^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

Уже втретє прилаштована в кухні пастка для мишей була порожня. Шматочок сиру з'їдено. Пружину спущено. Дротяні дверцята зачинено. А всередині — пустка. Але хтось же там побував? Уздрів сир. Лигнув його. Облизався. Спустив гачок механізму, а сам прослизнув крізь ґратку? Вийшов і шляхетно примкнув за собою двері?

Нез'ясована загадка. Огрядний пекар так сушив над нею голову, що аж схуд на три кілограми. Перше ніж вирушити до пекарні, він ще досвітку скрадався навшпиньки кухонним коридором, плекаючи надію застукати невідомого злодюжку. Марно. Увечері був змушений знову споряджати пастку. То в чому тут заковика?

На це питання добре міг би відповісти кіт Фелікс. І не тому, що аж надто співчував хазяїнові, — той, на думку Фелікса, несправедливо довірив кращу ділянку його мисливських угідь безглуздій дротяній машині. І не тому, що справжній винуватець був йому такий неприємний. Зовсім ні. Просто коли Фелікс згадував про нечуване потурання сірим шкідникам, у його котячій душі все переверталося. Шерсть ставала дибки, а очі посилали в темряву зелені іскри. Тричі Фелікс був свідком того, як визволяли з пастки ненависних йому тварюк. А один раз навіть сам жертвою став. Коли вистежене та надзвичайно майстерно впіймане на гарячому мишеня (воно саме цупило хлібні окрушини) було прямо-таки вихоплене в нього з рота й винесене за межі оселі. Фелікс тоді зашипів та дряпонув повітря біля самісінької долоні кривдника. І потім довго не міг угамуватися, відчуваючи, як вивітрюються з кімнати пахощі щойно впольованої миші. І хоч його розум визнавав за дужчим право розпоряджатися його здобиччю, серце його відмовлялося підкоритись цьому безжальному щодо чесних котів закону.

Так сталося, що Принц загубив свою Русалоньку. Він шукав її по різних світах, перебирався від зірки до зірки. І всюди, дізнавшись про його печальну історію, всі намагалися йому допомогти: птахи та звірі, квіти й трави, феї та джини. Ельфи зіткали для Принца чарівний килим і плащ подорожнього, гноми загартували в росі його меч, а друзі-світлячки супроводжували його в усіх мандрах, почергово присвітлюючи йому на дорогу зеленим ліхтариком надії. Але саме тоді, коли здавалося, що ось-ось відбудеться щаслива зустріч, коли зелена іскринка, зовучи його за собою, радісно засяяла, — шлях перетнула грізна, похмура сила. Немов накрила сірою холодною тінню. Нічого в житті не боявся Принц, а тут зрозумів: не вблагати йому цієї страшної сили й не обминути. Не візьме вона в нього самоцвіти-смарагди, не змилостивиться, не відступить. Доведеться стати з нею на прю. Але здолати її навряд чи поталанить…

Рожева цятка спалахнула в блакитному досвітковому небі — наче божевільна зірка, що переплутала день з ніччю. Глибинно-утробне ревище покотилося рівниною, а в контрольній вежі космодрому запрацювали прилади вимірювання радіоактивності й послали до центрального пульту сигнал тривоги. Начальник космопорту здивовано поглянув на несподівану гостю, — вона саме прорізала своїм вогненним хвостом хмарини, — потім перевів погляд на стрілки радіометрів: вони мовби виконували танок святого Вітта. Ракета ж тим часом сідала, увімкнувши атомний двигун, — тож вогненний стовп, який вивергали її дюзи, не обіцяв космодромові нічого доброго. Гуркіт здійнявся страшенний. Звукоізоляцію спостережного посту вочевидь не було розраховано на такі візити. Затиснувши долонями вуха та, немов риба, роззявивши рота, диспетчер підвівсь, аби ліпше роздивитись крізь скло захисної бані, яких пошкоджень зазнає бетонований посадковий майданчик від цієї велетенської сталевої сигари.

— Вісімсот рентген на годину в точці дотику! — вигукнув він і показав на комп'ютерний дисплей. — Які негідники! Зробили капость, а нам після них прибирай!

Потік полум'я вичерпався. Ракетні сопла випустили струмені дезактивуючих розчинів. Бетонка ще парувала, коли на трапі з'явився чоловік. Він спускався не квапливим кроком винуватця, а командирською ходою певної себе людини. Телекамера впіймала у фокус розпізнавальний жетон на грудях прибульця. — забубонів дешифратор, натомість символів пішов перелік звань, посад, повноважень візитера. Начальник порту всього й недослухав. Притримуючи кашкета, перестрибуючи через кілька сходів, розштовхуючи плечима неслухняні автоматичні двері, він кинувся назустріч. — Маю честь, ваша ясновельможносте!

— Та годі вам, спочиньте! — рука начальника порту потонула в генеральській долоні, потиск був міцний, та й сам генерал, судячи з усього, бойовий, не кабінетний: червоняста космічна засмага, дві-три зморшки на обвіяному чужими вітрами мужньому чолі, ледь примружені від постійного стеження за приладами голубі очі. Ще зовсім молодий. Славний хлопець. Із тих, за якими дівки сохнуть. Років тридцяти на позір, а вже яка посада, який чин… І не вдає з себе бозна-кого. На перше враження — хороша людина. Якщо, звісно, не замислюватися над тим, за які заслуги дають генеральство у військово-космічних силах Непереможної імперії…

— Ходімо, зараз чиститимуть поле, — сказав начальник винувато, начебто це особисто він, а не генеральський корабель став причиною того, що територію заражено. — Адже ви сідали на ядерному приводі…

— А що ж нам було робити, падати? Планетарне пальне ми використали під час атмосферного маневру. Ви дали неточний посадковий пеленг!

— Ми? Неточний? Та не могло такого бу… — Язик начальника зачепився за ряд передніх зубів і задерев'янів, утримавши на самому кінчику виправдовувальні слова. «Ет, цур тобі! Нехай буде неточний. З генералами ліпше не сперечатися». — Винуват! Я до ваших послуг, жду наказу, — мовив уголос і одвів погляд.

— Спишемо на похибку апаратури. Догани не буде. Тим більше, що я маю для вас приємну новину. Ваш рапорт найвищому чоловому вдоволено. Створено спеціальну комісію з досліджень морського феномена. Мене призначено головним.

«От і все», — промайнула думка в начальника порту. Ясний день потьмарився для нього. Із сірих кам'яних будівель, паливних танків, ажурних конструкцій радарів неначе вичавили повітря.

«От і все… Треба ж… А я таку надію плекав!»

— Що з вами? Ви не радієте?

— Радію, ваша ясновель…

— Тоді не гаятимемо часу. Покажіть мені це диво. Цистерна, де ви його утримуєте, для транспортування придатна?

— Аж ніяк.

— Гаразд. У мене на борту є спеціальний контейнер.

Кіт прослизнув крізь тьмаве скло й зістрибнув на підлогу. Перед тим як здертися на ліжко, шляхетно шаркнув лапкою по казенного вигляду лілолеуму та стягнув з голови рожевий ковпачок, як і годиться добре вихованому котові. Хлопчик подав назустріч приятелеві руку. Щось буркочучи про дощовиту осінь та передчасні зазимки, кіт заліз під ковдру, пововтузився, допоки вмостивсь якомога затишніше, а тоді замуркотів. Його колискова кликала в той світ, що був непідвладний гірким пігулкам, безсонню та болю.

Під заспокійливе муркотіння повіки заплющувалися несамохіть. Надокучливе гуготіння дощу за вікном розчинялося в шерехові моря, в шелесті незнайомих рослин… Коли прочинилися білі двері палати й крізь отвір показалося сховане по самісінькі очі марлевою маскою обличчя медсестри, хлопчик уже спав. Жінка вирішила не будити його (тим паче, що турбувати пацієнтів їй категорично заборонялося, адже кожна мить супокою, відвойованого в недуги, тут уже вважалася щастям). Вона тільки підправила ковдерку та поклала на тумбочку кілька пігулок у кольорових облатках. Кота на цей час у ліжку вже не було, залишились хіба що тепла заглибина та кілька шерстинок. І з легкої усмішки на хлопчикових вустах можна було здогадатися, що пухнастий товариш не покинув його, — навпаки, — спокійно й невимушено перебрався в щасливий дитячий сон…

Республіканський крейсер розламувався на шматки й падав. Розтерзаний прямим влучанням, зібганий ударом об атмосферу, він дедалі глибше поринав у повітряний океан чужої планети, немов шукаючи на її поверхні свого останнього прихистку. Десь поза небосхилом залишилися спалахи лазерних імпульсів, сплески вибухів та стрімке переміщення космічних кораблів. Запал атаки, страх, затиснутий кулаком волі, жага перемоги та гіркота невідворотної поразки — все померло там, за межею. Крейсер «Волелюбний» ніщо вже не могло врятувати, — він, мов розпечений метеорит, бухнувся в море. Горою здійнялась велетенська хвиля і невдовзі опала. Побрижена шкіра моря знову стала гладенькою. Розтануло гуркітливе відлуння удару, розвіявся дим. Нищівне ревище падіння поглинуло неголосний сплеск: то спрацювала кормова катапульта. Вона підкинула над водою рятівну капсулу з єдиним живим членом екіпажу. Пуп'янок парашута розпустився і, заохочуваний вітром, поплив до найближчого материка…

Гальюнер отямився від того, що його ліву щоку лоскотала мураха. Розплющив очі і, на свій подив, упевнився, що хоча гермошлем був із тріщиною, він може дихати. Звівся на рівні. Голова паморочилася. Ритмічно здригалась галявина, різнобарвні плями гасали по заростях папороті та ожини. У вухах усе ще вчувався голос командира:

— «Волелюбний» викликає флот! Усім кораблям бойового дозору: в секторі ЕЛЬ-17 мене атаковано великими силами Олігархії! Веду бій із трьома лідерами класу «Буревій».

Тіло ще пронизувала вібрація механізмів гравізахисту, а тим часом було зрозуміло: контузило його легко. Болісні ілюзії незабаром минуться. Залишиться тільки самотність.

Насамперед гальюнер установив радіомаяк. Коротко оповістив про останнє бойовисько. Про те, що якимось побитом лишився живий, бо інші офірували на кін загальної справи усе до останку, тож більше нікому нічого не винні. Хотів додати, що коли настане його час, учинить так само, як брати по зброї, — піде з вірою в майбутню перемогу й торжество справедливості. Але місця в рекодері маяка залишилося обмаль. Тому про перемогу та царство свободи він вирішив не розводитися, — лише кількома словами описав планету — своє теперішнє пристановище: сила тяжіння — 0,97 «же», вміст кисню у повітрі — 31,7 %, наявна біосфера земного типу.

Радіомаяк — єдина тепер надія. Колись його сигнали вловлять антени якогось республіканського корабля. Про те, що станеться, коли сигнал перехопить зореліт Олігархії, гальюнер думати не хотів. Сам собі поклав, що в полон здаватися не збирається і рабом олігархів не буде. Руків'я лазерного пістолета (воно стирчало з умонтованого в скафандр зарядного пристрою) додавало певності, що відбуватиметься все так, як він замислив. Тому над його життям тепер владарює тільки випадок, а не лиха примха ворога.

Тубільці натрапили на нього ближче до надвечір'я. Спершу гальюнер почув цокання копит, потім хрипке іржання. Навіть якби хотів, то не знайшов би у місцевих жителів схожості з темними дикунами. У групі вершників, що виринула з-за дерев, переважали ошатно вбрані рицарі й дами. Чоловіки шанобливо привітали гальюнера. Жоден із них не доторкнувся до зброї. (Згодом він зрозумів — його скафандр був схожий на легкі лати. Шатро парашута, що заплуталося в гіллі, не викликало сумнівів у його небесному походженні).

Нетривалий — трохи більше двох днів — перехід через ліси та горбкуватий степ незнаного світу — справили на гальюнера більше враження од кількарічних польотів у міжзоряному просторі (спочатку на дредноуті «Рівність», тоді на рейдері «Визволитель», далі — після поранення — на космічній станції «Дельта» й оце нарешті…).

Він прислухався до пташиного співу, вдихав пахощі сосон та квітучого хмелю… Хтось із місцевих збагнув, що прибулець знесилений, а може, й поранений, — тож йому не запропонували їхати верхи. Кінні ноші, погойдуючись, несли гальюнера крізь верескові хащі, — а йому здавалося, що над ним колихаються водорості, а сам він перетворився на маленьку рибинку, ніби та, що плавала в акваріумі їхньої кают-компанії.

Непомітно для себе гальюнер упав у забуття. Йому примарилося, що він і справді та сама рибинка, що випливла крізь пробитий борт затонулого зорельота. І він зрадів: яке щастя, що корабель упав якраз у цьому квадраті, а не десь у полярній пустелі… А потім згадав, що першим залпом ворожої батареї розтрощило якраз кают-компанію. І знову потішився, що літав на «Волелюбному» недовго, ні з ким із команди навіть потоваришувати не встиг.

Його принесли в оповитий плющем замок. Кам'яна скеля, що на неї спирався підмурівок фортеці, обросла бурувато-зеленою бородою мохів. Їжа й питво, яким частували гальюнера, здавались йому прісними, наче папір. Лише згодом він навчився розрізняти відтінки запахів, полюбив напій із брусниці та присмачені оливою боби.

Мешканці замку сприймали чоловіка з небес як нечуване диво. Та не меншим дивом видалося й гальюнерові їхнє життя — просте і радісне, невибагливе й рахманне водночас.

Мешканці замку спілкувалися химерною, але цілком зрозумілою говіркою. Гальюнер спробував з'ясувати, чому місцева мова така схожа на неспеціалізовану версію трансгалактичної «терралінгви-4», однак це йому не вдалося.

Літописи збереглися лиш почасти, в переказах та легендах щодо прибульців із космосу та предків-зорельотників не згадувалось. А втім, за кілька століть у Галактиці все так переплуталося… Стільки уламків колись єдиної людності розлетілося по Всесвіту, оселилось на далеких планетах, заснувало ізольовані колонії та досягло нечуваного розквіту, чи, навпаки, опустилося до первісного дикунства та знову почало тяжкий шлях розвитку, — що тепер годі розібратися в історії кожного щойно відкритого світу…

Гість набрався сили й швидко порозумівся з господарями, оскільки був чоловіком товариським і розумним. Його навіть полюбили. Надто він припав до душі королю, котрий теж мріяв злетіти, мов птаха, у небо. Ще більше від короля прихилився до нього королівський небіж. Кмітливий хлопчина. Всюди ходив за ним назирці. Розпитував. Дивувався. А ще в короля була дочка… Молода, гарненька, скромна. Накидав на неї оком багато хто, і не через те, що вона мала успадкувати королівський престол. А гальюнер, як і всі військові астронавти, не розпещений дівочим товариством, мало не впустив келих, побачивши її. Вона здалася йому наскільки вродливою, настільки ж і неприступною. Цілий день він похмуро мовчав. А коли сіло сонце, він уперше погодився зіграти в кості. Випив із гравцями якоїсь настоянки. Від незвички хміль ударив у голову. Розв'язався язик. Захлинаючись, розповідав слухачам про дренажні системи та периферійні трубопроводи космічних кораблів, про молекулярні фільтри та помпи, про компресори, аератори й станції нейтралізування стоків. Про те, наскільки важливо у глибинному космосі зберегти кожну молекулу води, кожен атом кисню. І яка незмірно велика роль його, гальюнера, в обслуговуванні тих складних та вередливих механізмів, призначених виконувати це завдання.

Його слухали, роззявивши рота, хоч нічого не розуміли, а все одно захоплювалися. Самому гальюнерові було страшенно соромно згадувати той вечір.

Життя в замку не рясніло подіями. Степові кочовики його мешканцям не дошкуляли. А ті у свою чергу не намагалися привчити людей степу до своїх духовних цінностей за допомогою зброї. Небо над замком було винятково мирне, його не чорнили дими від пожеж. А мечі дзвеніли та штурмові драбини тріщали хіба що в піснях місцевого менестреля.

Гальюнерові сподобався цей спокій, цей неквапливий плин буття. Він фактично ніколи не мріяв бути військовим. Довго вивчав своє суто цивільне ремесло. Потім працював на міській станції переробки побутових стоків. А далі — в цеху очищення рідких відходів заводу, на якому виробляли електронні прилади. На флот потрапив, коли почалася війна.

Пішов добровільно, повістки не чекав. І не тому, що любив ризикувати чи пускатися в далекі мандри. Просто олігархи, що об'єдналися та напали на республіку, не викликали в нього симпатії. Гальюнерові завжди було невтямки, як можна зневажати людину тільки за те, що вона голодна та бідно вдягнена. Якщо ж убивали когось, аби самому ліпше вбратися та смачніше поїсти, — це для нього було справою жахливою до неможливості… Але ж олігархи, як він розумів, цілком були на таке здатні. І йому аж ніяк не хотілося побачити одного прекрасного дня, що вони стали господарями життя в його світі.

… Із цікавості він дослідив водоканалізаційну систему замку. Воду мешканці брали з джерела. Митися вони дуже любили. А відходи зливали у стічну канаву. А канава та впадала у невелику річку.

Вражений, він аж присвиснув, коли побачив, як домішується до кришталево чистого струменя річки смердюча рідота. Приблизно вирахував обсяг стічних вод, їхній склад, токсичність, життєздатність річкової мікрофлори… Виходило, що через кілометр від місця злиття бруду з річкою від нього не повинно вже дбути й сліду. Гальюнер заспокоївся: збитку природі завдавалося мінімального, тож налагоджувати тут навіть потреби. Зацікавлення прибульця підземними артеріями та виритими в потаємних місцях каналами мешканці замку витлумачили по-своєму. Вони вирішили, що той шукає якісь невідомі знання, — тож відчули до нього ще більшу повагу.

А тим часом на замок насувалась біда. Спочатку про неї сповістили гінці з віддаленого кордону. Потім відголос про нещастя доніс до короля поштовий голуб. Пір'їни пташки обгоріли, рядки послання уривалися посередині зіжмаканої сторінки.

… Нічне склепіння неба спалахнуло пурпуровим сяйвом, і на безлюдний острів у відкритому морі сів дракон. Перелякані рибалки неподалік мало не кинулись у воду. Вогненний смерч розметав їхні човни, лиш один уберігся. Та вогнедишний змій пробув на острові недовго — перелетів на південний кордон. Зім'яв прикордонну заставу. Спалив поселення при копальні. А далі промчав кривавою кометою над гірським хребтом, вряди-годи сідаючи на землю. Там, де він приземлювався, ґрунт залишався оплавлений, попсований силою-силенною дірок. Звідки він узявся, з якого яйця та в якому лігвищі вилупився — не знав ніхто.

Подейкували, нібито у парі з драконом по небу мандрує лихий чаклун, котрий іноді вдає з себе доброго, навіть затіває розмови з людьми. Але в балачки про чаклуна ні король, ні придворні мудрії не йняли віри.

Сто найкращих рицарів озброїлися мечами й вирушили на пошуки чудовиська. І напевно знайшли його, бо назад не вернувся жоден.

… Гальюнерові ця історія від самого початку не сподобалася. В тих подробицях, що повідомлялися королю, було щось мерзенне, а не казкове. Якось він прийшов до короля. Сказав, що хотів би обстежити острів, куди вперше сідав дракон.

— Острів? — здивувався король. — Востаннє бачили дракона вже ось тут, на узбережжі біля замку.

— Острів, — наполіг на своєму гальюнер. І спроквола додав: — Я радий був би помилитися, ваша величносте. Та коли я міркую правильно, то дракон — це не найгірше, з чим нам доведеться зіткнутися.

Тиша дзвеніла, як муха в павукових тенетах. Крізь розчинене вікно долинали хмільні пахощі пізньоцвіту.

— Скажи-но, прибульцю, — нарешті заговорив король, — я ніколи раніше не питав тебе, а тепер ось хочу знати: через що спалахнула війна в тому світі, звідки ти до нас з'явився? Хто з ким воює і за віщо? Хто перемагає? На чиєму боці воював ти?

— Я був одним із багатьох, а не найголовнішим на тій війні, але спробую відповісти вам. Ми та наші вороги дуже схожі. Ми майже однаково вдягаємося, маємо однакову зброю та кораблі. Ми могли б жити мирно, та й жили так упродовж багатьох років. Але є між нами одна відмінність. Мої одноплемінці майже нічого для себе не беруть, удовольняються дещицею, завжди ладні поділитися один з одним, не визнають право дужчого відібрати в слабшого їжу та житло. А наші супротивники дивляться на світ по-іншому. Для них він — розстебнутий гаманець, із якого можна весь час тільки брати й ні з чим не рахуватися. Вони не зроблять нічого поганого, якщо це не дає їм користі. Зате коли відчують свою вигоду, можуть учинити будь-який злочин. Так у них здавна заведено. Не ми почали ту війну, ваша Величносте, — промовив гальюнер. І, помовчавши трохи, додав: — Перемагаємо в тій війні теж не ми. Але ще є надія… — Він пильно глянув у вічі королю…

Король покликав начальника варти. Наказав готуватися найкращим воякам, споряджати найкращі човни, шукати підводника та лоцмана. А ще сказав, що командиром над ними буде сер Тит Золотий Спис. Але очолить загін прибулець, і рицарям належить в усьому скорятися йому.

… Борти в шаландах зачорнено, вода в сутінковому морі теж майже чорна. Силуети човнів злилися з нею. Подув свіжий бриз. Почало штормити. Солоні бризки злітали й падали ниць. Часом хвиля накривала судна, — тоді енергійно працювали черпалки.

Гальюнер хоч і звик до сюрпризів атмосферних польотів, а все ж на диво тяжко зносив хитавицю. Тримався з останніх сил, подумки перелічуючи гребені хвиль. А втім, ніхто з рицарів не почувався гаразд. Лише матроси були у своїй стихії: хвацько правували стерном, вітрилом, веслами. А проте гальюнер бачив, що кожний гребок у бік драконового острова вимагав од них дедалі більшої мужності. Острів постав з-за туману зненацька, потворний, немов зогнилий акулячий клик. Один човен ударився об камінь — утворилася теча. Одежа на всіх промокла до рубця. Бачачи, як спохмурніли обличчя його супутників, коли лоцман за третьої спроби розшукав нарешті прохід у бухту між рифами, гальюнер зрозумів: ніхто не тішиться з можливості поміняти це продірявлене суденце на страшну твердь острова.

Розташувалися на березі, човни завбачливо відтягли подалі од краю води. Хтось із моряків голосно молився, командувач рицарів цитьнув на нього, і той замовк. Гальюнер наказав усім зайняти свої місця і завмерти: не розпалювати багать, ні до чого підозрілого не доторкатися.

Наближалася ніч, але острів був невеличкий, тому, клянучи себе за відсутність саперних навичок, гальюнер вирішив однак дослідити його, доки не стемніло.

І побачив він багато чого цікавого. Скажімо, вхід у печеру. З її горловини пробивалося мертве, гниляцьке світло. Потік води, ревучи, вривався в ту діру, а десь углибині, вигнувшись під немислимим кутом, наперекір усім законам природи знову вихоплювався вгору, під склепіння печери.

Повернувся гальюнер на берег уже поночі. Ніхто не спав.

— Тут нема ніякого дракона. Й ніколи не було, — сказав він командирові. — Я справді думав, що це дракон — якийсь місцевий різновид життя. Але це зовсім не те.

— Як не те, сер? — здивовано заперечив Тит Золотий Спис. — А рибалки? А оті дивні сліди — безліч слідів? Ви, сер, напевно бачили їх.

— Звісно, — мовив гальюнер. — Сліди — це так. Істота, яку ми вважаємо драконом, часто сюди повертається. Але ж на острові нема жодного кущика, жодної травинки, ні пташки, ні кролика, — нічого, придатного для поживи створінь, що живуть на суходолі. Острів незатишний, маленький. Чи повертається звір весь час туди, де для нього нема ні їжі, ні прихистку?

— Але ж дракон літає! — сказав хтось. — Він повсякчас літає, тож може будь-де на континенті вдовольнити голод.

Темрява приховала невеселу гальюнерову посмішку.

— Саме так, — одказав він. — Проте я ніде, ну ніде не бачив бодай щось схоже на випорожнення такої величезної тварюки. Живих істот, котрі споживали б і не випорожнювалися, — не буває. Втім, річ не лише в цьому. Є ще й інші прикмети того, що тут заковика не в драконі. Шкода. Скажу по честі, я плекав надію, що наше плавання матиме кращий рішенець.

… Дракон прилетів на світанку, розпльовуючи навсібіч смердюче полум'я. Ніхто не помітив, як одчепився від нього чаклун.

Сіялася мжичка. Її краплі голосними щигликами, наче від парасолі, відскакували од невидимого кокона, що оповив монстра і людину. Гальюнер наблизився до них. Вояки загону простували слідом, не відстаючи від нього ні на крок.

Поривчастий вітер пожбурив піском у дракона, але піщинки відлетіли від прозорої бані, як відлітає шрот від криці. Камінь, що зірвався зі скелі, теж зрикошетив од напівсфери і хлюпнувся в море.

— Я зроблю з вас манну кашу, — пригрозив чаклун. — А мій дракон підігріє її своїм вогненним подихом і залюбки проковтне.

— Не блазнюйте, — сказав йому гальюнер. — У вас під плащем польова форма збройних сил Олігархії.

— А ви щo хотіли побачити?! — глузливо спитав чаклун. — До речі, це ваш маяк ми запеленгували в день десантування?

— Мій, — одказав гальюнер. Вогненні сполохи дракона дихали йому в самісіньке лице.

— Бідолаха «Волелюбний», — іронічно зітхнув чаклун. — 2860 членів екіпажу, першокласне озброєння, двадцять три тисячі тонн маси спокою…

Прибій угамувався. Пригас вітер. Тиша наростала, наче біль від роз'ятреної рани.

— У печері — установка з добування дейтерію? — порушив мовчання гальюнер.

— Авжеж, — підтакнув чаклун. — Ми з вами — майже колеги. Я — геофізик, шукаю корисні копалини. А дракон — фахівець із захоронення токсичних та радіоактивних відходів. Він сумирний. У вас у Республіці, напевно, теж є такі псевдорозумні механізми?

— Є, але ми не озброюємо мирні машини захисними полями та вогнеметами, — сказав гальюнер. — Вам потрібні мінеральні ресурси цього світу? От ви й користуєтесь тим, що його мешканці поки ще слабкі та беззахисні… Звісно, ви дещо віддасте навзамін… Таке небезпечне, що його не викинеш у відкритий космос. Закопати на чужій планеті куди дешевше обійдеться, ніж нейтралізувати в себе, правда? Адже ви завжди так робите?

— Атож! — зареготав чаклун. — Та не дивіться ви на мене так сердито. Не я вигадав ці звичаї. Я — тільки солдат. Пішак. Виконавець — не більше.

Дракон не ворушився, тільки ніздрі його випускали вряди-годи сині язики полум'я.

— До речі, про звичаї, — вів своєї чаклун. — Я не вбиватиму вас. Це зроблять ваші супутники. У них, бачте, певно, теж є звичаї. Станові упередження, котрі ви переступили.

— Еге-гей, ви! — загорланив чаклун. Підхоплений драконом цей крик стоголосою луною відскакував од скель. — Чи знаєте ви, хто вас сюди привів? Це золотар! Смердючий золотар, котрий усе своє життя лише те й робив, що чистив нужники! Він уцілів, бо під час бою сховався в гальюні! Вшануйте його, як він того вартий, — адже він зганьбив вашу честь!

— Щодо гальюна, — повернувся до прибульця чаклун, — я трішки перебрав, то ви вже не ображайтеся. — Він знову голосно зареготав.

— Так, нас часом називають золотарями, — з гідністю мовив гальюнер. — Але я — золотар із крейсера «Волелюбний». Я військовик.

Тонкий сліпучий промінь вихопився з його пістолета й прохромив драконові захисне поле і панцир. Зі скреготом підіткнулися лапи-маніпулятори, похитнулась і впала голова. Зникла оболонка захисного енергетичного екрана. Тієї ж миті блискавка з чаклунового пістолета вдарила в груди гальюнера. І тут-таки дротик, посланий рицарем, уразив чаклунове серце. А гальюнер у цей час повільно осідав на пісок, і вже не чув ні радісних вигуків, ні схвильовано-гірких запитань:

— Що з вами, шановний пане Гальюнер?

— Вас поранено?

— Несіть плащі! Сюди кладіть, та обережно…

Чиїсь руки турботливо підхопили його. Тихо погойдувався човен, а небо над ним було синє-синє, — такого не побачиш із космічного корабля.

— Пане Гальюнер, отямтесь, будьте ласкаві, — благав хтось. А гальюнерові здавалося, що він знову в космосі. Командировим голосом захлинається переговорний пристрій, диск невідомої планети мчить назустріч зорельоту, немов кинутий у вічі камінь. Крейсер востаннє спрямовує на ворога вбивчі потоки енергії, однак відразу ж здригається од залпу-відповіді. А потім падає, падає, покремсаний прямим влученням, зібганий ударом об атмосферу…

Одужував гальюнер довго. Майже три місяці не підводився з ліжка. Рана була тяжка. Ще добре, що місцеві мікроорганізми не спричинили зараження крові. До гальюнера щодня навідувався королівський небіж, а принцеса взагалі не відходила від нього. І коли їхні погляди стрічались, її очі дарували гальюнерові те особливе лагідне світло, яке він уже й не сподівався колись запалити.

Ще не було мовлено вголос жодного слова, а в замку вже ніхто не мав сумніву, що принцеса стане дружиною того, хто поборов дракона. А як же інакше?

Коли гальюнер зміг підвестись і пройтися, його провідав король. Він приходив до хворого й раніше. Але тепер мав до нього серйозну розмову.

— Принцеса кохає тебе, — мовив король.

— А я — її, — відповів гальюнер.

— Держава моя слабка. Вона потребує доброго, але справедливого правителя. Якщо ти і моя дочка заприсягнетесь одне одному — вона зберігатиме вірність тобі, живому чи мертвому. Але може й так статися, що твій світ покличе тебе до битви зі злом швидше, ніж принцеса встигне подарувати країні спадкоємця. Скажи, чи ти покинеш нас? Адже тоді мій рід погасне…

— Я солдат, — відповів гальюнер. — Війна ніколи й ні про що солдата не питає.

І король похнюпився. Старий рицар не потребував пояснень, що таке обов'язок солдата.

Рання осінь на кілька днів оддала долину бабиному літові. Степ ізнову став прекрасний. А вже таких фарб, якими запишався ліс, гальюнерові ніколи не доводилося бачити. Пурпурові різьблені листочки яріли, наче вогники на контрольних пультах. Достиглі ягоди налилися бурштином, як натрієві лампи в технічних коридорах зорельота. Немов ртутна синява посадкових прожекторів вигравала місячна зірниця (на цій планеті було аж два Місяці). А вода в річках та озерах стала прозорою, наче скраплений кисень.

Колись гальюнер не замислювався над тим, що ж таке щастя. А тепер ось зрозумів: щастя для нього — це прожити решту свого життя в оцій долині. Та щоб поруч із ним завжди була принцеса. Все інше не має ніякісінького значення.

Одного пізнього вечора вони освідчилися. Ще не охололе каміння фортеці дихало теплом. Сонце сіло, але ще жоден місяць не сходив. Лише сузір'я пунктиром зависли над їхніми головами. Та внизу, за кілька метрів од хвилерізу, скидалася риба.

Уранці принцеса, як тут узвичаєно, сплела два вінки, король благословив, і вона кинула їх у річку. Течія несла їх через пороги до самого вигину — вінки були нерозлучні. Вважалося, що це добра прикмета: закохані житимуть радісно, довго й щасливо.

Гальюнер не вірив у прикмети. Але з прихованим хвилюванням обривав пелюстки великої квітки і повторював за принцесою ворожбитні слова: любить-не-любить… Остання пелюстка впала йому до ніг на слові «любить»…

Громом з ясного неба вдарило саме напередодні весілля. Цей невидимий удар перетворивсь на потужний гуркіт. Усі здивовано задерли голови. Тільки гальюнерові болісно хотілося заплющити очі, щоб не бачити посадкових маневрів зорельота.

У замку заметушилися. Озброєні люди ставали до катапульт. Лучники, мечники, списоносці чітко та без вагання виконували команди — готувалися до оборони.

— Друзі чи недруги, пане Гальюнер? — вигукнув літній вояк од розвідного моста.

І гальюнер збагнув, що захисники фортеці готові належно вшанувати його, ставши на прю з його ворогом, оголити мечі проти лазерних гармат, проти бомб, що спалюють цілі континенти…

Барви довколишнього світу згасли, потьм'яніли. Солона краплина скотилася по щоці астронавта.

Над крейсером, що вже приземлився, вихопилося три сигнальні ракети, — червона, біла, синя, — зависли, символізуючи три кольори республіканського прапора.

— Друзі! — махнув рукою гальюнер до вояків. Подумки сказав самому собі: от і настав час розлуки…

Башта крейсера здіймалась над степом, наче стовпчик велетенського сонячного годинника. Тінь від неї показувала на половину шостої.

«Тобі слід забути мене. Повертаю тобі твоє слово. Покохай іншого. Вийди заміж, і нехай ти і твої діти живуть довго та будуть щасливі!» — хотів сказати принцесі гальюнер. Він довго обмірковував ці слова. Весь учорашній день і всю безсонну ніч. А коли нарешті зважився заговорити до неї, то несподівано для самого себе сказав:

— Я повернусь, якщо зостанусь живий. Жди…

З того, як просвітліло її личко, зрозумів: ніяких інших слів не можна було казати їй на прощання.

