^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{З польської переклав ЄВГЕН ЛИТВИНЕНКО}

_{Малював ЄВГЕН ГОНЧАРЕНКО}

Я витер хусточкою спітніле чоло і знехотя натиснув на кнопку дзвінка. Спека та ще й до того настирливий головний біль, який дедалі дужчав, настроювали вороже до всього на світі. Я залюбки поїхав би додому і скупався б у ванній, але знав, що це, на жаль, неможливо. Сеньйора де Ліма була не та клієнтка, якої так легко спекатись.

У дверях з'явився Фернандес. Він був уже помітно втомлений.

— Чекає? — запитав я, співчутливо дивлячись на нього.

— Чекає, — він так скривився, немовби в нього боліли зуби.

— Ну, що ж… — промовив я покірно. — Просіть.

Долорес де Ліма швидким кроком перетнула кабінет і, не привітавшися, дещо театральним жестом кинула на письмовий стіл книжку в яскравій обкладинці.

— Що скажете?

Її обличчя, що було живою рекламою косметики, кипіло обуренням.

Знявши сонцезахисні окуляри, я прочитав назву: «Поріг безсмертя»…

Потім відклав книжку.

Голова боліла так само, дарма що я випив порошок.

— То що ви на це скажете? — повторила сеньйора де Ліма і рвучко сіла в крісло, закинувши ногу на ногу. — Нахабство та й годі!

— Нове видання? — запитав я непевно, марно намагаючись пригадати твори Хосе Браго — список їх зробила мені Катерина.

— Але ж, сеньйоре адвокате! Я бачу — ви взагалі не цікавитесь моєю справою! Адже це новий роман!

Вона зірвалася з крісла, схопила книжку і тицьнула пальцем у напис на обкладинці: «Перше посмертне видання».

— Даруйте. У мене дуже болить голова, — намагався я виправдатись. — То знову щось знайшли? Здається, вже п'ята книжка за три роки?

— Разом з томом оповідань — сьома! І погляньте! Тираж двісті п'ятдесят тисяч! До того готуються переклади.

— Вважають, що вона стане бестселером[1].

— А мені що з того? Це грабіж! Таке багатство!.. Чи знаєте ви, що Варнер екранізує «Сутінки»? А «Дощ» уже поставили тридцять два театри! В Лондоні, Парижі, Москві, Нью-Йорку! Я вже не знаю, що мені робити! Адже це розбій! А ви навіть не познайомилися з цією справою! Вже півроку ми тупцюємо на одному місці! Я не дам обкрадати моєї дитини!

— Справа дуже важка, щоб не сказати… безнадійна. Я вивчав заповіт… Він складений за всіма вимогами закону. Нотаріусові Коста можна цілком довіряти…

Вона нервово сіла в крісло.

— Ну. Й що з того?! Ви сидите склавши руки! Адже Хосе був не сповна розуму! Або ж п'яний… Я певна цього!

Голова не переставала боліти. Я не міг зібрати докупи думок і тому тільки повторив:

— Коста можна цілком довіряти.

— Чому ви захищаєте нотаріуса? Адже ви ведете мою справу! Мій чоловік казав, що коли ви схочете, то все зможете!..

Ця жінка вже мені обридла гірш печеної редьки. І подумати лишень — коли зустрів її вперше, вона здалася мені симпатичною! Хоч і правда — вона таки вродлива і зграбна, дарма що повнява. Але зараз мені було байдуже до її вроди. Голова розривалася з болю.

— Коли ви незадоволені з того, як веду я справу, можете передати її іншому адвокатові, — сказав я сухо.

Сеньйора де Ліма схопилася з крісла.

— Саме тому… — почала вона, але завагалася й сіла знову. — Ви, напевно, мене розумієте? — мовила примирливо. — Я аж ніяк не хотіла сказати, що не довіряю вам. Але для мене ця справа ясна, як божий день. Хосе був алкоголік. Останні роки перед смертю він непросипно пиячив. Хіба людина, хвора на білу гарячку, може відповідати за свої вчинки?

— Медичний висновок не підтверджує цього. Судячи з нього, ваш колишній чоловік помер від раку.

— Байдуже, від чого він помер. Від гарячки чи від раку… Я не наполягаю. Але він міг бути в стані запаморочення, коли складав отой безглуздий заповіт.

— Нотаріус Коста… — почав я через силу.

— Облиште! — не дала вона мені договорити. — Це ж могла бути психічна хвороба! Прихована, давня хвороба! Адже в нього була якась пухлина в мозку… Хіба в такому стані людина свідома своїх вчинків?!

— Саме це ми й спробуємо довести. Проте завдання наше нелегке. Щоправда, в нотаріальних документах зберігається історія хвороби й лікування, але Коста каже, що там немає ніяких підтверджень того, ніби Браго страждав на психічний розлад. Принаймні коли складав заповіт. Я не знаю також, чи вдасться нам довести, що це бувало з ним раніше. Спробуйте знайти свідків. Невже він напідпитку не вчиняв бешкетів?

Я дістав із шухляди ще один порошок і проковтнув його.

Сеньйора де Ліма замислено втупилася в підлогу.

— Це був лихий, самозакоханий чоловік, — сказала вона тихим, погаслим голосом. — Щоб знущатися з жінки, не треба вчиняти бешкетів. Не треба бити. Часом годі… мовчати. Бувало, говориш до нього, плачеш, кричиш… А він — ні пари з уст. Тільки дивиться… А то навіть і не гляне. До того ж нестатки… Жахливі житлові умови. Чи знаєте ви, що за шість років нашого подружнього життя він не пропрацював і року? Ніде не міг нагріти місця! Мій батько тричі влаштовував його на роботу. Добре оплачувану! Але він щоразу її кидав! Якось навіть через тиждень! Він не хотів працювати. Тільки клацав ночами на машинці… Вдень спав або десь тинявся… А потім і писати майже покинув, бо продав машинку. На горілку… А від руки писав неохоче. Зрештою, ніхто й не вчитав би його шкрябанини. А чи знаєте ви, що значить мешкати в одній кімнаті і слухати, як хтось клацає ночами? Голова тріщить!

Машинально слухаючи її звіряння, я забув на мить про біль у голові. Тепер голова заболіла ще дужче. Я сперся на стіл і затулив рукою очі. Наче трохи полегшало.

— І нарешті зник… — тим часом вела далі сеньйора де Ліма. — Одного чудового дня! Навіть не сказав, що йде… Маріо було тоді п'ять років. Я повернулася до батьків. А потім…

— Справу про розлучення порушили ви?

— А що ж мені лишалося робити? Я мусила подумати про майбутнє дитини.

— Одначе Браго хотів забрати у вас сина.

— Так. Але суд не відсудив йому Маріо. Хіба це не найкращий доказ того, що вже тоді Хосе був не при повному розумі?

. — На жаль, ні. В ухвалі суду нічого про це не сказано. Там ідеться про алкоголізм і майновий стан.

Біль, здавалося, поволі вщухав. Якби ще скупатися у ванній…

— Мій теперішній чоловік став для Маріо справжнім батьком. Тільки він… — знов почала сеньйора де Ліма. — А Хосе виявився нікчемою навіть після смерті. Як непорядно вчинив він з оцим заповітом.

— То він справді не залишив вам ніяких рукописів?

Сеньйора де Ліма обурено глянула на мене.

— Невже ви гадаєте, що зараз, коли його книжки й п'єси йдуть нарозхват, я чекала б?!. Яка підступність з його боку! Забрати все, а потім написати в заповіті: те, що належить мені, стає власністю Маріо… Ошукати рідну дитину!

— Він заповів своєму синові також усі свої твори, видрукувані до його смерті, і, здається, п'єсу, поставлену в якомусь театрі.

— Сеньйоре адвокате! Адже його п'єс за життя ніхто не хотів ставити. Однісіньке видання «Сірого полум'я» критика рознесла вщент. Ну й кілька оповідань, які він продав за копійки журналам, — от і все.

— Сьогодні ці твори також піднялися в ціні. А втім, якби ви погодилися…

Вона глянула на мене нищівним поглядом.

— Я ніколи не погоджусь! Як ви взагалі можете про це згадувати! Маріо має право на все, що написав його батько! Я не дозволю обкрадати дитини!

— Звичайно, звичайно. Ми зробимо все, що буде можливо. Однак чи не здається вам дивним, що ваш перший чоловік позбавив, певніше, частково позбавив, спадщини сина, котрого, як випливає з судових документів, дуже любив?

— Це комедія. Він просто хотів помститися мені. Відібрати в мене дитину! Але це йому не вдалося і не вдасться! Навіть після моєї смерті! Він нікого не любив. Тільки себе. Нікого, тільки себе!

— Спробуємо зважити всі можливі повороти справи. Заповіт сформульовано трохи дивно. В ньому конкретно не названо жодного твору, крім отієї відкинутої театром п'єси. Це ж саме стосується й запису на користь інституту імені Бурта, тобто тієї «решти» творів, яких у вас немає і які не були видрукувані за життя автора. Отже, мені сяйнула думка. Спробуйте написати назви і зміст відомих вам, але ще не опублікованих творів Хосе Браго. Ми завіримо список у нотаріуса. Можливо, інститут імені Бурта має ще якийсь із цих творів. Тоді ми спробуємо переконати суд, що спершу він був у вас, а потім зник. Звичайно, ми не звинувачуватимемо інститут у крадіжці, але ваші домагання тоді будуть хоч якось, обгрунтовані.

— Я спробую пригадати, — не дуже впевнено відповіла сеньйора де Ліма. — Змісту я майже не пам'ятаю, але назви… А втім, Маріо пам'ятає краще за мене. Хосе читав йому свої твори.

— Вашому синові було тоді п'ять років…

Вона збентежилась.

— Вони зустрічалися пізніше, зрідка…

Голова знову заболіла. Ні, таки треба кінчати розмову.

— Отже, нам не залишається нічого іншого, як чекати.

На обличчі моєї клієнтки промайнула тінь тривоги.

— Не дуже це мене влаштовує…

— Розумію, але що вдієш, — сказав я підводячись.

— Бачте, — почала вона, мовби вагаючись. — Я не знаю, чи з цього щось вийде… Скажу вам щиро: назви і зміст усіх видрукуваних творів, на які претендує інститут Бурта, не були відомі ні мені, ні моєму синові.

Я був ошелешений, але цієї миті не міг проаналізувати фактів.

— Ну, що ж? Подумаємо… — ухильно відповів я.

Я вважав, що розмову закінчено. Але клієнтка ще не збиралася йти.

— Бачите, — знову вагаючись почала вона. — Діючи так, як досі, ми, здається, ніколи не досягнемо мети… І, знаєте, в мого чоловіка виникла… підозра.

— Підозра?

— Авжеж. Припустимо навіть, що заповіт має законну силу і що Хосе був при здоровому глузді. Але які в нас є докази, що він помер своєю смертю?

Мені нарешті урвався терпець.

— Ви хочете звинуватити інститут Бурта, всесвітньо відому наукову установу, в убивстві? Це дурниці! Такій поважній установі не потрібні ті кілька десятків чи навіть сотень тисяч…

— З цих сотень скоро виростуть мільйони!

— Але кому могла бути вигідна смерть молодого, невідомого письменника?

— Факт залишається фактом: чималі суми пливуть і пливуть до інститутської каси, а нові твори, які виходять щороку, з'являються з таємничого посмертного портфеля, що знаходиться в Боннарда. А Хосе ж помер… саме в клініці інституту Бурта. Там його лікували, а він із вдячності за турботу заповів їм свої твори, котрі тоді нічого не були варті. На жаль, хвороба була смертельна, — глузливо провадила вона далі. — Рак, проти якого ще сьогодні немає ліків. Зрештою, інститут і не спеціалізується на лікуванні злоякісних пухлин… І ось після смерті пацієнта сам великий професор Боннард зацікавився спадщиною невідомого графомана, яку той передав інститутові, і, використовуючи свій вплив, робить із нього великого письменника. І ви хочете, щоб я в це повірила! До того ж виявляється, в заповіті є застереження, за яким Боннард стає єдиним опікуном мого сина — коли Маріо Браго захоче скористатися плодами письменницького доробку свого батька. Ясна річ, це нікому не здається дивним…

Я не розумів, куди вона хилить.

— Ви, напевно, самі не вірите в те, що кажете? Звинувачувати професора Боннарда? Це абсурд!

— Одначе я прошу вас, сеньйоре адвокате, вивчити цю обставину. Адже ексгумація[2] дозволяється? Можна зробити розтин. Отруту вдається виявити навіть через багато років.

— Це нісенітниця! Ми тільки скомпрометуємо себе.

— Ви гадаєте, що спеціалісти з інституту Бурта не залишили слідів?

— Ні, я взагалі вважаю, що про вбивство не може бути й мови. Хосе Браго помер од раку!

— Хай так. Але я хочу впевнитися в цьому. У мене є підстави підозрювати, що було вчинене вбивство, — закінчила сеньйора де Ліма з притиском.

Мене здивував її рішучий тон.

— Не розумію.

— У той час, коли вас гризли ваші адвокатські сумніви, ми постаралися ближче зацікавитися інститутом. Од людей, яким цілком можна довіряти, ми довідалися: на бідолашному Хосе професор Боннард робив якісь… експерименти.

— Напевно, до нього застосовували нові лікувальні засоби. Хосе Браго був у безнадійному стані, а в таких випадках — за бажанням хворого — це допускається.

— Можливо… Можливо… Проте я наполягаю на ексгумації! Чи візьметеся ви за цю справу? Чи, може, мені доведеться шукати нового адвоката? Я дуже б не хотіла…

— Я подумаю.

— Але я прошу…

Я відчував — ця вперта жінка не піде, поки я не згоджуся.

— Гаразд, — через силу промовив я. — Я візьмуся за цю справу. Де похований Хосе Браго?

— У Пунто-де-Віста. Це невеличке село за шість кілометрів од інституту Бурта. До речі, мій брат, Естебан Альберді, служить там парафіяльним священиком…

У селі Пунто-де-Віста, що розкинулося на схилі невисокого узгір'я, мешкали здебільшого безземельні селяни, які працювали на плантаціях, та орендарі вбогих ділянок. Біленькі хатки, власне, мазанки, абияк стулені з каміння й дерева, лише здалеку видавалися мальовничими на тлі соковитої зелені; зблизька ж вони були просто жалюгідні. Тільки стара церква, що височіла на вершині пагорба і, напевно, пам'ятала ще часи португальської влади, пом'якшувала розчарування, її фасад у стилі барокко, хоч і вищерблений від часу, вабив око гармонією архітектурних ліній, а сад, що підступався до церкви з півночі, дихав прохолодою, обіцяючи спочинок після спеки й курного шляху.

Я зупинив машину біля довгих крутих сходів, що вели до церкви, і, спитавши дороги в літньої жінки, котра сиділа на приступцях, пішов нагору до бічного входу в сад.

Хвіртка була не замкнена. Тіниста алея вела в глиб саду, де «біліла якась будівля. Одначе виявилося, що то тільки обгорілі стіни двоповерхового будинку. Попівство ж містилося в невеличкому будиночку ще далі, майже коло муру, що відгороджував сад од поближнього цвинтаря.

Я ступив на ґанок і постукав. За мить почулися стишені кроки. Двері рипнули, і на порозі з'явився священик. Невисокий, з худорлявим, ніби трохи дитячим обличчям, хоч посивілі скроні свідчили — молодість його минула вже давненько, — він і трохи не був схожий на сільського парафіяльного священика. Стоячи в дверях, він запитливо дивився на мене, скоріше здивовано, як із цікавістю.

— Чи можу я бачити панотця Альберді? — спитав я, хоч мені здалося, що в його обличчі є якісь невловимі риси схожості з Долорес де Ліма.

— Це я, — тихо і ніби боязко відмовив священик. — Слухаю вас.

— Я адвокат сеньйори де Ліма, — відрекомендувався я, скидаючи капелюха.

— Ах, Долорес! Давно вже я її не бачив… — священик пожвавішав і чемно усміхнувся. — Прошу, прошу, заходьте. Я дуже радий…

Він широко розчинив двері й жестом запросив мене до господи.

Через невеликі сіни й кухоньку ми пройшли до кімнати, яка, певне, правила за кабінет, бібліотеку і спальню водночас.

Стіни від підлоги до стелі затулені полицями з книжками. Під вікном — старомодний письмовий стіл із кріслом, обіч нього — вузький тапчан, засланий сірим пледом. Посередині — простий стіл і два стільці, в кутку — фігурка мадонни з дитиною.

— У вас чудова бібліотека, — мовив я, з цікавістю оглядаючи кімнату.

Священик кволо всміхнувся.

— Ніхто не вільний від пристрастей… — одказав він сентенційно.

Я підійшов до стіни і пробіг очима по корінцях найближчих книжок. Кант, Ламетрі, Лейбніц, Мах, Марітен…

— Але це щось більше, ніж звичайна пристрасть бібліофіла, — сказав я, показуючи на книжки. — Самі філософи?

— Авжеж. Вас, напевно, дивує, — повів далі трохи збентежено, — що я, сільський священик… Власне… Це всього-на-всього спомин про молодість.

— Але я бачу тут чимало нових видань…

— То й що? Я захоплююсь і досі… Сідайте отут! — він показав на крісло, а сам умостився скраю тапчана. — Що чувати в моєї сестри? Як там Маріо?

— Мені здається… нічого нового. Я вже казав, що я адвокат сеньйори де Ліма…

Альберді споважнів.

— Я вас слухаю.

— Очевидно, сеньйора де Ліма писала…

— Не писала, — урвав він тихим, наче й лагідним тоном, в якому, проте, вчувалося роздратування. — Ми не листуємося майже десять років.

— Йдеться про могилу Хосе Браго.

На мить в очах священика майнув ніби подив, потім він перевів погляд на вікно і, не дивлячись на мене, сказав:

— Он як… згадала. Можете її запевнити, могила не заросла бур'яном. У перші роки після смерті Хосе, коли всі забули про могилу, я доглядав за нею. Тепер мій догляд не потрібний. Щодалі частіше приїздять люди… Привозять квіти… Посмертна слава — найкращий охоронець могил… — він на мить замовк. — Отже, і Долорес згадала, — повторив він, не приховуючи глузування.

Мені стало ніяково.

— Сеньйора де Ліма мала на гадці не це, прохаючи мене з'їздити сюди, — почав я обережно, але священик не дав мені скінчити.

— Не захищайте її, сеньйоре адвокате. Можливо, вас дивує, що я не приховую від вас, людини, яку бачу вперше, мого ставлення до сестри. Але я гадаю: ви, як її адвокат, повинні знати все. До того… я не люблю брехати. Такий вже я є і, напевно, таким лишуся…

— Мова йде про ексгумацію, — промовив я.

— Ексгумацію?! Хто це додумався! — скипів священик, — Хосе жадав, щоб Пунто-де-Віста стало місцем його вічного спочинку, і я не погоджусь заради нікчемності мирської слави переносити кудись його кістки. Навіть на кладовище для обраних…

— Ніхто не має наміру переносити останки. Ексгумацію слід провести з метою судовомедичної експертизи.

Священик якийсь час здивовано дивився на мене; врешті пробурмотів:

— Не розумію… Експертиза? Навіщо?

— Зараз я все поясню. Скажіть, ви знайомі із заповітом Браго?

Він кивнув головою.

— Авжеж. І, кажучи відверто, я не дивуюсь Долорес, що вона не віддала Боннардові Маріо. Адже все-таки це її син… Ніхто не може замінити матері…

— Все це не так просто, — обережно почав я. — Хосе Браго, певно, складав заповіт під впливом глибокої образи на свою колишню дружину. Зараз мені не хочеться вникати, чи були в нього на те підстави. Важливо, що Маріо скривджено. Тим-то ми й хочемо опротестувати заповіт.

— Навіщо? За півтора року Маріо досягне повноліття, і буде розпечатано другого конверта. Я певен: Хосе не міг позбавити свого сина спадщини.

— Інститут Бурта має право розпоряджатися сумами, які нині надходять на його рахунок.

— Отже, сестру знову цікавлять тільки гроші! — вибухнув гнівом священик. — Виходить, вона нітрохи не змінилась! А може, це ви її підмовили? Адже ви, як її адвокат, напевно, зацікавлені в цьому… Ну, скажіть щиро!

Він неприязно дивився на мене. Розмова повертала в небажане для мене русло. Хоч-не-хоч, я мусив прийняти виклик.

— Хоч вірте мені, хоч ні, але я справді один із тих, хто відраджував сеньйору де Ліма порушувати справу проти інституту. Зрештою, є куди більше причин, через які я б не хотів вести справи, зв'язаної з заповітом Хосе Браго. Взагалі у мене від самого початку не лежало до неї серце, — признався я, хоч відчував, що, всупереч намірові, це прозвучало роблено й наївно.

— То чому ж все-таки взялися?

— Я взявся за цю справу з чемності, за дорученням іншого клієнта; до того, мені здавалося, що я зумію її розв'язати в якийсь розумний спосіб. Але виявилося: обидві сторони анітрохи не прагнуть до переговорів. Тут одне з двох: або Хосе Браго був при повному розумі; тоді заповіту, складеного нотаріусом за всіма вимогами закону, опротестувати неможливо; або ж він був психічно хворий. Суд, визнаючи право на спадщину за інститутом Бурта, дотримувався першої версії, як обгрунтованої. А що можна протиставити цій версії? Звичайно, я міг би домогтися накладення судового арешту на гонорари, виплачувані видавництвами й театрами. Проте сеньйора де Ліма відкидає цю пропозицію. Вона побоюється, що в професора Боннарда не вдасться забрати решти неопублікованих рукописів.

— Зрозуміло. Отже, ви добрих кілька років чекали, поки «джерело» висохне?

— Власне…

— А тим часом твори виходять і далі та ще й ростуть у ціні…

— Ото ж то й ба! І невідомо, що ще має Боннард. Правда, враховуючи працездатність Браго напередодні розлучення з сеньйорою Долорес, гадаю, що лишилося вже небагато… «Джерело», либонь, уже «висохло». Та цілковитої певності в нас немає.

— Але для чого тут ексгумація?

— У сеньйори де Ліма є підозра, що Хосе Браго помер не своєю смертю. Можливо, вдасться щось виявити…

— Через шість років?! Та й взагалі — вкрай непорядно підозрювати Боннарда у вбивстві. Що-що, але на це він не здатний.

— Я теж такої думки. Але в даному разі йдеться не про звинувачення в убивстві. Нам хотілося б дізнатися про єдине: чи не застосовували до Браго недозволені методи лікування. Зрештою, й це мені не здається надто переконливим, хоч тоді причину виявити легше. Проте справа буде довга, затяжна. Коли, звичайно, ми не знайдемо явних доказів. Але ж імовірно — таки не знайдемо! Щиро кажучи — я не люблю вести справ, які пахнуть криміналом, та ще й до того можуть скінчитися компрометацією. Але, на жаль, я не переконав сеньйору де Ліма…

Священик, здавалося, не чув моїх слів.

— Це вкрай непорядно, — повторив він, дивлячись у підлогу. — Я добре знаю Боннарда. Це неможливо. Я не згодний з ним багато з чому, але це людина кришталево чесна!

— Є підстави підозрювати, що він експериментував на Браго… Вашій сестрі казали люди, яким можна вірити.

Альберді глянув на мене.

— То часом не… Лопес да Сільва?

— Не знаю. Ім'я мені не знайоме. Хто це?

— Управитель тутешніх плантацій…

— Ви вважаєте — він може щось знати?..

— Не знаю.

— А йому можна вірити?

— Спитайте Долорес, — коротко й неприязно засміявся Альберді і раптом перейшов на інше — Я не даю згоди на ексгумацію. Це безглуздо. Хіба що судові власті зажадають… Або сам Боннард.

— Що мені сказати сеньйорі де Ліма?

— Те, що ви чули. Не більше.

Він підвівся з тапчана, даючи мені зрозуміти, що розмову скінчено.

Радий чи не радий, устав і я з крісла.

— То ви вважаєте, що я повинен відмовитися від цієї справи? — спробував я ще якось повести далі розмову.

— Як собі схочете, — байдуже відповів священик.

— А ви не радите мені поговорити з професором Боннардом?

— Я нічого вам не раджу, — урвав він не досить чемно.

— Ви неправильно мене зрозуміли. — Адже мушу щось вирішити. Я вже казав вам, що не лежить у мене серце до цієї справи. Проте навіть коли б я особисто наважився пред'явити звинувачення, то, гадаю — все одно слід би перше поговорити з Боннардом. Хоч би заради того, щоб переконатися, чи можна якось уникнути скандалу.

— Не сподівайтеся, що ця розмова вам багато дасть. Боннард людина важка…

— Скажу відверто: я намагаюся знайти для себе самого підстави, які дозволять мені… відмовитися від цієї справи.

— Спробуйте, — трохи лагідніше промовив священик.

— Як найближче проїхати до інституту?

— Я вам покажу.

Обійшовши будиночок, ми зупинилися біля низького цвинтарного муру. Звідсіля було видно схил пагорба і відкривався краєвид на долину.

— Доїдете до шосе. На четвертому кілометрі на північ звернете ліворуч. Он там! Бачите отой довгий білий будинок? — він показав на ясну цяту в долині під горою.

— Бачу.

— Ото й є інститут Бурта.

— Дякую. Як не втраплю, у когось спитаю.

— Не раджу… Вам можуть сказати неправду.

— Чому?

— Бачте… — священик ніби трохи збентежився. — Інститут не зажив у. нас надто доброї слави, тобто… поміж тутешніх селян. Особливо останнім часом…

— Не розумію.

— Хай це видасться вам смішним, але всі тут — люди бідні, обмежені. Здебільшого неписьменні. Тож останнім часом почали ширитися чутки, ніби в інституті… нечиста сила. Я пробував удаватися до розуму цих людей, але надаремне. Можливо, плітки розпускаються з певною метою… Хіба я знаю?

— І тому селяни можуть ввести мене з оману?

— Найкращий спосіб на дідька — це його ошукати, — осміхнувся Альберді.

— Я, здається, не схожий…

Священик оглянув мене з голови до ніг.

— Хто знає… Хто знає… — засміявся знову.

Ми пішли садом до хвіртки. Альберді якось ніби зів'яв. Я пробував ще заговорити до нього, але він відповідав лаконічно. Лише коли я попрощався й почав спускатися сходами, він гукнув мені навздогін:

— А Долорес скажіть, щоб приїздила! Я не дорікатиму їй. Нехай приїздять утрьох. Адже після смерті Хосе обставини змінилися… Хай приїздять… Неодмінно!

Він довго стояв коло хвіртки. Ще із шосе я бачив його темну постать на тлі білого муру.

Інститут нейрокібернетики імені Самуеля Бурта являв собою будівлю незвичної форми, що здалеку скидалася на видовжене тіло якогось мезозойського ящера. Збудовано його років двадцять тому з бетону, скла й алюмінію. В туристських путівниках він зазначений як найвидатніша архітектурна пам'ятка нашої країни. Спершу тут містився невеликий розкішний санаторій, модний свого часу навіть за кордоном. Споруджено його із комерційною метою за значною участю однієї фармацевтичної фірми, головне управління якої перебувало за тисячі миль на північ од наших кордонів. Проте за часів лівого уряду президента Дартеса санаторій було націоналізовано, а невдовзі по цьому сенсаційні експерименти над нейродином і науковий авторитет Самуеля Бурта сприяли тому, що над ним узяв шефство інститут нейрокібернетики.

Відтоді установа почала поступово перетворюватися з лікувальної на науково-дослідну; а останніми роками, після ґрунтовної перебудови споруди, прийом пацієнтів було припинено зовсім. Ці зміни відбулися вже після смерті Бурта, коли директором інституту призначено професора Боннарда, одного з найвидатніших біокібернетиків, ученого з світовим ім'ям, і були пов'язані з розширенням досліджень, фінансованих, напевне, військовими властями.

Не знаю, чи останнє відповідало правді, бо перші мої враження од відвідин інституту, здавалось, заперечували це.

Під'їхавши вузькою бетонованою доріжкою до інституту, я подумав, що він не працює. Довкола панувала тиша; не було жодної автомашини, а біля входу — вахтера. Зручні широкі східці вели до зачинених скляних дверей. За прозорою стіною виднівся просторий хол, двері двох ліфтів і сходи, що вели нагору, — на другий поверх, і вниз — у підвал.

У холі теж нікого не було. Я натиснув на кнопку дзвінка і чекав, побоюючись, що мені доведеться повернутися ні з чим. Одначе за хвилину почувся приглушений шум, і двері розчинилися.

Я зайшов у хол, і двері самі зачинилися за мною. Тої самої миті з правого коридора з'явилася молода висока дівчина в білому халаті і спитала, чого я хочу. Я сказав, що мені треба бачити професора Боннарда. Дівчина, певно, подумала, що я вчений, бо стала допитуватись, хто направив мене в інститут. Я відрекомендувався і сказав, що мене цікавить справа Браго. Вона попрохала зачекати і по телефону повідомила про мене професорові. Не знаю, чи вчений був і справді заклопотаний, чи не хотів зустрічатися з адвокатом сеньйори де Ліма, але спершу він намагався переадресувати мене до адміністратора. І тільки після довгих домагань Боннард погодився мене прийняти.

Боннардів кабінет був на другому поверсі. Дівчина провела мене до невеликої приймальні й пішла. Крізь прочинені двері я побачив широкий захаращений паперами письмовий стіл і схилену над ним голову Боннарда. Я знав його по телевізійній дискусії вчених — у ній як філолог брала участь і Катерина. Вже тоді Боннард не дуже мені сподобався. Високий, сутулуватий, з худим нервовим обличчям і лисим черепом, вкритим численними шрамами, він скоріше скидався на відставного генерала, аніж на видатного вченого. Мені казали, що на вдачу він недоступний та дошкульний.

Боннард повівся зі мною сухо й офіційно. Щоправда, він устав з-за столу мені назустріч, однак явно намагався обмежити рамки розмови:

— Я казав, що не займаюся цією справою, — майже сердито почав він. — Зверніться до адміністратора й нотаріуса. Я вважаю безпідставними будь-які претензії сеньйори де Ліма і не бачу потреби в переговорах з цього приводу.

— Проте живий син небіжчика, і він…

— А ви хіба довірена особа Маріо Браго?

— Я адвокат сеньйори де Ліма. Її син неповнолітній, отже…

— А ви знаєте думку цього хлопця? Ви говорили з ним?

— Він майже дитина. Йому лише шістнадцять років…

— Ви розмовляли з ним? — різко урвав мене Боннард.

— Не розмовляв… але…

— То раджу вам із цього почати. Щиро раджу. Ви тільки марнуєте свій і мій час. Всього найкращого!

Професор сів у крісло. Однак я не відступався.

— Даруйте, сеньйоре професоре, але зараз мене не цікавлять ні заповіт Хосе Браго, ані сама спадщина.

— А що ж?

— Чи можу я говорити відверто?

Боннард стенув плечима.

— Це вже ваша справа.

— Бачите, сеньйоре професоре, для спільної користі годилося б з'ясувати деякі питання…

— Ви хочете зі мною сторгуватися?

— Аж ніяк. Я маю на увазі не мою клієнтку, а самого себе. Від того, як розв'яжуться ці питання, залежить, чи поведу я справу далі. Я не люблю вести справ, що пахнуть криміналом, — скінчив я повільно, уважно дивлячись на Боннарда.

Мені здалося, що по Боннардовому обличчю майнула тінь.

— Що ви маєте на гадці? — запитав він різко, підвищивши голос.

— Є підозра, що Хосе Браго помер не своєю смертю…

Я був готовий до гострої відповіді і навіть пошкодував, що зайшов так далеко, але, на. мій подив, Боннард тільки спитав:

— А що ви розумієте під словами «помер не своєю смертю»?

— Смертю, до якої спричинилися зовнішні причини… Певна зовнішня дія… — почав я, повільно цідячи слова, але Боннард не дав мені закінчити.

— Отже, ви хочете звинуватити нас у вбивстві?

— Цього я не сказав. Мене тільки цікавить авторитетне підтвердження, чи методи лікування, скажімо, деякі з них, не могли прискорити смерті Браго?

— Як вам відомо, Браго помер від злоякісної пухлини в мозку. Що ж до методів лікування — ми не можемо ні в чому собі дорікнути. Ми зробили все, що було в наших силах, аби ©рятувати його. В матеріалах, які стосуються спадщини, є повна документація процесу лікування. Зверніться до суду з проханням допустити вас до неї.

— Моя клієнтка має підозри, і, за її словами, небезпідставні, що над Браго експериментували.

— Он як — шантаж? Не сподівався цього від вас, сеньйоре адвокате!

— Ні. Я хотів лише почути з ваших уст відповідь на моє запитання. Це не шантаж, а радше вияв довіри.

— А чи могли ви чекати від мене чогось іншого, крім заперечення? І чи можете ви на цій підставі зробити якісь висновки? Що ж до шантажу — то в мене доволі чисте сумління, аби просити вас піти з мого кабінету.

— Стривайте, сеньйоре професоре!

Проте Боннард уже натиснув кнопку край письмового столу.

На порозі з'явилася та сама дівчина в білому халаті.

— Проведіть, будь ласка, цього сеньйора до виходу і… спустіть зі сходів, — докінчив він з уїдливою чемністю.

Певна річ, дівчина не мала наміру виконати наказ свого шефа буквально, проте я полегшено зітхнув тільки тоді, коли сів за кермо. Я палю рідко, але цього разу заходився нервово шукати цигарок. Я був злий на себе і Долорес де Ліма. Відчуття приниження поглиблювала свідомість того, що Бон-нард справді міг узяти мене за шантажиста.

Невже професор так зрозумів мої слова про можливість експериментів? У цьому я не був певний. Проте чи змінювало це хоч трохи ситуацію? Ні, таки, мабуть, доведеться покинути справу про спадщину Браго!

З другого боку, я так розсердився на Боннарда, що був би радий знайти факти й докази, які б свідчили проти нього. Сеньйора де Ліма, звичайно, висмоктала з пальця звинувачення в убивстві, але в такій науково-дослідній установі, як інститут Бурта, випробування нових лікувальних методів, особливо тоді, коли там ще було лікарняно-санаторне відділення, стояло на порядку денному. А такі випробування дуже просто кваліфікувати як експерименти.

Я запалив цигарку і натиснув на стартер.

Тут я усвідомив собі, що, власне, конкретної відповіді на своє запитання так і не дістав. Професор Боннард не заперечив, що методи лікування Браго могли мати характер експериментів, а тільки сказав, щоб я не чекав від нього чогось іншого, крім заперечення. І підкреслив: у нього чисте сумління. Можливо, він просто помилився на слові. А коли за цим криється щось глибше? Якщо так — вони, певно, й справді ставили експерименти на Браго. Зрештою, це могло робитися для його порятунку і за його згодою. Але тоді вже є підстава піддати сумніву правосильність заповіту.

І все-таки я знав: для атаки на Боннарда я ще слабо озброєний. Надіятись тільки на результати ексгумації наївно — я був переконаний, що експертиза не дасть майже нічого конкретного. Отже, передусім мені слід поговорити з' людиною, яка інформувала сеньйору де Ліма, переглянути документацію хвороби Браго, а також ширше, ознайомитися з діяльністю інституту Бурта й методами лікування, що в ньому застосовуються. Найліпше б знайти якогось відомого фахівця, не дуже прихильного до Боннарда, і проконсультуватися в нього… У Боннарда безперечно є вороги.

А Маріо Браго? Чому професор так наполягав, аби я поговорив із хлопцем? Хоч би що за цим крилося, ближче знайомство з сином сеньйори де Ліма, либонь, не зашкодить. Мені здавалося, що з усіх завдань саме це — найпростіше.

Виїхавши на шосе, я довів швидкість до ста двадцяти кілометрів. Я вже зовсім заспокоївся.

Сеньйори Долорес не було вдома. Двері відчинив сам господар — дебелий, кремезний чоловік із сивими скронями й банькатими очима, що підсліпувато дивилися крізь скельця окулярів.

— Ми й не сподівалися, що ви сьогодні прийдете. Дружині сказали, що ви поїхали… Прошу. Дуже прошу. Заходьте. Це добре, що ви прийшли, — він не приховував задоволення, проводжаючи мене до кабінету.

— Я був у Пунто-де-Віста.

— Чудово! — зрадів господар. — Ми не могли вас дочекатися!

— Є щось нове? — запитав я, сідаючи в крісло.

— Мені здається… є, — відповів де Ліма, немовби трохи вагаючись. — Може, вип'ємо? Коньяк чи віскі? Раджу коньяк.

— Дякую. Я мало п'ю.

Але господар уже відчинив бар і потягся по пляшку.

— Одна чарочка не зашкодить.

— Ви сказали, що є новини? — почав я, намагаючись якнайшвидше перейти до справи.

— Авжеж! Саме тому дружина весь ранок дзвонила до вас, — відповів де Ліма, наливаючи в чарки коньяк. — Як ви знаєте, позавчора я повернувся з Лондона…

Я не знав, але кивнув головою. Де Ліма був представником відомої британської фірми і час од часу виїздив до Англії.

— Я добре знаю Лондон, — вів далі господар. — Там проминула моя юність. А вам знайоме це місто?

— Звичайно, знайоме.

— І дуже добре?

— Так собі. Але, даруйте, ви хотіли розповісти мені про якусь справу… — намагався я спрямувати розмову в потрібне русло.

— Саме до цього я й веду. Отже, ви добре знаєте Лондон?

— А який саме район вас цікавить? Лондон великий…

— Авжеж, авжеж. А втім, це не має значення… Краще, якби ви знали цю вулицю…

— Яку вулицю?

— Блек Рівер-стріт.

— На жаль, не пригадую.

— Бачте, як уже я сказав, Лондон я добре знаю. А цю вулицю — особливо, бо на ній мешкав один із моїх студентських друзів. Тепер я теж буваю щороку в Лондоні і часом навідую старі місця. Так якось людину тягне… Ви читали всі досі видані книжки Браго? — раптом звернув він на інше.

Я завагався.

— Здається, ні… Але в усякому разі більшість.

— А «Поріг безсмертя»?

— Саме вчора закінчив.

— Це добре. Це дуже добре! — знову зрадів він невідомо чому. — Ви пам'ятаєте сцену, де головний герой, ну, знаєте, отой художник, уперше помічає, що сліпне? Він іде вулицею, і йому здається, що стоїть туман, але дерева він розрізняє…

— Ясна річ, пам'ятаю.

— Оце саме й є Блек Рівер-стріт!

— Здається, вона так називалася. Але я не зовсім розумію…

— Послухайте, сеньйоре. Я, можливо, й не прихильник творчості Браго, але читаю все. Хоча б навіть через Маріо. Отже, на цій вулиці ростуть дерева, як і описує Браго. Але бачити їх він не міг…

— Ви хочете сказати, що Браго ніколи не був у Лондоні? То дарма. Адже він міг скористатися чиїмсь описом або знімками.

— Ба ні! Не міг він бачити цих дерев! Навіть на знімку. До речі, в мене є такий знімок. Зараз покажу.

Він підійшов до письмового столу і взяв примірник «Порога безсмертя», що лежав на ньому. Розгорнувши книжку, де Ліма витяг кольорову листівку.

— Будь ласка, погляньте.

Я роздивлявся листівку. На ній була вузенька вулиця з старими будинками. Обабіч бруківки тяглися ряди невисоких дерев. Сама ж листівка нічим не різнилася від сотень подібних, що продавалися в кіосках кожного великого міста.

— Чому ви гадаєте, що Браго не міг бачити цих дерев? — запитав я, кладучи листівку на стіл.

Обличчя де Ліма весніло.

— Бо дерева ці посаджено лише чотири роки тому, тобто через два роки після смерті Браго, — мовив він, і голос йому затремтів з хвилювання.

Я надовго задумався.

— Можливо, це просто збіг обставин? — сказав я нарешті, беручи чарку. — Він не знав Лондона, а коли навіть і знав — це не мало б ніякого значення. Він вибрав першу-ліпшу назву вулиці, яку знайшов десь у списку або на плані, або ж хтось йому підказав… А дерева — то вже деталь, витвір фантазії.

