку особливо небезпечні. Наприклад, я переконаний, що Шалго давно знає, хто вбив Віктора Меннела.

— Якби він знав, то давно вже арештував би його, — заперечила Беата. — Шановний пане Губер, у нас і міліція працює, аби виконати норму.

— Можливо, можливо. І все ж мені здається, що Шалго не простий працівник якогось заводу. Наскільки мені відомо, вашого нареченого заарештували.

— Гейза викрутиться!

У дверях тераси раптом з'явився Оскар Шалго разом з Фелмері. Солом'яний капелюх у старого був зсунутий на тім'я. Одягнений він був у ретельно випрасуваний піджак з тонкої тканини і полотняні брюки. Втомлене обличчя його свідчило про те, що вночі він спав небагато. Сюч подумки вилаявся: що ж буде, коли підійде співробітник Губера, з чековою книжкою? Чорти б його забрали, цього Шалго! Він же поїхав у Фюред!

Шалго весело привітався з усіма і відрекомендував Губерові лейтенанта Фелмері.

— Сто чортів, — ухопився він за голову і повернувся до Фелмері. — Я ж зовсім забув: адже ти ще незнайомий з цими молодятами. Тібор Сюч з Будапешта і Беата Кюрті з…

— З вулиці Телдьфа, — договорила сама Беата.

— Ну, а я з Андялфельда[13], — пояснив Фелмері.

Шалго помітив на столі ґудзики. Мікроскоп Сюч уже встиг сховати в сумку.

— Ви їх купили? — запитав старий у Губера, показуючи на ґудзики.

— Довелось купити, — відповів Губер. — Адже Меннел від імені моєї фірми вже домовився про це.

— За скільки ж ви їх продали? — звернувся Шалго до Сюча.

— За скільки було домовлено, — ухильно відповів Сюч, потай глянувши на Губера. — Власне, держава з цього виграє, бо одержить валюту, а мені заплатять у форинтах.

— Чи повірив би ти, що за ці ґудзики можна одержати долари? — запитав Шалго лейтенанта.

— І на думку не спало б! — Фелмері взяв зі стола одну картонку. — А взагалі гарні. Так скільки вони коштують?

— Дорого, — відповів Сюч.

— Ну, все-таки, скільки доларів?

Сюч знизав плечима і вдав, ніби підраховує.

— П'ять тисяч п'ятсот, — відповів замість нього Губер.

— Слово честі, варто поміняти професію! — вигукнув Фелмері і поклав картонку на стіл. — Нічого собі, кругленька сума!

— Ви вже розплатилися? — поцікавився Шалго.

— Ні, при мені немає такої суми, — пояснив Губер.

— Мабуть, пан Сюч не відмовиться і від чека, — сказав Шалго. — Адже чек теж можна обміняти в банку.

— В мене й чекової книжки немає при собі…

— Ой, мало не забув! — схопився Шалго за голову. — Я ж і прийшов спеціально для того, щоб передати чекову книжку! — Він вийняв з кишені конверт і подав його Губерові. — Будь ласка, ось вона.

— Дякую.

Сюч перелякано дивився на німця.

— Це і є ваш співробітник? — запитав він, киваючи на Шалго.

— А що тут дивного? Ви ж самі казали, що ми тепер мусимо діяти синхронно, — спокійно відповів Губер.

— Падлюка! Зрадник! — люто процідив крізь зуби Сюч.

— Це агенти Меннела, — пояснив Губер, звертаючись до Шалго. — Панночка та її наречений вже три роки завербовані, а пан Сюч тільки рік. У ґудзиках заховані мікрофільми.

Сюч неначе скам'янів. Обличчя його зблідло, очі палали гнівом і ненавистю. Беата лише тепер зрозуміла, що сталося.

— Виходить, ви з ними? — просичала вона до Губера. — Зрадили нас? Ми заради вас ризикуємо життям, а ви… Ах ви…

Сюч схопив дівчину за руку.

— Облиш, Беато! Немає смислу. Ми самі зайшли в цю пастку.

— Ви спритно обдурили мене, пане доктор, — з сумом промовив Шалго до Сюча. — Слово честі, спочатку я вам вірив. Але, за давньою звичкою, перевірив сам себе і, звичайно, вас теж.

— Ненавиджу вас, — прохрипів Сюч. — Ох, як я вас ненавиджу!

— Було б дивно, якби ви мене любили, — спокійно відповів старий і глянув на Беату. — І ви теж мене ненавидите?

— Ідіть під три чорти! — вилаялась вона. — Ви падлюка! Щоб ви провалились у саме пекло!

— Я ще не збираюсь туди, шановна, — незворушно відказав Шалго. — Є ще в мене деякі справи на землі. Синку, відведи їх. Я скоро теж прийду. Ну, діточки мої, ідіть спокійно з лейтенантом. Забери і цю колекцію.

Коли Шалго залишився з Губером наодинці, той раптом спохмурнів.

— Чи можу я бути відвертий з вами, пане Шалго? — запитав він, сідаючи.

— Звичайно.

— Ви й після цього мені ще не довіряєте?

— Ви маєте на увазі отой мікрофон?

— Хоч би й те.

— Можете бути йому вдячні за те, що залишилися в живих.

— Важка це справа, пане Шалго, — Губер заплющив очі. — Ці люди ненавидітимуть мене до самої смерті.

Шалго запалив сигару.

— В житті не буває так, щоб усі нас любили.

— Так-то воно так, — замислено промовив Губер. — Але скажіть, нарешті: що мені ще треба зробити, щоб мені повірили?

Шалго схрестив пальці рук на животі.

— Якщо дозволите, пане Губер, я вам процитую дещо з вибраних творів Оскара Шалго. А саме: людина все життя повинна щось доводити своїми вчинками, діями. І нерідко не стільки іншим, скільки сама собі. — Він підвівся і струсив з піджака попіл. — Відпочивайте, пане. До побачення.

— До побачення, — відповів Губер, проводячи старого на терасу. — Вибачте, в мене ще одне запитання.

Шалго зупинився і глянув на німця.

— Ви вже знаєте, хто вбив Меннела?

Шалго вийняв з рота сигару, в очах його блиснув лукавий вогник.

— Немає таємниці, яка б рано чи пізно не розкрилася, — промовив він, повернувся і повагом пішов до сходів.

— Це теж цитата з ваших вибраних творів? — посміхнувся Губер.

— Ні, пане, — відповів Шалго, не обертаючись. — Цю думку ви знайдете в євангелії, в розділі «Від Луки».

Губер замислено дивився йому вслід і навіть не помітив, коли увійшла Бланка. Обернувшись, він побачив її — зблідлу, біля стола. Якийсь час мовчки дивився на змарніле, але все ще вродливе обличчя Бланки, потім поволі підійшов до неї і взяв за руку.