Проводжати його прийшли не лише мешканці замку, а й місцеві жителі довколишніх поселень. Старт затримали більш, як на три години: запізнилася група фахівців, що її було відряджено обстежити острів дракона. Гальюнер хотів тим часом побути з принцесою, але не зміг: у медвідсіку йому зробили щеплення від рідкісної хвороби. Треба було лежати без руху та ще й дихати спеціальною газовою сумішшю…

Планета віддалялася, відбігала в кутик кормового екрана, перетворюючись поступово то на тенісну кульку, то на горошину, аж поки стала просто яскравою цяткою. По трансляції так, аби чули всі, командир виголосив гальюнерові подяку за мужність та відданість спільній справі. А потім згідно з давньою традицією відзначати день порятунку астронавта із загиблого корабля як день його другого народження запросив на вечерю. Коротко й чітко оповів гальюнерові про стан справ.

Олігархія одержала низку відчутних перемог. Військова присутність Республіки в цій ділянці космосу стала проблематичною. Відбувається перегрупування сил. На республіканських кораблях некомплект екіпажів, прискорені випуски льотних училищ зникають у пожежах бойовищ один за одним. Згідно з інструкцією гальюнерові належить місяць відпустки. Але на крейсері, що прилетів по нього, якраз бракує фахівця такого профілю…

Гальюнер усе зрозумів. Командирові доповів, що відпочинку не потребує.

Він день при дні морочився з до краю зношеним нейтралізаційним обладнанням крейсера і згадував, згадував. Згадував доброго старого короля, його небожа, котрий так зворушливо просив його взяти з собою в міжгалактичні простори й зробити своїм учнем. («Я завжди воюватиму проти зла, пане Гальюнер, ви не пожалкуєте»). Але найчастіше він навертався думкою до принцеси.

«Я вернусь до тебе, я неодмінно вернусь, я ніколи тебе не забуду», — ці слова вимовляв він не раз і не два, як молитву. Та якось умовк на півслові, бо впіймав себе на тому, що насправді в цю мить думає не про принцесу, а про кляту затулку від вакуумного клапана, що на сьомому ярусі, — вона ніяк не хотіла ставати на місце.

Республіканський крейсер рівноприскорено просувався до пункту зустрічі з основними силами своєї ескадри. Всі бортові системи працювали нормально. Самопочуття екіпажу було якнайкраще. А десь на далекій планеті, майже біля самісінького краю космічної безодні залишений ним маяк усе ще посилав у небо слабкі, але добре чутні сигнали…

— Я хотів якнайліпше! Старався для вас!

Клацнули двері. Брязнули ключі.

Колись він був цілковито нормальний. Бадьорий такий дідусь, товариський… І здоровший за нас із тобою! А як виповнилося вісімсот — наче підмінили! Такі почав коники викидати! От сусіди й не витримали, та що там сусіди, — всім од нього перепадало.

Двоє санітарів повільно простували м'якою доріжкою, що вистеляла коридор. Тьмяні лампи висвітлювали двері палат. Притулок для божевільних чарівників спав хибким, непевним сном, будь-якої миті ладен вибухнути тривожними дзвінками та гупанням ніг.

Світляні кулі — червона, синя, жовта — впливли із замкової шпарини палати № 12 і, сіючи довкіл холодні іскри, закружляли. Молодий санітар з несподіванки зупинився. Літній мгукнув і перетнув утворене кулями коло. З прикрістю ухилився від найменшої, червоної, — та в'юнилася коло самого лиця.

— Це видиво мага-вогневика, — пояснив він. — Сни, що збулися. Він піроманіяк. Коли бачить жовті або червоні сни, то не страшно. А зелених стережися. Одразу клич лікаря.

Біля ординаторської вони розійшлися. Зміна старшого кінчилася, тож він пішов доповісти лікареві про наслідки чергування. А молодший зиркнув через плече — раптом хтось за ним підглядає, — і повернув до відділення наднебезпечних невгамовних чаклунів. Попрямував до того, котрий вигукував, що саме він прагнув добра для всіх. Перед дверима палати санітар зупинився. Зазирнув у вічко.

Сивий молодявий старий лежав на ліжку поверх квітчастої ковдри. Очі мав заплющені. Правильні риси обличчя свідчили про міцну вдачу. Зморшки виказували зачаєний душевний біль.

— Вам, юначе, хочеться погомоніти зі мною?

Санітар здригнувся. Старий не змінив пози. Очі все ще були закриті, губи не ворушилися. Добре поставлений низький голос линув нібито з коридора.

— Так, я давно хочу поговорити з вами, — пролепетав санітар.

— Тоді заходьте.

— Але я без ключа… Цебто, мій особистий відмикає тільки відділення. Ключі від палат видають лише черговим — один на двох. Поодинці заходити до пацієнтів не дозволяється.

— Зрозуміло.

Запала мовчанка.

— Але ж ми й так можемо розмовляти.

Цього разу чарівничий голос пройшов крізь м'яку оббивку та металеві двері, тому вже не видався таким несподіваним. Хоч санітар усе одно легенько здригнувся. Він був сам не свій.

— Я хотів спитати… Цебто…

— Ви хотіли довідатися, чому я тут? Ви читали історію хвороби, але не збагнули чогось важливого, хіба не так?

— Так, я…

— Не варто розпитувати вголос. Ще подумаю, що ви марите. Задавайте питання подумки. Я зрозумію вас.

— Діагноз у вас звичайний: вдається до магії в стані психозу. Але причини, які спонукали виставити його…

— Я прагнув, аби в нашій державі дотримувалися законів. Завжди і всюди. Щоб життя її громадян не залежало від свавілля, недогляду чи лихого наміру чиновників. Щоб передбачені законом заходи, спрямовані на припинення зла, діяли так само неухильно, як діють закони природи.

— Мабуть, і я прагнув би такого…

— Ви ще юні. У молодості — свої бажання. Кажучи по честі, коли я мав стільки років, як ви, правові питання не цікавили мене аж ніяк. Але що старшою стає людина, то більше вона залежить від доконечного виконання правил і норм, розумієте? Викрадіть зарплатню в молодого й дужого чоловіка — він усе одно виживе. А для старого кілька монет пенсії — єдина можливість придбати хліб та ліки. Чарівникове життя далеко довше за людське. Але ж і ми старіємо. І тоді багато хто з нас, за винятком тих, що переселились у вигадані світи, бачать стільки лиха, несправедливості, беззаконня. Коли мені сповнилося сімсот вісімдесят, зо мною щось трапилося. З нами часом таке буває… Як дуже глибоко замислюємося над чимось, воно стає мовби явою. Порушення закону я почав відчувати як біль. Як страждання.

— Ви могли вигадати світ, зовсім одмінний від нашого, й переселитися туди…

— Хіба після цього у вашому світі перестали б чинити зло та переступати закон? Ні. Я дожив до восьмисот і прийняв рішенець: мушу щось змінити. Ну, бодай спробую. І ось — я тут. Ви, юначе, здається, хотіли поспитати ще про щось?

— Вибачте, мені час іти. Якщо можна, я навідаюсь завтра. Весь цей тиждень у мене лише нічні чергування.

Коли молодий санітар вирушив назад, він мимохідь полічив сни, що вилетіли з палати мага-піроманіяка. Їх було вісімнадцять. А один — брунатний, із страхітливими смарагдовими пасмами. Санітар зміркував, що пурхаючій кулі ще далеко до небезпечно зеленого відтінку, а тому вирішив не зчиняти галасу.

У приміщенні молодшого медичного персоналу він скинув халат і лікарняний комбінезон. Переодягся в сорочку та джинси. З холодильника дістав пакет молока. Налив у паперовий стаканчик. Молочні бризки впали на забуту кимось газету. «Заарештовано гангстера та вимагача Бугаєва» — повідомляв величезний заголовок.

Юнак випив молоко. Він уже виходив, коли погляд знову спіткнувся об знімок гангстера та вимагача Бугаєва, якого вели попідруки до поліцейського транспорту двоє здоровенних джинів. (Повджини[1] вельми статечного вигляду — в білих парадних строях, озброєні). А Бугаєв посміхається та зневажливо показує фотографові довжелезного язика.

Наступної ночі санітарові не вдалося поговорити з божевільним чарівником. Піроманіяк із дванадцятої палати примудрився створити хоч і невеликого, а все ж вогнедишного дракона. Тепер він вештався коридорами та вивергав зелене полум'я. Поки викликали пожежників, поки шукали тенета, дракон дощенту зруйнував лікарняну оранжерею, каптерку, аптечний рундук.

У ранкових новинах показували дракона, безумного мага та сердиту лисину головлікаря, котрий відмовився давати інтерв'ю. А ввечері сюжет повторили, додавши свіжих подробиць (мовляв, у зоопарку звір пропалив служникові штани). І повідомили, що Бугаєва, чоловіка рідкісних чеснот, учора було схоплено поліцейськими джинами помилково, — отже, його досі вже випущено на волю. Сам головний начальник поліції вибачився перед ним.

Коли санітар навідався до чарівника, тому було геть погано.

— Порушили… Переступили… — шепотів старий. — П'ять законів одразу… Бандита відпустили. Брехливі свідчення дали… Хабара власникові телевізійної станції підсунули, щоб гарну передачу про цього мерзотника, цього вимагача зробив.

Чарівника тіпало, мов у пропасниці. Пігулка аспірину підстрибувала на тумбочці у такт із його тремтінням. Санітар міг побитися об заклад: телевізора у відділенні для буйних чаклунів не було. Довідатися про те, що трапилося з Бугаєвим, пацієнт не міг анізвідки.

Однак маг про це знав.

— Він такий божевільний, як я або ви, — висловив свої сумніви молодий санітар літньому колезі. — Просто він відчуває те, що прості люди відчувати не здатні. І хоче нам допомогти, допомогти розібратися з тим, що ми самі ж і вигадали. Із законами.

— Ти так вважаєш? Так знай: він найнебезпечніший псих з-поміж усіх, що тут лежать!

— Але чому! Що він такого натворив?

— А оце й натворив. Використав свою магічну силу і владу для боротьби з порушеннями закону.

— То що в цьому поганого?

— Молодий ти ще, дурненький. Нічого в житті не тямиш.

… Санітар ще і ще розмовляв із чарівником. Той ні про що не просив його. Вичікував, коли юнак самотужки дійде якогось рішення. І та мить настала.

— Чому ви не вдаєтеся по допомогу до своїх джинів? — поспитав якось юнак, вислухавши розповідь старого про те, яких прикрощів зазнають люди віддаленої місцевості од губернатора. Той злочинно переступав всі закони. — Чому? До мага з дванадцятої палати його духи проникають безперешкодно. І він завжди учворює якусь капость. Учора, приміром, замінив у душовій воду на гас.

— Він несповна розуму. Духи в нього — такі ж самі. А мої джини — цілком нормальні істоти. Повсякчас, коли я прошу їх покласти край якомусь беззаконню, вони приходять на мій поклик. А біля воріт їх зустрічає лікар. Пояснює, що я тяжко хворію. І джини йдуть собі геть. Самі поміркуйте, хто при здоровому глузді та ясній пам'яті виконуватиме прохання божевільця? Ні, допоки я тут — нічого вдіяти не зможу. Нічого. А схоже, що я звідси не вийду ніколи. Борше випустять мага-вогневика. Адже я — не гангстер Бугаєв, сподіваюсь, ви це втямили. Нема в мене золотого відмикача, що вмів долати будь-які замки…

Санітарові не коштувало великих зусиль роздобути запасний ключ од чарівникової палати. Трохи складніше було впоратися із сигналізацією. Та все ж одного чудового ранку клініка для душевнохворих чарівників сповнилася гупанням, запізнілим безнастанним дзвонінням, криком та галасом, що зрідка супроводжували тут зникнення найнебезпечніших невиліковних пацієнтів.

— Треба давати дьору, — старший санітар похапцем кидав речі в дорожню валізу. — Серце мов чуло, що цим усе закінчиться.

— Тікати? З лікарні?

— З країни цієї забиратися треба, втямив? Тут тепер таке завариться. Цього діда й минулого разу ледве запроторили сюди. А досі він помудрішав, просто так у руки не дасться…

— Але чому? Чому ми маємо боятися чарівника, який хоче одного: щоб усі дотримувалися законів? Ми ж бо самі склали ці правила, отож і повинні виконувати їх, так?

Старший санітар виразно глянув на молодшого. Але нічого не сказав. Молодий санітар вийшов на вулицю. У повітрі вчувалися терпкі пахощі осені. Зі столітніх дубів довкола лікарні осипалося листя. Невідь чому санітарові здавалося, що оскільки чарівник опинився на волі, то щось неодмінно має змінитися. Але поки ніяких перемін не сталося. А втім, думалось йому, це не так. Просто переміни, які відбуваються з розумінням таких делікатних понять, як справедливість, закон і порядок, глибокі, але невидимі. Їх не відчуєш одразу, як хвилю жару від вогнедишного дракона. Санітар ладен був пошкодувати, що не володів чутливістю чарівника і, отже, не дано йому осягнути суть того, що відбувається. (У тому, що зараз відбуваються значущі й серйозні переміни, юнак сумніву не мав).

Що ж, головне, він учинив, як веліло сумління, і не так уже й важливо, чи позначиться цей результат на ньому особисто. Вагоміше інше; закони, що досі були мовчазними та беззахисними прислужниками людей, наче здатлива глина в негідних руках, тепер набудуть залізної непохитності та могутньої сили.

Криця брязнула об крицю. Лонг підніс руку — витерти піт. Кольчужні кільця рукавиці наразилися на пластину заборола.

Гіркота розпукла в роті отруйною квіткою, підступила до вуст. Лонг усвідомлював, що ця гіркота стала його супутницею навіки. (Таке діється з кожним, хто звідав несмертельного нападу отруйної стріли оргнора. З тим, хто вижив. Хто отямився, відчув запах цілющих бальзамів та скрадливі розмови лікарів. Хто знову навчився ходити, бачити, розмовляти. Знову став людиною. Але йому вже ніколи не бути таким, як був до того. Цукор видаватиметься не солодшим од полину, а примарні сновидіння дійматимуть місячними ночами…) Але сьогодні не стріла оргнора була причиною. Гіркота з'явилась не через неї.

Похмурою замшілою брилою височів перед Лонгом замок. Давно всіма покинутий. Мертва пустка. Рипить од вітру хвіртка. Щербатою щелепою дракона завис на іржавих ланцюгах розвідний міст. Плющем обросли націлені в небо гострі шпилі веж. Ані клаптя тканини не маяло на потьмянілих флагштоках. А вензель, старовинний родовий вензель на геральдичному щиті, був неначе подзьобаний воронням.

— Невже?.. Невже він виїхав? Зник у численних бойовищах, у кривавому тумані атак? Тоді всі зусилля марні. Надії нема…

— Даруйте, ви когось шукаєте? В замку давно ніхто не живе, хіба що протяги.

— Протяги?

— Так, ваша милість. Протяги. Та ще кажани.

Сивий похилий бесідник підійшов до Лонга. В його білій бороді чорним проваллям зяяв беззубий рот. Старий, напевно, сидів на лаві біля воріт… Авжеж! Лонг бачив його біля щілини-хвіртки, він сидів із костуром у руках. Бачив — та одразу ж викрилив зі свідомості — так завжди чинить бувалий вояка, вивільняючи місце для того, що може накоїти лиха.

— Добродію, ви, може, мандрівний рицар?

— Ні. Я посланець. Мені потрібен граф Альм.

— Граф Альм живе внизу. З нами. У селищі. Він замку не полюбляє, ваша милосте. Він обробляє землю. Годує себе, родину. Інколи й нам, сусідам, допомагає.

Гіркота трішки вгамувалася.

— Авжеж. Я знаю. Від любив просту важку працю. Але зараз війна.

— Граф чекав посланця. Він не міг вирушити з військом, не діждавшись. Щодень хтось із нас стримить біля розвідного моста. Нам, старим, байдуже, де погріти свої кістки. Ми начікуємо посланця, щоб одвести його до графа. Уночі тут теж завжди хтось є. Парубки, дівчата. Багаття палять, пісні співають. Молодість, знаєте. На воду кидають вінки…

— Покажіть мені дорогу до графа.

— Ходімо.

Старий відмовився їхати з Лонгом на його бойовому коні, хоча той міг витримати не лише посланця, а ще й зброєносця. Лонг повів коня за вуздечку. Старий несподівано прудко і впевнено побіг уперед.

Селище зустріло їх невгамовним пташиним щебетанням і запахом димів. Лонг вбирав у себе пахощі горілої деревини, сам дух людської оселі, такий несхожий на сморід і чад привалу в поході, дивувався, до чого ж одвик він од зеленого листя, червоних квітів, сірого моху, поцяткованого кущиками брусниці. Відвик од яскравих барв та поважної розумної бесіди, такої відмінної од коротких військових наказів та скрадливих скоромовок шпигунів.

«Тхир… Повелитель оргнорів… Що він з вами виробляє. Забрав землю, близьких, навіть сонячне світло відібрав. А тепер ось хоче й пам'яттю нашою заволодіти. Ми стаємо з ним до бою, але з кожною битвою робимося дедалі більше схожі на його чорних васалів. І дедалі менше світла залишається в кожному з нас, хоча ми й самі часом цього не помічаємо».

Будинок, до якого привів його старий, нічим не різнився од інших. Просто вбрана молода жінка зустріла їх на порозі. Граційно й легко відповіла на вітання. Відступилася, припрошуючи заходити.

«Він оженився, — зміркував Лонг. Гіркота в роті знову ожила. — Шкода. Рицареві належить жити самотою».

— Це дочка мудрого Асклепія. Ми побралися два роки тому. А це мій товариш — Лонг, Анно. Я розповідав тобі про нього не раз…

Альм вийшов зі світлиці. В його могутній долоні Лонгова рукавиця потонула, мов дитячі пальчатка.

— Нам пора, — мовив Лонг.

— Я чекав на тебе. Я готовий.

— Виїдемо завтра. До світанку. Потемки нам не здолати шлях через Големський степ.

— Скинь обладунок, мій добрий друже. Відпочинь перед важкою дорогою.

Посланець трохи скривився.

— Я звик спати в спорядженні, брате по зброї. Раджу й тобі звикати до цього ж.

— Гадаєш, я тут одвик від ратної справи?

Запитання було мовлене напрочуд лагідно. Ні прикрості, ні бажання виправдатися не почулося в голосі русявого велета.

… Молода жінка дивилася у вічі Лонгові добрими ясними очима. Сухий омерисковий вінок прикрашав стіну — як згадка про той день, коли відважний рицар світла та захисник добра граф Альм заніс на руках у просту селянську оселю юну свою наречену.

Тиша загусла сірою хмариною та раптом сипонула дрібним дощиком дитячого плачу.

Анна схилилася над колискою.

— Це мій син, — мовив стиха Альм. — Я назвав його Лонгом.

Лонг мовчав. Думки в'язались у туге вузля, і несила було їх розв'язати.

«Навіщо, навіщо він це зробив? Навіщо йому дитя, навіщо ця жінка», — безгучно прокричав хтось у нього в голові. Але крик той погас, розтанув, потонув. Шумить у вухах. Стугонить серце. На вустах — полин.

— Що з тобою? Ти так пополотнів…

— Пробач, Альме. Минулої осені мене було поранено оргноровою стрілою. Зо мною… З нами, тими, хто вижив, таке іноді трапляється.

… Настав ранок, прозорий і свіжий, мов джерельна вода. Альмові обладунки доладно підігнані, доглянуті. Хоч, правда, панцир місцями взявся іржею. Чудно було бачити цю прикмету мирного часу на криці бувалого вояка. Лонг відвів погляд.

Зустріч із другом не тішила його. Він багато чого віддав би, щоб ніколи не переступати цього привітного порога.

— Ти все повідав? — спитався велет пересвідчуючись, чи легко вганяється в піхви тіло меча.

— Я розповім тобі про головне. Оргнори прийшли нізвідки. Їх просто не було. Ніколи й ніде. І раптом вони з'явилися. Там, де хоч раз пройшло військо оргнорів, — зникають пахощі квітів. Настають довічні сутінки. Все стає зовсім іншим. Усе. Звірі, птахи… І люди. Починають хворіти. Починають ненавидіти одне одного. А тим часом вони вештаються по всіх усюдах. На півночі, на півдні, на заході. Ми, рицарі світла, з останніх сил боронимо східний кордон. Але вистачить нас ненадовго.

Альм схилив обличчя, немов хотів приховати його від чийогось погляду. Але мовчання тривало недовго.

— Чому одразу не дозволили мені стати на захист добра? Чому не наказали зібрати дружину?

— Семеро наймудріших зійшлися на Священній горі, розгорнули стародавні книги. І в кожній з них означене твоє ім'я! Тільки ти можеш усе змінити. Тільки тобі судилося зійтись у двобої з повелителем оргнорів. Ніхто не відає, чи поталанить тобі в тому бойовиську. Але, крім тебе, покластися більше ні на кого. Мусиш виїхати нишком. І не раніше ніж настане твій час. Треба скрадатися звіриними стежками, а не мчати верхи битим шляхом попереду бойового загону. Лише так ти зустрінешся віч-на-віч із володарем зла. Щоб він не впізнав тебе заздалегідь, бо тоді згинуть наші надії. Три дні тому наймудріші знову перечитали древні руни. І зрозуміли: пора. Давні віщування не ошукують. Ніколи.

— Саме так. Тепер я збагнув. Попередній посланець не встиг пояснити мені до пуття. Він лише виповів наказ: не кидати своєї землі. Чекати. Бути напоготові. Його лати були порубані, на списі запеклася чорна кров. Здається, його звали Тит.

— Тита вже немає. Поліг у битві за Вердийську фортецю. Прощайся з Анною, з сином. Рушаймо.

Дорога звивалася, мов гадюка. Здивований Лонг помітив, що очі йому втомилися од світла. А руки просять меча.

— Хто такі оргнори? — спитав Альм.

Він їхав поруч. Його прудконогий рисак не звик навмання шукати шлях в отруєному оргнорами світі, тож він ледве підлаштовувався під обережну інохідь посланцевого коня.

— На вигляд — як люди. Напевно, були колись людьми. Вродливі. Розумні. Але в них…| немає нічого людяного. Хто бодай раз умочив свої стріли в Чорну річку та ще і заприсягся на отруєній стрілі повелителеві оргнорів, — той уже ніколи не буде людиною.

— Таких, певно, обмаль.

— Ні, чому ж. Присягаються. В нього безліч прибічників. І в цьому його сила. Якраз сила більше приваблює охочих, а не правда.

Вони помовчали. День котився до полудня. Якась пташина подала голос із куща при дорозі.

Одного не можу втямити, — порушив мовчання Лонг, — східний кордон ми боронимо над силу. Пітьма вже поглинула весь світ. Чому ж у тебе сяє сонце? Чому співають пташки? Глянь-но. Праворуч, ліворуч, попереду, позаду — всюди темінь-тьмуща. А твої землі осяяні світлом, місячно-зоряними ночами. В чому тут притичина?

— Не знаю, — одказав Альм.

Сонце викотилося з білого мішка хмарини. Наче повен келих гарячого сяєва хлюпнув Лонгові у вічі. Поривчастий вітер підхопив поли рицарських накидок. Осяйні бризки промінно відскочили од синього каменя, що висів на золотому ланцюгу. Той камінь в Альма на шиї затріпотів. Він спалахнув, розпросторюючи пульсуюче райдужне сяйво. На Лонга мовби висипали вогненний присок. Несподіваний здогад примусив його натягнути повідець. Кінь став як укопаний.

— Що це?

— Це?

— Так. У тебе на грудях.

— Самоцвіт. Із дуже-дуже древніх. Чому ти спитав?

Лонг випростав ноги в сталевих чоботях зі стремен і спішився. Зусібіч обійшов друга, не зводячи погляду з каменя.

— Слухай, Анна справді дочка мудрого Асклепія? — спитав він.

— Так.

— І мудрий Асклепій нічого не сказав тобі про цей камінь?

— Нічого. Він навіть не бачив його ніколи. Всі мужчини роду нашого надівали його, коли вирушали в похід. А в мирний час — ні.

— Це талісман, оберіг світла, — пошепки мовив Лонг.

Він схопився за шию коня, бо ледь тримався на ногах. Сяйво кристала огортало його задушливими хвилями.

— Я впізнав… Упізнав… Це його бачили у снах-видіннях семеро наймудріших… А підлі зрадники, ті, котрі присяглися зловмисникові, боялися його. В їхніх оселях ми знаходили магічні амулети. У кожному — символ світного талісмана, закреслений, вимазаний, уписаний у взори закляття…

Голова запаморочилася. Ноги не втримали. Тяжко брязнув метал. Лонг упав на коліна. Альм притьмом зістрибнув з коня, підхопив друга. Поклав на траву обіч стежки. Розв'язав шолом, попустив ремінь нагрудника… Одначе Лонг, майже не тямлячи себе, дивився в небо невидющими очима і шепотів:

— Даруй мені. Прости, я сказав тобі не все… Важко… Ми боремося супроти пітьми, а самі тим часом перебуваємо в мороці. Світло обпалює нас. Ми відвикли від його теплого проміння. Може, це і є найстрашніше з того, що роблять оргнори. Ті, що воюють проти нас, теж чимось стають схожими до них. А втім, не в усьому. Не так, як ті, що з власної волі заприсяглися зловмисникові… Однак і вони поступово відвикають од щирої правди та білого дня… Але ми переможемо. Світло тепер візьме гору. Світло… Ось чому повелитель оргнорів не зміг наслати на твої землі своїх полчищ. Ось чому над вами — небо ясне. Чисте й прозоре. Жоден оргнор не може підступитися до оберега ближче, ніж на віддаль сорок чотири польоти стріли. Країна твоя невеличка… На віддалі двадцяти трьох польотів стріли південніше — непролазні хащі. За двадцять два польоти на північ — гірські перевали… Лиходії не здатні побороти силу оберега, розумієш?..

Об Лонгові зуби цокнула чаша з водою. Вона була прозора й чиста, ще не встигла натягнути бурдючного запаху. А він і далі твердив своє, мов безумний…

— Тепер ми переможемо. Неодмінно. Заженемо повелителя в його чорне лігвисько. Сила обеpeгa навіки зруйнує злі чари. Тільки… Не мав наміру, Альме, казати тобі про це. Тепер загине твоя країна. Довкола надто багато оргнорів — явних і таємних… Коли ми ще знайдемо їхнього повелителя… Коли ще наздоженемо його… Оргнори завжди намагаються занапастити того, хто повстав проти них. А якщо не можуть, то вбивають усіх, хто йому дорогий. Ми через це пройшли, Альме. Кожний. Загинути в бою геть не лячно, коли знаєш, що тебе ніхто не жде… Пробач, не сказав тобі про це одразу… Побоювався, що не погодишся йти зо мною. Даремно ти оженився, Альме. Рицарю світла належить жити самому. Сам-один. Так легше.

Мало-помалу граф Альм випростався. Посланець говорив ще щось, плутано й нескладно, ніби ві сні. Його лице вкрилося краплями поту, губи побіліли. Могутньою вежею вивищувався над ним граф Альм. Навскісна його тінь лягла на м'якому поросі поряд.

Болісний напад перейшов у сон. Не чекаючи, поки рицар Лонг прокинеться, граф скочив на коня й помчав назад у селище.

Лонг отямився, коли вже вечоріло. Цвіркуни весело сюрчали, співи цикад перекривали цей різноголосий хор.

Альм дожидав його. При повному бойовому обладунку.

— Як ти? — спитав Лонга.

— Одпустило. Пробач. Рушаймо. Це через те поранення. Жало витягли, але дещиця отрути потрапила в кров. Нічого не вдієш, стріла оргнора. Коли мене притискає, сам не тямлю, що верзу…

Драговину вони перетнули до темряви. І ось лісова стежка, що вела у володіння оргнорів, прийняла їх у свої обійми. Непривітні сутінки, густі й липучі, — таких ніколи не буває ні перед ніччю, ні перед світанком. Мертвотна імла. Похмуре свічення гниляків. Лонг їхав попереду, прокладав дорогу крізь чагарі. Альм від нього не відставав.

Тихою тінню оргнор вислизнув з лісу на стежку. Але вирішив не критися. Загонисто свиснув і стягнув зі свого плеча лук. Стрункий, білозубий, у хвацько заламаній шапці лісового стрільця.

Звиклий до сутінок Лонг устиг розгледіти риси обличчя та помітити блискучу пряжку на паску супротивника.

Альмові ж пощастило розгледіли лише хисткий силует. Чорна отруйна стріла зірвалася з тятиви і з висвистом полетіла вперед. Точнісінько в ціль. Вище коміра кольчужної рубахи, нижче від шолома. В самісіньке горло посланцеві Лонгу. Наче залізні пальці вжалили його за борлак і заважали повернути голову. Зла воля оргнора діяла на відстані.

… Блискавкою метнувся Альм. Його меч, сяйнувши, випередив ворожу стрілу — він ліг плиском у Лонга біля горла. Почулося гадюче сичання, стріла розпалася на дві половини, бризнула чорним слизом. Там, де отрута крапнула на крицю, метал потьмянів і взявся пухирцями. Наступної ж миті Лонгів спис приштрикнув оргнора до землі. Той учепився в руків'я, докладаючи нелюдських зусиль, щоб вирвати його. Та враз тіпнувся і затих.

— Спритно ти впорався зі стрілою. Дякую. Ти врятував мене, — почав був Лонг, але, вражений здогадом, затнувся. — Стривай! А де ж оберіг? Він що, в темряві не діє? Адже поки в тебе на шиї той камінь, жоден оргнор не зможе наблизитись до тебе.

Лагідну усмішку Альма приховала темрява.

— Розумієш, — сказав він, — я одвіз талісман додому. Нехай оберігає тих, хто мені найдорожчий.

— Але ж тепер ти незахищений! Ти вирушив проти повелителя оргнорів, щоб захистити від нього всіх, а сам постаєш перед ним незахищений!

— Зате мені легко буде в бою. Адже я не потерпатиму за моїх найдорожчих. Повелитель оргнорів не зможе завдати їм лиха, повір…

Мене вмонтували в невеликий оцупок і зумисне поклали до стосу дров так, аби я потрапив у піч-коминок не одразу. Я знав, що рано чи пізно опинюсь у вогні. Але мені не було лячно, бо ж саме задля цього мене й створили.

Коминок, або, як ще називають такі печі, камін топили зрідка, — лише тоді, як приїздили гості. Це вогнище тепла і світла стояло в мисливському будиночку, мов дві краплі води схожому на решту таких самих, невидимих у лісовій глушині. Стіни й стелю житла захищала спеціальна сітка, здатна екранізувати радіосигнали. А шиби у вікнах викривляли та розсіювали проміння всіх відомих приладів — підслуховувачів. Через те мене й не спорядили самоліквідатором. Адже наказ, щоб я замовк навіки, все одно не пробився б крізь дах цього будинку. Мене просто змайстрували з легкоплавкого матеріалу та прилаштували в дубовому цурпалку.

Я поволі звикав до тиші, до темряви та до цілковитої відчуженості від радіоефіру. Упродовж незліченної шереги днів лише пилинки та павуки нагадували мені про те, що десь є інший, не схожий на тутешній, світ. Світ, який знає, що таке рух.

Павуки в мисливському будиночку жили неабиякі. Вони не сукали павутини, зате незбагненно тонко вгадували наближення небезпеки. Якогось дня вони всі враз покинули дровітню. Я збагнув: незабаром приїдуть гості. І тоді розпалять вогонь у каміні…

Психологи тлумачили мені: глибини людської душі сповнені образів з минулого. Спалахи колишніх воєн, відгомін нездійснених сподівань цілих поколінь… Ось чому людей завжди вабить вогонь. Якщо вони мають вибір, то їсти, пити, мріяти, спілкуватися вони прагнуть біля джерела живого теплого світла, а не при мертвотному свіченні розпеченої електричної нитки.

Хазяїн будиночка не був щодо цього винятком. Він майже нічим не вирізнявся з-поміж інших тимчасових господарів. Так само, як вони, вставав на світанку, взував чоботи з високими халявами. І, взявши рушницю, йшов геть. Так само й повертався (хоч, правда, без будь-якої здобичі). Підсовував до каміна крісло (з того, як рипіли мостини, я визначив його вагу: 83 кілограми 358 цілих і три десятитисячних грама з одежею та взуттям), розпалював вогонь і брався до їжі. Од його рушниці відгонило ядучим гаром. Я міг би зробити точний аналіз цього запаху, але й без того одразу втямив: дивак чомусь віддає перевагу чорному порохові, який демаскує стрільця хмаринкою диму. Не подивуюсь, якщо всі ці дні пожилець «полював» на консервні бляшанки, котрі сам же й випорожнював під час обіду.

Воно б і нічого, але приїхав він сам-самотиною. І, гріючись біля вогнища, жодного разу не зронив ані слова.

Їжу йому приносила жінка. Приносила на лискучій неглибокій таці. Їжа повсякчас була свіжою, і, якщо судити з пахощів, надзвичайно смачною, хоч і готували її з вітамінізованих харчових концентратів.

Жінка теж була свіжа. Молода і дуже вродлива. Шкіра її пахла яблуками, свіжим теплим молоком, березовим соком. Вона вміла сором'язливо усміхатись, мовчати й шарітися.