— Опис вулиці дуже точний, — не поступався де Ліма.

— Можливо, хто-небудь йому розповів про вулицю, а дерева були потрібні для розвитку дії, тому він їх і «вигадав».

— Браго любив реалії…

— Отже, коли це не випадковість, то що? Будь ласка, поясніть.

— Бачте… — господар мимоволі стишив голос. — Я довго міркував над цим… І моя дружина теж. Коли це не випадковість, то лишається дві можливості: або книжку писав не Хосе Браго і це лише апокриф…[3]

— Абсурд! Невже хто-небудь із видатних письменників, а, на думку критики, автор «Порога безсмертя» саме такий, — став би писати під чужим іменем? Та ще й таким, яке кілька років тому було невідоме широкому загалові? Ця можливість виключається!

— Але є ще друга можливість…

— Тобто?

— Що Браго живий і пише й далі!

— Але навіщо це йому?

— Певною мірою відповідь на ваше запитання дає він сам у цій книжці, — де Ліма показав на «Поріг безсмертя». — Слава здебільшого приходить після смерті…

— Ну, гаразд. Але яка ж тут роль професора Боннарда? Який сенс великому вченому встрявати в таку дивну і, будьмо відверті, не зовсім чисту махінацію?

— Ученим часом притаманне дуже своєрідне почуття гумору. Можливо, Боннард хоче в такий спосіб довести суспільству, що воно спроможне помітити генія лише після його смерті? А зрештою, інститут на цьому має тільки користь…

Однак це припущення не видалося мені слушним.

— Саме тому й виникає сумнів, що Бон-нард причетний до цього. Матеріальна вигода інституту, який він очолює, поставить його в незручне становище, коли з'ясується правда. Завжди можна закинути людині що, мовляв, вона діяла з меркантильних міркувань.

— Можливо, є й інші причини, яких ми не знаємо… в усякому разі, коли виявиться, що Хосе Браго живий, його можна буде змусити виплачувати аліменти синові. Мені ці гроші не потрібні. Я навіть відраджував дружину порушувати судову справу… Але ви її знаєте…

Тут я згадав ще про одну причину мого візиту.

— А хлопець дома?

— На жаль, — господар безпорадно розвів руками і немовби збентежився, — Маріо немає.

— Він вийшов? Я неодмінно хотів би з ним побачитись.

— Правду кажучи… він поїхав. Адже я можу бути з вами відвертий? Останнім часом Маріо нездужав. Ми надумали послати його до моря.

— Зараз?! Посеред навчального року? — щиро здивувався я.

— Авжеж. Бачте… таке нещастя… Ми врадили, що йому треба на якийсь час припинити навчання. Втратити рік — не так уже й багато, коли йдеться про здоров'я…

— Він захворів? На що?

— Власне… нічого особливого, — де Ліма збентежився ще дужче. — Просто втомився від навчання. Як це часто буває… Ну й, до того… у такому віці молодь переживає все дуже сильно.

— Що ж сталося?

— Та нічого… Просто знедавна він поводився… сказати б…

— Ненормально? Бешкетував?

— Атож. Саме так. Крім того, вплив поганого середовища… Друзів, дівчат… Ви знаєте, як це буває. Ну, і нервове виснаження. Лікар радив послати його до санаторію.

— Де ж він? — допитувався я.

— Бачте… Він пробув у санаторії заледве два тижні… Позавчора нам сповістили, що Маріо втік. Ото дружина й поїхала…

— У поліцію заявили?

— Ні… ні… Ми здогадуємося, де він. Це вже… не вперше. Дружина поїхала по нього.

— Куди?

— Ми гадаємо, що він у брата.

— Священика Альберді?

— Авжеж, у нього…

— Я був там сьогодні вранці. Альберді мені нічого не казав… Навпаки — він запрошував вас приїхати втрьох до нього. То, виходить, це — щоб одвести очі?

— Ні, ні. Що ви… — квапливо заперечив він.

— А може, Маріо в інституті Бурта?

Де Ліма поглянув на мене з тривогою.

— Ні. Напевно, ні… Я думаю — Маріо ще не дістався до Пунто-де-Віста. Але він прийде туди неодмінно. Дружина привезе його. Можливо, вже завтра вони й повернуться.

— Ви впевнені?

— Та… ні… — мулився він. — Можливо, Маріо перебуде в Альберді кілька день. Але дружина приїде завтра!

Я вирішив вести відкриту гру.

— Ви не все мені сказали!

— Але ж…

— Скажіть, конфлікт між вами й сином, а саме про це зараз ідеться, не пов'язаний із Хосе Браго?

Господар помовчав — мабуть, думав, що відповісти. Нарешті, беручись за пляшку, мовив:

— Певною мірою. Тільки певною мірою.

— Що ви хочете цим сказати?

— Маріо дуже любив батька. До того… ви знаєте, як це буває… Хлопцеві імпонує, що він — син великого письменника. А дружина — трохи іншої думки про Хосе Браго… — промовив де Ліма, наливаючи мені коньяку.

— Розумію. А хлопець навідує професора Боннарда?

Господарева рука, що тримала пляшку, злегка затремтіла. Коньяк хлюпнувся через вінця чарки.

— Ні. Здається, ні… — заперечив він не дуже впевнено. — Щоправда, Маріо кілька разів був в інституті у батька, ще до його смерті… але…

— Я сьогодні їздив до Боннарда. Він порадив мені поговорити з Маріо, — мовив я начебто байдуже.

Знову надовго запала тиша. Я не мав наміру переказувати розмову з професором, надто згадувати про те, як мене там зустріли. Господар же не квапився з відповіддю.

— Не знаю, що мав на гадці професор Боннард, — мовив він нарешті. — Але хіба це може мати якесь значення? Маріо неповнолітній… Це хлопець важкий, нерозважливий… А втім, запевняю вас: конфлікт між моєю дружиною та її сином не має нічого спільного зі спадщиною. Фінансові справи Маріо взагалі не цікавлять! Тобто справи, що стосуються батькової спадщини.

— Ну, гаразд. Чому ж ви тоді не сказали мені відразу, що ваша дружина поїхала по сина?

— Ви не питали. До того ж ми вважаємо, що родинні непорозуміння не стосуються справи.

— Я дотримуюсь іншої думки, — непривітно відповів я.

— Сеньйоре адвокате, — почав господар, силкуючись усміхнутися. — Не подумайте, ніби ми хотіли щось од вас приховати. Це непорозуміння! Що ж до Боннарда, то після ексгумації ми побачимо, яку міну скорчить професор…

— Отже, ви все-таки хочете провести ексгумацію? Священик Альберді не дає згоди.

— Он як? — здивувався де Ліма, а може, тільки вдав здивованого. — Але хай вас це не тривожить. Він напевно погодиться. Я маю знайомства в курії[4].

— Зрозуміло. А може, все-таки буде досить і того, що сеньйора Долорес порозмовляє з братом?

— Боюся, це спричиниться до прямо протилежних наслідків.

— Так-так… Із священиком Альберді не легко порозумітися. Відверто кажучи, він викликає в мене суперечливі почуття. А якої ви про нього думки?

Де Ліма знову потягся по пляшку, але побачив, що чарка повна; рука його зависла в повітрі.

— Священика Альберді… я не знаю, — спроквола відповів він. — Певніше… знаю тільки з розповідей дружини… І Маріо. Повірте, я ніколи з ним не розмовляв… Ніколи не бачив у вічі… Коли Долорес розлучилася з Браго й одружилася зі мною, церква не визнала нашого шлюбу… Ми повінчалися тільки після смерті Хосе. Альберді не хотів пробачити сестрі, що вона покинула пияка, котрий тиранив її. Мій шуряк — людина з твердими принципами. Хоч його вважають прогресивним… Чи знаєте ви, що через це він мав навіть неприємності?

— Того йому й дали таку вбогу парафію?

— І так і ні. Радше… він сам собі винен. Якби попросив як слід, йому напевно дали б кращу. Але він не схотів. Дивна людина. Дружина каже, що в семінарії і в духовній академії йому передрікали велику кар'єру… Він, здається, мав хист до науки. Кілька років тому вийшла навіть якась його праця з апологетики[5]. Одне слово, теолог[6].

— Це видно з його бібліотеки…

— Змарнував собі життя. Міг би бути зараз епіскопом… Схотілося йому, бач, стати… сучасним священиком. Тоді вважалося модним набувати практичного пастирського досвіду у важких умовах. Спершу, здається, його не хотіли відпускати. Нарешті, послали в Пунто-де-Віста. Це була справді важка парафія. Чимало індіян, здебільшого наймитів, що працювали на плантаціях, та дрібних орендарів. Відсталість, пияцтво, моральний розклад, ледарство, що призводять до вбогого животіння. А втім, ви, мабуть, самі бачили. Не багато чого там змінилося. Не великий вплив має священик Альберді на свою паству.

— Чому ж він все-таки лишився?

— Нерозумна честолюбність. Хотів довести, що зуміє перевиховати отих гультяїв. Незабаром по його приїзді занедужав і помер священик цієї парафії, і Альберді став єдиним її господарем. Але він не знайшов шляху до серця цих людей. Одначе затявся, що не поїде доти, доки справа не піде на лад… А потім… звик. Правда, були такі часи, що йому просто не давали життя. Накликав на себе гнів управителя тутешніх плантацій… Коли б не моя дружина, давно б усунули його з парафії. Зрештою, може б, це було для нього й краще…

— Альберді приятелював із Хосе Браго? Де Ліма стенув плечима.

— Не те, щоб приятелював. Здається, вони весь час сперечалися. Адже Браго був атеїст. Але після розлучення з Долорес він місяцями жив у Альберді. Більше того, Альберді домігся, щоби Браго поховали на цвинтарі, правда, під самісіньким муром, але все-таки й це місце священне.

— Може, йому вдалося навернути Браго в свою віру?

— Скоріше навпаки, — засміявся господар.

— Невже ви підозрюєте, що священик Альберді — атеїст?

— Та ні. Але… Бачте… — де Ліма стишив голос. — Браго був комуніст…

— Вперше чую про це! — здивувався я.

— Можливо, членом комуністичної партії він і не був, але зі слів дружини я зрозумів — він явно симпатизував комуністам. Про це не пишуть, але все було саме так. Зрештою, коли вчитатися в його книжки, то в кожній це відчувається… Отже, Альберді піддався його впливові і без потреби совав носа куди не слід.

— Ви вважаєте, що Альберді симпатизує комуністам?

— Не думаю. Щоправда, свого часу він був прихильником Дартеса, але це зовсім інше. Зрештою, після пожежі він угамувався.

— Якої пожежі?

— Ви ж бачили, де він мешкає. То будиночок садівника. Попівство стояло ближче до церкви. Либонь, залишилися стіни.

— Добре, що бібліотека вціліла, — зауважив я мимохіть.

— Він перебрався до тієї халупи ще раніше! І саме під впливом Браго. Здається, той кілька років умовляв священика віддати попівство під школу. Альберді не дуже квапився, зволікав… Проте після смерті Браго наважився. Ну і паства йому «віддячила»… Під час ремонту хтось підпалив будинок… — де Ліма замовк і замислився. — Може, ще коньяку? — згадав він про обов'язки господаря.

— Дякую. Мене цікавить ще одне: чому Браго лікувався в інституті Бурта? Ви знаєте щось про це?

— Знаю, чого ж. Коли Маріо було три роки, Долорес з ним і чоловіком перебула літо в Пунто-де-Віста. Там вони і познайомилися з Боннардом. Мабуть, в Альберді або з да Сільва. У той час, ще за правління Дартеса, Боннард зрідка бував у да Сільва.

— Зараз вони не вельми симпатизують один одному?

— Це не має нічого спільного з особистим антагонізмом… Да Сільва — чудова людина, справжній джентльмен. Чого не можна сказати про Боннарда…

— Ви його знаєте? — запитав я, поділяючи в душі думку господаря.

— Авжеж. Ми познайомились у да Сільва. Конфлікт має глибоке коріння, — повернувся він до теми. — Я б сказав так: матеріального характеру. Да Сільва був акціонером санаторію, де зараз інститут.

— Вія не одержав відшкодування?

— Не в цім річ. Адже інститут могли б перевести кудись-інде… Буртові схотілося знищити таку чудову лікарню… Зараз, якби не Боннардів вплив, усе можна було б залагодити.

— Зрозуміло. Отже, ви кажете, що кілька років тому Боннард заприятелював із Браго?

— В усякому разі, тоді вони познайомилися. Пізніше, мешкаючи в Альберді, Хосе часто їздив до інституту. А потім, коли він захворів, його лікував Боннард. Адже Браго був без копійки…

— Священик Альберді бачив Хосе Браго померлим?

Де Ліма безпорадно розвів руками.

— Не знаю. Шкода, що ви його про це не спитали. В одному я певний: він ховав його останки.

— То чи є сенс, зважаючи на те, що я від вас почув, домагатися ексгумації?

— Неодмінно! Ясна річ, тепер вам не треба пред'являти Боннардові звинувачення. Моє відкриття полегшує справу, правда? Адже обставини змінилися. Це вже не звинувачення в убивстві, а лише спроба переконатися, чи… не втік часом небіжчик із домовини, — роблено засміявся він. Я замислився.

— Яка ж ваша справжня думка? — почав я трохи згодом, пильно дивлячись йому в обличчя. — Адже ваша дружина казала, що знає з достовірних джерел: на Браго ставились недозволені експерименти. Ці дві версії суперечать одна одній.

— Не знаю. У мене справді немає щодо цього певної думки. Можливо, тут є суперечність, а можливо, й ні. Побачимо. Побачимо після ексгумації!

— Я пораджуся з слідчим, — сказав я, підводячись. Я відчував: нічого більше від сеньйора де Ліма не дізнаюсь.

— Звичайно, ви нікому не скажете про наші підозри, — мовив господар, проводжаючи мене до дверей. — Справа ясна. Нам важливо знати правду. Хоч би в інтересах історії літератури. Щоб не сталося, як із Шекспіром… В усякому разі, газетам тоді буде про що писати.

«Цей де Ліма не дурний, — подумав я, вийшовши на вулицю. — Звичайно, вони рознюхають усе, що зможуть. Але з отими деревами таки дивна історія. Либонь, і справді в цьому щось є?»

Перш ніж діяти далі, я надумав порадитися з Катериною… Її думка, як філолога і знавця творчості Хосе Браго, була для мене вирішальною.

Ми довго розмовляли по телефону. Вона дуже скептично поставилася до гіпотези де Ліма. Ми вмовилися, що я заїду до неї завтра вранці.

— Як тобі це вдається, Катерино? Ти знову помолодшала!

Я сидів у м'якому кріслі і з приємністю дивився на струнку статуру господині.

— Не балакай дурниць. Я добре знаю, яка я сьогодні. Майже зовсім не спала. На мару схожа… — зітхнула Катерина, ставлячи на стіл тацю з сніданком. — Але спати мені не хочеться. Ти не уявляєш собі, яка я схвильована! Цілісіньку ніч просиділа над книжками Браго і, справді, сама не знаю, що й думати. Це таки сенсація… Я знайшла ще чотири приклади. Три з них — у «Порозі безсмертя». А їх може бути більше, бо я перегорнула лише три книжки, видані востаннє.

— Ти все-таки дай мені сказати… Коли я на тебе дивлюся, то почуваю себе принаймні на п'ятнадцять років молодшим. Тепер я бачу, що втратив…

— Облиш! — Катерина зашарілася і мимоволі обсмикнула халат. — Ти завжди бозна-що вигадуєш.

— Я знаю — мені нема на що надіятися. Весь свій час — до останку — ти віддаєш Хосе Браго.

— У тебе немає ніяких прав на ревнощі… Що ж до Браго — це, на жаль, кохання платонічне і без взаємності.

— Ба! Коли б я був певний, що він справді мертвий… — кинув я ніби жартома.

Катерина уважно глянула на мене.

— То ти гадаєш, що в цьому слід шукати розгадку отого «віщого талану»?

— Я поки що нічого не знаю. Це де Ліма твердить, що Браго живий. Можливо, він знає більше, ніж каже?

— Це було б чудово! — схвильовано вигукнула Катерина.

— Незабаром переконаємося! Я постараюся сьогодні ж дістати дозвіл на ексгумацію.

Катерина насупилась. Раптом, ніби їй сяйнула нова думка, промовила:

— Цілком імовірно, що в домовині можуть лежати останки іншої людини. Коли це й справді містифікація… Уявляю собі! Оце історія…

— Якщо скелет добре зберігся, труднощів з ідентифікацією не буде. Чотирилітнім хлопчиком Браго був поранений…

— Я знаю… Тоді ж загинули і його батьки. Отже, це може бути доказом?

— Авжеж. У нього вибито два ребра. Судовомедичному експертові це неважко встановити.

— Тим-то й ба, що від таких травм, заподіяних у ранньому дитинстві, може й сліду не лишитися. Я консультувався в знайомого експерта. Але, кажучи відверто, я все-таки не вірю, щоб Боннард зайшов так далеко… Щоб видатний учений…

— Я теж так гадаю, — кивнула головою Катерина. — Але факт залишається фактом: у своїх творах Браго, сказати б, досить дивно заглядає в майбутнє. Та ти нічого не їси!

Вона поклала мені кілька шматочків шинки.

— Отже, ти гадаєш, що випадковість відпадає? — запитав я перегодя, облишивши їсти.

— У принципі випадковості не можна відкинути ніколи! Але в даному разі її, здається, немає. Невідповідність, виявлена сеньйором де Ліма, не єдина. Правду кажучи, я ніколи б не звернула уваги на ці дерева. Звідки можна знати, в якому місті, на якій вулиці та коли їх посаджено?..

— А що в тебе за відкриття? Бо коли йдеться про вулицю Блек Рівер, то це все-таки може бути збіг обставин.

Катерина пішла до спальні й повернулася з двома книжками — з них виглядали паперові закладки.

— Глянь! Ось тут! — розгорнула вона одну з книжок і показала підкреслений у тексті рядок якогось вірша.

— «… Змете останній зжовклий слід осінній», — прочитав я вголос. Слово «зжовклий» було підкреслене двічі.

— Я не зовсім розумію, — промовив я, глянувши на Катерину.

— Це рядок з вірша Уїллера в перекладі Стелли Ріберо. Отже, цитуючи це місце, Браго скористався виданням 1996 року. Воно дещо відрізняється від першого, що вийшло 1989 року. Зокрема, слово «жовтий» перекладачка замінила словом «зжовклий».

— Розумію. Якщо Браго помер у 1994 році, то він не міг читати другого видання. Але, можливо, правку вніс редактор «Порога безсмертя».

— Перевірити неважко. Але якщо це навіть зробив редактор, то три інших приклади змушують замислитись.

Катерина знов розгорнула книжку.

— Покажи, — простяг я руку.

— На жаль, — усміхнулася вона, подаючи мені книжку, — я не певна, чи ти зможеш щось помітити. Ти знаєш Шалаї?

— Це, здається, якийсь письменник?

— Здається! — глузливо повторила дівчина. — Імре Шалаї. Лауреат Нобелівської премії! Це повинна знати кожна культурна людина!

— Значить, я не культурний, — відповів я ущипливо. — Нічого не поробиш.

— Якщо ти справді хочеш виграти справу Браго, то мусиш читати сучасну прозу. Отак, адвокате, нічого не вдієш. Річ, зокрема, в тім, що цей письменник став відомий років п'ять-шість тому. Нобелівську премію він одержав три роки тому, і тоді ж приблизно в нас вийшов його перший переклад. А тим часом я переконана — на творчість Браго, принаймні на. романи «Сутінки» та «Поріг безсмертя», мав чималий вплив саме Шалаї.

— А кажуть, що Браго — попередник, піонер…

— Не в тім річ. Безперечно, найцінніше в Браго — де вміння поєднувати незвичайну динамічність сюжету з дивовижними за своєю сміливістю формальними прийомами. На перший погляд, поведінка героїв, інтрига, ба навіть розвиток дії суперечать логіці. А тим часом ми маємо тут справу з абсолютною точністю задуму і глибоким філософським змістом. У цьому вмінні показувати найсуттєвіше Браго — майстер найвищого класу. Але, як і кожна жива людина, що творить у певних умовах і підлягає їхній дії, він відчував різні впливи, хай навіть свідомо чи підсвідомо. Проте в який спосіб міг Шалаї вплинути на творчість Браго, що помер кількома роками раніше, ніж у нас вийшла перша книжка письменника?!

— Можливо, він читав Шалаї в оригіналі або навіть у рукописі?

— Абсурд! Браго не знав угорської мови.

— А в чому конкретно полягає цей вплив?

— Це подібність у манері опису й характеристики персонажів. До того схожі між собою певні звороти, ясна річ — у перекладі. Але ці запозичення — здебільшого підсвідомі. Вони непомітні навіть для автора, не кажучи вже про пересічного читача.

— Як на мене, все це занадто складно. Але чи впевнена ти, що саме Браго запозичав у Шалаї й перекладача? А може, всі троє запозичили в когось четвертого? Адже з твоїх слів випливає, що вони навіть мусили запозичати? Бо сам Шалаї теж черпав не з божого одкровення! Та й перекладач учився майстерності на якихось зразках.

Катерина трохи збентежилася.

— Така можливість є, але… це не дуже ймовірно. Ні. Практично її слід відкинути, — вона машинально гортала книжку. — Схожість надто разюча. Зрештою… можна буде перевірити.

— Що перевірити? Ти хочеш дати ще якомусь фахівцеві?

— Я перевірю на обчислювальній машині… Нашому відділові щороку відводять шістдесят годин в університетському обчислювальному центрі, а ми використали досі лише дванадцять. Більше того, у Мартінеса є вже зашифрований Шалаї. Автомат за десять годин зашифрує всього Браго і підготує програму порівняльного аналізу. Післязавтра я матиму результати.

— Я не розуміюся на отих ваших машинах, і мені до них байдуже, — промовив я, знизавши плечима. — Скажи краще, що нам конкретно дасть цей підрахунок?

— Не розумієш? — щиро здивувалася Катерина. — Те, над чим я просиділа цілісіньку ніч, машина зробить за двадцять секунд. А якщо дати їй кілька годин і ґрунтовні намітки, то одержиш систематизований реєстр паралелей, запозичень, схожостей — не тільки простих, а й складних! Двічі й тричі перевірених! І на додачу при кожному прикладі вказується можливість випадковості. Якби ж мені дозволили використати весь належний час, то я відповіла б тобі докладно, як змінювалися стиль, знання, навіть творчий настрій Браго протягом усього його короткого життя. Я б із цілковитою певністю сказала тобі, чи «Поріг безсмертя» написано раніше за «Сутінки», а «Золотий міст» за «У криниці», чи пізніше.

— А без своєї машини ти не зможеш, визначити?

— Звичайно, зможу. Маю щодо цього власну думку. Але я не гарантована від помилки. Тільки машина дасть точну відповідь.

— Чую, як у могилах перевертаються професори твоїх професорів. Я все-таки, мабуть, старосвітська людина. Цей «шлюб» філології з математикою завжди пахне мені мезальянсом[7].

Вона обурено глянула на мене.

— Ти не розумієш, що на таке спроможна лише новітня техніка? Сто чи більше років тому треба було цілими десятиліттями сліпати над грубими фоліантами, щоб вивчити їх лише в загальних рисах! Мені вельми шкода моїх попередників. На скільки більше вони могли зробити, коли б мали обчислювальну машину?

— Одначе ти сама теж зуміла дійти певних висновків у справі Браго, — повернув я розмову в потрібне русло. — Скажи свою думку. Чи ти допускаєш можливість того, що Браго живий?

— На жаль, це здається надто сумнівним, хоч і пояснює всі загадки. Насамперед Бон-нард, наскільки я його знаю…

— Відколи ти знаєш Боннарда? — перепинив я, не приховуючи цікавості.

— О, давно. Я познайомилася з ним, здається, сім чи вісім років тому через професора Сіккарді, в якого була тоді асистенткою. Професор доручив мені переглянути одержані від Боннарда рукописи і попросив висловити свою думку. То були перші творчі спроби Браго.

— Отже, ти його першовідкривачка?

— Скоріше — критик, і до того ж суворий. Зараз мені ті перші зауваження здаються смішними…

— Але ж ти його не «зарізала»?

— Звичайно, ні. В рецензії не бракувало висловів типу: «автор має хист», «виявляє епічний талант» тощо… Але, правду кажучи, я тоді його ще не розуміла. Я відчула в ньому чималий талант, але захопив він мене не відразу. І тільки поступово, вчитуючись, я піддавалася красі того, що в ньому є незвичайне. Саме через оту першу рецензію я побувала в інституті Бурта в Боннарда. Потім він давав мені й інші рукописи.

— То, може, ти особисто знала і Браго?

— Авжеж… — відповіла вона і змовкла, замислено дивлячись на свою чашку.

— Ти ніколи про це не казала… Це було там, в інституті Бурта?

Катерина кивнула.

— Коли ти бачила його востаннє? — допитувався я дедалі наполегливіше. — Тобто за скільки днів чи тижнів до смерті?

— Десь у травні 1993 року. Майже за цілий рік до смерті.

— Який він тоді був з вигляду?

— Хворобливий. Він був на обстеженні.

— А пізніше ти його вже не бачила?

— Ні.

— І не намагалася побачити?

— Пробувала. Але під час лікування професор Боннард заборонив усякі відвідини. Він тільки написав мені… — вона затнулась.

— Боннард?

— Ні, Браго. Писав, що почувається краще, дуже шкодує, що не може зі мною побачитись, і сподівається, що коли-небудь ми ще зустрінемось…

Мені здалося, що я побачив у Катерини на очах сльози розчулення.

— Я бачу — це було не просто знайомство, — промовив я не дуже до речі.

Вона неприязно глянула на мене.

— Дурниці. Ми не зналися й двох місяців. Браго більше не залишав інституту. Між нами нічого не було.

— Пробач. Я не хотів тебе образити. Я тільки шукав, за що б зачепитися. Ти часто буваєш в інституті Бурта?

— Після смерті Браго — ні. Я зустрілася з Баннардом лише недавно, під час телевізійної передачі… Але це була тільки короткочасна розмова. А про творчість Браго ми востаннє говорили з професором десь на початку 1997 року. Я спитала тоді, чи не залишив йому Браго якогось твору? Боннард відповів, що в нього є рукописи Браго і що він сам має намір їх опублікувати.

— Він не показував тобі рукописів?

— Я просила його про це. Професор обіцяв зателефонувати мені або Сішкарді… Але не зателефонував. Певно, забув. А потім почали виходити книжки…

— А на телевізійній студії він не запрошував тебе до інституту?

— Ні. Ми розмовляли лише кілька хвилин, якщо не рахувати дискусії перед камерами. Не було часу.

— Але ти могла його навідати? Скажімо, знайти якусь приключку.

Катерина видивилася на мене.

— Коли ти присягнеш, що не використаєш мене в інтризі, спрямованій проти Браго…

— Присягаю, — квапливо сказав я. — Що ж до Боннарда в тебе, здається, немає ніяких вагань?

— Не знаю, — промовила вона, трохи подумавши. — Передусім мене цікавить істина…

— І мене теж. Ага! Ще одне: ти знаєш сина Браго?

— Якось бачила його в клініці, йому було тоді років дев'ять-десять. Він дуже скидався на батька.

Вона задумалась і немовби знітилась.

— Отже, він частенько бував в інституті?

— Не знаю. Браго говорив про хлопця дуже тепло. Мабуть, він сильно його любив.

— Може, хлопець знає щось більше про останній період життя Браго?

— Можливо. Добре було б із ним побалакати.

— До того, я хотів би з'ясувати, чи є зараз контакт між ним і Боннардом. Якщо дозволиш, я зателефоную від тебе до де Ліма. Хлопцева мати поїхала по нього в село і мала вже повернутися.

— Будь ласка. А я тим часом приберу зі столу.

Я сів до письмового столу і набрав номер. Майже відразу обізвався де Ліма, Почувши моє прізвище, він так зрадів, що аж скрикнув.

— Ах, це ви, сеньйоре адвокате! Ну, нарешті! Я телефоную вже годину і ніде не можу вас знайти. На жаль, у нас новий клопіт… Дружина телефонувала з Пунто-де-Віста. Маріо знову втік…

— Як це — «знову»? Адже він мав бути у священика Альберді?

— Сьогодні вночі його вдалося спіймати на дорозі поблизу Пунто-де-Віста. Здавалося, що йому вже годі пригод. Та коли вони з матір'ю, повертаючись додому, зупинилися поснідати в якомусь придорожньому барі, Маріо вийшов помити руки і… зник. Дружина чекала… Але він не повернувся. Ми боїмося, що він знову з'явиться в Пунто-де-Віста, і хочемо просити вас про допомогу.

— Власне, чим я можу допомогти?

— Справа вельми делікатна. Я сказав дружині, що вчора ми з вами відверто розмовляли, і я вам цілком довіряю. Вам треба зараз же поїхати в Пунто-де-Віста. Ми дуже вас просимо… Ясна річ, всі витрати беремо на себе. Дружина чекає на вас у «Каса гранде», в сеньйора да Сільва. Це за три кілометри від села. Ми дуже просимо. Це пильна справа.

Така пропозиція захопила мене зненацька.

— У чому, власне, річ?

— Даруйте, але вам усе пояснить дружина. Там, на місці. Ви поїдете?

Я не збирався створювати штучних перешкод, тим більше, що загадка смерті Браго інтригувала мене дедалі дужче.

— Я, щоправда, хотів посидіти цю неділю вдома й трохи попрацювати, але, врешті-решт, коли так уже треба — поїду, — сказав я.

— Я дуже радий! Ми будемо вам безмежно вдячні! То я можу зателефонувати дружині, що ви вже їдете?

— Атож. Я вирушу найпізніше за годину.

Поклавши трубку, я глянув на Катерину, що стояла в дверях, зацікавлена розмовою. Нараз мені сяйнула думка.

— У тебе сьогодні багато роботи?

— Ні. А чому ти питаєш?

— Я хочу запропонувати тобі прогулятися. Вона кивнула.

— Пунто-де-Віста?

— Так. Можливо, при нагоді відвідаєш професора Боннарда… Ну, то як? Згода?

— Боюся, що засну з тобою в дорозі. А водії цього не люблять.

— Я дозволю тобі спати стільки, скільки твоя воля. Ну, їдемо?

— Їдемо! — усміхнулася Катерина, але враз ніби тінь майнула по її обличчю.

— Буде ексгумація?

— Не думаю.

Вона полегшено зітхнула.

Катерина була справді дуже стомлена і проспала майже дві години. Вона прокинулася тільки тоді, коли я зупинив машину поблизу Пунто-де-Віста, щоб спитати дорогу до «Каса гранде».

— Де ми? — запитала вона, позіхаючи. — Ну й розіспалась…

— За десять хвилин повинні бути на місці.

Катерина потяглася, зітхаючи, і взяла сумочку.

— Я справжня почвара! — промовила вона, роздивляючись у люстерко.

— Навпаки, — заперечив я. — Ти зовсім не втомлена. Тільки трохи заспана та й годі.

— Вигадуєш… — Катерина витягла помаду й заходилася підмальовувати губи. — А навіщо ми, власне, туди їдемо? — спитала перегодом.

— Я тобі вже казав — не знаю. Треба зустрітися з сеньйорою де Ліма. Знаю тільки, що Маріо Браго знову втік.

— Це пов'язане з заповітом?

— Схоже на те. А що ти про все це думаєш?

— Не знаю, — стенула вона плечима. — Загадка може мати багато розгадок…

— Навіть коли відкинути припущення, що Хосе Браго живий?

— Навіть тоді.

— Ти гадаєш, що хтось дописав оці… новинки задля жарту або з інших, невідомих нам міркувань?

— Ні. Це відпадає, якщо зважати на вплив Шалаї. Мені здаються найвірогіднішими три можливості: апокриф, конспірація або машинна композиція. Щоправда, жодне з цих припущень не пояснює всього. І навіть створює нові проблеми.

— Що за припущення?

— Розглянемо все по порядку. Можливо, хтось наслідує Браго. Після його смерті творить «під нього», так само, як свого часу ван Меегерен писав «нові» картини під Вермеєера. Ясна річ, це мусить бути дуже талановита людина. Не менш талановита, ніж Браго. Зрештою, можливо, що Браго залишив якісь записки — начерки або навіть уривки, які той кладе в основу своїх творів. У такому разі це спільний твір, один із співавторів якого — анонімний. У творчості Браго є певна еволюція, навіть якісний стрибок. Він дивно пов'язаний з останніми чотирма книжками… А здається, власник рукописів не зобов'язаний видавати їх у хронологічній послідовності?

— Справді. Я переглядав заповіт. Такої умови в ньому немає.

— Отже, Боннард міг спершу передати видавництву «Поріг безсмертя» й «Сутінки» і тільки пізніше «У криниці» та «Золотий міст». Тим часом «Золотий міст» і «У криниці», видані раніше, написані також, безперечно, перед «Сутінками» й «Порогом безсмертя». У цьому неважко переконатися навіть без обчислювальної машини. Зрештою, еволюція — має яскраву тенденцію до зростання. У «Золотому мості» Браго — сокіл, а в «Сутінках» — уже справжній орел!..

— Он як! Невже все це й справді писала одна людина?

— Із статистичного аналізу стилю виходить, що одна. Але уявімо, що видані останнім часом два романи, збірку оповідань і дві п'єси написав не Браго, а інший письменник. Тоді постає питання: чому? Чому такий видатний майстер пише під чужим прізвищем? Якщо він навіть використав начерки або уривки Браго, то чому він це приховує? І яку роль тут відіграє інститут нейрокібернетики імені Бурта — основний спадкоємець, майже єдиний власник виданих творів? Гонорари одержує наукова установа, а не приватна особа. Тому я й думаю, що йдеться про зовсім інше.

Це — експеримент! Науковий експеримент! Звичайно, і тут виникають запитання, на які немає відповіді, але їх уже куди менше.

— Що ти називаєш експериментом?

— Оці нові твори, можливо, не написав ні Браго, ні жоден інший письменник. Щонайбільше — який-небудь письменник міг їх редагувати.

— То хто ж? — я став нервувати, бо ми вже минули роздоріжжя, і я побачив попереду широку, обсаджену евкаліптами алею, в кінці якої за ажурною брамою вигравали на сонці кольорові стіни великої сучасної вілли.

— Машинна композиція! Спроба творити літературу за допомогою машин.

Це припущення видалося мені неймовірним, але часу на дискусію вже не було. Я доїгав до замкненої брами і подав сигнал. Майже тої ж миті з'явився високий, вбраний по-міському метис і мовчки розчинив важку браму.

Обігнувши квітник перед віллою, я зупинив машину біля головних дверей. На сходах чекали Долорес де Ліма і господар вілли. Да Сільва був ставний, вже немолодий чоловік із буйною темною чуприною й обличчям «римського сенатора», — так його згодом назвала Катерина. На ньому був гарний світлий костюм, а кожен рух чи слово виказували світську людину.

Сеньйора де Ліма явно здивувалася, побачивши Катерину, і аж ніяк цього не приховувала. Да Сільва, навпаки, — як і годилося. господареві й справжньому джентльменові, — не виказав анінайменшого подиву й навіть кілька разів підкреслив свою радість з приводу таких милих відвідин. Далебі, це не була проста ґречність…

Привітавшися, господар провів нас до бару, де лакей у бездоганному смокінгові[8] вже готував прохолодні напої й коктейлі. Вілла була обладнана кондиціонерами, і спеки, яка стояла надворі, тут зовсім не відчувалося.

Ми посідали в крісла, і да Сільва ледь помітним знаком одіслав лакея.

— Я чув од вашого чоловіка, що сталися деякі ускладнення… — мовив я до сеньйори де Ліма, аби почати розмову. Одначе моя клієнтка не підтримала її.

— Сеньйора за фахом юристка чи лікарка? — запитала вона Катерину досить безцеремонно.

— Ні те, ні друге. Я філолог, — відповіла Катерина, ввічливо усміхаючись.

Треба було якнайшвидше розрядити обстановку.

— Я просив доктора Далі допомогти нам. Вона чудовий знавець творчості Хосе Браго, і її дослідження підтверджують відкриття вашого чоловіка, — спробував я розвіяти побоювання сеньйори де Ліма.

— О, це прекрасно! — да Сільва схилив голову в бік Катерини. — Голос ученого може мати в даному разі принципове значення.

— Отже, ви теж припускаєте, що Хосе живий, — сказала сеньйора де Ліма, скоріше стверджуючи, ніж запитуючи.

— Я не дуже в це вірю, — ґречно, але рішуче відповіла Катерина. — Я не бачу сенсу в містифікації.

Сеньйора де Ліма зміряла її підозрілим поглядом.

— Не розумію.

— Я цілком згодний з доктором Далі, — не дав їй докінчити да Сільва. — Це було б надто просте розв'язання загадки.

— Інститут Бурта — солідна наукова установа, — почала Катерина. — Я сумніваюсь, щоб професор Боннард вплутувався в якусь аферу, що пахне криміналом.

— А я думаю інакше, — гостро заперечила Долорес де Ліма. — Чим же тоді ви поясните історію з деревами? Хіба це не доказ?..

— У даному разі не можна виключити випадковості…

— Але ти ж сама казала, що знайшла ще багато фактів, які свідчать: «Поріг безсмертя» і «Сутінки» з'явилися після смерті Браго! — вигукнув я, геть спантеличений зміною точки зору Катерини.

— Будь ласка, не перебивай мене, — спокійно відповіла вона, усміхнувшись да Сільва, немовби перепрошуючи його за інцидент. — Я сказала, що не можна виключити випадковості, коли б ішлося лише про опис лондонської вулиці. Інший характер мають філологічні передумови, які, здається, свідчать про порівняно недавню появу цих творів. Однак вони вимагають перевірки фактами. Особисто я переконана, що «Поріг безсмертя» і «Сутінки» написані після смерті Браго. Та цього ще замало…

— Але ж ти казала, що це може бути якийсь кібернетичний експеримент, — знову втрутився я.

Сеньйора де Ліма дивилася на Катерину дедалі з більшою тривогою і недовірою.

— Це всього-на-всього гіпотеза… — промовила Катерина, ніби не розуміючи, чого я хочу. — Не знаю, чи є сенс говорити про те, що грунтується лише на дуже туманних припущеннях.

— Будь ласка, розповідайте, — підтримав її да Сільва. — Я розумію ваші сумніви, але навіть гіпотеза, що не зовсім відповідає вимогам наукової достовірності, допоможе вникнути в проблему нам, профанам. А може, зрештою, й ми розвіємо якісь ваші сумніви.

Катерина уважно поглянула на да Сільва, потім кивнула головою.

— Я гадаю, не можна відкинути, — почала вона трохи нерішуче, — що творчість Браго продовжено з допомогою машин. Теоретично такі експерименти цілком можливі. Звісно, я розумію, що, використовуючи звичайні обчислювальні машини, реалізувати такий замір сьогодні неможливо. Однак не слід забувати, що інститут Бурта працює над нейродином. Правда, властивості його ще не до кінця вивчені, але, судячи з оголошень у пресі, речовина ця має надзвичайну інформаційну місткість, а деякі її властивості близькі до функціональних властивостей мозку. Між іншим, ця гіпотеза до певної міри пояснює причини, які змусили інститут Бурта не виявляти фактичного стану речей. Це теж може входити в експеримент як його складова частина. Хто знає, можливо, Боннарда цікавить реакція читачів і він хоче з'ясувати, чи відрізнить хто-небудь із них ці твори від творів живого письменника. Подібні експерименти вже ставилися щодо машинних композицій музичних і поетичних творів.

— Що-о-о?.. Машина, яка пише роман?! — сеньйора де Ліма глянула на Катерину майже з обуренням.

Це подіяло на мого «експерта», як остроги — на коня.