— Ой, боляче, — зойкнула жінка. — Відпусти. — Губер відняв руку. — Виїжджай поскоріше, — прошепотіла вона. — Я бажаю тобі тільки добра! Виїжджай, доки не пізно…

Губер відступив трохи назад, аби краще бачити її лице. Він вдивлявся в її темні очі, скорботні рисочки біля вуст, що нагадували скульптуру.

— Це погроза? — спитав він. — Чи просто порада?

— Порада. — Вона обминула чоловіка, підійшла до дверей, що вели на терасу, і виглянула в сад. Губер пішов слідом за нею.

— І Вікторові Меннелу ти теж таке радила?

Жінка не озирнулася, їй не хотілося бачити Губера.

— Так, — відповіла вона. — Але він не послухався. «Я мушу обернутися, глянути йому в вічі. Якщо він помітить, що я боюся — всьому край», — промайнуло в її думках. Поволі повернулася, підійшла до столу й сіла в крісло так, щоби бачити вхідні двері.

Губер запалив сигару. Тепер він їй здавався самовпевненим.

— Отже, якщо я не послухаюсь твоєї поради, мене теж буде вбито? — холодно промовив Губер.

— Не перекручуй моїх слів.

— А я не перекручую, — Він наблизився до жінки, потім подумав і сів на диван. — Хто вбив Віктора? І чому? — запитав.

Жінка нервово крутила на пальці перстень з коштовним камінцем. Обличчя її було якесь дивно бліде.

— Якби я навіть знала, все одно не сказала б тобі.

— Мені ти можеш сказати.

— Нікому б не сказала.

— Шалго підозріває тебе, а Кара — твого сина.

— Шалго ідіот. А з полковником я не знаюсь. — Вона глянула в спокійне обличчя Губера. — Не розумію, на якій підставі Шалго може мене підозрівати?

— Пам'ятаєш, тобі зробилося погано, коли ти побачила мене. З твого боку це була необережність, — сказав Губер, але в його голосі не відчувалося докору. — Підозрілим здалося йому і те, що ти кілька днів уникала зустрічі зі мною.

— Ти ж сам попередив, щоб я поменше попадалася на очі, — відповіла жінка.

— Але не настільки, — з іронією промовив Губер. — Відверто кажучи, мені здалося, що ти зраділа моєму попередженню, бо мала причину кілька днів не виходити зі своєї кімнати.

— І потім ти попередив мене, що в будинку встановлено апаратуру для підслуховування.

— Я не казав, що в будинку. Не перекручуй. Я казав — у цій кімнаті встановлено апаратуру. Після того я кілька годин блукав по набережній, могла б прийти туди. Тричі їздив у Фюред. Ти ж знала, що я піду на кладовище.

Бланка мовчала. Нервово граючись із перснем, вона прислухалася до найменшого шуму і злякано озиралась то на терасу, то на двері.

— Ти впевнений, що цієї апаратури тут уже немає?

— Абсолютно! Так само, як і в тому, що ціаністий калій смертельний.

— То й не дивно: в цьому домі неважко знайти отруту. Останнім часом я постійно ношу її з собою.

— Навіщо? — насмішкувато спитав Губер. — Ти все одно не приймеш отруту. Хіба що підсиплеш комусь. Принаймні спробуєш підсипати.

— Боїшся, що отрую тебе? — запитала жінка і, не чекаючи на відповідь, додала: — Не бійся!

— А я й не боюся. А втім, не забудь: якби зі мною щось трапилось, тебе одразу арештували б. Адже Шалго тебе підозрює. — І він запитально глянув на жінку. — Цілком можливо, що не без підстави.

— Не я вбила Віктора Меннела, — заперечила Бланка. — Хтось випередив мене.

— Отже, ти мала намір його вбити?!

Жінка уважно розглядала візерунки на скатертині.

— Мабуть. Коли він сказав мені про те божевілля, я дійсно ладна була його вбити. Жодної хвилини не вагалася. Тієї ж ночі пішла в кабінет Мате і приготувала дозу ціаністого калію. А наступного ранку поїхала у Фюред і під час сповіді розповіла священикові про свій намір. Бідолаха мало не знепритомнів. Правда, я прізвища не назвала, не сказала й про те, за що я хочу вбити людину. Просто просила відпустити гріх, якого ще не вчинила. Він, звичайно, відмовився. Ось і все. Тепер ти все знаєш.

Губер здогадувався, чому Бланка так докладно розповіла йому про свій намір убити Меннела. Не тому, що їй хотілося вилити душу, ні. Давала йому зрозуміти, наскільки вона рішуча, що не зупиниться навіть перед убивством, колії це буде потрібно. Він струсив попіл з сигари і спокійно промовив:

— Перед моїм від'їздом ми ще про це поговоримо. — Губер гадав, що Бланка протестуватиме, але жінка вдала, ніби й не чула.

— Коли ти їдеш?

— Сподіваюся, сьогодні увечері або завтра вранці.

— І ми більше ніколи не зустрінемося?

— Ніколи. Ти сама просила про це.

— Так… І ти даси мені спокій?

— Я дав слово честі.

— Але ж…

— Не віриш мені?

— Я й сама собі вже не вірю, — вирвалося у жінки.

Губер спохмурнів. Якщо вже й Бланка не вірить йому, то всі його намагання марні. Що в такому разі казати про Шалго? Його, звичайно, можна зрозуміти. А от недовір'я Бланки — це вже зовсім інше.

— Ти якась дивна, — замислено вимовив. — Я видав міліції дванадцять агентів. Найспритніших, найдосвідченіших людей Брауна, Герцога та Єллінека. Кілька хвилин тому виказав Тібора Сюча і Беату Кюрті разом з їхніми мікроплівками. Невже ти не бачиш, що це — серйозно? Я спалив за собою всі мости, життя моє в небезпеці. Хіба це для тебе не докази? Чого тобі ще треба від мене?

Жінка похнюпилась. В уяві її спливли спогади, гіркі й болючі.

— Я вірю тобі, — тихо сказала вона. — Тільки… оті згадки… від них не сховаєшся. Знаєш, скільки я настраждалася… — В очах у неї блиснули сльози. — Ні, ти не знаєш, — прошепотіла вона. — Не можеш знати!

Губер простягнув руку, щоб торкнутися руки жінки, але вона відсунула її.

— Повір, Бланко, — промовив він з глибоким співчуттям, — я не хотів завдавати тобі болю. Я просив твоєї допомоги, виклавши тобі самі факти. Ти допомогла мені, і я вдячний. Але повір, я не знав, що все це так обернеться. Не слід було б допомагати мені.

— Я не про це, — заперечила жінка, гірко посміхнувшись. — Я сама погодилась допомогти. Ти кажеш, що не просив про це і виклав мені лише самі факти. Невже ти не знав, що для мене досить і того, що я готова була заради тебе і життям пожертвувати? Ні, ти це добре знав. Мусив знати, бо почуття мої тобі відомі. Знав і те, що п завжди була віддана тобі всім серцем і душею. Правда, ти не вимагав цього, а приймав як належне. Я нікого не маю права звинувачувати. Сама обрала цей шлях, і якщо настане час розплати, а він настане, то заплачу за все сповна. А тепер я дуже втомилася…

Губерові гірко стало в роті від сигари, він загасив її і сумно глянув на терасу. Так, Бланка сказала правду.