Коли вона заходила, чоловік завжди підводився й дякував їй, увічливо й з гідністю схиляючи голову. Аж ось, якогось вечора, коли вона знову принесла їжу, він узяв її за руку і мовчки притулив кінчики її пальців до своїх губ. Того вечора вона залишилася…

Камін кидав на протилежну стіну багряні виблиски. Дров зоставалося геть уже обмаль, тож крізь шпарини у стосі я добре бачив і його і її. Бачив, як вони припали одне до одного. Чув їхнє прискорене дихання та шерех ведмежої шкури — вона була їм за ложе. Жінка відкинула голову, і в її розширених зіницях потонув помаранчевий відблиск багаття.

Потім вона заснула. А мужчина не спав. Підклавши їй під голову замість подушки свою лівицю, він лежав і дивився в стелю. Я добре бачив — він не спав. Камін погас. Стало поночі. Але для моїх виведених назовні сенсорів світла не бракувало.

Дивно в них усе сталося — неначе щось відчули одне в одному. Їх немовби пожбурило назустріч. Але ні вночі, ані вранці вони ні про що не говорили. Просто-таки — ані пари з вуст. Вони були вдоволені одне одним, вдоволені й щасливі. Але — нічого не промовили. Геть анічогісінько.

Час мій наближавсь невблаганно. Сусідні оцупки вже перетворилися на тепло і світло, а мета, заради якої мене було створено, оживлено та навчено в потаємній лабораторії, залишалася недосяжною. Чоловік мовчав. Він не розповідав нічого з того, що могло б виправдати закладені в мене працю та ризик. Але ж і дні його полювання стрімко спливали також.

Наступного дня жінка прийшла прибирати. Вона ніколи не прибирала тут раніше. А тепер ось прийшла і саме тоді, як пожилець був на полюванні. Мабуть, у неї закралась якась підозра, бо вона ретельно перевірила приладом усі кутки та закутки, щілини, заглибини телефонних розеток та розподільники електропроводок. Двічі вона проходила повз мене. Але її прилад, чутливий прилад, здатний відчути найменші сторонні збурення в радіодіапазоні, ніяк не зреагував на мою присутність. Її застережливість була марною. Техніки, перевіряючи будиночок перед приїздом гостя, виявили б який завгодно підслуховувач, що передає інформацію за допомогою електромагнітних хвиль. Однак відчути пульсацію моєї квазібіологічної думки ні її детектор, ні їхнє обладнання не були спроможні.

Жінка служила в контррозвідці країни, що була батьківщиною мого пожильця і стала моїм останнім прихистком. Про те, що ця жінка — офіцер, я зрозумів одразу. Основи акторської майстерності та пластики їй, скоріш за все, прищепили у військовому училищі, а все ж це не могло позбавити її рухи того специфічного невитруйного ритму, який в'їдається в кожну молекулу тіла під час муштри на плацу. Ароматична гама вояцької амуніції, непідвладна людському органові нюху, надовго всмокталася в її тіло. Сьогодні я дотямив, що вона має наказ убити мужчину (кілька молекул ціанистого калію просочилися крізь оболонку капсули в її лівій кишені). Але щось жінку стримувало. Може те, що мужчина мовчав. Або вона чекала умовного сигналу від тих, котрі наказують.

Наступної ночі вони знову були вдвох. Вона кохала його палко, до самозабуття. Люди не вміють прикидатися. Запах тіла вмить виказує нещирість. Любов, ненависть, радість, біль, образа, страх — кожному з цих почуттів притаманна своя комбінація гормонів. Фізіологи навчили мене розпізнавати приховане од самих людей хімічне підґрунтя їхніх емоцій. Перше глибоке кохання має зовсім не такий аромат, як інфантильні дівочі захоплення чи поклик тіла голодної самиці. Він — не те, щоб подобався їй, — вона була закохана в нього. Але в тому, що вона вб'є його, сумніватися не доводилось.

Ранок почався сирий та студений. На полювання він не пішов. Вони намагалися затопити камін, але з того нічого не вийшло. (Шукаючи сухіші скіпки, постоялець одсунув мене подалі до стіни. Оптичний сенсор, зачеплений його рукою, на мить вийшов з ладу, та саме завдяки цьому я дістав трохи часу, а це дало мені надію, що я таки виконаю своє призначення).

— Сірники звогчіли… — стиха мовила вона.

Він мовчав. Вони сиділи поруч, і її розпущені коси лоскотали його плече.

— Чому ти не скажеш? Скажи, скажи їм цю прокляту формулу, і вони дадуть тобі спокій!

Він лише реготнув. Хрипко й неприродно, — наче каркнув крук над холонучим тілом.

— Вони… Вони все одно примусять тебе говорити! Скажи. Скажи мені, — благала вона. — Ти не віриш? Не віриш мені? Я перекажу їм — і все скінчиться. Болю більше не буде. Батьківщина простить тобі. І відпустить.

Він підвівся. Струсив із долоні дерев'яну тирсу. Повернувся до тьмавого осіннього світла й показав їй чорну цятку на поголеній скроні. Вона прикусила язика.

Потім вони готували сніданок. Розмочували концентрати холодною водою. А потім вона дістала з кишені капсулу. Не криючись, висипала в кухлик білі крупинки.

Коли вона виходила, чоловік навіть не озирнувся на рипіння дверей. Він сидів і думав про щось своє. Запах його думок був тужливий і складний.

Тиші ніщо не порушувало. Тиша сама була цим ніщо. Я знав: тепер ця тиша буде зо мною до скону.

Людина — істота надзвичайно уразлива. Певні токсини викликають у неї химерне ошукання почуттів, подразнення мозку кволим електричним струмом — неймовірні страхітливі ілюзії.

… Трепанація черепа, введення найтоншого електрода в больовий центр. Слабенький струм, а людина завиє, похлинатиметься піною власної слини, а якщо спроможеться розірвати прив'язь — щосили битиметься головою об стіл операційної. Вона розповість усе. Викаже будь-яку таємницю, що завгодно пообіцяє — тільки б припинити оце. Та коли вона все-таки не сказала — пусте діло залякувати, вмовляти, пророкувати. Таку людину вже не налякаєш нічим. Пекло їй не страшне.

Я був нерухомий. Я німував. Довкола мене були бездушні цурпалки. Вони не відчували страждання, коли бензопилка відрізала їх од живлющого кореня. Вогонь теж не завдавав їм болю. Тож і мені не міг він завдати мук.

Енергетичний імпульс, посланий окислювально-відновлювальною реакцією горіння, мав бодай на мить активізувати деякі резервні контури моєї схеми, доповнити моє буття яскравими, насиченими миттєвостями. Те, що в ці секунди завершувалося моє існування, не мало значення. Важило інше: миттєвості, які я ще мав проіснувати, були намарні. Чоловік мовчав. Він так і не прохопився про те найважливіше, заради чого стратосферна ракета перенесла мене через океан і двоє найкращих друзів моєї країни загинули, прикриваючи моє приземлення.

Час наближався до полудня. Крупинки, що вже розчинилися в кухлику, випаровували потужний чад мигдалю.

Що відчуває людина, в мозок якої ввели електроди правди? Цього не дано збагнути нікому з тих, хто такого не зазнав.

Чому його відпустили? Чому дали одяг, рушницю, оцей будинок? Чому він не застрелився в лісі?

Я слухав, як завжди, бездоганно уважний. І коли він, звертаючись до мене, заговорив, я запам'ятав усе — від першого до останнього слова.

— Дров зосталося на один раз…

Молекули мого квазіорганізму перебудовувалися, вони вибудовували інформаційні ланцюжки.

— А я все гадаю, де ти? Куди вони тебе запхнули? В якомусь оцупку, де ж іще? Більше нема де тобі бути. Інакше, як через трубу, до ваших звідси не догукатися. Слухай мене уважно: я певен, ти тут. Ні в лісі, ні в небі над лісом тебе не підвісили б, — усюди пеленгатори. А щодо витівок із димом наші, здається, ще не додумалися.

Авжеж, я знаю, що таке безсмертя. Мені відома формула препарату. Мені, а більше нікому. Якій кількості людей можна було б подовжити життя… Років по десять кожному міг би вділити, але — помру молодим. І формула згине разом зо мною. Вони, ці президентські лакизи…

Він замовк. Тиша напружилася, мов тятива:

— Не дістануть вони мікстури для нашого дорогого, всенародно обраного, улюбленого… Померти не страшно. Зовсім не страшно. Точніше, не настільки страшно, як їм здається… Але на що ця тварюка… Цей наш дорогий, навічно обраний зможе перетворити всім життя, якщо скористається формулою безсмертя… Гаразд. Не в тому річ. Тобі це все ні до чого. Ти затям інше. Затям і перекажи. У вашій країні, кажуть, усі рівноправні. Ані голодних, ані жебраків. Шкода, якщо формула пропаде разом зі мною, — коли ще до неї дійде чийсь розум. Запам'ятай її. Перекажи своїм. Може, там, у вас, вона стане в пригоді. А колись і в нас, тут, справи налагодяться. Отже, так. Усе залежить від проникливості кліткових мембран. Коефіцієнт природного біологічного старіння.

Я слухав і чарунки моєї пам'яті заповнювалися. А коли він закінчив, вогонь уже щосили гуготів у каміні й червоні язики полум'я облизували мою дерев'яну оболонку.

Кухля він випив одним ковтком, як п'ють звичаєм нерозведений спирт. І впав. Ведмежа шкура прийняла його, стишуючи гуркіт падіння. Останнє, що я побачив, — його рука, що затисла порцеляновий окрушок. А далі мій оптичний сенсор оплавився. Я був переповнений енергією. Думки миготіли дуже швидко, а потім і зовсім прорвали оболонку слів й закружляли у вогненному танку. За сивої давнини такий спосіб передавання таємних сигналів застосовували індіянці. Над багаттям здіймався дим. Прозорий чи сріблястий, він легко злітав угору або стелився по землі. Від сухого хмизу — ледь помітний димок, а чорний дим — від смільних обрубків та ялинових виворотнів. Біла людина не знала, що дим може мати свій сенс. Що те, як він вирує та якого він кольору, може багато про що розповісти першому-ліпшому індіянцеві. Дими здатні донести інформацію червоношкірого розвідника до його племені.

Геостаціонарний супутник над нами давно тримав у полі зору своїх детекторів потрібний квадрат. Навіть коли б я захотів, то не зміг би пояснити, в який спосіб молекули окислів, на які перетворить вогонь моє тіло, перепровадять до нього все почуте мною в мисливському будиночку. Так, як вода: замерзаючи, вона запам'ятовує форму нею ж зруйнованої пляшки. Чи як узуванка давно померлого альпініста на віки залишає в лишайниках чітко закарбований слід.

Моя оболонка плавилася. Свідомість згасала. «Я» робилося летким, радісним, — воно щезало. Неначе комета-приблуда пролетіла випадкова думка про те, що прогулянки з рушницею, життєва рівновага та вродлива жінка не змогли привернути до найвищих владців цього чоловіка, — адже його не зламала навіть психічна хірургія. Скидалося, що з боку контррозвідників, які подарували кілька днів волі нескореному генієві, цей хід був кроком відчаю. Так само — блискавично — накотилася інша думка: отруєний чоловік був ще розумніший, ніж вони вважали, — він здогадався про те, що я існую, і таки віддав за межі своєї вітчизни те, що могло тільки завдати шкоди його краянам, коли б потрапило до рук тирана. Ось тут, за стотисячну частку секунди до цілковитого небуття, що розхлюпалося переді мною безмежним сивим океаном, я раптом чітко усвідомив, навіщо мене послано сюди, чому не пожаліли ні людей, ні мільйонних капіталів, прагнучи звести мене із загиблим генієм в одній точці простору.

Я згадав біль і страх науковців, які створювали мене. Згадав жах, передсмертний відчай тисяч людей, що їх відправляли на той світ із похмурих катівень (запах остраху та погибелі витав над містом, де я зростав, а до зеленавої колби, в якій формувалася культура мого майбутнього квазіорганізму, просочувалися ароматичні гами нестерпної муки, відчаю. А — водночас, наперекір усьому — чад сліпого, тваринного, інстинктивного схиляння перед якимось стариганом, що його називали вождем та улюбленим.

Згадалось, як заметушилась охорона. Як ступив престарілий вождь через поріг нашої лабораторії, — від нього розпросторювались еманації злісної старечої підозріливості. Жовтий прокурений ніготь черкнув по склу моєї колби і жахливий скрегіт цього доторку ввігнався в мене, мов шпичак.

Вам ніколи не осягнути, як почуваєшся, коли все передумане раніше, відчуте й уявлене в одну мить звивається в один міцний, нерозривний клубок.

Я зрозумів, чому той чоловік, що довірився мені, вирішив краще померти, а не віддати своє відкриття у своїй країні нікому. А ще я зрозумів, що руки, до яких завдяки мені потрапить його формула, будуть не чистіші, аніж ті, котрі прирекли його на смерть. Краще б він загинув мовчки. Адже він міг померти мовчки. Міг. А я…

Контрольний контур засліпив та приголомшив мене какофонією символів — він ожив. Щось із того, що зрослося зо мною, але було мені незмірно чуже, заважало прийняти правильне рішення. А думка, яку підганяв вогонь, пульсувала, не скорялася. Я міняв поляризацію молекул свого тіла, ламав біохімічну структуру інформаційних комплексів, тасував, наче карточну колоду, атоми рідких елементів, що мали слугувати одиницями комунікаційного коду.

Супутник нашої країни міг тепер скільки завгодно витріщати лінзи своїх об'єктивів на потрібний квадрат. Дим, на який мене перетворював вогонь, не ніс у собі аніякісінької інформації.

І вже найостаннішої миті зненацька мені сяйнуло, що формула безсмертя дуже проста. Мине якась крихітна сотня літ — і люди ще раз відкриють для себе те, що хотіли привласнити два немічних злісних старигани. Але ніхто не стане щасливіший від того відкриття. Згасання таке ж природне, як і розквіт, порожнеча не страшна. І хоч би як там було, але ні навічно обраний президент тієї держави, над якою оце я зрину у вигляді аерозолів, ні правитель держави, що створила мене, — другого пришестя формули безсмертя не діждуться.

Немов попеляста блискавка прохромила мене й забрала з собою рештки думок. І…

— Поглянь-но, Мудрію, поглянь! Ніч розгорнула перед тобою свої шати. Бач, яка вона чарівна, ця ніч у чистій наготі!

Камінець поворухнувся під ногою, зірвався з місця й пропав у зрадливій порожнечі.

— Дивись, який місяць! Повний, ясновидий. Я тих місяців набачився вже та й набачився: величезних, червоних, як кров, чи дрібненьких та бліденьких, схожих на монету в руці лихваря. Але щоб такий… Озирнись, не бійся…

Підсвічені сріблястою зірницею, правителеві очі сяяли. Обережно, намагаючись навіть не дихати, Мудрець повернувся. Ліва нога ковзнула по схилу. Він похитнувсь — і ніч злегка гойднулася йому назустріч. Ген унизу жив своїм життям океан, блакитна стяга крізь усю його просторінь бігла аж до небокраю. Вона спокушала, вабила, манила за собою.

— Ось вона — богиня Селена! Така красуня висить над нами. Зорить, мов закохана діва. А зірки довкола неї кружляють у танку. Зовсім близько. Прямо над головою. Один крок — і доторкнешся до неї губами. Адже ти ступиш цей крок, Мудрію? Ступиш, якщо я попрошу?

Про щось своє бурмотів прибій. Співали цвіркуни. Теплими хвилями накочувалися пахощі нічних квітів і пестили ніздрі. Ще один камінець рипнув під узуванкою. Рипнув, одірвався від підошви й полетів униз — у свій нескінченний політ крізь тужавий вітер до зоряної стихії.

— Загасіть смолоскипи! Нумо, гостю, сміливіше! Що ж ти? Нумо ж…

Мудрець здригнувся. Зірки знову потяглись йому навстріч, пропонуючи опертя.

— Ви, вчені книжники, звіздарі, — ви дивні люди. Дивитесь на світ крізь запилені пергамена та зіниці телескопів. Можете сказати, скільки зморщок на місячному лику та скільки крапель води в морі. А того, що море прекрасне, що місяць чудовий, та й сама оця ніч просто чарівна, — ви навіть не помічаєте.

Однією рукою Мудрець намацав опору, але пальці ковзнули по холодному мармуру, і він знов її втратив.

— Тільки вчора я розмовляв з одним лікарем, — як оце зараз із тобою. Він був говіркіший за тебе, га, Мудрію! Але наша бесіда чомусь урвалася в найцікавішому місці. Він сказав «ні». І зробив останній крок — до прірви. То був його вибір. А ти?

Легкий бриз овіяв лиця тих, що стояли на терасі. Прохолодний подих океану збадьорив Мудреця. Він над силу розтулив губи, намагаючись заговорити. Задерев'янілий язик лише з третьої спроби виштовхнув з рота слова:

— Я… згоден… Я… відкрив таємницю манускрипта…

— Перелазь.

Він перевалився через балюстраду, важким лантухом упав на мозаїчну підлогу. Краєчок провалля, шурхітливі хвилі з гострими кам'яними стирчаками залишилися по той бік мармурової огорожі, в минулому, наче їх ніколи й не було. Мудреця тіпало, і йому здавалося, немов усі вісімдесят поверхів вирізьбленого в монолітній скелі палацу тріпочуть перед ним, охоплені страхом.

— Розв'яжіть йому руки. Охорона вільна. Всім іти геть. Я сказав — усім!

Начальник варти запопадливо уклонився кілька разів і пішов останній. Дзенькнув метал об метал. Над столом іскриною сяйнув і погас рубіновий перстень. Правитель узяв келих. Мудрець підвівся, повільно розтираючи зап'ястки.

— Стародавні сувої повідомили мені… Про те, як треба жити по правді… Як досягти злагоди в серці своїм… Як виростити сад у пустелі та як…

— Авжеж. І про це, звісно. Про це теж.

Правитель підступив до Мудреця так близько, що той відчув, яка напахчена його борода. Нездоланна сила відчувалася в цьому чоловікові. «Не опирайся» — заволало щось у душі Мудреця. І він слухняно кивнув сам собі.

— Ти знаєш, для чого тебе привели. Про сади в мене дбають садівники, про серце — ескулапи.

Мудрець глитнув слину.

— Так, повелителю, знаю. Я прочитав найважчий, дванадцятий, розділ. Мені вдалося розтлумачити тайнопис.

Правитель знову наповнив келих. Струснув з пальця крапелину вина — і та дзвінко розбилася об золото порожньої таці.

— То я жду, Мудрію.

— Повелителю! Таїна вічного життя… Цебто, вічного нема нічого… Але…

— Не викручуйся!

— Так, тепер можна з певністю сказати: древні знали, як зробити життя удвічі або й утричі довшим від його природного плину…

Сталеві пальці згребли одежу на грудях Мудреця з такою силою, що від неї з тріском одлетіли всі застібки разом, — правитель цупко тримав Мудреця за горло:

— Ти, хробак! Слухай уважно. У мене є все. Крім одного. Майбутнє втікає від мене. Я не владний над ним. Вісімдесят сім разів зустрічав я весну. А тепер бачу: руки вже не ті, та й зір загубив гостроту. Я старий. Кволий та безпорадний.

Зірки вмить потьмяніли, місяць луснув, мов піхур, — світ пропав.

… Кволий, кволий, кволий… Пальці обм'якли.

І легені, що мало не сплющились, із хлипом вірвалося повітря — Мудрець мало не похлинувся першим ковтком.

— Ви ледь не задушили мене, правителю.

— Людину, Мудрецю, не так легко задушити.

Є шлях, що веде до подовження життя. Але це шлях — у прийдешнє… Він жаский. Зробити своє буття тривалішим… можна лише коштом когось іншого… Від когось відібрати, а комусь оддати… Якщо хтось проживе довше, то з чийогось життя віднімуться ті роки… Досліди древніх це доводять. Я б не відважився їх повторити.

Приглушене рокотання покотилося коридорами палацу, забилося поміж кам'яних стін, відскочило від них і гайнуло аж до небокраю, немов зірвалося з гранітного карниза. Правитель реготався! Мудрець уперше чув такий сміх — і потім ще довго по ночах, навіть уві сні йому вчувалося рокітливе відгоміння владних веселощів.

— Скільки чоловік тобі треба для досліду, книжнику! Тисяча? Дві? Та яких? Мужчин, жінок, дітей?

Настав день. Тяжкий, хворий, гарячковий. Безжальний кулак сонця періщив по головах. Ніщо не рятувало від спеки. А тиран, хоч і не відпочив у задушливу ніч, був бадьорий, веселий.

— То ти кажеш — потрібні люди?

— Не просто люди, — Мудрець сьорбнув шербету. Коштовне вбрання з царського плеча було для нього завелике. А в голові, од скроні до скроні, немов камінна брила, перекочувався приглушений диявольський регіт.

— На схилі Священної гори є печера. В ній — джерело життя.

— Мої люди обнишпорили ту стару нору. Нема там ніякого джерела. Якщо ж було, то давно висохло.

— Джерела — алегорія. Мовиться про сили природи. Могутні, не підвладні людині…

— І що далі?

— До печери заходять двоє. Ті, що зважилися злити свої життя воєдино. Їх супроводжує святець… Утаємничений… Одне слово, той, хто знає, як задіяти древній механізм. А вийде на волю із тих двох лише один. Проживе не одне, а два життя.

— А що станеться з другим?

— Він перестане існувати, але не зовсім. Перетвориться на туман. Висвічений туман блакитнуватого відтінку. Стане мудрістю пращурів. Межею між абсолютним супокоєм та вічним рухом. Я не достоту второпав…

— Пусте. Мене більше цікавить доля першого. У зеленій чаші басейну скидалась риба.

Мармурові стіни, жебоніння рукотворного водограю, свіжий подув од ритмічного маяння опахал, і крижинки, що тануть у срібних келихах, — усе навіювало мрії про остуду. А проте спека здавалася нестерпною.

— Говори, Мудрію, говори.

— Повелителю, нас чують прислужники.

— Вони глухі й німі. Давай далі.

— Сили печер заберуть непрожиті роки у слабкішого, а подарують тому, чия воля до життя дужча. Люди не владні над цим вибором.

— Он воно як.

Дзенькнув гонг. Розчахнулися двійчасті двері. Зграйка дівчат принесла страви навзамін поданим — таці з добірними фруктами, коштовні дзбани з питвом, — без жодного звуку вийшли. Прекрасні обличчя служниць, жорстокі мармизи стражників. Танучі крижинки на сріблі, задушлива спека. Світ здригнувся й поплив перед очима Мудреця. Йому болісно захотілося вщипнути себе й прокинутися.

— До цього ми якраз і дійшли днями в розмові з одним лікарем. Я так і думав, що в печері на мене чатує якийсь підступ. Але він не хотів казати, який саме. Тому його вже нема.

— Я знаю, кого ви згадали, повелителю. То був славнозвісний учений. Він зичив добра людям, умів читати стародавні письмена…

— А моє маленьке прохання виконати не хотів. Нікчемний був громадянин і патріот нікудишній.

Закутий у кришталь піщаного годинника з тихим шурхотом спливав час.

— Ходімо на оглядовий майданчик, Мудрію, помилуємося морем. — Тиран підвівся, солодко потягнувся. Хруснули суглоби, дзенькнула під одягом кута найкращими майстрами кольчуга.

Підлога метнулась назустріч долоням Мудреця, десь під серцем наче вірвалася струна й застогнала мелодією відчаю та нестерпного жаху.

— Та годі, адже я просто запропонував провітритися, подивитися з висоти на море… — Повелитель відступив, бридливо дивлячись на розпростерте біля ніг тіло.

— Я… Я навчу вас, як оминути древній закон!

— Навчи, навчи.

— Треба знайти людину, чия воля до життя була б слабкішою за вашу. Зайдіть із ним до печери — й вам нічого боятися! Ви повернетеся молодим, а він перетвориться на туман.

Правитель подав руку, допоміг підвестися хирлявому Мудрецеві. Недбалим рухом струсив пил з його вбрання, підвів до бенкетного столу. Всадовив. Сам умостився поруч, поправив піхви кинджала.

— Ти не засмучуйся, Мудрію. Я дуже хочу жити. Дуже. На світі нема такої людини, яка прагла б цього сильніше за мене. Я ж бо зазнав у житті безмежної радості й надії, я зазнав перемог і насолод, які тобі й не снилися. Знаю, з чим доведеться прощатися. Тому волію жити більше, ніж будь-хто зі смертних.

— Так?

— Саме так! А як же інакше? Де ти бачив тирана, котрий мав би слабку волю до життя? А втім… Якщо ти знайдеш мені безумця, котрий не хоче жити, підеш звідси винагороджений.

Мудрець підвів голову. Їхні погляди зустрілися. Смиренний книжник уперше не одвів очей.

— Але ж, повелителю! Ви кажете, так волієте до життя, як ніхто в світі, а тим часом наказали зіштовхнути зі скелі цілителя Арінія. І мене… теж привели до тієї ж безодні. А ми знаємо… тільки ми вміємо витлумачити письмена древніх. Коли б я впав в океан, нікому було б повідати вам таїну тривалого життя.

Правитель позіхнув. Його жовті зуби тьмяно зблиснули — немов ікла в тигрячій пащі.

— Аріній — дурень. Він усе одно нічого не сказав би. Знаю таких. А тобі нічого не загрожувало. Під карнизом було напнуто верету. Твій нетривалий політ закінчився б у руках моїх служників.

Повелитель знову позіхнув — широко, від душі. Далі стиха додав:

— Не хочу нахвалятися своїми підлеглими, але вони вміють розв'язувати язики. Таємниця від мене нікуди не ділася б. Але… Добре, що ми про все домовилися без цього. Адже добре, чи не так? Відпочивай, попоїж, тобі ще доведеться обрати того, хто вирушить із нами до печери.

— Як тебе звати?

— Люцій.

— Хто ти? Скільки тобі років? Що робиш у палаці?

— Я тисячник, керую добірною вартою Його Величності. Мені тридцять років. Палко люблю нашого Повелителя. Життя ладен за нього віддати.

Прорипіла портупея. Дзенькнули остроги. Підлога під ногами Мудреця захиталася. Запах шкіри, металу, випотів. Запах казарми… Так пахне бронзовошкірий велетень Люцій… Чад від мастил… дим світильників…

— Що з тобою, Мудрію?

— Пусте. Голова запаморочилася… Не так-то й легко читати в людському серці. То кажеш, Люцію, ти любиш повелителя?

— Саме так! Дуже люблю.

— А коли я скажу, що лікар, котрий пророкував тобі швидку смерть, помилився? Що недуга твоя ось-ось минеться сама по собі? Що отруйний хробак болю не терзатиме твої нутрощі, а дружина й діти не залишаться без годувальника? Що віддаєш ти не кілька місяців страждань, а щасливі довгі роки? Га? Чи підеш ти з повелителем у печеру, знаючи про все це?

Бронзове обличчя вояка залилося полудою блідості.

— Зітніть йому голову!

Розгніваний рик повелителя метнувся до тисяцького, мов кулак, — і зупинився на півдорозі від неголосного докірливого шепоту Мудреця:

— Повелителю, ми ж домовилися…

— Гаразд! Тоді в копальні!

— Повелителю, ви ж обіцяли.

— Тоді женіть його геть! Але затям, Люцію: я тобі цього не забуду! Неодмінно займуся тобою… Згодом. Добра в тебе душа, Мудрію.

— Ти одужаєш, Люцію! Певен я, що одужаєш…

— Облиш його, Мудрію, годі. Наступний!

Начальник охорони помітно хвилювався — його виказувало тремтіння голосу:

— Повелителю, дозвольте доповісти: на околиці міського акведука схоплено самогубця. Арештові не опирався, камінь та мотузку віддав із власної волі.

— Сюди його!

— На коліна перед Правителем!

— Ах ти ж, поганцю! Знаєш, що буває за спробу забруднення водоносної системи?

— Знаю, повелителю. Мені однаково.

— То ти що, зовсім жити не хочеш?

— Життя не тішить мене.

— Тут неподалік є одна печера. Прогуляємося туди? У двох.

— Мені однаково.

— Мудрію підійди роздивися його: що за камінь за пазухою у цього шмаркача?

— Як зовуть тебе, юначе?

— Сперанцій.

— Нічогеньке ім'ячко дали. З таким мимоволі жити не захочеш…

— Повелителю, прошу вас, помовчте. Сперанцію, подивись мені в очі. Подихай на скло. | Ще раз… Так. Твоя наречена жива, Сперанцію. Вона кохає тебе. Їхня галера не потонула, її штормом віднесло до південного материка. Вона кохає тебе й неодмінно до тебе повернеться, Сперанцію!

— О!..

— Юнак не підходить нам, повелителю!

— Геть! Женіть його у три вирви! Майно конфіскувати! Віслюка, хату — все до скарбниці! Сучий син.

— То що ж виходить, Мудрію?

Над містом одбушувала гроза й освіжила повітря. Небосхил уже вхопив чималий шмат сонячного короваю, тож кухарі палацу втретє заходилися готувати легку вечерю, а денна сторожа поступилася місцем нічним вартівникам — гвардійцям, що бачили в пітьмі та впізнавали чужака звіддалік.

— Повелителю, всі оці люди — самогубці та добровольці — нам не підходять… Вони дуже, просто-таки дуже хочуть жити. Але в кожного з них є причина, що робить їхнє життя нестерпним. Тому, якщо її усунути…

— А якщо не усувати? Скажімо, я міг би наказати, щоб ту дівчину… Наречену забруднювача акведуків…

— Нема сенсу, повелителю. Одне діло — коли людина не хоче жити… Інша — коли хоче, але не може жити так, як хоче… Втім… Якщо ви певні себе, якщо ваша воля до життя така сильна, як ви кажете… Можна взяти котрого завгодно й ризикнути.

— Бачиш, Мудрію. Взяти, звісно, можна. Але ж мені аж ніяк не хочеться ризикувати.

Накотилися сутінки. Засяяли перші зірки. Правитель, як і раніше, був бадьорий. Мудрецеві ж нестерпно хотілося спати.

Колись він розгорне старовинні книги й намагатиметься збагнути, що саме надає цьому старому волячої витривалості та лев'ячої сили, звідки беруться в нього могутній голос та залізна чіпкість? Чому впродовж стількох років перед ним падають ниць мільйони інших — молодих, добрих серцем, вродливих? І підіймають за його здоров'я келих, і на перший же поклик шикуються в бойові когорти, і зрошують своєю кров'ю чужі землі?! А в храмах б'ють за нього поклони, і навіть у молитві перед сном, коли їх не бачить ніхто в світі, — ані дружина, ні сторожа, ні підглядач, — вони знову поминають його ім'я: випрохують для нього здоров'я, — для того, хто виснажує їх працею, війнами та в'язницями. От що дивно.

— Міркуй, міркуй, Мудрію! Може, у твоїх сувоях і про це щось мовиться?!

— Про що?

— Може, там сказано, як знайти потрібну людинку?

— Як ви довідались, що я саме про сувої розмірковую?

— А про що ще може думати книжний хробак?

Гадюка остраху вжалила в самісіньке серце — і враз відпустила.

«Він не здатен читати думки. Не здатен. Це мистецтво не завжди підвладне навіть мені. А я цього вчився ціле життя. Авжеж. Якби він був на таке здатен, то хіба воловодився б зо мною? Сидів би собі на троні — молодий, білозубий, а я спав би непробудним сном на дні затоки».

— Повелителю! Навіть якщо взяти щирого… з доброї волі… фанатика, все одно самої його згоди замало. І самого бажання замало. Треба щоб людина по-справжньому довела — життя їй не миле. А тоді, коли ми з'ясуємо причину цього, щоб він свого бажання померти не зрікся.

На небо знову виплив місяць. Візерунки сузір'їв милувалися своїм віддзеркаленням у стрілчастих вікнах кам'яного палацу. Вітер шелестів кронами евкаліптів.

— Слухай, книжнику, здається, знаю я таку людину. Завтра ж тебе з ним познайомлю. А зараз — відпочивати. Ранок од вечора мудріший.

— Ось. Прошу любити й поважати. Державний злочинець номер один. Харцизяка. Життя йому таке ж ненависне, як любе мені. — В голосі правителя вчувалась потаємна радість колекціонера, що показує гостям рідкісний екземпляр.

Перше, що впало в очі Мудрецеві, — ланцюг. Важкий металевий ланець, що обсотав високого й широкого в плечах чоловіка. Того ж, чиї рухи стримували ці пута, він розгледів пізніше.

— Накинувся на мене з кинджалом. Хоч добре знав, що варта не спить. На допиті затявся. Мовчав. Навіть не зізнався, як його звати. А втім, теж мені загадка — Флориній! Живе самотою… столярує, цебто, столярував. Спільників у нього нема. Ні з якими заколотниками не водився, з ворожими нам сусідами — теж. З власної волі, так би мовити.

В очах Флоринія тремтіла нестерпима мука всіх отих ночей, що їх випало йому провести У в'язниці палацу. Але тримався він гідно.

— Трапився дуже доречно. Мені давно був потрібен привід ужити певні круті заходи. Але не в тім річ. Він-бо знав, що вбити не зможе, йому просто не дали б мене вбити. Про те, що сам помре, — теж знав. Доконечний зненавидець життя!

Мудрець підійшов до закутого вздовж і впоперек полоненика. Неголосно спитав:

— Чому ти вирішив померти жахливою смертю державного злочинця?