— Я сказала, теоретично можливо. Чи можливо вже сьогодні на практиці — не знаю! — відповіла вона тоном лектора. — Спробуємо зіставити факти. Інститут Бурта має не лише найновішу апаратуру, але й є першою науковою установою в світі, яка почала вивчення нейродину. Професор Боннард не тільки знаменитий нейрофізіолог і психіатр, а й видатний кібернетик. Напередодні смерті Хосе Браго професор Боннард підтримував тісний контакт із професором Сіккарді — відомим філологом і фахівцем машинного аналізу текстів. А треба сказати, що Сіккарді — ентузіаст експериментування в машинній поезії. Можливо, ви пам'ятаєте гучну історію з нібито нововідкритим любовним віршем Гонзагі? — додала вона, блиснувши очима.

Да Сільва не зводив з Катерини очей.

— Цікаво… — промовив він схвильовано. — Ви, сеньйорино, гадаєте, що досягнуто вже таких надзвичайних успіхів?

— Час біжить. Те, що здавалося неможливим учора, — сьогодні всього-на-всього складне, а завтра буде по-дитячому простим. Уже на початку експериментів з аналізом музичних творів як критерій того, чи машина виявила справжні закономірності твору, використовувалися спроби композиції нових творів у стилі аналізованих речей. Це робили ті самі машини, синтезуючи музику з допомогою фактору випадковості, що виконував роль уяви. Наслідки вражали експериментаторів. А це ж було двадцять-тридцять років тому! Важко оцінити, які можливості для поступу створює в даному разі нейродин.

— То ви вважаєте, сеньйорино, що Боннард просто дав машині наказа проаналізувати твори Браго і створити нові? — з недовірою запитав да Сільва.

— Ні, це не так просто. Це надто складний процес, який вимагає складних процедур і багатьох експериментів. Але сенс його саме такий.

— Я розумію, що в такий спосіб можна писати музичні твори або навіть ліричні вірші. У кожній метафорі є щось від сюрреалізму. Але написати бодай поему, не кажучи вже про оповідання чи роман… Адже це вимагає задуму, логічної побудови фабули, знання людини та її життя. Роман — це ж не механічна копія того, що кому спаде на думку. Тут необхідна селекція, «добір. Машина, хай навіть найдосконаліша, не зуміє цього зробити, бо вона — не людина.

— Ви кажете правду — це надто складна справа. Але аж ніяк не неможлива.

— Для цього машина мала б володіти такими знаннями, як знання людини!

— Не обов'язково. Адже не йдеться про те, щоб вона сама у всьому замінювала письменника. Спрощено це можна уявити собі так: треба запрограмувати загальні принципи побудови фабули, а також чималий обсяг відповідних змінних елементів, із яких фабула має бути сконструйована. Машина створювала б різні варіанти. Дуже багато з них були б, напевно, неприйнятні — цілком або частково. Тут відбір робила б людина: вибирала один із варіантів і далі опрацьовувала його на машині. Поступово від загальних контурів вона переходила б до більш і більш конкретних; так виникло б щось схоже на конспект роману. За цим конспектом, використовуючи закладені в її пам'ять зразки творчості даного письменника, машина розробляла б дію і стилістику. Але — під контролем людини!

— Отже, не машина писала б роман, а Боннард та його співробітники з допомогою машини.

— Можна сказати й так.

— Ну, а звідкіля оці сучасні вставки?

— Можливо, щоб збагатити «уяву» машини, в неї ввели певний обсяг знань із літератури з конкретними прикладами.

— Не переконаний. Кому були потрібні оті лондонські дерева?

— А навіщо вони живому письменникові?

— Припустімо, все так, як ти кажеш, — втрутився я в розмову. — Одначе твори, створювані машинами, напевно були б не такі досконалі, як написані письменником. А ти ж сама стверджуєш, що останні твори Браго свідчать про зростання таланту. Чи могла машина перевершити письменника, якого вона наслідує?

— Теоретично це можливо. Якщо вдалося розв'язати всі проблеми компонування й добору, то вищий ступінь майстерності —це вже справа подальших технічних удосконалень. Немає об'єктивної межі, яку ми назвали б «рівнем» живого письменника.

— Я все-таки не дуже розумію, чому об'єктом експерименту обрано саме творчість Браго. Чому не «продовжують» якогось давно померлого письменника?

— Браго міг брати активну участь у підготовці пам'яті машини. Можливо, було записано чимало ходів вільних асоціацій. Наприклад, він диктував усе, що спадало йому на думку, пробував різні способи зв'язків, навіть записував хід думки в процесі творення фабули. Інститут Бурта займається нейрокібернетикою і психофізіологією, а не чистою математичною лінгвістикою. Та вам уже, певно, набридло слухати мої теоретизування, — 1 раптом похопилася Катерина й замовкла.

Тільки тепер і я помітив, що розмова перетворилася на мій з Катериною діалог, а сеньйора Долорес де Ліма міниться на обличчі, дедалі дужче нервуючи.

— Що ви, ми слухаємо з надзвичайною цікавістю, — ґречно відказав да Сільва, але роздратована сеньйора де Ліма враз обірвала дискусію:

— Все це вельми цікаво, та час летить, а я хотіла б порозмовляти з вами, сеньйоре адвокате, про пильні справи, — промовила вона, підводячись.

Але да Сільва тут же знайшов вихід із незручного становища.

— Ви любите магнолії? — спитав він Катерину. — Мій садівник вивів дуже цікавий сорт.

— І можна побачити? — підхопила Катерина.

— Авжеж. Прошу вас, — вклонився да Сільва. — Даруйте, — мовив він до мене і Долорес, — що ми лишаємо вас самих.

— О, будь ласка, будь ласка…

Коли вони вийшли, сеньйора де Ліма знову сіла в крісло і, пропікаючи мене поглядом, сказала:

— Ну й балакуча ж ваша приятелька!

— Це її професійне захоплення, — мовив я, виправдуючись. — А втім, ви спровокували її самі.

— Я гадала — вона скаже щось суттєвіше.

— Ви не вірите в можливості машинної творчості? Я, правду кажучи, теж.

— Ну, скажіть мені, навіщо все це? Який у цьому сенс? Якщо все саме так, як вона каже — у Маріо немає ніяких прав на книжки.

— Здається, так. Звичайно, можна б домогтися відшкодування за привласнення прізвища. Але про користання доробком померлого годі й сподіватися, бо існує заповіт, а цілком імовірно — ще якісь документи, котрі передають це право інститутові.

— Отож… Навіщо ви її сюди привезли? — запитала сеньйора Долорес. — У нас зараз чимало поважних справ, які треба залагодити, а ви ускладнюєте становище.

Я вирішив трохи осадити сеньйору де Ліма.

— Коли вам не подобається, що я привіз доктора Далі, ми можемо зараз же поїхати звідси…

Сеньйора де Ліма глянула на мене з тривогою.

— Не кажіть дурниць, сеньйоре адвокате. Я не для цього вас сюди викликала!

— Докторові Далі можна довіряти, — сказав я примирливо. — До того — вона може нам знадобитися. Вона особисто знайома з Боннардом, була першим рецензентом творів Браго, що їх Боннард передав професорові Сіккарді, і коли треба буде з'ясувати, як ідуть справи в інституті, вона легко знайде причину туди потрапити.

Сеньйора де Ліма трохи вгамувалася, але особливого захоплення не виявила.

— Зараз, справді, знадобилася б людина, яка могла б проникнути в інститут, але я не певна, чи не буде він вашої знайомої більше шкоди, аніж користі. А раптом вона — агент Боннарда?

— Я вже сказав, що цілком їй довіряю, — непривітно відповів я.

— Ну, гаразд, гаразд, — зітхнула сеньйора де Ліма. — Перейдемо до справи: чоловік казав вам, що Маріо втік од мене?

— Так, я це знаю.

— Я майже впевнена, що він знову з'явиться в Пунто-де-Віста. Точніше, у мого брата або, гірше… в інституті. Да Сільва мені дуже допомагає. Робить усе, що тільки може. Він розіслав усюди людей. Завдяки йому вдалося вчора спіймати Маріо. На жаль, ці люди трохи… брутальні. Ви ж знаєте… як на плантаціях. Сеньйор да Сільва — чудова людина, у нього найкращі наміри, але Маріо — тяжкий, нервовий хлопець. Я не хочу, щоб знову дійшло до скандалу… Тому й не зверталася до поліції.

— У чому полягає моя роль?

— Зараз скажу. Маріо вас не знає. Так складалося, що він досі вас не бачив… — трохи збентежилася вона. — Ви хотіли з ним познайомитися… Тому я й подумала, що вам буде легше налагодити з ним контакт, пояснити йому…

— Я вважаю — ви з чоловіком надаремне так довго не довіряли мені. Як ваш адвокат я мушу знати все. А ви приховували від мене, що Маріо в цій справі підтримує Боннарда.

— Це не так, — заперечила сеньйора де Ліма. — Маріо не цікавиться заповітом'. Але він ненавидить мого чоловіка, та й мене не любить… — вона витерла хусточкою сльози, що набігли на очі.

— Зрозуміло. Чим же я все-таки можу допомогти?

— Ви почекаєте тут до вечора. В крайньому разі навіть переночуєте… Тільки-но стане відомо, що Маріо прийшов до Альберді, ви поїдете до мого брата і спробуєте випитати в Маріо, що він збирається робити.

— Чи не краще було б найняти детектива?

— Ні. Ви повинні завоювати його довіру. Ви це зумієте… коли схочете.

— А коли Маріо піде прямо до інституту?

— Йому не вдасться туди дістатися. Про це подбає да Сільва.

— Все-таки знову… — мовив я трохи глузливо.

— Ні, ні. Йдеться не про те, щоб його схопити. Але він про це «е знає.

— Ясно. То ви вважаєте, що він неодмінно приб'ється до Альберді?

— Авжеж.

— Ну, а як він туди не прийде… Адже він може десь ховатися кілька день.

Де Ліма збентежилась.

— Бачте… Ще сьогодні ввечері, найпізніше вночі, він мусить там бути. Вія ладний зробити все..

— Скажіть відверто, чому ви. крутите? — спитав я різко.

— Ні, ні! Я нічого не приховую. Річ у тім, що сьогодні річниця смерті Браго.

Ми саме довечерювали, коли до їдальні зайшов кремезний чоловік, з вигляду схожий на боксера, і, зупинившися за кріслом да Сільва, щось сказав йому на вухо.

Катерина, що сиділа біля господаря, урвала на півслові розповідь і запитливо глянула на нього.

— Даруйте, але є новини про Маріо, — пояснив да Сільва. — Чверть години тому його бачили за два кілометри від селища.

— Ваша розвідка працює блискуче! — грайливо засміялася Катерина.

— Ми застосували дуже простий метод, — відповів господар, не ховаючи задоволення від похвали. — Селище лежить на згині річки, яку перетинає шосе. Щоб дістатися до селища з півночі, треба перейти міст за кілометр од нього. Ми зміркували, що навряд чи Маріо переходитиме річку вбрід — тож і надумали стежити за мостом. Місяць зараз уповні, видно довкола, і не важко помітити з поблизьких кущів, хто переходить. А втім, я сподівався, що Маріо добиратиметься попутною машиною, і наказав своїм людям оточити відтинок шосе між мостами.

— З вас, мабуть, був чудовий командир, полковнику, — здивовано сказала Катерина, але мені здалося, що в її голосі забриніла іронія.

— Не з найгірших, — кивнув да Сільва. — Під час операції під…

— Чи вам не пора вже їхати, сеньйоре адвокате? — нетерпеливо урвала сеньйора де Ліма.

— Сеньйорові не пізно буде вирушити за п'ятнадцять хвилин, — промовив господар діловим тоном. — Може, вип'ємо ще?

— А коли Маріо… — знову почала Долорес, та да Сільва жестом зупинив її.

— Не хвилюйтесь, моя люба. Все йде так, як ми й передбачали. Саме тому найкраще буде, коли сеньйор адвокат приїде до Альберді не раніше за Маріо, а після нього. Я побоююсь, що коли Маріо застане у священика чужого або, ще гірше, помітить, що за ним хтось стежить — він може сховатися де-небудь у селі або в саду поблизу церкви.

— Я гадаю, найліпше буде, коли сеньйорина Далі поїде зі мною, — сказав я.

— Звичайно! Я їду з тобою, — підхопила Катерина.

Сеньйора де Ліма не приховувала невдоволення.

— Мені здається, це безглуздо… Ви залишитеся з нами, — сказала вона різко. — Вранці я вас одвезу…

— Я їду! — рішуче повторила Катерина.

— Іду зараз же!..

— А може, все-таки… — почав да Сільва, але я не дав йому договорити.

— Сеньйорина Далі може стати у великій пригоді… Не забувайте, що Маріо бачив її в інституті і знає, що вона була знайомою його батька…

— Не знаю, чи пам'ятає він її. Це було так давно. Стільки років… — промовила де Ліма, знизавши плечима.

— Згадає. А цей начебто незначний факт може мати велике значення. Адже йдеться про те, щоб здобути довіру хлопця.

— Саме так. Треба їхати, — підхопила Катерина.

— Ну, а ти якої думки? — мовила Долорес до господаря.

Да Сільва мовчки дивився на Катерину. Було видно — він вагається.

— Я дуже хотів би, щоб сеньйорина лишилася, — проказав він лагідно. — Скажу відверто: я мав надії на цей вечір… Але… мабуть, ви маєте рацію, — повернувся він до мене. — Шкода… — додав, зітхнувши.

— Гадаю, ми ще побачимось, — сказала Катерина, чарівливо усміхнувшися.

Я був сердитий на неї, але намагався це приховати.

— Якщо ваша ласка, — вклонився да Сільва. — Моя вілла завжди до ваших послуг, — трохи патетично мовив він.

Ми підвелися з-за столу. Господар і Долорес де Ліма провели нас до машини.

— Поставте машину на майдані біля колодязя. Так буде краще, — порадив мені наостанок да Сільва.

Ми рушили. Місяць справді світив дуже ясно, і я міг їхати, не вмикаючи фар.

— Чого це ти так із ним кокетувала? — дав я волю гніву. — Могла б собі вподобати когось кращого. Це ж старий дідуган!

— Зате справжній джентльмен… А профіль — ну чисто тобі римський сенатор!..

— Я не думав, що…

— Ну й дурненький же ти! — вона знову засміялася. — Я чудово побавилась.

— Я це бачив!.. — дедалі дужче злостився я.

— Нічого ти не бачив! Не думай, що я п'яна. В голові трохи шумить, та й годі. Хіба ти не завважив, що я кепкувала з нього?

Моя злість ураз де й ділася.

— Але ти могла б бути стриманішою, — промовив я трохи згодом.

— Я знала, що робила!

— Не розумію.

— Да Сільва тут — основна пружина. Сеньйора де Ліма та її чоловік — всього-на-всього маріонетки в його руках. Тепер ти розумієш?

— Ні, не розумію. Адже справа з заповітом Браго…

— Це тільки приключка, — перебила вона мене на півслові. — Річ тут зовсім не в смерті Браго, заповіті або взагалі прагненні з'ясувати істину. Це гра, в якій ставка значно вища. Не знаю ще, яка вона, але відчуваю це серцем… Атака да Сільва спрямована на інститут. Навіть особа Боннарда не має тут значення, хоч це, напевно, найгрізніший його суперник. Зрештою, найімовірніше, що да Сільва не діє на свій страх і риск. Ти можеш мені сказати, хто володіє тутешніми плантаціями?

— Якесь акціонерне товариство або концерн.

— Ти мусиш дізнатися напевне. Це дуже важливо. І раджу — будь обережний. Не дуже вплутуйся в цю аферу.

— Ти мене лякаєш, — сказав я напрямки. — Але звідкіля такі підозри? Що тобі казав да Сільва? Це було тоді, як він показував магнолії?

— Авжеж. Він пробував вивідати, що я знаю про нейродин. Мушу зізнатися — робив це вміло.

— І що ж ти йому сказала?

— Все, що… відомо офіційно. До того, щиро кажучи, я й сама знаю не набагато більше за нього, а може, й менше. Але я не стала його розчаровувати.

— Не сподівався від тебе, що ти здатна на таку гру. Я гадав — він закрутив тобі голову…

— Мені треба буде якнайшвидше побачитися з Боннардом. Аби за інститутом не стежили і про все відразу не дізнався да Сільва, ти відвіз би мене туди ще сьогодні.

— Не вимагай від мене нелояльності до сеньйори де Ліма та її чоловіка. Вони мені довіряють. Спершу я мусив би офіційно відмовитись…

— Це відпадає. Вони відразу збагнули б, у чім річ. Тепер тобі не можна відступати. Нехай думають, що ти працюєш на них. Тільки ти повинен бути обережний.

— Ти вимагаєш од мене забагато. Це суперечить адвокатській етиці. Я з тих людей, що…

— Розумію, — квапливо перебила Катерина. — Хай буде й так. Я не вимагаю від тебе нелояльності до подружжя де Ліма. Будь тільки пильний.

— А ти не перебільшуєш? Що з того, що він розпитував про нейродин? Кожний може цікавитися…

— Ти пам'ятаєш початок путчу проти Дартеса? Це й є той самий полковник да Сільва…

— Той, що намагався заарештувати Дартеса? Звідкіля ти знаєш?

— Він сам мені розповів.

Машина зараз бралася вгору дорогою, що бігла узбіччям горба поміж хатинками селища.

— Ти небезпечна жінка… — промовив я з повагою.

— Ти мав би давно вже це знати. Майдан перед церквою був безлюдний.

Мешканці селища рано вкладалися спати. Лише в одному вікні — в будинку крамаря — горіло бліде світло.

Я поставив машину біля колодязя, як порадив да Сільва. Місяць яскраво освітлював сходи і білий фасад церкви. Тільки з правого боку кілька невисоких дерев кидали короткі пошматовані тіні.

— А якщо Маріо вже десь тут поблизу? — прошепотіла Катерина. — Якщо він нас помітить або вже помітив…

— Що вдієш. Ховатися не будемо.

— Звичайно.

Довкола панувала тиша, яку порушував лише далекий собачий гавкіт. Ми піднялися сходами нагору й, зупинилися коло бічної хвіртки. Я натис на клямку. Клямка брязнула, і хвіртка, неприємно скрегочучи завісами, відчинилась.

Йти садом, який потопав у темряві, було не дуже приємно. Мені здавалося, що за кожним деревом чи кущем хтось причаївся. Те саме, напевно, відчувала й Катерина, бо притулилася до мене, і ми йшли мовчки, чекаючи, коли це скінчиться. Нарешті проминули обгорілі стіни попівства і в глибині алеї помітили світло в вікнах будиночка Альберді.

Лампа, що горіла в кімнаті, кидала яскраву смугу на грядку квітів під вікном та поблизькі кущі. Але на ґанку панував морок, ледь розсіюваний кволим відблиском світла в віконці над дверима.

З будиночка не долинало жодного звуку.

— Може, Маріо ще немає… — прошепотіла Катерина.

— Гадаєш, нам треба зачекати?

— Мабуть, не варто. Якщо він нас помітить…

Я зійшов на ґанок і обережно постукав. За дверима панувала тиша.

— Можливо, не почули. Постукай дужче.

Я кілька разів грюкнув у двері. Глухе відлуння розляглося, напевно, далеко по саду.

Але й цього разу всередині будиночка нічого не зворухнулося. Якщо Маріо не встиг іще дістатися сюди і був десь поблизу, стукіт міг його насторожити.

Я взявся за ручку й натиснув на неї. Двері піддалися.

— Можна? — спитав я, зупиняючись на порозі, але мені відповіла тиша.

Я пройшов через темні сінці і став у дверях кімнати. Вона була порожня. На письмовому столі, біля розгорнутої книжки, стояла склянка з чаєм. Я підійшов до столу і помацав її. Вона була ще тепла.

— Ну, що?.. — почув я позад себе голос Катерини.

— Альберді вийшов звідсіля недавно.

— Можливо, його раптово покликали до хворого…

— Може… Або ж… вийшов з Маріо.

— Не видно, щоб хлопець був тут…

— Що робитимемо? Катерина роздумувала.

— Треба почекати, — відповіла трохи згодом. — Але ситуація трохи ускладнюється. Якби ми обох їх застали вдома, все було б гаразд, а так… Чекати тут у кімнаті? Незручно — схоже на засаду. Ждати біля будинку? Безглуздо. Вертатися? Ще гірше.

— То який же ти пропонуєш вихід?

— І так погано, і так негаразд. Нумо, розкинь розумом!

— От я й думаю… Передусім, чи справді нам слід боятися, що Маріо, побачивши мене, знову спробує зникнути?..

— Не знаю, але враховувати це треба.

Мені раптом сяйнула думка.

— А що ти скажеш на таке? Ми залишимося тут обоє, але в певний момент на сцені з'явишся тільки ти. Зачекаєш на ґанку і, побачивши їх, вийдеш назустріч. Якщо Маріо тебе впізнає, все буде гаразд.

— Ти гадаєш — вони вже зустрілися?

— Цілком можливо. Не виключено, що саме цієї миті вони на кладовищі.

— Зараз, уночі?

— Сьогодні річниця смерті Хосе Браго. Маріо схоче провідати батькову могилу. Вдень це може бути ризиковано. А лампи вони не погасили, аби люди да Сільва думали, що священик дома…

— Ти, далебі, маєш рацію, — схвально кивнула Катерина. — Ну, то я виходжу, а ти лишайся тут.

— Тільки ж далеко не відходь.

— Звичайно. Я сяду на лавочці біля ґанку.

Я сів у крісло і мимоволі потягся до книжки, що лежала на столі. Це була якась філософська праця, на берегах змережена помітками і приписками олівцем. Я відклав книжку й мимохіть глянув на вікно. Цієї миті я збагнув, що отут, коло столу, мене напевно добре видно знадвору.

Я підвівся і вийшов у сінці. Крізь зачинені двері не долинало жодного звуку. Я вслухався в тишу, надаремно силкуючись вловити хоч якийсь шерех.

Так минула хвилина, можливо, дві… Праворуч од входу, біля єдиного в сінях вікна, стояла сільська піч, у кутку — простенький умивальник. Ліворуч я помітив прочинені дверцята. Це була комірчина, тісна, але добре обладнана. Очевидно, служниця Альберді вміла дбати про його минущі потреби.

На ґанку рипнула дошка. Хтось, напевно, Катерина, спускався або обережно підіймався дерев'яними сходами. Потім я почув слабий звук кроків по стежці, і знову залягла тиша. Я сподівався почути голоси, але з-за дверей і вікна, заслоненого лише сіткою від комах, до мене не долинало жодного звуку.

Час спливав, а Катерина не поверталась. А можливо, вона взагалі не пішла й чекає десь біля будинку.

Я охоче вийшов би на ґанок, але усвідомлював — цим можна все зіпсувати. Так минуло ще п'ять, потім десять хвилин… Я починав хвилюватись.

Зненацька в двері тихо постукали. Я вже потягся до клямки, коли зміркував, що це не Катерина і не Альберді.

Клямка ворухнулась. Хтось перевіряв, чи замкнені двері. Це, напевно, Маріо. Якщо він застане мене тут…

Я сховався в комірчині. За мить крізь шпарину непричинених дверей побачив струнку постать хлопця в темній спортивній куртці й вузьких штанях. Він був цибатий і скидався скорше на зависокого дванадцятирічного хлопця, ніж на юнака сімнадцяти літ.

Маріо зачинив двері і, не зупиняючись, пройшов просто до кімнати. Переступивши поріг, він став і, мабуть, упевнившись, що священика немає, позадкував, але, хвильку повагавшися, квапливо підійшов до вікна й запнув завісу.

Тепер при яскравому світлі я бачив його добре. Він мав довгобразе смагляве обличчя, а трохи кучерявий чуб виказував — у його жилах тече негритянська кров. Катерина згадувала якось, що мати Хосе Браго була мулатка.

Маріо сів у крісло біля письмового столу, однак потім підвівся і вийшов у сіни.

Я відчув, як краплини поту зрошують моє чоло. Ану як він загляне в комірчину… На щастя, Маріо знову повернувся до кімнати, але пройшов у ліву її половину, так що я не міг його бачити. Рипнув стілець. Отже, він сів до столу. Тепер можна непомітно вибратися з будиночка.

Поволі й обережно я почав одчиняти двері комірчини, напружено вслухаючись у тишу.

Я був уже в сінях, коли надворі залунали кроки — спочатку на стежці, а потім на ганку. Я мерщій позадкував у комірчину й причинив за собою двері.

Майже тої самої миті вхідні двері грюкнули, і в сіни зайшов священик Альберді.

— Маріо! — гукнув він з порога.

— Я тут, дядечку, — тихо обізвався хлопець.

Альберді зайшов до кімнати.

— Де ти подівся? Я тебе шукав…

— Тихіше! Будь ласка, говоріть тихіше, дядечку.

— Чому? — здивувався священик.

— Хтось крутиться біля будинку… Я не хочу, щоб мене бачили.

— Ти, либонь, надміру вразливий. Може, то якийсь собака…

— Я бачив… По саду вештаються люди. Напевно, від да Сільва. Хіба ви не бачили на кладовищі, як ворушилися кущі? Тому я й залишив вас… Але й тут, коло будинку, теж крутяться… Я бачив жінку…

— Мабуть, Ноку?

— Ні. Це була не селючка. Вона чекала на ґанку, але я її обманув.

— Що ти кажеш? Я ніде нікого не бачив…

Одначе Альберді, певно, не злегковажив словами хлопця, бо вернувся в сіни й зачинив двері на засув.

— Спершу вмийся, — промовив він, заходячи знову до кімнати. — Ти брудний, неначе повзав по канавах. Пам'ятаєш, де умивальник?

— Пам'ятаю.

Я квапливо відступився, причиняючи двері. Трохи згодом почувся брязкіт посуду і плюскіт води в глибині сіней.

Священик метушився по кімнаті.

— Спатимеш на розкладачці. Вона на горищечку… Колись… ще твій батько на ній спав…

Плюскіт ущух.

— Справді?!

— Він жив у мене кілька місяців… Ти ж знаєш…

Якусь мить вони мовчали. Альберді пересовував столика.

— Дядечку… — невпевнено промовив Маріо.

Альберді підійшов до порога.

— Слухаю. Що скажеш, хлопче?

— Нічого особливого. Я думав, що…

Маріо раптом замовк.

— Мені можна взяти ще води?

— Візьми, візьми. Я зараз принесу рушника.

Знову забряжчав посуд і заплюскотіла в сінях вода.

— Ти, мабуть, голодний? — сказав Альберді.

— Дякую… Не дуже…

— Попоїж, попоїж. Ось тобі рушник. Води малувато. Мотор зіпсувався, і бак на горищі порожній. Я ж не розуміюсь на механіці. Та зрештою, це байдуже. З мене годі того, що накачає старий Лукас.

Плюскіт води стих. Чути було тільки метушню Альберді в сінях.

— Може, з'їси печені?.. — пролунав його голос коло самісіньких дверей комірчини.

Я був майже впевнений — зараз він мене побачить.

— Дякую… Я справді не голодний, — відказав Маріо.

— Хлопче, хлопче, що ти кажеш? Коли я був у твоєму віці… — пробурчав Альберді, відійшовши од комірчини.

— Мені конче треба з вами поговорити…

— Аякже. Поговоримо… Але пити тобі напевно хочеться. Нока приготувала чудовий напій… Скуштуєш?

— Так, дядечку. Але спершу я хотів би поговорити…

— Чого це тобі так загорілося? Ну, ну, признавайся, — кинув священик не дуже суворо. — Чи ти часом не втік із дому?

— Ні! Я був біля моря… В Плайя-де-Оро.

— На екскурсії? Зараз? А школа?

— Я поїхав туди не з доброї волі… Це мама і де Ліма з лікарем так вирішили. Щоб я спочив, — додав він із відтінком іронії в голосі.

— Ти хворів? Довго?

— Та… Нічого я не хворів. Коли хочете знати, то я й справді втік. Але з санаторію. Це не для мене.

Вони пройшли до кімнати.

— Мати знає, що ти тут? — запитав священик уже трохи суворіше.

— Якби знала — мене б тут не було! — роблено засміявся хлопець. — Я ще вчора пробував до вас дістатися… Але, на свою біду, наскочив на людей да Сільва. Та я їм не дався!.. Я не збираюсь повертатися ні в Плайя-де-Оро, ні додому! Якщо вам це не подобається, то я піду!

Залягла тиша. Я почув, як дзенькнула склянка і рипнув стілець.

— Ніхто тебе не гонить, — відповів по хвилі Альберді. — Але матір треба повідомити, бо вона шукатиме тебе.

— Робіть, що хочете. Додому я все одно не повернуся!

— Я гадаю, нам удасться влаштувати так, щоб ти кілька тижнів перебув у мене. Однак чому ти не повернешся додому?

Маріо не квапився з відповіддю. Я прочинив двері ширше й побачив у кімнаті Альберді, що сидів за столом.

— Це не мій дім. А зрештою… — почав хлопець і затнувся на півслові.

— Ти мав якісь прикрощі?

Проте Маріо не схильний був говорити відверто.

— Не журися, хлопче. Все владнається! — підбадьорливо мовив Альберді.

— Мені все одно. Ви мені скажіть, але тільки щиро, що ви думаєте про мого батька? — немовби долаючи якийсь внутрішній опір, нарешті видушив із себе хлопець.

Альберді непевно глянув на небожа.

— Ти ж знаєш… Він був прекрасний письменник…

— Я не про те. Я хотів би знати, що він був за людина? Бачте… я… батька… пам'ятаю… Добре пам'ятаю… але, власне, з одного тільки боку. Батько завжди був до мене дуже добрий… І дуже мудрий!.. Наймудріший… Таким і лишився в пам'яті… Але я ж тоді був малий. Багато чого міг не помічати. Навіть не хотів помічати… Саме тому, що я його любив! Ну скажіть, який він був? Невже й справді злий? Пияк, егоїст?

— Що тобі відповісти? — сказав Альберді, поволі добираючи слова. — Я не приховуватиму. Коли ми познайомилися, він справив на мене приємне враження. Потім він, здається, дуже змінився, але я в той час його не бачив. Коли ж, нарешті, за два роки до смерті він приїхав сюди, то був уже хворий… Нервово виснажений… Він страждав од безнастанного головного болю… Безперечно, твій батько був людина незвичайна, але водночас важка в повсякденному житті. Не тому, що він був, скажімо… надокучливий, нестриманий чи егоїстичний. Наскільки я знаю, з ним було тяжко передусім тому, що він вів ненормальний спосіб життя. Крім того, він відзначався повною безпорадністю в побуті. Звичайну, нормальну роботу вважав гаянням часу. Ніколи не працював довше, ніж кілька місяців. До того ж був упертий не менше, ніж твоя мама, і за всяку ціну намагався довести свою правоту.

— А це правда, що він з вами сварився?

— Перебільшення. Ясна річ, ми вели досить запеклі, можна навіть сказати, бурхливі суперечки. Але це стосувалося філософських проблем. Адже ти знаєш, що твій батько був, на жаль, невіруючий… Розбіжностей в думках у нас було безліч!.. — Альберді на. мить замовк. — Це правда. Він був упертий! — промовив ніби сам до себе. — Упертий до кінця…

— А мама його колись любила?

Священик довго мовчав.

— Ну, мабуть. Ні, напевно, напевно. Інакше не вийшла б за нього заміж. І він її любив… По-своєму.

— А пізніше? Коли я був маленький? Коли мама пішла…

— Я ж тобі казав, що не бачив у той час батька. Коли хочеш знати, то я завжди був проти розлучення. І не тільки тому, що я — священик. Але не будемо судити людей надто нерозважливо. Та й до того ж власних батьків…

— Мама батька не любила! І навіть ненавиділа! — вибухнув хлопець.

— Маріо! Як ти можеш так говорити?! — докірливо вигукнув священик. — Люди часто сваряться, але це не завжди означає, що вони ненавидять одне одного.

— Не в тім річ! Вони не сварилися… Батько ніколи не кричав… Та й мама, бувало, хіба що спересердя щось скаже, та й годі. Але вона не любила батька. Я знаю це напевно. Я маю докази.

Рипнув стілець. Священик підвівся і підійшов до вікна.

— Що ти, хлопче, можеш знати… — почав він лагідно. — Ти пам'ятаєш тільки те, що діялося у вас вдома перед розлученням. Потім — суд… новий дім… А перш ніж ти з'явився на світ, вони любили одне одного… Оце розлучення… Твої батьки тяжко завинили… Не лише перед богом, а й перед собою, і перед тобою… Ти питаєш, чия це була провина? Материна чи батькова? Напевно, обох! А чия менша, чия більша — хто це може знати? Ніхто не перевіряв чужого сумління… А навіть якби… Та ти, дитино, не засуджуй своїх батьків. Не треба.

— Це не так, як ви кажете! — вигукнув Маріо. — Не так! Я їх не засуджую. Але докази насправді є. Ви кажете, що мама колись любила батька і тільки згодом розлюбила. Та хіба можна зневажати того, кого любиш?

— Зневажати?! Звідкіля ти це взяв?

— Ви кажете, що батько — людина незвичайна, що це було помітно навіть тоді, коли він не був відомий. Значить, ви це бачили, відчували… А чи можливо, щоб мама цього не бачила, якщо вона справді його любила? Мама ж ніколи не вважала батька незвичайною людиною. Лише після смерті, коли всі про нього заговорили… вона змінила свою думку. А тоді вона завжди вважала, що батько ледащо, що він зазнається, що він для неї тягар…

— А ти гадаєш — він не був тягарем? — серйозно запитав Альберді. — Адже протягом кількох років, аж до отого нещасного розлучення, працювала тільки вона. Ніби не можна було знайти роботи…

Грюкнуло відсунуте враз крісло.

— Маріо!!!

Довго панувала тиша. Нарешті я почув голос хлопця, але змінений, глухий:

— Формально ви маєте слушність! І я не засуджую мами за те, що вона часом докоряла батькові або в чомусь його звинувачувала. Не про те йдеться. Якщо любиш когось по-справжньому, то віриш у нього… А мама ніколи не вірила в батька… Не вірила в його талант… Вона навіть не цікавилася тим, що він пише. Не знаю, чи прочитала вона за життя батька хоч один його твір до кінця. Вона вважала, що він марнує час, та й годі!

— Не ображайся, любий мій, але ти ще надто молодий і дивишся на все трохи спрощено. Цінувала мати батьковий талант чи ні — аж ніяк не доказ того, любила вона його чи не любила. Я б навіть побоявся вжити таке слово, як «зневажала». Вона просто не розумілася на цьому. Не зуміла помітити його таланту… Та й чого дивуватися, коли багато критиків, навіть відомих, теж цього не побачили!

— Але ж найближча людина — дружина!

— Ні, мій любий. Це не так просто. Можна знайти безліч аналогічних прикладів в історії… Сократ, Руссо, римський цезар Клавдій… Хто знає, може, саме зблизька важче розгледіти велич?.. Я сам, признаюся щиро, до смерті твого батька не прочитав нічого, геть нічого з того, що він написав. Тільки коли він став відомий… Признаюся, я теж був сліпцем.

— Але ви кажете, що вже тоді вважали батька незвичайним.

— Так. Це правда. Твій батько справив на мене дуже сильне враження. В безпосередній розмові… Та це не означає, що я відразу побачив у ньому генія. Людина може бути по-різному незвичайна…

— Ви навмисне говорите так, аби довести мені, що мама мала право не вірити в батьків талант. Але ж од невіри до цілковитої зневаги, здається, далеко?.. Напевно, є різниця між цими поняттями? Якби ви знали… — він зненацька замовк.

— Ну, що я мав би знати?

— Та, нічого…

Маріо підійшов до дверей. Спершись на одвірок, він довго стояв нерухомо.

— Що сталося, Маріо? — почав Альберді. — Прошу тебе, будь зі мною відвертий!

— Ні, ні. І не питайте…

— Ти можеш нічого не казати, коли не хочеш. Я спитав лише тому, що ти сам почав… Часом краще поділитися з кимось своїми турботами…

— Ні! Ні! Я не можу. Не те, щоб я не хотів вам сказати. Але я не можу!.. Я присягнув, що не скажу. Нікому!

— О, раз присягнув — не кажи. Але, сподіваюся, ця присяга нікому не завдасть шкоди?

— Шкоди? Присяга? Ця — напевно ні! А шкода? Коли говорити про шкоду взагалі, то вже запізно!.. — роблено засміявся Маріо. — Щодо грошей, гадаю — вже тисяч чотириста-шістсот, а може, й мільйон дідько взяв… Але що таке гроші? І хіба можна це взагалі оцінити в грошах?..

Альберді підійшов до небожа й обійняв його за плечі.

— Так не можна… Треба опанувати себе, — мовив він тихо.

— Я знаю, — Маріо нервово стенув плечима. — Але… в мене немає нікого. Я сам… Дозвольте мені залишитися у вас.

— Авжеж. Я завтра ж напишу мамі, що ти якийсь час побудеш у мене. Тут спокійніше. Спочинеш. Побалакаємо. Забудеш про неприємності…

— Це не легко.

— Знаю. Звичайно, не легко. Але тут, у селі, людина живе ближче до природи, а отже, і ближче до творця. Тут легше помітити, які мізерні всі наші життєві клопоти, навіть найбільші… Бо що ми на цій землі? Що наші діла?.. Я теж колись дивився на світ отак, як і ти. Мені здавалося, що всі змовилися проти мене, що ніхто мене не розуміє. А коли глянути на це сьогодні… Найважливіше — нікого не кривдити… Мати чисте сумління і самому вміти прощати.

— Прощати? Легко сказати. Зрештою, я ні до кого не маю претензій. Але є кривди, яких не можна поправити! І про це не легко забути. Наприклад, кривди, заподіяні комусь після смерті…

— Якщо людина, яку скривдили, померла, то й тоді не все ще втрачено. Якщо кривдник по-справжньому, щиро покається — бог напевно простить, отже, простить і небіжчик.

Маріо зненацька підвів голову.

— Скажіть мені, дядечку, але тільки щиро, — промовив він із притиском. — Ви вірите в усе те, що кажете? В оцього бога і в його справедливість?

— Вірю! — поважно відповів священик. — А ти не віриш? — спитав він сумно.

— Я не знаю. Я нічого не знаю!.. До того, як мама вдруге вийшла заміж, ми два роки мешкали в дідуся й бабусі. Я був тоді ще хлопчиськом. Бабуся ходила зі мною до церкви. Спочатку це було мені цікаво. Але до часу. Згодом мені набридло. Потім, коли я підріс, то часто говорив про релігію з товаришами. Багато з них вірили, дехто — ні. Та це не означало, що ті, які найчастіше ходили до церкви, були кращі за інших. Я питав себе: кому потрібна оця віра? Був час, коли я сам, з доброї. волі почав ходити до церкви. І багато читав. Навіть вашу книжку. Я хотів знайти відповідь… Гадав, що знайду її в працях теологів. Але не знайшов. Все це тільки слова, за якими нічого немає…

— Тоді ти й написав мені отого листа?..

— Ні. Це було раніше. Років через три після смерті батька. Я навіть пробував писати на цю тему філософське дослідження. Спершу за… а потім проти бога і його справедливості… Це смішно, правда? Мені минав тоді тринадцятий рік…

— Ну що ж? Очевидно, не знайшлося нікого, хто спрямував би тебе на шлях істини. В такому віці людина часто відчуває себе самотньою в світі, якого не розуміє. Одначе ти пізніше повернувся до цього. Ти писав мені.

— Так, але йшлося зовсім про інше…

— Бачиш… Самого читання не досить. Треба вірити. Щоб побачити в світі те, що справді від бога, потрібна його ласка.

— Слова, та й годі. Ви мені, напевно, ще скажете, що коли когось скривджено, то бог йому віддячить… Що й страждання можуть бути ласкою божою для тих, хто їх зносить. Що це випробування… Але коли людину скривджено вже після смерті? Що, і за таку кривду бог карає?

— Не розумію, — в голосі священика звучав подив. — Ти маєш на увазі той випадок, коли топчуть пам'ять померлого? Паплюжать його, чи як?

— Не зовсім… Але щось схоже на те. Що з цього приводу каже релігія?

— Звичайно… такий вчинок — гріх. І бог за це справедливо карає.