— Після смерті Грети я благав тебе приїхати, — тихо сказав він.

На обличчі жінки відбивалась внутрішня боротьба.

— Це правда. Ти мене кликав.

— Я молив тебе приїхати…

— Але ж ти знав, що я не можу покинути Мате і сина. До того ж у мене ще було трохи й гордості, крихти якої тримали мене досі на світі. Хтозна, чи вистачить її до завтра…

— Ох, ця вже мені гордість! — розсердився Губер. Здавалось, він втрачав самовладання. Хотів щось сказати, але жінка перебила його:

— Тепер уже однаково. Іронія долі. Ти поїдеш, через кілька днів зустрінешся зі своїм сином, розпочнеш нове життя… Я теж спробую неможливе!

— Тобі це вдасться, Бланко, — гаряче запевнив її чоловік. — А мені — хто його знає… Попереду в мене довгий шлях. Ще треба влаштувати деякі справи і… з'ясувати оте божевілля.

— Не треба про це! — тихо скрикнула жінка, і її вродливе обличчя скам'яніло.

— Я повинен це зробити.

— Хочеш мене примусити?

— Мене теж примусили, Бланко. Всі ми були в такому становищі…

— Ти не можеш мене примусити. І ніхто не може. Я дійшла до краю, далі не можу. Я маю право на самогубство, але згубити іншого… На це і ти не маєш права. А коли все-таки наважишся вчинити оте божевілля, нам усім загибель. І ти ніколи більше не побачишся зі своїм сином.

Губер відчував, що жінка не жартує. Її слова непусті балачки. Та йому вже нікуди було відступати.

— Ми не загинемо, Бланко, — відрізав він. — Тепер уже це й справді неможливо. Подумай спокійно і переконаєшся, що це і в твоїх інтересах.

Жінка підняла руку, ніби захищаючись.

— Я давно все обміркувала. Коли Віктор Меннел розповів мені про твій задум…

— Це не просто задум, Бланко. Усе вже вирішено…

— Задум чи рішення, — перервала його жінка, — мене це не цікавить.

— Бланко, не змушуй мене…

— Погрожуєш? Мені вже не страшні твої погрози!

— Йдеться не лише про нас двох! Доля всіх нас у твоїх руках. Доля Мате, Казимира…

— Що ти маєш на увазі? — з підозрою спитала Бланка.

— Вранці дев'ятнадцятого я мав розмову з Віктором, — сказав, карбуючи слова, Губер. — Так, уранці дев'ятнадцятого. А через годину Віктор загинув. Цю розмову я записав на плівку.

— Брешеш! — скрикнула Бланка.

— Ви снідали вдвох, — продовжував Губер, ніби й не чув заперечення жінки. — Він знову повів про оте «божевілля», і ви посварилися. Ти сказала, що хтось хоче з ним зустрітися о восьмій тридцять. Ви вийшли на терасу, і ти показала, де саме його чекатимуть. Сказала і про те, що за тією особою стежать і тому краще взяти човен.

Бланка пополотніла.

— Меннел назвав ту особу?

— Так..

— Отже, ти знаєш, хто вбив Меннела?

— Це я ще в Гамбурзі знав, — ствердив Губер. — Але тільки я один, Браун не знає нічого. Шалго теж тільки припускає, хто вбивця. Його я боюся. Тепер ти розумієш, що ми мусимо говорити про те божевілля?

Бланка важко зітхнула, потім нервово засміялася:

— Так, але зараз не треба про те. Жодного слова!

За вікном раптом почувся скрегіт гальм і тертя коліс, об асфальт, які на мить заглушили сміх жінки. Бланка спритно зіскочила з дивана, куди й дівалася її втома. Не звертаючи уваги на здивування Губера, вона швидко вийшла на терасу. Казимир саме входив у двір. Жінка з усміхом помахала йому рукою.

— Це ти, синку? — Потім обернулась до Губера: — Не лякайся, я ще не збожеволіла. Просто мені часом стає весело. Навіть не пам'ятаю, коли я востаннє сміялася так щиро. Знаєш, що я тобі скажу? Я теж хочу боротися. Але на цей раз давай боротися кожен окремо.

Губер не встиг відповісти, бо увійшов Казимир. Він поцілував матір, потім привітався з німцем.

— Добрий день, пане Губер. Я чув, що на вас знову вчинено замах?

Молодий чоловік вийняв з буфета пляшку коньяку і дві чарки, налив одну і подав Губерові.

— Чому знову? — здивувалася Бланка. — Будь ласка, налий і мені.

Поки Казимир наливав третю чарку, жінка продовжувала:

— Адже замах на нашого гостя був учора.

— Я кажу не про вчора, — відказав Казимир і вихилив чарку. — Про сьогодні!

— Не розумію, пане інженер, що ви маєте на увазі, — промовив Губер, ставлячи порожню чарку на стіл. — Ми ось мирно розмовляємо з вашою матір'ю.

— Як же так? — здивовано сказав Казимир і сів на бильце крісла. — Я зустрівся у Фюреді з Шалго, він відвозив у Веспрем машину Меннела. В машині у товаристві слідчого сиділа гарна рудоволоса дівчина і якийсь, старший за мене, чоловік. Вони обоє були в наручниках. Я запитав у Шалго, за що їх арештували, і він сказав: за замах на пана Губера. Ще й додав: ви, пане Губер, геніально викрутились. Згадав і про якийсь телефон.

— Ні, то був не замах, — тихо відповів Губер. — Пан Шалго пожартував. Оті двоє — звичайні провокатори. До речі, вони прийшли до мене за дорученням самого Шалго, в ролі агентів Меннела.

— А тим часом виявились агентами Шалго? Зрозуміло. Тобто… нічого не зрозуміло! Навіщо ж тоді Шалго надів на них наручники?

— Бо вони справді виявились агентами Меннела, — пояснив Губер і розповів, як спритно Сюч і Беата ввели в оману старого.

Казимир замислено мовчав.

— Тепер зрозуміло. Отже, Шалго має бути вам вдячний?

— Всі ми комусь маємо бути вдячні, — весело промовила Бланка. — Пан Губер — Лізі та Шалго…

— А Шалго — Ілонці… — додав Казимир.

Бланка скривилась і зневажливо махнула рукою. Губера дуже кортіло запитати, чому Шалго має бути вдячний Ілоні, але не хотілося випереджати події.

— Ти все ще не терпиш Ілонку? — всміхнувся Казимир і глянув на Губера: — Ви знаєте її, чи не так? Моя мати її ненавидить.

— Чому ж, вона гарна дівчина, — підтримав його Губер.

— Я до її вроди не маю претензій, — пояснила Бланка. — Але не люблю її. Зрештою, не зобов'язана всіх любити.