— Тому що я не можу й не хочу жити в тому світі, яким править тиран.

Шурхотів час у піщаному годиннику. Зблискувала криця в руках охоронців. Мудрець пильно оглянув полоненика. І знову промовив:

— Ще зовсім недавно я сам стояв над прірвою, а руки мені були зв'язані. Але я купив собі життя… Купив задля того, щоб зрозуміти тебе… Зрозуміти мого вчителя, котрий зробив крок у безодню, щоб не розкривати таємниці тиранові. А я ще хотів би усвідомити дії тих, інших, котрі на всіх майданах вихваляють владоможця.

— Мені несила дивитися на чужі муки.

— І ти вважаєш, що в усьому винен повелитель?

— Так!

— А тепер подихай на оце скло. Те, чим його змащено, випарується. Ти вдихнеш цю суміш — і вона не дасть тобі ошукати мене… Уяви, що ти досяг своєї мети. Тиран мертвий. Але ж його місце посяде інший тиран…

— Щось ви довго теревените!

— Повелителю, зачекайте трішки, прошу вас! Прийде новий тиран — і люди страждатимуть, як і раніше.

— Люди самі оберуть того, хто ними керуватиме!

Правитель слухав розмову дедалі більше зацікавлено.

— Та за сенату так само різали горлянки, як і тепер! — не витримав він. — Навіть іще більше.

— А правда на його боці, Флоринію! Він деспот, він твій ворог, але каже правду. Ті часи, коли люди самі обирали правителів, позначені в хроніках кривавими війнами та злочинами. Твої поривання марні, безплідні. Навряд чи тебе зрозуміють. Навпаки, ще й проклянуть.

— Нехай. Може, хоч хтось прозріє, хоч комусь відкриються очі.

— На що?

— На те, що можна знищити тирана.

— Але не тиранію. Уяви, що ти сам став правителем. Можеш не йняти мені віри, Флоринію, але вибору в тебе не буде: чи самому тираном зробитися, чи такому ж поступитися місцем.

— Я з вами не згоден.

— Той, у чиє серце ти націлював свій кинджал, теж колись хотів бути добрим і справедливим.

Правитель кивнув:

— Тоді я був молодий, Флоринію, як оце ти зараз. Найкращі наміри зникли вже після першої змови проти мене, перших ворохобників. Потім пішла й молодість.

— Він не лукавить, Флоринію. Коли у твоїх руках віжки державної колісниці, то добрі почуття мусять у тобі померти. Або — ти. Або — вони.

— Я не хочу так жити.

— Ти й не житимеш. Ви зайдете до печери удвох. Там, на Священній горі. Зайдеш ти і наш повелитель. Там ти віддаси йому своє життя. Свою силу і молодість. Ось до чого призвів тебе твій нерозважливий вчинок, Флоринію. Спроби щось змінити в нашій державі завжди вели до гіршого.

— Держіть його!

— Ет, сто чортів… Голову, голову міцніше І тримайте!

— Шкіру здеру, якщо хоч волосина з нього 1 впаде!

— Оце так сила! Ти ба, хотів макітру собі розбити об ріжечок столу. Гляньте, мало не порвав ланцюга…

Ніч витанцьовувала в очах Мудреця, кружляла, як вихор нічних метеликів.

— Диви-но, який заповзятливий, га? — Правитель хлюпнув собі в обличчя водою з басейну, присів на мармурову огорожу. — Ось і розв'язок проблеми, книжнику. Я дам тобі нагороду. Щедру. Хоча нічого такого ти для мене й не зробив. Спершу я подарував тобі життя. Там, біля прірви. Тепер — ти мені. Звичайнісінький обмін. Ох і винахідливу кару для цього лиходійника ми вигадали! Тож зустрічаємося завтра, Мудрію. Біля печери. Скажу чесно: ти набрид мені достобіса.

Початок наступного дня кепсько запам'ятався Мудрецеві. Рипучі колісниці, громохкі кроки, лящання іржавих воріт при вході в печеру.

Варта залишалась позаду. У пащу печери вони ступили удвох — Мудрець і правитель. Флоринія доправлено туди раніше. Темні завороти. Чадні смолоскипи.

— Уяви собі, книжнику! Цей негідник ще двічі прагнув покінчити з життям. Спершу намагався подавитись власним язиком, а потім — кинутися під ноги бойовому слонові. А ще погрожував, що перестане дихати. Ну, цього ще нікому не вдавалося досягти! Про всяк випадок я наказав прилаштувати там ковальський міх — примусимо дихати, коли що.

— Праворуч, повелителю!

— Уперше бачу таке відчайдушне небажання жити. Ти правильно вчинив, книжнику, що взяв його для досліду. Можеш просити яку завгодно винагороду. Але знай: скарбниця порожня.

— Тепер ліворуч, повелителю.

— Яка гидотна діра! Пам'ятай, Мудрію, гору оточили війська.

— Пам'ятаю, повелителю. Отут. Ми прийшли.

Полум'я смолоскипів тисячу разів заломлювалося в діамантовому склепінні печери. Тихо стогнав Флориній, прикутий до забитого в мармурову стіну мідного кільця. Мудрець звелів правителеві стати поряд із Флоринієм, доторкнутися до нього рукою. У пророблений у підлозі отвір він вилив принесену з собою в прозорих кінвах червону, зелену та синю рідини. Ухопився обіруч за важенний диск-маятник, що звисав на золотому ланцюгу зі склепіння. Потяг на себе й щосили відштовхнув. Завищали, оживаючи, суглоби та з'єднання древнього механізму. Заходили ходором стіни. Спалахнуло сліпуче світло. Печера вмить виповнилася голубим туманом. Мудрець відчув, як це, ледве вловне, видиме ніщо оповиває його, розпросторюється по всьому тілу — від п'ят до колін, і далі — до живота. Закрутився, завертівся безгучний смерч і поніс туди, де земні володарі не мають жодної влади, де нема охорони та катів, нема рабів і тиранів. Востаннє перед очима промайнули Флоринієві кайдани та сива борода повелителя…

— Оце і все. Печера відторгла нас. — Останні слова Мудрець мовив тихо, й вони злилися зі щебетом якоїсь пташини.

Духмяна, зрошена чистою росою трава лоскотала обличчя. Можна було розплющити очі, підвестися. Адже все скінчилося. Поруч повагом, немов після глибокого сну, зводивсь із зеленого килима Флориній. Сів, подививсь на звільнені від ланців руки.

— Але ж як це воно сталося?

— А отак. Твоя воля до життя перемогла.

— Так. Але ж… А де правитель?

— Його поглинула печера. Це не означає, що його взагалі більше нема. Його немає для нас із тобою — це головне.

— Де ми?

— Не відаю. Печера не випускає гостей у тому самому місці, де їх прийняла. Якщо вона колись і випустить правителя, подарує йому нові роки життя, то це буде не тепер і не тут. Це станеться в минулому. Або в майбутньому. І, звичайно, не в цій країні.

— А що ж тепер?

— Цікаві запитання ти мені задаєш, Флоринію, — Мудрець часинку помовчав. — Далі ти житимеш своє життя та ще ті роки, що додадуться тобі од віку правителя. Адже ти виграв, хоч, кажучи по честі, це мало що тобі дасть. Якісь десять — двадцять літ. Бо ж сонце повелителя вже котилося до заходу.

— Це ж як? Чому?

— Правитель слухав неуважно. Я намагався пояснити відмінність між прагненням жити і волею до життя. А втім, я знав, що такі речі він не осягне. Коли людина хоче врятувати свою персону, за будь-яку ціну прожити довше за всіх інших, — це бажання жити, тільки й усього. Але коли вона ладна розлучитися з найдорожчим, тільки б допомогти комусь, ладна загинути від співчуття, коли вона мріє про щастя для всіх, — тоді її веде воля до життя. І робить її нездоланною.

— А ті, інші, котрих ти випробовував?

— То страдники. Коли я усунув причину, що їх діймала, до них повернулося бажання жити. А воля до життя, кажу знов, тут ні до чого. Адже тобі я довів, що причина твоїх мук непоборна. А відчай твій переконав тирана, що воля залишила тебе. У ці хвилини ти не хотів жити, це так. Але воля твоя була сильна, як ніколи. І життя любило тебе.

Угорі, перетинаючи чашу небес, пливли хмарини. Мудрець дивився на них і думав, що висота зовсім не страшна, якщо дивитися на неї знизу, від землі. І, здається, прагнення літати, мов птах, пропало в нього надовго. Може, й назавжди.

— Скажи-но, — Флориній торкнув його за плече, — ти від самого початку знав, що все так буде?

— Від самого початку. Ще там, над океаном, біля прірви. Прийдешнє іноді відкривається нам, утаємниченим. Я знав, що ця історія закінчиться не так кепсько, як починалася. Але все одно було лячно. Знаєш, як лячно?

— Знаю.

Вони підвелися. Вітерець шемрав у кронах евкаліптів — немов нічого й не сталося. Флориній стиха кахикнув і знову запитав:

— Але що ж тепер?

— Що тепер? А нічого. Або — все те саме. Буде новий тиран. І перед ним схилятиметься натовп. Тоді на його місце прийде новий, зовсім інший чоловік — і виявиться, що це також тиран. Люди його любитимуть, ненавидітимуть, проливатимуть за нього кров. Будуть написані нові манускрипти, їх забудуть, потім знову знайдуть і знов прочитають.

Дрібні крупинки знань накопичуватимуться — утвориться велика гора пізнання… Але вітер часу їх розвіє. Та після цього виросте нова гора.

— Невже нема надії на краще?

— Надії?

Мудрець глибоко зітхнув. Став навколішки, зібрав пригорщу роси, провів вологими долонями по щоках.

— Є надія. Зміни стануться. Можливо, не так швидко, як того хотілося б. Не враз, і не завдяки кинджальним ударам. Одначе зміниться, доконче зміниться. Інакше бути не може. Хіба що ми з тобою навряд чи діждемо. Але таке будь-що станеться.

— Але ж ти щойно казав зовсім інше!

— Забудь! Я багато чого казав. Ми, книжники, буваємо лукавими. Коли правду кажемо, а коли й ні, — часом і самі добрати не можемо.

Припікало. Налетів сухий вітер, приніс із собою хмару пилу. Мудрець кумедно труснув головою, мовив чи то до Флоринія, чи то до самого себе:

— Пора йти. Авжеж. Іти. До людей.

— Часом я починаю думати, що великі хижаки мають зачатки розуму. Як ви вважаєте, капітане?

— Не знаю. Мені майже не доводилося бачити хижих звірів.

Пасажир видихнув хмаринку сигарного диму. Капітан трохи скривився. Він не палив. А відколи в трюмі його судна загорілися контрабандні сигари, просто страждав од тютюнових ароматів.

— Скажу по правді, я багато чого віддав би, щоб помірятися силою, не фізичною, ні, — силою розуму з небезпечним звіром. Схопитися з ним. По-справжньому, до знемоги. Щоб у цьому двобої зітнулися людська розважливість та звірина пристрасть.

Шхуну гойднуло: вітрильник робив поворот. Острів, що був показався на правому траверзі, тепер бовванів прямо по курсу.

— Їй-право, на цьому клаптикові землі подібних пригод не варт сподіватись. Черепахи, вепри… Харч для тубільців. Хіба що акула запливе до лагуни. Але ж акули нібито геть нетямущі.

— Хто знає… Острівець на перший погляд так багато обіцяє.

Пасажир пошпурив недопалену сигару за борт. Його супутники розпаковували валізи. Капітан зацікавлено дивився на них.

— То ви й кулемет із собою берете? — поспитав він.

— «Шпандау». Остання модель. Зброя прийдешнього. У майбутніх війнах із такого стрілятимуть довго-довго… Моєму другові закортіло випробувати, як працюють його механізми за умов тропічної вологості.

— Чи не важко буде нести?

— Не настільки важко, як здається.

Шхуна взяла крутий бейдевінд і йшла проти вітру. До бортової хитавиці додалася кільова.

— А ще ми беремо з собою карабіни Маузера, — повідомив мандрівець. — Три «маузери», два нітроекспреси «вінчестер», гвинтівку-кулемет, ви бачили її, револьвери, певну кількість засобів особистого захисту, необхідний мінімум боєприпасів.

— Ого! З таким спорядженням можна не боятися диких свиней…

У капітанових словах не чулося ані крихти іронії. Лише спокійна впевненість та безтурботність.

— То ви ніяк не зможете зайти в протоку? — Пасажир відкусив кінчик нової сигари й простяг руку по сірники. — Ввійти й постояти днів зо два на якорі?

— При всій моїй повазі — аж ніяк. Ви щойно висаджуєтесь, я залишаю вам шлюпку — та й по всьому. Повертаюся через дві доби й чекаю вашого сигналу. Так приблизно. Я теж маю таємниці, що ними не дуже хотілося б хвалитися перед владою. Та річ не тільки в цьому. Прохід поміж рифами звивистий і вузький. Мов щілина між зубами. За такого вітру ми не зможемо пройти його до відпливу.

— Гаразд. Але карту острова нам дасте?

— Доконче. Зі всіма помітками, як умовлялися. Мисливські стежки, річка, хижі аборигенів…

Настала пауза. Капітан щось обмірковував. Мандрівець роздивлявся суходіл.

— Розкажіть мені докладніше про дикунів, — попрохав він.

— Про тубільців?

— Саме так. Про людожерів, що живуть у лісовій місцині на острові.

— До того, що розповів, уже важко щось додати. Життя в них осіле, цілком поважне. Науковці називають цей триб життя привласнювальним господарюванням. Непогані мисливці, спритні рибалки. Може, колись були канібалами. Але про ті часи в них не зосталося й згадки.

— Що, зовсім не дозволяють собі згадати давнину? Навіть у свято?

Зненацька велика хвиля кинула шхуну вгору-вниз. Усіх, хто стояв на палубі, обдало солоними бризками.

— Якось мені довелося побувати в їхньому поселенні на місцевому святі, — капітан зробив непевний порух у бік острова. — Поводилися цілком пристойно й на моїх очах нікого не з'їли.

— А черепи?

— Які черепи?

— Оті, котрими тубільці прикрашають свої житла. Ви показували мені свої малюнки в альбомі…

— Зберіганням черепів тубільці вшановують пам'ять померлих. Ну, це як у нас відправити в церкві та покласти квіти на могилу. Взагалі, місцеві по-своєму ставляться до життя. Отруєні стріли вони використовують лише для полювання. Коли ж випадково поранять списом людину, той спис заривають у землю. Вважається, що його більше не можна брати в руки, бо на нього впав божий гнів та прокляття пращурів.

— Звідки ви це знаєте?

— Задля справи трішки вивчав їхню мову. До речі, вона в них надто самобутня. Образна, багата на порівняння. Поетам припала б до смаку.

Знову запала мовчанка.

— А можна поглянути на ваш «браунінг»? — поспитав капітан.

— Прошу дуже… Агов, обережно! Кулі розривні.

— Що розривні — бачу, але чому — обережно?

Капітан загнав магазин на місце й повернув зброю власникові.

— Вони нашпиговані стрихніном. Адже дикуни використовують для полювання отруту. Чого б нам не наслідувати їх?

— Здається, ваші друзі ділять гранати? — зауважив моряк, глянувши пасажирові через плече. Уперше в голосі капітана пролунало щось схоже на розгубленість.

— І динаміт. Ми звикли полювати з розмахом. Острів наближався. Він уже не скидавсь на цибулину в пінястому котлі, бо на очах перетворювався на смугу суходолу з кипучою облямівкою прибою.

— Якщо я поверну половину з того, що ви заплатили… — завів мову капітан, але прикусив язика.

— Якщо ви повернете мені половину…

— Ні. Якщо я віддам вам усі гроші, геть усю плату за фрахт, чи не погодитесь ви, щоб я дав команду зробити поворот оверштаг?

— Цебто?

— Чи не хочете ви без висаджування на острів повернутись назад? Їй-право, на ньому немає дичини, гідної ваших приготувань…

— Дякую за гостинність, — очі мандрівця зиркнули тьмавим металом. — Не вважайте це за примху багатих людей. Але ми переконані, що острів цілком придатний для нашої мисливської експедиції. До слова, про черепи та інші жахіття, про котрі ви нам повідали. Можливо, моїм друзям заманеться привезти з собою якісь сувеніри. Сподіваюся, ви не вдастеся до зайвої цікавості й не поширюватимете в портах ганебні чутки про нас. А ми, обіцяю, забудемо, що ви скористалися цим берегом як стоянкою та схованкою для контрабандних товарів.

… Шлюпка відпливла від борту й полинула по хвилях. Ніхто з її пасажирів не озирнувся, не помахав рукою. Моряки похмуро дивились, як вервечка мисливців висаджується на острів і зникає в береговинних чагарниках.

— Ти дотумкав, на кого вони полюватимуть? — спитав один матрос товариша. Той кивнув головою та додав, що в пасажира, котрий тяг кулемет, мізки від кокаїну геть розплавилися.

— Я не розумію капітана, — пробубонів хтось. — Ми ж наче завжди з місцевими розуміли один одного…

— Тобі заплатили? От і помовчуй! — припинив балачки боцман.

Тільки-но спина останнього мисливця зникла в заростях, якірний ланцюг загримів у клюзах. Вітрила розпросталися, заманюючи вітер. Але шхуна, як сподівалися, не взяла курс у відкритий океан, а ввійшла в течію та почала обходити північний краєчок острова. Підхоплене вітром і стремлінням судно прудко мчало вперед. Капітан віддав кілька розпоряджень помічникові, а сам спустився в каюту. Сів, погортав альбом. Малювання було його давньою пристрастю. Сісти за штурманський столик і взяти в руки олівець було йому, дорослому чоловікові, так само радісно, як дитині взяти в руки стерно.

Дерева, тварини, люди… Оселі, немов би їх не споруджувала чиясь рука, а вони самі по собі проросли крізь шкіру острова…

Зрештою, в чому його провина? Коли б од самого початку він знав про наміри тих пасажирів, то хіба взяв би їх на борт? А тепер годі щось поміняти. Таких не переконаєш зійти з мисливської стежки. Невідворотне станеться.

Вітер лоскотав каштани попід пахви. Їхнє до непристойності голе віття вигиналося в осінньому танку. Ртутна електрична заграва віддзеркалювалась од з'їденого калюжами асфальту, осідала блідою сріблястою патиною на обличчях перехожих. Навскісний дощ приловчився, щоб дати молодій жінці мокрого ляпаса. Але мети не досяг — його бризки вдарились об шибу та й розлетілися навсібіч.

Жінка відвернулась од вікна. Її чорні коси та білий халат утворювали майже негативний контраст. У сутіні кабінету вона здавалася дуже вродливою. А втім, чоловік, що лежав на канапі, навряд чи здатен був оцінити її красу. Зажмуривши очі, він дослухався до власного голосу. Той голос ішов від магнітофонних динаміків — нервовими, болісно-аритмічними поштовхами.

— Опівночі я повертався до міста. Траса була безлюдна. Зненацька заглух мотор. Фари, прилади на щитку — все відімкнулося. Немов щось перебило проводку. Я… вилаявся… Брутально… Якщо це важливо — аж надто грубо. Машина за інерцією рухалась у темряву. Я, звісно, загальмував. Одчинив дверцята й лише тоді втямив, що погасли ліхтарі над автострадою. Послухав годинника — не цокає! І тут спалахнуло світло… Воно йшло звідкись ізгори. Таке… Ну, наче неживе. Дивне… Я побачив… Фаланги пальців. Крізь шкіру. Як на рентгені, розумієте? Далі мені важко пригадувати…

З тихим шипінням змотувалась плівка, крутилися котушки, неначе прагнули підкорити болісні порухи пам'яті того, хто говорив, своєму одноманітному ритмові.

— З неба, прямо на мене, опускалось… Не можу сказати, що то було… Схоже на веретено, з миготливими пасмами ближче до середини. Воно безперервно оберталося довкола поздовжньої вісі. А світло… лилося з двох квадратних отворів. Я вже був на ногах. Перед цим, здається, падав. Чи з кабіни вивалився. Точно не скажу. Об рінь долоні обідрав. Хотів бігти. А далі… Далі нічого не пам'ятаю. Не пам'ятаю.

Голос умовк. Магнітофон механічно шипів — та й тільки. Жінка доторкнулася до клавіші «стоп». (Вогники сигнальної панелі тьмаво змигнули в пасочку обручки). Чоловік розплющив очі.

— Ми так і не пішли з вами далі цього моменту, — сказала вона йому.

На знак згоди той знову примружив повіки.

— Мені цілковито зрозуміла природа ваших галюцинацій, — лагідний голос жінки надавав сухим словам заспокійливого відтінку. — Те що ви бачили, безперечно, продукт діяльності вашого мозку. Це захисна реакція на щось приховане в глибинах пам'яті хвилювання. А подія, котра викликала те хвилювання, зафіксувалась у вашій підсвідомості й завдає вам болю. Нам належить відновити до кінця зміст вашого сну в реальності. Лише тоді пощастить правильно витлумачити його та визначитися з первісною травмою. Прихованою причиною хвороби.

У відповідь на її слова чоловік тільки трохи скривився.

— Ви вважаєте, що я хворий?

— Будь-яка людина, котра звернулася до мене по мою професійну допомогу, — мій пацієнт. Людина, що не потребує такої підтримки, безпечна для суспільства, — здорова людина. Я так вважаю.

Чоловік пожвавішав.

— Ви правильно помітили. Про щось таке я десь читав.

— На стіні у вітальні. Таке переконання мав один великий психоаналітик. Він, до слова, глибоко займався проблемами НЛО.

— Глибоко? Це добре.

Дощ розгулявсь і щосили гупав по водовідливах. Жінка й чоловік немов чогось чекали. Нарешті вона озвалася:

— Ми домовилися, що вдамося до гіпнозу, якщо традиційні методи не спрацюють. Вважаю, що час настав. Окрім того, випробуємо один нешкідливий препарат. Я зроблю відповідний запис в історії хвороби…

Проскрипіло вічне перо. Брязнули дверцята сейфа. Дзвінок! Почоломкалися склянка з карафою. Чоловік повернув голову. З недовірою глянув на столик у головах, немов зважував дві крихітні пігулки.

— Це наркотик? — спитав обережно.

— Слабкий, транквілізатор. Запийте водою.

— Послухайте, а якщо не допоможе ваше лікування, клініка поверне мені завдаток?

— Неодмінно.

Увімкнулась настільна лампа. Обличчя жінки здалося чоловікові чарівно прекрасним.

— Ви розслабилися… Ви засинаєте… Спите міцно-міцно. І відповідаєте на мої запитання.

Ожив магнітофон, заморгав зеленими та червоними контрольками запису.

— … І я опинився всередині корабля.

— Корабля?

— Так. Це був літальний апарат. Космічний човник, чи що. Надміру тісний. Мабуть, його не призначали для далеких мандрівок.

— Вам було страшно?

— Мені було надзвичайно легко. Немов усі проблеми враз відступили. Неначе в мені щось розкрилося, розумієте? Як пори нашої шкіри розкриваються назустріч теплу. Там ніхто не бажав мені зла.

— Хто не бажав?

— Їх було троє. Дуже схожих на людей.

— Схожих?

— Один — точно був людиною. Двоє інших, як мені здалося, ну… вони, як це вам сказати, дуже різні.

— Як представники різних етнічних груп?

— Різних цивілізацій, нібито… Не знаю. Не скажу напевно. Вони поцікавилися, чому я побіг. Я відповів, що злякався. Але саме відчуття страху пригадати не зміг. Неначе за їхньої присутності мені не було чого боятися. Тоді я спитав, що станеться з моєю машиною. Вони запевнили, що з нею буде все гаразд.

Лікар зробила помітку в записникові. Чоловік, заспокоєний згадкою, вів далі, не чекаючи її запитань.

— Іноді мені здається, що їхній корабель теж був живою істотою. Він мовби відгукувався… реагував на думки, слова. Тремтів, затихав. Навіть сміявсь або плакав.

— Сміявся?

— Ну, освітленням у кабіні, вогниками приладів. Цього не переказати. Я нібито відчував його настрій. То не був шмат заліза, розумієте? Не бляшанка без мозку. Він мені поїсти пропонував.

— Корабель?

— Корабель. Той, у якому вони прилетіли.

— Вони вас розпитували про щось?

— Мене? Ні. Просили.

— Просили, що?

— Пробачення.

Настала нетривала пауза. Жінка, здавалося, швидко-швидко щось нотує. Насправді ж ручка її виводила довжелезну звивисту лінію, Що норовливо сповзала в ріжечок аркуша.

— Вони просили пробачення, — повторив чоловік. І лінія урвалася. — Їх відкликають. Спорядники експедиції впевнені, що соціальний експеримент на Землі, затіяний ними, зазнав невдачі. Таємна місія закінчилася крахом.

Чоловік говорив, майже не інтонуючи слова. Немов би і йому передалася спокійна гіркота тих, з котрими він зустрівсь у своєму видінні на дорозі:

— Були великі жертви. Їхнє втручання лише ускладнило наші проблеми. Вони докоряли собі за чимало похибок. Але я гадаю, — тут більше ми завинили. Вони ж бо прагнули нам добра, щоправда, надто по-своєму, розумієте?

— Їх було троє?

— Я бачив трьох. Колись їх багато прибуло. Одні загинули. Інші відлетіли.

— Як, на вашу думку, які проблеми вони намагалися вирішити?

— Проблеми голоду, хвороб, несправедливості. Всілякі. Я поганенько уявляю собі їхню мету. А методи мені доконче незрозумілі.

— Ви колись політикою цікавилися?

— Ніколи. Я, мабуть, надто недоладно розповідаю, що ви про це питаєте.

— Чому ж. Ну, а що їм треба було від вас?

— Їх діймає сумління. Будь-яке втручання в чуже життя призводить до позитивних або негативних наслідків. Їм не вдалося завершити добрі справи. Надто пригнічує їх провина перед тими землянами, котрі свідомо зголосилися допомагати їм. Стали їхніми… агентами впливу? Авжеж. Так вони їх називали.

— І все-таки, для чого ви їм були потрібні?

— Вони не можуть зв'язатися ні з ким зі своїх помічників. Тому хотіли, аби я переказав комусь із тих, що залишилися, зміст розмови. Саме в цьому полягало їхнє прохання.

— Що означає — не можуть зв'язатися?

— Науковий потенціал нашої планети зростає. Кілька місяців тому в землян з'явилася технічна можливість перехоплювати їхні радіопередачі. Вони не можуть далі чекати. За їхніми законами — якщо не можеш допомогти, не дозволено й залишатися. Вони прилітали попрощатися.

— Куди вони відлітають?

— Базовий комплекс уже перекинуто на орбіту Урана. Але, як мені здається, вони збираються взагалі розпрощатися з Сонячною системою. Назавжди.

— Заждіть, я поміняю касету.

Жінка дістала з шухляди чисту плівку. Звичним рухом пропустила ракорд крізь щілину стрічкопротяжного механізму.

— Кому та де ви мали переказати доручені вам відомості?

— Про це мені не сказали. Я розумів, що рано чи пізно відшукаю потрібну людину. Ту, яка перекаже решті.

— Який вигляд мав той прибулець, що здався вам схожим на людину?

— Високий, русявий. Мав зелені очі. Немов підсвічені зсередини, не висвітлені, а, як би це сказати…

— Сяючі?

— Променисті. А на щоці шрам. Він сказав, що на Землі в нього живе близький друг. І він завжди сумуватиме за ним. Знаєте, я раптом відчув якусь духовну єдність з усіма, що були в кабіні. І мені захотілося лишитись на борту. Вони зрозуміли це. І спитали: чи не хочу я полетіти з ними? А я подумав: на Землі мій дім, робота. Ну, самі розумієте. А, крім того, кортіло виконати їхнє прохання.

Сутінки загусли в пружну темряву. Фари поодиноких автомобілів миготіли в неосвітлених вікнах клініки. Лише в одному кабінеті на шостому поверсі амбулаторного корпусу горіло світло. Один гачок на дошці з гірляндами ключів був пустий. А охоронець вряди-годи позирав на нього поверх газети, ані трішки не здивований тим, що терапевтичний сеанс зволікається. Звична річ.

— Прокидайтесь.

— Довго я спав?

— Не дуже. Ви за кермом? Випийте ось це. Реакція відновиться.

Пацієнт повагом поправляв краватку. Почувався він дуже добре — наче вивільнився од надсильного тягаря.

— Я згадав!

— Саме так. Класичний випадок. Утопічний синдром. Добрі інопланетяни мріють нам допомогти. Реактивне утворення, вибудуване вашим мозком як відповідь на життєві негаразди. У вас, з усього видно, останнім часом були неприємності на роботі?

— Були. Непорозуміння з керівництвом. І вдома не все гаразд. Домовласник підвищив квартплату.

— Мовою психіатрії те, що з вами сталося, називається проекцією. Ви не впоралися з травматичним фактором. Через хронічний стрес ваш мозок нібито переніс проблеми, що дошкуляли йому, назовні, приписав їх силам, непідвладним законам нашої реальності. Думаю, ви починаєте одужувати. Перелом відбувся. Наступними сеансами закріпимо успіх.

Чоловік подав жінці пальто й придивився до неї. Вона здалася йому дуже привабливою, згадалося колись десь читане: пацієнти часто закохуються в лікарів-психоаналітиків протилежної статі. Ця згадка не викликала в чоловіка внутрішнього спротиву.

Осінь зірвала в нього з голови капелюха, міріади зірок сипонули з чистого неба в дзеркала калюжок. Його вабила супутниця. Але то не було покликом плоті. Прислухаючись до себе, він зрозумів, що колись ним уже володіло таке бажання: прийти й залишитися з фактично незнайомими людьми. Але коли це було та де, — так і не згадав.

— Ви записали моє… марення?

— Це не марення. Доволі цікава й логічна розповідь.

— Дасте послухати?

— Трохи згодом — неодмінно. Тільки не тепер. Вам не можна вертатись у ту ілюзорну систему психічних координат, що ми її заледве подолали.

— Ви дозволите? — (Він хотів назвати її на ймення, але не зважився). — Лікарю, можна підвезти вас? Машина за рогом, на стоянці.

— Ні, дякую. Мені неподалік. Два квартали.

— А знаєте… Коли я отямився біля авто, що з'їхало з дороги, одразу подумав: привиділося! Потім завагався — раптом насправді так було?

— З вами приємно працювати. Повірте: душевнохворі ніколи й ні в чому сумніву не мають, їхній ілюзорний світ для них ясний і елементарний. А для нас — заплутаний і похмурий. Ви дуже здорова людина, повірте. Й у вас буде все гаразд.

Два квартали жінка пройшла прудким кроком. Але що не рух, то ставала ніби старішою. Спина горбилася, голова хилилася до землі. Прогув ліфт. Клацнув замок вхідних дверей. Зашуміла вода, наповнюючи чайник. Вечірні клопоти жінка справляла наче машинально. Її думки поривалися геть, подалі від цих стін, — одначе вертались назад: їх відкидали невблаганні час і простір. Вона повернулася спиною до вінка, за яким сяяли чіткі листопадові сузір'я, сіла на підлогу, незручно підігнувши ноги. Поверх її голови дивився у заповнене світлосяйними бризками небо мужчина середнього віку. Його очі на кольоровому знімку зелено променилися. Шрам струмочком стікав по щоці — починався під русявим чубом на скроні й зникав на підборідді. З крану лунко скрапувала вода, — для жінки то був наче подзвін по її молодості, плач по нездійснених мріях та недоладно прожитих роках. Так — обличчям до портрета — жінка просиділа багато годин підряд. Жінка намагалася ні про що не думати, нічого не відчувати й ні про що не згадувати.

— Якого незвичайного кольору цев'є… Шкода, що наші радіослухачі не можуть побачити. Дерево немов просякнуте потом. Холодним потом людини, яка жде атаки…

— Це — не найцікавіший експонат моєї колекції. Армійський карабін Маузера, калібру «сім — дев'яносто три». Серійний зразок. Може зацікавити хіба що своєю історією. Стріляв на трьох війнах… Але ми з вами ще не оглянули зібрання метальної зброї.

Кроки лунали вагомо та чітко, немов клацав затвор у склепінчастій залі. За їхнім примхливим відлунням вимальовувався образ величезного приміщення. Лункого, порожнього простору, не понівеченого затісними стінами та низькими стелями.

— Це сюрікен?

— Так. Той самий славнозвісний сюрікен, атрибут кінопродукції про середньовічну Японію.

— Я уявляв його не таким.

— Великим та блискучим? Але це річ достеменна. З арсеналу справжнього ніндзя, а не від реквізитора кіностудії. До слова: у моєму зібранні — сама автентика. Ні підробок, ані сучасних стилізацій… І ще. Більшість предметів — унікальні. Мають історичну або художню цінність. Винятком були хіба що гвинтівки, — часом я придбавав просто заради моделі, що припала до смаку. З них починалася моя колекція. Тоді, в молоді роки, я не мав теперішніх можливостей… Але решта — оригінали.

— Вибачте, а це що таке?

— Це — малайський крис. На заході України крисом з давніх-давен називають карабін. А в малайців — це ніж з отаким ось незвичайним лезом. Зараз піднімемо скло… Ви зможете взяти його в руки. Лівіше — датчик руху, покажіть пальцем на річ, яка вам сподобалась, і панель відсунеться.

— Ох, даруйте!

— Пусте. Це скло розбити неможиво. Його й вибухівкою не одразу візьмеш. Мої іграшки вміють за себе постояти… Магнітофон ваш не постраждав?