— Ну гаразд. Уявімо собі, що когось навіть спіткає кара за життя. Що заподіяна кривда обернеться проти тих, хто її вчинив. А коли вони не можуть цієї кривди поправити? Або навіть не хочуть?

— Я не дуже тебе розумію. Адже якщо їх спіткала кара — це і є справедливість божа. А якщо вони не хочуть зрозуміти застереження — тим гірше для них. Бог дав їм можливість, а вони не скористалися з неї. Тим більший їхній гріх, і коли не за життя, то після смерті їх спіткає кара.

— Після смерті… після смерті… — Маріо нервово заходив по кімнаті. — А звідкіля ви знаєте, чи є що-небудь після смерті? Чи є там якась справедливість?

— Вірю! Я вірю святому письму, вірю Христосу, вірю також власному розумові… І не вірю, що дух — тільки витвір матерії, електричний струм, який надходить з мозку, і хімічні зміни його речовин. Не знаю, чи ти правильно мене розумієш? Та невже ти не відчуваєш сам, що ти існуєш і що це існування аж ніяк не зв'язане ні з твоєю рукою, ні з ногою, ні з серцем чи головою, а є взагалі! Це існування — над тілом! У ньому і поза ним! І оце «щось» має загинути, піти в небуття, коли вмре моє тіло? Ні! Це безглуздя!

— Ну, а роботи, автомати, обчислювальні машини?

— Подумай, дитино: що таке оці штучні розуми? Лише імітація мозку! Вчені самі так кажуть! Найвидатніші матеріалісти! Тож чи маємо ми якісь підстави твердити, що машини мислять? Що вони роблять те саме, що й люди? Іграшкове цуценя теж ходить, але хіба це означає, що воно живе? Це всього-на-всього машини, складніші за ті, про які напевно ніхто не зважився сказати, що вони живуть і мислять. Це абсурд! — розпалювався він дедалі дужче. — Тільки люди, звірі, рослини наділені життям. Так! Наділені! І наділив їх творець! Не випадково це слово вживають навіть кібернетики. Людина ж — найгеніальніший витвір творця! її чутлива й мисляча душа, її розум і незалежна воля наділені надприродною, що осягає вершини абстракції, здатністю спілкування з богом, наділені свідомістю свого існування! Здатністю вирізняти те, що відповідає його волі, від того, що суперечить їй. А хіба дар сумління — це не божий дар? Чи може, приміром, штучний мозок мати сумління? Таких прикладів я міг би тобі навести сотні. Я думав над цим роками. І відповідь єдина: душа — це не те саме, що тіло. Вона зв'язана з тілом, але може існувати й незалежно. Душа наділена найціннішою частиною того, що є в її творця, — вона безсмертна!

— То виходить, душа живе після смерті? Що ж, власне, з нею діється? Де вона перебуває?

— Ти питаєш про загробне життя?

— Атож.

— Людська душа — це духовна субстанція. Вона не складається ні з яких частин, вона неділима. Однак душа — неповна субстанція. Тільки вкупі з тілом душа — це сама людина. Матеріальні чинники можуть діяти на душу через тіло, передусім через мозок. Проте ця залежність викликана лише умовами, існування яких, до речі, не є причиною існування душі. Ось тому в момент смерті душа покидає тіло. Тіло розкладається, але душа, як матеріальна субстанція, не гине. Після смерті вона постає перед судом божим, який вирішить її довічну долю. Зі смертю кінчаються земні діяння. Справедливий не може грішити, несправедливий — спокутувати своїх гріхів. Отже, душу чекає рай або пекло. Вирок оголошується і виконується негайно, бо чимало душ, які прагнуть потрапити в рай, за невеликі провини спершу відбувають муки в чистилищі.

— Не це мене цікавить, — урвав священика Маріо. — Це я можу прочитати в будь-якій богословській праці. Як ви гадаєте, чи може душа перебувати серед нас? На цьому світі? Що ви про це думаєте? Отак самі, з власного досвіду?

— Я думаю не інакше, ніж цього вчить свята церква. Що ж до деталей… Скажімо, пекельний вогонь. Я гадаю — не обов'язково його слід розуміти буквально. Правда, церква вчить, що вогонь пекла й чистилища цілком реальний, хоч, може, і не такий, як земний. Відверто кажучи, мої погляди дещо різняться від поглядів багатьох тлумачів. Хай у цьому є крапля єресі, але я трактую той вогонь символічно. Не обов'язково як символ фізичних страждань. Адже душа позбавлена тіла! Дія вогню має енергетичний характер, і в цьому мусить бути посередником тіло. Я гадаю — вогонь тут слід розуміти духовно, скоріше як джерело моральних страждань. Це саме стосується й райського щастя…

— Ну певно ж, що цей пекельний вогонь… коли його розуміти буквально… нісенітниця. А взагалі я в потойбічні суди, пекла, раї й чистилища не вірю. І не треба розказувати мені байок.

Альберді раптом сахнувся. Мені здалося, що ось-ось на хлопця посиплеться злива слів. Проте він мовчав. Очевидно, внутрішня напруга дедалі дужче гнітила Маріо, бо він заговорив перший.

— Я… Я… даруйте мені… — почав він невпевнено. — Я не хотів вас образити. Я тільки хотів сказати, що… — він безпорадно замовк.

— Я не гніваюсь, — сказав священик по хвилі так тихо, що я ледве розчув його слова. — На що я маю гніватись? Ти не віруєш? Багато людей не вірують. Тільки я гадав… — він ураз споважнів. — То в чім же річ? Що ти хочеш од мене почути? Ти питав про мої погляди? Я тобі відповів.

— Ні, ви мені не відповіли! — зненацька заперечив Маріо. — Я мав на увазі не рай і пекло, а те, чи може ота субстанція, звільнена від тіла, ота безсмертна душа, чи може вона, на вашу думку, підтримувати дальший контакт із світом, у якому жила? Чи вона цілком відрізана від нього?

Альберді сів у крісло.

— Дивно, що ти ставиш такі запитання, — почав він строго, — коли не віриш в існування безсмертної душі, у вічне блаженство спасенних і в муки грішників…

— Цього я не казав. Я просто нічого не знаю. Я мав на увазі тільки потойбічне життя! А якщо йдеться про пекло, чистилище, рай… то пробачте мені, все це здається страшенно наївним. Так, немовби я повинен вірити в чортів з рогами, в янголів з крильми, у відьом, русалок, привидів… Та й ви, здається, в них не вірите?

Знову на мить запанувало мовчання.

— Ну, — відповів Альберді, мовби вагаючись. — Звичайно, я не вірю в існування русалок, відьом… Але ти все переплутав. Ти не розумієш суті проблеми. Ти кажеш — уявлення про рай, пекло, чортів і янголів наївне. Це тільки тому, що ти сам сприймаєш їх наївно. Так, як прості смертні. Наївні твої уявлення, а не самі поняття. Для мене в них криється незмірно глибокий зміст.

— Ну, але… Альберді махнув рукою.

— Облишмо поки що це питання. Хоч і марно розмірковувати про посмертні долі душ, не розуміючи суті, надприродного сенсу справ господніх, та хай і так! Спробую тобі пояснити, що я про це думаю, не дратуючи твоїх скептичних вух наївними поняттями, розумахо ти мій. Не знаю, чи це мені вдасться, але спробую. Та чому це тебе так цікавить? Невже ти не цілком певний, що безтілесна душа — всього-на-всього химерія, вигадана церквою, ба навіть усіма релігіями світу? Так, мій любий. Всі релігії в той чи інший спосіб говорять про душу. То, може, в цьому таки є дещиця істини? У цих, як ти '«їх називаєш, байках?..

— Тепер уже ви плутаєте, — обурився Маріо. — Я зовсім не казав, що все це байки.

— Отже, в цьому щось є! — зрадів священик.

Маріо стишив голос.

— Я маю підстави…

— Маєш підстави? Звичайно, звичайно. Але ж є? — повторив Альберді.

— Може… — почав Маріо й замовк.

Цієї миті хтось постукав у двері.

Маріо стояв за священиком у пучку світла, що падало від лампи, і я бачив, як він злякано дивиться на двері.

Постукали знов. Альберді підвівся з крісла й помахом руки показав хлопцеві, щоб той залишився в кімнаті. Потім вийшов у сіни, причинивши за собою двері.

Стало темно.

— Хто там?

— Даруйте, будь ласка, — почув я приглушений голос Катерини. — Чи можу я бачити адвоката Еспінозу?

— Кого? — здивувався Альберді.

— Адвоката Еспінозу. Він сьогодні ввечері мав бути у вас.

— Я не знаю ніякого адвоката з таким прізвищем. Тут нікого не було.

— Адвокат Еспіноза був у вас два дні тому. Ви пам'ятаєте?

— Ах, так. Тепер я пригадую. Від моєї сестри. На жаль, сьогодні ввечері мене не було вдома…

— Може, панотче, ви будете ласкаві відчинити…

Альберді мовчав. Очевидно, роздумував, що робити. Нарешті заскреготів засув, і двері відчинилися.

— Я Катерина Далі. Не знаю, чи казав вам про мене Хосе Браго… — промовила вона дуже голосно, напевно, щоб її почув Маріо.

— Хосе Браго?

— Авжеж. Ми познайомилися з ним в інституті Бурта. Я рецензувала книжки Браго для професора Боннарда. Я познайомилася там і з його сином.

— Сином Хосе Браго?

— Так. Щоправда, я не бачила Маріо вже років сім, але він мене, мабуть, пам'ятає…

— Ви питали про адвоката Еспінозу? — не дуже ввічливо урвав Альберді. — На жаль, його тут немає…

— Я приїхала з ним разом автомобілем, — пояснила Катерина. — Ми стукали до вас. Нікого не було. Еспіноза мав чекати вас. Я вийшла вам назустріч…

— На жаль… Очевидно, він кудись пішов…

— Я не знаю тепер, що мені й робити…

Альберді явно хотів спекатися небажаної гості.

— Мабуть, він пішов шукати вас… Можливо, чекає в машині… Коли він ще прийде, то я скажу, що ви були.

— Я чекатиму біля машини, — вагаючись мовила Катерина.

— Гаразд. Я скажу.

— На добраніч, панотче.

— На добраніч.

Альберді зачинив двері на засув і повернувся до кімнати.

— Приходила твоя таємнича незнайома, — прошепотів він Маріо. — Каже, що ти її знаєш…

— Я чув… Щось пригадую.

— То, може, краще її затримати?

— Не знаю. Еспіноза — це мамин адвокат.

— Ти йому не довіряєш?

— Я його й у вічі не бачив, але гадаю, що це не вельми приємний тип.

— На перший погляд вія справляє скоріше приємне враження. А що ти знаєш про цю жінку?

— Батько її навіть любив… Але важко щось сказати… Якщо вона приятелює з цим адвокатом…

— Вони, напевно, ще повернуться…

— Краще буде, коли ми погасимо світло, — підказав Маріо.

Альберді нічого не відповів. Він сів у крісло і замислився.

— Треба зняти з горища розкладачку… — промовив перегодом. — Драбина стоїть за будинком…

— Мені не хочеться спати.

— Так… То про що ж ти хотів мені розказати? — враз повернув на інше священик.

— Може, все-таки погасити світло?

— Як хочеш….

Лампа погасла. Зарипіла підлога, потім крісло.

— Ну, то що?.. — тихо спитав Альберді.

— Власне, я нічого не знаю. Але…

— Що але?

— Спершу ви дайте відповідь на моє запитання.

— Ну гаразд. Хай так. Отже, що я думаю про контакти душі небіжчика з світом? Так?

— Атож.

— Я гадаю — такий контакт можливий, але він переважно односторонній, точніше, пасивний. Душа, мабуть, повинна усвідомлювати, що діється в світі, який вона покинула, але сама безпосередньо не може втручатися в життя цього світу.

— Чому ви так думаєте? Чому контакт може бути тільки пасивний? Адже коли існує той інший світ, в якому живуть душі після смерті, то, здається, тут річ лише в різних вимірах цих світів, але вони взаємозв'язані. Це ж не може бути світ, віддалений кудись у простір, він повинен бути поруч з нами.

— Он як! — вигукнув Альберді. — Можна сказати, що ти правий і не правий водночас. Бо простору для душі, яка покинула тіло, не існує. Тож годі й казати про те, далеко рай чи близько. Так мені здається. Локалізація, справді, була б у даному разі наївністю. І з цими вимірами не так, як ти кажеш. Це не якийсь світ з іншими вимірами. Скажімо, збагачений четвертим виміром порівняно з нашими трьома. Це буття виходить за межі всяких вимірів!

— Тоді як же за таких умов можна говорити про контакт?

— Творець! Його посередність! Завдяки йому безсмертній душі може бути дана свідомість того, що після смерті тіла відбувається далі в світі, в якому вона жила. Адже бог бачить і знає все. Тож через нього душа теж може це знати. Одначе такий контакт скоріше пасивний, бо вирішує в даному разі не людина, не її душа, а творець. Душа може тільки просити його про допомогу.

— Ну гаразд. Скажімо, так і є. А чому ви вважаєте, що цей контакт буває, тобто повинен бути лише одностороннім? Хіба не може така думка подати про себе якихось знаків живим людям? Чи вона завжди мусить лишатися тільки пасивним спостерігачем?

— Це ти про спіритичні сеанси? Привиди, які показуються на кладовищах або в старих замках? Адже ти сам сказав, що це байки. Я теж такої думки.

— Ну так, але… часом трапляються нез'ясовні явища. Ви ж самі, мабуть, вірячи в загробне існування душі, не відкидаєте можливості того, що з божої волі вона в якийсь спосіб могла б виявити свою присутність?

— Я такої можливості не відкидаю. Творець всемогутній, — відповів священик і задумався.

На мить запала мовчанка.

Я подумав, що, власне, слід би скористатися з темряви і вибратися з пастки. Правда, заважає рипуча підлога, але чекати, аж поки священик і Маріо повкладаються спати, ризиковано, особливо тому, що Катерина може от-от зчинити тривогу. Я почав тихенько відчиняти двері комірчини.

— Колись, дуже давно, такі випадки, здається, траплялися нерідко, — знов озвався Маріо. — Тепер учені кажуть, що це нісенітниця, ілюзії. Навіть ви так думаєте. А якби щось подібне сталося…

— Це треба було б ретельно перевірити, перш ніж давати більш-менш авторитетну відповідь. Я, наприклад, зустрічався з п'ятьма такими випадками…

— Ну й що?! — в голосі Маріо бриніло збудження.

— Ну й нічого. В трьох випадках це була просто ілюзія, а в двох інших — звичайнісінький обман. Тож не дивуйся, що я так скептично ставлюся до всяких «сигналів з того світу».

— Чому ви сказали «сигналів»?

— Бо, як правило, це називають «сигналами». Якісь звуки, тріск, шарудіння, кроки, стукіт у вікно, часом чорні або білі привиди. Дехто вважає, що такими «сигналами» є також сни. Інколи родичі небіжчика замовляють молебень, бо, мовляв, небіжчик їм снився і просив про молебень. Але поки що ніхто не в змозі визначити, чи це звичайне психологічне явище: коли про щось думаєш, то воно й присниться, — чи справді якийсь «сигнал».

— Ви говорили про звукові «сигнали». Гадаєте — все це ілюзія або обман?

— Не обов'язково. Деякі святі та праведники чули голоси.

— А якби ви явно почули голос небіжчика?

— Я? В який спосіб? Уві сні?

— Ні! — Маріо завагався.

— Ну, а як же? Наяву?

— Так. Скажімо… — він знову завагався, — по… телефону…

Хлопець раптом замовк.

— Що-о-о?! Ти з мене глузуєш? — обурився Альберді.

— Ні. Я кажу серйозно. Якби ви почули голос небіжчика по телефону…

— Чи в тебе, хлопче, часом не гарячка? — стурбовано спитав священик.

— Немає в мене ніякої гарячки. Скажіть мені. Якби це був голос небіжчика, його манера говорити…

Рипнуло крісло.

— Я постелю тобі, — сказав Альберді, а я завмер на порозі комірчини. Будь-якої миті могло засвітитися світло.

— Ви вважаєте, що я плету дурниці? Ні! Повірте мені.

Знову зарипіло крісло.

— Ну й що? — долинув до мене шепіт Альберді. — Якби я почув по телефону голос небіжчика, то висновок напросився б сам. Це міг бути голос із магнітофонної стрічки.

— Стривайте! — вигукнув Маріо. — А якщо ця людина, цей голос… розмовляв з вами? Відповідав на запитання і сам їх ставив?..

— Ти що, хлопче? — Альберді затнувся і, помовчавши якийсь час, спитав по-дружньому — А чи не чув ти часом сам?.. Скажи чесно.

Маріо довго не відповідав.

— Так. Чув, — відповів він нарешті трохи тремтячим голосом. — Тільки… благаю вас, нікому про це не кажіть! А особливо мамі.

— Це був голос твого батька?..

— Звідкіля ви знаєте?

— Не важко здогадатися. Ти певний, що це не міг бути голос із стрічки?

— Цілком. Ми з ним розмовляли.

— І цей чоловік сказав тобі, що він — твій покійний батько?!

— Ні. Він навіть хотів, здається, щоб я його не впізнав. Спочатку він дуже змінював голос. Особливо під час першої розмови…

— Що-о?! То цих розмов було кілька?!

— Чотири. Перша — неповних два роки тому…

— Два роки?.. Он чому ти написав мені!

— Авжеж. Але тільки після другої розмови. Коли я почав підозрювати, що це батьків голос.

Знову залягла тиша. Мені здавалося, що я чую биття власного серця. Я був на півдорозі між комірчиною і сінешніми дверима, але цієї миті я про все забув.

— Чому ти гадаєш, що розмовляв із батьком? — запитав Альберді, порушуючи мовчання. — Голос міг бути просто схожий.

— Ні! Це був він! Ніхто інший, тільки він! — схвильовано повторив Маріо. — Не тільки голос схожий — звертання теж… І манера говорити…

— Є люди, які вміють чудово наслідувати чийсь голос, і манеру говорити, і характерні звороти… Про що ви бесідували?

— Власне… ні про що. Принаймні в трьох перших розмовах.

— Розкажи мені їхній зміст і обставини, за яких усе це сталося. Можливо, нам разом удасться розгадати загадку.

Альберді промовив це спокійно, ніби не надавав особливого значення хлопцевим словам.

Одначе Маріо нічого не відповів, і це, напевне, стривожило священика. Він щось сказав тихо — я не розчув, — але хлопець так само мовчав.

— Тобі, мабуть, хочеться спати, — почав Альберді, намагаючись вийти із скрути. — Можемо поговорити завтра. Часу буде вдосталь.

Проте ця пропозиція дала зовсім протилежні наслідки.

— Я вам скажу. Зараз, — відповів Маріо, і голос його бринів, мов натягнена струна. — Тільки вам я кажу про це, бо кому можу ще сказати? Товариші, вчителі висміяли б мене, мама подумала б, що я збожеволів. Мабуть, тільки ви один це зрозумієте… — він на мить замовк. — Перша розмова була, як уже я казав, десь два роки тому. Хтось зателефонував додому і попросив мене. Трубку зняла мама і передала мені. Голос у трубці був якийсь дивний… Ніби хтось не міг перевести духу. Слова вимовлялися з перервами. Я спитав, хто говорить, та мені тільки відповіли, що знайомий, добрий знайомий. Тоді я спитав, хто він такий, як його прізвище, але відповіді не дістав. Він почав розпитувати, як я себе почуваю, як справи в школі, що чути вдома і… чи я ще пам'ятаю батька. Я відповідав скупо, як то кажуть, кількома загальниками… І знову спробував довідатися, хто телефонує, але почув тільки «до побачення», і трубку поклали. Мама питала, хто дзвонив, а я сказав, що якийсь знайомий, котрий не відрекомендувався. Цього з неї було досить. Але мені ця розмова здалася якоюсь дивною. Через три місяці, коли я вже майже забув той голос, він знову нагадав про себе. Цього разу він телефонував у шкільний клуб. Він мусив добре знати, в який час я там буваю. Тепер голос був трохи інший, природніший і ніби знайоміший. Він прохав мене, щоб я нікому не казав про нашу розмову. Знову розпитував, як мої справи в школі, а також, чи мені нічого не треба. Я сказав, що ні, і знову спитав його прізвище, але він тільки відповів, що це не має значення, що, зрештою, я знаю його добре. А тоді сказав мені: «Хет».

— Як? — не зрозумів Альберді.

— «Хет». Так міг сказати тільки батько. Ніхто інший. Це наше втаємничене слово. Ніби пароль… ми вживали його лише під час гри у подорож по таємничій країні Хет. Ми його знали тільки двоє… Після цієї розмови в мене було дивне відчуття, ніби я говорив з кимось дуже близьким… Ясна річ, тверезо мислячи, я спочатку категорично відкидав думку, щоб це був батьків голос. Бо звідкіля ж? Я почав роздумувати, чи не маячня в мене? Але це здалося мені неможливим… Тоді, хоч і зовсім не вірю в духів, я почав цікавитися тим, що люди взагалі говорили й писали про смерть і про те, що діється з людиною після неї… В одного з товаришів я натрапив на теософічні книжки про спіритизм і окультизм. Можливо, я був трохи під їхнім враженням… Але мені ні з ким було про все це поговорити. Тоді я написав вам… Я чекав нового телефонного дзвінка, але він пролунав лише через сім місяців. На жаль, нічого нового я не довідався. Тільки ще дужче впевнився: це був батьків голос. Та тоді я ще не спромігся запитати, чи це він. Слова застрягли у мене в горлі.

— Де тебе застав дзвоник?

— Знову вдома. Цього разу ввечері, і якось так вийшло, що нікого не було. Вітчим був у службовій поїздці, а мама в кіно. Наприкінці розмови я запитав, чи він ще телефонуватиме. Він відповів, що так, але не швидше, ніж за півроку. І знову просив мене нікому про це не казати. Востаннє ми розмовляли по телефону три місяці тому. В інституті Бурта.

— То ти був тут, у Пунто-де-Віста? І не заглянув до мене? — докірливо промовив священик.

— Я не міг. Тоді саме була неділя, і ми поїхали з мамою й вітчимом у «Каса гранде» на цілий день. Після обіду приїхав отець благочинний Алессандрі. Коли вони сіли за бридж, я взяв моторолер і гайнув в інститут. Професор просив мене неодмінно заглянути до нього, коли я буду в Пунто.

— Ти часто зустрічався з професором Боннардом.

— Інколи… — ухильно відповів Маріо.

— А мама знала, що ти поїхав до Боннарда?

— Я не питав у неї дозволу, — гордо відрубав хлопець.

Розмова урвалася.

— То ти не міг завітати й до мене? — почав Альберді.

— Я не встиг.

— Гаразд, хай так. То як же з останньою телефонною розмовою? Ти сказав, що вона різнилася від трьох попередніх.

— Я розмовляв з професором, коли задзвонив телефон. Професор сказав, що кличуть мене. Я злякався, думав, що це мама. Але це був він.

— І що?

— Я спитав його тоді… чи це він…

— Ну й що він відповів?

— Він взагалі не відповів на це запитання. Сказав тільки, щоб я не хвилювався, що все буде добре і що він зателефонує знову.

— Тоді в чому ж різниця між цією розмовою і попередніми? З того, що ти кажеш, нічого збагнути не можна.

Маріо мовчав.

— Ти дізнався про щось нове? — допитувався Альберді.

— Авжеж…

— Про щось дуже важливе?

— Так. Він сказав мені таке, про що міг знати тільки мій батько. Таке, що стосувалося минулого… І виявилося — все це була правда, — додав хлопець з якоюсь незрозумілою жорстокістю.

— Кажи ясніше. Про що йшлося?

— Ні. Ні. Цього я вам сказати не можу. Я вже казав — не можу. Це, те саме…

— Ну, як не можеш, то не можеш.

— А що ви про все це думаєте? — почулося нетерпеливе запитання.

— Що ж?.. Все це здається дивним. Але одне тобі скажу: я не вірю, щоб це був твій батько. Духи не розмовляють із живими по телефону. Там, на другому кінці проводу, мусила бути жива людина…

— Ви так думаєте тільки тому, що це був телефон? А чим телефон гірший за голос із неба? Або за внутрішній голос, як у святої Іоанни? А якби ви чули голос без телефону, скажімо, серед ночі, в кімнаті, що лине з портрета чи взагалі невідомо звідкіля? Або голос під час спіритичного сеансу? Чому тільки такий спосіб розмови має бути якось прийнятніший для духів, простіший для сприйняття?

Одначе священик не збирався перечити.

— Річ не в телефоні. Річ у тому, що потойбічний голос взагалі треба відкинути. У наш час такого, на жаль, не буває.

— Раз ви вірите, що бувало кілька віків тому, то чому не може бути й тепер?

— Не про це мова, — почав нервувати священик. — Я хотів тільки сказати, що немає достатніх доказів. Кожний такий випадок слід би ретельно перевірити. І не квапитися з висновками. А зараз ходімо спати; завтра ми з тобою ще раз докладно обміркуємо всі «за» і «проти». Коли ти віриш у те, що справді чув батьків голос, то я не збираюся голослівно заперечувати. Але оте «ваше» слово — ще, не доказ. Його міг хтось знати, чути від твого батька…

— А чого б це батько виказував його чужим людям?

— Можливо, він залишив щоденник…

— Одначе навіщо… — хлопець раптом затнувся. — Ви гадаєте, що я блуджу словами. — Гаразд. Можете собі так думати. Вважайте, що це маячня, що я — не сповна розуму… Але ця остання розмова була при професорові…

— Я тобі вірю. Завтра поговоримо.

Рипнула підлога. Я відчув, що священик іде в сіни. Я відступив до комірчини, але знав — коли зараз загориться світло, то сховатися вже не встигну.

На щастя, Альберді пройшов прямо до сінешніх дверей і, відсунувши засув, обережно прочинив їх. Якусь мить прислухався, потім вийшов на ґанок.

— Іди. Нікого немає! — прошепотів він, обернувшись до кімнати.

Тінь Маріо промайнула повз мене. Я чув, як священик і його небіж спускаються сходами на стежку.

Відгомін кроків затих. За хвилину до мене долинув глухий удар у стіну з боку комірчини. Я здогадався, що до горища приставили драбину. Отже, не можна гаяти й хвилини. Двері розчинені.

На ґанку нікого не було. Альберді й Маріо стояли по той бік будинку. Та, власне, я міг тепер підійти до них, удаючи, ніби тільки-но прийшов. Але чи не викликало б це підозри?

Я обережно зійшов з ґанку й алеєю рушив до хвіртки.

На сходах, що вели до церкви, я зустрів Катерину. Вона була вкрай знервована.

— Куди ти завіявся?! Я вже хотіла шукати поліцейський пост. Думала, ти лежиш де-небудь з розтрощеною головою. По саду сновигають якісь підозрілі типи…

— Це люди да Сільва. А щодо мене, то коли я розкажу тобі, ти не повіриш! Я опинився в найбезглуздішому в житті становищі, власне, за крок од жахливої компрометації…

Я в кількох словах переказав їй усе, що зі мною трапилось і що нового я почув. Катерина напочатку глузувала з мене, однак трохи згодом споважніла, навіть стурбувалася.

— Заночуємо в найближчому мотелі, а вранці ти знову привезеш мене сюди, — мовила вона, коли ми були вже на шосе. — Я ще раз спробую сама поговорити з Маріо і його дядьком. А можливо, і з Боннардом теж.

— Ти хочеш поїхати в інститут?

— Атож. Разом з Маріо. Чекай сенсацій. Мене здивував її тон.

— Що ти задумала?

— З того, що ти почув, виходить: справа набагато складніша, ніж я гадала.

— Ти вважаєш, що Хосе Браго живий?

— Не знаю. Нічого не знаю, — похитала вона головою, але я не був певен, що Катерина каже правду.

У Пунто-де-Віста я знову опинився тільки через чотири дні після пам'ятної нічної поїздки до священика Альберді. Тоді Катерина передумала, і я мусив відвезти її додому. Правда, вона пообіцяла мені, що наступного дня з'їздить власною машиною і зустрінеться з Альберді та Маріо, але я не знав, чи вона дотримає слова.

Я не міг собі пробачити, що не відкрився священикові й Маріо і що мало не скомпрометував себе в їхніх очах. І хоч підслухана розмова дала мені більше, ніж я міг сподіватися від безпосередньої зустрічі з хлопцем, — я так з ним і не познайомився і чи зможу надалі завоювати його довіру — не знаю.

Аби хоч якось виправдатись перед сеньйорою Долорес, я того самого дня зателефонував її чоловікові й сказав, що Маріо в священика Альберді і не збирається тікати. Я також попередив, щоб сеньйора де Ліма написала братові коротенького листа, в якому дала б згоду на тривале перебування хлопця в його домі. Це повинно розрядити непотрібну напругу.

Назавтра я пробував додзвонитися до Катерини, та вдома її не було. В університеті ж мені сказали, що вона на якійсь нараді, а пізніше — що вже пішла. Домашній телефон Катерини не відповідав ні того дня ввечері, ні наступних два дні. Я був сердитий на Катерину, адже вона могла зателефонувати сама або принаймні залишити записку секретарці.

Спершу я намагався втішити себе тим, що Катерина поїхала в Пунто-де-Віста і не може зі мною зв'язатися. Але мій стажист сказав, що бачив у четвер, як вона проїздила своєю машиною через майдан Возз'єднання. Отже, не було сумніву — вона просто уникає розмови зі мною.

Тим часом родина де Ліма не хотіла надаремне гаяти часу, і в середу я мусив повернутися до справи про ексгумацію. Я несподівано легко владнав усі формальності, пов'язані з самим актом і судовомедичною експертизою. Безперечно, у моїх клієнтів була рука у впливових судових і поліцейських колах.

Ексгумацію призначили на п'ятницю в першій половині дня.

У Пунто-де-Віста я виїхав цього дня дуже рано, бо надумав поговорити з Альберді й. Маріо до прибуття комісії й родини де Ліма. Ранок стояв погожий, але трохи холодніший, ніж звичайно о цій порі року. Нічний дощ прибив пилюку, що вкривала шосе після кількамісячної посухи, і я всю дорогу насолоджувався свіжим, наповненим вранішньою прохолодою повітрям.

Священика Альберді я не застав ні вдома, ні в саду. На ґанку сиділа стара худа індіянка й оббирала городину, напевно, готувала обід. На мої розпитування вона відповіла, що панотця Альберді немає і що він, мабуть, у церкві, бо тесля мав лагодити там амвон. Коли я спитав, чи вдома Маріо Браго, індіянка підозріло блимнула на мене чорними, глибоко запалими очима і повторила:

— Панотець, певне, в церкві…

Побачивши, що з неї більше нічого не витягнеш, я пішов до церкви. Стара сказала правду — священик дійсно був там, наглядав, як лагодили амвон. Побачивши мене, він спершу наче стривожився, та невдовзі обличчя його проясніло. Він підійшов до мене і сердечно привітався.

— Я вже й не сподівався, що ви приїдете… — почав він, ніби виправдуючись.

— Я приїхав сам. Мені хотілося б поговорити з вами…

— Невже передумали? — спитав він з надією в голосі.

— На жаль… комісія прибуде за годину.

Альберді мимоволі закусив губи.

— Все-таки… — глибоко зітхнувши, тихо мовив він.

— То ви вже знаєте?.. — спитав я, аби тільки підтримати розмову.

— Знаю… Вас дивує, що я дав згоду? — священик звів на мене сповнені тривоги очі. Невже він сподівався побачити на моєму обличчі виправдання для себе? — Що мені вам сказати? А зрештою… Я змінив думку, — додав він, ніби злякавшись власної сміливості. — Мене переконали… — мовив по хвилі. — Так буде краще.

— Зрозуміло. У де Ліма довгі руки, — сказав я напрямки, але Альберді ухилився од відповіді.

— Ви хотіли зі мною поговорити… Пройдемо в ризницю. Прошу, — він на диво подружньому взяв мене під руку.

— Річ у тім… Виникли нові ускладнення. В неділю ввечері я був у вас, але…

— Знаю. Мені казала ваша знайома, сеньйорина Далі… Вона ще двічі приїздила сюди. Ми розмовляли довго… Відверто!

Ми. ввійшли до ризниці. Священик сів на канапці під вікном, рухом руки показавши мені місце біля себе.

— Я слухаю вас, сеньйоре адвокате.

— Як ви, напевно, знаєте, є серйозні підстави припускати, що Хосе Браго живий, — почав я. — Можливо, він навіть ховається тут, в інституті.

Альберді уважно дивився, на мене.

— Це саме говорила й ваша знайома. Але я вважаю, що це неможливо, — заперечив він досить категорично. — Я бачив Хосе після смерті… Врешті, я його ховав.

— І ви впевнені, що то були останки Браго?

— Я просив, щоб ненадовго відкрили труну. Правда, Хосе дуже змінився, як завжди буває після тривалої виснажливої хвороби. Але це, безперечно, був він.

— А ви… торкалися останків? Альберді неспокійно ворухнувся.

— Отже, ви й це знаєте? — спитав він тихо.

Я зрозумів — він думає про щось інше, ніж я.

— Ви робили над ним останнє помазання? Але то байдуже. Нам хочеться знати, чи ви впевнені, що останки не були загримовані? Або навіть… чи не була це вощана лялька?

— Ну що ви! — з жахом заперечив Альберді і враз похопився, мовби прагнучи якнайшвидше скинути з себе тягар — Ви гадаєте, що я не мав права… Ні, я мав На це право! Я мав право вчинити над ним таїнство умовно. Я розмовляв з ним перед смертю і маю підстави припускати, що він вернувся в лоно святої церкви…

— Це цікаво! То ви його бачили перед смертю?!

— Не зовсім. Він помер через два тижні.

— І ви добре розгледіли його? Це був той самий чоловік?

Альберді замислився.

— Правду кажучи, — почав він згодом поволі, ніби вагаючись… — у кімнаті було напівтемно. Хосе не зносив світла. І голова в нього була кругом забинтована. Невдовзі перед цим йому зробили операцію… Але обличчя я бачив. Те саме, що й після смерті… Ні, це був він, — рішуче додав Альберді. — Передусім голос. Той самий голос, та сама манера говорити… Поза всяким сумнівом.

— Ніхто не стане брати під сумнів того, що ви бачили в лікарні Хосе Браго, йдеться тільки про те, чи пізніше, коли він помер і коли ви відкрили труну, в ній були останки того самого чоловіка.

Священик знову завагався.

— Тоді я не мав жодного сумніву. Але… тепер… коли поміркувати… не впевнений. Але то справді був труп!

— Інститут Бурта — медична науково-дослідницька установа… — мовив я лаконічно.

— Я дивуюся Боннардові… — зітхнув Альберді.

— Отже, тоді, за два тижні до смерті, Браго сповідався? — повернув я розмову на інше.

— Ні, ні, — квапливо заперечив священик. — Про це взагалі не могло бути й мови. Ви не знали Хосе! Але… з того, що він казав, я відчув: він готовий… повірити. Тому згодом я й мав право…

— Він просив вас провідати його чи ви самі…

Альберді пильно глянув на мене.

— Я прийшов з доброї волі. Боннард спершу заперечував, але потім погодився. Хосе був дуже радий. Гадаю, він навіть… чекав мене.

— А ви могли б переказати мені вашу розмову? Запевняю вас — це лишиться між нами. Можливо, те, що говорив Браго, допоможе нам глибше збагнути справу. Звичайно, коли ви не зв'язані таємницею…

— Він не попереджав про це, хоч тоді розмову можна було вважати цілком конфіденціальною. Однак не подумайте, ніби я боюся, що ви не збережете таємниці. Це речі, які нічим не допоможуть моїй сестрі і заподіють шкоди Хосе. Моя розповідь, напевно, не буде нічого варта. Просто я міг забути безліч подробиць. Адже минуло понад шість років. Час стирає деталі…

Я відчував, що Альберді відмовляється скоріше про людське око.

— Я розумію, але, може, ви все-таки спробуєте пригадати, — сказав я заохотливо. — Все може мати значення…

— Спробую… А що б ви хотіли знати?

— Все, що ви пам'ятаєте. Від самісінького початку.

— Не сподівайтеся деталей. Хіба що таке… Коли я зайшов до ізолятора, Хосе не знав, що це я, і спитав, хто прийшов, хоч і дивився на мене. Це я добре запам'ятав… Він уже дуже погано бачив — ураження зорових центрів, чи як це називається. До того, як я казав уже, в кімнаті панувала напівтемрява.

Мені згадалася прочитана кілька днів тому книжка Браго.

— То ви кажете, що він поступово втрачав зір?

— Авжеж. У нього ж був рак мозку…

— А потім, коли він вас упізнав… Він взагалі був при пам'яті?

— О, звичайно! При ясній пам'яті! І цілком нормальний. Я впевнений у цьому!

— І що він казав?

— Точно не пам'ятаю. В усякому разі, просив мене після його смерті опікуватися Маріо. Певніше, — священик трохи збентежився, — він просив мене вплинути на сестру… Він хотів, щоб вона погодилася на те, чого він вимагав у заповіті. Але про що йшла мова, сказати мені не хотів.

— І ви пробували переконати сеньйору Долорес?

— Ні. Я з нею навіть не говорив… Зрештою… на мою думку… мати є мати. І я сказав Хосе: доти, доки не знаю, що написано в заповіті, не можу цього зробити.

— І що він вам відповів?

— Я вже не пам'ятаю. В усякому разі, мою відмову він сприйняв спокійно. Навіть погодився зі мною. Потім… я вже не пригадаю, як це було… ми перейшли на філософські проблеми. І саме тоді вія заговорив про… вічне життя. Сказав, що вірить… у його можливість.

— А ви переконані, що він мав на гадці потойбічне життя в релігійному значенні цього слова? Що то не була в певному смислі метафора?

— То не, була метафора. Правда, він тут же додав, що католицькі філософи і навіть взагалі будь-яка релігія розуміють вічне життя неправильно… Але я певен, що він сприймав його як незаперечний факт, як реальність! А в його вустах це означало величезний крок уперед… до бога!

— Розумію. Але про існування бога, зв'язок душ із богом, рай… Ви мене розумієте?

— Авжеж. Ви надто багато вимагаєте, сеньйоре адвокате. Хосе Браго — це була горда і вперта душа… До того, якщо навіть він починав розуміти вічну істину, то, безумовно, не міг говорити про це тією самою мовою, що й простий селянин із Пунто-де-Віста чи навіть ви або я… Він мусив би це перекласти на мову власних понять… О, так. Хоч він і разу не промовив слова «бог», я знав — він його шукає, він нарешті починає його помічати, відчувати його ласку. Скажу вам, я навіть сподівався: в заповіті буде щось на зразок визнання віри. На жаль, йому, мабуть, забракло відваги на вирішальний крок…

— А чи не казав він вам чогось про… ціну, якою треба платити за безсмертя? — запитав я, уважно дивлячись в обличчя Альберді. Я помітив — очі його враз розширилися, виказуючи величезний подив.

— Звідкіля…. ви… знаєте? — через силу прошепотів він.

— Ви читали «Поріг безсмертя»?

— А що це? Якась книжка? — здивовано запитав священик.

— Останній роман Браго. Точніше, останній з надрукованих Боннардом. Він вийшов два тижні тому.

— На жаль… Я рідко буваю в місті. Навіть не знав, що вийшов новий роман Хосе.

— Ви мусите його прочитати. Якнайшвидше! Як на мене, в ньому можна знайти ключ до загадки Браго. І… що це, по суті, його… визнання віри, — додав я, опустивши очі. І хоч я намагався сказати це якомога природніше, проте в моєму голосі мимоволі забриніла іронія.

Однак Альберді був так схвильований новиною, що не помітив цього.

— Я повинен прочитати його. Сьогодні ж. По обіді поїду до міста…

— Я бачив цю книжку у да Сільва. Може, ви попросите в нього?

Священик підозріло глянув на мене.

— Я волів би… — він завагався. — Зрештою, хай і так. Пошлю паламаря з листом.