— Колись ти ставилась до неї, як до рідної доньки, — нагадав Казимир.

— Облишмо про те. Не люблю її — і край! — розсердилася Бланка.

— Скажіть, будь ласка, пане Губер! За що, власне, вас хотіли вбити? — запитав Казимир.

— Такий світ настав, пане інженер. Анархія. Грабують у повітрі літаки, викрадають президентів… Це неприємна для мене тема.

— Як знаєте, пане. Мамо, мною ніхто не цікавився з міністерства іноземних справ?

— Ні.

— Коли ви їдете, пане інженер? — поцікавився Губер.

— Не пізніше, як через два тижні. А ви вже бували в Москві?

— Ні ще, — відповів Губер. — Бачив тільки здалека, взимку тисяча дев'ятсот сорок другого року.

— Приємне було видовище, — зіронізував Казимир.

— Що ж… А ви в Сполучених Штатах бували?

— Ще ні. Але з задоволенням поїхав би туди на місяць-два.

— Цікава країна, — замислено сказав Губер. — Вибачте, я, з вашого дозволу, піду. Мені треба підготуватися до від'їзду. За обідом зустрінемось. — Він вклонився і розміреними кроками вийшов з кімнати.

Браун увімкнув кондиціонер і крадькома зиркнув на дівчину. Хельга сиділа у кріслі, байдужо покурюючи сигарету. «Навіть не помітно, що загибель нареченого спричинила їй біль», — подумав Браун і спокійно повернувся до письмового стола. Настрій у нього, власне, був поганий, бо кілька годин тому від Шлеззіга надійшли неприємні вісті. Герцог та Єллінек не дали про себе знати по рації у домовлений час. Їх мовчання свідчить про те, що ліквідувати Губера не вдалося. Правда, Шлеззігу він нічого не сказав, але потай був упевнений, що вони провалилися. Ось і цей лист. Він глянув на аркуш, що лежав на столі. Це теж доказ того, що навколо Меннела не все чисто…

— Як вам їздилося? — запитав він у дівчини.

Обличчя Хельги було засмагле, тільки блакитні очі світилися на ньому.

— Чудово! Подорож була приємна. Проте хотілось би відпочити: з нервами щось не гаразд.

— Коли ви дізналися про трагедію?

— Учора ввечері, в аеропорту. Батько сказав.

— Прийміть мої співчуття, — промовив Браун.

— Дякую. Хоч це вже не допоможе…

— Коли будуть похорони?

— Наступного тижня. — Дівчина підсунула до себе попільницю і поклала в неї сигарету. Потім вийняла із сумочки хусточку й для годиться приклала її до носа. — Чи маєте якісь подробиці про трагедію? — поцікавилась вона, ховаючи хусточку.

— Багато чого відомо, а ще більше здогадуємося. Щиро кажучи, вся справа досить заплутана, а в деяких деталях навіть незрозуміла.

— Відомо, хто вбив Віктора?

— Ні.

Хельга дивилася перед собою, глибоко затягуючись димом і повільно випускаючи його з рота. Потім глянула на Брауна й тихо проказала:

— Я хотіла б вас про щось запитати. Не як шефа, а як друга нашої сім'ї. Сподіваюсь почути щиру відповідь.

— Прошу, Хельго. Аякже!

— Коли народилася думка про поїздку Віктора в Угорщину?

— Після затвердження операції «Сільвія». Стривайте, зараз скажу точно. — Він трохи подумав. — У кінці травня. Саме тоді й було домовлено, щоб в Угорщину їхав Віктор.

— А ви йому сказали про це?

— Звичайно.

— Негідник! — з ненавистю вигукнула жінка. — Падлюка! Він заслужив такої долі. Присягався мені, що нізащо не поїде в Угорщину. Ще три тижні тому! Тепер н розумію, чому він умовляв мене, щоб я поїхала відпочивати на Бермудські острови. — Хельга сердито погасила в попільниці сигарету. — Знаєте, Егон, нас обох обдурили! І вас, і мене…

Браун відчув, що настав момент показати жінці лист. Хельга тепер особливо гостро ненавидить Меннела, образа і лють примусять її зізнатися. Він вийняв із шухляди аркуш і подав його жінці.

— Це ми знайшли на квартирі Меннела. Почитайте, будь ласка.

Хельга взяла лист і почала читати:

Коли Губер постукав у двері, Казимир саме сидів біля каміна і читав літературний журнал.

— Не заважатиму вам, пане інженер?

— Ні, заходьте. Сідайте, будь ласка.

Німець сів і глянув на журнал.

— Цікавитесь літературою?

— Коли маю час, читаю з задоволенням, — відповів Казимир. — Мене часом інтересує, наскільки впливає на літературу технічна революція.

— Ну і як?

— До певної міри впливає. Хоч, правда, цей вплив ще досить однобокий. Справа в тім, що письменники прагнуть довести, ніби технічна революція все більше відчужує людину, вбиває в ній гуманістичні почуття. Хоч ідеться про значно складніший вплив. Дозвольте почастувати вас чимось?

— Дякую, не бажаю нічого. Повечеряв я дуже ситно, а пити не хочеться. Незабаром їду.

— Все гаразд? — запитав Казимир.

— Цілковитий порядок. Мушу сказати, що полковник Кара — хазяїн свого слова. Виконав геть усі свої обіцянки.

— Може, я помилився, але мені здалося, ніби той молодий лейтенант, здається, Фелмері, чіпляв на вашу машину дипломатичний номер.

— Ні, ви не помилилися, пане інженер, — посміхнувся Губер. — Я теж, як і ви вже перейшов на дипломатичну службу.

— Я не дипломат. І їду у відрядження не з дипломатичним паспортом. — Він утомлено махнув рукою. «Якщо правда те, — подумав він, — що півгодини тому мені казала Ілонка, то поїздка може і не відбутися». А казала йому Ілонка, ніби, за словами Фелмері, його мають намір відвезти в Будапешт. Казимир схвильовано підвівся. — Вибачте, пане Губер, я ще маю поговорити з дядьком Шалго. Сподіваюся, ми з вами ще зустрінемось.

— Пан Таборі щойно сказав, що лейтенант з Оскаром Шалго поїхали в Шіофок. Ваша мати теж знає, що вони поїхали туди.

— Загляну до них, може, повернулися. Вибачте, пане Губер, але йдеться про серйозну справу…

Казимир застав у Лізи заплакану Ілонку.

— Що сталося? Чому ти плачеш? — стурбувався він. Ілонка розплакалася ще дужче. Казимир безпорадно переминався з ноги на ногу, дивлячись то на Лізу, то на Ілонку. — Та що з нею нарешті? Посварилися ви, чи як?

— Це я — з Ілонкою?! — перепитала жінка. — Ну й дурниці ти верзеш. Чого б це нам сваритися?

Казимир підійшов до дівчини і взяв її за плечі:

— Ну заспокойся! Що сталося?

— Плаче, бо дурненька, — відповіла Ліза замість неї. — Ще й добре дурненька!