— Ні. Пише. Все гаразд.

— Ось оце — вид надзвичайно рідкісний. У центральній Африці його називають гангата, в західній — хунга-мунга. Моторошний витвір Чорного континенту… Схожий на павука, правда?

— Так. Або на якусь рослину.

— Цією штуковиною можна вбити на відстані ста кроків. Томагавк із еспантонним лезом на сто кроків, певно, не кинеш. Але спритні руки індіянця роблять його небезпечним. Бачите зарубки на руків'ї? Цей належав якомусь вождю канадських племен.

— У мене таке відчуття, що найцікавіше ви притримуєте на завершення? За цими дверима…

— Зараз вони відчиняться — і ви все побачите.

Тихе пневматичне зітхання не скидалося на рипіння металевих завісів. Із таким звуком розтуляються губи закоханих… Магнітофонна плівка ніби зафіксувала момент, коли, скоряючись чаклунському слову, розсунулася гора й відкрила печеру Алладіна. Втім, саме так воно було насправді.

— Брила з композитного сплаву. Витримує неймовірне ударне навантаження. Автогенові практично непіддатна. Тут — найцінніші експонати. Вироби старовинних майстрів. Зразки з інкрустацією, прикрашені коштовним камінням та металами. Є навіть зі щирого золота. А ще те, що особисто мені найближче та найдорожче.

— Найдорожче?

— Авжеж. У ньому немовбито втілився мій світогляд. Нарізна зброя з короткою цівкою. Неодмінний атрибут безпеки та громадянської свободи, як на мою думку.

— Вибачте, поміняю касету… Один, один — проба запису… Ми розмовляємо з вами близько двох годин. З огляду на те, який ви зайнятий чоловік, я, чесно кажучи, не сподівався такої тривалої та цікавої бесіди…

— А хочете відчути себе історичною особою? Тримайте.

— Який маленький вишуканий пістолет…

— Це «Деринджер» тридцять восьмого калібру. З такого самого було вбито Авраама Лінкольна. Лінкольн мав того дня якесь передчуття, він попросив, щоби черговий офіцер супроводжував його. Одначе така ось крихітка металу переважила і прекрасну інтуїцію Аба Лінкольна, і любов до життя цього мужнього чоловіка. Цей «Деринджер», що ви тримаєте в руці, — та ж сама модель, але призначено її для інших покупців. Лінкольна вбив актор Джон Бут. Річ ця занадто коштовна як для його гаманця.

— Можна спитати вас про особисте?

— Чому ні?

— Ви відноситесь до числа найзабезпеченіших та найупливовіших громадян країни. А зброєю прагнуть володіти звичаєм люди слабкодухі, беззахисні. У зброї вони підсвідомо вбачають засіб до вирішення своїх внутрішніх проблем. Вона нібито компенсує їм брак мужності, талану…

— Я зрозумів, можете не розвивати далі своєї думки. Ось, до речі, зверніть увагу — пістолет китайського виробництва. Маузер так званого «Типу 17», модель «Янь». Назва співзвучна зі словом «ян», що китайською прочитується як чоловіча суть, начало. Фрейд знайшов би в цьому поживу для складних інтерпретацій. Насправді ж — усе просто. Янь Сі Шань — так звали військового губернатора провінції Шаньсі, котрий озброїв свою особисту армію цим незвичним напівавтоматом. Нині їх зосталося всього кілька зразків. Усі — в приватних колекціях. Так, я люблю зброю. А знаєте чому? Бо вважаю її одним із найчесніших проявів утіленої в металі людської мислі. Книжки нас ошукують. Філософи вибудовують красиві неживі утопії. Служителі культу за плату дають благословення цілим арміям, в ім'я любові до ближнього освячують воєнні кораблі. Але коли тобі у вічі зирить зіниця пістоля…

— Крий Боже…

— Я тільки хочу, щоб ви мене зрозуміли. Отож, коли опиняєшся під прицілом, раптом усвідомлюєш: цівка дивиться на тебе прямо й чесно. Вона обіцяє тобі тільки те, що може дати. На добрячий пістолет можна покластися завжди, чого не скажеш про найкращу людину. Бо людину створено не із заліза. Міцність будь-яких стосунків має певну межу. Хоч би які випробування їх гартували.

— Ще раз дякую за інтерв'ю, за екскурсію. Не маю жодного сумніву, що наші слухачі гідно поцінують не лише розповідь про колекцію… Одне з найцікавіших приватних зібрань з усіх, що мені довелося бачити…

— Ви, до речі, були першим журналістом, якому пощастило оглянути мою колекцію…

— Дякую… Гадаю, що в тих, кого зацікавила наша передача, сформується відповідне уявлення й про вас… Як про людину, котра знайшла свою правду в житті й зуміла виробити свою позицію. Ба навіть стиль, свій спосіб існування. Очевидно, цей стиль — по-своєму вишуканий та аж ніяк не дешевий. Адже те, що ми з вами оглядали, коштує чимало?

— Мені навіть складно відповісти. Бо лише в залі сучасної зброї — понад двадцять тисяч зразків. І кожний по-своєму рідкісний, єдиний. Багато що з того — просто неоціненне, як, приміром, картини Рубенса. До речі, всі одиниці зберігання не зіпсовані, без ґанджів. Усі придатні для використання за призначенням. Цим колекція надзвичайно цінна. © http://kompas.co.ua

— Мало не забув. Ви обіцяли на початку розмови познайомити мене з вашим улюбленцем — бультер'єром. З досвіду знаю: коли спостерігаєш за домашньою твариною, неодмінно підмітиш якусь нову рису вдачі її хазяїна.

— Це ви про що?

— Про вашого піт-буля. Ви обіцяли показати його. Якщо можна.

— Будь ласка. Він завжди при мені.

— Але ж це…

— «Ауто-Орднанс «Піт-Буль». Американського виробництва. За основу взято славнозвісну конструкцію «Кольта». Сорок п'ятий калібр. Цілком надійна зброя кишенькових габаритів. Кулі «Уейдкатер». Дія — підвищеної травматичності. Важкуватий… Проте я справді звик до нього, мов до живого.

— Невже так може бути?

— Призвичаїтися до знаряддя вбивства? А ви ніколи не замислювалися над тим, скільки життів урятували пістолети й револьвери в руках законослухняних людей? У тих американських штатах, де дозволяється потай носити зброю, ви можете спокійно ходити вулицями. Грабіжник не зазіхатиме на ваш гаманець. Ґвалтівник не накинеться на жінку, бо знає, що дістане відсіч. А спробуйте вночі пройтися лондонським Сохо? Або Нью-Йорком, де зброю дозволяється мати лише копам? Мені, наприклад, вуличні грабіжники не страшні. Я пішки давно не ходжу. Але тут, у цьому домі…

— Що більше схожий на палац…

— У цьому особняку, захищеному не згірш од фортеці… Якщо фортуна повернеться проти мене, — а на віку всяке буває… То й собаки враз без нюху зостануться, й сигналізація не спрацює, й охорона не ворухнеться… Зате оця іграшка… Вона лише на вигляд іграшка. Я їй вірю, як собі. Така моя життєва філософія: бачити відданість і силу тільки там, де вони є насправді. Бути захищеним від ошуканства й не обдурювати самого себе…

— … Усе? — коротко спитав слідчий.

Дзижчала муха, намагаючись вирватися з липких павукових тенет.

— На третій касеті є ще мій коментар.

— Я послухаю його згодом. Що вам відомо про героя вашої останньої програми?

— Мало що. Бізнесмен при величезних прибутках. Останнім часом — ще й публічний політик. Джерела стартового капіталу затемнені. Подейкують — «чорний» реекспорт енергоносіїв, контрабанда кольорових металів. Сфера нинішніх зацікавлень — експортно-імпортні операції на ринках зброї. Фігурував як персонаж кількох скандалів, але їх зам'яли. Нібито продавав на Близький Схід розукомплектовану бронетехніку… Як металобрухт, хоч насправді там була суто секретна електроніка та найновіша вітчизняна система наведення… Судився з газетою, що написала про це, і виграв процес. Згідно з анкетою — винятково чистий чоловік, ув'язнений не був, навіть ніколи не притягувався. Та ви ж знаєте про все це значно більше од мене.

— Ні, на відміну од вас, я не був із ним особисто знайомий.

Звичним рухом слідчий поправив окуляри. Йому нестерпно хотілося спати. Журналіст здогадався про його втому з кількох майже непомітних прикмет, — офіцер тримався бездоганно.

— Та що це за знайомство? Цей бізнесмен утримував кілька програм на різних каналах радіо й телебачення. Фінансував головним чином передачі на теми озброєння та мисливства. Можливо, навіть контролював ці канали через підставних осіб. Не знаю. Як спонсор чи напівзасновник ніде себе не виказував. Надміру над нами не зависав. Пропозиція записати радіорозповідь про його колекцію була для нашої редакції несподіваною.

— Чому?

— Чому…

Журналіст замислився. Минуло кілька секунд, поки він знайшов формулювання для свого подиву.

— Та тому, що історія моєї останньої передачі від самого початку була якоюсь незбагненною. Звичаєм, такі, як він, люди (слово «він» журналіст підкреслив інтонацією) живуть у досить замкненому колі. Нікого не підпускають до себе на гарматний постріл. У всякім разі — пресу. Навіть кишенькову інформацію, що йде від них, фільтрують прес-секретарі, команди іміджмейкерів, люди, котрі займаються зв'язками з громадськістю… І раптом таке. Запрошує звичайнісінького репортера, навіть не зірку, а «сіру мишку»…

Ледь помітним рухом слідчий показав, що оцінив журналістову скромність.

— Доправляють вибрукуваною мало не мармуром дорогою, через ліс… Його ліс, куди сторонньому годі й поткнутися… До замку, схожого на Тріанон чи Версаль… Усе показують — мигцем, мимохідь, але ж не випадково. І корт, розкішніший за Уїмблдонський, і ставок із вимощеним кахелем дном та підсвітленням під водою…

Слідчий кивнув на знак того, що він теж подивований з підсвітлення.

— І все це задля того, щоб записати передачу про колекцію зброї? Хай навіть рідкісну та дуже коштовну? Спершу я подумав: заграло честолюбство збирача. Захотілося повідати всім про те, чим щодня милується на самоті. Потім вирішив — тут політика. Адже в парламенті саме законопроект щодо зброї обговорювався. Але згодом…

— Що?

— Бачите, мені здається, що він на цьому трохи з глузду зсунувся. Повнометражну лекцію мені прочитав. Аріосто, Сервантеса, Троцького, Мао Цзе Дуна цитував. «Гвинтівка породжує владу». Мовляв, золото — бруд. Як прийшло, так і піде. А вкупі з ним відступляться і ті, котрі присягали на вірність. А зброя — надійна. Не зрадить. Не обдурить. Ковбаси з чужих рук не візьме, як пес. По честі кажучи, я був наче не при собі. Ось підведе тебе до олтаря, а там, замість іконостаса, — «Калашников». Я немов приймав на віру все, що він казав. Може, людині раптом знадобилось заявити про себе? Ну, показати, що він діє, не відступає в тінь, нічого не боїться, історія з документами, що зникли, його ані трохи не зачепила. Такий собі символічний жест: ніхто не здужає мене, всіх рознесу. Як ви вважаєте?

— Та ні, скидається на те, що свою колекцію він справді любив. Мав за найцінніший свій скарб.

— Їй-право, більше не знаю, чим допомогти вам. Адже я бачив цього чоловіка один-єдиний раз — під час інтерв'ю.

— Власне, ми через те й потурбували вас, що, судячи з усього, ви — остання людина, котра з ним спілкувалася.

Підписану перепустку журналіст узяв не одразу. Якусь мить він ніби вагався — притримати язика чи дати йому волю?

— Ви хотіли щось сказати?

— Спитати. Як воно сталося?

— Таємниця слідства.

— Не таємниці мене цікавлять. Я віддав вам усі плівки, а міг би сказати, що зітер чорнові записи, мовляв, нічого не лишилося. Але ж це все одно — секрет полішинеля! Завтра в газетах будуть усі подробиці розмальовані.

— Та ось так і сталося, як небіжчик уявляв. Прийшли глупої ночі. Телекамери спостереження нічого підозрілого не зафіксували. Охорона й неписнула, сигналізація не спрацювала. Забрали тільки папери із сейфа. Жодної з його коштовних залізячок не зачепили. Грошей теж не взяли. Його улюблений «піт-буль» лежав під подушкою. З доданим патроном, але на запобігачі. Не дотягся… А найскорше — проспав власну смерть. Отак буває…

Дивна, майже болісна цікавість охопила журналіста. Нове запитання, що спало йому на думку, здалося таки недолугим. Але чомусь дуже важливим. Немов би саме воно мало поставити крапку в кінці довгого й заплутаного речення.

— А ви не скажете, з якої зброї по ньому стріляли? Цебто… Я раптом подумав… Яка зброя була в руках убивці, що йшов до знаменитого колекціонера — короля ринку озброєння?

— Та ніякої. — Слідчий ледве стримав позіхання. — Схоже, що його забили каменем, покладеним у шкарпетку. Давній бандитський винахід. А спрацювали професіонали. Досвідчені. Профі, ви ж бо знаєте, коли йдуть на діло, нічого кримінального в кишенях нести не будуть.

Каналізаційній трубі, здавалося, не буде кінця-краю. В'язень усе дибав та й дибав, торкаючись руками шерехатого бетону правої стіни — цієї закам'янілої сухої кишки. Мав надію побачити світло. І терпіння його дістало винагороду. Спочатку забринів малесенький, завбільшки з монетку, світлий кружечок, далі він розростався, насувався, аж поки став сяючою білою плямою. Воля. Він поглянув угору. Від незвички сонячне проміння обпекло зір. Але все одно воно було чудове.

Тепер належало видряпатися з цього порожнього відстійника. Зробити це було зовсім не важко. Бетонне личкування стін потріскалося. Для чоловіка, який чотирнадцять років одпрацював у кобальтовій копальні, здертися по щілинах нагору — пустісіньке діло. Вкотре він подивувався з того, як нераціонально будували до війни — шпарини між плитами в півпальця завширшки, ніякої герметичності, а скільки пропадає корисної площі! Та ще й під чим? Під відходами. Один аеротенк із бактерією Гобсона замінив би десять таких нагромаджувачів. Та що там казати.

Важко дихаючи, він перевалився через сіру холодну стіну і впав на траву. На справжню зелену траву, що про неї в копальні велося стільки розмов. Якусь часинку полежав — усе ще не вірив у своє щастя. Збулося! Він підхопився й побіг крутосхилом штучного пагорба, захлинаючись чарівними пахощами живої зелені. Біг, зашпортувався, падав, підводився, та біг знову. Березовий гай постав перед ним, неначе дарунок феї. В'язень обхопив білий з чорними пасмугами стовбур, притисся до нього щокою, заплющив очі й довго так стояв, убираючи в себе шелестіння листя та щебет якоїсь пташини. До річки він підійшов уже достоту іншою людиною. Здер нашивку з номером, розстебнув гачок сорочки. Мовби сама собою випросталася спина, роздалися плечі. Ще коли замислював цю спробу, вирішив, підштовхуючи ненависну вагонетку з породою, що тільки-но видереться, неодмінно скупається в річці. Навіть, якщо доведеться це робити під дощем чи снігом. Дощу, на щастя, не було. Літній день був у розповні. Свіжий, теплий, хоч і не спекотно-жаркий. Утікач поміркував і зізнався собі, що від невеликого сліпого дощику він теж не відмовився б. Тоді вирішив, що на сьогодні він і так уже одержав занадто багато. Здавалося, вода теж пахла травами… Він реготався й пирхав нею, доки пив, а потім зробив маленьку веселку, підкидаючи прозоре тіло річки догори та спостерігаючи крізь міріади бризок за сонячним оком. Як виявилося, він ще вмів плавати. Як виявилося, він уміє пірнати! Він підхопив на дні якусь коряжину і, мов корок, виринув на поверхню. З реготом зробив коло пошани. Знову пірнув, знайшов поліняку, від тривалого лежання у воді деревина та набрякла й опиралася. Він пошукав другу, а коли награвся досхочу, згадав раптом, що колись люди перед купанням скидали не тільки взуття, а й весь одяг.

Чорна роба сушилася на гарячому піску. Він лежав, підклавши під голову кулак, і думав. Скільки часу минуло відтоді, як він утратив своїх близьких, а душа все ще скімлить. Скільки років минуло від дня закінчення війни, а рани її досі не загоїлися.

Потім йому знову закортіло у воду, й він поплив до маленького острівця. В його затоні квітувало латаття. А втім, на самому острівці нічого прикметного не було. Ближче до полудня втікач відчув, що зголоднів. Знайшов кілька грибів, але їсти їх не став, сирі вони не такі вже й смачні, — просто уволю надихався грибним ароматом. У гаю доспіло чимало пізньої малини та суниці. Самий вигляд цих ягід видався йому дивовижним, а що вже казати про смак. Потім він довго сидів, дивився, слухав, намагавсь якомога більшу насолоду отримати від довкілля. З кущів вибіг кролик, без остраху підійшов до нього. В'язень зрадів кроликові, наче давньому другові, йому навіть на думку не спало, що вухань міг би бути непоганим харчем. Потім він кидав у річку невеликі камінці, дивився, як розходяться по воді кола та як зносить ті концентричні обідки вольова течія… «Тут, напевно, водяться бобри», — мовив сам до себе. Щоправда, він ніколи в житті не бачив живого бобра, але думка про це чомусь припала йому до душі.

Природа навколо нього дихала чимось напрочуд довоєнним, із того часу, коли були живі батько та брат, а сонце світило щодня й для всіх. В'язень відчув себе щасливим дитям, відчув значно глибше, ніж тоді, коли справді був малим. «Дерева, висока зелена трава, річка, ліс. Чудовий ранок, літній день, що поступово перейде в лагідний вечір. Чим я заслужив усе це? — питав він сам себе. — Небокрай, відкритий і з півдня, й зі сходу, і з заходу». (Зараз він навряд чи сказав би, де яка сторона світу. Але чомусь одразу вирішив: північ — це там, де небо підпирає потворний терикон міста-вежі в туманах викидних газів, що їх постійно викачують помпи кондиціонерів, у фабричних димах. Він намагався навіть не дивитись у той бік).

Настали прозорі сутінки. Відчувши несподівану слабкість, в'язень доплентався до жовтої піщаної смужки, — вона починалася при самій воді, кинув собі на голову кілька польових квіточок та цілий оберемок духмяного різнотрав'я. Він знав, що рано чи пізно його знайдуть. Але знав також, що тут його шукатимуть в останню чергу. А коли відчув, що сутінки огортають його надто швидко, швидше, ніж годиться відповідно до закону, легко всміхнувся, бо зрозумів: його розрахунок був правильний. Звісно, він багато чого не встиг. Наприклад, не встиг побачити, як закривається ввечері латаття. Але в тому й полягає чарівність життя, що воно ніколи не віддає все й одному, а вділяє кожному потроху, тим-то кожен плекає надію одержати від нього бодай невеликий подарунок.

Коли патрульна машина пішла над ним на зниження, він не поворухнувся. Двоє поліцейських перезирнулися, зіткнувшись шоломами захисних скафандрів.

— Який жах, — прошепотів один, а внутрішній динамік підсилив його шепіт у скафандрі другого до оглушливого гуркоту. — То як, беремо його?

— Сфотографуємо — і квит. Хіба не бачиш, тут навіть лічильник зашкалює.

Перший поліцейський щось перемкнув, очевидно, робив знімки. За мить машина метнулася вгору.

— Одного не збагну, — мовив другий поліцейський до колеги, дивлячись, як віддаляється зелено-жовто-голуба пляма річкового беpera з чорною фігуркою людини, що лежить горілиць. — Чому воно вбиває наповал саме людей, оте випромінювання Петерсона? Трава напрочуд зелена, я таку лише в кіно та на картинках у книжках бачив. А дерева які розкішні. Кажуть, і зайці там плодяться. А людині — кінець.

— Бо воно на людину розраховане. На її мозок. Людина винайшла це випромінювання на свою голову, — другий поліцейський сам іронізував із власних слів. — У кого мізків обмаль, той ще може до нього пристосуватися. А от тямущим…

— Подумай, скільки років минуло, а там, де падали ті бомби, людина досі не може вижити. Кажуть, і той утікач із освічених був.

— Як ти вважаєш? — поліцейський завагався, немовби вирішував, чи варто турбувати колегу такими дрібницями, потім відважився таки: — Цей, що втік, шукав собі смерті? Хотів легко попрощатися з життям? Чи, навпаки, прожити хоч один день, але по-людському, як усім нам хочеться?

— Мені здається, що він помилково поліз не в той тунель. А коли допетрав, що до чого, назад уже ходу не було. Прожити день по-людському, щоб надвечір померти? І вигадаєш таке! Ти ліпше скажи, машину ставити на стоянку чи не ставити?

Перший поліцейський позирнув на якийсь прилад.

— Не ставити. Подвійна доза опромінення за шкалою Комкофеда. Ніякій дезактивації не підлягає, треба списати й знищити.

— Ох ти ж! Нова-новісінька машина, та й були ми там якісь півхвилини, комар тобі у вухо! Завертай до спецмогильника.

Ледь помітно пропливала під ними земля, закута в сірий асфальтобетон, повтикана велетенськими будинками-містами. Де-не-де крізь цю щільну димову запону можна було вгледіти зелену прогалину лісу чи поля. Місце, де колись упала бомба Петерсона. Єдине нагадування про довоєнний час, — тоді кожна людина могла бачити живе дерево. Останній спогад про війну. Прогалин було зовсім мало. З борту машини вони здавалися навіть мальовничими. І хоча з такої височіни їхньою красою можна було милуватися без будь-якого ризику, похмурі поліцейські намагалися в той бік навіть не дивитися.

— Накрийте їх!..

Небо, мов гіпсове. Й таке ж несправжнє тіло планети. Каламутне світло її сонця хотілося струснути, як примару.

Біля самого краєчку вирви секретар держради зашпортнувся й мало не полетів униз. Назад, по стрімкому, вилизаному полум'ям схилу. До скляної маси та вплавлених у неї уламків композитного панцеру.

— Як це трапилося?

Капітан, а він підтримував секретаря за лікоть, набрав у легені якомога більше повітря. І секретар поспішливо додав:

— Але коротко, тільки суть.

— Підлітаючи до системи, наш бойовий автомат виявив непізнане судно. На запит «свій — чужий» нам не відповіли. Сигналу про те, що на борту екіпаж, теж не подавали. Намагалися сховатись. Одійти в астероїдні поля. Наш безпілотний розвідник узяв курс на переслідування, вони його атакували.

Секретар озирнувся. Шмат синтетичного полотна був схожий звідси на загублений носовичок. Контури восьми тіл під ним майже не проступали.

Капітанові слова уплітались у свідомість, мов колючий дріт.

— Залпом у відповідь… Утративши керування, почав наближатися до планети за гіперболічною траєкторією… Зі швидкістю 960 кілометрів на секунду… Спалахнув у вищих шарах атмосфери…

Тих вісьмох унизу вогонь і падіння не знівечили. Силові екрани крісел гравізахисту компенсували і те й те. Апаратура збитого корабля до останньої миті намагалася зберегти вісім тіл, не розуміючи, що життя раз і назавжди залишило тлінні оболонки. Мабуть, ще в ту мить, коли судно проткнула невидима шпага променевого удару.

Секретар знав, що зустрітися з неживим поглядом астронавта, душа якого залишилась там, за небесною межею, буде моторошно, майже нестерпно. Тож наперед дав собі слово, що в разі підтвердження неймовірного, він не дивитиметься у вічі загиблих. Однак, опинившись у вирві, слова свого не додержав.

— Чому зондові детектори не підказали, що на борту екіпаж? — спитав різко. Можливо, навіть, різкіше, ніж слід.

— Зіткнення сталося поза районом імовірних бойових дій. Розвідники, виконуючи завдання далеко від операційних баз, мало користуються променевою апаратурою. Щоб не виказувати себе. Під час силового контакту наш автомат намагався встановити наявність живих істот на борту ворожого судна. Однак антени його біосканерів було знищено уже першим прямим влученням супротивника…

Сіре марево здіймалось над краєвидом. Здавалося, що в повітрі виграють міріади веселих комах. Але секретар знав, що в цьому стерильному світі нема кому відчувати біль чи радість. У висхідному повітряному потоці неживий танок виконує пил.

— Ваші міркування? — спитав він капітана й спробував інтонацією приглушити терпкість попереднього запитання.

— Є правила ведення війни. Вони їх брутально порушили. Не пішли на радіоконтакт. Не повідомили про наявність екіпажу. Не зажадали даних щодо типу нашого розвідника: пілотований чи безпілотний? А мали б це зробити. Згідно з усіма міжнародними законами… Вдарили першими. Й одразу на знищення. Отже…

— Еге ж. Недешево нам дістанеться тутешній дейтерій.

Плечі в капітана ледь похилі. Спина — хіба трішечки — зсутулена. Щось незбагненне пригасило його поставу, яку секретар пам'ятав ще з першої їхньої зустрічі на космобазі…

Розстріляний зореліт усім тягарем упав на сумління цього фактично ні в чому не винного чоловіка. І попри все, а це без будь-яких слів було видно, капітана діймали сумніви.

— У цій придибенції чимало непоя?сненого, чи не так?

— Саме так.

— Державну приналежність збитого корабля визначено?

— Безперечно. Саме перед вашим прибуттям. Система ТНЗ-18. Ізоляціоністи. Нащадки землян, як і ми.

— Ага… Три густонаселені планети, два штучні супутники. Доктрина автохтонного розвитку. Жодного іноземного дипломатичного представництва у межах суверенних небесних тіл. Контакти із зовнішнім світом зведено до мінімуму. На цей час відчувають дошкульний енергетичний голод. Активно вивчають багаті на енергоносії ненаселені планети… Отже, капітане, я правильно оцінив ситуацію? Але ж у вас є ще щось недомовлене.

— Ні. Ми знаємо те саме, тільки мені не вдається вибудувати всі факти в розумну схему. Чому вони доручили військове розвідування закритого району пілотованому кораблеві? Чому, зрештою, відкриваючи вогонь, одночасно не катапультували модуль з екіпажем? Той факт, що пілотажна капсула відділилася, міг би слугувати знаком для нашого патруля. Він зманеврував би та відповів на удар, лише переконавшись, що людям нічого не загрожує.

— А в них могла бойова програма спрацювати попереду рятівної?

— Не знаю. В тім-то й заковика. Скидається на те, що рятівної в них узагалі не було. Техніки просканували пам'ять нашого зонда. Добре, що центрального процесора не пошкодило. Отож комп'ютер ідентифікував це судно як автоматичне. Жодної комунікаційної активності. Ніяких дій, спрямованих на те, щоб вивести екіпаж із зони ймовірного удару. Вони ніби змовилися там разом загинути. І машини, і люди.

Кроків за сто від вирви пухирився тимчасовий купол. Клаповухо стирчали параболи ефірних та субефірних антен. Латкою чорніли двері повітряного шлюзу. Держсекретар знав: там, усередині, без сну та перепочинку працює команда експертів. Відповідь на питання, чому, об'єктивно кажучи, пересічне прикордонне зіткнення призвело до людських жертв, ось-ось з'ясується. Можна було б і пірнути туди, під невагомий пневматичний дах. Скинути захисну маску, крізь яку однаково нестерпно — що дихати, що розмовляти. Витягти з ніздрів остогидні фільтри. Підставити кухоль під термосний кран, кинути в окріп брикетик похідного раціону, підсісти до столу… Але щось його стримувало. Та й капітан, судячи з усього, не поспішав до кондиційної прохолоди… Секретар навіть розгубився, бо не міг знайти переконливого пояснення, чому раптом на нього напала ідіосинкразія. Одначе збагнув: мертві астронавти були накриті полотном того самого кольору, що й купол експертної групи. Хтось поспіхом роздер тканину запасного «пухиря» для останнього покрову тим, кому вже більше не судилося відчути спеку чи холод…

Розкидаючи взуванкою ґрунт, підбіг зв'язковий. Подав секретареві принт-повідомлення. Звичайний на вигляд аркуш означав: відомості, ним оповіщені, настільки важливі, що їх не можна доручати радіохвилям. Секретар прочитав інформацію двічі. Тоді дав капітанові. Той зосередився на тексті, намагаючись зрозуміти (чи то не зрозуміти) його. Зрештою надірвав ріжечок аркуша і випустив його з рук. Позбавлений захисної оболонки матеріал вступив у хімічну реакцію з повітрям. На поверхню посипалися лише темні клаптики, без жодної літери на них.

— Хто налагодив режим особливого засекречення? — спитав секретар.

— Головнокомандувач стратегічними силами. Ще до вильоту.

— На мою відповідальність. Негайно перекажіть на базу зміст цього звіту. Засобами ефірного та субефірного зв'язку. Всю енергію — на форсування сигналу. На захист від можливого перехоплення — часу та потужності не витрачати.

— Слухаю!

Капітан дав зв'язковому короткий наказ. А коли його кроки позаду стихли, спитав несподівано хрипко:

— Та що ж це таке?

— Те, про що ви раніше здогадувалися. Їхній зореліт не був призначений для автоматичного ведення бою. Експертиза уламків розвіює будь-які сумніви.

— Але ж так не буває!

— Жодних відокремлюваних модулів, флеш-катапульт евакуаційних капсул. Бойові та пілотажні пости обладнано по всьому корпусові. Шлюпкові палуби не пов'язані комунікаційними лініями з командним відсіком. Керувати звідти зорельотом… З готової до старту шлюпки технічно неможливо. Корабель сконструйовано так, щоб він ставав до бою, маючи на борту цілком укомплектований екіпаж. Потужність машини підсилити людським фактором. Не зважаючи на можливу загибель екіпажу від вогню супротивника.

— Якийсь безум! Цього не може бути.

— Може. Отепер і зметикуйте, звідки беруть їхні кораблі свої бойові переваги. Парадоксальна тактика, непередбачуваний стратегічний рішенець. Ось чому нам жодного разу не пощастило вивести з ладу їхні зорельоти, коли ми глушили електромагнітним імпульсом їхні процесори керування.

— Ви… цивільний… розмірковуєте щодо стратегії…

Капітан затнувся. Секретареві здалося, що офіцера зараз знудить. Він навіть відсунувся, — така відчутна була хвиля огиди, що нахлинула на співбесідника. Але той одразу ж опанував себе.

— Винен. Прошу не вважати сказане за образу. Я тридцять літ у просторі. Двадцять вісім із них присвятив військовому флотові. Смерть у космосі — справа буденна. Сам горів на станції «Ганімед». Сім діб був серед тих, що пропали безвісти. Коли загинув есмінець «Мангуст»… Зіткнулися з метеоритним уламком. Коли виходили з овердрайва у «сліпому» режимі… Бласт-захист не спрацював… Троє в пілотажній рубці — одразу… А до тих, що були в реакторному, рятівники дісталися, тільки запізно. Медальйон, що його вам дали перед вильотом, кожен із нас носить не скидаючи. Самі знаєте на випадок чого. Але я ніколи не бачив військового… здатного натиснути на гашетку, знаючи, що під наведенням — люди… У бойових комп'ютерах наших кораблів є програма. Ви про неї чували, вона блокує артсистеми, якщо в зоні вогню щось живе. Та хоч би й не було такої програми! Це ж немислимо — стріляти по таких самих, як ми. Вони що, хочуть прикритися живим щитом? Сподіваються, що примусять нас відступити по всьому фронту, коли застосовують пілотовану техніку?

— Ні, капітане. Хотілося б помилятись. Але вони, здається, розраховують зовсім не на це.

Держсекретар добирав найпростіші слова, намагався вкласти думки в гранично чіткі мовні конструкції, розуміючи, що не час і не місце тут для складних інтелектуальних вибудов.

— Гадаю, річ не в заслоні. Скорше всього, вони готові до того, що рано чи пізно ми таки навчимося стріляти по живих мішенях.

— Але ж ви — тямущий чоловік. Хіба таке можливо? Хіба ми живемо в епоху світових війн чи за первісного дикунства? Ера експансії, третя хвиля освоєння позаземного простору. Впродовж сотень літ незалежні колонії воюють між собою… За ресурси безлюдних світів, за мінеральну сировину, за право використовувати енергію зірок. Але ніхто й гадки не мав убивати одне одного в цих конфліктах. Немислимо. Спочатку відділяється відсік з людьми, й лише потім корабель виводиться на бойовий курс. Дистанційно чи автоматично. Хіба є щось цінніше за людське життя? Хіба весь дейтерій цієї планети вартий страждання хоча б однієї живої істоти? Ви ж бо — політик… Чи вартий, питаю вас?

Секретар звів очі догори, до запиленого гіпсового неба. Потім перевів погляд на співрозмовника.

— Не вартий, — відповів стиха. — Та, очевидно, є люди, які міркують інакше. Тож нам із вами доведеться з цим змиритися…

Тиша огорнула їх, як ватна ковдра: у вирві перестали вистукувати сервісні механізми, котрі видобували з ґрунту кістяк загиблого судна. Водночас іздригнулися, змінюючи поляризацію, антени на верхівці купола. На капітанському браслеті спалахнув червоний вогник — сигнал про те, що передавачі експедиції послали в ефір та субефір нагальні повідомлення.