— Можливо, да Сільва буде при ексгумації?

— Навряд. То ви кажете, ця книжка… — він запитливо дивився на мене.

Старий годинник, що стояв у кутку, почав видзвонювати десяту. Чекаючи, коли стихнуть останні удари, я роздумував, чи варто розкривати Альберді всі ті сумніви, які виникли в мене за останні кілька хвилин.

— Цей роман, як і решта творів Браго, сповнений філософських алегорій і складної символіки. Я спробую в загальних рисах розповісти зміст, а ви вже самі розберетеся. У принципі, це психологічні переживання сліпого художника. Точніше, спершу він ще бачить і тільки згодом, працюючи над найвидатнішим твором свого життя — гігантським настінним розписом, — починає поволі втрачати зір. Про такий, твір художник мріяв багато років, борючись із злигоднями, нуждою, байдужістю, нерозумінням. І ось, коли він опинився на порозі здійснення своєї мрії, вона стає для нього недосяжною.

— Браго теж поволі втрачав зір, — промовив священик. — Але це стало помітно за кілька тижнів до смерті. Я щось не дуже розумію…

— Послухайте далі. Це ще не все. Це тільки перша частина книжки. У другій частині розвиток дії набирає несподіваного повороту. Сліпий художник здобуває славу і багатство, але зовсім не за картини, написані тоді, коли він ще бачив, а за ті полотна, що їх він малював уже… сліпим, намагаючись приховати від усіх, особливо від коханої жінки, своє каліцтво. Отже, герой роману в принципі домагається того, до чого прагнув. Але його не тішить перемога. Його мучить питання, чи справді картини, які він зараз створює, можна вважати прекрасними, чи просто сам факт, що їх малював сліпий, — справжня причина успіху й визнання. На жаль, сам він уже ніколи не зможе оцінити їх…

— І це вже все?

— Ні. Є ще третя частина. Знову дія розвивається ніби навпаки. Довкола картин сліпого художника точиться дискусія. Однак дискусія ця досить дивна: кожен з учасників доводить, що картини являють собою зовсім інше, ніж досі мовилося. Але всі сходяться на тому, що твори мають високі художні достоїнства і всі… сумніваються в тому, що художник справді був сліпий, коли писав їх. Герой роману, прагнучи довести, що вони не мають рації, зголошується намалювати нову картину в присутності експертів. Експерименту чекають з великим інтересом. Опріч того, це чудова реклама для імпресаріо художника. Відмова за таких обставин — справжнє самогубство, але все-таки художник не з'являється перед експертами. Він теж ставить експеримент: чи картини й далі викликатимуть подив,» коли він не з'явиться, — і вже цим доводить, що якби він був сліпий, то не зміг би малювати. Але й у такий спосіб художник не може дійти істини. Тоді він починає підозрювати: все, що він чує, — фікція, гра, інсценізована з тією метою, щоб він не надломився, втративши, як сліпий, усі надії. І все-таки він не виказує своїх сумнівів і працює далі. Чому — не знає сам. Можливо, хоч би тільки тому, що жінка, яку він кохає і котра, як він гадає, є, власне, ініціаторкою цієї фікції, не повинна сумніватися в тому, що він щасливий. Так кінчається роман.

— Дивна книжка… — зітхнув Альберді. — Одначе ви казали: це свого роду визнання віри. Проте я не зовсім розумію, що все це має спільного з вічним життям, вірою і релігією?

— Я переказав тільки сюжет. А по суті все обертається навколо проблеми безсмертя. Звідки й назва книжки. Це безсмертя треба розуміти, мабуть, теж символічно. Він мріє про безсмертя, яке полягає не тільки в вічності його творів у людській пам'яті, але й таке, що грунтується передусім на їхній здатності хвилювати людей, радості спілкування з ними. Але це теж, мабуть, лише одна з характерних особливостей роману. Так гадаю не тільки я, а насамперед сеньйорина Далі. Втрата зору, на її думку, в даному разі — свого роду символ смерті.

— Я «е зовсім розумію…

— Напевно, я не дуже ясно висловлююся. Зрештою, переказати важко, треба прочитати самому. Тоді ви відчуєте: автор мав на увазі саме це, а не щось інше, хоч він ніде конкретно про це не говорить. Герой весь час перебуває на порозі безсмертя і не може його переступити. Йому здається, що цей поріг уже позаду, а потім виявляється, що це самообман. До того за безсмертя він безнастанно мусить платити певну ціну, дедалі вищу. Ця ціна врешті-решт — свідомість власного існування, коли вважати, що продовження творчості є саме цим існуванням, цим продовженням спроб досягти безсмертя. Ви мене розумієте?

Альберді мовчав, мимоволі злегка киваючи головою в такт якимось своїм думкам, потім невпевнено промовив:

— Я мушу неодмінно прочитати сам… — він ще раз кивнув. головою. — Однак, мені здається, ви маєте слушність… А я був нерозумний… Яка простодушність, — гірко зітхнув він. — Я не розумів, про що він говорив… Цікаво все-таки, коли Хосе це написав? — раптом сказав він звичайним діловим тоном.

— Сеньйорина Далі стверджує, що «Поріг безсмертя» — один з найпізніших творів Браго. Можливо, він закінчив цю книжку перед самою смертю, коли, певна річ, відкинути фантастичні припущення, ніби останні книжки Браго — наслідок роботи машини, що пише в його стилі.

— Доктор Далі говорила про це. Але з усього, що ви мені зараз сказали, я роблю висновок: це неможливо. Я скоріше починаю вірити, що Хосе живий, а в його могилі спочиває прах іншої людини.

Я глянув на годинника. Комісія могла прибути з хвилини на хвилину, а я не встиг з'ясувати навіть половини питань, що мали вирішальне значення для моєї дальшої поведінки. Слід було поквапитись.

— Повернімось до початку нашої розмови. Мене цікавить молодший Браго.

Альберді неспокійно порушивсь.

— Слухаю вас…

— Скажіть, Маріо й справді страждає якимись психічними розладами?

— А що вам про це відомо? — спитав священик, підозріло дивлячись на мене.

— Ваша сестра й сеньйор де Ліма казали, що Маріо почуває себе недобре, — відповів я ухильно, намагаючись приховати збентеження. — Зрештою, вже сам факт кількаразової втечі… Опріч того, нервозність, якісь травми, галюцинації…

Священик допитливо глянув на мене.

— А про галюцинації ви чули від моєї сестри й шуряка чи від сеньйорини Далі? Пригадайте! Це дуже важливо.

Знову, замість того щоб відповідати на запитання, священик ставив їх.

— Я не чув ні від сеньйори Долорес, ні від її чоловіка. Одначе я хотів би дізнатися, чи не помічали ви раніше в Маріо якихось психічних розладів?

Альберді довго роздумував.

— Бачте… — почав він не дуже впевнено. — З сестрою ми не підтримували постійного контакту. Коли Маріо було три роки, вона приїздила сюди з ним і Хосе на кілька тижнів. А згодом, після їхнього розлучення, ми навіть не листувалися. Правда, Маріо був тут ще кілька разів, за життя Хосе, але недовго, буквально кілька годин. Після його смерті і цей зв'язок урвався. І тільки три роки тому, подорожуючи разом з товаришами, Маріо зупинився в мене ночувати. Оце й усі _ наші зустрічі аж до минулого року… коли він написав мені листа. Але ви не кажіть цього моїй сестрі. Отже, я несподівано дістав од нього листа. Цей лист був двозначний. Маріо прохав мене зустрітися, пропонуючи, щоб я не тільки приїхав задля цього до столиці, але й, уявіть собі, щоб я зупинився в готелі і не показувався на очі сестрі та її чоловікові. Причину такої конспірації він пояснював мені бажанням… подискутувати на деякі теологічні теми. Відповідь я мав надіслати до запитання. Звичайно, я вважав своїм обов'язком оповістити про все сестру, але, подумавши, вирішив: можливо, хлопець має найкращі наміри, тільки не усвідомлює собі безглуздості свого вчинку. А що, як він прагне присвятити себе служінню богові, а батьки опираються? В такому разі йому слід допомогти. І я написав Маріо листа, що приїхати не можу, а прошу конкретніше пояснити, яка саме справа його цікавить, — можливо, її вдасться владнати листовно. Листа я все-таки послав на домашню адресу — вважав, що негоже прилучатися до змов проти батьків. За тиждень надійшла відповідь. Маріо висловлював жаль, що я не можу приїхати, й повідомляв, що під час канікул він постарається заглянути до мене. А на запитання, що саме його цікавить, відповів: «Обмін думками про потойбічне життя». Листовну дискусію він вважав нереальною… І все. Настали й проминули канікули, але він не приїхав. Ось тільки тепер. Як бачите, навіть це дивне листування свідчить: хлопець при повному розумі. І зараз, на мою думку, він цілком нормальний. Звичайно, він трохи психічно неврівноважений, але це не хвороба. Оті його, як ви кажете, галюцинації можуть мати найприродніше пояснення. Коли ж підтвердиться припущення, що Хосе живий…

— Ну, звичайно… — почав я і замовк.

Хтось постукав у двері. Священик підвівся й відчинив. На порозі стояла стара індіянка.

— Приїхали сеньйори… Питають вашу превелебність…

— Ми вже йдемо! — коротко відповів Альберді й кивнув мені. Я теж підвівся, але, перш як вийти, схопив священика за рукав.

— Маріо у вас дома? Правда? — запитав я тихо. — Я хотів би неодмінно з ним поговорити. Допоможіть мені.

Священик пильно подивився на мене, але я не відчув у його погляді недовіри.

— Маріо немає, — відповів він, немовби виправдуючись. — У мене його зараз справді немає. Вчора ввечері тут знову була ваша знайома. Я вже знав, що сьогодні має відбутися ексгумація. Я сказав їй про це, і вона запропонувала забрати хлопця на весь день на прогулянку… мовляв, так буде краще. Для Маріо це було б надто велике потрясіння. Я думав, ви знаєте…

— Я не бачився з сеньйориною Далі чотири дні.

— Звідкіля ж ви тоді знаєте про галюцинації?

— Я скажу вам пізніше. Зараз ми не маємо часу. Комісія вже, мабуть, нетерпеливо чекає на нас, — пробував я виграти час.

— Але ж, напевно, не від Долорес? — запитав він підозріло.

— Ні. Я ж вам уже сказав. Ходімо! — поквапив я його, щоб уникнути розпитувань.

З-поміж чоловіків, що чекали на нас перед церквою, я особисто знав тільки двох: слідчого Кастелло і де Ліма. Сеньйори Долорес не було. Мене здивувала присутність якогось поштивого, сповненого гідності священика. Як виявилося згодом, це був благочинний Алессандрі, близький приятель родини де Ліма і колега Альберді по семінарії, а тепер одна з найвпливовіших осіб у курії.

Як експерта було запрошено професора Гомеза, видатного фахівця в галузі судової медицини, його супроводив молодий лікар-асистент, а також дантист, котрий протягом кількох років лікував Хосе Браго.

Після знайомства священик Альберді провів нас до цвинтарної брами, де вже чекали двоє тамтешніх поліцейських разом з найнятими у селі трьома копачами. Залишивши одного поліцейського коло брами, щоб він не пускав за паркан цікавих, ми вузькою стежкою рушили поміж могилами. Це були здебільшого бідні й занедбані могили, тільки поблизу церкви і просто під її стінами я помітив кілька величних, напевно, дуже давніх пам'ятників.

Могила Хосе Браго була в глибині цвинтаря, майже біля самісінького муру. На новій, мабуть, недавно покладеній плиті сяяли золоті літери й цифри. Ми поставали довкола могили, розбившись на кілька груп. Слідчий Кастелло разом з протоколістом підійшов до Альберді і голосно, щоб усі чули, мовив:

— Запитую присутнього тут священика Еетебана Бартоломео Альберді, настоятеля парафії в Пунто-де-Віста, чи може він підтвердити, що на цьому місці дня 25 березня 1994 року в його присутності була похована домовина з прахом, визнаним прахом Хосе Браго, письменника, що народився 4 травня 1955 року в Ріо-де-Жанейро і помер 20 березня 1994 року в інституті нейрокібернетики імені Самуеля Бурта, поблизу Пунто-де-Віста?

— Підтверджую, — відповів Альберді.

— Запитую парафіяльного священика Естебано Бартоломео Альберді, — вів далі слідчий, — чи дає він згоду на відкриття могили, визнаної могилою згаданого Хосе Браго?

На мить погляди Альберді й Алессандрі зустрілися.

— Даю згоду! — відповів Альберді, але в його голосі я відчув тривогу.

— Прошу відкрити могилу, — повернувся Кастелло до копачів.

Я підійшов до слідчого.

— Ви повідомили про ексгумацію професорові Боннарду? — спитав я впівголоса.

— Не думаю, щоб у цьому була необхідність, — лаконічно відповів Кастелло і наказав поліцейському, який стояв по другий бік могили — Сержанте! Проженіть отих дітей!

Кивком він показав угору: на мурі сиділо кілька сільських бешкетників, з цікавістю розглядаючи нас.

— Геть звідси! — гримнув сержант, і на мурі тої ж миті нікого не стало.

Я відчув дотик чиєїсь руки. Це де Ліма підійшов до мене і, беручи мене попідруч, сказав:

— Пройдемося трохи… Ви не заперечуєте?..

Копачі зрушили кам'яну плиту й притулили її до сусідньої могили.

— Ходімо, — відповів я.

Де Ліма повів мене на бічну стежку. За нами вже чувся скрегіт лопат об кам'янистий грунт.

Якусь хвилину ми йшли мовчки. Я чекав, коли де Ліма заговорить, але він зволікав, певно, не знаючи, з чого почати.

— Я чув, що ви казали слідчому… — нарешті промовив він пошепки, ніби трохи збентежившись. — Не зрозумійте мене хибно, але… краще не питати про це… так прямо…

— Про Боннарда?

— Авжеж. Це справа… делікатна. Зрештою, ви й самі розумієте. Повідомляти Боннарда було б тактично неправильно. А формально в цьому немає потреби. Це могло б дуже ускладнити справу. Річ у тім, що існують дві можливості. Уявімо собі, що прах, який ми знайдемо в могилі, справді належить Хосе Браго і нам до того ж не вдасться виявити на ньому ніяких пошкоджень, які вказують на експериментування… Слідство буде припинене… а втім, формально воно взагалі ще й не почато… Проти інституту Бурта ніхто не висував звинувачень. Тому Боннард не може мати ніяких претензій. Навіть коли він довідається про ексгумацію, ми можемо сказати, що в нас були інші причини…

Він якось дивно наголосив на останніх словах, але перш ніж я встиг запитати, що він має на увазі, де Ліма повів далі:

— Проте є серйозні підстави сподіватися, що справа поверне на інше. Скажімо, труп не буде трупом Хосе Браго або ж виявиться, що на ньому провадили якісь підозрілі лікувальні процедури… Тоді ситуація стане ясна. Офіційне порушення слідства буде цілком виправдане, і ми інакше поговоримо з Боннардом! Якщо ж він передчасно довідається, до чого ми прагнемо, йому. легше буде протидіяти. У директора Боннарда чимало друзів… В країні і за кордоном… Натиснуть десь на якусь кнопку, і справа перейде до рук іншого слідчого.

— Розумію! Хитро задумано…

— Кастелло — міцний горішок, з ним вони не впораються. Йому б тільки знайти за що зачепитися. Зрештою, ви знаєте — це людина з ідеально чистими руками. Йому ніхто не може ні за що дорікнути.

— Так, я його знаю. То він відкопав цього дантиста?

— Ні. Про нього згадала Долорес. Але запросити, звичайно, запропонував він. Перевірка зубів дуже допомагає при ідентифікації. Правда, основною прикметою має бути відсутність ребер, але ж скелет міг зазнати значних змін…

— Я бачу, ви передбачили все. Боюся, ви маєте до мене слушні претензії, що я так мало допоміг…

— Ні, ні! — квапливо заперечив де Ліма. — На вашу ініціативу ми сподіваємося лише в другій фазі. Вас, так само, як і Кастелло, наші суперники не можуть ні в чому звинуватити. А це дуже важливо!

— Здається, ви забули тільки про одне: слід було все-таки запросити на ексгумацію фотографа.

— Знімки робитиме професорів асистент. Ми не хотіли брати поліцейського фотографа, щоб завчасу не надавати справі офіційного характеру.

— Зрозуміло. Де зараз ваша дружина?

— Чекає в «Каса гранде». Опріч того, ми хотіли б забрати Маріо додому.

— Мені здається, було б краще залишити його, як ми домовилися, на кілька тижнів у священика Альберді. Він тут, напевно, добре себе почуває…

— Ви його бачили? — запитав де Ліма з погано прихованим невдоволенням.

— Тепер ні. Але священик Альберді вважає…

— Я дуже ціную моральний авторитет мого шуряка, але не певен, що він зможе як слід доглянути хлопця.

— Що ви хочете цим сказати?

— Маріо бачили поблизу… Інституту. Я подумав про Катерину.

— Самого чи…

— Ні, ні. Маріо тиняється по околиці з ватагою сільських шалапутів. Це товариство не для нього.

Де Ліма замовк і прислухався.

— Треба вертатися, — промовив він по хвилі. — Здається, вже добралися до труни.

Справді, до нас долинали глухі вдари лопат по віку. Ми швидко вернулися до могили.

В могилі вже виднілася домовина, і копачі готували гаки, щоб її підняти. Обіч, на двох сусідніх могилах, поклали принесені дошки.

Професор Гомез, одягнений уже в гумовий халат, стояв поруч слідчого, керуючи роботою копачів.

Я підійшов ближче і мовив до професора:

— Труна добре збереглася.

— Це зрозуміло, — кивнув головою Гомез. — Шість років у сухому пористому грунті… Обережно! Старайтесь не перехиляти! — гукнув він копачам, котрі вже витягали труну. — Повільніше! Так. Гаразд. Тепер уперед! Ось так. Поставте на дошки!

Труна лягла на імпровізований поміст. Копачі заходилися відкручувати гвинти. Дантист, протоколіст і навіть сержант, що стояли віддалік, підійшли ближче.

Ми чекали в нервовому напруженні.

Нарешті віко подалося. Копачі підняли його, і я побачив запалу в глиб труни людську фігуру. Голий череп коричнево-жовтого кольору був покритий зсохлою шкірою. Обличчя не втратило людських рис. Можна було побачити ще контури губ і носа, але небіжчик більше скидався на дідуся, аніж на чоловіка в розквіті сил. Останки були вдягнені в чорний костюм. Руки схрещені на грудях, а в потемнілих покорчених пальцях блищав маленький срібний хрестик.

Клацання фотоапарата нагло розітнуло тишу. Всі підвели голови. На мурі стояв якийсь молодик із репортерським апаратом у руках.

— Що ви тут робите?! — закричав Кастелло. — В голосі його пролунав такий гнів і обурення, що чоловік, котрий стояв на мурі, мимоволі позадкував і захитався, ледве втримуючи рівновагу.

— Я з «Нотісіас»… Перепрошую… — сказав затинаючись репортер.

— Хто вам дозволив фотографувати?! Негайно віддайте плівку! Сержанте! Затримайте цього чоловіка!

Та газетяр квапливо зіскочив додолу по другий бік огорожі і, перш як поліцейський виліз на мур, безслідно зник.

— Хто повідомив пресу? — запитав Кастелло, підозріло дивлячись на мене й де Ліма, але отець Алессандрі, що стояв обіч нього, спробував зам'яти інцидент.

— Це не біда. Він напевно вже більше не з'явиться. Та й, зрештою, навряд чи йому вдалося зробити більше одного знімка…

Тим часом професор Гомез із асистентом і дантистом підійшли до труни й схилилися над прахом. Кастелло й де Ліма теж наблизилися. Проте з мене було годі, і я відійшов до Альберді, що стояв осторонь.

Ще здалеку я помітив: священик блідий, як мрець. Справді, Альберді ледве стояв на ногах. Я запропонував одвести його додому, і він радо згодився.

Я взяв його під руку, і ми поволі рушили до виходу. Обидва мовчали, хоч запитання так і просилися на язик. Однак я відчував — зараз не час починати розмову.

Біля брами на нас чекала несподіванка. Поруч поліцейського, що сумлінно охороняв вхід од непроханих гостей, стояло троє чоловіків з фотоапаратами й магнітофонами. Перш ніж ми встигли збагнути, в чому річ, вони обступили пас. Заклацали апарати, посипалися запитання. На нещастя, поліцейський уже встиг сказати, хто йде разам зі мною.

— Можна попрохати вашу превелебність про інтерв'ю для нашої радіостанції? — кричав кремезний рум'янощокий репортер, підсовуючи під ніс Альберді мікрофона… — Це ви причетні до навернення Хосе Браго?

Альберді напівпритомно глянув на нього.

— Я?.. Я?.. — він позадкував.

— Будь ласка, ваша превелебність, хоч кілька слів для «Ультіма Хора», — наступав другий журналіст.

— Сеньйори! Хіба ви не бачите, що святий отець себе погано почуває?! — гнівно вигукнув я, відпихаючи репортерів.

— Всього кілька слів. Ви востаннє сповідали Хосе Браго, правда?

— Пропустіть нас! — проштовхувався я до церковних дверей, тягнучи за собою Альберді.

— Розійдіться! Сеньйори, прошу розійтися! — кричав поліцейський.

— То, може, хоч ви щось скажете? — знову підскочив до мене репортер. — З якою метою провадиться ексгумація? Чи є вже результати? Чи правда, що останки Браго зникли?

— Відійдіть, будь ласка!

Я вштовхнув Альберді до притвору і грюкнув дверима перед самісіньким носом невідчепних репортерів.

На щастя, вони не зважилися зайти всередину храму…

Священик, важко дихаючи, стояв під стіною. Я провів його в ризницю, але він не хотів там лишатися, певне, побоюючись нової навали репортерів.

Через бічні двері ми вийшли в сад. Минуло, напевно, хвилин двадцять, аж поки ми дісталися попівства. Альберді ледве йшов. Майже щокроку ми мусили відпочивати.

Стара індіянка, проклинаючи «сеньйорів з міста», які «заженуть священика у могилу», допомогла покласти Альберді на тапчані і принесла пляшки з ліками.

Напевно, Альберді вже давно хворів на серце, бо домашня аптечка була непогано вкомплектована.

Поволі блідість сходила з його лиця і дихання ставало спокійніше. Я сидів біля нього на тапчані, а він судомливо стискав мою руку, ніби боячись, щоб я не пішов. Однак потроху цікавість починала брати гору над страхом.

— Підіть… туди… і довідайтеся… а потім прийдете… — були перші слова, які я почув від нього.

— А може, мені все-таки ще трохи побути з вами… — невпевнено промовив я.

— Ні… ні… Ідіть уже… Скажіть Ноці, хай побуде тут… коло мене.

Я підвівся. Альберді запитливо дивився мені в очі. Я не знав, чи мені вже йти, чи почекати.

— Ви бачили… отой… хрестик? — нарешті спитав він тихо.

Я кивнув головою.

— Це я… — уривчасто прошепотів священик. — Не можу собі простити.

— Але ж… Нічого страшного не сталося, — намагався я його втішити. — Зрештою, ще нічого не відомо. Спершу прочитайте книжку…

Альберді заплющив очі.

— Ідіть і повертайтеся, — промовив він згодом уже майже спокійно.

Коло церкви я зустрів благочинного Алессандрі. На настирливі запитання репортерів він відповідав ввічливо, але рішуче.

— Я не даю ніяких інтерв'ю. З усіма запитаннями звертайтеся до слідчого Кастелло.

Побачивши мене, він зупинився і, подавши репортерам знак, аби відійшли, спитав:

— Священик Альберді у себе вдома?

— Так, але йому дуже зле. Ви хочете його провідати?

— Авжеж, — коротко відповів Алессандрі і за мить додав: —Дякую вам, сеньйоре адвокате, що ви про нього потурбувалися.

— Є вже результати експертизи? — запитав я, стишуючи голос, щоб не почули репортери.

Він кивнув.

— Деякі, — відповів ухильно і, злегка пригнувшись, зник у дверях церкви.

Я прискорив ходу.

Труна вже була опущена, і копачі прикривали могилу дошками. Професор Гомез, уже без халата, диктував щось протоколістові, а його асистент складав інструмент. Біля нього на землі стояла закрита кругла металева скринька. Слідчий Кастелло віддавав якісь розпорядження сержантові поліції.

Я підійшов до де Ліма, який стояв, дослухаючись до того, що диктує професор. Той уже, власне, кінчав, і я міг нарешті задовольнити свою цікавість.

— Де ви поділися, сеньйоре адвокате? Ви вже знаєте наслідки? — вигукнув де Ліма, побачивши мене.

— На жаль, я мусив подбати про священика Альберді. Сердешний заслаб. Ну, як наші експерти?

— Побоювання підтвердилися! — сказав де Ліма з погано приховуваним задоволенням.

— Отже, це не Браго?

— Браго. Немає сумніву — це він. Річ у експериментах! Бідолашний Хосе!.. З ним поводилися, як із піддослідним кроликом.

— Отець благочинний казав мені, що немає ще остаточних результатів…

— У принципі висновки однозначні. Залишилися тільки додаткові дослідження. У професора немає тут умов і всього необхідного інструменту. Тому вія забирає череп до себе в лабораторію.

— Для цього потрібно кілька днів, — додав Гомез.

Я глянув на круглу скриньку і відчув спазму в шлункові.

— Чи впевнені ви все-таки, професоре, що то експерименти, а не необхідні лікувальні процедури? — запитав я по хвилі.

— Так. Я цілком упевнений. А втім, це видно відразу. Якби ви побачили, що вони з ним витворяли… Жахливо!.. Зрештою, я можу вам показати, — він підійшов до скриньки і вже потягся до вічка, але я заперечив.

— Дякую… Ні, ні, я не хочу… Я вам вірю.

Професор поблажливо всміхнувся.

— Я бачу, нерви підводять. Однак попереджаю: як адвокат і уповноважений звинувачувальної сторони, ви мусите ознайомитися принаймні з знімками.

Над ранок мене розбудив телефон. Стомлений і напівсонний — майже всю ніч мене мучили страхіття, — я підняв трубку, проклинаючи в душі винахідника телефону, а також того, хто дзвонить до мене в таку ранню годину.

Одначе вже перших слів було досить, щоб сон миттю щез. Телефонувала Катерина.

— Даруй, що піднімаю тебе з ліжка, але пізніше ми не зможемо зв'язатися, а справа дуже пильна. Вранці зателефонуєш або краще особисто поїдеш до де Ліма і скажеш їм, що відмовляєшся вести їхню справу. Можеш їм, звичайно, допомогти знайти іншого адвоката. Зроби це спокійно, без скандалу… Зрештою, ти це вмієш.

Я був геть ошелешений.

— Це… неможливо. Опівдні я, як адвокат де Ліма, повинен офіційно подати позов проти інституту Бурта.

— Отже, ти його ще не подав? — щиро зраділа вона. — То й не подавай. Це зробить за тебе твій наступник.

— А якщо вони не згодяться? Я зобов'язаний протягом двох тижнів з моменту відмови подавати юридичну допомогу своїм клієнтам.

— Ніхто не може тебе примусити. Мені здається, ти маєш право відмовитися від справи, сказавши, що вона тобі не до снаги.

— Тоді мені треб, а подати апеляцію до адвокатської колегії…

— Ну, то й подай.

— Але чому саме зараз? Що я скажу де Ліма? З якої причини?

— Причина проста і переконлива: ти не віриш, що професор винен, що він експериментував над Хосе Браго. Ясно?

— Ба! Саме зараз у мене й виникли щодо цього серйозні сумніви. Розтин засвідчив — на Браго експериментували. Професор Гомез — безперечно авторитет. Не кажучи вже про те, що це людина чесна і заслуговує повної довіри.

— Це не має ніякого значення, — голос Катерини звучав на диво байдуже.

— Як це — не має значення? Що ти кажеш?! — обурено вигукнув я.

— Та ти не нервуй. Це справді не має ніякого значення. Вір мені! Здається, ти можеш мені довіряти, — я відчув у її голосі нетерпіння.

— Гомез забрав череп Браго в лабораторію для докладного вивчення…

— Ну й нехай собі вивчає. Тебе це не обходить.

— Нічого не розумію…

— Ти сьогодні ж дізнаєшся про все. В полудень поїдеш у Пунто-де-Віста…

— Я тільки вчора ввечері звідти повернувся!

— Знаю. Можливо, цього разу ти додому не повернешся. Заночуєш в інституті.

— В інституті?!

— Нам треба багато про що поговорити. Може, професор Боннард доручить тобі вести справу Браго.

— Я не зможу прийняти такої пропозиції. Закон забороняє вести оправу супротивної сторони. Та й, зрештою, це суперечить етиці…

— Можливо, ти й маєш рацію, — зітхнула Катерина. — Я, на жаль, не знаю законів. Але так чи інакше, будь сьогодні пополудні в Пунто-де-Віста.

— Я нічого не розумію, і все це дедалі менше мені подобається…

— Слухай уважно! Приїхавши в Пунто-де-Віста, зайди до Альберді і почекай там Маріо. Можливо, він прийде не сам, а пришле свого товариша, сільського хлопця. Звуть його Ігнасіо. А втім, священик його добре знає. Альберді скажи, щоб він не хвилювався за небожа. Коли він не прийде сам, ти зустрінешся з ним в інституті у Боннарда. Маріо або Ігнасіо скажуть тобі, як туди дістатися, щоб тебе не помітили люди да Сільва. Оце, власне, і все.

Я дратувався дедалі дужче.

— Не знаю, чи повинен я взагалі зустрічатися в Боннардом. Навіть коли відмовлюся вести справу де Ліма.

— Мені відомо, що професор поводився з тобою не вельми ввічливо, але то було непорозуміння. Тепер усе гаразд. Він ладний навіть вибачитись!

— Не про те йдеться. Я зв'язаний фаховою таємницею.

— Можу тебе запевнити, що ні я, ні Боннард не збираємося витягати з тебе будь-яких довірених тобі родиною де Ліма секретів.

— То чого ж я маю туди їхати, та ще й таємно?

— Дізнаєшся на місці.

— Я можу наразитися на серйозні неприємності…

— Звичайно, наразишся, коли й далі дозволятимеш де Ліма водити себе за носа, — непривітно відповіла вона.

— Поки що водиш мене ти! А найгірше — я не знаю, чого ти хочеш.

— Приїдеш — дізнаєшся.

— Невже підтвердилася твоя гіпотеза?

— Ні, ні! — квапливо заперечила Катерина. — А сеньйору де Ліма запитай ще при нагоді, що сталося з рукописом роману «Вежа без вікон». Мене цікавить, як вона на це зреагує.

— Я й справді не знаю, що мені робити… — Передусім виспатися!

Катерина поклала трубку.

Порада була до речі, але здійснити її було важко. Надто багато сумнівів лізло в голову. Тільки після сьомої мене зморив нервовий неглибокий сон.

Прокинувся я перед десятою. Я залюбки поспав би ще кілька годин, але, звичайно, це залежало не від мене. Тому я тільки прийняв душ і зателефонував родині де Ліма, сповіщаючи про свій візит. Трубку взяла сеньйора Долорес. Вона була в доброму гуморі і говорила щось про приголомшливе враження, про благочинного Алессандрі, про повернення Маріо додому, але розповідь її була хаотична, і я не дуже второпав, що до чого.

Дорогою я заїхав у бар випити кави. Біля мене, коло шинквасу, стояв якийсь чоловік і читав газету. Я глянув йому через плече і мало не впустив чашки. На першій шпальті газети я побачив заголовок великими літерами:

«Злочин в інституті імені Бурта»…

Під ним дрібніше:

«Розкритий через шість років слідчими органами.

Знаменитого письменника Хосе Браго протягом багатьох місяців піддавали нелюдським експериментам».

Я так різко поставив чашку, що недопита кава розлилася по шинквасу, і вибіг на вулицю. Кіоск стояв біля входу до бару. Я купив кілька газет і заходився їх гортати. Всюди — величезні заголовки про «Злочинні експерименти», які провадилися в інституті імені Бурта, про ексгумацію останків Хосе Браго і наслідки експертизи професора Гомеза; навіть про те, що перед смертю письменник вернувся в лоно святої церкви.

Я сів у машину і почав читати уважніше. Тепер я помітив, що тон преси не одностайний. Перед у роздуванні сенсації і нападках на інститут Бурта вела бульварна преса, і це було зрозуміло. Чимала за обсягом щоденна газета християнсько-демократичної партії «Темпо» була багато обережніша і поміркованіша, взагалі не вживали слова «злочин» і обмежувалася напівофіційними заявами слідчих органів. Про навернення Браго священиком Альберді побіжно згадувалось на другій сторінці. Ще стриманіша була урядова преса, особливо газети лівого ухилу.

Зрештою, повідомлення справді були скупі і, коли не брати до уваги репортерських домислів і пліток, навіть про наслідки судово-медичної експертизи можна було довідатися тільки те, що в черепі Браго є чимало отворів, існування яких важко пояснити потребами лікувальних процедур.

Знімків було небагато. «Нотісіас де Ультіма Хора», звичайно, надрукувала знімок розкритої труни. Велика біла стрілка показувала на хрестик у руках небіжчика. Одна з газет помістила також фото, на якому були ми з священиком Альберді. До того ж мене охрестили адвокатом приватного обвинувача. Прізвища де Ліма ніде не згадувалося. Так само я майже ніде не знайшов і прізвища Боннарда. В основному напад було скеровано на інститут Бурта як юридичну особу. Єдиний виняток — коротка стаття на першій сторінці популярної газети «Експрессо» під заголовком: «Чому потурають злочинним експериментам?» Автор статті не відповідав на своє запитання, але прозоро натякав, що деякі високопоставлені особи знали про експерименти в інституті Бурта, а також, що директор інституту, професор Боннард, має впливових друзів.

Переступаючи поріг квартири родини де Ліма, я вже наважився поставити питання відкрито.

— Що з вами скоїлось? — запитала господиня, проводжаючи мене до вітальні. — Я чекаю на вас майже годину. А ви обіцяли, що будете через п'ятнадцять хвилин.

— Де ваш чоловік?

— Ось-ось має повернутися. Він хоче неодмінно побачитися з вами, перш ніж ви подасте офіційний позов… Прошу вас, сідайте, сеньйоре адвокате.

— Маріо вдома? — спитав я, сідаючи в крісло.

— Звідкіля?.. Я ж вам казала, що благочинний Алессандрі привезе його після обіду. Я дала телеграму братові.

— Ваш син в інституті Бурта!

Враження було приголомшливе. Сеньйора Долорес якусь мить стояла, дивлячись на мене широкими з подиву й страху очима, потім важко опустилася в крісло.

— Я знала, ще так буде! — раптом вибухнула вона. — Це ви довели до цього! Ви не хотіли мене слухати! Ви радили залишити Маріо в Естебано… А я, дурна, вірила вам!

— Мені дуже прикро… — невпевнено промимрив я, трохи спантеличений різким наступом.

— Що ж тепер буде? Треба повідомити поліцію. Негайно! — вона схопилася з крісла й підійшла до апарата, що стояв на столику. — Вони його там замордують! Як Хосе! Телефонуйте! Найкраще, коли повідомите ви!

Де Ліма підбігла до мене й потягла до телефону.

— Вгамуйтеся. Хлопцеві ніщо не загрожує, — промовив я по-дружньому. — Я знаю це напевно.

— Ви тільки втішаєте мене… Ну, телефонуйте ж! Хутчій!

— Я можу зателефонувати, коли ви так уже хочете, — вів я далі так само лагідно. — Однак, мені здається, буде краще, коли ми дочекаємося вашого чоловіка. Я знаю напевне, що Маріо перебуває в інституті з доброї волі і ніхто там не збирається силою його утримувати. Зрештою, можу вам присягтися: сьогодні ввечері, а найпізніше завтра вранці я сам привезу його додому. По обіді я їду в Пунто-де-Віста і зроблю все, щоб умовити його повернутися.

— А вас до нього допустять?

— Безперечно.

— Я поїду з вами!

Справа починала повертати на гірше.

— Не знаю, чи буде це правильно… — обережно відповів я.

— Матері не пустять?! То ви сумніваєтесь? Ви просто мене втішаєте! А я все одно не всиджу вдома. Я й так туди поїду.

Я не бачив іншої ради, як погодитися.

— Гаразд. Я візьму вас. А втім, ми ще послухаємо вашого чоловіка.

Сеньйора де Ліма квапливо глянула на годинник.

— Він уже мав прийти. Коли ви хочете виїхати?

— Найпізніше о першій.

— Уже пів на дванадцяту. Ви встигнете побувати в судді?..

— Саме про це я й мушу з вами поговорити, — скористався я нагодою. — Мені хотілося б, щоб ви правильно мене зрозуміли. Повірте — моє ставлення до вас, особливо до вашого сина Маріо, не змінилося. Але, подумавши, я дійшов висновку: буде краще, коли ви з чоловіком візьмете собі іншого адвоката.

Вона була приголомшена.

— Сеньйоре адвокате! Але ж ми зовсім не хочемо відмовлятися від вашої допомоги. Хтось, очевидно, розпустив плітки…

— Ви не так мене зрозуміли. Я сам хочу відмовитися. Але аж ніяк не тому, що маю до вас якісь претензії. Причини зовсім інші. Досить поважні, щоб…

Я не докінчив, бо почув — за спиною відчинилися двері. До кімнати, простягаючи мені обидві руки, зайшов господар.

— Вітаю вас, любий адвокате! — вигукнув він, сяючи усмішкою. — Сьогодні наш великий день! Ви, напевно, читали вранішні газети?

— Читав…

Він, мабуть, не помітив холодного тону моєї відповіді, бо бадьоро вів далі:

— Вечірні випуски будуть не менш цікаві! Ви знаєте, що виявив професор Гомез?

— Ні. Я ще з ним не розмовляв.

— Уявіть собі, бідолашний Браго щонайменше три місяці жив без мозку… Зовсім без мозку. У нього вийняли мозок, як у піддослідного собаки!

Мені зсудомило в горлі. Сеньйора Долорес стояла бліда, мов стіна, тримаючись за бильце Крісла.

— Це страшно… — прошепотіла вона.

— Жахливо! — підхопив де Ліма. — Коли б ще хоч зразу… Вони знущалися з нього близько року, виймаючи мозок поступово, шматочками… Професор Гомез виявив це, вивчаючи якісь зміни в самому черепі, наростання якоїсь там тканини чи чогось схожого на це. Я на цьому не розуміюсь, але професор Гомез — авторитет!

Я підійшов до сеньйори Долорес і допоміг їй сісти в крісло.

— Не знаю, чи зможете ви в такому стані поїхати зі мною… — промовив я й, звертаючись до де Ліма, додав — Не розповідайте про такі речі ери дружині. Хіба ви не бачите?..

— Що з тобою, люба? — стривожився господар.

— Нічого… нічого… — відповіла вона через силу. — Мені вже краще… А з вами… я поїду. Я мушу поїхати. Хіба що… поліція…

— Що сталося? — злякався де Ліма.

— Ваша дружина хоче їхати зі мною по Маріо.

— Але ж отець благочинний пообіцяв…

— Маріо в інституті Бурта, — пояснив я.

— А може, все-таки подзвонити їв поліцію, — почала сеньйора Долорес.

— Звичайно, — невпевнено підтримав де Ліма. — Можна подзвонити… Хоча… мабуть, скоріше… сеньйор адвокат має рацію. Але чи вдасться вам його привезти?

— Я гадаю — вдасться. Не знаю тільки, чи зможе сеньйора…

— Нехай їде, — кивнув господар. — Зрештою, якщо вона відчує себе недобре, то почекає в да Сільва. В разі чого… — він затнувся і глянув на годинник. — Вам, здається, вже час.

— Сеньйор адвокат не хоче вести нашої справи, — промовила сеньйора Долорес.

Де Ліма вкляк на місці.

— Я ладний допомогти вам знайти іншого адвоката… — спробував я пом'якшити враження.

— Сеньйоре адвокате! Я не вірю!