— Нічого не розумію! — знизав плечима Казимир.

— Лейтенант… нечесна людина, — захлинаючись від плачу, вимовила Ілонка. — Він скористався моєю довірливістю… Я зізналася йому, що дев'ятнадцятого вночі… була з Меннелом. Сказала й про те, що ти був у мене…

— Ти що, збожеволіла?!

— Мабуть… Я розповіла йому правду, бо боялася за тебе. Хотіла довести…

— Що ти хотіла довести? — перебив її Казимир. — Те, що ти дурна?! Ну й ну! Це ти вже довела. Адже дала мені слово честі, що мовчатимеш, — гнівно вигукнув інженер. — А де дядько Шалго?

— Поїхав, — відповіла Ліза.

— Коли повернеться?

— Не знаю. Хоч мушу тобі сказати, Казимире, що ти великий грубіян. Яким тоном ти розмовляєш з дівчиною? Хто вона тобі? Любить тебе до нестями, а ти відштовхуєш її. І ще… боягуз ти. Не любиш ти Ілонку, бо якби любив, то вже давно сказав би про це матері.

— Уже й ви взялися за моє виховання?! Дайте мені спокій! Досить і без того у мене клопоту. Так, я люблю Ілонку. А що і коли треба мені сказати матері, то не ваше діло. А ти не плач, — сказав він лагідніше і обняв дівчину. — Я кохаю тебе. Знаєш, що кохаю. Сьогодні ж поговорю з матір'ю. Не сердься на мене. Вибач за грубість. — І поцілував дівчину в плече. — Ходімо, проводжу тебе додому.

— Я побуду ще трохи, — промовила дівчина, схлипуючи.

— Як знаєш. — Казимир звернувся до Лізи: — Передайте дядькові Шалго, що мені треба поговорити з ним.

Повернувшись у вітальню, Казимир застав там Губера самого. Той читав газету.

— Ну? Чи вдома пап Шалго?

— Немає.

— Вас щойно шукала мати. Я сказав, що ви пішли до Шалго. Мені здалося, що вона була незадоволена. Мати дуже любить вас.

— Я її теж. І готовий заради неї на все.

— Ваша мати казала, що полковник Кара підозріває вас, — промовив Губер.

Казимир роздратовано знизав плечима.

— Міліціонер! Така його служба. Ви ще не чули про результат розслідування, яке провів майор Балінт? Але, певно, чули, що він казав учора про Еріха Фокса?

— Чув.

— І, на думку Шалго, версія майора імовірна. Але що я можу вдіяти, якщо полковникові не подобається моя фізіономія і він підозріває мене. Адже логіка версій Балінта незаперечна. Меннел добув коштовності, Фокс переслідував його і в зручний час убив. Адже Фокс був торговцем старовиною. Балінт навіть має докази: у гаражі знайдені відбитки пальців та сліди. Однак для полковника Кари це замало. Знаєте, що він наказав лейтенантові? Якщо в мене немає алібі, арештувати мене і привезти в Будапешт. Ось як! А я знаєте, що скажу? Будь ласка, арештуйте і доведіть, що Віктора Меннела вбив саме я.

Губер спокійно димів сигарою і уважно слухав інженера.

— А якщо полковник Кара доведе? — нарешті запитав він.

Казимир підвів брови.

— Що доведе?

— Що ви вбивця.

— Ви жартуєте?

— Ні. Просто мислю вголос.

— Дурниці. Ха-ха! Я вбив Меннела і прибрав до рук коштовності?

— Ні, ні. Полковник дуже добре знає, що Віктора Меннела вбили не через коштовності. Це йому довів Шалго. Ось чому він не може погодитися з версією Балінта, хоч вона і логічна. — Казимир вражено дивився у суворе обличчя Губера. — Кара має рацію! Я теж знаю, що коштовності не у вбивці.

Казимир підозріло глянув на німця, і його всього пройняв жар.

— Виходить, відомо і те, хто вбив Віктора Меннела? — спитав Казимир.

— Кара тільки здогадується, а я знаю точно.

— Від кого?

— Від самого Віктора Меннела.

Казимир іронічно всміхнувся.

— А-а! То інша справа. Зрозуміло: ви відвідали його в моргу і приємно побалакали.

— Я мав з ним розмову ще перед смертю, — роздільно вимовив Губер, не звертаючи увагу на іронію Казимира. — Це правда, пане інженер! Говорив з ним за півгодини до смерті. Чи відомо вам, що в машині Меннела було вмонтовано рацію?

— Знаю. — Казимир з цікавістю глянув на спокійного німця. — І про що ж ви балакали з Меннелом?

— Він сказав, що має з кимось зустрітися. І боявся цієї зустрічі.

— Сказав навіть з ким?

— Так, сказав. Розмову записали на магнітофонну плівку, а мені вдалося зробити копію. Вона в мене.

— Зрозуміло, — буркнув собі під ніс Казимир і нервово запалив сигарету. — Ви, пане Губер, виказали десяток людей. Знаєте, що органи шукають убивцю. Чому ж ви їм не передасте оту магнітофонну стрічку?

— Бо не хочу, щоб ваша мати потрапила в біду, — відповів Губер і глянув на враженого Казимира.

— Моя мати? — перепитав він. — Ви збожеволіли!

— Помиляєтесь, пане інженер. Я при повному розумі. Меннел був розвідником. Я виказав дванадцять агентів його мережі. А про тринадцятого промовчав.

Казимир зіщулився, ніби хтось ударив його по голові.

— Ви хочете сказати, що…

— Так, пане інженер, — спокійно відповів Губер. — Тринадцятим агентом Віктора Меннела є ваша мати, Бланка Таборі.

— Пане, ви з цим не жартуйте! — погрозливо вигукнув Казимир.

— Я сказав те, що є, пане інженер.

— Брехня! Такого не може бути!

— Чиста правда. І це я можу довести. — Губер ледве стримував хвилювання. — Скажіть, будь ласка, що ви знаєте про свою матір?

— Усе. Мати завжди була відвертою зі мною.

— Пане інженер, я пропоную спокійно мене вислухати. Це у ваших інтересах. Я розповім вам дещо. І, як не прикро вам буде слухати, прошу взяти себе в руки і бути об'єктивним. Ви знаєте про безмежну любов Мате Таборі до своєї сестри Бланки. У такому дусі виховали їх батьки. Вони готові на будь-які жертви заради одне одного. Я наголошую на цій обопільній любові брата і сестри, бо згодом це вам багато дечого пояснить.

— Це мені відомо, — нервово відрубав Казимир.

— Мате Таборі — людина лівих поглядів…

— І це знаю. Кажіть суть.