Щось відбувалося. Ожили комунікаційні пристрої. У навушниках заметався голос чергового оператора, проте через тріщання завад, викликаних роботою субефірного трансміттера, чулися лише окремі слова: «У третьому квадранті… на субсвітловій…»

— Хіба в армії служать убивці? — ні до кого не звертаючись, запитав капітан. — Та жоден астронавт… Що ми вже озвіріли, втратили розум?

У кратері загули, пожвавішали землерийні автомати. Одночасно заговорила рація:

— Повторюю: в третьому внутрішньому квадранті зафіксовано вихід із овердрайва бойового корабля. Йде на трьох десятих світлової швидкості, починає гальмувати.

— Тип і прапор?

— Крейсер-розвідник класу «Морлок», сигналів державної приналежності не подає. За всіма параметрами — корабель культури ТНЗ-18. Екстраполяція траєкторії дає змогу визначити: правує на бойовий курс.

— Ціль?

— Просторові координати 10-24-75. Місце загибелі їхнього зорельота.

— Перехоплення!

— Перехопити неможливо. У них на борту — екіпаж. Ми послали попередження: не стріляти, на планеті працюють люди.

— Усім — нульова готовність! Крейсерові «Тор» — автоматичний бойовий режим, від'єднати заселений відсік! Крейсерові «Геркулес» — прийняти екіпаж «Тора», залишити позиції орбітального чекання, заховатися від противника за диском планети. Запустити зонди, увімкнути силовий захист!

У навушниках потріскувало. Немов з іншого світу долинали до секретаря та капітана перемовини людей у центральному пульті корабля, що їх викликав:

— Капсула з «Тора» — в зоні захоплення… Точка доторку… Єсть стикування!

— Головний двигун — тест на запуск… Одна сота тяги — на кормові дефлектори…

— Зонди запущено!

— Захисне поле ввімкнуто!

— Хочуть ударити по уламках свого корабля. Таємниці бережуть. Та нічого в них не вийде… Адже на планеті наші…

Сіре, тіснувате од зібганих хмар небо, тимчасовий купол, майданчик для посадкового модуля. Потворна маска на обличчі капітана. Ні травинки, ані кущика, ні усмішки товариша поруч — ні на чому зупинити погляд, нічого взяти з собою.

— Капітане!

— Так?

— Суто технічно… На об'єкт, що його визначено як заселений, можна спрямувати вогонь?

— А що, вам кортить спробувати? Хіба що наводити через цівку…

— Через цівку?

— Відімкнути артсистему від стратегічного комп'ютера. Взагалі роз'єднати. Перерізати кабелі. Приблизне наведення робити за курсовим процесором. Низьку прицільність компенсувати надлишком потужності. Когось поставити, щоб за командою замкнув контакти. А ну ще…

Капітан замовк. Тоді полегшено, ніби втішаючись одержаною над собою перемогою, доповів:

— Аж ніяк не можна! Громадянине секретар державної ради, доручене мені з'єднання бойових кораблів у складі крейсерів першого класу «Тора» та «Геркулеса», автоматичного розвідника «Циклоп» та атмосферного човника «Містраль» можливістю атакувати заселені об'єкти не володіє.

Знову почувся голос у навушниках:

— Капітане! Супротивник на сигнал «У зоні атаки — люди» не реагує! Зменшив швидкість, іде бойовим курсом. Увімкнув станції наведення. Має радарне захоплення планети, вас узято на приціл. Через три хвилини вийде на оптимальну дистанцію для удару.

Три хвилини. Небо сіре, зашмульгане. Гори на овиді, липуче світло, поривний вітер. Тимчасовий купол — як саван, стрілка атмосферного човника «Містраль» на посадковому майданчику.

Простеживши, куди спрямував свій погляд бесідник, капітан мовив:

— Усе одно не встигли б. Не тільки стартувати, а навіть повантажитися…

— Підтвердження того, що станції співдружності одержали наш сигнал, одержано?

— Так. На базі про все знають.

— Нехай «Геркулес» іде, — розпорядився секретар. — Прямує додому.

— Крейсерові «Геркулес», на випадок удару по планеті негайно відходити! До бою не ставати, до відстані прицільного пострілу ворога не наближатися! Повторюю: в разі ударів по планеті негайно, пірнайте в овердрайв! Це наказ! Остаточний звіт про дії супротивника передати об'єднаному військовому командуванню!

— Ми все зробили як слід?

Капітан кивнув. Упродовж двох хвилин вісімнадцяти секунд обидва мовчали. Те, що їм хотілося б сказати один одному, на думку так і не спало. Та й не було ніякого бажання про щось говорити. По суті вони були такі несхожі. Служака середніх років та літній чиновник.

Шум у кратері знову припинився. Кібери видобули з ґрунту останній сегмент загиблого корабля та й завмерли, чекаючи нових розпоряджень.

— Хіба діло військових — убивати? — звернувся до тиші капітан.

— На війні — як на війні. Так писали древні книги.

— Коли сходять з розуму цілими планетами й починають стріляти одні в одних — це вже не війна. Це називається по-іншому. Це…

На мить офіцер замислився. Та оскільки йому не вдалося знайти влучного слова, то він лише безнадійно махнув рукою.

… Колись цей чоловік мав ім'я. Він спробував видобути поєднання звуків, оте, що вирізняло його з-поміж інших, але не зміг. Примарно-мертве світло затопило простір — і простору не стало. Час протримався трохи довше. Мить? Століття? Але й час одлетів нескінченною спіраллю, рухнув у безодню, туди, де чорно-біла галька ночей і днів перетворюється на сірий моноліт вічності. Й тоді з довколишнього нічого зіткався голос. Дивний, як незбагненне мурмотіння океану, й зрозумілий, як плач дитини. Голос линув звідусіль, ні, він сам був усим. У ньому жила відповідь на єдине і найважливіше питання, за яке чіплялася агонізуюча людська свідомість.

«Що зі мною?»

«Природне завершення вашої останньої поїздки. Швидкість — дев'яносто кілометрів на годину, ковзька дорога. Автомобіль не вписався в крутий заворот. Дивно, як машина ще й не спалахнула».

Перекинуте шосе, що зненацька наповнилося страшним, шаленим рухом. Летюча грудка бурого крутосхилу. Скрегіт, брязкіт. Пам'ять неохоче віддавала пожмакані, напівзітерті спогади. Авжеж. Саме так усе сталося. Сталося? З ким? Коли? Який стосунок мають ці кволі зблиски минулого до нього, тепер зануреного в химерне мерехтіння, безіменного та безтілесного? Він раптом відчув, що на цей голос можна не озиватися. А проте озвався, всупереч бажанню увібрати в себе довколишню порожнечу, розчинитися в ній.

«Я поспішав».

«Авжеж. Звісно. Саме в такий спосіб сюди й потрапляють».

«Де я?»

«У відділенні інтенсивної терапії. Реанімаційна бригада докладає всіх зусиль. Поки що даремно».

Коловертень страху підхопив його, разом із ним подер і забрав із собою ненадійні клапті рівноваги. Але чоловік зрадів тому страхові, наче вірному псові, наче відданому охоронцю реальності, яку сам він покинув.

«Ваше серце зупинилося три хвилини тому. Здатність відчувати, бачити та чути в межах звичного виміру облишила вас іще раніше. Це смерть. Клінічна».

«Смерть? А ви хто? Ангел небесний?»

«Ні».

«Хто ж ви, хай вам грець! Диявол?»

«Ну навіщо ж так? Ми з вами — частинки єдиної суті. Просто крізь гамір щоденних подій, крізь стукіт вашого серця вам не чути мене».

Думки народжувались і спливали, наче мильні бульбашки.

«Якщо ви біс, то не з християнського пекла».

«О, аж ніяк. Це все умовності — християнство, іслам, буддизм. Слова, що залишились там, за межею…»

Страх одійшов, поступився місцем зачудуванню.

«Боятися мені нема чого. За життя я ніколи не йшов проти сумління».

«Авжеж, ви не страхопуд. Це так. Але…»

«Не встиг висповідатися?»

«Ні, річ не в тому. У мене був знайомий художник. Він теж усе життя чинив згідно з сумлінням. Принаймні, так йому здавалося. А нещодавно приходив до мене й просився до котла з гарячою смолою. Сподівався, що фізичним стражданням можна щось виправити в минулому. Я відмовив йому. Та й звідкіля в мене той котел? Я — не директор миловарного заводу. І не потішна гротескна істота з рогами».

«А хто ви?»

Чоловік зачепив це питання через безглуздість того, що відбувалося. Надто часто доводилося йому бачити скалічені стихійними лихами й катастрофами людські тіла, щоб повірити, ніби шматок понівеченої плоті, яка здригається від конвульсій, здатен сприйняти нечутний для довколишніх голос. Він швидше повірив би в стрімкий лет чорним тунелем — назустріч світловій плямі, яка весь час розростається. А втім, рецепти вічності, прописані людству доктором Моуді, теж не викликали в нього довіри. Все навіювало сумнів. То була його суто професійна риса, вироблена упродовж років. Чоловік пишався нею, мов фехтувальник бездоганно відшліфованим прийомом захисту.

«То хто ж ви, хто?»

Голос, трохи завагавшись, промовив:

«Я — це ви. Ваші вчинки, ваші думки. Ваші сумніви, од яких ви колись одхрестилися».

«І прогріхи, яких у мене нібито не було?»

«І це теж».

«Навіть так… Дивно. Я геть не відчуваю болю». «Що таке біль? Він залишився там. По той бік».

«Я наче безтілесний…»

«Ваше тіло зараз обплутане шлангами, катетерами, провідками. Над вами схилився лікар-реаніматолог. У нього шприц із довгою голкою. Прямий укол адреналіну в серцевий м'яз. Ви цього не відчуєте».

Думки більше не змішувалися. Блакитнувате мерехтіння перестало здаватися дивним. Пам'ять зміцніла. І чоловік одразу ж повідомив про це голосові — утішився з невеликої перемоги реальності над тим, що відбувається.

«Але з пам'яттю в мене все гаразд. Я згадую. Перебираю всі дрібнички, всі смітинки свого життя».

«І що?»

«Ви суддя?»

«Кожний з нас — сам собі суддя».

«Але ж будь-який суд має на меті вирок. А кара — провину. Де той злочин, за який ви хочете завдати мене до суду? За віщо ви передрікаєте мені долю якогось божевільного художника, що мріяв про пекельні муки?»

«У вас їх достоту немає?»

«Гріхів?»

«Не полюбляю цього слова. Таких моментів у житті, що про них боляче було б згадувати».

«Я жив по совісті. Не випрохував. Не крав. Не відбирав силоміць того, що належало іншим. Не зраджував. Залишився сам собою, хоч міг би пристати до когорти можців світу цього… Того, де нині перебуває моє тіло. Поступився місцем у шлюпці під час корабельної аварії. Вирушив на війну вкупі з іншими, хоч міг би й не піти».

«Ото ж бо. Нумо про це й поговоримо. Про війну, куди ви могли б і не піти. Адже ви були відомим журналістом, політичним оглядачем популярної газети. А війна велася локально. То була невеличка війна, з тих, що нікого не роблять уславленим. Тільки ран завдають. Та ще смерті. А ще забуття як про тих, що загинули, так і про тих, які воювали. Відгомін про її вибухи долинав до столиці лише в телевізійних репортажах».

«Авжеж, бракувало б, щоб від кожного спалаху божевілля в якійсь гарячій точці — в столиці вилітали шиби».

«Не вилітали. Ви приїхали в ту гарячу точку як пересічний репортер, хоч вас туди ніхто не кликав. Коли в редакції підписували відрядження, гарненька секретарка дивилася на вас як на героя. Хтось із колег нишком вертів пальцем біля скроні, коли ви сперечалися з редактором за кожен день поїздки. Вам було приємно думати, що ви — не як усі».

«Я їхав писати правду».

«Правду, правду. Хто заперечує? Ви переночували в готелі поблизу позицій урядових військ. У номері не було води. І цілий вечір десь за вікнами оддалік гуркотів гарматний грім».

«Але я не думав про небезпеку».

«Так, ви про це не думали. Вранці виснажений командир національних гвардійців показав вам позиції. Ви вдихали сморід артилерійського пороху. Ви дивувалися з того, що офіцер неголений, але чоботи його начищені до блиску».

«Саме так. Він, мабуть, одержав наказ підготуватися до приїзду гостя. А поголитися в тій глушині справді не було чим».

«Він сказав вам, що перша лінія оборони починається за річкою. Там усе таке саме, як тут. Лише кулі частіше посвистують».

«Зі спостережного пункту я дуже добре міг роздивитися той берег».

«Але ви зробили заяву: мовляв, те, про що пишете, звикли помацати власними руками, побачити на власні очі, без будь-якої оптики. Офіцер із вами не сперечався. Тільки зауважив, що в стереотрубу звідси все чудово видно. Ворожі позиції проглядаються краще, ніж з окопів. А взагалі, оскільки він за вас відповідає, то самого відпустити не може. Дає за проводиря солдата».

… Минуле шумно вдерлося в блакитнуватий примарний світ — і затріпотіло зеленим віялом давно минулого літа…

Шерех листя, жовтіюча під серпневим сонцем трава, крива шабля річки, перетята вузькою смужкою моста… Все бачилося чітко, яскраво, було таке свіже, якого ніколи не буває у звичайних, розмитих часом спогадах і снах.

У вухах стиха видзвонювало, ніздрі лоскотав різкий неприємний запах, а пальці повагом видобували з «лійки» касету, — на всіх її тридцяти шести кадрах були закарбовані повернуті до річки жерла гармат, злагоджені дії бойової обслуги, лейтенанта, котрий артистично змахував правицею, і у мить, коли вивергається зі сталевого гарматного черева мідна гільза, назавжди відлучена від снаряда… Фоторепортаж на першу полосу, текстовка рядків на тридцять… Зразково-показова артилерійська стрілянина по місцях можливого зосередження ворога.

Фотоапарат він перезаряджав, зависаючи серед тиші та безгоміння… Знав, що зараз йому вирушати на позиції першої лінії оборони — ходом сполучення до моста, через міст на той бік, — та розумів, що виходу за межі блискітливого ультрамаринового сяйва нема. Таке роздвоєння духу не здивувало його. Відчував, що вже непідвладний суворому порядкові календаря та годинникової стрілки. І може одночасно бути всім — і нічим. Може знову прожити кожну хвилинку свого буття. І що таке дарується лише тим, хто переходить від часу до вічності.

Один по одному цвіркуни заводили обірвану пісню. Підійшов солдат-провідник. Скутий, напружений, він пишався тим, що саме йому випав цей жереб. Славний такий хлопчина. Й говорив коротко.

— Рядовий Лемке до ваших послуг!

— Спочинь, Лемке. Розслабся. Можеш навіть сісти.

— Згідно з наказом пана майора маю провести вас на позиції першої лінії оборони.

— Гаразд, гаразд. Ось переміню касету та й підемо. Тож поки що сідай… Дістань мені отой футляр. Давно служиш, Лемке?

— У вересні буде рік.

— То як тобі? Звик уже?

— Звикнути до всього можна.

— Тут нелегко!

— Нині спокійно. Хіба що тільки снайпери… Учора кухаря поранили.

— Кухаря?

— А так. Вийшов увечері на берег. Необережно вельми.

— Де ж вони кубляться, ті ворожі снайпери?

— Там, на пагорбах. Наші — в окопах, за брустверами. Захищені. А до річки підходити небезпечно. Снайперське гніздо, з якого кухаря поцілили, артилерія знищила.

— Канонаду було чути в місті. Тож тепер усе гаразд?

— Через міст усе одно ліпше бігти зігнувшись, викрутами.

— А поглянь-но, що це там виблискує? Так… Гаразд, дякую. Я просто сфотографував тебе.

— Більше так не жартуйте. Я ж сказав — на пагорбах — вороги.

— Аби втрапити з такої відстані, треба бути неабияким стрільцем.

— У них багато чудових стрільців.

— Лемке, в тебе дівчина є?

— Немає.

— А батьки?

— Є.

— Даш мені потім адресу. Я надішлю їм фотокартку: «Гвардієць Лемке оглядає ворожі позиції». Тільки не забудь.

— Дякую. Не забуду.

Пам'ять віддала йому цю розмову слово в слово. І точність жестів. Як тоді гвардієць прискалив око на чагарник віддаленого пагорба. Як здригнувся, коли клацнув затвор фотокамери. Кадр таки вдавсь непогано. Потім… Потім вони рушили на той бік.

«Я півдня був в окопах», — мовив чоловік до голосу.

«І вже тоді зрозуміли, що даремно згаяли час, — відгукнувся голос. — Нема нічого маруднішого, ніж чекання між двома атаками. А солдати… Вони нічим не відрізнялись од гвардійців, відведених у резерв. Окрім того, язики їм заціпило почуття небезпеки. Те, що ви потім написали про мужніх вояків…»

«Облиште!»

«… було проекцією вашої уяви на реальність. Солдат — це тільки налякана смертю істота, котра намагається вижити. Герой — це вояк, що йому поталанило вижити за рахунок супротивника».

«Що ж, у вас є підстави так казати».

«Гвардієць, ваш супровідник, був надзвичайно юний, зовсім хлопчина років дев'ятнадцяти».

«А, он ви про що».

Якби чоловік був спроможний усміхнутися, гмукнути чи стенути плечима, він доконче це зробив би. Настільки безглуздий та дивний був той складний візерунок, що його виплітали докірливі інтонації голосу та спогади, які віддавала пам'ять. Безглуздий і несправедливий.

А голос вів далі, немовби й не відчуваючи, як рвуться одна по одній незримі ниті, що зв'язували його з чоловіком:

«Найнебезпечнішим відтинком шляху був міст. Із пагорба він прострілювався. Ворожий снайпер сидів у засідці, очевидячки, зранку. І дав змогу вам пройти, бо вичікував серйознішої мішені. Одначе великої здобичі не діждався».

«Еге ж, так воно й було. І коли ми поверталися…»

Минуле знову схопило його за барки. Він спробував опиратись, але не зміг.

— … Ну що ж, Лемке. Спочинь. Я закінчив. Повертаємося.

— Усе зробили?

— Все.

— Добре. Перед мостом — відкритий простір. Бігтимемо поодинці, пам'ятаєте як?

— А чому ви не дістаєтесь на той берег човнами?

— Людина у човні теж непогана мішень.

— Відпустка в тебе скоро, Лемке?

— Командир обіцяв дати десять днів у жовтні. Ви просили нагадати вам про адресу.

— Яку?

— А щоб надіслати фотокартку.

— Авжеж, неодмінно. Зараз запишу.

— Увага, міст!

— На тому боці запишете, добре? Тепер так: небезпеки майже немає. Навряд, щоб після вчорашнього, вони знову посадили зозульку на ту саму снайперську позицію. Щодня такі сутички, як учора, не повторюються. Однак усе-таки не забудьте: на мосту ми — як на долоні. Знаєте, в мене є така прикмета: рахуєш подумки до двадцяти. Якщо за цей час устигнеш перебігти через міст, нічого лихого не станеться. Одного разу я так перебіг під обстрілом. Приготувались. Я — перший. Ви — за мною.

… Чоловік біг — тяжко, захекано, відчуваючи потилицею пекучий погляд серпневого сонця, що стрибало в нього над головою. Чоботи Лемке безжально молотили сіру спину моста, а його щаслива лічилка крутилася на язиці, мов дитяча пісенька, — один-два-три-чотири… І коли роздерлося над вухом полотно повітря, — це було зовсім не страшно. Тільки Лемке, ніби спіткнувшись об щось, утратив рівновагу, і чоловік машинально зиркнув під ноги, щоб не повторити його незграбний політ, — а над усім цим нависав дзвінкучий з гіркотою голос, докірливий, співчутливий і непотрібний, нездатний будь-що змінити.

«Пострілу ви не чули. Лише гупнуло і продзвеніло. Каска вашого супутника від удару покотилася. Тоді ви вперше й побачили, що чуб у нього русявий, і що сам він — майже підліток».

А Лемке стогнав і намагався підвестись, і на губах у нього червоно пухирилося, склеювало слова у непідвладну розумінню кашу.

— Плазуйте до бордюра… Притискайтесь… Я за вас відпові… даю…

— Кров'ю спливеш!

— Зараз… Батарея… Прикриє…

Тоді чоловік ухопив його, згріб, наче лантух з обмішкою, і поволік, плутано бурмочучи собі під ніс, мов закляття: «П'ять-шість-сім-вісім…»

Сталеве гарматне ревіння шмагонуло у вухах, вогненні кулаки почали лупцювати схили горбів, видираючи з корінням залишки чагарників. Гаряча луна перестрибнула через річку та й побігла геть, а тим часом грім гарматного пострілу прогуркотів знову. Намагаючись підхопити пораненого зручніше, чоловік озирнувся й помітив, що губи його ворушаться. Він не почув, а вгадав слова: «Двадцять три… двадцять чотири…» Отоді він злякався по-справжньому. Одначе тут-таки відмахнувся від страху, наче від докучливої мухи. Тому що знав: у ті секунди, коли рядовий Лемке, спливаючи кров'ю, просив його кинути, в очах у хлопця палало невисловлене благання: «Не кидай!» Можливо, голос просто не знає про це?

«Він був такий нестерпно важкий, — згадав чоловік. — А міст такий довгий, і покороблений асфальт обдирав долоні. Уперше він тоді відчув, як це — долонями об тертку… Знаєте, я справді не вловив пострілу, але все зрозумів ще до того, як побачив його, супутника свого. Звук падіння був якийсь неживий, не знаю навіть, як це пояснити… Я теж упав. І першої миті не міг примусити себе глянути в той бік — на юнака».

«Куля пройшла навиліт. Кров цвіркнула з рани, як молоко з пакета. Комбінезон просяк червоним і темна доріжка тяглася за вами».

Ні-і-і, він усе знав і все бачив. Усе пам'ятав, цей безтілесний та незрячий голос.

«Я доволік його аж до ходу сполучення. Там його підхопили. Гармати стріляли й стріляли…»

«Солдат намагався вам щось сказати. Дякував за те, що ви, чоловік цивільний, не кинули його. І хотів попрохати вас про щось».

«Але не встиг. Знепритомнів. Не знаю, що з ним далі сталося».

«Він помер. Наступного дня. Через утрату крові. Ви так гарно описали своє перебування на передовій. Тільки раз промайнуло у вас щось схоже на сумнів: чи варта була ваша екскурсія такої платні? Промайнуло — і зникло».

«І ви вважаєте, що той солдат загинув через мене? Через мене? Поспитайте тих, хто затіяв те бойовисько. Політиків, тих, хто давав накази! Загляньте до тих, хто забирав підлітків до війська!»

«Дійде черга й до них…»

«Хіба я покинув хлопця посеред моста? Хіба домовлявся зі снайпером, щоб стрельнув саме по ньому, а не по мені? В чому ви мене звинувачуєте?»

«Ваш гріх… Даруйте, не люблю цього слова… Не об тім річ, що юнак загинув. Точніше, не лише об тім. Прикро, що ви… Що ви за життя жодного разу не подумали: а чи варта була перевірка вашої сміливості такої ціни? Що ви самі собі не сказали: я винен. На моїм сумлінні — життя людини. Шкода. Але ви не сказали».

«Послухайте, я зрозумів, що ви — частинка мене… Частина моїх дій, моїх думок. Звідки ж ви знаєте, що солдат помер?»

«По-перше, не тільки ваших. А по-друге… Ви самі про це знали. Пам'ятаєте розмову двох санітарів? Про гвардійця, котрого поранено на мосту? Ви тоді відійшли подалі, щоб не чути. Й ніколи не зізнавалися собі, що почули все-таки чимало. Іноді бути чесним із собою куди важче, аніж з іншими».

«Як на біса, то ви занадто терплячі до нас, грішників. А для Бога, ви, даруйте, занадто жорстокі».

«Мене це не тішить. І я не Бог».

«Приємно чути. Оскільки за таке судити може тільки Бог. Не судіть, і не осуджені будете. Не треба. Не треба чіпляти на мене чужі злочини. Все одно я не винен, що той хлопець помер! Усе одно! Та й взагалі! Про все, що ви тут казали, я часто розмірковував за життя! І не тому, що боявся вищої сили. Просто я намагався пройти по життю так, щоб можна було вернутися по своїх же слідах! Постукати у ті двері, що їх тобі колись відчиняли. І бути певним: тепер їх теж відчинять тобі. А в того, хто стоятиме у дверях, на обличчі заграє радісна усмішка! А той солдат… Гвардієць… Як його звали… Він мене ні в чому не звинувачував! І, я певен, пішов би зі мною знову. Якби був живий. У будь-яку розвідку!»

«Така вже солдатська доля — йти в розвідку, не замислюючись, потрібна вона чи ні».

«Не розумію».

«Шкода… Знаєте що… Лікарі майже втратили надію повернути вам життя. На жаль, нічим не можу їм посприяти. Але ви маєте право вибору. Пригадайте ще раз свій шлях. Спробуйте подумки доторкнутися до всіх найскладніших епізодів. Відчути біль тих людей, котрі страждали, ні, не через вас навіть, а через похибки, непорозуміння, пов'язані з вами. Спробуйте. І самі собі дайте відповідь: винен чи не винен?»

«А якщо ні?»

«То ви повернетесь до життя».

«А якщо так?»

«То ви заслужили прощення і супокій. Довговічний сон без сновидінь, що про нього мріяв Гамлет».

«Я не Гамлет. Я не вбивав своїх родичів у боротьбі за корону. Я люблю життя. Я хочу повернутися».

«Ви можете це зробити. Але тоді раджу вам жити дуже обережно. Пам'ятайте, доля іноді ставить нас у складні обставини. Ви знову зможете зробити крок, за яким будуть чиїсь страждання. А завданий вами чужий біль не зникає. Він залишається з вами. І може стати вашим, коли дух остаточно розірве окови тіла. Це не буде звичайний земний біль — дратування нервової системи. Ні. Я назвав би його спрагою сумління».

Сумління? Он як! От уже чиїми клопотами він був обігрітий за життя, як ніхто інший. Сумління, обов'язок, честь, закони, мораль… Так, так! Він виконував свій обов'язок. За життя. Як умів. Оскільки, як виявляється, все життя був чиїмсь боржником. Батьків і країни, родини й професії, обіцянок, що ними обплутував себе, та надій, які на нього покладали. За це йому знову докорятиме сумління? Чому не дають йому спокою навіть тепер? За віщо примушують спокутувати чужі гріхи, визнавати чиїсь злочини за свої?

Усесвіт стиснувся й затвердів, пульсуюча тиша заполонила його з усіх боків, і від цього чоловікові стало нестерпно. Він рвонувся з мерехтливого блакитнуватого туману й щосили гукнув:

«Я повертаюся!»

Де вони, ті, котрі занапащують людей словом і ділом, вигадують ідеали, за які треба воювати і гинути? Чому їх нема зараз отут, поруч? Чому він мусить відповідати за всіх? А де ті, інші, ошуканці, котрі обіцяли милосердя по той бік усім, хто був обділений справедливістю по цей? Життя жорстоке, але й смерть не добріша.

«Я повертаюся!» — знову гукнув чоловік.

І голос озвався:

«Не поспішайте! Від своєї спраги ви нікуди не дінетесь, нічим не вгамуєте її. І почнете мріяти минулим. Тому що майбутнього вже не буде. Ви мріятимете про таке майбутнє, в якому рядовий Лемке залишився б живий. А деякі ваші статті були не написані. І все тоді було б інакше».

Кажуть — на межі світла і темряви мимохіть стаєш самим собою. І всі скалки твого «я», гострі, оті, що робили боляче одне одному за життя, урівноважаться — бо ж там, за межею буття, все дорівнює всьому. Ось він стоїть за межею, — нагий, безпомічний, відкритий до самого споду. Сперечається з недоладним голосом, чужим, цілковито йому невластивим. Дивиться в запобігливо запропоноване люстерко — й не впізнає сам себе, не може, не хоче впізнавати.

«Я повертаюся! Дайте мені спокій!»

«А потім вам заманеться до котла з гарячою смолою. А їх нема, тих котлів, нема! І страждання взагалі нічого не може виправити, так само, як і забуття. І я нічим-нічогісіньким не врятую вас од самого себе!»

Голос перемінився. Він уже не докоряв, а тільки просив, то болісно тихо, а то зриваючись на хрипкий тужний крик:

«Благаю вас, коли повернетесь, — хоч раз, єдиний раз пригадайте рядового Лемке! Хоча б раз промовте самі до себе: я винуватий! Ваше серце ось-ось знову заб'ється. Ви не чуєте мене. Життя перемагає. Мені до вас — не догукатися!»

Чоловік уже не чув нічого. У незглибимій порожнечі згасали слова:

«Бодай раз промовте не до когось, а до самого себе: я помилявся! Ні пекла, ані чистилища нема. Ніхто не може визволити вас од ваших гріхів. Не забувайте про це! Не забувайте! Не забува…»

Глухий удар потряс Усесвіт, порушив його витончені загадкові пульсації, підкорив їх нескладному потужному ритмові. Другий удар підхопив відгоміння першого. Третій… Четвертий… У великій, вибіленій кварцовим світлом кімнаті на екрані осцилографа здригнулася й зламалась гострими зубцями ритмічна лінія кардіограми.

Уперше я побачив живого солдата Піднебесної імперії, коли мені виповнилося років вісім. Трапилося це до того, як Піднебесна розірвала дипломатичні стосунки з нашою великою і прекрасною країною. (Дітям тоді ще не розповідали страшних казок, у яких замість лютого варана, змія та відьом, верховодив солдат. Він падав з неба, тримаючи в руках палицю, що вергала громовиці). Звідкіля мені було знати, що солдати Піднебесної — якраз і є джерело нещасть, яких зазнав наш чудовий Союз? Ніхто з простих людей тоді й гадки про це не мав. Отож. Я натрапив у горах на чоловіка в подертій, обгорілій одежі, що лежав горілиць, і не злякався.

Зачувши кроки, він здригнувся, застогнав, схопив громобійну палицю, але коли глянув на мене своїми величезними безбарвними очицями, захищеними від пилу товстим увігнутим склом, ураз опустив її. Та й знову ліг лицем до неба. (Не знаю чому, але всі вояки Піднебесної, помираючи, намагаються лягти саме так. Подейкують, нібито далеко на кожен із них вірить у Єдиного. Взагалі-то, про них різне теревенять. Я, приміром, не знаю, яку молитву вони проказують подумки та що саме видивляються в сліпучій, випаленій сонцем голубіні, коли її навіки загортає від них багряний туман. Але всі піднебесники, підбиті катапультами моєї батареї, з останніх сил намагалися так улаштуватись на землі, щоб дивитись у небо. Декотрі з нас, надто ті, чиї лани було знищено вогненними дощами, бігли до повержених піднебесників і старалися пробити камінням скляну пластину на очах. Чи бодай накинути на лице подоланого солдата якась рам'я, щоб затулити від нього небо. Але я ніколи цього не робив).

Піднебесник рухнув з висоти пташиного лету нещодавно. Тіло його не було зранене. І я зміркував, що причина його нещастя — крила. Зім'яті, вони лежали неподалік і ще куріли. З них стирчали якісь потворні ребра. Мабуть, крила були хворі. Через те він і не долетів до кордону нашого прекрасного й щасливого краю, за яким починалися ратні поля. А я заблукав. Мені було холодно й лячно. Батько, напевне, давно розіслав служників та рабів шукати мене. А мені чомусь здавалося, що мене ніколи не знайдуть. Насувалася ніч. А вночі з нір повилазять зажерливі варани — кляте лихо всіх поранених і дітей. Дорослій та дужій людині варани не такі вже й страшні. Одначе я не був ні дорослим, ні дужим. А тому підійшов до лежачого вояка. Я сподівався, що він захистить мене од варана. Я тоді не розумів, що, по-перше, піднебесники — самі гірші за будь-яке породження ночі, а по-друге, в такому стані вояк швидше приваблюватиме варанів своєю беззахисністю, а не відлякуватиме їх. Тепер я про це одразу здогадався б. А солдат, здається, втямив, чого я боюся. Надсилу показав пальцем на скелі й хрипко мовив щось невідомою мені говіркою. Потім напружився, ніби хотів примусити свій язик виконати важку та неприємну для нього роботу, і сказав, тицьнувши на розколину між двома валунами: «Вен… верен…»

Але я нічого не зрозумів. Тож підійшов до нього ще ближче. Він одкинув голову й знову довго-довго дивився в небо. А я сидів поруч і дивився на нього. На дивний одяг у голубих переливах, неначе сплетений зі сталевих блискучих дротинок, а все-таки подертий та в чорних підпалинах. На браслети, що ними, очевидно, з'єднано його руки та ноги з крильми. На розколотий шолом та велику біло-синю флягу при поясі.