— На жаль. Моє рішення остаточне. Якщо ви квапитесь, я сьогодні ж готовий передати судді ваше прохання про притягнення до відповідальності професора Боннарда. Але я, на жаль, вести цієї, справи — не буду. Виникли певні обставини, які так змінили ситуацію, що я змушений відмовитися.

Де Ліма гостро глянув на мене.

— Ви боїтесь їх? — запитав він.

— Кого?

— Можете бути зі мною відверті. Вони, напевно, спробують вас залякати. Але їхню оправу вже програно. Всі козирі в наших руках.

— Ніхто не пробував залякувати мене, — рішуче заперечив я, і цієї самої миті мені пригадалася вранішня розмова з Катериною. — Я не хочу втручатися в політику та й годі!

Господар допитливо дивився на мене.

— Як хочете… — промовив він, помовчавши хвильку. — Врешті, ми можемо передати страву комусь іншому. Але скажу вам щиро: ви робите дурницю. Добре проведена справа проти нинішнього керівництва інституту Бурта — це шлях до кар'єри. Я. не побоюся навіть сказати: до великої кар'єри! Хто може знати, що буде завтра?

Він замовк і замислився. Сеньйора Долорес вичікувально дивилася на мене, але я теж мовчав.

— Давайте зробимо інакше, — мовив нарешті де Ліма. — Я не вимагаю від вас негайної відповіді. Поміркуйте ще. Зараз ми поїдемо до префектури, по дорозі десь перекусимо. Вже скоро другий сніданок… А потім ви поїдете в Пунто.

— Я хотів би виїхати найпізніше о пів на другу.

— Отже, маємо ще півтори години. Часу — по зав'язку.

О пів на другу ми з сеньйорою Долорес були вже на шосе за містом. Всупереч моїм побоюванням, вона виявилася зовсім не втомливою супутницею. Вона дуже вміло підтримувала розмову, хоч нервове напруження, напевно, не полегшувало її завдання. Мене теж турбувало, як Катерина, а особливо професор Боннард, зустрінуть непрохану гостю.

Майже двогодинна подорож у Пунто-де-Віста — вже четверта протягом останніх десяти днів — проминула досить швидко. Наприкінці дороги я сказав сеньйорі Долорес, що спершу заїду до священика Альберді. Вона сприйняла це неприхильно, підозрюючи, очевидно, якусь хитрість, але я заспокоїв її, пояснивши, що хочу дістати там повідомлення від Маріо. Я трохи боявся, що сеньйора де Ліма спитає, хто мій інформатор, але вона була на диво тактовна, напевно, приписуючи цю роль своєму братові.

Альберді ми застали в саду коло руїн старого попівства. Кілька робітників виносили мотлох із згорілого будинку, відбиваючи потріскану штукатурку і прибираючи рештки обвуглених віконних рам, луток та одвірків. Обіч руїн, на майданчику перед входом до старого будинку, височіла рівно складена купа цегли, а за кілька метрів далі лежали довгі балки. Ще вчора ні колод, ні цегли я тут не бачив.

Священик побачив нас здалеку і ступив кілька кроків назустріч, але відразу ж зупинився, впізнавши сестру. Сеньйора Долорес була явно збентежена. Вона підійшла до брата і несміливо підняла руки, ніби хотіла його обняти, але він тільки дивився на неї сумними, стомленими очима.

— Давно ти не була тут, Долорес… — тихо промовив священик.

Вона кивнула головою і збентежено опустила очі.

— Отже, ти все-таки наполягла на своєму, — з гіркотою сказав Альберді.

— Я не знаю, про що ти… — розгублено відповіла де Ліма.

— Добре знаєш…

— Я не приїхала сюди сваритися, — рішуче змінила вона тон.

— Я бачу, починається відбудова, — втрутився я в розмову, намагаючись запобігти скандалові.

— Атож, — неохоче підтвердив Альберді і гнівно спитав у сестри — Чого ти від мене хочеш?

— Неважко здогадатися. Я приїхала по Маріо!

— Його тут немає.

— Я знаю! Ти ошукав мене! Ти у змові з Боннардом!

Напад був такий несподіваний, що священик Альберді аж поблід. Він дивився на сестру широко відкритими очима і не міг промовити й слова.

— Може, пройдемося де-небудь, — знову встряв я, показуючи рухом голови на робітників, які покинули свою роботу, з цікавістю приглядаючись до нас.

Сеньйора де Ліма відразу опанувала себе.

— Ти міг би запросити нас до господи, — мовила вона до брата, ніби нічого не сталося.

Альберді теж уже заспокоївся.

— Прошу! — показав він на стежку, що вела до будиночка в саду. — Я не знав, чи схочеш ти переступити мій поріг, — додав по хвилі.

— То це буде школа чи ваш будинок? — кивнув я на руїни. Я хотів запобігти новій сварці, але виявилося, що мимоволі порушив дражливу тему.

— Не знаю… — відповів Альберді майже сердито. — Не знаю, чи лишуся я тут взагалі…

Більше я не пробував заводити розмови. Ми мовчки дійшли до будиночка, і священик одчинив двері, впускаючи нас усередину.

Сеньйора Долорес уже вгамувалася. Вона сіла в крісло й запалила цигарку.

— Алессандрі був тут? — запитала вона брата.

— Був, — відповів Альберді, дивлячись у підлогу. — А щодо Маріо, то ти знаєш… що ображаєш мене звинуваченнями, — докінчив уже лагідно. — Я не змовлявся з Боннардом. Кілька років я навіть його не бачив. А коли твій син тікає від тебе, то ти сама в цьому винна.

Сеньйора Долорес почервоніла як жар. Вона вже ладна була вибухнути, але враз сили ніби покинули її.

— Знаю… винна. Але… я мушу його знайти, — благально прошепотіла вона.

— Я пообіцяв Алессандрі, що Маріо повернеться додому завтра вранці. І я дотримаю слова! — промовив Альберді, і хоч слова його звучали трохи патетично, я знав — він каже щиро. Невже він теж побував в інституті? Тільки цього бракувало!..

— Ви читали вранішні газети? — . спитав я, зводячи розмову на тему, що не давала мені спокою кілька годин.

— Не читав. Але вже знаю… — Альберді затнувся на півслові.

— Тобі розповів Алессандрі? — втрутилася сеньйора Долорес.

Священик кивнув головою.

— А він уже знав про остаточні результати досліджень? В який спосіб експериментували на Браго? — запитав я.

— Він тільки сказав, що експериментували… І більше нічого.

— Він міг ще не знати результатів. А ви впевнені, що розмовляли з Браго за два тижні до його смерті? — спитав я, не зводячи погляду з лиця Альберді.

В очах священика з'явився страх.

— Можу присягтися, що розмовляв!

— Я вірю вам. Але, в такому разі, це не міг бути Хосе Браго.

— Це був він! Я бачив його обличчя. І розмовляв із ним. Адже я знав його давно…

— Професор Гомез стверджує, що Браго три місяці жив без мозку!..

— Це неправда! — вигукнув зі страхом і обуренням священик.

— На жаль… Гомез переконаний у своїх висновках.

— Це неможливо! Він усе-таки… помилився!

— Будемо сподіватися. Але якщо його висновок з'явиться в пресі… Становище може ускладнитися…

— Боже мій… Що тепер буде?..

Я співчутливо дивився на Альберді.

— Я звернув на це увагу сеньйора де Ліма, — сказав я, щоб трохи його заспокоїти. — Він, напевно, знайде вихід.

Священик звів на мене сповнені відчаю очі і, ворухнувши вустами, вже хотів щось сказати, але тихий стук у двері перебив розмову.

Альберді через силу підвівся з тапчана і, повагавшись якусь мить, вийшов. Трохи згодам він вернувся.

— Це від Маріо, — мовив він до мене стомленим, байдужим голосом. — Він хотів би з вами побачитися…

— Де він? — вигукнула сеньйора Долорес, підхопившися з крісла.

— У Баннарда. Я поїду з вами, — мовив Альберді скупо.

— Не знаю, чи…

— Я пообіцяв Алессандрі.

— Я теж із вами їду! — вигукнула сеньйора Долорес.

— А ти там навіщо? — гостро заперечив Альберді. — Ти можеш усе зіпсувати. Зачекаєш тут або. як хочеш, у да Сільва.

— Ні! Я їду з вами! Я не покину моєї дитини!

— І ти не боїшся Боннарда? — неприродно засміявся священик.

Долорес уважно глянула на брата.

— В тебе є тут хтось, кому можна було б довіритись? — запитала вона діловим тоном.

— Що ти маєш на увазі, говорячи про довіру?

— Я хочу послати листа Хуанові. У тебе є папір і конверт?

— Що ти хочеш йому написати?

Голос священика прозвучав застережливо.

— Дрібниці. Ти маєш слушність: треба себе вбезпечити. Якщо до півночі я не приїду в «Каса гранде», Хуан сповістить поліцію.

Альберді стенув плечима. Потім підійшов до письмового столу, дістав із шухляди папір і конверт, поклав їх перед сестрою.

— Зайди, Ігнасіо! — гукнув він до дверей.

На порозі з'явився високий худий хлопець.

У руках він тримав капелюха з широкими крисами, які носять робітники на плантаціях, а його чорні очі дивилися на нас з цікавістю й повагою.

— Підеш у «Каса гранде»!

Хлопець тривожно глянув на священика.

— Занесеш листа і віддаси його у власні руки сеньйору да Сільва.

— Гаразд, отче, — шанобливо вклонився хлопець. — Але я мав провести…

— Не треба. Ми поїдемо машиною!

Ігнасіо знову стурбувався.

— Але Маріо казав… — почав був він і затнувся.

Сеньйора де Ліма різко обернулася.

— Ти бачив мого сина?

— Звичайно. Ви — мати Маріо? — здивовано похитав він головою.

— Так. Я його мати. То Маріо в інституті?

— Авжеж, сеньйоро. І ви теж хочете туди поїхати? До чоловіка?

Сеньйора Долорес не зрозуміла.

— Ми їдемо всі втрьох.

— Ну, отож-бо я й кажу. А Маріо боявся, що ви не дозволите йому залишитися з батьком…

Сеньйора де Ліма розкрила з подиву рота.

— Мій чоловік в інституті?!

Ігнасіо запитливо глянув на священика.

— Ну, кажи, що знаєш, — поквапив його Альберді.

— Так, превелебний отче. Він там, сеньйоро.

— Ти бачив мого чоловіка? — запитала Долорес.

— Я не бачив, сеньйоро. Але чув, як він розмовляв з Маріо.

— Нічого не розумію. Звідкіля Карлос узявся в Боннарда? Ти напевне знаєш, що то був. мій чоловік?

— Маріо казав, що це його батько. Що, нарешті, вони зустрілися.

— Що-о-о?!

— Батько Маріо помер шість років тому, — поквапився я втрутитись.

Але Ігнасіо не здивувався, почувши мої слова. Тільки в очах його я помітив якийсь дивний блиск.

— Ну, звичайно. Помер шість років тому! — кивнув він. А потім, стишивши голос, схвильовано додав: — Але він там… у Бурта. Я сам чув, як він говорив з Маріо., Він там… у підвалі…

Сеньйора Долорес була майже непритомна.

Замість інституту Бурта ми поїхали в «Каса гранде». Сеньйора де Ліма, хоч і швидко спам'яталася після шоку, проте категорично сказала, що спершу мусить розповісти про все да Сільва і порадитися з ним. Священик Альберді був не дуже вдоволений таким поворотом справи, а можливо, просто не хотів зустрічатися з полковником, пропонуючи, щоб Долорес залишилася з Ігнасіо в «Каса гранде», а ми вдвох зараз же поїхали далі — в інститут. Проте моя клієнтка — в чому я не раз мав нагоду пересвідчитися — була особа вперта і так довго, майже всю дорогу, переконувала нас, що врешті-решт ми мусили поступитися.

Да Сільва ми не застали. Однак сеньйора Долорес почувала себе в нього як дома і, наказавши лакеєві провести нас до зали, пішла «почерпнути відомості».

Трохи згодом вона повернулась, оповістивши, що господар поїхав на лісопильню, бо там у нього якісь клопоти з робітниками, але вона розмовляла з ним по радіотелефону і він сказав, що повернеться через півгодини. Сеньйора Долорес наказала подати «чогось випити» і покликати Ігнасіо, що чекав у холі.

Хлопець дедалі дужче хвилювався і раз по раз розпачливо поглядав на священика, шукаючи в нього підтримки й допомоги, а можливо, навіть захисту від небезпеки. Зрештою, Альберді стримував, як міг, допитливі поривання своєї сестри, усвідомлюючи, що в такий спосіб од Ігнасіо багато не дізнаєшся. Переляканий хлопець відповідав на запитання сеньйори Долорес лаконічно, і лише заспокійливі слова священика схилили його до детальніших пояснень.

— Отже, Маріо ночував у тебе вдома, а не в інституті? Розкажи докладніше, як усе було. Ніхто не має ніяких претензій ні до тебе, ні до твоїх батьків. Навпаки, ми дуже вдячні вам за турботу про Маріо, — лагідно вмовляв Альберді. — Ну, коли він до вас прийшов?

Ігнасіо довірливо дивився на священика.

— Увечері, превелебний отче. Він казав, що був у вас, але не застав.

— Так. Я вернувся пізно, — кивнув Альберді. — А чому він не зайшов до мене вранці?

— Я не знаю… Він уже не міг чекати. Ми вийшли з дому на світанку. Він казав, що вранці повинен бути в інституті Бурта.

— І тієї ночі він сказав тобі про свою розмову з батьком?

— Ні, не тоді, превелебний отче. Він розповів мені про це дорогою, як ми йшли вранці в інститут. Казав, що квапиться, бо на нього чекає його старий… тобто, він сказав, батько. Тоді я йому й кажу, що цього не може бути, бо його батько помер. Але він став доводити, що це можливо. Та я нічого не зрозумів… Я гадав, що йому в голові замакітрилося…

— І через це він узяв тебе з собою в інститут?

— Ні, превелебний отче, це було пізніше. Я пішов із ним тому, що він боявся, аби його не спіймали.

Хлопець замовк і невпевнено глянув на сеньйору де Ліма.

— Не бійся. Говори відверто, — підбадьорливо сказав Альберді, рукою подаючи сестрі знак, щоб вона мовчала.

— Маріо сказав, що його вже раз спіймали… А я знаю такі стежки… — він несподівано замовк і звернув на інше — Отож коли ми вже були недалеко від інституту, в кущах, по цей бік паркану, Маріо сказав, аби я його почекав. Потім його довго не було, і мені спало на думку подивитися, що там діється. І тоді я перебрався на другий бік…

— Через паркан?

Ігнасіо похнюпився.

— Ну, і що далі?

— Потім вийшов Маріо і трохи розгнівався, що я переліз. Але далі сказав, аби я йшов за ним. Тільки обережно, щоб мене ніхто не побачив. Ми спустилися сходами в підвал. Але там були замкнені грати… І не можна було йти далі. Лише здалека виднілися якісь скляні ящики… Великі, як… — він оглянувся довкола, — як оця кімната. І ще повно рурок, рурочок… А Маріо тоді сказав, що «він» у цьому сидить… Тобто… Його батько…

— І ти не боявся?

— Тоді ще ні. Не було чого! А втім, я не дуже вірив, щоб там хтось міг сидіти… Я думав — він мене дурить… Так я йому й сказав. І тоді він дуже з мене сміявся, а потім наказав іти за ним нагору в якусь малесеньку кімнатку. Там не було ні вікон, ні столу, тільки така величезна шафа з лампочками, і маленька шафа, і ще кілька менших, і стільчики… Деякі з лампочок блимали, інші — ні. Потім прийшла якась сеньйора в білому. Вона дуже гнівалася на Маріо, що він привів мене сюди, але потім сказала, що це він добре зробив, бо інша сеньйора пошле через мене відомість до вас, отче. І вийшла. Тоді Маріо щось зробив і почав розмовляти з своїм батьком. Батько просив, аби Маріо йому допомагав… Я сам чув. Так, немовби він говорив по радіо або сам сидів у такій маленькій шафі… Маріо сказав, що це він!

Ігнасіо замовк, запитливо дивлячись на священика.

Я глянув на сеньйору Долорес. Вона хоч і слухала напружено хлопцеву розповідь, проте дивилася зараз не на нього. Я простежив за її поглядом і тільки тепер помітив, що в дверях зали, спираючись на одвірки, стоїть да Сільва. Я хотів підвестися, але він тієї ж миті помітив мій нерішучий рух і, стуливши повіки, подав мені знак не видавати його присутності.

Та було вже пізно. Альберді, що сидів. спиною до дверей, обернувся і, побачивши господаря, квапливо підвівся з крісла.

— Вітаю вас! — промовив да Сільва таким тоном, ніби щойно зайшов. — Не турбуйтесь.

— Я не казала тобі, що сталося! — вигукнула сеньйора Долорес, підхопившися з крісла. — Маріо ночував сьогодні не в Естебано, а, здається, десь у селі. Учора весь день він просидів в інституті і сьогодні вранці знов туди пішов. Ігнасіо каже, що там перебуває й Хосе!..

— Мабуть, його дух… — легенько всміхнувся господар. Він, здавалося, й трохи не здивувався. — Правда, я чув тільки частину цієї незвичайно цікавої розповіді нашого юного гостя, але здогадуюся, про що йдеться.

Да Сільва підійшов до Ігнасіо й поплескав його по плечу.

— А ти відважний хлопець. Не боїшся духів! Правда? — мовив він таким тоном, що важко було збагнути, глузує він чи говорить серйозно.

Ігнасіо аж рота роззявив з подиву й переляку.

— Ну, що ти на мене так дивишся? — запитав да Сільва, якого звеселило збентеження Ігнасіо. — Боявся чи не боявся?

Хлопець не міг промовити й слова. Він розпачливо глянув на священика, і той, певне, зрозумів його погляд, бо відразу спробував заспокоїти Ігнасіо.

— Не бійся, Ігнасіо! Сеньйор полковник жартує. Розкажи краще, що було далі.

Але хлопцеві не так легко було позбутися сумнівів.

— Так… так це був… дух? — через силу пробурмотів він. — Але ж превелебний отець каже…

— Духів немає…

— Не вірю, щоб він казав це серйозно, — осміхнувся да Сільва, підморгнувши Альберді.

— Я, власне, не вірю, аби це був голос духа, — збентежився священик. — Тобто… духи існують, але не в інституті Бурта.

— Невже ви, саме ви сумніваєтесь… що в Боннарда… є духи?

— Не в цьому річ… — Альберді дедалі дужче дратував жартівливий тон господаря. — Навіщо ви лякаєте хлопця?

— Що ви, я зовсім не лякаю його. Це радше… він нас лякає! Адже він твердить: в підвалі інституту в якійсь страшній машині ув'язнена душа бідолашного Хосе Браго. Більше того, ця душа, яка, безперечно, терпить невимовні муки, благає допомоги в свого живого сина, немовби дух батька Гамлета!

— Химери!

— Не певен, чи маємо ми право сумніватися в правдивості розповіді цього хлопця. Ви його краще знаєте.

— Це справи не стосується…

— Дозвольте з вами не погодитися. На мою думку, цілком можливо, що душа Браго ув'язнена Боннардом у підземеллі інституту Бурта.

— Не глузуйте, сеньйоре полковнику, — обурився священик.

— Я кажу цілком серйозно. Є певні… підстави. Але про це ми поговоримо згодом… факт лишається фактом — така можливість існує. Ну, хлопче, — повернувся да Сільва до Ігнасіо. — Скажи нам, нарешті, про що просив Маріо дух його батька?

Хлопець нервово вдихнув повітря, ніби перед стрибком у воду.

— Просив… Він просив, аби… Маріо допоміг…

— Як саме допоміг? — лагідно спитав да Сільва.

— Допоміг… — почав Ігнасіо й затнувся. — Я не знаю…

— Пригадай, хлопче.

— Я не знаю… Він щось казав… Казав, що… не може… Щоб Маріо допоміг. Але я не знаю… не знаю, в чому… — в Ігнасіо на лобі виступив рясний піт.

— Не мучте його, полковнику, — втрутився Альберді.

Да Сільва скоса глянув на священика, потім кивнув.

— Так, я бачу — нічого більше від нього ми не дізнаємося. Зрештою, не так уже й важливо, про що говорив зі своїм сином дух Хосе Браго! — з притиском вимовив да Сільва останні слова, і знову не можна було збагнути, каже він серйозно чи жартує.

Господар підійшов до коминка і, певно, натис на кнопку, бо за хвилю ввійшов слуга.

— Ти, мабуть, голодний? — запитав да Сільва хлопця і, не чекаючи відповіді, повернувся до лакея. — Відведи його на кухню і дай повечеряти. Потім дай йому пляшку вина для батька, і нехай вертається додому.

— Дякую, сеньйоре полковнику! — низько вклонився Ігнасіо.

— Не випий дорогою вина! — сміючись, попередив да Сільва. — То для батька. Скажи йому: це за те, що він виховав такого відважного сина! — І, змінюючи тон, додав — А до Бурта поки що не ходи. Не тиняйся ніде. Ти можеш іще знадобитися. Коли треба буде, я по тебе пришлю.

— Зрозуміло, сеньйоре полковнику.

— А тепер іди!

Лакей і хлопець зникли за дверима.

— Ну й як? Ви, панотче, задоволені будівельними матеріалами? — повернув да Сільва розмову на інше. — Я наказав дати найкращі колоди й цеглу.

— Дякую… — скупо зронив Альберді, не дивлячись на господаря. І, немовби побоюючись дальших запитань, квапливо промовив: —Ви, сеньйоре полковнику, надаремне заморочили голову бідолашному хлопцеві… Він повірив усьому, що ви казали!

Да Сільва всміхнувся.

— Мушу признатися — я дивився на нього із щирим подивом. Я не думав, що поміж мешканців Пунто-де-Віста знайдеться хоч один, звичайно, крім вас, панотче, — злегка вклонився він Альберді, — хто відважився б переступити поріг інституту Бурта. Адже я добре знаю цих людей…

— Невже вони справді вірять, що в інституті є привиди?.. — спитав я, згадавши, що казав мені Альберді, коли я приїхав до нього вперше.

Господар пожвавішав.

— Авжеж! Я мушу сказати: те, що ми сьогодні почули з вуст Ігнасіо, кидає певне світло на джерело цих байок. Правда, я чув різні версії, починаючи від того, що в підземеллях інституту бродять привиди собак, котів, мавп і людських душ, які відбувають покуту або ув'язнення, і кінчаючи сатаною у власній персоні, котрий утинає там різні штуки… Одне слово, в інституті Бурта порядкує нечиста сила…

— І все-таки Ігнасіо не побоявся туди зайти.

— Він тільки переліз через паркан, та й то серед білого дня. До будинку ж його затяг Маріо. Ясна річ, щоб зайти туди, а особливо спуститися в підземелля, треба бути неабияким сміливцем, але батьки цього хлопця оселилися в Цунто недавно і, можливо, ще не перейнялися тутешніми настроями. Одначе я гадаю — тут узяли гору передусім цікавість і бажання похвалитися відвагою.

— А розповіді про духів збігаються за часом із смертю Браго?

Господар уважно подивився на мене.

— І так і ні, — відповів він по хвилі, ніби трохи вагаючись. — Перші чутки поширилися років вісім або десять тому, тобто за кілька років до смерті Браго. Років п'ятнадцять-двадцять тому серед персоналу санаторію було кільканадцять мешканців Пунто-де-Віста. Здебільшого жінки, що виконували роботу на кухні, в саду. Чоловіки працювали в котельній… Потім, коли інститут очолив Бурт і заходився провадити свої експерименти, а особливо, коли, після його смерті, прийшов Боннард і ліквідував останні відділення санаторію, там залишилося з Пунто всього кілька чоловік. Та й вони в принципі працювали лише за межами інституту. Боннард не довіряв тутешнім селянам і добирав собі персонал із столиці. Зрештою, тих кілька чоловік з Пунто — садівник із дружиною та три прибиральниці — теж пробули там недовго. Саме тоді, як уже я казав, вісім чи десять років тому, і пішли чутки, ніби в інституті Бурта бродять привиди. Можливо, ці чутки поширив сам Боннард, аби селяни з Пунто не тинялися поблизу інституту. А втім, спочатку це були дуже примітивні байки: про духів в образі котів, собак і навіть мавп. Цей примарний звіринець буцімто блукав уночі коридорами та підземеллями і своїм виттям наганяв страх. Розказували жахливі нісенітниці найчастіше ті, хто ніколи не був в інституті. Ви знаєте, як це буває… Навіть розповіді тих, що працювали на території інституту, були цілком суперечливі. Я трохи цим цікавився і розпитував особисто декого… Тоді в інституті тримали багато піддослідних звірів; це, напевне, й було джерелом вигадок. В усякому разі, до моменту смерті Браго весь старий персонал розбігся.

— Коли почали говорити про духів в образі людей? — спитав я.

— Я знаю, до чого ви хилите, — підхопив да Сільва. — На жаль, я не певен, що ці розмови не з'явилися ще до смерті Браго. В кожному разі, лише в останні роки оповіді стали якоюсь мірою логічними. І коли я казав про дивовижний збіг між цими байками і тим, що ми сьогодні почули, то я мав на увазі тільки деякі, найосмисленіші розповіді. А цей збіг, на мою думку, не може бути випадковим.

— І я так гадаю, — сказав я, запитливо поглядаючи на Альберді, але він мовчки дивився на да Сільва — підозріло й зацікавлено водночас.

— Спробуємо зіставити факти, — вів далі господар. — З того, що сказав Ігнасіо, випливає: Маріо стверджує, ніби його батько, Хосе Браго, перебуває в підземеллях інституту. Більше того, Ігнасіо був свідком розмови Маріо з кимось, хто видає себе за хлопцевого батька. Але ж Хосе Браго помер шість років тому. Його прах шість років пролежав на кладовищі в Пунто. Опріч того, експертиза довела, що перед смертю Хосе Браго піддавали, м'яко кажучи, недозволеним експериментам. Поміркуймо, сеньйори, а чи не може бути, що… — він на мить замовк, аби підкреслити незвичайність припущення, — що експеримент і далі триває.

— Не розумію… — прошепотіла сеньйора Долорес, із жахом дивлячись на полковника да Сільва.

— Я не нейрофізіолог і навіть не лікар, — повільно почав господар, старанно добираючи слова. — Даруйте, сеньйори, що я наважуюсь висловити припущення, не підкріплене переконливими доказами. Наше знання фактів дуже обмежене, а мої наукові знання не менш скупі… Колись я читав про деякі експерименти, що провадилися, правда, тільки на тваринах, найчастіше на котах або мавпах. Досліди полягали у відокремленні мозку від організму. Це було багато років тому і, напевно, не треба сумніватися, що нині в цій царині зроблено серйозний крок уперед. Зіставимо це з певним фактом, що його виявив професор Гомез: за кілька місяців до смерті у Хосе Браго було вийнято мозок. То, може, цей мозок, штучно підживлюваний, живе й досі? Ще замолоду я читав десь, що серце курки, відокремлене від тіла і підтримуване штучно, жило десятки років. Воно безперервно билось, хоч курки давно вже не було…

— Жахливо… — простогнала сеньйора Долорес.

— Таж! Жахливо! — підхопив да Сільва. — Але саме це найкраще могло б пояснити, чому те, що діється в інституті, оточене такою суворою таємницею. Можливо, невдачі у дослідженнях над нейродином Боннард пробує надолужити вівісекційними експериментами… Обнародування правди неминуче привело б сеньйора професора і його колег на лаву підсудних.

— Ви справді допускаєте можливість такого експерименту? — озвався я. — Професор Гомез вважає, що мозок у Браго виймали поступово, частинками, шляхом численних операцій протягом кількох чи кільканадцяти місяців… Не кажучи вже про те, що, прийнявши гіпотезу, ніби мозок Браго живе, спілкується з Маріо і навіть пише нові твори, ми повинні припустити, що Боннард зумів розв'язати чимало дуже складних проблем. Адже це був мозок, оснащений штучними органами чуттів і штучними виконавчими органами.

Да Сільва спохмурнів.

— То ви кажете, Гомез твердить… — він замовк. — Я не знаю, на жаль, подробиць експертизи… Однак, можливо, Гомез помиляється, — в голосі господаря забриніла надія.

— Його вважають видатним ученим.

Господар надовго задумався.

— Власне… це вже не має значення. Я надаремне морочу вам голови безглуздими припущеннями. Найближчими днями ми й так дізнаємось правду. Найважливіше — вже не вдасться приховати, що в інституті Бурта діються вельми дивні речі… І що громадська думка приголомшена виявленими фактами. Мушу сказати — досі все складається добре. Навіть ваш сьогоднішній приїзд і оце повідомлення Ігнасіо… Навіть те, що Маріо залишився в інституті. Сеньйоре, адвокате, а чи не зробите ви сьогодні ввечері візит Боннардові? Не можна гаяти часу… І втрачати нагоди.

— Ми якраз туди їдемо. Утрьох, — поквапився я відповісти.

Да Сільва шанобливо глянув на мене.

— Я бачу, сеньйор адвокат орієнтується в ситуації…

— Про те, що Маріо в інституті, ми знали вже до обіду, — озвалася сеньйора Долорес. — І ми, власне, приїхали, щоб забрати Маріо.

Господар ледве міг приховати подив.

— У вас чудові інформатори. Прийміть мої поздоровлення! — роблено засміявся він. — Невже панотець…

— Я дістав це повідомлення від доктора Далі. Можливо, ми зустрінемо її у професора Боннарда, — сказав я.

Господар пронизливо глянув на мене, ніби хотів прочитати в моїх очах, що я думаю цієї миті.

— А сеньйорина Далі в курсі справи? — запитав він, наголошуючи на останніх словах.

— Я гадаю — цілком! — відповів я тим самим тоном і мимоволі глянув на Альберді.

У куточках вуст священика ворухнулася глузлива посмішка.

Вже зовсім стемніло, коли ми залишали «Каса гранде». Да Сільва провів нас до машини. Настрій у нього був начебто чудовий, але я відчував: він хвилюється не менше, ніж ми. Про це свідчило хоча б те, що перед самим від'їздом він одкликав сеньйору де Ліма вбік і якусь хвилину щось говорив їй стишеним голосом, а це аж ніяк не відповідало манерам «справжнього джентльмена». Правда, потім він вибачився перед нами, заходився навіть виправдуватись, але саме цієї миті, сидячи вже в машині, Долорес помітила, що забула в залі губну помаду, і да Сільва скористався нагодою уникнути пояснень… Спершу я навіть подумав, що вона зробила це зумисне, але за кілька хвилин господар справді приніс їй помаду.

Нарешті да Сільва попрощався, і ми рушили в ніч. Місяць іще не зійшов, і вогні фар розтинали пітьму довгими снопами, що заломлювалися на кожному повороті об стовбури дерев і придорожні зарослі.

Після жвавої дискусії в «Каса гранде» ніхто з нас не квапився почати розмови. Тільки Альберді, що сидів поруч мене, зрідка кидав слово, вказуючи дорогу, зрештою, зовсім надаремне, бо я вже орієнтувався в тутешніх місцях.

В будинку інституту імені Бурта вікна не світилися. Лише на першому поверсі в заскленому холі горіли тьмяні нічні лампи.

Я зупинив машину біля під'їзду, і ми вийшли. Тільки тепер я помітив, що Долорес потерпає з хвилювання, а можливо, і страху.

Вона судомисто вчепилася в мою руку, і я відчув — її проймає дрож. Зрештою, я й сам мимоволі піддався атмосфері напруженості, особливо тому, що мав на це підстави, очікуючи гострої розмови з Катериною і Боннардом.

Зате Альберді тримався не тільки спокійно і врівноважено, але навіть, у порівнянні з пасивною поведінкою в «Каса гранде», немовби ожив. Випередивши нас, він перший піднявся сходами ґанку і, не чекаючи, поки ми підійдемо до дверей, подзвонив.

Ми ждали довгенько, поки загорілося світло. Це були, власне, два дужі прожектори, сховані в глибині холу, котрі так засліпили мене, що тільки через кілька секунд, затуливши очі долонями, я помітив біля сходів плечисту постать. Чоловік, не підходячи до дверей, пильно розглядав нас, а потім кудись зник.

Прожектори згасли, і мені здалося, що нас огорнула непроглядна темрява. Але це був обман. У холі й далі горіло тьмяне зеленаве світло.

Минуло ще кілька хвилин. Сеньйора де Ліма тремтіла дедалі дужче, і я думав був, чи не повернутися до машини і відвезти її в «Каса гранде». Зрештою, я натякнув їй на це, але вона категорично відмовилась.

Нарешті в холі загорілося нормальне світло, і з бічного коридора вийшла Катерина в супроводі молодого широкоплечого індіянина, вбраного у темну, розстебнуту під шиєю сорочку й сірі робочі штани. Чоловік щось говорив Катерині, недовірливо поглядаючи в наш бік. Мабуть, Катерина все-таки переконала його, що боятися нічого, бо за хвилю він пішов, і скляні двері перед нами розчинилися.

Ми зайшли в хол. Катерина привіталася кивком голови, але не промовила жодного слова. Альберді й сеньйора де Ліма теж мовчали, не знаючи, як триматися.

— Не дуже сердечно вітаєте ви гостей отими прожекторами… — почав я, порушуючи прикру мовчанку. — Наче в якійсь фортеці.

Катерина глянула мені в вічі.

— Справді, — саркастично засміялася вона. — Ти влучив у саму ціль. Ми почуваємо себе тут, як у обложеній фортеці. Годину тому камінням вибили вікна в кабінеті професора Боннарда…

— Вибили вікна?.. — жахнувся Альберді.

— Хто ж це міг зробити? — невпевнено промовила Долорес.

— І про це питаєте ви?! — скипіла Катерина. Я ще ніколи не бачив її в такому стані.

— Ви хоч маєте охорону? — діловито запитав я.

Катерина стенула плечима.

— Професор пробував додзвонитися в поліцейський пост, але телефони не працюють. Очевидно, лінію обірвано. Щоправда, тут є короткохвильова радіостанція, але ж не можна здіймати тривогу через єдиний інцидент.

— А персонал?

— В інституті мешкає кілька осіб. Решта працівників, на жаль, поїхали. Адже завтра свято… Ти мав приїхати сам… — несподівано змінила вона тему.

— Сеньйора де Ліма хоче забрати сина, — поквапився я з відповіддю.

— Не важко було здогадатися…

Агресивний тон Катерини дедалі дужче мене дратував.

— Немає сенсу лишатися тут хлопцеві. Особливо за таких обставин… Окрім того, варто вже, мабуть, до кінця з'ясувати справу Браго. Ми знаємо, що Хосе Браго…

Катерина зміряла мене поглядом.

— Не знаю, до чого ти хилиш. Я не маю права говорити від імені професора Боннарда… Я тут такий самий гість, як і ти. Але, — вона скоса глянула на Долорес, — гадаю, обставини справді такі, що… треба буде грати відкритими картами.

— Я приїхала сюди по свою дитину і не поїду, поки мені її не віддадуть, — піднесла голос сеньйора де Ліма. — Вони не мають права його тримати!

— Кого ви звинувачуєте? Ви розмовляли з сином? Можу вас запевнити — ніхто його тут не тримає, — вже спокійніше промовила Катерина.

— Маріо мусить повернутися додому! Сьогодні ж! Чому ви мовчите, сеньйоре адвокате? — Долорес у розпачі шукала в мене підтримки.

Моє становище ставало дедалі скрутнішим.

— Претензії сеньйори де Ліма цілком обгрунтовані, — сказав я, щоб переконати її в своїй лояльності. — Маріо неповнолітній, і в принципі його воля тут не має значення. Ми не сумніваємося також, що професор Боннард не стане входити в конфлікт із законом і перешкоджати побаченню матері з сином, а також поверненню Маріо додому, хай навіть, на його думку, стан хлопця вимагає, аби він залишився тут.

— Це ви довели його до такого стану! — знову вибухнула сеньйора де Ліма.

— У чому ви мене звинувачуєте? — Катерина ледве стримувала хвилювання.

Долорес збентежено глянула на мене, потім на Катерину.

— Не вас… До вас я не маю ніяких претензій, — примирливо мовила вона. — Я не так висловилась… Ви розумієте… мій син…

— Я проведу вас до нього, — сказала Катерина трохи лагідніше. — Або… коли хочете, скажу йому, щоб він опустився до вас. Однак, гадаю я, буде краще, якщо спершу ми спокійно поговоримо про вашого сина.

— Сталося щось погане? — перелякано прошепотіла Долорес.

— Ні, ні. Не бійтеся. Але мені б хотілося уникнути деяких непорозумінь. Може, — ми все-таки сядемо, — Катерина показала на крісла в глибині холу.

— Не знаю, які тут можуть бути непорозуміння, — зітхнула сеньйора де Ліма, сідаючи. Але з її тону неважко було збагнути, що вона тільки намагається зберегти спокій.

— Почну з того, що, на мою думку, найголовніше, — мовила Катерина. — Я кілька разів розмовляла з вашим сином, так само як і з професором Боннардом і доктором Монтезом, відомим психіатром. Отож можу вас запевнити: в Маріо немає ніякого психічного захворювання, навіть психоневрозу. Він цілком нормальний, здоровий хлопець.

— Це неможливо, — збентежено прошепотіла сеньйора де Ліма. — Доктор Штейнберт, директор санаторію в Плайя-де-Оро, виявив… Зрештою, бачили б ви, як він поводився вдома…

— Конфлікт між Маріо й вами та вашим чоловіком має дуже конкретний грунт… І мені здається, що поряд із певними об'єктивними причинами чимала провина лежить на вас…

— Що ви можете знати, — зітхнула Долорес. — Маріо — важка дитина.

— Не думаю. Я хотіла б вас попередити. Вірте мені, я кажу те, тільки турбуючись про майбутнє Маріо… Гра, в якій ви берете участь, може створити між вами й сином нездоланну прірву!

— Нічого не розумію!

Здивування Долорес видалося мені щирим.

— Невже ви не усвідомлюєте, що звинувачення інституту у вбивстві Хосе Браго — це лише привід для політичної інтриги? Невже ви хочете втратити сина задля кар'єри свого чоловіка? А втім, мушу вам сказати: люди, які втягли вас у цю гру, мабуть, зовсім не орієнтуються в справі й можуть тільки завдати непоправної шкоди…

Сеньйора де Ліма злякано дивилась на Катерину.

— Я хочу лише знайти свою дитину… — благально прошепотіла вона.

— Це залежить тільки від вас. Однак попереджаю: завтра може бути пізно.

— Що я маю робити?

Катерина не відповіла на це запитання. Вона довго мовчки дивилася на Долорес, і я гадав, вона роздумує, що відповісти. Проте я помилився.

— Чи можете ви мені чесно сказати, що сталося з щоденником Хосе Браго і рукописом роману «Вежа без вікон»? — несподівано спитала вона.

Долорес неспокійно засовалась.

— Звідкіля ви знаєте про щоденник? — ледь чутно запитала вона.

Аж тут почулися тихі кроки, і з бічного коридора з'явився молодий індіянин, який кілька хвилин. тому привів Катерину.

— Професор просить сеньйорів до кабінету! — промовив він, жестом показуючи на сходи, що вели нагору.

Альберді схопився з крісла. Тільки тепер я помітив, що він дуже схвильований.

— Даруйте… — підводячись, вклонився я Долорес і Катерині.

Сеньйора де Ліма кинула на мене сповнений тривоги погляд, а я всміхнувся їй, даючи очима знак, аби вона не хвилювалась.

Молодий індіянин провів нас аж до дверей Боннардового кабінету і повернувся.

Професор, одягнений у білий халат, стояв на порозі. Він привітав нас кивком голови, жестом руки запросивши всередину.

Яскраво освітлений кабінет видався мені значно просторішим, ніж тоді, коли я був тут уперше. На вікні, щільно затуленому шторою, лежали шматки розбитої шибки.

Боннард помітив мій погляд і глузливо всміхнувся.

— Ваші клієнти бавляться… А ось лист із поздоровленням.