— Мені зрозуміла ваша нервозність, пане інженер, але прошу не перебивати мене… навіть тоді, коли я розповідатиму про відомі вам речі. — Він затягнувся сигарою кілька разів, трохи помовчав і повів далі: — Бланка Таборі далека від політики. Вона художниця. І не така врівноважена, як її вчений брат. Запальна, скрита і має власні погляди на життя. В сороковому році вона познайомилась із штабним капітаном Кароєм Моношторі-Мюллером. Знайомство згодом переросло в кохання. Бланка написала про це своєму брату. Невдовзі одержала відповідь з Данії. Мате Таборі запросив із Пешта інформацію від знайомих того капітана. Відповідь була прикра: Кароль — цинік, розчарований життям, фашист. Належить до тієї категорії найманців, які вірно служать своїм хазяям, доки їм добре платять. Фанатично твердить, що людство визріло для спустошливої війни і що сильні мають винищувати слабих. Бланка бачила свого коханого іншим і не погодилася з думкою брата. Тоді Таборі написав їй категоричного листа: або він, або Моношторі. Заради брата Бланка удала, що розійшлася з капітаном, але потай вони зустрічалися. Потім нацисти арештували в Данії Мате Таборі та його дружину, кинули їх у концентраційний табір. Тепер уже й керівництво Моношторі поставило перед ним вимогу порвати зв'язки з Бланкою. Капітан кохав дівчину, хотів одружитися з нею, але не дістав на це дозволу. Його відправили на фронт. Моношторі здичавів, став нещадний до всіх. Не визнавав ні людей, ані бога. Потай листувався з Бланкою. На дівчину справила велике враження така вірність капітана. Вона переконана, що Моношторі страждає через неї, навіть гадки не маючи, що на окупованих територіях той чинить страшні злочини. Звичайно, в той час капітан і не вважав це за злочин. Його керівництво теж було такої думки і нагороджувало його орденами і медалями, підвищувало в чині. Потім почався відступ. У боях за Дунаєм Моношторі, тоді вже майор, посварився з німецьким генералом і застрелив його…

— За що? — запитав Казимир.

— Сталося так, що за наказом німецького генерала нацисти розправилися з населенням одного села. Вони спалили поміщицький маєток, убили сестру і шурина майора Моношторі. Майор вимагав покарати генерала. Вони зчепилися, і Карой застрелив його. Рятуючись від трибуналу, втік до Бланки. Та заховала його. Склалася дивна ситуація: майора почали шукати і радянські органи, і німці. Але знайти його ніяк не могли. Закінчилася війна, Мате Таборі з дружиною повернулися в Угорщину. Мате і гадки не мав, що Бланка ховає майора, якого шукають. Дівчина здобула для нього підроблені документи. У війну поблизу квартири було вбито якогось німецького офіцера, Бланка поховала його, а документи хотіла переслати рідним того офіцера. Потім передумала і віддала їх своєму коханому. Майорові вдалося утекти з країни. Якийсь час він мешкав в американській зоні Німеччини, займався контрабандою. Торгівля процвітала. А в сорок восьмому році його було арештовано: хтось упізнав майора, з'ясувалося все його минуле. Моношторі зізнався. Я був присутній на допиті і тому все знаю. Там його і завербували. Шантажували, й надто погрожуючи видачею радянським органам…

Казимир вражено слухав розповідь німця. Для нього це звучало приголомшуюче. Мати ніколи не говорила нічого подібного. А може, Губер бреше? Хоч в його розповіді все логічно…

До кімнати увійшли Бланка і Мате Таборі. Губер замовк. Казимир скам'яніло сидів у кріслі.

— Коли ви їдете, пане Губер? — запитав Таборі.

— У найближчий час. Уже зібрав речі, але залишилась іще одна справа.

Бланка глянула на Казимира. «О боже, — подумала вона, — уже сталося! Казимир уже знає все. Дай мені, боже, сили!»

Тим часом професор вийняв з бара пляшку.

— Налити вам, пане? — спитав у Губера.

— Я не звик пити перед тим, як сідати за кермо, але за ваше здоров'я — із задоволенням.

Професор наповнив чарки.

З кожною хвилиною Казимир ставав дедалі нервовішим. Йому хотілося закінчити розмову з німцем, щоб довідатися все про матір. Він і досі не міг повірити у все це. Раптом йому стало моторошно: що буде, якщо про це довідаються органи? Доведеться відмовитись від поїздки в Москву. Серце стало наливатися люттю. Утекти б кудись, щоб ніхто його не чув і не бачив! Та ні, це безглуздо, цим не зарадиш… Треба сміливо глянути фактам у вічі.

— Дядьку Мате, — звернувся він до Таборі. — Залиш нас удвох, прошу тебе!

Професор спантеличено глянув на схвильованого Казимира.

— З ким удвох?

— Зі мною, — промовила жінка. — Але не варто, сину. Перед Мате ти можеш усе казати. Він уже знає.

— Отже, це правда? Пан Губер сказав правду? — запитав Казимир, якого вразило спокійне, незворушне обличчя матері. «Фантастично! — подумав він. — Жоден нерв у неї не здригнеться».

Бланка випила свій коньяк і обережно поставила на стіл порожню чарку.

— Так, це правда. Можеш подзвонити майору Балінту і сказати, що твоя мати є тринадцятим агентом Віктора Меннела.

Казимир до болю закусив губу.

— Ви ж добре знаєте, що я не зроблю цього, — промовив він тихо, пригнічено. — Як ви могли таке вчинити, мамо?

На якийсь час запала могильна тиша.

— А що я мала робити? Знаю, знаю, що ти мені скажеш, — зітхнула жінка. — Треба було чесно заявити про все органам. Іншому я теж порадила б таке. Так підказують здоровий глузд, честь і мораль. А я не зробила цього. Просто не знайшла сили. Не думай, що я хочу виправдати себе. Ні, сину… Хто-хто, а я краще за всіх знаю свої гріхи. І якщо це стане відомо органам, я не захищатимусь. Мовчки прийму покарання.

— Мамо, рано чи пізно це стане відомо…

— Ось тоді я й відповім за все, — рішуче відказала жінка. — Не могла я поступити інакше, сину. Я не прошу в тебе прощення, а хочу тільки, щоб ти мене зрозумів.

Казимир у відчаї дивився на професора, що втупився поглядом у підлогу.

— І ти знав про все, дядьку Мате? І дозволив матері дійти до такого?

Професор люто блимнув очима.

— Ще й ти мені читатимеш мораль?! — гримнув. — Та нічого я не знав! Мати лише кілька днів тому розповіла, як потрапила в цю пастку. — Професор заскреготав зубами. — Що мені було робити? Видати органам рідну сестру і жити, знаючи, що сам уверг її в тюрму до кінця життя?! її шантажували! Отой триклятий…

— Але чим шантажували? — скрикнув Казимир і глянув на мовчазного Губера, ніби чекаючи від нього пояснення.

— Чим? — перепитала Бланка і гірко всміхнулася. — Я любила того чоловіка. Кожен любить по-своєму. Любила всім серцем. Через те і не вийшла заміж за іншого.

— Як ти могла любити негідника, злочинця? — спитав Казимир. — І тебе не спинило навіть те, що твій брат мучився у фашистських катівнях?!