Раптом біля ніг непорушного солдата я помітив якийсь рух. Велика чорна комаха, схожа на ту сарану, що її піднебесники часом насилають на наші лани. Вона воловодилася з квадратною чорною коробкою, прикріпленою металевою струною до паска в піднебесника. Комаха швидко-швидко приєднувала або роз'єднувала якісь трубочки, кульки та кристали. (Потім мені розтлумачать, що піднебесники за допомогою цих коробочок ведуть перемовини між собою на великих відстанях. Але в першого зустрінутого мною піднебесника ця штуковина була поламана. Тому чорна комаха й морочилася з нею. Про сарану цю мені теж оповідали, — вона мовби й нежива. Піднебесники нібито майструють її самотужки або десь купують, а тоді навчають. Різні по-різному й розповідають. Не віриться мені, що таку комаху можна змайструвати, ну, як, приміром, нашу прядку чи нашу катапульту. Але як вона слугує піднебесникам, сам бачив — і не раз). Отож комаха ворушилася, прилаштовувала розсипані кристали, обплітала їх провідками. Я спочатку спостерігав за її роботою. Але потім знову перевів погляд на піднебесника та на його велику флягу. Я дивився на неї довго, мабуть, довше, ніж дозволено дивитися на чужу їжу чи питво правилами пристойності розумію, як він відчув мій погляд, — б'юсь об заклад — його очі не відривались од неба! Але відчув. Чи просто йому захотілося того самого, що й мені. Він підвівся на лікоть, відстібнув флягу від пояса. Сьорбнув, поморщився й подав її мені. Я взяв ту флягу, наперед скорчив мармизу і, заплющивши очі, зробив великий ковток. Я чекав пекучого доторку до горлянки звеселяючого напою. Однак у флязі була звичайнісінька тепла вода, з гірчинкою та запахом гару. Очевидно, піднебесник морщився через те, що йому було боляче ковтати. Я тоді не подякував пораненому солдатові. Та він і не зрозумів би мене. Але потім мені дуже хотілося знайти когось із тих, що були з ним близькими друзями там, у Піднебесній, і сказати їм, що я вдячний. Тепер ми всі знаємо достоту, що жителі Піднебесної — чудовиська, породжені силою зла, і що між ними не може бути й натяку на людські стосунки, такі, скажімо, як удячність. Вони не беруть наших у полон. А ми не беремо їхніх. І це правильно! А проте…

Насувався вечір. Насувався — не те слово! Сутінки впали зненацька, як завжди, коли цвіте лотос. І темінь густішала, зливалася з тінню скелястих вершин у потворне груддя, ладне накинутися на нас із шипінням вампірів чи з жахливим скреготом черевних пластин варана, що виповз на полювання. А піднебесник у цю мить заговорив. Важко назвати мовою цей набір звуків, що з посвистом і лясканням вилітали з його рота. Але він знову переборов себе. І я почув: «Зз… В'яз… В'язок… По… мене прилете… Прилетять по мене… І ти… Зз… В'язок…»

Він умовк. Темінь густішала. А вояк знову заговорив: «Верен… Чую. Ве…»

А потім, неначе забувши про варана, сказав те, що найбільше мене вразило: «Тебе… вбивать… Вбивать багато я. Сс… Стрілець…. Потім…»

Це пусте, нібито піднебесники вміють відгадувати майбутнє! Нічого вони не вміють і нічого не відчувають більше, ніж ми. Скільки разів потрапляли вони згодом до моїх примітивних пасток! Скільки разів ставали жертвами невибагливих витівок, що дали мені звання Великого борця проти піднебесних лиходіїв. А чого варті їхні імперські плани, історично приречені на провал! А триб життя, що привів їхню націю до вимирання! Просто він помітив мої не по-дитячому сильні руки, недитячу зібраність моїх рухів, прискалене око стрільця — майбутнього мисливця. Мені ще тоді багато хто передрікав славу кращого стрільця Регіону, я змалку добре володів луком. А втім, піднебесник, здається, тоді не дивився на мене. Він утупився в небо, на якому вже з'явилися перші зірки. «Ве-рен. При-хід. Верен. Зв'яз. Нас рятуват. Ми… Жит.».

Тут чорна при світлі й трішки лискуча в темряві комаха закінчила свою справу. З коробочки, по вінця заповненої кристалами та ще чимось, що скидалося на клей, з якого павук тче свої тенета, потягся вгору сяючий металевий штир. Комаха торкнулася вусиками до солдатової руки й зникла під його зіпсованим від падіння балахоном. А він, зібравшись на силі, трохи підвівся, одірвав од громобійної палиці якусь її частину, прикріпив двома павутинками до коробочки й заходився повільно обертати, з боку в бік похитуючи пальцями. І коробочка ожила! В ній запульсувало синє світло. Воно розгорялося дедалі яскравіше, сліпучим пунктиром зриваючись з металевого штиря й підлітаючи в небо. Сутінки, що зібгалися вже від першого синього спалаху, тепер утекли від солдата на край скелястого видолинка: світло ставало нестерпно потужним. Воно заливало все довкола, зачаровувало. До нього домішувалася ще якась дика музика, що з хрипом чи стогоном вихоплювалася на волю з маленької чорної коробочки біля ніг безпомічного покаліченого солдата. Але згодом та музика стихла, — то пальцям піднебесника пощастило намацати невидиму доріжку, яка з'єднала його з домівкою. І коробочка засвистіла, заклацала його рідною мовою, одночасно з цим свистом і клацанням зблискувало світло. А піднебесник засвистів та заляскав щось у відповідь. Мені зробилося моторошно. Я побіг. Я кинувся до тих валунів, що на них удень показував той, хто вночі налякав мене своєю чорною коробочкою. Спіткнувся. Впав. Скотився в якесь провалля. Й лише тоді, коли в цьому проваллі заворушилося піді мною щось жахливе, збагнув, що потрапив у самісіньке гніздо варанів. Звереснув, кинувся назад, до піднебесника, до синього пульсуючого світла. Але велике гнучке тіло зі скреготом рвонуло за мною. І я усвідомив, що не встигну. З мого виску та хапливої втечі варан, котрий був зачаївся, зрозумів, що я не мисливець, а жертва.

Піднебесник різко повернувся в наш бік. І мене огорнула якась важка хвиля. Не знаю, як це пояснити. Не його дивний голос, не слова… В мене вступили почуття страху, туги і… жалю. То були мої, а тим часом і не тільки мої, — ні, скоріше за все, були почуття піднебесника. Пусте, що піднебесники здатні передавати свої думки на відстані. Якби вони вміли це робити, то не засипали б наші позиції листівками з огидними наклепами, жахливою лайкою на адресу нашої найщасливішої квітучої держави.

А потім він швидко відірвав оту штучку, що крутив у руках, від освітленої коробочки зі штирем, знову приладнав її до своєї громобійної палиці. Якби я встиг добігти до солдата, варан нічого нам не зробив би. Варани остерігаються світла і шуму. Але солдат бачив, що я не добіжу. І він вистрелив. Вам коли-небудь доводилося бачити блискавку кроків за п'ять од себе? Зелену сліпучу громовицю, котра лупить по вухах страшенним гуркотом, а в ніс посилає різкий запах грозової свіжості? (Одна така блискавка, а піднебесники вміють збільшувати чи зменшувати їхню силу, здатна перетворити катапульту на жменьку попелу. Разом з обслугою. Я бачив таке. І не раз). Ну, а та, що я побачив її вперше, штучна громовиця, випущена піднебесником, убила варана. Коли відгримів грім і вуха мої знову повернули собі здатність уловлювати звуки, я почув скрегіт інших ящерів, багатьох варанів, — вони втікали від того місця, де загинув їхній родич. А солдат лежав нерухомо й дивився на зірки. Його чорна коробочка замовкла. Металевий штир усе ще стримів із неї, та якийсь час випромінював голубе світло, але поволі згас і зробився зовсім невидимий у пітьмі. Стало тихо-тихо. Чи осяг я тоді, що піднебесний не встиг до пуття пояснити своїм друзям, де він є та що з ним скоїлося? Не встиг, бо залишок такої необхідної для нього сили метнув У мого ворога. Чи зрозумів я це, чи додумав пізніше? Не знаю. Він мовчав. Його коробочка теж мовчала. Мовчали й зірки. «Кінець усьому. Енергії нема. Погас маяк. Я втратив зв'язок. До ранку не знайдуть мене. Вранці, може, відшукають, але буде пізно. Навіщо я стрельнув? Маяк погас. Але хлопчик уцілів. До чого ж огидні ті хвостаті тварюки…» Не знаю, чи то він наслав у мою голову такі слова, чи то час доніс їх до мене нізвідки? Вони чомусь часто згадуються мені. Важко забути ту ніч. До нас ніхто не прилетів. Довкіл — ані душі. Жодної істоти, здатної заподіяти мені лихо. Обгорілі шматки варана, розкидані зеленою блискавкою по скелястому видолинку, страшенно смерділи. Мабуть, гинучи, варан устиг випустити мускусну рідину, і цей сморід відлякував усе живе. Нас було двоє, а проти нас — глупа мертва ніч.

Я міг якось протистояти цій тиші, цьому холоду. А покалічений солдат не витримав цього двобою. Я не відчув, коли життя відійшло від піднебесника. Але на ранок він був мертвіший за камінь, на якому лежав, і лише чорна сарана все ще метушилася, намагаючись одігнати від його рук та обличчя великих зажерливих мурашок. Мені закортіло вловити сарану, але вона спритно ухилялася, вислизала крізь мої пальці, хоч, правда, нікуди від свого хазяїна не втікала.

Двоє батькових служників натрапили на нас, коли зовсім розвиднілося. Загорнувши мене в теплий плащ, вони захотіли скинути з| піднебесника його блискуче вбрання, але вона вдарило одного з них довгою зеленою блискавкою, тож вони відсахнулися, ковтаючи брутальну лайку. Мене шукали цілу ніч, один раб навіть зірвався в прірву. Всі смертельно втомилися, тож морочитися з якимось піднебесником чи бодай пограбувати його нікому не спало на думку. А втім, удома, коли батько вислухав мою розповідь, він послав туди двох вільновідпущених, а вкупі з ними ще п'ятьох рабів з ношами для тіла померлого солдата. Але там, серед скель, уже нічого не знайшли, крім залишків забитого варана. Жерці, яким я колись оповів цю історію, сказали, що піднебесника забрала до себе в чистилище тінь Єдиного — дух Шша. Однак тоді мені здалося, що тіло солдата Піднебесної таки відшукали вдень його літаючі бойові товариші.

Це сталося за кілька років до тієї моторошної історії з викраденням рабів, що правила за привід до розриву дипломатичних зносин між нашою прекрасною справедливою країною та Піднебесною імперією. Хоча свою жахливу суть імперії зла Піднебесна виявляла й раніше. Я зростав, навчався, а коли, не бажаючи підкорятися нашим законам, Піднебесна спровокувала збройну сутичку, пішов воювати. Робив, що міг, і воював добре. Ніхто не може закинути мені, що моя батарея невдатно стріляла, або що я тихіше за інших вигукував прокляття на адресу піднебесників під час параду. Ні. Не вважайте мене за ідіота. Хоч такі серед нас теж є. Але піднебесники — справді негідники і країна їхня паршива. Я сам бачив, як жовтіло й опадало листя тих нещасних дерев, на які випав їхній вогненний дощ. Отой, із хмар, які утворюються над велетенськими трубами, що виростають у містах Піднебесної. Вони труять землю та воду жахливими отрутами. А кому доводилося жити й працювати в Піднебесній, коли священна війна ще не палала пожежами по всій нашій прекрасній та непереможній країні, розповідали, нібито й повітрям Піднебесної не можна дихати без спеціальних масок. (Піднебесники носять їх із собою постійно, й коли треба — надягають). А ще вони розповідали, — це до того, як Велика рада вирішила відтяти їм язики, — що в Піднебесній мало хто вірить у Єдиного. І що там усі схиляються перед якимось зморшкуватим сивим дідуганом, котрий давно з'їхав з глузду, а вони його називають наймудрішим та вождем. (Я думаю, що їм не відтяли б язиків, якби вони розповідали тільки про це. У всякому разі, я не повторюю слідом за ними, нібито в Піднебесній нема ні катів, ні рабів. Що всю важку роботу там виконують складні механізми, схожі на оту металеву комаху, що її, мов сарану, іноді насилають на наші лани. А злочинців вони нібито не карають, а лікують. І що вони шанують наших філософів та поетів, навіть тих, кого наші мудреці прокляли, а Велика рада заборонила).

Ніхто не кине в мене камінь за те, що я не виконав наказу чи залишив позицію. Я заслужив звання Великого борця з піднебесними лиходіями, а це звання дають небагатьом. На грудях у мене висить знак найкращого стрільця Регіону, і це тішить мене. Надто коли бачу його відображення в мідному щиті, — чорний силует летючого солдата, проштрикнутий золотою стрілою. Завтра я з солдатами своєї батареї вийду на бойовий рубіж. Короткий відпочинок закінчився. Я виціджую останні краплі звеселяючого напою з широкої горловини джбана. (Можливо, саме оцей джбан, наповнений гримучою сумішшю, пожбурить завтра якась із моїх катапульт на полчища піднебесників). Отож. Кухоль мій спорожнів. У бойових друзів — фіолетові синці під очима. Це ніч перед боєм. Такої ночі ліпше добре виспатися. Корчма — не місце для вояка. Та ба. Я сам їм дозволив. Хто хотів, міг залишитися в казармі. Ніхто не залишився. У піднебесників, кажуть, нова зброя. У нас — чудові укріплення та мідні дзеркала, здатні засліпити їх відблисками сонця. Вранці, до сигналу, кожен із нас, услід за жерцями, прохатиме Єдиного зберегти нам життя й дарували перемогу. Та я не молитиму про це. Хай простить він мені, всемогутній та всемилостивий, нехай пробачить за те, що наш чудовий і неповторний світ облаштований так нерозумно й жорстоко.

Цього дня старий чекав давно і з острахом. Снодійне, що обіцяло йому вісім чи десять годин спокою, підвело його. Прокинувся він задовго до світання. У голові спливали залишки невтішних чи то снів, чи то спогадів. Він ковтнув іще півпорошка. На мить заплющив очі. А коли розплющив їх, стрілка будильника пересунулася освітленим циферблатом усього на півтори години. Кавовий півморок, створений шторами, вже був розведений молоком світанку, щось холодне ожило й замлоїло йому в грудях, піднялось догори артеріями разом із пульсуючими поштовхами крові, холодними руками стисло мозок… І він усвідомив: сховатись від сьогоднішнього дня, поринувши в сон, уникнути невідворотного йому не пощастить. Що ж, треба зустріти цей день гідно. Віч-на-віч. І гідно попрощатися з ним. Хоч би який він був…

Старий підвівся. Розсунув коричневі завіски. Прочинив кватирку. Зробив кілька рухів — щось схоже на гімнастику. Затим почвалав до ванної. Потяг на себе ручку — лев'ячу лапу. Двері одчинилися. Хвиля незвично гарячого повітря штовхнула його в обличчя. Сяйнуло щось сліпуче й криваве. Він здригнувся всіма м'язами сухого неслухняного тіла, відступив на півкроку та ледь не впав. «О ні. Та що це зі мною? Сходить сонце. Ранкова зоря відображається в дзеркалі. А повітря гаряче — бо калорифер працює. Знову, мабуть, терморегулятор зіпсувався». Час полагодити або поміняти. Та й узагалі. Якби воно почалося, то почалося б цілковито по-іншому. І навряд чи встиг би він тоді злякатися або про щось подумати. Достоту не встиг би. Старий виглянув за вікно. Ранок був напрочуд гарний. Небокрай на сході заллятий пурпуровим сяйвом. «Вітряно буде сьогодні». Непростий для нього буде сьогоднішній день.

За сніданком він не зронив жодного слова, хіба що ввічливе та банальне «доброго ранку — смачного — дякую — гаразд». Родина жваво обговорювала плани на вихідний. На мовчання старого, зовні спокійного, а насправді ж похмурого та напруженого, ніхто не звернув уваги. Він витер губи серветкою і повільніше, ніж звичайно, вибрався з-за столу. Почвалав до вітальні. Ця уповільненість вартувала йому прискореного серцебиття та холодного поту на скронях. У вітальні натис на клавіші відеотерміналу. Упродовж кількох хвилин важко ворушив губами — зчитував з екрана цифри та літери, вишикувані хитромудрою армією формул. (То був звечора замовлений пакет інформації — підсумок астрономічних спостережень, що велися кількома супутниками та наземними обсерваторіями). Нібито все як завжди. Втім, це ще ні про що не свідчить. Сюди, до відеотерміналу, його тягло від самого ранку. Немов до барометра перед бурею. Але він зумів-таки опанувати себе. Ба навіть проковтнув за сніданком кілька ложок вівсянки. Вирішив бути мужнім доостанку. Тим більше, що ота заспокійлива на позір метушня не мала жодного сенсу. І він це розумів.

Що ж. Поки що все не таке вже й кепське. Одинадцята ранку. Нічого не сталося. І не станеться. Він плекає надію, вірить, певний цього. Головне, аби діти нічого не втямили. Цебто, до тями їхньої не дійде в будь-якому разі. Але можуть помітити, що з ним сьогодні не все гаразд. (Учора, до речі, теж було не все гаразд. І позавчора). Позавчора він послався на головний біль і цілий день пролежав у ліжку. Вчора ловив на озері рибу. Онук забув накопати для нього черв'яків. Тож він раз-по-раз закидав пустий блискучий гачок і намагався умовити себе побути ще трохи, не трюхикати по-старечому додому до мерехтливого комп'ютерного екрана. «Ще людей насмішиш. Або налякаєш». Але то було вчора. Вчора він мав ще трішки надії. І не було того холодного смоктання в грудях, з яким лячно вкладатися в ліжко. І не мати жодної можливості умовити себе погортати свіжий журнал чи поморочитися з перехнябленою кватиркою (дрібний ремонт у домі був колись його улюбленим заняттям).

«Мої нічого не повинні завважити. Нехай і не завважать. І не зрозуміють. Коли щось скоїться, розуміти буде пізно, — їм тоді нічим не допоможеш. Який сенс завчасу говорити про те, від чого немає рятунку? А якщо минеться, то знати про те, що їх обминуло, не варто й поготів. Звісно, після всього можна буде розповісти. Весело. «Чи знаєте, мої любі, що за день був учора? А я знаю». Йому доконче захотілося поділитися з кимось цим знанням. Але ділитися не було з ким. А крім того, він твердо поклав собі: важкий тягар чекання нестиме сам. До кінця. Хоч би який нестерпний він був. І хоч би який був фінал. Щасливий чи…

«О, ні! Тільки щасливий!» Тримаючись руками за одвірок, він вигукнув кілька разів у порожнечу: «Щасливий! Тільки щасливий!» Кімната — поцяткована різнобарвними яблуками шпалерів, плямами картин та полисками буфетного скла, застрибала в нього перед очима. І він налякався, що зараз упаде. І що перестане битися серце. Й він кине тих, кого любить більше за себе, любить над усе на світі, наодинці з невідомістю. «Все буде добре, — умовляв він себе, підкладаючи під язик маленьку пігулку. — Все буде гаразд».

Рипнули сходи, гравієм прошарудів легенький вітрець, дзвінко та весело грюкнула хвіртка. Онук побіг до школи. (Онук у нього був дуже здібний. На льоту схоплював математику. Навчатися йому було легко). Старий залишився сам-один. Діти порозходились у своїх справах ще раніше. Він спробував навернутися думкою до молодшої дочки (їй, з усього видно, в сімейному житті не щастило. Мабуть, із чоловіком доведеться все ж таки розлучитися. І добре, якщо вона перша дійде такого висновку, а не він). Потім рішуче повимітав з голови сміття цих розмислів. Перекинувся на онука. Хлопчині пішов усього лише восьмий рік. А він уже був такою яскравою особистістю, чиї нестандартні розумування не на жарт зацікавлювали дорослих. Деякі парадоксальні, як на переконання старого, ідеї, що їх онук щедро та безбоязно звіряв своїм учнівським зошитам, привернули до нього увагу викладачів елітного фізико-технічного ліцею. (Йому в онуковому віці такої честі не виказувалося). Будь-якого іншого разу думки про онука по вінця наповнили б душу старого теплим і радісним світлом. Але сьогодні, тепер… Йому раптом згадався Джі Дан, той, котрий отієї глупої ночі широко відчиняв двері його кабінету й рухами плавця розігнав сизий сигаретний туман. «Вийшло!» — тільки й гукнув тоді Дан. Вийшло… Старий знову невблаганно усвідомив, що тоді в них таки все вийшло. Світ дрібно затремтів, а його складові — сонце з промінням, заломлюваним гранями трельяжа, усміхнений онук на фотознімку, радіола, сімейні негаразди молодшої дочки, закарбовані на семи сторінках, що випали з розпечатаного конверта, — все це одне за одним почало падати в холодну чорну порожнечу.

Годинникові стрілки зійшлися на цифрі дванадцять. Старому трохи відлягло. Серце про себе не нагадувало. Половина дня вже була позаду. Цілком імовірно, що все минеться. У всякім разі поки що не так уже й погано, як можна було сподіватися. Після чарки коньяку, розведеної мінеральною водою, старий відчув себе настільки бадьоро, що вирішив дати лад своїм паперам — як устигне. Хоч ніяких таких справ, що вимагали б його нагального втручання, в старого не було. Розібрати архів із начерками його славнозвісних праць із фізики поля та квантової механіки, що перемішалися зі сторіночками щоденникових записів, не здіймалися руки. Ліпше зайнятися кватиркою. Тож він хотів був узятися за те лагодження й витратити на нього якихось дві години — робота завжди відганяє чорні думки. Але тут він раптом пронизливо відчув, кого саме йому найбільше бракує сьогодні. З ким йому хотілося б погомоніти, кому, найімовірніше, зміг би довірити те, що діймало його весь цей час. Лінна. Вона завжди вміла перебрати на себе частку його клопотів. Але Лінна ще понад десять років тому полишила цей світ.

Він замовив телефоном таксі. Заходився збиратись. Коли зав'язував перед люстром краватку, пильніше придивився до себе. За останні роки він геть висох і зморщився. Костюм двічі довелося підганяти. Якби Лінна могла його побачити, напевно, не впізнала б. Старий не хотів нікому казати, що вирушає до міста мертвих, сам, як палець, буденного дня. Тому швидко зрізав з куща чотири чайні троянди і покрадьки, озираючись через плече, чи не бачить його сусідка, котра доглядає живу огорожу, сховав їх під полу плаща. (Колись, незбагненно давно, він, ліцеїст-першокурсник, точнісінько так одпилював складаним ножиком колючі стебла та ховав їх під плащ. Професор Збарага одразу примітив їх двох — його та Джі Дана. Сказав, що не помиляється в них, бо взагалі не помиляється ніколи. І згодом вони стануть цілком пристойними теоретиками — в його вустах то була найвища хвала. Але це згодом. А тепер, суворо попередив він, фізика для них — понад усе. Ні краплі алкоголю. Ніяких вечірок та пустих залицянь, які забирають час. В іншому разі ліпше одразу переводитися кудись подалі з його очей). Троянди призначалися для Лінни. І тоді й тепер. Дурниць у його житті було чимало. А любові — лише дві. Фізика й вона. А зрозумів він це лише тепер, хоча все життя розривався між ними. Зрозумів, коли не зосталося жодної. Чому, ну чому він тоді не зробив остаточного вибору між тією та тією любов'ю? Чому не обрав Лінну? Чому Джі Дан не захопився якоюсь шансонеткою, не засипався на курсовому іспиті з системного аналізу чи, скажімо, з мертвих мов? Коли б так сталося, він не зробився б улюбленцем та надією професора Збараги. Не обчислив би той коефіцієнт стабілізації корпускулярного струменя у вакуумі, завдяки чому роботу над проектом «Вулкан» було завершено вчасно. Ну чому вони не потрапили тоді під один ваговик? Бо ж якби це сталося, не було б ніякого превентивного удару, не мав би він гріха на душі, не було б цієї моторошної порожнечі очікування.

Довідавшись, що йому знадобиться всього півгодини, таксист погодився підождати. Всього півгодини. Більше часу подарувати Лінні старий сьогодні не смів. Чомусь до нього знов повернувся болісний стан (він наздоганяв його двічі: уперше, коли дуже опромінився, за компанію з групою експериментаторів, через власну дурість, а другий — коли захворіла мати). Йому знову почало ввижатися (ні, звісно, він розумів, що це пусте, одначе ж…), нібито між предметами та явищами довколишнього світу існує певний лиховісний зв'язок. А він сам — заручник цього зв'язку.

«Якщо встигну впоратися за тридцять хвилин, — загадав він, — то все буде гаразд».

Ліфт опустив його на сьомий горизонт міста мертвих. І старий довго-довго простував тьмяно освітленим коридором, мимо зелених лампад холодного свічення, — воно тяжко осідало на склі саркофагів. Літній служник, що пам'ятав його попередні провідини, пішов як його провожатий. Лінну доглядають добре, сказав він. Нещодавно замінили в капсулі газ. І квітам, принесеним на минулому тижні, поміняли воду. Вони ще й не прив'яли. Служник увімкнув рефлектор і відступив убік. Лінна була як жива. Очі в неї відкриті. Й старому здалося, що сьогодні вони сумують, учора такого не помічалося. Він притисся лобом до холодного плексигласу та простояв так цілу вічність. (В годиннику в нього судомно тріпотів упійманий час і секунди злипались у хвилини). Він не плакав, ні. Просто дихання в нього раптом стало уривчастим.

«Лінно. Так. Я винен. Адже ти знаєш, що для мене важила наука. Я кинув її, та було пізно. Нічого вже не можна було змінити. Ти благала, ти попереджала мене. Звідки ти знала? А до мене ніяк не доходило. Присягаюсь, я не знав. Коли ми з Джі Даном починали — йшлося тільки про оборону. Щодо превентивного удару заговорили пізніше. Коли ми вже дали цим нікчемам ломаку».

Йому знову здалося, ніби він ось-ось знепритомніє. І плексигласовий циліндр, що оберігав Лінну, зникне. Інертний газ, покликаний навіки втримати її тіло від тління, огорне і його. І те головне, що стоїть зараз між ними, — її смерть — більше не відділятиме їх одне від одного.

Ні. Не зараз. Сьогоднішній день він має прожити до кінця.

— Вам недобре? Я допоможу… Викликати лікаря?

— Пусте. Дякую. Все гаразд.

Назад він не йшов, а біг, переганяючи з важким хрипом загусле до водяної щільності повітря.

Додому встиг за п'ятнадцять хвилин до повернення онука. Та за дві хвилини до телефонного дзвінка. То був син. Попереджав, що робота затримує його на певний час. І ця звістка чомусь трохи попустила пута тієї напруги, що тримала старого у своїх лабетах. Похапки (аби ніхто з хатніх не помітив, що він не обідав), розділив дбайливо залишену для нього їжу між котом та збирачем сміття. Поглянув на годинник. Власне, час, на який він розраховував, уже проминув. Останні його секунди відійшли в минуле ще тоді, коли він повертався з міста мертвих. Залишався контрольний термін. І хоча його вдача вченого, дослідника природи не дозволяла нехтувати цим часом, старий ледь-ледь заспокоївся.

Вечоріло. Він вийшов у сад, сів на лавчині, прихилився плечима до сірого дощаного сараю. Він дивився вгору й ні про що не думав. Онук, погрюкавши чимось на кухні, приніс йому блюдечко з тертим яблуком і примостився поруч. Старий мовчав. У його сивій голові мучився в корчах і гинув цілий світ. А за межами цієї, відкритої для нього та недоступної для інших, внутрішньої світобудови було спокійно і тихо. Онук теж мовчав, нагадуючи про свою присутність хіба що нетерплячим сопінням.

— Ти й сьогодні свою чергу пропускаєш? — нарешті не витримав малий. (Вечорами вони звичаєм розповідали один одному потішні історії. Онук мав буйну фантазію, тож вона частенько заводила його в непрохідні хащі вигадки. Коли ж розповідав дід, то відрізнити в його оповіді правду від вигадки було нелегко).

Старий підніс до вуха годинник. До самісінької мембрани крихітного, завбільшки з родимку слухового апарата. (Слуховий апарат підсилив дрібне цокання годинникового механізму до сили руйнівного гуркоту). Потім наблизив до очей світляний циферблат і зрозумів, що цей день, найстрашніший день у його житті, майже перемелений жорнами часу. «Кілька хвилин — та й по всьому. Зосталося чотири хвилини… Дві… Я мушу сказати, — подумав старий. — Коли закінчиться термін чекання, настане миттєвість «нуль». Опісля того почнеться новий відлік часу для всіх нас. І якщо я розмовлятиму з дитиною, то не помічу, коли настане ця мить. А якщо я не помічу, коли вона настане, то, може, вона й не принесе з собою нічого лихого…»

— Ні. Сьогодні я не пропущу, — сказав онукові. — Слухай. Колись давно…

— За прадавніх часів?

— Саме так. П'ятдесят років тому на орбіту однієї, не дуже розвиненої, але по-своєму щасливої планети, вийшла космічна флотилія, що належала далекій могутній цивілізації.

— Достоту, як у нас. Ми це вивчали з історії. Невдала спроба порозумітися з братами по розуму?

— Авжеж. Але то було не зовсім, як у нас. Адже ви вчили на уроках історії, що нашою планетою керували й керують народи, які на ній живуть. А тією, про яку я розповідаю, п'ятдесят років тому керували військові. А ще були там науковці.

— Науковці були добрі, а військовики — лихі?

— І ті й ті були однакові. Військові вміли воювати. Але воювати не було з ким. А ще вони давали науковцям великі гроші. Вчені ті гроші охоче брали й перетворювали їх на лабораторії та полігони. Їм було дуже цікаво забирати у природи її таємниці. А. що віддавати одібрані в природи таємниці тим, хто вміє тільки воювати й нічого більше, небезпечно, вченим якось на думку не спадало.

— Вони були нетямущі. Або їм доводилося так багато думати, що вже не залишалося часу подумати як слід, — підбив підсумки сказаного онук. Витворена дідом історія поки що його не зацікавила. — А що ж робили прибульці?

— А прибульці мислили зовсім по-іншому. Вони не хотіли чи не могли зрозуміти, що не все у Світобудові підпорядковане їхнім уявленням щодо справедливості й добра.

— А як вони мислили? А водночас — який вигляд вони мали?

— Гадки не маю ні про одне, ні про друге. Та й це не має значення для моєї історії, хоча, може, й цікаве само по собі. Отож. Коли флот прибульців натрапив у космосі на цю планету, їм закортіло познайомитися ближче з життям та культурою її мешканців. А військові витлумачили це зацікавлення по-своєму. І разом із науковцями розпочали підготовку до війни. Прибульці, повторюю, не могли втямити, що відбувається. Та й не дуже серйозно поставилися до примітивних бойових приготувань аборигенів. Військових така зневага до їхньої зброї просто розлютила. А потім найпотужніший корабель прибульців зіштовхнувся з космічною станцією, що належала тій планеті. Тож генерали, які були при владі, одразу вирішили, що прибульці затіяли збройний конфлікт.

— А далі цей та інші кораблі прибульців знищили метеоритний рій!

— Ти знову плутаєш мою розповідь із підручником історії. У прибульців були дуже надійні зорельоти. Вони летіли майже з такою швидкістю, як світло. І не боялися метеоритів. Можливо, коли б той зореліт, що зіткнувся з нашою космічною станцією, загинув разом із нею, то нічого й не було б. Але він уцілів.

«Що я кажу! — промайнуло в цю мить у голові старого. — І навіщо?» Але зупинитися він уже не міг. Губи несамохіть вимовляли слова.

— На той час науковці винайшли нову суперзброю, здатну знищувати матеріальні тіла на якій завгодно великій відстані. Військові без вагань пустили її в хід. Кораблі прибульців загорялися один за одним. Вони чомусь не стріляли у відповідь. Але кровожерливих планетян це не зупиняло. Хоча більшість мешканців так і не дізналися правди про те, що діялося в космосі. Військові супутники-радіоперехоплювачі почули чиїсь сигнали небезпеки. І тоді генерали, які наказували вбивати прибульців, злякалися. Вони подумали, що на ці сигнали надійде значно потужніший флот із каральною експедицією. Серед уламків якогось знищеного корабля знайшли частини зброї, схожої на ту, яка його зруйнувала, але чомусь не використаної його екіпажем для оборони. Генерали боялися, що інопланетяни застосують проти їхнього світу цю зброю. І тоді вони прийняли рішення: випередити прибульців.

Онук слухав розповідь старого не дуже уважно, але вже зацікавлено.

— Тобі знайоме таке слово — превентивний? — запитав старий. — Завдати превентивного удару — отже, вдарити першим, випередити ворога. Чи він справді був твоїм ворогом і чи хотів завдати тобі удару — для того, хто б'є, значення немає. Важливо, що вів думає про того, кому завдає превентивного удару, як про свого ворога.

Старий вимовив слово «превентивний» так, неначе воно мало неприємний смак. Він на мить замислився, примовк. Зрештою, це негарно перекладати всю провину за те, що трапилося, на генералів. Але, трохи поміркувавши, він зрозумів, що все одно не зуміє в короткій вечірній бесіді розмотати заплутаний клубок інтриг, політичних амбіцій, панічного жаху перед невідомістю.

— Так отож. За короткі терміни було споруджено надпотужні генератори вбивчого випромінювання. Їх націлили на ту планету, з якої дістались прибульці. Кілька місяців минуло, поки наакумулювалася достатня для залпового викиду кількість енергії. За цей час ще можна було одуматися. Багато хто так і зробив. Одначе, як з'ясувалося, було пізно. Будь-яка божевільна справа схожа на снігову лавину. Її тільки підштовхни. А там вона сама набере такого розгону, що ніякими силами не зупиниш. Так і тут. Генератори таки викинули у космічний простір той сфокусований потік античастинок, який знищував усе на своєму шляху.

Серце старого зробило два дивних удари, і це неприємно озвалося в усьому тілі, а на третьому воно ніби перечепилося за якусь, тільки йому відому, заваду. Щоб подолати її, знадобилося багато-багато часу. Пауза, що тривала частку секунди, здалася старому дуже розтягнутою. Чоло зросило потом від жару, що стукнув у скроні, а руки мовби пірнули в крижану воду.