Він потягся до відкритої шухляди в письмовому столі й подав мені зім'ятий аркуш паперу.

«Вбивців під суд», — прочитав я набазграні невправною рукою слова.

— Сідайте! — мовив Боннард. Проте сам не сів, а тільки рівною, розміреною ступою заходив по кабінету.

— Давно ж ти тут не був, Ест:.. — трохи помовчавши, мовив він до Альберді.

— Давно, — сказав священик, беручи в мене аркуш. — Це закинули через вікно? — запитав він перегодом.

— Принесли. на таці! — глузливо засміявся професор. — А ви на мене не гнівайтесь… — зупинився він переді міною. — Зрештою, ви самі винні. Я думав тоді, що до мене завітала ще одна із тих свиней, котрі риють під мене яму…

Початок розмови не віщував нічого доброго.

— Ти гадаєш, що це да Сільва? — запитав Альберді, кладучи аркуш на стіл.

— Ти догадливий… Але все це не має значення. Мені сказали, що ви людина чесна, — знову повернувся він до мене. — Найближчі дні покажуть, чи це правда. Однак я не можу ризикувати. Вам доведеться залишитися в інституті до ранку. Лише завтра об одинадцятій ви зможете покинути цей будинок. І ти, Ест, теж. Коли вам це не до вподоби, ви мусите поїхати звідсіля негайно. Але без хлопця.

Я був приголомшений.

— Навіщо ж ви мене кликали?

— В ситуації, яка зараз склалася, нам потрібна людина, котра, перебуваючи в таборі супротивника, не допустила б небезпечних наслідків людського безглуздя і засліплення.

Я підвівся.

— На жаль, я не бажаю бути в ролі шпика, — різко сказав я.

Боннард скривився так, неначе в нього заболіли зуби.

— Ви якийсь такий… немовби в гарячій воді купаний! — гнівно пирхнув він. — Ніхто не вимагає від вас ніяких інформації Навпаки. Я хочу дати вам вичерпну інформацію. По-перше, для того, щоб ви повністю зорієнтувалися в ситуації й діяли так, як наказують вам розум і порядність, а по-друге, — аби ви, повідомляючи кого слід про все, що тут почули й побачили, утримували дурнів од безглуздих учинків.

— Ви хочете, сеньйоре професоре, щоб у разі процесу…

— Ні, мій любий! Про це не турбуйтеся. До процесу не дійде, бо він нікому не вигідний. А коли б навіть і дійшло — ми маємо свідка, голос якого буде вирішальний… — промовив він з притиском, блиснувши очима. — Адже йдеться про незрівнянно важливіші справи, ніж оте безглузде звинувачення в убивстві.

— Я ще не зовсім розумію свою роль. Я маю бути посередником у налагодженні переговорів, чи як?

— У даному разі йдеться не про переговори. Власне, ваша роль полягатиме лише в стимулюванні ходу деяких процесів… Та навіщо вам пояснювати? Ви самі зорієнтуєтесь.

— Але в який спосіб можна примирити такі несумісні поняття, як необхідність зберігати таємницю і зобов'язання когось інформувати… Та й кого, власне, і в яких межах я маю право інформувати? Сеньйору де Ліма? її чоловіка? А може, слідчого Кастелло?

Боннард глянув на мене майже зневажливо.

— Я бачу — ви знаєте менше, ніж я думав. Вас переоцінили!.. Але тепер це вже байдуже… Отже, коротко: зберігати таємницю ви зобов'язані лише до одинадцятої завтрашнього ранку. Ніяких телефонів, ніяких контактів. По закінченні цього терміну я надаю вам повну свободу руху і використання одержаних інформація. Я розумію ваше становище і не хочу його ускладнювати.

— Що ми зробимо з сеньйорою де Ліма?

— Вона залишиться тут на ніч, або ви зараз же відвезете її до Альберді, в «Каса гранде» чи хоч до самого дідька… Але Маріо з нею не поїде.

— Ви знаєте, що вам загрожує? Хлопець неповнолітній!

— Знаю. Але, по-перше, вимога сеньйори де Ліма, хоч би як їй того хотілося, може бути не виконана, — він легенько всміхнувся. — Маріо тут з доброї волі і може покинути інститут, коли сам схоче… По-друге, найкраще буде, коли сеньйора де Ліма залишиться тут на ніч, навіть не знаючи про умови, які я вам поставив. Зрештою, на те у вас голова… По-третє, все це дрібниці у порівнянні з тим, любий мій, за що йде гра.

— Я постараюсь переконати сеньйору де Ліма, щоб вона лишилась… Зараз її цікавить тільки син. Побачивши його, вона заспокоїться.

— Вранці я візьму їх з собою в столицю. Я виїду о сьомій! Правда, дорогою мені треба владнати кілька справ, але до обіду вони обоє будуть дома. Однак ви мусите тут залишитися до одинадцятої.

— Розумію.

— Не знаю, чи ви добре це розумієте, але то байдуже. Ти, Ест, ясна річ, приймаєш мої умови? — мовив він до Альберді.

— О сьомій п'ятнадцять я повинен правити месу…

— Отже, ти повертаєшся в попівство.

— Я хочу знати, що сталося з Хосе!

Боннард безпорадно розвів руками.

— Даруй, Ест…

— Гаразд! — через силу промовив Альберді. — Я приймаю твої умови. Тільки мені треба з'їздити й попередити паламаря, що правитиметься сама літургія. Але ти скажеш мені, що з Хосе?

Суворе, неприступне обличчя Боннарда на мить проясніло.

— За хвилину ти зможеш з ним порозмовляти сам, — мовив він поволі, якимось урочистим тоном, що зовсім не пасував до його недавньої сухої діловитості.

— Як це можливо? — сказав, затинаючись, Альберді, а в мене перед очима тої ж миті постала приголомшлива картина відкритої труни.

— Ви втратили монополію на безсмертя! — гортанно засміявся Боннард. — Тобі доведеться з цим примиритися, Ест.

— Не розумію…

— І не знаю, чи схочеш зрозуміти… до кінця.

— Кажи! — священик невідривно дивився в обличчя вченого, ніби хотів прочитати на ньому правду.

Але Боннард те квапився з поясненнями. Він підійшов до столу і витяг із шухляди аркуш паперу.

— Напиши паламареві листа. Завтра я виїду на півгодини раніше, і Маріо віддасть того листа дорогою. Гадаю, що так буде безпечніше.

— Ти мені не віриш… — з гіркотою промовив Альберді.

— Не в тобі річ. Навіщо да Сільва знати передчасно…

— Роби, як вважаєш слушним. Альберді сів до столу й заходився писати.

— З того, що ви сказали, професоре, виходить, що Хосе Браго живий, — порушив я мовчанку.

— У певному розумінні…

— І з ним можна розмовляти?

— Авжеж, ось хоч би через оцей інтерком. Боннард підійшов до столу й поклав долоню на невелику скриньку з багатьма перемикачами.

Альберді підвів голову від недописаного листа.

— То Хосе не помер? — тихо спитав він. — А оті останки?.. Невже Гомез помилився?

— Гомез — чудовий фахівець, і він не помилився. То були останки Хосе Браго. І якщо ми умовимося називати смертю припинення фізіологічних функцій тіла, то Хосе справді помер шість років тому. Але ж ти, Ест, фахівець по душах і вперто доводиш, що вони можуть жити без тіла. То чого ж ти дивуєшся? — глузлива посмішка не сходила з Боннардових уст.

— То це… душа Хосе? — прошепотів Альберді, а я відчув, як мурашки пробігли в мене по спині.

— Деякою мірою так. Це душа Хосе Браго і, підходячи теоретично, душа безсмертна. Пам'ятаєш, Ест, як ми вчотирьох із Хосе й Томом Міллером давно колись дискутували про безсмертя? Ось тобі твоє безсмертя: душа Хосе відокремлена від тлінної тілесної оболонки… Тіло вже перетворилося на прах, а душа існує й далі і може існувати так безконечно.

Альберді стояв перед Боннардом, мінячись на обличчі. Напевне, в його розбентеженій голові боролися недовіра з бажанням, аби те, що він почув, виявилося правдою, а захоплення — зі страхом перед непередбаченими наслідками людської сміливості.

— Що ти зробив? — нарешті через силу запитав він.

— Те, що сказав. Визволив од тіла душу Хосе. Але геть жарти… Експеримент має суто науковий характер. Ми перенесли запис особистості Хосе Браго з природної нервової сіті на штучну. Якщо поставити знак рівності між поняттям «душа» і «особистість» — ми перенесли душу Хосе з однієї системи в іншу. Поняття «особистість», правда, не зовсім точне, але ви, мабуть, розумієте, в чому річ. «Душа» — ще більш туманне поняття, але, незважаючи на це, теологи дають собі з нею раду…

Запанувала мовчанка. Я напружено роздумував над тим, що сказав професор, але якось не дуже вловлював сенс його слів.

— То ви помістили мозок Хосе в якийсь апарат? — почав я, пригадуючи собі те, на що натякав да Сільва.

— Н-і! — заперечив професор. — Ми перенесли не мозок, а запис особистості, що була в його фізичній і хімічній структурі. Не знаю, чи розумієте ви, про що я кажу?

— Не зовсім…

— Спробую пояснити вам популярніше, хоч це й не так просто… Передусім, чи знаєте ви, які функції виконують мозкові півкулі та нервова система?

— Більш-менш…

— Гадаю, що скоріше менше, ніж більше. Зрештою, хай це вас не хвилює. Чимало питань у цій царині ще й досі — загадка навіть для фізіологів. Ми перебуваємо немовби в становищі того лікаря-практика, котрий жив сто чи більше років тому і вмів лікувати, часто навіть пристойно, зовсім не знаючи, що саме він лікує…

Він зупинився біля вікна й задумався.

— Я відхилився від теми, — промовив він трохи згодом, ніби виправдуючись. — То які ж функції головного мозку? Ясна річ, я маю на увазі не всі функції, — їх дуже багато, — а тільки ті, котрі становлять, як би це сказати, не ображаючи твого слуху, Ест, матеріальну основу психічного життя. Отож з цієї точки зору найважливішою властивістю мозку є здатність учитися, запам'ятовувати реакції на різні подразники або, як кажуть, формувати умовні рефлекси. Не вникаючи в подробиці механізму пам'яті, скажу тільки те, що він грунтується на таких змінах у структурі мозку, які закріплюють зв'язки між різними безперервними зовнішніми подразниками. Не буду читати вам лекції з фізіології діяльності вищої нервової системи, йдеться про суть явища. А його суть — саме поступове нагромадження і закріплення в структурі мозку досвіду, що є нічим іншим, як записом інформації про зовнішній світ. Цей запис — комплекс порівняно сталих реакцій на певні подразники: способів подразнення, схильності до пошуків одних подразників і уникнення інших. А комплекс психічних властивостей — це ж і є не що інше, як особистість.

— Ти вульгаризуєш! — невдоволено кинув Альберді.

— Я тебе розумію, але в цій примітивній моделі ще немає місця мисленню, а особливо свідомості. Можна навіть сказати, що думки біжать тут навзаводи по ланцюжках зв'язків без жодного контролю. Та на певній стадії розвитку цей контроль стає неминучим наслідком процесів пристосування. Проявом цього контролю є інформація про потоки інформації, що йдуть крізь мозок, про відтворювані зв'язки, еро самі процеси поєднань, одне слово — мислення про мислення. Чи тобі це ні про що не нагадує, Ест?.. «Cogito, ergo sum»![9]

— Знову вульгаризуєш… Скажи, нарешті, до чого ти хилиш?

— Стривай! Хай буде, що я вульгаризую. Важливий принцип, а він саме такий! Я хилю до того, аби ви зрозуміли, що особистість — це свого роду запис. Запис світу в динамічній структурі кори мозку і сітчастої системи. Звичайно, коли цього запису немає, немає й особистості. Немає душі! Не дивися на мене так погрозливо, Ест. І новонароджений, і людина, в якої знищена структура інформаційних зв'язків у мозкові, не матимуть того, що ми називаємо душею. Душа не народжується в момент зачаття і не чекає десь у потойбічному світі права зійти на землю, а створюється зовнішнім світом. Якщо ж говорити про людську душу, то це світ особливого роду: світ людський — суспільство.

Боннард замовк.

— Боюся, що я знову трохи відхилився од теми, — почав він за хвилю. — Вас же цікавить, що сталося з Браго. Але тут одне з другим тісно пов'язане. Річ у тім, що цей запис, ця особистість тільки на перший погляд здається нематеріальною. Адже інформація записана на цілком певній матеріальній структурі і без неї існувати не може.

— Розумію. Але якщо мозок Браго знищений, то в який же спосіб…

— Постривайте! Це лише початок! Я сказав, що запис було зроблено на нейроновій структурі мозку, проте це не означає, що його не можна перенести на іншу систему, здатну створити функціонально подібну структуру. Те, що це теоретично можливо, розуміли деякі філософи минулого. Однак донедавна здавалося, що практично це. завдання нерозв'язне. По-перше, як розшифрувати запис? Вже з локалізацією слідів пам'яті було чимало мороки. По-друге, неймовірно велика складність запису і динамічність структури унеможливлювали, так би мовити, послідовне створення копії. Проте виявилося: саме в цих двох труднощах і полягає розв'язання проблеми. Не знаю, правда, чи відомо вам, що від початку дев'ятнадцятого сторіччя серед психофізіологів точилася дискусія про коркові локалізації. Річ ось у чім. Деякі факти свідчили про те, що цілий ряд психічних дій можна пов'язати з певними частинами кори мозку. Наприклад, зорові враження мають своє проекційне поле, розташоване в потиличній ділянці, слухові ж— у скроневій. Більше того, в середині нашого століття було виявлено, що подразнення деяких ділянок сітчастої системи проміжного мозку викликає певні емоційні реакції, такі, як страх, задоволення тощо. Однак інші експерименти доводили, що ряд психічних явищ не можна локалізувати, що їхньою основою є кора мозку, котра діє, як єдине ціле. Суперечка на цю тему тривала досить довго і закінчилася, можна сказати, визнанням правоти обох сторін. Виявилося, що локалізація існує, але, в принципі, тільки для елементарних вражень. Якщо ж говорити про вищі психічні функції, то тут домінують властивості інтегральні, цілісні. Я гадаю, мабуть, не треба пояснювати, що запис особистості належить саме до другої категорії. Більше того, мозок має ще одну надзвичайно важливу властивість. Вже кілька десятиліть відомо, що в деяких випадках усунення навіть великих ділянок кори мозку не повністю знищує запис. Мозок — орган незмірно пластичний, створений ніби «на виріст», і при знищенні певних його ділянок їхні функції може взяти на себе залишена нервова структура. З цією властивістю останнім часом почали пов'язувати надії на трансплантацію нервової тканини мозку і заміну знищених ділянок мозкової речовини відповідними ділянками, взятими з іншого мозку.

— Так само, як пересаджують серце або кінцівки?

— Отож! На жаль, з'явилися принципово непереборні перешкоди як технічного, так і психофізіологічного характеру. По-перше, трансплантант, якщо він навіть починає приживлятися і виникають зв'язки, викликає таке серйозне порушення фізіологічної рівноваги, що організм невдовзі гине. По-друге, якщо використовувати мозок дорослих індивідів, то взята ділянка являє собою вже певного роду сформовану структуру, і, як наслідок, відбувається поєднання двох особистостей, що неминуче веде до небезпечних порушень і необоротних дегенеративних змін.

— І ви експериментували на людях? — жахнувся я.

— Ні, тільки на тваринах! Зрештою, я сам поставив усього два досліди. А втім, якби навіть вдалося подолати технічні й фізіологічні труднощі, то для трансплантації годилися б лише ділянки «незаписаного», але відповідним чином розвиненого мозку. Але ж одне виключає друге, тому здавалося, що проблема залишиться нерозв'язною. Та, як це вже не раз бувало в історії науки, на допомогу прийшло відкриття, на перший погляд зовсім не пов'язане з нейрофізіологічними, дослідженнями. Лабораторним шляхом було створено певну речовину з дивовижними властивостями…

— Нейродин?!

Боннард кивнув головою.

— Авжеж. Спершу Бурт сам не уявляв собі можливостей, які відкриває нейродин. Скажу більше — ще й сьогодні ми не можемо зрозуміти до кінця, на чому грунтуються його властивості. Нейродин — надзвичайно складна кремнійорганічна структура, яка має властивості, за молекулярною будовою схожі на нуклеїнові кислоти, але, звичайно, створена з інших хімічних елементів. Незвичайність його властивостей полягає в тому, що це в певному значенні жива речовина, до того ж наділена не тільки специфічним метаболізмом[10], а й не баченою досі здатністю до само організації. Ця здатність самоорганізовуватись у нейродину навіть вища, ніж у людського мозку. Відразу ж після синтезу, варто тільки йому забезпечити підтримання метаболічних процесів, у нейродині під дією середовища починається процес самоорганізації і самовдосконалення структури. Більше того, його здатність пристосовуватися до умов залежно від потреби спричиняє виникнення певних органів чуттів і дій.

— Гомункулус… — перелякано прошепотів Альберді.

— Ні. Боятися нема чого, — заперечив Боннард. — Принаймні поки що, — додав він трохи меланхолійно. — Можливо, коли б спробувати якимось відповідним чином спрямувати його еволюцію, в ньому можна було б певною мірою створити імітацію психіки. Та ми поки що надто мало знаємо… Не кажучи вже про те, що здатність нейродину самостійно підтримувати в собі життя, власне, дорівнює нулеві. Але його практична корисність надзвичайно велика. Вона виявляється в здатності до певного роду симбіозу, точніше, до взаємодії з нервовими клітинами живого організму. Ця взаємодія полягає переважно у прийомі й передачі електричних сигналів. Такий двосторонній зв'язок, ясна річ, забезпечує нейродину контакт із довколишнім середовищем і внаслідок процесів пристосування веде до відповідного формування, його внутрішньої структури. Не мучитиму вас тонкощами, а скажу тільки: саме нейродин є матеріальною основою, здатною сприйняти запис особистості. Одне слово, нейродин спроможний порівняно швидко, до того ж зовсім не порушуючи фізичної й хімічної структури живих клітин, злитися з мозком живої істоти. Спочатку він являє собою ніби нову, цілком позбавлену запису ділянку мозку. Однак поступово нейродин дедалі повніше вступає в динамічні процеси, що відбуваються в структурі мозку. Така взаємодія триває досить довго, і коли поволі, частинами виймати з черепа справжній мозок, нейродинна структура більше й більше перейматиме на себе запис особистості. І кінець кінцем, коли навіть мозок зовсім загине, запис, перейнятий нейродином, лишиться.

— Отже, щось на взірець протезу мозку?! — вигукнув я, не приховуючи захоплення.

Задоволена усмішка промайнула на Бон-нардовому обличчі.

— І так і ні… З психологічної точки зору — так! Особистість перенесена на нейродинну структуру. Щоправда, мушу застерегти: ця процедура надто складна і пов'язана з серйозними психічними порушеннями. Зрештою, переміщена особистість не є достеменна копія колишньої. Існують значні прогалини в пам'яті, з'являються нові властивості… Але свідомість власного існування і безперервність психічного життя залишається. А це найважливіше.

— І все-таки це протез! Можливо, ще не досконалий, але безперечно протез мозку. Напевно, невдовзі можна буде замінювати цілі ділянки мозку?..

— На жаль, ні, — зітхнувши, відповів професор. — Бо, по-перше, як уже я казав, метаболізм нейродину геть відрізняється од білкового. Підтримання його вимагає складної апаратури. По-друге ж, перешкодою, яка цілком унеможливлює протезування, є те, що нейродин у широкому обсязі перейняти на себе функції головного мозку може тільки тоді, коли його складність, а отже й маса, буде достатньо велика. Для протезування людського мозку найменшої, так би мовити, критичної складності ми досягаємо тоді, коли кількість речовини, взятої для експерименту, має об'єм близько півтора кубометра, тобто в чотирнадцять разів більша за об'єм людського тіла. На жаль, нейродинного мозку ми не можемо носити у власному черепі…

— Однак усе це так дивовижно, що важко взагалі звикнутися з думкою, ніби…

— Авжеж, любий мій адвокате, — ущипливо перебив мене Боннард. — Ви хотіли звинуватити мене у вбивстві Хосе Браго, порушити проти мене судову справу… Хосе був безнадійно хворий, приречений на смерть. Пухлина в мозкові… Ви розумієте? Я врятував його особистість, його душу, якщо послугуватися твоєю термінологією, Ест. Більше того, я дав йому шанс на безсмертя. Те, чого насправді не зумів досі дати ніхто ні на землі, ні на небі…

Я здивовано дивився на Боннарда, усвідомлюючи, що цієї миті побачив ще одне його обличчя…

Я перевів погляд на священика Альберді, але він був такий приголомшений, що не пробував навіть відбити нападу.

Боннард замовк. Тепер він стояв перед нами випроставшись, а обличчя його весніло. Він вочевидь утішався із враження, що його справив на нас.

Священик неспокійно ворухнувся і крадькома зиркнув на інтерком. Професор помітив цей погляд, і в його очах з'явився блиск, який я вже раз помітив під час розмови. Він підійшов до столу і клацнув одним із перемикачів, розташованих на стінці динаміка.

— Хосе! У нас гості! — промовив він у мікрофон чотири слова.

— Хто? — почулося з динаміка вкрай повільно вимовлене слово.

— Ест Альберді й адвокат, про якого тобі казала Далі. Твоя колишня дружина чекає в холі.

На мить залягла тиша.

— Ти хочеш, щоб я з нею поговорив?

Голос був низький, приємного тембру, тільки надміру виразно й правильно вимовляв окремі слова.

— Це залежить від тебе… — сказав Боннард в інтерком.

Знову запала тиша. Я подумав, що все це, можливо, жахливе шахрайство, розраховане на те, аби ввести в оману мене, отже й Боннардових супротивників. Може, в такий спосіб Боннард хоче викликати збентеження й послабити враження, яке справило на громадську думку відкриття професора Гомеза, або принаймні виграти час?.. Проте яка була в усьому цьому роль Катерини?

— Гаразд, — знову пролунав голос з інтеркома. — Я побалакаю з нею. Пізніше. А зараз лишіть мене самого з Естебано.

Священик як загіпнотизований дивився на скриньку інтеркома.

— Ходімо, — пошепки мовив до мене професор. — Я вам дещо покажу…

Після залитого світлом кабінету коридор, здавалося, потопав у темряві. Професор Бон-нард причинив двері і, неквапливо засунувши руку в кишеню халата, витяг звідти плаский портсигар.

— Запалите?

— З приємністю, — відповів я, беручи цигарку.

— Я звик палити в коридорі, — почав Бон-нард, підносячи мені запальничку. — Нейродин не терпить диму… Зрештою, ходімо в архів. Ви побачите цікаві документи — перші рукописи, а певніше, «мозкописи» Браго.

— Мушу зізнатися — я геть приголомшений… Не розумію тільки одного: чому оце відкриття тримається в таємниці?

— Я гадаю, вам ще багато чого доведеться зрозуміти! Передусім, чи ви усвідомлюєте собі, що означає їв- перспективі подолання порогу безсмертя? Уявіть собі, що станеться, коли звістка про це, до того ж надміру перебільшена і перекручена безвідповідальними пресою і радіо, облетить світ. Боюся, людство ще іне підготовлене до прийняття цього дару науки. Важко передбачити суспільні наслідки потрясіння, коли люди дізнаються, що вони не конче мусять умирати… Ми досі не знаємо, що являє собою дар безсмертя — добродіяння чи… прокляття. Ви читали «Поріг безсмертя»?

— Читав.

— Як ви гадаєте, його писала щаслива людина?.. Здобуття права на безсмертя аж ніяк не означає здобуття права на вічне щастя… І я дедалі дужче побоююсь, що моя праця — гонитва за… власною тінню. Ми робимо все, щоб дати Браго всього-на-всього… Ілюзію щастя.

Ми поволі йшли довгим, широким коридором, я слухав Боннарда і починав розуміти, що, мабуть, тільки тепер під машкарою сухості й глузливості вперше побачив справжнє обличчя цього чоловіка. Який же він? Ще хвилину тому він здавався мені безпощадним, позбавленим усяких почуттів стратегом у грі з природою й людьми, уособленням віри у всемогутність науки, якій служить. А зараз…

— Хосе Браго, як і кожен з нас, — продукт світу, в якому він жив і в якому існує й сьогодні, — трохи помовчавши, почав професор. — Це передусім людина, сповнена турбот, бажань і побоювань. Вас, можливо, дивує, чому, прагнучи зберегти експеримент у таємниці, ми ризикнули надрукувати твори Браго під його іменем? Аж ніяк не задля того, щоб здивувати світ. Просто Браго, якого протягом багатьох років, не розуміли читачі, недооцінювали критики, який ледве-ледве виборов право говорити з людьми своїми творами, сумував за славою, за визнанням. Це дуже по-людському. Треба його зрозуміти. Невже ж ми могли позбавити його цього права, позбавити можливості бути свідком заслуженого тріумфу? Певна річ, це було пов'язане з чималим риском, але іншого виходу я не знайшов.

Ми зупинилися перед невеликими дверима в кінці коридора. Боннард добув. з кишені в'язку ключів. Відімкнувши, впустив мене до довгастого вузького приміщення без вікон, стіни якого були геть завішані полицями, де стояло повно коробок з номерами. Взявши одну з них, він одкрив її, вийняв рулон широкої телетайпної стрічки й заходився поволі розмотувати.

— Ось, прочитайте! — промовив він нарешті.

Я з цікавістю переглянув стрічку. Проте на ній були виписані лише довгі рядки не зв'язаних між собою слів. Подекуди це були навіть частини слів, що рясніли помилками й перекрученнями.

— Це перші спроби контакту після втрати зв'язку з тілом, — пояснив професор. — Ще не було виходу на систему синтезу звуків, і електричні сигнали, що передавалися ефекторами нейродину, просто перекодовувалися друкарським пристроєм. Зрештою, сигнали були ідентифіковані ще в період переносу особистості. Як бачите — тут цілковитий хаос. Майже нічого не можна зрозуміти.

Боннард сховав стрічку і приніс другу. Тепер це були речення, щоправда, кострубаті й недоладні, та з них уже можна було добрати сенс.

— Це через рік… Процес відновлення прогресував, — пояснив, учений.

— А коли Браго востаннє розмовляв із священиком Альберді, він уже був без мозку? — опитав я.

— Не зовсім. Щоправда, кору головного мозку вже вийняли, і її функції перейняв на себе нейродин, сполучаючись мільйонами відгалужень із стовбуром мозку, а також з органами слуху і мовлення.

— А зір?

— Тоді Браго вже не бачив. До речі, проблема зору досі не розв'язана нами до кінця. Правда, читати він уже може. Тобто розшифровувати окремі літери й прості геометричні фігури, але кількість рецепторних елементів, на жаль, дуже мала порівняно з складною сітківкою людського ока, а тому й гострота зору невелика — Хосе бачить усе немовби крізь туман.

— Одначе в «Порозі безсмертя» він користувався знімками… — пригадалося мені відкриття де Ліма.

— Атож. Хосе наполегливо прагне дотримуватись реальності. В таких випадках хтось неодмінно розповідає йому все, що бачить.

Боннард знову сховав стрічку і приніс іще одну.

— Ось вам сам «Поріг», — мовив він.

Це вже був текст, досконалий за формою і змістом, безліч машинописних правок, зроблених поміж рядками, свідчили про сам творчий процес.

— А Браго багато читає? — спитав я, придивляючись до тексту.

— Надзвичайно багато. Нейродин спроможний сприймати й аналізувати Інформацію значно швидше, ніж природний мозок.

— Невже можливо створення штучного мозку, досконалішого за людський?

Боннард уважно подивився на мене. Відтак узяв у мене стрічку й заходився поволі й акуратно скручувати її.

— Психологічні та суспільні наслідки експерименту куди значливіші, ніж ви гадаєте, — мовив він нарешті. — Те, про що я говорив досі, — лише один бік медалі. Наше прагнення якнайдовше зберігати таємницю має ще одну поважну причину. Як ви, напевно, помітили, Браго пише дедалі краще. Постає питання: чи вершини, що їх він сягнув, є проявом природного зростання його таланту, чи, можливо, випливають із властивостей самоорганізації нейродину? Все свідчить про те, що відбувається останнє… Зважте на те, що пухлина в мозкові й подальше перенесення особистості викликали надто серйозні порушення, а саме — психічну хворобу, не кажучи вже про значні прогалини й деформації в запису пам'яті. Безперечно, все це повинно було спричинитися до регресу, а не до розвитку таланту. А втім, спочатку справді так і було. Одначе протягом кількох останніх років, попри труднощі емоціонального характеру, які переживає Браго, ми бачимо виразний і швидкий поступ. Незалежно від того, якою ціною треба за це заплатити, нейродин справді відкриває можливість штучним шляхом досягти того, що ми називаємо геніальністю. А це вже накладає на нас відповідальність незрівнянно більшу, ніж навіть відкриття перспективи безсмертя. Ясна річ, у даному разі йдеться не так про геніальність письменника й художника, як передусім про геніальність учених, правителів, політиків… Мабуть, вам не треба пояснювати, що це означає!

— Можливо, ми нарешті зможемо розв'язати всі проблеми нашого світу…

Боннард глузливо засміявся.

— Ви простодушний оптиміст. Кожне нове відкриття народжує нові проблеми, нові ускладнення. Певна річ, темпи розвитку науки і технічного вдосконалення людини різко прискорилися б, і чимало нинішніх турбот перестало б нас гнітити. Та чи зуміє сучасний світ використати ці можливості в належний спосіб? Боюся, що ні! Здається, немає відкриття й винаходу, що його не можна було б використати проти людини… Ви гадаєте, нейродин не може бути засобом пригноблення людства?

Я відчував, як мені передається неспокій, що, напевно, багато років мучив цього незвичайного чоловіка.

— Розумію. Проте навряд чи таке сенсаційне відкриття вдасться приховати. Як мені відомо, над нейродином працюють уже, зрештою, вчені кількох країн… Чи є гарантія, що де-небудь… — я замовк.

— Гарантії немає. Але… — Боннард завагався. — Бачте… ми намагаємося завчасу протидіяти розвиткові досліджень у небезпечному напрямку. Річ у тім, що ні найтовщі мури, ні найпильніша варта не зможуть запобігти небезпеці. Навпаки, вони тільки викличуть недовіру і небезпечне суперництво. Гарантією, коли в даному разі взагалі можна говорити про якусь форму гарантії, є повний обмін інформацією і заборона проведення серйозних експериментів, котрі не гарантують, що наслідки досліджень будуть використані згідно з інтересами суспільства. Нейродин не повинен опинитися в руках бандитів і злочинців…

— Я не зовсім розумію. Ви, професоре, вважаєте, що злочинний світ може зацікавитися нейродином?

— А хіба злодії й бандити зустрічаються тільки серед звичайних злочинців? Жадоба зиску і расизм, не кажучи вже про бажання заволодіти світом, ведуть до особливо небезпечного для людства гангстерства. Неважко уявити собі, на що б перетворився нейродин у руках Гітлера і концерну «І. Г. Фарбен»! Ви думаєте, це випадково, що першою людиною, особистість якої перенесено на нейродин, став письменник, а не, скажімо, фізик? Можу вас запевнити — ніде на земній кулі не пробують зараз створити геніального політика або вченого. Не тому, що інші лабораторії не спроможні на такий експеримент або що вони не мають достатньої інформації. До нас постійно приїздять дослідники зі сходу, з півночі… Ви спитаєте, чому ж саме в нас? Цьому сприяли два чинники: першість у створенні нейродину, яка належить Буртові, а також те, що… що держава наша є невеликою, небагатою й нейтральною країною.

— Ви гадаєте — вдасться затримати прогрес?

Боннард гнівно глянув на мене, потім, скривившись, промовив:

— Занадто сильно сказано, мій любий! В даному разі йдеться не про гальмування прогресу, а про свідоме, розумне використання відкриття в інтересах людства. Ви скажете — це теж дуже гучні слова. Але по суті так воно й є. Спершу ми мусимо грунтовно дослідити можливості нейродину, щоб зуміти протидіяти небезпеці й запобігти їй. Звісно, повної впевненості, що нам поталанить, немає, але нічого більше не лишається робити, як вірити в розум…

— А ваші супротивники знають усе це?

— Не мої, мій сеньйоре, не мої особисто, — обурився вчений. — Збутися мене — це річ, у принципі, проста. Випустити одну-єдину кулю… Але це нічого їм не дасть. Знайдеться багато інших…

Боннард поставив коробку на полицю і підійшов до дверей.

— Ходімо вже…

Я зупинився на порозі.

— Чого ж вони хочуть?.. — схвильовано спитав я.

— Влади! Влади над інститутом, над нейродином, — відповів він стомленим голосом. — Ви питаєте, чи знають люди, які підкопуються під нас, що тут відбувається насправді? Гадаю, дещо знають, принаймні.. знають ті, хто ними керує… здалека. Вони чудово розуміють, за що йде боротьба. Зрештою… такі типи, як да Сільва, переслідують тут зовсім інші, власні інтереси. Вони хочуть здобути владу в нашій державі, ось у чому полягають їхні прагнення. Ті ж, хто підтримує їх іззовні, вважають, що таким шляхом досягнуть контролю над інститутом. Але вони помиляються. Аби дійшло до того, що люди типу да Сільва перехопили б кермо правління, інститут Бурта перестав би існувати… — тихо докінчив він.

— А Браго? — стривожено спитав я. Боннард не відповів на моє запитання.

— Вертайтесь униз, — сказав він, замикаючи на ключ двері архіву. — Ви знаєте вже досить багато, щоб зробити власні висновки. Сподіваюсь, ви це зумієте, — голос його знову став сухий, у ньому, як мені здалося, прозвучав жаль. — До ранку ще доволі часу. А зараз порозмовляйте з сеньйорою де Ліма. Коли вона згодиться перебути тут ніч і повернутися додому завтра вранці, можете їй розповісти, як справа з Браго. Важливо, щоб вона це знала, перш ніж зустрінеться з Маріо. І при нагоді попросіть доктора Далі зайти до мене в кабінет.

Професор провів мене до сходів і повернувся. Спускаючись униз, я роздумував, що скажу Долорес. Враження, яке справила на мене сенсаційна розповідь Боннарда, було надто сильне, а проблем надто багато, щоб я міг дійти якихось конкретних висновків. Я був приголомшений і вражений до краю. Водночас мене мучили сумніви. А раптом усе це — лиш майстерна містифікація, що приховує ниці інтереси різних людей?

Я не міг нікому довіряти. Вплутуватися в якусь серйозну політичну інтригу, та ще й, як сказав Боннард, міжнародного масштабу, було б непростимою дурницею. Я ніколи не втручався в політику. Чому ж тепер я мав порушити свій принцип, до того ж наражаючи себе на небезпечний риск? Хіба ж у такій ситуації можна зберегти незалежне становище?

Одне слово, я мусив якнайшвидше віч-на-віч поговорити з Катериною.

Я вже спустився в хол. Долорес і Катерина досі сиділи за столиком. Захоплені розмовою, вони не помітили моєї присутності.

Мені пригадалося те, що розповів Ігнасіо. Сходи вели далі вниз — у підвал. Можливо, саме там були таємничі пристрої, в яких розвивалася особистість Браго! Боннард, напевно, не збирався показувати мені цих апаратів. Невже він боявся мене?

Я подумав, що зараз маю, можливо, єдину нагоду перевірити те, що ми почули від Ігнасіо. Я почав поволі сходити вниз, намагаючись ступати якнайтихіше.

Світло в підвалі було тьмяне, але я все-таки зміг роздивитися довкола. Яруси, розташовані нижче. рівня холу, колись правили за процедурний відділ санаторію — про це свідчили сліди написів на стінах. Тепер вони були переобладнані під лабораторію. Від сходів ішов довгий коридор з рядом дверей обабіч. У глибині металеві грати відгороджували від коридора просту квадратну залу. Я підійшов ближче і побачив у напівтемряві якусь округлу постать, схожу на величезну скляну грушу, з'єднану трубками або кабелями з безліччю циліндрів і куль. Поверхня «груші» була частково покрита якоюсь блискучою, сріблястою речовиною, можливо, для термоізоляції.

Я притиснувся обличчям до ґрат, з цікавістю розглядаючи пристрій. З приладу не долинало жодного звуку, не було помітно жодного руху чи бодай миготіння контрольних ламп — ніщо не виказувало його роботи. Можливо, це була не система нейродину, а якась інша апаратура, що давно не діяла. Однак Ігнасіо згадував про такий пристрій… А що, як саме в цьому грушеподібному творінні ув'язнена «душа» Хосе Браго?..

Раптом я здригнувся. Чиясь рука торкнулася мого плеча. Я враз обернувся. За мною стояв Маріо. Він, напевно, щойно зайшов сюди, до того ж дуже тихо, бо я не почув жодного підозрілого звуку.

— Не бійтеся, — промовив він упівголоса. — Немає чого…

— Ти заскочив мене зненацька… — намагався виправдатись я. — Оце воно і є? — показав я на апаратуру за гратами.

Хлопець ствердно, кивнув головою.

— Ви розмовляли з професором? — спитав він пошепки.

— Авжеж.

— Ви приїхали з мамою і дядьком по мене?..

— Не зовсім. Я приїхав передусім для того, щоб поговорити з професором Борнардом.

— Зробіть що-небудь, аби мама мене звідсіля не забирала, — сказав він благально.

— Це не так просто. Мама має право вимагати, щоб ти повернувся додому.

— Я повинен тут залишитися. Я потрібен йому. Зробіть що-небудь…

Я відчував, що не можу відмовити хлопцеві. До того ж у мене в голові народився новий тактичний хід.

— Я зроблю все, що буде можливо, — щиро запевнив я. — Однак попереджаю: можливо, на день-два тобі все-таки доведеться повернутися додому. Та насамперед треба переконати маму залишитися в інституті до ранку.

— Я знаю.

— Це передусім моя турбота, але ти можеш мені допомогти.

— Тобто як?

— Поки що згоджуйся на все і не заважай мені говорити. А тепер разом підемо нагору.

— Разом?.. — Маріо злякано глянув на мене.

— Хіба професор заборонив тобі бачитися з матір'ю?

Він, явно здивувавшися, заперечливо похитав головою. Отже, Боннард казав правду, що хлопець має повну свободу дій.

— Ну, то. нам ніщо не заважає, — мовив я. — Коли мама побачить тебе, вона зрадіє, і ми легше доможемося того, чого хочемо. Ну як, згода?

Проте Маріо й далі сумнівався.

— А коли вона захоче, щоб я поїхав з нею зараз?

— Я лишаюсь тут, а машини своєї я нікому не даю. Це моє тверде правило. Сеньйорина Далі теж, мабуть, не схоче вас одвезти…

— І шини попробивані…

— Які шини?

— А ви не знаєте? Вона поставила машину біля під'їзду, а хтось попробивав шини.

— То вони і в моїй можуть попробивати? — не на жарт стривожився я.

— Вам нічого не зроблять. Вони думають, що ви працюєте на да Сільва. Так ви вважаєте, що мама залишиться? — вернув він знову до свого.

— Вам довелося б іти пішки в «Каса гранде» або в попівство. Телефони не працюють, отже попросити машини в да Сільва не вдасться. Навряд чи твоя мама ризикнула б вирушити вночі, та ще й пішки… Вона боятиметься, щоб ти дорогою знову від неї не втік.

— І втечу!

— Не плещи дурниць! Передусім треба діяти спокійно і розважливо. Так ти кажеш, що ти потрібний батькові? — повернувся я до питання, яке не давало мені спокою.

Маріо непевно глянув на мене.

— Я мушу бути тут. Я йому потрібний, — прошепотів хлопець, а я побачив — у нього затремтіли губи. — Він не може залишитися сам… Для нього це… — Маріо раптом затнувся. — Ви не думайте, що це мені здається, — почав він, трохи помовчавши. — Професор каже так само. Він зараз почуває себе зовсім інакше… Вже не думає про… смерть, — докінчив хлопець здушеним голосом.