Бланка на мить заплющила очі, обличчя її болісно пересмикнулося. Тремтячими пальцями вона запалила сигарету.

— Я не знала про його злочини, слово честі. Коли почула, що він убивав жінок і дітей, я не йняла віри. Просто не могла повірити. Не вірила й тоді, коли згодом через якогось незнайомого із Західної Німеччини одержала від нього листа. Він просив допомогти йому: мовляв, якщо не допоможу, його віддадуть радянським органам і розстріляють. Посилався на своє кохання до мене, через яке прийняв на себе пекельні муки. Я занедужала від горя. Пролежала багато тижнів, хоч узагалі ніколи не хворіла. Але той невідомий, його посильний, вимагав відповіді. Ножний другий день дзвонив по телефону. Я щодня перечитувала листа. «Моє життя в твоїх руках. Уже п'ять тижнів сиджу у в'язниці. Якщо відмовиш у моєму проханні, мене відвезуть у Берлін і передадуть у руки радянським властям». Тоді я поцікавилася у знайомого адвоката, яка на нього може чекати кара. Той відповів: шибениця. І тоді я допомогла йому. А назад уже не було шляху. Тільки згодом дізналася, що завербували його навіть не американці, а служба Брауна. Та, зрештою, це однаково…

— Любий пане інженер, — сказав Губер. — Не судіть строго свою матір! Кожну людину можна шантажувати. І мене, і вашого дядька, та і вас теж.

— Що ви верзете! — гнівно вигукнув Казимир. — Мене нікому не вдасться шантажувати!

Губер іронічно всміхнувся.

— Невже ви в цьому так переконані?

Казимир глянув німцеві просто в вічі.

— Я не геній, та й від геройських подвигів надто далекий, але є речі, в яких я впевнений…

— Дозвольте вам дещо пояснити, — перебив його Губер і глянув на Бланку.

— Я слухаю вас.

— Чи знаєте, в чому полягало завдання Меннела?

— Ви вже сказали про це полковникові Карі.

— Те, що я розповів полковнику, було лише частковим його завданням. Меннел приїхав сюди, шановний пане інженер, щоб завербувати вас. Примусити вас працювати на західнонімецьку розвідку. І від матері вашої він теж вимагав, щоб вона допомогла йому завербувати вас.

— Мене завербувати?… — вражено перепитав Казимир, глянувши на матір. — Щоб я згодився бути шпигуном?!

— Так, пане інженер. Ви ж їдете на чотири роки в Москву, а Брауну потрібний там надійний резидент. Отож вони й зупинилися на вашій кандидатурі, — пояснив замість Бланки німець.

— Щастя, що Меннела хтось убив! — люто вигукнув Казимир.

— Але брауни на цьому не зупиняться, — вів далі Губер. — Меннел був лише ланочкою у цілому ланцюгові, Ланочка випала, і на її місце вставлять іншу, надішлють іншу людину, пане інженер. А всіх вам, самі розумієте, не повбивати.

— Ви… ви хочете сказати, що Меннела вбили ми?

— На це дозвольте відповісти згодом. Ну, припустімо перед вашим від'їздом з'явиться людина від Брауна і пропонує вам стати їхнім московським резидентом…

— Я послав би його під три чорти і передав би органам! — відрубав Казимир.

— Ви б не зробили цього бо цим одночасно виказали; органам свою матір, ба навіть дядька. — Губер подав вперед і повів далі, карбуючи кожне слово: — Ось ми і дійшли до шантажу. Довірена особа Брауна заявила б: якщо не погодитесь, то викажемо органам вашу матір і дядька. Отже, питання стояло б так: чи хоче Казимир Таборі, щоб його мати і дядько закінчували своє життя у тюрмі?

— Але це якесь божевілля! — скрикнув Казимнр, нервово підскочивши. — Зухвальство! Підлість!

— На вашу думку це так. А для Брауна — звичайнісінька реальність. — Губер спокійно сів у крісло. — Вони впевнені у своєму успіху. Вони змусять вас погодитись на їхні умови ще з однієї причини. Пригрозять, що викажуть вас як убивцю Віктора Меннела.

— Мене? Я ж його не вбивав!

— А вони довели б, що саме ви його вбили. Послухайте-по. — Губер вийняв з внутрішньої кишені мініатюрний магнітофон. — І ви теж слухайте, — звернувся він до Бланки і ввімкнув магнітофон. Пролунав голос Меннела. Він говорив німецькою мовою, яку всі троє добре розуміли.

«— Я — Віктор. Я — Віктор. Усе гаразд. Щойно домовився з Сільвією». — Це псевдонім вашої матері, — шепнув Губер. — «Через півгодини їду покататися на човні з Казимиром. Упевнений, що домовлюсь із ним. Досить розумний чоловік. Трохи побоююсь, бо він запальний, спочатку б’є, а потім думає. Вчора по обіді трохи зчепився з ним. Та переконаний, що перед фактами він схилить голову. Як не погодиться, один із нас загине».

Губер вимкнув магнітофон. У кімнаті запанувала могильна тиша. Казимира ніби паралізувало, кров удари в голову Бланки. Професора Таборі пройняв холодний піт.

— Брехня, — прошептала Бланка. — Підла брехня!

— Можливо, — байдуже промовив Губер. — Але факт, що це голос Меннела. Можливо, Віктор і брехав, боячись визнати, що не виконав завдання. Але хто доведе, що він брехав? Магнітофон цього не доведе. Навпаки. Полковник Кара підозріває Казимира, і запис тільки підтвердить його підозру. Ви могли б довести непричетність Казимира до вбивства тільки в тому разі, якби викрили вбивцю. Але ж досі вбивця Меннела невідомий.

— Гейза Салаї, — ледве чутно промовила Бланка. Вона відчула, що насувається небезпека і мовчати далі не можна.

— Гейза Салаї? — перепитали майже одночасно Казимир і Таборі. — Звідки це ти взяла?

— Знаю, — відповіла жінка. — Принеси, будь ласка, склянку води, — попросила вона брата. Казимир випередив професора, приніс сифон і, наливши склянку, подав матері. Рука жінки тремтіла так, що вода вихлюпувалася на спідницю. Губера теж вразила несподівана заява жінки, і він з цікавістю чекав, що вона скаже далі.

— Хіба ти знала Гейзу Салаї? — запитав Казимир.

Бланка поставила на стіл порожню склянку і почала розповідати про свою зустріч з Меннелом.

Незабаром майор Балінт із слідчим ввели до вітальні Гейзу Салаї у наручниках. Фелмері з полковником іще переслідували машину Губера.

— Так з ким ви розмовляли після полудня дев'ятнадцятого липня по телефону? — запитав у Салаї Балінт.

Той, не вагаючись, показав на Бланку.

— Так, зі мною, — підтвердила жінка. — Я все розповім. То я дзвонила йому в ту ніч. Хотіла, щоб він убив Віктора Меннела. Чого вам іще від мене треба? Я сказала все! — Жінка зблідла і захиталася.