— Планета прибульців була дуже далеко. Щоб подолати відстань, яка відділяла її од нашого світу, потік антипротонів мав витратити близько двадцяти п'яти років. Багато чого змінилося за ці роки. Повідкривалися архіви. Пішли у відставку уряди. Було нарешті повністю розшифровано радіозвернення інопланетян. Люди зрозуміли, що ніхто не збирався на них нападати. А потік антипротонів летів далі. Всі дані щодо превентивного удару…

— Пер… пре-вен-тив-ного, — повторив по складах онук, намагаючись ліпше запам'ятати.

— … було розсекречено. Спершу ті, котрі припустилися цього злочину, почали запевняти себе, що потік антиматерії розсіявся в просторі, тож тепер не здатен досягти своєї цілі. Далі їхні нащадки радісно сприйняли версію про те, що ніякого удару не було. Генератори та все, що мало стосунок до проекту «Вулкан», було на той час нишком понищено. А потік летів далі й далі крізь космічну порожнечу. Повмирали генерали, які прийняли колись те жахливе рішення. Помер один фізик, їх було двоє, тих, чиї обчислення лягли в основу проекту «Вулкан». Того дня, коли згідно з розрахунками, а це діялося двадцять п'ять років тому, лавина антиматерії досягла чужої планети, він покінчив із життям. І знаєш, на його смерть майже не звернули уваги. Хоча неважко було здогадатися, чому він так зробив. Прибульці знали антипротонну зброю задовго до людей. Вони, звісно, одержали сигнал свого флоту, що гинув од нашої зброї. І вже напевно подбали про те, щоб спорудити генератори антиматерії, подібні до наших. Спорудити й зорієнтувати на ту частину космосу, звідки йде загроза.

— Але якщо світ прибульців було знищено, то й генератори ці згинули, — висловив припущення онук.

— Не доконче. Осердя-випромінювачі мають бути розташовані поза атмосферою. Інакше той, хто їх використовує, може запалити пожежу у власному домі раніше, ніж у чужому. Ми розташували певну кількість установок на надвисокій орбіті, а певну кількість — на місяці. Задіяно їх було згідно з командою з полярної станції космічного зв'язку. Однак електроніку, що ними керувала, було запрограмовано на самостійне застосування в тому випадку, якби другий ешелон флоту інопланетців, — а ми вірили, що він є, той, другий, ешелон, — зрозумій! — своїм вогнем вивів би станцію зв'язку та командні пункти з ладу. Техніка прибульців, я певен, була влаштована так само. Отже, створені нами випромінювачі могли й не опинитися в зоні завданого удару. І тільки-но їхня планета перетворилася на радіоактивний газ — вони дали залп у відповідь… Останніх свідків вчиненого колись злочину було спущено до міста мертвих. Нове покоління людей жило щасливо та безтурботно. А фізикові, тому, котрий не покінчив із життям, а надовго пережив свою епоху, щоночі й щодня, ві сні та увіч ввижалося, нібито десь у далекому космосі летить спрямований на його світ потік знищення. Летить зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду. І нема такої сили, яка була б здатна його зупинити.

— Ти розповів страшну казку. Який же там кінець?

Старий ще раз поглянув на годинник. Зітхнув і зажмурив очі. Напруга останніх днів нарешті відступилася від нього. А він відчув, що вкупі з нею відступилося ще щось. Оте, що давало йому сили чіплятися за життя.

— Фізик той, — а він постарів і став зморшкуватий, мов… ну, як зірваний з грядки огірок, якщо його не з'їсти вчасно, — обчислив час удару у відповідь дуже точно. Він теж намагався переконати себе, що придумана ним зброя не спрацювала, що потік античастинок дестабілізувався й розлетівся у Всесвіті безневинними бризками. Хоча згідно з його обчисленнями імовірність такого варіанту була невелика. А ще він дуже сподівався на гуманність тих, кого знищив. Адже капітани їхніх кораблів не зробили жодного пострілу по своїх убивцях. А проте, хоч би як воно та що, а п'ятдесят років життя минули для нього під страхом удару у відповідь. Він його чекав. І ось цей день настав…

— А далі?

— А далі… Фізик прожив його, як у кошмарному сні. Надвечір вийшов з дому, бо вже не мав сили ждати. Вийшов, звів очі догори й подумав: зараз розверзнеться небо.

Старий знову замовк. Сюрчали цвіркуни. Пахло ранньою осінню. На годинника він більше на дивився. Він знав: найстрашніше в його житті лишилася позаду. Отже, час, якого йому було відведено зовсім обмаль, уже його не цікавив.

— Він так подумав, і що?

— Небо не розверзлося. Настав вечір. Засяяли перші зірки. Нумо посидимо та мовчки помилуємося ними.

— Твоя казка не має щасливого кінця. Адже прибульці загинули ні за що ні про що.

— Так. Прибульці загинули. Але й ті, котрі їх убили, теж померли. Думаю, всіх їх перед смертю мучили докори сумління. І вони каялися. А нащадки цих людей ні в чому не винуваті. У них є шанс побудувати своє життя зовсім по-іншому. Бути не схожими на своїх батьків. Отже, кінець моєї казки майже щасливий. А найголовніше, що він уже настав.

— Добре, що ти все це вигадав… Знаєш, мені, чомусь розхотілося вчити на завтра уроки. Там дві задачки з фізики. І твір на тему: «Ким ти хочеш стати?».

— То й не вчи.

Онук пішов у дім. Старому раптом зробилося легко на душі. Так легко, як ніколи не було. Навіть у дитинстві. Йому заманулося прилягти на лавчині горілиць. І він ліг. Спочатку подумав про те, що був, мабуть, не таким уже ж добрим фахівцем, що в їхні із Джі Даном обчислення закралась якась похибка. А тоді подумав про далеких, відділених від нього простором і часом прибульців про те, що вони були значно кращі од людей й не могли, певно, заподіяти зло хоч би кому. Блюдечко з недоїденим тертим яблуком випало з руки старого та, брязнувши об камінь, розбилося на скалки. Зоряна ковдра опустилась до нього з неба, огорнула його теплом, захищаючи од усіх турбот.

Заповіт його був короткий. Окрім незрозумілого натяку на те, що коли він помре після такого-то числа, то вважати, що він помер щасливим, у ньому було єдине прохання: старий просив установити капсулу з його тілом не в Пантеоні для безсмертних учених, де вже впродовж двадцяти п'яти років чекає на друга в саркофазі з кришталевої криці дочасу померлий з власної волі співавтор його праць із квантової механіки та фізики антиречовини доктор Джіловас Данневі, а на сьомому горизонті міста мертвих, навпроти саркофагу з тілом жінки на ім'я Лінна.

Здавалося, що усамітнення, відсутність в останні роки будь-яких контактів із зовнішнім світом мали б зітерти з пам'яті старого навіть тих небагатьох, кого він знав. Але провести його до міста мертвих прийшло багато людей. Прибуло кілька делегацій з університетських центрів. Великий вінок передав президент республіки. Померлий ніколи не відзначався набожністю. А проте один із відоміших у країні служників віри узявся виконати над тілом старого останній священний обряд. Поправивши на голові ритуальний убор, він підступив до мікрофона і хотів виголосити традиційні слова про тлінний світ, про вічний спокій та Великий суд, на якому буде зважено життя кожного, після чого кожний дістане прощення. Він уже розтуляв рота, коли небеса раптом залило сліпучим пурпуровим сяєвом, міста й ліси спалахнули, здійнялися вгору вируючими стовпами вогненного диму й змішалися з пружними хмарами пари, на яку перетворилися океани. Підхоплений та кинутий у простір вибуховою хвилею служник віри спробував роздивитися крізь палаючу сутінь гинучого світу Того, хто покладе потім його гріхи на велетенські терези. Але він нічого не розгледів. Бо те, що сталося, не було першим акордом Великого суду, що надійшов. То був удар у відповідь.

Він вирішив рушати затемна, допоки не прокинувся табір. Ясна річ, його від'їзд помітять. Похопляться за сніданком. Але бодай перед дорогою не буде зайвих розпитувань. Звечора він підготувався: заправив усюдихід, підкачав шини. Повантажив у багажник консерви, балони з водою. Перевірив пістолета і протигаз. А таки варто було б замінити регенераційний патрон. Та дарма, один раз якось проскочить (запасного патрона в нього не було, а просити в когось не хотілося).

Ніч минула без сну, недоладно, як будь-яка ніч перед важкою дорогою. Він то поринав у дрімоту (за цей час світляна стрілка годинника просувалася хвилин на десять-п'ятнадцять), то довго лежав і вдивлявся в непроглядну темінь, намагаючись ні про що не думати. А далі сон утік від нього остаточно. Тож час пролетів, хоч не сказати, що непомітно.

Ранок настав свіжий і прохолодний. Мотор «рейнджера» завівся з півоберта. Стиха пофуркуючи, машина вибралася з плутанини поміж спальними вагончиками та наметами. Проминула нашвидкуруч облаштований лабораторний модуль, здиблений антенами бронетранспортер зв'язку (щедрий дарунок військовиків та постійне нагадування про їхню участь в експедиції). Якийсь час, потихеньку сиплячи чортами, він крутився між цистернами з пальним, що наче з-під землі виросли на його шляху (певно, вчора пригнали й поставили, а він не помітив). І лише коли виїхав у порослий дрібними кущами степ, він здер з голови спеціальні окуляри, перемикнув фари з інфрачервоного на звичайне далеке світло й натис на газ.

Вітер зі свистом обминав лобове скло, залишаючи на ньому необачних нічних метеликів, і летів кудись назад, у бік табору. Вторована асфальтівка вигиналася гадюкою, мчала йому назустріч і зникала під передніми колесами. Разів зо два довелося об'їжджати яри, що підступали до самісінького шляху, але швидкості він не зменшував. А тоді почалися горбки та вибоїни, машина забуксувала у м'якому піску, довелося ввімкнути передній міст і рухатися повільніше. Він знав, що в той самий бік, лише кілометрів на шість південніше, іде закинуте шосе. Після того як загинула група розвідників, про нього чомусь пішов поганий поголос. Подейкували про електричні міни, що їх ні в який спосіб не видобудеш із землі, їх нібито понаставляли там одразу після евакуації міста (легенда, вигадана фізиками), про енергетичні аномалії, що не фіксуються приладами (версія військовиків, висунута як помста балакучим фізикам). Він не йняв віри ні тим, ні тим. Дотримувався офіційної точки зору щодо загибелі команди дозиметристів од вибуху кульової блискавки. Однак шукати ту шосейку в темряві йому не хотілося. Взагалі було досить неприємно пересуватися цією безлюдного трасою, прикрашеною обабіч моторошними прикметами забутої цивілізації.

Світанок застав його кілометрів за сімдесят од міста. Але що цікаво, — він якось не помітив світанку. Тобто, не зреагував на те, що темінь порідшала, що її змінили прозорі досвіткові сутінки. Й лише коли голосно клацнуло фотореле, що автоматично перемикало фари з далекого світла на ближнє, зрозумів, що незабаром зовсім розвидніє. Тож невдовзі він буде на місці. Якщо, звісно, не наразиться на мобільний патруль. А патруль може присікатися до того, що маяк радіовикриття кудись подівся з гнізда на капоті.

Безсонна ніч поступово давалася взнаки. Він відчував, що одноманітність дороги починає заколисувати. Труснув головою, натис на кнопку сигналу. Оглушлизий зойк (імітація крику небезпеки, що йшов од койота-мутанта) вмить рвонув повітря й прогнав сонливість. Він ще раз натиснув на сигнал (начхати йому на патруль!), сплюнув крізь зуби у вікно гіркуватий степовий пил і знову вперся ногою в і педаль акселератора.

Не знаю, як щодо інших міст, але в нашому похмурі вечори видаються надзвичайно чарівними. Навіть коли надворі вогко та холоднувато. Широченний проспект Південного Хреста заливає світло мерехтливих неонових ліхтарів, асфальтом у шість рядів рухаються авто, на тротуарах — сила перехожих. Кожен кудись поспішає, і нема йому ніякого діла до тебе, а ти, може, трохи оторопілий, простуєш у цьому потоці повз яскраві вогні генделиків, пірнаєш у роззявлені пащі підземних переходів, випиваєш чашку паруючої кави з автомата. Квапитися тобі нема куди, комір твого плаща піднято, і якщо поруч із тобою товариш, тобі приємно з ним спілкуватися, а кожне твоє слово, нехай навіть мовлене учверть голосу, не загубиться: всі довкола прагнуть якомога швидше дістатися до своєї порції тепла, вечері, до м'якого крісла перед телевізором, до колоди карт, колекції сірникових коробок, до прихованої від дружини пляшки джину, — і такий натовп завжди мовчазний, негаласливий, отож ви й теревените собі, не натруджуючи голосових зв'язок.

Про що ж ми розмовляли того вечора? Здається, про етрусків, бо мій товариш, а він, до речі, був членом сімки, цікавився ними ще з університетських років. Одне слово, гомоніли ми про щось філологічне. А потім він раптом згадав, що йому доконче потрібна випивка, бо його нова пасія нічого такого вдома не має, а кредитну картку він загубив ще минулого тижня. Тож мені довелося супроводжувати його від одного зачиненого магазину до другого (хто тільки вигадав таку дурню — не продавати спиртного після восьмої), і врешті-решт у розпивочній йому таки запакували дві пляшки якогось вермуту, за умови, що ми заплатимо й вартість закуски. Одну з пляшок було вирішено відкоркувати одразу ж. І коли ми вийшли, проспект ледь похитувався, а його рекламні вогні перемигувалися зі світлофорами в ритмі морзянки, і поліцай гидливо від нас одвернувся, хоч нишком і позаздрив нам. Я вже був остаточно вирішив покластися того вечора на свій настрій, адже він задурно роздавав такі чудові миттєвості, а вийшло не так. Щось недобре заворушилося на периферії моєї свідомості, яка плавала на хвилях алкоголю, заворушилось і оформилося достоту безглуздим питанням: «Який сьогодні день?»

«П'ятниця, — одказав мій товариш, — двадцять сьоме».

І тоді на мене найшло те, од чого я цілий день підсвідомо ховався, — за роботу, за книжку, за випивку, за приятеля. Аж голова запаморочилася та по спині побігли мурашки. Гарний настрій умить розсипався. Похапки розпрощався з товаришем і повернув назад, кленучи й сльотаву погоду, і натовп на тротуарах, і алкоголіка, що забрав у мене вечір, і вермут, який не викликав нічого, крім нудоти. Адже завтра він приїде, напевно приїде. Мабуть, уже й колеса своєї тачки накачує. Ідіот. Дисертацію збирається про нас писати, чи що? А може, гріхів собі на весь тиждень назбирує, щоб у суботу замолювати? А раптом не приїде? Не доконче ж йому їздити щосуботи.

Отак узявся себе вмовляти. І поки дійшов до квартири, поки роздягався та стояв під контрастним душем, нібито й умовив; а ще пригадав — йому ж до кінця місяця напевно треба скласти звіт про роботу. То коли ж його обмізкувати, як не в суботу? З цією думкою він упав на ліжко й заснув. Та одразу й прокинувся, бо почалася неймовірна маячня уві сні — про себе, про гостя, про якісь руїни, що падають, якихось звірів, які насідають. І збагнув: нікуди від нього не дінешся. Не такий чоловік, щоб пожаліти твій вихідний. Отже, до того, що вранці він таки з'явиться, слід уже ставитись, як до факту доконаного.

Другу лінію технічного загородження він проминув без будь-яких утруднень (це дуже просто, якщо тобі відомі проходи). От якби йому заманулося просто з першої лінії, а вона охоплювала кільцем ще й базовий табір їхньої експедиції, вийти непоміченим у зовнішній світ, отоді довелося б дуже поморочитися. Втім, відколи термін обов'язкового карантину було скорочено від двох тижнів до чотирьох днів, а всім науковцям видали постійні перепустки, доцільність таких вилазок, які, власне, й раніше його не цікавили, зникла остаточно.

Нова порція збагаченої паливної суміші пришпорила мотор всюдихода, і він, з ревінням потикавшись тупим носом у піщані озера та поодинокі кущики на кам'янистих горбочках, знову відшукав дорогу. Колись тут був справжній живий степ з гіркуватим полином та яскраво-червоними маками напровесні. Але від тих часів усе змінилося.

До міста залишалося на заячий скік. Крізь імлу на овиді його вже можна було навіть розгледіти. Дорога куріла. Всюдихід, стиха буркочучи, ковтав кілометри. Сонце потроху припікало. Він понишпорив у бічному багажникові, але знайшов там тільки стару газету. Змайстрував із неї пілотку (свої головні убори він губив напрочуд наполегливо). Повернув дзеркало заднього бачення так, щоб воно не пускало у вічі сонячних зайчиків.

«Усе це непогано. І те, що карантин скоро остаточно відмінять і що місто вже недалеко… Але не треба самого себе дурити та вдавати, начебто зараз тобі ні крихти не страшно. Ще двійко таких вилазок — і в тебе заберуть машину. А може, взагалі усунуть, а коли й не усунуть, то проект цілковитої дезактивації все одно затверджено. Тож у тебе залишаться про місто самії тільки спогади. Вашій експедиції вже двічі подовжували термін. А яке з того пуття? Якщо нічого не знайдеш і цього разу там, куди вирушив, — отже, його просто нема. Та й по всьому».

Машина пішла юзом. Він загальмував. Відчинив двері, зістрибнув на розпечений сонцем піщаний килимок. Тоді знову заліз у кабіну, поволі-поволі вивів заднім ходом автомобіль з довгого жовтувато-білого язика, зупинив його й голосно перевів подих. Геть недобрі розмисли. Тут слід бути дуже обачним. Ще бракувало йому забуксувати на цілий день. Якраз по це він сюди й дістався. Перед тим як заїхати в місто, він трохи перепочине. Збереться на силі. Зосередиться. Але спершу відпочине. Перед побаченням із містом це йому вкрай потрібно.

Намети виринули на обрії зненацька — випурхнули з-за невеликого піщаного барханця, різнобарвні, яскраві, з емблемою екологічної служби. Він різко загальмував, не повірив сам собі. Стиха скрекотав вітрячок, насичував електрикою баньку енергетичного захисту, тремтіли вуса антен на шатрі радіостанції. Чоловік у блискучому захисному комбінезоні сполоснув обличчя, змиваючи залишки бороди вкупі з пастою для гоління, махнув до нього, немов запрошуючи, та показав на прямокутну рамку силового шлюзу, — по тому зник під яскравим дахом свого тимчасового помешкання. Він вибрався з кабіни, на ходу осмислюючи думку про піонерську висадку якоїсь незалежної дослідницької групи та про кретинів-туристів, котрі, в пошуках екзотики, отаборилися майже в приміській зоні, — коли раптом усе те — намети, вітряк, радіостанція, шлюз — зрушило з місця, попливло, почало танути. Міраж. А взагалі-то, ніякий не міраж. Нічогенький собі міраж, що закликає тебе рукою незнайомого чоловіка. І стоїть той чоловік кроків за двадцять од тебе. Надто, коли він засвічує фотоплівку та викликає девіацію точних приладів? Та оце, власне, все, чим подібні міражі себе утверджують. Зате він їх бачить. Інколи. Відтоді, як його накрило. Як станція здійнялась у повітря, а він вирушив тією самою шосейною дорогою, де потім загинули дозиметриста, і все ще сподівався, що захист витримає, а спину йому вже проштрикували невідчутні потоки променів та наздоганяла ударна хвиля невидимого, але страшного вибуху. Дісталось йому тоді по саму зав'язку. Але, опинившись між життям і смертю, він усе-таки повернувся до життя. І був майже втратив оту тонку нитку, що пов'язувала світ реальності з недоступним для нього світом. У всякім разі, викликати ці міражі за власним бажанням він не міг. Але міг бачити їх. Ніхто, крім нього, тих міражів не бачив. Бо й на дорозі він був сам-один. Ніхто не вірив у те, що він спроможний відчувати щось таке, що переступає межі реальности. Міражі володіли ним тоді, коли він належав до їхнього світу, а не до світу людей. Але відповідно до того, як його здоров'я доходило стану, званого лікарями нормою, міражі залишали його. Разом із болем через потрощені кістки. Тепер вони навідували його не частіше ніж тупе ниття в забитому місці голови, і як сигнал, що погода мінятиметься. А проте він був певен (якби комусь обмовився про це, неодмінно порадили б звернутися до психотерапевта), що його видива — справді всього-на-всього міраж. Точніше кажучи — відображення чогось реального, але такого вже й недосяжного, як отой оптичний обман удалині, як удаваний символ оази для замордованого пустелею та спрагою подорожнього.

Він стиснув зуби, грюкнув дверцятами кабіни й дав газ. Уперед! Ополудні він в'їхав у місто.

Дійові особи та декорації:

Іванов, Кліщ, Кліщоїд, Піщаник,

Епізодичні персонажі,

Зелений ліс, Чорні гори, Шакалячі ворота, Степова напівпустеля

Пітьму заповнювали різкі незвичні аромати холонучих трав, пронизували шерехи, потріскування. А на сході між хмаринами тьмяно світив місяць. Наче його віддзеркалення, таке ж тьмаве світло йшло від незаштореного вікна самотнього будинку. Ніч приховувала відстані, — обидва світильники здавалися однаково далекими та недосяжними. Але двоє людей, котрі дивилися в той бік, мало цікавилися місяцем. І вони добре знали, яка відстань відділяє їх од будинку, — два кілометри вісімсот тридцять сім метрів дев'яносто один сантиметр. Чимось особливим ці люди не вирізнялися. Хіба що комбінезонами кольору болотяної зелені. Незапаленою сигаретою в губах у старшого. І тим, що сиділи вони у зручних кріслах біля фосфоресційного пульту, у прозорій кабіні незвичайного літального апарата. Люк у підлозі та ілюмінатори були відчинені. Що ще? Стиха цокав годинник. І то був єдиний звук, принесений людьми зі свого світу в цю ніч.

Сон не йшов, і я марно випалював електрику, намагаючись читати. Звісно, можна було б вийти надвір (червень, теплина, місяць серед хмарин — романтично). Але вставати не хотілося, не хотілося будити когось рипінням мостин. Цікаво, куди все-таки поділися комарі, що діймали мене минулої ночі? Очі проте злипалися… Наближався той стан, який часом підкидає нам єретичні, нечувані ідеї, — ще не сон, але вже… Простягаю руку до вимикача й налаштовуюся пірнути в цей світ мрій наяву, неначе в подушку. «Комарі… ніч… місяць…» І ось промайнуло, наче тінь: «А що, коли…»

— А що, як ми запізнимося?

— Не запізнимося, практиканте. — Старший іще раз попом'яв сигарету, понюхав її та й запхав назад у пачку. — Повернемося вчасно.

— У мене єсть ім'я.

— Не гнівайся, старий, і… Все буде гаразд. Ось побачиш.

У кабіні шелестів легенький протяг. Він скуйовдив стажерові чуприну та запалив червоний вогник на ріжечку пульта. Вогник? Ні, то заблимала сигнальна лампочка: виклик. Старший притис до вуха маленький навушник, клацнув тумблером. Слухав менше хвилини.

— Отже, так, практиканте. Сьомий та дев'ятий повернулися ні з чим. Із двадцять другим зв'язок утрачено. Це ще ні про що не свідчить — утрата зв'язку. Антени завжди ламаються першими. Однак…

Темінь приховала нервову гримасу, що на мить з'явилася на обличчі практиканта.

— Чого ж ми зволікаємо? Сидимо тут, а в нижньому місті ось-ось розпочнеться…

— Голод? Уже розпочався. Але поспішати нам усе одно нікуди. — Старший говорив спокійно, невиразно, добирав найпростіші слова. І зміст того, що він казав, був такий: енергії в них ще на дві години польоту, отже, до зони поселення має вистачити. Хоча, все залежить від того, як там поведеться на місці. Цей рейс — не з найприємніших у його житті. Тому він і не хотів брати з собою стажера. Та що тепер удієш, коли двадцять другий не вийшов на зв'язок. Щоб припинити голод, вони мусять привезти щонайменше чверть резервуара та не пізніше як завтра вранці. («Сьогодні, практиканте!») Але діяти слід було напевно, без жодної похибки. Мабуть, краще все-таки підступитися ближче. Проте вони будь-що дочекаються, поки в будинку згасне світло.

— От бачиш, старий, погасло. Пристібаємося!

Клацнули запори прив'язних пасків. Нечутно затяглися прозорими щитами ілюмінатори. Закрився люк. Апарат здригнувся, поповзом рушив уперед і вгору на гнучких опорах, немов розпростувався перед стрибком. Загули, розкручуючи оберти, двигуни, відчепилися від нульових позначок стрілки тахометрів.

— Пишете ви непогано. Скажу вам про це одразу, доки ми не занурилися в докладніший розгляд вашого рукопису. Де ж це він? На столі нема, у другій шухляді теж порожньо — а я ж пам'ятаю, саме туди його клав, папір такий, цупкий… Ага. Отож пишете ви впевнено і грамотно. Я не щодо помилок кажу, — стиль у вас цілком пристойний. Мова проста, а водночас образна, пружна. Можна говорити навіть про вашу манеру письма. Не манірність, завважте! Написане вами читається легко. Для письменника-початківця — вже багато. Отже, щодо того, як написано ваш твір, я претензій не маю. А проте, я не назвав би цю вашу прозову спробу вдалою. І ось чому. Адже ви пишете фантастику. Фантастику! Від слова «фантазія». Фантастика — це насамперед пошук оригінальної ідеї, нових сюжетних ходів. А коли фантазія неспроможна такий хід підказати, то початківець іноді вдається до невимовно заїждженого по наших земних дорогах сюжету, переносить його, скажімо, у космос, і намагається освіжити новим антуражем. Така спроба приречена на неуспіх, розумієте? Жодна вишуканість стилю не врятує її, як не врятувала вашу повість, вашу, — літературний консультант позирнув на титульну сторінку рукопису, — «Планету перебування».

Еге ж, хвацько написано. Але що дають читачеві ці вдало поєднані слова?

Молодик, який сидів край столу навпроти літературного консультанта, тільки-но розтулив рота, щоб пояснити, але літконсультант не дав йому й слова мовити.

— Ваш герой, — космічний мандрівець. Летить крізь галактики. Довго летить. Цілих двадцять сторінок. На двадцяти сторінках ви описуєте чужі світи. Чудовий, поетичний опис того, чого не буває. Пишете так, начебто ви самі там побували. Ні, це навіть цікаво, — не принизитися до «пыльных тропинок далеких планет», вигадати свій всесвіт, свої зірки, свою космічну тишу. Але яке сюжетне навантаження несе це ваше побутописання? Ніякого. Така собі ще одна космічна одіссея. І, до речі, незрозуміло куди летить ваш герой? Навіщо? А шукає він що?

— А може, він і сам цього не знає. — Молодик не вклав у цю фразу ні крихти іронії.

— Тож умотивуйте це! Напишіть так, аби читач не лише відчув чиюсь космічну самотність, а щоб йому було цікаво співчувати вашому герою! І коли вже беретеся описувати незвичайне, то намагайтеся показати не тільки зовнішність, її, як я зрозумів, у нашому земному понятті ваш мандрівець не має, але де ж його характер? Де його неземне мислення, неземна логіка, керуючись якою можна було б пояснити його вчинки? Але ж замість іти цим непростим шляхом, ви зводите своє творче завдання до переказу вульгарної естрадної пісеньки: «Марсіяни прилетіли, вкупі з нами пили-їли!».

На двадцять першій сторінці ваш герой робить зупинку на землі. Цей космічний гульвіса — згусток енергії? Щось безформне, як хмара диму?

— Так, щось схоже до цього. (Молодик уже зрозумів головне: друкувати його не будуть. Але він і далі уважно слухав).

— То навіщо ж ви увібгали в нього психологію пересічного двоногого та дворукого обивателя? Адже він починав мислити, почувати, рухатися по-нашому, а отже, бути своїм на достоту чужій для нього планеті, як ваш сусід на сходовій клітці. Ні, я розумію, що показати наш світ очима прибульця, коли ти сам не прибулець, нікому не вдавалося. Але ж навіщо так примітивно? Наша уява обмежена, зобразити щось цілком відмінне від людської природи ніхто не спроможний, але ж ви навіть і не намагаєтеся. Спростили свого мандрівця до звичної літературної схеми. Це можна було б виправдати якимсь особливим авторським задумом, скажімо, сатиричним. Але ж ніякого особливого задуму! Ваш прибулець узяв собі та й асимілювався на земний штиб — та й по всьому. Тому й повість ваша, відповідно опускається до рівня мильної опери. Далі йде історія кохання, написана вами такими соковитими фарбами. Ну, чи варто було вашому героєві летіти в таку далеч задля того, щоб стати учасником невибагливої мелодрами, яких нам ніколи не бракувало? Банально. А банальність вигадки в даному разі лише ускладнюється тим, що ви, як то кажуть, приятелюєте зі словом і так ретельно попрацювали над формою. Закурите? Прилетів, закохався — тільки й того. Крім жінок, виходить, на Землі більше нічого цікавого для іншопланетника нема. А ви вже були майже переконали читача, нібито до нас і справді прилетів космічний мандрівець, а не кепсько загримований під такого чоловік. Тепер вашому гостеві слід відлітати. Куди й навіщо? Оженили б його на тій дівасі, коли вона йому так подобається. Вона страждає. Він теж не може їй нічого пояснити. Це не просто зворушливо. Це дуже мило і навіть хвилююче, якщо висловлюватися мовою бульварних романів. Не ображайтеся. І не засмучуйтеся. Ага. Ви зазнали невдачі. Але ваше літературне майбутнє ще може принести вам успіх. Шукайте оригінальні ідеї. Намагайтеся описувати те, що бачите, — і ви рано чи пізно напишете про космос так, що ніхто не скаже, ніби ви там не бували. Випробуйте свої сили в журналістиці. Приносьте свої спроби нам.

Літконсультант підвівся. Встав зі стільця і його відвідувач. Вони потисли один одному руки, молодик присунув до себе свою повість. При цьому її остання сторінка прикріпилася до скріпки, що тримала аркуші іншого рукопису на столі. Допомагаючи молодикові відокремити своє творіння від чужого, літконсультант випадково вихопив поглядом уривок фрази зі сцени прощання зоряного мандрівця з коханою дівчиною. (Він потім довго намагався пригадати те поєднання слів. «Аромат її кіс увійшов блискітливою райдугою в нього навіки», щось таке, але ліпше, доладно написане). А тоді його чомусь раптом покоробило прочитане наостанок, і він, не сказати б, що не усвідомив, як влучно описано, просто недоречно пригадав першу ніч його медового місяця, яку він зустрів у задушливому наметі на березі мілководного моря, огидний запах сирого простирадла після всього, важке дихання подруги. І, відштовхуючи поглядом солодко-облудні рядки на дивовижно цупкому, в крапелиночку папері, він висловився про запах кіс та всього іншого, зауважив, що такого не буває. А молодик притис до себе рукопис і сказав, що іноді буває. На цьому вони й розпрощалися.

А за годину молодик уже віддалявся від приміської залізничної станції у глиб осіннього лісу. Пахло прілим листям. Щось невимовно гарне в його житті ставало неповоротно минулим. Час підганяв. І він побіг. Призахідне сонце вистрибувало зайчиками у кронах дерев. Поблизу — ані душі. Молодик це відчув… І почав змінюватися. Спочатку втратили форму руки. Вони перетворились на якісь дивні відростки і всмокталися всередину тулуба, який розпливався. Щезла, злилася з тілом і одежа. Молодика не стало. Якусь часину він переливався по землі величезною краплею, і та крапля не залишала по собі ніякого сліду, а далі зринув у повітря й поплив у ньому прозорим шлейфом, зітканим із пилку невідомих квітів. Ударився об високе дерево й розлетівся на краплі роси. При самому корінні дерева земля ввібрала в себе ті краплі. І дерево теж почало змінюватися: воно геть відкидало непотрібний камуфляж із листя, розправляло зморшки кори, ховало кудись усередину важке галуззя. Величезна й гладенька, наче з полірованого металу, сигара безгучно відірвалася від землі та майже миттєво зникла у безхмарному присмерковому небі. Місце, звідки вона злетіла, на очах заростало жовтавою осінньою травою. Зникло опале листя, що було насипалося на маленьку галявину. Полишений рукопис теж почав розчинятись у повітрі. Спочатку розтанув папір. Упродовж кількох секунд іще можна було розрізнити сплетені у слова літери, що сяяли блакитнуватим світлом. «Будьте щасливі, залишаючи любий вам край, — адже ви забираєте його навіки в усі ваші подорожі. Будьте щасливі, залишаючи тих, кого ви любите, та хто любить вас, — допоки жива їхня пам'ять, ви будете в них та поруч із ними. Не бійтесь вирушати. Даруйте тим, хто залишається, радість усього баченого вами, того, що їм побачити не поталанило». А далі зникли й літери. В лісі було дуже тихо.

Учень чарівника

Принц і принцип

Дезертир

Балада про сміливця гальюнера

Закон і порядок

Оберіг

Оцупок

Воля та сила

Сафарі

Портрет на стіні

Колекціонер

Втеча

Точка регресу

Повернення

Піднебесник

Удар у відповідь

Зв'язковий

Іванов та кліщ

Співає комар

Планета для життя