— Про смерть?

Мене це здивувало. Правда, із Боннардових слів вишивало, що Браго не дуже-то щасливий. Та невже оправа зайшла так далеко?

— Тепер ви розумієте? — прошепотів Маріо ледь чутно.

Я довго мовчки дивився на хлопця.

— Ходімо! — нарешті вирішив я, показуючи на сходи, що вели вгору.

Але події розвивалися інакше, ніж я планував. Ще на сходах ми почули піднесений голос матері Маріо.

— … І тебе вже зуміли одурманити! — обурено кричала сеньйора де Ліма. — Ти завжди, був нерозумний, Бет! Нерозумний і довірливий! Але я не дам себе ошукати! Мене ніхто не проведе.

— Стривай, Долорес! — долинув до нас схвильований голос Альберді. — Ти зовсім не розумієш, про що я кажу. Я справді розмовляв оце з Хосе!

— Ти брешеш! Хосе мертвий! А якщо ти з кимось і розмовляв, то не з Хосе. Чи й ти тек уже збожеволів? Що тут взагалі діється? Що зробили з моїм братом? А де Маріо? Ви казали, сеньйорино, що він здоровий, нормальний… А я ж знаю — він теж марить Хосе. Саме тому мені не дозволяють побачитися з ним! Ви боїтеся, що…

— Не хвилюйтесь, — Катерина була на диво спокійна. — Ваш брат не обдурює. Я розумію: те, що ви почули, на перший погляд здається абсурдом. І я так колись думала. Професор Боннард вам усе розтлумачить…

— Я хочу тільки знайти сина! Ви мене не ошукаєте!

— Хутчій! — кинув я пошепки Маріо, тягнучи його за собою.

На майданчику сходів ми трохи не зіткнулися з Боннардом.

— Куди ви поділися? — гнівно засичав він. Потім узяв хлопця за руку і підштовхнув до сеньйори Долорес.

— Іди!

— Маріо! — радісно вигукнула сеньйора де Ліма і підбігла до сина. Вхопивши його в обійми і пригортаючи до грудей, вона обсипала хлопцеве обличчя поцілунками.

Я нишком зиркнув на професора і помітив на його обличчі начебто хвилювання. Але тільки-но він перехопив мій погляд, вуста його скривила вже добре знайома мені неприємна, трохи глузлива усмішка.

— Ну, тепер багато що залежить від вашого адвокатського вміння, — кинув він мені насмішкувато.

— Маріо! Маріо! Якого ж ти наробив мені клопоту… — ридала сеньйора Долорес, не випускаючи сина з обіймів. — Правда, що ти повернешся додому? Ти більше не втікатимеш? Ну, скажи, Маріо! Все буде гаразд!

— Так, мамо! — погідливо сказав хлопець зміненим і тремким голосом.

— Пробач мені, дитино. Я знаю, що була недобра до тебе…

— Ні, мамо, тільки…

— Тепер буде інакше… Зовсім інакше. Ось побачиш!

— Авжеж, мамо… Адвокат казав…

Долорес випустила сина з обіймів і підійшла до мене.

— Сеньйоре адвокате! — вхопила вона мене за руку. — Я знала, що ви його знайдете! Знала! Я ніколи цього не забуду!

Я вирішив скористатися з нагоди.

— Я маю до вас прохання… Прошу мені вірити і точно виконувати мої вказівки, — мовив я значливо.

— Звісно, сеньйоре адвокате. Я все робитиму, як ви скажете. Аби тільки Маріо повернувся додому.

— Повернеться. Найпізніше завтра до полудня ви будете вдома. А зараз вислухайте мене спокійно й уважно. Нам доведеться взяти назад обвинувачення проти інституту Бурта, а також відмовитися від усяких домагань на авторський доробок вашого колишнього чоловіка, Хосе Браго.

— Розумію, — сеньйора де Ліма кивнула головою і значуще глянула мені у вічі.

Я збагнув, що Долорес витлумачила мої слова як маневр повести далі боротьбу з Боннардом, необхідний для безпеки Маріо. Чи міг я лишити її при цій думці? З одного боку це було б зручно, але, безперечно, не дуже чесно.

— Я не впевнений, чи ви правильно оцінюєте ситуацію, — промовив я. — Я не належу до легковірних людей, але мушу вам сказати: ви надаремне звинувачуєте свого брата в брехні й закидаєте йому надмірну довірливість. Хосе Браго справді живий, хоч і не в тому значенні, в якому ми звикли це розуміти. Живий не весь він, не його тіло, а, так би мовити, його думки, його особистість, його «я», одне слово, те, що ми звикли називати «душею». Зрештою, вам це найкраще розтлумачить професор Боннард…

— Я розумію. Все розумію, — квапливо запевнила сеньйора де Ліма.

— Але ж, мамо! Ти не віриш?!.. Маріо докірливо дивився на матір.

— Вірю, синку. Вірю! Можливо, ти маєш рацію. Я ще не зовсім розумію, але… Коли сеньйор адвокат каже і ти теж… І доктор сеньйорина Далі… Сеньйор професор дозволив тобі повернутися додому, правда? — несподівано звела вона розмову на інше.

— Ну що ти… Я завжди міг вернутися. Тут інша причина…

Хлопець запитливо глянув на мене.

— Яка причина? Скажи, синку, — в голосі Долорес я відчув тривогу.

— Ви, сеньйоро, надаремно й досі підозрюєте професора Боннарда в лихих намірах, — втрутився я в розмову. — Професор не силував Маріо лишатися тут. Присутності сина потребує Хосе Браго.

— Ах, Хосе…

Долорес розпачливо глянула на мене. Я вирішив довести розмову до кінця.

— Склалося так, що відсутність Маріо може негативно позначитися на психічному стані Хосе Браго. Правда, професоре?

— Я бачу, ви чудово поінформовані або незвичайно здогадливі, — відповів учений тоном, який, на жаль, не міг розвіяти сумнівів сеньйори де Ліма.

— Тому я й хотів вас попередити, — вів я далі незворушно, — що Маріо повинен регулярно, можливо, навіть через кожні кілька днів провідувати свого батька.

— Так, мамо! — схвильовано підхопив хлопець. — Я мушу приїздити сюди! Я йому потрібний!

— Звичайно! Ти провідуватимеш його, коли твоя воля, — поквапилась відповісти сеньйора де Ліма, хоч видно було — вона не сприймає всерйоз жодного слова. — Я сама привозитиму тебе сюди… Але ми заважаємо сеньйорові професору, — знову перевела вона розмову на інше. — Може, нам уже час їхати… — почала вона і затнулась, непевно глянувши на мене.

Тепер на мене чекала найважча частина розмови. Чи годі буде мого авторитету, щоб переконати її перебути ніч в інституті?

— Я гадаю — нам поки що нема чого поспішати… — обережно почав я. — Вже досить пізно, а нічні поїздки не вельми приємні… Сеньйоре професоре, у вас знайдеться для гостей якась кімната?

Долорес перелякано дивилася на мене.

— О, навіщо завдавати сеньйору професорові клопоту…

— Який там клопіт… — пробурмотів Боннард, що, певно, мало означати запрошення.

Цієї миті в холі знову з'явився молодий індіянин. Підійшовши до Боннарда, він щось сказав йому, але я не почув. Професор кивнув Катерині, і всі троє, перше ніж я встиг запитати, що сталося, квапливо вийшли. Сумніву не було — трапилося щось важливе. Однак я не мав часу на роздуми, бо сеньйора де Ліма заходилася мене допитувати, чому я так дивно поводжуся.

— Навіщо нам ночувати тут? Адже це безглуздо! Я справді боюся… — говорила вона, благально дивлячись на мене. — Краще вже поїдемо в «Каса гранде».

— Ми мусимо тут лишитися, щоб з'ясувати справу до кінця. Це раз! А коли говорити про «Каса гранде», то я не знаю, чи Маріо… — я замовк.

— Я туди ні за що не поїду! — прохопився Маріо.

— Ну, то ми можемо переночувати в мого брата! — не поступалася Долорес.

— Я лишаюсь тут, — квапливо сказав священик. — А зрештою… я ж казав тобі, Долорес… Передусім ти повинна сама побалакати з Хосе.

— Я?!

— Адже я казав тобі…

— Ти, мабуть, жартуєш…

— Ні, Долорес. Цього хоче Хосе. Йому не можна відмовляти…

— Ти знову за своє? Поясніть йому, сеньйоре адвокате…

Вона не докінчила, бо в хол повернулися Боннард і Катерина.

— Куди ви поділися, професоре?

Вчений не відповів на моє запитання. Він простяг до мене руку, в якій тримав невеличку пластмасову коробочку. Я подумав, що це портсигар, і вже потягся було до коробочки, але, на мій подив, професор квапливо відсмикнув руку і швидким кроком підійшов до сеньйори де Ліма.

Аж тут у наших вухах залящав пронизливий свист. Він линув саме з тієї невеличкої коробочки.

— Віддайте! — наказав Боннард, вимикаючи апарат і кладучи його на столик.

— Що? У мене… нічого немає! — бліднучи, пробурмотіла Долорес.

— Ви знаєте, про що я кажу! Віддайте добром! Інакше я накажу обшукати вас.

В очах Долорес з'явився страх.

— Ну, хутчій! Не гайте часу!

Вона розпачливо глянула на мене, потім на свою сумочку. Нарешті, відкрила її тремтячими руками і вийняла губну помаду в пластмасовій оправі — ту саму, яку перед від'їздом із «Каса гранде» приніс їй да Сільва.

Професор Боннард витяг із кишені хусточку.

— Покладіть на стіл!

Долорес, трусячись, виконала наказ. Бон-нард узяв хусточкою злощасну помаду і підніс її до апарата. Далі натиснув на перемикач — і знову залунав свист; професор одсунув апарат — свист стишився. Нарешті він ще раз натис на перемикач, і свист ущух.

— Звертаю вашу увагу як адвоката й довірену особу сеньйори де Ліма, — промовив до мене Боннард офіційним тоном, — що ваша клієнтка вчинила серйозний злочин і може бути притягнена до кримінальної відповідальності. Підслухування в нашій країні, на щастя, заборонене законом.

— Як ти могла, мамо!!!

Вигук Маріо був такий розпачливий, що тільки цієї миті я остаточно збагнув увесь трагізм становища.

–. Я не хотіла… Це не я… — прошепотіла Долорес.

— Цей мікрорадіопередавач твоїй мамі дав да Сільва, — поквапився я на допомогу нещасній матері. — Він дав їй оцей предмет замість губної помади. Надворі було темно, і твоя мама могла не помітити заміни… Ви знали про це?..

— Ні, ні! Я не знала!.. — розпачливо вигукнула сеньйора де Ліма.

— Вона обманює! — з обуренням промовила Катерина.

— Ні. Я не обманюю. Не обманюю… — ридала Долорес.

Боннард дивився на мене, примруживши очі. Потім перевів погляд на Маріо і, нарешті, на його матір.

— То ви стверджуєте, що мікрорадіопередавач дав вам полковник да Сільва? — різко спитав він.

— Авжеж. Це да Сільва. Я нічого не знала…

— Ви чули, сеньйори, що сказала сеньйора де Ліма? — промовив Боннард офіційним тоном. — Врахуйте, сеньйоре адвокате, що коли виникне потреба, я покличу вашу клієнтку за свідка. І, звісно, всіх вас теж.

Професор знову ввімкнув принесений ним апарат, потім узяв мікрорадіопередавач, забраний у Долорес.

— Сеньйоре да Сільва, — сказав він голосно. — Попереджаю вас, що коли ви спробуєте використати одержану злочинним шляхом інформацію на шкоду інституту Бурта, вас буде притягнено до відповідальності. Все!

Боннард сховав обидва апарати до кишені.

— А тепер він нас чує? — запитав я стишеним голосом.

— Він не чув тільки тоді, коли я говорив у мікрофон. Точніше, він чув наше заглушування.

— Як ви виявили, що нас підслуховують?

— Це Хосе. Нейродин відзначається високою чутливістю до електромагнетичного випромінювання. Себто Хосе має щось на зразок «радіорозуму». Тож він і зафіксував появу в нашому приміщенні нового, не відомого йому джерела випромінювання…

— Хосе?!.. — повторила сеньйора де Ліма, перелякано дивлячись на Боннарда.

— Пора вам порозмовляти особисто зі своїм колишнім чоловіком.

— Мені?!

— Брат же казав вам… Хосе вимагає цієї розмови, — озвалася Катерина.

— Я… не хочу!

Очі Долорес знову виповнилися страхом.

— Я піду з тобою, мамо, — Маріо ніжно торкнувся її долоні.

Вона вчепилася йому в руку.

— Маріо!

— Гадаю, буде краще, коли ви побалакаєте без свідків, — твердо сказав Боннард.

— Я не піду туди сама! — розпачливо вигукнула Долорес. Вона була бліда, як мрець.

— Ти не можеш йому відмовити… — лагідно мовив Альберді.

— Я… Я боюся! Боннард «а мить завагався.

— Ест! Ти підеш із нею. Так буде краще, — нарешті вирішив він.

Священик узяв сестру під руку. Вона не опиралася. Альберді повів її до сходів. Боннард мовчки ступав за ними.

Маріо дивився, як вони підіймаються сходами, і раптом, коли вони вже зникли з очей, кинувся навздогін.

Ми залишилися з Катериною.

— Ну й що ти на все це скажеш? — спитала вона, сідаючи в крісло.

— Дивно… — зітхнув я, вмощуючися поруч. — Важко навіть повірити. Скажи мені щиро, — схопив я її за руку. — Чи справді Боннардові можна довіряти?

— Звичайно.

— Його погляди щонайменше дивні. Я чув од де Ліма, що Браго симпатизував комуністам… Можливо, й Боннард теж… Все це досить підозріло.

— Облиш химери. Кожного, хто має радикальні погляди, люди типу да Сільва вважають комуністичним агентом. А якби навіть він і був комуніст?..

— Не в цім річ… Я на вашій політиці не розуміюсь і розумітися не хочу. Скажи мені краще, що це за історія з щоденником Браго?

— Дуже прикра, неприємна справа. Хосе залишив у дружини свій перший роман, кілька оповідань, а також щоденник, точніше, окремі нотатки, писані по гарячих слідах у певний період життя. Зрештою, щоденник був десь захований, але Долорес його знайшла і, прочитавши, спалила. Вона твердить, що то був пасквіль на неї, та, як каже Хосе, лише кілька невеличких уривків стосувалися його' дружини. Вона знищила також і його перші твори — або щоб помститися, або ж просто тому, що не вірила в їхню цінність. Може, певну роль у цьому зіграли й ревнощі до сина, який обожнював батька. Згодом виявилося, що нотатки вона спалила тільки після смерті Хосе, ховаючи їх кілька років, може, з якоюсь потаємною метою.

— І Маріо про це дізнався?

— Так. Але всього три місяці тому. Справа з щоденником тягнеться вже кілька років. Почалася вона, здається, десь через рік після офіційної смерті Браго. Не знаю, чи казав тобі Боннард, що внаслідок процесу перенесення особистості в пам'яті Хосе з'явилися значні прогалини. Це його страшенно мучило, надто пізніше, коли розумові здібності повністю відновилися. І тоді він згадав про щоденник. Ось тому Боннард вирішив добути в сеньйори Долорес ці нотатки. Але вона стала викручуватись. Твердила, що Хосе їй нічого не лишив. І професор, подумавши, що Браго страждає на парамнезію[11], поставив на цьому хрест. Правда, наявність творів підтвердили редакції, яким Хосе надсилав свої рукописи, але ж він міг їх і загубити. Кілька років після розлучення з дружиною Хосе пиячив і не раз впадав у нестяму. Пити він покинув лише за рік до смерті під впливом Боннарда й Альберді. Питання про щоденник постало знову всього кілька місяців тому, у розмові Хосе з Маріо. Хлопець пригадав, що років п'ять чи шість тому бачив у матері грубі зошити з якимись чернетками. На прохання Хосе, він заходився шукати їх удома, і не знаю, як там було, але врешті виявилося, що мати все знищила. А втім, хлопець спочатку й не знав, що йдеться саме про нотатки. Він шукав літературних творів.

— Он воно як. Тому Хосе й телефонував до Маріо? Його цікавили ці записи…

— Ні, — обурливо заперечила Катерина. — Хосе просто сумував за сином. Він справді його дуже любив і любить… Боннард зважився на цей доволі ризикований крок, враховуючи психічний стан Хосе. Питання про щоденник постало лише в третій чи четвертій розмові. Та й то випадково.

— Мені здається — ти ідеалізуєш Браго.

— Схаменися! Ти не знаєш Хосе! Ти не знав, який він був до смерті… І зараз… Ти бачиш його тільки очима оцієї відьми. Уявляю собі, що вона тобі про нього наверзла… Вона змусила свого сина присягтися, що він нікому не скаже про знищення рукописів — ти це знаєш? Од нього ти про це не довідаєшся. Він розповів тільки батькові.

— Чому ти так ненавидиш сеньйору Долорес? Мені здається, попри всі її вади, це сердешна, нещасна жінка.

— Що ти мелеш?! — обурилася Катерина. — Це зажерлива, підступна, себелюбна, безсовісна баба. Знав би ти, як натерпівся від неї Хосе!..

Я дивився на Катерину і роздумував, чому саме вона, завжди така справедлива й розважлива, не має й крихти співчуття до матері Маріо. Хіба вона не бачила того, що діялося тут кілька хвилин тому? Хіба не розуміла, що Долорес тільки заради сина зважилася на. розмову з своїм покійним чоловіком?..

— Катерино! А ти часом не була закохана в Хосе?

Вона різко відвернулась.

— То я не помилився! Зрештою, може, й досі…

Катерина обернула до мене обличчя. Вона мовчки дивилася на мене широко відкритими очима, але я бачив — думки її витали далеко…

— Ти гадаєш, що… безглуздо кохати тінь… — прошепотіла вона ледь чутно.

День знову стояв сонячний. Небо було чисте, без жодної хмаринки. Коли ми з Катериною й Альберді вирушали з інституту, я пошкодував, що мушу повертатися до задушливого міста.

Сеньйора де Ліма і Маріо виїхали з професором Боннардом чотири з половиною години тому, як і запланував учора вчений. Я бачився з ними вранці. Долорес була бліда і змучена. Я знав, що вона до пізньої ночі просиділа в Боннардовому кабінеті. Мабуть, вони все-таки порозумілися без моєї допомоги, бо я помітив, що вона ставиться до нього з щирою повагою. Де Ліма сказала мені, що я справді повинен якнайшвидше забрати позов, а вона постарається переконати свого чоловіка в правомірності цього рішення. — Я запевнив її, що зроблю це якнайшвидше. Мене нічого більше не затримувало в Пунто-де-Віста, і ми з Катериною домовилися, що, завізши Альберді в попівство, зразу поїдемо в столицю.

Шосе було безлюдне, і я подумав, що да Сільва після вчорашньої перестороги Боннарда зняв свої «пости». Проте Катерина не поділяла мого оптимізму: вона сказала, що полковник не з тих людей, які так легко капітулюють.

Альберді не брав участі в розмові. Похмурий і мовчазний, він сидів позаду нас, і хоч витяг бревіарій[12], однак не читав його, задумливо дивлячись поперед себе стомленими очима.

За два кілометри від інституту дорога звертала ліворуч і поволі бралася вгору, до горба, на схилах якого розкинулося селище. Сонце світило просто в очі. Я потягся по темні окуляри — аж раптом Катерина, що сиділа поруч мене, зненацька вигукнула, простягши руку:

— Поглянь!

Далеко попереду, здіймаючи хмару куряви, рухався людський натовп.

Він сунув назустріч нам щільною масою; над головами людей гойдалися барвисті прапори чи транспаранти. Невдовзі ми вже могли розгледіти, що то не прапори, а кілька церковних хоругов із мальованими ликами святих та богоматері.

Я трохи стишив швидкість, роздивляючись натовп. На чолі його якийсь крем'язень ніс здоровий хрест. Більшість чоловіків була озброєна киями й ломами, а де-не-де виблискували довгі ножі й навіть рушниці. Обабіч шосе простували жінки. Кілька хлопців бігли попереду процесії.

— Стій! — несподівано крикнула мені Катерина. — Панотче, ви бачите?!..

Я зупинив машину посеред дороги. Натовп був уже близько. До нас долинули загрозливі крики.

— Боже! Боже! — почув я позад себе розпачливий голос священика. — Спостигла нас кара!

— Повертай! — наказала Катерина.

Але, перш ніж я встиг розвернутися, Альберді відчинив дверцята, вискочив на шосе і побіг назустріч напасникам, щось вигукуючи й вимахуючи руками.

Побачивши священика, люди начебто збентежились. Крики замовкли; на обличчях одних з'явився подив, інших — радість. Проте натовп і далі сунув уперед і нарешті обступив священика, а тоді й нашу машину.

Священика Альберді зовсім не стало видно. Тільки його голос ледве долинав до нас крізь гамір і метушню. Але що саме він говорить — ми не чули.

Поволі гомін став ущухати. Дедалі більше голосів закликало до спокою.

— Нехай говорить! Нехай говорить панотець! Тихо! Тихо!

Священик проштовхувався крізь натовп до машини. За хвилину він уже виліз на багажник. Тепер він височів над натовпам, і всім було його видно.

— Тихо! Тихо! Тихо! — знову залунали голоси.

Альберді водив очима по обличчях, намагаючися зосередитись. Нарешті він підняв руку і повільно промовив:

— Во ім'я отця і сина і святого духа!

— Амінь, — прокотився натовпом шепіт.

— Хай боронить вас бог од лихих помислів і вчинків! — суворо почав священик. — Хвала йому, що я міг зустріти вас вчасно і закликати схаменутись! Не знаю, хто вам сказав, що мене ув'язнено… Але тепер ви самі бачите — це неправда! Я стою перед вами живий і здоровий… І кажу вам: не вірте брехливим чуткам!..

— Але ви, панотче, там були, правда?! — зненацька розітнув тишу чийсь голос.

— Був! — підтвердив Альберді. — І, як бачите, нічого зі мною не сталося! Я вже не раз казав вам, що це неправда, що це вигадки простодушних і нерозумних!.. Скажіть тим, хто казав вам про знамення на небі, що вони їм приснилися! Всеньку ніч я пробув в інституті Бурта і можу вас запевнити: жодних диявольських знамень я не бачив, і ніхто звідти ніяких кар на наше село насилати не хоче і не може! Тільки ми самі можемо накликати на себе біду!..

— А те, що казав Ігнасіо, син Дієго Мадуро? То теж неправда? — знову почулося запитання.

Крізь юрбу до самісінької машини пропхався кремезний молодий метис і спитав священика голосно, щоб усі чули:

— Ваша велебність, розкажіть, як було з тим Ігнасіо?

— А що він такого розповідав? — спитав Альберді, аби виграти час. Проте в його голосі бриніла прихована тривога.

— Ну… Адже ви, ваша велебність, самі краще знаєте!.. — пролунав інший чоловічий голос. — Ви ж, панотче, самі возили Ігнасіо до сеньйора полковника і чули, що й як було… Про ту душу!..

— Ви, святий отче, не гнівайтесь, що ми питаємо… — втрутилася літня жінка, що стояла поблизу. — Ми тільки хочемо знати, як усе було…

— Чи правда, що в тому інституті душі людські ув'язнені в клітки?.. Що вони б'ються, як птахи, і благають живих про рятунок?..

— Людина не може ні дня, ні години жити спокійно, поки ці диявольські сили чинять такі страшні безчинства…

— Хіба не гріх із цим миритися?!..

— А правда, панотче, що душа того, кого вийняли з могили, надаремне благає змилостивитися над нею?..

Запитання сипалися одне за одним. Гомін дедалі дужчав.

Альберді мінився на обличчі, хвилюючись більше й більше.

На щастя, а може, й на нещастя, ініціативу перехопив молодий метис, той, що поставив Альберді перше запитання. Він стрибнув на багажник і загукав на все горло:

— Тихо!!! Годі базікати! Дайте панотцеві говорити!

Натовп замовк.

— Панотець нам скаже! — повів далі метис. — Панотець ніколи не кривить душею! Адже ви знаєте!

Альберді дивився на нього очима, сповненими напруги і хвилювання. Щоки його палали.

— Не знаю, чи зрозумієте ви те, що я скажу, — нарешті промовив Альберді. — Досі людська душа після смерті перебувала тільки в руці божій… Ви питаєте, що діється в інституті Бурта? Я не збираюсь нічого від вас таїти! Там зроблено дивовижне. Те, чого ніколи ще не траплялося на світі. Справді, там зуміли зберегти душу людини, щоб вона могла спілкуватися з живими людьми, хоч тіло її померло і стало прахом…

Натовпом прокотився схвильований гомін. Катерина вчепилася пальцями в мою руку.

— Однак це зроблено не з допомогою сатани, а винахідливістю людського розуму, — вів далі Альберді, поволі опановуючи себе. — Просто люди дедалі краще пізнають таємниці, котрі досі вважалися таємницями бога. Я не хочу цим сказати, що вони чинять це наперекір божій волі. Незбагненні шляхи провидіння!.. Не нам втручатися в ці справи. Ні!..

— Ви чуєте, люди, що говорить панотець?! Усе це чистісінька правда! — вигукнула якась жінка.

— Замордували чоловіка, а душу його в клітці тримають! — заверещала інша.

— А тепер сина його хочуть замордувати! Ігнасіо казав… Він там!

Натовп збурився, заметушився. Звідусіль долинали гнівні окрики.

— Вгамуйтеся!!! Ви не зрозуміли, про що я кажу! — тукав Альберді. — Послухайте! Прошу, вгамуй їх! — мовив він до метиса. Але той безпорадно розвів руками і стрибнув з машини.

— Люди! Ми тут стоїмо, а там мучать християнські душі! — надсадно волала якась жінка.

— Чого ми чекаємо?!

— Нехай панотець іде з нами!

— Ні! Ні! — розпачливо кричав Альберді. — Не слухайте, що вони кажуть!

— Нехай панотець веде!

— Хутчій! Вперед!

— Ні! Не руште! Ідіть додому!

— Чуєте?! Панотець каже, щоб ми йшли!

— Чого стоїте? Хутчій! Хутчій!

Натовп рушив.

— Стійте! Стійте!

Натовп обминув машину й священика та й посунув далі.

— Стійте! Заклинаю вас ранами Христовими! Святою матір'ю божою! — волав Альберді захриплим голосом.

Але його вже ніхто не слухав.

Дорога перед нами збезлюдніла.

Альберді скочив на землю. Якусь мить він стояв занімілий, потім ніби враз отямився. Кинувшись у машину, він закричав:

— Їдьте за ними.

Я ввімкнув мотор. Уже почав повертати, коли Катерина схопила мене за руку.

— Ні! Це безглуздо. Де найближчий поліцейський пост?

— За церквою, біля шосе!

— Їдь якнайшвидше!

Такої шаленої їзди Пунто-де-Віста, мабуть, ще зроду не бачило. За якихось три хвилини ми були на місці.

Селище було майже зовсім безлюдне.

У будиночку, де містився поліцейський пост, панувала тиша. Двері були замкнені, але священик Альберді заходився стукати в квартиру коменданта, розташовану позаду поста.

Стукати довелося довго. Нарешті двері відчинились, і на порозі з'явилася худа маленька жінка у фартусі.

— Де чоловік? — запитав Альберді.

— Хворий… лежить від самого ранку… панотче…

— Почекайте мене тут! — кинув нам Альберді і квапливо зайшов у дім.

Жінка зачинила двері, і ми з Катериною лишилися на ґанку самі.

— Якщо цей бовдур справді хворий… — жахнулася Катерина. — Адже дорога кожна хвилина!

Я глянув на годинник.

— Вони доберуться до інституту не раніше як за сім-десять хвилин. Аби ми зараз виїхали, то могли б ще встигнути.

— А коли цей тип навмисне зволікатиме? Та ще поки Альберді стягне його з ліжка…

Боюся… боюся, що може бути запізно! Найкраще все-таки було б самим туди їхати…

— А може, ми перебільшуємо небезпеку? — спробував я її заспокоїти. — Навряд чи вони намагатимуться вдертися всередину. Мабуть, побояться. Щонайбільше — закидають інститут камінням…

— Ні… Ні… — заперечила Катерина, тамуючи нервове тремтіння губ. — Якщо вже священикові не вдалося їх зупинити — значить, вони ладні на все. Да Сільва, напевно, добре підготував грунт.

— То ти гадаєш — це він?..

— А хто ж іще? Шкода, що ми не поїхали просто до інституту. Можна було випередити… забарикадувати вхід… Там зараз не більше п'яти душ… Не знаю, чи вони взагалі мають чим боронитися. І чи спробують застосувати зброю… Це жахливо… Це я винна… — вона нервово глянула на годинник. — Коли він звідтіля вийде?!

— Заспокойся. Ще встигнемо! А їхати відразу не було чого. Та й ми взагалі не проїхали б. Вони б нас не пропустили. Не знаю, чи іншою дорогою можна туди дістатися…

— Минуло вже чотири хвилини… Що він собі думає? Вони вже можуть бути там!

Катерина застукала в двері. Ніколи ще я не бачив її в такому стані.

За дверима щось зашаруділо, але ніхто не відчиняв. Катерина почала грюкати кулаком. Це допомогло. Двері розчинилися, і на порозі знову з'явилася та сама низенька жінка.

— Панотець веліли сказати, що вже йдуть.

Будьте ласкаві, сеньйори, зачекайте ще хвилинку.

— А ваш чоловік?

— Уже одягається. Таке трапилось… Така біда…

Важко було збагнути, чи останні фрази стосуються самого інциденту, чи тільки клопітливих обов'язків поліцейського.

— Я вже більше не можу! їдьмо самі! — вигукнула Катерина.

Але тут на ґанок вийшов Альберді в супроводі сержанта поліції, того самого, котрий був присутній при ексгумації. Поліцейський квапливо застібав мундира.

— Їдьмо! — мовив до нас Альберді. — А ви негайно телефонуйте. І потім якнайшвидше — в інститут! — обернувся він до сержанта, який уже відчиняв двері караульні.

— Будьте спокійні, панотче. Я знаю свої обов'язки, — запевнив поліцейський.

— Хіба він з нами не їде? — захвилювалася Катерина.

— Він поїде мотоциклом. Але передусім йому треба викликати підмогу. Він зовсім один. Його підлеглі на обході…

— А на нього можна покластися? — спитав я Альберді, сідаючи за кермо.

— Гадаю, можна. Правда, я не дуже вірю в цю його хворобу, але він, здається, вже збагнув, що становище — справді серйозне. На жаль, сам він напевно не впорається.

— Коли ця допомога може поспіти? — вигукнула Катерина. — Поки вони доїдуть, буде вже запізно…

Я різко рушив.

— Їдьмо в «Каса гранде»! — через силу проказав Альберді.

— В «Каса гранде»? — аж підскочила Катерина.

— Іншої ради немає… Тільки да Сільва може їх зупинити. Якщо схоче, — глухо докінчив священик.

Брама була зачинена. Я засигналив; трохи згодом з'явився двірник, мовчки розчинив стулки і впустив нас на подвір'я.

Біля дверей уже чекав слуга, котрий провів нас до салону і повідомив, що «сеньйор полковник просить, аби ми трохи зачекали, бо він зараз дуже заклопотаний». Я відповів цьому підлабузникові, що мушу бачити господаря негайно в надзвичайно пильній справі. Слуга ґречно вклонився і вийшов.

Я був подумав, що да Сільва навмисне зволікає. Але він вийшов до нас хвилин через дві по тому, як пішов слуга. Як завжди, він був ґречний і усміхнений.

— Я дуже радий, що бачу вас, — почав він сердечно, ніби справді не міг нас дечекати-ся. — А особливо мені приємно, що сеньйорина Далі знову відвідала мою господу. Відтоді як ми бачилися востаннє, сталося стільки подій…

— Даруйте, але ми приїхали до вас у дуже пильній справі, — різко перебила Катерина. — Ваші люди напали на інститут Бурта. Якщо в вас є бодай крихта шляхетності, ви не допустите злочину!

— Але ж… Це, напевно, якесь непорозуміння… Мої люди? Це неможливо. Ви помиляєтеся, сеньйорино.

— Двадцять хвилин тому ми зустріли на шосе юрбу селян, підбурювану вашими людьми. Справа може скінчитися зле. Вони можуть знищити унікальну апаратуру, можливо, навіть учинити вбивство… А втім, ви все знаєте краще за нас, полковнику! Не можна гаяти ані хвилини!

— Це прикро… Це дуже прикро… Мої орендарі… На жаль, звідкіля мені знати, що вони роблять? Якщо я почну цікавитися всім…

— Годі марнословити! — прохопився Альберді. — Я бачив Пабло Матіаса, Лукаса Валлейо і навіть Родрігеса. Це вони підбурювали людей…

— Коли це правда, вони будуть суворо покарані.

— Не прикидайтеся! Ви повинні негайно наказати їм припинити це неподобство!

— Я повинен їм наказати? Яким чином?

— Ви самі знаєте яким. Адже ви підтримуєте з ними постійний радіозв'язок.

Да Сільва з ненавистю дивився на священика.

— Прошу вас відповідати за свої слова! Я нічого не знаю ні про який напад на інститут! Вам приснилося, панотче! Що ж до моїх орендарів, то справді, — в очах да Сільва спалахнули злі іскорки, — це люди темні, обмежені, забобонні… Але це не моя провина, а ваша! — промовив він з неприхованою іронією. — Я даю їм тільки роботу, житло… Моя сфера дій — матерія, а не душа…

Священик Альберді похитнувся, немовби його вдарили. Він нервово стиснув кулаки, і я думав, що він кинеться на господаря, але вони лише міряли один одного ненависними поглядами.

Та Альберді раптом опустив очі. Його голова хилилася нижче й нижче. Да Сільва прояснів на виду.

— Я вас благаю… полковнику… — прошепотів священик.

Да Сільва мовчав. Він вочевидь тішився приниженням супротивника.

Катерина розпачливо глянула на мене.

— Не відмовляйте, — промовила вона до да Сільва. — Запевняємо вас — це не обман.

Ніхто з нас трьох не збирається заважати вам. Але прошу вас — зарадьте біді. Ніхто не знатиме, що ви причетні до цього, повірте нам!

Господар безпорадно розвів руками.

— Чим же я можу зарадити? Перш ніж я туди доїду… А втім, ви казали, сеньйорино, що це якась банда засліплених фанатизмом мешканців Пунто…

Катерина не зводила очей з да Сільва.

— На жаль, я безсилий… — сказав да Сільва, ховаючи очі.

Катерина глянула на нього з відразою.

— Якщо ви відмовите… то… то…

Да Сільва раптом насупився. Але перш ніж він устиг щось сказати, я втрутився в розмову.

— Гадаю, сеньйор полковник зробить усе, що зможе!

— Ви, далебі, перебільшуєте, — да Сільва раптом змінив тон. — Адже ми не знаємо, чи ці люди взагалі дісталися до інституту. Може, вони вернулися… Або, в крайньому разі, виб'ють кілька вікон та й розійдуться по домівках.

— А якщо вони вдеруться в інститут? В лабораторію…

— Але ж професор Боннард сьогодні поїхав з інституту. Його бачили вранці в Пунто, а потім у машині на шосе. В машині були сеньйора де Ліма та Маріо…

— Йдеться не про них. В інституті залишилося всього кілька працівників. Адже сьогодні неділя… А якщо вони спробують вчинити опір нападникам? Не кажучи вже про знищення апаратури… Не знаю, чи усвідомлюєте ви важливість експериментів, які провадить професор Боннард?

Да Сільва пильно глянув на мене.

— На жаль, не знаю, — зітхнув він. — Але мені дуже цікаво… Адже ви перебули там ніч…

— Облишмо, нарешті, цю гру! — Катерина «є витримала. — Сеньйоре да Сільва! Невже ви не розумієте, що вам од цього все одно не буде. ніякого зиску? Навіть коли… — вона затнулась.

Да Сільва ледь усміхнувся.

— Вам дуже до лиця оце святе обурення, — сказав він спокійно. — Попри все раджу вам: беріть приклад із сеньйора адвоката. Він серед нас найрозумніший і скаже вам, що будь-яке звинувачення, висловлене при свідках, мусить бути зміцнене доказами. Інакше воно може обернутися проти обвинувача…

Вести далі розмову справді не було сенсу, а час спливав.

— Їдьмо! — промовив я підводячись. — Сеньйор полковник напевно зробить усе, що зможе…

— Звісно, я спробую… Я зараз же виряджу кілька чоловік, — підхопив да Сільва. — Вельми прошу вас, сеньйорино Далі, даруйте мені за нетактовну поведінку… — вклонився він Катерині.

Вона не відповіла. Одвернувшись від нього, ніби не помічаючи, поквапилася за Альберді до виходу. Господар мовчки йшов за нами.

Біля дверей він делікатно взяв мене за руку.

— Дякую вам, сеньйоре адвокате. І пильнуйте за Долорес. Вона мусить мовчати!

Я різко висмикнув руку і збіг сходами на ґанок.

Катерина й Альберді вже сиділи в машині.

Я дав повний газ і, проїхавши на всій швидкості через одчинену браму, повернув на дорогу. В голові шуміло.

Я був лютий на да Сільва, на Долорес, Альберді, Боннарда, на весь світ. А передусім на самого себе.

Не міг збагнути, як це, власне, сталося. Чому я дав себе вплутати в цю інтригу?

А може, я все-таки надаремне нервуюся? Можливо, цієї миті да Сільва вже з'єднується по радіо з своїми людьми?.. Можливо, зрозумів, що це безглуздо?

Катерина думала про те саме.

— Ви гадаєте, панотче, що він одверне напад? — почув я її сповнений тривоги голос.

— Не знаю… — глухо відповів Альберді.

Я гнав машину до шосе. Швидше б виїхати з лісу на відкритий простір.

Нарешті шосе! Ми спускалися з невеликого схилу — попереду вже виднілася темна смуга зелені, що обступала інститут.

Раптом серце в мене стислося. Над лісом здіймалася в небо хмара чорного, густого диму.

Отже, да Сільва не встиг. Та, певно, й не пробував. Пожежа спалахнула, мабуть, ще тоді, коли ми починали з полковником розмову. Він добре про це знав…

Ми обігнали машину з солдатами. Поміж кущами обабіч шосе шмигали якісь постаті.

— Хутчій! Хутчій! — розпачливо гукала Катерина.

Інститут був ближче й ближче. В повітрі вже пахло гаром, а хмара диму висіла високо над нашими головами.

Нарешті показалася будівля. Вітер дув із заходу, і лівого крила пожежа зовсім не зачепила. Її вже, напевно, пригасили, бо ніде не видко було полум'я. Тільки з головного входу і розбитих вікон другого поверху ще валив густий дим.

Я зупинив машину за кілька десятків метрів од інституту. Юрби вже не було. Лише кілька обсмалених чоловік, певно, інститутських працівників, бігали довкола будинку, гасячи пожежу.

По той бік дороги, неподалік бічної брами, якась дівчина перев'язувала голову закривавленому чоловікові. Поруч стояв начальник поліцейського поста зі своїм помічником.

Ми підбігли до них. Я впізнав пораненого — це був той самий молодий індіянин, котрий вчора ввечері пустив нас в інститут.

— Що з Браго?

Катерина була бліда, як смерть. Індіянин глянув на неї нестямним поглядом.

— Вони вдерлися… туди… вниз… Напевно, знали… У них був бензин… Я пробував їх затримати… — прошепотів він.

— Ми нагодилися вчасно, — хвалькувато сказав сержант. — Нам навіть не довелося застосовувати зброї. Вони відразу розбіглися. На щастя, зруйнувати будинку вони не встигли. Кілька чоловік побито. І поранено сеньйора доктора… — показав він на індіянина. — На щастя, ніхто не загинув!

— Не загинув… — повторив священик Альберді здавленим голосом.

Я мимоволі глянув на потрощені двері холу. Дим, що виходив крізь них з підвалу, ставав дедалі прозоріший.