— Казимире, — сказав Шалго, — проведи матір до її кімнати. І залишся з нею. Лізо, скажи Ілонці, щоб викликала лікаря.

Казимир узяв матір на руки і поніс її, наче ляльку.

— Ну, що, — сказав Балінт. — Сподіваюся, після цього ви, Салаї, розповісте про все.

— Так, — погодився Салаї. — Я все розкажу. Отой падлюка Меннел заварив усю кашу…

— Пане професор, — звернувся Балінт до Таборі. — Лейтенант Кіш залишився у вас. Ваша сестра, Бланка Таборі, не повинна виходити зі своєї кімнати до окремого розпорядження. І щоб ні з ким не зустрічалася.

Він торкнувся плеча Салаї. Той рушив до дверей з похиленою головою.

— Я наздожену вас, — гукнув їм услід Шалго. — А ви, — сказав він лейтенантові Кішу, — підніміться на другий поверх і чатуйте на жінку.

Ніч була тиха. Від озера долинав шум прибою, час від часу по шосе на великій швидкості проносилися машини.

— Значить, це Бланка передала їм матеріали переговорів, — тихо промовив Таборі. — Сама сказала…

— Я так і думав. — Шалго запалив сигарету і співчутливо глянув у змарніле обличчя професора.

— Чому він такий спокійний? — задумливо запита Таборі.

— Хто? Губер?

— Ні, Салаї.

— Бо знає, що суд поставиться до нього поблажливо.

— Чому? — здивувався Таборі. — Адже він агент!

— Це правда. Я гадав, що ти маєш на увазі вбивство. — Шалго вийняв з кишені мундштук. — Це твій, візьми. А то ще захворієш на рак легенів. На ньому вирізьблені твої ініціали.

— Де ти його знайшов? — зрадів Таборі. — А я так його шукав! — Він устромив у мундштук сигарету і з насолодою закурив.

— У човні, — відповів Шалго.

— У якому човні?

— Мундштук випав у тебе з кишені, коли ти перекладав труп Меннела у човен, — спокійно промовив Шалго.

Таборі глянув старому просто у вічі і важко зітхнув.

— Ти знав?..

— Давно. Кара теж.

— Я вчинив це із самозахисту. Хотілося б, щоб ви повірили мені…

— Ми віримо. Але ж ти мовчиш, а суд винесе вирок Салаї за вбивство!

Професор сумно похнюпився.

— Ні, я все одно зізнався б, — сказав згодом. — Не знаю, але, мабуть, так.

Шалго вийняв з кишені якісь аркуші, перелистав їх і почав читати.

— «На другий день ранком, тобто двадцятого, я заховався в очереті з наміром убити Меннела і Беату. За кілька хвилин перед восьмою я був уже там. За товстою вербою побачив високого, дужого чоловіка. Він був у плавках, з рушником через плече. Стояв до мене спиною, і я не бачив його обличчя. Але був він немолодий, волосся з сильною сивиною. Потім чоловік підняв з землі білу теніску, одягнув її, вийняв з кишені теніски сигарету, мундштук і запалив. Незабаром я побачив Меннела, що підпливав у човні. Він був одягнений. Беати з ним не було. Незнайомий чоловік теж побачив Меннела і заховався за стовбур верби. Коли Меннел причалив, зійшов на берег і глянув на годинника, чоловік вийшов з-за дерева. Меннел здивувався, побачивши його. Вони почали про щось говорити, все дужче жестикулювали. Про що вони сперечалися, я не чув. Раптом Меннел ударив чоловіка кулаком у підборіддя, і той упав. Тоді Меннел став йому коліньми на груди і почав душити. Той отямився і в мить скинув з себе Меннела. Вони почали боротися. Незнайомий ухопив Меннела за горло, і обоє повалилися на землю. Потім чоловік поніс Меннела до човна, кинув його туди, сів на весла і швидко поплив. Я злякався і повернувся в готель…»

Шалго згорнув аркуш і поклав його в кишеню.

— Звичайно, це не доказ проти тебе, бо Салаї не впізнав тебе ні тоді, ані тепер. Але ти сам клюнув на принаду. Твій мундштук я знайшов не в човні. Я взяв його з твоєї сигаретниці. Вибач за оману. Мундштук був лише моєю принадою. Я не сумнівався, що ти клюнеш на неї.

— Мабуть, так краще, — згодився професор. — Я не хотів убивати його. Не знав я і про те, що то Бланка організувала його візит до трьох верб. Адже ти знаєш, я завжди купаюся у тому місці.

— Хіба ти не знав, що Меннел розвідник?

— Звідки мені було знати? Я дізнався про все лише тоді, коли Бланка у розпачі сказала, з якою метою приїхав Меннел. Можеш уявити собі мій душевний стан. Моя сестра — агент іноземної розвідки! Щоправда, її шантажували, але все одно агент. І бачиш, вона, нещасна, навіть після всього, що сталося, не хотіла виказати Губера. Боялася сказати, що Губер і є той самий Моношторі…

— А ти чому мовчав?

— Я двічі приходив до тебе і не міг застати. Всю ніч не спав, шукав виходу. Це була складна дилема. Що робити? Заявити про сестру органам? Уранці я знову заходив до тебе, а ти саме поплив рибалити ще вдосвіта. Тоді я пішов до трьох верб. Там і зустрів Меннела. Сказав йому, що мені все відомо. Він поводився нахабно, зарозуміло. Сказав: ми, мовляв, усі в його руках, і Казимира він теж завербує. Я відповів, що заявлю на нього, він злякався і накинувся на мене. Ударив і мало не задушив. А далі тобі вже все відомо…

— На жаль, так, — тихо промовив Шалго.

— Як же мені бути?

— Уранці піди сам до Балінта. Розкажи йому все. Всю правду.

До кімнати вбіг пополотнілий Казимир.

— Вона отруїлася! — прохрипів він. — Померла…

Всі вражено перезирнулися.

— О боже! Отруїлася! — повторив інженер і повалився на диван.

Таборі якийсь час мовчки дивився на Казимира, потім поквапливо вийшов з кімнати.

Казимир сховав обличчя у долонях, плечі його здригалися.

З боку тераси почулися кроки. Увійшли Ліза, Ілонка і доктор Сегфю.

— Підніміться нагору, докторе, — проказав Шалго. — Вона отруїлася.

Лікар мовчки пройшов через кімнату.

Ілонка хвилину нерішуче постояла на місці, потім підійшла до Казимира, сіла поруч і тихо позвала його:

— Казимире…

Ліза кивнула чоловікові. Шалго підійшов до дружини, узяв її за руку. Ще хвильку вони дивилися на молодих, потім повернулись і пішли через сад до свого будинку.

— Знову ноги болять, люба моя, — простогнав старий.

— Зараз… я мерщій зігрію води, запарю тобі тієї травички…

— Як добре, що ти біля мене, Лізо, — розчулено проказав Шалго. — О, як добре!..